Тема 1 .

Джерела і передумови виникнення психодіагностики

Історія розвитку психодіагностики як наукової дисципліни нерозривно зв'язана зі
становленням всієї психології як самостійної науки, що було обумовлено
проникненням і дуже швидким поширенням у психології наприкінці 19 ст. -
експерименту, що стає провідним методом психологічного дослідження. Невіддільна
спочатку від експериментального, природничого напрямку в психології,
психодіагностика починає виділятися в самостійну область дослідження з появою
інтересу до індивідуальних розходжень у психіці. Оформлення психодіагностики
як самостійний напрямок досліджень відбувається в 20-і роки XX в.
Сам термін "психодіагностика" був введений швейцарським психологом і психіатром
Германом Роршахом (1884-1922), автором відомого тесту чорнильних плям.
Як уже було сказано, психодіагностика виділилася в самостійну галузь
психологічного знання в 20-і роки XX ст., що стало можливим, як указує німецький
психолог Витцлак Г., лише після виникнення в психології ряду необхідних передумов.
Він виділяє 4 найбільш важливих, на його думку, джерел становлення
психодіагностики:
• експериментальна психологія;
• диференціальна психологія;
• прикладна психологія;
• тестология.
1860 р. – Г.Фехнер вперше обгрунтував психофізиологічний метод дослідження;
1879 р. – В Вундт засновує у Німеччині першу лабораторію експериментальної
психології,
1822-1911 р.р. – дослідження Френсіса Гальтона більш складних психічних процесів,
таких як мовні асоціації. Відразу ж після публікації Гальтоном результатів своїх
досліджень Вундт використав асоціативну методику у своїй лабораторії, хоча й
вважав вищі функції не підметами експерименту.
1850-1909 р.р. – Герман Єббінгауз створив перший властиво психологічний
експериментальний метод, що вивчав закони пам'яті, використовуючи для цього
набори безглуздих складів (штучних сенсомоторных елементів мови, що не мають
конкретного значення). Він думав, що отримані їм результати не залежали від
свідомості випробуваного, інтроспекції (спостереження індивіда за тим, що
відбувається в його психіці) і, отже, більшою мірою задовольняли вимозі
об'єктивності. Цим методом Эббінгауз відкрив шлях експериментальному вивченню
навичок.
Експериментальна психологія стала першим джерелом виникнення
психодіагностики.
1860-1944 р.р. - Американський психолог Джемс Кеттелл досліджував обсяг уваги й
навички читання.
Так на рубежі XX в. у психології затвердився об'єктивний експериментальний метод,
що почав визначати характер психологічної науки в цілому. Саме в рамках
експериментальної психології вперше встає проблема пошуку міри для виміру
психічних явищ й їхніх особливостей. Ввівши міру для всіляких психічних процесів,
експериментальна психологія прагне виявити стійкі взаємозв'язки, закономірності між
характеристиками зовнішніх стимулів і кількісних особливостей реакцій людини.
Психодіагностика запозичила з експериментальної психології різні методи, оснащені
різноманітною апаратурою, строгість технології їхнього проведення й можливість
кількісного виміру психічних явищ.
Із впровадженням у психологію експерименту й появою завдяки цьому нових
критеріїв науковості її подань створилися передумови для зародження знань
про індивідуальні розходження між людьми.
Диференціальна психологія (від лат. differentia - розходження), друге по
визначенню Віцлака джерело психодіагностики.
Диференціальна психологія - це «назва тієї області психології, що вивчає
індивідуальні розходження. Ця приватна область психології не є психологією
індивідуальності у власному змісті, а наукою про істотні розходження в психічних
функціях і властивостях.
1896 р.- доповідь А. Біне й В. Анрі на тему «Індивідуальна психологія», у якій на
противагу думці, що панувала, і відповідно всупереч думці Вундта визнавалося
можливим й необхідним експериментальне дослідження вищих психічних функцій,
таких, як пам'ять, мислення, сприйняття.
1900 р. - В. Штерн опублікував роботу «Про психологію індивідуальних розходжень»,
що пізніше привела до широкої розробки диференціальної психології. Вона
привернула увагу багатьох психологів до дослідження індивідуальних розходжень між
людьми. Зрозуміло, мова йшла не про дослідження індивідів як таких, а про
розходження в психічних властивостях, а також індивідуальних формах їхнього
прояву. Тому проводилися порівняльні дослідження різних популяцій, у ході яких
виявлялися статеві, вікові й т.д. розходження індивідів і соціальних груп і
встановлювалися кореляційні зв'язки між ними. Без досягнень диференціальної
психології психодіагностика, метою якої є вивчення й характеристика
конкретної особистості, не змогла б перетворитися в самостійну дисципліну.
Іншим джерелом розвитку психодіагностики була, безсумнівно, прикладна
психологія.
1903 р. – Вільям Штерн засновує журнал «Психологія показань свідків» він сам
назвав себе автором цього поняття, і з 1907 р. дане видання виходило за назвою
«Журнал прикладної психології». У прикладній психології Штерн проводив
розходження між психологічною оцінкою (психодіагностика) і психологічним впливом
(психотехніка).
Проводячи розходження між психодіагностикой і психотехнікою як складовими
частинами прикладної психології, Штерн підкреслював, з одного боку, специфічність
діагностичних проблем в області психології, а з іншого боку - сформулював принцип
єдності діагностики й розвитку особистості. Цей принцип пізніше був визнаний у
марксистській психології (Л. С. Виготським й ін.) необхідною методологічною основою
практики діагностування.
В кінці XIX в. дослідження основ психології досягло такого рівня, коли застосування її
знань у суспільній практиці здавалося остаточним доказом права на існування
самостійної «науки про душу» й одночасно важливою умовою подальшого розвитку
теорії. Бурхливий розвиток продуктивних сил і суспільних відносин висунуло цілий
ряд проблем, рішення яких можна було знайти лише за допомогою використання
психологічних знань або шляхом психологічного дослідження цих проблем.
Тестологія, четверте джерело психодіагностики, Вітцлак і його послідовники
виділяють тестологію в окрему психологічну галузь, тому що вона розробляє методи
дослідження, так називаного, статусного положення індивіда в суспільстві, тобто її
цікавить не властиво індивідуальність даної людини, якісна своєрідність його
поводження й психіки, а їхнє співвідношення із соціальною вибіркою - краще або
гірше в нього виражені ті або інші властивості, чим в іншої соціальної вибірки. В
американській і нашій вітчизняній психології тестологію частіше розглядають
як складову частину психодіагностики, що розробляє стандартизовані тестові
методики психодіагностики.
Засновником тестової діагностики одностайно вважається відомий американський
психолог Дж. М. Кеттел (1890), оскільки його стаття «Розумові тести й виміри»
вплинула на розробку точних методів діагностики. Кеттел, що ввів також і сам термін .
«тест» (по іншим джерелам термін «метод тестів» був введений Френсисом
Гальтоном), ставив перед собою завдання вивчення цілісної особистості.
З Кеттела почалася традиція дослідження інтелекту вступників у навчальні заклади ,
що дотепер зберігається в американських університетах.
1905 р. А. Біне вважається творцем тесту розумового розвитку.
1910 р. Г. І. Россолімо розробив «психологічні профілі».
1904 р. Э. Торндайком і його учнями були створені тести досягнень. Згодом з'явилася
незліченна кількість різного роду тестів, однак без достатнього теоретичного їх
обґрунтування.
Ю. Гутке пропонує наступне визначення тесту: «Тест - це такий метод
випробування, коли в стандартизованій ситуації встановлюються ознаки
поводження (вибіркове випробування поводження), які повинні служити
індикаторами певних властивостей особистості; результат цього випробування
дозволяє визначити місце випробуваного в групі порівнюваних осіб» (1972).
Отже, тестологія виконує соціальне замовлення суспільства (різних соціальних сфер
- виробництва, охорони здоров'я, освіти й ін.) -потребуючого ранжування людей за
рівнем їхнього розвитку, особливостям їхньої особистості, інтелекту, здатностям. Але
при цьому вона не вирішує завдань, пов'язаних з визначенням індивідуальних
особливостей особистості, з виявленням її специфічної цілісності, що повинно стати
центральним аспектом у психологічному діагностуванні.