ЧАСТКА ЯК КЛАС СЛУЖБОВИХ СЛІВ. ВИГУК ЯК КЛАС СЛІВ.

ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНІ СЛОВА

1. Частка як клас службових слів.

2. Первинні й вторинні частки.
3. Семантичні, структурні та функційні різновиди часток.
4. Явище партикуляції.
5. Вигук як клас слів. Проблема лінгвістичного статусу вигуків. Первинні й
похідні вигуки.
6. Функційна своєрідність вигуків.
7. Звуконаслідувальні слова. Семантичні й синтаксичні особливості
звуконаслідувальних слів.
8. Явище інтер’єктивації.

1. Частка як клас службових слів

Одним із репрезентантів модальності в українській мові є частки. У сучасному
мовознавстві статус їх кваліфікують неоднозначно. Дехто виявляє в частках лексичне
значення, по-різному обґрунтовуючи це (*слів без лексичного значення не буває;
*частки виражають лексичне значення в контексті; *частки мають послаблене
лексичне значення).
З огляду на специфіку виокремлення частин мови за різними критеріями
(лексичним, синтаксичним, морфологічним і додатковим словотвірним) частки, як і
інші слова-морфеми, позбавлені набору зазначених ознак, не можуть бути
потрактовані як граматичний клас. Їм надають статусу аналітичних синтаксичних
морфем.
Частки в сучасній українській мові функціонують для структурування
комунікативних типів речення й для вираження актуального членування р ечення.
Вони не мають лексичного значення, проте, на відміну від прийменників і
сполучників, які слугують засобом вираження синтаксичних відношень, уживані для
надання слову чи реченню певних семантичних або граматичних значень. Певна
група часток – ті, що входять до складу слова, – відіграє роль словотворчих або
формотворчих морфем. Але на відміну від останніх, частки не мають чітко
визначеного місця в структурі слова. Їх не можна віднести ні до префіксів, які завжди
стоять у слові перед коренем, ні до суфіксів, які виступають після кореня, ні до
флексій, що вживаються або після кореня, або після суфікса. Частки відносно слова,
з яким вони поєднуються, можуть перебувати як у препозиції, так і в постпозиції:
абищо, абикуди і який-небудь, куди-небудь; він би прийшов і він прийшов би. Більше
того, частки можуть бути віддалені від слова, до якого вони належать, кількома
словами: хай він сьогодні до нас прийде.
Отже, частка – своєрідний тип службових морфем, що надає реченню (чи слову)
додаткових емоційно-експресивних відтінків, слугує для вираження комунікативних
функцій – вирізнення теми й реми в актуальному членуванні речення та формування
комунікативних типів речення за метою висловлення.
 2. Первинні й вторинні частки

Не мають зв’язків, не, ні, хай, же (ж), ба, ну, но, аж, би (б), ще.
(непохідні)
Первинні

співвідношень (живих
словотвірних чи формаль-
них) зі словами граматичних
класів або іншими словами-
морфемами
Співвідносні з певною Відприслівникові просто, мало, уже (вже),
частиною мови чи іншим ще, прямо, рівно, добре,
службовим словом, мають із точно, ясно, приблизно та
ними структурно-семантич-
ний зв’язок ін.
Відзайменникові (від ось, десь, як, куди, тут,
займенникових при- там, де, собі, його, це,
Вторинні (похідні)

слівників, займеннико-
воно, що, то (ото), усе та
вих іменників і зай-
менникових прикмет- ін.
ників)
Співвідносні зі ніби, і (й), та, а, або, зате,
сполучниками проте тощо.
Віддієслівні дай, давай, знай, мов,
мовляв і под.

3. Семантичні, структурні та функційні різновиди часток

До класу часток належать слова (а іноді й компоненти слів), різні за структурою
й функційно-семантичними особливостями. За структурними особливостями (тобто
в цьому разі за місцем і роллю в мовних одиницях) частки поділяють на фразові
(комунікативні) (... У мене навіть не ворушилася думка в голові, щоб іти купатися
(І. Франко)), формотворчі (якнайкращий, ходив би, хай працює) і словотворчі (куди-
небудь, казна-хто, абиде). За функційно-семантичними ознаками виділяють частки:
1) що оформляють певний комунікативний тип речення (що, що за, який, як); 2) що
виражають ставлення мовця до змісту всього речення (мов, немов, ніби, наче і под.);
3) що виділяють за змістом один із компонентів речення (- но, -то, же, саме і под.);
4) що функціонують для вираження морфологічно оформленого модального значення
(хай, нехай, би); 5) що виконують роль структурних компонентів слів (аби-, ані-, не-,
ні-, -будь, будь-, - небудь, казна-, хтозна- і под.). Перші три групи часток, різнорідних
за функціонально-семантичними значеннями, є структурно однорідними: це все
фразові (комунікативні) частки. Четверта група – формотворчі частки, п’ята –
словотворчі.
 Функційно-семантичні різновиди фразових часток

Частки, що Розповідні речення: за допомогою авжеж, атож, аякже,

беруть участь в часток відбувається констатація, так, еге, егеж, ні (ані), не.
утворенні різних ствердження чи заперечення
комунікативних
типів речення Питальні речення: за допомогою хіба?, хіба ж?, чи?, чи ж?,
часток оформлюють запитання. чи не?, невже?, невже ж?,
га?, ну? та ін.
Спонукальні речення: у складі хай, нехай, би (б).
аналітичної граматичної форми
дієслова частки реалізують
спонукальну модальність
Бажальні (оптативні) речення: у хай, нехай, би (б), аби, щоб,
складі аналітичної граматичної хоч би, коли б, якби тощо.
форми дієслова частки структуру-
ють бажальну модальність, яку
може реалізувати сам мовець чи
яка може реалізуватися в діях
інших осіб
Частки, що Уточнювально-підсилювальні же (ж), аж, бо, собі, його,
беруть участь у частки (уточнюють і підсилюють воно, уже (вже), якраз,
комунікативній зміст слова, що вказує на певне точно, дійсно, тоді та ін.
актуалізації явище)
теми чи реми Вказівні частки (указують на це (оце), ось, от, то (ото),
речення явище, підсилюючи його в змісті он (онде).
повідомлення)
Обмежувальні частки (виража- лише, тільки, ледве не,
ють обмеження, неповноту подій майже, хоч би, трохи не,
(процесу, явища), яких стосується мало не і под.
зміст повідомлюваного
Невірогідні частки (виражають мов, мовляв, наче, неначе,
припущення, невпевненість, начебто, немовбито,
сумнів відповідно до достовірнос- немовби, навряд чи, хтозна
ті / недостовірності змісту повідо- тощо.
млюваного)
Частки, що беруть Емотивні частки (виражають усе, усе-таки, усе ж таки,
участь у структу- емоційно-почуттєве ставлення до як, який, що за, навіть, куди
руванні власне- повідомлюваного) та ін.
окличних речень

За структурою частки поділяють на прості й складені. Серед простих наявні як

первинні (хай, же (ж), ба, ну, но тощо), так і вторинні (однослівні – де, собі, його,
уже (вже), ще, прямо, рівно, і (й), та, а, або, зате, дай, мов та ін.) частки. До
складених часток належать аналітичні одиниці, утворені поєднанням простої частки
зі сполучником, прислівником, іншою простою часткою й прийменником тощо (що
воно за, тільки й, ледве не, лише тільки, хоч би й, як не тощо).
Окремий різновид часток становлять модальні слова-речення згоди чи незгоди,
вони значеннєво прилягають до стверджувальних і заперечних часток-речень.

4. Явище партикуляції
Партикуляція – перехід слів (словоформ) у частки. У частки можуть
транспонуватися різні займенникові слова, прислівники, сполучники та вигуки.
Займенники, втрачаючи своє лексичне значення, граматичні ознаки й
синтаксичні функції, набувають певного логічного, модального й експресивного
відтінку, властивого часткам. Пор.: Придбав собі книгу (зворотний займенник у
давальн. відм. у функції додатка) і Сиджу собі та й думаю (видільна частка); Це нове
повідомлення (вказівний займенник сер. р. у називн. відм. одн. у функції означення) і
Що це відбувається? (видільна частка); Усе поле зелене (означальний займенник сер.
р. у називн. відм. одн. у фунції означення) і Трава все зелена (частка, яка вказує на
постійність ознаки); Усе небо затягло хмарами (означальний займенник сер. р. у
називн. відм. у функції означення) і Хмари біжать усе швидше і швидше (частка, яка
підкреслює інтенсивність розгортання ознаки) тощо.
Прислівники, втрачаючи свої частиномовні ознаки й набуваючи значення
модальності, переходять у частки. При цьому вони можуть пояснювати як речення
загалом, так і окремі слова. Пор.: говорити просто (означальний прислівник у
функції обст. сп. дії) і Трапляються просто неймовірні випадки (підсилювальна
частка); мало працювати (означальний прислівник у функції обст. сп. дії) і Дерева
гнулися мало не до землі (підсилювальна частка); Сонце вже сідає (обставинний
прислівник зі знач. часу) і Не так уже й холодно (підсилювальна частка); ще раз
зустрітися (прислівник у функції обст. сп. дії) і Ото ще морока (підсилювальна
частка); Як це трапилось? (займенниковий прислівник у функції обст. сп. дії) і Як же
холодно! (підсилювальна частка) тощо.
Нерідко партикуляції зазнають сполучники, які перестали виконувати функцію
поєднання й набули значення модальності. Семантика сумніву, припущення,
непевності щодо вірогідності повідомлюваного актуалізується в порівняльних
сполучниках мов, мовби, немовби, наче, неначе, ніби. Пор.: Зацвіла в долині
Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина (Т. Шевченко) (сполучник) і Нічого
поганого ніби й не трапилося (частка); їдеш селами, неначе густими лісами (І. Нечуй-
Левицький) (сполучник) і Село неначе погоріло, неначе люди подуріли...
(Т. Шевченко) (частка). Підсилювально-видільного значення набувають, напр., такі
партикулізовані сполучники, як і(й), а, чи, хоч. Пор.: Їй було боляче й гірко за свою
невдачу (П. Загребельний) (єднальний сполучник) і То й не Хмельницький бився під
Жовтими Водами, а сама Доля народу вкраїнського (П. Загребельний) (частка); Я син
народу, Що вгору йде, хоч був запертий в льох (І. Франко) (сполучник) і Являйся,
зіронько, мені Хоч в сні! (І. Франко) (частка).
 Партикуляції також зазнають дієслова, форма яких наче перетворюється на
скам’янілу, співвідносну з формою наказового способу, пор.: А ти, Гнате, збігай за
музиками та й дівчатам дай звістку (М. Кропивницький) і А я дай куплю, щоб усім
на заздрість; Знай усі новини, щоб уберегти себе від несподіванок і Люди знай їздили
по шляху: настала саме гаряча пора возовиці (Панас Мирний).
Вигуки, які переходять у частки, втрачають функцію вираження почуттів,
емоцій. Вони лише надають певного модального відтінку словам або реченню,
передають упевненість мовця у важливості чи винятковості повідомлюваного. Утім,
розрізнити вигуки та частки, які походять від вигуків, не завжди легко. Тому під час
визначення частиномовної належності цих лексем інколи спостерігають певну
суб’єктивність. Партикуляцїі звичайно зазнають такі вигуки, як ой, ох, ех, ах, ух.
Пор.: Ой, як боляче; Ой, поможи ж, Боже, нашим добратись... (М. Кропивницький);
Ах, той зустрічі день! (В. Сосюра) (вигуки) і Ой летіла зозуленька, стала говорити...
(Нар. тв.); Ой не плач, моє серце, ой цить! (Б. Грінченко); Ах ти ... хазяїн та й більш
нічого! (І. Карпенко-Карий) (частки).

5. Вигук як клас слів. Проблема лінгвістичного статусу вигуків. Первинні й

похідні вигуки
У складній мовній системі вигуки посідають особливе місце. На відміну від
повнозначних частин мови ця категорія слів не співвідносна з поняттями; не вказує
вона й на відношення чи зв’язок між словами в реченні, як це властиво службовим
словам. Не мають вигуки і граматичних категорій — відмінків, роду, числа, часу,
способу та ін. Вони не змінюються й не мають форм словотворення. Функція їх
полягає насамперед у тому, щоб виражати почуття, емоції, переживання, волю,
бажання, наказ, спонукання людини, тобто у звуковій словесній формі передавати
емоційні й спонукально-вольові реагування її на навколишню дійсність, мову і
вчинки співрозмовника. При цьому вигуки передають усвідомлений колективом
смисловий зміст. За функційно-семантичними характеристиками вигуки
щонайбільше виявляють себе як одиниці мовлення і щонайменше – як одиниці мови,
яким притаманна морфологічна нечленованість і загальне закріплення за вираженням
суб’єктивного стану мовця, його почуттів і волевиявлень, а також функція
синтаксично нечленованого речення. За синтаксичною природою функція
нечленованих речень для вигуків первинна, для слів – вторинна, і навпаки, функція
члена речення для вигуків вторинна, а для слів – первинна.
Отже, вигуки – це своєрідні незмінні слова, особливий тип реченнєвих утворень,
що можуть виступати як еквіваленти висловів і виражають почуття, емоції, настрій
людини або різні волевиявлення її в найзагальнішому вигляді, не називаючи їх, напр.:
О-ох! – важко зітхнув Остап. – Обридло вже мені по цих краях горювати...
(П. Мирний); Тс! Цитьте!.. Ах! боже мій! Перестаньте ж кричати!..
(М. Коцюбинський).
 Найчастіше вигуки вживані в живій розмовній та діалогічній мові, поезії, рідше –
прозі.
За походженням та звуковим оформленням, а також за способом творення вигуки
можна розподілити на дві групи: первинні і похідні.
Первинні вигуки не мають граматичних ознак, складаються з одного голосного
звука або з кількох голосних і приголосних і вимовляються з певною, притаманною
їм, інтонацією. Це слова-сигнали, що виражають почуття чи волевиявлення людини,
напр.: а!, е!, ай!, ей!, ой!, гей!, гов!, хм!, тьфу!, тьху!, брр!, тпру! тощо.
Залежно від змісту висловлення та мовної ситуації ці первинні вигуки можуть
вимовляти подовжено, подвоєно, потроєно, а також ускладнено частками та іншими
вигуками, напр.: а-а!, а-а-а!, еге-ге!, гай-гай!, ну-ну!, ух! ух! ух!, ой-ой-ой!, ану-ну!, ну-
бо!, нум! нумо! Можуть уживатися два вигуки підряд: Ану, гей, почнемо «Чумака»!
Зачинай хто! (М. Кропивницький); Ех! Ех! Ех! Ррраз! Ррраз! Закаблуками!
Закаблуками! По злиднях, по гіркій, по циганській долі закаблуками! (О. Вишня).
До похідних вигуків належать такі, що утворилися від інших частин мови. Це
численна група скам’янілих форм іменників, дієслів, прислівників, які, втративши
граматичні і лексичні властивості повнозначних частин мови, перейшли у вигуки -
(інтер’єктивувалися), тобто осмислюються в мові як слова, що виражають почуття чи
волевиявлення людини.
За походженням і засобами словотворення похідні вигуки розподіляють на
кілька груп:
По-перше, похідні – ті, що утворилися з повнозначних частин мови. Вони або
зберігають граматичну форму тієї частини мови, з якою генетично зв’язані, або
виступають у скороченому вигляді. Ці вигуки бувають іменникового походження,
зокрема й часто утворюються з форм звертання: жах!, страх!, гвалт!, слава!, хвала!,
горе!, біда!, матінко!, нене!, Господи!, Боже!, леле!, лелечко! тощо. Вони можуть
походити і від дієслів: рятуйте!, гляди!, диви!, пробачте!, даруйте!, прощайте!, цур!
(від цуратися), бач! (від бачити); мати займенникове та прислівникове походження:
отаке!, стільки ж!, так!, тсс!, цсс! (від тихше), спасибі (спаси біг). Сюди ж треба
віднести й кількісно невелику групу вигуків, запозичених з інших мов: айда! (татар.),
алло! (англ.), караул! (тур.), стоп! (англ.), капут! (нім.), браво! (італ.), полундра!
(англ.) та ін.
По-друге, до похідних вигуків належать слова-оклики, якими кличуть або
відганяють тварин, птахів чи взагалі звертаються до когось, бажають привернути
чиюсь увагу: гов!, агов!, гей!, но!, вйо!, соб!, цабе!, аря!, а бир-бир! (до овець), агуш!,
а киш! (до курей), а дзус!, а кота!, (до котів), а кур! а кур! (до індиків), гулі-гулі! (до
голубів), агусь! агусіньки! (до дитини), бишки! (лишки!) (до телят), гусі-гусі! (до
гусей), уть-уть! (до качок), паць-паць-пацю! (до свиней), цу-цу! (до собак). Ці вигуки
можуть уживатися і з переносним значенням: Цу-цу, скажені, схеменіться
(Т. Шевченко).
 По-третє, до похідних вигуків належать так звані гукові фразеологізми, що
складаються з різних частин мови і втративши свої попередні значення, виражають
різні емоції, настрої, дають певну оцінку явищам дійсності: а воно так!, так-то так!,
отаке-то!, їй-право!, їй-бо!, їй же бо!, їй-богу!, на добраніч!, ох, лихо моє тяжке!,
боронь Боже!, хай йому цур!, ох, нене ж моя ріднесенька!, хоч куди!, біда та й годі!,
Боже ж мій, Боже!, здоровенькі були!, от тобі й на!, от тобі й раз!, от тобі й маєш!
та ін.
Вступаючи у процесі словотворення в органічний взаємозв’язок і взаємодію з
повнозначними словами, збагачуючись за їх рахунок, вигуки, особливо первинні
емоційні, так само становлять базу для творення нових слів: акати, акання, агакати,
агакання, агакало, айкало, айкати, аяйкало, аяйкати, ахання, ахати, гигикати, ойкання,
тюкати, ухати та ін., напр.: Хе-хе-хе! О, бодай тебе, що вигадав, — хехекав Іван, мов
булькав із повної пляшки (М. Коцюбинський); Микита. Ну? Семен. Та не нукай! Коли
не запріг, то й не поганяй!» (М. Кропивницький).

6. Функційна своєрідність вигуків

I первинні, і похідні вигуки розподілені за значенням на емоційні та вигуки, за
допомогою яких передаються різні волевиявлення людини.
Найбільшу групу становлять емоційні вигуки. Вони в мовній практиці
виражають емоції, почуття, настрій, переживання, психічний чи фізичний стан
людини, а також емоційні реакції її на різні факти і явища об’єктивної дійсності.
Вигуки здебільшого мають вільне значення. Лише в контексті, і часто досить у
широкому, повністю виявляється їхня семантика. Її можна визначити саме
контекстом та інтонацією. Тільки невелика група вигуків і поза контекстом має
досить прозоре значення. Це майже однозначні вигуки типу фе!, тьфу!, тьху!, фу!,
леле!, тю! та ін., які виражають почуття суму, осуду, огиди, презирства, напр.: Потім
повертається та: «Тьху! Тьху! Тьху! (тричі). Нехай вона собі йде, а вам бог
помагає!» (О. Вишня); Йому зробилось стидно. Фу, яке свинство!
(М. Коцюбинський); Крякають круки про кризи і крах – фе! Нецікаво, панове!
(М. Рильський).
До вигуків, що виражають волевиявлення, належать ті, які передають наказ,
спонукання, заклик до якоїсь дії, оклик, звертання, бажання привернути чиюсь увагу
до чогось. Серед цих вигуків можна виділити такі групи:
1. Наказові, що виражають наказ. До них належать: цить!, марш!, тсс!, айда!,
цсс!, гайда!, буде! Напр.: Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, – одвів діда
рукою рудий Панас (М. Коцюбинський); Айда в казарми! Айда в неволю! – неначе
крикне хто надо мною (Т. Шевченко); Тобі це не цікаво? Ну, марш звідси (О. Гончар);
Та буде вам! Годі! – гукав чоловік з чорними усами... (П. Мирний). Серед цієї групи
можна виділити окремо вигуки, вживані щодо тварин та птахів: но!, гей!, тррр!,
тпру!, соб!, цабе!, вйо! і под., напр.: Газувате «пальне», що так само надавало
«тракторові» неабиякої сили, звалося так: «Но! Не здохла б вона тобі! Цабе! Вовки
б тебе були з’їли! Соб сюди! Не бере тебе!» (О. Вишня); Вйо, вйо, – чужі, не свої!
(М. Стельмах).
2. Спонукальні, які виражають спонукання до чинності. Серед них наявні такі
вигуки: ну!, нум!, нумо!, нумте!, ану! Напр.: А то що? Ну-ну! Чого ж ти замовк?
(М. Кропивницький); Анум, Остапівно, почнім тії, Про молоду журавку й чорну
ниву! (А. Малишко); Ануте, дівчата, звеличаймо Домаху! (М. Вовчок).
3. Апелятивні вигуки, які слугують засобом звертання до когось, привернення
чиєїсь уваги. До них належать: ей!, гов!, агов!, алло!, ау!, агусь!, гей!, агей! Напр.: Гей,
верхолазе! Оце ти так до екзаменів готуєшся? (О. Гончар); Гов, дядьку! – хтось
гукнув близенько (Л. Глібов); Ей, юначе, ти п’яний наче, не заглиблюєшся в життя!
(П. Тичина).
Окремо стоять вигуки цієї групи, уживані для прикликання тварин та птахів:
паць-паць-пацю!, уть-уть-уть!, кось-кось-кось! тощо.
Серед апелятивних вигуків слід розглядати й ті слова, що виражають привітання,
пробачення, подяку, прощання, божбу, просьбу тощо: здоровенькі були!, добридень!,
добривечір!, доброго здоров’я!, до побачення!, прощайте! (прощавайте!), бувайте
здорові!, на добраніч!, дякую!, спасибі!, вибачте!, пробачте!, даруйте!, їй-богу! їй-
бо, єй-єй! Напр.: А це, їй-бо, краще! (О. Вишня); О, будьте певні, генерал: нічого, єй-
єй, нічого! (П. Тичина).

7. Звуконаслідувальні слова. Семантичні й синтаксичні особливості

звуконаслідувальних слів
До вигуків звичайно відносять і звуконаслідувальні слова, які позбавлені
номінативної функції і не мають морфологічної структури. Проте ці слова не
виражають ні емоцій, ні волевиявлень. Вони лише відтворюють за допомогою певних
звуків чи звукосполучень шуми різних природних явищ: свист чи шум вітру, дощу,
грому, води, гуркіт та шум машин, звукові сигнали різних тварин, птахів тощо.
Звуконаслідувальних слів майже необмежена кількість, вони мають специфічне
значення, виконують своєрідну, притаманну лише їм і відмінну від вигуків функцію.
Тому про них треба говорити як про окрему категорію слів, яка примикає до вигуків,
але не зливається з ними повністю, напр.: І люблю, коли березовий сік накрапає із
жолобка, він так гарно вистукує: тьоп-тьоп, що неодмінно завернеш до нього і
присядеш навпочіпки (М. Стельмах); А я у гай ходила по квітку ось яку, а там дерева
люлі і все отак зозулі: ку-ку! (П. Тичина); Брязь!., дзень!., брязь!., дзень!.. Валка
рушила (П. Мирний).
Реченнєва природа у звуконаслідувальних словах-реченнях представлена
інакше, ніж у вигуках-реченнях. На відміну від них вони позначають лише позамовну
об’єктивну ситуацію, яка не має ніякого зв’язку зі світом мовця.

8. Явище інтер’єктивації
Інтер’єктивація – перехід слів (словоформ) у вигуки. Іменники та дієслова,
втрачаючи своє лексичне значення та притаманні їм граматичні ознаки, стаючи
виразниками настроїв, почуттів чи волевиявлення людини, набуваючи застиглості і
незмінності форм, транспонуються у вигуки. Серед інтер’єктивованих іменників
виокремлюють, напр., такі слова: Боже!, Господи!, матінко, мамо, нене, жах, горе,
лихо, біда тощо. Пор.: лихо прийшло в наш дім (іменник) і ой лихо! (вигук). До
віддієслівних вигуків належать, напр., такі лексеми: пробачте, даруйте, здрастуйте,
прощавайте, рятуйте, подумаєш тощо. Пор.: Даруйте жінкам квіти (дієслово) і
Даруйте, я не хотів вас образити (вигук).