1. Фонологічна система індоєвропейскої прамови.

Зусиллями кількох поколінь учених-компаративістів була реконструйована

фонологічна система індоєвропейської мови-основи. Хоча ця система
постійно переглядається, в сучасному мовознавстві прийнято вважати, що в
індоєвропейській мові-основі були приголосні, довгі й короткі голосні,
дифтонги і так звані сонанти.

+Зімкнені приголосні утворювали 4 ряди, протиставляючись один одному за

дзвінкістю-глухістю і за аспірованістю-неаспірованістю (на-явністю-
відсутністю придиху).

До лабіальних, або губних, звуків належали аспіровані й

неаспіровані bh і рh, b і р. Варто зазначити, що звук b зафіксований (особливо
в початковій позиції). До дентальних звуків належали аспіровані й
неаспіро d і t, dh і th. Останні звуки прийнято називати гуттуральними. Цей
термін, що походить від лат. guttur "горло", не відповідає артикуляційній
природі позначуваних ним звуків g і к, які утворюються внаслідок взаємодії
спинки язика з м'якою (більш задньою) чи твердою (більш передньою)
частиною піднебіння. Тому такі звуки у сучасній лінгвістичній літературі
прийнято називати тектальними. Іє. гуттуральні могли бути трьох
типів: велярні (або "тверді"), утворені підняттям спинки язика до м'якого
піднебіння; палатальні ("м'які"), утворені підняттям спинки язика до твердого
піднебіння; і лабіовелярні — звуки, що утворюються внаслідок взаємодії
задньої частини піднебіння та спинки язика і супроводжуються огубленням
(лабіалізацією).

Окремо варто звернути увагу на глухі ph,th і kh. Правомірність реконструкції

цих звуків також піддається сумніву. Реально цей ряд глухих аспірованих
існував у давньоіндійській мові, а в іранських мовах засвідчені лише його
рефлекси. Тому не виключено, що ці звуки є індоіранською інновацією. В
інших іє. мовах, зокрема в германських, слов'янських і балтійських,
аспіровані глухі дали такі ж рефлекси, що й глухі неаспіровані, тобто в цих
мовах обидва ряди глухих - р, t, k і ph, th, kh - збіглися. Це дає підставу
деяким мовознавцям розглядати р і ph, t і th, k і kh як перехідні варіанти тієї
самої фонеми.

Крім проривних приголосних, для іє. мови-основи реконструюють щілинний

s, що має високу частоту вживання й добре зберігся в початковій позиції
кореня в більшості іє. мов і так званий ларингальний h, що з фонетичної
точки зору був задньоязиковим спірантом. Не виключено, що в іє. прамові
існував не один, а декілька ларингальних звуків. Сукупність поглядів на
проблему ларингальних звуків відома в індоєвропеїстиці як ларингальна
теорія, яка найпопулярніше й водночас найповніше викладена у праці О.
Семереньї.
Особливе місце у фонологічній системі іє. прамови займають сонорні
звуки r, l, m, n і напівголосні j, w. Особливість усіх цих звуків полягає в тому,
що вони можуть виступати як приголосними, так і голосними, виконуючи в
останньому випадку (як голосні) складотворчу функцію. Це можна легко
представити, порівнявши форми сучасної російської
мови moj ("мой"), mojego ("моего") і тоіх ("моих"), де і та j чергуються
залежно від позиції (j перед голосним е, але і перед приголосним х), a oj - це
своєрідний "дифтонг", який нагадує іє. oḭ. В українській мові за певними
правилами чергуються звуки у і в, і і й. Коли r, 1, m, n виступають голосними,
їх позначають за допомогою "кружечків" унизу. Звуки j і w у функції
голосних позначають буквами і та u, а у функції приголосних також
знаками ṷ й ḭ або у.

Реконструйована система іє. голосних містить у свoєму складі короткі ĕ, ŏ, ă,

ĭ, ŭ, ǝ, довгі ā, ē, ō, ū й дифтонги, першу (основну) частину яких утворювали
короткі й довгі ĕ/ ē, ŏ/ ō, ă/ ā, а другу частину - ḭ, ṷ, r, l, m, n. У цій системі
п'ятьом довгим голосним відповідають шість коротких.

Поряд зі звуком ǝ ("шва-прімум") в індоєвропеїстиці велися спроби

відновити ще один голосний, утворений, як припускають, у результаті
редукції короткого голосного. Цей голосний позначають інколи знаком ь і
називають "шва-секундум". Однак правомірність такої реконструкції
заперечується, оскільки ті ж самі мовні форми можуть бути
інтерпретованими і зведеними до певного архетипу як за допомогою "шва-
секундум", так і без нього (це стосується, зокрема, германських
сполучень ur, ul, um, un).

2. Індоєвропейські сонанти. Ларингальна теорія

Доля іє. r, l, m, n, що виступали у функції голосних r, l, m, n (з крапочками

внизу) та у функції приголосних (як другий елемент дифтонга), досить
своєрідна в різних індоєвропейських мовах.

Обговорення статусу й рефлексів індоєвропейських сонантів тісно

позв'язане з так званою ларингальною теорією (гіпотезою), яку запо-
чаткувала праця Соссюра "Мемуар про первісну систему голосних в
індоєвропейських мовах", що вийшла друком у грудні 1878 року .

Соссюр припустив, що апофонічне чергування структурно повинно

дорівнювати чергуванню ). Отже, іє. ō первинно мало би складатися з двох
компонентів - о та якогось гіпотетичного сонанта, що в позиції між
приголосними ставав голосним, тобто вокалізувався, за тією ж моделлю, яка
спостерігається у грецьких формах. У цій моделі, реконструюючи
індоєвропейський стан, Ф. де Соссюр прийняв за вихідну форму не тільки
структурні відношення між звуками, але й сам звук е, а гіпотетичний звук,
позначений вище як "ікс" (X), назвав "сонантним коефіцієнтом". Соссюр
вважав, що сонантних коефіцієнтів було два. Він позначив їх знаками А й Ǫ і
 реконструював довгі іє. голосні . Припускалося, що довгі сонанти r, l, m, n (з
крапочками внизу) та ī, ū також виникли внаслідок стягнення відповідних
коротких з коефіцієнтами А й Ǫ. У позиції між приголосними іє. сонантний
коефіцієнт, як сказано вище, вокалізувався. Ще раз зауважимо, що трьом іє.
голосним ē, ā, ō у Соссюра відповідали тільки два коефіцієнти А й Ǫ. Логічно
було б припустити, що таких коефіцієнтів було принаймні три. Саме таку
гіпотезу висловив, розвиваючи ідеї Ф. де Соссюра, датський мовознавець Г.
Меллер (1879). Останній, виходячи з відповідностей між індоєвропейськими
і семітськими мовами, які він досліджував, довів кількість ймовірних
коефіцієнтів до п'яти. Г. Меллер уточнив також і артикуляційний характер
сонантних коефіцієнтів, висунувши гіпотезу, що ці звуки були
ларингальними приголосними (звідси й назва всієї теорії).

У сучасному мовознавстві найбільш прийнятною кількістю ларингалів

вважають три. їх позначають знаками Н1 , Н2, Н3 Окрім вказаних ларингалів,
багато лінгвістів припускають існування й інших ларингальних сонантів,
кількість яких у різних працях коливається від 2-х до 10-ти. Однак
суперечливі мовні факти можуть бути пояснені й без залучення ларингалів.
Тому ларингальна теорія не знайшла загального визнання.

3. Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови.

Загальнолюдських фонем не існує. Фонема - одна з характерних ознак
самобутності мови. Оскільки фонема - член фонологічної системи певної
мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі.

+Для того щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну

фонему всім іншим. Найпростіший спосіб встановити фонологічну систему -
підбирати слова, які різняться між собою однією фонемою: бот - дот - йот -
лот - кот - рот - com (виділяються фонеми <б>, <Д>, <j>. <л>, <н>, <р>, <с>);
гол - дол - фол (виділяються фонеми <г>, <д>, <ф>); бам - вам - гам - дам -
зам - ям [jaM] - лам - мам - нам - рам - сам - там - хам (виділяються фонеми
<б>, <в>, <г>, <д>, <з>, <j>, <л>, <м>, <н>, <р>, <с>, <т>, <х>); кін [к'ін] -
кінь [к'ін'], сіл [с'іл] - сіль [с'іл'] (виділяються фонеми <н>, <н*>, <л>, <л'>).

Саме таким чином можна встановити систему фонем будь-якої мови, а

зіставивши її з системою фонем іншої мови (інших мов), можна виявити
національно-мовну специфіку фонологічних систем порівнюваних мов. Так,
зокрема, можна виявити, що в українській мові є фонеми <р> і <р*> (пор.:
рад [рад] і ряд [р'ад], тоді як у білоруській мові є тільки одна фонема <р>; в
українській мові є фонеми <г> і <ґ> (грати - ґрати, гніт - ґніт), а в російській
мові - тільки одна фонема <г>. Якщо в українській мові є одна фонема <е>,
то в англійській мові є аж чотири фонеми, які нагадують за звучанням
українську фонему <е>: <е> (head [hed] "голова"), [ае] (had [haed] "минулий
час від дієслова have "мати"), <з:> (heard [ha:d] "минулий час від дієслова
hear "чути") і <з> (teacher [tirtja] "вчитель"); в українській мові є одна фонема
<а>, тоді як в англійській мові є дві близькі за звучанням до неї фонеми - <а:>
(cart [ka:t] "віз") і <л> (cut [k ] "різати").

Наведені приклади ще раз підкреслюють, що звуки стають фонемами, коли

вони в опозиції до інших звуків, тобто розрізняють значення морфем чи слів.

Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні.

Привативна опозиція - опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її
не має.

Як приклад можна навести опозицію <д> - <т>. Фонема <д> має ознаку
дзвінкість, якої не має фонема <т>.

Градуальна опозиція - опозиція, в якій члени характеризуються різним

ступенем, градацією однієї й тієї самої ознаки.

Так, зокрема, фонеми <е> і <і> характеризуються різним ступенем розкриття

рота.

Еквіполентна (рівнозначна) опозиція - опозиція, в якій обидва члени

рівноправні.

Своєрідність фонологічної системи кожної мови полягає в загальній кількості

фонем, співвідношенні голосних і приголосних, характері опозицій, розподілі
фонем за позиціями, характері позицій, варіантів і варіацій фонем та їх
сполучуваності (комбінаторики).

У мові може бути від 10 до 80 фонем. Наприклад, у гавайській мові їх 13, у

литовській - 61, а в абхазькій за одними даними - 71, а за іншими - 81 фонема.

Що стосується пропорцій голосних і приголосних, то тут амплітуда коливань

також дуже широка: в гавайській мові 5 голосних і 8 приголосних, в
українській - відповідно 6 і 32, в російській - 5 і 34, в англійській - 20 і 24, у
французькій - 17 і 18.

+Характер опозицій у різних мовах не збігається. Якщо, скажімо, опозиція

приголосних за твердістю/м'якістю в українській мові є превалюючою то в
західноєвропейських мовах приголосні за твердістю/м'якістю опозицій не
утворюють, зате в цих мовах є опозиція голосних за короткістю/довготою,
якої немає в українській мові.
Слід пам'ятати, що розподіл фонем за позиціями в різних мовах неоднаковий.
Положення, яке в одній мові є сильною позицією, в іншій мові може бути
слабкою, як, скажімо, позиція кінця слова навіть для таких споріднених мов,
як українська і російська, е нетотожною.

Мовознавчу науку, яка вивчає фонологічні системи мов, називають

фонологією. Оскільки фонологія досліджує функціональний аспект звуків
мови, то її нерідко називають функціональною фонетикою.

1))))Германські приголосні відрізняються від спільноіндоєвропейських

особливим консонантизмом, тобто системою приголосних, які виникли в
результаті першого пересуву приголосних (слід за Я.Гріммом). Пересув
приголосних стосується індоєвропейських зімкнених приголосних –
велярних (k, g, gh), дентальних (t, d, dh), лабіальних (p, b, bh). Окремі
закономірності розвитку германських приголосних були відкриті ще
Р.Раском (1818), проте Я.Грімм представив їх як систему взаємопов’язаних
фактів (1822). Суть першого пересуву приголосних полягає в зміні
зімкненими приголосними в германських мовах типу артикуляції. Датування
першого пересуву приголосних має значні труднощі. Вважають, що цей
процес відбувся задовго до виникнення писемності, але не пізніше ніж І ст.
н.е. Його закінчення більшість вчених датують кін. V – поч. VI ст. н.е.
Індоіранські, балтійські, слов’янські мови також зазнавали змін у системі
консонантизму.

Перший пересув приголосних складається з трьох актів, кожен з яких

стосується певної групи приголосних.

+І. Індоєвропейські зімкнені дзвінкі аспіровані перетворилися на германські

спіранти b‾,, ð, g, gw, а потім розвинулися у відповідні проривні b, d, g.

Індоєвропейські дзвінкі неаспіровані b, d, g, gw перейшли в германські глухі

зімкнені p, t, k.

Індоєвропейські зімкнені глухі p, t, k, kw перетворилися в германських мовах

на глухі щілинні f, þ, h, hw:

Основними концепціями, що пояснюють причини першого пересуву

приголосних є:

1. Психологічна теорія (Я.Грімм). Пересув пов’язаний зі схильністю

германців до зміни місць проживання. Дзвінкі (слабкі) звуки
перетворювалися на глухі (сильні) як прояв сміливості й гордості давніх
германців.
2. Географічна теорія (Г.Мейер, Г.Остхоф). Зміна артикуляції спричинена
особливостями проживання давніх германців у гірських районах
Скандинавії.

3. Теорія субстрату (А.Мейє). Пояснює пересув приголосних впливом

переможеної мови “субстрату” на мову, що перемогла. Народи, які прийняли
й засвоїли той індоєвропейський діалект, що йому пізніше судилося стати
германською мовою, зберегли свої попередні артикуляційні навички й
тенденції.

4. Теорія “найменшого зусилля” (Дж.Ципф). Вважається, що при збільшенні

частоти вживання фонеми зменшується її “складність”, фонема як наслідок
змінюється й перетворюється на іншу. Отже, збільшення кількості зімкнених
призвело до їх пересуву (дзвінкі перейшли в глухі). Однак саме поняття
‘складність’ не завжди піддається чіткому визначенню.

5. Глотальна теорія (В.В.Іванов, Т.Гамкрелідзе). На думку прихильників цієї

теорії, найбільш архаїчними системами приголосних є системи в
германських мовах, вірменській і хетській. У германських мовах відбувся
лише другий (верхньонімецький) пересув приголосних.

2))) Закон Вернера - характерна для германських мов фонетико-морфологічна

закономірність, відкрита датським лінгвістом Карлом Вернером в 1875 р і
формулируемая наступним чином: що виникли в результаті німецького
пересування приголосних глухі щілинні приголосні h, þ, f, а також збережене
індоєвропейське s озвончаются в разі, якщо безпосередньо передує голосний
не мав на собі індоєвропейського головного наголоси. Озвончения не
відбувалося в початковій позиції і в поєднаннях xt (ht), xs (hs), ft, fs, sk, st, sp,
ss [1] [2] [3]. Закон Вернера (поряд з законом Грімма) вважають одним з
найвідоміших фонетичних законів в компаративістики

Закон Вернера пояснює виключення з німецького першого пересування

приголосних. З інших винятків відомий перехід -tt- → -ss-.
Оскільки озвонченіе було обумовлено позицією (щодо наголоси), в кожній
парі дзвінкий і глухий спочатку були аллофонами однієї фонеми. Закон
Вернера був чинним фонетичним законом, за яким кожен з цих аллофонов
можна було вимовити тільки в своїй позиції. Хто говорить при цьому
усвідомлював, нібито в обох випадках вимовляє одне і те ж, у міру
можливості.
Через деякий час наголос в германських мовах перемістилося на перший
кореневий склад, і, таким чином, зникло умова, при якому закон Вернера
діяв. В результаті кожна пара аллофонов дала дві окремі фонеми (f / v → f, v і
т. Д.), Тобто голос став для них фонологическим ознакою. Цей процес
називається фонологізаціей голосу у щілинних.

Саме озвонченіе пояснюють асиміляцією спирантов сусідніми звуками, як

правило, голосними (при проголошенні голосних і дзвінких приголосних
звуків голосові зв'язки вібрують, а голосова щілина звужена).3))))Другий
(верхньонімецький) пересув приголосних є особливістю
давньоверхньонімецької мови. Зміни стосуються шести глухих і дзвінких
зімкнених.

3))))))1. Германські глухі зімкнені t, p, k, після голосних перетворилися на

відповідні глухі спіранти z,z,, ff, h(h). Напр.:

2. Глухі германські t, p, k на початку слова, після приголосних (l, m, n, r) або

при наявності подвоєння (довготи) переходять у відповідні африкати z (zz), pf
(ph), (k)ch [kχ].

3. Дзвінкі зімкнені d, b, g перейшли у відповідні глухі t, p, k. Напр.:

припускають, що другий пересув почався приблизно у V–VI ст. н.е. задовго

до появи писемності. Цей процес поширювався нерівномірно з півдня на
північ. Повністю пересув відбувся в південнонімецьких (баварському та
алеманському) діалектах. У середньоверхньонімецьких (франкських)
діалектах інтенсивність пересуву слабшає з просуванням на північ. Це явище
зовсім не позначилося на нижньонімецьких діалектах, що дозволяє
розмежувати нижньонімецьку та верхньонімецьку області .

4)))))) Ґрі́ммів зако́н — фонетичний закон у прагерманській мові, що

полягав у зміні прагерманських змичних приголосних. Явище пересуву 1814,
можливо, 1818 року відкрив Р. Раск, а 1822 року Я. Ґрімм, виправивши
Расмусові помилки, у книзі «Німецька граматика» довів систему переходу до
досконалості, додавши нових змін. Перший пересув приголосних відбувся
між V і ІІ століттям до н.е. і зачепив усі приголосні, окрім лише [s].
Перший пересув приголосних відбувся між V і ІІ століттям до н.е. і зачепив
усі приголосні, окрім лише [s].
Дія закону мала місце до германської акцентуаційної зміни, тобто до того, як
наголоса було зафіксовано на початку всіх слів

Я. Ґрімм пов'язував пересув приголосних зі схильністю германців до зміни

місця проживання, тобто з їхньою етнопсихологією. Він убачав у переході
дзвінких («слабких») звуків у глухі («сильні») прояв сміливості та гордості
давніх германців. Звичайно, що таку гіпотезу прийнято вважати «наївною»,
«антинауковою», подекуди навіть «шовіністичною».
5))))) Якщо порівняти деякі кореневі морфеми, що включають германські
проривні b, р, d, t, g, k та інші приголосні, то кидається у вічі поява в
англійській і німецькій мовах у певних випадках подвійних приголосних там,
де в готській зустрічається тільки один відповідний звук.

подвоєння спостерігається в німецькій і англійській мовах, але не

зафіксоване в готській і давньоіс-ландській. Тому це фонетичне явище
отримало назву західногерман-ське подвоєння приголосних. Детальніше
вивчення умов, за яких германський приголосний зазнавав подвоєння,
дозволило сформулювати наступне правило: після короткого голосного
перед сонорними j, w, r, l (рідше - перед m, n) приголосні
(крім r) подвоювалися; при цьому j і w, асимілюючись, зникали.

Подвоєння перед і (j) відбувається в усіх випадках регулярно. Подвоєння

перед г і l здійснюється не так регулярно. Цьому, очевидно, перешкоджала
поява голосного між шумним і сонорним.

Отже, для подвоєння приголосних необхідні три умови: 1) попередній

голосний повинен бути коротким; 2) наступний звуковий комплекс (після
кореня) повинен включати хоча б один із сонорних j, w, r, l; 3) мова, у якій
відбувається подвоєння, повинна належати до західно-германської групи.
Остання умова не є обов'язковою. У скандинавських мовах зазнали
подвоєння k і g перед і після короткого приголосного. Наприклад:

У германських мовах відбулися інші фонетичні зміни, більшість з яких має

асимілятивний характер. До найважливіших з них належать наступні:

1. Іє. сполучення віті, очевидно, через проміжну ланку zm перейшло в герм,

тт в афіксальних морфемах:

2. Іє. In > герм. ll.

Герм. ll могло розвиватися також з герм. ðl і іє. zl:

3. Іє. ṷ, герм, w, асимілюється з попереднім n:

Герм. nn може виникнути також з іє. nt:

4. Сполучення fn > mn: гот. stibna, да. stefn, a. stemm, нім. Stimme.

5. Сполучення mb > mm: a. comb, нім. Kamm "гребінь".

6. Як і в слов'янських мовах, сполучення sr переходить у герм, str, тобто в
сполучення sr "вставляється" t: дінд. svásar, лат. soror,
гот. swister, нім. Schwester, укр. сестра.

7. Іє. dt, що виникає на стику морфем, > іє. tt. В iран., сл. і гр. tt > st; у лат., кельт, і
герм. іє. tt > ss:

8. У готській мові в деяких випадках германському сполученню fl відповідає Ϸl:

Причини й умови пересуву герм, fl >гот.Ϸl залишаються і дотепер не зовсім зрозумілими,

хоча неодноразово привертали до себе увагу дослідників. Найчастіше така зміна
спостерігається у позиціях перед h(s), kw; не виключена також якась взаємодія з
аблаутом.