11І, Сталінова Анастасія

1. Філологія - сукупність гуманітарних наук, мовознавства,

літературознавства, фольклористики, текстології, джерелознавства,
риторики, палеографії тощо, які вивчають духовну культуру певного народу
чи цивілізації через мовний і стилістичний аналіз літературних та інших
пам'яток.
Термін "філологія" з'явився в кінці ||| -початку | століття до н.е. Першим
"філологом" називали грека Ератосфена. У Стародавньому Римі першим
"філологом" вважають викладача риторики Аттея.
За спостереженнями Ю.С. Степанова, поняття "філолог" означає людина,
старанна до слів, що вивчає слова в ||| - V ст. н.е. Такими є початок
термінологізації слова "філологія". На Заході і на Сході виникнення і
розвиток філології як практичної діяльності виникає приблизно в один і той
же час: в епоху пізньої античності на Заході і епоху Ханському імперії на
Сході.
2. Індоєвропейські мови — найпоширеніша сім'я споріднених мов, які
вважаються нащадками праіндоєвропейської.
Належність окремих мов і мовних груп до сім'ї індоєвропейських мов
визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за
допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх
походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.
За ознаками ближчої спорідненості індоєвропейські мови поділяються на
групи мов і окремі мови на рівні груп.
Існує 7 груп живих індоєвропейських мов і 3 окремі мови, до яких належать
також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були
попередніми етапами розвитку сучасних мов або належали до відповідних
груп як самостійні мови.
Найбільшу групу живих індоєвропейських мов становлять індійські мови —
96, якими розмовляє понад 770 млн людей.
До групи іранських мов належать живі мови — перська
(фарсі), таджицька, дарі (фарсі-кабулі), афганська
(пушту), осетинська, ягнобська, курдська, белуджійська, талиська, ряд
памірських мов та ін. (всього 81 млн носіїв) і мертві
мови — авестійська, мідійська, давньоперська, середньоперська
(пахлеві), парфянська, согдійська, хорезмійська, скіфська, аланська, сакська (
хотанська).
На підставі ряду спільних структур, ознак іранські мови об'єднуються з
індійськими в індоіранські мови: є припущення щодо їхнього походження від
колишньої мовної єдності.

Слов'янська група мов поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн носіїв):

 східну: українська, російська, білоруська;

 західну: польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, 
полабська мова (зникла на початку XVIII ст.);

 південну:Західна.підгрупа: сербохорватська, боснійська, сербська, хорватс
ька, чорногорська, словенська мова, прекмурська.
Східна.підгрупа: болгарська, македонська, староцерковнослов'янська, церков
нослов'янська, місцеві різновиди, в тому числі київський ізвод.
Протягом тривалого розвитку після розпаду прамови, що мала
високорозвинену будову синтетичного типу, індоєвропейські мови зазнали
значного будовного розрізнення — від синтетизму до аналітизму,
від фузійності багатьох давніх індоєвропейських мов до аглютинації у нових
індійських та іранських мовах. Істотні відмінності з'явилися також у
фонетиці індоєвропейських мов. Існує думка про належність
Індоєвропейських мов разом з афразійськими, уральськими, алтайськими,
дравідськими і картвельськими до ширшої «надсім'ї» т. з. ностратичних мов.
3. Германці — група племен, яка належить до індоєвропейської мовної сім'ї ,
що утворилася наприкінці новокам'яної доби з носіїв
культур мегалітів, лійчастого посуду, шнурової кераміки, та бойових сокир.
Спочатку вони заселяли Південну Скандинавію, Данію, Шлезвіг. Пізніше, в І
ст., проживали на досить обширній території — між Рейном і Віслою, із
заходу на схід, між Дунаєм на півдні і Північним та Балтійським морями на
півночі.
Германські племена, як етнос, сформувався на півночі Європи,
на Ютландському півострові, півдні Скандинавії та нижньої частини
річки Ельба. Десь три тисячі років тому, було різке похолодання і вони
почали свою експансію на південь Європи, поступово витісняючи кельтів.
Назву «германці» вперше згадує Посейдоній (близько 90 року до нашої ери),
а вводить у римську літературу Цезар. Важливі відомості про германців
подають Пліній Старший у «Природничій історії», Тацит у своїй
праці «Германія»  і всесвітня географія грека Птолемея.
 Римська імперія побудувала багато укріплень для захисту від германських
племен. Вперше зіткнення між римлянами і германцями відбулося в 113 році
до н. е., коли плем'я тевтонців напало на Рим і одержавши декілька перемог,
було розбите римськими військами. Германські війська досить
цінувалися Римськими імператорами і тому часто наймалися ними, коли
виникали труднощі у формуванні власної армії, на захист кордонів.
4. У 375 році племена гунів і аланів завдали поразки племінному союзу
остготів, які проживав у Північному Причорномор'ї. Зруйнувавши їх
столицю Данпарстад, гуни рушили через Нижнє та Середнє Подунав'я, на
Балкани і в Західну Європу, що привело до міграції германських племен
вглиб Римської імперії, захоплення її територій і, врешті решт, її падіння.

В кінці II століття під натиском демографічних факторів та через

похолодання в Європі племена готів, вандалів та гепідів, що проживали у
Скандинавії та Північній Прибалтиці, почали рух на південь в пошуках
нових земель для проживання. З часом готи дійшли до Придніпров'я, де в III
столітті на півночі Чорного моря заснували державу Оюм. В середині IV
століття готи прийняли християнство і володіли власним алфавітом.

Близько 370-го року в районі гирла Дону з'явилися середньо-азіатські

племена гунів, очолювані каганом Баламером. В 375 році вони розбили
війська короля готів Германаріха і, перейшовши Дніпро, напали на вестготів,
змусивши їх відійти спочатку за Прут.

Під натиском гунів вестготи були змушені перейти Дунай і в 378 році у
битві біля Адріанополя завдали Східній Римській імперії нищівної поразки,
спустошили Фракію, Грецію і близько 400-го року розпочали похід на Італію.
В 410 році вестготи на чолі з Аларіхом захопили і розграбували Рим, після
чого рушили на Сицилію. Не зумівши переправитись у Північну Африку і
закріпитись в Італії, вестготи вернулись на північ і в Галлії зіткнулись з
полчищами вандалів та аланів. Зумівши їх витіснити, у 418 році вони
заснували своє перше королівство — Тулузьке. В 451 році вестготи разом із
римлянами в битві на Каталаунських полях завдали поразки гунам,
зупинивши їх просування на Захід.

Після смерті в 453 році їх ватажка Атіли, імперія гунів, яка простягалась від
Волги до Рейну, розпалась і основна їх частина відійшла в причорноморські
степи, опинившись в VI-VII століттях в складі Тюркського каганату. З
ослабленням держави гунів, остготи, які проживали в Панонії і Дакії на
правах римських федератів, розпочали війну проти Риму. В 476 році їх
полководець Одоакр завоював Італію, змістив останнього західного
римського імператора Ромула і проголосив себе королем Італії.

На цей час держава вестготів досягла вершини своєї могутності — вона

займала південь сучасної Франції та майже всю сучасну Іспанію, ставши
найбільшою державою варварів на руїнах Римської імперії. Поряд з
племенами свевів, вестготи вважаються предками сучасних іспанців та
португальців. Території північніше Тулузького королівства колонізували
германські племена франків, які разом з бургундами зуміли відвоювати у
вестготів значну частину Галлії і створити власну Франкську державу.
Витіснені з Піренеїв вандали, в 429 році переправились через Гібралтарську
протоку і в 439 році захопили Карфаген, який став столицею Королівства
вандалів і аланів короля Гейзеріха. Воно проіснувало менше ста років до
завоювання Візантією. З часом вандали асимілювались місцевими племенами
і з VI століття не згадуються як окремий етнос.

З VI століття германські племена англів, саксів, ютів і фризів з півночі

сучасної Німеччини переселились в Британію, де проживали кельти, а
бретони, витіснені англосаксами, мігрували на північний захід сучасної
Франції. Приблизно в цей же час протослов'яни з північного Прикарпаття
почали розселення в Придунав'я та в райони Прип'яті з наступним
переміщенням на південь по правобережжю Дніпр і на захід до Вісли та
Одера. В 623 році на території сучасної Чехії та Австрії виникло перше
слов'янське державне утворення — держава Само, названа за іменем ватажка
повсталих проти Аварського каганату племен.

Результатом Великого переселення народів, формальною датою завершення

якого вважається 585 рік, коли вестготи повністю підкорили Піренейський
півострів, стало падіння Західної Римської імперії і утворення на її території
т. зв. варварських королівств, які формувались і розвивались під впливом
римської політичної системи та римського права і стали попередниками
сучасних європейських держав, а розмовний різновид латинської мови,
поширений в провінціях Римської імперії став основою сучасних романських
мов.

5. Франкське королівство — ранньофеодальна держава, що виникла

наприкінці V століття у Північній Галлії (частина Західної Римської імперії)
після захоплення її франками на чолі з Хлодвігом І.
 Держава Меровінгів
У 486 р. внаслідок франкського завоювання в Північній Галлії виникла
Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг (486
- 511) з роду Меровея (народжений морем, звідси династія Меровінгів). Так
розпочався перший період історії Франкської держави — з кінця V до кінця
VII ст., названий меровінзьким. За Хлодвіга була завойована Аквітанія
(507), за його наступників — Бургундія (534).
До середини VI ст. Франкська держава включала майже всю територію
колишньої римської провінції Галлії. Франки підпорядкували собі також
кілька германських племен, що жили за Рейном: верховну владу франків
визнали тюринги, алемани і бавари; сакси вимушені були платити їм щорічну
данину.
Франкська держава проіснувала значно довше, ніж інші варварські
королівства континентальної Європи.
Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків
(переважно Північної Галлії) в меровінзький період є одна з найвідоміших
варварських "правд" — "Салічна правда". Це запис судових звичаїв
салічних франків, зроблений, на початку VI ст.
"Салічна правда" відображає порядки первіснообщинного ладу, що існували
у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові дані — відомості  про
зародження майнової і соціальної нерівності, приватної власності на рухоме
майно, права успадкування на землю і, нарешті, держави.
Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих
землевласників вже за сина Хлодвіга призвело до ослаблення королівської
влади. Позбувшись унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини
своїх володінь і прибутків, франкські королі виявилися безсилими в боротьбі
з сепаратистськими спрямуваннями великих землевласників. Після смерті
Хлодвіга почалося дроблення Франкської держави.
З кінця VI ст. намічається відособлення трьох самостійних областей у складі
Франкської держави:
1) Нейстрії — Північно-Західної Галлії з центром у Парижі;
2) Австразії — північно-східної частини Франкської держави, що
включала споконвічні
франкські області по обох берегах Рейну і Маасу;
3) Бургундії — території колишнього королівства бургундів.
Наприкінці VII ст. на південному заході виокремилася Аквітанія.
 Ці чотири області відрізнялися і етнічним складом населення, і
особливостями соціального ладу, і ступенем феодалізації. Вони були слабо
пов'язані економічно. Королі з дому Меровінгів, що очолювали ці області
після роздроблення Франкської держави, вели між собою боротьбу за
верховенство, яка ускладнювалася безперервними сутичками між королями і
великими землевласниками всередині кожної з областей.
Наприкінці VII ст. фактична влада у всіх областях королівства опинилася в
руках майордомів (старший по дому). Спочатку це були посадові особи, що
очолювали королівське дворове управління. Потім майордоми перетворилися
на найбільших землевласників. Все управління кожної з областей
королівства зосереджувалося в їх руках, і майордом виступав як вождь і
військовий ватажок місцевої земельної аристократії.
Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті у 687 р. майордом
Австразії Піпін Герістальський став майордомом усієї Франкської держави.
Саме він поклав початок новій династії франкських королів, яка пізніше за
ім'ям найвидатнішого зі своїх представників — Карла Великого — отримала
назву династії Каролінгів
Держава Каролінгів
Майордоми Австразії з дому Піпінідів (нащадки Піпіна Герістальського),
ставши правителем об'єднаної Франкської держави, започаткували нову
династію франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатнішого зі своїх
представників — Карла Великого — отримала назву династії Каролінгів.
Представники дому Каролінгів (Піпінідів) правили Франкською державою з
кінця VII до середини IX ст. спочатку як майордоми, а з 751 р. — як королі.
Цей період в історії Франкського королівства називають каролінзьким.
За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в
аграрних відносинах. Суть цього перевороту, який почався ще за Меровінгів,
полягала:

 зростання великої земельної власності за рахунок соціального

розшарування
 маси вільних селян втрачаючи свої алоди, поступово перетворювалися
на залежних людей, а потім і кріпаків.

До початку VIII ст. у франків вже склалися дві ворожих одна одній
соціальних верстви:

 перша — великі землевласники, які володіли своїми землями

переважно на правах безумовної приватної власності (алод), а тому
 були відносно незалежні від центральної влади і нерідко виступали
проти неї зі зброєю в руках;
 друга — тією або іншою мірою залежні селяни, що не мали земельної
власності і піддавались експлуатації з боку власників землі, на якій
вони жили.

Саме за рахунок цих проміжних шарів значною мірою і відбувався процес

аграрного перевороту. Зміни в соціальній структурі франкського суспільства
визначили політику наступника Піпіна Герістальського — майордома Карла
Мартелла.
Оскільки значна частина вільних селян, що розорилися, вже не мала
матеріальних засобів для служби в ополченні, постало питання про
докорінну реорганізацію військових сил. Тому була здійснена бенефіціальна
реформа Карла Мартелла.
Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну
власність (алод), набула значного поширення система пожалувань землі в
умовну феодальну власність у вигляді "бенефіціїв". Бенефіції надавалися в
довічне користування на умовах виконання певної служби, частіше за все
кінної військової. З часом бенефіції стали перетворюватися з довічного у
спадкове володіння і протягом IX—X ст. набули характер феоду (лену),
тобто спадкового володіння, пов'язаного з обов'язком військової служби.
Карл Мартелл здійснив широке роздання бенефіціїв. Фондом для них були
спочатку землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли ці землі
вичерпалися, він забрав частину церковних земель, та наділив велику
кількість бенефіціаріїв.
Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків:

1. по-перше, значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що

формувався, які як професійні воїни стали основою всієї військової
організації; вони були попередниками майбутнього рицарства.
2. по-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної
земельної власності та подальшому закріпаченню селян. Бенефіціарій
зазвичай отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які
виконували на його користь панщину або сплачували податок.