1

Міцний горішок

Не кажи гоп, поки не побачиш

куди ти вскочив.

— Прислів'я від автора

Що приходить мені на думку, коли згадую себе в ті роки, коли дівчата

нас ще не цікавили? Ну, майже не цікавили…

Це зараз хлопчики та дівчатка сидять, вмокнувши свої носики в екрани

телефонів і планшетів, змагаючись між собою у справності передачі всілякої
інформації, здебільшого запозиченої у когось або десь. Тоді ж, у далекому
минулому, все було інакше. Начитавшись бібліотечних книжок — тепер нема
такого звичаю, — як-от: «Тореадори з Васюківки», «Тимур і його команда»,
«Пригоди Тома Сойєра», «Маленькі дикуни» — та інших подібного змісту, а
також безліч книжок про війну, на якій воювали наші батьки, ми виривалися
із своїх батьківських хат, немов пробки із пляшки з підігрітим ігристим вином.
Ми стрімголов летіли (саме це слово підходило, щоб описати спосіб
переміщення наших легеньких тіл у просторі) до ретельно виритих
заздалегідь землянок, барикад, куренів або ж просто на берег болота, річки
чи у парк військомату, де ми починали виношувати плани наступних дій.

А «роботи» для нас хватало кожного божого дня. Як-от повзати з

луками та стрілами по колючій стерні, висліджуючи ворон, яких у нашому
містечку було страх як багато. Буває щось їх сполохає — злітають вони з усіх
дерев, і враз стає темно, наче під час сонячного затемнення. Але коли ці сіро-
чорні птахи сідали в полі на свіжу ріллю, щоб позбирати хробаків, вони
ставали для нас цікавою живою мішенню, в яку можна було поцілити стрілою
з лука. А то ще цікаво було підпалити в'язочку соломи, кинути у вогнище
патрони від батьківської мисливської рушниці, прилягти недалеко у траві та
чекати, поки вони підірвуться. Лежимо собі, а понад головами зі свистом
пролітає дріб (неважливо, якого розміру — чи то на зайця, чи на качку — нам
байдуже). «Хух, — промовляємо ми, підводячись із землі, — пролетіло!»
Адреналіну повні груди.
 2

Безліч ігор з м'ячем. Ось хоч би ця, де ми повзали по траві на своїх, тоді
ще кістлявих, дупах та відбивали м'яча ногою, захищаючи від м'яча, якого
жбурляв по нам ведучий, інші ділянки тіла. Якнайдалі відбитий м'яч надавав
нам можливості продовжувати сидіти на траві, а не галопувати по парку за
відбитим м'ячем.

Або ж така суто земна гра, як квач, яка нами була перенесена на
дерева, що на той час густо росли у військоматському саду. Від ведучого
треба було тікати лише по деревах, не злазячи на землю. Тож усе гілляччя
дерев у парку було надраєно до блиску нашими дупами, як ті бляхи на
ременях бійців першого року служби в армії. А ще цікаве заняття — ловити
кажанів, підкидаючи високо вгору свої картузи.

Да що там казати, усього й не перерахуєш.

***

Містечко, в якому ми жили (дехто з товаришів і тепер у ньому мешкає),

з весни до глибокої осені потопає у зелені садів та городів, як і в ті роки, що
тепер ми їх весь час згадуємо на наших зустрічах, перебиваючи одне одного,
та наввипередки озвучуємо свої варіанти спогадів тих подій.

У кожного з нас при домівках були городи та сади, в яких крім

городини росли вишні, яблука, груші, горіхи (всього не буду
перераховувати — і цього досить). Їхні плоди не так гарно смакували, як у
когось там за парканом. І не те, щоб ми були голодні, але нас чомусь тягнуло
саме туди, у запаркання, в передчутті якоїсь пригоди та, мабуть, лише для
того, щоби полоскотати свої нерви. Як я вже казав, голодними ми не були, це
точно.

Якось після наших різноманітних ігор з м'ячем відпочивали ми, лежачі

на траві та покурюючи цигарки з перетертого сухого листя. Наприкінці літа
було ще доволі тепло. Високо в небі пливли кумедні хмарки, великими
зграями літали та каркали місцеві ворони. День добігав кінця, і хлопці
потихеньку почали розходитися по домівках. Зі мною в парку залишилися
тільки Кущик і Вишенька. Обох моїх товаришів звали Миколами, тому щоби
не плутати, їх зазвичай так і називали.

Вишенька почав раптом розповідати про здоровецький волоський

горіх — товсте гіллясте дерево з великими смачними горіхами — і сказав, що
 3

було б здорово по ньому полазити та поласувати його смачними плодами.

Лазити по деревах, як я вже згадував, нам подобалось, тому ми з Кущиком з
радістю підтримали таку пропозицію.

Іти було недалеко, і десь хвилин за десять ми дісталися до об'єкта. Наш

об'єкт, тобто горіх, стояв собі спокійнісінько за огорожею на городі, серед ще
не викопаної господарем картоплі. Стовбур горіха був вкритий ясно-сірою
корою з поздовжніми розколинами. Розкішне гілля дерева всередині
піднімалося високо вгору, проте бокові низинні гілки майже лежали на
картоплинні. На гілках тут і там висіли великі горіхи. Зелена шкірка на них
здебільшого вже тріснула й розійшлася, так що горішки визирали з тих
розколин, і, здавалося, запрошували нас на погостини. Ми довго чекати не
стали. Перелізти через огорожу, тобто через лати, що трималися на
стовпах — великої проблеми не було. Потім, здолавши метрів десять
картоплиння, ми опинилися перед самим горіхом. Якась невідома сила
зажбурнула нас на це гостинне дерево. Чіпляючись за голини, ми, як ті
мавпи, швиденько повилазили на вершини гілок, і так вийшло, що з різних
боків стовбура. Набиваючи кишені та пазухи горіхами ми не помітили, як до
дерева підійшов дідусь зі здоровезною палицею.

Обійшовши навколо дерева та тицяючи палицею у голини горіха,

старий, мабуть, зрозумів, що в такий спосіб нас не дістати. Ми також це
розуміли, тому спокійнісінько собі продовжували ковзати по слизьких
голинах, щоправда, нам було вже не до горіхів. Про те, щоб старий подерся
за нами на дерево, годі було й думати. Однак його велика палиця, а також
той факт, що він не збирається покидати цей пост, нас трохи бентежили. Як
не крути, а колись таки ж треба злазити. Вечоріло.

З метою зменшення небезпеки нашого відступу ми, спускаючись,

переміщалися в різних напрямках, що поставило перед старим майже
нездійсненну задачу щодо взяття нас у полон. До того ж рухатися по
картоплинню, високо задираючи ноги, йому було, мабуть, вельми незручно.

Голини у горіха були не безкінечні, а Кущик був серед нас найважчим,

бо занадто полюбляв мазанки зі смальцем, тому голина під ним найперше
досягла свого критичного стану. Так вийшло, що на той час старий стояв саме
під тією голиною. Як кажуть, що статися має, те станеться. Так воно й
вийшло — як ви вже, мабуть, здогадалися, голина тріснула, і Кущик полетів
на діда, супроводжуючи свій політ специфічною лексикою. Тієї ж миті ми з
 4

Вишенькою зісковзнули зі своїх осідланих голин та, перестрибнувши через

картоплиння, і далі — через лати огорожі, вискочили на вулицю, перебігли
через дорогу та сіли під парканом у заростях акації.

Що там під горіхом відбувалося, можна було лише здогадуватися. Але

від того, що ми чули, мурашки бігли по шкірі. Спочатку старий не по-
дитячому лаявся, потім захрипів, між хрипотою звав когось на допомогу та
кричав, щоб його рятували, бо вбивають. Потім зашаруділо картоплиння,
затріщали лати, і ми побачили Кущика, який стрімголов переметнувся через
огорожу та побіг в напрямку парку. Ми з Вишенькою зірвалися зі своєї
засідки та, натягнувши по самі вуха картузи, побігли наздоганяти спринтера.

Наздогнали ми нашого олімпійця лише у парку. Він сидів під деревом,

тяжко та шумно віддихувався, неначе ковальський міх, та показував нам
рукою, щоб ми зачекали й не заважали йому прийти до тями. Ми ж з
Вишенькою не могли стерпіти, так хотілося скоріше почути від Кущика, що ж
там відбувалося під горіхом.

За десять хвилин, коли ковальський міх майже вчух, Кущих почав,

захлинаючись, реготати й показувати нам рукою, щоби ми підсунулися
ближче, бо він от-от почне свою розповідь.

«Значиться так, — почав Кущик свою розповідь, — не довго мені

прийшлося вибирати місце для приземлення, бо голина чомусь тріснула, —
тут ми з Вишенькою посміхнулися, — і полетів я на діда, да так, що
прямісінько на голову. Ноги в старого підкосилися, наче в щойно
народженого теляти, і він полетів у картоплиння, а я, значиться за ним, але
трохи вбік». — «Так-так, ну далі», — не змовляючись, промовили ми з
Вишенькою. — «Так я ото й кажу, — продовжує Кущик. — Чорти б його
побрали — кудись з голови подівся картуз. Дак уже й темненько, десь там у
картоплинні я однією рукою намацую, шукаю, значить, картуза, а іншою
рукою, значить, тримаю діда, щоб не рипався та не заважав мені. Та що, я
хиба винен, що моя рука опинилася на шиї старого. Мабуть він подумав, що я
його буду душити, бо щось так кричав, що у мене аж позакладало».

Ми від реготу, мов підкошені, впали на траву, тримаючись руками за

животи, бо стояти вже не могли, як той дід, на якого з горіха зненацька
звалилася така «радість».
 5

«Потім відчуваю, що з дідом щось не те, — продовжував Кущик, —

перестав кричати, а його рот видавав лише шепотіння зі свистом. Я перевів
погляд з картоплиння на старого і зрозумів, чому це так — не відчуваючи
цього, я тримав діда за горло. Щоб я хотів цього, так ні. Воно якось само
собою вийшло».

Ми з Миколою від сміху вже не могли навіть лежати — ми сіпалися в

конвульсіях.

«І якби я відразу після цього не намацав у картоплинні картуза, —

продовжував оповідач, — то не відомо, що б сталося. А тут мене підкинуло,
наче на пружині, якось перенесло через огорожу, і ось я тут. Хууух!» —
Микола передихнув і приєднався до нашого реготливого гурту.

Ми втрьох ще хвилин десять сміялися, поволі відходячи від тих спазмів,

якими були схвачені наші животи. Потім, як за командою, ми почали
витрушувати з-за пазух горіхи, оглянули їх і дійшли висновку, що під час
нашої акробатики з ними нічого не сталося.

«Бач, які міцні горіхи,— сказав Кущик,— жоден не розколовся». І почав

пробувати розкусити один з них зубами, та ба. Як Микола не старався — горіх
не піддавався.

«Ну і міцний же горішок!» — сказав Кущик, і від хвилювання злегка став

покусувати свого язика.

«Це ти у нас міцний горішок, так гепнувся і зовсім не тріснув», — сказав

Вишенька, з усіх боків оглядаючи Кущика, неначе шукав на ньому розколину.
Ми знову від реготу покотилися по траві, але вже по вологій, рясно змоченій
вечірньою росою.

А.Погребний

2022 рік