Питання

Кваліфікаційний екзамен з додаткової спеціалізації

1. Поняття соціально - педагогічної технології. Класифікація соціально-

педагогічних
технологій.
На сучасному етапі педагогічна технологія (від rp..techne - мистецтво, майстерність,
вміння + logos - вчення) - сукупність психолого-педагогічних настанов, які
визначають спеціальний підхід і композицію форм, методів, способів, прийомів,
засобів (схем, креслень, діаграм, карт) у навчально-виховному процесі.
Під соціальною технологією будемо розуміти сукупність прийомів, методів та
впливів, що застосовуються соціальними службами, окремими закладами соціального
обслуговування, соціальними працівниками з метою досягнення успіху соціальної
роботи та забезпечення ефективності реалізації завдань соціального захисту
населення.
Розробити класифікацію соціально-педагогічних технологій допоможуть спільні
ознаки (критерії):
1. характер, який допомагає виділити тип технології - загальні чи спеціальні
технології;
2. мета діяльності визначає цільове призначення технології - цільові чи комплексні
технології
3. об'єкт застосування. Таким критерієм може виступати наступні характеристики
клієнта:
- соціальна - школяр, студент, сім'я, ув'язнений, військовослужбовець та ін.
- вік - дитина, підліток, молодь, люди похилого віку тощо;
- особливості відхилення від норми - поведінка, емоції, побут та ін.
- кількість - особа, група, колектив, спільнота;
4. місце застосування - освітні установи, спеціалізовані центри, місце проживання
та ін.
5.спосіб реалізації:
 - провідний метод - гра, діяльність, психодрама, консультації тощо;
 - сукупність основних методик;
 - авторські методики.
Наведені критерії класифікації дозволяють виділити такі дві соціально-педагогічні
технології.
 1. Соціально-педагогічні технології загального типу (соціально-
педагогічна робота).
 2. Спеціальні соціально-педагогічні технології: діагностичні,
діагностично-прогностичні, консультативні, реабілітаційні, корекційні,
виховні, профорієнтаційні, патронажні та ін..

2. Поняття соціально - педагогічної технології. Класифікація соціально-

педагогічних
1
технологій.
Під соціальною технологією будемо розуміти сукупність прийомів, методів та
впливів, що застосовуються соціальними службами, окремими закладами соціального
обслуговування, соціальними працівниками з метою досягнення успіху соціальної
роботи та забезпечення ефективності реалізації завдань соціального захисту
населення.
Розробити класифікацію соціально-педагогічних технологій допоможуть спільні
ознаки (критерії):
4. характер, який допомагає виділити тип технології - загальні чи спеціальні
технології;
5. мета діяльності визначає цільове призначення технології - цільові чи комплексні
технології
6. об'єкт застосування. Таким критерієм може виступати наступні характеристики
клієнта:
- соціальна - школяр, студент, сім'я, ув'язнений, військовослужбовець та ін.
- вік - дитина, підліток, молодь, люди похилого віку тощо;
- особливості відхилення від норми - поведінка, емоції, побут та ін.
- кількість - особа, група, колектив, спільнота;
4. місце застосування - освітні установи, спеціалізовані центри, місце проживання та
ін.
5.спосіб реалізації:
 - провідний метод - гра, діяльність, психодрама, консультації тощо;
 - сукупність основних методик;
 - авторські методики.
Наведені критерії класифікації дозволяють виділити такі дві соціально-педагогічні
технології.
 1. Соціально-педагогічні технології загального типу (соціально-
педагогічна робота).
 2. Спеціальні соціально-педагогічні технології: діагностичні,
діагностично-прогностичні, консультативні, реабілітаційні, корекційні,
виховні, профорієнтаційні, патронажні та ін..

3. Специфіка соціально-педагогічної діагностики особистості. Принципи

діагностики
особистості: соціально-педагогічної діагностики: медична, психологічна.
Соціально-педагогічна діагностика - спеціально організований процес пізнання, в
якому відбувається підбір інформації про вплив на особистість і соціум соціально-
психологічних, педагогічних, екологічних і соціологічних факторів з метою
підвищення ефективності педагогічних факторів.
Об’єктом соціально-педагогічної діагностики є особистість дитини, яка розвивається
в системі її взаємодії з соціальним мікросередовищем, і окремі суб’єкти цього
середовища, які здійснюють вплив на формування даної особистості. Предметом цієї
діагностики є соціально-педагогічна реальність.
Функції:

2
· дозволяє об’єктивно оцінити характер і особливості виховного процесу, як
процесу взаємодії і взаємозмінювання вихователя та вихованця;
· визначає зону найближчого розвитку особистості учня;
· визначає шляхи досягнення виховної мети;
· діагностика розгорнена в часі і простежує виховний процес, як перехід з однієї
виховної ситуації в іншу, виділяючи при цьому цикли реалізації виховних мети і
завдань;
· діагностика у виховних технологіях виступає як індикатор і метод виховання.
Діагностичний підхід у соціально-виховному процесі виконує такі завдання:
· розвивати матеріально-технічну базу школи з урахуванням найважливіших
досягнень науки і техніки на основі комп’ютеризації та вдосконалення інформаційної
технології виховання;
· створювати у школі психологічну атмосферу, здатну сприяти співтворчості,
удосконалення рівня вихованості учнів, розвитку виховуючого колективу за схемою
педагог - учень - мікро- і макросередовище;
· використовувати у школі виховні технології для суспільного руху вихователів і
вихованців по шляху самовдосконалення на основі певних принципів.

4. Завдання соціально – педагогічного консультування. Принципи

консультування. Види та етапи консультативної бесіди.
Поняття консультування в соціально-педагогічній діяльності науковці визначають по-
різному. Так, зокрема, Є.Холостова консультування в соціальній сфері визначає як
кваліфіковану пораду, допомогу особам, які мають певні проблеми, спрямовану на
відновлення й оптимізацію їхніх соціальних функцій з метою сприяння соціалізації
особистості, вироблення соціальних норм спілкування.
Таким чином, консультування в соціально-педагогічній діяльності є процесом
взаємодії соціального педагога і клієнта, що спрямований на допомогу у вирішенні
різного типу проблем клієнта, зумовлює використання його особистісних і соціальних
ресурсів та передбачає встановлення запиту, з'ясування причин виникнення проблеми,
оптимізацію можливостей клієнта в пошуку шляхів її вирішення.
Сьогодні реально є різні класифікації видів консультативної діяльності соціального
педагога.
Н.Нікітіна і М.Глухова виділяють такі види консультування: за об'єктом
консультування (індивідуальне, групове, сімейне); за віковими показниками
(консультування дітей і дорослих); за критерієм контакту з клієнтом (очне, заочне); за
змістом запиту клієнта (сімейне, інтимно-особистісне, психологічне, юридичне,
медичне, ділове, соціально-педагогічне). Крім того предметом соціально-
педагогічного консультування визначено: вирішення проблем шкільної дезадаптації;
діагностика і корекція відхилень у поведінці; сприяння у працевлаштуванні,
оформленні пільг, субсидій, матеріальної допомоги; сприяння в наркологічній
допомозі дітям, підліткам, молоді, членам їх сім'ї

5. Мета соціально-педагогічної профілактики. Рівні, види. Методи профілактики.

3
Профілактика - це комплекс заходів соціально-психологічного, медичного та
педагогічного характеру, спрямованих на нейтралізацію впливу негативних факторів
соціального середовища на особистість з метою попередження відхилень у її
поведінці.
Основою профілактичних заходів є діяльність, спрямована:
 - На створення оптимальних психолого-педагогічних і соціально-
психологічних умов для нормального здійснення процесу соціалізації
особистості;
 - Здійснення психолого-педагогічної та соціальної допомоги сім'ї та
підліткам;
 - Забезпечення у разі потреби заходів соціально-правового захисту
дитини (примусове вилучення дитини з сім'ї, позбавлення батьків
батьківських прав і т.п.).
Розрізняють такі види профілактичної діяльності: первинна, вторинна, третинна.

Первинна профілактика - це комплекс заходів, спрямованих на запобігання

негативного впливу біологічних і соціально-психологічних факторів, що впливають на
формування відхиляється.
Вторинна профілактика - це комплекс медичних, соціально-психологічних,
юридичних та інших заходів, спрямованих на роботу з неповнолітніми, що мають
девіантну та асоціальна поведінка (пропускають уроки, систематично конфліктують з
однолітками, мають проблеми в сім'ї і т.п.).
Третинна профілактика - це комплекс заходів соціально- психологічного і
юридичного характеру, що мають на меті запобігання поновленню девіантної
поведінки людиною, його прекратившим (наприклад, відновлення вживання
наркотиків наркозалежним, які пройшли курс реабілітації і знаходяться в стані стійкої
ремісії, та ін.
6. Сутність соціально-педагогічної реабілітації. Комплексна реабілітація дітей та
молоді: медична, педагогічна, соціальна, психологічна, професійна.
Людина, яка потрапила у складну життєву ситуацію, не здатна самостійно відновити
власну життєдіяльність. Для відновлення особистісних ресурсів клієнта або їх
компенсацію застосовується інтегрована технологія - реабілітація.
Об'єктами реабілітації виступають:
1. Соціально і педагогічно занедбані діти. Основними ознаками занедбаності можна
вважати недоліки провідної діяльності, відхилення в поведінці, труднощі соціальної
адаптації.
2. Неповнолітні правопорушники, дезадаптовані підлітки з відхиленнями в поведінці.
3. Діти-сироти, діти-інваліди, діти-хроніки, які часто хворіють, діти з обмеженими
можливостями.
4. Обдаровані діти.
Медична реабілітація включає комплекс заходів, спрямованих на відновлення або
компенсацію втрачених у результаті захворювання чи травми функцій органів, систем
і всього організму в цілому.

4
Соціальна реабілітація - це комплекс заходів, спрямованих на розвиток навичок
самообслуговування, пересування по квартирі, вулиці, орієнтації в просторі.
Професійна реабілітація - це комплекс заходів, спрямованих на повернення чи
залучення інваліда до суспільно-виробничої, суспільно-корисної праці.
Реабілітаційна робота з дітьми і молоддю, які мають психосоматичні, нервово-
психічні та функціональні відхилення, потребують комплексної реабілітації в умовах
реабілітаційних служб. Реабілітаційні служби надають ефективну допомогу, якщо
вони орієнтовані на певний об'єкт допомоги, який має чітко визначену реабілітаційну
програму. Реабілітаційна програма - це система заходів, спрямована на розвиток
можливостей дитини чи усієї сім'ї, яка розробляється разом з батьками і
спеціалістами: лікарем, педагогом, психологом і соціальним педагогом, які
організують і координують її.
7. Структура психокорекційного заняття. Методи соціально-педагогічної
корекції.
Кожне заняття складається із низки етюдів та ігор. Вони короткі, різноманітні,
доступні дітям за змістом. Основна мета занять — збереження психічного здоров'я і
попередження емоційних розладів у дітей. Основна увага на заняттях звертається на
навчання елементам техніки виразних рухів, на використання виразних рухів у
вихованні емоцій і найвищих почуттів, на набуття навиків саморозслаблення. Заняття
будуються за певною схемою і складаються із етапів. Кожний етап може вирішувати
не одну, а декілька самостійних задач. Часові характеристики залежать від
можливостей ведучого та зацікавленості дітей.
1-й етап. Розминка.
Заняття починається із загальної розминки. Її задача: знизити інертність фізичного і
психічного самопочуття, підняти м'язовий тонус, розігріти увагу та цікавість дитини
до спільного заняття, налаштувати дітей на активну роботу і контакт один з одним.
Для здійснення цієї задачі виконується декілька вправ-ігор на увагу або рухлива гра.
2-й етап. Мімічні і пантомімічні етюди.
Задача: виразне зображення окремих емоційних станів, пов'язаних з переживанням
тілесного і психічного задоволення і незадоволення. Моделі вираження основних
емоцій (радість, здивування, інтерес, гнів тощо). Діти знайомляться з елементами
виразних рухів: мімікою, жестом, позою, ходою.
3-й етап. Ігри. етюди на вираження окремих рис характеру та емоцій.
Задача: виразне зображення почуттів, що породжуються соціальним середовищем
(жадібність, доброта, чесність тощо), їх моральна оцінка. Моделі поведінки
персонажів з тими або іншими рисами характеру. Закріплення і розширення
отриманих раніше відомостей, що стосуються соціальної компетентності дітей. Коли
діти зображують емоції, їх увага привертається до всіх компонентів виразних рухів
одночасно.
4-й етап. Ігри. етюди, які мають психотерапевтичну спрямованість на певну дитину
або на групу.
Використовуються мімічні і пантомімічні здібності дітей для природного
перевтілення в заданий образ.

5
Задача: корекція настрою та окремих рис характеру дитини, тренінг моделювання
стандартних ситуацій.
5-й етап. Закінчення заняття. Психом'язове тренування.
Задача: зняття психоемоційної напруги, навіювання бажаного настрою, закріплення
позитивного ефекту, що стимулює і впорядковує психічну і фізичну активність дітей,
приведення до рівноваги їх емоційного стану, покращання самопочуття і настрою.
8. Технології соціальної терапії в діяльності соціального педагога. Особливості
психолого-педагогічної терапії.
Слово «терапія» у перекладі з грецького означає «турбота, догляд, лікування». Як
відомо, у медицині широко застосовуються різні види терапевтичного лікування:
лікарські засоби, фізіотерапія, фітотерапія, мануальна терапія і багато чого іншого.
Виходячи зі змісту поняття «терапія», «соціальна терапія» означає лікування якихось
соціальних явищ, відношень.
Відповідно, поняття «соціально-педагогічна терапія» трактується як цілеспрямований
процес практичного впливу соціального педагога на конкретні форми проявів
соціальних відносин або соціальних дій.
На відміну від безпосередньої допомоги (нагодувати, одягти), соціально-педагогічна
терапія - це «допомога з метою самодопомоги». Необхідно навчити особистість самій
допомагати собі, розв'язуючи численні проблеми. В межах соціально-педагогічної
терапії здійснюються такі види діяльності:
-соціально-психологічна допомога (консультування);
-допомога клієнтам у конфліктних і психотравмуючих ситуаціях;
-розширення у клієнта діапазону соціально і особистісно прийнятних засобів для
самостійного вирішення проблем і подолання труднощів;
-допомога в актуалізації їх творчих, інтелектуальних, особистісних, духовних і
фізичних ресурсів для виходу з кризового стану;
-стимулювання самоповаги клієнтів і їх впевненості в собі. Наразі, визначені види
діяльності значно розширюють можливості надання допомоги клієнтам саме у
соціально-педагогічній сфері.
9. Технологія організації групової діяльності. Алгоритм технології колективно –
творчої діяльності.
У психолого-педагогічній літературі немає єдиного підходу до визначення групової
навчальної діяльності. Групова навчальна діяльність — це форма організації навчання
в малих групах учнів, об'єднаних загальною навчальною метою при
опосередкованому керівництві вчителем і в співпраці з учнями .
Учитель в груповій навчальній діяльності керує роботою кожного учня
опосередковано, через завдання, які він пропонує групі та які регулюють діяльність
учнів. Стосунки між учителем та учнями набувають характеру співпраці, тому що
педагог безпосередньо втручається у роботу груп тільки в тому разі, якщо в учнів
виникають запитання і вони самі звертаються по допомогу до вчителя. Це їхня спільна
діяльність. Групова навчальна діяльність, на відміну від фронтальної та
індивідуальної, не ізолює учнів один від одного, а навпаки, дозволяє реалізувати
природне прагнення до спілкування, взаємодопомоги і співпраці.

6
Таким чином, групова форма навчальної діяльності в порівнянні з іншими
організаційними формами має низку значних переваг:
1) за той самий проміжок часу обсяг виконаної роботи набагато більший;
2) висока результативність у засвоєнні знань і формуванні вмінь;
3) формується вміння співпрацювати;
4) формуються мотиви навчання, розвиваються гуманні стосунки між дітьми;
5) розвивається навчальна діяльність (планування, рефлексія, самоконтроль,
взаємоконтроль).
Колективна творча справа — це вияв життєво-практичної соціальної турботи про
поліпшення умов суспільного життя. Це сукупність певних дій, спрямованих на
загальну користь. Це справа колективна, оскільки в її плануванні, підготовці,
проведенні, обговоренні беруть участь усі члени колективу. Це творча справа,
оскільки на кожній стадії її здійснення всі вихованці разом із вихователем мають
змогу виявити свої творчі можливості у пошуку засобів, методів, прийомів, які б
забезпечили успіх.
Колективні творчі справи є важливим фактором розв'язання виховних завдань.
Виховні завдання, які висуваються педагогами у процесі КТС, розв'язуються
непомітно: члени колективу визначають ці завдання і вони стають для них вимогами
до самих себе. У процесі КТС одночасно розв'язується багато виховних завдань
морального, фізичного, трудового, розумового, естетичного рівнів. КТС розвивають у
єдності три сторони особистості: пізнавально-світоглядну (знання, переконання,
погляди, ідеали), емоційно-вольову (почуття, інтереси, потреби), дійову (вміння,
навички, здібності, риси характеру). Участь вихованців у підготовці та проведенні
КТС якнайкраще сприяє їх залученню до активної соціальної діяльності, а отже,
створює оптимальні умови для набуття соціального досвіду.
10. Методика організації груп взаємодопомоги.
Під групами взаємодопомоги розуміють добровільно спонтанно виникають або
організовані за допомогою фахівців групи людей, об'єднаних схожістю пережитих
проблем і кризових життєвих обставин, для спільного вирішення цих проблем і
надання взаємної допомоги і підтримки. Відмінність груп взаємодопомоги від
громадських організацій полягає в їх неформальності, меншою структурованості,
відсутності прагнення до суспільно-політичної та комерційної діяльності (націленість
на внутригрупповое взаємодія, а не на взаємодію з іншими організаціями або
об'єднаннями
Групи взаємодопомоги можуть поділятися за різними підставами, наприклад:
- Групи, що виникають спонтанно
- Групи закритого типу, коли склад учасників постійний, і групи відкритого типу,
коли допускається зміна складу і прийом нових членів;
- Групи, що працюють протягом певного часу, регулярно зустрічаються, і групи, які
збираються лише з якихось приводів;
Як правило, основними цільовими установками груп взаємодопомоги є:
- Отреагирование і обговорення минулого травматичного досвіду, а також можливого
майбутнього;
- Мінімізація негативного самосприйняття («Це сталося не тільки зі мною»);

7
вироблення засобів для подолання кризових ситуацій (як психологічних, так і
організаційних);
- Формування групової згуртованості;
- Збереження соціальної (культурної, національної) ідентичності;
- Надання комплексної соціально-психологічної підтримки, в тому числі
інструментальної (матеріальної), емоційно-психологічної та ціннісно-смисловий.
Група взаємодопомоги здатна надати як проблемно-орієнтовану підтримку (поради,
розради, обговорення особистих тем), так і проблемно-неорієнтовану (відчуття того,
що тебе люблять, в тебе потребують і т.п.).
Незалежно від типу групи і складу учасників повинні бути створені умови, що
забезпечують групове взаємодія:
- Кожен учасник групи прагне поважати думку іншого і приймати його почуття;
- Кожен учасник групи має право (але не зобов'язаний) висловлюватися і може
розраховувати на те, що буде вислухана з увагою, хоча не обов'язково, щоб з ним
неодмінно погоджувалися;
- Члени групи повинні бути впевнені в конфіденційності повідомляються ними
відомостей про себе, що дає відчуття безпеки;
- Члени групи прагнуть до спільного обговорення і вирішення всіх групових (а при
домовленості і внегруппового) питань;
- Члени групи при пропуску занять попереджають ведучого або одного з членів групи,
щоб всі члени групи і лідер були в курсі можливих декомпенсації учасників групи.

11. Тренінг як інтерактивна форма навчання. Методи, які використовують у

тренінгових заняттях. Структура тренінгу.
Тренінг – це форма групової роботи, що забезпечує активну участь і творчу взаємодію
учасників між собою і з учителем.
Форма проведення тренінгу має істотне значення, однак головним, усе-таки, є його
зміст. Зміст тренінгу повинен:
 орієнтуватися на досягнення оголошеної мети;
 грунтуватися на результатах сучасних наукових досліджень;
 давати відповіді на реальні потреби і проблеми учасників;
 впливати на формування цінностей, знань, умінь і навичок, які є
основою поведінки.
Під час тренінгу варто приділити основну увагу практичним вправам. Звичайно, на
тренінгу не завжди можна обійтися без пояснень. Однак не варто розповідати учням
просту інформацію, доцільніше надати їм цю інформацію в паперовому чи
електронному вигляді. Це допоможе зекономити час і замість слухання лекції чи
записів під диктовку учасники можуть швидко ознайомитися з нею (наприклад,
прочитати вголос) та обговорити або виконати творче завдання чи відпрацювати
вміння.

8
12. Соціально-педагогічні технології роботи з дітьми «групи ризику»:
організаційні,
профілактичні.
Одним з найбільш важливих і в той же час найбільш складних напрямків професійної
діяльності соціального педагога є соціально-педагогічна робота з дітьми, яких так чи
інакше завжди виділяють в самостійну категорію, але називають при цьому по-
різному: важкі, важковиховувані, педагогічно запущені, проблемні , дезадаптовані,
діти з відхиленнями в (девіантною) поведінкою, діти групи ризику та ін.
Саме під впливом факторів діти опиняються в групі ризику. Зазвичай сюди відносять
такі категорії дітей:
• діти з проблемами у розвитку, не мають різко вираженою клініко-патологічної
характеристики;
• діти, які залишилися без піклування батьків у силу різних не мають юридичної сили
обставин;
• діти з неблагополучних, асоціальних сімей;
• діти з сімей, які потребують соціально-економічної та соціально-психологічної
допомоги та підтримки.
Соціально-педагогічна взаємодія з профілактики та подолання наслідків конфліктних
ситуацій з учнями «групи ризику» являє собою координацію професійних зусиль
фахівців для забезпечення ефективності роботи в даному напрямку.
Класний керівник представляє соціальному педагогу дані про підлітка «групи ризику»
по наступних позиціях:
· Участь учня у громадському житті класу;
· Прийнятні (позитивні) якості особистості;
· Взаємини з однолітками;
· Дозвіллєві переваги (чим любить займатися у вільний час);
· Як впливають сім'ї;
· Чи мають місце конфлікти в класі і їх причини;
· Яка робота проводилася з підлітком і наскільки результативно.
Соціальний педагог:
· Приводить всі відомості до системи;
9
· Проводить консультації, співбесіди з підлітком, сім'єю, однокласниками, вчителями-
предметниками;
· Відвідує уроки, на яких виникають проблеми;
· Ставить соціальний діагноз;
· Залучає до співпраці психолога, спільно з яким, у разі необхідності, приймається
рішення про направлення підлітка на реабілітацію до відповідних установ.
13. Соціально - педагогічна робота з дітьми та молоддю адиктивної поведінки.
Адиктивна поведінка – зловживання різними речовинами, що змінюють психічний
стан,включаючи алкоголь і куріння тютюну до того, як від них сформувалася фізична
залежність.
Термін „адиктивна поведінка” вказує на порушення поведінки, а не на хворобу. На
основі вивчення чинників, що призводять до вживання наркотичних речовин, можна
виділити такі основні причини:
– інтерес до наркотиків, до нових почуттів, до „забороненого плоду”, який заснований
на упевненості, що вживання перших доз ще не призводить до наркоманії;
– втрата ціннісних життєвих орієнтирів, а звідси поява синдрому „безглуздого життя”,
сильне душевне потрясіння, почуття самотності, відсутність уваги і допомоги з боку
батьків, педагогів, психологів;
– незадоволення життям, яке виникає на основі постійних конфліктів у сім’ї,
навчальних закладах, низького матеріального і соціального рівня;
– вплив оточення, друзів, компанії;
– простота переходу від „легких” наркотиків (сигарет, алкоголю) до небезпечних;
– знання про шкідливість наркоманії: „дуже шкідливо” і незнання, наскільки це
шкідливо і чому, коли і як це „шкідливо” виявляється.\
У процесі профілактичної роботи з підлітками потрібно орієнтуватися на досягнення
таких цілей:
– усвідомлення підлітком необхідності особистої участі в профілактичній групі;
– усвідомлення широкого кола причин і умов, які впливають на вибір адиктивної
поведінки;
– формування власної і суспільної думки про негативний характер вживання будь-
яких наркотичних речовин;
– навчання підлітків визначати особливості й характер життєвих ситуацій, які стають
причиною адиктивної поведінки, і вироблення уміння протистояти їх впливові;
– навчання підлітків бачити перспективи свого власного життя, усвідомлювати
важливість саме цього періоду життя в подальшому становленні їх особистості;
– формування у підлітків уявлення про неминучість згубних наслідків вживання
наркотиків.
14. Організація соціально-педагогічної роботи в школі. Професійний статус, місце і
роль соціального педагога в педагогічному колективі.
Соціальний (від лат. Socialis - Громадський) - означає «пов'язаний з життям і
відносинами людей у суспільстві». Тому соціальна служба повинна бути орієнтована
на вирішення проблем соціалізації людини, її виховання, захисту його прав, допомогу
у вирішенні проблем самореалізації в середовищі життєдіяльності.

10
оціальний педагог - організатор позанавчальної роботи (класний вихователь). Це
фахівець з організації соціально-педагогічної роботи з класом, кількома паралельними
класами. Введення посади класного вихователя було альтернативою класному
керівництву.
До основних функцій соціальної служби школи належать:
• виявлення загальних і приватних соціальних проблем, що мають місце у класах,
школі;
• вивчення і діагностика індивідуальних особливостей учня, груп - об'єктів соціальної
служби;
• надання допомоги в роботі вчителя з учнем, групою, батьками;
• соціальний захист учня у зв'язку з виникненням проблем, які мають або можуть мати
для нього життєво важливе значення;
• соціальний захист групи, класу від окремих осіб;
Крім того, разом з колективом школи соціальний педагог:
• бере участь у педрадах, батьківських зборах та інших нарадах, присвячених
шкільного життя;
• проводить консультації з вчителями та обслуговуючим персоналом школи з різним
соціально-педагогічних проблем з метою сприяння поліпшенню умов життя учнів у
школі і її оточенні;
• організовує співпрацю з учителями та іншими фахівцями (шкільний психолог,
дефектолог, лікар та ін) при розробці індивідуальної стратегії і тактики допомоги
дезадаптованих дітей;
• надає допомогу в оцінці та аналізі дисциплінарних проступків учнів та ін
Сьогоднішні школярі стикаються з багатьма соціальними, економічними,
особистісними проблемами, які негативно впливають на процес їх соціального і
громадянського становлення. Колектив школи має комплексно вирішувати проблеми
учня, у чому важлива роль відводиться соціальному педагогу.
15. Соціально-педагогічні технології профорієнтації учнів. Поняття
профорієнтації. Види профорієнтації.
Професійна орієнтація — система організації та проведення навчально-виховної
роботи, спрямованої на засвоєння учнями необхідних знань про соціально-економічні
й психофізіологічні умови правильного вибору професії, формування в них уміння
аналізувати вимоги різних професій до психологічної структури особистості, а також
свої професійно значущі якості, шляхи й засоби їх розвитку.
Правильний вибір професії — це моральне задоволення, висока самооцінка. Водночас
це й висока продуктивність праці, висока якість продукції. Вибір професії — точка, в
якій сходяться інтереси особистості та суспільства, де можливе й необхідне поєднання
особистих і загальних інтересів.
Завданнями профорієнтації є ознайомлення учнів з професіями та правилами їх
вибору, рекомендованими Міністерством освіти і науки України; виховання в молоді
спрямованості на самопізнання і власну активність як основу професійного
самовизначення; формування вміння зіставляти свої здібності з вимогами,
необхідними для набуття конкретної професії, складати на цій основі реальний план

11
оволодіння професією; забезпечення розвитку професійно важливих якостей
особистості.
Профорієнтаційна робота складається з таких компонентів: професійна інформація,
професійна діагностика, професійна консультація, професійний відбір, професійна
адаптація.
16. Технології соціально – педагогічної роботи з сім’єю.
Соціальні технології можна визначити як алгоритм, спосіб здійснення діяльності на
основі її поділу на дії та операції, які є скоординованими, синхронізованими і
передбачають вибір оптимальних засобів і методів їх виконання для досягнення мети і
виконання завдань через такі етапи як: 1) теоретичне обґрунтування діяльності на
основі аналізу інформації; 2) вибір критеріїв, методів, засобів діяльності; 3)
безпосередні поетапні дії, які спрямовані на розв'язання проблеми; 4) контроль і
корекція результатів (зворотний зв'язок). Особливостями соціально-педагогічних
технологій є: випереджаючий характер і спрямованість на усунення проблем,
динамічність, циклічність, дискретність.
Соціально-педагогічні технології є формою узагальнених і систематизованих знань,
досвіду, вмінь і практики роботи суб'єктів соціально педагогічної роботи. Діяльність
має мету і зміст, складається з дій, підпорядкованій загальній меті. Тому можна
говорити про те, що технології визначаються метою, принципами і змістом діяльності,
а розрізняються за суб'єктами, об'єктами, сферами застосування і рівнями. Зокрема,
соціально-педагогічні технології роботи з сім'єю у складних життєвих обставинах
можна класифікувати таким чином:
 · за типом сім'ї: з функціонально неспроможними сім'ями, з сім'ями з
порушеною структурою; з сім'ями, в яких порушені внутрішньо
родинні зв'язки; зв'язки з мікро- або макросередовищем;
 · за етапами розвитку і життєдіяльності сім'ї: підготовка до створення
сім'ї, первинний шлюб, первинна сім'я, вторинна сім'я, вторинний
шлюб;
 · за проблемами сім'ї: пов'язаними з розвитком сім'ї та її членів;
пов'язані з несподіваними стресовими факторами, які руйнують
звичний спосіб життя сім'ї;
 · за рівнем роботи: прості (доступні не фахівцям); складні (які
вимагають дій фахівця); надскладні (які вимагають дій фахівців у
різних галузях);
 · за ступенем участі сім'ї: технології допомоги (реабілітація);
технології, які вимагають дій в самих сімей ( обслуговування,
профілактика); технології спільних дій (супровід та профілактика).

17. Соціально – педагогічні технології роботи в пенітенціарних закладах із

засудженими.
Виховна робота із засудженими - це діяльність адміністрації виправного закладу,
освітніх, культурних й інших організацій, громадян, самодіяльних організацій
засуджених, що формують правослухняну поведінку шляхом морального, трудового,

12
фізичного та інших напрямів виховного впливу, підвищенням освітнього і
культурного рівня засуджених.
Найважливіше значення для правильної організації виховного процесу у виправному
закладі має головний принцип педагогіки - принцип природ од оцільності. Із цього
принципу можна вивести важливий аспект організації виховної роботи це
стимулювання об'єкта виховання. Будь-який вихователь повинен виходити з того, що
виховуваний є саморегулюючим біосоціальним механізмом, який функціонує залежно
від потреб особистості.
У межах діяльності спеціалізованих центрів можна реалізувати такі завдання:
 підтримка соціально значущих зв'язків ув'язненої молоді;
 проведення різних видів консультування неповнолітніх та молоді, які
повернулися з місць позбавлення волі, та їхніх батьків;
 соціальна допомога неповнолітнім та молоді, які повернулися з місць
позбавлення волі, та їхнім батькам;
 соціальний супровід неповнолітніх та молоді, які звільнилися з місць
позбавлення волі.
При розробці технологій роботи з ними слід враховувати:
 ступінь деформації особистості під впливом кримінальної субкультури;
 тривалість часу ізоляції від суспільства;
 кількість кримінальних покарань, пов'язаних із позбавленням волі;
 наявність негативних якостей особистості (утриманство,
несамостійність, втрата почуття відповідальності й т.ін.), сформованих
у результаті детальної регламентації режиму утримання засудженого в
колонії;
 рівень соціально-правової занедбаності;
 соціальну спрямованість найближчого мікрооточення, насамперед сім'ї.
Слід наголосити, що в основу будь-якої технології роботи з цією категорією осіб
повинно бути покладене переборення негативного ставлення суспільства до колишніх
засуджених і зумовленої цим їх підвищеної збудженості, що є однією з передумов
рецидивних злочинів.
18. Культурно-дозвіллєва діяльність як підсистема духовно-культурного життя
суспільства. Основні принципи та методи культурно-дозвіллєвої діяльності.
До засуджених, які є об'єктом виховного процесу, можуть застосовуватися
стимулюючі технології. їхня сутність полягає в тому, що вони повинні встановлювати
чітку залежність реалізації потреб і бажань засуджених від їхньої правослухняної
поведінки. Стимулювання правослухняної поведінки - це реагування адміністрацією
виправного закладу негативними і позитивними стимулами на поведінку засуджених
адекватно до цілей їх виправлення. Позитивний стимул - це реальне чи можливе
реагування адміністрацією пенітенціарного закладу на поведінку засудженого у формі
заохочення, що приносить для засудженого бажані наслідки. Негативний стимул - це
реальне чи можливе реагування у формі покарання, що дає негативні наслідки для
засудженого. Негативні стимули є негативними лише умовно, тому що поряд з
позитивними стимулами вони використовуються з метою розвитку особистості.

13
Важливою особливістю пенітенціарних шкіл є домінування виховних завдань над
навчальними, тобто найважливішою їхньою функцією є людиноформуюча. Іншими
функціями такої школи можна визначити: освітню, ресоціалізації, валеологічну,
правового захисту, рекреаційну, функцію самоактуалізації, корекційну. В умовах
позбавлення волі пенітенціарна школа є тією ниткою, що пов'язує учнів з
суспільством і залучає їх до реалій життя. І часто педагоги пенітенціарних шкіл є
першими, та й іноді єдиними, із людей, які говорять учневі добре, тепле слово.
Одним із найбільш ефективних методів роботи із засудженими є арттерапія, особливо
такі її розділи: бібліотерапія, музикотерапія, казкотерапія, кінотерапія.
19. Соціальна сутність дозвілля. Функції дозвілля. Види дозвіллєвої діяльності:
культурно-дозвіллєва, освітньо-дозвіллєва, дозвіллєво-розважальна, дозвіллєво-
ігрова.
Дозвілля як окремий вид життєдіяльності людини розглядає дозвілля як діяльність
(творчу, конструктивну або ж безцільну та асоціальну). Дозвіллєва діяльність
відрізняється від інших видів життєдіяльності людини тим, що здійснюється
відповідно до потреб індивіда, з метою отримання задоволення. З точки зору
прибічників діяльнісної концепції, роль дозвілля полягає у відновленні психічних та
фізичних сил людини, підвищенні її освітнього та духовного рівня, здійсненні дише
тих занять у вільний час, що відповідають потребам та бажанням людини і приносять
їй задоволення у процесі самої діяльності.
Дозвілля як психологічний стан людини розглядається крізь емоційне сприйняття
людиною дозвіллєвих занять. Згідно з цією концепцією, дозвіллєвими вважаються
лише ті види діяльності, що сприймаються людиною позитивно.
Дозвілля характеризується специфічними ознаками, пріоритетними серед яких слід
назвати:
 свободу вибору дозвіллєвої діяльності, свободу від обов'язків;
 добровільну участь в дозвіллєвій діяльності;
 бажання отримати радість та задоволення;
 самодостатність та самотинність;
 компенсційність дозвілля.
Функції дозвілля визначають його рівні:
-пасивний відпочинок як найпростіший рівень дозвілля, то не має перспективних
цілей, дозволяє звільнитися від виробничої перевтоми, побути у спокої, психологічно
розслабитися; пасивне дозвілля є складовою життя людини;
-розважальне дозвілля включає прогулянки, спортивні та видовищні шоу,
відвідування театрів, ігри, рекреаційні заходи і сприяє емоційній та фізичній розрядці;
розважальне дозвілля вимагає від людини певної підготовки, вольових зусиль,
застосування фізичних та психічних сил;
-пізнавальне дозвілля передбачає активну участь людини у дозвіллєвій діяльності,
спілкування в хобі-групах, з однодумцями, формує світогляд людини, розвиває її
духовний світ, соціальні зв'язки та творчі уподобання;
-творче дозвілля характеризується духовною насиченістю, соціальною активністю,
сприяє культурному збагаченню, створенню нових духовних цінностей.

14
20. Соціальні інститути дозвіллєвої сфери та основні форми організації
дозвіллєвої
діяльності учнівської молоді.
Дозвіллєва сфера в розвинених зарубіжних країнах має розгалужену інфраструктуру,
складну технічну матеріальну базу, потужні кадри. Ефективність функціонування
дозвіллєвої сфери в кожній конкретній країні відбиває визнання (або неприйняття)
соціального значення дозвілля для суспільної життєдіяльності громадян цієї країни.
Помітне місце в дозвіллєвій сфері зарубіжних країн посідають дозвіллєві комплекси
та центри, проблематика діяльності яких є предметом системних досліджень,
регулярного вивчення й викладання у навчальних закладах.
Дозвіллєві заклади розробляють свої програми за відповідними складовими.
1. Визначення політики дозвіллєвого закладу, що передбачає формування загальної
мети установи, його фундаментальних установок, принципів діяльності й основних
шляхів досягнення поставлених завдань.
2. Вивчення реального й потенціального попиту, що полягає в оцінюванні
організаційних ресурсів, профілю користувача, інтересів і специфіки громади,
незаповнених дозвіллєвих ринкових ніш, незадоволених запитів населення. Це
дозволить визначити види діяльності і послуги дозвіллєвого закладу, що забезпечать
ці потреби.
3. Окреслення завдань дозвіллєвого закладу, шляхом формування реальних цілей,
конкретних функцій, а також залучення до визначення завдань працівників
дозвіллєвої сфери та представників громадськості.
4. Планування дозвіллєвої діяльності комплексу як вироблення конкретних напрямів
роботи (дозвіллєвого, мистецького, спортивного, соціального), форм (гурткової
роботи, курсів, розважальних конкурсів, фестивалів), видів діяльності для найкращого
забезпечення досягнення цілей і пошук необхідних ресурсів.
5. Втілення дозвіллєвих програм та заходів передбачає розробку маркетингової
стратегії, встановлення системи методів, контроль за процесом реалізації програми,
врахування її змін.
6. Проведення оцінки передбачає збирання необхідної інформації про здійснені заходи,
підведення підсумків, визначення недоліків, шляхів підвищення
конкурентоспроможності закладу, задоволення запитів і бажань населення з
урахуванням регіональних умов.
7. Зворотний зв'язок, модифікація та удосконалення дозвіллєвої діяльності установи є
життєво необхідними для аналізу доцільності проведення дозвіллєвих заходів,
надання дозвіллєвих послуг, поліпшення роботи дозвіллєвого закладу в цілому
[додаток 2.6].
Отже, ефективність функціонування таких комплексних дозвіллєвих закладів
залежить не лише від індивідуалізації культурних потреб особистості, а й від міри
впорядкованості їх організаційних складових, від раціональних змін, відповідності
завдань зовнішнім і внутрішнім умовам та функціональній динамічності.
Підсумовуючи, можна визначити головні тенденції діяльності зарубіжних дозвіллєвих
комплексів на сучасному етапі.

15
1. Максимальне наближення дозвіллєвих об'єктів до споживача - створення
дозвіллєвих закладів в студентських містечках, поблизу торговельних та
адміністративних районів, у житлових будинках, у мікрорайоні.
2. Співпраця з культурно-мистецькими, освітніми, спортивними установами.
3. Багатофункціональне використання дозвіллєвих приміщень і відповідність
архітектурних форм дозвіллєвого закладу характеру його діяльності.
+4. Подальший розвиток "традиційних" дозвіллєвих закладів для забезпечення потреб
особистості у певних видах культурно-дозвіллєвої діяльності.
5. Створення інтегрованих дозвіллєвих закладів для виконання культурно-
дозвіллєвих, соціальних та виховних завдань - створення клубів-кафе, клубів-готелів,
клубів-бібліотек, клубів-кінотеатрів, дозвіллєвих центрів-магазинів, культурно-
спортивних центрів, рекреаційно-дозвіллєвих комплексів.
6. Розширення дозвіллєвої діяльності за межі центру для відродження культурного
життя провінції, створення пересувних загонів та філій дозвіллєвого центру для
культурно-дозвіллєвої роботи у віддалених куточках країни, формування
гармонійного соціально-культурного середовища міста й села. Великої популярності
набуває проведення дозвіллєвими закладами театральних, музичних, хореографічних
фестивалів, культурних кампаній, міжнародних свят.
21. Соціально-орієнтовані ігри, їх особливості. Види соціально-орієнтованих ігор.
грі відбуваються освоєння дітьми соціальних ролей, самореалізація, придбання
соціального досвіду. Вона захоплює і включає дитину в нові для нього відносини,
виступає як основний засіб, социализирующего мислення дитини і що має величезне
значення для формування основних категорій мировосприятия. Це робить гру
універсальним засобом соціально-особового розвитку і виховання.
Крім того, гра як засіб пізнання соціального світу одночасно є засобом його
моделювання. Таким чином, і дитина, і дорослий конструюють самих себе, вчиться
бути краще. Умовно така гра називає "дорослою грою для дітей" або соціально-
орієнтованими.
Заслуговує уваги думка С. А. Шмакова про те, що "все-таки існує гра з найбільшим
соціальним запасом на орієнтацію на социализацию особистості людини". Автор
називає їх соціально-орієнтованою грою. Социализирующий ефект соціально-
орієнтованої гри, на його думку, виникає з того, що вона:
- являє собою форму моделювання дитиною, передусім соціальних відносин;
- відтворює соціальні відносини "на вірі" в матеріальній доступній дитині формі;
- виступає активною формою експериментальної поведінки
Особливе значення при використанні соціально орієнтують ігор та технологій
приділяється налагодженню співпраці педагогів з сім'ями вихованців. Наприклад, що
повинен радити батькам вихователь дітей трирічного віку та четвертого року життя у
зв'язку з вирішенням проблеми соціалізації дитини? Вихователь рекомендує батькам,
розповідати дітям, що оточуючі їх люди бувають різні (добрі і не зовсім добрі; деякі з
них можуть заподіювати зло тварин; не вміють пожаліти дитину або надати допомогу
хворому тощо); підтримувати відносини своїх дітей з друзями сім'ї та родичами, які є
для дитини джерелом самої цікавої для дитини інформацією; після перегляду передач
по телебаченню з допомогою бесід пояснювати дітям сенс позитивних вчинків і

16
виховувати інтерес дітей до взаємин людей, до професії батьків, з результатами їх
праці.
П.П. Блонський називає гру «великої вчителькою дитини», природною формою праці і
формою активної діяльності, в якій дитина, «вправляє сили, розширює орієнтування,
встановлює соціальний досвід, відтворюючи і творчо комбінуючи явища
навколишнього життя».
22. Поняття «дозвіллєва програма», її типи.
Дозвілля традиційно є сферою вільного вибору особистістю сфер пізнання,
спілкування, творчості. Дозвілля в меншому ступені, чим інші види діяльності,
обмежене соціальними нормами й установленнями. У той же час дозвілля традиційно
є сферою впливу державних і суспільних інститутів, засобів масової інформації.
Дозвіллєві програми – визначення досить широке, що включає в себе різноманіття
форм організації вільного часу дітей і підлітків. Дозвіллєві програми проектуються
для всіх вікових категорій дітей - від дошкільників до підлітків. Цілі проектування
дозвіллєвих програм спрямовані на вирішення комплексу завдань, пов'язаних з
формуванням культури вільного часу: залучення дитини, підлітка в яскравий світ ігор,
змагань, розваг і свят, освоєння традиційного й інноваційного досвіду організації
дозвілля через пізнання, освіту, спілкування. Це передбачає також спрямованість
особистості на різні соціально значимі норми й цінності. Так, до числа потенційних
можливостей дозвіллєвих програм у формуванні особистості один з дослідників
дитячого дозвілля, Б.А.Тітов, відносить настанову на: самовдосконалення,
усвідомлення належності до соціально-історичної спільності, дотримання моральних
загальнолюдських цінностей, соціальну активність, природу, мистецтво, інших людей.
Дозвіллєві програми більшою мірою, чим програми освітні, демонструють фізичні,
інтелектуальні, емоційні можливості дитини. Якщо провідним видом діяльності в
освітній програмі є пізнавальна діяльність, то в дозвіллєвій програмі провідним видом
стає ігрова діяльність.
23. Соціально-педагогічний патронаж обдарованих дітей. Система психолого-
педагогічного пошуку обдарованих дітей. Робота соціального працівника з
обдарованими дітьми та молоддю.
Термін “патронаж” походить від французького раtrоnе – заступник, заступництво. Під
патронажем розуміється система соціально-педагогічної допомоги і підтримки
людини, спрямована на попередження ускладнень, рецидивних проявів у процесі
активної роботи людини по самовдосконаленню, подоланню особистісних проблем, а
також на закріплення і подальший розвиток у неї навичок соціально-педагогічної
роботи над собою.
Соціально-педагогічний патронаж у системі освіти сприяє взаємодії навчальних
закладів, сім'ї і суспільства у вихованні дітей, їх адаптації до умов соціального
середовища, забезпечує консультативну допомогу батькам, особам, які їх замінюють.
Педагогічний патронаж здійснюється соціальними педагогами. За своїм статусом
соціальні педагоги належать до педагогічних працівників.»
Метою соціального патронажу є створення умов для подолання кризової ситуації у
клієнтів в результаті діяльності служб, що здійснюють патронаж, а також власних
зусиль суб'єктів патронажу.

17
Соціальний патронаж не припускає пасивного використання клієнтами послуг. Він
спрямований на активне освоєння, а потім і повсякденне застосування знань, умінь і
навичок, прийомів самодопомоги, самоорганізації власної життєдіяльності, які
формуються в клієнтів у процесі цілеспрямованої патронажної роботи. Інтенсивність
послуг у процесі патронажу, різноманітних їх видів і форм детермінується мірою
функціональної несамостійності і соціальної занедбаності окремої особи або сім'ї.
Обдарованість – це значне в порівнянні з віковими нормами випередження в
розумовому розвитку або виключному розвитку спеціальним здібностей (музичних,
художніх, спортивних та інш.). Обдарованість дітей може бути встановлена та вивчена
тільки у процесі навчання та виховання, в ході виконання дитиною будь-якої
змістовної діяльності.
Здебільшого найважливішими характеристиками обдарованих дітей вважають:
надзвичайно ранній вияв високої пізнавальної активності й допитливості;
швидкість і точність виконання розумових операцій, що зумовлене стійкістю уваги та
оперативною пам'яттю;
сформованість навичок логічного мислення;
багатство активного словника;
швидкість і оригінальність вербальних (словесних) асоціацій;
виражена установка на творче виконання завдань;
розвиток логічного мислення й уяви;
володіння основними компонентами уміння вчитися.
24. Особливості адиктивної поведінки неповнолітніх. Причини вживання
психоактивних речовин. Соціально-педагогічна робота з профілактики
адиктивної поведінки.
Адиктивна поведінка (англ. addictive beheviour) – система стосунків, спрямованість
вчинків неповнолітніх, які звикають до вживання наркогенних засобів: стадія
наркотизації без явно виражених психічної і фізичної залежностей. Про дитячий
алкоголізм говорять в тому випадку, коли його ознаки проявляються вперше у дитини,
яка не досягла 18 років. Дитячий алкоголізм є сьогодні є однією з актуальних проблем
сучасного суспільства. Особливості дитячого алкоголізму: 1) швидке звикання до
спиртних напоїв; 2) прийняття дитиною великих порцій алкоголю; 3) порушення
фізичного та психічного здоров'я дитини. Якщо розкривати причини дитячого
алкоголізму, то слід звернутися до вікових та індивідуальних особливостей на
кожному етапі розвитку.
Важливою складовою цієї концепції є життєва компетентність. Основною діяльністю
у межах програм зміцнення здоров'я є розвиток здорової особистості, яка проявляє
здоровий життєвий стиль, що впливає не тільки на власне благополуччя, а й сприяє
позитивним змінам у середовищі, соціальній і культурній ситуаціях. Групи, в яких
проводиться навчання здорового життєвого стилю, як правило, охоплюють школярів,
оскільки саме в контексті шкільного навчання можлива регулярна й систематична
освіта.
Крім того, робота проводиться із середовищем - родиною, спільнотою, де живе
дитина. Таким чином, завдання формування здорової поведінки інтегруються в
шкільному середовищі, групах дорослих, передбачають зміну типів і структури

18
шкільної освіти. Ці дії розраховані на тривалий позитивний ефект у результаті
розвитку особистісних ресурсів людей і мають важливе значення для зменшення
вживання наркотиків серед молоді.
Реальним виходом з цієї ситуації на сьогоднішній день є активне залучення до
профілактичної роботи педагогів, психологів середніх шкіл, інших закладів сфери
освіти, а також батьків. Вочевидь, максимальними можливостями проведення
профілактичної роботи володіють люди, які постійно контактують із дітьми та
підлітками, які можуть відчути ті нюанси стану й поведінки, яких досить часто не
помічають батьки і спеціалістинаркологи. Отже, надання педагогам, батькам основ
профілактичної роботи, адекватної інформації щодо наркотичних хвороб, опанування
конкретними формами роботи (наприклад, рольові ігри, тренінги, дискусії тощо),
способами формування системи альтернативних наркотикам захоплень дозволить уже
найближчим часом захистити підростаюче покоління країни від наркотичної епідемії.
25. Види девіантної поведінки дітей та молоді, їх характеристика.
Соціально- педагогічна робота з профілактики девіантної поведінки.
Поведінка, що не вкладається в рамки розуміння більшості людей, називається
девіантною. До такої поведінки не відносяться звичайні дії середньостатистичного
громадянина, адже вони не викликають нерозуміння, шок, подив, страх, ворожість з
боку звичайних громадян. Девіантна поведінка поділяється на два типи, так,
розрізняють позитивну і негативну девіантну поведінку. До позитивної відносяться
гіперактивність, талант, що межує з геніальністю, помірність - дії, що не суперечать
букві закону.
Видів такої поведінки багато, всі вони поділяються на кілька груп: адиктивна,
делінквентна, аморальна, суїцидальна.
Тільки позитивні дії можуть допомогти змінити і попередити девіантну поведінку у
підлітків. До таких форм корекції можна віднести:
1. Створення сприятливого фону для повсякденного життя.
2. Інформаційна наповненість - лекції, бесіди, уроки, які пояснюють як
визначити межу між девіантною і правильною поведінкою.
3. Терапія «протилежністю» - вчинки, на які у звичайному житті людина
ніколи не зважилася би, наприклад, стрибок з парашутом або
вираження себе в творчості.
4. Розвиток способів самовираження, які не виходять за рамки моралі
суспільства.
26. Поняття суїциду. Мотиви суїцидальної поведінки неповнолітніх. Види
суїцидальної поведінки. Шляхи її запобігання.
Суїцид (лат. – себе вбивати) – навмисне самоушкодження зі смертельним фіналом.
Ключовими чинниками, що призводять до самогубства, вважають психологічні. У
структурі суїцидальної поведінки виокремлюють внутрішню (психічну) форму:
думки, уявлення, задуми про суїцид, емоційні переживання, наміри; та зовнішню
(дієву) форму: суїцидальні спроби і завершені суїциди.

Суїциди поділяють на три основні групи: справжні, демонстративні й приховані.

19
Істинний суїцид— це правдиве бажання вмерти. Не буває спонтанним, хоча інколи
виглядає досить несподіваним. Такому суїциду завжди передують пригнічений
настрій, депресивний стан або просто думки про завершення життя. Причому
оточення цього стану може і не зауважувати. Іншою особливістю істинного суїциду є
розмірковування та переживання про сенс життя.
Демонстративний суїцидне пов’язаний із бажанням умерти, а є способом звернути
увагу на свої проблеми, покликати на допомогу, вести діалог. Це може бути і спроба
своєрідного шантажу. Смертельний результат у такому випадку є наслідком фатальної
випадковості.
Прихований суїцид (непряме вбивство)— вид суїцидальної поведінки, що не
відповідає її буквальному визначенню, але з тією ж спрямованістю і результатом. Це
дії, що супроводжуються високою ймовірністю смерті. Більшою мірою це поведінка,
націлена на ризик, на гру зі смертю, ніж на завершення життя. Це й ризикова не
керування автомобілем, і захоплення екстремальними видами спорту або небезпечним
бізнесом, і добровільні поїздки в гарячі точки, і вживання сильних наркотиків,
самоізоляція.
Чинники суїцидальної поведінки
1. Депресивні розлади і деякі типи психічних розладів.
2. Алкоголізм та інші види зловживань наркотичними речовинами.
3. Суїцидне мислення, емоції, відповідні релігійні переконання.
4. Попередні спроби самогубства.
5. Летальні методи.
6. Ізоляція, життя в самотності, втрата підтримки.
7. Безвихідь, когнітивна ригідність.
8. Похилий вік, біла раса, чоловіча стать.
9. Моделювання, самогубство в сім’ї, спадковість.
10.Економічні проблеми чи проблеми на роботі; певні професії.
11.11.проблеми в сім’ї; сімейна патологія.
12.Стрес і стресові чинники.
13.Гнів, агресія, роздратованість.
14.Фізична хвороба
У процесі спілкування варто:
 не панікувати;
 бути відкритими, давати розуміти людині, що вона цінна для вас;
 проявляти підтримку та розуміння;
 не знецінювати особу та її переживань;
 уникати споживання алкоголю та інших психоактивних речовин;
 давати зрозуміти, що з кризового стану/важких переживань є вихід;
 не тиснути, а в турботливій формі пропонувати допомогти особі отримати
допомогу.
27. Поняття інвалідності. Типологія інвалідності. Напрями соціально-
педагогічної роботи з дітьми та молоддю з обмеженими функціональними
можливостями.

20
Інвалідність — це обмеження в можливостях, зумовлених фізичними, психічними,
сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не
дають змогу людині бути інтегрованою у суспільство і брати участь у житті сім'ї і
держави на тих умовах, як і інші члени суспільства.
Є багато класифікацій відхилень у здоров'ї та розвитку. Однією з найпоширеніших е
британська тризіркова шкала обмежених можливостей:
 — недуга — втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій,
елементів анатомічної структури, що утруднює певну діяльність;
 — обмежена можливість — втрата здатності (унаслідок наявності
дефекту) виконувати певну діяльність у межах того, що вважається
нормою для людини;
 — недієздатність — наслідок дефекту або обмежена можливість
конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею
певної нормативної ролі, виходячи з вікових, статевих або соціальних
факторів.
Правила реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями:
 1) ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями
як до такої, що вимагає спеціального навчання, виховання та догляду;
 2) на основі спеціальних рекомендацій, порад і методик поступово і
цілеспрямовано:
o — навчати дитину альтернативних способів спілкування;
o — навчати основних правил поведінки;
o — прищеплювати навички самообслуговування;
o — розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;
o — виявляти та розвивати творчі здібності дитини;
 3) створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:
o — позбавлятися небезпечних речей і предметів;
o — вилучати предмети, що викликають у дитини страх та інші
негативні емоційні реакції;
o — не з'ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з
приводу її інвалідності та проблем, пов'язаних з нею;
 4) рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з
дитиною-інвалідом, потрібно:
o — сприймати її такою, якою вона є;
o — підтримувати і заохочувати ц до пізнання нового;
o — стимулювати до дії через гру;
o — більше розмовляти з дитиною, слухати її;
o — надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках,
засобах масової інформації тощо;
o — не піддаватися усім примхам і вимогам дитини;
o — не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;
o — не боятися кожну хвилину за життя дитини.
Зміст соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю з обмеженими
функціональними можливостями:

21
  1) вивчення соціально-психологічного стану осіб з обмеженою
дієздатністю;
 2) проведення соціально-педагогічних досліджень особливостей
соціалізації дітей-інвалідів з різними типами захворювань;
 3) побутова реабілітація дітей-інвалідів (навчання елементам
самообслуговування та нормам елементарної поведінки в різних
мікросоціумах);
 4) проведення психологічного консультування дітей-інвалідів з
особистісних проблем;
 б) здійснення психолого-педагогічної корекції роботи;
 6) організація консультпунктів для родичів молодих інвалідів з
юридичних, правових, психолого-педагогічних питань;
 7) розвиток потенційних творчих можливостей дітей-інвалідів;
 8) формування якостей особистісної самодіяльності засобами
спеціально розроблених психотренінгів та психотренуючих ігор;
 9) організація культурно-дозвільної діяльності дітей-інвалідів через
проектування та впровадження різноманітних програм та форм роботи
соціальних служб;
 10) здійснення профорієнтаційної роботи серед молодих інвалідів;
 11) вихід з конкретними пропозиціями щодо поліпшення життя
молодих інвалідів у суспільстві;
 12) координація роботи з різними соціальними інститутами, що
опікуються проблемами дітей-інвалідів у суспільстві.

28. Сім’я як об’єкт соціально-педагогічної роботи. Сім’я – провідний фактор

соціалізації особистості. Напрями та форми соціально-педагогічної роботи з
сім’єю.
Сім'я - динамічна мала група людей, котрі разом проживають, пов'язані родинними
відносинами (шлюбу, кровної спорідненості, усиновлення, опіки), спільністю
формування і задоволення соціально-економічних та інших потреб, взаємною
моральною відповідальністю.
Сім'я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства.
В процесі свого розвитку сім'я набула функцій, які тільки в сукупності забезпечують
повноцінність її існування, саморозвитку та широку життєдіяльність як соціального
інституту.
Кожна сім'я відрізняється одна від одної такими основними параметрами: соціально-
культурний - освітній рівень подружжя, їх участь у житті суспільства; соціально-
економічний - майнові характеристики сім'ї, зайнятість подружжя у сфері суспільного
виробництва; техніко- гігієнічний - умови проживання, обладнання житла,
особливості способу життя; демографічний - кількість членів сім'ї.
Напрями та форми соціальної роботи з сім'ями, які опинилися у складних життєвих
обставинах, залежать від налаштованості членів родини на вирішення проблем
життєзабезпечення сім'ї, наявності внутрішніх і зовнішніх ресурсів сім'ї у їхньому

22
вирішенні. Можна окреслити два алгоритми роботи з сім'ями, які потребують
соціальної підтримки:
 1) сім'ї, які налаштовані на розв'язання проблем (благополучна сім'я,
сім'я соціального ризику), як правило, самостійно звертаються за
допомогою і потребують консультаційної та інформаційної допомоги
щодо вирішення окремих проблем, які сім'я не може вирішити
самостійно;
 2) сім'ї, які не визнають наявності проблем, або не вбачають за
необхідне їх розв'язувати (неблагополучні сім'ї, асоціальні сім'ї,
"пасивні" сім'ї), інформація про такі сім'ї надходить від організацій або
осіб, потребують комплексного вирішення проблем.

29. Поняття батьківства та батьківської позиції. Типові помилки сімейного

виховання. Актуальні проблеми сучасної сім’ї. Основний зміст соціально-
педагогічної роботи з сім’єю.
Батьківство є багатокомпонентним явищем, яке включає ціннісні орієнтації,
установки та очікування, батьківські почуття, батьківські позиції, батьківську
відповідальність, стиль сімейного виховання 9 (авторитарний, ліберальний,
демократичний). Причому кожен з названих компонентів має три складові:
когнітивну, емоційну та поведінкову.
Л. В. Мардахаєв виділяє типові помилки сімейного виховання — дії (бездіяльності),
які здійснюють батьки в інтересах виховання дитини. При цьому самі батьки
негативної ролі «виховної діяльності» не усвідомлюють або роблять вигляд, що не
усвідомлюють. До таких помилок належать:
• недооцінка ролі особистого прикладу батьків;
• відсутність єдності вимог у виховній діяльності батьків;
усунення дітей від посильної домашньої праці;
• невміння користуватися методами виховання, особливо заохоченням і
покаранням;
• застосування фізичного покарання;
• відсутність такту у стосунках з дитиною;
• сварки батьків у присутності дітей;
• неправильна поведінка окремих батьків в побуті (пияцтво, скандали);
• переоцінка батьками своїх виховних можливостей;
• невиправдана ідеалізація своїх дітей («моя дитина найрозумніша,
талановита, незвичайна»)
Одна із найпоширеніших помилок сімейного виховання – це невміння батьків
враховувати особливості різних вікових етапів життя дитини і, як наслідок, невміння
створювати і використовувати можливості виховних ситуацій. Це веде до появи
необґрунтованих для дитини вимог, які викликані завищеними очікуваннями батьків.
У такій ситуації дитина через відсутність соціального досвіду не розуміє, що від нього
хочуть батьки і наполегливо чинить опір виховній дії.
30. Сутність та специфіка соціальної роботи в умовах вуличного
простору. Основні форми вуличної соціальної роботи.

23
Для організації відповідної роботи в умовах вулиці соціальний працівник має:

-знати соціальну ситуацію в районі, мікрорайоні ( діагностувати її, вміти оцінювати,

визначати об’єкти соціального впливу, вміти визначати маршрути,місця проведення
форм вуличної роботи та масових акцій; вміти залучати та добирати до проведення
соціальних заходів на вулиці молодь , волонтерів, представників громадськості,
педагогів тощо.);
-знати технології організації та проведення форм соціально-педагогічної роботи на
вулиці (визначати мету, зміст діяльності, добирати відповідні форми та методи; вміти
прогнозувати результат та післядію; організовувати роботу з різними категоріями
населення);
-знати специфіку спілкування з різними категоріями клієнтів вуличної соціальної
роботи (вміти знаходити спільну мову з дітьми та молоддю різного віку та різної
соціальної орієнтації; вміти передбачати появу конфліктних ситуацій, запобігати їх
розвитку; вміти здійснювати комунікативну атаку та самопрезентацію, активізувати
процес спілкування під час творчої взаємодії);
-знати основні правила безпеки життєдіяльності для роботи в умовах вулиці (вміти
приймати оптимальні рішення в неочікуваних та екстремальних ситуаціях, надавати
першу медичну допомогу, вміти залучати представників відповідних організацій
(міліція, пожежники, служби МНС тощо ) та громадськості з метою запобігання появі
нещасних випадків під час проведення роботи на вулиці та проведення масових форм
соціальної вуличної роботи ).
Соціальна робота в умовах вулиці вимагає від соціального працівника виконання
ряду вимог, а саме :
 поважати права та побажання дітей та молоді, що потребують
соціальної підтримки;
 дотримуватись принципу конфіденційності;
 дотримуватись емоційної дистанції; не провокувати агресію;
 дотримуватись всіх вимог правоохоронних органів.

24