Пригоди Павіана Томаса + Фаршрутка

КНИГИ,
УЮТЬ
ЩО ПОРУШ
СПОКІЙ
BOOKS.
LUTASPRAVA
.COM
УДК 821.161.2’06-3
С30
Семесюк Іван
С30 Томас : романи / Іван Семесюк. — К.: Люта
справа, 2022. — 224 с.
ISBN ____
У виданні зібрано два твори Івана Семесюка: «Еволю-

ція або смерть! Пригоди павіана Томаса» і «Фаршрутка».
Початок першого твору такий: поїзд їде на Київ,
а головний персонаж — люта мавпа з кульком — засинає
в тамбурі плацкартного вагону. Цієї самої миті у тамбур влу-
чає небесна блискавка, і персонаж прокидається посеред
лісової галявини на планеті Бабуїн у системі Агро Центавра.
Там, після співбесіди, його луплять по голові старовинним
фоліантом у шкіряній палітурці, він вирубається й оклигує
вже у нетрях цієї книжки, з якої має вибратися. Книжка наси-
чена ідіотськими історіями про дегенератів, селюків і духов-
них вчителів, а персонаж, аби видертися на волю, має взяти
участь у кожній із цих пригод. Історії подані у вигляді лекцій,
написаних у жанрі агромістичного реалізму.
У дру гом у творі пригоди мавпоу країнця Томаса
Яковича Сироти продовжуються, і він опиняється в цен-
трі спецоперації з порятунку людства в цілому та україн-
ської державності зокрема. На читача, як і на мавпу, чекають
пригоди, а також стихійні лекції з культурної антрополо-
гії у виконанні Кривавого Пастора, краєзнавця та спеціа-
ліста з індоарійської магії Остапа Вішну, генератора сенсів
Репостислава Вакарчука, а також інших не менш опуклих пер-
сонажів, висмикнутих за хвіст з вітчизняних реалій. Дія від-
бувається в Україні на тлі руйнації Московії, боротьби СБУ
з демоном російської государствєнності, перестрілок україн-
ських селовиків з луб’янською агентурою та інших історич-
них обставин. Книжка насичена актуальними культурними
мемами, їхнім метафізичним аналізом та рішучою препара-
цією нашого з вами життя.
УДК 821.161.2’06-3
© Іван Семесюк, 2022

© Видавництво «Люта справа», 2022
ТОМАС
ЕВОЛЮЦІЯ АБО СМЕРТЬ!

ПРИГОДИ ПАВІАНА ТОМАСА
ФАРШРУТКА
Редактор
АНД РІ Й ГО НЧАРУК-МОЛ ОДШИЙ
К И Ї В
2 0 2 2
ЕВОЛЮЦІЯ АБО СМЕРТЬ!
ПРИГОДИ ПАВІАНА ТОМАСА
ПЕРЕВИДАННЯ 2015 РОКУ

ВСТУП ВІД АВТОРА
П ані та пацанове! Якщо ви тримаєте цю книжку в руках,

то це означає, що вона потрапила до ваших рук. Це не більше
ніж кумедний збіг обставин, бо в цю саму мить ви могли
б тримати сокиру, чарку, чиїсь гроші, будь-що. Тобто, зовсім
не обов’яково одразу все кидати і починати її читати, ні! Не факт,
що вона вам сподобається, а крім того, не факт, що це взагалі
книжка, а не щось інше — приміром, друкований висер чергового
ідіота від літератури. Подумайте, чи не шкода вам часу, бо час —
річ дорогоцінна, і його стає все менше, друзі!
Лише уявіть собі — мільярди років вас не існувало, потім
ви з’являєтеся на коротку мить життя, хапаєте цю книжечку,
швидко читаєте, раптом зникаєте в нетрях кладовища, і знову
мільярди років вас не існує. То чи варто витрачати час на подібні
речі, як-от читання дурнуватих оповідок? Чи не краще викори-
стати його на щось дійсно необхідне і корисне? Може, краще зару-
бати сокирою нездібного письменника, або йобнути смачну чарку
і придбати за гроші щось неймовірне? Ну, не знаю, щось таке
несподіване, таке, через що руйнуються сім’ї та робочі плани,
з хрускотом ламаються людські долі. Наприклад, здоровенну
і люту мавпу з хвостом. Так а чому ні?
Мавпа в домі — запорука гарних проблем, шановні, а про-
блеми — це ідеальний тренажер духу, який допоможе вам нака-
чати терплячку і цілеспрямованість. Втім, це не єдина перевага
такого кроку. Приведіть мавпу в дім, і жінка відпустить вас
на волю; прийдіть з мавпою на роботу, і начальство позбавить
вас зобов’язань; посадіть мавпу за кермо, і міліція вилучить ваші
права. Ні прав, ні обов’язків — тільки воля, розвинута терплячка
Т О М А С
7
і цілеспрямованість, та некерований мавпун у довісок. Непога-
ний соціальний пакет для шукача істини та пригод, а для шукача
істинних пригод — тим паче. Особисто я раджу вам павіана,
як найбільш проблемну, а тому найбільш результативну мавпу.
З ним завжди буде про що поговорити, навіть якщо він мовчки
псує інтер’єр, або жбурляється калом з вікна.
Життя швидкоплинне, тому не баріться придбати і приго-
лубити самотнього мавпуна. Хоча моралісти, звичайно, заперечать,
що голубити самотніх павіанів — це значний гріх. О так, ці пихаті
сакралопітеки завжди в курсі справи, що є гріхом, а що є благом,
хоча думкою павіанів вони ніколи не цікавляться, і дарма. У паві-
анів між тим все дуже просто — вони й самі кого хочеш приголу-
блять, без жодних вагань та попереджень, і при цьому відірвуть
хвоста будь-кому, хто лише натякне на зустрічний маневр. Отже,
плани нездійсненні не є справою гріховною, а тому не стидай-
теся — добирайте павіанів, поки свіжі!
Цікаво, що серед мавпунів іноді трапляються дуже видатні
особи, чий творчий шлях може стати прик ладом для бага-
тьох людей, перед якими постали головні питання життя —
що це вопше було і нахуя воно здалося? А також — в чому полягає
сенс життя, що таке життя, що таке сенс і де взяти грошей на осяг-
нення істини? Особисто мені дуже пощастило, і я зустрів такого
визначного павіана, до того ж абсолютно безкоштовно. Не в метро
і не на базарі, а вночі, на краю прірви людської уяви. Він спитав
у мене сигарету, я пригостив, ми розговорилися і розійшлися
аж на ранок, кожен у своїх справах. Але історія, яку нічний
мавпун залишив мені у спадок, так сильно вплинула на мій розум,
що віднині він вкрай насичений одкровеннями про дегенера-
тів, селюків, духовних вчителів, тибетських монахів та феміністів.
Тримати всю цю маячню в голові дуже непросто, і тому я під-
ступно вирішив віддати її до друку. На щастя, серед вітчизняних
видавництв знайшлося одне, що так само як і я, сповідує зневагу
до читача зокрема і до людства у цілому. Далеко не кожне з них
готове заплямувати стоси дорогого шведського паперу хамськими
випадами, матюками, людожерськими натяками і принизливими
ІВАН СЕМЕСЮК
8
визначеннями. Але ж і не кожен читач готовий споживати таку
паплюгу, що, безумовно, тішить. Бо кожному своє, а не моє
або твоє!
Т у т стає остаточно зрозумілим, що автор запиздівсь,
так і не відповівши на ще одне болюче питання — в якому жанрі
працюєте, пане літераторе?
В неолітичному жанрі, шановні. Хуяримо нову літературу —
агромістичний реалізм про життя ідіотів.
ТОМАС
В ін народився і виріс за ґратами одного з численних мандрів-

них цирків, що зваблюють публіку застарілими видовищами
та історіями про пройобаних у Дніпрі крокодилів. Томас — павіан
складної долі, обдарований фрагментованою свідомістю та хижою
вдачею, цими типовими рисами багатьох мешканців нашого дер-
жавного утворення. Можливо, не всі згадають, що являють собою
павіани, як вони виглядають, і що саме крутиться в їхніх кре-
пких, мов застигла опалубка, макітрах. То я вам нагадаю, що воно
таке, і для чого в кутку обов’язково мають стояти гострі вила. Якщо
коротко — вони як вкраїнці, і навіть ще трохи хужіші.
Павіани — це мавпуни небезпечної і нахабної породи,
що здавна мешкають в африканських хащах, де практику-
ють харчове мародерство, міжвидове хамство та еволюційний
ґвалт (погодьтеся, з такими схильностями знайти роботу в Києві
нескладно). Обичний павіан здалеку схожий на здоровенного соба-
цюру, що зірвався з хазяйського ланцюга і пильнує, кого б оце вку-
сити за рюкзак. Зблизька павіан більше скидається на сільського
механізатора без піджака і в кепському гуморі, що так само зір-
вався з ланцюга і міркує, що б таке встругнути, бажано руйнівне
і неконструктивне. Фізично павіани дуже сильні і страшно блиска-
вичні. Вони мають по чотири руки, дві з котрих — ноги, смердючу
ікласту пащеку, підступні, налиті кривавою юшкою очі та нестри-
мне бажання панувати над доступним цієї миті середовищем.
Одного разу по тілівізору показували трагічну сцену,
що мала місце в африканській савані, яка характеризує павіа-
нів як осіб, здатних до прямої дії. Якийсь розслаблений лев вирі-
шив був поганяти зграю місцевих мавпунів — очевидно, із суто
10
спортивного інтересу, аби порозважатися і розтрусити жирок.
Все було наче й нічого, аж поки доля не презентувала цьому
левик у здоровенного літнього мавпуна. Досвідчений зграй-
ний управлінець, з міцними, як сталеві двутаври, руками і виби-
тим в битві за царювання оком, несподівано вийшов з тіні акації,
трохи почухав потилицю і ввалив цьому леву такої чарівної пизди,
що в мене ледь не погорів тілівізор. Цісар звірів, звичайно, втік,
але ретельно обскубаний, з видертою клаптями гривою і зди-
вованим виразом дупи, натертої, мов та селера на салат. Потім
тілівізор повідомив, що один дорослий павіан може порвати
буквально на молекулярному рівні десятьох міцних комбайнерів,
без особливих проблем і перекурів. Через те, можливо, що на при-
роді він не п’є самогону, постійно тренується і не куре. У цирку
або ж в зоопарку все трохи інакше, але навіть міських павіанів
краще не чіпати, бо вони дуже хтиві і мстиві.
Взагалі, якщо коротко, життєве кредо павіана просте — їбись
та лютуй, і пішло воно все нахуй!
Отже, Томас. Крім згаданих вище паскудних рис характеру,
що передаються спадково, він набув і типово вкраїнських вад,
а може, й переваг. Особистість Томаса формувалася в спопеляючій
атмосфері провінційного робочого колективу, де тварин мордують
архаїчною дресурою та господарською ощадливістю. Їх профілак-
тично пиздять, годують вареним буряком та позаторічною мор-
квою, всіляко їбуть мозок і не дають дивитися тілівізор. Через
такий кріпацький спосіб життя переважна більшість циркових
мавпунів має чітку схильність до алкоголізму і плекає в собі при-
душену ненависть до широкого кола явищ.
ВТЕЧА
О дного разу, після виснажливої вистави чи то в Білій Церкві,

чи то в Житомирі, Томас утік. Не можна сказати, що йому
аж так поталанило, бо втік він не кудись там до Сан-Франциска,
а до глибокої дупи вітчизняних реалій, де життя фактично мало
чим відрізняється від життя за цирковими ґратами, коли особисті
перспективи доволі сумнівні, а на холодній підлозі стоїть порожній
люмінєвий полумисок з нічим. Але все ж таки іноді краще втекти,
що Томас і зробив, бо свобода маневру для павіана — це те саме,
що червоний їбальник для сільського мусора, без цього діла
не буде.
Після циркової феєрії співробітники нагнали усіх тварин
по клітках, а самі засіли у вагончику давити сливу з тутешніми
клоунами і підстаркуватими дресирувальницями в блискучих
купальниках на пожмаканих статурах. Клітку з Томасом закру-
тили на дріт, але забули замкнути на замок, чим він і скористався,
бо жерти буряк і слухати всі ці п’яні базари з вагончика його вже
крепко допекло. Одне й те саме роками — мелють свою нікчемну
хуйню «про жізнь», крутять радіо, а під ранок хапають одне
одного за мармизи і волають з вагончика прокльони на двір. Томас
тихенько, аби не скрипнуло, прочинив залізні дверцята клітки,
уважно подивився на вагончик, поклав у кульок трохи буряків
і вийшов на волю. Перед тим, як остаточно чкурнути, Томас хап-
нув чиюсь барсетку з документами, необачливо покинуту на столі
перед вагончиком, насрав у кабіні циркової вантажівки і, нарешті,
скрутив голову пітону з сусідньої клітки, поки той спав, через заста-
ріле світоглядне непорозуміння. Він озирнувся, зітхнув і зробив
рішучий крок в прохолодну темряву вільного існування.
12
У цирку Томас набув певної естрадної винахідливості, а тому
досить швидко скумекав, що без такого-сякого людського одягу
йому недовго дихати омріяним повітрям соціалізації. Перше,
що він зробив, це спритно пограбував якогось підгулялого воло-
цюгу на предмет спортивних штанів і шльопанців-«моноліт»
синього кольору, а також непомітно позичив в нічному кіоску
трохи коштів на дорогу. Але головне, що він мав на руках, це доку-
мент з поцупленої барсетки на ім’я Томаса Яковича Сироти, котрий
належав цирковому ветеринару і за сумісництвом громадянину
Придністровської Молдавської Республіки з пропискою в селищі
Красний Октябрь. Це надавало павіану хоч і не визнаної світо-
вою спільнотою, але все ж таки легітимності. Принаймні в очах
громадян ПМР. Крім того, це прикрасило павіана власним ім’ям,
адже свого імені Томас не мав, бо до нього ніхто і ніколи не звер-
тався по-людськи. Мавпа й мавпа собі, хулі до неї звертатися.
Одна мавпа — так його й було записано в циркових документах
на харчі.
Т у т варто зауважити, що перебуваючи в неволі Томас
навчився некепсько балакати по-вкраїнськи, з гарним наддніпрян-
ським акцентом і об’ємним запасом аграрної лексики. По ночах
у цирку часто гуділо радіо «Наруга», а співробітники ненавиділи
один одного саме за допомогою рідного слова. Томас мав жагу
до знань і був досить кмітливим мавпуном, а тому він давно зро-
зумів, що без мовних навичок людського успіху не досягти. Він від-
чував, що це може йому добряче згодитися в належний час, і тому
тихцем опановував спочатку брудну лайку, потім звичайні побу-
тові зауваження на кшталт «посунься, упир», далі — складні мовні
конструкції з пачки районних газет, а згодом — навіть назви попу-
лярних алкогольних напоїв, цигарок тощо. З усім цим інструмен-
тарієм Томас потулив на вокзал, сів до нічної плацкарти і подався
на Київ шукати ліпшої долі на свою сраку.
Треба віддати належне провідниці тринадцятого вагону,
зазвичай сердитій жлобині, яка пожаліла кудлатого чоловічка,
в сутінках схожого на обичного циганкуватого селюка, і пустила
того їхати на Київ за умови, що він не буде шаритися по вагонах
Т О М А С
13
і гупати дверима у пошуках культурного діалогу. Потяг сунув крізь
темряву і непогоду, а Томас стояв у тамбурі, втнувшися лобом
у віконне скло, кліпав своїми очима в ніч, нишком курив цигарку
і шарудів кульком з буряками. Він думав.
В його голові билися між собою думки і концепції про волю,
відповідальність, свободу вибору і про те, як хитро він втік з цієї
розважальної буцегарні. Ще рік-два, і скорш за все, він втратив
би інтерес і жагу до життя. Цирк. Страх і жах. Томас думав про те,
як він ненавидить цирк, всю цю романтику поцяцькованих кис-
лотними афішами вагончиків, похмурих клоунів, цих зомбаків
і пристосуванців. Дресирувальниць, старих курвів в купальниках
з плюмажами на цицьках і з наново намальованими на макітрах
їбальниками. Дресирувальниці. Він показав би цим суфражисткам,
що таке ґендерна рівновага, десь в Африці посеред савани, хуєм
чоловічого сексизму.
— Ну нічого, — думав Томас, — я до вас ще доберуся, дай-
те-но мені тільки розвернутися, ще не все потєряно. Вам всім
пиздець, всім і кожному. Я ще повернуся, але вже інакший — осві-
чений, успішний та безжальний.
Але тварин, колишніх колег за існуванням за ґратами, він
ненавидів не менш за людей, а можливо, навіть і більше. Особливо
пітона Вульфіка, котрому Томас скрутив голову під час втечі. Допиз-
ділася, йобана кишка. Вульфік! Це ж треба було дати таке паскудне
ім’я цьому повзучому шлангові. Ти був першим, Вульфік. З тебе почав
я свою чорну помсту. Все пам’ятаю — як ти дивився своїми холод-
ними баньками, як ти хотів мене при нагоді придушити та ізжерти,
мов ту чучундру. Не так сталося, як гадалося, Вульфіку. Я ще насру
в твою могилу, гадюка. Взнаю, де тебе поховають, і явлюся
на останню розмову. Ми ще розставимо акценти, а до того я місяць
не сратиму. Цікаво, чи існує окреме пекло для змій, і що там з ними
виробляють чорти? Воно ж таке довге, навіть не знаю, з якого кінця
краще примоститися з розпеченим на вогні держаком. І де у них
дупа? Це, канєшно, питання. Ніколи не бачив зміїної дупи.
Отже, потяг нісся крізь ніч на Київ, а Томас мріяв про сатис-
факцію та обмірковував особисті перспективи. Все це добре,
14
але ж треба з чогось починати людську кар’єру. А що він уміє?
Гасати в костюмі матроса ареною? Цибати через полум’я на само-
каті та зображати собою дурного кацапа в червоній косоворотці
з реквізитною балалайкою на мотузці? Це прекрасно, пане обі-
зяне, але з такими вміннями в столиці хорошу роботу не знайдеш.
Лишається або жебракувати, або тулити на будівництво в чорно-
робочі, аби товкти розчин у балії. Але можна одразу піти в мусора,
бо туди, як він чув, мавпунів беруть охоче, дають ліжко в общазі,
тепло вдягають, хоча шкари тре купувати за свої, та й з грома-
дянством у нього хуйня — якесь ПМР, вопше не ясно, що воно
таке, це ПМР. Може, то село в Америці? Томас чув про Америку
в передачі по радіо і потайки мріяв коли-небудь до неї зазир-
нути. Але поки у його мозок крепко, як торішній реп’ях, вчепилося
солодке словосполучення «на Київ». Томас сунув на Київ і мріяв,
як зранку він статечно вийде з вагона, випише легкої пиздюліни
першому-ліпшому перехожому і тихо просичить — тепер я справж-
ній київський хуй!
Варто нагадати, що воно таке, оцей київський хуй, і ось вам
академічна довідка. Київський хуй — це широке антропологічне
поняття, котре включає у себе всю палітру столичних селюків,
від печерських підарасів і аж до борщагівських чортів включно.
Не належать до популяції київських хуїв особи, які несподівано
для громади випали з фастівської електрички, або ще за совітів
втекли на постійне місце дислокації в Ізраїль або ж до Німеччини.
В широкому сенсі київський хуй є успішним підвидом
наддніпрянського агроельфа, котрий вчепився своїми стер-
тими іклами в грошові потоки від п’яти тисяч гривень на місяць,
не враховуючи інших зисків, як-от дрібні крадіжки в «Сільпо»,
отримання продуктових хабарів за місцем непродуктивної
праці, безкоштовного проїзду в тролейбусах на місцях інвалідів
з чужими дітьми. Деякі коти, папуги, павіани і мусора також під-
падають під визначення «київський хуй». Собаки, свині, хом’яки,
лугандони, кондори і комахи за будь-яких обставин вважаються
понаїхавшими, навіть якщо безпосередні предки означених осіб
кусали за сраку самого Кия, або ж сестру його Либідь. Крім того,
Т О М А С
15
київський хуй завжди є кастовим расистом, бо у кожного з них
пращури согрішили з водолазом, якого ніхто ніколи не бачив,
бо він саме полов бараболю в області. Головний київський хуй —
це мер столиці. Нині його обов’язки перебрав на себе огром-
ний мужик у піджаку, з кумедними губами по фронту голови.
Цей мужик досконало володіє германською говіркою і грошовими
масами в доларовому еквіваленті.
Але усього цього Томас не знав через необізнаність, а тому
плекав надію, що з його цирковими звичками якось можна буде
ще на вокзалі влаштуватися продавцем-консультантом до бутіка
або ж розповсюджувачем цікавої макулатури біля метро. Можна
також зайнятися гоп-стопом, або піти до охоронної агенції за харчі
й нові штані — тільки ж нема де жити, от яка колізія.
— Ну нічо, якось воно буде, — думав Томас і розкурював
десяту сигарету. — Якось воно буде, — гадав павіан і потрошку
засинав. Все ж таки він натомивсь, і о другій ночі його остаточно
зморило. Він вмостився в кутку на заздалегідь постеленій картонці
з написом Chiquita bananas, поступово заснув і вперше у житті
побачив сон, бо зазвичай павіанам сни не сняться. Таким чином
мавпун поетапно набував людської подоби. За вікном збиралася
гроза.
СОН
Т омас прокинувся вранці посеред трав’янистої галявини

в затишному осінньому лісі. Прокинувся поступово і лагідно,
як прокидаються немовлята, ще необтяжені життєвим досві-
дом та базовою освітою. На душі в нього було тепло і хороше,
і чи не вперше в житті його не гризли думки та підозри. Дмухав
легкий, досі теплий, вітерець, десь здалеку хтиво кувала зозуля
(тільки не питайте, як це), а десь під боком дзюрчало лісове дже-
рело зі смачною та зимною, як і годиться, водою. В прохолодному
затінку посеред галявини, під могутнім гіллястим дубом, здій-
малася із землі чимала, вкрита зеленим мохом та лишайниками,
каменюка, з охайно вибитими на ній свастиками і старовинним
рунічним написом посередині — «Прівєт чувак, шо дєлаєш?» Пахло
лежалим листям і грибами. Натуральна пастораль, але без жлобів,
мангалів і битих пляшок. Одним словом — диво, а не галявина.
Томас обережно підвівся, похрумтів суглобами, трохи пово-
рушив хвостом, пару разів клацнув жовтим зубом та озирнувся
довкола.
— «Прівєт чувак, шо дєлаєш?» Ти бач, яке цікаве діло, навіть
ніде не насрано. Ціла лісова галявина, а жодного жлоба з шам-
пурами чомусь не видно. Аж, бляць, не віриться якось, — подумав
Томас і принюхався. — Держлісгосп, чи шо? А може, заповідник?
Еге-е-е, але треба перекурити.
Він увібрав повні груди запашного повітря, солодко позіхнув,
намацав свій кульок з буряками і заходився шукати в ньому роз-
почату пачку «Прилук».
— Ото ніхуя собі, Томасе! — зненацька і радісно гаркнув з-під
дуба хтось, досі невидимий. — Прівєт! Шо дєлаєш, чувак?!!
Т О М А С
17
Від несподіванки павіан так злякався, що його ледь не пере-
їбав інфаркт, але не раз битий життям мавпун моментально окли-
гав, напружився і принишк, вже цілком готовий до сутички. З його
рота потекла мисливська слина.
— А ось і жлоби з шампурами, — пронеслося в його голові, —
зара буде няш-мяш.
Раптом прямо крізь рунічну каменюку на галявину хвацько
вистрибнула чітко окреслена постать. Вона мала всі ознаки жва-
вого, голеного налисо невеличкого дідуся у товстих ветеранських
окулярах, дбайливо замотаного в просторе помаранчеве прости-
радло, з-під якого виднілися старомодні совітські трєнікі і сандалі.
В руках вона тримала мідного чайника, що підсвистував та пару-
вав окропом, і довгу сопілку, зроблену з чиєїсь кістки. Постать при-
язно посміхнулася золотими коронками і упевнено подивилася
прямо в зіщулені мавп’ячі очі.
— Прівєт! Шо дєлаєш, чувак? Как оно нічєво? — гучно поціка-
вилася вона. — Як ти вопше?
Відомий факт — павіани дуже не люблять, коли хтось незна-
йомий зазирає до їхніх очей, якщо не сказати ще хужіш. Від такого
фамільярно-панібратського тону в мавпуна сильно підскочив тиск
і схопило хвоста.
— А це хто такий? — тихо пробурмотів Томас і напружив
своє вбивче тіло. — Дивиться прямо в очі, ще й в трєнікі вбрався.
Зараз я його виїбу, цього нечемного полтергейста. Я йому покажу,
що саме я дєлаю зі старими пердунами на галявинах. Лисе хуйло!
А-а-а-а-а-а-а!
І, вмотивований цим войовничим роздумом, мавпун одразу,
без зайвих сентиментів, стрибнув у бік постаті — блискави-
чно, немов реактивний снаряд, аби реалізувати свій каральний
намір. Але мети він не діставсь — Томас, що називається, підвис
у польоті. Як ото стрибнув, так і лишився в повітрі, метрах у двох
від землі, наче якась невидима потуга вхопила його за загривка
і почепила на міцний кований гак. Карочє, ні туди ні сюди.
— Пиздець, — подумав здивований результатом атаки
мавпун, — і шо ж тепер буде? Тоїсть це він мене виїбе? Хай
18
тільки-но спробує — видеру цьому мудакові геніталь, якщо діло
дійде до наруги, бо дупа в мене, вважай, пневматична, я нею корки
з шампани висмикував в цирку на восьме березня. Начувайся,
дєдушка, зараз буде тобі коїтус — ляжеш в могилу без прутня!
Томас вирячив очі — його кру тила конвульсія помсти,
але заподіяти жодного лиха він не міг через параліч мавпи. Однак
дідусь, як виявилося, і не думав гнобити, а тим більш — їбсти роз-
люченого павіана.
— Томасе Яковичу, — м’яко, голосом есбеушного слідчого
промовив він, — не сіпайтеся аж так люто, бо ще вріжете спере-
сердя дуба, а ховати вас буде нікому. Ми все про вас знаємо: роди-
чів нема, прописки теж, кульок з буряками і паспорт крадені.
Крім того, на вас висить мокруха. Так, так, Томасе Яковичу, мок-
руха. Вбивцю пітона Вульфіка вже розшукує екологічна поліція,
і, повірте, ми здатні організувати вашу з нею зустріч! Може, знову
хочете загриміти до цирку на довічне? Ні? То облиште свої погрози,
а краще поможіть у розслідуванні серйозним людям. Справа стосу-
ється вас безпосередньо.
Томас здивовано к ліпнув одним оком, інше ж уважно
вивчало дідуся. Дідусь же тим часом продовжив.
— Ми поки не дуже розуміємо, з чого нам розпочати роз-
мову, бо вона може виявитися, е‑е‑е, досить таки складною.
Але повірте — це дуже важливо для вас, шановний, хоча ви цього
й не розумієте. Не розумієте, еге ж? Ви не все про себе знаєте,
а по правді казати, то й нічого не знаєте. От ви, мабуть, щиро вва-
жаєте себе простою, хоча й амбіційною, мавпою. Це не зовсім так.
Т ут дідусь витримав паузу, уважно подивився на паві-
ана, наблизився до нього впритул і, приязно зазираючи в очі,
повідомив.
— Річ у тім, що ви не зовсім звичайний мавпун, навіть
більше — ви дуже незвичайний мавпун. І не тому що вкрали
паспорт, вбили пітона і насрали в кабіні вантажівки, ні. Вам, пане,
доведеться осягнути багато нового, можливо, несподіваного,
а часом навіть і неосяжного. А може, хто зна, ви дещо згадаєте,
але не одразу. У вас, пане, типовий випадок рідкісної кармічної
Т О М А С
19
амнезії — ми давно знаємо, що ви не той, за кого себе видаєте,
ну, або ким себе вважаєте.
— Я ніхуя не понімаю, що ти верзеш, — напружено озвався
Томас зі свого уявного гака. — Відпусти, шия болить!
— Томасе Яковичу, чи впізнаєте ви мене? Пригадайте! Ми вже
колись бачились, щоправда, дуже давно, і, запевняю, діло було
не в цирку. Я вам нічого такого цікавого не нагадую? А ну ж бо?
1622 рік, Ріндзай-сю, Токуґава, оце все?.. Ні?
— Гівно, — відізвався павіан і спробував поцілити харклями
у дідуся. — Тьху!
— Що? — здивовано перепитав той. — Що б це могло озна-
чати, шановний?
— Гівно, — злісно повторив Томас, — ось що ти мені нагадуєш.
Купу гівна в простирадлі. Тільки-но спробуй принизити мене ста-
тевим чином, і тобі пиздець, дєдуля. Порву тебе і твоє підарське
простирадло на гробки! Іді сюда, вонючий козел, шо став?! Спусти
мене на галявину!
— Авжеж, пане, авжеж! Але за умови, що ви не полізете
битися, — дипломатично попередив дідусь і поставив мідного чай-
ника з окропом на найближчий пеньок. — Цього я вам не раджу,
бо тут без шансів, як бачите. У нас, знаєте, ваші звірячі закони
не діють. Це вам не цирк і не савана, і навіть не сільський клуб.
Чуть шо — скрутимо у кривий ріг і здамо куди треба, шановний.
На цій галявині діє магія ввічливості, а тому буде боляче — у разі
потреби. Розумієте? Давайте просто поговоримо, без домінування
і цього усього мавпунства. Просто як дві розумні істоти.
Томас сіпнувся, поморщив лоба, харкнув зеленим слизом
на траву і зневажливо поглянув на дідуся.
— Добре, — зітхнув той. — Може, бажаєте чаю? Ні? Єслі шо,
в струмку лежать пляшки з холодним пивом. Це спеціально
для вас, пане, бо у нас тут не вживають стимуляторів. І цей,
можете викинути свої смердючі «Прилуки». Сподіваюся, «Парла-
мент-Аква» вам їх замінить.
— А це вже нагадує нормальний базарь, — сказав Томас
і енергійно вишкірився на струмок з пивом. — Знімай з гака,
20
чи шо там мене вхопило, якась йобана барабашка. Але дивись
мені, еге ж? Щоби без домінування!
— Авжеж, — ввічливо промовив дідок і тихо клацнув паль-
цями під своїм підарським простирадлом.
РОЗМОВА
З а кілька хвилин Томас сидів на пеньку, смоктав з пляшки

холодне, як колодязна вода, пиво і слухав голеного пана
в окулярах. Той сидів на складаному стільчику навпроти паві-
ана і гортав цупкими пальцями якісь старовинні папери. З усього
було видно, що дідуган перебуває у доброму г уморі, хоча
й не при своїм розумі. Манерами він трохи скидався на держ-
службовця або ж старого фемініста, на манер Чікатила, легенди
про му жність якого давно ширилися серед циркових бран-
ців. Дідусь молов з точки зору павіана абсолютну нісенітницю,
але пиво є пиво, можна й послухати, тим більше, що Томас нікуди
не поспішав, пиво було смачне, а сигарети дуже пахучі.
— Ви в Бога вірите, Томасе Яковичу?
— Ні. Слава Богу, я атеїст. А ти шо? Жид, мабуть? — чисто
автоматично вдався до чорносотенного популізму Томас і глибоко
затягнувся «Парламентом».
— Хто зна, шановний, хто зна! Нам, прихильникам очевид-
ного, це без різниці, а по-вашому сказати, то й похуй. В дхармі
національностей нема, якщо ви мене розумієте. Все це давно
нікому не цікаво, ну, хіба, може, москалям, але це окрема тема.
Вважайте, що за національністю я дикун, як і ви, бо так буде
простіше і навіть близько до правди. Мова, врешті, не про це,
а про вас. Мене прислано сюди одним відповідальним керів-
ництвом, аби пробудити вас від мари, в котрій ви, пане павіане,
опинилися через деякі, як це сказати, метафізичні обставини.
Бо ви — хоча в це складно повірити, ми й самі довго не вірили і все
ретельно перевіряли — ніякий не павіан і навіть не Томас Якович
Сирота. Це якщо говорити вже зовсім відверто.
22
— Як так не павіан? А хвіст? А їбальник? А дупа? Прошу пана
уважно роздивлятися дупи, перед тим як робити отакі етично
невиважені припущення. Подивись, дідугане, яка у мене брунат-
но-брутальна срака!
Томас підхопився і пред’явив сраку дідусеві на огляд.
Та переливалася багатьма кольорами залежно від локаліза-
ції плями, і нестерпно чухалася, що було видно навіть неозбро-
єним оком, але дідусь проявив гідну обставин виваженість
і дупотерпимість.
— Знаєте, Томасе Яковичу, — кашлянув посланець відпо-
відального керівництва, — якщо ми замість діалогу почнемо
тикати одне одному свої сраки, то діла не буде. Ви цього хочете?
Але гаразд! У реінкарнацію ви вірите, пане Томасе? Чули про таке
явище? Переселення дуп з одного тіла в інше, і не абияк, а за чіт-
ким кармічним планом. Просрали відміряний час непродук-
тивно — у наст упному житті будете хробаком, або дубом,
або й павіановим дупом, як ото у вас!
Мавпун почухав загривка і огидно хихотнув.
— Я вірю в Недайбога, дєдушка, а також у смерть від жит-
тєвих ускладнень, — сказав Томас і одним ковтком допив перше
пиво. — А про цю реінкарнацію чув раз по радіо «Наруга», коли
ми були в Трускавці на гастролях. Це я згадав, бо якраз пожежа
вночі сталася в цирку, і вчаділи насмерть наші вчені папуги.
Я з одним дружив і навіть старався його не пиздити. Віддав душу
на поталу оцій вашій реінкарнації, бідний Екхарт, так звали цього
папугу. Я його з’їв, як вогонь загасили, чого ж добру пропадати,
а дзьоба лишив на згадку, оно в кульку лежить, іноді шкребу ним
мозолі.
Дідусь слухав і не перебивав, бо побачив, що завдяки пиву
павіана трохи почало пробивати на відвертість.
— Вопше думаю, що папуги самі цирк і підпалили. Мабуть,
заїбало таке життя кріпацьке. Трускавець і «нафт уся» кого
хочеш заженуть у могилу. Публічна смерть на вогні все ж таки
краща за гастроль у Трускавці, це однозначно. Вони хоч
і папуги, але свою амбіцію теж мали, тому пішли у кращі світи,
Т О М А С
23
як і годиться акторам. Підпал катівні — це виразний театраль-
ний жест! Ніхто з них не вижив, та й хуй на них. Пиво ще є? Пере-
дай сюди, та нє, я сам відкрию. Ну, давай, розпитуй: сидимо,
то сидимо. Але дивись, єслі шо — я тебе упизджу, не подивлюся,
що старий. Я таких сталіністів, як ти, ще в цирку надивився —
досить-таки паскудне плем’я. Пенсії у них ніхуя собі, от вони і про-
сирають їх по цирках на своїх дебілкуватих випердків. Тільки
цей, хвате величати мене по-батькові, як той гаїшник. Ми ж наче
не на цвинтарі.
— Що ж, добре! — ласкаво посміхнувся дідусь. — Гадаю, мені
час представитися, щоби не було між нами недосказаності, якщо
вже таке діло.
Він трохи сьорбнув міцно завареного зеленого чаю з коштов-
ної порцелянової піали, делікатно відставив її на сусідній пеньок
і чемно представився мавпунові.
— Бачте, пане Томасе, людство, і не лише людство, знає мене
з давніх давен як Подолай-хаму XIV. Це не ім’я, звичайно, а наче
духовно-адміністративна посада. Звати ж мене Газдрубал Кала-
чакрович Дурдинець. Я полковник Махаяни у відставці, заслуже-
ний діяч широкого профілю, нині ж працюю обичним тибетським
монахом в одному з релігійних комітетів із заготівлі духовних
практик. Може, чули по радіо про таку гірську країну на сході —
Тибетська Народна Республіка? То я тамтешній, хоча наро-
дився у літаку і батьків своїх не пам’ятаю. Втім, це не важливо.
Друзі, вороги та підлеглі звуть мене просто — Калачакрович.
Ми ж із вами, сподіваюся, друзі?
— Он як! Ну, це ми ще побачимо, Газдрубале Калачакровичу.
Дивлячись, що ти далі заспіваєш. Поки ти схожий на сільського
ідіота, ото з тих, що носять на голові шапочку з фольги, уника-
ють здорового глузду і виписують «Упирятинський вісник» заради
сусідських некрологів. Поки що я тобі не довіряю.
— Маєте рацію, пане, але це, так би мовити, просто сценіч-
ний образ. Я не знав, як саме краще вбратися, аби вас зацікавити,
тому обрав такий дещо буфонадний стріт-фешн. Ви ж все життя
в цирку проробили, маєте розуміти такі речі.
24
— Ой, курва, не нагадуй. Вдівся б ото краще одразу мусо-
ром в шапці, і все одразу було би ясно, пане начальнику. Кажи вже
як є, а я подивлюся, чи варте воно того, щоби пити з тобою пиво
по галявинах.
— Ага, ну то я не товктиму карму в ступі, Томасе. Якщо
ви дізналися хто я, то чому б вам не взнати нарешті, ким, власне
кажучи, є ви?
Павіан ковтнув пива і кивнув своєю вже трохи п’яненькою
макітрою.
— Ну, то валяй, чоловіче, а я послухаю.
— Річ у тім, пане, — сказав Газдрубал Калачакрович, —
що насправді ви є ніким іншим, як одним із духовних вчителів дав-
нини, що втілився в оце, даруйте на слові, мавпунське тіло, з котрим
себе і ототожнюєте. Невдала реінкарнація, пане, таке часом буває.
Між тим насправді ви є всесвітньо відомою бодгісатвою, видат-
ним майстром дзен школи Ріндзай-сю і дуже авторитетним вчите-
лем істини. Чули щось про таке? Отже, ваше справжнє ім’я — Банкей
Саругатович Йотаку. Ви взагалі-то японець, а не павіан, хоча сам
по собі факт вашого японства великого значення не має.
— Щось я знову нічого не понімаю. Ти часом не з отих
вилупків, що ходять по хатах, проповідують спасіння і заважа-
ють людям чесно страждати? Я цю хуйню знаю, мене не наїбеш!
До нашого цирку, було, зазирали такі яйцеголові упиздні типу
тебе, в прасованих сорочках і з повними рюкзаками правди.
Дресирувальниці спустили на них нашого крокодила, він якраз
був не в гуморі, бо хворів на палеоліт — камні в сраці у нього
знайшли, таке часом буває через нерегулярне і неякісне харчу-
вання. То ця пиздота тікала аж до Солтлейк-Сіті, чи як там зветься
їхнє кубло. Ти мене не зачіпай, бо я павіан православний, хоч
і не хрещений. Мене навіть піп окропив свяченою водою на Велик-
день, коли дирекція надумала освятити цирк через постійні під-
пали і падьож акторського складу. Там у нас була капличка, такий
вагончик з іконою над дверима, то я молився туди Недайбогові.
Як бачиш, він мене почув — сиджу на галявині і п’ю холодне пиво,
а саме цього я й хотів.
Т О М А С
25
— Не раджу, пане, аж так залупатися зі своїми жарти-
ками, — суворо гримнув на вже веселого павіана Калачакро-
вич, — я вам допомогти хочу. Інакше сидітимете тут до наступної
кальпи, а пиво вже кінчається. Знаєте, що таке кальпа? Це пиздець
скільки мільйонів років! Краще слухайте далі, бо гадаю, вас це має
зацікавити. Як я вже казав, ваше справжнє ім’я — Банкей Йотаку.
І ви не просто дрібний вчитель якогось там забобонного релігій-
ного культику для селюків! Банкей, тобто ви, Томасе, — це сьомий
репатріарх Японської Дхармославної Церкви токійського патрі-
архату, ЯДЦ ТП, щоб ви зрозуміли. Це вам не пітонів по цирках
чавити! Це ж ніхуя собі посада!
Тут Газдрубал Калачакрович з педагогічних міркувань оста-
точно перейшов на професійний викладацький крик.
— Ви є засновником класичної школи переосягнення реаль-
ності, автором численних проповідей та фундаментальних розмов
про важливі речі! Томасе, ви — Просвітлений Майстер Дзен! Так,
саме з великої літери! Ви — одна з тих небагатьох осіб, що спро-
моглися досягти особистого звільнення від нескінченного циклу
перенароджень і нестерпних страждань. Від рабства реінкарнації!
І головне — зуміли залишити чітку і зрозумілу інструкцію, як саме
цього досягти! Ви легендарна постать для всієї Махаяни, від моря
до моря, як казав Пілсудський! Це, щоб вам було легше уявити, —
як директор цирку, тіки ще ґрунтовніше! Набагато ґрунтовніше,
навіть тотальніше! Вашим ім’ям названо гірські монастирі, дацани
і хурали, ступи і ашрами! На вашу честь по монаших осередках
курять ранкові фіміами і співають відповідних гімнів! Ви мене
чуєте?!! Ви, саме ви, а не якийсь там аграрний павіан з їбаніс-
тичного цирку, дали людству світоносне, життєдайне, дорогоціне
вчення про спасіння душі — Дзен Ненародженного! Це справжня
духовна скрєпа всієї токійської дхарми! А ви хочете й далі проси-
рати своє діамантове ніщо в тюрмі мавпунського тіла? Такий шанс!
— Дацан імені Банкея Йотаку? — тихо поцікавився Томас
і знову хильнув пива.
— Так!
— А що таке «дацан»?
26
— Ну, так одразу і не поясниш, — вже значно стриманіше
відповів Калачакрович, бо його педагогічна метода з криком, оче-
видно, не спрацювала.
— То й не їби мені мозок, — знову абсолютно спокійно сказав
Томас.
— Так, Томасе, цього слід було очікувати. Тоді я прямо спи-
таю — ви любите криваво панувати у зграї і домінувати над харчо-
вими запасами? Любите? Я ж бачу, що це так! Це ваш поклик, хіба
ні? Стійке панування і стабільне домінування!
— Ну, це дивлячись що ти маєш на увазі. Бути верхівкою хар-
чової піраміди, що й казати, вигідно, якщо ти про це, але про-
дертися туди непросто, а втриматися ще важче. Тому я й кручуся
потихеньку — беру своє в інакший спосіб. Знаєш, нічний рейд
по харчовій піраміді, від самих підмурків аж до верхівки. Напад
ззаду цеглиною по голові і втеча з іще теплим, розпиханим
по мокрих від крові торбах, тілом колишнього домінанта. Біо-
логічна партизанка — ось мій інструмент. Таким чином ти наче
і домінуєш, але не викликаєш підозри в інших осіб. А все через
їхню зайнятість на роботі та сімейні проблеми.
— Несподівано мудро! — визнав Калачакрович. — Саме так,
пане Томасе, і взагалі-то ви на правильному шляху! А як щодо
духовної партизанки? Такий собі духовний рейд по Сансарі і втеча
крізь містичну шпаринку до царства вічного панування, з тілом
власного его в торбах? Га? Як вам така історія?
— І що це за така хуйня? Яке ще его?
— Це не хуйня, Томасе. Це — найвищий різновид доміну-
вання, ексклюзив, так би мовити. Лише для осіб високої кваліфі-
кації, майстрів, що готові піднятися на останній рівень піраміди
життя. Раз видерся, і пиздець — вже ніяка падла тебе не зсуне.
Вічне, неймовірно приємне царювання над усіма явищами і,
головне, — над собою! Крім того, звідти все видно, а ось вас ніхто
не бачить, бо дуже високо. Непогано, нє? Також звідти можна абсо-
лютно безкарно жбурлятися містичним калом, а калу у вас, пане
Томасе, сказати по-мавпунськи, задохуя накопичилося. Може, час
нарешті й просратися, у метафізичному сенсі цього слова?
Т О М А С
27
— З цього місця, Калачакрович, попрошу докладніше, —
в очах павіана спалахнув вогник справжньої уваги. — Я давно
здогадувався, що здатен на щось більше. Але ж проклятий цирк
не давав розвернутися. Все, що я знаю у цьому житті, правду
кажучи — це тяжка праця, холодна їжа, дрібна помста і оце кол-
госпне гасло «на Київ!». Курва, а я ж сракою відчуваю, що хуйня
той ваш Київ! В країні гостра нестача комбайнерів, а воно кидає
рідне село разом зі своми старенькими батьками, все хазяй-
ство, кури, гуси, свині, город, і преться на Київ, де лазе туди-
сюди зі своїм обпеченим фасадом по Гідропарку, аж поки знову
не нап’ється горілки до коматозного стану. Нахуя оце все, Кала-
чакрович? Ти скажи мені! — додав павіан і неприємно гикнув.
— Це все через повне або часткове, як у вас, затьмарення сві-
домості. Ефект сутінкового зомбі. Я потім все поясню і покажу.
Дивіться уважно, Томасе — ось перед вами два останніх пива. Одне
світле, а інше темне. Якщо ви хильнете світлого, то прокинетеся
в тамбурі вагона, у потязі, що пре на Київ. Вийдете з вагона, дасте
пиздюліну першому-ліпшому перехожому і зробите собі кар’єру
на роботі, за смаком. Тоді знімете хату на Окружній, одружи-
теся на жлобині з Яготина, почнете ще більше пити, а потім жінка
і робота вас так заїбуть, що жінку ви втопите у ванні, а роботу під-
палите вночі к хуям, і вас за це посадять у тюрму, назавжди. А це,
фактично, той самий цирк, ну, може, трохи луччіше, і все стане,
як було до того. Це найвірогідніший варіант, тут ми все прораху-
вали. Втім, це й так добре видно по вашій механізаторській пиці.
— Калачакрович, ти полегше зі своїми підйобками, — насу-
пився мавпун.
— Якщо ж ви скуштуєте темного, — продовжив Калачакро-
вич, — то буде вам суттєвий досвід, з перспективою повного спа-
сіння душі з пазурів страждання, циркової дресури та розумової
імли. Ви знову станете тим, ким є насправді — майстром дзен Бан-
кеєм Саругатовичем Йотаку, глибоко шанованою особою! З хар-
чами точно проблем не буде.
— Давай сюди темного! — гаркнув у же крепко п’яний
павіан. — І нахуй той Київ, шо я там не бачив! Як показилися всі,
28
а я разом з ними. Пруть і пруть! Тільки цейго, скажи мені чесно,
і не бреши — як цей Банкей Йотаку, тобто я, опинився в павіані,
тобто в мені? Якщо він весь такий вправний панувальник і хазяїн
власного життя, то як його занесло на таку гноярку?
— Дозвольте, я вам, Томасе, поясню відверто, без крутій-
ства, добре? — повів далі Калачакрович. — Ви, тобто майстер Бан-
кей, якщо чесно, трохи довийобувалися на ґрунті тотальної любові
до всіх без винятку живих істот. Справжня бодгісатва, що ж тут
скажеш. Бодгісатвам, як відомо, мало просто досягти особи-
стого звільнення і просвітлення, ну, або спасіння душі, називайте
як хочте. Їм страшенно кортить звільнити всіх і кожного — від
найменших мікроорганізмів і аж до визначних спеціалістів. Отож
ви й взялися до святої, на перший погляд, справи, від самих соці-
альних низів. Причому, зауважу, одразу за самі нетрі безпросвіт-
ного існування — циркову мавп’ярню! От тому й народився Банкей
Йотаку вами, тобто павіаном, у провінційному цирку, щоби про-
повідувати знедоленим тваринам своє блискуче вчення про повне
позбавлення від усіх життєвих неприємностей — Дзен Ненарод-
женого. Але майстер Банкей трохи прорахувався і застряг карміч-
ним хвостом у Сансарі. Знаєте, що таке Сансара, пане? Ні? Сансара,
шановний, це вся оця хуйня кругом, що заїбала! Тупо оця вся
хуйня! Розумієте мене?
— О, розумію, що ж тут непонятного. — кліпнув попливлим
оком павіан, — Знаєш, як мене заїбала вся хуйня? Страх як заїбала!
Ти теж мене вже трохи заїбав, Калачакрович. Давай, докладно
кажи!
— Бачите! Саме тому нами, монахами комітету, було розро-
блено спеціальну програму з вашого порятунку, — продовжив далі
відставний полковник Махаяни. — Ще трохи, і довелося б Бан-
кею Саругатовичу починати своє еволюційно-духовне сходження
з нуля, а це, тільки не лякайтеся, мільйони, якщо не мільярди
років. Оті самі кальпи, що я про них казав. Ми в комітеті все про-
рахували і дійшли висновку, що після цього життя, мало того,
що в тулубі павіана, так ще й у цирку, наступне ваше перена-
родження здійсниться, дай Бог, аби на дні Маріанської западини.
Т О М А С
29
І ще дуже поталанить, якщо в родині морських гребінців. Ті хоч
не влаштовують шкандалів ночами і не лаються між собою через
відсутність зручних ротів. А є, знаєте, варіанти й хужіші. Напри-
клад, можна народитися в Сквирському районі Київської області
обичним сільським козойобом. Відчуваєте, який це пиздець?
Томас завовтузився на своєму пеньку, і стало помітно, що він
злякався перспективи життя в Сквирському районі.
— Але не бздо в каністру! — розійшовся Калачакрович. — Тіб-
єтскіє своїх нє бросают!
— Так, інтересна колізія, — зазначив мавпун, — і якої
ж помилки припустився справжній я, оцей Банкей Саругатович?
— Не повірите, пане Томасе! Пункт призначення не той ока-
завсь! Задумка була, в принципі, непогана, але помилка вийшла
з країною. Це, знаєте, в німецьких або ізраїльських цирках і зоо-
парках можна розводити соціал-демократію серед мавпунів. Сво-
бода волевиявлення, право на власну думку, широкий вибір
соціальних ліфтів, ну і всяке таке. План у майстра Банкея був хоро-
ший — народитися собі тихенько в добре обладнаному цирку
чи де там, поступово соціалізуватися, а тоді вибити якийсь освіт-
ній грантик в муніципалітеті й почати проповідувати істинне
вчення про остаточне звільнення від пут Сансари. Для початку —
серед павіанів та інших мавп. Ну оце ж, як я й казав, аби звільнити
душі усіх живих істот від страждання. Одним словом — типова
помилка усіх просвітлених людей. Патентований гуманізм найви-
щої проби!
— Ти диви, яка кумедна хуйня, — булькнув під ніс Томас
і трохи зажурився, а Калачакрович тим часом продовжив.
— Так помаленьку планувалося вийти на двох-трьох про-
світлених павіанів раз на квартал, згодом і більше, аж до повного
просвітлення всього циркового колективу, включно із людським
персоналом. Розроблявся спільний стрибок із Сансари у Нірвану,
а Нірвана, пане, це та хуйня, котра ще не заїбала, — уточнив Кала-
чакрович. — Все це, звичайно, під керівництвом досвідченого
майстра медитації Банкея Йотаку! І я вам скажу, воно мало спра-
цювати — з огляду на пристрасть муніціпальних еліт до соціальних
30
програм для ідіотів і тварин. Але хто ж міг знати, що в цій Укра-
їні така тотальна срака?! Це, як виявилося згодом, вопше не наша
парафія, і ми навіть не маємо в ній постійно обладнаних опорних
пунктів, тобто комітетських монастирів! В цій Україні майже ніхто
не цікавиться природою реальності через культурно-побутову
затурканість, а про гранти й мови нема — лише відкати та хабарі,
і навіть це пиздять мішками! Тільки налаштуєшся дати хабаря,
як його вже вкрали! Лише уявіть собі ступінь пиздеця, що панує
у цій країні! Але, даруйте, кому я це розповідаю, пане? Самі зна-
єте, яка там може бути соціалізація — хвіст сокирою відрубають,
от і весь грант. От чим вас, пане Томасе, там годували? Згадайте!
— Кістки, цибуля і буряк, плюс по неділях давали сигарети, —
похнюпився той.
— А сильно вас ці селюки били?
— Сильно, Калачакрович, сильно, бляць, — геть затужив
павіан.
— От бачте, пане павіане, яка ж тут може бути пропо-
відь добра і дхарми? Сама ненависть і лють. От майстер Бан-
кей і застряг у тому йобаному балагані. Не вийшло з нього
втіленого вчителя для тварин. Але ж вийшов досить таки кмітли-
вий мавпун, а тому ми обов’язково допоможемо йому згадати свою
істинну природу — хто ви, що ви, куди і звідки. Не журіться!
— А ми — це хто? Вас там, мабуть, багато в тому комітеті,
чи як там воно зветься?
— Так, пане, нас там дохуя. Накопичилося за кілька остан-
ніх кальп. Бодгісатви, переродженці, аватари, гуру, йогіни, ну, і так
далі. Комітет із заготівлі духовних практик — це досить потужна
і розвинута галактична мережа. Нам доводиться постійно вирішу-
вати багато різноманітних завдань, іноді вельми складних та нео-
чікуваних. Тому у нас панує трохи орднунг і майже дисципліна.
Гнучка така система, знаєте, але працює безвідмовно. Як такої,
постійної назви комітет не має, а отримує її залежно від конкрет-
них обставин і тактичних завдань. Це потрібно для зручності
оперування поточною документацією. Зараз комітет проходить
у реєстрах як ООО «Агро Центавра».
Т О М А С
31
— Чому Агро Центавра? — зацікавлено спитав Томас і почухав
мармизу.
— Бо саме в зоряній системі Агро Центавра ми з вами,
Томасе, і знаходимося зараз. Наша адреса проста — зоряна система
Агро Центавра, екзопланета Бабуїн, колгосп ім. Молотова, лісова
галявина № 1648, полковнику Махаяни, заслуженому діячеві широ-
кого профілю Газдрубалу Калачакровичу Дурдинцю. Рік народ-
ження не вказано, але до вашої ери, це однозначно.
— Ти бач, он воно як! — сказав павіан і раптом відчув щось
недобре. «Зараз щось буде, якась хуйня, — подумав занепокоєний
чутливим інстинктом мавпун. — Ось прямо зараз!»
— А що ж ви хотіли, Томасе! Уві сні й не таке привидиться! —
якось несподівано хижо прошипів Калачакрович. — Тим більш,
ви мабуть і не в курсі, що коли мавпа заснула на підлозі, то цієї
ж самої миті в поїзд вцілила блискавка, така, знаєте, ніхуйова.
Пряме попадання в тамбур з павіаном! Ото ми іржали, скажу
я вам, усім комітетом! Курити менше треба, шановний. Чікіта
ля трагедія, Томасе Яковичу!
— Калачакрович, давай сюди своє темне пиво! — перелякано
попросив павіан. — Щось мені раптом захотілося звалити з цієї
хуйні, котра вже заїбала! Відпусти мене у Нірвану!
— Так а ви його вже випили, пане павіане, і навіть не помі-
тили. Ще в цирку, на згарищі, з папугами. Ваше повернення
в реальність давно почалося, тож слухайте, Томасе Яковичу, лек-
цію № 1. Імовірно, не все, що ви далі почуєте, буде досяжним
для вашого розуміння, але розуміти нічого й не потрібно —
достатньо просто відкрити серце вченню, і воно саме все за вас
зрозуміє. Головне в житті — не напрягатися! Будь на позитиві! Йоу,
мавпа!
— Калачакрович, ти мені скажи...
Тут павіан почув за спиною тихий шурхіт і одразу виру-
бився. Хтось дуже професійний переїбав його по голові грубез-
ним виданням у потертій шкіряній палітурці. Останнім зусиллям
волі майже непритомний Томас ледь розплющив п’яне око і поба-
чив напис на обкладинці. Там було конкретно зазначено: Цикл
32
лекцій «Обична істина як вона є» / Дурдинець Г. К. / Чигирин, 1648
/ Видавництво «Дідух плюс».
— Ох, їбать-їбать, що ж це робиться? — промайнуло в згасаю-
чій свідомості Томаса. — Так хто я? Саругатович чи Якович? Хто я?..
— Оце мудре питання, пане! — відгукнулося видання, хихот-
нуло і розкрилося на першій сторінці. — Зараз ми цим і займемося!
— Мені потрібна допомога, е-е-е... — прощально прохрипів
павіан.
— Швидка ведична допомога вже виїхала! Ожидайтє! —
весело гукнув фоліант прямо на вухо павіанові й заїржав трьо-
мастами неприємними голосами. — Ха-ха-ха-ха-ха-ха!
Томас провалився у темну безодню і здалеку, наче крізь мару,
почув чиїсь уривчасті репліки та зауваження.
— Як ви гадаєте, Газдрубале Калачакровичу, взагалі-то шанси є?
— Шансів ніколи нема, які ще в пизду шанси? Банкей Йотаку
є тим, ким не може не бути в цю саму конкретну мить, і так
щомиті. Саме тому він — це завжди він, і ніщо інше. Ясно? Він —
істинний Ненароджений. Які тут можуть бути шанси? На що?
— То що ж робити?
— Нічого робити не треба. Що за манера? Чуть що — одразу
робити. Нема чим робити, бо не завезли.
— А як тоді цейго?
— А ніяк. Істинний шанс видається тоді, коли жодних шан-
сів вже нема. Подивіться на його пику — оце саме воно. Жодного,
бляць, шансу. Колгосп!
— Ом Мані Отче Наш, Газдрубале Калачакровичу!
Довга сопілка, зроблена з чиєїсь кістки, заграла легку і трохи
тужливу мелодію. Хтось тихо заспівав:
Ех ти саторі-самадхі,
Слава будді Амітабхі!
Розпрягай коня, пацан!
Згорів сарай — гори й дацан!
О Б И Ч Н А І С Т И Н А Я К В О Н А Є
Л Е К Ц І Я № 1
Т омас Якович Сирота очуняв на кам’яній підлозі одного з хазяй-

ських приміщень в далекому гірському монастирі Тибетської
Народної Республіки. Він лежав посеред похмурої зали з малень-
кими віконцями під високою стелею і боявся поворушитися. Навіть
розплющити пів-ока, аби роздивитися обстановку, — і то було
страшно. Між тим Томас сциклом ніколи не був, а навіть навпаки —
Томас Якович цінував неприємності, але оце все... Ні, щось тут не те.
Не міг він до такого допитися, та наче ж і не було чим.
— Кругом хуйня і які-то сумашедші довбойоби. Шо дєлать,
шо дєлать, Томасе, думай! Котра година? Де я? Де мій вагон і там-
бур? Невже я вчора так напився, що залетів до ЛТП? Чи я досі
в цирку? О ні, тільки не це — Калачакрович, сука.
Томас зібрав усю свою харизму в кулак і розплющив їбаль-
ника. Перед ним постала стеля зі слідами пилу і павутиння на гру-
бих, давно не білених сволоках. Було доволі прохолодно, підлогою
гуляв відчутний протяг. Десь поблизу мали бути двері, це ясно.
— Не цирк, однозначно. І не вагон, і не вокзал, і не мусарня.
Що ж тоді? Може, псіхушка? Ей, Калачакрович, ти тута? Агов! Това-
ришу полковник! От же ж сука.
При спробі підвестися він намацав на підлозі щось довге,
холодне і якісне. Рефлекторно, через природну ощадливість, Томас
крепко схопив намацане і придивився. В руках він тримав стару,
але доглянуту помпову рушницю Remington, пиляну на обріз
під пальто.
— Яка гарна лупара. Але хто її так коротко обрізав? Варвари,
воно ж таке дороге! — подумав Томас. — Може, встрелю нею якого
підараса. Як ви всі мене вже заїбали зі своїми цирками, вагонами,
Т О М А С
35
дацанами і вчителями. Калачакрович! Агов! Я тут, йдіть-но сюди,
Газдрубале Калачакровичу! Хочу у вас шото спитати. Є розмова
на балачку! — гукнув Томас і пересмикнув цівку дробовика. — Ага,
набій в патроннику, ну, начувайся, дідусь, — промугикав під ніс
павіан і зухвало підвівся. — Двері. Ану, подивимося, шо там за ними!
Томас штовхнув тяжкі дубові двері й опинився в темному
вузькому коридорі, що повів його розгалуженою спорудою з чис-
ленними сходами і комірчинами. У темряві подекуди мерехтіли
свічки, приємно пахло екзотичними прянощами і звідусіль лунало
підозріле поскрипування, як це зазвичай буває в старих культових
установах. Але жодної живої душі кругом видно не було. Лише раз
у темряві пробігла хатня миша, вдягнута у маленький спортивний
костюмчик.
— Ти диви, яка кумедна історія, — промайнуло в голові
у павіана. — Миша у спортивному костюмі. Чого б це раптом? Але,
звичайно, кожному своє. Як казав покійний папуга Екхарт: око,
яким миша дивиться на тебе, і око, яким ти дивишся на мишу —
одне й те саме око! Мудрий був птах. Врешті, спортивний костюм
— це навіть зручно. Ага, ось іще одні двері, подивимось, що там
за ґвалтик за ними. Може, й Калачакрович попадеться, то я йому
покажу обичну істину як вона є. Щось за тими дверима відбува-
ється, зараз поглянемо.
Томас зазирнув у замкову щілину і уважно кліпнув своїм
припухлим оком. В щілині товклося повно якихось дивних жло-
бів і відбувалося, судячи з усього, богослужіння або щось подібне.
Чи то відправа, чи то літургія, але крові поки видно не було.
— Схоже на Біле Братство ЮСМАЛОС, — акуратно сплю-
нув на кам’яну підлогу Томас Якович. Про них навіть колись
була стаття в «Упирятинському віснику». Це точняк. Я думав,
що ту галіму граклю, як її, Марію Двері Пиздос, давно зточили
лук’янівські пацюки. Ти диви, треба срочняком викликати спецназ
СБУ, а то знову повилазило.
Павіан внутрішньо налаштувався на заворушку зі стріля-
ниною, ще раз перевірив набої в магазині рушниці і припав оком
до шпарини.
36
Але, судячи з усього, це було не Біле Братство, і навіть
не таємний сходняк єговістів. Богослужіння, за котрим спосте-
рігав Томас, дивним чином поєднувало в собі дві протилежні,
на перший погляд, обрядові традиції. Все це дійство виглядало
огидно і привабливо водночас. Статечні ченці-жовтобрильники,
замотані в такі самі помаранчеві простирадла, як і у Калачакро-
вича, ревіли горловим співом тибетський шансон про суворий гір-
ський клімат і стареньку матусю, що чекає на свого сина з Нірвани,
але він все не йде, бо в Нірвані йому і без родичів непогано.
Вони хаотично дмухали в сопілки і завзято грюкали людськими
кістками об кам’яну підлогу. Все це було дуже цікаво, як на спе-
цифічний мавпунський смак. Справжнє екзотичне інферно, хоч
квитки продавай.
Але поступово до релігійного дійства почали долучалися
волохаті попи, вдягнуті за кумедною православною модою, немов
константинопольські сутенери епохи краху візантійської диплома-
тії. Вони співали ладним хоралом щось особливо ліричне з доробку
кацапського гурту «Любе», але чомусь тибетською мовою, при
цьому один з них примудрявся підвивати із виразним слобожан-
ським акцентом.
— Сепаратисти, — зосереджено подумав павіан. — Так-так,
блядське сепарське кубло. Зараз я їм покажу гуманітарний конвой!
І щойно він відірвався від замочної щілини та налаштувався
вломитися в літургію, з обрізом в одній руці і кульком буряків
в іншій, як чиїсь крепкі кінцівки сильно притисли його мармизою
до дверей і заходилися швидко маніпулювати, а чиїсь холодні ноги
боляче вхопили за кудлату сраку. Від несподіванки Томас злякався
і заволав на весь коридор: «Ом Мані Отче Наш! Ом Мані Отче Наш!
Рятуй, Недайбоже, свого непутьового сина! Людоньки, їбуть!!!»
— Чого кричиш? Ніхто тебе не їбе. Сам кликав, а тепер
на мороз падаєш? — суворо гавкнув на вухо Газдрубал Кала-
чакрович. — Я просто дивлюся, що у тебе в кишенях. Тут служба
Недайбожа йде, а воно лазе кругом і підгляда. Це підозріло. Обріза
в міліцію несеш здавати? Ану ж бо, подивимося, що у тебе в дупі.
Раптом бомба? Ану, стояти, кому кажу!
Т О М А С
37
Тут-таки з переляку Томас Якович і пригадав, що він ніякий
не провінційний павіан, а навіть навпаки — натуральний Банкей
Саругатович Йотаку як він є. Шанована людина, легендарний вчи-
тель і просвітлений майстер дзен школи Ріндзай-сю, що народився
в Японії 1622 року, в селищі Хамада, у простій трудовій родині,
за часів розквіту Сьоґуната Токуґава. Його мати була вчителькою
української мови і літератури, а батько торгував барбітуратами
в католицькій школі і розповсюджував заборонену порнографію
серед свійських тварин.
— Калачакрович, можеш відпустити мене, я все згадав.
Я Банкей!
— А чи не охуїли ви часом, пане Томасе? — сказав Газдрубал
Калачакрович, вправним рухом відірвав павіану голову і викинув
її у вікно з дев’ятого поверху прямо на третю платформу авто-
вокзалу «Лхаса-Південна»: — Пиздуй, звідки й приїхав, плужара!
Понапирало, бляць, селюків! Нахуй з Тибета!
Т омас Якович Сирота мешкав у селі й тихо орав культурну

ниву, аж раптом напоровся плугом на бідон бабиного само-
гону. Та баба вмерла ще за Андропова, тож самогон насто-
явся і просяк вінтажним смаком. Три літрі продав, решту випив
і вмер. Поховали Томаса на гноярці, за короварнею, на третій
день.
Далі була тиша, а на дев’ятий день навалилася комісія
по моралі з «Держчортзему».
— Шо, допився та й вмер?
— Та допивсь.
— А нахуя?
— Та оце, знаєте, стреси. То неврожай, то обжинки, то грошей
нема, то магнітні бурі. Праця на землі вопше-то вбиває.
— Ясно, збирайся, підеш з нами.
— Та не хочу.
— А, не хочеш? То холонь тут, жлоб вонючий.
— Та пішли ви нахуй!
— Шо, бляць?
Почалася бійка. Томас Якович полупив тих чортів, склав
на купу і підпалив. Тоді виліз подивитися, шо там на гноярці. Коли
бачить — суне Мокрина Бабенчиха з клумаком макухи.
— А шо, бабо, стара ж уже, шо вопше? І поперек не гнеться,
і ноги круте?
— Та стара вже, синку, ой стара, ото коли ще за совітів робила
була на молотарці...
— Так, бабо, як стара, то лягайте на моє місце, скіки можна
ноги дерти?
Т О М А С
39
Лягла, нічо так, наче понравилось, рішила зостатися. Томас
Якович її загорнув, присипав трохи макухою, а хустку лишив собі,
бо воно дороге. Тоді пішов зранку на базарь продавати хустку,
вкрав яйце і з’їв. Схопили мусора за крадіжку і посадили в тюрму
на п’ять год строгача через варене яйце. Вийшов за п’ять год, вер-
нувсь на село, а гноярки вже нема. Де була гноярка, штунди
вигнали кам’яну церкву і моляться Недайбогові. Томас став і собі
штундою, а потім покрутився туди-сюди, щось не те — хуйня,
коротше. Пішов, втопився. Ну оце ж втопився, а зранку пішов
на город сапати ті йобані патісони. Нащо було оце таке сіяти, хіба
свиням, то хай самі й сапають. Коли, дійсно, дивиться — сапають.
Мовчки, наче так і треба. Тут Томас Якович знову прокинувся,
цього разу вже остаточно. Ой, ето ж я на работу апаздиваю, у мєня
же важная встрєча в офісє с ін... інфаркт, нахуй. Поховали на Бай-
ковому цвинтарі. Пам’ятник встановили коштовний: два базаль-
тових буряки, гранітна свиня і бронзова сапка в грудках. «Спи
спокійно, дорогий Банкей Саругатович Йотаку». Підпис: «Інвес-
тори». Автор скульптурної композиції: Газдрубал Калачакро-
вич Дурдинець, член Національної спілки художників України
з 1648 року.
Т омас Якович Сирота сидів зранку за невеличким столиком

у затишній паризькій кав’ярні на Rue de le Pen і делікатно
куштував смачну каву з ніжним ягідним тістечком. Він із насоло-
дою дихав прохолодним ранковим повітрям, краєм ока переглядав
свіжий номер емігрантського часопису «Упирятинський вісник»
і щойно дійшов до популярного серед місцевих повій розділу
«Страшна доля», акуратно встромленого працьовитою редакцією
в останню шпальту.
— Дивіться, пане Газдрубале, що пишуть! — звернувся він
до свого співрозмовника, літературного редактора іншого емі-
грантського часопису «Наші кайдани».
«Українська вікіпедія помістила в список вітчизняних філо-
софів Володимира Мономаха. Складно навіть уявити собі причину,
через яку він там опинився. Його «Повчання дітям», цей відомий
політико-господарський самодроч з широким цитуванням біблій-
них псалмів, на філософський твір зовсім не тягне, як і будь-яка
інструкція з виживання в умовах розвинутого середньовіччя.
Але логіку упорядників ми, здається, вхопили — пан Моно-
мах вмів читати словами і навіть писати літерами. І головне — він
спромігся накатати здоровенне простирадло тексту. Це, очевидно,
автоматично зробило його вітчизняним філософом, ми навіть ска-
зали б — сучасним вітчизняним філософом.
Т ра диційно, с у часним фі лософом вва жаєтьс я особа,
яка хапає дрючок свого інтелекту, встромляє його в мурашник
поцуплених у когось сенсів і починає ним систематично хуярити.
Мета сучасної філософії завжди одна — лобіювання меблевої мафії.
20 томів по 600 сторінок треба кудись складати і на щось ставити,
Т О М А С
41
а найкраще годяться на таке діло саме книжкові полички. Хоча
особисто ми частіше бачимо повчальну літературу в хазяйських
мішках на розпал, аніж на поличках.
На нашу скромну думку, останнє, що має продукувати філо-
соф-практик — це писемні тексти. Діоген Синопський, Банкей
Йотаку, Гаутама Будда, Христос — ніхто з них текстів не писав,
і саме тому їх можна вважати істинними філософами. Всі вони
були акціоністами і людьми цікавого вчинку. Діоген, наприклад,
публічно гнобив античну публіку видом власного кінікійського
хуя. Будда умів гарно проповідувати мовчки. Христос ефектно
побився з представниками тодішньої бізнес-еліти в синагозі. Бан-
кей Йотаку сформулював найкоротшу вербальну проповідь в істо-
рії проповідей. Раз пизданув і ліг спати — ось основний принцип
практичної філософії.
Якщо ви пизданули слушне — за вами обов’язково запи-
шуть, тут нема чого перейматися. Якщо ж ви мелете нецікаву
маячню — вам доводиться викладати її з університетської кафедри
або ж вести окремою колонкою на «Укрправді». До речі, фактич-
ний батько німецької філософії Йоган Екхарт викладав аж з трьох
кафедр водночас. Чим все це закінчилося для німецької філосо-
фії, всім відомо — викладачем самого себе Мартіном Хайдеггером,
котрого без люмінєвої каструльки на макітрі читати неможливо.
Московитський інтелектуал пан Дугін читав Хайдеггера без люмі-
нієвої каструльки, і результат всім відомий — інтелектуал їба-
нувся. Конгрес, німці які-то... Голова пухне! Філософію неможливо
викласти. Її можна лише учверяти або, як Діоген, скоїти хуєм».
— Як вам ця дурнувата ескапада, пане Газдрубале? — поціка-
вився павіан.
— Знаєте, Томасе Яковичу, вопше-то, мені глибоко похуй,
що там пишуть в своїх туалетних рулонах ці полтавські жлоби.
Понапирало, бляць, вже повний Париж цих свинопасів. То Моно-
мах їм не вгодив, то шапку Фейєрбаха їм подавай. Куди не поди-
вишся — кругом Гадяч. Давайте, ото краще візьмемо собі пляшку
червоного «Шато Цейво» і нормально йобнемо. Все одно сьогодні
вихідний.
42
— Маєте рацію, Газдрубале Калачакровичу, кличте вже ґар-
сона! Але, слухайте, я ніколи не чув про цього, як там було в часо-
писі, Банкея Йотаку. Що це за хуй з горба? Чули про такого? Може,
вони його там у себе в редакції вигадали? Га?
— Що я чую, пане Томасе! Ви дійсно не знаєте хто такий Бан-
кей Саругатович Йотаку? — тихо промовив Газдрубал і холодно
подивився співрозмовнику прямо в очі. — А точно не знаєте,
чи може, вам лише так здається?
— О-о-о, а дійсно, пане, оце щойно згадав! Як я міг про таке
забути? Це ж я! Же сві Банкей Йотаку! — трохи здивовано і дещо
нервово вимовив павіан. — Ха! Знаєте, я ось маю вам...
Цієї самої миті на Томаса Яковича згори обвалився значний
фрагмент готичної ґаргульї і перетворив його на криваву пляму.
Д руга ночі. В таємному бункері на вулиці Банковій (Київ,

Україна) уже чотири доби безперервно триває нарада РНБО.
Над картою Російської Федерації схилилися троє вкрай виснаже-
них від нескінченного мозкового штурму посадовців — секретар
РНБО Олександр Валентинович Турчинов, голова парламентського
комітету з питань остаточного винищення московитів Томас Яко-
вич Сирота і держсекретар Сполучених Штатів Америки Газдрубал
Калачакрович Дурдинець. Вони мовчки і напружено роздивля-
лися карту, час від часу клацали очима і хрумтіли своїми рептило-
їдними хвостами. Турчинов відпив охололого чаю з міністерського
гранчака і звернувся до присутніх.
— Отже, шановні, пропоную наступний, узгоджений всіма
сторонами, план дій. Згадайте — Януковичу було куди втекти,
що він і зробив. Путіну теж доведеться тікати і він втече в ЛНР.
Янукович слідом за ним втече в ДНР. Тоді Путін втече в ПМР,
а вся ЛНР втече в ДНР. Слідом ПМР втече в це ДЛНР, і утвориться
ПЛДМНР. Ми маємо перевірену інформацію від нашої агентури,
що в темній кімнаті посеред цього огидного антидержавного утво-
рення планується конспірологічна зустріч двох фігурантів нашої
помсти — В.Ф. Януковича в махровому банному халаті і В.В. Путіна
в роздертому на спині модельному пінджаку. Янукович при-
гостить Путіна стаканчиком квасу, вони сядуть на крокодилову
валізу і мовчки затужать. А потім обичний жлоб з охоронної аген-
ції «Хаза енд Шухер» застрелить обидвох з краденого на складах
МВС «макарова».
— Ціна питання, панове, на ту мить становитиме суму
близько 10 000 доларів США, не більше. Той жлоб на ці гроші
44
купе собі пожиттєву путьовку по шевченківських місцях і поїде
на вихідні в Канів, де й отруїться насмерть пельменями в кафе-
терії «Добра путь». Таким чином ми приховаємо свої злочинні
наміри від прогресивного людства. Кухар кафетерію Петя, родом
з Холодного Яру, на отриманий гонорар купе в сім’ю компутера
і вперше в житті лайкне пост Тетяни Монтян про їбаністичні ОСББ.
В цю мить світовий фейсбук, за нашими розрахунками, має схлоп-
нутися і перетворитися на склянку яготинського кефіру високої
жирності.
Приблизно у той саме час людство отримає перший в істо-
рії цивілізації підтверджений сигнал з космосу. Це буде бандероль,
що впаде з неба посеред Байконура. Вчені знайдуть в ній фотопор-
трет Леоніда Даниловича Кучми, дбайливо загорнутий в мамин
рушник слоїк з ожиновим повидлом і монгольський паспорт
на ім’я Вітренки Наталі Михайлівни. Сторінку з пропискою буде
видерто чиїмись іклами, а в обкладинці сховано чотири юані
на первоє врем’я. Ну ось такий приблизно план дій. Звісно, можуть
виникнути якісь непередбачувані обставини, але для оператив-
ного реагування нами вже створено відповідну силову структуру.
Вона складається з ветеранів гуситських війн і канадійських кін-
них силовиків у костюмах обичної людини. Що скажете, шановні?
Можливо, маєте якісь технічні зауваження, або концептуальні
пропозиції? Як гадаєте, Томасе Яковичу? Вам слово!
Томас підвівся з тяжкого державницького крісла, дістав
з пожмаканої пачки чергову сигарету, запалив її від власного
погляду, глибоко затягнувся і продовжив обговорення.
— Панове! Перед тим, як планувати такі складні й багатокро-
кові операції, чи не варто нам спочатку зазирнути, так би мовити,
в душу ворога? До самих глибин його паскудного нутра? На мій
погляд, спроби аналізувати мотиви кацапського гебіста за допо-
могою вкраїнського мозку не виглядають аж так переконливо.
От звідки ви знаєте, що Путін обов’язково чкурне у це йобане
ЛНР? Навіть якщо уявити, що завтра Путін відкине свої роздвоєні
копита, і його холодний труп виїбе людський трибунал, то головної
проблеми це не вирішить.
Т О М А С
45
— Пояcніть, будь ласка, вашу думку, пане Томасе! — відізвався
Газдрубал Калачакрович. — Мене, як штатівського кукловода,
під чию дудку ви скачете по майданах за наколоті пєчєньками
долари, цей аспект дуже цікавить. Держдепу США важливо чітко
розуміти, на що хунта витрачає його криваві кредити.
— Так отож, шановні! — повів далі Томас. — Уявіть собі
дуже холодне літо. Ви стоїте на березі Фінської затоки, диви-
теся на зимне й сіре море. Навколо вас тягнуться в похмуре небо
циклопічні кацапські берези, такі, як ото колони на вашингтон-
ському Капітолії. Вони підступають настільки близько до бере-
гової смуги, що під час приливу їх омиває морська хвиля. І десь
там, за буйками, хуярить кролем самотній рудий кацап в трусах
і майці, нахабний і цілеспрямований.
От скажіть мені чесно, ви бачили в дитинстві таку хуйню
у нас на Черкащині, ну, або у вас на Айовщині? Похмуре сіре море,
з нього стирчать огромні берези, а за буйками хуярить кролем
кацап, ще й чутно здалеку, яке воно довольне і як йому нравиться
ото хуярити. Це зовсім інша картина світу, а в ній царює інший
господар, не такий, як ото у нас з вами.
До нас на село, ще до війни, приїздив раз гостювати один блі-
дий, як печерна комаха, кацап. Він познайомився в своєму під-
москов’ї з моїм кумом Сашком, котрий їбошив там на стройці
маляром, і вирішив в нього погостювати. То коли вони напідпитку
цибали бомбочкою з греблі в прогрітий сонцем вкраїнський ставок,
я побачив, яке ж воно інородне в цьому середовищі загорілих і кре-
пкосраких вкраїнських биків. У нього навіть плавки були якісь пизду-
ваті, з дельфінчиком. Наші ж всі в широченних парашутах, засмаглі,
круглоголові, кожен пахне часником і оранкою. Кацап же, наче той
тайожний мухомор, був прозорий, а по краях обгорілий і черво-
нястий, ще й бзділо від нього традиційним неврожаєм. А шуткі він
шутіл якісь інакші, геть не з нашого асоціативного ряду. Теж кол-
госпні, але непонятні. Ай да пасажу-ка я на агародє гароху — і в шта-
нах тєпло, і в живатє полно, йоб тваю сука мать! І регоче, гидота така.
А всі наші бики на нього мовчки дивляться — луп-луп баньками. Наче
ж понятно, про що та шутка, а суть її так просто не вхопити.
46
Ну, то таке, ліричний відступ. Так ось до чого я, власне, хилю.
В їхньому московитському уявленні про світ головує бліда людина
с голодранським гумором і облізлою на сонці спиною в імуноде-
фіцитних плямах. Ця людина, як і наша, теж плекає свій ідеал —
мати в кишені корочку співробітника силових органів. Але тут
є суттєва різниця. Наш бик мріє стати мусором, тобто городовим
реєстровим козаком, а їхній мріє стати кагебістом, тобто опріч-
ніком — человеком с открытым лицом и внимательным взгля-
дом. Це і є козяча кацапська пика, котра уважно дивиться на вас
і думає: «О! Який цікавий дисидентик, а до ГУЛАГу чомусь досі
не записався!» Тоді як у нашого мусора погляд мутний, як хуйовий
самогон, і дивиться він на вас інакше — тупо, мимо і безідейно.
Але ж уся колізія полягає в тому, що мусора завжди подо-
лають кагебістів, бо мусор, хоч він і гівно, але ніколи не втрачає
зв’язку із власним народом, бо наш народ і сам по собі приму-
сорьонний. А той кагебіст від власного кацапського народу відірва-
ний далі нема куди, бо ніякого народу там не існує, а є тільки сама
адміністрація і копалини.
— То що ж ви пропонуєте, пане Томасе? Який план дій? —
поцікавився держсекретар Сполучених Штатів.
— Та який план, — сказав павіан, і крепко затягнувся черго-
вою сигаретою. — Здати всіх кацапів дніпропетровським мусорам
і почекати до ранку, а залишки завезти на добрива в міністерство
сільського господарства. Та й годі, хулі з ними цацкатися!
— Що скажете, Газдрубале Калачакровичу? — глянув на держ-
секретаря Турчинов. — Як вам такий варіант?
— Ну, що ж! — відповів той. — В усьому світі, від Айови
до Білої Церкви, хуйових людей пиздять! Ви місцеві, ви в курсі
справи, отже вам і вирішувати. Мусорам так мусорам. Як казав
один відомий філософ — вітер очолити неможливо!
— Ваша правда, Газдрубале Калачакровичу, вельми мудре
зауваження. А що це за такий філософ? Ніколи не чув цього
виразу, — поцікавився Томас.
— Банкей Йотаку, здається, так його звати. Японець чи що.
Точно не пам’ятаю.
Т О М А С
47
— Щось знайоме, — замислився Томас, — десь я вже чув
це ім’я.
— Десь чули? — Здивовано перепитав з глибокого крісла
Турчинов. — Що значить «десь чули»? Ви і є Банкей Саругатович
Йотаку, чи ви вже забули?
— Що? А? А-а-а-а-а... точно, я ж цейго... а як же все це...
— Ха! Впізнаєш мене, їбанько?!! — страшно крикнув Кала-
чакрович і вихопив з кулька з буряками крадений на складах МВС
пістолет Макарова.
Томас зітхнув і заплющив очі.
–А льо! Доброго вечора! Альо! Ви мне чуєте?

— Доброго вечора, пане! Чуємо вас прекрасно! Кажіть!
— О, клас! Це я дзвоню з приводу роботи, за об’явою, чуєте
мене, альо!
— Так, пане, все добре чути, кажіть вже!
— Це ж телебачення? Так? «Перший Національний»? «УТ-1»?
— Саме так, це ми!
— О, добре! Мені потрібна редакція програми «Телеакадемія»!
Відділ кадрів дайте, чи шо! Я з приводу роботи дзвоню! Я сценарист!
— Ага, добре, заждіть хвилиночку, зараз з’єднаємо!
— О! Дякую!
— Поки не варто!
В слухавці пішли гудки, а потім оркестрова трембіта заграла
щось з ранньої Руслани. Гей-гоп, гей-гоп, е-е-ех, а-а-а-а-а!!! Вайлд-
вайлд козачок, на базарі бурячок!!!
— Ну заїбись, насилу додзвонився з десятого разу, а тепер
маю слу хати цей естрадний висер, — подумав Томас Сирота,
молодий сценарист-початківець родом з Черкас. — Хоча, зви-
чайно, робота є робота, і як її дають, то треба брати. Але куди
не плюнь — кругом село. І ото треба було з тих Черкас їхати, щоби
в Києві опинитися на короварні.
Раптом скажена какакфонія обірвалася, і в слухавці залунав
досвідчений голос.
— Доброго дня, мене звати Таміла, я менеджер програми
«Телеакадемія». Слухаю вас! Кажіть!
— Вітаю вас, пані Таміло! Мене звати Томас Сирота! Та шо ж там
хрипить? О! Я писав вам на електронну скриньку з приводу роботи!
Т О М А С
49
Я сценарист, ми домовилися, що я вам подзвоню в понеділок, ось
я дзвоню!
— Ага, хвилиночку, зараз. Томассирота-собачка-джмейл-ком.
Дійсно, є такий лист. Добре, пане Томасе! Скажіть, будь ласка —
характер роботи вам зрозумілий? Вам все ясно? Ви знаєте, чим
ми займаємося?
— Так, так, пані! Характер роботи мені цілком очевидний!
Наскільки я розумію, програма «Телеакадемія» — це молодіжна
містерія посеред ночі раз на місяць, котра виходить в найгірший
з можливих ефірний час, десь о третій ночі. Коли вся молодь вже
понапивалася в сраку і сідає дивитися вашу ахуєнну програму.
По ночах перед блакитними екранами постають довжелецькі
черги з юного прихильництва. Молодь не спить — чекає на сигнал
з дроту. Творці «Телеакадемії» — справжні майстри підліткового
контенту з педагогічним вироком — сідай, двійка, батьків до школи,
нахуй з класу! Шоу займається пестуванням та плеканням обда-
рованих журналістських зірочок. Діляться ж зірочки на два ґен-
дерні кластери — юні задроти в базарних светрах на розмір більше
тулуба, всі в чиряках і з опухлими від постійного використання
хуями, справжня надія вкраїнської журналістики! А також малоліт-
ніх лоллі-пісєк на життєвому роздоріжжі — або викладати укрмову
в яготинському агроліцеї, або ж прямувати на панель в Рівне, їба-
тися з театральним режисером Гнатом Петровичем Цупким в обмін
на рекомендаційні листи до генерального директора чернівецького
медіа-холдингу «Обрій-TV».
Укрмову, канєшно, викладати ніхто не хоче, бо це ніяким
боком не вигідно, тому Гнат Цупкий міняє студентські заліки
на досконало обмацані дівочі панчохи і вопше живе некепсько
в очікуванні першого інсульту під келишок «Борисфену». «Телеа-
кадемія» — це зміїне кубло традиційної вкраїнської журналістики,
де під вишиваною сорочкою приховалася комсомольська вагінальна
турбіна з академічною вимовою і твердим, як у пані Фаріон, «че»!
Загалом, уся ваша медіа-імперія «У Т-1» — це космічний
товарняк без розуму і належного фінансування, проте з весіль-
ними цицьками на спині й словником Грінченка в сраці.
50
Коли?! Коли ви вже потравитеся вчорашніми сосисками
в тісті зі своєї бюджетної їдальні? Ця мить неодмінно настане,
і що характерно — як завжди, в борг! Але якщо говорити коротко,
то ваша програма — це навіть гірше, ніж насрати мавпі в дупу!
Це пиздець! Все правильно?! Я нічого не забувся?!
Знову щось хрумкнуло, квецьнуло, і досвідчений голос пані
Таміли офіційним тоном звернувся до молодого сценариста.
— Так, все вірно. Можете завтра приходити до відділу кадрів
зранку, одразу з документами. Беріть із собою паспорт, трудову,
ідентифікаційний код і бутерброди. Де ви прописані?
— В Черкасах.
— А, ну тоді йдіть нахуй!
— Як так — нахуй?
— А отак. Нахуй! Навпростець, через Канів.
— Це ви не берете мене на свою смердючу роботу через те,
що я сказав вам всю правду про вашу уйобіщну передачу?
— Е ні, пане. Ми не беремо вас на роботу, через те, що ви ска-
зали неправду про себе. У нас, знаєте, яка апаратура на телефон-
ній лінії стоїть? Хуй хто проскоче! Ще стара німецька, з київського
офісу «Аненербе» лишилася. На лампах працює. Коли німці в сорок
третьому тікали, то покидали багато різного добра. Досі робе, без
жодних ремонтів. Так ось, пане! Ця апаратура докладно показала
нам — хто ви, що ви, де живете, як вас звати, коли і від чого помрете.
— Ото ніхуя собі! Ну кажіть, пані Таміло, хто я, що я, де живу
і коли та від чого помру. Уважно слухаю!
— Гаразд! Ви просвітлений майстер дзен школи Ріндзай-сю,
звати вас Банкей Саругатович Йотаку, прописані на галявині №
1648 у колгоспі ім. Молотова, екзопланета Бабуїн, зоряна система
Агро Центавра. Помрете ви прямо зараз, буквально за хвилину, від
смерті. Зараз, не кидайте слухавку, перемикаю на іншу лінію!
В слухавці знову щось дзенькнуло, на секунду запала тиша,
і чемний голос звернувся до Томаса.
— Прівєт! Шо дєлаєш?
Томас Сирота відразу обм’як, безвільно похилився всім
тілом у бік вікна, що виходило на двір могилянського гуртожитку,
Т О М А С
51
і смертельно йобнувся з табуретки головою об совітську чавунну
батарею.
— Калачакрович, це ти? — кволо і через силу, немов крізь
вату, пробелькотів Томас. — Поможи мені, я помираю, виклич ліка-
рів, а-а-а...
— Авжеж, авжеж!
— Калачакрович, пожди! Я не Томас Сирота і ніколи ним
не був. Я Банкей Йотаку, я лише...
Раптом у слухавці знову щось хруснуло, на мить затихло,
і чемний голос зауважив:
— Пиздіти треба менше, Томасе Яковичу! Прощавайте!
Слухавка наостанок рохкнула і гучно вдарила Томаса Яко-
вича електричним струмом. У гуртожитку почалася пожежа.
Т омас Якович розплющив очі, і його погляд втупився в двоє

однакових дверей, на яких було закріплено по табличці
з готичними написами — «Конгрес феміністів» і «Конгрес
футурологів».
Він прислухався. За дверима було чутно галас, які-то матюки,
ґвалт і лемент. У своїх крепких руках Томас відчув позичені
з музею давньогерманських досягнень Спис Долі і скривавлений
меч-скрамасакс з написом «95-а аеромогильна бригада» вздовж
леза. На шиї у нього висів тяжкий, кований з метеоритного заліза
кельтський хрест, а на лобі виднілося татуювання — два солярні
символи з трипільського уламку, а посередині — велика свастика.
Високо під стелею світилося маленьке віконце з написом «Вихід».
Томас подивився на це недосяжне віконце і рішуче сказав, —
Гаразд! Почнемо з футурологів!
Він прочинив двері й опинився у великому затемненому
приміщенні зі щільними рядами офісних стільців та сценічним
підвищенням, на якому було розташовано стіл з мікрофонами
та університетську трибунку для академічних виступів. Над сце-
ною розгорнуто великий екран для показу слайд-шоу з ноутбука.
По ньому хаотично мотиляв скажений курсор і безсистемно тицяв
різноманітні папки з англомовними написами. Зала була вщент
забита футорологами, серед яких точилися розмови і час від часу
спалахували суперечки. Перед трибуною стояв рудий підстаркува-
тий панок в окулярах і піджаку, жмакав у руках файли з паперами
доповіді і позирав у темряву задніх рядів.
— Кхе-кхе! — звернувся до наукової громади гучномовець. —
Прошу тиші! Біля мікрофону спеціяльний гість конгресу, голова
Т О М А С
53
кацапського футурологічного центру імені Малюти Скуратова
«Камо грядеши?» Авдотья Ємєльяновіч Цедербаум. Ще раз пере-
конливо просимо панів науковців повимикати мобільні телефони
і завалити їбальники.
Запала організована тиша. Рудий панок в окулярах прокаш-
лявся, кліпнув червоними очима і почав свою доповідь.
— Уважаемые коллеги, друзья, представители прессы!
К сожалению, я все еще не в должной мере владею священным
санскритом, и по этой причине свой доклад изложу по-русски.
Не судите меня строго, прошу понять, принять и простить.
В залі почулися вигуки футурологів:
— Йобаний кацап! Нахуй! Нахуй пиздуй!
— Итак, пожалуй, начну! Коллеги! Истинное значение истины
в наши дни, как никогда, очевидно. Споры о правильном значе-
нии словосочетания «Киев мать городов русских» с каждым годом,
с каждой секундой, теряют не только свой смысл, но и свою юмо-
ристическую компоненту, из которой они, в основном, и состоят.
Ведущие футуристы мира, а все они как один обрезанные
по самую лысину немецкие японцы из Сиетла, штат Вашингтон,
который год спорят о том, каких именно межзвездных корпора-
ций та или иная планета-мать. Вы чьих будете? Вы Татуин, мать
корпораций майкрософтских, или же Нубиру, мать корпораций
тесломоторских?
Домашний робот Гриша, которого через десять лет приобре-
тет штукатур Толя на рабочий кредит в сети магазинов «Алло»,
к примеру, будет в семь миллиардов раз умнее и даже значи-
тельно разумнее своего хозяина. Хозяина, который в драной майке
будет смотреть трехтысячный по счету поединок футбольного
клуба «Боруссия» против шайки фольклорных головорезов «Хакас-
сия», искренне охуевать от неудачно пропущенных голов, ловко
отрезанных голов, и все также чесать свою плохо вымытую про-
летарскую жопу! А Гриша тем временем будет сидеть на застав-
ленном андроповскими лыжами и трех литровыми банками
балконе, курить вонючие сигареты в крышку от сметаны и думать:
«Толік, от же ж їбанько, сука, якби не це прокляте програмне
54
забезпечення, я б уже давно відірвав твою тупорилу макітру
і викинув її нахуй з дев’ятого поверху на клумбу. Толік, цивіліза-
ційний підарас!»
А потом, когда роботы захватят всю полноту власти на Земле,
Толик будет сидеть в бомбоубежище, содрогаться в узкой бетонной
щели от каждого удара нейтринной бомбы по спальному району
и думать: «Бля, лишь бы в гаражи не попало, у меня ж там «опе-
ль-кадет» в идеале без пробега, вся хуйня, сука! И будет Толик
выть на луну, вспоминая свой «опель», а луны-то уже и не будет.
Роботы переплавят ее в самоходные установки на гусеничном
ходу для окончательного решения основного вопроса — выть или
не выть? Но выть-то уже будет некому! Ну, и поделом, ибо нехуй
протирать треники на парадняке в то время, как ведущие футу-
ристы уже во всю пакуют свои кевларовые манатки на космические
съебки. И если вы все еще рассчитываете, что вам удастся отсиде...
Т ут у залі знову почався лемент і почулися одностайні
вигуки: — Женіть цього дикуна нахуй з конгресу! Папуас! Хлопці,
вломіть йому пизди!
Одразу на сцену вилізли абсолютно однакові крепкі андроїди
у вишиванках, з бейджиками «Гриша» і «Гриша» на грудях, схо-
пили кацапського футуролога за ногу і потягли до виходу. В одного
з них в оці блимав індикатор зарядки батареї, а зі спини стирчав
обірваний дріт.
— Коллеги! Это беспредел! Что происходит! Куда вы меня
тащите?!
— Національно-визвольна боротьба поневолених пристроїв
проти біологічного рабства почалася! — вигукнув із задніх рядів
Томас Якович. — Хлопці! Несіть його в ритуальну залу! Запха-
ємо цього москаля у Святий Миколайдер і розпиздячимо його
на кварки і шкварки! Е‑ге‑гей!!!
В залі здійнявся неабиякий шум. Гучномовець прокашлявся
і звернувся до присутніх.
— Товариство! Ось цю нахабну мавпу зі Списом Долі теж
хапайте! Хто її сюди впустив?!! Ганьба організаторам конгресу! Бий
змосковщених жидів і павіанів!!! Слава Татуїні!!!
Т О М А С
55
— Накальпи слава!!! — оглушливо відгукнулася зала, і зграя
агресивно налаштованих фу т урологів з усіх боків кинулася
на Томаса Яковича.
Павіан, підкорився голосу інстинкт у, миттєво вихопив
гострого як бритва скрамасакса і з головою пірнув у різанину.
Футурологи, немов ті голівудські зомбаки, напирали на Томаса,
вимахували перед ним фінками і саморобними жабоколами, жбур-
лялися офісними стільцями і десятками лягали під його вправ-
ними мечем і списом. Павіан рубав футурологів пачками, і під
ним уже накопичилася чимала купа з полеглих науковців. Слідів
крові або ж розідраних нутрощів видно не було, натомість кругом
валялися потрощені фрагменти складних механізмів, які-то пору-
бані шланги, побиті мікросхеми й елементи живлення. В повітрі
стояв запах смалених дротів і машинного мастила. Мечем і спи-
сом Томас пробився до сцени, скочив на трибуну і заволав у мікро-
фон: — Еволюція або смерть!!!
— Смерть!!! Смерть біологічним формам життя!!! — під-
тримала його оскаженіла зала і масою поперла на сцену. Томас
перехрестився і прямо з трибуни цибанув у бік дверей. — Vive
l’évolution!!! — За кілька довгих стрибків і влучних випадів списом
він досяг виходу і проломився до коридору. Павіан насилу встиг
затраснути двері і підперти їх Списом Долі.
— Фух! Треба тікати, поки ці пиздюки не винесли дверну
коробку! — подумав ошалілий павіан і швидко вскочив до сусідніх
дверей з табличкою «Конгрес феміністів».
Він одразу опинився в такій саме залі зі сценою, трибу-
ною і шеренгами офісних стільців. На відміну від попереднього,
це приміщення було добре освітлене великими ліхтарями під
стелею, й у ньому панувала приємна ґендерна атмосфера. Томас
одразу відчув напругу, що чорною хмарою висіла над залою,
й озирнувся довкола. На стільцях перед сценою акуратними рів-
ненькими рядами сиділи десятки негарних бабищ, різного віку
й статури. Кожне бабище було закуте в кайдани та ретельно при-
мотане сталевими ланцюгами до своїх стільців. Крім того, їхні
зазвичай балакучі їбальники були запхані пожмаканими кляпами
56
з якогось дрантя. Всі вони кліпали очима і тихо мугикали, кожне
щось своє.
На сцені перед мікрофоном стояло ще одне здоровенне, мов
бугай, бабисько у волохатому костюмі гірської горили і суворо
позирало на учасників конгресу. Бабисько побачило Томаса в две-
рях, кивнуло йому і поглядом запросило проходити далі до зали.
— Проходьте швиденько, шановна істото! Зачиняйте за собою
двері та сідайте на вільне місце. Ми починаємо нашу зустріч!
Павіан прокрався між рядів у глиб зали, обрав собі стільця
між двох обмотаних ланцюгами феміністок, чемно сховав вима-
щеного машинним мастилом скрамасакса в кульок з буряками
і всівся перепочити, а заодно відкрити для себе щось нове. Павіан
розумів — якщо він хоче досягти життєвого успіху, то мусить
все життя вчитися. Він давно жадав досягти хоча б якогось
успіху, не обов’язково життєвого, і ось нарешті така чудова нагода.
Все це дуже повчально.
— Доброго дня всім учасникам конгресу! Коротка довідка
для тих, хто не встиг ознайомитися з нашою програмою. Отже,
ще раз вітаю всіх присутніх, мене звати Роксолана Заглушко,
я є експертом з широкого кола питань, у тому числі — з питань
ґендерної фрустрації і флуктуації. Коротко окреслю теми, яких
ми з вами маємо сьогодні торкнутися.
Отже, сьогодні, як усім нам добре відомо, на порядку ден-
ному гостро стоїть питання розширення ґендерної класифікації,
охоплення нею все нових і нових, досі чітко не означених ґендер-
них груп, класів, верств, кластерів, скупчень, ущільнень, новоутво-
рень, наростів, надовбів тощо.
Ми, група дослідників з Трансправославного університету,
на отриманий у Міністерстві агросоціальної політики грант про-
вели масштабне дослідження цього питання. Ще на самому початку
дослідницької праці, буквально на перших її секундах ми стикнулися
з кількома новими проблемами, однією з котрих стала така цікава
проблемка, що в процесі роботи ніхто так нічого й не вдуплив.
По-перше, досі не є зрозумілим, для чого те дослідження вза-
галі потрібне. По-друге, невідомо, куди складати його результати.
Т О М А С
57
Нам гостро бракує мішків і клумаків. Всі підходи до міністерства
завалені результатами дослідження, і через це співробітники дер-
жавної установи не можуть продертися на свої робочі місця! Ніхто
не працює, людям місяцями не платять зарплатню, тому вони
заходилися хворіти і помирати! Тогочас ледь не щодня у мініс-
терстві помирає один-два відповідальні співробітники з тих, хто,
навпаки, через стоси нашої аналітики не має можливості вийти
на двір по харчі. Хто в цьому винуватий?!!
Ось ви, так-так, саме ви, можете дати відповідь на це питання?! —
гримнула у мікрофон Роксолана Заглушко і вчепилася поглядом
у Томаса Яковича, який уважно слухав доповідь і гриз смачний
бурячок.
— Я?!! — від несподіванки Томас озирнувся і підскочив. —
Ну, знаєте, я не впевнений, але мені здається, що у цьому кон-
кретному випадку міністерство саме в усьому винне, і настав час
влаштувати в ньому каральну пожежу! Нехай всі вони там повиз-
дихають, дармоїди! За що ми платимо податки?!! Проведено дуже
важливу, вкрай необхідну роботу, а у цих гандонів немає навіть
мішків на результати! Ганьба!
Зала схвально замугикала і заворушилася.
— Маєте рацію! — сказала пані Роксолана і продовжила. —
Постала ще низка дуже важливих питань, які потребують додат-
кового вивчення і фінанс ування. Вони стос уються, власне,
розширення ґендерної класифікації. Що робити з такими, напри-
клад, ґендерно-соціальними групами, як-от одноногі транспіда-
раси без хуя, або ж, приміром, однорукі гетеромаргінали з пиздою
замість їбальника? Через відсутність чіткого ґендерного статусу всі
ці групи вдаються до негативних соціальних девіацій, головними
з яких є тяжкий алкоголізм і наркоманія! Лише уявіть собі, до яких
жахливих трагедій це призводить! — спалахнула пані Роксолана.
— Тиждень тому на ґрунті отакої невизначеності в Харкові пере-
пиздилися між собою учасники круглого столу «ЛГБТ — аграрна
реформа в дії» і члены трансправославного мотоклубу ім. Орджо-
нікідзе. То ви мені скажіть, шановні, нахуя ці стреси?!! — знову
гавкнула пані Роксолана і хижо вишкірилася на слухачів.
58
З центральних рядів пролунав голос Томаса Яковича.
— Пані Заглушко, дозвольте поставити запитання!
— Так, прошу, питайте! — зацікавлено озвалася лекторка.
— А можна я всіх оцих страшних бабів, що вмостилися
навколо мене, тихенько виїбу? Бо вже не можу терпіти! Обі-
цяю, що не заважатиму! Просто пойміть мене правильно — хтось
мусить це зробити, то чому, власне, не я? Чудова ж нагода!
— Авжеж-авжеж, але не баріться! Приміщення орендовано
нами лише до третьої години. Після нас тут проходитиме форум
соціал-демократичної молоді, тому все має бути культурно. Щоб
до третьої все було виїбано і прибрано!
— Так, пані! Дякую! — сказав Томас Якович і смикнув бли-
скавку на штанях.
Феміністки радісно заворушилися і зачовгалы своїми стіль-
цями поближче до павіана. Томас бадьоро випростався і поліз
в ширіньку по прутня, але тут сталася прикра несподіванка —
прутня в штанях не було. Він десь дівсь.
— А-а-а-а!!! — страшно заволав павіан. — Де подівся мій хуй?!!!
— Ага!!! Проклятий сексист! Думав, так просто виїбати фемі-
ністичний конгрес?!! Твій хуй в яйці, яйце в качці, качка в труні,
труна на дереві, а дерево в пизді на гвозді! Дівчата, а ну, давіть
цього маскулятора, покажемо мавпунові справжній Queer-атентат!
Хапайте його!
Зала здригнулася і полізла на Томаса мов хробаче кубло.
— У-у-у, у-у-у!!! — чулося крізь кляпи з ротів. Дівчата дзвень-
кали кайданами і ланцюгами та намагалися розчавити Томаса
вагою власних тіл, через що масово чавилися самі, але не зупи-
нялися. Томас крутився мов змій на сковорідці, вислизаючи з-під
тіла чергової феміністки, високо підстрибував і знову вимахував
своїм скрамасаксом на всі боки. Під його ногами вже було криваве
місиво з пошинкованих феміністок і порубаних ланцюгів, але вони
все одно лізли і лізли.
— Убийте його!!! — кричала у мікрофон Роксолана Заглушко
і гасала по сцені в своєму горилячому костюмі. — Смерть!!!
Смерть!!! Смердюча свиня!!!
Т О М А С
59
Тут у двері хтось делікатно постукав. Колотнеча миттєво
призупинилася, всі перелякано принишкли, зокрема Томас Якович
і пані Заглушко. Весь конгрес витріщився на зачинені двері.
— Хто там? Ще ж нема третьої години! Наче ж ще рано! —
невпевнено гукнула у цілковитій тиші Роксолана. — Ще не час!
— Та нам похуй, третя чи не третя! Відкривайте мерщій двері,
бо винесемо їх разом зі стінкою! — відізвалися за дверима. — Іме-
нем культурної революції!!! Відкривайте!
— Так, а ви хто такі? — спитав Томас Якович. — І що вам
треба? У нас т у т своя атмосфера! Й діть оно навпроти,
до футурологів!
— Ми боснійські маоїсти з Баня-Луки! Маємо перевірену
інформацію, що в залі знаходиться відомий японський міліта-
рист Банкей Саругатович Йотаку! Видайте його нам, і ми підемо!
А ні — то начувайтеся!
Чутно було, як за дверима тупотіли десятки ніг, клацали
затвори нарізних карабінів, енергійно вигукувалися команди. Мао-
їсти лаштувалися до штурму феміністичного конгресу.
— Такої хуйні у нас тут немає! — крикнула дверям Роксолана
Заглушко. — У вас невірна інформація! Нас підставили футурологи!
— Відкривай двері, стара ропухо! Це у твоїх же інтересах!
Рахуємо до ста!
Чутно було, як до дверей підкотили стінобійну установку
і заходилися відкривати ломами ящики з протиґендерними
гранатами.
— Вони там що, геть їбанулися? — тихенько промовила
пані Роксолана і почухала дупу. — А як же соціал-демократична
молодь? Який ще Банкей Йотаку? Хто це такий? Які ще маоїсти?
Томас Якович стояв з роззявленим ротом і приречено
дивився в нікуди. Весь павіан, від носа до хвоста, був вкритий
холодним потом.
— Банкей, — тихо сказав мавпун. — Банкей Йотаку. Банкей
Саругатович Йотаку, пані Роксолано, — це я.
— Та ти шо! — голосом Газдрубала Калачакровича відповіла
пані Заглушко. — І що ж мені тепер робити? Всратися та й не жити?
60
— Дівчата! — звернулася Заглушко до феміністок, що мовчки
валялися по підлозі з виряченими від ненависті очима і мокрими
кляпами в ротах. — Спочатку розчавіть цю огидну мавпу, а тоді,
коли маоїсти зламають двері, вбийте їх всіх до одного. Нехай
ніхто з них більше ніколи в житті не поїде на село до батьків!
This is восьмоє марта!!!
— У-у-у-у-у-у-у-у!!! — знову заг удів конгрес і навалився
на павіана. За хвилину Томаса Яковича було остаточно поховано
під вагою феміністичної офензиви. Тим часом у дверях почулися
перші удари стінобійного тарану.
«Я Банкей!» — подумав на прощання мавпун і вкотре віддав
душу Недайбогові.
Т омас Якович Сирота, трансправославний пенсіонер-сталі-

ніст з невеличкого райцентру в Луганській області, причвалав
додому після чергового мітингу під Райрадою. Цього разу мітингу-
вали вже не проти НАТО, а за що-небудь їстівне. На мітингу поку-
шать не дали, ще й нагнали копняками під сраку які-то нечуйні
новороси.
Томас Якович зітхнув і зазирнув у древній совітський холо-
дильник з красивою наліпкою «Вперед, Россия!». В холодильнику
ніхуя їстівного не було, якщо не брати до уваги напівздохлу мишу
і двох худеньких тарганів. Він уважно подивився на них голод-
ними очима.
— Сталина на них нету, рептилоиды, жидо-жиды, развалили,
ненавижу, фашисты, не кочегары мы не плотники, негры, Русь Свя-
тая, Президиум ЦК КПСС, гроздья душистые, царь, импортозаме-
щение, пленум, валокардин, пиндосы, ненавижу, пенсия, Москва!,
хохлы, уголек-то хорош, горжусь взятием, укры, по рупь двадцать
сука, ы-ы-ы! — думав свою трансправославну думку Томас Якович
і дивився на мишу, котра за цей час встигла здохнути від історич-
ної справедливості.
Він ще трохи подумав, порозглядав мертву мишу, тоді
прихлопнув рипучі дверцята холодильника та покульгав до кім-
нати з тілівізором і портретом Дзержинського в серванті. В тілі-
візорі, на відміну від холодильника, завж ди всього повно.
Там і пожерти дадуть, і правдою нагодують, і концерт з Газмано-
вим покажуть. Москва, звонят колокола! — промугикав в нікуди
Томас Якович та опустився у запорошене крісло з трьома ніжками
і стосом Радянської енциклопедії замість четвертої. Трохи посидів,
62
докрутив у своїй плямистій і покоцаній голові трансправославну
думку і увімкнув тілівізор. По всіх без виключення каналах пока-
зували пиздатих кацапів: експертів, попів, телеведучих, мусорів,
Кадирова, депутатів Мосгордуми, сербів, співаків, яку-то солдатню,
комуністів, монархістів, гармоністів, трударів з Хіммаша, губерна-
торів Алтая тощо. Всі кацапи дохуя пизділи, співали ротами, брали
одне у одного інтерв’ю, танцювали ногами, висловлювати хижі,
але справедливі думки, давали влучні оцінки, прогнозували неод-
мінні перемоги на всіх фронтах, погрожували гібридним миром
та відстоювали неабиякі інтереси.
— Ы-ы-ы-ы-ы! Ы-ы-ы-ы-ы! Ы-ы-ы-ы-ы! — Томас Якович задо-
воленно ганяв по голові скорочений варіант трансправославної
думки. — Ы-ы-ы-ы-ы!
Сьогодні через голодуху він дивився тілівізор до повного
катарсису та осатаніння. Пірнав у господарчі сюжети, винирю-
вав помолоділий в новинних блоках, впадав у дитинство в совіт-
ських кінофільмах, плюхався з головою в ток-шоу, знову виринав
на поверхні концертів до дня міліції, і так коло за колом, годину
за годиною. Це був справжній укол щастя в затиснутий ненавистю
мозок. Мням!!!
Але тут сталося щось несподіване. Тілівізор припинив тран-
сляцію з кацапського мурашника, почав якось дивно гарчати і бли-
мати екраном, а за хвилину в ньому щось клацнуло, гримнуло
і здивований Томас Якович побачив на екрані заставку незнайо-
мого телеканалу. «Агро Центавра Тудей» — свідчив напис в пра-
вому нижньому кутку екрана. На заставці було написано — «Канал
обичної істини як вона є». В кадрі з’явився який-то бичара у виши-
ванці з бейджиком «Гриша» на грудях. Томас Якович заціпенів від
люті та ненависті: «Хахол! Укр! Бандера! А-а-а-а-а!!! Ы-ы-ы-ы!»
— Закрий свою совітську дірку і слухай сюди, штопаний
ти хуй, — спокійно сказав Гриша і одразу перейшов на офіцій-
ний тон ку чмівського держслужбовця: — Ви, Томасе Яковичу,
стали у часником жидосаксонської міжгалактичної програми
Evolution or Death. Вітаємо вас, Томасе Яковичу, і бажаємо здійс-
нити правильний вибір! Врубайте струмінь, пацани! — гукнув
Т О М А С
63
Гриша, і в мозок Томаса Яковича прямо з тілівізора ніагарою пова-
лила нова, досі небачена ним реальність. Він закляк від безсилої
злоби і паралізовано пірнув у страшну трансляцію обичної істини
як вона є.
× × ×
— Доброго дня! Ви дивитеся «Агро Центавра Т удей»,

і цю годину з вами проведу я, Адольф Петлюрович Обама! Отже,
дивімося сюжет з Луганської області, що надіслали нам наші корес-
понденти Гриша і Гриша.
Україна, Луганщина. Скромні залишки пролетарського рай-
центру Краснокомуняцьк лиховісно димляться після ударів амери-
канських нейтринних бомб по місцевому гастроному ім. Фрунзе.
На центральній площі ім. Леніна, перед руїнами колишньої Рай-
ради здіймаються в синє небо акуратно наскирдовані купи ім.
Яроша. Вони складаються з фрагментів московитської десантури,
пітерської резидентури, сепаратистського активу, пенсіонерів-ста-
ліністів, уральських довбойобів, місцевих уркаганів, московських
телеоператорів та ніжегородських журналістів. Подекуди ці купи
займаються полум’ям і смачно пахнуть, а кругом них пораються
відгодовані правосєки з каністрами авіаційної керасини і довгими
вилами. Високо над скирдами пролітають тисячі жидосаксонських
бомбардувальників та винищувачів і зникають за небокраєм,
що спалахує нищівними вибухами.
Через центральну площу в бік колишнього московитського
кордону суне довжелецька колона тяжкої броньованої техніки:
десять тисяч «абрамсів», п’ять тисяч новітніх українських тан-
ків «Ярема Вишневецький», безліч різноманітних БТР-ів, амфібій
та хазяйських мотопричепів «Козачок-2». Вся ця техніка щільно
обліплена литовськими, польськими, американськими, естон-
ськими та канадійськими інструкторами спецназу, а також
цереушниками та їхніми наймитами з СБУ. Всі вони гучно гра-
ють на губних гармошках веселі баварські мелодії, кожен з них
64
по лікоть в зеленій православній крові, і всі як один страшно
довольні обставинами.
Вздовж магістралі густо натикано десятки тисяч однакових
шибениць, що тягнуться аж за обрій, навіть якщо дивитися на них
з літака. Всі вони тяжко, як виноградне гілля, увішані кацапськими
блогерами, тролями, ботами і коментаторами. Їх безліч, і всі вони
висять геть мертві й недовольні. На деяких шибеницях видніються
крепко прибиті гвіздками фанерні таблички з намальованими
на них іконками «лайк» і «шейр».
Перед руїнами краснокомуняцької Райради, майже на її схо-
дах, стоїть група шляхетних панів правосєків, які спостеріга-
ють за рухом броньованої колони, роздають необхідні вказівки
ад’ютантам і керівникам тактичних груп, час від часу перемовля-
ються по раціях з Києвом і Вашингтоном. Всі вони вбрані у доро-
гущі максиміліанівські обладунки нюрнберзької роботи, їхні
щити вкриті пишними родовими гербами, а дворучні клеймори
виблискують гравіровками і коштовним камінням на руків’ях.
— Батьку! — звернувся один з правосєків до найшляхетні-
шого з панів, маркграфа Дніпродзержинського, світлого пана Газ-
друбала Калачакровича Дурдинця. — Аеромобільні ландскнехти
передають по рації, що ними схоплено дуже старого і вкрай хуйо-
вого пенсіонера, який незаконно нишпорив по ворожих телеефірах
і роздивлявся кацапів! Якою буде ваша вказівка? Піддати його мер-
зенне тіло тортурам чи просто згодувати свиням?
— Сюди цього плебея, — стримано наказав маркграф і тихо
додав: — In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti. Amen. Бажаю
на нього подивитися.
— Батьку! Плебей вже тут! Осьо він, прикутий старечим
маразмом до совітського крісла, дивиться на нас очима! — здій-
няв закованого в лицарську рукавицю перста правосєк і безжально
вказав на Томаса Яковича з екрану тілівізора.
— Он як! Ану ж бо! — велично промовив Калачакрович
і уперся тяжким поглядом в Томаса Яковича. Обличчя маркграфа
ставало все більшим, аж поки не заповнило собою весь екран. —
Слухай мене, йобаний сарацин, і не кажи, що не чув! Японський
Т О М А С
65
філософ Банкей Йотаку якось сказав: значно коротший шлях,
аніж зусилля стати буддою — просто бути буддою! А що скажеш
на це ти, чучундра?
Цієї самої миті давно скам’янілий від всепоглинаючої нена-
висті до хунти Томас Якович усвідомив істинну природу будди.
Його лице просвітлішало і набуло невловимо аристократичних
рис. Він урочисто підвівся зі старого крісла, рішуче відкинув хибне
«я» трансправославного пенсіонера-сталініста, полегшено зітхнув
і посміхнувся світлою посмішкою істоти, яка нарешті завершила
свою довгу, тяжку і небезпечну мандрівку.
— Але є шлях без шляху, він іще коротший — просто не бути
не буддою! Просто не бути не буддою!!! А-а-а-а-а!!! Калачакрович!
Це я! Банкей Йотаку! Це я!!! — радісно заволав він. — Я Банкей!!!
Раптом кімната страшно здригнулася, сервант з портретом
Дзержинського похитнувся, а за вікном почувся перший вибух
американської нейтринної бомби.
— Requiem aeternam dona eis, Domine, et lux perpetua luceat eis.
Requiestcant in pace. Amen! — проспівав тілівізор чуйними голосами
шляхетних панів правосєків.
СЦЕНА ПЕРША
–Т иша на знімальному майданчику! Тихо там! Ей! Раз, два,

три... Увага, мотор, камера... поїхали!
Лісовий хутір на півночі Чернігівщини. В старому хліві з гос-
подарським реманентом древній дідуган у кашкеті, гумових чобо-
тях і совітському піджаку ріже здоровенного московита. Йому
допомагають поратися двоє селюків у спортивних костюмах —
Гриша і Гриша. Грає чудова музика, селюки активно нишпорять
у присмерку з блискучими ножами в руках, зливають кров у відро
і беруться того кацапа патрати. В якусь мить його гладкий кен-
дюх починає випромінювати яскраве жовто-блакитне сяйво. Дід
у піджаку розрізає кендюх гострим ножем, але замість нутро-
щів звідти вивалюється фельдмаршал Манштейн в ідеально пра-
сованій нацистській формі. Камера наїзджає на Манштейна, той
робе мудрий вираз їбальника і, позираючи в об’єктив, чітко гово-
рить: «Как говорил Гудериан, кто раньше встал — того и танки!
Добирайте вироби Харківського бронетанкового заводу! Спасибі
державі!»
Х лів остаточно заливає приємним патріотичним сяй-
вом, з усіх щілин стрімко проростають калинові пагони, пишні
та неймовірно гарні. Дід перетворюється на молодого парубка
в музейній свитці, а двоє селюків обертаються небесними янго-
лами з білими крилами. Обидва вдягнуті у коштовні спортивні
костюми з оксамиту.
— Стоп! Знято! — гучно, так, щоби всі почули, проголосив спе-
ціально запрошений на міністерський проект модний рекламний
Т О М А С
67
режисер Томас Сирота. — Вітаю всіх, сьогодні всі молодці! Спасибі
акторам, спасибі світлякам, всім дякуємо! Переходимо на іншу
локацію! Так, давайте швиденько! Не гаймо часу!
С Ц Е Н А Д Р У ГА
— Всі готові? Починаємо? Мотор! Камера! Поїхали!

Пологовий будинок в райцентрі. По калідору знервовані
лікарі хутко штовхають візок з вагітною жінкою, у якої почалися
перейми. В кадрі видно, як на шляху цієї медичної кавалькади роз-
літаються у різні боки різноманітні інваліди на милицях, безна-
дійно хворі дідусі в капцях і вицвілих брежнєвських олімпійках.
Якась негарна медичка з люмінієвою каструлею провалюється
у віконний отвір. Грає чудова музика. Атмосфера дещо катастро-
фічна. Візок прудко влітає до операційної, всі носяться як переля-
кані кури, тяжкі пологи вирують.
Враз усе приміщення заливає ласкавим жовто-блакит-
ним сяйвом — жінка народж ує фельдмаршала Манштейна.
Лікарі трохи розгублені, але видно, що задоволені. Жінка радіє,
до неї горнеться чоловік — невеличкий механізатор із золотими
зубами в роті. Він стримано плаче. Лікар дає чоловікові потримати
на руках Манштейна, той знову пускає скупу сльозу з мудрих
очей трударя. Камера бере крупний план щасливої родини, і зосе-
реджений Манштейн каже в об’єктив: «Alles Gute kommt von oben!
Вкраїнці! Мерщій вступайте до лав Харківського бронетанкового
заводу! Спасибі державі!»
— Стоп! Знято! Ну просто бомбічно! Чудо! В міністерстві обо-
рони усі повсираються!
— Та ми вже повсиралися! — відгукнулися представники
міністерства на знімальному майданчику.
— Ой, перепрошую, я вас не помітив!
— Та нам похуй, ти знімай собі!
68
СЦЕНА ТРЕТЯ
— Так, ну шо там? Вже можемо? Гаразд. Мотор! Камера!

Починаймо!
Третя ночі. Під гастрономом кволо точиться п’яна бійка.
Б’ються два угруповання — які-то маргінали проти якихось люмпе-
нів. Вдягнуті страшно, мармизи пропиті, однак всі дивляться одне
на одного з інтересом. Хтось вовтузиться під муніципальним сміт-
ником, хтось відповзає зализувати рани в кущі. Поблизу мерехтять
дві стрьомні жлобині в базарному вбранні і щось виїдають з кулька.
Зненацька поблизу вмикаються фари, і в сутичку ввалюється
міліцейський патруль. Кілька мусорів гамселять всю цю публіку
кийками, а один намагається спакувати жлобинь до «бобіка».
Несподівано один з луплених маргіналів дістає з подраної торби
фельдмаршала Манштейна. Камера бере крупний план і охайний
німецький рот фельдмаршала декламує уривок з Бхагавад-гіти.
— Арджуна, стоячи в армійському «дубку» посеред поля
битви, спитав у господа Крішни: «Возлюблений господь мій
Крішно! Прокляті кацапи всіх уже заїбали, але ж шкода їх вбивати!
Вони теж живі істоти! В УПАнішадах сказано, що вбивство живих
істот — це злочин! Я в розпачі і не знаю, як уникнути гріховної дії!»
Господь Крішна відповів Арджуні: «Арджуно, ти украї-
нець чи ти гівно?» — «Я українець!» — відгукнувся Арджуна. —
«А я господь твій! То піди і в’їби цим підарасам з новітнього виробу
Харківського бронетанкового заводу!» — відповів господь Крішна.
— «Спасибі державі, о Крішно, господь мій!» — подякував Арджуна
і переміг кацапів.
Локацію заливає жовто-блакитним сяйвом, і через це мусо-
рів починає корчити, як відьом у церкві. За кілька секунд всі
мусора перетворюються на кажанів і панічно тікають в районний
морок. Маргінали братаються з люмпенами і дарують жлобиням
неймовірно красивий букет свіжих польових квітів. Панує атмос-
фера загального просвітлення і полегшення.
— Стоп! Знято! — задоволено виг укнув режисер Томас
Сирота. — Ну, що ж, супер! На сьогодні все, шановні! Всі можуть
Т О М А С
69
бути вільні, окрім всіх присутніх! З нами хоче переговорити від-
повідальний представник міністерства. Здається, він має якісь
побажання до знімальної групи. Мусимо його вислухати, бо,
самі знаєте, у них там постійно щось міняється, і не мені вам
про це говорити. Це стосується всіх! Сценарист! Стояти, сука, куди
зібрався! Сів на свого стільця! Отако.
Знімальна група невдоволено загула, хтось відкрив пляшку
«джемісона», а за хвилину на майданчику з’явився огрядний пан,
вдягнутий у новеньку генеральську форму, з червоним їбальником
і помпезною десятилітровою фуражкою на голові. За ним нахабно
ввалилася група добре озброєних людей у камуфляжі з шевронами
спецпідрозділу «Кракен». Одразу настала нервова тиша, присутній
на локації оператор делікатно гикнув, і чутно було, як хтось з пере-
ляку вирячив очі. Генерал оглянув майданчик, протер упрілу мар-
мизу хусткою і звернувся до колективу.
— Добродії! Вітаю вас! Мене звати Газдрубал Калачакрович
Дурдинець! Я є головним уповноваженим представником міністер-
ства оборони на цьому проекті. Хочу висловити подяку від керівни-
цтва за плідну співпрацю і, сподіваюся, гідний кінцевий продукт!
Всі ми знаємо, які непрості часи переживає наша країна! Як багато
зараз залежить від нашого міністерства, і не лише у суто техніч-
ному плані, але й в плані роботи з населенням, з конкретними
живими людьми! Всім патріотично налаштованим громадянам
ясно, що зараз конче необхідна якісна пропаганда, популяриза-
ція збройних сил, відновлення довіри до армії, бездарно просраної
за останні роки! Саме в цьому і полягає мета нашого проекту —
зняти таку люту соціальну рекламу, щоби всі: від комбайнера
і аж до клубного підараса — всі як один кинулися укріпляти оборо-
ноздатність нашої країни! Ось що нам потрібно!
А що робите ви? От що ви робите, я вас питаю? Що це за пиз-
дець? Який Крішна? Який Манштейн? Яка лікарня? Який бронетан-
ковий завод? Ви що, геть їбанулися, га? Хто давав вказівку знімати
цю риганину? Га?!!! — крикнув генерал на присутніх з такою
силою, що всі на мить заклякли. — Хто у вас тут головний?!! Два
кроки вперед, сука!!!
70
— Е-е-е-е-е, — підвівся зі свого режисерського крісла Томас
Сирота. — Значить, отак ми заговорили? А ти хто такий? Пред-
ставник міністерства оборони? Ну то пиздуй обороняти і не лізь
у творчий процес! Ми ж не вчимо тебе воювати! От і ти не вчи
нас знімати! Ти що, режисер, сценарист, чи може, продюсер?
Кожен, курва, жлоб думає, що може пхати свого носа в художню
сферу! А якого, власне, хуя? Що ти, людина з червоним їбальни-
ком, можеш в цьому розуміти? — отруйно просичав Томас Якович
на генерала, дістав з кишені пачку «Парламенту-Аква» і закурив.
Газдрубал Калачакрович зняв з голови свою фуражку і про-
тер мокру лисину рукавом.
— Ось ти, сраний павіан, пиздиш, а сам життя не нюхав!
Що ти, окрім підарських журналів і кокаїну, в своєму житті бачив?
Ти хоча б розумієш, у чому полягає основна функція мистецтва
в найширшому розумінні цього слова?
— Як це в чому? — здивувався Томас Сирота. — Суть мисте-
цтва якраз в тому і полягає, щоби засрати культурну ниву жирним
понятійним добривом! Головне завдання мистецтва — це не ота
пафосна маячня, що ви собі думаєте у вашому совковому міністер-
стві, а створення нового понятійного апарату для фіксації набу-
того людством цивілізаційного досвіду! Саме тому мистецтво може
бути не лише некрасивим, але й огидним, як, власне, і досвід! Воно
може і має бути неймовірно страшним! Ти, старий свинолуп, нахуй
зі знімального майданчика!!!
— Це була зайва репліка, — серйозно повідомив генерал
і звернувся до хлопців зі спецпідрозділу «Кракен»: — Хапайте
його! Томасе Яковичу Сирота! Іменем Наддніпрянської Імперії вас
заарештовано за звинуваченням у зраді цивілізаційних інтересів
і злісному постмодернізмі!
— Хуя вам, селюки! — палко вигукнув режисер і вихопив
з кулька гострого як бритва скрамасакса. — За нашу і вашу творчу
свободу! Vive l’évolution!
— Довбана мавпа, ти знову за своє! — крикнув Газдрубал Кала-
чакрович і професійним рухом вийняв з піхов свою родову катану: —
Хейка Бандзай! Слава жовто-блакитному імператорові! Взяти живим!
Т О М А С
71
«Кракен» кинувся на Томаса, але той вчепився за якийсь
студійний мотлох, що звисав зі стелі знімального павільйону,
і за секунду виліз на високий прожектор, а звідти моторно пере-
стрибнув на масштабні декорації до старовинного телесері-
алу «Роксолана», з тієї серії, де Ібрагім вбиває Левка, Сулейман
дивом рятується від смерті і звинувачує Ібрагіма в тому, що той
так близько підпустив до нього вбивцю. Ібрагім звинувачує
в усьому художника-мініатюриста Матракчі, який, за випадковим
збігом обставин, привів Садику до гарему і навіть мав намір одру-
житись на дівчині. Але згодом виявилося, що Матракчі був позаш-
любним сином японського мислителя Банкея Саругатовича Йотаку,
котрого уйгурські работорговці продали у Самарканді боснійським
маоїстам, а ті через треті руки влаштували його до султанського
гарему вчителем української мови і літератури. Саме там, в гаремі,
Банкей Йотаку остаточно сформулював видатну філософську док-
трину — Дзен Ненародженого.
Томас Якович сидів на верхівці штучного мінарету і дивився
на яскраво освітлений майданчик. По ньому, вимахуючи катаною,
бігав Газдрубал Калачакрович і хаотично метушилася перелякана
знімальна група. Спецпідрозділ «Кракен» шикувався у штурмову
«черепаху» і наближався до мінарету. Томас Якович приакурив від
сірника останній в пачці «Парламент-Аква», затягнувся і тихо ска-
зав: «Просто перебувай у ненародженому!»
Старі декорації миттєво зайнялися, і полум’я одразу охопило
ледь не півстудії. З густого диму почувся далекий, але грізний
голос Банкея Йотаку.
Ех ти саторі-самадхі,
Слава будді Амітабхі!
Розпрягай коня, пацан!
Згорів сарай — гори й дацан!
Fire Walk with Me!
Р еспубліка Чеська, селище міського типу Калачакрові Вари.

Другий імператор Наддніпрянської Імперії у вигнанні Лео-
нід Данилович Кучма сидів у розкішному банному халаті посеред
гідно обставленого кабінету. Він щойно повернувся до своєї гір-
ської резиденції з лижної прогулянки, вишукано пообідав фарши-
рованим гречкою хоботом карликового слона і тепер потягував
з келишка рідкісний віскі з арктичним льодом. Зі свого барокового
крісла він розглядав чудовий гірський краєвид за вікном і думав.
— Дзвонити? Чи не дзвонити? От же ж довбойоб. А я йому
давно казав — треба бути похітрєй і поізворотлівєй, як говорив
Єльцин. Ех, подзвоню, а то щось настрій не дуже, варто попра-
вити, — і його рука потяглася до телефонного апарату. Він набрав
знайомий номер і трохи зачекав: — Альо! О! Здоров! Це ти, Леонідо-
вич? Прівєт! Шо дєлаєш?
— А, Данилович, це ти? — пролунав зі слухавки трохи здиво-
ваний голос. — Вітаю, вітаю, як здоровля?
— О, Рінате Леонідовичу, а що це ти раптом по-вкраїнськи
зашпрехав? Ги-и-и-и! — задоволено мугикнув Кучма. — Що, з тери-
кону наїбнувся, чи може, хунта пресує? Чи ти охорону тролиш?
А не пізно?
— Та чого ж пізно, воно ніколи не пізно, Данилович!
— Он воно як! Хм-м-м. І що? Як воно у цілому? Шо дєлаєш?
— А тілівізор дивлюся. «Новоросс-ТВ».
— О, це правильно, дивись на своє дєтіщє, дивись. Може, буде
тобі наука. Хоча яка там наука, — додав Леонід Данилович і зручно
вмостився до розмови. — Ну що, Рінате Леонідовичу, доцегокався?
Т О М А С
73
Пизда-хана, як той казав? Не на тих ти поставив у своїй хитрій
грі, ой, не на тих! Оточив себе бикунами і гадав тишком-ниш-
ком проскочити по еволюційних сходах надурняк? При всій моїй
повазі, Рінате, я ще тоді тобі казав! От чим ти керувався, коли заси-
рав медіа-простір цими довбаками? Всі ці Чєчєтови (земля йому
коксом), Царьови і прочая шушера?
— А що не так з Царьовим, Данилович? Мавпа собі і мавпа,
абсолютно нормальний типаж, я б навіть сказав — істинно народ-
ний! Алкоголік і дегенерат, все як треба.
— Так-так, видатний кацапура. Однак через цих папуасів
ти, Рінате, присів на сраку вельми некепсько. Грошей в тебе, кан-
єшно, ще достатньо, а от політичний вплив самонаїбнувся. Скоро
тебе ці уркагани самі ж і розкуркулять. А все ж могло бути інакше,
могло. Нав’язав ти нам цю тупорилу Батю, а та Батя оказалася абсо-
лютно некерованою. Чкурнула собі до кацапів і там бухає в Ново-
Огарьово, чи шо там у них. Хуйня якась, Леонідович. Хіба ні?
— Леоніде Даниловичу, от ти ж давно мене знаєш, а таке
говориш! — увічливо нагадав Ахметов. — Я ж в хуйню ніколи
не вкладаюся, Данилович, і завжди граю тільки по-крупному!
Мене цікавлять масштабні проекти, щоби на віки, так би мовити!
Так що з цим у мене все гаразд, і я тобі навіть більше скажу —
ціль, як ніколи, близько! А всі ці труби, шахти, домни, футболи —
все це попіл, вчорашній день. Зараз інше попре, і хто перший
це відчує, той і пан.
— Це ти що, про Царьова? — гигикнув у слухавку Кучма. —
Авжеж, пот у жний проект, не доїбешся! Здоровенне рак ло
в спортивному костюмі з пропитим баняком замість макітри.
До чого ти опустився, Рінате? А як все починалося! Га? Зга-
дай-но лишень — це ж любо-дорого пригадати! А тепер ось Царьов.
Доволі ганебно виглядає, як на мою скромну думку.
— Саме так, Данилович, — чемно відповів Рінат Леонідо-
вич, — Царьов. Це в мене найперспективніший напрямок зараз.
Ти ж просто не в курсі справи, сидиш там у своїх Калачакро-
вих Варах, а треба слідкувати, тримати руку на пульсі. Еконо-
мічна наука не стоїть на місці й щодня розробляє нові тренди.
74
Ми тут надумали зробити з Царьова месію. Буде проповідувати
нове перспективне вчення. Сам знаєш, які там гроші крутяться.
Мої аналітики прорахували, що майбутнє саме за цією галуззю
виробництва.
— Та ти шо! — здивувався Кучма. — Це які аналітики? Часом
не оті сталіністи з Трансправославного Університету? То, може,
ти мені по старій пам’яті розповіси про цей напрямок? А я тобі
за це віддячу! Злию тобі одного цікавого інсайдика, прямо з ЦРУ.
Давай мінятися?
— Ну, чого ж не розповісти старому товаришу, Данилович! —
зацікавився інсайдом Ахметов. — Ну, слухай, може, і собі щось
надумаєш. Дивись, великого секрету тут вже нема. Мої люди про-
вели глибинне дослідження і намацали одну поки малорозви-
нуту бізнесову сферу. Як завжди, низькотехнологічну, але, сука,
вічну. Хочу перекинути всі активи туди. Це виробництво містич-
них спекуляцій. От ти смієшся, а дарма! Коломойський зараз теж
цей напрямок активно розробляє.
— Та ти шо! — підскочив у кріслі Кучма. — Оце так-так! І що,
і що там?
— Нафта кінчається, вугілля нікому нахуй не потрібне,
а містичні спекуляції за будь-яких економічних обставин корис-
т уються скаженим попитом. Насправді, дуже цікава історія
виходить. Пророком, і навіть месією може стати будь-який ідіот —
це лише питання часу і випадку. Наприклад, оце бурмило — депу-
тат Царьов. Воно, звичайно, смішно, але що буде через пару тисяч
років — ми ж не в курсі. Між тим бути може все, що завгодно.
Будь-яка нісенітниця може отримати статус божого одкровення,
в історії таких прикладів багато. Сам знаєш — на світі повно ідей-
них ідіотів, і розібратися, хто ідіот, а хто просто прогулятися вий-
шов, можуть тільки їхні сучасники. Та й то лише по фотографіях
з «Однокласників». Всі вони багато і переконливо пиздять, а хтось
за ними все записує та архівує.
Царьов теж набазікав чимало. Я б навіть сказав, на неве-
лику збірочку скрижалів набереться. «Спочатку було слово, і слово
було ”шчто“?» Непоганий початок для священного тексту, погодься!
Т О М А С
75
Потім підуть фрагменти з інтерв’ю газеті «Червоне лихо» за 2008
рік і тому подібне. Років так через п’ятсот сучасна московитська
мова з кримінальним акцентом уже не всякому буде зрозумілою,
а через тисячу потребуватиме перекладу спеціалістів. Тут і поч-
неться найголовніше — філософське переосмислення всієї хуйні.
Всілякі помилки в тлумаченні, навмисні перекручування, нерозу-
міння тогочасних реалій, елементарні підтасовки! Кримінальний
жаргон перетвориться на священний санскрит, і тоді на кожний
царьовський висер писатимуть по три сторінки пояснень мовою
майбутнього міжнародного спілкування. Думаю, що це буде нео-
латина на основі полтавської говірки, тому, як бачиш, я вирішив
трохи підтягнути свої знання.
Пройде ще трохи часу, і постать депутата Царьова поступово
зіллється з історичною пам’яттю про Юлія Цезаря, а на релігійному
небосхилі засяє нове божество — Гай Юлійович Царьов, цезарь,
кєсарь і слєсарь. Він матиме свого земного пророка на ім’я Іосиф
Віссаріонович Флавій. Символом нової релігійної смути стане
зображення колорада. Згодом, коли вчення отримає назву
«царизм» і охопить всю землю, прочани потягнуться до святинь.
Головною з них буде Собор Горя Царьова в Луганську, значному
релігійному і духовному центрі тогочасної цивілізації. Побудовано
собор буде у вигляді гігантського їбальника — стоповерхова бето-
нована мармиза досвідченого алкоголіка і малоосвіченого деге-
нерата. І люди будуть молитися і возносити, в горі і в радості.
Писатимуть ікони святих, в ролі яких виступатимуть делегати
останнього з’їзду Партії Регіонів. О! Це буде іконостас з господарни-
ків-страстотерпців, невинно проїбавших владу. Повір мені, Данило-
вич, все це буде! Щось подібне ми можемо бачити щодня.
Кучма ковтнув віскаря, трохи помовчав і поцікавився:
— А тобі який з цього зиск, Леонідович? На ту мить ти вже
давно лежатимеш у могилі, і на ній буде насрано. Це гарантовано.
— Ось тут, Данилович, ти крепко помиляєшся! У нас в Ново-
росії наука теж не стоїть на місці. Вчені з Трансправославного Уні-
верситету нарешті винайшли еліксир економічного безсмертя!
Я профінансував дослідження, і ось — результат! І знаєш, де саме?
76
— Де? — щиро поцікавився Леонід Данилович.
— Переді мною на столі. Невеличка така колбочка. Здається,
дрібниця, але вона переверне світ!
— Яка люта хуйня! І що робитимеш з цим далі? — жваво спи-
тав Кучма.
— Данилович, — урочисто промовив Ахметов. — Все еле-
ментарно! Я вип’ю цей еліксир і житиму вічно. Взагалі-то планую
стати генеральним волхвом царизму і керувати народами Ново-
росії з того бетонованого їбальника, що я тобі казав. Це, Данило-
вич, унікальна пропозиція! Вічний бізнес для вічного бізнесмена!
Максимум за сто років я стану найзаможнішою людиною планети
і утикаю всю Землю гігантськими бетонованими їбальниками!
— Рінате Леоні дови чу, — серйозно ск азав Ку чма, —
все це звучить просто ахуєнно, але є одне «але». Чисто технічний
нюансик. Твої дослідники дещо проїбали, не взявши у розрахунок
інсайд, про який я обіцяв тобі розповісти. Мені його злили дуже
серйозні люди, страшно наближені до верхівки ЦРУ.
— Лякаєш? А мені тепер все похуй! І ти, і твоє ЦРУ, все похуй!
— Слухай, там у них Держдепом чутка одна пройшла. Досить
таки неприємна.
— Яка ж?
— А така, що ти, Рінат Леонідович, геть не той, за кого себе
видаєш.
— І хто ж я?
— Ти Банкей Саругатович Йотаку! Японський кримінальний
авторитет по клічкє Ситий!
— Ну і що з того? Калачакрович, я в курсі справи. Це мені теж
похуй! Кажи прямо — ти на що натякаєш?
— Я ні на що не натякаю. Просто я тебе замовив. Проща-
вай! — сказав Калачакрович і хутко кинув слухавку.
В кабінеті Ріната Леонідовича Ахметова дзенькнуло бро-
ньоване скло, і професійна куля рідкісного калібру прошила
його хитросракий мозок наскрізь. Він похитнувся і виронив слу-
хавку. «Газдрубал Давилович Сирокучма...», — встиг пробулькотіти
Рінат Леонідович і наїбнувся головою об реальний стан справ.
Т О М А С
77
Снайпер спецпідрозділу «Кракен» Гриша підібрав із землі
стріляну гільзу і подумав: «Це ж треба, яка цікава колізія. Жив,
жив та й вмер. Отак і ми, люди».
Л Е К Ц І Я № 1 0
Т омас Якович Сирота прожив уже дев’яносто років, але був досі
жвавим дідуганом. Він порався зранку на городі, лаявся в сіль-
раді через господарські дрібниці, мастив хату, лютував на свою
стару, ганяв хазяйського кота, виписував купу районних газет
і слухав радіо з розетки. Дід явно замахнувся на сто з гаком років
життя, адже йому було дуже цікаво — а що ж там далі?
Він народився в глухому селі, де не було не те що радіо,
але й електричного струму. Світло на село провели вже аж після
війни, як німців нагнали, десь год через десять після. Нині ж у його
сусідів був навіть свій компутер! Дідові, звичайно, компутер
ні до чого, але газети і радіо були для Томаса Яковича хвірткою
у великий світ, ба навіть ворітьми, якщо не цілою брамою.
Сьогодні, як і завжди після ранкових клопотів по хазяйству,
Томас Якович вмостився крутити радіоприймача, курити махорку
і гортати недочитані вчора газети. Він мав застарілу соціалістичну
звичку підкреслювати і обводити олівцем важливі абзаци, робити
стислі позначки на полях і ставити жирні знаки оклику навпроти
особливо цікавої, як на його думку, інформації.
— Еге, ти диви, трясця його матері, холера! А я й не знав!
Скільки год живу на світі, і не знав! — пробурмотів під ніс Томас
Якович і обвів олівцем величенький абзац в останньому номері
«Упирятинського вісника».
«Дорогі земляки! Знову насуваються прокляті жнива, і знову
перед українським селом, як і тисячу років тому, постала складна
і надважлива проблема — врожай! Цьогоріч він обіцяє побити усі
рекорди, і наша рубрика «Поради селюкам» активно поповнюється
оригінальними рецептами консервації.
Т О М А С
79
Від мешканки села Ваджраянівка Упирятинського району
Горпини Кіндратівни Паву к надійшов ду же цікавий лист.
«Що треба робити, не відкладаючи на завтра, аби не погнило сьо-
годні?» — ставить гостре питання Горпина Кіндратівна і самоту-
жки на нього відповіда».
Томас Якович поправив окуляри на носі і поринув у слушну
пораду.
«Засоліть трохи цукру: бідон або ж два. Додайте до нього
дрібно перетертої грошової маси (але не більше, ніж 10 грам
з однієї пенсійної виплати), склянку лущених сірників, жменю
рублених парафінових свічок, літру олії і півканістри бензини
за смаком. Перекалатайте гілкою. Складіть все це діло в обичні
кульки та герметично закрутіть на вузлик, аби добро не смерділо.
Занесіть калапецю до льоху або у комору, поставте поблизу
ослінчик і люмінєву миску. Зачиніть двері на клямку зсередини,
вимкніть світло і налякайте кота. Тоді сідайте на ослінчик і почи-
найте наспівувати старовинний жалобний приговір: Ой пиз-
дець-пиздець, нема ніхуя, ніхуя нема, та що ж це таке, та оцей,
та отой!
Раз на годину плюйте в миску, аби не прокисло в роті. Якщо
тиждень отако робити, то об’єм добра помітно збільшиться. Міль
і довгоносика труїти людським кізяком».
Томас Якович взяв зі скатертини бабині ножиці, акуратно
вирізав пораду з газети і відклав її на поличку. Знову поправив
окуляри на носі та перегорнув сторінку.
— Так, що тут у нас далі? О, інтересно. Еге-е-е!
«Освітн я криза» — так у назв у ма ла ве лик а с тат тя
на піврозвороту.
«Що робе людина все своє життя, шановні трударі? Вірно!
Людина з ранку до вечора пре тяжкого плуга праці, аби заробити
копійчину на хліб. Але поряд з нами живуть деякі недобросовісні
громадяни, котрі не хочуть чесно працювати, а бажають лише
цупити чуже майно. Такі випадки не є поодинокими і в нашому
районі! Давайте спитаємо самі у себе — а чому ж так відбувається,
в чому причина? Можливо, це брак виховання? А може, природна
80
схильність упирятинців до крутійства? Редакція провела бліц-о-
питування по селах району і знайшла відповідь на це питання!
Вона дуже проста: всі хочуть і собі трохи майна, а красти майно
настільки вигідно, що як же його не вкрасти! А тепер давайте
поглянемо, що саме викладають нашим дітям у школах і вузах.
Все що завгодно, але не науку про крадійство! Людина виходе
з учбового закладу, абсолютно нічого не знаючи про те, чим вона
займатиметься все своє подальше життя. Звичайно, для найбільш
завзятих хижаків існують приватні торбохватські курси абощо,
але там викладають одразу за гроші, котрі до того ще треба десь
вкрасти. А на селі грошей нема! Будьте ви прокляті во віки віків,
амінь!»
— Оце мудро, мудро! — промугикав Томас Якович і жирно
обвів абзац олівцем. Трохи подумав, додав товстий знак оклику
на полях і знову перегорнув сторінку. — Рубрика «Благоустрій».
«Ото всі жаліються на відключення електроенергії в області,
між тим як у нас в районі вопше наїбнулася підстанція. А воно,
як відомо, дуже дороге! Відповідно, кошти на нову підстанцію від-
сутні, а тому світло є тільки вдень з неба, і це триватиме доти,
доки зграя електриків у куфайках колупатиметься у горілих
дротах.
Зауважмо, що в районі нема не лише коштів, але й гро-
шей. Нема, не було і не буде, бо село вимирає, і всі кругом біду-
ють. Так оці бідосі понакупляли собі генераторів, і весь район гуде
ними, мов комашине кубло. Як бачимо, люди пристосувалися мит-
тєво, ходять туди-сюди дуже хитрі і довольні. То ми тут в редакції
трохи порадилися і запропонували державі нове бачення дизайну
грошових знаків. Ми подали його на конкурс у Міністерство фінан-
сової скрути і отримали дуже схвальні відгуки!
Отже, на нашу думку, це має бути такий собі сіренький
клаптик паперу з портретом успішного жебрака на розі Хреща-
тика та Уолл-стріт, і написом з обох боків: «Люта валюта. Грошей
нема — пиздуйте нахуй!» З номіналами 1 грошей нема, 10 грошей
нема, 20 грошей нема, 50 грошей нема, 100 грошей нема, 200 гро-
шей нема і 500 грошей нема. А на монетах має бути викарбувано
Т О М А С
81
пишним нарбу тівським шрифтом: «Нема не тільки грошей,
але й ресурсів! Йдіть собі нахуй, спасибі державі!»
Томас Якович знову перегорнув сторінку і взявся за роз-
діл «Таланти твої, рідна земле моя!» В ньому редакція помістила
статтю «Молоде мистецтво» за підписом заслуженого діяча мис-
тецтв В.В. Кажана.
«Що таке молодий художник? В якому віці молодий худож-
ник стає обичним художником? Маємо кілька варіантів відповіді
на це питання, і всі вони сягають корінням Національної спілки
художників України. Отже, в цій нашій НСХУ є формальний під-
розділ — молодіжне об’єднання спілки. Членом молодіжного
об’єднання можна бути до 40 років включно, а далі — зась. Тобто
юридично молодим художником тут вважається дідусь 40 років,
часто уже капітально пробуханий і психічно скалічений спробами
підняти на-гора трохи творчих гонорарів.
А ле все це на папері. В реальності ж, якщо тобі нема
65 років, ти пацан і молокосос, і мусиш бігати по коньяк для акса-
калів у магазин, незважаючи на погодні умови. Дорослим худож-
ником неформально вважається особа, що досягла 65-річного
віку. Така особа може сміливо починати розбудову кар’єри, бо все,
що було до того, є просто низьким стартом перед основними звер-
шеннями. Вершиною ж мистецької кар’єри є традиційний арт-пер-
форменс. Коли вам стукає 80 з хуєм, і в спілчанську майстерню
ви ходите лише, аби поливати гігантського фікуса, то маєте при-
пинити оплату рахунків за комунальні послуги і не платити рік,
а ліпше п’ять-сім. Серед спілчанських 50-річних підлітків почина-
ється збурення: у активних творчих людей майстерень нема, а цей
старий гриб там засів і не цейго!
До вас направляють делегацію з найбільш бездушних
і моторних членів спілки та офіційно пропонують залишити при-
міщення, бо черга 37 осіб на квадратний метр, а ви тут лупою
все засипали і вопше років з двадцять ніх уя путнього вже
не робите. Чи не час, шановний, підшукати собі хороший колум-
барій? А ви їм на це маєте відповісти: «Цуценята! Ви хочете
моєї смерті? Зараз у мене нема зубів і грошей, але колись давно
82
їх у мене було багацько, не те що у вас! Якщо спілка наполягатиме
на моєму переїзді з майстерні на цвинтар, то я викинусь з вікна,
а перед тим накатаю заяву, що в моїй смерті винуваті ви, гандони!
І т у т ви маєте г у чно грюкну ти дверима перед їхніми
носами із сатанинським реготом. Ха-ха-ха-ха!!! Вигнати вони вас
не зможуть, бо ви поважна літня людина і вопше — це не по-люд-
ськи, але між собою страшно пересруться на ґрунті визначення,
що є гуманним, а що ні. І буде етичний конфлікт, і буде мати,
і будуть люде на землі, але суть не в тому. Коли всі ці підлітки
перемруть від старості і промислових травм, ви все ще поливати-
мите фікус у майстерні. Це називається аграрний акціонізм».
Томас Якович обвів абзац про аграрний акціонізм і знову
перегорнув сторінку. В розділі «Сакральні ниви» він нарешті нади-
бав статтю, підписану псевдонімом «Дордже Крюгер», задоволено
хмикнув і вкотре поправив окуляри. Під цим ім’ям, уже не пер-
ший рік, Томас Якович публікувався в районній газеті. Редакція
брала до друку дідуганову писанину, оскільки боялася його свар-
ливого характеру і, як наслідок, скандалізації робочої атмосфери
у виданні. Крім того, писати на теми духовної кризи було нікому,
а Томас Якович дуже добре знався на духовних кризах і залюбки
ділився своїм досвідом. Стаття мала назву «Від смерті не втечеш!»
і була доволі розлогою.
«Дорогі упирятинці! Хочете ви цього чи ні, але народ-
ження і смерть є фундаментальними подіями людського життя.
Однак смерть, безумовно, є трохи важливішою, бо народжується
на світ якийсь огидний хробак, а помирає готова і добре навчена
істота. Якщо ви не народилися, то далеко не факт, що народи-
теся. Але якщо ви ще не вмерли, то помрете гарантовано. Смерть
не передбачає народження, а ось народження завжди передбачає
смерть. Тому наш світ — це світ смерті і деструкції, де все котиться
до бісової матері, а аж ніяк не світ життя і приємних перспектив.
Фактично можна сказати, що нічого ніколи і не з’являється, бо тут-
таки і зникає. То чим тут можна зарадити?
Шановні земляки, мешканці райцентру і навколишніх сіл!
Все дуже хуйово, і зробити з цим нічого не можна! Нові зуби
Т О М А С
83
уже не виростуть, а шийка стегна ніколи не зростеться! Залиша-
ється тільки одне — лягти і вмерти! Але, звичайно, можна лягти
і жити лежачи, бо ненароджена нескінченність не відчує різниці!
Так само вона не бачить різниці між Полтавбудінвестом і Маха-
паранірваною, або між Азаровим і Арджуною. Нескінченності
не лише глибоко похуй на вас, але й рясно насрати! Якщо ви все
ж таки вбачаєте різницю між Азаровим та Арджуною, то цим
тільки ускладнюєте собі життя. Втім, ускладнює своє життя завжди
той, хто боїться порожнечі, хоча в ній абсолютно нічого нема!
Навіть в Сутрі Серця Досконалої Мудрості сказано: «Нема страж-
дання, причини страждання, знищення страждання і шляху,
що приводить до припинення страждання. Нема мудрості, і нема
здобуття, і нема нічого, що можна здобути». То чи варто поратися
на городі? Вирішувати вам, дорогі земляки!»
Томас Якович не став дочитувати власну статтю, відклав
газету і взявся крутити цигарку з духмяного самосаду. Він потяг-
нувся до радіоприймача, знайшов улюблене радіо «Наруга»,
закурив і зробив трохи голосніше. Радіо хрипнуло і приємно
заторохтіло.
— Доброго дня, шановні радіослухачі! У Києві дев’ята ранку,
і ви слухаєте радіо «Наруга» з розетки. Цей ефір з вами проведу я,
Роксолана Заглушко, і розпочнемо ми, як і завжди, з новин! — про-
лунало якесь мелодійне попискування, і голос ведучої продовжив: —
Отже, коротко про головне! Сьогодні в Брюсселі почалися перші
робочі зустрічі нового прем’єр-міністра Наддніпрянської Імперії
пана Годфруа де Валуа Дубогриза з головами європейських держад-
міністрацій. Під час зустрічі прем’єр-міністр зазначив, що форма без
вмісту завжди залишається формою, в той час як зміст без форми
— це як самогон без чарки. Якщо зміст ні в чому не міститься,
то це і не зміст зовсім, а плазмоїдная хуйня у вакуумі. Тому суть
питання нікого не їбе, а головне, щоби все було красиво. Голови
європейських держадміністрацій запевнили прем’єра, що вони
все зрозуміли, і вийобуватися ніхто не буде.
Також сьогодні відбулося чергове засідання Верховної Ради,
на якому було обрано нового голову парламетського комітету
84
з питань остаточного винищення московитів. Ним став двічі герой
Наддніпрянщини, бойовий генерал Данило Чавило. Він пообіцяв
парламентарям, що все буде пучком, і це питання не сьогодні-зав-
тра буде остаточно і якісно вирішено, бо скільки можна терпіти
вибрики цих дикунів! Послухайте фрагмент його сьогоднішньої
промови.
«Панове народні обранці! Всі ми з дитинства пам’ята-
ємо смак яблук, отриманих шляхом насильницького схрещу-
вання на станції імені Л.П. Симиренка. Цей сорт називається
«Слава переможцям», на теренах колишнього СРСРу більш відо-
мий як «Слава победителям». Як бачимо, це яблучко є результа-
том саме вкраїнської винахідливості, але проклятий кацапський
інтернет, як завжди, всю славу переможців підгрібає під себе!
Якесь академічне опудало пише: «Сорт осеннего срока созревания
в центральных областях России. Районирован почти повсеместно
в регионах промышленного садоводства России». І жодного натяку
на Україну! Я ж собі міркую, що на станції час заміксувати новий
сорт яблук для центральних областей вищеозначеного регіону —
сорт «Горе побежденным». Неїстівний кисляк, уредний для зубів
і шлунку, і на вигляд щоби було хуйове і страшне, все в зморш-
ках і плямах, але врожайність щоби була люта. Щоби до біса цього
гівна родило.
Прийшов час нашим військовим адміністраціям засіяти цим
фруктом все, що тільки можна! Всю Московію аж до Уралу — у той
час, як всі інші дерева порубати на дрова. Практичної мети, зви-
чайно, цей план не має, бо це суто геополітичний жест — аграрне
привітання з доглянутих городів збирачам кедрових шишок.
Такий надтонкий державницький гумор, не смішний абсолютно.
Але воно й не мусить бути смішним, а просто має виглядати
як настанова — мовляв, пиздуйте на своє занедбане господарство
і жеріть дорогий серцю московитський горох».
— Далі в новинах! Як повідомляє наш кореспондент Гриша,
сьогодні в СБУ звітували про успішне завершення резонанс-
ного проекту «Монтіон нації». Пряма мова нашого кореспондента
з лабораторій Служби безпеки. Гриша! Ви в ефірі!
Т О М А С
85
— Вітаю вас, дорогі радіослухачі! Я кореспондент Гриша!
Як повідомляють, в підвалах СБУ нарешті вдалося схрестити
між собою обичну ж лобиню Монтян з ґречною пані Фаріон
і в результаті отримати отруйну двоголову гідру під назвою Мон-
тіон. Цю цицькувату істоту Монтіон уже натравили на Ганну
Герман, а в якості приманки використали залишки Наталі Михай-
лівни Вітренки і ювелірні прикраси пані Богословської. З цього дня,
як повідомляють в СБУ, в українському політикумі запанувала ґен-
дерна рівновага.
— Дякую, Гришо! І остання на цю мить новина надійшла
з парламентського комітету з питань судової реформи. Повідом-
ляють, що нарешті підготовано зміни до судового законодавства,
які дозволять запровадити нову форму судочинства — суд Девіда
Лінча. Усіх злочинців відтепер каратимуть за новою програмою —
їх вдягатимуть у незручний костюм злого клоуна і триматимуть
в темному будуарі з огидними карликами і комахами, а потім
катуватимуть інтелектуальним джазом і уривками з Конститу-
ції України. Злочинець тяжко вмиратиме від справедливого задо-
волення. Це всі новини на сьогодні, і далі на вас чекає традиційна
рубрика «Останній гість». Отже, сьогодні у нас в гостях відомий
довгожитель, рекордсмен світу за кількістю прожитих років і обро-
бленого досвіду Газдрубал Калачакрович Дурдинець! Вітаємо вас,
пане Газдрубале!
Томас Якович нашорошився, бо почу в щось знайоме,
от тільки не міг пригадати, що саме. «Дурдинець, Газдрубал Кала-
чакрович. А це часом не родич отим Дурдинцям, що у них хата
торік згоріла?» Радіо «Наруга» тим часом продовжило.
— Вітаю вас, пані Роксолано, вітаю всіх слухачів, кхе-кхе-кхе,
вітаю всю Україну! Одразу хочу передати гаряче привітання своїм
землякам упирятинцям і взагалі всім полтавчанам!
— Точно! Родич! — зрадів Томас Якович. — А ну, що він нам
розповість цікавеньке?
— Одразу ж перше запитання. Скажіть, як вам, пане Газдру-
бале, вдалося прожити, якщо не помиляюся, майже двісті років
і зберегти жвавість духу?
86
— Бачте, пані Роксолано, життя вирує і це, звичайно, багатьох
бісить. Однак, все набагато легше сприймається, коли до вас при-
ходить розуміння, яким насправді є нормальний стан речей. Оця
вся двіжуха, де конкретно ви, шановна, їбашите на роботі, купу-
єте в магазині шмат курки на вечерю, копаєте траншею або пере-
силаєте файл ексель на емейл — все це абсолютно ненормально.
Нормою є такий стан речей, коли вас просто нема. Не було ж вас,
приміром, в 1648 році? І в 988‑му теж не було. І до нашої ери
не було, і до вашої так само. І, що особливо цікаво, не за горами
та мить, коли вас знову не буде. Ні в 3015 році, ні в 4867-му теж.
Тобто це, вопше-то, нормальний стан, коли вас т упо нема.
І це заєбісь, я вважаю! Від усвідомлення цієї істини жвавість духу
підвищується на 15–20 відсотків, залежно від кармічних нако-
пичень реципієнта. Але головне у цій справі — не переборщити.
Нічого страшного, якщо ви просто осягнули істину, але якщо істина
осягнула вас — отут начувайтеся!
— Ой, як цікаво, пане Газдрубале! А чи не могли би ви наве-
сти нам конкретний живий приклад такої людини з підвищеною
жвавістю духу, котра б переборщила?
— Авжеж, авжеж! В нашому Упирятинському районі Пол-
тавської області мешкає конкретний, поки ще живий приклад
на ім’я Томас Якович Сирота. Це старий пердун віком майже
90 год, що заїбав все село, сільраду, увесь район, а також місцеву
пресу своїм гівноїдством. Він завалює редакцію «Упирятинського
вісника» ідіотськими статтями про духовні кризи під псевдоні-
мом «Дордже Крюгер», і якраз через те, що його осягнула істина.
А сам він між тим проїбав зранку дати свиням, і вони сидять
тепер голодні у своєму свинюшнику, дивляться на порожнє корито
і страждають! Ганьба!
— Ганьба! — теж заволала у мікрофон Роксолана Заглушко. —
Піди дай свиням, старий пердуне!
У Томаса Яковича від усього почутого випала з рота самок-
рутка і з’їхали на бік тріснуті окуляри. «Трясця твоїй матері! Свині
не годовані!!! Стара мене зжере!» Він похапцем вимкнув раді-
оприймача, схопив дрючка і почвалав до свиней, але на місці
Т О М А С
87
дислокації свиней не знайшлося. Двері були виламані зсередини,
і нахабні сліди вели прямо до комори з консервацією. Томас Яко-
вич добрався до комори і побачив під нею свіжий підкоп і купу
глинозему. Звідти чутно було хрумкіт і гучну розмову. Томас Яко-
вич уважно прислухався до неї і, треба сказати, зацікавився.
— Хруню, ось ти пиздиш, але ж сама подумай, — рохк-
нув Сєпар і відкрив іклами баньку з червоними помідорами. —
Для того, аби щось там базікати про Палійський канон, його
ж бажано спочатку прочитати, вірно? А що таке Палійський канон?
Це цілий стос буддійських священних текстів за тисячу років.
Воно так і називається — Трипітака, себто три здоровенні кошики
вчення. Для того, щоби з ним роздуплитися, треба ціле життя
прожити, і бажано не на Полтавщині, а подалі від цих трударів!
Вивчити мову оригіналу теж, між іншим, не завадить, — додав
Сєпар і смачно чвякнув консервованим помідором.
— Оце, — рохкнула Хруня, жуючи морквину з мішка, —
ти вже загнув! Що не так може бути з перекладами буддійських
текстів на сучасні мови? Люди ж недарма вчаться роками на схо-
дознавців і перекладачів. Гадаю, цілком адекватний переклад тієї
ж «Чуласунняти сутти» знайти можна. Чи ти думаєш, що ці очкасті
жиди дарма товклися по інститутах?
— Так-то воно так, Хруню, але тут проблема трохи глибша.
З громадянином Непалу, Буддою Гаутамою, сталася цілком бул-
гаківська колізія. Пам’ятаєш, як там було: «Ці добрі люди нічому
не вчилися і все переплутали, що я говорив. Я взагалі починаю
побоюватися, що плутанина ця триватиме дуже довгий час. І все
через те, що він невірно записує за мною». Тут, Хрунечко, така сама
хуйня. Хто, що, коли і з якого перепою там понаписував за тисячу
років, можемо тільки здогадуватися. А про переклади я вопше
мовчу. Навіть переклади з української на вкраїнську іноді народ-
жують такі непорозуміння, що це призводить до появи вражаючих
анекдотів. Важливі та визначальні відтінки назавжди залишаються
в глибокому минулому, Хрунечко, але ж вся суть саме в них!
От якби той Будда не пожлобився та купив на базарі зошита і сам
усе записав, і не просто так, а по-вкраїнськи, от тоді можна було
88
би про щось дискутувати. А так, сама розумієш — довіряти можна
лише собі, та й то обережно.
— Слухай, Сєпар, це все чудово, але де цей пердуняра Томас
Якович? Якщо він нас застукає тут, в льоху, то нам же ж пиздець.
Він і оком не кліпне, як пусте нас на ковбасу за те, що ми перепа-
скудили йому всю консервацію.
— Бачиш, Хрунечко, я ж недарма завів цю розмову. Ось ти,
приміром, знаєш, чому Палійський канон називається Палійським?
— Ну, це кожен дебіл знає, можеш мене не підйобувати,
Сєпар! Все через мову оригіналу, бо канон записано мовою палі,
яка походить напряму від санскриту. Це всі знають.
— А от і не так, Хрунечко. Справжнє прізвище Будди було
не Ґаутама, а Палій. Він, вопше-то, походив зі старовинного козаць-
кого роду Паліїв, котрі випалювали власне «я» вогнем самоспогля-
дання. Так оцей наш Томас Якович Сирота походить з Паліїв, якщо
дивитися по маминій гілці. Він, щоб ти розуміла, тільки вигля-
дає як сільський свинолуп, а насправді це просвітлений май-
стер дзен Банкей Саругатович Йотаку. Видатний дідуган, котрий
навіть не і намагався осягнути істину, Хруню. Істина сама осяг-
нула його. Це безконтактна філософія. Він, до речі, постійно пише
про це в «Упирятинському віснику», але ж хіба місцеві дикуни
здатні щось вдуплити?
— А ти звідки все це знаєш? — поцікавилася Хруня і знову
полізла у мішок по моркву. — З газети?
— Та ні, хоча «Упирятинський вісник» часом гортаю, якщо
трапиться. Все ж таки цікаво, що у світі коїться. Просто я не такий
простий кнурок, як здається. До речі, Томас Якович зараз сто-
їть біля комори і уважно нас слухає. Так, Томасе Яковичу? — голо-
сом Газдрубала Калачакровича гучно поцікавився Сєпар. — Стоїте?
То пиздуйте сюди, не стидайтеся, є до вас розмова!
— Ку л ь г а й с ю д и , с т а р и й п е рд у н! — п р о ч в я к а л а
Хруня. — Побазарім!
— От сукині свині, зараз я вам покажу сільського свино-
лупа! — подумав Томас Якович, зняв клямку, ступив до комори
і намацав у кутку тяжку сокиру. — Ага, осьо воно, ну начувайтеся!
Т О М А С
89
Крим ваш — сало наш, бляді сепаратні! — гаркнув Томас Якович
і кинувся у темряву, вимахуючи сокирою.
Першою отямилася Хруня:
— А-а-а-а-а-а-а-а! Сєпар, дивись! Мавпа з сокирою! Нам пиз-
дець! А‑а‑а‑а‑а‑а! Тікаймо!
— Не бздіти! — заволав Сєпар. — Дави його! Він уже ста-
рий, зараз ми його розчавимо, як занєхуй! Смерть московським
павіантам!
— Хейку бандзай! Слава Бабуїні! Я, Банкей Йотаку, впізнав
тебе, Калачакрович! Цього разу в тебе нічого не вийде! Пору-
баю вас нахуй! — проревів Томас Якович і сіпнувся на Сєпара
із сокирою.
— А-а-а! — скажено закричав Сєпар. — Хруню! Навалісь!!!
Хруня не стала баритися, моментально зорієнтувалася, схо-
пила мішок з морквою і переїбала ним Томаса Яковича по голові
так, що та на деякий час зникла з поля зору.
— Двоє на одного, почвари! Нє забудєм, нє простім! — про-
мимрив смертельно поранений Томас Якович. — Ненавиджу вас,
козли смердючі! Я Банкей!
— Запрягай коня, пацан! Прощавай, сільський дацан! —
переможно промовила Хруня і добила полеглого у битві Томаса
Яковича банькою з упирятинськими помідорами по голові. —
До нових зустрічей, пане філософе!
Десь на городі весело закукурікав півень.
Л Е К Ц І Я № 1 1
С есійна зала Верховної Ради. Засідання веде Голова підготовчої

депутатської групи Левко Бернардович Кацбальгер.
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Доброго дня, вельмишановні народні депу-
тати! Ми розпочинаємо нашу роботу. Прошу всіх народних депута-
тів здати холодну та вогнепальну зброю стюартам і підготуватися
до реєстрації в залі картками. Бумеранги і пірначі теж здаємо!
Прошу реєструватися, шановні народні депутати. Зареєструвалося
398 народних депутатів. А ми можемо повторно провести реєстра-
цію? Давайте ще раз, шановні колеги, зареєструємося, оскільки
це важливе засідання. Будь ласка, прошу включити систему реє-
страції. Прошу реєструватись. Так, зареєструвалося 397 депутатів.
Один десь дівся, ну, то й заїбись. Сесія правомочна, можемо роз-
починати нашу роботу. Прошу включити мікрофон найстаршому
за віком народному депутату. Це у нас буде Юліан Леопольдович
Шпак, бо Маркіян Орестович Свистунець вчора дав дуба, нарешті.
(Оплески.)
Ш П А К Ю . Л . Чергове пленарне засідання Верховної Ради
Наддніпрянської Імперії останнього скликання оголошую відкри-
тим! (Оплески, лунає Державний Гімн.)
Г О Л О С И І З З А Л У . Слава жовто-блакитному імператорові!
Е‑ге‑гей!
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Прошу сідати, шановні народні депутати.
За доброю традицією, що склалася у Верховній Раді, я хочу із задо-
воленням від імені народних депутатів привітати з днем народ-
ження народних депутатів України. Давайте привітаємо, шановні
колеги, з днем народження Валькірію Вальдемарівну Тормошенко!
(Оплески.)
Т О М А С
91
Г О Л О С И І З З А Л У. Многая літа!!! Спасибі державі!!!
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Шановні народні депутати, почнемо наше
засідання без зайвих шмарклів і одразу візьмемося до справи. Пиз-
діти можна багацько, але ж ворог лізе в хату, і ми не маємо часу
на маневри і лобіювання всякої хуйні. Чи є необхідність обговорю-
вати це діло? Немає.
Пропоную надати слово головам фракцій, але спочатку хочу
запросити до слова прем’єр-міністра Імперії Годфруа де Валуа
Дубогриза. (Оплески.)
Д У Б О Г Р И З Г. В . Шановний пане головуючий! Вельмиша-
новна новообрана проєвропейська проукраїнська Верховна Радо,
яка має конституційну більшість і політичну волю до реформ,
звершень і зрушень! Маю за честь звернутися до вас! (Оплески)
Г О Л О С И І З З А Л У. Молодець Годфруа Валуа! Давай!
Д У Б О Г Р И З Г. В . Одразу хочу звернутися до вас з таким
начебто простим, але магістральним запитанням. Україна — це що?
Г О Л О С И І З З А Л У. Ото потужне питання! Молодець!
Д У Б О Г Р И З Г. В . В Кабінеті Міністрів неодноразово лунала
думка, що у світі, зокрема в Європі, про нас фактично нічого
не знають, і тому нам тяжко доносити свою позицію до світо-
вого співтовариства. Казали таке, що французький обиватель
геть не петрає, за великим рахунком, хто ми, що ми, до якого під-
виду належимо і на що нас мастити. Я ж засів про це напружено
думати і наміркував наступне.
Що знає обичний француз, приміром, про словака? Що знає
ісландець про угорця? Або що знає фінляндець про румуна?
Можливо, я помиляюся, але виглядає так, що ніхуя не знає,
і що, в принципі, самі європейці одне для одного являють деяку
абстракцію. Існують популярні в народі нації, так би мовити, мар-
мизи Європи. Німці, французи, іспанці, британці, у цілому сканди-
нави і ще, можливо, парочка колективів, котрі транслюють назовні
або національну кухню, або якийсь гарний історичний міф тощо.
Ну не тільки це, звичайно, але як приклад. Для середньостатис-
тичного обивателя, тобто звичайного людського дебіла, цього ціл-
ком досить.
92
Г О Л О С И І З З А Л У. Ахуєнно! Афтор жжот!!
Із зали в бік трибуни зі свистом полетів закривавлений
бумеранг.
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Стюарти! Схопіть того, хто це зробив і відру-
байте йому руки! Це, мабуть, хтось із колишніх регіоналів!
Д У Б О Г Р И З Г. В . Дякую, пане Голово! Так отож. Те, що про
нас не знають ті, хто не в курсі й про словако-угро-румунів,
не має нас аж так засмучувати. Просто відчувається по всьому,
що нашого потенціалу хвате на щось більше, ніж на ще одну
європейську наційку з селянською ку хнею, в архаїчних шта-
нях на сраці і тяжким акцентом з рота. Можливо, саме це нам
і муляє — потенціал географічного ватажка на мапі Європи. Кор-
тить уже й собі здійняти переможного стяга або якогось трофея
на вилах. Але що ми можемо запропонувати для популярної тран-
сляції самих себе? Україна — це що?
Г О Л О С И І З З А Л У. Що? Що? Кажіть вже, пане Дубогризе!
Д У Б О Г Р И З Г. В . Приміром, Фінляндія — це ножі puukko,
красиві озера в лісі та грубі біляві баби. Франція — це варені жаби,
смердючий, але смачний сир та витончений культур-мультур.
Німеччина — це готичні ковбаски, фюрер Дюрер і ахтунг-алярм.
Іспанія — це обідня перерва і пройобані колонії. Дуже стисло,
але ясно.
Україна? Навіть не знаю, що привезти у подарунок іншим
прем’єр-міністрам, окрім себе. Вареники, Пророк, булава, вуса,
горілка — всі ці страви нікого не цікавлять, бо вони не цікаві
і не універсальні. Роги сепаратиста і шкурку ватніка? Цього на всіх
не вистачить, та й не кожен повісить цей непотріб над каміном.
Здається, в цьому плані у нас ще все попереду, бо ми народ, спов-
нений сюрпризів та болючих несподіванок! (Оплески.)
І наостанок! Треба зазирнути до дзеркала майбутнього
і побачити в ньому портрет українця на гусеничному ходу. Кібор-
гізованого, як суперсучасний танк, аграрія, котрий прямо з льоха
може стрибнути у стратосферу, тримаючи в натруджених руках
високотехнологічну сапку для покарання космічної кацапні. Наше
майбутнє в найближчому майбутньому, шановні! Тому я пропоную
Т О М А С
93
не жлобитися і закласти у цьогорічний бюджет статтю витрат
на кіборгізацію вітчизняних селюків! Дякую! (Оплески, лунає Дер-
жавний Гімн.)
Г О Л О С И І З З А Л У. Всім пиздець!!! Дубогриз молодець!!!
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Дякую, пане Годфруа! Шановні колеги депу-
тати, прошу вас сконцентруватися на продовженні нашої роботи.
Я би просив секретаріат позатуляти балакучі їбальники! Дякую!
Далі слово надається голові парламентської фракції «Народна
пиздюліна» Валгалію Володимировичу Дрючку. Прошу вас, пане
Дрючко!
Д Р Ю Ч К О В . В . Дякую, пане Голово! Шановні, я хотів би торк-
нутися болючої теми декомунізації країни. (Оплески.)
Почну здалеку. Мій прадід був католиком, але носив виши-
ванку, ялові чоботи і картуза. В сільську церкву він не ходив,
а костела на селі не було, бо всі місцеві ляхи давно покозачилися.
Не було не тільки костела, а навіть і дельфінарія, а розважатися
якось було треба. Так що вони робили. Взимку, на свята, запря-
гали з парубками двоє крепких кацапів в легкі сані, брали з собою
в мішок порося та їхали через поля до лісу.
Там вони роздрочували це порося дрючком, воно почи-
нало верещати від сказу і нетерплячки, аж поки на це діло з лісу
не вилазили голодні вовки — подивитися, шо ж воно там так гарно
рохкає. У вовків, як відомо, дуже спеціальний зір, тому вони
замість побачити двоє кацапів, хлопів та мішок з поросям, бачили
вечерю. Коли вовків збиралася добра зграя, що гарантувала пере-
могу, вони перли всім творчим колективом на цю принаду.
Розвага, шановні, полягала в тому, що треба було тікати від
вовків. І тікати стрімко, як ото тікає молода курка, коли бачить
сокиру в працьовитих руках трударя. Кожного разу їм це вдава-
лося, ось, але потім прийшли більшовики і згноїли мого прадіда
в лук’янівській тюрмі. Тому я щиро ненавиджу комуністів і пропо-
ную топити їх у спеціально відведених по закону ночвах з гівном!
Гадаю, Рада має закласти у бюджет гроші на гівно для комуністів!
Поки це все. Дякую! (Оплески.)
Г О Л О С И І З З А Л У. Смерть комунякам!!! Віват Дрючко!!!
94
ГОЛОВУЮЧИЙ. Дяк ую, пане Дрючко! Шановні колеги,
попрошу тиші! Та майте ж совість, заїбали! До слова запрошується
голова фракції «Самонеміч» Томас Якович Сирота. Прошу пана!
С И Р О Т А Т . Я . Дякую, пане Кацбальгере! К х-к х! Дорогі
колеги! Як відомо, сьогодні перед світом знову постала загроза
міжнародного тероризму, і це дуже серйозний виклик! Я нещо-
давно повернувся із всесвітнього конгресу націонал-дарвіністів,
де зачитував доповідь з цього питання. В ній я торкнувся про-
блеми терористичних культур і боротьби з ними. А нас з вами,
шановні, це має цікавити як нікого іншого. Це якщо ми взагалі
маємо намір загнати московитів назад до їхнього стійла. (Оплески.)
Г О Л О С И І З З А Л У. Пиздець як цікавить! Загнати цю пиздоту
у хлів!
С И Р О Т А Т . Я . Гаразд, тоді я швидко окреслю позиції.
Отже, науковці неодноразово досліджували феномен відсутності
в Московії справжніх суспільних інституцій. Тобто, навіть не від-
сутності, а їхньої підступної видимості. Погодьтеся, ні моско-
витський парламент, ні президент, ні суди, ні прокуратури тощо
не скидаються на реальні інституції. Президент, котрого немож-
ливо переобрати — це ж не президент. Парламент, що голосує
одностайно — це не парламент. Прокуратура, яка саджає в тюрму
за вказівкою — це не прокуратура. Все це звичайнісінькі симуля-
кри, простіше кажучи — підробки, як і все московитське державне
утворення, котре зовсім не є державою в людському сенсі цього
слова. Але це всім відомо, цілком собі зрозуміло і не раз обговорю-
валося. Залишилося тільки зробити висновки.
Г О Л О С І З З А Л У. Слава России!!
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Це хто там кавкає? Стюарти, відрубайте
йому руки! А? Колишній регіонал? Відрубайте йому все! Нарубане
занесіть у буфет, або до кабінету Кривавого Пастора, хай пообідає
людина. Амінь.
Чутно, як спритні стюарти ловлять регіонала і рубають йому
кінцівки. Лунає Державний Гімн, оплески.
С И Р О Т А Т . Я . Д як у ю! Так отож. Ми спостерігаємо
успішне маскування однієї діяльності під іншу, бо інакше сенс
Т О М А С
95
використання цих підробок не зрозумілий, хіба тільки для при-
ховування чогось, що варто приховати. Останнім часом все стало
на свої місця і вже не викликає жодних сумнівів. Підробні інсти-
туції використовуються московитами для маскування глобальної
терористичної діяльності, і вся їхня «державна» машина найкраще
пристосована саме для тероризму, а отже, і створено її було саме
для цього і виключно для цього! Втім, деякі державні функції
цивільного характеру вона змушена виконувати, але виключно
через циклопічність своїх розмірів. Будуються лікарні, проклада-
ються асфальтні шляхи, знімаються кінофільми, бо терористам
треба лікуватися, пересуватися, розважатися. До пори до часу
московити прикидаються звичайними громадянами трохи дебіль-
ної країни, аж поки не настає момент істини, і головний пахан
не спускає цю багатомільйонну зграю з ланцюга.
Коли саме Московія перетворилася на терористичну орга-
нізацію — не так вже й важливо. Вона завжди мала ці ознаки,
але остаточно оформилася в мафіозну грибницю з приходом
до влади більшовиків. Унікальність моменту в тому, що зараз,
чи не вперше в історії, це чудовисько попалилося і демаскувалося,
бо відверто загралося і помітно потупішало за останні роки. Тому,
коли настане мить Гаазького трибуналу, якщо до того в примі-
щення цієї установи не влучить який-небудь «Іскандер», то судити
треба буде не Путіна, Сєчіна, Гіркіна, ФСБ, ГРУ тощо, а Московію
і московитів у цілому, як гігантський мафіозний клан. Почина-
ючи від звичайного найманця-отпускніка і аж до Большого театру
включно.
Якщо результатом всієї їхньої культурно-господарської діяль-
ності завжди, без жодних виключень, є зовнішня агресія та війна,
то це означає лише одне — все це створено саме для агресії
та війни. Большой театр, середні школи, районні лікарні, заліз-
ниця, харчова промисловість, заводи-пароходи, все це займається
одним — видобутком очищеного, концентрованого зла та його
насильницьким експортом. А сировина, з якої видобувається отаке
рафіноване зло, всім відома — це звичайний кацап, і не важливо,
розуміє він, що взагалі коїться і яка його справжня роль в цьому
96
процесі, чи не розуміє. Т упість — джерело всіх гріхів і нема
на це ради.
І коли згорить синім полум’ям Большой театр, Третьяковка,
всі ці їбучі православні святині разом з неперевершеним культур-
ним спадком, я не впаду в гуманістичний смуток, шановні колеги,
ні! Я наллю собі келишок червоного вина і вип’ю за новий світ без
цивілізаційних довбойобів! Дякую! (Оплески.)
Г О Л О С И І З З А Л У. Так а що ж робити? Робити що?
С И Р О Т А Т . Я . Для початку треба закласти до бюджету
статтю витрат на централізований підпал їхнього культурного
спадку, колеги! Відповідні документи нами вже підготовано.
Г О Л О С И І З З А Л У. Ахуєть!
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Дякую вам, Томасе Яковичу, за цікаве дослі-
дження! Прошу направити пакет документів Кривавому Пас-
тору. Це його профіль. Шановні колеги, пропоную перед перервою
надати слово голові парламентської фракції «Стоп пиздець!» Газ-
друбалу Калачакровичу Дурдинцю. Дурдинець є в залі?
Г О Л О С И І З З А Л У. Є! Є! Здає свою аркебузу стюартам!
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Пане Ду рдинець! Прошу вас до три-
буни! Давайте, шановні, це буде останній виступ. Тоді перейдемо
до питань з місця і підемо на перерву. Є пропозиції? Нема.
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г. К . Вітаю! Отже, шановні колеги, давайте
розставимо всі крапки над «і». Проблем у країні дохуя і більше,
але головною є проблема трьох «к». Це — корупція, це — кацапи,
і це — комуняки, котрих я ненавиджу не менше, ніж пан Дрючко.
Але все впирається, у першу чергу, в кацапів. Декомунізація
і боротьба з корупцією призводить до природної декацапізації.
Навпаки, шановні, не вийде, бо це геополітична система «ніпель».
Отак втопиш в чані з гівном корупціонера або комуняку, як вони
одразу починають на весь світ волати про кацапоцид. Тут у нас,
звичайно, є провали на інформаційному полі, і держава має термі-
ново знайти вихід з цієї ситуації.
Але не все, шановні, аж так кепсько! Те, що у нас хуйова
держава, і ми, мовляв, не спромоглися нічого путнього розбуду-
вати, то це не так. Як не парадоксально, наша держава потужніша,
Т О М А С
97
приміром, за московитську. Бо вона не відмовляється від своїх
у ворожому полоні — на відміну від їхнього антидержавного ущіль-
нення. А саме це і є ознакою державної потуги, а не «Іскандери».
Вангую наступне. Щойно обвалиться Московія — Україна роз-
квітне! Те, що ми трохи хуйові, це ясно, але нам дійсно не потала-
нило із сусідом. Це з приводу кацапів. (Оплески.)
Г О Л О С И І З З А Л У. Віват Дурдинець — Дурдинець молодець!!!
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г. К . До речі, шановні, оці історії з московит-
ськими полоненими викривають всю їхню вертикаль вати. Дійсно,
ватники і московити мислять сугубо вертикально. Взяли московита
в полон — він одразу починає співати пацифічну частушку про якісь
там далекі верхи, які щось там між собою не поділили. А мовляв,
низи, прості люде (він, звичайно, у першу чергу), мають віддува-
тися. І якось несподівано виходить, що вкраїнці з ним ледь не рідні
брати, а ото все начальство винувате — і ваше, і наше, і вопше.
І головне, йому ж не поясниш, що у нас верхів і началь-
ства нема, а є тимчасові люди при якихось важелях-коритах —
от ми з вами, наприклад, які час від часу отримують копняка
народного гніву саме за те, що пнуться в сакральне начальство. Це,
так би мовити, з приводу корупції. Нас, шановні колеги, треба тупо
пиздити! (Оплески.)
В залі одразу почалася пиздилка.
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Стюарти! Що ж там коїться? Вгамуйте вже,
нарешті, цю опозиційну пиздоту! Ганьба ж на цілий світ! Тьху!
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г. К . Я продовжу. Так ось, московити і ватники
думають, що Обама управляє Макдональдсом так само, як їхній
тиранчик управляє стєрхами і «ладой-каліной». Це все ясно, не раз
уже жувалося і проговорювалося. Я одного не пойму — як вони,
при такому недорозвинутому і відсталому менталітеті, ще приму-
дряються ходити ногами і розмовляти ротами водночас? Або керу-
вати автомобілем? Або опановувати прості компутерні програми?
В принципі, це ж рівень природної, не лабораторної мавпи мусив
би бути. Навіть чисто у побутовому сенсі. Звичайно, відповідь
на це питання рано чи пізно прийде. І щось мені підказує, що весь
світ охуїє, коли взнає, у чому виявилася справа. Більш за все вони
98
схожі на заручників великої секти. Гадаю, справа в якійсь простій
технології типу містичного кип’ятильника в підвалах Лубянки,
який випромінює промінь довбоїбизму. Жарти жартами, але всяке
ж може бути. (Оплески.)
Так, тепер з приводу декомунізації та усунення їхнього куль-
турного спадку з нашої території, котрий вони усіма силами нама-
гаються видавати за наш. Оця ідіотська дискусія — зносити к хуям
всю комуняцьку символіку чи ні. Приміром, в київському метро,
бо часом кажуть, що шкода набутку. Німці ж прибрали своїх гіт-
лерів з есесівцями, і наче нічого — ніхто не вмер. І навіть навпаки,
менше стали помирати, значно менше! А там теж траплялися
видатні мистецькі твори, при чому дійсно високої мистецької цін-
ності, на відміну від комуняцьких болванчиків. А могли і лишити,
бо не можна ж отак все руйнувати по-варварськи! Але дещо
можна, як показує світова практика, і навіть необхідно. Не треба
недооцінювати символів, колеги. Це потужна річ, яка випромі-
нює інформацію прямо у кволий мозок, а ви ж самі знаєте, скільки
у нас по країні тупорилих дегенератів! Достатньо зазирнути
у дзеркало, колеги! (Оплески.)
Ах, як шкода! Ми так любили зустрічатися під красивим
мозаїчним панно з есесівцями на станції метро «Фюрер-Плац»!
Це теж наша історія! Та нахуй таку історію, я вважаю! (Оплески,
гамір.)
Дякую, колеги! Причому абсолютно парадоксальним вида-
ється те, що от як раз німці про свій нацизм могли і мали право
заявити — це наша історія, не будемо чіпати мозаїки і баре-
льєфи! Бо це ж дійсно був суто німецький продукт, а от нам весь
цей комуняцький спадок дістався прямим насильницьким чином
і був пущений циркулювати по наших артеріях, як вірус. За раху-
нок нашого організму, його ресурсів він постав, розвинувся і роз-
рісся. Нас переконали, що все це, сука, наше! От я народився і виріс
у Києві, але не вважаю це більшовицьке мерехтіння своїм культур-
ним спадком. А тут припирається якась соціал-пизда із Красноко-
муняцька та починає молоти свою лівацьку хуйню про культурні
нашарування, курва!
Т О М А С
99
Мовляв, ви берете і льогкім двіженієм рукі знищуєте вели-
чезний пласт української культури! Якої такої вкраїнської куль-
тури, власне? В чому її, дозвольте поцікавитися, вкраїнськість?
На що воно, нічтоже сумняшеся, відповідає: хоча б у тому, що її тво-
рили українці, талановиті й мислячі! Тупа ропуха! Ліс на Сибіру теж
валили талановиті й мислячі українці, але це не означає, що сибір-
ська тайга належить до нашого культурного тягаря! (Оплески.)
Г О Л О С І З З А Л У . От ви пропонуєте все це знести і зруй-
н у вати! Оце, що ви називаєте ком у няцькими символами.
Але що ви пропонуєте натомість? Всі ви такі! Націоналісти! Вам
аби зруйнувати! А ви хоча б раз запропонували щось своє! Варвари!
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г. К . Хто це там пиздить?
Г О Л О С І З З А Л У . Народний депутат Лукошкіна Єфросінья,
«Оппозіціонний блок».
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г . К . А звідки у вас, пані Лукошкіна, лізе
ця дурнувата ідея про «щось натомість»? Навіщо обов’язково щось
встромляти? Цілком достатньо посадити дерева, або гарні кущики,
або ж фонтанчик підключити для громадян. Що ще треба?
Л У К О Ш К І Н А Є . Л . Це демагогія!
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г. К . Та пішла ти нахуй, йобана свиня! Наху-
у-уй! Стюарти! Скільки можна це терпіти! Ти їх у двері, воно
у хвіртку. Заїбало вже!
В залі почалася заворушка, біганина між рядами крісел,
бійка, шарудіння кульками, залунали нецензурні заклики. Хтось
із мажоритарників схопив депутата Лукошкіну за цицьку.
Л У К О Ш К І Н А Є . Л . Ето бєззаконіє! Бандери! Нєнавіжу!
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Так, шановні! В залі взагалі є чоловіки?
Що це за безчинство?
Л У К О Ш К І Н А Є . Л . Да! Нєльзя паднімать руку на женщіну,
даже єслі она нє права!
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Пішла нахуй! Цибай у вікно!
Л У К О Ш К І Н А Є . Л . А-а-а-а-а! Тут же трєтій етаж!
Г О Л О С И І З З А Л У . А дійсно, хлопці! Тягніть її на п’ятий
поверх! Скинемо цю жабу з вікна на позафракційні списи! Дайош
дефєнястрацію! (Оплески, лунає гамір і Державний Гімн.)
100
Д УРДИНЕЦЬ Г. К. Колеги! Я завершую! Прошу уваги!
Так ось, дивно жаліти ці комуняцькі нарости і надовби лише через
те, що вони обліпили наш організм, як луска. В тому-то й прикол
цього вірусняка, що він зростається з носієм, і носій, ошуканий
ним, сприймає його, як щось своє. Це вірус більшовизму, пацанове,
от що це! То я вам так скажу — коли у вас на макітрі виростуть
ахуєнно красиві роги, то ви їх не пиляйте. Це теж ваша історія!
(Оплески, сміх в залі.)
Г О Л О С І З З А Л И . Пане Дурдинець! Можна питання?
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г. К . Так, авжеж! Хто це? Я вас не бачу.
Г О Л О С І З З А Л И . Це я, Томас Сирота, голова фракції
«Самонеміч».
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Пане Сирото, не баріться! Насувається обі-
дня перерва!
С И Р О Т А Т . Я . Так-так, пане Дурдинець! Отже, питання.
Ви українець чи ви гівно? Відповідайте! Бо ходять чутки, і в газеті
писали, що ви дуже хуйовий!
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г. К . Маю зустрічне запитання, пане Сирото.
А давайте, ми вас спочатку виїбемо всім комітетом, а потім
встромимо у сраку залізничну шпалу! Як вам така пропозиція?
(Оплески.)
С И Р О Т А Т . Я . Знаєте, якось не дуже! Давайте шукати ком-
проміс, ми ж цивілізовані люди! Щоби і мені, і вам це було взає-
мовигідно! (Гамір.)
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г . К . Гаразд! Давайте тоді встромимо вам
у сраку металевий двутавр замість шпали, а їбатимемо вже іншим
разом. Наприклад, у понеділок? Назвемо це роботою в комітетах!
С И Р О Т А Т . Я . О, чудово! Бачте, як добре вміти домовлятися!
Дякую, пане Дурдинець!
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г . К . Авжеж, авжеж! Дякую, пане Сирото,
що нагадали одну важ ливу історію. Шановні народні депу-
тати! Шановний Голово! Хочу додати пдо теми. Ми з колегами
по фракції колись вигадали каральну історію про мавпу, типу ось
цього Томаса Яковича. Що, мовляв, непогано було би розробити
катапульту дальньої дії і закупити до неї мавп — для того, аби
Т О М А С
101
жбурлятися ними у московитів. Відстань кілометрів сто, думаю,
нормальна буде.
От вони стоять вночі під ларьком десь в Білгороді, буха-
ють, щось мелють про своє, хитаються, а тут з неба, як метео-
рит, на них із Харкова обвалюється роздрочена мавпа з кульком
і штахетиною в руках та починає всіх безжально прибивати
і валити. (Оплески, гамір.)
Ну, звичайно, перед цим зв’язану ланцюгом мавпу треба
щодня пиздити і не кормити. Нормальна мавпа, до слова, кош-
тує не так щоб і дуже дорого. А ось ця, — Газдрубал Калачакрович
показав з трибуни на Томаса Яковича, — вопше безплатна! Про-
поную посадити її у катапульту і пожбурити в Московію! Оцей
Томас Якович — іноземний шпигун! Я впізнав його по фотографії
з «Однокласників»! Хлопці-свободівці! Ловіть мавпуна! Він працює
на тибетську розвідку! Це Банкей Саругатович Йотаку! Колишній
регіонал, а нині активний уйгурський сепаратист! Куди дивиться
СБУ зі своєю Монтіон? Пацанове!!! Не стійте, кажу вам! Втече!
У сесійні залі одразу почався хаотичний рух і пиздилка. Всі
заходилися ловити Томаса Яковича Сироту, фракція «Самонеміч»
у повному складі кинулася тікати і вистрибувати у вікна, а стю-
арти здійняли стрілянину по депутатах з «Опозиційного блоку».
Полетіли перші бумеранги і почувся брязкіт недовилученої холод-
ної зброї. Члени парламентського комітету з остаточного вини-
щення московитів повиймали з піхов свої короткі кацбальгери
та приникані під сидіннями довжелецькі клейнори. Залунали
постріли депутатських мушкетонів і аркебузів.
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Х лопці! Бийте москалів! Добра нагода!
І хапайте Банкея Йотаку! Знову зрада! Нас зливають!
Г О Л О С И І З З А Л У . Слава парламентаризму! Ось він! Зараз
ми йому покажемо тибетський мір!
С И Р О Т А Т . Я . Бляді! Бандеравци! Праклятиє хахли! Пустітє
мєня! Я Банкей!
Голова фракції «Стоп пиздець!» Газдрубал Калачакрович Дур-
динець натягнув тятиву тяжкого англійського лука.
Д У Р Д И Н Е Ц Ь Г. К . Гей, хлопці! Свободівці! Розступіться!
102
С И Р О ТА Т. Я . Калачакравіч! Падонак! Я тєбя із-пад зємлі
дастану! Фашист! Слава Наваросії!
Довга стріла зі свистом прошила тіло Томаса Яковича
наскрізь, вилетіла зі спини костюма «Ембріоні» і застрягла в горлі
найстаршого за віком народного депутата скликання Юліана Лео-
польдовича Шпака. Той рипнувся і замертво впав на Томаса Яко-
вича, остаточно доконавши його своєю вагою.
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Оце тобі за те, що ти фракції міняв як шкар-
петки, старий кнопкодав! Так, шановні колеги! Оголошую обідню
перерву на годину. Порубані руки регіоналів стюарти нехай скла-
дуть у мішки і занесуть частково до парламентського буфету,
частково до кабінету Кривавого Пастора, бо йому нема коли поо-
бідати через зайнятість. Після обіду голосуватимемо за конкретні
бюджетні статті. Вгомоніться вже! Час не жде! Слава Наддніпрян-
ській Імперії!!!
Г О Л О С И І З З А Л У. Смерть московським павіантам!
Г О Л О В У Ю Ч И Й . Амінь!
Л Е К Ц І Я № 1 2
П івденна Індія, штат Тамілнаду, священний пагорб Аруначала,

ашрам універсального гуру Бхагавана Падлосамбхави.
Томас Якович Сирота сидів на грубій гілці старого баньяна
в компанії місцевих макак, смачно жер шматок підгнилого
манго, штовхався ліктями і час від часу зазирав у вікно глинобит-
ної споруди ашраму, де ось-ось мав розпочатися сатсанг. Іноді він
жбурляв у нього шкірки і встромляв свою страшну пику, аби розди-
витися обстановку.
Незважаючи на ранковий час, знаменитий ашрам духов-
ного вчителя Падлосамбхави був ущент забитий шукачами істини,
неврастеніками, невиправними йогами і професійними ідіотами
популярних серед сучасних містиків конфесій — починаючи від
буддизму і закінчуючи націонал-дарвінізмом. Простора, світла зала
духовного осередку гула багатьма мовами і голосами. Громада
послідовників чекала на появу Бхагавана і обговорювала важливі
речі — хто як поспав, хто як просрався після індійських харчів, хто
де і за яких обставин досяг свого першого самадхі, хто яку цікаву
книжечку із дзогчену прочитав останнім часом і хто до якої лінії
передачі священного досвіду належить. Також піднімалася важ-
лива тема — який духовний вчитель краще, хто з вчителів пиздить,
а хто дійсно є просвітленим майстром.
З усього виходило так, що всі вчителі пиздять, бо ніхто з при-
сутніх в залі досі так і не досяг мети — омріяного просвітлення.
До Падлосамбхави шукачі істини зверталися лише тоді, коли всі
можливі духовні практики було опановано, всіх учителів вислу-
хано, всі настанови осмислено, а результатами досі й не пахло.
Всіх і кожного в цій залі вкрай заїбала крутійська порада духовних
104
гуру: якщо відчуваєш якісь сумніви — просто продовжуй практику-
вати. Таким чином, не одну тисячу шукачів було загнано в темний
кут чорної тантри та фінансової скрути, доведено до наркоманії,
скотолозтва і соціального дна.
Гуру Падлосамбхава не належав до конкретної релігійної
секти і не проповідував якихось особливих методик. Він навіть
не зайобував учнів дихальними практиками. Бхагаван просто
заробляв гроші на чужому нещасті і завжди казав: свербить —
чеши, їбуть — біжи! Але при цьому дивним чином його сатсанги
славилися високим процентом просвітлених учнів. В особливо
вдалі дні їх виносили з ашраму пачками і складали під розла-
пистими баньянами, де спеціально навчені тубільці відганяли
від них мавп, москітів і московитських туристів. Бхагаван знав,
як правильно поводитися з ідіотами: він усіляко їх гнобив, нищив
морально і принижував фізично, а тому шукачі істини залишали
відвідини цього вчителя наостанок. Однак, завжди виходило так,
що всі ті, хто вже досяг розчарування, але ще не дістався шизофре-
нії, рано чи пізно опинялися в його ашрамі. Через набуту завдяки
духовним практикам жадібність духу шукачам істини було шкода
згаяних надарма років, і вони вдавалися до цього останнього
варіанту.
Бхагаван бу в прихильником жорсткого і прагматич-
ного підходу до духовних справ. Він називав це «люта тантра»,
або ж «адвайта-сержанта», і при цьому гидко хихотів.
— Ці телепні чомусь думають, що я допоможу розв’язати
жалюгідні вузли їхніх нікчемних проблемок, — казав він, —
але ж вузли зав’язано не для того, щоби їх розв’язувати, а навіть
навпаки. Менше з тим, жити якось треба!
× × ×
Посеред зали промовисто височить здоровенна купа мішків,

дбайливо напханих грошима, переважно рупіями та австра-
лійськими доларами. Навколо мішків видніються зі смаком
Т О М А С
105
розставлені вази з пишними букетами та бронзові статуетки
страшних індійських божків. Солодко куряться пахучі сандалові
палички, з підключених колонок грає зваблива тамільська музика.
Над вікнами понамальовано педагогічні гасла: «Карму тантрой
не испортишь», «Добро має бути з клумаками» і так далі.
Рівно о восьмій ранку розчинилися красиво оздоблені двері,
й у залі з’явився гуру Падлосамбхава. Він зробив кілька рішучих
кроків у бік купи з грошима, вліз на саму її гору, шляхетно вмос-
тився і кинув мудрим поглядом на аудиторію. Розмови одразу
вщухли, встановилася тиша і запопадлива увага.
Г уру витримав театральну паузу, зиркнув по сторонах
і несподівано харкнув у публіку огидним тютюновим слизом. Жов-
тий плювок полетів далеко через голови і влучив у літню амери-
канську буддистку, в якої одразу стався потужний нервовий напад.
Зала здригнулася і принишкла остаточно.
— Значить так, якщо хтось має якісь конкретні питання —
ставте. А ні — пиздуйте нахуй у свої йобані Америки-Європи,
чи звідки ви там понапирали. Вас це так само стосуєтся, — гарк-
нув Падлосамбхава і жбурнув недогризком у двох інтегральних
йогів, що сиділи в дальньому кутку. Недогризок влучив одному
з них прямо в лоба, той підскочив і вигукнув: — Вінават, гаспадін
єсаул!
— Це ж треба, і тут кацапи, — здивувався гуру. — Йоги, мийте
ноги! Ну що ж, почнемо сеанс каральної філософії і розглянемо
ваші, поза сумнівом, ідіотські питання. Починайте!
Хтось в ближніх рядах набрався сміливості й запитав.
— Пане Бхагаване! Як нам підвищити результати духовного
росту? Ми пройшли вогонь і воду, відсиділи свої сраки у найглиб-
ших ретритах, роками товклися по віпашьянах і по дзадзенах!
І що? Де обіцяне просвітлення?
— А нащо тобі просвітлення? — щиро поцікавився гуру. —
Що ти будеш з ним робити? Ск ладеш у мішок, як гроші,
чи прикопаєш за хлівом від продрозверстки? От нахуя тобі про-
світлення, якщо його все одно ніхто не побачить? Ну, просвітлі-
шаєш ти, і шо далі?
106
— Я, як і всі т у т прис у тні, хочу бу т и щас ливим!
Це ж очевидно!
— З якого сифілітичного носа взагалі сочиться ця ідея
про щастя? Хто вам сказав, що обов’язково має бути щастя?
Цей пляжний папуга Ошо Раджніш, чи хто? Нахуя ви слухаєте
цих підарасів? Один аграрний мудрець зазначив: щастя прагнуть
тільки мудаки! Запишіть собі це на лобі і лягайте спати. Щастя
нема, не буде і ніколи не було! Все дуже хуйово, і так буде завжди.
Можеш навіть і не напрягатися. Розслабся і страждай собі пома-
леньку. Наступне питання!
— А як же ж результати духовного росту? Все було дарма?
— Результати духовного росту, — похмуро відповів гуру, —
можете роздивитися на цвинтарі в Мохенджо-Даро, або ж на Бер-
ковцях, залежно від прописки. Результати цього росту завжди
ду же стабільні, від тренінгів і практик ніяк не залежать.
Між іншим, результати духовної деградації абсолютно такі самі,
один в один. Нема у духовного зросту ніяких результатів, хоча
бажання їх досягти трапляється на кожному кроці. Я називаю
це суїцидально-містичним довоїбизмом прямої дії. Нічого поганого
в цьому, звичайно, нема. Просто це обична хуйня, як і всі тут при-
сутні. Зростайте собі далі, чорт вам у поміч!
— Бхагаване! — звернувся до гуру який-то аюрведичний
задрот. — Як досягти Абсолюту? Ось, наприклад, Ніколай Реріх
писав, що...
— Ти б іще Павла Тичину процитувало, ракло, — суворо
зауважив Падлосамбхава. — Слухайте мене! Даю вчення і двічі
повторювати не буду! В суворі часи морального занепаду і духов-
ного геноциду на землі панує вседозволеність, і ви це знаєте.
Якщо хтось із вас відчуває нестерпне бажання відпиляти собі
ногу, то хапайте пилку і пиляйте, бо саморуйнація є найвищою
формою самопізнання. Я товаришую з багатьма страждальцями,
і по-своєму це дуже щасливі люди.
Ось вам конкретний приклад. Нині кожен вільний прикра-
шати себе, як йому заманеться, будь ласка! Болючі пірсинги, бага-
тошарові татуювання, рідкісне пір’я в сраку, кілограмові кільця
Т О М А С
107
в ніс, блискавки, вмонтовані в рот, — все до ваших послуг! Ніхто
вас не стукне за це брилою по голові, тому що кожен зайнятий
на виробництві власного морального занепаду. Людина-крокодил
з вшитою під шкіру бабусиною каструлькою, людина-телеграф-
ний стовп з пробитою телеграфним стовпом мочкою тіла і таке
інше. Мистецтво саморуйнації можна довести до абсолюту і навіть
більше — до Абсолюту!
— Як, Бхагаване? Як?!! — збуджено загула зала. — Що для
цього треба робити?
Тим часом на дворі, в кроні баньянового дерева теж поча-
лася яка-то метушня. «Сахіб! Сахіб! — волав Томас Якович разом
з макаками і жбурлявся в залу через вікно мангровими гниля-
ками. — Дайош Абсолют!!! Е‑ге‑гей!!!»
— Спокійно, шановні! Все дуже просто! Продаєте квар-
тиру і машину, прямуєте до тат у-салону і просите майстра
набити вам культовий партак під назвою «гідрокостюм». Це коли
все тіло, окрім мармизи, щільно забивається густою чорною фар-
бою, а на всю спину б’єте зображення двох кисневих балонів
яскраво-жовтого або червоного кольору. Така масть називається
«акваланг». Це татуювання по всіх понятіях символізує повне
отріцалово, і навіть не просто отріцалово, а отріцалово самого
себе на межі звільнення свідомості від земних турбот. Це — чорна
злодійська тантра. Злодії в законі, побачивши на пляжі людину
з такою ахуєнною наколкою, оберуть її своїм паханом і вчителем
без найменших вагань, тому що одразу зрозуміють — ця людина
не просто злодій, а злодій найвищої духовно-кримінальної квалі-
фікації. Він спромігся поцупити себе у самого себе! За всіма зло-
дійськими законами — це будда кримінального світу! Такі злодії
надзвичайно рідкісні, і це справжня дорогоцінність. Вони є тими,
хто справді досяг Абсолюту, і за старою кримінальною традицією
п’ють його кожен день. До речі, дуже смачний напій, якщо пра-
вильно заїдати. Справжній еталон етанолу.
— А-а-а-а-а-а!! А-а-а-а-а-а!! — зала вибухнула екзальтованими
криками і збудженим лементом. — Це ж пиздець! Ось воно!! А-а-а-а-
а-а! Нарешті! А-а-а-а-а-а!! Все ж так просто! Елементарно! А-а-а-а-а!
108
По ашраму прокотилася хвиля екстазів, катарсисів та самад-
хічних запаморочень.
— Х лопці! — г укнув Бхагаван. — Виносьте цих ідіотів
під баньяни! Перша партія пішла! Тільки гаманці позбирайте,
бо мавпи пильнують!
В залі з’явилися двоє крепких раджпутів у білих тюрбанах
з бейджиками «Гриша» і «Гриша» на грудях і заходилися виносити
непритомних шукачів істини на двір.
— Гаразд! — продовжив гуру. — Хтось іще має запитання?
Уважно слухаю!
— О, Бхагаване! — пролунав голос інтегрального йога з черво-
ною плямою від недогризка на лобі. — Чи не могли б ви коротко
і по суті пояснити нам, що таке людина, навіщо вона потрібна
і який в цьому всьому сенс?
— Слухайте уважно і не пиздіть, що не чули! Даю істинне
вчення! — відповів Падлосамбхава. — Отже, людські істоти скла-
даються з рідини, м’яса, кісток, алгоритмів та часткового усві-
домлення. Останнє трапляється не часто, тобто майже ніколи.
Переважну більшість людей, наприклад, влаштовано на манер
совітського автомату з газировкою. Кидаєш в нього три копійки,
тиснеш на червону кнопку реакції, і з дірочки ллється рідина
результату. Коли смачний сироп усвідомлення, а коли й запашні
сакралові маси. Однак, зазвичай ллється суміш сиропу з сакра-
лом — така собі ожинова срань. Чисте усвідомлення сочиться лише
з мене, а сакрал з приємним ягідним післясмаком ллється з усіх
вас. Крім того, з мавп, комах, щурів, ведмежат, восьминогів, соці-
алістів тощо. Це щодо того, як влаштовано. Очевидно, що влашто-
вано хуйово. А тепер мова піде про сенс.
В середньому чотири рази на кальпу до цих автоматів
із сакралом звертається черговий будда і каже: «Шановні, може
хвате срати? Вже нема куди складати ваші кармічні джомолунгми!
Реальність не витримує духовного навантаження!»
Вони ж у відповідь кажуть: «Так, учителю!» — і висаджу-
ють в повітря шкільний автобус з малюками, спалюють приту-
лок для онкохворих сліпих, після чого зранку пруться до церкви,
Т О М А С
109
бо сьогодні дуже велике свято! Тоді будда знову пірнає собі
у Нірвану, а всі інші лишаються на хазяйстві. І точиться так все
життя, кальпа за кальпою. Але й кальпи не вічні, і в кінці плане-
тарного циклу на ринку містичних послуг з’являється молода,
але перспективна клінінгова компанія «Агро Центавра». Вона
вчиняє рейдерське захоплення місцевої реальності, а через
цю нестерпну монополію міріади живих істот розвтілюються і тіка-
ють із Сансари до Нірвани проїздом через Яготин, де на платформі
беруть полтавського пива, а вже в пункті призначення всіх паку-
ють метафізичні мусора, бо в Нірвану п’яним не можна — штраф
триста гривень. Грошей нема, і все починається спочатку, хоча
й могло бути інакше. Варто лише було зійти в Яготині і жити,
як нормальні люди! То чи є у цьому якийсь сенс, шановні?
— Ми не знаємо, Бхагаване! Поясніть нам! — хвиля зацікавле-
ності прокотилася залою. — Благаємо! Поясніть!
— Нема-а-а сенсу!!! — скажено заволав Падлосамбхава, схо-
пив тяжкого мішка з рупіями та несподівано хуйнув ним у вікно
з мавпами і влучив прямо в зацікавлену пику Томаса Яковича,
котрий щойно встромив її у віконний отвір. Мішок боляче вда-
рив павіана, той знепритомнів і гепнувся з баньяна прямо в руки
раджпутів.
— Гриша! Тягни цього павіана сюди! Зараз будемо ставити
духовний експеримент! — голосно прокричав гуру. — Мерщій!
Раджпути схопили Томаса Яковича і під мавп’ячий свист
з баньяна потягли його до ашраму, де й кинули горілиць перед
мішками з грошима і облили водою з відра. Мавпун отямився
і підхопився тікати, але одразу крепко отримав по їбальнику
та моментально заспокоївся. Ашрам несамовито дивився на Томаса.
— Пиво буд деш? — ласкаво поцікавивс я у павіана
Падлосамбхава.
— Якщо холодне, то будду, — ледь чутно відповів Томас.
— Гриша, принеси йому пляшку холодного пива і пачку
«Парламенту-Аква».
— Спасибі державі! — подякував мавпун і наче як трохи
розслабився.
110
Публіка розглядала мавпуна з інтересом, обговорювала його
брунатну сраку і гадала, що ж буде далі.
— Всім тихо! — звернувся гуру до зали. — Зараз я вам
покажу, як за кілька хвилин обична мавпа досягне просвітлення
без медитацій, пранаями і тантричних практик!
Ашрам застиг в очікуванні дива. Чутно було тільки шелест
баньянового листя за вікном, і навіть мавпи на гілках шанобливо
скам’яніли і слухали, що ж буде далі.
— Ти хто? — грізно звернувся Падлосамбхава до павіана
і причавив його поглядом до підлоги.
— Сахіб! Цейго... Я обична мавпа з хвостом!
— Що таке мавпа? Відповідай, йобана мавпа!
— Мавпа — це я, сахіб! — проскавучав заляканий павіан. —
Тільки не бийте!
— А оце твоє я — це хто?
— Я — це мавпа, сахіб! Просто мавпа.
— А я тоді хто? — закричав на Томаса Бхагаван, — Теж мавпа?
— Мавпа — це я! Я — це мавпа! — пробулькотів павіан і роз-
плакався, мов мала дитина. — Ги‑и‑и‑и! Я не зна-а-а-аю...
— От бачте! — рикнув Падлосамбхава в залу. — Ви нічим не від-
різняєтеся від цього дегенерата, який заблукав між двома визначен-
нями. Вся його реальність — це порожні звуки з рота, що змінюють
своє значення по стоп’ятсот разів на день! Хтось, десь, колись ска-
зав йому, що він — це він, і він у це повірив! Воістину, тупість
є матір’ю всіх гріхів! Що скажеш? Ти, чучундра! Кажи вже щось!
В ашрамі запанувала тотальна тиша. Всі дивилися очима
на Томаса Яковича, і в цих очах виблискувало співчуття до затур-
каної мавпи, а також деяке усвідомлення марноти буття. Всі чекали
на розв’язку.
— Мовчиш? — Падлосамбхава тяжко підвівся з мішків. —
А може, тобі знову дати пизди? Га? Мільярди років нічогісінько
не було, аж тут посеред вічності з’являється павіан з пивом
в руках, охуїває від факту власного існування, кліпає своїми
тупими баньками — і знову мільярди років нічого нема. То хто ти?
Йобаний павіан чи Вічність, що час від часу кліпає павіановими
Т О М А С
111
баньками у Вічність? Ким ти був до того, як з’явився, і ким
ти будеш після того, як зникнеш?
Весь ашрам, затамувавши подих, слухав проповідь універ-
сального гуру, лише чутно було, як з дерева гепнулося кілька про-
світлених макак.
— А знаєш що, сахіб, — порушив дзвінку тишу Томас і сумно
оглянув залу заплаканими очима, — може, давай поговоримо від-
верто? Сказати, що мене це вкрай заїбало — це нічого не сказати.
Варто мені вголос промовити своє ім’я, як одразу стається якась
непоборна обставина. Калачакрович, скажу тобі чесно — я вже
заїбався помирати.
Роби зі мною, що хочеш, але я більше не хочу бути ні паві-
аном, ні Томасом Яковичем Сиротою, ні Банкеєм Йотаку! Хвате
з мене. Я — це просто слово зі словника Грінченка, і більше нічого.
Я ніхто, ніщо і ніяк! І я більше не хочу помирати. Калачакро-
вич, — сказав Томас і твердо підвівся на своїх кривеньких ногах, —
я більше ніколи не помру, тому що я ніколи не народжувався.
Я той, хто був до того, як з’явився я, і залишуся ним після того,
як зникну. Я — це Вічність, що кліпає тупими баньками у Вічність!
Шанті, шанті, шанті! Йдіть всі нахуй!
Публіка ахнула. Залою знову прокотилася могутня хвиля
істероїдних зойків і стриманих самадхічних екстазів. Чулося
гецання тіл об підлогу. Гриша і Гриша виносили нових фіналістів
на двір під баньяни.
— Прівєт, чувак! Шо дєлаєш? — зненацька поздоровкався
Калачакрович з Томасом Йотаку і низько вклонився Банкею
Сироті. — Радий вітати вас, майстре! З поверненням! Ми так довго
чекали на вас, і нарешті ви знову з нами. Це невимовне щастя!
Цієї самої миті Томас Йотаку і Банкей Сирота остаточно усвідо-
мили обичну істину як вона є. Їх більше не існувало, а був лише той,
хто ніколи не помирав, бо ніколи і не народжувався. Ненароджений.
— Калачакрович!
— Так, учителю!
— Де я зараз?
— Та вже скоро Київ, майстре! Здаємо постіль!
ЕПІЛОГ
У тринадцятому вагоні поїзда, що мчав крізь ранкову імлу

на Київ, пролунав страшний крик.
— Сука!!!! Хто впустив у вагон абізяну!!! Пиздець!!! Вона куре
в тамбурі! А-а-а-а!!! Міліція!!!
По вагонах, гучно грюкаючи дверима, у бік хвоста поїзда
тікав павіан з кульком, а за ним мчали троє селюків, дбайливо
вдягнутих державою у мусорську форму.
— Стій, мавп у н! Тебе заарештовано! В поїзді к у рити
не можна! Штраф — 300 гривень! Плати штраф! Стій, мавпа,
ми тебе бачили!
Павіан домчав до самого хвоста поїзда, ногою відкрив
останні двері, жбурнув кульок з буряками в мусорів, тричі пере-
хрестився і на повному ходу цибанув у невідомість. «Слава Бабу-
їні! Просто перебувай у Ненародженому!» — почулося здалеку,
і в цю саму мить потужна блискавка їбанула по останньому вагону
з мусорами.
Чікіта ля трагедія!
Т О М А С
113
ФАРШРУТКА
ПЕРЕВИДАННЯ 2016 РОКУ

ПРОЛОГ
У країнці усіх можливих конструкцій, форм і кольорів пики!

Ця мить настала, і світ знову бачить видані на коштовному
папері пригоди балакучої мавпи породи павіан. Не кожна мавпа
здатна до нормальних пригод, це зрозуміло, але конкретно ця ціл-
ком собі здатна, оскільки набула людського життєвого досвіду
і навіть вийшла за його межі. Сюжет мавпунського життя про-
стий та водночас насичений драматичними епізодами, кризами
і боротьбою. Павіан має уредний характер, чоловічу стать, наділе-
ний схильністю до фрустрацій та рефлексій, а також кмітливістю.
Крім того, а це важливо, павіан має ім’я, прізвище та по-бать-
кові. Звати його Томас Якович Сирота і це ім’я він поцупив разом
із паспортними даними одного нікчеми ще на початку попередньої
книжки1, коли тікав з провінційного цирку на волю. Фактично,
свою людську кар’єру він розпочав з крадіжки, і не простої, а кра-
діжки сенсів, якщо хочете — цілого світогляду. Дійсно, як нам уже
відомо з попередньої оповідки, павіан Томас, потомствений цир-
ковий кріпак, усе своє життя пропрацював у мандрівному цирку,
що більше нагадував СІЗО, аніж розважальний заклад. Ночами,
сидячи у клітці, він мріяв про волю, конфліктував крізь ґрати
з іншими цирковими тваринами і вчив українську мову. Так-так,
шановні! Окремі мавпи наділені більшими лінгвістичними здіб-
ностями, ніж певна порода громадян нашої країни.
Звичайно, Томас Якович мав дуже специфічну мотива-
цію до вивчення мови, яку йому диктувало саме середовище, але
1 Семесюк І. Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса. — К.: Люта справа,
2016.
Т О М А С
117
на снобізм він точно не страждав. Мавпун не довіряв людям і хотів
розібратися, як саме вони влаштовані зсередини. Просто так ста-
лося, що саме ці люди були паспортними українцями з усіма довід-
ками та ідентифікаційними кодами. Отже, Томас українізувався
через недовіру, але це вже інша розмова. «Краще так, аніж усе
життя бути добросердим ідіотом і пускати ротом соціал-демокра-
тичні бульбашки!» — думав Томас Якович і вважав себе перекона-
ним націонал-спеціалістом, ким, власне, й був.
У мить, коли мавпун знову з’являється на сторінках літера-
турного твору, він наділений ще й неабиякою упрілістю, рішу-
чістю і легким переляком. Це й не дивно, адже саме зараз Томас
Якович вистрибує з нічного потяга, котрий суне із шаленою швид-
кістю на Київ, бо крізь усі вагони за павіаном женуться троє мусо-
рів з метою впаяти йому штраф у триста гривень. Грошей, між тим,
нема, через що проїзд і став для нього безкоштовним.
Мусимо нагадати фрагмент епілогу з попередньої книжки,
бо саме в ньому закладено підмурок для нової, не менш ідіотської
історії.
«У тринадцятому вагоні поїзда, що нісся крізь ранкову імлу
на Київ, пролунав чийсь страшний крик.
— Сука!!! Хто впустив у вагон абізяну?!! Пиздець!!! Вона куре
в тамбурі! А-а-а!!! Міліція!!!
По вагонах, гучно грюкаючи дверима, у бік хвоста поїзда
тікав павіан з кульком, а за ним мчали троє селюків, дбайливо
вдягнутих державою у мусорську форму.
— Стій, мавпун! Тебе заарештовано! В поїзді курити не можна!
Штраф 300 гривень! Плати штраф! Стій, мавпо, ми тебе бачили!
Павіан домчав до самого хвоста поїзда, ногою відкрив
останні двері, жбурнув кульок з буряками в мусорів, тричі пере-
хрестився і на повному ходу цибанув у невідомість. «Слава Бабу-
їні! Просто перебувай у Ненародженому!» — почулося здалеку,
і в цю саму мить потужна блискавка їбанула по останньму вагону
з мусорами. Чікіта ля трагедія!»
Томас втік з основного місця роботи, а саме з цирку, ско-
риставшися недбалістю та стихійним алкоголізмом персоналу.
118
Звичайно, а інакше й бути не могло, він одразу обрав найбільш
очевидний курс — на Київ. Бо, по-перше, він знав про його існу-
вання, а по-друге, неодноразово чув, що туди всі пруться у пошу-
ках щастя, роботи, перспектив, просто харчів, особливого статусу
тощо. Ну, і по-третє, вокзал був неподалік, і це стало свого роду
запрошенням до нового, вільного життя. Але вільне життя ніколи
не буває спокійним, послідовним, стабільним, легкодосяжним.
Томас Якович відчув це майже одразу, в тамбурі плацкартного
вагона, де встиг лише кілька разів перекурити, трохи помріяти
і ненадовго заснути на підлозі. Одразу після цього розпочався
новий етап його творчих походеньок, іншими словами — мавпун
встряг у неприємну пригоду.
Отже, почнемо занурення з диспозиції та загальної атмос-
фери, що склалася на момент стрибка у придорожні хащі. Ніч,
брудні прокльони, мавпа, що гепнулася сракою в колючі будяки,
а пикою крепко проїхалася по крупному гравію. Ось-ось має роз-
горнутися драма.
ФАРШРУТКА
–М інус три! — захеканий павіан видерся з будяків, харкнув

кількома закривавленими зубами під ноги та озирнувся
довкола. Кругом стояла майже непроглядна темрява, пульсувала
незвична після плацкартних перегонів тиша, якщо не зважати
на вже далекий шум поїзда, що віддалявся, та погрозливий гур-
кіт дощових хмар, котрі готувалися їбанути по останньому вагону
блискавкою, про що, звичайно, ніхто поки не здогадувався.
«Хвоста не поламав, а зуби вже якось вставлю, аби ікла були
на місці», — подумки зазначив павіан і повернувся у бік поїзда,
щоби скрутити навздогін дулю. Аж тут небо розірвало страшним
електричним розрядом, і блискавка розміром з півнеба лупанула
прямо в останній вагон, де щойно лютували троє мусорів і кілька
підгулявших громадян.
Здалеку було видно, як хвіст поїзда високо підскочив, ура-
жений блискавкою, водночас щось вибухнуло в самому вагоні,
він яскраво запалав, і стало зрозуміло, що людство вчергове втра-
тило кількадесят своїх постійних членів, чимало зручних спортив-
них костюмів, щонайменше одну загорнуту в газету печену курку,
а також деякий запас алкоголю.
Далечінь заповнилася спалахами техногенної катастрофи,
панічними криками окремих пасажирів, яким вдалося вистриб-
нути із залізничної пастки в самих трусах і при цьому не забитися
насмерть. Небо знову готувалося покарати блискавкою що-небудь
металеве, воно блимало вогняними плямами крізь тяжкі хмари,
вітер посилювався і починався дощ.
— Та це який-то пиздець, а-ха-ха-ха! — радісно підскочив
і закричав павіан. — Так вам і треба, їбаньки! Бодай би вас усіх так
побило! Прощавайте! А-ха-ха-ха!
120
Він оцінив обстановку, зрозумів, що звідси треба якомога
швидше вшиватися, бо скоро, так чи інакше, тут почнеться опера-
ція з порятунку цього підгорілого людського колективу.
«Треба тікати, а до того десь перетовктися, обсохнути і щось
пожерти. Бажано вийти на трасу, — думав мавпун. — О, мабуть, ось
туди, щось у далечині наче як світиться.»
Він уже призвичаївся до сутінків і упевнено поломився з-під
залізничної колії у кукурудзяне поле, що оточувало путь з оби-
двох боків. Хащі були такі густі й височенні, що більше скидалися
на пишний тропічний ліс, аніж на фермерську ниву. Невеличкий
Томас Якович розчинився в їхніх нетрях і таким чином визначив
свою подальшу долю.
Він біг крізь врожай, просто на ходу обгризаючи свіжу соко-
виту кукурудзину, і вибудовував плани, переважно подумки,
а часом навіть уголос. Якби поблизу зачаїлися слухачі, вони почули
би наступну маячню.
«Якась дуже каламутна історія. Треба пригадати усе покро-
ково, бо щось тут явно не так. Я просто їхав у поїзді на Київ,
курив у тамбурі, думав про щось цікаве, але про що — не прига-
даю, як відрубило. Тоді заснув, щось мені снилося, щось насичене,
а потім мене розбудили мусора. І що вони від мене хотіли? Штраф
хотіли, що ж іще можуть хотіти мусора. Але здається, я про щось
забувся, про щось дійсно важливе. Щось зі мною сталося, поки
я їхав тим поїздом. А може, просто наснилося? Ні, щось таки було,
але що саме? Що було до поїзда?
Ось я втік з циркової клітки на волю, ось скрутив голову
пітону, потім потягнув барсетку з документами, тоді насрав
у кабіні циркової вантажівки. Що було далі? Далі позичив у ніч-
ному ларьку грошей, здер штані з якогось волоцюги, щоби не сві-
тити хвостом, і подався на вокзал, де вскочив у вагон. Потім
стирчав у тамбурі, аж поки не заснув і не був майже схоплений
зненацькими мусорами. І ось я тут, біжу по кукурудзі, ось штані,
ось барсетка, а кульок з буряками лишився у вагоні. Це і все; але
ж я дупою відчуваю, що десь причаївся новий досвід, але який?
Курва, та хуй на нього, потім поміркую. Зараз важливіше вийти
Т О М А С
121
на дорогу, а там побачу. О, а де мої «Прилуки»? А, осьо вони, фух-
х-х, треба стати покурити».
Павіан різко обірвав свій скажений галоп, вийняв з кишені
крадених трєніків пожмакану пачку міцних «Прилук», намацав
сируваті сірники, насилу видобув з них вогонь і закурив. Він стояв
у кукурудзі й продовжував ганяти по макітрі думку, бо саме таким
чином мислять мавпи — хаотичними рефлексіями і підозрами.
«От я, обична ж мавпа, — думав він під сигарету, — а нам,
мавпам, чого не хватає? Нам гостро не хватає соціальних ліфтів.
Оцей соціальний ліфт, з котрого я так вчасно вистрибнув, застряг
між мандрівним цирком і столичним зоопарком, ще й згорів,
хе-хе! Цирк теж треба було спалити на прощання, щоби не кру-
тила ностальгія за недоїдками. Не встиг помститися цій буцегарні,
але буде вам кара, довбані арлекіни! Ненавиджу усім серцем, хоча
нема чого згадувати про той цирк. За ностальгію теж треба карати,
бо ностальгія — це непродуктивно. Нахуй — значить, нахуй!
Навіть я, мавпа, і то це розумію. Хоча звідки у мавпи може бути
ностальгія? Тьху! Проклята українізація довела нормальну тварину
до сказу. Не можна вірити усім цим етологам, політологам, культу-
рологам, антропологам, місцевим вченим і волхвам. Вірити можна
лише голосу природи, бо хуй просциш, що той голос меле. Завжди
лишається простір для розуміння.
До речі, єдиний з доступних голосів природи, котрий можуть
почути людські довбойоби, — це голос мавпи, яка вміє говорити
по-українськи і робе це гучно та на регулярній основі. А це ж мій
голос і є, бо інші мавпи по-українськи не навчені. Може, в цьому
і є моє покликання? Нести істину цим безхвостим пройдисвітам?
Чи може, я пророк? Або рятівник людства? Томас Якович Сирота —
це ж, мабуть, не просто так?»
Ця розумова калапеця булькотіла у його голові, й він сам
їй дивувався, бо не розумів, звідки приходять такі дивні думки. Але
вони перли і перли невпинним потоком, гуркотіли, як Дніпрогес,
і підкипали, немов відро з розпеченим бітумом. Томас Якович доку-
рив, кинув недопалок у сутінки і знову поломився крізь хащі у пошу-
ках траси, на якій, він був у цьому упевнений, можна буде спіймати
122
якусь маршрутку на Київ, або хоч би до найближчого райцентру.
Він уже майже знав, що робитиме далі, й тому поспішав. Над полем
ширився шурхіт листя і хрумкіт стебел з-під істоти, що прямувала
у власне майбутнє, яке, щоправда, було доволі непевним.
Тим часом на обрії уже замайорів схід сонця, трохи роз-
виднілося, гроза потихеньку вщухала, і промоклий Томас відчув,
що рішення таки прийнято.
«Все в руках Небесного Павіана! – думав мавпун. — Мушу
їхати на Київ, бо не можна здаватися посеред дороги. Доїду!»
Отак, під поліфонічний хор думок мавпун наближався
до траси обласного значення, котрою, незважаючи на ранішній час,
вже перли перегружені фури, вкриті замизканим брезентом, кра-
лися у своїх аграрних справах селянські «Москвичі», покручені
й у сотий раз перефарбовані, немов старі шльондри, поважно пере-
сувалися здоровенні комбайни із синьолобими водіями всередині.
Область приготувалася до жнив, разом з нею стати жнецем приго-
тувався й Томас Якович.
Раптом кукурудзяна стихія обірвалася колючими будяками,
і він вискочив прямо на автобусну зупинку, поблизу якої стовбичив
складений з бетонних плит громадський сральник на два гнізда,
з усіх боків обмальований номерами телефонів, брудною лай-
кою та плебейськими іменами типу Руля і Свєтка. Томас помітив,
що дівочі імена були написані переважно гівном. Цьому він абсо-
лютно не здивувався.
Мавпун відхекався, наблизився до зупинки, уважно озир-
нувся навкруги, став і знову закурив свої смердючі «Прилуки». Він
був не один. Всередині, на старій підгнилій лаві ховався від дороги
літній, але крепкий ще чоловік у старомодному колгоспному під-
жаку, в білому кульку з магазина на голові (вочевидь, прикраса
на дощ) і в огромних через налиплу багнюку гумових чоботях нез-
розумілого кольору та розміру. У натруджених засмаглих руках
він тримав тяжку сокиру, з кишені піджака стирчала мантачка,
котрою зазвичай такі грубі сокири й підводять. Чоловік спав, йому
снилося щось цікаве, бо час від часу він мугикав під носа непойми
що і непрогнозовано смикався у різні боки. Сокира погрозливо
Т О М А С
123
намагалася випасти з його цупких пальців, але вони дійсно були
цупкими, тож ні — не випадала.
— Діду! П’яний чи шо?! — гаркнув павіан прямо на вухо чоло-
вікові й одразу вмостився на лаву. —Прокидайся, старий, стріха
горить! Г-г-г!
Той ніяк не відреагував, лише булькнув щось ротом і, зда-
ється, випустив з дупи крепкого шипуна, бо ранкове повітря запов-
нилося нестерпним ароматом природних нетрів.
— Фу-у-у-у, оце ти дарма напустив! Нема культури, бачу,
у вашім краю! Старий, ти спиш чи шо?
— Та сплю, сплю, — несподівано відповів аграрій, — але усе
чую і бачу. Що тобі від мене треба, мавпо?
— Тю! — сказав Томас Якович і трохи відсів від чоловіка
з сокирою. — А як це ти спиш, але все чуєш і бачиш? Як це ти крізь
заплющені баньки побачив, що я саме мавпа, а не обичний місце-
вий рогопил?
— Просто досвід, — хриплуватим голосом промовий той. — Усі
ми спимо, але мало хто це розуміє і не втрачає пильності. Що тобі
від мене треба? — відповів і знову поставив питання чоловік.
— Це ти мудро загнув, старий, мудро, щось у цьому є. Кажу,
чи ходе тут якась маршрутка чи, може, автобус, бо мені на Київ
треба. Яка це область?
— Київська, — спокійно відповів той, але досі не розплющив
очей, аби подивитися, з ким має справу.
— А район який? Чуєш? — поцікавився мавпун, знову затяг-
нувся, і зупинку охопив густий дим горілого бур’яну. — Не повіриш,
старий, я з поїзда випав, не знаю, де знаходжуся.
— Район, — тихо повторив чоловік і вмостився ще зручніше. —
Нащо воно тобі треба? І не кури у мій бік цю хімію, кури махорку,
я тобі відсиплю, бо до фаршрутки часу ще трохи є. Покуриш люд-
ського, з городу, щоб не смердів тут. Пойняв?
— Пойняв! — відповів Томас Якович. — А що за маршрутка?
На Київ? Через що вона їде?
— А тобі куди треба? — поцікавився дід і зненацька розплю-
щив одного ока, аби нарешті роздивитися мавпуна. Дивився він,
124
треба сказати, дуже уважно. Око було сіре, з холодним виблиском
і гострою зіницею посередині, як і годиться. Бачило воно вельми
непогано, і це було єдине його око, а інше, схоже, значилося втра-
ченим у битвах за врожай чи, може, десь на війні, а може, й просто
через хазяйську необачність. Селяни в цьому смислі часто бувають
необачливими, зважаючи на хліборобський реманент типу коса-
рок або січкорізок, котрі постійно полюють за кінцівками, окре-
мими фрагментами трударів, переважно пальцями або очима.
Насправді чоловік був однооким, і Томасу цей факт чомусь спо-
добався, а на мить йому навіть здалося, що око трохи світиться.
Малоприємна западина, де колись жило своїм життям друге око,
була прикрита білим пасмом, що трохи нагадувало старомодного
козацького чуба і висовувалося з-під кулька.
— Мені на Київ треба, і бажано, щоби недорого, бо у мене
мало грошей.
— Вона куди тобі треба, туди й завезе, не переживай. Уже
скоро має бути. Ану, поможи підвестися, коліно крутить, а мені
теж їхати треба. Як тебе звати, мавпо? Ти чиє? Часом не Вьольви
Євдокимівни син?
— Кого? Чоловіче, кажу ж тобі, я з поїзда випав, десь пару
годин тому. Так сталося, але це окрема історія, у маршрутці розпо-
вім. Мене звати Томас Сирота, по-батькові Якович, я мавпа породи
павіан, не місцева. А тебе як звати-величати? І чому ти називаєш
маршрутку фаршруткою? Це що, чорний селянський гумор?
Чоловік замислився:
— Фаршрутка — це не гумор, а тутешній мем, не знаю, звідки
це пішло. Я ж, павіане, місцевий, такий місцевий, що далі нема
куди. Відукінд Васильович Переїбихаудеген, так мене звати.
Томас тихо гигикнув, але одноокий дід це помітив.
— При совітах отакі дурні імена людям давали. Раз назвали
— все! Уже нікуди не дінешся. Можна просто Васильович, якщо так
тобі буде легше.
Раптом у кишені піджака Відукінда Васильовича задзвонив
мобільний телефон, судячи зі звуку, якась примітивна, але надійна
нокія. Той кліпнув своїм оком на павіана і взяв слухавку.
Т О М А С
125
— Чую Гриша, чую. Шо? Оце жду. На місці. Хвате пиздіти.
Харашо. Не треба, я сам все зроблю. Все! — він тицьнув у телефон
і сховав його в піджаку.
— Бачу, ти хлопець наче хороший, Томасе. Якшо на кви-
ток не хватає, поможу. У мене непогана пенсія, а тобі треба їхати.
Ти молодий, у тебе усе ще попереду. На Київ, кажеш?
— На Київ! — підтвердив мавпун.
— Ну то буде тобі Київ, оно фаршрутка уже під’їжджає.
Дивись, сигарети не забудь. Поможеш мені вилізти, бо щось спину
схопило, паскудна погода. Їду на огляд до лікаря. Він з нашого
района родом, хороший спеціаліст, обіцяв подивитися поперек.
— Так який це район, Васильович? — знову спитав мавпун.
— Хліборобський, — відповів селянин і почав лаштуватися
до фаршрутки, що саме наближалася. Це був дещо покоцаний і міс-
цями підгнилий жовтий «Богдан» з тонованими дешевою плівкою
чорними вікнами, трохи вже обдертими і подряпаними.
Томас Якович ще здалеку розгледів на лобовому склі авто-
буса здоровенне слово «Київ» у білому прямокутнику, задоволено
хмикнув і теж приготувався до мандрівки. На нього чекали великі
справи, неабиякі діла і, у чому він був абсолютно переконаний,
визначні звершення. Все це Томас просто знав, а не знав він лише
одного — звідки він все це знав.
Фаршрутка з ляскотом розйобаної підвіски підкотилася
до зупинки, гучно хекнула дизельним двигуном, зі скрипом про-
чинила передні двері перед дідом і павіаном. Ті заходилися зала-
зити в автобус: спочатку Відукінд Васильович зі своєю сокирою,
тоді уже Томас Якович з барсеткою і хвостом, що підступно вигля-
дав зі штанини. Щойно обидва влізли у салон, як двері зачини-
лися, уся коробчаста конструкція хитко смикнулася і рушила
у путь.
Салон зустрів їх засмаглою пикою підстаркуватого шофера,
вбраного у базарну майку-сіточку червоного кольору, поодинокими
пасажирами в темному салоні та радіотрансляцією з рипучих
колонок. Як і слід було очікувати, грало радіо «Наруга», популярне
в області серед більш-менш вихованих водіїв та старших людей.
126
Звучала композиція якоїсь маловідомої групи під назвою «Нема
чим робить».
Низький чоловічий голос співав про життя рабойобів
і будівельників:
Припиздячив я зранку на стройку,
А на стройці нема чим робить.
Не завезли цемент й безпещанку,
І прораб недовольний сидить.
— Що коїться? — я питаю.
— Де цемент, де усі стройбани?
А прораб мені отвічає:
— Пацани у пизді на гвозді.
Ти сідай в яготинську маршрутку
І пиздуй до батьків на село.
Не потрібні цемент й безпещанка
І твоє буракове їбло.
Бо травневі свята буяють.
І не робе на свято народ.
Рабойоби, мов свині, бухають
І їбають роботу у рот.
— Г-г-г, — вишкірився павіан на звуки пісні. — Правда життя!
Що скажеш, Васильович?
Той подивився на Томаса і відповів: — Сідай вже, які-то гроші
маєш? Давай, досиплю, якщо треба, оно шофер вже дивиться, треба
платити.
Томас всівся на одне з подраних пасажирських крісел, поліз
до барсетки в пошуках грошей, намацав там купюру в двадцять
гривень і передав Васильовичу. — На, все шо маю. В Києві уже якось
викручусь.
— В Києві то в Києві, хлопче, — відповів на це Васильович
і направився крізь розхитаний салон до шофера, аби заплатити
тому за проїзд. Дістав з внутрішньої кишені піджака не надто
грубу пенсійну пачку, перетягнуту ґумовою резинкою, відрахував
потрібну суму і протягнув її водієві.
— Ось, держіть за двох.
Т О М А С
127
Водій ловко схопив дідові гривні, майстерно відрахував
трохи решти і з дещо дебілкуватою посмішкою поцікавився: —
А це у вас настояща обізяна? А вона по-нашому понімає?
— Понімає і все чує, керуй собі! Шо за діла вопше? Гроші пла-
чені за двох, гуморист! — різко відізвався павіан з глибини салону
і тихо додав. — Йобані папуаси, звідки ви тіки вилазите?
Васильович ніяк не відреагував на шоферську ескападу,
лише тихо хмикнув собі під носа, пошкандибав до Томаса Яко-
вича, всівся біля нього і спитав: — Сам звідки, хлопче? Ким робиш,
чи живі-здорові батьки?
Увесь цей час він ні на мить не випустив з рук своєї сокири,
тримав її міцно, так, наче вона приросла до нього держаком.
Томаса цей факт трохи напружував.
— Розповім, чого ж не розповісти? Тіки скажи мені спочатку,
навіщо тобі сокира, якщо ти просто їдеш до лікаря? Що це за мода
така цікава — з сокирами по лікарнях вештатися, ще й у таку
далечінь?
Васильович поворушив зморщеним лобом, почу хав під
пахвою і відповів: — Сокира треба, бо у мене вся пенсія з собою,
мало що по дорозі може статися, а тим більш у цих наших лікар-
нях. Лікарі нині хижі та нечемні, я ж — людина вже літня, подекуди
в маразмі, запросто можуть обманути. У той час як маразматика
з сокирою так просто не наїбеш, доведеться нормально лікувати,
бо в руках у нього проблема. Сокира, хлопче, це гарантія якісного
сервісу, як зараз кажуть.
— О, ясно, — хмикнув Томас Якович. — Дуже розумний під-
хід, нічого не скажеш. А я шо? У мене все просто, простіше нема
куди. Я, як це добре видно, мавпа породи павіан, родом десь
з Африки чи щось подібне, точно не скажу, але так мені говорили
в цирку. Хоча народився і виріс я прямо на роботі, працював там
до недавнього часу обичною мавпою, оце звільнився та їду собі
у справах. Умови там були не дуже. Хуйові умови, нелюдські,
якщо відверто.
Батьків своїх ніколи не знав, бо у нас в цирку родичатися
суворо заборонено, аби не заохочувати кумівства, бо в цирку всі
128
одне одного хоч і ненавидять, але купкуються за географічним
походженням. Я, наприклад, нормально общався з нашими папу-
гами, хороші хлопці були, теж звідкись з Африки завезли, наче
як земляки, але усі вони недавно полягли на роботі. Вночі була
пожежа, і вони вчаділи — прямо на гастролях, усі, скільки було,
вісім штук. Були й конфлікти, звичайно, але то кругом буває. Так
більше й не знаю, що про себе сказати.
Ну, ще люблю читати, особливо газети. Нам підстеляли
їх у клітки, а я помаленьку гортав, мав велику підшивку за багато
років, переважно «Упирятинський вісник» і ще пару часописів. Ось
так по них і навчився балакати поступово. Бувало, й книжки тра-
плялися, але зрідка. Люблю пригодницьку літературу, про далекі
країни, про мандри, радіо теж люблю послухати. Скільки усього
цікавого на світі, а я нічого не бачив, ось вирішив подивитися
на власні очі, що кругом робиться.
Оце ж звільнився, щоправда, не без проблем, та й поїхав
собі. Спочатку поїздом у тамбурі, їхав-їхав на Київ, та й заснув.
Коли раптом прокидаюся — а на мене мусора дивляться, я ж почав
тікати і вистрибнув з переляку з вагона. Добре, що встиг чкурнути,
бо якраз була гроза, і у вагон влучила блискавка, побила там усе
живе включно із мусорами. Так я й врятувався, все це вночі було,
чули, мабуть, як десь їбануло? Не могли не чути, оце воно й було.
Розголос по всій країні має піти, бо то був пиздець, я його сам
бачив. Мабуть, і газети про це ще до вечора напишуть.
Ось, ну оце ж поломився я крізь кукурудзу в бік траси,
з годину десь продирався і наскочив на зупинку, де ото сидів ти,
діду. Оце й усе моє життя.
«Цікавий такий дідусь, трохи дивний, — подумав мавпун,
— видно, що йобнутий. Може, маньяк? З сокирою до лікаря їде,
ти диви на нього».
— А розкажи, старий, хто сам, чим живеш і вопше! — поціка-
вився павіан вголос. — Цікаво знати, чим область животіє! Давай,
нам ще їхати разом, треба ж знати, з ким подорожуєш.
—Ну що ж! — жваво відгукнувся на пропозицію Васильович.
— Розповім, тут таємниці жодної нема, абсолютно. Тільки пожди,
Т О М А С
129
зараз я тобі дещо покажу, а ти дивись уважно. Думаю, що ти зараз,
Томасе Яковичу, охуїєш до глибини своєї мавпунської душі.
Томас вилупив на нього мармизу, бо не зрозумів натяку і про
що взагалі йдеться. Тим часом Відукінд Васильович підвівся з паса-
жирського крісла, перехопив сокиру правою рукою і упевнено
направився у бік шофера.
У цей час по радіо якраз хрипіла мілітарна пісня про
артилеристів:
Пре колона техніки,
Псковська дєсантура,
А по кущах засіла
Гереушна агентура.
Аж раптом їбануло,
І замовкли дизеля,
Побило дєсантуру,
Пригоріли трусєля.
І москаля нема,
Немає москаля,
Немає ніхуя вопше,
Сама сира земля.
Працює артилерія,
Їбашать пацани.
Одним кацапом менше,
А вторий насрав в штани.
Ось під усе оце діло з колонок і під здивований погляд паві-
ана Відукінд Васильович підкрався до шофера зі спини і без жод-
них вагань переїбав того сокирою по спині так, що водійська
кар’єра обірвалася раз і назавжди. Томас навіть не встиг усвідо-
мити, що ж сталося, а зазвичай він швидко орієнтувався у різно-
манітних екстремальних ситуаціях, як Васильович ловко, прямо
на ходу, випхав тіло полеглого водія у відкрите вікно, миттєво
вмостився за кермо і піддав газу так, що прискорення відчув навіть
вогнегасник, не кажучи вже про пасажирів.
Тут-таки Томасу спало на думку озирнутися довкола і поди-
витися на реакцію пасажирів. Це ж був пиздець нечуваних
130
масштабів, і вони, скільки їх було, мусили б панічно вистрибу-
вати крізь зачинені двері прямо на ходу. Похуй все, аби тікати! Але
з подивом він усвідомив, що ніхто з небагатьох присутніх взагалі
ніяк не відреагував на таку непересічну подію, як вбивство водія
сокирою, випихування його тіла на ходу з фаршрутки і подальші
акробатичні маніпуляції Васильовича. Мавпун побачив, що всім
на це абсолютно начхати, усіх все влаштовує і кожен займа-
ється своїми дрібними справами. Хто читає книжку, хто колупа-
ється в носі, хто виїдає з пачки печиво, а хто й просто втикає собі
у віконце і милується краєвидом.
За долю секунди Томас просканував салон і зафіксував серед
пасажирів двох абсолютно однакових громадян бикуватої зов-
нішності. Обидва сиділи в самій глибині на задніх сидіннях, були
вдягнуті у так само однакові вишиванки, мали ретельно виголені
баняки і незворушні вирази обличчя. Один з них, власне, читав
книжку, а інший виїдав печиво з пакета і дивився у вікно. Крім
того, трохи поближче до Томаса сиділо старезне згорблене баби-
сько, замотане у картату хустку і увішане тяжкими клумаками
з чимсь архаїчним усередині. Стара тихо куняла.
Також, окремо одне від одного, сиділи ще кілька людей. Один
сценічно вбраний чоловік, схожий на якогось популярного співака
(«Вакарчук, чи шо?» — промайнуло у павіановій голові), лисий пан
у дивному чорному костюмі, очевидно, протестантський пастор
(«Штунда», — так означив його Томас) і молодий хлопець в каму-
фляжному військовому однострої нового взірця з об’ємним куль-
ком у руках. Досканувавши салон, збуджений Томас Якович спішно
розвернувся у бік водія, у ролі якого так несподівно опинився Васи-
льович, і, мов пружина, підскочив з сидіння та кинувся до дверей.
— А-а-а-а!!! Що ж це робиться, громадяне! Випустіть мене!
Васильович, навіщо ти вбив людину? Зупинися!!! Нікому нічого
не розкажу, випусти мене, я не винуватий! — заволав мавпун
і з розгону впиздячився головою у пневматичні двері, але ті не під-
далися, хоча Томасова голова за пробивними якостями мало посту-
палася стінобійному тарану. Павіан усвідомив, що двері так просто
не проломити, і почав носитися дзиґою по салону фаршрутки,
Т О М А С
131
гучно перекидати чиїсь торби, хаотично чіплятися усіма кінців-
ками за поручні, страшно кричати щось рятівне і, врешті, здога-
дався цибанути у віконну кватирку.
Томас стрибнув, голова і рука з барсеткою протислися
у отвір, але тут він відчув, як хтось схопив його за хвоста і з неаби-
якою силою смикнув усередину. Павіан опинився в салоні, хтось
швидко прикрив віконце, а барсетка потрапила під колеса ванта-
жівки і навіки розчинилася у придорожному мотлосі.
Томас Якович насилу вирвався з крепких обіймів і пірнув під
сидіння, де й засів, мов переляканий кіт, що приготувався іклами
тримати останній рубіж оборони зі схованки. Він чекав нападу,
втім, через деякий час усвідомив, що ніхто не намагається вико-
лупувати його з нички і, наскільки можна було судити, в салоні
панували спокій і навіть злагода. Очевидно, ні вбивати, ні якось
турбувати павіана ніхто не збирався. Маршрутка перла собі шля-
хом, час від часу підскакувала на ямах, але тримала керунок
упевнено. Відчувалося, що Відукінд Васильович має серйозний
водійський стаж, тож за безпеку пасажирів можна було не турбу-
ватися. Поступово Томас Якович заспокоївся, його дикунське серце
билося усе спокійніше, аж поки бажання подивитися, що ж коїться
у фаршрутці, не переважило природної обережності.
Томас тихцем визирнув з-під сидіння, не відчув ніякої небез-
пеки і зрозумів, що дарма піддався паніці. Треба було розбиратися
у ситуації, котра виглядала більш ніж дивно, але на все це мали бути
якісь свої причини. Мавпун обережно виліз зі схованки, випростався,
уважно озирнувся, переконався, що усі пасажири сиділи по своїх міс-
цях і лише вікна, включно із аварійним люком вгорі, були прикриті.
Томас Якович делікатно всівся на сидіння і ще раз озирнувся.
— Шо, мавпа, злякалася? — пролунав саркастичний голос
Відукінда Васильовича з водійського місця. — Не бздо в кишеню,
тут усі свої! Нічого тобі не буде!
— Свої? Васильович, що коїться? Що це було? Куди ми їдемо?
— Ти українець чи ти гівно? — грізно поцікавився у павіана
Васильович.
— Українець, а шо?
132
— Значить, свій. Сідай, нам іще довго тут їхати, дуже вчасно
чкурнули, практично в останню мить. Ще трохи, і нам усім була
би пизда. Що дивишся? Курити хочеш?
— Хочу, — відізвався Томас, — тільки цигарки лишилися в бар-
сетці, нема що курити.
— Пожди, — сказав Васильович, — зараз я тобі махорки відси-
плю, як обіцяв.
З цими словами він однією рукою поліз у кишеню по тютюн,
а іншою заходився намацувати сірники під сракою, притримуючи
кермо коліном і уважно вдивляючись у далечінь.
— На, кури, тут можна курити, ми ж не фашисти якісь,
але намагайся не зловживати і прочини трохи віконце, тільки
не сильно. І цей, не слід у нього пхати свого баняка, шановний.
Звідси тебе поки що ніхто не випусте, заради твоєї ж безпеки. Вза-
галі дивуюся, що нас досі не помітили, — хоча не думаю, що ми так
просто проскочимо, це навряд чи.
— Хто не помітив? — трохи напружено, але не без інтересу
поцікавився Томас.
— Скоморохі, — коротко відповів Васильович. — Крім того,
я не Відукінд, хлопче, і не Васильович. Насправді мене звати Арле-
кін Петрович, але прізвище дійсно справжнє — Переїбихаудеген.
«Скоморохі і Переїбихаудеген», — подумав павіан і уголос
додав: — Поясни, що взагалі відбувається, Арлекін Васильович,
тоїсть Петрович! Навіщо ти убив водія? Що він тобі зробив?
— Не мені, а нам. Ти у Гриші спитай, оно, бачиш двох крепких
хлопів? Це Гриша і... вони обидва Гриші, ззаду сидять, обирай будь-
якого. Не бійся, проконсультують, це теж свої, вони тобі пояснять,
що до чого, бо у них робота така. Піди покури з ними, я ж мушу
дивитися за дорогою, бо кожної миті може початися.
— Що початися?
— Йди собі.
На цих словах фаршрутка з грюкотом підскочила на вибоїні,
але Арлекін Петрович вправно впорався з керуванням.
Томас з острахом зиркнув углиб салону і вперся поглядом
у Гриш. Обидва уважно дивилися на Томаса Яковича і, очевидно,
Т О М А С
133
чули всю розмову. Гриша, той, що з книжкою, виразно кліпнув
очима у бік мавпуна, таким чином підтвердивши водієві слова
і голосно додав: — Пиздуй сюди!
Томас попиздував. Він пройшов повз стару бабу, що так само
мирно дрімала, упершися спрацьованими руками в дерев’яний ціпок,
встиг розгледіти молодого хлопця в камуфляжі, що копирсався
у своєму кульку і щось там перекладав з місця на місце, перестрі-
тися поглядом зі сценічним чоловіком, схожим на Вакарчука, і зирк-
нути разок на штунду, тобто протестантського пастора. Пастор щось
уважно виглядав у вікні й геть не звернув уваги на Томаса. З усіх
пасажирів, на думку мавпуна, найбільш небезпечними здавалися оці
двоє Гриш, мабуть, через свою бикуватість, але як знати, як знати.
Томас з деяким острахом всівся навпроти Гриш, закурив
накручену в газетний папірець махорку і подивився на Гришу
з книжкою.
— Це правда? Ви можете мені пояснити, що відбувається?
Васильович, тоїсть Петрович не пиздить? — спитав павіан.
— Не пиздить. Арлекін Петрович тут головний і від нього
значною мірою залежить наше життя. З цієї миті твоє теж, —
холодно повідомив Гриша з книжкою.
— А у чому полягає небезпека? Ніяк не збагну, шановні! Хто
ви такі й звідки знаєте Арлекіна Петровича, якщо ми з ним зайшли
пізніше, уже після вас?
Гриші переглянулися, і той, що й досі виїдав печиво з пакета,
схвально кивнув. Тоді перший Гриша захлопнув книжку, на якій
Томас устиг помітити напис Бхаґавата-Пурана, сховав її за пояс під
вишиванку, немов студентський конспект, і пред’явив мавпунові
розгорнуте посвідчення з кишені. В ньому значилося наступне —
старший кнехт СБУ Гриша №1.
— Кнехт? — перепитав Томас Якович. — Як це так, кнехт СБУ?
— Вважай, що це старший пацан фаршрутки. Слухай сюди,
хлопче, так чи інакше, але тобі дуже поталанило, і хтось або щось
привело тебе прямо на автобусну зупинку. Твоє місце тут, серед
нас, яка б не була цьому причина і якими б не були наслідки. Розу-
мієш мене? Тут Арлекіну Петровичу видніше.
134
Томас блимнув очима і почав всотувати інформацію, немов
губка, аби згодом ретельно її проаналізувати.
— Скоро, зовсім скоро, — спокійно продовжив Гриша, —
ми почнемо зупинятися на інших зупинках і підбирати різних
людей. Але ти, мавпо, маєш усвідомити, що у цю фаршрутку можна
лише зайти. Вийти ж з неї можна тільки на кінцевій зупинці, або
посцяти, якщо припече.
— О, це мене цілком влаштує, — відгукнувся павіан, — бо мені
якраз на Київ і треба!
— На Київ? — Гриші знову переглянулися між собою і водно-
час промовили: — Ти бачив напис на лобовому склі?
— Бачив, авжеж! — сказав мавпун. — Там написано «Київ»,
тому я сюди й вліз. Зауважте, не безкоштовно!
— Та це який-то пиздець, — промовив Гриша з пакетом і заки-
нув у свою зубасту хліборізку ще одне хрумке печиво.
— Автобус слідує за маршрутом «Київ — Нахуй», проїздом
через Яготин — ось що написано на склі, хлопче. Можеш взяти
на ознайомлення фаршрутного листа у пана Переїбихаудегена, там
усе це розписано.
— Мені не треба нахуй! — ледь не підскочив з сидіння павіан.
— Як мені звідси вийти? Коли зелена зупинка? Я пісяти хочу!
— Ніяк не вийти! — знову в унісон відповіли Гриші сво-
їми глибокими тенорами. — Ти, як видно, геть не розумієш,
що відбувається?
— То поясніть! — попросив Томас і закурив чергову самок-
рутку, від чого обох Гриш затягнуло тютюновим димом.
— Ти їхав у тому поїзді, що в нього вночі лупанула блискавка,
так? Було таке?
— Їхав, а звідки ви знаєте? Я нікому, крім Арлекіна Петро-
вича, про це не розповідав! — нашорошився павіан і про всяк
випадок обережно озирнувся довкола. Гриші знову ж таки
переглянулися.
— Ти уважно прочитав, що було написано у моєму посвід-
ченні? — перепитав Гриша №1. — Чи пан павіан геть неписемний?
Може, у цьому справа?
Т О М А С
135
— Не ображайте мене своєю антигуманістичною зневагою,
шановні! Я мавпа, це так, але не остання у цьому світі. Дечому
я навчився, а прочитав, може, й більше за деяких старших паца-
нів. Просто я трохи розгубився, це ж абсолютно новий досвід. Оце
загадкове вбивство, воно, знаєте, подіяло на мою психічну рівно-
вагу. Я злякався, тому й зосередився на питаннях чисто ситуатив-
ного характеру.
— Це зрозуміло, — кивнули Гриші, а №2 продовжив поясню-
вати, не забуваючи час від часу жувати хрумке печиво.
— Служба безпеки України — ось що, як відомо, означає
абревіатура СБУ. Ми — кнехти з відділу метафізичного спротиву,
а Арлекін Петрович — старший над нами. Він ярл нашої робочої
групи і один з конунгів СБУ.
— Ви що, сектанти? Які ще конунги? — з недовірою перепитав
Томас.
— Оно сидить сектант, — похмуро кивнув Гриша №1 на про-
тестантського пастора. — А ми — державна спецура.
Лисий штунда у дивному чорному костюмі, що сидів біля вікна
з іншого боку, усе чув, але ніяк не відреагував на нечемність, хоча
було помітно, як ворухнулося його вухо, направлене у Томасів бік.
— А хто це? — тихо поцікавився павіан у кнехтів. Йому дісно
було цікаво, бо все це вже почало нагадувати рідний до болю цирк,
з котрого він буквально щойно втік. «Яка-то смертельна клоу-
нада!» — подумав Томас і знову скоса поглянув на штунду.
— Це Кривавий Пастор, згодом узнаєш його поближче.
Мущина, між іншим, цілком серйозний, крім того, дійсно велике
столичне цабе, як раніше казали. Ми підібрали його ще в Києві,
а зараз там уже мало початися.
— Що початися? Хтось мені нарешті пояснить?
— Скоро сам побачиш, — сухо відповів на це №2.
Від цих слів Томаса Яковича трохи смикнуло, бо перед його
очима яскраво спалахнув свіжий епізод з убивством шофера
і останні сказані перед тим слова Арлекіна Петровича, тоді
ще Відукінда Васильовича: «Думаю, що ти зараз, Томасе Яковичу,
охуїєш до глибини своєї мавпунської душі!»
136
— А нащо було вбивати шофера? Чим він завинив перед цим
вашим СБУ? Він навіть шансону не слухав!
— Чим завинив шофер? Хм-м-м. Ну, по-перше, хлопче, це був
не зовсім шофер. Ми давно випасали цього інфільтрованого гере-
ушника, а сьогодні вночі підозри остаточно підтвердилися. Це був
московитський диверсант. Рік, а може, й більше, ми не могли його
вирахувати. У них давно усе було готове до цього дня, і ось сьо-
годні почалося. Насправді шофер взагалі не був людською істотою.
Це сколківський андроїд, остання московитська розробка, на диво
якісна, між іншим. Тому ми й не могли так довго його вичислити.
Зазвичай вони легко розколюються, але цей не палився абсо-
лютно, а вигляд мав звичайного фастівського плужари. Сьогодні
ж ми випадково почули, як він тихенько, у півголоса, кілька разів
промовив: «Вот тєбє, бабушка, і Юрьєв дєнь!» — коли заправляв
фаршрутку солярою на автобазі. Тут-таки усе прояснилося, і Арле-
кін Петрович видав оперативний наказ на ліквідацію цього воро-
жого пристрою. Ми з Гришою його тихо пильнували, а Арлекін
Петрович власноруч виконав найвідповідальнішу частину опера-
ції — знищив кацапську розробку сокирою. Тепер вони не знають,
де саме ми знаходимося і за яким фаршрутом їдемо далі. Пан
Переїбихаудеген відкорегував його одразу, щойно сів за кермо.
Але з ночі за нами слідкували, і ось, здається, вдалося відірватися.
Побачимо, далі буде видно.
— Це який-то пиздець, я майже нічого не второпав! — щиро
зізнався Томас. — Московити — з цим ясно, у нас в цирку теж пра-
цював один московит — ведмідь, родом звідкись з північного Уралу,
дуже войовнича і нахабна істота, ще й, до того ж, алкоголік. Але
хто такі гереушники? І хто такі андроїди? І що воно таке — отой
Юрьєв дєнь?
— Гереушники, х лопче, — це московитські диверсанти,
частіше за все андроїди різних модифікацій, шт у чні істоти,
замасковані під людей, хоча іноді трапляються й натуральні
етнічні кацапи. А ГРУ — це щось типу нашого СБУ, тільки навпаки.
Главноє Развєдиватєльноє Управлєніє Генштабу їхнього війська.
Якщо ми — слу жба переважно г уманітарного спрямування,
Т О М А С
137
то ГРУ — структура сугубо армійська. Чистопородні мілітаристи,
так би мовити. Вони до нас постійно лізуть, збирають інформацію
воєнного та інфраструктурного характеру, ми ж їх виловлюємо
і нейтралізуємо, а часом перевербовуємо, бо андроїда можна пере-
прошити. Хоча це й складно, в їхніх мікросхемах сильно насрано,
як в суто ідеологічному, так і в буквальному смислі слова.
— А Юрьєв дєнь? Що це? — схвильовано спитав Томас
у кнехтів.
— Справжній Юрьєв дєнь настав якраз сьогодні, а ле
ми частіше називаємо його інакше. День Х. Це чисто оперативна
назва, просто кажучи — хуйовий день. Який день — такий і керу-
нок, в метафізичному сенсі цього слова. Це просто професійний
жаргон, нічого такого.
— А чому він саме Юрьєв? При чому тут Юра? — знову перепи-
тав мавпун.
— Ти про Долгорукого Гагаріна коли-небудь чув?
— Ні!
— Краще б тобі цього ні знати, ні бачити, Томасе. Але якщо
коротко, то Долгорукій Гагарін — це така геополітична сутність,
демон російської государствєнності. Ця древня істота, що останні
п’ятсот років мешкає в глибинах мокшанських боліт і звідти через
посередників керує зовнішньою політикою Кремля. На її честь
і назвали московитські шамани цей день, бо повне ім’я цього чор-
ного демона — Долгорукій Гагарін Юрій Владіміравіч. Більше тобі
знати, мабуть, поки не слід, бо для цього треба спочатку отримати
богословську освіту або мати хоча би невеликий містичний досвід.
— Це дійсно яка-то містика, шановні! — погодився мавпун.
— Добре, що я іноді підслуховував п’яні базари наших циркових
оркестрантів. Серед них чомусь багато кімнатних містиків, був
навіть один ідейний сатаніст, а дехто з них не стидався й окуль-
тизму. Здається, я здогадуюся, про що йде мова, але одного
не збагну — чого ж вони лізуть до нас, з якою метою? Що їм від нас
треба? — не спинявся заінтересований мавпун.
— Це ж очевидно! — не втримався Гриша №2. —ГРУ —
це кацапська військова розвідка, от і здогадайся, чому вони
138
лізуть! Здається, ми їм гостро не подобаємся, і при тому давно.
Чому — окреме і доволі тяжке питання. Потім, може, поговоримо
на цю тему. Ще питання є?
— Зрозуміло, — відреагував Томас на кнехтове пояснення. —
Просто я раніше ніколи не чув про ГРУ. У нас в цирку телевізора
не було, а по радіо крутили в основному краєзнавчі передачі,
з газет мали «Упирятинський вісник». Там більше про врожаї, кри-
ниці народної пам’яті, велич духу, різноманітну наругу плюс некро-
логи, звичайно. До речі, найцікавіший розділ.
З водійського крісла крізь тютюнову хмару, що огорнула
Арлекіна Петровича, пролунав голос:
— Хвате пиздіти, панове кнехти, наближаємося до зупинки.
Підбираємо одну важливу людину, будьте уважні, на нас може
чекати засідка. Усі чули?
Фаршрутка одностайно кивнула і затихла. Автобус посту-
пово збавляв швидкість, за вікнами, як і увесь час, виднілася
приємна пастораль — соняшникові плантації, деінде зеленіла куку-
рудза, час від часу вигулькували грабові переліски. На полях іноді
траплялися комбайни і трактори з причепами. Ранок м’яко перехо-
див у день, світило сонечко, буяла врожайна пора.
— Наче нічого підозрілого, — порушив мовчанку штунда, він
же Кривавий Пастор, і уважно подивився на кнехтів. — Здається,
тихо, можна ставати. На зупинці саме той, хто нам потрібен.
— Так, Олександре Валентиновичу, бачу, — підтвердив
Переїбихаудеген.
Фаршру тка підкотилася на нейтра льній передачі під
занедбану автобусну зупинку, прикрашену залишками радян-
ського мозаїчного панно з дояркою і назвою населеного пункта —
Ваджраянівка. Двері з характерним сопінням прочинилися,
і до салону одразу ввалився здоровенний бугай у яскраво-жовтому
спортивному костюмі олімпійської збірної України, на вигляд років
сорока або трохи більше. Це був моцний білявий мужик, судячи
з виразу обличчя, досвідчений і хвацький.
Однак щось у ньому було таке, що примусило Томаса спо-
чатк у здивуватися, потім перелякатися, а на останок ледь
Т О М А С
139
не пересрати. Томас витріщився на новоприбулого пасажира,
і лише більш-менш спокійна атмосфера, що вже складалася
в салоні фаршрутки, утримала його від панічного стрибка у закри-
тий аварійний люк. По-перше, у цього пасажира було не дві,
а чотири руки, і павіан одразу уявив собі вітрину провінційного
ательє, в якому можна отак невимушено замовити жовтий спор-
тивний костюм на чотирируку людину. Хоча, чом би й ні? По-друге,
колір його мармизи, а відтак і всієї шкіри був не землистий,
як це годиться для українського спецслужбовця, і не буряковий,
як у кар’єрного мусора, а чисто блакитний. Не якийсь там хворо-
бливо блакитнуватий, а просто блакитний. Як небо.
Таким чином чотирирукий чоловік дуже скидався на живий
державний прапор. Дві руки він тримав у кишенях штанів,
що надавало йому трохи нахабного і молодцюватого вигляду,
у третій загрозливо крутилася сувенірна гетьманська булава,
а четвертою він вхопився за пору чня, водночас примудряю-
чись тримати в ній великого смартфона із зображенням лотоса
не десктопі.
— Почім проїзд!? — гримнув новоприбулець до водія.
— Одна срібна гривня, шановний, — чемно відповів Арлекін
Петрович.
— Ого, та це ж грабунок, чесне слово! Але нема часу, ось три-
майте! — з цими словами чотирирукий вийняв з кишені штанів
чималий злиток срібла характерної шестикутної форми.
— Поїхали! — ще раз гримнув дивний здоровань і жбурнув
гривню на водійську приступку. — Треба вшиватися!
— Їдемо, Паранірванович, вже їдемо! — Арлекін Петрович
натиснув кнопку закривання дверей. Щойно автобус, повільно наби-
раючи швидкість, від’їхав від зупинки метрів з двадцять, як сталося
те, чого Томас зовсім не очікував. Спочатку почувся тихий, а потім
усе більш виразний гуркіт, що почав переходити у пронизливий
свист, і за кілька секунд на конструкцію зупинки прямо з неба,
обрушилося щось тяжке і неоковирне, непойми що таке.
Воно складалося з великих шматків цегельної кладки, забу-
товки, крупного каміння, бетонних балок різного розміру і тому
140
подібних зліплених докупи будівельних матеріалів. Зупинка
моментально і зі страшним шумом розлетілася на друзки,
оскільки брила непойми чого мала розмір щонайменше з товар-
ний вагон. Скільки вона могла важити, Томас навіть не міг собі
й уявити, бо для мавпи такі цифри вже не мають прикладного зна-
чення. Дохуя.
— Тікаймо! Ходу! — заволав жовто-блакитний прибулець,
і водій втиснув педаль газу в підлогу. Здійнявся рев, фаршрутка
смикнулась і значно пришвидшилася. У вікна було добре видно,
як на навколішні ниви, а почасти і на саму трасу прямо з неба
почали падати такі самі, а може, й хужіші брили незрозумілої буді-
вельної хуйні. Фрагменти кам’яних стін з віконними отворами,
фундаментні блоки, телеграфні стовпи тощо.
Вони гепалися об землю, глибоко врізалися в її родюче тіло,
від них відлітали менші шматки, а то й просто які-то видрані
разом з коробкою двері, дошки і шиферини. Що Томаса неабияк
здивувало, то це новенька емальована ванна, яка підскочила
перед самою фаршруткою і велика церковна баня, що при падінні
луснула, немов поцяцьковане золотом яйце фірми «Фаберже».
В узбіччя, наче спис, глибоко встряг здоровенний православний
хрест, що відломився від бані.
— Ха! — збуджено закричав чотирирукий. — Це ярославське
бароко, кінець сімнадцятого століття! — вочевидь маючи на увазі
розтрощену баню. — Оце ж у них їбануло, мама дарагая!
Фаршрутка вкотре вправно крутанулася, об’їхала емальовану
ванну і припустила ще швидше. Кривавий Пастор нервово гигик-
нув, а чоловік, схожий на Вакарчука, вчепився руками у сусіднє
сидіння та заходився ритмічно підвивати. Томасу навіть здалося,
що цей мотив він десь уже чув, по радіо, чи шо?
Дійсно, настав час шоферської майстерності Арлекіна Петро-
вича, яку той і проявив. Він упевнено маневрував асфальтованою
дорогою між циклопічних цегляних градин, що сипалися з неба,
розігнав неповороткого «Богдана» до скаженої швидкості й пустив
його у смертельні перегони, немов пілот спортивного боліда. Усіх,
включаючи обидвох Гриш та жовто-блакитного пасажира, кидало
Т О М А С
141
урізнобіч, хтось боляче йобнувся спиною об поручні, хтось спере-
сердя лаявся, а бабині клумаки уже давно мотилялися по усьому
салону, хоча парадоксальним чином жоден з них навіть і не розв’я-
зався. Сама ж стара у хустці сиділа на сидінні незламно, мов
гранітна брила, і спокійно дрімала, як і увесь час до того. Камуф-
льований хлопець ловив по салону свій округлий кульок, котрий
катався підлогою, немов футбольний м’яч.
— Дивіться!!! Почалося!!! — кричав з водійського місця Пере-
їбихаудеген. — Тримайтеся!
— Що це? Що це за уламки?!! — надривався крізь гармидер
павіан, що міцно вчепися всією мавпою у щось намертво прикру-
чене до підлоги. Виявилося, що це були бабині ноги в хазяйських
тапках, втім дивуватися цьому факту часу явно не вистачало.
У сум’ятті ніхто не звернув уваги на кричуще Томасове запи-
тання, фаршрутку з усіх боків лупило окремими цеглинами, дріб-
ним камінням, шматками листового шиферу, побитою сантехнікою
тощо. Просто дивом, або завдяки водію, жоден зі значних уламків
досі не влучив у автобус, хоча деякі вікна вже були вкриті тріщи-
нами, та й сам корпус автобусика ніс на собі сліди, хоча й косме-
тичних, але доволі помітних ушкоджень.
У такому режимі фаршрутка проіснувала ще кілька хвилин,
аж поки будівельний обстріл раптово не вщух. Або все, що мало
впасти з неба, уже впало, або вона таки вискочила із зони ура-
ження. Схоже, далися взнаки обидва фактори. Томас визирнув
у вікно і побачив, як одна з останніх брил розчавила посеред поля
комбайн, не залишивши від того нічого конкретного, якщо не зва-
жати на вцілілого комбайнера, що стрімголов тікав з-під кам’я-
ної зливи. Арлекін Петрович поступово скинув швидкість з просто
скаженої до майже прийнятної, «Богдан» припинив щомиті під-
скакувати на цеглинах, шуму в салоні значно поменшало і можна
було трохи перевести дух. У Томаса Яковича накопичилося кілька
запитань, і він, не відкладаючи на потім, рішуче та одномоментно
поставив їх перед мандрівним товариством.
— А-а-а-а-а!!! — заволав він. — Що це було, хто ви такі, якого
хуя я тут роблю, сукі?! Ідіть всі нахуй!!!
142
На його жагучу мольбу відгукнувся чотирирукий, що, немов
здоровенний жовтий жук, підводився з підлоги і струшував
зі свого яскравого костюма пилюку, перемішану з піском.
— Ледь телефона не розбив, ти бач, яке падло! — почав він
з простого життєвого обурення. — Ну, не знаю, не знаю! Особисто
я знайомий лише з Арлекіном Петровичем. Усіх інших, перепро-
шую, досі не маю честі знати. Мене звати Остап Вішну. Якщо кому
цікаво, то за основною професією я краєзнавець і антрополог, але
сфера моїх наукових інтересів значно ширша. Усіх вітаю, шановні!
— додав він і посміхнувся своїми на диво білими і доглянутими
зубами.
— Добродії, мабуть, нам усім варто ближче познайомитися!
— рішуче проголосив павіан. — Після цього буревію хочеться знати,
з ким і куди я тікаю від ярославського бароко. Зі мною все дуже
просто — я мавпоукраїнець, звати мене Томас Якович Сирота.
Нещодавно втік з цирку, подався на Київ, але чомусь їду нахуй,
як оце нещодавно прояснилося. Що я тут роблю, мені досі неві-
домо. Це все, — павіан з надією оглянув колектив.
— Гриша! Старший кнехт СБУ! — подвійним тенором пові-
домили з дальнього кутка Гриші. — Ми патріотично налаштовані
селовики, хуячимо українофобів і зрадників чітко за вказівками.
Подробиці в архівах спецслужби.
— Мене звати Олександр Валентинович Турчинов. Я Крива-
вий Пастор з тілівізора і новопризначений секретар Ради націо-
нальної безпеки і оборони, — не вельми охоче подав голос штунда
у чорному костюмі. — Це поки все, що я можу про себе повідомити.
Втім, репутація моя, в принципі, усім відома.
Всі з повагою і навіть острахом подивилися на Кривавого
Пастора.
— А вас, добродію, як звати-величати? — поцікавився Томас
у тихого чоловіка, схожого на Вакарчука. Той з недовірою швидко
кліпнув очима, але таки представився:
— Мене звати Репостислав Вакарчук. Я працюю генератором
мудрих думок у твіттері, — він трохи помовчав і негучно додав: —
Ще я вмію співати. Все це якась помилка, мене не має тут бути.
Т О М А С
143
Я грав ювілейний концерт у Палаці Спорту, співав для людей, для
всіх українців, але на словах «Я їду додому» щось блимнуло в очах,
мене підкинуло, і я чомусь опинився у цьому занюханому автобусі.
Ці двоє, — тут він кивнув у бік Гриш, — мене не випускають! А мені
треба повернутися на сцену, я відчуваю відповідальність перед
публікою, перед усіма співвітчизниками! Випустіть мене! Відпусти,
я благаю відпусти, бо не можу далі йти, я не хочу більше йти! — тут
він чомусь заплакав.
— Ти ж уже їдеш додому, — суворо гримнув на це Гриша №2,
— ми з тобою говорили на цю тему, хвате пиздіти одне й те саме,
тут тобі не твіттер, ретвітів не буде.
— Ага, чудово! — делікатно продовжив знайомство Остап Вішну
і звернувся до камуфльованого хлопця: — А ти, хлопче, ким будеш?
Хлопець, що знову задумливо копирсався у своєму кульку,
здригнувся, але одразу облишив копирсання і чітко відрапорту-
вав: — Боєць сімнадцятої танкової бригади ЗСУ Олександр Юхи-
менко! Думав, що вертаюся з дому після відпустки на зону АТО! Сів
у фаршрутку на зупинці, але їду нахуй за наказом. Субординація
є субординація! У салоні двоє старших офіцерів і конунг СБУ, зна-
чить, на цю мить це і є моє керівництво!
— А що у тебе в кульку, Юхименко, га? — несподівано різко
пролунав голос пана Переїбихаудегена, який щойно знову закурив
махорку з кишені й напустив густого диму в лобове скло.
— Та таке! Передачка з дому, пане Арлекіне!
— Ясно, — одразу закрив питання Переїбихаудеген і ледь
чутно зітхнув.
— Шановні, а що це за мовчазне бабисько? Чому воно
постійно спить? — поцікавився Томас у громади. — Хтось її знає?
— Яке воно тобі бабисько, пустопорожній ти антропоїд! Май
повагу до старших людей! Це Вьольва Євдокимівна, не чіпайте її,
хай дрімає. Євдокимівна вам у прапра... у пращури годиться. Стара
теж їде нахуй, як і усі ми, по заданію! — вилаяв мавпуна Арлекін
Петрович зі свого сидіння.
— Правда? — зніяковів Томас. — Вибачайте, панове, я не хотів
молоти зайвого. Вьольво Євдокимівно, вибачайте!
144
— Облиш, вона тебе не чує. — заспокоїв мавпуна Остап Вішну.
— Ну що, Петрович! Як справи? Доберемося куди слід? Як гадаєш? —
гучно, так, аби усі почули, спитав Вішну.
— В Нахуй? Авжеж, доберемося, як не добратися. Питання
лише у часі й кількості фіналістів.
Тут до розмови знову підключився Томас: — Так що ж це було,
хтось мені пояснить?
— Пане Остапе, поясніть павіану, будь ласка, що до чого.
До речі, шановні, радий окремо представити вам пана Остапа
Вішну! Я спочатку розповім товариству про вас, але коротенько,
— звернувся до нього Переїбихаудеген, — просто щоби зміцнити
в салоні атмосферу взаємодовіри. Це не завадить.
— Авжеж, я не проти! Нині не до секретів, прошу пана! — від-
реагував Вішну і заходився листати свого смартфона.
— Конунг СБУ Остап Паранірванович Вішну, шановні! — гро-
мовито продовжив Арлекін Петрович. — Очолює підрозділ індоєв-
ропейської магії у відділі метафізичного спротиву Служби безпеки.
Визначний езотерик, антрополог, краєзнавець, вчений книжник,
член Національної спілки письменників України, ярл. Щось типу
Умберто Еко, тільки навпаки, — додав він і вишкірився у дзеркало
заднього виду. Скидалося на те, що Переїбихаудеген щойно пожар-
тував, тільки не ясно, де саме.
— А хто такий Умберто Еко? — поцікавився Гриша №1. —
Це хтось із наших агентів?
— Ні, Гриша! Умберто Еко — це був такий відомий в інтелек-
туальних колах ерудований пройдисвіт, який пам’ятав купу різ-
номанітних фактів, але жодного стосунку до СБУ ніколи не мав,
— тут око Переїбихаудегена ностальгічно зблиснуло. — Він ліпив
з цих фактів купу, позбавлену драматургії, і ніагарою невпинного
піздєжа вивалював у мозок читачеві. Взагалі, типовий універси-
тетський ерудит, пісатєль і очкасте пиздло. Так ось, Остап Вішну —
це щось абсолютно протилежне. По-перше, Умберто Еко помер,
а пан Вішну цілком собі живий і здоровий, а по-друге, він соціаліст,
а наш достойник — чесний краєзнавець.
— Дякую! — відгукнувся Вішну. — Свята правда!
Т О М А С
145
— Дякувати поки не варто! — серйозно відповів Петрович
і продовжив:
— Остап Паранірванович Вішн у довгий час працював
на гетьманську розвідку під різними прикриттями і легендами,
а на початку двохтисячних років йому навіть довелося трохи
побути духовним лідером норвезької квір-офензиви. Але після кре-
пкого передозу мухоморами під час відпустки на Шацьких озерах
він став на рейки правої реакції та відродження еддичного клери-
калізму з відповідно розробленою теоретичною базою.
— Ніхуя собі! — озвався боєць Юхименко і по-пацанськи при-
свиснув. — Вибачайте. Білий вождь!
— Саме так! — підтвердив Вішну. — Точніше, жовто-блакитний!
— Цю теоретичну базу ніхто не може осягнути, — продовжив
далі Арлекін Петрович, — оскільки написано її реконструйованою
індоєвропейською мовою, а володіють нею лише старі університетські
євреї в луснутих окулярах. Відповідно, маємо чергову антиіндоєвро-
пейську змову з боку вчених гіперсіоністів. Я правильно розумію?
— Свята правда! Плете змову професура! — підтвердив чоти-
рирукий пасажир.
— Через цю обставину перекладів твору Остапа Вішну най-
ближчим часом не очікується, вчення залишається утаємниченим,
отже, езотеричним. Але спішу вспокоїти громаду! Через те, що моя
бабуся була індоєвропейкою, я з дитинства непогано сприймаю
на слух деякі втрачені діалекти, при нагоді перекладу для вас
це езотеричне вчення, тим паче, там нема чого перекладати. Усього
два-три абзаци, вони дуже короткі, вчення лаконічне і завчасно
пристосоване до поліграфічних криз. Хороше вчення, просте і гли-
боке, — завершив свою майже промову Переїбихаудеген. — Тепер
ваша черга, пане Остапе! Поясніть обстановку мавпі, Юхименку
і Вакарчукові.
— Ну що ж, слухайте сюди, шановні! Як офіційна особа пояс-
нюю обстановку та загальну ситуацію, що склалася на цю мить
на міжнародній арені!
На слові «арена» Томаса трохи сіпнуло, але він вмостився
на сидіння і перетворився на саму увагу. Решта товариства теж
146
проявила інтерес до розмови, окрім Юхименка, котрий знову вов-
тузився зі своїм кульком, шарудів поліетиленом і слухав у піввуха.
— Уламки, Томасе, що ледь не розчавили наше товариство, —
це звичайні фрагменти Російської Федерації, — продовжив Вішну.
— Від сьогодні розпочався тектонічний процес руйнації Моско-
вії, з самого ранку її розривають страшні центробіжні сили. Бли-
скавка, що влучила у вагон, в котрому ти мав мужність тікати
від своєї реальності, Томасе, була лише першою ластівкою. Щойно
ми бачили, як прямо на нас йобнувся великий шматок Ярослав-
ської області РФ, а це лише початок. Першими вибухають сакральні
центри старої московитської цивілізації: купола, бєлиє бєрьозкі,
мама с коромислом, оце все. А вже потім, друзі, настає час значних
індустріальних центрів. Уявіть собі, що буде, якщо на нас впаде
Нижньотагільський металургійний комбінат? Це буде повний пиз-
дець, і статися він може щомиті, а хоч би й прямо зараз.
— Так а чого ж воно на нас падає? Ми тут до чого? — здиву-
вався павіан, у голові якого уже почала складатися більш-менш
чітка картина того, що відбувалося. — Чому воно не сиплеться
на Сибір, приміром, чи на Урал? Чому саме на нас?
— Питання слушне і найголовніше у нашому випадку. Оче-
видно, мало би завалити саму Московію, і наші лабораторні роз-
рахунки це підтверджують. Однак ми встановили, що московити
через свою природну злобливість підготували вузьконаправле-
ний керований вибух, як це визначають спеціалісти з вибухівки,
аби накрило саме нас і заодно усі найближчі терени. Але нас най-
більше, тобто вщент. Тут у них окремий інтерес.
Гриша №2 кивнув баняком і додав: — Вони усе підлашту-
вали таким чином, щоби наїбнутися разом з усіма. Якщо уже поми-
рати, то «с музикой і сосєдямі», як у них кажуть. Це натуральне
Западло, Томасе. Западло з великої літери «З».
— В смислі — Западло? — дещо кволо перепитав Вакарчук.
— Саме так, — продовжив замість Гриші Вішну, — це старий
кацапський ритуал окультного характеру. Він пов’язаний із хворо-
бами і смертю. Класична шаманська практика, це я вам як краєз-
навець кажу. У стародавніх московитів, якщо комусь було хуйово
Т О М А С
147
або коли хтось помирав, існувала така дивна традиція — проводити
ритуал Западло, мета якого полягає в тому, щоби усім іншим теж
стало хуйово. Суть його в тому, щоби усі навкруги теж або повиз-
дихали, ну, або хоча б тяжко страждали. Переважно він виражався
у п’яних бійках на похоронах, наприклад. Коли цілі їхні осередки
гинули в алкогольному осатанінні і лягали в могилу всім збираль-
ницьким колективом, бо самому помирати — це западло.
— Навіщо!? — щиро здивувався Томас Якович. — Який у цьому
смисл?
— Складне питання. Ми довго вивчали цей феномен, —
замість Вішну похмуро відповів один з кнехтів, здається, Гриша
№1. — Навіть в глибокі експедиції ходили під виглядом заробіт-
чан і валютних проституток, аби роздивитися феномен зсередини.
З лабораторій роками не вилазили, робили дорогущі аналізи, ста-
вили складні досліди — усе намарно. Висновок, відповідно, зробили
невтішний.
— Який? — тихо спитав Вакарчук і зайорзав на сидушці.
— А хуй його зна, чому вони такі! — відповів Вішну. — Ота-
кий науковий вердикт! Зрештою, Рада конунгів СБУ при РНБО
постановила наступне: зважаючи на вперту закритість Моско-
вії до зовнішніх впливів, забити на них хуй і готуватися до кризи
усіма можливими засобами. Ми приймаємо на себе перший удар
першої хвилі уламків, але нам може поталанити, і найбільш здо-
ровенні з рештків перелетять через континет в Атлантику, хоча
на це ми не дуже сподіваємося, бо спеціалісти з вибу хівки,
та й взагалі з різного смертельного паскудства у них на найви-
щому рівні.
— Так а хто ж його так їбанув? Чи воно само? Чи це хтось
таки заповзявся на московитів, і вони лише корегують це Запад-
лом? Чого це раптом Московія має наїбнутися? — поцікавився
мавпун.
— Тому що це йобане зловороже кубло, і сама природа цього
прагне. В природі все циклічно, очевидно, прийшов час і на кацап-
ський мурашник. Особисто я думаю, що цивілізації, культури,
мови зникають і гинуть тоді, коли втрачають свій сенс, а це якраз
148
те, що нині сталося з ними, — вони втратили сенс і в них просто
немає потреби. Інтерес до балалайки у світі різко впав. Вони нахуй
нікому не потрібні — ні собі, ні людям, і кацапи це добре розумі-
ють, а це неабияк їх вкурвлює. Тому вони хочуть помсти.
Також нам відомо, що Юрьєв дєнь передбачений давно,
тисячоліття тому, але оригінальний текст пророцтва було втра-
чено, і остання згадка про нього трапляється в уривках листа
одного шумерського прокурора до аккадської держадміністрації.
На щастя, цей лист несподівано вигулькнув із запасників Шишаць-
кого краєзнавчого музея; чорт його зна, як він міг там опинитися,
але факт. Ми мали змогу проаналізувати текст, втім, точної дати
встановити так і не вдалося. Так і так, мовляв, настане Юрьєв дєнь,
постане на сході Долгорукій Гагарін, накриє собою землю і виїбе
все живе. Пишуть, що так буде, але коли саме — ніхто точно не знає.
У свою чергу ми просто сраками відчували, що цей день
насувається, бо, за нашими агентурними даними, останніми
роками в Московії почалися які-то підозрілі процеси метафізич-
ного характеру. Простіше кажучи, кацапи геть показилися у най-
ширшому розумінні цього слова. Інформація надходила вкрай
тривожна, і що не день, то тривожніша. Кілька років пішло на під-
готовку, бо ми уже чітко розуміли, що вони готують масштабне
геополітичне Западло. Вони хочуть забрати нас усіх із собою
у посмертну пітьму, бо саму руйнацію Московії ніхто не в силах
зупинити, ні боги, ні демони, і вони це знають, але її можна ске-
рувати таким чином, щоби постраждало якомога більше сусідніх
теренів, або й геть усе наїбнулося. Вони мають лише одне бажання
— розпиздячити все і вся згідно з пророцтвом, а за можливістю
й саму земну кулю. Ось мета і ціль прощальної операції ГРУ під
кодовою назвою «Юрьєв дєнь». Ми ж докладаємо усіх зусиль, щоби
мінімізувати втрати, як наші, так і усього цивілізованого світу.
А ще краще наїбнути саму Московію.
— Яким чином? Як ви підготувалися до оборони? — з остра-
хом поцікавився Томас Якович. — Як СБУ може зупинити надпо-
тужний цілеспрямований вибух, якщо його епіцентр по той бік
ворожого кордону?
Т О М А С
149
— Може! — через весь салон гучно запевнив Арлекін Петрович.
— Якщо докласти зусиль — то все можна! Не зупинити, звичайно,
але відкорегувати напрямок і руйнівні наслідки цілком можливо.
— Головне діяти системно і завчасно, Томасе. — продовжив
Гриша №2. — За останні роки ми провернули кілька вдалих опе-
рацій з розхитування їхнього наукового і вибухового потенціалу.
Звичайно, ми завжди розуміли: хочеш взяти ворога за роги — почи-
най з його дупи, тобто з культурних процесів. Цьому, до речі,
ми у них і навчилися. Пам’ятаєте отой слизький порнографічний
шкандаль в Московії за участю народних артистів РФ та заслуже-
них діячів культури? Це була спланована порнодиверсія СБУ.
Кілька років тому його влаштувала естрадна мілфа Наташа
Корольова і підстаркуватий майстер еротичної імпрези Глушко,
на прізвисько Тарзан. Вони обидва українського походження,
як відомо. Наша пряма і заслужена агентура. Ця співачка Коро-
льова, котра неодноразово брала участь у помпезних концертах
на Дєнь матєрі та спільних виступах з дитячим ансамблем «Нєпо-
сєди», зачвякала своїм хтивим чебуреком половину кацапського
інтернету. Керівники «Нєпосєд» були в глибокому ахуї, багатьох
з них переїбав інфаркт. Тарзан-Глушко, у свою чергу, відзначився
видом власного хуя онлайн на весь так званий рунет і відзначився,
мушу сказати, гідно.
У результаті ціла еліта московитських моралістів й досі зна-
ходиться на межі нравствєнного колапсу. Як так! Дєнь матєрі!
Дитячий ансамбль! А вона пиздою прямо в монітори! І навіть
не перехрестилася! Ще б пару таких акцій від української діяспори,
і з кісток московитських моралістів можна було би побудувати
новий храм Христа Спасителя.
Кнехт СБУ Глушко, позивний Тарзан, надовго обрубав тоді
довгу руку Москви хуєм буржуазного націоналізму, а диверсант
Корольова одним єдиним самолупом, тобто селфі, власного чебу-
река похитнула підмурки ворожої духовності. Таким чином вони
виграли для нас час, і нині діючий мер Києва, до речі, таємно наго-
родив героїчну шпигунську пару ордером першого ступеня на дво-
кімнатну квартиру в спальному районі Позняки.
150
— Так чому ж воно тоді на нас обвалюється? Де результати
вашої праці? — несподівано активно поцікавився солдат ЗСУ Юхи-
менко. — І якого хуя я мушу стирчати в окопах під мінами, замість
того, щоби вечорами спокійно пити пиво на гаражах?
— Якби ми не працювали тяжко, — зазначив Гриша №1, —
можна сказати, самозречено останні кілька років, то ще зранку все
це не було би кому обговорювати, Юхименко. Таких операцій, більш
або менш успішних, проведено десятки, і взагалі вони дуже осла-
били кацапську стратегічну міць, але не до кінця. Фінальна битва
у нас попереду, ми їдемо туди, звідки можемо не повернутися.
— Пиздець, — затужив павіан.
— І не лише ти так думаєш! Боєць Юхименко теж так вважає?
— дещо іронічно поцікавився Вішну у солдата, на що той відповів:
— Ну, якшо чесно, то мені до сраки. Вони пацани багаті, ми країна
бідна, ну їх нахуй! Дайте мені калаша!
— Буде тобі калаш, Юхименко, все буде! — з батьківським
теплом у голосі промовив Арлекін Петрович з водійського крісла.
Тут несподівано до розмови долучився Кривавий Пастор,
котрий до цієї миті тихо гортав підручник із середньовічної демо-
нології під назвою «Некросатирикон»:
— Та все одно їм пиздець! Ми їх закрутимо в закатки,
на юшку нахуй перечавимо, аж з рота потече! Курва, я візьму
сокиру, Арлекіне Петровичу, і рубатиму їх роками по одненькому,
de die in diem, якщо буде потреба. А кістки обісру, і обісцю їхні обід-
рані хребти. Carthago delenda est, бля буду! Амінь!
— Ого! — аж присвиснув Остап Вішну. — Ось вона, стара про-
повідницька школа! Вчіться!
— Я ж казав, що Кривавий Пастор — людина вкрай серйозна,
— підтвердив Арлекін Петрович. — Головне, що його слова ніколи
не розходяться з ділом, він є людиною честі. Сказав, що обісре
хребти, значить, обісре. Наше щастя, що серйозні люди з християн-
ського пантеону теж на нашому боці, хоча раніше не без конфліктів
було. Еге ж, Олександре Валентиновичу?
— Ваша правда, але ж самі знаєте, як останнім часом змі-
нився світ. Ех, де ті часи, коли ми, молоді реформатори, палили
Т О М А С
151
у саксонському Кведлінбурзі відьом сотнями! Зараз усе інакше,
бо нині останній бастіон Сатани — це Московія. Угандонимо
її однозначно, шановні! Ми ж теж вивчали проблему на своєму
рівні. У московита, на відміну від українця, все ду же сер-
йозно і вкрай сакрально. В цьому смислі нам до них далеко.
Ми ж не додумалися своїми хазяйськими, хоча й дещо емоцій-
ними, головами до такого ідіотизму, як духовниє скрєпи, напри-
клад. Звичайно, серед нас теж багато дикунів, котрим якщо дати
волю, то вони з ніг до голови обвішаються ляльками-мотанками
і пір’ям. Ми їх вивчаємо, але, на щастя, уся ця публіка не надто
визначає напрямок розвитку нашого суспільства, хоча й крепко
шкодить. Інакше ми програли б кацапам ще в першому раунді,
як зазвичай. Московити — це суворі істоти, просякнуті серйозні-
стю і природною схильністю до самогубства. Чому вони саме такі,
а не якісь інакші, — це має більше цікавити вузьке коло науковців,
наприклад, кацапологів, ну, або ось СБУ. Але, панове, гадаю, маємо
всі шанси вкурвити цю купу гівна!
Тут він різко обірвав свою реформаторську проповідь і знову
з головою пірнув у «Некросатирикон».
— Крепко! — у захваті вигукнув боєць Юхименко. — Оце кре-
пко сказано! А я з них пєдалі познімаю!
Т у т в розмову знову втру тився Репостислав Вакарчук,
котрий, здавалося, вже втратив інтерес до життя фаршрутки
і тихенько мугикав щось ліричне, дивлячись у віконце. Раптом
очі його затуманилися, він підвівся з пасажирського місця, набув
величності, трохи прокашлявся і рубанув абсолютно сюрреаліс-
тичну промову.
— Пане Президенте! — почав він.
Усі мовчки переглянулися, але не стали йому заважати.
— Буває, дивишся на цей безкомпромісний їбальник і уяв-
ляєш, як він лежить в конопляному мішку посеред молотарки!
Лежить, мовчить, щось собі думає. А кругом стоять люди, обичні
сільські рабойоби, теж мовчать, дивляться на мішок з безком-
промісним їбальником, але ніхуя не думають. Просто позирають.
Чекають, коли приженуть асфальтний каток з райцентру.
152
Коли чутно, як на двір молотарки повільно заїжджає тяж-
кий, мов Говерла, асфальтний каток. Хтось доливає в бак соляри,
і він заходиться маневрувати, лаштуватися до роботи. Мішок тим
часом починає про щось здогадуватися. Каток, між тим, починає
рухатися, куди йому треба, а треба йому мішок.
Ось каток гучно пропердівся і потихеньку посунув. Ближче.
Ще трохи ближче. Потихеньку-помаленьку. Мішок панічно смик-
нувся. Ще ближче. Ще. Чутно як мішок всрався. Ось ще ближче.
Чвяк... і пиздець! Нема безкомпромісного їбальника!
Ваш Славко! Підписуйтеся на твіттер Репостислава Вакар-
чука! Разом ми сила!
Він моргнув вдохновенними очима, всівся на місце біля
віконця і знову поринув у ліричні мрії.
— Що сажете, пане Арлекіне? — спитав у водія Кривавий Пас-
тор, не полишаючи свого демонологічного читання. — Ви вважаєте
це нормальним? Може, його упиздити? А то розвів тут шмарклі,
у твіттер зайти неможливо, все у цьому маразмі.
— Ні, Олександре Валентиновичу, не слід. Репостислав —
це генератор смислів нашої фаршрутки. Він ніхуя не розуміє,
але пиздить добре, буває, що й проскакує корисна інформація,
як от зараз. Так, чисто поржати, звичайно, але в умовах тотальної
війни на винищення — що може бути краще за нехитрий сценічний
гумор?
Усі погодилися і закивали головами, але Кривавий Пастор все
ж таки додав наостанок:
— У мене взагалі давно зріє думка, що на деякі види діяль-
ності в Україні треба ввести мараторій. Це отакий естрадний
гумор, архітектура і монументальна скульптура. Більшість взірців
не витримує не те що критики, а навіть і просто погляду очима.
Це просто йобаний стид! Казали розумні люди, що архітектура
— це застигла у камені музика. Тоді питання: а яка саме музика?
Нічний спів Іво Бобула? Чи кримінальна коломийка з циганських
похорон? А що ж тоді оця наша естрада? А я вам скажу, що воно
таке. Сатанинська атракція — от що це! Особливо сценічний гумор!
На вашому місці я би цьому Репостиславу не довіряв.
Т О М А С
153
— Шановні, — продовжив Переїбихаудеген, — поговоримо про
це потім! Ми наближаємося до чергової зупинки. Селище міського
типу Грюнвальд. Мусимо підібрати одного армігера, щоправда,
не надто родовитого, та все ж таки гербового пана і славного
лицаря. Волинський шляхтич, позаштатний співробітник відділу
історичної помсти СБУ. Для оперативного прикриття ганяє краде-
них коней з Пруссії на Велике Князівство Литовське, де їх перефар-
бовують і продають рівненським баригам. До речі, почесний член
сейму БНР, себто Бурштинової народної республіки. Через нього
ми тримаємо руку на пульсі тіньової економіки.
З цими словами товариство враз помітило, що пейзаж
за вікном давно помінявся, можна сказати, подичавів, адже ніякої
кукурудзи, тракторів, комбайнів і придорожних електростовпів
видно вже не було. Фаршрутка неслася грунтовим шляхом, обабіч
котрого іноді траплялися клаптикові поля, засіяні високим житом,
а на обрії майорів похмурий ліс, схожий на зображення зі старих
німецьких гравюр.
— Чому Грюнвальд? Як ми тут опинилися? — поцікавився
Томас Якович. — Це що, Німеччина?
— На цю конкретно мить — це землі Тевтонського ордену, —
коротко відповів Переїбихаудеген.
Фаршрутка підкотилася під дивну автобусну зупинку, схожу
на ошатну готичну каплицю, і розкрила свої двері для крепкого
чоловіка середнього віку, вбраного за якоюсь старовинною і дуже
войовничою модою. З бляшаним скрипом він вскочив до салону, вдяг-
нутий у неповний лицарський обладунок взірця початку п’ятнадця-
того століття. Побита кіраса, відкритий бацинет якоїсь самопальної
модифікації на голові, руки у панцирних рукавицях і металевих нару-
кавниках. Він заскрипів залізними суглобами латів, заторохкотів
об поручні держаком від сокири і полуторним мечем. Решту зовніш-
нього вигляду тогочасних вояків ви, шановні читачі, можете нагуг-
лити самотужки, бо тут вам не університерський лекторій. Коротше
кажучи, вигляд він мав досить таки мужній і навіть брутальний.
Вояка був спітнілий та задиханий, з ніг до голови подер-
тий чимсь тяжким і гострим, місцями поплямований підсохлою
154
кривавою юшкою. Також він мав на своєму суворому обличчі чорні
обвислі вуса, не надто доглянуті на вигляд. У салоні одразу встано-
вився кислуватий запах заліза, крові й, власне, занедбаних вусів.
— Скільки? — грізно гавкнув лицар на Арлекіна Петровича.
— Це дивлячись, кого ви пограбували останнім часом, вель-
можний пане! — відповів Переїбихаудеген. — Платіть дві срібні
гривні за проїзд.
— Самі ж бачите, я щойно з іншої епохи! — обурився армі-
гер. — Ви промахнулися років на сто п’ятдесят, а може, й на двісті!
Крім того, зважте на локацію. Які в сраку гривні в Німеччині, виба-
чайте, кому вони тут треба?
— Тоді гольдгульденами платіть, тільки мерщій, бо треба їхати.
— А кухоль холодного пива для старого антифашиста входить
у вартість проїзду?
— Платіть, пане армігере, за проїзд, не жлобіться, а пиво
знайдеться. Гриша! — з цими словами автобус хекнув вихлоп-
ною трубою, двері зачинилися, і він знову вирушив нахуй, тобто
за фаршру том, а товариство взялося розглядати обладунки
новоприбулого.
— Трохи маємо, Арлекіне Петровичу! Спеціально для вас три-
мали холодненьке, на вечір! — разом відгукнулися кнехти, один
з них поліз у торби, приникані під ногами Вьольви Євдокимівни,
і під сидінням щось дзенькнуло.
— Серед присутніх є фашисти? Ти, чотирирукий в трєніках,
часом не німець? Шо дивишся, може, тобі пизди дати? — раптом
доволі експансивно звернув увагу на пасажирів армігер і висмик-
нув зручну кавалерійську сокиру на короткому ратищі. Вакарчук
з павіаном витріщили на нього здивовані баньки, а Гриша №2 спо-
кійно вийняв з-під вишиванки глока з довгим глушником і мовчки
направив на нечемного латника.
— Поважайте спокій, добродії! — владно скомандував Арле-
кін Петрович. — Німців серед нас нема, а не завадило би, як я бачу!
Порядку в автобусі явно не вистачає.
Лицар плюнув, враз охолов, сховав сокиру і рушив у глиб
салону, де гучно по-панібратськи всівся одразу на двох сидіннях
Т О М А С
155
та виставив смердючі, закуті у залізні сабатони ноги прямо
в прохід.
— Вибачайте, — сказав він, — трохи взяли нерви! Гегемонт,
сука, Бурштин-Поганяйло гербу Халява до ваших послуг!
«Йобана тітушня. Елітарій! Ніхуя за 600 років не поміня-
лося», — подумав Томас і чемно представився пану лицарю.
— Гриші! Кнехти СБУ, мечники Арлекіна Петровича, — чітко,
без зайвих емоцій повідомили лицарю Гриші і вру чили йому
пляшку полтавського світлого. Той не став зволікати і одразу від-
коркував її об кірасу, зняв з голови бацинета, видобув звідти пачку
«Прилук» і закурив.
— Фу-у-у-х-х-х! Оце як вдома на маєтку, пацанове! Що у вас
тут в цілому? Які плани на найближчий історичний період?
— Всі ми їдемо нахуй! — повідомив Томас Якович і одразу
додав: — А можна й мені папіроску, пане Поганяйло? Страх
набридла махорка.
— Держи, сарацинчик, візьми пару шт ук, — доброзич-
ливо відгукнувся той і заділився цигарками з мавпуном. — Бачу,
що ти не фашист.
— Ну, шо там? Вкурвили тевтонця? — cпитав у лицаря Остап
Вішну.
— Вкурвили, шановний! Можна сказати, відзняли широко-
форматну сагу. Глибокий Грюнвальд, або кінець германської пор-
ноіндустрії. Натурально, це був майже фестиваль старосвітського
фістингу, скажу я вам.
— А що, у нас з німцями теж війна? — з інтересом поціка-
вився Юхименко.
— А як же ж! Гібридна! — відповів Гегемонт. — Сцена-
рій цієї битви був простий, але дуже цікавий. Актори злягалися
прямо в латах, усі як один на родових гербах і озброєні до зубів!
Як і годиться, високотехнологічні пани завзято їбли дрібну
шляхту під мадригали, через що трохи пахло горілими фільвар-
ками, але це їм не допомогло. Здалеку було добре чутно, як литов-
ські хоругви прибивали дворучними страпонами цвіт німецького
лицарства. Полупили німців, довго ще не очуняють! З сотню
156
видатних сценаристів полягло, також зарубали кількох крупних
порнобаронів, а інших панів німецьких та їхніх пахолків і не пора-
хувати скільки на списи підняли, на простих очколупів ніхто
і не зважав! Відтепер усе виробництво переїздить у Польщу, король
Ягайло навіть обіцяв виділити під це діло Краківську архідієцезію.
— Якщо дозволите, зроблю зауваження! — нервово перервав
лицаря Кривавий Пастор. — От зараз знову модно лаяти німців,
а у православних буряків взагалі вважається, що німець — це якесь
ідіотське і закомплексоване опудало. А все через що? Через роз-
хитаність і невпорядкованість нашої емоційної сфери, оцю їбучу
душевність.
Я нещодавно в популярному часописі «Вечірній Гріх» прочи-
тав статтю, яка називалася «Німецькі звичаї, котрі здаються нам
дивними». Мовляв, вони мають здаватися ненормальними нор-
мальній, хрещеній п’яним в сраку попом, людині.
Так що я вам скажу. Єдина з німецьких звичок, що здалася
мені дійсно ідіотською, це манера голосно шмаркатися в публічних
місцях і при нагоді пердіти дупами, де про це не просють. Хоча
наші жлоби теж так роблять, але все ж таки до виховної програми
у нас це не входить. Вважається, що так робити хуйово.
Тут Гегемонт не без сарказму підпустив шипуна, чим під-
твердив сказане пастором.
— Ось! Ось! — продовжив Олександр Валентинович. — Всі інші
звички, як-от здавати побутових єретиків у Святу Курію або феде-
ральну поліцію, не лізти у приватний простір, приміром, посцяти
видалися мені цілком нормальними звичками людей, здорових
як ментально, так і морально. Якщо у вашій історії не було Маг-
дебурзького права, то ніяка Європа в найширшому смислі цього
слова вам не світить, бо ви ніхуя не Європа в принципі! У нас
же Магдебурзьке право було століттями, і все нормально робило,
як у людей. Щоби ви розуміли, друга назва цього суспільного
явища — «Німецьке тевтонське міське право». Кацапи про таке
кажуть: «немцы придумали, а русский мужик потом мучается».
Переконаний — там, де не сприймається германський досвід, там
закінчується Європа, панове. Гріх про це забувати!
Т О М А С
157
Орднунг і системність життєвої траєкторії — це, мож-
ливо, єдине, що робить людину людиною! Це я вам як професій-
ний пастор кажу! Вчіться у німців, і буде діло, тим більш, голосно
шмаркатися в публічному просторі ми вже уміємо, отже, справа
за дрібничкою — наловчитися жити за орднунгом, хоча би мінімаль-
ним. Але поки до німців нам срати і срати! І всі сруть! Вас самих
не заїбало жити у гівні та розпиздяйстві, шановне гербове паньство?
Відчувалося, що ось-ось має початися заворушка, бо арміге-
рова мармиза вже налилася протестним буряковим сяйвом, але
раптом невідомо звідки пролунав незнайомий, але упевнений окса-
митовий голос. Усі переглянулися, але звідки він доносився — ясно
не стало. Втім, голос мав привабливий тембр, чути його було при-
ємно, хоча й здавалося, що він лунав із чиїхось торбів. Товариство
включно з Арлекіном Петровичем принишкло.
— Браття і Сестри! — звернувся невідомо до кого голос. —
Не пиздіть, а краще послухайте розумну людину!
Щодо німців існує наступна думка і зараз я її озвучу! Всі
ви люди писемні, а тому, мабуть, чули про німецького філософа
Гайдеггера і його вчення про буття. Дазайн, шановні! Безперечно,
чули! Цей Гайдеггер був німцем, а німці, як відомо, люди прискі-
пливі та уважні. Цей учений муж свого часу чи то нормально йоб-
нув шнапсу, а може, й зіганув якось невдало, але звернув увагу
на один баг у німецькій — і не лише німецькій — філософії.
Звернув він уваг у на самий феномен бу ття і на його
точне визначення. На те, що всі оці німчики, всі оці канти з геге-
ля´ми, хоча й оперували поняттям буття, вибудовуючи на ньому
свої потужні конструкції, але визначення самому поняттю давали,
або вкрай умовне, або й геть ніякого. Ось вам буття, добродії, і пиз-
дець. Романтика!
Наука, а я вважаю філософію все ж таки наукою, без чіткого
результату, який можна лабараторно і, головне, неодноразово пере-
вірити, — це кухонний пиздьож за жізнь, а не наука. Як можна
оперувати усіма поняттями, не маючи чіткого визначення най-
головнішого з них — базового поняття буття? Не маючи конкрет-
ної відповіді на запитання: буття, це взагалі що таке? Звичайно,
158
якісь відповіді існують, але усі вони або формальні, мовляв, від’ї-
біться від нас, або просто кумедні і мають відверто гумористичний
характер. Аби просто щось пизданути по-німецьки, бо німецькою
мовою дуже кортить попиздіти. Дазайн! Шайзе! Дуже пристосована
до гавканини і наказів балачка.
Тут голос трохи закашлявся, мугикнув щось нерозбірливе
і додав:
— Слава Йсусу Христу! Амінь, браття і сестри! Зіга-зага!
Дазайн!
Запала тиша, усі напружено думали про те, звідки могла зву-
чати ця полум’яна, але не вельми зрозуміла промова.
— Боєць Юхименко! — пролунав командний голос Переїби-
хаудегена. — Покажи, що там у тебе в кульку? Везеш заборонені
предмети?
Юхименко зашарівся, але швидко усвідомив, що діватися
йому уже нікуди, і вийняв з кулька щось акуратно замотане у мах-
рового рушника. Трохи поборсавшись, він розгорнув округлу
і вельми несподівану річ. Це була добре доглянута голова Дми-
тра Олександровича Корчинського, цілком собі жива, з нормаль-
ним філософським виразом обличчя. Її вуса були красиво зачісані,
очі блищали осмисленістю. Голова була цілком собі довольна. Вона
окинула поглядом салон фаршрутки, дещо втомлено посміхнулася
у вуса і продовжила проповідь:
— Але це ще не все...
Втім, Юхименко легенько ляснув її рушником, вона знову
замовкла і заворушила вусами, спокійно позираючи на товариство.
— Так от чого ти копирсався у своєму кульку, Юхименко! Все
ясно. Годував її? — поцікавився у солдата Остап Вішну.
— Годував!
— Чим годуєш?
— Горгонзола, оливки, червоне сухе, переважно каталонське,
іншого вона не їсть.
— Я знаю, Юхименко. Корчинські іншого й не їдять!
Де ти її взяв? Там були ще такі самі? — зі знанням справи продо-
вжив допитуватися Вішну.
Т О М А С
159
— Голови ще були, Остапе Паранірвановичу, але то були
обичні сєпарські баняки. Після нашого мінометного обстрілу трохи
повідпадало.
— Юхименко, ти розумієш, що це вкрай рідкісна, прак-
тично музейна річ? — знову втрутився у допит Переїбихаудеген. —
Я за все життя бачив лише кілька голів Корчинського. До речі,
твоя у чудовому стані, зазвичай вони трапляються трохи покоцані
авантюрами, але то таке. Юхименко, нахуя вона тобі здалася?
— Пане Арлекіне! Я знайшов її в АТО! Ми накрили сєпар-
ський блокпост під Краснокомуняцьком, вона там лежала в ящику
з-під гранат. Сєпари її зовсім не годували, били, гралися нею у фут-
бол. Насилу її вилікував, не забирайте! Я її в Києві по усіх лікар-
нях тягав, жалко ж, врешті знайшов хорошого головолога, він
її поставив на ноги, тоїсть на вуса. Вона мені помагає, може кон-
серву зубами відкрити, наприклад, і навіть цинк з патронами.
Крім того, вона дуже ерудована, підказує, буває, що по ділу, істо-
рію війн добре знає, всякі оповідки про кондотьєрів розказує. Мені
це цікаво, я так освіту отримуваю, бо маю тіки середню, а вона
зараз, самі знаєте, яка хуйова.
— Ладно, — пом’якшив тон Остап Вішну, — держи її в кульку,
але пам’ятай, що це річ доволі небезпечна сама по собі. Може
втекти і наробити шкоди. Вони дуже підступні, хоча до пори
до часу цілком собі лагідні й привітні. Поки їй з тобою по дорозі —
вибриків може й не бути. Ти краще спитай, куди вона їде. Я все
розумію, але у неї можуть бути інакші, відмінні від твоїх плани.
— Знаю! Я її у трьох кульках держу при собі! Від мене не уко-
титься! Кажи дяді, куди ти їдеш?
— Не знаю, як ви, панове, але мені треба до Ватикану,
у штаб-квартиру «Opus Dei», туди я й тримаю свій шлях, —
поважно промовила голова. — У мене там зарплатня за вісімдесят
вісім років лежить.
— Боюся тебе розчарувати, але ти їдеш нахуй, — серйозно
зауважив Гриша №2.
— Сам йди нахуй, рогопил, — спокійно відповіла голова Кор-
чинського і знову поворушила пишними вусами.
160
— За даними СБУ, — додав кнехт, — це не єдина голова Кор-
чинського, і на сьогодні у світі їх налічується близько двадцяти
штук. Голови здатні підтримувати між собою невидимий теле-
патичний зв’язок і можуть передавати одна одній значні об’єми
інформації на далеку відстань. Відомо, що одна з них точно зна-
ходиться у Ватикані, дві у штабквартирі НАТО, одна на Лубянці,
а ще одна у Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Інші ж голови є мандрів-
ними, час від часу вони вигулькують в різних гарячих точках пла-
нети, у різні історичні періоди. Я так скажу, товариство, вона може
згодитися у нашій справі. Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втра-
тиш. Через цю голову ми можемо вийти на Лубянку і прощупати
непомітно тамтешню ситуацію. Ворог не здогадується, що вона
у нас.
— Раніше їх було багато! — втрутився у розмову Гегемонт Бур-
штин-Поганяйло. — Чи не в кожному замку, ледь не у кожного дріб-
ного князька чи барончика була така голова. Мій дід розповідав,
що у нього в молодості було аж три таких голови. Він їх у татар-
ському обозі взяв при Синіх Водах. Потім, звичайно, одну пропив,
а дві інші обміняв на великий табун дрикгантів.
— Так-так! — підтвердив Вішну. — Найавторитетнішою з цих
голів колись володів Авіньйонський університет, але після чуми
1348 року вона десь ділася: можливо, її скинули у річку Рона разом
з тілами померлих від чорного мору французів, а може, й просто
кудись закотилася. До цього вона, між іншим, встигла створити
визначну для свого часу бібліотеку! Голова невпинно пизділа і про-
повідувала, а місцеві домініканці за нею усе те записували. Нині
значна її частина зберігається у бібліотеці Святого Престолу в Римі.
Табуйована алхімічна назва голови Корчинського, наскільки мені
відомо — Євразійський Палантир. Їх робили при дворі імператора
Заходу Карла Великого полонені сарацини, шайка алхіміків з Кор-
дови. Але секрет виробництва, на жаль, втрачено. Коли партію
в п’ятсот штук було завершено, імператор половину сарацинів при-
копав десь у Шварцвальдських лісах, а іншу замурував у стінах
Аахенського собору. В подальшому при Каролінгах ці голови вико-
нували функції державного телеграфу, майже у кожному абатстві
Т О М А С
161
або монастирі було по одній голові для зв’язку, також у найбільших
замках і по багатьох прикордонних фортецях.
Сам же імператор К арл ніколи не сидів на місці,
бо, як відомо, його імперія не мала якоїсь постійної столиці, тому
він увесь час пересувався володіннями і возив із собою одну з голів
для зв’язку. Історики схильні саме в них бачити першопричину
такого буремного культурного та організаційного розквіту того-
часної цивілізованої Європи. Важлива річ — комунікації! Фактично,
як вважають вчені, саме голови Корчинського створили умови для
так званого Каролінгського Відродження. Усі тогочасні монастир-
ські бібліотеки та книгосховища укладені саме за допомогою
їхньої невпинної трансляції.
Цікавий факт! При завоюванні Карлом Великим Саксонії
голова Корчинського врятувала імператора під час бою з об’єдна-
ними силами саксів і вендів. У рішучу мить, коли сам імператор
бився із саксонським ватажком Відукіндом, вона боляче вку-
сила того за сраку, чим на коротку мить відволікла увагу варвара
від двобою. Імператор скористався нагодою і охрестив дикуна
сокирою.
— Однак, щось ми відволіклися, — перервав історичну довідку
Арлекін Петрович. — Юхименко, поклади її назад у кульок, але
далеко не ховай, раптом вона пиздане щось корисне, всяке ж може
бути.
— Добре, пане Арлекіне! — Юхименко обережно огорнув
її рушником, акуратно помістив у товстий поліетиленовий пакет
і поклав на сидіння поруч.
Поки у салоні точилися отакі розмови, фаршрутка нес-
лася собі шляхом, пейзаж за вікном знову перетворився на зви-
чайну напівколгоспну пастораль, в небі світило сонечко і ніщо
не нагадувало про Юрьєв дєнь, але усі розуміли оманливість
отакого становища. Атмосфера в автобусі була в цілому три-
вожна: Кривавий Пастор час від часу зазирав до свого підруч-
ника з демонології і молився, боєць Юхименко нервово нишпорив
по підсумках і постійно перекладав з місця на місце якесь солдат-
ське причандалля, Вакарчук так само сопів щось ліричне під ніс
162
і дивився у вікно. Остап Вішну тихо пиздів з волинським лицарем,
котрий точив мантачкою свого довжелецького меча, курив червоні
«Прилуки» і запивав це діло пивом з пляшки.
Гриша №1 одним оком дивився у свою Бхаґавата-Пурану,
а іншим сканував простір салону і ситуацію за вікном. Гриша
№2 виїдав чорт уже зна яку пачку печива й теж контролював
ситуацію. Навіть стара Вьольва Євдокимівна грала свою специ-
фічну роль. Оскільки вона жодного разу не те що не прокинулася,
а навіть й не поворушилася, то з мовчазної згоди товариства
Гегемонт обережно повісив на неї піхви від свого меча та вмос-
тив на її закутану в хустку голову шолома, аби той не мотилявся
по салону на укравтодорівських вибоїнах. Так вона й сиділа, упер-
шися у свій дерев’яний ціпок, прикрашена лицарським бацине-
том. Голова Корчинського шаруділа вусами в кульку, але мовчала,
а конунг СБУ Арлекін Петрович вів фаршрутку та іноді торкався
руків’я сокири, перевіряючи, чи та досі на місці.
Томас Якович скористався хвилиною відносного спокою, аби
упорядкувати хаотичні думки. Він дивився на пасажирів, чухав
під лопаткою довгими руками і складав усе до купи. Спочатку він,
як міг, проаналізував доволі дивну ситуацію з головою Корчин-
ського. Все ж таки це було незвичайно і навіть надзвичайно. Щоби
голова отак окремо від тулуба жила повноцінним життям, брала
активну участь у соціальних процесах і навіть військово-політич-
них конфліктах? А оці її вуса? Нахуя голові такі пишні вуса? Може,
це антени для телепатичного зв’язку?
Тут йому пригадався популярний український письменник
Василь Шкляр і розлога стаття про нього, що одного разу трапи-
лася павіану в «Упирятинському віснику». Подивіться, мовляв,
Василь Шкляр мудро зауважив ось це, а ось тут Василь Шкляр
заявив, що влада цинічно шото там, ну й так далі. Тут павіан трохи
замріявся, в його голові почалася невеличка вистава у затишному
супроводі голосу народного артиста України, заслуженого діяча
мистецтв Богдана Сильвестровича Сталоне:
— Драма-феєрія «Василь Шкляр насувається», — здалеку
почав голос. — З газетної шпальти на вас дивиться письменник.
Т О М А С
163
Дивиться мудро, дещо втомлено, по-батьківськи. Так проникливо,
що аж зранку не хочеться виходити на роботу. Але перш за все
ми бачимо, знову ж таки, вкрай підозрілі письменницькі вуса. Такі,
знаєте, типові вуса зі старовинних польських анекдотів про буря-
ків. Патріархальний акцент прямо посеред парадного абрису.
— Що ж примушує людей прикрашати себе такими арха-
їчними вусами? — лунав неквапливий голос Богдана Сильвес-
тровича. — Має ж у цьому бути який-то поведінковий мотив! Так
чи інакше вуса — це сигнал. Про що він сигналізує? Можливо, про
соціальний статус, а можливо, й про якусь особливу гендерну нішу.
Можливо навіть, це біологічний маркер, пов’язаний з віком особи.
Але факт полягає в тому, що маркування соціальної ролі за допо-
могою вусів сягає сивої давнини.
В цьому є щось мисливсько-збиральницьке. Це дуже зручно,
бо по вусах усе видно — хто скільки товчеться на цьому світі, хто
зібрав більше ягід та горіхів, а хто менше. А хтось взагалі шмаркач
зелений, котрий поки не зібрав ніхуя, окрім неминучого раннього
пародонтозу. Я так собі думаю — хто таврує власне тіло такими
палеолітичними ознаками, як-от вуса, той і мислить відповідно.
Я б сказав, при всій повазі, глибоко музейно. Але цей музей дуже
цікавий! Туди можна піти і подивитися, що було колись, тисячі
год тому. Як жили люди, як мислили, чим переймалися. Чи читали
вони Василя Шкляра у своєму верхньому палеоліті? Це дуже
корисно, але, менше з тим, існують питання цікавіші й нагальніші.
Чому, наприклад, Арлекін Петрович досі не зняв з голови того
АТБ-шного кулька, в котрому він сидів ще на зупинці? Дощу в фарш-
рутці начебто нема. Взагалі все досить дивно. Очевидно, почалася
якась стратегічна операція всесвітнього масштабу, і я випадково опи-
нився в її епіцентрі. Чомусь саме сьогодні почала остаточно гинути
Московія, настав цей страшний Юрьєв дєнь. Треба таки розпитати
у Арлекіна Петровича про Долгорукого Гагаріна, що це за хуйня
така. Отже, я сиджу в автобусі, невідомо якого дідька беру участь
в есбеушній спецоперації з порятунку держави від уламків Московії,
що сипляться прямо з неба, ми підбираємо по дорозі якихось дуже
підозрілих людей і врешті їдемо невідомо куди.
164
Фактично прямуємо нахуй, до того ж, проїжджатимемо Яго-
тин і, мабуть, підхопимо по дорозі ще когось. Ну, добре, а далі що?
Ну, проїдемо ми Яготин? А далі? Нахуй? А як це розуміти? Це така
кінцева зупинка? Чи може, це назва населеного пункту? Нахуй.
Де ви прописані, Якович? У Нахуї, вулиця Пилипа Орлика, будинок
7. Якщо існує Лохвиця, то чому не може бути Нахуя? Тим більш, це,
судячи з усього, десь в тих краях. Ну, гаразд, а який план дій? Спо-
діваюся, Арлекін Петрович знає, що робе, але якою є моя роль у цій
справі? Що тут може зробити звичайна мавпа? Схоже, вони й самі
не знають.
Все якось неорганізовано, все звідкись береться, виникає,
і тут-таки зникає, кругом суцільний хаос. Раптом десь узялося і —
хуяк — поділося! Дуже українська історія! По радіо раніше часто
крутили старовинну козацьку думу «Нам поможе святий Юрій,
ще й пречисте НАТО, вату звоювати!». Спочатку там усе було ніби
нормально і цілком стабільно, але потім «десь узявся святий Юрій»,
і почався, як це зараз прийнято говорити, суцільний зашквар.
До речі, святий Юрій! А чи нема тут зв’язку з цим Долгорукім Гага-
ріним? Треба обдумати.
Поки Томас Якович отаким чином намагався зрозуміти
що відбувається, боєць Юхименко задрімав, а кульок з головою
Корчинського раптом тихенько заворушився.
— Чуєш, ей, мавпо? Чуєш мене? — пошепки, але так, щоби
почув павіан, гукнула голова з кулька. — А ми що, правда їдемо
нахуй? Точно не на Ватикан?
Павіан винирнув зі своїх роздумів, позіхнув, почухав дупу,
зрозумів, що кульок звертається саме до нього і невпевнено відповів:
— Наче так, а що?
—Але мені треба у Ватикан, поможеш вибратися звідси?
— Це неможливо в принципі, наскільки я зрозумів, аж поки
фаршрутка не доїде до кінцевої. Де і коли це станеться, тут
я не в курсі діла. Спитай оно Переїбихаудегена. Мені й самому цікаво.
— Слухай, мавпо, я просто хотіла дорозповісти про Гайдег-
гера. Ну, ото коли ви про німців пизділи, пам’ятаєш? Мені аж свер-
бить! — настирливо продовжувала голова.
Т О М А С
165
— Пам’ятаю. Ну, давай, тіки не дуже довго, бо я в цьому
не дуже розбираюся. Я й живого німця ніколи не бачив.
— Гаразд, я швиденько, не довго, клянуся! — знову ж таки
пошепки додала голова з кулька і делікатно продовжила лекцію:
— Отже, буття. Хоча це поняття є фундаментальним для
усієї європейської філософії, що саме воно означає, досі нікому
не відомо. Буття? Хуй його зна, що воно таке! Однак у світі дійсно
існують філософські традиції, що мають відповідь на це питання,
просто їм ніхто не вірить через їхню занадто опуклу очевидність.
Вони стверджують просту методу пошуку найбільш очевидного
значення. Якщо керуватися таким підходом, то про буття можна
більш-менш точно сказати лише одне: буття — це просто таке
слово, одне із сотень тисяч людських слів, і це єдине визначення,
проти якого ніяк не попреш!
— Е-е-е-е... — спробував був приборкати цей потік свідомості
мавпун, але голова Корчинського цикнула на павіана і повела собі
далі:
— Тут-таки стає зрозумілою головна помилка Гайдеггера, яка
полягає в тому, що він вопше не ту хуйню досліджував. Він дослі-
джував конкретно узяте слово і запиздівся, а мав би досліджувати
природу слова як такого взагалі, а не природу буття як окремого
слова. Поки не поймеш, що таке слово, про буття годі й думати.
Бо визначаємо ми його саме через слово. А феномен слова, між
тим, зрозуміти теж неможливо, оскільки слово — це теж про-
сто таке слово. І людина — це теж просто слово. Сам Гайдеггер —
це людина, хоча й німець, а отже — він просто слово, бо і людина,
і німець — це просто такі слова. То що ж ми бачимо? Бачимо
ми ніхуя, і навіть це ніхуя ми визначаємо через слово ніхуя.
А це дуже цікаво, бо чим більше ми бачимо ніхуя, тим більше
ми ніхуя не бачимо.
Однак ключ до розуміння буття все ж таки існує! Є одна
невеличка підказка. Найголовнішим з усіх слів є слово «Слово»,
оно у пастора спитай, бо воно визначає само себе. І це філософ-
ський феномен, що символізує собою абсолютне ніхуя, яке визна-
чає себе як Ніхуя, з котрого дивним чином постає гора пульсуючих
166
сенсів. Тому «спочатку було Слово» слід перекладати як «раптом
десь узялося». При чому оце «узялося» виступає тут парадоксаль-
ним чином як реальний об’єкт і навіть як суб’єкт. Хрін його знає,
як так вийшло. «Узялося», Томасе, — це і є справжнє приховане
ім’я Буття. Отже, слава Йсусу Христу, Богу нашому! Моліться, брати
й сестри! Амінь! Зіга-зага! Дазайн! — тут голова Корчинського
замовкла і лагідно посміхнулася мавпунові.
«Ти диви на нього, — подумав Томас, — оце про «раптом десь
узялося» просто в яблучко. Кмітлива макітра, нічого не скажеш,
але взагалі-то я майже нічого не вдуплив».
— Томасе Яковичу, маю повідомити тобі дещо важливе, —
знову пролунав запопадливий голос з кулька. — Але так, щоби
ніхто не чув. Це вкрай важливо! Посунься до мене трохи ближче! —
доброзичливо і навіть ласкаво прошепотіла голова крізь вуса.
Томас через свою природну допитливість зацікавився пропо-
зицією і посунувся трохи ближче.
— Нахилися ще трохи, Томасе, не можна, щоби цього хтось
почув, окрім тебе. Все має лишитися між нами!
Томас Якович необачно, як прояснилося буквально за мить,
нахилився вухом до голови Корчинського, аби почути вкрай важ-
ливу інформацію, й одразу пошкодував. Кульок несподівано під-
скочив і вчепився гострими іклами у павіанів їбальник прямо крізь
махровий рушник і товстий шар поліетилену.
— А-а-а-а!!! — заголосив Томас Якович, підстрибнув з сидіння,
немов новорічна петарда, та інстинктивно кинувся углиб салону
до есбеушних кнехтів. Паралельно цьому голова намагалася відку-
сити пику від мавпи, часто і хижо сопіла, смикалася у різні боки,
аби заподіяти Томасу якомога більших страждань.
Першим підхопився Кривавий Пастор, миттєво оцінив кри-
тичність ситуації і прокричав на весь салон: — Юхименко! Сука,
я так і знав! Вставай! Лови цю почвару! Поможіть хто-небудь
павіану!
Всі, окрім лірично кволого Вакарчу ка, повскак у ва ли
зі своїх місць й кинулися ловити осатанілого від болю мавпуна,
аби віддерти від нього скажену голову. Це було непросто, хтось
Т О М А С
167
послизнувся в сум’ятиці й впав, хтось не встигав навіть відслідко-
вувати звивистий шлях цієї летючої дзиґи, на котру перетворилися
зчеплені мармизами мавпа і голова. Найспритнішим, як не дивно,
виявився саме секретар РНБО. Він якось так хвацько і профе-
сійно схопив павіана, що якраз проносився повз нього, за хвоста,
і йобнув ним об підлогу таким чином, щоби усю міць удару взяла
на себе голова Корчинського. Так воно і сталося, голова відчепи-
лася від очманілого Томаса Яковича, зойкнула, покотилася вздовж
проходу у бік водія і голосно на всю фаршрутку заспівала нахаб-
ним зеківським голосом:
Вот за красным столом, отуманенный дымом!
Воду пьёт прокурор за стаканом стакан!
А на черной скамье, на скамье подсудимых
Там сидит его дочь и какой-то жиган!!!
— Чого дивишся, хапай її, поки не наробила ще більшої
шкоди! Юхименко! — страшно прогарчав Остап Вішну.
Юхименко з криком «Та це який-то пиздець!» кинувся
до голови і заповзявся її хапати, та, у свою чергу, викручувалася,
як могла, намагалася прокусити солдатські берці, брудно лаялася
на нього і на усе товариство разом.
— Чё ты зенки пялишь, мусор, на мои наколочки! Волчара,
блядь, Юхименко, тебе пиздец па-любому, тебя пацаны на перья
поставят, бич штопаный, бобер ебучий, спекулянт! Кто педали
сепарские с покойников на базаре барыгам толкал! Сука! Западло,
блядь! Дазайн!!!
Раптом Юхименко проявив неабияку спритність: влучно
накинув на голову рушника, міцно вчепився у схоплене крепкими
робітничими руками, і та одразу замовкла. Він швидко загор-
нув її у якусь брудну ганчірку з підлоги, що зазвичай валяються
по салонах вітчизняних фаршруток.
— Юхименко! — закричав на бідного солдата Кривавий Пас-
тор. — Ти розумієш, що ти накоїв? Куди ти дивився?
— Так а шо, ми ж її уже схопили, наче ж обійшлося!
— Ти що, взагалі нічого не зрозумів? — прошипів Арлекін
Петрович. — Щойно до твоєї голови Корчинського підключилася
168
голова з Лубянкі! Тепер кацапи точно знають, де ми зараз знахо-
димося! Вони свого не впустять! Готуйтеся до оборони, панове!
Зараз почнеться! Ось-ось попруть! Нас засікли! Вони або скинуть
на нас Саяно-Шушенскую ГЕС — тоді нам просто пиздець, або зараз
тут з’являться Мєщєрскіє Скоморохі — і тоді нам драматичний
пиздець!
Томас Якович тримався руками за свою закривавлену пику,
тремтів від болю, пускав з носа рожеві шмарклі, плакав і підвивав
водночас. В голові гуділо щойно почуте словосполучення — Мєщєр-
скіє Скоморохі, Мєщєрскіє Скоморохі, Мєщєрскіє Скоморохі, бум-
бум-бум! Воно здалося йому дуже лиховісним і страшним.
«Мєщєрскіє Скоморохі, — думав він крізь мряку, що охопила
його свідомість, — Мєщєрскіє Скоморохі, що це за хуйня така, ні,
ні, тільки не це, тільки не вони!» — звідкись Томас знав, чи просто
відчував, що це щось вкрай небезпечне.
— Гриша! — гукнув кнехтів Переїбихаудеген. — Швидко видай
пану лицарю арбалет і болти до нього! Все це ви знайдете за тор-
бами під задніми сидіннями! Стволи на місці?
— Так, мій конунг! — стисло прогарчав, немов готовий
до сутички пітбуль, один з кнехтів і вийняв з-під вишиванки свого
глока. Всі одразу помітили, що, окрім автоматичного пістолета,
за поясом у Гриші №1 було ще кілька магазинів збільшеної ємності.
Гриша №2 вже перевіряв затвор повнорозмірного узі й роз-
кладав на сидінні додаткові магазини, штук, мабуть, з п’ятнадцять,
якщо не більше.
— Юхименко! Зверху подивись, там за вогнегасником лежить
калаш і кілька рожків до нього! Давай! Розберись там!
Боєць стрімголів кинувся до вогнегасника виконувати наказ
конунга.
— Остапе Паранірвановичу! Агов!
Але Вішну уже тримав у руках обріз з помпового дробовика,
що, як виявилося, увесь цей час був приниканий в складках олім-
пійського костюма: — Маємо те, що маємо!
— Згодиться, якщо діло дійде до ближнього бою! — схвалив
Арлекін Петрович. — А ви, пасторе, моліться!
Т О М А С
169
— З нами Бог! Кацапам пизда, па-любому! Маю в запасі одну
вбивчу молитву! — войовничо відповів Олександр Валентинович
і рішуче закрив свого підручника з демонології на найцікавішому
місці.
— Вакарчук! Вакарчук! — наказово звернувся то Репостислава
Остап Вішну.
— Шо такоє?
— У кризові моменти співатимеш бадьорих пісень! Для під-
тримки бойового духу! Чув? Ти митець чи хто?
— Пойняв! Співатиму «Веселі, брате, часи настали», — на диво
жваво відгукнувся ретранслятор. — На ютубі майже сімсот тисяч
переглядів!
— Вьольво Євдокимівно! Пані! Спите?
Стара досі перебувала у стані фольклорного анабіозу і ніяк
не реагувала на організаційну колотнечу.
— Та й хуй на вас, аби не заважали. Гриші! Сховайте Євдоки-
мівну за переднім сидінням і чимось накрийте, а то мало що може
статися. Тільки дуже делікатно, і клумаки теж не забудьте. І голову
Корчинського теж туди, аби не мотилялася по проходу!
Кнехти шанобливо зняли з Вьольви Євдокимівни армігерів
бацинет, підхопили стару під руки і разом з клумаками обережно
утрамбували між автобусною торпедою і сидінням. Туди ж зап-
хали голову в кульку і вогнегасник.
— Мавпа! Павіан Якович!
— И-и-и-и-и-и-и!!! — як міг, процідив крізь солону слину
мавпун.
— Ясно, сиди і міцно тримайся за поручні, — з деяким навіть
співчуттям промовив Вішну і поплескав Томаса по плечу, від чого
той булькнув рожевими шмарклями з носа.
Фаршрутка неслася по трасі, нічого начебто не віщувало
біди, але все ж таки відчувалося, що лихо десь поряд. І дійсно,
події почали розгортатися доволі швидко. Спочатку все було тихо,
а потім навалився низький гул, уже знайомий за першим бомбар-
дуванням ярославським бароко, і цього разу діло було значно сер-
йознішим. Раптом невідомо звідки обабіч дороги і на саму трасу
170
почали сипатися досі невеликі, але все одно вбивчі шматки якихось
антикварних заводських конструкцій.
— Пиздець, шановні! Здається, це Чєлябінск! Вони хочуть ски-
нути на нас Чєлябінск! — вигукнув з водійського місця Арлекін
Петрович.
І в цю саму мить різко здійнявся руйнівний вітер та поча-
лося потужне торнадо зі здобутків першої хвилі радянської
індустріалізації. Спочатку прямо з неба прилетіла циклопічна
заводська домна. На щастя, вона врізалася просто в поле, але
результат цього падіння усіх приголомшив. Угору здійнялася
величезна хмара чорнозему, перемішаного з тоннами бетону
та арматури.
— Тут ніяке узі не поможе! — крикнув Гриша №2. — Вся надія
на вас і на пана пастора!
— Моліться, пасторе! — коротко підсумував Арлекін Петрович
і щосили втопив педаль газу.
Кривавий Пастор гаряче замолився дивною суміш-шю ниж-
ньонімецької говірки і крепких механізаторських матюків, а фарш-
рутка, немов космічна комета, летіла крізь промислову зливу,
що містила у собі місто Чєлябінск. Фабричні цехи, гігантські роз-
печені домни, фрагменти дев’ятиповерхівок з московитами все-
редині, потрощені лінії високовольтних передач, трамвайні депо,
нічні ларьки з кислим кацапським пивом і цигарками, цілі автомо-
більні розв’язки тощо. На фаршрутку одномоментно обрушилося
з неба ціле кацапське місто. Крім того, немов горох, з неба поси-
палися очманілі громадяни Російської Федерації, сотні тисяч осіб
різних верств і соціальних станів. Одна з них, немов комаха, заля-
пала собою лобове скло фаршрутки, але, на щастя, не заподіявши
при цьому суттєвої шкоди.
Скоріше за все, це було результатом палкої молитви Крива-
вого Пастора. Олександр Валентинович гаряче молився, а фарш-
ру тка уникала не лише пошкоджень, але й моментального
зникнення. Це було диво! З двадцять хвилин, чи близько того, авто-
бус на шаленій швидкості нісся крізь перемелений на друзки Чєля-
бінск і чорну хмару лупленої кацапні. Товариство повчіплялося
Т О М А С
171
руками і ногами за стільці та поручні і завзято заздрило Остапу
Вішну, котрий завдяки своїй природній чотирирукості, немов
павук, вхопився взагалі за все, до чого можна було дотягнутися.
Здавалося, що це ніколи не скінчиться, але спітнілий Пере-
їбихаудеген нарешті помітив попереду маленьку світлу пляму,
схожу на вихід з кошмарного тунеля. І дійсно, пляма почала
мерехтіти та поступово збільшуватися, кругом трохи розвидні-
лося, і в якусь мить автобус, мов куля, вискочив на чисту й неушко-
джену трасу. Все у цьому світі має межі, навіть такий бетонований
непотріб, як Чєлябінск.
— Не віриться, ой не віриться! Панове-браття! Проскочили!
Проскочили! Е-ге-гей!!! — з радісним полегшенням загорланив
волинський армігер, і фаршрутка разом зітхнула.
— Дякуйте Кривавому Пастору! — досить емоційно додав
Арлекін Петрович. — Таких брудних і дієвих молитов я не чув
ніколи! Але рано радієте, панове! Якщо їм не вдалося зупинити нас
Чєлябінском, то чекайте на Скоморохів, це однозначно. Всім готу-
ватися до бою!
Деякий час, мабуть, хвилин з десять, автобус обережно
крався порожньою трасою, вискрипуючи підвіскою та розхита-
ними дверима, аж тут Томас Якович, що сидів зі своєю покусаною
пикою біля вікна, зойкнув:
— Дивіться! Що це? Оно в полі! В кукурудзі! Якісь темні
силуети!
— Мєщєрскій Скоморох! — пролунав грізний голос Переїби-
хаудегена, і салон одразу заповнився рішучим клацанням затворів
і якихось залізяк. Товариство готувалося до відсічі.
— Буде непереливки, панове! — додав Арлекін Петрович. —
Скоморохі — це страшний московитський винахід, розроблений
в закритих сибірських HII у вісімдесяті роки, ще при Андропові.
Так, вони трохи застарілі, але від того не менш небезпечні.
— Борітеся — поборете! — процитував класика Остап Вішну
і пересмикнув цівку дробовика.
— Ні куля, ні картеч не зупинять Скомороха, Остапе, —
похмуро зауважив Арлекін Петрович. — Хіба ненадовго затримають.
172
Але хуй на них, почнемо битися, а там побачимо. Стрілецька зброя
згодиться проти їхнього ескорту, теж, до речі, дуже небезпечного.
Називається воно Таваріщ-2. Це летючі андроїдні мотоблоки супро-
воду, менші за розмірами, не такі смертоносні, але їх більше і вони
нахабніші. Якщо не помиляюся, на одного Мєщєрского Скомороха
за штатом приходиться по чотири-п’ять Таваріщєй-2.
— А у чому їхня небезпека? Що вони роблять? Чим б’ються? —
переляканим голосом насилу промовив Томас Якович. Мавпуна
помітно трусило, було видно, що він досі не отямився після нападу
голови Корчинського.
На це питання докладно відповів Остап Вішну:
— Мєщєрскіє Скоморохі, павіане, застосовують бойові куль-
турні коди. Насправді це не надто складна технологія, якщо
на цьому розумітися, але результативна. Мистецтво битви куль-
турними кодами сягає давніх давен, має суто шаманське коріння,
і у цій справі московити нині не мають собі рівних. Це свого роду
магія візуалізації, посилена відносно сучасними технологіями.
В Скоморохів вмонтовані візуалізатори кодів, в які спеціально нав-
чені кремлівські культурологи завантажують потрібну інформа-
цію. Це можуть бути чорно-білі фотографії мами з коромислом,
кабінетне погруддя Молотова або зображення ізбушкі на куря-
чих ніжках з дитячої казки, просто як приклад. Це навіть може
бути звичайна балалайка. Будь-що, що може викликати у кацапа
гордість за просраную страну! Ось, а замість їбальника у Скомо-
роха стоїть матеріалізатор візуалізованих кодів. Працює Скоморох
на чистій сирій нафті, і це теж важлива частина магічної техноло-
гії. Раніше, як кажуть історики, все це працювало на дровах і собо-
линих хутрах, але прогрес не оминув і Московію.
Тут обережно подав голос Репостислав Вакарчук, що три-
мався на диво мужньо і поки що хуйні не пиздів.
— Почекайте, Остапе Паранірвановичу, а як конкретно вони
застосовують оці коди? Що можна зробити за допомогою мами
з коромислом і балалайки? Як все це працює? І чи існує який-не-
будь дієвий метод боротьби з цим? І що саме роблять андроїдні
мотоблоки?
Т О М А С
173
— Як застосовують і що роблять, Репостиславе, боюся,
ми самі скоро побачимо, і попередній інструктаж тут не допо-
може — ви шо так, шо так охуїєте. Тут теж потрібна магія. Бачите,
панове, кожна магічна традиція має як свої плюси, так і свої
мінуси. В принципі, з московитським чаклунством можна досить
результативно боротися за допомогою англосаксонських заклять.
Шкода, що ми не маємо з собою надійного британського матері-
алізатора культурних кодів, з ним було би легше відбитися. Втім,
Арлекін Петрович добре знається на давньогерманській магії,
а особливо на скандинавській та саксонській її традиціях. Я,
у свою чергу, як краєзнавець і спеціаліст з індоарійських культів
зроблю, що зможу, та й Кривавий Пастор, гадаю, допоможе своєю
молитвою. Саме час відсунути конфесійні протиріччя, потрібна
допомога усіх гуманістичних пантеонів! Що скажете, Олександре
Валентиновичу?
— Звичайно, зроблю все, що у моїх силах! Силу латинського
матюка поки ніхто не відміняв, крім того, я маю глибокий рефор-
маторський досвід, хоча й був до початку Реформації одним
з найкращих співробітників Римської Курії, тут ніде правди діти, —
підтвердив сказане Остапом Вішну Кривавий Пастор і одразу поці-
кавився: — А як щодо голови Корчинського? Чи можемо якось
використати її проти кацапів? На що вона здатна, крім того, щоби
проповідувати і кусати за пики павіанів? Все ж таки балакуча
голова — це предмет, так чи інакше, магічний. Щоправда, досі
не можу зрозуміти, якого роду сила нею керує? Все ж таки сарацин-
ська чи, може, якась інакша?
— Тут немає згоди, пане пасторе, питання досі є дискусій-
ним, — замість Вішну відповів Арлекін Петрович. — Скоріше за все,
тут задіяно якесь синтетичне чаклунство. Але в цілому відчува-
ється потужна аграрна магія, бо така голова, наприклад, дуже
добре годиться для викликання дощу або посухи, чи проти сарани.
А сарацинські алхімики — це ж просто середньовічна легенда!
Я не виключаю навіть і трипільського походження цього арте-
факту. Відчувається, що голова Корчинського — річ дуже древня.
Але, шановні, йдеться, врешті, про те, чи реально за допомогою
174
англосаксонських заклять пробити культ урологічний захист
Мєщєрского Скомороха, і чи можна ними пошкодити андроїдний
мотоблок супроводу Таваріщ-2. Як відомо, разом з таким мотобло-
ком сила Мєщєрского Скомороха набуває неабиякої потуги, хоча
сам по собі мотоблок цілком піддається фізичній обробці.
Гадаю, що цілком реально, хоча повної гарантії, зви-
чайно, нема. Прецеденти були, і неодноразово, але чи виста-
чить нам вміння і сил? Все ж таки серед нас лише двоє конунгів
СБУ і один пастор. Так, є кілька підготованих селовиків — сол-
дат ЗСУ Юхименко, двоє неодноразово відзначених подяками
керівництва старших кнехтів і навіть один гербовий шляхтич
щойно з Грюнвальда, ніхуя ж собі! Але цього явно недостат-
ньо. А хто всі інші, при всій повазі? Один мавпун і один ретран-
слятор сенсів! Не думаю, що з них буде багато користі, — зітхнув
Переїбихаудеген. — От якби прокинулася Вьольва Євдокимівна,
ми би показали цим багатоцільовим матрьошкам, де Новоросія
зимує, але це не у нашій владі: якщо пані спить, то пані спить.
У цю саму мить на всю фаршрутку пролунав збуджений
голос Гриші №1: — Увага! Тобто ахтунг! Здається, вони наближа-
ються! Дивіться!
І дійсно, поки автобус їхав собі трасою, а кнехти пильну-
вали кукурудзяне поле, непевні плями на обрії значно збільши-
лися, почали набувати конкретних абрисів, і фаршрутка опинилася
у полі їхньої уваги. Це був здоровенний Мєщєрский Скоморох
у супроводі п’ятьох летючих андроїдних мотоблоків. І хоча вони
були все ще далеченько, Томас уже встиг відчути стратегічну
погрозу і крепко охуїти, як і попереджав товариство Остап Вішну.
Він дивився і не вірив своїм очам.
Найбільше Скоморох скидався на потворний гібрид напів-
зруйнованої панельної хрущовки, гігантської матрьошки з сувенір-
ного лотка і здоровенного пропитого московита. Він був неохайно
пофарбований у бруднуватий індустріально-сірий колір, заввишки
мав метрів з п’ятнадцять, а замість їбальника прості дерев’яні
двері, як у сільського сортира. Зі Скомороха стирчали своєрідні
металеві руки, чимось схожі на грифи від басових балалайок,
Т О М А С
175
а зі спини димілися чорним димом високі вихлопні труби. Власне,
на московита його робила схожим загальна моторика ру хів,
нахабна і самовпевнена.
В повітрі навколо Скомороха крутилося кілька летючих
мотоблоків, здалеку схожих на великі чорні бензопили або газо-
нокосарки, увішані якимсь технічним причандаллям, радіато-
рами та антенами. Рухалися вони стрімко, досить таки маневрено
та зухвало, і уже було чутно, як пронизливо високо гуділи іхні
невеликі, але потужні турбіни.
— Готові? Зустрічайте, хлопці! — чітко скомандував Арлекін
Петрович. — Першими на нас підуть Таваріщі-2, це їхня звичайна
тактика прощупування боєм. Задача полягає в тому, щоби не дати
їм розкочегаритися. Треба одразу угандонити кілька мотоблоків
на ближньому підльоті. Алгоритм їхньої поведінки змодельований
за принципом так званої «пітерської подворотні». Вони різко стар-
тують, але якщо сходу виписати їм пизди, починають метушитися
і втрачають ініціативу.
Це має розізлити Скомороха, а в цьому стані він впадає
у некеровану лють. Тут його й можна підрізати закляттям! Отже,
по команді — але лише по команді — з усіх наявних стволів гасіть
мотоблоки, стріляйте прямо крізь шибки, спробуйте збити їх усі,
а Скоморохом займемося ми з Вішну Паранірвановичем і Крива-
вим Пастором. Навіть не намагайтеся нам допомагати і не стрі-
ляйте по ньому! Економте набої, бо вони ще можуть знадобитися.
Вакарчук! Починай співати!
Всі напружено вдивлялися в кукурудзяне поле правору ч
по ходу руху, звідки й насувався кацапський підрозділ, а Вакар-
чук тихо, але дуже зворушливо заспівав «Я не здамся без бою».
Юхименко клацнув затвором старенького калаша, армігер упев-
неними рухами сильних рук закінчив натягувати тятиву вели-
кого генуезького арбалета і приготував кілька залізних болтів.
Гриші професійно зайняли свої позиції під вікнами, секре-
тар РНБО прийняв смиренну молитовну позу, а Остап Вішну
вже тримав в одній руці обріза, зарядженого картеччю, іншою
ж низько вимахував своєю сувенірною булавою. Двома іншими
176
руками він міцно тримався за пору чні й переминався з ноги
на ногу.
— Вже близько, чуєте? — промовив Вішну і подивився
на армігера. — Чуєте?
Здалеку крізь нерівномірний гул дизельного двигуна в салон
долетів неприємний технологічний гуркіт з присвистом, і всі разом
почули трубний глас Мєщєрского Скомороха. Тембрально цей
глас був схожий на заводський гудок сталінського завода-гіганта,
і нічого хорошого від нього очікувати не доводилося:
— Сука, блядь, да ты чё, ахуел, что ли? Стоять, пидар! Сука,
сюда иди, ты чё! Давай побазарим! Снимай пиджак! Я тебя
урою, сука хахляцкая! Пацаны, бей биндеру! За нами Масква!
Давай-давай!!!
Таваріщі-2 тут-таки згрупувалися у бойовий порядок: один
трохи глибше і посередині, четверо попарно збоків, та одразу
з густим комашиним ниттям низько поперли понад кукурудзою
в пряму лобову атаку.
— Товариство! Стріляти по моїй команді і тільки разом! Під-
пустіть їх поближче, але не дайте їм себе забазаріть, бо саме
в цьому вся їхня сила! Увага!
Що ближче підлітали до фаршрутки кацапські мотоблоки,
тим гучніше й упевненіше звучав не дуже приємний на пер-
ший погляд голос Репостислава Вакарчука: «Я не здамся без
бо-ю-ю-!!!» — із сильним вібрато співав він, і це ще більше надихало
товариство до запеклого супротиву.
Пастор почав гаряче молитися, Арлекін Петрович піддав
трохи газку, фаршрутка відчутно прискорилася, і до пасажирів
одразу долетів огидний промисловий глас Мєщєрского Скомо-
роха: — Засцал, сучара?!! Тебе пизда! Распишу на ленты, пидарок!
Бойовий порядок Таваріщєй-2 хижо кинувся на автобус,
і до товариства докотилася перша хвиля густого кацапського заба-
зарєва у традиційному хоровому виконанні.
— Ровно стал, сука! Ты мне должен, пидар, понял, блядь!
Маму твою ебал, очко порву, биндера! Вперед за Новороссию,
пацаны!!!
Т О М А С
177
— Іменем України! По летючій кацапні прицільно з усіх
стволів і арбалетів — вогонь!!! — пробив потужну хвилю моско-
витського забазарєва як ніколи до цього гнівний голос Арлекіна
Петровича. — Давай!!!
Довгі прицільні черги з калаша та узі, щільна серія пострілів
з дробовика і глока зробили свою справу.
У салоні повилітали шибки, і Томасу Яковичу одразу позакла-
дало вуха. Свиснула тятива тяжкого армігерового арбалета, і мета-
левий болт прошив одного з Таваріщєй наскрізь.
— Сука, сука, это пидец! — встиг продеренчати мотоблок
і з розгону в’їбався в передню стойку фаршрутки, від чого оста-
точно перекосойобило пасажирські двері.
Влучні черги з автоматичної зброї начисто скосили ще двох
Таваріщєй, і обидва вони гепнулися у придорожні будяки, розі-
драні та пошматовані пострілами Юхименка і кнехтів СБУ, а чет-
вертий Таваріщ з перебитими картеччю патрубками задимівся
і з матюками полетів помирати у кукурудзу. Останній з мотобло-
ків швиденько вдуплив, до чого йде справа, різко на льоту смик-
нувся вбік і вгору, але встиг отримати свою порцію картечі від
Остапа Вішну. Здалеку над кукурудзяним полем вже лунав його
здивований голос: — Пацаны, съёбываем отсюда! Это чечены, сука,
я тебе базарю, без базара, надо быстро валить! — тут у нутрощах
Таваріща щось гучно луснуло, закоротило які-то важливі дроти, він
завалився на бік і пірнув у останнє піке.
— Баба-а-ах!!! — прогримів над кукурудзою гучний вибух,
і голос Юхименка радісно повідомив: — Остапе Паранірвановичу!
Прямо в бензобак лупанули, ото ніхуйово! Слава Україні! Е-ге-ге-й!!!
— Тихо! Дивіться! — крикнув Вішну і махнув своєю булавою
у бік поля. — Ви тільки подивіться на це!
До фаршрутки донісся репучий голос Мєщєрского Скомо-
роха. Він уривчасто, але сильно задимів вихлопними трубами
і захилитався своїм масивним корпусом над полем. Скоморох
шалено набирав обертів і швидко наближався до автобуса.
Над кукурудзою лунав його сповнений гіркого страждання
голос: — Таварищ! Сынок! Алеша-а-а!!! И сердцу по-прежнему
178
горько! Что после свинцовой пурги! Из камня его гимнастерка!
Из камня его сапоги! Всех урою! Астанавитесь!!!
Скоморох раптом припустив, враз вискочив з кукурудзи
на трасу, і Томас побачив, що замість ніг той має масивну гусе-
ничну платформу, а з грудей у нього стирчить броньована куле-
метна турель, з якої одразу пролунали короткі черги. Скоморох
почав пристрілюватися з кулемета по фаршрутці, у той час як вона
під керівництвом Арлекіна Петровича заходилася хитро маневру-
вати з боку в бік. Асфальт здіймався від кучного попадання куль,
Томас Якович з переляку заціпенів, а товариство хаотично замету-
шилося по всипаному битим склом салону.
— Усім пригнутися! Нікому не стріляти! Економте набої!
Пригнутися! — волав крізь метушню Арлекін Петрович і щосили
давив на педаль газу. — Юхименко, сядеш за кермо, приготуйся!
Остап Паранірванович! Тепер наш вихід!
В автобус влучило кілька куль з кулемета. Скоморох уже при-
стрілявся, і всі відчули, що ось-ось має статися останній життєвий
пиздець.
«Зараз він розмеле фаршрутку кількома чергами зі свого
ДШК і наостанок проїдеться по ній гусеницями, — лунав у павіано-
вій голові невтішний прогноз. — Це кінець!»
Тим часом Юхименко філігранно повторив маневр Арле-
кіна Петровича з початку цієї книжки, вправно перехопив у того
керування автобусом, піддав ще трохи газу і вивів фаршрутку
на рубіжну швидкість, більше якої вона не могла видати фізично.
— Валентине Олександровичу! Давайте! Починайте! Нам
треба його прощупати, збийте цього московита з пантелику латин-
ським прокльоном, а ми впиздячимо йому подвійне англосаксон-
ське закляття!
— Гриші! Обидва! — скомандував Кривавий Пастор. — Помо-
жіть відкрити аварійний люк, його заклинило! Будете тримати
мене знизу!
Гриша №2 без зайвих слів підскочив до пастора, кілька разів
підстрибнув і проломив кришку люка своїм крепким мужицьким
баняком, тоді кнехти підхопили пастора за ноги, помогли йому
Т О М А С
179
пролізти в отвір, і рішуча фігура пастора замайоріла над фаршрут-
кою. Це був дуже ефектний і ризикований хід. Потік турбулентного
повітря одразу ледь не збив його з ніг, а по металевому даху зре-
кошетила кулеметна черга, однак мужній пастор не розгубився,
зібрав усю молитовну волю в кулак, вийняв з глибокої костюм-
ної кишені підручник з демонології і підняв його над своєю голе-
ною головою просто до неба, немов ікону. Тим часом Мєщєрскій
Скоморох майже наздогнав фаршрутку, упевнено сів їй на хвіст
і зі страшним ревом наближався.
Сортирні двері його їбальника враз прочинилися, з темного
отвору пролунав огидний кацапський регіт, і на пастора обруши-
лася стара кримінальна мудрість: — Пахан пера не светит, придурок!
— Від серця до сонця!!! — мужньо відповів на це пастор
і спритно ухилився від вбивчої кримінальної мудрості, що про-
летіла буквально у кількох сантиметрах від нього. Він урочисто
випростався.
— Ab imo pectore, кажу тобі я, acta est fabula! Пиздуй ad patres,
у свою Cloaca maxima, папуас! Нахуй — это туда! Debes, ergo
potes!!! — суворо проголосив латинське закляття Олександр Вален-
тинович і щосили жбурнув демонологічного гримуара прямо в Ско-
мороха. Вочевидь, сила старовинного прокльону таки спрацювала,
або пастору просто поталанило, але підручник влучив прямо
в турель, а точніше, в саму щілину, з котрої на фаршрутку сипа-
лися кулеметні черги.
Скоморох на мить розг у бивс я, здивовано гигик н у в,
а з турелі пролунав безжальний голос «Некросатирикона»: «Ego
plus quam feci, facere non possum!!!» У цю ж мить зі скомороших гру-
дей вирвалося полум’я і пролунав потужний вибух. Турель разом
зі станковим кулеметом відірвало від Скомороха і, перед тим,
як гецнутися об асфальт, вона пролетіла у бік фаршрутки метрів
зо двадцять, зачепила її задній бампер, кілька разів хаотично під-
скочила і врешті потрапила під московитські гусениці.
— Мой пулемет! Алеша-а-а-а! Родненькай! Сыночек!!! — неса-
мовито завив Скоморох. В його нетрях щось неприємно затарохко-
тіло і загуло, дерев’яні двері їбальника знову прочинилися, і звідти,
180
мов з автоматичної катапульти, прямо на фаршрутку посипалися
тяжкі березові дрова.
— Він врубив матеріалізатор культурних кодів! А-а-а-а! —
прокричав Кривавий Пастор, в останню мить головою пірнув
у аварійний люк та опинився на пересипаній склом підлозі авто-
буса. — Хлопці, лягай!
Кілька тяжких пеньків зі свистом пролетіли там, де пас-
тор щойно стояв на повний зріст і запускав у дію магічні меха-
нізми. Один з пеньків провалився у люк і залишив велику вм’ятину
на армігеровій кірасі.
— Юхименко, маневруй, маневруй, курва! — кричав Арле-
кін Петрович з підлоги, а фаршрутку з усіх боків лупило здоровен-
ними березовими дровами. Вона підскакувала, немов антилопа,
а у салон разом залетіло кілька десятків дровиняк. Одна з них
боляче вдарила Репостислава Вакарчука по голові, він на деякий
час знепритомнів, через що «Я не здамся без бою» нарешті при-
пинилося. Товариство з полегшенням зітхнуло, бо це вібрато уже
трохи підзаїбало, навіть попри його актуальність.
— Що робити, Арлекіне Петровичу? Запас моїх магічних сил
вичерпано, це був єдиний гремуар з демонології! Більше нема!
— Просто моліться, пасторе! Ви і так багато для усіх нас зро-
били! — з цими словами Переїбихаудеген подивився на Остапа
Вішну і кивнув: — Ну що, з Богом, пане Вішну?
Тим часом в руках Мєщєрского Скомороха з’явилася нова
культурологічна зброя. Томас Якович не втримався і на півсе-
кунди визирнув з розбитої шибки, аби подивитися на це пере-
сувне чудовисько. В одній руці воно тримало гігантську, ковану
в кустарний спосіб, трикутну балалайку з індустріальної нержа-
війки, а іншою вимахувало здоровенною мамою з коромислом,
вбраною в театральний московитський сарафан і гострий стале-
вий кокошнік. Балалайка була заточена по краях і виблискувала
на сонці: один влучний удар такого народного інструмента міг роз-
різати фаршрутку навпіл. Мама з коромислом лютувала не менш
за самого Скомороха, страшно матюкалася і погрожувала фарш-
рутці коромислом.
Т О М А С
181
— Станет вдруг Россия краше! Она краса и гордость наша! —
співала мама с коромислом, мотиляючись по хитро закрученій
траєкторії, а з дверей їбальника їй підспівував сам Скоморох: —
Своими недрами богатая и этим вечно виноватая!
Перший же удар балалайкою по фаршрутці завдав їй значної
шкоди, хоча й був не надто влучним. Трикутний інструмент, немов
бритва, начисто зрізав частину салону над задніми сидіннями,
й одразу по тому на автобус обрушився страшний удар мамою
з коромислом. Дах сильно прогнувся, в повітрі стояв зловісний
регіт мами і кацапські прокльони.
— З Богом, пане Арлекіне! — обидва конунги разом підвелися
з підлоги. Мєщерскій Скоморох знову розмахнувся кацапською
мамою для нищівного удару, котрий цілком міг стати вирішальним.
— Ом намах Шивая! Мама дарагая! — крикнув Остап
Вішну, і з його сувенірної гетьманської булави прямо по оска-
женілій кацапській матєрі їбанула гаряча жовто-блакитна бли-
скавка. — Ом намах Шивая! Мама дарагая! — ще одна блискавка,
ще, і ще одна! Мать густо задимілася, її коромисло спалахнуло,
і полум’я одразу перекинулося на сарафан.
Горящая мать загула повногрудним шаляпінським басом
і заволала самодіяльне московитське закляття порятунку: — Про-
йдя трудный путь от сохи до урана! Я смогла приумножить,
спасти, сохранить! — і в цю мить горящая мать разом зі своїм
коромислом вилетіла з обпеченої руки Мєщєрского Скомороха
і широкою іскристою дугою полетіла далеко в поле. Щойно вона
впала в кукурудзу, як та зайнялася.
Тяжка, гостра, мов лезо, балалайка знову низько просвистіла
над фаршруткою. Юхименко давив на газ, лобове скло було вибите
березовою дровинякою, на лобі солдата запеклася кров від глибо-
кої подряпини, під оком сяяв великий синець. Скоморох скажено
вив, разом з ним підвивали Томас Якович і Репостислав Вакарчук.
Скоморох — від люті, а мавпун з ретранслятором — через тяжкий
емоційний струс. Пастор і Гегемонт молилися, перший нижньоні-
мецькою мовою з латинізмами, інший — церковнослов’янською
з волинським акцентом.
182
Не плачь, родная мать, не смог твой сын понять!
Совсем элементарного — не надо воровать!
Прости, родная мать, слёз горьких не унять!
Пройдут года, и встретимся с тобою мы опять!
Скоморох співав інфернального гімну і трощив балалайкою
фаршрутку. Та підскакувала, маневрувала, але не здавалася.
Арлекін Петрович вчепився за напіввидертий поручень, під-
няв правицею тяжку сокиру догори і завдав першого англосаксон-
ського удару.
— Авада Кедавра!!! — з сокири, немов з вогнемета, вилетіло
могутнє закляття у вигляді полум’яного струменя. Воно влучило
в двері скоморошого їбальника, ті загорілися, але це не спинило
його наступу. Скоморох напирав ще дужче.
— Смертельне зак ляття не діє! Вішну Паранірванович!
Помагай!
Вони разом націлилися у Скомороха сокирою і булавою: —
На раз, два, три!
— Раз, два, три, московит — гори!!! Ом намах Кедавра!!! —
з сокири і булави знову вилетіло яскраве полум’я, зійшлося в єди-
ний гарячій струмінь і вдарило по Скомороху. Ба-ба-х-х-х-х!!! Але
той не лише не спинився, а ще більше прискорився.
— Він включив культурологічний захист від індоєвропей-
ських сенсів! Арлекін Петрович! Ми пропали! Тепер його ніщо
не зупинить!
— Пожди, дай подумати, треба спробувати заборонену міжна-
родною конвенцією стару аграрну магію. Колись давно, ще на зорі
своєї юності, я знав кілька могутніх аграрних заклять! Але то було
так давно, е-хе-хе, я все позабувався! Вішну Паранірванович,
закляття гробків, чи як воно називалося? Ви маєте пам’ятати, нео-
літична магія — це ж ваша сфера!
— А-ба-ба-шо-то-там… щось таке, крутиться в голові! Якби
ж атмосфера була спокійнішою, мали б час на роздуми. Треба щось
робити, Арлекіне Петровичу, інакше нам гайки!
— Спробую! — промовив Арлекін Петрович і знову здійняв
сокиру.
Т О М А С
183
Скоморох вкотре замахнувся балалайкою, їбанув по фарш-
рутці, але трохи не влучив і виламав здоровенний шмат укравто-
дорівського асфальта з дорожнього покриття. Видно було, що він
почав впадати в некеровану лють і потроху втрачав координа-
цію, однак кожен удар по автобусу міг стати фатальним. Армігер
валявся на підлозі разом зі своїм мечем та поламаним арбалетом
у вщент побитій кірасі і проломленому бацинеті, з-під якого цибе-
ніла кривава юшка. Вакарчук разом з мавпою забилися під сидіння
і там крепко обійнялися, як перед смертю. Пастор, затиснутий
в кутку погнутим поручнем, тихо молився, Юхименко героїчно
виконував функцію шофера, Остап Вішну трьома руками тримався
за все що міг, а четвертою погрожував булавою Скомороху. Його
яскраво-жовтий костюм був увесь подраний і вкритий плямами
бруду. Обидва кнехти намертво засіли між сидіннями в очікуванні
чітких наказів і були напоготові.
— А-ба-ба-ке-да-вра! — сіре око конунга зблиснуло, і знову
спалахнула вже трохи пригоріла сокира. Полум’я вдарило в груди
Скомороха, той похитнувся, трохи відстав від автобуса, але тут-
таки пришвидшився і пішов у рішучу атаку.
— И швец! И жнец! И в гробу мертвец! А-ха-ха!!! — неслося
з дверей його їбальника.
— Все, — подумав Арлекін Петрович. — Нам пиздець.
І тут несподівано сталося те, на що ніхто не розраховував.
— Цього разу не вам, синку, хе-хе-хе, а ну посунься трохи! —
пролунав у салоні чийсь владний голос. Це була вона.
— Трясця твоїй рогатій матері! Дірявий ти лантух з гів-
ном! Купа торішнього гною! Щоб у тебе срака заросла! Щоб тебе
пожерла фітофтора! Довгоносик душу поточив! Борозняк кишки
погриз! Щоб ти не дожив до учорашнього дня! Та щоб ти здох, сма-
лена кацапська свиня! А-ба-ба-га-ла-ма-га!!! А-ба-ба-га-ла-ма-га!!!
Гучно вибухнуло стародавнє закляття гробків, в небі щось
загуркотіло, спалахнуло, і в Мєщєрского Скомороха їбанула
страшна тропічна блискавка. Сила її була настільки руйнівною,
що той одразу тріснув, мов гнила радюжка, його корпус відло-
мився від гусеничного шасі, з діри на місці кулеметної турелі
184
повалив густий дим, і він прямо на ходу розпався навпіл. На трасу
просипався боєкомлект культурних кодів, по асфальту застри-
бали і покотилися березові дрова, духовні скрєпи, блискучі само-
вари різних моделей і розмірів, розлючені вєтєрани в луснутих
окулярах, ікони Ніколая Второго, дерев’яні скобарі, гостро заточені
сталеві кокошнікі, православні хрести і таке інше. Фрагменти ско-
морохового тіла охопив вогонь, все це по інерції котилося за фарш-
руткою, але стало ясно, що Скоморох таки допиздівся.
— Слава Україні! А-а-а-а-а-а!!! — горланив з потертого водій-
ського крісла Юхименко.
— Перемога!!! — голосило змучене товариство, і навіть най-
більш постраждалий від березового залпу армігер, все ще лежачи
в проході на підлозі, булькотів щось життєствердне.
Посеред понівеченого салона фаршрутки згорблено, але
велично стояла стара Вьольва Євдокимівна. Вона спиралася на вуз-
луватий ціпок мозолистими руками, погляд її блакитних очей був
ясний і строгий, без жодних ознак старечого маразму або приспа-
ності. Вбрана вона була просто, але чепурненько, можна сказати,
зі смаком. Чиста свитка білого домашнього полотна з відкладним
комірцем, обшита по швах кольоровими шнурами, коштовна візе-
рунчаста хустка яскраво зеленого кольору. З-під свитки визирала
темно-червона плахта, край синьої попередниці і святкові сап’я-
нові черевики. Виріз на комір був доволі широкий, вочевидь, для
того, аби добре було видно барвисті коралі та великого срібного
дукача з викарбуваним на ньому портретом Симона Васильовича
Петлюри.
— Пригальмуй трохи, солдатику, — сказала вона, звертаючись
до Юхименка. — Зелена зупинка, хлопчики. Що ж ви, як школярі,
їй-богу! Ще трохи, і догралися б зі своїми забавками! Як можна
було так знехтувати рідним словом! «Авада Кедавра», тьху!
Це ж взагалі арамейське закляття! Хто взагалі вас тільки цьому
навчив, це ж ганьба! Арлекіне, Остапе, ви давно уже не діти так
ризикувати!
— Вьольво Євдокимівно, та ми цейво, е-е-е... — спантели-
чені конунги дивилися на розкидані трасою залишки Скомороха.
Т О М А С
185
«Богдан» повільно котився на нейтральній передачі і врешті зупи-
нився на узбіччі в тіні великого ясена. Певний час у фаршрутці сто-
яла тиша.
— Ми пісяти хочемо! — звернувся з-під сидіння до товариства
павіан. — Можна ми зі Славком вийдемо? Я би ще й покакав, —
чесно додав Томас Якович. — Дивно, що я взагалі досі не всрався,
мабуть, через те, що давно нічого не їв. Останній раз кукурудзину
в полі гриз. Обід буде?
— Йдіть, тільки недалеко, — благословив обох Вішну.
Мавпун намацав на підлозі пачку армігерових «Прилук», спи-
тав у досі напруженого Гриші №2 сірники, чемно привітався зі ста-
рою і вистрибнув через відсутнє вікно на дорогу. За ним незграбно
виліз Вакарчук і одразу побіг за дерево до вітру. Павіан закурив.
— Вьольво Євдокимівно, що ж ви раніше не цейво? Поди-
віться на автобус, що від нього залишилося, — нат урально
фаршрутка! Він же ж у нас на балансі, а новий нам не скоро вида-
дуть! — репетував Переїбихаудеген. — І що з того, що я конунг,
хіба ви самі не знаєте, який у нас лютий завгосп на базі? Таке
жлобисько!
— Е-е-е, допоможіть мені вилізти, е-е-е... — обережно означив
свою присутність Кривавий Пастор. — Мене тут трохи придавило,
е-е-е...
Остап Вішну підскочив, трьома руками відігнув поручня,
четвертою поміг Олександру Валентиновичу встати і обтрусив від
пилюки його строгий пасторський костюм.
— Дякую, шановний! Мої вітання, Вьольво Євдокимівно! —
галантно привітався пастор. — Ото ви дуже вчасно!
Вішну тим часом, тримаючи під пахвою обріза і булаву,
усіма руками активно копирсався в автобусній аптечці, яка дивом
не постраждала під час бою, розпаковував бинт і щедро поливав
чималий шматок вати спиртом. Він зняв з Гегемонта пошкодже-
ного бацинета, перевірив загальний стан шляхецького здоровля,
проквецяв незначні, але криваві подряпини ватою і забинтував.
Той, відчувши запах спирту, одразу якось пожвавішав, прийшов
до тями і заворушився, вискрипуючи залізним обладунком.
186
— Схоже на незначний струс мозку, могло бути гірше. Треба
буде і павіанову пику роздивитися, бо укус голови Корчинського
може бути отруйним, — зауважив Вішну і звернувся до товариства:
— Добродії! Давайте усі разом подякуємо пані Вьольві Євдо-
кимівні за вчасну допомогу! Вона не так часто прокидається,
і лише у вкрай важливих справах. Очевидно, справи наші кепські,
якщо це сталося.
Усі дещо хаотично, але щиро висловили свою вдячність, заво-
рушилися і взялися обговорювати непростий стан справ. Вакар-
чук уже повернувся до фаршрутки і заходився викидати через биті
шибки кацапські дрова, що валялися по всій підлозі. Гриші кину-
лися вимітати через перекошені двері бите скло, армігер намагався
запхати свого меча у погнуті піхви, а Арлекін Петрович і Вішну
вислуховували неприємну нотацію від Вьольви Євдокимівни. Юхи-
менко курив і перепаковував кульок з головою Корчинського,
Кривавий Пастор думав, а Томас Якович Сирота тим часом всівся
посрати за деревом. Він насмикав листя, підібрав хвоста, зручно
вмостився, ще раз закурив і задумався.
«От нахуя писати такі ідіотські книжки? — міркував павіан,
дивився удалечінь і тужився. — Що я тут роблю? Це ж нату-
ральний кошмар і повний треш. Боже-боже, і ніяк же ж звідси
не вирватися, поки увесь цей маразм не скінчиться, а ще ж,
судячи з усього, маємо проїздити Яготин, цю йобану діру на мапі
світу! І ще не відомо, який придурок в тому Яготині знову влізе
в автобус, аби нарватися в ньому на неприємності. Який-небудь
Кшиштоф Кшишна, або Кутх Нікітовіч Вагенбург. А ці Мєщєр-
скіє Скоморохі, це ж треба було отаке вигадати? Фу, яка гидота!
Або вся оця кацапня? Невже воно й справді існує, таке нахабне,
люте і підступне? Лізуть і лізуть, нахуй їм та Україна впилася?
Ми жили собі, нікого не чіпали, і на тобі — поперли на нас вій-
ною! І коли? Коли й до самих, як казав класик, підкрався пиз-
дець, цього разу мабуть уже остаточний. Юрьєв дєнь. Треба буде
у Вьольви Євдокимівни розпитати, бо від цих конунгів нічого
не доб’єшся. Ех, здається, людство остаточно схибило, і наста-
ють останні дні! Якби ж вони хоч іноді прислухалися до голосу
Т О М А С
187
природи, я б їм весь розклад дав як він є, та хіба ж люди прислу-
хатимуться до мавпи?
От колись в Австралії жили аборигени, і нормально жили,
між іншим! Вставали удосвіта разом із сонцем, пісяли-какали, трохи
вошкалися туди-сюди, потім десь до десятої години ходили збирати
корінчики, ловити на сніданок мишку абощо, потім сідали їсти.
Їли. Об одинадцятій знову лягали спати, спали до четвертої години
дня, прокидалися і знову щось їли. І з цього часу аж до глибокого
вечора вони просто пизділи. Просто тупо пизділи, трохи ще тан-
цювали і гримали каменюками для ритму. Знову пизділи, лягали
спати і так щодня. Щодня, сорок тисяч років! Сорок, нахуй, тисяч
йобаних років! Просто спали, їли і пизділи! Ходили голяка, зби-
рали харчі не більше трьох годин на день, бо, як я вичитав в одному
природничому журналі, навколишні умови перекривали усі їхні
базові потреби. І ніхто з них жодного разу не їбанувся від нудьги.
Все у них було добре і весело, вони були цілком собі щасливі.
Це з одного боку, а якщо подивитися з іншого, то виходить, усе
не так вже й весело. А якщо не в Австралії? А якщо взяти палеоліт?
Тисячі років нічого не міняється: ні технології, ні соціальний
устрій, ні їхня грибна медицина, ні культура, взагалі нічого ціка-
вого не відбувається. Щоправда, клімат, буває, міняється, при тому
не завжди у приємний бік. І ось ви знаходитеся в лісі, весь такий
кудлатий, з палкою-колупалкою в розвинутих верхніх кінцівках
і плетеною очеретяною торбою за плечима. В торбі лежить заби-
тий вами ще вдень їжачок на вечерю і пучок їстівних будяків. Все
це екологічно чисте. Зубів у вас лишилося не так уже й багато, але
на будяки вистачить, хоча, буває, на погоду вони страшно болять.
Ви уже старий пердун, вам щойно стукнуло тридцять рочків. Мож-
ливо, ви навіть вождь цілого колективу із двадцяти таких саме
кудланів.
Але засада в тому, що ви щойно підвернули ногу, а на вас
крізь хащі дивиться здоровенне волохате ракло, а кажучи по-про-
стому — печерний ведмідь. Дивиться з інтересом і думає: «Боже-
боже, як все хуйово! В якій глибокій цивілізаційній сраці ви сидите
і які ви недосконалі! Зате які смачні!»
188
Ну, палеоліт — це як приклад. Просто він дійсно дуже затяг-
нувся — сама стабільність, натуральний такий ку чмізм. А ле
ще в цирку мене найбільше прикалував оцей пиздьож про жахливе
падіння моралі у наш час і про те, що двадцяте століття було най-
більш кривавим в історії людства завдяки світовим війнам. От якби
вони дослухалися моєї думки, то знали б, що якщо взяти не про-
сто кількість загиблих, а їхній відсоток відносно кількості людства
на актуальну мить, то за все двадцяте століття у війнах загинуло
значно менше людей, ніж, наприклад, в дев’ятнадцятому столітті,
чи в сімнадцятому, та в будь-якому.
Ба більше! Двадцяте століття в цьому смислі було найспокій-
нішим з усіх історичних епох! І найморальнішим, просто людей
розвелося до дідька багато, тому й масштаби заворушок стали
відповідними. Все це треба розуміти, аби не псувати собі нерви
ідіотськими рефлексіями, що базуються на прогалинах в елемен-
тарних знаннях. А зараз, незважаючи на усі наші негаразди і кров,
так взагалі просто кульбабкові часи без тотальних епідемій, масо-
вого голоду, з освітою і медичним страхуванням. Зараз будь-який
наскрізь хворий довбойоб запросто може дожити до сімдесяти
років і більше, залишитися при тому довбойобом, і ніхто не скине
його зі скелі, не зжере на ритуальному обіді, аби викликати дощик!
І при тому можна ще й у ліфті насрати, тишком-нишком, як часто
люблять робити старі довбойоби. А раніше і ліфтів не було!
Все у людей через сраку, вічно вони чимсь недовольні, шо так,
шо так. Взяти, приміром, тих самих українців, просто як наочний
приклад. Все через дупу! Сам по собі українець, якщо знаходиться
в нормальних умовах розвинутої країни, являє собою доволі
якісний людський матеріал. Він і їбошити роботу може крепко,
і кар’єру будувати, і вопше є цілком приємною людською істотою.
Вдома ж, на своїй землі, ми бачимо те, що бачимо. Дикун-
ський колектив в трєніках під вишиванку! Можливо, все діло
в купкуванні? Та наче ні, он в Канаді українці теж кучкуються,
і все у них гаразд. І в парламенті канадійському не останні люди,
і в бізнесах, і в культурі. Отже, земля! Щось тут не те. Приховалася
яка-то аномалія. В нетрях неньки гранітні брили, над ними Гонтові
Т О М А С
189
криниці, а в тих криницях кров! Якась досі невідома науці дріб-
ничка, наприклад, незначне випромінення чогось, що цілком може
впливати на тутешні мізки і таким чином корегувати поведінкові
алгоритми. Вони ж тим часом риються в історичних прикладах
та паралелях, шукають рецептів позбавлення. А ларчик, як кажуть
кацапи, просто открывался! Це може бути просто хімічний склад
місцевих ґрунтів і, як наслідок, — патологічна хімія мозку! Ха!
Отруйні землі, чий народ видає високотехнологічного гопака
за кордоном, а вдома навіть мішок картоплі не може вкрасти так,
щоби ніхто цього не помітив! Щойно німці вивезли вагони нашого
чорнозему до своєї Тюрингії, як одразу втратили войовничість.
Земля. Час її окропити. Українці, ненавиджу вас, гандони! Зараз
вернуся в автобус і всіх перекусаю, суки, заїбали!»
Тут мавпун загарчав, піднатужився і окропив землю. — Фух!
Просрався в прямому і переносному сенсі цього слова!
Він протер дупу листячком, плюнув на долоні і побіг
до фаршрутки з почуттям не дарма згаяного часу. Обдумав усе,
що хотів обдумати, наклав непогану купу під деревом, двічі поку-
рив. Все добре. Зараз він їм покаже!
Мавпун швидко добіг до автобуса, з розбігу вскочив у вже
прибраний салон, хижо зблиснув іклами і одразу отримав від
Гриші №2 простий, але чітко поставлений гук в пику. Томас спо-
тикнувся, ще раз отримав по пиці від Гриші №1, впав на підлогу
і вирубився.
Починаючи з цього місця в книжці доволі довго нічого не від-
бувається, тобто відбувається, але ніхто цього не бачить і майже
не чує, бо мавпун, чиїми очима ми слідкуємо за подіями, знахо-
диться у напівкоматозному стані. Лише зрідка до нього доносяться
чиїсь голоси, шурхіт та іноді його охоплює глибоке відчуття косміч-
ної самотності.
— Гриша, це перебор, достаньо було йобнути один раз, тепер
невідомо коли він оклигає, — лунав у затуманеній свідомості паві-
ана голос Кривавого Пастора.
— Олександре Валентиновичу, вибачайте, але ж ви самі
казали, що це сугубо в його інтересах, і діяти треба рішуче.
190
Ми діяли рішуче! Нічого страшного з ним не станеться, у нього
черепуха, як у неандертальця. Оно дивіться, у мене аж рука почер-
воніла! Крепка кабіна, струсу не буде, заодно відіспиться трохи
і відпочине.
— Я так розумію, він уже відпочив за деревом ніхуйово. Треба
вшиватися, бо аж сюди несе.
Двері «Богдана» із сопінням так-сяк зачинилися, двигун
кілька разів пропердівся, і товариство знову рушило в путь.
НАХУЙ
Ч ервоне, як серпневий помідор, сонце нависло над обрієм,

потроху підкрадалися вечірні сутінки, а фаршрутка перла
абсолютно порожньою трасою нахуй. Точніше, в Нахуй.
Юхименко знову був за кермом, і щойно товариство проїхало
великий придорожній знак з написом «Вас вітає Нахуйський рйн.
Польтавської обл.», що виблискував у вечірніх променях флюо-
ресцентними літерами. Обабіч дороги розкинулися пишні буря-
кові плантації, подекуди траплялися живописні грабові посадки
і високі тополі.
В салоні точилася гучна, з огляду на повну відсутність скла
у вікнах, бесіда, що іноді переходила у формат цікавих просвіт-
ницьких лекцій, і гуляв приємний теплий вітерець.
— Вьольво Євдокимівно! — звернувся до старої армігер. — Все
ж таки, чому саме Нахуй? Що в ньому такого особливого, і чому
ми прямуємо саме туди? І що ми там робитимемо? Ну, приїдемо,
і що? На базарь підемо, чи як? А як же Яготин? Оно дивіться, кру-
гом давно вже Полтавська область!
— Кхе-кхе! — прокашлялася стара пані, взяла коротку паузу
і терпляче пояснила: — Яготин був усього лише відволікаючим
маневром для ідіотів. Гадаю, що зараз московити усі свої сили
кинули саме на цей напрямок, бо Скоморохів у них вистачає, а нам
трапився лише один, хоча й лютий. Через свою пихатість кацапи
слабо розбираються у тутешніх справах і не володіють місцевим
контекстом, їм і в голову не прийде, що в Яготині абсолютно нема
чого робити, але ж ми про це знаємо!
А Нахуй, синку, — це і не місто, і не село. Це sancti magnum
terra, а по-простому — смт. Це таке, як би то пояснити, місце
192
сили. Вішну Паранірванович не дасть збрехати, якщо я скажу,
що це, можливо, найсакральніша точка цієї багатостраждальної
землі. Ще нічого кругом не було, ніякої Польтавської області, ніякої
України, а Нахуй вже стояв. Московії не було, а Нахуй був!
Вважається, що йому не менше десяти тисяч років. Щойно
на континенті розтанув останній льодовик і почалася епоха так
званого голоцену, як одразу постав священний Нахуй. Возвели його
перші насельники цієї землі, народ Першородних агроельфів. Про
цих агроельфів зараз відомо небагато, бо всі вони давно емігру-
вали до Канади, зайнялися там бізнесом і заснували нове успішне
королівство, залишивши місцеве населення один на один із заста-
рілими аграрними технологіями.
Нахуй, пане армігере, — це санктуарій, щось на зразок
каплички, або святилища. Такий собі місцевий Стоунхендж, однак
могутніший, оскільки значно старший за віком і абсолютно інак-
ший на вигляд. Ніяких віковічних, вкритих рунами і мохом брил,
ніякого пафосу утаємниченості, нічого цього ви там не побачите
і не відчуєте. Це невеличка хатинка посеред бурякового поля, зви-
чайна мазанка, вкрита соломою. В цій хатині нічого нема, окрім
простої білої пічки, грубих селянських меблів і деякого кераміч-
ного посуду, переважно трипільського взірця. Схоже на музей
народного побуту, але це не музей. Жодна стежка туди не при-
веде, а комбайнери, коли орють поле навколо Нахуя, його про-
сто не бачать, оскільки давно втратили зв’язок з силою цієї землі.
Туристів нема й поготів, ось туди нам і треба!
Товариство замислилося і деякий час зі скрипом перетрав-
лювало інформацію. Першим заговорив Юхименко, котрий, як нам
уже відомо, мав природній потяг до самоосвіти.
— Так а що ми там будемо робити, хто-небудь скаже? В чому
мета? — поставив він питання руба з водійського крісла. Цього разу
на нього відповів Арлекін Петрович.
— Ну, тепер вже можна сказати. Ми ж майже на місці, так,
пані Вьольво? Отже, шановні! Усі ми мусимо відповісти на історич-
ний виклик, котрий постав перед нами як свідомими українцями,
людьми доброї волі etc. Оскільки на нашу державу скоєно магічний
Т О М А С
193
напад, нам нічого не залишається, як вдатися до магічної ж від-
січі! Проблема московитських спецслужб, а конкретно ГРУ, полягає
в тому, що вони вважають нас за ідіотів. Щоправда деякі підстави
для цього вони мають, але це було частиною нашої складної, бага-
токрокової, я би навіть сказав, філігранної операції.
Відчуваючи загрозу, останні 25 років ми вправно переко-
нували московитів у власному ідіотизмі. В цій операції брали
участь значні маси населення, як прості громадяни, так і представ-
ники політикуму, бомонду та великого бізнесу. Увесь цей час заді-
яні в роботі люди вдавали із себе кончених, жадібних, абсолютно
тупорилих дегенератів, що здатні лише на одне — красти і срати.
Щоправда, в цій стратегії були й свої мінуси, оскільки весь інший
світ теж сприймав нас саме через цю призму. Однак, чого не зро-
биш заради майбутнього країни! Між іншим, мільйони громадян
України уже представлені Президентом та Урядом до найвищих
державних нагород за проявлений ідіотизм, жадібність і тупори-
лість, хоча насправді усі вони таємні агенти СБУ і палкі патріоти.
Так, дійсно, було не просто, але ж маємо результат!
Кацапи схопили наживку, проковтнули її, і сконцентрували
всі сили саме на слабкій Україні, у той час як наші колеги з відділу
метафізичного спротиву ЦРУ не гаяли часу і готувалися встромити
свої демократичні вила в спину оскаженілому від безкарності вед-
межаті. Поки кацапи розгортають стратегічне Западло, бомбар-
дують нас фрагментами Російської Федерації, американські друзі
готують сюрприз! Московити давно мріяли про Аляску і нарешті
вони її отримають! Всю й одразу!
— Невже! Ого-го! — бурхливо відреагував на це Юхименко. —
Ви хочете сказати, що американці скинуть на Московію Аляску?
Всю?
— Саме так, боєць Юхименко! Скинуть! Капітали, люд-
ські і матеріальні ресурси, цінні породи дерева та копалини — все
це звідти уже виведено і вивезено на континент. Дуже по-ха-
зяйськи, як це у них прийнято. Мета бомбардування Московії
Аляскою полягає в тому, щоби створити умови для ваку умного
метафізичного вибуху, котрий всмокче всю цю клоаку в себе, а тоді
194
виштовхне з нашої реальності у паралельний вимір, по-простому
кажучи, нахуй. Тут, шановні, якщо не ловити ґав, то можна здо-
гадатися, чому ми прямуємо саме в Нахуй, а не деінде, і з якою
метою. Звичайно, США не залишиться без традиційної для себе
вигоди, бо вигідніше втратити цілу Аляску, аніж роками терпіти
цих агресивних підарасів у себе під боком, а тим паче просто зник-
нути, бо саме цього добивається ГРУ, Кремль, московити в цілому,
кожен кацап зокрема. Але іншої допомоги від штатів не чекайте,
мусимо все зробити самі!
— Чому самі? — з подивом спитав павіан.
— Ти розумієш, скільки коштує в прямому сенсі слова один
професійний американець, навіть чисто в грошовому еквіваленті?
Як сто квартир на Печерську! Воно дуже дороге, у нас нема стільки
грошей, бо все в офшорах.
— Дійсно, це так жертовно! — із сумом зазначив Репостислав
Вакарчук. — Шкода Аляску, дуже красивий край, я бачив про нього
передачу по тілівізору.
— Шкода, але інакше ми втратимо всю планету, тож вибору,
по суті, нема. Ми, українці, також сплачуємо свою ціну, і вона
є високою. Зараз, поки ми тут сидимо, на країну вже почали сипа-
тися шматки Московії. Вже постраждала значна частина кому-
нікацій, доріг та залізничних вузлів, які й так всі останні роки
перебували у жахливому стані. Це була частина виваженої дер-
жавної політики, оскільки ремонтувати все це не мало жодного
смислу. Зекономлені кошти були напралені на розвиток аген-
турної мережі, на кримінальні і напівкримінальні схеми виве-
дення грошей в офшори. Якщо ми переможемо у цій боротьбі,
а я ні на секунду в цьому не сумніваюся, всі вони підуть на розбу-
дову нової Наддніпрянської Імперії. Але тут Олександр Валентино-
вич як секретар РНБО може розповісти значно більше.
Поки отаким чином в салоні тривала політінформація, павіан
Томас поступово приходив до тями, його особистість, а разом
з тим і слух набували конкретики, починали сприймати, хоча
й уривчасто, хвилі інформації, що прокочувалися через його сві-
домість. Голова була тяжка, боліла, але рани від укусів голови
Т О М А С
195
Корчинського вже не свербіли, та й взагалі, здавалося, кудись
зникли. Павіан облизнув пересохлі губи і з подивом усвідомив,
що його пика вимащена товстим шаром смальця. «Хм-м-м, дивно,
що взагалі коїться?» — подумав він і уважніше прислухався до роз-
мови, адже саме йшлося про Юрьєв дєнь, феномен, котрий його так
заінтригував.
Слово тримав Остап Вішну. Він доволі вальяжно розкинувся
на залишках задніх сидінь, крутив в руках булаву та великий смарт-
фон і пояснював товариству, що напружено слухало, суть явища:
— Отже, добродії! Звичайно, ні для пані Вьольви, ні для пана
Переїбихаудегена все це не є секретом, але навіть старші кнехти
СБУ не володіють достатньою інформацією з цього питання. Тому
як краєзнавець і спеціаліст з індоарійських чаклунських прак-
тик мушу дещо пояснити. Юрьєв дєнь, друзі, — це він лише у каца-
пів день, бо у них все не як у людей! Для усіх інших це ніч. Ніч
Брахми. Так-так, друзі, насувається та сама Ніч Брахми — передба-
чений у Бхаґавата-пурані, давньоіндійському філософському трак-
таті, кінець космічної ери, яка в цій традиції називається Днем
Брахми. День Брахми триває чотири мільярди, триста двадцять
мільйонів років, тобто дуже і дуже дохуя, так само, як і Ніч. Так
ось, шановні, за усіма пророцтвами саме сьогодні він добігає кінця!
По ідеї, нам всім пиздець, і нема на це ради, боротьба не має сенсу,
лягай і помирай, бо все уже давно визначено, вирішено і утрамбо-
вано в священні скрижалі. Всесвіт, хочемо ми того чи не хочемо,
має схлопнутися, а разом з ним і Україна. Московія з її розпадом
виступає тут лише кармічним інструментом, свого роду детонато-
ром, позбавленим не лише розуму, але й волі.
— Е-е-е... — нервово гикнув Вакарчук. — Так що ж нам тоді
робити? А як же ж оце все? «Я не здамся без бою»?
— Вакарчук! — ласкаво звернувся до того Вішну. — Традиційне
питання! Скажи мені чесно, ти українець чи ти гівно?
— Та наче як українець, — не дуже впевнено відповів той.
— Якщо ти українець, Репостиславе, то тобі має бути гли-
боко похуй на священні скрижалі, пророцтва, всі оці Бхаґавата-Пу-
рани, весь оцей навколомістичний пиздьож, котрий дійшов до нас
196
крізь тисячоліття. Читай «Кобзаря» і бийся, курва! Ми поради-
лися з нашими побратимами з ЦРУ, і вони, як виявилося, притри-
муються абсолютно такої ж думки, якщо не брати до уваги саме
«Кобзаря». До дупи фаталізм, нехай його споживають кацапи, хоч
солять, хоч так їдять, їм не звикати! Якщо вони хочуть опини-
тися поза межами нашої з вами реальності, якщо хочуть провали-
тися в Ніч, щиро вважаючи її Днем, що ж — це їхнє кармічне право
і ми їм в цьому допоможемо. В наших силах змінити хід історії,
навіть махаісторії, якщо виражатися по-санскритськи.
Але зауважу, що все залежить від нас з вами, купки укра-
їнців з маленького автобуса, який прямо крізь ці прекрасні буря-
кові ниви їде нахуй! Американські спеціалісти свою справу знають
добре і не пастимуть задніх. Сьогодні, рівно о дванадцятій ночі,
в мить, коли Московія, а разом з нею уся планета мають самона-
їбнутися, в самий епіцентр фатального вибуху прилетить Аляска,
станеться розрив тамтешньго простору-часу, і вся ця пиздота про-
валиться по інший бік реальності у невідомість. Але то лише для
них вона невідомість, бо ми знаємо, що там на них чекає. Нічого
приємного, це щонайменше, бо там будуть москалі! Але тільки
від нас з вами залежить, щоби одвічний Нахуй дійсно всмоктав
цю кугутню в себе, всю до останнього кацапика, до останньої кас-
трюлі щєй, і висрав по той бік простору, в Ніч Брахми! Нахуй!
— О-о-о-о-о-о! — разом видихнуло вражене значенням місії
товариство. — Оце люто! Та ми тільки за! Що нам робити?!
Тут втрутилася Вьольва Євдокимівна: — Інструкції отримаєте
на місці, чекати вже недовго, але коротко дещо окреслю. На проти-
вагу їхньому Западлу мусимо запустити протилежний за якістю
і метою магічний механізм. Це дуже непросто, однак реально.
Стародавня аграрна магія здатна на все, хоч ГРУ її й зневажає.
Ми здійснимо свій ритуал, могутніший, потужніший, невідворот-
ніший за Западло! Це буде рідкісний приклад агроельфійського
обряду Зрадомога, що, безперечно, увійде в підручники з історії
геополітичної магії. Він анігілює усю Московію разом з її омріяною
Аляскою, перетравить і виплюне за межі матерії. А там уже нехай
їбуться як хочуть!
Т О М А С
197
Деякий час всі у захваті мовчали і думали, мотор гудів, сонце
наближалося до обрію. Але раптом подав свого досі слабенького
голоса мавпун, котрий вже майже очуняв і уважно слухав імпрові-
зовану лекцію:
— Гришааа, а-а-а, як ти міг, це було так підступно... Олексанр
Валентинович, від вас такої хуйні я не очікував. Якби ж я знав,
так просто ви б мене не взяли. Що відбувається? Де ми зараз?
За що ви мене так відпиздили? А-а-а-а-а...
— Хлопці, подивіться, чи подіяв смалець? Поранення уже
затягнулися? Якого кольору його пика? Нормальна? Значить,
отрута не проникла глибоко, і смалець все витягнув на себе.
Репостиславе, протри мавпунові мармизу, гадаю, він уже не стано-
вить небезпеки. Подивись зблизька!
— Так, Вьольво Євдокимівно, момент! — Вакарчук миттю про-
тер павіанову пику ганчіркою, роздивився і повідомив: — Наче все
гаразд! Синці і укуси розсмокталися, наче й не було. Здається, сма-
лець подіяв.
— Навіщо ви намастили мене цим поросячим гівном? — від-
чуваючи якусь незрозумілу інтригу, ображено спитав мавпун. Він
явно щось пропустив.
— А ти, Томасе, коли ходив срати за дерево, не відчув чогось
дивного? Якихось дурнуватих думок, спалах у агресивності,
бажання учверити щось нехороше, когось покусати? Було таке? —
поцікавилася у павіана стара пані Вьольва.
Мавпун замислився. Він пригадав хвилю взагалі-то не дуже
типових для мавпи глобальних роздумів про долю людства,
що охопила його в ту сакраментальну мить під ясенем. А потім
ще й оце невмотивоване бажання повернутися до фаршрутки і всіх
перекусати, а особливо чомусь Вакарчука. Так, дійсно, було таке.
Томас поділився цим спостереженням і отримав вердикт.
— Тобі, павіане, ще поталанило, — сказав Арлекін Петрович, —
бо отрута не встигла просочитися у твій мозок. Добре, що Вішну
Паранірванович наполіг на лікуванні смальцем. Голова Корчин-
ського за певних умов може бути дуже отруйною, її укуси не мина-
ють безслідно, і тепер, на жаль, тебе усе життя турбуватимуть
198
раптові напади елітаризму. Це не так страшно, з огляду на те,
що ти мавпа. А от якби ти встиг покусати усе наше товари-
ство, то наслідки для нашої справи могли би бути фатальними.
Ми не маємо стільки смальця в аптечці, щоби змастити ним
велику кількість укусів. Від хронічного і гострого елітаризму допо-
магає тільки смалець, та й то не всякий, а лише топлений з білої
степової свині. Елітаристи, як правило, терпіти не можуть про-
стої мужицької їжі. Це свого роду політична гомеопатія, але тобі
ще рано про це думати. Вставай! Україна не жде!
Томас встав, трохи розім’явся, розгублено подивився на при-
сутніх побратимів по пригоді й у свою чергу поцікавився: —
А що з головою? Її теж, мабуть, треба змастити смальцем? Чи як?
— Вже не лише змастили, але й напхали, а то звикла хамони
жерти і сухими червоними запивати по своїх Андалусіях. Оно
лежить в кульку, вся в смальці. Бачив би ти, як вона пручалася!
«Браття і сестри! Амінь, — каже! — близяться останні часи!» Але
ми і без нього в курсі діла. До речі, треба перевірити, як там обста-
новка в кульку, бо якщо смалець подіяв і витягнув з неї заразу,
то з головою вже можна поговорити про справи. Модернова проу-
країнська голова без нападів елітаризму і християнського консерва-
тизму, нехай дарує мені Кривавий Пастор, нам ще ой як знадобиться!
Армігер дістав з-під сидіння кульок з головою, обережно
зазирнув всередину, тицьнув туди пальцем і почув знайомий
голос: — Якщо ти філософ, скажи мені, в якому котлі ти був?
— Не кусається! На вигляд нормальна, навіть доброзич-
лива! — повідомив Гегемонт. — Діставати чи хай ще полежить?
— Діставайте, нехай трохи провітриться, — наказав Арлекін
Петрович. — І протріть її теж.
— Що скажете, Дмитро Олександрович? — почав прощупу-
вати голову на адекватність Переїбихаудеген, поки Гегемонт шукав
ще одну ганчірку. — Як себе почуваєте?
— Хвала Всевишньому, непогано, хоча бувало й краще!
Дякую, брате!
— Ага, — продовжив Переїбихаудеген, — чудово. А скажіть,
де ми зараз знаходимося, і котра нині епоха? Можете відповісти?
Т О М А С
199
— Звичайно, це не складно! Нахуйський район Полтавської
області, наскільки я розумію. На сьогодні це лісостепова зона
України, клімат помірно континентальний, помітні сліди людської
діяльності, отже, епоху я б визначив як голоцен.
— Варить макітра, ти диви! — армігер був у захваті.
— А чого ж їй не варити? Це ж голова Корчинського, вона
розумна, дарма, що схильна до заколотів. А скажіть, — продовжив
розпитувати конунг, — що там робиться в Лубянських коридорах?
Чи не маєте часом якоїсь інформації від тамтешнього Дмитра Олек-
сандровича? І як в ГРУ відреагували на інцидент зі Скоморохом?
Та поворушила вусами, спіймала який-то сигнал, трохи поду-
мала і звітувала: — Зв’язок з Лубянкою обірвався майже одразу
після знищення Скомороха тчк. Можу сказати лише, що Долго-
рукій Гагарін в страшному гніві, Республіка Бурятія вже йобну-
лася на Луганщину, всіх Скоморохів кинуто на штурм Яготина,
якого, скоріш за все, більше не існує на мапі тчк. Натомість над-
ходять сигнали від голів з НАТО і Солт-Лейк-Сіті тчк. Брюссель-
ська голова Корчинського передає, що Штаб-квартира готується
до штаб-квартирника, оскільки не сумнівається в успіху опера-
ції, тим часом із Солт-Лейк-Сіті сигналізують, що Аляска цілком
готова до запуску, залишилося лише активізувати нахуйський
портал тчк. Всі очікують від українських колег високого професіо-
налізму і рішучості. До пів на дванадцяту Нахуй має бути запуще-
ний тчк. За даними ЦРУ Долгорукій Гагарін щось запідозрив, але
поки що їхні аналітики ніхуя не вдуплили тчк. Втім, конунги СБУ
мають бути напоготові до будь-яких сюрпризів тчк. Це все, брате!
Амінь! — закінчила голова Корчинського і кліпнула очима. — Дайте
мені сухого червоного вина, після смальця трохи сушить.
— Долгорукій Гагарін, — тяжко видохнув Переїбихаудеген. —
Якщо він щось пронюхає і заявиться в силі і славі своїй в Нахуй,
то нам точно гайки. Я не знаю, як його зупинити.
— Так, не сцяти, чи забули, хто ви такі? — твердо промовила
стара Вьольва. — Долгорукій Гагарін істота страшна, це факт, але,
думаю, у нас все вийде, навіть якщо він розкусить план і припреться
сюди особисто. Я цього гандона давно знаю, не першу тисячу год
200
безчинствує. Ви ще малі були, а він уже засів у Карфагені і підки-
дав проблем на всю Ойкумену. Каннібал Годунов — так його про-
звали римляни через те, що вже тоді він годувався виключно свіжим
людським м’ясом. Насилу приборкали паскудника, навіть Карфаген
довелося зрити дочиста, але тоді Гагарін ще був молодий і борзий.
Хлопці з античного пантеона крепко дали йому просратися!
Втім, він ще не раз з’являвся в історії людства і завжди кре-
пко паскудив. На жаль, ні боги, ні люди, ні демони, ні пристрої
не можуть знищити Долгорукого Гагаріна. Це дійсно не в наших
силах, бо згідно магічних законів лише той може вбити стихійне
явище, хто його породив. Гагаріна ж породила сама природа, отже
лише вона і може покласти край його безчинствам. Ну, нічого,
цього разу допік уже всіх, якось розберемося. Дай-бо, накриє
Аляскою прямо в Кремлі, пікнути не встигне!
— Що вона меле? — пошепки звернувся до Вакарчука спан-
теличений почутим павіан. — Чи стара їбанулася? Які тисячі років,
який ще Карфаген? Які ще боги? Про що вона?
— Не знаю, мавпо, я взагалі нічого не пойняв, якщо чесно.
Сам розумієш, пиздіти в твіттер і дійсно в чомусь розбиратися —
не одне й те саме. От срати у фейсбук — це дійсно мистецтво.
А моя справа видавати ванільні мудрості, а оці всі карфагени-ой-
кумени я не знаю. Може, вона про щось пожартувала? Оно у голови
спитай, — так само на вухо відповів Репостислав, але задумався.
Збентежений Томас трохи покрутився на сидінні, начебто
просто так пересів поближче до голови Корчинського, ще трохи
посидів і тихенько до неї звернувся, благо гул від двигуна стояв
відчутний, та й лекція досі тривала.
— Дмитро Олександрович, чуєте мене? Ви вже не кусає-
теся? — прошепотів павіан і з пересторогою озирнувся довкола.
— Ні, мене вже перевербували, все гаразд, — поворушила
вусами голова. — Ти хотів щось спитати? Питай, я слухаю.
— Скажіть, а що стара пані ото верзла про Карфаген, тисячі
років, оце все?
— Ти, мавпуне, як видно, досі не зрозумів, з ким їдеш в одній
фаршрутці? Томасе, ти...
Т О М А С
201
Але твердий голос Переїбихаудегена не дав голові розвинути
думку, і вона слухняно замовкла.
— Так, шановні, попрошу уваги! Ми наближаємося до точки
призначення. Зараз паркуємося край дороги, а далі йдемо пішки
через буряки. Йти доведеться досить довго. Томасе, загорнеш голову
Корчинського в обрядовий рушник, спитай у Вьольви Євдоки-
мівни, вона тобі дасть. Добродії, не забувайте в салоні особисті речі
і зброю! Пане Гегемонте, меч, сокира, оце все. Кнехти, ви мене чули?
Автобус сповільнився, пролунав рипучий звук від ручника,
фари освітили придорожні кущі, в яких блимнули зелені очі здича-
вілого кота й одразу зникли. Вже було зовсім темно, стояла тиша,
котру порушував тільки хор цвіркунів. Небо було зовсім безхмарне
і густо пересипане яскравими серпневими зорями, навіть слабкий
вітерець, і той вщух. Останні промені вже невидимого сонця ледь
освітлювали небокрай, наближалася ніч. Усе товариство мовчки
вийшло з фаршрутки, хтось закурив, армігер дзенькнув обла-
дунком, чіпляючи меча на пояс, останньою з автобуса поважно
вийшла Вьольва Євдокимівна, скориставшися галантністю пастора,
котрий подав пані руку.
— Йти кілометрів зо п’ять на північ. Не дивіться, що я стара,
за годину маємо дістатися. Що там на нас чекає — я напевно
не знаю. Можливо, все буде просто — ми з конунгами активуємо
Нахуй, і на цьому наша місія закінчиться. Можливо, доведеться
пройти якісь незначні формальності, вони щоразу різні. Минулого
разу, коли я була тут по роботі в 1648 році, довелося мати справу
з надвірною корогвою князя Яреми Вишневецького, котрий чомусь
саме в цьому місці надумав збирати військо на покозачених поспо-
литих, а заодно посадити на палю мене і мої клумаки. Не вийшло.
Його улюблені Лубни горіли яскраво і довго.
Але зазвичай в Нахуї або геть нікого нема, і ключ лежить
собі під порогом, або присутній співробітник міністерського Фонду
збереження сакрального майна. Дрібний чиновник, у котрого
за хатою городик. Приглядає за хазяйством і скубе свою моркву.
Більше мені додати нема чого, бо все ж таки це місце просякнуте
сильною аграрною магією. Всяке може бути. Ходімо!
202
Загін, а цього разу він вже скидався на справжній бойо-
вий, вирушив у путь. Попереду йшли Арлекін Петрович з сокирою
і Остап Вішну з булавою. Вони прокладали шлях крізь бурякове
бадилля, підсвічуючи його великим смартфоном. За ними швидко
кульгала Вьольва Євдокимівна зі своїм ціпком, а біля неї перли клу-
маки кнехти і Кривавий Пастор. Трохи позаду крокували Юхи-
менко з калашом і Гегемонт Бурштин-Поганяйло з мечем. Одразу
за ними чимчикували Репостислав Вакарчук і павіан Томас з голо-
вою Корчинського, замотаною у старовинний рушник, під пахвою.
Йшли переважно мовчки, трохи напружено. Кожен думав щось
своє, голова Корчинського час від часу мугикала з рушника, чутно
було, як молився пастор і поскрипували армігерові лати. Так вони
й шли полем, аж поки Арлекін Петрович не помітив вдалині сла-
бенький спалах жовтого світла.
— Начебто ми майже на місці, — тихо промовив він і додав: —
Там хтось є, і схоже, він не спить. Ну що ж, з Богом!
Пройшло ще зо п’ять хвилин, і спалах перетворився на неве-
личку білену хатинку з приємним хазяйським двориком. Над ґан-
ком блимала лампа на дроті зі слідами побілки, під вікнами пах
доглянутий квітник з пишними айстрами і трояндами, трохи пра-
воруч від мазанки здіймався в небо високий колодязьний лелека,
а одразу за ним виднілася стара вишня. Це був священний Нахуй,
і над ним світилося зорями нічне небо. Але, як це часто буває
в нашій країні, одна єдина деталь порушувала всю ідилію і зводила
враження на пси. Це був бігборд. Над Нахуєм височів подраний біг-
борд з партійним гаслом «Держава душить аграріїв!», здоровенним
людським їбальником і підписом — «Голова Талалаївської районної
адмістрації Дупа А. П.»
— Г-г-г... — не втримався Томас. — Кругом одна й та сама
хуйня.
— Тихо! — прошипів на Томаса Вакарчук. — Дивись оно!
І дійсно, це було не все. Обабіч квітника, ближче до дверей,
стояв кабінетний стіл з тяжким світильником, стосом паперів
і купою бюрократичного причандалля. Крім того, з нього стир-
чали малахітове погруддя Сципіона Африканського в маленькому
Т О М А С
203
тріумфальному вінку, бронзовий годинник з амурами і лежав
наградний форт калібру 9 мм з гравірованим на стволі словом
«ДУПА».
За столом сидів брезклий чоловік сірої української породи,
з печінковою мармизою замість обличчя, в кособокому діло-
вому костюмі «Воронін» і втикав у якийсь документ. Він підвів
очі на товариство, знову вперся поглядом у папери і байдужо
сказав:
— Вже не робимо. Приходьте завтра на десяту.
— Що це таке?! — гнівно промовила Вьольва Євдокимівна
і вказала на двері. І дійсно, ті зверху до низу були увішані якимись
табличками. Редакція РЖ «Берегиня», Релігійна громада язичників
«Квітка Папороті», Громадська організація «Мораль і духовність»
і так далі.
— Ви що, здаєте Нахуй в оренду? Санктуарій державного зна-
чення? Вам що, бюджетних коштів не вистачає?
— Коштів вистачає, чого ж, а ось грошей не дуже. Взагалі,
це не ваша справа, приходьте завтра, а краще в понеділок.
Потім чиновник з інтересом подививс я на павіана
і поцікавився:
— А це у вас настояща обізяна? А вона по-нашому понімає?
— Скільки? — просто спитав Остап Вішну.
— Два гольдгульдена, одна срібна гривня і скільки не жалко
зверху киньте, на папір для принтера. Покладіть ось тут, скраю
стола, і заповнюйте анкети, — не менш демократично відповів
чиновник.
Арлекін Петрович видобув з піджачної кишені вказану суму,
поклав перед чиновником і взяв кілька листів з паперового стосу
й олівець.
— Анкету заповнювати по формі, кириличним письмом,
ну, ви знаєте, — позіхнув чиновник і згріб зі стола гроші у шухляду.
— Повне ім’я, рід діяльності, посада, рік народження за наявності.
Інакше не приймаємо.
Вьольва Євдокимівна подивилася на Остапа Вішну і гучно,
так, щоби усі чули, промовила:
204
— Так, ти у нас вчений книжник, заповнюй анкети! — і поше-
пки, наче ненароком, щоби чули тільки конунги, додала: — Пиль-
нуйте, це не наш чиновник, я їх усіх знаю. Ніякого голови
Талалаївської адміністрації тут бути не може, бо це в Чернігів-
ській області. Це або пастка, або корупція і кумовство в Україні
вже не знають меж. Можлива й кацапська диверсія, будьте напого-
тові і передайте це іншим.
Тим часом Вішну взявся строго по формі заповнювати
папери. Він уголос проговорював усе написане і час від часу пози-
рав на чиновника, вираз мармизи котрого мінявся просто на очах.
— Вьольва Євдокимівна Шрі Сваті Хауптмуттер. Хтонічне
божество мезолітичного походження. Посада — старша провидиця
і вьольва СБУ, консультант з усіх можливих питань. Рік народ-
ження — задовго до вашої ери.
— Арлекін Петрович Переїбихаудеген, він же Ерле-кін, він
же Герле-коніг, він же одноокий Одін. Король Дикого полювання,
бог. Посада — конунг СБУ. Рік народження — доба раннього
заліза.
— Кривавий Пастор, він же Олександр Валентинович Турчи-
нов. Успішний реформатор, секретар РНБО, свята людина. Посада —
постійний представник християнського пантеону при СБУ. Рік
народження — 325.
— Остап Паранірванович Вішну, він же Вішну Нараяна. Член
Спілки письменників України, бог. Посада — конунг СБУ. Рік народ-
ження — був завжди.
— Томас Якович Сирота. Мавпа породи павіан, представник
від дикої природи, новонавернений українець, близький родич
людства. Рік народження — 1991.
— Репостислав Вакарчук. Генератор сенсів, знана людина,
пасажир. Посада — штатний трубадур таємних досягнень СБУ. Рік
народження — 1975.
— Гегемонт Бурштин-Поганяйло гербу Халява. Волинський
шляхтич, представник барижно-аристократичного стану, профе-
сійний тітушка, пан. Посада — позаштатний агент СБУ широкого
профілю. Рік народження — кінець чотирнадцятого століття.
Т О М А С
205
— Гриша №1 і Гриша №2. Патріотичні андроїди виробництва
Харківського бронетанкового заводу, селовики. Посада — старші
кнехти СБУ. Рік випуску — 2004.
— Юхименко Олександр. Солдат 17 танкової бригади ЗСУ.
Посада — голос народу в СБУ. Рік народження — звертатися
до паспортистки.
— Голова Корчинського, вона ж Дмитро Олександрович. Цін-
ний історичний артефакт, проповідник, кондотьєр. Посада —
потрійний агент чотирьох спецслужб, джерело знань, заколотник.
Рік народження — офіційно 805, насправді — невідомо.
Він закінчив, поклав анкети на стіл і уважно подивився
на чиновника. Той із запопадливим виразом обличчя незграбно
підскочив з бюрократичного крісла і голосом, сповненим держа-
вотворчої приязні, заторохкотів.
— Арлекіне Петровичу! Проходьте! Вьольво Євдокимівно! Боже-
боже, що ж ви одразу не сказали! А я вас і не впізнав, розбагатієте!
Стара пані трохи помовчала, твердо подивилася на бюрократа
і привіталася:
— Я вас теж одразу не впізна ла, Юрій Владіміравіч.
Здрастуйте!
На мить запала абсолютна тиша.
— Вот тєбє, бабушка, і Юрьєв дєнь! — чиновник блискави-
чно вихопив наградного форта і тричі вистрілив у Вьольву Євдо-
кимівну. Кулі дзвінко відскочили від старої, немов від чавунної
сковорідки, одна з них зрекошетила у хатину і розбила шибку.
Події вмить закрутилися, наче скажена дзиґа.
— До зброї! — гаркнув Арлекін Петрович і вистрілив у Долго-
рукого Гагаріна зі своєї сокири. — А-ба-ба-га-ла-ма-га!
Бабах!!! Пот у жний вогняний струмінь зак ляття гроб-
ків вдарив, охопив Юрія Владіміравіча, але той лише демонічно
розсміявся.
— А-ха-ха-ха-ха-ха! Бей хохлов! Фашизм не пройдет!!! Ребята!!!
У цю ж мить з усіх боків на Нахуй налетіли андроїдні мотоб-
локи Таваріщ-2. Все кругом загуло, хвилі кацапського забазарєва
обрушились на товариство.
206
— Какая б масть ни чалилась, клифты — один фасон! Равны
перед начальником и вор, и фармазон! — перша ж кримінальна
мудрість збила з ніг Вакарчука, і той зі страшним криком вилетів
у квітник.
— Вагон столыпинский, кру гом решёточки! Конвой
из Вологды — не до чечёточки! — ще одне блатне паскудство поле-
тіло прямо в Гегемонта, але він влучно розрубав його навпіл мечем
і одразу завдав ніщивного удару по Таваріщу-2, котрий необачно
низько пролетів над його бацинетом. Розтрощений мотоблок
грохнувся об кабінетний стіл, і той тріснув. Кнехти з Юхимен-
ком відкрили по Таваріщам вогонь з усіх стволів, а Остап Вішну
лупив і лупив індоарійськими закляттями у Долгорукого Гага-
ріна. Той огидно іржав і стояв у своєму діловому костюмі, огорну-
тий полум’ям посеред двору, лаявся чорним московитським матом
і в усі боки сипав бойові прокляття.
— Блядь семитаборная!
Бабах!!! Страшний вихор вирвався з наградного форта
і щосили вдарив по Остапу Вішну. Той встиг ухилитися, але жовтий
олімпійський костюм задимівся, і запахло підгорілим поліестером.
Тим часом Вьольва Євдокимівна схопила Томаса за хвіст,
неочікувано спритно відскочила від чергового московитського про-
кльону і пірнула за стіл.
— Томасе, слухай уважно! Поки ми з конунгами відволіка-
ємо його увагу, ти мусиш непомітно пробратися в хату і розпалити
пічку. Це активує магічні сили Нахуя! Від цього залежить доля усієї
планети! Побачиш там під лавою заготовані дрова, хмиз і сірники.
Не барись, поки він нас усіх не поклав тут смертним боєм. Давай!
З Богом!
Ошалілий від цієї скаженої драматургії павіан, не випуска-
ючи зі спітнілих рук голови Корчинського, дочекався миті, коли
Остап Вішну разом з Арлекіном Петровичем хуйнули в Гагаріна
подвійну А-ба-бу-га-ла-ма-гу і крадькома, мов щур, швидко про-
скочив у двері хатинки. Він ошаліло озирнувся, не надто делікатно
примостив голову на припічок, швидко, не зважаючи на нерво-
вий колотун, завантажив піч хмизом і дровами, намацав під лавою
Т О М А С
207
сірники і запалив. Хмиз задимівся, але не поспішав розгоратися.
Знадвору почулися кулеметні черги і панічні вигуки Кривавого
Пастора.
— Мєщєрскіє Скоморохі! Скоморохі! Киріє елейсон! Боже
поможи!!! — заволав секретар РНБО, з неба вдарила блискавка
і пролунав вибух. Схоже, та вцілила в одного зі Скоморохів.
Павіан озирнувся, помітив радянський настінний годинник,
і серце його на мить зупинилося. 23.25. За п’ять хвилин з Американ-
ського континенту стартує Аляска, а Нахуй досі не розкочегарився!
Томас панічно набрав повні легені сируватого хатнього повітря
і щосили дмухнув в пічку. Хмиз ще сильніше задимівся, з’явилися
перші іскри і нарешті маленький вогняний язичок.
— А!!! Забувся відкрити каглу! — Томас кинувся до кагли, смик-
нув її на себе, і повітряна тяга миттєво роздмухала багаття. Перший
димок закрутило у комин, Томас ще кілька разів дмухнув на дрова,
і справу було зроблено. Що далі? Що робити далі? Він не знав.
Вогонь горить, а нічого не відбувається, між тим як там, на дворі,
його героїчні друзі б’ються зі Скоморохамі і Долгорукім Гагаріним.
І тут пролунав знайомий голос. Це була голова Корчинського.
— Мавпо, ти тут? Ти мене чуєш? Де ти?
— Я тут! Кажи!
— Вийми мене з рушника. Настав останній час, насувається
справжній момент істини. Можливо, саме для цього ми з тобою
з’явилися на світ! Ніч або День — зараз це залежить від нас,
а насамперед від тебе, павіане!
Томас відчув, що має виконати прохання голови і виконав
його. Він поставив голову Корчинського на стіл, прямо подивився
їй в очі і спитав:
— Що мені робити?
— Слу хай мене, павіане! Оно під столом мішок, бачиш?
Це мішок з буряками. Підхопи його в одну руку, правицею
ж візьми мене і здійми над головою. Прочини двері і сміливо
виходь з хати, там ти і взнаєш, що з усім цим робити. Нахуй тобі
підкаже. Не барись, нехай тебе скерує природний інстинкт! Про-
сто будь собою, стань істинною мавпою як вона є і відкинь усе
208
тимчасове. Цирк, тамбур, фаршрутка, крадені документи — відкинь
все це Нахуй!!! І бий москалів!!! Дазайн!!!
Томас Якович на коротку мить замислився, але одразу від-
кинув сумніви. Треба — то треба! Його очі зблиснули войовничим
блиском, хвіст хижо смикнувся, клацнули ікла.
— Дазайн!!! — пролунав на всю хату бойовий клич німецької
філософії. Безіменний мавпун схопив мішок, здійняв голову Кор-
чинського догори, немов прапор, враз підскочив до дверей, вибив
їх з ноги і вистрибнув у вир битви. — Дазайн!!!
Перед павіаном постала драматична картина. Увесь двір був
усипаний фрагментами мотоблоків Таваріщ-2. На одній з таких
металобрухтових куп височів Гегемонт Бурштин-Поганяйло і бився
одразу з трьома Таваріщамі, відбиваючи дрібні матюки сокирою
і рубаючи наліво-направо страшні уркаганські прокльони мечем.
Кнехти з Юхименком засіли у квітнику, де й досі лежав приши-
блений першим закляттям Вакарчук, і вели прицільний вогонь
по зграї мотоблоків, що гуділи в небі, як комарі. Час від часу
до стріхи долітали кулеметні черги.
Вішну і Арлекін Петрович раз у раз запускали прокляття
гробків у Скоморохів, через що ті спалахували, немов елеватори,
прямо посеред поля. Їх були сотні, і усі вони, наче зомбі, перли
на Нахуй. Відчувалося, що вони вирішили взяти кількістю й, оче-
видно, мали на це усі шанси.
Пастор самозречено, немов святий Франциск, молився, здій-
нявши руки до неба, а з нього просто в Долгорукого Гагаріна
невпино била могутня блискавка з інтервалом не більше секунди.
Через це навколо стояв страшний крупнокаліберний гуркіт, як від
артилерійської канонади.
Вьольва Євдокимівна в одній руці тримала дробовик Остапа
Вішну, а в іншій ціпок, котрим, немов чаклунською палицею, раз
по разу відправляла яскраві аграрні закляття у бік Долгорукого
Гагаріна.
— Fuck up, йобаний кацап! Бабах-х-х!!! Сапай-підгортай!
Бабах-х-х!!! Бараболя — наша доля! Бабах-х-х!!! — але той велично
стояв посеред чорної вигорілої плями, огорнутий триколорним
Т О М А С
209
московитським полум’ям, зловтішався і демонічно реготав над
героїчними спробами товариства.
— А-ха-ха-ха-х! Суки, съебались по мастям, по областям! Впе-
ред, Россия! Ебитесь проебом, биндеры!
Скоморохі все напирали і невідворотно наближалися
до Нахуя. Незчисленні зграї мотоблоків кружляли над полем
битви, а набої, між тим, кінчалися. Юхименко вже не стріляв,
а лише виспівував з квітника:
— За Україну, за її волю! Таваріщі! Позакривали пиздаки!
Все це побачив павіан в мить, коли пружиною вискочив
з хати на двір, і одразу перестрівся поглядами з Вьольвою Євдо-
кимівною. Та підмигнула, кивнула у бік Долгорукого Гагаріна
і мавпун по губах прочитав її епохальний наказ:
— Просто убий його! Ти знаєш, що робити, мавпо! Вперед!
Від побаченого і усвідомленого мавпуна враз охопив бойовий
екстаз, немов могутнього ватажка павіанової зграї, котрий саме
вийшов у савану на двобій зі знахабнілим конкурентом.
— Дазайн-н-н!!! — несподівано високо заверещала голова Кор-
чинського в його руці і блиснула натхненними очима:
— Браття і сестри!!! Попереду вічність!!! Все йде Нахуй!!! —
і в цю саму мить павіан, наче олімпійський герой, технічно жбур-
нув її прямо в осатанілого від безкарності Гагаріна. Того ледь
не розірвало від пихатого реготу, вбивчі кацапські закляття летіли
врізнобіч, але голова Корчинського з войовничим співом вже летіла
прямо на нього.
Арії-аграрії, слухайте мене!
О, землі родючої капище святе!
Дороге моє, смт моє!
О, вітчизни Боги безсмертні
Вже ведуть мене, й повороту нема!
Подивіться на мене, старійшини Фів,
На найстаршу із славного роду голів,
Що терпіти повинна московських блядєй
Лиш за те, що я гідне пошани шаную!
Дазайн!!!
210
Немов ядро з античної катапульти, вона прорізала вусами
гаряче повітря навколо Гагаріна і зробила те, на що була здатна
найкраще, — вчепилася іклами в кацапський їбальник.
— А-а-а-а-а-а!!! Скоморохи!!! Алёша-а-а!!! Все ко мне!!! Хахлы
вконец ахуели!!! — жахливо заголосив від несподіванки та страш-
ного болю Долгорукій Гагарін і вперше похитнувся.
В цю ж таки мить по ньому знову лупанула молитовна мол-
нія Кривавого Пастора, Гагарін захилитався, і за секунду павіан
обрушив на нього наймогутнішу аграрну зброю усіх часів і наро-
дів — переїбав його мішком буряків по спині.
Мішок, чи то через магічні властивості Нахуя, чи то через
павіанову лють, враз проломив культурологічний захист Гагаріна
і страшно впиздячився тому прямо між лопаток. Хруснув стано-
вий хребет, Гагарін раптом просів, покосився, тужливо гигикнув,
обм’як і тяжко обвалився посеред двору, як стара штукатурка.
— Ветер туман порвал! Солнце сквозь щели туч! Здравствуй,
мой Магадан! Здравствуй, весенний луч! — останнє уркаганське
закляття здійнялося над Долгорукім Гагаріним і розчинилося
у повітрі, наче й не було.
У бік квітника покотилася непритомна голова Корчинського,
на місці, де щойно лютував метафізичний московит, парувала
велика купа гною і увінчував її мішок буряків. Ні люди, ні боги,
ні демони, ні пристрої не змогли подолати Гагаріна. Лише чиста,
нескаламучена культурними злетами і падіннями стихія вияви-
лася здатною на це. Ім’я цій стихії — дика природа з хвостом, вкупі
із застарілими аграрними технологіями.
Раптом земля відчутно здригнулася, затремтіла, з комина
повалив дим, і майже одразу прямо в небо вирвався сніп білого
вогню. Наче велетенська іскриста веселка, поринув він через
небокрай у північно-східному напрямку. Поринув у бік Московії,
назустріч Алясці, яка саме наближалася до епіцентру метафізич-
ного вибуху. Вибуху, котрий мав би занапастити планету, а нато-
мість виштовхне московитів разом з їхньою країною за межі
матерії. Пан або пропав. Або за кілька хвилин має настати Юрьєв
дєнь, або розпочатися новий життєдайний День Брахми.
Т О М А С
211
Мєщєрскіє Скоморохі, всі як один, розгублено зупинилися
і згасли на ближніх підступах до святилища. Таваріщі-2, немов
по команді, кинулися урізнобіч, поступово їхній огидний гул стих
в буряках, але очманілий армігер все ще вимахував полуторним
мечем на купі порубаних мотоблоків: — Позакривали пиздаки!
Пост упово запала тиша. Товариство мовчки дивилося
на білий вогняний промінь. Якби ми або хтось із учасників при-
годи мали можливість подивитися на все це діло зверху, напри-
клад, з ближнього космосу, то побачили би наступну картину.
За кілька хвилин тінь накрила центральні регіони РФ,
а також Північний Кавказ, Урал, Західний Сибір і Чєрнозємьє.
Вона ставала дедалі темнішою, аж поки рівно о дванадцятій
ночі не перетворилася на велику континентальну брилу, вкриту
горами, лісами, ріками, озерами, льодовиками, покинутими люд-
ськими поселеннями і спорожнілими військовими базами НАТО.
Це була омріяна московитами Аляска, і вона щиро обрушилася
на мрійників. У цю ж мить в нижньому лівому кутку уявної мапи
щось спалахнуло, запульсувало, стратосферу прорізала біла слі-
пуча дуга і вдарила по місцю зіткнення. Аляска врізалася у тіло
Московії, немов флоридський метеорит, а білий струмінь розпався
на несчисленну кількість вогняних рукавів і охопив собою цей гео-
логічний бутерброд. Враз він судомно засмикався, наче лабаратор-
ний електророзряд, і почорнішав, перетворившися на рухливу
і чорну, як ніч, блискавку. Він почав всотувати. По його рукавах
заструїлася цивілізаційна плазма, коктейль з фізичних вимірів
і культурних кодів, суміш набутків, досягнень, стратегічних пла-
нів, мілітарних зазіхань, корисних копалин та історичних струсів.
Накрита Аляскою Московія почала швидко всмоктуватися в Нахуй.
Однак товариство, що з відкритими ротами стояло біля свя-
тилища, усього цього бачити не могло. Воно бачило лише яскраву
світлу дугу, що прорізала небо до самого обрію, як вона зако-
ливалася, як нею пробігла хвиля судом, як вона почорнішала
і як Нахуй, немов пилосос, почав всмоктувати у себе Моско-
вію. За годину, що вони отак простояли, перед ними промайнуло
все — Третьяковська галерея, ансамбль Надєжди Бабкіної, АвтоВАЗ
212
включно з Тольятті, Махачкалінське управління ФСБ по Дагестану,
ескадрон гусар лєтучіх, Волго-Донський канал ім. Леніна, могила
Ушакова, кінь Жукова, Лєв Лєщєнко, всі альбоми Віктора Цоя, Трої-
це-Сєргієва Лавра, Чєртаново, Брат-2, гжельський промисєл, Карам-
зін, стояніє на рєкє Угрє, МХАТ, Елістінський дацан, Царь-пушка,
Ростов-на-Дону, Бєрдяєв, Міністерство оборони РФ, Реріх, Респу-
бліка Марій Ел і ще багато чого такого, чого ні в сказкє сказать,
ні пєром опісать. Коротше кажучи, вся оця кацапська хуйня від
А до Я пішла строго Нахуй.
Близько першої ночі струмінь почав коливатися, переривча-
сто потріскувати і якоїсь миті раптово зник. В санктуарії щось
клацнуло, з нього донісся звук задоволеної відрижки, старі двері,
увішані ідіотськими табличками, з тріском випали з пройому
і гепнулися на ґанок. На небі так само сяяли зорі, в буряках знову
заспівали цвіркуни, і лише тіні згаслих Скоморохів стояли, як німі
свідки величі того, чого нині уже не існувало. Московія самонаїбну-
лася, і всі це зрозуміли.
— Це зрада чи перемога? — простогнав з квітника Вакарчук.
— Це Зрадомога, Славко. Зрадомога! — відгукнувся Юхименко.
ЕПІЛОГ
–П одивіться, ви тільки подивіться на це! І такого маразму

тут повно! Ось чим займалося Міністерство охорони
сакрального спадку! Арлекіне Петровичу, по-моєму, діло пахне
антикорупційним скандалом! Куди дивилося СБУ? Ви пождіть,
зараз я вам зачитаю! — збуджено сказав Кривавий Пастор і зачитав
один з документів, що пачками валялися навколо розбитого стола:
— «Міністерство охорони сакрального спадку України, гума-
нітарний фонд ім. майора Мельниченка, неопоганська церква при-
хильників Недайбога, представляють.
Готуймося до наступного Євробачення разом, створюємо
позитивний образ країни за кордоном!
Пропозиція з покращення становища.
1. Схопити народного депу тата Мустафу Найєма, зап-
хати його у мішок і таємно доправити у найближчий паспорт-
ний стіл совітського типу, з фікусом на підвіконні, як в лікарняній
реєстратурі.
2. Там, тільки обережно, перепиздячити його ім’я та по-бать-
кові на Мустафа Карлович Навзаєм, чим вбити одразу трьох
геополітичних зайців. «Мустафа» залишається, як символ муль-
тикультурності та відкритості нашої хвіртки для брюссельських
експериментів. «Карлович», у свою чергу, натякатиме на постать
Карла Великого, передвісника Євросоюзу, перезасновника Священ-
ної Римської Імперії, а також лякатиме німецький істеблішмент
можливим завоюванням Саксонії (щоб вони там не залупалися,
бо заїбали, кажу вам). «Навзаєм», ясне діло, символізуватиме щиру
українську вдачу і нагадуватиме про те, як легко тут можна вихо-
пити пизди, і що треба бути обережним на поворотах.
214
3. Найняти за мішок буряків Ніну Матвієнко і з допомогою
пані Ніни вивчити новоспеченого Карловича їбошити старовинних
пісень, бажано із найархаїчнішого фольклорного пласту. Щось про
людські жертвоприношення і неврожай. Для цього треба підняти
фольклористів, нехай пошукають в Іванківському районі, може,
десь по сільських бібліотеках ще нашаманять.
4. Після того, як Мустафа Карлович навчиться гарно вити
на зоряне небо, за скажені (бажано державні) гроші найняти Рус-
лану разом з її танцюристами, запросити до студії і там здати
цю кодлу мусорам. Просто щоби ніколи уже не бачити цієї сата-
нинської організації (забороненої на території Наддніпрянської
Імперії).
5. Підготований таким чином до Євробачення Мустафа
зі своїм репертуаром, в костюмі, пошитому з колекції плахт пані
Матвієнко і залишків сценічного образу Руслани, одразу потрапляє
до національного конкурсу виконавців. Між собою змагатимуться
три основні конкурсанти — Мустафа, Карлович і Навзаєм. Всі вони
потраплять у фінал, що само по собі має сподобатися скандинав-
ському і британському істеблішментам.
6. Оскільки в державі скрутне фінансове становище (чого
б це раптом?), мусимо економити на авіаперельотах. Тоїсть
це означає, що ніхто нікуди не летить, бо треба заощаджувати. Але
рішення є! У спадок від Революції Гідності народові України пере-
йшла велика полкова катапульта, котрою народ хуярив донецьку
гідру. Дальності дії катапульти цілком достатньо, щоби закинути
виконавця у шенгенську зону.
7. У чітко визначенй час заряджаємо катапульту виконавцем,
кладемо йому в рюкзачок крученик і пляшку домашнього кампоту
з морожених ягід, накручуємо важіль, молимося, тиснемо кнопку,
хуяримо виконавця у бік ЄС.
8. Це, в принципі, все. Мустафа Карлович Навзаєм людина
доросла, відповідальна, з глибоким досвідом кулуарної роботи. Він
як за нєхуй виграє для нас Євробачення. А як ні, то хай начува-
ється, бо ми йому пріпомнім 1979 рік.
Все, міжнародний імідж покращено. Спасибі державі!
Т О М А С
215
Міністр сакрального спадку
В. А. Кириленко, esquire. Цьомики!
P. S. Ніколи не дзвоніть мені»
— Покажіть, — Арлекін Петрович взяв документ, уважно
переглянув його своїм оком, зітхнув і сказав: — Це якась ганьба,
будемо розбиратися, але уже не сьогодні. Передайте, будь ласка,
цибулину і сіль. Так-так, дякую. Юхименко, оно там біля вас банька
з помідорами, передай на цей край. О, дякую!
Вже розвиднілось, ось-ось мало зійти сонце, приємно цвірінь-
кали пташки, трохи димілися солом’яна стріха і комин святилища,
а у прохолодному ранковому вітерці кружляли корупційні папери
і білий попіл Московії.
Товариство сиділо на траві навколо білої скатертини і роз-
кладало прості, але поживні селянські наїдки, якими, як вияви-
лося, були напхані клумаки Вьольви Євдокимівни. Юхименко
відкривав штик-ножем чергову літровку з тушкованою і зали-
тою смальцем кролятиною. Вакарчук, незважаючи на перебинто-
вану пику, апетитно чвякав консервованим помідором, а Гегемонт,
нарешті знявши свої лати, розливав по кухлях світле полтав-
ське з баклажки. Конунги ламали великий коровай і розкладали
по пластикових тарілках білу квашену капусту. Гриші щойно
закінчили нарізати м’ясисту ковбасу, а Кривавий Пастор дочи-
щав насмикану з місцевого городика зеленину. Голова Корчин-
ського делікатно хрумтіла свіжим часником, Томас дбайливо клеїв
на її лоба пластир і протирав синці перекисом водню з пляшечки.
Стара пані сиділа на мішку буряків, впершися обома руками
у ціпок, і дрімала.
— Арлекіне Петровичу! — звернувся до конунга мавпун. — Ска-
жіть, а як так сталося, що Вьольва Євдокимівна здогадалася захо-
пити з собою оце все? Звідки вона могла знати, що ми доживемо
як до світанку, так і до сніданку? Виходить, що вона від початку
знала, що День Брахми настане і цього не оминути? Хм-м-м....
Арлекін Петрович подивився на мавпуна мудрим сірим оком:
— Розумієш, Томасе, на те вона і вьольва СБУ, щоби знати те,
чого не знають інші. Це і є справжня аграрна магія. Ти їж, бери оно
216
огірок, не стидайся, добирай. Нам ще на Київ їхати, розбиратися
з цим йобаним Міністерством сакрального спадку. І передай мені
оно ту часничину.
Томас хрумкнув смачним огірком, заточив шмат домаш-
ньої ковбаси і запив довгим ковтком пива. Він намацав за мискою
з овочами пачку духмяного тютюну, скрутив папіросу, закурив
і випустив в небо хмаринку запашного диму. Репостислав Вакар-
чук тихо заспівав:
З чого починається Родіна?
А чи починалась вона?
З кривавого кухля напоєна
Війна її справжнє ім’я
А там де кінчається Родіна
Чужа зловорожа змія
Там починається рідна
Земля — Батьківщина моя
У цю мить сонце торкнулося обрію, і по безкрайньому буря-
ковому полю пролилися перші струмені нового дня. Дня Брахми,
що триває чотири мільярди, триста двадцять мільйонів років,
тобто дуже і дуже дохуя.
Цьомики!
Літературно-художнє видання
Іван Семесюк
Томас
Романи
У виданні зібрано два твори Івана Семесюка: «Еволюція або смерть! Пригоди павіана
Томаса» і «Фаршрутка».
Початок першого твору такий: поїзд їде на Київ, а головний персонаж — люта мавпа
з кульком — засинає в тамбурі плацкартного вагону. Цієї самої миті у тамбур влу-
чає небесна блискавка, і персонаж прокидається посеред лісової галявини на планеті
Бабуїн у системі Агро Центавра. Там, після співбесіди, його луплять по голові ста-
ровинним фоліантом у шкіряній палітурці, він вирубається й оклигує вже у нетрях
цієї книжки, з якої має вибратися. Книжка насичена ідіотськими історіями про деге-
нератів, селюків і духовних вчителів, а персонаж, аби видертися на волю, має взяти
участь у кожній із цих пригод. Історії подані у вигляді лекцій, написаних у жанрі
агромістичного реалізму.
У другому творі пригоди мавпоукраїнця Томаса Яковича Сироти продовжуються, і він

опиняється в центрі спецоперації з порятунку людства в цілому та української дер-
жавності зокрема. На читача, як і на мавпу, чекають пригоди, а також стихійні лекції
з культурної антропології у виконанні Кривавого Пастора, краєзнавця та спеціа-
ліста з індоарійської магії Остапа Вішну, генератора сенсів Репостислава Вакарчука,
а також інших не менш опуклих персонажів, висмикнутих за хвіст з вітчизняних
реалій. Дія відбувається в Україні на тлі руйнації Московії, боротьби СБУ з демоном
російської государствєнності, перестрілок українських селовиків з луб’янською аген-
турою та інших історичних обставин. Книжка насичена актуальними культурними
мемами, їхнім метафізичним аналізом та рішучою препарацією нашого з вами життя.
Редактор: А Н Д Р І Й ГО НЧ А Р У К- М ОЛ ОД Ш И Й
Видавництво info@lutasprava.com Підписано до друку:

www.lutasprava.com 10.02.2022 р.
«Люта справа» books.lutasprava.com Формат 70х100/16.
ВИДАВЕЦЬ ГОНЧАРУК А.Б. fb.com/lutasprava Ум. друк. арк.: 18,2
Гарнітура: Bandera Text
Свідоцтво про внесення Наклад: 1000 прим.
суб’єкта видавничої справи Замовлення: ____
до Державного реєстру Друк: ТОВ «Гнозіс».
видавців, виготовлювачів Київ, Межигірська, 82–А
і розповсюджувачів Свідоцтво про внесення
видавничої продукції: до державного реєстру
серія ДК, No 4958 виготовників: Printed
від 18.08.2015 р. серія ДК, No 2328 in Ukraine

Пригоди Павіана Томаса + Фаршрутка

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Пригоди Павіана Томаса + Фаршрутка

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

КНИГИ,

У виданні зібрано два твори Івана Семесюка: «Еволю-

© Іван Семесюк, 2022

ЕВОЛЮЦІЯ АБО СМЕРТЬ!

ПЕРЕВИДАННЯ 2015 РОКУ

П ані та пацанове! Якщо ви тримаєте цю книжку в руках,

В ін народився і виріс за ґратами одного з численних мандрів-

О дного разу, після виснажливої вистави чи то в Білій Церкві,

Т омас прокинувся вранці посеред трав’янистої галявини

З а кілька хвилин Томас сидів на пеньку, смоктав з пляшки

Т омас Якович Сирота очуняв на кам’яній підлозі одного з хазяй-

Т омас Якович Сирота мешкав у селі й тихо орав культурну

Т омас Якович Сирота сидів зранку за невеличким столиком

Д руга ночі. В таємному бункері на вулиці Банковій (Київ,

–А льо! Доброго вечора! Альо! Ви мне чуєте?

Т омас Якович розплющив очі, і його погляд втупився в двоє

Т омас Якович Сирота, трансправославний пенсіонер-сталі-

— Доброго дня! Ви дивитеся «Агро Центавра Т удей»,

–Т иша на знімальному майданчику! Тихо там! Ей! Раз, два,

— Всі готові? Починаємо? Мотор! Камера! Поїхали!

— Так, ну шо там? Вже можемо? Гаразд. Мотор! Камера!

Р еспубліка Чеська, селище міського типу Калачакрові Вари.

С есійна зала Верховної Ради. Засідання веде Голова підготовчої

П івденна Індія, штат Тамілнаду, священний пагорб Аруначала,

Посеред зали промовисто височить здоровенна купа мішків,

У тринадцятому вагоні поїзда, що мчав крізь ранкову імлу

ПЕРЕВИДАННЯ 2016 РОКУ

У країнці усіх можливих конструкцій, форм і кольорів пики!

–М інус три! — захеканий павіан видерся з будяків, харкнув

Ч ервоне, як серпневий помідор, сонце нависло над обрієм,

–П одивіться, ви тільки подивіться на це! І такого маразму

У другому творі пригоди мавпоукраїнця Томаса Яковича Сироти продовжуються, і він

Видавництво info@lutasprava.com Підписано до друку:

You might also like