Орієнтовні питання до екзамену

1. Соціально-педагогічна технологія: сутність, види, особливості, умови реалізації.

2. Поняття технологічного підходу до професійної діяльності соціального педагога.
3. Типова технологія організації соціально-педагогічної діяльності (алгоритм
вирішення соціально-педагогічної проблеми).
4. Методи професійної діяльності соціального педагога.
5. Інноваційні форми і методи соціально-педагогічної діяльності.
6. Технологія соціально-педагогічної профілактики.
7. Метод групової соціально-педагогічної роботи.
8. Сутність, ознаки , підходи до класифікації організаційних форм соціально-педагогічної діяльності.
9. Сутність і особливості соціально-педагогічної діагностики.
10. Технологія соціально-педагогічної реабілітації в діяльності соціального педагога:
загальна концепція, механізм діагностики і відбору об’єктів реабілітації, види,
способи діяльності (реабілітаційні служби).
11. Технологія індивідуальної соціально-педагогічної роботи.
12. Організація роботи із засобами масової інформації в соціально-педагогічній
діяльності.
13. Діагностика сім’ї та родинного виховання.
14. Психолого-педагогічна корекція і терапія у професійній діяльності соціального педагога.
15. Характеристика методу соціальної вуличної роботи.
16. Використання методу «рівний – рівному» у соціально-педагогічній роботі.
17. Методи індивідуальної соціально-педагогічної роботи.
18. Технологія організації конкретного виховного заходу (алгоритм). Навести приклад.
19.Технологія роботи соціального педагога з прийомною сім’єю, з дитячим будинком
сімейного типу.
20.Технології соціально-педагогічної діяльності з дітьми, які залишилися без
батьківського піклування.
21.Технологія консультативної соціально-педагогічної допомоги сім’ї.
22.Мета, зміст та особливості роботи з сім’єю.
23. Технологія роботи з сім’єю, яка опинилася у складних життєвих обставинах.
24.Основні форми і методи роботи з сім’єю.
25.Поняття складних життєвих обставин сім’ї.
26.Характеристика різних типів сім’ї та особливостей соціально-педагогічної роботи з ними.
27.Зміст та технології роботи з дітьми з функціональними обмеження
28.Робота соціального педагога з сім’ями, де є жорстоке ставлення до дітей.
29.Технологія соціально-педагогічної діяльності, що спрямована на творчий розвиток
особистості.

УВАГА! До 4 грудня необхідно надіслати мені на ел.пошту виконані модульні

контрольні роботи. Текст набрати на комп’ютері, файл підписати і надіслати
окремим листом. Також надіслати і виконане ІНДЗ. На екзамені зустрічаємося у
зумі о 18.00 4 грудня і ви отримаєте кожен номера питань, які будете
виконувати. Я все поясню при зустрічі. При необхідності пишіть і телефонуйте.
А.І.Конончук
1 Соціально-педагогічна технологія: сутність, види, особливості, умови реалізації.

Соціально-педагогічна технологія – це способи взаємодії соціального

педагога (соціального працівника) із клієнтом, що забезпечують його
соціалізацію в наявних або спеціально створюваних умовах. Сутність
соціально-педагогічної технології полягає в операціоналізації процесу надання
послуг і соціально-педагогічної допомоги, створенні алгоритму взаємодії
соціального педагога з клієнтом. Соціально-педагогічна технологія має такі
характерні риси: універсальність (можливість застосування на різних за
специфікою об'єктах, для вирішення подібних або часто виникаючих завдань);
конструктивність (націленість на вирішення конкретних проблем
перевіреними та обґрунтованими способами); результативність (орієнтація на
кінцевий результат, що перевіряється); оперативність (можливість реалізувати
технологію в оптимальний термін); відносна простота (наявність проміжних
етапів й операцій, доступність для фахівця певної кваліфікації); надійність
(наявність деякого запасу міцності, механізму, що дублюється); гнучкість(з
датність до адаптації в умовах, що змінюються). Соціально-педагогічна
технологія як сукупність визначених прийомів і методів впливу має власну
структуру, до складу якої входять певні елементи: визначення мети, вибір
відповідного рішення, організація соціальної дії, аналіз результатів

2 Поняття технологічного підходу до професійної діяльності соціального педагога.

Технологічна  підготовка  майбутніх  соціальних  педагогів  має  будуватися  на 
інтеграції  напрямів  теоретико‐методологічного  обґрунтування  системи 
освіти,  модернізації  професійної  підготовки  соціальних  педагогів  у  вищому 
навчальному  закладі.  Проблема 
технологічної підготовки соціальних педагогів має високу актуальність, 
соціокультурну,  економічну,  педагогічну  значимість,  оскільки  охоплює 
оволодіння  соціальним  педагогом  технологічною  культурою,  досвідом 
предметно‐перетворювальної діяльності

3 Типова технологія організації соціально-педагогічної діяльності (алгоритм

вирішення соціально-педагогічної проблеми).

Практичну реалізацію методів соціально-педагогічної роботи наочно

виявляє таке поняття як "форма соціально-педагогічної роботи”. Якщо метод
виступає шляхом, способом досягнення мети і розв’язання завдання, то форма
виступає способом організації змісту роботи, унаочненням певних способів
організації соціально-педагогічної роботи. Завдяки формам методи
наповнюються конкретним змістом соціальної роботи.
Форми соціально-педагогічної роботи розглядають як варіанти організації
взаємодії соціального педагога з клієнтами, спрямовані на створення умов для
позитивної активності дітей і молоді, вирішення відповідних завдань
соціалізації, надання допомоги та підтримки .
Форма (організаційна форма) соціально-педагогічної роботи - це
зовнішнє виявлення способу організації діяльності соціального педагога
та клієнта (клієнтів)
Варто зазначити, що крім терміну „форма” в сучасній психолого-
педагогічній літературі використовують терміни “справа”, “захід”. Щодо
останнього терміну, його більш влучно використовувати стосовно масових
форм роботи.
Зупиняючись на соціально-педагогічному аспекті характеристики форм
роботи О.В.Безпалько характеризує такі специфічні ознаки форми роботи:
функціональність, структурність, інтегративність тощо.
Функціональність вказує на існування таких форм, що забезпечують реалізацію
окремих функцій соціальної діяльності. Так, наприклад, здійснюючи соціальну
профілактику, найчастіше використовують форми інформаційного характеру:
лекції, диспути, бесіди. Реабілітаційна робота соціального педагога, найчастіше
реалізується через форми практичної спрямованості: конкурси робіт дітей –
інвалідів, фестивалі “ Повір у себе ”, творчі майстерні та інше.
Структурність як ознака організаційної форми характеризується
специфічними правилами побудови окремих видів організаційних форм. Так, у
ході підготовки бесіди соціальний працівник шукає різну інформацію з
конкретної проблеми і шукає, за допомогою яких прийомів та засобів краще
донести її до слухачів, обговорити з ними окремі питання. А в ході підготовки
вечора відпочинку необхідно продумати загальну сюжетну лінію, підібрати
конкурсні завдання, знайти оптимальні засоби для створення позитивного
емоційного настрою учасників.
Ще одна особливість організаційних форм полягає в їх інтегративності, яка
передбачає, що результати, отримані в процесі використання одних форм,
сприяють впровадженню інших форм соціально – педагогічної діяльності, що
дозволяє об’єднувати їх в єдине ціле соціалізуючого процесу.
Класифікація організаційних форм соціально-педагогічної роботи

Одним з найбільш нерозроблених питань в теорії соціально-педагогічної роботи

є класифікація форм роботи. До найбільш типових класифікаційних ознак слід
віднести наступні:
за кількісним складом учасників (індивідуальні, групові, масові);
за домінуючим засобом впливу на клієнта (словесні, практичні, наочні); 
за складністю побудови( прості, складні, комплексні);
за провідним напрямом діяльності (інтелектуальні, спортивно-туристичні,
трудові, художньо-естетичні, краєзнавчі, екологічні);
за часом проведення( довгочасні, короткочасні);
за місцем проведення ( кабінетні, вуличні).
Ми здійснили спробу представити найбільш типові підходи до класифікації
форм соціально-педагогічної роботи у вигляді таблиці 1.2.
Зрозуміло, що більшість з вищенаведених класифікаційних ознак
перетинаються між собою. Наприклад, похід, який виступає груповою.
практичною, спортивно-туристичною формою роботи дозволяє вирішувати
завдання художньо-естетичного, трудового виховання тощо.

4 Методи професійної діяльності соціального педагога.

Методи соціально-педагогічної діяльності

Під методами діяльності в соціальній педагогіці розуміють сукупність прийомів,
операцій, за допомогою яких досягається поставлена мета, розв'язується конкретне
завдання.

Методичний прийом - це частина методу, яка виконує частковий характер

методу. Операція - це дія спрямована на виконання поставленого завдання.

Засіб - це сукупність матеріальних, емоційних, інтелектуальних та інших умов, які

використовуються соціальним педагогом для досягнення мети.

Розмежування між поняттями "прийом", "операція" і "засіб" майже відсутнє. Метод

одночасно може бути прийомом, засобом і навпаки.

Методи, які використовуються у діяльності соціального педагога носять

міждисциплінарний характер. Тобто значна частина методів запозичена з психології,
педагогіки, соціології і соціальної роботи. Сукупність методів, прийомів та засобів
утворює методику соціально-педагогічної діяльності, яку слід розглядати значно ширше
ніж метод.

Методика соціально-педагогічної діяльності - це сукупність методів діяльності

соціального педагога і форм організації соціального виховання, спрямованих на
розв'язання проблем клієнта.

Методи соціально-педагогічної діяльності можна розділити на:

 - педагогічні, які спрямовані на виховання, перевиховання, корекцію,

реабілітацію, навчання соціального досвіду;
 - соціологічні, які дозволяють зібрати необхідну інформацію: аналіз документів;
спостереження, опитування, аналіз змісту газет, кінофільмів, публічних виступів;
 - психологічні, які забезпечать зняття психологічного навантаження: тренінг;
психотерапія: сугестивна, раціональна, аналітична і групова. Сугестивна
психотерапія використовується до пацієнтів і клієнтів як під гіпнозом, так і в
стані бадьорості, має на меті визначення хворобливих проявів через
навіювання. Раціональна психотерапія здійснюється при лікуванні хворого в
стані бадьорості шляхом бесіди, в ході якої лікар обговорює з хворим
захворювання, а також навчає його прийомам спротиву хворобі. Аналітична
психотерапія враховує реакцію людини на патогенний вплив середовища,
тобто вплив який викликає захворювання. Групова психотерапія ґрунтується на
позитивному впливові, який чинять один на одного члени групи;
 - фінансово-економічні методи спрямовані на розв'язання матеріальних
проблем: економічні пільги і санкції;
 - правові методи, які допоможуть відновити права і обов'язки клієнта як члена
суспільства, знайти юридичні документи, які сприятимуть розв'язанню проблеми
клієнта;
 - медико-соціальні методи допоможуть вивчити вплив соціальних факторів
на стан здоров'я населення і розробити профілактичні заходи усунення
шкідливого впливу і попередити можливі захворювання;
 - організаційні методи, пов'язані з організацією трудової діяльності клієнта і
громадською діяльністю незахищених верств населення;
 - комунікативні методи спрямовуються на дотримання етикету спілкування
між клієнтом і соціальним педагогом;
  - філософські методи: метод емпіричного пізнання (спостереження і
експеримент) дозволить обґрунтувати проблему із теоретичних засад;
 - логічні методи дозволять соціальному педагогу будувати структуру роздумів
над проблемою, використовуючи методи індукції, дедукції, традукції, аналізу,
синтезу, узагальнення, систематизації, класифікації.

Вибір методів для соціально-педагогічної діяльності залежить від поставленої мети і

завдань.

До окремої групи методів будемо відносити нетрадиційні методи, які повинні бути в
арсеналі соціального педагога.

 1. Методи лікувальної педагогіки. Дана група методів ґрунтується на правилах: не

зашкодь здоров'ю клієнта, навчи піклуватися про своє здоров'я: метод
переконань; допомога у формуванні навичок саморегуляції, самодисципліни;
зміцнення здоров'я засобами мистецтва (естетотерапія) - театр, кіно,
бібліотекотераггія, співання, малювання (арттерапія) тощо; організація рухомих
та інтелектуальних забав (імаготераггія); виховання на позитивних прикладах,
вчинках, ідеалах (аретотерапія).
 2. Виховання природою, передбачає знайомство з природою і оздоровлення
засобами природи.
 3. Використання народної педагогіки. Найактивнішими методами є слово, справа,
релігія, природа і мистецтво, традиції, ігри та забави, громадська думка.

Усі методи соціально-педагогічної діяльності можна згрупувати, беручи до уваги мету

призначення:

 1. Методи дослідження.
 2. Методи соціального виховання.
 3. Методи соціально-психологічної допомоги.

До першої групи методів належать спостереження (моніторинг), соціологічні методи,

вивчення передового педагогічного досвіду, моделювання, педагогічний експеримент,
метод соціометрії, математичні методи: ранжування - розміщення зібраних даних у
визначеній послідовності, в порядку зростання або спадання показників, визначення
місця в цьому ряду кожного клієнта; шкалування - кількісний метод, який дає
можливість ввести цифрові показники в оцінку окремих сторін педагогічного явища,
метод "дерева цілей".

Другу групу методів складають педагогічні методи, а саме:

 1. Методи формування свідомості: приклад, бесіда, диспут, розповідь, лекція та

інші.
 2. Методи організації діяльності: педагогічна вимога, громадська думка,
вправляння, організація суспільно корисної діяльності, творчі ігри та ін.
 3. Методи стимулювання діяльності: заохочення, покарання, "вибух". Методи
соціально-психологічної допомоги, які належать до третьої

групи, містять психологічне консультування, аутотренінг, психологічні методи,

симуляційні ігри (ділові та рольові ігри).
Спеціальними методами в соціально-педагогічній діяльності виступають: патронат,
супровід, консультування телефоном, реалізація психотерапевтичної функції, медіація,
тренінг.

Патронат - форма опіки, при якій діти, що залишилися без опіки, передаються на
виховання іншим громадянам за договором на певний строк (діти до 4-х років
передаються органам охорони здоров'я, а діти віком від 4-х до 14 років - органам освіти).

Соціальний супровід - це комплексний метод, який забезпечує створення умов для

прийняття розв'язків в складних життєвих ситуаціях. Супровід
включає: діагностику проблеми; інформацію про способи розв'язання проблеми;
консультацію на етапі прийняття рішення і розробку плану дій;
первинну допомогу при реалізації плану. Основний принцип супроводу "Не нашкодь",
забезпеч умови надати допомогу "самому собі".

Консультування телефоном - це процес телефонного діалогу.

Медіація - методика посередництва при розв'язанні конфлікту - це створення

атмосфери, при якій люди можуть відкритися, знайти спільну мову і виробити свої
власні рішення.

Тренінг - це навчання досвідом. Навчання досвідом передбачає, що присутні мають

можливість поділитися і обмінятися між собою своїми знаннями та проблемами, а також
попрацювати разом для пошуку рішення.

5 нноваційні форми і методи соціально-педагогічної діяльності.

6 Технологія соціально-педагогічної профілактики.

Технології профілактики. Соціальна профілактика − це науково обґрунтований і

своєчасно застосовуваний вплив на соціальний об'єкт з метою збереження його
функціонального стану і попередження можливих негативних процесів його
життєдіяльності.

Соціальна профілактика (від лат. попередження, превенція) − діяльність з

попередження соціальної проблеми, соціального відхилення або утримання їх на
соціально терпимому рівні шляхом усунення або нейтралізації причин, які їх
породжують. Вона направлена на попередження можливих фізичних, психологічних
або соціокультурних колізій у окремих індивідів і «груп ризику», збереження,
підтримку і захист нормального рівня життя і здоров'я людей; сприяння їм у
досягненні поставленої мети і в розкритті їх внутрішнього потенціалу.

Профілактики потребує все населення. Але існують пріоритетні напрями її

застосування, категорії населення, які їй потребують найбільшою мірою. До таких
соціальних груп можна віднести дітей, підлітків, інвалідів, людей похилого віку, осіб,
які ведуть асоціальний спосіб життя та ін.
Об'єкти соціально-профілактичного впливу можна умовно розділити на чотири групи:
1) негативні сторони в об'єктивних умовах життєдіяльності людей (рівень добробуту і
житлово-побутові умови, технічне оснащення виробництва, умови праці тощо); 2)
негативні сторони в організаційно-управлінській діяльності державних і суспільних
органів самоврядування (система освіти, ЗМІ, установи культури та ін.); 3) негативні
сторони міжособистісних взаємостосунків і поведінки людей (взаємостосунки між
людей в процесі трудової діяльності, в побуті, сімейні відносини тощо); 4) негативні
явища в правосвідомості і соціально-правовому полі.

Виділяють три рівні соціальної профілактики; загальносоціальний рівень (діяльність

держави, суспільства, їх інститутів); спеціальний рівень (цілеспрямований вплив на
негативні чинники, які пов'язані з окремими видами відхилень або проблем);
індивідуальний рівень (профілактична діяльністю щодо конкретних осіб).

Реалізація профілактичних заходів здійснюється за допомогою системи методів:

профілактична інформаційно-консультативна бесіда; системне спостереження;
профілактичні тренінги; стимулювання розвитку нових навичок, моделей поведінки;
метод завчасної нейтралізації конфліктної ситуації; метод профілактичного втручання
та ін.

Технології соціальної адаптації. Адаптація (від лат. Adaptation − прилаштування,

пристосування) займає важливе місце у змісті соціальної роботи. Вона характеризує,
з одного боку, процес взаємодії об'єкту соціальної роботи з соціальним середовищем,
а з іншого − є відображенням певного результату соціальної роботи, який може
виступати критерієм її ефективності.

Соціальна адаптація − процес активного пристосування людини до нових для неї

соціальних умов життєдіяльності шляхом активного їх засвоєння; вид взаємодії особи
або соціальної групи з соціальним середовищем. Це інтеграційний показник стану
індивіда і один з основних механізмів соціалізації.

Змістом соціальної адаптації є зближення мети і ціннісних орієнтацій групи і індивіда,

який входить до неї, засвоєння ним норм, традицій, групової культури, вхід в ролеву
структуру групи. Процес соціальної адаптації передбачає прояв різноманітних
комбінацій прийомів, способів, стратегій соціальної адаптації.

Стратегія соціальної адаптації є індивідуальним способом адаптації особи до

суспільства і його вимог. Вчені визначають такі стадії соціальної адаптації: початкова
стадія; стадія терпимості; стадія пристосування; «акомодації»; стадія повної
адаптації, «асиміляція».

Залежно від співвідношення стихійних і свідомих механізмів пристосування

адаптаційні процеси виявляються в трьох формах: переважно стихійні; з приблизно
однаковим співвідношенням стихійних і свідомих елементів; з переважанням
свідомих елементів. Успішність адаптації значною мірою залежить від адаптаційного
потенціалу особи.

Дезадаптована поведінка буває двох типів: поведінка агресивного типу та уникнення

ситуації. При зміні звичайних умов життя з'являються чинники, що вносять
дезорганізацію в психічну діяльність. У цьому випадку має включитися механізм
реадаптації − процес переходу із стану стійкої адаптації в звичайних умовах у стан
відносно стійкої адаптації в нових незвичних умовах існування або результат цього
процесу, який є успішним для особи.

У соціальній роботі для розробки ефективних технологій слід враховувати різні види
соціальної адаптації. Повна соціальна адаптація включає фізіологічну, управлінську,
економічну, педагогічну психологічну і професійну адаптацію.

Адаптаційний процес відображає: предмет адаптації; час адаптації (необхідний і

реальний); показники адаптації; ефективність адаптації; особливості взаємодії
учасників адаптаційної технології (бажані і реальні); середовище адаптації; умови
адаптації; специфіку і рівень управління технологією адаптації.

Основні процедури технології адаптації: 1) визначення мети спільної діяльності

суб'єктів даної технології; 2) розробка програми загальних дій; 3) організація
адаптаційного процесу (кожній процедурі відповідають свої операції).

Система методів соціальної адаптації включає методи, які застосовуються при

реалізації інших функціональних процедур технологій соціальної роботи. Під час
адаптації використовують універсальний метод інформаційно-консультативної
бесіди, метод підтримки і стимулювання нових навичок, моделей поведінки у
соціальній профілактиці, атакож адаптаційні тренінги, персональний соціальний
патронаж та ін.

Технології соціальної реабілітації. Соціальна реабілітація (від лат. rehabilitatio < re −

назад, знову + habilitatio − право) − комплекс заходів, направлених на відновлення
людини в правах, соціальному статусі, на поліпшення її здоров'я, дієздатності. Цей
процес направлений також і на зміну соціального середовища, умов життєдіяльності,
порушених або обмежених із певних причин.

У практиці соціальної роботи реабілітаційна допомога надається різним категоріям

клієнтів, залежно від цього і визначаються найважливіші напрями реабілітаційної
діяльності. До них можна віднести: реабілітацію інвалідів і дітей з обмеженими
можливостями; людей літнього і старого віку; осіб, що відбули покарання в місцях
позбавлення волі; дезадаптованих дітей і підлітків та ін.

Здійснення соціальної реабілітації значною мірою залежить від дотримання її

основних принципів: етапності, диференційованої, комплексності, спадковості,
послідовності, безперервності в проведенні реабілітаційних заходів, доступності і
переважно безкоштовності для тих, хто її найбільш потребує (інваліди, пенсіонери,
біженці та ін.).

Реабілітація − комплекс медичних, соціально-економічних, педагогічних, професійних

і юридичних заходів, направлених на відновлення (або компенсацію) порушених
функцій, дефекту, соціального відхилення.

Реабілітація може бути стихійною або організованою.

Процес соціальної реабілітації має тривалий характер. Важливою є розробка
індивідуальної комплексної програми реабілітації. Вона є системою, яка включає на
кожному з виділених етапів (визначення початкового реабілітаційного потенціалу,
розробка індивідуальної комплексної програми реабілітації і реалізація розробленої
програми і її періодична корекція) ряд заходів у різних сферах (напрямках)
реабілітації: а) соціально-побутова реабілітація; б) медико-фізіологічна реабілітація;
в) медико-психологічна; г) психолого-педагогічна реабілітація; д) соціально-трудова
реабілітація.

Слід враховувати, що ефективність соціальної реабілітації досягається всім

комплексом реабілітаційних заходів (медичних, психологічних, професійних,
соціальних, педагогічних). Ступінь її ефективності визначається також рівнем
соціалізації клієнта, його здатністю адаптуватися в суспільстві.

Технології терапії. Соціальна терапія («терапія» − в перекладі з лат. турбота,

лікування) − тісно пов'язана з психотерапією, в якій використовуються методи впливу
на психіку. Соціальна терапія − це систематичні цілеспрямовані заходи з надання
допомоги особі або групі осіб в питанні врегулювання відчуттів, імпульсів, думок,
звертань і зняття психологічних симптомів, що викликають тривожність, дискомфорт у
пацієнтів.

Відомі чотири основні моделі психотерапії: психотерапія як метод лікування, тобто

вплив на соматичний або психічний стан клієнта (медична модель психотерапії);
психотерапія як метод маніпулювання, який служить меті суспільного контролю
(соціологічна модель); психотерапія як метод, який приводить в дію процес навчання
особи (психологічна модель); психотерапія як комплекс явищ, що виникають під час
взаємодії між людьми (філософська модель).

Соціальний працівник у процесі роботи з індивідами або соціальними групами

постійно стикається з соматичними і психологічними проблемами, тому йому
необхідно володіти основними терапевтичними і практичними методами, які
застосовуються психотерапевтами. Для надання першої допомоги він повинен сам
проводити терапевтичну роботу або організовувати а спільно з іншими фахівцями.
Якщо ж виявляються серйозні відхилення у здоров'ї клієнта, то соціальний працівник
рекомендує звернутися до лікаря або психотерапевта для більш повного проведення
необхідного лікування.

У змістовному плані соціальний працівник, використовуючи терапевтичні методи,

спирається на досягнення психології, психіатрії, психотерапії. В цілому методи
соціальної (психологічної) терапії ґрунтуються на двох формах роботи −
індивідуальній і груповій.

Найважливіші терапевтичні загальні і конкретні технології: трудова терапія, терапія

самовиховання, соціотерапія, арттерапія, епістолярна терапія, натурпсихотерапія,
ігрова терапія, казкотерапія.

+На сьогодні система спеціальної підготовки кадрів у галузі соціальної терапії ще не

склалася. Разом з тим слід зазначити, що професійним соціальним працівником є не
той, хто просто вивчає різні терапевтичні методи і методики, а той, хто через глибокі
контакти з кожним клієнтом намагатиметься якнайкраще зрозуміти іншу людину, бо
розуміння іншої людини залежить не стільки від методу, скільки від людських якостей
соціального працівника

7 Метод групової соціально-педагогічної роботи

Метод соціально-педагогічної роботи − це спосіб організації узгодженої

діяльності соціальних педагогів та клієнтів з метою вирішення завдань
соціально-педагогічної роботи.

В сучасній літературі з проблем соціальної роботи визначають наступні

групи методів:

Зміст
1 Загальні (філософські) методи
2 Загальнонаукові методи застосовуються в багатьох галузях
суспільної діяльності
3 Спеціальні наукові методи
3.1 Метод «рівний — рівному»
4 Методи соціально-педагогічної діяльності
5 Класифікація основних методів, які використовуються соціальним
педагогом [4]
6 Джерела
Загальні (філософські) методи
метод наукової абстракції;
метод аналізу та синтезу;
метод індукції та дедукції;
метод єдності спільного та особливого;
метод пересування від простого до складного;
метод єдності якісного та кількісного аналізу;
метод формалізації;
метод аналогії;
системно-структурний метод.
Загальнонаукові методи застосовуються в багатьох галузях суспільної
діяльності
Вони визначають деякі аспекти процесу пізнання і перетворення світу.
Найбільш часто згадуються такі загальнонаукові методи:

історичні методи;
генетичні методи;
соціологічні методи;
психологічні методи;
педагогічні методи.
Спеціальні наукові методи
Спеціальні наукові методи — це специфічні способи пізнання і
перетворення окремих сфер суспільного життя, що притаманні тій чи
іншій системі знань. [2]

Групами методів які використовуються у соціально-педагогічній роботі є:

- педагогічні (методи формування свідомості (переконання, навіювання,

приклад), методи організації діяльності (тренування, створення вихованих
ситуацій, формування громадської думки), методи стимулювання
діяльності (гра, змагання, заохочення, схвалення), методи самовиховання
(самоаналіз, самоосуд, самонаказ, самонавіювання));

- психологічні (методи психодіагностики, психотерапевтичні методи

(психодрама, соціодрама, ігрова терапія, поведінкова терапія),
психокорекційні методи (психогімнастика, арттерапія, казкотерапія),
психологічне консультування);

- соціологічні (спостереження, методи опитування, методи аналізу

документів, біографічний метод, експертна оцінка);

- соціально-педагогічні (аналіз соціуму, метод вуличної роботи, метод

«рівний-рівному») [1]

Метод «рівний — рівному»

Метод «рівний — рівному» як спосіб навчання однолітків та людей,
рівних за певними ознаками, має переваги: знання цінностей і вимог
соціальної групи, у якій здійснюється спілкування; високий ступінь
довіри; рівність у взаєминах; схожий внутрішній світ, досвід, схоже
ставлення до проблеми; однаковий рівень (освітній, культурний,
соціальний тощо); молоді люди розуміють один одного, використовуючи
невербальні та вербальні засоби спілкування (наприклад, сленг), а
дорослому необхідно досконало знати (а значить, вивчити) мову
молодіжного спілкування; підвищена самооцінка та впевненість у собі,
почуття власної гідності та віри в себе не тільки в підлітків-інструкторів,
які виступають у ролі вихователів, а й у тих, з ким вони працюють. Разом
з тим метод «рівний-рівному» має свої недоліки: не завжди достатньо
схожості (бути схожим — не означає бути рівним); недостатність досвіду,
інформації в підлітків; важкість контролю, вимірювання результатів
методу; можливість спотворення інформації підлітками; вік підлітка
(людина ще не пережила того, про що говорить, її не сприймають як
експерта в даній ситуації, справі) [2]. Переваги цього методу полягають у
тому, що молоді люди знаходяться постійно з ровесниками, а дорослі-
професіонали — лише тимчасово; молоді люди розуміють, що означає
бути молодим, a дорослі «намагаються зрозуміти», пригадуючи себе в
такому віці; молоді люди спілкуються за допомогою специфічних
вербальних (сленг) та невербальних засобів і тому не завжди сприймають
форми спілкування дорослих. Серед слабких сторін цього методу можна
виокремити спотворення інформації під час її передачі іншим,
недостатній життєвий досвід підлітків, обмеженість знань підлітків з
певних питань, які цікавлять однолітків.

Методи соціально-педагогічної діяльності

Усі методи соціально-педагогічної діяльності можна згрупувати, беручи
до уваги мету призначення:

1. Методи дослідження.

2. Методи соціального виховання.

3. Методи соціально-психологічної допомоги.

До першої групи методів належать спостереження (моніторинг),

соціологічні методи, вивчення передового педагогічного досвіду,
моделювання, педагогічний експеримент, метод соціометрії, математичні
методи: ранжування — розміщення зібраних даних у визначеній
послідовності, в порядку зростання або спадання показників, визначення
місця в цьому ряду кожного клієнта; шкалування — кількісний метод,
який дає можливість ввести цифрові показники в оцінку окремих сторін
педагогічного явища, метод «дерева цілей».

Другу групу методів складають педагогічні методи, а саме:

1. Методи формування свідомості: приклад, бесіда, диспут, розповідь,

лекція та інші.

2. Методи організації діяльності: педагогічна вимога, громадська думка,

вправляння, організація суспільно корисної діяльності, творчі ігри та ін.

3. Методи стимулювання діяльності: заохочення, покарання, «вибух».

Методи соціально-психологічної допомоги, які належать до третьої групи,
 містять психологічне консультування, аутотренінг, психологічні методи,
симуляційні ігри (ділові та рольові ігри).

Спеціальними методами в соціально-педагогічній діяльності виступають:

патронат, супровід, консультування телефоном, реалізація
психотерапевтичної функції, медіація, тренінг [3].

Патронат — форма опіки, при якій діти, що залишилися без опіки,

передаються на виховання іншим громадянам за договором на певний
строк (діти до 4-х років передаються органам охорони здоров'я, а діти
віком від 4-х до 14 років — органам освіти).

Соціальний супровід — це комплексний метод, який забезпечує

створення умов для прийняття розв'язків в складних життєвих ситуаціях.
Супровід включає: діагностику проблеми; інформацію про способи
розв'язання проблеми; консультацію на етапі прийняття рішення і
розробку плану дій; первинну допомогу при реалізації плану. Основний
принцип супроводу «Не нашкодь», забезпеч умови надати допомогу
«самому собі».

Консультування телефоном — це процес телефонного діалогу.

Медіація — методика посередництва при розв'язанні конфлікту — це

створення атмосфери, при якій люди можуть відкритися, знайти спільну
мову і виробити свої власні рішення.

Тренінг — це навчання досвідом. Навчання досвідом передбачає, що

присутні мають можливість поділитися і обмінятися між собою своїми
знаннями та проблемами, а також попрацювати разом для пошуку
рішення.

8 Сутність, ознаки , підходи до класифікації організаційних форм соціально-педагогічної

діяльності.

Практичну реалізацію методів соціально-педагогічної роботи наочно виявляє таке

поняття як "форма соціально-педагогічної роботи”. Якщо метод виступає шляхом,
способом досягнення мети і розв’язання завдання, то форма виступає способом
організації змісту роботи, унаочненням певних способів організації соціально-
педагогічної роботи. Завдяки формам методи наповнюються конкретним змістом
соціальної роботи.
Форми соціально-педагогічної роботи розглядають як варіанти організації взаємодії
соціального педагога з клієнтами, спрямовані на створення умов для позитивної
активності дітей і молоді,  вирішення відповідних завдань соціалізації, надання
допомоги та підтримки [7, с. 319]. 

Форма (організаційна форма) соціально-педагогічної роботи - це зовнішнє

виявлення способу організації діяльності соціального педагога та клієнта
(клієнтів)

Варто зазначити, що крім терміну „форма” в сучасній психолого-педагогічній

літературі використовують терміни “справа”, “захід”. Щодо останнього терміну, його
більш влучно використовувати стосовно масових форм роботи.

Зупиняючись на соціально-педагогічному аспекті характеристики форм роботи

О.В.Безпалько характеризує такі специфічні ознаки форми роботи: функціональність,
структурність, інтегративність тощо [7, с. 319].

Функціональність вказує на існування таких форм, що забезпечують реалізацію

окремих функцій соціальної діяльності. Так, наприклад, здійснюючи соціальну
профілактику, найчастіше  використовують форми інформаційного характеру: лекції,
диспути, бесіди. Реабілітаційна робота соціального педагога, найчастіше
реалізується через форми практичної спрямованості: конкурси робіт дітей – інвалідів,
фестивалі “ Повір у себе ”, творчі майстерні та інше [1].

Структурність як ознака організаційної форми характеризується специфічними

правилами побудови окремих видів організаційних форм. Так, у ході підготовки бесіди
соціальний працівник шукає різну інформацію з конкретної проблеми і шукає, за
допомогою яких прийомів та засобів краще донести її до слухачів, обговорити з ними
окремі питання. А в ході підготовки вечора відпочинку необхідно продумати загальну
сюжетну лінію, підібрати конкурсні завдання, знайти оптимальні засоби для
створення позитивного емоційного настрою учасників.

Ще одна особливість організаційних форм полягає в

їх інтегративності, яка передбачає, що результати, отримані в процесі
використання одних форм, сприяють впровадженню інших форм соціально –
педагогічної діяльності, що дозволяє об’єднувати їх в єдине ціле соціалізуючого
процесу. 

1. Класифікація організаційних форм соціально-педагогічної

роботи

Одним з найбільш нерозроблених питань в теорії соціально-педагогічної роботи є

класифікація форм роботи. До найбільш типових класифікаційних ознак слід віднести
наступні:

 за кількісним складом учасників (індивідуальні, групові, масові);

 за домінуючим засобом впливу на клієнта (словесні, практичні, наочні); 
  за складністю побудови( прості, складні, комплексні);
 за провідним напрямом діяльності (інтелектуальні, спортивно-туристичні,
трудові, художньо-естетичні, краєзнавчі, екологічні);
 за часом проведення( довгочасні, короткочасні);
 за місцем проведення ( кабінетні, вуличні).

Ми здійснили спробу представити найбільш типові підходи до класифікації форм

соціально-педагогічної роботи у вигляді таблиці 1.2.

Зрозуміло, що більшість з вищенаведених класифікаційних ознак перетинаються між

собою. Наприклад, похід, який виступає груповою. практичною, спортивно-
туристичною формою роботи дозволяє вирішувати завдання художньо-естетичного,
трудового виховання тощо.

Таблиця 1.2

Класифікація організаційних форм соціально-педагогічної роботи

Класифікацій -на Організаційні форми  соціально-педагогічної роботи

ознака
Групи Види
Напрям виховної Інтелектуальні Конкурс знавців, оліипіада, брейн-рінг, бесіда,
діяльності Художньо- заочна мандрівка, вікторина.
естетичні Концерт, вистава, бал, виставка творчих робіт
Спортивно Мала олімпіада, туристська сюїта , збір – похід,
туристичні веселі старти.
Трудові Трудовий десант, трудова атака, День майстрів,
фабрика Діда Мороза
Кількісний склад Індивідуальні Бесіда, гра, творче завдання
учасників (З Диспут, конкурс, рольова гра, прес –
обмеж.кількістю конференція, усний журнал
учасників) Свято, концерт, вогнище, тематичний день,
Групові фестиваль
(у т.ч. з
розподілом на
підгрупи )
Масові
Домінуючий Словесні Лекція, диспут, збори, прес конференція
засіб виховного Практичні читання
впливу Наочні Змагання, ярмарок, аукціон, похід
Конкурс творчих робіт, емблем, плакатів, газет
За місцем Кабінетні Консультація, тренінг, тематичний вечір
проведення Вуличні Рейд, ігротека, маніфестація, вулична хода
Складність Прості Бесіда, диспут, вікторина, зустріч
побудови Складні Усний журнал, свято, концерт, КВК
Комплексні Тематичний день, тематичний тиждень,
 місячник, фестиваль, акція

1.  Методи та форми індивідуальної, групової роботи та масової

роботи

Достатньо типовим є підхід до класифікації методів та форм соціально-педагогічної

роботи залежно від позиції взаємодії соціального педагога та клієнта. Вирішення
основних завдань соціально-педагогічної роботи безпосередньо пов’язано із
необхідністю організації взаємодії соціального педагога і вихованців, при цьому
механізми, що закладені в основу цієї взаємодії  будуть суттєво розрізнятись залежно
від того, хто буде виступати клієнтом: індивід, група чи громада. Відповідно, йдеться
про форми індивідуальної, групової та масової роботи.

Метод індивідуальної соціальної роботи (кейсуорк), був запроваджений в практику

соціальної роботи М.Річмонд. Його сутність полягає у вирішенні проблеми з метою
надання підтримки і створення ситуації, що спрямовує клієнта до розгляду ситуації і
викликає бажання подолати життєві перешкоди. В основі метода закладено механізм
адаптації клієнта до життєвої ситуації. До основних складових метода належать:
встановлення первинної комунікації, вивчення та аналіз проблемної ситуації,
визначення мети і завдань сумісної роботи; оцінка прогресу та результату сумісної
роботи. 

Н.В.Заверіко визначає такі переваги застосування методу кейсів у професійній

підготовці соціальних працівників: реалізм (застосування методу кейсів у програмі
тренінгу доповнює теоретичні аспекти курсу завдяки включенню практичних завдань,
які необхідно вирішити групі; мінімізація тиску (дає унікальну можливість вивчити
складні або емоційно значущі питання в безпечній ситуації тренінгу); активна
взаємодія (комунікативна природа вправи надає можливість швидкої, але достатньо
повної оцінки важливості проблем, які обговорюють, та рішень, що приймають. До
недоліків методу кейсів належать: виникнення хибних поглядів (здатність виявляти,
аналізувати й прораховувати кожний крок, що приведе до рішення); відсутність
висновків (оскільки часові рамки не дозволяють групі сформувати певні практичні
рекомендації, це сприяє виникненню почуття
незадоволення); правдоподібність (вправа має бути такою, щоб учасники могли
ідентифікуватися із запропонованими ролями та впоратися з ними. 

Даний метод є найбільш ефективним в програмах, орієнтованих на розвиток

аналітичних здібностей, зокрема в тренінгах вирішення проблем, прийняття рішень,
ведення переговорів та взаємодії з персоналом. Цей метод застосовують також у
галузях менеджменту, супервізії, адміністрування [7, с.123].

В основу здійснення індивідуальної соціальної роботи закладено завдання корекції

взаємостосунків індивіда із соціальним оточенням і з собою. 

Корекція ставлення до себе, до власного “Я” передбачає прояв адекватної

самооцінки; усвідомлення причин пригніченості і їх подолання; реставрацію
адаптивності; вироблення навичок самостійності; створення ситуації антинавіювання;
формування почуття гідності ; поваги до себе ; зміну ієрархії у системі цінностей,
домагань клієнта. 

Корекція ставлення до інших (далеких і близьких) базується на здатності до емпатії,

розумінні почуттів інших , чуйності; здатності до доброзичливого сприйняття стану та
інтересів, переваг і недоліків інших осіб; набуття навичок повноцінного спілкування,
вміння запобігати появі конфліктів і своєчасного долання конфліктних ситуацій. 

Корекція ставлення до життя можлива за умови отримання навичок вибору і

прийняття рішення; мобілізації і самоорганізації; досягнення стійкості до
неприємностей, загроз; оптимістичного ставлення до реальності; подолання
перешкод, труднощів.

Використання методу індивідуальної роботи найбільш виправдано при визначенні

перспектив клієнта, адаптації його до умов реальності, подоланні стресів, у
самопізнанні та само прийнятті. До суттєвих переваг цього методу належить те, що
окремо взятому учаснику приділяється уваги більше, ніж в умовах роботи групи. 

Основними формами індивідуальної роботи в практиці соціально-педагогічної роботи

є: зустріч, інтерв’ювання, консультація, співбесіда, переадресація, доручення.

Метод групової соціальної роботи активно розроблявся в 70-і роки ХХ століття.

Особливе значення для розробки теорії  методу відіграли результати досліджень
теорії малих груп (Я.Коломенський, Р.Кричевський, К.Рудестам та інші). 

За визначенням В.М.Сидорова [6], група - це щонайменше дві (але зазвичай більше)

людини, які об’єднані спільними цілями чи схожими інтересами на царині
пізнавального, емоційного або соціального взаємообміну під час однієї чи кількох
зустрічей, достатніх для того, щоб у них склалося враження один про одного; був
розроблений перелік норм, необхідних для їхнього спільного функціонування;
сформовані цілі їхньої групової діяльності; виникло таке відчуття  єдності, коли вони
вважають себе (й інші оцінюють їх) як певну цілісність, відмінну від інших союзів.

У сучасній соціальній науці виділяють малі групи за різними ознаками, а саме: за

спрямованістю змісту (групи, які орієнтуються на обмін інформацією; особистісний
розвиток; зміни ціннісних орієнтацій; розвиток розуміння життєвих проблем, умінь
долати життєві зміни; досягнення соціальних змін; проведення культурно-дозвільної
анімації тощо); за віком; за статтю; за характером проблеми (групи людей з
відхиленнями в поведінці; групи жертв насильства тощо); за часом
діяльності (короткочасні, довготривалі, постійні); за офіційним
статусом (формально-неформальні); за способом утворення (природні –
спеціально сформовані); за ступенем відкритості ( відкриті – закриті) [7, с. 46].

У сфері міжособистісних стосунків людина відчуває потребу в емоційному теплі,

розумінні і контакті з іншою людиною. Соціальні суперечності нашого суспільства
нерідко викликають  у людини відчуття небезпеки, недовіри і безсилля. Таким чином,
досвід, що набувається в спеціально організованих групах, сприяє протидії
відчуженню, допомагаючи вирішенню проблем, що з’являються в процесі
міжособистісної взаємодії . Визначимо переваги групових форм соціально-
педагогічної роботи [1]: 

1. Група створює умови "суспільства в мініатюрі", що відображає зовнішній світ і

дозволяє програвати реалістичні ситуації в штучно створеній взаємодії.

1. Приховані фактори соціального тиску стають явними в умовах групи і

впливають на індивідуальні життєві позиції вихованців.

1. Група надає можливість отримати зворотній зв'язок і підтримку від учасників,

що мають спільні проблеми чи переживання .

1. У процесі групової взаємодії відбувається прийняття цінностей і потреб інших .

1. В умовах групи дитина чи молода людина відчуває себе  прийнятою іншими,

користується довірою, оточена турботою і має можливість отримати допомогу.
Крім того, член групи сам приймає, довіряє, турбується про інших і допомагає
іншим.

1. Ситуація групи може значно полегшити проблеми, що з’являються в

міжособистісних стосунках; вона дає можливість відчути  реакцію на себе і свої
вчинки, проекспериментувати з різними стилями  спілкування з партнерами по
групі.

1. У групі кожен відчуває себе рівноцінним партнером у спілкуванні чи в будь-якій

творчій взаємодії (на відміну від спілкування клієнта з соціальним працівником,
при якому існує певний соціально-психологічний бар’єр).

1. Група заохочує спробу саморозкриття та самовдосконалення кожного її члена і

внаслідок цього зростає впевненість клієнта своїх силах..

1. Гнучкість форм групової роботи робить цей метод більш демократичним,

придатним для більш значної кількості клієнтів, що потребують допомоги. 

В практиці соціально-педагогічної роботи існують наступні види груп: групи

відновлення, освітні групи, групи самодопомоги, терапевтичні групи тощо. Залежно
від мети роботи групи змінюється позиція соціального педагога. Він може виконувати
роль організатора, вихователя, координатора зовнішніх и внутрішніх зв’язків групи,
посередника у міжгруповій взаємодії, інструктора, тренера тощо. 

До найбільш розповсюджених групових форм соціальної роботи є: бесіда, тренінг,

дискусія, диспут, усний журнал, гурток, секція, вікторина, турнір. 

Особливістю використання групових форм роботи в практиці соціально-педагогічної

роботи є об’єднання учасників групи в творчі мікрогрупи (команди, екіпажі). До таких
форм роботи можна віднести усний журнал, ділову гру „Прес-конференція”, захист
творчих проектів, концерт-блискаву тощо.
Впровадження в практику соціально-педагогічної роботи масових форм організації
діяльності груп та колективів набуло поширення та значної популяризації завдяки
наступним перевагам та особливостям:

 масові форми соціальної роботи дозволяють учасникам відчути радість від

причетності до спільної, значущої справи;
 в цих формах роботи задіяні представники  майже всіх груп населення;
 завдяки довготривалості масових форм роботи створюється певне “емоційне
поле”, що охоплює всіх учасників і здійснює позитивний вплив;
 більшість масових форм роботи мають комплексний характер, що дозволяє в
межах однієї форми роботи використати переваги багатьох.

Найбільш поширеними масовими формами соціально-педагогічної роботи є:

тематичне свято, мітинг, вулична акція, дискотека, спортивне свято.

Особливе місце в практиці соціально-педагогічної діяльності займають комплексні

форми роботи, до особливостей яких слід віднести: довготривалість та поєднання
кількох організаційних форм роботи в єдиній тематичній формі. Прикладами таких
організаційних форм є: тематичний день, тиждень, місячник, Ярмарок, Карнавал,
Свято вулиці тощо.

Переваги комплексних форми соціально-виховної роботи полягають в тому, що:

відбувається “занурення” клієнтів у виховну ситуацію, сюжет; тривалість цієї форми
дозволяє виявити свій творчий потенціал кожному вихованцю; реалізується
можливість поєднання позанавчальних і позашкільних форм виховної роботи;
реалізуються зв’язки між колективами вихованців різного віку і створюються підстави
для появи різновікових колективів ; соціальні педагоги отримують можливість бачити
позитивну динаміку розвитку якостей вихованців протягом форми роботи. 

Тематичний День-свято є провідною комплексною формою в роботі літнього

оздоровчого табору, за допомогою якої вирішується ціла низка соціально-
педагогічних завдань. В умовах Дня-свята кожен вихованець отримує можливість на
емоційне „занурення” до теми, сюжету, до виявлення своїх якостей у різних мікро-
формах роботи. 

Можна зробити висновок, що основним завданням успішної реалізації  форм

соціально-педагогічної роботи є створення системи роботи по оптимальному
використанню арсеналу тих форм роботи, що пропонує досвід  соціальної роботи та
методики виховної роботи, влучне їх поєднання та доцільне застосування в
соціально-педагогічній практиці.

9 Сутність і особливості соціально-педагогічної діагностики.

< Попер ЗМІСТ Наст >

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА
ДІАГНОСТИКА І КОНСУЛЬТУВАННЯ
Теоретичний матеріал для вивчення

> сутність соціально-педагогічної діагностики;

> особливості консультування в діяльності соціального педагога

Сутність соціально-педагогічної діагностики

Діагностика у діяльності соціального педагога займає центральне місце, оскільки від

встановлення соціального діагнозу залежить розв'язання проблеми, а відтак надання
необхідної допомоги. З метою отримання необхідної інформації соціальному педагогу
доводиться користуватися різними видами діагностики, адаптуючи їх до власної
діяльності. Тому соціальний педагог повинен володіти основними методичними
прийомами соціологічного, психологічного і медичного дослідження. Адже він діагностує
розвиток особистості дитини в соціумі, особливості впливу цього середовища на
соціалізацію дитини, її позитивні та негативні можливості, а лише потім проектує
діяльність.

Характеристика складових соціально-педагогічної діагностики

Медична діагностика - це процес встановлення медичного діагнозу, тобто судження про
характер і сутність хвороби клієнта. Соціальний педагог на основі медичного діагнозу
повинен визначити стан клієнта та його можливості до самообслуговування. Він не
робить медичного висновку про характер і суть захворювання, а лише проектує можливі
педагогічні наслідки захворювання, які його супроводжують. Наприклад, у випадку
діагнозу цукровий діабет у дитини виражені дратівливість, висока емоційна реактивність,
неврівноваженість, уразливість тощо; при захворюванні травного тракту (виразка
шлунку, гастрит та ін.) - характерні конфліктність, істеричні реакції, образливість,
стурбованість тощо; у разі бронхіальної астми - напад ядухи може спровокувати емоційне
напруження; хворі із вадами серцево-судинної системи (міокардити) - емоційні, вразливі,
плаксиві.

Психологічна діагностика - це вимірювання індивідуальних якостей особистості та

інших об'єктів, які піддаються психологічному аналізу. Соціальний педагог на основі
психодіагностики може виявити фактори ризику, які провокують психічне захворювання.
Наприклад, низьку рухову активність, підвищений інтерес до проблеми, неадекватні
реакції, негативне ставлення до навчання, залежність від ситуації, неке-рована поведінка,
підвищений інтерес до сексуальних проблем тощо.

Соціальна діагностика - це процес виявлення та вивчення причинно-наслідкових

зв'язків і взаємовідносин у суспільстві, які характеризують його соціально-економічний,
культурно-правовий, моральний та санітарно-екологічний стан, з метою встановлення
соціального діагнозу.

Педагогічна діагностика - вивчення особистості учня і колективу з метою забезпечення

індивідуального і диференційованого підходу в процесі навчання і виховання.
Педагогічна діагностика оцінює дитину в порівнянні з освітніми нормами, які визначені
державним стандартом освіти: законом "Про освіту", концепціями навчання і виховання у
загальноосвітніх закладах, обсягом знань, передбачених навчальними програмами
галузей знань та іншими нормативними документами. Соціальний педагог не повинен
використовувати готових педагогічних оцінок, а повинен реабілітувати дитину в очах
інших.

Діагностика в соціально-педагогічній діяльності поділяється на:

 1) етимологічну діагностику - збір даних про соціально-психологічний характер

виховного мікросоціуму; особливостей педагогічного процесу і сімейного
виховання;
 2) симптоматичну діагностику - вивчення індивідуальних характеристик
особистості.

Соціально-педагогічна діагностика - процедура виявлення, спеціально організований

процес отримання інформації про вплив на особистість і соціум різних факторів з метою
виявлення причин відхилень в індивідуально-психологічних якостях особистості,
соціально-педагогічної занедбаності чи неблагополуччя і на основі узагальнених даних
виставити діагноз та спроектувати соціально-педагогічну діяльність, визначити вид
допомоги.

Предметом соціально-педагогічної діагностики є особливості розвитку важкої життєвої

ситуації людини, її поведінка і діяльність, резервні можливості особистості та сім'ї.

Важка життєва ситуація - це втрата особистістю можливості самостійно реалізувати свої

потреби під впливом суб'єктивних і об'єктивних факторів і розв'язати проблему.

При дослідженні важкої життєвої ситуації соціальний педагог враховує:

- об'єктивні фактори - несприятливі економічні умови проживання; військові дії та

конфлікти; смерть одного із близьких людей;

наслідки екстремальних ситуацій (пожар, терористичні акти); низький матеріальний

рівень забезпечення сім'ї;

- суб'єктивні фактори - можливість клієнта чинити опір проблемі; відсутність

відповідальності за свої вчинки; антисоціальні норми і цінності, на основі яких клієнт
вибудовує стосунки із оточуючими людьми; конфліктні стосунки з родиною тощо.

Типові проблеми, які стають причиною індивідуального дискомфорту: - проблеми із

здоров'ям; - конфлікти; - сімейне неблагополуччя; - насильство; - працевлаштування та
ін.

Соціально-педагогічний діагноз - це висновок про наявність проблеми людини; кінцевий

результат діяльності соціального педагога, спрямований на виявлення і визначення
соціального стану суб'єкту, з'ясування сутності відносин у суспільстві, індивідуальних
особливостей особистості, її здоров'я, можливостей соціального виховання і навчання з
метою прогнозу подальшого розвитку особистості і вироблення рекомендацій.

Вивчення проблем клієнта здійснюється з допомогою методу інтерв'ю. Тому у діяльності

соціального педагога повинен бути орієнтований перелік запитань, які допоможуть
виставити правильний соціально-педагогічний діагноз, диференціювати проблему
клієнта.

Тобто соціальний педагог повинен уміти вивчати біографію (за анамнезом життя)
клієнта, яка надасть інформацію про систему цінностей, спрямованість інтересів, потреб,
поведінки в складних життєвих ситуаціях.

Анамнез - поняття медичне і у вузькому значенні розуміння слова означає вивчення і

створення історії розвитку хвороби. У більш широкому значенні анамнез включає не
тільки відомості про початок і розвиток хвороби, а й відомості про умови життя, праці
тощо.

Взаємозв'язок соціальної педагогіки з медичними знаннями вперше прослідковується у

спадщині В.П.Кащенка (1870-1943 p.p.), який численними виступами, змістовними
статтями доводив необхідність медико-педагогічного забезпечення повноцінного
розвитку дитини. Ще в 20-х роках він ввів термін "лікувальна педагогіка", під якою
розумів синтез медико-терапевтичних, навчально-педагогічних і виховних прийомів, що
забезпечать виправлення характеру і особистості в цілому та запропонував "Програму
вивчення дитини". Кащенко В.П створив школу-санаторій для "виняткових дітей", яка
пізніше перетворилася у медико-педагогічну клініку для розумово і морально відсталих
дітей, у якій використовували соціальний профіль для діагностики соціально-
економічних факторів розвитку дитячої дефективності.

У сучасній соціально-педагогічній діяльності використовується метод заповнення

"соціальної історії клієнта", запропонований

Л.Г. Коваль, І.Д. Звєрєвою і СР. Хлєбік, який ґрунтується на зборі інформації за
допомогою запитань.

Загальна схема "соціальної історії" клієнта.

 1. Клієнт:
o - ім'я, адреса, час та місце народження, шлюбний статус, релігійна, расова,
етнічна належність;
o - сім'я, близькі родичі - імена, дати народження і смерті, місця проживання,
можливості сім'ї;
o - освіта; трудова діяльність; культурний розвиток;
o - оточуюче середовище: стосунки поза сім'єю.
 1. Турботи, потреби, проблеми:
o - причина звертання за допомогою;
o - час прояву стурбованості; початок, характер і результати спроб справитися
з ними; фактори, які впливають на стурбованість і які сприяли зверненню за
соціальною допомогою;
o - здатність працювати, виконувати свої функції;
o - загальнолюдські потреби клієнта;
 o - потреба клієнта як члена певної групи населення: фактори і установки у
середовищі; статус клієнта; адаптація і стиль життя в групі тощо;
o - потреби, які пов'язані з оточенням клієнта: обов'язки перед сім'єю,
колегами, організацією;
o - потреби клієнта, які пов'язані з проханням про допомогу.
 2. Підтримка та обмеження в наданні допомоги:
o - що очікує клієнт в період надання допомоги, які його уявлення про
можливі результати, що може стати перешкодою в отриманні позитивних
результатів, які внутрішні резерви для досягнення очікуваних змін;
o - чи здатна допомогти обстановка в оточенні клієнта чи завдає перешкод;
o - фактори, які впливають на мотивацію клієнта;
o - чи реальні очікування клієнта.

Вирішення питання про характер і зміст соціально-педагогічної допомоги потребує також

відомостей про історію розвитку клієнта. Дані про розвиток та виховання дитини, за
твердженням Л.С. Виготського, допоможуть створити цілісну картину різних подій у її
житті, визначити чинники, які впливали на розвиток.

Схема складання історії розвитку клієнта (анамнез): 1. Анкетні дані клієнта, повний склад
сім'ї, змінну складі, житлові, побутові та матеріальні умови, відомості про осіб, які беруть
(брали) участь у вихованні клієнта.

 2. Особливості перинатального періоду розвитку. Особливості розвитку до і після

народження, наявність факторів ризику в стані здоров'я матері та дитини.
 3. Стан клієнта на теперішній час. Наявність травм, операцій, хронічних
захворювань, диспансеризація за стоном хвороби.
 4. Де і ким виховувалася клієнт, починаючи з народження? Хто доглядав клієнта
протягом перших двох років життя?
 5. Розвиток до трьох років. Особливості розвитку моторики, мови, навичок
самостійності, наполегливості. Труднощі в поведінці.
 6. Розвиток клієнта в дошкільному віці. Улюблені заняття, домашні обов'язки,
спілкування з дітьми, взаємини з членами сім'ї, конфлікти, особливості характеру.
Проведення дозвілля.
 7. Розвиток клієнта у молодшому шкільному віці. Адаптація до шкільного життя,
успішність, стосунки, участь у громадському житті, обов'язки в школі і вдома,
дозвілля.
 8. Фактори, які важливо відзначити в історії розвитку клієнта. Розв'язати проблему
допоможе попередній аналіз соціальної ситуації
 (проблеми). При аналізі проблеми потрібно керуватися такими запитаннями:
o 1. Які стосунки клієнта з членами мікросоціуму?
o 2. Чи існує проблема серед членів мікросоціуму?
o 3. На скільки активні форми спілкування?
o 4. Чи ефективні соціальні ролі в соціумі?
o 5. Хто з оточуючих клієнта приймає рішення і які ці рішення?
o 6. Які відбувалися конфлікти, що стосувалися клієнта і як вони
розв'язувалися?
o 7. Які цінності визначають поведінку клієнта?
o 8. Які контакти впливають на формування клієнта? Соціальний педагог на
основі інформації може створити загальну

характеристику рівня розвитку дитини, зрозуміти сутність її труднощів, оцінити їх

глибину, визначити сфери впливу з метою усунення або подолання проблем.

Для постановки діагнозу добираються методи соціально-педагогічного дослідження.

Методи - це діяльність соціального педагога спрямована на отримання інформації. В
арсеналі соціального педагога їх безліч, однак найчастіше можна використовувати такі:
метод теоретичного моделювання; анкети, питальники, експертні оцінки; спостереження,
тести, лабораторний експеримент, соціометрія; контактна бесіда, педагогічний
консиліум. Ці та інші методи відомі в соціології, психології, педагогіці, медицині.

До власних методів соціально-педагогічної діагностики належать:

 - соціально-педагогічний паспорт;
 - соціально-педагогічний експеримент;
 - соціально-педагогічний моніторинг.

Алгоритм соціально-педагогічної діагностики

 1. Констатація фактів.
 2. Історія клієнта і розвиток клієнта, аналіз соціальної ситуації.
 3. Висунення гіпотези допомоги.
 4. Збір додаткової інформації для перевірки гіпотези.
 5. Перевірки гіпотези.
 6. При необхідності повторення процедури.

Дані про проведення соціально-педагогічної діагностики заносяться в індивідуальну

картку діагностування.

Додаток 9

до листа МОН України від2 7.08.2000 р. № 1/9-352

Індивідуальна картка психолого-педагогічного діагностування

учня_класу

(назва навчального закладу)

Соціально-демографічний паспорт учня та його сім'ї

Дата Назва Короткий результат. Висновки та

№
проведення методики рекомендації
з/п
З метою здійснення комплексної діагностики залучаються до вивчення дитини не лише
психолог і соціальний педагог, але й інших суб'єкти навчально-виховного процесу. Тобто
у школі має діяти психолого-медико-педагогічна комісія (консиліум), завданням якої є
досконале вивчення учня, його здібностей, недоліків у навчанні, визначення особистісно
зорієнтованого підходу при наданні допомоги, забезпечення теоретичного обґрунтування
проблеми.
Отже, соціальний педагог діагностує розвиток особистості в соціумі, характер стосунків
між людьми, особливості впливу на соціалізацію різних факторів. Діагностика виступає
вихідною умовою прогнозування та проектування соціально-педагогічної діяльності.

10 Технологія соціально-педагогічної реабілітації в діяльності соціального педагога:

загальна концепція, механізм діагностики і відбору об’єктів реабілітації, види,
способи діяльності (реабілітаційні служби).
Соціальна реабілітація в практиці соціально-педагогічної роботи представляє
собою комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи
втрачених індивідом суспільних зв’язків та відносин внаслідок стану
здоров’я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); зміни
соціального статусу (безпритульні діти, біженці). Метою соціальної 33
реабілітації є повернення особистості до суспільно-корисної діяльності,
формування позитивного відношення до життя, праці, навчання [30, с. 33].
Найбільш розповсюдженими видами соціальної реабілітації в
соціальнопедагогічній діяльності є психологічна, педагогічна і професійна.
Психологічна реабілітація спрямована на подолання в свідомості дитини
уявлення про безвихідь її становища, відновлення захисних сил організму,
формування впевненості та мотивації щодо подолання почуття тривоги,
страху чи провини, психологічних комплексів, невпевненості у своїх силах,
зміцнення активної, діяльної особистісної позиції дитини. Педагогічний
аспект соціальної реабілітації передбачає навчання, виховання та всебічний
розвиток, в першу чергу, дітей з фізичними та розумовими обмеженнями,
створення умов для розвитку їх потенційних можливостей. Його
складовими є різні форми підготовки особистості до життя в суспільстві
та сім’ї, окремі напрями її професійної орієнтації та навчання певним
видам трудової діяльності. Педагогічну реабілітацію, переважно,
характеризують заходи виховного і навчального характеру, спрямовані на те,
щоб дезадаптована дитина опанувала, по можливості, знаннями, уміннями і
навичками самоконтролю й усвідомленої поведінки, самообслуговування,
отримала необхідний рівень загальної чи додаткової шкільної освіти. Також
в процесі педагогічної реабілітації дитина опановує досвід людських
відносин і життя в суспільстві, основи побутових, комунікативних ділових,
правових норм поведінки. Професійна реабілітація розглядається як система
заходів, спрямованих на відновлення людиною втрачених професійно
важливих якостей, необхідних для повернення до трудової діяльності в тій
сфері, яка найбільш придатна для людини відповідно її індивідуальним
можливостям. В процесі професійної реабілітації, як правило, відбувається
розвиток професійно важливих якостей та умінь для дещо іншої сфери
діяльності, відмінної від тієї, в якій раніше працювала людина.
11 Технологія індивідуальної соціально-педагогічної роботи.


У своїй роботі з клієнтом соціальний педагог керується такими принципами:

- клієнт індивідуальний;

- клієнт має право на власні почуття та їх виявлення;

- соціальний педагог повинен проявляти контрольовані емоції;

- клієнт повинен відчувати з боку соціального педагога підтримку;

- клієнт має право на власний вибір;

- клієнт має право на конфіденційність.

Загальну схему роботи соціального педагога з індивідом можна подати в такому

вигляді:

1) встановлення первинних зв’язків і потреб клієнта у змінах;

2) дослідження проблеми;

3) мотивація;

4) концептуалізація проблеми;

5) дослідження стратегій вирішення;

6) вибір стратегії;

7) реалізація стратегії;

8) еволюція (розвиток самого клієнта).

Індивідуальна робота здійснюється за допомогою методів:

- психосоціального;

- поведінкового;

- цільового;

- оперантної зміни поведінки;

- респондентної зміни поведінки;

 - екологічного;

- методу вирішення проблем;

- раціонального методу;

- терапії реальністю.

12 Організація роботи із засобами масової інформації в соціально-педагогічній

діяльності.
Специфіку культури інформаційного простору активно досліджують
філософи, соціологи, культурологи, антропологи, психологи (А. Александров,
В. Афанасьєв, Д. Белл, В. Біблер, Б. Єрасов, Ф. Майор, Д. Несбіт, П. Ебурдін,
А. Печчеі, О. Тоффлер, Р. Уілсон, А. Урсул, Е. Фромм, В. Шейко, Ю. Шредер та
інших). Провідним принципом цієї культури фахівці визначають глобальність,
бо обмін інформацією в ній не має ні просторових, ні часових, ні політичних
обмежень, унаслідок чого й мають місце взаємопроникнення культур [36; 203,
с. 164].

У середині 1950-х років відбулася світова інформаційна революція.

Виникла розвинута система засобів масової інформації (ЗМІ): фотографії, кіно,
телебачення, радіо, Інтернет, дизайн [4, с. 289]. Засоби масової інформації
(mass-media) – соціальні інститути (преса, радіо, телебачення, Інтернет,
видавництва тощо), що забезпечують збирання, обробку та масове поширення
інформації [22, с. 202].
У сучасному світі особистість дитини з раннього дитинства опиняється в
оточенні техносфери, істотною частиною якої є засоби масової інформації та
комунікації. Як і будь-який інший соціальний інститут, ЗМІ виконує певні
функції в суспільстві, а найважливішими серед яких є: комунікативна (функція
спілкування); ідеологічна, пов’язана з прагненням впливати на світосприйняття
та ціннісні орієнтації молодої аудиторії, на її свідомість, ідеали, мотивацію
поведінки тощо; культуро-освітня (трансляція в суспільстві культурних
цінностей, виховання на зразках загальнолюдської культури, а отже, сприяє
індивідуальному розвиткові); рекламно-довідкова, спрямована на задоволення
практично-утилітарних потреб особистості; рекреативна, пов’язана зі світом
розваг, зняття напруження, отримання задоволення [38, с. 48–72; 46].
Вважаємо за потрібне зупинитися на характеристиці таких складових ЗМІ,
як телебачення, комп’ютер, Інтернет, реклама, радіо, преса, друк, котрі мають
визначальне значення у соціалізації дітей дошкільного віку.
Телебачення – один із засобів масової інформації та комунікації, складова
частина духовної та освітньої культури сучасного суспільства. телебачення за
своєю природою та соціальними функціями має величезні можливості впливу
на соціалізацію дітей дошкільного віку [45, с. 18]. Серед основних тенденцій
такого впливу В. Абраменкова виокремлює такі:
1. Перевага візуальної інформації теле -, відео-, і комп’ютерного екрану,
який певним чином викривлює зображення предметів, викликає деформацію у
сенсорній системі дитини, у процесах сприйняття нею довкілля та понятійного
мислення, яке перебуває на стадії становлення.
2. У дитини формується психологічна залежність від екрану, що в
результаті може призвести до відчуження від живого спілкування з іншими
людьми, до звуження сфери спільної діяльності дитини і дорослих у сім’ї.
3. Екран стає замінником традиційної дитячої гри з однолітками, яка є
необхідною умовою психічного та соціального розвитку дитини її
особистісного становлення.
4. Екранні образи володіють властивістю закарбовуватись у свідомості
сучасної дитини, наслідком чого може стати переоцінка традиційної системи
цінностей та способу життя.
5. Екран для сучасної дитини є не стільки інформатором та джерелом
побудови картини світу, скільки її конструктором, що агресивно програмує
стиль життя, «нову мораль» і систему цінностей [1, с. 311].
 Досліджуючи цю проблему, Г. Апостолова, посилаючись на результати
досліджень зарубіжних учених В. Гьобель, М. Гльокнер, стверджує, що дітей,
які регулярно споживають продукцію засобів масової інформації, відрізняє
те, що вони: міркують швидкими та готовими асоціаціями; ставлять
поверхові запитання, але відповідь їх не дуже цікавить; дають поверхові та
стереотипні відповіді на запитання дорослих; їм властива неглибока
цікавість до певних предметів; не відчувають дистанції у спілкуванні з
людьми, і при цьому не вміють реалізовувати реальні особистісні контакти;
не здатні відповідати спокійним поглядом [3, с. 2].
Комп'ютерні технології породили специфічну субкультуру – так званий
кіберпанк, що формує специфічний світогляд, який через своє штучне
походження дає змогу досить легко керувати дитиною [12, с. 8].
Психологи (К. Янг та Ф. Сарасота) у 2001 році заявили, що діти
дошкільного віку особливо підпадають під вплив Інтернет-залежності. І
особливо насторожує те, що кількість користувачів цього віку невпинно зростає
[47, с. 19; 48, с. 17]. Посилаючись на дослідження Кімберлі Янг,
В. Бондаровська та Н. Пов’якель виділили такі ознаки Інтернет-залежності:
- ейфорія (піднесений стан) від перебування в Інтернеті;
- відмова від харчування та сну заради розваг в Інтернеті;
- багатогодинне просиджування в Інтернеті;
- погіршення пам’яті й уваги;
- нехтування інтересів рідних, близьких та друзів заради перебування в
Інтернеті ;
- роздратованість від того, що хтось або щось не дає змоги користуватись
Інтернетом [12, с. 21]. Соціалізаційні можливості засобів масової інформації
полягають передусім в їх здатності до поширення знань, формування способів
їх сприйняття й оцінювання, утвердження того чи того ставлення до подій
[27, с. 166].
 Реклама активно реагує на прояви масової культури й масової свідомості.
Вона закріплює і навіть нав’язує численні стереотипи «доброго» і «злого»,
«красивого» і «потворного», «доречного» і «маргінального» [39, с. 224–226].
Книги, журнали, газети (друковані ЗМІ) є носіями духовних цінностей,
здійснюють соціалізуючий вплив на молоде покоління [40, с. 384–87; 44, с. 20].
Однак в умовах становлення і подальшого розвитку інформаційного суспільства
книга все ж залишається вагомим засобом соціальної інформації і носієм
людської культури, успішно конкуруючи і співпрацюючи з електронними
засобами масової інформації [30, с. 89].

1.3. Вплив засобів масової інформації на становлення особистості

дитини
Оцінюючи соціальне становище сучасних дітей, зауважимо, що
традиційні інститути соціалізації (сім’я, дошкільний заклад) істотно послабили
свої позиції, а їх функції перейняли ЗМІ. Якщо взяти до уваги психосоціальну
систему «соціум – особистість», то під впливом ЗМІ вона видозмінилась у своїй
структурі й набула вигляду: «соціум – мас-медіа – особистість». Ми
погоджуємося з думкою О. Петрунько, яка вказує на те, що «процес соціалізації
відбувається як медіасоціалізація». Як глобальне явище, ЗМІ виконують роль
наставника та носія «постмодерністських» цінностей [37].
В умовах сьогодення, оволодіння дитиною вмінням використовувати
пізнавальний та інший потенціал ЗМІ, набуває великого значення. Виходячи з
цього, особливим аспектом соціального виховання стає так зване медіа-
навчання. Медіа-навчання чи медіаосвіта (з лат. media – засоби) – вивчення
вихованцями закономірностей масової інформації [34, с. 68 – 75].
Зауважимо, що з прийняттям першої редакції державного стандарту
дошкільної освіти в Україні – Базового компонента (БКДО) (1998 р.) [5], було
визначено основне призначення дошкільних навчальних закладів – здійснювати
соціальний розвиток дитини. В обіг дошкільної науки та практики активно
увійшли поняття «життєва компетентність дошкільника», «соціальна
компетентність дошкільника» тощо. У новій редакції Базового компонента
дошкільної освіти (2012 р.) питання, що пов’язані із соціалізацією дитини,
зокрема з формуванням соціальної компетентності набули більшої ваги,
знайшовши відображення у змісті усіх семи освітніх ліній, перш за все – в
таких, як «Дитина в соціумі», «Особистість дитини» [6; 7; 19, с. 5–7].
На думку А. Богуш, компетентність – комплексна характеристика
особистості, яка вбирає в себе результати попереднього психічного розвитку:
знання, уміння, навички, креативність (здатність творчо вирішувати завдання,
складати творчі розповіді, малюнки й конструкції за задумом), ініціативність,
самостійність, самооцінку, самоконтроль [8; 9, с. 11]. Створення сприятливих
умов для набуття дітьми соціальної компетентності та соціального досвіду під
впливом такого потужного фактора, як ЗМІ, є одним із найважливіших
педагогічних завдань дошкільної освіти [23, с. 77].
Для нас значимий інтерес викликає механізм засвоєння дітьми сприйнятої
інформації із ЗМІ, який відбувається на основі послідовності дій. Зарубіжні
дослідники (Х. Маркус, П. Левіскі, Дж. Сміт) стверджують, що люди швидше
переробляють ту інформацію, яка має близьку відповідність до образу «Я»
(див. рис. 1.1).

Сприйняття інформації (раніше отримані знання)

Трансформація отриманого досвіду

Організація отриманої інформації

Оперування інформаційними знаннями

«Я»
 Рис. 1.1. Механізм засвоєння дітьми сприйнятої інформації із ЗМІ
Прокоментуємо зображене на рисунку. Соціальний розвиток особистості
проходить двома взаємопов’язаними лініями – суспільство завдяки потужному
впливу ЗМІ надає зростаючій особистості інформацію у вигляді певних
стереотипів нормативно і ненормативно орієнтованої поведінки.
Блок «Сприйняття інформації» відображає ту кількість інформації, яку
несуть ЗМІ. Вона сприймається й накопичується дитиною не усвідомлено та
стихійно.
Блок «Трансформація отриманого досвіду» відображає спробу
застосувати дитиною набутий власний досвід, отриманий із джерел ЗМІ,
соціальної поведінки, спілкування з іншими, вироблене особисте ставлення до
приписуваних ролей, становлення особистісних знань, норм, систем смислів і
значень.
Блок «Організація отриманої інформації» репрезентує процес
цілеспрямованого, ефективного педагогічного впливу (в особі вихователя) на
соціалізацію дітей дошкільного віку в умовах глобальних змін інформаційного
простору.
Блок «Оперування інформаційними знаннями» відображає забезпечення
єдності свідомості й діяльності, які є кінцевим результатом засвоєння
соціального досвіду на певному етапі, що виступає показником формування
соціальної компетентності дитини-дошкільника, зокрема – позитивного впливу
інформаційного поля на формування соціального мислення особистості й
вироблення ціннісних орієнтирів, які становлять основу для вибору
правильного вчинку (соціальної дії).
Блок «Я» демонструє накопичений дитиною соціальний досвід,
відображає здобуті знання про себе та інших.
Вважаємо, що цілеспрямована педагогічна робота з дитячим колективом у
навчально-виховному процесі дошкільного навчального закладу може
ефективно впливати на формування соціальної компетентності дітей за
реалізації таких педагогічних умов:
1. Збагачення уявлень дітей про суспільне довкілля засобами
екранізованих та літературних творів. Екранізовані та літературні твори у
своєму змісті відображають суспільні і життєві процеси в реальних формах,
через них дитина пізнає світ, формується її світосприйняття.
2. Використання ЗМІ для набуття дітьми соціального досвіду. Набуття
досвіду соціальної взаємодії у міжособистісному спілкуванні, ігровій й творчій
діяльності, дає змогу дитині ввійти в реальні соціальні умови, гармонійно
поєднати їх з індивідуальними бажаннями та соціальними ролями прийнятними
в стосунках з однолітками, навчитись узгоджувати спільні інтереси, погляди,
потреби та цілі, виховувати соціальні мотиви спілкування (виробляти в дитини
потреби у враженнях та новій інформації із ЗМІ).
3. Забезпечення медіа-розвивального середовища для соціального
становлення дитини-дошкільника в процесі спілкування з однолітками та
дорослими. Спеціально створене медіа-розвивальне середовище спонукає
дитину до вияву здорового ризику, постановки проблеми, самостійного її
розв’язання й критичного самоаналізу.
Тому, зазначені фактори співвідносяться з педагогічними умовами
формування соціальної компетентності дитини засобами масової інформації.
У процесі формування соціальної компетентності ЗМІ виконують:
рекреативну і релаксаційну ролі, сприяють формуванню у дитини уявлень про
довкілля, можливості обміну соціокультурними цінностями.
 14 Діагностика сім’ї та родинного виховання.

Методика вивчення сім’ї , умови виховання дітей»

Можливість надання психологічної допомоги сім'ї залежить насамперед від

правильного виявлення її проблеми на основі психодіагностичних даних.

Існують такі психологічні методи вивчення сім'ї [16]:

• науково-дослідні, спрямовані на теоретичне узагальнення даних, що

розширюють професійний кругозір психолога-практика;

• діагностичні, за допомогою яких отримують конкретні дані, необхідні для

роботи з певною сім'єю;

• корекційно-діагностичні, або психотерапевтичні, спрямовані на визначення

форми і змісту корекційної роботи з сім'єю.

При цьому психологічна діагностика сім'ї передбачає розв'язання таких завдань

[14]:

• з'ясування того, чи є проблема сім'ї об'єктом впливу психолога або інших

фахівців (психіатра, юриста, дефектолога тощо);

• виявлення об'єкта психологічної допомоги (дитина, її батьки, сім'я загалом);

• вибір способу впливу (індивідуальна робота з дитиною, її батьками,

подружньою парою, дитиною і батьком, групою дітей, батьків, сім'єю загалом);

• психодіагностика під час корекційного впливу з метою визначення тактики

корекційного процесу (реакції членів сім'ї на психолога й один на одного,
особливості їхньої поведінки тощо).

Розв'язати перелічені завдання важко насамперед через складність сім'ї як

системи, на формування і життєдіяльність якої впливають безліч зовнішніх і
внутрішніх факторів (див. теми 1—3), а також через відсутність єдиного
підходу до вирішення проблем сім'ї.

Серед існуючих теоретичних концепцій 3. Кісарчук [10] вирізняє два полярних

підходи до вивчення сім'ї: індивідуальний і системний. При індивідуальному
підході сім'я розглядається як стрес-фактор, з яким має впоратися член сім'ї,
який звернувся за консультацією до психолога. Завдання психолога полягає у
виявленні індивідуальних особливостей членів сім'ї, що утруднюють сімейну
адаптацію. Системний підхід переміщує центр діагностики з індивіда на групові
процеси сім'ї як системи, а проблеми членів сім'ї в цьому разі вважаються
такими, що відбивають дисфункції сімейної системи.

У межах індивідуального підходу використовують діагностичні засоби,

спрямовані на дослідження таких сфер сімейного життя, як подружні стосунки,
стосунки батьків і дітей, стилі виховання і їх вплив на становлення особистості
дитини.Діагностика подружніх стосунків спрямована насамперед на виявлення
факторів, що знижують задоволеність шлюбом і, отже, порушують його
стабільність (див. тему 2).

Так, виявлення рівня подружньої сумісності на основі структурно-

функціонального підходу (коли сумісність виявляється у здатності

подружжя утворювати цілісну, врівноважену сімейну діаду з узгодженими і

несуперечливими сімейними ролями) припускає вивчення різних характеристик
подружжя:

• психофізіологічних властивостей індивідуальності членів сім'ї; при цьому

передбачається насамперед визначення сумісності типів вищої нервової
діяльності подружжя, їхніх темпераментів з можливим використанням експрес-
методик (тести- опитувальники Айзенка, Стреляу та ін.);

• характерологічних властивостей членів сім'ї (опитувальник Кеттела (16 РР),

ММРІ та ін.);

• характеристик ціннісно-мотиваційної сфери подружжя (методика ціннісних

орієнтацій Рокича — Ядова, методика ТЮФ Шмельова — Болдиревої, методика
“Сімейні цінності" В. Торохтія та ін.);

• співвідношення психологічних сімейних ролей (методика РОПД А. Волкової і

Г. Трапезникової (див. дод. 1), методика визначення функціонально-рольової
погодженості С. Ковальова, методика “Соціально-рольова адекватність" В.
Торохтія [17] та ін.).

Діагностика подружніх стосунків на основі адаптивного підходу припускає

вивчення характеристик міжособистісних стосунків, внутрішньосімейного
спілкування і взаємодії, виявлення тих їх аспектів, що призводять до
непорозумінь і конфліктів, з метою пошуку резервів адаптації подружжя один
до одного.
У цьому разі доцільно застосовувати шкалу подружньої адаптації (тест-
опитувальник “Задоволеність шлюбом" (див. дод. 2), шкали суб'єктивної
задоволеності шлюбом Г. Трапезникової та ін.), техніку “репертуарних грат" В.
Похилько й О. Федотової, метод семантичного диференціала, тест Лірі,
методику МСК В. Левкович і О. Зуськової [5], за- дачно-ігрові методи
(наприклад, гру “Інтрига" О. Кроніка й О. Кронік [4]), моделювання
суб'єктивної ситуації конфлікту (“МАКС" В. Смєхова [16] та ін.). При цьому
часто використовують прийом “рефлексивної імітації", коли пропонують
заповнити за партнера той чи інший опитувальник, а потім виявляють ступінь
розуміння подружжям один одного, а також рівень реалізації їхніх очікувань
щодо партнера.

Особливе значення як об'єкт психодіагностики сімейних стосунків має сім’я з

дитиною, оскільки найчастіше саме у проблемах дитини відбиваються проблеми
сім'ї загалом (див. тему 3).

Зовнішнім проявом проблем дитини є конфлікти з оточуючими. У цьому зв'язку

0. Бодальов і В. Столін пропонують таку схему психодіагностики дитини без
аномалій психічного розвитку [14].
1. Виявлення зони конфлікту в бесіді з батьками і дитиною, а також за
допомогою тестових методик (“незавершених речень", “малюнка сім'ї" та інших
проективних методик).
У цьому разі важливо дослідити різні аспекти життя дитини (її становище в
сім'ї, ставлення до батьків, братів і сестер, інших родичів, особливості
виховання в сім'ї, застосування заохочення та покарання і реагування дитини на
них, ставлення до школи (дитсадку) й однолітків, педагогів і вихователів),
виявити її інтереси і можливості.

При цьому можна виокремити такі зони конфлікту: сім'я (загалом, з одним чи з
обома батьками, із братами і сестрами, іншими родичами), формальні чи
неформальні об'єднання однолітків, суспільні інститути виховання (школа,
дитсадок), конфліктні стосунки з окремими педагогами чи вихователями.
2. З’ясування змісту конфлікту під час бесіди з дитиною, а також за допомогою
психодіагностичних методик, спрямованих на виявлення індивідуальних
особливостей дитини, її психічного, і насамперед емоційного, стану (настрій,
рівень тривожності, страхи тощо), характеру взаємодії з оточуючими.
На практиці використовують такі методики, як тест Люшера, шкалу самооцінки
рівня тривожності Спілбергера — Ханіна, САН, шкалу депресії, методику
вивчення самооцінки Будассі чи Дембо — Рубінштейн, шкалу рівня
суб'єктивного контролю, тест “Будинок — дерево — людина", тест “Неіснуюча
тварина", малюнок сім'ї та ін.
3. Визначення особливостей поводження дитини в конфлікті на основі
безпосереднього спостереження за нею, а також на підставі даних при
застосуванні тесту Томаса, проективних методик (наприклад, малюнкового
тесту Розенцвейга), бесіди з дитиною про її проблеми. При цьому необхідно
враховувати вікові особливості проблем дітей. Так, відхилення в поведінці
дошкільнят і молодших школярів часто пов'язані з проблемами їхньої емоційної
сфери, викликаними переживанням почуття сорому, приниження, провини
через недостатню сформованість довіри до світу, що трансформуються в
переживання різних страхів*.

Характерне для підлітків прагнення до розширення сфери спілкування,

самостійності, самоствердження може призвести до конфліктів з оточуючими
через відсутність достатніх комунікативних навичок, нестабільність самооцінки,
неадекватність рівня домагань, підвищену вимогливість до оточуючих.
Отримані в такий спосіб відомості є основою для подальшої роботи психолога з
дитиною і сім'єю.
Якщо зоною виявленого конфлікту дитини є сім'я, подальший напрямок
психологічної діагностики полягає у з'ясуванні особливостей сімейного
виховання дитини.
Аналізуючи процес виховання в сім'ї, психолог повинен насамперед з'ясувати
стиль виховання. Якщо виявлений стиль не сприяє розвитку особистості
дитини, необхідно виявити причини неадекватного ставлення батьків до
дитини.

Діагностика стилів негармонійного сімейного виховання

• розширення сфери батьківських почуттів (шкала РБП), що

найчастіше спостерігається тоді, коли подружні стосунки з певних причин

(невідповідність характерів, розлучення, смерть) порушуються і від дитини
вимагається задовольняти хоча б частину потреб (у прихильності і частково, як
правило, на неусвідомлюваному рівні — еротичних потреб);
• стимулювання проявів дитячих якостей у підлітка (шкала ПДЯ), що
призводить до розвитку психічного інфантилізму дитини;
• виховна невпевненість батьків (шкала ВН), коли батьки (як правило, із
психастенічними рисами особистості) потурають дитині, поступаючись їй
практично в усьому, відтворюючи стиль взаємин у прабатьківській сім'ї;
• фобія втрати дитини (шкала ФВ) — перебільшення “тендітності",
хворобливості дитини;
• недорозвиненість батьківських почуттів (шкала НБП), що зумовлюють
емоційне відторгнення, жорстоке поводження з дитиною;
• проекція на дитину власних небажаних якостей (шкала ПНЯ), що
супроводжується характерним прагненням у будь-якому вчинку дитини виявити
“істинну" (погану) причину — ті якості, з якими батьки неусвідомлено не
можуть примиритися в собі;
• винесення конфлікту між подружжям у сферу виховання (шкала ВК),
характерним проявом якого є вираження невдоволення виховними методами
іншого (з позиції “хто правий?");
• зрушення в установках батьків до дитини залежно від її статі (шкали переваги
чоловічих якостей ПЧЯ і переваги жіночих якостей ПЖЯ), коли спостерігається
неусвідомлюване неприйняття дитини іншої статі.

15 Психолого-педагогічна корекція і терапія у професійній діяльності соціального педагога.

Корекція (від лат. correctio – виправлення) – виправлення недоліку, зміна

величини, протікання процесу з метою їх повернення в необхідне русло.
Педагогічна корекція – система спеціальних і загальних педагогічних
заходів, спрямованих на послаблення або подолання недоліків
психофізичного розвитку і відхилень у поведінці у дітей та підлітків.
Соціальна корекція спрямована на виправлення та часткову зміну недоліків,
відхилень окремої особистості (з обмеженими можливостями, девіантною
поведінкою, втратою соціальних зв’язків або соціального статусу в соціумі)
або певної групи клієнтів соціальних служб.
 Напрямки корекційного впливу:
- відновлення (відтворення тих якостей соціального об’єкта, які переважали
до появи відхилення);
- компенсація (посилення тих якостей чи тієї діяльності соціального об’єкта,
які можуть замінити втрачене в результаті якихось порушень);
- стимулювання (активізація позитивних якостей соціального об’єкта,
формування ціннісних орієнтацій, установок на створення позитивного
мікроклімату);
- виправлення (заміна негативних властивостей чи якостей соціального
об’єкта на позитивні).
 Соціально-педагогічна корекція – це:- доцільно організована система
соціально-педагогічних впливів, спрямованих на зміну певних особливостей
(властивостей, процесів, станів, рис, якостей) поведінки;
- сукупність методів, спрямованих на розвиток і стимулювання потенційних
можливостей дитини, корекцію її поведінки.
Корекція припускає роботу з конкретними відхиленнями і направлена
передусім на саму дитину.
 Функції корекції:- відновлювальна; - компенсуюча; - стимулююча; -
виправна.
Методи соціально-педагогічної корекції: спостереження, бесіда,
інформування, навіювання, переконання, аналогія, рольові ігри.
https://skaz.com.ua/psihologiya/11457/index.html

У змістовному аспекті соціальний педагог, що використовує терапевтичні

методи, спирається на досягнення психології, психіатрії, психотерапії. Цей
міждисциплінарний характер методів впливу на клієнтів обумовлює складність
технології соціальної терапії.
Будь який з методів терапевтичного впливу включає два компоненти:
інтелектуальний, пов'язаний з інформаційним впливом слова,

Терапевтичний вплив соціального педагога — це сприяння покращенню

стану дитини, що може бути безпосереднім (через бесіду з дитиною);
особистісно-опосередкованим (через друзів); предметно-опосередкованим
(через книгу чи друковане слово). Зміни стану дитини стимулюють процеси
формування нових позицій у ставленні до себе, оточуючих та середовища, а
також зміну поведінки стосовно різних сфер життя.
В цілому методи терапії ґрунтуються на двох формах роботи - індивідуальній і
груповій, кожна з який характеризується визначеною технологією побудови
взаємодії між фахівцем і клієнтом. Метою такої взаємодії може бути нпрішення
будь-яких емоційних проблем, обмін інформацією, розвиток соціальних
навичок, зміна ціннісних орієнтацій, спрямування соціальних орієнтацій у
конструктивному напрямку.
Індивідуальна терапія заснована на особистому контакті і клієнтом. У
результаті терапевтичного впливу дитина вчиться розуміти і приймати себе,
піклуватись про себе та будувати стосунки зі світом на основі вільного вибору.
Перевагою індивідуальної терапії є те, що окремому учаснику .іриділяється
більше уваги, разом з тим вона більш ефективна при вирішення проблем, що
вимагають конфіденційності (зґвалтування, сексуальне життя, сімейні
конфлікти тощо).
Групова терапія заснована на знанні законів міжособистісного впливу в малій
групі. Терапевт пояснює членам групи сутність їх проблем, прогнозує
можливість і терміни корекції, організовує тренінг спілкування. Переваги
групової терапії полягають у можливості отримання за законами зворотного
зв'язку емоційної підтримки від учасників групи, що мають такі ж проблеми і
цілі. В такому випадку людина не тільки просить допомоги, але й надає її
іншим. Це полегшує процес вирішення міжособистісних конфліктів, бо у
людини є можливість спробувати різні стилі поведінки на заняттях у групі.
Групова терапія поділяється на сімейну та ігрову. Сімейна терапія, що
передбачає вилив одночасно на дітей, батьків та найближчих родичів, є
провідною у роботі з дітьми з девіантною поведінкою. Ігрова терапія ефективна
у подоланні емоційних та комунікативних проблем дітей і підлітків.

16 Використання методу «рівний – рівному» у соціально-педагогічній робот

Метод „рівний - рівному” як спосіб навчання однолітків та людей, рівних
за певними ознаками, має переваги: знання цінностей і вимог соціальної
групи, у якій здійснюється спілкування; високий ступінь довіри; рівність у
взаєминах; схожий внутрішній світ, досвід, схоже ставлення до проблеми;
однаковий рівень (освітній, культурний, соціальний тощо); молоді люди
розуміють один одного, використовуючи невербальні та вербальні засоби
спілкування (наприклад, сленг), а дорослому необхідно досконало знати
(а значить, вивчити) мову молодіжного спілкування; підвищена
самооцінка та впевненість у собі, почуття власної гідності та віри в себе
не тільки в підлітків-інструкторів, які виступають у ролі вихователів, а й у
тих, з ким вони працюють. Разом з тим метод „рівний-рівному” має свої
недоліки: не завжди достатньо схожості (бути схожим – не означає бути
рівним); недостатність досвіду, інформації в підлітків; важкість контролю,
вимірювання результатів методу; можливість спотворення інформації
підлітками; вік підлітка (людина ще не пережила того, про що говорить, її
не сприймають як експерта в даній ситуації, справі) [ 3, с.125-126]

17 Методи індивідуальної соціально-педагогічної роботи.

Індивідуальна робота

Процес передбачає динаміку, тому його не завжди можна поділити на фази і не завжди він
проходить усі ці фази від початку до кінця [1]. В основі процесу соціальної роботи лежать
стосунки з клієнтом. Кожен випадок є неповторним. Разом з тим, процес соціальної роботи має
свою логіку. Коли людина відчуває або усвідомлює потребу в допомозі та має потребу в
послугах, вона стає клієнтом соціальної роботи і проходить разом з соціальним працівником
такий цикл:

Базовий цикл допомоги

Після проходження цього циклу можливі такі варіанти:

-закінчення стосунків;
-вихід на друге коло процесу;
-повернення до будь-якої стадії та перегляд рішень, висновків.

Фази процесу соціальної роботи

Підготовка. Збір інформації.
1 ФАЗА Початкове оцінювання Аналіз інформації: потреби, про-
блеми, переваги й обмеження.
Узгодження (контракт) з клієнтом
мети, завдань та плану заходів.
II ФАЗА Планування догляду Вибір теорії, методів, ресурсів,
ролей, часу, методів догляду.
Прийняття рішень.
Клієнт використовує свої вміння
й навички соціального працівника.
III ФАЗА Виконання Соціальний працівник діє від імені
клієнта. Перегляд (моніторинг, по-
точне оцінювання).
Визначення ефективності резуль-
татів та порівняння їх із цілями.
IV ФАЗА Кінцеве оцінювання Обговорення процесу допомоги:
оцінка стосунків, вартості, продук-
тивності. Самооцінка соціального
працівника.

+
Форми та методи соціальної роботи 53

Як видно з таблиці, впродовж першої фази відбувається збір інформації.

Методами збору інформації є:
-інтерв'ю (опитування) клієнта, його родичів, сусідів, колег (за згодою клієнта), вчителів,
інших функціонерів, які мали справу з клієнтом;
-спостереження за особливостями поведінки клієнта, стосунками в родині тощо;
 -аналіз документів (історія хвороби, постанови суду, попередні записи соціальних
працівників і т. ін.). Зібрану інформацію соціальний працівник фіксує у "Плані догляду". Схема
плану догляду, цілі і принципи ведення професійних записів подані у додатках 2,3.
Необхідною умовою успішного проведення інтерв'ю та збору інформації
євстановлення контакту з клієнтом. Контакт — це стан гармонії, сумісності, який сприяє
взаєморозумінню, довірі, щирості у стосунках між клієнтом та соціальним працівником. Це
передбачає впевненість клієнта в тому, що професіонал розуміє його та зичить йому добра. Різні
клієнти вимагають різного підходу. В своїй роботі неодмінно треба враховувати вікові, статеві,
культурні особливості клієнтів.
На початку бесіди важливо створити атмосферу психологічного комфорту. Важливо
врахувати, що клієнтові потрібен деякий час, щоб адаптуватися до нових обставин, скажімо,
якщо розмова відбувається не у нього вдома, а в кабінеті соціального працівника. Тому не треба
квапити співбесідника, після привітання краще витримати невелику паузу, щоб дати йому час
зібратися з думками.
У нагоді можуть стати фрази, що свідчать не про вашу байдужість, а, навпаки, зацікавленість
у переживаннях людини: "Я розумію, що вас непокоїть. Вам це неприємно і ви хотіли б
позбутися (цієї проблеми) ... Давайте разом обговоримо цю проблему ... Так, це дуже неприємно,
що ...". Усе це має бути сказано так, щоб клієнт зрозумів, що розмова дуже потрібна соціальному
працівникові, а не тільки йому самому. Встановлення контакту
зклієнтом відбувається в перші три-чотири хвилини бесіди, потім слід перейти до наступного
етапу спілкування.
Для того, щоб зорієнтуватись у ситуації, слід уважно вислухати клієнта, дати йому
можливість висловитися, розкритись. А це вимагає від соціального працівника, з одного боку,
уважного слухання, а з іншого, — постійного виявлення зацікавленості, відвертості,
доброзичливості й підтримки. Тут цілком доречними будуть уже розглянуті засоби
рефлективного слухання, тобто час від часу слід стимулювати розповідь клієнта, підбадьорювати
його простими репліками, як-от: "Так-так, я вас уважно слухаю ...", "Зрозуміло ...", "І що ж
далі...", "Так, звичайно ...", "Продовжуйте, це справді важливо ...", "Чи не могли б ви зупинитись
на цьому детальніше ...".
Звичайно, важливо дотримуватися міри й такту, не бути надокучливим і стереотипним. Якщо
людина хвилюється, слід заспокоїти її, сказавши, що докладете всіх зусиль, щоб допомогти
розібратись у складному питанні.
54 Введення у соціальну роботу. Глава 3

Іноді краще мовчки слухати співбесідника, не перебиваючи. Є багато випадків, коли клієнту важливо
просто висловитись, як то кажуть, "відвести душу", "поплакатися комусь у жилетку". Вивільнення
негативних емоцій та переживань, так звана вербалізація емоційних станів, уже сама по собі є ефективним
психологічним прийомом. "Випустивши пар", клієнт може більш виважено й об'єктивно оцінювати
ситуацію та разом із соціальним працівником вести пошук шляхів розв'язання свого питання. У будь-якому
випадку явною помилкою буде критика дій і думок клієнта, "виховні" розмови та дидактичні
висловлювання типу "Як ви дійшли до життя такого?

18 Технологія організації конкретного виховного заходу

(алгоритм). Навести приклад
ТЕХНОЛОГІЯ ПІДГОТОВКИ ВИХОВНОГО ЗАХОДУ

Алгоритм підготовки і проведення виховного заходу

1. Психолого-педагогічний аналіз обстановки в колективі, необхідність проведення заходу та

формулювання його мети.
2. Планування заходу.
3. Організація виховного впливу на колектив (особистість).
4. Безпосередній вплив на колектив (особистість). Проведення виховного заходу.
5. Аналіз виховного заходу.

І. Планування виховного заходу:

1. Визначити теми заходу та чітке формулювання його мети, завдань заходу; визначити на
виховання яких якостей школярів спрямовано захід.
2. Врахувати рівень вихованості учнів під час визначення мети і завдань заходу, тактовно
допомогати учням.
3. Визначити місце даного заходу в загальній системі виховної роботи.
4. Врахувати, що кожна дитина, яка бере участь у тому чи іншому заході має цілісну соціально-
психологічну структуру, ім’я якої - особистість.
5. При підготовці заходу необхідно врахувати вік дітей та їх індивідуальні особливості.
6. Готуючи виховний захід, необхідно мати на увазі, що навіть при найкращій підготовці та
майстерності учитель не досягне задуманої мети, якщо самі вихованці не братимуть активну
участь у підготовці і проведенні заходу.
7. Проявляти творчість: виховний вплив на дітей, зацікавленість, поради та допомога вчителя.
8. Психологічно налаштувати учнів на виховну сутність заходу.

II. Процес підготовки:

1. Спрямовуюча роль класного керівника (педагога - організатора, керівника гуртка) у ході

підготовки заходу, тактовна допомога учням.
2. Визначити роль органів самоврядування під час підготовки й проведення заходу.
3. Забезпечення в процесі підготовки згуртованої, злагодженої роботи колективу; формування
стосунків співробітництва, взаємодопомоги, вимогливості;
4. Організація діяльності учнів (вихованців): уточнення обов'язків і повноважень кожного учня
(вихованця) та встановлення конкретних термінів виконання окремих завдань тощо.

III. Проведення заходу:

1. При організації заходу слід подбати про:

 місце проведення, оформлення приміщення, обладнання, використання наочності, ТЗН;

 своєчасність початку та організоване проведення;
 дотримання регламенту, доцільність його використання;
 участь представників громадськості, батьків у проведенні заходу; ефективність їхньої участі;
 дотримання під час заходу санітарно - гігієнічних вимог, правил пожежної безпеки, ТБ;
 запобігання перевтомі та врахування особливостей фізичного розвитку учнів ( вихованців );
 зовнішній вигляд учнів ( вихованців );
 дисципліна.

2. Зміст виховного заходу повинен відповідати вимогам:

 Цілеспрямованість;
 Чи доведено мету до учнів?;
 Зв'язок із життям класу, школи, району, міста;
 Обговорення під час проведення заходу питань, які хвилюють школярів;
 Врахування вікових та індивідуальних особливостей;
 Емоційна насиченість заходу;
 Вплив заходу на розширення світогляду учнів, на розвиток пізнавальних інтересів.
 3. Методика проведення виховного заходу:

 Оптимально обрати форму проведення (бесіда, ранок, лекція, година спілкування,

конференція, конкурс).
 Визначити роль класного керівника (педагога - організатора, керівника гуртка) у проведенні
заходу, врахувати рівень його педагогічної майстерності.
 Передбачити наявність елементів обговорення, відкритого обміну думками в ході заходу.
 Визначити рівень самостійності школярів в обговоренні проблем.

IV. Аналіз результатів виховного заходу:

Досягнення поставлених педагогом мети та завдань даного заходу.
Виконання плану заходу.
Аналіз ставлення школярів до змісту заходу, рівень їхньої активності.

Основні вимоги до проведення виховного заходу

 Чітка назва заходу та розуміння вихователем його мети.

 Планування основних етапів заходу та визначення завдань кожного з них.
 Організація підготовки заходу у відповідності до поставленої мети.
 Визначення оптимального змісту виховного матеріалу з урахуванням основних принципів
організації виховного процесу.
 Вибір найбільш раціональних методів і прийомів виховного впливу на учнів на кожному етапі
заходу.
 Чіткість виховного заходу, оптимальний його темп і ритм.
 Гнучкість та широта "виховного маневру".
 Різноманітність і творчий характер діяльності учнів.
 Взаємозв'язок заходу з попередніми та наступними формами виховної та навчальної роботи з
учнями.

Орієнтовна схема аналізу виховного заходу

I. Аналіз готовності педагога (педколективу) до проведення виховного заходу:

1. постановка мети і завдань заходу, на виховання яких якостей школярів спрямовано захід;
2. урахування рівня вихованості учнів під час визначення мети і завдань заходу, тактовна
допомога учням;
3. місце даного заходу в загальній системі виховної роботи.

II. Процес підготовки:

1. спрямовуюча роль класного керівника (педагога-організатора) у ході підготовки заходу,

тактовна допомога учням;
2. роль органів самоврядування під час підготовки й проведення заходу;
3. забезпечення в процесі підготовки згуртованої, злагодженої роботи колективу; формування
стосунків співробітництва, взаємодопомоги, вимогливості;
4. Організація діяльності учнів, уточнення обов’язків і повноважень кожного учня та встановлення
конкретних термінів виконання окремих завдань тощо.

III. Проведення заходу:

1. Організація:
 Місце проведення, оформлення приміщення, обладнання, використання наочності, ТЗН.
 Своєчасність початку та організоване проведення.
 Дотримання регламенту, доцільність його використання.
  Участь представників громадськості, батьків у проведенні заходу; ефективність їхньої
участі.
 Дотримання під час заходу санітарно – гігієнічних вимог, правил пожежної безпеки, ТБ.
 Запобігання перевтомі та врахування особливостей фізичного розвитку учнів.
 Зовнішній вигляд учнів.
 Дисципліна.
2. Зміст:
 Цілеспрямованість; чи доведено мету до учнів (вихованців ).
 Зв'язок із життям класу, школи, району, міста.
 Використання під час проведення заходу питань, які хвилюють школярів.
 Врахування вікових та індивідуальних особливостей.
 Емоційна насиченість заходу.
 Вплив на розширення світогляду учнів, на розвиток пізнавальних інтересів.
3. Методика проведення:
 Чи оптимально обрано форму проведення ( бесіда, ранок, лекція, година спілкування,
конференція, конкурс ).
 Роль класного керівника ( педагога - організатора) у проведенні заходу, його
педагогічна майстерність.
 Наявність елементів обговорення, відкритого обміну думками в ході заходу.
 Рівень самостійності школярів в обговоренні проблем.

IV. Результати:

1. Досягнення поставлених педагогом мети та завдань даного заходу.

2. Виконання плану заходу.
3. Аналіз ставлення школярів до змісту заходу, рівень їхньої активності.
4. Чи був захід цілісною системою, не об’єднаних між собою частин?
5. Що вдалося краще, що гірше?

Цікаві знахідки педагога.

Загальні висновки

Рекомендації

19.Технологія роботи соціального педагога з

прийомною сім’єю, з дитячим будинком
сімейного типу.
Родина – це природне середовище дитини, і вплив батьків на її виховання і життя є
домінуючим. В сім'ї беруть початок світогляд, морально- естетичні ідеали і смаки, норми
поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтири, тобто усі ті якості, які згодом
становитимуть її сутність, як людини. На формування дітей впливає характер стосунків
між батьками та всіма членами сім'ї.

Діти повинні зростати в сім'ях рідних батьків, але коли це неможливо, альтернативою
біологічній родині може слугувати інша сім'я.

Основними законами, що регулюють питання соціального захисту дітей-сиріт і дітей, які

залишились без піклування батьків є: Конституція України, Кодекс про шлюб та сім'ю,
Закони України "Про освіту", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми". Останніми
роками прийнято низку Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів
України.

Відповідно до законів України "Про охорону дитинства" (2001 р.), "Про забезпечення
організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування" (2005 р.), постанов Кабінету Міністрів України Положення
"Про прийомну сім'ю" № 564 від 26.04.2002 року та Положення "Про дитячий будинок
сімейного типу" № 565 від 26.04.2002 року створюються нові соціальні інститути
сімейного виховання дітей-сиріт – прийомна сім'я та дитячий будинок сімейного типу
[132].

Прийомна сім'я – сім'я, що добровільно взяла з установ для дітей- сиріт та дітей,
позбавлених батьківського піклування, від 1 по 4 дітей на виховання і загальне
проживання. Функціонування прийомних сімей регулюється Положенням про прийомну
сім'ю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 року №
565.

Дитячий будинок сімейного типу – окрема сім'я, що створюється за бажанням

родини або окремої особи, яка не перебуває в шлюбі, і бере на виховання і загальне
проживання не менше 5 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Функціонування таких сімей здійснюється відповідно до Положення про дитячий
будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26
квітня 2002 року № 564.

Держава надає родинам, які беруть на виховання дітей, матеріальну і соціальну

підтримку. Вихованці прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу перебувають
на державному забезпеченні. Кожен місяць батькам виділяються кошти на харчування
вихованців, виходячи з натуральних норм їхнього забезпечення, придбання для них
одягу, взуття, медикаментів, предметів особистої гігієни, іграшок, книг, інвентарю й
устаткування, а також кошти на оплату комунальних послуг. Батьки-вихователі дитячого
будинку сімейного типу одержують грошове утримання за виховання п'яти і більше
дітей. У випадку прийомної родини такі виплати не передбачені. Фінансування дитячих
будинків сімейного типу і прийомних сімей провадиться з відповідного місцевого
бюджету.

Прийомні батьки і батьки-вихователі – це особи, які взяли на виховання і спільне

проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Не можуть бути прийомними батьками і батьками-вихователями особи:

 – визнані у встановленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними;

 – позбавлені батьківських прав;
 – колишні опікуни (піклувальники, усиновителі), позбавлені права на це через
неналежне виконання покладених на них обов'язків;
 – за станом здоров'я не можуть виконувати зобов'язань щодо виховання дітей
(інваліди І і II групи, особи, які мають глибокі органічні ураження, алкогольну і
наркотичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу, психотичні
 розлади, особи, у яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, схильність до
насильства);
 – з якими на спільній житловій площі проживають члени родини, котрі мають
глибокі органічні ураження нервової системи, хворі на СНІД, відкриту форму
туберкульозу, психотичні розлади, особи, у яких офіційно зареєстровані
асоціальні прояви, схильність до насильства.

Крім зазначених вище обмежень, прийомними батьками не можуть бути особи, які не
мають достатнього матеріального забезпечення.

Відповідно до міжнародної практики класифікувати прийомні сім'ї можна за

такими ознаками:

 – вік прийомної дитини;

 – термін перебування дитини в прийомній сім'ї;
 – кількість прийомних дітей;
 – складність випадку.

За ознакою "вік дитини" прийомні сім'ї спеціалізуються на вихованні дітей:

 – раннього віку (до 3 років);

 – дошкільного віку (від 3 до 7 років);
 – молодшого шкільного віку (від 7 до 12 років);
 – старшого шкільного віку (від 11 до 18 років).

За ознакою "термін перебування дитини в сім'ї" можна виділити:

 – прийомні сім'ї "невідкладного влаштування" (дитина влаштовується у прийомну

сім'ю негайно за наявності надзвичайних обставин. Наприклад, у випадку
небезпеки для її життя і здоров'я, насилля в сім'ї тощо);
 – прийомні сім'ї тимчасового влаштування (дитина влаштовується на певний
термін. Наприклад, дитина з особливими потребами розміщується у прийомну
сім'ю на період відпустки батьків або у випадку важкої хвороби батьків, опікунів
чи піклувальників до повернення їх працездатності);
 – прийомні сім'ї довготривалого перебування (дитина влаштовується у прийомну
сім'ю до досягнення нею повноліття);
 – прийомні сім'ї перехідного поселення (досвідчена прийомна сім'я бере на
виховання дитину на період її адаптації у випадку смерті батьків і пошуку
прийомної сім'ї довготривалого перебування).

За ознакою "складність випадку" (стан здоров'я дитини чи юридична ситуація) прийомні

сім'ї спеціалізуються на вихованні дітей:

 – з особливими потребами;
 – важко хворих;
 – ВІЛ-інфікованих;
 – які мають хімічні залежності;
 – випускників інтернатних закладів;
 – дітей разом з їхніми неповнолітніми матерями.
Для відбору сімей (осіб) соціальними працівниками проводиться інформаційна
кампанія.

Відбір сімей, які після проведення інформаційної кампанії виявили бажання взяти на
утримання та виховання дитину – сироту або дитину, позбавлену батьківського
піклування, проводиться таким чином.

Оцінювання потенційних прийомних батьків. Ця процедура передбачає збір матеріалів,

документів, свідчень, на підставі яких будуть затверджуватися кандидатури прийомних
батьків. Важливою складовою процедури відбору є ознайомлення з житловими умовами
кандидатів та зустрічі соціальних працівників з членами потенційної прийомної сім'ї.
Незалежно від того, хто з членів сім'ї вирішив стати прийомним батьком / матір'ю,
вивчається вся сім'я, її спроможність створити позитивний виховний клімат [163].

Підготовка проходить шляхом тренінгів, які проводять соціальні працівники. Як

правило, такі тренінги розраховані на 10 щотижневих зустрічей.

Однією з умов забезпечення нормальних умов розвитку і виховання дітей у прийомних

сім'ях і дитячих будинках сімейного типу є здійснення їх соціального супроводу.

Соціальний супровід – цілеспрямована систематична діяльність соціальних

працівників центрів соціальних служб для молоді, спрямована на надання допомоги
батькам-вихователям і прийомним батькам у вирішенні проблем прийомних дітей,
створення необхідних умов для оптимального функціонування прийомної сім'ї і
розвитку дитини.

Технологія соціального супроводу відіграє велику роль у соціальній роботі з

дітьми.

Процес соціального супроводу складається з зустрічей соціального працівника з

батьками з певною послідовністю, під час яких він вивчає умови виховання дитини,
надає допомогу у вирішенні проблем, які з'являються при вихованні, а у разі погреби
залучає до роботи з прийомною сім'єю інших спеціалістів соціальної сфери.

Основними завданнями соціального супроводу є:

 – ефективне використання наявних ресурсів для оптимальної та швидкої

адаптації прийомної сім'ї і прийомної дитини з метою вирішення проблем
останньої;
 – надання допомоги прийомній сім'ї для того, щоб у майбутньому вона могла
вирішувати проблеми, які постають, в основному шляхом мобілізації власних
ресурсів;
 – забезпечення партнерських відносин між прийомною сім'єю, соціальною
службою, іншими державними і громадськими установами для комплексного
забезпечення прав прийомної дитини.

Прийомна сім'я на період адаптації прийомної дитини часто стає носієм потенційної
кризи, а тому має бути предметом особливої уваги соціальних працівників, хоча з часом
їхня роль буде зменшуватися, в ідеалі – зведеться до щорічного оцінювання
ефективності функціонування благополучної прийомної сім'ї і допомоги їй (якщо це
необхідно) на етапі становлення.
 20 Технології соціально-педагогічної
діяльності з дітьми, які залишилися без
батьківського піклування
Аналіз літературних джерел дозволяє виявити причини виникнення сирітства:

 – економічні – безробіття, відносно невеликий прожитковий рівень, невпинний

ріст цін на товари та послуги, відсутність можливості оздоровитись сім'єю;
 – демографічна криза – збільшення випадків розпаду сімей, числа позашлюбних
дітей, різні девіації у вигляді алкоголізму, наркоманії, тютюнопаління, ріст
злочинності серед підлітків;
 – педагогічна запущеність шлюбних відносин – втрата традицій та обрядів,
зниження виховного потенціалу сім'ї, порушення прав дітей, жорстке відношення
до найближчого оточення;
 – зменшення виховної компоненти системи освіти – практична відсутність
будинків юнацтва, шкіл фахової майстерності, відсутність бажання до книго
читання, інтелектуальних та спортивних занять;
 – практичний розрив поколінь, відсутність по більшій мірі пропаганди здорового
способу життя, патріотизму тощо.

Сирітство – це явище яке характеризує спосіб життя дітей та молоді, які в силу різних
подій залишились без батьківського піклування.

Дитина-сирота – це дитина, в якої померли чи загинули батьки.

Діти, позбавлені батьківського піклування, це діти, які залишилися без піклування

батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без
позбавлення батьківських прав, визнанням

батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням

покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства,
розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та
відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка
перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, батьки
яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти.

Статус дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування – визначене

відповідно до законодавства становище дитини, яке надає їй право на повне державне
забезпечення і отримання передбачених законодавством пільг та яке підтверджується
комплектом документів, що засвідчують обставини, через які дитина не має
батьківського піклування;

Особи із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування – особи віком

від 18 до 23 років, у яких у віці до 18 років померли або загинули батьки, та особи, які
були віднесені до дітей, позбавлених батьківського піклування.

В Україні законодавчо встановлені такі форми утримання дітей- сиріт та дітей,

позбавлених батьківського піклування: усиновлення (як пріоритетна форма); опіка і
піклування над дитиною з боку фізичної особи (опікуна, піклувальника); державні
заклади для дітей, позбавлених батьківського піклування; дитячі будинки сімейного
типу.

Усиновлення (удочеріння) – це оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в

сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки.

Для безпосереднього здійснення опіки і піклування призначається опікун чи

піклувальник, переважно з осіб, близьких підопічному, або з числа осіб, виділених
громадською організацією, або з числа інших осіб з урахуванням їхніх можливостей
виконувати опікунські обов'язки і підтримувати стосунки між опікуном
(піклувальником) і особою, над якою встановлюється опіка (піклування). Опікун (до 16-
річного віку) чи піклувальник (до 18 років) призначаються тільки з Їхньої згоди. Над
повнолітніми дієздатними особами, які не можуть за станом здоров'я самостійно
захищати свої права і виконувати свої обов'язки, піклувальник може бути призначений
тільки на прохання цих осіб.

З метою надання притулку дітям, позбавленим батьківського піклування, створюються

притулки для неповнолітніх, служби у справах неповнолітніх, основним завданням яких
є соціальний захист дітей, створення належних житлово-побутових та психолого-
педагогічних умов для їхнього життя на період визначення місця постійного
влаштування. Влаштуванням дітей, позбавлених батьківського піклування, займаються
виключно органи опіки та піклування.

У діяльності установ соціальної підтримки і соціальної роботи в Україні

використовується досвід соціального захисту соціальних сиріт у Великій Британії. З цією
метою створюються прийомні сім'ї, здійснюється їх соціальний супровід.

Прийомна сім'я – це сім'я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт та з числа
дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей для виховання та спільного
проживання.

Напрями і підходи соціального супроводу дітей-сиріт запозичені із зарубіжних систем

опікування і допомоги вразливим верствам населення. Цей досвід свідчить про те, що
системи соціального супроводу створюються не тільки для біологічних і соціальних
сиріт, але і для дітей, які проживають у неблагополучній сім'ї. Найбільш поширеними
заходами в таких випадках є фостеринг і "mainstay" – догляд за чужою дитиною,
особливий вид опікунства. Фостеринг передбачає перебування в чужій сім'ї протягом
тривалого часу, як правило, до повноліття, однак контакти з біологічними батьками
зберігаються, і як тільки умови в сім'ї стають більш сприятливими для виховання
дитини, вона знову повертається до своїх батьків.

"Mainstay" – передбачає догляд за дітьми віком до 17 років на коротший період,

найчастіше це всього кілька місяців, у зв'язку з тимчасовими труднощами в сім'ї дитини.
Якщо ці труднощі зникають, дитина повертається в сім'ю, якщо ж сім'я продовжує
переживати важкий період, то оформляється фостеринг.

Крім того, є ще й інший вид догляду за дітьми із неблагополучних сімей – "emergency

care" – догляд у надзвичайних (критичних) ситуаціях. Він має місце тоді, коли виникає
необхідність негайно ізолювати дитину від негативного впливу сім'ї, яка потрапила в
екстремальну ситуацію. У таких випадках дитина передається для догляду в іншу сім'ю
на кілька днів чи тижнів для остаточного вирішення питання про її подальшу долю.
Люди, які в будь-який час дня чи ночі готові прийняти в свою сім'ю чужу дитину,
називаються "carers" – той, хто турбується, доглядач. Такими людьми можуть бути
сімейні та одинокі люди, яким виповнилося 25 років і які виявили бажання виховувати
чужих дітей.

За своїм змістом соціальний супровід виходить за межі індивідуальної або групової

соціальної роботи. Теоретичною основою соціального супроводу прийомних сімей є
"ведення випадку" (care management), що широко застосовується у західних країнах.

В Україні згідно з Положенням про фінансування на утримання дітей у прийомній сім'ї

гарантоване державою і здійснюється з місцевого бюджету: щомісяця надаються кошти
на харчування прийомних дітей на підставі натуральних норм його забезпечення, на
придбання одягу, взуття, медикаментів, предметів особистої гігієни, іграшок, книжок,
інвентарю та обладнання, на проведення культурно-масової роботи, а також кошти на
оплату комунальних послуг за нормами і тарифами, що діють у певній місцевості,
пропорційно до кількості прийомних дітей.

Соціально-психологічні аспекти функціонування прийомних сімей особливі. З одного

боку, вони представлені усім спектром проблем звичайної багатодітної сім'ї, а з іншого –
перед такою сім'єю постають додаткові завдання зі здійснення корекції та компенсації
вад розвитку, відставання та занедбаності здоров'я дитини, а також з подолання
наслідків психологічних травм.

Інститут прийомної сім'ї має передбачати не тільки виховання дитини до повноліття, але
і здійснення тимчасової опіки над нею (на короткий, обумовлений термін – від кількох
тижнів до повноліття дитини або на час перебування її кровних батьків в ув'язненні чи
на лікуванні). Саме цим можна забезпечити соціальний захист дитини, тимчасово
позбавленої батьківського піклування, та її прав.

Принципова відмінність прийомних сімей від інших форм влаштування дітей-сиріт і

дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні, полягає в тому, що прийомна
сім'я має соціальний супровід, який забезпечується соціальним педагогом або
соціальним працівником.

Практика, яка склалася в Україні, передбачає одного соціального працівника, який має
супроводити прийомну сім'ю. Його основною функцією є захист прав дитини у
широкому розумінні цього слова. Таким чином, соціальний працівник у своїй діяльності
має поєднувати соціальну допомогу із соціальним контролем за процесом соціалізації у
прийомній сім'ї.

Функціонування прийомних сімей потребує психологічної та професійної підготовки

прийомних батьків, орієнтації їхньої діяльності на забезпечення реалізації інтересів саме
дитини, а не на розв'язання власних проблем. У такій сім'ї мають якнайповніше
гармонійно поєднуватися мотивація батьків стосовно створення прийомної сім'ї та
інтереси прийомної дитини.

При забезпеченні функціонування прийомної сім'ї виникає потреба у створенні

спеціальної служби для надання необхідної медичної, психологічної та соціальної
допомоги і підтримки прийомних батьків. Завдання цієї служби – забезпечення
комплексної роботи (медичної, психологічної, педагогічної та соціальної), залучення
спеціалістів (психоневролога, дитячого психіатра, логопеда та інших), надання
психологічної допомоги конкретним дітям, батькам чи сім'ї в цілому.

Прийомна сім'я є найбільш бажаною формою опіки та піклування і для дітей, які
виховуються в інтернатних закладах. Принциповою відмінністю прийомних сімей від
дитячих будинків сімейного типу є те, що дитина не повинна змінювати свого усталеного
сімейного порядку, звичок у зв'язку з приходом прийомної дитини. Сім'я, на базі якої
створюється дитячий будинок сімейного типу, часто змушена змінити місце постійного
проживання (надається нова житлова площа з урахуванням збільшення кількості членів
сім'ї), пережити досить складний дискомфорт (зразу з'являється як мінімум п'ять нових
членів сім'ї) тощо. Прийомна сім'я, зберігаючи сталі сімейні стосунки, приймає до свого
складу, як правило, одну дитину-сироту (можна до чотирьох). Дитина приходить у вже
сформований мікросоціум і вчиться жити в ньому.

Робота прийомних батьків відрізняється від роботи педагогів інтернатних закладів тим,
що вона здійснюється безперервно (цілодобово), і тому соціальним інститутам і
соціальним працівникам слід розробити систему психологічного розвантаження
прийомних батьків.

Перебування дитини у прийомній сім'ї передбачає адаптацію не тільки до сімейного

життя, а ще й до соціального оточення сім'ї. Дуже важливо створити при цьому умови
для адаптації дитини у школі або дитячому колективі, де вона перебуватиме (дитячий
садок, колектив позашкільного закладу), а також і до сусідів.

Специфічні особливості, які притаманні дітям-сиротам, обумовлені у першу чергу

відсутністю сім'ї, нормальних сімейних відносин. Це і є визначальними чинниками які
впливають на розвиток даної категорії дітей та сутність технологій соціальної роботи з
ними.

Загалом, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, є однією з категорій

клієнтів, технології роботи з якими потребують мультидисциплінарного й
мультипрофесійного підходу.

Організація соціальної роботи з цими категоріями дітей здійснюється на основі певних

принципів: соціально-політичних, психолого- педагогічних, організаційних,
специфічних і т.д..

У соціальній роботі з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського

піклування, соціальні працівники також повинні дотримуватися таких цінностей:
визначати цінність кожної дитини, дотримуватися конфіденційності, ставитися до
дитини як до особистості, уникати "ярликування", не давати обіцянок, які неможливо
виконати, демонструвати позитивні моделі поведінки, не підтримувати виявів
небажаних якостей (ревнощів, споживацького ставлення, агресивності), демонструвати
позитивне ставлення до всіх дітей, поважати думку, почуття та добровільний вибір
дитини, акцентувати увагу дитини на власних позитивних характеристиках і здобутках,
не знецінювати роботу працівників школи-інтернату в очах дітей та інших працівників
школи, враховувати їхній досвід та побажання щодо роботи з дітьми цієї категорії.

При організації соціальної роботи з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими

батьківського піклування, котрі перебувають в установах інтернатного типу, соціальні
працівники мають взяти до уваги існування явища "госпіталізму", повязаного з
довготривалим перебуванням особи у специфічних умовах. Таким дітям властиві
залежність від цього закладу, споживацьке ставлення до опіки та уваги, почуття
ворожості, заздрощів щодо домашніх дітей, підвищена чутливість до образ, брак образу
матері, ідеалізація батьків, низька здатність розуміти чиїсь почуття та співчувати,
недостатня інформованість щодо своїх прав, невміння самостійно приймати рішення,
труднощі у створенні сім'ї і вихованні власних дітей. Також негативними наслідками
соціалізації дітей в закладах інтернатного типу є відсутність спілкування з біологічними
батьками; дефіцит любові, ласки, уваги; ранні сексуальні зв'язки; випадки сексуального
насилля і тощо.

Сімейне виховання, безперечно, виступає пріоритетною формою опіки в Україні. У той

же час збільшується кількість дітей, над якими немає можливості встановити опису або
направити їх на усиновлення. Такі діти потрапляють до державних закладів: будинків
дитини, дитячих будинків, шкіл-інтернатів.

У соціальній роботі відбувся перехід від ідей колективного виховання дітей-сиріт та

дітей, позбавлених батьківського піклування, до впровадження індивідуальних підходів і
сімейних форм виховання. Поява нових моделей соціальної роботи з дітьми цієї категорії
викликана необхідністю викорінення системи державної опіки і піклування.

21Технологія консультативної соціально-

педагогічної допомоги сім’ї.
Консультування є одним із напрямів роботи соціального робітника, що допомагає
клієнтові проаналізувати і зрозуміти сутність його важкої життєвої ситуації і
запропонувати різноманітні варіанти, які можуть бути використані для розв'язання
проблеми. За змістом соціальне консультування - це технологія надання соціальної
допомоги шляхом цілеспрямованого інформаційного впливу на людину чи групу людей
з метою відновлення і оптимізації соціальних функцій, розробки соціальних норм
спілкування [120].

Слово "консультування" походить від лат. consultare, що означає радитись, піклуватися.

В українській мові це слово означає пораду, роз'яснення спеціаліста будь-якого питання,
бесіду з клієнтом з метою розширення і поглиблення знань.

Соціальне консультування (каунселінг) - процес, під час якого спеціаліст дає

рекомендації з розв'язання соціальних проблем клієнта. Соціальне консультування
проводять як індивідуально, так і в групі з метою підвищення соціальної компетенції
клієнтів з різних питань. За формою організації соціальне консультування може бути:
консультуванням у загальних чи спеціалізованих формуваннях соціальних служб, а
також виїзні консультації. Консультантами можуть виступати спеціалісти соціальних
служб, залучені фахівці з певних проблем, колишні клієнти соціальних служб, залучені
до реалізації соціальних програм [97, С. 234].

Поняття консультування в соціально-педагогічній діяльності науковці визначають по-

різному. Так, зокрема, Є.Холостова консультування в соціальній сфері визначає як
кваліфіковану пораду, допомогу особам, які мають певні проблеми, спрямовану на
відновлення й оптимізацію їхніх соціальних функцій з метою сприяння соціалізації
особистості, вироблення соціальних норм спілкування [118].
Консультування в соціально-педагогічній діяльності

А.Капська визначає як вид соціальної послуги клієнту. Консультативні послуги, на її

думку, мають сприяти поліпшенню взаємин клієнта з соціальним середовищем,
створенню психологічного комфорту в соціумі [91].

Л.Завацька "консультування" в соціально-педагогічній діяльності визначає як

"технологію надання соціальної допомоги шляхом цілеспрямованого інформаційного
впливу на людину чи малу групу з метою їх соціалізації, відновлення і оптимізації
соціальних функцій, орієнтирів, розробки соціальних норм спілкування" [26, с. 61].

Консультативний процес характеризується взаємодією консультанта і клієнта, що

передбачає певну спрямованість змісту. Взаємодія є процесом безпосереднього чи
опосередкованого впливу різних об'єктів (суб'єктів) один на одного, взаємозалежний
обмін діями, що характеризується взаємообумовленістю, причинно-наслідковим
зв'язком.

Таким чином, консультування в соціально-педагогічній діяльності є процесом взаємодії

соціального педагога і клієнта, що спрямований на допомогу у вирішенні різного типу
проблем клієнта, зумовлює використання його особистісних і соціальних ресурсів та
передбачає встановлення запиту, з'ясування причин виникнення проблеми, оптимізацію
можливостей клієнта в пошуку шляхів її вирішення.

Сьогодні реально є різні класифікації видів консультативної діяльності соціального

педагога.

Н.Нікітіна і М.Глухова виділяють такі види консультування: за об'єктом консультування

(індивідуальне, групове, сімейне); за віковими показниками (консультування дітей і
дорослих); за критерієм контакту з клієнтом (очне, заочне); за змістом запиту клієнта
(сімейне, інтимно-особистісне, психологічне, юридичне, медичне, ділове, соціально-
педагогічне). Крім того предметом соціально-педагогічного консультування визначено:
вирішення проблем шкільної дезадаптації; діагностика і корекція відхилень у поведінці;
сприяння у працевлаштуванні, оформленні пільг, субсидій, матеріальної допомоги;
сприяння в наркологічній допомозі дітям, підліткам, молоді, членам їх сім'ї [52, с. 79].

У свою чергу В.Сорочинська в професійній діяльності соціального працівника визначає

такі види консультування, як: інтимно-особистісне (взаємини з близькими, особистісні
проблеми, статеві тощо); сімейне (з проблем сімейного неблагополуччя); психолого-
педагогічне (з проблем навчання і виховання дітей, взаємостосунків з учителями,
професійного вибору); ділове (з питань професійного становлення, взаємин у трудовому
колективі). На її думку, кожний вид консультування передбачає визначення конкретних
завдань, зокрема: уточнення проблеми клієнта, інформування клієнта про реальний
ступінь її серйозності, вивчення особистості клієнта з метою з'ясування його
можливостей самостійного подолання проблеми, вироблення стратегічної лінії
подальших життєвих ускладнень аналогічного типу [87, с. 111].

В рамках функціонального підходу Л.Завацька пропонує наступну класифікацію видів

соціально-педагогічного консультування: інформаційне (інформування об'єктів
соціально-педагогічної допомоги про шляхи і засоби вирішення проблем);
психотерапевтичне (використання психотерапевтичних засобів з метою допомоги
клієнту у вирішенні соціальних проблем); педагогічне (форма виховного впливу
соціального педагога в роботі з дітьми і молоддю), організаційне (визначення і
прийняття організаційних рішень і координація зусиль суб'єктів соціально-виховної
діяльності, а також об'єктів соціально-педагогічної допомоги) [26].

Найбільш узагальненою є класифікація О.В.Пожидаєвої:

 – за кількістю клієнтів консультування: індивідуальне, групове;

 – за тривалістю: короткотермінове (одноразове), довготермінове (проводиться
протягом кількох зустрічей), оперативне (швидко скоординоване);
 – за видами контакту: очне (безпосередній контакт), заочне чи дистанційне
(телефонне консультування, переписка);
 – за місцем проведення (кабінетне, вуличне);
 – за джерелом передачі інформації (вербальне і невербальне (інформаційні
стенди));
 – за віком клієнтів: консультування дітей, підлітків, молоді, людей похилого віку;
 – за змістом проблеми: інтимно-особистісне, соціально- правове, психолого-
педагогічне;
 – за функціями: інформаційне, підтримуюче, посередницьке, організаційне.

За об'єктами впливу Л.П.Кузнєцова визначає індивідуальне консультування, як роботу з

окремою людиною, і групове консультування, коли об'єктом впливу є група або
колектив. Соціальне консультування з розгляду характеру і змісту обговорюваних і
розв'язуваних з клієнтом проблем поділяється на медико-соціальне, соціально-
педагогічне, соціально-психологічне, соціально-правове, управлінське та інші.

Соціальне консультування з огляду на цільову установку клієнта, тобто цілі, які він
переслідує, звернувшись за допомогою до консультанта, поділяється на такі види:

 1. Рефлексивне консультування: осмислення спільно з клієнтом певної життєвої

ситуації, її аналіз, пошук пріоритетів, можливостей зміни і розвитку.
 2. Проектне консультування, що передбачає пошук і побудову можливої програми
(проекту) перетворення ситуації, що склалася, її гармонізації і поліпшення.
 3. Технологічне консультування, що передбачає пошук оптимальної послідовності
дій для вирішення конкретної проблеми або задачі.
 4. Прогностичне консультування, що представляє собою побудову ідеальної
моделі ймовірного стану конкретної ситуації за умови збереження наявних
тенденцій [48].

У практиці виділяються послідовні етапи соціального консультування, кожен із яких

спрямований на вирішення певних завдань і досягнення певних цілей.

 1. Аналіз проблеми, завдання якого полягає в тому, щоб клієнт мав змогу

"поглянути на себе зі сторони".
 2. Постановка проблеми, при якій відбувається безпосередній вплив на систему
цінностей клієнта з метою її зміни.
 3. Формулювання цілей, на якому клієнт, за підтримки та допомоги консультанта,
отримує можливість поставити перед собою нові цілі у відповідності з новою
системою цінностей, вироблених на попередньому етапі.
 4. Розробка рішень, на якому в ході спільної з консультантом діяльності клієнт має
можливість розробити певний діапазон можливих рішень, що при практичній
реалізації сприятимуть досягненню нових життєвих цілей.
  5. Реалізація рішення, на якому здійснюється процес вибору і реалізації людиною
одного з прийнятих раніше рішень, спрямованих на досягнення нових цілей.

В соціальному консультуванні використовуються такі форми і методи діяльності:

монолог клієнта і аналіз ситуації, що здійснюється спільно з консультантом; діалог,
вільна бесіда клієнта і консультанта; відповіді консультанта на прямі запитання клієнта;
різноманітні тестування; тренінги та навчання тощо. Основним методом консультування
є бесіда. Бесіда - метод одержання інформації на основі вербальної (словесної)
комунікації в ході вільного діалогу на певну тему. Бесіда передбачає насамперед
активність дослідника, який ставить запитання, частково відповідає на них, а частково
спонукає своїх клієнтів шукати відповіді самостійно. Бесіда є ефективним засобом
спілкування людей, виявлення думки окремих осіб або цілої групи, формування
суспільно необхідних поглядів.

Однією із форм консультування є сімейне консультування, що передбачає

надання соціальним працівником консультативної допомоги при виникненні проблем,
конфліктів у взаєминах між дорослими і дітьми.

Консультування сім'ї визначається як процес, спрямований на зміни на краще в сім'ї, на

її благополуччя за допомогою та за участі як психолога, так і членів сім'ї через
спілкування [112, с. 7].

Предметом сімейного консультування є:

 • у сфері життєзабезпечення: працевлаштування, отримання пільг, субсидій,

матеріальної допомоги тощо;
 • у сфері організації побуту: організація куточка дитини в квартирі, прививання
дитині навичок гігієни, організація вільного часу тощо;
 • у сфері сімейного здоров'я: діагностика і профілактика захворюваності,
організація відпочинку і оздоровлення дітей та ін.;
 • у сфері духовного і морального здоров'я: традиції і засади сім'ї, розбіжність
ціннісних орієнтації членів сім'ї тощо;
 • у сфері виховання дітей: вирішення проблем шкільної дезадаптації, діагностика і
корекція відхилень в розвитку і поведінці дітей, педагогічна неспроможність і
неінформованість батьків;
 • у сфері внутрішніх і зовнішніх комунікацій сім'ї: відновлення нових позитивних
соціальних зв'язків, вирішення конфліктів, гармонізація дитячо-батьківських і
подружніх відносин [2, с. 5].

В даний час найбільш поширеними є такі моделі консультування сім'ї: психоаналітична,

біхевіористична, системна.

Порушення сімейних взаємин психоаналітична модель розглядає з погляду внутрішньої

мотивації поведінки подружжя, велике значення надається впливу батьківської сім'ї на
сімейну поведінку подружжя. Згідно біхевіористичної моделі, консультування з приводу
порушень в сімейних взаєминах повинне бути спрямоване на зміну поведінки партнерів
з використанням методів навчання.

Системний підхід ґрунтується на принципах циркулярності, нейтральності. Іншими

словами, неможливо зрозуміти проблему однієї людини без аналізу того, яке значення
вона має для решти членів сім'ї. Ще до роботи з сім'єю необхідно сформулювати гіпотезу
щодо сенсу і мети сімейної дисфункції; консультантові необхідно уважно відноситься до
кожного члена сім'ї, розуміти його і при цьому нікого не засуджувати і не ставати на
чию-небудь сторону [5, с. 12-14].

Доцільно окреслити ряд загальних і послідовних етапів роботи консультанта,

характерних для будь-якої моделі консультування:

 1. Встановлення контакту. На цьому етапі важливе створення атмосфери

підтримки, яка сприятиме досягненню довіри між консультантом і клієнтом.
 2. Збір інформації. Уточнюються проблеми сім'ї, оскільки вони бачаться
учасникам процесу. Важливо, щоб консультант виділяв емоційні і когнітивні
аспекти проблеми. У цьому йому можуть допомогти закриті і відкриті питання.
Уточнення проблеми ведеться до тих пір, поки консультант і клієнт не досягнуть
однакового розуміння проблеми.
 3. Визначення цілей консультування, психологічний контакт. Доцільно
обговорити з клієнтом як він уявляє собі результат консультування. Це має
принципове значення, оскільки цілі консультування у консультанта і клієнта
можуть бути різними. Після визначення цілей укладається контракт на
консультування, тобто сторони домовляються про права і обов'язки, які беруть на
себе.
 4. Вироблення альтернативних рішень. Відкрито обговорюються можливі
альтернативи вирішення проблеми. Саме на цьому етапі консультант стикається з
основними труднощами. Консультант допомагає позначити членам сім'ї всі
можливі варіанти вирішення проблеми і відібрати ті з них, які найбільш
прийнятні з погляду існуючого ступеня готовності сім'ї до змін.
 5. Узагальнення. На цьому етапі підводяться підсумки роботи, узагальнюються
досягнуті під час консультації результати. При необхідності здійснюється
повернення на попередні стадії [99, с. 20-22].

Кризове втручання - оперативна допомога клієнту, комплекс методів соціальної

роботи, орієнтованих на допомогу клієнту, який знаходиться в ситуації кризи, на
подолання певної проблеми.

Кризове втручання має на меті сприяння позитивному розвитку клієнта через

усвідомлення ним проблеми та її наслідків. Кризове втручання орієнтоване на
активізацію особистісних ресурсів клієнта для вирішення нагальних потреб. Видами
кризового втручання можуть бути: інформаційна, консультативна, психологічна
допомога, оформлення допомоги [97, с. 246].

А.Арнольдов, В.Бочарова визначають наступні типи втручання:

 – пряме втручання (безпосереднє надання послуг тим, хто їх потребує);

 – втручання, спрямоване на зміну системи (дії щодо створення, підтримання або
зміни інституцій, які надають послуги клієнтам);
 – комбіноване (проміжне) втручання (втручання за якого використовують
елементи прямого втручання і втручання, спрямованого на зміну системи).

Суть прямого втручання полягає у тому, щоб підвищити здатність клієнта до подолання
труднощів, розв'язання проблем, сприяти його розвитку. Такими стратегіями є догляд,
ведення випадку, соціально-психологічне консультування, навчання (наставництво),
зміна поведінки.
Метою комбінованого (проміжного) втручання є налагодження контактів між клієнтами
і системами, з якими вони взаємодіють і які надають їм ресурси, послуги, можливості. До
них належать: фасилітадія, вулична робота, активізація/мобілізація, представництво і
захист інтересів, консультування, допомога іншими фахівцями.

Втручання, спрямоване на зміну системи, зосереджується на системах, з якими клієнти

вступають у взаємодію. Вони передбачають підтримку і вдосконалення системи
соціального захисту, забезпечення ефективного і гуманного надання соціальних послуг.
До них відносять: планування, адміністрування соціальних закладів, збирання даних і
управління ними, оцінювання/дослідження.

Вибір стратегії втручання залежить від загального підходу, якого дотримується соціальна
служба, та індивідуальної ситуації клієнта. Лише ретельне виявлення проблем, потреб та
очікувань клієнтів, обставин, що спричинили їх, є передумовою концентрації на
актуальних завданнях і виборі найпродуктивнішої для конкретної ситуації стратегії.

22 Мета, зміст та особливості роботи з сім’єю.

Провідний методологічний принцип соціальної педагогіки в роботі з сім'єю є таким:
сім'я – це головний осередок суспільства, де здійснюється базисна соціалізація дітей за
рахунок посилення всіх її основних функцій, і в першу чергу – виховної, рекреативної
(фізичної, матеріальної, моральної, психологічної взаємодопомога, організації дозвілля),
регулятивної та феліцітологічної (відчуття щастя в сім'ї).

До проблем, що становлять зміст соціально-педагогічної роботи з сім'єю, належать:

систематизація та оновлення найбільш доцільних форм і методів роботи з сім'єю; пошук
нових шляхів взаємодії сім'ї з "відкритою" школою, із залученням всіх елементів
мікросередовища; опора в співробітництві з сім'єю на діяльність соціального педагога з
метою посилення ролі сім'ї в соціалізації дітей та юнацтва.

Основними об'єктами соціальної роботи є сім'ї, які мають проблеми у сімейному

вихованні, за особливостями своєї життєдіяльності погребують соціальної підтримки,
допомоги, реабілітації. Це сім'ї неблагополучий багатодітні, студентські, мігрантів та
біженців, з дітьми і батьками-інвалідами, з нестандартною дитиною, бідні й
малозабезпечені, одиноких та неповнолітніх матерів та інші.

Соціальна робота з сім'єю – це система взаємодії соціальних органів держави і

суспільства та сім'ї, спрямована на поліпшення матеріально-побутових умов
життєдіяльності сім'ї, розширення її можливостей у здійсненні прав і свобод, визначених
міжнародними та державними документами, забезпечення повноцінного фізичного,
морального й духовного розвитку усіх її членів, залучення до трудового, суспільно-
творчого процесу.

Мета соціальної роботи з сім'єю – це соціальна профілактика, соціальна

допомога, соціальний патронаж, соціальна реабілітація, надання їй соціально-
психологічної, психолого-педагогічної, соціально- медичної, юридичної, інформативно-
консультативної, психотерапевтичної допомоги та підтримки з метою вдосконалення її
життєдіяльності.
Завдання соціальних служб для молоді у роботі з сім'єю – надання конкретної
індивідуальної допомоги сім'ї й молоді, яка збирається укласти шлюб, з метою
раціональної організації внутрі- та позасімейного спілкування, планування сім'ї,
життєдіяльності та відпочинку, спілкування сім'ї з навколишнім середовищем, навчання
раціонального розв'язання та подолання складних сімейних колізій, виховання дітей, а
також профілактична робота щодо запобігання розлучень та ін.

Одним із важливих принципів роботи з сім'єю є принцип самозабезпечення, тобто

надання соціальної допомоги з метою пошуку і стимуляції її внутрішніх резервів, які
допоможуть вирішити власні проблеми. Соціальна робота з родиною спрямовується на
всю сім'ю в цілому, а також на окремих її членів (дітей, батьків, подружню пару, інших
членів родини). У процесі такої роботи вирішується питання раціональної організації
внутрісімейного спілкування, нормалізації життєдіяльності і відпочинку сім'ї та окремих
її членів, спілкування з навколишнім середовищем, допомога надається у раціональному
розв'язанні складних сімейних колізій, конфліктів, знімаються стреси.

Родина являє собою систему соціального функціонування людини, один з основних

інститутів соціалізації, її функції трансформуються не тільки під впливом соціально-
економічних умов, але й у силу внутрішніх процесів свого розвитку.

Сучасна родина переживає складний етап – перехід від традиційної моделі до нової.
Поряд із традиційними функціями, зв'язаними з народженням і вихованням дитини, з
рішенням повсякденних проблем, родина покликана бути надійним психологічним
"укриттям", що допомагає людині виживати у важких, що швидко змінюються, умовах
сучасного життя. Сім'я забезпечує своїм членам економічну, соціальну і фізичну безпеку,
турботу про малолітніх, старих і хворих, умови для соціалізації дітей, молоді і, що
найважливіше – поєднує своїх членів почуттям любові, спільності і дає можливість
розділяти з іншими труднощі і радості життя.

За останні роки спостерігається скорочення складу і структури родини (збільшення

кількості розлучень, народження дітей самотніми матерями й т. п.). Нині переважний
тип сім'ї – це проста нуклеарна родина, що складається з чоловіка і жінки з дітьми або
без них. Значну частку складають неповні родини. У гнітючому числі випадків це родини
самотніх матерів, розлучених жінок і вдівців. У більшості цих сімей одна, рідше дві
дитини, без матеріальної підтримки держави бідує більшість родин самотніх матерів.
Аналогічні труднощі випробують сім'ї військовослужбовців термінової служби; родини, у
яких один з батьків ухиляється від сплати аліментів; з дітьми-інвалідами; з батьками-
інвалідами; родини, які взяли дітей під опіку (піклування); багатодітні; з малолітніми
дітьми (у віці до трьох років). В особливому положенні знаходяться студентські сім'ї з
дітьми. У більшості випадків забезпечують їх батьки. До родин, що бідують і особливо
потребують підтримки держави, відносяться родини біженців і змушених переселенців,
родини безробітних, що мають неповнолітніх дітей. До особливої категорії відносять
девіантні родини. Це сім'ї алкоголіків, наркоманів, правопорушників і ін.

23Технологія роботи з сім’єю, яка опинилася у

складних життєвих обставинах.
Держава – це велика сім'я, а сім'я – це маленька держава. Такого висновку дійшов ще в V ст. до нашої ери
китайський філософ Конфуцій.
За визначенням І.Трубавіної, сім'я – це соціально-педагогічний інститут та особлива соціальна система, яка є
підсистемою суспільства й включає в себе інші підсистеми (членів сім'ї); це мала соціальна група, первинний
контактний колектив. Основними ознаками сім'ї є шлюбні, міжпоколінні, кровні, встановлені зв'язки між членами
сім'ї; родинні почуття, почуття безпеки, захищеності, любові, поваги; спільний побут і проживання членів сім'ї;
наявність певних функцій у суспільстві (видів життєдіяльності сім'ї), прав сім'ї у суспільстві й прав членів сім'ї в
родині, обов'язків членів сім'ї стосовно один одного та відповідальність перед суспільством за своїх членів.

Сім’я є тим первинним осередком, який має особливе значення в житті кожної людини, забезпечує її захист і
соціалізацію, формує моральні основи, емоційний світ дитини, громадянську свідомість та самосвідомість. Цілий
ряд досліджень вказує на те, що сім’я, як соціальний інститут, сьогодні перебуває у стані гострої кризи. Однак,
незважаючи на напружену соціально-економічну атмосферу, у більшості українців саме сім’я та родина
залишається на важливому місці в ієрархії життєвих потреб людини.

 Виконуючи певні функції, сім’я забезпечує свою життєздатність. Розрізняють: економічну (заробіток, витрати,
розподіл грошей, планування бюджету); репродуктивну (народження дітей, планування сім’ї, небажана вагітність);
рекреативну (відпочинок після роботи, відпустка, дозвілля); господарську (турбота про дім, підтримка порядку й
чистоти, догляд за житлом, санітарно-гігієнічні норми); соціалізуючу (соціальні вміння, освіта, професія, соціальні
навички); терапевтичну (взаємопідтримка, ідентичність) функції сім’ї. Сім’я, яка належним чином виконує свої
функції, називається здоровою. Її основними ознаками є: згуртованість; відкритість для встановлення нових
стосунків; інтимність; оптимізм і турбота; здатність самостійно вирішувати завдання свого розвитку; ідентичність;
готовність до зміни ролей; залучення всіх членів до ухвалення сімейних рішень тощо.

Успішність соціальної роботи з сім’єю залежить від урахування рівня її здатності виконувати ті чи інші функції, а
також від типу сім’ї. Існує багато підходів до визначення типів сімей. Зокрема, відповідно до соціально-
педагогічного підходу, сім’ї класифікують за:
- структурою (повна, неповна);
- матеріальною забезпеченістю (з дуже високим матеріальним статком; із високим матеріальним статком, із
середнім матеріальним статком; із низьким матеріальним статком чи малозабезпечена сім’я);
- місцем проживання (міська, сільська);
- сімейним станом (дискантна, позашлюбна, молода, зріла);
- кількістю і наявністю дітей (бездітна, малодітна, багатодітна);
- якістю сімейних взаємин (опікунська, прийомна, благополучна, конфліктна, аморальна тощо).

Водночас слід зазначити, що іноді сім’ю можна віднести до різних типів, залежно від того, під яким кутом зору
розглядати її функціонування.
Труднощі сімейного виховання і причини, що викликають зниження виховного потенціалу сім'ї, вивчаються
соціологами, психологами, педагогами. Результати проведених досліджень вказують на існування певних
чинників, що зумовлюють суперечності та складності у внутрішньосімейних взаєминах між дітьми і дорослими, не
зважати на які було б прикрою помилкою.

Проблеми сучасних сімей – найрізноманітніші: нестабільність шлюбу, нестійкість сім'ї, неповні сім'ї; розрив
вікових, а також інтелектуальних та інших рівнів сім'ї, руйнування традицій сімейного виховання; формалізація
стосунків дорослих членів родини з дитиною внаслідок зайнятості батьків; дефіцит чоловічого впливу на
виховання дітей, водночас висока завантаженість жінок виробничими та економічно-господарськими, побутовими
справами; педагогічна та психологічна неосвіченість дорослих членів сім'ї; дестабілізуючий вплив пияцтва та
алкоголізму, цинізму та бездуховності на стійкість сімейних стосунків; значне і різке скорочення міжсімейних,
міжособистих і навіть внутрішньо сімейних контактів, зниження контактності, здатності до комунікації; проблеми
сімейного дозвілля; домінування у сім'ях матеріальних цінностей над духовними, що сприяє виникненню у
підростаючого покоління тенденції до прагматизму, скнарості, зневажливого ставлення до толерантних взаємин
тощо.
 
Особливості виховання дітей в сім'ї залежать від типу сім'ї та виконання нею її функцій. Кожен тип сім'ї   має свої
особливості, потреби та проблеми.
 Клієнтами центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді є проблемні сім’ї, ті, які опинилися в життєвій скруті
і не в змозі її подолати власними зусиллями і можливостями.
Головною метою соціального працівника при наданні соціальної допомоги сім’ї є, перш за все, інтереси її членів, а
не абстрактні інтереси суспільства чи держави. Його місія – допомогти існуванню реальних сімей, забезпечити
розвиток та дотримання прав і свобод конкретних дітей.  
Соціальна робота з сім’ями потребує делікатності й дотримання конфіденційності, адже іноді зачіпаються
відомості, розголошення яких може завдати серйозної шкоди людям.
 Процес соціальної роботи з сім’єю, що опинилася у життєвій скруті, відбувається в певній логічній послідовності.

Дуже важливо вчасно та якісно діагностувати стан, у якому перебуває конкретна сім’я, її внутрішні та зовнішні
резерви, простежити, порушення яких саме функцій призвело до складних життєвих обставин. Всі функції сім’ї
тісно пов’язані. Неможливість виконання сім’єю однієї функції веде за собою прорахунки у виконанні іншої,
порушує стабільність, свідчить про дисфункціональність сім’ї, тобто наявність складної життєвої ситуації. Аналіз
виконання різних функцій сім’ї дозволить знайти її сильні і слабкі сторони, що ляже в основу подальшого
планування роботи та надання послуг. До проведення діагностування соціальному працівникові варто залучати
членів сім’ї та її соціального оточення. Особливо важливо спільно проводити діагностування так званої
«неблагополучної, кризової» сім’ї, де батьки зловживають спиртним, ведуть аморальний спосіб життя; неповної
сім’ї; сім’ї, де між батьками, батьками й дітьми постійно виникають конфлікти; сім’ї з низьким морально-культурним
рівнем батьків; зовні благополучні сім’ї, де за нормальних економічних-побутових умов і наявності обох батьків
складаються несприятливі умови і наявності обох батьків складаються несприятливі умови для виховання дітей
унаслідок педагогічної неосвіченості та низької педагогічної культури батьків.

Спільне планування з клієнтом дій у наданні соціальних послуг є одним з основних принципів у соціальній роботі.
Адже часто трапляється випадки, коли у клієнта є власний погляд на проблему, а в соціального працівника – свій,
тож, відповідно, різними можуть бачитися і шляхи вирішення проблеми. Тому необхідно спільно визначити
проблему та кроки, за допомогою яких вона буде позитивно вирішена.
Всі заплановані дії/соціальні послуги мають бути: здійсненні, зрозумілі, чіткі, відповідати можливостям клієнта та
його потребам, враховувати соціальне оточення клієнта, чітко визначити дії для кожної зі сторін (соціального
працівника, який надає соціальні послуги, та клієнта).

Соціальний супровід сім’ї, яка перебуває у складних життєвих обставинах є однією із ключових технологій
соціальної роботи, спрямованої на розв’язання психологічних, міжособистісних, соціальних та інших проблем
шляхом встановлення безпосередньої взаємодії між соціальним працівником і клієнтом. Це вид соціальної роботи,
спрямованої на забезпечення оптимальних умов життєдіяльності сімей, дітей та молоді, шляхом надання
необхідних соціальних послуг, допомоги та здійснення відповідних заходів: різних видів матеріальної та
психологічної допомоги, консультування, захисту інтересів сім’ї в органах державної влади. Таким чином це є
робота над конкретною проблемною ситуацією.
 
Головне завдання – показати, що соціальний працівник є безпечним для сім’ї і зорієнтований на співпрацю з нею.
Поради для першого контакту
• Не наражатись ні на який ризик! Не йти одному, заздалегідь дізнатися про ситуацію.
• Бути поінформованим про ситуацію.
• Давати клієнту вибір – контактувати чи ні.
• Мати план візиту, визначені цілі візиту, із самого початку подолати острахи клієнта – заспокоїти, пояснити мету.
• Встановити зоровий контакт.
• Бути спокійним, врівноваженим, упевненим.
• Спілкуватись з рівної позиції.
• Задавати уточню вальні, навідні питання.
• Шляхом повтору відповідей – переконатися, що Ви правильно зрозуміли співрозмовника.
• Пропонувати послуги.
• Не обіцяти нічого неможливого.
• Не прагнути досягти мети за будь-яку ціну.
• Домовитися про подальший контакт.
• Залишити свої контакти, де і коли Вас можна знайти.

Нерідко під час здійснення соціальним працівником візитів у сім’ю може виникнути складна ситуація (стан
алкогольного сп’яніння, агресія, депресія тощо). У цьому випадку необхідно: зробити паузу в розмові, зупинку в
обговоренні теми; перестати говорити, а почати активно слухати; змінити своє місце під час розмови; провести
індивідуальні бесіди з кожним членом сім’ї; залишити сім’ю, якщо ситуація небезпечна, або члени сім’ї просять про
це.

Типовими помилками соціального працівника під час роботи з соціальною мережею сім’ї є:
ігнорування інших служб, організацій, не залучення їх до соціального супроводу;
зосередження на якомусь одному із секторів сітки й ігнорування інших;
невміння бачити ключові елементи сітки для ефективної роботи із сім’єю;
брак навичок і вмінь активізації соціальної мережі для допомоги конкретній сім’ї;
брак навичок активізації самої сім’ї;
недооцінка важливості професійної роботи із соціальною мережею сім’ї.
 Клієнтами центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді  є і зовні благополучні сім’ї, які допускають серйозні
помилки, прорахунки у системі сімейного виховання внаслідок низької педагогічної культури і неосвіченості.
Причому, такі помилки і прорахунки в системі сімейного виховання є не ситуативними, а стійкими.
До зовні благополучних можна віднести сім’ї, у яких: спілкування батьків з дітьми є формальними; не
дотримується єдність вимог до дитини; безконтрольність або слабкий нагляд з боку батьків за успішністю та
поведінкою дитини; сліпа батьківська любов чи надмірна суворість у виховання, застосування фізичних покарань;
насильство стосовно жінки, дитини; не враховуються у процесі сімейного виховання вікові та індивідуально-
психологічні особливості дитини.
Сім’ї, які долають усі проблеми самотужки, але мають деякі фактор ризику, відносяться до сімей групи ризику.
Вони потребують допомоги чи підтримки, щоб не опинитися у складних життєвих обставинах. До факторів ризику
належать: інвалідність хоча б одного члена сім’ї, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю або
станом здоров’я, сирітство, безпритульність, брак житла або роботи, насильство, зневажливе ставлення та
негативні стосунки в сім’ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлад, стихійне лихо, катастрофа
тощо.
У рамках професійної компетентності соціальний працівник має володіти широким колом відповідних професійних
знань і умінь: 
 - мати належну професійну підготовку, володіти глибокими знаннями з теорії і практики соціальної роботи,
технології її здійснення, із психології, педагогіки, фізіології, економіки і організації виробництва, законодавства,
сучасних інформаційних технологій, методів математичної статистики та ін.;
 - володіти високою загальною культурою, бути ерудованою людиною у сфері культури, музики, живопису;
  - володіти інформацією про сучасні політичні, соціально-економічні процеси в суспільстві, бути досить
поінформованим про різні соціальні групи населення, їх потреби та особливості;
 - уміти передбачати наслідки своїх дій, послідовно втілювати у життя цінності професії;
 - володіти навичками комунікативного спілкування, наприклад, уміти правильно спілкуватися з важкими
підлітками, інвалідами, людьми похилого віку;
 - дотримуватися етики професійної поведінки, професійної таємниці, бути коректним у питаннях, що стосуються
інтимних аспектів життя клієнтів;
 - бути емоційно врівноваженим, готовим до психологічних навантажень, сумлінно виконувати свій професійний
обов’язок, не втрачаючи самовладання, доброзичливості та уваги до клієнта;
 - уміти ухвалювати рішення у складних, несподіваних ситуаціях, чітко формулювати і грамотно висловлювати свої
думки.
 Фактично компетенції соціального працівника реалізуються з орієнтацією на клієнта соціальної роботи, його
проблеми, потреби, інтереси, особливості віку тощо.
 На сьогоднішній день багато громад в Україні занепокоєні загостренням соціальних та економічних проблем, що
погіршують соціальне становище сімей із дітьми, а особливо сімей, які опинилися в складних життєвих
обставинах. Спеціальні урядові програми, спрямовані на їх вирішення, не дають очікуваних результатів.
 В Україні негайного вирішення потребують проблеми соціального сирітства, насильства щодо дітей, погіршення
стану їхнього здоров’я та багато інших соціальних негараздів. Стає більш чітким розуміння, у тому числі на рівні
територіальних громад, що ці проблеми є не ізольованими, а глибоко взаємопов’язаними.
 У суспільстві зростає усвідомлення того, що професійні працівники соціальної сфери та державні програми, які
ними реалізуються, незважаючи на їхні добрі наміри, не можуть повною мірою забезпечити комплексне
розв’язання взаємопов’язаних проблем. Результативність соціальних програм значною мірою залежить від
активної участі пересічних громадян, бізнесових структур, формальних і неформальних громадських, благодійних
організацій у багатьох сферах життя. Все більш важливим у реалізації соціальних програм стають особисті
взаємини та поновлені, життєздатні соціальні мережі. Створення і відновлення таких взаємин і соціальних мереж,
у першу чергу в територіальних громадах, є завданням, до виконання якого мають долучатися всі сектори
суспільства.

24 .Основні форми і методи роботи з сім’єю.

У соціальній роботі з малозабезпеченими сім'ями застосовуються соціальні технології:
соціальне забезпечення, соціальне страхування, соціальна опіка і піклування. З сім'єю,
яка перебуває у складній життєвій ситуації внаслідок індивідуального випадку чи
складної психотравмуючої ситуації, проводиться сімейна психотерапія, реалізуються
різні технології соціальної роботи, які мають на меті поліпшення соціального і
психологічного стану подружжя і членів родини: соціальна корекція, соціальна терапія,
психологічне і соціальне консультування, соціально-психологічна адаптація. Для
організації рекреаційної діяльності, проведення дозвілля, допомоги у реалізації виховної
функції сім'ї застосовуються соціально-педагогічні методи і методи соціального
виховання. Актуальною для попередження дисгармонії сімейних стосунків, поліпшення
її соціально-психологічного стану є соціальна робота на місцевому рівні, спрямована на
активізацію зусиль громади у напрямку благоустрою району, створення умов для
відпочинку, тимчасового перебування маленьких дітей у дитячих кімнатах, створення
ігрових майданчиків для дітей, забезпечення сучасним і зручним транспортним
обслуговуванням тощо.

Соціальні служби для допомоги малозабезпеченим сім'ям, для дітей сиріт і дітей, які
залишились без піклування батьків, проводять акції зі збору речей і благодійні акції
("Теплий дім", "Турбота" — Черкаси, "Крамниця милосердя"; "Добродійність", "Старим
речам — нове життя" — Харківська обл.). З метою попередження батьківської
безвідповідальності проводяться профілактично-комплексні рейди ("Діти вулиці",
"Підліток", "Група", "Урок" — Сумщина) і т. д.

Одним із важливих підходів до соціальної роботи з сім'єю є сімейна терапія.

Психосоціальну роботу з сім'єю важко проводити без спеціальної підготовки в сфері
сімейного консультування. Застосування психотерапевтичних технік залежить від
теоретичних підходів, на які спирається в своїй практичній діяльності соціальний
працівник. Цей вид допоміжної професійної діяльності сім'ям включає в себе базові
цінності, принципи, об'єкти, цілі, завдання і методичний інструментарій як
психологічного консультування, так і практичної соціальної роботи (ведення випадку).

Одним із важливих напрямків соціальної роботи в соціальних службах для сім'ї, дітей та
молоді є соціальна робота з молодою сім'єю.

Соціальна робота з молодою сім'єю

Соціальна робота з молодою сім'єю — це система взаємодії соціальних органів
держави і суспільства та сім'ї, спрямована на поліпшення умов її життєдіяльності,
розширення можливостей в реалізації прав і свобод, визначених міжнародними та
державними документами, забезпечення повноцінного фізичного, морального й
духовного розвитку всіх її членів, залучення до трудового, суспільно-творчого процесу.

Пріоритет у соціальній роботі з молоддю належить центрам соціальних служб для

молоді, які здійснюють соціальну профілактику, соціальний патронаж, соціальну
реабілітацію, надають соціально-психологічну, психолого-педагогічну, соціально-
медичну, соціально-правову, інформативно-консультативну, психотерапевтичну
допомогу та підтримку молодому подружжю для поліпшення його життєдіяльності.

Один із важливих принципів соціальної роботи з молодою сім'єю — принцип

самозабезпечення сім'ї, тобто надання соціальної допомоги для стимуляції її внутрішніх
резервів, вирішення власних проблем. Крім того, соціальна робота з сім'єю
спрямовується не тільки на родину в цілому, а й окремих її членів (дитину, матір, батька
та інших членів сім'ї).

Ефективність реалізації основної мети і завдань соціальної роботи з молодою сім'єю

забезпечується при врахуванні типології та категорії сімей, які потребують різних видів
соціальної роботи, застосуванні відповідних форм і методів роботи.

Основні напрямки соціальної роботи з молодою сім'єю:

· підготовка молоді до сімейного життя;

· робота з молодими сім'ями зі стабілізації сімейних стосунків;

· допомога батькам у розв'язанні проблем сімейного виховання;

· соціальна реабілітаційна робота з сім'єю.

Підготовка молоді до сімейного життя передбачає формування навичок здорового
способу життя, психолого-педагогічні, юридичні, економічні, медичні знання з питань
становлення особистості, розвитку комунікативних навичок, формування статево-
рольової ідентифікації, корекції особистих проблем, духовного виховання, знання з
сексології шлюбу та сім'ї, створення власного іміджу, знання медико-соціальних проблем
алкоголізму, наркоманії, профілактики захворювань, планування сім'ї та збереження
репродуктивного здоров'я молоді, збереження вагітності, розвитку сімейних традицій,
народження здорових дітей і т. д.

Соціальна робота проводиться серед учнів шкіл, шкіл-інтернатів, ПТУ, ліцеїв, коледжів,
вищих навчальних закладах, у середовищі робітничої молоді, а також з молодими
парами, які подали заяву до РАЦСу. До роботи залучаються такі спеціалісти: соціальні
працівники, соціальні педагоги, психологи, юристи, економісти, наркологи, сексологи,
психотерапевти та інші спеціалісти.

Форми роботи: мобільні курси, навчально-консультативні пункти (у тому числі виїзні у

сільській місцевості), вечірні жіночі та юнацькі гімназії, клуби для дівчат, кабінети
Довіри; лекторії, дискусійні клуби, спеціалізовані служби (Служба знайомств, Пошта
довіри, Школа молодого подружжя, Телефон довіри) тощо. Для досягнення поставленої
мети застосовуються такі методи роботи, як різноманітні комунікативні тренінги,
тестування, індивідуально-групові психологічні консультації, психологічний театр
мініатюр, лекції та семінари, проектні методики, шоу-програми, тематичні КВК та ін. З
метою створення умов для поширення інноваційних соціальних технологій
організовуються експериментальні майданчики.

25 Поняття складних життєвих обставин сім’ї.

Причини, за яких сім'я з дітьми потрапляє у складні життєві обставини

Кожна сім'я, яка опинилася у складних життєвих обставинах, має причину або комплекс
причин, які провокують проблеми сімейного життя і з якими члени родини не можуть
впоратися самостійно. Як правило, попередня інформація про сім'ї, які потребують
соціальної підтримки, формується не на підставі вивчення життєвих обставин родини, а
за зовнішніми проявами неблагополуччя, які можуть розглядатися
як індикатори кризового стану родини:

 – конфлікти в сім'ї між подружжям;

 – конфлікт між батьками та дітьми;
 – асоціальна поведінка дітей, бродяжництво;
 – моральне та фізичне насилля в сім'ї;
 – безвідповідальне батьківство [67].

Саме зовнішні прояви, як наслідки сімейного неблагополуччя, стають причинами

звернень членів сім'ї до спеціалізованих служб, спричиняють занесення таких сімей до
банку даних як таких, що перебувають у складних життєвих обставинах і потребують
соціальної підтримки.

Визначити зовнішні індикатори за якими сім'ю можна віднести до категорії сімей, які
опинилися у складних життєвих обставинах дозволяють результати соціологічного
дослідження "Діти в складних життєвих обставинах", проведеного у 2013 р. Державним
інститутом сімейної та молодіжної політики на замовлення Міністерства соціальної
політики України. В опитуванні взяли участь 95 фахівців з соціальної роботи з усіх
регіонів України, які працюють з сім'ями з дітьми, які опинилися у складних життєвих
обставинах. З досвіду спеціалістів, основні зовнішні ознаки характерні для сімей, які
опинилися у складних життєвих обставинах, пов'язані у першу чергу з:

 – зловживанням членами родини алкогольних та наркотичних речовин батьками

(таку ознаку визначили 58 спеціаліста з 95 опитаних);
 – випадки насилля в родині (52);
 – інвалідність одного із членів родини (51);
 – безробіття одного з членів сім'ї (43);
 – перебування членів сім'ї у місцях позбавлення волі (37).

Більш детальний перелік зовнішніх ознак сімейного не-

благополуччя, вказаних фахівцями із соціальної роботи представлений на рис. 4.11.1.

Якими б не були зовнішні ознаки сімейного неблагополуччя, вони провокуються

внутрішньосімейними та зовнішніми проблемами, на подолання яких і має бути
орієнтована соціальна робота з сім'ями.

Ефективне надання соціальної допомоги можливе за умови розмежування причин, що

провокують сімейне не- благополуччя, та ознак, зовнішніх проявів (індикаторів), що є
підставою до соціального інспектування родини. Також сім'ї, які самостійно звертаються
за допомогою до центрів соціальних служб, не завжди визначають причини, що
провокують кризові ситуації.

Соціологічне дослідження "Моніторинг здійснення соціального супроводу сімей, які

опинилися у складних життєвих обставинах, центрами СССДМ", проведене Центром
"Соціоконсалтинг" на замовлення Державної соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді
у 2006 р., дозволило визначити основні проблеми сімей, які опинилися у складних
життєвих обставинах: матеріальні труднощі; юридичні проблеми; психологічні
проблеми [3].

Рис. 4.11.1. Відповідь фахівців з соціальної роботи на питання "Назвіть ознаки, за

якими сім'ю можна віднести до категорії сімей, які опинилися у складних життєвих
обставинах" (осіб)

Козубовська Г.В., Керецман В.Ю., Товканець Г.В. класифікують сім'ї відповідно до

несприятливих умов або складних життєвих обставин, що негативно впливають на
виховання і забезпечення розвитку дітей:

 • соціально-демографічні - неповні, багатодітні, сім'ї, що перебувають у процесі

розлучення тощо;
 • матеріально-побутові – малозабезпечені, сім'ї, де є безробітні, тощо;
 • медико-соціальні - сім'ї де є інваліди, алкоголіки, наркомани, психічно-хворі
тощо;
  • психологічні і соціально-педагогічні - сім'ї, де простежуються недобра
психологічна атмосфера, емоційно-конфліктні взаємини, педагогічна
некомпетентність батьків тощо;
 • соціально-правові - сім'ї, де простежуються криміногенні прояви способу життя,
є раніше засуджені тощо [42].

Ще одну класифікацію проблем сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах,

пропонує Соляник М.Г., виокремлюючи соціально-педагогічні, соціально-психологічні,
матеріально-економічні та юридичні проблеми (рис. 4.11.2) [86].

Черникова А.В. класифікує сімейні проблеми відповідно до рівнів функціонування сім'ї.

Відповідно до принципу ієрархічності, сім'я входить у більш широку соціальну систему
(системи) і включає в себе індивідуальні системи своїх членів, підсистеми зв'язків між
ними. Відповідно до рівнів функціонування Черников А.В. виділяє три основних блоки
проблем сім'ї [25]:

 1) проблеми з зовнішнім середовищем;

 2) проблеми в сімейній системі;
 3) проблеми, пов'язані з індивідуальними особливостями членів сім'ї.

Перший рівень охоплює проблеми членів сім'ї в контексті соціальних зв'язків – ситуації
на роботі, в школі, взаємини з родичами, друзями, житлові умови і доходи сім'ї.
Психологічна проблематика сім'ї пояснюється на цьому рівні негативним впливом
зовнішнього середовища. Це традиційна сфера педагогів, соціальних працівників, служб
зайнятості, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для молоді, громадських
об'єднань тощо.

Рис. 4.11.2. Проблеми сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах

Проблеми сім'ї другого порядку розглядаються як природні проблеми малої групи.

Проблемна поведінка члена сім'ї аналізується як наслідок порушення функціонування
всієї сім'ї чи окремих її підсистем. Акцент ставиться не на зовнішніх негараздах, а на
взаємодії членів сім'ї та структурних особливостях сімейної організації. Проблемами
цього рівня займається сімейна чи подружня психотерапія, яка передбачає залучення до
роботи всієї сім'ї чи певних її підсистем.

Проблеми сім'ї третього рівня пов'язані з індивідуальними труднощами її членів, які

можна розділити на:

 а) психологічні проблеми (поведінкові труднощі, емоційні конфлікти, порушення

розвитку, особистісні розлади), розв'язання яких потребує короткотривалої чи
довготривалої психотерапії;
 б) біологічні порушення (соматопсихічні чи психосоматичні розлади), головна
роль у лікуванні яких належить медикаментозній терапії.

Розподіл проблем відповідно до рівнів функціонування сім'ї дозволяє розробляти

відповідні напрями соціальної роботи. Цілісне бачення проблем сім'ї допомагає скласти
комплексну програму допомоги сім'ї і залучити до її реалізації різних спеціалістів.
За результатами опитування фахівців соціальної роботи в дослідженні "Діти в складних
життєвих обставинах" (2013 р.) зафіксовано основні причини, що провокують складні
життєві обставини сім'ї, в першу чергу, пов'язані з алкоголізмом батьків,
безвідповідальним ставленням батьків до виконання своїх батьківських обов'язків,
агресивною поведінкою батьків, насильством в сім'ї, безробіттям одного або обох батьків
(рис. 4.11.3).

Розподіл визначених спеціалістами проблем сімей, які опинилися у складних життєвих

обставинах, за рівням функціонування (А.В.Черников) групується таким чином:

– проблеми з зовнішнім середовищем: безробіття, незадовільні житлові умови, бідність,

відсутність житла;

Рис. 4.11.3. Основні причини, які провокують складні життєві обставини сім'ї, в якій
виховується дитина (осіб)

 – проблеми в сімейній системі: безвідповідальне батьківство, агресивна поведінка,

насильство, сімейні конфлікти, злочинна діяльність батьків, конфліктні стосунки
дітей з батьками або особами, які їх замінюють, смерть одного із батьків;
 – проблеми, пов'язані з індивідуальними особливостями членів сім'ї: алкоголізм
батьків, зловживання наркотичними засобами, повернення батьків із місць
позбавлення волі, інвалідність батьків, тривала хвороба батьків.

Більш глобальна класифікація сімейних проблем запропонована А.Ю.Тарановською, яка

розподіляє причини, за яких сім'я опиняється в складних життєвих обставинах, на два
основні класи: причини макрорівня та причини мікрорівня [23].

Причини макрорівня спричинені процесами, що формують соціально-політичний,

економічний та культурний устрій держави, а також у сфері державної сімейної
політики. Оскільки причини макрорівня викликані глибинними та пролонгованими
процесами, їх усунення потребує тривалого часу та загальнодержавних зусиль.

До причин макрорівня, що детермінують потрапляння сімей до категорії сімей, які

опинилися в складних життєвих обставинах, можна віднести:

 – зміну вектора цивілізаційного, політичного, економічного та культурного

розвитку держави;
 – затяжні економічні перетворення, наслідки світової економічної кризи 2008
року;
 – відсутність системного впровадження державної сімейної політики, спрямованої
на: підготовку молоді до життя в подружжі та виховання дітей, формування
відповідального батьківства, стримування алкогольної/тютюнової пропаганди та
пропаганди насильства й жорстокості.

Причини мікрорівня обумовлюються процесами, що відбуваються усередині сім'ї, як

соціального інституту, а також у найближчому соціальному середовищі родини.
Необхідною умовою усунення цих причин є мотивація самої родини та ефективна
підтримка оточуючого середовища: громади, органів місцевого самоврядування,
соціальних, освітніх і виховних закладів тощо.

Узагальнення практики роботи центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді,
освітньо-виховних закладів із сім'ями дозволяє виокремити такі основні причини
складних життєвих обставин на мікрорівні:

 – соціально-економічні: бідність сімей із дітьми, безробіття, відсутність власного

житла, вимушена трудова міграція;
 – соціально-психологічні проблеми сімей із дітьми: недостатня підготовка молоді
до життя в подружжі та виховання дітей, послаблення відповідальності батьків
щодо утримання й виховання дітей, асоціальна поведінка батьків, жорстокі форми
виховання дітей у сім'ях, психологічна криза стосунків батьків та дітей;
 – організаційні: недосконалість системи соціального забезпечення і соціальної
підтримки сімей із дітьми, нездатність держави забезпечити загальнодоступну та
якісну дошкільну й позашкільну освіту, недосконалість і недоступність якісного
медичного обслуговування [44].

Незалежно від різноманітності підходів у класифікації проблем, що провокують

неблагополуччя сімей, існує необхідність формування цілісної системи заходів
державної сімейної політики, вироблення адекватних механізмів, які протидіяли б тій
сукупності взаємопов'язаних та взаємо- обумовлених причин, що детермінують
проблеми розвитку і функціонування сім'ї.

26 Характеристика різних типів сім’ї та

особливостей соціально-педагогічної роботи з
ними.
Сім'я – це мала соціальна група, яка складається з чоловіка та жінки, котрі перебувають у
шлюбі, дітей (власних і прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з
подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного
економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності,
виховання дітей.

Сучасна сім'я зберегла і виконує такі функції: репродуктивну, виховну, економічну,

рекреативну, господарсько-побутову, комунікативну, регулятивну [142, с. 187].

Сімейне благополуччя визначається високим рівнем внутрішньосімейної моральності,

духовності, задоволеності емоційно- психологічних потреб усіх її членів. Воно залежить
не стільки від матеріально-економічної забезпеченості сім'ї, її прибутків, скільки від
гуманізму взаємин, вміння любити і поважати одне одного.

Ознаками благополучної сім'ї є:

 – координація дій у вирішенні всіх питань внутрішньосімейного життя;

 – взаєморозуміння і взаємоповага;
 – спільність інтересів у багатьох сферах духовного життя;
 – узгодження виконання обов'язків із прагненнями та інтересами членів сім'ї;
 – раціональне визначення способів вирішення всіх сімейних проблем;
  – розуміння завдань сімейного виховання.

У нормальній сімейній атмосфері дитина зростає доброзичливою, гуманною, стійкою та

оптимістичною. У неї формуються такі цінні соціальні якості, як доброта,
взаємодопомога, почуття впевненості, щастя.

Неблагополучні сім'ї – це сім'ї, які в силу тих чи інших обставин повністю, або
частково втратили свої виховні можливості, якісні стосунки внаслідок чого складаються
несприятливі умови для виховання дитини.

До неблагополучних сімей належать:

 – сім'ї, де батьки зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб

життя, вступають у конфлікт з морально-правовими вимогами суспільства;
 – сім'ї з низьким морально-культурним рівнем батьків;
 – сім'ї зі стійкими конфліктами у взаєминах між батьками, батьками та дітьми;
 – неповні сім'ї;
 – сім'ї, зовні благополучні, які припускаються серйозних помилок, прорахунки в
системі сімейного виховання внаслідок невміння будувати взаємини між членами
сім'ї, низької педагогічної культури та неосвіченості.

Проблеми у виховання дітей створюються унаслідок допущення помилок в системі

виховання. Помилки мають стійкий характер і полягають:

 – у відсутності вимог до дитини;

 – безконтрольності з боку батьків за поведінкою та успішністю дитини;
 – надмірної батьківської любові (запещені діти);
 – надмірній суворості виховання;
 – відсутності врахування вікових та індивідуальних особливостей дитини;
 – споживацьке ставлення до життя, негативне ставлення до праці;
 – невідповідальність морально-естетичних принципів сім'ї загальноприйнятим
суспільним нормам;
 – невміння раціонально вирішувати сімейний конфлікт;
 – відсутність життєвих позицій.

Соціальний педагог повинен зосереджуватися на роботі з такими категоріями дітей:

 – діти, з сім'ї, яка складається з різних поколінь;

 – одна дитина в сім'ї;
 – дитина з молодої сім'ї, сім'ї студентів;
 – дитина з неповної сім'ї;
 – позашлюбна дитина;
 – дитина з сім'ї в повторному шлюбі;
 – дитина з сім'ї "маленької мами";
 – дитина з сім'ї біженців, військових, емігрантів, віруючих;
 – дитина-сирота, дитина-інвалід;
 – дитина з сім'ї наркоманів, алкоголіків, матері-повії;
 – дитина з багатодітної сім'ї;
 – усиновлена дитина;
 – хвора дитина.
Кожна неблагополучна сім'я має свою специфіку, свій характер сімейного
неблагополучия, а відтак соціально-педагогічна робота з сім'єю носить індивідуальний
характер.

Соціальна робота з сім'єю спрямовується на реалізацію сімейної політики держави,

розробку механізмів забезпечення життєдіяльності та захисту сім'ї.

Під методикою соціальної роботи будемо розуміти систему взаємопов'язаних дії

соціальних органів держави, суспільства та сім'ї, спрямованих на поліпшення
матеріально-побутових умов життєдіяльності сім'ї, розширення її можливостей у
здійсненні прав, свобод, визначених міжнародними та державними документами,
забезпечення повноцінного фізичного, морального й духовного розвитку усіх її членів,
залучення до трудового, суспільно-творчого прогресу [149].

Метою соціальної роботи є стабілізації сім'ї, зниження рівня розлучень, підвищення

престижу сім'ї, підвищення виховного потенціалу сім'ї.

Зміст і форми соціальної роботи з сім'єю зумовлюються видом сім'ї, проблемами, які
існують у сім'ї, типом спілкування у сім'ї. Зазначені чинники вимагають добору
відповідних методів, прийомів і форм соціально-педагогічного втручання.

Соціальний працівник, який здійснює соціальну роботу з проблемною сім'єю, виступає в

трьох основних ролях: радника, консультанта, захисника.

Радник – інформує сім'ю про значущість нормальних стосунків у сім'ї, розказує про
розвиток дітей, дає педагогічні поради щодо навчання і виховання дітей.

Консультант – консультує з питань сімейного законодавства, інформує про існуючі

методи виховання, орієнтує на конкретну сім'ю, пояснює батькам способи створення
нормального мікроклімату.

Захисник – захищає права дитини у випадку повної деградації батьків, сімейної,

соціальної депривації.

Розробка соціально-педагогічної діяльності визначається типом сім'ї та її проблемами.

У практиці соціальної діяльності визначені різні моделі допомоги сім'ї.

 1. Діагностична модель, метою якої є виявлення порушень та відхилень у

життєдіяльності сім'ї, встановлення причин і виставлення, на основі отриманої
інформації, діагнозу. Діагноз слугує основою для прийняття відповідної моделі
допомоги сім'ї.
 2. Педагогічна модель, сутність якої полягає в наданні можливості батькам
оволодіти педагогічними знаннями виховання і навчання дітей.
 3. Психологічна модель використовується з метою усунення проблем у спілкуванні
між членами родини.
 4. Соціальна модель використовується у разі виникнення проблем, пов'язаних з
побутово-економічними негараздами.
 5. Медична модель передбачає, що в основі сімейних труднощів може лежать
хвороба.
Напрями соціально-педагогічної діяльності з сім'єю є соціальна допомога, профілактика
та реабілітація. У роботі з неблагополучними сім'ями домінують соціальний супровід
окремих категорій сімей, їх захист та соціальне інспектування.

Соціальна робота починається з діагностики сім 'ї, під якою розуміють виявлення
конкретної інформацію про сім'ю. У діяльності соціального працівника поширена
практика паспортизації сім'ї, що дозволяє систематизувати інформацію в єдиний
стандарт – паспорт сім'ї.

Створенню паспорту сім'ї передує моніторинг – це періодичне отримання, узагальнення,

аналіз та нагромадження інформації про процеси, які проходять у сім'ї та прийняття на
цій основі стратегічних і тактичних рішень.

При оцінюванні змін у сім'ї соціальний працівник повинен керуватися принципами

моніторингу:

 – достовірності, повноти та системності інформації;

 – оперативності отримання даних;
 – диференціювання оцінок і висновків.

Джерелом інформації виступають: члени сім'ї; безпосереднє та опосередковане

спостереження; ЗМІ; продукти діяльності сім'ї; інформація, яку отримали у ході
спеціальної діагностики (опитування, анкетування, експертних оцінок і т.д.).

Соціальний працівник повинен вивчати стосунки всередині сім'ї, ставлення один до

одного членів сім'ї: чоловік – дружина; мати-батько; брати-сестри; батьки-діти.

Для отримання більш детального висновки соціальний працівник може створити "карту
сім'ї", у якій зазначити такі пункти:

 – список усіх членів сім'ї, із зазначенням дати народження (смерті);

 – коротка характеристика членів сім'ї;
 – найбільш важливі для кожного члена події;
 – внутрішньосімейні правила і норми, емоційний клімат;
 – аналіз житлових умов, сусідів, економічної, комунікативної ситуації;
 – дані про соціальний статус, національність, релігійну приналежність, освіту;
 – аналіз проблем і потреб;
 – оцінку і висновок допомоги.

Основне призначення моніторингу і діагностики полягає у встановленні висновку про

стан конкретної неблагополучної сім'ї. На основі отриманої інформації соціальний
працівник розробляє стратегію і тактику інтервенції.

Соціальна допомога включає три напрямки: освітній, психологічний,

посередницький.

Освітня соціальна допомога.

1. Допомога у навчанні спрямовується на попередження виникнення сімейних проблем і

формування педагогічної культури батьків. Навчання здійснюється в оволодінні
батьками теоретичних знань і формування в них умінь, які допоможуть упорядкувати
побут сім'ї та її соціальний статус.

Теоретичні знання батьки можуть отримувати на лекторіях, основними завданнями яких

є:

 – педагогічна і соціально-психологічна підготовка батьків до виховання майбутніх

дітей;
 – навчання батьків формувати у дітей адекватну поведінку у стосунках з
однолітками;
 – вироблення батьківського авторитету у вихованні дітей;
 – формування позитивних стосунків між батьками і дітьми різних поколінь;
 – навчання вихованню дітей з урахуванням статі і віку;
 – заохочення і покарання в сім'ї;
 – особливості виховання дітей з фізичними та психічними відхиленнями;
 – навчання батьків підготовки дітей до школи та ін.

У процесі практичних занять формуються соціальні уміння: уміння вести домашній

бюджет, навички домогосподарства, санітарії та гігієни, культури взаємостосунків між
членами сім'ї і т.д.

2. Допомога у вихованні проводиться через консультування, створення спеціальних

виховних ситуацій. Основними сферами сімейного життя, в яких реалізується виховна
функція, є формування батьківського обов'язку (родинна деонтологія), сімейного
інтересу, внутрішньосімейної любові. Тому важливим моментом соціальної діяльності є
адекватний добір методів сімейного виховання.

Методи сімейного виховання розділяються на дві групи:

 1) методи щоденного спілкування: метод поваги особистості дитини і метод

переконання і вмовляння. Даний метод реалізується через методичні прийоми:
обговорення різноманітних ситуацій і проблем життя у розмові, розуміння,
співчуття, спонукання, перестороги, критика;
 2) методи педагогічного і психологічного впливу на особистість з метою корекції
свідомості, поведінки і діяльності: методи формування свідомості (переконання,
навіювання, приклад); методи організації діяльності (вправляння, тренування,
доручення); метод стимулювання діяльності (заохочення, схвалення, змагання);
методи самовиховання (самоаналіз, самоконтроль, самонаказ, самонавіювання).
Методичними прийомами даної групи методу є: пояснення, створення ситуації
задоволення, актуалізації мети, переконання, заохочення, навіювання і т.д.

Соціально-психологічна допомога.

 1. Підтримка, що спрямовується на створення сприятливого мікроклімату в сім'ї в

період тимчасової кризи. Психологічна підтримка сім'ї надається соціальним
працівником у разі, коли в нього є психологічна освіта, у випадку відсутності
відповідного документу про освіту, соціальний працівник виступає посередником
між клієнтом і психологом. При цьому, соціальний працівник визначає проблему,
аналізує міжособистісні стосунки у сім'ї, статус дитини в сім'ї, стосунки сім'ї з
суспільством, а психолог шляхом тестування та інших методик виявляє психічні
 зміни кожного члена сім'ї, а психіатр або психотерапевт – надає терапевтичну
допомогу.
 2. Корекція міжособистісних стосунків проходить у разі психологічного
насильства в неблагополучий сім'ї, які призводять до зрушень нервово-психічного
і фізичного стану. Метою соціально- психологічної корекції є виявлення
міжособистісних конфліктів у сім'ї та сім'ї з суспільством, допомога розпізнати їх
стосунки між членам сім'ї і допомогти змоделювати новий тип стосунків.

Посередницька допомога.

 1. Організація сімейного дозвілля: створення клубів за інтересами, організація

сімейних свят, конкурсів, літнього відпочинку тощо; благодійних аукціонів,
виставок-продажів поношених речей.
 2. Координація співробітництва з різними соціальними інститутами, які
допоможуть подолати проблему конкретної сім'ї. Наприклад,
 – передача дитини в прийомну сім'ю;
 – усиновлення дитини;
 – поміщення дитини в інтернат, притулок, дитячий будинок;
 – направлення на лікування від алкоголізму тощо.
 3. Інформування членів сім'ї з питань соціального захисту, яке здійснюється через
соціальне консультування з житлових, сімейно- шлюбних, трудових, пенсійних
питань; з проблем порушення прав дітей, жінок, інвалідів.

Особливе місце в роботі соціального працівника займає профілактична робота з сім'ями.

Профілактична робота з сім'єю полягає у реалізації системи соціально-психологічних,

медико-соціальних і правових заходів, спрямованих на усунення умов та причин
виникнення проблем, а також системи заходів з профілактики сімейного
неблагополучия. На даному рівні соціальний працівник організовує свою роботу на
основі достовірної інформації.

Найпоширенішим методом є розробка соціально-педагогічних програм (проектів)

просвітницької роботи, роботи з батьками (семінари- практикуми, лекції, бесіди, виступи
на батьківських зборах), створення груп підтримки і організація взаємодопомоги.

Завданням просвітницької програми є:

 – засвоєння батьками педагогічних знань, які б сприяли підвищенню

ефективності виховання дітей;
 – формування уміння осмислювати сімейні ситуації, використовувати ефективні
методи розв'язання проблем на основі педагогічних закономірностей, принципів
виховання;
 – розширення досвіду сімейного виховання.

Соціальний працівник повинен пропагувати ненасильницьке виховання, ознайомлювати

батьків з методами, які розвивають у дітей слухняність, відповідальність, не
використовуючи при цьому "каральної педагогіки", добирати мовленнєві вирази, які
сприятимуть подоланню непорозуміння у сім'ї та школі.

Ефективність профілактичної діяльності соціального працівника залежить від

правильно вибраного способу спілкування з сім'єю, створення дружньої атмосфери при
спілкуванні. Цьому сприяють тематичні вечори, вечори відпочинку, святкування
визначних подій, ювілеїв тощо [121].

Іншими напрямками є реабілітація, сімейне консультування, соціальний супровід.

Реабілітація – це система заходів, спрямованих на повноцінне відновлення

функціонування втрачених сімейних функцій. Реабілітаційну роботу з сім'єю можна
розділити на три рівні: індивідуальний, груповий і з громадою.

На індивідуальному рівні реабілітаційна робота передбачає: консультування як спроба

однією людини покращити ситуацію іншої за допомогою методичних прийомів
консультування: бесіди, спостереження, переконання, вправ, компромісу, активного
слухання, перефразування, конфронтації, прикладу.

Методи групової реабілітації: збори, лекції, бесіди, диспути, дискусії, та ін. Основним
методом виступає тренінг.

Соціальна робота в громаді. Мета проведення – відновлення життєвого простору сім'ї.

Методи роботи: лекції, бесіди, організації масових акцій, благодійних заходів, мітингів.

Основними формами реабілітаційної роботи є: центри реабілітації, центри психолого-

педагогічної допомоги, центри дозвілля, сімейні клуби, медико-соціальні центри,
притулки, курси, навчально- консультативні пункти, клуби, лекторії, кабінети довіри,
служби знайомств, шоу-програми, театри мініатюр, експериментальні майданчики,
школи батьків, школи матері, кабінети екстреної психологічної допомоги, психоемоційні
тренінги тощо.

Сімейне консультування – надання соціальної допомоги при розв'язанні соціальних

проблем, конфліктів між дорослими і дітьми. Предметом консультування є:

 – сфера життєвого забезпечення (працевлаштування, оформлення пільг, субсидій,

матеріальної допомоги тощо);
 – організація побуту (ремонт квартири, дезинфекція, організація дозвілля і кутка
дитини та ін.);
 – сімейне здоров'я (організація медичної діагностики, лікування хронічних
захворювань, наркологічної допомоги, формування здорового способу життя та
ін.);
 – виховання дітей (розв'язання проблем дезадаптації, корекція відхилень та ін.);
 – духовне і моральне здоров'я (розвиток цінностей, ціннісних орієнтацій,
позбавлення від алкогольної залежності та ін.);
 – внутрішні та зовнішні комунікації (відновлення втрачених зв'язків, розширення
контактів, гармонізація стосунків).

Соціальний супровід – це вид соціальної діяльності спрямований на здійснення

опіки, допомоги та патронажу неблагополучної сім'ї. Він спрямований на постійне
ведення сім'ї, яка потребує систематичної підтримки умов, достатніх для забезпечення
життєдіяльності. У практиці соціальної роботи, крім неблагополучних сімей, супровід
здійснюється у прийомній сім'ї, сім'ї, у якій виховуються діти з обмеженими
функціональними можливостями.
Тривалість соціально-педагогічного супроводу окремої сім'ї визначається гостротою
проблеми, яка існує у сім'ї, рівнем розвитку самостійного подолання труднощів.

Патронаж – форма державного захисту прав сім'ї, особистості на дому. Він передбачає
проведення в домашніх умовах профілактичних, оздоровчих, просвітницьких заходів,
надання соціально-педагогічних послуг. Термін патронажу обмежений – 4-9 місяців.
Одночасно соціальний працівник може працювати з двома сім'ями. Члени сім'ї повинні
мати зв'язок з ним протягом 24 годин. Він повинен бути в курсі усіх подій, які
відбуваються у сім'ї. У ході патронажу реалізуються різні види допомоги – матеріальна,
психологічна, освітня.

Соціальне інспектування – це складова соціального супроводу, метою якої є нагляд і

контроль соціального працівника за реалізацією в сім'ї прав її членів, виявлення
випадків їх порушень та умов, що цьому сприяють [123].

Соціальне інспектування неблагополучних сімей може здійснюватися спільно з

дільничним інспектором міліції, представниками опікунської ради.

Функції соціального інспектування:

 – діагностична – виявлення порушень прав людини, девіантної поведінки дітей,

зловживання наркотичних субкультур членами сім'ї, втечі з дому, невідвідування
школи та ін.;
 – профілактична – запобігання рецидивам названих проблем;
 – інформаційна – інформування представників влади про наявність порушень у
сім'ї;
 – наглядово-контрольна – облік і перевірка житлово-побутових умов у сім'ї,
перевірка виконання рекомендацій;
 – охоронно-захисна – клопотання про позбавлення батьківських прав, вилучення
дитини з сім'ї, спрямування жертв сімейного насильства до кризових центрів,
притулків для жінок і неповнолітніх;
 – комунікативна – встановлення взаємодії соціального педагога з членами сім'ї з
метою спонукання їх до подолання причин неблагополучия в родині;
 – координаційна – залучення медиків, психологів, юристів та інших фахівців до
розв'язання проблем у сім'ї.

27 Зміст та технології роботи з дітьми з

функціональними обмеження
З плином часу кількість осіб, які мають функціональні обмеження в Україні, як і всьому
світі, зростає. Оскільки викоренити інвалідність як явище неможливо, суспільство
повинно спрямувати зусилля на те, щоб ці люди стали повноцінними членами
суспільства, розділяли людські цінності, ієрархізували їх на основі оцінки стану свого
здоров'я та реалізуовували свої інтереси відповідно до власних особливих потреб.

Не завжди можна подолати фізичний недолік людини, але потрібно зробити все, щоб
навчити людей з певними вадами осмислено і продуктивно самореалізовуватись у
суспільстві.
Ця проблема стосується як самих людей з обмеженими можливостями так і інших членів
суспільства. Інвалідність завдає шкоди людині, і їй погрібно допомагати відчувати себе
на рівних з іншими, бути самостійним.

Одним із основних завдань держави та інших соціальних інститутів є створення для осіб
з функціональними обмеженнями необхідних умов для подолання перешкод, що стоять
на заваді повноцінному житті у соціумі.

Важливим завданням є подолання стереотипів сприйняття людей з особливими

потребами як меншовартісних, людей нижчого гатунку, суспільний тягар. Головною
проблемою, яка потребує вирішення, є подолання соціальної ізоляції таких людей,
обмеженості в можливостях їх спілкування, навчання, пошуку можливостей заробітку.

Формування толерантного ставлення суспільства до осіб з особливими потребами –

великий крок до інтеграції людей з особливими потребами у суспільство. Толерантність
прямо пов'язана з інформованістю про специфіку життя таких людей, їх досягненнями,
їх власними перемогами, які здійснюються не завдяки обставинам, а всупереч їм. Велику
роль у формуванні такої толерантності повинні відігравати ЗМІ, щоб інформація була
представлена не тільки як заклик про допомогу та матеріальну підтримку на лікування
людини з інвалідністю, а перш за все, – як презентацію життєвих успіхів людей з
функціональними обмеженнями.

Особи с проблемами зору, слуху, люди з порушеною координацією руху, повністю або
частково паралізовані визнаються інвалідами в силу помітних відхилень від
нормального фізичного стану людини. Інвалідами визнаються також особи, які не мають
зовнішніх відмінностей від звичайних людей, але страждають захворюваннями, що не
дозволяють їм трудитися в різних сферах так, як це роблять здорові люди. Наприклад,
людина, що страждає на ішемічну хворобу серця, не здатна виконувати важкі фізичні
роботи, але розумова діяльність їй цілком під силу.

Слово "інвалід" почало вживатися у слов'янських мовах на початку XVIII ст., у значенні
"безсилий, слабкий, важко поранений".

Використання термінології, яка принижує гідність людини, є порушенням її прав і

призводить до стигматизації інвалідів (у т.ч. дітей) та їхніх родичів, тобто створюються
певні негативні стереотипи, соціальні установки та атитюди стосовно людей з
інтелектуальною, фізичною, сенсорною вадою, інвалідів.

В Україні поступово переходять від терміну "інвалід" до більш гуманного: "особа з

обмеженими функціональними можливостями" або "людина з особливими потребами"
[164].

Отже особа, яка має функціональні обмеження – це особа, яка має тимчасові або
постійні порушення у фізичному та (або) психічному розвитку і яка потребує особливих
умов в процесі життєдіяльності.

Обмежена життєдіяльність розуміється як будь-яке обмеження чи відсутність (в

результаті порушення) здатності діяти у такий спосіб, який вважається нормальним для
людини.
Розрізняють вроджені аномалії в розвитку, тобто ненормальності, вроджені відхилення
від загальної закономірності розвитку людини, та втрата здоров'я – наявність хвороб і
фізичних дефектів, які призводять до фізичного, душевного та соціального
неблагополучия людини.

Усі особи, які мають функціональні обмеження з різних підстав діляться на такі групи:

За віком:

 – діти-інваліди;
 – інваліди-дорослі.

За походженням інвалідності:

 – інваліди з дитинства;
 – інваліди війни;
 – інваліди праці;
 – інваліди загального захворювання.

За ступенем працездатності:

 – інваліди працездатні та непрацездатні;

 – інваліди І групи (непрацездатні);
 – інваліди II групи (тимчасово непрацездатні або працездатні в обмежених
сферах);
 – інваліди III групи (працездатні у сприятливих умовах праці).

За характером захворювання інваліди можуть відноситися до:

 – мобільних;
 – маломобільних;
 – нерухомих груп.

Проблеми людей, які мають функціональні обмеження, розглядаються не тільки як

соціальні, тому можна виділити такі моделі до розгляду інвалідності.

Медична модель, вона визначає інвалідність як медичну патологію. Згідно з цією

моделлю людина вважається "в нормі", якщо вона не має за медичними показниками
відхилень. Медична модель, яка поширена в нашій країні, привела до медикалізації
соціальних програм, спрямованих на надання допомоги особам з обмеженими
можливостями. її головний недолік полягає в тому, що всі розроблені програми мають
спеціалізований характер. Особливо це помітно в більшості шкіл-інтернатів, коли дитина
вилучається із середовища сім'ї і вже не має сімейної підтримки. А це сприяє тому, що
дитина ізолюється від суспільства, що відбувається на її соціальному статусі.

Соціальна модель передбачає, перш за все, можливість для індивіда соціально

функціонувати. З цією метою різними державними структурами створюються соціальні
служби, розробляються цілеспрямовані спеціалізовані програми, які на практиці
служать швидше певними механізмами, ніж засобами соціальної реабілітації та
інтеграції людей з обмеженими можливостями у суспільство. Найбільш негативний
ефект соціальної моделі інвалідності полягає в тому, що дитина, котра має інвалідність, а
також члени її сім'ї стають пасивним об'єктом для патронажу і захисту. Доказом цього є
діяльність організованих за останні три роки соціальних центрів, включаючи і дитячі
реабілітаційні центри. Створені соціальні служби хоча і стали визначальним кроком
вперед порівняно з віджилою системою соціального захисту, проте не вирішують
істотного права людини, котра має обмеження, самій вирішувати, приймати рішення,
мати варіанти вирішення тієї чи іншої життєвої ситуації. Тому ця модель не може стати
базовою для ефективного з'єднання процесу соціальної реабілітації, оскільки вона
розрахована на тимчасовий успіх.

Політична модель орієнтована на те, що діти, котрі мають функціональні обмеження,

розглядаються як меншість, права і свободи яких незаслужено обмежуються у цьому
плані дана модель послужила поштовхом до поширення руху за права людини з
обмеженими можливостями, оскільки кожна людина має право на соціальну роль.
Основне положення програм, розроблених на базі політичної моделі, є твердження:
людина, котра має обмежені можливості, її сім'я і родичі повинні бути головними
експертами з проблем інвалідності і мати пріоритетне право визначати соціальну
політику, яка повинна відбиватися на їхніх інтересах.

Модель "культурний плюралізм" характеризує інвалідність не як медичну проблему, а

як проблему нерівних можливостей. Дана модель розглядає людину з обмеженими
можливостями і проблемами, які постають, з позицій громадянських прав, а не з позицій
наявності патології. Вона орієнтується на всі можливості усунення фізичних і
психологічних бар'єрів в соціальному середовищі шляхом створення різноманітних
соціальних служб, засобів і методів. Саме сфера соціальної роботи, а не медичний аспект
є головною, де діти з проблемами в розвитку отримують професійну підтримку, захист,
допомогу, саме тут їм створюють всі умови для соціальної адаптації, реабілітації та
інтеграції в суспільне життя. Даний підхід цінний тим, що він пропонує альтернативу і
можливість вибору, який людина може зробити самостійно при підтримці соціальних
служб. До того ж варто наголосити, що критерієм незалежності є не міра її дієздатності і
самостійності в умовах відсутності допомоги, а якість життя в умовах надання
спеціалізованої допомоги.

Інвалідність людей значно обмежує їх життєдіяльність, призводить до соціальної

дезадаптації внаслідок порушення їх розвитку і зростання, втрати контролю за своєю
поведінкою, а також здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації,
навчання, спілкування, трудової діяльності.

Основними проблемами людей з обмеженими функціональними можливостями

виступають:

 – матеріальне забезпечення (різниця між реальним прожитковим мінімумом і

встановленими виплатами по інвалідності, брак реалізації встановлених
законодавством пільг і нестача деяких додаткових, недостатність безкоштовного
забезпечення технічних і медичними засобами лікування, реабілітації,
компенсації вад і захворювань);
 – медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного
лікування, а також профілактики, реабілітації і ранньої діагностики, брак
спеціалізованих закладів і кваліфікованих фахівців, особливо в невеликих
поселеннях, нестача заходів щодо оздоровлення і санаторного лікування, зокрема
брак путівок для дітей з батьками);
  – психологічна допомога дітям і батькам (нестача відповідних осередків і фахівців,
матеріально-технічного та інформаційно- методичного забезпечення
інноваційних методів роботи);
 – освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитячих садках і
спеціальних класів у загальноосвітніх школах, спеціальних шкіл, особливо в
малих поселеннях, недостатня якість надомного навчання і спеціальної підготовки
педагогів, що його здійснюють, недостатність закладів професійного навчання і
можливостей безкоштовного продовження освіти);
 – працевлаштування дітей і батьків (невиконання законодавчих квот щодо
працевлаштування, нестача спеціальних робочих місць, прийнятного режиму і
умов праці, брак можливостей надомної праці, спеціалізованих підприємств,
недостатність зусиль Державної служби зайнятості);
 – спілкування, заняття улюбленими справами (нестача осередків – клубів, денних
центрів соціальної адаптації, центрів соціально- психологічної реабілітації дітей та
молоді з функціональними обмеженнями – форм роботи – груп взаємодопомоги,
спеціальних змін в таборах відпочинку тощо, інших форм роботи державних і
громадських організацій, які займаються проблемами інвалідності);
 – підготовка дітей і молоді до самостійного життя (нестача центрів соціальної
адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітація дітей та молоді з
функціональними обмеженнями – спеціалізованих служб ЦССМ, закладів
професійної орієнтації і навчання, діяльності щодо сприяння працевлаштуванню,
створення спеціалізованих служб знайомств тощо);
 – вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо пристосування
будівельних споруд і транспорту до потреб людей з функціональними
обмеженнями, певна нестача транспортних пільг).

Особливе місце серед проблем інваліда займає поняття ексклюзіі – процесу розриву
соціальних зв'язків. Це явище найбільш притаманне людям з розумовою відсталістю.

Особи з розумовою відсталістю в українському суспільстві є найбільш вразливою

соціальною групою. Недостатнє усвідомлення ними власного та суспільного життя через
занижені когнітивних здібностей і відсутності якісної освіти, нерозуміння свого стану,
прав і потреб – усе це призвело до того, що вони та їхні сім'ї перебувають у психологічної
та соціальної ізоляції. Цей деструктивний процес відбувається на індивідуальному і
структурному рівнях. Соціальний виняток індивіда стосується економічної сфери,
життєвого простору, мобільності, політичного життя, особистісних можливостей,
можливості приймати рішення. Люди з розумовою відсталістю не мають можливості
користуватися послугами соціальних служб, страждають від відсутності довірчих
відносин і самотності. Такий стан пояснюється не тільки їх "дефективностю", а й
визначається звичаями, принципами і нормами суспільного життя.

Соціальна політика України щодо осіб з розумовою відсталістю продовжує підтримувати

небажані пріоритети, а саме: відрив особи з розумовою відсталістю від сім'ї, утримання в
інтернатних закладах, на перевагу проживанню у громаді. Бюджетні витрати на
допомогу родині для догляду за дитиною-інвалідом у багато разів нижчі, ніж витрати на
догляд у будинку-інтернаті. До того ж в останніх вони використовуються неефективно.
Державне фінансування соціальних послуг у громаді для осіб з розумовою відсталістю та
їхніх родин відсутнє, що демонструє безальтернативний характер допомоги цим людям.
Такі економічні важелі "підштовхують" родину віддавати дитину в інтернат на повне
державне утримання і є однією з причин соціального сирітства дітей з розумовою
відсталістю. Інтернатний спосіб життя гальмує соціальну адаптацію випускників цих
закладів навіть з помірною розумовою відсталістю, звужує їх життєві перспективи,
штовхає в маргінальні групи й позбавляє шансу стати повноправними членами
суспільства.

Загалом можна виділити декілька форм соціальної ексклюзії осіб з обмеженими

можливостями та їхніх родичів.

Стосовно проблем у сфері освіти дітей і молоді з функціональними обмеженнями, можна

виділити такі причини:

 – неспроможність відвідувати загальноосвітню школу, деякі вади й недоліки

інших форм освіти;
 – труднощі у пересуванні та віддаленість спеціальних навчальних закладів, що
заважає отримати спеціальність;
 – недостатня адаптованість навчальних програм загальноосвітніх і навіть
спеціальних шкіл для дітей з певними порушеннями, брак індивідуального
підходу;
 – відсутність у сільській місцевості і малих містах спеціальних навчальних
закладів;
 – брак індивідуальних навчальних програм, адаптованих до особливостей різних
видів інвалідності дітей, які навчаються вдома;
 – відсутність зацікавленості, мотивації вчителя у навчанні дитини з
функціональними обмеженнями разом зі здоровими дітьми в класі
загальноосвітньої школи.

Причини обмеження кола спілкування дорослих членів родини, де є діти чи молодь із

функціональними обмеженнями:

 – неможливість залишити дитину без догляду;

 – небажання батьків зайвий раз обговорювати проблему інвалідності дитини;
 – труднощі пересування.

Причини недостатнього спілкування дітей і молоді з функціональними обмеженнями:

 – труднощі пересування, відсутність спеціального обладнання в громадських

місцях, взагалі знижений рівень мобільності інвалідів;
 – психологічний бар'єр у спілкуванні, неготовності людей сприймати інвалідів
рівними собі;
 – психологічні комплекси батьків, які соромляться дитини і не прагнуть
розширювати коло її спілкування;
 – вилученість з середовища загальноосвітніх шкіл, недостатня кількість центрів
соціальної адаптації і спеціалізованих навчальних закладів;
 – відсутність клубів для спілкування або їх недоступність;
 – небажання здорових дітей спілкуватися з інвалідами та ін.

У роботі із особою, яка має функціональні обмеження, соціальному працівнику

необхідно знати правові, відомчі документи, що визначають статус інваліда.

Загальні права інвалідів сформульовані в Декларації ООН "Про права інвалідів". Ось
кілька витягів з цього правового міжнародного документа: "Інваліди мають право на
повагу їх людської гідності"; "Інваліди мають ті ж громадянські і політичні права, що й
інші особи"; "Інваліди мають право на заходи, призначені для того, щоб дати можливість
придбати якомога більшу самостійність"; "Інваліди мають право на медичне, технічне
або функціональне лікування, включаючи протезні та ортопедичні апарати, на
відновлення здоров'я і положення в суспільстві, на освіту, ремісничу професійну
підготовку та відновлення працездатності, на допомогу, консультації, на послуги з
працевлаштування та інші види обслуговування"; "Інваліди повинні бути захищені від
якої б то не було експлуатації".

В 1991 році був прийнятий Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні", в якому вперше у вітчизняному законодавстві пріоритетом соціальної політики
держави стосовно інвалідів стає реабілітація. Закон передбачає ряд спеціальних прав для
інвалідів, без яких вони не можуть успішно інтегруватися в суспільство, зокрема:

 – право на медичну допомогу (безкоштовно або на пільгових умовах), право на

медичну реабілітацію;
 – право на забезпечення безперешкодного доступу до інформації з допомогою
засобів комунікації;
 – право на забезпечення безперешкодного доступу до об'єктів соціальної
інфраструктури;
 – право на освіту;
 – право на працевлаштування;
 – право на матеріальне забезпечення;
 – право на соціально-побутове обслуговування;
 – право на медичне і санаторно-курортне лікування;
 – право на транспортне обслуговування;
 – право на створення громадських об'єднань.

Протягом останніх років прийнято низку законодавчих і нормативних актів, що

гарантують соціальну захищеність державою тих категорій громадян, які в силу
вроджених або набутих фізичних чи психічних вад потребують особливої уваги і захисту.

Верховною Радою України 5 липня 2001 р. прийнято Закон України "Про внесення змін
до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", який
законодавчо закріпив фіксований розмір нормативів робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів на рівні чотирьох відсотків від загальної чисельності
працюючих для всіх підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності і
господарювання, що є одним із напрямів підвищення рівня зайнятості інвалідів.

Згідно зі ст. ст. 36, 37, 38 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"
матеріальне, соціально-побутове і медичне забезпечення інвалідів здійснюється у
вигляді грошових виплат (пенсій, допомог, одноразових виплат), забезпечення
медикаментами й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-
ортопедичні вироби, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу
апаратуру та аналізатори, а також надання послуг з медичної, соціальної, трудової і
професійної реабілітації, побутового та торговельного обслуговування.

Види необхідної матеріальної, соціально-побутової, медичної допомоги визначаються

органами медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації.
Допомога надається за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів в Україні.
Послуги по соціально-побутовому і медичному обслуговуванню, технічні та інші засоби
надаються інвалідам безплатно або на пільгових умовах [163].
Законом та іншими нормативними актами передбачаються різні форми соціального
обслуговування інвалідів, у тому числі:

 – соціальне обслуговування вдома (включаючи соціально-медичне

обслуговування);
 – напівстаціонарне соціальне обслуговування у відділеннях денного (нічного)
перебування громадян в установах соціального обслуговування;
 – стаціонарне соціальне обслуговування в будинках-інтернатах, пансіонатах і
інших стаціонарних установах соціального обслуговування;
 – термінове соціальне обслуговування (як правило, у ситуації, що не терпить
зволікання, – організація харчування, забезпечення одягом, взуттям, нічлігом,
термінове надання тимчасового житла і т.ін.);
 – соціально-консультаційна допомога.

Допомоги, що пов'язані з інвалідністю, поділяються на декілька видів. Серед них

найважливішими є, безперечно, допомоги дітям- інвалідам та інвалідам з дитинства.
Вони, відповідно, поділяються на:

 1) державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства І і II групи;

 2) державну соціальну допомогу непрацюючим інвалідам з дитинства III групи;
 3) державну соціальну допомогу дітям-інвалідам віком до 16 років;
 4) допомогу на поховання інваліда з дитинства або дитини-інваліда віком до 16
років.

Законодавством визначено також систему надбавок до вказаних державних допомог.

Існують надбавки на догляд за інвалідом з дитинства І групи та надбавки на догляд за
дитиною-інвалідом віком до 16 років.

Відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства

та дітям-інвалідам", право на допомогу дітям- інвалідам та інвалідам з дитинства мають:
громадяни нашої держави, які постійно проживають на території України; іноземні
громадяни та особи без громадянства, які переселилися з інших держав на постійне
проживання в Україну; особи, які набули статусу біженців.

Особливої уваги у житті інвалідів потребує їх зайнятість. Законодавство гарантує право

інваліда на навчання і професійну підготовку. Навчання інвалідів здійснюється в
загальних або спеціальних навчальних закладах. Професійна підготовка або
перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і
протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної
підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи. При
навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд з загальними
допускається застосування альтернативних форм навчання. Обдаровані діти-інваліди
мають право на безплатне навчання музиці, образотворчому, декоративно-ужитковому
мистецтву в загальних навчальних закладах або в спеціальних позашкільних навчальних
закладах.

Соціальна реабілітація осіб з обмеженими можливостями – одне з найбільш важливих і

важких завдань сучасних систем соціальної допомоги і соціального обслуговування.
Неухильне зростання числа інвалідів, з однієї сторони, збільшення уваги до кожного з
них – незалежно від його фізичних, психічних чи інтелектуальних здібностей – з іншої
уявлення про підвищення цінності особистості і необхідності захищати її права, що є
характерним для демократичного, громадянського суспільства, -з третьої, – все це
визначає важливість соціально-реабілітаційної діяльності.

Соціальна реабілітація як діяльність стосується однаковою мірою як до особистості

фахівця, що є її організатором, так і до особистості дитини, включеного у соціально-
реабілітаційний процес, який виступає в ньому як суб'єкт діяльності та спілкування.
Соціально-реабілітаційна діяльність – це цілеспрямована активність фахівця з соціальної
реабілітації та дитини з обмеженими можливостями здоров'я з метою підготовки
останнього до продуктивної і повноцінного соціального життя за допомогою
спеціальним чином організованого навчання, виховання і створення для цього
оптимальних умов. Названий вид діяльності вимагає від фахівця з соціальної реабілітації
глибоких професійних знань, високих морально-етичних якостей, упевненості в тому, що
дитина, обтяжена дефектом розвитку, може стати повноцінною особистістю.

За кордоном, де така діяльність має досить тривалу історію, прийнято розрізняти

поняття абілітації та реабілітації.

Абілітація – це комплекс послуг, спрямованих на формування нових і мобілізацію,

посилення наявних ресурсів соціального, психічного і фізичного розвитку людини.

Реабілітацією у міжнародній практиці прийнято називати відновлення здібностей, які

були в минулому, але втрачені унаслідок хвороби, травми, змін умов життєдіяльності.

Діти, розвиток яких істотно порушено, зазвичай відразу потрапляють в поле зору
фахівця, і потреби у створенні системи професійної допомоги, як правило, очевидні. А
для того, щоб розпізнати дітей, яким лише погрожує ризик порушення розвитку
проводиться рання соціально-реабілітаційна робота.

Проведення ранньої соціально-реабілітаційної роботи, що допомагає членам сім'ї

досягти порозуміння з дитиною і набути навичок, більш ефективно адаптують їх до
особливостей дитини, націлене на запобігання додаткових зовнішніх впливів, здатних
посилити порушення дитячого розвитку.

Одразу ж після встановлення інвалідності дитини розробляється індивідуальна

програми реабілітації. Вона може бути представлена у вигляді трьох основних етапів:
адаптаційно-діагностичного, корекційного та інтеграційного, в кожному з яких
реалізуються свої специфічні завдання. На першому етапі проводиться діагностика
особистісного розвитку дитини, визначаються її реабілітаційний потенціал і оптимальні
режими корекційноно-виховної роботи з нею. Другий етап підпорядкований організації
та проведення реабілітації дитини і навчання батьків реабілітаційним технологіям. На
третьому етапі підводяться підсумки комплексної реабілітації за певний проміжок часу і
визначаються шляхи інтеграції дитини в соціальне середовище.

Програма реабілітації – ці чіткий план, схема спільних дій батьків і фахівців, що

сприяють розвитку здібностей дитини, її оздоровленню, соціальної адаптації
(наприклад, професійної орієнтації), причому в цьому плані обов'язково передбачаються
заходи щодо інших членів сім'ї: придбання батьками спеціальних знань, психологічна
підтримка сім'ї; допомогу сім'ї в організації відпочинку, відновлення сил і т.д. Кожен
період програми має мету, яка розбивається на ряд підцілей, оскільки належить
працювати відразу в декількох напрямках, підключаючи до процесу реабілітації різних
фахівців.
Індивідуальна програма для повнолітніх інвалідів розробляється медико-соціальною
експертною комісією (далі – МСЕК), для дітей- інвалідів – лікарсько-консультативною
комісією (далі – ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за зареєстрованим місцем
проживання або лікування інвалідів.

Програма реабілітації передбачає, по-перше, наявність міждисциплінарної команди

фахівців, а не ходіння сім'ї, яка має дитину-інваліда, за багатьма кабінетах чи установам,
а по-друге, участь батьків у процесі реабілітації, яке являє собою найбільш складну
проблему.

Встановлено, що дітям вдається досягти набагато кращих результатів, коли в

реабілітаційному процесі батьки і фахівці стають партнерами і разом вирішують
поставлені завдання.

В узагальненому виді соціально-реабілітаційна діяльність має такі основні напрямки:

 1. Організаторська діяльність – це діяльність, спрямована на досягнення певної

мети або цілей. Організаторська діяльність є реалізацією на практиці завдань
соціальної реабілітації і умовою більш цілеспрямованого і реального
проектування своєї діяльності. По суті, кожна дія фахівця з соціальної реабілітації
носить організаторський характер.
 2. Діагностика психічного та особистісного розвитку дитини. Мета діагностики –
з'ясування за допомогою психодіагностичних засобів сутності індивідуально-
психологічних особливостей особистості з метою оцінки її актуального стану,
прогнозу подальшого розвитку та розробки рекомендацій, визначених завданням
обстеження. Предметом психологічного діагнозу є встановлення особливостей
розвитку дитини, як в нормі, так і в патології. Основними етапами
психодіагностичного обстеження є: збір даних; обробка та їх інтерпретація;
винесення рішення – встановлення психологічного діагнозу і визначення на його
основі прогнозу розвитку.
 3. Розвиваюча і корекційна діяльність.

Розвиваюча робота традиційно орієнтована на розвиток пізнавальної, емоційної,

вольової та соціальної сфер особистості. Це можуть бути: спеціальним чином
організована з урахуванням розвиваючого ефекту ігрова, обслуговуюча, трудова
діяльність, навчальна, спеціальні розвиваючі заняття, на яких вирішуються завдання,
наприклад, формування навичок спілкування, співробітництва чи конкурентної
поведінки, навичок розуміння почуттів і переживань інших людей, самооцінки і
самоаналізу своєї поведінки і багато інших. У процесі такої взаємодії у дітей поступово
розвивається не тільки інтелектуальна сфера, а й розширюється досвід соціальних
відносин, здобувається певний духовний і емоційний досвід.

Психокорекційна робота орієнтована на вирішення конкретних проблем, пов'язаних з

вторинними порушеннями у розвитку дитини. Основним її інструментарієм є корекційні
методики і технології, які дозволяють моделювати ситуації, в яких найбільш повно
використовують сфери особистості дитини, потребують виправлення.

 4. Освіта і консультування дітей та підлітків, батьків та працівників беруть участь в

обслуговуванні дітей з обмеженими можливостями. Психолого-педагогічна освіта.
Головним її завданням є отримання дітьми та підлітками певних знань і навичок,
які покликані допомогти їм успішно взаємодіяти з іншими людьми, підвищити
 мотивацію життєдіяльності, активність. Консультування – ще один вид
практичної роботи фахівця з соціальної реабілітації. Консультування розраховане
на роботу з дітьми старшого віку – підлітками і старшими школярами.
Консультування, як правило, – індивідуальний вид роботи і організовується в
більшості випадків за запитом дітей і за результатами психодіагностичного
обстеження. У функції фахівця з соціальної реабілітації входить не тільки
просвітництво і консультування дітей та підлітків, а й батьків.
 5. Діяльність з охорони здоров'я та безпечної життєдіяльності.

Охорона здоров'я дитини – найважливіше завдання всіх реабілітаційних заходів.

Фахівець з соціальної реабілітації повинен знати закономірності виникнення, перебігу і
результат хвороби як базової передумови при визначенні та розробці основних підходів
соціальної реабілітації дитини.

Оздоровча робота. В її завдання входить розвиток і зміцнення фізичних сил і

можливостей дитини.

6. Соціально-диспетчерська діяльність. Мета – отримання дітьми, їх батьками та

колегами від фахівця з соціальної реабілітації соціальної та психологічної допомоги, по-
перше, що виходить за рамки його функціональних обов'язків, а, по-друге – за рамки
його компетенції. У цих цілях він повинен володіти банком даних про служби та
фахівців, які змогли б надати реальну допомогу дитині. Причому, фахівець з соціальної
реабілітації не тільки дає консультацію, а й сам організує цю взаємодію.

Заходи щодо підтримки дітей-інвалідів реалізуються:

 – у спеціалізованих освітніх установах що потребують психолого- педагогічної та

медико-соціальної допомоги в умовах різновікових груп, у центрах діагностики та
консультування, психолого-медико- соціального супроводу, психолого-
педагогічної реабілітації та корекції та ін.;
 – оздоровчих освітніх закладах санаторного типу для дітей, які потребують
тривалого лікування;
 – закладах додаткової освіти – центрах додаткової освіти дітей, дитячих
оздоровчих центрах різного профілю та ін.;
 – спеціалізованих соціально-реабілітаційних групах, територіальних центрах
допомоги сім'ї і дітям;
 – кризових центрах.

Обов'язкові умови соціально-реабілітаційного процесу:

 – по-перше, проведення діагностичного обстеження дитини, з урахуванням

результатів якого і будується реабілітаційний процес;
 – по-друге, здійснюється він в нерозривній єдності з проведенням медичних
заходів (медична реабілітація), психологічної та педагогічної реабілітації та
соціальної адаптації.

У ході медичної реабілітації дитина проходить курс лікувальних заходів, спрямованих на

збереження і зміцнення здоров'я, відновлення і розвиток фізіологічних функцій,
порушених хворобою, на виявлення та активізацію компенсаторних можливостей його
організму з метою забезпечення у подальшому умов для повернення до активної
самостійного життя.
Медична реабілітація інваліда в більшості випадків повинна здійснюватися довічно,
оскільки для запобігання негативної динаміки стану індивіда необхідні заходи його
медичної підтримки та оздоровлення.

Весь цикл лікувально-відновлювальних заходів супроводжує психологічна реабілітація,

сприяючи подоланню у свідомості хворого уявлень про марність реабілітації.

Психологічна реабілітація осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями

передбачає проведення комплексу психологічних заходів, орієнтованих на корекцію або
компенсацію порушених психічних функцій і станів. Повернення до психічного здоров'я
в процесі психічної реабілітації передбачає усунення небажаних установок,
невпевненості у своїх силах, почуття тривоги і страху. Процес психологічної реабілітації
вимагає створення спеціальних умов, які сприяють збереженню позитивного ефекту
лікування (дозвілля, спілкування, диспансеризація).

Педагогічна реабілітація включає в себе, в першу чергу, заходи виховного та навчального

характеру відносно неповнолітніх інвалідів, спрямовані на те, щоб хвора дитина
опанувала, за можливостями, знання, вміння і навички самоконтролю і усвідомленого
поведінки, самообслуговування, отримала необхідний рівень загального або додаткове
шкільну освіту.

У процесі педагогічної реабілітації за допомогою системи методів і прийомів навчання,

виховання і розвитку вирішуються питання відновлення, корекції та компенсації
втрачених і порушених функцій у процесі освіти (як загального, так і спеціального). Крім
того, в цьому процесі дитина засвоює основи наукових знань і виробляє відповідні
навички та вміння, осягає досвід людських відносин і життя в суспільстві; ази побутових
(культура внутрішньосімейних відносин); ділових (культура професійних відносин);
правових та політичних стереотипів поведінки.

У тісному зв'язку з медичною, психологічною та педагогічною реабілітацією перебуває

процес соціальної адаптації. Соціальна адаптація – постійне, активне пристосування
індивіда до умов соціального середовища, а також результат цього процесу. Хоча
соціальна адаптація йде безперервно, цей процес зазвичай зв'язується з періодами
кардинальних змін у житті і діяльності індивіда і його оточення. Центральним аспектом
соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі.

Соціальна реабілітація дитини, яка має обмежені можливості, може складатися з таких
етапів:

 – перший етап соціальної реабілітації дитини з обмеженими можливостями –

допомогти батькам змінити своє життя так, щоб зберегти активність дитині у
соціумі;
 – другий етап – входження у життя сім'ї дитини-інваліда. На жаль, далеко не
кожний батько сприймає дитину-інваліда. Поки що немає загальної статистики,
проте факт, що більшість сімей дітей-інвалідів без батька, безперечний;
 – третім етапом реабілітації є виховання і розвиток братів і сестер дітей-інвалідів;
 – четвертий етап соціальної реабілітації – інтегроване виховання дітей, що
передбачає не тільки навчання в інтегрованих класах. Практичний досвід такого
навчання вже є у багатьох школах поза нашою країною. Узагальнюючи
результати, можна сказати: це дуже важко, але цілком можливо, а результати
інтегрованого навчання важко переоцінити, оскільки змінюється ставлення до
 хворих не тільки у дітей, котрі навчаються з ними в одному класі, а й у багатьох
учнів школи.

Таким чином, реабілітація – неперервний, але обмежений за часом процес, протягом

якого повинні з'явитися нові якісні характеристики дитини. Однією із важливих
особливостей реабілітаційної програми має бути: наявність міждисциплінарної команди
спеціалістів; участь батьків у процесі реабілітації; увага спеціалістів спрямована як на
дітей, так і на батьків.

Оскільки інвалідність є захворюванням, що супроводжується стійкою втратою

працездатності, то можна зробити висновок, що з точки зору причини виникнення,
інвалідність є медичною проблемою, а з точки зору наслідків цього захворювання, вона –
проблема соціальна.

Люди з особливими потребами суттєво обмежені у своїй життєдіяльності, а це

призводить до їх соціальної дезадаптації, оскільки у зв'язку з хворобою значно
ускладнюється процес їх самообслуговування, навчання, набуття професійних навичок.
На шляху їх інтеграції у суспільство виникає ряд бар'єрів соціально-психологічного,
матеріального, побутового і морального характеру.

Проблеми людей з функціональними обмеженнями можуть бути вирішені настільки,

наскільки суспільство готове змінити своє ставлення до людей, які мають певні вади,
щоб включити їх в соціальне життя.

28 Робота соціального педагога з

сім’ями, де є жорстоке ставлення до
дітей.
Ситуація, що складалась у сфері розвитку дітей, – складова демографічної кризи, яка
характеризується погіршенням не лише кількісних, а й якісних характеристик
населення, зокрема загострення проблеми здоров'я дітей, соціального сирітства.
Частішають випадки вагітності неповнолітніх. Помітно зростає дитяча бездоглядність,
злочинність, проституція, кількість самогубств. У духовному розвитку спостерігається
розпливчастість життєвих цілей, девальвація загальнолюдських і культурно-
національних цінностей, для значної частини дітей властиві проблеми культури
спілкування, адаптованості до навчально-виховних колективів [159, с.139].

Захист дітей, забезпечення їх повноцінного розвитку – проблема національного

значення, яка повинна розглядатися і розв'язуватися в різних контекстах: історичному,
соціологічному, культурологічному, демографічному, педагогічному і, безумовно,
юридичному. Мова йде про закріплення певними законами та іншими нормативно-
правовими актами чітко визначених правил, норм, стандартів і вимог щодо організації
життєдіяльності дитини.

Першим міжнародним документом, в якому розглядалась проблема прав дитини, була

Женевська декларація 1924 року, спрямована на створення умов, що забезпечують
нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне
виховання, захист. Важливим документом стала прийнята у 1948 році Генеральною
асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини (введена в дію з 1976 р.). У ній вперше
зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отримала в пактах прав
людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення розв'язання їх основних
соціальних проблем.

Генеральна асамблея ООН у 1959 році прийняла Декларацію прав дитини – документ,
який регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Декларація складається з 10
принципів, якими проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі,
віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та
можливості, що дозволили б їй розвиватись фізично, розумово, морально, духовно.

Документом, де проголошується, що людство зобов'язане дати дітям усе найкраще,

надійно забезпечити дитинство, яке гарантує в майбутньому розвиток повнолітніх
громадян, стала Конвенція про права дитини, схвалена ООН у 1989 році. Україна
ратифікувала Конвенцію в 1991 році та внесла відповідні зміни до національного
законодавства.

Відповідно до цієї Конвенції, держави-сторони, зокрема, мають вживати на

національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всі необхідні заходи щодо
протидії схиляння або примусу дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності,
використання дітей з метою експлуатації у проституції або в іншій незаконній
сексуальній практиці, використання дітей з метою експлуатації у порнографії та
порнографічних матеріалах; щодо попередження викрадення дітей, торгівлі дітьми чи їх
контрабанди в будь-яких цілях і в будь-якій формі.

Вони повинні захищати дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-
якому аспекту добробуту дитини.

Головні положення, які пронизують майже всі міжнародні правові акти – це абсолютні
заборони на жорстоке поводження з особою, перш за все з дітьми. Цей принцип не має
порушуватися в жодній із ситуацій, без виключення.

Міжнародний принцип заборони усіх видів жорстокого поводження з людиною став

одним з основних принципів національного законодавства України. Ратифікувавши
основні міжнародні документи з прав дитини, Україна взяла на себе зобов'язання
відповідно до ч. 1 ст. 19 Конвенції про права дитини вжити всіх заходів (законодавчих,
адміністративних і просвітницьких) щодо захисту дітей від насильства у всіх його
проявах, недбалого піклування, чи депривації.

Конституція України є тією юридичною базою, норми якої визначають та гарантують

охорону і захист прав, свобод та інтересів сім'ї та людини. Це такі статті Конституції
України як: право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від
протиправних посягань (ст. 27); ніхто не може зазнавати втручання в особисте та сімейне
життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 32); право на звернення
до державних інституцій (ст. 40); право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю (ст. 41); право на житло (ст. 47); права та свободи людини й громадянина
захищаються судом (ст. 55); право знати свої права та обов'язки (ст. 57).

Кодекс про шлюб та сім'ю України визначає сферу сімейних та родинних відносин. Ним
передбачені відповідні правові гарантії з охорони й захисту прав та інтересів сім'ї,
регулюється порядок вирішення спорів між подружжям, батьками та дітьми, іншими
членами родини, а також визначені правові наслідки щодо недотримання ними своїх
обов'язків.

Загалом правова база щодо соціальної роботи з дітьми в Україні складається з

Конституції України, відповідних кодексів України, законів України, указів Президента
України, постанов Кабінету Міністрів України, а також відомчих правових актів,
державних програм.

На підставі положень Конституції України і Конвенції ООН про права дитини 26.04.2001
р. в Україні був прийнятий Закон "Про охорону дитинства", який визначає охорону
дитинства стратегічним загальнонаціональним пріоритетом із метою забезпечення
реалізації прав дитини на все життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та
всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Держава через органи опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центри

соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді у порядку, встановленому законодавством,
має надавати дитині та особам, які піклуються про неї, необхідну допомогу у запобіганні
та виявленні випадків жорстокого ставлення до дитини, передачі інформації про ці
випадки для розгляду до відповідних уповноважених законом органів для припинення
насильства, відповідно до чинного законодавства, дитина вправі особисто звернутися до
органу опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб
для сім'ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і
законних інтересів. Розголошення чи публікація будь-якої інформації про дитину, що
може заподіяти їй шкоду, без згоди законного представника дитини забороняється.

Згідно з Сімейним кодексом, сім'ю визнано основним осередком суспільства, найкращою

умовою для виховання та розвитку дітей. У Кодексі по-новому визначені права членів
сім'ї, захист яких через створення умов для їхньої реалізації є метою соціальної роботи.

Права членів сім'ї у Сімейному кодексі відображають міжнародні стандарти прав

людини в суспільстві з урахуванням особливостей сім'ї та її соціального інституту –
шлюбу (законодавчо визнані позашлюбні сім'ї) і спрямовані на забезпечення виховання
та розвитку дитини в сім'ї, охорону батьківства і материнства, розвиток подружжя, що є
можливим за умови виконання членами сім'ї своїх обов'язків стосовно один одного на
основі домовленостей щодо правил сімейного життя або захисту прав членів сім'ї через
суд.

Захист від найбільш небезпечних порушень прав неповнолітніх забезпечує

Кримінальний кодекс України. Він містить як загальні норми, що захищають всіх
громадян від жорстокого поводження, так і норми, безпосередньо спрямовані на захист
життя та здоров'я та недоторканності неповнолітнього.

Говорячи про захист дитинства і юнацтва в цілому, виділяють такі напрями:

Загальноосвітній напрям, перед яким стоїть завдання створити умови для

інтелектуального, духовного й фізичного розвитку особистості. Цей напрям може
реалізуватися в основній, позашкільній і професійній освіті; здійснюватися через
розгортання мережі дитячих, підліткових, молодіжних об'єднань, курсів, секцій, клубів,
через створення спеціальних служб, експедицій. Велику роль у формуванні еліти нації
відіграють програми підтримки обдарованих дітей, конкурси молодих учених, журнали,
газети для дітей і молоді, тощо.

Важливою є можливість підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів. Вона

реалізується через існуючі програми стажувань, курсів, наукових відряджень. Істотним
доповненням до основної освіти є система освіти позашкільної, регламентована Законом
України "Про позашкільну освіту".

Виховно-профілактичний напрям грунтується на виявленні несприятливих психолого-

педагогічних і соціальних факторів, що можуть детермінувати відхилення в
фізіологічному, психічному, духовному й соціальному розвитку. Метою діяльності в
цьому напрямі є профілактика фізичного й соціального нездоров'я. Об'єктами особливої
уваги в цьому відношенні стають полікультурне (поліконфесійне) співтовариство;
низькозабезпечений, неінтелектуальний асоціальний прошарок суспільства, місця
компактного проживання етнічних меншин; середовище в місцях ув'язнення, виправно-
трудових установах. З кожним із зазначених об'єктів пов'язана певна система діяльності,
зумовлена соціальними факторами, особливостями середовища і груп, що в них
перебувають. Так, місця компактного проживання кримських татар, які повернулися з
місць депортації, характеризуються наявністю недобудованого житла, відсутністю
комунікацій, інфраструктури; недостатнім медичним і побутовим обслуговуванням (а
найчастіше воно відсутнє взагалі); відсутністю дитячих дошкільних і шкільних закладів.
Наслідком такого становища є висока кількість захворювань (наприклад, туберкульоз);
слабке здоров'я дітей і молоді; невисокий інтелектуальний і культурний рівень,
недостатня соціальна розвиненість. На цьому грунті надалі поглиблюються різноманітні
соціальні й соціально-педагогічні проблеми: від низької успішності в школі до високого
рівня злочинності в суспільстві й інших негативних явищ. На ситуацію можна впливати
різними способами, у тому числі й у означеному виховному профілактичному напрямі.

Психолого-педагогічно-охоронний напрям існує на противагу каральним засобам. Він

передбачає захист неповнолітніх з відхиленнями в поведінці; дітей, підлітків, молоді, які
зазнали насильства, так званих жертв насильства (домашнього, сексуального й іншого);
молоді, що повернулася з місць позбавлення волі.

Цей напрям реалізується так:

 – створення консультаційних пунктів, де роз'ясняють права, пільги, проводять

профорієнтацію;
 – проведення бесід, лекцій;
 – координація зусиль різних відомств для надання соціальної допомоги дітям,
дітям-інвалідам, молодим інвалідам; родинам: молодим, інвалідів, багатодітним,
неповним родинам; жертвам катастроф (екологічних); біженцям, депортованим;
 – створення мережі соціальних служб для молоді й населення (наприклад, центрів
соціальної служби для молоді, спеціальних служб, волонтерського руху).

Органи і служби у справах дітей, спеціальні установи та заклади, які здійснюють їх

соціальний захист:

1. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

усиновлення та захисту прав дітей, орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим
у сфері сім'ї та дітей.
Основними завданнями центрального органу виконавчої влади є:

 – розроблення і здійснення самостійно або разом з відповідними органами

виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами,
установами та організаціями незалежно від форми власності, громадськими
організаціями заходів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів дітей;
 – координація зусиль центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від
форми власності у вирішенні питань соціального захисту дітей та організації
роботи із запобігання дитячій бездоглядності;
 – забезпечення додержання вимог законодавства щодо встановлення опіки та
піклування над дітьми, їх усиновлення;
 – здійснення контролю за умовами утримання і виховання дітей у закладах для
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, спеціальних установах
і закладах соціального захисту для дітей незалежно від форми власності; –
ведення державної статистики що до дітей відповідно до законодавства України та
міжнародних стандартів;
 – ведення обліку дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, дітей-
сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, усиновлених, влаштованих
до прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу та соціально-
реабілітаційних центрів (дитячих містечок);
 2. Загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації.

Основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної

реабілітації є:

 – створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх

загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку
індивідуальних здібностей і нахилів, забезпечення необхідної медичної допомоги;
 – забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та
соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму.
 3. Центри медико-соціальної реабілітації дітей, що створюються в державній
системі охорони здоров'я спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади у справах сім'ї, дітей та молоді і центральним органом
виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони
здоров'я, для дітей, які вживають алкоголь, наркотики, а також для дітей, які за
станом здоров'я не можуть бути направлені до закладів шкільної соціальної
реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації.

Основним завданням центрів медико-соціальної реабілітації є:

 – створення умов і забезпечення лікування дітей від алкоголізму, наркоманії,

токсикоманії
 – психосоціальна реабілітація і корекція.
 4. Спеціальні виховні установи Державної кримінально-виконавчої служби
України – це установи, в яких відбувають покарання неповнолітні віком від 14
років, засуджені до позбавлення волі.
 5. Притулки для дітей служб у справах дітей.

Основними завданнями притулків для дітей є:

  – соціальний захист дітей, які опинились у складних життєвих обставинах,
залишили сім'ї, навчальні заклади;
 – створення належних житлово-побутових і психолого-педагогічних умов для
забезпечення нормальної життєдіяльності дітей, надання їм можливості
навчатися, працювати та змістовно проводити дозвілля.
 6. Центри соціально-психологічної реабілітації дітей, що утворюються,
реорганізуються та ліквідуються Радою міністрів Автономної Республіки Крим,
обласними, Київською та Севастопольською міськими, районними, районними у
містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами
міських і районних у містах рад і підпорядковуються відповідній службі у справах
дітей для тривалого або денного перебування дітей віком від 3 до 18 років, які
опинились у складних життєвих обставинах, надання їм комплексної соціальної,
психологічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги.
 7. Соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка) є закладами соціального
захисту для проживання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, безпритульних
дітей віком від 3 до 18 років, дітей, розлучених із сім'єю, надання їм комплексної
соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової, інших видів допомоги
та подальшого їх влаштування.

Основні метоли соціальної роботи з дітьми зводяться до наступних:

 1. Социально-психологічні, спрямовані на внутрішній світ дитини і передбачають

певну корекцію її системи цінностей і орієнтацій, а також уявлень і переваг,
вдосконалення її психологічних можливостей і надання відповідної підтримки і
допомоги (методи психодіагностики та психокорекції, психологічне
консультування і т.п.).
 2. Социально – педагогічні, шо дають можливість підвищити освітній та
інтелектуальний рівень дитини, сформувати адекватну оточуючим її умовами
систему ціннісних орієнтацій і уявлень (методи освіти і просвіти, педагогічної
корекції і педагогічного консультування).
 3. Соціально-медичні, призначені для надання дитині своєчасної і необхідної
медичної допомоги (лікування, соціально-медична реабілітація та адаптація,
організація необхідного і комфортного середовища життєдіяльності тощо).
 4. Соціально-правові, що включають в себе певні процедури і операції, що
дозволяють привести процес життєдіяльності дитини у відповідність з існуючими
нормами закону і права (юридичний та правовий захист інтересів дитини, правова
просвіта, правовий контроль, правові санкції).
 5. Соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем матеріального
добробуту дитини, створення необхідних їй для повноцінного життя і розвитку
економічних умов (розширення і вдосконалення системи економічних прав і
можливостей дітей, матеріальна підтримка і допомога, працевлаштування тощо).
 6. Соціально-групові, що дозволяють соціальному працівникові і іншим фахівцям
вести роботу з соціальним оточенням дитини (сімейне консультування, корекція
системи відносин у дитячому колективі, і організація дитячих колективів,
орієнтованих на позитивну діяльність) [173].

Особливе місце в роботі з дітьми посідають соціально-педагогічні технології – це

способи взаємодії соціального працівника із клієнтом (в даному випадку – з дитиною),
що забезпечують його соціалізацію (самовизначення і саморозвиток).
Технологіями роботи в цих напрямах є: особистісно-орієнтована, технологія "рівний-
рівному", рекламно-інформаційні технології.

Особистісно-орієнтована технологія, за Є. Степановим, – це методологічна орієнтація

в педагогічній діяльності, яка дозволяє за допомогою опори на систему взаємопов'язаних
понять, ідей і способів дій забезпечити і підтримати процеси самопізнання,
саморозвитку і самореалізації особистості дитини, розвиток її неповторної
індивідуальності. Отже, треба створювати умови для перетворення потенційної
активності в реалізовану, організовувати рефлексію себе, оточуючих, ситуації. До
принципів особистісно-орієнтованого підходу належать принципи: самоактуалізації,
індивідуальності, суб'єктності, вибору, творчості та успіху, довіри та підтримки.

В особистісно-орієнтованій технології використовуються методи і прийоми, які

відповідають таким вимогам: діалогічність, діяльнісно- творчий характер, спрямованість
на підтримку індивідуального розвитку дитини, надання дитині необхідного простору,
свободи для прийняття самостійних рішень, творчості, вибору змісту і способів учіння та
поведінки.

Технологія "рівний-рівному" передбачає роботу волонтерів, членів неурядових

організацій серед однолітків.

Ця технологія грунтується на провідній діяльності підлітків – спілкуванні і бажанні

зайняти гідне місце у колективі, мати роль лідера, бути авторитетним (за теорією Берна
– дорослим і рівним); самореалізованим і корисним.

Можливість цієї технології в профілактиці насильства в сім'ї:

 – вона дозволяє підліткам займатися гендерною та економічною просвітою

однолітків на базі розв'язання їх сім'єю та ними самими сімейних конфліктів і
проблем цивілізованими і законними способами;
 – вона спонукає до самостійного розв'язання різноманітних проблем сім'ї, що буде
зразком і для інших;
 – батьки можуть бути консультантами своїх та чужих дітей, їх батьків, що укріпить
батьківський авторитет у сім'ї і надасть нового змісту батьківсько-дитячим
стосункам; буде предметом сімейного спілкування;
 – вона сприяє формуванню відповідальності, дисциплінованості, комунікативних,
організаторських, проектувальних, гностичних, конструктивних умінь, які є
складовою життєвих умінь і навичок; дозволяє вдосконалити набуті знання про
тендерну рівність.

Виходячи з того, що технологія "рівний – рівному" передбачає спеціальну підготовку

лідерів із числа тих, хто найкраще опанував навчання, якісно і творчо виявив себе під час
взаємодії з соціальним педагогом і досяг успіху у розв'язанні власних проблем, то
необхідно спочатку виявити цих лідерів, залучити їх до здійснення "допомоги для
самодопомоги" іншим, навчити їх цьому і консультувати під час роботи, координувати їх
дії між собою.

Технологія розв'язує такі завдання:

 – соціальної профілактики насильства серед молоді;

 – супроводу неблагополучних сімей з насильством.
У першому випадку лідери самі можуть обирати тих, з ким працювати; у другому є
конкретний клієнт. Але в обох випадках лідери розв'язують такі завдання:

 – визначають причину проблем сім'ї, враховуючи етику роботи з сім'єю, права

членів сім'ї у родині, етап розвитку сім'ї, її структуру і ресурси;
 – допомагають у розробці індивідуального плану супроводу;
 – спілкуються у демократичному стилі, забезпечуючи позитивне ставлення до
співпраці сім'ї із соціальним працівником.

Соціальна реклама і соціальні інформаційні кампанії належать до первинних засобів

профілактики, адже метою соціальної реклами є зміна ставлення суспільства або
окремих його представників до проблеми чи групи людей, а в перспективі – створення
нових соціальних цінностей. Соціальна реклама може бути розрахована на широку
аудиторію, проте цільові групи можуть розрізнятись за віковим принципом, статтю,
соціальними ролями, професією, місцем проживання, за ознаками здоров'я. Залежно від
цільової групи обираються засоби, методи та форми донесення інформації,
повідомлення [174].

Функції соціальної реклами:

 – інформаційна;
 – формування нових поведінкових моделей;
 – створення позитивного іміджу громадських організацій та соціальних служб,
або, навпаки, подолання негативного образу;
 – консолідація зусиль соціальних установ і спонсорів при розв'язанні соціальних
проблем;
 – формування каналів "зворотного зв'язку" між соціальними організаціями та
клієнтами для контролю системи та внесення необхідних коректив.

Засоби та інструменти, за допомогою яких реклама впливає на суспільство: різноманітна

поліграфічна продукція, зовнішня реклама, преса, реклама на радіо та телебаченні,
реклама в Інтернеті, реклама в мережі мобільного зв'язку, проведення будь-яких акцій та
заходів, нетрадиційні види реклами.

Актуальним напрямком соціальної роботи з дітьми є вирішення проблеми насильства

по відношенню до дитини.

На національному рівні в Україні прийнято низку законодавчих та нормативно-правових

актів, які захищають людину від насильства в сім'ї, а також регламентують діяльність
правоохоронців щодо попередження та припинення насильства в сім'ї.

Згідно Закону "Про попередження насильства в сім'ї" визначено перелік органів та

установ, на які покладається здійснення заходів щодо попередження насильства в сім'ї.
Такими установами визнані:

 – спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження

насильства в сім'ї;
 – служба дільничних інспекторів міліції;
 – кримінальна міліція у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ;
 – органи опіки і піклування;
 – кризові центри;
  – центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї;
 – органи виконавчої влади;
 – органи місцевого самоврядування.

Особливим напрямком соціальної роботи є соціально- профілактична робота щодо

жорстокого поводження з дітьми, яка має три рівні: первинна профілактика,
вторинна і третинна.

 – первинна (як загальна просвіта населення з приводу цього явища):

 – вторинна (цілеспрямована робота з окремими групами дорослих і дітей з метою
зміни ставлення до поводження з дітьми, формування життєвих умінь та навичок
у дорослих та дітей);
 – третинна (реабілітація постраждалих від жорстокого поводження та корекція
тих, хто чинить насильство).

Первинна соціальна профілактика насильства в сім'ї – найбільш масова і неспецифічна.

Її метою є формування активного, адаптивного, високо функціонального життєвого
стилю, що забезпечує реалізацію прав, задоволення потреб і інтересів. Соціальна робота
тут носить інформаційний характер, оскільки спрямована на формування в особистості
не сприйняття та категоричну відмову від маніпуляцій. Об'єктом первинної соціальної
профілактики є вся "нормальна" молодь, діти і члени їх сімей.

Змістом первинної соціальної профілактики насильства в сім'ї повинно бути:

 – надання інформації про насильство в сім'ї батькам, дітям, молоді, вчителям;

 – вивчення правових норм стосовно поведінки в реальних життєвих ситуаціях, які
можуть привести до насильства;
 – показ зразків застосування життєвих умінь і навичок щодо спілкування,
знайомства, відпочинку, працевлаштування, вибору життєвого шляху, розподілу
сімейних обов'язків тощо;
 – підтримка творчої, інтелектуальної, громадської, спортивної діяльності молоді,
організація сімейного дозвілля.

Методами первинної соціальної профілактики є: інформування, приклад, переконання,

навіювання, робота в громаді, мікросередовищі, сім'ї.

Вторинна соціальна профілактика насильства в сім'ї є, в основному, груповою. Метою

вторинної соціальної профілактики є зміна малоадаптивної дисфункціональної
ризикованої поведінки на адаптивну. Іншими словам, передбачає зміну ставлення до
себе, оточуючих і навчання поведінки, формування досвіду поведінки в ситуаціях, що
можуть призвести до потрапляння в ситуації насильства. Вторинна соціальна
профілактика спрямована на дітей та молодь "груп ризику". Це бездоглядні діти, діти з
неблагополучних, неповних сімей, вихованці інтернатів.

Вторинна соціальна профілактика передбачає своєчасне виявлення таких осіб і надання

їм соціальної підтримки і допомоги у напрямках:

 – формування знань, життєвих умінь і навичок, необхідних для самозахисту від

насильників;
 – формування поняття про установи та організації, які допомагають потерпілим
від насильства, про способи потрапляння в ситуації насильства;
  – зміна ставлення молодої особи до себе, свого місця у суспільстві, усвідомлення
нею цінності свого життя і своєї ролі в ньому, а батьків – до дитини як до суб'єкта
власного життя.

Основними методами соціальної роботи є: вправи, вимоги, інформування, переконання

роз'яснення, драматизація, переклад, розв'язування ситуацій.

Формами, які реалізують ці методи, є: тренінги, цикли занять, вулична соціальна робота,
батьківські лекторії, школи молодого подружжя, клуби для вихованок інтернатів тощо.

Третинна соціальна профілактика насильства в сім'ї є індивідуальною і передбачає

тривалу роботу і комплекс соціальних послуг. Вона вимагає об'єднання зусиль різних
фахівців. Основними методами в третинній профілактиці є: робота в конкретному
випадку, рефлексія ситуації та індивідуального розвитку, переключення і перенавчання,
створення виховуючи ситуацій, показ перспективи, реконструкція характеру,
заохочення, інформування, переконання, включення в різноманітні види діяльності і
позитивно соціалізуюче середовище.

Етапи та зміст соціальної реабілітації постраждалих від насильства дітей:

 1. Діагностичний. Одержання даних про дитину чи молоду особу, які знаходяться у

несприятливих умовах, екстремальній ситуації. Діагностика особистості, умов
ситуації, оцінка ресурсів і прийняття рішення про:
o – кризове втручання;
o – взяття клієнта на соціальну реабілітацію (в притулку, денному центрі
соціально-психологічної допомоги для дітей з функціональними
обмеженнями, як патронаж на дому тощо);
o – здійснення окремої роботи з членами сім'ї: корекційної,
попереджувально-профілактичної, навчання самодопомозі.
 2. Проективний. Пропозиція соціальних послуг клієнту та членам його сім'ї,
визначення мети, завдань стратегії реабілітації, вироблення мети і завдань роботи
(спільно з клієнтом, з членами його сім'ї – по можливості, спільно з усіма
фахівцями, причетними до проблем клієнта). Моделювання засобів, методів,
прийомів соціальної роботи, передбачення можливих труднощів у реабілітації
клієнта.
 3. Організаторський. Залучення фахівців до здійснення соціальної реабілітації
(укладення угод, формування групи фахівців з різних спеціальностей для надання
допомоги в конкретному випадку). Організація взаємодії між суб'єктами
соціальної роботи:
o – на функціональному рівні (у відповідності до спільної мети, конкретних
завдань діяльності, через поділ процесу спільної діяльності між
виконавцями);
o – на міжособистісному рівні між суб'єктами або між клієнтом і суб'єктами
соціальної роботи: через нараду, конфлікти, суперечки, дискусії як
безпосередня трансформаційна взаємодія (спрямована на зміни в клієнті,
мікро- та макросередовищі);
o – на рівні організації: наявність організації для соціальної реабілітації,
керівництва в особі одного з фахівців, наділеного особливими
повноваженнями (відповідального за життя і здоров'я людини); у просторі:
в одній установі чи кількох установах одночасно (як дружні клініки для
молоді, у реабілітаційних центрах, на дому) через створення єдиного
 соціалізуючого простору з безпосередніми особистими контактами між
учасниками реабілітації, обміну між ними діями, інформацією, із взаємною
перцепцією;
o – вироблення плану соціальної реабілітації з урахуванням думки клієнта,
пропозиції фахівців, залучених до реабілітації.
 4. Практично-діяльнісний: надання соціальних послуг клієнту на основі:
o – кризового втручання в сім'ю і життя людини, яка зазнала насильства, для
відновлення її стану і соціального статусу;
o – "допомоги для самодопомоги" потерпілим від насильства і членам їх
сімей для підвищення соціального статусу жертви, подолання агресивності,
тендерних стереотипів, самореалізації в позитивний бік тих, хто
застосовував насильство в сім'ї.
 5. Оцінка ситуації і стану клієнта, прийняття рішення про завдання і зміст
програми роботи з ним і членами його сім'ї.

29.Технологія соціально-педагогічної
діяльності, що спрямована на творчий
розвиток особистості.
1. Властивості та технологія формування творчої особистості Проблема
творчості в наші дні стала настільки актуальною, що вона по праву вважається
проблемою століття. В епоху глобалізації, соціальноекономічних
перетворювань в сучасному суспільстві постає необхідність у неординарних,
активних, творчих особистостях, які привнесли б багато нового, нестандартно
та креативно вирішували поставлені задачі. Загальноосвітній навчальний заклад
покликаний якомога раніше виявити якості творчої особистості в учнів, і
розвивати їх у всіх школярів, зважаючи, звичайно, на те, що діти народжуються
з різними задатками творчості. Водночас більшою мірою потрібно дбати про
розвиток творчої особистості у здібних та обдарованих учнів. Для того, щоб
формувати творчу особистість у процесі навчання були виділені такі основні
властивості творчої особистості:  сміливість думки, схильність до ризику; 
фантазія;  уявлення і уява;  проблемне бачення;  вміння долити інерцію
мислення;  здатність виявляти суперечності;  вміння переносити навчальні
досягнення і досвід у нові ситуації;  незалежність;  альтернативність; 
гнучкість мислення;  здатність до самоуправління [8; С.56]. Творча
особистість, на думку В.Андрєєвої, - це такий тип особистості, для якого
характерна стійка, високого рівня спрямованість на творчість, мотиваційно-
творча активність, що проявляється в органічній єдності з високим рівнем
творчих здібностей, які дозволяють їй досягти прогресивних, соціально та
особисто значущих результатів у одній або кількох видах діяльності [22]. На
думку Матюшкіна А.М., творчі здібності особистості - це синтез її властивостей
і рис характеру, які характеризують ступінь їх відповідності вимогам певного
виду навчально-творчої діяльності і які обумовлюють рівень результативності
цієї діяльності [17]. Творчі здібності самі по собі не гарантують творчих
здобутків. Для їх досягнення необхідний «двигун», який запустив би в роботу
механізм мислення, тобто необхідні бажання і воля, потрібна «мотиваційна
основа». Розглянемо інтелектуально-еврестичні здібності особистості, які
включають: 1.Здібності генерувати ідеї, висувати гіпотези, що характеризує
інтелектуально-еврестичні властивості особистості в умовах обмеженої
інформації, прогнозувати розв'язання творчих задач, інтелектуально вбачати і
висувати оригінальні підходи, стратегії, методи їх розв'язання. Критерієм оцінки
є кількість ідей, гіпотез, що висувається особистістю за одиницю часу, їх
оригінальність, новизна, ефективність для розв'язання творчої задачі.
2.Здібність до фантазії. Це найбільш яскраве виявлення творчої уяви, створення
інколи неправдоподібних, парадоксальних образів і понять. Критерієм оцінки є
яскравість і оригінальність образів, новизна, значимість фантазії, що
виявляється при розв'язуванні творчих задач. 3.Асоціативність пам'яті, здібність
відображати і встановлювати в свідомості нові зв'язки між компонентами задачі,
особливо відомими і невідомими за схожістю, суміжністю, контрастом.
Критерієм оцінки є кількість асоціацій за одиницю часу, їх оригінальність,
новизна, ефективність для розв'язання задачі. 4.Здібність бачити протиріччя і
проблеми. Критерієм оцінки є кількість розкритих протиріч, сформульованих
проблем за одиницю часу, їх новизна й оригінальність. 5.Здібність до переносу
навчальних досягнень, умінь у нові ситуації характеризує продуктивність
мислення. Критерієм оцінки є широта переносу (внутрішньо предметний –
близький, між предметний – дальній), ступінь ефективності переносу
навчальних досягнень і умінь для розв'язування творчих задач. 6.Здібність
відмовлятися від нав'язливої ідеї, перебороти інерцію мислення. Критерієм
оцінки є ступінь швидкості переключення мислення на новий спосіб розв'язання
творчої задачі, гнучкість мислення в пошуку нових підходів до аналізу
протиріч, що виникають. 7.Незалежність мислення характеризує здібність не
слідувати бездумно загальноприйнятій точці зору, бути вільним від думки
авторитетів, мати свою точку зору. Критерієм оцінки є гнучкість та інверсія
мислення, ступінь незалежності власної думки від думки інших. 8.Критичність
мислення - це здібність до оціночних суджень, вміння правильно оцінити
процес і результат власної творчої діяльності та діяльності інших, вміння
знаходити власні помилки, їх причини і причини невдач. Критерієм оцінки є
об'єктивність критеріїв оціночних суджень, а також ефективність виявлення
причин своїх помилок і невдач [5; С.94]. У методиці навчання учнівської молоді
в шкільній практиці існує думка Лєонтьєва, що треба оберігати дітей від
помилок, щоб вони їх не запам’ятовували і менше допускали. З психологічної
точки зору з цією думкою можна погодитися лише відносно матеріалу, який
засвоюється здебільшого на основі механічної пам’яті. Оскільки більшість
навчального матеріалу спирається в основному на словесно логічну пам’ять, то
помилок, пов’язаних з пошуком шляху розв’язання, не слід боятися, якщо
своєчасно звернути на них увагу і добитися розуміння причин, що їх породили.
Учні, які навчаються лише на позитивних прикладах, більш схильні до
поспішних висновків, у них менш розвинене критичне мислення. Крім того,
боязнь помилитися гальмує активність мислення, стримує політ творчої фантазії
і розвиток уяви [26]. Досвід багатьох вітчизняних та закордонних педагогів
свідчить про вірогідність успішного формування у школяра якостей творчої
особистості. Для цього молоді варто надавати максимум можливостей для
випробування себе в творчості, причому починати треба з найпростіших
завдань. Навчання творчості має відбуватися в першу чергу і в основному на
програмному матеріалі з математики, а в разі потреби і на спеціально
побудованій системі задач. Засвоюючи досвід творчої діяльності, характерні для
неї процедури, учні, студенти набувають здібності видозмінювати ті стереотипи
мислення, яким вони вже навчилися, вчаться відмовлятися від стереотипів,
конструювати нові підходи до осмислення раніше засвоєного або нового змісту.
Процес навчання займає значну частину життя молодої людини. Тому дуже
важливо вже починаючи з ранніх років, а особливо, під час навчання в школі
розкривати творчий потенціал дитини, його розвивати та підтримувати.
Вагомим аспектом реалізації технології формування творчої особистості є
індивідуальні та професійні якості вчителя задіяного в даному процесі.
Технологія формування творчої особистості вимагає дотримання вчителем
педагогом таких принципів: — принцип розвитку, який передбачає врахування
вікових та індивідуальних особливостей учнів; — принцип самодіяльності, за
якого учні відчувають себе співучасниками навчального процесу; — принцип
самоорганізації, який передбачає самостійну зосередженість учня на вирішенні
навчального завдання [3]. Під час реалізації цієї технології важливо
регламентувати діяльність учня, впроваджувати в процес навчання елементи
творчості (комбінування, аналогізування, універсалізацію, випадкові
видозміни). Інтерес учнів до творчої діяльності можна викликати шляхом
підбору творчих завдань, використання ігрових моментів тощо. Для виконання
навчального чи навчально-творчого завдання необхідно проаналізувати суть
завдання, з'ясувати, які дані потрібні для його розв'язання, спланувати алгоритм
цього процесу, реалізувати запланований шлях розв'язання, перевірити
отриманий результат. Розвитку продуктивної діяльності учнів сприяє
використання такої технологічної схеми уроку: на підготовчому етапі вчитель
розподіляє матеріал на блоки, до кожного блоку готує 4-5 головних проблемних
питань, а щодо кожного питання - опорні конспекти (не більше однієї сторінки).
Кожний конспект містить, як правило, 3-4 ключові слова-поняття. Урок
починають з рейтингового опитування (на основі нових понять), яке триває
п'ять хвилин. Оцінюють відповідь за п'ятибальною системою. Максимум балів
під час такого опитування - 25. Відповіді мають бути миттєвими, короткими. За
опанування матеріалу блоку виставляють оцінку. Кожен урок має таку
структуру: 1) стартовий рейтинг (5 хв.); 2) оголошення теми, мети, плану уроку;
3) надання учням опорних конспектів, які вивчають у групах (10хв.); 4) дискусія
за змістом вивченого матеріалу за допомогою опорних конспектів, головних
понять (20 хв.); 5) самостійна робота з теми (протягом часу, який залишився)
[15]. Використання технології формування творчої особистості дає змогу
кожному учневі працювати самостійно, опановувати узагальнені прийоми
розумової діяльності, розвивати свої творчі здібності. Організувати цю
технологію може тільки педагогом, який постійно перебуває у творчому
пошуку, впроваджує нові методики навчання, розробляє нестандартні прийоми
активізації пізнавальної діяльності учнів.