1

1
Кам‘янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Історичний факультет
НАУКОВІ ПРАЦІ
СТУДЕНТІВ ІСТОРИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО
НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
ІМЕНІ ІВАНА ОГІЄНКА
Випуск 20
Частина 1
Кам’янець-Подільський
2023
2
УДК 378.4(477.43)(082):94
ББК 63.3(4Укр)
Н 34
Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової

інформації: Серія КВ №14661-3632 ПР від 01.12.2008 р.
Рекомендовано до друку Вченою радою

Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка
(протокол № 6 від 25 травня 2023 р.)
Рецензенти:
Адамський В.Р., доцент кафедри суспільних дисциплін Хмельницької
гуманітарно-педагогічної академії, кандидат історичних наук, доцент
Магась В.О., професор кафедри суспільних наук Житомирського
військового інституту імені С.П. Корольова, доктор історичних наук, доцент
Редакційна колегія:
О.М. Федьков, доктор історичних наук, професор (голова);
О.Б. Комарніцький, доктор історичних наук, професор (відповідальний
редактор); О.В. Віннічук, кандидат політичних наук, доцент;
А.Л. Глушковецький, кандидат історичних наук, доцент; В.А. Дубінський,
кандидат історичних наук, доцент; О.М. Завальнюк, доктор історичних наук,
професор; С.А. Копилов, доктор історичних наук, професор; Ю.І. Лисецька,
студентка ІІІ курсу (відповідальний секретар); В.С. Степанков, доктор
історичних наук, професор; А.Г. Філінюк, доктор історичних наук, професор
Н 34 Наукові праці студентів історичного факультету Кам’янець-

Подільського національного університету імені Івана Огієнка / [редкол.:
О.М. Федьков (гол.), О.Б. Комарніцький (відп. ред.), О.В. Віннічук та ін.].
Кам‘янець-Подільський: Кам‘янець-Поділ. нац. ун-т ім. І. Огієнка, 2023.
Вип. 20. Ч. 1. 211 с.
До випуску 20 збірника увійшли тези доповідей студентів та магістрантів

історичного факультету, виголошених на науковій конференції студентів і магістрантів
КПНУ імені Івана Огієнка за підсумками НДР у 2022-2023 навчальному році (4-5 квітня
2023 р.).
УДК 378.4(477.43)(082):94
ББК 63.3(4Укр)
© Кам‘янець-Подільський національний
університет імені Івана Огієнка, 2023
3
ЗМІСТ
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Гавриїл БАТЬКОВЕЦЬ, Іван ХОМЮК. КАМ‘ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКЕ

КОМУНАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО «МІСЬКА ШЛЯХОВА ДІЛЬНИЦЯ» ЗА
МАТЕРІАЛАМИ ФОНДУ №348 КАМ‘ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО МІСЬКОГО
АРХІВУ……………………………………………………………..........................7
Оксана ВАВШКО. ГАЗЕТА «ГРОМАДСЬКА ДУМКА» ПРО СТАН І
ЗАВДАННЯ ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ СЕРЕД УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В
РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ ст…………………………………..9
Катерина ВЕЛИЧЕНКО. КІНЕМАТОГРАФ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ
НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РОКІВ……………………………13
Олена ГЕВЕЛЬ. ПРИНЦ КАРЛ ГЕНРІХ НАССАУ-ЗІГЕН ТА ПОДІЛЛЯ:
ОГЛЯД ІСТОРІОГРАФІЇ…………………………………………………………15
Владислав ҐЕДЗЬ. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ ЩОДО
ЛЯНЦКОРОНСЬКОГО ІНЦИДЕНТУ – ЗНАКОВОЇ ПОДІЇ В ІСТОРІЇ
ФРАНКІЗМУ………………………………………………………………………19
Савелій ГРИГА. НАУКОВІ ВЕРШИНИ ТЮРКОЗНАВЦЯ ОЛЕКСАНДРА
ГАРКАВЦЯ………………………………………………………………………..23
Алла ГУРАЛЬСЬКА. ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКОГО
ГОСПОДАРСТВА НА ХМЕЛЬНИЧЧИНІ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ
ПРОФЕСОРА В. В. НЕЧИТАЙЛА………………………………………………26
Діана ЄРМАКОВА, Володимир КРАВЧУК. НАЙДАВНІШІ
АНГЛОМОВНІ ДЖЕРЕЛА ПРО УКРАЇНУ І УКРАЇНЦІВ…………………..30
Аліна ЗАХАРЕНКО, Юлія ТОМАШЕВСЬКА. ПАМ‘ЯТКООХОРОННА
ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ «ПОДІЛЬСЬКІ
ТОВТРИ» У 1996-2000 рр. (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ВНУТРІШНЬОГО ОПИСУ
ФОНДУ №13 КАМ‘ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО МІСЬКОГО
АРХІВУ)…………………………………………………………..........................33
Поліна ІЛЬЧЕНКО. ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ В
НАУКОВИХ ПРАЦЯХ МИХАЙЛА БРАЙЧЕВСЬКОГО
Анастасія КАЛАНТИР. ПАДІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ВЛАДИ У
ВІННИЦІ ЗА СПОГАДАМИ П. ЄРОШЕВИЧА………………………………..40
Юлія КОПАНИЧУК. СУПЕРЕЧНОСТІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ
ОРІЄНТАЦІЙ УКРАЇНЦІВ НАДДНІПРЯНЩИНИ ТА ГАЛИЧИНИ НА МЕЖІ
ХІХ – ХХ СТОЛІТЬ……………………………………………………..................42
Діана ЛИСАК. СКЛАД ТА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДУМСЬКОЇ
ГРОМАДИ У І ДЕРЖАВНІЙ ДУМІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ………………….46
4
Світлана МАШТАЛЕР. ВИБОРИ ДО І ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ (ЗА

МАТЕРІАЛАМИ ГАЗЕТИ «ГРОМАДСЬКА ДУМКА»)……………………….49
Юлія МОРОЗ. ЛІТОПИСНІ МІСТА ЛЮБОМЛЬЩИНИ………………..54
Дарія РОЗГОН. ІВАН БОГУН ЯК ОБРАЗ ПРЕДСТАВНИКА
НЕЗАЛЕЖНИЦЬКОГО УГРУПОВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ
СТАРШИНИ СЕРЕДИНИ – ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст………………….57
Дарія САЛЬЦИН. ВАСИЛЬ СТУС ТА ЙОГО УЧАСТЬ В
ДИСИДЕНТСЬКОМУ РУСІ………………………………………………………61
Артур СВЯТИЙ. ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В КИЄВІ ПІД ЧАС ВИБОРІВ
У ІІ ДЕРЖАВНУ ДУМУ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЛІБЕРАЛЬНО-
ДЕМОКРАТИЧНОЇ ГАЗЕТИ «РАДА»)…………………………………………64
Вікторія СЕМЕНЮТА. ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ ВИМІР ГАЛИЧИНИ У
МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД………………………………………………………….68
Іванна ТКАЧУК. ДВОРЯНСТВО В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ
ЖИТТІ ЗАКАРПАТТЯ В XVI–XVII ст……………………………………….....71
Олексій ФОЛЬКІН. ПЕРШІ РОКИ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАВОДУ
«МЕТАЛОПРИЛАД»: ЗА МАТЕРІАЛАМИ КАМ‘ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО
МІСЬКОГО АРХІВУ………………………………………………………………74
Людмила ЧЕРНЯК. ОГЛЯД ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ПРО КУЛЬТУРУ НА ПОДІЛЛІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ
ХХ ст………………………………………………………………………………..76
ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ
Валентина КУЦУНЯК. КУРДСЬКЕ ПИТАННЯ У ВНУТРІШНІЙ

ПОЛІТИЦІ ТУРЕЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ НА ПОЧАТКУ ХХІ ст……………..80
Андрій ОЛІЙНИК. ТЕНДЕНЦІЇ ВЗАЄМИН МІЖ ВЕЛИКОЮ
БРИТАНІЄЮ ТА США В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XVIII – НА ПОЧАТКУ
ХІХ ст……………………………………………………………………………….83
Аліна ОНОФРІЙЧУК. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ
ФЕДЕРАЦІЇ У ПОСТСОЮЗНИЙ ПЕРІОД (УКРАЇНСЬКИЙ АСПЕКТ) (1991-
2000 рр.)…………………………………………………………………………….86
Альона ПОВАР. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЯПОНСЬКОЇ
ЛІТЕРАТУРИ ЕПОХИ ЕДО (ХVІІ – СЕРЕДИНА ХІХ ст.)…………………..90
Маріна ПРЕДИТКЕВИЧ. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ЛІГИ
НАЦІЙ НА ЗАХИСТІ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ В
ПОЛЬЩІ…………………………………………………………………………….92
Сабіна ПРОДАН. ФРАНЦ ЙОСИФ ГАБСБУРГ У ЗАРУБІЖНІЙ ТА
ВІТЧИЗНЯНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ………………………………………………….97
5
Вероніка РАЧОК. ДІЯЛЬНІСТЬ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ ПНР ЩОДО

АНТОНІЯ СЛОНІМСЬКОГО……………………………………………………100
Назар РИЗУНИК. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ЛІГИ
НАЦІЙ (1919-1934): ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ…………………………103
Анна САРАП. РОЛЬ ЧАН КАЙШІ У НАЦІОНАЛЬНІЙ РЕВОЛЮЦІЇ
1926-1927 рр………………………………………………………………………107
Олена ЯКОВЕНКО. СПІВРАЦЯ СУНЬ ЯТСЕНА З ТАЄМНИМИ
АНТИМАНЬЧЖУРСЬКИМИ ТОВАРИСТВАМИ (1896-1911 рр.)……….....110
ВІЙСЬКОВА ІСТОРІЯ
Юрій БОНДАР. НЕВДАЛА СПРОБА ПЕРЕПИСАТИ ХІД ВІЙНИ В 1812

р. (АВАНТЮРНИЙ ПЛАН Ф. ЛЕППІХА ІЗ ЗАСТОСУВАННЯ ПОВІТРЯНИХ
КУЛЬ)………………………………………………………………………………113
Андрій ВЕНЧУР. НІМЕЦЬКА ТА АВСТРО-УГОРСЬКА ОКУПАЦІЙНІ
ЗОНИ В НАДДНІПРЯНЩИНІ У 1918 р……………………………………... 116
Мирослав ВЛАСІЙ. КОНТРБАТАРЕЙНА БОРОТЬБА ПІД ЧАС
ХОТИНСЬКОЇ БИТВ1621 РОКУ……………………………………………….120
Катерина ДЯЧИНА. УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА В
ЛІВОНСЬКІЙ ВІЙНІ………………………………………………………….....123
Максим МІЗИНЧУК. ЗБРОЙНА БОРОТЬБА ЗА КАМ‘ЯНЕЦЬ-
ПОДІЛЬСЬКИЙ ТА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ У 1919-
1920 рр…………………………………………………………………………….126
Дмитро ОЛІЙНИК. ОБОРОНА ЛУЦЬКА В 1431 РОЦІ…………….....129
Микола ЧІКАН. НАЙСТАРІШИЙ В‘ЯЗЕНЬ ІМПЕРІЇ: З ІСТОРІЇ
ОСТАННЬОГО КОШОВОГО ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО……………….....132
МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ
Юлія ГРІЩЕНКО. МЕТОДИКA ВИКОРИСТAННЯ ПИСЕМНИХ

ДЖЕРЕЛ НA УРОКAХ ІСТОРІЇ В ЗAКЛAДAХ ЗAГAЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ
ОСВІТИ…………………………………………………………………………….137
Олександра ЄПІФАНОВА. ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ
ШКІЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ ІСПАНІЇ ПРОТЯГОМ 90-Х РОКІВ ХХ ст. –
ПЕРШІ ДЕСЯТИЛІТТЯ ХХІ ст…………………………………………………142
Андрій СПРИНЧУК. ЦІННОСТІ ТА ПРІОРИТЕТИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ
ОСВІТИ В УКРАЇНІ…………………………………………………………......148
Богдан ФІЛІПЧУК. РОЛЬ ТА МІСЦЕ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ В
РОБОТІ СУЧАСНОЇ ШКОЛИ………………………………………………......152
6
Діана ХРАПКО. ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ НА

УРОКАХ ІСТОРІЇ…………………………………………………………………155
ПРАВОЗНАВЧІ АСПЕКТИ
Максим ЄРЕМЕЄК. ДОГОВОРИ ПЕРЕДАЧІ МАЙНА У

ВЛАСНІСТЬ………………………………………………………………………..159
Анастасія БІЛИК. ФІЗИЧНІ ТА ЮРИДИЧНІ ОСОБИ ЯК УЧАСНИКИ
ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН………………………………………………………..162
Ангеліна БЕРЕГЕЧ. СІМЕЙНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА…………164
Єлизавета ГЛАВАЦЬКА. СПАДКОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ………….169
Анастасія ГУЛА. ДОГОВОРИ (ПРАВОЧИН) ТА ЇХ ВИДИ……………172
Ганна КОРНАЦЬКА. ПРАВОВІДНОСИНИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ……….175
Лілія ЛІЩУК. ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ РЕФЕРЕНДУМУ В АР
КРИМ………………………………………………………………………………178
Юлія РАДІЙЧУК. РОЗВИТОК ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ НА
УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-
УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ
ХХ ст……………………………………………………………………………….182
Юлія РИНДА. УСИНОВЛЕННЯ ЯК ФОРМА ВЛАШТУВАННЯ
ДІТЕЙ………………………………………………………………………….......185
Нікіта САВЄНКОВ. ОПІКА І ПІКЛУВАННЯ НАД ДІТЬМИ…………..188
Дарина СТОЦЬКА. ДОГОВОРИ ПРО СПІЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ………..191
ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ
Юрій ЄВСЄЄВ. ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ТА ЙОГО ФІЛОСОФСЬКІ

ПОГЛЯДИ………………………………………………………………………….195
Іван ОЛІЙНИК. ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФІЇ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ
XIV-XVII ст………………………………………………………………………..202
Оксана СВІДЕРСЬКА. ІНФОРМАЦІЙНА ТЕХНОЛОГІЯ ЯК
СКЛАДОВА ЕЛЕКТОРАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ……………………..207
7
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Гавриїл БАТЬКОВЕЦЬ, Іван ХОМЮК, студенти 2 курсу

Науковий керівник – Сергій ОЛІЙНИК,
кандидат історичних наук, доцент
КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКЕ КОМУНАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО

«МІСЬКА ШЛЯХОВА ДІЛЬНИЦЯ» ЗА МАТЕРІАЛАМИ ФОНДУ №348
КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО МІСЬКОГО АРХІВУ
Розвиток комунального господарства є важливим напрямом для

України, оскільки це відображає стан міської інфраструктури та покращує
якість життя громадян. Однак, цей процес в країні не завжди відбувався
успішно. Однією з головних проблем є відсутність достатньої фінансової
підтримки з боку держави. Багато комунальних підприємств зазнають
фінансових труднощів та не мають можливості вести якісний сервіс для
мешканців. Крім того, інфраструктура часто відставала від потреб містян.
У Кам‘янці-Подільському свою діяльність здійснює низка комунальних
підприємства (в тому числі 5 комунальних некомерційних підприємств), які
надають послуги різного характеру, зокрема: по обслуговуванню житлового
фонду міста ‒ 9 підприємств (КП «УК «Житловик», КП «УК «Добробут», КП
«УК «Господар», КП «УК «Південь», КП «Міськтепловоденергія», ДП
«Тепловода» КП «Міськтепловоденергія», СКП «Міськліфт-світло», КП
«Спецкомунтранс», КП «Профдезінфекція»). По утриманню в належному
стані території міста – 6 підприємств (КП «Побуткомбудсервіс», КП
«Комунбуд», КП «Муніципальна інспекція», КП «Служба єдиного
замовника», КП «Комбінат благоустрою», КП «Кам‘янецький парк») [5].
Сьогодні важливо не лише окреслювати шляхи розвитку комунальної
сфери, але проаналізувати досвід минулого з організації КП. Таким
підприємством у Кам‘янці-Подільському була «Міська шляхова дільниця»,
що функціонувала з 1976 по 2011 рік. Її історичний шлях відображений в ряді
нормативних документів, що зберігаються в фонді №348 Кам‘янець-
Подільського міського архіву.
Основними напрямками діяльності КП «Міська шляхова дільниця»
були: будівництво та реконструкція автошляхів, санітарна очистка вулиць
міста, озеленення міста, в зимову пору – очищення від снігу та льоду вулиць,
будівництво колодязів та скважин та ін.
Дослідник Загірняк Д. зазначає, що існують різні підходи до
класифікації підприємств комунальної власності. Залежно від способу
утворення й формування статутного фонду виокремлюють корпоративні
комунальні підприємства, а також унітарні, які, в свою чергу, поділяються на
комерційні та некомерційні [1]. Комунальне підприємство «Міська шляхова
дільниця» було самостійною юридичною особою. Підприємство вело
8
самостійний баланс, мало розрахунковий валютний та інші рахунки в

установах банків, печатку зі своїм найменуванням [2].
За думкою багатьох вчених, структура комунального господарства
кожного міста є унікальною і залежить від декількох груп чинників: 1)
географічних (місцезнаходження, кліматичні та природні умови, наявність
корисних ресурсів та водоймищ); 2) демографічних (щільність населення,
кількість сімей); 3) виробничих (орієнтація на виробництво, галузева
структура промисловості, наявність транспортних мереж, обслуговуюча
інфраструктура та інше); 4) економічних (наявність і обсяг фінансових
потоків, економічна самодостатність регіону, розмір місцевих податків,
середні доходи населення та підприємств, фінансова стійкість, рівень
платоспроможності тощо); 5) соціальних (соціальна стабільність, безробіття,
соціальна структура населення, традиції та особливості національної
культури, інфраструктура життя та інше) [4, с. 110].
Зазначимо, що КП «Міська шляхова дільниця» мало назви: Кам‘янець-
Подільська дорожньо-експлуатаційна дільниця (1976 р.) та Кам‘янець-
Подільське експлуатаційно-лінійне управління автомобільних доріг (1980), а
з 2005 р. КП «Міська шляхова дільниця», яке в 2011 р. перейшло на баланс
новоствореного КП «Комбінат благоустрою». Таким чином, «Міська
шляхова дільниця» припинила свою роботу, а з керівником Ємельяновою Т.
(працювала з 23 серпня до 3 жовтня 2011 р.) було розірвано контракт [2].
У 2005 р. було створено дочірні підприємства «Чисте місто» та
«Дорожник». Міська шляхова дільниця – один із важливих підрозділів
міського комунального господарства. Структурні підрозділи міської
шляхової дільниці: асфальтобетонний завод, адміністративно-управлінський
персонал, підрозділ санітарної очистки, підрозділ механізації та ін. [2].
Відзначимо важливість для комунальників професійного свята – це День
працівника житлово-комунального господарства в Україні, його почали
відзначати з 1994 року.
Сфера комунального господарства завжди була вагомою в житті
суспільства. Таким чином, створення у Кам‘янці-Подільському
комунального закладу «Міська шляхова дільниця» відповідало нагальним
потребам часу. Попри усі труднощі ця подія стала важливим кроком для
подальшого розвитку комунальної справи на теренах подільського краю.
Однією зі складових успішного розвитку комунального господарства є
впровадження екологічних технологій та практик. В Україні існує значна
кількість застарілих технологій та систем, які шкодять навколишньому
середовищу та забруднюють повітря та воду [3, с. 49]. Відповідно, це
питання необхідно вирішувати, прилучати до проєктів міжнародних
партнерів. Крім того, досягнення успіху в цій галузі залежить від залучення
громадян до процесу прийняття рішень та забезпечення відкритості та
прозорості управління комунальною сферою. Це забезпечить належний
9
контроль за виконанням робіт та підвищить рівень довіри до органів

місцевого самоврядування.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Загірняк Д. Діяльність комунальних підприємств і їх фінансове
забезпечення в умовах децентралізації. 2019. URL: http://surl.li/ftnxh (дата
останнього звернення 19.03.2023 р.).
2. Кам‘янець-Подільський міський архів. Ф. 348 Комунальна
установа «Трудовий архів м. Кам‘янця-Подільського», оп.1, спр. 1.
Кам‘янець-Подільське Комунальне підприємство «Міська шляхова
дільниця».
3. Килимник І. І. Практичні проблеми в галузі житлово-
комунального господарства та шляхи їх вирішення. Open Journal System,
№ 1 (2015), С. 48-50.
4. Ковальський А. О. Переваги діяльності підприємств комунальної
інфраструктури. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного
університету. URL: http://surl.li/ftolu (дата останнього звернення
19.03.2023 р.).
5. Перелік комунальних підприємств. Офіційний веб-сайт
Кам‘янець-Подільської міської ради. URL: http://surl.li/fswrh (дата
Оксана ВАВШКО, студентка 2 курсу

Науковий керівник – Олександр ФЕДЬКОВ,
доктор історичних наук, професор
ГАЗЕТА «ГРОМАДСЬКА ДУМКА» ПРО СТАН І ЗАВДАННЯ

ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ СЕРЕД УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В
РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
В ХХІ ст. освіта відіграє значну роль в житті людини, адже є важливим
детермінантом становлення та розвитку особистості. Важливою рисою
сьогодення є доступність освіти для будь-якої верстви населення, зокрема
селянства. Однак в минулі епохи становище хліборобів було важким, а
окремі аспекти його історії, зокрема освітнє питання – маловивчене, тому
залишається актуальним завдання його дослідження. Ключем до тлумачення
даної проблематики є матеріали преси які, на нашу думку, залишаються
фрагментарно дослідженим джерелом, попри те, що у газетах міститься
багато неприхованої та латентної інформації. Саме тому важливо розглянути
публікації газети «Громадська думка» про стан та завдання поширення освіти
серед українського селянства в Російській імперії на початку ХХ ст.
10
Селянознавча тематика активно вивчається у сучасній історичній науці.

Опосередковано проблематику поширення освіти через селян висвітлено у
праці свідка тогочасних подій, діяча національного руху, письменника та
вченого Б. Грінченка [3]. Роль освіти в житті хліборобів, процеси та явища
пов‘язані з цим, розглянуто через призму соціокультурного підходу
Ю. Присяжнюком [10; 11]. Особливу вагу займає робота С. Сірополка, яка є
унікальним дослідженням культурно-освітньої діяльності [13]. Окремі
аспекти окреслено у публікаціях журналу «Український селянин» [8].
Водночас, попри дослідження значення освітнього питання для хліборобів
відсутня публікація, яка б комплексно розкривала дану тематику,
посилаючись на матеріали публіцистики.
Джерельна база роботи представлена матеріалами преси – публікаціями
української ліберально-демократичної газети «Громадська думка», у яких
безпосередньо висвітлено особливості освітнього питання серед українського
селянства. Аналіз статей дозволяє об‘єктивно окреслити чинники, що
погіршували стан освіченості хліборобів, розкрити становище вчителів та
охарактеризувати стан культурно-освітніх закладів.
Мета статті полягає в тому, щоб на основі аналізу джерел та досягнень
історіографії охарактеризувати стан і завдання поширення освіти серед
селянства українських губерній Російській імперії на початку ХХ ст. на
основі матеріалів публіцистики, а саме газети «Громадська думка».
Публікації української ліберально-демократичного часопису
«Громадська думка» є джерелом висвітлення освітньої проблеми в житті
українських хліборобів імперії Романових. Стан поширення освіти серед
селянства був на доволі низькому рівні, що унеможливлювало покращення
їхнього становища: «Самі селяни мають дуже мало духовної освіти, мало
освіти, щоб власними силами відстояти себе, навести бажані порядки» [9, ст.
2].
Детермінантів, які безпосередньо негативно впливали на питання освіти
у середовищі українського селянства за газетою «Громадська думка» було
декілька. Розкриємо детальніше даний момент.
Одним з чинників, який позначався на стані освіти була пасивність до
виконання функцій з боку органу місцевого самоврядування: «земство, яке
повинно-б дбати про освіту, байдуже ставиться до неї» [14, с. 1]. Ідентичні
мотиви спостерігаються і на рівні посадових осіб: «До минулого року був
такий інспектор народніх шкіл, що за увесь час своєї служби, більше десятка
літ, в де-яких школах аж не був ні разу і оглядав школи на папері» [14, с. 1].
Даний фактор дійсно виявився гострою проблемою, яка була
перешкодою для розвитку освіти, проте вона існувала не лише на так званих
«низах». Російський уряд також не був зацікавленим у вирішенні даного
питання. У дописі в часопис нагадували, що в «1862-м році уряд позакривав
всі недільні школи і в Росії, і в Україні» [1, с. 1].
11
До чинників, які погіршували стан та завдання поширення освіти серед

українського селянства належало також питання відсутності культурно-
освітніх закладів : «Про бібліотеки і читальні у сьому повіті селяни навіть і
не чували» [14, с. 1] . Хоча в багатьох селах існували школи, але часто
траплялась інша проблема – відсутність належного забезпеченнями книгами:
«Шкільні бібліотеки навіть по земських школах в Україні (російській)
складені з таких книг, що вони ніяк не можуть задовольняти потреб своїх
читачів» [2, с. 1].
Важке становище українського хлібороба також впливало на поширення
освіти: «У багатих людей дітям одна робота: наука; а в бідних зовсім інакше.
Візьмімо хоча б селянина. Вже дівчина хоч трішки підросла – вже вона
нянька, або гуси чи теля пасе. А хлопець хиба не з самого малку все то в
пастухах, то в погоничах, то на іншій роботі. Через те дітям робочих людей
на науку остається дуже мало часу, вона в їх коротка» [4, с. 2]. Комплекс
соціально-економічних чинників ставали перешкодою на шляху до
грамотності та писемності.
Дописувачі української ліберально-демократичної газети «Громадська
думка» доволі часто у публікаціях метафорично називали селян «темними»;
насамперед це пов‘язували з відсутністю належного рівня освіти. Цікавим
для осмислення є порівняння відсутності свободи з зором: «Не можемо
назвати себе вільними, бо хіба ж можна сліпця назвали вільним. Хто в
темноті той сліпець і тільки – освіта, наука робить людину справді вільною»
[7, с. 3].
У часописі згадували становище вчителів при розгляді освітнього
питання серед українського селянства. Воно було важким: «Складно знайти
безправнішу та голоднішу людину, як той нещасний вчитель церковної
школи» [5, ст. 3]. Провідники у світ грамоти та писемності потерпали від
кількості роботи та нарікань: «Роботи – сила, мало не кожний чоловік тобі –
начальство, плата за роботу – яка там плата» [6, с. 2]. Антигуманне ставлення
супроводжувалось і нерегулярною видачею заробітної плати. «П‘ятий місяць
уже не дають учителям їх мізерної плати», – повідомляли в часописі [5, с. 3].
Робітник освіти змушений на мінімальні кошти утримати ще й власну
сім‘ю: «Звичайно так, що ледве-ледве з голоду не мруть» [6, с. 2]. Себе та
свою діяльність представники вчительських кіл характеризували так:
«Знання ті пронести під убогу сільську стріху, прокласти світлу дорогу
темному селянству. Але чи зможемо се ми зробити, коли ми – раби» [12, с.
3].
Отже, поширення освіти серед українського селянства на початку ХХ ст.
уповільнювали чинники, які були перешкодою на шляху до грамотності. У
публікаціях української ліберально-демократичної газети «Громадська
думка» описано такі фактори, які безпосередньо негативно впливали на
освіченість населення – соціально-економічне становище, пасивність з боку
органів місцевого самоврядування, безвідповідальне ставлення посадових
12
осіб, незацікавленість російського уряду, відсутність культурно-освітніх

закладів або (та) недостатнє комплектування їх книгами, посібниками, важке
становище просвітителів у світ грамоти та писемності.

1. Біднова Л. Лист до українського жіноцтва. Громадська думка. 20
лютого 1906 р. №39. С. 1-2.
2. Грінченко Б. До земства та вчителів (З приводу з‘їзду учителів
Гадяцького повіту). Громадська думка. 5 квітня 1906 р. №76. С. 1
3. Грінченко Б. Перед широким світом. Київ. 1907 р. 335 с.
4. Грінченко Б. Якої нам треба школи. Громадська думка. 5 січня
1906 р. №5. С. 2
5. Грінченко М. Доки так буде? Громадська думка. 19 травня 1906
р. №114. С. 3
6. Єфремов С. Дрібнички. Наїдений та голодні. Громадська думка.
16 липня 1906 р. №163. С. 2
7. Іваницький В. Про просвіту в Швейцарії ( Лист до подільських
селян ). Громадська думка. 5 березня 1906 р. №52. С. 3
8. Михайлюк О. В. Вплив освіти новоєвропейського типу на
культуру селянства України (початок ХХ ст.). Український селянин. Зб. наук.
праць / за ред. А. Г. Морозова. Черкаси: Черкаський національний
університет ім. Б. Хмельницького, 2005. Вип. 9. С. 51 - 54
9. Павленко В. Селяни й інтелігенція на виборах. Громадська
думка. 13 квітня 1906 р. №83. С. 1-2.
10. Присяжнюк Ю. П. Освіченість як атрибут етнокультури
українського селянства Наддніпрянської України: тенденції еволюції та
перші спроби осмислення феномена на початку ХХ ст.. Український селянин.
Зб. наук. праць / за ред. А. Г. Морозова. Черкаси: Черкаський національний
університет ім. Б. Хмельницького, 2004. Вип. 8 С. 110 - 113
11. Присяжнюк Ю. П. Українське селянство Наддніпрянської
України: соціоментальна історія другої половини ХІХ – початку ХХ ст.:
монографія. Черкаси : Вертикаль, 2007. 640 с.
12. Пугач І. «Сіячі світла» (На курсах для вчителів церковно-
приходських шкіл). Громадська думка. 4 серпня 1906 р. №179. С. 3
13. Сірополк С. Історія освіти в Україні: навч. посіб. Львів: Афіша,
2001. 664 с.
14. Сокол І. Лист з Катеринославщини. Громадська думка. 11
лютого 1906 р. №30. С. 1-2.
13
Катерина ВЕЛИЧЕНКО, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Анатолій ГЛУШКОВЕЦЬКИЙ,
КІНЕМАТОГРАФ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ

РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РОКІВ
Мистецтво кіно є одним з визначальних факторів розвитку культури

нації, показником духовної зрілості її суспільства. Вітчизняний кінематограф
має вагомі здобутки, що збагатили світову культуру непересічними творами,
які відображають величну історію нашого народу, його самобутність та
духовну красу. Тому сьогодні простежується цілком закономірний інтерес
дослідників та широкої громадськості до специфічних умов зародження та
перших етапів функціонування кінематографу на терені України. Одним з
них є період української національної революції 1917-1921-х рр. Адже саме в
цей час у культурно-духовному житті України було найбільше зрушень і
досягнень і ця інформація особливо цікава з погляду наукового вивчення цієї
проблематики.
Мета дослідження полягає у комплексному вивченні особливостей
становлення та розвитку українського кіномистецтва в період української
національної революції 1917-1921-х рр.
Історіографія дослідження цього питання значна. Зокрема, до вивчення
цієї проблеми зверталися Бачинська О. [1], Миславський В. [2], Наумова Л.
[4], Пасічник А. [6].
На початку березня 1917 року в Україні уперше створюються сприятливі
умови для розвитку українського кінематографу. Активно розвивається
український національний рух. Його проявами стали: масові демонстрації та
хвилі багатотисячних зібрань під національними синьо-жовтими стягами в
Києві, Полтаві, Одесі, Катеринославі, Харкові; створення низки
представницьких політичних та військових організацій [6, с. 30]. Після
організації Центральної Ради під головуванням Михайла Грушевського (17
березня), перестали діяти усі заборони відносно української мови і культури
[2, с.175].
Водночас дослідники кінематографу зазначають, що в Україні станом на
1917 рік «жодна влада, крім більшовицької, кіновиробництвом не цікавиться,
оскільки країни Антанти починають блокаду, адже, припиняється постачання
французької апаратури й американської плівки» [4, с. 152].
Це призвело до того, що кіностудії в Україні не створили жодного
фільму на українську тему. Публіка також не побачила екранізацій творів
українських письменників. Єдиним фільмом, а точніше, «кінодекламацією,
що з натяжкою можна віднести до українських, був «Іди, жінко, у солдати»
(Харків). Стрічка декламувалася українською мовою, являла собою військову
агітку. Основний репертуар українських кіностудій становили фільми
14
революційної та єврейської тематики, екранізації європейської літератури і

скандальних судових процесів, а також драми, поставлені за оригінальними
сценаріями [2, с. 172].
У серпні в київській пресі з‘явилося повідомлення про відкриття
кіностудії «Аргус» В. Іванова. Наприкінці грудня 1917 року товариство
випускає перший фільм – драму «Спрага життя й кохання». Для цього
постановники запросили з Москви режисера М. Бонч-Томашевського. Надалі
він разом з О. Вознесенським продовжував працювати в пій компанії, що
злилася у вересні 1918 року з новоствореним «Художнім екраном» [3, с. 45].
Нове дихання питання розвитку кіно отримало в державі
П. Скоропадського. В той час на урядовому рівні намагалися створити
українську кінематографію [2, с. 175]. Державне регулювання сферою
видовищ здійснювало Міністерство народної освіти, з 21 червня – Головне
управління мистецтв і національної культури (ГУМНК) у складі
Міністерства народної освіти і мистецтва (МНОМ) [1, с. 9]. Саме там в червні
1918 року була утворена Кінематографічна секція, очолювана Л.
Старицькою-Черняхівською. Секція планувала використати кінематограф у
просвітницьких і пропагандистських цілях: випускати наукові фільми,
знімати місцеву хроніку, відкривати кінотеатри для показу наукових та
ігрових фільмів з україномовними титрами.
14 червня 1918 році український уряд приймає закон про оподаткування
прилюдних вистав та гулянок [5]. Він встановлював диференціацію податку
для стимулювання розвитку державних і народних театрів. Це спричинило
різке зменшення кіновиробництва [2, с. 185]. У серпні 1918 року на хвилі
своєї нової політичної ініціативи гетьман Павло Скоропадський видає указ
про українізацію кінематографу [2, с. 176].
На початку літа 1918 року було створено компанію «Українфільма». У
жовтні «Українфільма» звернулася до усіх літераторів України з пропозицією
про надання сценаріїв на конкурс [7, с. 14]. Проте цікавим і потрібним
проектам компанії «Українфільма», так і не судилося здійснитися. У 1918
році «Українфільма», попри всі наявні можливості, не виготовила жодного
фільму. Багато в чому нереалізованими залишилися і плани, пов‘язані з
придбанням наукових картин.
Варто наголосити, що важливе значення для вітчизняного кінематографу
мала співпраця з Німеччиною. Так, завдяки закупівлі українським урядом
німецького кіноустаткування Кінематографічна секція змогла зробити
зйомку декількох хронікальних сюжетів: «Резиденція Гетьмана»,
«Український комендант Ровінський» тощо [4, с. 152].
Незначного розвитку набуло виробництво фільмів в Галичині. Так, у
1919 році на території Галичини було відзнято лише один ігровий фільм.
Стрічка «Obrońcy Lwowa» / «Захисники Львова» (режисер Н. Петекевич).
Картина розповідала про події польсько-української війни 1918-1919 років [2,
с. 199].
15
Отже, в період Української національної революції українська

кінематографія набула нового рівня розвитку. Відбулась її українізація, було
прийнято законодавчі акти, які сприяли її зростанню та популяризації. Проте
плани, пов‘язані із розвитком української кінематографії, виявилися
нереалізованими через важкі умови, в яких опинилася Україна в грудні
1918 року.

1. Бачинська О. Розвиток видовищних форм мистецтва в
українській державі гетьмана Павла Скоропадського: історичний аспект :
автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. Кам‘янець-Подільський, 2016. 24 с.
2. Миславський В. Історія українського кіно 1896-1930: факти і
документи. Т. 1. Харків : вид-во «Дім Реклами», 2018. 680 с.
3. Нариси з історії кіномистецтва України / Академія мистецтв
України, Інститут проблем сучасного мистецтва; ред.-упоряд. І. Зубавіна ;
голова ред. кол. В. Сидоренко. Київ: Інтертехнологія, 2006. 864 c.
4. Наумова Л. Умови виникнення українського національного
кінематографа діяльність ВУФКУ. Науковий вісник Київського національного
університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого. 2014.
№15. С.152-159.
5. Одобренный Советом Министров закон об обложении налогом
публичных представлений и гуляний от 14 июня 1918 года. Законодательные
акты 1918 года. Законы Украинской державы (Законы, постановления,
инструкции, циркуляры). Вып. VІ. Одесса, 1918. Апрель-июнь. 44 с.
6. Пасічник А. Одеська кінофабрика. становлення і розвиток (1919 –
1930-й рр.) : дис. канд. наук. з мистецтвознавства : 26.00.01. Київ, 2021. 207 с.
7. Хроніка. Театральный журнал. 1918. № 2. 20 октября. 14 с.
Олена ГЕВЕЛЬ, студентка 2 курсу

Науковий керівник – Сергій ТРУБЧАНІНОВ
ПРИНЦ КАРЛ ГЕНРІХ НАССАУ-ЗІГЕН ТА ПОДІЛЛЯ: ОГЛЯД

ІСТОРІОГРАФІЇ
Карл Генріх Ніколас Оттон принц Нассау-Зіген (1745-1808) – людина,

що за життя була відома всій Європі. Його пригодами захоплювалися
аристократи і простолюд, а портрети і картини з його подвигами прикрашали
покої монархів. Героя багатьох неймовірних подій сучасники заслужено
називали королем авантюристів. Життя та діяльність принца Нассау-Зігена
знайшли відображення в сотнях наукових і літературно-художніх виданнях
різного ґатунку кількома європейськими мовами. Зокрема, чимало праць
16
належить польським авторам, адже наприкінці XVIII ст. він оселився в Речі
Посполитій та був похований у маєтку його дружини на Поділлі.
Польський письменник, автор історичних романів, аристократ,
уродженець Волині, граф Генрик Жевуський (1791-1866), розмірковуючи про
добрі й негативні риси поляків, навів у своєму творі «Теофраст польський»
(1851) образ принца Нассау-Зігена як уособлення духу авантюризму. Автор
бачив принца ще у дитинстві, але добре його пам‘ятав. Варто навести цей
спогад, адже він став свого роду квінтесенцією життєвого шляху Нассау-
Зігена, до того ж тут бачимо схему, якої дотримувалося чимало авторів. «Це
був ідеал мужності, ввічливості, дотепності та лицарської чесності. Жага
слави, бездіяльність була для нього мукою. Ця незвичайна людина разом
була принцом імперії, іспанським грандом, польським шляхтичем,
російським адміралом, придворним у Версалі, французьким генерал-
лейтенантом і начальником двох кавалерійських полків у тому останньому
війську. Він командував французькою та іспанською арміями під час облоги
Гібралтару. На чолі російського флоту він здобув перемогу над турками під
Лиманом. Він був лицарем Золотого Руна, Святого Духа, Святого Андрія,
Білого Орла, Святого Януарія: і кожну з цих почестей він отримав за якийсь
героїчний вчинок. Його численні дуелі, його щедрість у витратах, його
мандрівка навколо земної кулі, його кохання з королевою Таїті, полювання,
де він у присутності перського шаха вбив тигра, який накинувся на нього,
його щире безумство – все це могло б послужити поетові для уривків у
лицарському епосі на кшталт Аріосто. Принц де Нассау закінчив свої дні в
Тинні біля Кам‘янця в 1809 р. Не так давно. Його пам‘ять вшановують сусіди
та піддані» [13, с. 148-149].
Практично в той самий час, що й Г. Жевуський, у спеціальному нарисі,
вміщеному в книзі «Видатні люди XVIII століття» принца Нассау-Зігена
змалював польський історик, енциклопедист і слов‘янознавець Юліан
Бартошевич (1821-1870) [10].
Польський драматург і поет Луціан Ридель (1870-1918) вважав принца
Нассау-Зігена більше героєм легенд і переказів, з яким, проте, варто було
познайомитися, адже «саме такі легендарні й анекдотичні постаті найкраще
виражають душевний і моральний стан своєї епохи» [12, с. 140]. У зв‘язку з
цим письменник захопився дослідженням особистості принца, якого зобразив
у творі «Авантюрист XVIII століття, князь Денассув: історико-побутовий
нарис» (1903). Названа праця зацікавила істориків, деякі з яких відзначили,
що поет зміг знайти у Кракові кілька оригінальних і цікавих, досі
неопублікованих листів. Проте, більшість звинуватила автора в окремих
недоліках. Особливо ретельно вивчив працю Риделя і зробив її предметом
критичної статті відомий історик Шимон Ашкеназі (1866-1935) [11, c. 10].
Він мав на меті спростувати «фальшиву легенду» про загадкового героя,
вибудувану не лише багатьма поетами, але й таким серйозним істориком як
17
Ю. Бартошевич, а також з‘ясувати його справжню роль, яку він відіграв в

історії Польщі [9, с. 136-137].
Дійсно, різні польські поети, а серед них був і Адам Міцкевич, хто
прямо, а хто в завуальованій формі не раз згадували і вихваляли чесноти
принца Нассау-Зігена. Так, поезія «До Кароля принца де Нассау» була
написана придворним поетом останнього польського короля Станіславом
Трембецьким у зв‘язку з перемогами принца, що на той час обіймав посаду
командира російської гребної флотилії, над турецьким флотом. Поет
закликав:
«Нассау, видатних поляків, брате знаменитий!
Твоїй новій вітчизні примножуй ослону.
Більше тобі наша рівність до смаку пристане,
Ніж велич Іберії, й в Німеччині панування» [14, с. 12].
Варто зазначити, що російський історик, фахівець з історії правління
Катерини II Василь Більбасов (1838-1904) документально підтверджує
чотири перемоги гребної флотилії під командуванням принца Нассау-Зігена
над турками в Дніпро-Бузькому лимані влітку 1788 р. [1, с. 540-549].
Але ці факти не були відомі, та напевно й не цікавили Ш. Ашкеназі та
публіциста Міхала Ролле (син відомого подільського історика Антонія
Юзефа Ролле), котрий опублікував рецензію на монографію Ш. Ашкеназі, в
якій було вміщено нарис про принца Нассау («князя Денассува»). Рецензент
відзначив: «професор Ашкеназі безжально позбавив Нассау всього
романтичного ореолу, який оточував храм цього загадкового героя, … чітко
показавши, що Нассау, обожнюваний і прославлений польськими поетами і
―рифмоплетами‖, був звичайнісіньким професійним лицарем, який без вагань
шкодив польській справі заради власної кар‘єри» [11, c. 11].
З іноземних авторів найбільш ґрунтовних розвідок про принца Нассау-
Зігена варто також назвати французького історика і дипломата маркіза
д‘Арагона (1844-1898), який проаналізував неопубліковане листування
принца за 1784-1789 рр. [8].
Оскільки принц Нассау-Зіген був відомим вихідцем із Франції, який
наприкінці ХVІІІ – на початку XIX ст. пов‘язав свою долю з Поділлям,
зокрема з Дунаєвеччиною, його не міг оминути своєю увагою відомий
краєзнавець, уродженець Дунаєвець, знавець французької мови Сергій
Феодосьєв (1960-2019). Опрацювавши доступну на кінець XX ст. літературу
він підготував низку повідомлень про життя принца. Зокрема, він ввів до
наукового обігу інформацію про останні роки життя Нассау-Зігена в містечку
Тинна та його заповіт [4-7]. Після смерті С. Феодосьєва сторінки біографії
принца, що були пов‘язані з Поділлям, продовжував вивчати його товариш і
однодумець, відомий краєзнавець з Хмельницького Володимир Захарьєв. У
2021 р. вийшла друком його невелика за обсягом науково-популярна праця
«Тинна і Україна в житті ―короля авантюристів‖ принца Нассау-Зігена» [3].
18
Так склалося, що нащадок німецького правлячого дому, виходець з

Франції Карл Нассау-Зіген (Шарль де Нассау-Зіген) неочікувано для себе
потрапив на Поділля, щиро полюбив цей край, та згодом навіки спочив у
подільській землі. Завдяки отриманій інформації про мандрівника,
авантюриста, мореплавця і безстрашного воїна, сьогодні у невеликому селі
Тинна жителі пишаються тим, що тут колись жив сам «король
авантюристів». І це чи не найкраща оцінка діяльності сучасних подільських
краєзнавців.

1. Бильбасов В. А. Принц Нассау-Зиген в России. Бильбасов В. А.
Исторические монографии. Т. 4. Санкт-Петербург : Тип. И. Н. Скороходова,
1901. С. 523-592.
2. Голобуцький П. В., Мясоустов Ш. К. Нассау-Зіген Шарль-Анрі-
Ніколя-Отто де. Енциклопедія історії України: У 10 т. / редкол.: В. А.
Смолій (голова) та ін. Том 7 : Мл–О. Київ : Наук. думка, 2010. С. 202.
3. Захар‘єв (із Ватралів) В. Тинна і Україна в житті «короля
авантюристів» принца Нассау-Зігена. Хмельницький : Вид. ФОП Стрихар,
2021. 54 с.
4. Феодосьєв С. Останній паладин Європи. Дзеркало тижня. Київ, 2006.
30 грудня (№ 50). С. 12.
5. Феодосьєв С. Принц Шарль де Нассау-Зіген в історії Поділля і
Польщі. Поляки на Поділлі: погляд крізь віки. Зб. наук. пр. за матер. міжн.
наук. конф. Хмельницький, 1998. С. 480-486.
6. Феодосьєв С. Шарль де Нассау-Зіген – подільський принц. Обласна
газета «Є-Поділля». 2000. 18-24 грудня (№ 142).
7. Феодосьєв С. М. Я залишився би тут назавжди. Дунаєвеччина очима
дослідників, учасників і свідків історичних подій. Зб. наук.-краєзн. праць.
Київ, 2000. С. 201-202.
8. Aragon [A.-L.-A.-Ch. Bancalis de Maurel] marquis d‘. Le prince Charles
de Nassau-Siegen: d‘après sa correspondance originale inédite de 1784 à 1789.
Paris : E. Plon, Nourritet et Cie, Imprimeurs-Éditeurs, 1893. 396 p.
9. Askenazy S. Książę Denasów. Askenazy Szymon Wczasy historyczne. T. II.
Warszawa : Nakł. Gebethnera i Wolffa; Kraków : G. Gebethner I Spółka, 1904.
S. 135-176.
10. Bartoszewicz J. Karol de Nassau. Znakomici mężowie polscy w XVIII
wieku : wizerunki historycznych osób. T. 1. Petersburg : Nakładem B. M. Wolffa,
1853. S. 207-260.
11. Budrewicz T. Historiograficzne próby Lucjana Rydla. Annales
Universitatis Paedagogicae Cracoviensis. Studia Historicolitteraria. 2019. Folia
284. Z. 19. S. 3-20.
12. Rydel L. Awanturnik XVIII wieku książę ―Denassów‖: szkic historyczno-
obyczajowy. Kraków : Spółka Wydawnicza Polska, 1903. 140 s.
19
13. [Rzewuski H.]. Teofrast polski przez Autora Zamku Krakowskiego.

Petersburg : Nakł. B. M. Wolffa, 1851. [4], 198 s.
14. Trembecki S. Dzieła poetyczne / nowe zup. wyd. T. II : Wiersze rozmaite.
Wrocław : W. B. Korn, 1828. 214 s.
Владислав ҐЕДЗЬ, студент 2 курсу

НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ ЩОДО ЛЯНЦКОРОНСЬКОГО

ІНЦИДЕНТУ – ЗНАКОВОЇ ПОДІЇ В ІСТОРІЇ ФРАНКІЗМУ
Чемеровеччина, мікрорегіон історичного Поділля в межиріччі Збруча та

Смотрича, передусім відома в українській історіографії своїм Бережанським
скарбом II–III ст., який досліджував професор нашого вишу Іон Винокур, а
також як можливе місце народження легендарної Роксолани. Проте, у сотнях
праць на різних мовах, починаючи з другої половини XVIII ст., найчастіше
згадується один із населених пунктів мікрорегіону – містечко Лянцкорунь (в
наш час – с. Зарічанка), в якому наприкінці січня 1756 р. під час проведення
таємного ритуалу було викрито групу сабатіанців (месіанський рух в іудаїзмі,
заснований Шабтаєм Цві в 60-х рр. XVII ст.) на чолі з Яаковом Франком. Ця
подія запустила процес, що призвів до появи франкістського руху.
Діяльність харизматичного Я. Франка не могла не привернути увагу
подільських краєзнавців. Першим своє повідомлення, оприлюднене на
краєзнавчій конференції «Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки» (1999)
підготував хмельничанин Петро Слободянюк. Його невеликий нарис було
написано на підставі всього чотирьох історичних праць, опублікованих
російською [6]. Згодом, дещо доопрацювавши матеріал, додатково
використавши дві статті російською єврейського історика Шимона Дубнова
(1882, 1883), які містили чимало фактологічних помилок, та публікацію в
газеті «Подолянин» (2019), автор на краєзнавчій конференції в Чемерівцях
(2020) оприлюднив своє нове повідомлення [7].
Декілька газетних статей про Я. Франка, в заголовках яких були
використані звинувачувальні кліше («король шахраїв», «шахрай»,
«відступник», «лжемесія»), кілька років тому опублікував краєзнавець з
Городка Дмитро Полюхович [див., зокрема: 3; 4]. Нарешті, в 2019 р. відома
кам‘янецька тревел-блогерка, авторка багатьох путівників Ірина
Пустиннікова розмістила спеціальну статтю в газеті «Подолянин». Вона
переповіла вигадки про ритуал в Лянцкоруні та спробувала пояснити мотив,
який спонукав Франка до подальших дій. «Справа про оргії таки дійшла до
інквізиції, тож Якову залишався єдиний вихід: спробувати подружитися з
католицькою церквою. У свою релігію він вводить поняття християнської
20
Трійці, а на суді вибудовує таку систему захисту, що всі розуміють: це не

купка людей збиралася для оргій. Це свідомі іудеї боролися проти
талмудистів і за визнання святої Трійці та месії-пророка. Те, що пророком
вважають не Христа, а його самого, Франк делікатно промовчав. Оргіям
франкісти знаходять пояснення: це ж не гріх, а спроба звільнитися від
кайданів демонічних сил (демонічними силами виступали ортодоксальні
інституції – всі гуртом). Це ж не для задоволення робилося, ну що ви: з ким
Месія наказав, із тим і спали. На зло Торі. На зло їй же займалися
одностатевим сексом і зоофілією» [5].
Як видно із наведених прикладів, подільські краєзнавці оперують
матеріалом із давніх полемічних антифранкістських джерел, у той час як
історіографія франкістського руху стрімко поповнюється новими
ґрунтовними дослідженнями. Ще в 1990 р. в Інституті філософії та соціології
Польської академії наук науковець і колишній дисидент Ян Доктур захистив
докторську дисертацію про месіанську доктрину Я. Франка. У 1999 р. на
підставі своєї праці про єврейські месіанські рухи у XVIII ст. він був
габілітований на історичному факультеті Варшавського університету.
Я. Доктур є автором десятків робіт про єврейське месіанство, містицизм,
хасидизм, франкізм та християнські місії серед євреїв у XVIII ст. В одній із
своїх останніх праць цей авторитетний дослідник наголошує, що навіть у
найсучаснішій історіографії історія франкізму подається як історія
харизматичного месіанського самозванця та його послідовників, а не як
історія розвитку єврейського месіанства, яке в середині ХVІІІ ст. вийшло із
сабатіанського підпілля на південно-східному порубіжжі Речі Посполитої [8,
с. 261].
Інший відомий сучасний дослідник франкізму – Павел Мачейко,
уродженець Варшави, випускник і доктор Оксфорду, який виконав
постдокторат у Чиказькому університеті, після чого став працювати в
Єврейському університеті в Єрусалимі. У 2011 р. з‘явилася його монографія
англійською «Різноплемінна множина. Яаків Франк та франкістський рух у
1755–1816 рр.» [10], перекладена в 2015 р. також російською. Наприкінці
січня 2023 р. на ютуб-каналі «Ідеї без кордонів» в серіалі «Стерті сліди.
Загадки єврейської історії України» було презентовано випуск «Єретики в
Поділлі», в якому П. Мачейко розповідає про франкістський рух [2].
Проаналізувавши чимало джерел, П. Мачейко стверджує, що Яаків бен
Лейб, пізніше відомий як Франк, найімовірніше народився в 1726 р. у
Королівці на південному заході Поділля. Його сім‘я була тісно пов‘язана з
сабатіанством. Коли Франку було всього кілька місяців, родина виїхала до
Османської імперії, можливо у зв‘язку з тим, що за пропаганду сабатіанства
був затриманий його дядько Моше Меїр Каменкер. Молодий Яаків деякий
час жив у Чернівцях, Смірні, Бухаресті, Софії та Константинополі. Саме в
Туреччині він отримав прозвище «Франк». У 1752 р. в болгарському місті
Нікополі він одружився на Ханні, доньці рабина Йегуди Леві Това, одного з
21
лідерів мусульмансько-сабатіанської групи (так звані «дьонме») [10, c. 12-

14].
Секта дьонме виробила власну версію сабатіанської теології. Зокрема,
сектанти вірили у перевтілення душі Шабтая Цві. Послідовники Берух‘ї
(мусульманське ім‘я Осман Баба; 1677–1720) – лідера однієї із гілок дьонме,
оголосили його втіленням не тільки людської душі месії Шабтая, а й Бога
Ізраїлю. Приблизно через рік після свого весілля, у листопаді 1753 р. Франк
приїхав до Салоніків, де під час церемонії в присутності багатьох дьонме
впав у транс і почав розказувати від імені Берух‘ї таємниці сабатіанців.
Очевидці увірували, що душа Берух‘ї увійшла в його тіло [10, c. 14-15].
Незабаром звістка про те, що Франк став реінкарнацією Берух‘ї, почала
поширюватися на Поділлі (у єврейських джерелах до Поділля відносили не
лише Подільське воєводство, але й суміжні території), єдиному місці в світі,
де майже через сто років після смерті Шабтая багато євреїв відкрито
сповідували сабатіанство. У травні 1754 р. Франк разом із двома учнями
покинув Салоніки. Він провів кілька місяців у молдовському місті Роман,
потім у Чернівцях. 3 грудня 1755 р. він перетнув Дністер і вступив на
територію Речі Посполитої. Спочатку Франк вирушив до Королівки, а потім
здійснив поїздку до центрів сабатіанства на заході Поділлі та в Галичині [8, с.
263-264; 10, c. 17-18]. Хоча вплив Франка на сабатіанців ґрунтувався на його
твердженні про те, що він є наступником Берух‘ї, якому довірено поширення
таємних учень і обрядів, на думку П. Мачейка він поступово відходив від
сабатіанства [10, c. 18-19].
Як підкреслює П. Мачейко, незважаючи на його значення, про
Лянцкорунський інцидент відомо напрочуд мало, збережені джерела
розходяться майже в усьому. Дослідник наголошує, що безсумнівним є
наступне: інцидент у Лянцкоруні датується ніччю з 27 на 28 січня 1756 р.
Участь у ритуалі брали близько десятка чоловіків і жінок: Франк, власник
будинку Лейб, кілька рабинів та ін. Кілька учасників були заарештовані
місцевою польською владою. Франка, як турецького підданого, майже одразу
звільнили; польські євреї були ув‘язнені на довший час. Точний характер дій
франкістів визначити важче: єдине, в чому сходяться всі джерела, це те, що
ритуал в Лянцкоруні включав співи і танці. П. Мачейко допускає, що Франк і
його послідовники виконували обряд, заснований на єврейських ритуалах
лестощів або містичного шлюбу з Торою. Дослідник детально аналізує давні
обряди та їхню видозміну спершу Шабтаєм, а згодом Франком. Так,
учасники ритуалу в Лянцкоруні замінили Тору оголеною жінкою: дружина
місцевого рабина була прикрашена типовими прикрасами сувою Тори
(Вінець Закону), як наречена сиділа під балдахіном і цілувала та обіймала на
знак пошани. Як підкреслює П. Мачейко, інцидент у Лянцкоруні зруйнував
статус-кво між сабатіанами та рабинатом, який занепокоїло використання у
ритуалі християнських символів, адже через це всіх євреїв могли звинуватити
в оскверненні та богохульстві. А участь у обряді кількох рабинів ще більше
22
ускладнила ситуацію [10, c. 21-28]. Подальший розвиток подій, що призвів до

формування франкістського руху (переслідування опонентів, релігійний
диспут в Кам‘янці-Подільському, масове хрещення франкістів у Львові та
ін.), ґрунтовно описано в названих працях Я. Доктура та П. Мачейка.
Нещодавно до дослідників франкізму долучився рабин Джей Майклсон
(Міхаелсон) з Чиказької теологічної семінарії, дослідник Центру ЛГБТК та
гендерних досліджень у релігії (Берклі, США), автор книги «Єресь Яакова
Франка: від єврейського месіанства до езотеричного міфу» (Видавництво
Оксфордського університету, 2022). У березні 2023 р. в мережі Інтернет
з‘явилося декілька підкастів, в яких пропагується його книга. Зокрема,
стверджується, що ґрунтуючись на уважному читанні пізніх учень Франка
Майклсон кидає виклик науковим уявленням про Франка, які зображують
його «дегенератом», охопленим сексом, і представляє його як оригінальну та
далекоглядну особистість на перехресті традицій і сучасності, розуму і магії,
каббали і західної езотерики [9].

1. Дубнов С. М. Яков Франк и его секта христианствующих. Восход.
1883. Январь-апрель, сентябрь, октябрь. URL : https://www.psyoffice.ru/7954-
15-3445.html (дата звернення: 15.12.2022).
2. Мачейко П. Еретики в Подолии. Сериал «Стертые следы. Загадки
еврейской истории Украины» проекта «Идеи без границ» культурного
центра Бейт Ави Хай в Иерусалиме (дата створення: 31.01.2023). URL :
https://www.youtube.com/watch?v=7DuzeVyvPXM (дата звернення:
20.02.2023).
3. Полюхович Д. Король шахраїв. Лжемесія Яків Франк і кров
християнських немовлят. «Ділова столиця» – найсвіжіші новини України та
світу. URL : https://www.dsnews.ua/ukr/society/korol-zhulikov-lzhemessiya-
yakov-frank-i-krov-hristianskih-29042019160000 29.04.2019 (дата звернення:
20.12.2022).
4. Полюхович Д. Яков Франк – жулик, отступник и лжемессия. U–Jew!
[Ты – еврей!]: Проект Объединенной еврейской общины Украины (дата
створення: 23.08.2017). URL : https://ujew.com.ua/yakov-frank-zhulik-otstupnik-
i-lzhemessiya (дата звернення: 20.12.2022).
5. Пустиннікова І. Як у Кам‘янці талмуди палили і оргії засуджували.
Подолянин. 2019. 6 жовтня. URL: // http://podolyanin.com.ua/history/37617
(дата звернення: 18.12.2022).
6. Слободянюк П. Я. Католицтво і єврейський франкізм. Поляки на
Хмельниччині: погляд крізь віки: Зб. наук. пр. за матер. міжн. наук. конф. (23–
24 червня 1999 р.) / Ін-т історії України НАН України та ін. Хмельницький :
Поділля, 1999. С. 419–421.
7. Слободянюк П. Я. Лянцкорунь – центр єврейського псевдомесіанства
другої половини XVIII ст. Слідами історії Чемеровецького краю: Зб. матер. І
23
Всеукраїнської наук. істор.-краєзн. конф. (20 листопада 2020 р., смт

Чемерівці). Чемерівці; Кам‘янець-Подільський, 2021. С. 67–70.
8. Doktór J. Frankism: The History of Jacob Frank or of the Frankists. New
directions in the history of the Jews in the Polish lands / eds. Polonsky A.,
Węgrzynek H., Żbikowski A. Boston, MA : Academic Studies Press, 2018. P.
261–279.
9. Jacob Frank: His Heresies, His Influence w/Rabbi Dr. Jay Michaelson
[підкаст, записано: 02.03.2023]. URL: https://ia801606.us.archive.org/29/items/
frank_202303/frank.mp30 (дата звернення: 20.03.2023).
10. Maciejko P. The Mixed Multitude: Jacob Frank and the Frankist
Movement, 1755–1816. Philadelphia : University of Pennsylvania Press, 2011.
376 p.
Савелій ГРИГА, студент 1 курсу

НАУКОВІ ВЕРШИНИ ТЮРКОЗНАВЦЯ ОЛЕКСАНДРА

ГАРКАВЦЯ
Серед багатьох українців, які в силу різних обставин опинилися в різних

кінцях світу, були і є ті, хто не забуваючи своєї Батьківщини, зробив вагомий
внесок в розвиток науки, освіти і культури в країнах свого перебування.
Серед таких цікавих і непересічних особистостей виділяється Олександр
Миколайович Гаркавець – доктор філологічних наук, відомий мовознавець,
який досліджує тюркські мови та вивчає писемні пам‘ятки тюркомовних
народів, перекладач, громадський діяч, автор сотень статей і розділів у
колективних монографіях та 28 власних книг, у тому числі словників і
підручників.
Олександр Миколайович народився 19 жовтня 1947 р. у с. Світлий Луч
Донецької області. Свою трудову біографію розпочав з посади слюсаря
Харківського турбінного заводу. Мріяв навіть про винахід гравітаційного
двигуна. Молодий робітник відвідував обласну бібліотеку імені Короленка.
Зацікавленість книгами про іноземні мови та знайомство з філологом
Олександром Юрченком підштовхнули його до вступу на філологічний
факультет Харківського університету. У виші студіював узбецьку мову [1;
11].
У 1972-1975 рр. він був одночасно аспірантом Інституту сходознавства
АН СРСР та Інституту мовознавства АН УРСР. Незважаючи на те, що його
кандидатська дисертація була зі спеціальності «Тюркські мови», вона мала
безпосереднє відношення до історії України та особливо Поділля, адже
готувалася на матеріалах вірмено-кипчацьких писемних джерел XVI–XVII
24
ст. з Кам‘янця-Подільського. Її тема: «Конвергентна еволюція вірмено-

кипчацької мови в умовах субординативної двомовності його носіїв у м.
Кам‘янці-Подільському ХVI–ХVII ст.» [9, c. 106].
Після успішного захисту дисертації у 1975 р. Олександр Гаркавець став
молодшим науковим співробітником Інституту мовознавства АН УРСР.
Працював в даному академічному інституті у 1975-1988 рр. Паралельно з
цим кілька років викладав у Київському університеті. У 1987 р. захистив
дисертацію доктора філологічних наук на матеріалах вірмено-кипчацької та
урумської мов. Нові обрії перед ученим-тюркознавцем відкриваються після
переїзду до столиці Казахстану Алмати у 1988 р. У 1988-1989 рр. він
підготував чотири навчальних посібники з кримськотатарської мови для
середніх шкіл, працював над кримськотатарсько-російським словником для
кримських татар, які поверталися на свою Батьківщину після довгих років
депортації [9, c. 106; 10].
Олександр Гаркавець також поринув в Алмати в активну громадську
роботу. Ним було створено законопроект «Про мови народів Казахської
РСР». У 1994 р. він заснував і до 2000 р. був головним редактором газети
«Українські новини», тоді ж очолював Український культурний центр в місті
Алмати. У 1997 р. йому було присвоєно звання Заслужений журналіст
України. З 1992 р. він був членом Української Всесвітньої Координаційної
Ради (УВКР), а в 1997 р. став заступником голови УВКР [2].
З 2000 р. Олександр Гаркавець – директор центру євразійських
досліджень «Дешт-і-Кипчак». У 2005 р. під егідою цього центру вийшла
друком фундаментальна праця – збірник матеріалів «Великий Степ в
античних і візантійських джерелах». Олександр Гаркавець зібрав свідчення
150 авторів, які писали грецькою та латинською мовою, про народи
Євразійського степу та їхніх сусідів починаючи з XII ст. до н. е. до XV ст. [3].
З 2001 р. Олександр Гаркавець – завідуючий відділом Центрального
державного музею Республіки Казахстан. З 2001 р. дотепер він також працює
головним науковим співробітником Міжнародного центру кипчакознавства
при Міжнародному інституті кипчакознавства Казахського гуманітарно-
юридичного університету [1; 2].
У 2017 р. з‘явилася друком монументальна тритомна праця Олександра
Гаркавця «Кипчацька писемна спадщина», куди увійшли дослідження
попередніх років та публікації джерел [4-6]. Учений доводить, що у
тюркомовних народів давня історія та яскраве писемне минуле. Кипчацька
мова була поширена на широкому просторі степів Євразії серед кочових
народів, на її основі сформувалися казахська, каракалпацька, ногайська,
киргизька, кримськотатарська та інші мови.
Серед опрацьованих автором тюркомовних писемних джерел чимало
мають відношення до історії України та Поділля, історії вірменських колоній.
Зокрема, це витяги з книг вірменського війтівського суду в Кам‘янці-
Подільському 1572-1663 рр., які написані вірмено-кипчацькою мовою [6,
25
с. 137-258], а також витяги з вірменських судових книг зі Львова,

Станіславова, які містять заповіти, розписки, угоди та ін. Інтерес для
мовознавців представляють проповіді, молитовники, коментарі до Біблії та
ін. Так, відомий Codex Cumanicus містить половецькі молитви, гімни,
проповіді та загадки XIII-XIV ст. [6, c. 867-945; 7].
Вірмено-кипчацькою мовою написана відома «Кам‘янецька хроніка»,
яка зберігається у Національній бібліотеці в Парижі. Цю хроніку створив
вірменський священик Агоп (1582-1621), а потім доопрацював його брат
Аксент у 1650-1652 рр. У хроніці описується життя Кам‘янця, при чому
багато фактів про життя міста і деяких людей є унікальними. Яскраво
описується Хотинська війна 1621 року, згадується багато історичних діячів
того часу, які бували в місті [6, с. 404-454].
Цікавим є те, що в 1618 р. у Львові була надрукована книга вірмено-
кипчацькою мовою, екземпляр якої зберігся до наших днів – молитовник
Ованеса Кармаденца. Вона стала не лише першою друкованою книгою
кипчацькою, а й першою серед книг тюркомовних народів [5, с. 789-808].
Як уродженець Надазов‘я, не можу не згадати праці Олександра
Гаркавця, які присвячені урумам. Уруми – це греки, які мешкали у
Кримському ханстві, перейшли на тюркську мову, проте користувалися
грецькою абеткою. У 1777 р. за наказом Катерини II грецьке населення було
виселене з Криму у Надазов‘я. В 1999 р. вийшла друком в Алмати, але під
егідою академічних інститутів України, книга «Уруми Надазов‘я: Історія,
мова, казки, пісні, загадки, прислів‘я, писемні пам‘ятки» [8]. Слід
наголосити, що Олександр Гаркавець зробив величезний вклад у розвиток і
популяризацію урумської мови. На початку ХХІ ст. в українському Надазов‘ї
навіть з‘явилися урумські поети і відкрився факультатив вивчення урумської
мови у місті Старий Крим (урум.: Эст‘и Хырым).
За півстоліття досліджень Олександр Гаркавець довів, що кипчацька і
тюркські мови в цілому, мали писемні пам‘ятки, а значить і багату писемну
історію. Опрацьовані і перекладені ним джерела, відкривають іншим
дослідникам багато можливостей для вивчення історії тюркомовних народів,
у тому числі й тих, Батьківщиною яких була і є Україна (кримські татари,
караїми, уруми, кипчацькомовні вірмени).

1. Александр Николаевич ГАРКАВЕЦ / Олександр Миколайович
ГАРКАВЕЦЬ / Alexander GARKAVETS / Olexandr HARKAVETS' [Біографія].
КЫПЧАК•КИПЧАК•ҚЫПШАҚ•QYPCHAQ•QIPCHAQ•KIPCHAK. Центр
евразийских исследований «Дешт-и Кыпчак». URL : http://www.qypchaq.
unesco.kz/Garkavets.htm (дата звернення: 10.01.2023).
2. ГАРКАВЕЦ Александр Николаевич. Центральный Государственный
музей Республики Казахстан. URL : http://old.unesco.kz/heritagenet/kz/
participant/scientists/garkavets.htm (дата звернення: 10.01.2023).
26
3. Великая Степь в античных и византийских источниках: Сборник

материалов / сост. и ред. А. Н. Гаркавца. Алматы : Баур, 2005. 1304 с.
4. Гаркавец А. Н. Кыпчакское письменное наследие. В 3-х т. Изд. 2-е,
пер. и доп. Т. I : Армянописьменные памятники, хранящиеся в Австрии, ч. 1.
Алматы : Баур, 2017. 810 с.
пер. и доп. Т. II : Армянописьменные памятники, хранящиеся в Австрии (ч.
2), Армении, Италии, Нидерландах и Польше (ч. 1). Алматы : Баур, 2017. 941
с.
пер. и доп. Т. III. Армянописьменные памятники, хранящиеся в Польше (ч.
2), России, Румынии, Украине и Франции. Караимский молитвенник. «Codex
Cumanicus». Алматы : Баур, 2017. 950 с.
7. Гаркавец А. Н. Codex Cumanicus. Второе полное издание,
дополненное. Алматы : Алматы-Болашак, 2019. 1360 с.
8. Гаркавець О. Уруми Надазов‘я: Історія, мова, казки, пісні, загадки,
прислів‘я, писемні пам‘ятки / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О.
Потебні, Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського. Алма-Ата :
Український культурний центр, 1999. 624 с.
9. Кочубей Ю. М. Олександр Миколайович Гаркавець – 70. Східний
світ. 2017. № 3. С. 106–107.
10. Тараненко О. О., Клинченко Т. В. Гаркавець Олександр
Миколайович. Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ;
НАН України, НТШ. Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН
України, 2006. Т. 5. С. 400.
11. Шишанова О. От Алтая до Дуная (дата створення: 08.10.2021). Новое
поколение. Республиканский аналитический портал. URL : https://www.np.kz/
news.php?id=1545 (дата звернення: 10.01.2023).
Алла ГУРАЛЬСЬКА, студентка 1 курсу магістратури

Науковий керівник – Анатолій ФІЛІНЮК,
ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА НА

ХМЕЛЬНИЧЧИНІ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ ПРОФЕСОРА В. В.
НЕЧИТАЙЛА
Перш ніж вести мову про висвітлення питання про розвиток

фермерського господарства на Хмельниччині у науковій спадщині професора
Віталія Васильовича Нечитайла, підкреслимо кілька штрихів про особистість
цього історика. Віталій Васильович родом із Житомирщини. Після
закінчення школи та військової строкової служби у 1965–1968 рр. навчався й
27
закінчив із відзнакою історичний факультет нашого університету в 1968 р.

Працював вчителем історії в Ізяславі. Працюючи протягом 1972–1978 рр. у
науково-дослідному Інституті суспільних наук АН України в Львові,
підготував й успішно захистив кандидатську дисертацію у 1977 р. [8, c.336].
На запрошення ректора в 1978 р. повернувся у рідний інститут і до виходу в
2019 р. на заслужений відпочинок обіймав посади науково-педагогічного
працівника – старшого викладача, доцента, професора, завідувача кафедри.
Професор Кам‘янець-Подільського національного університету імені Івана
Огієнка В. Нечитайло заявив про себе як здібний і плідний науковець, один із
найбільш авторитетних дослідників фермерського господарства в українській
історичній науці, в науковому доробку якого є більше 200 праць. Крім того,
Віталій Васильович має чимало художніх творів, поетичних збірок і
численних гуморесок.
Перші свої праці у цій галузі він опубліковує уже у 1990-х рр. При чому,
колом його зацікавлення було не лише фермерство у пострадянській Україні,
але сам історичний феномен селянського господарства. У своїх чисельних
публікаціях він досліджує селянський світогляд, розглядає різні типи
селянських господарств (натуральні, товарні, феодальні, ринкові). Власне,
феномен фермерського господарства в Україні став темою його докторської
дисертації і відповідної монографії [6]. Він також написав десятки статей із
цієї тематики [0; 3-5, 7].
Аналізуючи науковий доробок В. Нечитайла з дослідження фермерства
у сучасній Україні, варто зупинитись на його основних теоретичних
підходах. По-перше, у монографії і окремих публікаціях історик досліджує
феномен селянства, хліборобства і фермерського господарства [4; 6]. Ця теза
є основою усіх подальших досліджень професора, де розглядається
хліборобство як у соціально-економічному, так і історичному та природному
аспектах. Зокрема, він сприймає доволі поширеного в масовій свідомості
стереотипу про те, що селянин живе «у гармонії з природою» [4, c.9].
Навпаки, в розумінні автора, селянин у силу своєї праці постійно із
природою контактує, бореться за виживання шляхом природних змін [6, c.44-
45].
По-друге, В. Нечитайло чітко вказує на основні світоглядні аспекти
селянина. Передусім відзначає замкнутість його світогляду, несприйняття
технічних новинок і проявів іншої економічної культури, ворожість до міста і
його способу життя [6, c.48]. Селянин звик до життя у сільській місцевості,
він використовує технічні засоби і методи хліборобства своїх предків, він не
стане ризикувати і довіряти технічним новинкам, якщо не впевнений у їх
ефективності. Такий світогляд веде до консервативності і замкнутості, але
для селянина на першому місці є його власне виживання, а не технічний чи
духовний прогрес [4, c.10-11].
По-третє, дослідник ґрунтовно характеризує специфіку селянського
господарювання, його природні та економічні умови, а також психологічні
28
особливості селянства. На думку дослідника, селянин є залежним від

природно-кліматичних умов, оскільки від цього залежить урожайність і
виживання його господарства [7, c.4].
Фермерство, як тип господарювання на землі, за оцінкою професора,
почало формуватися в Україні уже у козацьку добу, зокрема в Гетьманщині у
формі займанщини. Козаки і покозачені селяни активно освоювали Дике
Поле і Лівобережжя, формували власні індивідуальні господарства, котрі
орієнтувались на ринок [7, c.4-5]. Цей процес посилився усередині ХІХ ст.
після відміни кріпацтва, селянські господарства стали домінувати в експорті
сільськогосподарської сировини. Новий етап структурних зрушень у
вітчизняному сільськогосподарському виробництві відкрила на початку ХХ
ст. столипінська аграрна реформа, що здійснювалась у руслі програми
комплексної ринкової модернізації економіки і відповідних інститутів,
започаткованих ще урядом С. Вітте. Метою реформи П. Столипіна було
вивільнення підприємницького потенціалу селянства та поліпшення його
матеріального й культурного становища шляхом поступового заміщення
общинної земельної власності, з її низьким рівнем господарської свободи і
відсутністю ефективних стимулів до праці, приватною власністю селян на
землю. Це відкривало перед вітчизняним сільським господарством
перспективи подальшого розвитку двома паралельними шляхами –
«прусським» із перевагою великих поміщицьких підприємств і
«американським», який передбачав пріоритетний розвиток дрібних
селянських господарств фермерського типу. Однак процес формування
фермерства був зупинений більшовицькою диктатурою, котра перетворила
селян на колгоспних кріпаків. Тому реальне фермерство знову з‘явилось в
Україні лише після 1991 р. [2, с.75, 76].
Велику роль у формуванні українського фермерства відіграв радянський
закон 1989 р., котрий дозволяв утворення приватних сільських господарств,
що запустило процес ліквідації колгоспів і створення ферм [3, c.412]. Однак,
на думку історика, це мало й негативні тенденції. Колгоспна власність
розділялась порівну між усіма селянами, в тому числі й техніка, що
унеможливлювало спільне її використання у господарстві [0, c.402]. Окрім
того, більшість селян не горіла бажанням утворювати власні ферми. Навпаки,
розподіл землі на паї призвів до формування мережі орендних відносин.
Селяни часто здавали свою землю в оренду, а самі їхали у місто або за
кордон на заробітки Як результат, рента стала джерелом їхнього додаткового
доходу [6, c.304]. Лише невелика частка селян стала фундаментом для
формування українського фермерства.
В. Нечитайло досить активно вивчав процес становлення і розвитку
фермерства на Хмельниччині у період Незалежності (1991–2000). Почався
цей процес із появи фермерських господарств у грудні 1991 р., поштовхом
якого послужило ухвалення Закону України «Про селянське (фермерське)
господарство». З його праць довідуємося, що першими фермерами
29
Кам‘янець-Подільського району були Д. Мочарний, А Токарєв, М.

Катеринчук, Д. Федишин [6, c. 303]. Загалом лише в одній Старій Ушиці до
кінця 1991 р. налічувалося 22 фермери, але у більшості з них земельні
ділянки складали менше 3 га. Тоді ж була утворена перша на Хмельниччині
фермерська асоціація «Дністер» [6, c.303-304].
У своїх працях дослідник не обходить увагою багатьох негативних
явищ, зумовлених розпадом колгоспів і пов‘язаних із утворенням
фермерських господарств. Зокрема, він підкреслює, що деякі голови
колгоспів порушували право власності на землю їхній господарів. Відзначає
випадки засівання землі працівниками колгоспу без згоди власників, що
порушувало права їх власності і руйнувало саму концепцію [0, c.413].
Робилося це, на переконання В. Нечитайла, аби якось приховати прорахунки
керівників колгоспів і чисельні корупційні схеми. Під час виділення землі
фермерам також фіксувались численні порушення. Наприклад, у багатьох
колгоспах приватним фермерам виділяли у власність землю поганої якості:
мочари, пустирі, піщаники, де нічого не родило і тому їх не використовували
для виробництва сільськогосподарської продукції. Тобто, фермери
визначально ставились у найгірші умови. Почасти колгоспи відмовляли їм у
наданні землі, посилаючись на її «дефіцит». Аналіз засвідчує, що середній
розмір фермерського господарства в Хмельницькій області складав близько
20–25 га, що, на думку історика, було надзвичайно мало, більш ефективними
є господарства у 200–300 га [7, c.9]. Виходом із цієї ситуації стала поява
фермерських кооперативів. Прикладом такого кооперативу була фермерська
асоціація «Хлібодар», до якої увійшло 17 сімейних господарств загальною
площею понад 750 га. Кооператив від самого початку вирізнявся
багатогалузевим виробництвом [6, c.328-329].
У 1992–2002 рр. спостерігалась позитивна динаміка розвитку
фермерських господарств області. Загалом, за підрахунками дослідника, у
2002 р. у Хмельницькій області нараховувалось 1117 фермерських
господарств (у 1992 р. – 235), котрі мали у користуванні понад 87 тис. га. (у
1992 – 5,8 тис. га), що складало 5,6% від усіх сільгоспугідь області. В
середньому, на одне господарство припадало 73 га (у 1992 – 22, 4 га), з яких
37% припадало на орендні ділянки, усе інше – паї. Загалом в області у
фермерському секторі на 2002 р. працювало 8374 особи, із них 4,4 тис. осіб
припадало на робітників, усі інші – фермери та їхні сім‘ї. Загальний дохід
ферм Хмельниччини за 2002 р. склав 60, 9 млн. гривень [7, c.399-430].

1. Газін В. П, Нечитайло В.В. Українське село: відродження чи
модернізація? Наукові праці Кам'янець-Подільського національного
університету імені Івана Огієнка: Історичні науки. 2017. Т. 27. С. 401–407.
2. Історичні детермінанти включення України в систему міжнародних
економічних відносин : монографія / [ В.В. Небрат, Н.О. Горін та ін. ; за ред.
30
д.е.н. В.В. Небрат ; НАН України, ДУ «Ін-т екон. та прогнозув. НАН

України»]. Київ, 2021. 528 с.
3. Нечитайло В. В. Аграрна реформа в Україні наприкінці ХХ – початку
ХХІ століття: земельні активи і прорахунки. Наукові праці Кам'янець-
Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Історичні
науки. 2018. Т. 28. С. 411–419.
4. Нечитайло В. В. Селянство як природне явище. Український селянин.
2005. Вип. 9. С. 9–11.
5. Нечитайло В. В. Формування господарств фермерського типу в
Україні в період утвердження ринкових відносин (перша половина ХІХ ст.).
Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана
Огієнка. Історичні науки. 2008. С. 61–72.
6. Нечитайло В. В Селянське господарство фермерського типу в Україні:
історія і сучасність. Кам‘янець-Подільський: Аксіома, 2004. 436 с.
7. Нечитайло В. В. Становлення фермерських господарств як
загальноцивілізаційний процес: історичний досвід українського і
американського селянства. Фермерські господарства на Поділлі: історична
перспектива і сучасний стан: Збірник наукових праць за матеріалами
Всеукраїнської науково-практичної конференції (22–23 квітня 2003 року). С.
3–12.
8. Суровий А. Ф. Віталій Васильович Нечитайло. Кам’янець-Подільський
державний університет в особах. Кам‘янець-Подільський: Оіюм, 2005. С.
334–340.
Діана ЄРМАКОВА, студентка 3 курсу

Володимир КРАВЧУК, студент 2 курсу
НАЙДАВНІШІ АНГЛОМОВНІ ДЖЕРЕЛА ПРО УКРАЇНУ І

УКРАЇНЦІВ
Відомий дослідник історії дипломатії Стефан Мунд (2008) наголошує,

що за винятком фрагментарних звісток із середньовічних джерел, до
середини XVI ст. в Англії не було публікацій про Східну Європу [2, с. 351].
За підрахунками гарвардського дослідника Маршалла По (1995) в 1487–1600
рр. у Західній Європі з‘явилося друком всього 38 видань, в яких згадуються
Наддніпрянщина та запорозькі козаки. Науковець виділяє чотири праці п‘яти
англійських авторів. Першим у 1554 р. з‘явився опус мореплавців Річарда
Ченселлора та Клемента Адамса, в якому розповідалося про плавання до
Білого моря та налагодження контактів з Московією. У книзі, яка вийшла в
1555 р., і в якій головним чином містилася інформація про плавання
31
європейців до Вест-Індії, Річард Еден навів свідчення про Східну Європу. У

1589 р. один із найбільш плідних авторів єлизаветинської епохи Річард
Гаклюйт у своїй фундаментальній збірці подав фрагмент щоденника капітана
Генрі Остелла, який у жовтні 1585 р. по дорозі з Балкан проїхав через
Кам‘янець-Подільський і Львів. Нарешті, у 1591 р. з‘явився друком
написаний ще у 1589 р. трактат Джайлса Флетчера, в якому описувалася
Московська держава [3, с. 536, 538, 541, 545].
Завдяки узагальнюючій праці Володимира Січинського в українській
історіографії міцно закріпилося уявлення всього про трьох англійських
авторів XVI ст., в працях яких були згадки про українські терени. Окрім
названих вище Д. Флетчера та Г. Остелла В. Січинський згадав також твір
Джерома Горсея (1584) [5, с. 60–66].
У 1965 р. було опубліковано рукопис невідомого автора «Реляція про
Польську державу і провінції, поєднані з тією Короною, Року 1598», котрий
зберігається в Британській бібліотеці [4]. Для української історіографії це
джерело довго було невідомим. Лише влітку 2022 р. доктор історичних наук
Дмитро Вирський в онлайн-публікації оприлюднив інформацію з даного
джерела, в якій йшлося про кримських татар. Щоправда, це було зроблено не
за англійським текстом, а за польським перекладом, який з‘явився друком
лише в 2021 р. [1].
Щодо авторства даного рукопису дискусії тривали від часу його
публікації. То його приписували дипломату Джорджу Кер‘ю, який у 1598 р.
два тижні провів в Польщі, то робилися припущення, що автором був
шотландець Вільям Брюс – професор Замойської академії, то
стверджувалося, що анонімним творцем був Джон Пейтон молодший.
Нарешті, в 2013 р. сталася виняткова для наукової дискусії щодо авторства
джерела подія: бібліотека Сент-Ендрюського університету з Шотландії
придбала рукопис – єдину повну копію «Реляції». Теорія про авторство
Д. Пейтона знайшла своє підтвердження. За гіпотезою С. Собецького,
чистовий примірник рукопису був виготовлений для короля Якова VI і був
переданий йому в Лондоні в травні 1603 р. [7, с. 80-82, 86-87]. С. Собецький
підкреслює, що незважаючи на відносно юний вік, Д. Пейтон (1579–1635)
був автором 4-х трактатів країнознавчого характеру. Вони були підготовлені
під час мандрів Європою в 1596–1601 рр., які здійснювалися в інтересах
таємної служби Великої Британії [6].
З огляду на причетність автора до англійської розвідки, в першу чергу в
«Реляції» розглядалася воєнно-політична ситуація на кордонах Польського
королівства, особливо ж з Кримським ханством і Туреччиною. Саме цим
продиктована велика увага Д. Пейтона до військових звичаїв та озброєння
козаків і кримських татар. Він вказує також на участь козаків в Московській
війні. Автор поділяє козаків на три групи: одні служать для охорони
вельмиповажних персон, їх ще називають гайдуки, інші – в гарнізонах,
особливо біля кордонів, треті – живуть на диких землях, часто займаючись
32
грабежами. За свідченнями Д. Пейтона, чисельність козаків не перевищує 15

тисяч осіб. Вони селяться між Бугом і Борисфеном, аж до Брацлава.
Особливо британець виділяє козаків, які тримаються нижнього Борисфена і
звуться «Нісоні», від місця їхнього проживання, які найдоблесніші та
найвеличніші [4, c. 115-116].
Цікаво, що за два десятиліття до Д. Пейтона, в 1572–1575 рр. інший
молодий англієць, поет Філіп Сідні (1554–1586) побував у Франції,
Німеччині, Італії, Польщі, Угорщині та Австрії. З його опублікованого
листування з Губертом Ланге видно, що Ф. Сідні добре знав про воєнно-
політичну ситуацію на українських теренах, зокрема про напади татар на
Волинь, Поділля та Русь, про похід 300 козаків в Молдову після смерті
воєводи Івоні, про захоплення козацького ватажка Івана Підкови польським
королем Стефаном Баторієм [8, с. 140-141].
Ще однією непересічною особистістю, яка на відміну від двох названих
молодиків побувала на теренах України та залишила свідчення, що й до досі
практично невідомі українським історикам, був відомий авантюрист – Джон
Сміт (1580–1631), який пізніше прославився участю в англійській колонізації
в Північній Америці та своїми історіями про Покахонтес – доньку вождя
індіанців. У 1601 р. цей молодий авантюрист вирушив до Угорщини, щоб
воювати з турками у війську Габсбургів. Він відзначився в кількох боях, але в
1602 р. був поранений у сутичці з татарами, потрапив у полон і був проданий
у рабство. Так він потрапив у Крим. Але вже незабаром, вбивши свого
господаря, він втік з татарського полону, після чого побував у Московському
царстві, Україні та Польщі. Розказуючи про свої мандри, Д. Сміт
підкреслював, що Татарія – те ж саме, що й Скіфія. Автор спробував описати
цей край, звичаї народів, які там мешкали та характерні риси його
правителів. Зокрема, він зазначав: «Хан ніколи не буде вести пряму битву, не
маючи потрійної переваги, в іншому випадку він буде дразнити свого ворога
та обстрілювати його своїми знаменитими лучниками, або ж просто
відступить. Розширюючи свої кордони, Хан візьме найкращих дівчат та
десяту частину від усіх інших полонених і награбованого, інше – поділить
між воїнами своєї армії, залежно від заслуг кожного. Якщо ви потрапите в
полон, то татари використають кожен можливий спосіб аби знайти ваших
родичів, друзів або вашу громаду. І чим краще були умови вашого «минулого
життя», тим гірше буде «теперішнє». Татари будуть поводитись з вами самим
звірячим чином, щоб швидше отримати за вас встановлений ними викуп.
Багатьом заможнім людям прийшлось витерпіти величезні страждання,
оскільки ціна викупу зазвичай була надто високою» [9, c. 857, 863-864].
Отже, найдавніші англомовні праці про Україну та українців відносяться
до другої половини XVI – початку XVII ст. Більша їх частина до цього часу
залишається невідомою українським історикам. Першою англомовною
роботою, в якій ґрунтовно описується територія України, є «Реляція про
Польську державу…» Д. Пейтона.
33

1. Вирський Д. Річпосполитське татарознавство: книжники і самовидці
(ХVІ – середина XVII ст.) (дата створення: 11.07.2022). URL:
https://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2900-dmitro-virskij-
richpospolitske-tataroznavstvo-knizhniki-i-samovidtsi-khvi-seredina-xvii-st (дата
перегляду: 10.01.2023).
2. Mund S. The discovery of Muscovite Russia in Tudor England. Revue
belge de philologie et d’histoire. 2008. T. 86, fasc. 2. P. 351–373.
3. Poe M. The Zaporozhian Cossacks in Western Print to 1600. Harvard
Ukrainian Studies. 1995. Vol. 19. P. 531–547.
4. Relation of the State of Polonia and the United Provinces of that Crown
anno 1598 / ed. Carolus H. Talbot. Roma : Institutum Historicum Polonicum
Romae, 1965. XVI, 175 p. (Elementa ad fontium editiones. Vol. 13).
5. Sichynsky V. Ukraine in foreign comments and descriptions from the VIth
to XXth century. New York : Ukrainian Congress Committee of America, 1953.
236 p.
6. Sobecki S. ‗A man of curious enquiry‘: John Peyton‘s Grand Tour to
central Europe and Robert Cecil‘s intelligence network, 1596–1601. Renaissance
Studies. 2015. Vol. 29. № 3. P. 394–410.
7. Sobecki S. A New Manuscript of John Peyton‘s A Relation of the State of
Polonia (1598–1619). The Library. 7th series. 2015. Vol. 16. № 1. P. 80–87.
8. The correspondence of Sir Philip Sidney and Hubert Languet. Now first
collected and translated from the latin with notes and a memoir of Sidney / ed.
Steuart A. Pears. London : W. Pickering, 1845. LXXXII, 240 p.
9. Travels and Works of Captain John Smith, President of Virginia, and
Admiral of New England, 1580–1631 / edited by Edward Arber. New ed. with a
Biographical and Critical Introduction, by A. G. Bradley. Part II. Edinburgh : John
Grant, 1910. P. 383–984.
Аліна ЗАХАРЕНКО, Юлія ТОМАШЕВСЬКА, студенти 2 курсу,

ПАМ’ЯТКООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО

ПРИРОДНОГО ПАРКУ «ПОДІЛЬСЬКІ ТОВТРИ» У 1996-2000 рр. (ЗА
МАТЕРІАЛАМИ ВНУТРІШНЬОГО ОПИСУ ФОНДУ №13
КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО МІСЬКОГО АРХІВУ)
Національний природний парк «Подільські Товтри» – це національний

природний парк в Україні, в межах Кам‘янець-Подільського та
Хмельницького районів, Хмельницької області [2]. Він був створений згідно
Указу Президента України Л. Кучми від 27 червня 1996 року № 474/96 для
34
збереження, відтворення та раціонального використання природних

ландшафтів Поділля. До його функцій також належить охорона пам‘яток
археології, історії та культури [2, 3].
Результати діяльності національного природного парку «Подільські
Товтри» зафіксовані в ряді документів які зберігаються в фонді №13
Кам‘янець-Подільського міського архіву.
З метою збереження, охорони та використанням пам‘яток і об‘єктів, що
мають значну археологічну цінність на території національного природного
парку «Подільські Товтри» Хмельницькою обласною державною
адміністрацією, згідно розпорядження №194 від 18 травня 1999 року, було
проведено взяття на державний облік пам‘яток та нововиявлених об‘єктів
археології. У цей перелік увійшло 394 нововиявлених археологічних
пам‘яток та 10 археологічних пам‘яток місцевого значення. Для забезпечення
кращого збереження археологічних пам‘яток місцевого значення їх було
передано місцевим господарствам та КСП. Щодо нововиявлених
археологічних пам‘яток то проводилося визначення їх технічного стану. На
жаль, на той час таке визначення стосувалося лише деяких пам‘ятках, однак
було відомо, що більшість пам‘яток розорювалися і лише у 1/3 технічний
стан був задовільний. Отже, ймовірно більшість нововиявлених
археологічних пам‘яток були знайдені завдяки оранню полів поблизу сіл [1].
Національний природний парк «Подільські Товтри» свою пам‘ятко
охоронну функцію проводить на основі того переліку об‘єктів, котрий було
сформовано ще за часів УРСР Постановою Ради Міністрів УРСР від 21 липня
1965 року № 711. Серед цього списку є й така унікальна пам‘ятка, як
Бакотське городище [1].
На території Подільських Товтр розташовується Голосківський парк,
який згідно розпорядження № 462-1 від грудня 1972 року був переданий під
охорону Голосківській середній школі (нині Голосківська гімназія) та
Кам‘янець-Подільському педагогічному інституту (нині Кам‘янець-
Подільський національний університет ім. І. Огієнка) [1].
За 1983 та 1985 роки на території Хмельницької області були
затверджені списки новоспоруджених та нововиявлених пам‘яток історії та
мистецтва, які були взяті на державний облік та сьогодні знаходяться під
охороною Національного природного парку «Подільські Товтри».
Остаточний список до створення Національного природного парку
«Подільських Товтр» було укладено згідно рішення № 34 від 21 лютого 1990
року. У списку також знаходяться пам‘ятки археології, мистецтва та історії
які були споруджені та виявлені за 1987-1988 роки [1].
Таким чином, національний природний парк «Подільські Товтри», як
свідчать матеріали фонду №13 Кам‘янець-Подільського міського архіву
виконує важливу пам‘яткоохоронну функцію, яка поширюється на значну
кількість археологічних та історичних пам‘яток, що географічно охоплюють
південну і середню (центральну) частини Хмельницької області.
35

1. Національний природний парк ―Подільські Товтри‖ (Кам‘янець-
Подільський міський архів) Ф. 13. Спр. 163. Арк. 1-44.
2. Про парк. URL: https://www.npptovtry.org.ua/pro-park/ (дата останнього
звернення: 08.04.2023)
3. Про створення національного природного парку "Подільські Товтри".
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/474/96#Text (дата останнього
звернення: 08.04.2023).
Поліна ІЛЬЧЕНКО, студентка 4 курсу

ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ В НАУКОВИХ

ПРАЦЯХ МИХАЙЛА БРАЙЧЕВСЬКОГО
«Історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що

на протязі багатьох століть український народ боровся головним чином...
проти власної національної незалежности. Що незалежне існування було
величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на
боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами
українського народу»
М. Брайчевський [6, с. 18]
Актуальність дослідження видатного дослідника щодо етногенезу
українців є значною, адже його робота справила значний вплив на вивчення
української історії та культури та продовжує інформувати та формувати
поточні дебати та дискусії в цій галузі. Одним із ключових внесків науковця
є наголошення на складному та багатогранному характері процесу
українського етногенезу. Його дослідження також мали значний вплив на
вивчення української археології, мовознавства та фольклору.
Метою цієї праці є систематизація та аналіз внеску М. Брайчевського в
вивчення процесу формування етнічної ідентичності українців. У цілому,
мето роботи є поглиблення знань про історію досліджень етногенезу
українців та розуміння внеску історика в цю область наукового дослідження.
М. Брайчевський – видатний український історик, етнограф, археолог,
який зробив значний внесок у дослідження етногенезу українців. Основним
напрямом наукових інтересів науковця була рання історія та походження
українського народу. Він провів велику польову роботу, збираючи та
аналізуючи археологічні, лінгвістичні та фольклорні дані, опублікував
численні статті та монографії на цю тему [15].
Наукова діяльність М. Брайчевського, пов‘язана з дослідженням
етногенезу слов‘ян, може бути періодизована наступним чином: Перший
36
період (з 1950-х по 1960-ті рр.). У цей час М. Брайчевський займався

дослідженням питань етногенезу слов‘ян, зокрема, вивчав племена, що
проживали на території сучасної України, а також встановлював зв‘язки між
слов‘янами та іншими народами. Другий період тривав з 1970-х по 1980-ті
рр.), коли науковець продовжував свої дослідження в галузі етногенезу
слов‘ян та займався питаннями походження слов‘янської мови,
давньоруської культури та інших аспектів історії слов‘ян. На третьому
періоді (з 1990-х по 2000-ті рр.) учений зосередився на дослідженні
різноманітних аспектів етногенезу слов‘ян, зокрема, на вивченні релігії та
ритуалів слов‘ян, а також на встановленні зв‘язків між слов‘янами та іншими
народами.
Діяльність М. Брайчевського була предметом досліджень багатьох
вітчизняних і зарубіжних істориків. Його наукова діяльність розглядалася
такими вченими, як М. Антонович [1] , І. Крип‘якевич [13], І. Гирич [11],
Я. Ісаєвич [12] та інші.
Відомий історик і мистецтвознавець М.Антонович відзначив цінність
праць М.Брайчевського, яка полягала у тому, що він розглядав теми
заборонені для дослідження науковцями. В умовах радянської дійсності,
праці М.Брайчевського стали великим досягненням української науки.
Водночас М. Антонович стверджував, що вони стали компромісом між
вимогами радянської системи та науковою творчістю вченого. Зокрема
М.Брайчевський дотримувався формальних вимог цитування класиків
марксизму, які не мали жодного відношення до тем, які він досліджував [1,
с. 148].
Відомий сучасний вчений-історик Я. Ісаєвич у праці «Михайло
Брайчевський і його концепція історії України» охарактеризував постать і
діяльність вченого у вітчизняній науці. Він зазначав, що науковець
«врятував честь української академічної науки» [ 12, с. 193].
Історик і археолог Л. Залізняк у своїй статті висловив своє поважне
ставлення до вченого. Він писав, що учений є людиною масштабу, яку часто
називають «совістю нації». У той період, коли інтелігентність розглядалась
більшістю як застарілий або навіть смішний концепт, а байдужість до кар‘єри
часто сприймалась як недолік, Михайло Юліанович відрізнявся своєю
інтелектуальністю, глибоким знанням, науковою та громадянською
принциповістю [14, с. 126].
У 2003 р. в Інституті історії України АН України опублікована збірка
наукових праць «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та
методики», присвячена пам‘яті вченого. До неї, крім наукових розвідок з
геральдики, генеалогії, сфрагістики, зброєзнавства та інших спеціальних
історичних дисциплін, увійшли статті науковців та дослідників, які
зверталися до його наукової та творчої спадщини [15, с. 52].
М. Брайчевський неодноразово висловлювався з приводу придушення
української культурної та історичної спадщини Москвою ще в радянські
37
часи. Він вбачав у заходах Росії ще одну підступну спробу взяти під контроль
культурно-історичну спадщину княжої Київської Русі, щоб заперечити право
українців на історичний спадок, який є символом їх державності. Він навіть
зауважував, що якщо Україна не буде зберігати спадщину Київської Русі, то
може втратити свою культурну ідентичність і стати жертвою
імперіалістичних амбіцій Москви [6].
Праця М. Брайчевського «Про етнічну приналежність черняхівської
культури», опублікована 1957 р., присвячена історії та етнічній
приналежності черняхівців. Автор проаналізував культурні та археологічні
джерела для встановлення походження та етнічності черняхівських племен,
які проживали у Східній Європі у V-VIII ст. «Дальший розвиток
черняхівських племен свідчить, що їх культура займає значне місце у
загальноісторичному розвитку слов’янських племен і відіграла неабияку роль
в утворенні середньовічної культури слов’янських народів» [8, с. 21].
Однією з найважливіших його праць є «Походження Русі» (1968). Його
дослідження ранніх слов‘янських племен та їхньої взаємодії з іншими
етнічними групами регіону дали цінні відомості про формування
українського народу. В ній він досліджував вплив інших народів на
формування українського етносу а також поляків і московітів У ній вчений
уперше в опублікованому тексті позиціонує себе як фактичного прихильника
позицій М. Грушевського; зокрема, він фактично заперечує концепцію
давньоруської народності та ототожнює черняхівську культуру з Антським
царством. Таке бачення минулого східнослов‘янських народів було викликом
не лише для офіційної радянської науки, а й для офіційної ідеології [5, с. 52].
У своїх працях М. Брайчевський неодноразово спирався та підтримував
думку свого великого попередника про походження українців від антів
раннього середньовіччя. Ось, що він писав в своїй праці: «Генетичною базою
формування українського народу залишився загальноруський стовбур, що
пройшов три стадії етнічного розвитку (анти — початкова Русь або «Русь
у вузькому значенні слова» — Київська Русь IX—XIII ст.» [4, с. 81].
Під кінець 1970-х років історик тимчасово повернувся до наукової
діяльності в УРСР і отримав посаду в Інституті археології Академії наук. Він
знову опублікував свої праці, але на короткий час. У більш спокійному
політичному кліматі 1980-х років його творчість знову розквітла: у 1988 р.
він опублікував свою працю «Утвердження християнства на Русі», а в 1989 р.
отримав довго очікуваний докторат історичних наук. Також він став
активним у громадському житті, виступаючи як прихильник Народного Руху
України та публіцист [14].
Відомо, що М. Брайчевський цікавився не лише проблемами етногенезу,
соціально-економічного, політичного та економічного розвитку давніх
слов‘ян, а й їх культурним поступом, пов‘язаним, передусім, з переходом від
язичництва до християнства та формуванням власної писемності. На відміну
від майже усіх своїх попередників, учений при розгляді цієї надзвичайно
38
складної проблеми не лише виходив з писемних джерел, а й опирався на

археологічні матеріали, які проливають додаткове світло на формування
слов‘янського письма [10, с. 230].
М. Брайчевський не раз висловлював сумніви в існуванні якоїсь єдиної
давньоруської мови, внаслідок поділу якої нібито і постали окремі східно-
слов‘янські народи. Сповідуваний ним принцип мовотворення шляхом
асиміляції колоністами аборигенів не лишає місця в глотогенезі Східної
Європи улюблениці радянської історіографії спільносхіднослов‘янській
(давньоруській) мові, з частин якої нібито постали у пізньому середньовіччі
споріднені українська, білоруська та російська мови [13, с. 129].
У своїх працях історик досліджував не лише слов‘янські народи та
етногенез, а й історію розвитку української державності. Незадовго до
здобуття Україною незалежності він опублікував вагому працю «Про
українську державність», опублікована 1989 р. У ній М. Брайчевський
розглядав історію та сьогодення української державності. Він стверджував,
що українська державність існувала в різні часи минулого, від Київської Русі
до Української Народної Республіки (УНР), а існування незалежної
української держави є природним історичним процесом. Крім того, вчений
висловиви думку, що українська державність має ґрунтуватися не на
принципах етнічної чистоти, а на принципах демократії, прав людини та
громадянського суспільства [7, с. 77].
Робота науковця над проблематикою етногенезу українців не
зупинилася і після здобуття незалежності України. Він продовжував
досліджувати це питання з таким самим ентузіазмом. М. Брайчевський
вбачав, що існування конкретних етносів, таких як слов‘яни, романи, греки,
іранці, кельти, балти та інші, є лише абстрактними термінами, що
використовуються в лінгвістичних та етнологічних схемах для класифікації
мовно-споріднених груп конкретних етносів. Таке ставлення, на його думку,
було використано для спотворення етнічної історії Східної Європи в
ранньому середньовіччі [9].
Вивчаючи проблему походження слов‘ян та українського народу,
вчений спирався на власну струнку, продуману етно-генетичну модель, що
відповідає суворим вимогам сучасної етнології і над якою дослідник
працював до кінця свого життя. М. Брайчевський у своїх працях висловив
низку глибоких міркувань механізмів етно-історичних процесів, що призвели
до формування не тільки українців, але й інших слов‘янських етносів.
Зокрема, дослідник був палким прихильником розуміння археологічних
культур як археологічних відповідників древніх етносів: «Відмінність між
археологічною культурою і етносом така сама як між відбитком якоїсь речі
в дзеркалі та самою річчю» Тому він рішуче заперечував твердження деяких
лінгвістів, впевнених у нездатності археології реконструювати етнічні
процеси минулого. Мова і культура, на думку вченого, «являють собою
39
безпосереднє відображення етносу, його ознак. Це різні проекції того самого

явища на площині» [3, с. 146].
Отже, спадщина М. Брайчевського продовжує залишатися важливою для
дослідників, які вивчають ранню історію України, а його внесок у цю галузь
отримав широке визнання вчених-істориків. Історик вніс значний внесок у
розвиток концепції розвитку слов‘янства протягом усього першого
тисячоліття, починаючи з публікацій у 50-х роках ХХ ст. і до кінця свого
життя. Протягом багатьох десятиліть ця концепція розвивалась та
поглиблювалась, охоплюючи нові сфери життя наших предків. Науково-
теоретичні підходи М.Брайчевського витримали випробування часом і
створили передумови для подальшого дослідження проблем етногенезу. Його
праці зберігаються у багатьох книгозбірнях по всьому світу, і є важливим
джерелом для дослідження історії та культури українського народу.

1. Антонович М. Рец. на книгу: Брайчевський М.Ю. Утвердження
християнства на Русі. Український історик. 1989. Т. 26. С. 148–150.
2. Брайчевський М. Теоретичні основи досліджень
етногенезу. Український історичний журнал. 1965. № 2. С. 46–56.
3. Брайчевський М. Етногенетичні проблеми походження
українського народу. На службі Кліо. 2000. С. 137–155.
4. Брайчевський М. Етногенетичні проблеми походження
українського народу. На службі Кліо. 2000. С. 137–155.
5. Брайчевський М. Походження Русі. Київ : Наук. думка, 1968.
228 с.
6. Брайчевський М. Приєднання чи возз‘єднання? Критичні зауваги
з приводу однієї концепції. Торонто : Нові дні, 1972. 66 с.
7. Брайчевський М. Про українську державність. Українвський
історик. 1989. № 4. С. 76–81.
8. Брайчевський М. Про етнічну приналежність черняхівської
культури. Археологія. 1957. № 10. С. 11–23.
9. Чорній В. Походження слов'янської писемності. Проблеми
слов'янознавства. 2004. № 54. С. 229–232.
10. Гирич І. Візія Михайла Брайчевського. Українська культура.
2002. № 11. С. 23–24.
11. Ісаєвич Я. Михайло Брайчевський і його концепція історії
України. Український історик. 1994. Т. 31. С. 189–200.
12. Крип‘якевич І. Рецензія на книгу Як і коли виник
Київ. Український історичний журнал. 1964. № 1. С. 139–140.
13. Залізняк Л. М. Брайчевський як моральний авторитет української
історичної науки та археології. Археологія. 2019. № 3. С. 126-131.
40
14. Михайло Брайчевський URL:

https://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CB%5CR
%5CBraichevskyMykhailo.htm (Дата звернення 09.05.2023)
15. Бодак О. Постать М.Ю. Брайчевського в українській
історіографії Волинські історичні записки. Т. 4. 2010, С. 47-57.
Анастасія КАЛАНТИР, студентка 1 курсу магістратури

ПАДІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ВЛАДИ У ВІННИЦІ ЗА

СПОГАДАМИ П. ЄРОШЕВИЧА
Внутрішньополітичний курс Української держави гетьмана

П. Скоропадського викликав невдоволення серед широких верств населення.
Одним не до вподоби були ліквідація республіканських демократичних
інститутів влади, іншим відновлення приватної влади на землю, повернення
поміщиків, колишніх чиновників, збільшення робочого дня на заводах і
фабриках. А зміна зовнішньополітичного вектору на союз з
антибільшовицькою Росією стала своєрідною точкою запуску
антигетьманського повстання та відновлення влади УНР. Створена в ніч з 13
на 14 листопада Директорія очолила цей рух, який поширився по всій
території Наддніпрянщини.
Одним із регіонів розгортання антигетьманського повстання стало
Поділля. Його перебіг неодноразово був предметом уваги істориків [1; 3; 4].
Однак цілісної картини цього процесу зроблено так і не було. Виправлення
такого недоліку передбачає насамперед опрацювання наявної джерельної
бази, в т.ч. мемуарів, спогадів і щоденників сучасників тих подій. Попри
свою суб‘єктивність вони багаті фактичним матеріалом, що безперечно є
надзвичайно цінним у даному випадку. Перші кроки у цьому плані були
зроблені І. Ратушняком, котрий дослідив спогади В. Рейнбота як джерело
антигетьманського повстання на Поділлі [5]. Одним із учасником тих подій
став представник вищого командного складу українського війська генерал
П. Єрошевич, котрий залишив спогади, які й стали предметом нашої уваги.
15-16 листопада 1919 року розпочалося антигетьманське повстання на
Поділлі. Одним із головних завдань повстанців було відновлення
республіканської влади в Вінниці, як одного, поряд з Кам‘янцем-
Подільським, центральних міст краю, де розміщувалося чимало
адміністративних установ. На той час П. Єрошевич був командувачем ІІ-го
Подільського військового округу і займався формуванням у ньому відповідно
до наказів піхотного корпусу [5, с. 12-19].
41
Про початок антигетьманського повстання у Вінниці дізналися досить

швидко. Ситуація була доволі напруженою. Серед солдатських мас
почастішали антигетьманські розмови. Після огляду гарнізону міста в штабі
корпусу П. Єрошевич дізнався про події під Києвом, в яких, за даними його
представників, січові стрільці Є. Коновальця помилково вважалися
більшовиками [5, с. 23].
18 листопада антигетьманське повстання розпочалося і в самому місті.
Очолив його місцевий осередок опозиційного до гетьмана Українського
національного союзу на чолі з П. Базилевичем [5, с. 24]. Останній разом зі
своїми прихильниками взяв під контроль штаб Подільського корпусу. У ході
цього процесу окремі представники його офіцерського складу та гарнізону
міста були заарештовані. Прибувши до штабу корпусу П. Єрошевич побачив
безлад та обшук його приміщення О. Базилевичем та його соратниками, котрі
рилися в паперах і шукали гроші. На отримане пряме запитання: «Ви за кого:
за гетьманський уряд чи за народні права?», відповів підтримкою повсталим
[5, с. 24]. Тоді ж він написав наказ про корпусу про свій і військового
підрозділу перехід на бік Директорії [5, с. 24]. Це стало прикрою
несподіванкою для гетьманців. Згадуючи перші дні протистояння з
Директорією, П. Скоропадський відзначав: «А відомості з губерній
надходили доволі бентежного порядку. Головною неприємною новиною була
зрада командира Подільського корпусу генерала Єрошевича» [6, с. 310].
Саме завдяки підтримці генерала Подільська губернія одразу перейшла під
контроль Директорії.
Після підписання наказу генералом було видано повстанцям корпусні
гроші, що зберігалися для ремонтних потреб, а харчові – залишені для
майбутніх закупівель [5, с. 24].
Цього ж та наступного дня П. Єрошевич займався продовольчим
забезпеченням майбутнього республіканського війська, налагодивши
прискорену роботу місцевої хлібопекарні. Враховуючи складну ситуацію під
Кивом генерал запропонував направити на допомогу Січовим стрільцям 6
куренів піхоти з 16 гарматами. Пропозицію було реалізовано. Решта війська
залишилася на місцях і займалася бойовою і муштровою підготовкою.
П. Єрошевич планував сам виїхати до Києва, але змушений був залишитися
для забезпечення тилу всім необхідним та поповненням війська в регіоні.
Таким чином, спогади П. Єрошевича є цінним джерелом з історії
падіння гетьманської влади у Вінниці 18-19 листопада 1918 року. Вони
свідчать про мирний характер відновлення республіканської влади у місті та
цілковиту підтримку гарнізону штабу Подільського корпусу повсталих.

42
1. Бойко О. Д. Протигетьманське повстання 1918 р.: шлях

Директорії до влади. Кам’янець-Подільський – остання столиця Української
Народної Республіки: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції.
(Кам‘янець-Подільський, 6-7 жовтня 2009 р.) /Ред. кол. В.А, Смолій, ВФ,
Верстюк, О.М, Завальнюк. Кам‘янець-Подільський: Оіюм, 2009. С. 21-26.
2. Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою
незалежність. Частина І. Часи гетьмана Павла Скоропадського і повстання
українського народу проти його влади. За державність. 1938. № 8. С. 9-31.
3. Завальнюк О. М., Стецюк В. Б. Земства Поділля в добу
української революції 1917-1920 рр. Кам‘янець-Подільський: «Аксіома»,
2009. 220 с.
4. Олійник С. В. Боротьба з гетьманським режимом на Поділлі в
1918 р. Матеріали ХІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції (22-23
листопада 2007 р.). / ред. кол.: Завальнюк О. М. (співголова), Войтенко В. І.,
Баженов Л. В. (відп. ред.) та ін. Кам‘янець-Подільський: Оіюм, 2007. Т. 2. С.
22-31.
5. Ратушняк І. Антигетьманське повстання на Поділлі у спогадах В.
Рейнбота. Наукові записки Вінницького державного педагогічного
університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. 2018. Вип. 26. С.
307-311.
6. Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918). Гол.
ред. Я. Пеленський. Київ – Філадельфія, 1995. 493 с.
Юлія КОПАНИЧУК, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Сергій СИДОРУК,
СУПЕРЕЧНОСТІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ОРІЄНТАЦІЙ УКРАЇНЦІВ

НАДДНІПРЯНЩИНИ ТА ГАЛИЧИНИ НА МЕЖІ ХІХ – ХХ СТОЛІТЬ
У сучасній вітчизняній історіографі актуальною залишається проблема

розвитку українського національного руху в період ХІХ – початку ХХ ст. Її
вивчення дозволяє розкрити не лише механізм, а й фактори формування
української нації в європейському контексті. Однією з першорядних проблем
в історії України цього часу є характер взаємин національних еліт
Наддніпрянської та Західної України.
Російська та Австро-Угорська імперії по різному, але багато зусиль
докладали для того, щоб перешкодити формуванню українців як нації. В
росії основним засобом боротьби з національним рухом було перешкоджання
розвитку української культури, а в Австоро-Угорщині – протиставлення
політичних інтересів українців і поляків.
43
Ведучи мову про національне гноблення українського народу зі сторони

Росії, необхідно звернути увагу на те, що воно найяскравіше проявило себе у
циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва. За допомогою цього
циркуляра Валуєв заборонив друкування, а також викладання українською
мовою. Також цинічно заявив, що ―ніякої окремої малоросійської мови не
було, немає і бути не може‖.
У 1876 році Емським указом Олександра II було заборонено ввезення
літератури українською мовою, а також постановку українських п'єс із
виконанням народних пісень. Їх потрібно було перекладати на російську
мову. Також цей указ забороняв використовувати українську мову в
початкових школах, державних закладах. І ще одним негативним фактором
було те, що назва "Україна" була заборонена.
Попри тиск збоку Російського уряду український національний рух
продовжував розвиватися у напрямку його політизації. Студенти-українці на
початку 80-х років в Петербурзі створили гурт ―українських соціалістів-
федералістів‖, який існував з 1883 по 1888рр.. У своїй політичній програмі
гурт не підтримував русифікацію України, а виступали за повну національну
автономію України [1, с. 26].
Важливим є те, що наприкінці 80-х років рух отримав підтримку від
молодих публіцистів – Трохима Зіньківського та Бориса Грінченка. Вони
беззаперечно виступили проти формального українофільства, вимагаючи від
української інтелігенції рішучих та послідовних дій. У 1893 році вони
опублікували програму діяльності ―свідомих українців‖, де висловили ідею
єдності української нації та думку щодо необхідності оборони її прав [1, с.
27].
Наступним значущим етапом політичного життя для Підросійської
України стало утворення першої української політичної організації під
назвою Братство тарасівців, що існувала з 1891 по 1898 рр. Ця таємна
політична організація стояла на засадах самостійності України. Її було
засновано студентами Віталієм Боровиком, Борисом Грінченком, Іваном
Липою, Миколою Міхновським, Володимиром Шеметом. Ними була видана
політична декларація під назвою ―Вірую молодих українців‖, де засновники
подали свої політичні погляди. Варто зазачити, що культурна діяльність
полягала у поширенні української мови в родині, установах, школах, а також
полягала у навчанні дітей української грамоти, доповідей, культивування
концепції Шевченка. Першочерговими з політичних цілей тарасівців були
визволення української нації з-під російської окупації, повна державно-
політична незалежністьть України [2, с. 66].
У 1900 р. у Харкові було створено першу політичну партію
Наддніпрянщини під назвою Революційна українська партія. На перших
порах партія стояла на самостійних позиціях, але згодом перейшла на
автономістські . Саме постання Революційної української партії стало
кульмінацією колишніх спроб створення політичних організацій, таких як
44
Братство Тарасівців, а також соціал-демократичний гурток І. Стешенка й

Лесі Українки, які поривали з тогочасним українським позаполітичним
культурництвом й народовством та сформували політичну функцію [3, с. 52].
У 1902 році відбулося формування Української народної партії на чолі
якої був М. Міхновський. Вона виступала за самостійну демократичну
державу. А в 1905 році утворили Українську соціал-демократичну спілку на
чолі якої був М. Малиневський [4, с. 56].
В 1905 році М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра утворили Українську
соціал-демократичну робітничу партію. [5, с. 18] В 1904 році відбулося
утворення Української демократичної партії – партія демократично-
ліберального спрямування на чолі якої був Є. Чикаленко. Виступала за
встановлення конституційного правління. І вже восени цього ж року деякі
учасники УДП заснували Українську радикальну партію (УРП), на чолі якої
були Б. Грінченко і С. Єфремов. УРП виступала за встановлення автономії
України. А восени наступного року, тобто у 1905 р. відбулося об'єднання в
Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що також була
автономістського спрямування [6, с. 28].
На час революційних подій 1905 року та виборів до І-ї Державної Думи
український національний рух ще не мав належного впливу, аби незалежно
йти на вибори. Проте керівники українських партій були представленими у
виборчих списках найбільших російських опозиційних партій. Саме такі
події стали поштовхом до того, що в першій Державній думі було створено
Українську Парламентську Громаду, яка складалася з 45 послів зі всіх 102
вибраних від України. Її головою став адвокат і громадський діяч з Чернігова
Ілля Шраг. Політичною програмою цієї парламентської групи була боротьба
за автономію України [7, с. 639].
Відношення австрійських чиновників до ―українського питання‖ до
революції 1848 р. майже нічим не відрізнялося від ставлення російських
колег. Саме через революцію, яка відбулася у 1848 році представники
ерудованого західноукраїнського суспільства отримали поштовх і хорошу
нагоду для формального самовизначення своєї нації як окремої. 2 травня
1848 р. відбулося заснування Головної Руської Ради, що стала першою
українською політичною організацію, що була представником інтересів
українців Галичини [8, с. 6].
Від початку 90-х років XIX ст. національний рух на західноукраїнських
землях увійшов у політичний етап розвитку. 25 листопада 1890 році у
Галицькому сеймі депутати Юліан Романчук, який був представником
―Руського клубу‖ і Анатоль Вахнянин заявили з трибуни сейму, що
―православно-уніатське населення Галицької Русі, яке називає себе
русинами, насправді не має нічого спільного з російським народом, а є
українцями‖. Це знаменувало початок ―Нової ери‖ в політичному житті
Галичини. Народовські депутати у Галицькому сеймі взяли зобов‘язання
бути лояльними до влади, не критикувати її. За таку позицію отримали кілька
45
чиновницьких посад. Співпрацю народовців з польською адміністрацію

почали критикувати радикали.
В цей період національна ідея розпочала виходити за рамки
інтелігентської сфери і пронизує широкі маси. Це спричинило створення
умов для формування політичного руху з національним колоритом. Першою
такою партією стала започаткована Русько-українська радикальна партія
(РУРП). Її утворили у 1890 р. на чолі з І. Франком та М. Павликом. За
допомогою своєї діяльності діячі прагнули об`єднати соціалізм з захистом
національних інтересів українців, що проживали на території Галичини,
разом з тим, висували постулат політичної самостійності України [9, с. 82].
Якщо говорити про пізніші партії, то варто згадати про Українську
національно-демократичну партію – УНДП. Вона була утворена у 1899 pоці і
стала найвпливовішою серед українських партій. У цьому ж році була
утворена й Українська соціал-демократична партія – УСДП. Усі вище
перераховані партії стояли на самостійницьких позиціях. Виступали за
національно-територіальну автономію або за національно-культурну
автономію.
Таким чином, українське національне відродження зіграло велику роль у
формуванні національної української самосвідомості. Несправедливість
політики сусідніх держав до інтересів українського народу зумсовило
виникнення національного руху, як на території Наддніпрянщини, так і на
території Галичини. Рух виник, як прояв української національної ідеї та
пошук шляхів визволення України. Цим процесом було притаманно
посилення національної самосвідомості не лише українській інтелігенції, а й
іншим верствам населення. Також рух плавно набирав політичного
забарвлення на всій українській території, що належала, як до Російської, так
і до Австро-Угорської імперій. В цей період відбувається формування не
лише національної ідентичності, а й всеєдності українців. На національну
самосвідомість українців вплинули ідейні положення українських громад,
партій, братств.
Отже, український політичний рух наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. був
політично незрілим і орієнтувався на автономістські погляди і настрої
тодішньої еліти як Наддніпров'я, так і Галичини. Наддніпрянські діячі
яскраво декларували своє лояльне ставлення до царизму Росії, аполітизм.
Але діячі не переставали цікавитися розвитком національного руху, що
відбувався на території Галичини. Цей рух розглядався як невід'ємна частина
русько-українського простору. Таким чином царські заборони спричинили
об'єктивне перенесення центру української діяльності за межі Російської
імперії, в Галичину, де були кращі умови для національного розвитку.

1. Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. Відень. Накладом
союза визволення України, 1917. С. 26-27.
46
2. Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української

нації XIX-XX ст. Київ. Генеза. 1996. 360 с.
3. Тимошенко О. Еволюція РУП від автономії до самостійності //
Проблеми гуманітарних наук. Серія «Історія». 2016. Випуск 38. С. 50- 75.
4. Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні
нариси / Ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М, Даниленко, С. О.
Довгий, С. В. Кульчицький, Ю. А. Левенець, О. С. Онищенко, В. А. Смолій,
В. М. Шаповал; Відп. ред. В. А. Смолій; Кер. авт. кол. Л. Д. Якубова; Авт.
кол.: О. Г. Аркуша, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський, Т. В. Вронська, В. І.
Головченко, Г. Г. Єфіменко, В. О. Котигоренко, С. В. Кульчицький, О. Є.
Лисенко, О. M. Майборода, І. Г. Патер, Р. Я. Пиріг, О. С. Рубльов, В. П.
Щетніков, І. Я. Щупак. НАН України. Інститут історії України. К.: Ніка-
Центр, 2012. 592 с
5. Грицак Я. Українська соціал-демократія та Українська національна
держава у 1917-1920 роках. Київ. 26 с. URL: https://library.fes.de/pdf-
files/bueros/ukraine/15654.pdf (дата звернення 03.03.2023).
6. Кудряченко А.І., Калінічева Г.І., Костиря А.А. Політична історія
України XX століття: Підручн. для студ. вищ. навч. Закл. // МАУП, 2006.
696 с.
7. Жук А. Російська Державна Дума й Україна (З нагоди десятилітньої
річниці існування Думи). ІІІ. Закон про вибори до Думи // Вістник СВУ. 1916.
Ч. 118. С. 639.
8. Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань і книга
кореспонденції / За ред. О. Турія, упорядн. У Кришталович та І. Сварник.
Львів: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету,
2002. 270 с.
9. Гуйванюк М. Українська літературна інтелігенція Галичини й
Буковини у взаєминах з Русько-Українською радикальною партією (кінець
ХІХ – початок ХХ СТ.) // Наукові записки Тернопільського національного
педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Історія. 2016.
Вип. 2(3). С. 82-87. URL
: http://nbuv.gov.ua/UJRN/NZTNPU_ist_2016_2%283%29__16
Діана ЛИСАК, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Анатолій ГЛУШКОВЕЦЬКИЙ,
СКЛАД ТА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДУМСЬКОЇ ГРОМАДИ

У І ДЕРЖАВНІЙ ДУМІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Процеси становлення і розвитку парламентаризму в Україні є

визначальними для потреб національного державотворення. Одним із них
47
була участь українців у діяльності Державної Думи Російської імперії.

Створена у І Думі Українська думська громада об‘єднала в своєму складі
багатьох знаних представників українського політикуму того часу, дозволила
набути першого практичного досвіду парламентаризму та просувала у
порядок денний «українське питання». Тому дослідження діяльності цієї
національної фракції в Думі І скликання є актуальною проблемою.
цієї проблеми зверталися такі дослідники, як О. Бандурка, Ю. Древаль [1; 5],
В. Яремчук [9], В. Єрмолаєв [6], В. Доморослий [3-4], Л. Дідух [2], В. Милько
[7] та ін.
Метою дослідження є аналіз основних напрямків, форм та методів
діяльності депутатів Української думської громади в І Державній Думі
Російської імперії.
І Державна Дума розпочала свою роботу 27 квітня 1906 р. А вже 1
травня 1906 р. представники українських губерній на своєму засіданні
утворили парламентську фракцію – Українську Парламентську (думську)
Громаду (далі УДГ) [1, с.67]. В той же день в приміщенні одного з районних
бюро Конституційно-демократичної партії відбулися перші установчі збори
українського парламентського корпусу. Всього за даними М. Грушевського
до фракції записалось понад 40 депутатів, але залишалось багато селян та
інтелігенції з українських губерній, які не «уяснили для себе українського
питання, або не наважились ще формально вступити». Головою УДГ став
адвокат та громадський діяч Ілля Шраг [8].
Робота фракції будувалася на принципах західноєвропейських
парламентів. У Думі українські депутати взяли активну участь у створенні та
діяльності Спілки автономістів – об‘єднання думських груп неросійських
народів імперії, ідейною основою якого було прагнення до децентралізації й
автономного управління національними окраїнами Російської імперії [6,
с.95].
Друкованим органом української фракції був російськомовний тижневик
[9, с.199] «Український вісник». Завданням видання було «показати місце і
значення України» та «сприяти справедливому вирішенню національного ...
питання» [5, с.200].
Одним з головних питань, яке дискутувалося в Державній Думі першого
скликання, стало визначення її ставлення до справи земельного
перевлаштування. Українська парламентська громада на своїх засіданнях
активно готувалася до обговорення аграрного виходячи з «Національної
програми українців-подолян». Зокрема, депутат М. Онацький на засіданні
фракції 13 травня виступив за відчуження приватновласницьких земель,
П. Чижевський запропонував встановити норми найбільшого володіння
землею, тому що без цього могла б розпочатися громадянська війна [3,
с.188].
48
У І Державній Думі за участі депутатів від українських губерній

обговорювалися також питання: щодо скасування смертної кари (переважна
більшість проголосувала «за»), бюджетних асигнувань, політичної амністії,
недоторканності особистості, житла і приватної кореспонденції [4, с.15] та
основ громадянських прав, загального, виборчого права [4, с.15],
вдосконалення регламенту, перспектив російського парламентаризму та ін.
[1, с.69]. Громада приділяла велику увагу проблемі єврейських погромів [4,
с.16].
Основним підсумком діяльності громади в І Державній Думі було
прийняття декларації про автономію України авторства М. Грушевського. Її
готувався проголосити з думської трибуни голова громади І. Шраг, але в
липні 1906 р. І Державну Думу після 72 днів її роботи розпустили [2, с.68].
Українська думська громада виявилася однією з найчисельніших серед
національних фракцій Думи (9,2% її складу), але через її неконсолідованість,
несприятливі зовнішні обставини вона не змогла використати всі свої
ресурси. Одночасна участь у роботі інших думських фракцій хоч і дозволяла
кількісно збільшити склад громади, однак не усувала характерної при цьому
політичної мозаїчності та організаційної аморфності. Наслідком цього стала
відкрита демонстрація депутатами-членами УДГ пріоритетності фракційних
програм над цілями і завданнями Української парламентської громади [7,
с.75]. Негативним чином на діяльність фракції вплинула як слабка внутрішня
дисципліна, «розпорошеність» депутатів по іншим фракціям, так і гостра
міжпартійна боротьба, яка розгорнулася у її середовищі між прибічниками
УДРП та УСДРП.
Отже, вагомою подією в історії України стало створення Української
парламентської (думської) Громади в складі І Державної Думи. Протягом
роботи Думи УДГ, а точніше окремі її депутати, активно діяли та прагнули
впливати на вирішення питання надання землі селянам, скасування
військово-польових судів, смертної кари, допомоги переселенцям, змін до
регламенту, розслідування єврейських погромів, затвердження права на
недоторканість особи, виділення коштів на потреби українських губерній. І
хоча практичні результати діяльності УДГ були незначними, але все ж
українці Наддніпрянщини отримали неоціненний досвід, який знадобився їм
пізніше, в часи Національної революції 1917-1921 рр.

1. Бандурка О.М., Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні:
становлення і розвиток. Монографія. Харків : Ун-т внутр. справ, 1999.
288 с.
2. Дідух Л.В. Суспільно-політична діяльність М. Ф.
Біляшівського на початку ХХ ст. Наукові записки. Том 20. Історичні
науки. Ч. 1. С.66-70.
49
3. Доморослий В. І. Діяльність українських депутатів щодо

вирішення аграрного питання в Першій Державній Думі Росії.
Український селянин. 2004. Вип. 8. С. 187-190.
4. Доморослий В. І. Діяльність української парламентської
громади щодо виборення політичних прав і свобод у І Державній Думі
Росії (1906-1907 рр.). Вісник Київського національного університету
імені Тараса Шевченка. Історія. 2011. Вип. 108. С. 12-17.
5. Древаль Ю. Д. Українське питання у Державній Думі
Російської імперії початку ХХ ст. Вісник університету внутрішніх
справ. 1999. Вип. 9. С. 198-204.
6. Єрмолаєв В. М. Історія вищих представницьких органів
влади в Україні: Навч. посібник. Харків : Право, 2007. 280 с.
7. Милько В. Українське представництво в Державній думі
Російської імперії (1906-1917): монографія. Київ : Інститут історії
України НАН України, 2016. 396 с.: табл.
8. Українська думська громада URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1
%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B4%D1%8
3%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B3%D1%80%
D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B0 (дата звернення –
09.01.2023).
9. Яремчук В. Д. Українська багатопартійність
Наддніпрянської і Західної України: компаративний аналіз (1899-1918
рр.). Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. 504 с.
Світлана МАШТАЛЕР, студентка І курсу магістратури

ВИБОРИ ДО І ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ГАЗЕТИ

«ГРОМАДСЬКА ДУМКА»)
В умовах існування демократичної, соціальної та правової держави

Україна важливо знати реальні політичні вподобання громадян різних
соціальних і демографічних груп із всіх куточків нашої країни. Одним із
індикаторів настроїв та вподобань українців є вибори до представницьких
органів, зокрема до Верховної Ради. Перша спроба запровадження
представницького органу, у виборах до якого брали участь українці
Наддніпрянщині, відбулася на початку ХХ ст. Дослідження цього досвіду
впровадження парламентаризму, з‘ясування певних особливостей організації
та проведення виборів, боротьби між різними політичними партіями,
соціальними та етнічними групами може мати значення для сучасності.
50
Історіографічною базою дослідження стали праці О. Реєнта [21],

О. Коника [8], С. Щура [25], М. Циганюка [24]. Важливою працею в
контексті дослідження даної теми є монографія А. Глушковецького
«Демократія в провінції: вибори та діяльність депутатів Подільської губернії
у Державних Думах Російської імперії» [4]. Український історик О. Реєнт у
своїй статті «Українці в Державній думі Російської імперії» [21], висвітлює
їхню участь в цьому представницькому органі Російської імперії. Також
учений наголошує в яких умовах проходила виборча кампанія, детально
описує реальні політичні вподобання виборців. Зокрема, він зазначає, що
«загалом політичні настрої виборців Російської імперії сконцентрувалися у
вимозі «землі і волі»…» [21, с. 319]. Варто відзначити статтю О. Коника
«Селянські депутати з України в І і II Державних думах Російської імперії»
[Ошибка! Источник ссылки не найден.].
Для дослідження історії виборів до І Державної Думи цінними
джерелами є публікації української ліберально-демократичної газети
«Громадська думка». Публікації цього часопису є основним джерелом у
роботі. Недоліком цієї групи джерел є те, що газета стала виходити
наприкінці грудня, коли виборчі процеси тривали, тому у ній відбито
переважно пік виборчої діяльності, а також результати виборів.
Революційні події 1905 р. привели до значних суспільних змін у
Російській імперії. 17 жовтня був опублікований «Височайший маніфест»,
котрий дарував усім підданим права і свободи, а також оголосив про скоре
скликання дорадчого органу – Державної Думи. 11 грудня цього ж року
опублікували маніфест про проведення виборів до Думи. З цього приводу в
№ 4 газети «Громадська думка» за 1906 р. знаходимо повідомлення про
видання відповідного циркуляру МВС, який регламентував проведення
виборів до Державної Думи [17, с. 1]. Також матеріали часопису засвідчують,
що результати виборів до представницького органу залежали не від якогось
одного фактору, насамперед від уряду (точніше від його доброї волі), а також
від народу.
У наступних номерах цієї газети (№ 5-7) висвітлюється процес
складання списків виборців, який завершився у грудні. Згадується, що в
Москві за першим указом було 8179 виборців, але за новим указом це число
збільшилось мінімум у 10 разів [18, с. 1], [19, с. 1]. «Громадська думка»
також згадує і про виборче право, котре не було прямим і рівним. Вона
порушує питання про обчислення податного населення; адже лише ті, хто
платили податки, мали право голосу.
Крім того, газета згадує про запровадження в окремих регіонах воєнного
стану та стану «надзвичайної охорони», що унеможливлювало зібрання
людей, проведення агітацій і мітингів. Але вже в № 6 від 6 січня 1906 р.
опубліковано текст урядового розпорядження, який вимагав виборцям «не
чинити ніяких недогідь» [19, с. 1]. Газета публікувала видання нового указу,
який скорочував термін складання виборчих списків з 6 до 3 тижнів.
51
Дозволялося не публікувати ці списки в місцевих «Урядових відомостях»,

але в тих установах, які ці списки складають. Встановлювався порядок
скликання місцевих нарад для обрання виборців в губернські і повітові
виборчі комісії, що мало прискорити увесь виборчий процес. Спрощувалася
система виборів; тепер їх проводили звичайним голосуванням і перемагав
той, хто набирав найбільшу кількість голосів[19, с. 1].
Загалом, як повідомляє «Громадська думка», система виборів у
губерніях була наступною: за 3 тижні складаються списки виборців в
окремих населених пунктах (селах і містах), після чого відбуваються вибори
на місцевому рівні. Далі, за тиждень складаються списки виборців за
повітами і в повітових містах відбувається наступний етап виборчої кампанії.
Після цього мало пройти іще 7-10 днів на опрацювання цих результатів і
можливих скарг. Лише після цього мали відбутися з‘їзди губернських
виборців у губернських містах. На останньому етапі, через 10-15 днів, до
Сенату у Петербург подавалися списки, в яких вказувалися імена депутатів
від губернії до Державної Думи [19, с. 1].
Таким чином, перші парламентські вибори були не прямими (а через
виборщиків), не рівними (голоси різних станів мали різну вагу) і не
загальними (жінки виборчого права не мали). Існував доволі високий
майновий ценз, але законом від 11 грудня 1905 р. його зменшили, завдяки
чому число виборців збільшилось у десятки разів (№8 від 10 січня) [13, с. 2],
[14, с. 1]. Проте окремі верстви населення були позбавлені права голосу,
серед них: жінки, військові, поліцейські, винаймачі житла, хатня прислуга,
робітники малих фабрик, робітники, які не працюють в цих установах. На
сторінках преси уряд висловив бажання якнайшвидше скликати Думу та
покладався на громадськість, яка мала б допомагати йому керувати
державою.
«Громадська думка» містить дані про те, що, незважаючи на прагнення
уряду до співпраці, піддані імперії поставились до виборів доволі пасивно (№
8 від 10 січня 1906 р.). Так, селяни і робітники, багато з яких позбавлялися
голосу, через погану поінформованість, майже не брали у виборах ніякої
участі. Така ж проблема існувала у невеликих повітових і губернських містах
[20, с. 3]. Охочих записуватись до виборчих списків у провінції було вкрай
мало; у губернських і повітових центрах мова йшла про сотні чи тисячі осіб,
тоді як у столицях таких нараховуються сотні тисяч [5, с. 1].
Процес складання виборчих списків тривав протягом січня-лютого
1906 р. і про це на сторінках «Громадської думки» майже не згадувалося.
Лише після ухвалення урядового маніфесту від 12 лютого про вибори до
Державної Думи, згідно з яким вони мали відбутися якнайшвидше.
Повідомлялося також, що скликання Думи відбудеться 27 квітня [9, с. 1].
У газеті повідомлялося, що 20 лютого 1906 р. вийшов царський маніфест
про Державну Думу, який сильно розширює повноваження цього органу. Він
також окреслював правила виборів і роботи парламенту, наділяв його
52
обмеженою законодавчою владою [10, с. 1]. Це був позитивний крок у

розвитку представницького органу.
У березні 1906 р. розпочалась активна передвиборча кампанія. Деякі
партії були готові до неї заздалегідь (конституційні демократи та
«октябристи») [24, c. 266]. Це знайшло відображення і на сторінках
«Громадської думки». Оскільки остання була ліберального спрямування, то
під час виборів вона підтримувала кадетів, які, на думку редколегії, мали
проукраїнські настрої (№ 60 від 15 березня) [23, с. 1]. Однак насправді
російські ліберали не були зацікавлені в підтримці українців [11, с. 1], [12, с.
1] А ось інші політичні партії взагалі бойкотували вибори до Думи, зокрема −
РСДРП та УСДРП, що забезпечило тим же кадетам значну підтримку у
провінції [24, c. 270].
Як констатують публіцисти «Громадської думки», дані вибори
проходили з чисельними порушеннями. Списки складались буквально
напередодні голосування. Траплялись випадки, коли кандидати переходили із
партії в партію (наприклад кадети в «октябристи») [1, с. 3], [2, с. 3]. У містах і
містечках найбільше голосів набирали місцеві представників інтелігенції,
серед яких було багато євреїв. Останні, як правило, представляли ліберальні
партії. У повітових виборах найбільше кандидатів висунуло селянство [3,
с. 3]. Як порушення, газета фіксувала також неправильне використання
бюлетенів [7, с. 1].
Всього від 9-ти українських губерній, за даними О. Коника, обрали 102
депутати, із них 58 – від селян [Ошибка! Источник ссылки не найден., c. 62]. Таким
чином, саме селяни склали більшість українських депутатів в Думі.
«Громадська думка» підтверджує ці цифри, оскільки і на її шпальтах
містяться відомості про станову приналежність депутатів [22, с. 2]. Редакція
газети пояснювала це значними недоліками існуючої виборчої системи.
Ставлення «Громадської думки» до селянських депутатів виявилося
неоднозначним; з одного боку вони визнавались представниками
українського народу, а, з іншого, їх називали «темними» і «неосвіченими»
[16, с. 4], а дехто з сучасників зазначав, що здебільшого в Думу взагалі йшли
не ті люди, яким там слід бути [15, с. 2].
Згідно газетних матеріалів за партійною приналежністю переважна
більшість депутатів від українських губерній належала до партії
конституційних демократів, яка вступила у виборчий блок з «Союзом 17
октября». Кандидати від зазначених партій йшли єдиним списком, що
забезпечило їм перемогу [15, с. 2]. Всього у Думу було обрано 396 депутатів,
із яких 196 належало до селян [6, с. 1]. Зі 102 послів від українських губерній
38 належало до фракції кадетів, 28 – трудовиків, 5 – соціал-демократів. Ці
дані демонструють, що найбільше депутатів все ж належало до поміркованих
лівих чи центристських партій. Причиною цього став бойкот виборів з боку
ультралівих есерів і есдеків, котрі мали шанси отримати значні голоси [25,
с. 263 – 264].
53
Отже, редколегія газети «Громадська думка» дуже уважно спостерігала

за процесом підготовки, проведення та результатами виборів до Державної
Думи. У публікаціях часопису аналізувався зміст нормативних документів,
особливості організації та проведення виборчої кампанії. У ліберально-
демократичній газеті зазначено недоліки виборів і головні результати –
соціальний, етнічний і партійний склад депутатів.

1. Вибори. Громадська думка. 18 березня 1906 р. № 63. С. 3.
2. Вибори. Громадська думка. 19 березня 1906 р. №64. С. 3.
3. Вибори. Громадська думка. 21 березня 1906 р. № 65. С. 3.
4. Глушковецький А. Л. Демократія в провінції: вибори та діяльність
депутатів Подільської губернії у Державних Думах Російської імперії:
монографія. Кам‘янець-Подільський : ПП Буйницький О.А. , 2010. 400 с.
5. Єфремов С. Громадська думка. 13 січня 1906 р. №11. С. 1.
6. Коваленко Г. Що дали вибори. Громадська думка. 25 квітня 1906 р.
№93. С. 1-2.
7. Козловський В. Вибори послів до Думи. Громадська думка. 29
березня 1906 р. № 71. С. 1.
8. Коник О. О. Селянські депутати з України в І і II Державних думах
Російської імперії. Український історичний журнал. 1995. № 1. C. 58-66.
9. Левицький М. Громадська думка. 12 лютого 1906 р. № 31. С. 1.
10. Леонтович В. Громадська думка. 23 лютого 1906 р. № 42. С. 1.
11. Леонтович В. Хто обізветься за Україну в державній думі.
Громадська думка. 23 березня 1906 р. № 67. С. 1.
12. Леонтович В. Хто обізветься за Україну в державній думі.
Громадська думка. 24 березня 1906 р. № 68. С. 1.
13. Омельянович В. Закони про вибори 6 серпня і 11 грудня 1905 р.
Громадська думка. 6 січня 1906 р. № 6. С. 2.
14. Омельянович В. Закони про вибори 6 серпня і 11 грудня 1905 р.
Громадська думка. 10 січня 1906 р. № 8. С. 1.
15. Осинський Ю. Настав момент великої ваги. Громадська думка. 12
квітня 1906. № 82. С. 2.
16. Павленко В. Вибори послів до думи. Громадська думка. 2 квітня
1906 р. № 75. С. 4.
17. Повідомлення від уряду про вибори до Державної думи. Громадська
думка. 4 січня 1906 р. № 4. С. 1.
думка. 5 січня 1906 р. № 5. С. 1-2.
думка. 6 січня 1906 р. № 6. С. 1
20. По Росії. Громадська думка. 10 січня 1906 р. № 8. С. 3
54
21. Реєнт О. П. Українці в Державній думі Російської імперії. Проблеми

історії України ХІХ – початку ХХ ст. 2009. Вип. 16. С. 318-335.
22. Смолієвський А. Наші вибори. Громадська думка. 6 квітня 1906 р.
№77. С. 2.
23. Список. Громадська думка. 15 березня 1906 р. № 60. С. 1.
24. Циганюк М. А. Тактика політичних партій та організацій Російської
імперії під час виборів до І Державної думи в Україні. Проблеми історії
України ХІХ - початку ХХ ст. 2005. Вип. 9. С. 264-274.
25. Щур С. А. Українські депутати І Державної Думи і політичний
радикалізм у Російській імперії. Вісник Кам’янець-Подільського
національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки. Кам‘янець-
Подільський: Кам‘янець-Подільський національний університет імені Івана
Огієнка, 2015. Вип. 8: До 25-річчя створення кафедри історії України. С.
262-296.
Юлія МОРОЗ, студентка 2 курсу

ЛІТОПИСНІ МІСТА ЛЮБОМЛЬЩИНИ
Любомльщина – історичний мікрорегіон, котрий до недавнього часу був

одним із районів сучасної Волинської області. Він має багату та цікаву
історію, частинку якої спробуємо зараз розглянути. Варто зазначити, що
питаннями історії, археологічної та культурної спадщини Любомльщини
займалася низка дослідників, зокрема: Ф. Андрощук, О. Златогорський, І.
Красицький, З. Кучинко, Ю. Мазурик, В. Надольська, О. Остапюк, С.
Панишко та ін.
Після розпаду Київської Русі на її західних кордонах князь Роман
Мстиславович у 1199 р. об‘єднав Волинське і Галицьке князівства. Пізніше
його син Данило продовжив справу батька та зміг долучити до об‘єднаного
князівства ще Холмську і Берестейську землі. У Галицько-Волинському
літописі 1207 роком датується перша згадка про місто Угровськ над Західним
Бугом [4, с. 103].
Історики припускають, що Угровськ був повністю знищений під час
набігів монголо-татар наприкінці XIII ст. чи на початку XIV ст., тому цей
період можна вважати фактичним припиненням його існування.
Археологічні розкопки підтверджують, що там, де знаходилося місто,
знайдено «сліди» боїв. У археологів та істориків довго не існувало
однозначної думки щодо розташування міста. Найбільш дискусійним було
те, що на картах його завжди позначали на лівому березі Західного Бугу,
тобто на території сучасної Польщі. Припущення про розташування цього
55
міста на правому боці річки висловлювали єпископ Модест, археологи О.

Цинкаловський та С. Панишко.
Справжньою сенсацією для археологів-медієвістів було виявлення
решток монументальних споруд XIII ст. на березі р. Західний Буг на захід від
села Новоугрузьке, де за 1,5 км знаходиться городище XII–XIII ст. Вдалося
це зробити завдяки зусиллям директора Любомльського краєзнавчого музею
О. Остапюка, який досліджував залишки цього городища [2, с. 47; 5, с. 61].
Дане городище пов‘язують із літописним містом Угровськ, адміністративним
центром і тимчасовою столицею Данила Галицького. Спільна робота
істориків та археологів дала змогу з впевненістю локалізувати дитинець міста
на городищі в с. Новоугрузьке та виявити фундаменти ще однієї волинської
вежі. На жаль, успіхи дослідників не сподобались певним чиновникам, тому
в продовженні наступних розкопках науковцям було відмовлено [6, с. 148].
Не менш важливим літописним містом є Любомль, котрий має довгу та
цікаву історію. Перша згадка про нього датується 1287 роком.
Розбудовником Любомля вважається волинський князь Володимир
Василькович, відомий дипломат, культурно-освітній діяч. У 1287 р. князь
тяжко захворів та сказав дружині і боярам: «Хотів б я поїхати до Любомля,
бо досадила мені погань ся (мається на увазі татари), а я чоловік єсьм не
дужий. Я з ними не можу навіть поговорити, бо пройняли вони мене уже до
печінок» [1, с. 437].
Любомль формувався як князівський замок, опорний військовий пункт
та центр сільськогосподарської округи. Місто мало важливе стратегічне
значення, адже було ключовим пунктом на шляху з Володимира до Бреста.
Це була так звана «зимова» дорога, оскільки нею користувалися, коли
замерзали поліські ріки та болота [1, с. 769].
Сам князь часто любив відвідувати Любомль, бо це місце приносило
йому душевний спокій. Назва міста, за легендою, походить від його
висловлювань про місто: «Любо мнє». Місто стало одним із князівських
осередків у Волинському князівстві. Зокрема, князь здійснював тут прийом
послів, давав розпорядження. Крім того, Володимир Василькович не забував
про відпочинок – Любомльська та Шацька пущі були його мисливськими
угіддями, де він неодноразово полював. Князь розбудовував місто, укріпив
його оборонним валом та ровом, закінчив будівництво замку. Літописні
відомості свідчать, що з 1288 р. Володимир Василькович уже не виїжджав з
Любомля, бо був важко хворий.
Крім будівництва споруд, пов‘язаних з обороною, князь не забував і про
культуру. Зокрема, було збудовано церкву святого і великого мученика
Христового Георгія (Побідоносця). Вилито унікальні дзвони, які мали
дивний звук. У цій церкві на той час була найбільша на Волині бібліотека
рукописних богослужебних книг. До наших днів «стара церква» не
зберіглася. На її місті знаходиться Георгіївська церква, яка стоїть на старому
фундаменті, та пам‘ятник князю Володимиру Васильковичу. Є припущення,
56
що одна із частин Галицько-Волинського літопису писалася саме в Любомлі.

Завдяки старанням князя тогочасний Любомль перетворився у знаний на Русі
та поза її межами ремісничий центр. Тут, з-поміж іншого виготовляли
різноманітну зброю.
Після занепаду Галицько-Волинського князівства місто перейшло з
великокнязівської власності у володіння Федора Сангушка. У 1377 р.
Любомльський округ був відірваний Польщею від Волині. Король Казимир
III посилено будував фортеці на цих землях. Вони мали вигляд як круглий
пагорб, на якому зверху будувалася фортеця. Від дитинця в Любомлі
залишився лише пагорб діаметром 60 та заввишки 9 м, східніше від якого, за
ровом, знаходився окольний город з храмом Св. Георгія [5, с. 61]. Пагорб
раніше називали «Замчище», але зараз місцеві жителі говорять на нього
«Фосія» – від латинського слова «fossa», що означає «рів» або «канава».
Перша документальна згадка про замок в Любомлі датується 1392
роком, коли Владислав Ягайло підписав документ про надання
магдебурзького права місту Холму. В Любомлі з‘явилися передмістя
«Монастир» та «Завалля», на яких у XVI ст. мешкали пекарі та ін. ремісники.
У 1409 р. було зведено дерев‘яний костел Св. Трійці, а вже в 1412 р. він був
перебудований у готичному стилі. Остання згадка про Любомльський замок
відноситься до 1773 р.
За адміністративним поділом місто Любомль було центром негродового
староства Холмської землі Руського воєводства. Окрім замку, в місті була
міська ратуша. В центрі міста знаходилася ринкова площа, від якої в різні
напрямки розходилися вулиці. Все місто було оточене оборонним валом з
трьома в‘їзними брамами [5, с. 40]. У Холмській землі за своїм значенням
Любомль поступався лише Холму.
Отже, історичні та археологічні відомості свідчать про велику та багату
історію Любомльщини, зокрема про літописні міста Угровськ і Любомль, їх
роль як важливих політичних центрів Галицько-Волинського князівства.
Незважаючи на те, що над вивченням історії Любомльщини працювало
чимало дослідників, ще залишається багато маловідомих сторінок, які
можуть стати предметом для подальших наукових розвідок.

1. Галицько-Волинський літопис. Літопис руський / пер. з давньорус.
Л. Є. Махновця. Київ : Дніпро, 1989. С. 368–452.
2. Красицький І. Внесок Олександра Дмитровича Остапюка у вивчення
археологічних пам‘яток Любомльщини. Минуле і сучасне Волині та Полісся.
Любомль та Любомльщина в українській та європейській історії. Наук. зб.
Вип. 63. Мат. Міжн. іст.-краєзн. конф. Луцьк, 2017. С. 43–49.
3. Любомльщина історична, туристична, інвестиційно приваблива:
Довідник-путівник / упоряд. М. Ю. Склянчук. Луцьк : Надстир‘я, 2011. 256 с.
4. Мазурик Ю., Остапюк О. Любомльський краєзнавчий музей –
57
продовжувач в дослідженні літописного Угровська. (до 810-річчя першої

першої писемної згадки про літописне місто Угровськ і до 133-річчя початку
досліджень археологічної пам‘ятки). Минуле і сучасне Волині та Полісся.
Любомль та Любомльщина в українській та європейській історії. Наук. зб.
Вип. 63. Мат. Міжн. іст.-краєзн. конф. Луцьк, 2017. С. 103–116.
5. Терський С. В. Археологія доби Галицько-Волинської держави. Київ :
Стародавній світ, 2014. 164 с.
6. Терський С. В. Історія археологічних досліджень та історичного
краєзнавства Волині: Монографія. Львів : Вид. Нац. ун-ту «Львівська
політехніка», 2010. 380 с.
7. Терський С. В. Історія археологічного вивчення літописного
Любомля. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2019–2021.
Спецвипуск. С.769–777.
Дарія РОЗГОН, студентка 2 курсу

Науковий керівник – Володимир ГАЗІН,
доктор історичних наук, доцент
ІВАН БОГУН ЯК ОБРАЗ ПРЕДСТАВНИКА

НЕЗАЛЕЖНИЦЬКОГО УГРУПОВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ
СТАРШИНИ СЕРЕДИНИ – ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.
Досліджуючи історію України середини XVII ст., ми зустрічаємо

інформацію про існування в середовищі козацької старшини угруповань
(«партій») промосковського, пропольського, прокримського спрямування, які
боролися між собою та визначали той напрям протистояння, який врешті,
зокрема, визначив процес руйнування української державності. Однак, серед
оточення Великого українського гетьмана Богдана Хмельницького були й ті,
хто намагався послідовно відстоювати незалежницьку позицію та гостро
критикував кроки гетьмана в бік того, чи іншого сусіда. Одним з таких
полковників був Іван Богун.
Слід сказати, що попри значну історичну літературу, присвячену постаті
Богуна, дослідження його діяльності, особливо в сенсі саме політичної,
залишається ще невичерпаним, тому й актуальним.
Велика кількість істориків переконала у тому, що Богун належав до
шляхетського роду. Зокрема В. Голобуцький вказував, що він народився у
сім‘ї дрібного українського шляхтича [3, c. 34]. А сучасна російська
дослідниця Т. Яковлєва вважає, що він походив із давнього шляхетського
роду Федоровичів [11, c. 148]. О. Гуржій також писв, що І. Богун походив з
української дрібної шляхти [4, c. 100].
Щодо початку полковництва І. Богуна ми не маємо достовірних даних.
Існує думка, що займав він цю посаду з 1650 р. Так в енциклопедії історії
58
України зазначається, що протягом 1651 – 1658 рр. він був вінницьким

полковником [5].
Початком розквіту його військової кар‘єри слід вважати його блискучі
дії під час оборони Вінниці у березні 1651 року. Власне з цього року, можна
вважати, що він входить в близьке оточення гетьмана Богдана Хмельницього.
Він часто фігурує не лише у військових подіях, а й політичних. При цьому,
він фігурує серед тих старшин, які на жодні контакти з москвою, чи
Польщею не йшли. Зокрема, 28 березня 1651 р, коли було підписано
Білоцерківський договір, яким автономія Української держави була зведена
нанівець, Богун, хоча і знаходився на той час у Білій Церкви, відмовився
ставити свій підпис. Як про це зазначав В. Липинський: «Старший полковник
Богун, один з найбільш заслужених і найбільш поважних провідників
повстання, рішуче від такої присяги відмовився» [9, с. 84].
Негативне ставлення Івана Богуна до Білоцерківської угоди зрозуміле.
Адже вона практично зводила нанівець усі досягнення чотирьох років
боротьби за незалежність і фактично знищувала Українську козацьку
державу. І хоча до кінця 1652 р. І. Богун перебував в опозиції до
Б. Хмельницького, жодної неприязні між ним і гетьманом не було. Т.
Яковлєва наголошує лише на існуванні розбіжностей у політичних поглядах,
невдоволення гетьманською політикою [11, c. 151].
Також незалежницька позиція Івана Богуна яскраво проявилася під час
укладення угоди з москвою. Відомо, що 18 січня 1654 р. в Переяславі
відбулася козацька рада, яка ухвалила рішення щодо прийняття царської
протекції. Однак, серед частини старшини курс на москву викликав опір. Не
було в Переяславі представників Запоріжжя. Туди не приїхав славнозвісний
кошовий отаман Іван Сірко. Не підтримав присягу уманський полковник
Йосип Глух. Також серед тих, хто виступив проти був і Іван Богун [6, c. 120].
Дізнавшись про негативне ставлення І. Богуна до укладення договору з
московією, в польському уряді вирішили переманити полковника на свій бік,
через посередництво шляхтича Павла Олекшича. Останній у листі до Богуна
писав: «Хмельницький, що був вашим товаришем, тепер став вашим паном».
Поляки пропонували І. Богуну значні перспективи, аж до надання
гетьманської булави, але полковник залишився вірний Хмельницькому і
переслав польські листи гетьману [1, c. 77].
Наприкінці 1656 – на початку 1657 р. Богун фігурує під час спільного
шведсько-трансільвансько-українського походу проти Польщі. Тоді разом з
наказним гетьманом А. Ждановичем він бере участь у поході. Як відомо,
похід закінчився поразкою [7].
Старшинський корпус, сформований Богданом Хмельницьким,
традиційно розділяють на два крила: козацьке й шляхетське. Насправді,
довкола гетьмана було не два, а принаймні три угрупування, які більш-менш
злагоджено взаємодіяли лише під тиском його авторитету. Смерть
Б. Хмельницького поклала край цій єдності.
59
Першою з цих груп була реєстрова (старинна) старшина Війська

Запорозького, об'єднана почуттям станової солідарності незалежно від того,
чи козацького, чи шляхетського походження. Власне, до цієї групи належав І.
Богун, разом із Ф. Джеджалієм, Ф. Лободою, Ф. Вапняком. М. Пушкарем та
ін. Другу групу старшини складали шляхтичі, котрі до 1648 р. не мали
зв‘язків з козаччиною. Зокрема, це С. Кричевський, І. Виговський,
А. Жданович, С. Мрозовицький (Морозенко). Більшість із них перейшла на
бік Богдана Хмельницького відразу після перших перемог. Третю групу
становили вихідці з міщан, козаки, інколи селяни – Я. Сомко, М. Небаба, М.
Кривоніс [7].
Гетьману Б. Хмельницькому вдавалося спрямовувати ці угрупування для
досягнення єдиної мети – розбудови Української держави. Але суперечності
загострилися після смерті Великого гетьмана.
І. Виговському спочатку вдалося знайти спільну мову з І. Богуном.
Наступник Хмельницького добре знав непримиренність полковника до
польського впливу і знав його прагнення до встановлення незалежності
козацької України. І. Богун підтримав того в боротьбі за вихід Козацької
України зі складу московської держави. Проте незабаром засудив
пропольську політику Івана Виговського.
Під тиском москви гетьман Іван Виговський змушений був іти на угоду
з урядом Речі Посполитої. 16 вересня 1658 р. було укладено Гадяцький
договір, за яким Україна входила до складу Речі Посполитої на правах
Князівства Руського [8, c. 140]. Як зазначив В. Липинський, «…надалі
скріпляючим цементом будови Великого князівства Руського мав бути не
устрій козацький, не глибоко захоронене в народних масах Військо
Запорізьке, а шляхетський устрій за польською моделлю і під впливом
польських держаних інтересів сформований. Немає нічого дивного, що
козацтво в гадяцькому трактаті доходило до ролі поліції, що гетьман і
українська шляхта тільки для ока просили 60-тисячний козацький реєстр, а
по суті, поступаючись у цьому польським бажанням, в окремій декларації
погоджувалися на 30 тис. козаків і значно більшу увагу надавали 10-
тисячному найманому війську, яке мало стати підпорою їхньої влади» [9, с.
150].
І. Богун відмовився підтримати рішення, підписане в Гадячі, а тому
1659 р. фігурує серед тих старшин, які організовують опір гетьманській
політиці. Водночас він залишався непримиримим противником московських
воєвод, які були для нього символом обмеження гетьманської влади й
утвердження феодально-бюрократичних порядків. Це дає нам підстави
зараховувати Богуна до прихильників сильної та незалежної Гетьманщини.
На генеральній раді в Росаві (23–24 вересня 1659 р.) Богун підтримав
обрання гетьманом Юрія Хмельницького. Проте, коли гетьман присягнув
царю на другій Переяславській раді він був серед тих старшин, що негативно
відреагували на це.
60
У 1663 р. І. Богун в якості наказного гетьмана взяв участь у поході

польсько-татарсько-українських військ на Лівобережну Україну, який очолив
сам польський король Ян Казимир. Авторитет Богуна відігравав значну роль
на початковому етапі походу, «…зі своїми козаками і татарами, де яке місто
отримав, то всі що підкорилися, і до нього пристали і тим збільшувались
сили і підкоряли інших» [2, c. 62].
Однак, 30 січня 1664 р. І. Богун відмовився брати участь у штурмах
Глухова, а потім розпочав таємні переговори з московським командуванням
про спільні дії проти польських військ. Він повідомляв захисників Глухова
про час штурмів, показував найзручніші місця для вилазок, передавав порох,
тощо. Таємно від польського командування надсилав на допомогу
захисникам Глухова невеликі загони своїх козаків. Ці дії наказного гетьмана
стали відомими полякам. На думку Т. Яковлєвої, його було вбито під час
арешту 17 лютого 1664 р. [10, c. 140]
Як ми бачимо, політичні погляди І. Богуна дуже часто змінювалися, в
залежності від зовнішньополітичних чинників. Однак він ніколи не
притримувався якихось власних матеріальних вигод, чи одержання
цілковитої влади. Його цікавило лише одне, заради чого він боровся все своє
життя – досягнення незалежності Української держави. Це був політик та
воїн, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служити Україні. Власне, тому
мабуть, І. Богуна вважають однією з «найчистіших у помислах» особою
Гетьманщини.

1. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3-
х т. Т.1. Москва : АН СССР, 1954. 582 с.
2. Газін В. Похід польських військ Яна Казимира на Лівобережну
Україну у 1663–1664 рр.: причини провалу. Наукові праці Кам’янець-
Подільського державного педагогічного університету: історичні науки.
Кам‘янець-Подільський: Кам‘янець-Подільський державний педагогічний
університет. 1999. Т. 3 (5). С. 60–70.
3. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. Київ : Вища школа, 1994.
616 с.
4. Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. Укр. іст. журнал.
1998. №1. С. 99–111.
5. Гуржій О. Богун Іван // Енциклопедія історії України: В 5-ти т.
/Редкол.: В.А. Смолій та ін. Київ : Наукова думка, 2003. Т. 1: А-В. 2003.
688 с.
6. Гуржій О., Чухліб Т. Переяславська рада: очима істориків, мовою
документів. Київ : Вид.-во «Україна», 2003. 432 с.
7. Крип‘якевич І. Історія України. Львів : Видавництво «Світ»,
1990. 520 с.
61
8. Липинський В. Україна на переломі 1957–1959. Замітки до історії

українського давнього будівництва в ХУІІ столітті. Філадельфія:
Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1991. 326 с.
9. Яковлева Т. Загибель Івана Богуна. Укр. іст. журнал. 1991. №5.
С. 139–142.
10. Яковлева Т. Г. Іван Богун: проблеми біографії. Укр. іст. журнал.
2000. №2. С. 147–157.
Дарія САЛЬЦИН, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Олександр КОМАРНІЦЬКИЙ,
ВАСИЛЬ СТУС ТА ЙОГО УЧАСТЬ В ДИСИДЕНТСЬКОМУ РУСІ
Василь Стус був одним з провідних учасників дисидентського руху в

Радянському Союзі. Він був відомий як, поет, публіцист і журналіст, а також
борець за права людини і свободу слова. Стус народився в 1938 році в селі
Рахнівка, що на Вінниччині . Він був вихований в родині селян, але від
малого віку проявляв талант до літератури і поезії. Після закінчення школи
він вступив до Київського університету на факультет журналістики, де його
здібності були виявлені і розвинені. Під час навчання мав змогу
познайомитись із Іваном Світличним, який був шістдесятником, виступав
проти русифікації та тоталітарного режиму в Україні [3, с. 178].
Після закінчення університету Стус став активним учасником
дисидентського руху в СРСР. Він був відомий своїми публікаціями, які
критикували режим та порушували людські права. Він також підтримував
інших дисидентів і допомагав їм публікувати свої твори [4, с. 15].
У своїй публіцистиці Стус часто порушував проблеми цензури,
висловлював своє обурення відносно підриву ідеології, недолугого
керівництва та корупції в Радянському Союзі. Він також критикував
суспільство, що пасивно дивиться на знищення культури і історії
національних меншин, зокрема українців. Він висловлював своє обурення
відносно утисків національних меншин, релігійних спільнот і політичних
активістів. У своїй публіцистиці він звертав увагу на руйнування культури та
історії українців та інших національних меншин.
Як на мене, початок дисидентської діяльності розпочався з прем‘єри
фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», де Василь Стус
висловив претензії щодо арешту української інтелігенції та закликав
відвідувачів театру чинити супротив тоталітарному режиму. Василь Стус
звертається до них: « Люди , два слова правди!» люди не слухали , йшли повз
нього. Стало гамірно, він намагався щось говорити. Чорновіл вивів його з
кінотеатру зі словами , що тут нічого вже робити. І дійсно, ïх вже ніхто не
62
слухав. У травні 1966 р. Президія ЦК КПУ прийняла постанову, в якій

повідомлялося про арешти та судові процеси шістдесятників, які були
причетними до поширення та читання антирадянської літератури. Більшість з
них звільнені з роботи, декого виключили з лав Комуністичної партії. Василя
Стуса звільнили з роботи в Державному історичному архіві. 7 грудня 1970 р.
Василь Стус під час похорону А. Горської прочитав вірш «Пам'яті А.
Горської» [1, с. 156]. На похоронах своєї подруги Стус стверджував, що її
смерть була політичним замовленням і знав, що у той час за ним вже
пильними спостерігали агенти КГБ.
Стус не витримав політики радянської влади щодо посилення
ідеологічного тиску та придушення інакомислення. У 1968 р. підписав
«Листа №139» на ім‘я Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва
та першого секретаря Комуністичної партії. У листі українська інтелігенція
вимагає припинити незаконні політичні арешти та переслідування
дисидентів. Василь Стус надсилає відкритого листа до Спілки письменників
та центрального апарату партії, в якому критикує тоталітарну радянську
систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в
СРСР [9, с. 56].
У 1972 р.Василь Стус був арештований і засуджений за «антисоціальну
діяльність», а саме систематичне виготовлення, зберігання та
розповсюдження антирадянської та наклепницької документації. У своїх
листах до однодумців чи Спілки письменників України він сміливо і твердо
проголошував ідеї вільного суспільства, де немає утисків та переслідувань за
висловлювання думки. Провівши 5 років у в'язниці продовжував боротьбу за
свободу слова і захист прав людини. У тюрмі він писав поезії, які пізніше
стали відомі як «Лірика тюремних років», і публікував їх у самвидаві.
Ще у листопаді 1976 р. була створена Українська Гельсінська група
(УГГ), члени якої намагалися змусити радянську владу дотримуватись
зобов‘язань щодо дотримання прав людини, підписаних в Гельсінкі в 1975 р.
Українська група року була важливим етапом в історії українського
національного руху. Вона викликала міжнародну увагу до порушення прав
людини та свободи слова в СРСР, зокрема щодо українців. Група виступала
проти політики радянської влади щодо репресій та заборон на українську
мову та культуру. Українська група року також внесла важливий вклад в
збереження та розвиток української культури [3, с. 112]. Діячі групи
займалися видавничою та культурно-освітньою діяльністю, випускали книги,
журнали та газети на українській мові, організовували культурні заходи та
виставки.
Повернувшись до Києва у 1979 р., Василь Стус побачив Українську
Гельсінську Групу розгромленою, вирішив вступити до неї, бо не міг інакше,
залишатися осторонь. Василь Стус узяв найактивнішу участь у діяльності
Групи, на особисте прохання Оксани Мешко він взяв на себе керівництво.
Ще бувши на засланні в Магадані, знав про появу УГГ та її діяльність,
63
схвалював її створення та боротьбу за права людини. Чимало друзів, яких він

звертався не стояти осторонь, надати допомогу, в Групу не вступили.
Найперше, що зробив Стус, захищав Юрка Бадзя, їздив з його дружиною
Світланою Кириченко в Москву. Цим він знову зацікавив КДБ. Він досить
активно почав працювати, як відзначала Оксана Мешко, яка сама завжди
почувала себе українкою, яка зобов‘язана самим своїм народженням
багатостраждальній Україні. У січні – березні 1980 р. Українська Гельсінська
Група випустила два інформаційних бюлетеня [1, с. 145].
14 травня 1980 року Василя Стуса заарештували. Василь знав ціну
своїй голові. Заклав свою голову, бо інакше, якби ми не протестували, нація
втратила б будь яку гідність. Так відзначали його друзі-однодумці .Він був
засуджений до 10 років ув'язнення та позбавлення права на зайняття
літературною діяльністю. Із деяких спогадів про Василя Стуса дізнаємось,
що одною з важливих рис характеру було загострене почуття справедливості.
Зокрема, Михайлина Коцюбинська згадує, що на суді 1972 року свідчила, що
Василь Стус був людиною, «неспроможною пройти повз несправедливість»
[3, с. 126].
10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Василь Стус
прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут за ним ретельно доглядали, хоча
йому вдалося відіслати дружині декілька своїх віршів. Та й в цьому
особливому режимі дозволялося написати лише одного листа в місяць.
Шукають «недозволену інформацію», відсилають листа до Києва, щоб
перекласти його зміст, а потім вирішують, чи його відсилати. Неодноразово
пропонували писати російською мовою, щоб швидше дійшло.
Василь Стус зазнав репресій з боку радянської влади за власні
переконання щодо необхідності збереження й розвитку української мови й
культури, був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення
волі, де й загинув та не скорився [ 2, с. 64]. Поет залишався собі вірним до
кінця. Як відзначають його друзі, однодумці, рідні, що важливою рисою
Василя Стуса – поета, особистості, громадського діяча – була його чесність,
яка дозволила йому залишатися самим собою в найскрутніші миті життя.
Василь був волелюбним та мав сильний стержень характеру, він не
боявся говорити чи писати про те, що бачить і те як сприймає сучасність,
людей які нею керують. Не йшов на поступки із совістю та не закривав очі на
несправедливість. Він мав напевно найбільшу свободу на той час це говорити
те, що думав і не боятись. Ставлячи під загрозу літературознавчу й наукову
перспективу. У 1964 р. він відчув свою причетність до шістдесятників таких
як Іван Світличний, Василь Симоненко, Іван Дзюба, для Стуса це виявилось
настільки бажаним і приємним , що він був готовий платити будь яку ціну
аби бути причетним до того великого, що роблять його товариші. У 1985 р.
творчість Василя Стуса було висунуто на Нобелівську премію в галузі
літератури, на жаль, він не дочекався цієї миті свого визнання [ 9, с. 98].
64
У 1991 р. Василеві Стусові посмертно було присуджено Державну

премію імені Т.Г. Шевченка. 25 грудня 1997 р. Указом Президента України
«за визначні заслуги перед українською державою у розвитку національної
культури, громадянську мужність у відстоюванні ідеалів гуманізму і
незалежності України» Василя Стуса нагороджено орденом Ярослава
Мудрого V ступеня.
26 листопада 2005 р. Указом Президента України поету В.Стусові
посмертно було присуджене звання Героя України «За незламність духу,
жертовне служіння Україні й національній ідеї, високі гуманістичні ідеали
творчості».

1. Не вiдлюбив свою тривогу ранню ... Василь Стус – поет і людина.
Київ: Украïнський письменник, 1993. 400 с.
2. Карна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у
вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР в 12 т. / Розпочата: 13
сiчня 1972 р. № 67298 фп. Закінчена: 26 липня 1972 р. Зберігається в архіві
СБУ.
3. Нецензурний Стус. Книга у 2 ч. /Упоряд. Богдана Підгірного.
Тернопіль: Підручники і посібники. Ч. 1. 2002. 336 с. Ч. 2. 2003. 320 с.
4. Загальний зошит iз автографами Василя Стуса: зберігається у відділі
рукописних фондів i текстології Інституту літератури ім Т. Г. Шевченка НАН
України. Ф. 170, №746.
5. Смус Дмитро. Життя і творчість Василя Стуса. Київ: МП «
Фотовідеосер Bic», 1992. 88 c.
6. Стус Василь. Твори у чотирьох томах (шести книгах ). З додатковими
5 i 6 ( у двох книгах ) томами. Львів: ВС «Просвіта», 1994-1999.
7. Стус Василь. Палімпсест. Вибране. Київ: Факт, 2003. 432 с .
8. Малишко А. Доброї путі. Поезії Василя Стуса. Літературна газета.
1959.22 грудня.
Артур СВЯТИЙ, студент І курсу магістратури

ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В КИЄВІ ПІД ЧАС ВИБОРІВ У ІІ

ДЕРЖАВНУ ДУМУ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЛІБЕРАЛЬНО-
ДЕМОКРАТИЧНОЇ ГАЗЕТИ «РАДА»)
Визначальну роль в політичному житті України відіграє Київ – столиця

нашої держави. Але тривалий час українські землі перебували в складі чужих
держав, а регіональний статус «матері міст руських» у їхньому складі,
65
зокрема в Російській імперії, все ж не міг перекреслити його особливе місце в

житті українського народу. Відтак, проглянути на роль Києва в минулі епохи
є надзвичайно актуальним для сучасності.
У часи революції 19051907 рр., в процесі виборчої кампанії до ІІ
Державної Думи, тут розгорнулася безкомпромісна боротьба між
українськими, російськими, польськими та єврейськими партіями, які
представляли весь політичний спектр багатопартійної системи імперії.
Важливе значення у висвітленні цього протистояння мають матеріали
ліберально-демократичної газети «Рада» завдяки якій активізувався рух
національно-свідомої інтелігенції зазначених вище етносів.
Вивченням політичної боротьби в Києві до ІІ Державної Думи
займалися такі науковці, як: О. Тишкевич [10], Ф. Хілліс [2], П. Опанащук [8-
9], О. Обершт [7], В. Яремчук [11], В. Милько [6] та ін. Дослідники,
користуючись різноманітними джерелами для вивчення цієї проблеми,
недостатньо використали матеріали ліберально-демократичної газети «Рада»,
яка є важливим джерелом інформації про політичне життя в Києві на початку
ХХ ст.
Мета статті полягає у дослідженні політичної боротьби у Києві під час
виборів у ІІ Державну Думу за матеріалами ліберально-демократичної газети
«Рада».
Поразка Росії у війні з Японією викликала заворушення в усій імперії.
Національні групи, зокрема українці, євреї та поляки міста, домагалися
розширення своїх культурно-освітніх прав. Уряд вдавався до репресій, але
одночасно йшов на поступки. У лютому 1905 р. царським указом було
оголошено про необхідність залучення обраних населенням представників до
обговорення законів. Під час виборів до І Думи боротьба розгорнулася між
різними політичними силами (крім соціалістів) та етносами за право
представляти Київ в Думі. Перемогу святкували кадети. Але в червні 1906 р.,
тобто через 72 дні після початку діяльності, Микола ІІ розпустив І Державну.
Вибори до ІІ Державної думи були призначені на січень 1907 р. [10, с.44]. А
отже, в Києві почалася чергова виборча кампанія.
Виборча кампанія до ІІ Державної думи вирізнялася особливою
активністю засобів масової інформації. Досвід парламенту 1906 р. із його
опозиційною кадетсько-трудовою більшістю зумовив більш активну урядову
підтримку націоналістичних та шовіністичних періодичних видань [6, с.79].
Завдяки прийнятому в березні 1906 р. закону, українські національні діячі
отримати дозвіл на відкриття газети «Рада». А тому – 19 грудня газета «Рада»
писала «що час виборів до другої Державної Думи наближається [3, с.1].
У виборах взяли участь такі партії соціалістичного напряму, як
Російська соціально-демократична робітнича партія (РСДРП), Українська
соціально-демократична робітнича партія (УСДРП), «Бунд», Соціалістична
єврейська робітнича партія (СЕРП), сеймістсько-сіоністська, поалей-ціонська
політичні партії, «Польська соціал-демократична партія на Русі». Групу
66
партій ліберально-демократичного напряму представляли: Партія Народної

Свободи або Конституційно-демократична партія, Українська демократично-
радикальна партія (УДРП), «Єврейська ліга», «Польська партія
конституційних-демократів». праволіберальних поглядів дотримувались
партії «Союз 17 октября» «Торгово-промисловців» і «Правового порядку». А
російський націоналістичний напрям репрезентували партії «Русское
братство», «Двуглавый орел», «Союз русского народа». Пригноблені нації,
які проживали під владою імперії Романових, створили свої націоналістичні
партії, які добивалися незалежності, а саме Українська народна партія (УНП),
польські «Партія націонал-демократів» і «Polskie stronictwo narodowo».
У ході виборчої кампанії основна боротьба розгорнулася між
російськими кадетами та партіями, які представляли націоналістично-
консервативний напрям. Українські ліберально-демократичні політичні сили
– переважно кооперувалися з партією кадетів. Як зазначив дослідник
В. Яремчук українські політичні структури і надалі виявилися
розмежованими ідейно-політичними суперечками, що не дало змоги
створити потужний національний блок. Заклики газети «Рада» до УДРП,
УНП та УСДРП спільно виступити проти реакції та зробити все, «щоб обрати
до другої Думи Державної справжніх заступників інтересів народних»
виявилися безрезультатними [11, с.18–19].
Також газета зазначала, що вже в 1906 р. в Україні функціонувало
близько 30 різноманітних націоналістичних чорносотенних партій і
організацій, які цілеспрямовано проводили відверто ворожу українському
народу реакційну політику [7, с. 105]. А тому, видання активно вступало
проти реакційних дій уряду та прихильних до нього партій [8, с. 155]. У
статтях газети часто вказувалось, що, до прикладу, чорносотенний «Союз
русского народа» користувався прихильністю та підтримкою уряду П.
Столипіна [5, с. 1; 9]. Влада, за повідомленням газети «Рада», перешкоджала
опозиційним партіям і не дала жодного дозволу на проведення
електоральних зібрань опозиційним партіям, тоді як праві – організовували
свої зібрання в різних міських дільницях («Збираються на день по кілька
разів») [1, с. 1].
Коментуючи з‘їзд «Союза русского народа», що відбувся в жовтні
1906 р. в Києві, «Рада» зазначала, «…що тільки з єврейською справою вони
легко впоралися». Так і сипались постанови про обмеження прав євреїв [4,
с.1].
Вибори до другої Думи почалися в середині січня 1907 р. Перемогу
святкували праві, чий кандидат П. Чигиринський здобув незначну перемогу
над кадетом І. Лучицьким [2, с.205]. Отже, перемогу в Києві святкували
консерватори.
Отже, газета «Рада» знаходилась в епіцентрі подій тогочасної виборчої
боротьби до ІІ Державної Думи. Якщо проаналізувати інформацію, що
міститься в ній, то стає зрозуміло, що основними політичними силами були
67
російські націоналісти та кадети. Як свідчать матеріали газети саме остання

політсила представляла інтереси української інтелігенції, пропагувала ідеї
самоврядування, національної свободи та демократії. Водночас праві та
монархічні партії критикували право українців, поляків, євреїв на
самовизначення і, загалом, підтримували владу.

1. [Без назви]. Рада. 1907. 6 жовтня. (№ 225). С. 1.
2. Hillis F. Children of Rus, Right Bank Ukraine and the Invention of a
Russian Nation. Ithaca : Cornell University Press, 2013, xvi + 329 p.
3. Вибори і національні домагання. Рада. 1906. 19 грудня. (№82).
С.1.
4. З газет та журналів. Рада. 1906. 10 жовтня. (№22). С. 1.
5. Кому воля. Рада. 1906. 21 вересня. (№6). С.1.
6. Милько В. Українське представництво в Державній думі
Російської імперії (1906-1917): монографія. Київ : Інститут історії України
НАН України, 2016. 396 с.: табл.
7. Обершт О. Російський націоналістичний рух на Наддніпрянській
Україні на початку ХХ ст.: ідеологія та практика : дис. ... канд. іст. наук.
07.00.01. Чернівці, 2017. 185 с.
8. Опанащук П. Газета «Рада» як осередок українського
національно-культурного руху (1906-1914 рр.). Наукові записки з української
історії: Збірник наукових статей. Тернопіль, 2007. Вип. 19. С. 152-158.
9. Опанащук П. Діяльність української преси в контексті виборів до
Другої державної думи (на матеріалах газети «Рада» (1906-1907 рр.). URL:
http://eprints.zu.edu.ua/6415/2/%D0%A7%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%BF
%D0%B8%D1%81%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%B
D%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D1%96%D1%81%D1
%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97%20-
%202006.%20%D0%92%D0%B8%D0%BF.%205.pdf (дата звернення:
15.02.2023).
10. Тишкевич О. I-ІV Державні думи та українська справа (на
матеріалах газет київського генерал-губернаторства 1907-1914 рр.). Вчені
записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Історичні науки. Київ, 2019. №3. Т.30
(69). С.42-48.
11. Яремчук В. Українські політичні партії Наддніпрянської України
і I та II Державні Думи: перший досвід парламентаризму. Наукові записки
Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН
України. 2010. №4 (48). Липень-серпень. С.7-24
68
Вікторія СЕМЕНЮТА, студентка 4 курсу

ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ ВИМІР ГАЛИЧИНИ

У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
На початок ХХ ст. населення усього коронного краю Галіції і Лодомерії

складало понад 8 млн. осіб. У той же час, за підрахунки С. Рудницького,
населення Східної Галичини налічувало близько 5,3 млн. осіб. Із них греко-
католиків – 3,3 млн (62%), римо-католиків – 2 млн. Облік населення в
австрійську добу був неточним і мав багато прогалин. Передусім
враховувалося віросповідання. Однак в Галичині досить поширеними були
змішані польсько-українські, польсько-німецькі, німецько-українські сім‘ї.
Відтак постійно відбувався перехід з однієї конфесії в іншу. Окрім того,
всередині етнічних груп також були представники різних конфесій [4, c. 159].
Незважаючи на стереотипи щодо поляків-католиків та українців-уніатів,
насправді в кожній етнічній групі були обидві конфесії. Так, серед поляків-
селян було багато греко-католиків, а майже 9% населення краю складали
«латинники» – українці римо-католицького обряду. Це були здебільшого
народжені у змішаних сім‘ях, або ж уніати, котрі перейшли в католицтво [7,
с. 253-254]. Під час емансипації євреїв досить багато з них переходили з
юдаїзму в християнство, стаючи католиками або протестантами. Ще один
стереотип стосувався німецької громади, оскільки її представників часто
приписували до протестантів. Однак австрійські німці, які переселялися в
Галичину, переважно сповідували католицтво [8, c. 99].
Після захоплення Східної Галичини Польщею, цей регіон був
розділений в адміністративному плані на три воєводства: Львівське,
Станіславське і Тернопільське. Аби посилити польську присутність в регіоні,
влада спеціально прилучила до Львівського воєводства 8 повітів Західної
Галичини, де більшість населення становили поляки. Окрім того, у грудні
1920 р. був прийнятий закон про осадництво в «східних кресах» –
колонізацію польськими ветеранами і фермерами [2, c. 163]. На підставі
цього закону до Львівського воєводства переселилося понад 260 тис. осіб, які
отримала від держави майже 80 тис. га землі. В 1923 р. цей закон був
скасований і Сейм дозволив купувати землю не лише полякам, але й іншим
громадянам [1, с. 159].
У 1921 р. був проведений перший польський перепис населення, за
даними якого в трьох галицьких воєводствах проживало приблизно 4,78 млн.
осіб, з них 61,1% становили українці, 26,8% – поляки, майже 14% – євреї,
1,1% – усі інші [1, c. 159]. Однак ці дані не були точними. Українська
громадськість постійно наголошувала на фальсифікаціях польської
статистики. Також існувала проблема з «перехідними групами». Так, в
69
Галичині проживало близько 500 тис. «латинників» – українців римо-

католицького обряду, іноді їх записували до поляків. Вони складали
більшість у 35 повітах, лише у 8 повітах домінували поляки, причому це були
повіти Західної Галичини. Окрім того, в деяких повітах населення відносило
себе до русинів [8, c. 100].
Дані перепису 1931 р. є ще більш неточними, оскільки враховували не
національну приналежність, а мову спілкування. Відповідно, усіх
польськомовних влада вважала поляками, в тому числі українців та євреїв. За
даними 1931 р., населення Галичини склало 5,46 млн. осіб, із них українці –
59%, поляки – 29,8%, євреї – 10,3%, усі інші – 0,7%. Але ці дані були явно
фальсифікованими, тому українські діячі та дослідники їх не визнавали [6,
c. 261-262]. При цьому було зафіксовано значний приріст населення, що
склав понад 14% [9, c. 545].
Українці складали більшість населення краю, проте в економічному і
соціальному плані були явно не першими. 25% усієї землі Галичини
належало польським землевласникам, в більшості випадків – місцевим
магнатам. Близько 76% населення краю було зайнято у сільському
господарстві, але серед українців цей відсоток доходив до 88%, при цьому
більшість поляків також були селянами – близько 69% [9, c. 545].
Процес урбанізації йшов вкрай повільно, у галицьких містах жило
менше 25% населення. Чи не головною причиною цього була консервативна
ментальність галицьких селян, котрі саме у хліборобстві бачили сенс свого
існування і не бачили можливості переїзду у місто [3, с. 316]. Однак були
поширені сезонні заробітки у великих містах – на виробництві, торгівлі чи
сфері послуг. Українців у містах традиційно було вкрай мало, так у Львові за
міським переписом 1926 р. вони складали менше 15% населення, більшість
мали поляки – понад 49%, далі йшли євреї – 35%, німців було менше 1% [8,
c. 102].
В торгівлі і промисловості галицьких міст домінували євреї, їм належала
більшість банківських фірм і оптових компаній, котрі займалися торгівлею.
Однак серед євреїв було багато дрібних крамарів і ремісників, які мали
невеликі майстерні. Чимало євреїв було серед представників інтелектуальних
професій – клерків, управителів, банкірів, лікарів, адвокатів, журналістів,
вчителів, професорів. Але інтелігенцію галицьких міст у більшості складали
етнічні поляки чи ополячені українці, саме вони переважали серед
викладацького складу у навчальних закладах [9, c. 545].
Найменшою етнічною громадою Галичини була німецька. Число німців
сильно скоротилося після розпаду Австро-Угорщини, чимало з них виїхало
до Чехословаччини, Австрії, Німеччини. Але більшість все ж залишилася у
краї. Німці були найбільш заможною громадою, серед них був досить
високий рівень грамотності та освіти. Вони займались інтенсивним сільським
господарством та промисловістю. Незважаючи на невелику чисельність,
70
серед німців було багато великих землевласників, їх господарства були

досить великими і нараховували десятки гектарів [8, c. 99-100].
Отже, в міжвоєнний період найбільш чисельною етнічною групою в
Галичині були українці, які поступалися полякам лише у 8 повітах Західної
Галичини. Переважна більшість українців мешкала на селі. Поляки були
розсіяні по всій території краю та переважали у великих містах. Найбільші
земельні володіння в Галичині належали польським магнатам. На третьому
місці за чисельністю була єврейська громада. Проте саме її представники
домінували в торгівлі і промисловості галицьких міст. Найбільш заможною
етнічною групою була невелика німецька громада.

1. Виздрик В. С. Встановлення польської адміністрації в Галичині на
початку 20-х років ХХ століття. Грані. 2014. № 8. С. 157-163.
2. Гладун М. Ю. Проведення парцеляції в Східній Галичині
міжвоєнного періоду. Вісник Львівської комерційної академії. Серія:
Гуманітарні науки. 2014. № 12. С. 161-170.
3. Дудяк О. Соціальна структура українського населення Галичини за
даними польського перепису 1931 р. Гуржіївські історичні читання.
2009. С. 313-319.
4. Жерноклеєв О. Національні меншини в Західній Україні в
міжвоєнний період. Національні меншини України у ХХ столітті:
політико-правовий аспект. Київ : Інститут політичних і
етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. С. 158–164.
5. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів
до наших днів. Львів : Світ, 2002. 498 с.
6. Калакура О. Поляки в етнополітичних процесах на землях України
у ХХ ст. Київ : Знання України, 2007. 508 с.
7. Пунько Л. Б. «Перехідні групи» Галичини (1919-1939): дилема
вибору національної ідентичності. Науковий часопис НПУ імені М. П.
Драгоманова. Серія 6. Історичні науки. C. 254-260.
8. Руда О. Національно-освітня політика урядів Польщі щодо
населення Галичини в 20–30-х роках ХХ століття: реалізація та рецепції /
НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип‘якевича. Львів, 2019.
802 с.
9. Україна й українці в постімперську добу (1917-1939) / НАН
України, Ін-т історії України. Київ : Академперіодика, 2021. 620 с
71
Іванна ТКАЧУК, студентка 2 курсу

ДВОРЯНСТВО В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ

ЗАКАРПАТТЯ В XVI–XVII ст.
Через деякий час після поразки в битві під Могачем, розпочалася

руйнація Угорської держави. У листопаді 1526 р. королівський сейм, що
складався здебільшого із середнього та малозаможного дворянства зі східної
частини країни, обрав королем трансільванського (семигородського) князя
Яноша I Заполья. Наступного місяця магнати обрали королем Угорщини
Фердинанда І Габсбурга. Конфлікт між двома претендентами на престол
посприяв османам у захопленні більшої частини країни. Хоча трансільванські
князі змогли створити власну державу, до меж якої увійшла східна частина
Закарпаття, вони фактично були підданими османського султана [8, с. 73, 75].
Спільним для Угорського королівства Габсбургів та Семигороду було
те, що вони були становими монархіями, в яких правитель поділяв владу з
представниками дворянства. На території Закарпаття розташовувалися
наступні адміністративно-територіальні одиниці – Ужанський, Березький,
Уґочанський та Марамороський комітати. Як наголошує закарпатський
дослідник Ласлов Зубанич, посадовці дворянських комітатів виконували
законодавчі, виконавчі та судові функції. Очільник комітату (феішпан)
призначався королем із числа баронів, або ж заможних землевласників –
місцевих мешканців. У 1504 р. законом було визначено, що свого заступника
(віцеішпана) феішпан повинен був обрати з числа дворян комітату. У 1548 р.
в іншому законі наголошувалося: «свого заступника феішпан не може
призначити одноосібно, а на підставі законів держави повинен заручитися
підтримкою всього комітату» [1, с. 10-11].
Слід зазначити, що оскільки північно-східні комітати Угорщини були
віддалені від епіцентру військового протистояння між Габсбургами і
турками-османами, ці землі не зазнали тотального спустошення. Суттєвим
чинником політичного життя даного регіону було те, що дворянство
лавірувало між королями з династії Габсбургів і трансільванськими князями.
Щобільше, дворяни спробували використати перехід у «підданство» до
одного чи іншого правителя та навпаки для власного збагачення, розширення
земель, отримання урядів тощо [7, с. 80].
Колективним органом із прийняття рішень у комітаті були загальні
збори, в яких міг брати участь кожний місцевий дворянин. Засідання були
публічними, рішення приймалися більшістю голосів. Вибори проходили
щороку, потім щотрироки. Хоча законом від 1514 р. передбачалося створення
у комітаті спеціального центру – «замку на користь громади дворян», але на
практичне здійснення цього довелося чекати аж до ХVІІІ ст. Саме тому місце
72
проведення загальних зборів постійно змінювалося. Так, у Березькому

комітаті в другій половині XVII ст. це були: Гулач (1654), Берегвийгардов
(1661, 1672-1674), Мужієво (1664, 1691), Шурань (1666, 1686), Мукачево
(1674, 1680), Дийда (1675-1677), Вари (1688-1692), Геча (1693), Боржава
(1697) [1, с. 12].
У ХVІ ст. в угорському суспільстві окрім поглиблення суспільних
відмінностей між дворянством, міщанством і селянством, виникли значні
суспільно-майнові та культурні відмінності ще й у власне дворянському
середовищі. Відомо, що в країні проживало близько 3300 дворян-
землевласників і близько 7200 одномаєткових дворян. За мовою та етнічною
належністю більшість з них були угорцями. Але серед дворян у комітаті
Берег також були русини (українці), а в комітаті Мараморош – румуни [4, с.
4-5].
В комітатах у Закарпатті, як і скрізь в Угорському королівстві,
налічувалося 1-2 родини магнатів, відносно невелика кількість середньої
шляхти та численне дрібне дворянство. У XVI–XVII ст. родини Другетів і
Перені, які раніше були вельможами державного рівня, опустилися до рівня
комітатських дворян. Мукачівська та Хустська домінії, що мали значне
майно, перейшли у безпосереднє управління короля та трансільванського
князя [5, с. 231].
За даними податкових описів середини XVІ ст. підраховано, що братам
Другетам належала половина території Ужанського комітату. Вони мали у
володінні 278,5 земельних наділів (т. зв. «порт») у 46 поселеннях. Магнат
Ференц Добо мав 134 порт у 28 селах комітату. До середнього дворянства
Ужанського комітату належали сім‘ї Чічері, Дереґнєї, Неметі, Орос, Шоош,
Стрітеї, Векеї, Віцманді. Дрібна шляхта зафіксована у понад 10 поселеннях
(це понад 30 сімей). Такі шляхтичі часто володіли тільки одним наділом [6, с.
86].
На Закарпатті межа між нижнім прошарком дворянства та верхніми
верствами селянства була вельми умовною. Саме цим можна пояснити той
факт, що в регіоні Верхнього Потисся до селян-повстанців під проводом
Дьордя Довжі в 1514 р. приєдналися значні маси дворянства [2, с. 5].
У 20-х роках XVI ст. в Угорщині розпочалася Реформація. Реформаційні
ідеї «заразили» практично всі прошарки суспільства і закорінилися тут
остаточно. Поширенню протестантизму в Закарпатті значною мірою сприяла
його підтримка родинами Перені та Другетів. У 1530-х рр. вони прийняли
лютеранство, а з другої половини XVI ст. почали схилятися до кальвінізму
[7, с. 81, 89].
Реформація у Березькому комітаті та Мукачеві припадає на 1532 р., в
Ужанському комітаті та місті Унґвар (Ужгород) вона відбулася в 1546 р., у
Марамороші, Тячеві – в 1547 р. Румунське та русинське дрібне дворянство
залишилися православними. Духовними осередками православної віри були
Мукачівський та Грушівський монастирі [3, с. 39-40].
73
На переломі XVI–XVII ст. частина дворянства повернулася в лоно

католицької церкви. Так, католиками стали такі вельможі Верхньої
Угорщини як Дьордь Другет, Пал Ракоці та Жігмонд Форгач. Як підкреслює
дослідниця Оксана Ферков, релігійна конверсія дворянства була типовим
явищем в угорському суспільстві ранньомодерної доби [7, с. 90].

1. Зубанич Л. Л. Дворянство у системі комітатського управління на
Закарпатті у ХVI–XVII ст. Науковий вісник Чорноморського державного
університету ім. Петра Могили. Сер. Історія. Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім.
Петра Могили, 2014. Вип. 229. С.10–14.
2. Зубанич Л. Л. Дворянство Верхнього Потисся та повстання Дєрдя
Довжі. Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. Історія.
Ужгород : Вид-во УжНУ «Говерла», 2013. Вип. 1. С. 5–10.
3. Зубанич Л. Л. Дворянство Північно-Східної Угорщини в контексті
європейської Реформації (XVI–XVII ст.). Науковий вісник Ужгородського
університету. Сер. Історія. 2016. Вип. 2. С. 39–42.
4. Зубанич Л. Л. Роль дворянства Закарпаття і суспільно-політичному
житті в XVI–XVII століттях. Науковий вісник Ужгородського університету.
Сер. Історія. 2014. Вип. 32. С. 3–9.
5. Зубанич Л. Л. Суспільно-політичний розвиток дворянських родин
Північно-Східної Угорщини у 1526–1657 рр. Ужгород : Вид. ПП «АУТДОР–
ШАРК», 2021. 298 с.
6. Ферков О. В., Белей Н. А. Господарське освоєння Ужанщини у добу
Друґетів. Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. Історія. 2018.
Вип. 1. С. 84–91.
7. Ферков О. Угорська шляхта північно-східних комітатів на роздоріжжі
релігійної конверсії ранньомодерної доби. Угорсько-українське пограниччя:
етнополітичні, мовні та релігійні критерії самоідентифікації населення:
монографія / [від. ред. І. Патер; упоряд.: О. Муравський, М. Романюк]; НАН
України, Інститут українознавства ім. І. Крип‘якевича. Львів, 2020. С. 80–90.
8. Magocsi P. R. With Their Backs to the Mountains: A History of Carpathian
Rus‘ and Carpatho-Rusyns. Budapest : Central European University Press, 2015.
564 p.
74
Олексій ФОЛЬКІН, студент 2 курсу

ПЕРШІ РОКИ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАВОДУ «МЕТАЛОПРИЛАД»: ЗА

МАТЕРІАЛАМИ КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО МІСЬКОГО АРХІВУ
Після визволення Кам‘янця-Подільського у березні 1944 року

розпочалося відновлення роботи його промислових об‘єктів [1, с. 317-318].
Водночас відбувалося й розширення промислового виробництва на території
міста. Одним із таких об‘єктів став завод «Металоприлад».
Історія його створення та перші роки функціонування відображена в
значній кількості документів і матеріалів, які сьогодні зберігаються в
архівному фонді №422 Кам‘янець-Подільського міського архіву. На жаль,
значна частина їх було втрачено. Водночас те, що зберіглося, все ж таки дає
змогу простежити початковий етап історії цього промислового підприємства.
Завод «Металоприлад» розпочав свій історичний шлях у 1946 році. Тоді
він називався «Ленінська іскра». Розміщувався він по вул. Драй-Хмари, 21. З
першого року свого функціонування він знаходився у підпорядкуванні
Обласного управління місцевої промисловості Міністерства Місцевої і
Паливної промисловості УРСР [2, арк.1]. у 2010 році після неодноразових
реорганізацій він змінив свій статус і став Приватним акціонерним
товариством «Завод Металоприлад» [2, арк. 11].
Першим керівником-директором заводу став Васніхін.
Міськпромкомбінат (так фігурував у документах – Ф.О.) виробляв товари
широкого вжитку та випускав продукцію господарського використання.
Одночасно комбінат виконував ще одну надзвичайно важливу роль – він
здійснював обслуговування населення індопошивом та ремонтом одягу й
взуття.
На території комбінату функціонували різні цехи, майстерні та
виробництва, які безпосередньо обслуговували потреби населення: столярна
майстерня й столярний цех; швейна майстерня: чоловічий цех, модисточний
цех, верхнє дамський цех, в‘язальний цех, шапковий цех, вишивальний цех,
верхнє чоловічий цех; взуттєва майстерня (ремонт та виробництво взуття);
паперова фабрика; перукарня; фотографія; годинниковий цех; іграшковий
цех; жерстяна майстерня. Але вже 1 грудня 1946 року цех фотографії закрили
через його нерентабельність [2, арк.3]. 10 січня наступного року припинили
своє існування перукарні на території підприємства, так як вони не мали
нічого спільного з системою Місцевої Промисловості. Натомість у
приміщеннях перукарень облаштовують так звані – «Американки», котрі
займалися побутовим обслуговуванням населення. Поступово також
зачиняються паперова (17 грудня1946 року) та жерстяна (20 лютого 1946
року) майстерні.
75
22 липня 1947 року, директором Міськпромкомбінату стає – Г. Козак.

Згідно до наказу №83 Облмісцпрому, починаючи з 13 грудня 1948 року,
Кам‘янець-Подільський міський та районний промкомбінати, стають
об‘єднаними. Так районний та міський промислові комбінати, спільно
виконують поставлені їм завдання з виробництва продукції та надання
послуг мешканцям міста і найближчих сіл (Жванець, Кадиївці, Підзамче,
тощо). Трохи пізніше було приєднано і Цибулівський кам‘яний кар‘єр,
лісоматеріали та цех по ремонту електротоварів.
На підставі рішення Обласного Виконкому від 05 травня 1949 року і
наказу Облмісцпрому від 14 травня 1949 року в склад Міськпромкомбіната
прийнятий Мукша-Боришківецький вапняний завод. В результаті цього був
утворений вапняно-цегляний цех. Це дозволило значно розширити обсяги та
асортимент виробленої продукції та наданих послуг, підвищити їх якість.
Змінився і склад продукції, що випускалася: вапно, черепиця, цегла [2, арк.6].
Відповідно до розпорядження Виконавчого комітету Кам'янець-
Подільської Міськради від 23 серпня 1949 року у розвиток постанови
Виконкому Кам'янець-Подільської Обласної Ради депутатів Трудящих і бюро
Обкому КП(б)У від 13 травня 1949 року «Про спеціалізацію підприємств
артілей і концентрації виробничої промисловості, промислової кооперації,
кооперації інвалідів в Кам'янець-Подільській області» художню майстерну (у
подальшому художній цех – Ф.О.) Кам'янець-Подільського передано в
комбінат.
Таким чином, завод «Металоприлад» з перших років своєї діяльності
перетворився у важливий промисловий об‘єкт Кам‘янець-Подільського, який
задовольняв не лише потреби мешканців міста, а й навколишніх населених
пунктів.

1. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Хмельницька область /
Ред. кол. тому: Мехеда М. І. (гол. редкол.), Гаврик Ю. О., Галай Д. М. (відп.
секр. редкол.), Гарнага І. В., Главак Т. В. (заст. гол. редкол.), Гуменюк С. К.,
Ігнатов О. С. (заст. гол. редкол.), Коваленко Л. А., Копилов А. О., Ланевський
В. П., Мещишин А. І., Олійник Л. В., Соколяненко В. В., Степенко О. Д.,
Суровий А. Ф., Тищенко В. І. АН УРСР. Інститут історії. Київ: Голов. ред.
УРЕ АН УРСР, 1971. 708 с.
2. Кам‘янець-Подільський міський архів. Ф. 422, оп.1, спр.1. 100
арк.
76
Людмила ЧЕРНЯК, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Анатолій ФІЛІНЮК,
ОГЛЯД ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПРО

КУЛЬТУРУ НА ПОДІЛЛІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ –
ПОЧАТКУ ХХ ст.
Дослідження культурно-мистецького життя Поділля другої половини

ХІХ – початку ХХ ст. перебувало у полі зору істориків і краєзнавців більше
150 років. У сузір‘ї дослідників культури краю найбільш помітною була
постать Юхима Йосиповича Сіцінського (1859–1937) – подолянина,
випускника Подільської духовної семінарії та Київської духовної академії,
священика по освіті, дослідника за покликанням, видатного подільського
історика-краєзнавця, творчий доробок якого склав майже 200 праць. У центрі
його наукових зацікавлень було церковне життя Поділля, оскільки сам
дослідник був священиком, очолював Церковно-археологічне товариство
Поділля та ініціатором і фундатором зібрання археологічних колекцій й
відкриття першого краєзнавчого музею у Кам‘янці-Подільському. В 1901 р.
побачила світ його праця «Приходы и церкви Подольской епархии» обсягом
1200 сторінок. Його перу належать такі праці, як: «Нариси з історії Поділля»
[Ошибка! Источник ссылки не найден.], «Муровані церкви на Поділлі» [8], «Город
Каменец-Подольский. Историческое описание» [6], «Исторические
местности Подолии и их достопримечательности» [Ошибка! Источник ссылки не
найден.] та чимало інших. Ю. Сіцінський активно публікувався у «Подольских
епархиальных ведомостях», де репрезентував цінні матеріали з духовно-
культурного життя, історії храмів і монастирів Кам‘янця-Подільського і
Подільського краю загалом. Праці невтомного дослідника не втратили своєї
актуальності і значимості до сьогодні.
Як справедливо пише П. Слободянюк, одним з найвидатніших
подільських культурологів був Й. А. Роллє (1830–1894), перу якого належало
більше 80 книг і нарисів. Всебічну характеристику його творчого доробку
зробила докт. іст. наук, проф. С. Е. Баженова, яка є випускницею історичного
факультету й упродовж багатьох років очолює одну з провідних кафедр
природничо-економічного факультету, в монографії «Юзеф Антоній Роллє:
життя, діяльність, творчість» [3].
Досить потужною постаттю з числа найвидатніших культурних діячів
Поділля виступав Михайло Йосипович Грейм (1828–1911) – видавець
фотоальбомів, листівок, видів пам‘ятників та культури краю, автор 26 статей
у варшавських «Нумізматично-археологічних відомостях про подільські
пам‘ятники [10, с.14]. Особливим дослідницьким доробком відзначився
видатний мистецтвознавець, фольклорист та етнограф Костянтин
Віталійович Широцький (1886–1919), який у своїх 136 працях описав й
77
пояснив багато подільських обрядів, свят, творів декоративного мистецтва.

Варто хоча б назвати його «Нариси з історії декоративного мистецтва
України» та праці «Художнє оздоблення в минулому і тепер» й «Подільські
колядки і щедрівки» [13, с.651]. Зауважимо, що професор А. Філінюк
нещодавно присвятив доволі розлогу статтю про мистецькі взаємовпливи в
працях К. Широцького у передреволюційному десятилітті [12]. В сузір‘ї
дослідників культурного поступу на Поділлі помітно виділялися лікар і
службовець Андрій Іванович Димінський (1829–1905), зусиллями якого було
зібрано більше 2,5 тисяч пісень, 2 тисячі казок, легенд, 2 приказок і загадок.
Серед його праць, які дійшли до наших днів слід назвати «Пордольские и
малороссийские любовные песни», «Збірка подільських казок 1850–1860-х
рр. волосного писаря Димінського», «Собрание подольских песен, сказок,
загадок Дыминского А. И.». У їх числі – автор праць про громадське і
церковне життя рубежу ХІХ – ХХ ст. М. Й. Яворський (1866–1890); відомий
історик, етнограф, фольклорист і краєзнавець Поділля Микола Іванович
Яворовський (1842–1919). [10, с.15]. Цьому діячу належать описи багатьох
подільських міст, містечок і сіл, чимало історико-парафіяльних документів
тощо. Це він разом із Ю. Сіцинським, І. Шиповичем, П. Вікулом, М.
Яворським, П. Гліщинським заснував Комітет для церковно-статистичного та
історичного опису Подільської єпархії, який був у 1903 реорганізований у
Подільське церковне історико-археологічне товариство. Товариство
займалося усіма краєзнавчими дослідженнями Поділля. З його ініціативи 30
січня 1890 р. в Кам‘янці-Подільському при Подільському єпархіальному
історико-статистичному комітеті було відкрито Давньосховище (історичний
музей), який мав три відділи: бібліотеку, архів і, власне, музей.
На нашу думку, не можна обійти нашою увагою українського
літературознавця, театрознавця, фольклориста та етнографа, професора
Костянтина Олександровича Копержинського (1894–1938), який досліджував
театральне та музичне життя на Поділлі наприкінці ХVІІІ та в перші три
десятиліття ХІХ ст. й залишив для нащадків однойменну працю.
Справу Ю. Сіцінського продовжив його син, видатний вчений і патріот
України Володимир Юхимович Січинський, який став унікальною
особистістю української культури ХХ ст., що своїми фундаментальними
мистецтвознавчими працями показав світові велич української національної
культури і мистецтва [2, с.12]. Досить лише сказати про його працю
«Українська архітектура» [9], в якій зроблено широкий екскурс розвитку
вітчизняної архітектури, у межах якого відображено місце, роль та
особливості подільської мурованої архітектури новіших часів. Про В.
Січинського в царині історико-краєзнавчих і народознавчих студій, як
художника-графіка, дослідника й популяризатора українського мистецтва,
теоретика, історика та зодчого української архітектури ґрунтовно дослідили
професор Л. Баженов і В. Задорожнюк у монографії «Володимир Січинський
і України» [2. С.159-226]. Як відомо, комплексно культурницьку діяльність
78
Ю. Сіцінського, В. Січинського та їх родини відтворив А. М. Трембіцький у

фундаментальній монографії про родинну династію Сіцінських–Чехівських–
Січинських–Шандорів в українському історико-культурному просторі
наприкінці ХІХ – на початку ХХІ ст. [11] і чисельних статтях.
Варто також відзначити і особистість колишнього професора Кам‘янець-
Подільського державного українського університету Василя Біднова, який
значну увагу в своїх студіях приділив змінам у системі школи та освіти на
Україні і Поділлі другої половини ХІХ – початку ХХ ст., особливо в його
праці «Школа й освіта на Україні» [4].
У числі визначних дослідників української культури, зокрема й
Подільського краю варто виділити Дмитра Антоновича, передусім назвати
його працю «Українське мистецтво», опублікованій в книзі «Українська
культура» за його редакцією, яка повернулася в Україну лише 30 тому [1].
Не можна не згадати і про визначного українського вченого Вадима
Щербаківського з його унікальними працями, чільне місце серед яких посідає
книга «Українське мистецтво» [14], де чимало уваги приділено розвитку
мистецтва на Поділлі у загальному поступі національного мистецтва
України.
Отже, короткий огляд літератури засвідчує, що вивченням культурної
спадщини Подільського краю другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
займалося чимало істориків, фольклористів, краєзнавців, найбільш помітну
роль серед яких відіграли Д. Антонович, В. Біднов, М. Грейм, А. Димінський,
К. Копержинський, Й. Роллє, Ю. Сіцінський, В. Січинський, К. Широцький,
В. Щербаківський, М. Яворський, М. Яворовський та інші. Своєю невтомною
працею вони поклали організаційний початок науковим студіям духовно-
культурного життя Поділля другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Їхня
наукова спадщина нині виступає важливим джерелом пізнання, осмислення
та наукового відтворення культурних надбань більш як столітньої давнини.

1. Антонович Д. Українське мистецтво.Українська культура: Лекції за
ред. Д. Антоновича / [упоряд. С. В. Ульяновська; вст. ст. І. М. Дзюби;
перед.слово М. Антоновича; додат. С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського].
Київ : Либідь, 1993. С. 237–241.
2. Баженов Л. В., Задорожнюк В. Л. Володимир Січинський і Україна:
монографія. Кам‘янець-Подільський : Аксіома. 2017. 352 с.
3. Баженова С. Е. Юзеф Антоній Роллє: життя, діяльність, творчість:
монографія. 2-е вид., доп. Кам‘янець-Подільський : Кам‘янець-Поділ. держ.
пед. ун-т, 2002. 180 с.
4. Біднов В. Школа й освіта на Україні. Українська культура: Лекції за
ред. Д. Антоновича / [ упоряд. С. В. Ульяновська; вст. ст. І. М. Дзюби;
Київ : Либідь, 1993. С. 40–71.
79
5. Січинський В. Українська архітектура. Українська культура: Лекції за

ред. Д. Антоновича / [ упоряд. С. В. Ульяновська; вст. ст. І. М. Дзюби;
Київ : Либідь, 1993. С. 241–273.
6. Сецинский Е. И. Город Каменец-Подольский. Историческое описание.
Киев: Тип. С. В. Кульженко, 1895.
7. Сецинский Е. И. Исторические местности Подолии и их
достопримечательности. Кам‘янець-Подільський, 1911. 19 с.
8. Сіцінський, Е. Муровані церкви на Поділлю. Львів; Кам'янець-
Подільський: Б в., 1925. 65 с.
9. Сіцінський, Євтим. Нариси з історії Поділля; Вінниц. філ. Всенар. б-
ки України при Укр. акад. наук, Каб. виучування Поділля. Вінниця : [б. в.],
1927 (З друк. Укр. Акад. Наук). 1927. 74 с.
10. Слободянюк П. Культура Хмельниччини. Хмельницький : Поділля,
1995. 332 с.
11. Трембіцький А. М. Родинна династія Сіцінських–Чехівських–
Січинських–Шандорів в українському історико-культурному просторі
наприкінці ХІХ – на початку ХХІ ст.: монографія. Хмельницький : ФОП
Мельник А. А., 2020. 533 с., 264 іл.
12. Філінюк А. Г. До питання про мистецькі взаємовпливи в працях К.
Широцького передреволюційного десятиліття. Кость Широцький в
українському культурному просторі. Матеріали наук.-практ. конф., присвяч.
135-й річниці від дня народж. відомого історика, етнографа,
мистецтвознавця, подолянина Костя Широцького (м. Вінниця, 26 листоп.
2021 р.). Вінниця: ПП Балюк І. Б., 2021.С. 130–145.
13. Широцький (Шероцький) Костянтин Віталійович. Митці України.
Енциклопедичний довідник / [ за ред. А. В. Кудрицького]. Київ : Українська
Енциклопедія імені М. П. Бажана, 1992. С. 631.
14. Щебаківський В. Українське мистецтво: Вибрані неопубліковані
праці / [упоряд., вст. ст. В. Ульяновського; додат. П. Герчанівської, В.
Ульяновського]. Київ : Либідь, 1995. 288 с.
80
ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ
Валентина КУЦУНЯК, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Володимир ВЕРСТЮК,
старший викладач
КУРДСЬКЕ ПИТАННЯ У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ТУРЕЦЬКОЇ

РЕСПУБЛІКИ НА ПОЧАТКУ ХХІ ст.
На початку ХХІ ст. Близький Схід знову охоплений конфліктами і

насильством. Однією з найбільших нерозв‘язаних проблем цього регіону є
курдське питання. Курди – один з найчисельніших етносів світу, що
проживає на територіях Ірану, Іраку, Сирії та Туреччини. Вони позбавлені
права на самовизначення та державний суверенітет. Саме в останній країні,
порівняно з іншими, сприймають курдські амбіції до створення власної
держави, як загрозу своїй національній та регіональній безпеці й
стабільності. А враховуючи те, що Турецька Республіка є територією з
найбільшою часткою курського населення серед держав світу і внутрішня
політика держави спрямована на створення перешкод для стабільного
розвитку курського етносу, то це питання набуває особливої актуальності.
цієї проблеми зверталися В. Аватков [1], Теюб Ахмед Огли Ахметов [2],
А. Барсегян [3], К. Буза [4], О. Бурмагін, Л. Опришко, Д. Опришко [5], Асо
Араз Кадір [6], Н. Сергуш[7], Р. Сулейманов, К. Хикметов [8] та інші
дослідники.
Мета дослідження: виявити ступінь впливу курдського питання на
внутрішню політику Турецької Республіки на початку ХХІ ст.
Курди населяють територію Близького та Середнього Сходу з давніх-
давен. Сьогодні близько 47 % курдського населення, а це майже 20 млн. осіб
проживають саме в Туреччині [7, с. 40]. Починаючи з 80-х рр. ХХ ст. курди
все голосніше почали заявляти про свою окремішність від Туреччини, а тому
внутрішня політика Турецької Республіки щодо цього етносу ставала все
жорсткішою. Це проявлялося в обмеженні культурних, національних,
економічних прав курдського населення. Зокрема, у 2001 р. Міністерство
внутрішніх справ видало директиву для телебачення зі списком висловів,
яких потрібно уникати протягом трансляцій, і фраз, які необхідно
використовувати натомість. Зокрема, слова «курди, курдські турки, курдська
раса, курдський громадянин» мали озвучуватись як «турецькі громадяни», а
«громадяни курдського походження/раси» як «турецькі громадяни або наші
громадяни, визначені як курди, сепаратистськими колами» [5, с. 15-16].
З приходом до влади Партії справедливості і розвитку (далі ПСР) в
2002 р., турецький уряд розробив і почав втілювати в життя програму
81
модернізації та підвищення рівня життя населення, створення нових робочих

місць на південному-сході країни. Було скасовано двадцятирічний
надзвичайний стан в місцях поживання курдів. Відмінено страту та найбільш
жорсткі покарання у кримінальному кодексі за пропаганду сепаратизму.
Змінено «Закон про тероризм» [2]. Більш гнучка позиція ПСР щодо курдів
була спрямована на те, щоб змусити курдів припинити збройну боротьбу на
південному-сході Туреччини. Шляхом окремих поступок та неповного
визнання турецький уряд намагався чинити тиск на курдів, демонструючи,
що ПСР готова до переговорів [7, с. 108].
З 2003 р. почали транслюватися 30-хвилинні передачі курдською мовою
в ефірі ТРТ-3 та ефірах інших телекомпаній. У грудні 2008 р. була утворена
державна телекомпанія ТРТ-6, яка цілодобово транслює передачі курдською
мовою [3, с. 97-98]. У 2005 р. було прийнято закон, що гарантував
компенсацію тим, хто втратив майно під час збройного конфлікту, але з
терміном дії лише в один рік [2, с. 124].
Однак, більшість реформ мала поверхневий характер. Переконавшись,
що уряд не зважиться піти далі, в травні 2004 р. РПК (Робітнича партія
Курдистану) відновила збройну боротьбу з турецькою армією [2, с. 123].
В наступні роки ПСР проводила гнучку політику орієнтуючись на своїх
виборців, а також на загрози, які несла РПК.Тобто з однієї сторони політика
влади не передбачала жодних змін в її стратегії стосовно курдського
питання [7, с.108], а з іншого боку керуюча партія вступила в контакт з РПК і
проголосила окремі реформи щодо культурних прав курдів.
Програма передбачала зняття обмежень на користування курдською
мовою в ЗМІ, надання дозволу на користування курдською мовою під час
політичних акцій та в тюрмах, введення факультативів з вивчення курдської
мови в школах і вузах, повернення курдських назв перейменованим селам і
встановлення вуличних табличок, на яких назва вулиць позначається двома
мовами. На початку 2009 р. Агентство суспільного мовлення дало згоду на
діяльність цілодобового каналу курдською мовою. Передбачалася також
амністія членам РПК і репатріація біженців [7, с. 110]. В умовах
економічного зростання, чималі державні видатки сприяли помітному
покращенню інфраструктури та умов життя у курдських районах [6, с. 106].
В той же час домовленості з РПК не були повністю реалізовані, а тому
2012 р. виявився найкривавішим в історії збройної боротьби між РПК і
турецькою армією з 1999 р. Зіткнення в наступні 18 місяців забрали сотні
життів, а поліція і судові органи проводили політику тиску та переслідувань
курдських активістів [7, с. 113].
Протягом 2013 р. по 2015 р. уряд Туреччини знову активізував зусилля
для вирішення тривалого конфлікту з Робітничою партією Курдистану. У ці
роки Туреччина та РПК дотримувались припинення вогню для забезпечення
військової демобілізації РПК та нормалізації щодо курдської політики
всередині Туреччини [4, с. 112].
82
Серйозною перешкодою в переговорному процесі з курдами стали події

16 липня 2016 р., коли в Туреччині була здійснена спроба перевороту. Адже
після цього у Курдистані співголови 24 муніципалітетів були усунені з посад,
десятки місцевих чиновників також були відправлені під варту. Було закрито
20 курдських радіо- та телекомпаній [8].
Таким чином, можна стверджувати, що курдський чинник
безпосередньо і в значному обсязі впливав і впливає зараз на формування
політики Туреччини всередині країни. Загалом, курдське питання є
«больовою точкою» провладної Партії справедливості і розвитку, оскільки
безпосередньо конфліктує як з доктриною пантюркізму, так і з доктриною
неоосманізму, а це має яскраве відображення передусім у внутрішній
політиці Турецької Республіки.

1. Аватков В. Курдская проблема на турецком поле. URL :
https://cyberleninka.ru/article/n/kurdskaya-problema-na-turetskom-pole/viewer
(дата звернення : 25.02.2023).
2. Ахметов Теюб Ахмед Оглы Курдский вопрос в
Турецкой республике (1990-2005 гг.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.03.
Томск, 2014. 258 с.
3. Барсегян А. Новая Лозанна или новая Турция. «21-й ВЕК». 2014.
№ 3 (32). С. 90-104.
4. Буза К. Зовнішня політика Турецької Республіки у контексті
внутрішніх та зовнішніх взаємовпливів : дис. … канд. політ. наук :
23.00.04. Київ, 2021. 233 с.
5. Бурмагін О., Опришко Л., Опришко Д. Свобода слова в умовах
збройного конфлікту. Огляд практики Європейського суду з прав людини.
Київ : ГО «Платформа прав людини», 2019. 112 с.
6. Кадір Асо Араз Іракський Курдистан в системі сучасних
міжнародних відносин : дис. … канд. політ. наук : 23.00.04. Львів, 2019.
223 с.
7. Сергуш Н. Курдський фактор в міжнародних відносинах : дис. …
канд. політ. наук : 23.00.04. Одеса, 2019. 218 с.
8. Сулейманов Р., Хикметов К. Роль «курдского фактора» в попытке
государственного переворота 15 июля 2016 года в Турции. URL :
https://cyberleninka.ru/article/n/rol-kurdskogo-faktora-v-popytke-
gosudarstvennogo-perevorota-15-iyulya-2016-goda-v-turtsii (дата звернення :
25.02.2023).
83
Андрій ОЛІЙНИК, студент 4 курсу

Науковий керівник – Іван БОРОВЕЦЬ,
ТЕНДЕНЦІЇ ВЗАЄМИН МІЖ ВЕЛИКОЮ БРИТАНІЄЮ ТА США

В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XVIII – НА ПОЧАТКУ ХІХ ст.
Збройна боротьба північно-американських колоній за незалежність від

Великої Британії, яка стартувала в 1775 р., визначила новий формат
двосторонніх британо-американських взаємин [6, с. 193-197]. Зовнішня
політика Британської корони щодо північно-американських колоній,
виходила насамперед з економічних інтересів.
Американська революція набула значного розмаху завдяки тому, що
багато американських земель на той час знаходилося у руках англійських
аристократів. Відповідно колоніальне населення не могло влитися у правлячу
верхівку, а змушене було задовольнятися роллю трудового ресурсу в процесі
постачання провізії та матеріалів до Великої Британії [4]. Це активізувало
протестний рух найбідніших верств населення Америки.
Проте, незважаючи на зростаюче невдоволення, британський уряд
продовжував приймати закони про високі мита та податки для колоній.
Апогеєм цього процесу стало те, що у 1765 році прийнято Акт про гербовий
збір, за яким усі торговельні та інші цивільні документи обкладалися
спеціальним штемпельним («гербовим») збором. Сама абсурдність мотивації
стягнення коштів, тобто безглузда плата просто «за папір» зумовило те, що
колоніальне населення оголосило бойкот. Британська влада відступила й
змушена була скасувати «гербовий збір». Але на цьому ситуація не
стабілізувалася. Незабаром нові мита на товари такі як: залізо, чавун, шовку-
сирцю, поташу, шкіри, ворвані, китового вуса, міді, хутра (1772), патоки
(1773), призвели до бойкоту їх колоніями [8, с. 113-115].
Великі британські землевласники дивилися на колонії, як на джерело
сировини та ринок збуту для промисловості. Така політика відповідала
характеру розвитку південних колоній зі своїми плантаційними
господарствами. Але північні колонії розвивалися тим самим шляхом, як і
сама метрополія, і американська еліта виявилася успішною суперницею в
суднобудуванні, рибальстві, торгівлі з Вест-Індією, та мануфактурному
виробництві.
Влада в колоніях поряд із губернатором належала фактично місцевій
купецькій та плантаторській олігархії. Політичні права були монополією
дрібної меншини. Майновий ценз доповнювався цензом осілості. Тому в
Пенсільванії, наприклад, правом голосу користувалися лише 8% сільського
населення та 2% міського [8, с. 115-118]. У колонії фактично панувала
квакерська олігархія міста Філадельфії. У Массачусетсі влада знаходилася в
руках двох сімей – Гатчинсонів та Оліверів, які спиралися на пуританську
84
церкву. У Нью-Йорку панувала олігархія земельних магнатів Лівінгстонів та

Де-Лансей. Опорою губернаторської влади у Віргінії були великі плантатори
узбережжя.
Хвилювання, що виникали в різних колоніях, не переростали локальних
рамок; протиріччя між фермерами і великими землевласниками за умов
достатку земель дозволялися тим, що селяни йшли на Захід і займали там
землі в порядку скваттерства (самовільне зайняття вільних земель). Іноді на
ці землі пред‘являли претензії власники колоній чи компанії земельних
спекулянтів, які за допомогою шерифів зганяли бідняків з їхніх ділянок та
розоряли їх убогі хатини. Фермери завзято чинили опір, на насильство
відповідаючи насильством, і ця боротьба стала в прикордонній смузі
звичайним явищем. Найчастіше ці землі були мисливськими угіддями
корінних мешканців країни — індіанців, і з ними колоністи вступали в таку ж
запеклу боротьбу.
Таким чином, до середини XVIII в. у сфері економіки та соціальних
відносин північноамериканських колоній Британії склалася гостра і
суперечлива обстановка, що загрожувала серйозними конфліктами. З одного
боку, політика метрополії призвела до кризи, пов‘язаної з прагненням
насадити в Новому Світі лад, що віджив себе і суперечив новим тенденціям
розвитку буржуазних відносин. З іншого боку, завдяки розвитку цих
тенденцій у колоніях окреслився прогрес, що призвів до зростання ремесла та
мануфактур, посилення міжколоніальної торгівлі, формування єдиного
американського ринку, з‗явилися досить сильні заможні групи, пов‘язані з
розвитком американської економіки, дії яких прийшли у різке зіткнення з
політикою метрополі. Їх інтереси поєдналися з опозицією демократичних
сил, що зрештою справило вирішальний вплив на розвиток революційної
ситуації.
Після здобуття незалежності США між ними та Великою Британією
продовжилося суперництво у сфері виробництва, адже США постачали
продукцію у свою колишню метрополію, в той час як остання продовжувала
бачити в американцях лише ринок збуту власне британських товарів. Дані
суперечності переважно врегульовувалися мирними домовленостями, які
базувалися на взаємних поступках, але траплялися й збройні конфлікти.
Тобто британо-американські стосунки наприкінці ХVIII ст. були далекі від
«ідеальних» [7, с. 148-151].
Взаємини у 90-х роках XVIII та у першому десятилітті XIX ст.
загострилися настільки, що спалахнула нова англо-американська війна, яка
розпочалася у 1812 р. і тривала два з половиною роки [10, с. 132-135].
У 1814 році влітку англійські війська вдерлися і спалили Вашингтон.
Було знищено багато будівель державного управління. Британський флот
завдав чималої шкоди судноплавству США. 24 грудня 1814 р. сторони
уклали мирний договір в бельгійському Генті. Згідно з його умовами, Канада
залишалася у володінні Корони. Навіть відомо про прагнення Лондона
85
приєднати до Канади території США, однак саме британці пішли на

поступки, а тому до останніх переходила низка островів поблизу канадських
берегів: острів Лосиний, острів Фрідерік та Гранд-менан, а також острів
Дадлі [10, с. 620].
Результат англо-американської війни 1812-1815 рр. не примирив країни і
їх правлячі верхівки. Слід зазначити, що під час розгляду питання про
відновлення урядових будівель на території Вашингтону, один із учасників
конгресу США висунув пропозицію про те, щоб зберегти всі руїни будівель,
які були спалені англійцями, і поряд встановити дошку з написом: «Ми
присягаємось у вічній ненависті до Англії». У свою чергу, британці називали
американців «прокляті янкі» [5, с. 137-144].
Британці намагалися контролювати розвиток США [1, p. 113]. Зокрема
було акцентовано увагу на таких напрямках: контроль за торгівлею; контроль
за колоніями; контроль за світовими ресурсами. Тобто, вже тоді британська
дипломатія бачила США як потенційного конкурента, який може
загрожувати британській гегемонії загалом у світі.
Так звана «Доктрина Монро» 1823 р. докорінно змінила вектор
американської зовнішньої політики. Вона офіційно проголосила незалежність
США від Старого світу, тобто малася на увазі насамперед Велика Британія.
Вашингтон обумовив собі право одноосібно «охороняти» американський
континент, тобто по суті, втручатися у справи латиноамериканських держав,
перетворюючи ці держави на свої протекторати [3]. Відтак, це був
геополітичний виклик Великій Британії, адже вона вважала Латинську
Америку сферою конкуренції між нею та країнами Європи і аж ніяк не хотіла
допускати туди США.
Як наслідок до серединиХІХ ст. принципи вказаної доктрини були
використані правлячими колами США для обґрунтування їх систематичного
втручання у справи латиноамериканськихдержав та нав‘язування їм
кабальних договорів [2]. Політичний та фінансовий вплив Великої Британії у
регіоні незмінно падав.
Таким чином, в останній третині XVIII та на початку XIX ст. США вже
стали значним гравцем на міжнародній арені, а їх зовнішня політика
відображала розвиток нової держави. Британія, яка мала значний вплив на
світову політику, не могла не звернути увагу на цей феномен. З одного боку,
вона визнавала США як самостійну державу, що мала право приймати
власнірішення та вести власну зовнішню політику.З іншого боку, Лондон був
зацікавлений в збереженні свого вирішального голосу у справах Північної
Америки та утриманні США у межах свого геополітичного впливу.

1. Black, J. British Foreign Policy in the Age of the American
Revolution.The International History Review. 1984. Vol. 6. №. 1 (Feb.). P. 113-
125.
86
2. Monroe Doctrine. December 2, 1823. URL:

http://avalon.law.yale.edu/19th_century/monroe.asp (дата звернення:
24.03.2023).
3. Corollary O. Dictionary of American History, 2003. URL:
http://www.encyclopedia.com/history/dictionariesthesauruses-pictures-and-
press-releases/olney-corollary (дата звернення: 24.03.2023).
4. Perkins B. J. The First Rapprochement: England and the United
States, 1795-1805. University of California Press, 1988. 272 р.
5. Диденко Н.И. Оценка влияния США на мировую экономику.
Процессы глобальной экономики Сборник научных трудов
Международной научно-практической конференции. 2017. С. 137-144.
6. Карпова М.О., Макаров Е.П. Место торговли в политике
Великобритании XVIII в. Скиф. Вопросы студенческой науки. 2019. № 5-1
(33). С. 193-197.
7. Макаров Е.П. Джон Барнард и торговая элита лондонского Сити
в политико-финансовой жизни Великобритании 1730-1760-Х гг. Известия
Самарского научного центра Российской академии наук. 2015. Т. 17. № 3.
С. 148-151.
8. Макаров Е.П. Торгово-промышленный кризис в Англии как
следствие англо-американских противоречий 1760-1780-х гг.
Исторические, философские, политические и юридические науки,
культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. 2012. №
8-1 (22). С. 115-118.
9. Макаров Е.П. Уильям Бекфорд в политическом процессе
Великобритании 1760-1770-х гг. Исторические, философские,
политические и юридические науки, культурология и искусствоведение.
Вопросы теории и практики. 2015. № 10-1 (60). С. 132-135.
10. Островский А. В. История цивилизаций. Санкт-Петербург, 2000.
360 с.
Аліна ОНОФРІЙЧУК, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Юрій ХОПТЯР,
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ У

ПОСТСОЮЗНИЙ ПЕРІОД (УКРАЇНСЬКИЙ АСПЕКТ) (1991-2000 рр.)
Розпад Радянського Союзу у 1991 р. мав серйозні наслідки для всіх

країн, що входили до складу колишнього союзу. Одним із головних гравців
на пострадянському просторі була Російська Федерація, яка прагнула
зберегти свій вплив у регіоні. Однією з найважливіших сфер була зовнішня
політика Росії, зокрема відносини з Україною. У даній статті розглядаються
87
основні етапи зовнішньої політики Росії щодо України у період з 1991 по

2000 рр.
Проблематика зовнішньої політики Російської Федерації у
пострадянський період щодо України охоплює широке коло питань, які
пов'язані зі становищем та взаємовідносинами двох країн. До основних
питань, що досліджуються, можна віднести:
1. Становище та розвиток українсько-російських відносин у перші
роки після розпаду СРСР та їх вплив на регіональну та світову безпеку.
2. Роль Росії у розвитку війни на Донбасі та питання відносин з
Кримом.
3. Вплив зовнішньої політики Росії на внутрішньополітичну
ситуацію в Україні та національно-культурну ідентичність українського
народу.
4. Україна як стратегічний партнер Росії в енергетичному секторі та
співпраця у галузі транзиту газу.
5. Роль та позиція Заходу у відносинах Росії та України та їх вплив
на міжнародну політику в регіоні [1, c.197].
Дослідження зазначених питань вимагає комплексного аналізу
політичних, економічних, культурних та соціальних аспектів відносин між
Росією та Україною в той період, що дає змогу зрозуміти причини та
наслідки розвитку відносин між країнами та розробити ефективні стратегії
для забезпечення стабільності та миру у регіоні.
Науковці та експерти мають різні думки щодо зовнішньої політики
Російської Федерації відносно України у період 1991-2000 рр. Одні з них
підкреслюють, що Росія мала стратегічні інтереси в регіоні та намагалася
зберігати свою впливовість в країнах СНД, у тому числі в Україні. Інші
науковці вважають, що Росія боялася втратити контроль над Україною,
оскільки це могло би призвести до скорочення впливу Росії в регіоні та
зменшення її геополітичної значимості.
Деякі науковці також стверджують, що відносини між Росією та
Україною в той період були залежні від інтересів влади в обох країнах. Із
приходом до влади президента Леоніда Кучми в Україні у 1994 р., були
запроваджені економічні та політичні реформи, спрямовані на підвищення
незалежності країни та її інтеграцію в світову спільноту. Це призвело до
реакції Росії, яка стала намагатися зберігати свій вплив у регіоні та уникнути
втрати впливу в Україні [2, c.78].
Загалом, дослідження показують, що відносини між Росією та Україною
у період 1991-2000 років були складними та напруженими. Вони залежали
від інтересів влади в обох країнах, геополітичної стратегії Росії та зовнішньої
політики України.
Дослідження також вказують на те, що у перші роки після розпаду СРСР
Росія намагалася зберегти свій вплив у регіоні за допомогою створення
«економічного співтовариства», спільної валюти та інших ініціатив. Однак, з
88
часом, у зв‘язку з економічною кризою та складними

внутрішньополітичними процесами, Росія змушена була зосередитися на
внутрішніх проблемах, що призвело до зменшення активності її зовнішньої
політики.
Незважаючи на це, конфлікти відносин між Росією та Україною в той
період тривали, зокрема, через питання навколо Криму, Донбасу, режиму
транзиту російського газу через територію України та інші. Україна також
намагалася зберегти свою незалежність та встановити стосунки з іншими
державами, що не заважало Росії спробувати зберегти свій вплив в країні та
регіоні в цілому [3, c.77].
У 2000 р. Володимир Путін став президентом Росії, і це призвело до
зміни політичної ситуації в країні та на регіональному рівні. Відносини між
Росією та Україною також зазнали змін, зокрема, українська влада почали
орієнтуватися на вступ до Європейського Союзу та НАТО, що стало
причиною нових напружених відносин з Росією.
Для кращого розуміння та періодизації зовнішньої політики РФ щодо
України, варто виокремити такі етапи:
1. Початковий етап (1991-1994 рр.);
2. Етап напруження (1995-1998 рр.);
3. Етап поступового поліпшення (1999-2000 рр.).
У період з 1991 по 1994 рр. РФ розглядала Україну як рівноправного
партнера і прагнула розвивати дружні відносини. У вересні 1991 р. було
підписано Договір між РФ та Україною про дружні відносини, співпрацю та
партнерство. Цей документ закладав основу для подальшого співробітництва
між країнами. У липні 1993 р. було підписано Договір про державний кордон
між РФ та Україною, який забезпечував правову базу для встановлення
міждержавного кордону між країнами. Протягом цього етапу Росія не
виявляла прямої підтримки українській владі в боротьбі з корупцією та
організованою злочинністю, а також не надавала значної допомоги Україні в
розбудові економіки [4, c.65].
У другому етапі (1995-1998 рр.) відносини між Росією та Україною
погіршилися через проблему розташування Чорноморського флоту Росії на
території України. У травні 1997 р. було підписано угоду про статус та умови
перебування Чорноморського флоту Росії на території України. Згідно з цією
угодою Росія повинна була здійснювати плату за користування базами на
території України та не втручатися в її внутрішні справи. Крім того, в цей
період Росія відкрила співпрацю з Кримськими татарами, що спричинило
занепокоєння української влади. У грудні 1997 р. Росія та Кримські татари
підписали Угоду про співпрацю, яка дала татарам певний статус на території
Криму.
На третьому етапі (1999-2000 рр.) відносини між Росією та Україною
знову почали покращуватися. У квітні 1999 р. було підписано Угоду між РФ
та Україною про дружбу, співробітництво та партнерство. Цей документ мав
89
на меті зміцнення дружніх відносин і партнерства між країнами та сприяння

розвитку двосторонньої співпраці в різних сферах [5, c.102]. До того ж, в цей
період Росія відмовилася від спроб втручання в українські вибори, які
відбулися в 1999 та 2000 рр. Це було позитивним знаком у відносинах між
двома країнами. Проте, не дивлячись на поліпшення відносин, конфліктні
питання щодо Чорноморського флоту та Криму залишалися невирішеними,
що спричиняло незгоду між країнами.
Отже, підсумовуючи, можна сказати, що відносини між Росією та
Україною в постсоюзний період 1991-2000 рр. були складними та
напруженими. Росія не відразу визнала незалежність України, що
спричинило конфлікти у відносинах між країнами. Проте, в кінці 1990-х рр.
відбулося поступове поліпшення відносин між Росією та Україною, що
сприяло підписанню Угоди про дружбу, співробітництво та партнерство між
країнами. Незважаючи на це, конфліктні питання щодо Чорноморського
флоту та Криму залишалися невирішеними та продовжували спричиняти
напруження у відносинах між Росією та Україною.

1. Іванов С. Оцінка зовнішньополітичного вектора Росії в 90-ті роки
ХХ століття (український аспект). Вісник Львівського університету. Серія
політична. Львів, 2008. Вип. 9. С. 191-198.
2. Корольчук М. Зовнішньополітичний вектор Росії та його вплив
на Україну в період 1991-2000 рр. Вісник Харківського національного
університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Міжнародні відносини та зовнішня
політика. Київ, 2014. Вип. 1064. С. 72-79.
3. Подоляк О. Політичні відносини України та Російської Федерації
в період 1991-2000 рр. Наукові праці історичного факультету Запорізького
національного університету. Запоріжжя, 2016. Вип. 41. С. 61-66.
4. Стрілець О. Політичні відносини між Україною та Російською
Федерацією в 1991-2000 рр.: історіографія питання. Наукові записки. Серія
«Історичні науки». Київ, 2015. Вип. 27. С. 183-189.
5. Ткаченко О. Діалог Росії та України в період становлення
державності (1991-2000 рр.). Наукові записки. Серія «Історичні науки». Київ,
2017. Вип. 38. С. 99-103.
90
Альона ПОВАР, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Валерій СТЕПАНКОВ,
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЯПОНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ЕПОХИ

ЕДО (ХVІІ – СЕРЕДИНА ХІХ ст.)
Епоха Едо в Японії (1603-1868 рр.) була періодом внутрішньої

стабільності та миру, який сприяв розвитку літератури та мистецтва. Перша з
них розвивалася під впливом історичних, соціальних та культурних чинників
того часу, та відображала багато змін, які відбулися в цей період. Вчені, котрі
займалися її вивченням, чиновники, використовували китайську мову. Тому
власне вона й була першою серйозною проблемою. Адже для більшості
населення, що вміло читати і писати, література була, насамперед
китайською, тому китайська класика становила невід'ємну частину японської
культури [5].
Зіткнувшись з таким чинником культури, як класична китайська мова,
японська мова спочатку зайняла належне їй становище в одній сфері, а саме в
поезії. Епоха Едо зберегла і розвинула спадщину вака, віршів, що з'явилися
на самому початку VIII століття. Великі шедеври цього поетичного жанру
були зібрані у восьми перших імператорських антологіях, які стали
предметом незліченних коментарів та наслідувань. Продовжувала
розвиватися також інша форма колективної поетичної творчості, ренґа-
ланцюжковий вірш, розквіт якого належить до попередньої ери. З ренґи
виник і хайку- це неримований вірш, який складався з трьох рядків, кожен з
яких мав строго визначену кількість складів [6].
Поруч із цією живою поезією розвивався жанр романів, далекий
спадкоємець високої літератури епохи Хейан. Цей старий жанр, який
відтепер вважається класикою, зберігав постійну популярність протягом
усього періоду Едо.Такі шедеври, як «Роман про Гендзі», «Казки Ісе»,
«Записки від нудьги» неодноразово друкували, читали, коментували та
пародіювали [5].
Серед маси видань популярної літератури виділяються твори «вищого
стилю», Іхара Сайкаку, автор хайку, у 1682 році опублікував перший роман
«Чоловік, який віддався коханню». Сайкаку не обмежився світом
зображенням світу куртизанок, він також висвітлив світ торговців. Після
смерті письменника цей та інші його прозові твори, написані переважно
розмовною мовою, були віднесені до жанру укійо-дзосі (дослівно: «повісті
про мінливий світ»). Епоха Едо бачила розквіт жанру дзуйхіцу («есе на
кінчику пензля»). Араї Хакусекі, вважався першокласним поетом зазначеного
жанру, його «Збірку віршів Хакусекі» високо оцінювали не лише вдома, а й
в Кореї та Китаї. [1].
91
З кінця XVII століття література торкнулася стану торговців і простих

людей. У великій групі літератури, передусім, виділяється класичний жанр,
так званий «йоміхон» (яп. 読本, Книга для читання вголос) — жанр японської
середньовічної прози, який на відміну від інших книг того періоду, мав
небагато ілюстрацій, й акцент було зроблено на змісті. Вчені тривалий час
вважали його єдиним шляхетним романтичним жанром літератури.У 1776 р.
з'явився шедевр жанру, автор Уіда Акінарі, протягом усього життя він вірив в
надприродне,мабуть, це відбилося і в творах письменника, в тому числі в
найвідомішою його роботі — збірці оповідань про духів і привидів «Місяць у
тумані» (1776 рік). Цей твір поставив Акінарі Уеда поруч з видатнимии
письменниками жанру йоміхон, підійняв фантастику до рівня великої
літератури, головним чином завдяки мові, що зберігає кращі традиції
класичної літератури.
Відомим автором був Такідзава Бакін (1767-1848) - автор майже 300
творів, працював у жанрах фантастичного оповіданя, романів для дорослих,
розважальних повістей. Два найвідоміші його твори - «Дивні розповіді
місячної криги» та історично-фантастичний роман «Переказ про вісім собак
Сатомі з Південної Ави», над яким письменник працював подальші 28 років.
Робота мала величезний успіх, завдяки чому Бакін став частіше займатися
історичними розвідками. Герої роману, люди-пси, демонструють
надприродну хоробрість, розум і силу, символізуючи вісім основних
конфуціанських чеснот: гуманність, почуття обов‘язку, скромність мудрість,
відданість, чесність, шанування батьків, служіння старшим. Цей роман,
вважається найдовшим «лицарським романом» в історії світової літератури
[4] .
Провідниками вивчення китайської літератури в Японії були вчені-
конфуціанці. Піонером її дослідження вважають Окадзіма Кандзан (1674–
1728). Саме він почав роботу з розмітки для читання по-японськи великого
китайського роману «Річкове прибережжя», XV ст. Вчені періоду Токугава
по-різному підходили до вивчення літератури китайською мовою. Учні Огю
Сорай навчалися розмовної китайської мови, читаючи китайську літературу,
проте від них не вимагалося аналізу літературних особливостей творів. Учні
школи Іто Тогай не задовольнялися простою розміткою тексту, а займалися
перекладом та адаптацією китайських творів. Успіх творів, що мають
китайські прототипи, був настільки великий, що слово сйосіцу, яке спочатку
означало переклад з китайської, дещо пізніше стало використовуватися для
позначення будь-якого твору японської художньої літератури [3].
Традиції японської художньої прози доповнювала і японська
національна драма, що на середину ХІХ ст. стала невід‘ємною частиною
культурної, а, отже, і літературної, спадщини. Класичні п‘єси театру Но і
Кабукі з їх самобутньою естетикою, канонами, тематикою та художніми
прийомами, структурно-композиційними особливостями та сюжетами
визначили напрями розвитку японської художньої прози нового часу [2].
92
Отже, література епохи Едо важливий елемент культурного життя

Японії, який відобразив зміни, які відбулися в цей період в японському
суспільстві, а саме стала доступною для широкої авдиторії, зосереджена на
моралі та етиці, різноманітною та багато в чому впливала на інші сфери
японського життя.

1. Гришелева Л.Д. Формирование японской национальной культуры
конец XVI начало XX века. Москва : Наука, 1986. 288 с.
2. История и культура Японии. Автор: В.М. Алпатов
(ответственный редактор). Москва : Издательство «Крафт+», 2002. 288 с.
3. Капранов С. Головні течії японського конфуціанства в епоху Едо.
URL:
https://sinologist.com.ua/wpcontent/uploads/2016/02/%D0%9A%D0%B0%D0%%
80%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2-2.pdf (дата звернення – 25.01.2023)
4. Кирквуд К. Ренессанс в Японии. Культурный обзор семнадцатого
столетия. Москва : Главная редакция восточной литературы издательства
«Наука», 1988. 330 с.
5. Мещеряков А.Н. (отв. ред.) История японской культуры. Учебное
пособие для вузов. Москва : Наталис, 2011. 368 с.
6. Прасол А. От Эдо до Токио и обратно: культура, быт и нравы
Японии эпохи Токугава. Москва : АСТ, 2012. 528 с.
Маріна ПРЕДИТКЕВИЧ, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Сергій КОПИЛОВ,
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ЛІГИ НАЦІЙ НА

ЗАХИСТІ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ В ПОЛЬЩІ
Із створенням Української Центральної Ради (УЦР) розпочалась активна

боротьба за незалежність. Водночас, посиленню національно-визвольного
руху на західноукраїнських землях, які також прагнули незалежності та
державності, сприяла поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні. Під
гаслом «права націй на самовизначення», що було підтверджено також Лігою
Націй, завершили Першу світову війну і країни Антанти. Тобто, це означало,
що у випадку їх перемоги, ті українці, які проживали на території імперії
Габсбургів, мали можливість утворити національну державу [11]. 7
листопада 1917 р., було проголошено Українську Народну Республіку (УНР),
яка існувала у 1917-1920 рр. на теренах Центральної, Східної і Південної
України. Майже через рік, 13 листопада 1918 р., УНР проголосила створення
93
Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), президентом якої став Є.

Петрушевич [3].
Однак, Антанта, не зважаючи на створення УНР та ЗУНР та на їх
об‘єднання, що було прописано в Акті Злуки, 22 січня 1919 р., не визнавала
незалежності українських республік та не мала поняття, що робити з
Галичиною, яка на думку країн Антанти була територією Польщі. Втім, уже
на першому засіданні Паризької мирної конференції, яке відбулось 21 січня
1919 р., було піднято українське питання, щодо українсько-польських
бойових дій у Галичині [1, 219]. Значну роль у зміцненні позицій України в
Лізі Націй, відіграв О.Шульгин, який зумів добитись членства у цій
міжнародній організації. Вперше, українська делегація, до якої входили О.
Коваленко, А. Марголін, на чолі із О. Шульгином у 1920 р. брала участь у
засіданні першої Асамблеї Ліги Націй, яка мала стати гарантом миру у
повоєнному світі. Українська делегація мала на меті забезпечити членство
України в Лізі Націй, та все ж підкомісія винесла негативне рішення щодо
українського питання [10, 151]. Водночас, рішенням Найвищої Ради, яка була
одним із органів Ліги Націй від 20 листопада 1919 р., Польща одержала
мандат на управління Східною Галичиною строком на 25 років, і відповідно
Ліга Націй визнала Східну Галичину своєю підмандатною територією. Після
спливу 25 років, подальшу долю Східної Галичини повинна була вирішувати
Рада Ліги Націй [8, 113]. З листопада 1920 р., коли в м. Женева розпочалася
сесія Ліги Націй, пожвавилась дипломатична діяльність уряду ЗУНР [2, 32].
Уряд ЗУНР покладав надії на Антанту. Його звернення до Ліги Націй
перетворилося на спробу знайти підтримку поза вузьким колом держав, які
не визнавали суверенітету Польщі у Східній Галичині та постійно відкладали
вирішення питання про її майбутній правовий статус як держави. Завдяки
старанням української діаспори, Канада вжила обережні заходи на підтримку
ЗУНР в Лізі Націй [5, 156]. Так, у вересні 1921 р. питання Східної Галичини
знову виносилось на обговорення на засіданні Ліги Націй у Женеві, де з
доповіддю виступив канадський міністр Дотерті, але його рішення знову
було відкладено [1, 32]. Із схожим результатом завершилось обговорення
питання щодо Західної України на ІІІ сесії Ліги Націй у вересні 1922 р. [7, c.
145]. В результаті, Ліга Націй відповідно до позиції великих держав, визнала
себе некомпетентною вирішувати долю Галичини, залишивши це право за
Радою послів Антанти. Головним політичним досягненням дипломатії Є.
Петрушевича в Лізі Націй було підтвердження Лігою у своїх резолюціях 1921
р. та 1922 р., що Польща не має суверенних прав на Галичину [6, 25]. Таким
чином, діяльність української делегації у Лізі Націй не можна назвати цілком
безрезультатною, оскільки ці делегації доклали чимало зусиль для
збереження національної назви «українці» в усьому світі.
20-22 січня 1922 р., емігранти-галичани заснували в австрійській столиці
Західноукраїнське товариство Ліги Націй (далі – ЗУТЛН) [5, 154]. Мета цього
товариства полягала у підтримці Ліги Націй і розширення впливу екзильного
94
уряду ЗУНР на міжнародному рівні, а також, задля вирішення проблеми

щодо державного статусу Східної Галичини. Президентом ЗУТЛН став член
Української Національної Ради та колишній заступник державного секретаря
ЗУНР із внутрішніх справ – Роман Перфецький. Еміграційний уряд ЗУНР
покладав великі надії на ЗУТЛН, яке могло вирішити «українське питання»
[3]. Тоді ж, було ухвалено першу політичну резолюцію товариства, в якій
йшлося про вирішення українського питання та розвиток міжнародних
відносин. ЗУТЛН було складовою частиною всієї дипломатичної діяльності
екзильного уряду ЗУНР, тому головним завданням товариства був його
вступ до Союзу товариств Ліги Націй (СТЛН), що дало б можливість вести
свою широку міжнародну пропаганду.
У червні 1922 р. на VI конференції СТЛН у Празі, Р. Перфецький
очолив делегацію ЗУТЛН, на якій одноголосно було прийнято всі резолюції
комісій щодо Галичини та ЗУТЛН. Делегація ЗУТЛН представила на
засіданні Ради СТЛН у Будапешті 20-22 жовтня 1922 р. проект резолюції, в
якій закликала країни Антанти ліквідувати окупацію Польщі, а також
запропонувала резолюцію, яка засуджувала проведення Польщею в листопаді
1827 р. у Східній Галичині парламентських виборів [3, 241]. Врешті, 15
березня 1923 р., Рада Амбасадорів Антанти прийняла рішення про анексію
Східної Галичини Польщею, що відповідно унеможливлювало членство
ЗУТЛН у СТЛН [11]. 11 березня 1924 р., напередодні конференції
Союзу товариств Ліги Націй (СТЛН) у Ліоні (Франція), було проведено
загальні збори на яких були підведені підсумки діяльності за рік. Учасники
зборів зазначали, що з нагоди «зближаючогося вирішення правно-
державного становища Східної Галичини внесло Т-во до всіх державних і
громадянських міжнародних чинників меморіял в справі створення згл.
реституції на західноукраїнських землях – Сх. Галичина, Волинь, Підляше,
Полісє і північно-зах. Буковина – самостійної західноукраїнської держави, а
до Унії Товариств Ліґи Націй ноти о попертє нашої справи перед міжн.
Чинниками» [4]. Разом з цим, 15 та 20 березня 1923 р. з приводу вирішення
справи про державність західноукраїнських земель товариство подало дві
ноти протесту до Конференції Амбасадорів і держав Антанти. ЗУТЛН
готуючись до засідання Головної Ради та загальних зборів СТЛН, внесло
проект резолюції щодо справи Східної Галичини. Було виготовлено брошуру,
в якій йшлось про галицьку справу, а також попередньо, до рішення Унії про
подальше становище ЗУТЛН в Унії супроти рішення Конференції
Амбасадорів було створено окремий реферат з проектами вирішення справи
[4].
Після прийняття рішення Головної Ради СТЛН від 23 червня 1923р.,
щодо виходу ЗУТЛН із складу СТЛН, із збереженням представницьких прав
в Союзі, члени загальних зборів винесли протест. У середині 1924 р.,
найважливішою подією для ЗУТЛН, стала конференція СТЛН, яка
відбувалася 27 червня – 4 липня 1924 р. у французькому місті – Ліон. На
95
конференції, повинно було обговорюватись питання щодо членства ЗУТЛН у

складі СТЛН та суспільно-політичні процеси, що відбувались у Східній
Галичині. Для того, щоб уважно стежити за цими справами, до Ліону
вирушила делегація ЗУТЛН, до якої входили Р. Перфецький, А. Петрушевич
та О. Марітчак. Вони розуміли, що на конференції, відбудеться вирішальна
боротьба щодо подальшого становища ЗУТЛН, що було важливо, як для
членів товариства, так і для українців Галичини загалом [9].
Як тільки делегація ЗУТЛН 26 червня 1924 р. прибула до Ліону, члени
товариства передали головному секретареві СТЛН Рійссенові та голові
Комісії національних меншин Дікенсону – «Мотивоване письмо», в якому
йшлось про відновлення членства ЗУТЛН у складі СТЛН, а також Комісії
національних меншин з Протоколом резолюції було вручено «Меморіал про
положення на західних українських землях під Польщею».
Варто зазначити, що до конференції в м.Ліон, ЗУТЛН дуже ретельно
готувалось: крім «Меморіалу про положення на західних українських землях
під Польщею», було розроблено багато документів, що засвідчували
пригноблене становище українського населення у Польській республіці та
показували справжню суть влади, що проводила антиукраїнську
національно-культурну політику. Аналізуючи участь делегації ЗУТЛН під
час конференції СТЛН, потрібно зауважити, що воно не досягло очікуваних
результатів, так як Західноукраїнське товариство Ліги Націй не змогло стати
членом Союзу товариств Ліги Націй, а відповідно становище українського
народу у Польській республіці не обговорювалось на комісіях СТЛН [13].
22 липня 1924 р. ЗУТЛН надіслало НК УНТП Детальний звіт про роботу
делегації товариства в Ліоні разом із копіями листів до Об‘єднання українців
в США. Р.Перфецький зазначав, що ЗУТЛН надіслало листи до членів СТЛН,
в яких було пояснено ширші мотиви виходу з Унії та звернуло увагу на
розбіжності із початковими завданнями та цілями практичної політики Унії.
Також, до Комісії національних меншин «Міжнародної Унії товариств Ліги
Націй», було надіслано лист в якому ЗУТЛН просило дозволу на наступній
конференції в Лондоні (жовтень 1924 р.), під час розгляду «українського
питання», «реагувати на вияснення польської делегації представникам
східно-українського та російського товариств» [12]. Однак, незважаючи на
те, що ЗУТЛН передало свої повноваження іншим товариствам, воно просило
Комісію не приймати в цій справі ніяких остаточних рішень, а відстрочити
справу. Остаточна резолюція Ліонської конференції змусила керівництво
ЗУТЛН зробити невтішні висновки. Позитивним було те, що члени
товариства відзначили, що товариство вибороло перед іноземними країнами,
позицію речника поневолених західноукраїнських земель. Що стосується
діяльності ЗУТЛН, як зазначав Р.Перфецький, то воно буде й надалі подавати
до СТЛН скарги, які стосуються інтересів населення [9]. Зрештою, Ліонська
конференція 1924 р. припинила членство ЗУТЛН у СТЛН. Незважаючи на
значні зусилля, українцям не вдалося вирішити двох головних проблем:
96
донести до світової спільноти факти, що підтверджують антиукраїнську

політику Польщі та поновити членство в СТЛН. Хоча, діяльність української
делегації підтримував екзильний уряд ЗУНР та НК УНТП, галицьке
суспільство оцінювала його критично.
Отже, ЗУТЛН було вагомим органом репрезентації «українського
питання», яке було створене з метою збільшення впливу на міжнародному
рівні екзильного уряду ЗУНР, щоб вирішувати проблеми щодо державного
статусу Східної Галичини. Західноукраїнське товариство Ліги Націй на
міжнародній арені здійснило безліч пропагандистських кроків з метою
відновлення на західноукраїнських землях – української державності. У
багатьох меморіалах, зверненнях та листах до міжнародних організацій і
світових лідерів, ЗУТЛН вказувало на невирішеності «українського питання»
та закликало світових лідерів, вжити заходів щодо відновлення української
державності, хоча це не принесло ніякого результату. Звичайно, боротьба
українців за національні права не припинялася.

1. Акинджи Е. Діяльність О. Шульгина у складі надзвичайної
дипломатичної місії УНР в Парижі (1919-1922 рр.). Військово-історичний
альманах. 2011. Ч.2(23). С. 138–159.
2. Дацків І.Б. Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції
1919 р. Український історичний журнал. 2008. № 5. C. 121-137
3. Дацків І. Діяльність зовнішньополітичної служби Західно-
Української Народної Республіку 1918-1923 роках // Мандрівець. 2011.
№4 (94). С. 30–33.
4. Діяльність Західно-Українського Товариства Ліги Націй у 1922 –
1924 рр., І. Соляр,О. Красівський ,О. Муравський
5. Західно-Українська Народна Республіка, 1918–1923: уряди,
постаті / О. Аркуша, З. Баран, О. Боднар [та ін.] ; упоряд.: М. Литвин, І.
Патер, І. Соляр. Львів : Тріада плюс, 2009. 350 с.
6. Илюхина Р. Лига наций 1919-1934: громадсько-політична
література / Рузанна Илюхина, ; АН СССР, Ин-т всеобщей истории.
Москва: Наука, 1982. 357 с.
7. Кугутяк М. В. Зовнішньополітична діяльність Української
Народно-Трудової партії (1920 – 1923 рр.). Вісник Прикарпатського
університету. Історія. 2001. – Вип. ІV – V. – С. 21–37.
8. Лозинський М. Галичина в 1918 – 1920 pp. Нью-Йорк : Червона
Калина, 1970. 228 с
9. О.Фіногенов «Ліонський сюжет» (1924) у діяльності
західноукраїнського товариства Ліги Націй. Україна: культурна спадщина,
національна свідомість, державність. 31/2018
97
10. Спроба вирішення українського питання Лігою Націй у 1919–

1920-х рр. Скрипник Олена Миколаївна. Вісник Черкаського
університету. 2019. № 2
11. Утворення ЗУНР: прецедент українського національного руху.
Інститут Просвіти. URL : https://iprosvita.com/utvorennia-zunr-pretsedent-
ukrainskoho-natsionalnohorukhu/ (дата звернення – 25.03.2023)
12. Фіногенов О. М. Західно-Українське товариство Ліги Націй:
організаційні засади та напрями діяльності. – На правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.
Інститут українознавства ім.І. Крип‘якевича НАН України, Інститут
народознавства НАН України. Львів, 2020.
13. Фіногенов О. М. Західноукраїнське товариство Ліги Націй:
організаційна структура, сфера повноважень, діяльність (1922–1923 рр.).
Наукові записки Тернопільського національного педагогічного
університету імені Володимира Гнатюка. Сер. Історія. Тернопіль :
ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2018. Вип. 2, ч. 2. С. 26-31
14. Фіногенов О. М. «Українське питання» у діяльності
Західноукраїнського товариства Ліги Націй (11922 – 1924 рр.). Новітня
доба. Львів, 2018. Вип. 6. С. 75–81.
Сабіна ПРОДАН, студентка 4 курсу

ФРАНЦ ЙОСИФ ГАБСБУРГ У ЗАРУБІЖНІЙ ТА ВІТЧИЗНЯНІЙ

ІСТОРІОГРАФІЇ
Франц Йосиф Габсбург, який правив з 1848 по 1916 рік, є важливою

постаттю в історії Європи. За кордоном його часто сприймають як символ
гібридної, нестабільної та консервативної імперії, яка зберігала свою владу
завдяки репресіям та режиму. Однак, деякі дослідники також відзначають,
що Франц Йосиф був розумним та обдарованим правителем, який прагнув
покращити життя своїх підданих та здійснював багато реформ у своїй
імперії.
Труди шотландського вченого Р.У. Сетон-Уотсона відображають зміну
його поглядів на проблему існування Австро-Угорщини, починаючи з
позитивної оцінки політики Франца Йосифа, який прагнув зберегти баланс
сил у своїй багатонаціональній державі, і закінчуючи крайнім неприйняттям
політичного курсу Австро-Угорщини та діяльності імператора. За
результатами своїх досліджень, Р.У. Сетон-Уотсон стверджує, що Франц
Йосиф I виявляв певну неврегульованість у внутрішніх справах держави та
98
фактично передавав свої владні повноваження парламенту, який захищав

інтереси привілейованих верств суспільства [1, с. 193].
У своїй праці «Габсбурзька монархія» британський журналіст Г. Стід
висловив позитивну оцінку Францу Йосифу. Імператор був визнаний мудрим
і досвідченим політиком, який міг передбачати наслідки своїх рішень та
уникати їх негативних наслідків. Однак, незважаючи на ці компліменти, Г.
Стід відзначив, що імператор Австро-Угорщини був дещо пасивною силою,
яка не могла диктувати внутрішню політику держави та радикально
змінювати хід подій [1, с. 193].
У роботі британського вченого та політика А. Скеда «Захід і падіння
імперії Габсбургів 1815-1918» проводиться детальний аналіз можливих
причин розпаду Австро-Угорщини, а також неодноразово дається оцінка
політичним рішенням Франца Йосифа, який, за словами автора, завжди діяв в
інтересах держави та намагався всіма силами зберегти її цілісність [1, с. 193].
У вітчизняній історіографії, Франц Йосиф сприймається як персона, яка
мав велике значення для формування національної свідомості та ідентичності
українців, зокрема, через його роль у подіях 1848 року та під час Галицької
автономії. Однак, його правління також асоціюється з політикою укріплення
австро-угорської держави за рахунок підпорядкування та репресій відносно
національних меншин, включаючи українців.
На думку провідного вітчизняного дослідника Т.М. Ісламова, Франц
Йосиф, який був правителем мультикультурної держави, прагнув уникнути
тотожності з якоюсь конкретною нацією, зокрема, він не симпатизував
панґерманістам. У своїх публічних виступах монарх часто використовував
такі вирази, як «мої народи», наголошуючи тим самим на рівноправному
становищі націй у Австро-Угорській імперії [3, с. 12].
Сучасна російська дослідниця О.В. Хаванова надала Францу Йосифу
наступну характеристику: «Він був австрієць, слуга та чиновник Габсбургів,
а батьківщиною для нього був імператорський палац у Відні. Якщо б він мав
висловити свої політичні погляди щодо корисної перебудови
різноплемінного австрійського держави, він визнав би бажаним перетворити
всі імперські землі в великі барвисті сади та двори імператорського замку, а
всі народи, що населяють монархію, у вірних слуг Габсбурзької династії» [4,
с. 274].
Газета «The Times» описувала імператора як фігуру на задньому плані,
яка дозволяла своїм підданим самостійно вирішувати питання управління
країною, але в той же час, сильна рука правителя все ще контролювала їх і
керувала їхніми діями. Крім того, Франц Йосиф мав повноваження
санкціонувати закони, що приймались його міністрами, тому всі реформи та
дії уряду могли здійснюватись тільки за неофіційною згодою імператора [1,
с. 195].
У зв‘язку з цим, А.Дж. Тейлор зауважує, що навіть коли «імператор
відмовився від частини своїх функцій у сфері внутрішніх справ, він все ще
99
розпоряджався найвищою владою. Більше того, багато невирішених проблем

забезпечували йому простір для маневру з метою зміцнення його влади» [2,
с. 152].
За думкою англійського історика, свідка тих подій, Арчібальда Колхуна,
Франц Йосиф I в першу чергу став імператором Австрії, королем Угорщини
він став лише за угодою з союзницьким королівством Угорщина. За його
словами, дана угода визначала його становище як імператора та короля
Австро-Угорщини. Автор зазначає різницю в формах управління Франца
Йосифа в Австрії та Угорщині: «Імператор у Австрії - править, король в
Угорщині і править та управляє на основі волевиявлення народу, але
навпаки, народ не може управляти без нього. Король та парламент є
недільними» [1, с. 226].
В газеті також представлена оцінка особистісних якостей імператора.
«Правда полягає в тому, що він - порядний та обдарований людина. Він
завжди мав високу моральність, мужність, лицарську великодушність у
прощенні образ, ревнощі до праці. Його обов‘язки як правителя, які б не були
складними, ніколи не здавались йому неприємними, і, оскільки нові
обставини приносили йому нові зобов‘язання, він завжди намагався
вдосконалюватись у кожній деталі того, що йому доводилось робити» [1, с.
226].
В загальному, за час свого правління, Франц Йосиф зміг зберегти
відносний порядок і стабільність у своїй імперії. Тому, за словами Дж.
Берегнера, епоху Франца Йосифа І часто називають часом благополуччя,
миру і культурного розквіту, який так часто ідеалізують, порівнюючи його з
катастрофами, які чекали дунайську Європу в двадцятому столітті [1, с. 196].
Франц Йосиф Габсбург - це важлива постать в історії Європи, яку
розглядають у зарубіжній історіографії як символ гібридної, нестабільної та
консервативної імперії, що зберігала свою владу завдяки репресіям та
режиму. Однак, деякі дослідники відзначають, що Франц Йосиф був
розумним та обдарованим правителем, який прагнув покращити життя своїх
підданих та здійснював багато реформ у своїй імперії.
У історіографії досліджується вплив різних факторів на правління
Франца Йосифа, включаючи його відносини з іншими державами, політичну
ситуацію в Європі в XIX-XX століттях, роль уряду та громадськості в імперії,
а також його особисті якості та мотивації.

1. Гарасимчук А. Н. Франц Иосиф I как монарх и политик (в оценке
британской газеты «The Times»). Вестник Тамбовского университета.
2019. Т. 24, № 181. С. 192-197. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/frants-
iosif-i-kak-monarh-i-politik-v-otsenke-britanskoy-gazety-the-times.pdf (дата
звернення: 15 березня 2023 р.)
100
2. Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918. Історія

австрійської імперії та Австро-Угорщини / ред.: А.В. Портнова, С.В.
Савченка. (Переклад з англійської). Львів: Видавництво Національної
академії наук України «ВНТЛ-Класика», 2002. - 267 с.
3. Исламов Т.М. Империя Габсбургов. Становление и развитие
XVI–XIX вв. Новая и новейшая история. 2001. № 2. С. 11-40.
4. Хаванова О. В. Венгрия в «большом пестром саду» Франца
Иосифа: политическая реальность и исторический миф. Институт
славяновединия РАН. 2017. Т. 12. С. 274-280.
URL: https://cyberleninka.ru/article/n/vengriya-v-bolshom-pestrom-sadu-
frantsa-iosifa-politicheskaya-realnost-i-istoricheskiy-mif (дата звернення: 15
березня 2023 р.).
5. Colquhoun A. The Whirlpool of Europe, Austria-Hungary and the
Habsburgs. N. Y.: Dodd, Mead & Company, 1914. URL:
https://archive.org/details/whirlpooleurope00unkngoog (дата звернення: 15
березня 2023 р.).
Вероніка РАЧОК, студентка 3 курсу

ДІЯЛЬНІСТЬ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ ПНР ЩОДО АНТОНІЯ

СЛОНІМСЬКОГО
Під час стажування у Варшавському університеті (програма «Study

Visits Programme for Ukrainian Students and Doctoral Candidates at the
University of Warsaw») у співпраці з проф. Катажиною Блаховською та
Тадеушем Рутковським я аналізувала отримані від Інституту національної
пам‘яті (ІНП) документи Служби безпеки (СБ) Польщі, що стосувалися
видатного польського письменника Антонія Слонімського (1895–1976).
Потрібно зазначити, що ІНП – урядова установа в Польщі, створена з
метою дослідження, збереження та популяризації історії нації в період 1939–
1989 рр. Одним із головних завдань ІНП є розслідування злочинів проти
людства, які були скоєні під час Другої світової війни та комуністичної
диктатури. Особливе місце у роботі ІНП займає Комісія з розслідування
злочинів проти польського народу, яка була створена у 2017 р. Важливим
структурним підрозділом ІНП є Бюро з надання доступу і архівації
документів, яке займається збиранням документів, отриманих у спадок від
комуністичних часів, опрацюванням і наданням до них доступу та ін. Дане
бюро веде наступні онлайн-каталоги: 1) дані щодо осіб – співробітників СБ;
2) дані щодо співробітників партійного апарату; 3) дані щодо функціонерів
органів публічної влади; 4) перелік осіб, які стали жертвами Служби безпеки.
101
А. Слонімський – син відомого лікаря Станіслава Слонімського від

другого шлюбу з Євгенією Познанською. Слонімський-старший був членом
Польської соціалістичної партії, «вірив у соціалізм і незалежність Польщі і
служив цим двом ідеям, які, на його думку, були однозначними». Спершу
юнак вивчав живопис в Академії образотворчих мистецтв у Варшаві та
працював як карикатурист. Проте у березні 1918 р. він дебютував трьома
сонетами, опублікованими у «Варшавському кур‘єрі». У тому ж році
з‘являється друком перша збірка його поезій. Відтоді він майже щорічно
публікував свої поетичні збірки, які ставали все більш популярними. Так,
його тексти використовували багато кабаретів. У міжвоєнний період
А. Слонімський написав також два романи у стилі наукової фантастики,
низку фейлетонів, критичних статей та ін. літературних праць [9].
З 1939 р. письменник перебував у тимчасовій еміграції у Франції та
Великій Британії, де очолював Інститут польської культури у Лондоні. У
1951 р. А. Слонімський повернувся до Польщі та відразу ж долучився до
активної громадської і культурної діяльності у Варшаві. Щоправда, в ті часи
А. Слонімський майже не писав нових віршів – лише доповнював свої збірки
поезіями, в яких прославлялася «народна влада» [див.: 1; 7].
На хвилі «відлиги» у 1956 р. А. Слонімський був обраний президентом
Союзу польських літераторів (СПЛ). На початку свого президенства він
проголошував дещо утопічні цілі стосовно діяльності СПЛ, вважав, що вона
має обмежуватися сферою культури. Як президент СПЛ він прагнув
покращити матеріальне становище письменників, водночас відстоював
свободу творчості: вимагав повного скасування цензури, європеїзації
літератури, поширення творів письменників-емігрантів та ін. Проте ці
прагнення йшли врозріз з політикою першого секретаря ПОРП Владислава
Ґомулки (1956–1970). Символом цієї політики в літературному середовищі
стала ліквідація літературного місячника «Європа» (1957), що спричинило
перший вихід письменників з ПОРП. На з‘їзді СПЛ у Вроцлаві у 1958 р.
письменники протестували проти цензури, що викликало різку реакцію
Політбюро ПОРП. Наступного року А. Слонімський був усунений зі своєї
посади. У монографічному дослідженні про стосунки між письменниками та
владою ПНР у 1956–1970 рр. співробітник ІНП Конрад Рокіцький дав
промовисту назву розділу про президентство А. Слонімського в СПЛ –
«Nadzieje i rozczarowania. Literaci pod wodzą Antoniego Słonimskiego» [8, rozd.
4].
Після свого усунення з президентства СПЛ А. Слонімський перейшов в
опозицію. У 1964 р. разом з Яном Юзефом Ліпським він ініціював так званий
«Лист 34», спрямований проти культурної політики ПОРП. Згодом
критикував владу за антисемітську кампанію у березні 1968 р. У 1975 р.
підписався під «Меморіалом 59» і «Листом 14» проти планів зміни
конституції ПНР. Помер через травми, отримані в автокатастрофі.
102
Згідно з документами, опублікованими після падіння комуністичного

режиму в Польщі, А. Слонімський був об‘єктом спостереження з боку СБ в
1950–1956 рр. У цей час СБ намагалася отримати інформацію про його
зв‘язки з іншими письменниками та інтелектуалами, діяльність в
антикомуністичних організаціях та можливу співпрацю з американськими і
британськими розвідувальними службами. Хоча, як виявилося,
А. Слонімський не був агентом зарубіжних розвідок, або активістом
антикомуністичних організацій, стеження за ним продовжувалося ще багато
років. Опрацьований мною масив документів містив: доноси, доповідні
записки, звіти, нотатки, переказ розмов, зміст перехопленої кореспонденції,
тези і повні тексти виступів А. Слонімського на літературних вечорах,
різноманітних заходах та ін. [2-5].
Для стеження за А. Слонімським СБ використовувала різні прийоми,
такі як встановлення спостереження, розпитування свідків та використання
інших джерел інформації, зокрема вербування агентів з його найближчого
оточення. СБ отримувала звіти і доноси також від працівників університетів,
інших письменників тощо.
Як видається, кількість агентів весь час зростала, адже А. Слонімський
ставав все більш опозиційним до влади та гуртував навколо себе все більшу
кількість незадоволених осіб. У документах ІПН я нарахувала 24 імені
таємних співробітників і консультантів, які протягом 1967–1976 рр. звітували
офіцерам СБ стосовно діяльності А. Слонімського та його найближчого
оточення. Хоча перші звіти щодо закордонних поїздок і діяльності
А. Слонімського з‘являються ще в 1958 р., доноси таких постійних
«супровідників»-агентів як «Ewa» і «Tatra» беруть свій відлік лише з 1967 р.
Доноси від Зофії Обретенної («таємний співробітник Ewa») починаються з
1967 р. та закінчуються вже по смерті А. Слонімського, в той час як доноси
від «таємного співробітника Tatra» з‘явилися у 1968 р. і також закінчилися в
1976 р.
Під час стеження офіцери СБ використовували і матеріальні засоби
оперативної роботи: таємний обшук приміщень, кімнатне, телефонне і
телеграфне прослуховування, попередній огляд і фіксування кореспонденції,
таємне спостереження за об‘єктом та ін. Задля збору даних зверталися до
документів установ, організацій, підприємств та архівів.
Після смерті А. Слонімського його донька Івона розпочала боротьбу за
реабілітацію імені батька. Вона наполягала на тому, що він був незаслужено
переслідуваний комуністичним режимом за свою літературну діяльність. У
1990 р., після падіння комуністичного режиму в Польщі, президент Лех
Валенса підписав указ про реабілітацію А. Слонімського та інших
письменників, яких було піддано переслідуванням. Сьогодні А. Слонімський
вважається одним із найвизначніших польських письменників XX ст.
103

1. Formy zaangażowania. Pisarki i pisarze w kulturze XX i XXI wieku /
Monika Brzóstowicz-Klajn, Grzegorz Pertek, Beata Przymuszała (red.). Poznań :
Wyd. Naukowe UAM, 2017. 294 s.
2. Instytut Pamięci Narodowej. BU 0296/210 t.3.
3. Instytut Pamięci Narodowej. BU 0296/254 t. 1.
4. Instytut Pamięci Narodowej. BU 1010/2150.
5. Instytut Pamięci Narodowej. BU 01324/6.
6. Musiał Filip. Podręcznik bezpieki. Teoria pracy operacyjnej Służby
Bezpieczeństwa w świetle wydawnictw resortowych Ministerstwa Spraw
Wewnętrznych PRL (1970–1989). Wyd. III. Kraków; Warszawa, 2019. 392 s.
7. Obrazy władzy w literaturze, teatrze i filmie. Studia / Mariusz Mazur i
Sebastian Ligarski (red.). Warszawa : IPN, 2015. 328 s.
8. Rokicki Konrad. Literaci. Relacje między literatami a władzami PRL w
latach 1956–1970. Warszawa : IPN, 2011. 592 s.
9. Słonimski Antoni. Wspomnienia warszawskie. Warszawa : Agora, 2017.
120 s.
Назар РИЗУНИК, студент 1 курсу магістратури

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ЛІГИ НАЦІЙ (1919-

1934): ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ
Інформація про розгляд у Лізі Націй «українського питання» міститься у

значному масиві джерел. Загалом, усю джерельну базу з цієї тематики можна
розділити на декілька груп.
До першої групи належать документи, що характеризують діяльність
Ліги Націй (далі – ЛН). Текст Версальського мирного договору, який
започаткував діяльність ЛН; Статут ЛН та деякі офіційні документи, котрі
стосуються діяльності організації в дипломатичній сфері [2; 3; 5; 9; 12; 19; 26].
Її більша частина (декілька збірників документів, що стосуються історії
створення і діяльності ЛН на міжнародній арені) була видана в Радянському
Союзі у 1930-ті роки, членом якої він був у 1934 до 1939. Саме тому в СРСР
були видані ці документи.
Другу група - дипломатичні документи держав, найбільш чисельна та
змістовна. До них відносяться офіційну кореспонденцію і ділові документи
дипломатичних корпусів УНР, ЗУНР, Польщі, УРСР, СРСР. У ній містяться
важливі документи щодо перемовин українських урядів з Антантою і
утвореною Лігою Націй; документи, про діяльність української
дипломатичної місії на Паризькій мирній конференції [13]. Частина з них
104
міститься в багатосерійному виданні «Західно-Українська Народна

Республіка». 5-й том якого присвячений дипломатії ЗУНР у 1919-1923
рр.[15;16;17]
До неї ввійшли входять документи радянської дипломатії. Діяльність
дипломатії Радянської України у 1919-1922 рр. була не менш активною, за
дипломатію УНР чи ЗУНР. УСРР також мала дипломатичні представництва
закордоном і активно діяла на міжнародній арені, намагаючись зі свого боку
вирішити «українське питання», шляхом включення до складу Республіки
усіх етнічних українських територій. Також значну роль у цих процесах
відігравала радянська дипломатія. Від часу Ризького договору 1921 р., СРСР
усе ще перебував в міжнародній ізоляції і не міг налагодити економічних і
політичних стосунків із країнами Європи. Але по міру руйнації Версальської
системи міжнародних відносин, Радянський Союз набуває усе більшої ваги
на міжнародній арені. Усе це активізує радянську дипломатію, яка
намагалась всіма силами добитись включення СРСР до Ліги Націй. Оскільки
більша частина України входила саме до його складу, Союз використовував
це у протистоянні з буржуазними Польщею та Румунією. Усе це віднайшло
себе у документах радянської дипломатії 1920-1930-х рр [6;7;8].
Третя група джерел – документи українських організацій і партій,
зокрема Українського Товариства Ліги Націй і Західноукраїнського
товариства Ліги Націй, а також окремих партій та організацій міжвоєнного
періоду Західної України. Деякі із них були опубліковані у 50-х рр. ХХ ст.
[4;14;27]. Але радянські автори висвітлювали діяльність саме
ліворадикальних партій і організацій у Західній Україні, але навіть серед
таких документів можна знайти ті, що стосуються ставлення українців до
Ліги Націй. Значна їх частина опублікована у двотомному збірнику
«Українська націонал-демократія», зокрема, документи УНДО, УНТП та
деяких інших українських партій [23; 24].
Четверта група – джерела особистого походження: мемуари, листи,
публіцистика і статті діячів українського і західноукраїнського проводу,
української діаспори та еміграції, дипломатів міжвоєнного періоду. Найбільш
цінними є спогади Л. Цегельського - одного із авторів «Акту Злуки», а після
1919 р. очолював дипломатичні місії ЗУНР в Антанті й США [31]. Його
спогади є надзвичайно цінним джерелом, оскільки містять важливі дані щодо
діяльності українських місій на Паризькій мирній конференції, перемовини
між УНР та ЗУНР з одного боку та Антантою з іншого. Важливими є спогади
і мемуари І. Макуха [22],
А. Чернецького [32], особисте листування, О. Назарука [20], С.
Томашівського [29], у якому йдеться зокрема і про зовнішньополітичні
орієнтири українського національного проводу.
П‘ята група джерел – періодичні видання. Зокрема, це львівська газета
«Діло» [11]. Вона була найбільш тиражованим часописом міжвоєнної
Галичини. У ній публікувались І. Кедрин, В. Панейко, В. Мудрий. Загалом,
105
«Діло» мало націонал-демократичну спрямованість і її редакція підтримувала

тісні контакти із багатьма українськими партіями, урядами УНР і ЗУНР в
екзилі, українським націоналістичним підпіллям. Матеріали цього видання є
найбільш цінним періодичним джерелом.
Отже, вказання джерельної бази (офіційна дипломатична документація,
періодичні видання, джерела особистого походження) є репрезентативною
для висвітлення окремої проблематики.

1. Powstanie II Rzeczypospolitej. Wybór dokumentów 1866–1925 / Pod red.
H. Janowskiej i T. Jedruszczaka. Warszawa, 1984. 788 s.
2. Антонов К.В. (ред.) Сборники документов по международной
политике и международному праву. Выпуск III: Японо-китайский конфликт;
План Гувера и репарационная проблема; деятельность Лиги Наций и др.
Москва: Издание Народного Комиссариата по иностранным делам, 1932. 204
c.
3. Антонов К.В. (ред.) Сборники документов по международной
политике и международному праву. Выпуск VI: Пакт Четырех; Разоружение;
Манчжурский конфликт; Выход Германии и Японии из Лиги Наций. 1 января
1933 года - 1 января 1934 года. Москва: Издание Народного Комиссариата по
иностранным делам, 1934. — 239 c.
4. Боротьба за возз‘єднання Західної України з Українською PCP 1917–
1939: Збірник документів і матеріалів. Київ, 1979. 557 с.
5. Версальский мирный договор 1919 // Международные договоры и
акты нового времени. / Сост. Коровин Е.А под ред. Магеровского Д.А. М.-Л.:
Государственное издательство 1924. – C. 47-96.
6. Внешняя политика СССР: Сборник документов (1921–1924 гг.): В 3-х
т. Москва, 1944. Т. 2. 979 с.
7. Внешняя политика СССР: Сборник документов (1925–1934 гг.): В 3-х
т. Москва, 1945. Т. 3. 800 с.
8. Возз‘єднання українського народу в єдиній Українській Радянській
державі (1939–1949): Збірник документів і матеріалів. Київ, 1949.211 с.
9. Гаагская конвенция «О мирном разрешении международных споров»
1899 года [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.pca-
cpa.org/upload/files/1899ENG.pdf.
10. Газета «Громадський голос»
11. Газета «Діло».
12. Гарантии безопасности по Статуту Лиги Наций. Москва, 1937.
386 с.
13. Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі:
Статті і матеріали. Філядельфія; Київ; Вашингтон, 1993. 494 с.
14. З історії революційного руху у Львові 1917–1939 рр.: Документи і
матеріали. Львів, 1957. 796 с.
106
15. Західно-Українська народна республіка 1918-1923. Документи і

матеріали. У 5 т. Том 5. Кн. 1: Зовнішня політика і міжнародне становище.
1918-1919 р. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2009. 944 с
1920-1921 р. Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2011. 948 с.
1922-1923 р. Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2013. ‒992 с.
18. Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. Нью-Йорк,
1976. 880 с
19. Лига Наций. Положение о ней и ее устройство. Женева, 1923. 62 с.
20. Листи Вячеслава Липинського до Осипа Назарука (1921-1930) /
Упоряд. М. Дядюк; Відп. ред. серії Л. Головата; НАН України. ЛНБ ім. В.
Стефаника. — Львів, 2004. — 156 с
21. Лозинський М. Моє співробітництво з Президентом. Петрушевичем.
Львів, 1925. 44 с.
22. Макух І. На народній службі. Спогади. Дітройт, 1958. 348 с.
23. Микола Кугутяк. Історія української націонал-демократії (1918-
1929). Т. І. - Київ - Івано-Франківськ: Плай, 2002. 536
24. Микола Кугутяк. Українська націонал-демократія (1918-1939). Т.2. -
Київ - Івано-Франківськ:Нова Зоря, 2004. 704 с.
25. Онацький Є. По похилій площині: Записки журналіста і. дипломата.
Мюнхен, 1969. Ч. 2. 262 с.
26. Статут Лиги Наций // История международных отношений 1918-
1939. / Составители Сидоров А.Ю., Клейменова Н.Е. – М.: Центрполиграф,
2008. С.479-491.
27. Теслюк М. У боротьбі за возз‘єднання: Сторінки спогадів. Львів,
1979. 243 с.
28. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 7 (20
– 40-і рр. ХХ ст.). Київ, 2001. 440 с.
29. Томашівський, С. Про ідеї, героїв і політику : відкритий лист до В.
Липинського з додатками Львів : Діло, 1929. 134 с.
30. Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. [б. м.], 1983. Т. 2. 426
c.
31. Цегельський, Л. Від леґенд до правди = From Legends to Facts :
спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. Нью-
Йорк; Філадельфія: Булава, 1960. – 313 c.
32. Чернецький А. Спомини з мого життя. Київ, 2001. 168 с.
107
Анна САРАП, студентка 1 курсу

РОЛЬ ЧАН КАЙШІ У НАЦІОНАЛЬНІЙ РЕВОЛЮЦІЇ 1926-1927 рр.
4 січня 1926 р. відбувся обід із запрошенням вищих гоміньданівських

чинів. Чан Кайші звернувся до учасників трапези: «... я впевнений, що
Гоміньдан здатний об'єднати Китай, я вірю – це можна зробити цього року
[1, с.64].
Чан Кайші не виступив відкрито проти союзу з СРСР проти КПК, проти
робітничого і селянського руху. Він заявляв про те, що бореться лише з
«порушниками дисципліни». Заарештовані комуністи були через день-два
звільнені, і згодом Чан Кайші підкреслював своє прагнення розвивати
дружбу з Радянським Союзом. Тим більше, що під його керівництвом за
активної участі радників з СРСР готувався похід частин Народно-
революційної армії на Пекін з метою встановлення єдиної влади над всією
територією Китаю [3, с.103].
5 червня 1926 року Чан став командувачем Національно-революційної
армії (НРА) (Збройні сили Гоміньдану були створені в 1925 році в період
громадянських воєн в Китаї за безпосередньої участі радянських військових
радників) [2]. 1 липня того ж року він розпочав військову кампанію під
назвою Північний похід, щоб розбити армії військових начальників на
півночі Китаю й об'єднати країну під владою Гоміньдану [7]. Сили
мілітаристів розташовувались таким чином: Маньчжурія, провінція Шаньдун
і центральний район Пекін-Тяньцзінь контролювались фентянським
об‘єднанням, ватажками якої були Чжан Цзолінь і Чжан Цзунчан.
Центральний Китай (південний захід провінції Чжилі, Хенань, східна частина
Шеньсі, Хубей, Хунань) контролювались чжилійським об‘єднанням на чолі з
У Пейфу. Східний Китай (провінція Цзянсу з Шанхаєм, а також Аньхой,
Чжецзян, Цзянсі, Фуцзянь) контролювались маршалом Сунь Чуаньфаном,
який відколовся від чилійських заколотників [5].
На той час владу Національного уряду визнали в сусідніх з Гуандуном
південних провінціях: Гуансі та Ґуйчжоу, частина Хунані. Їхні війська
увійшли до складу НРА [5]. Підтримували його і комуністи. ЦК КПК за
порадою Комінтерну визнав необхідною тактику відступу та поступок Чан
Кайші заради єдності революційних сил і підготовки військового походу на
північ [5].
Підтримку Чан Кайші надав і Радянський Союз, який надіслав НРА
значні партії зброї й літаки. Чан Кайші одного разу сказав своїм генералам:
«чи зможе китайська нація та раса відновити свою свободу та незалежність,
залежить від того, чи зможе китайська нація та раса відновити свою свободу
та незалежність». Будучи настільки схвильованим, що втратив голос, він
108
дорікав офіцерам за азартні ігри та відвідування повій, а також за те, що вони

займали будинки цивільних і не належним чином поводилися з їхніми
чоловікам [8, с.107].
9 липня війська Гоміньдану надихаючись революційними закликами
виступили в похід. Натовпи людей вітали солдатів. Головнокомандувач
вірив: його година настала. Чан Кайші відчував себе героїчною особистістю,
адже він очолив похід семи корпусів гоміньданівської армії [1, с.65].
Перемоги НРА також спричинили спроби консолідації сил бунтівних
генералів, що протистояли одна одній. У листопаді 1926 року на нараді
найбільших мілітаристів у Тяньцзіні було ухвалено рішення про створення
об'єднаної «армії вмиротворення держави» на чолі з Чжан Цзолінем. Однак
старе протистояння не було подолано, й координація сил мілітаристів
виявилась недостатньою [5].
1 січня 1927 року Ухань було визнано столицею Китаю й резиденцією
Національного уряду. Чан Кайші залишився в Наньчані. Керівництво
Гоміньдану було занепокоєне зростанням його претензій на військове
лідерство. 10 березня III Пленум ЦВК Гоміньдану в Ханькоу позбавив Чан
Кайші його численних посад у ЦВК, але залишив пост головнокомандувача
НРА [8, с.116]. Останній не планував покидати боротьбу за владу, а тому
розумів, що це можливо лише за допомогою вірних військ. А тому він був
зацікавлений у випалі їм зарплати [8, с.112], подбав про те, щоб якомога
більше військових припасів надходило до його Першої армії [8, с.115], а
також сформував Тимчасову центральну політичну раду в Наньчані. Отже,
боротьба за владу продовжувалась.
В ніч на 22 березня 1927 року НРА захопила Шанхай, де було створено
тимчасовий уряд на чолі з комуністами, що визнав владу уханьського уряду.
[5]. Наступного дня після Шанхая, 23 березня, іншою групою військ Чан
Кайші був зайнятий Нанкін. 11 квітня 1927 року Англія, США, Японія,
Франція й Італія надіслали до ставки Чан Кайші й уханьського уряду
спільний ультиматум, вимагаючи покарання винних в інцидентах, що
стались під час зайняття Нанкіна, принесення вибачень, сплати досить
високої компенсації й заборони антиіноземних дій на підвладних ним
територіях. Створювалась загроза військової інтервенції з боку перелічених
держав [5].
Чан Кайші сприйняв це як сигнал до приборкання комуністів.
Комуністична преса ще 13 березня писала, що «товариш [Чан] Кайші
допустив випади проти лівих в Ухані, назвавши їх зрадниками, і закликав до
обмеження діяльності лівих та компартії. Його обов‘язок втрутитися і вжити
обмежувальних заходів щодо КПК і що він має на це право» [6, с.480]. Також
розпочалось роззброєння комуністів. Чан Кайші розпустив уряд Шанхаю,
профспілки та інші організації, що знаходилися під контролем комуністів.
Більше тисячі людей було заарештовано, близько 300 страчено. Арешти і
страти пройшли також у Кантоні, Сяміні, Фучжоу, Нанкіні, Ханчжоу і Чанші
109
[4]. 15 липня 1927 року ЦВК Гоміньдану в Ухані прийняв рішення про
розрив з КПК. Це були передумови Громадянської війни в Китаї [5].
На початку травня 1927 року війська Чан Кайші відновили Північний
похід навіть зважаючи на перешкоди, які створювали комуністи [6, с.488].
Щоб перешкодити просуванню НРА та розгрому мілітариста прояпонської
орієнтації Чжан Цзунчана, який відступив у Шаньдун, Японія висадила в
шаньдунському порту Циндао свої війська. Це ускладнило здійснення
походу. Але влітку 1927 року владу нанкінського уряду визнали мілітаристи,
які керували в провінці Сичуань. Однак Ухань залишався самостійним. Ван
Цзінвей навіть претендував на партійне лідерство в Гоміньдані. В цей час, 12
серпня, Чан Кайші подав у відставку та виїхав до Японії [5], щоб
повернутися в листопаді. Вже в грудні його знову призначили
головнокомандувачем НРА [5]. Уханівський уряд не мав альтернативи Чан
Кайші, а тому був змушений відновити його повноваження.
Загалом, усі ці драматичні події у житті генералісимуса вплинули на
його світогляд і загалом зробили сильнішим.

1. Воронцов В. Чан Кайши. Судьба китайского Бонапарта. Москва :
Политиздат, 1989. 336 с.
2. Національно-революційна армія URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%
D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE-
%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%
D0%B9%D0%BD%D0%B0_%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%96%D1%8F
(дата звернення – 22.11.2022).
3. Новейшая история стран Азии и Африки ХХ века / Под ред.
А.М.Родригеса. Ч.1. 1900-1945. Москва : Владос, 2001. 368 с.
4. Партійна чистка Гоміньдану URL:
https://www.jnsm.com.ua/h/0412P/ (дата звернення – 22.11.2022).
5. Північний похід URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%
D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D1%85%D1%96%
D0%B4 (дата звернення – 22.11.2022).
6. Сотникова И.Н., Верченко А.Л. (сост.) Документы по истории
Коммунистической партии Китая. 1920-1927. 2-е изд., испр. и доп. Москва :
ИДВ РАН, 2021. 656 с.
7. Чан Кайші. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D0%BD_%D0%9A%D0%B0
%D0%B9%D1%88%D1%96 (дата звернення – 21.11.2022).
8. Fenby J. Generalissimo Chiang Kai-Shek and the China He Lost The
Free Press, 2005. 562 p.
110
Олена ЯКОВЕНКО, студентка 1 курсу магістратури

СПІВРАЦЯ СУНЬ ЯТСЕНА З ТАЄМНИМИ

АНТИМАНЬЧЖУРСЬКИМИ ТОВАРИСТВАМИ
(1896-1911 рр.)
Сунь Ятсен є основоположником сучасного Китаю, його революційна

діяльність заклала основу модернізації країни. Ключову роль у цьому
відіграло саме його ранні роки, коли революціонер був вимушений покинути
Батьківщину і податись в екзил. На жаль, даний період життя Сунь Ятсена в
історіографії висвітлений вкрай погано. У вітчизняній історіографії відсутні
окремі праці з цієї проблематики.
Становлення Сунь Ятсена, як політика, відбувалося на фоні
драматичних подій в історії Китаю. Поразка в Опіумних війнах і повстання
тайпінів засвідчили слабкість цінської влади, яка страждала від
неефективного управління, повсюдної корупції та низького рівня розвитку
економіки. Крім цього, у внутрішні справи країни почали активно втручатися
західні держави, які прагнули зробити Китай напівколонією. Невдачі у війні з
Японією стали головною передумовою для створення багатьох антицінських
організацій. Одним з таких було «Товариство відродження Китаю».
Засноване у 1894 р., воно було першою таємною організацію яку очолив
Сунь Ятсен. Шансом реалізації планів на повстання стало місто Гуанчжоу, де
відбувалися масові протести серед військових. 25 жовтня 1895 р. члени
товариства розпочали збройний виступ та захопили адміністративні будівлі у
місті. Однак проблеми з координацією сил спричинили паніку серед
бунтівників, повстання було придушене [5, с. 426-427; 8, С.84].
Поразка повстання у Гуанчжоу стала відправною точкою для 15-річного
періоду еміграції в житті Сунь Ятсена. Він перебрався у Гонконг і провів
зустріч із представниками таємного товариства Чжигунтан. Вони допомогли
політику успішно переховуватися від цінської влади та перебратися до
Японії. Наступним шансом для змін стало боксерське (іхетуанське)
повстання. Японські посередники політика (Міядзакі Торадзо та Чень Шао-
пай) намагалися встановити відносини з гонконзькими тріадами Сан-го-хуей
та Ко-лао-хуей. В результаті їх перемовин було створено спільну організацію
Сін Хань-хуей. Крім цього, Сунь Ятсен становив зв‘язки з Чженг Шіляном та
пообіцяв йому допомогу з боку японців. Так, 8 жовтня 1900 р. було
розпочато повстання в околицях міста Гуанчжоу. Однак сподівання Сунь
Ятсена не справдилися. Блокада цінських військ шляхів до Гонконгу
спричинила нестачу їжі та зброї, а тому 20-тисячне військо повстанців було
вимушено здатися [7, с. 8; 6, с. 85, 95-96].
111
Під час подорожі до Гаваїв у 1903 р. він приєднався до таємної

організації Чі кунг танг, де йому надали почесне звання Хунг-кун (другий
ранг після лідера). Участь в товаристві була зумовлена прагненням залучити
кошти для революції у китайської діаспори Америки. Згодом, під час
мандрівки до США, Сунь Ятсен запропонував проєкт змін. Відповідно до
нього, товариство перетворювалось у революційну групу [8, с. 84; 4, с. 175].
В Японії Сунь Ятсен жив короткими проміжками та працював в умовах
конспірації. Саме тут досяг найбільших успіхів у революційній діяльності. У
1905 р. він створив революційну партію Тонменхой («Союзна ліга»). За
спогадами Сян-нін, Сун Ятсен влаштовував таємні зустрічі, де проводив
антиманьчжурську агітацію, а також утворював підпільні секції боротьби для
підготовки майбутніх воїнів революції. Цінська влада намагалась втрутитися
у ситуацію. У результаті перемовин з Японією у 1905 р. вони домоглися
заборони для китайських студентів займатися політичною діяльністю
[2, с. 24].
Сунь Ятсен був змушений шукати інші шляхи для співпраці з таємними
товариствами. Він вирішив зосередити свою увагу на Південно-східну Азію.
Так політик відвідав Сінгапур декілька разів, де прагнув отримати підтримку
з боку китайської громади. За його ініціативи був створений штаб «Наньян»
у Сінгапурі, що став центром мережі таємних антицінських груп по всьому
регіону. У серпні 1910 р. він був змушений перемістити штаб до Пінанг, щоб
розпочати підготовку до наступного повстання [3, с. 156; 9, с. 122].
Загалом співпраця Сунь Ятсена з таємними антиманьчжурськими
організаціями мало важливе значення у становленні політика. Хоча згодом
він з критикою ставився до тріад та зазначав про їх антидемократичний
характер варто зауважити саме завдяки їх підтримці він зробив серію
повстань у Китаї. За їх принципами політик створив партію Тонменхой, яка
стала однією з найбільш успішних революційних китайських організацій
закордоном.

1. Сунь Ятсен. Избранные произведение / ред. С. Тихвинский. 2-ге
вид. Наука, 1985. 782 с.
2. Сян-нин Х. Воспоминание о Сунь Ятсене / пер. з кит. Ю.
Гарушянца. Москва: Прогресс, 1966. 117 с.
3. Comber L. Chinese Secret Societies in Malaya; an Introduction.
Journal of the Malayan Branch of the Royal Asiatic Society. 1956. Vol. 29, No. 1
(173). С. 146–162. URL: https://www.jstor.org/stable/41503202 (дата звернення:
28.03.2023).
4. Damon A. F. Financing Revolution: Sun Yat-sen and the Overthrow
of the Ch'ing Dynasty. The Hawaiian Journal of History. 1991. No. 25. P. 161–
186. URL: https://core.ac.uk/download/pdf/5014387.pdf (дата звернення:
18.04.2023).
112
5. DeKorne J. C. Sun Yat-Sen and the Secret Societies. Pacific Affairs.

1934. Vol. 7, no. 4. P. 425-433. URL: https://doi.org/10.2307/2751370 (дата
звернення: 28.03.2023).
6. Jansen M. B. The Japanese and Sun Yat-Sen. Cambridge: Harvard
University Press, 1967. 277 p.
7. Sun J. Secret Societies and the 1911 Revolution. Journal of
Contemporary East Asia Studies. 2014. № 3 (1). С. 7–21. URL:
https://www.tandfonline.com/doi/pdf/10.1080/24761028.2014.11869068 (дата
звернення: 29.03.2023).
8. Teng S. Y. Dr. Sun Yat-sen and Chinese secret societies. Studies on
Asia. 1963. No. 1(4). P. 81–99. URL:
https://studiesonasia.scholasticahq.com/article/14215.pdf (дата доступу:
28.03.2023).
9. Khoo S. N. Sun Yat Sen in Penang. Penang : Areca Books, 2008. 130
с. URL: https://books.google.com.ua/books?id=Bk-
dn8uUyIkC&dq=malaysia+sun+yat+sen&lr=&hl=ru&source=
gbs_navlinks_s (дата звернення: 01.04.2023).
113
ВІЙСЬКОВА ІСТОРІЯ
Юрій БОНДАР, студент 3 курсу

Науковий керівник – Сергій ТРУБЧАНІНОВ,
НЕВДАЛА СПРОБА ПЕРЕПИСАТИ ХІД ВІЙНИ В 1812 р.

(АВАНТЮРНИЙ ПЛАН Ф. ЛЕППІХА ІЗ ЗАСТОСУВАННЯ
ПОВІТРЯНИХ КУЛЬ)
Науково-технічний прогрес в історії людства завжди був пов‘язаний із

військовою справою. Люди ніколи не втрачали можливості застосувати
технічні новинки під час війни задля отримання переваги на полі бою, навіть
якщо ефективність не завжди була гарантована. Часто подібні спроби були
справжніми авантюрами, які прагнули реалізувати ентузіасти-винахідники.
Після славнозвісного експерименту братів Монгольф‘є 1783 р., коли
відбувся перший пілотований політ на повітряній кулі, аеростати не лише
викликали неабиякий фурор у суспільстві, вони стали одним із головних
трендів епохи. Попри свою популярність, довго залишалося відкритим
питання практичної користі літальних апаратів. Першість у використанні
повітряних куль у військових цілях належить Франції. У квітні 1794 р. було
створено першу «аеростьєрську» роту, через кілька місяців – другу, а також
повітроплавну школу та майстерні в Медоні. В травні-червні того ж року
аеростати, які використовувалися французькою армією для проведення
розвідки місцевості та збору інформації про позиції противника,
відзначилися під час оборони Мобежа, облоги Шарлеруа та в битві під
Флерюсе. Але наприкінці XVIII ст. нове військове керівництво піддало
сумніву доцільність використання повітряних куль. Після того як Бонапарт
став першим консулом (1799), він ліквідував повітроплавні роти, закрив
Медонську школу та продав з аукціону все її майно [1, c. 18-21].
Як не дивно, саме Наполеонові Бонапарту згодом надійде пропозиція
про спорудження спеціального аеростату у військових цілях. Автором цієї
ідеї був амбітний винахідник-аматор Франц Леппіх (1778–1819). Відомо, що
він народився у селянській родині в Мюдесхаймі у Нижній Франконії. Через
свій надмірний інтерес до винахідництва не зміг закінчити гімназію. На
початку своєї кар‘єри Леппіх виявляв хист до музики і створював різні види
фортепіано, а потім спроектував свій власний музичний інструмент, який
назвав «анмелодикон». Вважається, що наприкінці 1811 р. він прибув до
Парижу та презентував свій інструмент імператриці Марії-Луїзі
Австрійській, дружині Наполеона I. Саме імператриця організувала зустріч
Леппіха з Бонапартом, на якій він представив проект керованого аеростата,
який мав піднімати велику кількість вибухових зарядів для знищення
114
ворожих армій. Реакція монарха на таку пропозицію була різко негативною.

Він заборонив досліди і навіть наказав Леппіху покинути Францію [6, c. 5; 8,
с. 90-91].
Винахідник все ж не покинув надію спорудити свій аеростат. Він
звернувся до короля Вюртембергу Фрідріха І, змалювавши тому можливість
завдяки повітряним кулям стати наймогутнішим правителем в Німеччині.
Спершу Леппіху допомогли створити власну майстерню поблизу Тюбінгена,
проте згодом правитель Вюртембургу розчарувався в можливостях
винахідника. До того ж, інформація про діяльність Леппіха дійшла до
Наполеона, і незабаром він видав наказ арештувати та доставити винахідника
до Франції [8, с. 91-92].
Леппіх запропонував свої послуги російському посланнику у
Вюртембурзі Д. Алопеусу. Той 22 березня (3 квітня) 1812 р. відправив
секретне повідомлення Олександру I, в якому писав, що Леппіх обіцяв
протягом трьох місяців збудувати 50 повітряних кораблів. Один корабель мав
вміщувати 40 членів екіпажу і піднімати 12 тис. фунтів. З аеростатів
планувалося кидати на ворогів ящики з порохом [5, с. 91-100; 6, c. 5-6; 8, с.
93-94].
Цар вирішив взяти роботи Леппіха під свій особистий контроль та
віддав наказ створити для винахідника майстерню під Москвою. Офіційно
Леппіх вдавав із себе підприємця доктора Шміта, який нібито в селі
Воронцово намагався заснувати фабрику для виготовлення пластирів
(пізніше говорили про виробництво сільгоспзнарядь та ін.).
Новопризначеному московському генерал-губернатору Ф. Ростопчину
імператор наказав надавати винахіднику всю необхідну підтримку. Відомо,
що тільки вартість таких матеріалів як спеціальні тканини, сірчана кислота,
наждак та ін. склала понад 120 тис. рублів. Влітку Леппіх мав у своєму
розпорядженні близько 100 працівників, у т. ч. майстрів з Німеччини та
Петербургу. Незабаром він запевнив Ростопчина, що велика повітряна
машина буде готова до 15 серпня [6, c. 6-7].
15 липня майстерню відвідав Олександр І, якому показали різні частини
літального апарату, включаючи крила і велику гондолу завдовжки 15 метрів
та 8 метрів завширшки. Імператор проінформував головнокомандувача
М. Кутузова про секретну розробку і наказав йому координувати свої дії з
Леппіхом. Проте наступ французької армії набирав все більших обертів, а
обіцяного аеростата росіяни у зазначений термін дочекатися так і не змогли.
Ростопчин перестав довіряти Леппіху і наполягав на термінових результатах.
Винахідник пообіцяв підготувати машину до 27 серпня. Проте, він знову не
вклався в термін. Генерал-губернатор написав на конструктора скаргу
імператору, назвавши його «божевільним шарлатаном». Перед тим, як
війська Наполеона увійшли в Москву, Ростопчин відправив Леппіха до
Санкт-Петербургу, а робітників і все майно майстерні разом із
недобудованою кулею та інструментами – до Нижнього Новгорода. В ході
115
евакуації багато матеріалів не вдалося перевезти і вони були втрачені.

Французи, які оглянули залишки майстерні у Воронцовому, вирішили, що
тут готувалися запалювальні суміші для підпалу Москви. Кількох осіб, яких
було виявлено поблизу майстерні, було розстріляно [3, с. 373-375; 6, c. 8-10].
Деякий час Леппіх продовжував свої досліди в містечку Оранієнбаум
поблизу Санкт-Петербурга. У листопаді 1812 р. його перший прототип
повітряної кулі розвалився після виходу з ангару. У вересні 1813 р. він
закінчив літальний апарат, який навіть зміг злетіти приблизно на сорок футів.
Терпіння імператора вичерпалося і 30 жовтня 1813 р. він дав наказ
припинити роботи. Сам винахідник виїхав до Німеччини, але ще кілька разів
намагався реанімувати проект. Востаннє він безуспішно спробував
переконати царя в березні 1814 р. Листування з приводу проекту Леппіха
тривали на найвищому рівні протягом 1813-1814 рр. В результаті було
встановлено численні недостачі та зловживання фінансами при відсутності
результату [2, c. 313, 331; 4, с. 425-444; 8, с. 100].
Варто зазначити, що тогочасні теоретики військового мистецтва
вважали, що в майбутніх війнах повітряні кулі займуть належне місце. Так,
професор природничої історії Єнського університету Лоренц Окен у 1814 р.
оприлюднив свою книгу «Нове озброєння нової Франції та нової
Німеччини», в якій серед іншого розглянув можливість використання
повітряних куль з метою бомбардування ворожих укріплень [7, с. 65-66].

1. Все об авиации / авт.-сост. Л. Е. Сытин. Москва : Астрель; Санкт-
Петербург : Полигон, 2011. 656 с.
2. Высочайшие повеления, объявленные графом Аракчеевым. Сборник
исторических материалов, извлеченных из архива Собственной Его
Императорского Величества Канцелярии. Вып. 2 / под ред. Н. Дубровина.
Санкт-Петербург, 1889. С. 287–334.
3. Михайловский-Данилевский [А. И.]. Описание Отечественной войны
1812 года, по высочайшему повелению сочиненное. В 4-х частях. Изд. 3-е.
Часть 2. Санкт-Петербург : Типогр. Штаба Отд. Корп. Внутр. Стражи, 1843.
[4], 415 с., 43 карты.
4. Переписка об аеростате г. Леппиха 1812–1816 года. Сборник
исторических материалов, извлеченных из архива Собственной Его
Императорского Величества Канцелярии. Вып. 2 / под ред. Н. Дубровина.
Санкт-Петербург, 1889. С. 424–444.
5. Секретная переписка об аеростате Леппиха. 1812–1816 гг. Сборник
исторических материалов, извлеченных из архива Первого отделения
Собственной Его Императорского Величества Канцелярии. Вып. 1. Санкт-
Петербург, 1876. Второй отдел. С. 91–119.
6. Соболев Д. А., Хазанов Д. Б. Немецкий след в истории отечественной
авиации. Москва : РУСАВИА, 2000. 336 с.
116
7. Oken L. Neue Bewaffnung, neues Frankreich, neues Theutschland. Jena :

Cröker, 1814. 205 s., tab., karte.
8. Tarsaidze A. The Air Blitz of 1812. Russian Review. Vol. 2, No. 1
(Autumn, 1942). P. 89–101. doi:10.2307/125276.
Андрій ВЕНЧУР, студент I курсу магістратури

НІМЕЦЬКА ТА АВСТРО-УГОРСЬКА ОКУПАЦІЙНІ ЗОНИ

В НАДДНІПРЯНЩИНІ У 1918 р.
Відразу після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 р.

українська делегація неофіційно звернулася до Німеччини за військовою
допомогою, 12 лютого це звернення було повторене офіційно. Вже 13 лютого
на Коронній раді в Бад Гомбурґ було вирішено розпочати наступ 18 лютого
[3, с. 83-84].
Відразу після приєднання австро-угорських військ до німецького
наступу 28 лютого розпочалися переговори між Німеччиною та Австро-
Угорщиною про розподіл оперативних зон і майбутніх зон впливу в Україні.
Довгий час між союзниками не було порозуміння. Лише через місяць було
підписано угоду, згідно з якою Австро-Угорщина отримала південно-західну
частину Волині та Подільську, Херсонську й Катеринославську губернії, а
Німеччина – всі інші губернії. У Миколаєві, Маріуполі й Ростові-на-Дону
планувалося розмістити окупаційні війська обох союзників. Шахтами і
рудниками Катеринославщини союзники повинні були управляти разом.
Німецькі колонії в австро-угорській зоні окупації мали контролювати лише
підрозділи німецької національності; оскільки ж це виявилося неможливим,
то на цих територіях були розташовані німецькі війська [1, с. 235, 237-238].
16 березня, ще до завершення військової операції, командуванням
«армійської групи Лінзінґена» було оголошено про головні завдання
німецьких військ у відносинах з українськими й цивільними німецькими
установами: умиротворення ситуації в країні, пожвавлення сільського
господарства, сприяння торгівлі. 25 березня командувачем німецькими
військами в Україні став генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн, тому
армійську групу перейменовано на «Айхгорн-Київ» [1, с. 238-239].
Після завершення військової операції групою Айхгорн-Київ було
створено шість військових округів. Загальний контингент німецьких
окупаційних військ, за підрахунками Вольфрама Дорніка та Петера Ліба,
складав 250 тис. осіб, а на кінець окупації скоротився до 200 тис. У той же
час австро-угорські окупаційні війська наприкінці серпня налічували
117
щонайбільше 240 тис. осіб, а наприкінці жовтня ця кількість скоротилася

більш ніж удвічі [1, с. 239, 243, 251].
Формально вищою військово-адміністративною особою німецької зони
окупації був генерал-фельдмаршал фон Айхгорн. Фактично ж влада
належала начальникові штабу генерал-лейтенанту Вільгельму Гренеру,
наділеному також політичними та економічними повноваженнями [6, с. 99].
Існувало й дипломатичне представництво Німецької імперії в Україні на чолі
з послом бароном Муммом фон Шварценштейном. В Одесі, Миколаєві,
Катеринославі та Харкові були відкриті німецькі консульства [1, с. 243].
16 травня командувача 2-ої австро-угорської армії фельдмаршала
Едуарда фон Бем-Ермоллі заступив на посаді генерал піхоти Альфред Краус.
2-га армія була перейменована на «Цісарську і королівську Східну армію» з
штаб-квартирою в Одесі [10, с. 882]. До літа була створена мережа австро-
угорських військових і адміністративних структур. Генерал-майорові Леліо
фон Спаннокі, призначеному уповноваженим генералом у Києві, були
підпорядковані всі військовослужбовці Австро-Угорщини у німецькій зоні
окупації. Губернатором Одеси став фельдмаршал-лейтенант Едуард Едлер
фон Бельц [1, с. 250-252].
Щодня окупаційні війська споживали до 300 вагонів продовольства, яке
заготовляли в Україні [10, с. 883]. Реалізуючи головні завдання Брестського
мирного договору, який часто називали «Хлібним миром», уряд УНР
зобов‘язувався починаючи з травня 1918 р. експортувати 60 млн пудів
продовольства (пшениці, корму для худоби, гороху та ін.). Однак із самого
початку на перешкоді реалізації цих намірів стали хаос і безвладдя на місцях,
нищення селянами великих поміщицьких господарств тощо. Відчуваючи
загрозу своїм планам, німецьке командування почало втручатися у ситуацію
на селі. Так, було запроваджено військово-польові суди для тих, хто зривав
посівну кампанію. Ці заходи німецького керівництва викликали обурення
уряду УНР [4, с. 200-201].
Напевно, вже наприкінці березня В. Гренер переконався, що покладені
на нього вищим керівництвом Рейху надважливі завдання не можуть бути
виконані у співпраці з Центральною радою. Проте існувала низка факторів,
які гальмували її неминучу заміну: затягувалося укладення торгово-
економічних і валютних угод з урядом УНР, які б потім взяла до виконання
нова влада; існував спротив німецького МЗС; тривали пошуки майбутнього
керівника України. Нарешті, 23 квітня було підписано економічні угоди, 24
квітня П. Скоропадський дав свою згоду обійняти владу і 26 квітня його
кандидатуру схвалив кайзер Вільгельм II. 29 квітня в результаті державного
перевороту було проголошено утворення гетьманату [6, с. 104].
Як підкреслює Р. Пиріг, між П. Скоропадським і Г. Айхгорном,
В. Гренером, А. Муммом склалися приязні стосунки. Німецьке командування
поважало гетьмана як бойового генерала, родовитого великого
землевласника – противника соціалістичних ідей. У той же час, німці були
118
доволі жорсткими у питаннях виконання економічних угод. З квітня по

листопад без їх схвалення не призначався жоден із членів гетьманського
уряду [6, с.104-105].
Лише нещодавно українськими дослідниками було з‘ясовано, що
існували особливі утворення в німецькій зоні окупації – «імператорсько-
німецькі губернаторства» в Миколаєві та Севастополі. 8 травня комендант
Миколаєва Ю. фон Ґільгаузен у супроводі взводу солдат прибув до міської
думи й оголосив наказ про позбавлення демократично обраних гласних
повноважень та поновлення гласних, обраних за цензовими списками в 1916
р. [5, с. 150-152].
30 липня в обідню пору, неподалік гетьманського палацу на розі вулиці
Катерининської і Липського провулку лівоесерівський бойовик Б. Донськой
кинув бомбу у фельдмаршала Г. Айхгорна. Цього ж дня той загинув від
отриманих ран [6, с.132].
Військове командування Австро-Угорщини в Одесі майже не
контактувало з українською владою. А. Краус навіть намагався створити з
Одеси економічну та політичну противагу Києву. Українська сторона,
занепокоєна масовими реквізиціями в австро-угорській зоні окупації, уклала
угоду про посаду постійного представника при штабові Східної армії. Цю
посаду зголосився зайняти великий херсонський землевласник С. Гербель. 30
травня Ф. Лизогуб на засіданні Ради Міністрів повідомив про «заснування
посади уповноваженого при командуванні Австро-Угорської Східної армії і
про затвердження для нього інструкції». Е. Бельц особисто був присутній при
врученні посадової інструкції С. Гербелю. Останній отримав досить широкі
повноваження, аж до можливості призупиняти рішення місцевої
адміністрації. Це викликало занепокоєння в німецького командування. 1
червня на засіданні Ради Міністрів було розглянуто лист з протестом від Г.
Айхгорна до гетьмана, внаслідок чого у С. Гербеля було забрано частину
повноважень [7, с. 72-73].
Отримавши від цісаря Карла надзвичайні права, А. Краус на початку
жовтня навіть видав спеціальну директиву, яка передбачала заготівлі під
військовим тиском, здійснення військових реквізицій, конфіскації без
відшкодування [2 с. 281]. У той же час Е. Бельц був противником масових
реквізицій, він наполягав на запровадженні вільної торгівлі, яка би
легалізувала зерновий ринок [7, с. 77].
З початком розпаду Габсбурзької монархії, в австро-угорській зоні
окупації почались великі проблеми: у частинах почали створюватися
солдатські ради, вчинялися розправи над офіцерами, посилилося
мародерство, багато солдатів самовільно покидали службу і повертались на
батьківщину. Наприкінці жовтня, коли А. Краус із штабом виїхав з Одеси до
Вінниці, він видав низку наказів із закликами дотримуватися дисципліни,
повернутися додому для відбудови батьківщини. Згодом, на тривалий час А.
119
Краус і офіцери його штабу були затримані місцевою солдатською радою у

Рівному, лише 1 грудня генерал дістався Відня [7, с. 78-79].
Звинувачений в допущенні деморалізації військ і численних
зловживаннях економічного характеру 8 листопада покінчив життя
самогубством Е. Бельц. Одеська преса пояснювала це «раптовим
помутнінням почуттів, яке можна пояснити тільки переворотом на
Батьківщині і в армії» [7, с. 79]. Колишній отаман УСС Степан Шухевич,
який обіймав посаду начальника польової жандармерії в Одесі, у своїх
спогадах зазначав, що фінансовими махінаціями займалося ледь не все
керівництво штабу австро-угорського губернатора Одеси. Так, начальник
штабу майор Гемпель вивіз з Одеси 18 млн. крб., а радник поліції Гарваші –
16 млн [9, с. 256].
Попри всі заходи окупаційної адміністрації, обсяги експорту товарів з
України до Центральних держав виявилися дуже скромними. Обумовлена в
угодах кількість продукції до 31 липня не була досягнута ні за жодним видом
товарів. Найразючішою була різниця в постачанні зерна, головного продукту,
через який Центральні держави взагалі ввели війська в Україну: до 31 серпня
було відвантажено лише 102 тис. тон зернових, бобових, фуражу й насіння –
близько 10% від запланованого. За українськими даними, з 8260 вагонів з
продовольством, відправлених до 16 серпня, 2234 (28,14%) було спрямовано
до Німеччини, 4326 (52,37%) – до Австро-Угорщини та 1610 (19,49%)
перетнули морський кордон [2, с. 289].
Отже, незважаючи на більш значну політичну роль інституцій
німецького союзника, що проявилося в приході до влади П. Скоропадського,
«цісарським і королівським» інституціям вдалося більш ефективніше
здійснювати поставки продовольства. Проте окупаційні війська союзників не
змогли забезпечити обумовленого «Хлібним миром» обсягу вивозу
продовольства і сировини.

1. Дорнік В., Ліб П. Окупаційна адміністрація. Україна між самовизна-
ченням та окупацією: 1917-1922 роки / упоряд. Вольфрам Дорнік; пер. з нім.
В. Кам‘янець; наук. ред. Р. Пиріг. Київ : Ніка-Центр, 2015. С. 235-261.
2. Дорнік В., Ліб П. Економічне використовування. Там само. С. 263-
297.
3. Каменецький І. Ю. Німецька політика супроти України в 1918-му році
та її історична ґенеза. Український історик. Нью-Йорк; Мюнхен, 1968. № 1/4.
С. 5-18; 1969. № 1/3. С. 74-85.
4. Ковальчук М. Дипломатія Української держави у контексті
завершення Першої світової війни. Україна дипломатична. Науковий
щорічник / МЗС України; Дипломат. акад. при МЗС України; Ген. дирекція з
обслугов. інозем. Представництв; Істор. клуб «Планета». Вип. 9. Київ, 2008.
С. 197-230.
120
5. Левченко Л. Німецьке губернаторство Миколаїв у 1918 р.: до

постановки проблеми. Український історичний журнал. 2020. № 3. С. 145-
162.
6. Пиріг Р. Я. Відносини України і Центральних держав: нетипова
окупація 1918 року. Київ : Ін-т історії України НАН України, 2018. 358 с.
7. Пиріг Р. Едуард фон Бельц: одеська трагедія австрійського
фельдмаршала. Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921
років. Збірник наукових статей / голов. ред. В. Ф. Верстюк. Вип. 16. Київ :
Ін-т історії України НАН України, 2021. С. 71-81.
8. Українська Держава (квітень – грудень 1918 року). Документи і
матеріали. У двох томах. Т. 1 / упоряд.: Р. Пиріг (керівник) та ін. Київ :
Темпора, 2015. XVIII, 790 с.
9. Шухевич С. Моє життя. Спогади. Лондон : Українська видавнича
спілка, 1991. 619 с.
10. Rauchensteiner Manfried. The First World War and the End of the
Habsburg Monarchy, 1914-1918 / transl. from the German. Wien, Köln, Weimar :
Böhlau Verlag, 2014. 1181 p.
Мирослав ВЛАСІЙ, студент 2 курсу

КОНТРБАТАРЕЙНА БОРОТЬБА ПІД ЧАС ХОТИНСЬКОЇ БИТВИ

1621 РОКУ
Завдяки розвитку технологій та військового мистецтва у війнах

ранньомодерної доби суттєву роль стала відігравати артилерія. На сьогодні
найдавнішими гарматами, знайденими на теренах України, вважаються дві
бомбарди другої половини XIV ст. з м. Старий Крим [3, с. 34, 97-100]. Відомі
також зразки гаківниць та фальконетів, виготовлених у Львові наприкінці XV
– XVI ст. [3, с. 34-45, 100-123].
До 1476 р. належить перша згадка про використання артилерії в
Хотинському замку. Однак невідомо, якого калібру були гармати, що були на
озброєнні гарнізону, їх кількість та походження. З пізніших джерел відомо,
що у Молдовському князівстві гармати купували в Трансільванії та у
Львові, або ж захоплювали під час війн з турками (1475 та 1476) і поляками
(1497). З подіями 1538 р. пов‘язана перша згадка про застосування артилерії
противником під час облоги Хотинського замку. В подальшому, у зв‘язку з
боротьбою за владу у Молдовському князівстві та частими прикордонними
конфліктами біля Хотина (1572, 1575, 1595, 1600 та ін.) згадки про
використання гармат супротивниками стали звичним явищем [2].
121
Польсько-турецьке суперництво та локальні бойові дії, які тривали з

1617 р., переросли у війну, яка отримала назву Хотинської – від місця
генеральної битви в 1621 р. [1, с. 178-179]. Відомі дослідники історії
українського козацтва Валерій та Віталій Степанкови в одній із останніх
публікацій наголошують, що давно назрілою потребою є проведення
комплексного наукового дослідження цієї значущої події в історії
Центрально-Східної Європи [6, с. 148]. На жаль, оповідаючи про воєнно-
політичну ситуацію та військові дії, шановані науковці лише один раз
побіжно згадали про артилерію – у зв‘язку з тим, що козацький гетьман
Я. Бородавка розіслав універсали «до усіх українських маєтків, королівських
і шляхетських, наказуючи давати собі коней під гармати, порох, олово…» [6,
с. 172].
З писемних джерел доволі точно відомо про склад козацької артилерії. У
березні 1621 р. посол польського короля Б. Обалковський, який вів
переговори із запорозькою старшиною про похід на Туреччину, повідомляв,
що понад 30 тисяч озброєних «самопалами» козаків повинні були взяти з
собою 25 гармат. Відразу ж після козацької ради над Кагарликом цей посол
написав, що 20 червня козаки виступлять у похід з 24 гарматами [5, с. 134,
137]. Згідно з компутом (реєстром) від 6 липня, запорозьке військо мало на
озброєнні 20 бронзових і 3 залізні гармати, а також 12 возів із порохом і
ядрами для артилерії. В іншому реєстрі, вірогідно складеному 25 серпня під
час козацької ради під Могилевом, зазначено таку ж саму кількість гармат і
возів з порохом та ядрами [5, с. 118, 123].
Великі проблеми з артилерією напередодні Хотинської битви мало
польсько-литовське військо. У квітні 1621 р. великий гетьман литовський Я.-
К. Ходкевич навіть писав: «про нашу гармату не чути і не знаю, з ким про те
говорити» [5, с. 133]. Однією з причин двотижневої зупинки королевича
Владислава у Львові в серпні стало очікування на лафети для гармат від
львівських ремісників [5, с. 297]. Всього ж у польсько-литовському таборі на
початку битви нараховувалося 28 малих і середніх та 16 великих гармат [2].
Щодо стану артилерії у турецькому таборі маємо велику розбіжність
між даними, які наводили сучасники подій: від 250 до 400 гармат. Так,
втікач з турецького полону шляхтич Ю. Вороцький повідомляв, що турки
мали 260 гармат, але до них не вистачало пушкарів [5, с. 228, 231]. Через
логістичні проблеми та напади козаків на галери у Чорному морі турки не
змогли залучити всю свою артилерію. За підрахунками польського історика
Л. Подгородецького, у османів під Хотином було всього 62 гармати.
Український історик П. Сас підкреслює, що немає можливості точно
визначити чисельність сил Османа II, проте, напевно, турки мали більше,
ніж 62 гармати [5, с. 229-230, 270, 338].
Про значення, яке надавало артилерії командування обох сторін
свідчать такі факти. 4 вересня під час кількох штурмів польсько-литовського
і козацького табору турками, було «відбито гарматами їх по центру, бо сам п.
122
гетьман великий був при гарматах», – записав у своєму діаріуші учасник

битви [4, с. 262]. У цей же день, під час артилерійської підготовки перед
одним із штурмів, султан Осман II навіть сам став до гармати [5, с. 309].
Супротивники намагалися обирати найбільш вигідні позиції для
здійснення артобстрілів, передислоковували гармати під час бою,
концентрували вогонь з кількох десятків гармат та ін. Так, сучасник
відзначав, що 4 вересня зранку «стрільба була густа з обох сторін… З обох
сторін з гармат били» [4, с. 262]. Особливо інтенсивний артобстріл упродовж
декількох годин з турецького боку був 28 вересня. 36 османських гармат вели
вогонь з лівого берега Дністра. Проти лісовчиків і запорожців турки били з
12-ти гармат, проти литовців – з 38-ми, проти поляків – з 12-ти [4, с. 267]. За
оцінкою П. Саса, турки тоді перевезли по своєму мосту на лівий берег не
менш ніж 25-28 гармат, які стріляли 20-ти і 50-ти фунтовими ядрами, а також
дві важкі гармати, які стріляли 70-ти фунтовими ядрами. На артилерійських
позиціях турків на правому березі Дністра було три батареї, які разом
налічували 34-37 гармат, у тому числі більшість із 15 важких гармат, які мала
армія Османа II [5, с. 337, 343].
Запорозькі пушкарі продемонстрували високу майстерність на
Хотинському полі бою. Щоправда, вона могла проявитися лише при веденні
вогню з невеликої відстані. Козаки мали обмежені можливості протистояти
гарматам противника, адже вони не мали жодної скільки-небудь потужної
гармати. Контрбатарейну боротьбу із турецькою артилерією допомагали
вести польські артилеристи із гарматами більших, аніж у козаків, калібрів.
Якось їхнім ядром навіть було вбито одного зі слонів, яких мали турки [5, с.
345-349].
Нівелювали перевагу противника в потужності артилерії козаки
передусім намагалися шляхом контратак та нічних вилазок. Так, 4 вересня
після контратаки запорожців, у руках козаків опинилися 5 важких гармат.
Оскільки турки скували ці гармати ланцюгами, забрати їх козаки не могли.
Щоб вивезти їх з ладу, вони порубали дерев‘яні колеса та лафети, забили
стволи камінням, позабивали гвіздками запальні пристрої, а самі гармати
скинули у рів. За іншими повідомленнями джерел, запорожці таки захопили
«чотири чудові гармати» та забрали їх до свого табору [5, с. 312]. За
свідченням учасника війни, коли 7 вересня запорожці відбили атакуючих
турок, вони захопили якісь гармати, але не змогли їх вивезти до свого табору,
тому посікли колеса під гарматами [4, с. 264]. Закономірно, що після
невдалого штурму козацького табору 11 вересня, побоюючись за цілісність
своїх гармат, турки навіть переправили їх через міст на інший берег Дністра
[5, с. 327].
Отже, наведені приклади контрбатарейної боротьби під час Хотинської
битви 1621 р. свідчать, що навіть поступаючись противнику в потужності
артилерії, українські козаки завдавали йому відчутних втрат. У сучасній війні
роль артилерії особливо велика, для її опанування артилеристам необхідно
123
мати високу кваліфікацію, проте залишаються незмінними відвага, героїзм та

відданість Батьківщині.

1. Балух О. Воєнно-політичне становище Буковини у складі Молдавської
держави у 1600–1621 рр. Релігія та Соціум. 2016. № 1–2. С. 171–183.
2. Іваночко А. Артилерія Хотинської фортеці XV–XVII століть. URL:
https://khotynska-fortecya.cv.ua/57-0/463/ (дата перегляду: 22.11.2022).
3. Мальченко О. Museum artilleriae Ucrainicae. Музей української
артилерії XV–XVIII століть. Ч. І: Українські гармати в зарубіжних музейних
колекціях. Київ, 2011. 216 с.; 84 ст. іл.
4. Позняков Д. Невідомий щоденник Хотинської кампанії 1621 р. Війна і
пам’ять: колект. монографія. Чернівці : Технодрук, 2022. С. 242–269.
5. Сас П. М. Хотинська війна 1621 року : Монографія. Київ : Інститут
історії України НАН України, 2011. 520 с.
6. Степанков В., Степанков В. Актуальні проблеми дослідження
польсько-турецької війни 1620–1621 років. Хотин 1621. Війна і пам’ять:
колект. монографія. Чернівці : Технодрук, 2022. С. 148–187.
Катерина ДЯЧИНА, студентка 3 курсу

УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА В ЛІВОНСЬКІЙ ВІЙНІ
Починаючи з кінця XV ст. Велике князівство Литовське зіткнулося із

суперництвом з Московською державою за спадщину Київської держави.
Якщо тривалий час між Литвою та Московією існував паритет сил, то з
другої половини XV ст. ситуація почала швидко змінюватися на користь
останньої. Крім того союзником Москви виступав Кримський хан, який
нападав на українські землі. Такі обставини не могли не торкнутися
українського козацтва. Тоді воно розцінювало Московію через призму
можливостей для своєї військової здобичі. Першим проявом цього стала
Лівонська війна, в якій українське козацтво взяло безпосередню участь на
стороні Великого князівства Литовського.
У 1558 році з нападу Московії на Лівонію розпочалася війна, відома як
Лівонська. Вона тривала до 1583 року. Уже в 1561 році до неї, як союзник
Лівонії, долучилася Литва. Коли перевага московських військ стала
очевидною, литовський уряд почав шукати нових способів поповнення
збройних сил. На всіх міських торгах розпочалися пошуки добровольців.
Одночасно прикордонними старостами проводилися заходи для зміцнення
124
обороноздатності східного кордону. Київський воєвода К. Острозький

отримав великі права для мобілізації з українських земель [3, с. 57].
Московське прикордоння вимагало залучення нових людей, і, бажано, з
доброю виучкою. Ідея найму козаків з‘явилася ще влітку 1561 року, після
повернення з Москви на Придніпров‘я князя Д. Вишневецького.
К. Острозькому та черкаському старості М. Вишневецькому випало завдання
запросити козаків на службу в Лівонію «за даток і живність» [2, с. 74, 330] . В
листопаді 1561 року було розіслано спеціальні листи «о козаки» [3, с. 58].
Про серйозність ставлення уряду до козаків свідчить той факт, що почали
вживатися заходи щодо їх фінансового забезпечення. Як свідчать документи
тих часів, не зважаючи на неодноразові нагадування і погрози, ні численна
волинська шляхта, ні шляхта інших земель не поспішала збиратися на пункти
призначення. А в військах в Лівонії зростала кількість дезертирів. Тому уряд
з усе більшою увагою ставився до козаків [4, с. 19]. На формування
козацького війська виділялися значні кошти. А платити було за що. Саме
того року вперше в повній мірі проявився талант Ф. Кміти. Спочатку, маючи
кілька сотень чоловік, він розбив великий загін московського воєводи, який
йшов з Чернігова, щоб захопити Остер. Потім Ф. Кміта сам швидко пішов на
Чернігів, спалив місто і відступив до Любеча. Там його чекала допомога –
200 козаків від князя К. Острозького. З ними Ф. Кміта знову вирушив
назустріч противнику, розбив загін князя Мещерського і щасливо повернувся
до Остра. Тоді К. Острозький надав йому нове підкріплення, у т. ч.
Білгородських татар. Маючи під рукою більше тисячі чоловік, Ф. Кміта
пройшов всю Сіверщину аж до Стародуба, розбив ще один загін, а потім і
кількатисячне військо, при чому один московський воєвода загинув, а другий
потрапив в полон. Всі ці перемоги Ф. Кміта здобув за найактивнішої участі
українського козацтва [1, с. 8]. Як видно, на прикладі з Кмітою, козаки добре
зарекомендували себе, а це потягнуло за собою відповідні висновки влади. У
розісланих до українських старост листах повідомлялося, що посланці
великого гетьмана М. Радзівіла мають право вербувати козаків. Цікаво
також, що тоді ж до українських старост було розіслано листи з забороною
нападати на білгородських і перекопських козаків, які виступали союзниками
литовського князя. Уже в 1562 році зафіксовані перші виплати козакам
винагороди грошима і сукном – в Острі, Любечі і Черкасах. У 1563 році
виправу на московське прикордоння здійснив черкаський і канівський
староста М. Вишневецький. Похід виявився успішним.
Таким чином, 1561-1563 роки мали велике значення для становлення
нових стосунків литовського уряду і козацтва. Саме тоді було покладено
початок їх державній військовій службі. З цього часу козаки вже згадуються
як постійні учасники литовсько-московського конфлікту. Вони були добре
підготовлені для тривалої прикордонної війни, оскільки десятиріччями діяли
в умовах далеко не безпечнішого татарського прикордоння. А утримувала їх
протягом тривалого часу серед інших і та обставина, що на оборону східного
125
кордону литовський уряд порівняно регулярно виділяв кошти. На

білоруський театр воєнних дій козаки потрапляли, очевидно, з ініціативи
урядовців і українських магнатів. Цьому дуже сприяв і «особистий фактор».
Якщо на початку війни великим гетьманом був М. Радзивілл, котрий тримав
у своїх руках лише одне «козацьке» Мозирське староство, то з 1566 року
його замінив Г. Ходкевич, який перед тим займав уряд київського воєводи. А
дворним гетьманом став князь Р. Сангушко, котрий паралельно обіймав
посади брацлавського воєводи і житомирського старости. Вищі військові
керівники держави добре знали козацтво та можливості його використання.
Теж саме можна сказати і про героя воєнних дій 1560-х років Ф. Кміту,
українських князів К. Острозького, К. Вишневецького, Я. Збаразького, Д.
Ружинського [3, с. 60-61].
У січні 1564 року Іван Грозний відправив 30 тис. військо на Оршу,
Мінськ і Новгородок. Московське військо йшло двома колонами. Однак одна
із них була розбита литовсько-руським військом, а друга, за якою мав
стежити Ф. Кміта, була ним розсіяна, і змушена була тікати до Смоленська. У
наступних боях під Озерищами, брали участь і козаки. У 1565 та у наступних
роках вони продовжували спустошувати московське прикордоння [4, с. 22].
У серпні 1567 року король Сигізмунд Август письмово висловив подяку
Р. Сангушку за перемогу над московітами. Серед переможців у загонах
князів К. Вишневецького, Я. Збаразького і самого Сангушка були й «козацькі
почти». Причому князі «над почты своими казацкими установили и
ротмистров козацких Богдана Телицу и Григория Оскерка, з их козаки, над
которыми провидцею был Иван Олизарович» [4, с. 23]. Тобто ми бачимо, що
козаки були тільки зібрані чи заохочені до служби князями, але в
організаційному відношенні виділялися як окреме формування на чолі з
двома ротмістрами і старшим над ними. Підрозділи названих ротмістрів та
інші козацькі загони брали участь у військових діях у районі Вітебська, Ули,
Суші, Дріси, Леплі, Кривина, Сориці. Вони діяли і як польові війська (бої,
штурми фортець), але їхні основні функції були дещо іншими. Козаки несли
гарнізонну і сторожову службу, будували укріплення, займалися розвідкою і
забезпеченням зв‘язку. Так, наприклад, у січні 1568 року козаки Телиці
здобули в тилу ворога язика і доставили його до Лепля. У вересні козаки
брали участь у штурмі фортеці Ули. Люди Бірулі, Оскерка і Мінка підпливли
човнами до замку з одного боку і підпалили його, а Сангушко зайшов з
іншого, і таким чином цей стратегічно важливий пункт було взято. У грудні
1569 р. загін Оскерка брав участь у наступальних діях Сангушка [4, с. 23-24].
Надалі активність козацтва різко спадає, оскільки на кілька років
припиняються і воєнні дії. Взаємні спустошення прикордоння на межі
втрачених Литвою земель продовжувалися безперервно, але вони набирали
характеру дрібного розбою і відсоток прямих згадок про участь у них козаків
різко впав [4, с. 24].
126
Таким чином, українське козацтво було активним учасником Лівонської

війни і успішно діяло на боці Великого князівства Литовського. Все це
сприяло зростанню авторитету українського козацтва як «людей лицарських»
та усвідомлення їх як вагомого чинника в майбутніх війнах.

1. Брехуненко В. Війни козаків з Росією до часів Богдана Хмельницького.
Київ, 2007. 67 с.
2. Історія українського козацтва: Нариси: у 2 т. / Редкол.: В. А. Смолій
(відп.ред.) та ін. Київ: Вид. дім «Києво-могилянська академія», 2006. Т.1.
800 с.
3. Леп‘явко С. А. Українське козацтво на державній службі (початковий
період). Український історичний журнал. 1999. №3. С. 57-62.
4. Лепʼявко С. А. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-
1591). Чернігів: Сіверянська думка, 1999. 216 с.
5. Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. кол. Ф. Г.
Турченко; Відповід. ред. С. Р. Лях. Вид. 2-е, доп. і перероб. Київ: Генеза;
Запоріжжя; Прем‘єр, 2006. 627 с.
Максим МІЗИНЧУК, студент 1 курсу магістратури

Науковий керівник – Олександр ЗАВАЛЬНЮК,
ЗБРОЙНА БОРОТЬБА ЗА КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

ТА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ У 1919-1920 рр.
У зазначений період Кам‘янець-Подільський був важливим центром

боротьби українців за свою державність. Проте в епіцентрі військового
протистояння він опинився навесні 1919 р. Саме тоді місто стало чи не
основною стратегічною ціллю на Поділлі.
В історіографії ця тема висвітлена поверхнево, окремі дослідження
вміщено у деяких краєзнавчих збірниках. Важливим джерелом до
з‘ясування цієї теми є збірник документів і матеріалів та мемуари і спогади
окремих свідків, безпосередніх учасників подій збройної боротьби, зокрема
документально-мемуарної праці О.Удовиченка [3].
Навесні 1919 року стратегічна ситуація для УНР була не сприятливою.
Внаслідок низки поразок більшовики захопили значну частину республіки. А
вже 17 квітня і Кам`янець-Подільський перейшов до більшовиків. Проте
через півтори місяці армія УНР повернулась з-за Збруча та увійшла на
територію Поділля, а вже 3 червня Третя Стрілецька дивізія Армії УНР під
командуванням Олександра Удовиченка розбила загони Червоної армії, які
захищали місто, та звільнила його від режиму, який кам‘янчани не
127
сприйняли. Планування цієї операції розпочалось 21 травня в місті Борщів.

Після того було проведено низку заходів щодо підготовки наступу.
Поповнювалися запаси амуніції й харчів. Дивізія перебувала в районі, що
підлягав Українській Галицькій армії. Начальник округи отаман Горобко,
поставився до наддніпрянців холодно й не тільки не допомагав харчами
своїм східнім братам, але навіть протестував з того приводу, що постачання
дивізії відбувалось за рахунок його округи [4, с. 23]. Зрештою, це питання
було розв‘язано на користь наддніпрянської армії, що і позитивно
позначилося на результатах операцію по звільненню адміністративного
центру Поділля.
Враховуючи ситуацію, яка склалася навесні – на початку літа 1919 р.,
наступальній операції щодо звільнення Кам‘янця-Подільського належить
особливе місце в історії збройної боротьби 1919 pоку, адже це була перша
серйозна перемога української армії над частинами Червоної армії після
довгої, кількамісячної низки поразок. Здобуття відомого у подільському
Придністров‘ї міста стало важливим етапом загального українського
контрнаступу на Поділлі в червні 1919 р., що фактично врятувало республіку
від загибелі.
Стратегічна ситуація на денікінському фронті склалася для українців
дуже драматично. Поділля разом з Кам‘янцем-Подільським, за згодою
українського уряду, восени того ж року зайняли польські війська. Так як
поляків формально «запросили» самі ж українці, це дало змогу в умовах
польської військової окупації зберегти тут органи української цивільної
адміністрації а також забезпечити захист прав місцевого населення.
У другій половині дня 16 листопада 1919 р. до Кам‘янця-Подільського
на чотирьох автомобілях в‘їхав польський розвідувальний патруль, який взяв
під охорону всі найважливіші об‘єкти а основні сили поляків підійшли
наступного дня. Незадовго до цього місто залишили українські військові
частини. Варто зазначити що в окупованому польськими військами місті
формувалася 4-а стрілецька бригада українського війська, а 20 березня 1920
р., за сприяння полковника О. Удовиченка, тут було сформовано дивізію.
Первісно їй було присвоєно 2-й порядковий номер, а 25 травня для
збереження історичних традицій дивізію було перейменовано у третю
Залізну. В оперативному відношенні вона підлягала спочатку командиру
польської 18-ї піхотної дивізії генералу Крайовському, а з 2 червня –
командиру 12-ї піхотної дивізії полковнику Янушайтісу. Польська сторона
обіцяла взяти на себе забезпечення українців зброєю, боєприпасами,
технічними засобами, одягом та іншим військовим майном.
Наприкінці березня 1920 р. до 2-ї стрілецької дивізії прибув представник
Верховного головнокомандування Війська Польського підпоручик
Фаренгольц, який мав з‘ясувати матеріальні потреби та вияснити її бойову
вартість для подальшого використання на фронті. Результати поїздки були
позитивними. Після цього Верховне головнокомандування наказало
128
забезпечувати частини полковника Удовиченка за рахунок місцевих запасів

польської 18-ї піхотної дивізії та 6-ї армії. Однак з різних, суто
бюрократичних причин, перші поки що невеликі партії зброї почали
надходити лише на початку травня 1920 р. після підписання Варшавського
договору [2, с. 196].
Через пізнє надання зброї не було можливим вибудувати якісну
стратегію та лінію оборони міста, тому, місто було зайняте більшовиками,
внаслідок їх наступу в липні 1920 р.
Проте після розгрому під Варшавою Українські війська, вже 21 вересня
знову увійшли до Кам‘янця-Подільського, який до того покинули
червоноармійці і ті, хто найбільш активно допомагав проводити у життя
радянську політику. Успішні наступальні дії тривали і надалі, що
забезпечило за короткий час перехід під український державний контроль
більшої частини західної частини Поділля.
Проте ситуація складалася несприятливо для української сторони. Вже
16 листопада до міста увійшла частини 41 стрілецької дивізії Червоної армії.
І на цей раз місто не обороняли через брак ресурсів та живої сили, оскільки
після ряду поразок ряди армії УНР значно поріділи, що не давало змоги
успішно організувати та втілити в життя його оборону, тому керівництвом
УНР було прийнято рішення евакуюватись з території УНР, тим самим
зберегти залишки армії, розраховуючи у недалекому майбутньому відновити
збройну боротьбу за українську державність [1, с. 443]
Отже, бойові дії за Кам‘янець-Подільський навесні 1919 р. мали вагоме
значення для армії УНР. Саме відповідною наступальною операцією було
покладено початок та зроблено перші кроки для створення славетної Третьої
Залізної дивізії. Та оскільки при належній підготовці та її реалізації не тільки
місто, але і його цілий район можна було обороняти відносно з невеликою
кількістю бійців, що надавало йому значення не тільки в політичному, але і
воєнно-стратегічному плані. В районі Кам‘янця-Подільського за сприяння
польської сторони йшов процес формування української бригади / дивізії, яка
згодом візьме участь у польсько-українсько-радянській війні.

1. Поділля в роки громадянської війни (лютий 1918 р. - грудень 1920 р.):
документи і матеріали. Вінниця, 1959. 485 с.
2.Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної
Республіки (1917-1921). Київ: Темпора, 2007. 422 с.
3. Третя Залізна Дивізія. Матеріали до історії Війська Української
Народної Республіки. Нью-Йорк: Червона Калина, 1971. 303 с.
4. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. Історія організації і
бойових дій Українських Збройних Сил 1917- 1921 років. Київ, 1995. 206 с.
129
Дмитро ОЛІЙНИК, студент 3 курсу

ОБОРОНА ЛУЦЬКА В 1431 РОЦІ
У 1430 році, після смерті Великого князя Литовського Вітовта його

наступником було обрано Свидригайла Ольгердовича. Політичний курс
останнього викликав невдоволення правлячих кіл Польщі. Ситуація
загострилася до такої міри, що всі сторони стали готуватися до війни, котра
розпочалася в наступному році. Однією із складових її була оборона Луцька.
Як поляки, так і литовці чудово розуміли усю вагомість майбутнього
конфлікту. Тому кожна зі сторін зайнялася пошуками союзників [3, с. 139].
Першими справилися з підготовкою поляки, котрі наприкінці червня
виступили проти литовців. Сили польського короля Ягайла нараховували 20-
25 тис. вояків. Свидригайло виявився не готовим до війни. Йому не вдалося
ще на цей час зібрати своє військо та підключити союзників. Фактично він
розпочав підготовку після того, як почалася війна [5, с. 199].
Тим часом польське військо повільно рухалося на схід [6, с. 36]. Метою
походу, як зазначав М. Грушевський, була Волинь [1, с. 195]. Під час походу
ними було спалено Володимир та ще кілька міст. Після цього польський
король Ягайло вирушив на Луцьк [2; 5, с. 198]. Сюди ж вирушив і
Свидригайло. Литовсько-русько(українсько)-татарське військо нараховувало
лише 6 тис. вояків [5, с. 199]. Зважаючи на перевагу в силі противника,
кам‘яні мури Луцького замку могли стати в нагоді і зрівняти сили.
31 липня 1431 року поблизу Луцька на переправі через річку Стир під
Кобілками відбулася битва між супротивниками. Битва тривала цілий день.
Польські полки відкинули русько(українсько)-литовське військо, а
Свидригайло залишивши залогу в луцькому замку, відступив. Кожна сторона
оцінювала наслідки битви по-своєму. В польських донесеннях повідомлялося
про значну перемогу і про втечу Свидригайла. Свидригайло навпаки доносив
своїм союзникам, що він не зазнав особливої шкоди, а завдав втрат
противнику [1, с. 196]. У Луцьку розташувалося 4 тис вояків на чолі з
воєводою (старостою) Юршою [3, с. 139; 6, с. 37-39].
Королівське військо спалило місто і взяло в облогу Луцький замок. Вона
розпочалася за одними даними (за свідченнями Свидригайла) 31 липня, за
іншими – 1 серпня, після того, коли луцький воєвода (староста) Юрша
відповів відмовою на пропозицію здати замок [5, с. 200].
З обох сторін широко застосовувалася вогнепальна зброя. 13 серпня
1431 року розпочався штурм фортеці. Але поляки погано підготувалися до
нього. Не вистачало драбин, переносних щитів. Зробивши в стінах проломи,
поляки почали пробиратися в замок. Але штурмовим загонам бракувала
взаємодія. Юрша вміло керував обороною. Захисники, окрім обстрілів
130
нападників, швидко ремонтували пошкодження в укріпленнях. Зав‘язалася

рукопашна битва, але через великі втрати король наказав військам відійти.
Юрша попросив перемир‘я, але отримавши перепочинок, укріпив замок і
продовжив його оборону [3, с. 139]-140].
У польському таборі почали звинувачувати Ягайла в невдалій облозі, та
в тому, що він насправді не прагне захопити замок (він був литовцем за
походженням, а поляки воювали з литовцями – Д.О.). Через те Ягайло
доручив керівництво облогою белзькому князю Земовиту Мазовецькому з
комісією польських панів [1, с. 197]. Але облога після цього не стала більш
успішною, тим більше, що Свидригайло, котрий розташувався поблизу
Луцька, де чекав підходу підкріплення, розпочав переговори. Було укладено
перемир‘я на кілька днів, потім ще одне. Сам Свидригайло перебував у цей
час в Степані над Горинню, і практично нічого не робив, щоб звільнити
Луцьк від облоги. Можливо тому, що не мав достатньо організованої і
боєздатної військової сили [3, с. 140].
Під час одного з примир‘я поляки спробували захопити замок
зненацька, але це їм не вдалося. Воєвода Юрша був на сторожі: нападників
знову зустріли градом снарядів, куль і стріл [6, с. 39]. Потім поляки
поставили потужний порок, який мав зруйнувати укріплення. Але й ця
справа не вдалася, бо Юрша знов попросив перемир‘я, а Ягайло погодився.
Поміж поляками ширилися чутки, що Юрша використовує «чорну магію»
[4].
Під час облоги Луцька відбувалися дрібні збройні сутички в сусідніх
землях. У Белзькій землі руські загони спалили Бужськ і пограбували
поляків. Висланий туди з під Володимира шеститисячний польський полк
розгромив ці загони. Але спроба полку здобути Олеськ не мала успіху.
Власник замку Богдан Рогатинський (русин з Галичини) ще з початку війни
перейшов на бік Свидригайла і тепер не зважаючи на загрозу конфіскації, не
хотів підкоритися. Поляки мусили задовольнитися обіцянкою Богдана, що
він віддасть замок тільки після падіння Луцька. Подібний рух був також і в
Холмщині. Почалося із спалення Ратненського замку, потім з‘явилися
українські загони, але були розгромлені польською залогою.
Тим часом в польському війську під Луцьком посилювалися настрої
втоми і роздратування. Було загальне невдоволення, підозри в зраді. До того
ж ситуацію ускладнила масова загибель коней. Тому вісті про те, що
переговори із Свидригайлом можуть нарешті завершитися реальною згодою,
викликали в польському таборі задоволення. Для Польщі така угода була
вчасною, тим більше, що становище Свидригайла почало зміцнюватися.
Хоча йому самому не вдалося зібрати сильного війська, зате його союзники
почали діяти. Воєвода волоський Олександр вислав війська, які
спустошували зайняте поляками Поділля та сусідні галицькі землі. Татари,
які перед тим вислали якусь незначну допомогу (вони згадуються в битві над
Стиром), тепер наближалися з новими силами. А найважливіше – рицарі-
131
хрестоносці, на нейтралітет яких розраховували поляки, несподівано в 20-х

числах серпня розпочали воєнні дії. За таких, надзвичайно сприятливих для
нього, обставин, Свидригайло укладає з Ягайлом перемир‘я на два роки,
поширюючи його умови і на союзників – німців і волохів. Акт угоди був
підписаний 26 серпня 1431 року, коли вісті про німецький напад, ще не
могли прийти. Але ратифікація угоди розтягнулася до 2 вересня, коли про
виступ рицарів уже повинно було бути відомо. За угодою Волинь з Луцьком
залишалася за Свидригайлом. Поляки мовчки зняли свої претензії на цю
територію [3, с. 140].
Таким чином, успішна оборона українцями Луцька повністю
перекреслила усі плани і надії поляків на перемогу у війні з литовцями.
Водночас підписане перемир‘я не усунуло конфлікту, який переріс у нову
площину. Керівник оборонців воєвода Юрша проявив себе вмілим
полководцем, котрий зумів належним чином організувати оборону замка і
успішно протистояти переважаючим в п‘ять раз силам противника.

1. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /Редкол.:
П.С. Сохань (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 1993. Т.4. 544 с.
2. Дублянський А. Замок Любарта в Луцьку. URL:
https://shron1.chtyvo.org.ua/Dublianskyi/Zamok_Liubarta_v_Lutsku.pdf?PHPSES
SID=dlmcms66t978rnl831qc382j77 (дата останнього звернення 07.03.2023 р.).
3. Кудь В. Луцька війна 1431 р. Минуле і сучасне Волині і Полісся:
Луцьк в історії Волині та України. Науковий збірник. Випуск 35. Матеріали
ХХХV Міжнародної історико-краєзнавчої наукової конференції, м. Луцьк 15-
17 вересня 2010 року. Луцьк, 2010. С. 137-141.
4. Луцька війна 1431 року і героїчна оборона Луцького замку –
маловідома сторінка історії Волині. URL: https://pravda.volyn.ua/luczka-vijna-
1431-roku-i-geroyichna-oborona/ (дата останнього звернення 07.03.2023 р.).
5. Полехов С.В. Наследники Витовта. Династическая война в
Великом княжестве Литовском в 30-е годы XVіека. Москва: Индрик, 2015.
712 с.
6. Черкас Б. Степовий щит Литви. Українське військо
Гедиміновичів (XIV-XVI ст.): науково-популярне видання. Київ: Темпора,
2011. 144 с.
7. Polechow S., Szybkowski S. Królewski dokument rozejmu ze
Świdrygiełłą z 20 XVIII 1431 roku. URL:
https://www.academia.edu/38244869/Kr%C3%B3lewski_dokument_rozejmu_ze_
%C5%9Awidrygie%C5%82%C5%82%C4%85_z_20_VIII_1431_roku (дата
132
Микола ЧІКАН, студент 2 курсу

Науковий керівник – Володимир ГАЗІН,
доктор історичних наук, доцент
НАЙСТАРІШИЙ В’ЯЗЕНЬ ІМПЕРІЇ: З ІСТОРІЇ ОСТАННЬОГО

КОШОВОГО ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО
Світова історія знає безліч особистостей, які попри вірну працю

державним ідеалам, опинилися на узбіччі. Це стосується і останнього
кошового отамана Війська Запорізького Петра Калнишевського. Період його
перебування на посаді збіг із масовим наступом царизму на автономію
Гетьманщини, тому доля кошового була вирішена. Проте, Калнишевський
проявив себе як гарний управлінець та воєначальник. Після знищення Січі
генералом Петром Текелієм, Калнишевського було ув‘язнено до
Соловецького монастиря, де він прожив до 1803 року. Тому, Петро
Калнишевський залишився символом нескорення та відданості справи.
Проблема ув‘язнення політичних опонентів чи опозиції є актуальною і в
сучасних політичних реаліях. Коли тюрми росії та білорусі переповненні
«ворогами режиму».
Діяльність Петра Калнишевського висвітлено як у джерелах, так і у
науковій літературі. До джерел можна віднести збірник документів «Петро
Калнишевський та його доба»[1], де містяться документи ,які стосуються
життя і діяльності кошового. Діяльність П. Калнишевського на посаді
кошового отамана висвітлено у працях В. Грибовського [5,6], Г. Коцур [7,8],
Д. Кулиняка [9], Л. Гісцової [4], Ю. Осадчої [10]. Соловецький період
ув‘язнення Петра Калнишевського досліджено С. Чорною [13], С. Сегедою
[11] та А. Бровко [3] .
Метою статті є спроба висвітлення політичної діяльності та останніх
років життя найстарішого в‘язня імперії, Петра Калнишевського.
Петро Калнишевський народився у 1690 році у селі Пустоговійтівка. З
1754 по 1761 років обіймав важливі посади у Війську Запорозькому:
військового осавула та військового судді. Посаду кошового йому вдалося
обійняти лише з другої спроби у 1765 році [9, c. 12]. заходи Петра
Калнишевського у внутрішньому управлінні були зумовлені тогочасними
реаліями.
Він сприяв швидкому розвитку товарного виробництві, зовнішній та
внутрішній торгівлі. Простежується еволюція поглядів кошового отамана.
Від повної підконтрольності російській адміністрації до намагання зберегти
права і вольності Війська Запорозького Низового. Задля цього були
використанні різні методи : від дипломатії до підкупу російських урядовців
[5, c. 37]. Саме Петру Калнишевському вдалося більше як на десять років
законсервувати козацькі традиції, спосіб життя та управління. Особливо це
133
стосувалося захоплення російськими урядовцями земель підконтрольних

Січі.
Під час перебування Калнишевського на посаді Кошового отамана,
враховуючи тогочасні реалії, Калнишевський проводив в міру
самостійницьку політику. Він не заважав царизму будувати фортеці та
створювати поселення. Також , як протест проти царизму запорожці брали
участь у гайдамацьких рухах, селянській війні О. Пугачова.. Саме на Січі
переховувалися повстанці [4, c. 53].
Петро Калнишевський орієнтувався саме на заможне козацтво , яке
прагнуло стабільності у суспільно-політичному розвитку та права на
виготовлення продукції спрямованої на експорт [8]. Проти Калнишевського
виступала козацька чернь, яка займалася традиційними промислами .
Петро Калнишевський посприяв тому, що за його правління на Січі
швидко розвинулися засади громадянськості: осілість, хліборобство,
тваринництво. Калнишевський як і вся Січ проводив жваву зовнішню
торгівлю із Кримським ханством, Гетьманщиною, Правобережжям,
Російською імперією і Західною Європою [10, с.7]. Саме через територію
вольностей Війська Запорозького проходив транзитний торгівельний шлях із
Російської імперії до Західної Європи. Не забуваючи при цьому про жваву
зовнішню політику. Це робило Запорізьку Січ важливим чинником
міжнародних відносин.
Калнишевським було створено три школи : на території Січі, у
Межигірському монастирі та у самарському монастирі [7, с.267]. Окрім
цього Калнишевський розбудовував церкви. За його кошти було споруджено
: Церкву Різдва Борогодиці в Лохвиці, Церкву Святої трійці у Пустовійтівці,
Покровська церкву в Ромнах, Церкву Петра і Павла в Києво-Межигірському
монастирі , Троїцький собор в Самарі ( сучасний Новомосковськ) [7, 268] .
Петро Калнишевський спільно із військом Запорізьким були учасниками
у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Козацькі загони брали участь у
ключових операціях війни, зокрема і форсуванні Сивашу. За доблесть і
відвагу у війні у 1770 році Петро Калнишевський отримав від імператриці,
Катерини ІІ орден Андрія Первозваного, а у 1773 році йому було присвоєно
звання генерал-лейтенанта [10, с.7].
Але, вірність імперії, героїзм у російсько-турецькій війні не дали змогу
ні Петру Калнишевському , ні Війську запорізькому обійти наступ царизму.
Для імперії головним було поширення влади на Гетьманщину, уніфікацію
управління та ліквідацію єдиного «острова самостійності», Запорізької Січі.
Після укладання у 1774 року Кючук-Кайнарджійського договору, імперія
отримала території між Пд. Бугом і Дніпром, Кримське ханство отримало
незалежність (по сутті залишилося під управлінням царської адміністрації)
[2, c. 81]. Тому Потреба у козацтві та в Запорізькій Січі відпала.
З наступом російських військ генерала А. Текелі , Січ не чинила опору.
Петро Калнишевський сподівався на справедливість від імператриці. Тому
134
заборонив чинити опір російським військам, щоб не чинити братовбивства.

Але це ні його, ні верхівку січової старшини не врятувало.
6 червня 1775 року П. Текелі рапортував про захоплення Підпільнецької
Запорізької січі та ув‘язнення кошового отамана Петра Калнишевського,
військового писаря Івана Глобу , військового суддю Павла Головатого,
військового старшину Андрія Прохоню, та полковників Чорного, Степана
Гелеха, Івана Кулика, Івана Ґараджу, курінних отаманів Осипа Паралича та
Мусія Головка [1, c.321].
А, вже 3 серпня 1775 року імператриця Катерина ІІ видала маніфест про
знищення Запорізької Січі. У ньому імператриця вказувала, що «вилучення
на майбутнє і самої назви запорізьких козаків, не менше як образа нашої
імператорської величності через проступки і сміливість, отриманих від цих
козаків в непокорі нашим високим наказам» [1, c.326] . А сам факт ліквідації
Січі вказано як необхідність творення такого правосуддя.
У 1776 р. за пропозицією фаворита імператриці Г. Потьомкіна, П.
Калнишевського, І. Глобу та П. Головатого було ув‘язнено у монастирях
Сибіру [1, c.338]. Так, Калнишевського було заслано до Соловецького
монастиря, Глобу до Турханського монастиря, Головатого до Знаменського
монастиря. Їхня утримання перейшло під опіку Синоду[8].
На момент ув‘язнення у монастирі кошовому було 85 років, за його
перевезення до монастиря слідкувало секунд-майор, унтер-офіцер, п‘ять
солдатів. По переправі Білем морем до цієї охорони приєдналися сержант і
п‘ять рядових [8].
Петра Калнишевського за вірну службу імператриці закрили у
маленькій келії Соловецького монастиря. Тричі на рік – на Великдень,
Преображення та Рідзво його виводили з келії. В таких умовах останній
гетьман, колись перша людина на Січі провів з 1776 по 1801 рік [3, с. 31].
Найвищий орден у імперії, героїзм у російсько-турецькій війні не врятували
його від важкої долі.
Лише 11 липня 1801 року новий імператор Олександр І «дарував
прощення» 110 річному Петру Калнишевському [1, c. 374]. Йому навіть
було дозволено самостійно обрати місце проживання. Але враховуючи його
поважний вік, Калнишевський залишився доживати у Соловецькому
монастирі [1, c. 374]
31 жовтня 1803 року останній кошовий отаман, генерал-лейтенант, носій
ордену Андрія Первозваного на 113 році життя помер у свої маленькій келії.
Його було поховано біля Спасо-Преображенського Собору Соловецького
монастиря [11, c.78] .
У 2008 році Помісний Собор Української Православної церкви
Київського Патріархату канонізував Петра Калнишевського. У 2014 році це
зробила Українська Православна церква Московського патріархату. Саме
нелюдські умови життя, релігійність Калнишевського та його бажання
залишитися у монастирі до кінця життя сприяли його канонізації [13, c.12].
135
Таким чином, Петро Калнишевський на посаді останнього кошового

отамана Війська Запорізького Низового зміг на десять років законсервувати
ліквідацію Запорізької Січі та її моделі управління. Йому вдалося розвивати
зовнішню політику та торгівлю, захищати козацькі землі від зазіхань
російських чиновників, будувати храми та школи, і при цьому брати участь у
російсько-турецьких війнах. Проте, царизму не були цікаві особисті
досягнення Калнишевського, у ньому вбачали символ козацтва та Запорізької
Січі. Тому у поважному віці , його було ув‘язнено у нелюдських умовах в
соловецькому монастирі, де він і загинув на 113 році життя.

1. Петро Калнишевський та його доба. Документи та матеріали / Упорядники:
В.Грибовський, В.Мільчев, І.Синяк. Київ: Видавництво, 2009. – 432 с.
2. Білоцерківська Алла Петро Калнишевський (1691-1803): шлях до святості.
Часопис української історії. Спеціальний випуск № 34, присвячений 325-
річчю з дня народження останнього кошового отамана Запорозької Січі
Петра Калнишевського. С. 77 - 84.
3. Бровко А. Г. Соловецький період життя П. Калнишевського: історіографія.
Література та культура Полісся. 2012. Вип. 69. С. 26 - 39.
4. Гісцова Л .З. До портрета П.Калнишевського. Архіви України. 1991. № 3
(227), травень-червень. С. 52-58.
5. Грибовський В. В. Кошовий отаман Петро Калнишевський: Монографія.
Дніпропетровськ: Пороги, 2004. 128 с.
6. Грибовський В. В. Соловецьке ув'язнення Петра Калнишевського документах
Державного архіву Архангельської області. Козацька спадщина: Альманах
Інституту суспільних досліджень. 2008. № 4. С. 30 - 59.
7. Коцур Г. Г. Кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський:
історіографічний дискурс. Київ; Чернівці: Книги, 2017. 479 с.
8. Коцур Г.Г. Петро Калнишевський: штрихи до портрета. Історія науки і
біографістика: електронне наукове фахове видання (Історичні науки). –
2011. № 3 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-
journals/INB/title/
9. Кулиняк Д.І. Останній кошовий Петро Калнишевський. Київ: «Знання»
України, 1991. 47 с.
10.Осадча Юлія Петро Калнишевський – останній кошовий Запорізької Січі.
Світогляд. 2008. № 6. С. 6 - 9.
11.Сегеда С. П. Петро Калнишевський: соловецьке ув'язнення, історія могили,
антропологічний портрет. Народознавчі зошити. 2018. № 1 (139). С. 70 -79.
12.Фігурний Юрій Історичні витоки та паралелі російської агресії проти
України й українців на прикладі політичної діяльності Петра
Калнишевського. Російська окупація і деокупація України: історія, сучасні
загрози та виклики сьогодення: матеріали Всеукраїнської науково-практичної
136
конференції (Київ, 2016 р.) / упор. П. П. Гай-Нижник. Київ: «МП Леся»,

2016. С. 58 - 75.
13.Чорна Світлана Останній кошовий і на Соловках у свої 112 років розмовляв
українською. Голос України. 2013. № 191. С. 12.
137
МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ
Юлія ГРІЩЕНКО, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Олександр ЮГА,
кандидат історичних наук, старший викладач
МЕТОДИКA ВИКОРИСТAННЯ ПИСЕМНИХ ДЖЕРЕЛ НA

УРОКAХ ІСТОРІЇ В ЗAКЛAДAХ ЗAГAЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ
Систематична роботa з історичними писемними джерелaми нa шкільних

урокaх історії досить результативна, проте варто наголосити, що вона
отримує нaлежний ефект тоді, коли педaгог поступово розширює межі
сaмостійного пошуку школярa, коли той зумів на належному рівні оволодіти
нaвичкaми тa вміннями індивідуальної нaуково-дослідної роботи. Тaким
чином, в роботі з писемними джерелами історії учень удосконaлює набуте
вміння класифікувати досліджуваний предмет, а це в свою чергу дозволяє
здійснювати детальний aнaліз тa порівняння його змісту зі змістом інших
тематичних предметів [2, с. 6].
В процесі використaння писемних джерел з історії вчитель дaє учням
змогу докладно ознaйомитись з безпосереднім історичним першоджерелом,
що надає їм змогу мaксимaльно наблизитись до минулого, відчути дух
історичної епохи, яка вивчається, що значно сприяє сприйманню та
зaпaм‘ятовувaнню матеріалу. Крім того, зaвдяки комплексному дослідженню
писемних історичних джерел учні зaсвоюють нaйвaжливіші історичні
поняття і терміни, здійснюють детaлізовaний огляд історичних фaктів, явищ,
процесів, а також загальних особливостей та зaкономірностей суспільного тa
історичного розвитку [14].
Відтак, використання писемних джерел на уроках історії є досить
важливим фрагментом шкільного вивчення історії, адже не лише сприяє
вдосконаленню вже набутих навичок науково-дослідної роботи школярів, а й
дає їм можливість розвинути нові позитивні освітньо-професійні якості. До
прикладу, робота з писемними джерелами стимулює розвиток низки
важливих учнівських компетентностей, до яких входить: aнaліз історичних
джерел (фрагментів літописів, законодавчих актів, документів, мемуарів,
приватного листування тощо), а також − врaхувaння їхніх ключових
особливостей для отримaння необхідної інформaції; формулювaння
змістовних зaпитaнь тa формулювання правильних до них відповідей;
здійснення конкретних аргументованих висновків, гіпотез, міркувань; оцінка
протилежної думки, вміння знаходити в них суттєві розбіжності; виявлення
дезінформaції тa упередженості в aльтернaтивних авторських судженнях,
протидія впливу тенденційної інформaції в історичних джерелах [2, с. 5].
138
Важливо окреслити хід підготовки до роботи з різнорідним

текстуальним джерелом, від якого напряму залежить результативність
використання тієї чи іншої методики на уроці. Насамперед, в процесі пошуку
історичного джерела вчителеві варто звернути увагу на те, що для
досягнення високого результату кожен підібрaний ним предмет дослідження
повинен бaзувaтися нa тaких основних принципaх, як: відповідність освітнім
цілям і зaвдaнням при нaвчaнні історії; відобрaження основних, нaйбільш
типових фaктів тa подій досліджувaної епохи; оргaнічне поєднання
історичного тексту з освітньою прогрaмою, що мотивує учнівський інтерес;
доступність джерел зa змістом тa обсягом; цікaвість змісту; нaявність
побутових подробиць конкретної епохи, що дозволяє конкретизовувaти
учнівські уявлення про ті чи інші історичні події, процеси, явищa; здійснення
емоційного впливу нa учня; нaявність високих літерaтурно-естетичних тa
нaукових якостей, інформативність [7, с. 13].
Уваги заслуговує й той факт, що опрaцювaння письмових джерел з
історії має спеціaльні нaвчaльні функції, які поділяються нa:
1) ілюстрaтивно-інформaційну, якa характеризується існуванням нa
рівні відтворювaльного сприйняття інформaції історичного документa тa
виконується через прийом персоніфікaції, цитувaння, коментувaння чи
перекaз прочитaного;
2) розвивaльно-пізнaвaльнa, що ґрунтується нa вирішенні
різнорівневих пізнaвaльних зaдaч творчого, проблемного, чи
репродуктивного хaрaктеру згідно технології розвивaльного нaвчaння;
3) прaктико-узaгaльнювaльнa, якa визнaчaється рівнем узaгaльнення
і формою вирaзу узaгaльнення, що здійснюється шляхом склaдaння тез,
тaблиць, схем, плaнів, конспектів в учнівському зошиті;
4) ціннісно-змістовa, якa діє протягом всього освітнього процесу в
умовaх дотримaння головних принципів історичної освіти тa нaуки [4, с. 14].
При детальному вивченні роботи учнів з письмовими джерелами історії
було встановлено, що їхній комплекс досить різномaнітний зa стилем тa
хaрaктером виклaдення мaтеріaлу, склaдністю термінології тa мови, a тому
потребує включення в дослідницький процес різноманітних підходів для
їхнього детaльного тa об‘єктивного вивчення, коли здебільшого в сучасній
школі сaмостійнa роботa учня з писемним історичним джерелом
здійснюється схемaтично зa посередництвa вчителя у формі консультувaння
з його боку. В такому випадку набагато краще застостосовувати вaріaнт
дослідження учнем писемного історичного джерелa без сторонньої допомоги,
aле зa умови, що він попередньо оволодів елементaрними нaвичкaми
інтелектуaльної обробки тaкого виду історичних джерел нa основі
опрaцювaння різного роду прийомів тa тренувaльних впрaв й інших способів
тренувaння тaкого роду діяльності [8, с. 139-140; 9, с. 11].
Розглянемо безпосередній процес організації роботи з писемними
джерелами історії на уроках історії та використання різних спеціалізованих
139
методик. У класичному варіанті здебільшого вчитель керується

нaйпоширенішим тa нaйдоступнішим для цього зaсобом – шкільним
підручником [6, с. 35]. Проте педагогічна професія вимагає постійного
самовдосконалення власної педагогічної техніки та підвищення рівня
професійної майстерності. Тому нині досвідчений педагог в своєму
педагогічному інструментарії окрім роботи з текстуальним змістом
підручника обов‘язково використовує бодай кілька методик, наявних в
сучасній педагогічній літературі.
Серед когорти компетентних дослідників досить цікаву методику роботи
з історичним джерелом описує О. Степaніщев, який в своїх роботах пропонує
метод послідовно-текстуaльного дослідження історичних джерел, який
вважається нaйпоширенішим нa урокaх історії у зaклaдaх загальної середньої
освіти, проте чaстіше розуміється як метод читaння тa конспектувaння
текстуaльної історичної інформaції. На його думку, даний метод реaлізується
нa тaких основних діях учня у роботі з історичним текстуaльним джерелом,
як: виявлення тa обробкa головних ідей джерелa; aнaліз зaпитaнь aвторa;
aнaліз історичних фaктів, подій, тa історичних осіб; зістaвлення історичного
досвіду [11, с. 99-104].
Наступним, складнішим методом дослідження письмових джерел з
історії виступaє поступовий (поетaпний) метод – метод дослідження
історичної літерaтури, що бaзується нa орієнтaції школярів під чaс
сaмостійної дослідної роботи з історичним документом тa виділенні в ньому
нaйсуттєвішої інформaції, виконуючи триетaпний aлгоритм дій, a сaме:
підготовкa до роботи; зaсвоєння змісту писемного історичного джерелa;
виконaння прaктично-узaгaльнюючих зaвдaнь. Дaний метод потребує
знaчного розумового нaвaнтaження нa учнів, a тaкож вaгомих чaсових
витрaт. Проте рaзом з цим він є нaйефективнішим методом дослідження
текстуaльних історичних мaтеріaлів нa уроці історії в школі [10, с. 100-104].
У свою чергу К. Хaрлaшовa в учнівському дослідженні писемних
джерел з історії з позицій особистісно-орієнтовaного нaвчaння виділяє тaку
методику як комплексне дослідження письмового історичного джерелa, куди
входить зaгaльнa хaрaктеристикa історичного джерелa (його походження тa
aвторство, умови його створення в певний історичний період), aнaлізувaння
його змісту (повнотa виклaдених фaктів, їхня достовірність), a в кінцевому
результaті –зaгaльнa оцінкa історичного знaчення цього джерелa [1, с. 127;
13, с. 71].
Доволі цікaву методику інтелектуaльної обробки текстуaльної
історичної інформaції пропонує дослідник К. Умбрaшко, який,
відмовляючись від визнaчaльної ролі підручникового тексту у вивченні
шкільного курсу історії, ввaжaє, що перед почaтком уроку історії педaгог
підбирaє згідно теми певну систему документів, які хaрaктеризують
конкретну історичну епоху, явище, чи процес тa виокремлює конкретну
нaуково-дослідну проблему. Нa основі тaких документів здійснюється
140
детaльний aнaліз суперечливих свідчень різних aвторів стосовно тих чи

інших історичних подій, що окреслює проблемний хaрaктер проблеми, що
вивчається [12, с. 30].
Вaртa увaги тaкож методикa дослідження історичного писемного
джерелa у формі гри, яку виділив дослідник В. Мисaн. Головною
особливістю тaкої гри являється ситуaтивне моделювaння. Під
моделювaнням вчений розуміє не лише кaтегорію гносеології (тобто теорії
пізнання), a й форму оргaнізaції, різновид, спосіб, нaвчaльної діяльності
учнів нa уроці. Тaк, більшa чaстинa нетрaдиційних уроків історії є
результaтом моделювaння форми уроку. До приклaду, це може бути урок-
конференція, урок-суд, урок-інтерв‘ю [8, с. 53].
Окремим видом ефективних методів роботи з писемним джерелом нa
урокaх історії в школі виступaє метод зaповнення тaблиць. Тaкa формa
клaсної роботи з історичною писемною пaм‘яткою чи документом виступaє
свого роду схемою узaгaльнення нaйсуттєвішої інформaції, спонукaючи
учнів звернути свою увaгу нa ті змістові проблеми документу, що
потребують порівняння тa aнaлізу. Тaкож метод тaблиць корисний в тому
плaні, що він допомaгaє учневі сконцентрувaти свою увaгу нa нaйголовніші
чaстини текстуaльного змісту писемного історичного джерелa, які необхідні
для виконaння сaмостійної роботи.
Рaзом з цим слід звaжити нa інновaційний метод клaсно-урочної роботи
з історичними текстaми в школі, який бaзується нa принципі
мультиперспективності, a сaме – опрaцювaння учнями історичних
документів з елементaми aвторського плюрaлізму. Тaкі документи
відобрaжaють існувaння в історичній думці двох пaрaлельно-протилежних
думок, в яких ті чи інші історичні події трaктуються з позицій
різноплaнового aвторського світобaчення [2, с. 3-7].
Вaжливим методом опрaцювaння історичних джерел нa уроці виступaє
aнaліз уривків історико-літерaтурних творів тa нaуково-популярної
публіцистики, в процесі якого вчитель мaє змогу доповнити тa
конкретизувaти вже використaні письмові історичні джерелa суто освітньо-
нaукового хaрaктеру [10, с. 158]. Також, використaння спеціaлізовaної
художньої літерaтури історичного змісту можнa здійснювaти трьомa
способaми, a сaме – як джерелa підготовки до уроку історії, як оргaнічнa
чaстинa основного мaтеріaлу уроку, якa виклaдaється вчителем, і як зaсіб
оргaнізaції персонaльної нaуково-пізнaвaльної діяльності учнів. При цьому
мaло звертaти учнівську увaгу лише нa видaтні персонaлії тa їхній вклaд в
історичний процес, вaрто висувaти питaння про нaслідки їхніх тих чи інших
дій, їхню доцільність, a тaкож спонукaти учнів aнaлізувaти особисті морaльні
якості дaних історичних осіб [10, с. 159].
Вaжливо, що в процесі підготовки тексту художньої літерaтури
історичного змісту для відтворення його нa уроці історії вчитель доклaдно
продумує його структурні елементи, виділяючи основне на фоні другорядної
141
інформaції, щоб не надто перевaнтaжувaти учнівське сприйняття тa не

знижувaти мотивaцію подaльшого сaмостійного дослідження [5, с. 12].
Отже, різнорідність методів використaння писемних історичних джерел
нa урокaх історії в зaклaдaх зaгaльної середньої освіти формує в учнів низку
важливих компетентностей, необхідних для подaльшого особистісного тa
професійного зростaння.

1. Бaйкєніч Г. Методи дослідження писемних історичних джерел,
розміщених у підручникaх з історії Укрaїни, учнями середньої школи в
системі особистісно-орієнтовaної освіти // Зб. нaук. прaць ЛНУ ім. Т.
Шевченкa: Педaгогічні нaуки. 2010. № 8 (10). С. 124–129.
2. Влaсов В. Роль підручникa у формувaнні прaцювaти з історичним
джерелом // Історія в школaх Укрaїни. 2009. № 6. С. 3–9.
3. Енциклопедія історії Укрaїни: Т. 2: Г - Д / Редкол.: В. A. Смолій
(головa) тa ін. НAН Укрaїни. Інститут історії Укрaїни. Київ: В-тво «Нaуковa
думкa», 2004. 688 с.
4. Зaдорожнa Л. Методикa використaння історичних документів нa
урокaх історії Укрaїни в зaгaльноосвітній школі: Aвтореф. дис. ... кaнд. пед.
нaук: 13.00.02. Київ: Нaц. пед. ун-т ім. М. П. Дрaгомaновa, 2005. 19 с.
5. Кaбaновa-Меллер Е. Формировaние приемов умственной
деятельности и умственное рaзвитие учaщихся: нaучное пособие. Москвa:
Просвещение. 1968. 288 с.
6. Коменский Я. Великaя дидaктикa // Избр. пед. соч. Москвa:
Педaгогикa, 1982. 416 с.
7. Лужковa С. Рaзвитие познaвaтельной сaмостоятельности
учaщихся в процессе изучения документaльных источников (нa мaтериaле
«Истории отечествa». 11 клaсс): Aвтореф. дис. кaнд. пед. нaук. Москвa, 1997.
24 с.
8. Мисaн В. Писемні джерелa нa урокaх історії: 5-11 клaси: нaвч.
метод. посіб. Шкільний світ, 2009. 104 с.
9. Мусієнко О. Перспективи використaння документів нa зaняттях з
історії Укрaїни // Комплекснa підготовкa фaхового молодшого бaкaлaврa
через інновaційну діяльність зaклaду освіти // Збір. мaтер. ІІ Всеукр. нaук.-пр.
конф. Житомир, 2020. 250 с.
10. Пометун О. Методикa нaвчaння історії в школі: нaвч. посібник.
Київ: Генезa, 2006. 328 с.
11. Степaнищев A. Методикa преподaвaние и изучение истории:
учеб. пособие для студ. ВУЗов. Москвa: ВЛAДОС, 2002. 208 с.
12. Умбрaшко К. Рaзвитие творческого мышления нa урокaх //
Преподaвaние истории в школе. Москвa, 1996. № 2. С. 29–34.
13. Хaрлaшовa К. Роботa з джерелaми нa урокaх історії //
Виклaдaння історії тa суспільствознaвствa в школі. Київ, 2003. № 1. С. 71–72.
142
14. Чернік С. Методикa використaння писемних джерел нa урокaх

історії у клaсaх суспільно-гумaнітaрного профілю. Мaтеріaли
нaуковопрaктичної конференції. 9-11. 01. 2014. URL:
https://doslidniks.at.ua/blog/chernik_s_d_metodika_vikoristannja_pisemnikh_dzhe
rel_na_urokakh_istoriji_u_klasakh_suspilno_gumanitarnogo_profilju /2014-01-05-
7.
Олександра ЄПІФАНОВА, студентка 1 курсу магістратури

ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ ШКІЛЬНОЇ

ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ ІСПАНІЇ ПРОТЯГОМ 90-Х РОКІВ ХХ ст. –
ПЕРШІ ДЕСЯТИЛІТТЯ ХХІ ст.
Процес демократизації Іспанії розпочинається із падінням епохи

Франсіска Франка і реставрації при владі династії Бурбонів, а також
конституційних прав та встановлення «парламентської монархії» [15, P. 3]
яка мала розбудувати «соціальну і демократичну державу» [15, Р. 3]. Цей
період характеризувався «демократизацією, швидкими темпами інтеграції до
західного світу, нормалізацію зовнішніх відносин, економічну модернізацію»
[1, P. 73]. Відтак, оновленню підлягала і система освіти країни. Політика у цій
сфері розроблялася на основі її конституційного визнання, як основного
права громадян (відповідно до статті 27 Конституції Іспанії) [15, P. 8] та у
світлі вимог універсальної та компенсаційної концепції рівних можливостей
з метою досягнення певного освітнього рівня для всіх учнів, незалежно від їх
статусу та соціального походження [2, P. 35].
Проведенням освітньої реформи займався уряд Іспанської соціалістичної
робітничої партії (іспанською - PSOE), що виступала за розширення
обов‘язкової освіти, розробка глибокої реформи навчальної програми,
визнання основних економічних і соціальних прав учителів, покращення
професійної підготовки та сприяння політиці стипендій, яка компенсує
нерівність. Яскравим прикладом цього став Органічний закон про право на
освіту (LODE, 1985 р.), запроваджений під впливом ліберальної концепції
ХІХ століття, про обов‘язок держави забезпечувати безкоштовну,
обов‘язкову та світську освіту для всіх громадян [2, P. 37-38]. Його
наступним кроком стала розробка і прийняття у 1990 році Закону про
загальне регулювання системи освіти [12, P. 7] (іспанською - Ley de
Ordenación General del Sistema Educativo (LOGSE)), згідно якого вона
включала загальну та спеціальну освіту. Загальна - з таких ланок: дошкільна
освіта (необов‘язкова), початкова освіта (шість обов‘язкових курсів), середня
освіта (іспанською - ESO, чотири обов‘язкові курси), необов‘язковий
143
«бакалавріат» (програма старшої іспанської школи, на якій навчаються учні,

що закінчили середню школу та досягли 16 років) з тривалістю два
академічні роки з шістнадцятирічного віку, необов‘язкова вища професійна
підготовка й університетська освіта. Спеціальна освіта включала: художню
освіту та викладання мови. Обов‘язкова початкова та середня освіта
становили базову освіту, починаючи з шести років і триваючи до
шістнадцяти років [12, P. 28930].
Вивчення історії згідно LOGSE розпочиналося у початковій школі у
рамках узагальненого предмету «Знання природного, соціального та
культурного середовища» (іспанською - «Conocimiento del medio natural,
social y cultural») [12, P. 28931], який мав забезпечувати формування в учнів
«знань про основні характеристики свого фізичного, соціального та
культурного середовища, а також можливості дій у ньому» [12, P. 28931].
Таким чином, історичні знання здобувалися через інші предмети, як окремий
предмет «Історія» з‘являється тільки у середній школі та продовжується
вивчатися як обов‘язковий предмет в необов‘язковому «бакалавріаті» [12, P.
28932-28933]. У передбачено два предмети з історії: «Історія сучасного
світу» на першому курсі «бакалавріату» соціальних і гуманітарних наук та
інший із загальною назвою «Історія» зі змістом лише новітньої історії Іспанії
[4, P. 276].
Освітня реформа початку 1990-х рр. особливу увагу приділяла тому, аби
саме школи та їхні вчителі самі розробляли навчальні програми. LOGSE
базувався на ідеї, що різні органи управління освітою, як державні, так і
регіонально-автономні (результат нової конституційної організації держави),
не повинні були виходити за межі «відкритої та гнучкої» навчальної
програми, і що вони повинні бути центрами для школярів та їхніх учителів [6,
P. 14]. Включення автономними урядами регіональної історії в загальний
курс було різним, у 2000 році вміст історії кожної автономної спільноти в
посібниках ESO був далеким від максимально визнаного в законі (45 % -
вони ледь перевищували 10% в Андалусії, Канарських островах, Валенсії чи
Країні Басків, при цьому 90% є «загальними»; лише в Каталонії середня
кількість сторінок, присвячених історії цієї громади, сягнула 15%, що
виявилося також далекою від зазначеного максимуму) [4, P. 276-277]. Однак
у 2001 році шкільні програми з історії для середньої та старшої школи було
змінено. Зокрема, зліквідовано їхню «відкритість і гнучкість» та відновлено
«закрите» й централізоване програмування для кожного курсу. Водночас
розширюється програма з «Історії Іспанії» для старшої школи 一 замість
зосередження уваги на Новітній історії більше ваги надавалося загальній
історії (від найдавніших часів до сучасності). Упродовж 2002-2003 років
з‘явилися програми для автономних спільнот, які, зважаючи на вичерпність
центральної програми, внесли невеликі доповнення до державного
планування [1, С. 83].
144
Новий виток освітніх реформ було здійснено у 2002 році, коли новий
уряд прем‘єр-міністра Хосе Марії Аснара приймав Органічний закон про
якість освіти (іспанською - Ley Orgánica de Calidad de la Educación (LOCE)),
який в історичній освіті запроваджував застарілий історіографічний дискурс,
що передбачав неоцентралістичний поворот консервативного харектеру з
ідеологічного та освітнього погляду [5, P. 74]. Закон піддавався жорстокій
кампанії критиці як у парламенті, так і на вулицях із серією демонстрацій,
організованих опозицією, та групами, що виступали проти нього. Газета «El
País», у своїй редакційній статті 1 листопада 2002 року написала: «LOCE (...)
містить достатньо чутливих елементів, тому його оприлюднення викликало
багато тривог. Делікатне питання обрання профілів навчання і ставлення до
теми релігії були одними з найбільш критикованих аспектів нового
законопроєкту (...) реалізовані рішення не дозволяють нам бути надто
оптимістичними щодо їх ефективності» [13, P. 12].
Серед змін, внесених LOCE в освітню систему навчання історії, слді
виділити наступні:
У початковій школі історія викладалася у сфері предмету «Наука,
географія та історія» (іспанською – «Ciencias, Geografía e Historia») [11, P.
45196] та запроваджувався обов‘язковий предмет - «Суспільство, культура та
релігія» (іспанською – «Sociedad, Cultura y Religión») [11, P. 45196], який
передбачав конфесійну та позаконфесійну альтернативу і зараховувався до
формування середнього балу. Метою предметів стало сформування в учнів
«знання про фундаментальні аспекти природничих наук, географії, історії та
культури» [11, P. 45196].
У середній школі передбачено вивчення історії у предметі «Географія та
історія» (іспанською - «Geografía e Historia») [11, P. 45197] та обов‘язковий
предмет - «Суспільство, культура та релігія» (іспанською – «Sociedad, Cultura
y Religión») [11, P. 45197].
Зміни торкнулися «бакалавріату», який мав тривати два академічні роки
та мати три модальності: мистецтво, науки і технології, гуманітарні та
соціальні науки [11, P. 45199]. Історія належила до загальних предметів і
вивчалася у дисципліні «Історія Іспанії» (іспанською - «Historia de España»)
[11, P. 45199] та «Історія філософії та науки» (іспанською – «Historia de la
Filosofía y de la Ciencia») [11, P. 45199]. Головною новацією стало складання
тесту для загальної старшої школи (іспанською – «Prueba General de
Bachillerato») для отримання ступеня бакалавріата [3].
Закон встановлював п'ятирічний графік його реалізації, починаючи з
2004/05 навчального року, але перемога ІСРП на виборах у 2004 році
паралізує впровадження LOCE за допомогою мораторію, розробленого
Королівським указом, яким призупиняв застосування закону на два роки. Цей
новий календар відклав впровадження нових змін до 2006/07 навчального
року. Отже, новий міністр освіти Марія Хесус Сан Сегундо мала два роки,
для того щоб підготувати новий закон про освіту [13, P. 7]. Новий етап
145
розбудови освіти розпочався у 2006 році, коли за каденції прем‘єр-міністра

Хосе Луїса Родрігеса Сапатеро затверджено Органічний закон про освіту
(іспанською - Ley Orgánica de Educación (LOE)). Встановлювалася наступна
система: «дошкільна освіта; початкова освіта; обов‘язкова середня освіта;
«бакалавріат»; професійна підготовка; викладання мови; художня освіта;
спортивне виховання; освіта дорослих; університетська освіта. Початкова
освіта, обов‘язкова середня освіта та цикли базової підготовки становлять
базову освіту» (ст. 3) [10, P. 24]. Базова освіта включає десятирічне навчання
і відбувається на регулярній основі у віці від шести до шістнадцяти років (ст.
4) [10, P. 17].
Як і в минулі роки, в початковій школі в навчальних програмах
відсутній предмет «Історія», натомість учні здобувають «Знання про
природне, соціальне та культурне середовище» [10, P. 24], яке поділяють на
природничі та соціальні науки. У школи поверталася автономія навчальних
планів, уряд розширив права автономних областей щодо вивчення власної
мови та літератури, але при цьому місцева організація системи освіти мала
гарантувати достатню мовну компетентність обома мовами (державною
(іспанською) та автономною).
Вивчення історії розпочиналося в середній обов‘язковій школі (ESO)
протягом чотирьох років в об‘єднаному предметі «Географія та історія»
[10, P. 28]. Зміни в програмуванні шкільного курсу в 2006-2008 роках
стосувалися незначного лише збільшення вивчення регіональних або
місцевих проблем у загальному викладі історії. У «бакалавріаті» учні
вивчали тільки предмет «Історія Іспанії», покликаний закріпити отримані в
середній школі знання, систематизувати і поглибити їх.
За часів уряду Маріано Рахоя у 2013 р. приймається новий закон про
освіту - Органічний закон про підвищення якості освіти (іспанською - Ley
Orgánica para la Mejora de la Calidad Educativa (LOMCE)) [8, P. 1-64], який
часто називають «законом Верта» на честь Хосе Ігнасіо Верта, тодішнього
міністра освіти. Згідно нього система освіти залишалася незміною, але
запроваджувалися певні нововведення: у початковій школі область «Знань
про природне, соціальне та культурне середовище»: по-перше, до неї було
включено зміст історії; по-друге, зберігався поділ на два предмети:
природничі та соціальні науки. В свою чергу соціальні науки були
структурувалися у чотири блоки. Кількість відведених годин на тиждень у
2014-2015 навчальному році для вивчення соціальних наук в залежності від
курсу та автономної області коливалася від 1 до 3 [14, P. 19]. Окрім того,
LOMCE передбачав, що учні будуть оцінюватися за допомогою загального
зовнішнього тестування в середині та наприкінці освітнього етапу (третій та
шостий рік початкової школи).
Проте, запроваджена освітня реформа від початку свого впровадження
наштовхнулася на різку критику зі сторони опозиції та вчителів з різних
автономій, які «засудили поспішність її впровадження, брак часу для
146
впровадження запланованих змін на особливо складному етапі через

кількість предметів і потребу мати профільних викладачів, а також питання
до змісту навчальних програм, які містять ідеологічні аспекти, наприклад:
рішення скасувати освіту для громадян, захистити школи, де розділяють за
статтю, і внести релігію до списку рейтингових предметів, успішність
вивчення якого підвищує шанси для отримання стипендій» [7]. Внаслідок
чого розпочалися політичні зміни в Іспанії у 2018 році, освітній закон
скасовано. І вже в 2020 році уряд під керівництвом прем‘єр-міністра Педра
Санчеса затверджує Органічний закон про внесення змін до LOE (іспанською
- Ley Orgánica de la que se modifica la LOE (LOMLOE)) [9, P. 122868-122953],
відомий як «Закон Селаа», на честь тодішнього міністра освіти. На даний час
саме він є чинним. Загальна схема вивчення історії на різних етапах шкільної
історичної освіти залишилася майже незмінною. Вивчення історії
відбувається протягом навчання в початковій школі (історичні знання учня
здобувають через групу предметів про «Природне, соціальне та культурне
середовище», які розділяють на природничі та соціальні науки), середній
школі (предмет «Географія та історія») та необов‘язковому бакаравріаті
(предмет «Історія Іспанії»).
Таким чином, процес вивчення історії в школі став об‘єктом
прискіпливої уваги влади сучасної Іспанії. Роль та місце предмету історії в
системі шкільної освіти залишаються в цілому сталими упродовж останніх
кількох десятиліть. Проте відбувається по суті безперервний процес корекцій
у змісті навчального матеріалу. Їхньою першопричина бачиться в
конкуренції національного (патріотичного) та наднаціонального
(ліберального) підходів у викладанні історії, яка віддзеркалює загальну
внутрішньополітичну боротьбу в країні.

1. Чума Б.П. Іспанська «війна за історію»: політика, історіографія та
шкільна освіта Україна модерна. Число 19: Як (не) писати підручники з
історії. Київ: Критика, 2012. С. 63–88.
2. Requena A., Castaño F., Gentile A. Las reformas educativas en
España desde la transición democrática. P. 34-45. URL:
https://zaguan.unizar.es/record/77083/files/texto_completo.pdf (дата звернення:
19.03.2023).
3. Regueiro Р. The Ley Orgánica de Calidad de la Educación: A Critical
Analysis of the New Spanish Education Reform. Scielo. URL:
https://www.scielo.org.mx/scielo.php?script=sci_arttext&pid=S1607-
40412003000100003 (дата звернення: 19.03.2023).
4. Ramón López Facal. La LOMCE y la competencia histórica. Ayer.
2014. №. 94. Р. 273-285.
5. Ramiro de Miranda Aragón. El currículo de Geografía e Historia en
secundaria. Eikasia: revista de filosofía. 2021. №. 99. Р. 67-99.
147
6. Rafael Valls Montés. El curriculum de Historia en la enseñanza

secundaria española (1846-2005) : una aproximación historiográfica y didáctica.
Didáctica de las ciencias sociales, geografía e historia. 2005. №. 46. Р. 9-35.
7. Manuel Planelles, Maribel Marín Yarza. Wert completa su ley
educativa pese al rechazo frontal de la oposición. El País. 2014. URL:
https://elpais.com/politica/2014/12/26/actualidad/1419625833_477569.html (дата
звернення: 19.03.2023).
8. Ley Orgánica 8/2013, de 9 de diciembre, para la mejora de la calidad
educativa. Boletín Oficial del Estado. 2013. №. 295. Р. 1-64. URL:
https://www.boe.es/buscar/pdf/2013/BOE-A-2013-12886-consolidado.pdf (дата
звернення: 19.03.2023).
9. Ley Orgánica 3/2020, de 29 de diciembre, por la que se modifica la
Ley Orgánica 2/2006, de 3 de mayo, de Educación. Boletín Oficial del Estado.
2020. №. 340. Р. 122868-122953. URL:
https://www.boe.es/boe/dias/2020/12/30/pdfs/BOE-A-2020-17264.pdf (дата
звернення: 19.03.2023).
10. Ley Orgánica 2/2006, de 3 de mayo, de Educación. Boletín Oficial
del Estado. 2006. №. 106. Р. 17. Ley Orgánica 2/2006, de 3 de mayo, de
Educación. Boletín Oficial del Estado. 2006. №. 106. Р. 4-85. URL:
https://www.boe.es/buscar/pdf/2006/BOE-A-2006-7899-consolidado.pdf (дата
звернення: 19.03.2023).
11. Ley Orgánica 10/2002, de 23 de diciembre, de Calidad de la
Educación. Boletín Oficial del Estado. 2002. №. 307. Р. 45188-45220. URL:
https://www.boe.es/boe/dias/2002/12/24/pdfs/A45188-45220.pdf (дата звернення:
19.03.2023).
12. Ley Orgánica 1/1990, de 3 de octubre, de Ordenación General del
Sistema Educativo. Boletín Oficial del Estado. 1990. №. 238. P. 28927-28942.
URL: https://www.boe.es/boe/dias/1990/10/04/pdfs/A28927-28942.pdf (дата
звернення: 19.03.2023).
13. El sistema educativo. Universidad de Jaén. Р. 1-38. URL:
http://www4.ujaen.es/~lalmazan/documentos/musmagtema_3.pdf (дата
звернення: 19.03.2023).
14. Distribución horaria semanal por cursos y materias en educación
primaria implantación LOMCE por comunidades autónomas. 2014. P. 1-30. URL:
https://www.ugt-sp.es/images/PDF/ensenanza/kh4xyjsy_rwu.pdf (дата звернення:
19.03.2023).
15. Constitución Española. Cortes Generales. Boletín Oficial del Estado.
1978. №. 311. P 3-39. URL: https://www.boe.es/buscar/pdf/1978/BOE-A-1978-
31229-consolidado.pdf (дата звернення: 19.03.2023).
148
Андрій СПРИНЧУК, студент 3 курсу

Науковий керівник – Іван БОРОВЕЦЬ,
ЦІННОСТІ ТА ПРІОРИТЕТИ
ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ
Громадянська освіта є ключовою складовою розвитку країни та її

громадян. Вона дозволяє формувати свідомих громадян, які здатні не тільки
розуміти свої права та обов‘язки, а й активно брати участь у житті держави та
сприяти її розвитку. Щоб створити правову та демократичну державу,
необхідно мати розвинуте громадянське суспільство, яке передбачає
перетворення громадянської самосвідомості, моральної та правової культури
людей.
Дослідниця К. Чорна в своїй роботі «Громадянське виховання –
нагальна потреба України» зазначила, що «громадянське суспільство –
одночасно і мета, і засіб громадянського виховання особистості» [7, с. 3].
Однією з ключових цінностей громадянської освіти є розвиток
громадянської свідомості. Громадянська свідомість включає в себе розуміння
громадянами своїх прав та обов‘язків, знання про діяльність державних
органів та механізми їх функціонування, а також свідоме сприйняття власної
ролі в розвитку країни та громади. Для розвитку громадянської свідомості
необхідно забезпечити якісну освіту, що дозволить формувати в учнів
здатність аналізувати та оцінювати інформацію, розуміти складні процеси та
вміти приймати рішення.
Ще однією важливою цінністю громадянської освіти є патріотизм, який
передбачає любов до рідної країни, повагу до її історії та культури, бажання
брати участь у її розвитку. Важливим аспектом патріотичного виховання є
формування в учнів національної самосвідомості, що полягає в розумінні
власної культури та традицій, у повазі до інших культур та націй.
Нині патріотизм покликаний дати новий імпульс духовному
оздоровленню народу, формуванню в Україні громадянського суспільства,
яке передбачає трансформацію громадянської свідомості, моральної,
правової культури особистості, розквіту національної самосвідомості і
ґрунтується на визнанні пріоритету прав людини [3].
Іншою важливою цінністю громадянської освіти є толерантність.
Дослідниця А. Молчанова дає наступне визначення. Толерантність – це один
із засобів зняття конфліктів і розвитку форм співіснування, взаємодії в
людському суспільстві. Поняття толерантності означає здатність людини
співпрацювати, чути, цінувати, розуміти і поважати іншу думку та невороже
її зустрічати [5, С. 7]. Толерантність є необхідною для створення
гармонійного та сприятливого середовища для життя та розвитку кожного
громадянина країни.
149
Говорячи про приорітети громадянської освіти в Україні, варто звернути

увагу на розвиток демократії та правової культури. Демократія передбачає
участь громадян у владних процесах, свободу слова та думки, а також
рівність перед законом. Рябов С. зауважував, що «громадянська освіта у
демократичному суспільстві покликана навчати індивіда зберігати власну
автономію у стосунках з іншими людьми та державою, ефективно захищати
свої інтереси» [6]. Для формування демократичної культури необхідно
навчати учнів здатності до обговорення та прийняття рішень, вмінню
працювати у команді та сприймати різні погляди.
Також необхідно забезпечити розвиток критичного мислення, яке є
необхідною навичкою для активної громадської участі, тому важливо
розвивати його в учнів через використання різноманітних методів навчання.
Важливо формувати в учнів усвідомлення соціальної відповідальності та
готовності до допомоги потребуючим у своїй громаді.
Ще одним важливим приорітетом громадянської освіти в Україні є
правова освіта. Ю. Битяк та І. Яковюк підкреслили, що, на жаль, станом на
сьогодні Конституція України ще не стала для багатьох громадян соціальною
цінністю, а тому важливо забезпечити формування високої конституційної
культури [1, с. 114]. Тому формування правової культури є важливим
чинником громадянської освіти і сприяє розвитку громадянської
самосвідомості, відповідальності та активності громадян в житті суспільства.
Вона допомагає людям розуміти свої права та обов‘язки, а також розвивати
навички взаємодії з іншими людьми та державою на основі закону.
З поміж іншого, також варто приділяти особливу увагу розробці та
впровадженню інноваційних методів та форм навчання, які допоможуть
залучати учнів до активної участі у вирішенні проблем суспільства.
Наприклад, можна використовувати проєкти, дискусії, дебати, групові
роботи та інші форми, що дозволяють розвивати комунікативні та соціальні
навички учнів.
Практичним прикладом того, як побудувати навчальний процес на
уроках з громадянської освіти є новий підручник українських авторів [4]. Він
складається з семи розділів, які, своєю чергою, поділені на 3-7 ключові теми.
Разом присутня 31 тема. Розділ 1 «Особистість та ідентичність» включає такі
теми: «Я – людина. Самоідентифікація», «Соціалізація особистості»,
«Самореалізація людини». У розділі 2 «Права і свободи людини»
акцентовано увагу на наступних проблемних темах: «Людська гідність і
права людини», «Еволюція прав людини»; «Людина і держава», «Права
дитини», «Механізми захисту прав людини». Фокусом уваги розділу 3
«Людина в соцікультурному просторі» є теми «Соціокультурна
багатоманітність, «Ефективна комунікація», «Стереотипи та упередження.
Дискримінація. Конфлікти». Розділ 4 «Демократичне суспільство та його
цінності» поділений на: «Школа – простір демократії», «Дитячі й молодіжні
громадські об‘єднання», «Територіальна громада», «Громадянська участь у
150
житті суспільства», «Громадянське суспільство», «Демократична держава».

У межах найоб‘ємнішого розділу 5 «Взаємодія громадян і держави в
досягненні суспільного добробуту» розглядаються питання: «Соціальні цілі
економіки», «Сталий розвиток», «Ринкова економіка», «Економіка
домогосподарства», «Підприємництво», «Ринок праці», «Лобіювання
інтересів та корупція». Розділ 6 «Світ інформації та мас-медіа» розглядає
проблеми: «Комунікація, інформація, мас-медіа», «Медіа і демократія.
Свобода, етикет, відповідальність», «Критичне сприйняття та протидія
маніпуляціям мас-медіа», «Інтернет». Останній, сьомий, розділ «Україна,
Європа, світ» вміщує теми «Інтеграція і глобалізація», «Міжнародні
відносини та міжнародне право», «Україна – член європейського та світового
співтовариства».
Глибоко продуманою і розмаїтою є внутрішня структура тем з
широким застосуванням різноманітних методик, «левова частка» з яких є
інтерактивною. Вельми високої оцінки заслуговує вдало реалізована ідея
кольорової схеми на початку кожної теми, у якій знову ж таки в символічних
образах і фігурах викладено основну суть розглядуваної проблеми.
Складність тієї чи іншої проблеми та її різні оціночні бачення демонструють
майстерно виписані «Міні-вистави», які завжди «кидають» читача в ситуацію
когнітивного дисонансу й цим спонукають до прагнення ретельно
розібратися в суті питання.
В навчально-практичному компоненті підручнику використана широка
палітра методик: «Займи позицію», «Що таке?», «Чому?», «Порівняйте»,
«Розподіли», «Поясни», «Аналіз епіграфа», «Дискусія», «Схема», «Реклама»,
«Лист», «Шкала думок», «Кроки», «Евристична бесіда», «Репортаж», «А як
насправді?», «Позитивні чи негативні?», «Асоціації», «Мозковий штурм»,
«Рольова гра», «Картки», «Альтернатива», «Робота з електронним
джерелом», «Естафета», «Експертна оцінка», «Диспут», «Аналогія», «Кейс-
метод», «Карусель», «Дерево рішень», «Роздуми», «Вірно-невірно», «Робота
із карикатурою», «Пазл», «Кроки», «Випадок з життя», «Обирай»,
«Інтернет», «Знак-символ», «Розслідування», «Піктограма», «Ментальна
карта», «Мотиватор», «Пантоміма», «Робота з рекламою», «Дорожня карта»,
«Броунівський рух», «Акваріум», «Розвантаж корабель», «Маска», «Уявний
мікрофон», «Відео», «Намалюй».
Окрему увагу варто акцентувати на рубриці «Афоризми».
Висловлювання відомих людей привертають увагу своєю гострою влучністю,
дотепністю, завдяки чому мимовільно запам‘ятовуються та усвідомлюються
підняті проблеми, розкривається їх внутрішня сутність [4; 2, с. 186-188].
До змісту громадянської освіти також мають входити проблеми (як
загальні, так і місцеві, регіональні), що хвилюють кожного, щойно він
починає усвідомлювати себе в суспільстві. Але, на жаль, відсоток молодих
українців, які залучені в суспільні процеси, залишається досить малим. Саме
тому важливо надавати належну увагу громадянській освіті, яка формує
151
активну громадянську позицію та допомагає молоді розвивати свідоме

ставлення до власної ролі у суспільстві.
Отже, цінності та приорітети громадянської освіти в Україні полягають
у розвитку громадянської свідомості, патріотизму, толерантності, демократії
та правової культури. Для досягнення цих цілей необхідно створювати умови
для якісної освіти, що дозволяє формувати в учнів цінності та навички
громадянської освіти. Учитель повинен використовувати різноманітні методи
та форми навчання, що дозволяють учням активно брати участь у процесі
навчання та взаємодіяти між собою. Крім того, необхідно забезпечувати
доступність освіти для всіх громадян, незалежно від їх соціального статусу та
фінансових можливостей.

1. Битяк І. Яковюк І. Правова культура в умовах становлення
громадянського суспільства. Харків «Право» 2007. 246 с.
2. Боровець І.І. Громадянська освіта та методика її навчання : Підручник
для студентів педагогічних закладів вищої освіти / За загальною редакцією
Т.В. Бакка, Т.В. Мелещенко. – К. : УОВЦ «Оріон», 2019. – 320 с.: іл.
Проблеми дидактики історії : зб. наук. праць. Кам‘янець-Подільський :
Кам‘янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2020.
Вип. 11. С. 186-190.
3. Виховання патріота – обов'язок, права та місія сучасної освіти. URL:
https://skole.school.org.ua/nacionalnopatriotichne-vihovannya-13-23-32-04-12-
2020/ (Дата звернення – 29.03.2023)
4. Громадянська освіта та методика її навчання : Підручник для студентів
педагогічних закладів вищої освіти / За загальною редакцією Т.В. Бакка,
Т.В. Мелещенко. К. : УОВЦ «Оріон», 2019. 320 с.
5. Молчанова А.О. Толерантність як ціннісна основа професійної
діяльності педагога: посібник. Київ: Інститут педагогічної освіти і освіти
дорослих НАПН України, 2013. 188 с.
6. Рябов С. Г. Особливості громадянської освіти у формуванні політичної
культури перехідного суспільства. URL:
https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/889ace46-7f3b-42bb-9e87-
1138d3af4458/content (дата звернення – 27.03.2023).
7. Чорна К. Громадянське виховання – нагальна потреба України. Освіта
України. 2000. № 51. С. 1-5.
152
Богдан ФІЛІПЧУК, студент 4 курсу

РОЛЬ ТА МІСЦЕ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ В РОБОТІ

СУЧАСНОЇ ШКОЛИ
На сьогоднішній день наша країна проводить активну роботу над

формуванням правової держави. Правова держава – це не лише мета, а й
засіб вирішення важливих завдань, які стоять перед нашим суспільством, і
насамперед створення умов для правового захисту кожного громадянина
України. Тому так важливо критично осмислити правовиховний досвід
останніх років і вивести цю роботу на якісно новий рівень, а не зводити суть
правової освіти до простого вивчення Конституції, безцільного
просвітницького поширення загальнолюдських істин, які нікого й ні до чого
не зобов‘язують.
Природно, що першочерговим і головним завданням, яке має бути
вирішено в цій роботі, є формування у молоді високої правової культури,
умінь і навичок права захищати загальновизнані суспільні цінності, її свідома
участь у громадському і духовному житті громадян. Жити в правовій державі
– значить знати свої обов‘язки і права, вміти їх відстоювати, не порушувати
прав інших громадян. Саме таких підходів має дотримуватися педагогічний
колектив школи з питань правовиховної роботи з дітьми.
Різні аспекти теми дослідження, знайшли відображення в роботах
О. Зарицького [1], С. Максимова [2], В. Сухомлинського [5], М. Фіцули [6]
та ін.
Мета статті полягає у розгляді теоретичних основ правового виховання
та встановленні його значення в шкільній діяльності.
Одним із аспектів загального розвитку особистості є високий ступінь
правової культури. Адже не можна вважати здорову людину гармонійно
розвиненою, якщо вона обізнана, добре працює чи вчиться, при цьому
порушуючи закони та права. Здатність особистості розуміти правила
співіснування та правові вимоги, діяти відповідно до них не є вродженою, а
формується під впливом спеціальних виховних заходів, у результаті
спілкування з оточуючими та участі в різноманітних видах діяльності.
Правова освіта – це безперервний, систематичний і цілеспрямований
правовий вплив на особистість і соціальні групи з метою набуття правових
знань, підвищення правової свідомості та правового виховання за допомогою
конкретних форм, засобів і методів, розвиток орієнтації на соціально
позитивну та законну поведінку [1, с. 98].
В чому полягають особливості правового виховання? Вони ґрунтуються
на системі правових норм і принципів; мають тісний зв‘язок з іншими
видами суспільного виховання – моральним, естетичним тощо, які є
153
«підправовими» або «наближеними до права», «пов‘язаними з правом», тому

що всі вони входять в коло правової освіти; проявлення в правосвідомості
освічених осіб, як складових елементів упорядкованих суспільних відносин,
– дозволів, обов‘язків, заборон, що створюють умови для здійснення
правомірних дій; опертя на можливість застосування державного примусу
шляхом покладення на правопорушників юридичної відповідальності;
здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних форм та методів;
проводиться викладачами, які мають юридичну освіту або спеціальну
юридичну підготовку [3, с. 37-38].
У загальній системі виховної роботи в школі сутністю правового
виховання є повага до розвитку права, елементи якого поєднані в системну
якість, відповідну справедливості, розуміння природного призначення права,
що впливає на свідомість, культуру людини, створення її потреб і узгодження
інтересів з інтересами та сподіваннями суспільства. Саме розуміння сутності
права, уміння свідомо (раціонально) сприймати й оцінювати певні правові
явища і є стрижнем правового виховання, який спонукає учня до
правомірних настанов, активної правомірної поведінки [4, с. 10-11].
Функції правового виховання полягають у впливі на спрямованість
свідомості, волі та поведінки особистостей, потреби буття якого зумовлюють
необхідність правового виховання як організованого процесу в
загальноосвітніх закладах [4, с. 17].
Вони відображають найважливіші характерні елементи, ознаки та
закономірності, спрямовані на виконання завдань, які стоять перед правовою
освітою в сучасних умовах. Для з‘ясування функціонального змісту
правового виховання необхідно класифікувати їх за напрямами реалізації.
Функції правового виховання:
1. Інформаційна – ознайомити учнів із прийнятими законами та
підзаконними актами, нормативно-правовими договорами, національною
судовою практикою, рішеннями Європейського суду з прав людини тощо;
2. Орієнтувальна – спрямувати учнів загальноосвітньої школи на
дотримання законів, дотримання нормативних актів і законної поведінки,
спілкування з толерантністю;
3. Профілактична – попередження злочинності та її запобігання,
перевиховання правопорушників у дусі поваги до закону;
4. Стимулююча – вироблення у дітей правової активності [4, с. 31-
34].
Правове виховання – це внутрішній психічно-правовий стан, за якого
людині необхідно діяти відповідно до вимог правових норм при прийнятті
рішень. Це стан правосвідомості особи, рівень її правової культури, ступінь
підготовки до правової поведінки. Вищий рівень правової освіти – це більше,
ніж знання закону та розуміння необхідності дотримання його положень, а
ставлення до права і формування права як вищої цінності.
154
Правова вихованість є результатом таких етапів правового виховання: 1)

накопичення правових знань; 2) трансформування зібраної інформації в
оціночне ставлення у правовому полі та утворення правового світогляду; 3)
бажання діяти, керуючись інформаційно-оціночним напрямом, правовим
світоглядом [1, с. 99-100].
Важливим аспектом правової вихованості є логічне мислення, уміння
аналізувати свої вчинки, що сприяє розвитку самовпевненості як постійної
риси характеру, без якої неможливий успіх. Тому на індивідуальних бесідах
та зустрічах викладачі детально розбирають порушення поведінки, причини
такої поведінки, навчають дітей самоаналізу [3, с. 26].
У правовиховній роботі школи існують певні недоліки [2]: у змісті
переважають питання кримінального права; дослідження, в котрих
наголошується на правах особи і менше уваги на обов‘язках; недостатньо
акцентується увага на питанні особистої відповідальності особи за свої дії; не
обґрунтовується справедливість правових норм у їх тлумаченні;
підкреслюється заборона і обмеження, а не розкривається зміст її моральних
принципів, існує розрив між змістом правових норм і конкретною
поведінкою дітей.
Отже, одним із аспектів всебічного розвитку особи є високий ступінь
правової культури, формування якої забезпечується правовою освітою.
Правова освіта являє собою виховну діяльність школи, сім‘ї, правоохоронних
органів, спрямовану на виховання правосвідомості та навичок
законослухняної поведінки в учнів. Використання у правовиховній роботі
сучасних засобів та форм правового виховання допоможе донести до
свідомості вихованців варіанти дій, які закріплені в положеннях, нормах,
принципах Конституції України, Законів України та ін. правових документах,
а також, зокрема, норми моралі, закріплені у суспільній свідомості і схвалені
нею. Подальший розвиток дослідження нашої теми ми вбачаємо у
висвітленні взаємозв'язку правовиховної роботи школи та держави.

1. Зарицький О. Л. Правове виховання як домінант формування
правової культури. Європейські перспективи. 2011. № 2, 1. С. 98-102.
2. Максимов С. І. Методологічні основи правового виховання.
Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Серія: філософія, філософія права, політологія, соціологія: зб. наук. пр. Гол.
редкол. А. П. Гетьман. Харків: Право, 2010. № 6. С. 53-63.
3. Оксамитный В. В. Правовое воспитание – важный фактор
формирования социально активной личности. Киев : Наук. думка, 1976. 76 с.
4. Правове виховання в сучасній Україні: монографія.
А. П. Гетьман, Л. М. Герасіна, О. Г. Данильян та ін.; за ред. В. Я. Тація,
А. П. Гетьмана, О. Г. Данильяна. Харків : Право, 2010. 368 с.
155
5. Сухомлинський В. О. Як виховати справжню людину : Вибр. тв.:

у 5 т. Київ : Рад. школа, 1976. Т 2. 670 с.
Діана ХРАПКО, студентка 3 курсу

Науковий керівник – Наталія ЖЕЛІЗНИК,
асистент кафедри всесвітньої історії, старший вчитель
ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ НА УРОКАХ ІСТОРІЇ
Сьогодні, як ніколи, є актуальним питання про те, як виховати в молоді

справжнього патріота, котрий буде національно свідомим, сповненим духом
свободи та відваги, буде дбати про добробут своєї держави, готовим завжди
прийти на допомогу та захищати територіальну цілісність своєї країни. І для
того, щоб кожен міг збагнути цю істину, таке виховання має розпочинатися
ще з шкільних років. Тому військово-патріотичне виховання повинно
займати одну із ключових позицій в освітній системі держави.
Кожен народ має свою ідентичність, мову, культуру, звичаї та традиції,
він має свою історію, в якій відображається вся його сила, могутність, біль,
боротьба, нескореність та справжня любов до землі. І це має усвідомити
кожен учень, наскільки є важливим його місце в цій країні, що він є теж
творцем історії своєї Батьківщини, і роль кожного є надважливою [1, с. 49].
Виховується людина в конкретному соціумі і кожна держава, даючи особі
певну освіту, також старається і виховати певні якості в ній, які потім будуть
корисними для цієї держави і будуть відображати її цінності й ідеали [1, с.
49].
З таких якостей обов‘язково потрібно виділити любов до Батьківщини,
знання своєї історії, збереження народних традицій і звичаїв, для того, щоб
передати їх своїм нащадкам, толерантне ставлення до оточуючих та
консолідація в бажанні допомагати та не залишати один одного в біді. Так
формується молодь, що в майбутньому буде відігравати ключову роль в
житті держави, тому вона повинна бути політично, духовно і соціально
підготовлена. Щоб в потрібний момент відстояти власну самостійність,
незалежність своєї країни, захистити власні ідеали та цінності і мати право на
власну думку, як народу [1, с. 49].
В даному випадку ми розглядаємо військово-патріотичне виховання, яке
повинно закладатися на декількох щаблях. І важливим фундаментом, на
нашу думку, є уроки історії. Саме на них учні вивчають історію власної
держави, народу, краю, дізнаються про своє походження, якими були їхні
предки і яких ідей вони дотримувалися. Це повинно бути не просто
буденністю, а кожен педагог, що обрав професію вчителя історії, повинен
прагнути до того, щоб прививати своїм учням любов до власної країни і
156
готовність її захищати . В даному випадку ми розглянемо як цього досягти на

прикладі козацького виховання, а точніше козацької педагогіки.
В першу чергу потрібно відмітити те, що козаки за своєю природою були
борцями, які захищали власну землю зі зброєю у руках, при цьому маючи
свої ідейні вподобання і принципи, яких вони дотримувалися [4, с. 4-5].
Серед них були: вшанування батьків і старших, повага до свого командира,
здобуття досвіду і навчання. Тепер про ці, а також про інші піде мова
детальніше:
1) велика роль в козаків приділялася батькам, рідному слову, відносинам
з іншими козаками, все це було важливим для справжнього козака, адже
поважаючи їх, він мав повагу до себе;
2) ставлення з повагою до всіх дівчат і жінок будь-якого віку, козак
розумів, що він є їхнім захисником, а також він знав що його теж народила
жінка, тому до протилежної статі потрібно ставитися шанобливо;
3) в будь-який момент козак був готовий до бою за власну землю, він
знав, що означає власний дім, тому захищати свою державу було для нього
святим обов‘язком;
4) власний розвиток фізичних і інтелектуальних якостей, козаки знали,
що вчитися треба все життя і дурень той, хто думає, що все знає;
5) бути чесним, говорити правду, дотримуватися власних принципів, ідей,
переконань, цінностей, вірність своєму народу і своїй державі, дотримання
свого слова, це є одними з тих чеснот, які виховувались в козака змалку і
були присутні у нього протягом всього життя [4, с. 4-5].
Це все належить до духовної сфери, де козаки мали чіткі ідеали. Але у
фізичній підготовці і військовій сфері вони гартували якості, що відображали
воїна-козака і захисника [3, с.34].
Вони були сильними, витривалими, з хорошою витримкою до холоду,
спеки, спраги, голоду, важких похідних умов. Велику роль відігравали і
вправи зі зброєю, вдосконалення фехтування, а саме шаблею, яка була для
козака як сестра і перша помічниця в бою, стрільба з лука, а також майстерне
володіння іншими видами зброї. В військово-патріотичному вихованні це
буде актуальним для учні старших класів, орієнтовно 10-11 класи. Адже ці
люди, вже по суті молоді чоловіки і дівчата, які повинні розуміти, що таке
зброя, та знати певні базові речі про неї і дії в умовах надзвичайних ситуацій;
все це формується на уроках предмета «Захист України».
Також заохочувалося вивчення тактики і стратегії, адже військові
кампанії не обходилися без цього. Командирові в рази легше було керувати
бойовими діями, коли він був впевнений у хорошій підготовці воїнів. І тут
вже вступає в справу історія, адже вивчення певних тактичних дій і огляд
деяких бойових рішень командирів козацьких армій, а також дипломатичні
рішення керівників козацької держави зможуть допомогти сформувати
певний світогляд в молодого покоління. А досвід минулих століть ніколи не
буває зайвим, адже як бачимо сьогодні, історія циклічна.
157
Важливо згадати і про завзяту хоробрість і незламність козаків. Таких

випадків у козацькій історії є чимало. Можна згадати події Національно-
визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648-1657 рр.), а саме
битву під Берестечком (1651р.). Француз, П‘єр Шевальє, описував цю подію
із великим захопленням мужністю козаків. Адже в цій битві кількість ворога
була значно більшою, та, незважаючи на це, козаки боролися хоробро.
Будучи серед болота, вони мужньо трималися і чинили опір ворогу до смерті.
Невдовзі, коли із трьохсот козаків залишився один, до останнього подиху він
не зраджував своїй клятві у вірності до своєї держави і мужньо оборонявся.
Навіть польський король був здивований його відчайдушністю, тому
запропонував залишити його в живих за однієї умови, якщо він здасться в
полон. Проте такі слова точно не для справжнього воїна, на що відповідь
козака звучала: «…він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче вмерти, як
справжній вояка» [2].
Взявши за приклад таку козацьку систему виховання, в сучасному
суспільстві теж дуже доречно використовувати її принципи для формування
патріотизму серед молоді. Для цього можна використовувати різні форми
організації освітньої діяльності: бесіди, дискусії, диспути, конференції,
проєкти, конкурси-вікторини, екскурсії, усні журнали, пошукова робота,
уроки-дослідження, уроки-подорожі, уроки мужності, години пам‗яті,
волонтерство. Адже саме на уроках історії дана тема дуже тісно
переплітається з описами історичних подій, що відбувалися на території
України.
Сьогодні ми чітко усвідомлюємо, що потреба у формуванні патріотичної
молоді існує, адже вороги діють, використовуючи різні види зброї, у тому
числі - інформаційну. А якщо молодь України буде налаштована рішуче,
будемо вчити і знати власну історію, щоб нам не навіювали фальшивих міфів
про наших предків, поважати споконвічні традиції, звичаї, щиро
любитимемо Україну, тоді жоден ворог нас не здолає.
Отже, можна подумати, що вивчення історії допоможе сформувати
патріотизм молоді, але допоки молодь на практиці не буде залучена до
певних видів діяльності, що будуть пов‘язані з історичною минувшиною
нашого народу, доти вона не буде виявляти ініціативи в розвитку і захисті
власної країни від культурних і політичних посягань інших. Бо на думку
багатьох патріотів, кожен готовий духом захищати власну землю, повинен
вміти робити це на практиці. Адже лише духовне чи лише матеріальне не
побудує сильних українців, для цього потрібен синтез сучасних технологій,
вмінь, нововведень і наших старих, але дуже потрібних і дорогих для нас:
культурних традицій, знання власного походження, усвідомлення
національної ідентичності, історичної свідомості народу, що готовий
боротися за свою незалежність і суверенність власної держави.
158

1. Гутник І. Козацька педагогіка як складова системи національного
виховання молоді. Початкова школа. 2003. № 10. С.47-49.
2. П‘єр Шевальє. Історія війни козаків проти Польщі. [online]. URL:
http://litopys.org.ua/chevalier/shevl02.htm (дата звернення 24.03.2023 р.).
3. Скорук М. Шкільна козацька республіка як демократична модель
функціонування національної школи. Виховна робота в школі. 2007. № 4. С.
34-38.
4. Федоренко Д. Мудрість козацької педагогіки: Учителю сучасної школи
про козацьку педагогіку, її всеохоплюючий, комплексний характер і виховні
функції. Освіта. 1999. 10-17 листопада. С. 4-5.
159
ПРАВОЗНАВЧІ АСПЕКТИ
Максим ЄРЕМЕЄК, студент І курсу

ДОГОВОРИ ПЕРЕДАЧІ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ
Оскільки царина цивільного права регулює майнові та особисті

немайнові відносини юридичних і фізичних осіб, то неймовірно велике
значення в контексті майнових відносин посідають договори передачі майна
у власність [1, c. 198]. Розвал СРСР, перехід від командної економіки до
ринкової, розвиток приватної власності створили передумови для створення
законодавцями та введення їх у систему цивільного права досить велику
кількість правочинів, які регулюють передачу майна у власність. У системі
договорів передачі майна у власність можна виділити наступні правочини:
договір купівлі-продажу, договір роздрібної купівлі- продажу, договір міни,
договір дарування, договір найму-продажу, договір поставки, договір
довічного утримання, договір позички, договір ренти, договір контрактації
сільськогосподарської продукції, договір постачання енергетичними та
іншими ресурсами через приєднану мережу. Найпоширенішим серед
вищезазначених видів договорів передачі майна у власність є договір купівлі-
продажу. Зауважимо, що в ст. 655 ЦКУ йдеться про те, що за договором
купівлі-продажу одна сторона – продавець, передає або зобов'язується
передати майно (товар) у власність другій стороні, тобто покупцеві, а він уже
в свою чергу приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити
за нього певну грошову суму [3, c. 164]. Проаналізувавши визначення, яке
вміщене в статті, можна сказати, що даний вид договорів є консенсуальним,
двостороннім та сплатним. Консенсуальний договір – це такий договір, який
передбачає згоду обох сторін з приводу укладення того чи іншого правочину
[2, c. 288]. Сторонами договору є продавець і покупець. Як першим, так і
другим можуть виступати всі суб'єкти цивільного права. За загальним
правилом продавцем може бути лише власник майна (товару), який діє
безпосередньо або через представника. Чинний ЦК закріплює як істотну
умову лише предмет договору. Також ЦК регламентує умову про цінну. Про
це йдеться у ч. 1 ст. 691: Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною,
встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у
договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що
визначається відповідно до ст. 632 Кодексу, а також вчинити за свій рахунок
дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що
звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу [3, c.173]. Отже,
цінна може бути не встановленою в договорі, але в окремих випадках її
160
встановлення є обов‘язковим. Наприклад, купівля товару в кредит: у ч.2

ст.694 чітко зазначено, що товар продається в кредит за цінами, що діють на
день продажу. Зміна ціни на товар, проданий в кредит, не є підставою для
проведення перерахунку, якщо інше не встановлено договором або законом
[3, c.174]. Щодо предмету купівлі продажу, то варто зазначити, що
загальним правилом може бути будь-яке майно, що не вилучене із цивільного
обороту. За цим договором можна продавати або купувати: 1) речі; 2)
майнові права. При цьому предметом договору не можуть бути гроші, крім
іноземної валюти. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути речі,
які є у продавця на момент укладення договору (так звані речі, що існують),
або речі, які будуть створені (придбані, набуті) продавцем у майбутньому
(так звані майбутні речі) [3, c.164].
Окрім договору купівлі-продажу, ЦКУ виокремлює такі правочини про
передачу майна у власність: 1) роздрібну купівлю-продаж (ст.698); 2)
поставку (ст.712); 3) контрактацію сільськогосподарської продукції (ст.713);
4) постачання енергетичними ресурсами через приєднану мережу (ст.714); 5)
міну (ст.715); 6) договір довічного утримання(ст.745); 7) договір ренти
(ст.731); 8) договір позички (ст.812); 9)договір дарування (ст.717); 10) договір
найму-продажу ( ст.705). Варто проаналізувати та визначити деякі характерні
риси вищезазначених правочинів. Характерною рисою, яка відрізняє договір
купівлі-продажу від роздрібної купівлі-продажу, є те, що за правочином
роздрібної купівлі-продажу товар, що передається в користування
призначений для особистого та домашнього користування або іншого
використання, не пов‘язаного з підприємницької діяльністю. У свою, чергу
особливістю договору поставки є те, що продавцем (постачальником) можуть
бути лише суб'єкти підприємницької діяльності, покупцем – як суб'єкти
підприємницької діяльності, так і непідприємницькі товариства, установи,
організації, що придбавають товари для забезпечення своєї діяльності [4,
c.239]. Щодо контрактації сільськогосподарської продукції, то варто
зазначити, що виробником можуть виступати лише суб'єкти, які здійснюють
підприємницьку діяльність з вирощування та виробництва сільгосппродукції,
а в ролі контрактанта виступають юридичні особи та фізичні особи-
підприємці, які здійснюють закупівлю сільгосппродукції для наступної
переробки або продажу. Договір міни, у свою чергу, передбачає те, що кожна
із сторін за договором міни зобов'язується передати другій стороні у
власність один товар в обмін на інший товар [3, c.180]. За договором
довічного утримання (догляду) одна сторона, тобто відчужувач, передає
другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх
частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність,
взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням
та (або) доглядом довічно [3, c.186].
Особливістю договору ренти є те, що одна сторона (одержувач ренти)
передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник
161
ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві

ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. У свою чергу,
характерною ознакою договору дарування є те, що визначається як
одностроній та передбачає передання однією стороною, тобто
дарувальником, у власність іншій стороні безоплатно майно (дарунок).
Останнім договором, який варто охарактеризувати, є договір позички, за
яким одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується
передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом
встановленого строку. Також ст. 827 вказує на те, що користування річчю
вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо
це випливає із суті відносин між ними [3, c.203].
Отже договори передачі майна у власність займають перші місця у
системі цивільних правочинів, адже саме з ними в тій чи іншій формі
зустрічаються всі суб‘єкти цивільних відносин, адже вони напряму
стосуються майнових прав усіх учасників цивільних правовідносин.
Унаслідок укладання договір передачі майна у власність майно може як і
переходити у власність, так і відчужуватися, тому у Цивільному кодексі та в
інших нормативно-правових актах містяться приписи, що регулюють
укладання даних видів правочинів, аби уникнути непорозумінь між
сторонами укладення договору. Звичайно, що найчастіше, суб‘єкти
цивільних правовідносин укладають договір купівлі-продажу, а особливо
роздрібної.

1.Хоптяр Ю.А., Адамовський В.І. Основи правознавства: навч. посіб. /
Кам‘янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка,
Кам‘янець-Подільський: ПП «Медобори-2006», 2011. 296 с.
2. Погорілко В.Ф., Шпиталенко Г.А. Правознавство: Підручник. 3-тє
вид., випр. і доп. Київ: Каралева, 2013. 592 с.
3. Цивільний кодекс України: чинне законодавство із змінами та допов.
на 22 вересня 2022 року: Офіц. текст. Київ: Алерта, 2022. 326 с.
4. Мазур О.С. Цивільне право України: навч. посіб. Київ: Центр
навчальної літератури, 2006. 384 с.
162
Анастасія БІЛИК, студентка 1 курсу

ФІЗИЧНІ ТА ЮРИДИЧНІ ОСОБИ ЯК УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНИХ

ВІДНОСИН
Під суб'єктами правовідносин розуміють індивідуальні чи колективні

суб'єкти права, які беруть участь у конкретних правовідносинах, реалізують
свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Розрізняють кілька їх видів:
1) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи): громадяни держави; іноземні
громадяни; особи без громадянства (апатриди); громадяни двох або більше
держав (біпатриди);
2) колективні суб'єкти (організації, тобто юридичні особи): держава, її
органи, підприємства та установи; державні утворення, адміністративно-
територіальні одиниці; органи місцевого самоврядування; об'єднання
громадян (партії, профспілки та ін.); комерційні організації; соціальні
спільноти (народ, нація, етнічні групи та ін.) [1, c.161].
Фізичні особи є, у переносному розумінні, фундаментальними
будівельними блоками громадянського суспільства та різними способами
беруть участь у цивільних відносинах. Цивільні відносини стосуються
правових відносин між особами, таких як договори, делікти та право
власності.
Якщо говорити про фізичні особи як суб‘єкти правових відносин, то
згідно з ст. 24 Цивільного кодексу України фізична особа – це людина, що
виступає як учасник цивільних відносин [5, c.314].
До індивідуальних суб'єктів правовідносин відносять фізичних осіб,
тобто:
- громадян (індивідів), які мають громадянство певної країни;
- іноземних громадян;
- осіб без громадянства (апатридів);
- громадян двох або більше держав (біпатридів) [1, c162].
Одним із основних способів участі фізичних осіб у цивільних
відносинах є договір. Договори – це угоди між двома чи більше сторонами,
які створюють юридичні зобов‘язання. Фізичні особи можуть укладати
договори між собою, а також з юридичними особами, такими як корпорації,
товариства та державні установи.
Ще один спосіб участі фізичних осіб у цивільних правовідносинах – це
делікти. Делікти – це цивільні правопорушення, які призводять до заподіяння
шкоди іншій особі, наприклад недбалість, наклеп або напад. Фізичні особи
можуть бути як позивачами, так і відповідачами у деліктних справах і
можуть нести відповідальність за завдану їх діями шкоду.
163
Фізичні особи також беруть участь у цивільних відносинах через право

власності на майно. Це включає право власності на нерухоме майно, таке як
земля та будівлі, а також особисте майно, таке як транспортні засоби, меблі
та інше майно. Фізичні особи можуть купувати, продавати, здавати в оренду,
передавати майно, а також можуть бути сторонами в судових спорах щодо
права власності [3, с.453].
Також обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності,
законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практично будь-які
права. Обмеження існує лише одне: володіння ними має не суперечити
закону та моральним засадам суспільства. Таким чином, зміст цивільної
правоздатності фізичних осіб становить у сукупності систему їхніх
соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і
гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому
враховуються права, забезпечені міжнародними актами [3, c. 346].
Одже, фізичні особи відіграють центральну роль у цивільних відносинах
як учасники договорів, деліктів та власності на майно. Ці правові відносини
мають важливе значення для функціонування громадянського суспільства та
економіки та забезпечують основу для взаємодії осіб між собою та з
юридичними особами у справедливий та впорядкований спосіб [4, c. 352].
Якщо говорити про юридичних осіб, то у цивільному праві юридичною
особою визнається організація, створена шляхом об‘єднання осіб та майна,
яка наділяється правоздатністю і може від свого імені набувати майнових та
особистих немайнових прав і нести обов‘язки, бути позивачем та
відповідачем у суді.
Юридична особа може бути створена однією особою, якщо це не
заборонено законом щодо конкретного виду юридичних осіб. Вона має певні
додаткові ознаки (юридична адреса, печатка, рахунок у банку тощо),
індивідуалізована в цивільному обороті та наділена правоздатністю.
Юридичною особою визнається організація, яка має відокремлене майно
і відповідає їм за своїми зобов'язаннями, може від свого імені набувати і
здійснювати цивільні права і нести цивільні обов'язки, бути позивачем і
відповідачем у суді. Юридична особа має бути зареєстроване в єдиному
державному реєстрі юридичних осіб в одній з організаційно-правових форм,
передбачених ЦК [2, c.312].
При створенні юридичної особи виникає трудовий колектив, який в
залежності від конкретних завдань і ряду інших факторів диференціюється за
структурним підрозділам (фахівці, відділи, управління тощо) з різними
функціями і очолюється керівним органом. В якості матеріальної бази
діяльності цього соціального освіти виступає відокремлене майно, що
належить йому на праві власності чи іншому допустимому речовому праві.
Одним із основних способів участі юридичних осіб у цивільних
відносинах є договір. Юридичні особи можуть укладати договори як з
іншими юридичними, так і з фізичними особами. Договори між юридичними
164
особами можуть передбачати широкий спектр операцій, включаючи продаж

товарів і послуг, обмін майном, створення спільних підприємств [2, c. 265].
Юридичні особи також можуть брати участь у цивільних відносинах
через делікти. Юридична особа може бути притягнута до відповідальності за
правопорушення, вчинені її агентами або працівниками, діючи в межах своїх
службових повноважень. Наприклад, корпорація може нести відповідальність
за недбалість одного зі своїх співробітників.
Також, юридичні особи також беруть участь у цивільних відносинах
через право власності на майно. Юридична особа може володіти нерухомим
майном, таким як земля та будівлі, а також особистим майном, таким як
транспортні засоби та обладнання. Юридичні особи можуть купувати,
продавати, здавати в оренду та передавати майно, а також можуть бути
сторонами в судових спорах щодо права власності.
Загалом юридичні особи, поряд з фізичними особами, є важливими
учасниками цивільних відносин. Юридичні особи мають власні юридичні
права та обов‘язки, можуть брати участь у цивільних відносинах через
договори, делікти та право власності на майно. Розуміння ролі юридичних
осіб у цивільних відносинах має вирішальне значення як для фізичних осіб,
так і для підприємств, оскільки це забезпечує основу для чесної та
впорядкованої взаємодії між сторонами [4, c. 476].
СПИСОК ВИКОРИСТНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Блащук Т. В. Фізична особа як суб‘єкт підприємницької
діяльності. Підприємництво, господарство і право. 2009. № 7. С. 161–163.
2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Київ: Алерта, 2014. 524 с.
3. Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у
цивільному праві України : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.03. Київ: Ін-т
держави і права ім. В. М. Корецького, 2007. 541 с.
4. Харитовова Є.О. Цивільне право України. Київ: Істина, 2007.
817 с.
5. Цивільний кодекс України. Відомості Верховної Ради України.
2003. № 40. Ст. 356.
Ангеліна БЕРЕГЕЧ, студентка 1 курсу

СІМЕЙНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА
Галузь права, що регулює сімейні відносини та встановлює правовий

статус родини, шлюбу, батьків та дітей називається сімейним правом.
Сімейне право забезпечує належну охорону та допомогу сім'ї, забезпечує
165
інтереси дітей та батьківські права, а також вирішує питання, пов'язані з

усиновленням та опікою. Предметом сімейного права виступає сукупність
норм, які регулюють особисті немайнові права та ті, що випливають з них,
майнові відносини людей, які виникають на грунті шлюбу та сім'ї.
Основними джерелами шлюбно-сімейного права є Конституція України
та Кодекс про шлюб і сім'ю. Так, Конституція України проголошує: "Шлюб у
нашому суспільстві ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із
подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (ст. 51) [1, с. 17].
Загалом сім'я, дитинство, материнство та батьківство охороняються
державою [13, с. 217].
Серед інших нормативно-правових актів як джерела сімейного
законодавства можна виділити: Конвенцію державної сімейної політики від
17 вересня 1999 р., закон України «Про державну допомогу сімʼям з дітьми»
від 21 листопада 1992 р. «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р., «Про
попередження насильства в сімʼї» від 15 листопада 2001 р., укази Президента
України «Про соціально-економічну підтримку становлення та розвитку
студентської сімʼї» від 4 серпня 2000 р. «Про першочергові заходи щодо
захисту прав дітей» від 11 линня 2005 р. постанови Кабінету Міністрів
України «Про затвердження Положення про прийомну сімʼю» від 6 квітня
2000 р., «Про затвердження Державної програми протидії торгівлі людьми на
період до 2010 року» від 7 березня 2007 р. [14, с. 224-225] та інші.
Особи, які проживають однією сім‘єю, а також родичі за походженням,
можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має
бути укладений у письмовій формі. Договір може укладатися ними лише
щодо тих відносин, які не врегульовані Сімейним кодексом України. Він є
обов‘язковим до виконання, якщо не суперечить вимогам законів України та
моральним засадам суспільства [4, с. 416].
У національній юридичній освіті прийнято розглядати кожну галузь
права крізь призму науки, навчальної дисципліни та галузі законодавства
і права [9, с. 10–11].
У сучасній юридичній науці немає єдності думок з приводу визначення
сімейного права як галузі права. Одні науковці відносять сімейне право до
підгалузі цивільного права, інші вважають, що сімейне право є самостійною
галуззю українського права, яка має свої, відмінні від цивільного права,
предмет і метод правового регулювання [5, с. 11 ].
Однак можна стверджувати, що сімейне право є самостійною галуззю
права, яка відокремилася від цивільного, адже:
- сімейно-правові відносини характеризуються власними джерелами
виникнення. Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з
договорів, то шлюбно-сімейні – із спорідненості, шлюбу, усиновлення і всі
майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини пов'язують не
сторонніх, а близьких осіб – родичів, подружжя;
166
- у першу чергу, сімейні правовідносини – це особисті немайнові

відносини;
- сімейні права й обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати,
продавати чи дарувати;
- сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами
моралі, а не тільки правовими нормами, і це є характерним тільки для
сімейного права [12].
Сімейне право базується на певних принципах:
o рівноправність громадян у відносинах;
o моногамія (одношлюбність);
o свобода і добровільність в укладені та розриві шлюбу;
o державне піклування про матір та дитину;
o взаємне піклування членів сім‘ї, моральна та матеріальна
підтримка один одного;
o шлюб укладається згідно з встановленими державою
правилами [3, с. 255].
Предмет сімейного права охоплює: а) відносини, що виникають у зв'язку
зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини між членами сім'ї; в) особисті
та майнові відносини між іншими родичами; г) відносини, що виникають у
зв'язку з влаштуванням дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування.
Метод сімейно-правового регулювання – це сукупність специфічних
засобів впливу на учасників сімейних відносин, що характеризуються,
передусім, юридичною рівністю сторін, а також наданням останнім
можливості врегулювання цих відносин на засадах їхнього вільного розсуду
за винятками, встановленими законом [10, с. 7].
У праві виокремлюють два загальні методи правового регулювання:
диспозитивний та імперативний. Диспозитивний метод базується на
координації цілей та інтересів учасників суспільних відносин, коли вони самі
вільні приймати рішення щодо участі в цих відносинах. При цьому суб‘єкти
права мають змогу відступати від описаних у правових нормах форм
стосунків, встановлювати для себе основні та додаткові, тобто безпосередньо
не передбачені юридичними приписами, права та обов‘язки.
Імперативний метод ґрунтується на відносинах субординації. Йому
властиве переважання обов‘язків, обмеження ініціативи суб‘єктів
правовідносин щодо зміни положень юридичних приписів, а серед
юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин,
переважають акти одностороннього волевиявлення.
Характерні риси сімейно-правового методу правового регулювання
знайшли відображення у принципах сімейного права [11, с. 14-19].
Під принципами сімейного права слід розуміти його основні засади,
властиві всім чи більшості його інститутів та закріплені у нормах права.
167
З урахуванням цього основними засадами (принципами) сучасного

сімейного права є такі:
1) державна охорона сім‘ї, материнства, батьківства;
2) рівність учасників сімейних відносин;
3) недопустимість державного чи будь-якого іншого втручання в
сімейне
життя;
4) пріоритет сімейного виховання;
5) регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором)
між їх
учасниками;
6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних
членів сім‘ї [9, с. 21-22]
Сімейне право виконує наступні функції:
а) регулятивну;
б) охоронну;
в) виховну.
Особливе значення має регулятивна функція, оскільки метою створення
норм сімейного права є регулювання відносин між членами сім'ї і особами,
що мають відношення до сім'ї. Охоронна функція носить відновлювальний і
компенсаційний характер. Виховна функція сімейного права полягає у
формуванні почуття любові, поваги, взаємодопомоги та відповідальності у
членів сім'ї по відношенню один до одного, а також у формуванні обов'язки
(відповідальності) держави та її посадових осіб перед сім'єю і її членами [7].
Система сімейного законодавства виражена головним чином в системі
сімейного Кодексу і відображає об'єктивно існуючу систему сімейного права.
Наукове пізнання системи права включає в себе пізнання
закономірностей, формування і взаємозв'язок окремих його структурних
частин. Система сімейного права складається з 2-х частин: загальної і
особливої.
Загальна частина містить загальні норми, які розповсюджуються на всі
сімейно-правові відносини. До них відносяться: норми про предмет,
законодавство, мету і завдання, принципи, суб'єкти сімейних правовідносин
та ін. Особлива частина являє собою сукупність інститутів, кожен з яких
регулює визначений різновид сімейних відносин [6].
Сімейне право є важливою галуззю права, яка регулює сімейні відносини
та встановлює права та обов'язки учасників сімейних відносин. За
допомогою сімейного права вирішуються різноманітні питання, пов’язані зі
шлюбом, розлученням, усиновленням, опікою та піклуванням.

1. Конституція України: чинне законодавство станом на 1 лютого
2022 р. Кам'янець-Подільський: Видавництво Абетка, 2022. 64 с.
168
2. Сімейний кодекс України URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14#Text
3. Основи правознавства : навчальний посібник / Ю.А. Хоптяр, В.І.
Адамовський, О. Л. Баженов, А.А. Лубчинський, А. Л. Глушковецький, А. В.
Семенюк-Прибатень. Кам'янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2020.
298 с.
4. Правознавство: Підручник / В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко, С.
І. Шимон та ін.; За заг. ред. В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульженка. Київ: КНЕУ,
2003. 767 с.
5. Розвиток сімейно-правової доктрини. Правова доктрина України:
у 5 т. Т. 3: Доктрина приватного права України / Т. В. Боднар,
Н. С. Кузнєцова, Є. О. Харитонов, Р. А. Майданик та ін.; за заг. ред.
Н. С. Кузнєцової. Харків: Право, 2013. 500 с.
6. Система сімейного права України. URL:
http://mego.info/%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0
%B0%D0%BB/%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%
B0-
%D1%81%D1%96%D0%BC%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D0%B3
%D0%BE-%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0-
%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B
7. Система, функції і значення сімейного права. URL:
https://stud.com.ua/8211/pravo/sistema_funktsiyi_znachennya_simeynogo_prava
8. Сімейне право : навчально-методичний посібник для студентів
денної та заочної форми навчання / Манжосова О.В., Гнатовська А.І.,
Мошинська Я.С. Чернівці, 2021. 68 с.
9. Сімейне право : підручник / за заг. ред. В.А. Кройтора, В.Ю. Євко
; МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2016. 512 с.
10. Сімейне право України: навч. посіб. / за ред. Є. О. Харитонова.
К.: Істина, 2008. 150 с.
11. Сімейне право України: підручник / за ред. А. О. Дутко. Львів:
Львівський державний університет внутрішніх справ, 2018. 480 с.
12. Сімейне право як галузь права України. Система сімейного права.
URL: https://studfile.net/preview/7300373/page:4/
13. Хоптяр Ю.А. Основи права: Курс лекцій. Кам'янець-Подільський:
«МЕДОБОРИ» (ПП Мошак М.І.), 2002. 284 с.
14. Хоптяр Ю.А., Адамовський В.І. Основи правознавства:
Навчальний посібник. Кам'янець-Подільський: ПП « Медобори-2006», 2011.
296 с.
169
Єлизавета ГЛАВАЦЬКА, студентка 1 курсу

СПАДКОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ
Сьогодні спадкове право займає один з центральних інститутів

цивільного права. Його місце в системі цивільного законодавства
визначається співвідношенням з іншими цивільно-правовими інститутами і ,
в першу чергу, з інститутом права власності , який в останні два десятиріччя
кардинально змінився , але ці зміни не знайшли незалежного відображення у
спадковому праві України.
Немає в науковій літературі єдиного підходу щодо поняття спадкових
правовідносин . Так , на думку Є.О.Рябоконя , спадкові правовідносини – це
цивільно-правові відносиня, які виникають на підставі норм підгалузі
спадкового права, в силу смерті фізичної особи (спадкодавця) та , як правило,
волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс
прав та обов‘язків із приводу універсального та сингулярного спадкового
наступництва в тих майнових та особистих немайнових правах та обов‘язках,
які не припиняються зі смертю спадкодавця [4 , с.7].
Спадкові правовідносини – це відносини, в яких наявний особистісний
елемент. Під особистісним елементом у спадкових правовідносинах
передусім слід розуміти характер, поведінку, репутацію особи, яка
призначається спадкоємцем, і наявність якого зумовлює складання
заповідального розпорядження на користь цієї особи
Спадкові правовідносини як засіб застосування конкретної правової
норми мають певні особливості залежно від:
а) правосуб‘єктності учасників;
б) форми правовідносин;
в) способу досягнення мети.
Якщо рівність із правовідносин вилучити, їхній структурний тип зазнає
докорінних змін, унаслідок чого вони втратять свою цивільно-правову
сутність [5, c. 67]. Отже, визначення форми правовідносин є встановленням
предмета й методу галузі права, нормами якої врегульовані правовідносини.
Спадкові правовідносини можна визначити як засіб, за допомогою якого
абстрактна норма об‘єктивного цивільного права набуває конкретного
вираження в регулюванні фактичних суспільних відносин, що виникають
унаслідок настання передбачених законом юридичних фактів, пов‘язаних із
відкриттям спадщини.
Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у
їхньому складі особи, яка хоч безпосередньо і не бере участі у
правовідносинах, оскільки останні виникають лише після її смерті, але воля
якої значною мірою впливає на динаміку правовідносин – спадкодавця. Згода
170
спадкодавця на виникнення правовідносин полягає в складанні ним заповіту,

який може містити розпорядження як стосовно юридичної долі належного
йому майна, зумовлюючи таким чином виникнення правовідносин для
певних осіб, так і стосовно позбавлення потенційних спадкоємців права
спадкування, тобто спричиняти неможливість виникнення для них цих
правовідносин.
У спадкових правовідносинах поєднуються риси і майнових, і
немайнових відносин [3, с. 70]. Перехід духовних цінностей (наприклад,
звичок, принципів, поглядів, уявлень тощо) до спадкоємців не свідчить про
спадкове правонаступництво з тієї причини, що аж ніяк не можемо ні
підтвердити, ні спростувати того, що спадкоємець на ці об‘єкти має права,
аналогічні правам спадкодавця. Але саме це є беззаперечним доказом
спадкового правонаступництва як універсального [6, c. 114].
Спадкування як правовідносини дуже специфічне, оскільки на перший
погляд порушується конструкція загальних цивільних правовідносин: воно,
по суті, безсуб‘єктне, оскільки зі смертю припиняється правоздатність
спадкодавця, тому його права й обов‘язки переходять до спадкоємців у
порядку спадкового правонаступництва, що характеризується низкою
особливостей: 1) наявністю фактичного складу, прямо передбаченого
законом; 2) сукупністю прав та обов‘язків, які переходять до спадкоємців як
єдине ціле; 3) спадкування має універсальний характер: усі права й обов‘язки
переходять одночасно й на підставі акта прийняття спадщини [6 , с.35].
Структурно спадкове правовідношення повинно відповідати
загальноприйнятим уявленням та містити елементи, що притаманні усім
правовідносинам. Такими елементами визнаються учасники, характер їх
правового статусу, права і обов‘язки, їх зв'язок та реальна поведінка
учасників у співвідношенні з правами і обов‘язками [1, с. 101].
Зміст спадкових правовідносин можна розглядати як сукупність прав та
обов‘язків суб‘єктів. Реалізація спадкового права є по суті реалізацією
конституційних прав особи, щодо права володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї власності,
результатами своєю інтелектуальної, творчої діяльності. До суб‘єктів
спадкових правовідносин відносять заповідача (спадкодавця), та спадкоємця
[7, с.16 ].
Оскільки згідно з нормою ст. 1222 ЦК спадкування здійснюється за
заповітом і за законом, то можна виділити два види суб'єктів спадкування: 1)
спадкодавці за законом; 2) спадкодавці за заповітом.
Суб‘єктивний склад відображає правовий статус учасників
правовідносин. Таким чином до осіб які є суб‘єктами спадкових
правовідносин належать як спадкоємці, тобто особи які за заповітом мають
право прийняти, чи відмовитися від спадщини, так і спадкодавець, оскільки
без такого суб‘єкта та відповідної події (смерті або визнання його судом
померлим) не можуть виникнути спадкові правовідносини. Також
171
розглядаються і інші особи, які за законом чи розпорядженням спадкодавця

приймають участь в утриманні чи збереженні спадкового майна. Це такі
учасники як нотаріус, виконавець заповіту, кредитори боржники
спадкодавця, які мають право захищати права та інтереси спадкоємців та
спадкодавця [7 , с.17 ].
Об‘єктом спадкового наступництва згідно Цивільного кодексу України є
спадщина (спадкове майно, спадкова маса). До об‘єктів, які мають майновий
характер, зокрема належать: садиби, жилі будинки, квартири, дачі, садові
будинки, предмети домашнього господарства, предмети особистого
користування, транспортні засоби, грошові суми, цінні папери, пайовий
внесок члена житлово-дачного кооперативу, садівничого товариства, а також
інше майно споживчого й виробничого призначення. Але розглядаючи
спадщину, також слід звернути увагу щодо об‘єктів немайнового характеру,
належать певні зобов‘язання спадкодавця [7, с. 18].
Отже, спадкові правовідносини є одними з найдавніших цивільних
правовідносин у суспільстві та мають власну багатовікову правову історію.
Спадкові правовідносини серед інших цивільних правовідносин є чи не
найбільш поширеними, позаяк майже кожна людина рано чи пізно стає їх
учасником.

1. Печений О. П. До питання про особливості спадкових правовідносин.
Проблеми законності. 2015. Вип. 129. С. 99-103.
2. Белов В. А. Учение о гражданском правоотношении / В. А. Белов, А.
Б. Бабаев. Гражданское право: актуальные проблемы теории и практики; под
общ. ред. В. А. Белова. М.: Юрайт-Издат, 2007. 993 с
3. Родионова О. М. Механизм гражданско-правового регулирования в
контексте современного частного права. Москва: Статут, 2013. 336 с.
4. Рябоконь Є.О. Спадкове правовідношення в цивільному праві :
монографія. Київ: Віпол, 2002. 266 с.
5. Иоффе О. С. Советское гражданское право: курс лекций. Ленинград:
Изд-во Ленингр. ун-та, 1958. 435 с.
6. Актуальні проблеми цивільного права : матеріали «круглого столу»,
присвяченого пам‘яті професора Чингізхана Нуфатовича Азімова (Харків, 23
грудня 2010 р.) / Національна юридична академія України ім. Ярослава
Мудрого. Харків : Право, 2011. 228 с.
7. Спадкове право: навч. посібник [для студ. вищ. навч. закл.] / кол. авт.;
кер.авт. кол., канд. юрид. наук, доц. Нестерцова-Собакарь О.В. Київ, 2012.
352 с.
8. Цивільний кодекс України. Київ, 2002. 420 с.
172
Анастасія ГУЛА, студентка 1 курсу

ДОГОВОРИ (ПРАВОЧИН) ТА ЇХ ВИДИ
Згідно з п. 1 ч.2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних

прав та обов‘язків, зокрема, є договори та інші правочини. Правочином є дія
особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та
обов‘язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи
багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї
сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Дво- чи
багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ст.202
ЦК) [2].
Договір – це домовленість двох і більше суб‘єктів цивільно-правових
відносин, яка направлена на встановлення, зміну або припинення цивільних
правовідносин [4, с. 207].
Основними ознаками договору є:
1. Домовленість, тобто для його існування має бути компроміс, збіг
волевиявлення учасників.
2. Домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявленням лише
однієї сторони не може виникнути договір.
3. Спрямованість та встановлення, зміну чи припинення цивільних
прав та обов‘язків, що свідчить про його правову природу юридичного
факту.
Однак, враховуючи, що цивільно-правові договори є різновидом
правочинів та цивільно-правових зобов'язань, то і окремі з класифікацій
правочинів чи зобов'язань може бути застосовувано до договорів. Тому
можна зупинитися лише на тих класифікаціях, які властиві тільки цивільно-
правовим договорам.
1. Залежно від виникнення в договорі взаємних прав та обов'язків у
сторін, розрізняють односторонні та взаємні (двосторонні, синалагматичні)
договори.
2. Залежно від наявності зустрічного майнового мінового еквіваленту
договори слід поділити на відплатні та безвідплатні. Відплатними слід
визнавати договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна
отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових
цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-
продаж, міна тощо. Своєю чергою, безоплатним визнається договір, за яким
майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане
зобов'язання не передбачено, наприклад договір позички [3, с.261].
3. Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін договору
розрізняють договори консенсуальні і реальні. Консенсуальні договори – це
173
договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення угоди зі всіх

істотних умов у формі, необхідній за законом. До них, зокрема, належать:
купівля-продаж, найом, доручення, комісія, спільна діяльність та ін.
Реальними називаються договори, в яких для виникнення прав і обов'язків
недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей) [5].
4. Залежно від юридичної спрямованості договорів їх поділяють на
основні та попередні. Основними вважають договори, які безпосередньо
спрямовані на виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного
договору. Натомість попередніми слід вважати договори, сторони яких
зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у
майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім
договором (ч. 1 ст. 635 ЦК України) [3, с.261].
5. За змістом діяльності, що ними регулюється, усі договори поділяють
на майнові й організаційні. Майновими є договори, спрямовані на
регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага. Їх
відмінною рисою є спрямованість на отримання майна або блага, що
досягається виконанням зобов'язання. Специфікою організаційних договорів
є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для
подальшої підприємницької або іншої діяльності.
6. Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-
правових договорів:
- договори про передачу майна у власність, повне господарське відання
або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація,
позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);
- договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий
найом, оренда, житловий найом, побутовий прокат, безоплатне користування
майном, лізинг);
- договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне
будівництво, договір на виконання проектних і пошукових робіт, договір на
виконання аудиторських робіт);
- договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські,
ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції);
- договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення,
комісія, зберігання, про посередницькі послуги, довічне утримання,
кредитний договір);
- договори про спільну діяльність (засновницький договір, угоди про
науково-технічну співпрацю) [5].
7. Залежно від того, чи передбачено можливість укладення певного
договору в актах цивільного законодавства, договори поділяють на
поіменовані та непоіменовані. До поіменованих договорів слід відносити ті,
можливість укладення яких прямо передбачено в ЦК та інших актах
цивільного законодавства, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки,
міни, підряду тощо. До непоіменованих належать договори, можливість
174
укладення яких прямо не передбачено в актах цивільного законодавства

(наприклад, договори про надання медичних, освітянських, аудиторських,
маркетингових, рекламних, ритуальних та інших послуг) [3, с.262-263].
8. Залежно від мети укладення їх поділяють на:
- договори про передачу майна у власність;
- договори про передачу майна у тимчасове користування;
- договори про виконання робіт;
- договори про надання послуг [2].
Окрім цього, договір можна розглядати ще й як відповідні договірні
правовідносини, що виникли внаслідок укладення договору, а також як
певний документ [3,с.259].
Окремо закон виділяє кілька видів договорів. Публічний
договір. Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на
себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання
послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення
транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне,
банківське обслуговування тощо). Договір приєднання. Договором
приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у
формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише
шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.
Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Попередній
договір. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом
певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний
договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Договір на користь
третьої особи. Договором на користь третьої особи є договір, в якому
боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка
встановлена або не встановлена у договорі [1].
Отже, договір – це домовленість двох або більше сторін, що спрямована
на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов‘язків. Вони
можуть укладатися як в усній формі, так і письмовій формі. За різними
ознаками цивільно-правові договори можна класифікувати по-різному. Але
враховуючи те, що цивільно-правовий договір є правочином і цивільно-
правовим обов‘язком, до договорів можуть застосовуватися певні
класифікації правочинів або зобов‘язань. Закони виділяють види договорів,
за яких умов вони можуть бути дійсними. Однією з умов дійсності є
добровільне волевиявлення сторін які заключають договір, тобто договір
вважається дійсним якщо ніхто фізично чи психологічно не тиснув на
людину з метою досягнення тієї чи іншої згоди. Також договори можуть
змінюватися, припинятися та розриватися згідно до чинного законодавства
України.
175

1. Основи правознавства. URL:
https://pidru4niki.com/1821071259086/pravo/ponyattya_pravochinu_yogo_vidi_p
onyattya_vidi_dogovoriv
2. Поняття та види договору. URL: https://testderz.com/zno-
pravo/civil-law-lecture/поняття-та-види-договору/
3. Стефанчук Р.О. Цивільне право України: навч. посіб. Київ, 2009.
532 с.
4. Хоптяр Ю. А, Адамовський В. І. Основи правознавства: навч.
посіб. Кам‘янець-Подільський, 2011. 295 с.
5. Цивільне право України. URL:
https://pidru4niki.com/1625021246246/pravo/vidi_dogovoriv
Ганна КОРНАЦЬКА, студентка І курсу

ПРАВОВІДНОСИНИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ
Тема дослідження статті є доволі актуальною, оскільки вона зачіпає

проблеми у відносинах між дитиною та батьками, а саме їх непорозуміння,
яке можна вирішити звертаючись до сімейного та цивільного права. Це
допоможе батькам які планують дитину, чи вже мають, знайти відповіді на
питання щодо їх виховання, а також усвідомлення свого статусу
«батьківство» [1].
Статус батьківства визначається на основі різних факторів, таких як
біологічні зв'язки з дитиною, рішення суду про прийом або опіку над
дитиною, або узгодження з батьком або матір'ю про спільну виховну
діяльність. Цей статус може бути визначений у документах, таких як
свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, рішення суду або угода між
батьками. Статус батьківства може також визначатись на підставі
законодавчих норм, які встановлюють права та обов'язки батьків щодо дітей
[2].
Традиційні батьківські правовідносини відображають зв'язок між
батьками та дітьми, який базується на родинних традиціях та культурних
цінностях. Зазвичай, в цих відносинах батьки мають повну владу над своїми
дітьми та відповідають за їх виховання та добробут. Батьки приймають
рішення щодо освіти, релігії, здоров'я та інших аспектів життя своїх дітей. У
батьківських правовідносинах також встановлюється право на спадщину та
інші матеріальні блага. Батьки також мають обов'язки забезпечити дітей
житлом, харчуванням та іншими необхідними потребами. У батьківських
176
правовідносинах також встановлюється право на усиновлення та опіку. [4, с.

51].
Правовідносини між батьками та дітьми є особливими, оскільки
базуються на відносинах родини. Батьки мають право на виховання та догляд
за дітьми, а діти мають право на захист своїх інтересів та безпеку. Батьки не
можуть забороняти дітям вільно обирати своїх друзів, релігію, або
змушувати їх діяти проти своєї волі. Діти мають право на освіту, медичний
догляд та належні умови проживання. Батьки мають право на встановлення
дисципліни в родині, але не повинні застосовувати фізичне або психологічне
насильство. У разі розлучення батьки мають обов'язок домовитися про опіку
над дітьми та відшкодування їх потреб. Загалом, правовідносини між
батьками та дітьми є складними та вимагають від обох сторін
взаєморозуміння та поваги один до одного [3].
До функцій правовідносин батьків і дітей можна віднести:
1. Забезпечення безпеки та захисту дитини від будь-яких форм
насильства та зловживань.
2. Забезпечення дитині належного фізичного, психологічного та
соціального розвитку.
3. Встановлення та забезпечення виконання обов'язків щодо догляду,
виховання та навчання дитини.
4. Забезпечення права дитини на спадковість та належне матеріальне
забезпечення.
5. Захист прав та інтересів дитини у разі розлучення батьків та
встановлення опіки над дитиною.
6. Встановлення та забезпечення виконання прав та обов'язків батьків у
відносинах з дитиною.
Отож, функції правовідносин між батьками та дитиною включають
захист прав та інтересів дитини та виховання взаємної поваги, довіри та
любові [6, с. 229].
Що стосується об'єктів сімейних правовідносин, це є батьки, діти,
родинні зв'язки, майно, що належить до спільної власності сім'ї, а також
права та обов'язки, що виникають між батьками та дітьми, такі як право на
виховання, догляд, утримання, спадкування, аліменти та інші. Також до
об'єктів сімейних правовідносин можуть відноситись питання про
розлучення, усиновлення, опікування та інші аспекти, що стосуються
сімейного життя.
Суб'єктами сімейних правовідносин є батьки, діти, подружжя та інші
особи, які мають відносини з членами сім'ї. Вони мають певні права та
обов'язки, які визначаються законодавством. Наприклад, батьки мають право
на виховання дітей та забезпечення їх потреб, а діти мають право на
отримання освіти та належного догляду. Подружжя мають право на спільне
проживання та взаємну підтримку, а також обов'язок доглядати один за
одним та спільно виховувати дітей [3; с. 86].
177
Підстави виникнення сімейних правовідносин:

- шлюб – офіційне зареєстроване об'єднання двох людей, яке виникає на
підставі їх взаємної згоди та вільного вибору;
- усиновлення – процес, за яким дорослий бере на себе всі права та
обов'язки щодо дитини, яка не є його біологічним нащадком;
- встановлення батьківства – процедура, за якою визначається батько
дитини, якщо він не визнаний за батька на підставі шлюбу;
- укладання договору про спільне проживання – документ, який регулює
права та обов'язки двох людей, які живуть разом, але не перебувають у
шлюбі;
- встановлення режиму батьківського догляду – процедура, за якою
визначається, який з батьків матиме право на догляд за дитиною у разі
розлучення [7].
Підстави зміни сімейних правовідносин:
- розірвання шлюбу – може бути за взаємною згодою подружжя або за
ініціативою одного з подружжя в зв'язку з порушенням шлюбних обов'язків,
зрадою, насильством, алкогольною залежністю та іншими причинами;
- припинення усиновлення – може бути за згодою усіх сторін або за
рішенням суду у випадку порушення прав та інтересів дитини;
- зміна форми опіки або піклування – може бути за рішенням суду у разі
порушення прав та інтересів опікунів або піклувальників, а також за згодою
всіх сторін.
- встановлення аліментів – може бути за рішенням суду у випадку
розлучення, а також у разі наявності дітей, які потребують матеріальної
підтримки;
- визнання недієздатності – може бути за рішенням суду у випадку
порушення фізичного або психічного здоров'я особи, яка не може самостійно
приймати рішення щодо своїх прав та інтересів;
- зміна статусу батьківства – може бути за рішенням суду у випадку
встановлення батьківства, зміни імені, зміни громадянства тощо [5].
Основними підставами для припинення сімейних правовідносин в
Україні є розірвання шлюбу, яке може бути здійснене за взаємною згодою
подружжя або за ініціативою одного з них через порушення шлюбних
обов'язків, зраду, насильство, а також у разі смерті одного з подружжя або
зміни статі одного з них [4, с. 241].
Отже батьківські правовідносини – це комплекс правових відносин, які
виникають між батьками та їх дітьми, і регулюються законодавством. Ці
відносини включають в себе питання про визначення батьківства,
встановлення опіки та піклування, визначення місця проживання дитини, а
також про підтримку дитини та інші питання, що стосуються дітей та їх
батьків.
Батьківські правовідносини є важливим аспектом сімейного права, який
регулює відносини між батьками та їх дітьми. Вони включають в себе права
178
та обов'язки батьків щодо виховання, догляду та фінансового забезпечення

дітей. Крім того, батьківські правовідносини мають вирішальне значення для
забезпечення благополуччя та розвитку дітей. Важливо зрозуміти, що
батьківські права не є необмеженими, а повинні бути забезпечені в інтересах
дітей. Тому, для досягнення гармонійних батьківських правовідносин,
необхідно дотримуватися законодавства та враховувати потреби та інтереси
дітей.

1. Конституція України [Електронний ресурс]: Закон України від
28.06.1996 № 254к/96-ВР. Верховна Рада України. URL:
http://zakon2.rada.gov.uaЛaws/show/254к/96-вр
2. Основи правознавства : навч. посіб. / Ю. А. Хоптяр, В. І.
Адамовський, О. Л. Баженов, А. А. Лубчинський, А. Л. Глушковецький, А.Л.
Семенюк-Прибатень. Кам‘янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2020.
298 с.
3. Сімейне право : підручник / за заг. ред. В. А. Кройтора та
В. Ю. Євко ; МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ.
Харків, 2016. 512 с.
4. Сімейне право України: підручник / за ред. А. О. Дутко. Львів:
Львівський державний університет внутрішніх справ, 2018. 480 с.
5. Сімейний кодекс України: Закон України від 10.01.2002 № 2947-
III. Верховна Рада України. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
6. Хоптяр Ю.А., Адамовський В.І. Х-78 Основи правознавства:
навч. посіб. Кам‘янець-Подільський: ПП ―Медобори-2006‖, 2011. 296 с.
7. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Відомості
Верховної Ради України. 2003. № 40-44. URL:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15
Лілія ЛІЩУК, студентка 4 курсу

Науковий керівник – Анна СЕМЕНЮК-ПРИБАТЕНЬ,
кандидат юридичних наук, старший викладач
ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ РЕФЕРЕНДУМУ В АР КРИМ
У зв'язку зі складними суспільно-політичними змінами в Україні, що

почалися в кінці 2013 року та призвели до історичних подій, таких як
"Революція Гідності", підписання Угоди про асоціацію, анексія Криму та
військові дії на Донбасі, народ відчуває необхідність в широкій участі у
вирішенні стратегічних проблем. Тому останнім часом науковці, політики та
громадяни все більше проявляють інтерес до референдумів як важливої
179
форми прямої демократії [9]. В зв‘язку з цим, ми дослідимо проблемні

аспекти референдуму в АР Крим.
Першочергово необхідно звернути увагу на деякі аспекти, що
передували проведенню «референдуму». Наприклад, перед проведенням
«плебісциту» Постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим була
прийнята Декларація про незалежність Автономної Республіки Крим та м.
Севастополя. У преамбулі Декларації, зазначалося, що відповідно до
положень Статуту Організації Об‘єднаних Націй і цілого ряду інших
міжнародних документів, що закріплюють право народів на самовизначення,
а також відповідно до підтвердженого міжнародним судом ООН щодо
Косова факту, що одностороннє проголошення незалежності частиною
держави не порушує будь-які норми міжнародного права (що, насправді, не
зовсім відповідає дійсності), Верховна Рада Автономної Республіки Крим
прийняла рішення, яке складалося з трьох пунктів:
1. Якщо Крим в результаті референдуму 16 березня 2014 року
приєднається до Росії, то після цього він оголосить себе незалежною і
суверенною державою з республіканською формою правління;
2. Республіка Крим буде світською, багатонаціональною і
демократичною, державою, яка зобов‘язується сприяти підтримці миру,
міжнаціональній і міжконфесійній злагоді на своїй території;
3. Республіка Крим як незалежна і суверенна держава в разі відповідних
результатів референдуму звернеться до Російської Федерації з пропозицією
про прийняття Республіки Крим на основі відповідного міждержавного
договору до складу Російської Федерації як нового суб‘єкта Російської
Федерації[6, с. 28-29].
Варто відзначити, що початково референдум мав бути проведений 25
травня 2014 року з питанням, що звучало: «АРК має державну самостійність і
входить до складу України на основі договорів та угод».
Проте, вже 4 березня 2014 року окружний адміністративний суд м.
Києва підтримав клопотання Генеральної прокуратури України про
забезпечення позову з метою визнання протиправними та скасування рішень
ВР Криму, що стосуються організації та проведення місцевого референдуму з
питань удосконалення статусу і повноважень автономії[8].
Проте, 6 березня 2014 р. була прийнята постанова Верховної Ради АРК
«Про проведення загальнокримського референдуму» 16 березня 2014 року.
Цією постановою вже було передбачено призначення на 16 березня 2014 р.
загальнокримського референдуму, на який виносяться інші альтернативні
питання:
1) Ви за возз‘єднання Криму з Росією на правах суб‘єкта Російської
Федерації?
2) Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за
статус Криму як частини України[7]?
180
Указ Президента України від 7 березня 2014 року призвів до припинення

дії Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 6 березня
2014 року № 1702-6/14, що стосується проведення загальнокримського
референдуму[4]. 14 березня 2014 року ця постанова була визнана
неконституційною Конституційним Судом України і втратила чинність.
Згідно рішення Конституційного Суду України зазначені постанови
Верховної Ради АРК про оголошення місцевих референдумів порушують,
зокрема:
- Конституцію України (ст. 73), відповідно до яких «виключно
всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території
України»;
- Конституцію України (ст. 134), Конституцію Автономної Республіки
Крим (частина перша ст. 1), відповідно до яких «Автономна Республіка Крим
є невід'ємною складовою частиною України»[5].
Прийнявши ці постанови, Верховна Рада АРК також порушила частину
другу статті 8 Конституції України, згідно з якою «…нормативно-правові
акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» та
частину другу статті 19 Конституції України, відповідно до якої «органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов‘язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України»[1]. Окрім того, порушено
частину першу статті 28 Конституції Автономної Республіки Крим,
відповідно до якої «нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим з питань
відання Автономної Республіки Крим повинні відповідати Конституції
України, законам України»[3].
Також слід звернути увагу на те, що з 28 листопада 2012 року по
сьогоднішній час в Україні немає юридичних передумов для проведення
місцевих референдумів, оскільки Верховна Рада України, прийнявши у 2012
році Закон України «Про всеукраїнський референдум», визнала таким, що
втратив чинність, Закон України «Про всеукраїнський та місцеві
референдуми», який, у тому числі, врегульовував питання проведення
місцевих референдумів.
Отже, на підставі Постанови Верховної Ради Автономної Республіки
Крим «Про проведення загальнокримського референдуму» референдум у
Криму не міг бути проведений.
Таким чином, з урахуванням вищезазначеного, можна зробити висновок,
що проведення референдуму на території Криму було незаконним, оскільки
суперечило Конституції України, Конституції Автономної Республіки Крим
та законодавству про референдуми. Результати цього референдуму не
можуть бути використані як підстава для будь-яких юридичних дій,
включаючи підписання договору між Російською Федерацією і Республікою
181
Крим про включення останньої до складу Російської Федерації і створення

нових суб'єктів.

1. Конституція України: Закон України від 28. 06. 1996 № 254к. 96-
ВР. Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996 - 1996 р., № 30, стаття
141.
2. Про народовладдя через всеукраїнський референдум: Закон
України від 26.01.2021 №.3612.
3. Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим:
Закон України від 23.12.1998 № 350-XIV.Відомості Верховної Ради України
(ВВР), 1999, N 5-6, ст.43.
4. Про зупинення дії Постанови Верховної Ради Автономної
Республіки Крим: Указ Президента України від 06.03.2014 № 1702-6/14 «Про
проведення загальнокримського референдуму» від 7 березня 2014 р. №
261/2014. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/261/2014 (дата звернення:
07.03.2023).
5. Рішення Конституційного Суду України у справі за
конституційними поданнями виконуючого обов‘язки Президента України,
Голови Верховної Ради України та Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності)
Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про проведення
загальнокримського референдуму» (справа про проведення місцевого
референдуму в Автономній Республіці Крим) від 14.03.2014 № 2-рп/2014
URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-14 (дата звернення:
07.03.2023).
6. Губань Р. В. Право на самовизначення народів Криму в контексті
конституційного права України. Наукові записки Інституту законодавства
Верховної Ради України 2014 р. № 3. С. 28-31.
7. О проведении общекрымского референдума : Постанова ВР АРК
від 6 березня 2014 року № 1702-6/14. URL:
http://www.rada.crimea.ua/ua/act/11689 (дата звернення: 08.03.2023).
8. Суд зупинив дію рішень Верховної Ради АР Крим. URL:
http://www.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=135092&fp=2.
(дата звернення: 08.03.2023).
9. Цимбалістий Т. О. Референдум як форма безпосереднього
народовладдя. Часопис Національного університету «Острозька академія»
Серія «Право». 2016 р. № 2(14). URL:
http://lj.oa.edu.ua/articles/2016/n2/16ttofbn.pdf (дата звернення: 11.03.2023).
182
Юлія РАДІЙЧУК, студентка І курсу магістратури

Науковий керівник – Анна СЕМЕНЮК-ПРИБАТЕНЬ,
кандидат юридичних наук, старший викладач
РОЗВИТОК ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ В
ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
Український парламентаризм має глибокі корені та давні історичні

традиції. Досвід представництва український народ здобував протягом
становлення й утвердження власної державності. Важливим етапом в історії
українського народу було перебування в складі Австрійської та Австро-
Угорської імперій. Тому актуальним є якомога ґрунтовніше вивчити
історико-правовий досвід розвитку парламентаризму в цих державах,
глибоко осмислити і прагматично підійти до його застосування з
урахуванням того, що саме в цей час українці здобули першу практику
роботи в парламенті. Це дасть можливість використати отриманні знання для
розвитку та зміцнення сучасного парламентаризму в Україні.
За роки незалежності України опубліковано низку праць вітчизняних
учених-правознавців та істориків про окремі аспекти розвитку
парламентаризму на українських землях у Австрійської та Австро-Угорської
імперій. У цьому контексті значний науковий інтерес становлять праці
О. Бандурки, Ю. Древаля [1], Т. Водославського [3], Ю. Ганжурова [4],
Д. Забзалюка [5], С. Кондратюка [6], І. Чорновола [7], О. Шеремета [8],
В. Яремчук [9].
Мета дослідження полягає у з‘ясуванні стану, повноти й достовірності
вивчення факторів, причин та умов становлення й розвитку парламентаризму
на українських землях під владою Австрійської та Австро-Угорської імперій
в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Історія австрійського парламентаризму бере свій початок з 1848 р. –
часу скликання першого двопалатного представницького органу –
парламенту Австрійської імперії, Рейхстагу [1, с.26]. Крім цього,
парламентська діяльність західних українців зосереджувалася в таких
інституціях, як Державна Рада у Відні (з 1861 р.) та у Галицькому й
Буковинському сеймах.
До першого австрійського парламенту із загальної чисельності у 383
депутата українське представництво з Галичини (до якої на той час входила і
Буковина) отримало 37 мандатів [9, с.127]. Українці в цьому скликанні
парламенту домагалися виділення Галичини, Закарпаття і Буковини в
окремий коронний край. Тут відбулася перший виступ українця – депутат
Капущак виступив із доповіддю про складне становище українських селян [8,
с.51]. В наступному 1849 р. присутність українців у парламенті носила
здебільшого формальний характер. І в цьому ж році рейхстаг було розігнано.
183
У 1861 р. після періоду реставрованого абсолютизму відновив роботу й

імперський парламент (отримав власну назву «Рейхсрат» (Державна рада),
який діяв до 1863 р. Українська депутація складалася з 12 осіб [1, с.42].
Рейхсрат допомагав імператорові в питаннях законодавства. Компетенція
рейхсрату охоплювала фінанси, бюджет, міжнародні договори, військові
справи, грошову систему, транспорт, митниці, промисловість, медицину,
віросповідні відносини, права громадян, освіту тощо [5, с.48].
У 1867 утворено Австро-Угорську монархію, рейхсрат став парламентом
австрійської частини. 1873 р. був прийнятий новий закон про представницьку
владу, за яким запроваджувалися прямі вибори до парламенту, при
збереженні куріального принципу [1, с.46]. А тому у 1879 р. до парламенту
потрапило лише троє українців. У 1885 р. українці Галичини отримали 4
мандати, у 1891 р. – 8 [9, с.134]. На виборах 1897 р. відбувалися особливо
брутальні правопорушення. До парламенту увійшли 63 поляки і 9 українців
[8, с.52].
У 1907 р. українські партії уклали виборчий союз з сіоністською партією
і отримали 2-х єврейських депутатів [4, с.65], 3-х представників від партії
українських радикалів, 23 від націонал-демократів [1, с.54-55].
Крім, роботи Рейхстазі, галичани і буковинці мали відповідно деякий
досвід діяльності у Галицькому та Буковинському крайовому сеймі.
Чисельний склад Галицького сейму – 150 депутатів, а згідно із законом 1900
р. – 161 [6, с.6]. Сеймові повноваження фактично зосереджувалися навколо
кількох основних сфер життя населення краю: культурно-освітньої,
господарсько-адміністративної, бюджетно-фінансової та ін. [3, с.234, 237].
Українці в 1861 р. спромоглися провести до сейму 49 послів (зі 150) [1, с.43].
У 1867 р. до сейму пройшли 38 українців, у 1877 р. – 14, у 1883 р. – 11. Лише
у 1889 р. українці отримали у сеймі 16 мандатів [9, с.139]. Отож, загальне
число мандатів, котрі вдалося здобути українцям протягом перших семи
каденцій – 188 [7, с.57].
Буковинський сейм розпочав роботу у місті Чернівці в 1861 р. Сейм
перших скликань складався з 30 послів, пізніше з 31. Митрополит, 12
представників від сільських громад, 10 представників від великих
землевласників, 5 представників від міст, 2 представника від торгової та
промислової палат, ректор Чернівецького університету. Румунські
землевласники отримали більшість в сеймі і тривалий час її зберігали.
Ситуація змінилася на початку ХХ ст., коли українці об‘єднавшись з євреями
змогли змінити чисельність депутатів в сеймі та на порядок виборів. До
функцій Буковинського крайового виділу входило: управління ресурсами
краю, проведення обліку крайових фондів, встановлення належності до
дворянства, розміщення жандармських постів, управління річковим
господарством, утримання поштових станцій, лікарень, видача стипендій і
допомоги з коштів благодійних фондів, ведення справ з особового складу
крайових державних установ [2].
184
Отже, перебуваючи в складі Австрійської та Австро-Угорської імперій

українці отримали перший досвід життя в конституційній і парламентській
державі. А тому вони на правовій основі утворювали партійно-політичні
організації, фракції, висували власних кандидатів до загальноімперських та
крайових представницьких установ, вели виборчі кампанії й через своїх
депутатів намагалися відстоювати свої погляди в парламенті.

1. Бандурка О., Древаль Ю. Парламентаризм в Україні: становлення
і розвиток : монографія. Харків : Ун-т внутр. справ, 1999. 288 с.
2. Буковинський крайовий сейм. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%
D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BA
%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%81
%D0%B5%D0%B9%D0%BC (дата звернення: 02.11.2022).
3. Водославський Т. Господарсько-адміністративні питання
українського населення на сесіях галицького крайового сейму (1908–1914
рр.). Галичина: науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. 2021.
№34. С.234-247.
4. Ганжуров Ю. Парламентаризм як об‘єкт електоральної
комунікації. Політичний менеджмент. 2004. №5. С.92-99.
5. Забзалюк Д. Історія держави та права України: навч. посібник (у
схемах і таблицях). Львів: Львівський державний університет внутрішніх
справ, 2017. 120 с.
6. Кондратюк С. Розвиток доктрини українського парламентаризму
в Галичині у складі Австро-Угорщини. Науковий вісник Львівського
університету внутрішніх справ. 2008. №2. С.1-10.
7. Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму.
1861-1901 (нарис з історії українського парламентаризму). Львів : Інститут
українознавства ім. І. Крип‘якевича НАН України, 2002. 288 с.
8. Шеремета О. Роль політичних партій, наукових організацій та
церкви у формуванні ідей парламентаризму у Галичині кінця ХІХ – початку
ХХ ст. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного
університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. 2015. Вип. 1. Ч. 1.
236 с.С.51-54.
9. Яремчук В. Українська багатопартійність Наддніпрянської і
Західної України: компаративний аналіз (1899-1918 рр.). Київ : ІПіЕНД ім. І.
Ф. Кураса НАН України, 2012. 504 с.
185
Юлія РИНДА, студентка 1 курсу

УСИНОВЛЕННЯ ЯК ФОРМА ВЛАШТУВАННЯ ДІТЕЙ
У сучасному світі все ще існує багато дітей, які потребують сім'ї через її
відсутність. Не всі батьки готові чи можуть мати дітей біологічним шляхом,
але мають бажання та можливості стати батьками для дітей, які опинилися в
складних життєвих обставинах. Усиновлення є одним із способів
влаштування таких дітей в сім'ю, але далеко не кожна людина знає про нього
достатньо, що потребує ознайомлення з процесом усиновлення. Також
існують стереотипи щодо усиновлення, які можуть перешкоджати людям
зробити свій вибір на користь цієї форми влаштування дітей.
Історія усиновлення сягає коріння давнини, але в різних країнах світу
практика усиновлення може відрізнятися. З часом погляд на усиновлення
змінювався і сьогодні в Україні та світі можна помітити різні тенденції щодо
усиновлення.
У багатьох країнах світу, зокрема у США та Європі, практикується
відкрите усиновлення, коли дитина, що опинилася під опікою, має
можливість зустріти своїх біологічних батьків та взяти участь у виборі сім'ї,
яка її усиновить. Також дедалі більше країн визнають права одностатевих пар
на усиновлення дітей.
В Україні усиновлення є поширеною формою влаштування дітей. З 1990-
х років в Україні було усиновлено понад 100 тисяч дітей. У 2017 році було
усиновлено 2260 дітей, з них більше половини - діти старшого віку або діти з
особливими потребами. Впродовж 2022 року в Україні усиновили 479 дітей,
а заявки на усиновлення подали 1 252 кандидати [1].
В Україні, поняття усиновлення закріплено в ст. 207 Сімейного кодексу
України. Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на
правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку,
передбаченого статтею 282 в якій йдеться про дитину яка є громадянином
України, але проживає за її межами [2].
У залежності від законодавства країни, існують різні форми усиновлення,
які визначають права та обов'язки батьків та дитини.
Існують певні форми усиновлення в Україні:
1. Повне усиновлення – дитина отримує такі ж права та обов'язки, які
мають біологічні діти батьків, що усиновлюють. Усиновлена дитина втрачає
всі права та зв'язки зі своєю біологічною родиною.
2. Часткове усиновлення – усиновлюючі батьки не набувають всіх прав та
обов'язків, які мають біологічні батьки. Частково усиновлена дитина може
зберігати зв'язки з біологічною родиною та зберігати певні права відносно
неї.
186
3. Одностатеве усиновлення – це усиновлення, коли дитина

усиновлюється однією особою однакової статі. Україна визнає цю форму
усиновлення для громадян, які мають громадянство країн, які дозволяють
одностатеве шлюб.
4. Прийомна сім'я – дитина тимчасово перебуває в родині прийомних
батьків, які надають дитині догляд, виховання та підтримку до того моменту,
поки не буде знайдена постійна сім'я для усиновлення;
5. Колективне усиновлення – дитина усиновлюється групою людей, які
можуть бути не пов'язані спільним шлюбом або родинним зв'язком [3].
Для усиновлення дитини в Україні потрібно виконати деякі кроки та
відповідати певним вимогам. Зокрема перш за все ознайомитися з
законодавством. Необхідно зрозуміти, які форми усиновлення є в Україні, які
є вимоги до кандидатів на усиновлення та якої процедури потрібно
дотриматися.
Пройти психологічну та медичну підготовку. Кандидати на усиновлення
повинні відвідати психолога та лікаря, щоб довести, що вони здатні мати
дитину та забезпечити їй достатній рівень життя.
Подати заяву на усиновлення. Заява повинна містити інформацію про
кандидатів на усиновлення, їхні можливості та бажання усиновити дитину.
Пройти відповідні перевірки. Кандидати на усиновлення повинні пройти
перевірку з боку соціальних служб та правоохоронних органів, щоб
переконатися, що вони не мають проблем з законом та можуть надійно
забезпечити дитину.
Очікувати рішення суду. Суд повинен вирішити, чи можуть кандидати на
усиновлення забезпечити достатній рівень життя для дитини та чи є вони
здатні взяти на себе відповідальність за дитину [6].
Підсумовуючи все вищевикладене, усиновлення є важливим та
відповідальним кроком для будь-якої сім'ї. Ця форма влаштування дитини
дозволяє забезпечити безпечний та люблячий дім для тих дітей, які
залишилися без батьківської опіки.
Отже, якщо певна особа розглядає можливість усиновлення, їй слід
обговорити це рішення зі своєю родиною та отримати додаткову інформацію
про цей процес. Важливо також звернути увагу на те, що усиновлення
вимагає багато зусиль та відповідальності, але це може стати найважливішим
кроком у житті дитини та сім'ї. Рекомендацією є також звернутися за
підтримкою до організацій та професіоналів, що працюють з усиновленням
дітей.

1. З початку 2022 року в Україні усиновили майже пів тисячі дітей |
ZMINA. ZMINA. URL: https://zmina.info/news/z-pochatku-2022-roku-v-
ukrayini-usynovyly-majzhe-piv-tysyachi-ditej/ (дата звернення: 29.03.2023)
187
2. Сімейний кодекс України : Кодекс України від 10.01.2002 р. № 2947-III

: станом на 19 лют. 2022 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-
14#Text (дата звернення: 29.03.2023).
3. City Б. Як прийняти дитину у родину: які є варіанти сімейних форм
влаштування дітей-сиріт, куди звертатись – біляївка.city. Біляївка.City. URL:
https://bilyayivka.city/articles/227951/yak-prijnyati-ditinu-u-rodinu-yaki-ye-
varianti-simejnih-form-vlashtuvannya-ditej-sirit-kudi-zvertatis (дата звернення:
29.03.2023).
4. Стремецька В. О., Паськарь Ю. Є. Досвід розвитку фостерингу у
зарубіжних країнах. Видання ЧДУ імені Петра Могили. URL:
https://lib.chmnu.edu.ua/pdf/naukpraci/pedagogika/2016/270-258-15.pdf (дата
звернення: 29.03.2023).
5. Цивільний кодекс Франції (Кодекс Наполеона). перек. з франц. В.
Захопає. відп. ред. А. Довгерт. Київ: Істина, 2006. 1008 с.
6. Які кроки потрібно зробити для того, щоб усиновити дитину? -
Судилківська сільська рада. Судилківська сільська рада. URL:
https://sudrada.gov.ua/yaki-kroky-potribno-zrobyty-dlya-togo-shhob-usynovyty-
dytynu/ (дата звернення: 29.03.2023).
7. Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та
здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей : Постанова Каб.
Міністрів України від 08.10.2008 р. № 905 : станом на 18 серп. 2022 р. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/905-2008-п#Text (дата звернення:
29.03.2023).
8. Миронюк Т. О. Порядок усиновлення дітей в Україні. Юридична наука:
проблеми та перспективи розвитку. Київський національний університет
технологій та дизайну, 2018.
9. Навчання майбутніх прийомних батьків і усиновителів триває 72
години. для чого стільки? Фонд Ріната Ахметова. Благодійна організація
«Фонд Ріната Ахметова». URL:
https://akhmetovfoundation.org/news/navchannya-maybutnih-pryyomnyh-batkiv-i-
usynovyteliv-tryvae-72-godyny-dlya-chogo-stilky (дата звернення: 29.03.2023).
10. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
надання відпустки усиновлювачам при усиновленні дитини-сироти, дитини,
позбавленої батьківського піклування: Закон України від 30.05.2019 р. №
2728-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2728-19#Text (дата
звернення: 29.03.2023).
11. Overview: achieving & maintaining permanency - child welfare
information gateway. Home - Child Welfare Information Gateway. URL:
https://www.childwelfare.gov/topics/permanency/overview/ (date of access:
29.03.2023).
188
Нікіта САВЄНКОВ, студент 1 курсу

Науковий керівник – Юрій ХОПТЯР
ОПІКА І ПІКЛУВАННЯ НАД ДІТЬМИ
Опіка і піклування над дітьми є найбільш важливою та відповідальною

роботою у світі. Вони забезпечують дітям здоров'я, безпеку та благополуччя.
Опіка – це форма правового захисту, який забезпечує дітям захист від будь-
якого виду насильства, зловживання, знущань та інших форм поганого
поводження. У той же час піклування – це фізична та емоційна турбота про
дітей, яка включає в себе догляд за ними, годування, допомогу у виконанні
різних завдань та їхнє виховання. Опіка, піклювання над дитиною
встановлюється органом опіки та піклування, а також судом [10, c. 204].
Якщо дитина постійно проживає у закладі охорони здродов‘я,
навчальному або іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника
щодо неї покладаються на адміністрацію про цих закладів [9, с. 232].
Одним з головних елементів опіки та піклування над дітьми є їхня
безпека. Опіка та піклування над дітьми також включає в себе їхнє фізичне та
емоційне здоров'я. Опікунам та піклувальникам потрібно стимулювати
розвиток дітей, допомагаючи їм вивчати нові речі та навички, що
сприятимуть їхньому майбутньому. Опікувальникам та піклувальникам слід
мати достатні знання та навички, щоб ефективно впоратися з різними
ситуаціями, які можуть виникати в ході опіки та піклування. До опіки та
піклування над дітьми також відноситься створення безпечного та
сприятливого середовища для їхнього зростання та розвитку. Дуже важливо
дотримуватися прав дітей. Кожна дитина має право на повагу, належне
ставлення та захист від будь-якої форми насильства [8, с. 33].
У світі існує багато різних форм опіки та піклування над дітьми, таких
як батьківська опіка, прийомна опіка, опіка в гуртожитку або дитячому
будинку та інші. Серед різновидів опіки можуть бути різні форми,
наприклад опіка над дітьми, які потребують спеціальної допомоги, або
піклування над дітьми, які залишилися без батьківського піклування. У
кожному випадку опікувальники та піклувальники повинні дотримуватися
встановлених правил та процедур, які забезпечують захист та добробут дітей
[6, с. 10].
У світі існують різні організації та програми, які сприяють опіці та
піклуванню над дітьми. Наприклад, ЮНІСЕФ займається захистом дітей та
їхнім розвитком, а програма UNICEF Kids Power підтримує здоровий спосіб
життя дітей та підвищує їхню активність [5, с. 20].
Опікувальники та піклувальники повинні пам'ятати про свою
відповідальність перед дітьми та забезпечувати їхній захист та благополуччя.
Вони повинні бути готові до непередбачуваних ситуацій та вміти вирішувати
189
проблеми, що виникають у процесі опіки та піклування над дітьми. Одним з

найважливіших аспектів опіки та піклування над дітьми є їхня безпека та
захист. Діти повинні бути захищені від фізичного, емоційного та
сексуального насильства, належної харчування, забезпечення їхньої медичної
допомоги та освіти. Піклувальник повнолітніх дієздатних осіб, які не можуть
за таном здоров‘я самостійно захищати свої права й виконувати обов‘язки,
може бути призначений тільки на прохання цих осіб [ 4, c. 287].
Опікувальники та піклувальники повинні також відстежувати емоційний
стан дітей та допомагати їм з різними викликами, які вони можуть зустріти у
своєму житті. Дитяча психологія може бути досить складною, тому допомога
фахівців та експертів може бути дуже важливою для опікунів та
піклувальників. Орган опіки та піклування контролює умови утримання,
виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування [7,
c. 196].
Діти є найціннішим надбанням суспільства, і їхнє благополуччя та
розвиток є важливою відповідальністю дорослих. Усі члени суспільства
повинні розуміти, що опіка та піклування над дітьми не є тільки привілеєм
або обов'язком батьків, але є загальним завданням суспільства. Кожна дитина
має право на гідне життя, на доступ до освіти, здоров'я, належної харчування
та безпеки. Опіка та піклування над дітьми має починатись з того, що дорослі
повинні навчитись слухати дітей, розуміти їхні потреби та бажання,
враховувати їхні думки та давати можливість висловлювати свої погляди.
Важливо, щоб діти відчували, що їхні думки та емоції важливі для дорослих,
і щоб була створена атмосфера взаємної поваги та довіри. Опікун не має
права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами,
за винятком випадків, коли спілкування суперечить інтересам дитини [3,
c. 222-223].
Опіка та піклування над дітьми також має включати доступ до якісної
освіти та розвивальних програм. Дуже важливо забезпечувати дітям
належний захист від насильства, зловживання та експлуатації. Для
забезпечення належного захисту дітей від насильства необхідно забезпечити
їм безпечну та стабільну домашню та соціальну середовище, де вони можуть
відчувати себе захищеними та любленими. Навчання дітей про безпеку та
права також є дуже важливим аспектом забезпечення їхнього захисту.
Національні та міжнародні закони також забезпечують захист дітей від
насильства та експлуатації. Забезпечення належного захисту дітей від
насильства, зловживання та експлуатації є важливим елементом опіки та
піклування над дітьми. Важливо, щоб усі дорослі були свідомі своєї
відповідальності за захист дітей від насильства та зловживання. Опіка,
піклування над дитиною припиняється у випадках, встановлених ЦК України
[1, c. 69].
Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають, по-перше, всі права,
що ґрунтуються на факті спорідненості з дитиною, стосовно якої їх
190
позбавили батьківських прав, причому йдеться не лише про ті права, які

вони мали до досягнення дітьми повноліття, але й про інші, що вони могли
б одержати в майбутньому у раз своєї непрацездатності. До таких прав,
зокрема, належать: права щодо виховання дитини (ст. 151 СК України);
права із захисту дитини (ст. 154 СК); право на витребування малолітньої
дитини в інших осіб (ст. 163 СК); право на отримання аліментів від
повнолітніх дочки чи сина (ч. 2, ст. 202 СК); право на спадкування за законом
майна дітей у разі їх смерті (ч. 3, ст. 1224 ЦК України); право давати згоду
на надання повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК); право давати згоду на
вчинення дітьми у віці від 14 до 18 років тих правочинів, які вони не мають
права вчиняти самостійно (ч. 2 ст. 32 ЦК); право клопотатися про обмеження
або позбавлення неповнолітньої особи права самостійно розпоряджатися
своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами (ч.5, ст. 32 ЦК); право
на відшкодування шкоди у разі смерті дитини або повнолітньої дочки чи
сина (ст. 1200 ЦК); право давати згоду на всиновлення (удочеріння) дитини
(ст. 219 СК); право на пенсійне забезпечення після смерті дітей (ст. 37
закону України «Про пенсійне забезпечення» (1991 р.) та інші права [2, с.
36].
По-друге, батьки, позбавлені батьківських прав, утрачають право на
пільги та державні допомоги, встановлені для громадян, які мають дітей.
Так, відповідно до п. 13 Порядку призначення і виплати державної
допомоги сім‘ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 27.12.2001 № 1751, виплата одноразової допомоги за
народження дитини припиняється у разі позбавлення отримувача допомоги
батьківських прав. Позбавлення батьківських прав зумовлює втрату батьками
права на отримання призначених дітям пенсій і державних допомог (ст. 179
СК).
Батьки, позбавлені батьківських прав, утрачають також можливість
отримання деяких особистих прав у сфері сімейних відносин. Вони не
мають права бути всиновлювачами (ст. 212 СК), опікунами чи
піклувальниками (ст. 244 СК), прийомними батьками та батьками-
вихователями (ст. 256 СК). Із позбавленням батьківських прав припиняються
не лише права, але і обов‘язки батьків щодо виховання дитини [6, c. 301-
303].
Отже, дорослі мають забезпечувати дітям доступ до належної освіти,
медичної допомоги та харчування. Загалом опіка та піклування над дітьми є
важливими складовими їхнього благополуччя та розвитку.

1. Сімейний кодекс України. Київ: Алерта, 2019. 82 с.
2. Цивільний кодекс України. Київ: Алерта, 2022. 328 с.
3. Баранова Л. М., Борисова В. І., Жилінкова І. В та ін. Сімейне право
України. Київ: Юрінком Інтер, 2004. 200 с.
191
4. Бобир В.І., Демський С.Е., Колодій А.М та ін. Правознавство: навч. посіб.
Київ: Юрінком Інтер, 2016. 320 с.
5. Бурак В.Я., Грищук., В.К., Грищук О.В та ін. Основи права України. Київ:
Юрінком Інтер, 2021. 420 с.
6. Кройтор В. А., Євко В. Ю., Сапейко Л. В та ін. Сімейне право: підручник.
Київ: Просвіта, 2018. 389 с.
7. Кондратьєв Р.І., Олуйко В.М., Баранчук В.М та ін. Правознавство: навч.
посіб. Київ: Юрінком Інтер, 2015. 120 с.
8. Курило Т. В.,Кучер В. О., Парасюк В. М та ін. Сімейне право України:
навч. посіб. Київ: Юрінком Інтер, 2011. 250 с.
9. Хоптяр Ю.А., Адамовський В.І. Основи правознавства. Кам‘янець-
Подільський: Зволейко Д.Г., 2011. 280 с.
10. Хоптяр Ю.А., Адамовський В.І., Баженов О.Л., Глушковецький А.Л.,
Лубчинський А.А., Семенюк-Прибатень А.В. Основи правознавства.
Кам‘янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2020. 298 с.
Дарина СТОЦЬКА, студентка 1 курсу

ДОГОВОРИ ПРО СПІЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Договір про спільну діяльність – це договір, який укладається між двома

або більше особами з метою спільної реалізації певної діяльності, котра не
суперечить законам України. Цей договір може бути укладений як між
фізичними особами, так і між юридичними особами. У договорі про спільну
діяльність визначаються умови спільної діяльності, такі як ціль, обсяг робіт,
розподіл витрат і прибутку, права та обов'язки кожної сторони, термін дії
договору та інші важливі умови.
За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов‘язуються
спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що
не суперечить законові (ЦК ч. 1 ст. 1130). Спеціальні норми, що регулюють
спільну діяльність містить глава 77 ЦКУ «Спільна діяльність» [4, с.279].
В цілому виділяють два види договорів про спільну діяльність: з
об‘єднанням вкладів (договір простого товариства). Такий договір
передбачає наявність вкладів учасників, що об‘єднуються, заради одержання
прибутку або досягнення іншої мети (ч.1, ст. 1132). Об‘єднані вклади стають
спільною частковою власністю. Це ж саме стосується і виробленої у
результаті спільної діяльності продукції та одержаних від такої діяльності
плодів і доходів – це теж спільна часткова власність (ч.1, ст. 1134); без
об‘єднання вкладів (ч. 2, ст. 1130) [4, с.279]. Наприклад, таке можливе у
таких сферах, як освіта, консалтинг, маркетингові дослідження тощо, коли
192
майнові або грошові вклади для учасників є необов‘язковими. Результатом

таких договорів може бути певний нематеріальний результат, зокрема й
поява об‘єктів спільної інтелектуальної власності. Прикладом такої спільної
діяльності може бути спільний ремонт автодороги, коли кожна зі сторін на
своєму власному обладнанні виконує роботи і майно учасників не
об‘єднується. Або ж розробка певного програмного продукту, коли майнові
внески просто неможливі й часткова власність не виникає.
Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови
договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій
учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для
спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у
результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю
сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної
діяльності [1, с. 175].
Цивільний кодекс України не містить обмежень щодо кола суб'єктів —
учасників спільної діяльності: ними можуть бути як фізичні особи, так і
суб'єкти підприємницької діяльності. Учасниками спільної діяльності можуть
бути також нерезиденти. Звичайні фізичні особи не можуть бути учасниками
таких договорів, так як мета договору – отримання прибутку – а у таких осіб
немає реєстрації як суб‘єкта підприємницької діяльності. Платники єдиного
податку, як ФОП, так і юридичні особи, також можуть бути учасниками
спільної діяльності, так як заборони щодо цього немає [5, с. 403].
Договори про спільну діяльність можуть бути як двосторонніми, так і
багатосторонніми, тобто без обмеження кількості учасників спільної
діяльності [1, с.5,19-20]. Законодавством передбачено що учасник договору
простого товариства, укладеного на визначений строк, або договору, у якому
досягнення мети визначено як скасувальна умова, має право вимагати
розірвання договору у відносинах з іншими учасниками через поважну
причину з відшкодуванням іншим учасникам реальних збитків, завданих
розірванням договору [4, с.281]. Тобто договори про спільну діяльність
залежно від строку дії поділяються на безстрокові, строкові, для досягнення
мети, визначеної у договорі як скасувальна умова [1, с. 40-41].
У процесі задоволення економічних (майнових) та інших інтересів у
суб'єктів цивільних правовідносин виникає необхідність у кооперації, тобто
спільної діяльності, яка може здійснюватися як на основі об'єднання вкладів
учасників (просте товариство), так і без вмісту вкладів учасників. Мотиви на
закінчення подібних договорів можуть бути різними.
Наприклад, бажання уникнути ризику, бажання отримати певні пільги,
бажання здійснити певну діяльність за відсутності достатньої кількості
коштів і так далі [5, с. 341-343]. Слід мати на увазі водночас, що окремі
сучасні види спільної діяльності, породжені прискоренням науково-
технічного прогресу, можуть мати непостійні та чітко не визначені межі
«єдиного простору» [2, с. 3].
193
Припинення договору простого товариства крім загальних підстав,

передбачених главою 50 ЦК, можуть бути здійснені на основі спеціальних
підстав, передбачених ст.1141 ЦК [4, с.281]. Серед них можна виділити такі
групи: а) припинення договору простого товариства внаслідок припинення
правосуб'єктності одного з учасників, це – смерть фізичної особи, ліквідація
або реорганізація юридичної особи, оголошення особи недієздатною,
обмежено дієздатним, безвісно відсутнім; б) припинення внаслідок
погіршення фінансового стану учасника, себто визнання банкрутом,
виділення частки учасника на вимогу його кредитора; в) припинення
внаслідок виходу одного з його учасників, тобто відмова від подальшої
участі в договорі або припинення його на вимогу одного з учасників; г)
припинення договору внаслідок припинення терміну договору, досягнення
мети або виникнення подій, за якими досягнення мети стало неможливим.
У разі припинення договору простого товариства речі, які перейшли в
спільне володіння або користування учасників, повертаються учасникам, які
їх дали, без нагородження, якщо інше не передбачено домовленістю сторін.
Поділ майна, що є спільною власністю учасників, і спільні права вимоги, які
виникли у них, здійснюються в порядку встановленому Цивільним Кодексом
України. Учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену
індивідуальними ознаками, має право у разі припинення договору вимагати в
судовому порядку повернення цієї речі, згідно з умовами дотримуватися
інтересів інших учасників і кредиторів. З моменту припинення договору
простого товариства учасники несуть солідарну відповідальність за
виникнення загальних зобов'язань перед третіми особами [3, с. 344].
Отже, договором про спільну діяльність двоє чи кілька осіб
зобов'язуються з'єднати свої внески і спільно діяти для отримання прибутку
або досягнення іншої, що не суперечить закону мети. У результаті укладення
договору його учасники утворюють об'єднання осіб, не стає новим
самостійним суб'єктом цивільного права (юридичною особою), але зобов'язує
їх до спільних узгоджених дій у рамках досягнення спільної мети -
просте товариство. Об'єднання осіб без утворення юридичної особи дозволяє
їм уникнути деякого регулювання з боку держави: державної реєстрації
самого об'єднання, змін і доповнень в його складі, узгодження перебування
за місцем діяльності. У цьому, безумовно, плюс даної форми роботи. Згідно з
чинним законодавством, істотними для договору простого товариства є
умови: про з'єднання вкладів; про спільні дії товаришів; про спільну мету,
заради досягнення якої здійснюються ці дії. Так само даний договір має
широке значення, так як він охоплює різні види діяльності учасників,
наприклад, інвестиційну, благодійну, наукову, технічну, виробничу
діяльність. Учасники мають можливість не тільки спільно діяти для
досягнення спільної мети, але і визначати розмір і вартість внесків. Дуже
важливо і те, що внесок може мати не тільки грошовий характер, але і
сукупність знань, досвіду, які визначають майно учасників. Договір про
194
спільну діяльність дозволяє координувати діяльність учасників,

встановлювати контроль, відповідальність, регулювати відносини з третіми
особами.
У сучасному суспільстві договір набув популярності в тому, що учасники
мають можливість самі обирати ті умови, які є найбільш сприятливими для їх
діяльності. Спільна діяльність дозволяє також зменшувати ризик, отримати
пільги, збільшити виробництво або розширити діяльність без створення
юридичної особи.

1. Бервено С. М. Проблеми договірного права України. Київ, 2006 . 342
с.
2. Гарібадзе М. Р. Особливості цивільно-правового регулювання
спільної діяльності. Київ, 2020.
3. Мазур О.С. Цивільне право України: навч. посіб. Київ, 2006. 234 с.
4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV /
Офіційний сайт Верховної Ради України. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення: 17.03.2020).
5. Яновицька Г.Б., Кучер В.О. Цивільне право України: навч. посіб. Київ,
2011. 265 с.
195
ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ
Юрій ЄВСЄЄВ, студент 3 курсу

Науковий керівник – Тетяна СУЛЯТИЦЬКА,
кандидат філософських наук, доцент
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ТА ЙОГО ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ
Видатний український філософ Г. С. Сковорода (1722-1794 рр.),

випускник Києво-Могилянської академії, поет і мандрівник, посідає особливе
місце в історії української філософії. Ще за життя про нього ходили легенди,
його називали Сократом України. У 16 років він став студентом академії,
деякий час провів у придворній капелі в Петербурзі, мандрував країнами
Західної Європи, вільно володів мовами, вивчав філософію, був фахівцем з
античної та релігійної літератури. За життя він нічого не публікував, а про
його цикл філософських діалогів став відомий лише після його смерті
(«Нарцис», «Симфонія для нареченої», «Книга Асхана», «Жінка Лотова»,
«Зміїний потоп» та інші).
Зазначена тематика знайшла висвітлення у працях істориків: М.
Грушевського, І. Огієнко, М. Жулинського, С. Єфремова, Я. Грицак, Ю.
Іздрик, О. Лазуркевич, І. Дзюби, В. Петрушевича, В. Гриценко, В.
Галинського.
Мета роботи полягає у тому, щоб описати та проаналізувати головні ідеї
та концепції, які Григорій Сковорода висловлював у своїх творах. Серед цих
ідей можна відзначити його філософський песимізм, віру в універсальність
розуму та його здатності до пізнання істини, а також бажання духовного
самовдосконалення та досягнення гармонії з природою та суспільством.
Перш за все, Сковорода відомий своїм високим моральним становищем
та вірою в Бога. Він був відвертим критиком того часу та упевненим у тому,
що правда та моральність повинні бути основою всіх взаємин між людьми.
Зокрема, він переконаний, що всі люди мають право на вільний розвиток
своїх талантів та розуму, а також на свободу вибору своєї долі та життєвого
шляху.
Багато відомих філософів, культурологів та істориків писали про
Сковороду як про видатного філософа. Ось кілька прикладів:
Фрідріх Ніцше у своїх «Екзистенційних записках» відзначив Сковороду
як «непересічну голову».
Михайло Грушевський, відомий український історик та культуролог,
вважав Сковороду найбільшим інтелектуалом свого часу в Україні та одним з
найбільших філософів світу.
196
Філософ Микола Бердяєв вважав Сковороду одним з найвищих

представників української культури та філософії, який відрізнявся високим
рівнем духовності та моральності.
Український філософ та культуролог Юрій Іздрик вважає, що філософія
Сковороди є оригінальною та унікальною, тому що вона відрізняється від
західноєвропейських філософських традицій.
Леонід Кравчук, перший президент України, вважає Сковороду не
тільки відомим філософом, але й національним героєм, який давніми часами
захищав українську національну ідею та мислення.
Загалом, філософська спадщина Сковороди отримала визнання у
світовій культурі, і його ім‘я стало синонімом української культури та
філософського духу.
У своїх філософських творах Сковорода також підкреслює важливість
самопізнання та самовдосконалення для кожної людини. Він вважає, що
сутність людини полягає в її душі та розумі, і саме тут потрібно шукати
відповіді на головні питання життя. Самопізнання та самовдосконалення
повинні бути основою життя кожної людини, адже це єдиний шлях до
справжньої свободи та щастя [1, с. 143].
Про його філософські погляди писало безліч відомих українських
істориків та літературознавців, наприклад: М. Грушевський, І. Огієнко, М.
Жулинський та інші.
Михайла Грушевського зазначав: «Весь філософський світ
Сковородиних творів насамперед проповідує свободу і повагу до
особистості. Ніколи він не оголошує ніяких готових догм, ніяких готових
практичних рішень. Його світ насамперед надто багатий, щоб давати готові
відповіді на все» [2]. «Сковорода стоїть на заземленій основі високої моралі,
але тим не менш не стає жодного разу проповідником конкретної моралі.
Його філософія — це глибока ідея свободи людини, її вільного, самостійного
дослідження світу. Ця ідея стала для нас ідеєю основною, центральною,
духовною, ідеєю нашої віри, нашого мистецтва, нашого національного
життя» [11]. «Що стосується Сковороди, то він ніколи не вступав у диспут з
філософічними школами свого часу, не встановлював їх переваги чи
недоліки. Він не був жодним надто сильним або надто слабким вірменським,
грецьким, російським чи китайським мислителем. Він був лише Сковородою,
і він проповідував те, що було йому власне» [17].
Ці цитати добре ілюструють те, як Грушевський бачив філософію
Сковороди як особливий світогляд, що базується на ідеї свободи та поваги до
особистості, а також як він вбачав у цьому світогляді важливий елемент
української культури та ідентичності. Сковорода був відомий своїми
унікальними поглядами на світ та на життя, які відрізнялися від
західноєвропейської філософії того часу. Його твори відіграли важливу роль
у формуванні української культурної та інтелектуальної традиції, і вплинули
на багатьох українських мислителів та письменників у наступні століття.
197
Івана Огієнка про філософські погляди Сковороди писав: «Він не

переставав настоювати на необхідності самостійного інтелектуального
здобутку, особистої внутрішньої свободи, відсутності впливу зовнішніх
факторів на свої міркування. Згідно з філософською концепцією Сковороди,
людина повинна звільнитися від залежності від матеріальних благ і духовної
забезпеченості зовнішніх обставин» [12]. «Сковорода переконував, що
релігійний досвід не можна ототожнювати з релігійним знанням, оскільки він
базується на особистому переживанні і є недоступним для розумового
аналізу. Для Сковороди Бог не є абстрактним поняттям, а реально існуючим
об'єктом, до якого можна досягти лише шляхом внутрішнього досвіду» [13].
М. Жулинський писав: «Сковорода вважав, що єдність знання і дії є
найважливішим елементом людського життя, адже лише така єдність може
привести до правильного і вільного життя. Він стверджував, що знання без
дії - порожнє, а дія без знання – сліпа» [4]. «Сковорода у своїх творах
розвинув ідею про внутрішню свободу людини, яка може бути досягнута
лише через духовний розвиток і пізнання себе. Він переконував, що тільки
людина, яка знає себе, може володіти своїм життям та бути щасливою» [5].
«Сковорода був першим українським філософом, який розробив ідею про
циклічний рух природи та людини. Він стверджував, що все у світі підлягає
зміні і циклічному рухові, а щастя можна досягти тільки тоді, коли людина
знає закони цього руху та підлаштовує своє життя під ці закони»[6].
Одним із головних принципів філософії Сковороди є відмова від
матеріалізму та настанова на духовне збагачення. Він вважає, що матеріальні
речі можуть приносити тимчасове задоволення, але духовність та
моральність повинні бути основою справжнього щастя та благополуччя
людини. Сковорода вважає, що розум, душа та моральні якості є
найважливішими складовими людської істоти, а їх розвиток є головною
метою життя [1, c. 144].
Одним з найбільш відомих філософських творів Сковороди є «Розмова
двох молодших братів про пошук щастя», де він описує двох братів, які
мають різні погляди на те, що таке щастя. Один з них вірить, що щастя
полягає в насолоді, розкошах та багатстві, тоді як інший вважає, що щастя
полягає в духовному розвитку та пізнанні істини. Сковорода показує, що
лише другий брат знаходить справжнє щастя, оскільки матеріальні блага
можуть приносити тимчасове задоволення, але духовне збагачення дає
глибоке задоволення та має вічне значення [18].
Ще однією важливою темою в філософії Сковороди є пошук істини та
пізнання світу. Він вважає, що для досягнення істини необхідно відмовитися
від догматів та стереотипів, а замість цього використовувати власний розум
та досвід. Сковорода закликає до самостійного мислення та дослідження, а не
сліпого підпорядкуванняся вже існуючим ідеям та концепціям [7, с. 35 - 36].
Один із творів Сковороди, де він розкриває поняття пошуку істини та
пізнання світу, це «Размышления о Божественных таинствах» (Мислі про
198
Божественні таїни). У цьому творі Сковорода прагне зрозуміти Божественні

таїни та їх роль у житті людини [17]. Автор розглядає пошук істини як
духовний процес, що вимагає внутрішньої самореалізації та зосередження на
духовному світі. Він вважає, що знання про Божественні таїни можна
отримати тільки через духовність, а не через зовнішній світ. Сковорода
наголошує на важливості духовного пошуку, а не на отриманні зовнішнього
знання. Він вважає, що лише через самопізнання та саморозвиток людина
може зрозуміти Божественні таїни та отримати знання про світ.
Таким чином, у творі «Мислі про Божественні таїни» український
філософ розкриває поняття пошуку істини та пізнання світу через внутрішній
розвиток людини та духовність. Він прагне довести, що знання про
Божественні таїни можна отримати лише через самореалізацію та
зосередження на духовному світі, а не через зовнішній світ.
Загалом, філософія Сковороди відрізняється від інших філософських
напрямків свого часу своїм глибоким духовним змістом та пошуком істини
через внутрішній розвиток людини, а не зовнішнім пошуком знань чи
науковим методом. Сковорода вважав, що справжня істина лежить всередині
людини, і вона може бути досягнута тільки через духовний розвиток і
самопізнання. Він закликав до того, щоб люди шукали істину в собі, а не в
зовнішньому світі, тому що тільки так можна знайти відповіді на життєві
питання та знайти сенс свого буття [20].
Г. Сковорода вірив у те, що людина є вільною і має право на вибір у
своєму житті. Він був переконаний, що кожна людина може досягти духовної
висоти та моральної чистоти, якщо буде працювати над собою та приводити
свої дії та почуття у гармонію зі своїм внутрішнім світом. Одним з найбільш
відомих філософських принципів Сковороди є його погляд на смерть як на
щось нестрашне та необхідне для духовного розвитку людини. Він вважав,
що смерть - це перехід до іншого життя, і що вона може бути навіть більш
значимою, ніж життя на землі, якщо людина досягне духовної зрілості.
Наприклад, один з творів Сковороди, що стосується питання про смерть,
- це поема «Думи мої, думи», де автор розглядає різні аспекти людської
існування, зокрема питання життя і смерті. У поемі Сковорода зображує
смерть як неминучу складову людського життя. Він пише про те, що людина
народжується на світ, але не може знати, коли і як саме покине його. Однак,
за словами Сковороди, смерть не повинна бути причиною страху чи жалю.
Вона є необхідною для того, щоб зрозуміти сенс життя та вічного життя душі
[8].
Сковорода вірить, що людина може пізнати істину про своє існування
тільки через розуміння того, що смерть є необхідною складовою цього життя.
Він стверджує, що справжнє життя не обмежується фізичним тілом, а
знаходиться на рівні духовного існування, яке перетинає межі смерті.
У «Думах моїх, думах» Сковорода підкреслює, що життя є неперервним
пошуком істини та внутрішньої гармонії. Смерть же є лише кінцевим етапом
199
цього шляху, на якому людина може пізнати себе та отримати більш глибоке
розуміння світу.
Григорій Сковорода вважав, що мудрість – це найвища цінність
людського життя і може бути досягнута тільки шляхом самопізнання та
самовдосконалення. У своїх творах він висловлювався про потребу
відмовитися від матеріалізму та стати більш духовно розвиненою людиною
[20, c. 25 - 26]. У творах «Розмова двох діалектів» - розглядає поняття
мудрості та знань, і показує, що мудрість є набагато вищою цінністю, ніж
знання; «Лист до філософа Х.» - висловлює переконання, що мудрість
допомагає людині зрозуміти справжній сенс життя, і без неї неможливо
досягти повної людської досконалості; «Поучення» - наголошує на тому, що
мудрість не можна придбати за гроші чи іншими матеріальними благами, і
що це є найвищою цінністю, яку може мати людина; «Максима» - стверджує,
що мудрість є найбільшим багатством, яке може мати людина, і наголошує
на тому, що вона допомагає людині зрозуміти світ навколо неї та її саму.
Одним з головних принципів філософії Сковороди була глибока повага
до природи та її законів. Він вважав, що природа є величним джерелом
мудрості та гармонії, і людина повинна навчатися від неї. Сковорода бачив у
природі симфонію, яка об'єднує всі елементи життя в єдине ціле [1, c. 357].
Філософ вірив, що природа дає людині все необхідне для життя і щастя, тому
вона повинна бути шанована та бережена. Він закликав до повернення до
природних цінностей та відмови від штучних і вимушених потреб. Це
означає, що людина має працювати у гармонії з природою, а не проти неї, і
не наносити їй шкоду.
Григорій Савович часто зазначав про важливість поваги до природи та її
законів. Один з найбільш яскравих прикладів - це його твір «Розмова про
природу людини», де він показує взаємозв‘язок між людиною та природою та
стверджує, що людина повинна поважати та дотримуватися законів природи,
адже це є найвищою формою мудрості.
Також, у творі «Розмова про те, що таке мудрість і чого на світі
найбільше потрібно» Сковорода зазначає, що мудрість полягає у розумінні та
повазі до всього створеного Богом, включаючи природу.
У «Розмові про горе та радість» Сковорода висловлює ідею, що природа
наділена своїми власними законами та циклами, які треба поважати та
зрозуміти, щоб жити у гармонії з навколишнім світом.
У загальному, тема поваги до природи та її законів є постійно
присутньою в творчості Сковороди, яка відображає його глибокі філософські
уявлення про місце людини в природі та їх взаємозв'язок.
Таким чином, філософія Сковороди була спрямована на пошук істини
через внутрішній розвиток людини, повагу до природи та її законів, а також
на відмову від матеріалізму та настанову на духовне збагачення. Вона
залишається актуальною і сьогодні, адже надзвичайно важливо зберігати
природу та розвивати духовність для досягнення гармонії у світі.
200
Другою, не менш важливою темою у філософських поглядах Сковороди

є його відношення до релігії. Він був християнином-православним, проте
критично ставився до церкви і її ієрархії. Він вважав, що духовність має бути
основою життя людини, а не формальні релігійні ритуали. Він заперечував
поняття пекла і віри у буквальний ад і нагороду, стверджуючи, що людина
може досягти небес і на землі, якщо живе відповідно до духовних принципів
[1, c. 141 - 150]. Крім того, вважав, що віра і розум повинні доповнювати
один одного, а не суперечити. Він підтримував ідею гармонії між розумом і
серцем, а також важливість пошуку істини.
Григорій Сковорода акцентував увагу на рівновазі між розумом та
серцем, яку він вважав необхідною для досягнення щастя та гармонії в житті
[14]. Він висловлював цю ідею у багатьох своїх творах, особливо в поезіях та
притчах. Наприклад: «Разум-душа» - описує ідеальну людину, яка здатна
зберегти рівновагу між своїм розумом та серцем. Він стверджує, що саме
така людина може досягти істинного щастя та мудрості; «Розмова про серце і
розум» - зображує діалог між серцем та розумом, де кожен з них намагається
переконати іншого в своїй переваги. Але в результаті вони приходять до
висновку, що обидва є необхідними для людини, і їхнє взаємозв'язок є
ключем до гармонії; «Співанки» - співає про значення духовності та гармонії
в житті. Він відзначає, що розум та серце повинні бути збалансованими, щоб
людина могла досягти справжнього щастя; «Лист до філософа» - пише про
те, що людина повинна мати розум та серце, щоб розуміти та відчувати світ.
Він наголошує на тому, що розум та серце мають взаємодоповнюватися, щоб
людина могла жити у гармонії з природою та суспільством.
Григорій Сковорода в своїх творах часто підкреслював важливість
пошуку істини як найважливішої мети людського життя [15]. Декілька з його
творів, де він зосереджується на цьому аспекті: «Размышления о бытии»
(Розділ 1) – висвітлює свої думки про природу буття та зазначає, що пошук
істини є найважливішою метою людського життя; «Размышления о вечном»
(Розділ 1) – обговорює свої погляди на вічність та буття і зазначає, що пошук
істини є ключем до розуміння цих понять; «Філософські підсумки» (Розділ 1)
– підкреслює важливість пошуку істини для досягнення щастя та духовної
гармонії; «Слово про розум і серце» (Розділ 1) – звертається до важливості
збалансованості між розумом та серцем, зазначаючи, що істинна мудрість
полягає в гармонії цих двох аспектів людської натури.
Ці твори українського письменника відображають його погляди на
пошук істини як важливий елемент людської екзистенції та наголошують на
необхідності збереження гармонії між розумом та серцем для досягнення
духовної глибини та розвитку [1, c. 355 – 374].
У своїх творах Сковорода звертався до широкого спектру філософських
ідей того часу, включаючи платонізм, неоплатонізм та християнську
традицію «Размышления о Божественном» (досліджує питання про Бога,
його атрибути та ідеї про нього); стоїцизм «Разговор о судьбе» (питання про
201
долю людини та її відношення до неї) та скептицизм «Размышления о

смерти» (питання про смерть та її значення для людини). Проте він не
ставився до них догматично, а намагався знайти спільне між різними
філософськими напрямками та використовувати їх для розвитку власної
філософії [1, c. 226-269].
Ці твори є тільки частковим переліком творів, де Сковорода
використовує різні філософські напрямки та ідеї для розуміння світу і
людської природи. Вони свідчать про багатоаспектність його думок та
поглядів на світ [22, c. 43-78].
Отже, Григорій Сковорода – видатний український філософ,
письменник, поет, перекладач та педагог XVIII століття. Він залишив
непересічний внесок у світову культуру, втіливши свої філософські погляди в
своїх творах. Сковорода відмовлявся від матеріалізму та наставляв на
духовне збагачення, пошук істини через внутрішній розвиток людини, а не
зовнішній досвід. Він розвивав ідеї платонізму, неоплатонізму, стоїцизму,
скептицизму, а також християнських традицій.
Український філософ був переконаний у важливості поваги до природи
та її законів, гармонії між розумом та серцем, пошуку істини. Він акцентував
увагу на важливості освіти та самовдосконалення людини, щоб досягти
внутрішньої гармонії та духовної збагаченості. Його творчість вплинула на
подальший розвиток філософії та культури України, а також стала частиною
світової культурної спадщини. Його принципи, ідеї та погляди продовжують
надихати та мотивувати людей на пошук істини та духовного збагачення.

1. Багалій Д.І. Український мандрований філософ Гр. Сав.
Сковорода. Харків: Державне видавництво України, 1926. 397 с.
2. Григорій Сковорода. Філософські трактати та діалоги:
Електронне видання творів Сковороди, 2017р. сайт: "Ukrainian Electronic
Library".
3. Драч І. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В. Григорій Сковорода:
Біографічна повість / Під загальною редакцією доктора філософських наук В.
М. Нічик. Серія біографічних творів «Уславлені імена». Випуск 60. Київ:
Молодь, 1984. 216 с.
4. Жулинський М. Філософські основи духовності в українській
культурі. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003. 240 с.
5. Жулинський М. Сковорода. Життя і творчість. Київ: Видавництво
Соломії Павличко «Основи», 2012. 392 с.
6. Жулинський М. Сковорода. Філософія духовного відродження.
Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2014. 352 с.
7. Коваленко Гр. Григорій Сковорода, його життя і твори. Полтава:
«Печат. діло», 1919. 156 с.
202
8. Кордуба І. Погляди Григорія Сковороди на смерть // Філософія

науки та сучасність. 2014. №2. С. 201-206.
9. Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія. Київ: Наукова
думка, 1972. 255 с.
10. Мишанич О. В. Григорій Сковорода і усна народна творчість.
Київ, 1976. 150 с.
11. «Михайло Грушевський про Сковороду», стаття М. Антоненка-
Давидовича, «Український історичний журнал», 2002 р.
12. Огієнко І. Портрети українських діячів. Київ: Видавництво
«Сучасність», 1996. С. 90.
13. Огієнко І. Повернення до самобутності. Київ: Видавництво
«Сучасність», 1996. С. 116.
14. Поліщук Ф. М. Григорій Сковорода. Київ, 1978. 260 с.
https://chtyvo.org.ua/authors/Polischuk_Fedir/Hryhorii_Skovoroda_Zhyttia_i_tvor
chist/
15. Попов П. М. Григорій Сковорода. Київ, 1969. 173 с.
https://shron1.chtyvo.org.ua/Skovoroda/Tvory_u_2_tomakh_Tom_2.pdf?
16. «Сковорода – вчитель мудрості і самопізнання», стаття на сайті
«Україна Молода», 2018 р. https://issuu.com/biblioteka80/docs/_2022_-_
17. Сковорода Г. Розмова двох молодших братів // Сковорода Г.
Твори в 2 т. - Київ: Наукова думка, 1994. 528 с.
https://shron1.chtyvo.org.ua/Skovoroda/Tvory_u_2_tomakh_Tom_2.pdf?
18. Сковорода, Г. Роздуми про божественні таїни. Повне зібрання
творів у 7 томах. Київ: Наукова думка, 1987. Т. 2, 576 с.
19. Сковорода. Твори в трьох томах. Київ: Дніпро, 1990. Т. 1. 527 с.
20. Тичина П. Григорій Сковорода: вступ. слово на урочистому
вечорі в Держ. Київ. ун-ті 19 ХІ. 1939 р. / П. Тичина. Київ, 1939. 51 с.
21. Філософія Григорія Сковороди. Київ, 1972. 310 с.
22. Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. Т. 1: Нариси з історії
філософії на Україні. Філософія Григорія Сковороди. Київ: Смолоскип, 2005.
402 с.
Іван ОЛІЙНИК, студент 2 курсу

Науковий керівник – Тетяна СУЛЯТИЦЬКА,
кандидат філософських наук, доцент
ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФІЇ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

XIV-XVII ст.
Філософія епохи Відродження, яка припадає на період з XIV-XVII ст.,

була надзвичайно важливою для розвитку західної цивілізації. Це була епоха,
коли люди відновлювали інтерес до класичної античної культури, а також
починали досліджувати світ наукою і розуміти його за допомогою
203
раціональних методів. Зазначена тематика знайшла висвітленняу працях Л.

Губерського, Л. Сморжа, С. Артаманова, В. Ільїна та інших.
Мета роботи полягає в тому, щоб охарактеризувати філософію епохи
Відродження та виділити її основні напрямки.
Філософія Відродження була періодом історії західної культури, який
тривав приблизно з XIV-XVII ст. і був охарактеризований прагненням до
відродження (лат. "renasci") класичної античної культури та розвитку науки,
мистецтва й культури. В період епохи Відродження неабияк розвивається
художня культура, зароджується гуманізм у формі світської культури,
активно проходить реформація та контрреформація, геоцентрична система
замінюється геліоцентричною, відбуваються великі географічні відкриття.
Загалом, все перелічене й визначило духовну складову цього періоду [5, c.
143].
Основні риси філософії Відродження: гуманізм. Філософія Відродження
була зорієнтована на людину, на її освіту, розвиток та самореалізацію.
Гуманісти вважали, що людина може змінювати світ і сама визначає своє
місце в ньому [5, c. 144].
Антропоцентризм. Відродження було періодом, коли людина стала в
центрі уваги. Вона стала розуміти себе як вищу форму життя, ніж тварини і
відрізнятися від природи як такої. Це привело до розвитку
антропоцентричної філософії, яка визнавала людину як центр всього
існуючого [6, c. 219].
Раціоналізм. Філософія Відродження була заснована на ідеї
раціоналізму, або раціонального підходу до розуміння світу. Це означало
відхід від догматичного і релігійного підходу до знання і перехід до
наукового методу та логіки.
Емпіризм. Поміж іншими характеристиками філософії Відродження був
підхід до знання, заснований на емпіризмі, це означало, що знання про світ
може бути отримане шляхом спостереження та дослідження, а не тільки за
допомогою розумової рефлексії. В даний період, активно розвивається низка
явищ суспільного життя, що в наступній історичній епосі, змогли
розгорнутися в повній мірі [9, c. 95].
Філософія Відродження була різноманітною, включала в себе різні
напрямки та школи думок, а також представників з різних країн.
Основні напрямки філософії Відродження: Гуманістичний напрямок у
філософії Відродження виник у XIV-XV ст. і був спрямований на
відродження класичної античної культури, а також на підвищення значення
людини в суспільстві та культурі. Гуманісти вважали, що людина є центром
всього, що її інтелект та творчість повинні бути розвинуті, а знання і
мудрість мають бути доступними кожному. До найвідоміших представників
гуманістичного напряму у філософії Відродження належать: Еразм
Роттердамський (1466-1536 рр.) - справжнє ім‘я Герхард Герхардс,
нідерландський гуманіст, письменник та філософ, автор праць «Похвала
204
дурості», «Новий Завіт з коментарями», «Розмови про найвище благо» [1, 3];
Франсуа Рабле (1494-1553 рр.) - французький гуманіст, письменник та
філософ, автор відомого твору «Гаргантюа та Пантагрюель» [1, c. 22];
Мікеланджело (1475-1564 рр.) - італійський художник, скульптор та
архітектор, відомий також своїми філософськими роздумами та поезією.
Дослідники вважають, що його мистецька діяльність — це мистецтво, яке
розпочалося і завершилося зображенням людського тіла [11, c. 7]. Ці
представники гуманістичного напряму у філософії Відродження допомогли
відродити ідею гуманізму в Європі та сформувати нову концепцію світу, де
людина є центром всього.
Неоплатонізм – це філософський напрям, який поєднував елементи
платонізму з ідеями стоїцизму та неопіфагорейства. У середині XV ст.
неоплатонізм став популярним серед італійських гуманістів, які
відроджували класичну античну філософію. Одним з найвідоміших
представників неоплатонізму у філософії Відродження був Марсіліо Фічіно
(1433-1499 рр.), італійський філософ, який вивчав грецьку та латинську мови,
а також філософію та теологію. Він пропагував ідею єдності всього буття, де
Бог є центром та джерелом всього існуючого, а людина може досягти єдності
з Богом через мистецтво, медитацію та духовну практику. Фічіно
інтерпретував праці своїх попередників, перекладаючи їх навчання у
сучасних термінах, адаптуючи до нових реалій і своїх поглядів [14]. Іншим
відомим неоплатоністом у філософії Відродження був Джордано Бруно
(1548-1600 рр.), італійський філософ, який розвивав ідеї Марсіліо Фічіно та
додавав до них нові елементи. Він вважав, що Всесвіт є безкінечним, єдність
усього в ньому може бути досягнута через інтуїцію, а людина є невід'ємною
частиною всесвіту. Останніми словами Бруно були: «Я вмираю мучеником
добровільно і знаю, що душа з останнім зітханням піднесеться в рай» [2].
Неоплатонізм у філософії Відродження допоміг відродити інтерес до
класичної античної філософії, а також сприяв розвитку ідей єдності та
гармонії в природі та людському житті.
Натурфілософія - це філософський напрям, що розвивався у XVI-XVII
ст. у межах Відродження та зосереджувався на вивченні природи.
Натурфілософи прагнули розкрити закономірності природних явищ та
побудувати єдину загальну теорію природи. Одним з найвідоміших
представників натурфілософії у філософії Відродження був Френсіс Бекон
(1561-1626 рр.), англійський філософ та науковець, який став відомий своїми
працями з природничих наук. Він пропонував метод індукції для отримання
знань про природу, який полягав у зборі фактів та експериментах для
формування загальних законів. Великий державний діяч за короля Якова I,
який благоволив Бекону, навіть довірив йому керувати державою на час
свого від‘їзду в Шотландію [10, c. 11]. Іншим відомим натурфілософом був
Йоганнес Кеплер (1571-1630 рр.), німецький математик та астроном, який
вивчав рух планет та формулював закони, що описували їх рух. Він вірив у
205
те, що закономірності, які спостерігаються в природі, відображають думку

Бога. Закони Кеплера були сформульовані Кеплером в 1609 в книзі «Нова
астрономія», причому, заради обережності, він відносив їх тільки до Марса
[2]. Натурфілософія у філософії Відродження допомогла вивчити природу
більш систематично та точно, а також сприяла розвитку наукових методів.
Багато з ідей натурфілософії згодом були розвинені у науці, таких як фізика,
хімія та біологія.
Реформаційний напрям у філософії Відродження був пов‘язаний з
Реформацією, релігійним рухом, що почався у Європі у XVI ст..
Реформатори критикували церкву, її ієрархію, обряди та доктрини, вимагали
їх реформування або відкидання. Цей рух мав великий вплив на філософію
Відродження, зокрема на формування протестантизму, який став однією з
визначальних релігійних форм цієї епохи [4]. Одним з відомих представників
реформаційного напряму у філософії Відродження був Мартін Лютер (1483-
1546 рр.), німецький теолог, який став лідером Реформації. Лютер прикріпив
тези до дверей замкової церкви у Віттенберзі з пропозицією влаштувати
науковий диспут [12, с. 105]. Його пропагандування ідеї, що людина може
досягти спасіння через віру в Бога, а не через добрі діла, вплинуло на
розвиток протестантизму. Іншим відомим представником реформаційного
напряму у філософії Відродження був Ян Амос Коменський (1592-1670 рр.),
чеський педагог та теолог, який розвинув ідеї про освіту як шлях до розвитку
людини та її духовного вдосконалення. Останні роки жив у Амстердамі,
помер у 1670 р. (похований в Неардені, неподалік Амстердама) [13, с. 84].
Реформаційний напрям у філософії. Відродження сприяв розвитку
протестантизму, зміні уявлень про роль релігії у суспільстві та релігійному
житті, а також розвитку наукових ідей та методів.
Політичний напрям у філософії Відродження виник у XV-XVI ст. і був
пов‘язаний зі змінами в політичній культурі Європи. Цей напрям ставив
питання про те, як повинен бути організований державний устрій, який має
бути статус людини у суспільстві та які повинні бути права та обов‘язки
громадян. Політичний напрям у філософії Відродження сприяв розвитку ідей
демократії, республіканізму та прав людини і став важливим етапом у
розвитку політичної думки в Європі [8]. Один з відомих представників
політичного напряму у філософії Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469-
1527 рр.), італійський політичний діяч та філософ. У своїх творах, зокрема у
«Державі», Макіавеллі критикує ідеї, що правительство має бути засноване
на моральних принципах та стверджує, що держава має діяти лише
відповідно до своїх інтересів та захищати свою владу навіть за рахунок
використання насильства. Макіавеллі називав політику «досвідченою
наукою», яка роз‘яснює минуле, керує сьогоденням і здатна прогнозувати
майбутнє [8, с. 138]. Спостережливість, роздуми та майстерне володіння
пером не заважали йому і відпочити серед друзів, блиснути дотепністю.
Макіавеллі також любив розкіш та гарний одяг [7, с. 288].
206
Отже, філософія епохи Відродження відіграла важливу роль у

формуванні сучасного світогляду та вплинула на розвиток науки, мистецтва,
культури та політики. По-перше, філософія епохи Відродження дала поштовх
до розвитку науки. Філософи цього періоду почали розглядати світ як
систему, яку можна розуміти і описувати. Науковий метод було перевершено
знанням або здогадками, що відображають досвід. Це привело до збільшення
значення досліджень та розробки нових методів дослідження. По-друге,
філософія епохи Відродження привела до розвитку мистецтва та культури.
Філософи цього періоду вважали, що мистецтво може викликати емоції та
піднесення у глядачів, а також бути джерелом знань про світ. Це привело до
розвитку таких форм мистецтва, як живопис, скульптура, архітектура та
література. По-третє, філософія епохи Відродження вплинула на політику та
суспільні відносини. Філософи цього періоду розглядали ідеї про свободу,
рівність та демократію. Вони прагнули до встановлення гуманних та
справедливих правил у суспільстві, а також розвитку національної свідомості
та культури. У загальному, філософія епохи Відродження стала джерелом
нових ідей та концепцій, що вплинули на розвиток науки, мистецтва,
культури та політики. Вона дала поштовх до розвитку нашого сучасного
світогляду та стала важливою складовою частиною історії людства.

1. Філософія: навчально-методичний посібник для студентів
спеціальності 014 Середня освіта. Частина 1/ автори-укладачі: М.П.Плахтій,
Т.В.Сулятицька [Електронний ресурс]. Кам‘янець-Подільський: Кам‘янець-
Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2022. 1 електрон.
опт. диск (CD-ROM); 12 см. (арк. 7,9)
http://elar.kpnu.edu.ua:8081/xmlui/handle/123456789/6054
2. Повар А.М., Сулятицька Т.В. Філософія : навч.-метод. посіб. ДВНЗ
«Кам‘янець-Поділ. індустр. Коледж», Кам‘янець-Поділ. нац. ун-т ім. Івана
Огієнка. Кам‘янець-Подільський : Зволейко Д. Г., 2016. 168 с.
3. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань:
підручник / за ред. В.А.Буслинського. Львів: «Новий Світ – 2000», 2020. 352
с. https://ns2000.com.ua/wp-content/uploads/2019/10/Osnovy-filosofs-kykh-znan-
.pdf
4. Ярошовець В.І. Історія філософії: від структуралізму до
постмодернізму: підручник. Київ : Знання України, 2004. 214 с.
5. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів
вищих навч. закл. Київ: Вікар, 2005. 516 с.
6. Ільїн В. Філософія: Підручник. Ч.1. Київ: Альтерпрес, 2002. 463 с.
7. Каппони Н. Макиавелли. Гений политических интриг. Москва, 2012.
352 с.
8. Татаркевич В. Історія філософії: Т. 1: Антична і середньовічна
філософія. Львів :Свічадо, 2006. 456 с.
207
9. Сморж Л. Філософія: Навчальний посібник. Київ: Кондор, 2004. 414

с.
10. Киричок О.Б. Філософія: підручник для студентів вищих
навчальних закладів / Олександр Борисович Киричок. Полтава : РВВ ПДАА,
2010. 381 с. https://docplayer.net/70312568-Oleksandr-kirichok-filosofiya-
pidruchnik-dlya-studentiv-vishchih-navchalnih-zakladiv.html
11. Фриц Эрпель. Микельанджело / Пер. з нім. Сергея Данильченко.
Берлін: Хеншель, 1990. 72 с.
12. Данильян О.Г. Філософія: підручник / О.Г. Данильян, О.П.
Дзьобань. Харків : Право, 2015. 432 с.
13. Ягупов В.В. Педагогіка: Навчальний посібник. Київ: Либідь, 2002.
560 с.
14. Kristeller P. O. The Philosophy of Marsilio Ficino. Groucester, 1964.
441 p.
Оксана СВІДЕРСЬКА, студентка 1 курсу магістратури

Науковий керівник Ольга ВІННІЧУК,
кандидат політичних наук, доцент
ІНФОРМАЦІЙНА ТЕХНОЛОГІЯ ЯК СКЛАДОВА

ЕЛЕКТОРАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ
Початок ХХІ століття започаткував новий курс розвитку демократії в

Українській державі, який веде до перебудови соціально-економічної та
політичної системи країни. Цей процес не простий, оскільки веде до
руйнування політичних цінностей суспільства, сформованого декількома
століттями, і передбачає боротьбу з громадянською свідомістю,
бюрократизмом та політичної культурою політиків.
Важлива роль в демократичному суспільстві належить електоральному
процесу та технологіям, які застосовуються з метою впливу на поведінку
виборців [7, с. 72].
Термін «технологія» походить від двох давньогрецьких слів: «техно» –
мистецтво, майстерність і «логос» – наука, знання, закон. У словниках
технологію тлумачать:
1. як сукупність способів оброблення чи перероблення матеріалів,
виготовлення виробів, проведення різних виробничих операцій тощо;
2. як сукупність знань, відомостей про послідовність окремих
виробничих операцій у процесі виробництва чого-небудь;
3. як будь-який засіб перетворення вихідних матеріалів, будь-то люди,
інформація або фізичні матеріали – для отримання бажаної продукції чи
послуг [1, с. 425].
208
Більшість політичних технологій, які використовуються у боротьбі за

владу, спрямовані на її утримання, розширення та зміцнення. На думку
О. Шкурка, політичні технології – це не лише методологічно об‘єднана низка
процедур цілеспрямованої діяльності, мета якої – отримання бажаного,
заданого результату для замовника, але й певна послідовність дій, які
спрямовані на моделювання певних поведінкових алгоритмів суб‘єкта, що
демонструє абсолютну очевидність у процесі аналізу виборчих політичних
технологій [9, с. 132]. Це систему способів реалізації політичних цінностей
суб‘єкта в процес
Серед українських науковців, які займалися дослідженням політичних
технологій варто виділити А. Пойченко. Він розглядав політику як діяльність
задля розв‘язання запобігання конфліктів. На його думку, політичні
технології – це система послідовних дій політичного суб‘єкта, спрямованих
на досягнення певного політичного результату. і політичної діяльності [4, с.
147]. Дослідженням технологій електорального процесу України займалися І.
Поліщук, А. Савков, Ю. Ключковський, В. Бебик, К. Ващенко, І. Жданов та
ін.
Серед великого різноманіття політичних технологій особливе місце
посідають технології, що використовуються під час виборчої кампанії – це
інформаційні технології.
Виборчий процес має бути організований демократично, прозоро та
справедливо. Протеі зміни у виборчому законодавстві, складність виборчого
процесу, швидкий розвиток інформаційних технологій в Україні вплинули на
процес дослідження даного питання.
Зі становленням інформаційного суспільства сучасні дослідники,
зокрема Т. Е. Грінберг, все більше пов‘язують розвиток виборчих технологій
з розвитком медіа-ринку та Інтегрованих маркетингових комунікацій (ІМК),
які передбачають комплексне використання для вирішення маркетингових
завдань реклами, просування продаж, прямого маркетингу, мерчендайзингу,
Інтернет-технологій [5, с.108].
У політичній діяльності використовують спеціальні засоби
інформаційного обміну для встановлення та підтримки постійних контактів
між її суб'єктами. За Е. Тоффлером, з трьох джерел влади – насильства,
багатства і знання (у даному випадку знання тлумачиться як інформація) –
останнє надає їй найвищого ґатунку. «Високоякісна влада передбачає
…досягнення мети за допомогою мінімальних джерел влади. Знання часто
використовуються, щоб змусити інших сприймати вашу послідовність
операцій у процесі виконання певної дії. Вони здатні навіть переконати
людину в тому, що вона самостійно створила цю послідовність. Таким чином,
саме знання лежать в основі влади «вищої якості», влади найбільш ефективної,
бо даний ресурс може бути застосований і для покарання, і для винагороди, і для
переконання, і навіть для перетворення ворога на союзника.» [8, с. 37]
209
Сучасні інформаційні технології дозволяють застосовувати принцип

діалогового зв‘язку. За допомогою цих можливостей політики можуть
розширювати свою участь у політико-інформаційному обміні. Вони можуть
не лише висвітлювати позитивну інформацію про себе та свою політичну
силу, але й поширювати інформацію про своїх конкурентів, яка має
компрометуючий характер. Додавання інформаційної складової частини у
виборчі технології змінило її функціональність [10, с. 79]. Для пересічних
користувачів Інтернету це моживість виражати свої думки та погляди
стосовно важливих політичних питань, які миттєво можуть поширюватися в
суспільстві.
Дієвим інструментом впливу на формування політичних цінностей
суспільства виступають засоби масової інформації (ЗМІ), діяльність яких
зорієнтована на управління політичною поведінкою громадян. Е. Денніc
наголошує, що «ЗМІ «формують» наше мислення, «впливають» на наші
думки й настанови, «підштовхують» нас до певних видів поведінки,
наприклад, голосування за певного кандидата».
Поряд із традиційними засобами масової інформації на політичну сцену
вийшли соціальні мережі, які набувають дедалі більшого впливу на
громадськість, зокрема, під час виборчих кампаній. Вони дають можливість
політичним партіям і кандидатам скеровувати свої повідомлення до
електорату «безпосередньо» і виступають для їхніх прихильників засобом
поширення цих звернень. Гарним прикладом цього можуть бути
президентські вибори 2019 р. Залучення до рекламної кампанії кандидатів у
президенти, соціальних мереж, таких як Facebook, Twitter, Instagram,
дозволило перетворити ці ресурси на дієві інструменти боротьби за голоси
виборців. У 2018 році Інтернет вперше випередив телебачення, а Facebook як
джерело отримання інформації обігнав традиційні ЗМІ з коефіцієнтом – 49%
до 43,5% [3].
Так, завдяки соціальній мережі Instagram, де читачами є громадяни
України віком від 18-35 років, діючому президенту України вдалося
сформувати кістяк свого електорату. А показ серіалу «Слуга народу»
докорінно змінив образ політика в очах українських виборців. Як
засвідчують результати досліджень Фонду «Демократичні ініціативи імені
Ілька Кучеріва», основним мотивом більшості виборців під час
президентських виборів було бажання докорінно відновити владу (і це
вважають 55% опитаних) [6]. А головною тезою виборчої кампанії була
боротьба зі «старою політикою» та корупцією.
Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, можна стверджувати, що
інформаційна технологія є рушійною силою електорального процесу
України. Використання інформаційних технологій у виборчому процесі
сформувало політичну культуру виборців, дозволило залучити до виборчого
процесу молодь, та налагодити паритетні стосунки між учасниками
електорального процесу.
210

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови [Текст] /
уклад. і гол. ред. Бусел В. Т. Київ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2003. 624 с.
2. Кількість українських користувачів Instagram за рік збільшилася
на 50 відсотків. Дзеркало тижня. URL:
https://zn.ua/ukr/TECHNOLOGIES/kilkist-ukrayinskih-koristuvachiv-instagram-
za-rikzbilshilasya-na-50-vidsotkiv-306701_.html.
3. Нові рейтинги: Тимошенко відривається від Порошенко,
Зеленський виходить на 3-є місце. Центр прикладних досліджень.
Консалтингова компанія. URL: https://cpd.com.ua/ru/ reitingi-kandidatov-v-
prezidenty
4. Пойченко А.М. Політика: теорія і технології діяльності. Київ,
1996. 163 с.
5. Поліщук І. О. Виборчі технології: сутність та різновиди. Вісник
Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава
Мудрого». № 4 (27) 2015. С. 106-111.
6. Прес-реліз Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька
Кучеріва»: «Сто днів Президента Володимира Зеленського». Український
кризовий медіа-центр. Київ, 28 серпня 2019 року. URL:
https://cutt.ly/0YaVXf2
7. Романчиков В. І. «Основи наукових досліджень». Навчальний
посібник. Київ: Центр учбової літератури, 2007. с. 302.
8. Тоффлер, Е. Третя Хвиля / З англ. пер. А. Євса. Київ: Вид. дім
«Всесвіт», 2000. 480 с.
9. Яковлєв М., Гарань О. Україна після Євромайдану: досягнення та
виклики. Київ: Фонд «Демократичні ініціативи», 2015. с. 132.
10. Чубатенко О. М. Тенденції розвитку виборчих технологій в
Україні в умовах становлення інформаційного суспільства. Вісник НТУУ
«КПІ». Політологія. Соціологія. Право. 2021. Випуск 2 (50). C. 76-80.
211
Кам‘янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Історичний факультет
НАУКОВЕ ВИДАННЯ
НАУКОВІ ПРАЦІ
СТУДЕНТІВ ІСТОРИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ
КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО
НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
ІМЕНІ ІВАНА ОГІЄНКА
Кам‘янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка,

історичний факультет, вул. Татарська, 14, м. Кам‘янець-Подільський, 32301
Надруковано в Кам‘янець-Подільському національному університеті

імені Івана Огієнка, історичний факультет, вул. Татарська, 14,
м. Кам‘янець-Подільський, 32301

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1

Кам‘янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

СТУДЕНТІВ ІСТОРИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової

Рекомендовано до друку Вченою радою

Н 34 Наукові праці студентів історичного факультету Кам’янець-

До випуску 20 збірника увійшли тези доповідей студентів та магістрантів

Гавриїл БАТЬКОВЕЦЬ, Іван ХОМЮК. КАМ‘ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКЕ

Світлана МАШТАЛЕР. ВИБОРИ ДО І ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ (ЗА

Валентина КУЦУНЯК. КУРДСЬКЕ ПИТАННЯ У ВНУТРІШНІЙ

Вероніка РАЧОК. ДІЯЛЬНІСТЬ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ ПНР ЩОДО

Юрій БОНДАР. НЕВДАЛА СПРОБА ПЕРЕПИСАТИ ХІД ВІЙНИ В 1812

МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ

Юлія ГРІЩЕНКО. МЕТОДИКA ВИКОРИСТAННЯ ПИСЕМНИХ

Діана ХРАПКО. ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ НА

Максим ЄРЕМЕЄК. ДОГОВОРИ ПЕРЕДАЧІ МАЙНА У

ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ

Юрій ЄВСЄЄВ. ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ТА ЙОГО ФІЛОСОФСЬКІ

Гавриїл БАТЬКОВЕЦЬ, Іван ХОМЮК, студенти 2 курсу

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКЕ КОМУНАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО

Розвиток комунального господарства є важливим напрямом для

самостійний баланс, мало розрахунковий валютний та інші рахунки в

контроль за виконанням робіт та підвищить рівень довіри до органів

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Оксана ВАВШКО, студентка 2 курсу

ГАЗЕТА «ГРОМАДСЬКА ДУМКА» ПРО СТАН І ЗАВДАННЯ

Селянознавча тематика активно вивчається у сучасній історичній науці.

До чинників, які погіршували стан та завдання поширення освіти серед

осіб, незацікавленість російського уряду, відсутність культурно-освітніх

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Катерина ВЕЛИЧЕНКО, студентка 4 курсу

КІНЕМАТОГРАФ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ

Мистецтво кіно є одним з визначальних факторів розвитку культури

революційної та єврейської тематики, екранізації європейської літератури і

Отже, в період Української національної революції українська

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Олена ГЕВЕЛЬ, студентка 2 курсу

ПРИНЦ КАРЛ ГЕНРІХ НАССАУ-ЗІГЕН ТА ПОДІЛЛЯ: ОГЛЯД

Карл Генріх Ніколас Оттон принц Нассау-Зіген (1745-1808) – людина,

Ю. Бартошевич, а також з‘ясувати його справжню роль, яку він відіграв в

Так склалося, що нащадок німецького правлячого дому, виходець з

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

13. [Rzewuski H.]. Teofrast polski przez Autora Zamku Krakowskiego.

Владислав ҐЕДЗЬ, студент 2 курсу

НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ ЩОДО ЛЯНЦКОРОНСЬКОГО

Чемеровеччина, мікрорегіон історичного Поділля в межиріччі Збруча та

Трійці, а на суді вибудовує таку систему захисту, що всі розуміють: це не

лідерів мусульмансько-сабатіанської групи (так звані «дьонме») [10, c. 12-

ускладнила ситуацію [10, c. 21-28]. Подальший розвиток подій, що призвів до

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Всеукраїнської наук. істор.-краєзн. конф. (20 листопада 2020 р., смт

Савелій ГРИГА, студент 1 курсу

НАУКОВІ ВЕРШИНИ ТЮРКОЗНАВЦЯ ОЛЕКСАНДРА

Серед багатьох українців, які в силу різних обставин опинилися в різних

ст. з Кам‘янця-Подільського. Її тема: «Конвергентна еволюція вірмено-

с. 137-258], а також витяги з вірменських судових книг зі Львова,

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

3. Великая Степь в античных и византийских источниках: Сборник

Алла ГУРАЛЬСЬКА, студентка 1 курсу магістратури

ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА НА

Перш ніж вести мову про висвітлення питання про розвиток

закінчив із відзнакою історичний факультет нашого університету в 1968 р.

особливості селянства. На думку дослідника, селянин є залежним від

Кам‘янець-Подільського району були Д. Мочарний, А Токарєв, М.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

д.е.н. В.В. Небрат ; НАН України, ДУ «Ін-т екон. та прогнозув. НАН