Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка

Валентина Стець
Марія Попіль

ОСНОВИ ПСИХОТЕРАПІЇ
Навчальний посібник

для студентів спеціальностей «Практична психологія» ОКР «Спеціаліст»;

«Психологія» ОКР «Бакалавр»

Дрогобич 2011
 ББК
УДК 159.9
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету
імені Івана Франка
(протокол № від 2011 р.)

Основи психотерапії. Навчальний посібник / Автори-укладачі В.І.Стець, М.І. Попіль. – Дрогобич:

Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана
Франка, 2011. - с.

Навчальний посібник укладено відповідно до програми навчальної дисципліни «Основи

психотерапії» ОКР «Бакалавр» напряму підготовки "Психологія",ОКР «Спеціаліст» спеціальності
„Практична психологія, затвердженої вченою радою Дрогобицького державного педагогічного
університету імені Івана Франка.
У посібнику вміщено матеріали, які висвітлюють актуальні питання психотерапії як
професійної діяльності та процесу психологічної допомоги. Пропонується ознайомлення з
досягненнями зарубіжних та вітчизняних науковців у цій галузі. Викладено основні положення,
поняття, форми та напрями даної дисципліни, які розкриваються через конкретні приклади,
психотехнічні прийоми. Запропоновані у посібнику тестові завдання підібрані відповідно до вимог
програми з метою забезпечення високого рівня сформованості та контролю знань, умінь та
навичок студентів.
Посібник передбачений для студентів, викладачів, практичних психологів та соціальних
працівників.

Рецензенти:
Чаплинський Р.П., кандидат медичних наук, лікар вищої категорії Самбірської центральної
районної лікарні
Логвиненко Т.О., кандидат педагогічних наук, доцент, зав. кафедрою соціальної педагогіки
та корекційної освіти Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка
 ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА
1. ПСИХОТЕРАПІЯ ЯК ГАЛУЗЬ ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
1.1.Суть поняття «психотерапії»
1.2. Історія розвитку психотерапії
1.3. Відмінні риси психологічного консультування та психотерапії.
1.4. Етичні засади діяльності та комунікативна компетентність психотерапевта.
2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ І МЕТОДИ ПСИХОТЕРАПІЇ
2.1. Психологічні основи психотерапії
2.2. Загальні чинники психотерапії.
2.3. Особистісний підхід у психотерапії.
2.4. Класифікація методів психотерапії.
2.5. Основні форми психотерапії.
2.6 Оцінка ефективності психотерапії.
3. ПСИХОДИНАМІЧНА ТЕОРІЯ У ПСИХОТЕРАПЦІЇ. КЛАСИЧНИЙ ПСИХОАНАЛІЗ З,
ФРЕЙДА.
3.1. Класичний психоаналіз як психологічна концепція та психотерапевтична система.
3.2. Захисні механізми психіки.
3.3. Суть психодинамічної психотерапії.
3.4. Техніки психоаналізу.
3.5. Психотерапевтичне обстеження пацієнта.
3.6. Початок психоаналітичної терапії.
3.7. Опір і захист.
3.8. Трансфер.
3.9. Контртрансфер.
3.10. Аналіз сновидінь і помилкових дій.
11. Закінчення психотерапевтичного лікування.
4. АНАЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ ТА ТЕРАПІЯ К. ЮНГА.
4.1. Структура психічного буття людини за К. Юнгом.
4.2. Періоди життєвого циклу.
4.3. Поняття про комплеки.
4.4. Психотерапевтичний процес згідно К. Юнгу.
4.5. Перенесення: терапія перенесення.
5. ІНДИВІДУАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ І ПСИХОТЕРАПІЯ А. АДЛЕРА.
5.1. Основні положення вчення А. Адлера.
5.2. Опис психотерапевтичного процесу.
5.3. Етапи психотерапевтичного процесу.
6. ПОСТФРЕЙДИСТИ ТА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ПСИХОТЕРАПІЇ.
6.1. Гуманістичний психоаналіз Е. Фрома.
6.2. Характерологічний аналіз К. Хорні.
6.3. Цілі і методи характеріологічногоаналізу.
6.4. Інтерперсональна психотерапія Г. Саллівена.
6.5. Психотерапія міжособистісних стосунків.
6.6. Сучасний неофрейдизм. Психотерапевтичний процес в руслі
аналізу Е. Берна.
6.7. Цілі і методи психотерапевтичного процесу.
7. Патогенетична психотерапія Мясищева. Особистісно – орієнтована (реконструктивна)
психотерапія Карвасарського, Ісуріной, Ташликова.
7.1. Витоки та теоретичний зміст «психології стосунків».
7.2. Природа невротичних розладів.
7.3. Основний зміст та принципи патогенетичної психотерапії.
7.4. Особистісно – орієнтована (реконструктивна) психотерапія Карвасарського, Ісуріной,
Ташликова.
7.5. Механізми лікувальної дії особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії.
7.6. Роль психотерапевта в особистісно-орієнтованій (реконструктивній) психотерапії.
8. ПОВЕДІНКОВА ПСИХОТЕРАПІЯ.
8.1. Основні етапи розвитку поведінкової психотерапії.
8.2. Основні поняття поведінкової психотерапії.
8.3. Психотерапевтичний процес в рамках поведінкової терапії.
8.4. Методи поведінкової психотерапії.
8.5. Новітні психотерапевтичні методи в рамках поведінкової терапії.
9. ГЕШТАЛЬТ-ТЕРАПІЯ
9.1.Теоретичні витоки гештальт-терапії.
9.2. Невротичні захисні механізми.
9.3. Рівні неврозу та основна мета гештальт-терапії.
9.4. Основні принципи гештальт-терапії.
9.5. Методики та вправи гешталь-терапії
10. У. ДЖЕЙМС І ПСИХОЛОГІЯ СВІДОМОСТІ.
10.1. Психологія свідомості У. Джеймса.
11. РАЦІОНАЛЬНА ПСИХОТЕРАПІЯ.
11.1 Обгрунтування засад раціональної терапії.
11.2. Внутрішня (суб’єктивна) картина хвороби.
11.3. Основні форми та етапи раціональної психотерапії.
12. КОГНІТИВНА ПСИХОТЕРАПІЯ.
12.1. Основні поняття та суть когнітивної психотерапії.
12.2. Основні етапи когнітивної психотерапії.
12.3. Раціонально-емотивна терапія Елліса.
12.4. Етапи психотерапевтичного процесу.
13. ГУМАНІСТИЧНИЙ НАПРЯМ В ПСИХОТЕРАПІЇ. КЛІЄНТ-ЦЕНТРОВАНА
ПСИХОТЕРАПІЯ К.РОДЖЕРСА.
13.1. Загальна характеристика гуманістичного напряму в психотерапії.
13.2. Суть психотерапії К. Роджерса.
13.3. Умови проведення психотерапевтичного процесу.
14. ЛОГОТЕРАПІЯ.
14.1. Філософські засади логотерапії.
14.2. Самотрансценденція як людський феномен.
14.3. Аналіз технік логотерапії.
15. ПСИХОСИНТЕЗ: РОБЕРТО АССАДЖІОЛІ.
15.1. Теоретичні основи психосинтезу.
15.2. Психосинтез як метод самопізнання та саморозвитку особистості.
15.3. Психосинтез як метод лікування.
16. ПОЗИТИВНА ПСИХОТЕРАПІЯ.
16.1. Міжкультурні засади позитивної психотерапії.
16.2. Позитивний підхід до клієнта та його розладів.
16.3. Повчальні історії та афоризми як ілюстрація до методу позитивної психотерапії
17. ТРАНСПЕРСОНАЛЬНА ПСИХОТЕРАПІЯ.
17.1. Трансперсональні підходи в психологічних теоріях та практиках.
17.2. Усвідомлення проблем особистості у трансперсональному підході С.Гроффа.
17.3. Етапи трансперсональноїтерапії.
18. НЕЙРОЛІНГВІСТИЧНЕ ПРОГРАМУВАННЯ.
18.1. Теоретичні основи нейролінгвістичного програмування.
18.2. Базисні постулати нейролінгвістичного програмування.
18.3. Суб’єктивна модель світу - її діагностика і корекція.
18.4. Принципи ефективної психотерапевтичної комунікації.
18.5. Техніки НЛП, які можна використати з метою впливу/
18.6. Приклад використання технік НЛП для впливу на практиці.
19. ГРУПОВА ПСИХОТЕРАПІЯ.
19.1. Поняття групової психотерапії.
19.2. Історія розвитку групової психотерапії.
19.3. Основні завдання групової психотерапії.
19.4. Загальні завдання та відмінності групової та індивідуальної психотерапії.
19.5. Розвиток психотерапевтичного процесу в групі.
19.6. Керівництво психотерапевтичною групою.
19.7. Методи групової психотерапії.
20. ПСИХОДРАМА (Я.Л.МОРЕННО)
20.1. Психодраматична теорія особистості.
20.2. Теоретичні засади використання психодрами в психотерапії
20.3. Компоненти психодрами.
20.4. Техніка психодрами.
21. АРТЕРАПІЯ
21.1. Історія виникнення арттерапії.
21.2. Основні напрямки застосування арттерапії.
21.3. Механізми лікувальної дії арттерапії.
21.4. Показання та протипоказання до арттерапії.
21.5. Основні функції арттерапевта.
22. ІГРОВА ПСИХОТЕРАПІЯ.
22.1. Універсальне значення та функції гри в розвитку особистості.
22.2 Гра як психотерапевтичний засіб.
22.3. Види ігрової психотерапії.
22.4. Роль психотерапевта в ігровій психотерапії.
22.5. Імаготерапія.
23. СУГЕСТИВНА ПСИХОТЕРАПІЯ.
23.1. Історія розвитку вчення про гіпноз і навіювання.
23.2. Природа гіпнозу/
23.3. Навіювання.
23.4. Гіпносугестія.
23.5. Еріксонівський гіпноз.
23.6. Плацеботерапія.
23.7. Самонавіювання.
23.8. Прогресивна м'язева релаксація (метод Джекобсона).
23.9. Аутогенне тренування (метод Шульца).
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
ПРАКТИКУМ З ОСНОВ ПСИХОТЕРАПІЇ
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
ТЕСТОВИЙ КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ З « ОСНОВ ПСИХОТЕРАПІЇ»
БІБЛІОГРАФІЯ.
 ПЕРЕДМОВА

Переоцінити важливість вивчення основ психотерапії напевно неможливо. Адже характер

докорінних змін, що відбуваються в Україні, суперечності та проблеми нинішнього складного
періоду, які переживає суспільство негативно позначаються на всьому житті людини, змінюють її
психічний та соматичний стан, призводять до втрати здоров’я, появи психологічних проблем та
деструктивних особистісних змін. Переживання психотравмувальних обставин, підвищене
емоційне напруження ускладнюють особистісне зростання й створюють труднощі в
міжперсональній взаємодії. Стани стресу і конфлікту стають хронічними, вся енергія людини йде
на їх подолання, не залишаючи можливості для особистого зростання. Разом з цим підвищується
рівень психологічної освіченості населення, і зараз звернення до психотерапевта або психолога-
консультанта стає звичним явищем, а в певних колах — навіть модним.
Автори даного навчального посібника спробували в доступній формі викласти складний
матеріал. Найбільш складні поняття психотерапії ілюструються конкретними прикладами. У
посібнику «психотерапія» розглядається як професійна діяльність і, як процес психологічної
допомоги, наводяться також головні напрями психоаналізу і недирективної психотерапії,
розглядаються основні проблеми і методи навіювання і самонавіяння тощо.
Автори виказують вдячність українським психологам А. Бондаренко, Л. Бурлачуку,
І. Грабській, А. Кочаряну, дослідження яких слугували основою для написання цього навчального
посібника.
 1. ПСИХОТЕРАПІЯ ЯК ГАЛУЗЬ ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

1.1. Суть поняття «психотерапії»

Вперше термін «психотерапія» введений в кінці XIX століття англійським лікарем Тьюком (Tuke
DH). В опублікованій ним у 1872 р. книзі «Ілюстрація впливу розуму на тіло» (Illustrations of the Influence
of the Mind upon the Body) один з розділів так і називається «Психотерапія» (psychotherapeutics).
Загальновживаним термін психотерапія стає лише в 90-х рр. XIX ст у зв'язку з розвитком техніки гіпнозу.
Психотерапія як наукова дисципліна повинна мати свою теорію і методологію, власний
категоріальний апарат і термінологію, все те, що характеризує самостійну наукову дисципліну. Проте
різноманітність напрямів і течій, шкіл і конкретних методів психотерапії, заснованих на різних теоретичних
підходах, приводить до того, що в даний час не існує навіть її єдиного визначення, а число методів налічує
більше 500. Одні з них чітко визначають психотерапію як сферу медицини, інші - акцентують увагу на
психологічних аспектах.
Психотерапія (від грецьк. psyche - душа і therapeia - лікування) — один з найбільш популярних
напрямів у практичній психології. У загальних рисах більшість дослідників визначають психотерапію як
особливий вид міжособистої взаємодії, при якій пацієнтам надається професійна допомога психологічними
засобами при вирішенні проблем, що виникають у них, або скрути психічного характеру. Підкреслюючи
багатоплановість психотерапії, Ледер (Leder S., 1993) вказує на можливі уявлення про психотерапію:
1) як про метод лікування, що впливає на суть і функціонування організму в сферах психічної і
соматичної діяльності;
2) як про метод впливу або дії, що приводить в рух процес научіння;
3) як про метод інструментальної маніпуляції, що слугує цілям соціального контролю;
4) як про комплекс явищ, що відбуваються в ході взаємодії і спілкування людей.
Перше визначення грунтується на медичній моделі, друге пов'язане з психологічними концепціями,
третє - з соціологічними, четверте - з філософією.
В сучасній німецькомовній літературі часто використовується визначення Штротцка (Strotzka Н. Н.,
1982): «Психотерапія - це взаємодія між одним або декількома пацієнтами і одним або декількома
психотерапевтами (що пройшли відповідне навчання і підготовку) з метою лікування порушень поведінки
або хворобливих станів (переважно психосоціальної природи) психологічними засобами (у тому числі
шляхом комунікації, як вербальної, так і невербальної), із застосуванням доступних хворим прийомів, з
певною метою і на основі теорії нормальної і аномальної поведінки».
У англомовній літературі термін психотерапія також має ще вужче значення. Це поняття
вживається для позначення методів лікування, що не використовують прийоми психоаналізу і
відрізняються від психоаналітичних способів терапії відмовою від спроб дослідження глибинних пластів
психіки пацієнта. Для психотерапії із застосуванням техніки і прийомів роботи з глибинними пластами
психіки використовується термін «психоаналіз».
Таким чином, у медичній моделі, коли акцент робиться на об'єкті впливу — психіці, психотерапія
розглядається як частина психіатрії і визначається насамперед як система лікувальних впливів, що входять
у компетенцію медицини [4]. От деякі з цих визначень.
Психотерапія — це:
- система лікувальних впливів на психіку і через психіку на організм людини;
- специфічна ефективна форма впливу на психіку людини з метою забезпечення і збереження її
здоров'я;
- процес лікувального впливу на психіку хворого чи групи хворих, що поєднує лікування і
виховання.
Як бачимо, основними поняттями цього підходу є: лікувальні впливи, хворий, здоров'я, хвороба,
організм, психіка.
Проте термін психотерапія не є чисто медичним поняттям. Психологічна модель визначає
психотерапію як надання психологічної допомоги здоровим людям (клієнтам) у ситуаціях різного роду
психологічних труднощів, а також у разі потреби поліпшити якість власного життя.
На початку 70-х років минулого століття, коли психологи почали активно практикувати в сфері
групової психотерапії, була розгорнена дискусія про те, чи може психолог працювати як психотерапевт.
Життя підтвердило, що психологи можуть не тільки успішно реалізовувати цю можливість, але найчастіше
і більш підготовлені до психотерапевтичної діяльності, особливо як групові психотерапевти.
Психотерапевти, що не є лікарями за освітою або родом діяльності, висувають іншу - філософську і
психологічну – модель психотерапії., яка заснована на первинному значенні цього слова, - «зцілення
душею». Основна мета цього підходу не лікування психічних розладів, а допомога у процесі становлення
свідомості і особистості, при якій психотерапевт є супутником клієнта, його другом і наставником.
Умовами, необхідними для успішної діяльності психотерапевта, є не стільки наявність у нього спеціальної
(медичної) освіти, що дозволяє ставити правильний діагноз і призначати той або інший метод лікування,
скільки безоцінкове ставлення до клієнта і прийняття його таким, який він є, співчуття до нього, а також
щирість і чесність поведінки. Наслідком такого розуміння психотерапії є поширення її методів в різних
областях педагогіки, соціальної роботи, прикладної психології та ін.
Про це свідчить вміст Декларації з психотерапії, прийнятий Європейською асоціацією психотерапії
в Страсбурзі 21 жовтня 1990 р. Згідно цієї декларації:
1) Психотерапія є особливою дисципліною в області гуманітарних наук, заняття якою є вільною і
незалежною професією;
2) психотерапевтична освіта вимагає високого рівня теоретичної і клінічної підготовленості;
3) гарантованою є різноманітність психотерапевтичних методів;
4) освіта в області одного з психотерапевтичних методів повинна здійснюватися інтегрально; вона
включає теорію, особистий терапевтичний досвід і практику під керівництвом супервізора, одночасно
отримуються широкі уявлення про інші методи;
5) доступ до такої освіти можливий за умови широкої попередньої підготовки, зокрема в області
гуманітарних і суспільних наук.
Таким чином, психологічний підхід акцентує увагу на засобах впливу. Основними поняттями цього
підходу є: міжособистісна взаємодія, психологічні засоби, психологічні проблеми і конфлікти, відносини,
установки, емоції, поведінка, засоби впливу [5]. Як приклад, можна навести такі визначення.
Психотерапія — це:
- особливий вид міжособистісної взаємодії, під час якого клієнтам надається професійна допомога
психологічними засобами при вирішенні проблем і труднощів психологічного характеру;
- засіб, який використовує вербальні методики і міжособистісні взаємини з метою допомоги людині
в модифікації відносин і поведінки, що інтелектуально, соціально чи емоційно є негативними;
- тривала міжособистісна взаємодія між двома чи більше людьми, один із яких спеціалізувався з
корекції людських взаємин;
- персоналізована техніка, яка являє собою щось середнє між технікою запланованих змін відносин,
почуттів і поведінки людини, і пізнавальним процесом, що ставить людину віч-на-віч з її внутрішніми
конфліктами і протиріччями.
Отже, ми розглянули два основні погляди на визначення поняття "психотерапія". Відповідно
до першого, психотерапія є лікувальною практикою і, відповідно до закону, нею може займатися тільки
особа, яка має вищу медичну освіту. Відповідно до другого, психотерапія може розглядатися як надання
допомоги клієнтам психологічними засобами при вирішенні проблем психологічного характеру, і нею
можуть займатися психологи.
Спроба об'єднати обидва ці підходи знаходить висвітлення у визначенні психотерапії,
запропонованому Кратохвілом: "Психотерапія являє собою цілеспрямоване впорядкування порушеної
діяльності організму психологічними засобами" [5].

1.2. Історія розвитку психотерапії

З історико-культурної позиції в психотерапевтичних школах і течіях виділяють дві основні групи:

релігійно-магічну і емпірично-наукову.
Релігійно-магічна психотерапія виникла на зорі розвитку людської культури. Сьогодні вона домінує
в більшості слаборозвинених країн, але знаходить прибічників і в розвинених країнах.
Емпірично-наукова психотерапія своїм корінням сягає вчення Гіппократа. Розглянемо детальніше
етапи розвитку шкіл цього напряму психотерапії. Формування емпірично-наукової психотерапії
розпочалося з середини ХVIII ст і пов'язане з діяльністю австрійського лікаря-психіатра Франца Антона
Месмера (1734–1815), який розглядав свій метод лікування як наукове застосування “тваринного
магнетизму”. Він досить успішно лікував людей, що страждали різними хворобами — як психічними, так і
соматичними. Ф. Месмер вважав, що планети випромінюють магнетичні флюїди, які впливають на здоров'я
людини, а порушення рівноваги у флюїдах викликає хвороби. Процес лікування, згідно Ф. Месмеру,
полягав в передачі флюїдів від лікаря до хворого. Група пацієнтів збиралася довкола наповненого водою
чана з безліччю ручок, за які треба було триматися. Ф. Месмер торкався жезлом чана, ніби передаючи свої
флюїди. В цей час хворі починали сміятися, плакати, деякі навіть мали галюцинації. Після таких сеансів у
деяких хворих спостерігалися покращення самопочуття. Ф. Месмер вважав, що пацієнти видужали
внаслідок дії “тваринного магнетизму”, що породжується водою, яка тече ручками чану. Проте міжнародна
комісія спеціалістів, яка вивчала цей метод лікування, встановила, що пацієнти Ф. Месмера виліковувалися
внаслідок застосування ним навіювання і звинуватила його в шарлатанстві. Але вчені, які входили до
складу комісії, не звернули уваги на те, що люди в групах поводяться згідно певних психологічних законаів
і, що група можуть здійснювати лікувальну дію. Крім того, як показали подальші дослідження,
психологічні методи впливу, у тому числі навіювання, можуть давати реальний лікувальний ефект. І хоча
теорія Ф. Месмера була визнана нездатною до існування вона поклала початок розвитку психотерапії у
вигляді гіпнозу.
Саме з гіпнозу розпочав свою діяльність видатний австрійський лікар-психіатр і психолог Зігмунд
Фрейд (1856–1939), який є засновником психоаналізу. Надалі З. Фрейд відійшов від гіпнозу як засобу
проникнення до забутих переживань, що є в основі неврозу, і почав шукати інші, більш ефективні шляхи
дослідження і лікування неврозів. Він знайшов їх у тлумаченні сновидінь, вільно виникаючих асоціаціях,
малих і великих психопатологічних проявах: надмірно підвищеній або зниженій чутливості, рухових
розладах, обмовках, забуванні і тому подібне Таким був початок психодинамічної теорії в психотерапії, яку
надалі розвивали учні і послідовники З. Фрейда — К. Юнг, А. Адлер А. Фрейд.
Наприкінці 30-х років ХХ ст. від класичного психоаналізу З. Фрейда (психодинамічної теорії)
відокремився напрям, згодом названий неофрейдизмом. Представники цього напряму — К. Хорні, Э.
Фромм, Х.Саллівен, Е. Еріксон — не розділяли повністю наукових поглядів З. Фрейда.
У 40–50-х роках ХХ ст. база емпірично-наукової психотерапії поповнилася психотерапевтичними
підходами, заснованими на вченнях І. Павлова і Б. Скіннера — біхевіористською, або поведінковою
психотерапією. Найновішими течіями в психотерапії, які інтенсивно розповсюдились в 70-х роках ХХ ст., є
когнітивна і гуманістична психотерапія. Когнітивна психотерапія намагається допомогти людині у
вирішенні її проблем за допомогою корекції порушень мислення (когніції). Гуманістична психотерапія
возвеличує людини, допомагаючи їй здолати відчуження від світу, і схвалює максимально повне
дослідження унікальності та універсальності природи кожної людини.
Слід також відзначити, що починаючи з Ф. Месмера і до середин ХХ ст. емпірично-науковою
психотерапією займалися лікарі: спочатку неврологи, пізніше психіатри. Надалі до них приєднались
психіатричні соціальні працівники, а потім клінічні психологи, і лише останнім часом психотерапією стали
займатися люди, що мають класичну психологічну освіту. Підвищений попит на психотерапевтичну
допомогу став причиною появи як в нашій країні, так і за кордоном самозваних цілителів і лідерів різних
учень і культів. Вони працюють не лише у традиційних психотерапевтичних закладах, але і у так званих
центрах зростання, кінотеатрах, на стадіонах і т.д. Більшість з них використовують групові підходи.
Застосовуються методи, аналогічні методам “оздоровчих” релігійних вчень, наприклад саентології. Нерідко
пацієнти таких цілителів потім стають пацієнтами психіатричної клініки.
Останнім часом стали популярними групи, що формуються з так званих товаришів за нещастям:
“Анонімні алкоголіки”, “Об'єднані видужуючі”, “Батьки дітей-інвалідів” та ін.

1.3. Відмінні риси психологічного консультування та психотерапії

Психологічне консультування, психологічна корекція і психотерапія — це різні рівні психологічної

допомоги. Вони тісно поєднані, а багато в чому безпосередньо переплітаються. Разом з тим є певні
відмінності, пов'язані з межами й обсягом втручання, що дає нам змогу зробити поділ цих сфер діяльності.
Український психолог Бондаренко О. Ф. розглядає співвідношення цих рівнів за наступними
параметрами [2]: проблематика, об'єкт і предмет діяльності, зміст діяльності, методи і психологічні
парадигми допомоги, мета і результати.
Зупинимося на деяких особливостях психологічного консультування, психокорекції і психотерапії
більш докладно.
Перша відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає у відмовленні від
концепції хвороби й орієнтованість на психічно здорову особистість, частіше на її сьогодення і майбутнє.
Психокорекція призначена як для здорових людей, у яких є проблеми, так і для людей, які перебувають у
стані "ще не хворих, але вже не здорових" , тобто людей з дезадаптованою поведінкою і невротичним
реагуванням, що формується. Людей, які потребують консультативної чи корекційної допомоги, називають
клієнтами.
Клієнт — це нормальна, фізично і психічно здорова людина, у житті якої виникли проблеми
психологічного чи поведінкового характеру, яка нездатна вирішити їх самостійно і тому потребує
сторонньої допомоги.
 Людей, які звертаються до психотерапевта, частіше називають пацієнтами, оскільки психотерапія
історично тісно пов'язана з психіатрією; серед психотерапевтів досить часто зустрічаються і психіатри, що
одержали спеціальну підготовку.
Пацієнти психотерапевта — невротики. Невротик відрізняється від нормальної людини тим, що
хоча він і усвідомлює реальність, але ніяк не може бути щасливим, тому що не приймає її (свою
зовнішність, свій характер, оточуючих людей, навколишню дійсність). Таким чином, перефразовуючи
психотерапевта А. С. Співаковську, визначимо психотерапію як метод лікування, а психологічне
консультування і психокорекцію як метод профілактики [7].
Ю. Альошина вважає, що вже локус скарги клієнта може вказувати на те, якої - консультативної чи
психотерапевтичної - допомоги він потребує [1]. Якщо в людини, що звернулася по допомогу,
екстернальний локус скарги (тобто вона підкреслює негативну роль інших у виникненні власних життєвих
труднощів), наприклад: "Моя дочка дуже нестримана, і тому ми постійно сваримось" чи: "Мій начальник
робить мені зауваження без усякого приводу", — це клієнт психолога-консультанта.
У разі, коли клієнта турбує власна нездатність контролювати і регулювати свій внутрішній стан,
потреби і бажання (інтернальний локус скарги), і він говорить: "Я дуже запальна, не можу себе стримати,
постійно кричу на дочку" чи " Не можу зрозуміти, що я роблю не так, що постійно одержую зауваження від
начальника", — частіше це клієнти, що потребують і готові до прийняття психотерапевтичної допомоги.
Таким чином, якщо клієнтом уже пророблена певна робота з аналізу власних проблем та невдач і
він сприймає самого себе відповідальним за те, що з ним відбувається — це дозволяє йому перейти до
більш глибокого і відвертого самопізнання в процесі психотерапії.
Іншою відмінністю консультативної і психотерапевтичної допомоги є специфіка роботи зі скаргою.
При психотерапевтичному впливі скарги як такі відіграють незначну роль, оскільки вже на початкових
етапах роботи вони поглиблюються і переформульовуються. Крім цього, психотерапевт надає особливого
значення аналізу глибинних пластів психіки, минулому досвіду клієнта, обговорює з ним його сни й
асоціації, приводить до розуміння причин патогенних переживань і поведінки й у такий спосіб сприяє
вирішенню особистісних проблем (Урсано P., Зонненберг С, Лазар С, 1992).
Ще однією відмінністю є характер завдань. Поза залежністю від теоретичної орієнтації
(психодинамічної, поведінкової, гуманістичної) психотерапія припускає глибинні зміни в особистості
людини, поліпшення стану її психічного і соматичного здоров'я. Психокорекція спрямована на надання
допомоги клієнту, який має в повсякденному житті психологічні труднощі, проблеми, скарги невротичного
характеру, а також клієнту, що почуває себе добре, однак бажає змінити своє життя або ставить перед
собою мету розвитку особистості. Інакше кажучи, психокорекційні впливи спрямовані на зміну поведінки і
розвиток особистості клієнта. Психологічне консультування — це, насамперед, допомога клієнту в
усвідомленні його проблеми і пошуку шляхів та способів її вирішення. Консультування часто носить
характер оперативної чи негайної допомоги. Загальноприйнято виділяти такі основні завдання
психологічного консультування: 1) емоційна підтримка й увага до переживань клієнта; 2) розширення
свідомості й підвищення психологічної компетентності; 3) зміна ставлення до проблеми (з безвиході до
пошуку вирішення); 4) підвищення стресової і кризової толерантності; 5) розвиток реалістичності і
прийняття множинності поглядів; 6) підвищення відповідальності; 7) розвиток спонтанності [1].
Нарешті, психотерапія, психологічна корекція і консультування відрізняються тривалістю надання
психологічної допомоги. Загальноприйнято вважати консультування короткотривалою допомогою — 1-5
зустрічей, психокорекцію — середньотривалою — до 15 зустрічей, а психотерапію — довготривалою
допомогою, що може тривати декілька років.

1.4. Етичні засади діяльності та комунікативна компетентність психотерапевта

Психотерапевт – це спеціаліст, який володіє техніками та методами впливу на психіку з метою

відновлення її нормального функціонування. Основне завдання психотерапевта, це не тільки знайти
причини тих чи інших розладів психіки, але і навчити людину механізмам самоусвідомлення і
саморегуляціі. Це дуже відповідальна професія, що вимагає довготривалого спеціального навчання. Щоб
отримати цю освіту, перш за все необхідно пройти поглиблену власну психотерапію для запобігання
проектування психотерапевтом на клієнта своіх власних проблем. Далі слідує теоретична і методологічна
частина навчання методу, який визнаний міжнародним співтовариством як науковий. І, нарешті, в навчання
входить практика під супервізією кваліфікованих психотерапевтів.
При звертанні до психотерапевта важливо знати, який метод він практикує, яка у нього освіта і до
якого професійноі асоціаціі він належить. Існує ризик довірити свою долю некомпетентній людині або
навіть небезпечному «гуру»!
 Діяльність національної системи соціальних і психологічних служб у цілому і кожного спеціаліста
зокрема регулюється не тільки законодавчо, тобто певними інструкціями та методичними вказівками, а й
конкретними етичними нормами. При цьому існують специфічні нормативні документи — етичні або
деонтологічні кодекси, в яких зведено основні моральні вимоги до професійної діяльності практикуючих
психологів.
Багаторічний досвід роботи зарубіжних психологічних та соціальних служб показує, що етичні
закони у цій галузі є чи не найважливішими для надання ефективної допомоги особистості у захисті її
психічного здоров'я. Століттями відпрацьоване законодавство розвинутих країн, що будується на
європейській культурно-правовій традиції, узгоджується із перевіреними роками практики етичними
вимогами до професії психотерапевта. Усе це практично унеможливлює завдавання свідомої шкоди
пацієнтові без серйозного покарання. У даному випадку певні інститути державної влади стають на захист
прав громадянина навіть тоді, коли йому завдано так званої моральної шкоди.
Непрофесійні, неетичні дії спеціалістів психологічних служб у розвинених країнах можуть мати
значні наслідки, оскільки дуже часто вони підпадають під такі моральні та юридичні поняття, як «завдання
моральних збитків», «замах на гідність громадянина», «розголошення професійної таємниці»,
«психологічний тероризм», «порушення особистісного суверенітету» і т. ін. Такі дії можуть каратися не
тільки великими штрафами, а й позбавленням волі. Практично в усіх випадках грубого порушення етичних
норм спеціаліст позбавляється (назавжди або тимчасово) права на професію. Здійснюється це або
відповідними державними органами, або професійними асоціаціями, яким законодавчо надано це право.
У нашій країні законодавче регулювання діяльності у сфері соціального і психологічного захисту
громадян та надання їм психологічних послуг ще практично не розроблене. На національному рівні
відсутні професійні асоціації у галузі практичної психології. Поки що не існує жодної служби соціальної
або психологічної допомоги, у складі якої була б комісія з етики. До того ж в Україні практично немає
наукових досліджень у галузі психологічної деонтології. Усі ці обставини призводять до непрофесійного
застосування психологічних методів, до того, що психологічну допомогу населенню намагаються надавати
непрофесіонали й шарлатани. Тому нині особливої ваги набуває неухильне дотримання норм професійної
етики усіма психологами, психотерапевтами, соціальними працівниками тощо.
У практичній роботі фахівцям дуже часто доводиться грати певні ролі задля досягнення
психотерапевтичного або психокорекційного ефекту. Наприклад, ролі демократичного керівника групи з
арттерапії, експерта з конкретних психологічних проблем, уважного, чуйного консультанта, авторитарного,
конфліктного члена групи та ін. Часто у процесі консультування або групової роботи (гри) психотерапевт
змінює свою роль відповідно до тих завдань, що були ним поставлені, та до обставин, котрі складаються у
процесі консультування. Усе це вимагає від спеціаліста глибокого психологічного розуміння: життєвої
ситуації клієнта та його конкретної проблеми; актуальної ситуації консультування або психокорекційної
гри; механізмів міжособистісної взаємодії та обгрунтованого прийняття конкретної лінії поведінки (ролі);
особливостей власного образу в очах клієнта та розвиненої особистісної рефлексії.
Досвідчені психотерапевти зазначають, що у практичній роботі важливо не переносити основні
риси непрофесійних ролей на професійні. Недотримання цього правила веде за собою перенесення
особистісних проблем терапевта на клієнта, що є недопустимим.
Технології, що застосовуються у психотерапевтичній роботі, можуть серйозно змінити внутрішній
світ людини, перебудувати її світосприймання, змінити ставлення до найближчого соціального оточення,
сформувати нові та знищити старі форми поведінки. Таким чином, спеціаліст, який здійснює
психодіагностику, психокорекцію, психопрофілактику, несе певну юридичну та моральну відповідальність
за наслідки цієї роботи. Адже ніхто (крім виняткових випадків) не має права вирішувати за людину, що для
неї є благо, а що ні. Ніхто, крім самої людини, не може визначати її життєвий шлях, її долю, обирати
супутників життя, нав'язувати свої переконання. Усе це можна вважати складовими особистісного
суверенітету людини (клієнта).
Найдорогоцінніше у професії психотерапевта — це довір'я. Без нього більшість методик і методів
психотерапевтичної роботи втратили б свій сенс. Зі встановлення довір'я між клієнтом і психологом
починається будь-який вид роботи у практичній психології. Як правило, чим делікатніша проблема клієнта,
тим важче встановити необхідний для роботи рівень довіри. Тому найтяжчою професійною провиною і
водночас верхом непрофесіоналізму є втрата довіри клієнта до психотерапевта або нехтування спеціалістом
довіри до нього. Людину, що систематично припускається таких помилок, слід вважати професійно
непридатною.
Слід зазначити, що психологія — як наукова, так і практична — виникла й сформувалася в
європейській цивілізації. Отже, хочемо ми цього чи ні, вона не може існувати поза європейським
культурним контекстом, поза загальнолюдськими (точніше — християнськими) моральними нормами. У
найбільш узагальненому вигляді ці норми сформульовані у Загальній декларації прав людини та у багатьох
законодавчих актах розвинутих країн. Ці документи є основоположними для всіх працівників соціальних
служб та покладені в основу багатьох професійних етичних кодексів.
Суворе додержання моральних принципів у роботі не виключає імовірності виникнення складних
моральних і професійних ситуацій. Так, іноді додержання одного морального принципу заходить у
протиріччя з іншими. Досвідчені психотерапевти керуються у таких випадках передусім інтересами клієнта
та громадської безпеки.
Поки що єдиним документом, який регламентує діяльність психологічних служб, є Етичний кодекс
психолога. Тому праця у практичній сфері нині пов'язана із напрацюванням досвіду застосування етичних
принципів до конкретних випадків діагностично-корекційної роботи.
Комунікативна компетентність. Це домінуючий, системотворчий компонент професійної
діяльності психотерапевта. Комунікативні уміння є найважливішим елементом його професійно-
кваліфікаційної характеристики. Розглядаючи спілкування з сучасних позицій теорії діяльності
характеризують його як комунікативну діяльність, як процес міжособової взаємодії суб'єктів, кожен з яких
є носієм активної діяльності та припускає її в своїх партнерах.
Комунікативні уміння розглядаються як якості особи, як готовність до усвідомленого успішного здійснення
комунікативної діяльності (спілкування) в єдності трьох її сторін (комунікація, інтеракция, перцепція) в
змінених умовах.
Інформаційна сторона пов'язана з виявленням і обліком суб'єктивних установок, цілей один одного,
з наміром кожного з учасників вплинути, впливати на поведінку іншого, забезпечити свою ідеальну
«представленість» в нім (вербальну і невербальну).
Інтеракція - сторона спілкування, спрямована на побудову загальної стратегії взаємодії. Вона
включає вибір оптимальної стратегії, тактики спілкування (уміння знаходити потрібні форми спілкування з
різними людьми), саморегуляцію (уміння свідомо управляти поведінкою в різних ситуаціях спілкування).
Здійснення успішного спілкування неможливе без реалізації третьої його сторони - перцепції, що
забезпечує процес формування образу іншої людини. Сприйняття і розуміння іншої людини здійснюють
виконуючу регуляцію діяльності, полягають у виборі суб'єктом пізнання адекватних способів спілкування.
Правильному розумінню і сприйняттю сприяє уміння інтерпретувати особу за її зовнішністю,
поведінкою, умінням людини правильно сприймати та розуміти саму себе.
Таким чином, психотерапевтові необхідні:
• уміння, спрямовані на вирішення інформаційно-змістовних аспектів спілкування;
• уміння, спрямовані на побудову загальної стратегії взаємодії;
• уміння, спрямовані на сприйняття партнерами один одного.
Інтеграційні комунікативні уміння:
• уміння орієнтуватися в ситуації спілкування і користуватися різними засобами спілкування;
• уміння керувати своєю поведінкою;
• уміння слухати і розуміти співбесідника.
У своїй професійній діяльності психотерапевт покликаний вирішувати наступні завдання::
• допомагати пацієнтові краще зрозуміти свої проблеми;
• сприяти усуненню у пацієнта емоційного дискомфорту і перенапруження;
• заохочувати пацієнта до вільного вираження почуттів;
• забезпечувати пацієнта новими ідеями або інформацією про те
як вирішувати ті або інші проблеми;
• допомагати пацієнтові перевіряти нові способи мислення і поведінки поза терапевтичною
ситуацією.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте суть поняття «психотерапія»
2. Назвіть предмет та об’єкт впливу психотерапії.
3. Історичні аспекти розвитку психотерапії.
4. Назвіть відмінні риси психологічного консультування та психотерапії.
5. Які етичні засади діяльності психотерапевта?
6. Що ви розумієте під комунікативною компетентністю психотерапевта?
7. Як називається взаємодія в системі «психотерапевт — клієнт»?

Рекомендована література.
 1. Алешина Ю.Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. — Изд. 2-е. — М.:
Независимая фирма «Класс», 2000. — 208 с — (Библиотека психологии и психотерапии)
2. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посіб. для ст. курсів психол. фак. та
від-нь ун-тів. – Харків: Фоліо, 1996. - 237с.
3. Бурлачук Л.Ф., Кочарян А.С., Жидко М.Е. Психотерапия Учебник для ВУЗов // СПб. – Питер, –
2003. – 472 с.
4. Карвасарский Б.Д. Психотерапия. - М.: Медицина, 1985. - 303с.
5. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
6. . Клиническая психотерапия в общей врачебной практике Под ред. Н.Г. Незнанова, Б.Д.
Карвасарского // СПб.: Питер, 2008. – 528 с.
7. . Спиваковская А. С. Профилактика детских неврозов. — М.: Изд-во МГУ, 1998.- 200с.

2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ І МЕТОДИ ПСИХОТЕРАПІЇ

2.1. Психологічні основи психотерапії

Розвиток сучасної наукової психотерапії здійснюється на основі різних теоретичних підходів,

аналізі і узагальненні результатів емпіричних досліджень клінічних, психофізіологічних, психологічних,
соціально-психологічних та інших аспектів вивчення механізмів і ефективності психотерапевтичних
втручань. Ніскільки не применшуючи значення клінічних основ психотерапії, слід підкреслити, що
психологічні основи психотерапії мають особливе значення, оскільки і об'єкт її дії (психіка), і засоби дії
(клініко-психологічне втручання) є психологічними феноменами, тобто психотерапія використовує
психологічні засоби дії і направлена на досягнення певних психологічних змін.
Значущість теоретичних і, перш за все, психологічних основ психотерапії також обумовлена
поширенням останніми роками безлічі найрізноманітніших методів, що досить широко використовуються в
психотерапевтичній практиці, але при цьому далеко не завжди мають відповідну теоретичну базу. Навіть
при обгрунтованості методу певною теоретичною концепцією вона не завжди повною мірою
усвідомлюється професійними психотерапевтами.
Проте саме теоретичні засади розкривають зміст понять «норми» і «відхилення» («дефект»,
«патологія»), визначають характер і специфіку психотерапевтичних дій та дозволяють цілеспрямовано і
усвідомлено їх здійснювати, а також створюють базу для професійної підготовки психотерапевтів. У
медицині існує чітка відповідність між уявленнями про норму і патологію і системою дій (лікуванням), яка
логічно витікає з цих засад. Проте в психотерапевтичній практиці така відповідність є видимою далеко не
завжди, тоді як лише розуміння загальних підходів, наявність чітких уявлень, про теоретичну основу, на
базі якої здійснюються психотерапевтичне втручання, створюють умови для ефективної
психотерапевтичної практики. І це є однією з найбільш істотних проблем сучасної психотерапії, оскільки
така ситуація перешкоджає як створенню ефективної системи підготовки психотерапевтів, так і власне
психотерапевтичній практиці.
Психотерапевтична дія - це вид клініко-психологического втручання (інтервенції), яке
характеризується певною метою, відповідними цій меті засобами дії (методами), функціями, теоретичною
обгрунтованістю, емпіричною перевіркою і професійними діями. Вочевидь, що теоретична обгрунтованість
є стержневою характеристикою клініко-психологічної (психотерапевтичної) інтервенції, оскільки саме
теоретичний підхід визначає мету і засоби, характер і специфіку психотерапевтичної дії.
Як теоретична основа психотерапії виступає наукова психологія, психологічні теорії і концепції, що
розкривають психологічний вміст понять «норми» і «патологія» та формують певну систему
психотерапевтичних дій. Концепція норми - це уявлення про здорову особистість, тобто психологічна
концепція, яка визначає основні детермінанти розвитку і функціонування людської особистості. Концепція
патології - це концепція особистісних порушень, концепція походження невротичних розладів, що
розглядає їх в рамках відповідних уявлень про норму.
При всій різноманітності психотерапевтичних підходів існують три основні напрями в психотерапії
- психодинамічний, поведінковий і «досвідний» - відповідно трьом основним напрямам психології
(психоаналізу, біхевіоризму і екзистенціально-гуманістичній психології) і кожен з них характеризується
своїм власним підходом до розуміння особистості і особистісних порушень та логічно пов'язаною з цим
власною системою психотерапевтичних дій. Різні напрями психотерапії - це не лише різні моделі
психологічного втручання, але і різні психологічні теорії, різні концепції особистості, які, маючи в своїй
основі певні філософські підходи зі своїм власним поглядом на природу людини і шляхи її розуміння,
зробили вплив не лише на психотерапевтичну практику, практику психологічного втручання, але й на інші
види людської діяльності.
Кожен з цих напрямів детальніше розглянемо далі. Тут же приведемо їх характерні особливості, що
визначили методи психотерапевтичної дії.
У психоаналізі головним чинником особистісно розвитку і поведінки вважаються первинні потяги і
потреби, а невроз — наслідком їх витіснення в несвідоме і конфлікту з свідомістю. Завдання
психодинамічної психотерапії — сприяти усвідомленню цього конфлікту.
Біхевіористів взагалі не цікавить особистість як така. Предмет дослідження біхевіоризму —
виключно поведінка. Звідси невроз — це неадаптивна поведінка, що виникає в результаті неправильного
навчання. Основне завдання поведінкової психотерапії полягає у навчанні новим, адаптивним способам
поведінки.
Гуманістична психологія як основну розглядає потребу особистості в самоактуалізації, а невроз
вважається результатом блокування цієї потреби. З цього витікає і завдання гуманістичної психотерапії —
сприяти здобуттю нового емоційного досвіду, створенню адекватного цілісного образу “Я” і можливостей
для самоактуалізації особистості [1].

2.2. Загальні чинники психотерапії.

При розгляді загальних чинників психотерапії вирішуються наступні питання:

1. що спільного відбувається з пацієнтом при застосуванні різних технік
2. що спільного в поведінці психотерапевта незалежно від його теоретичних уявлень
3. загальні етапи незалежно від парадигми.
Тому психотерапія передбачає розгляд трьох характеристик:
1. пацієнт
2. терапевт
3. процес
Відповідно можна наступним чином сформувати загальні чинники психотерапії стосовно пацієнта:
- звернення до сфери емоційних відносин (робота з емоціями пацієнта в будь-якій психотерапії);
- формування саморозуміння, що приймається і пацієнтом, і психотерапевтом (пацієнт розуміє себе,
терапевт коригує розуміння);
- надання та отримання інформації (від клієнта, від терапевта);
- зміцнення віри пацієнта в одужання;
- накопичення позитивного досвіду;
- полегшення виходу емоцій.
Стосовно терапевта:
- цільова орієнтація терапевта на досягнення позитивних змін;
- увага до взаємин пацієнт/терапевт;
- поєднання принципів: «там і тоді» і «тут і тепер».
Стосовно процесу:
- встановлення оптимального контакту, залучення пацієнта до співпраці, створення мотивації у
психотерапії;
- прояснення причин і механізмів формування симптомів і розвитку емоційних і поведінкових
порушень – підходи до розуміння пацієнта і терапевта повинні бути однакові;
- визначення психотерапевтичних мішеней;
- застосування певних методів і технік, спрямованих на зміни;
- закріплення досягнутих результатів;
- закінчення курсу психотерапії (профілактика залежністі пацієнта від психотерапевта).
Загальні покази до психотерапії.
- питома вага психотерапії визначається роллю психологічного фактору в етіопатогенезі розладу;
- показання визначаються наслідками певного розладу чи захворювання (зміна соціального статусу,
фізична обмеженість, пониження самооцінки ...)

2.3. Особистісний підхід у психотерапії

Це поняття відбиває один з найважливіших теоретико-методологічних принципів у психотерапії.

Особистісний підхід, згідно К. К. Платонову, – це підхід до хворої людини як до цілісної особистості з
врахуванням її багатогранності та всіх її індивідуальних особливостей [5]. Автор розрізняє особистісний й
індивідуальний підхід – останній бере до уваги конкретні особливості, властиві даній людині.
Індивідуальний підхід може бути й ширшим (якщо він включає врахування і особистісних, і соматичних
якостей), і вужчим особистісного підходу (у тому випадку, коли він враховує тільки які-небудь окремі
особистісні або соматичні особливості). Варто також розрізняти особистісний підхід у психотерапії та
особистісно-орієнтовану психотерапію. Особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія
Карвасарського, Ісуриної, Ташликова є основою, фундаментом психотерапевтичного втручання,
направленого на вирішення стратегічних завдань.
Очевидно, що в психотерапії як системі впливу на психіку й через психіку на пацієнта, у методі, за
словами В. Н. Мясищева (1958), специфічно людському, особистісний підхід здійснюється повною мірою.
За своєю суттю, психотерапія є інструментом реалізації особистісного підходу. Тому психотерапевтичний
вплив припускає знання терапевтом основ клінічної психології, об’єктом вивчення якої є особистість
хворого. На зв’язок психотерапії, що безпосередньо опирається на психологічні особливості людини, з
клінічною психологією вказували багато авторів (Мясищев В. Н., 1971; Платонов К. К., 1977;
Лебединський М. С., 1977, та ін.). Як відзначає Б.Д. Карвасарский (1985), розвиток психотерапії тісно
пов’язаний з розробкою навчання про особистість, механізмами, закономірностями й розладами її
функціонування. Автор підкреслює двосторонній характер цього зв’язку: саме становлення поглядів на
особистість у психоаналізі, неофрейдизмі, екзістенціально-гуманістичної психології багато в чому
ґрунтувалося на психотерапевтичній практиці [3;4].
Реалізація особистісного підходу припускає детальне вивчення особистості пацієнта, особливостей
його емоційного реагування, мотивації, їх трансформації в процесі захворювання. Така інформація
необхідна як для вирішення завдань патогенетичної і диференціальної діагностики, так й під час
психотерапевтичної й психокорекційної практики, а також профілактичної роботи в соматичній клініці з
врахуванням психосоціальних реакцій на соматичні захворювання та їх наслідки. Однієї з вузлових
проблем тут є розмежування преморбідних особливостей особистості й характеристик, привнесених
захворюванням і його розвитком. Інше важливе завдання дослідження особистості пацієнта полягає у
визначенні участі психічного компоненту в генезисі різних захворювань: від великого кола хворіб, в
етіопатогенезі яких психічному фактору належаить або вирішальна (неврози), або досить істотна роль
( пограничні стани, психосоматичні розлади та ін.), до захворювань, в яких психічний фактор проявляється
як реакція на хворобу, зміну психологічного функціонування індивіда в зв’язку з соматичним розладом. Як
модель трансформації особистісних особливостей може розглядатися невроз із основними його стадіями.
В.Н.Мясищев (1960) і Б. Д. Карвасарский (1985) виділяють первинні, вторинні й третинні
особистісні утворення [5]. Первинні пов’язані переважно з темпераментом. Вторинні визначаються
порушенями значимих відносин пацієнта. Третинні являють собою посилення цих рис – при затяжному
плині неврозу й невротичному розвитку – до ступеня характерологічних акцентуацій і психопатичних
особливостей, багато в чому визначаючи поведінку людини та її дезадаптацію.
Розглянуті на моделі неврозу первинні, вторинні й третинні особливості особистості можна
виділити й у структурі особистісних розладів при інших нервово-психічних і психосоматичних
захворюваннях. Врахування первинних, вторинних і третинних особистісних утворень надзвичайно важлив
при виборі оптимальної психотерапевтичної тактики. Якщо при первинних особистісних розладах істотну
роль відіграють біологічні методи лікування, то корекція вторинних особистісних порушень вимагає вже
проведення особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії. Корекція третинних особистісних
розладів, що виявляються в поведінковій сфері, найбільш конструктивно протікає, якщо особистісно-
орієнтована психотерапія доповнюється різними варіантами поведінкового тренінгу. Приймаючи до уваги
первинні, вторинні й третинні особистісні утворення, ми маємо змогу більш цілеспрямовано використати й
інші форми психотерапії (навіювання, самонавіювання та ін.). Таким чином, тільки при врахуванні
специфіки особистісних порушень різнорівневого виду психотерапія набуває диференційованого і
змістового характеру.

2.4. Класифікація методів психотерапії

З розвитком психотерапії зростає потреба в систематиці використовуваних психотерапевтичних

методів. В даний час у психотерапії не існує єдиного принципу класифікації методів. Поняття методу в
психотерапії вкрай розмите. Перш за все це виявляється в різних класифікаціях.
Найбільший розвиток і визнання отримали три психотерапевтичних напрями і методи, що виникли
на їх основі:
1) динамічний (психодинамічний, психоаналітичний напрям );
2) біхевіористськй (пведінкова психотерапія);
3) гуманістичний (екзистенціально-гуманістичий, досвідний напрям в психотерапії).
 У цих трьох напрямах психотерапії, орієнтованих на особистісні зміни, а не на один лише симптом,
наявність певної особистісої концепції дозволила створити психотерапевтичну систему, що
характеризується логічною послідовністю поглядів.
Так, психоаналіз, що розглядає як основну детермінанту особистісного розвитку і поведінки
первинні потяги і потреби, а невроз - як наслідок їх витіснення в несвідоме і конфлікту зі свідомістю,
логічно зрозуміло визначає і основне завдання психотерапії - усвідомлення цього конфлікту. Для
біхевіоризму важливим є поведінка, а невроз розглядається як неадаптивна поведінка, що виникла в
результаті неправильного навчання, тому основне завдання психотерапії формулюється як навчання новим,
адаптивним способам поведінки. Гуманістична психологія розглядає як основну потребу особистості в
самоактуализації, а невроз - як результат блокування цієї потреби. З такого розуміння витікає і завдання
психотерапії, яке полягає в придбанні нового емоційного досвіду, що сприяє становленню адекватного
цілісного образу «Я», і можливостей для самоактуалізації особистості.
Розроблення і вживання нового, ширшого психотехнічного арсеналу визначають специфіку і
відносну самостійність позитивної психотерапії в рамках гуманістичного напряму, але зовсім не виходять
за його межі, так само як і когнітивна психотерапія, що використовує технічні прийоми, відмінні від
класичного і оперантного обумовлення, але теоретично розглядає когнітивні структури як «проміжні
змінні», знаходиться в руслі поведінкової традиції.
У рамках кожного з вказаних психотерапевтичних напрямів виникають нові течії, підходи, форми,
види, методи, методики, технічні прийоми, назви яких нерідко покликані відобразити унікальність кожного
з них, замаскувати похідний їх характер у відношенні до основних напрямів у психотерапії і методів, що
вже існують у них. Це багато в чому пояснюється тим, як помічає Шкода (Skoda С.), що мрією кожного
честолюбного психотерапевта є створення нового, незвичайного прийому, внесення свого оригінального
вкладу в історію психотерапії [4].
Александрович (Aleksandrowicz J.W., 1979) зробив спробу проаналізувати все різноманіття значень,
в яких використовується поняття методу в психотерапії [4]:
1) методи психотерапії як конкретні методичні прийоми і техніка (гіпноз, релаксація, бесіда,
дискусія, психогімнастика та ін.);
2) методи психотерапії, що визначають умови, які сприяють оптимізації досягнення
психотерапевтичних цілей (сімейна психотерапія та ін.);
3) методи психотерапії у значенні інструменту психотерапевтичної дії (таким інструментом може
бути психотерапевт у разі індивідуальної психотерапії або група при груповій психотерапії);
4) методи психотерапії у значенні терапевтичних інтервенцій (втручань), що розглядаються або в
параметрах стилю (директивний, недирективний), або в параметрах теоретичного підходу, який і визначає
характер цих втручань (інтерпретація, навчання, міжособистісна взаємодія).
Ми поділяємо думку про те, що власне поняттю «методу» відповідає 1-й рівень - це методи як
конкретна техніка і прийоми; 2-й рівень - відображає види психотерапії (на підставі умов, в яких вона
протікає); 3-й рівень - форми психотерапії (на підставі інструментів психотерапевтичних дій) і 4-й рівень -
теоретичні напрями.
Для практичного застосування тих або інших методів психотерапії має значення класифікація за
поставленою метою. Волберг (Wolberg L. R.) розрізняє 3 типи психотерапії [4]:
1) підтримуюча психотерапія, метою якої є зміцнення і підтримка захисних сил та вироблення
нових, кращих способів поведінки, що дозволяють відновити душевну рівновагу;
2) перенавчаюча психотерапія, метою якої є зміна поведінки пацієнта шляхом підтримки і
схвалення позитивних форм поведінки і несхвалення негативних. Людина повинна навчитися краще
використовувати свої можливості та здібності, проте при цьому не ставиться мета по-справжньому
вирішити неусвідомлювані конфлікти;
3) реконструктивна психотерапія, метою якої є усвідомлення інтрапсихічних конфліктів,
особистісних розладів, що послужили причиною та прагнення досягти істотних зміні відновлення
повноцінності індивідуального і соціального функціонування особистості.
Можна навести і ряд інших принципів, що використовуються при групуванні методів психотерапії.
Граве (Grawe K.) відзначає: оскільки психотерапія направлена на подолання проблем пацієнта, то
природно, що за допомогою одних методів психотерапевт прагне зрозуміти проблеми пацієнта і активно їх
долати. При цьому він не шукає прихованої мотивації і не надає проблемам іншого значення, ніж сам
пацієнт, а дивиться на них як на труднощі, які пацієнт без допомоги не може здолати [4].
При використанні іншої групи методів психотерапевт не допомагає долати проблеми (наприклад,
при клієнтцентрованій психотерапії ), а сприяє кращому розумінню себе, своїх мотивів, цінностей, мети
своєї поведінки і прагнень. Якщо в першому випадку психотерапія є допомогою в подоланні проблем, то в
другому - допомогою в кращому розумінні себе. Граве, грунтуючись на метаанализі існуючих даних щодо
ефективності психотерапії, вважає, що більшість пацієнтів потрібують допомоги в подоланні своїх
проблем, а не у виявленні прихованих мотивів.
У клінічній практиці прийнято ділення методів психотерапії на симптомоцентровані,
особистісноцентровані і соціоцентровані, інтеграція яких часто забезпечує найкращий терапевтичний
ефект.
Враховуючи, що в даний час зростає значення мистецтва в житті сучасної людини існують
багаточисельні методи, в яких мистецтво і природа виступають як терапевтичний чинник. Це методи
психотерапії, засновані на лікувальному впливі:
а) спілкування з мистецтвом ( музикотерапія, бібліотерапія і ін.);
б) творчій діяльності (імаготерапия, арттерапія і ін.);
в)природи (натурпсихотерапія і ін.).
Збільшення числа методів психотерапії, що останнім часом привело до посилення інтеграційного
руху в психотерапії, підтверджує положення про те, що наявні психотерапевтичні підходи не стільки
розрізняються у відношенні до єдиного об'єкту - людської особистості, скільки концентруються на різних її
аспектах і проблемах, чим і обумовлена відмінність в методах психотерапії і безліч їх класифікаційних
поділів.

2.5. Основні форми психотерапії

Індивідуальна, групова та сімейна психотерапія – розглядаються як основні форми психотерапії.

Індивідуальна психотерапія.
В індивідуальній психотерапії як основний інструмент лікувальної дії виступає психотерапевт, а
психотерапевтичний процес протікає в діаді терапевт—пацієнт. В організаційному аспекті індивідуальна
психотерапія відмінна від групової (де інструментом лікувальної дії виступає і психотерапевтична група),
колективної і сімейної психотерапії. Вона використовується в рамках практично всіх концептуальних і
методичних напрямів в психотерапії, які і визначають специфіку психотерапевтичного процесу, цілі і
завдання, способи дії, методичні прийоми, тип контакту між пацієнтом і психотерапевтом, тривалість та
інші змінні індивідуальної психотерапії.
Індивідуальна психотерапія проводиться одним психотерапевтом, рідко двома (біполярна терапія)
або декількома (котерапевтами). Часто є елементом комплексної терапії у поєднанні з іншими формами
психотерапії, фармако-, фізіо- або соціотерапією. Виділяють також комбіновану терапію, що поєднує
індивідуальну і групову (або сімейну) психотерапію, що проводиться одним психотерапевтом, і поєднану
терапію, при якій пацієнт проходить індивідуальну психотерапію в одного психотерапевта і одночасно бере
участь в сімейній або груповій психотерапії у інших психотерапевтів.
Поєднання з груповою психотерапією, що центрується на груповій динаміці, або сімейною
психотерапією, що фокусується на родинній мікрогрупі як цілісному суб'єктові системного
психотерапевтичного втручання, може пропонуватися пацієнтові лише після ретельного опрацювання
психотерапевтичних цілей, що враховує як лікувальний потенціал різних форм психотерапії, так і їх
можливий антагоністичний ефект.
Історія становлення і розвитку індивідуальної психотерапії передує історії виникнення інших форм
психотерапії, наприклад групової або сімейної, незалежно від їх напряму, і пов'язана із загальною історією
психотерапії.
Виділення загальних чинників лікувальної дії індивідуальної психотерапії значною мірою
визначається теоретичними поглядами дослідників. Так, Мармор (Marmor J., 1978) при спостереженні за
психотерапевтами різних напрямів (психоаналіз, поведінкова психотерапія, гештальт-терапія та ін.)
відзначив вісім основних чинників, властивих всім психотерапевтичним методам в тій або іншій мірі [4]:
1) хороші стосунки і співпраця між психотерапевтом і пацієнтом як основа, на якій будується
психотерапія;
2) первинне послаблення напруження, засноване на здатності пацієнта обговорювати проблему з
особою, від якого він сподівається отримати допомогу;
3) пізнавальне навчання за рахунок інформації, що отримується від психотерапевта;
4) оперантна модифікація поведінки пацієнта за рахунок схвалення або засудження з боку
психотерапевта і коррективного емоційного досвіду, що повторюється, в стосунках з психотерапевтом;
5) придбання соціальних навиків на прикладі психотерапевта;
6) переконання і навіювання — явне або приховане;
7) використання або репетиція більш адаптивних форм поведінки;
 8) емоційна підтримка з боку психотерапевта.
Важливою загальною характеристикою індивідуальної психотерапії є послідовність її фаз (Kanfer F.
H., Grimm L. G., 1980) [4], з якими пов'язані конкретні цілі і засоби їх досягнення (таблиця. 2.1.).
Таблиця 2.1.
Фази психотерапевтичного процесу
Фаза Цілі Засоби

Визначення показань Діагностичне обстеження. Бесіда/анамнез

Вибір терапевтичного методу Особистісні та клінічні тести,
обстеження

Побудова Ролева структуризація (пояснення і Реалізація поваги і емпатії

терапевтичних полегшення прийняття пацієнтом Роз'яснення правил психотерапії
стосунків його ролі як пацієнта). Терапевтичний контракт
Формування позитивних очікувань
при змінах.
Побудова терапевтичного союзу.
Передача знань про загальну
концепцію етіології.

Проведення Систематична модифікація Вживання спеціальної

терапевтичного поведінки (поведінкова терапія) психотерапевтичної техніки
навчання Аналіз і врахування досвіду при Безперервне спостереження і аналіз
визначенні мотивів поведінки і психотерапевтичного сеансу
переживань (психоаналіз)
Реструктурування уявлень про себе
(розмовна психотерапія)

Оцінка результату Психодіагностичний аналіз міри Бесіда

терапії досягнення терапевтичної мети. Діагностичні методи
Забезпечення генералізації За певних умов — редукування
результатів терапії. терапевтичних контактів
Формальне завершення Домовленість про завершення терапії
терапевтичних стосунків за взаємною згодою

За термінами проведення індивідуальна психотерапія може умовно ділитися на короткотривалу і

довготривалу. Межі зазвичай визначаються числом психотерапевтичних занять. На думку більшості
дослідників, психотерапія тривалістю до 20 (рідше до 40) занять відноситься до короткотривалої. Сучасною
тенденцією майже всіх концептуальних і методичних напрямів є прагнення до короткотривалості, що
базується на підвищенні інтенсивності, інтегративності психотерапії, конкуренції в зниженні матеріальних
витрат без зниження ефективності. Інколи короткотривалість служить одним з чинників, що застраховують
пацієнтів від розвитку «психотерапевтичного дефекту», «втечі в психотерапію» і перекладання
відповідальності за своє життя на психотерапевта.
Довготривалі форми індивідуальної психотерапії найбільш характерні для психодинамічної
(психоаналітичною) психотерапії, яка може продовжуватися до 7-10 і більше років при середній частоті
психотерапевтичних занять 2-3 рази в тиждень. Тривалість лікування залежить, зокрема, від числа
конфліктних зон, які мають бути опрацювані в ході лікувального процесу (короткотривала психодинамічна
психотерапія фокусується на вирішенні головного конфлікту). Часті зустрічі з пацієнтом дозволяють
психотерапевтові проникнути в його внутрішнє життя, ведуть до повнішого розвитку перенесення, а також
підтримують пацієнта впродовж всього періоду лікування. В ході довготривалої психотерапії
розширюється самопізнання пацієнта, виявляються і вирішуються внутрішньоособистісні несвідомі
конфлікти, формується розуміння механізмів психічної діяльності, що дозволяє завершувати процес
лікування.
Урсано, Зонненберг, Лазар (Ursano R. J., Sonnenberg S. M., Lazar S. G., 1992) виділяють наступні
критерії закінчення терапії [4]. Пацієнт:
1) почуває послаблення симптомів;
 2) усвідомлює свої характерні захисні механізми;
3) здатний прийняти і визнати типові для себе реакції перенесення;
4) продовжує самоаналіз як метод вирішення своїх внутрішніх конфліктів.
Питання про завершення лікування піднімає пацієнт, але його може поставити і психотерапевт в
результаті аналізу міркувань і переживань пацієнта з цього приводу. Дата завершення лікування
встановлюється заздалегідь за взаємною згодj. психотерапевта і пацієнта.
Довготривала індивідуальна психотерапія використовується в рамках і інших напрямів, окрім
психодинамічного. Так, за наявності складної, множинної симптоматики або виражених особистісних
порушень найбільш схильна до короткотривалості поведінкова психотерапія може продовжуватися до 80-
120 занять в спробах досягнення бажаного ефекту. Не рідко тривалою є психотерапія екзистенціально-
гуманістичної спрямованості, представники якої інколи вважають за необхідне надавати довічну допомогу і
підтримку пацієнтам.
Вибір конкретних форм і методів психотерапії для індивідуальної допомоги пацієнтові є непростим
завданням. Не припиняються спори про переваги і можливості того або іншого психотерапевтичного
напряму або «школи». Сучасні наукові досягнення дозволяють розглядати психотерапію не просто як набір
методів, заснованих на особистих показаннях або системі переконань, створених тією або іншою
«школою». Створюються критерії науковості психотерапії, а науковий аналіз (наприклад, метааналіз)
дозволяє реально передбачати ефективність конкретного методу психотерапії при тій чи іншій патології,
що вимагає психотерапевтичного втручання (Perrez M., 1989) [4]. Показниками наукової обгрунтованості
того чи іншого методу психотерапії є перш за все:
1) докази ефективності;
2) обгрунтуванні припущення, які несуперечать сучасним науковим даним.
За сучасними даними Бергіна і Гарфілда (Bergin A. E., Garfield S. L, 1994), в світі використовується
більше 400 психотерапевтичних технік для дорослих пацієнтів і більше 200 для дітей і підлітків . Більшість
з них застосовується в індивідуальній психотерапії.
Сімейна психотерапія.
Під сімейною психотерапією прийнято розуміти комплекс психотерапевтичних прийомів і методів,
направлених на лікування пацієнта в сім'ї і за допомогою сім'ї. Сімейна психотерапія є різновидом групової
психотерапії, тому багато психотерапевтичної техніки, що вживаються в роботі з сім'ями, відносяться до
прийомів групової психотерапії (Kratochvil S., 1990).
Основними механізмами лікувальної дії сімейної психотерапії вважаються емоційна згуртованість і
підтримка та зворотній зв'язок. Якщо емоційне згуртування виникає через зіставлення індивідуальних цілей
у членів сім'ї, обмін думками, надіями і побоюваннями і стійко простежується на всіх етапах сімейної
психотерапії, то навчання членів сім'ї зворотньому зв'язку відбувається після завершення приєднання
психотерапевта до сім'ї як цілісної системи. Здатність членів сім'ї давати і приймати неспотворений
зворотній зв'язок, як показали дослідження С. І. Чаєвой (1994), Е. Г. Ейдеміллера (1994), є свідченням
«дозрівання» сім'ї і переходу в психотерапії від етапів приєднання і формулювання психотерапевтичного
запиту до етапу реконструкції сімейних стосунків.
У сімейній психотерапії, так само як і в груповій, мають місце наступні механізми лікувальної дії:
1) емоційна згуртованість і підтримка;
2) відреагування (придбання навиків відповідної адресації і прояву емоцій, особливо негативних);
3) отримання зворотнього зв'язку від учасників психотерапії;
4) надання зворотнього зв'язку;
5) універсальність;
6) корективна рекапітуляція основної сімейної групи;
7) навчання (обмін досвідом вирішення проблем);
8) ідентифікація;
9) інсайт, усвідомлення екзистенціальних аспектів буття;
10) альтруїзм.
Найбільш важливими механізмами, які формуються першими і роблять найінтенсивніший вплив на
корекцію дисфункциональних стосунків в сім'ях, визнані перші чотири.
Як механізми лікувальної дії розглядається і ряд інших, специфічних для сімейної психотерапії. У
останнє десятиліття розроблена технологія приєднання психотерапевта до сім'ї як до системи і до окремих
її членів, яка істотно каталізує процес сімейної психотерапії:
1) встановлення конструктивної дистанції;
2) прийоми мімезису і синхронізації дихання психотерапевта і заявника проблеми;
 3) приєднання за просодичними характеристиками мови до заявника проблеми і використання в
мові предикатів, що відображають домінуючу репрезентативну систему цього заявника;
4) прийняття психотерапевтом «сімейного міфу» і збереження сімейного статус-кво, тобто
прилюдного захисного образу і тієї структури сімейних ролей, які демонструє сім'я під час психотерапії.
Ці дії психотерапевта сприяють зниженню рівня емоційної напруги і тривоги, які є у членів сім'ї,
сімейних таємниць, що вперше зважилися на розкриття, об'єктивному спостерігачеві. Розроблена
технологія формулювання психотерапевтичного запиту, що створює умови для резонансу цілей, патернів
емоційного реагування у учасників психотерапії, внаслідок чого каталізує сам процес сімейної
психотерапії. Використання парадигми системного підходу сприяло зміні ролі сімейного психотерапевта: з
ролі об'єктивного, директивного, приймаючого і відчуженого інтерпретатора він перейшов в роль
директивного, емпатичного і відчуженого, але включеного в контекст родиних стосунків як один з його
елементів.
Групова психотерапія
Групова психотерапія – це психотерапевтичний метод, специфіка якого полягає в
цілеспрямованому використанні групової динаміки, тобто всієї сукупності взаємин і взаємодій, що
виникають між учасниками групи, включаючи і групового психотерапевта, з лікувальною метою.
Принципово групова психотерапія не є самостійним напрямом в психотерапії, а лише специфічним
методом, при використанні якого основним інструментом психотерапевтичної дії виступає група клієнтів,
на відміну від індивідуальної психотерапії, де таким інструментом є лише психотерапевт. Разом з іншими
психотерапевтичними методами групова психотерапія (так, як і індивідуальна форма) застосовується в
рамках різних теоретичних орієнтацій, які й визначають її своєрідність і специфіку: конкретні цілі і
завдання, змістовну сторону та інтенсивність процесу, тактику психотерапевта, психотерапевтичні мішені,
вибір методичних прийомів та ін. Всі ці змінні багато в чому пояснюються також нозологічною
приналежністю контингенту хворих, що беруть участь в психотерапевтичній групі. Як самостійний напрям
в психотерапії групова психотерапія виступає лише в тому сенсі, що розглядає пацієнта в соціально-
психологічному плані, в контексті його взаємин і взаємодій з оточенням, розширюючи тим самим межі
психотерапевтичного процесу і фокусуючись не лише на особистості клієнта і його проблематиці, але і на
сукупності його реальних взаємин і взаємодій з навколишнім світом. Взаємини і взаємодії, в які вступає
людина в групі, значною мірою відображають її дійсні взаємини, оскільки група виступає як модель
реального життя, де особистість проявляє ті ж стосунки, установки, цінності, ті ж способи емоційного
реагування і ті ж поведінкові реакції. Використання групової динаміки направлене на те, аби кожен учасник
мав можливість проявити себе, а також на створення в групі ефективної системи зворотнього зв'язку, що
дозволяє клієнтові адекватніше і глибше зрозуміти самого себе, побачити власні неадекватні стосунки і
установки, емоційні і поведінкові стереотипи, що виявляються в міжособовій взаємодії, і змінити їх в
атмосфері доброзичливості і взаємного прийняття.
Групова психотерапія відрізняють від групової терапії, психотерапії в групі, колективної
психотерапії. Останні передбачають використання будь-якого психотерапевтичного методу в групі
пацієнтів (гіпноз, аутогенне тренування, переконання, внушання та ін.). В цьому випадку психотерапевт
впливає психологічними засобами на велику кількість пацієнтів одночасно, проте не використовує
систематично з терапевтичною метою ситуації, взаємини і взаємодії, що виникають між учасниками групи.

2.6 Оцінка ефективності психотерапії

За переконанням переважної більшості фахівців, один лише критерій симптоматичного поліпшення

не є надійним при визначенні безпосередньої ефективності і стійкості психотерапії, хоча суб'єктивно
переживане пацієнтом (і в міру можливості об'єктивно реєстроване) клінічне симптоматичне поліпшення є,
поза сумнівом, важливим критерієм оцінки ефективності психотерапії. Клінічний досвід із застосуванням
широких катамнестичних даних переконливо свідчить про необхідність залучення для оцінки ефективності
психотерапії певних соціально-психологічних критеріїв. До них відносяться: міра усвідомлення пацієнтом
психологічних механізмів патології і власної ролі у виникненні конфліктних і травмувальних ситуацій, у
тому числі в розвитку своїх неадаптивних реакцій; зміни в стосунках і установках; поліпшення соціального
функціонування та ін.
Критерії ефективності психотерапії повинні задовільняти наступні умови. По-перше, досить повно
характеризувати зміни, що настали, в клінічній картині і адаптації пацієнта з врахуванням трьох площин
розгляду терапевтичної динаміки:
1) соматичної
2) психологічної
 3) соціальної.
По-друге, вони повинні не лише дозволяти виробляти оцінку з погляду об'єктивного спостереження,
але і включати суб'єктивну оцінку з позицій самого пацієнта. І по-третє, ці критерії мають бути досить
незалежні один від одного.
При оцінці ефективності психотерапії може застосовуватися широкий спектр клінічних шкал,
психологічні, соціально-психологічні, психофізіологічні, фізіологічні методики і т. д. Необхідно лише
підкреслити, що виявлення динаміки в стані пацієнта за допомогою психологічних методів вимагає
вживання при повторних дослідженнях схожих за формою і змістом пред'явлення методик, проте,
відмінних від первинних, аби зменшити (якщо не виключити) спотворення, викликані придбанням навиків
у виконанні завдань.
У випадках вживання експериментально-психологічних методик для оцінки ефективності
психотерапії виходять із звичайного для психодіагностики принципу відмінності вибірки хворих від
нормальної вибірки, а також з того, що у міру поліпшення стану пацієнтів психологічні показники їх
наближаються до показників норми. Тому основна увага акцентується на різниці середніх показників
психологічних методик, отриманих на початку, в процесі і в кінці лікування. При тривалій (протягом
місяців, а інколи і років) терапії динамічно вивчаються за допомогою тих же психологічних методик і
контрольні групи пацієнтів, що не піддавалися терапевтичній дії.

Питання для самоконтролю

1. Які психологічні основи психотерапії?

2. Дайте визначення поняття «психолотерапевтична інтервенція».
3. Назвіть загальні чинники психотерапії.
4. Розкрийте суть особистісного підхіду у психотерапії.
5. Що таке метод психотерапії?
6. . Підходи до класифікації методів психотерапії?
7. Назвіть основні форми психотерапії.
8. Розкрийте фази психотерапевтичного процесу в індивідуальній психотерапії.
9. Основні механізми лікувальної дії сімейної психотерапії?
10. Розкрийте суть та цілі групової психотерапії.
11. Які критерії ефективності психотерапії?

Рекомендована література.
1. Введение в психотерапию / Под ред. С. Блоха. — Амстердам–Киев: Ассоциация психиатров
Украины. — Сфера, 1997. - 280 с.
2. Бурлачук Л.Ф., Кочарян А.С., Жидко М.Е. Психотерапия Учебник для ВУЗов // СПб. – Питер, –
2003. – 472 с.
3. Карвасарский Б.Д. Психотерапия. - М.: Медицина, 1985. - 303с.
4. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
5. . Платонов К.К. О системе психологии. М: Мысль, 1972 – 201с.

3. ПСИХОДИНАМІЧНА ТЕОРІЯ У ПСИХОТЕРАПЦІЇ. КЛАСИЧНИЙ ПСИХОАНАЛІЗ З, ФРЕЙДА

3.1. Класичний психоаналіз як психологічна концепція та психотерапевтична система

Психодинамічний напрям в психотерапії часто називають психоаналізом, або фрейдизмом за іменем

його засновника австрійського психолога З. Фрейда, який виходив з уявлень про структуру особистості як
складну і суперечливу взаємодію свідомого і несвідомого [4].
За допомогою методів психодинамічної психотерапії вирішують проблеми, пов'язані з динамічними
аспектами психіки: мотивами, потягами, спонуканнями, внутрішніми конфліктами (протиріччями),
існування і розвиток яких забезпечує функціонування і розвиток особистоті.
Як відзначає сучасний український психотерапевт А. Бондаренко [1], вчення З. Фрейда, будучи
одночасно теорією особистості (першою в психології), культурологічною концепцією і методом
психотерапії, зробило безпрецедентний вплив не лише на психологію, але і, по суті, на всю культурну
ситуацію ХХ ст
 Розглянемо детальніше понятійну структуру і теоретичні особливості психотерапевтичного процесу
в класичному психоаналізі.
У своїй психотерапевтичній практиці З. Фрейд [3] виходив з уявлень про людину як природну
істоту, якою керують потяги (неусвідомлювані мотиви, біологічні потреби та інстинкти), а також
специфічні психосексуальні переживания перших п'яти років життя. Основним життєвим інстинктом, який
керує розвитком і творчим початком особистості, є лібідо, або ерос; протилежний йому інстинкт смерті —
танатос, або мортідо, може виявлятися в агресії і руйнуванні. Згідно З. Фрейду, структуру особистості
складають три компоненти: Ід (воно), Его (Я) і Супер-его (над-Я).
Ід (воно) — біологічний компонент в структурі особистості, первинне джерело психічної
активності, осереддя сліпих інстинктів: сексуальних або агресивних, що прагнуть до негайного
задоволення. Цей компонент є неусвідомлюваною частиною особистості, яка не змінюється протягом
всього життя людини.
Его (Я) — центральна інстанція саморегуляції особистості, що відповідає за пристосування до
зовнішньої реальності. Его сприймає інформацію про навколишній світ і стан організму, зберігає її в
пам'яті і регулює у відповідь дії індивіда в интересах його самозбереження.
Супер-его (над-я) — моральна інстанція особистості, включає в себе моральні стандарти, заборони і
заохочення, що засвоюються особистістю переважно несвідомо в процесі виховання, перш за все
батьківського.
Для характеристики особливого стану особистості З. Фрейд [3] ввів поняття “тривога”. Він
розрізняв три види тривоги: невротична, реальна і моральна. Тривога виникає з конфлікту між Ід, Его і
Супер-его; з нею пов'язано відчуття провини і діяльність механізмів психологічного захисту “Я”. Оскільки
вимоги до Его з боку Ід,Супер-его та зовнішньої реальності (до якої індивід вимушений пристосовуватися)
несумісні, він неминуче перебуває в стані конфлікту. Це створює нестерпне психологічне напруження, від
якого індивід може позбавитися за допомогою захисних механізмів (їх налічується близько 20):
раціоналізації, регресії витіснення, проекції, сублімації та ін. Зупинимося на цих механізмах.

3.2. Захисні механізми психіки

Захисні механізми — це способи мислення, спрямовані на пом'якшення неприємних афектних станів

(тривоги, страху) і утримуючі несвідомі конфлікти поза свідомістю.
Раціоналізація — це механізм псевдопояснення, тобто пояснення власних вчинків і дій у
вигіднішому для себе і привабливішому для інших світлі. Наприклад, свої нескінченні невдачі людина
може пояснити тим, що у неї багато ворогів або тим, що вона і не прагнула до успіху в тій або іншій галузі.
Класичним прикладом раціоналізації є байка І. Крилова “Лисиця і виноград”: лисиця, не зумівши дістати
виноград, пояснила це тим, що він зелений, і вона зовсім його не хоче.
Регресія (інфантилізація) — психологічний механізм его-захисту, коли люди починають
поводитися так, як ніби знаходяться на раніших етапах свого розвитку. Цей захисний механізм часто
використовують в групових формах спілкування (коли дорослі починають поводитися як діти) для зняття
психологічних бар'єрів.
Витіснення (репресія, придушення) – видалення зі свідомості травмувальних моментів — один з
найважливіших феноменів свідомості, довкола якої будується психотерапевтична процедура. Згідно З.
Фрейду, саме механізм витіснення обумовлює (детермінує) поведінку людини, в якої психологічні травми
були раніше витіснені зі свідомості, проте продоожують впливати на її поведінку. Витіснені переживання
проявляються в людини у формі обмовок, описок, забудькуватості, некерованих,“ненавмисних” діях.
Проекція — захисний психологічний механізм, дія якого полягає в тому, що неприйнятні для
індивіда (з погляду суспільної моралі) його власні переживання або стани він приписує іншим, що
позбавляє його від їх усвідомлення, прийняття і переробки.
Заміщення — его-захисний механізм, що виявляється в уникненні тривоги (боязні), шляхом
передачі енергії, яка накопичилася, на доступний або безпечний об'єкт, коли бажаному об'єкту її передати
неможливо. Наприклад, людина, не сміючи виразити начальникові негативні емоції, що накопичилися у
відношенню до нього (через страх санкцій, негативних наслідків), зганяє розпач на членах сім'ї. Це явище
називається ще “зміщеною агресією” тобто мається на увазі, що агресія “зміщується” з дійсного об'єкту
на іншій, доступніший.
Сублімація — его-захисний механізм, який перетворює сексуальну або агресивну енергію в творчу,
соціально прийняту діяльність: мистецтво, спорт і тому подібне Сублімація вважається вищою формою
заміщення [2].
 Утворення реакції — здійснення навмисних дій, що захищають Его від усвідомлення справжніх
переживань. Наприклад, мати демонструє підвищену дбайливість про дитину приховуючи свою агресію у
відношенні до неї. Згідно З. Фрейду це прояв нижчої форми сублімації.
Заперечення — різновид перцептивного захисту, коли людина нарочито не помічає неприємних для
неї фактів і явищ. До подібних феноменів відноситься непізнавання учасниками Т-групи себе на екрані
монітора.
Інтроекція — психологічний его-захисний механізм, який заключається в тому, що людина ніби
вбирає в себе, “вбудовує” цінності і норми інших осіб або груп, приймаючи їх як власні. Таким чином вона
намагається звільнитись від внутрішньоособистісного конфлікту. Наприклад, людина традиційних поглядів
жила і працювала серед осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією; з часом її погляди на життя і
мораль сексуальних меншин змінились: вона стала допускати думки, які раніше були для неї неприйнятні.
Ідентифікація — тісно пов'язана з інтроекцією - его-захисный механізм, який покликаний захищати
Его від фрустрації, шляхом ототожнення його з сильнішою інстанцією. Таким чином, часто ідентифікація є
засобом захисту від почуття власної неповноцінності через приєднання до якоїсь могучої організації або до
авторитетної людини. Цей захисний механізм дуже важливо враховувати в процесі психотерапії, коли
клієнт може ідентифікуватися з однією із трьох позицій: агресора, жертви або нарцисизму.
Інтелектуалізація — захисний механізм, більш характерний для психотерапевта, ніж для клієнта.
Суть цього механізму полягає в тому, аби відчужити своє Его від беспосереднього емоційного контакту з
Его іншої людини і трактувати цього іншого як об'єкт, тобто за допомогою концептуальних моделей,
понятійних і термінологічно-орієнтованих схем.
Ізоляція — цей захисний психологічний механізм, як і механізм інтелектуалізації, відділяє емоції від
пізнавальних (когнітивних) процесів шляхом відчуження, дистанціювання, тобто людина, яка використовує
цей захисний механізм, спостерігає ситуацію, що травмує його, ніби зі сторони.
Компенсація — захисний механізм, що полягає в розвитку тих сторін, властивостей або здібностей
особистості, які дозволяють їй впоратися з почуттям неповноцінності, шляхом здобуття соціального
визнання в доступних областях діяльності. Наприклад підліток, якому не вдається успішно засвоювати
шкільні дисципліни, починає посилено займатися спортом і досягає великих успіхів.
Ритуал — система захисних дій, покликаних впоратися з тривогою або іншими негативними
переживаннями; часткова компромісна реакція — его-захисний механізм від негативних почуттів
(заздрості, агресії, презирства та ін.), коли поведінка будується подвійно, аби хоч частково задовільнити
соціально небажані переживання. Наприклад, одна подруга говорить іншій: “Ну, нарешті ти добре
виглядаєш”.
Аскетизм — заперечення, відмова собі в задоволенні. Така відмова може стосуватися їжі, сну,
сексуального задоволення. Все це зазвичай заперечується з виглядом повної переваги, немов в результаті
досягається щось дуже корисне. Згідно З. Фрейду, аскетизм — це захисний механізм, котрий
використовують переважно підлітки для контролю над інтенсивністю сексуальних потягів, що виявляються
після досягнення статевої зрілості [3].

3.3. Суть психодинамічної психотерапії

У класичному психоаналізі виділяються дві головна мети психотерапії:

• усвідомлення неусвідомлюваного (мотивів, фіксацій, захисних механізмів, способів поведінки) і його
реалістична інтерпретація;
• посилення Его для побудови реалістичнішої поведінки.
Поведінкові зміни відбуваються в психодинамічній психотерапії завдяки: 1) розумінню
інтелектуальних та емоційних процесів, шо витікають з дитинства (захисні механізми), а також, 2)
розумінню конфліктних стосунків, які сформувалися у пацієнта з значущими об'єктами в дитинстві і їх
відтворення у взаєминах з психотерапевтом (трансфер).
Обстановка психотерапевтичного лікування повинна сприяти виходу на поверхню цих психічних
явищ. Як вважають дослідники Р. Урсано, С. Зонненберг і С. Лазар [5], необхідна первинна умова
досягнення успіху в психодинамічній психотерапії — потреба пацієнта приймати участь в такій роботі і
його довіра до психотерапевта. Дослідники відзначають також важливість емпатичного вислуховування
пацієнта для того, щоб основну увагу лікування направити на те, що він пропонує для розгляду.
Психотерапевт повинен пам'ятати, що не можна відразу ж висловлювати пацієнтові зроблені висновки.
Пацієнт може бути до них не готовий, тому необхідно ретельно готувати як висновки, так і пацієнта до
того, аби він зміг “почути” і зрозуміти те, що йому хочуть повідомити.
 3.4. Техніки психоаналізу

Класичний психоаналіз використовує п'ять основних технік:

• вільні асоціації;
• тлумачення сновидінь;
• інтерпретації механізмів захисту;
• аналізу опору;
• аналізу перенесення (трансферу).
Вільні асоціації — одна з основних технік психоаналізу. Вільними асоціаціями З. Фрейд [3] вважав
уявлення, думки, спогади, які виникають спонтанно, без напруги і зосередження. За допомогою методу
вільних асоціацій З. Фрейд прагнув з'ясувати відповідність певних асоціацій внутрішньому світі суб'єкта, і
знайти шлях до несвідомого. Спочатку для цього З. Фрейд використовував гіпноз. Проте в подальшому, з
ряду причин (через нетривалість ефекту, неможливість проаналізувати опір, особливості дії гіпнозу при
подачі чітких команд терапевта, які блокують спонтанність та ін.) відмовився від нього і став застосувувати
метод вільних асоціацій.
Вільне асоціювання — основа психоаналітичного процесу. По суті психоаналіз є вільним
асоціюванням пацієнта і аналіом реакцій опору психоаналітику. Пацієнт має бути максимально відкритим,
вільно висловлювати свої думки, уявлення, щиро виражати свої почуття, очікування, не контролюючи і не
оцінюючи їх, а також не намагаючись зосередитися. Думки пацієнт повинен висловлювати незалежно від
того, наскільки вони можуть здаватись йому не значними, безглуздими або ганебними.
Техніка вільного асоціювання ґрунтується на трьох припущення :
• думки пацієнта зосереджені на тому, що має для нього значення;
• потреби пацієнта в психотерапії і усвідомлення того, що його лікують, спрямовують його асоціації до
значимого, за винятком випадку, коли діє опір, що виявляється під час сеансу в неможливості вільно
асоціювати, що вказує на витіснення потягу і травматичні переживання;
• опір зводиться до мінімуму в результаті релаксації (розслаблення) і значно посилюється внаслідок
зосередження.
Обстановка психоаналітичного сеансу повинна сприяти вільному асоціюванню, максимально
відтворювати в пам'яті пригнічені колись переживання і спогади. Як правило під час сеансу пацієнт
знаходиться в пасивному положенні: лежить на кушетці і не бачить психотерапевта; при цьому дія
навколишнього середовища зводиться до мінімуму.
Пацієнтові повідомляється, що він може вільно говорити на будь-які теми. При цьому
психотерапевт уважно вслуховується в глибинний перебіг асоціацій пацієнта і намагається зрозуміти
зв'язок одного сюжету з іншим, виявити відношення пацієнта до людини, про яку він говорить і т.п.
Почувши двозначність в асоціаціях пацієнта, психотерапевт може знайти шлях до несвідомого конфлікту і
значимої особи з минулого клієнта, з якою цей конфлікт пов'язаний.
Як ілюстрацію дослідники Р. Урсано, С. Зонненберг і С. Лазар [5] наводять такий приклад. Пацієнт
прийшов на прийом до психотерапевта відразу ж після сварки з дівчиною і повідомив: “Я хочу, аби вона
повернулася”. В ході бесіди психотерапевт відмітив двозначність у висловах пацієнта: з одного боку,
пацієнт хотів би бути разом з дівчиною, а з іншого — помститися їй. Розговорившись, пацієнт описав
можливу фантастичну відплату. Цю фантазію він запозичив з кінофільму, де персонаж з насолодою
розмазує по обличчю дівчини грейпфрут. Отже, конфліктуючі почуття — туга за дівчиною і почуття
ненависті до неї — позначилися вже на початку бесіди. Далі вияснилось, що такий зразок реакції на
відкидання склався у пацієнта в його дитячих стосунках з матір'ю, яка, імовірно, відчувала до нього такі ж
конфліктні почуття і навіть одного дня прогнала з будинку, погрожуючи ножем. Безумовно, на початку
бесіди з психотерапевтом пацієнт не був готовий почути про такий зв'язок, але він ставав усе більш
очевидним. Психотерапевт, спостерігаючи за цим “зразком”, направив пацієнта шляхом поступового його
усвідомлення. Описана техніка відноситься до вільних асоціацій.

3.5. Психотерапевтичне обстеження пацієнта

Зазвичай до проведення психотерапевтичних сеансів пацієнта обстежують та з'ясовують важливі

моменти: чи схильний він до глибоких депресій або маній, чи здійснював спроби суїциду. Питання про
стан здоров'я, про спроби самогубства або вбивства дуже часто знімають у пацієнтів неприємне почуття
самотності перед виниклими проблемами.
Обстежуючи пацієнта, психотерапевт повинен бути неупередженим, ненав'язливим, але і
немовчазним. Під час першого сеансу психотерапевт має уважно вислухати побоювання пацієнта відносно
розпочатого лікування. Звільнення пацієнта від тривоги, з одного боку, сприятиме тому, що він почуватиме
себе в безпеці, а з іншого — дозволить психотерапевтові запобігти можливу передчасну призупинку
лікування (близько 50 % пацієнтів припиняють лікування до п'ятого сеансу). Як правило, до кінця першого
сеансу психотерапевт формує план дій. Він повідомляє скільки ще буде потрібно сеансів для того, щоб
пацієнт мав уявлення про те, що його очікує.
Можливий такий план дій на початку обстеження [5].
Початок обстеження ( від одного до чотирьох сеансів):
- дати необхідні пояснення пацієнту;
- здійснити оцінку видів поведінки, що несуть загрозу життю і здоров'ю;
- оцінити органічні причини захворювання
- з'ясувати психіатричний діагноз;
- з'ясувати побоювання пацієнта у зв'язку з початком психотерапії
Для психодинамічної оцінки пацієнта можна використати нижченаведену схему [5].
Необхідно досліджувати:
- обставини виникнення проблеми і звернення за допомогою;
- історію життя;
- значимі об'єкти у минулому;
- ранні спогади;
- сновидіння (особливо такі, що часто повторюються);
- досвід колишніх курсів лікування і спогади про психотерапевтів, що їх проводили.
Потрібно:
- звернути увагу на те, як клієнт спілкується з терапевтом;
- дати детальну інтерпретацію отриманих даних;
- створити сприятливу обстановку співпраці з пацієнтом з метою кращого розуміння його проблем.
Історія життя пацієнта є базою для розуміння його захисного стилю поведінки і теперішніх
стосунків з людьми. Психотерапевт вислуховує історію життя пацієнта, звертаючи увагу на конфлікти, які
йому довелося пережити, і на осіб з якими були пов'язані конфлікти; збирає детальні описи кожного з
членів сім'ї пацієнта і намагається з'ясувати, які їх взаємостосунки.

3.6. Початок психоаналітичної терапії

Психотерапевтичні сеанси розпочинають з інформування та навчання пацієнта, оскільки пояснення

цілей і процесу психодинамічної психотерапії дуже важливо для успішного початку роботи. Пацієнта
навчають шляхом прямого інформування і пояснюють суть понять “трансфер” (“перенесення”), “захист”,
“опір”, значення його минулого як зразка теперішнього, опису “пасивної” манери поведінки
психотерапевта. Це дозволяє з часом психотерапевтові все менше говорити і більше слухати пацієнта для
того, щоб зрозуміти, як той організовує свій психологічний світ. Психотерапевт стимулює пацієнта до того,
аби він говорив про все, що приходить на думку, не редагуючи своїх думок. Цей метод спілкування, як
наголошувалося, називається вільним асоціюванням.
Психотерапевт прислухається до слів пацієнта і підшукує “ джерела” до того, що, знаходячись за
межами свідомості клієнта, може перешкоджати вільному вираженню пацієнтом думок. Такі перешкоди, як
вказувалося, називаються захисними механізмами.

3.7. Опір і захист

Опір і захист відносяться до тих сил в психіці пацієнта, які перешкоджають цілям лікування.
Оскільки психотерапевт намагається повернути хворобливі емоційні переживання пацієнта в його
свідомість, то, безумовно, від пацієнта потрібна мужність, аби знову повернутися до емоційного стресу,
який викликає хворобливі спогади і почуття. В зв'язку з цим пацієнти часто чинять опір процесу лікування.
Опір — клінічний термін, який вживається для опису досвіду психотерапевта, пов'язаного з
подоланням несвідомого опору з боку пацієнта і його відмови знову пережити неприємні почуття, що
відносяться до конфліктів дитинства. Це захисний механізм, вторинна вигода, посилення відреагування,
прагнення покарати себе, потреба перешкоджати лікуванню.
Таким чином, опір — це загальний термін, що відноситься до всіх сил в психіці пацієнта, які протидіють
психотерапевтичній роботі, пов'язаній з неминучістю хворобливих переживань.
По-перше, до опору відносяться перераховані вище захисні механізми, а також наступні примітивні
механізми:
 - розщеплювання — розділення на позитивне і негативне у образі “Я”;
- примітивна ідеалізація — перебільшення сили і престижу іншої людини;
- всемогутність — перебільшення власної сили;
- проектна ідентифікація — проекція на людину, над якою пацієнт намагається встановити
контроль
По-друге, до опору відноситься так зване вторинне досягнення, або вторинна вигода — конкретна
вигода, що витікає із захворювання. Так, пацієнт часто не хоче розлучатися з хворобою, оскільки йому
приділяють більше уваги, піклуються про нього і не пред'являють високих вимог.
По-третє, опором вважається посилення відреагування. Відреагування полягає в спробі вираження
несвідомого конфлікту дією, а не словами. Наприклад, пацієнт прагне задовільнити конфліктуючі імпульси
в шкідливих звичках і збоченнях і відкидає всяку можливість стримувати їх або інтерпретувати. Під час
приливу ворожого або еротичного трансферу у відношенні до психотерапевта такі пацієнти знаходять
партнерів за межами лікувального сеансу, на яких вони переправлятимуть і реалізовуватимуть свої
відчуття, замість того аби обговорювати їх, інтерпретувати і опановувати їх в процесі психотерапевтичних
сеансів.
Опір виражається також в продукуванні пацієнтом тривіально значимих асоціацій, які є звичайним
переказ повсякденних подій, що не зачіпає глибин особистості, в приглушенні або у відсутності афекту, в
атмосфері нудьги, у виключенні емоційно насичених подробиць, відсутності думок або в мовчанні.
Таким чином, в якій би формі пацієнт не проявляв опір, це пояснюється його прагненням захистити
себе від небезпеки і страхів, що асоціюються із забороненими імпульсами.
Відомі наступні принципи інтерпретації опору[5]:
1. Необхідно визнати вклад реальності в опір.
2. . Слід пацієнта поважати і розуміти механізми захисту як
прояв ним сили характеру.
3. Необхідно пам'ятати, що пацієнт повинен визнати і на власному досвіді пережити наслідки опору,
і тільки після цього його можна інтерпретувати.
4. Потрібно інтерпретувати сам факт опору до інтерпретації його змісту (“що?” і “чому?”).
Роз'яснимо п. 4. Не дивлячись на те що захисні механізми заважають дослідницькій роботі
психотерапевта, йому все одно потрібно враховувати їх як важливе джерело інформації про пацієнта. В
зв'язку з цим захисні механізми потрібно інтерпретувати поступово, уникаючи різкої конфронтації. На
початку своєї практики З. Фрейд інтерпретував несвідоме, не звертаючи уваги на протидію захистів. Однак
незабаром він зрозумів, що інтерпретація несвідомого матеріалу, який захисні механізми людини
продовжують заперечувати, не допомагає в роботі з пацієнтом.
Згодом З. Фрейд сформулював правила, які в психодинамічній психотерапії відомі як
“інтерпретація опору до вмісту”, або “інтерпретація зверху вниз”. Це означає, що психотерапевт
спочатку виявляє опір і звертає на нього увагу пацієнта. Потім дізнається про потреби пацієнта чинити опір
в певний момент. Поступово психотерапевт може роз'яснити пацієнтові, проти чого направлений його
захист.
Окрім опору, який витікає з типових захисних механізмів, властивих характеру пацієнта, існує ще
декілька видів “трансферних опорів”. Наприклад, опір виникає тоді, коли пацієнт починає переживати
сильні почуття до психотерапевта. Такі почуття можуть повністю змінити напрям лікування, відвернути
пацієнта від раціональної мети розкриття і вирішення конфліктів, які привели до виникнення його
симптомів [5].

3.8. Трансфер

Концепція трансферу займає одне з провідних місць в психодинамічній теорії З. Фрейда. Засновник
психоаналізу розглядав трансфер як частину будь-яких людських відносин, яка полягає в тому, що люди
будують взаємини в сьогоденні за допомогою відтворення емоційно значимих аспектів своїх взаємин у
минулому.
У вузькому сенсі, тобто в рамках процесу психодинамічної психотерапії, трансфер означає
перенесення пацієнтом на фігуру психоаналітика власних невідреагованих комплексів, коріння яких
міститься в ранньому дитинстві, і є важливим аспектом психоаналітичних видів психотерапії.
У ширшому сенсі трансфер — це досвід дії, почуття і сприйняття у відношенні до іншої людини,
яка ніби стає якоюсь значимою фігурою з минулого пацієнта. Так, незнайома людина аналізується за
допомогою ідей, думок і почуттів, які призначалися старому другу, родичеві, коханій людині або навіть
ворогові. Замість терміну “трансфер” у вітчизняній психотерапії часто використовують слово
“перенесення”. Для кожної пари “пацієнт — психотерапевт” трансферні відносини — це унікальний і
необхідний досвід.
Розвитку трансферу сприяють наступні фактори:
• потреба знов пережити досвід минулого в теперішньому житті;
• пасивність психотерапевта;
• відносне вільне асоціювання пацієнта;
• інтерпретація захисту;
• інтерпретація трансферу.
Існують певні правила, за допомогою яких психотерапевт працює з трансфером. Психотерапевт
завжди повинен виявляти інтерес до того, що думає про нього пацієнт, які почуття переживає. Для того,
щоб допомогти пацієнтові зрозуміти суть трансферу і приступити до розвитку у пацієнта здатності
працювати з трансфером, психотерапевт повинен привернути увагу пацієнта до цієї направленості його
думок: наприклад, сприяти пожвавленню минулого пацієнта, допомагати згадувати історію його життя,
допомагати зрозуміти його особисті реакції в тих або інших життєвихситуаціях.
Таким чином, в психодинамічній психотерапії трансфер — один з найважливіших інструментів.
Він є рушійною силою процесу, завдяки якому труднощі пацієнта “оживають” і матеріалізуються в кабінеті
психотерапевта, що дозволяє глибше вивчити їх. В той же час трансфер — це спосіб, за допомогою котрого
пацієнт згадує те, що забув і що є несвідомим джерелом психічних страждань. Велика частина психічної
активності людини направлена на те, аби за допомогою особливого способу мислення зберегти несвідоме
за межами свідомості. Через те що трансфер, як правило, викликає пожвавлення давно забутих,
конфліктних аспектів взаємин, пацієнт прагне відторгнути ті почуття, думки, емоції, що містяться у них, а
разом з цим відкидає допомогу психотерапевта і прагне перервати процес психотерапії. Проте якщо
психотерапевт і пацієнт разом долають цей складний момент, то у них з'являється можливість зрозуміти і
“опрацювати” ранній досвід, що має фундаментальне значення для життя пацієнта. При багатьох розладах,
особливо при неврозах, прояву цього досвіду сприяють едіпові почуття сильної любові або ненависті до
батьків. В цьому випадку трансфер допомагає пацієнту пізнати, зрозуміти і навчитися контролювати
імпульси, які, ставши усвідомленими, перестають бути тим, чим були: всемогутніми бажаннями дитини.
Такий процес називається “опрацюванням”. Проте навіть при успішному опрацюванні дитячі імпульси
можуть сховатися в несвідомому і викликати психологічний конфлікт і біль. Психодинамічна психотерапія,
яка розрахована на успіх враховує цей момент і прагне озброїти пацієнта знаннями, навчити його
самоаналізу, умінню підтримувати хороше самопочуття і повністю володіти собою.

3.9. Контртрансфер

Контртрансфер (контрперенесення) — це емоційна реакція психотерапевта на пацієнта. Загалом

під контртрансфером розуміється трансфер психотерапевта у відношенні до пацієнта і відповідь на
трансфер пацієнта. У вітчизняній психотерапії замість терміну “контртрансфер” використовують термін
“контрперенесення”. Як і всі види трансферу, контртрансфер психотерапевта — результатперенесення його
несвідомих конфліктів.
Останнім часом термін “контртрансфер” все частіше використовують
для опису майже всіх емоційних реакцій психотерапевта на пацієнта в психотерапевтичній ситуації.
Причому, такі реакції можуть бути або потенційною перешкодою, або прискоренням для кращого
розуміння пацієнта. Так, психотерапевтможе відмітити головні конфлікти пацієнта через спостереження
власних незначних емоційнихреакцій, досліджуючи їх за допомогою самоаналізу і розглядаючи, з одного
боку, як можливий відгомін власного несвідомого, з іншого — як реакцію на заклопотаність пацієнта,
приховану в його словах, манері поведінки, фантазіях. Таким чином, контртрансфер може надати певну
можливість для успішних дій. Наприклад, початківці психотерапевти можуть бути особливо чутливі до
недооцінки їх роботи з боку вороже налаштованого пацієнта. До того ж пацієнти дійсно дуже часто ранять
почуття психотерапевтів, докучають їм. Проте, занадто тривалі роздуми про те, наскільки адекватні
емоційні реакції пацієнта у відношенні до психотерапевта, як позитивні, так і негативні можуть відвернути
увагу від найважливішого чинника присутності трансфера. Наприклад, у відповідь на звинувачення в
байдужості психотерапевт і справді може стати недоступним і вибрати захисну позицію. Найголовнішим в
цій емоційній ситуації є здатність психотерапевта усвідомити, що його контртрансфер може бути
відгомоном емоційноїпозиції пацієнта яку той займав протягом всього свого життя.
Для аналізу контртрансферу існують певні правила, яких психотерапевт зобов'язаний
дотримуватись:
• брати до уваги питання свого минулого і теперішнього, їх можливий вплив на ситуацію лікування;
• не відносити до себе почуттів, які виражає стосовно нього пацієнт;
• використовувати контртрансфер для підготовки інтерпретацій;
• використовувати контртрансферний гнів для розуміння ворожості пацієнта;
• аналізувати свої емоційні реакції для знаходження “ключа” до динаміки пацієнта;
• на досвіді переживати додатковий контртрансфер, шукати
контртрансфер, що узгоджується.
Розглянемо потребу психотерапевта в особистомe психоаналізі. Ще З. Фрейд звернув увагу на те,
що психоаналіз — надзвичайно важка робота, що пробуджує в психотерапевтові як свідомі, так і несвідомі
бажання, страхи і конфлікти. В зв'язку з цим З. Фрейд вимагав від послідовників його теорії не лише
психоаналітичної підготовки, але і періодичного особистісного психоаналізу [3].
Якщо у психотерапевта немає можливості пройти курс особистого психоаналізу, то йому треба хоча
б організувати для себе консультації на постійній основі із фахівцем з психоаналізу або психодинамічної
психотерапії.

3.10. Аналіз сновидінь і помилкових дій

Аналіз сновидінь. Часто сновидіння стають “вікном”, через яке можна “підглянути” несвідомі думки або
спогади, які мають важливе значення для життєвого досвіду пацієнта. На початковому етапі лікування
психотерапевт тлумачить пацієнтові суть сновидінь, їх зв'язок з досвідом життя, показує, що сновидіння
можна аналізувати і розуміти їх зміст. Таке первинне розуміння готує пацієнта для сприймання глибших і
несвідомих значень сну, в яких відбиваються його дитячі страхи і бажання. Таким чином, лежачи десь в
глибині свідомості страхи, що непокоять пацієнта і відбиваються в його снах, можна поступово виявити,
проаналізувати, зрозуміти їх значення, якщо тільки пацієнт навчиться аналізу сновидінь. Крім того,
сновидіння стають моделлю функціонування психіки, яку пацієнт може використовувати і розуміти.
У психодинамічній психотерапії сновидіння застосовуються у наступнихаспектах [5]:
• з'ясування захисних механізмів і опору;
• визначення та ілюстрація трансферу;
• перетворення несвідомої динаміки конфліктів і спогадів в свідому;
• самоаналіз, який триває.
Аналіз помилкових дій. До помилкових дій в психоаналізі відносяться обмовки, описки, очитки, помилки, а
також забуваннянамірів, імен, назв, переживань, ховання і нібито втрату речей. До них же відносяться
помилки, дії і так далі З. Фрейд вважав, що помилкові дії не випадкові, а являють собою психічні акти, в
яких можна знайти сенс і намір. Ці психічні акти виникають в результаті тимчасової дії протилежних
бажань. При цьому одне з конкуруючих бажань, як правило, те яке не приносить задоволення,
виштовхується в підсвідомість і може виявлятися в тій або іншій помилковій дії. Безумовно, З. Фрейд
визнавав причиною помилкових дій і такі чинники, як хвилювання, стомленність, неуважність, однак він не
вважав їх головними, оскількибудь-які помилкові дії можливі в цілком здорової, добре відпочилої людини.
Наведемо приклади помилкових дій [3].
У вступній промові професор говорить: “Я не схильний (замість
“не здатний”) оцінити заслуги свого шановного попередника”.
Президент палати депутатів відкриває засідання словами: “Панове, я визнаю число присутніх
достатнім і оголошую засідання закритим” (замість “відкритим”). Обидві обмовки, на думку З. Фрейда,
мають прихований сенс. У першому випадку професор не бажав визнавати заслуги попередника, в другому
— президент не чекав від засідання ефективної роботи (чи чогось позитивного для себе) і відразу ж готовий
був його закрити.
Отже, аналіз сновидінь має певне значення як для психотерапевта, так і для пацієнта. Пацієнтові
повинно бути зрозуміло, що сновидіння — це особлива форма мислення, яка може бути частиною
асоціацій. Для психотерапевта не існує кращого способу роботи із сновидіннями, чим розуміння власних
снів в контексті визначення того, що є несвідомим у нього самого [5].

3.11. Закінчення психотерапевтичного лікування

На початку лікування час закінчення психодинамічної психотерапії визначити неможливо, оскільки

процес лікування може тривати декілька років. Розрізняють наступні критерії завершення
психодинамічною психотерапії:
• пацієнт почуває полегшення, симптоми сприймаються ним
як щось чуже;
• пацієнт розуміє свої характерні захисні механізми;
• пацієнт здатний зрозуміти і визнати свої характерні трансферні реакції;
• пацієнт опанував самоаналіз як метод вирішення внутрішніх конфліктів.
На завершальному етапі лікування психотерапевт і пацієнт звертають увага на те, що більше не
надходить новий матеріал і не виникають які-небудь нові опори. Навпаки, налагоджується більш
продуктивна робота пацієнта, який використовує на практиці все, чому його навчили. Якщо лікування
тривало декілька років, то дата його закінчення може бути визначена заздалегідь (за декілька місяців).
Часто в контексті завершення лікування у пацієнта спостерігаються рецидиви симптомів захворювання і
повернення до старих трансферних зразків і стилів взаємодії з психотерапевтом. Психотерапевт не повинен
ні дивуватися, ні зневірюватися в такій ситуації, а використовувати її як можливість для пацієнта на
практиці застосувати отримані в процесі лікування знання і вміння.
На завершальній стадії лікування функції психотерапевта поступово виконує пацієнт. Він починає
інтенсивніше займатися самоаналізом для розуміння і вирішення внутрішніх конфліктів. Цей процес
вимагає від психотерапевта особливої уваги до пацієнта. Психотерапевт повинен заохочувати самостійні
зусилля пацієнта,спрямовані на власну інтерпретацію трансферного опору, не заважати йому і не
дратувати. Слід підкреслити, що завершення лікування не означає, що пацієнтові вдалося реалізувати всі
свої надії і бажання. І в цьому випадку неминучі розчарування. Однак пацієнти, які оволоділи
психологічними інструментами для розуміння внутрішніх конфліктів і навчилися вирішувати їх, можуть
усвідомити ситуацію, що склалась і зробити відповідні висновки [5].
І нарешті, викладемо проблеми психотерапевта. Спостереження за собою і бесіди з колегами часто
дозволяють йому заглянути в себе і тим самим уникнути почуття повної ізоляції. Особистий психоаналіз
або глибинна психодинамічна психотерапія покликані допомогти йому зрозуміти власні реакції-відповіді
на емоціональну, інтенсивну, завершуючу фазу лікування. В зв'язку з цим розглянемо таке поняття, як
“супервізія”.
Супервізія — це форма консультування психотерапевта в процесі його роботи з більш досвіченим,
спеціально підготовленим колегою, що дозволяє психотерапевтові (супервізованому) систематично бачити,
усвідомлювати, розуміти і аналізувати свої професійнідії і професійну поведінку. Таким чином, супервізія
спрямована на психотерапевтичний процес і покликана поповнювати знання психотерапевта, розвивати
навички і уміння, які сприяють його професійній діяльності.
Супервізію здійснює супервізор — спеціально підготовлений психотерапевт, який спостерігає за
протіканням психотерапевтичного процесу, а потім обговорює з супервізованим певні аспекти цього
процесу. Супервізор може бути присутнім на сеансі психотерапії, алезазвичай він розташовується за
спеціальним екраном або використовує аудіо і відеозаписи сеансу або, врешті, просто вислуховує звіт
супервізованого про проведений сеанс.
Процес супервізії відрізняється від процесу навчання, оскільки у першому практично не
використовуються прямі директивні вказівки і втручання, тобто процес супервізія носить швидше характер
консультації колеги. В той же час супервізія не вирішує завдань психотерапії самого психотерапевта, якщо
вони не пов'язані з професіональноюдіяльністю супервізора.
Матеріалом для консультування в процесі супервізії служить:
• проблеми саморозуміння і самосприйняття;
• теоретичні знання і професійні навички;
• стосунки з іншими людьми, перш за все з учасниками супервізії;
• формальні і організаційні питання психотерапевтичної практики;
• стосунки з пацієнтом.
Супервізія може здійснюватися як індивідуально, так і в груповій формі.

Питання для самоконтролю.

1. Компоненти, складові структуру особистості, згідно З. Фрейду?
2. Захисні механізми психіки.
3. Основні цілі психотерапії в класичному психоаналізі?
4. Основні методи психоаналізу?
5. Суть психодинамічної психотерапії?
6. Що таке “опір” в рамках концепції психодинамічної психотерапії?
7. Що означають поняття “трансфер” і “контртрансфер”?
8. Суть супервізії?
 Рекомендована література.
1. Бондаренко А. Ф. Социальная психотерапия личности (психосемантический подход) – К.: КГПИИЯ,
1991. – 189 с.
2. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь: теория и практика / изд. 4-е, испр. и доп.. – К. : Освіта
України, 2007. – 332 с.
3. Фрейд З. Психоаналитические этюды / Пер. с нем.; составление Д.И. Донского, В.Ф. Круглянского;
Послесл. В.Т. Кондрашенко. – Мн.: ООО «Популяри», 2001.- 608с.
4. Фрейд З. Психология бессознательного. - М.: Просвещение, 1989. - 448c.
5. Урсано Р., Зонненберг С., Лазар С. Психодинамическая психотерапия. Краткое руководство М.:
Российское психоаналитическая ассоциация, 1992г.- 158с

4. АНАЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ ТА ТЕРАПІЯ К. ЮНГА

4.1. Структура психічного буття людини за К. Юнгом

Засновником аналітичної психології є швейцарський психолог і психіатр Карл Юнг (1875–1961) [2].
У юнацькі роки він захоплювався філософією і майбутню професію бачив на стику філософії і медицини.
Закінчив медичний факультет університету в Базелі (Швейцарія). З 1900 р. працював асистентом в
психіатричній клініці Цюріха, яку очолював Е. Блейлер. У 1905–1906 рр. викладав психіатрію в
Цюріхському університеті. З 1907 по 1912 р. активно співпрацював з Фрейдом, ставши його
послідовником. З 1911 по 1914 р. очолював Міжнародне психоаналітичне товариство.
Однак в 1913 р. К. Юнг відходить від вчення З. Фрейда. Це пов’язують з виходом його книги
“Метаморфози і символи лібідо”, де відкидалася сексуальна інтерпретація лібідо. З 1913 р. К. Юнг займався
приватною психоаналітичною практикою, багато подорожував, відвідав Північну Африку, США, Мексику,
Кенію, Цейлон (Шріланка). Вчений цікавився даосизмом, буддизмом, зберіг інтерес до філософії. В
результаті вивчення різних культур він сформулював поняття “колективне несвідоме”. У роботі
“Психологічні типи” (1921) К. Юнг виклав концепцію інтроверсії і екстраверсії.
У 1933 р. К. Юнг стає президентом Міжнародного психотерапевтичного товариства, в 1948 р.
відкриває в Цюріху Інститут аналітичній психології.
Погляди Юнга на особистість людини є, можливо, найбільш складними, полемічними в
персонологічній традиції. У результаті переробки Юнгом психоаналізу з'явився цілий комплекс ідей з
таких різних галузей знання, як психологія, філософія, астрологія, археологія, міфологія, теологія і
література. До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсії та екстраверсії, відкриття
чотирьох основних психічних функцій, дослідження колективного несвідомого, особливий погляд на
структуру особистості, а в зв'язку з цим - створення аналітичної психотерапії.
Поняття про інтроверсії та екстраверсії базується на тому, що фокус інтересів кожного індивідуума
може бути звернений переважно до свого внутрішнього "Я" (інтроверсія) або до зовнішнього світу
(екстраверсія). Інтроверти насамперед зацікавлені і спонукувані власними думками. Небезпека для них
полягає в тому, що якщо занадто глибоко зануритися у своє внутрішнє "Я", то можна втратити контакти із
зовнішнім оточенням. Екстраверти переважно зайняті зовнішнім світом, вони легше встановлюють
соціальні зв'язки і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Небезпека для них полягає у втраті
уміння аналізувати свої внутрішні психічні процеси.
Юнг виділяє чотири основні психічні функції [5]: мислення, відчування, відчуття й інтуїцію, на
підставі чого утворюються типи людей, в яких розвинуті ті або інші функції. Так, у розумового типу
яскравіше, ніж в інших, виявляється здатність до узагальнень, абстрагування, логічних побудов. Почуттєві
типи замість логіки віддають перевагу емоціям, а рішення приймають за принципом: добре або погано,
красиво або некрасиво. Якщо мислення і відчування Юнг розцінював як способи прийняття рішення, то
відчуття й інтуїцію - як способи одержання інформації. Відчуття засноване на конкретних фактах, на тому,
що можна побачити, понюхати, поторкати. Інтуїція - спосіб опрацювання інформації, яка накопичується
переважно в несвідомому. Індивідуум, у якого домінують відчуття, більш адекватно, ніж інші типи, реагує
на конкретну ситуацію, але більш залежний від неї. Інтуїтивний тип більше довіряє своєму досвіду.
Інформація в таких людей опрацьовується швидше, відразу автоматично пов'язується з минулим досвідом.
Психічні функції в людини розвинуті нерівномірно: зазвичай одна з них домінує, ще одна -
супроводжує, а інші дві виражені слабо і знаходяться в несвідомому. На підставі цього положення надалі
психологи аналітичного напрямку розробили доповнення і нові варіанти застосування соціоніки
(інформаційного психоаналізу).
 За Юнгом [4], крім особистого несвідомого, існує ще й колективне несвідоме, що містить досвід
розвитку всього людства і передається від покоління до покоління. За переконаннями Юнга, психіка
дитини при народженні не є "чистою грифельною дошкою", а містить певні структури (архетипи), що
надалі впливають на її розвиток, формування її "Я" та способи взаємодії зі світом.
Основу колективного несвідомого становлять архетипи, тобто "форма без змісту", що організує і
спрямовує психічні процеси [3]. Архетип можна порівняти із сухим річищем, що визначає рельєф ріки, але
рікою може стати лише тоді, коли по ньому потече вода. Отже, суть архетипу полягає в тому, що вода
(психічні процеси) потече по цьому річищу, а не всупереч йому. Архетипи виявляють себе у вигляді
символів: в уявах героїв, міфах, фольклорі, обрядах, традиціях тощо як узагальнений досвід наших предків.
Головні з них - архетип матері, тобто збірний образ жінки, архетип батька, що визначає загальне ставлення
до чоловіків. Я. Юнг зарахував до архетипів і основні елементи структур особистості, віділяючи такі
елементи (шари): персону, Его, тінь, Аніму (у чоловіків), Анімус (у жінок) і самість (мал. 4.1.).

Мал.4.1. Структура особистості (за Юнгом)

Персона (особистість) - найверхній шар особистого свідомого; "Его" - його більш глибокий шар.
Найверхній шар несвідомого - двійник "Я", його тінь; наступний шар - душа (Аніма та Анімус); найнижчий
шар - об'єктивне "Я" (самість).
Персона - це візитна картка "Я": манера говорити, мислити, вдягатися, це характер, соціальна роль,
здатність самовиражатися у суспільстві. Persona - латинське слово, яке означає маску, що вдягали грецькі
актори для умовного позначення тієї або іншої ролі (порівн. російське: "машкара", "особистість".)
"Его" - центр свідомості, і тому відіграє основну роль у свідомому житті: створює відчуття
усвідомленості і послідовності наших думок та дій, відповідальне за зв'язок свідомого і несвідомого.
Тінь - центр особистого несвідомого, куди входять бажання, переживання, тенденції, що
заперечуються індивідуумом як несумісні з існуючими соціальними стандартами, поняттями про ідеали і т.
д. У житті ми звичайно ототожнюємося з персоною (соціальною роллю, "маскою") і намагаємося не
помічати все, що вважаємо хибним, низьким у своїй особистості.
Аніма й Анімус - це уявлення про себе як про чоловіка або жінку, винесене в несвідоме як небажане
для даного індивіда. Аніма (у чоловіків) має звичайно феміністичний зміст, а Анімус (у жінок) -
маскуліністичне. "Кожний чоловік, - пише Юнг, - несе в собі вічний образ жінки - не тієї або іншої певної
жінки, але образ жінки як такої. Цей образ - відбиток, або архетип, усього родового досвіду жіночності,
скарбниця усіх вражень, що коли-небудь вироблялися жінками. Оскільки цей образ несвідомий, він завжди
так само несвідомо проектується на улюблену жінку, він є однією з головних основ привернення й
відштовхування".
Аніма й Анімус - найстаріші архетипи, що справляють великий вплив на поведінку індивідуума.
Самість - архетип цілісності особистості, самість об’єднує свідоме і несвідоме, що взаємно
доповнюють одне одного до цілісності. За Юнгом, самість означає всю особистість. Але вся особистість
людини не піддається опису, тому що її несвідоме не може бути описане.
 Юнг висунув гіпотезу про компенсаторну функцію несвідомого, що відбиває зміст свідомості у
переверненому вигляді. Отже, екстравертована особистість у своєму несвідомому інтровертована; боязка
людина - хоробра, добра - зла і т. ін. Тому тінь необхідно усвідомлювати, оскільки особистість та її
відносини зі світом тим гармонійніші, чим повніше усвідомлюється тінь. Вона іде своїми коренями в
колективне несвідоме, є джерелом творчості, сховищем життєвої енергії, інстинктів.
Заслуга Юнга полягає в тому, що він показав, що несвідома частина психіки людини є
найважливішою інформаційною і творчою базою людини, що несвідоме містить значно більше інформації,
ніж свідоме, і тому є з'єднуючою ланкою зі світом, природою, космосом. Юнг вказував, що саме в
несвідоме поступає та інформація із зовнішнього світу, яка спочатку володіє малою інтенсивністю, що
робить її недоступною для свідомості людини.
І в той же час в несвідомій частині психіки зберігаються витиснені з свідомості, пригнічені думки,
почуття, бажання, події, про які людина не хоче і не може думати через їх забороненість або
травматичність.
Свою теорію К. Юнг назвав аналітичною психологією з метою відмежувати її від психоаналізу З.
Фрейда. Надаючи, як і З. Фрейд, вирішальне значення в регуляції поведінки несвідомому, К. Юнг вважав
метою психічного розвитку людини індивідуалізацію — прагнення Его до злиття з «Самістю»
(самозвеличанням).
Під лібідо вчений розумів не лише сексуальну, але і будь-яку життєву енергію. К. Юнг був на 20
років молодше З. Фрейда, і цей розрив у віці, а отже, і в часі розгортання активної професійної діяльності
дозволив К. Юнгу зробити істотний крок в подоланні біологічного редукціонізму ортодоксального
психоаналізу і створити передумови феноменологічно- екзистенціального напряму в психотерапії.

4.2. Періоди життєвого циклу

З. Фрейд виділив п'ять основних стадій психічного розвитку. Вони є базисними для визначення
фіксації на них як на джерелі особистої проблематики. К. Юнг, вважав підхід З. Фрейда редукціоністським,
тобто таким, що зводить психологію до фізіології, тому вбачав за краще вести мову про деякі загальні
періоди життєвого циклу. Замість поняття “фіксації” К. Юнг використовував термін “незрілість”.
Розглянемо детальніше кожен з періодів, запропонованих К. Юнгом.
Досексуальний період — від народження до 3 років. Основна характеристика періоду: годування,
фізичне і психічне зростання, сексуальний інстинкт незначний. На цій стадії - життя індивіда
характеризується безпроблемністю, оскільки примітивній свідомості недоступні серйозні протиріччя.
Передпубертатний період — від 3–5 до 10–13 років. Основні завдання
цього періоду — розширення об'єму свідомості шляхом навчання і поступове (хоча і неповне)
отримання автономії відносно сім'ї. У цей період отримують початковий розвиток сексуальні інстинкти. К.
Юнг на відміну від З. Фрейда не розділяв ідею про дитячі потяги до батьків протилежної статі.
Пубертатний період — від 10–13 до 19–20 років у дівчат і до 25 років у хлопців. Відмітимо, що
таке не обумовлене фізіологією продовження періоду — характерна для К. Юнга тенденція значно
розширювати простір життя, що пов'язано з його психотерапевтичною установкою: не дати клієнтові
відчути, що він “вже за горбом”. У цей період на індивідові лежить не лише важкий тягар сексуальності,
але і проблеми соціального самовизначення і самоствердження. Підліток і хлопець стикаються з протидією
і впливом батьків, з необхідністю вибору життєвого шляху. Вперше виникає небезпека однобічного
розвитку.
Юність — від 20–25 до 35–40 років. Це стадія, коли, згідно К. Юнгу, індивід повинен “прокласти
власний шлях” у житті, інакше його очікують психологічні проблеми. Загальними напрямами і вмістом
активності в цей період є створення сім'ї, народження дітей і облаштування власного будинку, а також
кар’єрне зростання і професійне вдосконалення. Особливі проблеми цього періоду полягають “в подоланні
чарівності материнської аніми” для чоловіків або “анімуса-батька” для жінок. В цілому ж цей період
характеризується високою відповідальністю і зростаючою свідомістю (знанням, сенсом).
Середній вік — від 40 до 60–65 років. Після 40 років настає друга половина життя. Своєрідність
цього періоду полягає в тому що вже прожито досить багато, але сенс життя виявляється ще нерозкритим.
Закінчилося пізнання світу і починається поглиблення у внутрішню природу. Це час пожинати плоди своїх
зусиль.
Старість — від 60–65 років. У цей період, вважав К. Юнг, необхідно прийняти свій вік як старість,
оскільки така реальність життя. (Відмітимо, проте, що у зв'язку із збільшенням тривалості життя в даний
час межі старості відсунулися за 70 років.) К. Юнг цікавився цим періодом життя людства чи не більше
всіх інших представників психологічної науки і вважав, що в цьому віці треба жити, дивлячись не назад, а в
себе. Старість — виключно плідний період для особистого розвитку, оскільки відкриває шлях для
здійснення потенціалу “самозвеличання”. Чоловіки стають більш жіночні жінки — мужніші, а рівнодійна
аніми і анімусу відкриває дорогу до гармонії.
Сучасні дослідження частково підтверджують це положення К. Юнга: у міру старіння чоловік
набуває традиційно жіночі риси поведінки (пасивність, сприйнятливість, прихильність, депресивність) і
втрачає типово чоловічі якості, що пов'язується із зниженням рівня тестостерону.
Старість — це період, коли телеологія життя трансформується в її продовження за межами земного
буття індивіда, поступаючись місцем релігійному досвіду.

4.3. Поняття про комплеки

Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив функціональні одиниці, які назвав «комплекси».
Комплекси — це сукупність психічних елементів (ідей, думок, відносин, переконань), що
об'єднуються навколо якогось тематичного ядра і асоціюються з певними почуттями.
Комплекси — особливі афектні змістові, які володіють певною автономією, здатні чинити опір
свідомим намірам, здатні з'являтися і зникати, коли їм заманеться, оскільки вони позбавлені контролю з
боку свідомості. Комплекси є або наслідком, або причиною конфлікту, потрясіння, шоку, незручності.
Вони містять спогади, бажання, страхи, думки, обов'язки, від яких ніяк не вдається звільнитися і тому вони
постійно заважають і шкодять, втручаючись в наше свідоме життя. Комплекси, на думку Юнга, є
«вузловим пунктом душевного життя», вони дають стимул до нових устремлінь, не дають виникнути
«згубному застою», але з іншого боку, «комплекс - означає ту ділянку людини, в якій вона зараз переживає
поразку, де не може чогось подолати». Комплекси виявляються у вигляді тих або інших симптомів
(психічні і поведінкові дивацтва та порушення, тілесні нездужання, хвороби).

4.4. Психотерапевтичний процес згідно К. Юнгу

Аналітична психотерапія Юнга базується на здатності людини до самопізнання і саморозвитку, на

злитті її свідомого і несвідомого (процес індивідуації), що, за Юнгом, дозволяє самості стати центром
особистості, а це, у свою чергу, допомагає індивідууму досягти самореалізації.
Психотерапію К. Юнг розглядав як різновид освітнього процесу, оскільки на відміну від З. Фрейда
вважав за краще говорити не про хворобу пацієнта, а про “загальний невроз віку”. У практичній діяльності
К. Юнгу, як правило, доводилося мати справу з людьми в другій половині їх життя, що дозволило йому
сформулювати не клінічне, а філософське розуміння проблем пацієнтів, пов'язаних з втратою ними сенсу
буття. Тому мету психотерапії він бачив у навчанні людей осягати власний внутрішній світ, що веде до
поглиблення повноти гармонічного буття.
Основні поняття і методи аналітичної психології і психотерапії К. Юнг сформулював в
Тавістокських лекціях (Лондон 1935 р.).
Юнг пропонує 3 методи для досягнення сфери несвідомого: метод словесних асоціацій, аналіз
сновидінь і метод активної уяви.
Тест словесних асоціацій, який приніс Юнгу широку популярність, полягає в тому, аби пацієнт як
можна швидше відповів на слово-стимул-реакцію першим, що прийде йому в голову словом-відповіддю.
Час кожної реакції фіксується. Експеримент після першого читання повторюється знову. Юнг описав 12
різних типів порушення реакції: збільшення часу реакції; реакція більш ніж одним словом; реакція,
висловлена не словесно, а мімікою; неправильне відтворення і так далі Порушені реакції розглядаються як
“індикатор комплексу”. Комплекс, який пов’язаний з фізіологічними реакціями і володіє власною енергією,
має тенденцію “утворювати ніби окрему маленьку особистість”. Несвідоме, таким чином, складається з
невизначеного (невідомого) числа комплексів, або фрагментарних осіб, персоніфікація яких може стати
патологічною умовою. У тому випадку, коли мета дослідника не виявлення комплексів, а з'ясування, “що
несвідоме робить з комплексами”, автор використовував метод аналізу сновидінь.
Сновидіння — специфічний компонент свідомості, за словами Юнга, це те що «вторгнувшись в
свідомість рівнодіюче несвідомим процесам» [1]. Сон є станом, в якому свідомість в значній мірі обмежена,
але не зникла повністю, також як несвідоме душевне життя не припиняється під час неспання. Часто наші
свідомі наміри і дії переплітаються з несвідомими процесами (наприклад, обмовки, описки — "Обмовка
видає правду")» [1].
Юнг відзначає, що будь-яка робота, що зазвичай здійснюється в свідомості, може протікати і в
несвідомому — навіть інтелектуальна діяльність (наприклад, пошук вирішення може здійснюватися
несвідомо, уві сні).
 Віддаючи дань заслузі Фрейда, який підняв проблему сновидінь у вивченні несвідомого, Юнг в
тлумаченні снів займав принципово відмінну від нього позицію. Якщо, за Фрейдом, сон є “спотворення, яке
маскує оригінал” і подолання якого веде до комплексів, згідно Юнгу, сон нічого не приховує, він сам по
собі закінчений і цілісний. Сон виконує компенсаторну функцію, будучи “природною реакцією
саморегуляції психічної системи”. Юнг бачив в сновидінні сигнал несвідомого про те, що індивід
“відхилився від власного шляху”. Завдання терапевта — зрозуміти цей сигнал, оскільки сни завжди є
реакцією на свідому установку і ключ до їх розуміння знаходиться у самому сновидіння. Поява в снах
міфологічних, архетипічних образів свідчить про рух до цілісності, індивідуальної завершеності, іншими
словами, занурення в глибини несвідомого приносить зцілення. У зв'язку з цим важливе місце в
інтерпретації сновидінь Юнг відводив архетипічним, міфологічним образам. Процес зцілення є процесом
ідентифікації з цілісною особистістю, з “самістю” — ключовим архетипом в аналітичній психології.

4.5. Перенесення: терапія перенесення

Важливе місце в психотерапії пацієнта — на шляху до його цілісності — Юнг відводив

усвідомленню перенесення. Психологічний процес перенесення він розглядав як форму більш загального
психологічного механізму проекції, що виникає між двома людьми. Перенесення, за Юнгом, на відміну від
фрейдівського розуміння, несе не лише еротичний, але і весь активний вміст несвідомого. Емоції
спроектовані цим змістом завжди утворюють деяке динамічне співвідношення між суб'єктом і об'єктом —
це і є перенесення, яке за своїм характером може бути позитивним і негативним.
Перенесення, що виникає в процесі аналізу, часто свідчить про труднощі встановлення емоційного
контакту між лікарем і пацієнтом — дистанцію між ними несвідоме пацієнта намагається “покрити” і
зводить компенсаторний міст. Інтенсивність перенесення пропорційна важливості проектованого вмісту,
значущості його для пацієнта. Завдання психотерапевта — “повернути” їх пацієнтові, інакше аналіз не буде
завершений. Для зняття перенесення необхідно добитися від пацієнта усвідомлення суб'єктивної цінності
особистісного і безособистісного вмісту його перенесення.
Юнг виділяв 4 стадії терапії перенесення.
На першій стадії пацієнт усвідомлює факт проекції особистісного несвідомого і виробляє
суб’єктивну оцінку того вмісту, який створює проблему. Він повинен асимілювати ці образи зі своїм
власним психічним буттям, зрозуміти, що приписувані об'єкту оцінки є його власними якостями. Лікування
неврозу, яке означає вимогу стати цілісною особистістю, передбачає “пізнавання і відповідальність за своє
цілісне буття, за його хороші і погані сторони, вищі і нижчі функції”.
Якщо зняття проекції особистісних образів відбулося, але проте перенесення має місце, настає
друга стадія лікування — розділення особистіснго і безособистісного вмісту. Проекція безособистісних
образів сама по собі носить опосередкований характер, тому анулювати тут можна лише сам акт проекції,
але ніяк не її вміст.
На третій стадії терапії перенесення відбувається відділення особистого відношення до
психотерапевта від позбавлених індивідуальності образів. Це істотна частина процесу “индивидуації”, яку
Юнг вважав як “шлях до себе”, або “самореалізація”, метою якої є усвідомлення пацієнтом деякого центру
всередині його психічного буття (але не всередині його Его), що дозволяє йому не пов'язувати більше своє
майбутнє щастя, а інколи і життя з деякими зовнішніми посередниками, чи це люди, чи ідеї, чи обставини.
Тому психотерапевт юнгівського напряму будує свої стосунки з пацієнтом таким чином. З одного
боку, як і психоаналітик фрейдистського тлумачення він використовує трансфер і контртрансфер
(перенесення і контрперенесення), а з іншого — на відміну від фрейдистів прагне допомогти пацієнтові
поглибити його спогади у всіх доступних напрямах його зв'язку зі світом.

Питання для самоконтролю

1. Рокрийте труктуру психічного буття людини за К. Юнгом.
2. Що означає поняття “архетип”?
3. Наведіть приклади архетипів, що найчастіше зустрічаються в народних казках.
4. Які періоди життєвого циклу виділяв К. Юнг і якому віддавав
перевагу?
5. Що мав на увазі К. Юнг під поняттям “лібідо”?
6. Яку позицію в тлумаченні снів займав К.Юнг?
7. Як відбувається процес зцілення в аналітичній психотерапії?
8. Психологічний процес перенесення в аналітичній психотерапії.
 Рекомендована література.

1. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь: теория и практика / изд. 4-е, испр. и доп.. – К. : Освіта
України, 2007. – 332 с.
2. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
3. Юнг К.Г. Психология и религия // Архетип и символ. - М.: Университетская книга, 1991. – С. 101-
196.
4. Юнг К.Г. Психология бессознательного // Пер. с нем. - М.: ООО «Издательство АСТ - ЛТД, 1998
– 400с.
5. Юнг К.Г. Психологические типы.- М.: Университетская книга. АСТ, 1998. – 715с.

5. ІНДИВІДУАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ І ПСИХОТЕРАПІЯ А. АДЛЕРА

5.1. Основні положення вчення А. Адлера

Засновником індивідуальної психології є австрійський психолог Альфред Адлер (1870–1937), який

народився у Відні, а помер в Шотландії під час лекційного турне країнами Європи.
У 18 років А. Адлер поступив у Віденський університет, де вивчав медицину. Свій вибір професії
лікаря А. Адлер пояснював частими хворобами в дитинстві і пов'язаним з цим страхом смерті. З цієї ж
причини у нього виник надалі інтерес до ідей компенсації і органічної неповноцінності. Після закінчення
університету А. Адлер працював лікарем-офтальмологом, потім — терапевтом. Поступово його інтереси
стали зміщуватися в область неврології і психіатрії.
У 1902 р. А. Адлер одним з перших вступив в гурток психоаналітиків, організований З. Фрейдом. У
1910 р. З. Фрейд висунув його на посаду першого президента Віденського психоаналітичного товариства.
Проте до 1911 р. теоретичні розбіжності між З. Фрейдом і А. Адлером стали настільки серйозними, що він
змушений був відмовитися від посади президента Товариства і покинути його. Згодом вчений заснував
власну Асоціацію індивідуальної психології, ідеї якої сталі поширюватися всією Європою. Окрім
досліджень у сфері психології і психотерапії А. Адлер займався педагогікою, навчанням вчителів,
організацією консультативних центрів в школах, де батьки могли отримувати поради з питань виховання
дітей і взаємин в сім'ї. Він здійснював поїздки з лекціями країнами Європи і Америки, маючи репутацією
неабиякого оратора.
Створена А. Адлером теорія індивідуальної психології, стала з'явилася значним кроком вперед в
розумінні людини як індивідуума, неповторності і унікальності його життєвого шляху. Саме індивідуальна
психологія передбачила багато положень гуманістичної психології, екзистенціалізму, гештальтерапії та
іншого прогресивного перебігу психологічної науки та практики.
Наукові позиції А. Адлера і З. Фрейда розходяться у всьому, окрім одного: особистість в основному
формується в перші п'ять років життя. В іншому А. Адлер займав позиції, протилежні до ортодоксального
фрейдизму. Розглянемо основні положення вчення А. Адлера.
Неповноцінність і перевага. Людина — це перш за все свідома істота, яка самовизначається в житті
за допомогою свободи вибору сенсу життя та прагнення до самореалізації. Головною перешкодою на
шляху до самореалізації людини є базисне почуття неповноцінності, в подоланні якого суть особовистого
розвитку. У хворих неврозом почуття неповноцінності виражене особливо сильно, у зв'язку з чим і життєві
цілі можуть набувати перебільшеного, нереалістичного характеру. Коріння почуття неповноцінності
необхідно шукати в дитинстві (до п'яти років). Дитина через
нерозвиненість своїх органів, недолік знань і вмінь переживає почуття неповноцінності. Намагаючись
здолати це почуття і самоствердиться, вона ставить перед собою певну мету. Коли ця мета реалістична,
особистість розвивається нормально, а коли примарна — стає невротичною і асоціальною. Вже в ранньому
віці може виникнути конфлікт між природженим соціальним почуттям, яке А. Адлер називав “почуттям
людської солідарності, товариства”, і почуттям неповноцінності, яке приводить в дію механізми
компенсації і надкомпенсації (гіперкомпенсації) [2].
Компенсація (від латинськ. compensatio— врівноваження, зрівнювання) — відшкодування певних
недорозвинених функцій або здібностей шляхом використання інших функцій або здібностей. Так, учень,
що не має досить високого рівня інтелекту для того, щоб добре вчитися, розвиває себе фізично і стає
найсильнішим і спритнішим в класі.
 Гіперкомпенсація — компенсація людиною якогось власного реального або уявного недоліку
неадекватно перебільшеними способами. Наприклад, чоловік або жінка, які рахують себе сексуально
непривабливими, можуть вступати в багаточисельні сексуальні зв'язки, аби довести собі і іншим зворотнє.
Гіперкомпенсація породжує прагнення особистості до влади, переваги над іншими і відхилення від
соціально ціннісних норм поведінки. Сильно виражене почуття неповноцінності характерне для невротиків,
вони можуть ставити перед собою нездійсненні завдання. У невротика часто спостерігається значна
розбіжність між свідомими і неусвідомлюваними цілями, внаслідок чого він ігнорує можливість реальних
досягнень і віддає перевагу фантазіям на тему особистої переваги.
Завдання психотерапевта в даному випадку — допомогти пацієнтові усвідомити неадекватність
його мотивів і цілей, з тим аби прагнення компенсувати свою неповноцінність отримало вихід в реальних
творчих актах.
Отже, сформульована ще в 1907 р. ідея про неповноцінність (перш за все фізичну) як істотної
обставини, що впливає на поведінку, в сукупності з поняттями “компенсації” і “надкомпенсації” стала
фундаментальним положенням в концепції А. Адлера.
Згідно А. Адлеру, неповноцінність, компенсація і соціальне середовище — змінюється, їх взаємодія
приводить до прагнення значущості і переваги над іншими. А неповторний шлях, яким відбувається спосіб
самоствердження, і складає індивідуальність [3].
Стиль життя. У своїй індивідуальній психології А. Адлер виходив з того, що структура
особистості (індивідуальність) закладається в ранньому дитинстві (до 5 років) у вигляді особливого стилю
життя який зумовлює подальший психічний розвиток.
Стиль життя — унікальний спосіб, який вибирає людина для реалізації своїх життєвих цілей. Це
інтегрований спосіб пристосування до життя і взаємодії з ним. Симптоми хвороби або риси особистості в
рамках індивідуальної психології можна зрозуміти лише в контексті стилю життя як своєрідного його
вираження [2].
Схема апперцепції. В рамках свого стилю життя кожен індивід створює власне уявлення про себе і
про світ. Це уявлення А. Адлер назвав схемою апперцепції, яка обусловлює його поведінка. Апперцепція
(від латів. ad — до і perceptio — сприйняття) — залежність сприйняття від попереднього досвіду, від
загального вмісту психічної діяльності людини і від її індивідуальних особливостей. Схема апперцепції, як
правило, здатна до самоствердження або самопосилення. Наприклад, первине переживання людиною
страху може призвести до того, що ситуацію, в якій людина знаходиться, вона сприйматиме як ще
загрозливішу.
Почуття спільності. Згідно А. Адлеру, якщо людина активно контактує з людьми, вона ніколи не
стане невротиком. Таким чином, задоволеність життям багато в чому залежить від соціального інтересу як
основи людського існування. Згідно А. Адлеру, здорова особистість — це особистість, здатна до
продуктивної соціальної активності. Основна ідея цього аспекту теорії А. Адлера полягає в тому, що
людина не є самодостатньою істотою і тому повинна вчитися взаємозалежності. Спираючись на теорію
еволюції Ч. Дарвіна, А. Адлер вважав, що здатність і потреба кооперуватися є однією з найважливіших
форм пристосування людей до середовища. Лише кооперація людей і узгодженість їх поведінки надає їм
шанс здолати реальну або надуману неповноцінність. Заблокована потреба в соціальній кооперації і
супутнє їй почуття неадекватності тягнуть за собою невміння пристосуватися в житті і невротичну
поведінку.
“Самозвеличання”. Згідно А. Адлеру, “самозвеличання” тотожне творчій силі, за допомогою якої
людина скеровує свої потреби, надає їм форму і значиму мету. “Самозвеличання” керує індивідуальним
реагуванням на оточуюче. На думку А. Адлера, основний недолік в розумінні З. Фрейдом особистості і
психоаналітичного психотерапевтичного процесу полягає в недооцінці унікальності людської долі.
“Самозвеличання” як раз і є формою цієї унікальності. Вона активно формує стиль життя, відкидаючи одні
переживання і вибірково приймаючи інші [3].

5.2. Опис психотерапевтичного процесу

Згідно А. Адлеру, психотерапевтичний процес передбачає вирішення наступних завдань [2]:

• допомога пацієнтові в розумінні себе;
• зниження почуття неповноцінності;
• розвиток просоціальної спрямованості;
• корекція цілей і мотивів з перспективою зміни стилю життя.
Основною передумовою ефективної роботи психотерапевта є знаходження помилки в “картині
світу” пацієнта, через яку виникають психологічні проблеми. Існує чотири типи таких помилок:
 • недовір'я;
• себелюбство;
• нереалістичні амбіції;
• недолік впевненості.
З метою виявлення помилки проводять діагностику, яка полягає перш за все у вивченні інформації
про “родинне сузір'я” пацієнта і його “ранні спогади” або значимі події дитинства. Спогади, які першими
приходять на думку, вважаються не випадковими, а відповідають психологічним проблемам які пацієнт не
зміг вирішити самостійно у минулому і не може вирішити в сьогоденні. У розповіді пацієнта відбиваються
негативні обставини, що вплинули на його особисте зростання: фізична неповноцінність, емоційне
відторгнення або надлишкове потурання з боку батьків та ін. При цьому важливо звертати увагу на
невербальну поведінку пацієнта: міміку, жести, інтонації голосу. Крім того, слід фіксувати ключові слова
(дієслова), якими пацієнт виражає минулі дії.
Пацієнт трактується не як “хворий”, а як такий, що “розгубився”, “збентежений”, тому взаємини
психотерапевта і пацієнта розглядаються як партнерство. Від пацієнта очікуються активність,
відповідальність, прагнення до співпраці і довіра до терапевта. На початку психотерапії саме пацієнт
формує необхідні для контакту умови: цілі, план здійснення, можливі перешкоди і шляхи їх ефективного
подолання.
У бесідах з пацієнтом психотерапевт повинен прагнути створити атмосферу безпеки,
доброзичливості, співчуття і підтримки.

5.3. Етапи психотерапевтичного процесу

Техніка психотерапевтичної роботи включає такі процедури [3]:

• встановлення правильних психотерапевтичних стосунків;
• аналіз динаміки особистої позиції пацієнта;
• заохочення розвитку саморозуміння (інсайту);
• допомога в переорієнтації.
Ці процедури відповідають чотирьом етапам психотерапії [3]. Розглянемо їх детальніше.
Етап I. Встановлення правильних психотерапевтичних стосунків. Головним на цьому етапі є
правильні установки стосовно пацієнта: шанобливість, віра в можливості і здібності людини, уміння
слухати, вияв щирої зацікавленності, підтримка і підбадьорювання. При цьому жодних особливих
прийомів, окрім відповідних комунікативних вмінь, від психотерапевта не вимагається.
Етап II. Аналіз динаміки особистої позиції пацієнта. На цьому етапі головне — добитися
розуміння, усвідомлення специфіки стилю життя пацієнта. В зв'язку з чим важливе місце займає аналіз
цілей життя: “У чому Ви бачите своє призначення?”, “Вам подобається Ваше життя?” і т.п. Зупинимося на
спеціальній техніці цього етапу.
Опитувальник “Родинне сузір'я”. Він містить питання типу “Як Ваш батько ставився до дітей?”,
“Хто був улюбленою дитиною в сім'ї?”, “У яких стосунках Ви були з батьком і матір'ю?”, “Якою Ви були
дитиною? Яким за рахунком?”. Мета подібних запитань — отримати картину сприйняття пацієнтом
раннього емоційного досвіду, що вплинув на особистий розвиток.
Набір запитань “Ранні спогади”. Опитування проводять приблизно так: “Я б хотів почути про Ваші
найперші дитячі спогади. Будь ласка, розкажіть що-небудь з самих ранніх Ваших вражень”, “Хотілося б
почути Ваш найяскравіший спогад, що відноситься до перших п'яти років життя”. Як правило кількість
подібних прохань не перевищує чотири. При цьому у відповідях пацієнта важливо зафіксувати наступне:
• домінуючу тему;
• реакції, що повторюються;
• позицію (учасник або спостерігач);
• самотність чи включеність в групу;
• почуття, які виражаються в спогаді.
Сновидіння. На відміну від фрейдівської і юнгівської терапії в Адлера відсутня фіксована символіка.
Велика увага приділяється дитячим снам. Крім того, сновидіння розглядаються як репетиція майбутніх дій.
Пріоритети. А. Адлер виділив чотири пріоритетні цінності
важливі для осмислення стилю життя:
• перевага;
• контроль;
• комфорт;
• бажання бути приємним.
 Для того, щоб встановити властиві пацієнтові пріоритети його просять розповісти, як він проводить
звичайний день: що робить, як почуває себе, про що думає, чого уникає і які почуття викликають у нього
інші люди. Психотерапевт повинен сприяти тому, аби пацієнт усвідомив свої пріоритети, а не прагнути
будб-що змінити їх.
Підведення підсумків. З кожної із попередніх технік психотерапевт готує резюме. Потім обговорює
його з пацієнтом, причому пацієнт читає текст резюме вголос, а психотерапевт в цей час звертає увагу на
невербальну поведінку пацієнта. Сенс процедури полягає в знаходженні у пацієнта головних помилок в
думках про світ і про себе. Серед таких помилок найбільш поширеними є такі:
• гіперузагальнення, типу “Немає в житті щастя”, “Ніхто мене не
любить”;
• невіра, наприклад “У мене ніколи нічого не вийде”;
• нездійсненні цілі, типу “Я повинен всім подобатися”;
• помилкове сприйняття життєвих вимог, наприклад “Всі несправедливі до мене”;
• заперечення власної, засадничої цінності, наприклад “Я — кінчена людина”;
• уявні цінності, типу “Головне — добитися свого, неважливо
якою ціною”.
Підбадьорювання. Основна функція підбадьорювання — визнання особистої мужності пацієнта,
духовних сил і головне — наявність свободи вибору у вчинках на основі знайденого самопізнання.
Етап III. Заохочення розвитку саморозуміння (інсайт). На цьому етапі основне завдання —
створити умови для розвитку саморозуміння (інсайту) шляхом поєднання психологічної підтримки і
конфронтації, а також відповідних інтерпретацій, з тим аби висвітити для пацієнта його неусвідомлювані
цілі, помилкові цінності і стиль життя. В інтерпретаціях доцільно використовувати натяки, підказки і
припущення, за допомогою яких знижується рівень психологічного захисту пацієнта.
Конфронтація — один з основних технічних прийомів в психотерапії. Він полягає в пред'явленні
пацієнтові неусвідомлюваних або амбівалентних (суперечливих) установок, стосунків або стереотипів
поведінки з метою їх усвідомлення і опрацювання. Конфронтація може проводитися як у прямій (жорсткій,
вербальній) формі, так і в прихованій — з використанням психотерапевтичних метафор і невербальних
прийомів. Наприклад, пацієнти з проблемами залежності або страхом втрати рідних можуть почути від
психотерапевта вислів, що містить елементи конфронтації: “Перестаньте думати, що Ви нездатні про себе
попіклуватися” або “Ви поводитеся як беспорадна, нездатна істота”. Після кожної з подібних думок
психотерапевт ставить запитання: “Що Ви думаєте або відчуваєте в зв'язки з тим, що я сказав Вам?”. Це
питання включає в пацієнта в проблемно-вирішальну поведінку.
Отже, сенсом третього етапу є реальне саморозуміння.
Етап IV. Допомога в переорієнтації. Цей завершальний етап психотерапії відомий також під назвою
“втілення інсайту в дію”. Приведемо спеціальні психотерапевтичні прийоми сприяючі зміні колишніх
цілей і ухваленню нових рішень.
Антисугестія. Сенс цього прийому полягає в багаторазовому перебільшенні пропорцій небажаної
активності, завдяки чому забезпечується допомога пацієнтові в усвідомленні неадекватності і недоречності
небажаних дій. Наприклад, дослідник А. Бондаренко [3] описує випадок, коли пацієнт при сильному
збентеженні починає перекладати якісь предмети з однієї кишені в іншу. На сеансі групової терапії йому
було запропоновано знову і знову перекладати предмети з однієї кишені в іншу. Ця процедура тривала
півгодини, після чого пацієнт, зпітнілий та злий, вибіг з кімнати. Надалі ця звичка не виявлялася.
Дія “Неначебто”. Ця психотехніка заснована на типовій скарзі: “Ах, якби .” Пацієнтові
пропонується діяти так немов побажання “якби .” здійснилося. По суті, ця техніка є ролева гра, в якій
пацієнт знаходить можливості неадекватних або “неповноцінних” почуттів, установок, дій. Таку гру
пацієнт може розігрувати не лише під час сеансу, але і в звичайному житті.
Постановка цілей і взяття зобов'язань. “Роби лише те що приємно”, — так сформулював А. Адлер
сенс цього психотерапевтичного прийому. Мета має бути досяжна і реалістична, час обмежений. Якщо
мета не досягається, її можна змінити. В разі успіху пацієнт заохочується до того, що бере більш
довгострокові зобов'язання в бажаному для нього напрямі.
“Злови себе”. Пацієнтові пропонується відстежити свою деструктивну поведінку, але без
самозвинувачення, з гумором. Цей прийом — передумова того, що пізніше отримало назву
“самодослідження”.
“Натиснення кнопки”. Цей прийом ефективний, коли пацієнт відчуває себе жертвою негативних
емоцій. Йому пропонується розслабитися і звернути увагу на те, які образи або думки викликають у нього
неприємні відчуття, а які — приємні. Після цього пацієнта навчають довільно регулювати свій емоційний
стан “натисненням кнопки”, тобто ухваленням рішення про те, на яких образах або думках краще
зосередитися.
Уникнення “плакунчика”. Сенс цієї техніки полягає в тому аби психотерапевт не попав в пастку
психологічної позиції пацієнта. Дуже часто пацієнт приймає поведінкову позицію типу “Мене ніхто не
любить, я нікому не потрібний”. Психотерапевт ні у якому випадку не повинен підкріплювати цю позицію.
Його завдання — заохочувати у пацієнта поведінку, відповідну психологічній зрілості, коли пацієнт бере на
себе відповідальність за свій вибір, за своє життя.
Резюмуючи викладене, слід зауважити, що основна заслуга А. Адлера в тому, що він зробив
успішну спробу створити холістичну (цілісну) систему психології, що базується на підході до кожної
людини як до єдиного цілого. Крім того, А. Адлер одним з перших в психології звернув увага на руйнівну
роль неправильного родинного виховання — емоційного відторгнення і потурання, що приводить до
виникнення неврозів.

Питання для самоконтролю

1. Що таке компенсація і гіперкомпенсація?

2. Суть поняття “Стиль життя”.
3. Вирішення яких завдань передбачає психотерапевтичний процес
згідно А. Адлеру?
4. Етапи психотерапевтичного процесу.
5.Які пріоритетні цінності, важливі для осмислення стилю життя виділяв Адлер?
6. Назвіть найбільш поширені помилки в думках пацієнта про світ і про себе.
7. Розкрийте суть поняття «конфронтація».
8. Спеціальні психотерапевтичні прийоми, сприяючі зміні колишніх цілей і ухваленню нових рішень.

Рекомендована література

1. Адлер А. О нервическом характере. СПб.: Университетская книга, 1997. - 388 с.

2. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии // Москва. – Академиче-ский Проект. –
2007. – 240 с.
3. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь: теория и практика / изд. 4-е, испр. и доп.. – К. : Освіта
України, 2007. – 332 с.
4. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посіб. – Харків: ФОЛІО, 1996. – 239с.
5. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.

6. ПОСТФРЕЙДИСТИ ТА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ПСИХОТЕРАПІЇ

6.1. Гуманістичний психоаналіз Е. Фрома

Одним з яскравих представників неофрейдизму, автором концепції гуманістичного психоаналізу є

філософ, психолог і соціолог Еріх Фромм (1900–1980) [4]. Він отримав філософську освіту в
Гейдельбергськом і Мюнхенському університетах Німеччини, спеціалізуючись з соціальної психології.
Пізніше закінчив Берлінський психоаналітичний інститут і з 1925 р. працював психоаналітиком. У 1925–
1932 рр. працював в Інституті соціальних досліджень імені Гете у Франкфурті-на-Майні. Тут він відчував
сильний вплив франкфуртської школи з її ліворадикальною філософською спрямованістю, тому ім'я Е.
Фромма асоціюється у багатьох дослідників з так званим фрейдо-марксизмом. Е. Фромм дійсно прагнув
синтезувати марксистські ідеї з психоаналізом і екзистенціалізмом. Крім того, він виявляв цікавість до
релігійної проблематики: у 1930 р. була опублікована його стаття “Християнська догма”, де він намагався
об'єднати марксистську соціологію з психоаналізом.
Е. Фромм розглядав людину як соціальну істоту. У роботі “Втеча від свободи” (1941) він виклав
основні положення своєї соціальної філософії, аналізуючи існування людини в рамках західної цивілізації.
Надалі свої ідеї він виклав в роботах: “Людина для самого себе” (1947), “Здорове суспільство” (1955),
“Сучасна людина і її майбутнє: соціально-психологічне дослідження” (1960), “Мистецтво любові” (1962),
“Картина людини у Маркса” (1963), “Серце людини” (1964), “Революція надії” (1968). В останніх роботах
“Анатомія людської деструктивності” (1973) і “Мати або бути?” (1976) соціальна філософія і концепція
гуманістичного психоаналізу Е. Фромма отримали завершений вигляд. Він запропонував засновану на
психоаналізі теорію реформації суспільства і побудови соціалізму.
Е. Фромм оцінював людські вчинки і масові суспільно-політичні рухи як “механізми втечі від
дійсності, які є рушійними силами нормальної поведінки людини”. Несвідомі механізми втечі, що
знаходяться у глибинних шарах свідомості особистості, включають мазохістські і садистські устремління,
відхід від світу, руйнування і автоматичне підпорядкування.
З 50-х років ХХ ст в творчості Е. Фромма з'явилася нова тема — гуманістична релігія. Основні її
положення він виклав в роботі “Психоаналіз і релігія” і розвинув в роботах “Дзенбуддізм і психоаналіз”
(1960).
Е. Фромм був відомий, швидше, як теоретик і публіцист, ніж як практикуючий психолог. Його
розробки представляють переважно теоретичний інтерес, оскільки дозволяють прослідити розвиток
психодинамічного напряму, а також еволюцію психотерапії від особистої терапії до соціальної.
Е. Фромму належить визначення ряду понять, що вплинули на розвиток уявлень про сучасне
суспільство і на формування ідеї про необхідність психотерапії не окремої особистості, а суспільства в
цілому. Вчений не робив відмінностей між хворим неврозом і здоровою людиною: “Феномени, які ми
спостерігаємо у хворих неврозом, в принципі не відрізняються від таких у здорових людей” [7].
Відмовившись від фрейдівського поняття “лібідо”, пріоритетними Е. Фромм вважав соціальні і
культурні умови, які, на його думку, визначають особистий розвиток. В той же час він вважав, що процес
розвитку пов'язаний із задоволенням базисних екзистенціальних потреб. Ці потреби вчений розглядав як
протилежні до пристрастей, тобто задоволення базисної потреби властиво здоровій особистості, а
прагнення задовільнити протилежну їй пристрасть властиво невротикові.
Розглянемо детальніше вказані потреби і їх протилежності.
Пристосованість на противагу нарцисизму. Згідно Е. Фромму [6], необхідність єднання з іншими
живими істотами, пристосованість до них є наполегливою потребою, від задоволення якої залежить
здоров'я людини. Ця потреба криється за всіма явищами, складовими гами людських пристрастей і
близьких стосунків, які називаються любов'ю в найширшому сенсі.
Потреба в прихильності може задовільнятися патологічним способом — підпорядкуванням або
владою. Як перший, так і другий спосіб носить характер симбіозу: “Обоє учасників подібних стосунків
втрачають свою цілісність і свободу: вони залежать один від одного і живуть один за рахунок іншого” [6].
Подібні стосунки ніколи не приносять задоволення — хочеться все більшого і більшого, що у результаті
приводить до розриву. Таке соціальне лихо, як наркоманія, може служити прикладом хворобливого
підпорядкування, а тиранія — прикладом панування. Основною відмінністю деструктивних способів
задоволення потреби в пристосованості є відсутність любові. Е. Фромм підкреслював: «Існує лише одне
почуття, що задовільняє
людську потребу в єднанні зі світом та переживанні цілісності й індивідуальності, які в той же час дає
йому, — любов. Любов — це об'єднання з ким-небудь або з чим-небуд за умови збереження відособленості
і цілісності власного “Я”» [6].
Так у пошуку нових духовних орієнтацій людини Е. Фромм звернувся до філософії любові, яка
сприяє усуненню відособленності людей один від одного, відновленню гармонії між людиною і
суспільством. Любов, на його думку, дає єдино вірну і “задовільну відповідь на проблему людського
існування” і є вищою гуманістичною цінністю.
Почуття, протилежне до любові, — нарцисизм, коли існує лише одна реальність — власні думки,
почуття і потреби.
Подолання і творчість на противагу руйнуванню. Потребу в подоланні обмеженості свого
існування, бажання творити ще називають потребою в трансценденції. У конструктивному варіанті ця
потреба задовільняється в різних творчих, творчих актах. Деструктивний варіант задоволення потреби в
трансценденції — прагнення до руйнування. Коли людина не здатна творити — він руйнує. Згідно Е.
Фромму [6], задоволення потреби в творенні приводить до щастя, незадоволення — до страждання,
руйнування і більше інших страждає руйнівник.
Укоріненість і братерство на противагу кровозмішенню. Фундаментальний психологічний зв'язок,
за Е. Фроммом, — це зв'язок з матір'ю: “Мати — це живлення, любов, тепло, земля. Бути коханим нею,
означає бути живим, мати коріння і почуття домівки” [6]. Далі сім'я і родина, а пізніше держава, нація або
церква беруть на себе функції, які спочатку для людини виконувала матір.
Прихильність до матері Е. Фромм, на відміну від З. Фрейда, пояснює не сексуальним потягом, а
прихованим прагненням залишитися у материнському лоні, зберегти зв'язок з матір'ю, яка забезпечувала
захист, любила і піклувалася. І хоча Е. Фромм, допускає кровозмішення як задоволення потреби в
укоріненості, але розглядає це як патологію, протилежність здоровому почуттю братерства або синівства.
 Потреба в укоріненості, за Э. Фроммом, носить універсальний загальнолюдський характер і
надзвичайно важлива для психологічної захищеності індивіда. Тотожність та індивідуальність на противагу
стадному конформізму. Потребу в тотожності ще називають потребою в самовизначенні або в
персоналізації. У людини існує потреба усвідомлювати своє “Я” через схожість і відмінність від інших.
Коли людина використовує формули типу “Я — українець” “Я — студент”, “Я — бізнесмен”, він знаходить
почуття тотожності. Проте часто таке почуття тотожності переходить в стадний конформізм, коли людина
підкоряється натовпу і говорить: “Я такий, як вам завгодно”.
Е. Фромм відзначає, що оскільки за відсутності почуття “Я” неможливо зберегти душевне здоров'я,
людина прагне робити все, аби знайти це почуття. Саме ця потреба ховається за пристрасним прагненням
досягти суспільного статусу і в той же час не відрізнятися від інших, причому інколи вона позначається
навіть сильніше, ніж потреба у фізичному виживанні.
Потреба в системі орієнтації і потреба в поклонінні на противагу ірраціональності. Потреба в
системі орієнтації у людини виражається в пошуках і визначенні сенсу життя, а для цього необхідно мати
“картину світу” (неважливо — реальну чи нереальну). Ця потреба, як вважає Е Фромм, існує на двох
рівнях:
 потреба в якій-небудь системі орієнтації (якщо такої немає, людину не можна вважати психічно
нормальною);
 потреба в об'єктивному осягненні світу, яка не є життєво важливою.
Будь-яка система орієнтації разом з інтелектом включає в себе відчуття і почуття, які виявляються до
об'єкту поклоніння. Таким чином, у людини має бути не лише “картина світу” (у тій або іншій мірі
наближена до дійсності)
але і об'єкт поклоніння, що додає сенсу її існуванню і положенню в цьому світі [6].
Розглядаючи людину відчуженою від усього світу, людей, товаришів, Фромм увів поняття
«негативної свободи», згідно з яким відчуження пригнічує людину, породжує неврози. Розвиваючи свою
концепцію, автор підкреслює, що людина не хоче бути вільною, вона страждає від свободи, прагне до
спілкування з іншими людьми.
Можливість позбавитися відчуження Фромм бачить у гуманістичному відношенні, яке може бути
прищеплене людям для поліпшення їх взаємин. Відчуження, за Фроммом, переростає в конформізм як
спосіб врятування людей від самотнього життя.
Фромм підкреслює подвійність природи людини, яка, з одного боку, прагне незалежності, а з
іншого - хоче позбавитись її, оскільки незалежність призводить до відчуження. Автор також намагався
вивести різноманітні типи самовідчуження людини залежно від соціального характеру розвитку
суспільства, а саме: до періоду раннього капіталізму він відносив нагромаджувальний тип людини з
експлуатаційним, скупим, педантичним характером, до наступного суспільного періоду — рецептивний
(пасивний) тип, до періоду імперіалізму - «ринковий» тип самовідчуження. Нарешті, відмирання
капіталістичного суспільства характеризується появою духовного, продуктивного характеру людини, в
основі якого лежить любов до інших людей
Таким чином, в основі гуманістичної психології лежить ідея про суспільну обумовленість психіки,
про розуміння людини в контексті соціальних умов її існування. Мета цього виду психоаналізу — сприяти
людині в пізнанні своєї внутрішньої природи, сприяти розкриттю потреб, сенсу життя і ціннісних аспектів
людського буття. Досліджуючи природу і суспільне суть людини, характер “хвороби” сучасного
суспільства, поєднуючи різні вчення про людину, головним чином психоаналіз, екзистенціалізм і
філософську антропологію, Е.Фромм прагнув створити “діалектично і гуманістично орієнтований
психоаналіз”, що синтезує марксистські і психоаналітичні теорії особистості, суспільства і культури.

6.2. Характерологічний аналіз К. Хорні

Відомим представником культурно-соціологічно орієнтованого психоаналізу є Карен Хорні (1885–

1952) [4]. К. Хорні, як і Е. Фромм, знаходилася під впливом марксистською теорії; була послідовницею
традицій і поглядів З. Фрейда та А. Адлера. У 1941 р. К. Хорні створила Американський інститут
психоаналізу, членами якого були Е. Фромм і Г.Саллівен.
Основні праці К. Хорні — “Невротична особа нашого часу” (1937), “Нові шляхи в психоаналізі”
(1939), “Самоаналіз” (1942), “Наші внутрішні конфлікти” (1945), “Неврози і розвиток людини” (1950).
У концепції К. Хорні центральним є поняття самореалізації. Коли можливість самореалізації
порушується, людина стає невротиком, що переживає внутрішній конфлікт [4].
Базальний конфлікт — одне з головних понять, що розглядається К.Хорні. Конфлікт формується на
основі базальної тривожності — почуття самотності і безпорадності у потенційно ворожому світі. Такі
почуття можуть спровокувати різні чинники, наприклад байдужість або відсутність поваги до потреб
дитини; відсутність реального керівництва ними, а також надмірне захоплення дитиною або повна
байдужість до неї, недолік довірливості і теплоти в стосунках з ним. Базальну тривожність у дитини може
спровокувати необхідність приймати чию-небудь сторону при розбіжностях батьків, а також дуже мала або
надмірна відповідальність, зайва опіка, ізоляція від інших дітей, несправедливість, дискримінація,
невиконання обіцянок, ворожа атмосфера і багато іншого. [6].
Аби впоратися з ворожим оточенням, дитина вибирає певну стратегію поведінки:
• рух до людей (у пошуку допомоги);
рух проти людей (агресивна орієнтація);
• рух від людей (уникнення інших).
Прийнята в дитинстві орієнтація зберігається надалі і у дорослого. Невротичне прагнення до
безпеки досягається гіпертрофією одного з трьох типів захисних реакцій:
• безпорадності;
• агресивності;
• відчуженості.
Невротичний захисний механізм безпорадності виражається у дуже сильному прагненні до захисту і
підтримки, а також в перебільшеному, удаваному прагненні погоджуватися з бажаннями інших (рух до
людей).
Невротичний захисний механізм агресивності заснований на переконанні, що в житті діє закон
джунглів, де виживає сильний. Той, хто підкреслює в своїй поведінці таку життєву орієнтацію, сприймає
інших вороже, вважає лицемірними, заперечує теплі спонтанні стосунки між людьми, віддаючи перевагу
маніпулюванню ними. Він переконаний, що справжньою любові не існує (рух проти людей).
Захисний механізм відчуженості виражається у відмові від інтимних, дружніх і просто побутових
контактів з іншими (рух від людей).
Таким чином, якщо здорова людина віддає перевагу вільному спілкування, зближенню з
оточуюючими, лише при певних обставинах йде проти них або відхиляється від контактів з ними, то
невротик вирішує проблему спілкування завжди негнучким способом. Він вибирає лише один з типів
комунікації, тоді як насправді вони не виключають один одного [4].
Образ “Я”, що ідеалізується. Цей тип невротичного внутрішньоособистісного конфлікту К. Хорні
виділяє особливо. Люди, що знаходяться під гнітом власної невротичної структури особистості, не лише
пригнічують свої проблеми, конфлікти потреб, але і не усвідомлюють своїх недоліків і слабостей, які,
можливо, відчувають і навіть зневажають. Зазвичай у них формується свідомий образ самих себе, в якому
всі позитивні риси представлені у сильно перебільшеному вигляді. Це, у свою чергу, підсилює домінуюче
невротичне вирішення проблеми. Ідеалізований образ “Я” заставляє людину ставити перед собою
практично недосяжні цілі і завдання, що зумовлюють неминучу поразку, яка підсилює незадоволеність
собою, може навіть викликати презирство до себе, збільшуючи конфлікт між реальним “Я” і потужним
ідеалізованим образом “Я”. В результаті створюється замкнутий коло. К. Хорні підкреслює, що “на відміну
від справжніх ідеалів образ, що ідеалізується, статичний. Це не мета, досягнення якої людина прагне, а
фіксована ідея, яку вона обожнює. Ідеали володіють динамічною властивістю, вони народжують прагнення
наблизитися до них. Образ, що ідеалізується стає безперечною перешкодою зростанню, оскільки він або
заперечує недоліки, або засуджує їх. Справжні ідеали ведуть до скромності образ, що ідеалізується, веде до
зарозумілості” [4].
Слід підкреслити, що ідеальний образ, є несвідомим феноменом і підміняє справжню впевненість в
собі. Найбільш яскраво форма образу, що ідеалізується, спостерігається у психопатів з їх манією величі.
“Тиранія боргу”. Цей тип конфлікту тісно пов'язаний з станом ідеалізації. К. Хорні називає
тиранією боргу безжалісні внутрішні вимоги, що турбуть невротика. Під впливом такого внутрішнього
конфлікту людина щиро вважає, що вона повинна бути запаморочливо успішною, неймовірно точною, мати
особливу роботу, незвичайного партнера, самих кращих дітей і тому подібне Все це затуляє або навіть
стирає справжні і здорові бажання такою мірою, що особистість не розрізняє, в чому вона дійсно має
потребу і що повинна робити в житті.
Важливим вкладом К. Хорні в практичну психотерапію є розроблені нею основні невротичні
симптоми [6]:
• непослідовність і нерішучість поведінки;
• підкреслена безнадійність;
• боязнь змін;
• постійне наполягання на власній правоті (як захист від
внутрішніх конфліктів);
 • соромливість і боязкість;
• мстивість і садизм в поведінці;
• стан помітної втоми (в результаті значних витрат енергії на внутрішні конфлікти).

6.3. Цілі і методи характеріологічногоаналізу

Згідно концепції К. Хорні, мета психотерапії — допомогти пацієнтові здолати пригнічені

внутрішні конструктивні сили зростання і розвитку. Психотерапевтичний процес є процесом навчання. Під
час проведення психотерапевтичних сеансів психотерапевт повинен допомогти пацієнту вияснити, яка
невротична стратегія поведінки властива йому , допомогти невротикові усвідомити свій образ, що
ідеалізується, показати, що цей образ є істотною причиною внутрішніх конфліктів, що, у свою чергу,
гальмує його особистісне зростання. В процесі аналітичної роботи пацієнтові необхідно допомогти
переорієнтовувати установки і життєві плани з метою справжньої реалізації його як особистості. Процес
психотерапії будується з використанням психоаналітичної техніки, включаючи інтерпретацію снів і
перенесення. Аналітичну роботу, згідно К. Хорні, доповнює психосинтез, пробудження у пацієнта
конструктивних сил, прагнення до саморозвитку і самореалізації, тобто готовності до переживання
справжніх бажань і почуттів, виявлення свого призначення в житті і прийняття відповідальності як за себе,
так і за інших людей, а також встановлення дружніх, емоційно забарвлених міжособистісних зв'язків. В
цілому характеріологічна психотерапія направлена на усунення розриву між реальним “Я” людини і її
ідеальним “Я”, що, утворюється в результаті невротичного розвитку особистості.
Заслуга К. Хорні полягає також в тому, що вона остаточно перенесла проблематику психологічної
допомоги в соціум, тобто її поняття “невротик” носить не медичний, а соціально-психологічний,
особистісно-орієнтований характер [6].

6.4. Інтерперсональна психотерапія Г. Саллівена

Творцем інтерперсональної психотерапії є відомий психіатр Гарі Саллівен (1892–1949) [4]. На

початку своєї професійної діяльності як психіатр працював з хворими на шизофренією, пізніше — з
пацієнтами, які страждають неврозами.
Г. Саллівен заснував Вашингтонську психіатричну школу. У монографії “Концепція сучасної
психіатрії” (1947) він узагальнив ідеї про взаємозв'язок міжособистісної поведінки і патології. Після смерті
Г. Саллівена учні і колеги опублікували його рукописи і замітки, які раніше не видавалися у праці під
назвою “Міжособистісна теорія психіатрії” (1953) куди увійшли окремі доповіді Р. Саллівена. Треба
відзначити, що складністю викладу вони значно відрізняються від доступних, таких, що розраховані на
широкий круг читачів публікацій Е. Фромма і К. Хорні [4].
Теоретична і практична діяльність Г. Саллівена пов'язана перш за все з використанням основних,
хоча і переосмислених, понять класичного психоаналізу і аналітичної психотерапії. Вміст цих понять у Г.
Саллівена має міжособистісних і соціально-орієнтований сенс.
“Динамізм”. Це базисне поняття концепції Р. Саллівена. Воно має на меті відносно стійку
структуру розподілу енергії, зокрема в міжособистісних стосунках. Існує дві категорії “динамізму” [2]:
• зональний (фізична активність — їжа, пиття, виділення та ін.);
• міжособистий (від ставлення до себе до ставлення до інших —
групі, нації).
Провідні потреби. Людину характеризують дві провідні потреби, одна з яких має біологічну
природу (потреба в ніжності, ласці), а друга (потреба в безпеці) пов'язана з міжособистісними стосунками.
Психологічний сенс першої потреби полягає в послабленняі сили фізіологічних потреб (голоду, спраги,
статевого потягу). Цей рівень функціонування властивий як людині, так і тваринам. Друга провідна потреба
— потреба в безпеці — має чисто людську природу і направлена на зниження тривоги і невпевненості.
Задоволення цієї потреби помилковими способами (вживання спиртного, наркотиків та ін.) приводить до
психічних захворювань, яких у тварин немає.
Тривога. Окремо Г. Саллівен зупинявся на аналізі ролі тривоги в житті, взагалі, і в її дезорганізації
(патології), зокрема. Порушення поведінки є реакцією на посилення тривоги. Способи послаблення тривоги
закріплюються в досвіді. Найважливішим періодом в цьому плані є дитинство [4].
Персоніфікація. Це поняття Г. Саллівен трактував як фантастичне втілення в якому-небудь образі
значимих переживань. Прикладами персоніфікації можуть служити Бабай, Дід Мороз Добра або Зла Феї.
Персоніфікуються також соціальні інститути, національні спільності: “дядько Сем”, “батьківщина-мати” та
ін.
 6.5. Психотерапія міжособистісних стосунків

“Наскільки я знаю, кожна людина має стільки осіб скільки у неї міжособистісних стосунків, а багато
з наших міжособистісних стосунків є ніщо інше, як дії з уявними людьми.., які для нас не менш реальні,
чим клерк з лавки на розі”, — так відзначав Г. Саллівен важливість впливу на міжособистісну ситуацію
уявних “третіх осіб” [4].
Суть інтерперсональної психотерапії Г. Саллівена полягає у визнанні важливості міжособистісної
взаємодії як основи формування норми і патології. Хворобу і здоров'я, норму і патологію вчений розглядав
у контексті стосунків між людьми. Виникнення патології в багато чому обумовлено порушенням
міжособистісних стосунків (у дитинстві, підлітковому віці або у дорослих), тому мета психотерапії —
допомогти пацієнтові відновити міжособистісні стосунки що приведе до одужання. Крім того, в
міжособистісних стосунках з психотерапевтом пацієнт вчиться отримувати задоволення від спілкування з
людьми, позбавляється від тривоги, набуває почуття безпеки, налагоджує стосунки з собою і оточуючими.
При цьому відбувається перебудова особистості, сприяюча тому, що пацієнт починає бачити реальні шляхи
виходу з ситуацій, які раніше представлялися йому нерозв'язними. За своїм характером метод
інтерперсональної психотерапії Г. Саллівена наближається до сучасних варіантів короткострокової
психотерапії.

6.6. Сучасний неофрейдизм. Психотерапевтичний процес в руслі

аналізу Е. Берна

Теоретиком психоаналітичного напряму є відомий американський психотерапевт Ерік Берн (1902–

1970) [4]. Він займався приватною практикою в Кармелі (США, штат Каліфорнію), був консультантом з
питаннях групової психотерапії в декількох установах Сан-Франциско, читав лекції в Каліфорнійському
університеті. Одна з найбільш популярних психотерапевтичних концепцій Е. Берна — трансактний аналіз,
тобто аналіз взаємодій. Ця концепція стала широко відомою в 60-х роках XX ст. після виходу робіт ученого
“Ігри, в які грають люди” (1964) “Люди, які грають в ігри”, що стали бестселерами практично у всьому
світі.
У своїй еклектичній за композиції концепції Е. Берн використовував поняття психодинамічного і
біхевіористського підходів, роблячи акцент на визначенні і виявленні схем поведінки, яка “програмує”
(реалізує “сценарій”) взаємодії особистості з собою та іншими. В центрі концепції Е. Берна знаходиться
поняття “ его-стану”. Таких его-станів він розрізняє три: Батько, Дитина і Дорослий, які складають
структуру особистості. Розглянемо кожен з цих станів.
Батько. Це інформація, отримана в дитинстві від батьків та інших авторитетних осіб, а також
повчання, правила поведінки, соціальні норми, заборони, тобто інформація про те, як потрібно і як не
можна поводитися в тій або іншій ситуації. З однією сторони, цей набір корисних, перевірених часом
правил, з іншої — арсенал забобонів і упереджень. Батько може виступати в ролі Контролюючого Батька
(заборони, санкції) і Батька, що піклується (поради, підтримка, опіка). Діагностувати стан Батька можна за
такими висловами, як “я повинен”, “мені не можна”. До вербальних (словесних) характеристик відносяться
також повчальні, оцінюючі, підтримуючі або критичні зауваження типу “завжди”, “ніколи”, “припини - це”
“ні за що в світі”, “отже, запам'ятай”, “скільки разів я тобі говорив” “я б на твоєму місці”, “милий мій”,
“бідолаха”, “яка дурниця”. Фізичними ознаками Контролюючого Батька є нахмурені брови, стиснуті губи,
гойдання головою, грізний вигляд “вказуючий перст”, постукування ногою, руки на стегнах, руки схрещені
на грудях, зітхання, погладжування іншого по голові і тому подібне
Дитина. Це емоційний початок в людині, який може виявлятися в двох видах: Вільна Дитина і
Адаптована Дитина.
Вільна Дитина. Це властиві дитині риси: довірливість, ніжність, безпосередність, зацікавленість,
творча захопленість, винахідливість. Завдяки цим рисам Вільна Дитя набуває великої цінності незалежно
від віку: вона додає людині чарівливість і теплоту. В той же час Вільна Дитина не лише приваблива, але і
капризна, образлива, легкодумна, поблажлива до себе, эгоцентрична, вперта і агресивна.
Адаптована Дитина. Це та частина особистості, яка, бажаючи бути прийнятою батьками і боячись
їх відкидання, не дозволяє собі поведінки, не відповідної очікуванням і вимогам батьків. Для Адаптованої
Дитини характерні підвищена конформність, невпевненість, особливо при спілкуванні із авторитетними
особами, боязкість, соромливість. Різновидом Адаптованої Дитини є Бунтівна (проти Батька) Дитина що
ірраціонально заперечує авторитети, норми, порушує дисципліну.
 У трансактному аналізі Дитина діагностується на підставі висловів, що виражають почуття,
бажання, побоювання: “я хочу” “я не хочу”, “мене злить”, “я ненавиджу”, “мені все одно”, “яка мені
справа”. До невербальних характеристик відносяться тремтячі губи, сльози, надутий вигляд, опущений
погляд, пхикаючий голос, знизування плечима, розмахування руками, емоційне вираження захаплення.
Дорослий, або доросле “Я”. Це стан, що втілює об'єктивну, розсудливу і в той же час емпатійну,
доброзичливу частину особистості.
Якщо Батько — це викладена концепція життя, а Дитина — концепція життя через почуття, то
Дорослий — це концепція життя через мислення, заснована на збиранні і обробці інформації. Дорослому я-
стану відповідає фрейдівське “Я” (Его). Подібно до того, як “Я” у З. Фрейда є ареною, на якій відбуваються
баталії між витисненими прагненнями Воно і соціальними заборонами Над-я, Дорослий у Е. Берна грає
роль арбітра між Батьком і Дитиною. Роль дорослого зводиться не до придушення того чи іншого і
піднесення над ними, а до вивчення інформації, яку доносить Батько і Дитина. Аналізуючи цю інформацію,
Дорослий вирішує, яка поведінка найбільш відповідає конкретним обставинам, від яких стереотипів
необхідно відмовитися, а які прийняти. Так, на вечірці доречна поведінка диктована Дитячим Я-станом, і
недоречний моралізований Батько на тему аскетичного способу життя. Саме у цьому ключі необхідно
розуміти девіз трансактного аналізу: “Будь завжди дорослим!”
Психотерапевт в роботі звертається до Дорослого пацієнта [1]. При взаємодіях (трансакціях) людей
можуть включатися різні Я-стани. Розрізняють трансакції паралельні, перехресні і приховані.
Паралельними називаються трансакції, відповідні до очікувань контактуючих людей та здорових
людських відносин. Такі стосунки не конфліктогенні і можуть продовжуватися необмежений час. Стимул-
реакція і у відповідь реакція-відповідь при такій взаємодії зображаються паралельними лініями. Прикладом
трансакції “Дорослий — Дорослий” може служити неупереджена розмова з метою отримати інформацію:
“Ви не чули, яка погода очікується завтра?” — “Обіцяють дощ”. Типовий приклад розмови між батьками,
обтяженими забобонами: “Нинішня молодь думає лише про розваги”. — “Ще б! Адже вони живуть на
всьому готовому!” Взаємодія “Батько — Дитина” ілюструє такий діалог між подружжям: “Щось мені
нездоровиться сьогодні. Здається, у мене температура”. — “Тоді лягай в ліжко, я приготую тобі чай з
лимоном і дам аспірин”.
Конфліктогенною здатністю володіють перехресні трансакції. В цьому випадку на стимул-реакцію
дається несподівана реакція, активізуюча непідходящий стан “Я”. Е. Берн наводить приклад, який він
назвав “Запонки”. Чоловік не може знайти запонки. Він запитує у дружини: “Ти не знаєш, де мої запонки?”
Це питання Дорослого, такого, що чекає інформації, і паралельна додаткова відповідь була би такою:
“Поглянь у верхньому ящику шафи”. Проте якщо у дружини був важкий день, то вона може відповісти так:
“Куди поклав, там і візьми”. Стимул-реакція виходить від Дорослої, але дружина повернула відповідь від
Батька. Стимул-реакція і реакція перетнулися. Комунікація припиняється: чоловік і дружина не можуть
більше говорити про запонки спочатку вони повинні з'ясувати, чому він ніколи не кладе речі на місце. Якби
відповідь дружини виходила від Дитини (“Вічно я в тебе у всьому винна!”), утворилася б та ж безвихідь.
Такі перехресні трансакції починаються взаємними докорами, колючими репліками і закінчуються
лясканням дверима і гучним вигуком “Це все із-за тебе!”, що дало назву однієї з психологічних ігор,
описаних Е. Берном.
Приховані трансакції відрізняються від паралельних і перехресних тим, що охоплюють більше двох
станів “Я”, оскільки повідомлення в них маскується під соціально прийнятною стимул-реакцією, але у
відповідь реакція очікується з боку ефекту прихованого повідомлення, що і складає суть психологічних
ігор. Наприклад, якщо продавець машин, посміхаючись, говорить своєму клієнтові: “Ця наша машина —
найпрекрасніша спортивна модель, але вона, напевно дуже дорога для Вас”, то його слова можуть бути
сприйняті як Дорослим, так і Дитиною клієнта. Коли їх чує Дорослий, відповідь може бути таким: “Так, Ви
маєте рацію, для мене це дорого”. В цей же час Дитина може відповісти так: “Я беру цю машину — це
якраз те, що я хочу”. Найбільш тонкі обманні ходи будуються з врахуванням людської потреби у визнанні.
Психологічна гра є набором прихованих трансакцій з чітким, певним і передбаченим результатом.
Це набір трансакцій з прихованою мотивацією, які містять пастку, каверзу. Безліч подібних ігор приведена
в роботі Е. Берна “Ігри, в які грають люди” [1].
Важливим в трансактному аналізі є поняття “сценарій”.
Сценарій — це життєвий план, що нагадує виставу, який особистість вимушена грати. Він залежить
від позицій, прийнятих в дитинстві, та записується в дитячий Я-стан через трансакції (взаємодії), які
відбуваються між батьками і дітьми.
Ігри, в які грають люди, є частиною сценарію. Гра у трансактном аналізі розуміється як фіксований
і неусвідомлюваний стереотип поведінки, коли особа прагне уникати близькості, тобто повноцінного
спілкування, шляхом маніпулятивної поведінки. Поширені такі ігри: “Так, але .”, “Коли б не ти .”, “Який я
нещасний .”, “Дивися, що ти зробив зі мною .” та ін. [1].

6.7. Цілі і методи психотерапевтичного процесу

Головною метою психотерапевтичної допомоги, що спирається на концепцію трансактного аналізу,

є допомога клієнтові в усвідомленні своїх ігор, життєвого сценарію, Его-станів і при необхідності їх
корекція. Психотерапевт прагне також звільнити людини від нав'язаних їй програм поведінки і допомогти
стати незалежним і здатним до повноцінного спілкування.
У трансактному аналізі використовують специфічні прийоми: структурний аналіз его-станів і
родинне моделювання. Структурний аналіз передбачає демонстрацію і взаємодію різних видів трансакцій.
Особливо виділяються дві проблеми: контамінації, коли змішуються два різні Его-стани і виключення, коли
Его-стани жорстко розмежовані.
Родинне моделювання поєднує елементи психодрами і структурного аналізу Его-станів, коли
учасник групи відтворює свої трансакції з моделлю своєї сім'ї (цю техніку зазвичай використовують в
груповій роботі). В рамках родинного моделювання здійснюється аналіз ігор, ритуалів і структуризації
часу, позиції у спілкуванні (“Я хороший і ти хороший”, “Я поганий і ти поганий” “Я хороший, ти поганий”,
“Я поганий, ти хороший”), а також аналіз
сценарію.
Основні особливості, завдяки яким трансактний аналіз завоював широке визнання — його
доступність і ефективність. Трансактний аналіз застосовують при недовготривалій психотерапії. Він дає
клієнтові можливість вийти за рамки неусвідомлюваних схем і шаблонів поведінки і, прийнявши іншу
когнітивну структуру поведінки, навчитися його коректувати.
Дослідник А. Бондаренко відзначає, що завдяки своїй доступності трансактний аналіз став певною
формою соціокультурного вчення поведінки. І в цьому причина його надзвичайної популярності. Діапазон
використання концепції трансактного аналізу дуже широкий — від сімейного консультування до лікування
неврозів і навіть до таких тонкощів, як навчання бабусь і дідусів бути “сімейними психологами” [2].
Концепцію трансактного аналізу підтримували, розвивали і модифікували багато психологів: Т.
Харріс, М. Маклюр М. Голдінг, Л.Личагина та ін.
Психолог Л. Личагина вважає, що трансактний аналіз можна використовувати при лікуванні
неврозів в широкому віковому діапазоні. Менш ефективне його вживання для лікування психотичних
хворих, а також хворих з важкими хронічними формами неврозів. Сильною стороною трансактного аналізу
є знаходження спільної мови з клієнтом, що полегшує встановлення з ним психотерапевтичного контакту.

Запитання для самоконтролю

1. Базисні потреби в теорії гуманістичного психоаналізу.
2. Як визначає поняття “любов” Е. Фромм?
3. Суть базисної потреби в творенні
4.Що означає поняття “базальний конфлікт”?
5.Типи базальних конфліктів.
6.Типи невротичних захисних реакцій за Е. Фромом.
7.Основні невротичні симптоми сформульовані К. Хорні.
8. Як визначав поняття “динамізм” Р. Саллівен?
9. Які провідні потреби , на думку Саллівена, характеризують людину?
10. Яку роль в поведінці людини грає тривога?
11.Суть трансактного аналізу.
12.Які психологічні теорії увібрала в себе концепція Е. Берна?
13.Структура особистості за Е. Берном.
14.Суть поняття “сценарію”.
15.Причини популярності трансактного аналізу

Рекомендована література.

1. Берн Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих

взаимоотношений; Люди, которые играют в игры: Психология человеческой
судьбы. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – 480 с.
6. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь: теория и практика / изд. 4-е, испр. и доп.. – К. : Освіта
України, 2007. – 332 с.
7. Калина Н.Ф. Основы психотерапии. М.: Рефл – бук Ваклер, 1997 – 264с.
8. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
9. Фромм Э. Пути из больного общества / Проблема человека в западной философии. М. , 1988, С. 443-
482.
10. Фромм Э. Здоровое общество / Психоанализ и культура: Избранные труды Карен Хорни и Эриха
Фромма. М. Республика, 1995, - С. 273-596.
11. Фромм Э. Психоанализ и этика. М.Республика, 1993. - 415 с.
Фромм Э. Душа человека. М.: Республика, 1992. – 430с.

7. Патогенетична психотерапія Мясищева. Особистісно – орієнтована (реконструктивна)

психотерапія Карвасарського, Ісуріной, Ташликова

7.1. Витоки та теоретичний зміст «психології стосунків»

На становлення психотерапії в нашій країні істотний вплив зробила концепція патогенетичної

психотерапії. Основні положення її як системи особистісно-орієнтованої психотерапії були сформульовані
на основі «психології стосунків» В. Н. Мясищева (1893-1973) ще в 30-40-х рр., одним з фундаментальних
положень якої є розуміння особистості як системи стосунків індивіда з соціальним довкіллям [1].
Початок дослідження особистості як системи стосунків пов'язано з іменами засновників російської
медичної психології В. М. Бехтерева і А.Ф. Лазурського. Надалі ці дослідження були продовжені і
розвинені їх учнем В.Н. Мясищевим, якому і належить детальніша розробка вказаної концепції особистості
як в загальнопсихологічному плані, так і стосовно теорії і практики медицини і, особливо, стосовно вчення
про неврози і психотерапію.
Підхід до проблеми особистості нерозривно пов'язаний з питанням про співвідношення
біологічного і соціального в людині. Ставлячи собі запитання, чи є особистість біосоціальним чи
соціальним утворенням, В.Н. Мясищев (1971) відповідає на нього так: «Вважаючи, що особистість є вище
психічне утворення, обумовлене суспільним досвідом людини, підкреслюючи необхідність розмежування
понять "умови особистості" і "сама особистість", я вважав, що в розумінні особистості біологічно-органічне
нерозривно пов'язане з соціальним, але не є ні особистістю, ні її частиною, а лише умовою особистості» [1].
Головна характеристика особистості, за В. Н. Мясищеву (1960), — система її стосунків, перш за все
стосунків з людьми, що формуються в онтогенезі в певних соціально-історичних, економічних і побутових
умовах на базі фізіологічної діяльності мозку. Ці стосунки являють собою переважно свідомий, заснований
на досвіді, вибірковий психологічний зв'язок людини з різними сторонами життя, яке виражається в її діях,
реакціях і переживаннях. Стосунки характеризують міру інтересу, інтенсивність емоцій, бажання і потреби,
тому вони і є рушійною силою особистості [2].
Виступаючи в якості найважливішого структуроутворюючого компоненту у взаємозв'язку з іншими
психічними явищами — психічними процесами, властивостями і станами — стосункам особистості
властиві наступні особливості: рівень активності, співвідношення раціонального та ірраціонального,
адекватного та неадекватного, свідомого та несвідомого, стійкість або нестійкість, широта або вузькість,
раціональна або емоційна обумовленість та ін. Особистість виявляється в різних областях, і перш за все в
соціальних стосунках і взаєминах, стосунках в сім'ї, на виробництві, праці та ін. У структурі стосунків
особливо важливим є ставлення людини до самої себе. Ця значущість визначається тим, що ставлення до
себе — один з компонентів самосвідомості (самосвідомість: саморозуміння, самооцінка, саморегуляція).
Саме ставлення до себе завершує становлення системи стосунків особистості і забезпечує її цілісність. В
умовах, коли стосунки особистості набувають особливої стійкості, вони стають типовими для особистості і
в цьому сенсі перетворюються на риси характеру, залишаючись стосунками.
Особливе значення категорії ставлення («психологічного ставлення») для розробки проблеми
особистості у вітчизняній, в тому числі в медичній, психології, відзначали Б. Г. Ананьев (1968), Б.Ф. Ломов
(1984) і ін.
Психологія стосунків, будучи специфічною концепцією особистості, має істотне значення при
дослідженні проблем нормального і патологічного формування особистості, виникнення хворіб і
механізмів їх розвитку, особливостей їх клінічних проявів, лікування і попередження.
 7.2. Природа невротичних розладів

Патогенною основою різних форм неврозів, згідно уявлень В.Н. Мясищева, є протиріччя в
тенденціях і можливостях особистості та у вимогах і можливостях дійсності. Невротичні розлади можуть
виникати в тих випадках, коли життєві обставини зачіпають узагальнені, особливо значимі, емоційно
насичені стосунки особистоті, що займають центральне місце в системі її стосунків з дійсністю.
Індивідуальні особливості таких стосунків обумовлюють її невитривалість в тій або іншій ситуації.
В. Н. Мясищевим і його співробітниками були сформульовані типові риси особистості, що
приводять до різних форм неврозів [3]:
- грунтом для істерії служить зіткнення прагнень егоцентричної особистості з вимогами дійсності;
- неврастенія розвивається при непосильних вимогах особистості до себе, які не перечать
суспільним нормам;
- невроз нав'язливих станів виникає в особистості, не здатної вирішити свої внутрішні
протиріччя, зазвичай в ситуації, що вимагає вибору в питаннях етики.
У кожному конкретному випадку патогенне протиріччя має індивідуальний, конкретний вміст,
виявлення якого дуже важливе для психотерапії.

7.3. Основний зміст та принципи патогенетичної психотерапії

Відповідно до концепції неврозів В. Н. Мясищева була розроблена й патогенетична психотерапія.

Основним завданням патогенетичної психотерапії є з'ясування життєвих стосунків, які відіграли
патогенну роль та позбавили дану особистість здатності адекватно відреагувати ситуацію, що склалася та
пов’язані з нею перенапруження і дезорганізацію нервової діяльності [4].
Найважливіше значення для успіху завданням патогенетичної психотерапії мають взаємостосунки
лікаря і хворого, але не в сенсі фрейдівського перенесення. Основну позитивну роль відіграє авторитет
лікаря, його соціальна спрямованість, широта кругозору, знання життя, такт, уміння слухати пацієнта
(Шерешевський А. М., 1977). Співчутливо-доброзичливе ставлення, що не виключає в необхідних випадках
протидію до соціально-неприйнятних тенденцій пацієнта. Роль лікаря в психотерапевтичному процесі не
пасивна. Психотерапія — емоційно насичена дія, в якій психотерапевт крім слів, використовує і виразність
міміки, і манера поведінки з пацієнтом.
Хоча в спілкуванні з терапевтом знаходить віддзеркалення система життєвих стосунків пацієнта,
проте далеко не повна. Її з'ясування відбувається в процесі умілих психотерапевтичних бесід.
Патогенетична психотерапія передбачає уточнення особливостей життєвого досвіду пацієнта в різні вікові
періоди, ставлення його до себе і оточуючих, його обтяжливі і радісні переживання, інтереси, систему
оцінок, мотивацію своєї поведінки, розуміння життя і світу в цілому і свого місця в ньому, його мріяння і
очікування, симпатії і антипатії — все те, що утворює внутрішній світ людини, — і зіставлення цих даних з
реальними умовами його життя в сьогоденні і минулому. Увага пацієнта притягується не лише до його
суб'єктивних тенденцій і тих зовнішніх обставин, з якими вони ввійшли в протиріччя. Основне завдання
полягає в тому, аби в процесі психотерапії сам хворий неврозом побачив взаємозв'язок між історією його
життя, сформованими нею стосунками, витікаючими з них неадекватними реакціями на ситуацію, що
склалася, і проявами хвороби, — всі ці взаємозв'язки, які він до того не усвідомлював. З'ясування їх є
переломним моментом в терапії, але досягається воно не відразу. При успішному просуванні в цьому
напрямі пацієнт стає менш напруженим, відвертішим, поступово починає критично переосмислювати свої
колишні життєві позиції, інакше оцінювати свою ситуацію. Вирішальним моментом служить перебудова
порушених стосунків пацієнта, яка завершує процес психотерапії. При цьому йдеться не просто про зміну
ставлення до даної травмуючої обставини, що не завжди можливо.
Покращення настає, якщо вдається змінити систему стосунків хворого в цілому, якщо зміняться в
широкому плані його життєві позиції і установки.
Психотерапевт здійснює « перебудову особистості і стосунків хворого», спираючись на такі
фундаментальні її властивості, як свідомість (здатність людини давати звіт про події не лише сьогодення,
але й минулогого і майбутнього), соціальність (здатність підпорядковувати власні інтереси загальним),
самостійність (здатність керувати своєю поведінкою згідно суспільно-соціальним вимогам). «Це суто
особистісні риси, недоліки їх розвитку, — пише В. Н. Мясищев (1973), — в тій чи іншій багаточисельній
комбінації є причинами неврозу у важких, та напружених соціальних умовах». І далі: «Саме у цьому сенсі і
стосовно такого розуміння неврозів і їх лікування може бути з правом застосовано поняття психотерапії
стосунків, що використовувалося раніше переважно стосовно дітей і в плані психоаналітичного їх
лікування» [3].
 У психотерапевтичних бесідах застосовуються різні підходи і прийоми: підбадьорення, переконання,
відволікання, роз'яснення суті неврозу і його симптомів. На додаток до бесід, залежно від симптоматики
неврозу і його протікання, виявляються корисними й інші психотерапевтичні методи: навіювання наяву і
в гіпнотичному стані, наркогіпнотерапія, аутогенне тренування та ін. Ці методи можуть висуватися на
перший план при легких невротичних розладах або при гострих, відносно ізольованих невротичних
моносимптомах. Психотерапія може поєднуватися із застосуванням медикаментозних засобів і фізіотерапії,
які сприяють нормалізації нервових процесів і створюють фон, що полегшує контакт лікаря з хворим.
Проте ці засоби мають допоміжне значення. У систему психотерапії входить і можливе сприяння терапевта
в нормалізації виробничої або сімейно-побутової ситуації.

7.4. Особистісно – орієнтована (реконструктивна) психотерапія Карвасарського, Ісуріной,

Ташликова

Особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія - психотерапевтичний напрям, який є

подальшим розвитком вчення В.Н. Мясищева про неврози і їх психотерапію. За основними теоретичними
положеннями вона може бути віднесена до психодинамічного напряму в психотерапії. Розроблялася у
відділенні неврозів і психотерапії Психоневрологічного інституту ім. В. М. Бехтерева (Карвасарский Б. Д.,
1982, 1985, 1990; Ісурина Г. Л., 1983, 1992, 1994; Ташликов В. А., 1984, 1994, і ін.) [4]. Становлення її як
самостійного напряму в психотерапії може бути віднесене до початку 1970-х років.
Особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія поєднує в собі: 1) концепцію особистості
як систему стосунків індивіда з навколишнім середовищем; 2) біопсихосоціальну концепцію невротичних
розладів, у рамках якої невроз розуміється насамперед як психогенне захворювання, обумовлене
порушенням значимих для особистості стосунків; 3) систему особистісної орієнтації та ін.
Спочатку мета й завдання особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії
формулювалися в такий спосіб:
1) глибоке й всебічне вивчення особистості хворого; специфіки формування, структури й
функціонування його системи стосунків, особливостей його емоційного реагування, мотивації, потреб;
2) виявлення й вивчення етіопатогенетичних механізмів, що сприяють виникненню й збереженню
невротичного стану й симптоматики;
3) досягнення у пацієнта усвідомлення й розуміння причинно-наслідкових зв’язків між
особливостями його системи стосунків і його захворюванням;
4) зміна й корекція порушеної системи стосунків хворого неврозом;
5) при необхідності допомога пацієнту в розумному вирішенні його психотравмуючої ситуації, зміні
його об’єктивного стану й відношення до нього навколишніх [4].
Подальший розвиток особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії, який багато в чому
пов’язаний із широким використанням групової психотерапії, дозволив на основі аналізу досвіду
практичної роботи й наукових досліджень у даній області більш чітко й конкретно сформулювати основні
теоретичні положення цієї психотерапевтичної системи в цілому стосовно й до індивідуальної, і до
групової її форми, і насамперед її мети й завдання, а також визначення механізмів лікувальної дії.
Сформульовані спочатку завдання особистісно-орієнтованої психотерапії засновані на положеннях,
розроблених В. Н. Мясищевим, по суті відбивають поетапний характер психотерапевтичного процесу —
від вивчення особистості пацієнта й через його усвідомлення до корекції порушених відносин особистості
— і фокусують психотерапевтичний процес переважно на когнітивних аспектах. Однак особистісно-
орієнтованої (реконструктивної) психотерапія заснована на збалансованому використанні когнітивних,
емоційних і поведінкових механізмів.
Мета і завдання будь-якого психотерапевтичного напряму, який орієнтований на особистісні зміни,
випливає із уявлень про специфіку особистісних порушень, що у свою чергу визначається особистісною
концепцією. Саме тому в рамках конкретного напряму мети й завдання психотерапії формулюються в
загальному вигляді як для індивідуальної, так і для групової психотерапії, але вирішуються за допомогою
власних засобів.
Завдання особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії з врахуванням трьох площин
очікуваних змін більш докладно може бути сформульовано в такий спосіб [4]:
1. Пізнавальна сфера (когнітивний аспект, інтелектуальне усвідомлення). Процес психотерапії
повинен допомогти пацієнтові усвідомити:
— зв’язок між психогенними факторами й виникненням, розвитком і збереженням невротичних
розладів;
 — які ситуації викликають напругу, тривогу, страх й інші негативні емоції, що провокують появу,
фіксацію й посилення симптоматики;
— зв’язок між негативними емоціями й появою, фіксацією й посиленням симптоматики;
— особливості своєї поведінки й емоційного реагування в різних ситуаціях, їх повторюваність,
ступінь адекватності й конструктивності;
— як сприймається його поведінка іншими, як реагують навколишні на ті або інші особливості
поведінки й емоційного реагування і як оцінюють їх, які наслідки має таке поведінка;
— існуючу неузгодженість між власним образом «Я» і сприйняттям себе іншими;
— власні потреби, прагнення, мотиви, стосунки, установки, а також ступінь їхньої адекватності,
реалістичності й конструктивності;
— характерні захисні психологічні механізми;
— внутрішні психологічні проблеми й конфлікти;
— більш глибокі причини переживань, способів поведінки й емоційного реагування, починаючи з
дитинства, а також умови й особливості формування своєї системи стосунків;
— власну роль, міру своєї участі у виникненні, розвитку й збереженні конфліктних і
психотравмируючих ситуацій, а також того, яким шляхом можна було б уникнути їхнього повторення в
майбутньому.
В цілому завдання інтелектуального усвідомлення в рамках особистісно-орієнтованої
(реконструктивної) психотерапії зводяться до трьох аспектів: усвідомлення зв’язків «особистість-ситуація-
хвороба», усвідомлення інтерперсонального плану власної особистості й усвідомлення генетичного
(історичного) плану. Варто підкреслити, що перша стадія усвідомлення, яку умовно позначають як
«ситуація-особистість-хвороба», не має визначального значення для власного психотерапевтичного ефекту.
Вона скоріше створює більш стійку мотивацію для активної й усвідомленої участі пацієнта в
психотерапевтичному процесі.
2. Емоційна сфера. Процес психотерапії повинен допомогти пацієнтові:
— одержати емоційну підтримку з боку психотерапевта або групи, пережити позитивні емоції,
пов’язані із прийняттям, підтримкою й взаємодопомогою;
— пережити в рамках психотерапевтичного процесу ті почуття, які він часто переживає в
реальному житті, відтворити ті емоційні ситуації, які були в нього в реальному житті й з якими він не міг
впоратися;
— пережити неадекватність деяких своїх емоційних реакцій;
— навчитися щирості в почуттях до себе й інших людей;
— стати більш вільним у вираженні власних позитивних і негативних емоцій;
— навчитися більш точно розуміти й приймати, а також вербалізувати власні почуття;
— розкрити свої проблеми із супутніми їм переживаннями (найчастіше раніше прихованими від
самого себе або перекрученими);
—модифікувати спосіб переживань, емоційного реагування, сприйняття себе самим і своїх
стосунків з іншими;
— зробити емоційну корекцію своїх стосунків.
В цілому завдання особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії в емоційній сфері
охоплюють 4 основних аспекти: точне розпізнавання й вербалізаціЯ власних емоцій, а також їх прийняття;
переживання заново й усвідомлення минулого емоційного досвіду; безпосереднє переживання й
усвідомлення досвіду психотерапевтичного процесу й свого власного; формування більш емоційно
сприятливого ставлення до себе.
3. Поведінкова сфера. Процес психотерапії повинен допомогти пацієнтові:
— побачити власні неадекватні поведінкові стереотипи;
— придбати навички більше щирого, глибокого й вільного спілкування;
— перебороти неадекватні форми поведінки, що проявляються в процесі психотерапії, в тому числі
пов’язані із запобіганням суб’єктивно складних ситуацій;
— розвити форми поведінки, пов’язані зі співробітництвом, відповідальністю й самостійністю;
— закріпити нові форми поведінки, зокрема ті, які будуть сприяти адекватній адаптації й
функціонуванню в реальному житті;
— виробити й закріпити адекватні форми поведінки й реагування на основі досягнень у
пізнавальній й емоційній сферах.
У самому загальному вигляді спрямованість особистісно-орієнтованої (реконструктивної)
психотерапії стосовно до поведінкової сфери може бути сформульована як завдання формування
ефективної саморегуляції на основі адекватного, точного саморозуміння й більш емоційно сприятливого
ставення до себе.
Таким чином, завдання особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії фокусуються на
трьох складових самосвідомості — на саморозумінні, ставленні до себе й саморегуляції, а загальна мета
може бути визначена як формування адекватної самосвідомості й розширення її сфери.

7.5. Механізми лікувальної дії особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії

Механізми лікувальної дії особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії лежать у трьох

основних площинах — когнітивній, емоційній і поведінковій — і можуть бути визначені як конфронтація,
що відкориговує емоційний досвід і навчання[4].
Конфронтація, на думку більшості авторів, є провідним механізмом лікувальної дії психотерапії,
орієнтованої на особистісні зміни. Конфронтація, під якою розуміється зіткнення пацієнта із самим собою,
зі своїми проблемами, конфліктами, стосунками й установками, з характерними емоційними й
поведінковими стереотипами, здійснюється в основному за рахунок зворотнього зв’язку між учасниками
психотерапевтичного процесу. У ході індивідуальної психотерапії «інструментом» зворотного зв’язку
виступає психотерапевт, що не стільки привносить у неї зміст, скільки відбиває різні аспекти
психологічної реальності пацієнта, зосереджуючи увагу на складнощах та протиріччях. Зворотній зв’язок у
груповій психотерапії є більше багатопланоийї, тому що здійснюється між кожним з членів групи й групою
як цілим. Кожен учасник за рахунок зворотнього зв’язку одержує різноманітну інформацію про самому
себе: як він сприймається іншими, які емоційні реакції викликає його поведінка в навколишніх, наскільки
адекватно його розуміння різних міжособистісних ситуацій, яка мета й мотиви його поведінки, наскільки
його актуальна поведінка сприяє або перешкоджає досягненню цих цілей і наскільки вони реалістичні, які
емоційні й поведінкові стереотипи для нього характерні, який зв’язок між його минулим досвідом й
актуальною поведінкою бачать інші. Зворотній зв’язок дає учасникові групи можливість осмислити й
оцінити значення власного «Я» у типових для нього міжособистісних ситуаціях й, співвідносячи минуле й
теперішнє, зрозуміти власні проблеми й особливості своїх стосунків. Очевидно, що групова психотерапія
створює більше сприятливі умови для такого усвідомлення, оскільки являє собою реальну емоційну
взаємодію, в якій у всій повноті розкриваються психологічні особливості кожного учасника групи, і надає
більше широкі можливості для зіставлення власних стосунків, установок і позицій з стосунками,
установками й позиціями інших людей. Таке зіставлення сприяє не тільки більш глибокому розумінню
самого себе, але й підвищенню чутливості до інших, прийняттю й повазі цінності й значимості інших
людей, незважаючи на існуючі особистісні розходження, а це у свою чергу веде до поліпшення
міжособистісної взаємодії, знижує напругу й зменшує складнощі у взаєминах.
Зміна ставлення до себе відбувається, з одного боку, під впливом нового знання про себе, а з іншого
боку – у зв’язку зі зміною емоційного компонента цього ставлення, що і забезпечується в основному за
рахунок емоційної підтримки. Прийняття пацієнта психотерапевтом (або групою) сприяє розвитку
співробітництва, полегшує засвоєння пацієнтом психотерапевтичних норм, підвищує його активність і
відповідальність у психотерапевтичному процесі, створює умови для саморозкриття. Аналогом прийняття в
індивідуальній психотерапії є групова згуртованість у груповому психотерапевтичному процесі, що
забезпечує ще більш високий і багатоплановий рівень емоційної підтримки. емоційне переживання,
Виникнення в ході психотерапії різних емоційних ситуацій, з якими пацієнт не міг впоратися в
реальному житті, дозволяє в особливих психотерапевтичних умовах вичленувати ці переживання,
проаналізувати їх, пережити заново, переосмислити й виробити більше адекватні форми емоційного
реагування.
Навчання в рамках особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії здійснюється як
прямо, так і побічно. Групова психотерапія більше сприяє реалізації поведінкових механізмів у порівнянні з
індивідуальної. Група виступає як модель реальної поведінки пацієнта, у якій він проявляє типові для нього
поведінкові стереотипи, і створює умови для дослідження пацієнтом власної міжособистісної взаємодії,
виявляючи в ній конструктивні й неконструктивні елементи, що приносять задоволення або негативні
переживання, і для вироблення навичок повноцінного спілкування. Пацієнт починає відчувати свою
здатність до змін, які приносять йому задоволення й позитивно сприймаються іншими. Все це створює
сприятливі передумови для генералізації досягнутих поведінкових змін і на інші ситуації, у реальному
житті.
У системі особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії індивідуальна і групова її
форми вирішують загальні психотерапевтичні завдання (розкриття й переробку внутрішнього
психологічного конфлікту й корекцію порушених стосунків особистості, що обумовили виникнення й
суб’єктивну нерозв’язність конфлікту, а також фіксацію його), використовуючи свою специфіку. При
цьому індивідуальна психотерапія більшою мірою орієнтована на історичний (генетичний) план
особистості пацієнта, але враховує й реальну ситуацію взаємодії, а групова – на міжособистісні аспекти,
але звертається й до історичного плану особистості пацієнта.

7.6. Роль психотерапевта в особистісно-орієнтованій (реконструктивній) психотерапії

Умовно можна виділити певну послідовність у поведінці психотерапевта в процесі індивідуальної

особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії.
При першій зустрічі з пацієнтом він мінімально активний, недирективний, сприяє щирому
розкриттю емоційних переживань пацієнта, створенню довірчого контакту. Потім, збільшуючи свою
активність, приступає до з’ясування «внутрішньої картини хвороби», до вербалізації пацієнтом подання
хвороби, очікувань від лікування й перспектив видужання. Проводячи корекцію концепції хвороби в
пацієнта, терапевт обговорює з ним дані обстежень, допомагає зрозуміти, що причини неврозу криються не
в органічних змінах, і вловити зв’язок емоційних факторів із симптоматикою. У цей період психотерапевт
надає хворому відповідну інформацію й виступає переважно в ролі експерта.
Після з’ясування пацієнтом зв’язку між симптоматикою й провокуючими патогенними ситуаціями
зміст бесід істотно міняється. Їхнім предметом стають вже не симптоми, а психологічні проблеми,
переживання й стосунки хворого. Поступово в процесі обговорення й переробки цього матеріалу у
свідомості пацієнта вибудовується певна схема з різних ланок нової концепції хвороби (емоційні фактори
або патогенні ситуації – особистісні позиції або відносини – потреби або мотиви – невротичний конфлікт –
симптоматика). Взаємини із хворим заглиблюються, психотерапевт стає помічником в інтенсивній роботі
пацієнта над його внутрішнім світом.
На заключному етапі особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії психотерапевт
знову збільшує свою активність і навіть директивність у випробовуванні й закріпленні пацієнтом нових
способів сприйняття, емоційного реагування й поведінки.
Протягом лікувального курсу при використанні цього методу на всіх його етапах постійно
здійснюються 2 взаємозалежних психологічних процеси — усвідомлення й реконструкцію стосунків
особистості. Перший процес – усвідомлення, інсайт – полягає в поступовому розширенні сфери
самосвідомості пацієнта, пов’язаній з необхідністю розуміння ним істинних джерел власних невротичних
розладів; другий – реконструкція стосунків особистості – у відповідності зі ступенем усвідомлення
проявляється в корекції порушених і виробленню нових відносин на пізнавальному, емоційному й
поведінковому рівнях.
Саме головне й саме важче допомогти хворому усвідомити й зрозуміти, що його невроз був
викликаний не тільки обставинами життя й зовнішніми конфліктами, але й внутрішнім конфліктом, в
основі якого лежать його неадекватні стосунки й малосумісні потреби, внаслідок чого він не здатний
розв’язати свої проблеми. Конфлікт супроводжується емоційною напругою, що дезорганізує сомато-
нервовопсихічне функціонування пацієнта й викликає відповідну симптоматику. Саме ці взаємозв’язки
психотерапевт і допомагає усвідомити хворому.
У ході реконструкції порушених стосунків пацієнта відбуваються 2 процеси: корекція неадаптивних
позицій і вироблення нових, більш реалістичних, що перевіряються спочатку в умовах терапевтичного
середовища, а потім — у позатерапевтичних ситуаціях реального життя пацієнта. Зміна стосунків у
внутрішній структурі особистості здійснюється переважно за допомогою двох основних психологічних
механізмів – ідентифікації й інтерналізації. Ідентифікація (ототожнення) відбиває досить поверхневий і
нестійкий рівень змін у системі відносин і поведінки пацієнта. Пацієнт намагається засвоїти схвалювані
психотерапевтом форми поведінки, конкретні судження або висловлювання. Звичайно цей процес
засвоєння специфічних позицій носить неусвідомлюваний характер. Ідентифікація в ряді випадків може
бути переходом до більше глибокого рівня змін, що здійснюється за допомогою механізмів інтерналізації й
інтеріорізації. Важливою умовою цього типу змін є атмосфера позитивного прийняття хворого
психотерапевтом, інтенсивність і глибина процесу усвідомлення, конструктивне використання
конфронтації в системі психотерапевтичних впливів.
Процес реконструкції відносин і вироблення нової поведінки пацієнта протікає звичайно з певними
труднощами, протидією, опором хворого. Ступінь опору, протидії психотерапевтичному впливу в процесі
лікування може змінюватися. Вона підвищується при несумісності установок хворого й
психотерапевтичного стилю психотерапевта, при явному ігноруванні стійких лікувальних очікувань
пацієнта, при передчасній інтерпретації, при надмірних вимогах від нього відвертості або активності, при
недовір’ї психотерапевта в можливості хворого й при внутрішній негативній позиції (критика без
схвалення, іронія) і т.д.
В останні роки, ґрунтуючись на відомій пластичності й відкритості системи особистісно-
орієнтованої (реконструктивної) психотерапії і з огляду на переважно психодинамічну її спрямованість, її
автори прагнули до розумної інтеграції в цю систему принципів і методів другого й третього напрямів
сучасної психотерапії — гуманістичного й біхевиористського.

Питання для самоконтролю.

1. Витоки та теоретичний зміст «психології стосунків».
2. Природа невротичних розладів за В.Н. Мясищевим.
3. Принципи патогенетичної психтерапії.
3. Суть особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії.
4. Механізми лікувальної дії особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії.
5. Як відбувається реконструкції порушених стосунків пацієнта в ході психотерапії.
6. Мета і завдання психотерапевтичного процесу в рамках реконструктивної психотерапії.
7. Роль психотерапевта в особистісно-орієнтованій (реконструктивній) психотерапії.

Рекомендована література.
1. Мясищев В.Н. Психология отношений. Москва – Воронеж, 1995. – 312с.
2. Мясищев В.Н. Структура личности и отношений человека к действиям. М: АПН РСФСР, 1956. - 257
с.157.
3. Мясищев В.Н. Личность и неврозы. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. - 426с
3. Карвасарский Б.Д. Психотерапия. - М.: Медицина, 1985. - 303с.
4. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
5. Карвасарский Б.Д. Неврозы. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.:Медицина,1990. - 576с.
6. Клиническая психотерапия в общей врачебной практике Под ред. Н.Г. Незнанова, Б.Д.
Карвасарского // СПб.: Питер, 2008. – 528 с.

8. ПОВЕДІНКОВА ПСИХОТЕРАПІЯ

8.1. Основні етапи розвитку поведінкової психотерапії

Поведінкова психотерапія - є одним з провідних напрямів сучасної психотерапії. Якщо на етапі

становлення визначення її було дуже вузьким і в поведінкову психотерапію включали лише технічні
прийоми, засновані на класичному і оперантному обумовленні, то останнім часом існує небезпека втрати
специфічного значення терміну через дуже широке його розуміння.
Як попередники поведінкової психотерапії можуть розглядатися методи психотерапії, засновані на
принципах навчання, які з'явилися в другому десятилітті нашого століття. Вони увійшли до літератури під
назвою методів умовно-рефлекторної терапії.
Сам термін «поведінкова психотерапія» став використовуватися з 1953р. 1950-1960 рр. — період
становлення поведінкової психотерапії. як самостійного напряму [6]. Тоді існувало лише декілька центрів
дослідження і розвитку поведінкової психотерапії: в Південно-африканській Республіці — Вольпе (Wolpe
J.), Лазарус (Lazarus A. A.), Рахман (Rachman S.); в Англії — Шапіро (Shapiro D.), Йєтс (Yates A. J.), Айзенк
(Eysenck H. J.); у США — Азрін (Azrin N. Н.), Айллон (Ayllon Т.). 1960-і рр. — це період бурхливого
розвитку поведінкової психотерапії.
Теоретичною основою поведінкової психотерапії є біхевіоризм (з англ. bеhаviour – поведінка) -
новий напрям в психології, що виник внаслідок методологічної та експериментальної кризи в психології
наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Основоположником даного напряму є американський вчений Д.
Уотсон (1878-1958). Він вважав, що психологія як наука повинна займатися не свідомістю та душевними
явищами, які недоступні науковому спостереженню, а поведінкою. Основне завдання біхевіоризму полягає
в накопиченні спостережень за поведінкою таким чином, щоб можна було передбачити наперед, яка буде
реакція людини на відповідну ситуацію (стимул).
Поведінка є або результатом навчання – індивідуально надбаного шляхом сліпих проб і помилок,
або завченого репертуару навичок.
В порівнянні з попередніми методами психології, біхевіоризм мав певні переваги і здобутки, які
з’явилися в ході подальшого розроблення цього вчення. Поведінковий напрям вніс в психологію сильний
крен в природничонаукову сторону. Він ввів об'єктивний метод, який ґрунтувався на реєстрації і аналізі
зовні спостережуваних фактів, процесів і подій, завдяки чому одержали бурхливий розвиток
інструментальні прийоми дослідження психічних процесів. Завдяки такому підходу був надзвичайно
розширений клас досліджуваних об'єктів, стала інтенсивно вивчатися поведінка тварин, немовлят, тобто
тих індивідів, які не могли бути піддані дослідженню за допомогою інтроспекції. Біхевіористами були
значно просунуті окремі розділи психології, зокрема проблеми научіння, утворення навиків та ін.
Основний недолік біхевіоризму полягає в недооцінці складності психічної діяльності, зайвому
зближенні психіки тварин і людини, ігноруванні процесів свідомості, вищих форм навчання, творчості,
самовизначення особистості. Хоча деякі аспекти цього напряму виглядають спрощеними і нездатними
пояснити поведінку у всій її повноті, головна заслуга біхевіоризму в тому, що вчення внесло у вивчення
людської діяльності наукову стрункість і показало, як нею можна керувати.
Подальший розвиток біхевіоризму показав, що його початкові принципи не можуть повною мірою
пояснити природу особистості та обумовленість її поведінки. Навіть психологи, виховані на цих
принципах, прийшли до висновку про їх недостатність, про необхідність включити до складу головних
пояснювальних понять психології поняття образу, внутрішнього світу особистості, «ментального» плану
поведінки. Така необхідність стала поштовхом до подальших теоретичних пошуків і, на їх основі,
удосконалення психотерапевтичної допомоги, які не припиняються і сьогодні.
Розглянемо основні етапи розвитку поведінкової психотерапії [4;6].
Класичне обумовлення, яке пов'язане з іменами російського фізіолога І.П. Павлова та пропагандиста
теорії умовних рефлексів, творця американського біхевіоризму Джона Уотсона (Watson J.), було першою
теорією, яка лягла в основу поведінкової психотерапії. І. П. Павлов, так само як і Уотсон, в своїх працях
прагнули точно описати поведінку, з'ясувати ті фізичні стимули, від яких вона залежить, встановити
зв'язки, що існують між стимулами і поведінкою. Знаменитою стала їх формула: стимул – реакція.
Обмежуючись дослідженням подразників зовнішнього світу і зовнішньої поведінки, виключалось значення
проміжних змінних.
Теорія інструментального, або оперантного, обумовлення Торндайка (Thorndike E. L.) і Скіннера
(Skinner В. F.) залишилася в рамках колишньої парадигми «стимул—реакція (поведінка)», проте
підкреслила значення стимул-реакцій, що мали позитивний або негативний характер (закон ефекту), у
виникненні і зміцненні поведінки. У цій теорії стимул-реакція набула функціональних якостей
підкріплення, що підвищує силу реакції. Модель Торндайка—Скіннера, як і модель класичного
обумовлення, уподібнювала поведінку організму «чорному ящику», про внутрішній вміст якого немає
жодної інформації. Б.Скіннер переконаний, що людина, по суті, не відрізняється від інших тварин. Тому
немає сенсу вивчати її внутрішній світ тоді, коли нас цікавить поведінка, прагнення шукати абстрактні
«внутрішні чинники» в людині, на його думку, тільки ускладнюють проблему, призводять до одержання
незрозумілих результатів. Б.Скіннер зазначає, що змінюючи середовище, можна управляти поведінкою
людини.
Соціальне научіння. Цей тип научіння заснований на уявленнях, згідно яким людина навчається
новій поведінці не лише на підставі власного, прямого досвіду (як при класичному і оперантному
обумовленні), але і на підставі досвіду інших, на підставі спостереження за іншими людьми, тобто за
рахунок процесів моделювання. Тому цей типу научіння також називають моделюванням або научінням по
моделях. Научіння по моделях передбачає навчання за допомогою спостереження й імітації соціальних
моделей поведінки. Цей напрям пов'язаний, перш за все, з ім'ям американського психолога Бандури,
представника медіаторного підходу (Бандура називав свою теорію медіаторно-стимульною асоціативною
теорією).
Научіння за моделями викликає наступну дію:
а) спостерігач бачить нову поведінку, якої раніше не було в його репертуарі;
б) поведінку моделі підсилює або послабляє відповідна поведінка спостерігача;
в) поведінка моделі має функцію відтворення, тобто може бути засвоєна спостерігачем.
На погляд Бандури, складна соціальна поведінка формується за допомогою спостереження та
імітації соціальних моделей. Спостереження моделі сприяє виробленню у спостерігача нових реакцій,
полегшує реалізацію раніше придбаних реакцій, а також модифікує вже існуючу поведінку. Бандура
виділяє три основні регуляторні системи функціонування індивіда: 1) попередні стимул-реакції (зокрема,
поведінка інших, яка підкріплюється певним чином); 2) зворотній зв'язок (головним чином, у формі
підкріплень наслідків поведінки); 3) когнітивні процеси, які забезпечують контроль стимул-реакції і
підкріплення.
Наступний етап розвитку поведінкової психотерапії пов'язаний із спробою врахувати проміжні
змінні, які є між стимул-реакцією і реакцією. При цьому внутрішні змінні розглядалися як приховані
реакції на зовнішні подразники. Саме їх прихованість і виключала зрозумілий зв'язок із зовнішніми
подразниками. Внутрішні змінні — це перш за все когніції (думки, уявлення), які управляють іншими
процесами, наприклад емоційними або мотиваційними.
У плані такого розуміння в кінці 60-х - початку 70-х рр. були запропоновані нові методики, що
увійшли до літератури під назвами «Приховане кондиціонування», «приховане обумовлення» (Cautela J. R.,
1967), «прихований контроль» (Homme L., 1965), «саморегуляція» (Kanfer F. N, 1975).
Приховане кондиціонування намагалися розповсюдити на когнітивний аспект теорії класичного і
оперантного обумовлення без змін, що прирікало ці спроби на невдачу. Це були спроби ввести внутрішні
змінні в практику поведінкової психотерапії.
Подальший відхід від первинної парадигми поведінкової психотерапії (стимул—реакція), розгляд
когницій як проміжних змінних, як компонентів емоційних, мотиваційних і моторних процесів
структуризації і регуляції, відображають теорії Елліса (Ellis A., 1962) і Бека (Beck А. Т., 1976) [9].
У раціонально-емотивній психотерапії Елліса головною проміжною змінною, що робить,
зрозумілим зв'язок між стимул-реакцією і поведінкою, є раціональні і ірраціональні когнiції [13]. У
когнітивній психотерапії Бека визначальною змінною є реалістичні і нереалістичні (пов'язані з помилками
в когнітивних висновках) когнiції [2; 3]. Обоє автори визнають зв'язок когнітивних і поведінкових змінних
при домінуючому значенні перших. На їх погляд, центром дії психотерапії мають бути проміжні когнітивні
змінні.
Спроба інтеграції когнітивного і поведінкового підходів пов'язана з іменем Мейхенбаума
(Meichenbaum D., 1977) і його колег. Його роботи можна розглядати як подальший розвиток ідей А. Р.
Лурія и Л.С. Виготського про внутрішню мову. Розроблені ним методики самоінструктування, прививки
проти стресу є способами опанування внутрішньої мови у вигляді самовербалізації [8].
Такий же напрям робіт Махоні (Mahoney M. J., 1974), що розглядає когнітивні змінні (експектації) і
їх модифікації як головний об'єкт і мету когнітивно-поведінкової психотерапії [8].
Залежно від метатеорії, що дозволяє вибрати відповідні когнітивні змінні, когнітивно-поведінковий
напрям виявляється досить різнорідним. Наприклад, Дзурілла і Голдфрід (D'Zurilla Т. J., Goldfried M. R.,
1971) запропонували методику тренінгу вирішення проблем, в якій змістом психотерапії є тренінг стратегії
вирішення проблеми.
Таким чином, поведінкова психотерапія — це напрям, що розвивається, в психотерапії. Розпочавши
з теорій научіння, побудованих за схемою «стимул—реакція», вона використовує далі когнітивні і
соціальні теорії научіння, а останніми роками намагається спертися також на теорії переробки інформації,
комунікації і навіть великих систем. Відповідно модифікуються старі і розширюється спектр нових
методик поведінкової психотерапії [8].

8.2. Основні поняття поведінкової психотерапії

Оскільки вся поведінкова психотерапія пов'язана з навчанням то і її поняття відображають основні

концепції навчання, що склалися в біхевиоризмі. Розглянемо ці поняття [6].
Обумовлення. Це поняття охоплює всю ділянку дії на поведінку. Воно пояснює поведінку як
реакцію на певні стимул-реакції. Розрізняють два види обумовлення: класичне (за І. Павловим) і оперантне
(за Б. Скіннером).
Класичне обумовлення полягає в тому, що навчання певної поведінки відбувається завдяки
підкріплюючому поєднанню стимул-реакцій. Розглянемо приклад з піддослідними собаками, коли довгий
час поєднували дві стимул-реакції — їжу (безумовна стимул-реакція) і включення світла (індеферентна
стимул-реакція). В результаті у піддослідних собак починала виділятися слина тоді, коли включалося
світло, тобто у них виробився умовний рефлекс на індеферентний подразник.
Оперантне обумовлення полягає в тому, що навчання відбувається шляхом вибору стимул-реакції,
що супроводжується позитивним підкріпленням. Так, Б. Скіннер запропонував видавати спеціальні жетони
за хорошу поведінку неповнолітнім правопорушникам, що знаходяться в колонії. За такі жетони можна
було що-небудь придбати в місцевому магазині, але головне, що за допомогою такої стимул-реакції
формувалося соціально схвалювана поведінка.
Крім того, існує безумовне навчання, яке відбувається поза спеціально організованого обумовлення,
але може істотно вплинути на подальшу поведінку. Наприклад, дитину випадково налякала собака, і вона
надалі панічно боїться всіх собак, навіть тих, яких показували по телевізору.
Генералізація (узагальнення). Це поняття, що відображає узагальнення реакції на схожі стимул-
реакції. Наприклад, дитина, що боїться білих кроликів, починає боятися всіх білих невеликих тварин а
потім і білих пухнастих іграшок.
 Згасання. Це поняття відображає закономірності, пов'язані із зникненням реакції, викликаної в
результаті обумовлення. Як приклад приведемо експеримент Дж. Уотсона і Р. Райнер. За допомогою
методу обумовлення вони сформували у 11-місячної дитини емоцію страху до білих хом’ячків,
застосовуючи різкий звуковий сигнал кожного разу, коли дитина намагалася доторкнутися до тварини.
Далі, поступово знижуючи неприємний звук при наближенні дитини до тварини, дослідники реєстрували
згасання викликаної реакції страху.
Контробумовлення. Це поняття відображає дію обумовлення, не сумісну з первинною
обумовлюючою дією. Як приклад приведемо експеримент, проведений М. Джоунс. Для лікування
трилітньої дитини від фобії (страху) кроликів вона застосувала механізм контробумовлення. Щодня під час
їжі дитини М. Джоунс поміщала кролика на безпечну відстань, з кожним днем скорочуючи її. Експеримент
мав позитивний результат: дитина перестала боятися кроликів. Тут як контробумовлення служила їжа. На
контробумовленні побудована техніка, при якій людину, що страждає фобією, вчать розслаблятися в
моменти, коли він почуває страх.
Ефект часткового підкріплення. Це поняття відображає феномен поведінки, коли підкріплення,
хоча і не постійне, викликає бажана дію. Саме на цьому психологічному ефекті заснована, наприклад, дія
азартних ігор або гральних автоматів.
Викликана емоційна реакція. У цьому понятті зафіксований феномен, коли пред'явлення
індеферентної (байдужої) умовної стимул-реакції в поєднанні з хворобливою безумовною стимул-реакцією
викликає страх при повторенні пред'явлення байдужої умовної стимул-реакції. Наприклад, включення
світла деякий час супроводжується легким ударом струму. Через деякий час при включенні світла виникає
страх.
Реакція уникнення. Це поняття характеризується зникненням емоції страху, коли суб'єкт навчається
уникати дії хворобливої стимул-реакції. Наприклад, учень, боячись отримати погану оцінку, перестає
ходити в школу.
Конфлікт. У біхевиористській психотерапії це поняття означає протиріччя між потребою і
пов'язаною з нею реакцією уникнення. Наприклад, дівчина хоче здобути освіту в престижному учбовому
закладі, проте боїться вступних іспитів і не може здолати цю боязнь.
Надлишкова поведінка (рухова, емоційна або мисленєва). Така реакція виникає як різновид реакції
уникнення, коли генералізується (узагальнюються) дії, що отримали раніше негативне підкріплення, або
вони заміщаються за допомогою спрямованості на інший об'єкт. Загальновідоме вираження: “Обпікшись на
молоці, дмеш на воду”. Наприклад, людина, що пережила невдалий шлюб, надалі взагалі починає уникати
облич протилежної статті [6].

8.3. Психотерапевтичний процес в рамках поведінкової терапії

Як наголошувалося, центральною проблемою біхевиоризму є проблема навчання. Основною ж

метою поведінки є адаптація. Як психологічна основа поведінкової психотерапії біхевиоризм визначає свій
підхід до проблеми здоров'я і хвороби. Згідно з цими уявленнями здоров'я і хвороба — результат того чого
людина навчилася в житті і чого не навилася. Якщо досвід адаптивний, адекватний, то особистість здорова.
Біхевіористів не цікавить історія невротичного синдрому. Невроз — неадаптивна поведінка, що
сформувалася в результаті неправильного навчання. Відповідно до цього основна мета поведінкової
психотерапії — усунути симптоми, тобто замінити неадаптивні способи поведінки адаптивними,
еталонними, нормативними, правильними, що досягається в процесі навчання. В цілому поведінкова
психотерапія направлена на управління поведінкою людини, на перенавчання, редукцію або усунення
симптому і наближення поведінки до певних адаптивних форм поведінки — на заміну страху, тривоги,
занепокоєння релаксацією або повного усунення симптоматики, що досягається в процесі навчання за
рахунок вживання певної техніки.
Зокрема, поведінковий психотерапевтичний процес може включати формування нових соціальних
умінь, опанування психологічних цілей саморегуляції, подолання шкідливих звичок і зняття стресу,
позбавлення від емоційних травм і т.д.
В рамках поведінкової психотерапії можна виділити 3 основних її види (або три групи методів),
безпосередньо пов'язані з трьома типами навчання [12]: 1) напрям, методично заснований на класичній
парадигмі; 2) напрям, методично заснований на оперантній парадигмі; 3) напрям, методично заснований на
парадигмі соціального навчання.
Методи, засновані на класичній парадигмі Павлова, на класичному обумовленні, використовують
схему «стимул-реакція — реакція» і систематичну десенсибілізацію або інші прийоми редукції симптому.
Прикладом такого методичного підходу може служити метод класичної систематичної десенсибілізації
Вольпе, направлений на редукцію або повне усунення симптому шляхом заміни його релаксацією.
Методи, засновані на оперантній парадигмі Скіннера, використовують схему «реакція — стимул-
реакції» і різні види підкріплення. Прикладом такого методичного підходу може служити так звана
жетонна система, деякі види тренінгу.
Методи, засновані на парадигмі соціального навчання, використовують схему «стимул-реакція —
проміжні змінні — реакція». Тут використовуються різніі системи директивної психотерапії, метою яких є
зміна багаточисельних психологічних параметрів, що розглядаються як проміжні змінні. Залежно від того,
які психологічні процеси розглядаються як медіатори (установки, як, наприклад, в раціонально-емоційній
психотерапії Елліса, або когниції, як в когнітивній психотерапії Бека), і визначаються психотерапевтичні
мішені. Таким чином, всі існуючі методи поведінкової психотерапії безпосередньо пов'язані з певними
теоріями навчання [12].
У клінічній практиці біхевиоризм не лише є теоретичною основою поведінкової психотерапії, але і
зробив істотний вплив на розвиток такого напряму, як терапія середовищем.
Психолог-консультант, що практикує в рамках поведінкової психотерапії, завжди виступає в ролі
вчителя, наставника або лікаря. В зв'язку з цим він повинен створити власний образ як зразок для
наслідування. У свою чергу, клієнт заохочується консультантом, він повинен прагнути бути активним,
усвідомлювати поставлені психотерапевтичні цілі, співробітничати з психотерапевтом і активно
використовувати нові способи поведінки. Найважливішим моментом в психологічній позиції клієнта є
вироблення у нього готовності до використання нових форм поведінки.

8.4. Методи поведінкової психотерапії

Методи поведінкової терапії можна розділити на методи редукції поведінки та методи підсилення
поведінки [12]. Зупинимось детальніше на найбільш розповсюджених з них.
«Постановка мети». Спочатку необхідно переформулюовати проблему в мету. Наприклад, «я
дратівливий» — проблема, хочу бути «спокійним, контролювати себе» — мета; «я сильно піддаюся впливу
інших» — проблема, «хочу бути критичним, мати свій погляд» — мета.
Реципрокна інгібіція. Її механізм полягає в тому, що відповідь послабляється у присутності
сильного, несумісного сигналу. Наприклад, пацієнт не може бути тривожний і розслаблений одночасно. Дві
відповіді несумісні, вони не можуть виникати одночасно і одна поступиться іншій. До такого методу
відноситься систематична десенсибілізація Вольпе, а також інші прийоми, що використовують послідовне
вживання двох несумісних сигналів.
Історично метод десенсибілізації, запропонований Вольпе, був другим методом, з якого почалося
широке поширення поведінкової психотерапії. Автор виходив з наступних положень. Невротична
поведінка найчастіше визначається тривогою. Дії, що здійснюються в уяві, можна прирівняти до дій
людини в реальності. Уява в стані релаксації не є виключенням з цього положення. Страх, тривога можуть
бути пригнічені, якщо одночасно діють протилежні стимул-реакції, наприклад гнів або релаксація.
Відбувається протиобумовлення, згасає патологічний рефлекс.
Емоційно-стресовими методами роботи з фобіями є наступні поведінкові техніки: наводнення,
імплозія, парадоксальна інтенція, методика викликаного гніву. В даний час вони вживаються рідко, в
основному в практиці дитячих психотерапевтів. При використанні цих прийомів є відпрацьовані
алгоритми. Так, наприклад, при використанні техніки наводнення існує наступна послідовність кроків:
встановлення контакту і мети терапії, обгрунтування її принципів, ознайомлення з прихованим уникненням
при тренінгу, занурення в реальну ситуацію, повторні занурення в реальну ситуацію
Метод «Стоп-кран», або тріада самоконтролю (застосовується як засіб невідкладної
психотерапевтичної допомоги), що полягає в зупинці думки, релаксації, прихованому підкріпленні.
Заснований на концепції прихованого моделювання.
Пацієнта просять закрити очі і уявитивити картину, що викликає негативні емоції, одночасно
сфокусувавшись на негативній думці. Коли з'являється така думка, його просять підняти палець. На цей
сигнал психотерапевт виголошує «Стоп!». Пацієнт зазвичай відзначає, що думка зникає. Потім його
просять самому собі сказати «стоп», уявляючи червоний сигнал світлофору. Після цього рекомендується
глибоко подихати і добитися релаксації. Третім компонентом прихованого підкріплення служить уявлення
приємної сцени, вибраної заздалегідь з репертуару пацієнта. Коли пацієнт здатний «бачити» і «відчувати»
позитивні емоції від послідовності картин, вся тріада відтворюється ще раз: 1) пацієнт уявляє думку, яку
потрібно «видалити», кричить «Стоп», уявляючи червоний сигнал світлофору; 2) проводить релаксацію; 3)
уяввляє приємну картину. Вдома рекомендуються тренування двічі в день.
 Методи аутогенного тренування і релаксації (наприклад, прогресуюча м'язова релаксація за
Джекобсоном) самостійного значення в даний час не мають і використовуються в основному як умова для
проведення поведінкової психотерапії.
Тренінг впевненої поведінки. Найбільш важкими областями спілкування і джерелом негативних
емоцій у пацієнтів з межовими психічними розладами служать наступні моменти: вміння за себе постояти,
прилюдні виступи, початок контакту, страх невдачі або відкидання, страх негативної оцінки, адекватна
поведінка в незнайомій або неформальній обстановці, прийняття відповідальності за свою поведінку.
Тренінг впевненої поведінки вирішує ці проблеми і є сплавом наступних когнітивно-поведінкових
методів: дискримінаційного тренінгу, що полягає в навчанні пацієнтів розпізнавати агресію, впевненість і
пасивну поведінку; моделювання різних складних ситуацій; позитивного підкріплення впевненої поведінки
і реакцій; десенсибілізації страху і гніву, інгібіторами яких є впевнена поведінка; розширення ознак
впевненої поведінки в реальних життєвих обставинах; знання власних прав і прав інших.
Техніка «Ресурси для досягнення». . Необхідно намалювати сонечко і на променях його написати
ресурси для досягнення своєї мети. Ресурси — це запас енергії, необхідний для здійснення мети. Ресурсом
може бути джерело, яке поповнює сили, енергією, дає впевненість, переконаність. Це можуть бути певні
люди: мама, друзі та ін., можуть бути захоплення, хобі, природа. До ресурсів можуть відносити особисті
якості людини, наприклад, завзятість, наполегливість та ін.
Техніка «День незалежності». «Свято незалежності» — це не метафора, свято незалежності настає
тоді, коли людина позбавилася проблеми, звільнилася її тягаря і стала незалежною від неї. Знову
використовується малюнок сонця, на променях якого необхідно написати тих людей, які на ваш погляд,
надають Вам допомогу у вирішенні проблем. Тут використовується прийом: якби... Якби Ви вже вирішили
проблему, кого б Ви запросили за святковий стіл? Саме цих людей необхідно відзначити на променях
сонця. Вдома необхідно відправити листівку всім тим, кого Ви написали на променях сонечка. Листівка має
бути анонімною, містити лише вдячний напис : «Я дякую Вам за те, що Ви надали мені допомогу у
вирішенні моєї проблеми!».

8.5. Новітні психотерапевтичні методи в рамках поведінкової терапії

Мультимодальна терапія.
В даний час психотерапія, реагуючи на соціальний запит, розвивається бурхливо: виникають все
нові і нові напрями створюються нові психотехніки. Мультимодальна терапія виникла в кінці 70-х —
початку 80-х років XX ст як своєрідна реакція на звинувачення психотерапевтів що працюють в рамках
поведінкової психотерапії, в тому, що вони ігнорують особистість і приділяють дуже велику увагу
поведінці. Очолив цей напрям А. Лазарус, а його послідовниками стали А. Бандура, Л. Бруннел, Т.
Нейланс, Т. Робертс та ін.
А. Лазарус виходив з того, що будь-який психічний розлад охоплює всі найважливіші сфери
людської психіки (поведінку, мислення, емоції), а також зачіпає соматичну сферу і викликає певні
порушення. Взаємозв'язок порушень обумовлює опірність кожного з них психотерапевтичній дії.
Відповідно до цього успішною може бути лише система дій, направлених на порушення, що виникають у
різних сферах психіки.
А. Лазарус запропонував метод BASIC-ID. Слово “BASIC-ID” — акронім, тобто воно складається
з початкових букв назв процесів і станів, які необхідно досліджувати: поведінка (B — behavior), емоції (A
— affect), відчуття (S — sensibility), уявлення (I — images), когніці (C — cognitions), взаємини з іншими
людьми (I — interrelations), медикаментозна та інші залежності (D — drugs).
Як правило, результатом діагностичного обстеження є окремі висновки і психотерапевтичні заходи,
направлені на корекцію порушень в кожній з перерахованих сфер. Позитивний досвід мультимодальної
психотерапії особистості досягається при лікуванні сексуальних порушень, депресивних станів, фобій,
психосоматичних розладів, порушень поведінки у дітей. В той же час мультимодальна психотерапія
протипоказана при перевантаженні пацієнта, а також якщо потрібна вузькоспеціалізована дія [4].
В межах цього новітнього напряму, що включає також когнітивно-орієнтовані техніки
(моделювання, формування), отримали розвиток програми саморегуляції, “когнітивної
переструктуризації”, “когнітивної модифікації поведінки”. Когнітивна модифікація поведінки передбачає
три етапи: самоспостереження, самооцінка і самоактуалізація. В останній час ці течії знаходять все більше
прибічників [11].
Метод Шапіро.
Одне з новітніх досягнень поведінкової психотерапії — опрацювання посттравматичного
синдрому за допомогою білатеральних рухів очей. Розроблений в 1987 р. Ф. Шапіро метод зняття
посттравматичного синдрому шляхом відстежуючих і сакадичних рухів очей добре зарекомендував себе
стосовно роботи з ветеранами війни у В'єтнамі, жертвами насильства і т.п. Метод десенсибілізації за
допомогою рухів очей проходить апробацію в багатьох клініках США.
Таким чином, виникнення новітніх психотерапевтичних методів в рамках поведінкової терапії
свідчить про невичерпані її можливості [4].
Тренінг адекватного самовираження.
Серед новітніх психотерапевтичних технік виділяють емоційний тренінг поведінки, або тренінг
адекватного самовираження, і занурення.
Суть тренінгу адекватного самовираження полягає у навчанні клієнта адекватній поведінці і стану
впевненості у собі в різних ситуаціях спілкування: у сім'ї, на роботі, серед друзів. Увагу психотерапевта
привертають, як правило, ті ситуації спілкування або міжособистісні стосунки, коли клієнт відчуває себе
ображеним, винуватим, знаходиться в стані дратівливості, агресії або ж, навпаки, поводиться
гіпертрофовано ввічливо. Ця психотехніка реалізується за допомогою рольової гри, в якій детально
аналізуються поведінка, відчуття, почуття. На основі такого детального аналізу виробляється нова, ідеальна
форма поведінки. Найбільш поширений прийом цієї психотехніки — навчання ролевим конструкціям типу
“Я відчуваю.”, а також навикам відкритого вислову бажаного замість постановки запитань. Наприклад,
замість того аби ставити запитання типу “Скільки я збиратиму по квартирі ваші шкарпетки?”, клієнтка
вчиться формулювати такі вислови: “Мені не подобається, коли.” або “Я хотіла б.”
Техніка занурення.
Суть психотехніки занурення полягає в тому, що клієнт, що переживає почуття страху та тривоги,
пов'язані з певною ситуацією, за допомогою уяви занурюється в ситуацію небезпеки, тоді як психотерапевт
прагне підтримувати за допомогою зворотнього зв'язку відповідні переживання. Приблизно через 20–40
хвилин включається захисне гальмування. Підчас сеансу детально опрацьовуються всі ті деталі, що є
психотравмувальними ситуаціями. Допускається також використовувати психотехніку NLP

Питання для самоконтролю

1. Яка психологічна теорія лягла в основу поведінкової психотерапії?
2. Основна ідея біхевиоризму.
3. Основні тенденції в біхевіористській психотерапії.
4. Що означає поняття “невроз” в поведінковій психотерапії?
5. Які види обумовлення Ви знаєте?
5. Суть процесу контробумовлення.
6. Що таке проміжні змінні?
7. Трактування здоров'я і хвороби з позиції біхевіоризму.
8. Мета ізавдання поведінкової психотерапії.
9. Розкрийте зміст поведінкової психотерапії за Фейдіменом і Фрейгером.

Рекомендована література.
1. Александров А.А. Рационально-эмотивная терапия Альберта Эллиса в сб.: Современная
психотерапия. Курс лекций — СПб.: «Академический проект», 1997 — 335 с.
2. Бек Джудит. Когнитивная терапия. Полное руководство. Пер. с англ.. – М: ООО «И.Д.Вильямс»,
2006.- 379 с.
3. Бек А., Фример А. Когнитивная психотерапия расстройств личности. - СПб.: Питер, 1990. – 544 с.
4. Вильсон Дж.Т. Поведенческая терапия (Глава из книги "Современная психотерапия") // Журнал
практической психологии и психоанализа - 2000 -№3 -С 10-30.
5. Зейг Дж.К. Эволюция психотерапии: Том. 2. "Осень патриархов": психоаналитически
ориентированная и когнитивно-бихевиоральная терапия. - СПб.: Питер, 1998.- 304 с.
6. Ромек В.Г. Поведенческая психотерапия: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М.: Изд.
центр АКАДЕМИЯ, 2002.– 192с.
7. Солсо Р.Л. Когнитивная психология / Пер. с анг. - М.: Тривола, 1996. – 164 с.
8. Харитонов С.В. Руководство по когнитивно-поведенческой психотерапии. – М.: Психотерапия, 2009.
– 176 с.
9. Холмогорова А.Б., Гаранян. Н.Г. Когнитивно-бихевиоральная психотерапия. В сб.: Основные
направления современной психотерапии: Учебное пособие. — М.: Когито-Центр, 2000. — С. 224–267.
11. Федоров А.П. Когнитивная психотерапия. - СПб.: Питер, 1991.
12. Федоров А.П. Методы поведенческой психотерапии. - СПб.: Питер, 1987.
13. Эллис А., Драйден У. Практика рационально-эмотивной поведенческой терапии. 2-е изд. / Пер. с
англ. Т.Саушкиной. – СПб.: Издательство «Речь», 2002. – 352с.

9. ГЕШТАЛЬТ-ТЕРАПІЯ

9.1.Теоретичні витоки гештальт-терапії

Широко відомою в терапевтичній практиці є гештальт-терапія, створена Перлсом під впливом ідей
гештальт-психології, екзистенціалізму, психоаналізу і, зокрема, теорії Райха про фізіологічні прояви
витісненого психологічного матеріалу. Гештальт-терапія виникла в руслі феноменологічного підходу, що
підкреслює необхідність усвідомлення пацієнтом сьогодення й важливість безпосереднього емоційного
переживання. Інформацію, необхідну для терапевтичної зміни, одержують із безпосередньої поведінки
пацієнта. Феноменологічний підхід гештальт-терапії протиставляється каузальному – традиційному –
підходу, при якому зусилля психотерапевта спрямовані на пошуки причин розладів у пацієнта в його
минулому [1].
Перлс переніс закономірності створення фігури, встановлені гештальт-психологією у сфері
сприймання, в сферу мотивації людської поведінки. Виникнення й задоволення потреб він розглядав як
ритм формування й завершення гештальтів. Функціонування мотиваційної сфери здійснюється за
принципом саморегуляції організму. Людина перебуває в рівновазі із собою й навколишнім світом. Для
збереження гармонії потрібно лише довіритися «мудрості тіла», прислухатися до потреб організму й не
заважати їх реалізації. Бути самим собою, здійснювати своє «Я», реалізовувати свої потреби, схильності,
здібності – це шлях гармонійної, здорової особистості [4]. Хворою неврозом, відповідно до екзістенціально-
гуманістичної психології, є людина, яка хронічно перешкоджає задоволенню власних потреб,
відмовляється від реалізації свого «Я», направляє всі свої зусилля на реалізацію «Я»-концепції,
створюваної для неї іншими людьми – насамперед близькими – і яку вона згодом починає сприймати за
своє істинне «Я». Відмова від власних потреб і прийняття цінностей, нав’язаних ззовні, приводить до
порушення процесу саморегуляції організму.

9.2. Невротичні захисні механізми

У гештальт-терапії розрізняють порушення процесу саморегуляції: інтроекція, проекція,

ретрофлексія, 5 механізмів дефлексія, конфлуенція[1]
При інтроекції людина засвоює почуття, погляди, переконання, оцінки, норми, зразки поведінки
інших людей, які, однак, вступаючи в протиріччя із власним досвідом, не асимілюються його особистістю.
Цей неасимільований досвід – інтроект – є далекою для людини частиною її особистості. Найбільш ранніми
інтроектами є батьківські повчання, які засвоюються дитиною без критичного осмислення. Згодом стає
важко розрізнити інтроекти і свої власні переконання.
Проекція – пряма протилежність інтроекції, причому, як правило, ці два механізми доповнюють
один одного. При проекції людина відчужує властиві їй якості, оскільки вони не відповідають її «Я»-
концепції.
Ретрофлексія – «поворот проти себе» – спостерігається в тих випадках, коли певні потреби не
можуть бути задоволені через їх блокування соціальним середовищем і, тоді енергія, яка призначена для
маніпулювання в зовнішньому середовищі, скеровується людиною на саму себе. Такими незадоволеними
потребами, або незавершеними гештальтами, часто є агресивні почуття. Ретрофлексія при цьому
проявляється в м’язевих затисках. Початковий конфлікт між «Я» й іншими перетворюється у
внутрішньоособистісний конфлікт. Показником ретрофлексії є використання в мові зворотніх займенників,
наприклад: «Я повинен змусити себе зробити це».
Дефлексия – це відхилення від реального контакту. Людина, для якої характерна дефлексія, уникає
безпосереднього контакту з іншими людьми, проблемами й ситуаціями. Дефлексія виражається у формі
салонних розмов, балакучості, блазнювання, ритуальності й умовності поведінки, тенденції
«згладжування» конфліктних ситуацій і т.п.
Конфлуенція, або злиття, виражається в стиранні меж між «Я» і оточенням. Таким людям дуже
важко відрізнити свої думки, почуття або бажання від чужих. Злиття часто виявляється на заняттях
групової психотерапієї в пацієнтів, які повністю ідентифікують себе з групою; для них характерно при
описі власної поведінки вживання займенника «ми» замість «я».
 Описані варіанти порушень процесу саморегуляції є невротичними захисними механізми,
використовуючи які індивід відмовляється від свого справжнього «Я». У результаті дії перерахованих
механізмів порушується цілісність особистості, стає фрагментарною, розділеною на окремі частини.
Такими фрагментами, або частинами, найчастіше виступають дихотомії: чоловіча-жіноча, активне-
пасивне, залежність-відчуженість, раціональність-емоційність, егоїстичність-безкорисливість. Велике
значення надається в гештальт-терапії, описаному Перлсом конфлікту між «нападаючим» (top-dog) і таким,
що «защищається» (under-dog). «Нападаючий» – це інтроект батьківських повчань й очікувань, які
диктують людині, що і як вона повинна робити («Батько» у термінології трансактного аналізу). Така, що
«защищається» – залежна, невпевнена в собі частина особистості, яка проявлєється різними хитрощами,
відкладаннями типу «зроблю завтра», «обіцяю», «так, але…», «постараюся» («Дитина» у трансактном
аналізі).

9.3. Рівні неврозу та основна мета гештальт-терапії

Основна мета гештальт-терапії полягає в інтеграції фрагментованих частин особистості. В

процесі гештальт-терапії на шляху до розкриття своєї дійсної індивідуальності пацієнт проходить через
п'ять рівнів, які Перлс називає рівнями неврозу[4].
Перший рівень — рівень фальшивих стосунків, рівень ігор і ролей. Невротична особистість
відмовляється від реалізації свого Я. Така людина живе згідно очікувань інших людей. В результаті її
власні цілі і потреби виявляються незадоволеними, вона переживає фрустрацію, розчарування і безглуздя
свого існування. Перлсу належить наступний афоризм: «Божевільний говорить: "Я Аврам Лінкольн", а
хворий неврозом: "Я хочу бути Аврамом Лінкольном", здорова людина говорить: "Я — це я, а ти — це
ти"». Відмовляючись від самого себе, хворий неврозом прагне бути кимось іншим.
Другий рівень — фобічний, пов'язаний з усвідомленням фальшивої поведінки і маніпуляцій. Але
коли пацієнт уявляє собі, які наслідки можуть виникнути, якщо він почне поводитися щиро, його охоплює
почуття страху. Людина боїться бути тим, ким є, боїться, що суспільство піддасть її критиці.
Третій рівень — безвихідь. Характеризується тим, що людина не знає, що робити, куди рухатися.
Вона переживає втрату підтримки ззовні, але ще не готова або не хоче використовувати свої власні
ресурси, знайти внутрішню точку опори. В результаті людина дотримується статусу кво, боячись пройти
через безвихідь.
Четвертий рівень — імплозія. Це стан внутрішнього сум'яття, відчаю, відрази до самої себе,
обумовлений повним усвідомленням того, як людина обмежила і подавила себе. На цьому рівні індивід
може переживати страх смерті. Ці моменти пов'язані із залученням величезної кількості енергії до
зіткнення протиборчих сил всередині людини. Тиск, що виникає внаслідок цього, як здається людині,
загрожує її знищити.
П'ятий рівень — експлозія (вибух). Досягнення цього рівня означає формування автентичної
особистості, яка знаходить здатність до переживання і вираження своїх емоцій. Експлозія — це глибоке та
інтенсивне емоційне переживання. Перлс описує такі експлозії: скорбота, гнів, радість, оргазм.

9.4. Основні принципи гештальт-терапії

Основним теоретичним принципом гештальт-терапії є переконання, що здатність індивіда до

саморегуляції нічим не може бути адекватно замінена. Тому особлива увага приділяється розвитку у
пацієнта готовності приймати рішення і робити вибір [5].
Оскільки саморегуляція здійснюється в сьогоденні, гештальт виникає в даний момент», то
психотерапевтична робота проводиться суто в ситуації «зараз». Психотерапевт уважно стежить за зміною у
функціонуванні організму пацієнта, спонукає його до розширення усвідомлення того, що відбувається з
ним в даний момент, з тим аби помічати, як він перешкоджає процесу саморегуляції організму, які блоки
він використовує для уникнення конфронтації зі своїм сьогоденням, для «вислизання з сьогодення». Велику
увагу психотерапевт приділяє «мові тіла», що є більш інформативним, ніж вербальна мова, якою часто
користуються для раціоналізації, самовиправдань і ухилення від вирішення проблем. Психотерапевта
цікавить, що робить пацієнт в даний момент і як він це робить, наприклад, чи стискує кулаки, здійснює
дрібні стереотипні рухи, відводить убік погляд, затримує дихання. Таким чином, в гештальт-терапії акцент
зміщується з питання «чому?» на питання «що і як?». Фрагментація особистості часто встановлюється за
розузгодженніст між вербальним і невербальним проявами.
Феноменологічний підхід диктує принципи й технічні процедури в гештальт-терапії. Основними
принципами є наступні[5]:
 1. Принцип «тут і зараз». «Зараз» – це функціональна концепція того, що і як робить індивід у цей
момент.
2. Принцип «я – ти». Виражає прагнення до відкритого й безпосереднього контакту між людьми.
Часто свої висловлення члени психотерапевтичної групи направляють не за адресою – конкретному
учасникові, а убік або в повітря, що виявляє їхні побоювання й небажання говорити прямо й однозначно.
Психотерапевт спонукає учасників групи до безпосереднього спілкування, просить адресувати конкретні
висловлення конкретним особам. Пряма конфронтація мобілізує афект і жвавість переживання.
3. Принцип суб'єктивізації висловлювань. Пов’язаний із семантичними аспектами відповідальності
пацієнта. Психотерапевт пропонує пацієнтові заміняти об’єктивізовані форми (типу «щось давить у груди»)
на су’єктивізовані («я придушую себе»). Це допомагає пацієнтові розглядати себе як активного суб’єкта, а
не як пасивний об’єкт, з яким «відбуваються» різні речі.
4. Континуум свідомості. Є невід’ємною частиною всіх технічних процедур, але може
використовуватися і як окремий метод. Це концентрація на спонтанному потоці змісту переживань, метод
підведення індивіда до безпосереднього переживання й відмови від вербалізацій й інтерпретацій, одне із
центральних понять гештальт-терапії. Пацієнт повинен постійно усвідомлювати, що відбувається з ним у
даний момент, він повинен зауважувати найменші зміни у функціонуванні організму. Усвідомлення
почуттів, тілесних відчуттів і спостереження за рухами тіла (розуміння «мови тіла») сприяють орієнтації
людини в самій собі та у своїх зв’язках з оточенням.

9.5. Методики та вправи гешталь-терапії

Технічні процедури в гештальт-терапії називаються іграми. Це різні дії, що виконуються пацієнтами

за пропозицією психотерапевта, які сприяють більш безпосередній конфронтації із значимим вмістом і
переживаннями. Ці ігри надають можливість експериментування з самим собою та іншими учасниками
групи. В процесі ігор пацієнти «приміряють» різні ролі, входять в різні образи, ототожнюються із
значимими відчуттями і переживаннями, відчуженими частинами особистості і інтроектами. Мета ігор-
експериментів — досягнення емоційного та інтелектуального прояснення, що приводить до інтеграції
особистості. Емоційне усвідомлення («ага-переживання») — це такий момент самоусвідомлення, коли
людина говорить: «Ага!» За Перлсом, «ага» — це те, що відбувається, коли що-небудь замикається,
потрапляючи на своє місце; кожного разу, коли «закривається» гештальт, «звучить» це клацання. У міру
накопичення фактів емоційного прояснення приходить прояснення інтелектуальне. Число ігор не
обмежене, оскільки кожен психотерапевт, користуючись принципами гештальт-терапії, може створювати
нові ігри або модифікувати вже відомі. Найбільш відомими є наступні ігри.
1. Діалог між частинами власної особистості. Коли у пацієнта спостерігається фрагментація
особистості, психотерапевт пропонує експеримент: провести діалог між значимими фрагментами
особистості — між агресивним і пасивним, «нападаючим» і таким, що «захищається». Це може бути діалог
з власним почуттям (наприклад, з тривогою, страхом), і з окремими частинами або органами власного тіла,
і з уявною значимою для пацієнта людиною. Техніка гри така: напроти стільця, який займає пацієнт
(«гарячий стілець»), розташовується порожній стілець, на який «садять» уявного «співбесідника». Пацієнт
по черзі міняє стільці, програючи діалог, намагаючись максимально ототожнювати себе з різними
частинами своєї особистості.
2. Здійснення кругів. Пацієнтові пропонується пройти по кругу і звернутися до кожного учасника з
питанням, що хвилює його, наприклад, з'ясувати, як його оцінюють інші, що про нього думають, або
виразити власні почуття у відношенні до членів групи.
3. Незавершена справа. Будь-який незавершений гештальт є незавершена справа, що вимагає
завершення. По суті, вся гештальт-терапія зводиться до завершення незавершених справ. У більшості
людей є немало неулагоджених питань, пов'язаних з їх родичами, батьками і т.п. Найчастіше це
невисловлені скарги і претензії. Пацієнтові пропонується за допомогою прийому порожнього стільця
висловити свої почуття уявному співбесідникові або звернутися безпосередньо до того учасника
психотерапевтичної групи, який має відношення до незавершеної справи. Гештальт-психотерапевтами
помічено, що найбільш значиме і часте невиражене почуття — почуття образи. Саме з цим почуттям
працюють в грі, яка починається із слів: «Я ображений...»
4. Проектна гра. Коли пацієнт заявляє, що інша людина має деяке почуття або рису вдачі, його
просять перевірити, чи не є це його проекцією. Пацієнтові пропонується «розіграти проекцію», тобто
приміряти на самого себе це почуття або рису.
5. Виявлення протилежного (реверсія). Явна поведінка пацієнта часто носить характер захисту, що
приховує протилежні тенденції. Для усвідомлення пацієнтом прихованих бажань і суперечливих потреб
йому пропонується розіграти роль протилежну тій, яку він демонструє в групі. Такий прийом дозволяє
досягти повнішого зіткнення з тими сторонами своєї особистості, які раніше були приховані.
6. Вправи на уяву. Ілюструють процес проекції і допомагають учасникам групи ідентифікуватися з
аспектами особистості, які відкидаються. Серед таких вправ найбільш популярна гра «Старий, покинутий
магазин». Пацієнтові пропонують закрити очі, розслабитися, потім уявити, що пізно вночі він проходит по
маленькій вуличці повз старого, покинутого магазину. Його вікна брудні, але якщо заглянути, можна
помітити якийсь предмет. Пацієнтові пропонують ретельно його розглянути, потім відійти від покинутого
магазина і описати предмет, виявлений за вікном. Далі йому пропонується уявити себе цим предметом і,
кажучи від першої особи, описати свої відчуття, відповісти на питання, чому воно залишене в магазині, на
що схоже його існування в якості цього предмету. Ідентифікуючись з предметами, пацієнти проектують на
них певні свої особисті аспекти.
Велика увага приділяється в гештальт-терапії роботі з сновидіннями пацієнтів. Перефразовуючи
Фрейда, Перлс говорить, що «сон — це королівська дорога до інтеграції особистості» [4]. На відміну від
психоаналізу, в гештальт-терапії не інтерпретуються сни, вони використовуються для інтеграції
особистості. Автор вважав, що різні частини сну є фрагментами нашої особистості. Для того, щоб досягти
інтеграції, необхідно їх поєднати, знову визнати своїми ці спроектовані, відчужені частини нашої
особистості та визнати своїми приховані тенденції, які виявляються уві сні. За допомогою програвання
об'єктів сну, окремих його фрагментів може бути виявлений прихований вміст сновидіння через його
переживання, а не за допомогою його аналізу.
Перлс спочатку застосовував свій метод у вигляді індивідуальної психотерапії, але згодом повністю
перейшов на групову форму, вважаючи її ефективнішою і економічнішою. Групова психотерапія
проводиться як центрована на пацієнтові, група ж при цьому використовується лише інструментально. Під
час роботи одного з учасників групи, що займає «гарячий стілець» поряд із стільцем психотерапевта, інші
члени групи ідентифікуються з ним і здійснюють велику мовчазну аутотерапію, усвідомлюючи
фрагментовані частини свого Я і завершуючи незавершені ситуації.
Гештальт-терапія найбільш ефективна при лікуванні неврозів. При роботі з психотичними
пацієнтами її рекомендують проводити досить тривало і обережно.

Питання для самоконтролю

1. Принципи, що лежать в основі гештальттерапії.
2. Суть принципу “тут і зараз”.
3. Основні положення вчення Ф. Перлса.
4. Що означає поняття “Незавершена справа”?
5. “Рівні невротичності” за Ф. Перлсом.
6. Мета психотерапевтичного процесу в рамках гештальттерапії.
7. Позиція психолога в психотерапевтичному процесі в рамках гештальттерапії.
8. Позиція пацієнта в психотерапевтичному процесі в рамках гештальттерапії.
9. Суть психотехнік в гештальттерапії.

Рекомендована література.
1. Гештальтерапия: теория и практика. Пер с англ: И. Булыгина, В.Вихоровой//Эксмо-Пресс. - 2002. -
358 с.
2. Бурлачук Л.Ф., Кочарян А.С., Жидко М.Е. Психотерапия Учебник для ВУЗов // СПб. – Питер, –
2003. – 472 с.
3. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
4. Перлз Ф. Внутри и вне помойного ведра. Практикум по гештальттерапии. СПб.: изд-во Петербург -
XXI век, 1995. - 48с.
5. Польстер И., Польстер М. Интегрированная гештальттерапия: Контуры теории и практики. М.:
Независимая фирма «Класс», 1997. -272с.

10. У. Джеймс і психологія свідомості

10.1. Психологія свідомості

 Визначаючи межі психології, Джеймс стверджував, що ця наука повинна грунтовно і
документально вивчати всі можливі стани людської психіки, їх походження та зв'язок з фізичними та
фізіологічними показниками, аби приносити користь освіті, медицині, релігії та будь-якій іншій людській
діяльності, яка потребує контролю розуму. Він досліджував широкий спектр станів свідомості і при цьому
не проводив чітких меж між нормальним і аномальним в свідомості. Часто його дослідження, що
стосуються змінених та релігійних станів свідомості, гіпнозу і паранормальних станів, залишалися
незрозумілими і просто ігнорувалися. Проте в міру того як психологія стала використовувати нові методи
досліджень, ці області знов стали активно вивчатися. Стали регулярно з'являтися наукові статті, що
стосуються досліджень свідомості. Професійні асоціації, такі, як Biofeedback Research Society (Суспільство
досліджень зворотнього біологічного зв'язку) і Association of Transpersonal Psychology (Асоціація
трансперсональної психології), видають свої журнали і підтримують нові напрями досліджень.
Проте зростаючий інтерес до проблем свідомості, що проходить через безліч дисциплін, поки не
приніс значних плодів і багато запитань все ще залишаються без відповіді. На думку нобелівського
лауреата Роджера Сперрі, це відбувається частково тому, що у міру того, як міняється науковий світогляд,
змінюється і погляд на загадку свідомості (1995).
Для розвитку теорії особистості виявилися вельми корисні досягнення в деяких областях науки.
Дослідницькі знахідки, пов'язані з психоделітиками, зворотнім біологічним зв'язком, медитацією та
гіпнозом, багато в чому змінили сам підхід до питань свідомості та природи реальності. Нові методи, нові
інструменти, а також готовність досліджувати суб'єктивні феномени, що відродилася, забезпечують
наукове обгрунтування філософським роздумам Джеймса.
У нас все ще немає відповіді на питання, що таке свідомість, — можливо, на даному етапі це взагалі
недосяжно, — але ми все більше дізнаємося про вміст свідомості і про форми, які вона приймає. Орнштейн
(1972), як багато інших дослідників всіх часів, вважає, що не можна зрозуміти, що таке свідомість,
використовуючи виключно об'єктивний підхід. Він пише, що на це питання не можна дати просту, як
визначення в підручнику, відповідь; відповіді повинні приходити до кожного дослідника як результат його
експериментів.
Змінені стани свідомості можна отримати через гіпноз, медитацію, психоделітики, глибоку
молитву, а також сенсорну депривацію, гострий психоз. Безсоння або пости можуть сприяти появі таких
станів. Епілептики або люди, що страждають мігренню, часто переживають змінені стани свідомості,
знаходячись в аурі, що передує нападу. Зміна свідомості може статися і в результаті якоїсь гіпнотичної
монотонності, електронна стимуляція мозку, дія на мозок за допомогою управління альфа- або бета-
ритмами мозку, прояв ясновидіння або телепатії, тренування релаксації, ізольоване існування (як,
наприклад, де-небудь в Антарктиді), а також світлостимуляція (миготливе на певних швидкостях світло)
можуть сприяти гострим змінам свідомості. В теперішній час увага дослідників перемкнулася з проблеми
індукції тих чи інших станів свідомості на краще розуміння того, чому можна навчитися завдяки
експериментам.

10.2. Дослідження психоделітиків

Як фахівець, що отримав медичну освіту, Джеймс виявляв величезну цікавість до дії рослинних
лікарських препаратів на свідомість. Існують записи його досліджень різних змінюючих стан свідомості
хімічних препаратів, що проводилися ним у 12- річному віці. Пізніше, будучи вже лікарем, він, як і багато
інших медиків, пробував хлороформ, закись азоту (звеселяючий газ), гідрат хлору в числі інших хімічних
речовин.
Сьогодні нам відомо, що більшість цивілізацій та первісних суспільств використовували трави,
рослини і різне насіння для приготування зілля, що змінює склад хімічних компонентів тіла, силу емоцій,
рівні свідомості. Як вже наголошувалося, сам Джеймс проводив на собі експерименти, жував бутони
пейоту, отримані ним від відомого нейролога, якому американський уряд доручив досліджувати
властивості кактусів, зібраних в районах мешкання індійців на південному заході США. Часто відвідував
корінних жителів берегів Амазонки, будучи у складі Бразильської експедиції Аггасизу в 1865 році, від них
перейняв звичку розкурювати ці рослини, тобто він знаходився під великим враженням від цих дослідів та
відзначав: «Для мене, як і для всіх відомих мені людей, головним в подібних експериментах є настання
просвітленності свідомості. Істина лежить глибше за очевидність сліпучих видінь і незвичайних відчуттів.
Мозку раптово і з такою ясністю відкриваються суть явищ і всі логічні зв'язки буття, що нормальна
свідомість не дає цьому аналогій...» (James, 1969, р. 359-360).
Виявляється, деякі межі, що зберігаються між нами та зовнішнім світом, непринципові та змінні.
Швидше за все, наше звичайне сприйняття частково є продуктом свідомості, в якій ми повсякденно
перебуваємо. Ми бачимо світ багатоколірним, але фарби, які ми бачимо є всього лише невеликою частиною
існуючого спектру. Відкриття, що людина може втратити те, що ми називаємо «особистою» ідентичністю,
але при цьому не відчувати втрату ідентичності (це допоки важко пояснити), приводить нас до Джеймса,
який вважав наше «я» - не стабільною, фіксованою структурою, а полем, що постійно змінюється та
коливається.
Свідомість, час і простір не існують незалежно — вони взаємодіють. Сучасні фізики в спробах
пояснити відому (видиму) частину Всесвіту перекликаються з древніми містиками. З різних повідомлень,
що стосуються експериментів з психоделітиками, видно, що природу та походження свідомості містики і
фізики кінця XX століття описують реалістичніше і переконливіше, чим сучасна психологія.
Дослідження різних станів свідомості показують, що будь-яка теорія особистості, що не бере до
уваги змінених станів свідомості, не повністю відображає людський досвід. Свідомість можна краще всього
описати як певний спектр, в якому наша нормальна свідомість є лише маленьким сегментом. Ця нормальна
— незмінена свідомість виявляється всього лише приватним випадком зі своїми правилами та
обмеженнями. Хоча дане положення є засадничим для всіх східних філософій, в більшості різновидів
західної філософії ця ідея порівняно нерозвинена.

10.3. Аналіз містичної свідомості

Найбільш важливим вкладом Джеймса в психологію духовності був його аналіз містичної
свідомості в книзі «Різноманіття релігійного досвіду» [ 3;4]. У цій роботі Джеймс захищає три важливі
положення:
1. Він стверджує, що релігія знаходиться всередині особистості. Під цим він має на увазі, що
джерело релігії, в першу чергу, знаходиться в особистих переживаннях. Тому Джеймс концентрує увагу на
живих людських документах: особистих відвертостях людей про їх релігійні пробудження.
2. Джеймс вважає, що дослідження несвідомого є шляхом до трансформуючих переживань. Під цим
він має на увазі, що будь-який метод, за допомогою якого людина стикається зі своїми внутрішніми
переживаннями, є лише першим кроком самодослідження і що за межами повсякденної реальності
відкривається величезний діапазон станів свідомості.
3. Джеймс робить висновки, що істина містичних переживань або дослідів може бути виміряна
лише тим результатом, наскільки вони здатні підвищити моральну та естетичну якість повсякденного
життя і поліпшити взаємодію між людьми. «Через їх плоди ви впізнаєте їх». Це вираження Ісуса стало
джеймсівською мірою для перевірки будь-яких релігійних вірувань. У цій дискусії Джеймс підкреслює
етичну якість містичних станів. Містична свідомість невиразима, говорить Джеймс, незалежно від того, як
ми намагаємося описати такі переживання, ми завжди терпимо невдачу. Також містичні епізоди, що
тривають навіть короткий час, роблять глибокий вплив на людину [3;4]. В зв'язку з цим Джеймс став
першим використовувати термін «трансперсональне».

10.4. Біологічний зворотній зв'язок

Теорія Джеймса про залежність емоцій від зворотнього зв'язку з тілом отримала розвиток завдяки
дослідженням біологічного зворотнього зв'язку. Біологічний зворотній зв'язок — один з прикладів
використання технічної концепції зворотнього зв'язку — механістичного принципу, що дозволяє
регулювати велику частину автоматично діючого устаткування. Наприклад, пічка та її термостат
утворюють саморегулюючу систему. Біологічний зворотний зв'язок є засобом перевірки (моніторингу)
біологічного процесу. Наприклад, вивчаючи пульс, ви отримуєте зворотній зв'язок через відчуття
швидкості серцевого ритму.
Дослідники виявили, що, отримуючи негайний зворотній зв'язок, суб'єкти можуть контролювати
широкий спектр фізичних параметрів, включаючи серцевий ритм, кров'яний тиск, температуру тіла і
частоту ритмів мозку (Barber, Dicara, Kaniya, Shapiro & Stoyva, 1971—1978). Можна з впевненістю
стверджувати, що майже всі тілесні процеси, у відношенні до яких можливий моніторинг, можна
контролювати і змінювати за допомогою свідомості. Той факт, що люди не розуміють, яким чином вони
контролюють той або інший тілесний процес, не зменшує їх здатності це робити.
Люди і тварини насправді можуть силою думки підвищувати та знижувати температуру свого тіла,
уповільнювати або прискорювати серцеві ритми, змінювати мозкові ритми з однієї частоти на іншу.
 Досліження показали, що біологічний зворотній зв'язок може бути корисний у багатьох випадках.
Серед захворювань та різних недуг, що піддаються терапії, заснованій на біологічному зворотньому зв'язку,
можна назвати напружений стан, мігрень, хворобу Raynaud (холодні руки і ноги), астму, епілепсію, хворобу
Паркінсона, виразки, енурез, гіпертонію і серцеві аномалії, в тому числі фібриляцію. Додаткові
експерименти, часто у поєднанні з іншими методами релаксації, продемонстрували поліпшення психічного
стану у випадках екзаменаційного занепокоєння, посттравматичного стресового розладу , а також при
різних фобіях, істерії і проблемах, пов'язаних з імпотенцією (Clonini & Mattei, 1985). Виявляється, що будь-
який фізичний процес, який можна свідомо простежити, піддається ефективному лікуванню шляхом
тренування біологічного зворотнього зв'язку.
Таким чином, контроль фізичного стану тісно пов'язаний з контролем емоцій або залежить від
нього. Це означає, що з'являються нові можливості навчати дітей і дорослих, що страждають нервово-
психічними розладами, техніці зворотнього біологічного зв'язку, що допоможе розширити їх свідомість і
збільшить їх здатність контролювати свої реакції. Про це свідчать позитивні і тривалі результати такого
тренування.
Джеймс визначав пасивне і активне воління та розглядав волю як поєднання уваги і воління
(хотіння, бажання). Він вважав, що прояв волі необхідний для того, щоб тренування зворотньго
біологічного зв'язку було успішним, при цьому важливу роль відіграє увага в процесі воління.
Пасивне воління (passive volition) визначається як бажання дозволити всьому йти так, як воно йде.
Це відноситься до певного стану свідомості, яку люди вчаться використовувати для успішного тренування
зворотнього біологічного зв'язку. Це увага без зусиль.
Пасивне воління, як правило, не входить в основи західної культури, де людям вселяють, що
потрібно бути напористими, прагнути успіху і боротися з перешкодами. Ті відмінності, які Джеймс робив
між пасивним і активним волінням, виявляються дуже важливими.
Багато психотерапевтичних шкіл, які шукають шляхи лікування психічних захворювань, перш за
все виявляють походження і чинники, супутні ментальним порушенням. Дослідження зворотнього
біологічного зв'язку показало можливості альтернативного лікування, що фокусує увагу на
«психологічних» симптомах та ігнорує психологічні витоки симптомів. При цьому передбачають, що коли
ми можемо фізично захворіти в результаті якогось психологічного стресу, ймовірно, ми можемо полегшити
захворювання, навчившись контролювати свої фізичні реакції.
Не виключено, що деякі особливості особистості можна змінити за допомогою зворотнього
біологічного зв'язку. До таких розладів, при яких доцільно використовувати дію зворотього біологічного
зв'язку, відносяться алкоголізм, хронічна тривожність, зловживання ліками (наркотиками), труднощі з
навчанням, безсоння, нав'язливий фобо-депресивний синдром і писальний спазм.
Джеймс почав вивчати проблеми «лікування розуму» (mind cure) — як це тоді називалося — майже
століття тому. Сьогодні можна зробити висновок, що до цих пір тренування зворотнього біологічного
зв'язку є одиним з прикладів використання першопрохідних досліджень Джеймса.

Питання для самоконтролю.

1.
Рекомендована література.
1. Введение в психотерапию / Под ред. С. Блоха. — Амстердам–Киев: Ассоциация психиатров
Украины. — Сфера, 1997. - 280 с.
2. Бурлачук Л.Ф., Кочарян А.С., Жидко М.Е. Психотерапия Учебник для ВУЗов // СПб. – Питер, –
2003. – 472 с.
3. Джеймс У. Воля к вере. М.: Республика, 1997.- 431 с.
4. Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. СПб.: Андреев и сыновья, 1993. - 418 с.
5. Карвасарский Б.Д. Психотерапия. - М.: Медицина, 1985. - 303с.
6. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.

11. РАЦІОНАЛЬНА ПСИХОТЕРАПІЯ

11.1 Обгрунтування засад раціональної терапії

Раціональна психотерапія була розроблена на початку XX століття Р. Дюбуа (1912). Приблизно в

цей же час В.М. Бехтеревим була описана роз'яснювальна, або розсудлива психотерапія. Ці два методи
створювалися незалежно один від одного, але вони мають між собою багато загального. Обоє цих методів
мають на увазі вплив терапевта на пацієнта [4].
Багато хто вважає, що якщо лікар розмовляє з пацієнтом, то це і є раціональна психотерапія.
Безперечно, кожна бесіда лікаря з пацієнтом несе в собі елементи раціональної або роз'яснювальної
психотерапії. Спеціальним методом психотерапевтичного лікування раціональна або роз'яснювальна
психотерапія стає лише тоді, коли терапевт проводить для пацієнта глибоке і всестороннє роз'яснення
особливостей його захворювання, патофізіологічних механізмів хвороби, можливих щляхів подолання
пацієнтом нерозуміння суті хвороби. Від терапевта в цьому випадку потрібні глибокий професіоналізм,
висока компетентність і ерудиція.
В.М. Бехтерев, характеризуючи запропонований ним метод роз'яснювальної або розсудливої
психотерапії, писав: «Роз'яснювальна або розсудлива психотерапія несе в собі: елементи санітарної освіти;
роз'яснення правильної внутрішньої картини хвороби; роз'яснення хворому причини його захворювання
[3].
За В.М. Бехтереву, роз'яснювальна психотерапія ділиться на два етапи: I етап — діагностичний; II
етап — терапевтичний.
Раціональна психотерапія - метод, в якому використовується логічна здатність пацієнта проводити
зіставлення, робити висновки, доводити їх обгрунтованість. У цьому сенсі раціональна психотерапія
протилежна до сугестії, яка впроваджує інформацію, нові установки розпорядження, поза критичність
людини “Раціональною психотерапією я називаю ту, яка має своєю метою впливати на світ уявлень
пацієнта безпосередньо і саме шляхом переконливої діалектики”, - так визначає раціональну психотерапію
її основоположник Дюбуа. Основна ідея методу отримала віддзеркалення у визначенні неврозу як «логічної
помилки хворого» [4].
Основна мішень дії раціональної психотерапія - спотворена “внутрішня картина хвороби”, що
створює додаткове джерело емоційних переживань для хворого. Зняття невизначеності, корекція
суперечності, непослідовність в уявленнях пацієнта, що перш за все стосуються його хвороби, — такі
основні ланки дії раціональна психотерапії.
Зміна неправильних уявлень хворого досягається певними методичними прийомами, проте істотна
ознака раціональної психотерапії — побудова їх на основі логічної аргументації — прослідковується у всіх
її модифікаціях і відрізняє її від інших методів психотерапії.

11.2. Внутрішня (суб’єктивна) картина хвороби

У сучасній медицині хвороба традиційно тлумачиться як еволюційно сформований спосіб

пристосування організму до змінених умов життєдіяльності, причому цей важкий та суперечливий процес
обумовлюється не тільки зовнішніми, але й внутрішніми, суб’єктивними чинниками.
Кожна хвороба є порушенням життєдіяльності організму в цілому, хоча при багатьох захворюваннях
має місце певна локалізація хворобливого процесу. Хвороба – це інтегративне поняття, що містить у собі не
тільки безпосередній патологічний процес, але і діяльність системи пристосувальних механізмів на біо- та
психосоціальних рівнях.
Незважаючи на те, що першим, початковим етапом розвитку хвороби є ушкодження окремої клітини,
групи клітин, тканини, що призводить, у найпростішому вигляді, до порушення структури клітини,
кінцевим етапом є порушення психосоціальної рівноваги особистості у навколишньому середовищі,
оскільки хвороба, у значній мірі, впливає на цю особистість. Саме тому доцільно використовувати цілісний
підхід до розуміння хвороби як внутрішньої динамічної системи, функціонування якої визначається
широким діапазоном факторів – від генетичних до соціальних, які мають певний психотравмувальний
вплив на особистість хворого.
Для будь-якого хворого дуже важливою є суб’єктивна сторона розуміння хвороби та ставлення до неї.
Хвороба має кілька значень для хворого:
- загроза та небезпека;
- переривання відношень з іншими людьми;
- чинник порушення психічної рівноваги хворого;
- переживання певної втрати (Харді Г., 1994).
В умовах хвороби людина формує своє особисте ставлення до нових умов життя та до себе в цих
обставинах, що називається внутрішньою картиною хвороби (ВКХ).
Хвороба, як патологічний процес у організмі, бере участь у побудові внутрішньої картини хвороби
подвійним чином. По-перше, тілесні відчуття місцевого та загального характеру призводить до появи
сенсорного рівня відображення картини захворювання.
 По-друге, хвороба створює особливо важку життєву ситуацію, в яку потрапляє хворий. Об’єктивна
ситуація, яка складається у житті хворого через хворобу, включає безліч різнорідних моментів: це й
процедури обстеження, і спілкування з лікарями, і нові відносини, що виникають у родині та роботі,
нарешті, це ситуація лікування. Ці та інші моменти накладають відбиток на власну оцінку хвороби та
формують відношення до недуги. Саме перепрацювання інформації, що йде від ситуації, надає внутрішній
картині хвороби цілісний, структурований характер.
Внутрішня картина хвороби – це цілісний образ захворювання, що виникає у людини. Поняття
внутрішньої картини хвороби введено О.Р. Лурія, що продовжував розвиток ідей А. Гольдшейдера про
„аутопластичну картину захворювання”. Поняття внутрішньої картини хвороби є найбільш загальним та
інтегративним. Первісні уявлення про структуру ВКХ буи таким, що включає два рівня (сенситивний та
інтелектуальний), надалі це уявлення було диференційовано і стало вважатися складним багаторівневим
утворенням, що включає якнайменше 4 рівні відображення хвороби у психіці хворого:
- сенситивний - рівень відчутів;
- емоційний рівень - пов’язаний з різними видами реакцій на симптоми, хворобу в цілому та її
наслідки;
- інтелектуальний (раціональний) рівень - пов’язаний з уявленнями хворого про свій стан;
- мотиваційний рівень - пов’язаний з певним ставленням хворого до хвороби, до змін поведінки та
способу життя, актуалізації діяльності, яка спрямована на видужання.
Разом з загальними закономірностями суб’єктивного відображення хвороби, потрібно врахувати
механізми індивідуального сприйняття хвороби. Хворий оцінює своє захворювання не тільки в цілому, але
й аналізує окремі його симптоми. Він має власний „діагноз” хвороби, свої судження про причини
виникнення, перебіг та лікування захворювання. Психологічна картина соматичного страждання, таким
чином відбивається у кожному конкретному випадку по-своєму, набуваючи відповідного індивідуального
забарвлення.
Узагальнюючи, можна сказати, що „хворий” – це людина, яка страждає і має порушення фізичного,
душевного та соціального благополуччя, а також розлад біосоціальної адаптації, відчуття залежності від
хвороби, переживання обмеженої волі. Таке визначення хворого, на наш погляд, дозволяє правильно
зрозуміти його ставлення до хвороби і до себе, тобто його внутрішню картину хвороби.
Серед факторів, що визначають індивідуальні розходження внутрішньої картини хвороби, можна
виділити наступні:
1. Індивідуальні та типологічні характеристики преморбідної особистості;
2. Вплив хвороби на особистість;
3. Ситуація, в якій опинився хворий.
Часто причина хвороби і різних непорозумінь криються в самій людині й ставленні до світу, до
життя, до людей і самої себе – це положення є ключовим при роботі з пацієнтом в рамках раціональної
психотерапії.

11.3. Основні форми та етапи раціональної психотерапії

Як відмічалось, сновною метою даного виду терапії є формування нових переконань, демонстрація
логічних помилок, відмова від вимог і жорских ірраціональних установок.
В рамках раціональної терапії перед пацієнтом ставиться мета- зрозуміти, що саме використовувані
ним зазвичай судження ("автоматичні думки") визначають його стан, і навчитися правильним способам
пізнання, на основі практики.
Залежно від міри директивності психотерапевта виділяються різні варіанти раціональної
психотерапії [5]. Пряма раціональна психотерапія, на основі вчення Дюбуа. Така модель постулює
патерналістський-авторитарний характер взаємин «терапевт — пацієнт».
«М'якшу» модель раціональної психотерапії розробили J. Dejeirine, E. Hokler (1912), що
акцентували увагу на емоційному компоненті, необхідності вироблення особистої довіри і емпатичного
контакту терапевта і пацієнта.
Непряма раціональна психотерапія: арттерапія, бібліотерапія. Терапевт при цьому апелює до героїв
і ситуацій творів мистецтва, застосовних для трактування психогенних чинників у пацієнта і виробленню
відповідної терапевтичної тактики (І. З. Вельвовський, 1966).
При одних формах раціональної психотерапії пацієнта підводять до певного запрограмованого
результату, при цьому психотерапевт проявляє високу активність в аргументації, спростовуючи
неправильні аргументи хворого, спонукаючи його формулювати потрібні висновки. Значну роль в такій
ситуації може зіграти методика сократовского діалогу, при якій питання задаються таким чином, що
передбачають лише позитивні відповіді, на основі яких хворий вже сам робить висновки. Яскравим
представником директивної раціональної психотерапії був сам Дюбуа. Інші представники раціональної
психотерапії, звертаючись до логічного мислення пацієнта, значну роль відводять також відреагуванню,
поведінковому навчанню. В цьому випадку раціональна психотерапія може наближатися до дидактики, що
знайшло віддзеркалення в терміні психагогіка, запропонованому Кронфельдом (Kronfeld А., 1927) для
свого варіанту раціональної психотерапії
Процедура данного методу включає наступні етапи.
1) пояснення і роз'яснення, що включають тлумачення суті захворювання, причин його виникнення з
врахуванням можливих психосоматичних зв'язків, до цього, як правило, ігнорованих пацієнтом і не
включених у “внутрішню картину хвороби”. В результаті реалізації цього етапу досягається чіткша,
визначеніша картина хвороби, знімаються додаткові джерела тривоги, що відкриває пацієнтові можливість
активніше самому контролювати хворобу;
2) переконання — корекція не лише когнітивного, але й емоційного компоненту ставлення до
хвороби, що сприяє переходу до модифікації особистих установок пацієнта;
3) переорієнтація — досягнення стабільніших змін в установках пацієнта, перш за все у його
ставленні до хвороби, пов'язане із змінами в системі його цінностей, що виводить його за межі хвороби;
4) психагогіка — переорієнтація ширшого плану, що створює позитивні перспективи для пацієнта
поза хворобою [4].
Раціональна психотерапія може проводитися у формі як індивідуальної, так і групової психотерапії.
В останньому випадку можуть бути використані особливі прийоми, що підвищують активність хворих і їх
мотивацію до лікування.
Раціональна психотерапія не втратила свого значення і в даний час. Як один з елементів вона
входить практично у всі види психотерапії, без неї скрутно розпочинати будь-який її вид. Успіх залежить
від врахування індивідуальних установок пацієнта і його можливостей, від послідовної, систематичної
роботи з ним.

Питання для самоконтролю

1. Основна мета раціональної терапії.
2. Які етапи включає роцедура данного методу?
3. У яких формах може проводитись раціональна психотерапія?
4. Як називається вид психотерапії, що має багато спільного з раціональної психотерапією? Хто
автор?
5. Від яких факторів залежить успіх раціональної психотерапії.
6. Назвіть рівні відображення ВКХ у психіці хворого.
7. Охарактеризуйте фактори, що визначають індивідуальні розходження внутрішньої картини
хвороби.
8. Розкрийте суть поняття ) психагогіка.

Рекомендована література.
1. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь: теория и практика / изд. 4-е, испр. и доп.. – К.: Освіта
України, 2007. – 332 с.
2. .Минутко В.Л. Справочник психотерапевта. – 2-е изд., перераб. и доп. – СПб: Питер, 2002. – 448 с.
3. Минутко В.Л. Рациональная психотерапия. - СПб.; Иваново, 2000.
4 Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
5. Панков Д. В. Рациональная и разъяснительная психотерапия — В кн.: Руководство по психотерапии.
— Ташкент, 1985, С. 188-212.

12. КОГНІТИВНА ПСИХОТЕРАПІЯ

12.1. Основні поняття та суть когнітивної психотерапії

Основні положення когнітивної психотерапії були сформульовані Аароном Беком (Beck А. Т.)
незалежно від Елліса (Ellis А.), що в 1950 роках. розробив метод раціонально-емотивної психотерапії. Як
самостійний напрямок когнітивна психотерапія сформувалася вже пізніше – в 1960-і роки.
Когнітивна психотерапія є розвитком поведінкової психотерапії, у якій емоційні реакції й психічні
розлади розглядаються як опосередковані когнітивними структурами й актуальними когнітивними
процесами, надбаними в минулому, іншими словами, у ній, в якості проміжних змінних виступає думка
(когніція) [6].
Подібно до раціонально-емотивної психотерапії, когнітивна психотерапія виходить з того, що
сприйняття об’єкта або події опосередковуєтсья мисленням й, тільки усвідомивши цю опосередковану
ланку, можна зрозуміти реакцію особистості, насамперед її емоційні й поведінкові аспекти. Схема взаємодії
оточення й індивіда подається у вигляді S->O->R (стимул- проміжна змінна, що включає насамперед
когнітивну переробку сприйнятого – реакція).
В даний час когнітивна психотерапія — найбільш поширений напрям на Заході. Створені
багаточисельні дослідницькі центри, що орієнтуються на когнітивну модель людини, а також центри з
підготовці психотерапевтів. Когнітивна психотерапія виходить із положення, що психологічні порушення,
передують етапу нейрофізіологічних розладів та пов’язані з аберацією мислення. Під аберацією мислення
Бек розумів порушення на когнітивній стадії переробки інформації, які спотворюють бачення об’єкта або
ситуації. Перекручені когніції є причиною неправильних уявлень і самосигналів й, отже, неадекватних
емоційних реакцій. Тому метою когнітивної психотерапії є виправлення неадекватних когніцій [2].
Розглянемо найбільш важливі з них.
Неадаптивні думки — це думки, що заважають впоратися з життєвими ситуаціями та викликають
внутрішню дисгармонію та хворобливі емоційні реакції. Неадаптивні думки характеризуються
автоматичністю, слабкою усвідомленістю, важкою доступністю і нестійкістю. Наприклад, людину може
переслідувати думка, що вона виглядає смішно в будь-якій ситуації і що оточуюючі сміються над нею.
Автоматичні думки — це неадаптивні думки, що виникають мимоволі, спотворюють реальність та
перешкоджають успішній адаптації до неї.
А. Бек розрізняє наступні види спотворення [3]:
Довільні висновки. Людина робить певні висновки без опори на факти або навіть всупереч їм.
Наприклад, студент, який цілий семестр сумлінно займався, перед іспитами заявляє, що абсолютно нічого
не знає.
Вибіркове абстрагування. На основі деталі, вихопленої з контексту, робиться висновок, який не
узгоджується зі всією іншою інформацією. Так, на одній з вечірок дружина помітила, що чоловік довго
розмовляв з іншою жінкою. Це викликало її ревнощі, засновані на переконанні: “Мій чоловік мене не
любить”.
Надгенералізація. Виводиться загальне правило з одного або декількох ізольованих епізодів і
поширюється на широке коло ситуацій. Наприклад, після невдало виконаної контрольної роботи школяр
заявляє: “У мене ніколи нічого не вийде”.
Перебільшення і мінімізація. Приклад перебільшення: “Якщо я не виграю змагання — це буде
катастрофою”. Приклад мінімізації (думки матері, у якої син почав вживати наркотики): “Нічого страшного
з моїм сином не відбувається, багато підлітків вживають героїн”.
Персоналізація. Приписування собі відповідальності за поведінку інших людей. Наприклад: “Я
чимось образив його”, “Через мене вона тепер не хоче сюди приходити” і т. п.
Дихотомічне мислення. Мислення в так званих чорно-білих категоріях: інші люди сприймаються
або лише як абсолютно хороші, або, як абсолютно погані; ситуація оцінюється або як повний успіх, або, як
абсолютна поразка.
Клієнт і психотерапевт повинні на самому початку дійти згоди відносно мети психотерапії
(центральної проблеми, що підлягає корекції), засобів її досягнення, можливої тривалості лікування. Щоб
психотерапія була успішною, клієнт повинен у загальному прийняти базисне положення когнітивної
психотерапії про залежності емоцій від мислення: «Якщо ми хочемо змінювати почуття, треба змінювати
думки, що викликали їх» [3].

12.2. Основні етапи когнітивної психотерапії

Важливе завдання початкового етапу — знання проблеми (ідентифікація проблеми). Це завдання

ставиться як до симптомів (соматичних, психопатологічних), так і до емоційних проблем. При цьому
досягається визначення мішеней психотерапевтичного впливу.
Наступний етап — усвідомлення, вербалізація неадаптивних когніцій, які спотворюють
сприйняття реальності. Для цього може бути використано кілька прийомів, наприклад експериментальний
метод. У цьому випадку клієнт одержує докладні роз’яснення деяких положення когнітивної психотерапії,
прицьому особлива увага звертається на необхідність проведення розмежувань між об’єктивною
реальністю (сенсорний рівень обробки інформації) і сприйнятою реальністю. Рівень суб’єктивного
сприйняття залежить від когнітивних процесів і пов’язаний з інтерпретацією – обробкою сигналів першого
рівня. На цьому рівні можуть бути значні перекручування через збої, помилки і протікання когнітивних
процесів, через автоматичне включення оцінних когніцій.
Експериментальний метод припускає занурення клієнта в значимі ситуації, у тому числі за
принципом «тут і тепер», у присутності психотерапевта. Звернення уваги клієнта на паралельний потік
думок у такій ситуації, вербалізація цих думок навчають людину методиці послідовного аналізу свого
сприйняття об’єкта або події.
Розпізнавання неадаптивної когніції може бути полегшене за допомогою прийому колекціонування
автоматичних думок. Термін «неадаптивна когніція», як вже зазначалось, застосовується до будь-якої
думки, що викликає неадекватні або хворобливі емоції чи яку-небудь проблему, що затруднює вирішення.
Клієнтові пропонується зосереджувати на думках або образах, що викликають дискомфорт у проблемній
ситуації або подібних з нею. Неадаптивні когніції, як правило, носять характер «автоматичних думок».
Вони виникають без попереднього міркування, рефлекторно й для клієнта завжди мають характер
правдоподібних, цілком обґрунтованих та не піддаюься сумніву. Вони мимовільні, не залучають уваги,
хоча й направляють вчинки людини. Сфокусувавшись на них, клієнт може розпізнати їх і зафіксувати.
Звичайно поза значимою, проблемною ситуацією ці думки усвідомлюються важко, наприклад в осіб, що
страждають фобіями. Впізнання їх полегшується при реальному наближенні до такої ситуації. Кількаразове
наближення або занурення в ситуацію дозволяє спочатку усвідомити, здійснити «колекціонування» їх, а
згодом замість скороченого, як у телеграмі, варіанта, представити їх в більше розгорнутому вигляді.
Метод «заповнення порожнеч» використається, коли рівень емоцій або симптомів носить помірний
характер і когніції, що супроводжують їх, недостатньо оформлені, нечіткі. У цьому випадку використається
схема аналізу, запропонована Еллісом і названа їм схемою А, В, С. Клієнт навчається спостерігати за
послідовністю зовнішніх подій (А) і реакцією на них (С). Послідовність стає зрозумілою, якщо людина
заповнює порожнечу у своїй свідомості – визначить В - сполучною ланкою між А і С. Це думки або образи,
що виникали в цей проміжок і роблять зрозумілим зв’язок між А і С. Варто знову підкреслити, що
когнітивна психологія визнає існування неадаптивних когницій як в образній, так й у вербальній формі.
Після етапу навчання клієнта вмінню ідентифікувати свої неадаптивні когніції потрібно навчити
його розглядати їх об’єктивно. Процес об’єктивного розгляду думок називається віддаленням; клієнт
розглядає свої неадаптивні когніції, автоматичні думки як відособлені від реальності психологічні явища.
Віддалення підвищує здатність клієнта проводити розмежування між думкою, яку треба обґрунтувати («я
вважаю»), і неспростовним фактом («я знаю»), розвиває вміння здійснювати диференціацію між зовнішнім
світом і своїм ставленням до нього. У процесі віддалення клієнтові стає більш зрозумілим шлях
перекручування сприйняття події.
Наступний етап умовно одержав назву етапу зміни правил регуляції поведінки. Згідно положень
когнітивної психотерапії, люди для регуляції свого життя й поведінки інших використовують правила
(приписання, формули). Ця система правил значною мірою визначає тлумачення й оцінку подій. Правила
регуляції поведінки, які носять абсолютний характер, спричиняють регуляцію поведінки, не враховуючої
реальної ситуації й тому створюють проблеми для індивіда. Для того щоб у клієнта не було таких проблем,
йому необхідно модифікувати їх, зробити їх менш генералізованими, менш персоніфікованими, більш
гнучкими та враховуючими реальність. Зміст правил регуляції поведінки центрується навколо двох
основних параметрів: безпека-небезпека та біль-задоволення. Вісь небезпеки-безпеки включає події,
пов’язані з фізичним, психологічним або психосоціальним ризиком. Добре адаптована людина має досить
гнучкий набір точних правил, що дозволяють співвідносити їх із ситуацією, інтерпретувати й оцінювати
наявний ступінь ризику. У ситуаціях фізичного ризику показники останнього можуть бути досить
верифікованими з однієї або декількох характеристик. У ситуаціях психологічної або психосоціальної
загрози верифікація таких показників затруднена. Наприклад, людина, що керується правилом «Буде
жахливо, якщо я виявлюся не на висоті», зазнає труднощів у спілкуванні через нечітке визначення поняття
«бути на висоті», і з цією ж невизначеністю пов’язана його оцінка ефективності своїх взаємодій з
партнером. Свої припущення про невдачу клієнт проектує на сприйняття його іншими. Всі прийоми зміни
правил, що мають відношення до осі небезпеки-безпеки, зводяться до відновлення в клієнта контакту з
ситуацією уникнення.
Правила, центровані навколо осі болю-задоволення, приводять до гіпертрофованого переслідування
певних цілей на шкоду іншим. Наприклад, людина, що слідує правилу «Я ніколи не стану щасливим, якщо
не буду знаменитим», прирікає себе на ігнорування інших сфер своїх відносин. Після виявлення таких
позицій терапевт допомагає клієнтові усвідомити збитковість подібних правил, їх саморуйнівний характер,
пояснює, що людина може бути щасливою та менше страждати, якщо керуватиметься більш реалістичними
правилами. Завдання психотерапевта – допомогти клієнтові самому їх знайти.
 Етап самоспостереження хворого повинен носити достатній, але не надлишковий характер і ставити
за мету виявлення перекручувань, самозаборон, самоосуджень, встановлення всього діапазону правил, що
пояснюють появу відповідної симптоматики, що викликала звернення клієнта.
Зміна відношення до правил саморегуляції, навчання бачити в думках гіпотези, а не факти,
перевірка їх істинності, заміна їх новими, більш гнучкими правилами — наступні етапи когнітивної
психотерапії. Спочатку бажано використати навички продуктивного вирішення проблем клієнтом в інших
сферах, а потім вже генералізувати ці навички в проблемну сферу.
Когнітивна психотерапія при роботі з клієнтом допускає застосування прийомів з інших систем
психотерапії, якщо вони спрямовані на досягнення тієї ж мети. Вона віноситься до інсайт-орієнтованих
видів психотерапії (так само як і раціонально-емотивна психотерапія). У рамках когнітивної психотерапії
інсайт розглядається як процес встановлення зв’язку між життєвими подіями й психологічними реакціями.
Він спрямований на розкриття значення, яке індивід надає зовнішньому оточенню й внутрішнім відчуттям.
Когнітивна психотерапія, як й інші види реконструктивної психотерапії, прагне досягти
структурних змін особистості, її регулятивної системи, щоб людина відповідала вимогам оточення й
перебувала у більшій гармонії із власними потребами. Основне переструктурування здійснюється за
рахунок заміни неадаптивних когніцій. Когнітивна психотерапія використовує те, що виводиться зі
свідомого життєвого досвіду, і не відшуковує прихованого символічного значення у висловленнях клієнта.
Вона найбільш показана людям зі здатністю до самоспостереження й аналізу своїх думок [6].

12.3. Раціонально-емотивна терапія Елліса

Один з двох основних напрямів когнітивній психотерапії, розроблений Еллісом (Ellis A.) в 50-і
роки. В раціонально-емотивній терапії виділяються 3 ведучі психологічні аспекти функціонування людини:
думки (когніції), почуття і поведінка [7].
Елліс підкреслює необхідність диференціювати 2 типи когніцій. Дескриптивні когніції містять
інформацію про реальність, про те, що людина сприйняла в світі; їх можна назвати чистою інформацією
про реальність. Оцінні когніції відображають ставлення до цієї реальності; для їх визначення Елліс
використовував термін belief — переконання, віра (В). У раціонально-емотивній терапії передбачається, що
дескриптивні когніції обов'язково сполучені з оцінними когніціями зв'язками різної міри жорсткості.
Власне, не об'єктивні події самі по собі викликають у нас позитивні чи негативні емоції, а наше внутрішнє
сприйняття та оцінка їх. Ми відчуваємо те, що думаємо про сприйняте.
Розлади в емоційній сфері, ряд психопатологічних симптомів є результатом порушень в когнітивній
сфері (таких як надгенералізація, помилкові висновки і жорсткі установки). Ці порушення в когнітивній
сфері Елліс назвав ірраціональними установками (IB). На думку Елліса, це жорсткі зв'язки між
дескриптивними і оцінними когніціями, які не передбачають виключень,наприклад, розпорядження,
вимога, обов'язковий наказ. Тому зазвичай ірраціональні установки не відповідають реальності як за силою,
так і за якістю цього розпорядження. Якщо ірраціональні установки не реалізуються, вони приводять до
тривалих, неадекватних ситуації емоцій, затрудняють діяльність індивіда, заважають досягненню цілей [1].
У нормально функціонуючої людини є раціональна система оцінних когніцій (RB), яку можна
визначити як систему гнучких зв'язків між дескриптивними і оцінними когніціями. Ця система носить
імовірнісний характер, виражає швидше побажання, перевагу певного розвитку подій, тому приводить до
помірних емоцій. Хоча інколи вони і можуть носити інтенсивний характер, проте не захоплюють індивіда
надовго і тому не блокують його діяльність, не перешкоджають досягненню цілей.
Виникнення психологічних проблем у пацієнта пов'язане з функціонуванням ірраціональних
установок. Проте раціонально-емотивна терапія сфокусована не на генезі ірраціональних установок, а на
тому, що підтримує і закріплює їх в сьогоденні.
Робота психотерапевта зводиться спочатку до пізнання ірраціональних установок, потім до
конфронтації з ними і перегляд їх, закріплення функціонування раціональних (гнучких) установок.
Людина, що переглянула ірраціональні установки, характеризується адекватністю емоційного реагування в
плані частоти, інтенсивності та тривалості негативних його проявів.
Раціонально-емотивна терапії показана перш за все пацієнтам, здатним до інтроспекції, аналізу
своїх думок. Вона передбачає активну участь клієнта на всіх етапах психотерапії, встановлення з ним
стосунків, близьких до партнерських. Цьому допомагає спільне обговорення можливих цілей психотерапії,
проблем, які хотів би вирішити клієнт (зазвичай це симптоми соматичного плану або хронічного
емоційного дискомфорту).
Початок роботи включає інформування пацієнта про “філософію” . раціонально-емотивної терапії
(емоційні проблеми викликають не самі події, а їх оцінка), про послідовні етапи сприйняття події людиною:
Ао-> Ас->В (що включає як RB, так і IB) -> С, де Ао — об'єктивна подія (описане групою спостерігачів),
Ас — суб'єктивно сприйнята подія (описана клієнтом), В — система оцінки клієнта, що зумовлює, які
параметри об'єктивної події будуть сприйняті і будуть значимі, С — емоційні і поведінкові наслідки
сприйнятої події.

12.4. Етапи психотерапевтичного процесу

Психотерапевтична робота будується з врахуванням схеми А, В, С [1].

Перший етап - кларификація, прояснення параметрів події (А), в тому числі параметрів, що
найемоційніше торкнулися пацієнта, викликали у нього неадекватні реакції. Фактично на цьому етапі
відбувається особистіна оцінка події. Кларіфікація дозволяє пацієнтові диференціювати події, які можуть і
не можуть бути змінені. При цьому мета психотерапії — не заохочення клієнта до уникнення зіткнення з
подією, не зміна її (наприклад, перехід на нову роботу за наявності нерозв'язаного конфлікту з керівником),
а усвідомлення системи оцінних когніцій, що затруднюють вирішення цього конфлікту, перебудова її і
лише після цього — схвалення рішення про зміну ситуації. Інакше клієнт зберігатиме потенційну
вразливість в схожих ситуаціях.
Наступний етап — ідентифікація наслідків (С), перш за все афектного впливу події. Мета цього
етапу — виявлення всього діапазону емоційних реакцій на подію. Це необхідно, оскільки не всі емоції
легко диференціюються людиною, деякі пригнічуються і тому не усвідомлюються через включення
раціоналізації, проекції, заперечення і деяких інших механізмів захисту. Для досягнення мети цього етапу
використовується ряд прийомів: спостереження за експресивно-моторними проявами при розповіді клієнта
про подію та надання зворотнього зв'язку психотерапевтом, що говорить про своє сприйняття характеру
емоційної реакції у клієнта; висловлення припущень про відчуття і думки у типового індивіда в подібній
ситуації. В деяких випадках можна використовувати прийоми з арсеналу гештальт-терапії (посилення
окремих експресивно-моторних проявів з усвідомленням мови тіла та ін.). Виявлення системи оцінних
когніцій (як ірраціональних, так і раціональних установок) полегшується, якщо два попередні етапи
реалізовано повноцінно; вербалізації їх досягається за допомогою ряду технічних прийомів: фокусування
на тих думках, які приходили клієнту в голову в момент зіткнення з подією; висловлення психотерапевтом
гіпотетичних припущень типу “У мене в такій ситуації виникли б наступні думки”; запитання з проекцією в
майбутній час, наприклад: “Припустимо, що станеться найгірше, що ж це буде?” та ін. Виявленню
ірраціональних установок допомагає аналіз використовуваних клієнтом слів. Зазвичай з ірраціональними
установками пов'язані слова, що відображають крайню міру емоційної залученості клієнта (жахливо,
приголомшливо, нестерпно та ін.), носять характер обов'язкового розпорядження (необхідно, треба,
повинен, зобов'язаний та ін.), а також глобальних оцінок особистості, об'єкту або події.
Елліс виділив 4 найбільш поширені групи ірраціональних установок, що створюють проблеми:
1) катастрофічні установки;
2) установки обов'язкового виконання;
3) установки обов'язкової реалізації своїх потреб;
4) глобальні оцінні установки.
Мета етапу реалізована, коли в проблемній області виявлені ірраціональні (а їх може бути декілька)
установки, показаний характер зв'язку між ними, що робить зрозумілою багатокомпонентну реакцію
індивіда в проблемній ситуації. Виявлення раціональних установок також необхідне, оскільки вони
складають ту позитивну частину відношення, яка в подальшому може бути розширена.
Наступний етап — реконструкція ірраціональних установок. До нього слід приступати, якщо клієнт
легко ідентифікує ірраціональні установки в проблемній ситуації. Реконструкція установок може протікати
на когнітивному рівні, на рівні уяви, а також на рівні поведінки — прямої дії.
Реконструкція на когнітивному рівні включає докази клієнта щодо істинності установки,
необхідності збереження її в даній ситуації. Зазвичай в процесі таких доказів клієнт ще виразніше бачить
негативні наслідки збереження даної установки. Використання прийомів допоміжного моделювання (як би
інші вирішували цю проблему, які б установки вони мали при цьому) дозволяє сформувати на
когнітивному рівні нові раціональні установки.
При роботі на рівні уяви клієнт знову в думках занурюється в психотравмувальну ситуацію. При
негативній уяві він повинен максимально повно відчути колишню емоцію, а потім спробувати зменшити її
рівень, усвідомити, за рахунок яких нових установок йому вдалося досягти цього. Занурення в
психотравмувальну ситуацію повторюється неодноразово. Тренування може вважатися ефективно
проведеним, якщо клієнт зменшив інтенсивність своїх емоцій за допомогою декількох варіантів установок.
При позитивній уяві клієнт відразу уявляє проблемну ситуацію з позитивно забарвленою емоцією.
 Реконструкція за допомогою прямої дії є підтвердженням успішності модифікацій установок,
проведених на когнітивному рівні та в уяві. Інколи можна починати реконструкцію відразу на рівні
поведінки, при цьому робота з клієнтом нагадує систематичну десенсибілізацію (поступове наближення до
реальної ситуації небезпеки з усвідомленням включення ірраціональної установки, гальмування її реалізації
в поведінці, перевід своєї поведінки на іншу раціональну установку). Техніка моделювання, демонстрація
іншим учасникам групи різних варіантів поведінки в проблемній ситуації істотно прискорює модифікацію
установок.
Рідше прямі дії реалізуються за типом методик наводнення або парадоксальної інтенції.
Важливим етапом раціонально-емотивної психотерапії є самостійні завдання, які сприяють
закріпленню адаптивної поведінки. Вони також можуть проводитися на когнітивному рівні, в уяві або на
рівні прямих дій.
Порівняння раціонально-емотивної психотерапії Елліса і когнітивної психотерапії Бека показує
близькість їх теоретичних позицій і використовуваних прийомів, проте раціонально-емотивної психотерапії
в цілому відрізняється більшою структурованістю теоретичних понять та етапів послідовної роботи з
клієнтом.

Питання для самоконтролю

1. Хто сформулював основні положення когнітивної психотерапії?
2. Проміжна змінна між стимул-реакцією і реакцією в когнітивній психотерапії.
3. Що означає термін “неадаптивна думка” в когнітивній психотерапії?
4. Основні психотехніки когнітивної психотерапії.
5. Показання до когнітивної психотерапії і обмеження в її використанні
6. Суть раціонально-емотивної психотерапії Елліса.
7. Етапи психотерапевтичного процесу в рамках раціонально-емотивної психотерапії.
8. Які групи ірраціональних установок виділив Елліс?

Рекомендована література.
1. Александров А.А. Рационально-эмотивная терапия Альберта Эллиса в сб.: Современная
психотерапия. Курс лекций — СПб.: «Академический проект», 1997 — 335 с.
2. Бек Джудит. Когнитивная терапия. Полное руководство. Пер. с англ.. – М: ООО «И.Д.Вильямс»,
2006.- 379 с.
3. Бек А., Фример А. Когнитивная психотерапия расстройств личности. - СПб.: Питер, 1990. – 544 с.
4. Зейг Дж.К. Эволюция психотерапии: Том. 2. "Осень патриархов": психоаналитически
ориентированная и когнитивно-бихевиоральная терапия. - СПб.: «Академический проект», 1998. -304 с.
5. Солсо Р.Л. Когнитивная психология / Пер. с анг. - М.: Тривола, 1996. – 164 с.
6. Федоров А.П. Когнитивная психотерапия. - СПб.: Питер, 1991.
7. Эллис А., Драйден У. Практика рационально-эмотивной поведенческой терапии. 2-е изд. / Пер. с
англ. Т.Саушкиной. – СПб.: Издательство «Речь», 2002. – 352с.

13. ГУМАНІСТИЧНИЙ НАПРЯМ В ПСИХОТЕРАПІЇ. КЛІЄНТ-ЦЕНТРОВАНА ПСИХОТЕРАПІЯ

К.РОДЖЕРСА

13.1. Загальна характеристика гуманістичного напряму в психотерапії

Це один із трьох основних напрямів сучасної психотерапії, до яких зараховують також динамічний і
поведінковий [2]. Гуманістичний напрям є найменш однорідним. До нього відносять екзистенціальну
психотерапію, дазайнаналіз, логотерапію, клієнт-центровану психотерапію, гештальт-терапію,
психоімажинативну терапію Шорра, емпіричну психотерапію Вітакера, емпіричну психотерапію Гендліна,
первинну терапію Янова, біоенергетичний аналіз Лоуена, структурну інтеграцію Рольфа,
трансцендентальну медитацію, дзен-психотерапію, психоделічну психотерапію й ряд інших методів.
Представники гуманістичного напряму в психотерапії схильні бачити людину як істоту
прирожденно активну, з прагненням до самоствердження, підвищення своїх можливостей, з майже
безмежною здатністю до позитивного зростання. Тому зусилля психотерапевта спрямовані на особистісний
ріст клієнта, а не просто на лікування хвороби. Терапевтичною метою є досягнення максимальної
поінформованості або більш високого стану свідомості, при якому, згідно Мею (May R., 1958), «бути
обізнаним про своє призначення у світі означає те саме, що бути призначеним для цього» [5]. Представники
цього напрямку використають такі поняття, як самовизначення, творчість, дійсність, і методологію, яке б
забезпечила максимальну інтеграції розуму, тіла й душі людини при відсутності або порушенні її
цілісності. Патологія розуміється як зменшення можливостей для самовираження, як результат
блокування, придушення внутрішніх переживань або втрати їх відповідності. Невротична особистість
розглядається як така, що страждає від придушення й фрагментації, а невроз – як універсальний, та
розпачливий результат відчуження індивідуума від себе, свого суспільства. За Маслоу (Maslow A. H., 1970),
патологія – це послаблення людини, втрата або нездійсненність людських можливостей [4]. Таким чином,
хвороба і здоров’я розташовуються на континуумі: ким людина прагне бути – ким вона є.
При розгляді терапевтичного процесу (процесу змін) інтелектуальні знання та інсайт заміняються
емоціями й переживаннями, акцент на «там і тоді» віддаленого минулого переноситься на «тут і тепер»
безпосереднього сьогодення.
Представники цього напряму, особливо екзистенційно-орієнтовані, торкаючись питання про методи
й технічні прийоми психотерапії, вважають, що для цього її виду важливіше не те, що психотерапевт
робить, а скоріше зміст (контекст) психотерапії, а також не те, що психотерапевт говорить, а те, яким він є.
У зв’язку з цим їх нерідко критикують за недостатню визначеність методів психотерапії.
Ціль всіх технічних прийомів може бути сформульована як прагнення до проникнення у
феноменологічний світ клієнта. На відміну від психотерапевта динамічного напряму, психотерапевт не
торкається тут минулого клієнта, діагнозу, не прагне до інсайту, інтерпретації, не розглядає чергування
переносу й контрпереносу, не вказує цілей, не є директивним або конфронтуючим, що нав’язує свою думку
пацієнтові у формі наставлянь або вирішення проблем. Психотерапевти школи Роджерса й класичного
екзистенціалізму використовують вербальні взаємини з клієнтом. Деякі школи цього напряму часто
невербальні у своєму підході. Вони (наприклад, гештальт-терапія) вважають надінтелектуалізацію як
частину проблеми клієнта, тобто прояв захисту проти переживань і почуттів, і не приймають її як
терапевтичний прийом. Психотерапевти намагаються зосередити активність на рефлексії, віддають
перевагу дії слову або, як мінімум, комбінують дію з інтроспекцією.
У гуманістичному напрямі в психотерапії може бути виділено 3 основних підходи [3]:
1. Філософський підхід, що використовує екзистенціальні принципи як основу для проведення
психотерапії. У процесі взаємного діалогу або зустрічі («тут і тепер») проводиться вербальна психотерапія
(наприклад, клієнт-центрована терапія, логотерапія).
2. Соматичний підхід, що ґрунтується на застосуванні невербальних методів, що приводять до
інтеграції «Я» за допомогою зосередження уваги на суб’єктивних тілесних стимулах і сенсорних відповідях
(наприклад, гештальт-терапія), і / або фізичних, рухових методах інтенсивного відреагування та емоційного
«наводнення», у яких акцент робиться на тілесному стимулюванні й вивільненні почуттів (наприклад,
біоенергетичний аналіз Лоуена й первинна терапія Янова).
3. Духовний підхід, у центрі якого кінцеве твердження «Я» як трансцендентальний або
трансперсональний досвід, розширення досвіду людини до космічного рівня, що в остаточному підсумку,
на думку представників цього підходу, веде до об’єднання людини із Всесвітом (Космосом). Досягається це
за допомогою медитації (наприклад, трансцендентальної медитації) або духовного синтезу, що може
здійснюватися різними прийомами самодисципліни, тренування волі й практики деідентифікації
(наприклад, психосинтез).
Згідно Карасу (1977), гуманістичний напрям у психотерапії характеризується наступними
основними категоріями:
— концепція патології (ґрунтується на визнанні існування екзистенційного розпачу як наслідку
втрати людиною можливостей, розщеплення «Я», неузгодженості із власними знаннями);
— здоров’я (пов’язане з реалізацією потенціалу людини — розвитком «Я», досягненням дійсності,
безпосередності);
— бажані зміни (безпосередність переживань, сприйняття й вираження відчуттів або почуттів у цей
момент);
— часовий підхід (позаісторичний, фокусується на феноменологічному моменті);
— лікування (короткострокове й інтенсивне);
— завдання психотерапевта (зводяться до взаємодії в атмосфері взаємного прийняття, що сприяє
самовираженню — від соматического до духовного);
— основний психотерапевтичний метод (зустрічі з рівноправною участю в діалозі, проведення
експериментів, ігор, сценок або «розігрування» почуттів);
— лікувальна модель (екзистенційна: діада рівних людей або «Дорослий— Дорослий», тобто
людський союз);
 — характер ставлення клієнта до лікування (вважається реальним, на відміну, наприклад, від
визнання існування перенесення в динамічному напрямі);
— позиція психотерапевта (взаємодіюча й приймаюча; він виступає у взаємовирішуючій або
задовільняючій ролі) [3].

13.2. Суть психотерапії К. Роджерса

Карл Роджерс (1902–1987) спочатку практикував психодинамічну терапію в 30-х роках. Але скоро
він почав сумніватися в її ефективності. Особливо не імпонувало йому бути безстороннім експертом, який
«розуміє» клієнта. Він переконався в тому, що менш формальний підхід більш ефективний, і почав
використовувати так звану «недирективну терапію», тобто він дозволяв своїм клієнтам вирішувати, про що
говорити і коли, без направлення, оцінки або інтерпретації з боку терапевта. Цей підхід зараз називається
«клієнт-центрована терапія».
Клієнт - центрована терапія К. Роджерса – метод гуманістичної психотерапії, в якому
підкреслюється визнання потенціалу самостійності, активності особистості на всіх етапах психотерапії, а
психотерапевтичний процес базується на глибокому особистісному контакті психотерапевта та клієнта.
Основні положення нового підходу в психотерапії, запропонованого Карлом Роджерсом зводяться
до наступного - клієнт завжди прагне видужати. Дослідник К. Менінгер (1933) влучно помітив, що
“роджерівські твердження щодо природженого прагнення до здоров'я містять велику частина істини”.
Згідно К. Роджерсу, роль психотерапевта полягає в тому, аби використовувати прагнення клієнта до
одужання і направити його по цьому шляху.
К. Роджерс сформулював наступні основні принципи психотерапії центрованій на клієнтові [7]:
1. Психотерапія акцентується більше на емоційних аспектах, чим на інтелектуальних.
2. Психотерапія більшою мірою спирається на безпосередню конкретну ситуацію (за
принципом “тут і тепер”), а не на попередній досвід індивідуума.
3. Психотерапія орієнтована на ініціативу клієнта, допомагає йому вирішити його проблему
з мінімальною участю при цьому психотерапевта.
Психотерапія називається центрованою на клієнтові, тому що клієнт сам визначає і здійснює ті
зміни в своїй поведінці і стані, які, на його думку, є необхідними, і настільки, наскільки йому самому це
здається необхідним. Новий підхід в психотерапії, на думку К. Роджерса, полягає саме в тому, що клієнт
сам в змозі усвідомити свої проблеми і вирішити їх. Дослідник неодноразово підкреслював, що часте
“втручання компетентного професіонала будь-яким чином вороже особистому зростанню” [7]. Звичайно, це
твердження дискусійне. Окремі розлади вимагають прямого втручання терапевта (невідкладної допомоги),
але щодо межових нервово-психічних розладів використання резервних можливостей клієнта та ще і при
активній його участі — найбільш короткий та вірний шлях до одужання.
Фундаментом терапії Роджерса є створення терапевтичних відносин, що характеризуються трьома
важливими і взаємопов'язаними позиціями («тріада Роджерса»): безумовне позитивне ставлення, емпатія,
конгруентність [7].
1. Безумовне позитивне ставлення. Терапевт щиро піклується про клієнта, приймає його як людину
і довіряє його здатності змінюватися. Це не тільки вимагає готовності слухати клієнта, не перериваючи
його, але також передбачає і прийняття того, про що йдеться, без оцінки та суджень, незважаючи на те,
яким би «поганим» або «дивним» це не здавалося. Терапевтові не потрібно схвалювати все те, що говорить
клієнт, але він повинен прийняти це як реальну частину людини. Терапевт повинен також довіряти
клієнтам у самостійному вирішенні їх власних проблем, отже, він не дає порад. «Порада,- говорить
Роджерс,- несе приховане повідомлення про те, що клієнт некомпетентний або неадекватний. Це робить
його менш впевненим і більш залежним від допомоги.
Турбота в психотерапії К. Роджерса виявляється в прийнятті клієнта таким, яким він є,
співчутливому розумінні, готовності підтримати, відгукнутися на актуальний стан з перспективою
розвитку особистісного потенціалу клієнта.
2. Емпатія. Багато форм терапії пропонують погляд на клієнта з боку. Емпатія вимагає
внутрішнього погляду, зосередження на тому, що клієнт може думати і відчувати. Клієнт-центрований
терапевт діє не як сторонній спостерігач, який прагне наклеїти діагностичний ярлик на клієнта, а як
людина, яка хоче зрозуміти, як виглядає світ з погляду клієнта. Про емпатію не можна повідомити: «Я
розумію» або: «Я знаю, що ви зараз відчуваєте». Терапевт передає емпатію, показуючи, що він активно
слухає клієнта. Подібно майстерним інтерв'юерам, клієнт-центровані терапевти вступають в контакт з
клієнтом за допомогою очей, кивають головою, коли пацієнт говорить та надають інші знаки уваги.
Використовується також тактика, відображення (рефлексія). Відображення показує, що терапевт активно
слухає, а також допомагає клієнтові усвідомити ті думки і почуття, які він переживає. Дійсно, більшість
клієнтів реагують на емпатичне відображення пильною увагою до своїх почуттів.
3. Конгруентність - це узгодженість між тим, що терапевт відчуває, і тим, як він поводить себе у
відношенні до клієнта. Цим терміном К. Роджерс позначав точну відповідність досвіду і його усвідомлення.
Його можна розширити і тоді він означатиме відповідність досвіду, усвідомлення і спілкування. К. Роджерс
підкреслює, що одна з причин того, що більшість людей настільки чуйна до дітей, полягає в тому, що діти
щирі або конгруентні. Неконгруентність виявляється в розбіжностях між усвідомленням і повідомленням.
Коли існує невідповідність між досвідом і усвідомленням, зазвичай говорять про захисну реакцію, про
відмову усвідомити щось. Коли ж невідповідність спостерігається між усвідомленням і повідомленням, то
це розцінюється як фальш або брехливість. Ми визначаємо міру конгруентності людей при спілкуванні з
ними. Наприклад, ми розуміємо, що в одному випадку людина не лише свідомо має на увазі саме те, що
говорить, але і що її глибинні почуття відповідають тому, про що вона говорить – така людина
конгруентна. Ми відчуваємо, що “повністю розуміємо її позицію”. У іншому випадку вимовлені людиною
слова — це лише маска, фасад. Ми думаємо про те, що ж ця людина відчуває насправді? Чи знає вона сама,
що відчуває? Ми прагнемо бути з такою людиною обачними і обережними. Переживання конгруентності
терапевта дозволяє клієнту побачити, можливо вперше, що відкритість і чесність можуть бути основою
людських стосунків.
Роджерс помічав, що в процесі клієнт-центрованої терапії клієнти стають не тільки більш
впевненими в собі, але вони починають краще усвідомлювати свої справжні почуття, сприймати себе,
триматися більш комфортно і природно з іншими людьми, більшою мірою покладатися на власну оцінку,
ніж на думки інших, і стають більш продуктивними та спокійними.

13.3. Умови проведення психотерапевтичного процесу

Для того, щоб здійснити конструктивні зміни особистості клієнта Карл Роджерс запропонував
шість терапевтичних умов [7]. Розглянемо їх детальніше.
1. Пацієнт і психотерапевт повинні знаходитися в психологічному контакті. Роджерс
постулював, що не відбудеться позитивної зміни в особистості клієнта, якщо немає взаємин його з
психотерапевтом.
2. Клієнт знаходиться в стані невідповідності, він вразливий і тривожний. Це пояснюється
Роджерсом як невідповідність між дійсним переживанням людини і його я-концепцією щодо цього
переживання.
3. Психотерапевт гармонійний або інтегрований. Це означає, що психотерапевт повинен тепло,
щиро зустріти людину, створити позитивну атмосферу в їх взаєминах. Психотерапевт має бути відкритим
для всіх переживань людини.
4. Психотерапевт почуває позитивну увагу до клієнта. Він не дає оцінок його переживанням та
поведінці, хвалить за ті конструктивні зміни, які відбуваються з клієнтом, відноситься до нього з теплом і
повагою. Сеанси терапії повинні проходить в спокійній атмосфері. У клієнта ж повинна створиться
впевненість в тому, що його розуміють і приймають.
5. Психотерапевт відчуває емпатійне розуміння внутрішньої системи координат клієнта і
прагне передати це клієнтові.
6. Повинна відбутися передача клієнтові емпатійного розуміння і безумовної позитивної уваги
психотерапевта. Клієнт повинен усвідомлювати, що саме він відповідальний за своє особистісне зростання,
а психотерапевт лише сприяє цьому зростанню.
Якщо ці та інші умови виконуються, можна досягти таких результатів. Клієнт стає глибоко
мотивованим, повніше досліджує свої реакції, ніж це було раніше, усвідомлює свої відношення, які він
відкрив. Сприймаючи себе більш адекватно, клієнт із власної ініціативи вибере нові цілі, які його краще
задовільнятимуть, ніж попередні. На ґрунті психологічної зрілості клієнт буде вибирати спонтанно, з
меншою напруженістю, в гармонії з соціальними потребами інших людей. Ставлення до життя буде більш
адекватним, реалістичним, більш інтегрованим. Це стане кроком вперед у житті індивіда. Саме так
здійснюється катарсис.
Може відбутися або відносно поверхнева реорієнтація до життєвої проблеми, або глибока повна
переорієнтація особистості. І це — на ґрунті інсайтної розмови терапевта і клієнта. Здійснюється
переформулювання "Я-поняття". Виникають нові життєві плани. Вибір нової поведінки передбачатиме
відповідність новому образу "'Я". Цей процес буде тривати навіть поза терапевтичним процесом.
 Роджерс виходить з того, що в самому клієнті криються конструктивні сили. Інсайт, сприйнятий та
асимільований клієнтом, має терапевтичну силу.
Слід визнати також силу прагнення до самоактуалізації — найважливіший мотив для терапевта,
який здійснює систематичне планування стратегії поведінки, разом з цим вдало змінюючи тактику згідно з
потребами даного моменту.
Сам клієнт стає кращим суддею у визначенні частоти інтерв'ю. Він розкриває пригнічені елементи і
виробляє комфортабельне пристосування, тобто конструктивну поведінку. Роджерс певний того, що клієнт
знає про своє внутрішнє психологічне "Я" краще, ніж це уявляє собі терапевт, тому створює таку
психологічну атмосферу, в якій клієнт може розкривати свою особистість якою вона є, здійснювати
природний захист та використовувати ситуацію.
Оскільки Роджерс застосовує ситуативні стосунки, входить у мотивацію клієнта, допомагає йому
вільно здійснити вибір, аби спрямувати дію, він по суті кладе в основу своєї терапії вчинковий принцип, у
тому числі післядію. Привид батька Гамлета промовляє до сина, щоб розбудити його волю, яка заснула.
Роджерс пробуджує не тільки волю, а всю структуру особистості, яка сама себе формує і вдосконалює.
Терапевт дістає можливість ввійти в інтенсивні особистісні та суб'єктивні стосунки з клієнтом не як
вчений до об'єкта дослідження, не як лікар, що має намір діагностувати та лікувати, а як особистість до
особистості. Терапевт сприймає свого клієнта обличчям до обличчя, ставлячись до нього як до безумовної
цінності. Терапевт поводить себе щиро, не ховається за захисним фасадом, співпереживає. Зникають
внутрішні бар'єри. Емпатійне розуміння вступає в свою силу. Клієнт має повний ступінь свободи, щоб бути
самим собою. Це і є основою "Я"-теорії Роджерса. Терапевт на якийсь момент стає самим страхом, злістю,
ніжністю клієнта, відчуваючи, що все це він пережив сам, що він і є всі ці переживання. Адже, особистість
— це відкритість для пережидання, чітка усвідомлюваність, безумовне самобачення, гармонійне
відношення з іншими.
Комунікації психотерапевта можуть мати як вербальну, так і невербальну природу, важливо лише,
аби, як це вказано в умові 6, комунікація була сприйнята, була ефективною. Технічні засоби є доповненням
позиції психотерапевта і самі собою не забезпечують психотерапевтичного просування. Найбільш
використовуваними прийомами вважаються:
– вербалізація — висловлення іншими словами того, що повідомив клієнт, уникаючи тлумачення,
привнесення свого матеріалу. Це перефразовування, що має на меті виділити найбільш істотне і звернути
увагу клієнта на “гострі кути”, а також показати, що його не лише слухають, але і чують;
– вміле використання мовчання, мовчазне прийняття;
– віддзеркалення емоцій — повторюються ті слова клієнта, в яких безпосередньо виражаються
емоції.

Питання для самоконтролю

1. Суть недирективного підходу до психотерапії К. Роджерса.
2. Основні поняття клієнт-центрованої психотерапії.
3. Суть поняття “конгруентності”.
4. Що означає поняття “самозвеличання”?
5. Суть психотехніки в концепції К. Роджерса.
6. Мета психологічної допомоги клієнт-центрованої психотерапії
7. Про що свідчить невідповідність між досвідом та усвідомленням?
8. Чи може індивід сам оцінити міру конгруентності?
9. Суть поняття “Безумовне позитивне відношення”.
10. Що означає поняття “Умова цінності”?
11. Який основний бар'єр, згідно концепції К. Роджерса, заважає спілкуванню людей?
12. Які умови впливають на створення душевного комфорту за К. Роджерсу?
13. Роль і значення міжособистісних стосунків у вченні К. Роджерса.
14. Позиція особистості психотерапевта в клієнт-центрованій психотерапії.

Рекомендована література
1. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь: теория и практика / изд. 4-е, испр. и доп.. – К.: Освіта
України, 2007. – 332 с.
2. Гобл Ф. Третья сила: Психология Абрахама Маслоу. // Новые рубежи человеческой природы А.
Маслоу. - М.: Смысл, 1999. - 430 с.
3. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия.- СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
4. Маслоу А. Мотивация и личность - СПб.: Питер, 2002. – 480с.
5. Мэй Р. Искусство психологического консультирования. - М.: Независимая фирма Класс, 1994. - 144с.
6. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека. - М.: «Универс». -1994.
7. Роджерс К.Р. Клиентоцентрированная психотерапия. - М.: «Рефл-бук», К.:"Ваклер". -1997.-320с.
8. Роджерс К. Эмпатия // Психология эмоций. Тексты. М.: Смысл, 1984.-С. 235-237.

14. ЛОГОТЕРАПІЯ

14.1. Філософські засади логотерапії

Логотерапія (від грец. λογοs — слово, вчення) — метод психотерапії, створений Віктором
Франклом (1905- 1997) [5]. Цей метод є складною системою філософських, психологічних і медичних
переконань на природу та суть людини, механізми розвитку особистості в нормі і патології, шляхи корекції
аномалій в розвитку особистості.
Третя віденська школа психотерапії — так інколи називають логотерапію — веде пошук і досліджує
сенс людського існування. Згідно логотерапії, прагнення до пошуку і реалізації людиною сенсу свого життя
— природжена мотиваційна тенденція, властива всім людям, що є основним двигуном поведінки і розвитку
особистості. Тому В. Франкл говорив про “прагнення до сенсу” на противагу принципу задоволення
(інакше — “прагнення до задоволення”), на якому сконцентрований психоаналіз [6]. Людині потрібний не
стан рівноваги, гомеостаз, а швидше, боротьба за якусь мету, гідну її. Прагнення людини до реалізації
сенсу життя може бути фрустровано (заблоковано); хоча сама по собі екзистенційна фрустрація не
патогенна, але може призвести до неврозу, що корениться не в психічній, а в духовній сфері існування
людини. Ці нозогенні неврози виникають не у зв'язку з конфліктами між потягом і свідомістю, а внаслідок
конфліктів між різними цінностями, на основі етичних конфліктів. Фрустрована потреба в сенсі життя
може компенсуватися прагненням до влади, задоволенням (часто у вигляді сильного сексуального потягу),
психогенними неврозами. Тому логотерапія показана не лише при нозогенних, але і при психогенних
неврозах.
Франкл говорив, що кожен час має свій невроз і кожен час повинен мати свою психотерапію. Тому
основне завдання логотерапії — терапії духу — стосується специфічно людських феноменів. Психотерапія
має бути направлена не на симптоми, а на особистість клієнта, на його установки, на розвиток вищих
духовних цінностей, які зроблять його вільним і природним, здатним приймати власні рішення. Реалізація
вищих духовних цінностей позбавляє людину від «екзистенційного вакууму», дозволяє їй зрозуміти
дійсний сенс власного існування [5].

14.2. Самотрансценденція як людський феномен

Як один з напрямів сучасної психотерапії логотерапія займає в ній особливе місце, протистоячи, з
одного боку, психоаналізу, а з іншого — поведінковій психотерапії. Логотерапія відрізняється від всіх
інших систем психотерапії не на рівні неврозів, а при виході за його межі, в простір специфічних людських
проявів. Конкретно йдеться про дві фундаментальні антропологічні характеристиках людського існування
— самотрансценденції і здатності до самовідособлення.
Існують специфічна і неспецифічна сфери вживання логотерапії. Психотерапія різних захворювань
— це неспецифічна сфера. Специфічною ж сферою є нозогенні неврози, породжені втратою сенсу життя. В
цьому випадку використовують методику сократівського діалогу, яка дозволяє підштовхнути клієнта до
відкриття ним адекватного сенсу свого життя. При цьому важливу роль грає особистість психотерапевта
хоча нав'язування ним своїх сенсів недопустимо. Ніхто, і логотерапевт у тому числі, не повинен
“підносити” той єдиний сенс, який людина може знайти в своєму житті, в своїй ситуації. Проте логотерапія
ставить за мету розширити можливості клієнта бачити весь спектр потенційних сенсів які може містити
будь-яка ситуація. Не людина ставить запитання про сенс свого життя — життя ставить це запитання перед
нею. Іншими словами, людина не змальовує сенс, а знаходить його у об'єктивній дійсності. Правильно
ставити питання не про сенс життя взагалі, а про конкретний сенс життя конкретної особи в конкретний
момент. Питання про те, як людина знаходить сенс свого життя, є ключовим для практичної логотерапії.
Процес знаходження сенсу формує загальнопсихологічні закономірності людського пізнання (зокрема,
виділення фігури з фону). Проте смислова реальність не полягає у вимірах біологічного і психологічного
існування людини і її неможливо вивчати традиційними методами. Положення про унікальність сенсу не
заважає В.Франклу дати змістовну характеристику можливих позитивних сенсів.
 Цінності — це смислові універсуми, узагальнення типових ситуацій, що є результатом історії
розвитку суспільства. Розрізняють три групи цінностей: творчості, переживання та ставлення.
Пріоритет мають цінності творчості, основним шляхом реалізації яких є праця. З цінностей
переживання В. Франкл особливо виділяє любов, яка має багатий смисловий потенціал [6].
Основний парадокс і новизна логотерапії пов'язані з цінностями ставлення. За будь-яких обставин
людина здатна зайняти осмислену позицію у зв'язку з цими обставинами і надати наприклад, своєму
стражданню глибокий життєвий сенс. Таким чином, життя людини ніколи не може виявитися безглуздим.
Практичні досягнення логотерапії пов'язані саме з цінностями ставлення, із знаходженням людьми
сенсу свого існування у ситуаціях, що представляються їм безвихідними. Проте звернення до них
виправдане, коли всі інші можливості вплинути на власну долю вичерпані. З ухваленням рішення, з
вибором пов'язана відповідальність людини за своє життя. Проблема відповідальності є вузловою
проблемою логотерапії. Знайшовши сенс життя, людина несе відповідальність за реалізацію цього
унікального сенсу; від індивіда потрібне ухвалення рішення, бажає він чи ні здійснювати сенс у певній
ситуації.
Необхідність і свобода локалізовані не на одному рівні. Свобода підноситься над будь-якою
необхідністю. Людина вільна стосовно своїх потягів, спадковості і чинників зовнішнього середовища та
здатна реалізувати сенс життя.

14.3. Аналіз технік логотерапії

Однією з головних технік, що використовуються в логотерапії, є парадоксальна інтенція

(парадоксальний намір) [5]. Франкл стверджував, що застосовував цю техніку вже в 1925 році, хоча
формально описав її лише в 1939. Техніка парадоксальної інтенції полягає в розпорядженні клієнтові
навмисно викликати у себе прояви симптому. Франкл пише: «Варто звернути увагу на те, що ставлення
клієнта до власної фобії, полягає не тільки в тому, що звична реакція «уникнення» замінюється
цілеспрямованим зусиллям, але і в підкресленні гумористичного контексту. Все це тягне за собою таку
зміну ставлення до симптому, яка дозволяє клієнтові віддалитися від власної проблеми, відірватися від
неврозу. Дана процедура грунтується на переконанні, що - згідно з теорією логотерапії - у патогенезі фобії і
неврозу нав'язливих ідей велику роль відіграє посилення страху і нав'язливих ідей, яке викликане спробами
уникнути або подолати ці симптоми. Особа, яка страждає фобіями, як правило, намагається уникнути
ситуацій, що викликають страх, а жертва неврозу нав'язливих станів, намагається придушити власні
страхітливі думки. У результаті в обох випадках все закінчується посиленням хворобливих проявів.
Якщо ж нам вдасться схилити клієнта відмовитися від спроб подолати симптом або уникнути його,
і він навпаки, розпочне його перебільшувати, ми зможемо побачити, як хворобливі прояви послаблюються і
перестають мучити клієнта».
Метод парадоксального наміру грунтується на тому, що неврози, викликані нав'язливим станом
страху, і фобій супроводжує так звана тривога очікування. Більш того, саме ця тривога очікування викликає
стани, яких так боїться пацієнт. Техніка парадоксальної інтенції націлена на розрив цього замкненого кола
шляхом ліквідації тривоги очікування і як наслідок - ліквідації невротичного стану. Франкл підкреслював,
що його процедура не обмежується лікуванням симптомів, а полягає у зміні ставлення пацієнта до власного
неврозу. Таку зміну відносин він назвав «екзистенціальною реорієнтацією». Крім того він стверджував, що
гумористичний контекст є найважливіший фактором, який дозволяє клієнтові віддалитися від власного
невротичного стану.
Франкл також вважав, що повернути втрачений сенс можливо за допомогою техніки переконання
[5]. Переконання використовує систему логічно обгрунтованої унікальності цінностей (сенсу) життя при
абсолютній цінності трансценденції (сутності існування). Основою цього методу стає зцілення душі за
допомогою формування осмисленого прагнення до сенсу і навіть до кінцевого змісту (вищий сенс) на
противагу прагненню до насолоди чи влади.
Ця техніка допомагає знайти сенс життя, коли він втрачений, шляхом усвідомлення своєї
унікальності та незамінності. Людині, що втратила сенс життя, потрібно показати, що вона потрібна іншій
людині, що життя іншого без неї втрачає сенс.
Серед технік логотерапії використовується сократівський діалог. Сократівський діалог - це
своєрідний словесний поєдинок, що розкриває суперечності в судженнях клієнта. Психолог послідовно, за
допомогою запитань, підводить клієнта до запланованого висновку. Питання підбираються таким чином,
щоб клієнт давав як можна більше позитивних відповідей.
Методика дерефлексіі полягає в знятті зайвого самоконтролю, надмірного самокопання [5].
Психологу важливо показати клієнту, що самокопання непродуктивне, воно тільки забирає час та енергію.
Питання для самоконтролю
1. Суть методу логотерапії В. Франкла.
2. Яка, на думку Франкла, природжена мотиваційна тенденція, властива всім людям?
3. Чи можна придумати сенс життя конкретної людини?
4. Розкрийте суть техніки парадоксальної інтенції.
5. Назвіть техніки логотерапії.
6. Розкрийте механізм розвитку фобії та неврозу нав'язливих ідей з позицій логотерапії.
7. Яким чином психотерапевт здійснює підбір запитань при сократівському діалозі?
8. В яких ситуаціях, на думку Франкла, життя людини може виявитись безглуздим, позбавленим сенсу
існування?

Рекомендована література.

1. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь: теория и практика / изд. 4-е, испр. и доп.. – К.: Освіта
України, 2007. – 332 с.
2. Василюк Ф.Е. Психотехника выбора // Психология с человеческим лицом / под. ред. Д.А.Леонтьева,
В.Г. Щур. – М.: Смысл, 1997. – С.284-314.
3. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
4. Франкл В. Сказать жизни «Да»: психолог в концлагере. – М.: Смысл, 2004. – 173 с.
5. Франкл Виктор. Психотерапия на практике: Пер с нем. - СПб.: "Ювента", 1999.-256 с.
6. Франкл В. Человек в поисках смысла / под общ. ред. Л.Я. Гозмана и Д.А. Леонтьева. – М.: Прогресс,
1990. – 368 с.

15. ПСИХОСИНТЕЗ: РОБЕРТО АССАДЖІОЛІ

15.1. Теоретичні основи психосинтезу

Якщо існує аналіз (розкладання на частини), то існує й синтез (створення цілого з частин). Для того,
щоб знайти причину дисграмонії, неврозу, треба віддати перевагу аналізу, а для того, щоб створити
гармонію - синтезу. Дисбаланс (психічний дискомфорт) часто виникає тому, що наші психічні процеси
розрізнені або навіть суперечать один одному. Ассаджіолі (1888-1974) вважав, що в процесі психосинтезу
потрібно ці частини, бажання, прагнення, спочатку усвідомити, а потім об'єднати. Складна техніка
психосинтезу як методу психокорекції базується на глибинному пізнанні своєї особистості (ця стадія дуже
схожа з психоаналізом, що лежить в основі психосинтезу), розототожнюванні та роботі над
субособистостями, осягненні свого істинного “Я”: виявленні або створенні об'єднуючого центру “Я” для
формування або перебудови особистості навколо істинного “Я”, або зовнішнього “об'єднуючого центру” та
усвідомленні гармонійно-цілісної структури особистості [1].
Структура особистості, або “карта внутрішнього світу”, за Р. Ассаджіолі, включає (мал.15.1):
 Мал. 15.1. Структура особистості, або “карта внутрішнього світу” (за Р. Ассаджіолі)

1 - нижче несвідоме - придушені бажання, комплекси, інстинкти, витіснені спогади; найпростіші

форми психічної діяльності, що керують життям тіла; основні потяги і примітивні спонукання;
неконтрольовані парапсихічні процеси.
2 - середнє несвідоме - царина, де перебувають психічні навички і стани. Тут відбувається засвоєння
отриманого досвіду, зароджуються і визрівають плоди нашого розуму. Середнє несвідоме і свідомість тісно
пов'язані між собою і можуть спонтанно переходити одне в одне.
3 - вище несвідоме - царина формування і джерело натхнення для творчості, інтуїції, альтруїзму та
інших вищих почуттів. Еволюційне майбутнє людини, усе те, чого вона може досягти в процесі розвитку;
царина зародження і зосередження вищих парапсихологічних функцій і духовної енергії.
4 - поле свідомості - безпосередньо усвідомлювана нами частина особистості; безупинний потік
відчуттів, уяв, думок, почуттів, бажань, доступний нашому спостереженню й аналізу.
5 - свідоме особисте “Я” - центр свідомості особистості. Частина особистості (поле свідомості), що
зникає, коли людина засинає, перебуває під наркозом, непритомніє. Цей елемент особистості Ассаджіолі
називає ЕГО (Я - реальне).
6 - вище надособистісне, істинне “Я” (Вище Я), що перебуває над потоком думки і станами тіла і
не піддається їхньому впливу, а особисте, свідоме “Я” (5) вираження “вищого Я”, його проекція на поле
особистості. Усвідомлення персонального “Я” (5) - умова психічного здоров'я, реалізація
трансперсонального Я - ознака духовної досконалості.
7 - колективне несвідоме (за К. Юнгом - “колективне несвідоме - передумова кожної індивідуальної
психіки, подібно до того як море є передумова кожної окремої хвилі”). Колективне несвідоме містить у собі
досвід усього людства і передається з покоління в покоління; між людиною і світом, іншими людьми увесь
час протікають процеси “взаємного психічного проникнення”.
8 - воля, за допомогою якої “Я” може керувати своїми психічними функціями;
9 - відчуття;
10 - емоції, почуття;
11 - імпульси, бажання;
12 - уява;
13 - мислення;
14 - інтуїція;
15 - субособистості - психологічні утворення, подібні до живих істот, що співіснують у загальному
просторі особистості. Кожна субособистість веде власний стиль життя, має свої рушійні бажання, мотиви,
думки, почуття, вчинки, модель світу. За Ассаджіолі, вони є важливим елементом психосинтезу. На його
погляд, це динамічних підструктур, що існують відносно незалежно. Найзвичайніші субособистості - ті, що
пов'язані з ролями, які ми відіграємо в житті: сина, батька, коханого, лікаря, педагога або службовця.
Кожна субособистість будується на підставі якогось бажання цілісної особистості. Можна проаналізувати,
виділити ці субособистості і дати їм “своє ім'я”: Розсудливий, Вискочка, Авантюрист, Беззахисна крихітка,
Критик, Знавець, Саботажник, “Що подумають люди”, Біс, Розумник тощо. “Ігри”, в які грають ці
субособистості, внутрішні голоси людини стають деструктивними в тому випадку, якщо людина не
усвідомлює їх та конфліктні сторони всередині самої себе. Початок вивчення сутності свого “Я” полягає в
усвідомленні своїх субособистостей і просуванні до свого об'єднуючого психологічного центру [1].

15.2. Психосинтез як метод самопізнання та саморозвитку особистості

Концептуальна система Р. Ассаджіолі побудована на припущенні, що людина перебуває в

постійному процесі зростання, актуалізуючи свій непроявленний потенціал. Ассаджіолі визначає кілька
стадій досягнення даної мети [1].
1. Глибоке пізнання особистості на всіх її рівнях - можна здійснити за допомогою психоаналізу —
занурення в глибини нижчого несвідомого і т.д. Треба дослідити всю структуру особистості: виявити свої
здібності, істинний поклик, запас психічної енергії, щоб здійснити самостворення.
2. Контроль над різними елементами особистості - над нами панує все те, з чим ми себе
ототожнюємо. У цьому — секрет свободи і поневолення. "Я" здійснює критику і нагляд за станами
особистості і здобуває перемогу. Цьому сприяють: 1) розклад шкідливих комплексів або думок на
елементи; 2) управління енергіями, що звільнилися, та їх використання. Усвідомлення комплексів, як
доведено психоаналізом, приводить до їх знешкодження. Ці комплекси слід опредметнити, критично
проаналізувати і здійснити відрізненення від істинних ситуацій; встановивши "психологічну дистанцію".
Проте аналіз почуттів має бути обережним, адже при цьому можна ліквідувати вищі стани почуттів. Слід
спрямовувати енергію, що звільнилася, на конструктивні цілі, творчість.
3. Осягнення свого істинного "Я" — виявлення або створення об'єднуючого центру. Для здійснення
цього Ассаджолі пропонує розширяти особистісну свідомість до перетворення її у свідомість "Я",
об'єднувати нижче "Я" з вищим, враховуючи проміжні фази та використовуючи належні активні методи.
Проміжні стадії пов'язані з певними ототожненнями. Люди, які не можуть осягнути своє істинне "Я" в його
чистій сутності, можуть створити ідеальний образ досконалої особистості, що відповідає їх масштабу,
стадії розвитку та психологічному досвіду, а далі почати практично втілювати його в життя. Це можуть
бути творці — художники, філософи, вчені, хороші батьки — своєрідні ідеальні моделі, що сприяють
зв'язку з зовнішнім світом, виявленню екстраверсії. Так, патріот цілком присвячує своє життя батьківщині,
дружина повністю віддана чоловікові тощо. Ассаджіолі твердить про проекцію центру назовні, про певну
ексцентричність. Це своєрідна форма опосередкованого самоосягнення — через посередництво
зовнішнього ідеалу. Останній тому стає опосередкованою ланкою між особистим "Я" людини та її вищим
"Я", яке символізується цим об'єктом.
4. Центральний пункт психосинтезу полягає у формуванні та перебудові особистості навколо
нового центру особистості - органічної, внутрішньо узгодженої та об'єднаної в одне ціле. Для цього
необхідний план дій, "внутрішня програма". Справжня ідеальна модель має в собі творчу силу, усуває
невизначеності, зосереджує зусилля людини. Інші типи людей самі не створюють такі ідеали, а віддають
себе на волю Божу, налаштовуються на космічний порядок, всесвітню гармонію, надають Життю
можливість діяти в них і через них.
Після визначення ідеалу починається практичний психосинтез - побудова нової особистості.
Несвідомі сили породжують власні "трансмутації": емоції, потяги перетворюються в дії, викликають
активність розуму, уяви. Ідеї зі свого боку збуджують емоції, перетворюються у плани та дії.
Теорію та практику перетворення внутрішньої енергії Ассаджіолі віднаходить в індійській йозі,
християнському містицизмі та аскетизмі, у працях з духовної алхімії, у психоаналізі, їх провідні
компоненти мають допомогти створенню науки про психічні енергії (психодинаміки), побудові надійних
методик, що сприятимуть бажаним змінам у людині.
Створення структури стійкої особистості передбачає узгодження і підпорядкування різних
психічних функцій та енергій. Такою є загальна картина психосинтезу. Людина, що здійснює психосинтез,
формує в собі нову особистість і починає справжнє життя. Ось чому Ассаджіолі розглядає психосинтез не
як обмежену психологічну теорію або психотехнічну процедуру, а насамперед як динамічну й драматичну
концепцію життя, яка проголошує безперервну взаємодію різних сил з об'єднуючим центром, що постійно
керує ними, узгоджує їх та використовує.
Особистість має здійснити гармонізацію відношень з "Я", що здійснюється у дві фази, які
Ассаджіолі називає особистісним і духовним психосинтезом [1].
За Ассаджіолі, психосинтез — це метод психічного розвитку і самоосягнення з метою зробити
людину хазяїном свого життя. Він спрямований також на лікування психічних і психосоматичних розладів
на основі конфліктів між свідомими і несвідомими силами, розладів, пов'язаних з глибокими кризами
самоосягнення. Це також метод інтегрального виховання дитини і підлітка з метою розвитку гармонійної
особистості.
Психосинтез, спрямований на людську індивідуальність, Ассаджіолі розглядає як окремий випадок
більш широкого, всезагального закону міжіндивідного та космічного синтезу. Адже всі індивіди, на його
думку, включені в надіндивідуальну духовну реальність. Вона має свої конфлікти, і розв'язувати їх можна
тими ж методами, які застосовуються для індивідів.
Ассаджіолі виявляє інтерес до філософських узагальнень, коли зауважує: все життя Всесвіту можна
уявити як боротьбу між множинністю та єдністю. як потяг до єдності. Дух (чи це божественна істота, чи
космічна енергія), який діє у тваринному світі, встановлюючи в ньому порядок, гармонію і красу,
об'єднуючи всіх істот узами любові, здійснює саме Вищий Синтез.

15.3. Психосинтез як метод лікування

На даний час у Європі, США і Канаді створено майже 100 інститутів і центрів психосинтезу,
оскільки він використовується не тільки як метод виховання, самоврядування і саморозвитку особистості,
але й, як метод лікування [3].
Ассаджіолі підкреслює, що розлади духовного походження охоплюють дедалі більше число людей,
які шукають власний шлях до повноти життя. Він намагається дати загальний нарис таких розладів і дає
вказівки щодо їх лікування [1]. При цьому виділяються чотири стадії^
1. Криза, що передує духовному пробудженню. Звичайна людина не живе, а животіє, не міркуючи
про цілі, смисл і цінності буття. Для неї головне — задовільнити свої бажання, отримати максимум
чуттєвого задоволення, мати гроші, здійснити честолюбні плани. Вона може мати стосунок до релігії, але
виключно до її зовнішніх ритуальних форм. Така людина вважає єдиною реальністю чуттєвий, предметний
світ, який є для неї безумовною цінністю. Потойбічне іноді стукає в її серце, коли постають думки про
смерть, але вона хоче відстрочити момент зустрічі з небесним божеством.
Проте буденний порядок життя раптом порушується, наприклад внаслідок якогось потрясіння.
Людина відчуває, що їй чогось бракує, повсякденне життя стає порожнім. Виникають питання життєвого
призначення, смислу людських страждань тощо. Нові почуття бентежать людей, і вони відчайдушно
чіпляються за "реальність" звичайного життя. Але внутрішнє бродіння не зникає. Людина ніби .передчуває
божевілля. Старе буття відходить, як сон, але нового світла ще немає.
Внутрішня розладнаність нерідко супроводжується моральною кризою. Загострюються почуття
совісті, відповідальності, вини, каяття. Виникають депресії, думки про самогубство. Такі прояви кризи
нагадують симптоми психоневрозів і межових шизофренічних станів. Тут слід з'ясовувати дійсні
екзистенціальні проблеми, що постали перед людиною. Це криза зростання особистості клієнта.
2. Криза, зумовлена духовним пробудженням. Коли відкривається канал, що поєднує «Я-реальне» та
«вище Я», виникають радість і полегшення. Конфлікти і страждання зникають як такі, що були викликані
внутрішньою боротьбою, а не фізичною причиною. У цьому випадку духовне пробудження означає
зцілення.
Якщо людина не може пережити осяяння, неправильно його тлумачить, зникає різниця між «Я-
реальним» та «вищим Я».Негативний ефект дорівнює посиленню ego. Коли ж "Вище Я" просякає наскрізь
"Я- реальне", людина переживає піднесений стан, свою причетність до божественної природи.
Як бачимо, Ассаджіолі наполягає на необхідності чіткого розрізнення індивідуального і
всезагального "Я". Останнє він називає нашим "Джерелом", "Центром", "Глибинною істотою", "Вищим Я",
які протиставляються обмеженому "я" буденної особистості. Іноді люди наділяють своє емпіричне "я"
якостями "Я". Це все одно що змішувати абсолютну і відносну істину, метафізичний та емпіричний рівні
реальності, тому терапевт має вказати, як розрізнювати "я" та "Я". Якщо це не відбувається, людина
вдається до безконтрольної поведінки або під впливом духовного пробудження бере на себе роль пророка.
У сензитивних індивідів виникають парапсихічні форми сприймання — вони бачать вищих істот,
підкоряються їм, приймають від них послання.
3. Реакція на духовне пробудження ЇЇ важливою складовою є усвідомлення єдності життя, потік
любові виливається через пробуджену істоту на оточуючих людей і всі творіння. Нова людина, що
"постала", має м'який, принадний характер, готова поділитися своїми духовними надбаннями. Проте на цій
стадії повного перетворення ще не відбулося. Іноді буденне "я" знову набирає сили. Зміни, що
наступаються, піддаються сумніву, кваліфікується як ілюзія. Але повного повернення до попередніх станів
вже бути не може. Разом із тим трапляються депресії і спроби самогубства. Це щось схоже на психотичну
депресію або меланхолію — почуття власної недостатності, самоприниження, самозвинувачення,
безпорадності. Тут слід допомогти клієнту усвідомити, що його перетворення, краса світу, яка при цьому
відкривається, мають ствердитись. Розуміння клієнтом, що такий його відступ був закономірним,
нормальним явищем, приводить до полегшення. Людина оволодіває наснагою приступити до вирішення
тих завдань, які стоять перед нею на шляху до самоосягнення.
4. Фази процесу перетворення. Вони найбільш багаті подіями у психіці людини. На неї дивляться з
пересторогою, зважаючи на грандіозність планів, ідеалів, потягів, і таке ставлення людина сприймає
хворобливо. Це — випробування на шляху до самопізнання.
Ассаджолі називає цей період перехідним проміжком, оскільки людина паралельно має
перебуватися і в буденному житті (сім'я, професія тощо). Таке "подвійне життя" може спровокувати
психічні розлади — занепад сил, безсоння, емоційну пригніченість, творчу неміч, пригнічення сексуальних
та агресивних потягів, невротичні симптоми. Тут відбувається боротьба між свідомими і несвідомими
установками — біологічними і соціальними за своїм змістом.
Вихід із такого стану Ассаджіолі бачить у гармонійній інтеграції потягів у єдиній особистості —
спочатку шляхом належного узгодження їх між собою та підпорядкування, а далі шляхом перетворення і
сублімації зайвої або невикористаної частини енергії. Всезагальне "Я" виявляє тут свою волю, що сприяє
гармонійності інтеграції, біопсихосинтезу цілісної людської істоти [1].
Ассаджіолі зауважує, що люди, які стали на шлях самоосягнення, не є більш схильними до
психічних розладів, ніж ті. які на такий шлях не стають. Трапляються і протилежні феномени. Але
середньостатистичних людей важче лікувати, адже вищі рівні психіки у них не активізовані, відсутня база
для розв'язання конфліктів. В цілому ж різного роду розлади у зв'язку з самоосягненням — це минущі
реакції у процесі оновлення особистості.
Картина майбутнього, образ цілі надихає людину. Терапевт має це враховувати і зберігати такий
образ у клієнта. Тоді людина здатна чимдалі повніше переживати стан свідомості індивіда, який осягнув
себе. Це стан радості, апогею, безпеки, сили, ясності розуму, любові до всього сущого. ''У своїх вищих
аспектах це — осягнення сутності Буття, залучення до Всезагального Життя і ототожнення з ним" [1].
На основі таких теоретичних засад самоосягнення Ассаджіолі пропонує методи діагностики та
лікування тих чи інших відхилень. Звичайні розлади та розлади, пов'язані з самоосягненням, різняться між
собою. Адже життєва ситуація цих двох груп клієнтів протилежна. Психічні симптоми звичайних пацієнтів
мають регресивний характер, повертають людину до більш ранніх стадій розвитку. Розлади, пов'язані з
самоосягненням, є прогресивними, оскільки показують вихід до нової стадії. Активізується можливість
надсвідомого.
Ці моменти чудово описав Юнг: "Бути "нормальним" — ідеал для невдахи, для всіх тих, кому ще не
вдалося піднятися до рівня загальних вимог. Але для тих, чиї здібності набагато вищі середніх, кому не
важко було досягти успіху, виконавши свою частку буденної роботи, — для таких людей рамки норм
означають прокрустове ложе, нестерпну нудьгу, пекельний морок і безвихідь. У результаті багато людей
стають невротиками саме тому, що вони просто нормальні, в той час як інші страждають неврозами від
того, що не можуть стати нормальними".
Отож психотерапія має враховувати ці дві групи клієнтів. Для перших терапевтична допомога
полягає у звільненні від пригніченості, внутрішніх заборон, страхів, інфантильної залежності (особистісний
психосинтез). Для других клієнтів має здійснитися не тільки особистісний, а й духовний психосинтез. І
терапевт не має права заземляти духовні потяги клієнтів другого типу, відсувати цілі їх самоосягнення.
На стадії емоційного підйому, ентузіазму пошуків слід попередити клієнта про можливі відступи,
показати, що невдачі мають тимчасовий характер: криза долається через страждання.
На стадії перетворення — найбільш тривалій і складній — має посилитись робота психотерапевта.
Ассаджіолі висуває шість вимог, які з цим пов'язані.
Отже, за Ассаджіолі, психотерапевт повинен:
1. Повідомляти клієнту про те, що з ним відбувається в дійсності, і допомагати йому виробляти
правильне ставлення до того, що відбувається.
2. Вчити його мудро керувати потягами, що піднімаються з несвідомого, не пригнічуючи їх страхом
або осудженням, але твердо підкоряючи собі за допомогою волі, що правильно застосовується.
3. Навчати методам перетворення і сублімації сексуальної та агресивної енергії. Застосування таких
методів слугує найбільш вдалому й конструктивному розв'язанню багатьох психологічних конфліктів.
4. Допомагати клієнту розпізнавати і засвоювати енергію, що надходить від "Я" і надсвідомих
рівнів.
5. Допомагати йому виражати і використовувати таку енергію в альтруїстичній любові та служінні.
Це дуже важливо також у плані протидії тенденції до надмірного заглиблення у внутрішній світ і
зосередженості на самому собі, яка нерідко присутня на цій та іншій стадіях саморозвитку.
 6. Вести клієнта через різні фази перебудови особистості — аж до досягнення духовного
психосинтезу [1].
Ассаджіолі ставить у своїх розвідках велику задачу: допомогти людині оволодіти своїм існуванням,
досягти усвідомлення вищих цінностей цього існування, підняти людину над буденністю, маючи при цьому
великі взірці, що їх постачає історія. Лише у цих ваганнях і пошуках, де терапевтом виступає світ —
природа, люди, космос у цілому —· людина може знайти смисл свого життя і вчиняти згідно з ним.

Питання для самоконтролю.

1. Сформулюйте теоретичні основи психосинтезу.
2. Опишіть структуру особистості в конценції психосинтезу.
3. Розкрийте суть психосинтезу як методу самопізнання і саморозвитку особистості.
4. Які функції психотерапевта в психотерапевтичному процесі психосинтезу?
5. Чому «Вище Я» Ассаджіолі називає істинним Я людини?
6. Яка основна мета прсихосинтезу?.
7. Розмежуйте поняття «особистісний психосинтез» та «духовний психосинтез»?
8. Назвіть основні етапи психосинтезу.

Рекомендована література.
1. Ассаджиоли Р. Психосинтез. М: «Рефл-бук», К.: "Ваклер".-1997.- 320с.
2. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь: теория и практика / изд. 4-е, испр. и доп.. – К.:
Освіта України, 2007. – 332 с.
3. Психосинтез и другие интегративные техники психотерапии. Под ред. А.А.Бадхена, В.Е.Кагана.
М.: Смысл, 1997. -298с.
4. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. СПб.: - Питер Ком., 1998. -752с.

16. ПОЗИТИВНА ПСИХОТЕРАПІЯ

16.1. Міжкультурні засади позитивної психотерапії

Позитивна психотерапія - це новітній гуманістичний напрямок сучасної психотерапії, офіційно

визнаний Європейською Асоціацією Психотерапії (EAP) у 1996 році.
Засновником методу позитивної психотерапії був доктор медицини, лікар-психіатр і невропатолог
Носсрат Пезешкіан (1933 – 2010), виходець з Персії, який жив і працював у Європі (Вісбаден, Німеччина).
Позитивна психотерапія є ресурсо-фокусованим методом, що системно поєднує у собі
психодинамічний, когнітивний та поведінковий елементи. Це забезпечує короткотерміновість
консультування у руслі позитивної психотерапії [7].
За 40 років свого розвитку, даний метод поширився у Європі та світі, і сьогодні гармонійно поєднує
у собі раціональну технологічність Заходу та інтуїтивну мудрість Сходу. Так, у позитивній психотерапії
дотримуються погляд на природу людини як на цілісну триєдність тілесного, душевного та духовного
(східне бачення). При цьому науково розглядаються питання про взаємовплив соматичних, психічних та
духовних феноменів (західне бачення). Загалом, крос-культурний підхід є наскрізною лінією всієї
позитивної психотерапії [5].
Позитивна психотерапія - це мета-підхід, який спрямований як на психологічну допомогу
(психотерапевтичний аспект), так і на виховання (педагогічний аспект), навчання дорослих (андрагогічний
аспект), соціальну роботу (соціальний аспект), розвиток міжкультурної свідомості (крос-культурний
аспект), взаємодію та інтеграцію різних психотерапевтичних напрямів (інтердисциплінарний аспект).
Також цей метод успішно використовується у сферах самоменеджменту, управління персоналом,
клієнтінгу та коучінгу.
В Українській Спілці Психотерапевтів (УСП) позитивна психотерапія представлена Секцією
Позитивної психотерапії . УСП є колективним членом EAP. ЕАP є співзасновником Світової Ради
Психотерапії, яка у 2003 році прийнята ООН як дорадчий орган Ради Безпеки.

16.2. Позитивний підхід до клієнта та його розладів

Назва позитивної психотерапії походить від лат. positum, що значить "даний", "фактичний",
"дійсний", "той, що є насправді", а не від positivum – позитивне, підкреслючи цим самим необхідність
опрацювання і позитивних і негативних аспектів проблеми і життя клієнта, діалектичного розширення його
світогляду. Це термінологічне уточнення дозволяє використовувати в якості синонімів даного виду
позитивної психотерапії назву психотерапія реальністю.
У позитивній психотерапії зазначається, що хвороби, конфлікти, стреси, життєві негаразди є
даністю життя кожної людини і це треба визнавати. І, разом з цим, корисно визнавати, що людина наділена
здібностями, завдяки яким здатна знаходити вирішення найскладніших проблем та втілювати їх у життя.
Це також даність життя кожної людини. “Якщо існує проблема - то існує і її вирішення”
Позитивна психотерапія наголошує на цілісному баченні життя людини (холістичний підхід) та
оптимістичному сприйнятті її природи (позитивна концепція людини), з врахуванням всіх дійсних її
складових. Уявлення, що позитивна психотерапія - це психотерапія “лише про хороше”, або уявлення, що
своїм існуванням позитивна психотерапія демонструє “негативність” інших напрямків психотерапії, є
помилковими.
Позитивна психотерапія заснована на 3 принципах – надії, балансу (гармонізація ) і консультуванні,
які „відповідають” 3 етапам роботи з клієнтом як в процесі окремого заняття, так і на протязі всього
психотерапевтичного курсу ( в середньому 10 занять по 1-2 години ) [7]. Тому основними етапи методу
позитивної психотерапії є:
рositum-підхід - базується на принципі надії у відношенні до конструктивної природи людини, її
здібностей та можливостей вирішувати власні проблеми;
психодинамічний диференційний аналіз змісту конфліктів - базується на принципі гармонізації
актуальних та базових здібностей “Знати” та “Любити”;
5-крокова стратегія психотерапевтичної допомоги на основі принципу консультування, у процесі
якого клієнти вчаться самі допомагати собі.
На етапі роботи з врахуванням принципу надії використовуються :
1. Позитивна інтерпретація проблеми клієнта ( наприклад, нервова анорексія – прояв здатності
співчувати голодаючим всього світу і т.д.);
2. Транскультуний підхід – розширення уявлень клієнта про проблему шляхом знайомства з іншим (
часто – прямо протилежним ) реагуванням і відношенням до змісту його проблеми в інших культурах
( наприклад, відмінності у відношеннях до їжї і голодання у західних і східних культурах);
3. Притчи і анекдоти з психотерапевтичним радикалом (автори виділяють 9 психотерапевтичних
функцій притч : посередництво між терапевтом і клієнтом, модель розширення проблеми, і т.д. ) [7].
На етапі роботи з врахуванням принципу гармонізації використовується розподілення енергії 4
основними сферам життєдіяльності – тілесної, ментальної, соціально-комунікативної і духовної. До
тілесної відноситься їжа, сон, тілесні контакти, турбота про зовнішність, фізичні вправи, переживання болі
і тілесного комфорту – дискомфорту; до ментальної – задоволення пізнавальної потреби і цікавості,
професійного досягнення; до соціально-комунікативної – спілкування людини; до духовної – світоглядні і
релігійні переживання, фантазії про майбутнє, надособистісні (громадські )переживання і вчинки. В
ідеальній, гармонічній моделі на кожну сферу виділяється 25% життєвої енергії. Реальне ж розподілення
енергії виявляється за допомогою неформалізованого тесту; дисбаланс відмічається при спільному
обмірковуванні і розподіленні 10 значних подій за останні 4 роки життя по 4 сферах життєдіяльності.
Дисбаланс в тілесній сфері створює ризик соматичних і психосоматичних захворювань, в ментальній –
агресивних дисстресових реакцій і перфекціонізму, в комунікативній – почуття самотності і депресії, а в
духовній – почуття тривоги і психотичних порушень. На етапі гармонізації виявляються і опрацьовуються
актуальний і базальний конфлікти клієнта. Актуальний конфлікт формується під дією зовнішніх подій
(наприклад, зміна місця роботи, смерть близьких, мікротравм у міжособистісних стосунках) при
недостатній здатності до подолання цих проблем. Автори виділяють первинні ( любов, надія, довіра ) і
вторинні здібності ( ввічливість, чесність, бережливість, пунктуальність).Типовим базальним конфліктом
є конфлікт між чесністю і ввічливістю. В практиці вже з першого заняття використовуються структуроване
інтерв’ю і опитувальники (диференційно аналітичний та вісбаденський), при заповненні яких клієнт сам
може прийти до осмислення різноманітних аспектів своїх проблем.
Реалізація принципу консультування означає передачу клієнту функцій психотерапевта
( аутопсихотерапія ). Принцип консультування - це повсякденна ідентичність, самопізнання, самодопомога.
Для подолання міжособистісних конфліктів пропонується п’ятиступенева стратегія (мал.16.1.).
 ння
ння
(спостер
(спостер
еження,
еження,
самоспос
ІІІІетап.
самоспос
тереженетап.
Ідентичні
тережен
Ідентичні
П’ЯТИКРОКОВА
П’ЯТИКРОКОВАМОДЕЛЬ МОДЕЛЬ ня, КОНСУЛЬТУВАННЯ
опис) КОНСУЛЬТУВАННЯ
ня, сть
опис)
сть
(принцип самодопомоги
(принцип самодопомоги – – повсякденнаідентичність)
повсякденна
Складаєт ідентичність)
оцінки
Складаєт
оцінки
ься,
(інвентар
ься, за за
(інвентар
можливо
изація)
можливо
изація)
На сті,
основі
сті,
Науснийоснові
інвентари
усний
інвентари
ІІІ
ІІІ або
етап.
зації
абоетап.
зації
письмови
Ідентичні
актуальни
письмови
Ідентичні
актуальни
йй хзвіт
сть
звіт
сть
хте, з
пропро
ресурсів
здібносте те,
ресурсів з
здібносте
приводу
(ситуатиййми
приводу
(ситуати мий
встановлючого
вне
чого вне й
встановлю
коли
підбадьор
ємо,
ємо,вв
коли
підбадьор
відчуваєт
ення)
яких
відчуваєт
ення)
ІV ІV
Підсиленн яких
етап.
ься
етап.
сферах
ься
Підсиленн
сферах
Ідентичніст
радість
Ідентичніст
яповедінки
окремих
радість
яповедінки
окремих
ьь інтеракції
або
інтеракції
позитивни
виникає
або
позитивни
виникає
(вербалізаці
хроздрато
(вербалізаці
хроздрато
якостей,
критика
якостей,
критика
я)я)
ваність.
які
самого
ваність.
які
самого
Тренування
Тренування
протистоя
себе
протистоя
комунікативсебе іі
комунікатив
партнера.тьть з
ноїноїпартнера.
моделі
негативни моделі з
негативни
V
партнером.етап.
Vякостям
етап.
мпартнером.
мякостям
Ідентичні
Розмова
Ідентичні
Розмова
особистос
особистос
ведеться сть як
ведеться сть
ті.
ті. як
відповіда
про
відповіда
про
льності
негативні
льності
негативні
(розшире
так
такі іпро
(розшире про
ння
позитивніння
позитивні
цілей)
якостіцілей)
якості тата
Навчаєм
враження
Навчаєм(в(в
враження
тому
тому ось
ось не
числі
не йй
числі
перенос
рефлексія
перенос
рефлексія
стану), ити
стану), итищоб щоб
конфлікт
зрозуміти
конфлікт
зрозуміти
на наінші
мотивацію. інші
мотивацію.
сфери
сфери
поведінк
поведінк
и,и,аа
відкрива
відкрива
титидля для
Для вербалізації проблеми, рекомендується себеряд конструктивних правил :
себедля нього час і у відсутності незнайомців;
1. Пропонуйте партнеру обговорення в зручний нові
нові аспектів його проблем;
2. Починайте бесіду з його достоїнств і позитивних
3. Підходячм до проблеми, не підвищуйтецілі. цілі. говоріть від першої особи;
голос,
Причом
Причом
уу
відповід
відповід
альність
 4. Уникайте зміщення обговорення самої проблеми на особистісні особливості партнера;
5. Пам’ятайте, що відмінності між поглядами і думками – це показник довіри та відвертості;
6. Намагайтесь обмежити тривалість обговорення 1 годиною;
7. Нагадуйте собі і партнеру, що конструктивні вирішення проблем – перемога для вса обох ;
8. При інтенсивних, але невдалих спробах прийти до відповідального діалогу з партнером
зверніться за допомогою до психолога або психотерапевта як до посередника.
Узагальнюючи, варто зазначити, що шлях до самопізнання – це шлях до мудрості. Це означає
відрізняти істинне від хибного та знати, як себе поводити в різних ситуаціях, які потребують самостійного
вирішення й часу.
Головне призначення позитивної психотерапії – турбота про фізичне, психічне, соціальне і духовне
здоров’я особистості, сім’ї і соціальної групи.
Психолог, який працює в галузі позитивної психотерапії, не прагнутиме «поставити діагноз», а буде
намагатися зрозуміти людину в її життєвих ситуаціях, в яких у неї з’являються порушення, захворювання.
Людині дані ресурси і здібності, за допомогою яких вона зможе перебороти труднощі і розв’язати свої
проблеми, а позитивна психотерапія дає можливість психологу відкрити доступ до них.

16.3. Повчальні історії та афоризми як ілюстрація до методу позитивної психотерапії

Терпіння
Богобоязливий Махмуд мав звичай бути гостинним в своєму порожньому будинку до всякого
прибульця. Одного дня до нього постукав подорожній поважного віку і попросив дозволу відпочити.
Махмуд проявив гостинність, поставив на стіл їжу і запросив гостя підкріпитися. Той з радістю погодився і
почав уплітати. Махмуд запитав його, чому він навіть не подякував Богові перед їжою. Подорожній
відповів, що ніколи цього не робив, та і тепер не має наміру. Набожний господар розсердився на гостя і
прогнав його геть. Того ж вечора, коли благочестивий Махмуд молився, Бог запитав його, чому він прогнав
втомленого і голодного гостя. Махмуд відповів, що він не зміг винести його невдячності Богові. Бог же
сказав йому: - Я терплю його 60 років, а ти не зміг потерпіти його і один вечір.
У мене бридкий характер
Дзенський студент прийшов до Банкею і поскаржився:
- Вчителю, у мене бридкий характер. Як мені виправити його?
- Так, це неприємна новина. Тобі треба допомогти! - відповів Банкей. - Дозволь мені поглянути, що
у тебе з характером.
- Але я не можу показати його, - відповів учень.
- А коли ти зможеш показати його? - запитав Банкей
- Не знаю, все відбувається якось несподівано, - відповів студент.
- Тоді, - зробив висновок Банкей, - можеш заспокоїтися: якщо ти не можеш показати свій характер,
це означає він не твій. Ти просто десь набрався цієї погані.
Здивування Мудрої Свині
Одного дня Мудра Свиня поверталася додому після паломництва в один з храмів Індії і зустріла в
дорозі хлопця, що йшов у тому ж напрямі. Вони познайомилися і завели бесіду про подорож, адже всім
відомо, що навіть коротка розмова скорочує дорогу.
Хлопець став розповідати Свині про чудодійну силу стін храму, вклонитися якому він ходив.
Досить було кому-небудь потерти долонями камені стін, як всі його бажання негайно ж виконувалися.
— А чи виконалися твої бажання? — запитала Свиня. — І чого ти бажав?
— Я бажав здоров'я, багатства і хоробрості, оскільки саме цього мені завжди не вистачало, –
відповів хлопець.
— Ну і як же ти їх отримав? — поцікавилася Свиня.
— Дорога до храму була довгою і важкою, але її тяготи загартували і укріпили моє тіло. Я став
здоровіший, — відповів хлопець і продовжив свою розповідь. — Одного дня, вже в Індії, мені пощастило
знайти великий глек із золотом, і я став багатим. Коли ж до храму залишалося всього три дні дороги, на
мене напали розбійники, але я пересилив свій страх і спонукав їх до втечі. Так я отримав все, що побажав.
— Як нерозумно поступають люди, — здивувалась Мудра Свиня, — їм треба було зробити
священною дорогу, а не храм.
Природній вибір
 Майстер Бахаутдін все своє життя був щасливим, посмішка ніколи не сходила з його лиця. Все його
життя було просочене ароматом свята! Навіть вмираючи, він весело сміявся. Здавалося, ніби він
насолоджується приходом смерті.
Його учні сиділи довкола, і один запитав:
- Чому Ви смієтеся? Все своє життя Ви сміялися, і ми все не наважувалися запитати, як Вам це
вдається? І ось зараз, в останні хвилини Ви смієтеся! Що тут смішного?
Старий Майстер відповів:
- Багато років тому я прийшов до мого Майстра молодою людиною, сімнадцятилітнім, але вже
глибоко страждаючим. Майстрові ж було сімдесят, а він посміхався і сміявся просто так, без всякої видимої
причини. Я запитав його: “Як Вам це вдається?” І він відповів: “Всередині я вільний у своєму виборі.
Просто це - мій вибір. Кожен ранок, коли я розплющую очі, я задаюсяь запитанням, що вибрати сьогодні -
блаженство або страждання? І так трапляється, що я вибираю блаженство, адже це так природньо” [4].
Афоризми
1. Ми унікальні в своїх нещастях і однакові в їх наявності – в цьому і полягає справедливість світу-
positum. (Таня Недільська)
2. Ніхто не може змусити вас почувати себе неповноцінним без вашої згоди. (Елеонор Рузвельт)
3. Не скласти планів – означає запланувати свою поразку. (Б.Франклін)
4. Не платіть аліментів відчуттю провини, інакше воно розорить вашу душу. (І. Вагин)
5. Говори доречно або мудро мовчи. (Джордж Герберт)
6. Життя без кохання – небіжчик у відпустці. (Е.М. Ремарк)
7. Життя справедливе, тому що в ній все є так як є. Несправедливі наші очікування від життя.
(Роберт Ентоні)
8. Як тільки ви зрозумієте, що вам нема на що ображатися, вам належатиме весь світ. (Лао-Цзи)
9. Сприймайте те, що сталося як знаряддя. Все, що не випадає, може послужити меті. (Х.Л. Борхес)
10. У рай доходить той, хто після кожного падіння встає і йде далі. (Іоан Златоуст)
11. Той, хто знає навіщо, витримає будь-яке але. (Ф. Ніцше).
12. Якщо ти опинився в темноті і бачиш хоч би найслабкіший промінь світла, ти повинен йти до
нього, замість того, аби міркувати, має сенс це робити чи ні. Може, це дійсно не має сенсу. Але просто
сидіти в темноті не має сенсу в будь-якому разі. (В.Пелевин, «Затворник и Шестипалый»).
13. Краще запалити одну свічку, чим проклинати темноту. (Девиз Кристоферов).
14. Найголовніше в світі – це не те, де ми стоїмо, а то, в якому напрямі йдемо. (І.В.Гете).
15. Сходи життя повні заноз, і найбільш боляче вони впиваються, коли ви сповзаєте ними вниз. (В.
Браунелл).
16. Життєвий досвід – це ліхтарик, підвішений на спині: він освітлює лише пройдений шлях.
(Конфуцій).
17. Ми бачимо речі не такими, якими вони є, а такими, які ми є. (Талмуд).
18. Світ є те, що ми з нього робимо. (Ф. Шиллер).
19. Те, що гусениця називає кінцем світу, вчитель називає метеликом. (Річард Бах).
20. Реальність не завжди правдоподібна і вірогідна. (Х.Л.Борхес).
21. Очі не бачать, якщо серце наказує їм осліпнути. (Сенека).
22. Досвід – це назва, яку кожен дає своїм помилкам. (Оскар Уальд).
23. Чого не знає людина? Хіба що межі своїх можливостей. (Східна мудрість).
24. Ніхто не знає на що він здатний, поки не спробує. (Публіций Сіріус).
25. Досяжно все, що людина може собі уявити і в що може повірити. (Наполеон Хілл).
26. Багато найблагородніших підприємств могли б ніколи не розпочатися, якщо можна було б
передбачати всі їх труднощі і недоліки. (Теодор Л. Куайлер).
27. Будьте для самих себе рятівним островом, не шукайте притулку в інших. (Паринірвана Сутра).
28. Той, хто не хоче застосовувати нових засобів, може чекати нових бід. (Френсис Бекон).
29. Більше всіх ризикує, той, хто не ризикує. (Іван Бунін).
30. Хто відвертий, той не почуває нічого поганого. (Артур Шопенгауер).
31. Уява важливішеа за знання. (Альберт Ейнштейн).
32. Серце має аргументи, яких не знає розум. (Паскаль).
33. Цілі народжуються не в думці, а в серці. (Роберт Ентоні).
34. Найбільша в світі брехня: «Коли отримаю те, що хочу, буду щасливий». (Р. Ентоні).
35. Інтуїція – слух душі. Чим безстрашніше довіряєшся інтуїції, тим більше вона готова служити.
(Роберт Ентоні).
36. Варто зробити мітку на цьому світі, як багато хто йде з гумками стирати! (Р. Ентоні).
 37. Не зробите вибір Ви, за Вас його зроблять інші. (Роберт Ентоні).
38. Найчастіше ми не спілкуємося, а просто говоримо по черзі. Ваші стосунки з іншими
відображають ваші стосунки з самим собою. (Роберт Ентоні).
39. Одне добре слово може зігріти три зимові місяці. (Японське прислів'я).
40. Той, хто жадібний на похвалу, доводить, що бідний на достоїнства. (Плутарх).
41. Той, що знає - не говорить, ті, що говорять - не знають. (Лао-Цзи).
42. Скільки не утримуйся від пустих розмов, все рівно буде мало. (Фенелон).
43. Якби криком можна було побудувати будинок, то віслюк би побудував Константинополь.
(Східне прислів'я).
44. Зустрівши воїна з мечем, оголюй свій меч: не декламуй віршів тому, хто не є поетом. («Грім з
неба», збірка буддійської класики).
45. Успіх – це встигнути. (Марина Цветаєва).
46. Найкоротший і кращий шлях добитися успіху – дати людям ясно зрозуміти, що це в їх власних
інтересах сприяти просуванню ваших. (Жан де Лабрюйер).
47. Якщо ти ростеш, то не дивуйся, що тебе поливають. (Мадонна).
48. Всі красиві мушлі на морському березі зібрати неможливо. (Е.М.Ліндберг).
49. Людині мудрій властиво не класти всі яйця в одну корзину. (Мігель де Сервантес Сааверда).
50. Роби як я. Це означає: не треба за мною. Колія ця лише моя, вибирайся своєю колією.
(В.Висоцький).
51. Однакові птиці збиваються в зграї. (Роберт Бертон).
52. Є десятеро людей, впевнених, що цього бути не може. І напевно знають це. Потім приходити
один, хто цього не знає...Ось він і робить відкриття. (Альберт Ейнштейн).
53. Якщо бути абсолютно логічним, нічого не можна відкрити. (Альберт Ейнштейн).
54. Криши, ламай, трощи стереотипи! Вони кричать, пручаються, – ламай! (Л. Костенко).
55. Коли палець вказує на небо, дурень дивиться на палець. (з фільму «Амелі»).
56. Ламати собі життя – невід’ємне право кожної людини. (з фільму «Амелі»).
57. Шлунок розумніший за мозок: шлунок вміє нудити, а мозок їсть все підряд.
58. Хто такий оптиміст? Це людина, яка на кладовищі, замість хрестів бачить плюси. (Михайло
Задорнов).
59. Хвалиться Холера Чумі: «Вчора покосила 300 людей: 100 вбила я, а 200 померли від страху».
(Михайло Задорнов).
60. Вчені – це ті, які багато знають, а мудреці ще й розуміють те, що вони знають. (Михайло
Задорнов).
61. Хто йде сам до себе зустрічається сам з собою.
62. Запряжи в свій фургон зірку! (Ральф Уолдо Емерсон).
63. Запряжи в свій фургон життя зірку ефективного психотерапевта! (Таня Недільськая).
Питання для самоконтролю.
1. Розкрийте суть крос-культурного підходу позитивної психотерапії.
2. На яких принципах заснована позитивна терапія.
3. Назвіть основні етапи позитивної психотерапії.
4. Шляхи подолання міжособистісних конфліктів у п’ятиступеневій моделі консультування.
5. Яких правил слід дотримуватися для вербалізації проблеми.
6. Головне призначення позитивної психотерапії?
7. Які завдання вирішує психолог, який працює в галузі позитивної психотерапії?

Рекомендована література
1. Пезешкиан Н. 33 – и одна форма партнерства: пер. с нем. – М..: Медицина, 1998. – 288 с.
2. Пезешкиан Н. Позитивная семейная психотерапия: семья как терапевт.// Пер. с англ., нем.: М.:
Смысл, 1993. – 332 с.
3. Пезешкиан Н. Психотерапия повседневной жизни.//Пер. с нем.: М.: Медицина, 1995. – 336 с.
4. Пезешкиан Н. Торговец и попугай. Восточные истории в психотерапии.// Пер. с нем.: - М.:
Смысл, 1993. – 240 с.
5. Пезешкиан X. Позитивная психотерапия как транскультуральный подход в рос-сийской
психотерапии. - СПб., 1998.
6. Пезешкиан Н. Психосоматика и позитивная психотерапия. - М.: Медицина, 1996. – 464 с.
7. Пезешкиан Хамид. Основы позитивной психотерапии. – Висбаден-Архангельск: Изд-во
Архангельского мединститута, 1993. – 116 с.
 17. ТРАНСПЕРСОНАЛЬНА ПСИХОТЕРАПІЯ

17.1. Трансперсональні підходи в психологічних теоріях та практиках

Трансперсональна психотерапія концентрується на подоланні емоційних труднощів, що блокують

повноцінний розвиток індивіда як психологічної і духовної істоти. Тут підкреслюється роль емоційних і
міжособистісних чинників в розвитку психопатології та надається велике значення трансцендентному
досвіду, що сприяє зціленню. Не будучи пов'язаний з якоюсь однією релігією, даний підхід близький до
духовних дисциплін Сходу і Заходу, а також грунтується на сучасних дослідженнях, присвячених зміненим
станам свідомості. В той же час цей підхід не відкидає положень психодинамічної і поведінкової
психології.
Трансперсональну психотерапію живлять два джерела. Перший з них — теоретичні роботи, число
яких швидко збільшується. Початок їм поклали Юнг, Ассаджіолі, Маслоу, Грофф, а сьогодні в цьому
напрямі працюють Уїлбер, Уолш, Енглер, Уошберн та інші. Вказані автори аналізують психологічні
структури змінених станів свідомості і загальні елементи зовні настільки різних духовних традицій Сходу і
Заходу.
Основне положення трансперсональной психотерапії полягає в наступному: повсякденна свідомість
і загальноприйнята концепція "Я" виражають лише деякі аспекти значно складнішої психіки. Вищі рівні
свідомості мають певну психологічну структуру, і вийти на них можна за допомогою ряду техніки, таких як
медитація, йога, а також спонтанно, завдяки "піковим переживанням" (peak experiences). Ці трансцендентні
стани клінічно релевантним чином співвідносяться із звичайною свідомістю: наприклад, емоційні
порушення, такі як нарцисизм, заважають духовному розвитку, а медитація може допомогти впоратися із
застарілою патологією характеру. Трансперсональна психотерапія веде дослідження в двох напрямах: (1)
релігійний досвід сприяє лікуванню емоційних травм; (2) психологічні конфлікти спотворюють духовний
розвиток.
Другою основою трансперсональної психотерапії є духовна практика самого психотерапевта. Так
само, як і в психоаналізі, особистий досвід (в даному випадку трансперсональний) є необхідною умовою
для емпатичної і компетентної терапії.
Подібно до того, як трансперсональна теорія виходить за традиційні уявлення про "Я", клінічна
практика, що будується на ній, виходить за межі традиційних цілей психотерапії, таких як поліпшення
самооцінки або розвиток адекватних функцій Его. Кінцева мета трансперсональної психотерапії полягає в
повнішому розвитку індивіда як психологічної і духовної істоти. Тому позбавлення від симптомів може
бути важливою справою, а може і не бути. (Симптоми часто є засобами, за допомогою яких індивід
виходить за межі звичайної свідомості; так, наприклад, "криза середнього віку" спонукала людину
озирнутися довкола, розширити свої горизонти, вийти за межі сім'ї або кар'єри.) Проте трансперсональна
психотерапія не пропонує жодних цілей духовного розвитку. Це належить зробити самому індивідові,
особливо якщо він входить в те або інше духовне співтовариство або підтримує яку-небудь духовну
традицію.
На додаток до того арсеналу технік, які використовуються психодинамічними і бихевіористськими
школами, трансперсональна психотерапія використовує медитацію, трансовую роботу і методи уяви.
Діапазон техніки обмежений лише досвідом психотерапевта, його гнучкістю і, зрозуміло, клінічним
здоровим глуздом. Проте якась особлива техніка може і не знадобитися, оскільки більшість людей
спонтанно переживають "пікові переживання", які можуть бути включені в психотерапію. Тому техніка має
менше значення, чим віра психотерапевта в перетворюючу силу трансперсональних переживань.
Хоча поки що не цілком ясно, яка техніка "працює" для того або іншого клієнта або при тій або
іншій проблемі, отримувані в клінічній практиці дані все більше свідчать про те, що трансперсональна
психотерапія дає добрі результати навіть в тих випадках, коли поведінкова або психодинамічна
психотерапія потерпіла невдачу. Необхідно, проте, проявляти обережність, маючи справу з людьми, що
бажають пройти саме трансперсональну психотерапію, оскільки до духовних практик вони можуть
прагнути для того, щоб компенсувати серйозну психопатологію.
Якщо спробувати виразити суть трансперсональної психотерапії одним реченням, то можна сказати,
що вона є спробою наведення мостів між емоційним розвитком, з одного боку, і духовним дорослішанням,
з іншого, між інстинктивним і високим, між персональним і трансперсональним.

17.2. Усвідомлення проблем особистості у трансперсональному підході С.Гроффа

 Емпіричне підтвердження трансперсональному підходові до розуміння людини дали тридцятирічні
дослідження Станіслава Гроффа. Він довів, що у сфері свідомості людини немає чітких меж і обмежень,
але необхідно виділити царини психіки, що лежать за межами нашого звичайного досвіду свідомостіх [3]:
1. Сенсорний бар'єр;
2. Індивідуальне несвідоме;
3. Рівень народження і смерті (перинатальні матриці);
4. Трансперсональна царина.
Досвід роботи С Гроффа з психоделічними препаратами, використання східних духовних практик,
релігійних обрядів, а також сучасних підходів експериментальної психотерапії, де використовуються
дихання, музика, робота з тілом (ребефінг, голотропне занурення), підтверджують, що для більшості людей
доступні переживання, як у сфері безмежної свідомості, так і на всіх рівнях за її межами.
Перед тим, як почнеться подорож у несвідому сферу психіки, людина, яка застосовує вищезгадані
практики, відчуває переживання на рівні “сенсорного бар'єра”, проходячи:
- фізичний бар'єр - різноманітні фізичні відчуття в тілі;
- емоційний бар'єр - безадресні, очевидно, раніше часто стримувані емоції: плач, сміх, гнів, радість
тощо;
- образний бар'єр - актуалізація зорових образів при закритих повіках;
- бар'єр відчуттів - відчутних на дотик, кінетичних, слухових, нюхових.
У сфері переживань - царині індивідуального несвідомого - може виявити якись нерозв'язаний
конфлікт, витиснуті з пам'яті травмувальні переживання, будь-які події від народження до дійсного
моменту, що мають високу емоційну значущість. Психологічні і тілесні травми, пережиті людиною
протягом життя, можуть бути забуті на свідомому рівні, але зберігаються у несвідомій сфері психіки і
впливають на розвиток емоційних і психосоматичних розладів - депресій, страхів, сексуальних порушень,
мігрені, астми тощо. Психотравми, особливо ті, що сполучені з небезпекою для життя, залишають
незгладимий відбиток у психіці.
На наступному рівні несвідомого - народження і смерті - питання смерті універсальне, оскільки
при народженні кожна людина була якусь мить на межі смерті. Цю сферу несвідомого Грофф назвав
перинатальною. Переживання смерті і нового народження, які відбивають перинатальний рівень
несвідомого, дуже різноманітні та складні і, витиснуті у несвідоме, вони роблять серйозний вплив на
формування психіки, особистості, її відносин. Проявляється такий досвід у чотирьох “базових
перинатальних матрицях”, що сформувалися під час чотирьох клінічних стадій біологічного народження.
Існує глибокий зв'язок обставин народження людини із загальною якістю всього її життя. Досвід
народження визначає фундаментальне ставлення до існування, світогляд, прихильність до інших людей,
співвідношення оптимізму і песимізму, довіру до себе і здатність справлятися з проблемами та проектами,
переважаючі емоційні реакції, тобто всю стратегію життя. Залежно від травм народження на рівні якоїсь
перинатальної матриці виявлено залежність виникнення тих або інших особливостей особистості,
психологічних проблем, психосоматичних розладів. Патогенні наслідки народження визначаються не
тільки обсягом і характером пологової травми, але й тим доглядом, що забезпечено дитині відразу після
народження.
Емоційні, психосоматичні і міжособистісні проблеми особистості мають не тільки біографічний і
перинатальний елементи, але й корені з трансперсональної царини психіки. На думку С. Гроффа [3],
трансперсональні явища виявляють зв'язок людини з космосом - взаємовідносини, на даний час
незбагненні. Трансперсональні переживання інтерпретуються тими, хто їх зазнав як повернення в історичні
часи, дослідження свого біологічного і духовного минулого, коли людина проживає спогади з життя
предків, своїх втілень. Важливою категорією трансперсонального досвіду з тансценденцією часу і простору
є різноманітні явища екстрасенсорного сприйняття - наприклад, досвід існування свідомості поза тілом,
телепатія, ясновидіння, пророкування майбутнього, доступ до детальної езотеричної інформації про
відповідні аспекти матеріального світу, що далеко перевершує освітню підготовку, фрагменти свідомості
клітини, органу тощо. Трансперсональний досвід іноді включає події з мікрокосму і макрокосму, зі сфер,
недосяжних безпосередньо людським органам чуття. За С. Гроффом, ці переживання вказують, що якимось
нез'ясованим поки чином кожний з нас має інформацію про увесь Всесвіт, про все існуюче, кожний має
потенційний емпіричний доступ до всіх її частин і в деякому сенсі є одночасно всією космічною мережею і
нескінченно малою її частиною, тобто людина одночасно і матеріальний об'єкт, і велике поле свідомості
[3].
Люди можуть усвідомлювати самих себе за допомогою двох різних модусів досвіду. Перший з них -
хілотропічна свідомість, що має на увазі знання про себе як про речовинну фізичну істоту з чіткими
межами й обмеженим сенсорним діапазоном, яка живе в тривимірному просторі та лінійному часі, у світі
матеріальних об'єктів. Переживання цього модусу систематично підтримують такі базові припущення:
- матерія - речовинна;
- два об'єкти не можуть одночасно займати один й той же простір;
- минулі події безповоротно втрачені;
- майбутні події емпірично недоступні;
- неможливо одночасно перебувати у двох і більше місцях.
Інший емпіричний модус С. Грофф називає холотропічною свідомістю: він розуміє поле свідомості
без визначених меж, що має необмежений досвідний доступ до різноманітних аспектів реальності без
посередництва органів чуття. Переживання в холотропічному модусі систематично підтримуються
протилежними (ніж у хілотропічному модусі) припущеннями:
- речовинність і безперервність матерії є ілюзією;
- час і простір найвищою мірою довільні: один і той самий простір може бути зайнято багатьма
об'єктами;
- минуле і майбутнє можна емпірично перенести в дійсний момент;
- можна мати досвід перебування в декількох місцях відразу.
Життєвий досвід, обмежений холотропічною свідомістю, в остаточному підсумку позбавлений
завершеності і втратою смислу, хоча може обходитися без великих емоційних негараздів. А вибірковий і
винятковий фокус на холотропічному модусі несумісний (у той час, поки таке переживання триває) з
адекватним функціонуванням у матеріальному світі. Дотепер традиційна психіатрія розглядає всяке чисте
переживання холотропічного модусу як прояв патології. Проте С. Грофф підтверджує, що цей підхід
застарів, тому що в природі людини відбиті фундаментальна двоїстість і динамічне напруження між
досвідом окремого існування як матеріального об'єкта і досвідом безмежного існування як
недиференційованого поля свідомості. А психологічні проблеми особистості виникають через зіткнення і
негармонійне змішання двох модусів, коли жодний з них не переживається в чистому вигляді, не
інтегрується з іншим у переживанні вищого порядку [2].
Природознавчі відкриття останніх десятиліть XX ст. відхиляють завісу над явищами, важко
з'ясовуваними з погляду традиційної науки. Структура особистості з позицій трансперсонологів частіше за
все містить гіпотези про наявність “вищого Я”, “тонкого світу”, “абсолютної свідомості” і подвійного
розуміння людської природи: як об'єкта матеріального світу й одночасно як поля свідомості. Псі-явища, які
традиційна психологія зазвичай відносить до парапсихологічних, вже давно вивчаються, завдяки чому
з'явилося багато нових відкриттів і теорій світобудови і психіки людини. Так, явища телекинезу,
ясновидіння, телепатії, біолокаційний ефект, “шкірний зір”, дистанційне екстрасенсорне цілительство,
можливо, з'ясовні з погляду трансперсональної психології, проте потребують наукових доказів їх природи.
Поки ми можемо говорити тільки про певні концепції, що тією або іншою мірою пояснюють природу цих
феноменів. Наприклад, концепція хвильової структури світу з погляду квантової механіки перегукується з
холотропним модусом свідомості С. Гроффа так само, як і концепція багатовимірності простору-часу;
гіпотеза В.І. Вернадського про наявність всесвітнього розуму (ноосфери) пояснює теорію колективного
несвідомого К. Юнга, положення теорії особистості Р. Ассаджіолі [1;5]. Безумовно, це цілком новий підхід
як у психології, так і в природничих науках; жодна з цих теорій поки не претендує на закінчену теорію, а
отже, ми стоїмо на порозі нових відкриттів.

17.3. Етапи трансперсональноїтерапії

Практично всі варіанти трансперсональної терапії передбачають наступні основні етапи [4].
1. Обговорення з клієнтом трансперсональних феноменів і їх
значущості в житті конкретної людини з метою знецінення його проблем, зниження гостроти актуальних
переживань, досягнення іншого способу розуміння ситуації шляхом перемикання фокусу уваги на вищі,
духовні категорії.
2. Використання різних технічних прийомів, що забезпечують виникнення змінених станів
свідомості, з метою переживання специфічних, “трансперсональних” феноменів.
3. Усвідомлення проблем на основі трансперсонального досвіду, отриманого на перших двох етапах
трансперсональної психотерапії, і вибір нових зразків поведінки. Цей етап трансперсональної психотерапії
реалізується в процесі спілкування з психотерапевтом або у взаємодіях групи клієнтів, що одночасно
проходять трансперсональну психотерапію.
Вирішення проблем через усвідомлення в трансперсональній терапії істотно відрізняється від
процесу усвідомлення в динамічній психотерапії. Поняттю “усвідомленню” тут відповідає поняття
“відкриття”, де мається на увазі відкриття клієнтові суті і сенсу його призначення, обговорення наявних
проблем на вищому рівні, чим звичайна аналітична інтерпретація.
Слід також відзначити, що С. Гроф застосовував такі технічні прийоми зміни свідомості, як ЛСД-
терапія, а після заборони на експерименти з ЛСД і його аналогами використовував так звану голотропну
терапію — особливі дихальні прийоми, що викликають зміну свідомості.
Трансперсональний психотерапевтичний підхід до середини 80-х років ХХ ст порівняно мало був
знайомий фахівцям в області психотерапії і культивувався вузьким колами психотерапевтів при явному
несхваленні офіційної науки. Трансперсональні явища розцінювалися більшістю психологів і психіатрів
або як психопатологічні розлади, або як специфічні явища духовної практики в рамках езотеричного
релігійного вчення (наприклад, в буддизмі, даосизмі), що не мають відношення до психології та медицини.
У вітчизняній психотерапії досвід використання трансперсональноїпсихотерапії невеликий і
грунтується переважно на вживанні голотропної психотерапії з кінця 80-х років ХХ ст Крім того, А.
Гріненко и МКрупницкий створили метод афективної контратрибуції, що застосовується в комплексному
лікуванні алкоголізму. Цей метод грунтується на здатності хімічного препарату кетаміну викликати сильні
психоделічні (галюцинаторні) переживання як особистісно забарвлені, так і глобального
(трансперсонального) характеру. Такі переживання обумовлюють згодом особливе катарсисне відчуття
вирішення особистісних проблем, а також психологічне неприйняття алкогольного способу життя, тверду
установку на тверезість [4].

Питання для самоконтролю.

1. Основні завдання трансперсональної психотерапії.
2. . В яких напрямах веде дослідження трансперсональна психотерапія?
3. Шо таке пікові переживання?
4. Які техніки виеористовуються в трансперсональній психотерапії?
5. Які царини психіки лежать за межами нашого звичайного досвіду свідомості:
6. Яку сферу несвідомого Грофф називає перинатальною? Чому?
7. Який зв'язок між обставинами народження людини та загальною якістю її життя?
8. Як проявляються трансперсональні переживання?
9. Розмежуйте поняття хілотропіна свідомість та холотропічна свідомість.
10. Назвіть етапи трансперсональної психотерапії.
11. Суть методу афективної контратрибуції. Покази до застосування?

Рекомендована література.
1 Ассаджиоли Р. Психосинтез. - М: «Рефл-бук», К.: "Ваклер".-1997.- 320с.
2 Гроф С. Путешествие в поисках себя : Измерения сознания. Новые перспективы в
психотерапии и исследовании внутреннего мира / С. Гроф; пер. с англ.; под ред. А.
Киселева. - М.: АСТ: Ин-т трансперсональной психологии: Изд-во К. Кравчука. - 346 с. -
(Серия "Международный издательский проект "Тексты трансперсональной психологии").
3 Станислав Гроф. Области человеческого бессознательного. Даные исследований ЛСД. – М.:
Ин-т трансперсональной психологии, 1994 – 147с.
4 Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
5 Юнг К.Г. Психология и религия // Архетип и символ. - М.: Университетская книга,
6 1991. – С. 101-196.

18. НЕЙРОЛІНГВІСТИЧНЕ ПРОГРАМУВАННЯ

18.1. Теоретичні основи нейролінгвістичного програмування

Нейролінгвістичне програмування - модель людських комунікацій і поведінки, яка може бути

ефективно використана для організації або опису взаємодії в психотерапії, педагогіці, менеджменті з метою
її оптимізації; сучасний напрям постеріксонівської психотерапії (еріксонівський гіпноз, позитивна
психотерапія), що розробляється з 1975 р. американцями Бендлером (Bandler R.) і Гріндером (Grinder J.) та
їх послідовниками [3].
Джон Гріндер був на той час асистентом професора лінгвістики в університеті Каліфорнії в Санта-
Крузі, а Річарда Бендлер – студентом психології в цьому ж самому університеті. Вони разом вивчали дії
трьох видатних психотерапевтів: Фріца Перлза, новатора психотерапії і основоположника гештальт-терапії,
Вірджинії Сатір, незвичайного сімейного терапевта, котрій вдавалось вирішувати такі складні сімейні
взаємини, котрі багато інших сімейних психотерапевтів вважали неприступними, та Мілтона Еріксона,
всесвітньо відомого гіпнотерапевта.
Бендлер та Гріндер зовсім не збиралися відкривати нову школу терапії, вони лише хотіли визначити
патерни, що використовуються видатними терапевтами, та передати їх іншим. Їх не цікавили теорії, вони
створювали моделі успішної терапії, які ефективно працювали на практиці і яким можна було б навчитися.
Три терапевти, котрих вони моделювали, являли собою індивідуальності, що сильно відрізняються одна від
одної, і все ж вони використовували на диво схожі основні патерни. Бендлер і Гріндер вивчили ці патерни і
побудували модель, яка може бути застосована в ефективній комунікації, особистісних змінах,
прискореному навчанні і просто в отриманні більшого задоволення від життя [3].
У назві «нейролінгвістичне програмування» відображені три основні ідеї НЛП. Частина «нейро»
відображує ту фундаментальну ідею, що поведінка бере початок в неврологічних процесах бачення,
слухання, сприйняття запаху, смаку, дотику та відчуття. Ми сприймаємо світ через п’ять наших органів
чуття, ми видобуваємо зміст з інформації і потім ним керуємося. Наша неврологія включає в себе не лише
невидимі мисленнєві процеси, а й наші видимі фізіологічні реакції на ідеї та події. Одне просто є
відображенням іншого на фізичному рівні. Тіло й розум складають неподільну єдність. «Лінгвістична»
частина назви показує, що ми використовуєм мову для того, щоб впорядковувати наші думки і поведінку
та, щоб вступати у комунікацію з іншими людьми. «Програмування» вказує на ті способи, якими ми
організуємо свої ідеї та дії щоб отримати результати.
Їх послідовники, зокрема Роберт Ділтс [6], розглядає НЛП як засіб зміни переконань. Нейро-
лінгвістичне програмування «надає в наше розпорядження вельми дієву і багатообіцяючу модель розуму і
набір поведінкових інструментів, здатних "відімкнути" деякі приховані механізми, що лежать в основі
переконань і систем переконань. За допомогою НЛП переконання, - а разом з тим як нейролінгвістичні, так
і фізичні елементи, що впливають на ці переконання, - можуть бути вивчені і на них можна робити вплив
повністю зрозумілим і практично корисним чином». Йдеться про вплив як на власні переконання, так і на
переконання інших людей.
Менш захоплене ставлення до НЛП знаходимо у інтернет-енциклопеції «Вікіпедія». Незважаючи на
популярність, НЛП продовжує бути багатим на протиріччя, зокрема в терапії та бізнесі. Навіть після трьох
десятиріч існування НЛП не має наукового обгрунтування. Його критикують за відсутність визначаючих та
регулюючих інститутів для вироблення загальних стандартів та публічно задекларованої професійної
етики. За своєю структурою НЛП є повністю відкритою методологією та не претендує на статус наукової
дисципліни.
В будь-якому випадку знаходимо багато робіт та тренінгових програм, де НЛП розглядається саме
як ключ до успішного управління людьми, впливу на аудиторію тощо.
В цілому, можна констатувати, що нейролінгвістичне програмування базується на наступних
джерелах:
1) вивченні і аналізі практики Еріксонa (Erickson M. H.), В. Сатир (Satir V.) (сімейна психотерапія),
Перлса (Perls F. S.) (гештальт-терапія) та інших представників американської психотерапії;
2) на сучасних даних про міжкульову асиметрію — відмінності переробки інформації правою і
лівою півкулями; на праці Бейтсона (Bateson G.), присвяченній «екології розуму», із посиланням на
зоопсихологічні дані формування нестандартних «творчих» стереотипів поведінки дельфінів за певних
умов дресирування;
3) на трансформаційній граматиці Хомського (Chomsky N.), що виділяє глибинні структури мови,
правила організації і трансформації повідомлення;
4) на дослідженнях кібернетики 1950-1960-х рр., що стирають межі між штучним і природним
інтелектом; на теорії логічних типів Рассела (Rassel ).
Таким чином, нейролінгвістичне програмування є міждисциплінарною інтеграційною концепцією
необіхевіористської орієнтації.

18.2. Базисні постулати нейролінгвістичного програмування

Базисні постулати нейролінгвістичного програмування можна сформулювати таким чином [3]:

1. Людський мозок подібний до комп'ютера, що має набір програм. Окрім генетичного
програмування, формування «програм» стереотипів поведінки і життєдіяльності в цілому здійснюється
шляхом закріплення навіювань значимих осіб, самопрограмування та стресових переживань, що
супроводяться трансовими станами свідомості.
 2. Велика частина «програми» не усвідомлюється і не пред'являється в мові, але відбита в
глибинних мовних структурах. Важливу інформацію «програми» підготовлений спостерігач може
прочитати, ставлячи цілеспрямовано сформульовані запитання і орієнтуючись на специфічні (формальні)
мовні структури та індивідуальні невербальні прояви відповідей людини.
3. Всі поведінкові стереотипи (симптоми) мали у минулому і, ймовірно, мають і в сьогоденні
адаптивні функції. Але можливе «перепрограмування» (точніше — самопрограмування) людини на нові,
більш адаптивні стереотипи на основі особливостей переробки інформації і трансових станів пацієнта.
4. Нейролінгвістичне програмування акцентує увагу на «підлаштуванні» до пацієнта і ефективних
технологіях взаємодії з ним (а не на концептуальних підставах або емпатичних взаєминах з пацієнтом, що
характерно для психодинамічного або гуманістичного напрямів). Така «технічна» орієнтація поєднується з
дбайливою увагою до самоцінності людини і принципом «не нашкодь!».

18.3. Суб’єктивна модель світу - її діагностика і корекція

Метамодель - комплекс лінгвістичних засобів для збору інформації, направлених на те, аби
відновити зв'язок мови людини і того досвіду, який ця мова представляє.
Фундаментальним є поняття про те що мова — це не досвід, а уявлення досвіду, як карта – уявлення
території. Людина завжди має в своєму досвіді карту, але карта — не територія. Змінити суб'єктивне
переживання людиною світу — означає змінити карту, але не сам світ.
Найбільш детально використання метамоделі в психотерапії описане Бендлером (Вandler R.) і
Гріндером (Grinder J.) в їх книзі “Структура магії”[2]. Оскільки ми не взаємодіємо безпосередньо зі світом,
в якому живемо, ми створюємо моделі, або карти, світу, які використовуємо для управління своєю
поведінкою. Психотерапевту дуже важливо розуміти модель, або карту, світу пацієнта. Людська поведінка,
якою б дивною вона не здавалася, набуває сенсу, якщо розглядати її в контексті виборів, які надає людині
її карта, або модель. Модель, яку ми створюємо, дозволяє осмислювати наш власний досвід. Моделі не
варто оцінювати з погляду того, хороші вони чи погані, здорові чи хворі, їх потрібно оцінювати з погляду
корисності в успішній і творчій взаємодії зі світом довкола нас. Справа не в тому, що пацієнти здійснюють
неправильний вибір, річ у тому, що у них недостатньо можливостей вибору, коли це необхідно. Кожен з
нас робить кращий вибір, доступний в рамках нашої моделі світу. Проте існує безліч прикладів моделей, в
яких бракує корисних можливостей вибору, що проявляється в збільшенні числа міжособистісних і
внутрішньоособистісних конфліктів. Можливості вибору бракує не світу, а моделі світу, яка є в індивіда, —
вважають Бендлер і Гріндер [2].
Ми створюємо свої моделі за допомогою трьох універсальних моделюючих процесів: узагальнення
(генералізація), виключення (стирання) і спотворення. Ці процеси дозволяють виживати, зростати, вчитися
і сприймати багатство навколишнього світу. Але якщо ми помилково приймаємо суб'єктивну реальність за
реальність, ті ж процеси обмежують нас і позбавляють здатності гнучко реагувати.
Оскільки всі три універсальні процеси моделювання виражаються в лінгвістичних патернах, аби
працювати з ними, коли вони обмежують, а не розширюють можливості вибору для людини, можна
використовувати набір лінгвістичних засобів, які називають метамоделлю.
Метамодель створена для того, щоб навчити слухаючого звертати увагу на форму комунікації того,
хто говорить. Вміст можна нескінченно варіювати, але форма подачі інформації дає слухаючому
можливість реагувати так, щоб діставати з комунікації весь сенс повністю. Вислуховування і реагування в
рамках метамоделі дають можливість максимального розуміння і навчання в будь-якій специфічній
комунікації.
У нейролінгвістичному програмуванні розроблені специфічні методи діагностики і корекції. При
діагностиці виявляються мовні спотворення метамоделі, провідні репрезентативні системи переробки
інформації, проводиться калібрування індивідуальних невербальних відповідей «так—ні» і поверхневих
корелятів глибинних мовних структур.
Діагностика провідної репрезентативної системи, дозволяє вибрати оптимальну форму
підлаштування до пацієнта. Проводиться за допомогою аналізу мовної продукції і поведінкових
стереотипів (Біас-тест визначення репрезентативних систем) і калібрування окорухових сигналів.
Представлена схема (таблиця.18.1) відображає просторову проекцію репрезентативних систем у
полі зору людини. Так, швидкі ністагмоїдні рухи очних яблук вліво—вверх вказують на репрезентацію
візуальних спогадів і так далі Можна передбачити, що подібна проекція окорухових сигналів відображає і
мозкову архітектоніку. Окрім приведеної типової просторової структури, можуть зустрічатися й
індивідуальні відмінності. В будь-якому разі в роботі з пацієнтом рекомендується калібрування
індивідуальних проекцій репрезентативних систем і стратегій переробки інформації за допомогою
цілеспрямованих команд-запитань з подальшим відстежуванням окорухових реакцій. Тест-запитання,
адресоване візуальній пам'яті, може бути сформульоване так: «Якого кольору були...?» і т. п.; на виявлення
проекції внутрішнього діалогу: «Що ви собі зазвичай говорите, коли задоволені собою?» і тому подібне

Таблиця 18.1.
Типова схема окорухових сигналів доступу до репрезентативної системи
Право Ліво

Візуальне Концентрація уваги на Візуальні образи

конструювання спогадах, ейдетична пам'ять

Аудіальне Концентрація уваги на Аудіальні образи

конструювання зовнішніх або внутрішніх
об'єктах

Кінестетичні Концентрація уваги на Внутрішній діалог

образи внутрішніх переживаннях

Калібрування індивідуальних невербальних відповідей використовується в прийомі «розмова з

підсвідомістю» і проводиться за допомогою тестових запитань з фіксацією мікромімічних, пантомімічних і
вегетативних реакцій. При калібруванні відповідей «так—ні» спочатку задаються запитання, що
передбачають однозначні ствердні відповіді, потім — негативні. Пацієнт може говорити або мовчати, в
будь-якому разі увага дослідника направлена на невербальні компоненти, що стереотипно повторюються
при відповідях «так і ні». Кваліфікований нейролінгвіст-комункатор вставляє тестові запитання в звичайне
інтерв'ю і зчитує до десятка стандартних тілесних відповідей «так і ні» (розширення зіниць, прискорення
дихання, сіпання щоки або стопи та ін.). Аналогічним чином калібруватися можуть багато семантичних
структур, переважно дихотомічного характеру («мужчина—жінка», «товстий— худий»), що дозволяє
цілеспрямовано втручатися в переживання пацієнта, орієнтуючись на виявлені невербальні сигнали.
Корекційні техніки нейролінгвістичного програмування. переважно базуються на трансових станах
пацієнта. Розроблені різні способи використання трансу. Застосовуються методики «помаху» («свисту»),
рефреймінгу, «якоря», аудіально-кінестетичної і візуально- кінестетичної дисоціації, зміни особистої історії
та ін.
Переформовування (refraiming) — перепрограмування, яке апелює до несвідомих ресурсів пацієнта,
заміна незадовільняючого стереотипу реагування (симптому) або способу вирішення (невирішення)
проблеми більш адекватним і адаптивним [5]. Можлива (і навіть бажана) така структура опрацювання, коли
терапевт не знає про вміст перепрограмованого стереотипу. Окрім назви «рефреймінг» використовують й
інші терміни: перепрограмування, переробка, перебудова.
Пропонована схема переформовування є модифікацією найбільш відомої техніки
нейролінгвістичного програмування — «шестикрокового рефреймінгу» — і запозичена з книги Бендлера і
Гріндера «Трансформація» (1981) [4]:
1. Вироблення невербальної сигнальної системи відповідей «так—ні». (Порушення метамоделі див.
таблиці. 18.2)
2. Ідентифікація стереотипу поведінки, який підлягає заміні: «Прошу вас вибрати деякий стереотип
поведінки, який вам не подобається, назвемо його — X, дати сигнал "так", коли вибір буде завершений» (+
-> 3-й крок).
3. Підключення сигнальної системи «так—ні»: «Прошу Вашу підсвідомість підключити систему
відповідей "так—ні" до тієї її ділянки, яка відає дією стереотипу X. Коли це станеться, прошу цю ділянку
підсвідомості подати сигнал "так", а потім — "ні"» (+ -> 4-й крок).
4. Виділення позитивної функції поведінкового стереотипу: «Чи бажаєте ви дозволити вашій
свідомості дізнатися, яке значення того, що відбувається, коли виявляється стереотип X, який його сенс?»
(«-» -> 5-й крок; + -> «Продовжуйте, інформувати вашу свідомість. Коли це буде зроблено, подайте мені
сигнал "так", і ми зможемо перейти до наступного кроку»).
5. Створення нових альтернатив: «Чи бажає ділянка підсвідомості, відповідальна за стереотип X,
звернутися до ресурсів особистості, що творять, і виробляють нові способи поведінки, які відрізняються від
стереотипу X, але виконують такі ж позитивні функції?» (+ -> «Прошу підсвідомість продовжувати і
подати сигнал "так", коли вона знайде не менше трьох нових варіантів поведінки». Дочекавшись + відповіді
— перейти до 6-го кроку. Можна заздалегідь визначити час, необхідний для пошуку, пропонуючи
конкретні тимчасові інтервали і орієнтуючись на відповіді «так—ні», що дозволить терапевту на цей час
залишити пацієнта наодинці з собою).
6. Оцінка нових альтернатив: «Прошу ділянку підсвідомості, відповідальну за стереотип X, оцінити
кожен із знайдених варіантів. Чи впевнена підсвідомість в тому, що даний варіант поведінки принаймні
настільки ж безпосередній, доступний і ефективний, як стереотип X? Прошу подавати мені сигнал "так",
коли таким чином буде позитивно оцінений кожен новий варіант. Щоразу, коли один з варіантів буде
визначений як відповідний поставленим умовам, має бути поданий сигнал "так"». (При здобутті менше
трьох сигналів «так» — прохання про продовження пошуку і вироблення більшої кількості варіантів,
повторення 5-го кроку. При достатній кількості + відповідей -> 7-й крок.)
7. Вибір кращої альтернативи: «Прошу підсвідомість вибрати новий спосіб поведінки, найбільш
доступний і найточніше виконуючий позитивні функції стереотипу X, і подати сигнал "так", коли такий
спосіб буде знайдений» (+ -> 8-й крок).
8. Екологічна перевірка, підстроювання до майбутньої поведінки: «Прошу вашу підсвідомість
представити використання нового способу поведінки у відповідній ситуації і повідомити сигналом "так",
якщо він виявиться задовільним» (- -> 5-й крок; + -> закріплення вибору і виведення з трансу).
Таблиця 18.2.
Порушення метамоделі

Форми порушень Приклади мовних Приклади відповідних уточнюючих і коригуючих

метамоделі спотворень запитань

1.Номіналізація Моя депресія мучить Що вас пригноблює? (Перевід іменника в

(позначення процесу мене. Тривога зводить дієслово). Що тривожить?
іменником) мене з розуму

2.Неспецифічне дієслово Переживаю, відчуваю Як ви це відчуваєте?

3.Відсутній референтний Цьому... Деяке відчуття Чому саме? Яке конкретне?

індекс

4. Просте відчуття Відсутність значимого Що? Хто? Коли? Де?

уточнення

5.Універсальний Завжди... ніколи Дійсно ніколи?

квантифікатор
(надузагальнення)

6. Модальний оператор Я повинен це зробити. Що станеться, якщо не зробите? Що

(що передбачає Не можу... вас зупиняє?
відсутність вибору)

7. Порушення причинно- Він робить мене Як саме він це робить з вами?

наслідкових зв'язків нещасним

8. «Читання думок» (від Напевно вони думають, Які конкретні ознаки того, що вони
інтуїтивного вислову «це що я... думають саме так?
може бути» відрізняється
тим, що «це точно так»)

9. Втрачений Я недостатньо добре це Відносно чого (якого стандарту)?

преформатив (оцінна зробив
думка без вказівки
стандарту-оцінки)
 18.4. Принципи ефективної психотерапевтичної комунікації

Пуцелік (Pucelik F.) виділяє декілька принципів ефективної психотерапевтичної комунікації:

1. Кожен пацієнт має ресурси, які можуть йому допомогти; справа психотерапевта — сприяти їх
реалізації.
2. Індивідуально-суб'єктивне сприйняття пацієнтом реальності — основа психотерапії.
3. Психотерапевтична комунікація дорівнює ефективній маніпуляції, при якій виграють обоє
партнери взаємодії.
4. Темп психотерапевтичного процесу задається пацієнтом. При «регресі» пацієнта на попередній
рівень психотерапевт повинен повернутися на цей рівень, заспокоїти пацієнта, привітати його з хорошим
самозахистом від невірного кроку і скласти разом з ним новий план дій.
5. Опір слід розцінювати як сигнал неправильного використання енергії пацієнта.
6. Пропоновані прийоми повинні задовільняти вимоги готовності пацієнта, конкретності і
досяжності в найближчому майбутньому певної мети, низького ризику і орієнтації на успіх.
7. Найважливіший пацієнт — сам психотерапевт: половина успіху залежить не від методик, а від
моделі життя самого психотерапевта, її відповідності його вчинкам.
8. Потрібно довіряти своїй інтуїції, своєму «несвідомому», надавати собі право на експеримент з
новими прийомами і право на помилку в роботі з пацієнтом.

18.5. Техніки НЛП, які можна використати з метою впливу

Вплив на основі НЛП справді видається можливим, якщо розглянути наступні техніки НЛП [7].
Рапорт (або емпатія) є істотним для встановлення атмосфери довіри та співучасті, в якій люди
можуть вільно взаємодіяти. Основні елементи рапорту: віддзеркалювання пози, жестів, поглядів;
відповідність тону, темпу, гучності та ритму голосу; підлаштування до рухів очей, до дихання.
Підлаштування – це не копіювання, яке помітне, перебільшене та часто вважається образливим.
Підлаштовуватися можна слабким порухом кисті до руху руки, рухом голови до руху тіла. Це називається
перехресним відображенням. Коли люди схожі один на одного, вони один одному подобаються.
Відлаштовування також є корисним умінням та елегантним способом покласти кінець розмові, змінивши
темп та тон голосу. Перехресне підлаштовування – це використання деяких аналогів поведінки замість
безпосереднього відображення.
Приєднання та ведення – це основна ідея НЛП. Вона включає у себе рапорт і повагу до моделі світу
іншої людини. Вона пропонує позитивні наміри і є потужним інструментом руху до згоди або результату,
що задовольняє обох. Приєднання – це зміна власної поведінки для того, щоб інша людина також
унаслідувала цю зміну. Ведення не буде працювати без попередньо встановленого рапорту. При приєднанні
слова несуть у собі величезну силу: варто використовувати слово «і», а слово «але» навпаки може бути
деструктивним і його варто уникати.
Добування – процес переводу людини у інший стан. Найпростіший спосіб добути який-небудь
емоційний стан – це попросити людину згадати той час, коли вона переживала цю емоцію. При цьому слова
мають бути конгруентні мові тіла і тону голосу та відповідати тій емоції, про яку йдеться. Важливо також,
щоб людина була асоційована в ситуації, тоді вона зможе реконструювати почуття якомога точніше.
Калібровка – розуміння того факту, що люди знаходяться в різних станах. Переживаючи певні
почуття, людина зовнішньо виражає свої внутрішні думки: це позиція очей і нахил голови, дихання глибоке
або поверхневе, часте або рідке, високе або низьке, зміни у тонусі мускулатури обличчя, кольорі шкіри,
розмірі губ та тоні обличчя. Найчастіше люди калібрують несвідомо, інстинктивно. Зміни, якими б малими
вони не були, завжди існують. Як тільки ваші почуття стануть більш витонченими, ви завжди будете їх
помічати.
Емоційні стани здатні сильно і глибоко впливати на мислення та поведінку. Після добування та
калібровки цих станів їх можна використовувати як ресурсні. Стимул, який пов’язаний з фізіологічним
станом та запускає його, називається в НЛП якорем. Якір – це усе те, що викликає емоційний стан.
Приклади позитивних якорів – улюблені фотографії, запахи, що викликають спогади, слова та тон голосу
коханої людини. Зовнішні якорі – звук будильника, червоний сигнал світлофора. Якорі встановлюються
шляхом повторень (випадки, що повторюються, закріплюються асоціативно) або з першого разу, якщо
емоція є сильною та час вибраний правильно. Повторення потрібне лише тоді, коли немає емоційної
залученості. Більшість асоціацій є корисними, вони формують звички. У вийняткових випадках зовнішній
стимул може містити сильний негативний стан – це фобії. Для будь-якої ситуації можна створити нову
асоціацію, нову реакцію з використанням якорів. Це робиться в два етапи: спочатку вибирається бажаний
емоційний стан, потім він асоціюється зі стимулом або якорем так, щоби можна було його за бажанням
викликати у будь-який момент. Використання ресурсних станів з допомогою якорів – це один з найбільш
ефективних способів змінювати свою власну поведінку та поведінку інших людей.

18.6. Приклад використання технік НЛП для впливу на практиці

Алдер Г. [1] пропонує використовувати техніки НЛП для впливу на аудиторію. Більшість людей як
правило відчувають страх або дискомфорт перед виступом на велику публіку. Часто вважається, що при
цьому можна втратити довіру до себе відразу у багатьох людей. І все ж корпоративна презентація – це
ідеальний засіб для встановлення контакту з великою кількістю людей. Це шанс побудувати рапорт і стати
по-справжньому впливовим.
Можливість виступити перед групою слід вважати шансом розповсюдити свою мережу впливу та
рапорту на більш широку область. Можливо, хтось попросив вас викласти яку-небудь інформацію клієнтові
або групі персоналу. Це може бути «метою» презентації. Якою б не була зовнішня мета, якщо вона
досягається, ви можете додати до неї свої особисті наміри та бажані результати. Потрібно спитати себе про
можливості, які вам дає цей зручний випадок.
Варто пам’ятати, що в «процесі» виступу міститься 93% всього повідомлення, а у «змісті» лише 7%,
так що рапорт будується в основному з допомогою фізіології та особливостей голосу. Однак 7% змісту
також дуже важливі, тому що саме заради них збирається аудиторія.
Тому перед тим, як подавати матеріал, потрібно взнати, наскільки аудиторія уже орієнтується в
ньому та що власне її цікавить. Якщо нема можливості з’ясувати це перед виступом, то почати виступ
можна з питань на кшталт «Перш ніж я почну, мені було б корисно з’ясувати, наскільки багато ви знаєте
про цей предмет – будь-ласка, підніміть руку, якщо ви зовсім нічого не знаєте про це». При цьому краще
використати приєднання: коли ви просите людей піднімати руки, також піднімайте руки, щоб вони
наслідували ваші жести.
Потрібно шукати різні способи подачі матеріалу. Рівень уваги буде вище та засвоєння буде кращим,
якщо подавати інформацію за усіма трьома основними модальностях сприйняття – візуальною, аудіальною
та кінестетичною.
Щодо особливостей мови, важливо, які слова використовуються та на які слова ставиться наголос.
Краще використовувати мову Мілтон-моделі, майстерність штучно туманного мовлення, що допомагає не
зав’язнути в деталях.
Корисно уявити себе у ролі бездоганного ведучого, який чудово виступає перед великою
аудиторією, і заякорити цей стан унікальним символом. Якщо зробити це принаймні п’ять разів,
використовуючи той самий якір, то отримаємо ресурсний стан, який можна викликати коли завгодно. Стан
дуже важливий для встановлення контакту з аудиторією. На нього також впливає фізіологія, тому важливо
зберігати позу, яка виражає впевненість в собі та зберігає стан. Для більшості людей найкращою є пряма
розслаблена поза, голова трохи піднята вгору, дивитися потрібно на аудиторію та встановлювати контакт
очима з окремими людьми. Потрібно у випадковому порядку вибирати людей та тримати з ними контакт
очима близько 3-4 секунд. Це чітко дасть їм зрозуміти, що ви дійсно встановлюєте з ними контакт.
Ритм та глибина дихання також сильно впливають на стан. Бажано вийти до аудиторії в
розслабленому стані, але не на стільки розслабленому, щоб ваше мовлення було повільним та
виснажуючим. З іншого боку, небажано пробігати матеріал з приголомшливою швидкістю. Потрібно
дихати глибоко та рівно з тим ритмом, в якому ви почуваєтесь розслабленим. Цілком можливо зупинитися
та зробити кілька глибоких вдихів, щоб підтримати свій стан перед тим, як продовжувати. Якщо дихання
буде рівним, слова будуть вимовлятися рівно. Кінестетикам, які дихають повільніше, може бути бажаним
проекспериментувати з більш швидким ритмом. У будь-якому випадку ритм має бути зручним та
підтримувати піковий стан.
Щодо жестів, потрібно усвідомлювати свої звички до хаотичних рухів та свідомо їх
викорінюватися, тренуватися говорити та почуватися комфортно з руками по боках. Класти руки в кишені
та виймати їх звідти, крутити пальці, перекладати папери, терти руки, крутити ручку – негативні звички.
Руками варто рухати лише тоді, коли для цього існує чітка мета: наприклад, змінити слайд або зробити
жест. Жести як правило породжуються підсвідомістю і є звичними. Потрібно усвідомлювати свої звичні
жести і спеціально вбудовувати нові у свої презентації. Потрібно очистити свої жести від зайвих добавок та
тренуватися чітко і точно їх використовувати. Аудиторія помічає неохайні жести. Можна використовувати
свої кисті, руки, голову та будь-які інші частини тіла, щоб донести зміст або навіть заякорити стан
аудиторії. Тон та висота голосу – також потужні якорі. Можна розповісти якийсь смішний жарт і при цьому
заякорити отриманий стан аудиторії. Також можна використовувати якоріння цікавості, інтересу або згоди
аудиторії.
У голоса є відповідний діапазон тону, висоти, звучності, темпу та гучності. Хороший спеціаліст з
презентацій використовує увесь діапазон голосу для підкреслювання яких-небудь моментів. Голос потрібно
поєднувати з позою тіла та жестами, щоб створювати насичені повідомлення для аудиторії. Від глибокого
гучного голосу для підкреслювання серйозних моментів потрібно переходити до більш м’якого, тихого
голосу, щоб привернути увагу до маленької але важливої деталі.
Тілесні знаки можуть допомогти у контакті та зміні ситуації з людьми, котрі дуже укорінені в
своєму «Я». Ці люди часто відчувають потребу показати аудиторії та ведучому, що вони експерти з даного
предмета. Треба завжди уникати встрявання в технічну суперечку. Ніколи не можна ставати в захисну
позицію. Треба дотримуватися процесу, використовуючи вищеописані техніки, а щоб посилити вплив
можна розташуватися якомога ближче до людини, що задає питання. Завдяки цьому вона опиниться в
центрі уваги, а це незручне місце для більшості людей. Використання одночасно з цим впевнених жестів
ще більше посилить вплив. (6)
Як бачимо, такий практичний вплив цілком можна вважати цивілізованим.
Питання для самоконтролю.
1. Теоретичні основи нейролінгвістичного програмування.
2. Назвіть базисні постулати нейролінгвістичного програмування.
3. Принципи ефективної психотерапевтичної комунікації.
4. Щотаке суб’єктивна модель світу?
5. Розкрийте суть поняття «метамодель»
6. За допомогою яких універсальних моделюючих процесів ми створюємо свої моделі?
7. Чого ми досягаємо при діагностиці провідної репрезентативної системи?
8. Що таке калібрування?
9. На яких станах пацієнта переважно базуються корекційні техніки нейролінгвістичного
програмування?
10. Розкрийте суть «переформовування»?
11. Опищіть схему переформовування.
12. Назвіть техніки НЛП, які можна використати з метою впливу

Рекомендована література

1. Алдер Г. НЛП в действии. – СПб: Питер, 2001. – 192с.

2. Бэндлер Р., Гриндер Д. Структура магии. Т.1: Книга о языке и психотерапии. – СПб: Прайм-
Еврознак / М.: Олма-пресс, 2004. – 256с.

3. Бэндлер Р. Используйте свой мозг для изменения. Нейролингвистическое программирование. –

Воронеж: МОДЭК, 2001. – 224с.

4. Бэндлер Р., Гриндер Д. «Трансформейшн». НЛП и структура гипноза. – Сыктывкар: Флинта, 2000.
– 296с

5. Бэндлер Р., Гриндер Дж. Рефрейминг. Ориентация личности с помощью речевых стратегий
(тематическое продолжение книги «Из лягушек в принцы»). – Воронеж: МОДЭК, 1995. – 256с.

6. Дилтс Р. Коучинг с помощью НЛП. – М.: Олма-Пресс, 2004. – 256с.

7. Кочарян Г.С. Терапевтические техники нейролингвистического программирования (НЛП). –

Киев: Ника-Центр, 2001. – 112с.

8. О' Коннор Дж., Сеймур Д. Введение в НЛП. – М.: Фаир, 2008. – 288с.
 19. ГРУПОВА ПСИХОТЕРАПІЯ

19.1. Поняття групової психотерапії

Групова психотерапія – це психотерапевтичний метод, специфіка якого полягає в

цілеспрямованому використанні групової динаміки, тобто всієї сукупності взаємин і взаємодій, що
виникають між учасниками групи, включаючи і групового психотерапевта, з лікувальною метою [2].
Принципово групова психотерапія не є самостійним напрямом в психотерапії, а лише специфічним
методом, при використанні якого основним інструментом психотерапевтичної дії виступає група клієнтів,
на відміну від індивідуальної психотерапії, де таким інструментом є лише психотерапевт. Разом з іншими
психотерапевтичними методами групова психотерапія (так, як і індивідуальна форма) застосовується в
рамках різних теоретичних орієнтацій, які й визначають її своєрідність і специфіку: конкретні цілі і
завдання, змістовну сторону та інтенсивність процесу, тактику психотерапевта, психотерапевтичні мішені,
вибір методичних прийомів та ін. Як самостійний напрям в психотерапії групова психотерапія виступає
лише в тому сенсі, що розглядає клієнта в соціально-психологічному плані, в контексті його взаємин і
взаємодій з оточенням, розширюючи тим самим межі психотерапевтичного процесу і фокусуючись не
лише на особистості клієнта і його проблематиці, але і на сукупності його реальних взаємин і взаємодій з
навколишнім світом. Взаємини і взаємодії, в які вступає людина в групі, значною мірою відображають її
дійсні взаємини, оскільки група виступає як модель реального життя, де особистість проявляє ті ж
стосунки, установки, цінності, ті ж способи емоційного реагування і ті ж поведінкові реакції. Використання
групової динаміки направлене на те, аби кожен учасник мав можливість проявити себе, а також на
створення в групі ефективної системи зворотнього зв'язку, що дозволяє клієнтові адекватніше і глибше
зрозуміти самого себе, побачити власні неадекватні стосунки і установки, емоційні і поведінкові
стереотипи, що виявляються в міжособистісній взаємодії, і змінити їх в атмосфері доброзичливості і
взаємного прийняття.
Групова психотерапія відрізняють від групової терапії, психотерапії в групі, колективної
психотерапії. Останні передбачають використання будь-якого психотерапевтичного методу в групі клієнтів
(гіпноз, аутогенне тренування, переконання, внушання та ін.). В цьому випадку психотерапевт впливає
психологічними засобами на велику кількість осіб одночасно, проте не використовує систематично з
терапевтичною метою ситуації, взаємини і взаємодії, що виникають між учасниками групи.

19.2. Історія розвитку групової психотерапії

Історія розвитку групової психотерапії це рух від групової терапії до групової психотерапії, тобто
до розуміння і використання в психотерапевтичних цілях групових ефектів [2].
З початку існування медицини для надання допомоги хворим цілителі застосовували методи
психологічної дії, широко використуючи з цією метою групу. Очікування, що проявляються в групах,
орієнтації, емоції, почуття надії, віра в компетентність цілителя і ефективність використовуваних процедур
збільшували стан афектної напруги, що зростає у міру «емоційного зараження» учасників, і сприяли
податливості пацієнтів до його дії і впливу. Дія полягала перш за все в навіюванні, яке звернене до
емоційної сфери хворого та робить корисний вплив на його самопочуття і психофізіологічний стан і, як
наслідок, на соціальне функціонування. Прикладом надання групою позитивного впливу на психічне
здоров'я можуть служити досліди австрійського психіатра Месмера (Mesmer F. А.), якого інколи називають
«творцем теорії і практики психотерапії, у тому числі і групової». Надалі багато видатних вчених і лікарів
використовували різні психотерапевтичні методи в групі хворих, обгрунтовували доцільність і
ефективність такого підходу.
Першим, хто звернув увагу на терапевтичні можливості використання групової взаємодії, був
американський лікар Пратт (Pratt J.), який в 1905 р. вперше організував психотерапевтичні групи для
хворих туберкульозом. Спочатку Пратт розглядав групу як економічно зручніший спосіб інформування
пацієнтів про здоров'я і хворобу, про спосіб життя і стосунки, які б сприяли одужанню, і не вичленяв її
власне терапевтичних можливостей. Надалі він прийшов до переконання, що в психотерапії головна роль
належить групі, дія якої полягає в ефективному впливі однієї людини на іншу, взаємному розумінню і
солідарності, сприяючих подоланню песимізму і почуттю ізоляції.
 Практично всі психотерапевтичні напрями XX ст так чи інакше використовували групові форми і
внесли певний вклад в розвиток групової психотерапії. Особливе місце в цьому ряді належить
психоаналітичному і гуманістичному напрямам.
Так, Адлер (Adler А.) звернув увагу на значення соціального оточення в появі порушень у пацієнтів.
Він вважав, що група є відповідним контекстом для виявлення емоційних порушень і їх корекції.
Вважаючи, що джерело конфліктів і труднощів пацієнтів в неправильній системі їх цінностей і життєвих
цілей, він стверджував, що група не лише може формувати погляди і думки, але і допомагає їх
модифікувати. Працюючи з групою осіб, Адлер прагнув добитися розуміння пацієнтами генезу їх
порушень, а також трансформувати їх позиції. Розвиткові психоаналітично-орієнтованої групової
психотерапії сприяли своїми роботами Славсон (Slavson S. R.), Шильдер (Schilder P.), Вольф (Wolf А.) і ін.
Істотний внесок у розвиток групової психотерапії вніс засновник психодрами Моренно (Moreno
J.L.), якому приписують і введення самого терміну – групова психотерапія.
Серед представників гуманістичного напряму особливе місце займає Роджерс (Rogers С. R.).
Виділяючи як основні змінні психотерапевтичного процесу емпатію, безумовне позитивне прийняття і
автентичність, Роджерс надавав велике значення груповим формам, вважаючи, що психотерапевт в них є
моделлю для учасників, сприяючи тим самим усуненню тривоги і розвитку саморозкриття, а стосунки, що
складаються між учасниками групи, можуть створювати оптимальні умови для терапевтичних змін.
Великий вплив на розвиток групової психотерапії зробили роботи Левіна (Lewin K.) [4] в плані
групової динаміки, який вважав, що більшість ефективних змін відбуваються в груповому, а не в
індивідуальному контексті. Левін і його послідовники розглядали особисті розлади як результат і прояв
порушених стосунків з іншими людьми, соціальним оточенням. Вони бачили в групі інструмент корекції
порушених взаємодій, оскільки така корекція відбувається в процесі соціального навчання. Цей процес
полегшується і прискорюється, зокрема, завдяки ранньому виявленню в груповому контексті типової для
окремих учасників неадаптивної міжособової поведінки. Головним змістом роботи груп стає аналіз
типових зразків взаємодії, зіставлення поведінки в актуальній ситуації «тут і тепер» з її характером і
наслідками у минулому. Завдяки тактовній участі психотерапевта, який заохочує і скеровує дискусію,
сприяючи появі атмосфери доброзичливості і співпраці, така аналітична робота полегшує переживання
корективного емоційного досвіду, неминучого для протікання процесу навчання [4].
Необхідно також вказати таких видних теоретиків і практиків в області групової психотерапії, як
Хек (Hock K.), Ледер (Leder S.), Кратохвіл (Kratochvil S.) [2].

19.3. Основні завдання групової психотерапії

Мета і завдання групової психотерапії як методу, орієнтованого на особисті зміни, певною мірою
розрізняються залежно від теоретичних уявлень про особистість і природу її порушень, проте опора на
групову динаміку істотно зближує позиції. У найзагальнішому вигляді мету групової психотерапії
визначаються як розкриття, аналіз, усвідомлення і переробка проблем клієнта, його внутрішньоособистих і
міжособистих конфліктів і корекція неадекватних стосунків, установок, емоційних і поведінкових
стереотипів на основі аналізу і використання міжособистої взаємодії. Враховуючи три площини очікуваних
змін (когнітивну, емоційну і поведінкову), конкретніші завдання групової психотерапії можна
сформулювати таким чином [2]:
1. Пізнавальна сфера (когнітивний аспект, інтелектуальне усвідомлення). Групова психотерапія
повинна сприяти тому, аби клієнт усвідомив: 1) зв'язок між психогенними чинниками і виникненням та
розвитком свого захворювання; 2) які ситуації в групі і реальному житті викликають напругу, тривогу,
страх та інші негативні емоції, що провокують появу, фіксацію і посилення симптоматики; 3) зв'язок між
негативними емоціями та появою, фіксацією і посиленням симптоматики; 4) особливості своєї поведінки і
емоційного реагування; 5) як він виглядає з боку, як сприймається його поведінка іншими, як оцінюють
оточуючі особливості поведінки та емоційного реагування, як це впливає на них, які наслідки ця поведінка
має; 6) існуюче розузгодження між власним «Я» і сприйняттям себе іншими; 7) власні мотиви, потреби,
прагнення, стосунки, установки, особливості поведінки та емоційного реагування, а також міру їх
адекватності, реалістичності і конструктивності; 8) характерні захисні механізми; 9) внутрішні
психологічні проблеми і конфлікти; 10) особливості міжособистої взаємодії, міжособистісні конфлікти і їх
причини; 11) глибші причини переживань, способи реагування, починаючи з дитинства, а також умови і
особливості формування системи стосунків; 12) власну роль, міру своєї участі у виникненні і збереженні
конфліктних та психотравмувальних ситуацій, а також те, яким чином можна було б уникнути їх
повторення в майбутньому. В цілому завдання інтелектуального усвідомлення зводяться до трьох
наступних аспектів: усвідомлення зв'язків «особистість—ситуація—патологія»; усвідомлення
інтерперсонального контексту власної особистості та усвідомлення генетичного (історичного) плану.
2. Емоційна сфера. Групова психотерапія повинна допомогти клієнтові: 1) отримати емоційну
підтримку з боку групи і психотерапевта, що надає відчуття власної цінності, послаблення захисних
механізмів, зростання відвертості, активності та спонтанності; 2) пережити в групі ті почуття, які він часто
переживає в реальному житті, відтворити ті емоційні ситуації, які були у нього насправді і з якими раніше
він не міг впоратися; 3) пережити неадекватність деяких своїх емоційних реакцій; 4) навчитися щирості у
відношенні до себе та інших людей; 5) стати вільнішим у вираженні власних негативних і позитивних
почуттів; 6) навчитися точніше розуміти і вербалізувати свої відчуття; 7) розкрити свої проблеми з
відповідними їм переживаннями (часто раніше прихованими від самого себе або спотвореними); 8)
модифікувати спосіб переживань, емоційного реагування, сприйняття себе самого і своїх стосунків з
іншими; 9) виробити емоційну корекцію своїх стосунків. В цілому завдання в емоційній сфері охоплюють
наступні основні аспекти: здобуття емоційної підтримки і формування сприятливішого ставлення до себе;
безпосереднє переживання та усвідомлення минулого досвіду і здобуття нового емоційного досвіду в групі;
точне розпізнавання і вербалізація власних емоцій.
3. Поведінкова сфера. Групова психотерапія повинна допомогти клієнтові: 1) побачити власні
неадекватні поведінкові стереотипи; 2) набути навичок щирішого, глибшого і вільнішого спілкування; 3)
здолати неадекватні форми поведінки, що виявляються в групі, у тому числі пов'язані з уникненням
суб'єктивно складних ситуацій; 4) розвивати форми поведінки, пов'язані зі співпрацею, взаємодопомогою,
відповідальністю та самостійністю; 5) закріпити нові форми поведінки, зокрема, ті, які сприятимуть
адекватній адаптації і функціонуванню в реальному житті; 6) виробляти і закріплювати адекватні форми
поведінки і реагування на основі досягнень в пізнавальній і емоційній сферах. У загальному вигляді
завдання групової психотерапії в поведінковій сфері можуть бути визначені як формування ефективної
саморегуляції.
Таким чином, завдання групова психотерапія фокусуються на трьох складових самосвідомості:
саморозумінні (когнітивний аспект), ставленні до себе та саморегуляції (поведінковий аспект), що
дозволяє визначити загальну мету групової психотерапії як розширення сфери самосвідомості клієнта. В
принципі завдання будь-якої психотерапевтичної системи, орієнтованої на особистісні зміни, можуть бути
сформульовані таким чином. Проте в груповій психотерапії основним інструментом лікувальної дії
виступає психотерапевтична група, що дозволяє вийти на розуміння і корекцію проблем клієнта за
рахунок міжособистої взаємодії, групової динаміки.
Групова динаміка це сукупність групових дій, що виникають в результаті взаємин і взаємодії членів
групи, їх діяльності і впливу зовнішнього оточення, та є розвитком, або рухом, групи в часі. У загальному
вигляді групову динаміку визначають цілі, завдання і норми групи, її структура, структура лідерства в ній,
групові ролі, згуртованість групи, групова напруга, актуалізація колишнього емоційного досвіду,
формування підгруп, головні види вербальної комунікації в групі. Всі елементи групової динаміки
обговорюються в процесі роботи, оскільки в них найяскравіше виражається специфіка системи стосунків,
установок, особливостей поведінки та ін., і можуть розглядатися при цьому як основні теми групової
дискусії.

19.4. Загальні завдання та відмінності групової та індивідуальної психотерапії

Опора на групову динаміку і міжособистісну взаємодію, що є фокусуванням роботи групи на

процесі «тут і тепер», інколи формує погляд, згідно якого групова психотерапія направлена на переробку
конфліктів у сфері міжособистісної взаємодії, тоді як індивідуальна — на розкриття і переробку
глибинного, внутрішньоособистісного конфлікту. Проте групова психотерапія в рамках конкретного
психотерапевтичного напряму вирішує ті ж завдання, що і індивідуальна, але за допомогою своїх засобів.
Якщо психотерапія має на меті розкриття та переробку внутрішнього психологічного конфлікту і корекцію
неадекватних, порушених стосунків особистості, що зумовили виникнення і суб'єктивну нерозв'заність, то
ця мета є загальною і для індивідуальної психотерапії, і для групової психотерапії.
Труднощі у сфері міжособистої взаємодії, міжособистісні конфлікти значною мірою є наслідком
глибинних колізій і порушених стосунків особистості. У міжособистісних конфліктах «висвічуються»
приховані і неусвідомлювані психологічні проблеми. Дія лише на міжособистісному рівні є швидше
поведінковим тренінгом, оскільки завдання психотерапії складніші і глибші.
Відмінність індивідуальної психотерапії і групової психотерапії, за наявності загальних завдань,
полягає в тому, що групова психотерапія більшою мірою акцентує увагу на міжособистісному аспекті, а
індивідуальна — на історичному. Проте лише більшою мірою, а не виключно. У груповій психотерапії
внутрішній психологічний конфлікт і порушені стосунки особистості розкриваються через їх безпосереднє
віддзеркалення в реальній поведінці клієнта в групі. В той же час групова психотерапія, не дивлячись на
домінуючу інтеракційну спрямованість, не обмежується актуальною ситуацією «тут і тепер». Адекватна
корекція порушених стосунків особистості може бути здійснена лише в тому випадку, якщо весь комплекс
психологічних особливостей, що виявляється в процесі групової взаємодії, співвідноситься з реальною
ситуацією і проблемами поза групою, дозволяє реконструювати особливості взаємин в ситуаціях «там і
тоді». Закономірна повторюваність, стереотипність конфліктних ситуацій, особливостей поведінки і
емоційного реагування в групі і поза нею, в сьогоденні і минулому роблять для клієнта наочнішим і
переконливішим зміст зворотнього зв'язку, що отримується в групі. Це сприяє створенню стійкої мотивації
до самодослідження і корекції своїх стосунків, дозволяє вичленувати те, що стоїть за поведінкою в різних
ситуаціях. Наслідком того, що процес групової психотерапії повинен обмежуватися ситуацією «тут і
тепер», може бути лише зменшення ефективності психотерапевтичної дії.
Один з найважливіших механізмів лікувальної дії групової психотерапії — виникнення і
переживання клієнтом в групі тих емоційних ситуацій, які були у нього в реальному житті в минулому і
були суб'єктивно нерозв'язаними і невідреаговуваними, — передбачає переробку минулого негативного
досвіду, що виявляється в актуальній емоційній ситуації в групі, без якої неможливо добитися позитивних,
досить глибинних особистісних змін. Адекватне саморозуміння також не може бути досягнуте поза
загальним контекстом формування і розвитку особистості клієнта. Як групова психотерапія не обмежується
міжособистісним рівнем, так і індивідуальна психотерапія не зводиться лише до усвідомлення за
допомогою історичного аналізу. У індивідуальній психотерапії, так само як і в груповій, і реальна емоційна
взаємодія (у групі або психотерапевтичній діаді), і розповідь клієнта про себе, своє життя, своє минуле
певною мірою відповідають принципу «тут і тепер». По-перше, вербальна активність (або неактивність)
клієнта обумовлена його актуальною взаємодією з психотерапевтом (групою): довірою або недовір'ям,
відчуттям загрози або безпеки, бажанням викликати співчуття, знайти розуміння, контакт, співпрацювати
або перенести всю відповідальність за лікування на психотерапевта. По-друге, розповідь про своє минуле,
спогади часто також викликають сильніші емоції, у порівнянні з тими, які виникали в реальній ситуації.
Проте розповідь про минуле може не лише спровокувати сильні актуальні переживання, але і сприяти
адекватній і точній їх вербалізації та усвідомленню. Тому обмеження психотерапевтичного процесу в
індивідуальній психотерапії лише історичним планом, а в груповій — лише міжособистісним, так само як і
надзвичайно вузьке розуміння терміну «тут і тепер», видається необгрунтованим.

19.5. Розвиток психотерапевтичного процесу в групі

Більшість дослідників процесу групової психотерапії, а також практики в цій області описують
певні закономірності розвитку психотерапевтичного процесу в групі і наявність досить чіткий
обкреслених фаз. Цей процес починається із стадії залежної і пошукової поведінки, проходить через період
виникнення, загострення і вирішення внутрішньогрупових конфліктів та просувається до формування
групової згуртованості і ефективного вирішення проблем. Наявність різних схем визначається як різними
теоретичними орієнтаціями, так і різними параметрами, вивчення яких послужило підставою для виділення
певних фаз групового психотерапевтичного процесу. Проте на описовому рівні тут виявляється значно
більше схожості, чим відмінностей [2].
Перша фаза групової психотерапії характеризується пасивністю членів групи і високим рівнем
напруги, обумовленої переважно неспівпаданням очікувань з реальною груповою ситуацією і позицією
психотерапевта.
Для другої фази також властивий високий рівень напруги (специфіка якої полягає, як правило, в
наявності негативних емоцій у відношенні до психотерапевта) у поєднанні з вищою активністю клієнтів.
Конструктивним вирішенням цієї кризисної стадії можна вважати відкрите вираження клієнтами своїх
почуттів і обговорення в групі проблем, пов'язаних з авторитетами, залежністю, пошуками підтримки,
недостатньою самостійністю та відповідальністю, невпевненістю.
Третя фаза характеризується процесом структуризації групи, розвитком групової культури,
виробленням групових норм, цілей, цінностей, формуванням згуртованості, взаємодопомоги і
взаємопідтримки.
Четверта фаза є «робочою» — фазою активно і цілеспрямовано працюючої психотерапевтичної
групи. Згуртованість, щирість, спонтанність, зацікавленість, почуття безпеки, що виникли в попередній
фазі, створюють необхідні умови для власне психотерапевтичного процесу в групі.
При розгляді лікувального ефекту групової психотерапії виділяють різні механізми, або чинники,
лікувальної дії, які розташовуються в 3 основних площинах: емоційне переживання, саморозуміння і
регуляція поведінки. Залежно від теоретичної орієнтації представники різних напрямів надають більше або
менше значення кожному з них, підкреслюючи при цьому і певну роль двох інших. Як основні механізми
лікувальної дії групової психотерапії можуть розглядатися корективний емоційний досвід, конфронтація і
навчання.

19.6. Керівництво психотерапевтичною групою

Важливу роль в груповій психотерапії відіграє поведінка групового психотерапевта, яка значною
мірою визначається теоретичною орієнтацією, але в цілому його позиція може бути охарактеризована як
недирективна.
Основні завдання групового психотерапевта можна сформулювати таким чином [2]:
1) спонука членів групи до прояву стосунків, установок, поведінки, емоційних реакцій і їх
обговорення та аналіз, а також розбір запропонованих тем; 2) створення в групі умов для повного розкриття
членами групи своїх проблем і емоцій в атмосфері взаємного прийняття, безпеки, підтримки і захисту; 3)
розробка і підтримка в групі певних норм, гнучкість у виборі директивної і недирективної техніки дії.
Засоби дії, використовувані груповим психотерапевтом, можна умовно розділити на 2 види:
вербальні і невербальні. До вербальних відносяться структуризація занять (одна з найважливіших функцій
психотерапевта), збір інформації, інтерпретація (віддзеркалення емоцій, кларифікація, конфронтація,
власне інтерпретація), переконання, надання інформації, постановка завдань. В даному випадку йдеться не
стільки про активність психотерапевта, скільки про стимуляцію членів групи до певного виду активності.
До невербальних засобів відносяться міміка, жестикуляція, інтонація. Переважною в плані
керівництва психотерапевтичною групою є наявність в ній двох психотерапевтів, що дозволяє кожному з
них отримувати зворотній зв'язок відносно своєї поведінки в групі. В цьому випадку психотерапевти
професійно контролюють один одного і можуть звернути увагу на власні спотворення в розумінні
групового процесу і можливе контрперенесення. Котерапевтом часто виступає менш дослідний груповий
психотерапевт- початківець, який, беручи участь в роботі, набуває досвіду в області групової психотерапії.

19.7. Методи групової психотерапії

Методи групової психотерапії умовно підрозділяються на основні і допоміжні [5]. Основним є

групова дискусія, що має 3 головних орієнтації, — інтеракційну, біографічну і тематичну. До допоміжних
методів відносяться психодрама (розігрування ролевих ситуацій), психогімнастика (невербальна
міжособистісна взаємодія), музикотерапія (у активній і рецептивній формах), проективний малюнок
(малювання на певну тему). Кожен з вказаних методів може використовуватися і як допоміжний прийом.
Поєднання групової дискусії з різними вербальними і невербальними допоміжними прийомами
визначається конкретною груповою ситуацією і фазою розвитку групи. Залежно від цього може
змінюватися питома вага різних вербальних і невербальних методів, а також вміст і структура занять.
Наприклад, в початковій фазі групової психотерапії, коли існує виражена дистанція між клієнтами і страх
перед її подоланням, коли поведінка клієнтів характеризується напруженістю і невпевненістю, корисно
збільшити об'єм невербальних прийомів, зокрема психогімнастики. Інколи на початку роботи групи
застосовується переважно психодраматична техніка (розмова із значимою людиною, «соціальний атом» та
ін.). Допоміжні вербальні і невербальні методи часто використовуються в групі для вирішення важких
ситуацій. Їх вживання в ході групової дискусії дозволяє звернути увагу групи і окремих клієнтів на
характерні особливості і способи поведінки, розкрити існуючі взаємини і зробити їх наочнішими, оживити
процес взаємодії, дати додатковий матеріал для аналізу проблем групи в цілому і кожного клієнта окремо.
Тривалість курсу групової психотерапії залежить від теоретичної орієнтації, нозологічної
приналежності та типу лікувальної установи. В середньому це 40 сеансів по 1,5 години кожен.
Психотерапевтична група складається з 8-12 осіб і, як правило, гомогенна за нозологічною ознакою і
гетерогенна стосовно інших характеристик (стать, вік, освіта, психологічні особливості, специфіка
психологічного конфлікту та ін.).
Групова психотерапія використовується в комплексному лікуванні найрізноманітніших порушень
та розладів (неврози, алкоголізм і наркоманії, психози, психосоматичні розлади, хронічні соматичні
захворювання та ін.). Використання групової психотерапії визначається перш за все роллю психогенних
чинників в етіопатогенезі розладу і його психологічними і соціально-психологічними наслідками.

Питання для самоконтролю.

1. Назвіть відмінності між груповою та індивідуальною психотерапією.
 2. На що направлено використання групової динаміки?
3. Чим групова психотерапія відрізняють від групової терапії, психотерапії в групі, колективної
психотерапії?
4. Охарактеризуйте історію виникнення групової психотерапії.
5. Основні завдання групової психотерапії?
6. Охарактеризуйте фази групової психотерапії.
7. Які основні механізми лікувальної дії групової психотерапії?
8. Перелічіть основні завдання групового психотерапевта.
9. Які засоби дії може використовувати груповий психотерапевт?

Рекомендована література.

1. Витакер Д. С. Группы как инструмент психологической помощи / Д. С. Витакер; пер. с англ. –

М. : Независ. фирма “Класс”, 2006. – 432 с.
2. Групповая психотерапия (Под ред. Б.Д.Карвасарского, С. Ледера). М.: Медицина, 1990, -384с.
3. Десев Л. Психология малых групп / Л. Десев. – М. : Прогресс, 1979. – 208 с.
4. Левин К. Динамическая психология: Избранные труды / К. Левин ; под общ. ред.
Д. А. Леонтьева и Е. Ю. Патяевой. – М. : Смысл, 2001. – 576 с.
5. Рудестам К. Групповая психотерапия; пер. с англ. – 2-е изд.- СПб, "Питер", 1998.
6. Семичов С.Б. Элементы групповой психотерапии и психопрофилактики в первобытном
обществе // Групповая психотерапия при неврозах и психозах. - Л., 1975. - С. 113-119.

20. ПСИХОДРАМА (Я.Л.МОРЕННО)

20.1. Психодраматична теорія особистості

Я. Моренно вважав найбільш глибинним філогенетичним чинником особистості, що формує

людську поведінку, її спонтанність. Із зникненням спонтанності особистість гине. Структура особистості,
на думку Моренно, являє собою набір ролей. Фундаментальне значення мають ролі (первинні ролеві
категорії): соматичні (або психосоматичні), які визначаються фізіологічними потребами та емоціями;
психічні, які виникають вже в соціальній матриці і розширюють сферу переживань дитини; соціальні, які
задаються структурою соціальних стосунків, в яких бере участь людина; трансцендентні (або
інтеграційні), в яких людина здійснює іманентну, властиву світові трансценденцію і приходить до
загального погляду на світ [4].
Розвиток особистості Моренно розглядав в двох аспектах: як соціоемоційний (формування
здатності до міжособистісних стосунків) і ролевий розвиток (набуття досвіду завдяки ролевому навчанню).
Соціоемоційний розвиток розпочинається з феномену спонтанної соціалізації людей, не пов'язаних
родинними стосунками, на найранішому рівні їх розвитку. З 1 по 20 тижні немовлята живуть на стадії
органічної ізоляції, не помічаючи один одного. З 20-24 тижня починається стадія горизонтальної
диференціації, коли контакти не залежать від індивідуальних особливостей немовлят, а обумовлені мірою
близькості (розташуванням ліжечок). На 40-42 тижні розпочинається стадія вертикальної диференціації,
коли на групову організацію починають впливати фізична сила і кмітливість. У групі створюються "верх" з
її лідерами і "низ" з несамостійними і відособленими членами групи. Проте взаємні соціометричні вибори у
маленьких дітей рідкі, внаслідок нерозвиненості феномену телі, тобто здатності спілкуватися на деякій
дистанції, передаючи здалека емоційні повідомлення один одному.
Приблизно на сьомому році життя соціометрична структура дитячих груп змінюється.
Багаточисельні взаємні вибори свідчать про те, що чинник телі стає дієвішим. До завершення пубертату і
появи типових для дорослих людей групових структур, змінюючи один одну, слідують дві стадії
переважання різностатевих і дві стадії переважання одностатевих виборів.
Величезне значення Моренно надавав ролевому розвитку. Він писав, що поява ролі первинна у
відношенні до "Я", підкреслюючи тим самим невід'ємне значення ролей в розвитку особистості. В його
теорії розглядаються декілька стадій ролевого розвитку людини.
Ембріональна стадія. На цьому рівні людина, на думку Моренно, вступає у відношення зі світом,
тобто у неї з'являється поведінка. Дитина і мати утворюють функціональну органічну єдність (органічна
плацента). Найважливішим чинником нормального розвитку в цей час є спонтанність (S-фактор).
Нормальні (спонтанні) пологи – це безтравматичний перехід від внутріутробних до позаутробних умов
існування.
Перший психічний всесвіт (матриця вселенської ідентичності). На цій стадії дитина ще не
диференціює об'єкти і живі істоти. Матір разом з немовлям утворюють інтеракціональну єдність (соціальна
плацента), переживання якої стає глибинним переживанням тотожності зі світом і формує подальшу довіру
до власного буття (відповідно до описаної Еріксоном базової довіри до світу). Причиною сильної
концентрації дитини на стадії вселенської ідентичності є акціональный голод, який спонукає її повністю
віддаватися дії. Інтеракція (як і на подальших стадіях) здійснюється завдяки процесам розігрівання.
Перший психічний всесвіт (матриця вселенської реальності). Дитина починає розрізняти і
впізнавати навколишніх людей і предмети, проте вона робить це лише в той момент, коли вони реально
присутні. Уявлення про речі відсутні або в усякому разі не диференціюються від самих предметів.
Другий психічний всесвіт. Єдине сприйняття світу дитиною розділяється на сприйняття реальності і
на фантазію, що є передумовою виникнення дискурсивного мислення. Завдяки абстрактному мисленню
поступово змінюється сприйняття світу, відбувається диференціація мови і формування понять. На цій
стадії дитина знайомиться з ролями ще до того, як вона здатна діяти. Вона повинна навчитися жити і в
реальності, і в уяві, не віддаючи переваги жодному світу на збиток іншому. Якщо людина залишається на
рівні сприйняття реальності (в рамках матриці вселенської реальності), це загрожує їй недоумством. І
навпаки, застрявання на своїх уявах може стати причиною невротичної відгородженої від реальності через
виникаючі нереальні страхи і бажання.
Третій психічний всесвіт. Людина переживає тотожність з трансперсональним буттям. Це
переживання не обов'язково в психосоціальному відношенні. Воно здійснюється не лише в психічних або
соціальних ролях, а і завдяки трансценденції до нової ролевої категорії інтеграційного переживання.
В процесі ролевого розвитку відбувається послідовне формування всіх ролевих категорій:
соматичних, психічних, соціальних і трансцендентних. Якщо яка-небудь фаза пропускається або
відбувається повернення на попередні рівні, то спостерігаються різні випадки особистої патології. Так,
пропуск формування психічних ролей веде до психопатичного розвитку, а соціальних – до шизоїдного.
Повернення до нижчих рівнів є причиною розвитку страху, який може виявлятися в різних невротичних і
психотичних порушеннях [4].

20.2. Теоретичні засади використання психодрами в психотерапії

Психодрама — специфічний психотерапевтичний метод створений Якобом Моренно (1893–1974)

[3]. У психодрамі синтезуються драматичні засоби і досягнення сучасної психології. Метою
психодрамотерапії є пробудження спонтанності людини, яка знаходить вираження в творчому акті, пошук
ефективних шляхів вирішення психологічних проблем різних рівнів: від екзистенційного до буденного,
побутового.
Психодрама як лікувальний, психотерапевтичний метод була створена і розроблена Моренно на
основі досвіду його театрального експерименту “спонтанного театру”, початкова мета якого не була
пов'язана з психотерапією і полягала в розвитку і реалізації творчого потенціалу людини, її творчого Я в
“театрі життя”. Внутрішньоособистісні і міжособистісні зміни, що відбувалися в учасників “спонтанного
театру”, послужили основою для подальшого розвитку психодрами як психотерапевтичного методу [3].
Моренно виходив з того, що людина володіє природною здатністю до гри і, виконуючи різні ролі,
дістає можливість експериментувати з реалістичними і нереалістичними життєвими ролями, творчо
працювати над власними проблемами і конфліктами. В ході розігрування ситуацій виникають спонтанність,
креативність, справжній емоційний зв'язок між учасниками ситуації, катарсис, що сприяє розвитку творчої
активності і досягненню інсайту. Все це створює сприятливу основу для творчого переосмислення власних
проблем і конфліктів, вироблення глибшого і адекватнішого саморозуміння, подолання неконструктивних
поведінкових стереотипів і способів емоційного реагування, формування нової, адекватної поведінки і
нових способів емоційного реагування.

20.3. Компоненти психодрами

Вище викладене дає змогу виділити основні компоненти психодрами: ролева гра, спонтанність,
“телі”, катарсис та інсайт.
Ролева гра. Психодрама використовує природну здатність людей до гри і створює умови, при яких
учасники групи, що грають ролі, можуть творчо працювати над особистими проблемами і конфліктами. На
відміну від театру психодрама заохочує імпровізацію, розігрування ролей і ситуацій, актуальних для групи.
 Спонтанність. Це поведінка і почуття, не регульовані дією ззовні. Саме тому в психодрами немає
заздалегідь написаних сценаріїв і ролей. Спонтанність, на думку Я. Моренно, — це ключ до творчості.
Учасник психодрами від імені свого персонажа, перевтілюючись та імпровізуючи, може досить глибоко
розкрити своє внутрішнє “Я”.
“Телі”. Згідно Я. Моренно, це поняття означає двосторонній процес передачі емоції між клієнтом і
психотерапевтом. Я. Морено визначав “телі” як “переселення почуттів людей один в одного”. Поняття
“телі” можна визначити і як “взаємозв'язок всіх емоційних проявів перенесення, контрперенесення і
емпатії” (Рудестам, 1990). “Телі” є взаємним обміном емпатіями і може містити не лише позитивні емоції
(позитивне “телі”), але і негативні (негативне “телі”).
Катарсис. Згідно з Арістотелем, це тілесне потрясіння і внутрішнє очищення. Приблизно так само
розумів катарсис і З. Фрейд. Я. Морено розширив це поняття, розповсюдивши дію катарсису не лише на
глядачів, але і на акторів. В зв'язку з цим він вважав, що психодрама має лікувальний ефект не стільки
стосовно глядачів (вторинний катарсис), скільки відносно актора, “який розігрує драму і звільняє себе від
неї”. У психодрамі катарсис є основним і за лікувальною дією важливішим, ніж сценарій або подальший
аналіз пов'язаних з виставою переживань і дій.
Інсайт. Це вид пізнання, який приводить до негайного вирішення або нового розуміння проблеми,
тобто до прозріння, осяяння. Таким чином, ще одна мета психодрами — створити такий груповий клімат, в
якому можливий максимальний прояв катарсису і інсайту [4].
Отже, психодраму можна охарактеризувати як метод групової психотерапії, що є ролевою грою, в ході
якої створюються необхідні умови для спонтанного вираження почуттів, пов'язаних з найбільш важливими
для клієнта проблемами. Подальші дослідження в області психодрами підтверджують зв'язок між
психодраматичним розігруванням ролей і зміною поведінки, стосунків, установок, емоційного реагування.
В якості чинників, що позитивно впливають на зміну установки, під впливом психодраматичного
розігрування ролей, вказують: надання клієнтові вільного вибору як відносно участі в психодрамі, так і
відносно ролі; залучення клієнта до виконавської діяльності; поява можливості внести до гри власні
імпровізації; здобуття клієнтом позитивного підкріплення після закінчення дії. Відзначають також, що
психодрама сприяє подоланню захисних позицій клієнтів, підсилює емоційну залученість, допомагає
вивченню власних проблем, досягненню катарсису і інсайту.

20.4. Техніка психодрами

Класична процедура психодрами передбачає наявність наступних елементів [2]:

1. Протагоніст — клієнт — суб'єкт психодрами, головний виконавець, що представляє свої
проблеми.
2. Терапевт (режисер, фасилітатор) — той, хто допомагає клієнтові досліджувати свої проблеми.
Функції терапевта полягають в організації психодраматичної дії, простору, створенні атмосфери довіри,
стимулюванні учасників до спонтанності, підготовці протагоніста і всієї групи до ролевої гри
(“розігрівання”), виявленні проблем і переживань клієнта, коментуванні, включенні допоміжних
персонажів, організації обговорення, емоційного обміну, аналізу інтерпретації того, що відбувається.
3. Помічники терапевта — котерапевт і клієнти, що виконують допоміжні ролі і підсилють функції
терапевта. Ця категорія позначається, як “допоміжні Я”. “Допоміжні Я” можуть втілювати значимих для
протагоніста людей або частини його власного Я.
Виділяют декілька основних функцій "допоміжних Я":
- зіграти роль, яка необхідна протагоністу для реалізації задуму;
- допомогти зрозуміти, як протагоніст сприймає взаємовідношення з іншими персонажами дії;
- зробити видимими неусвідомлювані протагоністом стосунки;
- направляти протагоніста у вирішенні проблем і конфліктів;
- допомогти протагоністу перейти від драматичної дії до реального життя.
4. Глядачі — інші члени групи, що не приймають безпосередньої участі в психодраматичній дії, але
обговорюють ситуацію після її завершення не лише відносно протагоніста і учасників психодрами, але і
стосовно самих собі.
5. Сцена — місце, де розвертається психодраматична дія, життєвий простір.
Процес психодрами включає три основні фази: ініциальну, або підготовчу (“розігрів”); власне
драматична дія; обговорення (надання зворотнього зв'язку і емоційний обмін) [2].
В ініциальній фазі відбувається вибір протагоніста, здобуття діагностичного матеріалу, попереднє
обговорення проблеми і самої ситуації з протагоністом, підготовка протагоніста та інших учасників,
організація простору для психодраматичної дії. Зазвичай в ініциальній фазі проводиться розминка,
завдання якої в стимулюванні спонтанності учасників, послабленні страху, тривоги і занепокоєння, знятті
захисту, створенні відповідної емоційної атмосфери. Для цього використовуються різні допоміжні
прийоми: дискусія, “живі скульптури”, імпровізації, розігрування казок або фантастичних ситуацій та ін.
Друга фаза — розігрування ролевої ситуації, або психодраматична дія. В ході її клієнт може
досягти катарсису і усвідомити свої дійсні почуття, стосунки, установки, проблеми і конфлікти. Полегшити
ці процеси допомагає цілий ряд прийомів: “дзеркало”, “двійники”, “інший Я”, монолог, діалог, побудова
майбутнього, проба реальності та ін.
Третя фаза — фаза обговорення, або інтеграції, — є завершальною. Починається вона зазвичай з
висловів клієнтів, що не приймали безпосередньої участі в психодраматичній дії, про свої враження, про
власні переживання, асоціації, думки, спогади, які виникали у них під час розігрування ролевих ситуацій.
Тут також надається зворотній зв'язок протагоністу, відбувається аналіз та інтерпретація психодраматичної
дії.
Психодраматичні процедури досить широко застосовуються при проведенні гуманістично-
орієнтованої психотерапії, гештальт-терапії, тренінгових методів.
Найуспішніше психодрама може використовуватися в комплексі з іншими методами групової
психотерапії (зокрема, з груповою дискусією і психогімнастикою), оскільки перешкоджає зайвій
раціоналізації, інтелектуалізації, допомагає клієнтові висловити емоції, що важко вербалізувати і сприяє
досягненню усвідомлення.
Психодрама як складова частина групової психотерапії широко використовується при лікуванні
хворих з нервово-психічними розладами і психосоматичними захворюваннями, у тому числі в психотерапії
дітей і підлітків, а також в сімейній психотерапії.

Питаннядля самоконтролю.
1. Розкрийте суть психодраматичної теорії особистості.
2. Назвіть стадії ролевого розвитку людини
3. Хто створив психодраму?
4. Основні компоненти психодрами.
5. Мета психодрами?
6. Наявність яких елементів передбачає класична процедура психодрами?
7. В яких випадках застосовуються психодраматичні процедури?
8. Які основні фази включає процес психодрами?

Рекомендована література.
1. Келлерман П.Ф. Психодрама крупным планом: Анализ терапевтических механизмов /пер. с англ. - М.:
Класс, 1998. - 240с.
2. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика. М.: Прогресс, "Универс", 1994. -352с.
3. Марино Р.История Доктора: Я. Л. Морено – создатель психодрамы, социометрии и групповой
психотерапии. – М.: Класс, 2001. – 224с.
4. Морено Я.Л. Психодрама. – М.: Апрель-пресс, Эксмо-Пресс, 2001. – 528с.
5. Морено Я-Л. Социометрия: экспериментальный метод и наука об обществе. – М.: Изд-во: Академия,
2001. – 384с.

21. АРТЕРАПІЯ

21.1. Історія виникнення арттерапії

Вивчення арттерапії розпочалося в 20-і роки ХХ ст. з фундаментальних робіт Принцхорна

(Prinzhorn H., 1922). У Росії в 1926 р. вийшла перша монографія, присвячена арттерапії, – книга
П.І. Карпова «Творчість душевнохворих і її вплив на розвиток науки й техніки», де проблема творчих
проявів при психічних захворюваннях розглядалася не тільки в медичному, але й в історичному й
біологічному аспектах. У США образотворчі засоби в психотерапевтичному процесі вперше застосував в
1925 р. при аналізі сновидінь своїх пацієнтів Левіс.
Теоретичні основи терапії за допомогою образотворчого мистецтва сягають психоаналітичних
поглядів З.Фрейда, хоча сам він не цікавився такими психотерапевтичними можливостями; аналітичної
психології Юнга, який використав малювання для підтвердження ідеї про персональні й універсальні
символи; динамічної теорії терапевтичної допомоги графічним самовираженням Наумбурга (Naumburg M.,
1966).
 Термін «арттерапія» (art — мистецтво; artterapy — терапія мистецтвом) – психотерапевтичний
метод, особливо розповсюджений в країнах з англомовним населенням, який використовує образотворчу
творчість з метою впливу на психоемоційний стан пацієнта [1].
У Росії та вітчизняній психотерапевтичній літературі використовуються також терміни «ізотерапія»
або «художня терапія», однак вони не тотожні англомовному аналогу й трохи звужують його зміст.
В арттерапії пацієнтам пропонуються різноманітні заняття образотворчого й художньо-прикладного
характеру (малюнок, графіка, живопис, скульптура, дизайн, дрібна пластика, різьблення, випалювання,
карбування, батик, гобелен, мозаїка, фреска, вітраж, всілякі вироби з хутра, шкіри, тканин та ін.), які
спрямовані на активізацію спілкування із психотерапевтом або в групі в цілому для більш чіткого
вираження своїх переживань, проблем, внутрішніх протиріч, з одного боку, а також творчого
самовираження – з іншого. У наш час в арттерапію включаються й такі форми творчості, як відео-арт,
інсталяція, перформанс, комп’ютерна творчість, де візуальний канал комунікації відіграє провідну роль.

21.2. Основні напрямки застосування арттерапії

Арттерапія — збірне поняття, що включає безліч різноманітних форм і методів. Тому не існує
загальновизнаної її класифікації. Кратохвіл (Kratochvil S.) розділяє артерапію на сублімаційну, діяльну й
проективну.
Дельфіно-Бейлі (Delfino-Beighley С.) виділяє 4 основні напрями в застосуванні артерапії[1]^
1) Використання для лікування вже існуючих творів мистецтва шляхом їх аналізу й інтерпретації
пацієнтом (пасивна артерапія).
2) Спонукання пацієнтів до самостійної творчості, при цьому творчий акт розглядається як
основний лікувальний фактор (активна артерапія.).
3) Одночасне використання першого й другого принципів.
4) Акцентування ролі самого психотерапевта, його взаємин з пацієнтом у процесі навчання
творчості.
Класифікація, яка приводиться у книзі Р. Б. Хайкина (1992) «Художня творчість очима лікаря»,
включає кілька рівнів лікувальної дії й адаптації у випадку застосування артерапії.
1) Соціально-особистісний рівень адаптації: в основі адаптуючої дії, лежить неусвідомлювана
творча, гармонізуюча та інтегруюча сила певного естетичного й творчого початку, закладеного в мистецтві.
2) Індивідуально-асоціативний рівень адаптації: полегшення, компенсація досягаються за рахунок
не стільки естетичної дії, скільки внаслідок зниження напруги, обумовленої відреагуванням різних
конфліктних, гнітючих переживань та їх сублімації.
3) Асоціативно-комунікативний рівень адаптації: лікувальна дія арттерапії досягається за рахунок
підключенням інтелектуальних операцій (проекція, обговорення й усвідомлення конфлікту), полегшення
психотерапевтичних контактів і доступу терапевта до психопатологічних переживань, що не вимагають
естетического компоненту, тому що результат досягається навіть при найпростішому проективному
поданні проблем.
4) Соціально-комунікативний рівень адаптації: в якості адаптації використовуються прикладні
можливості творчості — арттерапія розглядається спрощено, як один з видів зайнятості, варіант організації
й проведення часу, що принципово не відрізняється від інших аналогічних методів.
5) Фізіологічний рівень адаптації: враховується фізичний, фізіологічний, координаційно-кінетичний
вплив пластичної образотворчої творчості на організм і психіку.
Кожний з елементів класифікації допускає використання мистецтва й в експресивному творчому
варіанті, коли творять самі пацієнти, і в імпресивному, коли використовується сприйняття вже готових
здобутків образотворчої творчості.

21.3. Механізми лікувальної дії арттерапії

У світовій літературі існують різні погляди на механізми лікувальної дії артерапії. — креативні,
сублімативні, проективні, арттерапія як зайнятість та ін.[3].
Креативні механізми, згідно з якими адаптаційний вплив арттерапії. на психіку можна зрозуміти у
зв’язку із самою сутністю мистецтва. На перший план висувається віра у творчу сутність людини,
мобілізація латентних творчих сил, що сама по собі має терапевтичний вплив. Теоретичною основою цих
тверджень є гуманістичний напрям психології, що розглядає особистість як психологічне утворення, в
якому споконвічно існують духовні, альтруїстичні потреби, що визначають її поведінку. У кожній людині
передбачається існування прихованого потенціалу та можливостей, які можна звільнити і мобілізувати для
полегшення самореалізації особистості, скерувати їх на її соціальне й індивідуальне інтегрування.
Завданням артерапії є не зробити всіх людей художниками або скульпторами, а пробудити в них
активність, спрямовану на реалізацію її граничних творчих можливостей. Акцент у терапії роблять на
творчій активності, на здатності створювати та спонукають пацієнта самостійно творити.
Відповідно до поглядів Гольдштейна, творчість — це один із засобів подолання страху, який
виникає у зв’язку з конфліктом, що формується в людини, поведінкою якої керує прагнення до реалізації
особистості. Творчі люди краще концентрують свою енергію, свої сили для подолання перешкод і
вирішення внутрішніх і зовнішніх конфліктів.
На думку Маслоу, основним джерелом людської діяльності є безперервне прагнення до
самоактуалізації й самовираження. У хворих неврозами ця потреба заблокована, і мистецтво може бути
одним із способів її відновлення. Говорячи про способи, що ведуть до самоактуалізації, Маслоу вказує на
миті вищого переживання краси й екстазу. Завдання психотерапевта – допомогти людям відчути ці миті,
створити умови для їх виникнення, допомогти пацієнтові вивільнити подавлене та пізнати власне «Я».
Стримування творчої сили є причиною неврозів, і зміст психотерапії – у її вивільненні, тому стимуляція
творчості може служити й психопрофілактичним засобом.
Прихильники вищеописаних поглядів ставлять в основу творчість не просто як дію, процес, а
підкреслюють її естетичну сторону.
Інтегруюча роль мистецтва полягає в тому, що творчий процес знижує напругу, яка веде до неврозу,
і об’єктивізує внутрішні конфлікти. Анастазі (Anastasi А.), Фолей (Foley I. P.), M. П. Кононова
використовують інтегративно-креативні можливості мистецтва як засіб боротьби з дезінтеграцією й
безладністю психіки, як засіб регуляції й реконструкції «Я» при втраті реальності.
З позиції адаптації артерапія розцінюється як інтегруючий адаптаційний механізм, який надає
людині активну позицію відносно можливостей пристосування до середовища, що сприяє загальній
гармонізації особистості.
Іншими механізмами лікувальної дії арттерапії є відреагування й сублімація. Художня сублімація
виникає, коли інстинктивний імпульс людини заміняється візуальним, художньо-образним поданням. Як
вважають прихильники цієї концепції, творчість як одна з форм сублімації дозволяє проявляти,
усвідомлювати, а також виражати й тим самим відреагувати в мистецтві різні інстинктивні імпульси
(сексуальні, агресивні) і емоційні стани (депресію, тугу, пригніченість, страх, гнів, незадоволеність і т.п.). У
такий спосіб знижується небезпека зовнішніх проявів зазначених переживань у соціально небажаній
діяльності. Творчість розглядається як засіб максимального самовираження, що дозволяє пацієнтові
проявляти себе яскравіше, ніж у письмі або в мові, а терапевтові забезпечує прямий доступ до несвідомого.
Кляйн (Klein M.) розглядає малювання як компенсуючий акт, що дозволяє людині придушити
брутальну агресію. Здійснюється це шляхом свідомої творчої діяльності і її сублімації, через вираження в
символічному виді внутрішніх конфліктів і неусвідомлених прагнень. Арттерапевтичні здобутки сприяють
прориву змісту комплексів у свідомість і переживанню супутніх їм негативних емоцій. Це особливо
важливо для осіб, які не можуть «виговоритися»; виразити свої фантазії у творчості легше, ніж про них
розповісти. Фантазії, які зображені на папері або виконані в глині, нерідко прискорюють і полегшують
вербалізацію переживань. У процесі роботи ліквідується або знижується захист, що є при вербальному,
звичному контакті, тому в результаті артерапії людина вірніше й реальніше оцінює свої порушення й
відчуття навколишнього світу. Малювання, як і сновидіння, знімає бар’єр «его-цензури», що утрудняє
словесне вираження несвідомих конфліктних елементів.
При проективному малювання не ставиться мета досягнення естетичного результату. На відміну від
попередніх напрямів у роботі із пацієнтами в цьому випадку головна увага приділяється аж ніяк не процесу
творення. Ведучим є цілеспрямована орієнтація психотерапевта на проективний аспект процедури і його
зосередженість на інформації. Функція проективної терапії полягає в тому, що проекція внутрішніх подань
кристалізується й зміцнює в постійній формі спогади й фантазії. У ході проективної артерапії повинна
стимулюватися демонстрація почуттів, відносин, станів для того, щоб людина довідалася, зрозуміла всі ці
почуття й переборола їх у собі. Специфіка проективного малювання полягає в тому, що терапевт пропонує
учаснику сюжет проективного характеру й потім обговорює малюнки й інтерпретує їх.
При розгляді артерапії як зайнятості передбачається, що образотворча творчість діє так само, як й
інші подібні форми роботи із пацієнтами, що цілеспрямована та плідна діяльність, здійснювана при
артерапії є «оздоровлювальним процесом», який послаблює порушення й поєднує здорові реакції.
Особливе значення надається колективному характеру занять арттерапії. Їм приписується каталізуючий і
комунікативний ефект, що сприяє поліпшенню самопочуття, розумінню своєї ролі в суспільстві, власного
творчого потенціалу й подоланню труднощів самовираження. Поза тим що арттерапія є цікавою, емоційно
значимою формою зайнятості, вона – ще й додатковий спосіб спілкування пацієнтів між собою. Спільна
творчість допомагає пізнати світ іншої людини, що полегшує соціальну адаптацію.
Фізичний і фізіологічний вплив арттерапії полягає в тому, що образотворча творчість сприяє
поліпшенню координації, відновленню й більш тонкому диференціюванню ідеомоторних актів. Не можна
недооцінювати також безпосередній вплив на організм кольорів, ліній, форми.
Деякі автори висловлюються проти приписування арттерапії надмірного терапевтичного ефекту й
призивають до більш обережної оцінки її корисності. Мадежска (Madejska N.) заперечує проти розуміння
будь-якого творчого акту як терапевтичного на тій підставі, що лікування припускає «інтеграцію» ззовні,
тобто вплив, спрямований на пацієнта, у той час як при творчості активність, навпаки, виходить від самого
пацієнта. Проти беззастережного приписування образотворчій творчості зцілювальних здатностей
заперечує й Куби (Kubie S.), що на прикладах життєопису відомих художників вказує на те, що творчий і
невротичний потенціали реалізуються складним шляхом, і навіть вдалі творчі прояви найчастіше
підсилюють і збільшують невротичний процес, що, таким чином, не може бути оздоровлюючий. Федерн
(Federn P.) писав, що арттерапія при психозах може принести шкоду, тому терапевт повинен не виявляти
комплекси, а намагатися придушити або призупинити будь-які спонтанні вираження несвідомого [1].

21.4. Показання та протипоказання до арттерапії

Показання до артерапії досить широкі, тим більше що її застосування може «дозуватися» від
відносно «поверхневої зайнятості» до поглибленого аналізу прихованих індивідуальних переживань.
Багатоплановий вплив мистецтва й творчості дозволяє застосовувати його до пацієнтів різного віку в самих
широких діагностичних межах.
При розгляді показань до артерапії крім клінічної картини, інтенсивності переживань і стану
емоційної сфери пацієнта необхідно враховувати і його відношення та інтерес до образотворчої творчості,
підготовленість, інтелект і багато інших факторів. Артерапію можна використати як седативний
(заспокійливий) засіб при психомоторному порушенні й агресивних тенденціях; вона може виконувати
функції відволікання й зайнятості; здатна при соціальної дезадаптації полегшити контакт і допомогти
виявити приховані переживання; виконувати активізуючі та адаптивні функції; здійснювати й релаксаційну
дію.
Що стосується протипоказань, то тут може йти мова про стани, що не дозволяють людині певний
час всидіти за робочим столом, або коли пацієнт заважає іншим. Найважчими для психотерапевта є
пацієнти з вираженими психомоторними або маніакальними порушенням, що не дозволяє їм зосередити
увагу на об’єкті дії. Також протипоказанням є порушення свідомості й важкі депресивні розлади з відходом
в себе.
Деякі автори рекомендують заняття арттерапією як профілактичний засіб. Клумбіес з співавт.
(Klumbies G. et al., 1971) рекомендують вільне малювання при розладах сну, Порембески-Грау (Porembeski-
Grau В., 1975) пропонує використовувати малювання та ігри з фарбами в якості психопрофілактичного
методу «творчого тренінгу» на підставі концепції, відповідно до якої такі ігри дозволяють зменшити стрес і
фрустрацію, повернути почуття власної цінності, звільнитися від сумнівів у своїх здібностях [1].
У психотерапії пацієнтів з неврозами арттерапія здобуває все більше значення (Хайкин Р. Б., 1977;
Сабинина-Коробочкина Т. Т. й ін., 1982, Подсадний С. А., 1999). Про лікувально-адаптаційну роль
арттерапії навіть при резистентних формах психопатій, свідчить досвід М. Е. Бурхливо, який підкреслює,
що терапія творчістю є важливим компонентом індивідуальної й групової психотерапії [1].
Артерапію можна проводити з одним пацієнтом, з родиною, у групі й колективі. Психотерапевт
повинен надати учасникам необхідні для художньої творчості матеріали й інструменти: набори фарб,
олівців, крейд, кисті, глину для ліплення, а також деревинки, камені, шматки матерії, папір. Місце занять
повинно бути добре освітленим і таким, щоб учасники могли вільно пересуватися.

21.5. Основні функції арттерапевта

Функції арттерапевта досить складні й міняються залежно від ситуації. Йому необхідно володіти
певними навичками художнього й декоративно-прикладного мистецтва, тому що при проведенні арттерапії
доводиться не тільки розповідати, але й показувати технічні прийоми художньої творчості. Арттерапевту
потрібні систематичні самостійні заняття художньою творчістю, що дозволяє йому краще почувати й
усвідомлювати багато процесів, завдяки яким значною мірою реалізується психотерапевтичний потенціал
методу [3].
 На першому етапі при заняттях арттерапією необхідно перебороти опір, пов’язаний з
розповсюдженим «комплексом невміння», зніяковілістю перед незвичним заняттям. Це тісно пов’язане з
виробленням установки на подальше лікування, тому що від ступеня особистої участі, активності пацієнта,
його включення в роботу залежить ефективність терапії. Інформативний етап роботи включає
ознайомлення з основами техніки образотворчого мистецтва, бесіду про творчість самих різних напрямів і
стилів, відвідування музеїв і виставок. На цьому етапі вирішуються питання соціально-комунікативного
характеру. Зовсім не обов’язково дотримуватися якого-небудь строго певного набору тем.
Теми охоплюють різні області життя пацієнта або групи і є лише орієнтирами. Теми пропонуються
по-різному. Ступінь подання ініціативи в групі залежить від етапу її роботи. На початкових етапах роботи
групи більш доцільним є висування тем арттерапевтом, надалі активність надається учасникам групи. Теми
повинні пропонуватися в певній послідовності, що враховує, по-перше, природний опір пацієнтів, що не
вміють малювати або ліпити, і, по-друге, першочергові завдання групи. Властиво формулювання теми не є
самоціллю. Основною вимогою до теми є її потенційна здатність викликати наступне обговорення.
Коли пацієнт переборює опір, що можна визначити за зменшенням формальності в роботі,
арттерапевт може приступати до безпосереднього вирішення лікувальних завдань. Образотворча творчість
підсилює дію словесного самовираження. Малюнок, ліплення, вишивка й ін. – це не просто більш широке
розкриття повідомлюваного, але й документ, до якого можна повернутися в майбутньому. Тому
арттерапевт може порадити пацієнтові записувати думки, які виникли в нього в ході роботи.
Перевага артерапії полягає в можливості більш глибокої оцінки поведінки пацієнтів, можливості
скласти думку, на якому етапі життя перебуває людина, — у малюнках і виробах можуть знаходити
висвітлення не тільки теперішні думки, але й такі, шо стосуються майбутнього й минулого, — а також у
виявленні подавлених і прихованих переживань, причому все це, виражене в образотворчій формі, може
стати яскравим щоденником життя й лікування. Ландгартен (Landgarten H., 1981) наполегливо рекомендує
пацієнтам повертатися до своїх старих робіт «для посилення інсайту й з’ясування динаміки» [1].
Вважається важливим і виявлення індивідуальної символіки кожної людини, що може виражати його
прагнення в різні моменти життя.
Зазвичай арттерапія популярна серед пацієнтів, хоча тут не доводиться говорити про спонтанну
творчу активність. Таке відношення до образотворчої творчості можна розглядати з погляду його впливу на
терапевтичний процес, оскільки успіх багато в чому залежить від того, як пацієнти сприймають ці заняття,
що й визначає їх ефективність. Уявлення про позитивний терапевтичний ефект занять виявляється багато в
чому обумовлений позитивними емоціями від враження про свої роботи й загальну установку на
лікування. У групі арттерапії й естетичні й неестетичні ефекти лікувального впливу тісно переплітаються із
психотерапевтичними груповими ефектами, наприклад можливістю більшого комунікативного впливу
творчості на ту саму тему, катарсисом і каталізуючим впливом, зміною самооцінки й здатністю до
подолання фрустрацій. Групу арттерапії, по суті, можна вважати варіантом групової психотерапії, в якому
образотворче мистецтво використається як основний інструмент, що потенційно забезпечує досягнення
певного результату. Більш доцільно використати в практиці тривале лікування (іноді кілька занять підряд),
насамперед щоб не пропустити впливу чистого творчого фактора. Крім того, тривалі заняття, залишаючи
пацієнта наодинці із проблемою на більш довгий термін, змушують його глибше поринути в неї,
інтенсивніше сконцентруватися на проблемі, всебічно аналізуючи її, домагатися катарсису. При тривалій
діяльності зростає й групове спілкування, розвивається почуття групової згуртованості, солідарності.
Групи зазвичай складаються з 8-10 осіб. Активна участь в арттерапії є обов’язковою умовою для
всіх членів групи. На початку групової роботи обов’язково проводиться спеціальна бесіда, в якій
роз’ясняється зміст арттерапії для функціонування групи й демонструються роботи учасників попередніх
груп. Крім того, на перших заняттях можуть проводитися творчі ігри, спрямовані на поновлення
знайомства з образотворчими матеріалами, зниження напруги. Поступово процес арттерапії перестає бути
проблемою, зникає страх, зменшуються заперечення, пов’язані з труднощами зображення, і в центрі уваги
виявляється не сам добуток, а його автор. Починається аналітичне обговорення, пов’язане з особистістю
автора, у пацієнтів виникають припущення, серйозні й узагальнюючі оцінки, емоції.
Обговорення робіт відбувається безпосередньо після закінчення малювання, ліплення, виготовлення
виробів. Дискусія починається із пропозиції арттерапевта вдуматися в малюнок, виріб, щоб зрозуміти, що
говорить цим автор. Арттерапевт може підключитися до обговорення на загальних правах, але переважно
це потрібно робити, особливо спочатку, у формі запитань, тому що інтерпретації арттерапевта
сприймаються іншими членами групи з очікуванням його «всезнання» і можуть сковувати, гальмувати
ініціативу групи. Завданням арттерапевта під час обговорення є стимуляція дискусії й використання
інформації, що виникає в ході заняття та з особливостей поведінки членів групи.
 Питання для самоконтролю.
1. Назвіть основні джерела арттерапії.
2. Розкрийте суть поняття арттерапія.
3. Які форми творчості у наш час включають в арттерапію?
4. Назвіть основні напрями застосування арттерапії.
5. Показання та пртипоказання до арттерапії.
6. .Які основні механізми лікувальної дії арттерапії?
7. Перелічіть основні функції арттерапевта.

Рекомендована література
1. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
2. Копытин А.И. Руководство по групповой арт-терапии. – СПб.: Речь, 2003. – 320с.
3. Лебедева Л.Д. Практика арт-терапии: подходы, диагностика, система занятий. – СПб.: Речь, 2003. –
256с.
4. Лебедева Л.Д., Никонорова Ю.В., Тараканова Н.А. Энциклопедия признаков и интерпретаций в
проективном рисовании и арт-терапии. - СПб.: Речь, 2006. – 336 с.
5. Профілактика і терапія засобами мистецтва / За заг. ред. О.І. Пилипенка. — К.: А.Л.Д., 1996. — 56 с.

22. ІГРОВА ПСИХОТЕРАПІЯ

22.1. Універсальне значення та функції гри в розвитку особистості

Ігрова психотерапія - спирається на основні функції дитячої гри і застосовується, в першу чергу,
при психотерапії широкого спектру психічних розладів, порушень поведінки і соціальної адаптації у дітей.
Найбільш відоме визначення гри, належить Е. Еріксону (1950): "Гра - це функція Его, спроба
синхронізувати тілесні і соціальні процеси зі своїм Я" [7].
З погляду впливу гри на розвиток функцій людини вони підрозділяються на [5]:
1. Біологічні. Починаючи з дитинства гра сприяє координації рухів рук, тіла, очей, надає дитині
кінестетичну стимуляцію і можливість витрачати енергію та розслаблятися.
2. Внутрішньоособистісні. Гра сприяє розвитку здатності опанування ситуацій, дослідженню
довкілля, збагненню будови і можливостей тіла, розуму і світу. У цьому сенсі гра, безумовно, стимулює і
оформлює когнітивний розвиток. Крім того, - і ця функція гри, мабуть, понад усе використовується в
ігровій психотерапії - гра дозволяє дитині за допомогою символізування і механізму фантазійного
"виконання бажань" відреагувати і вирішувати внутрішньоособистісні конфлікти. Травматичні
переживання відтворюються в грі; проте, будучи "господарем" гри, дитина може ніби підпорядкувати собі
ситуацію, в якій в реальності вона почуває себе безсилою;
3. Міжособистісні. Перш за все, гра - один з основних засобів досягнення сепарації/індивидуації
від матері або людини, що її замінює. Ігри типу "ку-ку, де я?" або хованки-догонялки - імітації тимчасової
розлуки в комфортній ситуації, які ніби готують дитину до можливості справжніх тимчасових розлучень з
матір'ю або іншою близькою людиною. У дітей з емоційними порушеннями тема сепарації є одній з
найхворобливіших і постійно відтворюється в терапевтичних сесіях. Більш того, кожна сесія має початок і
закінчення, і дитині доводиться вчитися тому, як спочатку вступити в контакт, а потім розлучитися. Крім
того, на пізнішому етапі розвитку дитини гра служить полігоном для освоєння величезної кількості
соціальних навиків - від того, як ділитися іграшками, до того, як ділитися ідеями. Ця функція гри особливо
широко використовується в груповій або сімейній ігровій психотерапії.
4. Соціокультурні. У кожному суспільстві, на кожному історичному етапі існують як ігри, що дають
дітям можливість приміряти бажані дорослі ролі, поступово розширюючи їх репертуар, так і ігри, які
зменшують страх. У таких іграх діти засвоюють ідеї, поведінку і цінності, що асоціюються в суспільстві з
цими ролями. В ігровій психотерапії цей процес продовжується, коли дитина програє ролі різних людей,
що викликають у неї різні емоції.

22.2 Гра як психотерапевтичний засіб

Вивчення дитячої гри шляхом спостереження, інтерпретації, структуризації та ін. дозволило

усвідомити унікальність способу спілкування дитини з навколишнім світом. Таким чином, гра була
покладена в основу методу лікування емоційних і поведінкових розладів у дітей, що отримав назву ігрова
психотерапія. Саме тому у психотерапевтичній практиці грі відводиться особлива роль.
 Ще на початку ХХ століття психоаналітики стали включати гру у психоаналітичне лікування
маленьких пацієнтів. З психоаналітичного погляду це мотивувалося необхідністю створення
терапевтичного альянсу з пацієнтом, що особливо складно, коли пацієнт - дитина. Діти, як правило, не
звертаються до психотерапевта добровільно, їх приводять батьки. Часто саме батьки, а не сама дитина,
бачать проблему і хочуть щось змінити. В такому разі терапевтичний альянс можливий швидше з батьками,
мотивованими до змін, а не з самою дитиною. Крім того, терапевтична техніка аналізу снів та вільних
асоціацій не зрозуміла для дитини і спочатку викликає подив та відкидання.
З метою максимізувати здатність дитини до формування терапевтичного альянсу А. Фрейд (1928 р.)
стала використовувати звичну і приємну для дитини форму встановлення стосунків - гру. Лише після
досягнення відносно міцного позитивного контакту з дитиною головний фокус уваги на терапевтичному
сеансі починав зміщуватися до вербальної взаємодії і поступово - оскільки діти зазвичай не можуть
користуватися методом вільних асоціацій - до аналізу снів та фантазій.
Представник Британської гілки психоаналізу Мелані Кляйн, на відміну від Ганни Фрейд, вважала,
що гра служить не лише засобом встановлення контакту з дитиною, але, в першу чергу, безпосереднім
матеріалом для інтерпретацій. У 1932 р. М. Кляйн запропонувала використовувати дитячу гру в
терапевтичній ситуації як заміну вербалізаціям, на які діти ще не здатні, тоді, як гра виражає складні
афекти та ідеї.
Кляйніанськая терапія не має вступної фази, ігрова поведінка дитини інтерпретується з першої ж
зустрічі. Такий підхід дозволив М. Кляйн істотно розширити діапазон дитячого психоаналізу: якщо А.
Фрейд вважала, що позитивні результати досягаються при психоаналізі в основному дітей-невротиків, то
пацієнтами кляйніанського аналітика можуть бути діти і з дуже важкими порушеннями психічного
функціонування.
В даний час можна виділити чотири основні підходи до ігрової психотерапії: психоаналітичний,
гуманістичний, поведінковий і підхід з позицій теорії розвитку [3].
В рамках психоаналітичної моделі психотерапевт служить ніби перекладачем. Його завдання
полягає в тому, аби інтерпретувати те, що дитина привносить в терапевтичну сесію, додаючи сенс
поведінці дитини і повідомляючи йому результати своїх інтерпретацій у формі, зрозумілій дитині. Метою
при цьому є досягнення, усвідомлення дитиною несвідомих мотивів власних дій і внутрішніх конфліктів.
Гра при цьому розглядається і як спосіб встановлення контакту, і як інструмент діагностики, і як матеріал
для опрацювання проблем дитини.
Гуманістичний підхід підкреслює роль "токсичності" середовища в блокуванні вродженої здатності
людини до самоактуалізації (K. Роджерс). Тому ігрові сесії направлені на те, аби створити середовище, яке
сприяє самоактуалізації дитини. Ця мета досягається за допомогою емпатичного слухання, встановлення
меж прийнятної поведінки, надання дитині особистої інформації про терапевта, підтримка постійної
вербальної та ігрової взаємодії з дитиною. Гра використовується і як засіб побудови теплих дружніх
стосунків з терапевтом, і як джерело інформації, і як інструмент розвитку.
Поведінкова теорія розглядає психопатологію перш за все як результат позитивного і негативного
обумовлення певних типів поведінки і емоційного реагування. Тому метою ігрової психотерапії є, перш за
все, виявлення патологічних патернів та характеру їх обумовлення. Тоді, змінивши систему підкріплень,
можна змінити і самі патологічні реакції. Гра використовується як матеріал для введення нової системи
підкріплень. Сама гра не розглядається такою, що володіє власними лікувальними властивостями.
Ігрова психотерапія в рамках теорії розвитку передбачає використання терапевтом гри як
основного інструменту розвитку. Терапевт при цьому фактично імітує роль основних фігур, що піклуються
про дитину, структуруючи активність дитини, змушуючи його діяти в "зоні найближчого розвитку",
втручаючись та організовуючи взаємодію, в якій дитина отримує відчуття тепла і довіри.
Дані теорії підкреслюють та відтіняють окремі функціональні аспекти гри, корисні з погляду
психотерапевта. Гра ж залишається цілісною, особливою і самоцінною для дитини діяльністю зі своєю
"таємницею". Повага терапевта будь-якої орієнтації до цієї "таємниці" та усвідомлення власних здібностей,
установок, переваг, стилів в грі створює ту необхідну базу, без якої терапевтичне використання гри
перетворюється в маніпуляції.
Починаючи від А. Фрейд, яка однієї з перших використовувала для психотерапії дітей, що
пережили бомбардування Лондона під час Другої світової війни, ігрову психотерапію, цей напрям після
війни почав розвиватися різними психотерапевтичними школами. Сьогодні ігрова психотерапія
використовується в індивідуальному, сімейному і груповому форматах; у ситуаціях амбулаторної,
госпітальної і шкільної роботи. Вона ефективна у дітей і підлітків практично зі всіма розладами, окрім
важких форм дитячого аутизму і глибокого аутизму при шизофренії.
 22.3. Види ігрової психотерапії

На основі, описаних в попередньому розділі, основних підходів до ігрової психотерапії можна

виділити декілька напрямів, залежно від того, яку теоретичну модель використовує психотерапевт:
Психоаналітичний (психодинамічний) напрям, в якому спонтанна гра клієнта (зазвичай дитини)
розуміється перш за все як шлях до його несвідомого.
Крім А. Фрейд та М. Кляйн, що вважаються основоположниками цього методу, слід згадати Д.
Вінникотта, який застосовував ігрову психотерапію, в першу чергу, для переробки дітьми досвіду ранніх
конфліктів прихильності і розлуки. У цю ж категорію можна віднести і пісочну терапію, як відгалуження
Юнгіанськой школи психоаналізу.
Напрям недирективої ігрової психотерапії, що втілює підходи гуманістичної психології. Як метод
був розроблений Вірджінією Екслайн і Гарі Лендретом (1947) [ 4]. Вірджінія Екслайн [6] вважала, що
ігровий досвід є терапевтичним, оскільки в грі створюються безпечні стосунки між дитиною і дорослим,
через що дитина вільна стверджувати себе так, як вона вміє, в повній відповідності з тим, якою вона є в
даний момент, власним способом і у власному темпі. Даний метод є спонтанною грою в добре оснащеній
ігровій кімнаті, при створенні безпечних психотерапевтичних умов.
Напрям поведінковій ігрової психотерапії, заснована на теоріях Б. Скіннера і А. Бандури. Основне
завдання психотерапевта — навчання тому, як правильно грати свої соціальні ролі.
Напрям «звільняючої» ігрової психотерапії, що є терапією відреагування. Розроблена 1930-х роках
Д. М. Леві. У ній застосовуються ігрові ситуації, в яких дитина може пережити конфліктну або лякаючу для
неї ситуацію знову, але в безпечній обстановці. Відтворення такої травмуючої події дозволяє звільнитися
від психічної напруги, викликаної цією подією.
Структурована ігрова психотерапія - розвиток методу звільняючої ігрової терапії. Розроблена Р.
Хембріджем. Пацієнтові пропонується вже структурована ігрова ситуація, за допомогою якої можна
вирішити конкретні завдання (агресивність, тривога і т.і.)
Ігрова психотерапія побудови стосунків, заснована на ідеях Отто Ранка, Дж. Тафта і Ф. Оллена.
Акцентується на стосунках між терапевтом і клієнтом «тут і тепер», без спроб пояснювати їх минулий
досвід.
Контейнування тривоги. Терапевтичний метод, розроблений Л.Каньо, М. Гандіоне і П. Массагліа в
1970-1980-х рр. для роботи з батьками дітей з важкими органічними і загрозливими життю
захворюваннями (виражені вроджені розлади, різні форми глибокого психічного недорозвинення, пухлини,
лейкоз та ін.). Втручання базується на психоаналітичних передумовах і направлене на виділення батьками
дорослих ролей особистості і перехід до них від регресивних дитячих ролей, на які їх відкинула хвороба
дитини. Метод орієнтований на роботу з батьками дітей раннього віку.
Інтеграційно-еклектичний напрям ігрової психотерапії — включає елементи різних видів ігрової
психотерапії, що гармонійно поєднуються, практично зустрічається найчастіше [3] .

22.4. Роль психотерапевта в ігровій психотерапії

Психотерапевт повинен пам’ятати, що дітям важко вільно описувати свої відчуття, вони здатні
інакше виражати свої переживання, труднощі, потреби і мрії. Відсутність у дітей вербальних або
понятійних навиків в необхідній мірі не дозволяє ефективно використовувати у відношенні до них
розмовну психотерапію, як це має місце в психотерапії дорослих, тому в таких випадках на допомогу
приходить гра.
Важливою темою гри є бажання здійснення чого-небудь, «програвання» стосунків або ситуацій
такими, якими діти хотіли б їх бачити. Часто дитина повторює свій негативний життєвий досвід, де вона
знову і знову переживає особливі, значущіі для неї почутт. Ролі, що програються дітьми, деколи бувають
реверсивними, перевернутими, а позиція дитини в грі стає активною, інколи навіть антагоністичною, тоді
як в реальному житті вона лише пасивно сприймає те, що відбувається.
Спочатку психотерапевт може просто дозволити дітям грати. Спостереження за грою допомагає
йому, по-перше, встановити довірчі стосунки з дитиною і, по-друге, скласти необхідні уявлення про рівень
розвитку, про емоційні конфлікти і стиль спілкування. Зміст дитячої гри, міра її концептуальної складності,
особливості її організації, дійові особи, конфлікти, занепокоєння дитини, виражені афекти — все це
представляє інформативну і діагностичну цінність для психотерапевта.Поведінка його в процесі ігрової
психотерапії може бути різною.
Прийоми недирективної стратегії передбачають пасивність психотерапевта, лише інколи він робить
зауваження, що допомагають дитині «розігрувати» і вирішувати власні конфлікти.
 Психотерапевти его-аналітики схильні до інтерпретації гри, з тим аби допомогти дитині усвідомити
і акцептувати свідомий рівень тих емоційних конфліктів, які заперечувалися або були пригнічені.
Фахівці прямо протилежної орієнтації, що базується на теорії соціального навчання, вважають своїм
основним завданням навчання дітей тому, як правильно в соціальному аспекті грати свої ролі в житті, і не
приділяють великої уваги афектній стороні дитячої гри. В цілому психотерапевт використовує більш менш
структуровану ігрову психотерапію в залежності від особливостей порушень і проблем самої дитини.

22.5. Імаготерапія

Імаготерапія (лат. imago — образ) - психотерапевтичний метод тренування пацієнта у відтворенні

певного комплексу характерних образів з лікувальною метою. Метод запропонований в 1966 р. І. Е.
Вольпертом. Відноситься до групи методів ігрової психотерапії, в ширшому сенсі — варіант поведінкової
психотерапії, в основі якого лежить навчання адекватно реагувати у важких життєвих ситуаціях,
розширення комунікативних можливостей, розвиток здібності до відтворення «лікувального» образу, до
мобілізації власного життєвого досвіду [3].
У імаготерапевтичному процесі використовуються технічні прийоми, що постійно ускладнюються.
На першому етапі пацієнту пропонується роль розповідача або слухача. Первинна і основна форма
імаготерапії — розповідь, оскільки пацієнт, вживаючись в образ, переживає всі ті почуття, які уявна
людина повинна відчувати в заданій ситуації. Образ для пацієнта підбирається як лікувальний чинник
відповідно до його психологічного вмісту. Разом з переказом літературного матеріалу як основної форми
роботи, застосовується також імпровізоване інсценування типової життєвої ситуації (театр експромту).
Завданням імагогіки. в цьому випадку є тренування психологічно адекватної поведінки. Первинний курс
імагогіки займає від 3 місяців до півроку.
Імагогіка проводиться в груповій і, рідше, в індивідуальній формі. Пацієнту пропонується щодня
протягом 1-2 годин відтворювати в поведінці образ свого «Я» таким, яким він хотів би стати. Поступово
тривалість гри збільшується, і бажаний образ стає в якійсь мірі звичним поведінковим стереотипом.
Другий етап імагогіки включає драматизацію розповіді. Деякі фрагменти твору, які насичені
драматичною дією і діалогами, розігруються в особах. Істотне значення набуває також інсценування того
або іншого епізоду з твору, з яким працюють пацієнти. Здійснюється інсценування і вигаданих ситуацій,
відсутніх в творі. Проводяться заняття з техніки мови, руху в такт, танцю. Тривалість другого етапу така ж,
як і першого.
На третьому етапі імагогіки проводяться заняття в терапевтичній драматичній студії. У роботі
над відтворенням образу використовуються хореографічні фрагменти, драматичні і комедійні вистави.
Відбір образів здійснюється виходячи з клініко-психологічних особливостей пацієнтів. Істеричним
пацієнтам пропонуються образи стриманих і розсудливих, схильних до аналізу людей. Пацієнтам з
психастенічними рисами корисне відтворення образів людей, що переживають дійсність безпосередньо та
емоційно.
До лікувальних чинників, що використовуються в імагогіці відносяться відволікання, переконання,
роз'яснення, навіювання, імітаційна поведінка, емоційна підтримка, навчання новим способам поведінки.
Імагогіка використовується як метод лікування межових нервово-психічних розладів і спосіб реабілітації
хворого через його особистісний розвиток.
Питання для самоконтролю.
1. Назвіть основні функції гри.
2. Яка роль у психотерапевтичній практиці відводиться грі?
3. Суть основнихпідходи до ігрової психотерапії?
4. Які ви знаєте види ігрової психотерапії?
5. В чому полягає суть психотерапевтичного методу «Контейнування тривоги»
6. Які покази до застосування ігрової психотерапії?
7. Якою може бути поведінка психотерапевта в процесі ігрової психотерапії?
8. Дайте характеристику імаготерапії як методу психотерапії.
9. Охарактеризуйте етапи імаготерапевтичного процесу.

Рекомендована література.

1. Горностай П. П. Личность и роль: Ролевой подход в социальной психологии личности /

П. П. Горностай. – К. : Интерпресс ЛТД, 2007. – 312 с.
2. Игровая семейная психотерапия. Под ред. Ч. Шеффера. — С-Пб., Питер, 2001 – 106с.
 3. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -752с.
4. Лэндрет Г.Л. Игровая терапия: искусство отношений / пер. с англ. / Предисл. А.Я. Варга. – М.:
Институт практической психологии, 1988. – 368с.
5. О’Коннор К. Теория и практика игровой психотерапии. 2-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – 464 с.: ил. –
(Серия «Золотой фонд психотерапии»).
6. Экслайн В. Игровая терапия. — М., Апрель-Пресс, 2007. — 416 стр.
7. Erikson E. Children and society. N.Y., 1950.

23. СУГЕСТИВНА ПСИХОТЕРАПІЯ

23.1. Історія розвитку вчення про гіпноз і навіювання

Гіпноз (від грецького сон) — тимчасовий стан свідомості, близький до сну, при якому зберігається
можливість контакту з гіпнотизером і виконання його завдань [1]. У основі гіпнозу лежить звуження об'єму
свідомості, послаблення активності одних її функцій при збереженні повного функціонування інших. В
стані гіпнозу підвищується навіюваність, виникають реакції, невластиві для звичайного стану свідомості:
загіпнотизований без заперечень виконує завдання гіпнотизера, відтворює забуті враження, міняє
мотивацію поведінки, настрій і т. д. У глибокому гіпнозі людина не відчуває болю від уколів та опіків.
Після виходу з глибокого гіпнозу людина не пам'ятає, що з нею відбувалося.
Гіпноз застосовується в психотерапії для лікування хронічного алкоголізму, наркоманії, куріння, а
також для знеболення в хірургії, акушерстві, стоматології. Вживання техніки гіпнозу дозволяє
експериментально вивчати поведінку при різних рівнях функціонування суб'єкта [1].
Аналізуючи історичний аспект розвитку вчення про гіпноз, дослідник В. Рожнов [15] відзначає, що
ознайомлення з явищем гіпнозу, який був відомий людям з незапам'ятних часів, зумовило і той факт, що
історично зі всіх методів психічного лікування першим виникла гіпнотерапія. Слово “гіпноз” з'явилося
порівняно недавно, в середині XIX ст, але стани, які воно позначає, спостерігалися ще біля витоків
людської цивілізації [4].
З різними стадіями гіпнотичних станів, безумовно, мав справу і австрійський лікар Ф. Месмер,
творець вчення про “тваринний магнетизм”. Згідно його містичної теорії, світ пронизаний особливою
рідиною — магнетичним флюїдом (від латів. fluidus — текучий), що володіє цілющою силою.
Накопичуючись, як в резервуарах, в особливо обдарованих для його сприйняття осіб, магнетичний флюїд,
за переконанням Ф. Месмера, може передаватися хворим через дотики і виліковувати їх. Ф. Месмер лікував
хворих неврозом, застосовуючи силоміць навіювання і самонавіяння в стані неспання, а найчастіше в
гіпнозі.
Попередником наукової гіпнології можна вважати також португальського абата Фаріа, заслуги
якого необгрунтовано забуті, хоча саме він в 1813 р. ввів метод словесного занурення в гіпноз. З кінця 70-х
років ХІХ ст відомий французький невропатолог Ж. Шарко (1825–1893) вивчав результати примінення
гіпнозу у хворих, що страждали істерією.
Гіпнотичний стан у хворих викликався шляхом одноманітних, монотонних або раптових і різких
подразників, що діяли на органи слуху чи зору: у повній темноті в очі пацієнтам світили яскравими
спалахами світла або впливають на їх слух монотонним звучанням гонгу. Хворі впадали в різні стадії
гіпнозу. Ж. Шарко називає їх стадіями каталепсії, летаргії і сомнабулізму.
Сальпетрієрська або парижська школа Ж. Шарко зробила багато для клінічного ознайомлення з
гіпнозом, з його стадіями. Ж. Шарко глибоко вивчав використання фізіологічних методів дослідження —
запис руху м'язів, реєстрацію пульсу і дихання в осіб з сомнабулізмом. Все це підняло гіпнологію на новий
рівень і тому небезпідставно 70-і і 80-і роки ХIХ ст. увійшли до історії психотерапії як “золоте століття
гіпнозу”.
Голова нансійської школи І. Бернгейм (1840–1919) висловлював думку про те, що походження
гіпнотичних стадій, які спостерігав Ж. Шарко, пов'язане виключно з навіюванням, яке витікає від
гіпнотизера, а не з природою гіпнозу. І. Бернгейм розумів виникнення гіпнозу як результат того, що одна
людина (гіпнотик) піддається вселяючому впливові іншої (гіпнотизера), не виявляючи при цьому
вираженої критики до отримуваного навіювання. Широко відомий вислів нансійців: “Гіпнозу немає, є лише
навіювання” [18].
Помітний слід в науці про гіпноз (гіпнології) залишив знаменитий німецький фізіолог Р. Гейденгайн
(1834–1897). Згідно з його дослідженнями, гіпноз — це сон розуму, під час якого пригнічена свідомість.
Такий сон виникає внаслідок стомлення кіркових клітин монотонними подразниками (звуковими,
зоровими, тактильними). У 1880 р. Р. Гейденгайн випустив брошуру про гіпноз, а через рік вона вже
з'явилася в перекладі російською мовою за редакцією І. Павлова.
З німецьких дослідників ХІХ ст. заслуговує на увагу відомий психіатр і сексолог К. Ебіне. У своїй
роботі “Експериментальне дослідження в області гіпнотизму” (1889) вчений підкреслював лікувальне
значення гіпнозу і відзначав, що гіпнотичне лікування стає загальним надбанням лікарів всіх культурних
народів.
У 1784 р. послідовник Ф. Месмера Ш. Пьюісегюр, займаючись магнетичними пасами, відкрив
найбільш глибоку стадію гіпнозу — штучний сомнабулізм.
У 1843 р. вийшла в світ робота Дж. Брейда “Нейрогіпнологія, або Трактат про нервовий сон”, де
нервовий сон розглядається стосовно “тваринного магнетизму” і супроводжується багаточисельними
випадками його вживання для полегшення і зцілення хворіб. Це дослідження ознаменувало закінчення
багатовікового періоду фантазій і вигадок про гіпноз і початок ери наукової гіпнології.
У 1866 р. А. Льебо (1823–1904) видав книгу “Сон і подібні до нього стани, що розглядаються перш
за все з погляду впливу розуму на тіло”, в якій повністю погоджується з Дж. Брейдом в його запереченні
магнетизму і також вважає гіпноз різновидом сну. Але він йде далі і називає цей стан навіюваним сном,
чим закладає основу поглядів, які стали відомі як нансійська школа гіпнозу. На підставі великого об'єму
накопиченого матеріалу (7500 хворих, з яких деякі отримали декілька десятків сеансів лікувального
гіпнозу) А. Льебо з впевненістю приходить до висновку про значну терапевтичну цінність гіпнозу. У 1868
р. професор А. Боні підтвердив ці висновки в роботі “Гіпнотизм. Дослідження фізіологічні і психологічні”.
Він вивчав гіпноз в експериментально-лабораторних умовах.
Пристрасним захисником гіпнозу був відомий швейцарський психіатр і невропатолог А. Форель
(1848–1931). У роботі “Гіпнотизм, або навіювання і психіатрія” він детально виклав проблеми гіпнозу в
експериментальному і лікувальному планах і зробив висновок про те, що гіпноз і сон є аналогічними
станами.
Вклад в практику гіпнотерапії вніс шведський психотерапевт О. Веттерстранд. Його праця
“Гіпнотизм і його використання в практичній медицині” (перекладена російською мовою в 1893 р.)
значною мірою сприяла активізації лікувального використання гіпнозу при різних нервових і соматичних
захворюваннях.
У Росії та Україні також розроблялися питання теорії і практичного вживання гіпнозу з
лікувальною метою. Н. Іванов [7] показав, що російські вчені вельми тверезо підійшли до вчення про
“тваринний магнетизм”, яке сколихнув всю Європу. В. Рожнов [14] відзначав, що в працях вітчизняних
вчених переважали матеріалістичні тенденції в підході до явищ гіпнозу.
Професор фізіології Харківського університету В. Данільовський (1852–1939) експериментально
вивчав гіпнотичні явища у тварин і обґрунтував єдність природи гіпнозу у людини і тварин [6]. А.
Токарський (1859–1901), розробляючи практичні покази до вживання гіпнозу з лікувальною метою,
виходив з того, що гіпноз і навіювання є ефективними методами дії на функції нервової системи в цілях її
зміцнення і заспокоєння [19].
А. Токарський розробив питання послідовного розвитку мотивованих навіювань в гіпнозі, системи
психотерапевтичного лікування алкоголіків та ін.
Багаточисельні послідовники школи І. Павлова (фізіологи і лікарі Ю. Поворінський, І. Короткин, М.
Суслов, М. Мареніна Н. Стрельчук, Є. Попов, В. Рожнів, М. Невський та ін.) займалися
експериментальними і клінічними дослідженнями гіпнозу для співставлення закономірностей, отриманих в
дослідах з тваринами до людини. В. Протопопов — учень В. Бехтерева — висловив гіпотезу про те, що
гіпноз є аналог реакції зосередження. З принциповими запереченнями В. Протопопову виступив
К. Платонов. Виходячи з положення, що гіпноз і сон є єдиними за природою процесами, К. Платонов
задався метою вивчити в гіпнозі стан пульсу, артеріального тиску і дихання для зіставлення отриманих
результатів із станом природного сну. В результаті він встановив, що в гіпнозі, як і в природному сні, пульс
і дихання сповільнюються, кров'яний тиск падає, тобто в і гіпнозі, і в природньому сні фізіологічні
зрушення носять однаковий характер [12].

23.2. Природа гіпнозу

Дослідники, що вивчають природу гіпнозу, відзначають, що єдиної теорії гіпнозу в даний час не
вироблено. Існують лише окремі концепції, обгрунтовані системи поглядів на механізм цього явища.
Розглянемо деякі з них.
Нейродинамічна теорія І. Павлова. Згідно І. Павлову, гіпноз — це частковий сон. Він є проміжним,
перехідним станом між неспанням і сном, коли на тлі загальмованих з різною мірою інтенсивності ділянок
головного мозку не спить “сторожовий” пункт в корі великих півкуль, що забезпечує можливість “рапорту”
між гіпнотизованим і гіпнотизером.
Розрізняють три фази гіпнотичного стану: врівноважувальну, парадоксальну і
ультрапарадоксальну. У врівноважувальній фазі сильне роздратування викликає слабку реакцію, а слабке
— сильну реакцію. У ультрапарадоксальній фазі реакцію можна отримати за допомогою неадекватної
стимул-реакції, тобто такої, на які клітини головного мозку в стані неспання не реагують. Наприклад,
звичайний мідний п'ятак при певному навіюванні може викликати опік шкіри. Парадоксальну фазу
І. Павлов, а пізніше К. Платонов пояснили незвичайну силу слова в стані гіпнозу, яке в стані неспання є
слабким подразником. Відзначимо, що більшість вітчизняних гіпнологів і в наші дні в розумінні природи
гіпнозу стоять на фізіологічних павловських позиціях.
В останні десятиліття зазнали зміни багато понять що стосуються фізіологічної природи сну. І.
Павлов розглядав фізіологічний сон як різне кіркове гальмування. Він розрізняв пасивний і активний сон, а
процес гальмування вважав активним. Останнє припущення вченого геніальне, але воно довгий час не
знаходило розвитку в роботах його учнів.
Початок нових досліджень, що змінили звичні уявлення про природу сну, поклали роботи
австрійського вченого Бергера, а потім канадського дослідника Джаспера, які на початку 30-х років XX ст.
зуміли записати електроенцефалограми (ЕЕГ) сну і неспання, які істотно розрізнялися.
У 1949 р. американець Мегун та італієць Моруцці, дратуючи струмом обмежену зону ретикулярної
формації, викликали реакцію пробудження, тобто спостерігали активізуючий вплив ретикулярної формації
на кору головного мозку.
Анатомічно ретикулярна формація відома давно; вона тягнеться по довжині стовбуру мозку,
сполучаючи спинний мозок з корою головного мозку. Функціональне ж призначення цього утворення
довгий час залишалося неясним. Дослідження, що почалися з дослідів Мегуна і Моруцці, показали, що всі
афективніі і ефективні шляхи від аналізаторів до відповідних зон кори (специфічний потік імпульсів) йдуть
через ретикулярну формацію і віддають їй частину енергії. Виникає новий потік імпульсів, але вже
неспецифічний. Впливаючи дифузно на всю кору, цей неспецифічний потік імпульсів має велике біологічне
значення, оскільки при сигналі “неблагополуччя” включає весь мозок, а не окрему його ділянку. Надалі
з'ясувалося, що ретикулярна формація виконує дві усвідомлені функції: підтримує неспання і викликає сон
(цим пояснюються і результати експериментів Бремера).
Сучасні дослідження показали, що в нижньому відділі гіпоталамусу сітьовидної субстанції
знаходяться апарати, активно організовуючі ЕЕГ сну (синхронізуючий апарат Моруцці) і неспання
(десинхронизуючий апарат). Синхронізуючий і десинхронізуючий апарати діють періодично, ритмічно,
викликаючи сон або неспання. Виявилось, що робота цих апаратів, як і вся життєдіяльність організму,
пов'язана з біологічними ритмами. Поступово з'ясувалося, що і сон може розрізнятися за структурою. Він
також має певну синхронність, ритми, які відбиваються на ЕЕГ.
Розрізняють сон повільний і швидкий. Фаза швидкого сну (ФШС) займає 25 % нічного сну, повільний
сон (ФПС) змінюється швидким — це і є цикл сну. У здорових людей за ніч проходять 4–6 завершених
цикли сну. Фаза швидкого сну якісно відрізняється від ФПС. Не дивлячись на те що на картині ЕЕГ при
ФШС сон більш поверхневий, ніж при ФПС, розбудити людину в стані швидкого сну важче, ніж в стані
повільного. При ФШС спостерігаються сновидіння, зниження м'язевого тонусу, збільшення рухів очних
яблук, “вегетативна буря”, посилення гормональної активності.
Таким чином, за сучасними поняттями, сон — це активний процес, тісно пов'язаний з функцією
кори головного мозку, але ще більшою мірою — з функцією підкірки, ретикулярної формації. Тому вважати,
що сон — це “розлите кіркове гальмування”, це означає не враховувати всіх механізмів його утворення [9].
Перенесення фізіологічних теорій гіпнозу на людину виявляє ще більші труднощі при втручанні
мови. Слово І. Павлов розглядав як сигнал сигналів — стимул-реакція настільки ж матеріальна, як і будь-
яка фізична стимул-реакція. В той же час І. Павлов підкреслював, що ці два типи стимул-реакцій не можна
ототожнювати з кількісної позиції через минуле, пережите людиною. Саме тут, як справедливо відзначає
Спегток, виникають труднощі, оскільки павлівска школа не приймає до уваги несвідомі нашаруванея в
афективному житті суб'єкта.
Психоаналітична теорія. З. Фрейд виклав свої погляди на гіпноз в роботі “Психологія мас і аналіз
особистості” (1921). Згідно З. Фрейду, гіпноз — це перенесення у сфері несвідомого на особу гіпнотизера
вроджених спогадів про племінного вождя, витіснених стосунків дітей до батьків (наприклад, сина до
батька). Цей феномен перенесення і створює, на думку З. Фрейда, непоборну владу гіпнотизера над
гіпнотизованим. Гіпнотичні взаємини, за З. Фрейду, мають еротичну основу. “Гіпнотичні стосунки, —
відзначає З. Фрейд, — полягають в необмеженому любовному самопожертвуванні, за винятком статевого
задоволення”. Ференці (1975) бачив в гіпнозі відродження едіпового комплексу з його любов'ю і страхом.
Звідси два типи гіпнозу — “материнський”, заснований на любові, і “батьківський”, що базується на
страху. Шильдер (1938) в основі гіпнозу також бачив феномен перенесення. Згідно Шильдеру, пацієнт,
приписуючи гіпнологу всемогутність, тим самим реалізує власні сексуально-інфантильні фантазії. Штеварт
(1969) стверджував, що гіпнотичний стан містить не лише винагороду інстинктивних потреб, але і складне
врівноваження потягів і захисних тенденцій, в яких значну роль відіграють недовіра та ворожість. Автор
допускає, що пацієнт в стані гіпнозу знаходиться в амбівалентному положенні щодо гіпнотизера, якого він
любить і ненавидить одночасно. Згідно Штеварту, гіпнотичний стан базується на фікції: гіпнотизер, якщо
він хоче добитися гіпнотичного трансу, повинен вдавати, що він всемогутній. Але “несвідоме” пацієнта
“знає”, що гіпнотизер вдає, і компенсує цю ситуацію відчуттям, що він сам змушує гіпнотизера до цієї
фікції і сам контролює гіпнотичну ситуацію. З. Фрейд вважав, що гіпнотизер поставлений на місце ідеалу
“Я” (“Над-я”) суб'єкта. На відміну від нього Штеварт стверджував, що ідеал “Я” поставлений на місце
гіпнотизера, і це “Над-я” спроектовано і проконтрольовано суб'єктом в співучасті з гіпнотизером. Таким
чином, суб'єкт відчуває себе більшою мірою звільненим від влади власного “Над-я” і може дати волю
появі пригнічуваних спогадів.
Існує велика кількість концепцій, що намагаються пояснити природу гіпнозу. І. Бернгейм вважав
гіпноз однієї з форм вираження навіювання і, по суті, ототожнював ці поняття. Ж. Шарко ідентифікував
гіпноз з істеричним неврозом, розглядаючи і те, і інше як хворобливе затьмарення свідомості. Орне (1959)
вважав, що гіпноз — це продукт штучно створеної експериментальної ситуації, яка впливає не лише на
пацієнта, але і на експериментатора. Гіпноз багато в чому можна розглядати як “божевілля на двох”: кожен
залучений в гіпнотичні стосунки грає роль, яку інший від нього очікує. Пацієнт поводиться так, ніби він не
може чинити опір навіюванню гіпнотизера, а гіпнотизер грає роль всемогутньої особи [18]. В. Бехтерев
розглядав гіпноз як штучно викликаний, шляхом поєднання рефлексу гальмівного характеру і придушення
активного зосередження [2]. Шерток (1982) розцінює гіпноз як “четвертий стан організму” (разом із станом
неспання, сну і активністю сновидінь) [18]. А. Свядощ (1982) вважає, що гіпнотичний сон — це стан
звуженої свідомості, викликаний дією гіпнотизера, який характеризується підвищеною навіюваністю [17].
В. Рожнов [14-15] розуміє гіпноз як особливий психологічний стан, що виникає внаслідок цілеспрямованої
психологічної дії і відрізняється як від сну, так і від неспання. На думку В.Рожнова, гіпноз — це
психофізіологічний феномен, при якому постійно наявний синергізм свідомого і несвідомого набуває
відомої трансформації в тому сенсі, що їх спільна діяльність дисоціюється і одночасно може бути як
усвідомлюваною, так і неусвідомлюваною психічною продукцією. Згідно В. Рожнову, “глибокий гіпноз є
якісно визначений психофізіологічний стан, що виникає як результат специфічної перебудови роботи мозку
на особливий режим. Відмінною рисою гіпнозу як стану є строга, не властива ні сну, ні неспанню
винахідливість в засвоєнні інформації .” [14].
Численність і різноманітність теоретичних підходів до природи гіпнозу вже само собою свідчить
про складність проблеми, ще далекої від вирішення.

23.3. Навіювання

Під навіюванням розуміють різні способи вербальної і невербальної, емоційно забарвленої дії на
людину з метою створення у неї певного стану або спонуки до певних дій. За допомогою навіювання
можуть бути викликані різні відчуття, уявлення, емоційні стани, вольові спонуки, зміни
соматовегетативних функцій організму.
Слід розрізняти переконання і навіювання як психологічні категорії і гіпноз як особливий стан
вищих відділів центральної нервової системи. Навіювання відрізняється від переконання перш за все тим,
що інформація при нім сприймається без належної критичної обробки. За образним висловом В.Бехтєрєва,
навіювання, на відміну від переконання, входить в свідомість людини не з “парадного ходу, а ніби із
заднього, минувши сторожа — критику” [2]. А. Свядощ [17] вважає, що навіювання — це подача
інформації, що сприймається без критичної оцінки і відповідним чином впливає на нервово-психічні
процеси. В стані гіпнозу до мінімуму знижується верифікація інформації, і тому навіювання набуває
особливої “непереборної” сили. Чим нижча верифікація, тим вища навіюваність. Верифікація інформації
буває пониженою, а навіюваність підвищеною при певному стані свідомості (сонний стан, гіпноз), в
істероїдних психопатів, алкоголіків, наркоманів. Верифікація інформації зазвичай понижена у дітей,
солдатів і спортсменів, звиклих до покори. Навіюваність помітно підвищується при стомленні, в умовах
невизначеності або в екстремальних умовах під загрозою небезпеки. Верифікація інформації різко
знижується в натовпі і при використанні засобів масової інформації. Антиподом верифікації інформації є
сліпа віра. На навіюванні часто заснований вплив батьків на дітей, вчителів — на учнів, керівника — на
підлеглих, командира — на солдатів, а також формування громадської думки [17].
 Як метод психотерапевтичного лікування навіювання використовується в стані природного сну. В
даний час сон розглядається як результат активного функціонування синхронізуючих соматогенних систем
головного мозку (Вейн, 1974). Доведена наявність в мозку (гіпоталамусі) не лише активних апаратів, що
підтримують неспання, але і систем, що беруть участь в організації сну. За останні роки змінилися і
поглибилися уявлення про фізіологічні механізми сну. Проте це не означає заперечення нейродинамічної
теорії сну, заснованої на працях класиків вітчизняної фізіології А. Ухтомського, І. Павлова, Л. Орбелі та ін.
Розрізняють декілька стадій сну: перехід від релаксації до дрімоти; дрімота; поверхневий сон; сон
середньої глибини; глибокий сон. У зв'язку з різною глибиною сну можуть виникати різні його фази:
врівноважувальна, парадоксальна, ультрапарадоксальна, наркотична.
Фазові стани під час сну обумовлюють вибірковуу чутливість до певних подразників, за допомогою
яких можливо підтримувати контакт із зовнішнім світом. В результаті утворюються “сторожові” пункти.
Широко відомі приклади наявності таких пунктів під час сну, описані В. Сперанським (“сторожові”
тварини), Л. Орбелі (головоногий молюск восьминіг з випущеною під час сну черговою “сторожовою”
ногою) та ін.
В стані неспання сила збудження кіркових кліток адекватна силі подразника. Для перехідних
(фазових) станів характерна зміна реактивності кліток на дію подразників: при врівноважувальній фазі
сильні і слабкі подразники викликають рівні за силою реакції; при парадоксальній фазі слабкі подразники
викликають сильну реакцію, а сильні — слабку або реакція відсутня взагалі.
При утворенні “сторожового” пункту важливу роль відіграє врівноважувальна і особливо
парадоксальна фази.У сплячої людини або тварини “сторожові” пункти утворюються під впливом
подразників, що несуть життєво важливу інформацію, і виникаючих перехідних фаз сну.
Навіювання, здійснюване однією особою стосовно іншої, називається гетеросугестією,
самонавіяння називається аутосугестією. Навіювання, обумовлене яким-небудь процесом, дією,
називається реальним, а навіювання, викликане за допомогою слів, — вербальним. Навіювання, що
реалізовується безпосередньо через слово, визначається як пряме. При непрямому навіюванні
використовується проміжний подразник, з яким пацієнт і пов'язує отриманий лікувальний ефект. Часто
непряме навіювання виявляється ефективнішим прямого. Пояснюється це тим, що при цьому увлення
пацієнта, що пов'язані з лікувальним ефектом, зустрічають менший опір.
Навіювання з лікувальною метою може проводитися в стані неспання, в стані гіпнозу, а також
неглибокого природного і наркотичного сну.
Непряме навіювання. Оскільки слово має надзвичайну силу, непряме навіювання як засіб
навіювання на психічні і біологічні можливості людини містить у собі багаті можливості.
Навіювання в стані неспання. Ефективність навіювання залежить від обстановки, в якій
проводиться лікування, від зовнішнього вигляду сугестера, його майстерності і артистизму. Чим вище
авторитет сугестера, тим меншу критичну оцінку зустрічає його “формула” навіювання. Багато дослідників
відзначають, що страх, гнів, екстаз та інші емоційно насичені стани сприяють різкому підвищенню
навіюваності і дозволяють здійснювати масове навіювання.
Навіювання в стані неспання показане при всіх формах неврозів, особливо при істеричному, а
також при алкоголізмі, табакокурінні і з метою корекції девіантної (ткої, що відхиляється від соціально
прийнятих норм) поведінки. Особливо ефективний цей метод для лікування дітей і осіб з підвищеною
навіюваністю.

23.4. Гіпносугестія

В. Бехтерев (1909) розмежовував такі поняття, як навіювання, навіюваність і гіпноз [2]. Відносно
терапевтичних аспектів умовно розрізняють терапію навіюванням (без гіпнозу), терапію за допомогою
гіпнозу і терапію навіюванням в стані гіпнозу.
Відомі різні методологічні підходи до лікувального використання навіювання і гіпнозу:
гіпнотерапія (Лебединський, 1971 і ін.), гіпнопсихотерапія (Вельвовський і співавт., 1984), навіювання в
стані гіпнотичного сну (А. Свядощ, 1982; Б. Карвасарський, 1985), гіпноаналіз, гіпносугестивна терапія
(Буль, 1974).
У світовій практиці найширше поширений метод навіювання в стані гіпнозу. Він заснований на
тому факті, що в стані гіпнозу значно знижується верифікація інформації, що поступає, а отже,
підвищується навіюваність. Основною умовою ефективного використання методу навіювання в гіпнозі є
іміння терапевта викликати стан гіпнозу і вже на його фоні провести лікувальне навіювання. Процес
лікування умовно ділиться на декілька періодів (етапів): підготовчий; гіпнотизація; лікувальне навіювання
в стані гіпнозу; дегіпнотизація .
 Підготовчий період. У підготовчому періоді важлива попередня бесіда з пацієнтом. Необхідно
з'ясувати ставлення пацієнта до гіпнозу. Найчастіше уявлення про гіпноз у пацієнта пов'язане з його
культурним рівнем. Необхідно пояснити пацієнтові, що гіпноз — це природний стан психіки, який
проявляється у людини при засипанні та пробудженні. Гіпноз і схожий на сон, але це не сон, оскільки в
стані гіпнозу зберігається мовний контакт між пацієнтом і психологом. Пацієнт чує, може говорити і
відповідати на питання. Але слово психолога, психотерапевта в стані гіпнозу діє на пацієнта з особливою
силою, що дозволяє регулювати роботу його центральної нервової системи і внутрішніх органів.
Від пацієнта вимагається спокійна пасивність, все інше залежить від психотерапевта.Головне в
попередній бесіді — пробудити у пацієнта інтерес до терапії, вселити впевненість в успіх. Основна мета
такої бесіди — відповідним чином налаштувати пацієнта і підсилити подальшу сугестію в гіпнозі.
Методи і техніка гіпнотизації. Відомо більше 100 методів гіпнотизації [9], з яких у практиці,
зазвичай, застосовують два: метод дії монотонними подразниками, що багато разів повторюються, на різні
аналізатори і метод, при якому гіпноз викликається дією сильного раптового подразника (гучний звук,
спалах світла) у поєднанні з наказом: “Спати!”
На підставі цих двох методів розроблено безліч варіантів технік гіпнотизації, детально описаних в
роботах вітчизняних і зарубіжних авторів (А. Токарський, 1890; В. Бехтерєв, 1911; А. Форель, 1928;
Каннабіх, 1929; В. РожнОв, 1954, 1975, 1985; Зеневіч, С. Лібіх, 1965; Консторум, 1962; К. Платонов, 1962;
Лебединський, 1971; Вольперт, 1972; Буль, 1974; А. Свядощ, 1982 та ін.). Прикладом методу гіпнотизації є
вже згадуваний метод Фаріа (1813), або фасцинації (від латин. fascinare — зачаровувати). Розглянемо
детальніше цей метод.
Терапевт знаходиться напроти пацієнта на відстані 30–50 см, дещо підносячись над ним (пацієнта
краще посадити). Пацієнтові пропонується дивитися в очі психотерапевтові не кліаючи. Одночасно
психотерапевт бере пацієнта за плечі, повільно розгойдує його спереду назад і пильно дивиться в перенісся
пацієнта.
Навіювання: “Дивіться мені в очі. Ваш погляд стає важким. Ваші очі втомилися, але не закривайте
їх до тих пір, поки можете тримати відкритими. Ваші повіки важчають, немов наливаються свинцем.
Важчає все тіло”. Слідує коротка пауза. Зазвичай пацієнт не витримує тривалого погляду і починає кліпати.
Після цього голос психотерапевта стає впевненішим: “Ваші очі кліпають, а тепер закриваються,
закриваються, закриваються. Ви засинаєте, засинаєте”. Як тільки очі закрилися, психотерапевт кладе на
повіки пальці і вселяє: “Ваші повіки склеїлися, ви не зможете їх відкрити до тих пір, поки я вам не накажу”.
Якщо пацієнт не закриває очі, можна без слів опустити його повіки дотиком до шкіри надбрівних дуг або
сказати йому: “Закрийте очі”, після чого продовжити вселяти ознаки сонливості. При всій, на перший
погляд, демонстративності, і театральності цей метод досить ефективний, оскільки заснований на
невідомому пацієнтові прийомі: гіпнотизер, вимагаючи від пацієнта, аби він дивився йому в очі, сам
дивиться в перенісся пацієнта і тим самим менше стомлює свій погляд. Такий метод вимагає від
психотерапевта певного тренування. Для цього потрібно щодня фіксувати погляд, прагнучи не клігати
протягом декількох хвилин.
Лікувальне навіювання в гіпнозі. Лікувальна ефективність навіювання в гіпнозі не завжди
безпосередньо залежить від глибини гіпнотичного трансу. Багато гіпнологів вважають, що для того, щоб
отримати хороший психотерапевтичний ефект, потрібно добитися стану сомнамбули. Дійсно, в
сомнабулічній фазі гіпнозу навіювання реалізується легко, а отриманий лікувальний ефект в подальшому
отримується досить стійкий. Але досвід показує, що такий же, а інколи і кращий лікувальний ефект дає
навіювання у фазі сонливості або навіть в легкій фазі “спокою-відпочинку” (за К. Платоновим). Крім того,
навіювання на початковій стадії гіпнозу тренує гіпнабельність пацієнта і збільшує глибину гіпнозу від
сеансу до сеансу. Тому лікувальне навіювання можна і потрібно починати вже на перших і легких стадіях
гіпнозу [12].
Розрізняють навіювання загальне і спеціальне. До загального відносяться навіювання, що знімає
хворобливі симптоми і викликані ними стани дискомфорту, а також навіювання, яке поліпшує загальне
самопочуття, підвищує тонус, викликає байдужість або навіть амнезію до таких хворобливих станів і
травмувальних ситуацій, які вже не можна змінити.
Спеціальні навіювання конкретніші, ніж загальні, і при цьому завжди індивідуалізовані. Вміст
навіювання повинен завжди відповідати характеру очікуваного лікувального ефекту [12]. Виводити
пацієнта з гіпнотичного стану зазвичай неважко, але це слід робити неспішно. І. Вельвоський (1985)
рекомендує наступні етапи дегіпнотизації: закріплення позитивних елементів на постгіпнотичний період;
навіювання підвищення гіпнабельності на подальших сеансах; відключення пацієнта від прихильності до
гіпнопсихотерапії.
 Глибина гіпнозу. Між станом неспання і глибоким гіпнотичним трансом існує гамма проміжних
станів. Прийнято розрізняти три стадії гіпнозу (Бернгейм розрізняв дев'ять стадій, Льебо — десять):
легкий гіпноз (сонливість), середній (гіпотоксія) і глибокий (сомнабулізм). Цю класифікацію запропонував
В. Бехтерев (1911) і надалі розробляли А. Форель (1928), Е. Катков (1956), В. Рожнов (1985).
Перша стадія. Пацієнт знаходиться в легкому дрімотному стані, не втрачає зв'язку з оточуючими,
хоча відчуває слабкість в тілі і важкість у повіках, може за власним бажанням розплющити очі, порухати
кінцівками, перервати сеанс. За суб'єктивним звітом пацієнт сплячим себе не вважає.
Друга стадія. Характеризується вираженою сонливістю пацієнта, м'язевою слабкістю,
притуплюванням органів чуття, втратою довільних рухів, пасивною підкорюваністю навіюванню.
Орієнтація зберігається. Можливе навіювання каталепсії — воскової гнучкості м'язів з тривалим
збереженням незручних поз. При словесному звіті пацієнт стверджує, що під час сеансу знаходився в стані
дрімоти, чув довколишні шуми і розмови, міг би розплющити очі і поворушити кінцівками, але “не хотів
цього робити”. Спостерігається часткова постгіпнотична амнезія.
Третя стадія. Характеризується порушенням у пацієнта орієнтації і повною постгіпнотичною
амнезією. В стані гіпнозу пацієнт не сприймає жодних зовнішніх подразників і підтримує рапорт лише з
психотерапевтом. Пацієнта можна змусити ходити, відповідати на запитання, виконувати складні дії,
відповідно до навіюваної ситуації. На цій стадії гіпнозу можна добитися вікової регресії з поведінкою і
мовною продукцією, що відповідає навіюваному віку. Можливі навіювання повної втрати чутливості до
больових подразників і виключення інших аналізаторів. На цій стадії можливе постгіпнотичне навіювання,
у тому числі навіювання відсутності амнезії.
Дослідник-психотерапевт зазвичай точно встановлює глибину гіпнотичного трансу і залежно від
цього змінює формулу навіювання. Про глибину трансу можна певною мірою судити по диханню пацієнта
(воно стає спокійним і поверхневим), відсутності тремтіння повік, ковтальних рухів, реакцій на звуки, за
кольором шкіри лиця і т.д.
Показання і протипоказання до застосування гіпносугестивної терапії. Прямим показанням до
застосування навіювання в гіпнозі є істеричний невроз. Особливо ефективна дія гіпносугестивної терапії
при істеричних моносимптомах: паралічах, розладах мови, слуху, амнезіях, заїканні і т.п. Цей вид
лікування показаний також при психогенному мутизмі, невротичному заїканні, респіраторних тиках,
алергічних імунних порушеннях, порушеннях сну, неврастенії. Невроз нав'язливих станів і різні фобії
краще знімаються при груповій психотерапії і класичному психоаналізі. В цьому випадку вдається
добитися позитивних результатів: можна зменшити тривогу, емоційну напругу, зафіксованість на
нав'язливих станах.
Гипносуггестівную терапію доцільно застосовувати при психогенних депресіях, сексуальних
неврозах, початкових формах гіпертонічної хвороби, різних алергічних станах. Добре знімаються
гіпнотичним навіюванням деякі форми порушення серцевого ритму, тривога і депресія у хворих, що
перенесли інфаркт міокарду.
Показана гіпносугестивна терапія і при наркоманії, алкоголізмі та табакокурінні.
Протипоказанням для гіпносугестії є психози, перш за все шизофренія. Не слід застосовувати
гіпносугестію до людей з інфарктом міокарду і гострим порушенням мозкового кровообігу.
Окрім професійних знань на ефективність гіпносугестивної терапії істотно впливають особисті
якості психотерапевта. Головне, аби психотерапевт сам вірив у можливості гіпносугестивної терапії і
сподівався на видужання пацієнта. Мають значення також стать психотерапевта, його вік, манера
спілкування, зовнішній вигляд, тембр голосу, репутація. Кожен психотерапевт має власний діапазон
лікувальних можливостей, який залежить перш за все від його особистісно-типологічних особливостей.
Особливу увагу психотерапевт повинен звертати на постановку голосу, гучність і образність мови.
В процесі лікувального навіювання велике значення разом з сенсом слів, що навіюються, мають голосова
характеристика їх вимови, інтонація, гучність, виразність мови.
Ефективність гіпносугестивної терапії багато в чому залежить від вміння психотерапевта занурити
пацієнта в гіпноз, від техніки гіпнотизації. Під час сеансу пацієнтові потрібно рекомендувати менше
зосереджуватися на окремих словах гіпнотизера або на окремих відчуттях, орієнтувати його на пасивну
підкорюваність, перехід в стан дрімоти [18].

23.5. Еріксонівський гіпноз

Новий підхід в гіпнотерапії, творцем якого є американський психотерапевт М. Еріксон, отримав у

80-і роки в світовій психотерапевтичній практиці широке визнання та відомий як Еріксонівський гіпноз.
Його принципи і технічні прийоми, доповнюючи традиційний гіпноз, розширили можливості лікувальної
тактики психотерапевта, особливо з важкими пацієнтами, неподатливими до когнітивних і традиційних
методів сугестій. Прийнятним і корисним виявилося включення цього методу, перш за все його принципів,
в еклектичні та інтеграційні моделі короткострокової психотерапії, що розробляються останніми роками.
Такі визначні дослідники і практики в гіпнології та психотерапії, як Вайценхоффер, Хейлі, Россі та ін.
вважають Еріксона батьком сучасного клінічного гіпнозу і короткострокової стратегічної психотерапії.
Підхід Еріксона принципово антитеоретичний і прагматичний. Його знання походять з практичного
досвіду, а не з теоретичних роздумів. Він ніколи не формулював єдиної теорії гіпнозу і лише у відповідь на
наполегливі розпитування його учнів і послідовників висловлював свою думку про теоретичні його
аспекти. Його учні Россі, Хейлі, Зейг і багато інших провели велику роботу з аналізу, класифікації і
каталогізації ериксонівського підходу (статей і лекцій, стенограм і аудіозаписів, спостережень за його
роботою та обговорень її з ним). Вони випустили в світ декілька книг, де відображені і їх власні позиції у
напрямі подальшого поглиблення і розвитку цього перспективного підходу в гіпнотерапії і психотерапії в
цілому.
Еріксонівському підходу властиве розширене розуміння гіпнотичного стану, що є різновидом
зміненого або трансового стану свідомості. Гіпнотичний транс, згідно Еріксону, це послідовність взаємодій
гипнотерапевт — пацієнт, що викликає такий змінений стан свідомості, коли Я пацієнта починає
виявлятися автоматично, тобто без участі свідомості. Еріксонівський гипнотерапевт діє відповідно до
принципу утилізації, згідно якому стереотипи самопроявлення пацієнта розглядаються як основа
виникнення терапевтичного трансу. Це вимагає не стандартизованних дій, а пристосування гипнотерапевта
до поточної поведінки пацієнта, а потім керівництво ним. Транс виникає з міжособистої взаємодії на рівні
відчуттів, коли гіпнотерапевт підлаштовується до пацієнта, тим самим дозволяючи обом сторонам ставати
все більш сприйнятливими у відношенні один до одного.
Мікродинаміка наведення гіпнотичного трансу і навіювання складається з наступних стадій: 1)
фіксація уваги; 2) депотенціалізація установок свідомості; 3) несвідомий пошук; 4) гіпнотичний відгук.
У стадії фіксації уваги важливо забезпечити та підтримувати його зосередження з допомогою: 1)
розповідей, які цікавлять, мотивують, захоплюють пацієнта; 2) стандартної фіксації погляду; 3) пантоміми
та невербального спілкування в цілому; 4) уяви або візуалізація; 5) левітації руки; 6) релаксації та ін.
способів.
Друга стадія — депотенціалізація установок свідомості — здійснюється, коли вдається зафіксувати
увагу і фокус уваги автоматично звужується до тієї міри, при якій звичайні системи відліку пацієнта стають
вразливими для депотенціалізації. Для того, щоб обійти і депотенціалізувати свідомі процеси,
використовуються: 1) шок, здивування; 2) відвернення уваги; 3) дисоціація; 4) когнітивне перевантаження;
5) замішання та ін. способи.
Еріксон часто використовував «сюрприз — несподіванку», аби «струсити» людину з її звичних
патернів асоціацій, намагаючись розвинути її природні здібності до несвідомої творчості. Можна навести
приклад, коли він несподівано дозволив пацієнтові реагувати на навіювання левітації руки індивідуальним
чином. Суб'єкт, в якого після навіювання піднялася і зависла рука, намагається свідомо її опустити,
штовхаючи її вниз все сильніше і сильніше. Еріксон сказав йому: «Це досить цікаво, принаймні для мене. Я
думаю, що і Вам стане цікаво, коли Ви відкриєте, що не можете перестати штовхати руку вниз». Він
викликав шок і здивування, які на мить загальмували систему увлень суб'єкта. Саме у цей момент Еріксон
додав навіювання: «Ви виявляєте, що не можете перестати штовхати руку вниз». Суб'єкт думав, що він
чинить опір. Думка, що він не зможе зупинитися, виявилася для нього абсолютно несподіваною, і до того
моменту, коли вона до нього дійшла, то виявилася ідеєю, що повністю сформувалася. І він, здивувовано,
виявив, що не може припинити штовхати руку вниз, і запитав: «Що сталося?» Еріксон сказав: «Принаймні,
Ваші руки ввійшли в транс. Ви можете встати?» Це просте запитання виявилося розвитком фрази і
поширилося на ноги. Зрозуміло, він не зміг встати.
Прийом замішання є одним з найбільш ефективних компонентів в техніці наведення трансу та
навіювання. Тоді як інші психотерапевти, так само як і більшість людей, зазвичай намагаються знайти
спосіб досягти максимальної чіткості в спілкуванні, Еріксон навмисно розвинув в собі вміння спілкуватися
так, щоб це викликало у людей замішання. Основний момент тут, що здається випадковим і ненавмисним,
— втручання, що перешкоджає спонтанному реагуванню суб'єкта на реальну ситуацію. Це викликає стан
невизначеності, фрустрованності та замішання, внаслідок чого людина з готовністю приймає гіпноз як засіб
вирішення ситуації. Метод створення замішання утилізує все, що б не робив пацієнт з метою протидії
трансу, як основу, яка дозволяє викликати транс. Замішання може бути здійснене за допомогою
переривання якого-небудь стереотипу. Зокрема, однією з таких процедур є наведення гіпнотичного трансу
рукопотискуванням. Суть її в несподіванці, яка розриває звичайні рамки існування суб'єкта, аби викликати
миттєве замішання. У листі до Вайценхофферу в 1961 р. Еріксон описував свій підхід наведення в транс
рукопотискуванням як спосіб викликати каталепсію.
Ще один прийом замішання, спочатку розроблений Еріксоном для вікової регресії, полягає в
дезорієнтації в часі. У головних своїх рисах метод «плутанини» полягає в тому, що увага пацієнта
зосереджується за допомогою бесіди на якихось нейтральних, повсякденних діях (наприклад, їжі), а потім
поступово виконуються різні маневри, що створюють замішання і що викликають дезорієнтацію
(наприклад, швидка зміна точок відліку часу, введення несенітниць, прискорення темпу мови). Як приклад
можна привести фрагмент тексту початку наведення Еріксоном гіпнотичного трансу: «...і Ви, можливо, їли
сьогодні щось таке, що їли і раніше, можливо, минулого тижня або на позаминулому тижні... і можливо,
будете їсти те ж саме знову наступного тижня або ще через тиждень... і може бути, той день минулого
тижня, коли Ви їли те, що їли сьогодні, був тоді сьогоднішнім днем точно так, як і цей день зараз —
сьогоднішній. Іншими словами, те, що було тоді, можливо, зовсім як те, що є зараз... можливо, це був
понеділок, як сьогодні, або вівторок, не знаю... і, можливо, в майбутньому Ви будете їсти те ж саме знову в
понеділок або у вівторок, але не можна виключити і середу, нехай навіть це середина тижня... І що
насправді означає середина тижня? Я, справді, не знаю, але я знаю, що на початку тижня неділя йде перед
понеділком, а понеділок перед вівторком, а вівторок після неділі, якщо не рахувати того, коли він за п'ять
днів до нього...» і так далі рух в часі, переплутуючи та змінюючи уявлення і події в сьогоденні, минулому і
майбутньому часі.
В рамках недирективного (неавторитарного) гіпнотичного трансу використовуються такі прийоми,
як імплікація (припущення), в'язка і подвійна в'язка, дисоціація, ратифікація, ідеомоторний сигналінг,
складові навіювання і багато інших способів непрямого навіювання.
Психологічна імплікація — це ключ, який автоматично встановлює перемикачі асоціативних
процесів пацієнта в передбачені патерни без усвідомлення того, як це відбувається. Приклади імплікацій:
«Якщо Ви сядете в це крісло, то зможете увійти в транс», «Зрозуміло, Ваша рука не заніміє, поки я не злічу
до п'яти». Прийом в'язки пропонує вибір з двох або більше порівнювальних альтернатив, тобто який би
вибір не був зроблений, це направить пацієнта в потрібну сторону. Приклад в'язки: «Який транс Ви хотіли
б відчути — легкий, середній чи глибокий?». Подвійні в'язки, навпаки, пропонують можливості поведінки,
яка знаходиться поза звичайним для пацієнта свідомим вибором і контролем. Приклад подвійної в'язки:
«Яка рука, права чи ліва, спочатку мимоволі ворухнеться, рушить вбік, підніметься вгору або впаде вниз?».
Дисоціація між свідомим і несвідомим як найбільш істотний механізм розвитку гіпнотичного трансу
виникає як автоматично, так і за допомогою певних стимул-реакцій і завдань. Дисоціація може виникнути
при покладанні одного із завдань на свідомий рівень функціонування пацієнта, а іншого — на несвідомий.
Використання різного тону голосу або різних рівнів сенсу нерідко приводить до такого ж результату.
Приклади дисоціацій: «Ваша свідомість може слухати мій голос, а Ваша підсвідомість може відчувати
комфорт...», «Ваша свідомість може сумніватися і вести внутрішні діалоги, а Ваше несвідоме може
виявлятися осмисленим, безперечним чином занурювати Вас в транс».
Всі позитивні зміни в структурі особистості пацієнта, в його уявленнях, емоціях або поведінці
мають бути наслідком навчання, що виникає під час гіпнозу, а не прямим результатом конкретного
гіпнотичного навіювання. Гіпноз не стільки створює для пацієнта нові можливості, скільки забезпечує
доступ до досвіду, що існує у нього, здібностей, знання, потенціалу, допомагаючи ефективнішому їх
використанню. Гіпноз дозволяє проводити психотерапію на несвідомому рівні. Сам Еріксон називав свій
терапевтичний стиль натуралістичним або утилізаційним підходом. Основний принцип даного підходу
полягає в тому, що необхідно використовувати будь-які переконання, цінності, установки, емоції або
форми поведінки, що проявляється пацієнтом, аби викликати у нього переживання, які б сприяли
психотерапевтичним змінам Терапевтична дія значною мірою полегшується, якщо гіпнотерапевт
занурюється в міжособистісний зовнішньоорієнтований транс (цей аспект поведінки гіпнотерапевта
детально розроблений Гиллігеном), в якому вся його увага поглинена пацієнтом.
Використання в трансі ідеомоторного сигналінгу (мимовільні рухи пальців, похитування голови), а
потім автоматичного малюнку та автоматичного письма за аналогією з сновидіннями і фантазіями
відкриває прямий доступ до розуміння несвідомого. В процесі гіпнотерапії пацієнт поступово стає готовим
до того, аби сталося перенесення психотерапевтичного навчання з несвідомого рівня на свідомий.
Еріксоном розроблений ще один з важливих психотерапевтичних підходів — гіпнотична проекція
пацієнта в уявне успішне майбутнє з подальшим аналізом його реакцій і переживань, що привели до такого
результату. Потім слідує постгіпнотичне навіювання несвідомому, за допомогою якого пацієнт здійснює
всі ті конкретні речі, які, як вже показало несвідоме, приведуть до успіху. Цей процес і є найбільш істотним
аспектом підходу Еріксона.
Активно використовується також можливість в гіпнозі занурення в минулі події. Це переміщення у
просторі та часі дає можливість пацієнтові повторно пережити в регресії минулу патогенну подію і
відреагувати на неї конструктивнішим чином, ніж було у вихідному положенні. При цьому важливо
захистити пацієнта від болючих спогадів за допомогою диссоціативної відстороненості від пережитого або
за допомогою амнезії. Дисоціація, відстороненість або відділення суб'єктивного від об'єктивного — ще
одна з гіпнотичних форм, що часто використовувалась Еріксоном.
Метод «розсіяння», або вбудованих навіювань, також широко застосовується в еріксонівському
гіпнозі. Вбудовані навіювання (наприклад, фраза «здолай це»), які недоступні свідомому сприйняттю
відображаються в підсвідомості пацієнта і можуть бути використані не лише в рамках формального
гіпнозу, але й застосовані в ході будь-якого психотерапевтичного спілкування. Легка зміна гучності під час
вимовлення вбудованого навіювання, введення невеликих пауз перед навіюванням і після нього, згадка
імені пацієнта — все це сприяє посиленню дії розсіяних навіювань.
Ефективне використання гіпнозу, як і психотерапії в цілому, в еріксонівському підході не
обмежується якоюсь особливою технікою. Важливішим є усвідомлення і прийняття реальності разом з
готовністю і здатністю використовувати все, що вона пропонує для досягнення бажаних результатів. При
використанні еріксонівського гіпнозу відбуваються такі зміни, які відтворюють і підтримують самі себе і
приводять до подальших змін. Це відбувається перш за все тому, що зміни були направлені на внутрішнє
зростання і саморозкриття пацієнта.
Основні відмінності класичного і эриксоновского гіпнозу представлені в таблиці. 23.1.
Таблиця 23.1.
Основні відмінності класичного і эриксоновского гіпнозу

Диференціальні критерії Класичний гіпноз Еріксонівський гіпноз

Атрибуція лікувальної дії Метод і конкретний Саногенні ресурси пацієнта

психотерапевт

Стратегія Пацієнт налаштовується на Психотерапевт готується

взаємовідношення прийомів роботу з даним працювати з даним пацієнтом,
гіпнозу — психотерапевта — психотерапевтом в рамках підлаштовує для нього прийоми
пацієнта прийомів, яким віддає перевагу.

Гіпнабельність Вважаються негіпнабельними Всі пацієнти вважаються

5-20 % пацієнтів гіпнабельними, негіпнабельність
розцінюється як прояв методичної
ригідності психотерапевта та
необхідності підбору інших
прийомів гіпнотизації

Паралельно виникаючі Сприймаються як перешкода, Експлуатуються для

трансові стани свідомості долаються
самого психотерапевта
розкріпачення інтуїції і емпатії
психотерапевта, підлаштовування
до пацієнта і для підвищення
сенсорної сприйнятливості;
контроль над ситуацією надається
котерапевту-спостерігачу
 Лікувальні формулювання Чіткі і раціональні (хоча Розпливчаті, з високою
гіпнотичні навіювання дозволяючою можливістю
адресуються несвідомому) з підключення суб'єктивної
акцентуванням на симптомі реальності пацієнта, залишаючі
простір для «самодіяльності»
його саногенних ресурсів

Нозологічні і особистісні Є Практично відсутні; сам пацієнт

протипоказання вирішує, які зміни і в якому об'ємі
повинні відбуватися

23.6. Плацеботерапія

Плацеботерапія — один з варіантів психотерапії за допомогою непрямого навіювання або процесу

научіння [13]. Розвиток психофармокології і впровадження в медичну практику все нових психотропних
засобів сприяли збільшенню випадків, коли вживання тих або інших препаратів супроводилося позитивним
або негативним ефектом, не відповідним очікуваній дії. В зв'язку з цим при випробуванні нових
медикаментозних препаратів стали широко використовувати лікарські форми, що отримали назву
“плацебо”. При прийомі “пустушки” (плацебо-препарат імітує за кольором, смаком, запахом
досліджуваний, але містить замість компонентів, що діють, індиферентні) одна третина як хворих, так і
здорових випробовуваних повідомляють про результативність медикаменту.
Плацебо-тести дозволили виявити людей з позитивним і негативним плацебо-ефектами і осіб, при
дослідженні яких будь-який істотний плацебо-ефект був відсутній (плацебо-нонреактори). Плацебо стали
призначати і на довгий час для непрямої (озброєною) психотерапії або так званої плацеботерапії
(медикаментозної психотерапії).
Складовою плацебо-ефекту є процеси научіння (умовні рефлекторні механізми і моделювання).
Якщо умовно-рефлекторне научіння пояснює тривалість плацебо-реакцій (наприклад, при прийомі
плацебо-транквілізаторів плацебо-реакції можуть зберігатися протягом 2–3 років), то моделювання робить
зрозумілою їх залежність від особистості лікаря і хворого.
Найбільш виражені плацебо-реакції спостерігаються у навіюваних пацієнтів, комфортних,
боязливих, готових до безумовної співпраці з фахівцем.
Особистість психотерапевта, що призначає ліки, завжди вирішальним чином відбивається на
плацебо-ефектах і тим самим на дії будь-якого медикаменту. Ефективність психотерапії за допомогою
плацебо у різних лікарів різна, але в одного і того ж повторюється.
На вираженість плацебо-ефекту впливає безліч різних чинників. Перелічимо деякі з них: міра
новизни предмету, його доступність; упаковка; реклама; характер інформації, що міститься в анотації до
препарату; попередня ефективність ліків у конкретного хворого; його установка на психотерапію,
фізіотерапію або лікарські засоби; відношення пацієнта до фахівця, що призначає препарат; відношення
лікаря до ліків; установка лікаря на психотерапію або біологічну терапію; “репутація” ліків серед інших
хворих; відношення до препарату членів сім'ї [13].
Дослідник І. Лапін [11] описав родинний, зокрема батьківський, плацебо-ефект, під яким мається на
увазі висока позитивна (або негативна) оцінка родичами змін стану пацієнта, щоодержує плацебо. При
цьому ні сам пацієнт, ні члени сім'ї, що оцінюють зміни, що відбуваються у пацієнта, не знають, який
препарат призначений. Таким чином, призначаючи плацебо, психотерапевт повинен враховувати, хто з
близьких найбільш авторитетний для хворого в питаннях його лікування, а також їх відношення до
лікування останнього. Позитивний батьківський плацебо-ефект покращує “терапевтичне” середовище в
сім'ї, підвищує відчуття оптимізму, сприятливо впливає на стан хворого. Оцінити ефективність
медикаментозного лікування можна лише з врахуванням плацебо. Як відзначають дослідники Р. Конечний
и М. Боухал, відомими ліки стають тим швидше, чим більшу участь в його поширенні приймає плацебо-
ефект.
Плацебо-ефект можна використовувати як з терапевтичною метою, так і з діагностичною. В умовах
клініки плацебо можна застосовувати на першому етапі лікування такого поширеного розладу, як
порушення сну. Якщо безсонння виникло або було зафіксована за механізмом тривожного очікування,
вживання плацебо дає позитивний ефект. Плацебо виявлялося ефективним також для дезінтоксикації
пацієнтів, що довгий час приймали барбітурати, або при створенні сприятливих умов для вищої
ефективності снодійних засобів. Найбільш вираженою дія плацеботерапії є при хронічних захворюваннях.
Плацебо-ефект особливо виражений при занижених дозуваннях препаратів і якщо внаслідок соматичного
звикання можна сподіватися лише на прояв ефекту сугестії.
Інтенсивність плацебо-реакцій безпосередньо залежить від міри вираженості психоемоційних і
психосоціальних чинників, пов'язаних із захворюванням. При неврозах плацебо-ефект знижується у міру
того, наскільки важчою ста психопатологія, наприклад тривожний синдром з послідовним приєднанням до
нього соматичних проявів, фобічних, депресивних і обсесивних розладів.
Дослідник А. Шапіро стверджує, що плацебо-ефект — це “чинник популярності і ефективності
будь-якого з багаточисленних методів психотерапії”. Очікування хворим користі від лікування само по собі
може мати стійкий і глибокий вплив на його фізичний і психічний стан. Ефективність психотерапії певною
мірою залежить також від здатності лікаря переконати пацієнта в сприятливому результаті лікування, а це
означає, що плацебо-эффект виявляється в кожному контакті “психотерапевт — пацієнт”. Плацебо-ефект
може бути носієм неусвідомлюваних елементів взаємин лікаря і пацієнта, наприклад проявів агресії, опору,
захисту.
Таким чином, жоден медикамент або яка-небудь психотерапевтична дія не позбавлені ефекту
плацебосугестії. Цей ефект можна систематично використовувати як плацеботерапію, що входить в
комплексне лікування [13].

23.7. Самонавіювання

Самонавіювання (аутосугестія) — процес навіювання, адресований самому собі. При цьому суб'єкт
і об'єкт навіюваної дії збігаються. Самонавіювання сприяє підвищенню рівня саморегуляції, що дозволяє
суб'єктові викликати в себе ті або інші відчуття, сприйняття, керувати процесами уваги, пам'яті,
емоційними і соматичними реакціями. Довільне самонавіювання досягається за допомогою вербальних
самоінструкцій або уявного відтворення певних ситуацій, однозначно пов'язаних з необхідною зміною
психічного або фізичного стану.
Ефективному довільному самонавіюванню сприяють психічна релаксація, багата уява. Мимовільне
самонавіювання характеризується некритичним ставленням суб'єкта до власних ідей, концепцій, оцінок,
відсутністю сумнівів в їх правильності і достовірності, зниженням контролюючих функцій свідомості.
Наслідком цього інколи виявляється ригідність (відсутність гнучкості) психічної діяльності.
Самонавіювання може виявлятися в порушеннях функціонування різних систем організму внаслідок
суб'єктивного очікування певного розладу і впевненості, що воно обов'язково настане або вже настало.
Протилежне явище спостерігається в разі плацебо-ефекту. Самонавіювання застосовується як метод
самокерованості в психотерапії (Петровський, Ярошевський, 1990).
А. Свядош під самонавіюванням розуміє посилення впливу уявлень на вегетативні або психічні
процеси, викликані психічною активністю особистості, що проводить самонавіювання [17]. Згідно М.
Бурно [5], самонавіювання — це методика навіювання якихось думок, образів, відчуттів, станів самому
собі. Дослідник А. Ромен [16] під самонавіюванням розуміє складний вольовий процес, що забезпечує
цільове формування готовності організму до певної дії і при необхідності — до його реалізації.
В цілому ж відзначимо, що механізми самонавіювання вивчені ще недостатньо. Передбачається, що
в основі як навіювання, так і самонавіювання лежать ослаблені дії свідомого контролю, здійснюваного
стосовно сприймаючої інформації.
Самонавіювання може бути мимовільним і довільним. Мимовільне самонавіювання зазвичай
опосередковане додатковими підсилюючими аутосугестію чинниками і несе в собі потужний емоційний
заряд.
Довільне самонавіювання можливе, якщо зосередити думки і увагу на певному уявленні. Шляхом
самонавіювання можна впливати не лише на психічні процеси, але і на деякі вісцелярні функції організму
[9]. Самонавіювання, як і навіювання, можливе в бадьорому стані або в стані аутогіпнотичного трансу. В
даний час розроблена велика кількість психотерапевтичних методів, заснованих на самонавіюванні. У
практиці частіше за інші застосовують методи Куе, Джекобсона, Шульца.
Довільне самонавіювання (метод Куе). Ґрунтуючись на своїх практичних спостереженнях, Е. Куе
створив систему психотерапевтичної допомоги, яку назвав школою самовладання шляхом свідомого
самонавіювання. Він першим запропонував метод контролю думки і підкреслював роль позитивних
когніцій в зміні поведінки. Е. Куе головною причиною захворювання вважав хворобливу уяву, в якій
виявляється несвідоме, — Ід. Е. Куе порівнював силу уяви з гірським потоком, який в стихійній
нестримності зносить все на своєму шляху, але який можна “приручити”, і тоді він зможе виробляти
позитивну енергію. Вчений стверджував, що всі люди знаходяться у владі сили власної уяви і що хвора
людина, “озброївшись правильною уявою, може знову досягти душевної рівноваги” [10]. Згідно Е. Куе,
свідоме самонавіювання — це лікувальний метод, що дозволяє подавити хворобливі, шкідливі щодо
наслідків уявлення і замінити їх корисними і благотворними. Е. Куе порівнював хворобливі уявлення із
застряглими в передсвідомій частині Его штифтами, які слід поступово вибити і замінити іншими. Згідно Е.
Куе, лікувальні уявлення, які він назвав формулою самонавіювання, є, по суті, констатацією факту.
Формула самонавіювання має бути простою і не повинна носити насильницького характеру.
Наприклад: “З кожним днем в усіх відношеннях стає все краще і краще”. Формула самонавіювання
адресується підсвідомому “Я”, яке відрізняється легковір'ям. Підсвідоме “Я” вважає цю формулу істиною,
наказом, який необхідно виконувати. Чим простіше формула, тим вищий лікувальний ефект. Формули
повинні бути “дитячими”. Вони призначені не для нашого свідомого критично налагодженого “Я”, а
виключно як уява, як дитячі формули. Довільне навіювання повинно здійснюватися без будь-яких вольових
зусиль. “Якщо ви свідомо вселяєте собі що-небудь, робіть це природно, просто, з переконанням і особливо
без жодного зусилля. Якщо несвідоме самонавіювання, часто поганого характеру, буває настільки
успішним, то це тому, що воно здійснюється без зусиль” [10]. Формула самонавіювання повинна
складатися з декількох слів, максимум трьох-чотирьох фраз і завжди мати позитивний зміст. Наприклад: “Я
здоровий” замість “Я не хворий”. Інколи формула є своєрідним кодом, зрозумілим лише хворому. Так, для
посилення віри в свої сили можна використовувати формулу “Я можу, я можу, я можу”. У інших умовах
формула може бути більш розширеною. Наприклад, в умовах групової залежності від алкоголю або
наркотиків пацієнт вселяє собі: “Моє рішення перемогти тягу до спиртного остаточне. Який би привід не
виставляли друзі і як би мене не вмовляли, у будь-якому випадку не піддамся вмовлянням, не зміню свого
рішення”. Пацієнт виголошує одну і ту ж формулу самонавіювання 20 разів. Виголошувати формулу
потрібно монотонно, не фіксуючи уваги на її змісті, не голосно, але так, щоб сам хворий обов'язково чув те,
що говорить. Сеанс самонавіюння продовжується 3–4 хвилини, повторюється 2–3 разу в день протягом 6–8
тижнів. Е. Куе рекомендував використовувати для проведення сеансів стан півля сну вранці та ввечері при
засипанні [10].

23.8. Прогресивна м'язева релаксація (метод Джекобсона)

Дослідник Джекобсон виходив із загальновідомого факту, що емоційна напруження

супроводжується напруженням поперечносмугастих м'язів, а заспокоєння — їх релаксацією. Природно
було передбачити, що розслаблення мускулатури повинно супроводжуватися зниженням нервово-
емоційного напруження. Джекобсон помітив, що різному типові емоційного реагування відповідає
напруження відповідної групи м'язів. Так, депресивний стан супроводиться напруженням дихальної
мускулатури, страх — спазмом м'язів артикуляції. Знімаючи за допомогою довільного самонавіювання
напруженість певної групи м'язів (диференційована релаксація), можна вибірково впливати на негативні
емоції.
Джекобсон вважав, що кожна ділянка мозку функціонує у зв'язку з периферичним
нейромускулярним апаратом, утворюючи церебронейромускулярний круг. Довільна релаксація дозволяє
впливати не лише на периферичну, але і на центральну частину цього кругу. Під релаксацією Джекобсон
розумів не лише релаксацію м'язів, але і стан, протилежний до психічної активності.
У бесіді з пацієнтом психотерапевт підкреслює, що основною метою методу є досягнення
довільного розслаблення поперечносмугастих м'язів у спокої. Умовно розрізняють три етапи освоєння
техніки прогресивної м'язової релаксації.
Перший етап.
Перша вправа. Пацієнт лягає на спину, згинає руки в ліктьових суглобах і різко напружує м'язи рук,
викликаючи тим самим чітке відчуття м'язевого напруження. Потім розслабляє руки і вони вільно падають.
Так пацієнт повторює кілька разів. При цьому потрібно зафіксувати увагу на відчутті м'язового напруження
і розслаблення.
Друга вправа — скорочення і розслаблення біцепсів. Скорочення і напруження м'язів має бути
спочатку максимально сильним, а потім все більш і більш слабким (і навпаки). При цьому необхідно
зафіксувати увагу на відчутті найслабкішого напруження м'яза і повного його розслаблення. Після цього
пацієнт вчиться вправлятися в умінні напружувати і розслабляти м'язи суглобів і рухомих частин тулуба,
шиї, плечевого поясу, м'язів обличчя, очей, мови, гортані, що беруть участь в міміці та акті мови.
 Другий етап (диференційована релаксація). Пацієнт в положенні сидячи вчиться напружувати і
розслабляти мускулатуру, що не бере участь в підтримці тіла у вертикальному положенні, далі —
розслабляти при письмі, читанні, мові м'язи, що не беруть участь в цих актах.
Третій етап. Пацієнтові пропонується шляхом самоспостереження встановити, які групи м'язів у
нього понад усе напружуються при різних негативних емоціях (страх, тривога, хвилювання, збентеження)
або хворобливих станах (болі в ділянці серця, підвищення артеріального тиску і т. п.), а потім які групи
м'язів попереджають ці емоції [13].

23.9. Аутогенне тренування (метод Шульца)

Аутогене тренування — це самонавіюння в стані релаксації (нижчий рівень) або гіпнотичного

трансу (вищий рівень). По суті аутогене тренування направлене на перебудову свідомості людини. Його
необхідно здійснювати під спостереженням лікаря.
Аутогене тренування, запропоноване Шульцем як самостійний метод, Лобзін і Решетніков
називають синтетичним методом. В основі цього методу лежить староіндійська система йогів, досвід
дослідження відчуттів людей, занурюваних в гіпноз, практика використання самонавіювання нансійської
школи психотерапевтів (Куе, Бодуен), психофізіологічні дослідження нервово-м'язевого компоненту
емоцій, досвід вживання м'язевого релаксу (метод Джекобсона) і раціональна психотерапія (метод Дюбуа).
Метод Шульца, на відміну від багаточисленних модифікацій, називається класичним і має два
рівні: перший, або початковий (АТ-1), і другий, або вищий (АТ-2). Перед початком сеансу з пацієнтом
проводиться бесіда. У доступній формі йому пояснюються фізіологічні основи методу, механізми дії на
організм тих або інших вправ.
Шульц вважав, що при значному розслабленні поперечносмугастих м'язів виникає особливий стан
свідомості, що дозволяє шляхом самонавіювання впливати на різні, у тому числі мимовільні, функції
організму. У бесіді з пацієнтом психотерапевт підкреслює, що уявне повторення формул самонавіювання
має бути спокійним, без зайвої концентрації уваги і емоційного напруження. Сеанси самонавіювання
проводяться 3–4 рази в день. Перші три місяці тривалість одного сеансу не повинна перевищувати 1–3
хвилин, потім час збільшується (АТ-2), але не повинно перевищувати 30 хвилин.
На рівні АТ-1 необхідно опанувати шість вправ: відчуття тягаря; відчуття тепла; об'єднання тягаря і
тепла; регуляція ритму серцевої діяльності; регуляція дихання; вплив на органи черевної порожнини;
викликання відчуття прохолоди в ділянці чола. Згідно Шульцу, вищим рівнем аутогеного тренування є
вправи з метою тренування процесів уяви (з здатністю до візуалізації уявлень) і нейтралізації афектних
переживань. В основі вправ вищого рівня аутогенного тренування лежить медитація: на кольорі; на образі
певного кольору; на образі; на абстрактній ідеї; на емоційному стані; на людині; “відповідь несвідомого”
[13].

Запитання для самоконтролю

1. Суть гіпносугесті.
2. Основна умова для здійснення методу навіювання в гіпнозі.
3. Основні етапи гіпнотизації.
4. Основні методи гіпнотизації.
5. Охарактеризуйте один з варіантів психотерапії — плацеботерапію
6. Загальні положення методу самонавіювання.
7. Які механізми лежать в основі внушання і самовнушання?
8. Чим розрізняється довільне і мимовільне самовнушання?
9.Поясніть формулу самовнушання за Куе.
10. Основні етапи техніки прогресивної м’язевої релаксації.
11. Як проводиться аутогенне тренування за методом Шульца?
12 Ціль медитативної практики?

Рекомендована література.

1. Ахмедов Т. И. Гипноз. Новейший справочник. — М.: Изд-во ЭКСМО, 2005. — 605 с.

2. Бехтерев В. М. Гипноз, внушение, телепатия. переиздано М.: Мысль, 1994г. - 364 с.
3. Гиллиген С. Терапевтические трансы: руководство по эриксоновской гипнотерапии // Пер. с англ. —
М.: Независимая фирма «Класс», — 410 с.
4. Гримак Л. П. Тайны гипноза. Современный взгляд. — СПб.: Питер, 2004. — 355 с.
5. Бурно М. Е. Самовнушение и аутогенная тренировка: Метод. рекомендации. — М., 1975.
6. Данилевский В. Я. Гипнотизм. — Харьков, 1924.
7. Иванов Н. В. Гипнотерапия в клинике внутренних болезней // Тер. архив. — 1955. — Вып. I(27).
8. Кондрашенко В. Т. Гипнотерапия некоторых функциональных заболеваний // Сб. науч. тр. врачей
Приб. ВО. — Рига, 1959. — С. 193–197.
9. Кондрашенко В. Т., Донской Д. И. Общая психотерапия: Учеб. пособие. —2-е изд., доп. и перераб. —
Минск: Вышэйш. шк., 1997.
10. Куэ Э. Школа самонаблюдения путем сознательного (преднамеренного) самовнушения: Пер. с фр. /
Под ред. И. Д. Ермакова. — Н. Новгород, 1929.
11. Лапин И., Гриненко Н., Крупицкий Е., Гриненко А. Стабильна ли индивидуальная характеристика
“плацебо–реактор” и “плацебо–нереактор”? // Обозрение психиатрии и мед. психологии. — 1994. — № 2.
12. Платонов К. И. Гипноз и внушение в практической медицине. — Харьков, 1925.
13. Психотерапевтическая энциклопедия / Под общ. ред. Б. Д. Карвасарского. — СПб.: Питер Ком, 1999.-
752c.
14. Рожнов В. Е. Гипносуггестивная психотерапия. — М., 1975.
15. Рожнов В. Е. Терапевтическая эффективность лечебного внушения в удлиненном гипнотическом сне //
Журн. невропатологии и психиатрии. — 1953. — С. 462–464.
16. Ромен А. С. Самовнушение и его влияние на организм человека. — Алма- Ата, 1971.
17. Свядощ А. М., Ромен А. С. Применение аутогенной тренировки в психотерапевтической практике.
Техника самовнушений. — Караганда, 1966.
18. Слободяник А.П. Психотерапия, внушение, гипноз. К.: Здоров'я, 1982. – 376 с.
19. Токарский А.А. Терапевтическое применение гипнотизма. - М., 1890
 ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Аверсивна терапія. В основі аверсивних методик (від латин. aversio — відраза) лежить практичне
використання експериментальних теорій научіння. В даний час їх можна розділити на методики, засновані на моделі
І. П. Павлова (класичне обумовлення) і на моделі Скіннера (оперантне обумовлення).
У методиках, заснованих на класичному обумовленні, поєднуються приємні стимул-реакції (наприклад,
алкоголь) з хворобливим, неприємним, відразливим стимулом (наприклад, ін'єкцією апоморфіну, який приводить до
блювоти). Методика піддається критиці, через етичні міркування. Проте більшістю авторів визнається можливість і
необхідність її вживання.
Методики, в яких використовується оперантна модель, засновані на принципі успішного вирішення завдання,
що позбавлення пацієнта від неприємних стимул-реакцій, наприклад, електричного розряду.
Аверсивна терапія використовується при лікуванні алкоголізму, хронічного нікотинізму та інших
захворюванях.
Автоматичні думки — це неадаптивні думки, що виникають мимоволі, спотворюють реальність та
перешкоджають успішній адаптації до неї.
Аналітична психотерапія Юнга – психотерапевтичний метод, який базується на здатності людини до
самопізнання татсаморозвитку, на злитті її свідомого і несвідомого (процес індивідуації), що, за Юнгом, дозволяє
самості стати центром особистості, а це, у свою чергу, допомагає індивідууму досягти самореалізації.
Активна аналітична терапія Штекеля – метод, що є попередником короткотривалого психоаналізу,
оскільки терапевтичні результати досягаються в коротші терміни за допомогою активного аналізу сновидінь,
акцентові на актуальному конфлікті, часто не вдаючись до вільних асоціацій.
Активна психотерапія за Івановим - раціональна психотерапія, метод коригувального впливу,
запропонований Н. В Івановим, який здійснюється шляхом регулярних, систематичних бесід з пацієнтом,
побудованих на основі роз'яснення та переконання, з метою формування активної протидії захворюванню.
Арттерапія (art — мистецтво; artterapy — терапія мистецтвом) - використання образотворчої творчісті з
метою впливу на психоемоційний стан клієнта
Асертивний тренінг - тренінг впевненості у собі (асертивності), тренінг впевненої поведінки
Аудіовізуальні засоби в психотерапії - аудіовізуальні технічні системи, які забезпечують запис або
відтворення звукових і зорових образів. З їх допомогою візуальні повідомлення в контексті музикального або мовного
супроводу подаються на екрані (проекційному або електронному). Як аудіовізуальні технічні засоби розглядають
сучасні кіноустановки, теле- і відеосистеми.
Аутогене тренування — це самонавіюння в стані релаксації (нижчий рівень) або гіпнотичного трансу
(вищий рівень). По суті аутогене тренування направлене на перебудову свідомості людини. Його необхідно
здійснювати під спостереженням лікаря.
Аутосуггестія (самонавіяння за E. Coue (1928), аутогенне тренування по J. Shultz (1932), H. Kleinsorge,
G. Clumbies (1965), W. Luthe (1969), прогресуюча релаксація за C. Jаckobson (1962) ) - методики, які засновані на
тому, що вербальні формули сугестії і невербальні прийоми, що полегшують її реалізацію, проводять самі пацієнти.
Балінтівські групи - метод групової тренінго-дослідницької роботи, який отримав назву за іменем свого
творця — Балінта (Balint М.), що проводив з 1949 р. в клініці Тавісток у Лондоні дискусійні групові семінари з
практикуючими лікарями і психіатрами з метою попередження розвитку у них синдрому «емоційного вигоряння».
Безумовне позитивне ставлення - терапевт щиро піклується про клієнта, приймає його як людину і довіряє
його здатності змінюватися
БІАС-тест визначення репрезентативних систем. Репрезентативна система — це та система, за допомогою
якої людина найчастіше сприймає інформацію про світ. Одним з методів визначення репрезентативних систем є
БІАС-тест, описаний в 1982 р. Люісом і Пуцелік.
Бібліотерапія - вористання літературних творів як інструменту психотерапії. Вона може застосовуватися в
структурі практично всіх підходів до психотерапії, в будь-яких ситуаціях і форматах.
Біоенергетичний аналіз Лоуена - метод психотерапії, в якому основна увага приділяється дослідженню
функцій тіла у їх співвідношенні до психіки.
Вербалізація — висловлення іншими словами того, що повідомив клієнт, уникаючи тлумачення, привнесення
свого матеріалу. Це перефразовування, що має на меті виділити найбільш істотне і звернути увагу клієнта на “гострі
кути”, а також показати, що його не лише слухають, але і чують.
Відображення (рефлексія) – психотерапевтичний прийом, який показує, що терапевт активно слухає, а також
допомагає клієнтові усвідомити ті думки і почуття, які він переживає.
Вільні асоціації — одна з основних технік психоаналізу. Вільними асоціаціями З. Фрейд вважав уявлення,
думки, спогади, які виникають спонтанно, без напруги і зосередження. За допомогою методу вільних асоціацій З.
Фрейд прагнув з'ясувати відповідність певних асоціацій внутрішньому світі суб'єкта, і знайти шлях до несвідомого.
Вольова терапія Ранка. Ранк Отто(Rank О., 1884-1939) - австрійський психоаналітик, — один з найкращих
учнів Фрейда (Freud S.). Його роботи сполучають теоретичні уявления про міфологію, мистецтво і процес творчості з
теорією психоаналізу. У розумінні Ранка, «психотерапія» — це аналітичний метод, який найбільше значення приділяє
свідомій волі і творчому імпульсу як засобам, здатним повернути людині активність і впевненість в собі, розбудити
творчі сили для вирішення поставлених в процесі психотерапії завдань. Свою оригінальну версію психоаналізу автор
назвав психоаналізом структури Я.
 Гештальт-терапія (F. Perls, 1969) - психотерапевтичний напрям, основна мета якого полягає в інтеграції
фрагментованих частин особистості та усвідомлення і розкриття своєї дійсної індивідуальності.
Гіперкомпенсація — компенсація людиною якогось власного реального або уявного недоліку неадекватно
перебільшеними способами.
Гіпноз (від грецького сон) — тимчасовий стан свідомості, близький до сну, при якому зберігається
можливість контакту з гіпнотизером і виконання його завдань. У основі гіпнозу лежить звуження об'єму свідомості,
послаблення активності одних її функцій при збереженні повного функціонування інших.
Гіпнотерапія - використання гіпнотичного стану як власне лікувального засобу.
Голотропна терапія — особливі дихальні прийоми, що викликають зміну свідомості.
Групова динаміка - це сукупність групових дій, що виникають в результаті взаємин і взаємодії членів групи,
їх діяльності і впливу зовнішнього оточення, та є розвитком, або рухом, групи в часі.
Групова психотерапія – це форма психотерапевтичної допомоги, специфіка якого полягає в
цілеспрямованому використанні групової динаміки, тобто всієї сукупності взаємин і взаємодій, що виникають між
учасниками групи, включаючи і групового психотерапевта, з лікувальною метою.
Гуманістична психотерапія - один із трьох основних напрямів сучасної психотерапії, який є найменш
однорідним. До нього відносять екзистенціальну психотерапію, дазайнаналіз, логотерапію, клієнт-центровану
психотерапію, гештальт-терапію, психоімажинативну терапію Шорра, емпіричну психотерапію Вітакера, емпіричну
психотерапію Гендліна, первинну терапію Янова, біоенергетичний аналіз Лоуена, структурну інтеграцію Рольфа,
трансцендентальну медитацію, дзен-психотерапію, психоделічну психотерапію й ряд інших методів. Представники
гуманістичного напряму в психотерапії схильні бачити людину як істоту прирожденно активну, з прагненням до
самоствердження, підвищення своїх можливостей, з майже безмежною здатністю до позитивного зростання. Тому
зусилля психотерапевта спрямовані на особистісний ріст клієнта, а не просто на лікування хвороби.
Дебріфінг (від англ. debrief - звіт про зустріч) метод реагування на кризисні події, запропонований Дж.
Мітчелом в 1960-х рр. Процедура дебрифінгу здійснюється в перші дві доби після кризисної події (катастрофи,
стихійного лиха, фізичної або сексуальної агресії, пожежних і рятувальних робіт, перебування заручником, військових
або близьких до таких ситуацій і т. д.) і направлена на повернення постраждалих до дотравматичного рівня
функціонування і дезактуалізації суїцидних намірів.
Дзен-психотерапія. Дзен – це не релігія і не філософія, а спосіб життя, що забезпечує людині гармонію з
собою і навколишнім світом, позбавляє від страху та інших обтяжливих переживань, приводить до свободи і повної
духовної самореалізації.
Довільне самонавіювання (метод Куе) - це лікувальний метод, що дозволяє подавити хворобливі, шкідливі
щодо наслідків уявлення і замінити їх корисними і благотворними.
Еріксонівький гіпноз. - метод розроблений М. Еріксоном, який полягає в особливій техніці недирективної
гіпнотизації, що використовує мову образів в системі широкого кола лінгвістичних, невербальних і режисерських
прийомів.
Емпатія - емпатичне розуміння, усвідомлення емоцій і думок іншої людини у формі співпереживання та
співчуття.
Ігрова психотерапія - метод лікування емоційних і поведінкових розладів, що спирається на основні функції
дитячої гри і застосовується, в першу чергу, при психотерапії широкого спектру психічних розладів, порушень
поведінки і соціальної адаптації у дітей.
Імаготерапія (лат. imago — образ) - психотерапевтичний метод тренування пацієнта у відтворенні певного
комплексу характерних образів з лікувальною метою.
Індивідуальна психотерапія - це форма психотерапії, в якій основним інструментом лікувальної дії
виступає психотерапевт, а психотерапевтичний процес протікає в діаді терапевт—пацієнт.
Індивідуальна психотерапія А. Адлера - психотерапевтичний процес, який передбачає вирішення
наступних завдань: допомога пацієнтові в розумінні себе; зниження почуття неповноцінності; розвиток просоціальної
спрямованості; корекція цілей і мотивів з перспективою зміни стилю життя.
Інтеграційно-еклектичний напрям ігрової психотерапії — напрям, який включає елементи різних видів
ігрової психотерапії, що гармонійно поєднуються, практично зустрічається найчастіше
Інтеракція - сторона спілкування, спрямована на побудову загальної стратегії взаємодії.
Інтерперсональна психотерапії Г. Саллівена - психотерапевтичний процес, в рамках психодинамічної
терапії, який полягає у визнанні важливості міжособистісної взаємодії як основи формування норми і патології та
ставить за мету допомогти пацієнтові відновити міжособистісні стосунки що приведе до одужання.
Клієнт — це нормальна, фізично і психічно здорова людина, у житті якої виникли проблеми психологічного
чи поведінкового характеру, яка нездатна вирішити їх самостійно і тому потребує сторонньої допомоги.
Клієнт - центрована терапія К. Роджерса – метод гуманістичної психотерапії, в якому підкреслюється
визнання потенціалу самостійності, активності особистості на всіх етапах психотерапії, а психотерапевтичний процес
базується на глибокому особистісному контакті психотерапевта та клієнта.
Когнітивна психотерапія - є розвитком поведінкової психотерапії, у якій емоційні реакції й психічні розлади
розглядаються як опосередковані когнітивними структурами й актуальними когнітивними процесами, надбаними в
минулому, іншими словами, у ній, в якості проміжних змінних виступає думка (когніція).
Компенсація (від латинськ. compensatio— врівноваження, зрівнювання) — відшкодування певних
недорозвинених функцій або здібностей шляхом використання інших функцій або здібностей.
 Комплекси — це сукупність психічних елементів (ідей, думок, відносин, переконань), що об'єднуються
навколо якогось тематичного ядра і асоціюються з певними почуттями.
Комунікативна компетентність - домінуючий, системотворчий компонент професійної діяльності
психотерапевта.
Конгруентність - це узгодженість між тим, що терапевт відчуває, і тим, як він поводить себе у відношенні до
клієнта. Відповідність досвіду, усвідомлення і спілкування.
Контейнування тривоги - терапевтичний метод, розроблений Л.Каньо, М. Гандіоне і П. Массагліа в 1970-
1980-х рр. для роботи з батьками дітей з важкими органічними і загрозливими життю захворюваннями (виражені
вроджені розлади, різні форми глибокого психічного недорозвинення, пухлини, лейкоз та ін.). Втручання базується на
психоаналітичних передумовах і направлене на виділення батьками дорослих ролей особистості і перехід до них від
регресивних дитячих ролей, на які їх відкинула хвороба дитини. Метод орієнтований на роботу з батьками дітей
раннього віку.
Конфронтація — один з основних технічних прийомів в психотерапії. Він полягає в пред'явленні пацієнтові
неусвідомлюваних або амбівалентних (суперечливих) установок, стосунків або стереотипів поведінки з метою їх
усвідомлення і опрацювання.
Контртрансфер (контрперенесення) — це емоційна реакція психотерапевта на пацієнта. Загалом під
контртрансфером розуміється трансфер психотерапевта у відношенні до пацієнта і відповідь на трансфер пацієнта. У
вітчизняній психотерапії замість терміну “контртрансфер” використовують термін “контрперенесення”.
Концепція норми - це уявлення про здорову особистість, тобто психологічна концепція, яка визначає основні
детермінанти розвитку і функціонування людської особистості.
Концепція патології - це концепція особистісних порушень, концепція походження невротичних розладів,
що розглядає їх в рамках відповідних уявлень про норму.
Критерії ефективності психотерапії - зміни, що настали, в клінічній картині і адаптації пацієнта з
врахуванням трьох площин розгляду терапевтичної динаміки: соматичної, психологічної, соціальної.
Логотерапія Франкла – психотерапія, направлена на реалізація вищих духовних цінностей людини,
позбавляє її «екзистенційного вакууму», дозволяє усвідомити дійсний сенс власного існування.
Метамодель - комплекс лінгвістичних засобів для збору інформації, направлених на те, аби відновити зв'язок
мови людини і того досвіду, який ця мова представляє.
Методика дерефлексіі - зняття зайвого самоконтролю або надмірного самокопання.
Мультимодальна терапія - виникла в кінці 70-х — початку 80-х років XX ст як своєрідна реакція на
звинувачення психотерапевтів що працюють в рамках поведінкової психотерапії, в тому, що вони ігнорують
особистість і приділяють дуже велику увагу поведінці. Очолив цей напрям А. Лазарус, а його послідовниками стали
А. Бандура, Л. Бруннел, Т. Нейланс, Т. Робертс та ін. А. Лазарус виходив з того, що будь-який психічний розлад
охоплює всі найважливіші сфери людської психіки (поведінку, мислення, емоції), а також зачіпає соматичну сферу і
викликає певні порушення. Взаємозв'язок порушень обумовлює опірність кожного з них психотерапевтичній дії.
Відповідно до цього успішною може бути лише система дій, направлених на порушення, що виникають у різних
сферах психіки.
Навіювання (сугестія) — сприйняття суб'єктом інформації, що поступає ззовні, в повному об'ємі,
некритично, без суб'єктивно-особистої переробки. Різні способи вербальної і невербальної, емоційно забарвленої дії
на людину з метою створення у неї певного стану або спонуки до певних дій. За допомогою навіювання можуть бути
викликані різні відчуття, уявлення, емоційні стани, вольові спонуки, зміни соматовегетативних функцій організму.
Наркопсихотерапія (наркосугестія) - змінений стан свідомості, на тлі якого реалізується сугестія, що
досягається шляхом введення фармакологічних препаратів психотропної дії: барбаміла, гексенала, тіопентала натрію,
закисі азоту в среднетерапевтичних дозах.
Нейролінгвістичне програмування - модель людських комунікацій і поведінки, яка може бути ефективно
використана для організації або опису взаємодії в психотерапії, педагогіці, менеджменті з метою її оптимізації;
сучасний напрям постеріксонівської психотерапії (еріксонівський гіпноз, позитивна психотерапія), що розробляється з
1975 р. американцями Бендлером і Гріндером та їх послідовниками
Особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія - психотерапевтичний напрямок, який є
подальшим розвитком вчення В.Н. Мясищева про неврози і їх психотерапію, загальна мета терапії може бути
визначена як формування адекватної самосвідомості й розширення її сфери. За основними теоретичними
положеннями вона може бути віднесена до психодинамічного напряму в психотерапії.
Особистісний підхід у психотерапії - це підхід до хворої людини як до цілісної особистості з врахуванням її
багатогранності й всіх її індивідуальних особливостей; віддбиває найважливіший теоретико-методологічний
принципів у психотерапії.
Оперантне обумовлення - когнітівно-біхевіоральний метод, що використовує можливості середовища для
зміни небажаної поведінки. Для стимуляції і закріплення бажаної поведінки застосовується система заохочень (гроші,
солодощі, іграшки, дозволи).
Опір — клінічний термін, який вживається для опису досвіду психотерапевта, пов'язаного з подоланням
несвідомого опору з боку пацієнта і його відмови знову пережити неприємні почуття, що відносяться до конфліктів
дитинства. Це захисний механізм, вторинна вигода, посилення відреагування, прагнення покарати себе, потреба
перешкоджати лікуванню.
 Паралельні трансакції - трансакції, відповідні до очікувань контактуючих людей та здорових людських
відносин. Такі стосунки не конфліктогенні і можуть продовжуватися необмежений час
Патогенетична психотерапія – психотерапевтичний процес, розроблений В.Н. Мясищева. Основним
завданням патогенетичної психотерапії є з'ясування життєвих стосунків, які відіграли патогенну роль та позбавили
дану особистість здатності адекватно відреагувати ситуацію, що склалася та пов’язані з нею перенапруження і
дезорганізацію нервової діяльності.
Перенавчаюча психотерапія – психотерапія, метою якої є зміна поведінки пацієнта шляхом підтримки і
схвалення позитивних форм поведінки і несхвалення негативних. Людина повинна навчитися краще використовувати
свої можливості та здібності, проте при цьому не ставиться мета по-справжньому вирішити неусвідомлювані
конфлікти.
Переформовування (refraiming) — перепрограмування, яке апелює до несвідомих ресурсів пацієнта, заміна
незадовільняючого стереотипу реагування (симптому) або способу вирішення (невирішення) проблеми більш
адекватним і адаптивним.
Перехресні трансакції - володіють конфліктогенною здатністю. В цьому випадку на стимул-реакцію дається
несподівана реакція, активізуюча непідходящий стан “Я”.
Підтримуюча психотерапія – психотерапія, метою якої є зміцнення і підтримка захисних сил та вироблення
нових, кращих способів поведінки, що дозволяють відновити душевну рівновагу;
Плацеботерапія (“пустушка”, плацебо-препарат імітує за кольором, смаком, запахом досліджуваний, але
містить замість компонентів, що діють, індиферентні) — один з варіантів психотерапії за допомогою непрямого
навіювання або процесу научіння.
Поведінкова психотерапія - один з провідних напрямів сучасної психотерапії, теоретичною основою якого є
біхевіоризм. Основна мета поведінкової психотерапії — усунути симптоми, тобто замінити неадаптивні способи
поведінки адаптивними, еталонними, нормативними, правильними, що досягається в процесі навчання.
Позитивна психотерапія - це мета-підхід, який спрямований як на психологічну допомогу
(психотерапевтичний аспект), так і на виховання (педагогічний аспект), навчання дорослих (андрагогічний аспект),
соціальну роботу (соціальний аспект), розвиток міжкультурної свідомості (крос-культурний аспект), взаємодію та
інтеграцію різних психотерапевтичних напрямів (інтер-дисциплінарний аспект). Засновником методу позитивної
психотерапії був доктор медицини, лікар-психіатр і невропатолог Носсрат Пезешкіан (1933 – 2010), виходець з Персії,
який жив і працював у Європі (Вісбаден, Німеччина).
Поетична терапія - використання поезії в психотерапевтичних цілях.
Позитивна психотерапія -запропонована Н. Пезешкіаном в 1970-х рр. Виходить з того, що хвороба містить в
собі не лише негативні, але і позитивні аспекти. Порушення розглядаються як прояв однобічних форм переробки
конфліктів, що склалися в динаміці родинного досвіду і культуральних впливів. Позитивна психотерапія
методологічно синтезує психодинамічний, поведінковий і когнітивний підходи. Ефективна при широкому колі
розладів, перш за все при психосоматичних. Вдало поєднує в собі достоїнства медичної і психологічної моделей
психотерапії. Може використовуватися, починаючи з підліткового віку і в роботі з сім'єю.
Приховане обумовлення - метод когнітивної психотерапії запропонований Джоном. Каутелою в кінці 1960-х
рр. У ньому як самостійні поведінкові події виступає послідовне заохочення та осуд. Їх можна використовувати
стосовно уявних подій так само, як при оперантному обумовленні, а потім і перенести на реальну поведінку. Дж.
Каутела запропонував для реалізації методу спеціальну техніку.
Приховані трансакції - відрізняються від паралельних і перехресних тим, що охоплюють більше двох станів
“Я”, оскільки повідомлення в них маскується під соціально прийнятною стимул-реакцією, але у відповідь реакція
очікується з боку ефекту прихованого повідомлення, що і складає суть психологічних ігор.
Прогресивна м'язева релаксація (метод Джекобсона) - Джекобсон вважав, що кожна ділянка мозку
функціонує у зв'язку з периферичним нейромускулярним апаратом, утворюючи церебронейромускулярний круг.
Довільна релаксація дозволяє впливати не лише на периферичну, але і на центральну частину цього кругу.Під
релаксацією Джекобсон розумів не лише релаксацію м'язів, але і стан, протилежний до психічної активності.
Психодинамічна психотерапія – вид психотерапевтичного втручання, який об’єднує школи та напрями, що
ставлять за головну мету психотерапії усвідомлення неусвідомлюваного (мотивів, фіксацій, захисних механізмів,
способів поведінки) і його реалістичну інтерпретацію та посилення Его для побудови реалістичнішої поведінки.
Динамічна (психодинамічна) психотерапія відома також під назвами психоаналітичної психотерапії, терапії
орієнтованої на інсайт, екс-плоративної психотерапії. Сюди відносять класичний психоаналіз (Фрейда, аналітична
психологія Юнга, індивідуальна психологія Адлера, вольова терапія Ранка, активна аналітична терапія Штекеля,
інтерперсональна психотерапія Саллівана, інтенсивна психотерапія Фромма-Райхманна, характерологічний аналіз
Хорні, гуманістичний психоаналіз Фромма, его-аналіз Кляйн, школа Чикаго (Александер, Френч), секторна терапія
Дойча, об'єктивна психотерапія Карпмана, корокткотривала психотерапія (Сифнеос, Малан, Беллак), психобіологічна
терапія Майєра, біодинамічна концепція Массермана, адаптаційна психодинаміка Радо, гіпноаналіз (Волберг),
характерологічний аналіз Райха і деякі інші.
Психосинтез Р. Ассаджіолі - метод психотерапії, який базується на глибинному пізнанні своєї особистості
(ця стадія дуже схожа з психоаналізом, що лежить в основі психосинтезу), розототожнюванні та роботі над
субособистостями, осягненні свого істинного “Я”: виявленні або створенні об'єднуючого центру “Я” для формування
або перебудови особистості навколо істинного “Я”, або зовнішнього “об'єднуючого центру” та усвідомленні
гармонійно-цілісної структури особистості
 Психодрама — специфічний психотерапевтичний метод створений Якобом Моренно, метою якого є
пробудження спонтанності людини, яка знаходить вираження в творчому акті та пошуку ефективних шляхів
вирішення психологічних проблем різних рівнів: від екзистенційного до буденного, побутового.
Психотерапія (від грецьк. psyche - душа і therapeia - лікування) - особливий вид міжособової взаємодії, при
якій пацієнтам надається професійна допомога психологічними засобами при вирішенні проблем, що виникають у
них, або скрути психічного характеру.
Психотерапевт – це спеціаліст, який володіє техніками та методами впливу на психіку з метою відновлення її
нормального функціонування.
Психотерапевтична дія - це вид клініко-психологического втручання (інтервенції), яке характеризується
певною метою, відповідним цим цілям вибиранням засобів дії (методів), функціями, теоретичною обгрунтованістю,
емпіричною перевіркою і професійними діями.
Психотерапія творчим самовираженням (М. Е. Бурно) - одна з систем креативно-експресивної
психотерапії, що використовує творчі заняття (щоденники, література, фотографія, малювання, любительський театр і
т. д.) для зміцнення віри в себе, оптимізації комунікативних установок і можливостей, особистого зростання.
Раціональна психотерапія - метод, в якому використовується логічна здатність пацієнта проводити
зіставлення, робити висновки, доводити їх обгрунтованість.
Раціонально-емотивна психотерапії Елліса - метод психотерапії, який вважає, що психотерапевтичний
процес має бути направлений на виявлення та заміну ірраціональні когнiцій - проміжних змінних, що робить,
зрозумілим зв'язок між стимул-реакцією та поведінкою.
Реконструктивна психотерапія – психотерапія, метою якої є усвідомлення інтрапсихічних конфліктів,
особистісних розладів, що послужили причиною та прагнення досягти істотних зміні відновлення повноцінності
індивідуального і соціального функціонування особистості.
Розмовна терапія (R. Tauch, 1979) — допомога пацієнтові вербалізувати емоційні переживання для усунення
патологічної симптоматики.
Самонавіювання (аутосугестія) — процес навіювання, адресований самому собі. При цьому суб'єкт і об'єкт
навіюваної дії збігаються. Самонавіювання сприяє підвищенню рівня саморегуляції, що дозволяє суб'єктові викликати
в себе ті або інші відчуття, сприйняття, керувати процесами уваги, пам'яті, емоційними і соматичними реакціями.
Сімейна психотерапія - є різновидом групової психотерапії. Під сімейною психотерапією прийнято розуміти
комплекс психотерапевтичних прийомів і методів, направлених на лікування пацієнта в сім'ї і за допомогою сім'ї.
Сновидіння — специфічний компонент свідомості, за словами Юнга, це те що «вторгнувшись в свідомість
рівнодіюче несвідомим процесам».
Стиль життя — унікальний спосіб, який вибирає людина для реалізації своїх життєвих цілей. Це
інтегрований спосіб пристосування до життя і взаємодії з ним.
Сугестивна психотерапія - використання інформаційної дії на психічну сферу у вигляді навіювання. Для
зниження толерантності системи психологічного захисту особистості, що полегшує впровадження зовнішньої
інформації в психічну сферу, використовуються різні психотехнічні прийоми. До таких прийомів, що полегшують
реалізацію навіювання, відноситься зміна психофізіологічних властивостей центральної нервової системи, зокрема,
розвиток у пацієнта змінених станів свідомості.
Супервізія — це форма консультування психотерапевта в процесі його роботи з більш досвіченим,
спеціально підготовленим колегою, що дозволяє психотерапевтові (супервізованому) систематично бачити,
усвідомлювати, розуміти і аналізувати свої професійнідії і професійну поведінку.
Телі - згідно Я. Моренно, це поняття означає двосторонній процес передачі емоції між клієнтом і
психотерапевтом. Я. Морено визначав “телі” як “переселення почуттів людей один в одного”. Поняття “телі” можна
визначити і як “взаємозв'язок всіх емоційних проявів перенесення, контрперенесення і емпатії”. “Телі” є взаємним
обміном емпатіями і може містити не лише позитивні емоції (позитивне “телі”), але і негативні (негативне “телі”).
Терапія реальністю - метод когнітивної психотерапії, розроблений В. Глассером в 1950-х рр. Мета методу -
поліпшити практичне розуміння реальності, стимулювати її конкретне усвідомлення і планування, що повинно
привести до поліпшення адаптації, тобто "опустити на землю" існуючі проблеми.
Тест словесних асоціацій - розроблений Юнгом, полягає в тому, аби пацієнт як можна швидше відповів на
слово-стимул-реакцію першим, що прийде йому в голову словом-відповіддю.
Техніки аналітичної психотерапії - метод словесних асоціацій, аналіз сновидінь і метод активної уяви.
Техніки психоаналізу - використання в процесі психотерапії п'яти основних технік: вільних асоціацій;
тлумачення сновидінь; інтерпретації механізмів захисту; аналізу опору; аналізу перенесення (трансферу).
Тілесно-орієнтована психотерапія. В. Райх вважав, що індивідуальний характер виражається в характерних
картинах м'язової ригідності, яка блокує основні біологічні збудження (тривога, гнів, сексуальність) і специфічу
біологічну енергію, що відображає функціонування, - органу. Згідно В. Райху м'язовий панцир як тілесне вираження
психологічних блоків організовується в семи основних захисних сегментах (очі, рота, шия, груди, діафрагма, живіт і
таз). Терапія за Райхом полягає в ослабінні і ліквідації м'язевого панциру в кожному сегменті з використанням
спеціальної техніки (дихання, контактних методів, вираження емоцій і т. д.).
Трансактний аналіз Берна – це різновид психотерапевтичної допомоги, що спирається на концепцію
трансактного аналізу, головною метою є допомога клієнтові в усвідомленні своїх ігор, життєвого сценарію, Его-
станів і при необхідності їх корекція.
 Трансперсональна психотерапія – психотерапевтичний напрям, який підкреслює роль емоційних і
міжособистісних чинників в розвитку психопатології та надає велике значення трансцендентному досвіду, що сприяє
зціленню.
Трансфер - перенесення пацієнтом на фігуру психоаналітика власних невідреагованих комплексів, коріння
яких міститься в ранньому дитинстві, і є важливим аспектом психоаналітичних видів психотерапії.
Тріада Роджерса: безумовне позитивне ставлення, емпатія, конгруентність.
Характерологічний аналіз К.Хорні – психотерапевтичний процес, в рамках психодинамічної терапії,
головна мета якого — допомогти пацієнтові здолати пригнічені внутрішні конструктивні сили зростання і розвитку.
Холдінг-терапія. Розроблена М. Велш в 1970-х рр. і виходить з розуміння ранніх дитячих емоційних розладів
як результату порушених емоційних зв'язків "мати-дитина". Спочатку метод призначався для роботи з аутичними
дітьми, але пізніше сфера його використання розширилася до поведінкових і фобічних розладів, а також до
впровадження у виховання здорових дітей.
Цінності — це смислові універсуми, узагальнення типових ситуацій, що є результатом історії розвитку
суспільства. Розрізняють три групи цінностей: творчості, переживання та ставлення.
 ПРАКТИКУМ З ОСНОВ ПСИХОТЕРАПІЇ

Дослідження ефективності психотерапії

Основою для оцінки ефективності психотерапії може служити клінічна шкала, розроблена у відділенні
неврозів і психотерапії Інституту ім. В.М. Бехтерева.

Клінічна шкала

1. Критеріїміри симптоматичного поліпшення:

а) симптоматика виявляється дуже часто або характеризується вираженою інтенсивністю;
б) симптоматика виявляється досить часто або характеризується значною інтенсивністю;
в) симптоматика виявляється рідко або характеризується слабкою інтенсивністю;
г) симптоматика відсутня.
2. Критеріїміри усвідомлення психологічних механізмів хвороби:
а) відсутність розуміння ролі психогенних чинників у виникненні захворювання;
б) усвідомлення взаємозв'язку між симптомами хвороби і неспецифічною нервово-психічною напругою;
в) усвідомлення взаємозв'язку між симптомами хвороби і конфліктною ситуацією, що виникла у зв'язку з
особливостями особи хворого, без усвідомлення і розуміння умов формування цих особливостей;
г) досягнення розуміння специфічного змістовного або адаптивного характеру симптомів, повного
усвідомлення ролі власних особово-емоційних проблем у виникненні типових для хворого конфліктних ситуацій і
розуміння їх генезу.
3. Критеріїміри зміни порушених стосунків особистості:
а) відсутність змін;
б) зміна стосунків до хвороби і лікування;
в) зміна стосунків хворого лише в сфері (-ах), що відноситься до актуальної конфліктної ситуації, без глибокої
зміни порушених стосунків осоистості;
г) зміна стосунків хворого у всіх значимих сферах особстості із значною їх перебудовою.
4. Критерії міри поліпшення соціального функціонування:
а) низька міра задоволення своїм соціальним функціонуванням;
б) помірна міра задоволення своїм соціальним функціонуванням;
в) значна міра задоволення своїм соціальним функціонуванням;
г) виражена міра задоволення своїм соціальним функціонуванням .
Ця шкала може використовуватися двома способами.
— Експертна оцінка результатів психотерапії — виробляється психотерапевтом, незалежним дослідником і
самим пацієнтом. Експерт заповнює її двічі: на початку і в кінці психотерапії. Первинна оцінка також може
передбачати прогнозований (планований) психотерапевтичний ефект.
— Клінічно-психологічне дослідження. У відділенні неврозів і психотерапії Інституту ім. В. М. Бехтерева
спільно з клінікою неврозів Варшавського інституту психіатрії і неврології був розроблений комплекс методик,
заснований на системі критеріїв оцінки ефективності психотерапії. Окрім спеціально розроблених методик для
вивчення ефективності психотерапії на підставі даної системи придатні та інші, досить відомі в практиці психологічні
і клінічно-психологічні методики.
1. Критеріїміри симптоматичного поліпшення
Для дослідження динаміки симптоматики в процесі психотерапії можуть бути використані різні клінічні
шкали:
— симптоматичний опитувальник Олександровича;
— симптоматична шкала SCL;
— шкала тривоги Спілбергера-Ханіна;
— шкала депресії Бека;
— шкала невротизації (УН);
— шкала астенії і ряд інших.

Симптоматичний опитувальник Олександровича

Інструкція досліджуваному. Питання цього опитувальника стосуються слабостейта труднощів, які

часто зустрічаються при неврозах (F40-F48). Інформація про те, які з них виявлялися протягом останнього
тижня, дозволить краще зрозуміти, що непокоїть Вас в даний час.
Просимо Вас уважно прочитати кожне питання і відзначити ту з відповідей, яка якнайповніше відповідає мірі,
в якій та або іншанедуганепокоїть Вас.
Якщо за цей період недуга взагалі не проявлялася, обведіть кружком знак «0».
Якщо проявлялася, але лише трохи обтяжувала — обведіть кружком цифру «1».
Якщо була середньоїтяжкості — обведіть кружком цифру «2».
Якщо дуже обтяжувала — обведіть кружком цифру «3».
 Будь ласка, відповідайте на питання по можливості швидше.

Перелікнедуг
1. Страх, що постійно з'являється під час перебування на балконах, мостах, на висоті і так далі 0 123
2. Відчуття печалі, пригніченості 0 123
3. Здавленість, відчуття ніби комок в горлі 0 123
4. Постійне відчуття безпричинної тривоги 0 123
5. Часті сльози 0 123
6. Відчуття втоми, слабкості після пробудження вранці, яке проходить протягом дня 0 123
7. Незадоволення сексуальним життям 0 123
8. Відчуття, ніби знайомі предмети стали дивними і чужими 0 123
9. Рвота в ситуаціях нервової напруги 0 123
10. Погане самопочуття в місцях скупчення людей 0 123
11. Свербіж, висип, що швидко з'являється і зникає 0 123
12. Багатократна, затруднююча життєваперевірка, чи все правильно зроблено (чи закриті двері, чи 0 123
вимкнений газ і т. д.)
13. Судоми в м'язах, що з'являються при виконанні лише певних дій (наприклад, судоми в пальцях при 0 123
письмі, грі на музичних інструментах і т. д.)
14. Запаморочення 0 123
15. Недолік самостійності 0 123
16. Відчуття болісної внутрішньої напруги 0 123
17. Виявлення у себе ознак різних серйозних захворювань 0 123
18. Нав'язливо з'являються і заважають наполегливі думки, слова, представлення 0 123
19. Страшні сни, нічні кошмари 0 123
20. Прискорене, сильне серцебиття, не викликане фізичним зусиллям 0 12 3
21. Страх або інші неприємні переживання, що постійно виникають, коли довкола немає людей (наприклад, в 0 123
порожній квартирі)
22. Сильне відчуття провини, самозвинувачення 0 123
23. Втрата чутливості шкіри в якій-небудь частині тіла 0 123
24. Паралізуючий невияснений страх, що робить неможливим яку-небудь дію 0 123
25. Глибоке, інтенсивне переживання неприємних подій 0 123
26. Погіршення пам'яті 0 123
27. Труднощі в сексуальному житті (наприклад, відсутність ерекції, передчасна еякуляція у чоловіків; спазми 0 123
м'язів у жінок і ін.)
28. Відчуття, ніби світ, оточення приховано туманом 0 123
29. Головний біль, яка заважає що-небудь робити 0 123
30. Болісне відчуття самоти 0 123
31. Здуття живота, мимовільне виділення газів 0 123
32. Багатократне повторення одних і тих же непотрібних або безглуздих дій 0 123
33. Заїкання 0 123
34. Відчуття приливу крові до голови 0 123
35. Затроднююче життя, невпевненість в собі 0 123
36. Неуважність, що заважає діяльності 0 123
37. Віднімає багато часу дія і процедура (ритуал), метою яких є уникнення хвороб 0 123

38. Постійна боротьба з думками, що нав'язливо повертаютьсяпро бажання завдати кому-небудь шкоди, 0 123
образи і т.д.
39. Труднощі засипання 0 123
40. Болі в серці 0 123
41. Страх, що постійно виникає при знаходженні в транспортіпід час руху 0 123
42. Втрата віри в свої сили 0 123
43. Короткочасназнерухомленість, неможливість рухати руками або ногами 0 123
44. Напади панічного страху 0 123

45. Схильність до сильних, глибоких переживань 0 123

46. Відчуття, ніби мислення значно затруднене і менш ясне, чим зазвичай 0 123

47. Небажання вступати в сексуальні контакти з особами протилежної статі 0 123

48. Відчуття, ніби навколишній світ нереальний 0 123
49. Сухість в роті 0 123
50. Уникнення людей, навіть близькихзнайомих 0 123
51. Непритомність 0 123
52. Непіддатлива контролю внутрішня необхідність виконання непотрібних рухів (наприклад, 0 123
багатократного непотрібного миття рук, дотику до чого-небудь...)
53. Різкі, мимовільні рухи 0 123
54. Відсутність апетиту 0 123
55. Безпорадність, життєва «невмілість» 0 123
56. Нервовість, хаотичність в рухах, що знижує ефективність дій 0 123
57. Постійна концентрація уваги на тілесних функціях (наприклад, нароботі серця, пульсі, травленні і т. д.) 0 123
58. Нав'язливі думки непристойного або блюзнірського вмісту, що виникають проти волі 0 123
59. Напади голоду (наприклад, необхідність їжі вночі) 0 123
60. Відчуття тепла і (або) холоду без вагомої причини 0 123
61. Страх, що з'являється завжди під час знаходження на відкритому просторі, наприклад, на великій площі 0 123

62. Бажання накласти на себе руки 0 123

63. Періодичні порушення зору і слуху 0 123
64. Занепокоєння 0 123
66. Неможливість стримувати свої відчуття, незважаючи на наслідки 0 123
66. Труднощі в концентрації, в зосередженні уваги 0 123
67. Значне ослаблення або втрата статевого потягу 0 123
68. Відчуття власного тіла чужим 0 123
69. Пронос 0 123
70. Відчуття сорому і скутості у присутності осіб протилежної статі 0 123
71. Страх і (або) інші неприємні переживання, що з'являються лише під час перебування в закритих 0 123
приміщеннях
72. Сповільненість рухів і думок, апатія 0 123
73. Неможливість видати звуки, німота, що раптово з'являється і зникає 0 123
74. Запор 0 123
75. Відчуття, ніби Ви гірші за інших людей 0 123
76. Ломка, биття, знищення предметів від злості або при нервовому збудженні 0 123
77. Побоювання за своє здоров'я (страх захворіти яким-небудь серйозним захворюванням) 0 123
78. Наполегливий, нав'язливий, непотрібний перерахунок, наприклад, перехожих, ліхтарів, автомобілів 0 123

79. Часте пробудження вночі 0 123

80. Почервоніння лиця, шиї, грудей 0 123
81. Почуття страху, що виникає при знаходженні в натовпі 0 123
82. Песимізм, передчуття невдач і провалів в майбутньому 0 123
83. Недуга, що виникає у важких і неприємних ситуаціях 0 123
84. Необгрунтоване відчуття небезпеки, погрози 0 123
85. Несподіване бурхливе переживання радості, щастя, екстазу 0 123
86. Постійне відчуття втоми 0 123
87. Неприємні переживання, пов'язані з ананізмом 0 123
88. Відчуття, ніби Ви живете як уві сні 0 123
89. Тремтіння в м'язах рук, ніг або всього тіла 0 123
90. Відчуття, що Ви легко піддаєтеся впливу інших людей 0 123
91. Алергічні нездужання (лихоманка, швидко виникаючі і проходячі набряки і ін.) 0 123

92. Внутрішня необхідність виконувати які-небудь дії дуже повільно і педантично 0 123
93. Судоми м'язів в різних частинах тіла 0 123
94. Скупчення надмірної кількості слини в роті 0 123
95. Занурення в марення наяву 0 123
96. Непіддатливі управлінню вибухи злості і гніву 0 123
97. Відчуття, що Ви хворі якоюсь важкою, загрозливою Вашому життю хворобою 0 123
98. Надмірна спрага 0 123
99. Безсоння 0 123
100. Сильне відчуття холоду і (або) тепла, що виникає без вагомої причини 0 123
101. Сильний страх предметів, тварин або місць, боятися яких немає причини 0 12 3
102. Брак сили або енергії в якій-небудь діяльності 0 123
103. Затруднення дихання (наприклад, відчуття недоліку повітря або задишка, що з'являються раптово і 0 123
швидко проходять)
104. Відчуття тривоги, занепокоєння перед якимись подіями, зустрічами і так далі 0 123
105. Відчуття, що Вас недооцінюють 0 12 3
106. Зниження прудкості мислення, втрата кмітливості 0 12 3
107. Болі або інші неприємні відчуття в статевих органах 0 123
108. Враження, що Ви вже одного дня бачили те, що насправді бачите зараз вперше 0 123
109. Неприємні відчуття або біль, що виникають під впливом шуму, яскравого світла або легких дотиків і ін. 0 123

110. Відчуття, що люди відносяться до Вас вороже 0 123

111. Мимовільне сечовипускання (наприклад, під час сну) 0 123
112. Зловживання алкоголем 0 123
113. Мимовільне тремтіння повік, лиця, голови або інших частин тіла 0 12 3
114. Неприємне потіння в моменти хвилювання 0 123
115. Відчуття, що Ви підкоряєтеся іншим людям 0 123
116. Постійне відчуття злості, гніву 0 123
117. Невизначені, блукаючі болі 0 123
118. Відчуття протесту (бунту) 0 123
119. Відчуття сонливості протягом дня, яке важко здолати і яке вимушує засинати хоч би на якісь моменти, 0 12 3
незалежно від обставин
120. Відчуття приливу крові до голови 0 123
121. Тривога за близьких людей, яким насправді ніщо не загрожує 0 123
122. Відчуття, що Ви гірші, ніж інші люди 0 123
123. Порушення рівноваги 0 12 3
124. Страх, що з Вами щось станеться, або Ви самі зробите собі що-небудь жахливе (наприклад, викинетеся з 0 123
вікна, або станеться якась катастрофа і т. п.)
125. Відчуття, що ті, що оточують не цікавляться Вами і Вашими справами 0 123
126. Наплив думок 0 123
127. Порушення місячних (у жінок) 0 123
128. Відчуття безбарвності (блідості), малій інтенсивності переживань 0 123
129. Відчуття м'язової напруги 0 123
130. Потреба наодинці 0 123
131. Печія 0 123
132. Прискорене сечовипускання 0 123
133. Судома, що вимушує постійно вертіти головою 0 123
134. М'язові болі (наприклад, біль в попереку, грудній клітці і т. п.) 0 123
135. Шум у вухах 0 12 3
136. Нудота, переднепритомний стан 0 123
137. Зниження статевої потенції 0 123
138. Враження, що вже був в якомусь місці або ситуації, в якій насправді зараз знаходишся вперше 0 123

Ключ до симптоматичного опитувальника Олександровича (138 пунктів)

I. Страх, фобії - 1, 4, 21, 24, 41, 44, 61, 71, 81, 84, 101, 104, 121, 124.
II. Депресивні розлади — 2, 22, 42, 62, 75, 82, 122.
III. Занепокоєння, напруга — 16, 36, 56, 64, 76, 96, 112, 116, 118, 126.
IV. Порушення сну - 19, 39, 79, 99, 119.
V. Істеричні розлади — 5, 25, 45, 65, 85, 105, 125.
VI. Неврастенічні розлади — 6, 26, 46, 66, 72, 86, 102, 106.
VII. Сексуальні розлади — 7, 27, 47, 67, 87, 107, 137.
VIII. Дереалізація - 8, 28, 48, 68, 88, 108, 128, 138.
IX. Нав'язливість - 12, 18, 32, 38, 52, 58, 78, 92.
X. Труднощі в соціальних контактах — 10, 30, 50, 70, 130.
XI. Іпохондричні розлади — 17, 37, 57, 77, 97, 117.
XII. Психостенічні порушення — 15, 35, 55, 90, 95, 110, 115.
XIII. Соматичні порушення - 3, 9, І, 13, 14, 20, 23, 29, 31, 33, 34, 40, 43, 49, 51, 53, 54, 59, 60, 63, 69, 73, 74, 80,
83, 89, 91, 93, 94, 98, 100, 103, 109, 111, 113, 114, 120, 123, 127, 129, 131, 132, 133, 134, 135, 136.
 Якщо, відповідаючи на питання, пацієнт відзначає 0, то за таку відповідь нараховується 0 балів; 1 — 4 бали; 2
— 5 балів; 3 — 7 балів.
Підраховується сума балів по окремих субшкалах (I—XIII) і загальна сума балів (підсумовування показників
всіх субшкал I—XIII).
2. Критеріїміри усвідомлення психологічних механізмів хвороби.
Для вивчення міри усвідомлення психологічних механізмів хвороби пропонуються спеціально розроблені
методики:
— опитувальник для вивчення відношення до хвороби і лікування;
— опитувальник для вивчення міри усвідомлення пацієнтами психологічних механізмів свого захворювання;
— методика для вивчення типів відношення до хвороби.
Можуть використовуватися методики, направлені на вивчення невротичного конфлікту:
— методика незавершених пропозицій;
— методика ТАТ;
— тест конфліктів Лаутербаха і ряд інших.

Опитувальник для вивчення відношення до хвороби і лікування

Нижче наводяться 22 твердження про причини, що спонукали Вас почати лікування, а також про можливі
чекання, пов'язані з лікуванням. Оцініть, будь ласка, за 6-бальною шкалою, наскільки кожне з тверджень збігається з
Вашим, наскільки воно справедливе для Вас:
1 — абсолютно не личить;
2 — не личить;
3 — швидше не личить;
4 — швидше личить;
5 — личить;
6 — абсолютно личить.

1. Я вважаю, що умовою зменшення або усунення невротичних симптомів є глибоке пізнання себе 123456
2. Тривога, яку я часто випробовую, настільки сильна, що лише лікарі і лікувальна установа в змозі 1 2 3 4 5 6
забезпечити мені відчуття безпеки
3. Я хочу познайомитися з сучасними методами лікування неврозів у відомій медичній установі 123456

4. Стан мого здоров'я настільки важко, що я, мабуть, не скоро зможу нормально функціонувати 123456

5. Я сподіваюся, що в ході лікування навчуся самостійно долати труднощі, що були до цього часу, в роботі, 1 2 3 4 5 6
навчанні
6. Я звернувся за допомогою до медичної установи, оскільки так рекомендували мені мої лікарі 123456

7. Я думаю, що перебування тут надасть мені можливість взнати нових цікавих людей, отримати нові 1 2 3 4 5 6
незвичайні враження
8. Я дуже добре знаю, який метод лікування мені може допомогти, сподіваюся, що тут він буде застосований 1 2 3 4 5 6

9. По правді кажучи, я б не наважився почати лікування, коли б не натиск з боку моїх рідних 123456

10. Я хочу щонайшвидше почати вчитися встановлювати і підтримувати контакти з людьми 123456

11. Я розраховую на те, що фахівці, нарешті, виявлять дійсний характер і причини моїх недуг 123456
12. Я дуже сподіваюся, що лікарі ліквідують симптоми, страждання, що заподіюють мені 123456
13. Перш за все, я хочу взнати, що саме в моїх стосунках до роботи, навчаннязатруднюємою успішність в них 123456
14. Звернутися за лікуванням мене вимушує та неприємна життєва ситуація, що ставить мене «поза справжнім 123456
життям» ів якій я виявився останнім часом
15. Я думаю, що пізнання і аналіз моїх установок, реакцій і стосунків до інших приведе до виправлення 123456
контактів, що не вдаються мені з людьми
16. Я думаю, що за час лікування тут я навчуся самостійно справлятися з моїми симптомами 123456
17. Я хотів би отримати допомогу в тому, аби мої близькі змінили відношення до мене 123456

18. Я випробовую сильну потребу сховатися в безпечному місці від засмучень і турбот, що мучать мене 123456

19. У житті я випробував надто багато образ і несправедливостей, аби не чекати допомоги, на яку я заслуговую 1 2 3 4 5 6
20. Сподіваюся, що лікування поверне мені енергію і ефективність в діяльності, роботі, навчанні 123456
21.З огляду на те, що мені ставили багато діагнозів, що часто перечать один одному, я хотів би придбати 1 2 3 4 5 6
впевненість в дійсному характері мого захворювання
22. Я сподіваюся, що фахівці можуть зробити так, щоб мої контакти з оточенням стали б для мене легшими і 1 2 3 4 5 6
почали приносити мені задоволення

На підставі даного опитувальника можна виділити характерні для пацієнта види установок до лікування або
мотивацію до лікування.

Мотивація до лікування (види установок)

1. Установка на досягнення інсайта: 1, 13, 15.

2. Установка на зміну поведінки: 5, 10, 20.
3. Установка на досягнення симптоматичного поліпшення: 12, 16, 22.
4.Установка на здобуття «вторинного виграшу» від хвороби (включаючи перебування в лікарні): 2, 4, 14, 17,
18, 19.
5. Інша мотивація (включаючи пасивну позицію): 3, 6, 7, 8, 9, 11, 21.
Оцінка кожного вислову може бути виражена в балах від 1 до 6. Оцінка міри вираженості кожного з п'яти
видів мотивації складається з суми балів вхідних в її склад тверджень.
Зіставлення отриманих даних дає можливість визначити домінуючий вигляд мотивації (установки) до
лікування.

Опитувальник для вивчення міри усвідомлення пацієнтами психологічних механізмів свого захворювання

Список проблем

Нижче Ви знайдете твердження, що стосуються різних проблем і труднощів, з якими можуть стикатися люди.
Прочитайте їх уважно і підкресліть ті з них, які відносяться до Вас. Якщо які-небудь з тверджень дуже точно
відображають Ваші проблеми, закреслюйте цифру, відповідну відповіді «цілком вірно». Якщо яке-небудь твердження
достатньо точно описує Вас, але не абсолютно, — закреслюйте цифру, відповідну відповіді «швидше вірно». Ви,
ймовірно, зустрінете такі твердження, які будуть лише частково стосуватися Вас. Тоді закреслюйте цифру, відповідну
відповіді «частково невірно». При твердженнях, які швидше за все не можна віднести до Вас, закреслюйте цифру при
відповіді «швидше невірно». Якщо якесь твердження не можна віднести до Вас, і проблема, якої воно стосується, Вам
абсолютно чужа, обведіть кружком цифру відповіді «цілком невірно». Прагніть не пропускати жодне з тверджень і
після прочитання кожного виберіть одну з п'яти можливих відповідей. Якщо список не містить яких-небудь важливих
Ваших проблем, допишіть їх самих в кінці списку.
1. Не люблю просити у кого-небудь поради і хотів би сам зі всім справлятися, але одночасно відчуваю себе
дійсно добре лише тоді, коли знаю, що можу розраховувати на чиюсь допомогу і опіку:
0 — цілком вірно;
1 — швидше вірно;
2 — частково вірно, частково невірно;
3 — швидше невірно;
4 — цілком невірно.
2. Часто я протиставляю себе кому-небудь, керую іншими людьми, коли вони цього потребують, але часто
також відступаю, підкоряюся:
0 — цілком вірно;
1 — швидше вірно;
2 — частково вірно, частково невірно;
3 — швидше невірно;
4 — цілком невірно.
3. Я ненаполегливий і несистематичний; хотів би багато чого досягти, але поступове досягнення чого-небудь,
чого я дуже хочу, представляє для мене величезну трудність:
0 — цілком вірно;
1 — швидше вірно;
2 — частково вірно, частково невірно;
3 — швидше невірно;
4 — цілком невірно.
4. Я хотів би багато чого досягти, бути «на рівні» в деяких областях, але часто відступаю або не беруся за те,
що може мені не вдатися:
0 — цілком вірно;
1 — швидше вірно;
2 — частково вірно, частково невірно;
3 — швидше невірно;
 4 — цілком невірно.
5. Я честолюбний і не умію задовольнятися тим, чого добивався до цих пір. Мені завжди здається, що я
повинен досягти більшого:
0 — цілком вірно;
1 — швидше вірно;
2 — частково вірно, частково невірно;
3 — швидше невірно;
4 — цілком невірно.
6. Я хотів би завжди робити те, що мені подобається, бути у згоді зі своїми прагненнями, але часто мені це
затрудняють різні правила і норми, якими керуються люди довкола мене:
0 — цілком вірно;
1 — швидше вірно;
2 — частково вірно, частково невірно;
3 — швидше невірно;
4 — цілком невірно.
7. Що стосується мого статевого життя, то мій статевий потяг приводить до того, що я часто порушую (або
маю бажання порушити) правила і норми, які сам визнаю:
0 — цілком вірно;
1 — швидше вірно;
2 — частково вірно, частково невірно;
3 — швидше невірно;
4 — цілком невірно
8. Я дуже б хотів бути «хорошим» у всьому, що я роблю, але різні ситуації і різні люди пред'являють до мене
стільки різних вимог, що мені це не вдається:
0 — цілком вірно
1 — швидше вірно
2 — частково вірно, частково невірно
3 — швидше невірно
4 — цілком невірно
9. Часто хто-небудь дратує мене або злить, хочеться облаяти або розкритикувати кого-небудь, але я
стримуюся, оскільки знаю, що цього робити не слід:
0 — цілком вірно
1 — швидше вірно
2 — частково вірно, частково невірно
3 — швидше невірно
4 — цілком невірно
10. Часто у мене таке враження, ніби все, що я роблю, наприклад, як працівник, підлеглий, чоловік (жінка),
син (дочка) і так далі — не відповідає загальноприйнятим правилам і вимогам:
0 — цілком вірно
1 — швидше вірно
2 — частково вірно, частково невірно
3 — швидше невірно
4 — цілком невірно
11. Я не зумів, загалом, уникнути низку обов'язків, які на мене покладали, а впоратися зі всім цим я був не в
змозі:
0 — цілком вірно
1 — швидше вірно
2 — частково вірно, частково невірно
3 — швидше невірно
4 — цілком невірно
12. Я хотів би дуже багато чого добитися, мав замисли, які не могли здійснитися при моїх можливостях і
умовах, в яких я живу:
0 — цілком вірно
1 — швидше вірно
2 — частково вірно, частково невірно
3 — швидше невірно
4 — цілком невірно
13. Часто умене таке враження, що люди недооцінюють мене, не бачать того, наскільки я прагну зробити
якнайкраще все, що від мене вимагається:
0 — цілком вірно;
1 — швидше вірно;
2 — частково вірно, частково невірно;
3 — швидше невірно;
 4 — цілком невірно.
14. Мої емоційні і сексуальні стосунки з жінками (чоловіками) не складаються так, щоб я міг (могла) назвати
себе «справжнім чоловіком» («справжньою жінкою»), хоча для мене це дуже важливо:
0 — цілком вірно;
1 — швидше вірно;
2 — частково вірно, частково невірно;
3 — швидше невірно;
4 — цілком невірно;
15. Інші мої проблеми ______________________________________________.

Перелік конфліктів, яким користується експериментатор при оцінці і аналізі результатів заповнення хворими
опитувальника на дослідження інтропсихічних конфліктів.
1. — Конфлікт між потребами до незалежності і здобуття допомоги, опіка.
2. — Конфлікт між потребами до домінування і підпорядкування.
3.— Конфлікт між потребою швидких досягнень і відсутністю здібності до зусилля і наполегливості.
4. — Конфлікт між потребою в досягненнях і страхом невдачі.
5. — Конфлікт або розбіжність між рівнем домагань і рівнем досягнень.
6. — Конфлікт між прагненням до задоволення власних потреб і вимогами довкілля.
7. — Конфлікт між нормами і сексуальними потребами.
8. — Конфлікт між власними вчинками і нормами.
9. — Конфлікт між нормами і агресивними тенденціями.
10. — Конфлікт між рівнем довірених завдань і власними можливостями.
11. — Конфлікт між прагненням до досягнення у всіх сферах життя і неможливістю поєднати вимоги різних
ролей.
12. — Конфлікт між рівнем домагання і можливостями.
13. — Конфлікт між вираженою потребою проявити себе і відсутністю позитивних зусиль.
14. — Конфлікт між сильною потребою бути повноцінним чоловіком (жінкою) і наявністю емоційно-
сексуальних невдач.
3. Критеріїміри зміни порушених стосунків особистості
Для вивчення міри зміни порушених стосунків особистості можуть бути використані добре відомі
психологічні методики:
— методика незавершених пропозицій;
— методика ТАТ;
— семантичний диференціал;
— методика Q-сортировки;
— методика Лірі і ряд інших.

Методика Q-сортировки

Методика Q-сортировки широко відома практичним психологам, має декілька модифікацій. Тут
представлений короткий варіант методики, розроблений в Університеті ім. Гумбольдта (Берлін) і адаптований в
Інституті ім. В.М. Бехтерева.
Методика Q-сортировки дозволяє виміряти самооцінку як міру розбіжності між реальним і ідеальним
образами «Я». З точки зору багатьох авторів, цей показник може розглядатися і як «індекс невротичності».
Методика складається з 28 карток з наступними твердженнями:
1. Я часто переживаю почуття безнадійності.
2. Я відчуваю себе безпорадним.
3. Я негармонійна людина.
4. Я відчуваю великий недолік енергії.
5. Я відчуваю себе невміло.
6. Я схильний уникати поставлених завдань і вимог, що пред'являються до мене.
7. Я намагаюся не думати про свої труднощі.
8. Я не поважаю себе.
9. Я боюся виявити перед тими, що оточують свої труднощі і прояви своєї хвороби.
10. У мене відсутня пошана до себе.
11. Я не можу зробити вибір.
12. Я боюся невдач, коли хочу чого-небудь досягти.
13. Усередині я відчуваю себе невпевнено.
14. Як особа я привабливий для іншої статі.
15. Я урівноважена людина.
16. Я сам можу себе добре розуміти.
17. Я добре тримаюся.
 18. Я імпульсивна людина.
19. Я урівноважена людина і ніщо не може вивести мене з себе.
20. Якщо я приймаю рішення, то зазвичай їх не змінюю.
21. Більшість людей, які мене знають, добре до мене відносяться.
22. Я оптиміст.
23. Найжорстокіша боротьба для мене — це боротьба з самим собою.
24. Я відкрито виражаю свої відчуття.
25. Я можу добре управляти собою.
26. Часто я хочу дати собі ляпас за те, що зробив.
27. Я сам винен в своїх труднощах.
28. Я сам пред'являю до себе високі вимоги.

Досліджуваному даються наступні інструкції (таблиця. 45).

Інструкція 1 (Реальне для Мене). Перед вами 28 карток, кожна з яких містить вислів, що стосується
певних якостей і характеристик людини. Вам потрібно розсортувати їх так, щоб вони описували Вас таким,
якими Ви є і як можна точніше. Розсортуйте, будь ласка, всі картки на 6 категорій — від самого схожого на Вас
до не самого схожого. У кожній категорії має бути певна кількість карток:
1 категорія — 2 картки
2 категорія — 5 карток
3 категорія — 7 карток
4 категорія — 7 карток
5 категорія — 5 карток
6 категорія — 2 картки

Таблиця 45. Q-сортировка, реєстраційний бланк

Інструкція 2 (Ідеальне для Мене). А тепер розкладете картки так, щоб вони описували Вас таким, яким
б Ви хотіли бути.
Друга інструкція дається лише після того, як випробовуваний виконав 1-е сортування.
Обробка результатів. Коефіцієнт кореляції між реальним і ідеальним образами «Я», тобто показник
самооцінки вираховується таким чином:

де d — різниця між номерами категорій, в які попала n-я картка в 2 сортуваннях.

Наприклад:
 1-а картка при 1-му сортуванні (Реальне для Мене) виявилася в 2-ій категорії, при 2 сортуванні (Ідеальне для
Мене) — в 5-ій.
Отже, d1 = 5 - 2 = 3.
2-а картка при 1-му сортуванні (Реальне для Мене) виявилася в 2-ій категорії, при 2-му сортуванні (Ідеальне
для Мене) — в 2-ій.
d2 = 2 - 2 = 0 і так далі
28-а картка при 1-му сортуванні (Реальне для Мене) виявилася в 6-ій категорії, при 2-му сортуванні (Ідеальне
для Мене) — в 1-ій.
...
d28 = 6 - 1 = 5.
Знак не враховується.
Далі всі значення dn (від d1 до d28) зводяться в квадрат і квадрати підсумовуються.
d1 = 3, d12 = 9
d2 = 0, d22 = 0
...
d28 = 5, d282 = 25
? d2 =
При оцінці результатів можна спиратися на наступні дані. Діапазон коефіцієнта кореляції, отриманий по групі
здорових, — від 0,46 до 0,90 (середнє значення — 0,56).
Діапазон коефіцієнта кореляції, отриманий по групі хворих неврозами (F40-F48), — від 0,10 до 0,58 (середнє
значення — 0,23).
Значення коефіцієнта кореляції вище 0,90 може свідчити про некритичність і характерний для осіб з
особовими розладами (F60-F69).
Значення коефіцієнта кореляції нижче 0,10 може свідчити про наявність депресивного радикала (F30-F39).
Отримані результати можуть бути піддані і якісному аналізу.
4. Критерій міри поліпшення соціального функціонування.
Для вивчення міри поліпшення соціального функціонування може бути використана спеціальна методика, що
відображає міру задоволеності пацієнта своїм функціонуванням в різних сферах, а також структуроване інтерв'ю, яке
може використовуватися і в катамнестичному періоді.

Опитувальник Колір для вивчення міри задоволеності пацієнта своїм функціонуванням в різних сферах

Джерела труднощів в основних сферах життя (таблиці 46-49)

Нижче Ви знайдете твердження, що стосуються різних проблем і труднощів, з якими можуть стикатися люди.
Прочитайте їх уважно і відзначте ті з них, які відносяться до Вас.
Якщо якісь твердження дуже точно відображають Ваші проблеми, обведіть кружком цифру «5» в графі
«Цілком вірно».
Якщо яке-небудь твердження достатньо точно описує Вас, але не абсолютно, обведіть кружком цифру «4» в
графі «Швидше вірно».
Ймовірно, Вам зустрінуться твердження, які будуть лише частково стосуватися Вас. Тоді обведіть цифру «3»
в графі «Частково — так, частково — ні».
У випадках, коли твердження швидше за все не можна віднести до Вас, обведіть цифру «2» в графі «Швидше
невірно».
Якщо якесь твердження не можна віднести до Вас і проблема, якої воно стосується, Вам абсолютно чужа,
обведіть цифру «1» в графі «Цілком невірно».
Прагніть не пропускати жодного твердження і після прочитання кожного виберіть одну з п'яти можливих
відповідей. Якщо перелік не містить яких-небудь важливих Ваших проблем, допишіть їх самі в кінці відповідного
переліку.

Таблиця 46. Джерело труднощів в подружньому житті

А У подружньому житті Цілком вірно Швидш Частково — так, Швидше Цілком
е вірно частково — ні невірно невірно

1 Мій шлюб страждає від недостатнього

взаєморозуміння
2 Мій шлюб страждає від недоліку
взаємної ніжності
3 У мене є скрути внаслідок порушення
сексуальних стосунків
4 У мене виникають труднощі із-за різного
підходу до виховання дітей
 5 У мене виникають труднощі із-за
відмінностей, пов'язаних з
темпераментом і характером
6 У мене псуються відношення із-за
різного розуміння розподілу домашніх
обов'язків
7 У мене виникають непорозуміння із-за
різного відношення до грошей
8 У мене виникають труднощі із-за різного
відношення до наміру мати дітей
9 Мої стосунки захмарилися
перелюбствами
10 Мої стосунки страждають із-за
розбіжностей з приводу спільного
проведення часу
11 У мене виникають конфлікти із-за
надмірної зайнятості на роботі
12. Інші мої проблеми ______________________________________________________

Таблиця 47. Джерела труднощів у взаєминах з родичами

Б У взаєминах з родичами Цілком вірно Швидш Частково — так, Швидше Цілком
е вірно частково — ні невірно невірно

1 У мене бувають розбіжності з матір'ю

2 У мене бувають розбіжності з батьком
3 У мене виникають труднощі у взаєминах
з братами і сестрами
4 У мене напружені стосунки з тещею
(свекрухою)
5 У мене напружені стосунки з тестем
(свекром)
6 Власні діти завдають мені труднощів
7 У мене виникають конфлікти з
прийомними дітьми
8 У мене виникають труднощі в стосунках
з родичами чоловіка (дружини)
9 У мене виникають труднощі з родичами,
що живуть зі мною в одній квартирі (в
одному будинку)
10 Я вважаю свою родинно-побутову
ситуацію незадовільною
11 Мене обтяжує хвороба члена (членів)
сім'ї, необхідність його (їх)
обслуговувати
12. Інші мої проблеми __________________________________________________

Таблиця 48. Джерело труднощів в професійній сфері

В У професійній сфері Цілком вірно Швидш Частково — так, Швидше Цілком
е вірно частково — ні невірно невірно

1 Я незадоволений своєю роботою в даний

час, тому що вона не задовольняє моїх
професійних інтересів

2 Мені заважає щоденна монотонність моєї

роботи
3 Мені завдає певних труднощів
багатоплановість моєї роботи
 4 Я випробовую незадоволення своєю
роботою унаслідок переважання
адміністративних завдань над
професійними
5 У мене напружені стосунки з
високопосадовцями
6 У мене виникає скрута з колегами по
роботі
7 У мене виникають конфлікти з моїми
підлеглими
8 Я незадоволений своєю роботою, тому
що вона не відповідає моїй професії
9 Я незадоволений своєю роботою, тому
що збільшені професійні вимоги не
відповідають більш за мою кваліфікацію
10 Я випробовую незадоволення, тому що
вимушений виконувати роботу,
відповідну нижчій кваліфікації, ніж моя
11 У мене виникають труднощі у зв'язку з
перевантаженням на роботі
12 Моє задоволення від роботи захмарилося
недостатнім її визнанням
13. Інші мої проблеми _________________________________________________________

Таблиця 49. Джерела труднощів в соціальній сфері

Г У соціальній сфері Цілком вірно Швидш Частково — так, Швидше Цілком
е вірно частково — ні невірно невірно

1 Я знаходжуся у важких взаєминах зі

своїм найближчим оточенням (батьки,
сім'я, друзі), тому що там панують
моральні установки, які я не розділяю
2 Умене виникають конфлікти з моїм
найближчим оточенням із-за відмінності
в політичних поглядах
3 У мене бувають проблеми з моїми
близькими із-за релігійних поглядів, які я
не розділяю
4 Між мною і моїми близькими виникає
напруга із-за відмінності світоглядних
позицій
5 Я випробовую напругу (незадоволення),
тому що мої суспільно-політичні
установки знаходяться в протиріччі з
актуальною суспільною дійсністю
6 Я знаходжуся у скрутному становищі,
оскільки мої політичні переконання
суперечать суспільним вимогам
7 Я переживаю, що не беру участь в
громадських організаціях
8 Я вважаю своїм недоліком відсутність
власної суспільної активності
9 У мене дуже напружене життя, оскільки я
завантажений суспільними обов'язками

10 Мої стосунки з друзями (колегами)

погіршуються із-за відмінності
політично-світоглядних поглядів

11 Я переживаю, коли дивлячись на

помилки політичних і суспільних діячів,
 розчаровуюся в них
12. Інші мої проблеми _______________________________________________________

Зверніть увагу: у графах А і Б йдеться про Ваші взаємини з родичами (чоловіком, дружиною, батьками,
тещею, свекрухою і ін.). Якщо людей, що полягають з Вами в такій спорідненості, немає, поставте мінус перед
номером питання. В разі незареєстрованого шлюбу або розлучення, якщо Ви розглядаєте Ваші партнерські стосунки
як досить стійкі або такі, що продовжуються, не дивлячись на розлучення (наприклад, у зв'язку з вихованням дітей),
відповідайте, будь ласка, на відповідні питання.

Методика дослідження стадій психотерапії

Опитувальник для дослідження стадій психотерапії URICA (The University of Rhode Island Change Assessment
Scale), створений групою авторів (McConnaughy, Prochaska, Veliser) на початку 80-х років XX століття. Методика дає
можливість визначити 4 терапевтичних стадії зміни (передроздум, роздум, дія і збереження). За допомогою методики
можна проводити безперервне дослідження стосунків і установок пацієнтів в процесі психотерапії, характерних для
кожної стадії змін. На підставі результатів дослідження визначається стадія психотерапевтичного процесу, на якій
знаходиться в даний період пацієнт, або виділяються характерні ознаки декількох стадій. Спочатку методика
дослідження стадії психотерапії призначалася для опису проблем пацієнтів з адиктивною поведінкою, і ті, що
проходять психотерапію. Проте вона є загальною за своїм змістом, оскільки пацієнти повинні відповісти на питання
відносно наявної проблеми. Методика використовувалася для виміру стадій терапії, пов'язаних з великим кол ом
поведінкових проблем. Стадії терапії є найважливішим аспектом, якому до недавнього часу не приділялося достатньої
уваги як в літературі, так і в конкретних дослідженнях.
Методика описує вміст стадій психотерапії, заснований на їх послідовності. Мета методики полягає в тому,
аби віднести пацієнта до тієї або іншої стадії терапії, виділяючи шкали, по яких він виявляє найбільші показники.
Перші дослідження стадій психотерапії свідчили про те, що пацієнти в кожен конкретний момент можуть знаходитися
лише на одній стадії терапії. Проте пізніше з'ясувалося, що пацієнт може знаходитися одночасно більш ніж на одній
стадії.
Опір, заперечення і різні рівні мотивації є серйозними проблемами для процесу і результату психотерапії.
Найчастіше готовність до змін розглядається як наявність або відсутність мотивації. Була висунута концепція зміни як
стадіального феномену. Процес зміни є рухом від передроздуму (для якого характерне нерозуміння або небажання
працювати з проблемами і недостатня активність) до роздуму над проблемою (яке пов'язане з серйозними намірами і
ухваленням рішень). Стадія дії зв'язана з посиленням активності, остання стадія успішних змін — стадія збереження
— є безперервною діяльністю, направленою на закріплення нових форм поведінки і сприйняття. Зв'язок між чотирма
оцінними шкалами методики передбачає просту модель поведінки; суміжні пункти більш зв'язані, ніж не суміжні.
Тому перехід від одного елементу до іншого можна охарактеризувати як зростаючу прогресію, а не як випадковість
або несподіванку.
Методика включає 32 пункти, призначених для виміру чотирьох стадій терапії. До кожної стадії відноситься 8
висловів, які оцінюються пацієнтом за 5-бальною шкалою: 1 — не відповідає; 2 — ледве відповідає; 3 — відповідає
достатньою мірою; 4 — сильно відповідає; 5 — дуже сильно відповідає. Будь-який вислів містить опис того, що
людина може відчувати, коли починає лікування або підходить до вирішення своїх життєвих проблем. Кількість балів
за кожною шкалою переводиться в стандартизовані показники (Т).
Основні стадії терапевтичних змін. 1. Стадія передроздуму. Більшість хворих, що знаходяться на даній
стадії, не розуміють або не до кінця розуміють характер своїх проблем або зовсім не визнають у себе проблем,
якими слід було б займатися. По словах Прохазка, «Справа не в тому, що вони не бачать рішення. Вони не
бачать проблеми». Хворий не випробовує бажання що-небудь міняти в собі або в найближчому майбутньому,
не розуміє, яким чином сам сприяв виникненню своїх труднощів, не бачить сенсу в лікуванні. Члени сім'ї,
друзі, колеги, навпаки, розуміють, що пацієнт має певні проблеми. Часто лише під впливом оточення, що
частенько використовує домовленості або навіть погрози, пацієнт погоджується звернутися до психотерапевта і
навіть демонструє деякі зміни в поведінці — до тих пір, поки зберігається тиск на нього з боку значимих людей.
Пацієнти, що знаходяться на стадії передроздуму, можуть заявляти про своє бажання змінитися, що зовсім не
означає серйозних намірів зробити це. Опір розумінню і дозволу проблеми — відмінна риса даної стадії.
Приклади висловів, характерних для стадії передроздуму:
«Перебування тут — для мене марна трата часу, оскільки проблема не має до мене жодного відношення».
«Все це базікання про психологію нудне. Люди повинні просто забути про свої проблеми».
2. Стадія роздуму. Пацієнт визнає наявність проблеми і серйозно цікавиться, чи можливо вирішити її, чи
допоможе психотерапія, але готовність діяти виражена недостатньо. Інший важливий аспект стадії роздуму —
зважування «за і проти» між проблемою і її рішенням. Пацієнти, що знаходяться на стадії роздуму, часто
роздумують, чи коштує позбавлення від проблеми зусиль, енергетичних і тимчасових витрат, необхідних для
боротьби з нею. Проте, центральний аспект даної стадії — серйозний намір вирішити проблеми. Приклади висловів,
характерних для стадії роздуму:
«Над моїми проблемами варто було б попрацювати».
«Я вже думав про те, аби щось в собі змінити».
 3. Стадія дії. Пацієнт активно змінює свою поведінку, вчинки і оточення з метою подолання проблеми.
Стадія дії передбачає найбільш явні, відкриті поведінкові зміни і вимагає значних витрат часу і енергії. Пацієнти
часто помилково прирівнюють дії до змін і в результаті упускають з вигляду необхідність активної роботи (яка є
свого роду підготовкою до конкретних дій) і зусиль, направлених на збереження результатів. Характерна риса стадії
дії — модифікація звичного образу сприйняття і поведінки і вживання значних зусиль для зміни. Приклади висловів,
характерних для стадії дії:
«Інколи моя проблема важка, але я працюю над нею».
«Кожен може говорити про те, що він хоче змінитися, я ж дійсно щось роблю для цього».
4. Стадія збереження. Пацієнт досяг певних результатіву вирішенні своєї проблеми і його непокоїть і
тривожить, що проблема, яку він вважав вирішеною, може повернутися. На даній стадії йде робота, направлена на
попередження повернення проблеми і закріплення результатів, отриманих в ході лікування. Традиційно стадія
збереження розглядалася як статична, проте варто пам'ятати, що збереження — це продовження, а не відсутність
дії. Основне положення даної стадії — збереження позитивних змін і запобігання відновленню проблем. Приклади
висловів, характерних для стадії збереження:
«Мабуть, зараз я потребую сприяння, аби допомогти мені зберегти те, чого я вже досяг».
«Мене непокоїть, що знову може повернутися проблема, з якою я вже частково впорався, тому я шукаю тут
допомоги».
Проходження стадій є не лінійний, як описано вище, а циклічний процес. Пацієнти можуть починати із стадії
роздуму, прийти до рішення нічого не міняти і припинити лікування. Дія і збереження незрідка уриваються
поверненням до звичного образу поведінки. Пацієнти часом здійснюють декілька зворотів цього циклу, перш ніж
досягають успішних, позитивних змін.
Інструкція і тест. Цей опитувальник повинен допомогти нам поліпшити лікування. Кожен вислів
описує, що людина може відчувати, коли починає лікування або підходить до вирішення своїх життєвих
проблем. Вкажіть, будь ласка, наскільки відповідає або, навпаки, не відповідає Вам кожен вислів. Будь ласка,
відзначайте те, що Ви відчуваєте саме зараз, бо, що Ви відчували раніше або могли б, або хотіли б відчувати.
Утексті опитувальника постійно трапляються слова «проблема» і «тут».
«Проблема» — це те, що Ви напишіть в графі «проблема», тобто те, у зв'язку з чим Ви звернулися в нашу
клініку.
«Тут» — відноситься до Вашого перебування в нашій клініці, даному конкретному періоду Вашого лікування і
його програмі.
Коли йдеться про зміни Вашої проблеми, мається на увазі позбавлення від симптомів, поліпшення
самопочуття, вирішення якої-небудь проблеми, конфлікту або ситуації. Будь ласка, обведіть кружком відповідну
цифру, яка краще всього вказує, наскільки відповідає або, навпаки, не відповідає Вам кожен вислів.
Для кожного питання є п'ять можливих відповідей:
1 — взагалі не відповідає;
2 — ледве відповідає;
3 — відповідає достатньою мірою;
4 — сильно відповідає;
5 — дуже сильно відповідає.

1. У мене немає особистих проблем, якими треба було б займатися 12345

2. Я думаю, що зараз готовий щось змінити в собі на краще 12345
3. Я збираюся щось робити з проблемами, які мене турбують 12345
4. Над моїми проблемами варто було б попрацювати 12345
5. У мене немає жодної проблеми, тому перебування тут немає для мене жодного сенсу 12345
6. Мене непокоїть, що знову може повернутися проблема, з якою я вже частково впорався, тому я шукаю тут 1 2 3 4 5
допомоги
7. Нарешті я займаюся своєю проблемою 12345
8. Я вже думав про те, аби щось в собі змінити 12345
9. Я вже з успіхом працював над своєю проблемою, але я незнаю, чи вистачить у мене сил продовжити це 12345

10. Інколи моя проблема важка, але я працюю над нею 12345
11. Перебування тут — для мене марна трата часу, оскільки проблема немає до мене жодного відношення 12345

12. Я сподіваюся, що мені тут допоможуть краще розуміти самого себе 12345

13. Я передбачаю, що у мене є слабкості, але немає нічого такого, що я дійсно повинен був би змінити 12345

14. Я дійсно старанно працюю над тим, аби щось в собі змінити 12345

15. У мене є проблема, і я дійсно думаю, що повинен над цим працювати 12345
16. Ті зміни, яких я вже досяг, не так легко зберегти, як я сподівався, і я тут для того, щоб перешкодити 1 2 3 4 5
поверненню того, що було (рецидиву проблеми)
17. Хоча мені і не завжди удається щось змінити в собі, я, принаймні, займаюся своєю проблемою 12345

18. Я думаю, що, одного дня вирішивши свою проблему, я повинен був би від неї звільнитися, але інколи я 12345
знову вимушений боротися з нею
19. Я хотів би мати більше ідей відносно того, як вирішити свою проблему 12345
20. Я вже почав працювати над своєю проблемою, але хотів би допомоги в цьому 12345
21. Можливо, тут мені зможуть допомогти 12345
22. Мабуть, зараз я потребую сприяння, аби допомогти мені зберегти те, чого я вже досяг 12345
23. Можливо, я якось сам і сприяв проблемі, але я не думаю, що це дійсно так 12345
24. Я сподіваюся, що тут хто-небудь дасть мені хорошу пораду 12345
25. Кожен може говорити про те, що він хоче змінитися, я ж дійсно щось роблю для цього 12345
26. Все це базікання про психологію нудне. Люди повинні просто забути про свої проблеми 12345
27. Я тут для того, щоб запобігти рецидиву (повернення) проблеми 12345
28. Мене тривожить, що проблема, яку я вважав вже вирішеною, може повернутися знову 12345
29. У мене є турботи, але вони є і в інших, тому немає чого витрачати час, думаючи про це 12345
30. Я активно працюю над моєю проблемою 12345
31. Краще б я навчився уникати своїх помилок, ніж потім намагатися їх виправляти 12345
32. Після всього, що я зробив для того, щоб змінити свою проблему, вона всеодно знову і знову переслідує мене 12345

Обробка результатів

Ключ до методики

1-а шкала — стадія «Передроздум» включає пункти:

1, 5, 11, 13, 23, 26, 29, 31.
2-а шкала — стадія «Роздум» включає пункти:
2, 4, 8, 12, 15, 19, 21, 24.
3-я шкала — стадія «Дія» включає пункти:
3, 7, 10, 14, 17, 20, 25, 30.
4-а шкала — стадія «Збереження» включає пункти:
6, 9, 16, 18, 22, 27, 28, 32.
За кожною шкалою підраховується сумарний бал. Далі сумарний бал за кожною шкалою переводиться в
стандартизовані показники (Т) по спеціальній табл. 50 перекладу «сирих» балів в стандартні показники.

Таблиця 50. Переклад «сирих» балів в Т бали

Т-оцінки 1 2 3 4

100 30-35
95 29-30
90 27-28
85 25-26
80 23-24
75 21-22
70 19-20 35 35
65 17-18 33-34 33-34
60 15-16 34-35 31-32 31-32
55 13-14 33 29-30 28-29-30
50 11-12 31-32 27-28 26-27
45 09-10 30 25-26 23-24-25
40 28-29 23-24 21-22
35 27 21-22 18-19-20
30 25-26 19-20 16-17
25 24 17-18 13-14-15
20 22-23 15-16 11-12
15 21 13-14 08-09-10
10 19-20 11-12 07
05 18 09-10
00 16-17 07-08
-05 15
 -10 13-14
-15 07-12
1 шкала — Передроздум: 1, 5, 11, 13, 23, 26, 29, 31
2 шкала — Роздум: 2, 4, 8, 12, 15, 19, 21, 24
3 шкала — Дія: 3, 7, 10, 14, 17, 20, 25, 30
4 шкала — Збереження: 6, 9, 16, 18, 22, 27, 28, 32

Як приклад приведемо підрахунок балів за 1-ою шкалою «Передроздум».

1-й пункт — відповідь 2
5-й пункт — відповідь 1
11-й пункт — відповідь 4
13-й пункт — відповідь 3
23-й пункт — відповідь 1
26-й пункт — відповідь 5
29-й пункт — відповідь 3
31-й пункт — відповідь 2
Сумарний бал — 21
Допустимо, по всіх шкалах отримані наступні сирі оцінки:
1-а шкала — 21 бал
2-а шкала — 25 балів
3-я шкала — 13 балів
4-а шкала — 7 балів
Відповідно стандартизовані показники (Т) складуть:
1-а шкала — 75 Т
2-а шкала — 30 Т
3-я шкала — 15 Т
4-а шкала — 10 Т
Ці результати свідчать про те, що в даний момент наш пацієнт знаходиться на 1-ій стадії — стадії
передроздуму, основною характеристикою якої є опір розумінню і дозволу проблем. Проте слід зазначити, що в
даному випадку також певною мірою представлені ознаки стадії роздуму: пацієнт вже замислюється над своїми
проблемами, проте його мотивація до активної роботи ще явно недостатня і не є стійкою. Показники стадії дії і стадії
збереження вказують на відсутність активності, направленої на переробку проблем з метою їх подолання і зміни своєї
поведінки.

Методика оцінки особливостей керівництва психотерапевтичною групою

Методика для оцінки особливостей керівництва психотерапевтичною групою. Л.: Інститут ім. В.М.
Бехтерева, 1980.
Інструкція досліджуваному. Цей опитувальник містить 21 ситуацію, кожна з яких може виникнути в
ході взаємодій в групах. Визначите, як би Ви реагували в цих ситуаціях як керівник групи. Для кожної ситуації
передбачено 19 різних можливостей реагування. У прикладений бланк запишіть відносно кожної ситуації:
1) у першу колонку — номери всіх реакцій, які Ви віддаєте перевазі (Ваш переважний вибір);
2) у другу колонку — номер однієї реакції з Вашого переважного вибору, яку Ви вважаєте найважливішою
(Ваш оптимальний вибір).

Ситуація 1: перше заняття групи

Ви ведете групу, яка сьогодні вперше зустрічається. Коли ви входите і сідаєте, присутній вже _____ членів.
Ви представляєтеся, і члени групи також представляються. Потім всі в чеканні дивляться на вас. Тиша.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Скажу, що група — це вони самі, і від них залежить розвиток і корисність групи.
3. Запевню їх, що певна напруга типова для початку кожної групи.
4. Перерву мовчання неістотною розмовою.
5. Опишу цілі і методи групи.
6. Скажу, що кожен з них виглядає напружено, і мені цікаво, чи зрушиться група з місця.
7. Запитаю, як вони відчувають себе на першому занятті (які у них відчуття відносно групи або
взаємовідношення).
8. Скажу, як я себе відчуваю (наприклад, що я напружений і повний чекання).
9. Розповім про досвід з власного життя.
10. Запитаю, чому всі мовчать.
11. Запитаю групу, що треба було б сьогодні робити.
 12. Скажу, що, як мені здається, вони чекають від мене початку бесіди.
13. Скажу, що вони хочуть, аби я став спонукаючим і захищаючим їх керівником.
14. Скажу, що рахую мовчання виразом страху в групі.
15. Попрошу всіх сказати, навіщо вони прийшли в групу.
16. Почну розмову про їх минуле в життєвому досвіді (зокрема, про родинні стосунки).
17. Заохочу учасників до дискусії про їх цілі з точки зору навчання і поведінки.
18. Використовую невербальний метод (наприклад, почну ходити по кругу, зосередившись на фізичній
напрузі).
19. Використовую розігрування ролевих ситуацій (наприклад, запропоную кому-небудь розповісти про свою
проблему).

Ситуація 2: питання, що стосуються особу керівника групи

Незабаром після початку першого заняття члени групи починають ставити Вам питання, що стосуються
Вашого особистого родинного життя.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запропоную їм сказати, які відповіді вони чекають на дані питання.
3. Скажу, що розумію їх цікавість.
4. Уникну відповіді на ці питання без зосередження уваги на тому факті, що я не відповів; визначу іншу тему.
5. Скажу, що не розумію, яке значення має така інформація для групи.
6. Скажу, що це не їх справа.
7. Запитаю, як вони відносяться до мене і до способу створення групи.
8. Скажу, як я сприймаю їх питання (наприклад, що вони мені неприємні).
9. Відповім на питання.
10. Запитаю, чому вони ставлять такі питання.
11. Запитаю, що, на їх думку, треба було б тепер робити в групі.
12. Опишу, як в даний момент увага зосередилася на мені.
13. Визначу їх питання як вияв цікавості до того, що буде надалі між ними і мною.
14. Поясню, що вони запитують мене для того, щоб уникнути розмови про свої особисті думки і відчуття.
15. Заохочу їх до розмови про самих собі.
16. Почну розмову про їх минуле життєвому досвіді і родинних стосунках (наприклад, запитаю, хотіли б вони
самі відповідати на дані питання).
17. Заохочу їх подумати про свою поведінку, яку вони хотіли б змінити.
18. Попрошу їх невербальним способом виразити те, що вони думають про мене і про групу.
19. Попрошу одного з членів групи зіграти мою роль в групі.

Ситуація 3: голова

Пізніше хто-небудь на цьому першому занятті запропонує, аби група вибрала голову, який би проводив
заняття. Ця пропозиція прийнята із захватом. Учасники групи вважають, що це дозволить групі вести діяльність більш
впорядкованим способом. Здається, що всім ця пропозиція сподобалася.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Скажу, що згоден зі всім тим, що група в цій ситуації вирішить.
3. Погоджуся, що це можна спробувати.
4. Відверну увагу від цієї пропозиції на іншу тему.
5. Скажу, що я не рекомендую слідувати цій пропозиції.
6. Скажу, що це буде, як на зборах, що, мабуть, ніхто не цікавиться дійсною взаємодією в групі.
7. Запитаю, як вони відносяться до способу, яким була створена група.
8. Розповім про своє відношення до даної дискусії.
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому для них є такою важливою діяльність "у впорядкованому вигляді".
11. Запитаю, що привело їх до висновку про необхідність вибору голови.
12. Опишу відчуття захвату, проявлене групою у зв'язку з ухваленням рішення про голову.
13. Скажу, що інтерес до пропозиції про голову може бути формою, за допомогою якої вони хочуть здолати
невизначеність ситуації в групі.
14. Інтерпретую їх дискусію як протидію включенню в групу.
15. Запропоную їм поговорити про самих собі.
16. Почну дискусію про їх минуле в життєвому досвіді (зокрема, про родинні стосунки).
17. Заохочу їх подумати про поведінку, яку вони хотіли б змінити.
18. Запропоную їм невербальним способом виразити те, що вони думають про мене і один про одного.
19. Запропоную їм розіграти ролеву ситуацію на тему: група з головою.
 Ситуація 4: тема, що відводить від життя групи

Група провела велику частину другого заняття за розмовою, наприклад, про політику. Всі задоволено
дискусією, і здається, що вони можуть продовжувати так до кінця заняття.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю, чи задоволені вони сьогоднішньою діяльністю групи, чи дійсно це той спосіб, яким вони хочуть
провести час.
3. Включуся в дискусію.
4. Спробую включити їх у важливішу дискусію без критики їх діяльності.
5. Запропоную говорити про безпосередні справи.
6. Опишу їх дискусію як світську розмову з метою розваги суспільства.
7. Запитаю, як вони відносяться до того, що відбувається в групі.
8. Скажу, що я відчуваю (наприклад, нудьгу).
9. Розповім про досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому вони розмовляють про політику.
11. Запитаю, що треба було б робити сьогодні в групі.
12. Опишу їх розмову як форму ухилення.
13. Скажу, що їх розмова про політику може містити щось загальне з їх інтересом до взаємних стосунків — до
"політики" усередині групи.
14. Скажу, що вони говорять про політику, аби уникнути розмови про безпосередні думки і відчуття.
15. Заохочу їх говорити про самих собі.
16. Почну розмову про їх минуле в життєвому досвіді (зокрема, про родинні стосунки).
17. Заохочу їх більше подумати про поведінку, яку вони хотіли б змінити.
18. Використовую невербальний метод, аби активізувати роботу групи.
19. Використовую розігрування ролевих ситуацій (психодраматичний метод).

Ситуація 5: критика групового керівника

Після того, як група провела значну частину другого заняття за розмовою про їжу і політику, вона звертається
до Вас із звинуваченням в тому, що Ви не в курсі справи, дуже холодні і байдужі.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Скажу, що діяльність групи залежить від них, а не від мене.
3. Виражу згоду із справжнім положенням і з відвертістю, з якою вони виражають те, що думають
(відчувають).
4. Переключу увагу від їх критики на іншу тему.
5. Захищатиму себе — скажу, що не відчуваю себе поза подіями, що відбуваються, і байдужим.
6. Опишу їх як групу бунтівників.
7. Запитаю, які почуття вони переживають, критикуючи мене.
8. Скажу, як я себе відчуваю.
9. Розповім про досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому вони відразу ж сердяться на мене.
11. Опишу підхід групи як незадоволеність мною.
12. Запитаю думку групи відносно того, що треба було б сьогодні робити.
13. Скажу, що вони відчули себе обдуреними, оскільки я не став для групи спонукаючим і захищаючим
керівником, як вони чекали.
14. Поясню, що вони зробили мене "козлом відпущення", оскільки невдоволені власною участю в групі.
15. Попрошу їх зіставити цю ситуацію відносно власного життя поза групою.
16. Почну розмову про їх минуле в життєвому досвіді (зокрема, в родинних стосунках).
17. Заохочу їх подумати в цій ситуації про свою поведінку, яку вони хотіли б змінити.
18. Використовую невербальний метод (наприклад, підштовхування рукою).
19. Запропоную їм зіграти мою роль і яким я повинен, на їх думку, виглядати.
Ситуація 6: мовчання групи

Третє заняття починається в мовчанні. Проходить декілька хвилин, і ніхто нічого не говорить. Здається, що
тиша продовжуватиметься ще деякий час.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю, чи задоволені вони сьогодні діяльністю групи.
3. Скажу, що мовчання буває плідним.
4. Допоможу групі почати, не дивлячись на її мовчання (визначу предмет розмови, поставлю питання).
 5. Скажу, що вони втрачають час.
6. Скажу, що вони виглядають безглуздо, сидячи і чекаючи, що хтось інший почне.
7. Запитаю, які відчуття викликає у них це мовчання.
8. Розповім про свої відчуття, що сприймаю цю ситуацію як безглузду.
9. Розповім про досвід з власного життя.
10. Запитаю, чому всі мовчать.
11. Запитаю, що ми повинні, на думку групи, сьогодні робити.
12. Скажу, що, ймовірно, сьогодні ніхто не хоче говорити.
13. Скажу, що, ймовірно, кожен вирішив не говорити першим.
14. Поясню їх мовчання як протидія діяльності в групі.
15. Заохочу їх говорити про самих собі.
16. Почну розмову про їх минулий досвід (зокрема, про родинні стосунки).
17. Заохочу їх подумати про свою поведінку, яку вони хотіли б змінити.
18. Заохочу їх виразити свої думки невербально.
19. Використовую розігрування рольової ситуації (психодраматичний метод), аби активізувати роботу групи.

Ситуація 7: нещасна жінка

Пізніше на цьому третьому занятті одна з жінок розповідає про те, що її друг має намір залишити її. Жінка
засмучена, одна думка перебиває іншу, вона неодноразово повертається до цих відчайдушних думок. З самого
початку розповіді вона дивиться прямо на Вас, не звертає уваги на групу. Закінчивши його, вона запитує Вашу думку.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Поводжуся з її питанням до групи (запитаю, як може їй допомогти група).
3. Виявлю цікавість і співчуття до її проблеми.
4. Спробую включити в розмову останніх, не відзначаючи, що вона про них забула.
5. Запропоную їй запитати групу, а не мене.
6. Звинувачу її втому, що вона жаліє себе більше, ніж треба.
7. Запитаю останніх членів групи, як вони сприймають дану подію.
8. Розповім про свої відчуття.
9. Розповім про досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому вона звертається до мене.
11. Запитаю членів групи, що треба було б сьогодні робити в групі.
12. Опишу, як група прийняла роль пасивного спостерігача.
13. Скажу, що її прагнення привернути мою увагу може бути спробою відновити відчуття цінності, втрачене
нею у зв'язку з тим, що її друг покидає її.
14. Скажу, що роздуми над тим, що друг її залишив, є способом піти від думки про свою роль в розриві
стосунків.
15. Поговорю довіряючи з її другом, що може привести до прояснення проблеми.
16. Заохочу її до того, аби вона пов'язала цей факт зі своїм минулим життєвим досвідом (зокрема, з
родинними стосунками).
17. Заохочу її поговорити про свої проблеми з точки зору поведінки і навчання.
18. Використовую невербальний метод, аби глибше розкрити відчуття.
19. Використовую розігрування рольових ситуацій (психодраматичний метод) для точнішого уявлення про те,
що сталося між нею і її другом.

Ситуація 8: запізнення

Йде четверте заняття. Одна жінка в драматичній манері приходить на 15 хвилин пізніше. Не дивлячись на те,
що вона робить це не вперше, ніхто нічого не говорить.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю, чому ніхто нічого не говорить про її запізнення.
3. Звертаю на неї свою увагу і виявляю цікавість до неї.
4. Продовжую заняття, неначебто нічого не сталося.
5. Скажу їй, аби приходила на заняття вчасно.
6. Звинувачу її в тому, що вона поводиться як примадонна, приходить із запізненням на заняття групи для
того, щоб драматично продемонструвати свій прихід і привернути увагу інших.
7. Запитаю її і членів групи, як вони відносяться до запізнення.
8. Скажу, що я відчуваю.
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому вона спізнюється.
11. Запитаю, як може бути зв'язане її запізнення з тим, що відбувається в групі як цілому.
 12. Скажу, що вже кілька разів вона приходила із запізненням.
13. Скажу, що вона робить свої приходи помітними, аби кожен міг її спостерігати.
14. Скажу, що вона приходить в групу із запізненням для того, щоб принизити роль групи в її житті.
15. Запитаю, чи є її запізнення звичкою, може бути це спосіб, яким вона вирішує певні ситуації.
16. Заохочу її до того, аби вона пов'язала цей факт зі своїм минулим життєвим досвідом (зокрема, з
родинними стосунками).
17. Заохочу її до того, аби вона подумала про цю ситуацію відносно своєї поведінки, яку хотіла б змінити.
18. Використовую невербальний метод, аби повніше виявити її відчуття.
19. Прошу іншого члена групи зіграти ситуацію її приходу.

Ситуація 9: "монопольний оратор"

На декількох заняттях групи в розмові домінує одна жінка. Її монологи, перешкоджаючи говорити іншим, не
дозволяють розвинути певну кількість значущих обміну думок. Ми знаходимося всередині четвертого заняття. Велику
частину часу говорила вона.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю групу, чому їй дозволяють говорити одній.
3. Висловлю позитивну думку про її здатність виразити свою точку зору групі.
4. Скажу що-небудь останнім з метою підвищити їх участь.
5. Запропоную, аби вона не говорила одна, а дала цю можливість і іншим.
6. Визначу її як людини, яка хоче завжди бути в центрі уваги.
7. Запитаю останніх, які відчуття це викликає у них, коли одна людина визначає те, про що треба говорити в
групі.
8. Розповім про свої відчуття (наприклад, про роздратування, викликане її поведінкою).
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю її, чому вона хоче говорити лише одна.
11. Запитаю останніх, як би вони охарактеризували те, що відбувається протягом заняття.
12. Визначу відношення групи як пасивне упокорювання перед подіями, що відбуваються.
13. Опишу дану ситуацію як двосторонню взаємодію, де говорить одна вона, а останні заохочують її і
дозволяють це робити.
14. Поясню її прагнення додомінування як захист проти страху бути переможеною.
15. Запитаю її, чи трапляється у неї щось подібне і в житті поза групою.
16. Заохочу її до того, аби вона зв'язала свою поведінку зі своїм минулим життєвим досвідом (зокрема, з
родинними стосунками).
17. Заохочу її і останніх членів групи обдумати цю подію відносно своєї поведінки, яку вони хотіли б змінити.
18. Використовую невербальний метод, аби обійти вербальний захист.
19. Попрошу іншого члена групи розіграти її поведінку в психодраматичній сцені.

Ситуація 10: член групи, що мовчить

Один чоловік говорить протягом заняття дуже мало, хоча з цікавістю спостерігає за тим, що всім
відбувається. Зараз середина четвертого заняття, і деякі члени групи починають запитувати, чому він мовчить. Він
залишається, в основному, нетовариським, і група не знає, що в цій ситуації робити.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Не дивлячись на те, що останні дивляться на мене в очікуванні допомоги, я надам можливість їм самим
вирішити ситуацію.
3. Скажу, що кожен може вирішувати сам, коли йому говорити, і додам, що рад ий буду послухати його, якщо
він захоче щось розповісти.
4. Заохочу його поговорити, не дивлячись на його мовчання (наприклад, запитаю його думку про групу).
5. Скажу йому, що він нічого не отримає від групи, якщо сам групі нічого не дасть.
6. Спробую добитися від нього якоїсь реакції (звинувативши його в утриманстві — що він знаходиться збоку і
живе за рахунок останніх).
7. Запитаю його, як відноситься він до сказаного в його адресу групою, і запитаю членів групи, як відносяться
вони до його реакції на їх зауваження.
8. Розповім про свої відчуття.
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю його, чому він мовчить, а останніх — чому їм заважає його мовчання.
11. Запитаю, як вони можуть охарактеризувати те, що сталося сьогодні в групі.
12. Опишу ситуацію, коли група не знає, як з ним поступити.
13. Опишу невербальні способи його взаємодії з останніми членами групи (контакт поглядами, сміх, увага).
14. Поясню його мовчання як вираження відчуттів напруженості і страху, випробовуваних їм в групі.
 15. Заохочу його поговорити про себе (наприклад, запитаю його, чи мовчить він зазвичай в групових
ситуаціях).
16. Заохочу його зв'язати свою поведінку зі своїм минулим життєвим досвідом (зокрема, з родинними
стосунками).
17. Заохочу його обдумати цю ситуацію відносно поведінки, яку він хотів змінити.
18. Заохочу його виразити відчуття невербально.
19. Попрошу його розіграти яку-небудь важливу ситуацію зі свого життя.

Ситуація 11: небезпека відходу з групи одного з учасників

На початку заняття одна жінка оголошує, що вирушає з групи. Учасники розгублені і пробують відрадити її.
Не дивлячись на це, жінка встає і вирушає. У дверях припиняється, як би чекаючи, чи не буде ще яких-небудь
зауважень. Останні сидять, не знаючи, що робити.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю останніх, що вони зроблять в цій ситуації.
3. Скажу, що завжди був радий її присутності в групі, і мені буде неприємно, якщо вона піде.
4. Почну розмовляти з нею, не дивлячись на те, що вона зібралася піти.
5. Попрошу її побути ще деякий час в групі, перш ніж вона прийме остаточне рішення.
6. Звинувачу її в тому, що вона своєю поведінкою прагне привернути увагу групи.
7. Запитаю її і групу про відчуття, які вони випробовують в цій ситуації.
8. Скажу, як я себе відчуваю (наприклад, як покинутий).
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому вона хоче піти в середині заняття.
11. Запитаю, як її прагнення піти може бути пов'язане з подією в групі як в цілому.
12. Визначу невпевненість групи у зв'язку з її відходом як показник страху розпаду всієї групи.
13. Відзначу, що всі невпевнені і не знають, що робити.
14. Поясню, що вона хоче піти тому, що боїться емоційного залучення до групи.
15. Запитаю, чи була у неї така ситуація раніше (можливо, відходом вона вирішує напружені ситуації).
16. Заохочу її пов'язати цю проблему зі своїм колишнім життєвим досвідом (може бути група нагадує її
родинну обстановку).
17. Заохочу її і останніх обдумати дану ситуацію відносно своєї поведінки, яку вони хотіли б змінити.
18. Попрошу її невербально виразити те, що вона відчуває по відношення до окремих членів групи.
19. Використовую розігрування ролевої ситуації (психодраматичний метод).

Ситуація 12: подружня проблема

Пізніше на цьому п'ятому занятті один з чоловіків говорить про свої подружні проблеми. Останні пропонують
йому різні рішення. Чоловік вислуховує всі пропозиції і пояснює, чому він не може прийняти їх.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Якщо група запитає мою думку, переадресую питання групі.
3. Цікавлюся його проблемою і співчуваю йому.
4. Оскільки взаємодія зайшла в безвихідь, запропоную іншу тему для обговорення.
5. Опишу, яким чином взаємодія зайшла в безвихідь, і запропоную говорити про що-небудь інше.
6. Критикуватиму його за те, що він недостатньо обдумав свою проблему, і вся група втрачає через це час.
7. Запитаю його, як він відноситься до реакції групи на його проблему і запитаю групу, як відноситься вона до
його реакції на пропозиції членів групи.
8. Скажу, що я відчуваю.
9. Розповіді про подібний досвід з власного життя.
10. Запитаю його, чому він відмовляється від всіх пропозицій групи, а групу запитаю, чому вони дають
стільки порад.
11. Запитаю, що сьогодні відбуватиметься в групі.
12. Опишу старанність, з якою група дає поради.
13. Опишу, як він просив порад і як відмовився від них.
14. Поясню, як він став центром, що залучає проблеми останніх членів групи; відзначу, що їх поради
відносяться швидше до них самих, чим до нього.
15. Спробую допомогти йому зрозуміти, що відбувається між ним і його дружиною.
16. Заохочу його пов'язати дану ситуацію зі своїм минулим життєвим досвідом (зокрема, з родинними
стосунками).
17. Заохочу його поговорити про свої проблеми з точки зору поведінки і навчання.
18. Використовую невербальний метод.
19. Використовую психодраматичний метод, аби виявити особливості його стосунків з дружиною.
 Ситуація 13: повернення члена групи, який вже не раз відсутній

Один учасник групи, який не був на двох попередніх заняттях, прийшов вчасно на шосте заняття. Протягом
заняття ні він, ні останні нічого не говорять про те, що він був відсутній.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю, чому ніхто нічого не сказав про його відсутність на попередніх заняттях.
3. Скажу, що я радий знову зустрітися з ним і що я турбувався, що після пропуску двох занять йому буде
важко включитися в групу.
4. Розглядаю його відсутність як недостатнє включення в групу; спробую поговорити з ним, не дивлячись на
пропуск попередніх занять.
5. Поговорю про необхідність участі в кожному занятті.
6. Торкнуся його байдужого відношення до групи, скажу, що я сумніваюся в його зацікавленому відношенні
до чого-небудь взагалі.
7. Запитаю його і останніх, як вони відносяться до його повернення після відсутності на двох заняттях.
8. Розповім, що я відчуваю.
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю його, чому він був відсутній на двох минулих зустрічах.
11. Запитаю групу, в якому зв'язку знаходиться його відсутність на двох зустрічах з тим, що відбувається в
групі як в цілому.
12. Торкнуся його відсутності на двох попередніх зустрічах.
13. Скажу, що створюється враження, що існує як би неоднозначна домовленість між членами групи не
говорити про такі події.
14. Поясню його відсутність як віддзеркалення напруженості в групі.
15. Запитаю його, чи сталося щось в його життя, відсутність, що викликала його, на двох заняттях.
16. Заохочу його до того, аби він пов'язав свою відсутність з минулим життєвим досвідом (зокрема, з
родинними стосунками).
17. Заохочу його обдумати цю ситуацію відносно поведінки, яку він хоче змінити.
18. Використовую невербальний метод, аби повніше виявити його відчуття.
19. Заохочу його зіграти будь-яку важливу ситуацію зі свого життя.

Ситуація 14: плач одного з членів групи

Середина шостого заняття. Одна жінка, яка всю першу половину заняття була незвичайно тиха, намагається
здолати сльози, але не може і плаче. Ніхто нічого не говорить.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю, чому всі мовчать в цій ситуації.
3. Поспівчую їй і надам підтримку.
4. Продовжу, неначе нічого не сталося.
5. Скажу, що краще було б їй говорити, чим плакати.
6. Звинувачу її в тому, що вона навмисно поводиться так.
7. Запитаю про її відчуття (заохочу її до того, аби вона словами описала свої відчуття, запитаю членів групи,
як вони відносяться до її сліз).
8. Розповім, що я відчуваю (наприклад, що я зворушений, збентежений).
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю її, чому вона плаче (у чому справа).
11. Попрошу членів групи описати дану подію на цьому занятті.
12. Опишу ситуацію, як в групі плаче один з учасників.
13. Поясню її сльози як вираження включення в групу і її бажання поділитися своїми відчуттями з групою.
14. Скажу, що, можливо, у неї є таке відчуття, що люди слухають її лише тоді, коли вона плаче.
15. Заохочу її поговорити про події її життя, що хвилюють.
16. Заохочу її пов'язати свої відчуття з минулим життєвим досвідом (зокрема, з родинними стосунками).
17. Заохочу її поговорити про свої проблеми з точки зору поведінки і навчення.
18. Використовую невербальний метод для повнішого виявлення емоційних переживань.
19. Попрошу її розіграти ситуацію, що викликала її сльози.

Ситуація 15: атмосфера роздратованості в групі

Сьоме заняття супроводиться загальним роздратуванням і негативізмом. Чи почне хто-небудь говорити,

інший перериває його і оголошує, що це нудно. Всі невдоволені. Всі забули про тепле відчуття взаємності, яке було в
кінці минулого заняття.
 Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Опитаю членів групи, чи задоволені вони тим, як сьогодні проходить заняття.
3. Запевню їх в тому, що в більшості груп буває таке заняття, як сьогоднішнє.
4. Спробую підкреслити позитивні відчуття в своїх зауваженнях і в зауваженнях останніх.
5. Запропоную провести час конструктивніше.
6. Визначу їх як групу знервованих людей.
7. Запитаю, як вони відчувають себе в ході заняття.
8. Розповім, що я відчуваю.
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому всі вони такі знервовані.
11. Запитаю, що треба сьогодні робити в групі.
12. Опишу роздратування і негативний настрій в групі.
13. Скажу, що створюється враження, ніби то існує неоднозначна домовленість в групі ні з чим не
погоджуватися.
14. Опишу їх роздратування як реакцію на тепле відчуття взаємності на попередньому занятті.
15. Заохочу їх пов'язати своє роздратування з тим, що відбувається в їх житті поза групою.
16. Заохочу їх зв'язати свою поведінку в даний момент з минулим життєвим досвідом (зокрема, з родинними
стосунками).
17. Заохочу їх обдумати цю ситуацію відносно поведінки, яку вони хотіли б змінити.
18. Використовую невербальний метод, аби глибше виявити відчуття.
19. Використовую програвання рольовій ситуації (психодраматичний метод).

Ситуація 16: атмосфера зовнішньої згоди в групі

Восьме заняття починається в атмосфері повної згоди в групі. Всі незвичайно ввічливо. Збіглі зауваження,
ухильні пояснення. Поведінка окремих учасників, яка в нормальних умовах була б недопустимою, сьогодні група
терпить. Ясно, що група як би захищає сама себе від будь-яких проявів агресивності.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю, чи всі задоволено сьогоднішньою діяльністю групи.
3. Приєднаюся до того, про що вони говорять.
4. Спробую почати серйознішу дискусію.
5. Запропоную говорити про справжні відчуття.
6. Почну критикувати групу за ходіння навкруги.
7. Запитаю їх, як вони сприймають те, що відбувається.
8. Розповім про свої відчуття.
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому всі так незвичайно ввічливо.
11. Запитаю, що треба було б сьогодні робити в групі.
12. Опишу ввічливу атмосферу в групі.
13. Скажу, що створюється враження, ніби в групі існує неоднозначна домовленість бути ввічливими і
обходити все те, що могло б перешкодити гарному настрою.
14. Поясню, що ця атмосфера ввічливості є реакцією на роздратованість під час попереднього заняття.
15. Заохочу їх пов'язати це з тим, що відбувається в їх житті поза групою.
16. Почну розмову про їх минуле життєвому досвіді (зокрема, про родинні стосунки).
17. Заохочу їх подумати в цій ситуації про поведінку, яку вони хочуть змінити.
18. Використовую невербальний метод, аби глибше виявити відчуття.
19. Використовую програвання рольових ситуацій (психодраматичний метод).

Ситуація 17: конфлікт між групою і одним з учасників

Один чоловік стверджує, що у нього немає жодних проблем. В середині восьмого заняття група звинувачує
його в тому, що він ховається під маскою. У цей момент взаємодія набуває інтенсивнішого відтінку — цей чоловік і
група переходять до взаємних звинувачень. Ви не упевнені в тому, як все це буде сприйнято цим чоловіком.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Якщо вони запитають поради умене, надам їм самим вирішити цю ситуацію.
3. Скажу, що кожен має право бути таким, яким він хоче.
4. Перемкну увагу групи на іншу тему.
5. Скажу, що від групи можна нічого не отримати, якщо сам нічого не дасиш групі.
6. Приєднаюся до конфлікту.
 7. Запитаю його, як він сприймає те, що говорить група, і запитаю групу, як вона сприймає те, що говорить
він.
8. Розповім про свої відчуття.
9. Розповім про досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому група почала атаку і чому цей чоловік стверджує, що у нього немає проблем.
11. Запитаю, що треба було б сьогодні робити в групі.
12. Опишу інтенсивність сварки між ним і групою.
13. Опишу взаємодію в групі як безплідна розмова. Група відповідає на його інтелектуальний підхід
посиленою атакою, а він відповідає на їх атаку посиленим інтелектуальним захистом.
14. Поясню його заперечення як протидію спробі надмірного включення його в групу; атаку групи вважаю
спробою змусити його включитися в групу.
15. Запитаю його, чи траплялося в його житті щось подібне тому, що сьогодні відбувається в групі.
16. Заохочу його пов'язати цю ситуацію з минулим життєвим досвідом (зокрема, з родинними стосунками).
17. Заохочу всіх використовувати цю подію стосовно поведінки, яку вони хотіли б змінити.
18. Попрошу всіх виразити невербальне те, що вони відчувають по відношенню один до одного.
19. Запропоную розіграти ролеву ситуацію, використовуючи при цьому «обмін ролями».

Ситуація 18: прихід на заняття члена групи, який під час перебування будинку вживав алкоголь

Один чоловік, який на двох попередніх заняттях був порівняно спокійний, приходить на заняття в стані
емоційної нестійкості, пояснюючи це наслідками вживання алкоголю.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю останніх, що вони хочуть робити в даній ситуації.
3. Виявлю до нього цікавість, поспівчую його проблемам. Скажу, що він, напевно, відчував себе самотнім і
нещасним.
4. Продовжу, не звертати увагу на те, що сталося.
5. Попрошу його піти і повернутися тоді, коли всі наслідки вживання алкоголю зникнуть.
6. Звинувачу його в тому, що він поводиться як дитя.
7. Запитаю, як сприймають те, що відбувається останні.
8. Розповім про свої відчуття.
9. Розповім про досвід зі свого життя.
10. Запитаю, чому він прийшов на заняття втакому стані.
11. Попрошу останніх описати, що відбувається в групі.
12. Опишу його вплив на настрій групи.
13. Поясню, що, ймовірно, він хоче щось сказати групі, але не може зробити це інакше.
14. Опишу його поведінку як вираз страху перед тим, що відбувається в групі.
15. Заохочу його поговорити про події зі свого життя, які мучать його.
16. Заохочу його пов'язати свою поведінку з минулим життєвим досвідом (зокрема, з родинними стосунками).
17. Заохочу його поговорити про свої проблеми з точки зору поведінки і навчення.
18. Попрошу його невербально виразити те, що він думає про мене і про останніх членів групи.
19. Попрошу іншого учасника групи зіграти роль цього члена групи.

Ситуація 19: розмова двох учасників поза загальною бесідою групи

Група провела велику частину дев'ятого заняття за розмовою про одну з жінок. Інша жінка обернулася до
того, що сидить поруч з чоловіком і, не дивлячись на загальну бесіду, почала розмовляти з ним. Її поведінка
неввічлива і порушує головну дискусію. Жінка продовжує сторонню розмову, і здається, що вона його не припинить.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю, чому ніхто нічого не говорить про цю ситуацію.
3. Похвалю зацікавленість і винахідливість групи.
4. Спробую залучити цю жінку в загальну дискусію так, щоб вона розповіла всій групі те, про що говорить
одному співбесідникові.
5. Попрошу не говорити в групі одночасно на різні теми, а для цього запропоную перервати дискусію групи і
послухати що розмовляли між собою двох її учасників.
6. Скажу, що це — як в дитячому саду: всі хочуть говорити і ніхто не хоче слухати.
7. Запитаю членів групи, які відчуття виникають у них, коли в групі відбуваються дві паралельні розмови.
8. Розповім про свої відчуття.
9. Розповім про подібний досвід зі свого життя.
10. Запитаю її, чому вона розмовляє, ігноруючи загальну групову дискусію.
11. Запитаю її, як би вона охарактеризувала те, що відбувається в групі.
12. Опишу ситуацію в групі, де ведуться дві паралельні розмови.
 13. Поясню її розмову поза груповою дискусією як вираження суперництва.
14. Поясню її поведінку як підсвідомий страх самоти і невизнанні.
15. Заохочу її поговорити про себе (можливо, її поведінка є вираженням скрути в житті поза групою).
16. Заохочу її пов'язати цю подію зі своїми родинними стосунками і минулим життєвим досвідом (можливо,
вона відчуває себе в сім'ї самотній).
17. Заохочу її обдумати цю ситуацію відносно поведінки, яку вона хотіла б змінити.
18. Попрошу її виразити невербально, що вона думає про кожного члена групи.
19. Попрошу її обмінятися ролями і повторити взаємодію.

Ситуація 20: сварка

Пізніше на цьому дев'ятому занятті двоє чоловіків починають сильно сваритися із-за якоїсь дрібниці.
Справжнім приводом їх сварки є суперництво із-за уваги однієї жінки в групі. Раптово один з тих, що сваряться
схоплюється і загрожує іншому.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю членів групи, що вони робитимуть в цій ситуації.
3. Відзначу бажання цих два проявити агресивні відчуття.
4. Вирішу ситуацію, перемкнувши увагу групи на іншу тему.
5. Скажу, що в групі не дозволяється фізичне насильство.
6. Скажу тому, який схопився, аби він сів, заспокоївся і не поводився як маленьке дитя.
7. Запитаю про його відчуття (наприклад, запитаю групу, як вона відноситься до того, що відбувається).
8. Розповім про свої відчуття.
9. Розповім про досвід зі свого життя.
10. Запитаю цих двох чоловіків, що вони роблять і чому.
11. Попрошу останніх висловити думку, що може далі статися між цими двома чоловіками.
12. Опишу напружену атмосферу в групі.
13. Визначу цю сварку як суперництво двох чоловіків ради прихильності однієї жінки.
14. Поясню агресивну поведінку одну з них як захист власних відчуттів пасивності і залежності.
15. Попрошу члена групи, який виступив з погрозами, поговорити про себе. Можливо, його поведінка є
вираженням труднощів, наявних в його житті поза групою.
16. Заохочу його пов'язати це з минулим життєвим досвідом (зокрема, з родинними стосунками).
17. Заохочу всіх обдумати цю ситуацію відносно поведінки, яку вони хотіли б змінити.
18. Використовую невербальний метод (наприклад, підштовхування рукою).
19. Попрошу інших членів групи розіграти цю подію.

Ситуація 21: відношення з відтінком флірту

Надесятому занятті в центрі подій, що відбуваються, знаходиться дівчина, яка впродовж декількох занять
фліртує з одним чоловіком. Так продовжувалося до тих пір, поки чоловік не почав цікавитися нею. На
сьогоднішньому занятті вона припинила флірт з цим чоловіком і почала фліртувати з іншим. Враження таке, що всі
підтримують таку поведінку, якщо не як безпосередні учасники, то як зацікавлені спостерігачі.
Що Ви зробите?
1. Я нічого не зроблю.
2. Запитаю, чи задоволені вони тим, що відбувається в групі.
3. Відзначу інтерес, з яким вони стежать за подіями, що відбуваються.
4. Оскільки взаємодія зайшла в безвихідь, направлю групу в іншому напрямі.
5. Скажу, що корисно поговорити про той, що відбувається, чим продовжувати в тому ж дусі.
6. Звинувачу дівчину в тому, що вона кокетка, яка, по суті, боїться чоловіків.
7. Запитаю про відчуття (наприклад, запитаю цих три, як вони відносяться один до одного; запитаю групу, як
вона відноситься до того, що відбувається).
8. Розповім про свої відчуття (наприклад, про вплив її чарівливості).
9. Розповім про досвід зі свого життя.
10. Запитаю її, чому вона фліртує в такий спосіб.
11. Попрошу останніх висловити думку про те, що станеться далі.
12. Опишу атмосферу флірту в групі.
13. Поясню, що вся група залучена в спостереження за подією, центром якої є ці троє.
14. Скажу, що вона фліртує зрізними чоловіками, тому що боїться встановити стосунки з одним з них.
15. Запитаю її, чи є це її способом встановлення стосунків з чоловіками і поза групою.
16. Заохочу її і останніх пов'язати цю подію зі своїм минулим життєвим досвідом (зокрема, з родинними
стосунками).
17. Заохочу її обдумати цю подію відносно поведінки, яку вона хотіла б змінити.
18. Попрошу цих три невербально виразити те, як вони відносяться один до одного.
 19. Запропоную, аби ці троє обмінялися ролями і повторили подію, що сталася, в психодраматичній сцені.

На підставі зроблених виборів виявити стратегії поведінки психотерапевта і частоту їх використання.

Методика дозволяє виявити наступні стратегії поведінки психотерапевта.
1. Мовчання. Керівник нічого не робить, мовчить.
2. Зосередження на групі. Керівник звертається до групи як до вирішального чинника. Вважає, що
керівництво групою і вирішення проблем, які в групі виникають, є справою групи. Цей спосіб включає два види
реакцій: непомітна відмова від керівництва і енергійне наполягання на тому, що відповідальність несе група.
3. Підтримка і схвалення. Керівник підтримує, утішає, схвалює, проявляє пошану, згоду, позитивне
відношення, участь, симпатію, співчуття.
4. Непряме керівництво. Керівник веде групу не в прямій манері. Якщо виникає скрута, не кажучи про них,
ігнорує їх або непомітно звертає увагу групи на іншу тему.
5. Структуризація. Керівник створює структуру групових занять. Визначає правила і показує групі найкращу
дорогу.
6. Критика. Керівник провокує, критикує групу або члена групи в більш менш глузливій манері. Звинувачує,
ображає, висміює, критикує захисну поведінку.
7. Відчуття членів групи. Керівник вимагає від членів групи висловити свої відчуття і реакції на події, що
відбуваються.
8. Відчуття керівника. Керівник виражає свої власні відчуття.
9. Особистий досвід керівника. Керівник розповідає групі про свій особистий досвід, що має відношення до
подій, що відбуваються в групі.
10. Кларифікаційні і конфронтаційні питання. Керівник запитує членів групи про причини їх поведінки. Це
повинно по вигляду і контексту реакції вести до того, що вони свою поведінку більше пояснюють або захищають.
11. Питання по груповій динаміці. Керівник заохочує учасників групи до того, аби вони розглядали дану
ситуацію і випробовували те, що відбувається в групі в динаміці, в ширшій перспективі, з глибшим розумінням подій в
групі.
12. Атмосфера групи. Керівник описує те, що відбувається в групі, але з мінімумом інтерпретацій і
висновків. Описує настрій групи так, як його самого відчуває, або звертає увагу на групові події, які група не
відмітила або недооцінила. Ця категорія реакцій є першою з категорій, в яких керівник розкриває групі, що він сам
думає про те, що відбувається. (Наступні дві категорії є ясними і чіткими інтерпретаціями).
13. Інтерпретація групової ситуації. Керівник інтерпретує взаємодії групи, які знаходяться глибшим за
зовнішні події. В центрі пояснення знаходиться те, що відбувається в групі як в цілому. У ситуаціях, де виявляється
активність лише одного члена групи, керівник пояснює поведінку цього учасника відносно того, яке це має значення в
контексті групової взаємодії.
14. Інтерпретація поведінки окремого учасника групи. Керівник інтерпретує події і поведінку окремих членів
групи. Пояснює їх поведінку як протидію або захист, як вираз страху, провини або злості, або як реакцію на певні
минулі події. Оскільки ця інтерпретація незрідка є одночасно і викладом групової динаміки, цю категорію не можна
точно відрізнити від 13-ої категорії.
15. Особисте життя поза групою. Керівник заохочує членів групи поговорити про себе як про індивідуумів.
Якщо учасники говорять про себе і своє життя поза групою, то керівник підтримує їх в цьому. Якщо вони говорять
про групу або про себе в контексті групи, заохочує їх до того, аби вони говорили про себе як про індивідуумів.
16. Минуле і сім'я. Керівник заохочує членів групи до того, аби вони говорили про значимі події зі свого
життя, про свої стосунки до батьків, братів і сестер.
17. Зміна поведінки. Керівник заохочує членів групи поговорити про ті аспекти своєї поведінки, які вони
хотіли б змінити.
18. Невербальні методи. Керівник пропонує який-небудь невербальний метод.
19. Розігрування рольової ситуації. Керівник пропонує розігрування рольової ситуації (психодраматичний
метод).
У бланк заноситься частота виборів того або іншого способу поведінки психотерапевта, як переважних, так і
оптимальних виборів (колонки 3 і 4), а потім будується графік. Графік може бути побудований або на підставі лише
оптимальних виборів, або і оптимальних, і переважних.
Методика також дозволяє виділити характерні для психотерапевта орієнтації по ряду параметрів:
1. Директивність — недирективність.
2. Питання — роз'яснення.
3. Конфронтація — підтримка.
4. Орієнтація на групу — орієнтація на індивіда.
Директивність: 1, 2
Недирективність: 4, 5, 6
Питання: 7, 10, 11
Роз'яснення: 8, 9,13, 14
Конфронтація: 5, 6, 10
Підтримка: 3
Орієнтація на групу: 2, 11, 12, 13
 Орієнтація на індивіда: 15, 16, 17
Наприклад, якщо 1-а стратегія вибирається 4 рази, а 2-а — 3, то сумарний бал по показнику «директивність»
рівний 7. 4-а стратегія вибирається 1 раз, 5-а — 1 раз, 6-а — 2 рази, сумарний бал по показнику «недирективність»
рівний 4. Таким чином, співвідношення стратегій по параметру «директивність — недирективність» складає 7 до 4, це
означає, що психотерапевт орієнтований швидше на директивну поведінку.

Таблиця 51. Бланк реєстрації результатів

Стратегія Вибір Графік

Переважаючий Оптимальний

1 Мовчання
2 Зосередження на групі
3 Підтримка і схвалення
4 Непряме керівництво
5 Структуризація
6 Критика
7 Відчуття членів групи
8 Відчуття керівника
9 Власний досвід керівника
10 Кларифікаційні і конфронтаційні питання

11 Питання по груповій динаміці

12 Атмосфера групи
13 Інтерпретація групової ситуації
14 Інтерпретація поведінки окремого учасника

15 Особисте життя поза групою

16 Минуле і сім'я
17 Зміни поведінки
18 Невербальні методи
19 Розігрування рольової ситуації

ТЕСТОВИЙ КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ З « ОСНОВ ПСИХОТЕРАПІЇ»

1. ЗАГАЛЬНА ПСИХОТЕРАПІЯ
1. В рамках якої теоретичної орієнтації дано визначення психотерапії: “Психотерапія – це процес взаємодії між двома
або більше людьми, один з яких спеціалізувався в області (галузі) корекції людських відносин?
1. динамічної;
2. гуманістичної;
3. когнітивної;
4. поведінкової.
2. Найменше суть психотерапії розкриває таке поняття.
1. клініко-психологічне втручання;
2. психологічна корекція
3. навіювання
4. психологічна інтервенція
3. Якщо невроз розглядається як наслідок конфлікту між несвідомим і свідомістю, то психотерапія буде направлена
на:
1. переучування;
2. усвідомлення;
3. набуття нового досвіду;
4. переробку іраціональних установок.
4. Термін “гіпноз” ввів у медичну практику
 1. Льєбо
2. Месмер
3. Бред
4. Шарко.
1. Методику самонавіювання вперше запропонував:
1. Тарханов
2. Бернгейм
3. Бехтєрєв
4. Куе
5. Автором “Патогенетичної психотерапії “ є:
1. Консторум
2. Бірман
3. Мясіщев
5. Рожнов.
7. Основоположником гуманістичного напрямку в психології є:
1.Айзенк
2. Маслоу
3. Лазарус
4. Аллер
8. Терапія творчим самовираженням Бурно особливо показана при:
1. Неврозах;
2. Органічних захворюваннях головного мозку;
1. Психопатіях з дифензивними проявами;
3. Психосоматичних захворюваннях.
9. Психофізіологічний експеримент особливо адекватний для вивчення таких
патогенетичних механізмів:
1. соціальних;
2. психологічних;
3. психосоматичних;
4. фізіологічних.
10. Клієнт-центрована психотерапія припускає:
1. використання вільних асоціацій;
2. директивне відношення психотерапевта до пацієнта;
3. роботу з іраціональними установками особистості;
4. зміну системи відносин пацієнта.
11. Термін “опыт” має найбільше значення для:
1. психотерапії, яка базується на теоріях навчання;
2. динаміко-орієнтованої психотерапії;
3. гуманістичної психотерапії;
4. психотерапія, яка базується на когнітивних підходах.
12. Термін “навчання” має найбільше значення для:
1.психоаналізу;
2. гештальт-терапії;
3. психодрами;
4. когнітивної психотерапії.
13. Метод систематичної десенсибілізації заснований на:
1. оперативному обумовленні;
2. класичному обумовленні;
3. навчанні на моделях;
4. навіюванні.
14. Специфічним механізмом лікувальної дії індивідуальної психотерапії є:
1. універсальність страждань;
2. інтерперсональний вплив;
3. самоексплорація;
4. емоційне згуртування і підтримка.
15. Специфічним механізмом лікувальної дії групової психотерапії є:
1. турбота;
2. навіювання;
3. десенсибілізація;
4. конфронтація.
16. Поняття “перенос” і “контраперенос” відносяться до таких напрямків
психотерапії: 1. когнітивної;
2.позитивної;
 3.психодинамічної;
4.гуманістичної.
17. В “тріаду Роджерса” входять всі елементи, крім:
1. аутентичність;
2. дифективність;
3. безумовна позитивна оцінка (прийняття) паціїнта;
4. емпатія.
18. Вид емпатії, який є можливою причиною швидкого розвитку “синдрому
емоційного згорання”:
!.предикативний;
2. емоційний;
3. когнітивний;
4.все перераховане.
19. Оцінка ефективності психотерапії здійснюється із врахуванням плоскостей
терапевтичної динаміки:
1. соціальної;
2. соматичної;
3. психологічної;
4. всіх перерахованих вище.
20. Найменше значення в якості надійної оцінки ефективності і стійкості
особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії при неврозах має:
1. ступінь відновлення повноцінності соціального функціонування хворого;
2. усвідомлення психологічних механізмів неврозу;
3. перебудова порушених відносин особистості, які стали причиною невротичного
розладу;
4. симптоматичне покращення..
21. Для альтернативного цілителя характерні такі особливості поведінки і
діяльності, крім:
1. високого ступеня прийняття пацієнта, що останній відчуває;
2. формування у пацієнта сильної віри в результати лікування;
3. перевірка своїх методів у науковій медицині із запрошенням незалежних експертів;
4. ентузіазму до власної терапії.
22. Терапевтична ефективність роботи екстрасенсів визначається рядом факторів,
крім:
1. різних видів сугестивних впливів (пряме і побічне навіювання та ін.);
2. віри пацієнта у невідомий метод, яка формується з допомогою засобів масової
інформації;
3. різного виду випромінювання від рук екстрасенса;
4. плацебо-ефекту.

2. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ І МЕТОДИ ПСИХОТЕРАПІЇ.

1. Вкажіть психотерапевтичний метод, який не відповідає принципу даної класифікації:

1. симптомо-орієнтована психотерапія;
2. проблемно-орієнтована психотерапія;
3. соціо-орієнтована психотерапія;
4. особистісно-орієнтована психотерапія.
2. Вкажіть метод психотерапії, який не ввійшов у класифікацію, запропоновану Волбергом:
1. переучуюча психотерапія;
2. підтримуюча психотерапія;
3. реконструктивна;
4. раціональна.
3. В теорії особистості Фрейда значущим аспектом є:
1. прагнення до переваги;
2. почуття неповноцінності;
3. несвідоме;
4. самоактуалізація.

4.Асоціативний експеримент як методика психотерапії і діагностики особистості розроблена:

1. Фрейдом;
2. Юнгом;
3. Брейєром;
 4. Бернгеймом.
5.Представником “культурного психоаналізу” не є:
1. Салліван;
2. Хорні;
3. Адлер;
4. Райх.
6. Яку позицію займає ортодоксальний психоаналітик по відношенню до свого пацієнта?
1. директивну і приймаючу;
2. недирективну і приймаючу;
3. приймаючу і підтримуючу;
4. директивну і дистанційну.
7. На прийомі у динамічного психотерапевта пацієнтка натяками демонструє симпатію до психотерапевта;
останньому слід вибрати конструктивну тактику:
1. не помічати такої поведінки, оскільки переживання пацієнтки – це її особиста справа;
2. під час заняття не звертати уваги та таку поведінку пацієнтки, а після закінчення заняття
поза основним часом обговорити з нею її поведінку;
3. прямо поговорити про поведінку пацієнтки на початку заняття, щоб можна було без
прешкод продовжити роботу;
4. зробити цей факт симпатії пацієнтки до себе змістом заняття.

8. Архетипи по Юнгу являють собою споконвічні першообрази, що є в кожної людини, і складають зміст:
1. нижчого несвідомого;
2. індивідуального несвідомого;
3. колективного несвідомого;
4. особистого несвідомого.
9. Згідно Адлеру, істотною характеристикою особистості є:
1. почуття спільності;
2. орієнтація інтересів на зовнішній (екстраверт) або внутрішній (інтроверт) світ;
3. організмічний процес оцінки;
4. захисний панцир.
10. Основним завданням особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії на початковому етапі є:
1. вироблення і закріплення бажаних форм поведінки;
2. установлення контакту і визначення дезадаптивних стереотипів у когнітивній, емоційній і
поведінковій сферах особистості.
3. усунення симптомів;
4. несвідомі психічні процеси повинні бути найбільш глибоко розкриті і представлені
свідомості.
11.До прийомів особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії при неврозах відносяться:
1. діалог між частинами власної особистості;
2. моделювання;
3. поради відносно способів вирішення важкої життєвої ситуації;
4. усвідомлення психологічних механізмів неврозу (причинно-нслідкових зв’язків між
конфліктами, дезадаптивними стереотипами системи відношення і симптоматикою).
12. Творцем методу класичного обумовлення був:
1. Скіннер;
2. Вольпе;
3. Павлов;
4. Бехтєрєв.
13. Поведінкова психотерапія відноситься до орієнтації:
1. симптомо-орієнтованої;
2. заснованої на теоріях научування;
3. тієї, що використовує підкріплення і покарання;
4. тієї, що використовує моделювання.
14. Поведінкова психотерапія у своїй теорії спирається перш за все на поняття:
1. витіснення;
2. опору;
3. научування;
4. фігури і фону.
15. Методика поведінкової психотерапії, орієнтована на підкріплення побоювання пацієнта і досягнення
лікувального ефекту по принципу “від противного” називається:
1. методикою оперативного обумовлення;
2. методикою парадоксальної інтенції;
3. методикою імплозії;
 4. методикою систематичної десенсибілізації.
16. Когнітивне направлення у психіатрії переслідує таку мету, крім:
1. ідентифікації неправильних установок і емоційне реагування;
2. ідентифікації неправильних установок і вияснення їх генезу;
3. ідентифікації неправильних установок і їх реконструкцію;
4. реконструкції відносин особистості.
17. Поняття і теорія поведінкового направлення у психотерапії пов’язані з такими іменами, крім:
1. Павлова;
2. Вольпе;
3. Перлса
4. Скіннера.
18. До якого напрямку психотерапії відноситься клієнт-центрована психотерапія Роджерса?
1. психодинамічного;
2. біхевіористичного
3. екзистенційно-гуманістичного;
4. позитивного.
19. В концепції клієнт-центрованої психотерапії Роджерса основним аспектом вчення про особистість є така
гіпотеза:
1. індивід володіє вродженою тенденцією до актуалізації;
2. індивід прагне знайти і реалізувати сенс життя;
3. розвиток особистості визначається наявністю постійного конфлікту між почуттям
неповноцінності і прагненням до самоствердження, яке виникає внаслідок конфлікту;
4. Індивід володіє вродженою здібністю досягати оптимальної рівноваги всередині себе і
між собою та середовищем.
20. В клієнт-центрованій психотерапії Роджерса психотерапевт в контакті з пацієнтом проявляє таку якість:
1. маніпулює процесом взаємодії;
2. безумовно позитивно розуміє пацієнта;
3. коментує поведінку хворого;
4. інтерпретує приховану суть у поведінці хворого.
21. Гештальт-терапія не ставить своїм завданням:
1. допомогти пацієнту зрозуміти і пояснити причини його труднощів;
2. розширити усвідомлення того , як пацієнт функціонує і пристосовується до оточуючого;
3. розширити усвідомлення того, як проявляються уникнення у контактах із оточуючими;
4. підвищити відповідальність за власні вибори і уникнення.
22. До поняття гештальт-терапії не відносяться:
1. витіснення;
2. фігура і фон;
3. незавершений гештальт;
4. усвідомлення.
23. Основним інструментом лікувального впливу при індивідуальній психотерапії виступає:
1. психотерапевтична група;
2. оточуюче пацієнта середовище;
3. метод психотерапії;
4. психотерапевт.
24. Провідними показниками наукового обгрунтування методів індивідуальної психотерапії є:
1. оцінка психотерапевта із врахуванням його досвіду;
2. оцінка колег і пацієнтів;
3. докази їх ефективності і обгрунтування сучасними науковими даними;
4. порівняння їх ефективності із сучасними психотропними засобами.
25. Головним інструментом психологічного впливу на пацієнта при проведенні індивідуальної психотерапії служить:
1. психотерапевтичний контакт;
2. психотерапевтичний контракт;
3. дифективність психотерапевта;
4. емоційно-нейтральне відношення психотерапевта.

26. Дайте визначення нормально функціонуючої сімї :

1. всі потреби сімї задоволені ;
2. виконує соціальні накази;
3. баланс дії законів збереження / відхилення гомеостазу.
4.динамічна сім’я.

27. Дайте визначення сімейного міфу:

1. механізм психологічного захисту;
 2. узгоджене рігідне вибіркове уявлення про сімю, як про цілісність;
3. категорія сімейної психодинамічної психотерапії;
4. демонструюча сім’єю поведінка в соціумі.
28. Мета у постановці “сімейного діагнозу”:
1. є клінічною основою для побудови сімейної психотерапії;
2. розкриває дисфункцію пацієнта;
3. визначає фактори всередині сім’ї, які обумовлюють симптом “ідентифікованого” пацієнта;
4. виясняє психологічні захисти і копінг-механізми.
29. Визначіть об’єкт сімейної психотерапії:
1. дисгармонійна сім’я;
2. сім’я, яка має певні труднощі, пов’язані із зовнішніми обставинами;
3. сім’я, в якій її член страждає алкоголізмом;
4. сім’я, в якій її член страждає нервово-психічним захворюванням.
30. Виберіть правильне визначення сімейної психотерапії:
1. психотерапевтичні бесіди із членами сімї;.
2. варіант групової психотерапії;
3. психотерапія пацієнта в сім’ї і за допомогою сім’ї;
4. серія сеансів для різних членів сім’ї.
31. В кабінет психотерапевта ввійшла спочатку мати 4-річного хлопчика, потім батько. На пропозицію психотерапевта
взяти стільці і сісти сім’я відреагувала так: мати жестом наказала дитині сісти поруч із психотерапевтом, сама сіла за
спиною сина на відстані 3 метрів, а батько сів ще далі – на відстані 2 метрів від дружини. Утворився своєрідний
сімейний трикутник . Про які мотиви може свідчити таке розміщення?

1. звикли жити у великій квартирі;

2. батьки вірять у самостійність дитини;
3. емоційне відторгнення;
4. психологічна безпека в кабінеті.

32. Групова психотерапія – це:

1. самостійне психотерапевтичне направлення;
2. метод, який використовує з лікувальною метою групову динаміку;
3. метод, орієнтований виключно на процес “тут і зараз”;
4. метод, направлений на переробку міжособових конфліктів.
33. Групова психотерапія – це:
1. використання будь-якого психотерапевтичного методу у групі хворих;
2. рольова гра;
3. використання взаємовідносин і взаємодій у групі як психотерапевтичних факторів;
4. групова бесіда.
34. Найменш конструктивною є така роль групового психотерапевта:
1. коментатор;
2. технічний експерт;
3. активний лідер;
4. опікун.
35. Для психотерапевта динамічного напрямку найбільш характерна така
роль:
1. фасилітатор;
2. інструктор
3. інтерпретатор;
4. експерт.
36. Психодрама – це метод, направлений, перш за все, на створення умов для:
1. діагностики неадекватних поведінкових стереотипів і їх корекції;
2. підвищення комунікативної компетентності;
3. спонтанного вираження емоцій, пов’язаних із значною проблематикою;
4. переробки міжособових конфліктів.
37. Для якого із типів терапевтичного угрупування характерні: демократизація, принцип партнерства, участь пацієнтів
у терапевтичному процесі, формування нових соціальних ролей у медперсоналу?

1. інтегративного;
2. побудованого з позицій теорії навчання;
3. соціотерапевтичного;
4. психоаналітичного / психотерапевтичного.
38. У розвиток терапевтичного угрупування, побудованого з позицій теорії навчання, вніс вклад:
1. Джонс;
 2. Кабанов;
3. Аммон;
4. Айллон.
39. До сугестивних психотерапевтичних впливів відноситься:
1. арттерапія;
2. гештальт-терапія;
3. гіпнотерапія;
4. когнітивна терапія.
40. Способом наведення гіпнотичного трансу по Еріксону є:
1. метод імперативного шокового впливу;
2. фасцинація;
3. метод множинної дисоціації;
4. фракційний метод.
41. Методика, при якій пацієнт свідомо регулює свої фізіологічні функції, отримуючи інформацію про їх стан,
називається:
1. аутогенне тренування;
2. систематична десенсибілізація;
3. біологічний зворотній зв’язок;
4. психогімнастика.
42. Мет од наркопсихотерапії розроблений:
1. Рожновим;
2. Консторумом;
3. Телешевською;
4. Лебединським.
43. У появі сучасної арттерапії велике значення мали такі теоретичні її основи, крім:
1. аналітичної психології Юнга;
2. теорії навчання; (научування) “научения”?
3. динамічної теорії терапевтичної допомоги графічним самовираженням (Наумберг);
4. психоаналітичних поглядів Фрейда.
44. Основна мета арттерапії – всі вказані, крім:
1. активізації спілкування пацієнта із психотерапевтом або психотерапевтичною групою в
цілому;
2. більш тонкого вияву своїх переживань, проблем;
3. розвиток у хворого здібностей стати художником, скульптуром і ін.;
4. вивільнення прихованого в кожному пацієнті потенціалу самореалізації.
45. Трансактивний аналіз відноситься до:
1. когнітивної психотерапії;
2. розумової психотерапії;
3. аверсивної психотерапії;
4. інтеракційної психотерапії.
46. В трансактивному аналізі розрізняють такі види трансакцій, крім:
1. додаткових;
2. паралельних;
3. перехресних;
4. прихованих.
47. Основними принципами телефонного консультування є:
1. системність;
2. комплексність;
3. превентивність;
4. анонімність і конфіденціальність.
48. У системі термінальної психотерапії найбільше значення набувають такі психотерапевтичні методи:
1. сугестивна психотерапія;
2. православна психотерапія і ін. конфесіональні види;
3. нейролінгвістичне програмування;
4. екзистенційно-гуманістична психотерапія.
49. “Синдром емоційного згорання” найбільш характерний для медперсоналу (лікарів, медсестер і ін.) у клініках:
1. хірургічного профілю;
2. психіатричного профілю;
3. онкологічного профілю;
4. інфекційного профілю.
50. Основним принципом короткотермінової позитивної психотерапії є:
1. принцип надії, балансу (гармонізації) і консультування;
2. переробка фокального конфлікту;
 3. моделювання поведінки;
4. використання лише позитивних підкріплення у роботі з пацієнтом.
51. Фаза короткотермінової психодинамічної психотерапії:
1. моделювання поведінки;
2. фаза гармонізації;
3. фаза переробки фокального конфлікту;
4. фаза надії.
52. Відмінною ознакою позитивної психотерапії за Н. І Х.Пезешкіанами є:
1. когнітивне научування;
2. транскультуральний підхід;
3. моделювання поведінки;
4. аналіз захисту і опору.
53. В інтегративній психотерапії розробляються перераховані нижче поєднання, крім :
1. когнітивні і поведінкові методи.
2. психоаналітичні і поведінкові методи;
3. нейролінгвістичне програмування і психоаналіз;
4. особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія і гештальт-терапія.

.СПЕЦІАЛЬНА ПСИХОТЕРАПІ

1. Варіант динамічної психотерапії, розроблений в нашій країні:

1.психосинтез;
2.позитивна психотерапія;
3.особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія;
4.емоційно-раціональна психотерапія.
2. Психотерапія, найбільш показана при затяжних формах неврозів:
1. сугестивна;
2. емоційно-стресова;
3. поведінкова;
4. особистісно-орієнтована (реконструктивна).
3. Безпосередній симптоматичний ефект може бути досягнутий у хворих із ізольованими фобіями швидше під
впливом психотерапії такого виду:
1. гуманістична;
2. поведінкова;
3. психодинамічна;
4. сугестивна.
4. Більшого психотерапевтичного ефекту можна чекати при такому типі психопатії:
1. істероїдній;
2. шизоїдній;
3. сенситивній;
4. епілептоїдній.
5. Основним завданням психотерапії при шизофренії є такі, крім:
1. запобігання ізоляції хворих у суспільстві і аутизації;
2. соціальної активізації і пом’якшення реакції хворих на ситуації, пов’язані із хворобою та
лікуванням;
3. значного зменшення психопатологічної симптоматики;
4. потенціювання антипсихотичної дії біологічних методів лікування.
6. При алкоголізмі більш стійкого ефекту можна чекати від психотерапії:
1. аверсивної;
2. поведінкової;
3. особистісно-орієнтованої (групової і сімейної);
4. стресопсихотерапії (“кодування”).
7. В якому періоді комплексного лікування неврологічних хворих психотерапія більш ефективна?
1. гострому;
2. підгострому;
3. відновному;
4. реабілітаційному.
8. При відновній терапії хворих із постінсультними руховими порушеннями більш ефективна:
1. наркопсихотерапія;
2. позитивна психотерапія;
3. біорлогічний зворотній зв’язок;
4. когнітивна психотерапія.
9.У хворого з ішемічною хворобою серця і інфарктом міокарда більшого психотерапевтичного ефекту можна
чекати від психотерапії:
1. соціо-орієнтованої;
2. симптомо-орієнтованої;
3. проблемно-орієнтованої;
4. особистісно-орієнтованої.
10. При соматичних захворюваннях основним завданням психотерапії є наступне, крім:
1. підвищення ефективності лікувальних впливів біологічної природи;
2. підвищення адаптації хворих в сім’ї
3. значного зменшення або усунення соматичних розладів;
4. підвищення соціальної активації хворих.
11. Першим науково обгрунтованим методом психотерапії, який використовувався у хірургічній практиці
був:
1. гіпноз;
2. аутогенне тренування;
3. психоаналіз;
4. групова психотерапія.
12. Сучасні зміни у поглядах на роль і можливості психотерапії в хірургії пов’язані з:
1. диференціюванням її застосування;
2.особистісною орієнтованістю психотерапії;
3. збільшенням числа методів за рахунок нетрадиційних, недостатньо обгрунтованих
науково;
4. недоцільністю застосування із-за появи ефективних
анальгезуючих і психотропних засобів.
13.Наукове застосування психотерапії в хірургії базується:
1. тільки на знанні показання і протипоказання для застосування її методів;
2. на врахуванні лише особистісних рис пацієнта;
3. лище на розумінні характеру захворювання і етапу його розвитку;
4. на всіх трьох вище перерахованих факторах.

14. Сучасні дослідження можливостей застосування психотерапії в онкології підтверджують:

1. її ефективність;
2. її психопрофілактичний, лікувальний або ефект, що продовжує життя;
3. доцільність заміни нею хірургічно обгрунтованого оперативного втручання;
4. її негативний вплив на перебіг онкологічного захворювання із-за відмови пацієнтів від
сучасних традиційних форм лікування.
15. Яка форма психотерапії найкраща для лікування дітей 5-6 років із невротичними розладами:
1. ігрова;
2. когнітивно-поведінкова;
3. раціональна;
4. гештальт-терапія.
16. Основний принцип центрованої на дитині ігрової психотерапії є:
1. актуальність;
2. сугестія;
3. реалізація;
4. недирективність.
17. Психотерапевт, центрований на дитині, прагне передати їй у процесі спілкування:
1. “я з тобою”;
2. “я контролюю тебе”;
3. “ я оцінюю тебе”;
4. “ я працюю з тобою”.
18. Основний принцип психотерапевтичної роботи з дітьми, що мають пограничні психічні розлади:
1. виявлення сексуальних проблем дитини;
2. поєднання різних психотерапевтичних методик;
3. поєднання роботи з дітьми і роботи з батьками;
4. приховувати від дитини свої емоції, бути завжди незворушним.
19. Якій формі індивідуальної психотерапії дітей з невротичними розладами надається перевага?
1. сімейній психотерапії;
2. гештальт-терапії;
3. аутогенному тренуванню;
4. ігровій психотерапії.
20. Основний принцип дитячої психотерапії:
 1. домінування і дисципліна;
2. поступовість і розвиток;
3. повторення і навчання;
4. безпечність та прийняття дитини.
21. Основний механізм лікувальної дії ігрової психотерапії дітей:
1. аргументоване переконання пацієнта;
2. навчання релаксації;
3. дидактичний вплив;
4. реагування на емоційні переживання дитини в грі.
22. Підліток Д. 15 – ти років. Пройшов групову психотерапію без особливого успіху. В ході роботи вияснилось, що в
сім’ї – подружній конфлікт. Які додаткові психотерапевтичні заходи можна запланувати?
1. сімейну психотерапію;
2. продовження індивідуальної психотерапії;
3. “відключення” юнака від конфлікту між батьками;
4. перерив у терапії.
23.Серед різних видів психотерапевтичних втручань в геронтологічній практиці найбільше значення надається:
1. сугестивним втручанням;
2. психоаналітичній психотерапії;
3. тренінгу когнітивних навичок (мислити, вчитись, запам’ятовувати);
4. короткотерміновій психотерапії.
24. Подолання конфлікту з допомогою усвідомлення загрози, яка актуально переживається , впливу історичних подій
і минулого досвіду на теперішні переживання складають при лікуванні пацієнтів старшого віку ядро методів
наступного напрямку:
1. поведінкового;
2. екзистенційно-гуманістичного;
3. динамічного;
4. когнітивного.
25. Поєднання психотерапії і фармакотерапії доцільно; виключення складає одне твердження:
1. фармакотерапія “відкриває двері для психотерапії” при значному вираженні емоційно-
ефективних розладів;
2. існують труднощі задоволення всіх, хто потребує адекватної і повноцінної психотерапії;
3. призначення фармакотерапії (напр., при неврозах) можна розглядати” як капітуляцію
психотерапевта перед пацієнтом”, враховуючи психогенний характер захворювання;
4. очевидні успіхи психофармакотерапії при усуненні психопатологічних розладів.
26. Об’єктом дослідження і практичного застосування психопрофілактики є:
1. психічне здоров’я;
2. субклінічні і клінічні психічні порушення;
3. органічні соматичні розлади;
4. невротичні, внутрішньоособистісні конфлікти.
27. Психопрофілактика включає:
1. тільки первинну психопрофілактику;
2. первинну і вторинну психопрофілактику;
3. первинну, вторинну і третинну психопрофілактику;
4. психогігієну.
28. В якому періоді хвороби реабілітація включає профілактику, лікування, пристосування до життя і праці,
особистісний підхід до хворого:
1. в гострому;
2. в підгострому;
3. в періоді хронізації;
4. в усіх періодах хвороби.
29. Найбільш адекватною метою реабілітації при психозах є:
1. психофармакотерапія;
2. психотерпія;
3. терапія середовищем;
4. трудотерапія.

30.Для традиційної російської психотерапії характерно все сказане, крім:

1. психотерапевт працює глибинно-психологічно, як правило, в індивідуальній формі
2. психотерапевт “веде” пацієнта в основному “сугестивно-директивно”;
3. переважає супортивний характер психотерапії (підтримуюча психотерапія);
4. психотерапевт частіше використовує методи короткотермінової (“комплексної”)
психотерапії.
31. Для традиційної російської психотерапії характерно все сказане, крім:
 1. психотерапевт піддається тиску з боку керівників, які вимагають від нього успішного
лікування багатьох пацієнтів, не усвідомлюючи можливості і межі психотерапії;
2. пацієнт також вимагає від психотерапевта швидкого успішного лікування, часто при
цьому він наділяється майже надприродніми здібностями;
3. психотерапія сприймається як тривалий лікувальний процес, який не завжди може бути
успішним;
4. психотерапевт повинен враховувати, що в суспільстві існує немало наївних пацієнтів, які
вірять альтернативним цілителям, тому повинен мати в своєму репертуарі експрес-техніки.
32. Для західної психотерапії більш характерно все сказане, крім:
1. психотерапевт ідентифікується з одним методом (інститутом) і працює лише в цьому
напрямку;
2. акцент на індивідуальну психотерапію;
3. сертифікат психотерапевта можна отримати лише в якомусь одному інституті після 3-4-
річної спеціальної підготовки в ньому;
4. лікування різнобічне і цілісне в розумінні “комплексної” (інтегративної) психотерапії.
33. Для західної психотерапії характерно все сказане, крім:
1. питання оплати відкрито обговорюються психотерапевтом на самому початку
психотерапії;
2. характер психотерапії повинен відповідати фінансовим критеріям (підбір метода
психотерапії у відповідності з фінансовими можливостями пацієнта);
3. психотерапевт в більшій мірі проявляє співчуття і співчуття до пацієнтів, більшість
психотерапевтів не відмовили б у допомозі пацієнтам, які не мають грошей;
4. категорично не рекомендується лікувати пацієнта безкоштовно або брати плату нижчу за
встановлені психотерапевтом норми.

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
Аверсивна терапія
Автоматичні думки
Активна аналітична терапія Штекеля –
Аналітична психотерапія Юнга
Арттерепія
Асертивний тренінг
Аудіовізуальні засоби в психотерапії –
Аутогене тренування
Аутосуггестія
Безумовне позитивне ставлення
БІАС-тест визначення репрезентативних систем
Бібліотерапія
Вербалізація
Відображення (рефлексія)
Вільні асоціації
Вольова терапія Ранка
Гештальт-терапія
Гіперкомпенсація —
Гіпноз (від грецького сон) —
Гіпнотерапія –
Голотропна терапія -
Групова динаміка -
Групова психотерапія –
Гуманістична психотерапія
Дзен-психотерапія.
Довільне самонавіювання (метод Куе) –
Еріксонівький гіпноз. –
Емпатія –
Ігрова психотерапія –
Імаготерапія (лат. imago — образ)
Індивідуальна психотерапія
Індивідуальна психотерапія А.Адлера -
Ізотерапія
Інтеракція
Інтерперсональна психотерапії Г. Саллівена
Клієнт
Клієнт - центрована терапія К. Роджерса
Когнітивна психотерапія
Компенсація
Комплекси
Комунікативна компетентність
Конгруентність
Конфронтація
Контртрансфер (контрперенесення)
Концепція норми
Концепція патології
Критерії ефективності психотерапії
5-крокова стратегія психотерапевтичної допомоги
Логотерапія Франкла
Метамодель
Методика дерефлексіі
Мультимодальна терапія
Навіювання (сугестія) —
Наркопсихотерапія (наркосугестія) –
Нейролінгвістичне програмування -
Особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія -
Особистісний підхід у психотерапії –
Оперантне обумовлення –
Опір —
Паралельні трансакції
Патогенетична психотерапія
Переформовування (refraiming)
Перенавчаюча психотерапія –
Перехресні трансакції
Підтримуюча психотерапія –
 Плацеботерапія
Поведінкова психотерапія
Позитивна психотерапія
Поетична терапія - використання поезії в психотерапевтичних цілях.
Позитивна психотерапія –
Приховане обумовлення –
Приховані трансакції
Прогресивна м'язева релаксація (метод Джекобсона) –
Психодинамічна психотерапія –
Психосинтез Р. Ассаджіолі
Психодрама
Психотерапія
Психотерапевт –
Психотерапевтична дія –
Психотерапія творчим самовираженням (М. Е. Бурно) –
Раціональна психотерапія –
Раціонально-емотивна психотерапії Елліса
Реконструктивна психотерапія –
Розмовна терапія (R. Tauch, 1979) —
Самонавіювання (аутосугестія) —
Сімейна психотерапія –
Сновидіння —
Стиль життя —
Сугестивна психотерапія
Супервізія
Телі
Терапія реальністю –
Тест словесних асоціацій –
Техніки аналітичної психотерапії –
Техніки психоаналізу –
Тілесно-орієнтована психотерапія
Трансактний аналіз Берна –
Трансперсональна психотерапія -
Трансфер –
Тріада Роджерса:
Характерологічний аналіз К.Хорні –
Цінності -

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
Абабков В. А. Александров А. А.
Авербух Е. С. Александровский Ю. А.
Амбрумова А. Г. Зейгарник Б. В.
Ананьев Б. Г. Зобнев В. М.
Анохин П. К. Зорин Н. А.
Асатиани М. М. Зыбелин С. Г.
Бабин С. М. Иванец Н. Н.
Балунов О. А. Иванов В. В.
Бараш Б. А. Иванов Н. В.
Баскаков В. Игнатьева Н. Д.
Басов М. Я. Исурина Г. Л.
Бернштейн Н. А. Кабанов М. М.
Бехтерев В. М. Казаковцев Б. А.
Бирман Б. Н. Каннабих Ю. В.
Бойко В. В. Канторович Н. В.
Боткин С. П. Карвасарский Б. Д.
Буль П. И. Карпов П. И.
Бурно М. Е. Ковалев В. В.
Варшавский К. М. Козина Н. В.
Введенский Н. Е. Кононова М. П.
Ваисов С. Б. Консторум С. И.
Валентик Ю. В. Лазурский А. Ф.
Вельвовский И. З. Лапин И. П.
Вид В. Д. Лауринайтис Э. Ф.
Вовин Р. Я. Лебединский М. С.
Воловик В. М. Лещенко А. Г.
Вольперт И. Е. Либих С. С.
Вульф М. В. Личко А. Е.
Выготский Л. С. Лобзин В. С.
Вырубов Н. А. Ломов Б. Ф.
Вяземский И. В. Лурия А. Р.
Гаврилюк Ю. Н. Макаров В. В.
Гнездилов А. В. Майоров Ф. П.
Голубев В. Л. Маковенко С. В.
Григорьев Г. И. Мамардашвили М. К.
Гриненко А. Я. Манассеин В. А.
Громов С. А. Мельник Е. М.
Губачев Ю. М. Мержеевский И. П.
Гузиков Б. М. Михайлова Т. Р.
Давиденков С. Н. Мишина Т. М.
Данилевский В. Я. Морозов В. И.
Демиденко Т. Д. Мудров М. Я.
Дмитриева Н. В. Мурзенко В. А.
Дмитриева Т. Б. Мягер В. К.
Днепровская С. В. Мягков И. Ф.
Добрынин Н. Ф. Мясищев В. Н.
Довженко А. Р. Назыров Р. К.
Долецкий С. Я. Осипов Н. Е.
Дядьковский И. Е. Павлов И. П.
Ерышев О. Ф. Панов А. Г.
Коркина М. В. Панько Т. В.
Корнилов К. Н. Петлис В. Е.
Короленко Ц. П. Платонов К. И.
Корсаков С. С. Плотникова Е. Е.
Костерева В. Я. Подсадный С. А.
Коцюбинский А. П. Подъяпольский П. П.
Креславский Е. С. Положий Б. С.
Крупицкий Е. М. Полторак С. В.
Кузнецов Ю. В. Попов Ю. В.
Кулаков С. А. Решетников М. М.
Куликов В. Н. Рожнов В. Е.
Зайцев В. В. Розенталь Т. Г.
Зайцев В. П. Рыбакова Т. Г.
Захарьин Г. А. Свядощ А. М.
Зачепицкий Р. А. Сеченов И. М.
Слободяник А. П. Bleuler E. — Блейлер
Случевский И. Ф. Boadella D. — Боаделла
Страумит А. Я. Boss M. — Босс
Тарханов И. Р. Braid J. — Брэд
Ташлыков В. А. Breuer J. — Брейер
Телешевская М. Э. Bridgeman В. — Бриджмен
Тибилова А. У. Bugental S. — Бьюдженталь
Токарский А. А. Bumke О. — Бумке
Тупицын Ю. Я. Bunge M. — Бунге
Ухтомский А. А. Cautela J. R. — Каутела
Федоров А. П. Charcot J. M. — Шарко
Филатов А. Т. Chertok L. — Шерток
Филиппов В. Л. Cohen M. — Коэн
Фридман Б. Д. Chomsky N. — Хомский
Фрикен А. А. Corsini R. J. — Корзини
Хайкин Р. Б. Coue E. — Куэ
Хвиливицкий Т. Я. Curtis H. С. — Куртис
Холмогорова А. Б. Custer R. L. — Kacтep
Цетлин Н. Г. Dabrowski S. — Дабровский
Чехлатый Е. И. Dejerine J. — Дежерин
Шамов С. А. Delfino-Beighley С. — Дельфино-Бейли
Шевченко Ю. С. Deutsch F. — Дойч
Шкловский В. М. Dubois P. — Дюбуа
Шогам И. И. Ellis A. — Эллис
Эйдемиллер Э. Г. English F. — Инглиш
Эльконин Д. Б. Erickson M. H. — Эриксон
Юрданов В. С. Erikson E. — Эриксон
Юстицкий В. В. Eysenck H. J. — Айзенк
Яковлева Е. К. Fairweather G. W. — Ферветер
Янушкевич И. Л. Faria — Фариа
Яроцкий А. И. Federn P. — Федерн
Яцков Л. П. Feldenkrais M. — Фельденкрайз
Adler A. — Адлер Fere Ch. — Фере
Aleksandrowicz J. W. — Александрович Flechsig P. — Флексиг
Alexander F. G. — Александер Foley I. P. — Фолей
Alexander F. M. — Александер Forel A. — Форель
Allen F. — Аллен Frankl V. E. — Франкл
Ammon G. — Аммон Freidenberg H. G. — Фрейденберг
Anastasi A. — Анастази Freud A. — Фрейд А.
Arendsen-Hein G.W. — Арендсен-Хейн Freud S. — Фрейд 3.
Ayllon Т. — Айллон Fromm E. — Фромм
Axline W. — Экслайн Fromm-Reichmann F. — Фромм-Райхманн
Azrin N. H. — Азрин Garfield S. L. — Гарфилд
Babinski J. — Бабинский Gendlin E. Т. — Гендлин
Bahnson С.В. — Бансон Gilligan S. G. — Гиллиген
Bandler R. — Бендлер Gindler E. — Гиндлер
Bandura A. — Бандура Goldstein A. P. — Гольдштейн
Bastine R. — Бастин Goldstein K. — Гольдштейн
Battegay R. — Батегей Goulding M. M. — Голдинг М.
Bateson G. — Бейтсон Goulding R. L. — Голдинг Р.
Baudouin Ch. — Бодуэн Grawe K. — Граве
Baumann U. — Бауманн Grimm L. G. — Гримм
Bayrakal S. — Бэйракал Grinder J. — Гриндер
Beaunis — Бони Gunther В. — Гунтер
Beck A.T. — Бек Jacobson E. — Джекобсон
Beitman B. D. — Бейтман Jakab I. — Джекаб
Bergin A. E. — Бергин James W. — Джеймс
Berne E. — Берн Janet P. — Жане
Bernheim H. — Бернгейм Janov A. — Янов
Beutler L. E. — Бютлер Jaspers К. — Ясперс
Bibring E. — Бибринг Jones M. — Джонс
Binet A. — Бине Jung C. G. — Юнг
Binswanger L. — Бинсвангер Junova H. — Юнова
Kallinke D. — Каллинке
Kanfer F. H. — Кэнфер
Karasu T. B. — Kapacy
Kastaneda К. — Кастанеда
Kernberg O.F. — Кернберг
Klein M. — Кляйн
Kleinmann A. — Клейнманн
Klerman G.L. — Клерман
Klumbies G. — Клумбиес
Konig W. — Кёниг
Kraepelin E. — Крепелин
Krafft-Ebing R. — Краффт-Эбинг
Kratochvil S. — Кратохвил
Kretschmer E. — Кречмер
Kubie S. — Куби
Haley S. — Хейли
Hall C. S. — Холл
Harris Т. А. — Харрис
Heidegger M. — Хайдеггер
Hine F.- Хайн
Hock К. — Хёк
Horney K. — Хорни
Howard K. I. — Ховард
Hull C. L. — Халл
Husserl E. — Гуссерль
Lambert M. J. — Ламберт
Landgarten H. — Ландгартен
Lazar S. G. — Лазар
Lazarus A. A. — Лазарус
Leder S. — Ледер
Lehr U. — Лер
Lewin K. — Левин
Liebault A. A. — Льебо
Lindemann E. — Линдеманн
Lindzey G. — Линдзей
Lowen A. — Лоуэн
Luthe W. — Луте
Madejska N. — Мадежска
Magnan V. — Маньян
Maher E. — Махер
Mahoney M J. — Махони
Malan D.H. — Малан
Malkolm М. — Малколм
Marcinowski J. — Марциновский
Marmor J. — Мармор
Maslach S. — Маслах
Maslow A.H. — Маслоу
Masserman J.H. — Массерман
May R. — Мэй
Meichenbaum D. — Мейхенбаум
Mesmer F.A. — Месмер
Meyer A. — Майер
Minuchin S. — Минухин
Moll A. — Молль
Moreno J.L. — Морено
Muller-Hegemann D. — Мюллер-Хегеманн
Naumburg М. — Наумбург
Nelson-Jones R. — Нелсон-Джоунс
Orlinsky D.E. — Орлински
Osgood C.E. — Осгуд
Oudshoorn D. N. — Оудсхорн
Parloff M.B. — Парлофф
Peck S. — Пек
Perls F.S. — Перлс
Perrez М. — Перре
Peseschkian H. — Пезешкиан X.
Peseschkian N. — Пезешкиан Н.
Pfeiffer W.M. — Пфайффер
Pinel Ph. — Пинель
Porembsky-Grau В. — Порембски-Грау
Pratt J. — Пратт
Prinzhorn H. — Принцхорн
Puysegur Ch. — Пьюсегюр
Rachman S. — Рахман
Rank О. — Ранк
Rassel В. — Рассел
Reich W. — Райх
Reimer С. — Раймер
Remschmidt H. — Ремшмидт
Rhodes R. — Родес
Richet Ch. — Рише
Rogers C. R. — Роджерс
Rolf I. — Рольф
Rose H.-K. — Розе
Rosen М. — Розен
Sartre J.-P. — Сартр
Satir V. — Сатир
Schilder P. — Шильдер
Schindler R. — Шиндлер
Schmidtchen St. — Шмидхен
Schulz J. H. — Шульц
Selye H. — Селье
Selver С. — Селвер
Shapiro A. — Шапиро
Shepard H. — Шепард
Shorr J. — Шорр
Sifneos P. E. — Сифнеос
Simon М. — Симон
Skinner B. F. — Скиннер
Skoda С. — Шкода
Slavson S. R. — Славсон
Sonnenberg S. М. — Зонненберг
Stekel W. — Штекель
Stokvis В. — Стоквис
Stone L. — Стоун
Strupp H. H. — Струпп
Sullivan H. S. — Салливан
Surman О. S. — Шуман
Taber J. — Табер
Taft D. — Тафт
Tausch R. — Тауш
Thorndike E. L. — Торндайк
Tolman E.G. — Толмэн
Tourette de la G. — де ля Туретт
Tuke D. — Тьюк
Ursano R. J. — Урсано
Varach Ch. — Bapa
Watson J. B. — Уотсон
Weiner M. F. — Вейнер
Weise H. — Вайзе X.
Weise K. — Вайзе К.
Weissman M. M. — Вейссман
Weitzenhoffer M. M. — Вайценхоффер
Wertheimer M. — Вертхаймер
Wetterstrand O. — Веттерстранд
Whitaker С. А. — Витакер
Wittkower E. D. — Виттковер
Wolberg A. — Волберг
Wolf A. — Вольф
Wolpe J. — Вольпе
Wysokinska Т. — Высокиньска
Yalom I.D. — Ялом
Young K. — Янг
Zeig J. К. — Зейг
 БІБЛІОГРАФІЯ
Основна
1. Ассаджоли Р. Психосинтез. М: «Рефл-бук», К.: "Ваклер".-1997.- 320с.
2. Александров А.А. Рационально-эмотивная терапия Альберта Эллиса в сб.: Современная
психотерапия. Курс лекций — СПб.: «Академический проект», 1997 — 335 с.
3. Алешина Ю.Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. — Изд. 2-е. — М.:
Независимая фирма «Класс», 2000. — 208 с — (Библиотека психологии и психотерапии).
4. Ахмедов Т. И. Гипноз. Новейший справочник. — М.: Изд-во ЭКСМО, 2005. — 605 с.
5. Бек Джудит. Когнитивная терапия. Полное руководство. Пер. с англ.. – М: ООО «И.Д.Вильямс»,
2006.- 379 с.
6. Бек А., Фример А. Когнитивная психотерапия расстройств личности. - СПб.: Питер, 1990. – 544 с.
7. Берн Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений; Люди,
которые играют в игры: Психология человеческой судьбы. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – 480 с.
8. Бехтерев В. М. Гипноз, внушение, телепатия. переиздано М.: Мысль, 1994г. - 364 с.
9. Бондаренко А. Ф. Социальная психотерапия личности (психосемантический подход) – К.:
КГПИИЯ, 1991. – 189 с.
10. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посіб. для ст. курсів
психол. фак. та від-нь ун-тів. – Харків: Фоліо, 1996. - 237с.
11. Бурлачук Л.Ф., Кочарян А.С., Жидко М.Е. Психотерапия Учебник для ВУЗов // СПб. –
Питер, – 2003. – 472 с.
12. Введение в психотерапию / Под ред. С. Блоха. — Амстердам–Киев: Ассоциация
психиатров Украины. — Сфера, 1997. - 280 с.
13. Гештальтерапия: теория и практика. Пер с англ: И. Булыгина, В.Вихоровой//Эксмо-Пресс. - 2002. -
358 с.
14. Гиллиген С. Терапевтические трансы: руководство по эриксоновской гипнотерапии //
Пер. с англ. — М.: Независимая фирма «Класс», — 410 с.
15. Гобл Ф. Третья сила: Психология Абрахама Маслоу. // Новые рубежи человеческой
природы А. Маслоу. - М.: Смысл, 1999. - 430 с.
16. Групповая психотерапия (Под ред. Б.Д.Карвасарского, С. Ледера). М.: Медицина, 1990, -
384с.
17. Дилтс Р. Коучинг с помощью НЛП. – М.: Олма-Пресс, 2004. – 256с.
18. Игровая семейная психотерапия. Под ред. Ч. Шеффера. — С-Пб., Питер, 2001 – 106с.
19. Калина Н.Ф. Основы психотерапии. М.: Рефл – бук Ваклер, 1997 – 264с.
20. Карвасарский Б.Д. Психотерапия. - М.: Медицина, 1985. - 303с.
21. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. - СПб.: Питер Ком., 1998. -
752с.
22. Клиническая психотерапия в общей врачебной практике Под ред. Н.Г. Незнанова, Б.Д.
Карвасарского // СПб.: Питер, 2008. – 528 с.
23 Карвасарский Б.Д. Неврозы. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.:Медицина,1990. - 576с.
24. Копытин А.И. Руководство по групповой арт-терапии. – СПб.: Речь, 2003. – 320с.
25. Кочарян Г.С. Терапевтические техники нейролингвистического программирования
(НЛП). – Киев: Ника-Центр, 2001. – 112с.
26. Куэ Э. Школа самонаблюдения путем сознательного (преднамеренного) самовнушения:
Пер. с фр. / Под ред. И. Д. Ермакова. — Н. Новгород, 1929.
27. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика. М.: Прогресс, "Универс", 1994. -352с.
28. Минутко В.Л. Справочник психотерапевта. – 2-е изд., перераб. и доп. – СПб: Питер,
2002. – 448 с.
29. Мэй Р. Искусство психологического консультирования. - М.: Независимая фирма Класс,
1994. - 144с.
30. Минутко В.Л. Рациональная психотерапия. - СПб.; Иваново, 2000.
31. Морено Я.Л. Психодрама. – М.: Апрель-пресс, Эксмо-Пресс, 2001. – 528с.
32. Мясищев В.Н. Психология отношений. Москва – Воронеж, 1995. – 312с.
33. Мясищев В.Н. Структура личности и отношений человека к действиям. М: АПН
РСФСР, 1956. - 257 с.157.
34. Мясищев В.Н. Личность и неврозы. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. - 426с.
35. О' Коннор Дж., Сеймур Д. Введение в НЛП. – М.: Фаир, 2008. – 288с.
36. Панков Д. В. Рациональная и разъяснительная психотерапия — В кн.: Руководство по
психотерапии. — Ташкент, 1985, С. 188-212.
37. Платонов К. И. Гипноз и внушение в практической медицине. — Харьков, 1925.
38. Рожнов В. Е. Гипносуггестивная психотерапия. — М., 1975.
39. Ромек В.Г. Поведенческая психотерапия: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М.:
Изд. центр АКАДЕМИЯ, 2002.– 192с.
 40. Пезешкиан X. Позитивная психотерапия как транскультуральный подход в рос-сийской
психотерапии. - СПб., 1998.
41. Пезешкиан Н. Психосоматика и позитивная психотерапия. - М.: Медицина, 1996. – 464 с.
42. Пезешкиан Хамид. Основы позитивной психотерапии. – Висбаден-Архангельск: Изд-во
Архангельского мединститута, 1993. – 116
43. Польстер И., Польстер М. Интегрированная гештальттерапия: Контуры теории и
практики. М.: Независимая фирма «Класс», 1997. -272с.
44. Профілактика і терапія засобами мистецтва / За заг. ред. О.І. Пилипенка. — К.: А.Л.Д.,
1996. — 56 с.
45. Психосинтез и другие интегративные техники психотерапии. Под ред. А.А.Бадхена,
В.Е.Кагана. М.: Смысл, 1997. -298с.
46. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека. - М.: «Универс». -1994.
47. Роджерс К.Р. Клиентоцентрированная психотерапия. - М.: «Рефл-бук», К.:"Ваклер". -1997.-320с.
48. Ромен А. С. Самовнушение и его влияние на организм человека. — Алма- Ата, 1971.
49. Свядощ А. М., Ромен А. С. Применение аутогенной тренировки в психотерапевтической практике.
Техника самовнушений. — Караганда, 1966.
50. Слободяник А.П. Психотерапия, внушение, гипноз. К.: Здоров'я, 1982. – 376 с.
51. Солсо Р.Л. Когнитивная психология / Пер. с анг. - М.: Тривола, 1996. – 164 с.
52. Спиваковская А. С. Профилактика детских неврозов. — М.: Изд-во МГУ, 1998.- 200с.
53. Франкл Виктор. Психотерапия на практике: Пер с нем. - СПб.: "Ювента", 1999.-256 с.
54. Токарский А.А. Терапевтическое применение гипнотизма. - М., 1890
55. Урсано Р., Зонненберг С., Лазар С. Психодинамическая психотерапия. Краткое
руководство М.: Российское психоаналитическая ассоциация, 1992г.- 158с
56. Федоров А.П. Когнитивная психотерапия. - СПб.: Питер, 1991.
57. Федоров А.П. Методы поведенческой психотерапии. - СПб.: Питер, 1987.
58. Харитонов С.В. Руководство по когнитивно-поведенческой психотерапии. – М.: Психотерапия,
2009. – 176 с.
59. Холмогорова А.Б., Гаранян. Н.Г. Когнитивно-бихевиоральная психотерапия. В сб.: Основные
направления современной психотерапии: Учебное пособие. — М.: Когито-Центр, 2000. — С. 224–267.
60. Экслайн В. Игровая терапия. — М., Апрель-Пресс, 2007. — 416 стр.

Додаткова

1. Адлер А. О нервическом характере. СПб.: Университетская книга, 1997. - 388 с.

2. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии // Москва. – Академиче-ский
Проект. – 2007. – 240 с.
3. Алдер Г. НЛП в действии. – СПб: Питер, 2001. – 192с.
4. Бэндлер Р., Гриндер Д. Структура магии. Т.1: Книга о языке и психотерапии. – СПб: Прайм-
Еврознак / М.: Олма-пресс, 2004. – 256с.
5. Бэндлер Р. Используйте свой мозг для изменения. Нейролингвистическое
программирование. – Воронеж: МОДЭК, 2001. – 224с.
6. Бэндлер Р., Гриндер Д. «Трансформейшн». НЛП и структура гипноза. – Сыктывкар: Флинта,
2000. – 296с.
7. Бэндлер Р., Гриндер Дж. Рефрейминг. Ориентация личности с помощью речевых стратегий
(тематическое продолжение книги «Из лягушек в принцы»). – Воронеж: МОДЭК, 1995. –
256с.
8. Бурно М. Е. Самовнушение и аутогенная тренировка: Метод. рекомендации. — М., 1975.
9. Данилевский В. Я. Гипнотизм. — Харьков, 1924.
10. Василюк Ф.Е. Психотехника выбора // Психология с человеческим лицом / под. ред.
Д.А.Леонтьева, В.Г. Щур. – М.: Смысл, 1997. – С.284-314.
11. Витакер Д. С. Группы как инструмент психологической помощи / Д. С. Витакер; пер. с англ.
– М. : Независ. фирма “Класс”, 2006. – 432 с.
12. Вильсон Дж.Т. Поведенческая терапия (Глава из книги "Современная
психотерапия") // Журнал практической психологии и психоанализа - 2000 -№3 -С 10-30.
13. Гримак Л. П. Тайны гипноза. Современный взгляд. — СПб.: Питер, 2004. — 355 с.
14. Горностай П. П. Личность и роль: Ролевой подход в социальной психологии личности /
П. П. Горностай. – К. : Интерпресс ЛТД, 2007. – 312 с.
15. Гроф С. Путешествие в поисках себя : Измерения сознания. Новые перспективы в
психотерапии и исследовании внутреннего мира / С. Гроф; пер. с англ.; под ред. А. Киселева.
- М.: АСТ: Ин-т трансперсональной психологии: Изд-во К. Кравчука. - 346 с. - (Серия
"Международный издательский проект "Тексты трансперсональной психологии").
16. Гроф С. Области человеческого бессознательного. Даные исследований ЛСД. – М.: Ин-т
трансперсональной психологии, 1994 – 147с.
17. Десев Л. Психология малых групп / Л. Десев. – М. : Прогресс, 1979. – 208 с.
18. Зейг Дж.К. Эволюция психотерапии: Том. 2. "Осень патриархов": психоаналитически
ориентированная и когнитивно-бихевиоральная терапия. - СПб.: Питер, 1998.- 304 с.
19. Иванов Н. В. Гипнотерапия в клинике внутренних болезней // Тер. архив. — 1955. — Вып.
I(27).
20. Келлерман П.Ф. Психодрама крупным планом: Анализ терапевтических механизмов /пер. с
англ. - М.: Класс, 1998. - 240с.
21. Кондрашенко В. Т. Гипнотерапия некоторых функциональных заболеваний // Сб. науч. тр.
врачей Приб. ВО. — Рига, 1959. — С. 193–197.
22. Кондрашенко В. Т., Донской Д. И. Общая психотерапия: Учеб. пособие. —2-е изд.,
доп. и перераб. — Минск: Вышэйш. шк., 1997.
23. Лэндрет Г.Л. Игровая терапия: искусство отношений / пер. с англ. / Предисл. А.Я. Варга. –
М.: Институт практической психологии, 1988. – 368с.
24. Лапин И., Гриненко Н., Крупицкий Е., Гриненко А. Стабильна ли индивидуальная
характеристика “плацебо–реактор” и “плацебо–нереактор”? // Обозрение психиатрии и мед.
психологии. — 1994. — № 2.
25. Лебедева Л.Д. Практика арт-терапии: подходы, диагностика, система занятий. – СПб.: Речь,
2003. – 256с.
26. Лебедева Л.Д., Никонорова Ю.В., Тараканова Н.А. Энциклопедия признаков и
интерпретаций в проективном рисовании и арт-терапии. - СПб.: Речь, 2006. – 336 с.
27. Левин К. Динамическая психология: Избранные труды / К. Левин; под общ. ред.
Д. А. Леонтьева и Е. Ю. Патяевой. – М. : Смысл, 2001. – 576 с.
28. Марино Р.История Доктора: Я. Л. Морено – создатель психодрамы, социометрии и
групповой психотерапии. – М.: Класс, 2001. – 224с.
29. Морено Я-Л. Социометрия: экспериментальный метод и наука об обществе. – М.: Изд-во:
Академия, 2001. – 384с.
30. Маслоу А. Мотивация и личность - СПб.: Питер, 2002. – 480с.
31. О’Коннор К. Теория и практика игровой психотерапии. 2-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – 464 с.:
ил. – (Серия «Золотой фонд психотерапии»).
32. Пезешкиан Н. 33 – и одна форма партнерства: пер. с нем. – М..: Медицина, 1998. – 288 с.
33. Пезешкиан Н. Позитивная семейная психотерапия: семья как терапевт.// Пер. с англ.,
нем.: М.: Смысл, 1993. – 332 с.
34. Пезешкиан Н. Психотерапия повседневной жизни.//Пер. с нем.: М.: Медицина, 1995.
– 336 с.
35. Пезешкиан Н. Торговец и попугай. Восточные истории в психотерапии.// Пер. с нем.: - М.:
Смысл, 1993. – 240 с.
36. Рожнов В. Е. Терапевтическая эффективность лечебного внушения в удлиненном
гипнотическом сне // Журн. невропатологии и психиатрии. — 1953. — С. 462–464.
37. Рудестам К. Групповая психотерапия; пер. с англ. – 2-е изд.- СПб, "Питер", 1998.
38. Семичов С.Б. Элементы групповой психотерапии и психопрофилактики в первобытном
обществе // Групповая психотерапия при неврозах и психозах. - Л., 1975. - С. 113-119.
39. Перлз Ф. Внутри и вне помойного ведра. Практикум по гештальттерапии. СПб.: изд-во
Петербург - XXI век, 1995. - 48с.
40. Платонов К.К. О системе психологии. М: Мысль, 1972 – 201с.
41. Роджерс К. Эмпатия // Психология эмоций. Тексты. М.: Смысл, 1984.-С. 235-237.
42. Франкл В. Сказать жизни «Да»: психолог в концлагере. – М.: Смысл, 2004. – 173 с.
43. Франкл В. Человек в поисках смысла / под общ. ред. Л.Я. Гозмана и Д.А. Леонтьева. – М.:
Прогресс, 1990. – 368 с.
44. . Фрейд З. Психоаналитические этюды / Пер. с нем.; составление Д.И. Донского, В.Ф.
Круглянского; Послесл. В.Т. Кондрашенко. – Мн.: ООО «Популяри», 2001.- 608с.
45. Фрейд З. Психология бессознательного. - М.: Просвещение, 1989. - 448c.
46. Фромм Э. Пути из больного общества / Проблема человека в западной философии. М. , 1988,
с. 443-482.
47. Фромм Э. Здоровое общество / Психоанализ и культура: Избранные труды Карен Хорни и
Эриха Фромма. М. Республика, 1995, - с. 273-596.
48. Фромм Э. Психоанализ и этика. М.Республика, 1993. - 415 с.
49. Фромм Э. Душа человека. М.: Республика, 1992. – 430с.
50. Юнг К.Г. Психология и религия // Архетип и символ. - М.: Университетская книга, 1991. – С.
101-196.
51. Юнг К.Г. Психология бессознательного // Пер. с нем. - М.: ООО «Издательство АСТ - ЛТД,
1998 – 400с.
52. Юнг К.Г. Психологические типы.- М.: Университетская книга. АСТ, 1998. – 715с.
53. Эллис А., Драйден У. Практика рационально-эмотивной поведенческой терапии. 2-е изд. /
Пер. с англ. Т.Саушкиной. – СПб.: Издательство «Речь», 2002. – 352с.
54. Erikson E. Children and society. N.Y., 1950.