Professional Documents
Culture Documents
ег*1е іиЬгІе с
г- ОЪеПбпйег. 'Щщг
іопе шигйеп іт Не?Ь& .
чп*сЬаПвЬаіаШоп 201*
т .
у№ * *
ДО
$#Ш І
К. С. Д М И Т Р У к
ПРИРЕЧЕНІ
Буржуазно-націоналістичні
та уніатські провокатори
на послугах фашизму
та імперіалістичної реакції
ЛЬВІВ
ВИДАВНИЦТВО «КАМЕНЯР»
1981
ББК63.3 (2Ук)7-4 +86
9(С2)2
Д53
В документально-публицистической книге на
основании многочисленных фактов и документов
раскрывается антинародная деятельность украин
ских буржуазных националистов и их идейных на
ставников— иерархов униатской церкви, их связи
с гитлеровской и другими вражескими разведы
вательными службами, центрами идеологических
диверсий. Рассказывается также о подлых делах
националистических главарей, нашедших себе убе
жище на Западе, об идейном и моральном раз
ложении националистической эмиграции.
Р е ц е н з е н т и:
доктор історичних наук М. В. Коваль,
доктор історичних наук В. О. Замлинський
10504-062
П.81.0302030900
Д М214(04)-81
(Є) Видавництво «Каменяр», 1981
ВСТУП
Історичні досягнення нашої країни в усіх галузях еко
номічного і суспільно-політичного життя, неухильне під
несення матеріального і культурного рівня народу,
непорушна єдність і братня дружба всіх націй і народ
ностей СРСР переконливо підтверджують геніальне пе
редбачення В. І. Леніна про те, що «соціалізм, органі
зовуючи виробництво без класового гніту, забезпечуючи
добробут усім членам держави, тим самим дає повний
простір «симпатіям» населення і саме внаслідок цього
полегшує і надзвичайно прискорює зближення і злиття
націй»1.
Радянським людям є чим пишатися. За шістдесят чо
тири роки будівництва нового життя наша Батьківщина
перетворилась у високорозвинуту індустріальну державу,
в країну справжньої політичної, соціальної та національ
ної рівності. Розвивається й вдосконалюється розвинуте
соціалістичне суспільство — суспільство, якого ще не
знало людство. В ньому дедалі повніше виявляються не
вичерпні можливості нового ладу, невпинно розвиваю
ться продуктивні сили, передова наука, культура і мис
тецтво, зростає добробут трудящих. «Цілковитий простір
для дії законів соціалізму, для виявлення його переваг
в усіх сферах суспільного життя, органічна цілісність і
динамізм соціальної системи, її політична стабільність,
непохитна внутрішня єдність — такими є найважливіші
характерні ознаки розвинутого соціалістичного суспіль
ства»2,— підкреслив Генеральний секретар ЦК КПРС,
Голова Президії Верховної Ради СРСР товариш
Л. І. Брежнєв.
Важливою ознакою розвинутого соціалізму, яскравим
показником зростаючої однорідності радянського суспіль
ства, торжеством ленінської національної політики Кому
ністичної партії стало утворення історично нової соціа
льної й інтернаціональної спільності — радянського
З
народу. Зрілий соціалізм відзначається дальшим збли
женням усіх класів та соціальних верств, усіх націй
і народностей нашої країни, посиленням їх братерського
співробітництва в усіх сферах суспільного життя.
На XXVI з’їзді КПРС товариш Л. І. Брежнєв, відзна
чивши неухильне зміцнення братерської дружби народів
нашої багатонаціональної Батьківщини, сказав: «Наш
курс — нарощування матеріального і духовного потен
ціалу кожної республіки і разом з тим його максимальне
використання для гармонійного розвитку всієї країни.
На цьому шляху ми добилися справді історичних досяг
нень»1.
Гідний вклад у примноження могутності нашої Віт
чизни своєю самовідданою працею вносять трудящі Ра
дянської України. У братерській сім’ї народів українсь
кий народ возз’єднав свої споконвічні землі, розправив
богатирські плечі і піднявся до вершин економічного і ду
ховного розвитку.
«Минулі роки,— вказується у резолюції XXVI з’їзду
Компартії України,— переконливо підтвердили правиль
ність політичного курсу КПРС, її економічної стратегії,
виробленої на XXIV і XXV з’їздах. Зроблено новий ве
ликий крок у створенні матеріально-технічної бази кому
нізму, вдосконаленні соціалістичних суспільних відносин,
формуванні нової людини. Здійснено широку соціальну
програму. Ще більше зміцнився союз робітничого класу,
колгоспного селянства і народної інтелігенції, тіснішою
стала братерська дружба націй і народностей СРСР»2.
Всіма своїми натхненними ділами український народ під
тверджує непорушну вірність ідеалам комунізму. Свій
найвищий патріотичний та інтернаціональний обов’язок
трудящі республіки бачать у тому, щоб і далі всемірно
зміцнювати могутність і велику дружбу народів нашої
соціалістичної Батьківщини.
На прикладі нашої республіки видно, як з року в рік
послідовно виконуються програмні завдання партії Ле
ніна, як зростає народне господарство, матеріальний і
духовний рівень радянських людей. Переконливий доказ
цього поступального розвитку дала десята п’ятирічка.
Економіка Радянської України — органічна складова
частина єдиного народногосподарського комплексу краї-
1 Матеріали XXVI з ’їзд у КПРС. К.: Політвидав України, 1981,
с. 66.
2 Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії України. К.:
Політвидав України, 1981, с. 80.
4
ни — піднялася за п’ять років до нових висот. Досягнуто
• значних успіхів у створенні матеріально-технічної бази
комунізму, підвищенні добробуту населення. Збільшився
вклад економіки республіки у розв’язання загальнодер
жавних завдань. Порівняно з дев’ятою п’ятирічкою націо
нальний доход у республіці зріс майже на 70 мільярдів
карбованців, або на 22 проценти, випуск промислової
продукції — на 123 мільярди карбованців, або приблизно
на третину.
Динамічно, випереджаючими темпами розвиваються
електроенергетика і машинобудування, радіопромисло
вість і електроніка, хімія і нафтохімія. До числа діючих
введено 150 сучасних великих промислових підприємств.
Це — Чорнобильська атомна електростанція імені В. І.
Леніна, Запорізька і Вуглегірська ДРЕС, високомехані-
зовані вугільні шахти у Донецькому та Львівсько-Волин
ському вугільних басейнах, Житомирський завод верста-
тів-автоматів, Криворізька вовнопрядильна і Макіївська
бавовняно-прядильна фабрики, Луцький шовковий ком
бінат, Радехівський, Оржицький і Чортківський цукрові
заводи, десятки інших потужних підприємств. Стали до
ладу Головний Каховський магістральний канал, паромна
переправа Іллічівськ—Варна, нові шосейні дороги, заліз
ничні колії, повітряні лінії. Реалізуючи завдання аграр
ної .політики партії, нових успіхів добилися хлібороби
республіки.
Значно зросли у минулій п’ятирічці реальні доходи
населення. На 31,5 процента збільшилися суспільні фон
ди споживання, за рахунок яких здійснюються конститу
ційні права радянських людей на соціальне забезпечен
ня, безплатну освіту і медичну допомогу, санаторно-ку
рортне лікування, оздоровлення дітей тощо. В УРСР пра
цює понад 176 тисяч лікарів, або 345 лікарів на 100 тисяч
населення, тоді як в США — 210, в Італії— 184, у Фран
ц ії— 175. Завдяки постійній турботі партії й уряду по
будовано нові лікарні, поліклініки, школи, дитячі і до
шкільні заклади, клуби, Будинки культури. Житлові умо
ви поліпшило майже 8 мільйонів чоловік — близько 16
процентів усього населення республіки.
Глибокі позитивні зміни відбулися в галузі народної
освіти. За останні п’ять років середню (загальну і спе
ціальну) освіту здобуло близько 4,7 мільйона чоловік —
на мільйон більше, ніж за дев’яту п’ятирічку і майже
втричі більше порівняно з сьомою п’ятирічкою. Справж
ньою кузнею висококваліфікованих робітників стали
5
професійно-технічні училища, які, в основному, перетво
рились у середні навчальні заклади. Підвищується якість
професійної підготовки та ідейно-політичного виховання
студентів вищих учбових закладів, зміцнюється зв’язок
вузів з виробництвом, з практикою комуністичного бу
дівництва. У 1975—1980 роки вузи республіки підготували
701,2 тисячі спеціалістів.
Великий загін наукових працівників республіки —
понад 184 тисячі чоловік — збагачує вітчизняну й світову
скарбницю знань видатними дослідженнями з кіберне
тики, математики, електрозварювання, фізики твердого
тіла, електроніки, молекулярної біології, суспільних наук.
Лише за останню п’ятирічку на Україні відкрито 50
нових наукових закладів, у тому числі 25 науково-дослід
них інститутів та їх філіалів.
Соціалізм створює широкі можливості для залучення
народних мас до скарбів культури і мистецтва, до най
повнішого прояву здібностей і обдарувань кожної люди
ни. Вагомих успіхів у цій важливій справі досягнуто у
десятій п’ятирічці. Розширилася мережа театрів, кіно
театрів, Будинків культури, клубів, музеїв, бібліотек.
У республіці діє’ 84 професійні театри, 25 філармоній,
понад 41 тисяча кінотеатрів і кіноустановок, 29,6 тисячі
Будинків культури і клубів, 65 тисяч бібліотек, 154 дер
жавні музеї та більш як 4,5 тисячі музеїв на громадських
засадах. Найширші маси трудящих стали безпосередні
ми творцями духовних цінностей. У культосвітніх закла
дах республіки працює понад 260 тисяч хорових, дра
матичних, танцювальних, музичних та інших аматорських
колективів, творчий актив яких становить близько 8
мільйонів чоловік.
XXVI з’їзд КПРС виробив ясну політичну лінію, стра
тегію і тактику дальшого руху до комунізму, чітко ви
значив основні напрями розвитку народного господарства,
науки і культури, вказав шляхи підвищення ідейного
рівня і ефективності ідеологічної роботи на сучасному
етапі. У той же час партія звертає увагу радянських лю
дей на помітне загострення ідеологічної боротьби між ім
періалізмом і соціалізмом. Для Заходу ця боротьба не
зводиться до протиборства ідей. Вороги миру й прогресу
пускають у хід цілу систему засобів, розрахованих на
підрив соціалістичного світу. «Імперіалісти і їх пособни
ки,— говорив на XXVI з’їзді КПРС товариш Л. І. Бреж
нєв,— систематично проводять ворожі кампанії проти со
ціалістичних країн. Вони чорнять і перекручують усе, що
6
відбувається в цих країнах. Для них найголовніше —
відвернути людей від соціалізму. Події останнього часу
ще і ще раз підтверджують: наші класові противники
вчаться на своїх поразках. Вони діють проти країн соці
алізму все більш витончено і підступно»1.
В ідеологічній боротьбі проти країн соціалістичної
співдружності розвідувально-підривні та пропагандист
ські служби імперіалістичних держав активно викори
стовують націоналізм. Розраховуючи на згубний вплив
націоналізму, особливо тих його різновидів, які набира
ють форму антирадянщини, реакційні кола імперіалізму
намагаються підірвати класову єдність трудящих, роз’єд
нати інтернаціональну згуртованість радянського народу,
братніх соціалістичних країн.
Ярими підручними ворожих соціалізмові сил висту
пають українські буржуазні націоналісти та їхні духов
ні наставники із закордонних уламків уніатської церк
ви — колишні холопи гітлерівських окупантів, які знайш
ли нині притулок на Заході. І не дивно, що ці викинуті на
смітник історії зрадники українського народу виконують
наймерзеннішу роботу на брудній кухні шпигунських та
пропагандистських служб капіталістичних держав.
«Під чорними прапорами антирадянщини і антикому-
нізму зімкнулись усі реакційні сили,— зазначав у Звіт
ній доповіді ЦК Компартії України XXVI з’їздові Кому
ністичної партії України член Політбюро ЦК КПРС,
перший секретар ЦК Компартії України товариш
В. В. Щербицький.— І як завжди особливо шаленіють
у безсилій люті закляті вороги нашого народу, прислуж
ники імперіалізму — українські буржуазні націоналіс
ти»2. Вислуговуючись перед своїми хазяями — імперіа
лістами, буржуазно-націоналістичні та уніатські зрадники
з усіх сил намагаються отруїти міжнародну атмосферу.
Вони закликають до нового «хрестового походу» проти
СРСР та інших країн соціалістичної співдружності, бе
руть участь у ворожих акціях, ідеологічних диверсіях,
поширюють антирадянські наклепи.
У пропонованій книзі наведено чимало фактичних ма
теріалів про вірне служіння оунівських та уніатських
зрадників німецькому фашизму та імперіалістичній реак
ції, їх мерзенні діла. Якщо окремі факти й документи
ганебного запроданства націоналістів гітлерівській Ні-
7
меччині вже відомі читачеві, в тому числі з попередніх
праць автора, то переважна більшість матеріалів про пе
ретворення емігрантських центрів у слухняне знаряддя
розвідувально-диверсійних служб НАТО, участь оунів-
ських та уніатських проводирів у розв’язаних імперіаліс
тичною реакцією антирадянських кампаніях та усіляких
провокаціях проти нашої країни публікується вперше.
У книзі показано, що зарубіжні центри ОУН, реакційні
церковні угруповання,- діючи за сценаріями спецслужб
США та інших капіталістичних держав, злісно нападають
на політику розрядки, економічні і наукові зв’язки з кра
їнами соціалізму, прагнуть торпедувати культурний обмін
СРСР з державами Заходу, перешкодити будь-яким фор
мам контактів зарубіжних українців з Радянською Ук
раїною.
Та намагання їх даремні. Українські буржуазні на
ціоналісти та їх духовні отці — уніати вже давно опини
лися в болоті зради і запроданства, перетворились у плат
них найманців імперіалістичних спецслужб. Історія вже
давно винесла їм справедливий вирок. І як би не корчи
лися в агонії ці політичні банкроти і блазні, вони при
речені на вічне прокляття народу.
ФАШИСТСЬКІ ПЕРЕВЕРТНІ
ХОЛОПИ НАЦИЗМУ
«Ми пережили впродовж першої половини нашого
століття вже дві великі світові війни, а що є всі познаки
на те, що ще діждемося, і то вже, може, швидко, третьої,
може, найбільшої і найстрашнішої світової війни... Насу
ваючу на світ загрозу сприймаємо як ще одну, може, ос
танню, може, найщасливішу нагоду... Коли б навіть у цій
війні мала загинути половина людства або й більше,
на наш погляд, це не була б завелика ціна на здобуття
волі для України» (тобто за поневолення Радянської
України, віддання її на поталу імперіалізмові.—
К. Д.).
Наведені слова — не марення божевільного, не голо
сіння маніяка з цілковито втраченим глуздом. Так пи
сала 5 березня 1977 року бандерівсько-уніатська газетка
«Гомін України», що видається в Канаді. І вона не ста
новить винятку. Зі сторінок уніатських і націоналістич
них видань, що виходять у США, Канаді, ФРН та інших
капіталістичних країнах, на каламутних радіохвилях різ
ного роду «голосів» і «свобод»-щодня лунають заклики
до посилення боротьби з «безбожною комунією», до гру
бого втручання у внутрішні справи країн соціалізму. На
магаючись справно відробити тридцять іудиних срібня
ків, одержуваних від ЦРУ та інших розвідувальних
служб країн НАТО, холуйські найманці з табору україн
ського буржуазного націоналізму за вказівкою своїх
хазяїв беруть участь у різних акціях ідеологічних дивер
сій, займаються шпигунством та фабрикацією наклепів,
здіймають гвалт з приводу висмоктаних з пальця так
званих порушень «прав людини» й «релігійних свобод»
у країнах соціалістичної співдружності.
Якщо ж уважно простежити за сучасною антинарод
ною діяльністю закордонних націоналістів, то привертає
увагу така вельми істотна тенденція — організатори та
інспіратори провокаційних акцій намагаються якомога
менше говорити про те, ким вони є насправді, яким чином
та за яких обставин опинилися на Заході, яким є справж
нє джерело їх патологічного антикомунізму й антира
дянщини.
9
А причина цього замовчування проста. Верховоди уні
атсько-націоналістичної камарильї, ті, що знайшли приту
лок за океаном, кого український народ навіки затавру
вав як безбатченків, були й залишаються вірними лаку-
зами Гітлера, послідовними прихильниками нацизму,
відщепенцями без роду і племені. За своєю «ідеологією»,
брудним минулим і не менш огидним сучасним — це лю
ди, які, всупереч галасливим запевненням у вірності апо
стольському престолу, сповідують не християнство, не
католицизм чи його уніатський різновид, а саме фашизм
і гітлеризм. Саме фашистське минуле, страх справедли
вої кари за злочини, скоєні разом з гітлерівцями проти
українського та інших радянських народів, стали голов
ною причиною їх втечі на Захід, переходу на службу до
нових хазяїв, спонукали до нинішньої антирадянської
діяльності, дуже далекої від релігії.
Понад три десятиріччя відділяють нас від великої
Перемоги над кривавим фашизмом. Але й досі у пам’яті
народній живуть спогади про героїчний двобій Батьків
щини Жовтня з гітлерівською ордою в ім’я свободи й
щастя радянського народу, в ім’я світлого майбутнього
всього людства. Під керівництвом Комуністичної партії,
під безсмертним прапором великого Леніна радянський
народ виніс на своїх плечах основний тягар другої сві
тової війни, відстояв свою свободу і незалежність, вніс
вирішальний вклад у визволення народів Європи від фа
шистського поневолення. Пліч-о-пліч з росіянами та бі
лорусами, узбеками й грузинами, разом з усіма братні
ми народами Радянського Союзу воїни-українці мужньо
громили німецько-фашистських окупантів. За роки Ве
ликої Вітчизняної війни в рядах діючої армії було 4,5
мільйона трудящих України. За мужність і увагу, вияв
лену в боротьбі проти гітлерівських загарбників, 2,5 міль
йона синів і дочок українського народу були нагороджені
орденами й медалями, понад 2 тисячі удостоєні високого
звання Героя Радянського Союзу.
Уславлюючи безмежну вірність соціалістичній Вітчиз
ні та відвагу воїнів нашої доблесної армії та флоту, від
даючи вічну шану як загиблим бійцям, так і тим нашим
співвітчизникам, кого по-звірячому закатували окупанти,
ми знов і знов проголошуємо клятву, народжену в часи
грізних боїв проти лютого ворога: «Не забудемо, не про
стимо!» Ці слова звернені як до фашистських катів, так
і до зрадників нашого народу, до тих, хто, запродавши
залишки честі і совісті, допомагав гітлерівцям у вста-
10
новленні та підтриманні тимчасового окупаційного ре
жиму.
Холопи гітлерівських окупантів — українські буржуаз
ні націоналісти та їх духовні наставники з уніатської іє
рархії стали вірними послідовниками фашизму задовго
до початку Великої Вітчизняної війни. У виданій у Льво
ві книжці уніатського богослова Я. Левицького ще в
1928 році робилася спроба «теоретично» обгрунтувати
орієнтацію уніатської верхівки на фашизм. «В цілій після
воєнній Європі,— писав автор,— слідний нахил до дикта
тури. Найяркіший прояв цього нахилу бачимо в італій
ському фашизмі... Італійські фашисти відносяться до
церкви прихильно. За їх правління привернено при шко
лах науку релігії, позавішувано знов у викладових салях
усіх шкіл хрести, представники фашистівського прави
тельства беруть урядово участь у церковних святочних
обходах і т. п. Фашисти видвигнули навіть так зв. рим
ське питання, тобто визнання папі державної незалеж
ності». Звідси висновок — націоналістичні та уніатські
лідерчуки «в ім’я вищих визначень і цілей» (читайте —
в ім’я своїх класових інтересів, в ім’я збереження й зміц
нення становища західноукраїнської буржуазії, поміщи
ків і куркульства.— К. Д .) повинні зробити ставку на
фашизм.
Найбільше захоплення оунівської верхівки та уніат
ських архієреїв викликав прихід до влади в Німеччині
фашистської партії та біснуватого Гітлера, з якими жов
то-блакитні заводії пов’язували свої далекойдучі плани
відриву України від Радянського Союзу за допомогою
німецьких багнетів, встановлення кривавої фашистської
диктатури і реставрації капіталізму. Завзятим послідов
ником нацизму та його людиноненависницької ідеології
віддавна був і первоієрарх уніатської церкви митрополит
А. Шептицький. Вихованець австро-німецьких монархіс
тів, колишній офіцер австрійської армії, поміщик і банкір,
він був твердо переконаний, що тільки фашизм з його
терористичною політикою щодо демократичних органі
зацій, робітничого класу спроможний раз і назавжди
покласти край революційному рухові на Західній Укра
їні, затиснути, за словами владики, «в залізний кулак
непокірних», а головне — організувати й очолити «хре
стовий похід» проти ненависної уніатам «безбожної ко
муни».
Послідовники нацистів з храму святого Юра, дожива
ючи віку на Заході, воліють будь-якою ціною позбутися
11
свого фашистського минулого, довести, ніби уніатська
верхівка та її митрополит «вчасно розпізнали» істинне
обличчя фашизму. У претензійній молитві «За прославу
слуги божого митрополита Андрея Шептидького», на
друкованій у мюнхенській газетці «Християнський го
лос» 5 листопада 1978 року, по-фарисейському проголо
шується, що первоієрарх уніатської церкви «упродовж
свого праведного життя... був добрим пастирем свого
стада, ще й великим подвижником».
Але переконливі факти незаперечно засвідчують про
тилежне. Звістка про прихід Гітлера до влади викликала
неймовірну радість у святоюрському храмі. Як згадував
після війни рідний брат владики, керівник чернечого ор
дену студитів К. Шептицький, граф Андрей уже в перші
місяці кривавого фашистського режиму в одній з розмов
з найближчими прибічниками говорив, що «нове і, як по
всьому видно, рішуче керівництво Великої Німеччини
нарешті піднесе минулу славу німецької нації й до кінця
виконає приречене їй господом богом завдання — знищи
ти більшовизм».
Будучи вірними прихильниками фашизму, уніатські
ієрархи, і в першу чергу Шептицький, протягом багатьох
років усіляко допомагали своїм доморощеним фашистам
з контрреволюційної терористичної ОУН. По суті, реак
ційна верхівка унії стояла біля колиски ОУН, виховала
і вигодувала багатьох оунівських горлорізів, чимало зро
била для формуваня її прогітлерівської, людиноненавис
ницької ідеології і перетворення цієї організації в одну
з філій гітлерівської розвідки. «Я хочу зробити заяву про
те,— зазначав у грудні 1945 року єпископ Н. Чарнець-
кий,— що український націоналістичний рух, який завж
ди підтримувався німецькими фашистами, а в останні ро
ки виродився у дикий націоналізм, у значній мірі був
наслідком діяльності уніатської церкви і її керівництва
в особі митрополита і єпископів. Протягом тривалого ча
су ми в антирадянському дусі впливали на націоналістів,
в тому числі й на тих, які з часом стали професійними
бандитами і вбивцями, фактично ми були їхніми натх
ненниками та ідеологічними керівниками».
І це правда. Уніатське духовенство мало великий
вплив на формування ідеології ОУН, на зміцнення зв’яз
ків між ватажками організації та їхніми гітлерівськими
хлібодавцями. Багато верховодів організації походило
з родин священиків і з дитинства виховувалося в дусі
відданості й любові до А. Шептицького. Так, «фундатор»
12
і перший керівник ОУН петлюрівський ПОЛКОВНИК Є. К(Ь
новалець — ревний уніат і прихильник митрополита. Ва
тажок ОУН А. Мельник — управитель маєтків Шептиць-
кого. С. Бандера — син уніатського пароха з Долинського
повіту. Найближчий порадник кардинала И. Сліпого, ни
ні ватажок так званої Української головної визвольної
ради (УГВР) І. Гриньох у минулому парох м. Галича.
Один з «ідеологів» українського буржуазного націона
лізму С. Ленкавський — син священика-уніата з перед
містя Станіслава (тепер — Івано-Франківськ). Я. Отець
ко — син уніатського пароха з села Кам’янка Велика,
що на Тернопільщині.
Тож не дивно, що Шептицький та єпископи-уніати з
довір’ям ставилися до оунівських ватажків, завжди вва
жали їх «своїми людьми», не без підстав покладали на
дії на те, що за допомогою оунівської кліки навіть ціною
масового знищення мільйонів трудящих вдасться стрима
ти поширення революційних ідей. «Український націона
лізм,— проголошувала 17 квітня 1932 року газета «Ме
та»,— мусить бути приготовлений на всякі засоби боро
тьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної
екстермінації (знищення.— К. Д.), хоч- би й жертвою
мільйонів людських фізичних екзистенцій» (істот.—
К. Д .).
Митрополит діяльно готував свою націоналістичну
паству до «війни з комунією». Маючи значний вплив на
ватажків ОУН, він послідовно проводив лінію на їхнє
зближення з фашизмом, відверто заохочував до співро
бітництва з нацистами. Весною 1936 року в своїх покоях
владика прийняв Мельника і після загальних фраз про
стан митрополичого лісництва запитав, чи має він якісь
відомості від «пана полковника» (тобто від «вождя»
ОУН Є. Коновальця.— К. Д.). Мельник, який, крім орга
нізаційних зв’язків, постійно підтримував з Коновальцем
і родинні стосунки (обидва були одружені з рідними
сестрами — дочками банкіра й багатого домовласника
С. Федака), мовчки кивнув головою.
КОМУНІСТИ ВИКРИВАЮТЬ
Реакційна, антинародна діяльність святоюрської вер
хівки та її буржуазно-націоналістичних послідовників
зустрічала рішучий опір західноукраїнських комуністів,
прогресивної громадськості. Комуністична партія Захід-
13
ної України, комсомольські організації вели гостру бо
ротьбу з церковниками та їх вихованцями з ОУН. Кому
ністи рішуче відметали грубі нападки буржуазно-націо
налістичної реакції на Країну Рад, показували зв’язок
псевдопатріотів у сутанах з фашизмом, на багатьох при
кладах ілюстрували ідейний та моральний розклад свя
тенників та націоналістів.
Важливими засобами боротьби проти войовничої уні
атської та буржуазно-націоналістичної ідеології були
створені за ініціативою КПЗУ «Товариство вільнодум
ців» і «Союз безбожників», комуністична і прогресивна
преса. Попереджаючи робітників і селян Західної Укра
їни, що реакційні буржуазно-націоналістичні угрупован
ня «орієнтується передусім на Гітлера», комуністи звер
тали увагу на те, що «ОУН-фашисти стараються пере
брати в свої руки роль керівника цілого українського
буржуазного табору». Газета «Праця» у травні 1934 року
писала, що для залякування робітничих і прогресивних
сил оунівські послідовники Гітлера нападають на робіт
ничо-селянські організації, на класово свідомих робіт
ників і селян, створюють свої бандитські боївки.
Комуністична преса зазначала, що в своїй профа
шистській діяльності оунівські верховоди дістають під
тримку з боку очолюваного Шептицьким Українського
католицького союзу. Розкриваючи прагнення уніатсько-
націоналістичної верхівки, газета «Праця» 20 травня
1934 року підкреслювала, що вона хотіла б «в майбут
ній «самостійній» Україні поставити владу на взір Гіт
лера з концентраційними таборами, шибеницями й роз
стрілами». Закликаючи трудящих рішуче боротися з при
служниками фашизму, газета підкреслювала: «Маси
працюючого населення західноукраїнських земель мусять
скріпити свій міжнародний робітничо-селянський проти-
фашистський фронт, щоби не тільки встояти проти насту
пу фашизму, але піти до протинастуиу, повести рішучу
боротьбу за повні соціальні і національні права працю
ючих, за краще майбутнє».
Комуністи послідовно роз’яснювали трудящим, хто
спрямовує та фінансує галасливу антирадянську діяль
ність буржуазних націоналістів. «Після приходу до вла
ди явної фашистської диктатури під проводом Гітлера
та проголошення ним програми організації воєнного по
ходу проти Радянського Союзу під гаслом відриву Укра
їни піднеслася активність української буржуазії на за
хідноукраїнських землях,— писала газета «Праця» у
14
статті «До боротьби з ОУН-фашистами» 8 липня 1934
року.— Підбадьорена тепер новими інтервенційними пла
нами Гітлера, веде вона зараз скажену кампанію проти
Радянського Союзу і Радянської України. Нема такого
обману, нема такого наклепу, яких би вона (західноукра
їнська буржуазія.— К. Д.). не використала в цій дикій,
божевільній кампанії в своїй фашистській пресі, на своїх
святах, з’їздах, парадах та здвигах».
Робітники й селяни-трудівники, прогресивна інтеліген
ція виступали на підтримку Народного фронту, за демо
кратичні права для людей праці, за кращу долю західно
українського населення. Комуністи рішуче викривали
буржуазних націоналістів, уніатів та їхніх хазяїв — помі
щиків і капіталістів, що виступали проти революційно-
демократичного руху під лицемірним гаслом «національ
ної єдності». «На грунті антифашистської боротьби,—
відзначалося в маніфесті ЦК КПЗУ,— постає в цілій
Польщі антифашистський Народний фронт. Такий фронт
мусить постати і на Західній Україні. Героїчна боротьба
працюючих мас Львова вже стала сигналом для об’єд
нання сил усього трудового народу нашого краю»1.
ЦК КПЗУ переконливо показав, що шлях українсь
кого народу, кожної працюючої людини до кращого
майбутнього лежить через Народний антифашистський
фронт — фронт боротьби за інтереси трудящих, за націо
нальну свободу і права українського народу, за хліб і
землю для селянина-трудівника. «Сьогодні,— підкрес
лювалося в цьому ж документі,— всі буржуазні україн
ські партії від УНДО до ОУН-УВО розпочали нечувану
нагінку проти антифашистського Народного фронту, про
ти комуністів... Ця брехлива нагінка є головною темою
для . продажних писак з ундівської та всієї буржуазної
української преси, проти антиокупантського Народного
фронту». Викриваючи змову імперіалістичної реакції з
буржуазно-націоналістичними та клерикальними зрадни
ками проти Народного фронту, комуністи впевнено за
являли: «Даремний труд, панове! Український народ все
виразніше бачить, де його вороги, а де справжні прия
телі».
Комуністи роз’яснювали трудящим, що орієнтація
святоюрських архієреїв на націоналістичних бойовиків
далеко не випадкова. Уніатів і націоналістів об’єднував
15
страх перед революцією, перед можливістю встановлення
Радянської влади в західних областях України. І тому
класова єдність українського буржуазного націоналіз
му та клерикалізму була вкрай потрібна і ватажкам
ОУН, і уніатським «достойникам».
Внаслідок активної роз’яснювальної роботи комуніс
тів та зростання політичної свідомості народу вплив ук
раїнських буржуазних націоналістів та уніатської церк
ви на суспільне життя Західної України був підірваний.
Проте напередодні другої світової війни очолюване мит
рополитом Шептицьким греко-католицьке священство та
його розгалужені релігійно-націоналістичні організації,
що спиралися на відповідну фінансово-економічну базу,
були досить активним загоном мракобісся й реакції, пе
редовим форпостом клерикалізму на Сході.
16
західноукраїнських та західнобілоруських земель ра
дість визволення і давно очікувану кращу долю. Трудя
щі міст і сіл з радістю обіймали і цілували воїнів-визво-
лителів, дарували їм квіти, щиро дякували за звільнення.
27 жовтня 1939 року Народні Збори Західної України
одностайно схвалили Декларацію про встановлення Ра
дянської влади в Західній Україні т§ її входження до
складу Української Радянської Соціалістичної Респуб
ліки. У західних областях України створюються перші
органи Радянської влади, організовуються колгоспи.
Вперше до керівництва заводами і фабриками, школами
та науковими закладами, лікарнями, сільськогосподар
ськими артілями прийшли робітники й селяни, представ
ники трудової інтелігенції. Закладаються основи соціа
лістичного ладу, соціалістичної економіки, культури.
Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською
Україною у складі СРСР — видатна перемога ленінської
національної політики Комуністичної партії, важлива іс
торична подія в житті українського народу, вагомий по
літичний акт, що мав величезне значення для всієї Ра
дянської держави. Під керівництвом Комуністичної
партії в західних областях України почалися корінні
соціалістичні перетворення: були націоналізовані про
мислові підприємства і банки, конфісковані поміщицькі,
церковні і монастирські землі. Десятки тисяч безробіт
них, які роками ниділи у злиднях, одержали роботу.
В процесі активної творчої праці робітників, селян і
трудової інтелігенції створювалися умови для розвитку
нових, соціалістичних відносин, змінювалося духовне
обличчя людей. Разом з тим встановлення Радянської
влади відкрило широкі можливості для всебічного роз
витку промисловості, сільського господарства, народної
освіти, науки, культури і мистецтва.
Однак класова боротьба не припинилася. До возз’єд
нання вороже поставилися поміщики і капіталісти, тор
гівці й куркульство, буржуазно-націоналістичні угрупо
вання та церква. Вони з нетерпінням чекали фашист
ських «визволителів», які, на думку «чолових діячів»
ОУН і уніатського духовенства, допоможуть знищити
«безбожну владу большевизму», встановити, хоч би й
під гітлерівським протекторатом, «самостійну» Україну,
поширити унію далеко на Схід. Не змінилася орієнта
ція, «політичне вірую» Шептицького. Він і далі пов’язу
вав надії церкви з фашистською Німеччиною та її послі
довниками — українськими буржуазними націоналіста-
2 К. Є. Дмнтрук 17
ми. Виходячи з цього, митрополит всіма наявними в
його розпорядженні засобами намагався активізувати
підривну діяльність ОУН.
Саме наприкінці 1939 року зв’язок українських націо
налістів з фашистською Німеччиною, зокрема з гестапо
та абвером, став найтіснішим. Виконуючи завдання Гіт-
лера по підготовці нападу на СРСР і забезпеченню вер
махту інформацією про Червону Армію, керівники ні
мецьких розвідувальних служб були особливо зацікав
лені у використанні шпигунських можливостей ОУН та
її функціонерів у радянському тилу. І гітлерівська роз
відка одержувала таку інформацію від націоналістів.
ОУН з благословення м за допомогою уніатського кліру,
по суті, перетворилася в одну з шпигунських резидентур
фашистської розвідки.
Член головного проводу ОУН, керівник її референту-
ри зовнішніх відносин М. Степаняк, оцінюючи характер
тогочасних зв’язків ОУН з фашистською Німеччиною,
писав: «Німеччина утримувала ОУН. за свій рахунок.
На її території знаходилась основна частина проводу,
який для організаційних цілей не тільки отримував гроші
від Німеччини та користувався її протегуванням у ряді
інших питань, а в свою чергу доповнював німецький
військово-політичний апарат у підготовці для нападу
на СРСР».
Основні зусилля провід ОУН за вимогами німецької
розвідки спрямував на шпигунсько-диверсійну роботу в
радянському тилу. Для цього оунівцям доручалося слід
кувати за військовими гарнізонами, проникати на об’єк
ти транспорту та зв’язку, влаштовуватись у радянські
установи та організації. Для виконання цього завдання
. націоналістичні ватажки, які після звільнення Західної
України отаборилися в окупованому гітлерівцями Кра
кові та прикордонних містах так званого генерал-губер
наторства закидали на Львівщину, Станіславщину і Во
линь своїх емісарів. Саме їм і доручалося організувати
шпигунську мережу абверу в західних областях. Чимало
з них радянські прикордонники та органи державної
безпеки своєчасно знешкодили.
Одночасно з добуванням військової, економічної та
політичної інформації розвідувальні служби третього
рейху з метою деморалізації радянського тилу напере
додні війни вимагали від націоналістичних ватажків
будь-що посилити в прикордонних областях диверсійно-
терористичну діяльність і антирадянську пропаганду. Оу-
18
нівським вовкулакам доручалося тероризувати населен
ня, поширювати панічні чутки, готуватися до збройного
заколоту, який, на думку фашистських розвідників і вер
ховодів ОУН, дав би Німеччині привід ввести свої вій
ська на Україну і почати війну з СРСР.
І оунівські групи та їхні уніатські пособники почали
свою криваву справу. Вони вбивали сільських активістів
і бідняків, які прагнули нового життя, представників
органів Радянської влади, військовослужбовців. Лише
в другому півріччі 1940 року бандити з ОУН, які чинили
розбої в Тернопільській області, убили ЗО сільських ак
тивістів, поранили або по-звірячому побили 32 колгосп
ників, спалили десятки дворів. Немало своїх жертв, щоб
приховати сліди злочинів, душогуби темними ночами
виводили в ліси і там убивали, а трупи закопували.
Для виконання терористичних актів при нелегальних
«комірках» (осередках) організації та бандах ватажки
ОУН створили так звані осередки служби безпеки (СБ),
кривавої оунівської катівні, побудованої на зразок гес
тапо.
Наведені факти говорять самі за себе. Бандитське
свавілля ОУН у радянському тилу від початку і до кінця
чинилося в інтересах фашизму, для найбільш ефективної
підготовки гітлерівського рейху до підступного нападу
на Країну Рад.
Однак, незважаючи на опір куркульства, уніатського
кліру та націоналістів, народне господарство, наука і
культура західних областей УРСР при братерській до
помозі всіх народів Радянського Союзу з кожним днем
розвивалися. Та головним досягненням було зростання
людини — творця нового соціалістичного ладу. До керів
ництва радянськими установами і промисловими підпри
ємствами, науковими закладами і школами, колгоспами
й МТС прийшли тисячі активістів, колишніх членів КПЗУ
і КСМЗУ з числа робітників і біднішого селянства. Бо
ротьбу трудящих за соціалістичні перетворення в місті
і на селі очолили комуністи. У відповідь на диверсійно-
терористичні дії оунівців партійні організації західних
областей. України, органи державної безпеки і міліції
при діяльній підтримці широких народних мас посилили
боротьбу проти банд і їх куркульсько-уніатських пособ-
ників. Було знешкоджено чимало націоналістичних осе
редків та банд, вилучено багато зброї, вибухівки і за
собів радіозв’язку німецького виробництва.
Радість возз’єднання, перші досягнення трудівників
2* 19
міст і сіл, нарешті, розгром багатьох шпигунських гнізд
націоналістів викликали люту ненависть уніатської вер
хівки та її вихованців з ОУН, які розуміли, що опини
лись на порозі ідейного та політичного краху. Резиден
ція митрополита стала, по суті, останнім легальним при
станищем оунівських бандитів і гітлерівської агентури,
центром антирадянських інтриг і провокацій. «Не сек
рет,— писав колишній радник Шептицького, член митро
поличої капітули І. Котів,— що ієрархія нашої церкви
негативно поставилася до вступу в Галичину Червоної
Армії. Ми турбувалися долею церковних земель, майбут
нім наших семінарій, втратою впливу на молодь... Однак
церковні лідери й далі мали надію на допомогу Німеч
чини та її союзників, не втрачали контактів з учасниками
Організації українських націоналістів. Все це і зумовило
ставлення уніатської церкви до нової влади».
Практично головні зусилля розгалуженого церковного
апарату були спрямовані на проведення спільної з оунів-
цями нелегальної підривної діяльності на користь фа
шистського рейху. Священики та ченці переховували
бандерівських шпигунів і бандитів, збирали за їх зав
данням військову та політичну інформацію, поширювали
провокаційні чутки. Восени 1940 року працівники органів
державної безпеки затримали агента абверу О. Маце-
линського. На питання, де він переховується і тримає
свої речі, шпигун назвав адресу черниці Львівського
жіночого монастиря Олени-Йосифи. У багато обставленій
та прибраній дорогими килимами квартирі, яка не мала
нічого спільного з чернечою келією, чекісти вилучили
зібрані для передачі фашистській розвідці шпигунські
матеріали і карти, антирадянські листівки і чотири пі
столети.
Основним засобом антидержавної діяльності в умо
вах «совітської дійсності» уніати обрали антирадянську
агітацію, яка головним чином велася у вузькому колі
людей, переважно під час відвідування родин віруючих.
Вона одержала назву «шептаної пропаганди». Отці-уніа-
ти поширювали провокаційні плітки, намагалися дискре
дитувати заходи Радянської влади. Разом з націоналіс
тами вони залякували віруючих введенням «примусової
праці коло верстатів, на фабриках та в колгоспах», «кон
фіскацією майна», «вивезенням худоби і збіжжя» та ін
шими вигадками. «Нас часто запитують,— повчав слу
хачів нелегальних курсів уніатських місіонерів єпископ
М. Будка,— чи буде війна між німцями і советами. Коли
20
така розмова ведеться з надійними людьми, у вузькому
родинному колі, то ми маємо обережно підтримати надії
наших парафіян та висловити свою власну, повторюю,
власну думку, що така війна вже є на порозі нашого
краю. І вислід її може бути лише один — німці розіб’ють
росіян і проженуть їх з України».
Будка давав своїм учням єзуїтську настанову: «Ні в
якому разі відверто не виступайте проти Рад з амвона,
бо цим накличете біду не тільки на себе, але й на свого
єпископа. Треба вишукувати в євангельських текстах і
залучати до проповідей такі слова, які б відбивали на
ше сучасне становище, розважали душі і сприймалися
вірними як наші душпастирські настанови».
Для посилення боротьби з комуністичною ідеологією
та розпалювання релігійного фанатизму уніатська вер
хівка напередодні війни вдавалася до безглуздих вига
док і забобонів. Режисери «чудотворців» з храму святого
Юра хотіли, щоб «новітні прояви божого духу не лише
підносили авторитет церкви, але й відповідали вазі мо
менту», тобто сприяли проведенню антирадянської ді
яльності церковників і націоналістів, відповідали про
фашистській орієнтації митрополита та його оточення.
І уніатські богомоли шукають і знаходять виконавців
таких «чудес». Одним з них був 19-річний малоосві-
чений юнак Степан Н. з села Залуква Галицького райо
ну Станіславської (тепер — Івано-Франківської) області.
Вихованець пароха П. Чолія — ревного послідовника
Шептицького, Степан з дитинства відзначався релігій
ним фанатизмом, вірою у різні церковні забобони, го
динами сидів у місцевій дерев’яній церкві Петра і Пав
ла, очікуючу «чудодійного слова божого».
Одного разу взимку 1940 року, коли Степан надвечір
залишився у храмі, до церкви зайшов чоловік похилого
віку й, звертаючись до хлопця, тихим голосом сказав:
«Не сиди на місці, сину. Йди по містах і селах, неси лю
дям слово боже, правду про святість віри греко-католиць-
кої та нашого митрополита Андрея... Розказуй, хлопче,
вірним нашим, головне молоді, що незабаром почнеться
страшна війна, в якій впадуть совєти, а на чолі світу
стануть добрі друзі українців — Гітлер і Муссоліні...
Скоро, дуже скоро на Золочівщині народиться новий
пророк Іван, який разом з тобою понесе вірним правдиве
слово боже...»
Наляканий несподіваною зустріччю та якимось особ
ливим, нібито потойбічним голосом незнайомого, Степан
21
зі страхом дивився на нього, аж доки той не вийшов з
церкви. А через кілька хвилин до храму влетів священик
Чолій і повідав перестрашеному Степанові, що він мав
«велике щастя чути й бачити на власні очі святого Пет
ра» і мусить ретельно виконувати все, чому його навчено...
І пішов юнак від села до села, звичайно, у супроводі
отців-уніатів, не підозрюючи, що «святим Петром» був
львівський священик-катехіт М. Ярема, святоюрський
«спеціаліст» з питань фабрикації «чудес божих».
Таким чином, різними методами ідеологічного та пси
хологічного впливу на віруючих уніатська верхівка, ви
ступаючи в одній упряжці із запроданими фашистам
лідерчуками ОУН, проводила напередодні війни активну
підривну антирадянську роботу в інтересах гітлерівської
Німеччини.
ШЛЯХОМ ЗРАДИ
22 червня 1941 року гітлерівці підступно напали на
Радянський Союз. Почалася Велика Вітчизняна війна
радянського народу з фашистськими окупантами.
З першого ж дня міста і села західних областей
України були піддані жорстокому бомбардуванню. Під
час нальоту німецьких літаків на Львів 22 червня було
знищено багато житлових будинків, вбито чимало мир
них жителів.
Західні області республіки стали ареною запеклих
боїв. Радянські воїни, вступивши у нерівний бій з пере
важаючими силами ворога, виявили небачену мужність
і героїзм. Велику допомогу їм у отриманні натиску фа
шистських військ подавали трудящі. Тринадцять днів
і ночей мужньо бився з гітлерівцями біля села Скоморо
хи на Сокальщині невеликий загін прикордонників.
Бійці чинили опір нацистам до останнього патрона і за
гинули смертю героїв.
Організатором і керівником боротьби з німецько-фа
шистськими ордами стала Комуністична партія. У Пере
мишлі, на радянському кордоні, з перших годин війни
невеликий підрозділ прикордонників мужньо бився з
двома ворожими полками. На допомогу воїнам прийшли
місцеві жителі. Під керівництвом першого секретаря
Перемишльського міськкому партії П. Орленка було ство
рено загін ополченців, *до якого вступили робітники за
лізничного вузла, службовці місцевих установ — усього
187 чоловік. Чотири доби радянські воїни й ополченці
22
відбивали люті атаки фашистів і лишё 27 червня віді
йшли в тил.
На заклик партії Леніна тисячі трудящих західних
областей УРСР добровільно вступили до лав Червоної
Армії. Першого дня війни комсомольці і молодь Хотина
(Чернівецька область) прийшли до міськкому комсомо
лу із заявами про бажання йти на фронт, битися з на
цистами. «Я бажаю добровільно вступити в Червону
Армію,— писав у газеті «Радянське життя» 24 червня
1941 року комсомолець Г. Казковський,— і допомогти
їй відбити ворожу навалу. Нікому не віддам свого
щастя»,
В одній із численних заяв, з якими добровольці звер
талися до військового комісаріату в місті Галичі Стані-
славської області, говорилося: «У дні, коли ворог за
грожує нашій Батьківщині, я не можу сидіти вдома. Хо
чу бути там, де героїчна Червона Армія б’є фашистських
бандитів». Першими добровольцями стали комуністи і
комсомольці. На Львівщині до лав Радянської Армії,
не чекаючи призову, вступило близько 80 процентів чле
нів обласної парторганізації.
Із закликом до трудящих західних областей підійма
тися на священну війну з гітлерівцями звернулися ви
датні вчені, письменники, громадські діячі. Відомий укра
їнський радянський письменник Петро Козланюк писав
у статті, опублікованій газетою «Вільна Україна»: «Ра
дянський Союз — країна традицій героїчних синів і до
чок, які вже не раз і не одного розгромлювали ворога.
Весь наш радянський народ знає, що таке воля, вміє її
захищати. Марні мрії загарбників завоювати хоч один
клаптик радянської землі.
Марні мрії лютих ворогів українського народу —
буржуазних націоналістів, цих підлих запроданців ні
мецького фашизму. На вітчизняну війну проти кривавих
загарбників в одну могутню силу об’єднався весь радян
ський народ. Коли ж українські буржуазні націоналісти
думають, що поодинокими пострілами в плечі бійцям
вони прислужаться Гітлеру, то хай знають, що гнів на
роду великий і нещадний».
Червона Армія героїчно захищала кожний кілометр
радянської землі. Та на першому етапі війни сили були
нерівними. Нарощуючи їх для майбутніх ударів по во
рогу, під натиском переважаючих гітлерівських армій
радянські підрозділи відходили на Схід. Фашисти за
йняли Дрогобич, Станіслав, Луцьк, Тернопіль, Львів...
Проте «бліцкріг», на який розраховували нацисти,
провалився. Стійкість і мужність радянських людей зір
вали плани гітлерівського командування. Небачені за
своєю запеклістю бої розгорнулися на неосяжній терито
р і ї — від берегів Чорного до Баренцового моря. І скрізь
Червона Армія стримувала й виснажувала ворога.
Та існувала купка людців, які давно виглядали
фашистських «визволителів». Напад гітлерівської Німеч
чини на СРСР, якого з нетерпінням чекали у храмі свя
того Юра, був, за словами Шептицького, сприйнятий
уніатською ієрархією як «велике благодіяння боже, як
наслідок того, що наші молитви нарешті були почуті гос
подом». Церковними дзвонами та хоругвами зустрічали
фашистських загарбників отці-уніати й оунівські банди
ти, що повилазили з різних криївок.
Удосвіта ЗО червня 1941 року гітлерівські «визволите
лі» увірвалися до Львова. З передовими загонами сп’я
нілих від перших перемог фашистів до міста прибув і
озброєний та обмундирований абвером кривавий баталь
йон «Нахтігаль»1, сформований нацистами за два місяці
до початку війни з числа своїх оунівських холопів. На
чолі батальйону стояли гітлерівські офіцери Герцнер та
Оберлендер, а також бандерівські ватажки Шухевич і
вбивця у сутані капелан Гриньох. Ні на хвилину не зу
пиняючись на вулицях Львова, вояки батальйону кинули
ся до собору Юра, щоб віддати шану та одержати бла
гословення від свого духовного отця. І таке благословен
ня бандити з «Нахтігалю» одержали.
Страшним був початок кривавого розгулу фашизму
на українській землі! Навчені каїнової справи у геста
півських кошарах, фашистські іберменші разом з своїми
бандерівськими найманцями з благословення митрополи
та відразу ж кинулися винищувати «схизматиків» і «єре
тиків», якими вважали кожного робітника й селянина,
вчителя й науковця, усіх, хто виступав на підтримку
Радянської влади або просто тішився величними пере
твореннями, які відбувалися у західних областях респу
бліки. Убивали невинних чоловіків, жінок, дітей...
Уже надвечір ЗО червня гітлерівці разом з бандитами
з «Нахтігалю» зібрали на вулиці Коперника велику гру
пу жителів Львова, приблизно 800 чоловік, і погнали їх
цією вулицею в напрямку нинішньої вулиці Миру. Серед
них були жінки, старики й діти. Напучені владикою, го-
1 Нахтігаль (нім.) — соловей.
24
ловорізи стріляли у цей натовп, по-варварському знуща
лися з поранених.
Вже в перші дні окупації Шептицький видав кілька
«пастирських листів» до віруючих, в яких закликав ві
тати «побідоносну німецьку армію як визволительку від
ворога», вимагав відправляти в усіх церквах «благодар-
ственні богослужби» з проголошенням «многая ліга ні
мецькій армії», зобов’язував панотців нагадувати віру
ючим про необхідність «послуху для німецької військо
вої, а з часом і цивільної влади», наполягав на тому,
щоб селяни здавали зерно, м’ясо та інші продукти для
німецької армії «до найближчих збірних пунктів». А че
рез декілька тижнів митрополит, скориставшись з послуг
радіостанції, люб’язно наданої йому нацистами, ще раз
повторив свій заклик до віруючих і духовенства нада
вати діяльну допомогу окупантам. У радіопроповіді Шеп-
тицького знову лунали слова подяки фашистській армії,
почуття шани й вдячності «для тих, що нас освободили»,
звернення до господа, щоб він «благословив ту геройську
армію і дав їй успішно докінчити перемогу над безбож
ним комунізмом»1.
25
женнями» абверу та головного проводу ОУН. Суть цих
«особливих повноважень» Лебідя була виявлена дуже
скоро. Головорізи «Нахтігалю» групами по 10—15 чоло
вік у ніч з 3 на 4 липня під наглядом Оберлендера, Ле-
бідя і Шухевича приступили до масових арештів і
вбивств видатних представників львівської інтелігенції,
ні в чому не винних цивільних людей, стариків, жінок
і дітей. Вони вривалися в квартири намічених жертв, за
бирали гроші, одяг, коштовності, арештованих доставля
ли до бурси. Саме в ці дні вони знищили велику групу
вчених і митців, у тому числі 70 відомих діячів науки,
техніки і мистецтва. Серед закатованих були видатний
письменник Тадеуш Бой-Желенський, 80-річний академік
Адам Соловій, професор Ян Грек, ректор університету,
професор судової медицини Володимир Серадзький, про
фесор хірург Тадеуш Островський, стоматолог академік
Антоній Цешинський та інші.
На третій день після цих звірячих убивств, коли з
вулиць Львова ще не змили кров невинних жертв, бур
жуазно-націоналістична верхівка разом з уніатськими
ієрархами зібрала так звану «нараду чільних представ
ників громадянства». Присутній на ній Й. Сліпий при
вітав націоналістичних заводіїв і закликав їх до «подан
ня найширшої ділової допомоги німецькій армії».
У зверненні, підписаному Сліпим та ще кількома колабо
раціоністами, зазначалося: «По дискусії прийнято одно-
згідно таку резолюцію: «Представники українського
львівського громадянства... зібрані в дні 6. VII. 1941 р.,
вітають переможні німецькі війська під проводом вели
кого вождя Адольфа Гітлера...»
А 10 липня, як повідомили окупаційні газетки Крако
ва і Львова, Сліпий у супроводі єпископів Чарнецького
та Будки в присутності великої групи фашистських офі
церів і катів з «Нахтігалю» відправив «благодарственну
богослужбу» на честь Гітлера і «побідоносної німецької
армії».
Не минуло й місяця, як Сліпий разом з купкою оунів-
ських зрадників влаштовує бучну зустріч генерал-губер
наторові Г. Франку, що приїхав до Львова за дорученням
Гітлера, щоб «прийняти Галичину» під свою криваву
«опіку». Як повідомила 16 серпня 1941 року газета «Кра
ківські вісті», на «величній урочистості були присутні
генерал фон Рок, генерал поліції Крігер, комендант міс
та Львова полковник фон Прітвіц, державний секретар
фон Білер.., а також 15-ти особова українська делегація
26
на чолі з посадником Львова Юрієм Полянським і о. рек
тором Иосифом Сліпим».
А благословенні панотцями-уніатами вбивці з «Нахті-
галю» продовжували свої чорні справи. Кривавий шлях
батальйону простягнувся далі через міста Золочів, Тер
нопіль, Сатанів. Виконуючи завдання своїх абверівських
«зверхників», оунівці у фашистській уніформі чинили
розправу над комуністами, комсомольцями, радянськими
активістами.
На початку 1942 року ландскнехти Гітлера з баталь
йонів «Нахтігаль» і «Роланд» були перекинуті в Білору
сію і зведені в особливий поліційно-каральний «шуцман-
шафтбатальйон-201», підпорядкований командуючому ка
ральними силами нацистському генералові фон Бахові-
Залевському.
Тепер Є. Побігущий та інші колишні вояки з «Нахті-
галю» і «Роланду» намагаються довести, що нібито «вій
ськові частини» з числа оунівців, які перебували під ко
мандою гітлерівських офіцерів і генералів, мали, бачите,
ледве чи не «український характер», діяли «самостійно»,
лише «відповідно погоджуючи свою боротьбу проти біль
шовиків з німецькими військовими чинниками». Та подіб
ні заяви — черговий блеф годованців фашизму.
Всупереч твердженням зарубіжних націоналістів та
уніатів створення фашистами з числа націоналістичних
найманців окремих військово-диверсійних формувань ні
в якому разі не означало, що гітлерівці беруть оунівців
у «союзники» або ставляться до них як до «рівноправних
партнерів». Йшлося лише про використання націоналіс
тів у ролі нацистських холопів, про виконання ними зав
дань гітлерівської розвідки в тилу радянських військ і
брудних справ безпосередньо на фронті.
І хоч військове значення створених з націоналістів
військово-диверсійних батальйонів було незначним, факт
участі оунівських підрозділів у складі гітлерівсько
го вермахту ще раз наочно підтвердив антинародну кла
сову суть українського буржуазного націоналізму, його
спорідненість з найогиднішою фашистською ідеологією.
Вишикувавшись з благословення Шептицького під чор-.
ним штандартом третього рейху, оунівські ватажки про
демонстрували, що вони були й залишилися вірними
найманцями фашизму, лютими ворогами українського
народу. . . .
27
СПРАВИ ПОЛІЦІЙНІ
Та отці унії піклувалися не лише про вбивць з нацист
ських шуцбатальйонів. Не меншою любов’ю Шептицького
та уніатських єпископів користувалася створена загарб
никами з націоналістів та кримінальних елементів горе
звісна «українська» поліція. З перших днів окупації на
службу до неї пішло чимало оунівців; вірних парафіян
уніатської церкви і навіть деяких священиків, ченців,
дяків. Перебуваючи під безпосереднім керівництвом гу
бернатора «дистрикту Галичина» генерал-майора полі
ції Ляша, а пізніше — бригаденфюрера СС Вехтера і
начальника СС та поліції генерал-майора поліції Кацма
на, людожери з «української» поліції за наказами своїх
гітлерівських хазяїв сіяли смерть.
Нині верховоди зарубіжних ОУН як чорт від ладану
відхрещуються від кривавих справ «української» поліції,
заявляють, що її нібито створили «самі німці», а вони,
націоналісти, не мають до цього «ніякого відношення».
Та правди не заховаєш. Сотні незаперечних фактів і до
кументів свідчать про те, що, виконуючи вказівки своїх
шефів з абверу, ватажки ОУН приступили до формуван
ня поліційних «постерунків» з перших днів фашистської
навали.
Вже 25 червня 1941 року Я. Стецько доповідав
Бандері про те, що завдяки старанням місцевого свяще-
ника-уніата, учасника ОУН Согора в селі Кобильниця
Руська Краковецького району на Львівщині була ство
рена станиця «української» поліції, яка одержала «пи
сану від ОУН повноважність»1.
У перші дні війни Стецько, Лебідь та інші ватажки
ОУН наданими абвером автомашинами просувалися до
Львова. По дорозі Лебідь заїхав до Краківця, де зупи
нився на квартирі священика-уніата В. Матковського.
Тут він встановлює зв’язок з лейтенантом абверу Ліппе-
лем, якому, за словами Лебідя, «зголосився від Орга
н ізац ії) УН Степана Бандери на подане гасло (па
роль.— К. Д.). Згідно з інструкцією, яку одержав»2.
Ліппель доручив Лебідю вислати через лінію фронту
в радянський тил додатково активних націоналістів для
диверсійної роботи та збирання шпигунської інформації.
1 Центральний державний архів Жовтневої Революції та соціа
лістичного будівництва УРСР (далі —- Ц Д АЖ Р УРСР), ф. 3833, оп. 1,
спр. 12, арк. 10.
2 Там же, арк. ЗО.
23
Вказівки офіцера абверу Лебідь виконував, про що від
разу інформував Бандеру.
Лебідь не забував інструктувати місцевих націоналіс
тів та уніатських священиків, вимагав організовувати
«дружні зустрічі» та діяльно допомагати німецько-фа
шистським військам. У листі до Бандери він доповідав:
«Виставляємо священикові, голові Громадської управи,
міліції (поліції.— К. Д.) та ін.— посвідки в українській
та німецькій мові в імені ОУН Степана Бандери. Приїж
джає священик з сусіднього села Кобильниці отець Під-
лятецький, щоби сконтактуватися з нами. Обговорюємо
з ним усі справи, даємо літературу й потрібні вказівки.
Доручаємо провести подібну акцію, яку ми (проводи
мо.— /С. Д.) тут у всіх сусідніх селах».
Отже, формування поліційних катівень у західних
областях республіки — справа ватажків ОУН. Тому саме
вони — верховоди організації — разом з уніатськими
спільниками несуть особисту відповідальність за страшні
злочини гітлерівських песиголовців у поліцейських мун
дирах.
«Постерунки» або «станиці» «української» поліції
були створені окупантами в кожному районі, селі. В ок
ругах (крайсгауптманшафтах) створювалися окружні
команди поліції, а у Львові — сім комісаріатів та спеці
альна «школа українських поліцистів», яку очолив гес
тапівець Г. Вальтер. їх завданням було старанне вико
нання наказів нацистських шефів, арешти, катування й
фізичне знищення радянських людей, пограбування насе
лення. Для винагороди найбільш ревних «українських»
поліцаїв гітлерівці встановили спеціальний грошовий
фонд1.
Убивці в поліцейських мундирах наводили жах на
населення міст і сіл. Слідчий Надвірнянської поліції
І. Герега з своїми підлеглими завжди походжав вулиця
ми міста з гумовою палицею і великою вівчаркою, яку
заради забави нацьковував на перехожих. Озвірілий са
дист та його поплічники вбили сотні жінок, стариків і
дітей.
У липні 1941 року поліцію міста Болехова очолив
оунівець В. Тефнер. Разом з гестапівцями він гасав по
місту, шукаючи радянських і профспілкових активістів,
комуністів і комсомольців, і тут же, на подвір’ї поліції,
29
після звірячого катування розстрілював їх. На совісті
Тефнера понад 3700 закатованих радянських людей.
Чимало благословенних уніатами поліцаїв разом з
гітлерівцями втекли на Захід і знайшли притулок у ФРН,
США, Канаді. Та їхні криваві справи забути не можна.
Сотні жертв у чорному послужному списку колишньо
го ченця Мукачівського греко-католицького монастиря
Ю. Торбича, що мешкає тепер у Нью-Йорку. Під керів
ництвом «смиренного ченця», який у 1941—1944 роках
керував поліцейськими станицями у Саноці, Перемишлі,
Раві-Руській та Турці, фашистські наймити заарештува
ли та вбили тисячі радянських людей. Лише в Турці,
де Торбич очолював поліцейський «постерунок», тільки
протягом однієї «винищувальної акції» 1942 року було
розстріляно 800 жінок, дітей, стариків.
Намагаючись придушити зростаючий опір радянських
людей, націоналістичні опричники майже щодня влашто
вували у містах і селах західних областей «прилюдні
екзекуції», тобто страти партизанів, військовополонених,
підпільників. У Львові місцем розстрілу радянських пат
ріотів було обрано Стрілецьку площу (нині — площа
Данила Галицького). Страти і катування, знищення ці
лих сіл, убивства немовлят, гвалтування й грабіжницт
в о — такими були буденні справи вигодованих гестапів
цями «українських» поліцаїв.
Добре знали про їх криваві вчинки у святому Юрі.
З перших днів фашистського лихоліття до Шептицького
надходили десятки й сотні переповнених горем листів з
благанням про захист і допомогу. Однак святоюрські іє
рархи не звертали на них уваги. Натомість Шептицький
всіляко заохочував братовбивців до вірної служби на
цистам, до посиленого «викорінювання большевицької
схизми».
Буржуазно-націоналістичні та уніатські заводії й слу
хати не хотіли про факти вбивств і знущань гітлерівських
шуцманів, поліцаїв та їхніх пособників у сутанах над
мирним населенням. Навпаки, у сформованих фашистами
різних військово-диверсійних та поліцейських підрозді
лах вони бачили «бойову силу», що зможе розправитися
з відданими Радянській владі робітниками й селянами,
які в умовах фашистської окупації продовжували геро
їчну боротьбу 8 ворогами нашої Батьківщини, несли лю
дям правду про становище на фронтах, викривали кри
ваві злочини нацистів та їх холопів — буржуазних на
ціоналістів.
зо
КОЛАБОРАЦІОНІСТИ
У проповідях отді-уніати закликали до «послуху й
ревної допомоги» нацистським окупантам, до помсти «во
рогам церкви». Не дивно, що такі настанови приводили
до знущань, нерідко й убивств сотень і тисяч радянських
патріотів або й простих людей, віднесених бандерівськи
ми душогубами до «ворогів нації і релігії». Наведемо
факти.
У липні 1941 року парох церкви святої Параскеви у
селищі Підкамінь на Львівщині А. Іздрик скликав «збо
ри подяки німецькій армії-визволительці». «Дозвольте
мені в імені чолових громадських діячів (тобто купки на
ціоналістичних та уніатських запроданців.— л. Д .),—
говорив Іздрик,— відкрити збори пошани й подяки ні
мецькій армії та її фірерові. Німецьке побідоносне вій
сько звільнило нас від большевиків. Дякуючи за це, ми
всі як один чуємося зобов’язаними надати німецькій ар
мії всіляку допомогу. Та не тільки харчами, продовольст
вом і фінансами, а насамперед пожертвувати власною
кров’ю.... Якщо ми пожаліємо краплини своєї крові для
богоугодної справи боротьби з большевизмом, то тоді,
можливо, нам доведеться проливати свою кров відрами.
Так краще вже ворожу кров проливати відрами, а свою
лише краплями. Нам конче потрібно знищити ворога».
Після таких закликів фашистського ставленика бан
дерівські посіпаки вчинили у Підкамені й навколишніх
селах криваві погроми й вбивства. За роки окупації гіт
лерівці та їх наймити розстріляли тут 1146 чоловік.
Страшні злочини вчинили бандерівські убивці з бла
гословення пароха церкви святого Михайла І. Матіаса
у с. Яструбині Радехівського району на Львівщині. Сюди
разом з фашистським підрозділом прибула група оунів-
ців на чолі з провідником Холодним. Зібравши куркулів
і націоналістів, Холодний звернувся до них з «промовою».
«Фірер великої Німеччини Адольф Гітлер,— сказав він,—
прийшов нам на допомогу, і ми дуже вдячні німецькій
армії, яка прийшла на Україну... За дорученням проводу
ОУН я хотів би нагадати дещо з інструкції центрального
проводу від червня цього року, де, між іншим, говориться:
«Наша влада має бути страшною».
Щоб фашисти переконалися в здібностях бандерів
ських могильників, Холодний тут же призначив старосту,
коменданта і слідчого поліції, які, одержавши благосло
вення отця Матіаса, кинулися по хатах місцевих акти-
31
вістів і комсомольців. Вони арештували секретаря ком
сомольської організації Семена Павліва, сільського ко
валя Карпа Голуба і комсомольців Степана Бащука,
Омеляна Жукевича, Василя Горпенюка, Івана Чижа, Гри
горія Музичку, Петра Олійника, Івана Крука. їх привели
на подвір’я парафії й кинули до льоху, що належав свя
щеникові Матіасу. Після кількох днів нелюдських кату
вань бандерівці по-звірячому вбили героїв.
Ненависть до колгоспів, до селянської бідноти штов
хала окремих душпастирів на дикі середньовічні вчинки.
5 липня 1941 року під орудою пароха церкви святого
Дмитра у селі Чорна Нижнєустрицького району Р. Ко-
пистянського оунівці влаштували провокаційні «похоро
ни» місцевого колгоспу, створеного найбіднішими селя
нами восени 1940 року. «Раненько у суботу (5 липня),—
розповідав про цю провокаційну витівку ворогів колгосп
ник Василь Киван,— місцеві поліцаї, застрашуючи збро
єю, зігнали нас, колгоспників, на сільську площу біля
церкви. Там вже заздалегідь був приготовлений великий
дерев’яний хрест. Коли всі колгоспники разом з жінка
ми й дітьми були зігнані на площу, до нас голосно звер
нувся отець Роман: «Ану, беріть хрест! Зараз будемо
ховати ваш колгосп». Двох колгоспників похилого віку
під голосне тюкання куркулів і поліцаїв примусили тяг
ти на собі хрест, а решті учасникам артілі, у тому числі
й мені, наказали нести великі міхи з камінням вагою при
близно по 5 пудів кожний. Всіх нас у супроводі свяще
ника поліцаї пігнали до річки. Під час руху поліцаї та
куркулі-націоналісти били нас кийками та прикладами
гвинтівок, примушували співати «вічну пам’ять колгос
пові», а хто відмовлявся, того витягали з гурту колгосп
ників і тут же мучили і мордували.
Потім нас загнали до річки і під регіт націоналістич
них блазнів змусили роздітися та змивати з себе «кол
госпні гріхи». Після такої «купелі» колгоспників заста
вили вирити глибоку яму, закопати туди хрест й таким
чином «поховати» наш колгосп. Потім знову нещадно
били й мучили активістів і колгоспників, які першими
вписалися до артілі...»
24 вересня 1941 року в газеті «Львівські вісті» було
надруковано інтерв’ю призначеного Гітлером губерна
тора Галичини бригаденфюрера СС Ляша, в якому він
ділився «першими враженнями про успішну співпрацю»
з українськими націоналістами та уніатською верхівкою.
Ляш «з особливим задоволенням» відмітив, що греко-
32
католицька церква відноситься до німецьких властей з
«повним довір’ям»: «Я переконався в цьому також під час
відвідання митрополита графа Шептицького і на підставі
розмови з ним. Ми ствердили, що наші думки і наші
плани — єдині».
Діяльна допомога фашистам з боку уніатського кліру
і націоналістів не залишилася непоміченою намісниками
Гітлера. Вже 18 липня 1941 року окупанти прийняли рі
шення про повернення Шептицькому його земель в око
лицях Львова — колишньому Кайзервальді К Вони були
націоналізовані в жовтні 1939 року за рішенням Народ
них Зборів Західної України. Церковні і монастирські
землі, передані Радянською владою селянам-біднякам,
також насильно відбиралися у селян і поверталися отцям-
уніатам. Так, 15 гектарів кращих земель були віддані
священику Шулю з села Стоянів Радехівського району,
14 гектарів — пароху Трешневському в містечку Угнів
та багатьом іншим. Пізніше фашисти встановили щомі
сячну плату для всього уніатського кліру, починаючи від
єпископа до сільського панотця. За спеціальними карт
ками, їм, як і націоналістичним бонзам, видавалися до
даткові продукти харчування.
Вдячні за подачки з хазяйського столу, «отці церкви»
та їх націоналістичні виученики надавали окупантам
значну допомогу в масовому пограбуванні селянства —
у стягненні призначених загарбниками так званих кон
тингентів, тобто примусової здачі зерна, м’яса, молока,
овочів та інших сільськогосподарських продуктів. За не-
здачу контингентів фашисти конфіскували зерно, худо
бу і взагалі все майно, а «винних» розстрілювали або
відправляли в концентраційні табори.
Особливу ревність у прислужуванні загарбникам ви
явили члени «контингентових комісій»: парох дідизни
графів Шептицьких — села Прилбичі Яворівського ра
йону В. Микулович, декан Мединицького деканату О. Ма
ленький, парох церкви святого Василя Великого у Косові
М. Могильник, парох села Потік поблизу Рогатина
Д. Теглещук, священик (а в часи фашистського лихоліт
тя староста міської управи) у Городку — В. Демчук та
багато інших.
Активну участь у пограбуванні селянства поруч з уні
атами брали й українські буржуазні націоналісти. У про
фашистських газетах оунівці щодня торочили одне й
1 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 201, оп. 4«б», спр. 2665, арк. 13.
З к. Є. Дмитру* 33
те ж: «Здаймо контингенти достроково, найкращим зер
ном!», «Здачею хліба допоможемо нашій визволитель
ці — німецькій армії!», «Своєчасно і в цілості сповнимо
святий обов’язок здачі контингентів!» тощо.
Націоналісти виправдовували, більше того, заохочу
вали фашистів до розправ над селянами, які відмовля
лися від сплати грабіжницьких податків. «Хто своєчасно
здасть контингент у назначеній висоті,— писала газетка
«Львівські вісті»,— може спокійно спати. Зате не дивуй
мося, якщо несовісного селянина, який не сповнить свого
обов’язку, постигне сувора, але заслужена кара. Всіх не
совісних мусить влада строго покарати, і ця кара є зов
сім справедлива».
Обдираючи до останньої нитки хлібороба, буржуазно-
націоналістичні слуги фашизму з усіх сил пнулися пока
зати своїм хазяям ревність і холуйське ставлення до рей
ху. «До Берліну,— з радістю повідомляв своїх читачів
оунівський писака з газетки «Голос Прикарпаття»,— при
був недавно з України перший вантажний поїзд з хар
чами, що його прислав у дар для столиці державний ко
місар Розенберг. Поїзд мав 50 вагонів. У ньому було між
іншим 615 скринь масла, 2036 живих курей, 230 400 штук
яєць, 112 бочівок солених помідорів, 96 бочок квашених
огірків, 50 мішків сушених грушок, 44 скриньки сушеної
капусти і таке інше».
Уніатсько-націоналістичні зрадники несуть безпосе
редню відповідальність ще за одну трагедію українського
народу. Йдеться про їх найдіяльнішу участь у вербуванні
та насильницькому відправленні на каторжні роботи до
Німеччини багатьох тисяч юнаків і дівчат. Гітлерівці,
яким після тотальних мобілізацій не вистачало мільйо
нів робочих рук, ще з осені 1941 року почали масовий
вивіз молоді до Німеччини. Фашисти буквально полю
вали за «робочою силою», захоплюючи людей під час
облав на станціях і базарах, на вулицях і при так званих
перевірках квартир.
У брудних запломбованих вагонах, під вартою полі
цаїв, майже без їжі й води відправляли до Німеччини ук
раїнських юнаків і дівчат. Там на них вже чекали ого
роджені колючим дротом бараки, вартові з «веркшутц-
поліції», злиденний пайок і виснажлива праця. Жахливі
умови життя, масові арешти, катування і концтабори —
такою була реальна дійсність фашистської неволі.
Однак уніатські та буржуазно-націоналістичні верхо
води всупереч здоровому глуздові почали галасливу кам-
34
панію за виїзд до рейху. Звертаючись до населення, вони
в одному з своїх чисельних «звернень» залякували: «Вас
вибрано на те, щоб Ви працювали у Великонімецькій
державі і тим самим внесли свою частину для створення
нової і кращої Європи. Коли ви готові свідомо і чесно
сповнити Ваш обов’язок, то тоді в кожнім взгляді з Вами
будуть поводитись гарно і справедливо. Однак хто ду
має, що може противитись розпорядкам німецьких уря
довців, той нехай не надіється на поблажливість — його
покарають найгостріше».
На сільських сходах, під час проповідей у церквах
священики виголошували облудні слова про «високий
чин», «обов’язок» і навіть «особистий ужиток» для тих,
хто погодиться виїхати до Німеччини. І хоч охочих їхати
на каторгу не було, в результаті облав і арештів на 31
серпня 1942 року тільки із так званого «дистрикту Гали
чина» до рейху було відправлено 254 600 невільників1.
У лютому 1942 року з великою статтею під блюзнірським
заголовком «Хай Вас Бог, Дорогі, благословить! Письмо
Митрополита Андрея Шептицького до тих, що виїжджа
ють на роботу до Рейху» звернувся до мобілізованих і
сам владика. Запевняючи юнаків і дівчат, що побут на
чужині принесе їм «користь і вигоду», Шептицький обі
цяв їм у Німеччині мало не золоті гори і закликав «совіс
но і добре сповняти свої обов’язки».
Та молодь не корилася фашистам. Тисячі юнаків і дів
чат йшли у партизанські загони, створювали підпільні
антифашистські групи і організації, ховалися від нацист
ських людоловів у лісах, втікали з фашистської каторги.
Гітлерівці та їхні холопи — націоналісти шаленіли від
люті, посилювали терор.
З* 35
порядження абверу. В сусідніх з владикою покоях'ви
гідно розмістилися Г. Кох і Е. Ейкерн.
Наприкінці війни полонений співробітник абвергру-
пи-202 А. Паулюс свідчив: «Прибувши до Львова з ко
мандою 202-6 (підгрупа II), підполковник Ейкерн встано
вив контакт з митрополитом української уніатської церк
ви. Митрополит граф Шептицький, як повідомив мене
Ейкерн, був настроєний пронімецьки, надав свій будинок
в розпорядження Ейкерна для команди 202, хоч цей бу
динок і не був конфіскований німецькими військовими
властями... Пізніше Ейкерн, як начальник команди і ке
рівник відділу ОТС, наказав усім підлеглим йому заго
нам встановлювати зв’язки з церквою і всіляко підтри
мувати її...»
Цікаві факти щодо ставлення Шептицького до німець
ких розвідувальних органів розкрив інший німецький
розвідник — полковник Е. Штольце, який протягом кіль
кох років був заступником начальника другого відділу
абверу генерал-майора Лахузена — «правої руки» Кана-
ріса. «Під час окупації німцями України,— свідчив Штоль
це,— офіцер відділу абвер-2, який працював у Львові,
капітан професор Кох доповів мені, що він у нашій ро
боті (тобто в шпигунстві.— К. Д.) використовує митро
полита Шептицького. Про це я доповів адміралові Кана-
рісу, який після цього особисто приїздив для зустрічі
з Шептицьким, що її влаштував йому Кох»1.
Цікава зустріч! Шеф нацистських шпигунів, диверсан
тів і високопреосвященний кир Андрей... Під час люб'яз
ної розмови, що відбулася в митрополичому палаці вес
няного ранку 1942 року, Шептицький широко інформу
вав адмірала про становище на Україні, розповів про
одержувані ним повідомлення з місць відносно посилен
ня партизанської та підпільної діяльності радянських
патріотів, висловив свої пропозиції щодо ефективних
форм залучення буржуазних націоналістів до «боротьби
з комунією». Кир Андрей попереджав Канаріса, що, на
його думку, «совєти хоч і захитались, але, на жаль, ще
досить міцні як в ідеологічному, так і у військовому від
ношенні».
Зв’язок митрополита з німецько-фашистськими роз
відувальними службами значно зміцнів після дальшого
1 Партійний архів Інституту історії партії при ЦК Компартії
України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (да.
л і — ПА 11П при ЦК Компартії України), ф. 57, оп. 4, сир. 338,
арк. 228.
36
розгортання партизанського руху в західних областях
УРСР. Саме влітку 1942 року канцелярія Шептицького
видає розпорядження, адресоване кожному священику,
в якому в категоричній формі пропонується докладно до
повідати владикам про становище в своїх селах і райо
нах. «Ординаріат під канонічним послухом жадає від
усіх 00 (отців.— /(. Д.) деканів і усіх священиків доклад
них звітів зі всього, що в парохіях і по селах діється. Та
кі звіти кожний священик обов’язаний щонайменше раз
в місяць послати ординаріатові і то так довго, як довго
можлива поштова комунікація. Коли одначе лучиться на
года послати письмо не поштою, усильно прошу про таке
справотування. Справа надзвичайно важна, а до нас не
доходять або ніякі вісті... або доходять пересаджені і не
справні»1.
Прагнучи вислужитися перед владикою, окремі душ-
пастирі відсилали до Львова свої звіти не щомісяця, а
двічі, а то й тричі на місяць. Ординаріат буквально був
завалений «звідомленнями» парохів і деканів. Адже в
ролі інформаторів, якщо брати тільки львівську єпархію,
виступало понад 1600 священиків, ченців і черниць.
Від місцевих парохів і деканів надходили повідом
лення про створення та пересування партизанських за
гонів, патріотичну діяльність підпільників-комуністів,
відмову населення від виконання наказів окупантів. Ці
відомості були сущим скарбом для фашистів. У розмові
з працівниками абверу генерал Лахузен у лютому 1943
року зазначав: «У боротьбі з партизанами на Україні нам
надає реальну допомогу наша агентура з вищого духо
венства та українських націоналістів. Приємно відзначи
ти, зокрема, роль митрополита Андрея Шептицького, який
завжди був і лишається нашим ревним прихильником.
Шептицький настільки добре ставиться до нашої
служби, що із перших днів війни, попри плітки своїх не
другів і канонічні засади, виділив у своєму палаці кіль
ка кімнат для одного з найкращих працівників нашого
відділу Ганса Коха. Тактовна співпраця Коха з 78-річним
митрополитом і його оточенням — яскравий приклад ви
користання широких можливостей церкви в інтересах
абверу. У такий спосіб від Шептицького та уніатських
єпископів надходить стільки важливої інформації, що
кілька днів тому на особисте прохання Коха я вислав до
Львова другого шифрувальника».
* Ц ДАЖ Р УРСР, ф. 3833, оп. З, спр. 19, арк. 57.
37
Допомагали гітлерівцям у боротьбі з партизанами й
інші уніатські владоможці. Під час слідства єпископ
Г. Хомишин розказав про такий випадок: «Влітку 1943
року до мене з’явився вкрай збентежений німецький ста
роста міста Станіслава пан Альбрехт. Він сказав, що піс
ля поразки німецьких військ під Сталінградом населен
ня втратило віру в перемогу фюрера і подає тепер всіляку
допомогу партизанам Ковпака. Його діяльність у Карпа
тах негативно відбивається на виконанні розпоряджень
імперського міністра Польщі і Галичини Ганса Фран
ка. Комендант Крігер 1 передав через Альбрехта розпо
рядження, щоб я особисто і підлегле мені духовенство
виступили перед населенням із закликом... ні в якому ра
зі не допомагати партизанам Ковпака». Хомишин вико
нав прохання нацистів.
Проте біднота з гірських сіл не слухала своїх душ-
пастирів. Останній кошик картоплі, захований для дітей,
окраєць хліба віддавали вони ковпаківцям. А скільки гу
цулів, ризикуючи життям, стали провідниками парти
занських загонів у густих лісах, у горах! Учасник Кар
патського рейду Герой Радянського Союзу П. П. Верши-
гора писав, що партизани та селяни-прикарпатці однако
во ненавиділи фашистів, і «почуття, і думки були в нас
спільні».
* Слід підкреслити, що святоюрські владики підтриму
вали тісні зв’язки з працівниками СД, яка на окупованих
гітлерівцями землях займалася карально-терористичними
актами проти радянських патріотів. Особливо близькими
були стосунки «князів» греко-католицької церкви з на
чальником відділу управління СД у Львові гауптштурм-
фюрером Г. Кнорром. Наприкінці війни Кнорр був за
хоплений у полон. На слідстві він розповідав, що з 1936
року працював у СД, де «спеціалізувався» на вербуванні
й використанні агентури з числа духовенства. У серпні
1941 року Кнорра призначили начальником відділу в
церковних справах Львівського управління СД, і з того
часу він майже три роки підтримував «дружні контакти»
з митрополитом і «великим, за словами гауптштурмфю-
рера, шанувальником третього рейху» Й. Сліпим.
Кнорр твердив, що головним завданням очолюваного
1 Оберштурмбанфюрер Крігер — начальник гестапо Станіслава,
користуючись допомогою українських націоналістів, організував ма
сове знищення радянських людей. У 1970 році західнонімецький суд
у м. Мюнстері за злочини проти людства засудив Крігера до позбав
лення волі.
38
ним відділу був «пильний нагляд за релігійним життям
з метою повного підпорядкування церкви інтересам Ні
меччини, мобілізації всього релігійного апарату на служ
бу нацистській пропаганді, підкуп і широке залучення
духовенства до розвідувальної роботи на користь СД».
Свідчення Г. Кнорра, Е. Штольце та інших німець
ких розвідників про зв’язки верхівки уніатського кліру
з СД та абвером повністю підтвердив один з найкомпе-
тентніших у цьому відношенні людей — колишній началь
ник відділу IV управління центрального апарату СД док
тор К. Нейхауз К У своїй заяві від 25 листопада 1945 ро
ку він писав: «Главою уніатської церкви в Західній Ук
раїні був митрополит граф Шептицький, його резиденція
була у Львові. З доповідей львівського відділу СД мені
відомо, що Шептицький був настроєний пронімецьки і
активно допомагав німецьким урядовим органам і, зо
крема СД. Всупереч існуючим правилам та відповідно до
клопотань відділу СД у Львові Кальтенбрунер2 дозво
лив Шептицькому видавати свій часопис 3.
. Заслуги Шептицького перед СС і СД були дійсно ве
ликими... Шептицький був так само пов’язаний з абвером.
Один з підрозділів абверу був розташований в його ре
зиденції у Львові. Зокрема, близькі зв’язки з Шептиць-
ким мав працівник абверу професор Кох». ,
Звичайно, Шептицький, Сліпий та деякі інші ієрархи
унії не були рядовими агентами-шпигунами. Вони не
підслуховували біля дверей, не випитували друзів і зна
йомих, не бігали містом за «підозрілими». Важлива полі
тична й військова інформація надходила до святоюрських
владик від сотень священиків і ченців, багатьох буржу
азно-націоналістичних ватажків, які вважали своїм обо
в’язком своєчасно доповісти владикам про «стан справ
на місцях». Більше того, владоможці уніатства, діяльно
підтримуючи фашистську окупаційну адміністрацію, у
вигідному для гітлерівців напрямку намагалися вплива
ти на віруючих. Так було під час масового вивезення
1 К. Нейхаузу були підпорядковані всі підрозділи СД, що зай
малися «церковними справами» як на території цілої Німеччини, так
і в окупованих фашистами країнах.
2 Йдеться про військового злочинця Е. Кальтенбрунера, який з
1942 року був начальником Головного імперського управління безпе
ки (РСХА), що об’єднувало СД і гестапо. Страчений за вироком
Нюрнберзького трибуналу.
3 Справді, з першого і до останнього місяця фашистської окупа
ції уніати видавали щомісячник «Львівські архієпархіяльні відомості».
У той же час жодна інша церква таких пільг не мала.
39
молоді на каторжні роботи до рейху, пограбування на
селення під виглядом різного роду контингентів і рекві
зицій, виконання інших розпоряджень окупантів.
В агентурній мережі гестапо та СД було чимало впли
вових отців-уніатів, які робили все, аби лише догодити
своїм господарям. Одним з них був ректор Станіславсь-
кої духовної семінарії А. Бойчук. Іменитий шанувальник
И. Сліпого отець Авксентій, з точки зору заздрісних уні
атських панотців, зробив «блискучу кар’єру». Маючи ян
гольський голос, а чортову душу, Бойчук належав до
тих людей, про яких у народі справедливо кажуть, що
він виглядає як овечка, а буцькає як баран.
Тихий, підлесливий і надміру шанобливий до його
ексцеленції кира Иосифа, Бойчук крізь зуби говорив з
сільськими душпастирями і вже зовсім вовком гарчав на
семінаристів. Це забезпечило йому і владоможних покро
вителів, і немало покривджених, але безправних ворогів...
Проте, як це не раз бувало серед уніатського кліру, саме
тому майже нікому не відомий молодий духовник стає
ректором семінарії, а невдовзі — радником і референтом
єпископської консисторії, прелатом, соборним крилоша-
нином, архідияконом і прочая, і прочая...
Та одно вельми суттєве становище богомольного рек
тора не значиться ні в його офіційній біографії, ні в уні
атському шематизмі К Йдеться про його агентурну робо
ту в гітлерівській СД, де Бойчук був відомий з листопада
1941 року під псевдонімом «герр Клаус».
Як з’ясувалося під час суду над групою уніатських
зрадників, наслідки співробітництва Бойчука з на
цистською СД були жахливими. За доносами лицемірного
гітлерчука в сутані фашистські карателі заарештували
десятки радянських людей. І певно не даремно, оцінюючи
заслуги «герра Клауса»-Бойчука перед службою СД,
гауптштурмфюрер Кнорр записав: «Авксентій Бойчук, як
наш агент, працював добре».
Численні факти й документи, спогади віруючих, що
постраждали від рук окупантів через свою довірливість
перед «отцями церкви», нарешті, переконливі свідчення
офіцерів гітлерівських каральних служб, які безпосеред
ньо скеровували явну й таємну діяльність чималої когор
ти душпастирів, незаперечно стверджують: зрада, запро
данство, шпигунство в інтересах німецько-фашистських
загарбників знайшли собі благодатний грунт серед уніат
ських реакціонерів.
1 Поіменний список духовенства єпархії.
40
ПІД СКЛЕПІННЯМ МОНАСТИРІВ
Особливу роль у наданні допомоги німецько-фашист
ським окупантам відігравали уніатські чернечі ордени
студитів, редемптористів та василіян, які напередодні дру
гої світової війни завдяки постійному піклуванню Шеп-
тицького та при підтримці римської курії перетворилися
в розгалужений і вишколений релігійно-політичний апа
рат, націлений проти революційного руху, в своєрідних
хрестоносців, готових у будь-який момент вирушити на
Схід для боротьби з «схизматиками-більшовиками».
У 1939 році уніатські чернечі ордени в Західній Укра
їні мали 41 монастир і кілька десятків чернечих домів,
так званих згромаджень, де перебувало 597 ієромонахів
і ченців, 941 черниця. На першому місці серед уніатського
духовенства як за своєю кількістю, так і за характером
войовничої реакційної діяльності, без сумніву, стояв ор
ден святого Василя Великого, учасники якого були тіс
но пов’язані з орденом єзуїтів.
З перших днів гітлерівської окупації василіяни пока
зали себе ревними послідовниками нацистського «нового
порядку». Вже 13 липня 1941 року уніатські душпастирі-
василіяни П. Жупанський, Є. Нижник та інші влаштували
у Дрогобичі грубу антирадянську провокацію. Зібравши
у храмі Пресвятої трійці кілька десятків своїх послідов
ників з числа оунівців та новоспечених поліцаїв, вони
провели хресний хід з фашистськими прапорами та цер
ковними хорогвами до старовинної церкви святого Геор
гія. Отці-уніати виголошували «многолітствіє вождеві
Гітлеру та німецькій армії, слали прокльони безбожній
комунії». .
На площі біля церкви святого Георгія отці-василіяни
влаштували збіговисько своїх прихильників-націоналіс-
тів та ченців Дрогобицького монастиря. Перед ними ви
ступив Жупанський. «Дякуємо вождеві нашому Адоль-
фові Гітлерові,— запопадливо говорив він.— Дякуємо
німецькій армії-визволительці. Присягаємо на вірність
Великонімеччині та її урядові, що принесли нам волю...
Не пожаліємо нічого для наших визволителів. Треба скор
ше і більше допомогти дружній армії продуктами харчу
вання. їх чекають від нас німецькі солдати».
Вірними нацистськими холопами проявили себе васи
ліяни з Гошівського монастиря на Станіславщині. Вони
всіляко вихваляли гітлерівський «новий порядок», закли
кали молитися за «перемогу німецької зброї», приймали
41
у своїй «обителі» багатьох фашистських окупантів, а вліт
ку 1943 року навіть влаштували банкет на честь ката Га
личини бригаденфюрера СС Вехтера. Ченці з Гошева
вели шалену антирадянську пропаганду, закликали мо
лодь їхати на роботу до Німеччини, вступати до гітле
рівських поліцайбатальйонів і есесівських частин. І на
цисти були задоволені: з села Гошів їм вдалося набрати
найбільшу в районі групу найманців на чолі з душпасти-
рем Б. Соколовським.
Тривалий час одним з опорних пунктів уніатів на
Львівщині був Жовківський монастир ордену василіян.
Він мав велику друкарню, книгосховище, величезні зе
мельні угіддя. Саме тут видавався журнал «Місіонар»,
який був трибуною уніатських мракобісів. Після окупа
ції фашистами західних областей УРСР ченці-василіяни
з дозволу гітлерівців відновили видання журналу і ка
лендарів «Місіонар», що відзначалися явно прогітле-
рівським, відверто антирадянським змістом. Тут же дру
кувалися розпорядження німецького військового коман
дування, буржуазно-націоналістичні звернення і портрети
Гітлера. Лише протягом січня-лютого 1942 року ченці за
вказівкою протоігумена ордену василіян В. Гра дюка
надрукували та передали для розповсюдження оунівцям
близько 10 тисяч портретів фюрера, проклятого народа
ми світу.
Чимало ченців-василіян (і зокрема керівників орде
ну) таємно співпрацювали з СД і гестапо. Цікаві факти
з цього приводу повідомив гауптштурмфюрер Кнорр. На
слідстві він розповів, що «основний кістяк» його таємної
агентури серед уніатського кліру становили василіяни.
Потрібну СД інформацію про пересування партизансь
ких загонів, політичні настрої населення тощо Кнорру
передавали протоігумен В. Градюк, редактори журналу
«Місіонар» ченці Р. Лукань та М. Пелех.
Кнорр вважав «найціннішим агентом» ігумена Дрого
бицького монастиря василіян Й. Лучинського. Кнорр
протягом 1942—1943 років двічі або й тричі на місяць
виїздив до Дрогобича для зустрічей з спритним ігуменом.
Для розмов з Лучинським, який, за словами Кнорра,
завжди мав «свіжі матеріали», СД утримувало в Дрого
бичі спеціальну трикімнатну квартиру. Ключі від неї ма
ли Лучинський і Кнорр. Лучинський докладно інформу
вав Кнорра про становище в місті та довколишніх селах,
виказував радянських активістів, вороже настроєних до
гітлерівців робітників і селян.
42
Фактично Лучинський виконував функції резидента
СД. Для одержання шпигунської інформації він корис
тувався допомогою кількох уніатських священиків і чен
ців. Наприклад, декан Мединицького деканату А. Круць-
ко наприкінці липня 1942 року за дорученням Лучинсь-
кого передав йому власноручний донос на шістьох
колгоспників — мешканців села Добрівляни, які під час
окупації в розмовах з селянами висловлювали патріо
тичні погляди. Через два тижні цих селян заарештувало
гестапо й відправило до концентраційного табору.
Серед уніатської агентури Кнорра був і колишній
настоятель львівського монастиря василіян І. Назарко,
один з сучасних апологетів унії, який знайшов притулок
у Канаді. На сторінках уніатського журналу «Світло» та
газетки «Християнський голос» Назарко тепер повчає емі
грантську молодь наслідувати «великі ідеали» митропо
лита Шептицького, настирливо рекомендує присвятити
своє життя «служінню Христу» й навіть... готувати себе
до «місіонерської праці» на Україні. Мета старого аген
та СД — удати з себе «релігійно-національного діяча»,
нібито «далекого від політики» вченого-богослова. Але
незаперечні факти й документи засвідчують, що Назар
ко — цей хамелеон у сутані, видавав Кнорру патріотич
но настроєних радянських людей, готував для СД шпи
гунську інформацію з широкого кола питань, добирав
ченців-василіян, котрі потім використовувалися Кнорром
в інтересах фашистських карателів.
Отакі факти. Отаке насправді огидне обличчя свято-
юрських зрадників і шпигунів, які, по суті, перетворили
уніатську церкву та її чернечі ордени в філіали нацист
ських розвідувальних і каральних служб. І зовсім не з
ідейних, не з релігійних переконань, як люблять говорити
нині апологети збанкрутілої унії, опинилися вони на За
ході. Вони втекли туди, уникаючи справедливої кари за
зраду, за холуйське прислужництво фашистам, за тяжкі
злочини, вчинені проти радянського народу.
43
НА ПОРОЗІ КРАХУ
НАЗРІВАЛА РОЗПЛАТА
Ні кров, ні знущання, ні тисячі свіжих могил не стри
мали героїчного опору радянських людей окупантам та
їх буржуазно-націоналістичним найманцям. На заклик
Центрального Комітету Комуністичної партії на Україні
створюються партизанські з’єднання й загони, широка
мережа підпільних партійних і комсомольських органі
зацій. Тисячі комуністів, які за рішенням партійних ко
мітетів залишилися для підпільної діяльності, очолили
патріотичну боротьбу народних мас, підіймали трудящих
на бій з ненависним ворогом.
У зверненнях до населення і листівках підпільники
викривали справжнє обличчя гітлерівських катів та ук
раїнських буржуазних націоналістів, закликали до рі
шучої боротьби з фашистськими поневолювачами. «Ні
мецькі загарбники,— писалося в одній з партизанських
листівок,— показали себе як люті вороги нашого народу.
Вони пограбували нашу країну, зруйнували міста і села,
завели рабство для всього народу. Сотні тисяч кращих
людей — українців, росіян та інших завезено на тяжку
працю до Німеччини... Хто як може і по своїй силі по
винен допомагати Червоній Армії в знищенні варва-
рів-фашистів. Геть фашистську гітлерівську наволоч
з нашої землі. Смерть Гітлерові! Хай живе Червона
Армія!»
Мужньо боролися з німецько-фашистськими окупанта
ми та їх уніатсько-націоналістичними прислужниками
трудящі західних областей республіки. Вже восени 1941
року на Тернопільщині, Львівщині, Станіславщині, Во
лині й Ровенщині були створені підпільні групи і парти
занські загони, які вели широку роз’яснювальну роботу
серед населення, викривали справжнє обличчя гітлерів
ських катів та їх наймитів, закликали патріотів до спра
ведливої боротьби з нацистами.
На Покутті стала на двобій з ворогом Заболотівська
районна підпільна комсомольська організація. Активно
діяло антифашистське підпілля на Косівщині. Кінашів-
ськими підпільниками керував колишній член КПЗУ
М. П. Сірко. У Конюшках на Рогатинщині виникла анти
фашистська група на чолі з селянином-бідняком
В. Л. Печарським.
44
Патріоти приймали й поширювали повідомлення
Радінформбюро, допомагали молоді уникати виїзду на
каторжні роботи до Німеччини, подавали активну допо
могу партизанам. Безпосередню участь в антифашист
ському русі опору на території Станіславської області
брало близько 5000 чоловік.
Не стали на коліна перед загарбниками трудящі Тер
нопільщини. Для роботи в підпіллі обком партії залишив
велику групу працівників з числа партійно-радянського
активу. Бойову антифашистську діяльність проводив у ти
лу ворога голова Микулинецької районної Ради депута
тів Я- А. Кравченко. Під його керівництвом вже у верес
ні 1941 року вела боротьбу підпільна патріотична орга
нізація «Вуйко». Члени її чинили диверсії на лініях
зв’язку, шосейних дорогах, вели активну агітаційну ро
боту серед населення.
У Гусятинському й Копичинському районах діяла
підпільна антифашистська група під керівництвом колиш
нього працівника Підгаєцького райкому партії М. М. По
годи. Патріоти поширювали повідомлення про становище
на фронті, закликали радянських людей саботувати зда
чу хліба гітлерівським окупантам, допомагали втікачам з
полону. В Шумському районі було створено підпільну
групу на чолі з комсомольцем 3. І. Бондарчуком. Народ
ні месники сміливо нападали на ворожі загони, що зай
малися заготівлею продуктів, знищували склади боєпри
пасів і продовольства, громили поліцейські дільниці.
Вже в липні 1941 року на Волині почала діяти під
пільна партійна група на чолі з направленими сюди ЦК
Компартії України головою Гривської сільської Ради
Камінь-Каширського району М. П. Конищуком, заступ
ником голови Глобської районної Ради депутатів Г. Ф.
Мартинюком та іншими патріотами. Підпільники розгор
нули активну роботу партизанських загонів і підпільних
партійних груп. ‘ Основними завданнями бойового під
пілля стали створення нових антифашистських груп, оз
найомлення населення з подіями на фронті, відбір кра
щих людей для партизанських загонів, добування зброї
і боєприпасів у ворога К
Понад 500 чоловік, людей різного віку й національ
ності, об’єднувала підпільна антифашистська організа
ція «Народна гвардія імені Івана Франка», яка мала
45
свої групи та загони у Львівській, Дрогобицькій, Терно
пільській і Станіславській областях. Народогвардійці
знищували поліцаїв і зрадників, чинили диверсії, вида
вали антифашистські прокламації та відозви, випускали
підпільні газети.
Патріоти суворо попереджали запроданців українсь
кого народу про те, що час розплати за їх каїнові діла
вже близький. «Всюди,— писали народогвардійці,— до
сягне і покарає їх грізна караюча рука народу, знайде
і покарає справедливо всіх тих, хто віддає на поталу наш
народ загарбникові».
Партизанські з’єднання й загони, що діяли в західних
областях УРСР, комуністичне підпілля подавали велику
допомогу трудящим у боротьбі з поліцаями та націона
лістичними бандами, що вірою і правдою служили фа
шистам, охороняли села, рішуче протистояли бандит
ському терору. Завдяки сміливим заходам народних мес
ників вдалося зберегти від знищення сотні сіл, врятувати
тисячі радянських людей. Зі своєї сторони населення ак
тивно підтримувало партизан, допомагало їм у боротьбі
з фашистськими карателями й оунівцями.
Під час героїчного Карпатського рейду партизансько
го з’єднання двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ков
пака до лав народних месників вступило чимало місце
вих жителів. «У ті дні,— згадував Сидір Артемович,— ба
гато гуцульської молоді влилося в наше з’єднання. Тре
ба було бачити, з якою сміливістю билися ці молоді пар
тизани— діти гірських країв., які ізсумували за волею!
Вони боролися з особливою ейергією, бо знали, що кож
ний знищений у Карпатах гітлерівець — це десятки вря
тованих від загибелі невинних людей».
Боротьба з кожним тижнем набирала все грізнішого
характеру. Навесні 1943 року полум’я партизанської вій
ни охопило Волинь, Полісся і Ровенщину. Партизанські
загони швидко поповнювалися новими бійцями з місцево
го населення. Народні маси надавали партизанам по
стійну допомогу. Жителі міст і сіл доглядали поранених
патріотів, постачали партизан продуктами, збирали роз
відувальні дані, були провідниками партизанських заго
нів, розповсюджували радянські газети й листівки.
Навіть у тих селах, де реакціонери у рясах і сутанах
завдяки підтримці гітлерівців ще мали деякий вплив на
віруючих, насамперед з числа літніх людей, населення рі
шуче підтримувало народних месників, активно включа
лося у боротьбу з окупантами та їх наймитами з ОУН.
46
«Північна частина Ровенської області,— доповідав Укра
їнському штабові партизанського руху командир парти
занського з’єднання генерал-майор В. А. Бегма,— райони
Морочно, Висоцька, Володимирця, Рафалівки, Клесова,
Рокитного повністю перебувають під впливом наших пар
тизанських загонів. За винятком окремих зрадників,
весь народ вороже наставлений проти німців і з нетер
пінням чекає радісного дня зустрічі з Червоною Армією.
Яскравим доказом цього є поширення партизанського
руху, наші величезні приховані резерви й та всебічна до
помога, котру надає народ партизанським загонам»1.
Партизани і підпільники закликали українських бур
жуазних націоналістів порвати з гітлерівцями, припини
ти свою каїнову роботу. Найбільш завзятих прислужни
ків німецько-фашистських окупантів з числа карателів,
на чорній совісті яких були десятки і сотні замучених та
заарештованих патріотів, народні месники знищували.
Під ногами окупантів та їх холопів почала горіти земля.
Фашистським наймитам не вдалося поставити на ко
ліна трудящих західних областей. Народ зневажав як
окупантів, так і їх маріонеток, відкидав жалюгідні спро
би ворогів Радянської влади видати свої класові експлу
ататорські інтереси за «загальнонаціональні прагнення»
населення. Діяльна участь трудящих західних областей
УРСР у лавах народних месників, широка допомога пар
тизанам і підпільникам, сміливі виступи проти фашистів
та уніатсько-націоналістичних колабораціоністів — яск
раве підтвердження їх вірності Комуністичній партії,
радянському ладові.
АВАНТЮРА З ДИВІЗІЄЮ СС
Протягом останніх років у США, Канаді та деяких
інших капіталістичних країнах відбулося кілька бучних
збіговиськ українських націоналістів і уніатів, що уро
чисто відзначали... день створення «14-ї гренадірен ваф-
фен СС дивізіон «Галіцієн», яку націоналісти називають
«14-ю стрілецькою дивізією «Галичина» і навіть якоюсь,
тільки їм відомою «Першою українською дивізією» міфіч
ної «Української національної армії». За повідомленням
уніатської й націоналістичної преси, отці церкви освящали
47
на цих зборищах штандарта есесівських недобитків,
влаштовували для них «урочисті богослужіння», напучу
вали емігрантську молодь «крокувати дорогою своїх
батьків», які служили в гітлерівських каральних части
нах.
Есесівський журнальчик «Вісті комбатанта», який ви
дається у Торонто, повідомив, що 27 лютого 1977 року
ювілей дивізії відзначався в уніатській церкві Успення
божої батері в Монреалі. До початку богослужіння, яке
відправляв митрат Я. Гайманович, під заплямованим
кров’ю штандартом СС у своїй уніформі до церкви стро
єм прибули 80 колишніх есесманів на чолі з штурбан-
фюрером О. Вінницьким. Звертаючись після закінчення
церковної церемонії до есесівських вояк, послідовники
Гітлера закликали «передавати свої ідеї молодому укра
їнському поколінню». «Від присяги, яку ми зложили під
час війни,— вигукував Вінницький,— нас ніхто не звіль
нив. Ми, бувші вояки-дивізійники, не сміємо про це за
бути».
Ось так зухвало й недвозначно проголошують своє
політичне кредо есесівські гвалтівники і вбивці, ладні й
сьогодні знову повернутися до своїх каїнових справ, бу
ли б тільки нові господарі типу Гіммлера або Кальтен-
брунера...
29 травня 1977 року у Філадельфії під есесівськими
та буржуазно-націоналістичними ганчірками зустрілися
колишні есесмани і бандити УПА К їх удостоїли своєю
присутністю уніатський єпископ з Аргентіни А. Сапеляк,
філадальфійський єпископ В. Лостен та ще з десяток
священиків-уніатів. Виступаючи з проповіддю, свяще
ник Р. Москаль, як і інші учасники збіговиська, говорив
«про важність та актуальність традицій наших комбатан
тів» (тобто вцілілих есесівців.— К. Д.) та закликав свою
паству наслідувати їх приклад. На закінчення зустрічі
військові злочинці з принесеної з собою зброї дали «са
лют» на честь катів і зрадників українського народу.
Такі збіговиська в 1979—1980 роках відбулися в
Нью-Йорку, Чікаго, Філадельфії, Лондоні, Торонто. Гуч
но відзначала «ювілей» дивізії СС зарубіжна буржуазно-
націоналістична преса. Мабуть, не варто зупинятися на
вихвалянні «історичної ролі» есесівських частин, їх «ви
значних військовиків» та інших нікчемних вправах кола-
48
бораціоністів у фраках і сутанах, що зайвий раз свідчать
про їх відданість кривавому фашизму. Коротко зупини
мось лише на одній тезі, якої торкалися у своїх виступах
і колишні есесмани, і їх духовні отці із зарубіжної уніат
ської церкви. Йдеться, зокрема, про зберігання есесів
ських «традицій», про виховання дітей та онуків емігран
тів на «кращих прикладах з боротьби дивізійників»1.
Цьому питанню було присвячено чимало статей і у
націоналістичних журнальчиках «Юнак», «Крилаті» та
інших, що розраховані спеціально на зарубіжну україн
ську молодь. Вони публікували й продовжують публіку
вати немічні опуси, вірші та малюнки, в яких на всі лади
вихваляють «героїчні чини» та «історичні заслуги» про
клятих українським народом есесівських грабіжників і
вбивць. Звичайно, у виступах та статейках колишніх есес-
манів та бандерівських «вихователів» й слова немає про
те, що дивізія СС «Галичина» була створена з благосло
вення митрополита Шептицького, за згодою обер-ката
Гіммлера і перебувала у складі злочинних підрозділів
СС, що «дивізійники» були озброєні фашистською збро
єю, носили гітлерівську уніформу та виконували найбруд-
ніші завдання нацистських окупантів — лютих ворогів
нашого народу.
Провокаційна метушня націоналістичних та уніатсь
ких верховодів навколо дивізії СС має досить чітку ме
ту — обілити своє ганебне фашистське минуле, спотво
рити факти, отруїти свідомість молодих українців за кор
доном. Проте оббрехати велику правду історії не зможе
ніхто й ніколи.
Переконливі документи неспростовно доводять, що
14-та дивізія СС була створена гітлерівцями при безпо
середній участі українських буржуазних націоналістів,
уніатської ієрархії, особисто митрополита Шептицького
та нинішнього первоієрарха закордонної так званої Укра
їнської католицької церкви (УКЦ) сумнозвісного Сліпо
го. Безпосередня участь у формуванні дивізії, напучуван
ня її учасників на братовбивчу боротьбу, спрямування
групи уніатських священиків-капеланів до служби в ди
візії, нарешті, прийняття ними присяги есесівців-націона-
лістів на вірність Гітлеру — одна з найганебніших сторі
нок історії збанкрутілої уніатської церкви.
1 Цим словом українські буржуазні націоналісти соромливо іме
нують фашистських яничарів, уникаючи надто скомпрометованих слів
«есесівець», «есесман», якими називали себе «вояки» з дивізії СС
«Галичина».
49
Свідчення учасників тогочасних подій, сотні незапе
речних архівних документів, багато яких вийшло з-під
пера самих націоналістів, об’єктивно показують, хто, як
та з якою метою створив дивізію СС «Галичина», чиї ін
тереси вона відстоювала. Отже, знову слово фактам.
Видатною воєнно-політичною подією другої світової
війни став розгром німецько-фашистських військ на Вол
зі. Радянська Армія продемонструвала всьому світові
свою непохитну силу, мужність і героїзм. Під натиском
доблесних радянських військ фашистські дивізії відко
чувалися на Захід.
Переможний наступ Червоної Армії, розгром 6-ї армії
Паулюса викликали розпач і занепокоєння святоюрських
ієрархів та їх вихованців з ОУН. Серед фашистських хо
лопів почалася паніка. Всі свої надії на «оборону перед
наступаючими советами» та створення «єдиного проти-
большевицького фронту» жовто-блакитні отамани й уні
атські панотці на чолі з князем церкви митрополитом
Шептицьким пов’язували з гітлерівською верхівкою.
Протягом 1942 і на початку 1943 року Шептицький
разом з націоналістичними ватажками неодноразово
звертався до Гітлера і Ганса Франка з пропозицією по
повнити нестачу «гарматного м’яса» на східному фронті
за рахунок створення у складі фашистської армії «укра
їнських військових формацій». Майже одночасно з вла
дикою 6 лютого 1943 року до начальника генерального
штабу вермахту генерал-фельдмаршала Кейтеля звер
нувся «вождь» ОУН А. Мельник. Покірливо пропонуючи
свої послуги в справі формування військових підрозділів
з націоналістичних харцизів, Мельник писав: «Нам зда
ється, що зараз наступила пора включення України в
протибольшевицький фронт. Треба сформувати боєздат
не українське військо... Українські відповідальні круги,
а головне — військові у розв’язанні цього питання, якому
ми для переможного висліду боротьби з Москвою при
свячуємо найбільше значення, готові взяти участь та від
дати себе в тій цілі до розпорядження верховного коман
дування збройних сил». До принизливих прохань оунів-
ців та уніатської ієрархії залучився і голова створеного
нацистами горезвісного Українського центрального комі
тету (УЦК) В. Кубійович.
Незважаючи на слізні «пропозиції» уніатсько-націо
налістичних ренегатів та підтримку їх з боку Вехтера,
можновладці третього рейху не квапилися з створенням
націоналістичних «військових формацій». Але приперте
50
до стіни переможним наступом Червоної Армії військове
командування вимагало все нових і нових резервів. Прак
тично це й вирішило справу організації есесівської диві
зії з націоналістичних найманців.
У КАБІНЕТІ ГУБЕРНАТОРА
У лютому 1943 року у Львові на прохання УЦК від
булися «переговори» між представниками фашистської
адміністрації генерал-губернаторства, з одного боку,
і верхівкою УЦК та уніатської церкви, з другого. За круг
лий стіл сіли губернатор Вехтер, шеф уряду губерна
торства Бауер, інші нацистські чиновники, а також Ку-
бійович, його заступник Паньківський, єпископи Сліпий
та Будка. Під час зустрічей, що відбулися у будинку на
місництва, нинішній кардинал Сліпий, виступаючи від
імені митрополита, виказав стурбованість з приводу «по
силення у Галичині роботи большевицьких агітаторів»
і запропонував «ширшу допомогу» уніатського кліру в
формуванні «української військової формації» в складі
фашистської армії. «їх ексцеленція уповноважив ме
не,— заявив Сліпий,— висловити його думку про те, що
зараз найбільш слушний час для рекрутування військової
сили. В Галичині й на Волині шириться комуністична
пропаганда. Якщо її не стримати тепер, опанувати ситуа
цію ні уряд (тобто окупаційна влада.— К. Д.), ні церква
не зможуть».
Після кількох попередніх розмов з Сліпим і Кубійови-
чем Вехтер, не виказуючи своєї думки з приводу пропо
зицій колабораціоністів, звернувся до Сліпого: «Як кон
кретно може допомогти церква справі створення зброй
ної сили з галицьких українців?» «Наша допомога буде
досить ефективною. Такою ж, якою вона була під час
формування українських січових стрільців у складі авст
рійської армії у 1914 році, а пізніше при організації Ук
раїнської галицької армії Г Вірні нашої церкви,— запев-
51
няв кир Иосиф,— після проголошення мобілізації слу
хатимуть своїх душнастирів. А церква в нас, дякувати
богові, має немалий вплив на своїх парафіян, і, в першу
чергу, на старше покоління, серед якого є чимало ком
батантів УГА. Діти ж, молодь, маємо надію, підуть за
своїми батьками».
З проханням про «прискорення» справи формування
«збройних підрозділів» з числа націоналістів до Вехтера
звернувся й Кубійович. Тремтячи за свою шкуру, він у
принизливому тоні благав «якнайскоріше узгіднити про
позицію» уніатсько-націоналістичних гітлерчуків з «ве
ликим фірером» і надати їм можливість взяти безпосе
редню «участь у кривавому змагу з Москвою на боці на
шої визволительки німецької армії».
Тепер В. Кубійович співає інших пісень. Виступаючи
старанним проповідником «історичної місії» есесівської
дивізії, створеної у складі збройних сил СС, озброєної й
очолюваної нацистами, безпосередньо підпорядкованої
кривавому Гіммлеру, він у виданій в Парижі книжечці
з претензійною назвою «Мені 70» договорився до того,
що, організовуючи дивізію, нібито мав на мені «виключно
український інтерес». Більше того, роблячи реверанс у бік
нинішніх хазяїв українських буржуазних націоналістів з
табору імперіалістичної реакції, Кубійович висуває смі-
хотворну тезу, начебто ще 1943 року він, «підходячи до
справи дивізії з холодним розрахунком» (?!), доручив
есесівському офіцерові Д. Паліїву «пильнувати україн
ського інтересу в згоді з німцями чи проти їх волі аж до
зірвання зв’язку і переходу дивізії на бік західних альян-
тів».
Зрозуміло, що подібні заяви екс-провідника УЦК
розраховані на людей, які не мають жодного уявлення ні
про обставини формування дивізії, ні про особу самого
Кубійовича та його роль у цій ганебній справі...
Вранці 28 квітня 1943 року губернатор Вехтер викли
кав до себе купку націоналістичних пахолків і оголосив
їм рішення Гітлера про формування «14-ї гренадірен
ваффен СС дивізіон «Галіцієн». Залякуючи полохливих
колабораціоністів навальним наступом «большевицьких
армій», Вехтер закликав їх разом з німецькими війська
ми «взяти безпосередню участь у боротьбі за безпеку і
майбутнє Європи». Губернатор, за словами окупаційних
«Львівських вістей», відзначив певні старання в справі
створення дивізії «присутнього тут пана професора Ку
бійовича».
52
Після цього шеф управління внутрішніх справ гене
рал-губернаторства Льозакер зачитав заздалегідь під
готовлений «маніфест» Ганса Франка з приводу форму
вання дивізії СС. Потім на трибуну піднявся Кубійович.
Дякуючи губернаторові за відзначення його трудів на
користь «Великонімецького рейху», лакуза розпатякував:
«Ми радіємо, що ви, пане губернаторе, як найвищий
представник німецької влади в Галичині, приносите нам
признання за цей вклад. Особливу радість викликає в
нас вістка, що найвищі чинники німецької держави також
мають відомості про наше активне відношення. Найви
щий дозвіл (тобто рішення Гітлера.— К. Д.) на вистав
лення стрілецької дивізії СС — це для'нас відзначення
і одночасно спеціальна честь. Ми дякуємо вам зі щирого
серця. Одночасно належиться наша подяка великому фі-
рерові з’єднаної Європи».
Як бачимо, у лакейському виступі Кубійовича йде
ться і про біснуватого фюрера, і про милі його серцю
«найвищі чинники рейху» і губернатора Вехтера, але
чомусь жодного слова нема про Україну, українців та
«українські інтереси», за які так уболіває тепер «профе
сор» з мюнхенського націоналістичного смітника! Тричі
вигукнувши за командою Бауера «зіг хайль», націоналі
стичні шуцмани услід за своїми фашистськими хлібодав
цями потяглися до храму святого Юра.
Ось офіційне повідомлення про ганебний акт змови
уніатських архієреїв з кривавим фашизмом — документ,
що остаточно затаврував гітлерчуків у сутанах як зрад
ників українського народу, апостолів братовбивчої війни
(цитуємо за окупаційною газеткою «Львівські вісті» від
29 квітня 1943 року): «В год. 11. 15. прибув вулицями
Львова... Губернатор Д-р Вехтер з почотом також до
Архікатедрального храму св. Юра. Тут відправлено чи
тану архієрейську службу божу. Відправив її Високо-
преосвященний Кир Иосиф» (И. Сліпий.— К. Д.).
Після «торжественного богослужіння» Вехтер і Льо
закер у «будинку касина» прийняли націоналістичних
погромників і сформували так звану «військову управу»
для створення дивізії, до складу якої увійшли кілька на
ціоналістичних верховодів та уніатський пастор Лаба.
Цікава деталь. Розпинаючись перед Франком та Вехте-
ром, Кубійович сподівався, що йому буде довірено керів
ництво «військовою управою». Проте фашисти не дуже
шанували свого вірного, але «расово неповноцінного»
прислужника. Керівником «військової управи» гітле-
53
рівці призначають полковника абверу А. Бізанца, його
заступником — німця С. Бейгерта.
Наприкінці війни А. Бізанц як військовий злочинець
був заарештований. На слідстві він розповів цікаві по
дробиці про мерзенну роль Кубійовича у формуванні
есесівської дивізії. Зокрема, він свідчив: «УЦК Кубійо
вича був створений абвером ще 1940 року в Кракові.
З першого дня свого існування він перебував під безпо
середнім керівництвом і наглядом розвідувального орга
ну «Абверштелле-Краків». Практично цією роботою зай
мався 2-й відділ «Абверштелле» на чолі з майором фон
Демелем. Як помічникові начальника відділу, мені було
доручено керувати діяльністю УЦК. Без дозволу «Абвер
штелле» і мого особистого Кубійович не мав права прий
няти до комітету жодної особи, провести будь-який за
хід... Фінансування УЦК так само проводилось через
мене. Щомісяця протягом 1940 року я особисто передавав
Кубійовичу і генеральному секретареві УЦК Глібовиць-
кому 50—60 тисяч злотих».
«Формуванням дивізії СС в Берліні опікувався обер-
групенфюрер СС Готтліб Бергер,— розповідав далі А. Бі
занц.— За рекомендацією Вехтера Бергер затвердив ме
не керівником «військової управи» по створенню дивізії
СС «Галіцієн». На чолі «управи» фашистам треба було
мати свою людину, німця, який би добре знав становище
в Галичині. На цю посаду претендував і Кубійович. Вза
галі, його бундючності, амбіціям, намаганню грати роль
«вождя» не було меж. Та разом з тим Кубійович завжди
був вірним фашизмові, багато робив в інтересах абверу
і його особисті негативні якості не мали суттєвого зна
чення в стосунках з німецькими окупаційними органами.
Більше того, ми (фашистські розвідники.— К. Д.) са
мі стимулювали його кар’єристські потягання і претензії,
бо знали, що Кубійович, будучи давнім і сумлінним аген
том нашої служби, при будь-яких обставинах залиши
ться «нашою людиною»... Домагаючись поста керівника
«військової управи», Кубійович очевидно хотів зробити
собі ще більшу рекламу, при сприянні окупаційної вла
ди зміцнити свій авторитет серед українських націона
лістів та з метою виконання наших (мається на увазі аб
вер.— К. Д-) завдань об’єднати навколо себе і УЦК інші
націоналістичні угруповання».
Із свідчень полковника фашистської розвідки добре
видно, який «український інтерес» мав на увазі пан Ку
бійович, галасуючи за створення дивізії СС.
54
Звичайно, Кубійович та інші нацистські прислужники
з УЦК та ОУН, до яких широкі народні маси з перших
днів фашистської окупації ставилися з відвертим пре
зирством, могли завербувати до дивізії хіба що сотню
або дві своїх поплічників. І тоді у справу формування
есесівських частин, усупереч біблійному «не убий», вклю
чилося греко-католицьке духовенство.
«Після розмови з Вехтером і Бауером... (з приводу
формування дивізії.— К.Д.)>— пише Кубійович,— першу
розмову я відбув з найвищим для українців авторите
том (?!) митрополитом Андреем і почув з його уст: «Не
має майже ціни, яку не треба б дати за створення укра
їнської армії». Звичайно, йшлося не про якусь міфічну
«армію», а про формування частин СС у складі фашист
ських збройних сил.
І почалося. В усі дзвони вдарили уніатські достойни
ки з приводу «великої радості» за виказане «самим фі-
рером довір’я». Одразу ж після оголошення «урочистого
акту про формування галицької збройної сили» та освя
чення цієї «богоугодної справи» в соборі святого Юра
зрадливі архієреї разом з націоналістами взяли найді-
яльнішу участь в організованому з цього приводу за без
посередньою вказівкою Геббельса пропагандистському
шабаші.
Під безпосереднім керівництвом нацистських штадт-
і крайсгауптманів українські націоналісти, уніатські єпи
скопи й декани, каноніки й парохи, навіть ігумени й чен
ці по-військовому включилися у формування есесівських
підрозділів. Сотні «богобоязнених душпастирів» були
призначені членами створених фашистами мобілізацій
них комісій. Гарячково агітуючи за вступ до дивізії СС,
окремі священики перетворили церковні амвони у вер
бувальні пункти. Уніатська та буржуано-націоналістич-
на челядь губернатора Вехтера справно відробляла
одержані від нацистів «гонорації»...
58
на Заході, люблять розпатякувати про свої «національні
змагання» та якусь примарну «незалежну концепцію»
під час війни. Однак документ, що вийшов з-під пера
Полтави-Розумовського-Макогона, поряд із тисячами ін
ших незаперечних фактів, яскраво свідчить, кому на
справді служили «надвожді» й «святоюрські «апостоли»,
якої «самостійної» України і «власного уряду» очікували
вони від своїх нацистських хазяїв.
•60
Керівники «військової управи» планували запрошу
вати до затишних віталень казино аж ніяк не власних ро
дичів і дружин... Можливо, й не випадково того ж таки
дня «управа» прийняла постанову про «створення при
військовій управі Комісії пань». За вказівкою Бізанца
комісію очолив преподобний В. Лаба.
Чималі грошові суми з гітлерівської казни потекли й
до глибоких кишень сановників уніатської церкви. Згід
но з безпрецедентною за своєю ганебністю угодою між
Вехтером, Бауером, Вільденом і шефом відділу львівсь
кої СД Кнорром, з одного боку, та єпископами Сліпим
і Будкою, з другого, фашисти обіцяли забезпечити що
місячне грошове утримання кожного греко-католицького
достойника від митрополита до сільського священика.
Відповідно до цього вже другого дня після оголошення
мобілізації до дивізії СС і благословення нинішнім кар
диналом Сліпим цієї «богоугодної справи» в святоюрсь-
кому храмі, тобто 29 квітня 1943 року, перший відділ
головного управління внутрішніх справ генерал-губерна
торства за підписом штурмбанфюрера Вільдена перека
зав на ім’я митрополита А. Шептицького як перший вне
сок за каїнову роботу чималу на той час грошову суму
— 360 тисяч окупаційних злотих1.
З квітня 1943 року на особисті витрати апостолів унії
почали надходити юдині срібняки. Щомісяця краківський
«уряд генерал-губернатора» переказував у святий Юр
360—370 тисяч злотих. То була плата за душі галицьких
селян, за тисячі обдурених і запаморочених панотцями
людей, які одягалися в есесівську уніформу, щоб вико
нувати накази фашистів, гинути за чужі інтереси на по
лях Тернопільщини та Бродівщини, в Словаччині та Юго
славії...
. З благословення Шептицького В. Лаба відібрав до
дивізії 14 священиків і ченців, яких зарахували як капе
ланів «з офіцерським утриманням». Крім того, він звер
нувся до митрополичого ординаріату з листом, де слізно
благав додатково «відпустити на полевих духовників»
кількох отців-уніатів. У приміщенні уніатської духовної
семінарії у Львові за згодою Сліпого був організований
вербувальний пункт для есесівських «волонтерів».
1 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 201, оп. 4«б», спр. 2710, арк. 81.
61
«ТОТАЛЬНА» МОБІЛІЗАЦІЯ ТА її НАСЛІДКИ
Уніатсько-націоналістична команда галасувала, що
набір до дивізії СС — «справа добровільна», насправді
запроданці дотримувалися тактики «тотальної» мобілі
зації. Вони погрожували, піддавали цькуванню, ареш
тували людей, які відмовлялися йти до «набірних пунк
тів». Основним методом формування дивізії було на
сильство. Та, незважаючи на масові облави й арешти,
молодь ховалася від набору, втікала у ліси, йшла до пар
тизанських загонів.
Зриву мобілізації, роз’ясненню трудящим справжніх
причин створення есесівських частин великою мірою
сприяли патріоти-підпільники. «Керівні кола гітлеризму
виразно бачать свою загибель і тому стараються знайти
людські резерви серед поневолених народів, починають
переговори з тими, кого пограбували та значною мірою
винищили,— писали підпільники в одній з листівок, ви
даних антифашистською організацією «Народна гвардія
імені І. Франка».— В розпорядженні про дивізію «Гали
чина» не згадано навіть про український народ. І то ціл
ком зрозуміло чому. Гітлерові непотрібний український
народ, йому потрібні українські землі... Хай ні один укра
їнець Галичини не ганьбить українського народу і не
вступає до гітлерівської дивізії «Галичина».
Ще до остаточного сформування дивізії з «набірних
пунктів» втекли сотні насильно приставлених туди «во
лонтерів». «Ворожа пропаганда змагає до того, щоб від
мовити наших людей від зголошень до дивізії, відтягнути
від явки до військово-лікарських комісій, не допустити
до створення СС стрілецької дивізії «Галичина»,— писа
ли запроданці з відділу пропаганди «військової упра
ви».— Ціль її ясна: викликати недовір’я до нашого про
воду (точніше, до купки фашистських лакеїв.— /(. Д.)
й німецької влади... Часом большевикам це вдається».
Не час ом, а в м а с о в о м у п о р я д к у втікали з
дивізії обдурені уніатсько-націоналістичними «вербуваль
никами» або насильно мобілізовані в СС галицькі юнаки.
У Щирець для «урочистих проводів» дивізійників при
був полковник Бізанц та кілька його націоналістичних
поплічників. На мобілізацію «волонтерів» було кинуто
всі сили місцевої ОУН і УЦК. Була навіть збудована три
буна, підготовлені фашистські та націоналістичні пра
порці. А що ж вийшло? «З цілого району,— писав один
з колишніх провідників ОУН на Львівщині Б. Стеци-
шин,— прибуло аж 12 добровольців, з яких пізніше 7
втекло. Парад, по суті, зірвався...»
З виїздом есесівських новобранців «на військовий
вишкіл» кількість дезертирів збільшилася. Чималий
вплив на розклад «дивізійників» мали дальші поразки
гітлерівців на фронтах: героїчний осінній наступ Радян
ської Армії 1943 року, визволення Києва, посилення пар
тизанського руху. В таємних «тезах УЦК» націоналістич
ні ватажки були змушені визнати, що «...плановий (?!)
відворот німецьких військ на Сході та поширення парти
занки... сприяли кампанії, скерованої проти дивізії, в
зв’язку з чим багато галицької молоді відмовляється від
військової служби та втікає до лісу. Наслідком того
всього дійшло до масових дезерцій».
Уніатсько-націоналістична команда намагалася будь-
якими методами підтримати жорстокий окупаційний ре
жим. Для* поповнення дивізії СС мобілізували кількасот
поліцаїв з «української» поліції, оунівських «бойовиків»
та іншого кримінального наброду, яких звели в 4-й по-
ліційний полк. Почалася галаслива кампанія «боротьби
з дезерцією».
Однак стримати дезертирство було неможливо. Тоді
командир «української» дивізії бригаденфюрер СС
Ф. Фрайтаг видав наказ, в якому презирливо кинув на
есесманів тавро боягузів і зрадників. «Хто нас опускає,—
писав Фрайтаг,— робить це з боязні. Боягузи — це зрад
ники, яким належить тільки смерть...» .
У своїх «історичних розвідках» і «рефератах», що
рясно з’явилися за останні роки на Заході, колишні цуг-
фюрери і поліцаї хотіли б довести своїм нинішнім хазя
ям, що дивізія СС «Галичина» була «українською вій
ськовою формацією, вела завзяту боротьбу з советами
•і має тому поважні заслуги». Тут що не слово, то без
соромна брехня. Створена в складі фашистських військ
дивізія СС «Галичина» не мала нічого українського.
Очолювані бригаденфюрером СС Фрайтагом, одягнуті
в уніформу СС, німецькою мовою навчені стріляти й вби
вати з німецьюої-таки зброї «дивізійники» були заго
ном гітлерівських опричників, перевертнів — лютих воро
гів українського народу.
Навіть самі націоналісти змушені тепер визнати, що
за «українськими добровольцями» пильно наглядали фа
шистські оберфюрери й «референти». «Старшинська об-
сада дивізії,— писав один з оунівських ватажків М. Ка-
пустянський,— була німецька. Також командування пол-
63
нами піхоти, полком артилерії й майже всіма дивізіона
ми спочивало в німецьких руках. Крім того, всі головні
референти при куренях піхотних полків, дивізіонах арти
лерії та дивізіонах іншої зброї й служби були обсаджені
німецькими старшинами... Так далеко зайшла німецька
обсада, що навіть харчові сотень чи батарей і рахункові
підстаршини були німці. У кожній навіть найменшій час
тині був німець — ухо й око командування дивізії».
Незважаючи на запевнення гітлерівських генералів,
«мужва» з дивізії СС «Галичина» ніколи не мала рівних
з есесівцями прав. Для нацистів оунівці були лише тре
тьосортними найманцями. У розпорядженні крайсгаупт-
манам (керівникам округів) Вехтер підкреслював: «Ви
повинні уникати зворотів мови, які б могли викликати
будь-яку форму побратимства між німцями і українця
ми... Українців не слід називати союзниками».
Фашисти з погордою, а часом і з відвертим презирст
вом ставилися до своїх найманців. Так, бригаденфюрер
СС Фрайтаг, за спогадами начальника штабу дивізії ма
йора В. Гейке, «...нарікав в дуже прикрих і грубих вира
зах» на злу та боязливу поведінку «дивізійників». Навіть
у передовій статті тижневика дивізії СС «Галичина» «2шп
зіе£» зазначалося, що серед «вояцтва дивізії... ми бачимо
прояви занепаду вояцьких інстинктів». Вихваляючи «бо
йові звитяги та здоровий вояцький дух» німецького сол
дата, есесівські пропагандисти протиставляли їм пове
дінку «дивізійників», котрим притаманна «психологія та
кого сумирного гречкосія, якому чужа і далека вояцька .
постава». .
І як не пнулися зі шкури націоналістичні «бойовики»,-
аби догодити своїм унтер- і гауптштурмфюрерам, вони
залишилися для нацистських господарів «неповноцінною»
у расовому відношенні «селянською мужвою», що по
винна довіку вірно служити фашистським іберменшам.
Запродавши душу і тіло фашистам, есесмани з дивізії
«Галичина» раз і назавжди порвали з своїм народом, з
своєю Батьківщиною. Про це яскраво свідчить текст і
церемонія прийняття «добровольцями» присяги на вір
ність Гітлерові. Здається, що навіть земля повинна бу
ла б розступитися й поглинути уніатських боговідступ
ників, коли В. Лаба, Л. Лещинський та інші призначені
Шептицьким капелани привели «дивізійників» до присяги
на вірність чужинцям та їхньому фюрерові.
Белькочучи тепер щось про дивізію як «вагому істо
ричну вартість Галичини», уцілілі недобитки не призна-
64
ються, що, стаючи до «заприсяження» Гітлерові, вони
жодним словом не згадували про Україну або українсь
кий народ, а лише словословили «великого фірера нової
Європи», продавали біснуватому Гітлеру свою душу й
тіло.
Закінчився гарячковий, прискорений «вишкіл», і так-
сяк навчених рекрутів кинули на Східний фронт у район
міста Броди. Тут у липні 1944 року дивізії СС «Галичина»
було завдано нищівного удару. В результаті могутнього
наступу військ 1-го Українського фронту частина дивізії
була оточена і розгромлена, а кількасот есесманів, ки
нувши артилерію, чимдуж тікали аж до Північних Кар
пат. .
Наприкінці війни есесівські недобитки зазнали від
чутних ударів у Словаччині та Югославії, де вони брали
участь у придушенні партизанського руху. Безславні за
лишки дивізії, втікаючи від народного гніву на чолі з
верховодами, здалися англійським військам і були від
правлені в Італію, а потім вивезені до Англії. Частина
«дивізійників», зрозумівши свої трагічні помилки, все-
таки знайшла в собі сили вилізти з болота і з каяттям
повернутися додому. Та чимало есесманів і їх духовних
наставників типу І. Кедрина, Є. Побігущого, Л. Лещин-
ського розбрелися по світах і продовжують свої антина
родні вправи. Як і раніше, есесівські іберменші марять
про нову світову війну, щоб ще раз вдатися до різні та
погромів. Безсилля й приреченість породжують у них
шалену лють до трудящих Країни Рад, до мирного твор
чого життя радянських людей.
На чорній совісті українських буржуазних націона
лістів та святоюрських «апостолів» чимало злочинів.
Проте авантюра з створенням дивізії СС «Галичина» по
сідає окреме місце. Запродавши фашистам запаморочену
облудними гаслами деяку частину молоді та кинувши її
на братовбивчу бійню, ренегати з уніатсько-націоналіс
тичного табору остаточно розкрили своє обличчя зрадни
ків українського народу, вірних лакуз Гітлера.
4 К, Є. Дмитру к 65
ПІД ЗНАКОМ ХРЕСТА І ТРИЗУБА
69
БЛАГОСЛОВЕННЯ БАНДИТАМ
Митрополит А. Шептицький та інші ієрархи греко-
католицької церкви, будучи, за словами єпископа М. Буд
ки, «реальними політиками», ніколи не закривали очей
на екстремізм своїх вихованців з ОУН. Навпаки, числен
ні документи свідчать про те, що вони всіляко зархочу-
вали націоналістів до антинародної діяльності, благос
ловляли їх на братовбивчу боротьбу.
Повчаючи своїх буржуазно-націоналістичних учнів,
митрополит вимагав від оунівців в «усіх ділах своїх зав
жди йти за нашою визволителькою — Великонімеччиною».
Дотримуючись цього головного постулату своєї страте
гії і тактики, Шептицький докладав чимало зусиль для
'зміцнення ОУН, освячував криваві злочини націоналіс
тів. Разом з тим митрополит надавав великого значення
посиленню впливу уніатів на формування націоналістич
ної ідеології, докладав зусиль до дальшого зміцнення
«союзу хреста і тризуба», який, на його думку, мав діяти
під керівництвом «князів святого Юра».
Владика домагався, щоб діяльність націоналістичних
організацій носила релігійно-містичне забарвлення, була
«тісно пов’язана з християнським рухом», визнавала «сві-
тоглядову зверхність» греко-католицької ієрархії і на
самперед його особисто, як «отця церкви і народу». На
віть найменший відхід від цих проголошених ним пози
цій викликав гнів святоюрського апостола.
З цього приводу заслуговує на увагу звернення Шеп-
тицького до ватажків ОУН від 6 вересня 1941 року. У той
час коли вулицями Львова, Тернополя, Дрогобича та ін
ших міст гітлерівські людоїди за допомогою своїх бур
жуазно-націоналістичних холопів гнали на розстріл ти
сячі радянських громадян, коли на берегах Дніпра та
вздовж усього небаченого в історії воєн фронту героїчна
Червона Армія вела запеклі бої з фашистськими війсь
ками, митрополит вдається до розслідування «принципо
вої і актуальної проблеми»... як треба малювати три
зуб — «з хрестом чи без хреста».
Ображений тим, що дехто з його бандерівських послі
довників посмів носити тризуб без хреста, Шептицький
від імені митрополичого ординаріату видає з цього при
воду спеціальне послання під номером 78, у якому чор
ним по білому написано: «Тризуб без хреста. Не знаю
з якої ініціативи і для якої причини укр. патріоти (ук
раїнські буржуазні націоналісти.— К.Д.) носять часом
70
малу відзнаку тризуба без хреста... Треба признати три
зуб без хреста за символ повороту до поганства і за сум
ну признаку (очевидно, ознаку.— К. Д.) переваги без-
божницьких течій серед нашої суспільності... 6. IX 41.
Дндрей»1.
Шептицький не шкодував сил для консолідації всіх
буржуазно-націоналістичних угруповань. Зусилля влади
ки були скеровані, по-перше, на те, щоб ОУН, УЦК та
інші націоналістичні організації «в усіх ділах своїх завж
ди йшли за нашою освободительною — Великонімеччи-
ною», і, по-друге,— «щоби вони об’єднаними силами» від
стоювали класові інтереси буржуазії та уніатського клі-
ру і, за його словами, «поборювали наших власних га
лицьких комуністів і єдиним фронтом вели боротьбу з
советами».
Великі надії на проведення свого профашистського
антирадянського курсу Шептицький покладав на ОУН-
бандерівців, яка в основному складалася з відданих уніа
там куркульських і попівських синків, різномастих аван
тюристів і карних злочинців. Вихований у дусі ненависті
до простого трудівника, охоплений прагненням помсти й
наживи, цей строкатий конгломерат бандитів і провока
торів очікував лише наказу своїх провідників, щоб знову
запалити зловісні заграви над мирними селами і, засу
кавши рукави, приступити до вбивства та грабунків.
І такого наказу оунівські могильники діждалися. На
початку 1943 року головний провід ОУН-бандерівців за
вказівкою своїх хазяїв з абверу та СД приймає рішення
про створення УПА. При активному сприянні окупантів
перші банди націоналістів були сформовані на Волині,
а пізніше і в Прикарпатті. У березні-квітні 1943 року з
відома гітлерівців до складу УПА увійшли підрозділи
«української» поліції, а також карателі з колишнього ба
тальйону «Нахтігаль», які й стали кістяком бандерів
ських зграй.
Для озброєння бандитських груп на Ровенщині та Во
лині підрозділи абверу в 1943 році створили таємні скла
ди зброї та боєприпасів. Бандам було передано стрілець
ке та артилерійське озброєння, міномети, радіостанції,
вибухові речовини й навіть цілі друкарні та запаси па
перу.
З допомогою банд нацисти сподівалися зміцнити свої
тили, ліквідувати загони народних месників, масовим
71
терором залякати радянських людей. Розкриваючи ос
новне призначення створених гітлерівцями банд, Ровен-
ський підпільний обком партії у зверненні до населення
в липні 1943 року відзначав: «Всі українські націоналіс
ти є прислужниками німецьких фашистів, усі вони —
запроданці і зрадники українського народу, всі вони на
ділі захищають інтереси німецьких фашистів... і не за
волю його б’ються вони, а за те, щоб міцніше німецький
кат окутав ланцюгом тіло України, щоб не скинув бага
тостраждальний народ ярмо фашистське»1.
Створені і озброєні окупантами банди, виконуючи во
лю своїх нацистських шефів, нападали на партизанські
загони, убивали підпільників і радянських активістів, те
роризували й грабували мирних жителів. Одночасно во
ни допомагали загарбникам в охороні транспортах ко
мунікацій, реквізиції продовольства в селян, забезпечу
вали СД та гестапо розвідувальною інформацією, пере
давали фашистам захоплених бандитами радянських
розвідників і партизан.
Соціальною базою буржуазно-націоналістичних банд
були вихідці з експлуататорських класів, здебільшого з
реакційного духовенства і куркульства. Численні доку
менти незаперечно показують, що всі чільні місця в ОУН,
керівне становище в бандитських зграях та зловісній
СБ займали представники куркульства, міської буржуа
зії, уніатського та автокефального кліру.
Наведемо лише кілька прикладів. Один з керівників
ОУН М. Лебідь — син багатого куркуля з села Нові Стрі-
лища на Львівщині. Ватажок кривавої СБ М. Арсенич —
син заможного землевласника з села Березів Нижній на
Станіславщині. Один з верховодів УПА, агент фашистсь
кого абверу Д. Грицай мав великі земельні угіддя у
с. Дорожів на Дрогобиччині. Референт СБ Ровенського
проводу ОУН куркуль С. Янишевський закінчив духовну
семінарію. Член головного проводу ОУН Я. Рак — син
окружного судді буржуазного суду у Львові. Організа
тор убивства полум’яного українського радянського пись
менника Ярослава Галана, надрайонний провідник ОУН
на Жовківщині Р. Щепанський — син впливового уніат
ського священика. Цей список можна продовжити.
Митрополит Шептицький, інші сановники унії та ут
вореної при діяльній участі гітлерівців Української авто-
12
кефальної православної церкви (УАПЦ), що прагнули
будь-що підтримати окупаційний режим, з неприхова
ною радістю зустріли формування банд УПА. Ієрархи
уніатської та автокефальної церков у своїх резиденціях
неодноразово приймали ватажків банд, цікавилися діяль
ністю своїх прихожан у мазепинках, благословляли їх на
боротьбу з радянськими патріотами. Під час формуван
ня банд УПА бандерівці часто гостювали в митрополичій
резиденції. Владику відвідували члени головного про
воду ОУН-бандерівців М. Степаняк, Л. Ребет, І. Равлик
та інші. Кожен з них інформував «отця церкви» про ста
новище в ОУН, про знищення оунівцями радянських пат
ріотів, трудівників міст і сіл, які не погоджувалися з ан
тинародною прогїтлерівською діяльністю ОУН, просив
про допомогу, одержував поради.
Зберігся запис розмов між Шептицьким і представни
ками ОУН у лютому 1944 року, що свідчить, які питання
хвилювали отця церкви напередодні визволення Львів
щини частинами Червоної Армії. Митрополит жваво роз
питував націоналістів про дії партизанських з’єднань
Ковпака і Наумова, цікавився обставинами відступу гіт
лерівців з Києва і «з великим жалем говорив про осінню
офензиву» (наступ.— К. Д.) Червоної Армії, шкодував,
що німці «не змогли втримати совєтів на Дніпрі». Шеп-
тицький сказав, що «головною квестією (справою.—
К. Д.) УПА має зараз бути сильна допомога Німецькій
владі та поборювання комуністичних впливів у Гали
чині». Він радив оунівцям «ширше спиратися на духо
венство, що має великий досвід і розум». На закінчення
аудієнції його преосвященство благословив бандерівців
«на ревну працю в ім’я Бога, Церкви і святої справи на
шої...»
А через місяць Шептицький у своїй резиденції мав
конфіденційну розмову з «командуючим» банд УПА
Р. ІІІухевичем. І знову, в котрий вже раз, старий граф-
митрополит благословляв озброєних гітлерівцями оунів-
ських шуцманів на братовбивство, на вірну службу ко
наючому фашистському третьому рейху.
Виховану на донцовських мареннях «залізної руки»,
вигодовану у гестапівських казармах, озброєну німець
кими автоматами оунівську зграю бандитів і вбивць з
благословення уніатських ієрархів було спущено з ланцю
гів. У західних областях України все частіше почали
багряніти криваві світанки. Буржуазно-націоналістичні
душогуби взялися до своєї страшної каїнової «роботи».
73
РОЗГУЛ ОУНІВСЬКИХ ЯНИЧАРІВ
Створивши за вказівкою фашистів і з благословення
реакційного духовенства банди УПА, оунівські верховоди
одержали нарешті нагоду проявити зловісну силу своєї
«волі і духу». Вони нападали на невеликі міста і села,
тероризували населення, знищували цілі сім’ї.
Користуючись тим, що фронтові частини Червоної Ар
мії крокували далі на Захід, оунівські бандити повила
зили із схронів й чинили розбій. Бандити вбивали сіль
ських активістів і вчителів, представників місцевих ра
дянських органів, комсомольців і піонерів, безжалісно
знищували кожного, хто не хотів віддавати бандерівцям
останній шматок хліба, вимовлявся слугувати людомо
рам. Наведемо лише кілька коротких тогочасних зведень
з районів Станіславської області.
9 лютого 1945 року у селі Залуква Галицького району
група з 6—8 бандитів вдерлася до хати Савчука, який
першим у селі добровільно пішов у Червону Армію. Бан
дити сокирою вбили матір Савчука і до смерті побили йо
го батька. Банда залишила записку, в якій попереджала,
що «так буде з усіма родинами тих, хто піде до Червоної
Армії». *
З 10 по 15 березня 1945 року у селах Підмихайло,
Мислів, Бережниця, Голинь Калуського району з’явля
лася банда на чолі з ватажком «Різуном». Банда грабу
вала селян, забирала з собою сільських активістів. За ці
дні бандити вбили десять чоловік, з них двох учительок,
які прибули у район із східних областей {. 1 квітня 1945
року в селі Голинь (у 8 км від Калуша) банда захопила
ще трьох учительок.
У ніч з 10 на 11 травня 1945 року у м. Рогатині бан
дити по-звірячому вбили сім’ю уповноваженого комітету
заготівель члена ВКП(б) тов. Марченка — жінку і чоти
рьох дітей.
20 червня 1945 року у селі Загайпіль Коломийського
району бандити замучили 17 селян — українців і поля
ків. Серед убитих — п’ятеро дітей від двох місяців до
12 років, люди похилого віку. Вбивства жителів цього
74
села носили садистський характер. Так, маленькій дитині
бандити відрубали обидві руки.
Убивства, нелюдські катування, підпали... Сторінки
пожовклих документів обвинувачують благословенних
уніатами націоналістичних душогубів у тяжких злочи
нах проти мирного населення Прикарпаття. Та хіба тіль
ки там!
Однієї ночі українські націоналісти зарізали 47 се
лян та їх дітей у селі Іспас Вижницького району на Буко
вині. Убивши тракториста та його дружину, вони замкну
ли п’ятеро малих дітей у хаті і, підпаливши її, п’яні спо
стерігали, як горіли діти, охриплими голосами викрику
вали: «Хай живе Бандера!». .
Коли селянська біднота Іспасу організувала колгосп
імені Т. Г. Шевченка, бандити напали на колгоспне под
вір’я і спалили приміщення, де зберігався реманент. Оз
вірілі оунівці побили жінок-колгоспниць, а голову жіно
чої ради М. І. Труфин повісили, приколовши до її грудей
напис: «Так буде з кожним, хто не покине комуни».
У селі Великий Беньків Кам’янсько-Бузького району
на Львівщині оунівці повісили секретаря сільської Ради
М. П. Іванчука, а його дружину з немовлям замкнули в
хаті і спалили. У той же день вони спалили ще чотири
■сім’ї, загалом 26 чоловік.
Могильники з ОУН старанно приховували свої крива
ві злочини, й тому багато з них стали відомими вже піс
ля війни. Наприкінці 1958 року жителі Червоноармійсь-
кого району на Ровенщині знайшли у старих, занедбаних
криницях трупи людей, по-звірячому замучених націона
лістичними бандами в роки Великої Вітчизняної війни.
Так підлі зрадники Батьківщини намагалися замести
сліди страхітливих вчинків. На численних мітингах і збо
рах, які відбувалися в дні поховання останків жертв оу-
нівського терору, трудящі Ровенщини вимагали від ор
ганів Радянської влади розшукати та суворо покарати
винуватців цих тяжких злочинів.
І ось у березні 1959 року в Червоноармійському район
ному Будинку культури Верховний Суд Української РСР
у відкритому судовому засіданні в присутності багатьох
робітників і селян, удів і сиріт бандерівських жертв роз
глянув справу п’яти націоналістичних яничарів.
Обвинувачені 1943 року на станції Радзівилів добро
вільно вступили на службу в німецьку поліцію. Жителі
багатьох сіл пам’ятають шомполи і нагаї, що ними обви
нувачені Бондаренко, Крючок, Назарчук, Поляк, Рєзні-
75
ков катували селян, які виявляли свої почуття відданості
Радянській владі.
Бандити не тільки розстрілювали людей, а й застосо
вували найжорстокіші методи допитів і страт, убивали
стариків, жінок і малолітніх дітей. З особливою садистсь
кою насолодою недолюдки повільно душили свої жертви,
підривали живих людей толовими шашками. Улюбленим
методом убивства оунівських виродків було задушення
з допомогою «кренпульців». Мотузок обкручувався нав
коло шиї жертви і повільно затягувався палкою. Таким
чином Бондаренко і Назарчук знищували навіть жінок і
дітей.
На суді було вияснено ще одну деталь. Нещадно чи
нячи розправу над радянськими людьми — вбиваючи, ка
туючи, грабуючи їх, бандити співали славу Всевишньому,
зводили до нього свої очі. Підсудний Бондаренко гово
рив, що кожного дня зранку вони відправляли молебні.
Головуючий. А що ви робили потім?
Підсудний. Стріляв людей.
Головуючий. Значить, діяли хрестом і маузером?
Підсудний. Виходить, так.
За справедливим вироком Верховного Суду УРСР лю
ті вороги Радянської влади, убивці і грабіжники були за
суджені до найвищої міри покарання — розстрілу.
СЛОВО ГНІВУ
У відповідь на злочини оунівців трудящі маси посилю
вали боротьбу з бандитизмом. Робітники, селяни, пред
ставники інтелігенції вступали до винищувальних ба
тальйонів, які разом з органами Радянської влади рі
шуче боролися з бандами. За станом на 15 лютого 1945
року в західних областях УРСР уже діяли 292 винищу
вальних батальйони, що налічували близько 24 тисяч
бійців. "
84
Бійці і командири винищувальних батальйонів, яких
народ любовно назвав «ястребками», у боротьбі з бан
дитизмом показували зразки відваги та героїзму. Лише
за другу половину 1944 року винищувальні батальйони
затримали 39 тисяч гітлерівських солдат з розгромлених
частин і злочинних елементів, знешкодили та затримали
понад 18 тисяч бандерівців1.
Вірними помічниками «ястребків» стали створені в се
лах західних областей групи сприяння і самозахисту,
які поруч з винищувальними батальйонами внесли ваго
мий вклад у розгром оунівських банд. На 15 лютого
1945 року діяло 2336 таких груп, в яких було понад
24 тисячі селян. Групи сприяння і самозахисту органі
зовували охорону сіл, були вірними помічниками радян
ських органів. «У деякі села наші не мають можливості
з’явитись, бо народ ловить їх і сам передає до
НКВС...»,— скаржився один з оунівських представників
на Станіславщині.
«Ястребки» стали грозою бандитів та куркульсько-
уніатських посіпак. На 1 липня 1945 року винищувальні
батальйони і групи сприяння лише на Львівщині затри
мали 1830 бандитів, 115 ставлеників і пособників німець
ко-фашистських окупантів, 113 солдат і офіцерів ворога.
У ході бойових операцій вони захопили 1600 гвинтівок,
203 автомати, 100 ручних кулеметів, 13 револьверів та
пістолетів, 200 ручних гранат, 250 тисяч патронів 2.
Мужню боротьбу з оунівцями та їх куркульсько-уні
атськими поплічниками вели трудящі Прикарпаття. Ор
ганізаторами цієї боротьби були комуністи. У Косівсько-
му районі наприкінці 1944 року налічувалося лише 10
членів партії. І все ж вони зуміли згуртувати навколо
.себе широкий актив, повести рішучий наступ на банди.
У цій боротьбі Косівська парторганізація зростала і за
гартовувалась. У другій половині 1945 року в її рядах
уже було 140 чоловік.
Селяни, бійці винищувальних батальйонів, члени
груп сприяння давали рішучу відсіч бандитсько-куркуль
ським пахолкам. Ось лише кілька фактів народної бо
ротьби з бандерівцями на Прикарпатті на початку 1945
року:
85
Болехівський район,-село Челгани, 10 січня 1945 року.
Група бійців винищувального батальйону при підтримці
місцевих селян вступила у бій з націоналістичною бан
дою, яка намагалася пограбувати село. її розігнали, а
частину оточили. 31 бандит здався у полон. В оунівців
захоплено станковий кулемет і.
Богородчанський район, село Глибівка, 21 січня 1945
року. Група озброєних селян та «ястребків», які охоро
няли село, прийняли бій із зграєю бандита «Благого», що
намагалися вдертися до села. Бій тривав шість годин.
В результаті мужності оборонців села бандити ще до під
ходу військової частини були відбиті і втекли. Під час
сутички було затримано 5 бандитів, захоплено 7 кулеме
тів, 7 карабінів, 12 гвинтівок, багато гранат і патронів2.
Калушський район, село Сивка Калушська, 15 лютого
1945 року. Боївка так званої СБ ОУН вдерлася до села
та почала грабунки й насильства. Бандити схопили, зо
крема, 12 мешканців села, які, всупереч наказам націона
лістів, за день до описуваних подій прийшли до сільради
та просили відправити їх на службу до Червоної Армії.
Затриманих добровольців бандити піддали страшним
тортурам. Після вчинених злочинів бандерівці залишили
село. Того ж дня місцеві селяни за допомогою червоно-
армійців та групи активістів району вистежили банду та
оточили її. Під час бою було вбито вісім бандитів, п’ять
захоплено у полон 3.
Найактивнішу участь у боротьбі з бандерівськими
харцизами брали місцевий радянський та партійний ак
тив, молодь і комсомольці, селяни. Виступаючи на нараді
Львівщини, голова сільради села Великі Підліски Ново-
яричівського району Головач говорив: «Хіба чесний укра
їнець буде убивати свого брата за те, що він любить
Радянську владу і свою Вітчизну? Хіба чесний украї
нець буде гвалтувати і мучити наших жінок і дітей? Ні,
так можуть робити тільки гітлерівці і звірі, подібні до
них. Наше завдання — знищити до кінця німецьких по
сіпак — бандерівців, мельниківців».
Відданість Радянській владі Головач довів своєю хо
робрістю. У ніч з 15 на 16 листопада 1944 року на очолю
вану ним групу сприяння, що складалася з семи чоловік,
напало 60 бандитів. Бій тривав дві години. І тільки після
86
того як п’ять охоронців села було вбгіто, Головач з пора
неною дружиною відступив. Бандити спалили його хату
і все майно. Коли йому запропонували переселитися в
Новий Яричів, Головач категорично відмовився, заявив
ши: «Мені необхідно дати набоїв і зброї. Бандитів я бу
ду бити, поки зовсім не знищу»1.
Важливу роль у залученні молоді до боротьби проти
націоналістичних банд та їх уніатських і куркульських
спільників відіграли комсомольські організації. Комсо
мольці вели наступальну пропагандистсько-агітаційну ро
боту, брали активну участь у діяльності винищувальних
загонів та груп сприяння. Очолювали і спрямовували її
сільські комсомольські осередки, переважна більшість
членів яких складалася з місцевої молоді.
Мужністю і героїзмом відзначалися бійці винищу
вальних батальйонів комсомольці В. Ю. Вербицький,
І. С. Редько та інші вихованці Волинської обласної ор
ганізації ЛКСМУ. За відвагу в боротьбі з бандами ЦК
ВЛКСМ нагородив Почесною грамотою 105 комсомоль
ців Волинської і Дрогобицької областей, комсомольську
організацію села Ракове на Дрогобиччині. Комсомолець
Петро Герман з Нестеровського району на Львівщині був
нагороджений орденом Червоного Прапора.
«Ястребки» разом з комсомольцями викривали та гро
мили бандитські гнізда не лише у лісових хащах, а й не
рідко в церковних храмах, на дзвіницях, у плебаніях
уніатських панотців. Наведемо кілька коротких зведень
винищувальних батальйонів Львівської та Дрогобицької
областей про боротьбу з бандитизмом улітку 1945 року.
Глинянський район, село Задвір'я, 5 червня 1945 року.
Робітники-залізничники повідомили «ястребкам» про те,
що у місцевій церкві переховувалися бандерівці. Коли
бійці разом з чекістами підійшли до плебанії, бандити, які
засіли в церкві, відкрили стрільбу. Вжитими заходами
банда була знешкоджена. Виявилося, що з відома свя
щеника А. Шуневича оунівці влаштували у храмі схрон,
ретельно замаскований хід якого йшов з кімнати свя
щеника.
Ходорівський район, село Сугрів, 17 червня 1945 року.
Комсомольці звернули увагу, що ночами хтось потихень-
ко заходить до церкви, священиком якої був В. Левиць-
кий. Перевіркою встановлено, що в дзвіниці знайшли при
тулок три озброєних бандити. Зрозумівши, що оточені,
37
вони здалися. В них вилучено кулемет, дві гвинтівки,
пістолет, чотири гранати, 126 патронів. Крім того, у цер
кві знайдено склад зброї. ’
Рудківський район, село Купновичі, 9 липня 1945 ро
ку. За допомогою місцевих селян встановлено, що свя
щеник церкви Стрітення господнього М. Греділь активно
допомагав банді оунівських терористів, яка діяла побли
зу сіл Ваньковичі і Купновичі. Під час обшуку у церкві
знайдена схованка, де було шість карабінів, 18 гранат,
300 патронів.
Новострільщанський район, село Дев’ятники, 3 сер
пня 1945 року. У церкві святого Йосафата, священиком
якої служив В. Сеньківський, група «ястребків» і міс
цевих комсомольців знайшла склад зброї та обмундиру
вання бандитів ОУН.
Ходорівський район, село Лібухове, 16 серпня 1945 ро
ку. Група «ястребків» у дзвіниці місцевої церкви вия
вила чотирьох озброєних бандитів.
Із зміцненням Радянської влади посилювався процес
розкладу банд. Ошукані націоналістичною верхівкою
рядові їх учасники, що потрапили до банд примусово або
через несвідомість, дедалі більше розуміли, в якому га
небному становищі вони опинилися. Тому шукали будь-
якої нагоди, щоб втекти з банди, спокутувати свою прови
ну перед народом. Були випадки, коли з повинною прихо
дили цілі оунівські банди.
Ненависть населення до націоналістичних убивць,
активні дії винищувальних батальйонів та груп сприяння,
розкол і гризня в самих бандах, масові явки з повинною
поставили рештки банд на грань катастрофи. Це визна
вали й самі оунівські проводирі. Один з бандитських
ватажків на Прикарпатті писав до свого помічника:
«Друже Гордій, наказую вам негайно зібрати всіх стріль
ців (бандитів.— /С. Д.)... Майте на увазі, що всіх стріль
ців потрібно тримати біля себе, так як стрільці йдуть з
повинною до большевиків».
Багато бандитів виходило з лісів і схронів під впли
вом батьків, жінок і сестер, які, зрозумівши злочинний,
антинародний характер бандерівщини, вимагали від них
повернутися до мирної праці. «В нашій організації,—
писав колишній бандит І. Щерблюк, який прийшов з по
винною,— мабуть, не було такого учасника, який би не
був вражений тим, з якою блискавичною швидкістю ово
лодіває Радянська влада думами і серцями наших одно
сельчан. Найлютіші вбивства, найвитонченіші знущання,
88
які ми чинили в Богданівці, Черниці, Гриневі та інших
селах (Корецького району Ровенської області.— К Д-),
були безсилими зламати любов і відданість народу Ра
дянській владі».
Після переможного завершення Великої Вітчизняної
війни становище оунівських банд стало критичним. Бан
дерівське підпілля розвалювалося на очах. Не допомагав
ні жорстокий терор, ні підтримка куркульства, ні допо
мога уніатської верхівки. Ненависть і презирство народ
них мас до бандерівських душогубів, великі успіхи трудя
щих у відбудові народного господарства, розвитку науки
та культури, залучення населення до активної громад
сько-політичної роботи означали разом з тим і оста
точний крах реакційної верхівки.
Вірною службою гітлерівським окупантам, підтрим
кою націоналістичних банд святоюрські ієрархи остаточ
но скомпрометували’ себе, втратили довір’я віруючих і
багатьох рядових священиків. Широкі кола населення
рішуче засуджували зрадницькі дії «апостолів» унії,
вимагали покласти край уніатству, яке, за влучним ви
словлюванням Івана Франка, спричинило «цілій Русі без
конечно багато лиха і нещастя».
Весною 1945 року серед духовенства і прихожан по
чав ширитися рух за ліквідацію Брестської унії
1596 року та повернення до Руської православної цер
кви. 28 травня 1945 року у Львові утворилася Ініціативна
група по возз’єднанню греко-католицької церкви з Русь
кою православною церквою. Засновниками її були док
тор Гавриїл Костельник — протидиякон львівської Пре
ображено! церкви (голова групи), доктор Михайло
Мельник — генеральний вікарій Перемишльської єпар
хії, священик Антоній Пельвецький — декан Гусятинсь-
ко деканату.
Діяльність Ініціативної групи по возз’єднанню церков
з перших днів знайшла підтримку значної частини духо
венства і віруючих. Особливо вона посилилась після
того, як Ініціативна група розгорнула роботу по скликан
ню собору греко-католицької церкви, який остаточно ви
рішив би питання про возз’єднання з Руською православ
ною церквою.
Такий собор був скликаний 8 березня 1946 року у
Львові. Він одностайно прийняв постанову про ліквіда
цію Брестської унії 1596 року, розрив з Ватіканом і воз
з’єднання з Руською православною церквою. У ній, зо
крема, зазначалося: «Зібравшись у кафедральному храмі
89
святого Юра у Львові перший раз в історії в умовах,
коли всі українські землі завдяки зусиллям і перемогам
волелюбних народів, братськи об’єднаних у великому
Союзі Радянських Соціалістичних Республік, зібрані
в єдину Українську Радянську державу і український
народ став з’єднаний, заслухавши доповідь голови Цен
тралі Ініціативної групи греко-католицької Церкви по
возз’єднанню з Руською православною Церквою о. д-ра
Гавриїла Костельника, і після переведеної дискусії...
Собор постановив відкинути постанови Берестейського
Собору з 1596 р., зліквідувати унію, відірватись від Ва
тікану і повернутись до нашої батьківської святої право
славної віри і Руської Православної Церкви».
У прийнятому собором зверненні до Верховної Ради
Української РСР його учасники писали: «Представники
нашої греко-католицьої Церкви, зібрані на Соборі у
Львові, нинішнього дня, 8 березня 1946 р., розваживши
історичні, політичні і теологічні рації, однодушно вирі
шили відректися від Ватікану і церковної унії з римо-
католицькою Церквою, а повернутися до нашої предків
ської віри... Хочемо, щоб наше релігійне серце було не
в Римі, який був для нас мачухою і нічого нам не дав,
а в Києві, що є матір’ю всієї Русі, і в Москві, яка стала
визволителем і оборонцем усіх слов’ян... Наш Собор ви
словив щиру подяку Радянському Союзу за наше визво
лення і зібрання всіх українських земель від Тиси через
Карпати і від Сяну до Дону і від Пінських болот до Чор
ного моря в єдину Соборну Українську Радянську дер
жаву, себто здійснив те, за що боролися кращі поколін
ня українського народу і без чого наш поворот до Пра
вославної Церкви був би немислимий».
Отак і закінчила своє існування уніатська церква,
що протягом трьох з половиною століть вірно служила
інтересам ворогів українського народу.
ВБИВЦІ
Здавалося б, що після одностайного рішення Львів
ського собору отці-уніати з числа колишніх фашистських
колабораціоністів припинять свої нападки на Ініціативну
групу. Однак цього не сталося. Навпаки, успішне завер
шення церковного возз’єднання, подальша релігійна ді
яльність священиків, які возз’єдналися з православ’ям,
викликали лють уніатських ультра і націоналістичних
бандитів,
90
Бандерівські недобитки, ночами вилізаючи з схронів,
грабуючи та тероризуючи селян, вимагали від священи
ків вийти з Ініціативної групи, «розірвати» з Костель-
ником, діяльно допомагати бандитам. У вересні 1946 ро
ку ватажки нелегального бандитського підпілля за вка
зівкою зарубіжного центру ОУН-бандерівців видали «на
каз» священикам, які прийняли православ’я. У ньому
під загрозою фізичного знищення пропонувалося негай
но припинити відправлення священичих функцій і разом
з родиною виїхати за межі своєї парафії.
Та бандити з ОУН не тільки залякували «непокірних».
Там, де їм вдавалося, вони йшли на жахливі злочини,
по-звірячому вбиваючи непокірних служителів культу.
Понад ЗО років парохом церкви Пресвятої Богородиці
в селі Ляховичі Подорожні Журавнинського (нині Жи-
дачівського) району на Львівщині служив давній при
хильник православ’я священик Микола Бобиляк. З ство
ренням Ініціативної групи М. Бобиляк— на той час де
кан Журавнинського деканату — одним із перших актив
но підтримав Г. Костельника. Він об’єднав навколо себе
велику групу духовенства й віруючих, які вирішили по
рвати з унією, був учасником Львівського собору.
Бандити-оунівці прислали М. Бобиляку кілька «попе
реджень», вимагали від 68-річного священика відмови
тися від православ’я, загрожували йому. Та Бобиляк сто
яв на своєму. Уночі 11 жовтня 1946 року до хати Боби-
ляка увірвалося кілька озброєних убивць з окружної бо-
ївки СБ і кількома пострілами на очах дружини і дітей
позбавили життя літнього священика.
У червні 1947 року така ж доля спіткала декана сусід
нього Болехівського деканату 40-річного священика з
села Тисів Євгена Короля. Бандити підступно схопили
його біля самої плебанії і по-звірячому вбили.
Однак головним «винуватцем» скликання Львівсько
го собору, його рішення про розрив з апостольською сто
лицею фанатики-уніати та їх бандерівські посіпаки вва
жали Г. Костельника. На адресу отця Гавриїла, який
після церковного возз’єднання продовжував служити в
Преображенській церкві у Львові, надходили анонімні
листи з погрозами. Окремі священики-уніати, які продов
жували підтримувати націоналістичних бандитів, звер
талися до нього з вимогами відмовитися від православ’я
та «засудити свої помилки». Саме такого змісту листа на
діслав Костельникові священик М. Хмелевський, який
колись мав особисті контакти з Петлюрою, а пізніше під-
91
тримував тісні зв’язки з оунівцями. «Раджу вам, отче,
не забувати, що Всевишній карає відступників. Велика
сила та влада його!» — натякав Хмелевський. Та Кос-
тельник не відмовився від своїх переконань і відкинув
пропозиції Хмелевського, інших апологетів унії.
І тоді бандерівці та уніатські мракобіси почали під
готовку до підлого вбивства протопресвітера.
Нині зарубіжні уніати та оунівські вихованці розпов
сюджують наївні казочки про те, ніби вбивство Костель-
ника було вчинено «фанатиком-одинаком», а вони не
тільки не мають жодного відношення до цього злочину,
а й не знали про його підготовку. Та подібні побрехеньки
шиті білими нитками. Бандитське підпілля і уніатські
реакціонери довго та старанно готувалися до вбивства
отця Гавриїла. У листівках, що нелегально поширюва
лися націоналістами, вони грубо паплюжили протопрес
вітера, закликали віруючих «бойкотувати» його богослу
жіння. Наприклад, в одній з листівок, написаних і та
ємно розповсюджуваних М. Хмелевським, протопресвітер
Гавриїл був по-блюзнірському названий «відступником
від нашої святої віри і заповітів великого митрополита»
(А. Шептицького.— К. Д.)> а віруючі закликалися до не
гайної розплати над ним. Погрози на адресу Костельни-
ка друкувалися й в нелегальному уніатсько-бандерівсь
кому листку «Аксіос». У ньому відверто говорилося: «Ка
ра, яку заслужив Костельник, його не мине».
Наприкінці 1945 року за вказівкою бандерівських
верховодів у Львів для здійснення терористичного акту
над Костельником прибули бандити ОУН В. Ординець
та І. Панько. З допомогою святоюрських ретроградів,
що залишилися вірними Ватіканові, вони намагалися
вчинити вбивство Костельника біля його будинку, але
були вчасно затримані й віддані до суду.
1946 року з Мюнхена через Чехословаччину до таєм
ного сховища ватажка націоналістичних банд колишньо
го офіцера абверу Р. Шухевича пробирався посланець
бандерівського проводу і зарубіжних уніатів Поліщук
(псевдо «Хмурий»). Він мав завдання погрозами й мо
ральним терором примусити Костельника відмовитися від
церковного возз’єднання і таємними бандитськими стеж
ками разом з ним податися на Захід. На випадок відмо
ви протопресвітера Поліщук разом з вовкулаками з охо
рони Шухевича повинен був захопити його силоміць,
доставити в ліс і під вартою бандерівських «бойовиків»
через Карпати вивезти у Чехословаччину, а вже звідти
92
живим або навіть мертвим переправити у Західну Ні
меччину.
Згодом передбачалося інсценувати «втечу» Костель-
ника з СРСР і, вдавшись до морального та фізичного
тиску, примусити його «відректися» від своїх переконань.
На випадок убивства Костельника бандитами ОУН про
вокатори від релігії мали намір оголосити його «жертвою
більшовизму», «великомучеником» тощо. Цей справді
диявольський план розробили колишній підручний С. Бан-
дери С. Ленкавський і колишній апостольський адміністра
тор уніатської церкви на Лемківщині О. Малиновський,
які перед відрядженням Поліщука на Україну інструкту
вали терориста, передали йому листи до Костельника й
Шухевича, а також велику суму радянських грошей «на
можливі витрати».
— «Чупринці» (псевдо Шухевича.— К. Д-) в допов
нення до листа передайте слова пана Степана Бандери,
що захоплення й переправа Костельника на Захід,— це
політична акція такого значення, від якої, твердо запа
м’ятайте, залежить, бути чи не бути нашому підпіллю на
Україні, залежить само існування нашої організації,—
дивлячись спідлоба на Поліщука, з притиском говорив
Ленкавський.— Унія — це наша сила, наша опора, на
решті, наша надія на майбутнє.
Поліщук на знак згоди мовчки хитнув головою і по
вернувся в бік Малиновського, який сидів біля столу.
— Так, так,— тихо, але твердо вимовив священик.—
Пан Ленкавський вірно оцінив головну квестію. Але не
можна не додати, що й унія без тісного зв’язку з націона
лізмом, без підтримки наших вірних підпільників не в
силах протистояти більшовикам. Так думаємо ми, так
уважають наші друзі в Римі.
* «Куди ж гне оцей хитрун у сутані,— міркував Полі
щук,— що ще хоче додати до мого й так до краю склад
ного завдання?»
— І рахуйте,— немов угадавши запитання бандита,
кинув Малиновський,— корінь потрібно вирвати безжа
лісно.— Він надувся і з притаманною йому люттю про
довжував:— Особливо не панькайтесь з ним там, удома.
Та й у дорозі. Костельник потрібний нам тут, але вже
зламаний, готовий відректися від своїх ідей... Або не по
трібний взагалі... Благословляю вас, сину мій, на святе
діло.
Однак і цей план зірвався. І тоді за вказівкою з-за
кордону підготовку вбивства Костельника було покладено
93
на крайового провідника ОУН 3. Тершаківця. Той у
свою чергу доручив цю злочинну акцію бандитові
В. Паньківу, який до переходу в банду служив поліцаєм
у Рогатині, де його знали як безжалісного катюгу й са
диста. Виряджаючи вбивцю, Тершаківець з дорученням
уніатських достойників передав Паньківу освячений, за
словами ватажка, «у самому Ватікані» маленький обра
зок діви Марії на чорному шовковому шнурку...
20 вересня 1948 року у Львові після закінчення бого
служіння й виходу протопресвітера Гавриїла з Преобра-
женської церкви Паньків кількома пострілами убив Кос-
тельника і намагався втекти. Але за вбивцею кинулося
кілька, прихожан, і тоді, опинившись у глухому провулку
та переконавшись у неможливості втечі, Паньків вихопив
з кишені пістолет і застрелився.
Підступне убивство релігійного діяча ще раз показа
ло, що жалюгідна купка прихильників унії та благосло
венних ними оунівських виродків остаточно перетвори
лася в банду кримінальних злочинців і вбивць, які зара
ди своїх класових інтересів, в ім’я виконання завдань
нових імперіалістичних хазяїв готові й далі йти на най-
страхітливіші злочини проти свого народу.
У 1949 році, незважаючи на зусилля Східної конгре
гації Ватікану, особисто кардинала Є. Тіссерана та двох-
трьох десятків фанатично відданих римській курії уні
атських реакціонерів, що входили до так званої Мукачів
сько-Ужгородської єпархії, шляхом саморозпуску припи
нила своє існування й уніатська церква в Закарпатській
області.
Унія, що 350 років служила іноземним поневолюва
чам і відіграла ганебну роль у збереженні і посиленні
соціального і національного гноблення українського на
роду, перестала існувати назавжди. Однак .фанатики з
розгромлених бандерівських банд і найбільш нестямні
прихильники унії, під’юджувані з-за кордону, і на порозі
своєї загибелі пускали у хід своє отруйне жало. 24 жовт
ня 1949 року вони підступно вбили вірного бійця Ленін
ської партії, видатного українського радянського пись
менника, полум’яного інтернаціоналіста Ярослава Олек
сандровича Галана.
Палкий публіцист Я. Галан з усією силою свого мо
гутнього таланту зривав маску з уніатсько-націоналістич
них зрадників, викривав ідеологію буржуазного націона
лізму, на підставі неспростовних фактів показував злочи
ни бандерівських шакалів, їх вірну службу фашистам.
94
За все це вони й вирішили помститись письменнику-три-
буну.
Одинадцять ударів сокирою наніс бандит Стахур по
лум’яному патріотові. Одинадцять ударів... І кожен з них,
як підтвердила експертиза, був смертельним. Озвірілий
убивця ще багато разів опускав сокиру на голову вже
мертвого письменника. Навіть у цьому виявився злісний
садизм, бандитська ненависть і страх оунівських недолюд
ків перед Таланом, його великою комуністичною переко
наністю.
Виховані уніатськими душпастирями, навчені ібермен-
шами з СС і гестапо, оунівські душогуби злодійським
убивством Ярослава Галана ще раз наочно продемонстру
вали розбійницьку суть своєї фашистської ідеології і
кривавої, людиноненависницької практики.
НА ПОСЛУГАХ АНТИКОМУНІЗМУ
95
та інші. Разом з офіцерами і фанатиками-оунівцями (а
їх у числі есесівських недобитків було чимало) уніатські
мракобіси нашвидкуруч спорудили в таборі «польову
церкву», де не стільки відправляли богослужіння, як вели
відверту агітацію за неповернення на Батьківщину і «про
довження в будь-яких умовах боротьби з більшовизмом».
За вказівками з Лондона адміністрація табору роз
глядала колишніх есесівців як резерв, що можна вико
ристати у боротьбі проти Радянської держави, тому й
вживала заходів, щоб не допустити репатріації солдатів
і офіцерів дивізії до Союзу РСР. Уніатська газета «Аме
рика» в статейці про долю колишніх есесманів 13 вересня
1977 року вибовкнула, що керівник британської військо
вої комісії в Італії Галдейн Портер у доповіді англійсь
кому урядові рекомендував щодо есесівців з табору в Рі-
міні застосувати статус «ді-пі» або перевезти їх до інших
капіталістичних країн з таким розрахунком, щоб, «коли
ввійде в силу договір Італії з Радянським Союзом, Італія
не була змушена передати дивізійників Радянському Со
юзу». Уряд Великобританії прийняв цю пропозицію. Піз
ніше колишніх есесівців, усупереч вимогам Радянської
військової комісії, було перевезено до Англії, звідки во
ни, як «переміщені особи», вже вільно виїхали до США,
Канади, Австралії та інших капіталістичних країн.
Організовані в американській та англійській зонах
окупації, діпістські табори стали своєрідними інкубато
рами для українських націоналістів. Коменданти цих та
борів і створені «табірні ради», які мали там повну владу,
з схвалення окупаційних властей комплектувалися пере
важно з колишніх воєнних злочинців та націоналістичних
ватажків. Адже вони швидко знаходили спільну мову з
співробітниками розвідувальних органів США та Англії.
У жовтні 1945 року за згодою Головного штабу аме
риканської армії націоналістичні зрадники створили в
Західній Німеччині так зване Центральне представницт
во української еміграції в Німеччині (ЦПУЕН). Основне
завдання його поряд з проведенням злісної антикомуніс
тичної пропаганди полягало в тому, щоб не допустити
репатріації радянських громадян на Батьківщину.
ЦПУЕН керувало своїми філіалами в західних окупацій
них зонах та безпосередньо в таборах.
«Представництво» встановило зв’язки з націоналістич
ними центрами на американському континенті, від яких,
починаючи з 1946 року, до таборів «ді-пі» для оунівських
зрадників надходила матеріальна допомога. Підтримую-
96
чи контакти з органами ЮНРРА, потім — ІРО (Між
народна організація допомоги), які під впливом реакцій
них імперіалістичних кіл опікувалися колишніми колабо
раціоністами, а також з буржуазно-націоналістичними ор
ганізаціями, лідери ЦПУЕН могли чинити не тільки мо
ральний тиск на ідейних противників націоналізму, а й
обмежували їх в одержанні продуктів харчування та
промтоварних посилок, які надсилалися цими організа
ціями для «діпістів» безпосередньо через ЦПУЕН.
Однак вирішальним методом боротьби з людьми, які
виявили бажання повернутися на Україну, а то й просто
не погоджувалися із злочинною практикою комендантів
таборів, був моральний та фізичний терор. Для цього ак
тивно використовувалися бандерівська СБ. За згодою
американської контррозвідки бандерівські горлорізи ство
рили у найбільших таборах своєрідні філіали СБ — «бо-
ївки» під умовною назвою «Огайо». Учасники бандит
ських груп обладнали в таборах підвали, де по-звірячому
катували свої жертви. Потрапивши сюди, громадяни, які
виступали проти ОУН, або й ті, кого есбісти за старою
оунівською термінологією вважали «потенціальними про
тивниками» націоналізму, безслідно зникали.
Грабунки, бандитські напади, убивства, подекуди за
масковані «політичними причинами», набирали в таборах
«переміщених осіб» такого широкого розголосу, що їх
не могла приховати навіть націоналістична преса. «Безу
пинна боротьба різних таборових груп за опанування та
борової самоуправи доводила і доводить до поважних
таборових конфліктів,— визнавав один з лідерчуків
ЦПУЕН В. Мудрий.— Всі такі явища у таборовому жит
ті вироджуються подекуди не тільки у фанатичну бороть
бу, але й звичайне денунціяторство (доноси — лат.)
чужим чинникам» (читайте — іноземним розвідува
льно-каральним службам.— К. Д.)*,
Неспростовні факти про використання американсь
кими спецслужбами бандерівських шибайголів для «чист
ки» діпістських таборів від «прорадянських і неблагона-
дійних елементів» навів один з колишніх активних
учасників ОУН Васильчук, який протягом кількох років
виконував «найделікатніші» доручення С. Бандери, в то
му числі по підтриманню зв’язків з американською, анг
лійською та іншими розвідками.
На початку 1946 року Васильчук за дорученням Бан
дери зв’язався із співробітником відділу боротьби з кому
нізмом американської контррозвідки капітаном Бардом.
5 К. Є. Дмитрук 97
За взаємною згодою зустріч між ними відбулася
в парку на околиці міста Ерлангена. Привітавшись, Бард
відразу перейшов до діла.
— Нам відомо,— казав він,— що табори «ді-пі» у Ба
варії заповнені більшовицькими елементами. Є багато
бажаючих повернутися на Схід. Ваша «служба безпеки»,
про роль якої наш відділ поінформований, вже не в силі
стримати ці процеси.
— Ви маєте рацію, пане капітан,— улесливо підтак
нув бандерівець,— але повірте, ми робимо все, що в на
ших силах...
— Передайте своїм босам, що моє керівництво вва
жає дії ваших «бойовиків» дешевою кустарщиною. По
думаєш, зарізали декілька десятків червоних агітато
рів, а галасу наробили на всю Німеччину. Тут потрібні
термінові, радикальні заходи.
— Що ж конкретно ви пропонуєте, пане капітан?—•
запитав Васильчук.
— Передусім вам необхідно зрозуміти політичну
сторону питання, осягнути, так би мовити, проблему в
цілому, чого, до речі, наці вас так і не навчили.— Бард
витяг цигарку, допалив і повчально, тоном хазяїна вів
далі: ,
— В умовах, коли совєти обвинувачують нас у при
хованні воєнних злочинців, у задержанні людей, які ба
жають повернутися на Батьківщину, ваша організація
повинна, по-перше, якнайбільше галасувати про те, що
втікачі з України ніякого відношення до нацизму не ма
ли й не мають, а навпаки, ви самі нібито вели боротьбу з
фашистами, самі страждали від окупації, мучилися по
концтаборах... І, по-друге, ви повинні якнайбільше гово
рити про свою прихильність до демократії, до західних
свобод, своїх національних ідеалів і християнських за
сад, створювати враження, немовби саме в цих питаннях
ви не зійшлися з більшовиками. Використовуйте для та
кої пропаганди всі свої можливості, залучайте до неї ва
ших земляків у Штатах, вашу церкву. До речі, у цій
справі ми й самі збираємося вам допомогти.
— Нарешті,— говорив далі американець,— наведіть
порядок у таборах. Дійте швидко й наполегливо. Всі, по
вторюю, всі без винятку діпісти повинні вимагати виїзду
до країн вільного світу. Ми повинні бути впевнені, що
будь-який радянський представник, який прибуде до та
борів, вже не знайде там жодного більшовика, жодного
кандидата на від’їзд на Україну.
98
Помовчавши якусь мить і даючи співрозмовникові
збагнути значення сказаного, Бард додав:
— Гадаю, панові Бандері і всьому вашому керівницт
ву ясно, що без кардинального впливу, якщо хочете, без
хірургічного втручання, тут не обійтися. І чим раніше,
чим твердішою рукою це буде зроблено, тим краще.
Курс спецслужб на підтримку холопів Гітлера сприяв
поширенню бандитських акцій у таборах, привів до зни
щення багатьох людей, які мріяли повернутися на Бать
ківщину.
НА НОВИХ ХАЗЯЇВ
У штаб-квартиру американських військ у Франкфурті-
на-Майні, як у Мекку, один за одним попростували оу-
нівські та уніатські лідерчуки. На початку 1946 року сю
ди завітали колишній начальник «української» поліції
Львова Є. Врецьона та досвідчений абверівський шпигун,
тісно пов’язаний з ієрархією зарубіжної уніатської церк
ви 3. Пеленський. Перед американськими хлібодавцями
обидва виступали як... «представники воюючої з Моск
вою» УПА. Зрадники встановили зв’язок з американсь
кими розвідниками, інформували їх про становище на Ук
раїні і просили надати оунівцям матеріальну допомогу
для «продовження збройної боротьби з більшовиками».
Услід за ними тут з’явилися ватажки «Закордонного
представництва» ніби-то існуючої на території СРСР так
званої Української головної визвольної ради (ЗП УГВР)
І. Гриньох, Р. Ільницький та інші. У розмовах з ними
брали участь офіцери американської та англійської оку
паційної адміністрації, а також представники відповідних
спецслужб.
Націоналісти запропонували розвідувальним органам
свої послуги в добуванні шпигунської інформації на тери
торії СРСР, проведенні підривної антирадянської агіта
ції, а також в організації широкої пропаганди «військо
вої та економічної могутності Заходу». Американці пого
дилися використовувати ЗП УГВР у шпигунській та
іншій підривній діяльності проти Радянського Союзу. З то
го часу ця націоналістична організація, «президентом»
якої є шпигун і вбивця у сутані І. Гриньох, знаходиться
на утриманні американської розвідки і всю свою органі
заційну та пропагандистську діяльність проводить за зав
данням й під контролем спецслужб США.
5* 99
Розглядаючи вчорашніх колабораціоністів як потенці
альних найманців для боротьби проти Радянського Сою
зу та інших соціалістичних країн, розвідувальні органи
США й Англії вживали енергійних заходів для їх кон
солідації на базі антикомунізму. У квітні 1946 року
з участю офіцерів Головного штабу окупаційних військ
США у Мюнхені відбулося галасливе збіговисько послі
довників фашизму з числа українських, білоруських, ли
товських, вірменських, татарських, угорських, болгарсь
ких, хорватських та інших буржуазних націоналістів. Бу
ли серед них такі «борці за справу демократії», як співро
бітник гітлерівської розвідки грузинський князь Нака-
шідзе, зондерфюрер СД, а потім єпископ білоруської
автокефальної церкви в США Томашек, міністр профа
шистського маріонеткового уряду Словаччини Дюрчан-
ський, ватажок «туркестанського національного коміте
ту», він же референт Розенберга, каратель та вбивця
Белі Каюм Хан, фашистський прихвостень, власовський
«отаман» Глазков та подібні до них «діячі». Не обійшло
ся, зрозуміло, і без українських націоналістів, яких пред
ставляли Стецько, Ленкавський та ще кілька бандерів
ців. Усі вони прийняли рішення про створення так зва
ного «антибільшовицького блоку народів» (АБН). Його
«головою» проголосили вірного лакузу Гітлера, колиш
нього агента абверу та італійської фашистської розвідки
Ярослава Стецька, який все ще намагався грати роль
«екс-прем’єра» опереткового «самостійницького уряду».
Виконуючи вказівки спецслужб США, Стецько та ін
ші ватажки контрреволюційної еміграції з країн Східної
Європи з моменту створення «блоку» вживали гарячко
вих заходів, щоб об’єднати зусилля різних антикомуні
стичних організацій для боротьби проти СРСР і соціалі
стичного ладу в Угорщині, Чехословаччині, Болгарії.
Югославії. Першу скрипку в центральних органах АБН
грали й грають бандерівці, а його штаб-квартира розта
шовується в Мюнхені, саме в будинку бандерівського
центру по вулиці Цепелінштрассе, 67.
В одній з перших «декларацій», підписаних Стецьком,
фашисти з АБН зазначали, що їх головне завдання —
«консолідація антикомуністичних сил» і створення на цій
базі «єдиного фронту» для проведення підривної роботи
проти «комуністичних режимів». Характерно, що ворожу
діяльність АБН з самого початку підтримали реваншист
ські та неонацистські угруповання Західної Німеччини,
одним з ватажків яких був колишній «політичний керів-
100
ник» кривавого «Нахтігалю», спеціаліст абверу «з укра
їнського питання» Оберлендер. .
І хоч українські буржуазні націоналісти відверто не
афішували своєї відданості фашизмові (про звірства на
цистів тоді нагадували не тільки ще теплі печі Освєнціма
й Майданека, не тільки могили мільйонів закатованих
гітлерівцями людей, а й Нюрнберзький процес над го
ловними фашистськими злочинцями), вони, як і перед
тим, стояли на профашистських позиціях і, як у часи вій
ни, вважали фашизм основою своєї «ідеологічної докт
рини».
У призначеному для вузького кола лідерчуків націо
налістичної еміграції журналі «Студія» керівник рефе-
рентури пропаганди ОУН-бандерівців С. Ленкавський
у січні 1948 року писав: «Для нас вартісні, гідні уваги
і заінтересування не добрі, гуманні, шляхетні люди, доб
родушні, чесні добряки. Ця категорія людей не гідна
уваги й не підходяча для наших планів. В нашому розу
мінні це нікчемні люди, нулі. Для нас цікаві й вартісні
уваги сукини сини — категорія людей, яка може бути на
все здатна, їх і належить видвигати в керівне ядро. Нам,
по суті, треба наслідувати фашистсько-гітлерівські мето
ди і не боятися внутрішньо, а мати відвагу прийняти і
власне перед собою визнавати, що ми таки фашисти.
Це треба собі ясно усвідомити і в такому плані розціню
вати всіх членів нашої організації. Таким чином, ми на
справді матимемо два перстені: один — внутрішній, а
другий — зовнішній, до якого будуть належати ці всі на
ївні, що щиро вірять в наші гарно намальовані програмо
во-ідеологічні декорації. Для нас ці другі є лише еле
ментом виграння і використання...»1.
Що ж, ясніше не скажеш. Зберігаючи своє фашистсь
ке єство, роблячи ставку на різні фашистські і неона
цистські групи та організації, на реакційні та мілітарист
ські кола імперіалістичних держав, оунівська мафія ма
рила знову повернутися на Україну в обозах своїх нових
хазяїв. Буржуазно-націоналістична камарилья продовжу
вала свою чорну справу...
10І
ПОКРОВИТЕЛІ КОЛИШНІХ НАЦІ
На профашистських, буржуазно-націоналістичних по
зиціях залишилися після війни й уніатські реакціонери,
які знайшли притулок на Заході. Діставшись з допомо
гою вермахту і СС до Баварії, вихованці Шептицького
з встановленням окупаційного американського режиму
відчули х:ебе досить безпечно. В умовах переходу колиш
ніх союзників СРСР по антигітлерівській коаліції до
політики антикомунізму провокаційні заяви колабора
ціоністів у сутанах про те, що вони «емігрували» з Укра
їни «з політичних причин» сприймалися окупаційною
адміністрацією США як такі, що заслуговують «довір’я
і співчуття».
Практично це надавало уніатському клірові та укра
їнським буржуазним націоналістам, по суті, необмежені
можливості для проведення антирадянської діяльності,
ідеологічної обробки радянських громадян, які опинили
ся на Заході, та шаленої агітації проти їх репатріації на
Батьківщину.
Широку допомогу уніатським священикам та їх ду
ховним послідовникам — оунівцям разом з реакційними
та мілітаристськими колами Заходу почав надавати й
Ватікан. Сліпа ненависть до комунізму, Радянського Со
юзу, яка свого часу штовхала ватіканських реакціонерів
на підтримку гітлерівського «дранг нах Остен», залишила
ся головною рушійною силою зовнішньополітичної лінії
папи Пія XII і після закінчення війни. З перших днів
«холодної війни» апостольська столиця в єдиному строю
з махровою реакцією США й Англії брала активну участь
у розпалюванні антикомунізму й антирадянщини, під
тримувала мілітаристський психоз.
Патологічний антикомунізм папи Пія XII, його курс
на підтримку міжнародного імперіалізму, на створення
єдиного «християнського фронту» проти Радянського Со
юзу знайшли яскравий вияв в активній підтримці воєн
них злочинців з числа українських націоналістів, у на
данні широкої моральної та матеріальної допомоги єпар
хіям уніатської церкви в Західній Європі й Америці, які
швидко поповнювалися за рахунок учорашніх есесівців
та поліцаїв. Ця лінія виявилася і в наполегливому праг
ненні гальванізувати антирадянську діяльність уніатів у
західних областях УРСР.
Практично здійснити ці завдання було доручено Схід
ній конгрегації на чолі з давнім покровителем уніатсь-
102
кого священства кардиналом Є. Тіссераном, а також пап
ському Східному інституту й тісно зв’язаному з ним Коле
гіуму Русікуму. Уже в 1946 році за сприянням Тіссерана
у Ватікані було створено так званий Український комітет
допомоги біженцям на чолі з єпископом І. Бучком, який
в інтересах «захисту» уніатсько-націоналістичних зрад
ників встановив тісні контакти з військовою адміністра
цією США, Англії і Франції.
Підтримка окупаційних властей дала змогу уніатсь
ким душпастирям до травня 1947 року створити в таборах
переміщених осіб на території Західної Німеччини 118
греко-католицьких парафій, які обслуговували 186 свя-
щеників-уніатів. Обладнані в умовах таборів каплиці й
маленькі церкви стали місцем зосередження воєнних зло
чинців, а проповіді священиків-уніатів практично зводи
лися до закликів берегти вірність націоналістичним ідеа
лам і проводити далі антирадянську діяльність. Навіть
внутрішнє обладнання цих «храмів» підкреслювало їх
характер: жовто-блакитні штандарти й оунівські тризу
би були розвішані поруч з образами Ісуса Христа й свя
тої Марії, саморобними іконостасами та вівтарями.
Спільними зусиллями уніатського кліру і націоналіс
тів у таборах було створено понад 70 братств, що стали
симбіозом націоналізму та реакційного уніатства. На чо
лі «братств» стояли уніатські священики та фанатики-на-
ціоналісти. Прикриваючись релігійною фразеологією,
вони поширювали націоналістичну отруту, виховували
молодь та дітей емігрантів в антирадянському
Дусі.
В організаційному відношенні уніатська церква від
повідно до поділу Західної Німеччини на три зони в пер
ші повоєнні роки мала три протопресвітерати з центрами
у Мюнхені, Ганновері і Фрайбурзі. Загальне керівництво
ними здійснював апостольський візитатор у Західній
Європі старий прихильник нацистів М. Вояковський, який
безпосередньо підпорядковувався Східній конгрегації
Ватікану.
У грудні 1947 року папа Пій XII спеціальним декретом
призначив апостольським візитатором у Західній Європі,
а фактично головою уніатської церкви в еміграції 56-річ-
ного єпископа І. Бучка, запеклого націоналіста й антира
дянщина, надійного слугу папського престолу. За кілька
місяців до початку другої світової війни Бучко за дору
ченням Шептицького виїхав у США, а також у Бразілію
та деякі інші країни Південної Америки, де вів ворожу
103
СРСР пропаганду, вихваляв гітлерівців, за що був звину
вачений у пронацистській агітації і навіть затримувався
як агент фашистської розвідки. Повернувшись за допомо
гою ватіканських дипломатів в апостольську столицю,
Бучко всю війну просидів у Римі, виступаючи у досить
скромній ролі «представника» Львівської архіепархії при
Східній конгрегації.
Ставши апостольським візитатором, Бучко побував у
більшості великих таборів на території Західної Німеч
чини, де на той час перебували оунівці та уніати. Він
виступав з антикомуністичними проповідями, закликав
колишніх колабораціоністів «не падати духом і твердо
стояти» на позиціях українського буржуазного націона
лізму й уніатської церкви, бути вірними папі Пію XII.
При зустрічах з оунівськими верховодами, які представ
ляли численні, нерідко ворожі одне одному угруповання,
Бучко наполягав на потребі зміцнення буржуазно-наці
оналістичної еміграції. «Міжпартійна боротьба не має
перспективи, вона лише підточує наші сили, паплюжить
нас в очах наших американських друзів,— напучував
єпископ націоналістичних отаманів під час однієї із зу
стрічей у Мюнхені в 1948 році. — Нам потрібна єдність
поглядів та дій, єдність, основою якої була б вірність
святому престолу».
Відчуваючи схвалення оунівських верховодів, що доб
ре розумілися на ролі та значенні римської курії у ви
значенні їх дальшої долі, Бучко тоном наставника гово
рив: «Ми повинні виправдати надії, які покладає на укра
їнську еміграцію вільний світ й особливо наші високі
покровителі з-за океану. І ми можемо й повинні це зро
бити, спираючись на нашу святу церкву, на наше духо
венство».
Наводячи приклад такої опори, єпископ послався на
Іспанію часів генерала Франко, яку по-блюзнірському
називав «цитаделлю католицизму й правопорядку». На-'
гадавши про «вклад» іспанських фалангістів у справу
«врятування багатьох скитальців» (точніше було б —
фашистських воєнних злочинців.— К. Д.), Бучко не без
підстав заявив, що українські націоналісти можуть і на
далі розраховувати на допомогу генерала Франко1.
1 В перші повоєнні роки зарубіжні центри ОУН, зокрема бандерівці,
справді діставали велику підтримку від фалангістської Іспанії.
У спеціально створеній поблизу Мадріда школі здійснювалася вій
ськова й шпигунська підготовка оунівських кадрів, Націоналісти
одержували від Франко також грошову допомогу.
104
Благословляючи оунівських лідерчуків, єпископ за
певнив їх, що він та очолювана ним візитатура будуть
всіляко підтримувати оунівців. Наслідки цієї підтримки
незадовго далися взнаки. В 1948 році з ініціативи Бучка
у Льєжі (Бельгія) була створена Українська католицька
пресова служба (УКПС), яка стала рупором уніатсько-
націоналістичних безбатченків. Того ж року вийшов пер
ший номер друкованого органу уніатів у Західній Євро
пі — місячника «Християнський шлях». Побільшала та
кож кількість іншої друкованої буржуазно-націоналіс
тичної та уніатської макулатури. В Мюнхені, Аугсбурзі,
Новому Ульмі й Фюрті з’явилися щотижневі оунівські
газетки. За визнанням видавців збірника «Сьогочасне і
минуле», папір на друкування всіх цих видань «надавала
американська військова адміністрація».
Фінансування антирадянської діяльності уніатів та
українських націоналістів у перші повоєнні роки здій
снювалося за рахунок кількох джерел. Насамперед то
були «субсидії» окупаційної адміністрації та спеціальних
служб імперіалістичних держав, переважно американ
ських, матеріальна допомога міжнародних організацій
ЮНРРА та ІРО, посилки та грошові внески різних при
ватних капіталістичних фондів, буржуазно-націоналістич
них і релігійних організації США і Канади. Так, лише
протягом 1948 року через створений за участю Бучка
комітет «громадської опіки» в Парижі для оунівської
камарильї з-за океану надійшло понад 1,5 мільйона
французьких франків, сотні продовольчих та промтовар
них посилок. Проте чи не найбільшу частку витрат на
утримання фашистської челяді з ОУН узяв на себе Ва
тікан.
Гроші на цю мету текли з ватіканської скарбниці в
основному через кардинала Тіссерана й очолювану ним
Східну конгрегацію. Тільки в 1948 році на ім’я Бучка
для утримання уніатського духовенства та його оунів
ської пастви, за далеко неповними даними, з Ватікану на
дійшло близько 100 тисяч доларів.
Крім того, римська курія асигнувала значні суми на
створення псевдонаукових буржуазно-націоналістичних
центрів, навчальних закладів для підготовки уніатських
та оунівських кадрів, видавничої бази для друкування
антирадянських матеріалів. На кошти Східної конгрега
ції було, зокрема, придбано земельну ділянку та будівлі
в містечку Сорсель біля Парижа, де з благословення Тіс
серана розмістилися «європейський філіал» і видавничий
105
центр псевдонаукового уніатсько-націоналістичного това
риства, по-фарисейському названого іменем Т. Г. Шев
ченка — непримиренного ворога унії. У Мюнхені бу
ло створено так званий Український вільний університет
(УВУ), де недоуки з ОУН протягом кількох місяців ста
вали «магістрами», «професорами», «докторами»...
З ініціативи Бучка й знову ж таки на кошти Ватікану
в замку Хіршберг поблизу Вайльгайма (Західна Німеч
чина) 1947 року створено уніатську духовну семінарію,
її першими слухачами стали понад 50 колишніх есесівців,
бандитів УПА та націоналістів з числа колишніх вихо
ванців уніатських навчальних закладів. Ректором семіна
рії призначили воєнного злочинця митрата В. Лабу, йо
го заступником з виховної роботи — завзятого фашистсь
кого холуя митрата О. Малиновського. Викладачами се
мінарії були 12 докторів богослов’я й професорів з числа
колишніх співробітників Львівської богословської ака
демії, вірних послідовників А. Шептицького, пособникїв
фашистських окупантів, які втекли на Захід, щоб уник
нути покарання за злочини, скоєні під час війни. Не див
но, що свою ненависть до батьківщини Жовтня, до соці
алізму вони намагалися передати семінаристам, в яких
насамперед вбачали своїх ідейних спадкоємців, які, за
словами О. Малиновського, покликані «довести справу
боротьби з комунізмом до переможного кінця». '
Крім* УВУ, Хіршберзької духовної семінарії (згодом
її переведено до Голландії), декілька десятків колишніх
нацистських шибайголів, щоправда, з трохи вищою за
гально-освітньою підготовкою, з благословення Бучка
потрапили в Колегіум Русікум, де з них готували като
лицьких місіонерів.
Підготовка кадрів уніатсько-націоналістичних пропо
відників потребувала значних коштів. І Ватікан з цим не
рахувався. За свідченням І. Бучка, з 1947 року зарубіж
ні уніати (очевидно, йшлося тільки про осіб, які перебу
вали в канонічній залежності від самого Бучка, тобто
про тих, які знайшли притулок у Західній Європі.— К. Д.)
одержали безпосередньо від римської курії близько мі
льйона доларів. Крім того, за посередництвом Східної
конгрегації уніати отримали чималі гроші від різних між
народних католицьких організацій.
Звичайно, більша частина цих сум пішла на утриман
ня уніатського священства за кордоном, на матеріальну
підтримку душпастирів — прислужників нацистських оку
пантів, які свого часу в обозі різних поліцайлегіонів
Юб
і дивізії СС «Галичина» опинилися на Заході та за свої
«заслуги» перед католицькою вірою вимагали від рим
ської курії все нових і нових подачок. Чимало грошей
пішло й на утримання різних «світських» організацій
уніатської церкви, на антирадянську пропаганду серед
віруючих.
Але великі суми з виділених апостольською столицею
грошей з благословення архієпископа Бучка були вико
ристані уніатськими реакціонерами для матеріальної під
тримки гітлерівських недобитків з числа українських
буржуазних націоналістів і посилення, таким чином,
впливу уніатської ієрархії на оунівських іберменшів.
Вихваляючи «заслуги» І. Бучка, радіо Ватікану ви-г
бовкнуло, що архієпископ після закінчення війни «пов
сюди втішав стражданних українських емігрантів. Захи
щаючи їх від примусового повернення на батьківщину,
допомагав влаштовуватися за кордоном... зміг знайти
кошти (ось де вони, долари з казни Пія XII.— К. Д.) для
відкриття учбового закладу для українських солдатів
і офіцерів-біженців (йдеться, очевидно, про вояк з дивізії
СС «Галичина».— К. Д.), майже всіх забезпечив доку
ментами для виїзду в Америку і Австралію».
Що це за «українські» емігранти й «офіцери-біженці»
видно хоча б з листа оунівця Ф. Рущака у Ватікан: «Я
виходець з України, допомагав німцям як міг. А згодом,
як ви знаєте, довелося ховатися у'лісах, переховуватися
у отця Гриня у Гошівському монастирі. Там я зустрічав
ся з місцевим керівником ОУН «Беркутом». Ми убивали
всіх без жалю. Живцем закопували у землю, кидали у
колодязь... Ось цими руками я душив їх... У Західну Ні
меччину мені допоміг втекти львівський монах Маркела.
Потім вашою милістю мене перевели в Італію, на нав
чання в «Русікум»1.
Таким чином, гроші папської столиці за посередниц
твом І. Бучка йшли на пряму підтримку фашистських
найманців та вбивць, які заплямували себе небаченими
злочинами. Ось які «богобоязливі» учні у повоєнний час
з’явилися в аудиторіях Колегіуму Русікуму та інших уч
бових закладів Ватікану!
Отже, підривна діяльність націоналістичної мафії, що
опинилася на Заході, могла здійснюватися тільки на гро
ші розвідувальних служб імперіалістичних держав. Не
абияку роль в активізації зарубіжних реакційних центрів
107
відіграв зовнішньополітичний курс США та Англії, який
після розгрому фашистської Німеччини набирав дедалі
виразнішої антирадянської спрямованості. Імперіалісти
збільшували воєнні бюджети, нарощували збройні сили,
тримали курс на воєнну конфронтацію й «холодну війну»
проти СРСР.
Наприкінці 40-х років, у період найбільшого загост
рення «холодної війни», спецслужби США створили в
Західній Німеччині з числа оунівських ландскнехтів де
кілька воєнізованих, так званих охоронних підрозділів.
Разом з тим міністерство оборони США через своїх пред
ставників у Західній Європі запропонувало націоналіс
тичним ватажкам М. Капустянському і Т. Боровцю з’я
сувати, чи можна залучити «добровольців» з колишніх
есесівців та бандитів ОУН для підготовки перекладачів
й співробітників «інформаційної (тобто шпигунської.—
К. Д.) служби» армії США на випадок війни проти
СРСР.
Ці факти проникли на сторінки буржуазно-націона
лістичної преси й дали (в котрий раз!) новий привід до
посилення гризні і ворожнечі в націоналістичному таборі
за право постачати американцям «своїх» людей з «сво
єї» організації.
І це не дивно. Бо ж таке постачання американцям
«своїх» кадрів давало можливість тій чи іншій купці оу
нівських продайдуш урвати для себе «масніший шма
ток з «дотацій» розвідки США на утримання буржуаз
но-націоналістичної челяді. Особливо гострі сутички ви
никли тоді між бандерівськими 3 4 ОУН та ЗП УГВР,
які очолювали М. Лебідь й І. Гриньох. Ці чвари й су
тички в оунівському середовищі супроводжувалися вза
ємними звинуваченнями, а нерідко й фізичними роз
правами з конкурентами.
Однак гризня в оунівськім лігві не заважала жодній
з ворогуючих емігрантських націоналістичних груп і за
галом усім їм вірою й правдою служити новим імпері
алістичним хазяям. Американські концепції «стримуван
ня комунізму», а далі «визволення» соціалістичних
країн,— концепції, котрі стали офіційними політичними
доктринами уряду Сполучених Штатів, викликали за
хоплення ватажків буржуазно-націоналістичної емігра
ції. Намагаючись удати з себе ідейних противників
соціалізму, які нібито мають великі «потенціальні мож
ливості» для проведення шпигунсько-диверсійної роботи
в нашій країні, націоналістичні ватажки наввипередки
108
пропонували свої послуги іноземним розвідкам у підго
товці до нової світової війни.
Нелегально закинутий до СРСР і викритий органами
державної безпеки агент іноземної розвідки В. Небес
ний розповідав, що ватажки зарубіжних ОУН у повоєнні
роки перетворили на своєрідний бізнес постачання аген
тури з числа українських націоналістів імперіалістичним
розвідкам. «Вони торгували учасниками організації,—
говорив В. Небесний,— як на справжньому базарі: хто
більше дав — той і взяв. Спочатку 3 4 ОУН співробітни
чали з американцями, а потім «більш вигідно» продавали
українські душі англійській розвідці. А трохи пізніше
запродали нас (В. Небесного, бандерівців В. Малисевича,
Б. Циперу та інших.— /С. Д.) італійській розвідувальній
службі, у шпигунській школі якої ми протягом 27 місяців
готувалися до таємного переправлення в СРСР».
У постачанні агентури розвідкам НАТО від своїх
бандерівських конкурентів не відставали й оунівські лі-
дерчуки з буржуазно-націоналістичних організацій, що
їх очолювали М. Лебідь, І. Гриньох, А. Мельник. В кінці
40-х — на початку 50-х років англійська та американська
розвідки почали грунтовну підготовку шпигунів і дивер
сантів з числа українських буржуазних націоналістів.
Саме для цього вони створили в Західній Німеччині та
Англії кілька невеликих розвідувальних шкіл, кадри
для яких постачали зарубіжні центри ОУН. Буржуазно-
націоналістичних найманців вчили добувати шпигунську
інформацію, чинити диверсії на військових і транспорт
них об’єктах, працювати на портативних радіостанціях.
Разом з тим кваліфіковано їх навчали різних засобів
убивства.
Тільки протягом 1951—1952 років американська й
англійська розвідувальні служби літаками та через «зе
лений кордон», закинули на Україну близько десяти груп
оунівських шпигунів і диверсантів, більшість з яких при
активній участі трудящих була захоплена органами дер
жавної безпеки. Частина з них, зрозумівши всю нікчем
ність і безперспективність боротьби проти Радянської
влади, добровільно здалася.
Повернувшись на Батьківщину після багаторічного
перебування в мюнхенському емігрантському болоті, ко
лишній учасник ОУН І. Бисага, розповідаючи про полі
тичну деградацію, моральний розклад й брехню, якими
було насичено повсякденне життя буржуазно-націона
лістичних та уніатських лідерчуків -у першій половині
109
50-х років, писав: «Перебування в ОУН, постійний зв’я
зок з вождями цієї організації, а також доскональне ви
вчення їхньої діяльності допомогло мені побачити те, що
було старанно приховано від рядових націоналістів. Д а
лі я все глибше переконувався, що вся верхівка ОУН
всіх напрямів і течій живиться з корита іноземних роз
відок і вірно служить тому, хто знову плете чорні змови
проти Радянської країни, проти рідного українського
народу. Одні служать Бонну, другі — Ватікану, треті —
англійцям, четверті — американцям або англійцям і аме
риканцям заразом. Одним словом, служать усім, тільки
не українському народові».
ЗА ОКЕАН
Під час перебування в таборах «ді-пі» оунівці разом
з уніатськими та автокефальними панотцями, які зна
йшли притулок у Західній Німеччині, неодноразово звер
талися до заокеанських центрів націоналізму. Вони
благали допомогти їм матеріально й морально, а голов
не — сприяти в перебазуванні до США і Канади «основ
ного кістяка» оунівських кадрів з числа колишніх есе
сівців, поліцаїв, бандитів ОУН-УПА. Справа в тому, що
американська окупаційна адміністрація хоч і протегу
вала буржуазно-націоналістичним зрадникам, але ще не
наважувалася дозволити їм масовий в’їзд до США та
інших країн Заходу.
І тут допомогу своїм оунівським однодумцям подали
націоналістичні організації США і Канади. В 1947 році
зі схвалення спецорганів США і Канади до Західної Ні
меччини з широко розрекламованою «місією спасіння»
прибув «президент» Комітету українців Канади (КУК)
уніатський священик В. Кушнір. Він зустрівся з оунів-
ськими верховодами й представниками греко-католиць-
кого кліру, з колишніми старостами й бургомістрами, ко
мендантами кривавої «української» поліції, редактора
ми фашистських газеток.'Уніатський місіонер з Канади
відвідав також табір прислужників Гітлера з дивізії СС
«Галйчина», і, як він хвалився після повернення за
океан, правив для них «польове богослужіння».
Чимало зробила уніатська ієрархія й для того, щоб
пособники нацистів з ОУН дістали притулок у США. Для
цього з ініціативи уніатського єпископа К. Богачевсько-
го в США був створений спеціальний «комітет допомоги».
ПО
Його керівником став єпископ А. Сенишин. Щоб підго
тувати умови для виїзду оунівських зайд за океан, до
Європи було відряджено секретаря єпископа І. Стахіва.
В уніатських церквах для матеріальної підтримки
гітлерчуків у рясах і мазепинках регулярно збирали
гроші.
Завдяки діяльності «комітету» в США одержали при
тулок понад 40 тисяч колишніх націоналістів, фашист
ських головорізів. їх, мовби на сміх, назвали «україн
ськими скитальцями». При цьому головну роль у підго
товці переїзду колишніх колабораціоністів до Західної
півкулі відіграли спецслужби США, які у вчорашніх ка
рателях й шпигунах перш за все вбачали резерв для про
ведення підривної антйрадянської діяльності.
Осівши в США та Канаді, колишні есесівці і бандити
УПА почали створювати нові і поступово прибирати до
рук існуючі буржуазно-націоналістичні організації. У
США вони швидко збили бандерівську «Організацію охо
рони чотирьох свобід України», яку підтримало уніатське
духовенство. Пізніше ця організація ввійшла до складу
профашистського Українського конгресового комітету^
Америки (УККА), очолюваного колишнім співробітником
американської військової розвідки Л. Добрянським.
У Канаді бандерівці створюють свою диверсійно-терорис
тичну Лігу визволення України (ЛВУ).
Поряд з цим у США і Канаді водночас виникає
«Братство» вояків дивізії «Галичина». Щоб якось зама
скувати, приховати від трудящих-емігрантів своє фашист
ське обличчя, «братство» есесівських недобитків невдовзі
змінило вивіску і нарекло себе «Братство вояків 1-ї ди
візії» міфічної «української національної армії» (УНА).
Один з верховодів дивізії СС «Галичина», визначаючи
завдання «братства», недвозначно заявив: «Беру на се
бе обов’язок пригадати, що славне українське вояцтво
1-ї Української дивізії Української національної армії,
яке зберігає себе для майбутнього в Братстві вояків
1-ї УД, з вірою очікує на можливість відновлення бороть
би за Україну».
У Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто та деяких інших
містах США і Канади бандерівці створюють «станиці во
яків УПА». Безпосередню участь в їх роботі бере уніат
ське й автокефальне духовенство. З пишним гармидером
уніати висвячували штандарти есесівського «братства»
та бандитських «станиць», правили «торжественні бого-
служби» на честь галасливих оунівських збіговиськ.
111
Антикомуністичну активність уніатського кліру за оке
аном підтримували реакційні кола. Належним чином її
оцінили й у Ватікані. В Чікаго, Філадельфії, Стемфорді
були створені нові єпархії уніатської церкви. У серпні
1948 року папа затверджує канадську митрополію укра
їнської греко-католицької церкви. З благословення
Пія XII уперше в історії уніатської церкви за межами
України у сан митрополитів зведено М. Германюка (То
ронто, Канада) і А. Сенишина (Філадельфія, США).
У травні 1952 року у Вашінгтоні за рахунок коштів, ви
ділених Ватіканом, було закінчено будівництво Україн
ської католицької семінарії імені святого Иосифа, слу
хачами якої стали вихованці молодіжних націоналістич
них організацій, а викладачами — Р. Смаль-Стоцький,
Ю. Старосольський та інші запеклі націоналісти. Будів
ництво семінарії обійшлося в 500 тисяч доларів.
Осівши в Америці, панотці-уніати з колишніх пособ-
ників фашистів і капеланів дивізії СС «Галичина» по
ступово зайняли керівні позиції також в українських ка
толицьких організаціях, створених ще до другої світової
війни. У США вони захопили керівництво Союзом укра-
їнців-католиків «Провидіння», а в Канаді — «Братством
українців-католиків» (БУК). Провідні пости в БУК пе
рехопили есесівець В. Лаба, оунівський кат Р. Закрев-
ський, колишній капелан дивізії СС «Галичина» Р. Ло-
бодич і десяток інших уніатських «скитальців».
Про їх заслуги в минулому переконливо свідчать,
зокрема, криваві справи «отця» Г. Поплавського. При
грівши тепле місце у США, цей, з дозволу сказати, «душ-
пастир» видає себе за «глибоко віруючу людину»,
«релігійного діяча», «політичного емігранта». Тим часом
і сутана, і великий срібний хрест на грудях «отця» Гри
горія — це лише маска, якою прикривається вчорашній
бандит і убивця, справжнє прізвище якого Крисевич.
Очолювана ним банда закатувала Марію Кравчук, Гри
горія Чернецького, Пантелеймона й Олександра Будча-
ків, Степана Бойчука та інших селян. Таких прикладів
багато.
Та як би не хитрували нині бандити та вбивці, їм не
приховати своїх злочинів. Про мерзенні вчинки Крисевй-
ча-Поплавського та подібних до нього запроданців і ду
шогубів довідаються і їх нинішні сусіди, і їх парафіяни.
Довідаються — і проклянуть навіки.
Канадський публіцист Марко Терлиця слушно писав,
що, опинившись за океаном, бандерівські пройдисвіти
112
тільки й мріяли ще раз піти розбоєм на українські землі,
як тоді, коли йшли разом з фашистами у гітлерівському
батальйоні «Нахтігаль». Звертаючись до бандерівських
різунів, буржуазно-націоналістичний журнал «На варті»
закликав: «Пам’ятай, що, розсипавшись по всьому світу,
ми не склали зброї, ми лише перейшли на дальні позиції,
щоб передихнути від утоми, ііюб переформуватися, пере
шикуватися до нового бою».
Не слід думати, що оунівських головорізів зустріли
за океаном з розкритими обіймами. Трудящі маси, про
гресивна громадськість США і Канади негативно поста
вилася до надання притулку колишнім колабораціоніс
там, які ще донедавна зі зброєю в руках воювали проти
учасників антигітлерівської коаліції. Вовкулаками на
звав бандерівських, мельниківських та інших злочинців
канадський публіцист Джон Вір. У справах порятунку
націоналістичних злочинців від справедливої кари шля
хом надання їм притулку за океаном він справедливо
вбачав «мобілізацію випробуваних антикомуністичних
кадрів, які раніше служили нацистам» для розпалювання
«холодної війни». Д. Вір відзначав, що, перебравшись
до Канади, націоналісти з числа «переміщених осіб» не
вдовзі показали своє справжнє бандитське обличчя. Во
ни нападали на учасників прогресивних організацій укра
їнських емігрантів, з садистською жорстокістю били кож
ного, хто висловлював бажання повернутися на Україну,
цікавився українською робітничою пресою. «Я був свід
ком,— писав публіцист,— як ці покидьки, наслідуючи
гітлерівських штурмовиків, влаштовували напади на
мітинги прихильників миру, підкладали вибухівку в при
міщення робітничих зборів у Торонто і Едмонтоні, всі
ляко намагаючись повторити в Канаді те, що чинили в
селах Західної України».
Оунівська мафія, для якої злочини і вбивства вже
давно стали буденною роботою, знову бралася за ножі.
119
Разом з імперіалістичною реакцією українські націо
налісти захоплено вітали контрреволюційний переворот
у Чілі. Відразу ж після заколоту й злочинного вбивства
президента Сальвадора Альенде оунівська камарилья,
проголосивши чілійських нацистів своїми «союзниками
по боротьбі з комунізмом», вітала масові розстріли про
гресивних діячів і встановлення в країні військово-фа
шистської диктатури. «Чілійське військо,— захоплено
писала буржуазно-націоналістична газетка «Канадійсь-
кий фармер» наступного дня після кривавих подій у
Сантьяго,— заслуговує на щирий салют». Інша канад
ська рептилька «Новий шлях» 13 жовтня 1973 року опуб
лікувала статейку під заголовком «Очищують Чілі», де
з радістю повідомлялося, що солдати Піночета «провели
обшуки в усіх будинках столиці... і спалили велику кіль
кість марксистських книжок і брошур».
У своїх панегіриках змовникам і вбивцям уніатсько-
бандерівська преса договорилася до того, що проголо
сила Піночета і його катів «захисниками християнства,,
цивілізації і християнської культури». Більше того, вихо
дячи з власного досвіду, колишні прислужники Гіммлера
заходилися давати «поради і рекомендації» чілійським
гестапівцям, які перебувають, так би мовити, «при ділі».
Наприклад, бандерівці на сторінках свого «офіціозу»
«Шлях перемоги» у грудні 1973 року радили однодумцям
з Сантьяго «не звертати уваги» на світову громадську
думку і прискорити фізичну розправу над Луїсом Корва-
ланом та іншими керівниками Комуністичної партії Чілі.
При цьому вони грубо натякали, що чілійські верховоди
могли б, не чекаючи суду над заарештованими комуніс
тами, «без найменшого розголосу скрутити їм в’язи».
Наприкінці 1974 року верховоди 3 4 ОУН встановили
безпосередній зв’язок з чілійськими фашистами. Для зу
стрічі з ватажками хунти в Сантьяго вони відрядили «де
легацію» бандерівського Українського головного пред
ставництва в Аргентіні. Трохи пізніше вже в ранзі «офі
ційного представника» 3 4 ОУН і АБН туди їздила дру
жина Я. Стецька — скандально відома С. Стецько.
Проте спроби міжнародної реакції та її жалюгідних
підспівувачів з ОУН підтримати зграю Піночета прова
лилися. Жахливі злочини фашистської хунти, її вірність
імперіалістичним монополіям, продажність, політична і
моральна деградація чілійських нацистів призвели до
всенародної боротьби трудящих Чілі троти кривавого
режиму, викликали широку хвилю протестів трудящих
120
усього світу. Опинившись біля ганебного стовпа історії,
чілійські фашисти стоять на порозі неминучого краху.
Ті ж, хто підтримував чи підтримує Піночета та його
спільників, ще раз показали своє справжнє фашистське
обличчя.
НА ШПИГУНСЬКІЙ СЛУЖБІ
Знайшовши притулок у США, Канаді, ФРН та інших
капіталістичних країнах, українські буржуазні націона
лісти і клерикали були і залишаються жалюгідними най
митами ЦРУ та інших реакційних центрів світового ім
періалізму. Нагадаємо лише деякі «віхи» шпигунської
діяльності найманців плаща і кинджала із зарубіжних
ОУН.
1952 року правлячі кола США проголосили горезвіс
ну доктрину «визволення поневолених народів», яка пе
редбачала активізацію розвідувально-підривної діяль
ності проти соціалістичних держав, поступове розпалю
вання «психологічної війни», проведення інших провока
ційних антикомуністичних акцій. У статті «Таємна війна»,
опублікованій у газеті «Уолл-стріт джорнал», цинічно
стверджувалося, що найбрудніші операції такого роду
«здійснюватимуться агентурою неамериканського поход
ження, зобов’язаною, однак, підкорятися суворій амери
канській дисципліні. А в разі викриття цих агентів аме
риканський уряд категорично їх зречеться».
До практичного здійснення цих акцій залучалися ко
лишні прислужники гітлерівців — поліцаї, власовці, ін
ша наволоч, зрадники і перебіжчики з Польщі, Чехосло-
ваччини, Угорщини та інших соціалістичних держав.
Особливу ставку підривні центри Заходу зробили на свою
буржуазно-націоналістичну челядь з оунівців. Закинутий
на територію СРСР колишній член проводу ОУН-банде-
рівців М. Матвієйко писав, що американська і англій
ська шпигунські служби відразу ж після закінчення війни
почали залучати українських буржуазних націоналістів
до створення в нашій країні розгалуженої мережі шпи
гунів, диверсантів і терористів. Основою «політичної»
діяльності оунівських ватажків — Бандери, Стецька, Ле-
бідя, Гриньоха став шпіонаж проти країн соціалізму, а
головним джерелом одержання грошей — фонди розві
док імперіалістичних держав і насамперед США.
За гроші підривних центрів ватажки буржуазно-на-
націоналістичних організацій постачали англійську і аме-
121
риканську розвідки Інформацією про Радянський Союз,
поставляли їм кадри шпигунів і убивць, брали участь
у проведенні антирадянських пропагандистських кампа
ній. При цьому політичні пройдисвіти і авантюристи з
ОУН не гребували нічим. Шпигунська інформація з по
літичних, економічних і військових питань, як згадував
Матвієйко, продавалася ними за долари і за будь-яку
іншу валюту на міжнародній шпигунській біржі, де панує
закон: хто дав більше, той і є власником товару.
У 1951 —1952 роках ЦРУ і англійська розвідка ство
рили на тихих вулицях невеликих західнонімецьких міст
Міттенвальд, Бад-Роттенфельд, Кауфбейрен, Обербейрен/
Оберамергау шпигунсько-диверсійні школи для підго
товки агентів-парашутистів з числа українських буржуаз
них націоналістів. Керівниками і викладачами цих шкіл
стали кадрові офіцери західних розвідок, а добором та
ідеологічною підготовкою шпигунів займалися ватажки
націоналістичних центрів. у
Для комплектування шпигунських шкіл оунівські та
уніатські лідери, по суті, продавали іноземним розвід
кам молодих емігрантів, у багатьох випадках- доведе
них до морального і фізичного спустошення через безро
біття і злиденне існування.
З найманців готували професійних убивць: їх учили
стріляти з автоматів з спеціальними глушителями, ви
саджувати в повітря мости і тунелі, збирати шпигунські
відомості. Водночас їх навчали радіо-і фотосправі, шиф
руванню текстів, вони проходили посилений курс фізич
ної і парашутної підготовки. Кожна з груп одержувала
конкретні шпигунсько-диверсійні завдання Іноземних
розвідників цікавили дані про дислокацію військових
аеродромів і частин ППО, систему охорони державного
кордону і оборонних підприємств, відомості про пропуск
ну спроможність залізниць і морських портів. Як свід
чив агент ЦРУ ІО. Стеф’юк, який пройшов повний курс
шпигунських «наук» у розвідшколі у Кауфбейрені, йому
доручили збирати відомості про радарні установки, інші
об’єкти протиповітряної оборони в Карпатах, дані про
військові підрозділи, дислоковані у західних областях
України, добирати відповідні майданчики, на які амери-
1 Більшість учасників цих диверсійних груп при широкій ДОПОМОЗІ
населення була захоплена чекістами одразу ж після їх закидання на
територію республіки. Частина шпигунів, обдурених націоналістами
і клерикальними верховодами, ознайомившись з радянською дійсніс
тю, добровільно прийшла з повинною в органи Радянської влади,
122
канці «в разі потреби або у випадку війни могли б ски
дати свої військові десанти чи зброю».
Серед тих, хто добирав і готував шпигунські «кадри»
ЦРУ з числа націоналістів, було й кілька уніатських свя
тенників. Особливо ж виділявся колишній капелан
«Нахтігалю» І. Гриньох. Штатний агент абверу під клич
кою «Прістер», нагороджений нацистами «залізним
хрестом» Гриньох брав активну участь у кривавих зло
чинах цього диверсійного батальйону, а також у масових
убивствах радянських людей, вчинених бандами УПА. Пе
ред завершенням війни абверівське начальство довірило
Гриньохові закидати фашистських шпигунів і диверсан
тів у тил радянських військ.
Закінчилася війна, і Гриньох при допомозі своїх дру
зів у Ватікані найнявся на службу до американської
розвідки. Як агент ЦРУ, Гриньох роз’їжджав по містах
Західної Німеччини, Франції, Італії, де вишукував серед
емігрантів потрібних американській розвідці людей, зай
мався збором і обробкою шпигунської інформації, ви
ступав перед віруючими з антирадянськими проповідями.
З літа 1950 року безпосереднім керівником Гриньох'а
став офіцер американської розвідки Блек, який і залучив
його до роботи в розвідшколі.
Характеризуючи свого духовного наставника, один із
викритих агентів ЦРУ, який навчався в «отця» Івана,
свідчив: «Здавалося б, священик — людина тиха і безне
винна. А насправді — головна його мета — шпигунство...
Понад усе Гриньох боявся втратити своїх нових хазяїв з
американської розвідки, яким продався сам і яким про
дав нас».
Співробітничаючи з новими хазяями, авантюрист у
рясі, як і в дні своєї бурхливої молодості, набив руку на
різних єзуїтських провокаціях. Про одну з них і розповів
Ю. Стеф’юк. 13 серпня 1952 року перед посадкою на лі
так американських ВПС, який повинен був скинути аме
риканських лазутчиків у Карпатах, Гриньох вручив Сте-
ф’юку видруковане на друкарській машинці «звернення»
до президента США, яке той повинен передати по радії
від імені... начебто існуючого на Україні націоналістич
ного підпілля. Під фальшивкою стояв підпис: «Від імені
ОУН на українських землях член проводу Петро Пол
тава».
Звичайно, нині Гриньох понад усе хотів би, щоб за
рубіжні українці не згадували його брудного минулого.
Саме тому він, найближчий послідовник кардинала
123
Й. Сліпого, один з головних «ідеологів» УКЦ, прагне ви
сунути на перший план свої «заслуги перед церквою»,
свій «внесок у науку богослів’я». Але щоб не торочив
про «любов до ближнього» колишній фашистський капе
лан, йому не вдасться змити сліди своїх злочинів. Зло
вісна діяльність Гриньоха, який виступає в одній антира-
дянській запряжці з Сліпим та іншими сановниками
уніатської церкви, ще й ще раз викриває профашистську
буржуазно-націоналістичну суть зарубіжної УКЦ, уособ
лює її злочинний зв’язок з найчорнішими силами імпе
ріалістичної реакції.
На ЦРУ та подібні шпигунські служби імперіалістич
них держав працювали й інші отці-богомоли. «Служите
лем п’яти панів» називали українські емігранти у Пари
жі ще одного хрестоносного шпигуна, агента кількох
іноземних розвідок М. Коржана — сина куркуля з села
Закомар’я, що на Львівщині. Старанний учень уніатів,
вихованець Львівської духовної семінарії, який після
війни переметнувся у лави автокефальної православної
церкви і був висвячений у сан священика фашистським
колабораціоністом архієпископом Палладієм, Коржан
здобув славу хамелеона, ладного служити самому сата
ні, аби той платив готівкою.
Старий націоналіст, член так званої крайової екзеку-
тиви ОУН в Західній Україні ще з тридцятих років, Кор
жан, як і його шефи з ОУН-бандерівців, починав шпигун
ську службу в абвері, де був відомий під псевдом «Фа
бер». Як резидент другого відділу німецької військової
розвідки у розташованих поблизу радянсько-німецького
кордону містах Саноці і Радимно (Польща), він напере
додні Великої Вітчизняної війни разом з своїм безпо
середнім шефом майором Вайнером готував і перекидав
на територію СРСР диверсантів з числа оунівців, за
допомогою спеціально навчених емісарів налагоджу
вав таємний зв’язок з націоналістичними бандами, які
залишилися на території західних областей України, до
бирав «кадри» для розвідувальних шкіл абверу. Одно
часно Коржан брав участь у допитах націоналістів, кур
кулів, кримінальних злочинців, які після возз’єднання
західноукраїнських земель з Радянською Україною втек
ли на територію окупованої німцями Польщі і підбирав
з них потрібних розвідці людей.
Полонений наприкінці війни член абверкоманди 202-6
Альфонс Паулюс писав, що оунівців, підібраних «Фабе
ром», посилали «в учбові табори (створені німецькою
124
військовою р о з в ід к о ю К. Д.) у Криниці, Дуклі, Бар-
вінську, Кам’янці...». А різного роду набрід, так звані
«біженці» проходили спеціальні чотиритижневі курси в
Аленцзее (Бранденбург), після чого абверівці засилали
їх у радянський тил.
Вайнер добре платив за послуги спритному агенту і
навіть допоміг йому одержати посвідчення фольксдойча,
тобто особи німецького походження. Це давало Змогу
Коржану одержувати у магазинах для німців кращі про
мислові та продовольчі товари, мати свою автомашину,
тримати служницю. Як фольксдойч, Коржан проживав
під прізвищем Лоренца Форкгайма.
У 1940 році Коржан («Фабер») почав працювати у
створеній гітлерівцями поліції, продовжуючи в той же
час співробітництво з абвером. Пограбування, вбивства,
знущання з людей стали його професією.
У 1960 році кілька віруючих — вихідців з Саноксько-
го та Перемишльського повітів, які опинилися після вій
ни у Франції, звернулися до архієпископа Палладія з
проханням розслідувати злочини Коржана під час служ
би у німців і позбавити його сану священика. Та Палла
дій і його наближені, які самі заплямували себе служ
бою у гітлерівських окупантів, взяли Коржана під
захист. Більше того, «за заслуги перед автокефальною
церквою» поліцай у рясі був іменований митрофорним
протоієреєм і представником Палладія в країнах За
хідної Європи.
Однак ця метаморфоза не означала, що Коржан обли
шив ремесло шпигуна і диверсанта і служінням господо
ві вирішив замолити свої криваві гріхи. Колишній член
ОУН Ф. Бідник, який після багаторічного перебування у
Франції в 1971 році повернувся на Батьківщину, розпо
відав: «Тепер він (Коржан) узяв, так би мовити, «на оз
броєння» ще й хрест і слово боже. Коротше кажучи, це —
бандит серед священиків і священик серед бандитів. Од
ним словом, американська розвідка має нині свою люди
ну також в українській православній церкві». *
Проживаючи в Мюнхені, а потім у Парижі, Коржан
підтримував постійний контакт з американською розвід
кою і одночасно не поривав зв’язку з бандерівською СБ,
зокрема з її главарем І. Кашубою. Разом з друзями по
чарці (а пиятика та амурні справи завжди були своєрід
ним хоббі «смиренного» батюшки), він збирав, а іноді
просто вигадував «відомості» про становище на Україні
і продавав їх американцям. Коржан активно займався
125
вербуванням емігрантської молоді у розвідувальні школи,
досить успішно виконував завдання своїх хазяїв. Як
завзятий прихильник терористичних методів боротьби
проти Радянської держави благочестивий абверівець са
ме в цьому напрямку проводив попередню обробку кан
дидатів в агенти.
Легке життя, постійне відвідування ресторанів і ніч
них кабаре'вимагали, звичайно, немалих грошей. І «слу
житель п’яти панів» налагоджує, зв’язки з французькою
поліцією. Афери з грішми, інтриги, провокації і шпигун
ство, стеження за своїми-таки однодумцями, пиятика та
моральний розклад — такими були будні і свята митро
форного протоієрея у Парижі.
Ще один штрих до характеристики пройдисвіта у ря
сі — це відсутність політичних та моральних принципів,
продажність, намагання збагатитися за допомогою будь-
яких засобів. Заради цього він виголошував проповіді,
відправляв панахиди, хвалебні служби учорашнім банди
там та есесівцям. Не моргнувши оком, Коржан робив
немало «клятвених запевнень» про свою готовність «ві
рою і правдою» служити то кардиналові Сліпому, то
митрополитові Скрипнику, а то й царгородському патрі
архові.
Та кому б не служив авантюрист з хрестом на шиї,
якими б солодкуватими словами не прикривав своїх не
честивих справ, він завжди залишався людиноненавис
ником і шахраєм, найманцем найгіршого гатунку, без
соромним причепою, який спритно використовує релігійні
почуття віруючих в інтересах своїх хазяїв.
АТОМНІ МАНІЯКИ
Намагаючись вислужитися перед своїми хазяями з
імперіалістичних розвідувальних та ідеологічних служб,
проводирі буржуазно-націоналістичних організацій не
шкодують зусиль для отруєння міжнародної атмосфери,
посилення міжнародної напруженості. Пов’язуючи плани
бандерівських лідерчуків з політикою найбільш екстре
містських кіл західних держав і пекінських гегемоністів,
журнал «Український самостійник» відверто писав, що у
126
націоналістичному середовищі «декламують про власні
сили, а поскільки власних сил немає, то насправді розра
ховують на війну, тобто інтервенцію якоїсь чужої сили:
давніше Варшаву, пізніше Берлін, далі Вашінгтон, ос
таннім часом Пекін (маються на увазі буржуазна Поль
ща, фашистська Німеччина, імперіалісти США, маоїст
ська верхівка КНР.— /С Д.)». Проповіді культу війни і
насильства лунають поряд із закликами знищити соціа
лістичну систему, стерти з лиця землі антиімперіалістич
ний визвольний фронт. •
Навіть сама згадка про мирне співіснування викли
кає в оунівських ультра приступи лютої ненависті. «Ми
проти всяких «конференцій безпеки». Ми проти так зва
ного відпруження (пом’якшення міжнародного стано
вища. К Д.), яке пропонують різні вожді офіційного
— .
135
сгься про вивчення можливостей використання маоїстами
української буржуазно-націоналістичної еміграції.—
К. Д.), а китайські дипломати скуповують усі зарубіжні
оунівські видання, Камінський звертається до ватажків
закордонних ОУН із закликом не допустити до «занед
бання шансів і прогайнування нагод», щоб ще активніше
використати «китайську карту» в інтересах буржуазно-
націоналістичних центрів. При цьому головну роль у
зміцненні зв’язків з Пекіном він покладає на тих зару
біжних оунівців, котрі нині «вже вдержують контакти
з різними китайськими чинниками» (гегемоністсько-про-
пагандистськими колами Пекіна.— К. Д.).
Таким чином, націоналістичні холопи Гітлера знахо
дять собі нових хазяїв, цього разу в столиці «піднебесної
імперії». І можна впевнено сказати, що цей брудний
альянс — явище аж ніяк не випадкове.
142
українського націоналізму, виконуючи волю імперіаліс
тичної реакції і діючи в ім’я спільних антикомуністичних
цілей, ладні забути недавнє криваве минуле.
МІФИ АНТИКОМУНІЗМУ
На сторінках буржуазної преси, в ефірі, по телеба
ченню вже кілька років проводиться безпрецендентна
пропагандистська антирадянська кампанія під фарисей
ським гаслом «захисту» прав людини в СРСР та інших
соціалістичних країнах. Мета її — спотворити історичні
завоювання соціалізму, глибокий демократизм і гуманну
суть соціалістичного ладу та водночас відвернути увагу
трудящих країн Заходу від непривабливого становища
з правами простих людей у світі капіталу: масового без
робіття і гострих соціальних конфліктів, расової дискри
мінації і грубої поліцейської сваволі щодо найширших
верств трудящих.
Найактивнішу участь у зчиненні цього провокацій
ного галасу беруть урядові органи й центри ідеологічної
диверсії, всілякі антирадянські та реакційні релігійні ор
ганізації, а також розташовані в Мюнхені диверсійні ра
діостанції «Вільна Європа» (РВЄ) і «Свобода» (РС) —
форпости американської розвідки, націлені безпосеред
ньо проти країн соціалізму.
У різноголосому хорі радіодиверсантів отруює ефір
і укомплектована з колишніх гестапівців та запеклих во
рогів нашого народу так звана «українська редакція»
РС, яка щодня випліскує на слухачів каламутні потоки
брехні, наклепів і дезінформації. Перед її мікрофоном
часто-густо виступає Л. Дудин, який приховується під
прізвищем М. Градобоєва. У роки війни за доносами
цього зрадника нацисти розстріляли й кинули до кон*
центраційних таборів десятки мирних жителів Києва.
Гестапівці гауптшарфюрер Андрес і оберштурмфюрер
Мейснер, яким нинішній «правдоборець» передав мер
зенну інформацію, допомогли йому стати головним ре
дактором фашистського листка «Останні новини», зі сто
рінок якого Дудин паплюжив брудом усе радянське.
Активною пособницею гітлерівців була й Надія Те
одорович, учасниця програм РС на релігійні теми,
зокрема про вигадане «переслідування» уніатської цер
кви. Справжнє її прізвище — Абрамова, фах — шпигун
ка. В роки війни ця «заступниця» уніатів перебувала
143
в Мінську і, як агент гестапо, видавала фашистам радян
ських патріотів і партизанів. За «особливі заслуги» перед
третім рейхом кривавий гауляйтер Білорусії В. Кубе
особисто нагородив її фашистською медаллю. Подібні
біографії й у багатьох інших штатних і позаштатних
співробітників РВЄ та РС. •
Не дивно, що дудини й абрамови злісно галасують
на захист недобитих фашистів та їх націоналістичної
челяді, намагаються підносити на щит різних карних зло
чинців і відщепенців. Наприклад, диктори «української
редакції» РС лили крокодилячі сльози з приводу засуд
ження радянським судом таких «борців за права люди
ни», як колишній агент ворожої розвідки С. Караван-
ський, закинутий у 1944 році літаком для проведення
шпигунсько-диверсійної роботи в тилу радянських військ,
або хуліган і розпусник В Письменний, засуджений на
родним судом вперше — за звіряче побиття літньої лю
дини і вдруге — за розтління неповнолітніх учениць одні
єї з київських шкіл, у якій той відщепенець значився
«педагогом».
У зливі брехні й наклепів, поширюваних каналами
РС і РВЄ, не останнє місце посідають стандартні про
пагандистські міфи про переслідування релігії в СРСР.
Яких тільки страхіть не наговорили з цього приводу ра-
діобрехуни. Пошлемося для прикладу на «релігійні ог
ляди» якогось Г. Іваненка з «української редакції»,
котрий уже кілька років отруює ефір своїми ординарни
ми вигадками. За його словами, на Україні мало не щодня
«закриваються все нові й нові храми», «викорінюється
катакомбна (виявляється, є й така! — К. Д.) уніатська
церква» тощо. В одному з чергових опусів у січні 1978
року Іваненко договорився до того, ніби в республіці
«проводиться війна проти релігійних вірувань і переслі
дуються ті, хто вірить в бога».
Аналогічні небилиці систематично друкує уніатсько-
націоналістична преса, яка невідступно слідує у фарвате
рі своїх босів з РС і РВЄ, одержує від них солідні подач
ки. При цьому в ролі поширювачів відвертої брехні,
поряд з газетними писарчуками, нерідко виступають і
такі «стовпи» антикомунізму, як кардинал Сліпий, ми
трополити Германюк і Скрипник, інші ієрархи унії та
автокефалії. їх головна мета — нав’язати західному оби
вателю стереотипні уявлення про нібито «злигоднє» ста
новище релігії, «порушення прав» людини в СРСР і тим
самим посіяти недовір’я до нашої держави, підірвати
144
процес міжнародної розрядки і, отже, підштовхнути най-
реакційніші та мілітаристські кола імперіалізму до під
готовки нового «хрестового походу» проти Країни Рад.
У дусі «холодної війни» витриманий і розрекламова
ний уніатсько-націоналістичною пресою виступ Сліпого
на четвертому синоді єпископів католицької церкви в
жовтні 1977 року. Закликаючи святих отців прямувати
антикомуністичним курсом папи Пія XII, чиє ім’я кола
бораціоніст у мантії кардинала вже давно використовує
в далеких від релігії спекулятивних цілях, Сліпий зажа
дав, щоб Ватікан став на шлях грубого втручання у внут
рішні справи соціалістичних країн. Він, зокрема, висунув
провокаційну вимогу про збільшення нелегального пере
силання у так звані «атеїстичні країни» реакційної та
релігійної літератури, взявши за взірець роботу, яку про
водять у цьому напрямі баптисти та «свідки Єгови»
Сліпий наполягав і на тому, щоб «посилити зусилля і по
ліпшити методи» впливу ватіканського радіо на молодь
країн соціалістичної спідружності і т. п.
Проте цей та інші виступи чорного кардинала, прой
няті духом заяложених шпампів антикомунізму, не ви
кликали співчуття ані у віруючих-уніатів, ані серед ре
алістично настроєних католицьких діячів. Адже кожній
розумній людині ясно, що Сліпий лише виконує наста
нови реакційних імперіалістиних кіл, зацікавлених в
отруєнні міжнародного клімату, співає, так би мовити,
з чужого голосу.
Весь світ знає, що в нашій країні створено найкращі
умови для духовного розквіту людини. Радянська вла
да забезпечила трудящим найширші демократичні права
і свободи, у тому числі спражню свободу совісті. Гуман
на суть соціалістичного суспільства й державного ладу,
свобода совісті й рівні права громадян СРСР перед за
коном незалежно від їх походження, соціального і май
нового стану, расової та національної приналежності,
ставлення до релігії закріплені в Конституції СРСР, що
стала закономірним підсумком успішного розвитку нашої
Батьківщини, ще одним переконливим свідченням послі
довного демократизму соціалістичного ладу. Небилиці
буржуазної пропаганди про «переслідування» віруючих
спростовують факти. .
На Україні, наприклад, вільно діють й користуються
конституційним правом свободи віросповідань релігійні
громади різних напрямів — православна, католицька,
іудейська і реформаторська церкви, сектантські об’єднан-
145
ня євангельських християн-баптистів та інші. Тільки у
Львівсько-Тернопільській єпархії, як зазначав в інтерв’ю
кореспондентові республіканського комітету по телеба
ченню і радіо митрополит Львівський і Тернопільський
Николай, працює майже 700 священиків і близько 1000
церков, які регулярно відвідують віруючі.
Про справжнє становище релігії й церкви в Радян
ському Союзі, зокрема в Українській РСР, чимало пи
шуть і церковні діячі, які відвідують нашу країну. Ось
лише кілька відгуків: «Ми слухали проповіді в багатьох
храмах і переконались, що в них проповідуються христи
янські доброчесності, любов до ближнього, воля до миру
і добрі стосунки між людьми» (глава делегації Націо
нальної ради церков США доктор Роберт Маршалл, тра
вень 1977 р.). «В столиці України ми відвідали богослу
жения у Володимирському соборі, Покровському та Фло-
ровському монастирях... У Львові брали участь в
богослуженні у соборі св. Юра... Я бачу вільне життя ва
шого народу, повнокровне життя Руської православної
церкви, всіх віруючих» (патріарх Ефіопської православ
ної церкви Текла Хайманот, червень 1978 р.).
Подібні думки висловили в 1977—1978 роках прези
дент Всесвітньої ради баптистів Д. Вонг, керівник деле
гації Австралійської англіканської церкви В. Чайльдз,
архієпископ Кіпрської православної церкви Хризостом,
керівник Міжнародної місіонерської баптистської орга
нізації В. Брайт, керівники Української ради баптистів
за кордоном М. Брич,0. Пятоха та багато інших церков
них діячів. Ніяким наклепникам і демагогам не вдасться
кинути тінь на наше соціалістичне суспільство. Сини й
дочки усіх націй і народностей Крайни Рад, віруючі й
атеїсти мають рівні права, спільно працюють в ім’я ща
сливого майбутнього.
ІДЕОЛОГІЧНІ ДИВЕРСАНТИ
Шпигуни й провокатори із зарубіжних буржуазно-
націоналістичних центрів мають у своєму арсеналі чима
ло витончених і підступних, хоч уже й скомпрометоманих,
форм підривної антирадянської діяльності. Йдеться, зо
крема, про використання міжнародного туризму. Ідейні
противники соціалізму знають, що радянські люди гос
тинно зустрічають сотні й тисячі іноземних туристів, які
відвідують Радянський Союз, щоб на власні очі побачи-
146
ти величні досягнення, познайомитися з радянською дійс
ністю, історією, культурою та мистецтвом нашого на
роду.
Ідеологічні диверсанти намагаються використати цю
гостинність у своїх злочинних цілях. Наша митна й при
кордонна служби в окремих «мандрівників» виявляє іде
ологічну контрабанду, шпигунські інструкції і порногра
фію, які вони намагаються потай провезти з собою.
Так, у червні 1976 року митники київського аеропор
ту «Бориспіль» звернули увагу на «туристку» Соломчак,
яка прибула з Англії і чомусь дуже хвилювалася, зійшов
ши з літака. А коли її було запропоновано відкрити свою
містку валізу, вона почала гнівно обурюватися й навіть
залякувати скаргою... з приводу «порушення свободи
особи» і «дискримінації». Підозра митників була небез
підставною. У багажі «поборниці прав людини» вони
виявили товстенну пачку буржуазно-націоналістичних
газеток і директив бандерівського Союзу українців у Ве
ликій Британії (СУБ), активісткою якого Соломчак була
вже кілька років.
Затята оунівка, прибічниця кардинала Сліпого, па
ні Соломчак намагалася нелегально провезти на Украї
ну ще й кілька опусів та послань свого духовного патро
на. Серед них — «Слово блаженнішого патріарха Иоси
фа на різдво 1976 р.», «Із думок блаженнішого перво-
ієрарха кир Иосифа», які від початку й до кінця пройня
ті антирадянщиною та буржуазно-націоналістичним зміс
том. Але розповсюдити цю ідейно ворожу контрабанду
лжетуристці не вдалося. її поїздка так і закінчилася в
аеропорту, де вона змушена була висловити працівни
кам митниці й «Інтуристу» свої запізнілі вибачення.
Закінчився провалом і шпигунський вояж на Украї
ну підданого Великобританії 22-річного бандерівського
емісара А. Климчука. Він приїхав до нашої країни з по
чуттям ненависті, що його змалку прищеплював йому
батько, який у роки війни ревно служив гітлерівцям у
дивізії СС «Галичина», а потім утік на Захід від народ
ного гніву. Цю ненависть підігрівали уніатські реакці
онери і керівники націоналістичного СУМу, членом яко
го був Климчук-молодший. Його вояж оплатив якийсь
Діксон, вручивши Климчукові з коштів ОУН-бандерівців
360 фунтів стерлінгів і туристську путівку до Радянсько
го Союзу.
У підметках черевиків Климчук привіз у Львів 10 ти
сяч карбованців, призначених для фінансування ворожої
147
діяльності на території республіки. Прихопив з собою та
кож сфабриковану бандерівцями в Англії брудну фаль
шивку під претензійною назвою «Звернення підпільної
України до урядів країн Заходу і світової громадськос
ті...» Цю фальшивку провокатори із 3 4 ОУН хотіли одер
жати назад бодай з кількома, навіть «липовими», під
писами, щоб потім видати її за думку якогось неіснуючо
го в нас підпілля. Але даремно! Органи державної без
пеки своєчасно викрили невдалого посланця ідеологіч
них диверсантів, зірвали їх плани.
«Я розумію, що зробив фатальну помилку,— каявся
А. Климчук на прес-конференції у Львові 3 січня 1978 ро
ку.— Я молодий, ніколи до цього не робив ніяких зло
чинів. І в мене нема ніяких злочинних намірів щодо Ра
дянського Союзу. Я звинувачую ОУН у тому, що мене
втягнули в антирадянські дії, які призвели до мого ареш
ту. Я повністю усвідомлюю свою вину і тому звертаюсь
до великого радянського гуманізму з проханням не кара
ти мене. Мені соромно перед своїми співвітчизниками
за вчинений мною злочин проти Радянської держави».
Враховуючи щире зізнання і каяття Климчука, його
запевнення в тому, що він не буде займатися антирадян-
ською діяльністю, взявши до уваги прохання англійських
властей, Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом
звільнила Климчука від карної відповідальності. Його
було видворено за межі Радянського Союзу.
Ні шмайсери, ні сокири, ні «закрутки» з колючого дро
ту не допомогли катам з ОУН втриматися на Україні.
Назавжди втративши можливість орудувати цими засо
бами убивства, вони нині взялися за авторучки та дру
карські машинки. Використовуючи поштовий зв’язок,
бандерівці з-за кордону надсилають на адреси радянсь
ких людей мерзенні цидулки, в яких залякують «фізич
ною ліквідацією», «вищою мірою покарання» і навіть
«петлею на шию». Найчастіше автори приховують свої
прізвища й адреси, але зміст їх листів не залишає сум
ніву, що їх автори — оунівські екстремісти з кривавого
«Нахтігалю», дивізії СС «Галичина» і СБ.
У 1978 році, наприклад, з Детройта до колгоспників
села Паволоч Попельнянського району на Житомирщи
ні надійшов лист від колишнього старости і карателя
П. Невінчаного. «Не в довгому часі ми ще побачимося,—
залякував у ньому зрадник.— Не думайте, що я не жи
ву, я скоро буду вдома. І ще не одного навчу, як жити
на світі...». Так пише бандит і вбивця, який особисто роз-
148
стріляв секретаря сільради Дмитра Солодкого, бригади
ра Василя Бойченка, колгоспників Івана Бойченка, Шму-
ля Гофмана, Василя Черненка та багатьох інших радян
ських громадян. Цей катюга навіть серед фашистських
найманців відзначався садизмом.
Погрози бандерівських «мафіозі» не лякають радян
ських людей. Та прогресивно настроєні зарубіжні укра
їнці не можуть на них не зважати. Що-що, а жалити бан
дерівська гадина вміє, говорив незабутній Ярослав Галан.
І вони жалять. Розповідаючи про терористичні методи
бандерівських екстремістів, Теодор Тернецький з Англії
в листі до редакції газети «Вісті з України» в серпні
1977 року писав: «Лайка, оббріхування, погрози, заки
дання камінням — далеко не повний перелік широко вжи
ваних засобів бандитського арсеналу СУБу. Мали місце
напади націоналістів на людей доброї волі серед еміг
рантів та на їхні домівки. А одного робітника, який зби
рався від’їхати до СРСР, оунівці вбили. Винуватців, зви
чайно, «не знайшли»... Така безкарність призвела до то
го, що іншим разом субівці спалили один з лондонських
готелів, звідки тільки-но виїхали радянські артисти. І хо
ча серед англійців — мешканців готелю — були жертви,
винуватців і цього разу «не знайшли».
Теодор Тернецький правий. Добре знаючи, що труда-
рі-емігранти як старшого, так і молодшого поколінь збе
рігають у серцях любов і повагу до землі своїх батьків,
що вони мріють відвідати Радянський Союз, Україну,
щоб власними очима побачити, як живуть і творять їх
земляки, знаючи про те, як сердечно зустрічає більшість
зарубіжних українців посланців нашого народу на Захо
ді, уніатсько-бандерівські зрадники силкуються перешко
дити культурним зв’язкам української еміграції з Радян
ською Україною. В хід пускаються і погрози, і наклепи,
і навіть запалювальні бомби.
Уніатсько-націоналістичні реакціонери злісно накида
ються на будь-які форми контактів зарубіжних україн
ців з своєю Вітчизною, паплюжать і піддають анафемі
учасників прогресивних українських організацій. Особ
ливо ненавидять вони емігрантів, які побували в Радян
ському Союзі і простими, звичайними словами, що йдуть
від щирих сердець, розповідають про свої враження,
гостро викривають побрехеньки українських буржуазних
націоналістів.
Оунівські та церковні верховоди докладають чимало
зусиль, щоб не допустити контактів емігрантів з радян-
149
ськими людьми. «Митрополит» автокефальної церкви
Скрипник з цього приводу видав навіть так званий обіж
ний лист, де «становчо і рішуче» заборонив священству
поїздки на Україну, погрожуючи «скресленням непокір
них із списку духовників». Більше того, у своєму листі
владика уїдливо «радить» віруючим також утриматися
«від відвідин СРСР». «Закривши» одним розчерком пера
соціалістичну Україну, самозваний «митрополит» ім’ям
церкви заборонив духовенству й віруючим зустрічатися
навіть з рідними та друзями.
На позиціях «обмеження» відвідувань духовенством
і віруючими-уніатами Радянського Союзу стоять і деякі
єпископи УКЦ, а також і оунівські лідерчуки. Висловлю
ючи занепокоєння з приводу того, що зарубіжні українці
після ознайомлення з досягненнями Країни Рад порива
ють зв’язки з націоналістичними організаціями, банде
рівська газетка «Гомін України» писала: «Дехто з тих,
хто побував в СРСР, відійшов від активної участі в на
шому житті... втрачає цінність як антибільшовицька
сила».
Так ось чого, виявляється, бояться буржуазно-націо
налістичні бонзи! Якщо узагальнити причини, на які по
силаються церковно-націоналістичні «провідники», то їх
можна об’єднати одним словом — страх. Страх перед
могутнім поступом комунізму, перед величчю його ідео
логії. Страх перед втратою пастви, членів націоналістич
них осередків, перед неминучим крахом усього бридко
го націоналістичного «політикуму». Страх перед Прав
дою.
Перелякані щирим захопленням багатьох українців-
емігрантів досягненнями СРСР, уніатсько-бандерівські
верховоди виступають взагалі проти будь-яких форм
контактів з Радянською Україною, у тому числі і в га
лузі науково-культурного обміну, поїздок офіційних деле
гацій, видатних діячів радянського мистецтва. Характер
ний такий випадок. Кілька років тому Україну відвідав
мер міста Вінніпегу С. Дзюба. Він побував у Києві та
Львові, де під час зустрічей у міськвиконкомах та в роз
мовах з представниками громадськості відзначив великі
досягнення економіки й культури Української РСР, під
вищення добробуту радянських людей. Подібні думки
С. Дзюба висловив і після повернення в Канаду.
Заяви мера були зустрінуті уніатсько-бандерівськими
провокаторами з відвертим роздратуванням. Уніатська
газетка «Поступ», яку редагує священик С. їжик, грубо
150
накинулася на С. Дзюбу, звинувативши його у різних
«гріхах». Услід за уніатами з брудною лайкою на мера
Вінніпегу накинулася бандерівська газетка «Гомін Укра
їни», яка, погрожуючи йому, закликала своїх вінніпегсь-
ких однодумців знову зустрічатися з мером тільки після
його відповідної «санітарної обробки».
Озлоблені тим, що трудящі-емігранти щиро радіють
визначними досягненнями Країни Рад, уніатсько-банде
рівські ретрогради виступають уже не тільки проти поїз
док зарубіжних українців у Радянський Союз, а й закли
кають своїх прихильників усіляко перешкоджати науко
во-культурному обміну з СРСР, зривати виступи наших
творчих колективів, діячів мистецтва, які гастролюють
у країнах Заходу.
Під час перебування видатних українських співаків
Дмитра Гнатюка та Євгенії Мірошниченко за океаном
бандерівські мафіозі намагалися зірвати їх концерти, а
уніатська «Америка», всупереч здоровому глуздові, на
віть оголосила їм бойкот. Але даремно. Тисячі емігран
тів тепло вітали митців, гаряче дякували їм, виражали
щире захоплення чудовим радянським мистецтвом.
А ось ще один приклад. Неймовірний галас зчинили
оунівці й уніати з приводу встановлення на площі Сас-
качеванського університету пам’ятника Лесі Українці,
який надіслало в дар канадським українцям Товариство
культурних зв’язків з українцями за кордоном. У цьому
акті дружби й добросусідства колишні есесівці й поліцаї
вбачали мало не спробу підірвати «єдність» націоналіс
тів у Канаді.
Обкрадаючи своїх дітей та онуків, позбавляючи їх
можливості познайомитися з культурою й мистецтвом
Радянської України, буржуазно-націоналістичні лідерчу-
ки в Канаді під приводом боротьби з «інфільтрацією ко
мунізму» прийняли безглузде рішення «категорично забо
ронити» канадським українцям і навіть їх дітям брати
будь-яку участь у семінарах самодіяльних українських
колективів, що на прохання прогресивної громадськості
проходили в канадському містечку Кю-Аппель і у Він
ніпезі з участю радянських музикантів та представників
прославленої хореографічної школи. Однак провокаційна
метушня збанкрутілих політикантів не досягла мети.
Патріотично настроєні емігранти, трудящі країн по
селення дають належну відсіч антирадянським витівкам
націоналістів. Прогресивна українська газета «Життя і
слово» у червні 1977 року писала; «На жаль, в Канаді є
151
«діячі», які видають себе за «духовних батьків» так зва
ної «української спільноти», які горланять про збережен
ня національності, але водночас погрожують своїм при
хильникам анафемою, якщо вони будуть підтримувати
зв’язки не тільки з Україною, а навіть з людьми, які при
їжджають з України до Канади чи як митці, чи як ту
ристи, чи як гості до своїх рідних. Потрібно викривати
цих лицемірів, які нібито «вболівають» над майбутнім
українства у Канаді, але в той же самий час своїми пре
поганими діями готують для нього загибель. Тільки через
міцні зв’язки з Україною, її народом, її культурою здер
жимо свою національну ідентичність у Канаді. Тому тре
ба боротися за зміцнення і розширення таких зв’язків».
І розмах цієї справедливої боротьби, в якій беруть
участь дедалі більше й більше людей доброї вОлі з ук
раїнських емігрантів, неухильно зростає.
Уніатських ієрархів та націоналістичних лідерчуків
лякає широка участь трудящих-емігрантів у боротьбі за
мир і прогрес, їх приязне ставлення до Країни Рад, те, що
вони гордяться історичними досягненнями соціалістич
ної України в дружній сім’ї радянських народів-братів.
Засмучені зростанням політичної свідомості зарубіжних
українців, богослови з журналу «Світло» слізливо скар
жаться, що багато «наших братів» у країнах Заходу «вже
попали під вплив марксистської ідеології й вірять тверд
женням, статистиці й гіпотезам комуністів». Дедалі біль
ше українських трудівників-емігрантів поривають з уні
атсько-націоналістичними трубадурами реакції і війни,
бойкотують їх антирадянську діяльність.
Галасливі провокаційні кампанії, до яких за вказів
ками своїх імперіалістичних хазяїв час від часу вдаються
буржуазно-націоналістичні та уніатські банкроти, аж
ніяк не свідчать про те, що вони становлять якусь реаль
ну політичну силу. Це — галас приречених.
156
настанови: «Треба бути тиранами, від яких стогне земля,
треба бути руїнниками». Він закликав націоналістичних
ватажків до творення «нової справжньої еліти», «еліти з
бичем у руках», до об’єднання оунівських бандитів в кас
товий орден «новітніх лицарів», «нових хрестоносців»,
котрі «врятують Україну від комунізму».
Особливе місце в ідеології та практиці українського
буржуазного націоналізму, як і реакційного уніатства,
посідала й посідає проблематика еволюції й зміцнення
союзу націоналістів і реакційного духовенства. Донцов,
наприклад, беззастережно визнавав, що «новоявленому
націоналізму» домовленість з церквою не менше необ
хідна, ніж церкві домовленість з націоналізмом. Вису
нувши ілюзорну ідею «християнізації України за допомо
гою меча», Донцов у виданій в Канаді в 1967 році
•книжечці під характерною назвою «Хрестом і мечем»
в унісон з сучасними адептами унії повчав проводирів
зарубіжних ОУН: «Християнство — це не рожева водич
ка гуманності і доброчинності, це релігія войовників
Хрестових... які конфліктів не уникають, а їх шукають
і зло поборюють мечем духовним і залізним, душею
аскета і воїна».
Маячні ідеї Донцова та інших «теоретиків» релігійно-
націоналістичного мракобісся стали первісною «ідеоло
гічною базою» для підготовки так званого «декалога»
(десяти заповідей українського націоналіста) та інших
«інструкцій» і «директив» профашистської ОУН, які мали
єдину мету — підготувати з числа членів ОУН бездушних
роботів і фанатиків, сліпих виконавців волі буржуазно-
націоналістичної верхівки, які б жили, думали, діяли і
навіть вмирали за єдиним для всіх оунівців еталоном
«взірцевого націоналіста».
Націоналістичні главарі вважали «декалог» своєрід
ною присягою учасника організації, в якій він, по суті,
зрікався власного «я» і віддавав своє життя в повне роз
порядження проводу. Увесь «декалог» пройнятий закли
ками до боротьби і помсти, ненавистю до інших народів.
Показово, що цей основоположний документ оунівського
душогубства зберігає релігійну забарвленість.
І це не дивно. Адже для вихованих у релігійному дусі
куркульських та попівських синків, з яких переважно
комплектувалася ОУН, «декалог» мав стати своєрідним
доповненням до загальновідомих, «десяти заповідей бо
жих». «У «декалозі», як і у писаннях найреакційніших
богословів пропагується ненависть до інаковіруючих, на-
157
ціональна (а разом з тим і релігійна) нетерпимість. Ок
ремі тези, подібні до людиноненависницьких вправ авто
рів «декалогу» на зразок: «Помстиш смерть...», «Нена
вистю і безоглядною боротьбою пройматимеш ворогів ..»,
«Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину» зна
ходимо на сторінках біблії та інших церковних книг.
У ставленні до людей іншої віри біблійські пророки,
наприклад, дають такі рекомендації: «Ви приступаєте
сьогодні до бою проти ваших ворогів. Нехай не зм’якне
серце Ваше...» (Второзакония, 20:3); «В містах тих на
родів, які господь бог твій дає тобі у володіння, не зали
шай в живих жодної душі» (Второзакония, 20:16); «Хто
не зі мною, той проти мене» (Матф., 12:30); «Ворогів же
моїх, тих, які не хотіли, щоб я царював над ними, приве
діть сюди і побийте переді мною» (Лук., 19:27). У біблії
знаходимо чимало й інших прикладів знищення людей
богом, а за його наказами — різного роду «праведника
ми», воїнами та священиками.
Та повернемося до оунівського «декалога». Для роз’яс
нення «широкому членству Організації» записаних у
ньому буржуазно-націоналістичних постулатів «ідеологи»
ОУН опрацювали «Коротке пояснення. Як розуміти дека
лог»1. У «поясненні» окреслюються «головні завдання»,
які ставить «декалог» перед «націоналістом-лицарем».
«Панівною в нас,— проголошується в ньому,— мусить
лишитися стара сувора засада: «Око за око, зуб за зуб».
Закликаючи до помсти ворогам ОУН, автори «Короткого
пояснення» вимагають «змагати» до збільшення «гори
трупів противників», незважаючи на те, що «скаже про
нас цивілізований світ».
Характеризуючи методи боротьби з так званим «ра
совим ворогом» (тобто з російським, польським та інши
ми народами, у ставленні до яких ОУН проголошувала
політику «тотальної ліквідації».— К. Д.), націоналістичні
псевдоідеологи пишуть: «Боротьба супроти ворога му
сить бути так безоглядна, як безоглядне є само життя.
Ніж і револьвер, отруя і підступ — це речі, якими націо
наліст в боротьбі з сильнішим ворогом може послугува-
тися, аби тільки виграш був на нашій стороні».
Буржуазно-націоналістичні верховоди у своїх «інст
рукціях» та «директивах» підкреслюють, що вони завжди
були і залишаються «вірними парафіянами» уніатської
церкви і цілком поділяють політичний курс її ієрархії. -
1 Ц ДАЖ Р УРСР, ф. 3833, оп. 1, спр. 37, арк. 30—32.
158
Таким чином, тісне переплетіння українського буржуаз
ного націоналізму з релігією, зокрема з реакційною
уніатською ідеологією, їх зв’язок і взаємна залежність
сприяли формуванню й зміцненню союзу ватажків ОУН
і уніатських ієрархів. І недарма трудящі маси навіки
прокляли цей зловісний альянс, що став знаряддям
експлуататорських ‘ класів та імперіалістичної реакції,
інструметом їх боротьби проти українського народу,
проти соціалізму і прогресивного руху.
7 К, Є. Дмитрук 161
Едмонтона (Канада) спеціально прилетів кардинал Слі
пий. У своєму виступі перед купкою колишніх фашистсь
ких найманців первоієрарх УКЦ, за повідомленням бур
жуазно-націоналістичної преси, уклінно подякував воро
гам українського народу і висловив надію, що нинішнє
покоління зарубіжних націоналістів наслідуватиме «ті
ідеали, за які вони поклали своє життя». Демонструючи
своє благовоління до гітлерівських колабораціоністів та
воєнних злочинців, Сліпий під час перебування в Канаді
та США звів у сан митратів двох есесівців-уніатів Я. Гай-
мановича (Монреаль) і М. Бутринського (Чікаго). Акція
кардинала викликала захоплені відгуки есесівських шуц-
манів.
Як уже відзначалося, у перші роки після прибуття за
океан недобиті есесівці намагалися бодай якось замаску
вати, приховати від трудящих-емігрантів своє фашистсь
ке обличчя. Однак, відчуваючи підтримку з боку імпе
ріалістичних покровителів, вони з часом остаточно скину
ли маску й відверто проголосили свої цілі — взяти ре
ванш за ганебну поразку, повернутися на Україну в обо
зах нових хлібодавців, щоб перетворити нашу квітучу
республіку на колонію імперіалістичних держав.
«Нічого соромитись і нічого відкидати до запечатано
го архіву назву «Дивізія Галичина», «Гренадирська ди
візія» чи термін «14-та Галицька СС стрілецька диві
зія»,— писав в есесівському журнальчику «Вісті комба
танта», що видається в Торонто, колишній член «військо
вої управи» цієї дивізії І. Кедрин-Рудницький.— Назви не
змінюють суті справи, що вояки 14-ї дивізії... приймали
разом з німецькою уніформою і німецькими вищими стар
шинами також потрібний їм новітній військовий вишкіл
і новітню зброю... для боротьби з більшовицькою Росією».
Ці теревені знадобилися есесівському «кореспондентові»,
щоб зробити висновок про те, ніби і в сучасних умовах
«рідне військо може постати тільки на чужинницькій те
риторії, на території тієї держави, яка в силу актуальної
міжнародної кон’юнктури стає союзником супроти спіль
ного ворога... Сьогодні немає реальної можливості ство
рити український легіон (згадаємо кривавий фашистсь-
ко-оунівський «Нахтігаль», який націоналісти так само
називали «легіоном».— К. Д.), та коли б така можливість
настала, наприклад, для українських вояків в американ
ській армії і за згодою американського командування й
американського уряду, то, мабуть, не було б одного ук
раїнського^ патріота-державника (націоналіста, колиш-
162
нього есесівця.— К. Д.), який поставився б вороже до
такої концепції».
На таких же позиціях стоять і главарі нечисельного,
але горлатого «товариства бувших вояків УПА», що скла
дається з учасників бандерівських банд, тобто з числа
тих небагатьох кримінальників, грабіжників і убивць,
яким свого часу пощастило втікти з України. Вони став
лять завдання — сприяти відродженню духу мілітаризму
серед небагатьох своїх спільників, вивчати питання вій
ськової стратегії і тактики, нові типи озброєння й навіть...
«досвід малих війн».
Отже, криваві оргії, марші під звуки гітлерівського
«Хорста Веселя» не дають спокою фашистським недобит
кам. Формулюючи завдання зарубіжних «комбатантсь-
ких» організацій, створених бандитами та есесівцями,
один з націоналістичних ватажків М. Степаненко на буч
ному збіговиську есесманів у Торонто говорив: «Найви
щий час покінчити з епохою фразеології на концертах
і академіях. На терезах історії нині чи не найбільше ва
жить меч. Зближається хвиля наших віковічних пора
хунків з Москвою... Так як перед двома попередніми
світовими розгромами (війнами.— К. Д.) наші попередни
ки, так тепер і ми, колишні вояки українських національ
них формацій, повинні активізувати й актуалізувати проб
лему військового виховання та оволодіння новітнім
військовим мистецтвом, яке (військове виховання) повин
но вкраплюватися в діяльність наших комбатантських,
спортивних, молодечих, студентських та інших суспіль
них і політичних організацій».
Степаненко звернувся до фашистських недобитків, які
пройшли, за його словами, «життєву школу дивізії», з
пропозицією активніше займати «керівні позиції» у всіх
емігрантських організаціях і установах, а також у систе
мі виховання молоді «від шкіл до університетів».
З подібними вимогами виступив на початку 1977 року
і редактор журнальчика «Вісті комбатанта» М. Малень
кий. Охарактеризувавши становище в зарубіжних буржу
азно-націоналістичних організаціях як «перманентну
кризу» і «хаос», як стан «взаємної ворожнечі» і «полі
тичного безумства», Маленький закликав колишніх гіт-
лерчуків активно втручатися в цей процес, щоб по-свойо-
му, по-есесівському навести там «твердий порядок». «Як
колишні вояки,— писав він,— ми не лише сміємо, але
маємо обов’язок вказувати на причини зла й на можли
вості їх усунення».
7* 163
Заохочені своїми ватажками вчорашні цугфюрери й
есесмани навіть почали де-не-де «наводити порядок». Во
ни дедалі частіше з’являються на зборищах ворогуючих
буржуазно-націоналістичних організацій і груп, повча
ють їх лідерчуків, намагаються об’єднати пересварених
жовто-блакитних «президентів», отаманів і єпископів.
З травня 1977 року «спостерігач» від есесівського брат
ства став, наприклад, брати участь і в засіданнях «пре
зидії секретаріату» балаганної націоналістичної органі
зації претензійно названої Всесвітнім конгресом вільних
українців (СКВУ), яка, за задумом зарубіжної церковно-
націоналістичного істеблішменту (пануючої верхівки),
покликана стати координаційним, об’єднуючим центром
зарубіжних ОУН і реакційних «церков в еміграції».
Колишні есесівці і поліцаї останнім часом без соро
му висуваються на перший план у різних націоналістич
них угрупованнях, «земляцьких союзах» тощо. Це наоч
но демонструє націоналістична еміграція в Аргентіні, де
знайшли притулок понад сто вояків з розгромленої диві
зії СС «Галичина». «Дивізійники,— хвалився есесівський
журнальчик у січні 1977 року,— своїм прикладом най
більш об’єднують наші товариства в одну національну
(буржуазно-націоналістичну.—К. Д.) цілісність. Майже
в усіх товариствах вони займають... головні пости». По
риваються до керівництва і колишні бандити з УПА.
Недобиті бандерівці та їх духовні наставники-уніати
з великою помпою відсвяткували 35-річчя створення кри
вавої УПА. Вихваляючи «героїчну роль» цього дітища
німецько-фашистської розвідки, уніатська газетка «По
ступ», що видається у Вінніпезі, у лютому 1978 року за
кликала усіляко популяризувати «традиції» бандерівсь
ких головорізів, не забувати, що в наш час вирішальним
фактором руху за так звану «українську державність»
повинні стати «культ УПА», ставка тільки на «збройну
боротьбу». .
Гідну відсіч бандитським виродкам та їх ідейним натх
ненникам дала демократична громадськість Канади,
прогресивна українська преса. Газета «Життя і слово»
в квітні 1978 року писала: «Ні, панове-отці редактори
«Поступу», це не культ якоїсь «української» державно
сті. Це культ фашизму і війни! Ваша писанина — це га
небна воєнна пропаганда. її засуджують і п’ятнують усі
чесні люди, які бажають миру і дружби між народами
світу».
164
«ДОХОДИ» І ВИДАТКИ
Деградація буржуазно-націоналістичної еміграції,
відхід багатьох зарубіжних українців від націоналістич
них реакційних церковних об’єднань значно звужує фі
нансову базу націоналістичних центрів, змушує їх ватаж
ків гарячково шукати нові джерела грошових надходжень.
У своїх спогадах колишній бухгалтер і касир бандерів
ських 3 4 ОУН С. Джугало, добре обізнаний з вовчою
вдачею оунівських гангстерів, розповідав, що їх «держав
ні уми» постійно хвилює одне питання, як забезпечити
собі «люксусове життя». А це в свою чергу висуває перед
ними три найважливіші, можна сказати, «програмові»
цілі: І. Дістати гроші. 2. Дістати гроші. 3. Дістати гроші.
Головне джерело доходів оунівських шпигунів і про
вокаторів — надходження від іноземних розвідувальних
органів і центрів ідеологічної диверсії за вербування
найманців та виконання брудних доручень. Шпигунська
діяльність, участь у провокаційних пропагандистських
кампаніях давно стали традиційним бізнесом націоналіс
тичної камарильї.
Великі суми грошей за поставку кадрів ідеологічних
диверсантів, за шпигунську, іншу підривну діяльність че
рез систему підставних установ, приватних і урядових
фондів передає емігрантським контрреволюційним орга
нізаціям, створеним на Заході різномастним псевдонау
ковим «центрам» і «інститутам», а також засобам масо
вої інформації ЦРУ. На його кошти, скажімо, існує на-
ціолістичне ЗП УГВР в Нью-Йорку. На гроші розвідки
США утримуються також буржуазно-націоналістичні ви
давництва «Сучасність» (Мюнхен), «Смолоскип» (Балті-
мор, США), інші органи підривної пропаганди.
Про розмір фінансових «ін’єкцій» оунівським продай-
душам свідчать хоча б такі факти: американська розвід
ка виплачує «щорічну дотацію» у сумі 100 тисяч доларів
«дослідницько-видавничому» об’єднанню «Пролог», яке
насправді є своєрідним прикриттям ЗП УГВР. Вона ж
надавала щомісяця «грошову допомогу» (10 тисяч захід
нонімецьких марок) антирадянському мюнхенському ча
сописові «Український самостійник». ,
Проте й цих грошей уже не вистачає, щоб задоволь
нити добрий апетит націоналістичних лідерчуків. І тоді
для поповнення своєї захирілої каси оунівські верхово
ди звертаються зі слізними проханнями про допомогу до
ширших кіл еміграції.
165
Яких тільки приводів не вигадують націоналістичні
бонзи, щоб витягнути трудову копійку від трударя-емі-
гранта. Тут і побори на «особливий (І) визвольний фонд»,,
і збирання пожертв у «фонд АБН», і «обов’язкові випла
ти» в надстроковий «фонд оборони України». Категорич
ними вимогами не шкодувати грошей «на загальну спра
ву», «підтримувати» свою газету, свою організацію, свою
церкву буквально заповнена вся буржуазно-націоналіс
тична преса. У газетах і журналах публікуються довгі
списки «жертводавців», яким оунівські жебраки вислов
люють «найглибшу подяку» за їх внески. Доходить до
курйозів. Бандерівський «Шлях перемоги» якось відзна
чив кількох «жертводавців» з Англії, які внесли гроші у
«фонд АБН». Серед них понад десять прізвищ емігрантів,
які кинули в простягнуту руку Стецька... по 25 і навіть
по 10 пенсів.
~ Цікавий факт. Орган УПЦ в США на сторінках свого
журнальчика «Українське православне слово» система
тично друкує списки осіб, які «жертвують» кошти на
потреби цієї церкви та її псевдомитрополита С. Скрип
ника. При цьому поруч з графою «пожертви» отці-авто-
кефалісти поставили й іншу — «позички». Виявляється,
частина священиків, особливо з оточення «первоієрарха»,
систематично заглядає в цю графу, лише про людське
око кидаючи до каси патрона по кілька десятків доларів.
Так, члени церковної ради митрополії Ф. Білецький,
С. Гаюк, І. Крета, Т. Форостій тільки під виглядом «по
зичок» у 1973 році одержали з каси УПЦ 3 тисячі дола
рів, а внесли — 475. По 500, 1000 і навіть по 5000 доларів
з коштів, зібраних від віруючих, захопили собі прото
пресвітери і протоієреї С. Голутяк (до речі, член «кон
трольної комісії» УПЦ), О. Мицик, А. Двораківський,
І. Ілляшенко, М. Антохій та інші, які до каси автокефа
лії не внесли жодного цента.
Побори з трудящих-емігрантів проходять в обстановці
відвертого примусу, морального терору. Оунівські «зби
рачі», в ролі яких здебільшого виступають колишні бан
дити й есесівці, безсоромно спекулюють на національних
і релігійних почуттях емігрантів, роблячи усе, щоб зму
сити їх витягнути свій трудовий гріш з гаманця на «ви
звольну справу», а насправді — на задоволення зроста
ючих апетитів буржуазно-націоналістичних заводіїв.
І де тільки не жебрають бандерівські «збирачі»! І на
весіллях, і на концертах... За повідомленням мюнхен
ського бандерівського листка під час весілля Ольги і Та-
166
дея Кульчицьких, що відбулося 9 липня 1977 року в
церкві святого Миколи в Буффало, вдалося зібрати 115
доларів. А одруження Марійки й Івана Фанок у моло
діжному націоналістичному таборі «Елленвіл» (поблизу
Нью-Йорка) 24 вересня того ж року внаслідок «вправної
роботи збирачів» дало до бандерівських та уніатських
фондів уже 225 доларів.
Кілька років тому бандерівська газетка «Шлях пере
моги», що видається у Мюнхені, почала кампанію за
організацію «позачергових збірок» на різних «імпрезах»,
у церковних храмах і навіть — на похоронах. З цього при
воду газетка опублікувала досить характерне повідом
лення про те, що у Брукліні помер один з членів ОУН-
бандерівців М. Шевчук. Після похорону, як звичайно,
відбулася тризна. І тут з’явилися оунівські «збирачі» та
провели збір у «визвольний фонд». На цей раз їм вдало
ся видурити у рідних та знайомих покійного аж 25 до
ларів! Задоволена «суттєвим поповненням» каси фінан
сова реферантура ОУН повідомила читачів газети про
чергове досягнення фінансової політики Стецька-Вась-
ковича. Наприкінці «важливої інформації» редакція
рептильки з урочистим пафосом пише: «Жертводавцям
щира подяка, а покійному нехай легкою буде американ
ська земля!»
Зібрані таким чином гроші осідають у широких ки
шенях бандерівських лідерчуків, які утримують дорогі
квартири, купують автомобілі, сплачують ресторанні ра
хунки і відвідують модні курорти. Наприклад, ватажок
ОУН-бандерівців Я. Стецько привласнив і перевів на
свій банківський рахунок 40 тисяч доларів, зібраних у
США, Англії і ФРН на міфічний «визвольний фонд».
Не таємниця, що звичайний для Заходу рекет із «збір
кою» та привласненням грошей, видурених у зарубіжних
українців, не є, так би мовити, вінцем фінансових ком
бінацій бандерівської мафії. Як кажуть у народі, злодій
ське коріння — злодійське й насіння. Бандитське минуле,
гарячкова гонитва за наживою штовхають оунівських
отаманів на злочинні скандальні афери. Чого тільки вар
та організація націоналістичними верховодами Лебідем,
Васьковичем і Тюшкою нелегальної друкарні для виго
товлення фальшивих доларів, що містилася в Мюнхені
у глибокому підвалі будинку по вулиці Фюріхштрассе?
Або факти купівлі в Західній Німеччині за вказівкою то
го ж Лебідя кокаїну та інших наркотиків для їх пере
продажу в Римі? А відома багатьом емігрантам спеку-
167
ляція награбованими коштовностями й золотом, а також
контрабандні операції на чорних ринках Відня і Мюн
хена, якими протягом років займалися бандерівські ва
тажки?.. Дуже багато місця зайняв би перелік брудних
справ. Кожна з них показує, до якого рівня морального
падіння дійшли нині кримінальники й аферисти, удаючи
з себе «політиків» і «національних діячів».
До поборів з трударя-емігранта вдаються й активіс
ти зарубіжної УКЦ. Зменшення парафіян, дедалі більша
пасивність віруючих прямо позначаються на банківських
рахунках уніатських ієрархів, які здавна звикли до за
можного життя на кошти віруючих. Тим-то отці-уніати
услід за буржуазно-націоналістичними верховодами й
собі почали проводити бучні кампанії по збиранню «по
жертв» на численні потреби. Тут і «пресовий фонд» (на
«Християнський голос», «Америку» та інші уніатські
рептильки), і «патріарший фонд» (до капелюха його ви
сокопреосвященства кардинала Сліпого) і т. п. До тієї
ж кишені, але під іншим, досить-таки банальним деві
зом: «Дар любові для верховного архієпископа» — за
кликала розщедритися на день народження Сліпого уні
атська «Америка». Газета навіть надрукувала спеціальну
картку, на якій належало тільки написати прізвище й
вказати суму, яку «жертводавець» воліє віддати в про
стягнуту кардинальську руку.
Однак пожертви, що надходять від віруючих, не задо
вольняють меркантильних отців церкви. Вони вимагають
від трудящих-емігрантів нових і нових подачок на цілі,
вельми далекі від релігії. При цьому в ім’я збільшення
своїх «фондів», а часто-густо й заради власного збага
чення панотці-уніати, не гребуючи релігійною й націо
нальною демагогією, звертаються до різних засобів
морального та психологічного тиску на віруючих. На
приклад, буржуазно-націоналістична газетка «Свобода»
у квітні 1978 року опублікувала статтю під заголовком
«Ще раз про патріарший фонд», в якій дорікала вірую
чим за «несвідомість, байдужість, національну й духов
ну відсталість». Ці закиди зумовлені їх небажанням вно
сити конче необхідні уніатам гроші в фонд «патріарха».
А внаслідок цього, з жалем констатує газета, помітно
занепадає увесь уніатсько-націоналістичний «політикум»,
створені Сліпим духовні семінарії перетворюються на
пустки. Визнавши далі, що зарубіжні українці зовсім
не хочуть віддавати зароблені нелегкою працею гроші
на чергові авантюристські «програми» уніатських ретро-
168
градів, автор статті не стримує свого роздратування: «Тут
на перешкоді нам вже не є ані Ватікан, ані Москва.
Тут головною перешкодою є наша духовна вбогість і не
свідомість. На жаль, ця вбогість не тільки в нашому
простолюдді, ця вбогість також в нашій освіченій вер
стві, в наших дипломованих і високозаробляючих про
фесіоналістах. Про це свідчать кожнорічні збірки на
патріарший фонд, що в них бере участь всього 15—20%
вірних».
Залякуючи парафіян тим, що їх байдужість і націо
нальна обмеженість призведе до «самоліквідації нашої
церкви», автор вимагає від націоналістів активізувати
збирання «пожертв» на потреби уніатського священства
аж до встановлення обов’язкових відрахувань (ось він,
ще один додатковий податок! — К. Д.) від кожного емі
гранта, «від зароблених чи пенсійних ста доларів». Ось
такий шантаж віруючих — ще одне з численних свідчень
відходу широких кіл трудящої еміграції від деградуючих
отців унії, ще один доказ падіння впливу уніатської
верхівки на зарубіжних українців.
КЛЕРИКАЛЬНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ СИМБІОЗ
Трубадури антикомунізму не приховують, що їх ме
тою є розклад і підрив соціалістичного суспільства зсе
редини і що для цього підходять будь-які засоби. Дивер
санти від ідеології, у тому числі в мантіях і сутанах,
за допомогою розгалуженого пропагандистського апара
ту роблять усе, щоб затьмарити велику правду про нашу
країну, похитнути комуністичну переконаність радян
ських людей, викликати суперечності між віруючими
та невіруючими, протиставити соціалістичні нації одна
одній. ^
Клерикали здавна розпалюють націоналізм серед ві
руючих. Висуваючи різноманітні шовіністичні гасла, во
ни силкуються розширити вплив своєї ідеології, намага
ються довести необхідність дальшого зближення релігії
та націоналізму, зміцнення їх взаємозв’язку, вживають
заходів до того, щоб дати націоналізмові «модерне» ре
лігійне забарвлення. Ідеологи націоналізму на Заході, з
свого боку, розраховують за допомогою клерикальної
ідеології викликати серед віруючих негативне ставлення
до марксизму-ленінізму, ідеалів пролетарського інтерна
ціоналізму і дружби народів. Таким чином, і націоналіс-
169
ти, і клерикали, керуючись своїми класовими інтереса
ми, стоять на спільних антикомуністичних позиціях.
Своєрідним симбіозом українських буржуазно-наці
оналістичних угруповань та реакційних емігрантських
церковних об’єднань є так званий КУК, верховоди якого
восени 1980 року пишно відзначили його сорокаріччя.
З цього приводу в зарубіжній націоналістичній пресі
з’явилися публікації, автори яких намагалися фальси
фікувати минуле цього реакційного формування, твер
дити, що нібито воно завжди «захищало» національні
інтереси канадських українців.
Лідери КУКу силкуються довести, що створення цього
об’єднання було результатом турботи «отців еміграції»,
про «долю українства», своєрідним виразом «піклування»
про збереження «національної субстанції» канадських
українців. «Йшлося,— писала 27 серпня 1980 року він-
ніпегська газета «Український голос»,— про створення
єдиного «репрезентаційного тіла» всіх канадських укра
їнців, тобто такого організаційного осередку, який буцім
то мав об’єднати «зусилля українців як горожан Канади»
та координувати діяльність «в усіх спільних справах ук
раїнського народу». Та все це пусті слова, розраховані,
либонь, на людей, які неспроможні вникнути в суть
антинародної діяльності українських націоналістів у Ка
наді на початку другої світової війни, на тих, хто не
зрозумів справжньої мети натхненників і організаторів
цього «самостійницького» угруповання.
Насправді ж виникнення КУКу було зумовлене кіль
кома важливими соціально-політичними факторами.
По-перше, воно відбивало прагнення правих сил мо
нополістичного капіталу активніше залучити українських
націоналістів і клерикалів до збереження й зміцнення
капіталістичних порядків, до роздроблення трудящих мас;
їх споконвічні надії на примирення експлуатованих та
експлуататорів у рамках одного «національного форму
вання»; ставку на використання клерикально-націона
лістичної контрреволюції як потенційного знаряддя в бо
ротьбі з комунізмом.
По-друге, створення КУКу було результатом запопад
ливої діяльності канадських правлячих кіл та монополіс
тичної буржуазії, зацікавлених в об’єднанні реакційних
церковних та націоналістичних лідерів, у створенні єди
ного фронту для боротьби з революційним рухом, з про
гресивними силами української еміграції, з міцніючими
робітничо-фермерськими організаціями українців Канади.
170
По-третє, відчуваючи підтримку канадської буржуа
зії і реакційних урядових кіл, які на той час (в 1940 ро
ці) під фальшивим приводом «комуністичної пропаганди»
заборонили діяльність прогресивних українських органі
зацій і кинули до концтаборів керівників робітничо-фер
мерського руху, жовто-блакитні верховоди розраховували
створенням загальноканадської націоналістичної орга
нізації прибрати до своїх рук виплекані трудівниками-
емігрантами культосвітні заклади, пресу, кооперативні
школи і, таким чином, посилити вплив на поселенців.
Нарешті, по-четверте, створенням КУКу націоналіс
тичні верховоди профашистської орієнтації намагалися
шляхом об’єднання й своєрідної зміни вивіски в нових
умовах (Канада на той час вже вступила у війну з Ні
меччиною) замаскувати своє нацистське, прогітлерівське
єство й одночасно продемонструвати удавану лояльність
до Канади та її тогочасних союзників.
Біля колиски «Комітету» стояли член Верховного су
ду Канади Джордж Торнсон, колишній британський роз
відник Трейсі Філіппс та відомий своїми профашист
ськими поглядами депутат парламенту Ватсон Кірко-
нелл, які в канадських правлячих колах вважалися
«головними спеціалістами» з українського питання. Ос
танній, до речі, досить відверто визначив практичні зав
дання КУКу, заявивши, що «наріжним каменем» його
політичної діяльності мають служити «методи і філософія
Адольфа Гітлера». Саме Кірконелл, Філіппс та інші ре
акціонери зводили до купи й мирили націоналістичних
отаманів, уніатських і православних душпастирів, які,
навіть опинившись з волі своїх хлібодавців за одним
столом, й далі вовками дивилися на політичних конку
рентів. "
Хоч взаємні міжусобиці у куківському болоті точи
лися, бо кожне з угруповань, що ввійшло до жовто-бла
китного конгломерату, претендувало на «верховенство»,
однак націоналістичні боси, сказавши «а» (тобто давши
згоду на об’єднання), змушені були говорити «б» і виб
рати, звичайно, за «порадою» згаданих шефів, першого,
з дозволу сказати «президента». Ним став уніатський
священик, вихованець Станіславського єпископа Хоми-
шина В. Кушнір. Завзятий націоналіст, відвертий при
хильник гітлерівських наці отець Василь з молодих ро
ків швидко просувався по драбині церковних звань і
чинів. За протекцією Хомишина він працював у єпископ
ській консисторії, викладав у духовній семінарії, став
171
радником церковного суду у шлюбних справах і врешті-
решт був призначений на тепленьку посаду викладача
закону божого у Станіславській жіночій вчительській
семінарії чернечого ордену василіянок.
Отут ледве й не закінчилася блискуча душпастирська
кар’єра майбутнього «президента». Розпусник у сутані,
вміло користуючись своїм становищем, спокусив моло
деньку вихованку і протягом деякого часу, обіцяючи
дівчині «золоті гори», користав з її довірливості. Та про
стосунки семінаристки і богобоязненого святця дізналися
подруги, а потім і батькі дівчини... Почався скандал, і
уніатському горе-вихователеві довелося накивати п’ята
ми. Допоміг Кушніру знову Хомишин. Він чимало зробив
для того, щоб притишити колотнечу навколо отця Васи
ля, а потім звернувся до канадського уніатського єпис
копа В. Ладики з проханням влаштувати свого протеже
у країні кленового листка... Отак і з’явився у Канаді душ-
пастир з Станіслава, який з волі «сильних світу цього»
більше тридцяти п’яти років очолював горезвісний КУК.
Діставшись до влади, Кушнір не шкодував зусиль,
щоб віддячити можновладним господарям, показати, що
в ньому не помилилися. У той же час він разом з своїми
однодумцями з керівництва КУКу, які, зневажаючи на
участь Канади в антигітлерівській коаліції, продовжу
вали орієнтуватися на Гітлера та на таких його вірних
холопів, як гетьман П. Скоропадський і «вождь» А. Мель
ник, робив усе, щоб стримати антифашистські прагнення
трудящих, підірвати могутній народний рух за організа
цію ефективної допомоги Радянському Союзові. «Всі,
хто помагає Росії,— просторікував уніатський святець,—
попали під вплив комуністів».
Декларуючи про людське око підтримку воєнних зу
силь канадського уряду, клерикально-націоналістичні
верховоди на ділі стояли осторонь боротьби з фашизмом,
більше того, силкувалися зірвати допомогу радянському
народові та його армії. Неспростовні історичні факти
стверджують: жодна з націоналістичних організацій, що
входила до складу КУКу, жодна «самостійницька» га
зета, жодне з реакційних об’єднань у важкі часи воєнного
лихоліття не закликали своїх членів або віруючих надати
дієву допомогу країні своїх батьків і братів.
Та стримати величний патріотичний потяг найширших
мас Кушніру і К° не вдалося. Вже в липні 1941 року у
Канаді створюється Українське товариство допомоги
Батьківщині, яке разом з прогресивними силами країни
172
провело велику роботу по мобілізації канадських укра
їнців на боротьбу з гітлерівськими агресорами, органі
зації активної допомоги СРСР, викриттю зрадницької
діяльності найманців фашизму — українських буржуаз
них націоналістів.
Канадські громадяни українського походження, зо
крема активісти Українського Товариства допомоги Бать
ківщині, .брали активну участь у війні проти ненависно
го фашизму. Чимало з них полягло або було поранено
в боях з гітлерівцями, багато удостоєно військових наго
род. Досить сказати, що під час війни в армії служило
понад 40 тисяч добровольців з числа канадських укра
їнців. Усупереч ганебним «комунікатам» верховодів
КУКу українські робітники і фермери підтримували ра
дянських людей, збирали кошти з своїх трудових заробіт
ків. Тільки на медичну допомогу пораненим бійцям
Червоної Армії канадські українці зібрали понад 132
тисячі доларів. Відзначаючи вклад наших земляків у
перемогу над чорними ордами фашизму, товариш
В. В. Щербицький на урочистих зборах, присвячених
30-річчю визволення Радянської України від гітлерівсь
ких загарбників, говорив: «Наш народ вдячний представ
никам трудової еміграції, які в міру своїх можливостей
допомагали своїм співвітчизникам у той суворий час».
Закінчилася війна. Та верховоди клерикально-наці
оналістичного КУКу аж ніяк не відмовилися від профа
шистської орієнтації, що після війни проявилася насам
перед у підтримці недобитих гітлерчуків, колишніх
есесівців, поліцаїв, старост та іншого наброду. Саме зав
дяки старанням КУКу отаборилося в Канаді чимало
військових злочинців — вахманів, карателів та капеланів
з дивізії СС «Галичина». Між іншим, у цій ганебній спра
ві церковники і націоналісти з КУКу користувалися під
тримкою канадської реакції. Тузам монополістичного
капіталу, урядовим колам йшлося про використання не
добитків фашизму для розколу робітничого руху, змен
шення заробітної плати трудящим, для розправи з про
гресивними робітничими організаціями.
І хоч тодішній уряд Пірсона прийняв рішення про до
пуск у країну колишніх гітлерівських вояк «без жодних
обмежень», холопи нацизму зустрілися в Канаді з від
вертим презирством широких народних мас. Трудящі
емігранти, прогресивні українські організації рішуче
таврували гітлерівських наймитів, викривали їх фашист
ське обличчя. У той же час вони сміливо виступали за
173
мир і дружбу між народами СРСР і Канади, за зміцнен
ня культурних зв’язків з Радянською Україною.
Зриваючи машкару «вболівальників за Україну» з
недобитих гітлерчуків та їх покровителів з КУКу, один
з активних діячів українського прогресивного руху в Ка
наді Юрій Кренц справедливо писав: «Самозвані лідер-
чуки українського походження... намагаються ще раз
винести на імперіалістичну «товкучку» свій опаскудже
ний крам, називаючи його українським питанням... Про
яке «визволення» гугняво мимрите, панове кушніри, Сав
чуки, лівицькі та ваші покровителі з ласки Даллеса, Ді-
фенбейкера і Стара? Кого збираєтесь визволяти та від
кого? Якого «визволення» прагнуть гетьмано-петлюрів-
ські недобитки — ми знаємо. Вони готові знову, як це
було за Гітлера, перетворити в попіл і дим бурхливо кві
туче життя українського народу, щоб тільки задоволь
нити своїх панів і свої вовчі інстинкти... Вони готові
перетворити квітучі міста і села українського народу в
руїни, а народ скривавити і продати новому панові в не
волю. Це зрозуміло всім свідомим українцям Канади
і поза Канадою».
Зловорожі заклики клерикально-націоналістичних
верховодів КУКу до «хрестового походу» проти світу
соціалізму — ще одне підтвердження того, що жовтобла
китники й далі залишаються на екстремістських, про-
гітлерівських позиціях, що вони й нині виступають в
одній упряжці з найреакційнішими колами Заходу, в то
му числі з неонацистами і неофашистами. І не дивно.
Адже у керівних органах цього буржуазно-націоналіс
тичного конгломерату, в «управах» та «екзекутивах»
його «самостійницьких» партій, об’єднань і груп, що вже
давно стали знаряддям розвідувальних та ідеологічних
служб Заходу, звили гнізда колишні гестапівці і есесівці,
поліцаї і бандити УПА, професійні розвідники та ідео
логічні диверсанти, владики осколків реакційної уніат
ської церкви.
Чого тільки вартий один з колишніх «провідників»
бандерівської ОУН на Львівщині, ревний уніат Д. Ку-
п’як — убивця більше двохсот ні в чому не винних дітей,
жінок, стариків. Опинившись після війни у Канаді, цей
кат на пограбовані в мирного населення цінності відкрив
у Торонто модерний готель-ресторан і з легкої руки
націоналістичних та уніатських верховодів кілька років
тому навіть балотувався до федерального парламенту.
Правда, безуспішно, бо виборці своєчасно довідалися,
174
за якого «парламентарія» їх примушують голосувати вчо
рашні військові злочинці.
Зрозуміло, чому пани куп’яки та іже з ними намага
ються викоритати будь-яку нагоду, щоб сіяти ворожнечу
і недовір’я до Країни Рад. Колишні гестапівські людо
лови марять реваншем у новій світовій війні, яка, на їх
думку, дасть їм можливість в обозах нових хлібодавців
повернутися на Україну і знову, як і в часи фашистської
навали, чинили свої людиноненависницькі справи. На
приклад, газетка «Гомін України» — орган так званої
Ліги визволення України, що входить до КУКу, цинічно
писала, що бандерівці можуть досягнути своїх цілей ли
ше за допомогою «третьої, може, найбільшої і найстраш
нішої війни» і знищення в ній «половини людства або й
більше».
УБИВЦІ НА ПОСТАМЕНТІ
У травні 1980 року, коли все прогресивне людство
урочисто відзначало 35-ту роковину Перемоги над гіт
лерівським фашизмом, муніципалітет лондонського ок
ругу Кенсінгтон при підтримці уряду консерваторів при
йняв небачене за своїм цинізмом рішення про встанов
лення в одному з центральних районів міста «пам’ятника
жертвам Ялти», тобто тим зрадникам свого народу, які
вірою й правдою слугували нацистам, вішали і розстрілю
вали партизан, бійців руху Опору і мирних жителів, тим,
хто чинив страшні злочини на радянській, польській, че
хословацькій землі і, згідно з прийнятим у Ялті спільним
182
документом керівників антигітлерівської коаліції, пови
нен був нести сувору відповідальність за це.
Рішення лондонських торі викликало захоплення
недобитих колабораціоністів і власівців, різних поліцаїв
та есесівців, які знайшли притулок на задвірках шпигун
ських та пропагандистських служб США, Англії й інших
країн НАТО. Особливу радість з приводу цієї «події»
висловлюють українські буржуазні націоналісти.
Так, газета «Америка» 14 червня 1980 року у паскві
льній статті «Пам’ятник жертвам Ялтинського договору»
запопадливо вихваляла гітлерівців та їх холопів з числа
різномастих націоналістів та інших зрадників. Автори
статейки особливо пишалися тим, що ідею створення
«пам’ятника», незважаючи на негативне ставлення міні
стерства закордонних справ Великобританії, підтримала
М. Тетчер.
* Але хоч би як силувалися Тетчер і К° витравити в
англійських трудящих пам’ять про справжній характер
другої світової війни, про бойове братерство народів у
боротьбі проти фашизму, хоч би як намагалися вони ра
зом з своїми американськими партнерами оббілити війсь
кових злочинців з-під есесівських штандартів — нічого з
цієї затії не вийде. Блюзнірська наруга над світлою па
м’яттю мільйонів жертв нацистів та їх прихвоснів викли
кає справедливий гнів усього прогресивного людства.
Що ж до українських буржуазних націоналістів, які
отаборилися на Заході, то їх реакція на будь-які полі
тичні авантюри противників миру й соціалізму, в тому
числі й на реабілітацію фашизму, цілком зрозуміла. Ад
же чимало ватажків зарубіжних оунівських центрів бу
ли й залишаються завзятими послідовниками гітлерів
ського фашизму, ретельними учнями Гіммлера і Розен
берга, що пройшли свого часу курс нацистської «науки»
у спеціальних школах абверу і гестапо.
До речі, правлячі кола Великобританії, керівники
англійської розвідки докладно обізнані з прогітлерівсь-
кою, профашистською суттю ОУН. І це зайвий раз свід
чить про те, що англійські торі зовсім не випадково взяли
під крильце карателів і убивць з усіляких поліцайлегіо-
нів і частин СС. їх ставлення до жалюгідної купки зрад
ників відбиває класові інтереси найреакційніших сил Ве
ликобританії, їх курс на використання різного роду зрад
ників і переродженців проти СРСР та інших країн
соціалістичної співдружності.
183
Згадаймо. Після війни англійська військова адміні
страція взяла під свою опіку понад 8 тисяч вояк дивізії
СС «Галичина» з табору військовополонених у м. Римі-
ні (Італія). Вже тоді англійські урядові кола розглядали
їх як резерв для майбутнього використання проти Радян
ської держави, вживали заходів до того, щоб не допусти
ти репатріації до СРСР. Більше того, уряд Великобрита
нії поширив на есесманів статус «переміщених осіб», так
званих «ді-пі», і всупереч вимогам Радянської військової
місії прийняв рішення про їх вивезення до Англії. Чима
ло колишніх есесівців і осіло тут, ставши з часом плат
ними агентами британської секретної служби. Інші пере
бралися за океан, пішли в найми до ЦРУ та подібних
шпигунських відомств.
Про використання англійською розвідкою політичних
авантюристів типу зловісного С. Бандери докладно роз
повів радянський розвідник Кім Філбі у книзі «Моя та
ємна війна».
Сікрет Інтеліндженс сервіс (СІС)— англійська шпи
гунська служба протягом багатьох років активно вико
ристовувала українських буржуазних націоналістів, зо
крема бандерівців, у підривній роботі проти Радянського
Союзу. Перша група шпигунів і диверсантів, поставлена
СІС Бандерою — цим улюбленцем англійської розвід
ки,— була закинута на Україну в 1949 році. Наступного
року англійська розвідка закинула в СРСР ще дві таких
групи. У 1951 році британська секретна служба заслала
літаками ще три шпигунсько-диверсійні групи бандерів
ців, кожна з яких нараховувала по шість чоловік. Одна
з них, як пише Кім Філбі, була закинута в районі між
Львовом і Тернополем, друга — біля Коломиї і третя —
на території Польщі, недалеко від верхів’я Сану.
Подібну розвідувально-диверсійну роботу проти Ра
дянського Союзу з використанням емігрантських антико
муністичних груп паралельно проводила і шпигунська
служба США. ЦРУ, як СІС, лізло з шкіри, щоб якнай
повніше використати націоналістичних зрадників, які го
тувалися для нелегального засилання на радянську зем
лю. Щоб координувати спільні акції і не закидати агенту
ру до тих самих районів, англійці і американці обміню
валися інформацією щодо часу і географічних координат
своїх шпигунських операцій.
Проте ні старанний добір «людського матеріалу» для
участі у підривних акціях, головним чином, з числа колиш
ніх есесівців, поліцаїв та інших запроданців, які, за фари-
184
сейською термінологією торі, стали нині «жертвами Ял
ти», ні тривала підготовка найманців у спеціальних роз
відувальних школах у невеликих західнонімецьких містах
не врятували оунівських шпигунів і диверсантів від за
служеної кари. При активній участі трудящих їх знешко
джували радянські органи державної безпеки, а частина
з них, зрозумівши безперспективність боротьби з Радян
ською владою, добровільно з’явилася з повинною.
Про долю поодиноких емігрантів, які потрапили в те
нета англійської розвідки, розповів, зокрема, колишній
сапер з дивізії СС «Галичина», уродженець Стрийського
району- на Львівщині В. Малисевич. Як і інші вояки цієї
дивізії, що здавалися англійським військам, він був пере
везений до Англії, де працював на різних сільськогоспо
дарських і будівельних роботах і одночасно, як член
ОУН-бандерівців, піддавався постійній антирадянській
обробці з боку націоналістичних верховодів. У січні
1956 року за вказівкою проводу 3 4 ОУН Малисевич був
відряджений до шпигунської школи, по закінченню якої
разом з іншими бандерівськими диверсантами нелегаль
но закинутий на Україну. Головним завданням групи бу
ло збирати шпигунські відомості про військові і цивільні
об’єкти.
Знайшовши в собі сили назавжди розірвати з ми
нулим і розкриваючи справжнє обличчя ватажків бан
дерівської мафії, Малисевич справедливо писав, що бур
жуазно-націоналістичні бонзи користуються різними
підступними методами для того, щоб «було легше ангажу
вати молодь до розвідницької діяльності на Україні, до
злочинної шпигунської роботи «на чужого пана». Оунів-
ські заводії зробили «продаж братів своїх іноземним
розвідкам своєю професією. їм не шкода ні рідного краю,
ні його народу, ні його землі. Немає в них нічого святого.
Вони посилають таких, як я, на Україну за розвідкою,
щоб потім передати чужинцям відомості про те, куди
треба кидати водневі бомби у випадку війни».
Члени шпигунсько-диверсійної групи, до складу якої
входив інший бандерівський функціонер М. Яремко, ко
ристуючись рацією, мали регулярно інформувати шпи
гунський центр з широкого кола питань: де і які військові
частини розташовані на території республіки, яке в них
озброєння, де і які побудовані промислові й народно
господарські об’єкти, які вантажі та з якою інтенсивністю
перевозяться залізницею. Особливий інтерес викликали
в англійської розвідки міста Київ, Харків, Одеса.
185
Оунівським диверсантам було доручено зібрати інфор
мацію про протиповітряну оборону цих міст, про аерод
роми тощо. Однак завдяки пильності радянських людей
зазнала краху і ця чергова афера.
Внаслідок «опіки» британських спеціальних служб
долею колишніх поліцаїв, есесівців та іншого на
броду, який ще з часів «холодної війни» розглядався ни
ми як своєрідний резерв для підривної антирадянської
та антикомуністичної діяльності, на островах Альбіона
знайшло притулок немало військових злочинців, руки
яких заплямовані невинною кров’ю радянських людей,
в тому числі жінок, стариків, дітей.
У 1980 році в Старовижівському районному Будинку
культури на Волині відбувся судовий процес над трьома
фашистськими годованцями — поліцаями, які майже три
роки під час гітлерівської окупації по-звірячому убивали
радянських патріотів, палили мирні села, катували не
винних. Разом з гітлерівцями вони брали участь у зни
щенні волинського села Кортеліси, де від рук катів за
гинуло близько трьох тисяч мешканців. Лише за один
день, 6 вересня 1942 року, підсудний Дуфанець особисто
розстріляв понад сто приречених на смерть людей у селі
Кримне. «Якби можна було зібрати всю кров убитих
Дуфанцем людей,— говорили на процесі свідки,— то він
потонув би у ній».
Проте на лаві підсудних не було ще одного вовкула
ка — колишнього заступника начальника поліції К. Зва
рича, який разом з Дуфанцем вішав і розстрілював ні в
чому не винних селян. Саме вони вчинили дику розправу
над колишнім членом КПЗУ С. В. Наумуком. На суді
дочка загиблого, заново переживаючи біль утрати, запи
тала, чому Зварич не сидить на суді поруч з своїми спіль
никами.
— Тому, що він втік в Англію,— відповів Дуфанець.
Так, убивця і насильник знайшов притулок у Велико
британії, де завдяки «опіці» англійських властей безкар
но живе у невеликому місті Болтоні і про людське око
видає себе за вбитого бандерівцями С. Петровського.
Що ж являє собою оця «невинна», за визначенням
англійських торі, «жертва Ялти»?
Куркульський синок із села Заболоття на Волині, за
тятий націоналіст Зварич під час фашистської окупації
очолював поліцейський постерунок. Разом із своїми під
ручними— оунівцями він грабував мирне, населення, ви
стежував радянських патріотів і партизан, убивав жінок,
186
стариків і дітей. Улітку 1942 року цей кат розстріляв
дворічних Грицька Наумука і Володю Глиняка. У 1943
році садист у поліцейському мундирі організував напад на
хутір Заполона Старовижівського району, де разом з по
ліцаями розстріляв 26 селян. Таких фактів можна на
вести багато...
І хоч Радянський уряд звернувся до англійських влас
тей з пропозицією видати ката радянському правосуддю,
але одержав негативну відповідь на цю справедливу ви
могу. *
Там же, в Англії, осіли помічник коменданта поліції
села Чехів, що на Тернопільщині, кат і вбивця П. Рачке-
вич, заступник начальника районної поліції у волинсь
кому містечку Маневичі А. Пестрак, який брав безпосе
редню участь у розстрілах сотень радянських військово
полонених і в’язнів маневицького гетто, есесівський
офіцер з дивізії СС «Галичина», грабіжник і каратель
Я. Дерименда, який напучує нині бандерівську зміну
на території Великобританії, та ще з добрий десяток
нацистських перевертнів і вішателів з УПА.
Отаких людоморів захищає уряд пані Тетчер! Саме їм
збирається він ставити «пам’ятник» навпроти лондонсь
кого музею Вікторії і Альберта.
Та попри ганебні «рішення» заскорузлих реакціоне
рів, усупереч жалюгідному скавулінню недобитих гітлер-
чуків, що, мов миші, розповзлися по закордонню, їм
ніколи не вдасться спаплюжити історичну правду про
всенародну боротьбу з фашизмом, не вдасться вчинити
наругу над світлою пам’яттю мільйонів борців з корич
невою чумою.
Радянські люди свято шанують тих, хто, захищаючи
Вітчизну, честь і незалежність нашого народу, загинув
у жорстокій боротьбі з гітлерівськими окупантами. «Час,
віддаляючи від нас воєнні роки, дає змогу глибше і пов
ніше оцінити безсмертний подвиг воїнів, які прийняли
смерть в ім’я життя, в ім’я свободи, незалежності і честі
любимої Батьківщини, в ім’я соціалізму»1,— відзначав
товариш Л. І. Брежнєв. Полеглі герої завжди були й
будуть з нами — в наших серцях і в наших ділах.
По всій неосяжній нашій країні споруджені пам’ятни
ки і обеліски, на яких золотими літерами викарбувані
імена героїв. Радянський народ пам’ятає своїх синів
187
і дочок, які загинули від рук нацистських людоїдів та
їх мерзенних наймитів.
Біля підніжжя пам’ятників, біля братських могил
полеглих ніколи не в’януть квіти. І хто б не проходив по
руч, кожний зупиниться, задумається на хвилину, згадає
добрим. словом того, хто дочасно поліг у землю-матір,
ще й ще раз прокляне нелюдів, які вкорочували віку жін
кам і старикам, залишали сиротами немовлят.
Каїнових справ гітлерівських супостатів і їх жовто-
блакитних найманців не приховати ніколи.
ДУШОЛОВИ
188
Саме молодь нині — більшість робітників і селян, без
посередньо зайнятих у сфері матеріального виробництва.
Саме ті, хто ще вчора вчився у вищих і середніх учбових
закладах, служать у збройних силах і, як твердять у сво
їх працях західні соціологи, через 10—15 років стануть
головною рушійною силою суспільства. «Сьогодні дарем
но умовляти (в перевагах капіталізму.— /С. Д.) Івана
Івановича, груди якого прикрашені орденами за всі п’я
тирічки і Вітчизняну війну,— цинічно писав один із захід
нонімецьких «радянологів».— Ми повинні конфеденційно
розмовляти з простодушним молодим Іванком, який зав
тра також стане Іваном Івановичем, бо саме від цих
Іванів Івановичів залежить майбутнє Росії і багато в
чому майбутнє світу».
Для боротьби за уми й серця молоді стратеги імпе
ріалізму створили величезний ідеологічний та науково-
дослідницький апарат. Лише в США проблемами моло
діжної проблематики займається понад 200 спеціальних
служб, наукових центрів і університетських кафедр.
«...Антикомуністичну пропаганду,— зазначав товариш
В. В. Щербицький,— перетворено тепер у свого роду ін
дустрію, яка включає розгалужену мережу державних
установ і різних антирадянських, у тому числі націоналі
стичних і сіоністських центрів.
Наші ідейні противники виділили в спеціальну галузь
так звану «совєтоюнологію», яка орієнтована на масова
ну антикомуністичну обробку молодого покоління, і зо
крема студентства. Організатори ідеологічних диверсій
нарощують свої зусилля з метою вкорінити у свідомість
студентства аполітизм, індивідуалізм, дрібновласницьку,
споживацьку психологію, різні технократичні погляди, од
ним словом, ідейно роззброїти молоде покоління»1.
На пропаганді, націленій на молодь соціалістичних
країн, віддавна спеціалізуються шпигунсько-підривні
центри радіо «Свобода» (РС), «Вільна Європа» (РВЄ)
та інші утриманці ЦРУ. У першому пункті затвердженої
ЦРУ таємної директиви для РС недвозначно зазначає
ться, що основною аудиторією радіопровокаторів з Мюн
хена є «молоде покоління».
За цією директивою, у своїх пропагандистських ата
ках боси РС та їх найманці з числа колишніх гітлерів
ців, поліцаїв та інших зрадників намагаються викорис
товувати отруту націоналізму і сіонізму, релігійні
1 Радянська Україна, 1979, 17 трав.
189
почуття і дрібновласницькі пережитки, заздрість і че
столюбство. Подібну «діяльність» проводить реоргані
зована зовнішньополітична пропагандистська служба
Управління по міжнародних зв’язках (УМС), яке, за
настановами американських «отців демократії», має
завдання не більше не менше як... «змінювати переко
нання людей». Саме на цю, відверто кажучи, цілком
безперспективну справу, а точніше, на проведення ідео
логічних диверсій проти світу соціалізму, було виділено
цьому управлінню на 1979 фінансовий рік 413,3 мільйо
на доларів, на 1980 рік — 432,7 мільйона. В 1981 році
бюджет його зросте до 566 мільйонів доларів.
Проте це лише частина коштів, що витрачаються
американськими реакційними колами на психологічну
війну з ідейними противниками імперіалізму. Мільярди
доларів на антирадянську та антикомуністичну діяльність
виділяють ЦРУ, інші розвідувально-диверсійні органи,
Пентагон, різного роду псевдонаукові «центри» та «інс
титути», що спеціалізуються на підготовці й розповсюд
женні фальшивок.
Лише Пентагон скеровує диверсійну діяльність розта
шованих у різних країнах світу близько 300 радіостанцій,
випускає або фінансує 125 журналів і газет. Своєрідним
центром для планування й координації ідеологічних ди
версій підривних служб США, Англії, ФРН та інших ка
піталістичних держав — членів НАТО проти молодого
покоління є спеціально створена при штаб-квартирі
цього агресивного блоку політична рада в справах
молоді.
Намагаючись змінити соціальне обличчя молоді країн
соціалістичної співдружності, посіяти сумнів у комуніс
тичних ідеалах, розпалити ворожнечу між молодшим і
старшим поколіннями, ідеологічні диверсанти запопад
ливо рекламують «безкрайню демократію» Заходу, «не
обмежену свободу» і «вседозволеність», стараються ви
дати себе за фальшивих «друзів молоді», які начебто
; вболівають за її долю, за її майбутнє. У своїй демагогії
' гангстери з ворожих спецслужб не гребують нічим, у то
му числі буржуазно-націоналістичним та сіоністським
охвістям, послугами різних перебіжчиків та відщепен
ців.
Вістря ідеологічних атак величезної пропагандист
сько-підривної машини спрямовано, зрозуміло, проти
юнаків і дівчат Радянського Союзу та інших соціалістич
них країн. Однак значна увага приділяється розкладові
190
молодого покоління, боротьбі з прогресивним МОЛОДІЖ
НИМ рухом і на Заході.
Це викликано рядом об’єктивних причин. Відчуваючи
неспроможність сучасного капіталістичного суспільства
хоч будь-якою мірою забезпечити соціально-політичні та
духовні прагнення молоді, апологети монополістичного
капіталу докладають зусиль, щоб відірвати її від класо
вої боротьби, одурманитй антикомуністичною пропаган
дою і врешті-решт перетворити у слухняну отару, яка
бездумно виконувала б волю імперіалістичної реакції.
Але широкі верстви трудової молоді дедалі рішучіше ви
ступають проти порядків, що панують у капіталістичних
країнах, поповнюють ряди борців проти імперіалізму, від
кидають буржуазну мораль.
Молоде покоління капіталістичних країн постійно від
чуває жорстоку експлуатацію, приниження людської гід
ності та грубу сваволю, розтління людських душ, яке у
величезних масштабах ведеться за допомогою культу на
сильства, порнографії, проституції, наркоманії. Мільйони
молодих людей у країнах Заходу не впевнені у майбут
ньому, не бачать перспективи позбавитися злиднів. У ка
піталістичних державах, що рекламують свій спосіб
життя, чимала частина населення — представників екс
плуатованих класів, яких капіталісти звикли називати
«людьми другого сорту»,— неграмотні. Наприклад, у
США, форпості імперіалізму, 26 мільйонів дорослих гро
мадян ніколи не переступали'порога школи, а 40 мільйо
нів чоловік ледве вміють читати і писати. Та навіть осві
та не гарантує молоді працевлаштування.
За даними Міжнародної організації праці, у 24 най
більш розвинених капіталістичних країнах безробіття се
ред молоді віком до 25 років досягло 7 мільйонів чоловік,
що становить близько 40 процентів загальної кількості без
робітних. «Соціальне лихо», «лиховісний стан», «ганьба
Америки»— такі епітети дає американська преса стано
вищу молоді в цитаделі «західної демократії»— США.
Рівень безробітних серед молоді тут досягає 25 процентів,
а серед негритянських хлопців і дівчат — понад 40 про
центів. «В цілому створюється враження,— справедливо
зазначається у виданій Комуністичною партією США кни
зі «Становище в галузі прав людини в США»,— що мо
лодь розглядається як зайве покоління. Молодим відмов
ляють у наданні основного права на роботу, на пристойну
освіту, нормальні умови життя, на відпочинок і культурні
заходи».
191
ДИНАМІКА ЗЛОЧИННОСТІ І НАРКОМАНІЇ
«Раковою пухлиною» капіталістичного світу назива
ють буржуазні юристи злочинність серед молоді і підліт
ків. І тут першість — за Сполученими Штатами. «Ми не
виграємо битви із злочинністю,— з сумом зазначав ко
лишній міністр юстиції США Уїльям Сексбі.— Якщо го
ворити правду, ми здаємо позиції».
Жахає американська статистика злочинів. Жахають
її, так би мовити, темпи, динаміка зростання злочинності.
Душевний неспокій і біль викликають поліцейські звё-
дення про участь підлітків, навіть дітей у вбивствах, гра
бунках, збройних нападах... За останніми даними, у США
щороку відбувається до 5 мільйонів злочинів. А це —
близько двох мільйонів крадіжок, мільйон викрадених
автомашин, майже 400 тисяч грабунків і розбійницьких
нападів, більше 35 тисяч згвалтованих жінок, ЗО тисяч
убивств... Це значить, що у США кожні 5,5 секунди від
буваються тяжкий злочин, кожні 13 секунд — крадіжка,
кожні 82 секунди — пограбування, кожні ЗО хвилин —
убивство. Причому лише один з п’яти злочинців арешто
вується поліцією, тільки 80 процентів злочинів розкри
вається.
Майже половина всіх цих злочинів припадає на мо
лодих правопорушників. Серед молодого покоління, особ
ливо в США, все більше поширюються такі потворні
явища, як гангстеризм, вандалізм, рекет 1. До участі в
злочинних зграях все ширше втягуються підлітки, учні
шкіл.
У Нью-Йорку, Чікаго, Лос-Анджелесі й інших вели
ких містах США склалося по кілька ватаг так званих
«крипсів» (від слова «криппл»— калічити), для яких
своєрідним «спортом» стали пограбування і знущання над
літніми людьми. «Крипси» (їм іноді не більше 14—15
років) нападають на одиноких людей на вулицях, ври
ваються у квартири жертв, забирають все, що має якусь
цінність, жорстоко б’ють, а часом і вбивають беззахис
них стариків. Наприклад, у Бронксі, де живе 250 тисяч
американців у віці понад 65 років, щодня знаходять по
калічених та пограбованих людей. Тут убили старенького
Теодора Вега, забравши у нього 12 доларів. Закатували
двох сестер — 70 і 74 років. По-звірячому побили 82-літ-
нього Луїджі Фіццаротті, відібравши у нього 6 доларів...
1 Рекет (англ.)— шантаж, грабіж шляхом, залякування або насиль
ства й фізичної розправи.
192
Та це лише штрих, лише краплина в морі злочинів, які
чиняться молодими, часом непогано озброєними гангсте
рами і насильниками. І не дивно, бо завдяки організова
ній злочинності, завдяки вільному продажу вогнепальної
зброї, мати пістолет або й автомат стало для багатьох
підлітків питанням «особистого престижу».
Ось сумна статистика поліції. Лише в американських
школярів щороку вилучається 16—18 тисяч пістолетів.
Злочинність серед молоді росте. За повідомленням жур
налу «Юнайтед Стейтс нью знд Уолрд ріпорт», троє ма
тематиків з Масачусетського технологічного інституту
встановили, що «в кожного хлопчика, який народився в
1974 році в одному з міст США, зараз більше шансів
бути вбитим в своєму рідному місті, ніж їх було в аме
риканського солдата — учасника боїв у другій світовій
війні».
Людина не народжується злочинцем, не стає сама по
собі жорстокою і безжалісною. Такою її робить буржу
азне суспільство — суспільство, де жорстокість і насиль
ство, «право» сильного і жадоба до збагачення вже дав
но стали законом, своєрідною нормою поведінки як пред
ставників великого бізнесу, так і їх ставлеників у всіх
ланках державного, ідеологічного і поліцейського апа
рату.
Цілий клан найманих адептів імперіалізму — соціо
логів, кримінологів, юнологів марно намагається з’ясува
ти причини інтенсивного поширення злочинності в країнах
капіталу, зокрема серед молоді, пояснити жахливу ста
тистику злочинів різними «біологічними факторами»,
«психологічною схильністю» та «агресивністю» молодого
покоління. Та правди не заховаєш. Молодіжна злочин
ність у буржуазному світі, як і зчолинність взагалі,—
явище соціальне, в основі якого:— економічна і політична
нерівність антагоністичних класів, загальна криза мора
лі, реакція молоді на несправедливість і втрату життє
вих перспектив. Злочинність серед молоді — результат
розкладу і деградації буржуазного суспільства, резуль
тат згубного впливу величезної пропагандистської маши
ни, послідовної і відкритої проповіді насильства, жорсто
кості і садизму з сторінок буржуазної преси і сумнозвіс
них коміксів, з екранів телевізорів і кіно.
Разом з тим злочинність серед молоді на Заході —
результат поширення порнографії і наркоманії. Лише у
США видається понад 700 порнографічних журналів, що
спеціалізуються на розтлінні неповнолітніх. Лише там
8 К. Є. Дмитрук 193
створено кілька десятків кіно- і фотостудій, які щороку
випускають сотні «фільмів», присвячених пропаганді нар
команії і сексу.
«Біла смерть»— наркоманія поступово отруює тіла й
душі мільйонів молодих людей. За визнанням уряду
США, маріхуану, наприклад, нині регулярно вживає мі
льйон чоловік. Сотні тисяч американців, а серед них — чи
мало молоді, стали постійними «споживачами» гашишу,
героїну, опіуму... Контрабандна торгівля наркотиками в
країнах Заходу стала гігантським бізнесом, що прино
сить мільярдні бариші як босам мафії, так і їх захисни
кам, що посідають часом досить солідне становище в ад
міністративних органах капіталістичних держав.
Не менші прибутки дає розбещувачам молоді і пор
нобізнес. Швидкими темпами зростає нова галузь роз
пусної «індустрії» у США — порнофільми, журнали,
фотоальбоми, в яких знімаються діти. У найбільших кі
нотеатрах Нью-Йорка, Сан-Франціско, Чікаго протягом
тижнів демонструються порнофільми з участю 6—8-річ-
них «зірок».
Шириться дитяча проституція. Все частіше трапляю
ться випадки, коли батьки в гонитві за грошима самі
продають своїх дітей порноділкам і утримувачам кубел
розпусти. Так, за даними поліції Лос-Анджел оса, в 1976
році тільки в цьому місті в дитячу порнографію було
втягнуто понад п’ять тисяч дітей віком до 12 років.
НЕПРИНАДНЕ СТАНОВИЩЕ .
Кризисні явища, характерні для всієї молоді в краї
нах капіталу — безробіття, грубе порушення демократич
них прав і свобод, злочинність і наркоманія, роз’їдають
і молодь українського походження — нащадків емігран-
тів-українців, які колись змушені були покинути рідну
землю, шукаючи заробітків і кращої долі за океаном. Не
оминули вони також дітей та онуків колишніх гітлерів
ських пособників і націоналістів, які після закінчення
війни отаборилися на задвірках Заходу.
Націоналістичні бонзи та церковні ієрархи не можуть
не зважати на катастрофічне поширення серед молодшо
го покоління емігрантів культу зухвалого цинізму та гру
бої сили, у тому числі у ставленні до батьків та націона
лістичних псевдовихователів. «Закони тваринного сві
ту», «закони джунглів» щораз частіше даються відчувати
194
серед нашої молоді, навіть серед її «освіченої верстви»,—
з жалем констатують у своєму журналі уніатські пропо
відники з Торонто. «За останні кілька літ прийшло до
жахливого збільшення злочинності, особливо по великих
містах,— вторить їм орган чікагського єпископа газета
«Нова зоря» у номері від 9 червня 1978 року.— Немає ні
одного дня, а то й години, щоб не відбувся якийсь біль
ший злочин. Порядна людина не має відваги виходити
з хати не тільки вечірньою порою, але навіть в білий
день».
Наводячи приклади грабунків, убивств та насильст
ва, вчинених щодо американців українського походження,
газета визнає безкарність багатьох злочинів, слабість та
продажність американської судової системи. «Злочинець,
який майже смертельно вас побив, скоріше вийде з в’яз
ниці на волю, як ви зі шпиталю,— пишуть отці-уніати.—
І та сумна правда є дійсністю з тієї причини, що нечесні
адвокати можуть за гроші виправдати та звільнити най
більшого злочинця».
Чимало дітей емігрантів, втративши життєву перспек
тиву, бере участь в організованій злочинності, у зграях
грабіжників і торгівців наркотиками, потрапляє в залеж
ність від професійних злодіїв. Однією з причин зростання
злочинності серед молодого покоління зарубіжні церков
ні і буржуазно-націоналістичні лідерчуки не без підстав
вважають дальше поширення наркоманії, що стала в наш
час, особливо в США, жахливим пороком суспільства.
«Вживання наркотиків молоддю,— панічно визнають
верховоди профашистського УККА,— досягло епідеміч
ного розміру. Зрозуміло, українська молодь не імунізо
вана від цієї пошесті».
«Молоде покоління,— скаржаться буржуазно-націона
лістичні «моралісти» з уніатського журналу «Світло»,—
котиться вниз. Колишні ідеали, за які боролися і вмира
ли предки (йдеться про петлюрівців, бандерівців й інших
найманців капіталу, іноземної реакції та фашизму.—
К. Д.) стали звичайними, без жодного значення фраза
ми... Пониження людини, розбиття родин, вбивства, гра
бежі, расова ненависть, алкоголізм, наркоманія — усе це
наслідки упадку моралі».
Та найбільше лякає буржуазно-націоналістичних гла-
варів масовий відхід молоді від зарубіжних оунівських
осередків, категорична відмова юнаків і дівчат брати
будь-яку участь в антирадянських провокаціях, що щед
ро оплачуються західними розвідувальними і пропаган-
8* 195
дистськими службами. Заводіїв зарубіжного уніатсько-
націоналістичного «політикуму» жахає щире захоплення
молодого покоління історичними звершеннями Радянсь
кої України у квітучій сім’ї народів-братів, все більша
підтримка ним прогресивних сил країн поселення, актив
не залучення багатьох молодих емігрантів до прогресив
ного молодіжного руху. «Ми не хочемо животіти за ва
шими старими, заскорузлими законами! Не хочемо но-,
сити нацуплені вами жовто-блакитні шори! Не бажаємо
бути «пішаками», «розмінною монетою» у ваших брудних
авантюрах! Ми змагаємо до повноправного, сучасного
життя разом з усіма передовими людьми, хочемо боро
тися за соціалістичну перебудову суспільства, за щастя
усього людства»— ось ті вимоги, що все частіше, все
голосніше лунають від молоді українського походження.
Така позиція молодих емігрантів призводить до того,
що все менше хлопців і дівчат, незважаючи на мораль
ний терор колишніх фашистських наймитів, відвідує
створені оунівцями молодіжні організації. Все частіше
зриваються заплановані націоналістами «здвиги» та «ім
прези», все менше молоді бере участь в опереткових «де
монстраціях» та «походах», що організуються уніатсько-
бандерівськими лідерчуками за завданням центрів ідео
логічної диверсії. Про такі сумні для себе зміни змушені
говорити нині й націоналістичні отамани.
Буржуазно-націоналістичні шопки, претензійно назва
ні «конгресами» та «з’їздами», які відбувалися в Нью-
Йорку протягом листопада 1978 року і спеціально роз
глядали молодіжне питання, підтвердили «величезні
труднощі», з якими зустрілися оунівські лідерчуки при
вирішенні «найскладнішої проблеми»— виховання моло
дого покоління в націоналістично-релігійному дусі. Банде
рівські ватажки констатували, що в зв’язку з «несолід
ністю (!?) частини суспільства», молодь не виявляє інте
ресу до діяльності націоналістичних осередків, не читає
оунівських книжок і журналів. Особливе занепокоєння
«спеців» з молодіжного питання викликає «інфільтрація
марксистської ідеології» в середовище емігрантської мо
лоді, особливо студентства. За словами бандерівців, во
на вже призвела до того, що «частина молоді пішла на
шлях лівизни». Все це, як пишуть оунівські верховоди,
«негативно відбивається на ставленні молоді до україн
ства» (читайте — до буржуазно-націоналістичних зрад
ників та їх провокаційної, ворожої справі миру й прогре
су діяльності.— К. Д .)
196
Недобиті цугфюрери, бандити з дивізії СС «Галичина»
та банд УПА разом з своїми духовними наставниками-
уніатами змушені визнати, що внаслідок «недосягнення
чи то на релігійно-церковному, чи то на суспільно-полі
тичному полі» чимало емігрантської молоді відходить
від церковного життя, від релігії взагалі і все активніше
стає на позиції матеріалістичного світогляду. «Виховні
завдання серед української молоді,— панічно заявляють
у зв’язку з цим перелякані уніатсько-націоналістичні на
глядачі,— можна одиноко розв’язувати в світлі ідеалі
стичного світогляду, а ніколи матеріалістичного, які се
бе взаємно виключають».
Боячись остаточно втратити вплив на молоде поколін
ня і разом з тим будь-яку перспективу каїнової антина
родної діяльності, ватажки бандерівців у США, Канаді,
ФРН та інших капіталістичних країнах у прийнятому в
листопаді 1978 року зверненні слізно закликали своїх
спільників мобілізувати всі зусилля на «боротьбу за ду
ші молоді, бо проблема молоді — це проблема змісту
життя».
До «виховання» молоді намагаються докласти свої
брудні руки і колишні есесівці та поліцаї. Наприклад,
на цю тему вирішив висловитися колишній шеф створе
ної фашистами «української» охоронної поліції в окупо
ваному Києві А. Кабайда. У статейці, що з’явилася у він-
ніпегській газетці «Новий шлях» під досить-таки харак
терним заголовком «Сумна дійсність», учорашній гітлер-
чук змушений визнати наявність «прірви» між молоддю
і старшим поколінням, розколу націоналістичного еміг
рантського середовища. Переляканий -поліцай закликав
якнайпильніше «звернути нашу увагу на українську мо
лодь, яка виростає з почуттям зневаги до української по
літики» (читайте — до профашистських буржуазно-націо
налістичних главарів.— К. Д.), галасував за те, щоб як
найшвидше «рятувати ситуацію...»
Хто ж він, оцей новочасний «рятівник» і «навчитель»
молоді? Багаторічний агент фашистської розвідки Ка
байда з’явився у Києві в обозі гітлерівців. За вказівкою
своїх тодішніх хазяїв садист і кат Кабайда, його попліч
ники з охоронної поліції вбили тисячі невинних людей —
стариків, дітей, жінок. Він брав участь у розстрілах у
Бабиному Яру, в знищенні військовополонених у концта
борах в Сирці та Пущі Водиці, у допитах і катуванні
патріотів — киян, які не корилися загарбникам. Для за
охочення поліцаїв до ще активнішого знищення радян-
197
ських людей Кабайда видав особливий наказ: за кожну
затриману або закатовану людину зрадники одержували
«нагороду»— один кілограм сала і стільки ж борошна.
З Києва катюга та його зграя вчасно втекли. Однак і
нині Кабайда не припиняє своєї юдиної роботи. Запро
давшись іншим хазяям, отримуючи не рейхсмарки, а до
лари, він виступає на різних збіговиськах, закликає на
ціоналістичних недобитків «школити нашу зміну», «го
тувати молодь до майбутнього змагу з Большевією...»
Що можна відповісти на це скавуління? Лише одне. За
лучення оунівцями до справи «виховання» молоді таких
політичних трупів, як Кабайда — переконливе свідчення
того, наскільки погані справи в буржуазно-націоналіс
тичних верховодів, наскільки далеко відірвалися вони від
молодого покоління.
222
випадок очікуваної ними «великої війни» проти Країни
Рад разом з імперіалістичними агресорами «хрестом і ме
чем» навертала б радянських людей у лоно проклятої
трудящими масами унії. «Найперше,— писали ієрархи
уніатської церкви в одному з послань,— ми потребуємо
тисячі ревних і святих священиків, монахів і монахинь
для голошення божого слова не лише серед наших вір
них у різних країнах нашого поселення, але рівно ж се
ред наших братів на рідних землях... Ми повинні про це
думати й приготовляти такі кадри христових апостолів».
Отцям унії вторують богослови з мюнхенської газети
«Християнський голос». Бідкаючись, що «релігійне вихо
вання нашої молоді занепадає, а на богослужениях чим
раз менше молодих людей», уніатські проповідники па
нікують, що їм може забракнути... «місіонерів, що з за
палом лицарів, під прапором Христа-царя у слушний
час» вирушили б на Схід для втілення у життя давньої
мрії Шептицького щодо насильницького окатоличення
українського, російського та інших народів «аж по Урал
і Сибір».
У травні 1977 року «Християнський голос» знову на
гадав про цю ефемерну фантазію уніатської еліти, закли
кавши емігрантську молодь до «великого змагу», до «ог
ненної боротьби» в ім’я ідеалів уніатства та українського
націоналізму. Богослови з Мюнхена все ще плекають на
дію, що їм вдасться виховати «нових українських хресто-
носців-лицарів», «хрестових воїнів», які, бачите, розі
йдуться «по всій Україні» і «огненно заговорять» з радян
ськими людьми.
Можна нагадати забудькуватим панотцям, що під час
фашистської навали націоналістичні зайди з різних полі-
цайлегіонів, а разом з ними й немало уніатських «достой
ників», які продалися гітлерівським бонзам, з парабелу
мами та шмайсерами у руках вже намагалися «огненно
говорити» з робітниками, селянами та інтелігенцією Ра
дянської України. І, мабуть, у Мюнхені та по інших за
кордонах добре пам’ятають, що з цього вийшло... Оунів-
сько-уніатські прожекти «про поворот на Україну», про
«нові місійні змагання» на Сході — лише плід їх безглуз
дих марень та нікчемних надій, перекреслених життям.
Таким чином, і катехізис Сліпого, і різні послання та
настанови уніатської ієрархії повністю відповідають ос
новному змістові реакційної, антинародної діяльності за
рубіжної УКЦ — її антикомунізмові і антирадянщині,
класовому альянсові з буржуазним націоналізмом,
223
відбивають примарні сподівання верховодів сучасної унії
на підготовку «хрестового походу» і розв’язання імперіа
лістами нової світової війни проти соціалістичних країн.
Особливе місце в підготовці «зміни» та майбутніх
«місіонерів-лицарів» уніатська ієрархія відводить Папсь
кій малій українській духовній семінарії імені святого
Иосафата, яка завдяки заступництву Східної конгрега
ції Ватікану знайшла притулок на вулиці Боччеа, в за
тишному римському передмісті Прімавалле. До семінарії,
що по суті є середнім релігійним учбовим закладом, при
ймаються хлопці від одинадцяти років, які мають почат
кову освіту і (обов’язково!) рекомендації від уніатського
парафіяльного священика та єпископа. Отже, сюди спе
ціально добираються діти з родин, які відповідають со
ціально-політичним критеріям церковних ретроградів
і, звичайно, поділяють уніатсько-націоналістичну ідео
логію. •
Семінарією «опікуються» ченці з уніатського мона-
шого ордену селезіанців, які, здебільшого, живуть разом
з учнями і виконують обов’язки учителів, вихователів та
ідейних наглядачів. Вся обстановка в семінарії пройнята
духом буржуазного націоналізму. Це проявляється на
кожному кроці, в кожній розмові викладачів з семінарис
тами, навіть у внутрішньому інтер’єрі семінарії. Стіни
учбових класів, холів та коридорів завішані оунівськими
тризубами, жовто-блакитними прапорцями, портретами
ворогів українського народу з числа затятих націоналіс
тів і реакціонерів від унії.
Про методи ідеологічно-політичної обробки учнів
Папської семінарії та їх ідейну підготовку до проведення
підривної діяльності проти соціалістичних країн розповів
вихованець ченців-салезіанців Я. Добош. Виступаючи з
покаянням на прес-конференції в Києві, він ствердив, що,
навчаючись у цій семінарії, а потім в інших релігійних
закладах, він не одержував правдивої інформації про
нашу країну, користувався лише отруйними націоналіс
тичними джерелами і «виховувався в дусі ненависті до
комуністів і комуністичної ідеології».
Не дивно, що зарубіжні українці, які не бажають ма
ти нічого спільного з антинародними провокаціями націо
налістів, не віддають своїх синів до Папської малої се
мінарії. Кількість семінаристів рік у рік зменшується.
Якщо за свідченням націоналістичної преси в 1963/64
навчальному році їх було 93, то у 1978/79 — лише 50.
224
«Найвищим щаблем» уніатсько-націоналістичної псев
донауки є розташований у Римі Український католиць
кий університет імені святого Климента папи (УКУ), в
якому, до речі, продовжує навчання і деяка, правда не
велика, частина випускників Папської малої семінарії.
У своїй претензійності і зарозумілості «отці унії» нарек
ли УКУ «єдиним і унікальним» центром «християнського
духа», рівним (й то лише «у певній мірі»)... Києво-Мо-
гилянській академії.
Займає він невеликий двоповерховий будинок поблизу
побудованої уніатами у Римі церкви святої Софії — мі
ніатюрної копії старовинного Софіївського собору у Ки
єві. Тут є кілька аудиторій, невеликий гуртожиток, біб
ліотека та їдальня. Під керівництвом уніатського кліру
(нагляд за УКУ згідно з так званою конституцією
«університету» здійснює особисто кардинал Сліпий) що
року ведеться цілеспрямована ідейно-політична обробка
ЗО—40 студентів — дітей українських емігрантів з різних
капіталістичних країн.
Через обмежену кількість абітурієнтів і відверте не
бажання зарубіжної української молоді пов’язувати свою
долю з приреченою історією уніатською церквою, ієрархи
унії з допомогою парафіяльних священиків і різних ре
лігійно-націоналістичних осередків намагаються залучи
ти молодих людей на «літні або вакаційні курси» при
УКУ, які тривають чотири-п’ять тижнів переважно в
червні — липні. Спокушаючи молодь своїми «великими
можливостями» задовольняти їх інтереси, уніати при
ваблюють слухачів обіцянками організувати для них під
час літніх «курсів» огляд старовинних пам’яток Риму,
«прогулянки» до Помпеї і Флоренції, відвідини Ватікану
і навіть... аудієнцію у папи.
У народі кажуть: «Без прибутку попи й ченці не тор
гують». Отож плата за «вакаційний курс» в 1979 році за
«таксою» отців-уніатів становила 100 доларів. Крім того,
слухач повинен внести за приміщення та харчування в
«університетській» їдальні. Чималі гроші коштує дорога.
Отже, «університетські курси» розраховані передусім на
нащадків буржуазно-націоналістичної «еліти» і заможних
людей, які власне й становлять соціальну базу зарубіж
них уніатів.
Уніатські душолови використовують аудиторії УКУ
для пропаганди ідей клерикалізму та буржуазного наці
оналізму, фальсифікації історії України і становища тру
дящих нашої республіки, для отруєння свідомості
9 К, Є. Дмитру к 225
молодого покоління емігрантів, перетворення їх у слух
няне знаряддя імперіалістичної реакції. Цій, так би
мовити, глобальній меті підпорядковані і навчальні
програми «університету», зокрема його літніх «курсів».
Так, за матеріалами уніатсько-націоналістичної преси
на «вакаційному курсі» УКУ в червні-липні 1979 року
читалися лекції з питань сучасної історії, культури, літе
ратури, мистецтва України, «становища релігії» в СРСР
тощо. Зрозуміло, що всі ці курси, авторами яких е про
фесійні «радянологи» і антикомуністи (а чимало з них
заплямувало себе вірною службою кривавому Гітлеру),
відповідно спотворені та начинені злісною антирадянщи
ною.
Чому, наприклад, можуть навчити «курсантів» ко
лишній капелан зловісного «Нахтігалю», шпигун і прово
катор, а нині «професор» УКУ і мюнхенського «вільного
університету» І. Гриньох, який веде на «вакаційних кур
сах» літургічно-богословський семінар, або каратель і
вбивця з дивізії СС «Галичина», він же «доктор бого
слов’я» та викладач УКУ І. Музичка, який керує семіна
ром з філософії? Безперечно, вони намагаються передати
«новій зміні» свою патологічну ненависть до всього ра
дянського, до соціалізму і прогресу взагалі, начинити
свідомість молоді бацилами фашизму і буржуазного на
ціоналізму, отруїти їх нацистськими людиноненависниць
кими гаслами, які оці, з дозволу сказати, «вчені», свого
часу добре засвоїли у гітлерівських кошарах.
Та незважаючи на галасливу пропаганду, на загра
вання і підлещування буржуазно-націоналістичних за
водіїв в орбіту облудної оунівської діяльності втягується
все менше і менше молоді, бо вона хоче здобути відпо
відну освіту, влаштуватися на роботу, вирішити актуаль
ні соціально-економічні проблеми в країнах поселення,
поліпшити своє матеріальне становище. Молоде поколін
ня дедалі критичніше ставиться до антикомуністичної
метушні націоналістів, раз у раз викриває їх брехню та
інсинуації щодо Радянської держави.
Багато молодих людей, як і представників старших
поколінь трудової еміграції, зберігають у своїх серцях
любов і повагу до землі батьків і дідів, до українського
радянського народу, його старовинної і вічно молодої
культури, до солов’їної рідної мови. Вони прагнуть біль
ше знати про Радянську Україну, про соціалістичні звер
шення нашого народу. І задля цієї заповітної мети ти
сячі зарубіжних українців — і молодих, і людей старшо-
226
го віку — приїжджають до нас, щоб на власні очі поба
чити, як живуть і працюють радянські люди.
Саме це й лякає націоналістичних перевертнів, що, як
справедливо писала нещодавно прогресивна американ
ська газета «Українські вісті», «бояться контакту моло
дого покоління з рідною землею, як чорт кадила». Адже,
відвідуючи Країну Рад, зарубіжні українці наочно пере
конуються в брехливості оунівської пропаганди, бачать
разючу розбіжність між радянською дійсністю і тим, що
їм теревенять буржуазно-націоналістичні «вожді».
Благородній справі прозріння одурманених служать
поїздки наших мистецьких та творчих колективів, фести
валі та виставки, що організовуються в країнах посе
лення української еміграції, книги, газети та журнали,
які завдяки радянським людям, зокрема, копіткій, по
всякденній праці Товариства культурних зв’язків з укра
їнцями за кордоном, знаходять численного читача за ме
жами нашої Батьківщини.
І нема сумніву в тому, що чим більше зростатимуть
контакти зарубіжних українців з рідним краєм, будуть
посилюватися їх культурні та інші зв’язки з Радянською
Україною, тим швидше зрозуміє велику правду нашого
радянського сьогодення і та невелика жменька обдуре
них молодих людей, які ще вірять націоналістичним
банкротам.
Та як би не старалися апологети монополістичного
капіталу, в тому числі із зарубіжного оунівського табору,
поневолити юність, перетворити молоде покоління
на слухняне знаряддя імперіалістичної реакції, на най
маних бандитів і убивць, їх зловісні плани приречені.
Молодь капіталістичних країн, молоді зарубіжні україн
ці з гнівом відкидають намагання ворогів миру і соці
ального прогресу використати їх у своїх антинародних
цілях. Вони все сміливіше, все активніше включаються
в очолювану комуністами неухильно зростаючу боротьбу
широких трудящих мас за мир, демократію і соціалізм.
9* 227
«ЕКЗИЛЬНА» АНТИКУЛЬТУРА: МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ
237
емісарів. До підривних ідеологічних операцій, у тому числі
в галузі культури, все частіше залучаються кваліфіко
вані кадри антикомуністів з професорськими й доктор
ськими дипломами. Проблемами інфільтрації ідеологіч
ної отрути в СРСР, обгрунтуванням облудних концепцій
«зверхності» західної культури, «позакласовості і аполі
тичності мистецтва» займаються такі «спеціалісти по
СРСР», як професор Прінстонського університету Д. Біл-
лінгтон, американський політолог професор Ф. Куме та
інші.
Характерна деталь. Галасуючи'за розширення «віль
ного обміну» духовними цінностями, панівні кола США,
Англії та деяких інших країн НАТО не приховують, що
в них досить прозора мета — нав’язати країнам соціаліз
му свої соціально-політичні концепції, своє архіреакцій
не розуміння культури і мистецтва. У той же час вони
ставлять усякі бар’єри на шляху ознайомлення зарубіж
ної громадськості з радянською літературою, мистецтвом,
з соціалістичним способом життя.
За даними ЮНЕСКО, у Радянському Союзі видаєть
ся вдвічі більше перекладної літератури, ніж у США,
Японії і Франції, вп’ятеро більше, ніж в Англії. Телеба
чення соціалістичних країн демонструє в три рази біль
ше творів західного мистецтва, ніж телекомпанії США
та інших капіталістичних держав — творів авторів країн
соціалістичної співдружності. Приблизно так же стоїть
справа і з ознайомленням західного глядача з радянськи
ми кінофільмами, образотворчим мистецтвом тощо.
Останнім часом політика дискримінації щодо радян
ської культури прийняла ще більш потворні форми. 13
травня 1980 року у Вашінгтоні мала відкритися унікаль
на виставка скарбів мистецтва з Ермітажу. Однак держ
департамент, посилаючись на міфічну «радянську агре
сію» в Афганістані, заявив, що її демонстрація «супере
чить національним інтересам» США. Протягом літа і осе
ні американська адміністрація під тим же сміхотворним
приводом грубо відмовила у візах багатьом діячам нау
ки, культури і мистецтва СРСР, візити яких були попе
редньо погоджені через офіційні канали.
У створенні перешкод для культурного обміну від сво
го старшого партнера не відстає й уряд англійських торі.
Адміністрація консерваторів зірвала заплановані в Анг
лії гастролі ансамблю пісні і танцю Московського війсь
кового округу, відмінила фестиваль російської і радянсь
кої музики у Великобританії, що мав відбутися в 1980 ро-
238
ці. До речі, консерватори позбавляють свій народ мож
ливості знайомитися не лише з багатогранною культурою
народів СРСР, а й з кращими духовними надбаннями
свого народу. Постійно збільшуючи витрати на озброєння,
уряд торі різко скорочує асигнування на культуру, науку,
освіту. Лише в 1980 році ці витрати скоротилися на 430
мільйонів фунтів стерлінгів. У зв’язку з відмовою в до
таціях протягом цього ж року закрилося близько двад
цяти професійних театрів та припинили роботу п’ять
(з одинадцяти) симфонічних оркестрів.
Та, незважаючи на всілякі перешкоди, правда про
соціалізм, про радянську культуру і мистецтво доходить
до широких мас трудящих країн Заходу. Афіші з імена
ми діячів радянської культури можна побачити нині на
всіх континентах. Люди доброї волі на Заході з великою
повагою ставляться до наших митців — справжніх пов
предів радянського мистецтва, які високо несуть прапор
соціалістичної культури й рішуче відкидають будь-які
нападки й провокації наших ідейних противників.
«Створення атмосфери довір’я між державами, такої
необхідної для міцного миру,— зазначав товариш
Л. І. Брежнєв,— вимагає, щоб народи дедалі краще зна
ли і розуміли один одного. Саме з цієї точки зору, на
самперед, ми підходимо до питань культурного обміну
і людських контактів в усій їх різноманітності»1.
Країни соціалізму завжди відкриті для всього правди
вого і чесного, для обміну справжніми культурними і
мистецькими цінностями. Але нікому не вдасться протяг
нути через наші кордони насильство і расизм, людино
ненависництво і отруйну «масову культуру».
239
скарбом для перших емігрантів, пов’язували їх з рідним
краєм, з його самобутньою культурою.
Історія Канади, як справедливо зазначав в інтерв’ю
газеті «Вісті з України» в січні 1981 року голова Кра
йового виконавчого комітету Товариства об’єднаних укра
їнських канадців (ТОУК) Петро Кравчук, писалася
українцями, як і англійцями, французами, італійцями та
представниками багатьох інших національностей. Зро
стала політична свідомість трударів-українців за океа
ном, які сміливо кидали виклик гніту і визиску, безпра
в’ю і несправедливості. Набирали сили їх демократична
культура і мистецтво, що були тісно пов’язані з передо
вою революційною культурою рідного краю.
Величезний вплив на дальше формування духовної
культури трудящої еміграції мали Велика Жовтнева со
ціалістична революція і встановлення влади Рад на Ук
раїні, розвиток нових яскравих, національних за формою
і соціалістичних за змістом, інтернаціональних за своїм
духом і характером українських радянських культури і
мистецтва. Протягом шести десятиріч твори наших пись
менників і митців, наша соціалістична дійсність, правда
про «сім’ю велику, вольну, нову», надихають громадсь
кість за океаном, служать для неї духовним джерелом.
Окреслюючи завдання прогресивної української емі
грації в Канаді, тижневик «Життя і слово» влучно пи
сав, що «ні вкрай необхідне висвітлення великого вкла
ду української етнічної групи в економіку, культуру і
громадське життя країни, ні так само важливе з’ясуван
ня дітям і онукам правди про минуле своїх дідів і бать
ків, які були будівниками і творцями матеріальних і куль
турних надбань Канади, ні сама по собі боротьба проти
асиміляції, яка активно впливає на молоде покоління ук
раїнських поселенців, не зможе... довго здержати нашу
національну ідентичність, якщо не будемо піддержувати
міцних зв’язків з Україною, її народом, її економічними
і культурними досягненнями. Кожен, хто народився у Ка
наді, повинен знати, звідки почався його рід, де запуще
ні його коріння, де джерело і скарбниця культури його
родичів».
Сучасна духовна культура прогресивних українців за
океаном багатогранна. Це і твори канадських і амери
канських українських письменників, які на великому
фактичному матеріалі показують нелегке життя труда-
рів-емігрантів, і чарівні полотна Василя Курилика, в
яких на повну силу неповторного таланту цього чудового
240
митця розкрита епопея освоєння Канади українськими
поселенцями. Це і прекрасний художній музей Миколи
Колянківського в Ніагара-Фоллс, де експонуються най
кращі картини В. Курилика та періодично влаштовую
ться виставки українських радянських митців. Символом
любові до культури свого народу і водночас свідченням
братерського зв’язку українців Канади з землею батьків
стали пам’ятники Тарасу Шевченку, Лесі Українці, Іва
нові Франку, Василю Стефанику, подаровані українцям
країн поселення громадськістю нашої республіки.
А яке неоціненне значення для збереження та популя
ризації демократичної культурної спадщини різних емі
грантських груп у США, в тому числі трудової українсь
кої еміграції, мало відкриття в 1970 році в Арров-Парку
(Нью-Йорк) пам’ятників Тарасу Шевченку та Олександ
ру Пушкіну, до яких пізніше приєдналися монументи
співцям свободи та братерства Уолту Уїтмену та Янці
Купалі.
Заходами Ліги американських українців (ЛАУ) та
прогресивних організацій інших етнічних груп влашто
вуються зустрічі ветеранів боротьби з фашизмом, кон
церти, свята дружби. Все це робить Арров-Парк центром
спільної культурно-освітньої і патріотичної діяльності
американців українського, російського, білоруського по
ходження, трударів-поселенців інших національностей,
надає йому по-справжньому гуманістичного, інтернаціо
нального характеру, сприяє надзвичайно важливій спра
ві миру й дружби між американським і радянським на
родами.
Або візьмемо музейну справу. Завдяки піклуванню
ТОУК на Прітчард-авеню у Вінніпегу відкрито музей
Івана Франка. Тут зібрано полум’яні твори великого Ка
меняра, його особисті речі, портрети громадських діячів
і майстрів слова, з якими він дружив і працював. Від
криття музею і пам’ятника Іванові Франку свідчить про
те, що жодні зловорожі заходи не могли вбити духу й
ідейного гарту Вічного революціонера, який кликав тру
дящих до бою «за поступ, щастя й волю».
Відомий український письменник Микола Тарновсь-
кий, який півстоліття прожив за океаном, у книзі спога
дів ділиться своїми враженнями про цей музей: «Ви вхо
дите в музей і бачите поета мов живого, хоч і вилитого
з бронзи. Він дивиться на вас своїми розумними очима,
неначе вітається з вами. Проходите далі, оглядаєте кар
тину за картиною, і всі вони промовляють до Вас тим
241
же франківським духом. Ці картини не тільки збагачу
ють Вас знаннями — вони запалюють Вас до дальшої
праці й боротьби за ті високі ідеали, якими так дорожив
Іван Франко».
При багатьох місцевих відділеннях ТОУК, ЛАУ та
інших прогресивних організацій створені музеї, відкриті
виставки, бібліотеки. Плідно працює, наприклад, Укра
їнський історичний і культурний музей у канадському
місті Тімменсі. «Музей — це наша гордість,— писала го
лова жіночого відділу ТОУК Корнелія Ткачук.— Щодня
його відвідує чимало людей, і всі вони дають йому висо
ку оцінку».
У місцях поселення української еміграції створено
чимало мистецьких колективів, хорів, ансамблів. У США
та Канаді майже щороку відбуваються фестивалі укра
їнської пісні, музики і танцю, в яких беруть участь і
митці Української РСР. На фестивалі приїздять тисячі
людей з різних міст. Особливим успіхом користуються
виступи ансамблю «Кобзар» та хору імені О. Кошиця з
Канади, ансамблю українського танцю «Дніпро» та хору
імені М. Леонтовича з Сполучених Штатів, в репертуарі
яких чимало творів кращих композиторів і поетів нашої
Батьківщини.
Дбайливе ставлення зарубіжних українців, особливо
в Канаді, до кращих надбань мистецтва, музичної куль
тури і танцю є одночасно своєрідним вкладом у духовну
скарбницю країн поселення. В той же час це об’єктивно
сприяє популяризації досягнень соціалістичної культури,
радянського способу життя, допомагає дальшому зміц
ненню культурних зв’язків трударів-емігрантів з україн
ським народом.
Така позиція людей доброї волі з числа українських
поселенців — гострий ніж для українських буржуазних
націоналістів. Вони злісно нападають на прогресивних
митців, усіляко перекручують характер їх культурних
зв’язків з діячами мистецтва Радянської України.
І далі:
мій голос голова
у стомлених бур’янах
та моя нога ногою
трава сохне
сила межіє
ступа в годинникову стежку
де летаргічний янгол
гика на діпісток
що плачуть і гибіють
у стрімголових еміграціях.
251
«НАУКОВЦІ» З ТАВРОМ СВАСТИКИ
— А як відносно літературної критики?— запитали ми
одного з близьких до самого «Парнасу» «діяспорних»
культуртрегерів.
— А як же,— відповів він.— Маємо... И критиків в
нас доста. Але найвизначніший — Іван Овечко. Той, що
з університету Північного Колорадо...
Є такий. Шістдесятирічний асистент, чи то пак, тим
часово виконуючий обов’язки професора. Його твори —
«критично-дослідницька» містерія «Чехов і Україна»,
яка за визнанням компетентних спеціалістів, у тому чис
лі й декого з нинішніх колег автора, не має жодного від
ношення ні до Антона Павловича Чехова, ні, тим біль
ше, до України, та ще кілька невибагливих статейок, на
сичених ненавистю до української та російської культу
ри, нашої літературної спадщини, до соціалістичного сус
пільства.
Така постава «барда діаспорної критики» не випадко
ва. Адже Овечко «вибився» на критично-літературну
«ниву» з УВУ, яким вже довгий час заправляють геста
півець В. Янів, капелан кривавого «Нахтігалю» І. Гри-
ньох, штурмбанфюрер Є. Побігущий.
Було б несправедливо не згадати, що пан Овечко та
кож починав свій шлях у «літературу» на фашистських
задвірках. Писав доноси до гітлерівської жандармерії,
на підставі яких нацисти розстріляли кількох мешканців
села Володимирівна Запорізької області. Катував радян
ських людей під час собачої служби у поліції. Писав на
клепницькі статейки та віршовану мазню до окупаційної
газетки «Мелітопольський край».
Нині ж Овечко на іншій службі в американських
«яструбів». І знову захлинається від ненависті. І «роз
правляється» бодай на папері, з нашою літературою
і мистецтвом, з великим народом нашим.
Овечки та інші горе-критики, не маючи за душею
жодних наукових і літературних здобутків, усю свою
енергію витрачають на препарування української мови,
«утворення» нових, нікому не потрібних слів-раритетів
або увіковічення старих віджилих, вузькодіалектних й
архаїчних букв, назв, понять. Націоналістичні словоблу
ди, що претендують на звання мовознавців, без кінця то
рочать про необхідність «вдержання самостійності» су
часної «екзильної» лексики і правопису, які значною мі
рою засмічені іноземними словами, особливо германіз-
252
мами, полонізмами, специфічними обласними зворота
ми, діалектами тощо.
Останнім часом, наприклад, у націоналістичній пресі
ведуться баталії з приводу дальшого вживання букви
«ґ»1, колишньої п’ятої букви українського алфавіту, що
не вживається у нашому правописі вже близько п’ятде
сяти років, але, всупереч логіці, є обов’язковою супут
ницею сучасної «екзильної» макулатури і преси.
Головним «авторитетом» з цього питання виступає ни
нішній редактор мюнхенського журналу «Сучасність»
Ю. Шевельов, який навіть «запропонував» нашим ученим
розпочати «наукову дискусію з питань літери «ґ».
Ставши у позу такого собі «метра», оцей, з дозволу ска
зати, професор силкується кинути тінь на «компетент
ність» радянського мовознавства і наших учених, поши
рює провокаційні плітки про «засміченість» української
мови. Безсилу лють Шевельова викликають досягнення
української радянської науки і культури, розквіт нашої
мови, лінгвістики і правопису, особливо, той загальнові
домий і закономірний факт, що мовознавство в республі
ці залишається на «грунті марксизму».
І хоч Шевельов й далі повторює затерті твердження
про «занепад» та «русифікацію» української мови, його
головні зусилля скеровані на інше — на поширення анти-
комунізму і антирадянщини, на підігрівання збанкруті
лої буржуазно-націоналістичної ідеології. Мовознавство
ж, мовна практика на Україні обрані ним об’єктами для
ідеологічних диверсій та поширення всіляких інсинуацій
проти українського радянського народу.
Такими ж жалюгідними методами діяв цей «профе
сор» і під час гітлерівської окупації, коли пописував у
брудному фашистському листку «Нова Україна», що ви
давався в Харкові. У статейках, надрукованих у цій га
зетці, Шевельов вихваляв нацизм і гітлерівських загарб
ників, лив бруд на радянське суспільство, на нашу Бать
ківщину, закликав читачів коритися окупантам. У 1942
році він навіть склав «гімн» на честь «німецьких вояків»,
що, за його словами, «перенесли кордон на Донець».
Не дивно, що шевельови і К°, які добре-таки набили
руку на усяких провокаціях у відомстві Геббельса, за їх
словами, «б’ють по пальцях» (додамо — й по голові) кож
ного, хто не погоджувався з віджилими догмами. Досить
253
було керівникові кафедри «українознавства» Гарвард
ського університету професорові Пріцаку лише заїкну
тися про можливість видання писань цієї кафедри (які,
до речі, переважно є стандартними антирадянськими ви
кладками, відповідно забарвленими науковою терміно
логією) загальноприйнятим українським правописом, як
на нього з брутальною лайкою і погрозами накинулися
найбільш заповзяті прихильники букви «Ґ».
Та на цьому гармидер навколо «вдержання» віджи-
лого «екзильного» правопису не припинився. Зарубіжних
націоналістів бісять великі досягнення української мови,
як і інших мов народів СРСР, після перемоги Великого
Жовтня. їх виводить з рівноваги стрімке піднесення літе
ратурної мови, значний внесок у розвиток якої зробили
П. Г. Тичина, М. Т. Рильський, М. П. Бажан, О. Т. Гон
чар, М. П. Стельмах та інші видатні майстри художнього
слова, створення української радянської наукової, ви
робничо-технічної і суспільно-політичної термінології та
фразеології, видання мільйонними тиражами наукової,
політичної, художньої та іншої літератури, принципові
дослідження в галузі українського мовознавства, що
успішно проводяться в Інституті мовознавства імені
О. О. Потебні Академії наук УРСР та інших наукових
закладах республіки, помітне поповнення нашої мовної
спадщини сучасними лексичними й фразеологічними
скарбами. Серед фундаментальних праць, виданих уче-
ними-мовознавцями республіки лише за останні п’ять ро
ків — одинадцятитомний «Словник української мови»,
двотомний «Шевченківський словник», «Словник старо
української мови» й інші.
Та чи не найбільшу злість у буржуазно-націоналістич
ної емігрантщини викликає крах дорученого їй центрами
ідеологічної диверсії Заходу «соціального замовлення»—
шляхом голосних пропагандистських кампаній протиста
вити народи СРСР один одному, і насамперед, російсь
кому народові, протиставити одну одній національні куль
тури і мови наших народів і викликати на цій основі
антиросійські і тісно пов’язані з ними антирадянські на
строї і тенденції. Запродані спецслужбам НАТО жовто-
блакитні «українознавці» ллють крокодилячі сльози з
приводу того, що в нашій республіці, мовляв, «зникає»
українська мова, відбувається міфічна «примусова руси
фікація» і т. п. При цьому вони всіляко спотворюють роль
і значення російської мови як мови міжнаціонального
спілкування десятків націй і народностей Країни Рад. За-
254
рубіжні націоналісти дійшли до того, що у торонтському
журналі «Нові дні» висунули «завдання» — «постійно
слідкувати й висвітлювати помилки чи свідомі порушення
норм української мови» на сторінках радянської преси.
Таке ганебне висмикування поодиноких слів і цитат, як
виявляється, потрібне жовтоблакитникам тому, що, як
визнається у цій же статейці, «багато редакцій газет і
журналів на еміграції одержують радянську пресу і ре
дактори інколи підпадають під вплив слів і граматичних
форм, не властивих літературним нормам нашої мови».
Якої «нашої», дозволимо собі запитати? Яке відно
шення мають націоналістичні зайди до мови українсько
го радянського народу? Сміх, та й годі.
Наші ідейні противники роблять вигляд, що вони не
бачать постійного піклування Комуністичної партії про
всебічний розвиток національних мов народів СРСР, у
тому числі й української. Ленінська національна політи
ка партії, радянський спосіб життя забезпечують «віль
ний розвиток мов народів СРСР, повну свободу для кож
ного громадянина СРСР розмовляти, виховувати і навча
ти своїх дітей будь-якою мовою, не допускаючи ніяких
привілеїв, обмежень або примусу у вживанні тих чи ін
ших мов»1. Права громадян Радянського Союзу «корис
туватися рідною мовою і мовами інших народів СРСР»
гарантовані 36 статтею Конституції нашої держави.
В умовах братерської дружби і взаємного довір’я ра
дянських народів національні мови розвиваються й бу
дуть розвиватися на основі рівноправності й взаємозба
гачення.
Що ж стосується російської мови, на вивчення якої
населенням союзних та автономних республік так завзя
то нападають шевельови, овечки та іже з ними, то опану
вання нею всіма націями і народностями СРСР зовсім
не означає так званої «русифікації». Свідомо і цілком до
бровільно обрана всіма народами Країни Рад мовою між
національного спілкування й співробітництва російська
мова відіграє велику об’єднавчу роль, служить справі
інтернаціонального згуртування трудящих, обміну мате
ріальними і духовними цінностями. «Російська мова,—
писав видатний радянський мовознавець академік
І. К. Білодід,— своїм широким функціонуванням, твор
чою допомогою в удосконаленні національних мов на
родів, своєю дією як засобу єднання між народами, за
* Програма КПРС. К.: Політвидав України, 1977, с. 102,
255
загальним визнанням радянських народів, стала також
їх другою рідною мовою». І той факт, що широкі маси
добровільно опановують другу мову — у даному випад
ку одну з світових мов — російську, явище прогресивне,
корисне не тільки для кожної надії, а й для кожної лю
дини зокрема.
НА ПРИЦІЛІ ДИВЕРСАНТІВ — РАДЯНСЬКЕ
КІНОМИСТЕЦТВО
Буржуазно-націоналістична пропаганда направляє
свої отруйні стріли на підрив основ духовного життя
радянських людей, на ідейний розклад молодого поко
ління, на грубе спотворення і перекручення цілей і по
літики КПРС, Радянської держави у галузі культури. Не
залишає вона поза увагою й українське радянське кіно
мистецтво. Видатні його успіхи викликають шалену лють
жовто-блакитних писарчуків. Але крім трафаретних на
клепницьких звинувачень у «русифікації» та «денаціона
лізації» сучасного кіно вони не можуть висунути жодного
аргумента, який би підтверджував їх нікчемну брехню.
Та й що можуть протиставити досягненням наших кіно-
митців націоналістичні «уболівальники?»
Нині на Україні працює п’ять кіностудій, які за ми
нулу пятирічку випустили 89 художніх і 138 серій теле
візійних фільмів, а також 2с повнометражних і понад
1100 короткометражних хронікально-документальних,
науково-популярних і мультиплікаційних стрічок. Кращі
фільми українських режисерів за останні п’ять років
одержали 60 нагород міжнародних і всесоюзних кіно
фестивалів, удостоєні Державної премії СРСР та Дер
жавних премій УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Неспроможні затьмарити магістральний реалістичний
напрям українського радянського кіномистецтва, його
величезний вклад у духовну скарбницю нашого народу,
зарубіжні націоналісти зосереджують свої злісні напад
ки, у першу чергу, на тих стрічках, які викривають ан
тинародне обличчя «самостійників» та їх духовних на
ставників — уніатів. Згадаємо лише брудні спекуляції нав
коло такого бойового, по-галанівськи цілеспрямованого
кінофільму, як «Іванна», що був поставлений режисером
Віктором Івченком за сценарієм Володимира Беляева.
Оунівське поріддя накинулося на цей твір з несамо
витою люттю. Вочевидь їх зачепили за живе наведені у
фільмі неспростовні фактц про ганебну антинародну ді-
256
яльність покровительки і наставниці націоналістичних
зайд — уніатської церкви, сміливе й аргументоване ви
криття злочинних справ таких апологетів унії, як митро
полит А. Шептицький і нинішній первоієрарх зарубіжних
осколків її, інтриган і провокатор Й. Сліпий.
Як згадував Володимир Беляев у статті «Довколо
«Іванни»... опублікованої у журналі «Прапор», ще до ви
ходу стрічки на широкий екран, після її перших громад
ських переглядів у Києві і Львові, бандитська наволоч за
кордоном розпочала на фільм справжню атаку. Так, бан
дерівська газетка «Шлях перемоги» виступила на захист
«великого митрополита» уніатської церкви, проклинаючи
творців фільму. А в оунівському журнальчику «Визволь
ний шлях», який видається у Лондоні, було переказано
і прокоментовано сценарій «Іванни», який на той час уже
вийшов друком на сторінках журналу «Искусство кино».
«І переказ, і, особливо, жалюгідні коментарі,— пише
В. П. Беляев,— викликали в авторів фільму чимало смі
ху, незважаючи на те, що націоналісти не пошкодували
міцних висловів, серед яких «москалі» і «пошехонці» бу
ли найм’якшими. Навіть патріарх всія Русі Алексій ми
мохіть був названий «чекістом».
Націоналісти та їх духовні наставники — уніати були
дуже стривожені тим, що народові показані брудні спра
ви уніатської церкви, її митрополитів. Характерно, що ні
в одній з «рецензій», опублікованих продажною націона
лістичною пресою, не було спростовано жодного факту,
наведеного в фільмі, а натомість тільки лайка, брудна,
злісна, отрутна, що свідчила про повне безсилля клери
кально-націоналістичного болота. До речі, такий «підхід»
характерний для всієї горе-критики «екзильних» писар
чуків щодо праць радянських авторів — без різниці чи то
історичні, документальні, науково-політичні чи художні
твори.
З грубими нападками накинулися вони на викриваль
ний, глибоко гуманістичний кінофільм «Спокута чужих
гріхів», поставлений режисером Валерієм Підпалим за
сценарієм Володимира Сичевського. Стрічка, присвячена
надзвичайно складній проблемі духовного прозріння лю
дини, обплутаної уніатськими тенетами лицемірства і
облуди, стала для зарубіжних апологетів унії неначе
кісткою в горлі. У картині розкривається психологічна
драма головного героя Богдана Чичури — вихованця
уніатської семінарії та ватіканського Грегоріаніуму, який,
переконавшись в антинародній поставі «отців» церкви,
10 к. Є.. Дмитрук 257
врешті-решт знаходить у собі сили вирватися з чіпких
пазурів релігійного фанатизму й стати до лав борців за
визволення свого народу.
Високу місію загартування радянської людини, фор
мування у неї комуністичного світогляду та активної жит
тєвої позиції виконує кінодокументалістика, що гнівно
таврує наших ідеологічних противників, які окопалися на
задвірках Заходу. Чудовий приклад партійної, емоційно
насиченої публіцистичної стрічки — фільм «Вбивця відо
мий» (автор сценарію Владлен Кузнецов, режисер Лев
ко Удовиченко), в якому ще і ще раз переконливо пока
зана антинародна діяльність націоналістичних «вожаків»
і вожденят.
Понад десять років у цьому бойовому жанрі плідно
працюють лауреати республіканської премії імені Я. Га
лана кінодраматург Іван Кочан і режисер Анатолій Фе
доров. Створені ними трилогія «Троянський кінь», «Упи
рі», «Остання сторінка» та фільми «Три обличчя Менте-
на», «Хто ви, містер Климчук?», «Гірке відлуння», схви
льована, сюжетно напружена стрічка «Все життя — бій»,
присвячена незабутньому Ярославу Галану, інші публіци
стично-документальні кінотвори незаперечно свідчать —
український буржуазний націоналізм був і залишається
отруйним знаряддям фашизму та реакційних імперіаліс
тичних сил, знаряддям терору, диверсій, підривної діяль
ності проти СРСР.
«Чорнильні раби» свастики й тризуба, «спростовую
чи» наведені у документальних і художніх викривальних
фільмах незаперечні факти, списали стоси паперу. Пи
сарчуки силкуються довести, що вони нібито не мали ні
чого спільного з фашизмом, ніколи не служили в імпе
ріалістичних шпигунсько-диверсійних службах, не кату
вали і не вбивали невинних сокирами й «удавками-кренц-
пульцами», не кидали свої жертви до чистих криниць,
не чинили інших страхітливих злочинів.
Як і раніше «екзильні» мистецтвознавці накинулися з
лайкою на новий фільм Одеської кіностудії «Багряні бе
реги». В зв’язку з виходом стрічки на екрани газетка
«Америка» 8 липня 1980 року грубо нападала на авторів
фільму — українського прозаїка і поета Олеся Лупія та
його брата — кінорежисера Ярослава Лупія, звинувачую
чи їх у «перекрученні» історії та «нових ; таках» проти
українського буржуазного націоналізму. Спотворюючи
історичне минуле, автори статей марно намагаються спа
плюжити віковічне прагнення трудящих Західної Украї-
258
ни до возз’єднання зі своїми братами на Сході, обілити
бандерівських зрадників і убивць.
Що ж викликало неугавний шал блазнів з Філадель
фії?
Виявляється, їм не до вподоби сама ідея фільму, його
політична спрямованість, яскраве і аргументоване ви
криття авторами стрічки антинародної суті українського
буржуазного націоналізму та уніатства, страшних зло
чинів оунівських душогубів, учинених проти передових
робітників і селян, які загоювали рани війни, підіймали
до життя зруйноване господарство, будували мости...
Буржуазно-націоналістичним невігласам нічого про
тиставити високогуманним, пристрасним творам радян
ського кіномистецтва. Однак, силкуючись обілити своє
мерзенне фашистське минуле, виправдати криваві бузу
вірства на українській землі, вони вдаються до створен
ня сурогатів кіно, які демонструють лише їх ідейне й ху
дожнє убозтво. Саме такими кіноерзацами, насиченими
проповіддю злоби й ненависті до радянських людей, до
миру й соціального прогресу, є випущені бандерівцями
в Канаді фільми «Жорстокі світанки» та «Я нікого не
забуду». У цих, з дозволу сказати, «творах» під вигля
дом «визвольної боротьби» оспівується оунівський бан
дитизм, пропагується ненависть до інших народів, грубо
фальсифікуються загальновідомі історичні факти.
Минулого року бандерівські недобитки в Англії ви
пустили ще один «фільм», присвячений діяльності СУМу.
Хизуючись цим «новим досягненням» емігрантської «ку
льтури», лондонська газетка «Українська думка» в лис
топаді 1980 року писала, що демонстрація цієї кіностріч
ки в молодіжній аудиторії переслідує мету «заохотити
юнацтво до активної діяльності» в молодіжних націона
лістичних осередках, керівниками котрих, як відомо, є
колишні есесівці і поліцаї. При цьому головний стерео
тип у пропаганді засобами кіно, як і в цілому в диверсій
но-пропагандистській діяльності жовто-блакитних куль-
туртрегерів серед молодого покоління, зводиться до ідей
ного одурманення зарубіжної української молоді, наслі-
дуваня «традицій» лиховісної пам’яті оунівських банд,
підготовки «гарматного м’яса» для армій та шпигунських
служб країн НАТО.
Позбавлені естетичної цінності націоналістичні ерзаци
не справляють враження ,на молодих (і не тільки моло
дих!) українських поселенців, а навпаки, відштовхують
їх від «самостійницького» охвістя. Прогресивна зарубіж-
10* 25В
на преса, трудящі-емігранти справедливо зазначають,
що нікчемна метушня найманців монополій навколо
«власних культурних здобутків» засвідчує лише їх не
спроможність створити справжні духовні цінності, проти
діяти великій правді про чудові звершення української
радянської культури.
КУЛЬТУРТРЕГЕРИ З ДИВІЗІЇ СС
— Чи має націоналістичний «Парнас» свого, так би
мовити, споживача?
— Звичайно, має,— відповість на це запитання тру-
дівник-поселенець, бодай поверхово обізнаний зі станом
«культурного життя» уніатсько-оунівської «еліти».—
Це ж колишні есесівці, поліцаї, усі ці зрадники, які осіли
після війни у США, Канаді, Англії...
Суща правда. Тон у зарубіжному самостійницькому
кублі задають недобиті фашистські найманці мамелю
ки з кривавої УПА та інші запроданці, яким вдалося
уникнути народної кари. Це вони, колишні поліцаї і цуг-
фюрери, муштрують молодих націоналістів по різних на
ціоналістичних «вишколах» і таборах, добираючи там
відповідні «кадри» для ідеологічних та шпигунсько-ди
версійних шкіл НАТО. Це вони пописують в «екзильних»
газетах і журналах, закликаючи небагатьох своїх послі
довників «готуватися до боротьби з большевією». Це во
ни закручують веремію «бойкоту» українських радянсь
ких митців і художніх колективів, які несуть західному
глядачеві, у тому числі й зарубіжним українцям, правду
про величні звершення нашої соціалістичної культури.
Продайдуші з дивізії СС «Галичина» і колишні полі
цаї висунули навіть сміхотворну тезу про те, нібито вони,
і, взагалі, «тризубні» культуртрегери «уособлюють» су
часні «духовні цінності» нації й повинні «нести відпові
дальність» за їх дальший розвиток. «Коли хтось каже,—
писав один з таких мудрагелів у есесівському журналь
чику «Вісті комбатанта»,— що на чужині неможливо
розвивати і звершувати якісь творчості, то він помиляє
ться. Навпаки, щоб глибше зрозуміти проблему батьків
щини, краще бути поза нею».
Більшої глупоти годі й придумати! Виходить, учораш
ні гітлерчуки, які не мають поняття про український на
род, «творять» національні «шедеври», що, виявляється,
і можуть побачити світ тільки там, за морями-океанами,
260
на малокалорійних харчах з хазяйського столу, завдяки
піклуванню панів «доброзичливців» з різних капіталіс
тичних «фондів» і спецслужб... А копітка, повсякденна
праця великого загону українських радянських письмен
ників, художників, композиторів, артистів по збагаченню
культурної спадщини народу, примноженню його чудо
вих мистецьких традицій, відповідальна місія багатьох
тисяч самовідданих працівників Будинків культури, клу
бів, бібліотек, музеїв по залученню найширших мас тру
дящих до духовних скарбів народу є, всупереч здоровому
глуздові, нічим іншим як «занепадом» культурного жит
тя... Що не кажіть, а в панів «екзильників» своя «логі
ка»...
Але що б не торочили есесівські людомори про свої
«досягнення» на «культурній ниві», як не оббріхували б
наше сьогодення, скомпрометована буржуазно-націона
лістична «спільнота» на чужині тріщить по всіх швах.
Більшість трудівників-емігрантів уже давно пірвала з
жовто-блакитними волоцюгами, рішуче засудила їх ан
тинародну діяльність. Чимало наших земляків, у тому
числі молодих людей, пов’язали своє життя з українсь
кими прогресивними організаціями, що як складова час
тина загальнодемократичного руху країн поселення від
стоюють мир і соціальний прогрес, докладають багато зу
силь, щоб донести до зарубіжних українців правду про
нашу країну, Радянську Україну.
Отут і з’явилася та почала ширитися поміж колишні
ми шуцманами одна невідчепна ідейка, підкинута свого
часу кимось з протекторів націоналістів з центрів ідео
логічних диверсій. В її основі лежать запозичені у Геб
бельса методи одурманення, дезінформації мас: брешіть,
галасуйте, організовуйте будь-які пропагандистські трю
ки, може, хтось і клюне... Йдеться про організацію та
рекламування різних зборищ «дефіляд» (маніфестацій),
«здвигів» та інших войовничих акцій недавніх холопів
фашизму, що хочуть продемонструвати натхненникам
антикомунізму свою готовність і далі виконувати нові
диверсійні завдання.
Яких тільки назв не придумують жовто-блакитні піг
меї для збіговиськ, яких тільки приводів не знаходять для
їх організації і проведення. Тут і псевдонаукові «акаде
мії» і провокаційні шабаші під націоналістичними пра
порцями біля радянських дипломатичних представництв
у капіталістичних країнах, і «культурно-мистецькі ве
чори», приурочені до «ювілеїв» створених та озброєних
261
гітлерівцями есесівських частин та оунівських банд, і,
навіть, «дивізійне печення бараболі», яке щороку про
водиться «станицями» недобитків Гіммлера у Філадель
фії, Торонто, Чікаго і є нічим іншим, як своєрідним копі
юванням бучних зборищ фашистів та неонацистів у ФРН,
Італії, Австрії.
Кілька войовничих збіговиськ есесівсько-націоналіс
тичної камарильї відбулося в липні 1980 року в США,
Канаді, Англії, Австрії. Вони були присвячені 36-й річ
ниці «бойових дій» дивізії СС «Галичина» під Бродами.
На зборищах виступали колишні вояки з «Нахтігалю» та
частин СС, уніатські та автокефальні святенники, а та
кож есесівські і бандерівські віршомази, які до небес
славословили криваві діла гітлерівських зайд, клялися й
далі «готували зброю і молоду зміну» для нових походів
на Схід.
24 липня 1980 року таку шопку з участю шести уніат
ських панотців влаштували в торонтській церкві святого
Миколая. До храму за старим фашистським звичаєм
внесли есесівські штандарти. «Зі словом привіту» до гім-
млерівських вояків звернувся уніатський декан І. Сиро
тинський. Тут же, у церкві, з грубими погромними «промо
вами» виступили кілька бандерівських ватажків. Вони ви
хваляли «історію» і «добре ім’я» кривавої есесівської ди
візії, вимагали підтримувати її «традиції», а в зв’язку зі
справедливим викриттям жорстоких справ гітлерівських
найманців у канадській пресі зухвало закликали до «про-
тизаходів в справі нападів на дивізію».
Майже одночасно відбулося збіговисько колишніх
есесманів, поліцаїв і бандитів з УПА у бандерівському
таборі СУМу в Елленвілі (біля Нью-Йорку). Тут демон
струвалася «виставка», присвячена зловісним бандам
ОУН-УПА, яка мала популяризувати криваві справи жов
то-блакитних гітлерчуків, їх «здатність» й далі прислу
говувати найбільш екстремістським колам імперіалізму.
Цій же меті була присвячена і «дефіляда» бандерівсько-
есесівських недобитків, які у військовій уніформі кроку
вали під своїми заляпаними брудом й ганьбою штандар
тами. Захоплюючись оперетковим «маршем» купки під
старкуватих шибайголів, філадельфійська газетка «Аме
рика» писала, що в Елленвілі парадували ті, «хто зі збро
єю в руках, коли прийде велика година (тобто розпоч
неться очікувана націоналістичними бонзами війна.—
К• Д.) вийде здобувати нашу свободу». А це, за «екзиль-
ною» термінологією, означає «свободу» різати, вішати,
262
грабувати «братів сущих», торгувати долею українського
народу.
Та на цьому войовничі організатори зборища не за
спокоїлися. Після звичайного у таких випадках богослу
жіння перед купкою фашистських недобитків виступило
кілька бандерівських лідерчуків, які не приховували сво
єї радості з приводу загострення міжнародної обстановки
й висловлювали надію на... «визволення Києва», до яко
го жовто-блакитні безбатченки все ще марять дістатися
в обозах американських мілітаристів. При цьому унівсь-
кі бонзи на всі лади розхвалювали афганських контрре
волюціонерів, милувалися їх кривавими справами. А один
з оунівських харцизяк — якийсь Голяш-Мар, за повідом
ленням тої ж газетки, навіть «порівнював» банди УПА з
афганськими басмачами. ,
Що ж, для такої аналогії справді є підстави... Адже і
буржуазно-націоналістичні банди, що були в наймах у фа
шистів, і афганські басмачі, які перебувають на службі
імперіалістичної реакції, робили і роблять одну й ту ж
чорну справу. І одні, і другі грабували і вбивали мирних
жителів, отруювали криниці, палили села. І одні, і другі
вірно служили і служать чужоземцям — ворогам свого
народу. І хоч катюги з контрреволюційних афганських
банд подекуди ще творять свої криваві справи, їх неод
мінно чекає нікчемна доля оунівських найманців фашиз
м у— доля зрадників і відщепенців, навіки проклятих
власним народом.
Останнім часом збіговиська колишніх есесманів і по
ліцаїв з числа українських буржуазних націоналістів все
частіше проводяться спільно з сіоністами, хорватськими
фашистами, чехословацькими та мадярськими контрре
волюціонерами, прибалтійськими націоналістами та ін
шим набродом. Про одну з таких провокаційних інтер
медій, що відбулася в австралійському місті Сідней,
розповів радянський публіцист Володимир Большаков.
В. один з вечорів делегація радянських митців після
чергового концерту поверталася в готель «Флоріда». Але
дорогу перекрили вантажні автомашини з відкритими
платформами. На цих пересувних підмостках досвідчені
у проведенні антирадянських провокацій режисери орга
нізували свій «спектакль». «Ряджених» у бутафорських
ланцюгах і арештантському одязі супроводжували мор
даті охоронці. І ось за сценарієм в’язні впали перед вар
тою на коліна й почали лементувати: «Помилуйте! Ми
тут знаходимось лише тому, що боролися за права (
263
людини!» Далі «охоронець» зі знанням справи бив «ряд
жених» і з їх облич текла бутафорська «кров»: вони
брали її із заздалегідь підготовленого тазика. «Ось
так,— кричав у мегафон розпорядник цього шоу,— в
Радянському Союзі ставляться до борців за права лю
дини!»
Характер спектаклю не змінювався — змінювались
лише «ряджені». Спочатку на поміст вийшли сіоністи,
потім бандерівці, далі — прибалтійські прислужники гіт
лерівців, що переховуються в Австралії... До речі, «ряд
жені» одержували погодинну плату з тих самих фондів,
з яких і раніше виділялися субсидії на антирадянські
провокації.
Та чи не найбільшим оперетковим шоу е так званий
тиждень поневолених націй, який щороку проводиться в
США. У ці дні, як правило, влаштовуються низькопробні
театралізовані вистави і карнавали, антикомуністичні
«дефіляди» і «здвиги», а то й звичайні пиятики підтоп
таних «борців за свободу людини». Робиться все це зно
ву ж таки за гроші всіляких антирадянських «фондів» і
установ.
Історія проведення цих «тижні» така: у 1959 році аме
риканський конгрес прийняв спеціальну резолюцію «Про
поневолені народи». У ній населенню країни було реко
мендовано щороку демонструвати «солідарність» з на
родами СРСР та інших соціалістичних країн, котрі, як
по-фарисейському твердили конгресмени, нібито втратили
свою «державність». Біля джерел ганебної резолюції,
як визнавав пізніше колишній посол США у Москві
Д. Кеннан, стояли войовничі елементи, які не тільки хо
чуть війни з Радянським Союзом, а й мають «чітке уяв
лення, заради чого її треба вести». Підкресливши, що він
має на увазі «втікачів і іммігрантів, особливо недавніх»,
з неросійських областей СРСР і деяких східноєвропей
ських держав, Кеннан у другому томі своїх мемуарів до
сить чітко сформулював головне кредо цих політиканів:
«їх ідея, якої вони пристрасно, а часом нещадно дотри
муються, проста — Сполучені Штати задля користі цих
людей повинні воювати з російським народом...» Автором
проекту цієї резолюції, виконання якої, за словами Кен-
нана, було б «божевіллям таких нечуваних масштабів,
перед котрим навіть наша авантюра у В’єтнамі, вигляда
ла б незначним епізодом», був керівник ппофашистсько-
го УККА полковник резерву розвідки США Л. Добрян-
ський.
2С4
Отже, і «історія» виникнення резолюції, і особливо
грошові «дотації», що виділяються долародавцями най
манцям з УККА, викликає у буржуазно-націоналістич
них блазнів гарячкове бажання ще і ще раз здіймати га
лас навколо «підготовки визвольних змагань на Сході»,
репетувати про «права людини і церкви», поширювати
брудну антикомуністичну макулатуру. При цьому вся оця
провокаційна тріскотня, яка, до речі, вже давно обридла
і американському народу, і трударям-емігрантам, тісно
пов’язується з викачуванням трудового гроша з поселен
ців різних національностей під приводом «необхідності
поповнення» усіляких «визвольних фондів», що безсором
но привласнюються «отцями нації» з числа колишніх гіт
лерівських колабораціоністів.
Не відрізнявся від попередніх і «тиждень поневоле
них націй» 1980 року. За рішенням екс-президента Кар
тера він проводився з 13 до 19 липня й, як завжди, від
значався брудними інсинуаціями проти миру й міжна
родної розрядки. «Гвоздем програми», опрацьованої бур
жуазно-націоналістичною емігрантщиною, стало збіго
висько фашистських недобитків у Детройті. Тут було про
ведено кілька комедійних «маніфестацій» і зборищ жов
то-блакитних горлохватів та їх спільників з інших еміг
рантських контрреволюційних організацій. І знову у пер
ших лавах різних маріонеток антикомунізму послідов
ники фашистів з прислужницького УККА на чолі з До-
брянським...
З мовчазної підтримки нью-йоркської поліції наймані
«демонстранти» з числа сіоністів, бандерівців, прибалтій
ських націоналістів та іншого наброду чинили у ці дні
хуліганські бешкети біля радянських дипломатичних ус
танов, особливо у Нью-Йорку. Зрештою, останнім часом
грубі антирадянські акції біля наших представництв, які
стають дедалі зухвалішими, одержали офіційну підтрим
ку американських властей. Йдеться про прийняте на по
чатку грудня 1980 року рішення верховного суду штату
Нью-Йорк, який дозволив проведення біля будинку ра
дянської місії при ООН ще більш «багатолюдних», а
іншими словами — ще більш войовничих і галасливих
зборищ і маніфестацій.
Мотивуючи це унікальне щодо порушення міжнарод
ного права рішення, представник судових властей циніч
но заявив, що, приймаючи його, суд нібито керувався
«турботою» про надання «невід’ємного права американ
цям на такі дії, гарантованого їм першою поправкою до
265
конституції США». Цікавим є той факт, що це рішення
прийняте судом усупереч вимогам жителів будинків, які
прилягають до радянської місії, угамувати занадто за
взятих антирадянщиків, які своїми бучними збігови-
ськами порушують нормальне життя всього мікрорайону.
Більше того, судова постанова містить пряму вказівку
поліцейським органам «сприяти» учасникам антирадян-
ських провокацій і гарантувати їм «безпеку».
Цією акцією власті США остаточно викрили себе як
фарисеї, відкрито взяли під захист профашистські,
ультраправі й сіоністські угруповання і, по суті, підштов
хують їх до посилення і без того розгнузданої антирадян-
ської діяльності. Рішення, прийняте нью-йоркським су
дом, ще раз пролило яскраве світло на позицію, яку
займають офіційні кола США щодо різних антикомуні
стичних організацій, показало, що вони потурають тим
колам, які перешкоджають нормальній діяльності радян
ських установ у Нью-Йорку і тим самим грубо порушують
взяті на себе міжнародні зобов’язання.
ПРАВДА І МІФИ ПРО ОЛІМПІАДУ-80
Націоналістичні культуртрегери намагаються простяг
нути свої брудні руки й до спортивних стадіонів. Особли
во яскраво їх негідні силкування проявилися під час
Олімпійських ігор. І у Мюнхені, і у Монреалі оунівські
ультра як жалюгідне знаряддя центрів ідеологічної ди
версії поширювали підбурювальну макулатуру, намага
лися зривати виступи наших атлетів, розповсюджували
антирадянські плітки, влаштовували хуліганські збори
ща. Ганебну роль найманців ворогів Олімпійського руху
грали й молодики зі СУМу під час зимових ігор у Лейк-
Плесіді, де вони під охороною американської поліції по
кілька годин на день розмахували антикомуністичними
гаслами та влаштовували різні обструкції, одержуючи
за це 10 доларів.
Сіллю в оці для жовто-блакитних партайменів стали
XXII Олімпійські ігри в Москві. Буржуазно-націоналі
стичні та уніатські листки почали публікувати всілякі ви
гадки про радянський спортивний рух і наших атлетів,
залякувати ділків від спорту на Заході «небезпечністю»
участі в Олімпіаді-80. При цьому чи не найбільше ста
рався колишній есесівець, а нині «оглядач» газетки «Аме
рика» Л. Рихтицький. У своїх статейках, що друкували
ся у ній протягом травня-липня 1980 року, він біснувався
266
з приводу масовості нашого спорту, фальсифікував ха
рактер відносин між радянськими атлетами, спортивни
ми організаціями і державою, оббріхував провідних ра
дянських спортсменів. Залякуючи американців «глобаль
ністю» радянського спорту, гітлерівський недобиток до
говорився до того, що нібито в 1976 році спортсменам
СРСР «роздано 20,5 мільйона золотих і срібних меда
лей». Видно, «оглядач» і рахувати як слід не вміє...
З неприхованим захопленням зустріли «самостійни
ки» рішення уряду США про «бойкот» Олімпіади-80 у
Москві. Націоналістична преса називала цей ганебний
акт, засуджений багатьма видатними американськими
атлетами і тренерами, не інакше як виявом «політичної
мудрості» та «твердої волі» Картера. На підтримку «бой
коту» організовувалися збіговиська оунівської мафії, при
ймалися резолюції, збиралися підписи.
У своїх зловорожих акціях проти Московських ігор
оунівські політикани дійшли до того, що разом з іншими
буржуазно-націоналістичними перевертнями в липні
1980 року організували в передмісті Торонто провокацій
ний спектакль, претензійно назвавши його «вільною олім
піадою». У спортивному шоу, що, до речі, проводилося на
надзвичайно вбогому рівні, взяли участь близько трьох
сот американських і канадських громадян, переважна
більшість яких навіть не мала уяви про наміри політика
нів від спорту використати їх у своїх мерзенних цілях.
Однак афера з торонтською псевдоолімпіадою, як і
широко розрекламовані на Заході спортивні змагання у
Філадельфії, зазнала провалу. За визнанням газети «То
ронто стар», самі спортсмени одностайно відзначали ни
зький спортивний рівень та гнітучу атмосферу на цих, з
дозволу сказати, змаганнях, скаржились, що їх організа
тори безсоромно використовують спорт у брудних афе
рах.
Мерзенна антиолімпійська діяльність ворогів миру й
міжнародної розрядки зустріла рішучий опір широкої де
мократичної громадськості США, Канади, Англії, інших
капіталістичних країн. З гнівним осудом провокаторів від
спорту виступили зарубіжні прогресивні українські ор
ганізації. «Олімпійський вогонь — не заступити нікому,—
справедливо писала в серпні 1980 року газета «Українсь
кі вісті».— Бойкотуючи Олімпіаду, деякі уряди західних
країн, і з першу чергу США, передусім боялися безпо
середніх контактів широкого кола своїх громадян з ра
дянськими людьми. Тому й заборонили не лише виїздити
267
до Радянського Союзу спортсменам, але й своїм телеві
зійним станціям вести прямі передачі із спортивних арен.
Адже скільки всяких нісенітниць поширено засобами ма
сової інформації про Радянську країну, і раптом люди на
власні очі переконаються: все, що їм казали досі,—
справжнісінька брехня».
XXII Олімпійські ігри, які стали великим святом су
часного спорту, дали новий могутній імпульс дальшому
розвитку олімпійського руху, з новою силою відобразили
прагнення народів до дружби, миру й взаєморозуміння.
І звичайно, весь наш народ пишається досягненнями ра
дянських олімпійців, які гідно захищали спортивну честь
нашої Батьківщини і зайняли перше місце у чесній спор
тивній боротьбі. Добрих результатів добилися і спортсме
ни Радянської України. Виступаючи в єдиній, дружній
збірній команді країни, вони встановили 5 світових і 8
олімпійських рекордів, здобули 38 золотих, 37 срібних
і бронзових медалей.
Бойкот Московської Олімпіади, затіяний з негідними
антирадянськими цілями адміністрацією Вашінгтона, з
тріском провалився. А його войовничі організатори ра
зом зі своїми нікчемними підголосками, як кажуть у
народі, «пішли по шерсть, а повернулися самі стрижені».
ПАТРІАРХАЛЬНИКИ ЗА «РОБОТОЮ»
Розклад і деградація закордонного уніатсько-націо
налістичного «політикуму» яскраво проявилися під час
крикливої кампанії навколо так званого «Київсько-Га
лицького католицького патріархату». Як сподівалися
Сліпий та його оточення, утворення патріархату, на чолі
якого, зрозуміло, став би кир Иосиф, дало б можливість
збанкрутілим уніатам посилити свій вплив на зарубіжних
українців, у тому числі й на православних, і сприяло б
активізації антирадянської діяльності. «Створення уні
атського патріархату,— претензійно заявили учасники
проведеної в Римі у жовтні 1963 року наради уніатських
єпископів і ватажків буржуазно-націоналістичних орга
нізацій,— допоможе знищити Радянську владу на Укра
їні».
Однак у впливових ватіканських колах знехтували
авантюристичною ідеєю уніатів. Ставлення апостольсь
кої столиці викликало шалену лють деяких уніатських
архієреїв та їх буржуазно-націоналістичних вихованців.
Виступаючи 21 жовтня 1971 року на єпископському си
ноді у Ватікані, Сліпий заявив, що хоч уніати «пролили
ріки крові за віру католицьку і свою вірність апостольсь
кій столиці», проте «їх ніхто не обороняє». Газета «Хри
стиянський голос» з цього приводу писала: «Кардинал
сказав, що він і його заборонена церква стали жертвою
ватіканської дипломатії...»
Грубий авантюристичний випад Сліпого розрахову
вався не лише на учасників синоду. Це був заклик ста
резного політикана у кардинальській мантії до розкида
них по закордонах уніатських ультра та пастви з числа
українських буржуазних націоналістів, заклик, який,
крім різних релігійно-догматичних викрутасів, означає од
не: «Шикуйтеся до боротьби за «самостійність» нашої
церкви, до бою як з большевією, так і з тими, хто зава
жає нам вести наступальну протикомуністичну акцію!»
І дисциплінована паства, передусім з колишніх поліцай-
батальйонів і дивізії СС «Галичина» добре зрозуміла
свого духовного наставника.
За сценарієм, розробленим Сліпим та його бандерів
ськими дорадниками, протягом другої половини 60-х і
початку 70-х років оунівці при підтримці найреакційнішої
273
частини уніатського кліру, незважаючи на запере
чення римської курії, організували кілька невеликих,
але галасливих угруповань «За патріархальний устрій
УКЦ», проводили крикливі зборища та демонстрації, по
силали у Ватікан «декларації» і «протести» з вимогою
«негайного структурного завершення» уніатської церкви
шляхом створення патріархату. Прибічники Сліпого за
взято цькували єпископів Василя (Лостена), Мирослава
(Марусина) і деяких інших сановників УКЦ, багатьох
священослужителів і мирян, які, на думку уніатсько-
бандерівської мафії, не виявляли «абсолютного довір’я»
та «діяльної допомоги» їх кумиру в кардинальській ман
тії.
Нещадним нападкам прихильників «первоієрарха»
кир Иосифа був підданий, зокрема нині вже покійний
філадельфійський митрополит Амврозій (Сенишин). Зви
нувачуючи американського митрополита у тому, що він
«від початку валив ідею патріархату і досі їй ставить
непереборні перешкоди», уніатсько-бандерівські вболі
вальники кардинала у спеціально виданому листку ого
лосили, що Сенишин «досі заподіяв стільки лиха нашій
церкві в Америці, в Римі та у світі», що мусить «за це
дати відповідь» і виконати цілий ряд категоричних ви
мог.
У дусі старої бандитсько-оунівської практики против
ники Сенишина провокаційно погрожували: «Коли ж од
наче митр. Сенишин не знайде в собі сили духа змінити
напрям своєї особистої й загальної політики, коли він го
товий вести війну з верховним архієпископом та з вели
кою частиною своїх вірних, то нам не лишається нічого
іншого, як прийняти виклик! Війна буде, якщо її бажає
собі Митрополит! Вона буде вестися в пресі і поза нею!
Вона перейде на церковні і суспільні організації, до па-
рохій і між священиків... Церква переживе того митро
полита, який про свою паству казав, що йому ще вірних
вистачить!»
Коло резиденції владики почали збиратися невеликі
купки послідовників Сліпого з «Нахтігалю» і дивізії СС.
Вони улюлюкали, погрожували, зривали богослужіння
в церквах, де намагався правити митрополит. І Сенишин
здався, почав підспівувати Сліпому, визнав його «верхо
венство», та врешті захворів і помер.
У листах і газетних публікаціях, інспірованих колиш
німи есесівцями й поліцаями, противників патріархату
оголошували «іудами» і «зрадниками», залякували роз-
274
правами та «бойкотом», вимагали «негайно покаятися».
І чимало з них, добре знаючи бандитську вдачу оунівсь-
ких вовкулаків, справді каялися... Та як не покаєшся,
коли есесівці та бандерівські ультра грубо під’юджували
мирян, відвертали віруючих від церков, де проповіду
вали «вороги» новочасного «апостола», погрожували ка
ліцтвом, а то й смертю, залякували навіть їх дітей та
близьких.
Прихильники Сліпого час від часу демонстрували,
так би мовити, свої «біцепси». Під час роз’їздів чорного
кардинала по США, Канаді, Австралії вони супроводжу
вали його у формі «комбатантів» есесівської дивізії, роз
махували штандартами і провокаційними гаслами.
А коли Сліпий, перебуваючи в Чікаго, 21 вересня 1976
року в «асисті» єпископа І. Прашка та колишнього фа
шистського найманця митрата М. Бутринського відправ
ляв «польову богослужбу» на площі Факс Чейз, у «по
чесній стійці» навколо свого ідейного натхненника під
прапором гітлерівської дивізії СС «Галичина» стояли
зібрані в Чікаго і навколишніх містах колишні есесів
ські бузувіри.
У квітні 1975 року Сліпий при підтримці своїх най
ближчих прибічників самочинно проголосив себе «пат
ріархом Иосифом першим». Практичні заходи його щодо
створення патріархату, засуджені римською, курією, ви
кликали нову хвилю міжусобиць і взаємних нападок в
уніатсько-націоналістичному середовищі. 24 травня то
го ж року, звертаючись у зв’язку з цим до Сліпого, папа
Павло VI зазначав, що самочинне прийняття кардина
лом титулу патріарха «не лише завдало великого болю
нашому серцю, але так само викликало багато замішан
ня та розладу серед єпископів і вірних візантійсько-укра
їнського обряду, останні звернулись до апостольської
столиці з проханням про належне вияснення та невід
кладні вказівки».
Після проголошення Сліпого самозваним «патріар
хом» і засудження цього акту папою Павлом VI в уніат
ській церкві почався розкол, який викликав гостру кризу
релігійно-націоналістичного об’єднання, що триває й до
сі. Проти псевдопатріарха відкрито виступили не лише
деякі впливові єпископи й священики, а й люди з його
близького оточення, такі, наприклад, як відома буржу
азно-націоналістична діячка, багаторічний біограф Слі
пого професор Мілена Рудницька. Вона на замовлення
видавничої комісії так званого Товариства за патріар-
275
хальний устрій УКЦ протягом кількох років писала книж
ку про релігійно-політичну діяльність Й. Сліпого. Книга
була насичена панегіриками на адресу кардинала.
Однак сміхотворні претензії Сліпого на «патріарший
престол», метушня навколо «помісності» УКЦ і насам
перед нападки кир Иосифа на римську курію викликали
невдоволення ревної послідовниці папи. Вона вирішила у
вступному слові до своєї книжки (рукопис якої на той
час вже був готовий і знаходився в мюнхенській друкар
ні «Льогос») досить «тактовно і стримано» зазначити, що
«прослава митрополита Сліпого» у пропонованій чита
чам праці стосується лише періоду його життя до остан
ніх років, тобто до авантюри з патріархом. «Моя со
вість,— писала М. Рудницька,— казала мені утриматися
від похвал церковної політики верховного архієпископа,
бо вважаю її за неправильну і для нашої церкви шкід
ливу».
Та (небачений випадок!) видавнича комісія заборо
нила авторові дати вступне слово до вже готової, ним же
написаної книги. З наказу Сліпого вступне слово М. Руд-
ницької було конфісковано і з книжки вилучено. Це ви
кликало черговий скандал в уніатсько-націоналістично
му середовищі. Пояснюючи мотиви зміни свого ставлен
ня до кардинала, М. Рудницька у листі, опублікованому і
широко прокоментованому буржуазною пресою, обвинува
чувала Сліпого в кризі й розкладі уніатської церкви,
створенні навколо верховного архієпископа своєрідного
культу, засуджувала його далекі від релігійних справ
зв’язки з націоналістичними екстремістами і особливо
протиставлення кир Иосифа Ватіканові. «Мені,— писала
М. Рудницька,— дуже не подобається боротьба верхов
ного архієпископа з Ватіканом, яка підірвала повагу
УКЦ в апостольській столиці і в усьому католицькому
світі та від якої нема і не може бути для нас жодної
користи... Мені дуже не подобається співпраця Верхов
ного архієпископа з екстремістськими політичними гру
пами (читайте — бандерівцями, колишніми есесівцями
та іншими войовничо настроєними буржуазно-націоналі
стичними шуцманами.— К. Д.) та віддання в їх руки ми-
рянського руху... Я не проти авторитету, зокрема, я розу
мію необхідність авторитету в ієрархічній будові като
лицької церкви. Але я рішуче проти ставлення ідолів та
ідолопоклонства».
Виступи М. Рудницької викликали шалену лють най
більш войовничої частини уніатського кліру та україн-
276
ських буржуазних націоналістів. Брудні звинувачення,
прокльони і погрози посипалися на її голову як з рогу
достатку. Визнавши, що «своя», колись така рідна
пані М. Рудницька, яку за минулу антикомуністичну
писанину оунівці були готові навіть «обезсмертнити», за
била тепер «нам цвях в голову», уніатсько-бандерівські
борзописці вимагали від неї відмови від своїх заяв, іме
нем бога обіцяючи за це простити її «жахливе лиходій
ство».
Гостра критика на адресу войовничого кардинала
почала дедалі голосніше лунати й з лав уніатського свя
щенства, від людей, що так само, як пані Мілена, ще
вчора до небес вихваляли «українського Мойсея». По
казовим щодо цього є відкритий лист до Сліпого, опу
блікований священиком з Торонто в бюлетені «За па
тріархат», що видається групою віруючих католиків-
уніатів у Філадельфії. Нагадавши Сліпому, що він «є
його учень з Львова» і раніше з повагою ставився до
владики, священик, що із зрозумілих причин підписав
свого листа ініціалами Н. Н., з жалем констатував: «Од
наче з прикрістю приходиться відмітити, що Ваша по
пулярність в останніх часах сильно обнижилася і на
місці давнього одушевления приходить велике розчару
вання і Вашою особою, і Вашими потягненнями, і потя-
гненнями, які заіснували в нашій Церкві з Вашого бла
гословення або за вашою мовчаливою згодою. І пишу це
з болем серця, для вашої інформації, як особа духовна,
що виросла під Вашим проводом і яка тепер жаліє, що
під плащиком змагання за святу справу патріархату
заіснували в нас дуже не святі події і потягнення».
Виступаючи, зрозуміло, з позиції релігійної людини,
священик з Торонто збентежений нікчемним політикан-,
ством і нездоровим гоном Сліпого до грошей. Він не
може погодитися з тим, щоб «миряне» (буржуазно-на
ціоналістичні ділки) вмішувались у справи церкви.
Колишній учень звертає увагу Сліпого на те, що карди
нал вже «від кількох років» знаходиться на утриманні
людей, які «привозять до Риму чи висилають Вам щед
рі грошові пожертви і тим немов «купують» Вас, щоб
Ви мовчали на їх крутійства і нецерковні акції. Це вони
до Вас шлють каблограми (телеграми.— К. Д .)9 до Вас
телефонують, а ви до них, пишуть Вам листи, а Ви на
них відповідаєте, і то в тоні не дуже гідному ісповідника
віри».
277
Далі уніат з Канади протестує проти лицемірства
Сліпого, який, намагаючись закріпити свою «верховну
владу» серед зарубіжних осколків унії, «кидає підозрен-
ня на тих чи інших владик, висловлює свої жалі, а на
віть позраджує їм те, що повинно бути тайною і що нару-
шує добре ім’я третіх людей». Констатуючи, що в почті
його еміненції з’явилися «демагоги й крикуни», які «не
є навіть добрими, практикуючими християнами», а «у
самих верхах нашої Церкви» відчувається «бабське по
тягання», автор застерігає Сліпого, щоб він покинув
дальше загравання з деякими своїми вболівальницями-
жінками, які, за словами Н. Н., «сповняють таку ролю в
нашій Церкві, як Розпутін сповняв на дворі останнього
російського царя».
Згадавши гострі атаки Сліпого проти окремих душ-
пастирів, які не бажають «бавитися політиканством»,
автор пише: «Чому аж стільки «ворогів»? Чи тут не хво
роблива манія — всіх підозрівати, всіх бити, всіх копа
ти!.. Владики «йдуть Вам на руку» тільки тому, щоб
Ви їх не били. Стягають грошові датки на «Церкву в
потребі» (надруковано в лапках.— /(. Д.), щоб Вас
втихомирити і купити собі у Вас ласку, а поза Вашими
плечима нарікають на Вашу диктатуру, автократизм і
макіявелистичну мораль. Кадять Вам, ще за життя роб
лять Вас святим, аж від того голова завертається, а тут
Ви самі виказали дуже низький ступінь духовності, бо
не вмієте запанувати над Вашими пристрастями: гнівом,
мстивістю, ароганцією1, властолюбством і грошолюб
ством».
У травні 1977 року вінніпезька газета «Український
голос» надрукувала іншого відкритого листа Сліпому.
На цей раз від уніатського священика Ю. Сполитакевича
з міста Томпсона (провінція Манітоба, Канада). Зазна
чивши, що Сліпий узурпував владу в УКЦ, поводиться
нещиро й нетактовно навіть з вищими сановниками церк
ви, шантажує своїх «братів у Христі», вимагає від них
великі суми грошей і використовує релігійно-церковну
діяльність як «політичну арену для розтрублення свого
протиправного патріаршого титулу», Сполитакевич до
ходить висновку, що Сліпий перетворює богослужіння
на своєрідну комедію, в якій він сам грає роль «головно
го актора».
«Ви йдете за бандерівцями,— пише священик з Томп-
1 Ароганція (л а т .)— зарозумілість, нахабність.
278
сона, звертаючись до псевдопатріарха,— бо вони най
більше крику роблять. Але ви забуваєте, що вони також
найбільш короткозорі й найменше прогресивні з усіх
українців... Вони своїм поступованням компрометують
Україну. З такою партією Ваше Блаженство себе зв’я
зали і помагаєте здобувати для нас таку «славу». Не
дарма ваше ім’я є Сліпий, коли ви цього не бачите! Ще
гірше, що та сліпота виглядає у вас невиліковною. Ви
є «сліпий вождь» з євангельської притчі, який усіх тих,
що за ними ідуть, веде у вовчу яму».
Виступ Сполитакевича у пресі викликав ненависть у
таборі псевдопатріарха. На голову священика посипали
ся погрози й прокльони. Доклав до цього руку і сам Слі
пий, який висунув перед митрополитом Германюком
вимогу «позбавити Сполитакевича парафії». Проте Гер-
манюк під впливом віруючих поки що не виконав роз
порядження мстивого кардинала, чим викликав гнівні
обвинувачення на <?вою адресу. Скандал в уніатській
обителі триває...
«ВІЙНА» З ЄПИСКОПОМ
Однак пристрасті навколо Сполитакевича та його
«вельможного захисника», як іменують Германюка при
бічники «патріарха»,— лише буря у склянці води порів
няно з подіями, що вже кілька років вирують в уніат
ській єпархії у Великобританії. Тут противники Сліпого
об’єдналися навколо єпископа Августина Горняка, який
назвав проголошення патріархату «незаконним актом,
що суперечить канонам католицької церкви» і, виходячи
з цього, заборонив священикам своєї єпархії під час бого
служінь згадувати Сліпого як патріарха. Горняк навіть
усунув з парафій кількох духовників, що відмовились
виконувати його розпорядження.
Позиція Горняка викликала неприховану лють Слі
пого, який назвав єпископа «юдою». В унісон з кардина
лом лондонська бандерівська газетка «Українська дум
ка» затаврувала Горняка і священиків з його оточення
як «відступників і зрадників». Підбурюючи уніатсько-
націоналістичних ультра, газета провокаційно запиту
вала: «А чи не йде єпископ Горняк в ім’я свого претен
зійного «я» слідами тих, хто приводив ворогів на Укра
їну?» В іншому номері цієї ж газетки в травні 1978 року
бандерівці недвозначно натякали: «Хто вітер сіє, той
бурю збирає — це природний закон. Хто ширить
279
ненависть словом і ділом — той мусить бути готовий на
такий же вияв ненависті».
І почалося... Створений бандерівцями за порадою
Сліпого так званий Центральний патріархальний комі
тет помісної УКЦ оголосив «війну» Горнякові і висунув
перед Ватіканом вимогу «терміново забрати зненавид
женого мирянами єпископа». Колишні бандити і есесівці
буквально засипали резиденцію Горняка листами з про
кляттями й погрозами, зривали єпископські богослужін
ня, не пускали віруючих до церков, де служили прихиль
ники Горняка.
Одночасно послідовники «патріарха» створили свою
«самостійну» парафію в Галіфаксі, яку очолили спеці
ально відряджені Сліпим з Риму священики М. Матичак
і колишній есесівець з дивізії СС «Галичина» І. Музичка.
Відкриття нової «патріархальної церкви» поза юрисдик
цією єпископа та апостольської столиці Горняк і його
ватіканські покровителі зустріли неусмиренно. Самовіль
ні вчинки Музички та Матичака, за повідомленням га
зети «Дейлі телеграф», деякі впливові сановники Ватіка
ну розцінили як «прямий виклик верховенству папи
римського», а обом «емісарам патріарха» було запро
поновано припинити богослужіння.
Все це шалено обурило уніатсько-бандерівських екс
тремістів. Вони блокували церкви, де правили Горняк
і його послідовники. Для «наведення порядку» єпископу
не раз доводилося викликати англійську поліцію. Проте
нерідко й поліцейські не могли втихомирити лютуючих
ультра.
18 грудня 1977 року, коли Горняк приїхав для освя
чення нової уніатської церкви у м. Глостер, зібрана бан
дерівцями юрба фанатиків прорвала поліцейський кор
дон і побила єпископа. Як повідомили англійські газети,
тільки рішуче втручання «томмі» врятувало Горняка від
«мученицької смерті». Через тиждень у будинку церкви
у місті Лестері бандерівці покалічили уніатського свя
щеника М. Грегора-Григоровича, шотландця за поход
женням, який у своїй проповіді засудив напад екстре
містів на єпископа.
На захист Горняка та вірного йому кліру виступив
папа Павло VI, який на особистій аудієнції 9 лютого
1978 року висловив' потерпілому єпископові свої спів
чуття. «Складаю вам доцінення за ваше терпіння і подя
ку за вашу вірність святій столиці і католицькій церкві,
в якій ми є об’єднані»,— сказав Павло VI. Разом з тим,
280
як зазначала газета «Християнський голос»,— папа ще
раз підтвердив, що з боку римського престолу «нема жод
них змін у принципіальному наставленні щодо справи
українського католицького патріархату».
Та й на цьому уніатсько-бандерівська мафія, очолена
лжепатріархом Иосифом першим, не вгамувалася. Не
тільки не пориваючи зв’язків з Ватіканом, а й упадаючи
перед апостольською столицею, без фінансової допомоги
якої неможливе саме існування жалюгідних друзок уні
атської церкви, вона разом з тим почала загравати з
зарубіжними православними ієрархами та всіляко спе
кулювати можливістю свого «розриву» з Римом.
За допомогою цієї досить-таки прозорої тактики «от
ці» унії намагалися змусити ватіканську ієрархію визна
ти, хоча б і постфактум, так званий «патріархальний
устрій» УКЦ. «Між католиками (уніатами.— К. Д.) і
православними,— просторікував у газетці «Гомін Укра
їни» 27 листопада 1976 року в зв’язку з цим Сліпий, звер
таючись до одного з керівників Української греко-пра-
вославної церкви в Канаді єпископа Бориса,— немає
жодної різниці. Вороги нас роз’єднали і нам роз’єднання
накинули. Це робили Москва і Польща, бо їм це було
на руку».
І хоч серед «ворогів» зарубіжних уніатів к а р д и н а л
р и м с ь к о - к а т о л и ц ь к о ї ц е р к в и Сліпий цього
разу прямо не назвав сановників Ватікану, які виступа
ли проти створення патріархату, первоієрарх УКЦ, по
суті, висунув гасло « б о р о т ь б и » у н і а т і в з р и м
с ь к о ю к у р і є ю і навіть оголосив цю «боротьбу»
« г о л о в н и м з а в д а н н я м » уніатських екстремістів.
В інтерв’ю кореспондентові цієї ж газетки самозваний
патріарх, накликаючи за звичкою найстрашніші кари на
голови своїх противників, заявив: «Патріархат для нас
проблема життя і смерті. Треба мати свій невгнутий хре
бет, розуміння відповідальності перед історією й видер
жати на принципах помісності УКЦ. Перемога за нами»
(очевидно, тут недвозначно йдеться саме п р о «б о
р о т ь б у», і зокрема п р о «п е р е м о г у» над тими ваті
канськими колами, які не бажали погодитися з’ патрі
аршими претензіями Сліпого.— К. Д.).
Виступи проти так званої «остполітики» Іоанна XXII
і Павла VI — не новина для верхівки УКЦ. Уніатські
єпископи — учасники другого Ватіканського собору —
одностайно приєдналися до войовничої «поправки»
ультраконсервативно!' меншості, яка вимагала «засуджен-
28 і
ня комунізму». Відробляючи грошові подачки імперіалі
стичних спецслужб, політичний курс Ватікану в 60—70-х
роках не раз критикував Й. Сліпий. Більшість таких вис
тупів, особливо у вужчому колі «отців»-уніатів та банде
рівської «еліти», які не проникають у пресу, мала від
верто погромний характер. Поборник якнайшвидшого
«наступу на большевію», войовничий кардинал називав
багатьох сановників римської курії «млявими ліберала
ми» і «нікчемними пацифістами», які чомусь не бажають
вести «наступальну визвольну політику», щоб добитися
реставрації на Україні капіталістичних порядків та по
вернення його, Сліпого, звичайно, в ролі «Київсько-га
лицького патріарха» до золотоверхого Києва...
Ієрархи УКЦ та їх «духовні діти» — бандерівці де
далі голосніше вимагали від Ватікану не багато і не ма
ло — відмовленням від підтримки ідей мирного співісну
вання й від Хельсінкських угод (під якими, як відомо,
стоїть підпис представника папської столиці), наполяга
ючи на посиленні ідеологічного наступу проти «безбож
ного комунізму».
Лідерчуки буржуазно-націоналістичної еміграції ви
словлювали своє «обурення» тим, що Ватікан, залишаю
чись, звичайно, в загальному руслі сучасної антикому
ністичної ідеології, після смерті Пія XII вже не піддавав
анафемі комуністів, не закликав до «хрестових походів»
проти соціалістичних держав. їх не задовольняли, зокре
ма, ухвали другого Ватіканського собору, де чорним по
білому було записано, що собор засуджує тотальну атом
ну війну як «злочин проти бога і людини».
БАНДЕРІВСЬКІ «МАФІОЗІ»
Особливо старалися в цьому відношенні бандерівські
ультра. І рекомендації, а точніше — вказівки своїм, так
би мовити, доморощеним «отцям» церкви і навіть Ваті
кану оунівські заводії часто-густо викладали мовою фа
шистських фельдфебелів, яку вони добре опанували у
фашистських кошарах.
«Боротьба за Україну (зрозуміло, буржуазно-помі
щицьку.— К. Д.) і віру Христову на Рідних землях,— пи
сали націоналістичні главарі у претензійному «Звернен
ні до української спільноти і грома дської думки світу»,—
нерозривно поєднана. Українські церкви зобов’язані (так
і написано.— К. Д.) спільно стати... в ім’я Христа до
спільної боротьби з безбожницькою Москвою. Україн-
282
ський політичний світ (читай — немічні бандерівські не
добитки з числа колишніх поліцаїв та есесівців.— К. Д.)
дає свою повну підтримку воюючому християнству». Про
те оунівці, і зокрема ватажок бандерівців — Стецько,
намагалися повчати не лише «власну» церковну ієрар
хію і кардинала Сліпого, але... і римських понтифіків
Іоанна XXII та Павла VI. Стецька і К°, зрозуміло, брав
жах у зв’язку з благотворним процесом розрядки у від
носинах між державами з різним соціальним ладом,
зміцненням авторитету Країни Рад на міжнародній
арені.
Бандерівські геростати та їх господарі з табору мілі
таризму та імперіалістичної реакції були обурені, що
Ватікан, залишившись, звичайно, у загальному руслі су
часної антикомуністичної ідеології, після смерті папи
Пія XII вже не піддавав анафемі комуністів, не кликав
до нових «хрестових походів», а, навпаки, засуджував
атомну війну як засіб встановлення світового панування.
Ватажок бандерівської мафії не раз лякав римських
понтіфіків жупелом комунізму. Закликав ні в якому разі
не йти на «мирне співіснування».
Та бандерівські «мафіозі» не лише голосили, яким
вони хотіли б бачити політичний курс римської курії,
а й провокували, підбурювали уніатську ієрархію відпо
відно «впливати» на міжнародні акції апостольської
столиці. Наприклад, у статті «Церковна ієрархія і Бео-
град», надрукованій газеткою «Шлях перемоги» в липні
1977 року, бандерівці безцеремонно повчали «отців» унії,
що і як вони «повинні зробити» для підриву розрядки,
які заходи їм обов’язково треба «провести для зриву
Београдської конференції», що саме «належить викона
ти», щоб примусити Ватікан перейти на шлях втручання
у внутрішні справи соціалістичних країн. «Ситуація для
дії ієрархії УКД у Ватікані,— цинічно повчали церков
ників бандерівські провокатори,— тепер сприятливіша
тому, що Ватікан має ускладнення з акцією архієписко
па Лефевра» (ультраконсервативний католицький діяч,
що виступає проти прийняття протягом останніх років
окремих соціально-політичних і релігійних заходів рим
ської курії).
Бандерівські екстремісти дійшли до того, що почали
звинувачувати деяких ватіканських владоможців, ніби
вони, підтримуючи ідею мирного співіснування, «зрад
жують Христа», «відмовляються від віри», намагаються
«знищити нашу (уніатську.— /С. Д.) церкву-страдницю».
283
А далі... українські буржуазні націоналісти за своєю
звичкою пустили провокаційну плітку про те, що Східна
конгрегація Ватікану лиш чекає на смерть Сліпого, щоб
«наша церква,— як писав мюнхенський журнал «Сучас
ність» у березні 1978 року,— знову розпалася на неза
лежні єпископські удільні князівства, керовані ватікан
ськими централістами».
До якої тільки лайки не вдавалися вони, щоб запля
мувати тих, кому протягом віків присягалися у вірності
й уклінно дякували за «благодіяння» для греко-католи-
цького кліру. «Ватіканські фарисеї», «представники від-
жилого римського куріального абсолютизму», «римські
інтригани» і т. п. вислови адресували уніатсько-бандерів
ські прихильники Сліпого на адресу окремих сановників
курії. «Не дозволимо, щоб до нас насильно стосували
римські закони,— заявляли колишні есесівці і поліцаї з
лондонського «патріархального комітету».— А всяку сва
волю римської курії, її ставлеників і вислужників серед
нашого священства будемо поборювати на кожному'
кроці».
Щоб хоч якось «допекти» апостольській столиці, са
мозвані «патріархи» й «міністри» з емігрантського під
воріття усіляко роздували культ папи Пія XII, наголо
шуючи передусім на його «твердості й непримиренності»
до комунізму, ненависті до Радянського Союзу, «щирому
та сердечному» ставленні до уніатської церкви. З архівів
витягли й голосно розрекламували антикомуністичні
енцикліки Пія XII, його виступ перед учасниками архі
реакційного Американського легіону, документи про мо
ральну й матеріальну допомогу так званим «політичним
скитальцям» (тобто нацистам та всіляким колабораці
оністам, які втекли на Захід під крильце англо-американ-
ських військ), про активну підтримку ним угорських
контрреволюціонерів під час спровокованого імперіаліс
тами заколоту в 1956 року. З цією ж метою широко по
пуляризувалися листи покійного понтифіка до Шепти-
цького й Сліпого.
І зовсім не випадково дифірамби на честь папи —
покровителя злочинців найголосніше лунали з уст ко
лишніх гітлерчуків, чиї руки заплямовані кров’ю радян
ських людей, тих, кому за допомогою Пія XII та його
Ьоплічників удалося уникнути справедливої кари за стра
хітливі злочини на радянській землі. До таких «популя
ризаторів» його святості треба передусім причислити
одного з найближчих клевретів Сліпого І. Гриньоха.
284
Виступаючи з проповіддю в уніатському соборі у Мюн
хені в травні 1977 року, Гриньох щосили вихваляв
Пія XII, захоплено говорив про його «християнське сві
товідчуття», «відважну й рішучу» боротьбу проти кому
нізму. Прочитавши кілька уривків з енцикліки Пія XII
від 8 вересня 1958 року, в якій папа зводив наклепи на
державну політику щодо церкви в соціалістичних кра
їнах, Гриньох звинувачував тогочасних керівників рим
ської курії у відході від антикомуністичного та антира-
дянського курсу Пія XII, в небажанні очолити новий
«християнський похід» проти «...комуністичних, і зокрема
російсько-більшовицького режимів».
З таким самим апломбом, з яким він 1940—1941 ро
ках у краківській церкві Чесного хреста співав алілуя
Гітлерові й дякував нацистам за знищення «польського
плутократичного режиму», з такою ж бундючністю, з
якою за кілька днів до нападу фашистів на нашу Бать
ківщину приймав присягу оунівських ландскнехтів на
вірність кривавому фюрерові, з тою ж запозиченою в
абверівських шефів пихою, з якою він благословляв са
дистів з «Нахтігалю» на вбивство львівських учених і
митців, кавалер фашистського «Залізного хреста» І. Гри
ньох, вихваляючи чесноти Пія XII, просторікував: «Від
часу, коли прозвучали ці відважні, людяні та глибоко
християнські голоси (ось вона, логіка ката в сутані —
заклик до війни проти волелюбних народів видають за
акт людинолюбства! — /С. Д.), мцнуло майже чверть сто
ліття. На жаль, відважних, людяних і християнських
голосів сьогодні рідко коли можна почути... Відважні
голоси змінило таємниче, неначе сфінкс, мовчання».
Якими тільки «святими» і «гуманними» словами не
маскує свої брудні, провокаційні цілі уніатсько-націоналі
стична мафія! Адже у волання про допомогу, у заклики
до боротьби за «права та свободи» підбурювачі з табору
колишніх колабораціоністів вкладають усю свою зооло
гічну ненависть до миру і прогресу, до повнокровного
і щасливого життя українського та інших радянських
народів. Антирадянськими провокаціями та галасливи
ми збіговиськами реакціонери у сутанах хотіли б при
крити свій жах перед необоротним процесом ідейного
та організаційного розкладу закордонного націоналісти
чно-церковного середовища, перед безрадісним для них
завтрашнім днем.
Запеклих антикомуністів лякають величні досягнення
Радянського Союзу, щире захоплення більшості україн-
285
ських емігрантів історичними звершеннями Радянської
України у квітучій сім’ї республік-сестер.
Нап’явши на себе маску таких собі «непорочних» гла
шатаїв «християнської цнотливості», приречені релікти
фашизму, підбурювані найреакційнішими колами імпе
ріалізму, за допомогою словесної еквілібристики хотіли
б підштовхнути найбільш реакційні клерикальні кола, а
за ними і весь «вільний світ» на активізацію антикому
ністичних кампаній, на повернення до «холодної війни»
та її подальшу ескалацію у тотальну війну проти Радян
ського Союзу, у війну, котру покровитель реакціонерів
від унії Пій XII вважав свого часу за «необхідну».
Ставка на війну, на «хрестовий похід» махрової імпе
ріалістичної реакції проти Радянського Союзу та інших
соціалістичних країн і є, по суті, головним політичним
«вірую» всіх оцих сліпих, гриньохів, стецьків та інших
помазаників Гітлера, що за завданням своїх нинішніх
хазяїв намагаються отруїти міжнародну атмосферу, по
сіяти між народами сім’я розбрату. Ця примарна ставка
відбиває також маніакальні надії уніатсько-бандерів
ських ультра на те, що з допомогою імперіалістичних аг
ресорів їм пощастить встановити своє панування над ук
раїнським народом, гальванізувати капіталістичні поряд
ки й, зрештою, нав’язати радянським людям раз і на
завжди відкинуту віруючими зрадницьку антинародну
унію. Але жалюгідні намагання затаврованих фашистсь
кою свастикою жовтоблакитників, які перебувають на
службі ЦРУ та інших подібних відомств, лише витвір
хворобливої фантазії, бо їм ніколи не спинити величного
ходу історії — руки короткі.
292
Але надії уніатських старців марні. Реакціонерам від
унії не зарадять ані заклики «спасати церкву», ані прок
льони та провокації. Перед трухлявими апологетами унії
стоїть реальна перспектива неминучого краху.
11* 295
Врешті колишній митрополит почав збиратися в дорогу
до Ватікану.
І ось тут починається трагікомедія. Діставши дозвіл
на виїзд в Італію, Сліпий понад два тижні зволікав з
від’їздом, майже нічого не їв, намагаючись змарніти, щоб
не мати вигляду такого здорованя, яким він був на той
час,— з червоним пещеним обличчям, досить помітним
черевцем та добре розвиненими біцепсами. Адже треба
було з’явитися перед очі сановників курії та отців II Ва
тіканського собору. Та*.ще й показати себе «страждаль
ником» і «мучеником», і Сліпий потерпав від голоду і
спраги, потерпав, можливо, вперше і востаннє у своєму
житті...
Отже, «спогади» чорного кардинала про 18-річну «ка
торгу»— черговий блеф горезвісного лицедія, людини,
яка звикла інтригами, зрадою і шахрайством торувати
собі шляхи «вгору».
305
тити римській курії 600 тисяч лір. Після одержання від
Сліпого 200 тисяч лір авансу, корову доставили до спе
ціально збудованого недалеко від семінарії хліва.
Незабаром виявилося, що худобина, опинившись в ін
ших умовах або, можливо, одержуючи менше кормів від
підручних первоієрарха, почала давати лише 20—22
літри молока на добу. Це викликало неабиякий гнів йо
го преосвященства, який з цього приводу заявив «офіцій
ний протест» ватіканським господарникам і відмовився
сплатити борг за корову в сумі 400 тисяч лір. Тяганина
з приводу «дійсної вартості» корови тривала понад рік,
але «твердий» кир Иосиф так і не поступився...
Та хіба справа в корові? Цей факт — лише штрих, що
розкриває приховану від людського ока дрібну і пожад
ливу натуру людини, яка претендує на роль «отця еміг
рації».
Ще одна характерна риса чорного кардинала — без
межне лицемірство. Фарисей у мантії, гідний вихова
нець австрійських та італійських єзуїтів 1, прагнув до
годити кожному, з кого траплялася нагода мати хоч
якусь користь. Він ладен був йти на все, щоб втриматися
«при владі», бути «нагорі», відчувати свою «зверхність».
У Центральному державному історичному архіві у
Львові зберігається досить показовий щодо фарисейсь
кої моралі Сліпого документ — його звернення до
Й. В. Сталіна одразу ж після смерті Шептицького в ли
стопаді 1944 року. Читаєш його — і мимоволі спадає на
думку: яким ганебним блюзнірством, безмежним лице
мірством отруєна набоженська душа того, хто ще й сьо
годні удає з себе «проповідника правдивого слова божого».
Після вихваляння фашистів, після тотальної мобілі
зації уніатського кліру на всебічну допомогу гітлерівсь
кій армії Сліпий у цьому лицемірному листі висловлю
вав подяку радянським органам і «искреннюю благодар
ность» особисто И. В. Сталіну за «благосклонное отно
шение во время похорон митрополита» (Шептицького.—
/С. Д.). Благословляючи убивць з кривавої УПА, які й піс
ля визволення західних областей України чинили крива
ві розправи над радянськими патріотами, Сліпий облуд
но просторікував, що «церковь по Божьему закону не
вмешивается в политические, военные и чисто светские
306
дела, а всегда выполняет гражданский долг, согласный
с Божьим законом». .
Кульмінацією безсоромного лицемірства й демагогії
Сліпого слід, мабуть, вважати «надгробне слово», виго
лошене в римському храмі святої Софії на поминках по
мерлих викладачів Львівської богословської академії.
За словами нинішнього кардинала, покійні «вславилися
геройськими ділами й подвигами, досягненнями й здо
бутками» перед уніатською церквою. Перелічуючи покій
них і відзначаючи їх заслуги перед «всечеснішим духо
венством», Сліпий безпардонно назвав й ім’я доктора
Гавриїла Костельника... Того самого Костельника, який
з благословення уніатських реакціонерів серед білого
дня був по-злодійському вбитий бандерівськими недолюд
ками. Сліпий по-блюзнірському проголошував: «Нехай
ця коротка згадка з гарячими молитвами буде нашою
тимчасовою подякою для божої премудрості, що вияви
ла через них (тобто покійних викладачів академії, в тому
числі й убієнного Г. Костельника.— К. Д.) своє просвіт
ління для нас. Водночас ми певні, що вони будуть з на
ми вставлятися перед престолом Господнім...»
Яких тільки «святих» і жалісливих слів не вживає «з
болем у серці» блаженніший фарисей! «Пошана та любов
до народу», «благодатне просвітлення», «геройська свя
тість життя, відданого для церкви» і прочая, і прочая...
Слова для Сліпого, як і яскрава кардинальська мантія,—
лише бутафорія, за якою криється холодна і підступна
плоть політичного афериста і людиноненависника.
Не можна обійти ще однієї суттєвої риси характеру
старого колабораціоніста в кардинальській мантії — йо
го жадобу до влади. День у день він вимагає від духо
венства і пастви рабської покори. А тих, хто не бажає
гнути перед ним спину, злостивий первоієрарх таврує як
«відступників од святої віри» й піддає анафемі. Наприк
лад, у претензійному «Слові патріарха Иосифа до укра
їнців у Великій Британії на різдво 1976 року» демагог
з відвертою ненавистю накинувся на тих духовників і ми
рян, які, за його словами, «припасовують нам самозван
ство». Немов навіжений, кардинал проклинає духовних
побратимів та одновірців, накликає найстрашнішу кару
господню на їх голови.
Сліпий залякує непокірних священиків «усуненням з
посади», пропонує їм «переходити на латинський обряд»
або шукати «приємливого для себе місця» і, нарешті,
прозоро підказує «не забувати, що і між апостолами-
307
єпископами був Юда». Ретроград у кардинальській ман
тії дійшов до того, що у цьому різдвяному посланні зви
нуватив особистих недругів з числа уніатського духовен
ства в тому, що вони «п’ють українську кров, жиріють
на живому організмі українського народу та знущають
ся над ним». '
Наведені слова — не якийсь виняток, так би мовити,
крик душі релігійної людини, в якої також часом може
увірватися терпець. Брутальна лайка й прокляття на го
лови непокірних стали вже нормою «душпастирської ді
яльності» біснуватого кардинала.
Улітку 1975 року «український Мойсей» накинувся
на уніатських «прочан» з США, Канади, Австралії та ін
ших капіталістичних країн, які, відзначаючи проголо
шений Ватіканом так званий «святий рік» і відвідуючи
вічне місто, в першу чергу прямували до Колізею та ін
ших пам’яток старого Риму. При цьому багато «прочан»
і навіть уніатських священиків категорично відмовлялися
відвідувати центр уніатської церкви, не хотіли брати
участі в богослужіннях, які відправляв Сліпий, не по
спішали давати «пожертви» на давно вже обридлі еміг
рантам «патріархальні» та інші .уніатсько-націоналістич
ні фонди.
Все це розгнівило мстивого й пожадливого первоіє-
рарха, який мав надію добре поповнити власну кишеню
за рахунок «святого року». «Завітавши до Рима,— писав
Сліпий в офіціозі «Вісті з Рима»,— паломники не відві
дують святі місця і святині їхньої Церкви-Матері, до якої
належать і якій, як це голосно впевняють, служать. Во
ни не спішать до храму св. Софії \ не приходять, щоб
поклонитися перед чудотворною іконою... не ідуть до
Батька і Глави Помічної уніатської Церкви-Матері (тоб
то до Сліпого.— К. Д.). Вони ще й горлають, погрожують
і чваняться тим, що не прийдуть у поклоні до своїх свя
тинь і до свого Глави-Ісповідника. Напрошується питан
ня: паломництва це чи, може, модерні туристичні воло
китства».
На закінчення кардинал з неприхованою ненавистю
до парафіян і священиків кидає слова прокляття: «І не
можна не скрикнути у святому гніві: Горе, вам, гроби
побілені, поріддя гадюче... Де ж поділася моральна й
309
У своїй заяві, надрукованій мюнхенською уніатською
газетою «Християнський голос» 4 січня 1981 року, уні
атські реакціонери, не моргнувши оком, твердять, що
Собору, «на якому наша церква зривала свій святий
зв’язок з римським апостольським престолом, ніколи не
було». Отак, не було, і все тут.
У той же час Львівський собор 1946 року — останній
собор греко-католицької церкви, що проходив під голову
ванням відомого поборника уніатства протопресвітера
Гавриїла Костельника, як добре знають і самі автори
цитованої заяви і їх нинішні хазяї, носив широкий пред
ставницький характер. У його засіданнях брали участь
екзарх України митрополит Київський і Галицький Іоанн,
кілька єпископів православної церкви, 216 греко-като-
лицьких священиків, серед яких майже всі декани, і 19
мирян. Всебічно розглянувши історію виникнення на
сильницької Брестської унії 1596 року, нав’язаної укра
їнському народові Ватіканом і правлячою верхівкою
шляхетської Польщі, антинародний характер уніатства,
яке, за влучними словами Івана Франка, спричинило
«цілій Русі безконечно багато лиха і нещастя», та рішу
че засудивши «ненависть і братовбійну борню», яку нес
ла з собою унія на протязі всього свого існування, Львів
ський собор одностайно вирішив: ліквідувати унію, раз
і назавжди порвати з Ватіканом і возз’єднатися з Ро
сійською православною церквою.
Оцінюючи значення рішень Львівського собору, можна
сказати, що його постанови, внаслідок яких греко-като-
лицька церква назавжди перестала існувати на україн
ській землі, переконливо свідчили про її ідейне і полі
тичне банкротство, викликане одвічною орієнтацією уні
атської верхівки на чужинницьких поневолювачів і своїх,
«власних» експлуататорів, її вірною службою гітлерів
ським окупантам, підтримкою оунівських банд. Разом з
тим вони означали, що втілення у життя давніх планів
Ватікану про насадження католицизму на Україні та в
Білорусії, а далі й у Росії і на Далекому Сході, плани
використання уніатської церкви як передового форпосту
папської столиці на Сході, зазнали фіаско.
Нині ці постанови оголошуються «недійсними», «не-
канонічними». Дивна ж «логіка» в панів сліпих, люба-
чівських та іже з ними! Своєрідний підхід до визначення
«канонічності» тих чи інших церковних рішень! Широко
підтримана віруючими греко-католиками одностайна
постанова Собору 1946 року, проведеного на власній зем-
310
лі, серед своїх вірних, Собору, в якому взяло участь
понад двісті представників уніатського священства,—
«неканонічна», «не має правної сили».
А ось папірець, який анулює постанови цього Собо
ру, прийнятий п’ятнадцятьма зарубіжними уніатськими
верховодами, які за вказівкою своїх покровителів з’їха-
лися до Ватікану і оголосили себе «синодом» УКЦ, па
пірець, прийнятий за межами батьківщини людьми, які
вже давно не мають нічого спільного з українським наро
дом, більше того — проштампований без будь-якої кон
сультації з духовенством і віруючими на Україні, тобто
з людьми, до яких він безпосередньо звернений,— «юри
дично і канонічно вірний!» Чи може бути більша наруга
над правом і законом, навіть з точки зору церковної
етики?
За роки, що минули після постанови Собору, віруючі
і духовенство, у повній відповідності з Конституцією
СРСР, з радянським законодавством про культи, широко
використовували право свободи совісті, плекали своє
релігійне життя. «У моїй єпархії,— розповів в інтерв’ю
газеті «Вісті з України» в липні 1980 року митрополит
Львівський і Тернопільський Николай,— діє кількасот
православних церков. їх обслуговують близько семисот
священиків... Возз’єднання колишніх греко-католиків з
Російською православною церквою стало тією силою,
яка забезпечила розвиток духовного життя віруючих.
Внаслідок цього було припинено підступну діяльність
єзуїтів, які сіяли серед віруючих розбрат і ворожнечу».
Оцінюючи значення Львівського собору, митрополит
заявив: «Віруючі добре пам’ятають, що уніатська ієрар
хія в часи фашистської навали вірно слугувала окупан
там. Це призвело'до того, що і віруючі, і більшість
галицького духовенства не вірили облудним посланням
своїх ієрархів, ігнорували їхні розпорядження. І коли
1944 року територію західних областей України було
визволено від гітлерівців, віруючі повсюдно заявили про
своє бажання порвати з унією і відновити духовну єд
ність з Руською православною церквою. Що й було зроб
лено 1946 року на Львівському соборі. Це було здійснен
ням споконвічного прагнення віруючих повернутися в
лоно православної церкви».
Здавалося б, усе ясно. Духовенство та віруючі ко
лишньої греко-католицької церкви розірвали будь-які
зв’язки з Ватіканом й будують своє релігійне життя у
складі і разом з усією православною церквою. Усупереч
311
нісенітницям, що поширюються на Заході про якісь мі
фічні «обмеження» свободи совісті та релігії, віруючі
в нашій країні, у тому числі в західних областях респуб
ліки, задовольняють усі свої релігійні потреби і разом з
усім радянським народом беруть активну участь у су
спільному й політичному житті країни, віддають свої
сили справі збереження миру на нашій планеті. До речі,
існування повної свободи віросповідання в СРСР не раз
підтверджували як релігійні діячі нашої країни, так і
численні представники зарубіжних церковних об’єднань,
у тому числі і католицького кліру.
Все це, зрозуміло, добре відомо і у Ватікані, де саме
і відбувся провокаційний «синод» УКЦ. Та організатори
чергової антирадянської витівки, як видно, переслідують
інші цілі. Ідеологічні диверсанти, в тому числі у мантіях
і сутанах, виконуючи соціальні замовлення натхненників
антикомунізму, прагнуть затьмарити велику правду про
Радянський Союз, посіяти недовір’я до миролюбної по
літики країн соціалізму, похитнути комуністичну пере
конаність радянських людей, викликати негативні анти
державні тенденції серед духовенства і віруючих, про
тиставити соціалістичні нації одна одній.
Цій меті й служить лемент, піднятий деякими пропа
гандистськими та підривними службами Заходу й їх
найманцями з числа українських буржуазних націона
лістів навколо зборища зарубіжних осколків уніатства.
Цим вони хочуть ввести в оману світову громадську дум
ку і, поширюючи брехливі твердження про «пересліду
вання релігії», сіяти отруйне насіння релігійного й націо
нального розбрату, викликати суперечності між вірую
чими та невіруючими, а всередині віруючих — нацько
вувати представників одних віросповідань на інших.
В учасників псевдосиноду у Ватікані, що войовничо прого
лошували якісь «права» на поширення своєї «юрисдик
ції на цілу Україну», на створення якоїсь «великої Киє-
во-Галицької митрополії», «Києво-Галицького патріар
хату», само-собою, під уніатською «зверхністю», навіть
не виникло питання: як поставляться до такого, з дозво
лу сказати, рішення віруючі, священики і єпископи на
Україні, які вже давно відкинули уніатство і рішуче
засуджують антинародну діяльність «апостолів» унії.
Однак такі думки, як видно, й не виникали у голо
вах зрадливих архієреїв та їх зарубіжної націоналістич
ної пастви. Вони звикли поширювати ворожнечу і нена
висть, користуватися фашистськими методами провока-
312
цій. Не випадково одним з «доповідачів» синоду з пи
тання «становища української церкви на Україні» був
уніатський «богослов» І. Гриньох.
Як видно з опублікованих у зарубіжній уніатсько-
націоналістичній пресі матеріалів, Сліпий, Гриньох та
інші учасники проведеного у Ватікані «синоду», виро
били навіть «відповідний план дії» щодо перенесення
своєї підбурювальної діяльності на територію України,
сфабрикували відповідні провокаційні «звернення» й
«послання», щоб викликати антидержавні прояви з боку
колишніх уніатських священослужителів і віруючих. Та
ким чином, реакціонери ще раз висловили свої домаган
ня на проведення ворожих акцій ідеологічної і політич
ної диверсії проти СРСР. Зрештою, нічого нового в цьому
немає.
Уніатські найманці імперіалізму вже давно ведуть
підривну роботу проти Країни Рад. З амвонів своїх цер
ков, зі сторінок буржуазно-націоналістичної та клери
кальної преси і по радіо вони вдаються до фальсифіка
цій і наклепів на Радянський Союз, на нашу республіку,
посилають своїх емісарів, які, діючи під виглядом ту
ристів, намагаються схиляти до вчинення особливо не
безпечних державних злочинів колишніх уніатських свя
щеників і монахів, збирати і передавати на Захід
наклепницьку інформацію, таємно перевозити через кор
дон гроші та інші цінності, призначені для інспірування
ворожої щодо Радянської держави діяльності. Останній
приклад — невдалий вояж на Львівщину за дорученням
Сліпого католицького місіонера Бернардо Вінченце, за
триманого на гарячому при спробі контрабандно ввезти
в СРСР близько 13 тисяч карбованців, що призначалися
для стимулювання антирадянських проявів окремих осіб
з числа колишніх уніатів і бандерівців.
У зв’язку із загостренням ідеологічних атак імпері
алістів та їх пособників проти світу соціалізму звертає
на себе увагу все активніше залучення до підривної ан-
тирадянської діяльності зарубіжних реакційних церков
них організацій. Апологети антикомунізму розглядають
релігію, з одного боку, як важливий засіб обстоювання
капіталізму, а, з другого,— як своєрідне знаряддя бо
ротьби проти марксистсько-ленінського світогляду і прин
ципів соціалізму, як специфічний канал проникнення в
країни соціалістичної співдружності з метою підбурю
вання деяких віруючих проти існуючого ладу.
У той же час реакційно настроєна частина ієрархії
12 К, € : Дмитрук 313
клерикальних об’єднань на Заході намагається виправ
дати покладені на неї надії. Будучи тісно пов’язана з
монополістичним капіталом економічними, політичними
та ідейними інтересами, вона практично поставила на
службу антикомунізму всі засоби масової інформації, і,
в першу чергу, реакційну релігійну радіопропаганду.
Ефір все більше наповнюється тенденційними переда
чами, розрахованими на підігрівання релігійного фана
тизму, перетворення релігійності у прапор об’єднання
і згуртування проти соціалістичного ладу, проповіддю
ззовні замаскованої релігійним забарвленням антира
дянщини і буржуазного націоналізму. Особливу актив
ність проявляє так звана «українська» (точніше — уні
атська, антиукраїнська) редакція радіостанції «Голос
Ватікану», «великі заслуги» якої в організації передач
на Україну відмітили у своєму «рішенні» на «синоді»
«отці» зарубіжної уніатської церкви.
І не даремно. Передачі з Ватікану українською мо
вою, підготовкою яких займаються махрові антирадян
щини й недобиті гітлерчуки у сутанах типу І. Гриньоха
та керівника «української» редакції, колишнього вояки
гітлерівської армії Р. Головацького, повністю відповіда
ють політичному та ідеологічному кредо уніатських
зрадників. Поруч з релігійною тематикою, яка, зрештою,
останнім часом займає все менше і менше місця в радіо
передачах українською мовою, на каламутних хвилях
Ватікану відверто пропагується антикомунізм і антира
дянщина, грубо перекручуються твори класиків марк-
сизму-ленінізму, рішення Комуністичної партії, фальси
фікується миролюбна зовнішня і внутрішня політика
К.ПРС, економічне і соціально-політичне становище в
республіці. Разом з тим радіодиверсанти на всі лади ви
хваляють буржуазно-націоналістичну ідеологію, пропо
відують зловісний союз хреста і тризуба.
У передачах з апостольської столиці під рубрикою
«Історія церкви на Україні» видаються за героїв фашист
ські найманці з дивізії СС «Галичина» і бойовики з кри
вавих бандерівських банд, усіляко прикрашається ганеб
на історія уніатської церкви, звеличується діяльність
таких уніатських ретроградів, як Кунцевич, Шептиць-
кий, Волошин. Особливе місце в них займають вигадки
про становище релігії в СРСР, зокрема на Україні, про
якісь міфічні репресії щодо церковних діячів та існую
чої лише в хворобливій уяві уніатських старців підпіль
ної або «катакомбної» уніатської церкви у західних
314
областях республіки. Цілком зрозуміло, що пильна увага
радіобрехунів до становища релігії і церкви в нашій
країні диктується зовсім не піклуванням про свободу со
вісті (хоч таких запевнянь з їх боку більше, ніж достат
ньо), а відповідно опрацьованими диверсійними плана
ми: за допомогою цілеспрямованих пропагандистських
акцій, за допомогою провокаційної, єзуїтської гри на ре
лігійних почуттях викликати невдоволення окремих свя-
щенослужителів і віруючих політикою нашої партії,
під’юджувати їх проти радянських законів, органів на
родної влади, до «священної боротьби» з «воюючим ате
їзмом», під яким наші ідейні противники розуміють все
соціалістичне суспільство, наш радянський спосіб життя.
МАРНІ НАДІЇ
Облудна антинародна діяльність купки «апостолів»
уніатського анахронізму на Заході давно відома радян
ським людям. Адже на протязі всієї історії уніатства
отці церкви освячували експлуатацію трудящих поміщи
ками, капіталістами і куркулями, були завзятими воро
гами прогресу, слугували і австрійським баронам, і поль
ській шляхті, і німецько-фашистським окупантам.
Дивує інше — всіляко рекламована буржуазно-кле
рикальними засобами масової інформації, особливо
останнім часом, підтримка Ватіканом грубих антирадян-
ських вправ уніатських ретроградів та їх націоналістич
них послідовників. Римська курія не приховує, що «си
нод» уніатських єпископів був скликаний за «особистою
волею і бажанням» папи Іоанна-Павла II, а провока
ційне «рішення» про «скасування» постанов Львівського
собору— плід нового курсу консервативних сил, які бе
руть нині верх у Ватікані.
Таким чином, відкрито схвалюється і заохочується
грубе втручання у внутрішні справи іншої держави. Все
це, як добре розуміють у Ватікані, є грубим порушенням
пункту VI першого розділу Заключного акту Хельсінк-
ської наради, під яким стоїть і підпис представника
«святого престолу», про недопустимість «будь-якого
втручання, прямого або посереднього, індивідуального
чи колективного» у внутрішні або зовнішні справи іншої
держави-учасника.
Між іншим, ставлення Ватікану до уніатських ультра
ще донедавна було більш ніж стриманим. Окремі, досить
впливові сановники «святого престолу» не раз докоряли
12* 315
політиканаїм від унії, що вони «не приділяють уваги
розвиткові релігійного життя», а займаються підбурю-
вальною діяльністю, сприяють створенню атмосфери
розколу й ворожнечі всередині зарубіжної УКЦ. Як вже
згадувалося, папська столиця в кількох офіційних до
кументах рішуче відкинула претензії уніатської верхів
ки на створення «патріархату», категорично заперечува
ла проти постановки провокаційного питання про по
ширення впливу зарубіжних уніатів на Україну.
І коли Слщий, усупереч волі Ватікану, самочинно
проголосив себе «патріархом Иосифом І», папа Павло VI
в листі до нього від 24 травня 1975 року недвозначно
засудив його дії і не тільки підкреслив «неможливість
створення Українського патріархату», а й нагадав за
будькуватому кардиналові про «існуючу канонічну дис
ципліну». З певною обережністю поставився спочатку до
уніатських домагань і папа Іоанн-Павло II. У зверненні
до самозваного патріарха від 5 лютого 1980 року він
прямо вказав, що «не заміряє поширювати юрисдикацію
верховного архієпископа (тобто Сліпого.— К. Д.) надан
ням надзвичайних властей поза його територією».
Серйозні зауваження щодо зарубіжного уніатського
кліру були висловлені кардиналом Августином Казароллі
і державним секретарем публічних справ Ватікану Ио
сифом Дель Тоном у буллі на ім’я новопризначеного
коадютора УКЦ Любачівського від 27 березня 1980 ро
ку. Вищі ватіканські достойники доручили Любачівсь-
кому уважно «наглядати за кліром і ченцями, в будь-
який спосіб приналежними до єпархії Львівського архі
єпископа... які задля незвичайних обставин перебувають
поза своєю територією» та пильно контролювати «мож
ливі надужиття у господарстві» зарубіжної уніатської
ієрархії.
. Між іншим, ця булла викликала несамовиту лють
бандерівських послідовників Сліпого, які у мюнхенській
бандерівській газетці 2 листопада 1980 року на
кинулися з брудною лайкою на кардинала Казароллі,
цього, за їх словами, «майстра політики детанту з без
божниками», та інших ватіканських владик, грубо обви
нувачуючи їх в усіх смертних гріхах. Дісталося і найви
щим сановникам папської столиці, в яких, як писала га
зетка, бандерівці «глибоко розчарувалися», і митрополи
тові Любачівському, і архієпископові Бріні зі Східної
конгрегації та іншим ієрархам. Але міняються часи, І
міняється ставлення апостольського престолу до уніатів.
316
Чим же пояснити раптову зміну ставлення Ватікану
до УКД? Чим викликані старанно афішовані ватікан
ськими засобами інформації обійми вищих сановників
римської церкви з И. Сліпим? Як же, зрештою, пояснити
відверте підштовхування запроданої на пню ворожим
мирові і прогресу колам уніатської кліки до нових аван
тюр проти Радянської держави?
Відповідь на ці питання може бути лише одна — в
умовах ускладнення міжнародного становища, в умовах
дальшого посилення агресивного курсу США та їх со
юзників по НАТО, в умовах роздування мілітаристсько
го психозу міжнародна реакція вишукує будь-які можли
вості для проведення антирадянських акцій, посилення
психологічної війни проти світу соціалізму. Поза сумні
вом, саме з врахуванням цих обставин й був вибраний
час для чергової провокації уніатських безбатченків.
Цікава деталь. Реакційні кола Заходу останнім часом
навіть почали залучати буржуазно-націоналістичних
зрадників та їх духовних наставників — уніатів до про
пагандистської кампанії проти соціалістичної Польщі.
У своїх газетках та по радіо вони, виконуючи настанови
спецслужб імперіалістичних держав, почали вихваляти
ворожі акції антисоціалістичних угруповань у ПНР, да
вати їм провокаційні «поради». Далі — більше. Як по
відомила 7 грудня 1980 року уніатська газетка «Христи
янський голос», у Мюнхені, у так званому «українському
вільному університеті» відбулася «польсько-українська
наукова конференція», яка розглянула питання встанов
лення взаємодії між польською та українською емігрант
ською контрреволюцією.
Колишній гестапівець, а нині «ректор» і ватажок про
фашистського Українського християнського руху, що уо
соблює симбіоз уніатського хреста і національного три
зуба, В. Янів, який головував на цьому збіговиську (і, до
речі, перед тим побував у Ватікані, де був прийнятий
вищими сановниками папської столиці), виступаючи пе
ред присутніми, заявив: «Наше завдання — створити від
повідну атмосферу для дії наших політичних центрів чи
угруповань». Цілком зрозуміло, що мав на увазі прих
востень Гіммлера. Йдеться про об’єднання різношерсто
го емігрантського наброду, про створення «альянсу» між
зрадниками народної Польщі типу учасників архіреак
ційної «Полонії» і шибайголів з горезвісної ОУН, про
активізацію підривних акцій як проти ПНР, так і Радян
ського Союзу. І, як не дивно, на адресу зборища полі-
317
тичних трупів, за інформацією «Християнського голосу»,
надійшли «теплі слова привіту» від Іоанна-Павла II, а
також від нового «сірого кардинала» Ватікану, префек
та Східної конгрегації В. Рубіна.
Залицяючись до польської реакційної емігрантщини
та нових хлібодавців у Римі, уніатські верховоди вису
нули завдання — «розчистити шляхи» для співпраці з
польськими антисоціалістичними організаціями на Захо
ді, створити для цього необхідні «передумови». В зв’яз
ку з цим зі сторінок уніатсько-націоналістичної преси
лунають голоси «переглянути ставлення» до минулого
польського і українського народів, «відкинути крайності
історизму сенкевичського чи гайдамацького типу». Як пи
сав у газетці «Християнський голос» у грудні 1980 року
якийсь О. Зеленецький, «польські утиски часів давньої
Речі Посполитої», які часто є провідною лінією в пра
цях українських істориків, не такі вже були й страшні.
«Адже,— зауважує він,— за часів того «гніту» (слово
взято в лапки О. Зеленецьким.— К. Д.) процвітала Моги-
лянська академія, а панщина, від якої наші селяни вті
кали «на уходи», була іграшкою в порівнянні з невіль
ницьким кріпацтвом...»
Зеленецький навіть пропонує переглянути ставлення й
до подій на польських та українських землях під час
другої світової війни, коли бандерівські душогуби, керую
чись настановами СД та гестапо, винищували цілі села,
особливо на Холмщині, Волині та в Прикарпатті, вбивали,
палили живцем у хатах і костелах тисячі ні в чому не
винних польських селян, серед них стариків, жінок, ді
тей. Лише за один день, 28 лютого 1944 року, у селі Гу
та Пеняцька (Бродівщина), мешканці якого допомагали
партизанам, банда «Сіроманців» разом з ротою вояк ди
візії СС «Галичина» розстріляла і спалила живцем близь
ко 700 селян — поляків і українців. Такого з історії не
викреслиш, як би не старалися уніатсько-націоналістичні
борзописці та їх господарі з центрів антикомунізму і
клерикальної реакції.
Ганебну метушню панів зеленецьких, сліпих, янівгих
та інших прихильників фашизму навколо польсько-укра
їнського минулого інакше як блюзнірством не назвеш.
Дружба польського та українського народів, як і друж
ба польського народу з усім радянським народом, скла
лася, зміцніла і стала непорушною у спільній боротьбі
проти експлуататорів, в буремні роки революційних битв,
у всенародній звитяжній борні проти гітлерівських загар-
318
бників. Відстоюючи цю велику дружбу, народи СРСР і
Польщі завжди'були на одному боці барикад, а сучасні
«піклувальники» про співпрацю з польськими антисоціа-
лістичними колами — на другому, разом зі смертельни
ми ворогами поляків і радянських людей.
Отже, дехто у Ватікані й далі, як і в часи папи Бене
дикта XV та його наступників Пія XI і Пія XII, бачить в
уніатській ієрархії знаряддя атирадянських інтриг, своє
рідний клан слухняних виконавців волі папства, що під
виглядом так званих «місійних змагань» мають забез
печити проникнення католицизму на Схід. У зв’язку з цим
не можна не звернути увагу на галасливу пропагандист
ську кампанію, організовану уніатськими богомолами та
їх протекторами у Ватікані навколо особи колишнього
полоцько-вітебського уніатського архієпископа Иосафата
Кунцевича. В грудні 1980 року до неї приєднався і папа
Іоанн-Павло II, який, виступаючи перед учасниками «си
ноду» УКЦ, назвав Кунцевича «апостолом єдності цер
ков», «мучеником за віру», що не більше, не менше,
«...наче б опечатав своєю кров’ю» Брестську унію 1596
року.
Історичні аналогії завжди небезпечні. Тричі небезпеч
ні вони тоді, коли переслідують певну політичну мету,
коли призначені гальванізувати старі збанкрутілі ідеї.
Створити ореол «мученика» навколо особи, що понад 350
років тому була вбита повсталим трудящим людом Ві
тебська, віруючими-православними, які терпіли грубі со
ціальні і національно-релігійні утиски й рішуче противи
лися наверненню «ножем і путом» під владу Риму і
шляхетської Польщі, перетворити ім’я Кунцевича в пра
пор боротьби за реанімацію небіжчиці-унії навряд чи
вдасться. Часи не ті!
Якщо ж з підтримкою гітлерівських помазаників з
УКЦ та популяризацією байочок Сліпого про особливу
«післанницьку роль» зарубіжних уніатів у наверненні «до
вселенської християнської церкви усього Сходу» хтось у
Ватікані пов’язує свої плани нових атак проти марксист
сько-ленінської ідеології і соціалістичного ладу, той гли
боко помиляється. І хоч такі плани всіляко маскуються
і камуфлюються за допомогою релігійної фразеології, зо
крема вони по-фарисейському видаються то за прояви
екуменізму (рух за об’єднання християнських церков),
то за місіонерську діяльність, то за піклування про пра
ва віруючих у соціалістичних країнах, проте суть від
цього не міняється. Відверто антирадянський характер
319
таких планів ще й ще раз свідчить про те, що реакційно
настроєна клерикальна верхівка в умовах посилення між
народної напруженості взяла курс на активне викорис
тання релігії як засобу «духовної ерозії соціалізму», на
підбурювання віруючих, на створення так званої «релі
гійної опозиції» соціалістичному ладу.
Незважаючи на широко розрекламовану відмову від
прямолінійного курсу грубих нападок на теорію і прак
тику марксизму-ленінізму та намагання офіційного Ва
тікану завуалювати свої антикомуністичні позиції релі
гійною термінологією, про справжню спрямованість су
часного політичного курсу Ватікану свідчить і те, що за
два роки свого понтифікату Іоанн-Павло II, не раз ви
ступаючи за активніше проникнення клерикальної ідеоло
гії в країни соціалізму, не знайшов й слова для засуд
ження американського імперіалізму, його агресивної
мілітаристської політики, що призвела до нинішнього
загострення міжнародного становища. Мовчанка, пря
мо скажемо, досить показова.
Особливо ж вражає ставлення офіційного Ватікану до
уніатських екстремістів, немало з яких вже давно по
в’язали своє життя з ворожими радянському народу си
лами. В одному з своїх останніх виступів папа навіть
назвав уніатів, що отаборилися у Римі, своїми «домаш
німи». А якщо так, то тоді до цих «домашніх» треба за
рахувати і згадуваного вже «професора» І. Гриньоха, ру
ки якого заплямовані невинною кров’ю львівських вче
них, і «доктора богослов’я» І. Музичку, заступника
редактора наклепницького бюлетня «Вісті з Риму»
П. Стецюка та «ректора» уніатської духовної семінарії
С. Мудрого, які, перебуваючи у дивізії СС «Галичина»,
брали участь у каральних операціях, жертвами яких впа
ли сотні мирних громадян. Та хіба тільки їх...
Як видно, міжнародна реакція, а вслід за нею й де
хто у Ватікані намагається залучити колишніх есесівців,
бандитів та капеланів гітлерівських абверкоманд до ще
голоснішого «священного цькування» комунізму, до
участі у давно засудженій історією політики «хрестових
походів» на Схід. Однак чим більше стараються гри-
ньохи, музички, сліпі та інші помазаники нацистів дого
дити своїм нинішнім хазяям, вони лише дискредитують
і їх, і релігію в очах віруючих і прогресивної громадсь
кості світу.
ПІСЛЯМОВА
32)
почуття, душевну гордість радянських людей за свою
соціалістичну Батьківщину, за рідну партію, яка веде нас
ленінським курсом.
«Саме тепер,— говорив товариш Л. І. Брежнєв у Звіт
ній доповіді ЦК КПРС XXVI з’їздові партії,— у світлі
вражаючих досягнень радянського народу, ще глибше
сприймається відома ленінська формула: партія — ро
зум, честь і совість нашої епохи.
Разом з розвитком нашого суспільства, зміною його
соціально-політичного і культурного обличчя зростає, міц
ніє, мужніє партія комуністів»1.
Нашій Ленінській партії, всім радянським людям ви
пала завидна роль першопроходців соціалістичного пере
творення життя. Робітники, колгоспники, народна інте
лігенція всім серцем сприймають плани партії, вважають
їх своєю кровною справою. У непохитній згуртованості
і єдності радянських людей, у випробованому керівницт
ві партії, у твердій вірі у величні ідеали комунізму —
запорука того, що історичні плани, накреслені XXVI з’їз
дом КПРС, будуть успішно втілені в життя.
Горизонти, які відкриваються перед нашою країною,
перед нашим народом, радують, окрилюють, кличуть до
нових творчих злетів в ім’я будівництва комунізму, миру
і щастя людей праці.
Хвилюючі почуття, щиру подяку за велику батьків
ську турботу про благо і щастя трудівників до партії
Леніна висловила з трибуни XXVI з’їзду Компартії Ук
раїни чудова радянська жінка, мати трьох синів, колгосп
ниця з колгоспу «Дружба» Тернопільської області, Ге
рой Соціалістичної Праці Г. С. Юрчишин. «Піклування
партії про людей праці,— сказала вона,— особливо
близьке нам, трудящим західних областей України, які
довгий час були відірвані від своєї матері-Вітчизни. То
були тяжкі роки. Наші діди і батьки важко працювали,
але не знали достатку, їм часто не вистачало навіть
шматка хліба. Люди залишали рідну землю, їхали за
океан у пошуках кращої долі, але й там не знаходили
щастя. Все це стало історією. За роки Радянської влади
Тернопільщина при допомозі всіх радянських народів-
братів стала краєм високорозвинутої промисловості, сіль
ського господарства і культури... Величні зміни стали
ся в нашому житті. Звичайне для нас те, що всі люди ма
ють роботу, кожному гарантовано матеріальне забезпе-
1 Матеріали XXVI з ’їзду КПРС, с. 81.
322
чення в старості, безплатно лікуємось, безплатно вчаться
наші діти. Ці прекрасні завоювання особливо відчуваєш
тоді, коли побуваєш у капіталістичній країні. Не так
давно мені довелося бути в Італії. Поряд з багатством
я бачила злидні. Бачила, як люди просили головного —
роботи. Там, у чужій країні, особливо гостро відчула, що
немає більшого щастя, ніж бути громадянином нашої ве
ликої Батьківщини».
На величезному історичному досвіді будівництва со
ціалізму і комунізму український народ переконався в
тому, що його свобода, щастя, дальші звершення в усіх
областях економіки, науки, культури можливі тільки в
єдності і могутності Країни Рад, у братерській дружбі
з усіма народами Радянського Союзу.
Минуло вже 35 років з того часу, як ліквідована в за
хідних областях республіки ненависна унія, давно немає
й сліду бандерівського охвістя. Животворний вплив
мудрої ленінської національної політики КПРС дістав
яскравий вияв у прискореному розвитку цих областей,
справжньому розквіті кожного міста, кожного села цьо
го колись багатостраждального краю. Тут виросли десят
ки сучасних промислових підприємств, продукція яких
відома не тільки в нашій країні, а й за рубежами Бать
ківщини. Видатні успіхи досягнуті робітниками, селяна
ми і інтелігенцією цих областей також у сільському гос
подарстві, науці і культурі, народній освіті, охороні здо
ров’я, в усіх сферах суспільного життя. В цьому відрад
ному явищі, яке відображає закономірності соціалістич
ного розвитку, яскраво проявляються незаперечні пере
ваги нашого державного ладу, могутнього союзу братніх
республік.
І лише в пам’яті народній навіки залишаються незчис
ленні жертви оунівських катів, гіркі спомини про стра
хітливі злочини, вчинені буржуазно-націоналістичними
зрадниками на догоду своїм фашистським хазяям.
Та не перевелися ще вороги нашого народу по різних
закордонах, де під крильцем імперіалістичних шпигун
ських і пропагандистських служб пригрілися колишні
есесівці та буржуазно-націоналістичні душогуби. Пере
конливі факти і документи, в тому числі наведені й у
цій книжці, незаперечно свідчать, що закордонні україн
ські націоналістичні об’єднання вже давно виродилися
в знаряддя антикомунізму — платних виконавців волі
розвідувально-диверсійних служб і пропагандистської
машини Заходу.
323
На рубежі сімдесятих і вісімдесятих років, коли імпе
ріалістична реакція відкрито взяла курс на підрив роз
рядки, посилення гонки озброєнь і створення атмосфери
мілітаристського психозу, підривні, антикомуністичні ак
ції ворогів миру і прогресу набрали особливо злісного
характеру, стали більш підступними і витонченими. Бур
жуазні пропагандистські центри та їх найманці з еміг
рантського болота виступають проти пролетарського ін
тернаціоналізму, намагаються протиставити соціалістич
ні нації одна одній. Однак замірам буржуазних «страте
гів» ніколи не здійснитись. Ніяким ідейним противникам
соціалізму — ні реакціонерам з-за океану, ні пекінським
гегемоністам, ні буржуазно-націоналістичним та сіоніст
ським зрадникам — нікому не вдасться підірвати устої
нашого суспільства, заважати нам жити і працювати.
«Історія, невблаганні закони класової боротьби,—
говорив товариш В. В. Щербицький на XXVI з’їзді Ко
муністичної партії України,— з усією переконливістю
підтверджують: всілякі відщепенці і зрадники свого на
роду неминуче опиняються по той бік барикад, скочують
ся в болото антикомунізму, стають платними найманця
ми імперіалістичних спецслужб. Вони проливають кро
кодилячі сльози за «долю народу», по-блюзнірськи про
сторікують про «свободи» і «права», всіляко маскуючи
свої справжні цілі й відпрацьовуючи подачки за прин
ципом — гроші не пахнуть»1.
Трудящі Радянської України, як і всі радянські лю
ди, з презирством відкидають нікчемні спроби імперіаліс
тичної реакції та її найманців посіяти ворожнечу між
народами нашої країни, підірвати монолітну єдність
країн соціалістичної співдружності.
В той же час, враховуючи, що ворожі нашому наро
дові сили всіляко нагнітають міжнародну напруженість,
нарощують ідеологічні диверсії для підриву соціалізму
зсередини, комуністи, всі радянські люди бачать своє
найважливіше завдання в тому, щоб і далі посилювати
інтернаціоналістське загартування трудящих, насамперед
молоді, наполегливою працею зміцнювати економічну і
оборонну могутність нашої Вітчизни, як зіницю ока бе
регти непорушну дружбу і священну єдність усіх націй
і народностей Радянського Союзу.
Партія звертає увагу радянських людей на необхід
ність і далі рішуче і своєчасно викривати підривну про-
324
паганду імперіалістичних, буржуазно-націоналістичних
і сіоністських центрів, спроби зарубіжних клерикальних
і сектантських організацій використовувати релігію у
ворожих цілях, підвищувати політичну пильність радян
ських людей, виховувати в них уміння правильно, з кла
сових позицій оцінювати експлуататорську суть капіта
лізму з його вовчими, людиноненависницькими законами
і порядками. Адже саме класове чуття, революційна пиль
ність завжди були й залишаються надійним щитом у
боротьбі проти наших ідейних противників.
Надії міжнародної реакції та жалюгідної купки її
підспівувачів з числа націоналістичних та уніатських вер
ховодів повернути назад хід історії приречені на провал.
Озброєні всеперемагаючою ідеологією марксизму-лені-
нізму, радянські люди завжди давали, дають і давати
муть якнайрішучішу відсіч класовому противнику, у які б
шати він не рядився.
ЗМІСТ
ВСТУП з
ФАШИСТСЬКІ ПЕРЕВЕРТНІ 9
Холопи нацизму 9
Комуністи викривають 13
Усупереч волі народу 16
Шляхом зради 22
Кривавий шлях «благословенних» 25
Справи поліційні 28
Колабораціоністи 31
Шпигунство, запроданство, зрада 35
Під склепінням монастирів 41
НА ПОРОЗІ КРАХУ 44
Назрівала розплата 44
Авантюра з дивізією С С 47
У кабінеті губернатора 51
Зустріч у святоюрському храмі 55
Безуспішні старання зрадників 59
«Тотальна» мобілізація та її наслідки 62
ПІД ЗНАКОМ ХРЕСТА І ТРИЗУБА 66
В одній фашистській запряжці 66
Благословення бандитам 70
Розгул оунівських яничарів 74
З парабелумом поверх сутани... 76
Бандити у церковних храмах 81
Слово гніву 84
Вбивці 90
НА ПОСЛУГАХ АНТИКОМУНІЗМУ 95
Бандити і есесівці у таборах «ді-пі» 95
На нових хазяїв 99
Покровителі колишніх наці 102
За океан 110
Зброєносці «холодної війни» 113
На шпигунській службі 121
ПІДРУЧНІ ПАЛІЇВ ВІЙНИ 126
Атомні маніяки 126
«Пекінська ставка» колишніх найманців фашизму 132
Під знаком тризуба і «зірки» Давида 136
Міфи антикомунізму 143
Ідеологічні диверсанти 146
Фальшиві концепції та реальність 152
Союз хреста і тризуба в дії 159
«Доходи» і видатки 165
Клерикально-націоналістичний симбіоз 169
326
Проти миру і розрядки 175
Найманці марять реваншем 179
Убивці на постаменті 182
ДУШОЛОВИ 188
На прицілі ідеологічних диверсантів 188
Динаміка злочинності і наркоманії 192
Непринадне становище 194
Школа чи духовні концтабори? 198
«Професура» з ЦРУ і гестапо 202
На зразок нацистського гітлерюгенда 206
Від провалу до провалу 209
«Вишкіл» шпигунів і карателів 214
Ловці душ з уніатських храмів 219 *
Вони марять поневолити юність 222
«ЕКЗИЛЬНА» АНТИКУЛЬТУРА: МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ 228
Культура та ідеологічна боротьба 228
«Експорт» ідейної отрути і вульгарщини 233
Духовні надбання прогресивної еміграції 239
«Екзильний» Парнас вчора і сьогодні 242
«Науковці» з тавром свастики 252
На прицілі диверсантів — радянське кіномистецтво 256
Культуртрегери з дивізії С С 260
Правда і міфи про Олімпіаду-80 266
Банкротство оракулів псевдокультури 268
ЯК ПАВУКИ В БАНЦІ 273
Патріархальники за «роботою» 273
«Війна» з єпископом 279
Бандерівські «мафіозі» 282
Криза, з якої нема виходу 286
Демарші забудькуватого кардинала 293
Блаженніший «цар» і його клеврети 296
Уніатсько-націоналістичні блазні 298
Кардинальські пристрасті 303
Черговий уніатський балаган та його учасники 309
Марні надії 315
ПІСЛЯМОВА 321
Клим Евгеньевич Дмитрук
ОБРЕЧЕННЫЕ
Буржуазно-националистические
и униатские провокаторы
на службе фашизма
и империалистической реакции
(Н а украи нском , я зы к е )
Редактор Р . М . С т е ф а н и ш и н
Художник В . С . В а с и л е н к о
Художній редактор Б.. Р . Ш к у л и ц ь к и й
Технічний редактор 3 . Ф . С т е ц ь к ів
Коректор 6 , Ф. Р у с и н
ІБ № 616
Здано на складання 22. 06. 81
Підписано до друку 26. 08. 81
БГ 05843. Формат 84Х1087з2. Папір друк. № 2
Гарнітура літературна. Високий друк. Умов. друк. арк. 17,22
Умов, фарб.-відб. 17,82. Обл.-вид. арк. 19,19
Тираж 50 000 пр. Замовлення 824-1
Ціна 70 к.
Видавництво «Каменяр».
290006, Львів, Підвальна, З
Львівська книжкова фабрика «Атлас»,
290005, Львів-5, Зелена, 20,
Дмитрук К. Є.
Д53 Приречені: Буржуазно-націоналістичні та уніат
ські провокатори на послугах фашизму та імпері
алістичної реакції.— Львів : Каменяр, 1981.— 327 с.
У публіцистично-документальній книзі на основі численних фактів
розкривається антинародна діяльність буржуазних націоналістів та їх
ідейних наставників — ієрархів уніатської церкви, їх зв’язки з гітле
рівською та іншими ворожими розвідувальними службами, центрами
ідеологічних диверсій. Розповідається також про підлі справи націо
налістичних ватажків, які знайшли собі притулок на Заході, про Ідей
ний і моральний розклад націоналістичної еміграції.
10504 062 ББК 63.3(2Ук)7-4+86
11.81.0302030900 9(С 2)2+ 2
Д М214(04)-81
ПРИРЕЧЕНІ
КЛИМ ДМИТРУК
Документи, спогади очевидців, незаперечні факти,
на основі яких написано цю книгу, свідчать про мер
зенне обличчя українських буржуазних націоналістів та
’ їх духовних наставників — уніатів, їх прислужництво
фашизму та імперіалістичній реакції. Шпигунство, ди
версії, зрада — ось та отруйна зброя приречених
історією жовто-блакитних провокаторів, спрямована
на загострення міжнародної напруженості, цькування
прогресивних сил, виконання завдань центрів антико-
мунізму.