4. Країни Латинської Америки.

1) Особливості економічних і політичних процесів у регіоні. Латинська Америка

— це та частина Північної, Центральної та Південно-ї Аме рики, що розташована на
південь від кордону між США й Мексикою. Назву цей регіон отримав через переважання
там іспанської та португальської мов, які виникли на основі стародавньої латинської мови.
Провідна роль у політичному житті належала різним об’єднанням латифундистів —
нащадкам іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю
безземельних селян (переважно індіанців) та негрів-рабів (рабство в деяких країнах
існувало до кінця XIX ст.). Латифундії ставали центрами життя цих країн.
Після здобуття незалежності ці країни‚ крім Бразилії (нетривалий час була монархією),
були проголошені республіками. Повнота влади в них належала вождям, що спиралися на
армію й деякі об’єднання латифундистів. При цьому в країнах формально зберігалися
конституції, представницькі органи, імітувалося проведення виборів.
Панування латифундій визначало переважно аграрний характер розвитку цих країн. Це
неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинених держав — спочатку Англії,
а згодом — Німеччини та США. Вони забезпечували країни Латинської Америки
промисловими товарами, капіталами й були основними ринками збуту їхньої продукції.
Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало
виробництво м’яса й зерна, у Бразилії та Колумбії — кави, на Кубі — цукру й тютюну, у
центральноамериканських країнах — тропічних фруктів (їх назвали «бананові
республіки»).
Поєднання політичного суверенітету та економічної залежності стало важливою
особливістю розвитку країн цього регіону. Прагнення позбутися цієї залежності стало
провідною тенденцією розвитку латиноамериканських держав у міжвоєнний період.
Наприкінці XIX ст. у країнах Латинської Америки почала розвиватися промисловість,
переважно гірничодобувна і з переробки сільськогосподарської продукції. Проте вона
була орієнтована на ринки Європи, США й залежала від іноземного капіталу.
2) Вплив Першої світової війни на розвиток Латинської Америки. Перша світова
війна безпосередньо не торкнулася країн Латинської Америки, проте мала для їхнього
розвитку значні наслідки. Збільшення споживання сільськогосподарської продукції та
сировини в країнах, що брали участь у війні, призвело до зростання цін на них. Це
збільшило прибутки латиноамериканських країн, які були використані для розвитку
промисловості. У країнах формувалися національний капітал і робітничий клас, який
наполегливо заявляв про свої права. До невирішеного аграрного питання долучилися
проблеми‚ властиві промислово розвиненим країнам.
 Війна також призвела до згортання капіталовкладень європейських держав, із чого
негайно скористалися США. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, який став
їхньою власністю, посилилися політична вага та вплив США.
3) Ліберальний реформізм. У 1920-ті рр. у країнах Латинської Америки стало
популярним гасло зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших
держав. Це спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Ліберальний реформізм
у Латинській Америці формувався під впливом європейського й північноамериканського
ліберального реформізму, але він вирішував дещо ширше коло завдань. Так, поряд із
реформами, які відбувалися в європейських державах у XIX ст., розв’язувалися завдання й
національного характеру (націонал-реформізм): розвиток національних економік і
послаблення залежності від провідних країн світу й транснаціональних корпорацій.
Найбільш радикальні реформи в першій чверті XX ст. були проведені в Аргентині, Чилі,
Уругваї та Мексиці.
Так, в Аргентині президент Іпполіто Іригоєн (1916—1922, 1928—1930 рр.) підвищив
заробітну плату, дозволив діяльність профспілок, запровадив 8-годинний робочий день і
двотижневу оплачувану відпустку, пенсійне забезпечення. Було обмежено працю підлітків
і дітей.
Крім того, уряд наважився на проведення земельної реформи, згідно з якою з
державного фонду селянам було передано 7,6 млн га землі. Реформа також захищала
права орендаторів.
Прогресивний характер мали реформи в галузі освіти: відкривалися школи в сільській
місцевості, було здійснено університетську реформу. Схожу політику в 1920-ті рр.
проводив президент Чилі Артуро Алессандрі. Особливо вона стосувалася робітничого
законодавства. Проте обмеженість президентських повноважень не давала йому вагомих
важелів управління для більш активного просування реформ.
В Уругваї, який у XIX ст. пережив низку громадянських війн і втручань із боку
сусідніх держав, основи ліберального реформізму були закладені ще на початку XX ст.
президентом Хосе Батльє-і-Ордоньєсом. Своїми реформами він випередив ті проблеми,
які могли виникнути в майбутньому. Його реформи продовжили наступники. Завдяки цим
діям вдалося стабілізувати розвиток країни та забезпечити сталий демократичний
розвиток. Так, за президента Х. Батльє-і-Ордоньєса та його наступників було створено
значний державний сектор економіки. Приватні підприємці мали відраховувати частину
прибутків на соціальні потреби. Держава стала проводити протекціоністську політику. На
виробництві було запроваджено 8-годинний робочий день, встановлено офіційний
мінімум заробітної плати, вводилися пенсійне забезпечення, допомога з безробіття,
безкоштовна освіта на всіх рівнях. Розгорнулося будівництво дешевого житла, шкіл,
медичних установ.
Крім того, у країні було проведено демократичну реформу виборчої системи,
обмежено права президента, забезпечено права опозиції. Церкву було відділено від
держави, скасовано смертну кару.
У Мексиці внаслідок революції 1910—1917 рр. до влади прийшла нова політична
еліта. В умовах формального збереження демократичних свобод у країні було встановлено
режим «революційного каудилізму» (каудиліо — вождь).
У 1920 р. в результаті повстання й наступних президентських виборів до влади в країні
прийшов Альваро Обрегон — колишній революційний генерал. Президента Венустіано
Карранса було вбито. А. Обрегон пообіцяв реалізувати всі завоювання революції, які були
закріплені в конституції країни. За умов відсутності сформованої партійної структури та
інститутів демократії новий президент спирався на широкі верстви населення, які стали
користуватися здобутками революції. Так, селянам передавали 700 тис. га поміщицьких
земель. Було підвищено заробітну плату. Застосовувалися методи щодо дотримання
підприємцями положень конституції про 8-годинний робочий день, визнання профспілок
й укладення колективних договорів, про виплати в разі виробничих травм. Заходи А.
Обрегона забезпечили подальший розвиток Мексики.
У 1924 р. Мексика стала першою країною в Західній півкулі, яка визнала СРСР і
встановила з ним дипломатичні відносини.
4) Латинська Америка в період стабілізації. Антиолігархічні революції 1920-х рр.
Ліберальний реформізм початку 1920-х рр. наштовхнувся на опір правих сил, які були
представлені земельною аристократією. Під їх тиском відбувався деякий відхід від
здобутих позицій.
В Аргентині президент Марсело Торквато де Альвеар (1922—1928 рр.) пішов на
компроміс із правими силами, згорнувши реформи. Повернення на президентську посаду
І. Іригоєна та нова хвиля реформ були перервані переворотом генерала Хосе Фелікса
Урибуру (1930—1932 рр.).
У Чилі діяльність президента А. Алессандрі в 1924 р. завершив військовий переворот.
Заколотники, виступаючи під гаслом створення сильної національної держави, припинили
демократичні реформи й жорстоко розправилися з робітничими організаціями. Натомість
вони запровадили прогресивне робітниче законодавство: 8-годинний робочий день,
пенсійне забезпечення, створення профспілок й укладення колективних договорів.
У 1925 р. в Чилі знову відбувся переворот, у результаті якого було відновлено
конституційний порядок, прийнято нову конституцію, яка закріпила в країні
президентську форму правління.
Незважаючи на відновлення демократичного правління, лідер заколотників Карлос
Ібаньєс домігся перемоги на президентських виборах і в 1927—1931 рр. встановив свою
особисту диктатуру. К. Ібаньєс у своїх діях наслідував політику Б. Муссоліні в Італії. У
Мексиці наступником А. Обрегона став генерал Плутарко Еліас Кальєс (1924—1928 рр.).
Він виступав за продовження революції. За час його президентства між селянами було
додатково розподілено 3,2 млн га землі. Держава під гаслом захисту власного
товаровиробника й боротьби з імперіалізмом пішла на конфлікт з американськими
корпораціями, особливо з нафтодобувними. Щоб показати «революційність» свого уряду,
П. Е. Кальєс відважився на конфлікт із католицькою церквою. Це ледь не розпочало в
країні нову громадянську війну. У 1926—1927 рр. у країні діяли збройні загони крістерос
— прихильників церкви, яких активно підтримувала земельна аристократія. Зрозумівши,
що подальша «революційність» може призвести до нового внутрішнього конфлікту та
втрати всіх здобутків революції, уряд П. Е. Кальєса поступово згорнув свої реформи й
повернувся до звичайного управління країною. Таким чином, «революційний каудилізм»
вичерпав себе, забезпечивши поступовий перехід від революції до стабільного життя.
На Кубі, яка після тривалої національно-визвольної війни лише формально стала
незалежною республікою, панували революційні настрої. На цій хвилі в 1925 р. на посаду
президента країни було обрано героя війни генерала Херардо Мачадо-і-Моралеса. Проте
останній установив у країні свою диктатуру, жорстоко розправився з опозицією. У своїх
діях, як і К. Ібаньєс, він намагався наслідувати Б. Муссоліні. Скориставшись економічним
піднесенням, Х. Мачадо-і-Моралес став ініціатором широкої кампанії будівельних робіт,
які мали знизити безробіття та створити на острові сучасну інфраструктуру. Стрімкий
розвиток будівництва сприяв збагаченню будівельних компаній і появі масштабної
державної корупції. Таке становище в країні стало джерелом формування руху протесту,
який призвів до революції 1933—1934 рр.
Проте не всі країни Латинської Америки пережили період ліберального реформізму.
Так, у Бразилії кавові плантатори не бажали поступатися владою та що-небудь змінювати.
За таких умов ініціативу в боротьбі за демократизацію життя країни взяли на себе «молоді
офіцери» — тенентисти (від порт. tenente — лейтенант). У 1922 р. вони здійснили заколот
у Ріо-де-Женейро, але він був жорстоко придушений. Не змирившись із поразкою,
тенентисти в 1924 р. після декількох днів боїв захопили головний промисловий центр
країни Сан-Паулу. Проте не маючи програми змін і не залучивши населення, вони
опинилися в ізоляції урядових військ. Прорвавши блокаду, тенентисти рушили в рейд
країною. У цей час відбулися повстання у військових гарнізонах на півдні Бразилії, одне з
яких очолив Луїс Карлос Престес. Об’єднавшись із повстанцями із Сан-Паулу, Л. К.
Престес повів «непереможну колону» країною, завдаючи поразки урядовим військам. За
два роки вона подолала 25 тис. км. Проте нечисленність «колони» (1,5—4 тис. бійців),
маневрений характер боротьби не дозволяли тенентистам установити тісний зв’язок із
населенням. Зрештою під тиском урядових військ «колона» була змушена відступити в
Болівію, де була інтернована.
Незважаючи на поразку, рух тенентистів розхитав олігархічний режим і створив умови
для його демократизації.
Ще одним прикладом боротьби із засиллям олігархів та американських компаній стала
збройна боротьба в Нікарагуа під проводом Августо Сандіно. У 1926 р. під час
повстання, організованого ліберальною партією проти земельних олігархів, він очолив
один зі збройних загонів. У події втрутилися США, які окупували країну та примусили
лібералів припинити виступи. Проте А. Сандіно відмовився скласти зброю і з 30
прихильниками розпочав збройну боротьбу проти окупантів. Незабаром його загін
налічував декілька тисяч бійців. Повсталі проголосили своєю метою вигнання окупантів,
відновлення справжнього суверенітету країни, встановлення демократичної влади.
Здійснивши рейди плантаціями американських компаній, повсталі, підтримані народом,
оточили столицю. Проамериканський уряд був змушений піти на переговори. У 1933 р. з
країни були виведені американські війська, а А. Сандіно розпустив свою армію. Однак
плантатори не бажали поступатися владою. А. Сандіно було підступно вбито, владу в
країні захопила родина Анастасіо Самоси. Він установив диктаторський режим, що
проіснував до 1979 р. і був повалений у результаті народної революції.
Збройні виступи в Бразилії та Нікарагуа можна характеризувати як антиолігархічні
революції.
5) Реформи 1930-х рр. Боротьба за економічну незалежність. Ще одним
поштовхом до зміцнення курсу на позбавлення залежності від європейських держав і
США стала економічна криза 1929—1933 рр. Вона суттєво вплинула на економіку
латиноамериканських країн. Відчутно знизилися надходження від експорту. На складах
накопичилася сільськогосподарська продукція, яку доводилося знищувати, щоб утримати
ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної
залежності. Почалося нове піднесення антиімперіалістичного руху (значною мірою
антиамериканського та антианглійського). Це привело до зближення країн Латинської
Америки з Німеччиною та Італією, які конкурували зі США та Англією. Проте головною
метою урядів Латинської Америки був пошук виходу зі скрутного становища.
Країни Латинської Америки розпочали індустріалізацію, яка, на їхню думку, мала
компенсувати неспроможність імпорту машин та обладнання. Для розвитку власної
промисловості місцевому капіталу були надані всілякі пільги. Держава почала вкладати
кошти в розвиток промисловості, що привело до виникнення державного сектору
економіки. Робилися спроби змінити структуру експорту, щоб зменшити його залежність
лише від одного виду продукції. Встановлювався контроль за діяльністю іноземного
капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії було націоналізовано нафтодобувну
промисловість.
Отже, у Латинській Америці, як і в країнах Заходу, криза посилила державне
регулювання економіки. Проте форми проведення перетворень були різними. У Бразилії з
ініціативою проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930—1945 і 1951
—1954 рр.). Він прийшов до влади на хвилі боротьби з традиційною олігархією,
користуючись значною підтримкою населення.
За роки правління Ж. Варгаса у Бразилії було здійснено індустріалізацію, введено
протекціоністські митні податки, розвідано й розпочато експлуатацію природних родовищ
(боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювалися нові землі. У соціальній сфері було
запроваджено страхування й трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день,
визначено розмір мінімальної заробітної плати, пенсій і відпусток тощо. Значні кошти
спрямовувалися на розвиток освіти і культури. Проводилися соціальні реформи й
водночас придушувався робітничий рух. У зовнішній політиці Ж. Варгас лавірував між
США та Центральними державами. Зрештою Бразилія вступила в Другу світову війну на
боці антигітлерівської коаліції. 30-тисячний бразильський корпус брав участь у бойових
діях в Італії.
В Аргентині курс на імпортозамінну індустріалізацію здійснювався в умовах
військової диктатури. Проте економічної незалежності досягти не вдалося, хоча
Аргентина й стала аграрно-індустріальною країною.
У Чилі схожі реформи провів уряд Народного фронту на чолі з президентом Агірре
Серда.
Найбільш ґрунтовні перетворення здійснив у Мексиці президент Ласаро Карденас
(1934—1940 рр.). За часи його правління було покінчено з пануванням латифундій,
націоналізовано залізниці та нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій.
Важливою політичною подією 1930-х рр. стала революція на Кубі (1933—1934 рр.), у
результаті якої було повалено диктатуру Х. Мачадо-і-Моралеса. Було проведено
демократичні та соціальні реформи (зокрема, обмежено вплив іноземного капіталу),
ініціатором яких став Антоніно Гітерас. Однак реформи не були завершені. Унаслідок
перевороту сержанта Ф. Батісти до влади в країні прийшли праві сили. Проте вони не
наважилися скасувати завоювання революції. У 1940 р. на Кубі була прийнята нова
демократична конституція, яка закріпила соціальні гарантії та необхідність проведення
аграрної реформи.
6) Міждержавні конфлікти. У 1920—1930-ті рр. спалахнули декілька міждержавних
конфліктів, які були зумовлені невизначеністю кордонів у важкодоступних регіонах.
Зокрема, йдеться про конфлікти між Перу й Еквадором, Перу й Колумбією, Перу й Чилі,
Чилі й Болівією, Парагваєм і Болівією. Найбільш серйозними стали збройні конфлікти між
Перу й Колумбією — Летісійська війна (1932—1934 рр.), у якій Перу зазнала поразки, та
між Болівією й Парагваєм — війна Чако (1928—1929, 1932—1935 рр.). Свою назву війна
Чако бере від пустельного району на кордоні двох держав, де були знайдені поклади
нафти. Болівія, яка ретельно підготувалася до війни, так і не змогла здолати Парагвай.
Вона втратила нафтоносний район і не отримала річкового шляху для виходу до
Атлантичного океану.
7) США та Латинська Америка. Із кінця XIX ст., особливо після американо-
іспанської війни 1898 р., щодо країн Латинської Америки США безсоромно застосовували
політику «великого дрючка», «дипломатію канонерок» та «дипломатію долара».
Американські війська не раз здійснювали збройну агресію проти країн регіону. У 1915 р.
вони вторглися на Гаїті, у 1916 р. — у Домініканську Республіку, у 1916—1917 рр. — у
Мексику, у 1917 р. — на Кубу, у 1918 р. — у Панаму, у 1919 р. — у Гондурас та Коста-
Рику, у 1920 р. — у Гватемалу, у 1924 р. — знову в Гондурас, а в 1927 р. — у Нікарагуа.
Американські монополії грабували природні ресурси (нафта, мідь, олово, деревина
тощо). У деяких країнах політичне життя оберталося навколо представництва якоїсь
могутньої американської компанії. Так, «Юнайтед фрутс» повністю панувала в
Центральній Америці. Кубу й Пуерто-Рико США взагалі фактично перетворили на свої
колонії.
Посилення антизахідних, особливо антиамериканських, настроїв у країнах регіону
змусило США скоригувати свою політику в Латинській Америці. Президент Т. Рузвельт
заявив, що США проводитимуть політику «доброго сусіда» і не здійснюватимуть
інтервенції (у 1933 р. США вивели свої війська з Нікарагуа). США почали покладатися на
розвиток міжамериканського співробітництва на основі рівності. Така політика сприяла
послабленню впливу Німеччини та Італії в Латинській Америці, створила умови для
участі країн Латинської Америки в Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції
(19 країн регіону оголосили війну Японії, Італії, Німеччині та стали членами ООН).
Реально взяли участь у війні Бразилія та Мексика.
Постать в історії
 Жетуліо Дорнеліс Варгас (1883—1954) — політичний і державний діяч Бразилії.
Обіймав посаду губернатора штату Ріо-Гранд-ду-Сул. Президент Бразилії в 1930—1945 і
1951—1954 рр. Прийшов до влади на хвилі боротьби з традиційною олігархією,
користуючись значною підтримкою населення. У боротьбі за владу та її утриманні
використовував будь-які засоби: від встановлення особистої диктатури до відновлення
демократичного правління. Він то наслідував політику Б. Муссоліні, то докорінно
змінював курс, стаючи захисником демократичних цінностей. Головною своєю метою Ж.
Варгас проголосив створення могутньої та сильної Бразилії. Усі його дії були
підпорядковані цій меті. Здійснював націоналізацію та індустріалізацію. За часів його
правління активно освоювалися природні багатства країни, проводилися соціальні
реформи та придушувався робітничий рух. У зовнішній політиці лавірував між США та
Центральними державами. Зрештою Бразилія вступила в Другу світову війну на боці країн
антигітлерівської коаліції.

Практичне заняття. Азія та Латинська Америка: протиборство демократичних

сил і диктаторських режимів
Пригадайте
1. Коли більшість країн регіону здобули політичну незалежність?
2. Що таке «доктрина Монро»?
Мета: на підставі аналізу підготовлених повідомлень і презентацій характеризувати
шляхи модернізації країн Латинської Америки, визначати причини встановлення та зміст
діяльності диктаторських режимів.
Завдання для підготовки до практичного заняття
(теми розподіляє вчитель)
1. Підготувати повідомлення (презентації): 1) Диктаторські режими в Латинській
Америці в 1920—1930-ті рр.; 2) Революційні рухи в Латинській Америці в 1920—1930-ті
рр.; 3) Політика США в 1920—1930-ті рр. щодо країн Латинської Америки.
2. Дати відповідь на запитання: чому становлення демократичних інститутів влади в
Латинській Америці супроводжувалося гострою політичною боротьбою, революціями і
встановленням диктаторських режимів.
Хід роботи
1. Об’єднайтеся в малі групи за тематикою підготовлених завдань та обговоріть
результати роботи над ними.
2. Повідомте про спільні висновки, яких ви дійшли під час роботи в малих групах.
3. Ознайомте клас із найкращими повідомленнями та презентаціями.
 4. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.

Узагальнення знань за розділом V. Держави Азії та Латинської Америки

1. Складіть перелік подій цього періоду, які ви вважаєте найважливішими.
Обґрунтуйте свій вибір.
2. Поясніть значення понять і термінів: національна революція, гандизм, ліберальний
реформізм, національно-визвольна боротьба, «революційний каудилізм», етатизм,
латифундія, хунта, сіонізм.
3. Дайте власну оцінку діяльності провідних політичних діячів періоду: Кемаля
Ататюрка, Реза-шаха, Чан Кайші, Магатми Ганді.
4. Покажіть за історичною картою: 1) поділ Османської імперії за Севрським
договором; 2) події греко-турецької війни; 3) нові кордони Туреччини (1923 р.); 4)
підмандатні території в Азії; 5) події національної революції в Китаї 1925—1927 рр.; 6)
напрямки японської агресії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні; 7) збройні конфлікти в
Латинській Америці.
5. Порівняйте національні революції в Туреччині, Ірані та Китаї.
Питання для порівняння Туреччина Іран Китай
Хронологічні межі революцій
Причини й передумови
Основні події
Результати й наслідки

6. Назвіть факти, які підтверджують думку, що більшовики після приходу до влади в

Росії намагалися «експортувати революцію» в Азію.
7. Чим можна пояснити посилення національно-визвольної боротьби народів світу
після Першої світової війни?
8. Сформулюйте основні докази твердження, що в 1920-ті рр. в Китаї, Ірані,
Туреччині відбулися національні революції.
9. Чому в Індії домінуючою формою національної боротьби став ненасильницький
опір?
10. За додатковими джерелами ознайомтеся з різними точками зору щодо сутності
революційних подій у країнах Азії в 1920—1930-ті рр. Чим вони відрізняються?
11. Які процеси світового розвитку, що відбувалися в період 1918—1939 рр., впливали
на розвиток країн Азії та Латинської Америки?
12. Назвіть та конкретизуйте фактами характерні риси розвитку Японії в 1920—1930-ті
рр.
13. З’ясуйте основні зрушення, які відбулися в процесі модернізації країн Азії та
Латинської Америки.
14. Підготуйте навчальні проекти на теми: 1) Визвольні рухи першої половини XX ст.
перед вибором: радикалізм чи ненасильницький опір; 2) Національний лідер на тлі епохи
(на прикладі лідерів національних рухів 1920—1930-х рр.); 3) Філософія ненасильства у
визвольних рухах.