ХТО МИСЛИТЬ АБСТРАКТНО?

       Мислити? Абстрактно? Sauve qui peut! — «Рятуйся, хто може!» — напевно заволає тут який-
небудь найманий інформатор, застерігаючи публіку від читання статті, в котрій йтиметься про
«метафізику». Адже «метафізика» — як і «абстрактне» (та, мабуть, як і «мислення») — слово, яке
у кожного викликає бажання втекти якнайдалі, ніби від чуми.       
Поспішаю заспокоїти: я зовсім не збираюсь пояснювати тут, що таке «абстрактне» і що
значить «мислити». Пояснення взагалі вважаються в порядному суспільстві ознакою дурного
тону. Мені і самому стає не по собі, коли хто-небудь починає що-небудь пояснювати, — за
потреби я і сам зумію все зрозуміти. А як би то не було пояснення щодо «мислення» і
«абстрактного» абсолютно зайві; порядне суспільство саме тому й уникає спілкування з
«абстрактним», що занадто добре з ним знайоме. Те ж, про що нічого не знаєш, не можна ні
любити, ні ненавидіти. Не маю я і наміру примирити суспільство з «абстрактним» чи з
«мисленням» за допомогою хитрості — спочатку протягнувши їх туди потайки, під маскою
світської розмови, з таким розрахунком, щоб вони прокралися у суспільство, не будучи
впізнаними і не збудивши невдоволення, затесалися б у нього, як говорять в народі, а автор
інтриги міг би потім оголосити, що новий гість, котрого тепер приймають під чужим іменем як
доброго знайомого, — це і є те саме «абстрактне», яке раніше на поріг не пускали.
Втім, навіть і такий план здійснити не вдалося б: для цього ні в якому разі не можна
розголошувати заздалегідь розгадку. А вона вже дана в заголовку. Якщо ж задумав описану вище
хитрість, то необхідно тримати язик за зубами і діяти за прикладом того міністра в комедії, котрий
весь спектакль грає в пальто і лише у фінальній сцені його розстібає, виблискуючи Орденом
Мудрості. Але розстібання метафізичного пальто не досягло б того ефекту, який дає розстібання
міністерського пальто, — адже світ не впізнав тут нічого, окрім декількох слів, — і вся затія
звелась би, власне, лише до встановлення того факту, що суспільство давним-давно цією річчю
володіє; набута була б, таким чином, лише назва речі, у той час як орден міністра означає дещо
дуже реальне, як кошіль з грошима.        
Ми перебуваємо у пристойному суспільстві, де прийнято вважати, що кожен з присутніх
точно знає, що таке «мислення» і що таке «абстрактне». Отже, залишається лише з’ясувати, хто
мислить абстрактно. Як ми вже згадувати, в наш намір не входить ні примирити суспільство з
цими речами, ні змусити його возитися з чим-небудь складним, ні дорікати за легковажне
зневажання того, що всякій наділеній розумом істоті відповідно до її рангу і становища личить
цінити. Навпаки, намір наш полягає у тому, щоб примирити суспільство з самим собою, оскільки
воно, з одного боку, нехтує абстрактним мисленням, не відчуваючи при цьому докорів сумління, а
з іншого — все ж відчуває до нього в душі певну повагу, як до чогось піднесеного, і уникає його
не тому, що зневажає, а тому, що звеличує, не тому, що воно здається чимось вульгарним, а тому,
що його приймають за щось знатне або ж, навпаки, за щось особливе, що французи називають
“espece” (1), чим у суспільстві виділятися непристойно, і що не стільки виділяє, скільки
відокремлює від суспільства або робить смішним, на зразок лахміття чи надмірно розкішного
вбрання, прикрашеного дорогоцінним камінням і старомодними мереживами.         
Хто мислить абстрактно? — Неосвічена людина, а зовсім не просвічена. У пристойному
суспільстві не мислять абстрактно тому, що це занадто просто, занадто неблагородно
(неблагородно не в смислі приналежності до нижчого стану), і зовсім не через марнославне
бажання задирати ніс перед тим, чого самі не вміють робити, а в силу внутрішньої пустоти цього
заняття.         
Вшанування абстрактного мислення, що має силу забобону, вкоренилося настільки
глибоко, що ті, у кого тонкий нюх, заздалегідь почують тут сатиру чи іронію, а оскільки вони
читають ранкові газети і знають, що за сатиру призначена премія, то вони вирішать, що мені
краще постаратися заслужити цю премію у змаганні з іншими, ніж викладати тут все без
натяків.         
 Щоб обґрунтувати свої думки, я наведу тільки декілька прикладів, на яких кожен зможе
переконатися, що це справді так. Ведуть на страту вбивцю. Для натовпу він вбивця — і тільки.
Дами, може трапитися, помітять, що він сильний, красивий, цікавий чоловік. Таке зауваження
обурить натовп: як так? Вбивця — гарний? Чи можна думати настільки погано, чи можна називати
вбивцю — гарним? Самі, мабуть, не кращі! Це свідчить про моральний розклад знаті, додасть,
можливо, священик, який звик дивитися вглиб речей і сердець.          
Знавець же людської душі розгляне послідовність подій, що сформували злочинця, виявить
у його житті, у його вихованні вплив дурних відносин між його батьком і матір’ю, побачить, що
колись ця людина була покарана за якийсь незначний проступок із надмірною суворістю, яка
налаштувала його проти громадянського порядку і яка змусила до супротиву, котрий і призвів до
того, що злочин зробився для нього єдиним способом самозбереження. Майже напевно в натовпі
знайдуться люди, які — доведись їм почути такі міркування — скажуть: так він хоче виправдати
вбивцю! Пам’ятаю ж я, як якийсь бургомістр скаржився в дні моєї юності на письменників, які
підривають основи християнства і правопорядку; один із них навіть наважився виправдовувати
самогубство — подумати страшно! З подальших роз’яснень виявилось, що бургомістр мав на увазі
«Страждання молодого Вертера».         
Це і називається «мислити абстрактно» — бачити у вбивці тільки одне абстрактне — що
він вбивця і називанням такої якості знищувати в ньому все інше, що складає людську істоту.         
Інша справа — витончено-сентиментальна світська публіка Лейпцига. Ця, навпаки,
засипала квітами колесованого злочинця і вплітала вінки в колесо. Однак це знову-таки
абстракція, хоча і протилежна. Християни мають звичай викладати хрест трояндами чи, скоріше,
троянди хрестом, поєднувати троянди і хрест. Хрест — це колись перетворена на святиню
шибениця чи колесо. Він втратив своє одностороннє значення знаряддя ганебної страти і поєднує
в одному образі найбільше страждання та найглибше самопожертвування з найрадіснішим
блаженством і божественною честю. А ось лейпцігський хрест, увитий маками і фіалками, — це
умиротворення в стилі Коцебу (2), різновид розпусного примиренства — чутливого і
дурного.           
Мені довелось одного разу почути, як зовсім інакше розправилась з абстракцією «вбивці» і
виправдала його одна наївна старенька. Відрубана голова лежала на ешафоті, і в цей час засяяло
сонце. Як це чудово, сказала вона, сонце милосердя господнього осяює голову Біндера! Ти не
вартий того, щоб тебе сонце освітило, — так говорять часто, бажаючи виразити осуд. А жінка та
побачила, що голова вбивці освітлена сонцем і, отже, того достойна. Вона вознесла її з плахи
ешафоту в лоно сонячного милосердя бога і здійснила умиротворення не за допомогою фіалок і
сентиментального марнославства, а тим, що побачила вбивцю залученим до небесної благодаті
сонячним променем.          
— Гей, стара, ти торгуєш тухлими яйцями! — говорить якась жінка торговці. — Що? —
кричить та. — Мої яйця тухлі?! Сама ти тухла! Ти мені смієш говорити таке про мій товар! Ти! Та
чи не твого батька воші в канаві заїли, чи не твоя мати з французами крутила, чи не твоя бабка
здохла в богадільні! Бач ціле простирадло на хустку витратила! Знаємо, мабуть, звідки всі ці
ганчірки та капелюшки! Якби не офіцери, не красуватися тобі в нарядах! Пристойні-то за своїм
домом стежать, а таким — саме місце в каталажці! Дірки б на панчохах заштопала! — Коротше
кажучи, вона і крупиці доброго в кривдниці не помічає. Вона мислить абстрактно і все — від
капелюшка до панчіх, з голови до п’ят, укупі з батьком і рештою рідні — підводить виключно під
той злочин, що та назвала її яйця зіпсованими. Все забарвлюється в її голові в колір цих яєць, тоді
як ті офіцери, котрих вона згадувала, — якщо вони, звичайно, і справді мають тут який-небудь
стосунок, що вельми сумнівно, — напевно відмітили в цій жінці зовсім інші деталі.          
Але залишимо у спокої жінок; візьмемо, наприклад, слугу — ніде йому не живеться гірше,
ніж у людини низького звання і малого достатку; і, навпаки, тим краще, чим шляхетнішим є його
пан. Проста людина і тут мислить абстрактно, вона величається перед слугою і відноситься до
нього тільки як до слуги; вона міцно тримається за цей єдиний предикат. Найкраще живеться слузі
у француза. Аристократ фамільярний зі слугою, а француз — так вже добрий приятель йому.
Слуга, коли вони залишаються удвох, базікає всяку всячину — дивись «Jacques et son maitre»
Дідро, — а пан покурює собі трубку і поглядає на годинник, ні в чому його не утискаючи.
Аристократ, окрім усього іншого, знає, що слуга не тільки слуга, що йому відомі усі міські новини
та дівиці і що голову його відвідують недурні ідеї, — про все це він слугу розпитує, і слуга може
вільно говорити про те, що цікавить пана. У пана-француза слуга сміє навіть міркувати, мати і
відстоювати власну думку, а коли пану що-небудь від нього потрібно, так наказу буде
недостатньо, а спочатку доведеться втлумачити слузі свою думку, а ще й дякувати за те, що ця
думка отримає у того верх.         
Та ж сама відмінність і серед воєнних; у пруссаків (3) належить бити солдата, і солдат тому
— каналія; дійсно, той, хто зобов’язаний пасивно зносити побої, і є каналія. Тому рядовий солдат і
виглядає в очах офіцера як деяка абстракція суб’єкта побоїв, з ким змушений возитися пан у
мундирі з портупеєю, хоча і для нього це заняття до біса неприємне.

(1) Espece (фр.) — людина, гідна презирства. «Espece — з усіх кличок найжахливіша, бо
позначає посередність», — пише Дідро в «Племіннику Рамо». Гегель коментує цей образ в
«Феноменології духу» (див.: Гегель. Соч., т. IV, с. 264).
(2) Коцебу, Август, фон (1761—1819) — німецький драматург і російський дипломат, який
займався також видавничою і політичною діяльністю, противник ліберальних ідей.
(3) В першій публікації статті (1835 р.) слово «прусаків» явно з політичних міркувань було
замінено видавцем на «австрійців». Це спотворення міститься і в Зібранні творів Гегеля під ред.
Глокнера, за яким виконаний переклад. Виправлення зроблено на основі публікації статті,
звіреною з рукописом (див. «Hegel-Studien», В. V. Bonn, 1969, S. 164).