2

ВСТУП
Актуальність дослідження. На сьогодні так склалося, що у
педагогічній та психологічній науці нашої країни однією з найбільш
актуальних проблем являється спілкування молодших школярів. Тому
вивчення особливостей спілкування молодших школярів є важливим
напрямом психолого-педагогічного дослідження.
Спілкування являється однією з найважливіших сфер духовної сторони
життєдіяльності людини. Зараз потреба в уміннях комунікативності є
запорукою гарних стосунків у будь-якому колективі. Вона допомагає
уникнути конфліктів та піднімає рівень якості навчально-виховного процесу
у школі. Тому уміння будувати комунікативні зв’язки необхідно якомога
раніше прививати та розвивати школяром.
Проблема спілкування інтенсивно розробляється в соціальній
психології протягом останніх 20 років. Пильна увага вчених і практиків до
цієї сфери пояснюється складністю феномена утрудненого спілкування,
багатогранністю його форм і сфер прояву. Найбільш активним є дослідження
педагогічного спілкування. Порушення, бар’єри, що виникли в процесі
педагогічного спілкування, впливають на характер відносин між вчителем і
учнем, на особливості розвитку особистості як школяра. 
Спілкування стає особливою школою соціальних стосунків. Дитина
поки що неусвідомлювано відкриває для себе існування різних стилів
спілкування. Початкова школа ставить раніше захищену сім’єю, незначним
особистим досвідом спілкування дитину в ситуацію, де в реальних стосунках,
слід навчитися відстоювати свої позиції, свою думку, своє право на
автономність – своє право бути рівноправною у спілкуванні з іншими
людьми.
Спілкування – це багатоплановий процес розвитку контактів між
людьми, породжуваний потребами спільної діяльності. Спілкування включає
в себе обмін інформацією між учасниками спільної діяльності, який може
бути охарактеризований як комунікативна сторона спілкування.
 3

Спілкуючись, люди звертаються до мови, одному з найважливіших засобів

спілкування. 
Спілкування не є новою проблемою для української та російської
психології. Дослідження в цій царині ведуть свою історію від В.М.
Бехтерєва, В.Н. М’ясищева, Б.Г. Ананьєва до Г.М. Андреєвої, О.О.
Бодальова, П.П. Петровської, Т.С. Яценко та інших психологів, котрі
розробляють проблеми спілкування сьогодні. Для розвитку спілкування у
дітей молодшого шкільного віку дуже важливою є словникова робота.
Проблема спілкування молодшого школяра розглядалася в роботах
таких вчених як Д. Каті, Л. Лі, Г. Лассвеллом, М. Андерсен, В.Ф. Ломов, А.А.
Клімов.
Об’єкт дослідження: спілкування молодших школярів.
Предмет дослідження: особливості спілкування молодших школярів.
Мета дослідження: обґрунтувати особливості спілкування молодших
школярів.
Завдання дослідження:
1. Охарактеризувати загальний та психічний розвиток молодшого
шкільного віку.
2. Виявити особливості спілкування молодшого школяра.
3. Розкрити поняття спілкування, функції та види спілкування, стилі
спілкування, які пропонуються дорослими в сім’ї та у школі.
4. Емпірично дослідити особливості спілкування молодшого школяра.
 4

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОБЛЕМИ СПІЛКУВАННЯ

МОЛОДШОГО ШКОЛЯРА

1.1. Особливості спілкування молодшого школяра

Спiлкування багатоплановий процес встановлення i розвитку контактiв
мiж людьми, який передбачає обмiн iнформацiєю, певну тактику i стратегiю
взаємодiї сприймання i розумiння суб’єктами спiлкування один одного [1]. 
Спілкування iсторично склалося в процесi спiльної дiяльностi, де
спочатку вiдiгравало допомiжну роль: супроводжувало i обслуговувало певні
дії. З ускладненням дiяльностi воно набуває вiдносної самостiйностi, починає
виконувати специфiчну функцiю передачi наступним поколiнням форми
культури i суспiльного досвiду. В онтогенезi спiлкування також поступово
стає особливою дiяльнiстю. Задовольняючи потребу в спiлкуваннi дитина
оволодiває мовленням, освоює соцiальнi норми, культуру в цiлому,
будує образ свiту i свого Я. В процесi спiлкування вiдбувається перехiд від
одного рівня життя до iншого. Спiлкуючись, людина виявляє себе iндивiдом i
заявляє про себе як особистiсть [3].
Дитина, що відвідує початкову школу, психологічно переходить до
нової системи стосунків з оточуючими людьми. На неї покладено обов’язок
не тільки щоденно відвідувати школу, але й підпорядковуватися вимогам
навчальної діяльності. Свобода дошкільного дитинства змінюється
стосунками залежності і підпорядкування новим правилам життя [2].
Сім’я починає по-новому контролювати дитину, у зв’язку з
необхідністю вчитися в школі, виконувати домашні завдання, строго
організовувати режим дня. Жорсткіші вимоги до дитини, навіть коли вони
виявляються у доброзичливій формі, покладає на неї відповідальність за саму
себе. Необхідність утримання від ситуативних імпульсивних бажань і
обов’язкова самоорганізація створює спочатку в дитини почуття самотності,
відчуженості себе від близьких – адже вона повинна нести відповідальність
за своє нове життя і сама організовувати його. Починається важкий період
 5

випробування дитини не тільки необхідністю ходити до школи, бути

дисциплінованою, але й необхідністю організації свого дня вдома, в сім’ї [2].
Успіхи дитини в засвоєнні норм життя в нових умовах формують у неї
потребу у визнанні не тільки в попередніх формах стосунків, але і в
навчальній діяльності. Характер адаптації до умов життя в молодшому
шкільному віці і ставлення до дитини з боку сім’ї визначають стан і розвиток
її почуття особистості. В умовах чутливості до зміни соціального статусу
дитина в сім’ї набуває нового місця і всередині сімейних стосунків: вона
учень, відповідальна людина, з нею радяться [7].
Школа ставить перед дитиною нові вимоги стосовно мовного розвитку:
при відповіді на уроці мова повинна бути грамотною, короткою, чіткою в
думках, виразною; при спілкуванні мовні побудови повинні відповідати
очікуванням, що склалися в культурі. Саме у школі, без підказки з боку
батьків про те, що слід сказати в тій чи іншій ситуації, дитина змушена брати
на себе відповідальність за свою мову і правильно її організовувати, щоб
встановити стосунки з учителем і однолітками [4].
Спілкування стає особливою школою соціальних стосунків. Дитина
поки що неусвідомлювано відкриває для себе існування різних стилів
спілкування. Початкова школа ставить раніше захищену сім’єю, незначним
особистим досвідом спілкування дитину в ситуацію, де в реальних стосунках,
слід навчитися відстоювати свої позиції, свою думку, своє право на
автономність – своє право бути рівноправною у спілкуванні з іншими
людьми [10].
В молодшому шкільному віці відбувається перебудова стосунків
дитини з людьми. Початок навчальної діяльності по-новому визначає
стосунки дитини з дорослими і однолітками. Реально існують дві сфери
соціальних стосунків: «дитина – дорослий» і «дитина – діти». Ці сфери
взаємодіють одна з одною через ієрархічні зв’язки.
В сфері «дитина – дорослий», крім стосунків «дитина – батьки»,
виникають нові стосунки «дитина вчитель», які піднімають дитину на рівень
 6

суспільних вимог щодо її поведінки. Учитель для дитини втілює нормативні

вимоги з більшою визначеністю, ніж у сім’ї, адже в первинних умовах
спілкування дитині важко виокремити себе і досить точно оцінити характер
своєї поведінки. Тільки вчитель, який ставить вимоги перед дитиною,
оцінюючи її поведінку, створює умови для соціалізації поведінки дитини, для
стандартизації її поведінки в системі соціального простору – обов’язків і
прав. У початковій школі діти приймають нові умови, які ставляться
вчителем, і намагаються неухильно слідувати правилам. Учитель стає для
дитини фігурою, яка визначає її психологічний стан не тільки в класі, на рівні
і в спілкуванні з однокласниками, його вплив поширюється і на стосунки в
сім’ї [10].
Отже, сім’я стосовно дитини стає центрованою на навчальній
діяльності, на стосунках дитини з учителем і однокласниками. До змісту
традиційного спілкування з дитиною в сім’ї включаються всі події її
шкільного життя.

1.2. Поняття спілкування, функції та види спілкування

Взаємодія людини з навколишнім світом здійснюється в
системі об’єктивних відносин, що складаються між людьми в їх суспільного
життя. Відображенням об’єктивних взаємовідносин між членами групи
є суб’єктивні міжособистісні відносини, які вивчає соціальна психологія [6]. 
Будь-яке виробництво передбачає об’єднання людей. Але ніяка
людська спільність не може здійснювати повноцінну спільну діяльність,
якщо не буде встановлений контакт між людьми, в неї включені, і не буде
досягнуто між ними належне взаєморозуміння. Так, наприклад, для того, щоб
учитель міг навчити будь-чому учнів він повинен вступити з ними в
спілкування [6]. 
Відома нами А.І. Зімня, важчає, що спілкування – це багатоплановий
процес розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами спільної
діяльності [13]. 
 7

Спілкування включає в себе обмін інформацією між учасниками

спільної діяльності, який може бути охарактеризований як комунікативна
сторона спілкування. Спілкуючись, люди звертаються до мови, одному з
найважливіших засобів спілкування. 
Друга сторона спілкування – взаємодія спілкуються – обмін в процесі
мови не тільки словами, а й діями, вчинками. 
Третя сторона спілкування передбачає сприйняття спілкуються один
одного. Дуже важливо, наприклад, сприймає жоден з партнерів по
спілкуванню іншого як вартого довіри, розумного, тямущого, підготовленого
або ж заздалегідь припускає, що той нічого не зрозуміє і не з чим
повідомленими йому не розбереться [13]. 
Таким чином, в єдиному процесі спілкування можна умовно виділити
три сторони: комунікативну, інтерактивну і перцептивну. 
Знання закономірностей спілкування і розвиток навичок і здібностей
спілкування особливо важливі для педагога, професійне завдання якого може
бути успішно вирішена тільки в тому випадку, якщо йому вдасться
продуктивно включити учнів у спільну з ним діяльність, налагодити
взаємодію та взаєморозуміння, що відповідає цілям та завданням виховання,
здійснювати повноцінне педагогічне спілкування. 
Дидактичні та власне виховні завдання діяльності педагога неможливо
досить плідно реалізувати без організації продуктивного процесу
спілкування викладача та учнівського колективу. 
Спілкування в діяльності педагога, таким чином, виступає: по-
перше, як засіб вирішення власне навчальних завдань; по-друге, як система
соціально-психологічного забезпечення виховного процессу; по-третє, як
спосіб організації певної системи взаємин викладачів і учнів, які
обумовлюють успішність виховання і навчання; по-четверте, як процес, поза
яким неможливе виховання індивідуальності школяра [12].
Під педагогічним спілкування розуміється система, прийоми та
навички взаємодії педагога та учнівського колективу, змістом якого є обмін
 8

інформацією, надання навчально-виховного впливу та організації

взаєморозуміння. Педагог – ініціатор цього процесу, організовує його і
управляє ним. 
Педагогічне спілкування, з одного боку, створює емоційний фон
навчально-виховного процесу, а з іншого – є його безпосередній змістовною
характеристикою. 
Спілкування – це поліфункціональний феномен [14].
Існує кілька класифікацій його функцій. За Б.Ф. Ломовою виділено три
функції: 
- інформаційно-комунікативна; 
- регуляционно-комунікативна; 
- афективно-комунікативна [14]. 
Перша полягає в передачі інформації. Вона припускає наявність
взаємодіючих суб’єктів, один з яких передає інформацію, а інший її отримує. 
Друга функція належить до регуляції поведінки. Людина в процесі
спілкування регулює не тільки свою власну поведінку, а й поведінку інших
людей, а також зазнає впливу з їхнього боку. Дана функція в основному
реалізується у взаємній підстроюванні дій партнерів. З цією функцією
пов’язані також явища, як наслідування, навіювання і переконання. 
Третя функція належить до емоційної сфери людини. Людські емоції
виникають і розвиваються в умовах спілкування. Спілкуванням може
визначатися рівень емоційної напруженості і емоційної розрядки. Найчастіше
сама потреба у спілкуванні у людини може виникнути у зв’язку з
необхідністю змінити свій емоційний стан. У процесі спілкування
відбувається зміна модальності інтенсивності емоційних станів, взаємне їх
посилення або ослаблення, зближення станів партнерів або їх поляризація. 
Виділяються також такі функції, як [14]: 
- пізнання людьми один одного; 
- організація спільної діяльності і управління нею; 
- формування та розвиток міжособистісних відносин [14]. 
 9

Вчений А.А. Брудний виділяється: 

- інструментальна функція спілкування (необхідна для обміну
інформацією в процесі управління та спільної праці); 
- синдикативних (забезпечує згуртованість груп); 
- трансляційна (необхідна для навчання) і самовираження. 
З мети спілкування вирізняються такі функції [28]: 
1. Контактна (передбачається встановлення контакту як стану
готовності до підтримки взаємозв’язку, до прийому і передачі
повідомлення); 
2. Інформаційна (обмін повідомленнями, думками, рішеннями); 
3. Спонукальна (стимуляція активності партнера на виконання будь-
яких дій); 
4. Координаційна (взаємне орієнтування ісогласованіе дій в рамках
спільної діяльності); 
5. Розуміння (розуміння змісту повідомлення, а також переживань і
станів партнера); 
6. Емотивна (збудження в партнері потрібних емоційних переживань,
зміна власних переживань і станів, тобто обмін емоціями); 
7. Встановлення стосунків (усвідомлення і фіксація свого місця в
системі відносин і міжособистісних зв’язків); 
8. Надання впливу (зміна стану або поведінки партнера, його рішень і
намірів) [28]. 
1) прагматична (єднальна); 
2) формуюча (вітальна життєва); 
3) організації та підтримки міжособистісних відносин; 
4) підтверджуюча;
5) внутриличностная (спілкування людини з самим собою) [28].
Види спілкування [21]:
1) Пряме (безпосереднє) – пов’язано з природним контактом за
допомогою слів і жестів. 
 10

2) Непряме (опосередковане) – пов’язано з неповним психологічним

контактом за допомогою технічних або письмових пристроїв, що віддаляють
чи ускладнюють отримання зворотного зв’язку. 
Невербальне спілкування – це спілкування без використання мовних і
мовних засобів, єдиним інструментом якого стає тіло людини. 
Основними засобами невербального спілкування є поза, рухи і жести,
міміка, погляд, характеристики голосу і просторове поведінку. Невербальні
засоби спілкуваннямають як біологічне походження, так і формуються в
культурі. 
Невербальна комунікація має принципові відмінності від вербального
спілкування і характеризується таким: 
- Реалізується одночасно через різні органи чуття (полісенсорна
природа); 
- Еволюційно-історичної старовиною (існувала задовго до появи
мови); 
- Непроизвольностью і підсвідомо; 
- Незалежністю від мовних бар’єрів;
- Особливостями психофізіологічних механізмів сприйняття; 
- Особливостями акустичних засобів кодування [21]. 
Невербальне спілкування дозволяє передати широкий спектр
інформації. Так, за допомогою невербальних засобів можна отримати
уявлення про расової, національної та соціальної приналежності людини про
фізичному і психологічному стані, про емоційне відношення людини, про
психологічний клімат в групі. 
Невербальне поведінка дає можливість отримати глибоку інформацію
про темперамент людини, його енергійності, схильності до дамінантності,
самооцінці [26]. 
Вербальне спілкування. Мова – це вербальна комунікація, тобто процес
спілкування з допомогою мови. Засобом вербальної комунікації є слова з
 11

закріпленими за ними в громадському досвіді значеннями. Слова можуть

бути вимовлені вголос, про себе, написані. 
Мова буває письмова та усна, остання, у свою чергу, мається на увазі
на діалогічну і монологічну. 
Найбільш простий різновидом усного мовлення є діалог, тобто
розмова, підтримуваний співрозмовниками, спільно обговорюють і
вирішуючими які-небудь питання. 
Другий різновид усного мовлення – монолог, який вимовляє одна
людина, звертаючись до іншого або багатьом особам, хто слухає його: це
розповідь вчителя, розгорнуту відповідь учня, доповідь [25]. 
Письмова мова з’явилася в історії людства багато пізніше усної. Вона
виникла як результат потреби спілкування між людьми, розділеними
простором і часом, і розвинулася від піктографії, коли думка передавалася
умовними схематичними малюнками, до сучасного письма, коли тисячі слів
записуються за допомогою декількох десятків букв [16]. 
Розвиток мови. Задоволення потреб людини виявляється спочатку
можливим лише в тому випадку, якщо він вступає в спілкування,
взаємодіючи з іншими людьми. Це породжує потребу суб’єкта сказати їм про
те, що для нього важливо і значимо. Дитина оволодіває членороздільної
промовою, перші зачатки якої з’являються в кінці першого року життя. Це
співзвуччя «ма-ма», «па-па», «ба-ба», що не вимагають складної артикуляції і
легко вимовляються. 
У подальшому кожна з цих співзвуч перетворюється для дитини в
слово, яке він використовує для організації своєї взаємодії з дорослими.
Слово стає засобом спілкування. Збагачення мови дитини триває протягом
усього шкільного дитинства. Одночасно розвивається і невербальна
комунікація: міміка, пантоміміка, інтонаційне розмаїття мови [17]. 
У школі на уроках читання та письма, а в подальшому – мови і
літератури здійснюється формування у дітей свідомого ставлення до мови як
засобу і до мови як процесу спілкування. Побудовані на основі досліджень
 12

психологів сучасні методики навчання грамоти сприяють формуванню у

школярів вміння виробляти свідомий звуковий аналіз мови, що істотно
полегшує перехід до продуктивної оволодіння грамотним письмом. Значні
труднощі виникають у школяра при освоєнні синтаксису. 
Виключно велика роль педагога у формуванні вмінь мовного спілкування
дошкільників і школярів. Найважливішою умовою розвитку мови і мислення
учнів є вільна і точна мова педагога. 

1.3. Стилі спілкування, які пропонуються дорослими в сім’ї та у

школі
В дошкільному дитинстві дитина через свою залежність не протистоїть
дорослому, а, насамперед, учиться пристосовуватися до нього як до
природної умови існування. Коли ж дитина починає заявляти про свою
«самість», коли вона починає протиставляти себе іншим, стверджуючи «Я
сам!», «Я буду!», «Я не буду!», «Я хочу!», «Я не хочу!», дорослі, природно,
перебудовуються і наближають стиль спілкування з дитиною до дорослої
манери. Звичайно, це відбувається поступово, після появи «самості» дитини і
її окремих проявів, які свідчать про виникнення змін у спілкуванні [26].
У період, коли дитина починає ходити до школи, нова соціальна
ситуація, в яку вона потрапляє, приводить до того, що усталений в сім’ї стиль
спілкування з дитиною набуває нових рис. Авторитарний стиль, який
передбачає жорстке керівництво, придушення ініціативи і примусу,
знаходити собі виправдання в необхідності підпорядкувати дитину шкільній
дисципліні. Крик і фізичні покарання є типовою формою, яка виявляє владу
дорослого над дитиною. При цьому не виключається любов до дитини, яка
може виражатися досить експресивно. У таких сім’ях виростають або
невпевнені в собі, невротизовані люди, або агресивні і авторитарні – схожі на
своїх батьків. У школі ці риси особистості проявляються вже у стосунках з
однолітками [27].
 13

Ліберально-потуральний стиль передбачає спілкування з дитиною на

основі принципу вседозволеності. Така дитина не знає інших стосунків, крім
утвердження себе через вимоги «Дай!», «Мені!», «Хочу!», капризи,
демонстровані образи тощо. Потуральність призводить до того, що вона не
може розвиватися в соціально зрілу особистість. Тут відсутнє головне, що
необхідно для правильного соціального розвитку дитини, – розуміння слова
«потрібно». У такій сім’ї формується незадоволений оточуючими людьми
егоїст, який не вміє вступати в нормальні взаємостосунки з іншими людьми,
– він конфліктний і неслухняний. У школі дитина з такої сім’ї приречена на
невдачу в спілкуванні – адже її не привчили поступатися, підпорядковувати
свої бажання спільним цілям. її соціальний егоцентризм не дає можливості
нормально оволодівати соціальним простором людських стосунків [19].
Одним з варіантів ліберально-потурального стилю в сім’ї є гіперопіка.
Гіперопікаючий стиль з самого початку позбавляє дитину самостійності в
фізичному, психічному і соціальному розвитку. В цьому випадку сім’я
повністю фіксує свою увагу на дитині: через можливу загрозу нещасного
випадку або тяжкої хвороби; через прагнення компенсувати свої невдачі
майбутніми успіхами дитини; через оцінки своєї дитини як вундеркінда
тощо. У такій сім’ї батьки розчиняються в дитині, присвячують їй все своє
життя. Добровільне жертвоприношення невротизує батьків, вони починають
сподіватися на вдячність своєї дитини в майбутньому, не бачачи вдячності
нині, страждають, не розуміючи, що виховують інфантильну, невпевнену в
собі, також невротичну людину, повністю позбавлену самостійності. Така
дитина постійно прислуховується до своїх відчуттів: чи не болить що-
небудь? Зменшено-ласкаві назви частин свого тіла ще довго залишаться в її
лексиконі і будуть викликати іронічне ставлення однолітків. А інфантильна і
залежна поведінка позбавить її можливості спілкуватися з ними на рівних.
Вона займе підлеглу позицію, знайшовши собі покровителя серед
однокласників [19].
 14

Ціннісне ставлення до дитини з високою рефлексією і відповідальністю

за неї – найефективніший демократичний стиль виховання. Дитині
висловлюють любов і доброзичливість, з нею граються і розмовляють на
теми, що її цікавлять. Вона знає, що таке «потрібно», і вміє дисциплінувати
себе. У такій сім’ї росте повноцінна людина з почуттям власної гідності і
відповідальності за близьких. У школі дитина з такої сім’ї швидко набуває
самостійності, вона вміє будувати стосунки з однокласниками, зберігаючи
почуття власної гідності і знає, що таке дисципліна.
Перелічені стилі спілкування в сім'ї при всіх відмінностях мають
спільну рису – батьки небайдужі до своїх дітей. Вони люблять своїх дітей, а
стиль виховання часто є спадкоємним, що передається в сім’ї з покоління в
покоління. Лише сім’я, що має здатність до рефлексії на особливості дитини,
свідомо шукає найефективніший стиль її індивідуального виховання [22].
Аналіз стилів виховання буде неповним, якщо не вказати ще один
стиль, який зовсім неспрямований на виховання. Йдеться про відчужені
стосунки в сім’ї. Відчужений стиль стосунків передбачає глибоку байдужість
дорослих до особистості дитини. У такій сім’ї батьки або «не бачать» своєї
дитини, або активно уникають спілкування з нею і тримають її на віддалі
(психологічна дистанція). Незацікавленість батьків розвитком і внутрішнім
життям дитини роблять її самотньою, нещасною. Пізніше у неї виникає
відчужене ставлення до людей або агресивність. У школі дитина виявляє
невпевненість у собі, невротичність, вона відчуває труднощі у
взаємостосунках з однолітками.
В реальному житті все набагато складніше, в сім’ї можуть бути
представлені одночасно кілька стилів ставлення до дитини: батько, мати,
бабусі і дідусі можуть конфліктувати один з одним, відстоюючи кожен свій
стиль. Крім стилів стосунків, звернених безпосередньо до дитини, на її
виховання впливає стиль взаємостосунків дорослих членів сім’ї. У зв’язку з
цим серйозною соціальною проблемою є агресивні стосунки в сім’ї, коли
агресія спрямована на кожного її члена. Причин жорстокості багато: психічна
 15

неврівноваженість дорослих; їх загальна незадоволеність життям, сімейними

стосунками, службовим статусом; відсутність взаємного кохання між
подружжям, їх алкогольна та наркотична залежність; просто відсутність
культури; зради. Бійки, биття матері, дитини – ось основне тло життя
агресивної сім’ї. Внутрішньо-сімейна агресія провокує формування
агресивного типу особистості дитини. Вона привчається забезпечувати собі
місце під сонцем вживанням нецензурних слів, кулаками, агресивними
нападками, садистськими виходами. Така дитина не вміє пристосовуватися
до нормативних вимог, вона не бажає підпорядковуватися правилам
поведінки в громадських місцях і у школі. Вже у шість-сім років вона
провокує вчителя, прагне довести його до крайнього стану збурення своєю
поведінкою, а сама в запалі може кричати лайливі слова, нападати на своїх
однокласників. У класі дитина з агресивної сім’ї не вміє і не може знайти
собі місце. Вона відстає у розвитку, не може налаштуватися на учіння – їй
важко, незрозуміло, нецікаво. Вона вже розуміє, що відстала у навчанні та
розвитку, і мстить за це. Це дійсно соціально запущена дитина [22].
Таким чином, простеживши умови життя молодшого школяра в сім’ї,
можна прогнозувати особливості його розумового та особистісного розвитку.
Для розвитку особистості дитини небезпечні антагонізм і агресія у стосунках
між батьками, причинами яких є алкоголізм та залежність від наркотиків і
наступна загальна деградація сім’ї.
Особливе місце займає проблема розвитку дитини в умовах
спілкування з дорослими і дітьми в закладах інтернатного типу. Діти, що
потрапляють у дитячі будинки і школи-інтернати, як правило, мають
непрості показники у своєму біографічному минулому і в історії своїх
хвороб. Тут можуть виникати відхилення і в фізичному, і в психічному
розвитку [24].
Дитина, що зростає в умовах закладів інтернатного типу, як правило, не
засвоює навички продуктивного спілкування. її спілкування
характеризується поверховими контактами, нервозністю і квапливістю – вона
 16

одночасно вимагає уваги і відштовхує її, переходячи на агресію чи пасивне

відчуження. Потребуючи любові і уваги, дитина не вміє поводитися таким
чином, щоб з нею спілкувалися відповідно до цієї потреби. Досвід
спілкування, який неправильно формується, призводить до того, що дитина
дуже рано починає займати негативну позицію стосовно інших.
В закритому закладі в дітей виникає своєрідна ідентифікація один з
одним. У нормальній сім’ї завжди є спільне «Ми» – почуття, яке відображає
причетність саме до своєї сім’ї. Це дуже важлива емоційна і моральна сила,
яка створює захищеність дитини. В умовах життя без батьківської опіки у
дітей стихійно складається «Ми» закритого закладу. Всередині своєї групи
діти, що живуть в інтернаті, можуть жорстоко поводитися як зі своїми
однолітками, так і з молодшими за віком. Ця позиція формується через низку
причин, але, перш за все, через нереалізовану потребу в любові і визнанні та
емоційно нестабільного положення [24].
Ще однією складністю в умовах життя дітей, позбавлених батьківської
опіки є необхідність адаптуватися до великої кількості однолітків. Цей факт
створює особливі соціально-психологічні умови, що викликають емоційну
напругу, тривожність, посилену агресію. Дітям молодшого шкільного віку
особливо важко: їх переводять з дошкільного дитячого будинку в шкільний,
що викликає нову напругу, тривогу з приводу нового життя в новому закладі,
і вони повинні адаптуватися до нових вихователів, до нових однолітків [24].
Дитина молодшого шкільного віку знаходиться в значній емоційній
залежності від учителя. Так зване емоційне голодування – потреба у
позитивних емоціях значущого дорослого, а вчитель саме такий дорослий, –
багато в чому визначає поведінку дитини [11].
Стиль спілкування вчителя з дітьми визначає їхню поведінку в класі
під час уроку, в позаурочний час. Учитель на уроці має можливість впливати
на клас і кожну дитину зокрема через ті форми, які прийняті традиціями і
правилами школи. При всій одноманітності зовнішнього боку роботи вчителя
у класі можна виокремити низку типових стилів його впливу на учнів [9].
 17

Імперативний (авторитарний) стиль вимагає безумовного,

незаперечного підпорядкування, тому його називають жорстким стилем.
Дитині відводиться пасивна позиція: вчитель прагне маніпулювати класом,
вважаючи, що головною задачею є організація дисципліни. Він
підпорядковує дітей своїй владі в категоричній формі, не пояснюючи
необхідність нормативної поведінки, не вчить керувати своєю поведінкою,
здійснює психологічний тиск. Імперативний стиль ставить учителя у
відчужене положення від класу або окремого учня. Емоційна холодність, яка
позбавляє дитину близькості, довіри, швидко дисциплінує клас, але викликає
в дітей психологічний стан покинутості, незахищеності і тривоги. Цей стиль
сприяє досягненню навчальних задач, але роз’єднує дітей, оскільки кожен
відчуває напругу і невпевненість у собі [10].
Імперативний стиль позбавляє дитину можливості усвідомлювати свої
обов’язки і права як школяра, пригнічує ініціативу і не розвиває мотивації
цілеспрямованого управління своєю поведінкою. При цьому діти,
залишившись у класі без нагляду вчителя і не маючи навичок саморегуляції
поведінки, легко порушують дисципліну. Такий стиль керівництва свідчить
про тверду волю вчителя, але не несе дитині любові і спокійної впевненості в
доброзичливому ставленні вчителя до неї. Діти фіксують свою увагу на
негативних проявах авторитарного вчителя, починають боятися його.
Демократичний стиль забезпечує дитині активну позицію: вчитель
прагне поставити учнів у стосунки співробітництва при розв’язанні
навчальних задач. При цьому дисципліна виступає не як самоціль, а як засіб,
що забезпечує успішну роботу. Вчитель пояснює дітям значення нормативної
дисциплінованої поведінки, вчить керувати своєю поведінкою, створюючи
умови довірливості і взаєморозуміння. Демократичний стиль ставить учителя
і учнів у позицію дружнього взаєморозуміння. Цей стиль викликає в дітей
позитивні емоції, впевненість у собі, дає розуміння цінності співробітництва
в спільній діяльності і забезпечує радість при досягненні успіху. Цей стиль
об’єднує дітей: поступово у них з’являється почуття «Ми», відчуття
 18

причетності до спільної справи: кожна дитина хоче сама виконувати

завдання вчителя, сама дисциплінує себе. Демократичний стиль не виключає
відчуження як тимчасового прийому роботи вчителя з классом [23].
Цей стиль передбачає включення всіх дітей у контроль за загальним
порядком. Він покликаний забезпечити активність позиції, моральних
настанов дитини, дає їй можливість усвідомити свої права і обов’язки,
передбачає розвиток мотивації цілеспрямованого управління своєю
поведінкою. Діти, залишаючись у класі без нагляду вчителя, намагаються
дисциплінувати себе самі.
Демократичний стиль керівництва свідчить про високий
професіоналізм учителя, його позитивні моральні якості і любов до дітей.
Цей стиль є найбільш продуктивною умовою розвитку особистості дитини,
саме за його умов у дитини розвивається почуття відповідальності [23].
Ліберально-потуральний стиль поблажливо слабкий, допускає
шкідливу для дитини потуральність. Цей стиль не забезпечує дисципліну в
класі, організацію навчального процесу, спільну діяльність дітей. Дитина не
усвідомлює своїх обов’язків. Ліберально-потуральний стиль спілкування
дорослого з дитиною антипедагогічний і тому неприпустимий у практиці
суспільного виховання дітей.
 19

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ

Молодшими школярами вважають дітей віком від 6-7 до 10-11 років,
які навчаються у 1-4 класах сучасної школи. Цей віковий період завершує
етап дитинства. Опановуючи новий для себе вид діяльності – навчання,
молодші школярі ще багато часу й енергії віддають грі.
Молодший шкільний вік є сенситивним періодом в онтогенезі
самосвідомості, коли формуються нові компоненти структури самосвідомості
особистості, специфічні саме для цього вікового етапу. Розвиток здібності до
спілкування як основи взаємостосунків в дитячому колективі – найважливіша
передумова успішного становлення особистості учнів. Цілеспрямоване
формування здібності до спілкування у школярів потребує забезпечення
певних психологічних умов і вимагає спеціального керівництва процесом з
боку дорослих. Формування і розвиток спілкування молодших школярів
може здійснюватися шляхом розвитку у них здатності до комуникації в
процесі спеціальних організованих занять, включаючи прийоми і методи
активної психологічної дії. 
Спілкування є одним із найбільш важливих сфер духовної
життєдіяльності людини. Вищі психічні функції дитини, такі як пам’ять,
увага, мислення, формуються спочатку в спілкуванні з дорослим і лише
потім стають повністю довільними. В процесі спілкування з дорослим і
однолітками, дитина пізнає закони поведінки, норми людських взаємин.
Правильно побудоване спілкування – це і є процес виховання і розвитку
дитини. Традиційно процес регуляції і побудови спілкування дитини з
дорослими і однолітками вважається прерогативою педагогів.
Зазначаємо, що спілкування включає в себе обмін інформацією між
учасниками спільної діяльності, який може бути охарактеризований
як комунікативна сторона спілкування. Спілкуючись, люди звертаються до
мови, одному з найважливіших засобів спілкування.