КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА НОВОЇ ТА НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
УКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ АМЕРИКАНІСТИКИ

АМЕРИКАНСЬКА ІСТОРІЯ
ТА ПОЛІТИКА

НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ

2019 – № 8
 Американська історія та політика: науковий журнал. –
№ 8. – К., 2019. – 98 с.
ISSN 2521-1706 http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08 УДК 94+32
Висвітлюються історія США, Канади, країн Латинської Америки, Карибського
басейну, їхня зовнішня та внутрішня політика, міжамериканські відносини,
етнокультурні та соціальні процеси.
ЖУРНАЛ ВИДАЄТЬСЯ ЗА ПІДТРИМКИ
«УКРАЇНСЬКОЇ АСОЦІАЦІЇ АМЕРИКАНІСТИКИ»
Редакційна колегія
Перга Т. Ю. к.і.н., старший наук. співроб. (ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України») (голова
редколегії)
Машевський О. П. д-р іст. наук, проф. (КНУ імені Тараса Шевченка) (заступник голови редколегії)
Таран М. А. к.і.н., доц. (КНУ імені Тараса Шевченка) (заступник голови редколегії)
Сухобокова О. О. к.і.н., доц. (КНУ імені Тараса Шевченка) (відповідальний секретар)
Коваль A. П. к.і.н., ас. (КНУ імені Тараса Шевченка) (технічний редактор)
Банті Р. д-р філософії (історія) (Міністерство освіти Ізраїлю, Єрусалим, Ізраїль)
Біленький С. доктор філософії (історія), доц. (Університет Торонто, Канада)
Вакарчук К. В. канд. політ. наук, доц. (Одеський національний університет імені І.І. Мечникова).
Гасимли М. Джафар огли д-р іст. наук, проф. (Бакинський Державний Університет, Азербайджан)
Грищенко Т. А. к.і.н., доц. (КНУ імені Тараса Шевченка)
Глєбов С. В. канд. політ. наук, доц. (Одеський національний університет імені І.І. Мечникова).
Голдсміт Б. д-р філос. (політ. наук), проф. (Австралійський національний університет, Австралія).
Городня Н. Д. д-р іст. наук, проф. (КНУ імені Тараса Шевченка)
Добронські А. Ч. д-р габілітований, проф. (Університет м. Білосток, Польща)
Дубовик В. А. канд. політ. наук, доц. (Одеський національний університет імені І.І. Мечникова).
Дьомін О. Б. д-р іст. наук, проф. (Одеський національний університет імені І. Мечникова)
Зихович Д. д-р філософії (історія), доц. (Університет Альберти, Канада)
Йокубаускас В. д-р гуманітарних наук (історія), старший наук. співроб. (Клайпедський університет,
Литовська Республіка)
Кожокару Л. Д. д-р іст. наук, проф. (Державний університет Молдови, Кишинів, Молдова)
Коларж П. д-р габілітований, проф. (Університет м. Констанц, ФРН)
Купчик О. Р. к.і.н., доц. (КНУ імені Тараса Шевченка)
Малько В. д-р філософії (історія) (Каліфорнійський університет, Фресно, США)
Мацієвський Ю. В. д-р політ. наук, проф. (Національний університет «Острозька Академія»)
Мотиль О. д-р філософії (історія), проф. (Університет Раджерз, Ньюарк, США).
Миронович Є. д-р габілітований, проф. (Університет м. Білосток, Польща)
Патриляк І. К. д-р іст. наук, проф. (КНУ імені Тараса Шевченка)
Полюхович Ю. Ю. к.і.н. (Національний інститут історії та антропології, Мексика)
Потєхін О. В. д-р іст. наук, проф. (ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»)
Рижов С. М. к.і.н., доц. (КНУ імені Тараса Шевченка)
Сайчук М. М. к.і.н., член правління ГО «Українська асоціація американістики»
Сава-Чайка Е. к.і.н., доц. (Вища школа міжнародних відносин і американістики, Польща)
Шевченко Н. І., к.і.н., доц. (КНУ імені Тараса Шевченка)
Чолій С. В. к.і.н., доц. (Національний технічний університет України «КПІ ім. Ігоря Сікорського»)
Рекомендовано до друку Вченою радою історичного факультету Київського національного університету
імені Тараса Шевченка (протокол протокол № 4 від 24 жовтня 2019 р.)
Науковий журнал «Американська історія та політика» включений до переліку фахових видань
України, в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів
доктора і кандидата наук за спеціальністю «історичні науки». (Наказ МОН України від 24.10.2017 № 1413)
Рецензенти:
Космина В. Г. д-р іст. наук, проф. (Таврійський національний університет імені В. Вернадського); Мартинов
А. Ю. д-р іст. наук, проф. (Інститут історії України НАНУ); Зернецька О. В. д-р політ. наук, проф. (ДУ «Інститут
всесвітньої історії НАН України»); Худолій А. О. д-р. політ. наук., проф. (Національний університет «Острозька
академія») Адреса редакційної колегії:
01601, Київ, вул. Володимирська, 60, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, історичний
факультет, кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн.
Тел. (044) 239 34 24, 066 360 00 80 e-mail: americanist2016@gmail.com ; olegmashev@ukr.net
Засновник: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Видавець: історичний факультет,
кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн. Періодичність – двічі на рік. Свідоцтво про
державну реєстрацію КВ 21927-11827 Р, видане Міністерством юстиції України 12.03.2016 р.
TARAS SHEVCHENKO NATIONAL UNIVERSITY ОF KYIV
FACULTY OF HISTORY
DEPARTMENT OF MODERN AND CONTEMPORARY HISTORY
OF FOREIGN COUNTRIES
UKRAINIAN ASSOCIATION OF AMERICAN STUDIES

AMERICAN HISTORY
&
POLITICS

ACADEMIC JOURNAL

2019 – № 8
American history and politics: academic journal. – № 8. – K., 2019.
– 98 p.
ISSN 2521-1706 http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08 UDK 94+32
Highlights history of USA, Canada, Latin America, Caribbean, their domestic and
foreign policy, Inter-American relations, ethnocultural and social processes.
THE JOURNAL IS PUBLISHED BY SUPPORT
"UKRAINIAN ASSOCIATION OF AMERICAN STUDIES"
Editorial board
Perga T. Ph.D. (History), Senior Research Fellow (State Institution “Institute of World History of NAS of
Ukraine”) (Chairman of Editorial Board)
Mashevskyi O. Dr.habil. (History), Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv) (Deputy
Chairman of Editorial Board)
Taran M. Ph.D. (History), Associate Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv) (Deputy
Chairman of Editorial Board)
Sukhobokova О. Ph.D. (History), Associate Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv)
(Еxecutive Secretary)
Koval A. Ph.D. (History), Аssistant Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv, Ukraine)
(Technical Еditor)
Banti R. Ph.D (History) (Ministry of Education of Israel, Jerusalem, Israel)
Bilenky S. PhD (History), Associate Professor, (University of Toronto, USA)
Cojocaru L. Dr.habil. (History), Professor (State University of Moldova, Chisinau, Moldova)
Choliy S. Ph.D. (History), Associate Professor (National Technical University of Ukraine “KPI”)
Diomin O. Dr.habil. (History), Professor (Odessa Mechnikov National University)
Dobronski Charles A. Dr.habil. (History), Professor (University of Bialystok, Poland)
Dubovyk V. Ph.D. (Political Sciences), Associate Professor (Odessa Mechnikov National University)
Gasimli M. Jafar oglu Dr.habil. (History), Professor (Baku State University, Azerbaijan)
Glebov S. Ph.D. (Political Sciences), Associate Professor (Odessa Mechnikov National University)
Goldsmith B. Dr.habil. (Political Sciences), Professor (Australian National University)
Gorodnya N. Dr.habil. (History), Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv)
Jokubauskas V. Ph.D. (History), Senior Research Fellow (Klaipeda University, The Republic of Lithuania)
Kupchyk O. Ph.D. (History), Associate Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv)
Kolarz P. Dr. habil. (History), Professor (University of Konstanz, The Federal Republic of Germany)
Hryshchenko T. Ph.D. (History), Associate Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv)
Malko W. Ph.D. (History), Associate Professor (University of California, Fresno, USA)
Matsiyevsky Yu. Dr.habil. (Political Sciences), Professor (The National University of Ostroh Academy)
Myronovych E. Dr.habil. (History), Professor (University of Bialystok, Poland)
Motyl А. Dr.habil. (History), Professor (Rutgers University, Newark, USA).
Patryliak I. Dr.habil. (History), Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv)
Polyukhovych Yu. Ph.D. (History) (National Institute of Anthropology and History, Mexico)
Potiekhin O. Dr.habil. (History), Professor, Chief Researcher (Institute of World History NASU)
Ryzhov S. Ph.D. (History), Associate Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv)
Sawa-Czajka Е. Ph.D. (History), Associate Professor (The Academy of International Relations and American
Studies, Warsaw, Poland)
Saychuk M. Ph.D. (History), board member of the «Ukrainian Association for American Studies»
Schevchenko N. I. Ph.D. (History), Associate Professor (Taras Shevchenko National University of Kyiv)
Vakarchuk K. Ph.D. (Political Sciences), Associate Professor (Odessa Mechnikov National University)
Zychowicz J. Ph.D (Political Science), Associate Professor (University of Alberta, Canada)
Recommended to publishing by the Academic Council of faculty of history
Taras Shevchenko National University of Kyiv (Protocol № 4 of Оctober 24, 2019)
Reviewers: Kosmyna V. G. Sc. D. (History), Professor (Diplomatic Аcademy of Ukraine); Martynov A. Y. Sc. D.
(History), Professor (Institute of History of Ukraine NASU); Zernetska O. V. Sc. D. (Political Sciences), Professor,
(Institute of World History NASU); Khudoliy, Sc. D. (Political Sciences) Professor, (Ostroh Academy National
University). Editorial address:
01601, Kyiv, Volodymyrska Str., 60, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Faculty of History,
Department of Modern and Contemporary History of Foreign Countries, Phone: (044) 239 34 24, e-mail:
americanist2016@gmail.com ; olegmashev@ukr.net. Founder: Taras Shevchenko National University of Kyiv
Frequency of scientific journal – two times a year. State registration certificate KB 21927-11827 P issued by the
Ministry of Justice of Ukraine 03.12.2016.
 ЗМІСТ

ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА США

Маргарита Лимар. Трансформації європейської політики США у

9
другій половині ХХ століття

США ТА КРАЇНИ СХОДУ

Макар Таран. Ерозія стратегії США залучення Китаю як

20
конструктивістської ліберальної моделі

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА

Катерина Касаткіна. Особливості політики США щодо Куби в

31
умовах розриву дипломатичних відносин 1960-х рр.

КАНАДА

Мирослав Барабой. Українська історіографія франко-канадського

40
націоналізму: сучасний стан та перспективи розробки теми
Марина Бессонова. Канада та початок Холодної війни: сучасні
46
інтерпретації
Тетяна Перга. Національно-патріотичне виховання української
57
молоді у лавах СУМ в Канаді та Австралії (1950 – 1960-ті рр.)

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Володимир Латенко. Американський погляд на Субсахарську

Африку 1960-х рр. (на прикладі дисертаційних досліджень про 67
Конго та Нігерію)
Микола Сайчук. План ведення війни «дропшот»: реальний
документ американського стратегічного планування та його 80
відображення в радянській і сучасній російській пропаганді

5
 НАУКОВА РОБОТА

Олег Машевський, Ольга Сухобокова. «Американські зустрічі» –

освітньої-науковий проект Української асоціації американістики та 88
історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка

6
 CONTENTS

U.S. FOREIGN POLICY TOWARD EUROPE

Marharyta Lymar. Transformations of the US European Policy in the

9
2nd Half of the 20th Century

THE USA AND ASIAN COUNTRIES RELATIONS

Makar Taran. Erosion of US Strategy of China's Engagement as a

20
Constructive Liberal Model

LATIN AMERICA

Kateryna Kasatkina. Peculiarities of the US Policy towards Cuba under

31
Conditions of Break Off Diplomatic Relations in the 1960’s

CANADA

Miroslav Baraboi. Ukrainian Historiography of French-Canadian

nationalism: the Current Status and the Prospects for Researching the 40
Issue
Maryna Bessonova. Canada and the Beginning of the Cold War: Modern
46
Interpretations
Tetiana Perga. National-Patriotic Education of Ukrainian Youth in the
57
CYM Ranks in Canada and Australia (1950’s – 1960’s)

INTERNATIONAL RELATIONS: PAST AND PRESENT

Volodymyr Latenko. The American View of Sub-Saharan Africa in the

67
1960’s (based on dissertation researches on Congo and Nigeria)
Mykola Saychuk. “Dropshot” War Plan: the Real Document of the
American Strategic Planning and Its Display in Soviet and Modern 80
Russian Propaganda

7
 SCIENTIFIC CHRONICLE

Oleh Mashevskyi, Olga Sukhobokova. “American Talks” – Educational

and Scientific Project of the Ukrainian Association for American Studies
88
and the Faculty of History of Taras Shevchenko National University of
Kyiv

8
 ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА США

УДК 327 (73+ЄС)

http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08.01
Маргарита Лимар
кандидат політичних наук,
Чорноморський національний університет
імені Петра Могили, м. Миколаїв

ТРАНСФОРМАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ США У ДРУГІЙ

ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

Анотація. У статті розглядаються європейські аспекти зовнішньої політики США

другої половини ХХ ст. Визначено, що Сполучені Штати заявили про себе як про
партнера західноєвропейських урядів у питаннях післявоєнної відбудови та подальшого
створення простору безпеки і добробуту. Разом із тим, показано, що президенти США
по-різному вибудовували політику своїх адміністрацій щодо Європи. Найбільшим
прихильником євроінтеграційних процесів був Д. Ейзенхауер. Після нього справами
європейців, хоч і меншою мірою, переймалися Л. Джонсон, Дж. Картер, Р. Рейган та
Б. Клінтон. Натомість Дж. Кеннеді, Р. Ніксона та Дж. Буша-ст. вимушено
підтримували трансатлантичний діалог, розуміючи невідворотність євроінтеграційних
процесів і потреби США співпрацювати з новим консолідованим гравцем, однак не
виявляючи особистої зацікавленості. Сполучені Штати мали за мету зміцнити свої
позиції на європейському просторі, що стало можливим завдяки механізмам НАТО та
політиці американського протекціонізму від комуністичної загрози. У ході дослідження
визначено, що, незважаючи на різний ступінь зацікавленості президентів США
європейськими справами, Європа стабільно розглядалася американськими
можновладцями як зона національних інтересів Сполучених Штатів.
Ключові слова: США, Європа, НАТО, європейська інтеграція, трансатлантичні
відносини.

Постановка проблеми. Сучасні трансатлантичні відносини беруть початок з

ХХ ст., зокрема його другої половини, коли формувалися засади зовнішньої
політики США щодо Європи, які не втрачають актуальності і сьогодні. Після
Другої світової війни розпочався процес встановлення нового світового порядку та
відновлення виснажених війною країн. США постали на світовій арені як нова
потуга, яка була здатна очолити світову спільноту на шляху подолання
післявоєнної кризи. Європа, потребуючи фінансової підтримки, вбачала у
Сполучених Штатах надійного партнера, який не лише з готовністю надав
необхідні ресурси для відновлення економік, але й був готовий захистити від
потенційних загроз міжнародній безпеці.
Аналіз досліджень та публікацій. Вивченню американської зовнішньої
політики на тлі післявоєнної відбудови Європи, започаткуванню євроінтеграційних
процесів, поступовому підйому НАТО, змінам американських адміністрацій та,
врешті решт, реструктуризації політичного простору у 1990-ті рр. присвятили свої
роботи такі американські та західноєвропейські дослідники як П. Джонсон
(P. Johnson), К. Ларрес (K. Larres), К. Леві (C. Levy) та М. Роузман (M. Roseman),
Н. Ладлоу (N. Ludlow), Г. Лундестад (G. Lundestad), Г. Стоун (G. Stone) та Т. Отте
(T. Otte), М. Оксенфорд (M. Oxenford) та інші. Більшість наукових розвідок

9
окреслюють окремі періоди та зосереджені на зовнішньополітичних курсах
обраних для дослідження адміністрацій. Серед українських вчених, чиї доробки
присвячено вивченню зовнішньополітичних пріоритетів адміністрацій Сполучених
Штатів, можна відзначити М. Миронову, М. Ратнікова, А. Худолія. Разом із тим,
дослідженням європейського вектору зовнішньої політики США бракує цілісності.
З огляду на вище окреслене, метою статті є комплексне висвітлення
європейського напряму зовнішньої політики США другої половини ХХ ст. Окрім
того, до завдань входять дослідження трансатлантичних відносин зазначеного
періоду та вивчення американського впливу на європейські інтеграційні процеси.
Виклад основного матеріалу. Першочергові тенденції до розбудови
трансатлантичних відносин у другій половині ХХ ст. пов’язані з позицією
американського президента Д. Ейзенхауера (1953–1961 рр.) – першого командувача
військ НАТО в Європі. Заступивши на посаду президента, Д. Ейзенхауер запевнив
міжнародну спільноту у намірах підтримувати Європу, що передбачало
протистояння комуністичній загрозі [4, c. 158]. У своїй промові «Шанс для миру»
він підтвердив курс на подальше зближення з європейськими союзниками [15],
зосередившись на реорганізації власних збройних сил з метою протистояння
радянській загрозі (закріплено у таємному документі Ради національної безпеки
США № 162/2 (NSC 162/2) – «Новий погляд» [26] та «Доктрині масованої
відплати» [25, p. 133]) [30, p. 5]. Власне, роль США полягала у всеосяжній
підтримці європейських лідерів, національних економік та наднаціональних
силових структур [13].
Черговим документом, який підтвердив проєвропейський курс США, стала
«Доктрина Ейзенхауера», оприлюднена президентом у зверненні до Конгресу 5
січня 1957 р. [14]. Її основою стала ідея щодо збереження Сполученими Штатами в
Європі статус-кво на зміну Великій Британії без прямого втручання у політичні
справи інших держав, окрім випадків, які вимагали захисту від загрози з боку СРСР
[33, p. 94]. Д. Ейзенхауер сподівався, що Європа стане ключовим партнером США,
тому розглядав союз Швеції, Греції, Іспанії та Югославії як надійний фундамент
для розбудови «Сполучених Штатів Європи». Більше того, президент США
намагався переконати Велику Британію і Францію взяти безпосередню участь у
реструктуризації європейського простору [5, p. 257; 27, p. 72].
Від самого початку президентства переконання Д. Ейзенхауер щодо
відповідності європейської єдності національним інтересам США не згасало. У
Посланні «Про становище країни» 1953 р. президент зосередив увагу на доречності
створення «більш інтегрованої економічної та політичної системи в Європі».
Наслідком мала стати інтеграція ФРН до європейських структур [14]. Окрім того,
США виступали за збереження розумного балансу між допомогою європейським
країнам та захистом американських інтересів.
Перспективи надто виграшного «партнерства» із США для інтегрованої
Європи спричиняли занепокоєння американських можновладців та спонукали до
формального поліпшення відносин із СРСР [8]. Однак, Проект трьохсторонньої
відповіді на радянську ноту від 31 березня 1954 р. засвідчив не лише актуальність
конфронтації з СРСР, але й ідейну єдність США з Європейським співтовариством
[12]. Окрім того, США зосередилися на зміцненні відносин з Великою Британією,
основою яких з 1958 р. стало ядерне співробітництво. Того ж року було укладено
Угоду про співпрацю з питань використання атомної енергії з метою спільної

10
оборони. Окрім того, США та Велика Британія дійшли згоди щодо німецького
питання і у 1955 р. ФРН стала членом НАТО.
Наступний етап розвитку трансатлантичних відносин пов’язаний з діяльністю
адміністрації Дж. Кеннеді (1961–1963 рр.), в інавгураційній промові якого 20 січня
1961 р. європейських партнерів та НАТО згадано не було. Натомість президент
висловив сподівання на ООН як на останню та кращу надію у світі, де військові
засоби впливу переважають над дипломатичними [23].
Європейський вектор втрачав свою пріоритетність для Вашингтона і сфера
інтересів США тепер рівномірно охоплювала Лаос, Берлін, Південну Азію, Кубу та
Африку [20, p. 97]. Політика гнучкого реагування в межах НАТО викликала
нерозуміння з боку європейських держав-членів Альянсу. До того ж союзники по
НАТО (зокрема, США, Франція, Німеччина та Велика Британія) мали проблеми із
внутрішнім взаєморозумінням, що свідчило про втрату балансу у
трансатлантичних відносинах та опори для самих США [36]. Також членів НАТО
турбувала вірогідність зменшення військової присутності США в Європі та
актуальність економічної детермінанти [3, c. 58-59].
Вступ Великої Британії до європейського Спільного ринку передбачався
політичною ініціативою США, названою «Grand Design» (дослівно з англ.
«Грандіозний проект») або «Атлантичне Співтовариство» [16, p. 116]. Ідею «Grand
Design» було запропоновано задля об’єднання європейських держав у єдиного
проамериканського союзника.
Розуміючи, що США під час консультацій з європейськими урядами мають на
меті не обговорювати міжнародні питання нарівні з європейцями, а повідомляти
про свою точку зору, Франція в особі генерала Ш. де Голля чинила рішучий опір
зміцненню американських позицій в Європі [32, p. 28]. Генерал де Голль виступав
за трансформацію міжнародного порядку та реструктуризацію європейського
простору задля формування багатополярного світу. Через позицію Франції та ряд
інших причин американські фахівці вперше дійшли висновку, що консолідована
Європа може спричинити чимало проблем для Сполучених Штатів.
Після смерті Дж. Кеннеді зовнішню політику Вашингтона було
переорієнтовано в бік В’єтнаму. Разом з тим Л. Джонсон (L. Johnson) (1963–
1969 рр.) не мав наміру залишати європейську арену поза увагою. Контроль над
стримувальним ядерним фактором мав належати США, а не європейському
співтовариству і, тим більше, одній з європейських держав. Ідею створення
багатосторонніх ядерних сил було відновлено [8].
У 1960-х рр. США вже мали недостатній вплив на європейців, щоб спонукати
їх до створення нової організації. Трансатлантичні відносини ослабли через вихід
Франції з НАТО та розгортання збройного конфлікту у В’єтнамі. Для Європи, яка
все ж потребувала американської присутності на континенті та була не в змозі
надавати військову підтримку Сполученим Штатам, пріоритетною залишалася
торговельна політика.
Незважаючи на загострення відносин на європейському континенті у 1950-
1960-х рр., Л. Джонсон у щорічному Посланні до Конгресу США «Про становище
країни» від 4 січня 1965 р. висловив велику надію на сильну Європу та відновлення
трансатлантичного партнерства [23]. У відповідь на співробітництво першого
Президента Європейської Комісії, В. Гольштейна (W. Hallstein), з адміністрацією
США задля поглиблення євроінтеграції, Л. Джонсон привітав рішення

11
європейських лідерів об’єднати виконавчі органи трьох Європейських
співтовариств [18, p. 106].
Після чергових виборів у США до влади повернулися республіканці.
Адміністрація Р. Ніксона (1969–1974 рр.) переорієнтувала зовнішньополітичні
настанови на користь Китаю та СРСР [9, p. 358]. Європейське Співтовариство
згадувалося лише у контексті відносин з Пекіном або Москвою. Початок 1970-х рр.
охарактеризувався послабленням контролю Сполучених Штатів над державами
Європи внаслідок активної зовнішньополітичної діяльності самої європейської
спільноти. З 1974 р. взаємний обмін інформацією між США та Європейським
політичним співробітництвом (ЄПС) стає звичайною практикою. Неможливість
подальшого обговорення економічних, науково-технічних та інших питань в
рамках НАТО з часом сприяла розширенню діалогу США–ЄС та пошуку нових
точок дотику та шляхів поглиблення відносин.
Норвезький вчений Г. Лундестад визначив такі причини пошуку незалежних
від США підходів щодо оновлення трансатлантичних відносин. По-перше, існувала
загроза перетворення європейського Спільного ринку з фінансового на політичного
конкурента Сполучених Штатів. По-друге, метою об’єднаної Європи був захист
інтересів широкого загалу європейських політиків, що, в свою чергу, могло йти
всупереч національним інтересам США. По-третє, існувала ймовірність втрати
Вашингтоном геополітичних союзників через невміле балансування між політикою
заохочення інтеграційних процесів і підтримкою політичних курсів окремих
урядів [29, p. 117].
Занепокоєність радника з питань національної безпеки США Г. Кіссінджера
(H. Kissinger) через відхилення від європейського вектора ініціювала перегляд
трансатлантичних відносин протягом 1973 р., проголошеного Роком Європи [37,
p. 197]. У своєму виступі 23 квітня 1973 р. у Нью-Йорку Г. Кіссінджер запевнив:
«Жоден елемент американської післявоєнної політики не був більш послідовним,
ніж наша підтримка європейського єдності» [25]. Проте Г. Кіссінджер визнавав, що
США та європейські уряди мають власні позиції з ключових питань, що
призводить до ускладнення консультацій та переговорів [28, p. 5-6]. Нарешті, 19
червня 1974 р. в Оттаві було підписано Декларацію про атлантичні відносини, що
визнала ефект стримування французьких та британських ядерних сил, і фактично
позбавляла США контролю за ядерними потенціалами європейських
партнерів [11].
Наступний президент США Дж. Форд (1974–1977 рр.) продовжив політику
Р. Ніксона щодо СРСР, КНР, та ситуації у В’єтнамі [17]. Згідно його бачення,
співпраця з європейцями мала перспективу не через підтримку європейської
інтеграції як такої, а завдяки співпраці в рамках НАТО. Так, центром консультацій
була визначена столиця країни-голови ЄЕС. Так звана «Група шести» або «G-6», до
складу якої увійшли Великої Британії, Франції, ФРН, Італії, Японії та самих США,
стала додатковим міжурядовим каналом зв’язку [28, p. 156].
Подальший період послаблення зв’язків з Європою був пов’язаний із
президенством Дж. Картера (1977–1981 рр.), не зважаючи на зацікавленість
адміністрації Сполучених Штатів у зміцненні «G-7» («G-6» і Канада) та заяви щодо
сприяння євроінтеграційним процесам. Окрім того президент Дж. Картер розвивав
концепцію «трилатералізму», яка передбачала поглиблення відносин у трикутнику:
Північна Америка–Японія–Західна Європа [6, p. 109]. Проте, динамічні зсуви

12
призупинилися на зустрічах президента США із президентом Європейської комісії
та іншими високопосадовцями у 1978 р. [34, p. 2246].
Президентство Р. Рейгана (1981–1989 рр.) було періодом посилення
залежності населення Європи від американської валюти та виникнення фінансових
конфліктів. Європейська валютна система стала і відповіддю, і викликом
нафтодоларовій монополії США [31, p. 6]. З огляду на це республіканська
адміністрація намагалася зміцнити свої позиції в Європі та оздоровити
трансатлантичні відносини шляхом підтримки співпраці з консервативними
урядами ФРН, Великої Британії, Франції та Італії, знову ж таки, у структурах
НАТО [35]. Англійський історик П. Джонсон зазначив, що 1980-ті рр. видалися чи
не найбільш вдалими для трансатлантичних відносин, а Західна Європа почувалася
краще та безпечніше [25, p. 28].
Вже по закінченні блокового протистояння та напередодні розпаду СРСР
посаду президента США обійняв Дж. Буш – старший (1989–1993 рр.). Курс на
поновлення американських позицій в Європі та визначення ролі НАТО в системі
трансатлантичних відносин став зовнішньополітичним пріоритетом нової
американської адміністрації. У липні 1990 р. було підписано Декларацію про
трансформований Північноатлантичний альянс, яка й була підґрунтям для
модернізації НАТО зі збереженням ключової ролі атлантичного інституту. Також,
США підтримували держави Східної Європи, визнаючи їх причетність до
інтеграційних процесів. На відміну від Р. Рейгана, Дж. Буш-ст. намагався уникати
суперечок в економічній та військовій сферах, розуміючи невідворотність
євроінтеграції [25, p. 167].
В історії трансатлантичних відносин розпочався новітній етап. Співіснування
ЄС та НАТО продовжилося у контексті їх розвитку як двох окремих структур,
поєднаних спільними домовленостями. Першим із ключових договорів стала
Трансатлантична декларація від 22 листопада 1990 р. як основа формалізації
відносин між США та ЄС в ідейно-політичному та організаційно-правовому планах
[19, p. 291]. Трансформація геополітичного середовища після завершення холодної
війни вимагала від США підтримки трансатлантичного діалогу на високому рівні,
аби зберегти передові позиції та попередити створення структур чи об’єднань, які б
не відповідали інтересам США [2, c. 62-63].
Адміністрація на чолі з президентом від Демократичної партії Б. Клінтоном
(1993–2001 рр.), яка прийшла на зміну республіканцям, продовжила
зовнішньополітичних курс Дж. Буша-ст. та підтримала вступ нових членів до
Північноатлантичного альянсу. Під час югославської кризи стала очевидною
неспроможність ООН врегулювати ситуацію, в той час як підтримка Європи
Вашингтоном та, власне, лідерство США виявилися особливо актуальними. У
Брюссельській промові (1994 р.) президент Б. Клінтон наголосив на тому, що
занепад радянської імперії та розгортання інтеграційних процесів у Західній Європі
є двома найвагомішими досягненнями для світу у другій половині ХХ ст.
Президент США також зазначив, що протягом трьох століть «родинні зв’язки» між
США та Європою сприяли розвитку комерції, що й зробило Європу пріоритетним
американським союзником не лише у справах захисту демократичних цінностей,
але й у питаннях економіки, торгівлі та інвестицій [7].
Разом із тим, Північноатлантичний альянс продовжив відігравати роль
плацдарму для участі США в європейських справах. Різнорівневі зв’язки між ЄС та
НАТО забезпечували Сполучені Штати новими союзниками серед центрально- та
13
східноєвропейських країн. Разом із тим залишався ряд конфліктів у фінансовій,
аграрній, культурній та інших сферах, подолання яких було необхідною умовою
зміцнення партнерства. Результатом став останній уругвайський раунд ГАТТ 1986–
1994 рр. та створення Світової організації торгівлі (СОТ) у 1995 р.
Черговою віхою розвитку інституційних основ співробітництва США та ЄС
був Мадридський саміт 3 грудня 1995 р., результатом якого стало укладення
Нового трансатлантичного порядку денного, що сприяло всеосяжній «розбудові
мостів через Атлантику» [38].
Наприкінці ХХ ст. світ зазнав радикальних та безповоротних змін. Розуміючи
це, президент Б. Клінтон вибудовував трансатлантичні відносини відповідно до
нових реалій, враховуючи тяжіння країн ЄС до дипломатичних або комбінованих
методів подолання політичних розбіжностей та міжнародних суперечок. Політика
його адміністрації певною мірою влаштовувала європейські уряди, підтвердженням
чого стала злагодженість американсько-європейських дій під час кризи у Косово
1998-1999 рр. Вітчизняний дослідник Д. Лакішик відзначає, що це був один з
нечисленних випадків, коли Європа та США добровільно поділяли
відповідальність [1, c. 128].
Ще одним важливим етапом у розвитку трансатлантичного співробітництва
став Лондонський саміт 1998 р., під час якого сторони ствердилися у намірах щодо
поглиблення торгівельно-економічних відносин. Підсумком стало підписання
Угоди про трансатлантичне економічне партнерство, яка охоплювала сферу
двосторонніх та багатосторонніх торгівельних зв’язків, передбачаючи
лібералізацію міжнародної торгівлі в межах СОТ.
Висновки. Після завершення Другої світової війни Європа потребувала
підтримки, яку охоче надали Сполучені Штати в обмін на можливість
контролювати європейські інтеграційні процеси. Президент Д. Ейзенхауер доклав
значних зусиль задля конструктивного розвитку трансатлантичних відносин та
зміцнення американських позицій у Європі. Широко відомі його проєвропейські
промови та доктрина, спрямована на спротив комуністичній загрозі. Адміністрація
Д. Ейхенхауера співпрацювала із західноєвропейськими урядами заради зміцнення
трансатлантичних відносин. Метою США у той час став контроль над
європейськими справами, в тому числі, через інститути НАТО.
Разом із тим подальше відновлення повоєнної Європи, супротив
американському втручанню з боку Ш. Де Голля та ряд інших обставин сприяли
перемінним успіхам у ведені трансатлантичного діалогу. Європейський простір
став сферою інтересів для таких президентів як Л. Джонсон, Дж. Картер, Р. Рейган
та Б. Клінтон. Так, Л. Джонсон покладав надію на сильну Європу як союзника
США. Увагу Дж. Картера було сконцентровано на концепції «трилатералізму». За
період президентства Р. Рейгана нафтодоларова монополія США стала чинником
створення Європейської валютної системи, що, в свою чергу, сприяло
оздоровленню трансатлантичних відносин та співпраці США з консервативними
західноєвропейськими урядами на якісно новому рівні. Президент Б. Клінтон
аналогічно до Д. Ейзенхауера вважав, що сильна Європа більше відповідала б
американським національним інтересам.
Натомість президенти Дж. Кеннеді, Р. Ніксон та Дж. Буш-ст. вимушено
підтримували трансатлантичний діалог без особистої зацікавленості у
євроінтеграційних процесах і співробітництві. За президента Дж. Кеннеді відбулося
суттєве послаблення європейського вектору. Адміністрація Р. Ніксона
14
переорієнтувала зовнішньополітичні інтереси в бік Китаю та СРСР. Президент
Дж. Буш-ст. визнавав невідворотність поглиблення інтеграційних процесів, тому
спокійно ставився до співіснування НАТО та ЄС як двох сусідніх структур. Разом
із тим, попри різносторонній досвід американсько-європейських відносин,
зовнішня політика США була незмінно спрямована на підтримку
трансатлантичного партнерства, що відповідало національним інтересам
Сполучених Штатів.

Список використаних джерел та літератури:

1. Лакішик Д. М. Американо-Європейські відносини періоду президентства Дж. Буша-
молодшого / Д. М. Лакішик // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2012. – 18. –
С. 125–130.
2. Миронова М. А. Трансформація відносин Європейського Союзу та США в
постбіполярний період.: дис... канд. політ. наук : 23.00.04 / Миронова Маргарита Анатоліївна;
Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. –
Київ, 2007. – 194 с.
3. Ратніков М. І. Європейська політика США в контексті політичних трансформацій у ЄС:
дис. ... канд. політ. наук: 23.00.04 / Ратніков Максим Ігорович; Інститут світової економіки і
міжнародних відносин НАН України. – Київ, 2013. – 203 с.
4. Худолій А. О. Публічний дискурс у зовнішньополітичній діяльності президентів США
(1945 – 2012 рр.): дис. ... д. політ. наук: 23.00.04 / Худолій Анатолій Олексійович; Національний
університет «Острозька академія». – Острог, 2013. – 465 с.
5. Ambrose S. E. Eisenhower: Soldier and President / S. Ambrose. – N. Y.: Simon and Schuster,
2014. – 635 p.
6. Auten B. J. Carter’s conversion: The hardening of American defense policy / B. J. Auten. –
Columbia: University of Missouri Press, 2008. – 344 р.
7. Clinton B. Remarks to multinational audience of future leaders of Europe. (Brussels, 9 January
1994) [Електронний ресурс] / Clinton B. // U.S. Diplomatic Mission to Germany – Режим доступу:
http://usa.usembassy.de/etexts/ga6-940109.htm.
8. Cohen W. I. The Cambridge history of American foreign relations: Volume 4, America in the
age of Soviet power, 1945–1991 / W. I. Cohen. – Cambridge: University Press, 1995. – 300 p.
9. Colucci L. The National Security Doctrines of the American presidency: How they shape our
present and future. Volume 2 / L. Colucci. – California: ABC-CLIO, 2012. – 806 p.
10. Declaration on a Transformed North Atlantic Alliance issued by the heads of state and
government participating in the meeting of the North Atlantic Council («The London Declaration»)
(London, 6 July 1990) [Electronic Resource] // The University of Luxembourg’s CVCE. – Mode to
Access:
http://www.cvce.eu/en/obj/the_london_declaration_on_a_transformed_north_atlantic_alliance_6_july_19
90-en-9c5fa86b-12a0-4f59-ad90-e69503ef6036.html.
11. Declaration on Atlantic Relations issued by the North Atlantic Council «The Ottawa
Declaration» (Brussels, 26 June 1974) [Electronic Resource] // The University of Luxembourg’s CVCE. –
Mode to Access: https://www.cvce.eu/en/obj/the_ottawa_declaration_19_june_1974-en-f346514e-080b-
4053-a25d-abfd0e3d4f26.html.
12. Draft Tripartite Reply to Soviet Note of March 31, 1954, Approved by the Foreign Ministers
of the United Kingdom, United States, and France, April 22, 1954 [Electronic Resource] // United States
Department of State; Office of the Historian, Foreign Service Institute. – Mode to Access:
https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1952-54v05p1/d262.
13. Eisenhower D. D. Annual message to the Congress on the State of the Union, February 2, 1953
[Electronic Resource] / D. D. Eisenhower // The American Presidency Project. – Mode to Access:
http://www.presidency.ucsb.edu/ws/index.php?pid=9829.
14. Eisenhower D. D. The «Eisenhower Doctrine» on the Middle East, January 5, 1957 [Electronic
Resource] // Insidethecoldwar.org. – Mode to Access:
http://insidethecoldwar.org/sites/default/files/documents/Eisenhower%20Doctrine%20on%20the%20Mid
dle%20East%20January%205%2C%201957.pdf.

15
 15. Eisenhower D. D. The Chance for Peace, April 16, 1953 [Electronic Resource] /
D. D. Eisenhower // Libertanism.org. – Mode to Access: https://www.libertarianism.org/essays/chance-
peace.
16. Giauque J. G. Grand designs and visions of unity: The Atlantic powers and the reorganization
of Western Europe, 1955–1963 / J. G. Giauque. – North Carolina: The University of North Carolina
Press, 2002. – 326 p.
17. Greene J. R. Gerald Ford : Foreign affairs [Electronic Resource] / J. R. Greene // University of
Virginia, Miller Center. – Mode to Access: https://millercenter.org/president/ford/foreign-affairs.
18. Hang N. Th. Th. US and European integration prior to 1968 / N. Th. Th. Hang // Lithuanian
Foreign Policy Review. – 2015. – Vol. 33. – Issue 1. – P. 83–109.
19. Hill Ch., Smith K. E. European foreign policy : Key documents / Ch. Hill, K. E. Smith. –
USA, Canada: Routledge, 2000. – 500 р.
20. Holmes J. E. The mood / interest theory of American foreign policy / J. E. Holmes. –
Kentucky: University Press of Kentucky, 2015. – 256 p.
21. Inaugural address of President John F. Kennedy, Washington, D. C., 20 January 1961
[Electronic Resource] // John F. Kennedy Presidential Library and Museum. – Mode to Access:
https://www.jfklibrary.org/Research/Research-Aids/Ready-Reference/JFK-Quotations/Inaugural-
Address.aspx.
22. Johnson L. B. Annual Message to the Congress on the State of the Union, 4 January 1965
[Electronic Resource] / L. B. Johnson // The American Presidency Project. – Mode to Access:
https://www.presidency.ucsb.edu/documents/annual-message-the-congress-the-state-the-union-26.
23. Johnson P. Europe and the Reagan years / P. Johnson // Foreign Affairs. – 1988 / 1989. –
Vol. 68. – No. 1. – P. 28–38.
24. Jones B. M. Abolishing the taboo: President Eisenhower and the permissible use of nuclear
weapons for national security: diss. ...Ph.D. / Brian Madison Jones ; Kansas State University. –
Manhattan, 2008. – 313 p.
25. Larres K. A companion to Europe since 1945 / K. Larres. – Hoboken, New Jersey: John Wiley
& Sons, 2009. – 536 p.
26. Lay J. S. A Report to the National Security Counsil by the Executive Secretary on Basic
National Security Policy (Washington, 30 October 1953) [Electronic Resource] / J. S. Lay // The
Federation of American Scientists. – Mode to Access: https://fas.org/irp/offdocs/nsc-hst/nsc-162-2.pdf.
27. Levy C., Roseman M. Three postwar eras in comparison: Western Europe 1918–1945–1989 /
C. Levy , M. Roseman . – Springer, 2001. – 306 р.
28. Ludlow N. P. The real years of Europe? : US-West European relations during the Ford
administration / N. P. Ludlow // Journal of Cold War Studies. – 2013. Vol. 15. – Issue 3. – P. 136-161.
29. Lundestad G. The United States and Western Europe since 1945 : From «Empire» by
invitation to transatlantic drift / G. Lundestad. – Oxford University Press, 2005. – 344 p.
30. Mahan E. R., Larsen J. A. (Eds). Evolution of the Secretary of Defense in the era of massive
retaliation Charles Wilson, Neil McElroy, and Thomas Gates 1953–1961. Cold War Foreign Policy
Series. Special Study 3 / E. R. Mahan, J. A. Larsen. – Washington, D. C.: Historical Office of the Office
of the Secretary of Defense. – 2012. – 31 p.
31. Oxenford M. The evolution of US and European monetary policy after Bretton Woods : A
historical overview and lessons for the future / M. Oxenford. – London: Chatham House, the Royal
Institute of International Affairs, 2016. – 26 p.
32. Paterson T. G. Kennedy’s quest for victory: American foreign policy, 1961–1963 /
T.G. Paterson. – Oxford, UK: Oxford University Press, 1989. – 432 p.
33. Pauly R. J. Jr. The Ashgate research companion to US foreign policy / R. J. Jr. Pauly. –
London: Routledge, 2016. – 354 p.
34. Public papers of the Presidents of the United States, Jimmy Carter, 1978 (In two books), Book
II – June 30 to December 31, 1978. – Washington D. С.: United States Government Printing Office,
1979. – 2386 р.
35. Reagan R. Address to members of the British Parliament, 8 June 1982 / R. Reagan [Electronic
Resource] // The American Presidency Project. – Mode to
Access: https://www.presidency.ucsb.edu/documents/address-members-the-british-parliament.
36. Rusk D. Telegram from the Department of State to the Mission to the North Atlantic Treaty
Organization and European Regional Organizations, Washington, 30 December 1961 [Electronic

16
Resource] / D. Rusk // United States Department of State; Office of the Historian, Foreign Service
Institute. – Mode to Access: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v13/d122.
37. Stone G., Otte T.G. Anglo-French relations since the late eighteenth century / G. Stone,
T.G. Otte. – London: Routledge, 2013. – 288 p.
38. The New Transatlantic Agenda [Electronic Resource] // European Union External Action. –
Mode to Access: http://eeas.europa.eu/archives/docs/us/docs/new_transatlantic_agenda_en.pdf.

References:
1. Lakishyk, D. M. (2014). Amerykano-Ievropeiski vidnosyny periodu prezydentstva Dzh.
Busha-molodshoho. Naukovyi visnyk Dyplomatychnoi akademii Ukrainy, 18, 125–130. [In Ukrainian].
2. Myronova, M. A. (2007). Transformatsiia vidnosyn Yevropeiskoho Soiuzu ta SShA v
postbipoliarnyi period (Unpublished PhD dissertation). Kyivskyi Natsionalnyi Universytet im. Tarasa
Shevchenka, Instytut Mizhnarodnykh Vidnosyn, Kyiv. [In Ukrainian].
3. Ratnikov, M. I. (2013). Yevropeiska polityka SShA v konteksti politychnykh transformatsii u
YeS (Unpublished PhD dissertation). Natsionalna Akademiia Nauk Ukrainy, Instytut Svitovoi Ekonomiky
i Mizhnarodnykh Vidnosyn, Kyiv. [In Ukrainian].
4. Khudolii, A. O. (2013). Publichnyi dyskurs u zovnishnopolitychnii diialnosti prezydentiv SShA
(1945–2012 rr.) (Unpublished doctoral dissertation). Natsionalnyi universytet «Ostrozka akademiia»,
Ostroh. [In Ukrainian].
5. Ambrose, S. E. (2014). Eisenhower: Soldier and President. New York, N.Y.: Simon and
Schuster. [In English].
6. Auten, B. J. (2008). Carter’s conversion: The hardening of American defense policy.
Columbia: University of Missouri Press. [In English].
7. Clinton, B. (n.d.) Remarks to multinational audience of future leaders of Europe. (Brussels, 9
January 1994). U.S. Diplomatic Mission to Germany, http://usa.usembassy.de/etexts/ga6-940109.htm [In
English].
8. Cohen, W. I. (1995). The Cambridge history of American foreign relations: Volume 4,
America in the age of Soviet power, 1945–1991. Cambridge: University Press. [In English].
9. Colucci, L. (2012). The National Security Doctrines of the American presidency: How they
shape our present and future. Volume 2. California: ABC-CLIO. [In English].
10. CVCE. (n.d.). Declaration on a Transformed North Atlantic Alliance issued by the heads of
state and government participating in the meeting of the North Atlantic Council («The London
Declaration») (London, 6 July 1990),
http://www.cvce.eu/en/obj/the_london_declaration_on_a_transformed_north_atlantic_alliance_6_july_19
90-en-9c5fa86b-12a0-4f59-ad90-e69503ef6036.html [In English].
11. CVCE. (n.d.) Declaration on Atlantic Relations issued by the North Atlantic Council «The
Ottawa Declaration» (Brussels, 26 June 1974),
https://www.cvce.eu/en/obj/the_ottawa_declaration_19_june_1974-en-f346514e-080b-4053-a25d-
abfd0e3d 4f26.html [In English].
12. United States Department of State. (n.d.). Draft Tripartite Reply to Soviet Note of March 31,
1954, Approved by the Foreign Ministers of the United Kingdom, United States, and France, April 22,
1954. Office of the Historian, Foreign Service Institute,
https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1952-54v05p1/d262 [In English].
13. Eisenhower, D. D. (n.d.). Annual message to the Congress on the State of the Union, 2
February 1953. The American Presidency Project.,
http://www.presidency.ucsb.edu/ws/index.php?pid=9829 [In English].
14. Eisenhower, D. D. (n.d.). The «Eisenhower Doctrine» on the Middle East, January 5, 1957.
Insidethecoldwar.org.
http://insidethecoldwar.org/sites/default/files/documents/Eisenhower%20Doctrine%20on%20the%20Mid
dle%20East%20January%205%2C%201957.pdf [In English].
15. Eisenhower, D. D. (n.d.). The Chance for Peace, April 16, 1953. Libertanism.org,
https://www.libertarianism.org/essays/chance-peace [In English].
16. Giauque, J. G. (2002). Grand designs and visions of unity: The Atlantic powers and the
reorganization of Western Europe, 1955–1963. North Carolina: The University of North Carolina Press.
[In English].
17. Greene, J. R. (n.d.). Gerald Ford: Foreign affairs. University of Virginia, Miller Center,
https://millercenter.org/president/ford/ foreign-affairs [In English].
17
 18. Hang, N. Th. Th. (2015). US and European integration prior to 1968 / N. Th. Th. Hang.
Lithuanian Foreign Policy Review, 33(1), 83–109. [In English].
19. Hill, Ch. & Smith, K. E. (2000). European foreign policy : Key documents. USA, Canada:
Routledge. [In English].
20. Holmes, J. E. (2015). The mood / interest theory of American foreign policy / J. E. Holmes.
Kentucky: University Press of Kentucky. [In English].
21. Inaugural address of President John F. Kennedy, Washington, D. C., 20 January 1961. (n.d.).
John F. Kennedy Presidential Library and Museum, https://www.jfklibrary.org/Research/Research-
Aids/Ready-Reference/JFK-Quotations/Inaugural-Address.aspx [In English].
22. Johnson, L. B. (n.d.). Annual Message to the Congress on the State of the Union, 4 January
1965. The American Presidency Project, http://www.presidency.ucsb.edu /ws/?pid=26907 [In English].
23. Johnson, P. (1988/1989). Europe and the Reagan years. Foreign Affairs, 68(1), 28–38. [In
English].
24. Jones, B. (2008). Abolishing the Taboo: President Eisenhower and the Permissible use of
nuclear weapons for national security (Unpublished doctoral dissertation). Kansas State University,
Manhattan. [In English].
25. Larres, K. (2009). A companion to Europe since 1945. Hoboken, New Jersey: John Wiley &
Sons. [In English].
26. Lay, J. S. (n.d.). A Report to the National Security Counsil by the Executive Secretary on
Basic National Security Policy (Washington, 30 October 1953). The Federation of American Scientists,
https://fas.org/irp/offdocs/nsc-hst/nsc-162-2.pdf [In English].
27. Levy, C. & Roseman, M. (2001). Three postwar eras in comparison: Western Europe 1918–
1945–1989. Berlin: Springer. [In English].
28. Ludlow, N. P. (2013). The real years of Europe? : US-West European relations during the Ford
administration. Journal of Cold War Studies, 15(3), 136-161. [In English].
29. Lundestad G. (2005). The United States and Western Europe since 1945 : From «Empire» by
invitation to transatlantic drift. Oxford University Press. [In English].
30. Mahan, E. R. & Larsen J. A. (Eds). (2012). Evolution of the Secretary of Defense in the era of
massive retaliation Charles Wilson, Neil McElroy, and Thomas Gates 1953–1961. Cold War Foreign
Policy Series. Special Study 3. Washington, D. C.: Historical Office of the Office of the Secretary of
Defense. [In English].
31. Oxenford, M. (2016). The evolution of US and European monetary policy after Bretton
Woods: A historical overview and lessons for the future. London: Chatham House, the Royal Institute of
International Affairs. [In English].
32. Paterson, T. G. (1989). Kennedy’s questfor victory: American foreign policy, 1961–1963.
Oxford, UK: Oxford University Press. [In English].
33. Pauly, R. J. Jr. (2016). The Ashgate research companion to US foreign policy. London:
Routledge. [In English].
34. Public papers of the Presidents of the United States, Jimmy Carter, 1978 (In two books), Book
II – June 30 to December 31, 1978. (1979). Washington D. С.: United States Government Printing Office.
[In English].
35. Reagan, R. (n.d.). Address to members of the British Parliament, 8 June 1982. The American
Presidency Project, http://www.presidency.ucsb.edu/ws/?pid=42614 [In English].
36. Rusk, D. (n.d.). Telegram from the Department of State to the Mission to the North Atlantic
Treaty Organization and European Regional Organizations, Washington, 30 December 1961. United
States Department of State; Office of the Historian, Foreign Service Institute,
https://history.state.gov/historicaldocuments/ frus1961-63v13/d122 [In English].
37. Stone, G. & Otte, T.G. Anglo-French relations since the late eighteenth century. London:
Routledge. [In English].
38. European Union External Action. (n.d.). The New Transatlantic Agenda,
http://eeas.europa.eu/archives/docs/us/docs/ new_transatlantic_agenda_en.pdf [In English].

Надійшла до редколегії 03.0 .2019.

18
 Marharyta Lymar, PhD in Political Science, Petro Mohyla Black Sea National
University, Mykolaiv, Ukraine

TRANSFORMATIONS OF THE US EUROPEAN POLICY IN THE 2nd HALF OF THE

20th CENTURY

Abstract. The article deals with the European aspects of the US foreign policy in the 2nd
half of the 20th century. It also includes studies of the transatlantic relations of the described
period and the exploration of an American influence on European integration processes.
It is determined that the United States has demonstrated itself as a partner of the Western
governments in the post-war reconstruction and further creation of an area of US security and
prosperity. At the same time, it is noted that the American presidents have differently shaped
their administrations’ policies towards Europe. The greatest supporter of the European
integration processes was President Eisenhower. Among other things, the US President believed
that Europe would become a key ally of the United States, thus, he considered the union of
Sweden, Greece, Spain and Yugoslavia as a solid foundation for building a “United States of
Europe”.
After Eisenhower administration, European affairs, to a lesser extent, were taken up by
such Presidents as Johnson, Carter, Reagan and Clinton. Showing no personal interest,
Kennedy, Nixon and Bush-Sr. were forced to support the transatlantic dialogue, understanding
the inevitability of European integration and the need for the United States to cooperate with the
new consolidated actor.
The United States aimed to strengthen its position in the European space, moving to that
purpose by using NATO mechanisms and applying the policies of American protectionism
against the communist threat. The main competitor of the United States for strengthening
national positions in Europe was France led by General de Gaulle, who believed that the affairs
of Europe should be resolved by European governments without the American intervention.
However, NATO continued to serve as a springboard for the U.S. involvement in European
affairs. At the end of the 20th century, through the close links between the EU and NATO, the
USA received new allies from Central and Eastern European countries. It is concluded that after
the end of World War II, Europe needed an assistance that the United States willingly provided
in exchange for the ability to participate in European issues, solving and partly controlling the
integration processes.
The study found that, despite the varying degree of the American interest in transatlantic
affairs, Europe has consistently been remaining a zone of national interest for the United States.
Key words: USA; Europe; NATO; European integration; transatlantic relations.

19
 США ТА КРАЇНИ СХОДУ

УДК 94(73:510)
http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08.02
Макар Таран
кандидат історичних наук, доцент
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, м. Київ

ЕРОЗІЯ СТРАТЕГІЇ США ЗАЛУЧЕННЯ КИТАЮ ЯК

КОНСТРУКТИВІСТСЬКОЇ ЛІБЕРАЛЬНОЇ МОДЕЛІ

Анотація. У запропонованій статті розглядаються основні елементи моделі

американської стратегії залучення КНР до світової системи відносин як певного етапу
політики США щодо Китаю в рамках глобальної стратегії функціонування світового
порядку. Вона значною мірою резонувала зі стратегічними планами США після
завершення Другої світової війни, коли Китай також мав би увійти до «світового
оркестру» держав як його частина. Автори стратегії залучення Китаю також
враховували ту обставину, що засоби тиску, санкції та інші форми тиску історично
вичерпалися і не призводили до змін курсу китайського керівництва. Як ідеології
конструктивізму залученню фактично не було альтернативи. Вплив через різні форми
комунікації на китайське суспільство мав би забезпечити політико-ціннісну акомодацію в
Китаї ідей лібералізму і унеможливити появу якихось форм ревізіонізму та
антиамериканізму.
Стратегія залучення Китаю відіграла свою історичну роль. Проте, що стосується
далекосяжних завдань, зовнішньополітична поведінка Китаю і його
внутрішньополітичний курс, особливо в період Сі Цзіньпіна, навпаки почали розвиватися
за сценарієм, протилежним сподіванням Вашингтона. І прихід до влади в США
адміністрації Д.Трампа відбувся в тому числі на хвилі переоцінки зусиль Сполучених
Штатів з перетворення Китаю на «відповідального утримувача акцій». Все ж нова
парадигма китайської політики Вашингтона також не може і не здатна в силу багатьох
факторів відкидати позитивні здобутки та елементи стратегії залучення.
Ключові слова: зовнішня політика США, стратегія залучення Китаю,
американсько-китайські відносини, КНР, китайська політика Д. Трампа.

Постановка проблеми. Президентська адміністрація Д. Трампа здійснила

багато в чому кардинальну переоцінку підходів до відносин із Китаєм. Події та
обставини т.зв. «торговельної війни» поки стали найбільш резонансним кризовим
явищем у двосторонніх відносинах, крізь призму якого і проявляються елементи
ще не системного, проте значною мірою визначеного курсу на прагматизацію
відносин у ключових сферах. Можна вже ствердно говорити, що американсько-
китайські відносини вступили в нову фазу, – пост-конструктивістську й пост-
ліберальну. На зміну моделі розвитку партнерства як засобу впливу на КНР
прийшли дещо інші інструменти впливу обмежувального характеру.
Аналіз досліджень та публікацій. З-поміж величезного обсягу літератури,
присвяченої темі стратегії залучення Китаю, ми обрали публікації, автори яких
були не лише ключовими теоретиками відповідного зовнішньополітичного курсу,
але які також мають значний практичний досвід, перебуваючи свого часу на
державній службі [2, 3, 6, 8]. Ми зосередилися, на нашу думку, на найбільш
концентрованих актуальних і переважно доступних для широкого загалу роботах, в
20
яких дається переоцінка американсько-китайських відносин в нових умовах і
аргументується її доцільність. Крім того, в статті представлені й думки не лише
американської історіографії, але й одні з найбільш репрезентативних робіт відомих
французького та китайського авторів [13, 23]. Практично у всіх цих публікаціях не
проводився прямий зв’язок між концептами американської глобальної політики з
відповідною системою цінностей та вужчим напрямком, – відносинами з КНР.
Тому метою даної статті є, разом з описом основних складових моделі
залучення КНР, також представити ту ідею, що нові підходи адміністрації Трампа
до відносин із КНР пов’язані з пошуком нової оптимальної моделі, в якій попередні
засоби партнерського співробітництва будуть доповнені прагматизацією відносин.
Що, в цілому, відповідає значним ізоляціоністським акцентам в американській
зовнішній політиці.
Виклад основного матеріалу. Відправною точкою довготривалого
зовнішньополітичного стратегічного партнерства США та КНР, як політичної
прелюдії до більш системної взаємодії, став процес нормалізації американсько-
китайських відносин та візит президента США Р. Ніксона до КНР у 1972 р.
Основними інструментами у відносинах з Китаєм стають, відповідно, дипломатія і
(дещо згодом) торгівля. Аналізуючи результати періоду, коли США проводили
політику «стримування та ізоляції Китаю» ідеологи нових підходів різко
критикували, таким чином, політику «закритих дверей» і її аналоги, зокрема
стратегію стримування.
За умов, коли нова група китайського керівництва на чолі з Ден Сяопіном
розпочала економічні реформи наприкінці 1970-х рр. у Вашингтоні все сильніше
лунали голоси на захист більшого конструктивізму в двосторонніх відносинах,
який підтримав би реформаторів, на противагу консерваторам. Зростання
економічного значення КНР як партнера нівелювало для Сполучених Штатів
координацію з такими стратегічно важливими союзниками в регіоні як Японія,
або, скажімо, Республіка Корея, які вже не були зацікавлені в будь-яких форматах
стримування чи ізоляції Китаю. Натомість більшість країн Азії вважало, що
стабільність та процвітання можливі лише за умов участі Китаю в регіональних
процесах. Це, зрештою, стало одним із ключових міркувань на користь
тимчасовості санкцій та утримання стратегічного курсу на розвиток відносин.
Стримування, таким чином, вже розглядалося як «помилкова політика у неточний
час супроти не тієї країни…» [3, c. 154]. А пам’ять в США про два кривавих
конфлікти в Кореї та В’єтнамі робила сумнівною підтримку з боку американського
електорату будь-якої конфронтації з КНР. Розглядаючи КНР як загрозу та
проводячи жорстку політику щодо неї в результаті може виникнути загроза
фрагментації країни посилення китайського націоналізму зі стійкою
антиамериканською основою. Свого часу помічник держсекретаря США Дж. Най
висловився таким чином, – «Якщо ви поводитиметеся з Китаєм як з ворогом, ви
матимете ворога…».
Ізольований Китай вважався більш небезпечним та непередбачуваним.
Подальший тиск на Пекін лише міг би призвести в тому числі й до колапсу
китайської держави, що мало би руйнівні наслідки як для США, так і для всієї Азії.
Конфронтаційна політика змушувала би КНР використовувати чи посилювати
антагоністичні США режими, – продавати зброю або ж ракети до Ірану, Іраку,
Північної Кореї, що очевидно суперечило би американським інтересам [18, c. 245].

21
 К. Ліберталь, – один із провідних прибічників «конструктивного залучення»
зазначав наступним чином: «Сильний Китай неминуче буде викликом. В минулому
сходження держави до статусу великої призводило до воєн. І інтеграція КНР у
світову систему є також одним із найбільших викликів для США. Сполучені Штати
повинні формувати образ та формувати відповідну стратегію щодо Китаю як
потуги, яка найкраще слугуватиме довгостроковим інтересам миру в Східній Азії,
стабільності та буде відкритим економічному розвиткові…». Від характеру
китайської політики Вашингтона залежатиме і характер зовнішньополітичної
поведінки Пекіна. Якщо акцентувати на стримуванні – Китай схилятиметься до
націоналізму. Якщо обрати залучення – це сприятиме зміцненню позицій у КНР
поміркованих та конструктивістів. Стабільний Китай потребує такої політичної
системи, яка могла би і надалі утримувати темпи модернізації та реформ.
Відкритий Китай надаватиме можливості для своїх громадян більшого доступу до
світової думки та практики, конструктивно діяти в міжнародній системі. Ліберталь
акцентував також на тому, що жодна особа з китайського керівництва не виступала
проти співробітництва зі США і, водночас, не була проти посилення власного
воєнного потенціалу [11].
Починаючи приблизно з адміністрації Дж. Буша-старшого, а найбільш
виразно після в цілому нерезультативних санкцій, накладених на Пекін в результаті
подій на площі Тяньаньмень 1989 р., в середовищі ключових американських
державних інституцій, причетних до формування «китайської політики» США
(державний департамент, міністерство оборони, Рада національної безпеки США та
ін.) а також академічних груп формується образ і модель нової стратегії щодо КНР,
– engagement (залучення, ангажування, утягнення. Надалі автор використовуватиме
перше значення перекладу українською мовою). Такий інструментарій
стримування, як санкції, ембарго, політична ізоляція за тих умов уже розглядалися
як нереальні. Санкції проти КНР, і це вчергове було продемонстровано після подій
на площі Тяньаньмень, виявилися неефективними. Пекін робив лише символічні
поступки і це ажніяк не вплинуло на перегляд внутрішньополітичного курсу.
Тому єдиною виваженою установкою вважалося конструктивно інтегрувати
Китай у світовий порядок. І «реалістичне залучення» в рамках багаторівневої
дипломатії – єдина продуктивна альтернатива стримуванню. Оскільки стримування
стосувалося експансіоністського та ревізіоністського СРСР то таку модель не
можна було застосовувати до автаркічного Китаю, який до того ж стояв на
позиціях протидії «гегемонізму СРСР».
Попри широку гамму варіацій чи доповнень до цієї стратегії (зокрема:
congagement, hedging etc.) ми схильні вважати, що словосполучення
«всеохоплююче залучення» (comprehensive engagement) найбільш точно
репрезентує головний функціональний акцент у моделі відносин між США та
Китаєм, яка швидко зароджувалася. Стратегічним завданням ангажування було
збільшити потенціал та можливості впливу на Пекін, забезпечуючи, таким чином,
контрольованість ймовірних конфліктних чи антагоністичних інтересам
Сполучених Штатів проявів у поведінці. Ідеологи залучення розглядали глобальну
систему відносин як взаємозалежну, холічну, в якій будь-які спроби її підриву
болюче вдаряли би по всім її учасникам, а найбільше по найслабкішим та залежним
від світ-системного ядра країнам.
Очевидно, що ідея залучення не фігурувала в якості єдино виключної. Такий
пакет політичних, економічних, соціальних та багатьох інших форм відносин був у
22
тісному поєднанні зі стратегічною політикою збереження різних важелів впливу на
КНР, в тому числі і військових.
Доктрина, озвучена радником з національної безпеки Е. Лейком у Сієтлі, –
«розширення демократичних та ринкових сил», стала рушійною силою зовнішньої
та безпекової політики США в Азії в новий період. Тайвань, Південна Корея та
Японія, наголошував він, мають успішні історії демократії та ринкової економіки.
Оскільки ці демократії не були стійкими, то, США мали би концентруватися на
збереженні та розширенні демократичної основи в тому числі й в Гонконзі,
розвивати торговельні відносини як більш ефективного інструменту, аніж тиск,
приміром, з прав людини [12, c. 40].
Ідеологи й теоретики стратегії залучення підтримували інтеграцію Китаю в
глобальний порядок як засіб ефективного управління конфліктами інтересів через
співробітництво та переговори, де в рамках багатосторонніх інституцій Пекін не
лише гратиме за правилами світового співтовариства, але й допомагатиме
розвивати такі правила [14]. Економічна взаємозалежність КНР та глобальних
інституцій сприяла би прогнозованості китайської поведінки, а також наявності
додаткових, переважно правових важелів впливу на Пекін. Як один із аргументів
прибічники залучення вказували на приклади Іраку чи КНДР, які перетворилися на
спонсорів тероризму, оскільки були поза світовою правовою й інституційною
системою.
Діалог та консультації, інтеграція КНР в міжнародне співтовариство, де
існуючі норми та практики могли би забезпечити кращі показники китайської
відповідальності та зобов’язань, надання КНР статусу MFN (нації найбільшого
сприяння) на постійній основі та сприяння у вступі до СОТ – набагато краще
слугувало би інтересам обох країн [20, c. 122-123]. Вступ же КНР до СОТ посилив
би прозорість китайської економіки, зменшив би торговельні тарифи для
американських товарів та відкрив би ринок для таких важливих сфер як фінанси,
телекомунікації та сільське господарство. Для Пекіна ж членство в СОТ – складова
частина здатності створити сучасну й конкурентоздатну економіку [4, c. 259].
Окрім стратегічних завдань обмеження «китайського ревізіонізму» світового
порядку «всеохоплююче залучення» мало би досягнути і конкретного завдання –
змусити й переконати китайську сторону не сприяти поширенню передових
воєнних технологій ворожим Вашингтону режимам.
Перспективність ангажування розглядалася на трьох рівнях: перший –
двосторонній, в рамках якого Вашингтон мав би переконувати Пекін в
ефективності довгострокової співпраці; другий – багатосторонній, коли власне
здійснювалася би реалізація завдання участі КНР в стабільному міжнародному
порядку, в тому числі і як частина процесу управління; третій рівень
співробітництва – соцієтальний та інституційний. Отже, двостороннє
пристосування, соцієтальна взаємодія та багатостороння акомодація, які мали би
відповідні вираження і в економічних і безпекових проблемах.
Стратегічне залучення, як двостороннє інституційне співробітництво,
розглядалося як приведення у відповідність двосторонніх інтересів. В цьому
аспекті також вказувалося на важливість розбудови крос-інституційних контактів
між китайськими та американськими офіційними військовими особами. Такі
зв’язки, вважалося, можуть забезпечити механізм, який сприятиме зменшенню
напруженості та підозр, які асоціюються з «піднесенням Китаю». Зрештою, діалог з
безпеки міг би зробити чутливою кожну сторону до безпекових намірів іншої,
23
сприяючи усуненню невірних оцінок намірів, а також різного виду випадкових
конфліктів.
Що стосується переваг розвитку конструктивної взаємодії з акцентом на
суспільство, то стратеги ангажування були переконані, що чим більш освіченим,
заможним та космополітичним буде китайське населення, тим більше воно буде
схильним сприймати цінності політичного плюралізму та демократії. Нові
соціальні групи, які виникнуть як об’єктивний результат економічного розвитку,
стали би «передвісниками громадянського суспільства і демократизації в
стратегічній перспективі…» [22, c. 251].
Стабільна двостороння комунікація, як елемент залучення, історично й
культурно відповідає цінностям китайського суспільства. Р. Соломон, який свого
часу був членом команди Г. Кіссінджера в 1973 р. вказував на «кардинальний
принцип» китайських лідерів у веденні справ з іноземцями, зокрема – встановлення
глибоких персональних зв’язків, або ж guanxi, ведучи справи неформально й
відверто. Культивація персональних і політичних водночас відносин є важливим
засобом комунікації з КНР [8, c. 163].
Зб. Бжезінський, видатний американський геостратег та інтелектуал,
підтримував ідею багатовимірного співробітництва з Китаєм вказуючи, що на
двосторонньому рівні можна оперативно розглядати різні конфліктні питання
(продажі зброї, нерозповсюдження ракетних та ядерних технологій тощо). Таке
інституційне зчеплення, яке включало би й постійний діалог між військовими
офіційними особами, давало би можливість уникати непорозумінь, двозначностей
та в цілому сприяти довірі. В рамках багатостороннього стратегічного залучення
Китай мав би стати як частиною, так і учасником режимів міжнародної безпеки.
Бжезінський, як переконаний прибічник стратегії залучення, конкретно вказував на
необхідність інтеграції КНР до СОТ і навіть перетворення Великої Вісімки на
Велику Дев’ятку. Беручи до уваги російські страхи щодо китайської економіки та
населення, геостратегічний вплив Китаю на Євразію виконував би функцію
своєрідного силового поля, яке підштовхувало би Москву ближче до Європи. В той
же час структурно інтегрований і підвищений у статусі до глобального
партнерського рівня такий Китай не лякав би Токіо швидким переозброєнням чи
перспективами конфлікту зі США [2, c. 25].
Ідея посилення інституційного глобального конструктивізму Китаю шляхом
входження до неформального клубу провідних «західних» економік світу
підтримувалася не лише Бжезінським. Деякі автори також розглядали доцільність
приєднання КНР до «Великої Сімки», що мало би стати месиджем перетворення
Пекіна на одного з основних колективних міжнародних економічних лідерів. Свого
часу Р. Росс при цьому акцентував на тому, що «Велика сімка» – група радше
економічна, а не ідеологічна і членство Пекіна могло би стати інтегральною
частиною стратегії ангажування як засіб заохочення Китаю до співробітництва.
Китайський бізнес-клас одержав би значні вигоди від міжнародної економічної
діяльності і використовував свої неформальні зв’язки з китайською політичною
елітою для сприяння стабільним відносинам зі світом та США. Небажання ж
Вашингтона долучити Китай до цього клубу і уникнення офіційних коментарів з
цього приводу, напевне, пов’язувалося з тією обставиною, що, таким чином,
визнавався би «демократичний статус» КНР і Вашингтон змушений був би
відмовитися від принципової ув’язки питань демократії та прав людини з
характером відносин із Китаєм [8, c. 191].
24
 Фокус на сприянні інтеграції Пекіна до СОТ, та підтримка більшої соціальної
та політичної лібералізації в Китаї не мало перетворитися на своєрідні обійми.
Реалістичні міркування все-таки мали би змусити Вашингтон до «обмеженого
ангажування» з елементами хеджування [6, c. 75].
Можна погодитися з тією думкою, що прибічників залучення і в США, і в
КНР більшість. Американське бізнес-співтовариство в 1990-і та на початку ХХІ ст.
і особливо американці китайського походження виступали в якості доволі активних
пропонентів залучення. При цьому, на їхню думку, економіка мала би йти перед
політикою, себто Вашингтону варто би було відмовитися від подвійних
заполітизованих стандартів щодо Китаю. Як приклад, колишній директор
«Комітету 100», – провідної організації китайських американців, свого часу
застерігав Вашингтон проти нової «холодної війни» з Китаєм. «Америка спокушає
країни навколо Китаю економічними стимулами та надає сучасну зброю. Вона
навіть проводить спільні воєнні навчання з Філіппінами, на додачу до таких
практик із Японією та Пд. Кореєю. Для залучення Індії до цієї групи Америка
робить виключення з міжнародних правил, надаючи доступ до ядерних технологій
цій країні, не зважаючи на відмову її підписати Договір про нерозповсюдження
ядерної зброї…» [10, c. 30].
Після подій 1995–1996 рр., – військових навчань НВАК та т.зв. третьої кризи в
Тайванській протоці, інформації щодо передачі Пекіном ракетних технологій
Ірану, в США ще більше загострилися суперечки щодо оптимальної політики
відносно КНР. Почали звучати більш насторожені оцінки, – Китай дав себе
ангажувати з метою збільшення своєї компетенції, досвіду, з метою радше
тактичною, не змінюючи своїх фундаментальних інтересів. І захищаючи
мультилатералізм, він, таким чином, дещо підмиває політичну та моральну основу
зусиль США з функціонування стабільних безпекових зв’язків.
Черговим доповненням до розвитку ідеї залучення стала промова заступника
держсекретаря США Р. Золліка 21 вересня 2005 р. Його ремарки значною мірою
позначали визнання тієї реальності, що КНР вже перетворилася на інтегрованого
члена світового співтовариства і подальшим бажаним для Вашингтона сценарієм є
формування відповідальності Пекіна за стабільність міжнародної системи як
responsible stakeholder (відповідального власника акцій) [21]. Хоча, водночас, в
коментарях у США часто вказувалося на те, що дана концепція виникла і під
впливом відсутності чітких уявлень щодо намірів Китаю у майбутньому.
Продовженням цієї теми став цілий спалах публікацій та дискусій щодо т.зв.
обопільної «стратегічної недовіри» як важливого кризового чинника в
двосторонніх відносинах [23].
Стратегія США залучення Китаю відображала складність одночасного
досягнення коротко- та довгострокових інтересів. Більшою мірою США були
сфокусовані в досягненні власних цілей в першій перспективі. В економічних
питаннях Пекін робив поступки для розв’язання таких проблем, як авторське право
чи полегшення доступу американських фірм до китайського ринку. В безпекових
темах КНР перервала співробітництво в ядерній галузі з Іраном. Пекін
дотримувався умов Режиму контролю над ракетними технологіями. І досягнуті ці
завдання були саме способом використання стратегії ангажування – дипломатією
та комунікацією в ширшому розумінні, а не тактикою ескалації чи каральними
санкціями.

25
 Ангажування чи залучення стали своєрідним віддзеркаленням ідеалістичного
(західного) переконання, що реальність можна перетворювати, покращувати
шляхом своєрідних бізнес-угод, під час «укладання» яких одна сторона має більше
ресурсів нав’язувати свої інтереси протилежній, але за умови, що ці інтереси в
основному співпадають і носять кооперативний характер.
Проте, попри позитивні оцінки процесу та наслідків залучення з початку
цього століття в аналітичних та політичних колах США все більше розгортається
теза, що не було досягнуто саме стратегічних завдань такої американської
політики. Замість того, щоби перетворитися на «відповідального світового гравця»
та стати більш відкритим для економічних та інших впливів ззовні КНР
продовжувала залишатися відносно закритою для впливів ідейно-політичних. До
того ж, оцінки міжнародної поведінки Пекіна все більше явно йшли врозріз із
ідеєю глобальної кооперації двох держав.
2008 рік став знаковим у багатьох сенсах. І ця знаковість в тому числі була
пов’язана і з проведенням літніх Олімпійських ігор у Пекіні. Як ми знаємо з історії
Олімпійські ігри 1936 р. в Берліні, 1980 р. в Москві а також зимові в Сочі в 2014 р.
напряму вписувалися як своєрідний фон відповідних зовнішньополітичних акцій.
Зайнявши в командному заліку вперше в своїй історії перше місце КНР саме в
спорті продемонструвала своє глобальне лідерство. І це, в свою чергу, також стало
відправною точкою посилення асертивності Китаю та Росії.
Приблизно в цей період Пекін переходить до дещо нової моделі свого
позиціонування – коли у внутрішньоекономічній політиці запроваджуються суттєві
обмеження, то в зовнішньоекономічній навпаки, він демонструє більшу
відкритість.
Глобальна фінансова криза 2007–2009 рр. також стала початком ерозії
економічної потужності США, а отже, і привабливості американської моделі, яка
ґрунтується на відповідних принципах та економічних результатах. Коли п’ята
частина робітників у США втратила роботу, то рівень безробіття в КНР збільшився
мінімально й майже непомітно. Це знову послабило позиції китайських лібералів та
посилило ті групи, де домінували рішучі, а подекуди шовіністичні настрої [16].
Було посіяно перші зерна концептуальних сумнівів щодо конвергенції Китаю з
тими нормами, які сформувалися Сполученими Штатами. У Пекіні криза
переконала багатьох у тому, що американська рецесія є стійкою. Китайська
економічна модель, орієнтована на державний інтервенціонізм виявилася більш
стабільною, аніж західна ліберальна. Продовжуючи накопичення свого
економічного потенціалу Китаю варто зробити крок уперед, відіграючи більшу
роль лідера на міжнародній арені [9, c. 8].
Дещо парадоксально, але зі зростанням заможності та потужності саме за
рахунок участі в глобалізації, ініційованої Сполученими Штатами, всупереч
очікуванням, Китай не стає більше схожим на США за своїм внутрішнім устроєм,
але й все більше не хоче визнавати лідерство США в міжнародних відносинах.
В американській політичній та академічній літературі прихід до влади в КНР
«п’ятого покоління» на чолі з Сі Цзіньпіном майже однозначно асоціюється з
більш наступальною проактивною політикою у всіх сферах разом із реалізацією
глобального проєкту «Один пояс, один шлях» як моделі того ж таки глобального
лідерства Китаю. Промоція економічного лібералізму та співробітництва водночас
доповнюється звуженням лібералізму всередині країни в бік авторитаризму. Явні
націоналістичні чи патріотичні акценти (звичні й які спокійно сприймаються
26
значною частиною українського суспільства), а також апеляція до періоду
«принижень Китаю», який, логічно виводитсья з цього, Сі Цзіньпін хоче
завершити, в Сполучених Штатах сприймаються дуже насторожено. До цього
треба додати й прискорену модернізацію НВАКу, що також розглядається як
головний засіб розширення власної сфери впливу. Американські оглядачі почали
звертати підвищену увагу на посилення з боку китайського уряду контролю над
суспільством. Китай став більш контрольованим та репресивним, аніж 5 або ж і 10
років тому [5]. Фіксується все більша наступальність Китаю в Південно-
Китайському морі, що загрожує інтересам США та їхніх союзників та партнерів.
І прихід Трампа з його прагматичними та ізоляціоністськими гаслами й
установками став у тому числі результатом переоцінки в американських
політичних та експертних колах ефективності політики залучення.
У «Стратегії національної безпеки США» за 2017 рік, першої, яка відкривала
період адміністрації Трампа, Китай в основному фігурує разом із Росією як
конкуренти Сполученим Штатам, а також тим принципів світового устрою, які
плекалися Вашингтоном з моменту завершення «холодної війни», зокрема. Обидві
ці країни названо «ревізіоністськими». В ній чітко зазначено, що сподівання на
інтеграцію лібералізованого Китаю в новий міжнародний порядок вичерпалися.
КНР, згідно духу документа, навпаки використовувала американську
кооперативність для доступу до американських інновацій, що, зокрема, вивело
китайську армію в розряд другої за бойовим потенціалом після американської [15,
c. 25].
У промові в Інституті Гудзона, консервативному аналітичному центрі США,
віце-президент Майк Пенс звинуватив Китай у нечесній торговельній практиці,
крадіжках інтелектуальної власності, посиленні воєнної агресії та втручанні у
внутрішньополітичні справи США. Цю промову можна назвати найбільш
концентрованим образом Китаю вже нової американської адміністрації, який і
вплинув на формування відповідної стратегії.
Ці два доктринальні документи формально фактично завершили період
стратегічного залучення Китаю і зробили заявку на початок періоду стратегічної
змагальності. Замість того, щоби стати «відповідальним утримувачем акцій» Китай
почав розвивати власний. альтернативний ліберальному світовий порядок «з
китайською специфікою» [17].
Проте дискусійною залишається тема нової моделі відносин з КНР, оскільки
конфронтація та конкуренція не можуть повністю замінити об’єктивну потребу
обох сторін в діалозі та економічному співробітництві. Адміністрацію Трампа вже
критикують за те, що підходи до Китаю позбавлені двох фундаментальних основ:
економічної – відсутність чіткості щодо нових засобів технологічної та ринкової
конкуренції з Китаєм; політичної – відхід від ролі глобального лідера та сум’яття
серед стратегічних союзників та партнерів США, які опинилися в певній
невизначеності щодо майбутнього формату співробітництва [9, c. 2]. І причиною
відсутності нової американської альтернативи китайській глобальній стратегії
називають саме адміністрацію Трампа, яка таким різким розворотом значно
зашкодила досягненню цілої низки американських інтересів [19].
У той же час у Сполучених Штатах визріває розуміння того, що вони
об’єктивно почали втрачати засоби впливу як на міжнародну систему, так і на
Китай зокрема. США вже не мають достатньо ресурсів для цього і не є
ексклюзивним чи домінуючим провайдером глобального виробництва. Сьогодні
27
жодна країна чи блок країн не має і достатніх ресурсів, і бажання для екстраполяції
свого сукупного політичного, економічного та воєнного потенціалів в міжнародний
простір [1]. Відповідно, й стратегія ангажування, яка передбачала м’який вплив
через співробітництво, посилення ринкової складової в економіці й еволюцію
суспільно-політичної системи КНР в бік наближений до західних стандартів
демократій, починає розмиватися.
Висновки. Коли взяти до уваги події останніх трьох років, то можна ствердно
констатувати – відносини між США та Китаєм змінилися від мирного
співіснування до нової форми конфронтації, хоча її фінальна траєкторія
залишається непевною. В «китайській політиці» США триває пошук нового
балансу між стратегією економічного та політичного (але вже без спроб
«демократизації») залучення КНР та стратегією його системного стримування.
Можна передбачити формування певної комбінованої моделі, пропорції
стримування-залучення в якій залежатимуть від низки факторів.

Список використаних джерел та літератури:

1. Bremmer I., Roubini N. A G-Zero World [Електронний ресурс] / I. Bremmer, N. Roubini //
Foreign Affairs. – Режим доступу: https://www.foreignaffairs.com/articles/2011-01-31/g-zero-world
2. Brzezinski Z. The geostrategic triad: Living with China, Europe, and Russia / Z. Brzezinski. –
Washington, DC: Center for Strategic & International Studies, 2000. – 88 р.
3. Cronin A., Cronin P. The Realistic engagement of China / A. Cronin, P. Cronin // The
Washington Quarterly. – 1996 – Vol. 19, Issue 1. – P. 141-169.
4. Economy E. Getting China right / E. Economy // Current History. – 1999 – Sept. – P. 254-261.
5. Fallows J. China’s Great Leap Backward / J. Fallows // The Atlantic. – 2016. – 12.
[Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.theatlantic.com/magazine/archive/2016/12/chinas-
great-leap-backward/505817/
6. Gill B. Limited Engagement / B. Gill // Foreign Affairs. – 1999 – 4(78). – P. 73-82.
7. Goh E. Constructing the U.S. Rapprochement with China, 1961–1974: From 'Red Menace' to
'Tacit Ally` / E. Goh. – London: Cambridge University Press, 2009. – 316 р.
8. Johnston A., Ross R. Engaging China: The Management of an Emerging Power / A. Johnston,
R. Ross. – London: Routlege, 1999. – 328 p.
9. Hart M., Magsamen K. Limit, Leverage, and Compete. A New Strategy on China
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://www.americanprogress.org/issues/security/reports/2019/04/03/468136/limit-leverage-compete-
new-strategy-china/
10. King R. Engagement, Not Containment, Is Key to US-China Relations / R. King // Chinese
American forum. – 2012. – №3. – P. 29-31.
11. Lieberthal K. A New China strategy / Kenneth Lieberthal // Foreign Affairs. – 1995. – №6. –
P. 3-24.
12. Lilley J. Freedom through trade / James Lilley // Foreign Policy. – 1994 – 2(95). – P. 39-53.
13. Nardon L. Les États-Unis face a la Chine, de Henry Kissinger à Donald Trump / L. Nardon //
Potomac Paper. – 2017. – №31. – 32 p.
14. Nathan A., Ross R. The Great Wall and the Empty Fortress: China`s search for security /
A. Nathan, R. Ross. – N.Y: W. W. Norton, 1997. – 288 p.
15. National Security Strategy of the United States of America. December 2017. The White House
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.whitehouse.gov/wp-
content/uploads/2017/12/NSS-Final-12-18-2017-0905.pdf
16. Rosen D. A Post-Engagement US-China Relationship? [Електронний ресурс]. – Режим
доступу до ресурсу: https://rhg.com/research/post-engagement-us-china-relationship/
17. Rudd K. How to Avoid an Avoidable War. Ten Questions About the New U.S. China Strategy
[Електронний ресурс] / K. Rudd // Foreign Affairs. – 2018. – Режим доступу:
https://www.foreignaffairs.com/articles/china/2018-10-22/how-avoid-avoidable-war
18. Shambaugh D. The United States and China: cooperation or confrontation / David Shambaugh
// Current History. – 1997. – September. – P. 241-245.
28
 19. Swain M. The Deepening U.S.-China Crisis: Origins and Solutions. [Електронний ресурс].
Режим доступу: https://carnegieendowment.org/2019/02/21/deepening-u.s.-china-crisis-origins-and-
solutions-pub-78429#comments
20. Yuan J. Sanctions, domestic politics and US China policy / J. Yuan // Issues & Studies. –
1997. – №10. – Р. 90-123.
21. Zoellik R. Whither China: From Membership to Responsibility? Remarks to National
Committee on U.S.-China Relations. September 21, 2005. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://2001-2009.state.gov/s/d/former/zoellick/rem/53682.htm
22. Zweig D. Clinton and China / David Zweig // Current history. – 1993. – Sept. – P. 245-253.
23. 王缉思. 释疑: 走出中美困局 / Wang Jisi. – 北京: 社会科学文献出版社, 2014. – 196 p.

References:
1. Bremmer, I., Roubini, N. (2011). A G-Zero World. Foreign Affairs,
https://www.foreignaffairs.com/articles/2011-01-31/g-zero-world. [In English].
2. Brzezinski, Z. (2000). The geostrategic triad: Living with China, Europe, and Russia.
Washington, DC: Center for Strategic & International Studies. [In English].
3. Cronin, A., Cronin, P. (1996). The Realistic engagement of China. The Washington Quarterly,
1, 141-169. [In English].
4. Economy, E. (1999) Getting China right. Current History, 3, 254-261. [In English].
5. Fallows, J. (2016). China’s Great Leap Backward,
https://www.theatlantic.com/magazine/archive/2016/12/chinas-great-leap-backward/505817/ [In English].
6. Gill, B. (1999). Limited Engagement. Foreign Affairs, 4, 73-82. [In English].
7. Goh, E. (2009). Constructing the U.S. Rapprochement with China, 1961-1974: From 'Red
Menace' to 'Tacit Ally`. London: Cambridge University Press. [In English].
8. Johnston, A., Ross, R. (1999). Engaging China: The Management of an Emerging Power.
London: Routlege. [In English].
9. Hart, M., Magsamen, K. (2019). Limit, Leverage, and Compete. A New Strategy on China,
https://www.americanprogress.org/issues/security/reports/2019/04/03/468136/limit-leverage-compete-
new-strategy-china/. [In English].
10. King, R. (2012). Engagement, Not Containment, Is Key to US-China Relations. Chinese
American forum, 3, 29-31. [In English].
11. Lieberthal, K. (1995). A New China strategy. Foreign Affairs, 6. 3-24. [In English].
12. Lilley, J. (1994) Freedom through trade. Foreign Policy, 95, 39-53. [In English].
13. Nardon, L. (2017). Les États-Unis face a la Chine, de Henry Kissinger à Donald Trump.
Potomac Paper, 31. 32. [In French].
14. Nathan, A., Ross, R. (1997). The Great Wall and the Empty Fortress: China`s search for
security. N.Y: W.W. Norton. [In English].
15. National Security Strategy of the United States of America. December 2017. The White House,
https://www.whitehouse.gov/wp-content/uploads/2017/12/NSS-Final-12-18-2017-0905.pdf. [In English].
16. Rosen, D. (2019). A Post-Engagement US-China Relationship? https://rhg.com/research/post-
engagement-us-china-relationship/. [In English].
17. Rudd, K. (2018). How to Avoid an Avoidable War. Ten Questions About the New U.S. China
Strategy. Foreign Affairs, https://www.foreignaffairs.com/articles/china/2018-10-22/how-avoid-
avoidable-war. [In English].
18. Shambaugh, D. (1997). The United States and China: cooperation or confrontation. Current
History, 3, 241-245. [In English].
19. Swain, M. (2019). The Deepening U.S.-China Crisis: Origins and Solutions,
https://carnegieendowment.org/2019/02/21/deepening-u.s.-china-crisis-origins-and-solutions-pub-
78429#comments. [In English].
20. Yuan, J. (1997). Sanctions, domestic politics and US China policy. Issues & Studies, 10. 90-
123. [In English].
21. Zoellik, R. (2005, September). Whither China: From Membership to Responsibility? Remarks
to National Committee on U.S. – China Relations, https://2001-
2009.state.gov/s/d/former/zoellick/rem/53682.htm. [In English].
22. Zweig, D. (1993). Clinton and China. Current history, 3, 245-253. [In English].

29
 23. Wángjīsī. (2014). Shìyí: Zǒuchū zhōng měi kùn jú. Běijīng: Shèhuì kēxué wénxiàn chūbǎn shè.
[In Chinese].

Надійшла до редколегії 05.09.2019.

Makar Taran, PhD in History, Associate Professor, Taras Shevchenko National

University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

EROSION OF US STRATEGY OF CHINA`S ENGAGEMENT AS A CONSTRUCTIVE

LIBERAL MODEL

Abstract. The proposed article surveys the key elements of US engagement China strategy
as a model of China`s involvement in the world relations system within the framework of the
global strategy of functioning of the world order. Such a conceptual attitude largely resonates
with US strategic plans after the end of World War II, when China was also expected to enter the
"World Orchestra" of states as part of it. The authors of the China`s engagement strategy also
took into account the fact that the means of pressure, sanctions and other forms of pressure have
historically been exhausted and have not led to desired changes in the internal Chinese affairs.
As a constructivist ideology, engagement was the only possible way of bilateral interactions.
Various forms of communication with Chinese society would provide political and value
accommodation of liberal concepts in and prevent from rising any form of revisionism and anti-
Americanism.
Engagement of China strategy has played a historic role. However, regarding far-reaching
goals, China's foreign policy behavior and domestic policy, especially during the Xi Jinping
period, on the contrary, have begun to develop in the opposite scenario to Washington's
expectations. Starting approx. from 2008 China has been demonstrating more assertive and
global oriented foreign policy strategy. The Engagement as a form of constructive liberal model
of interrelation where both side are able to reach an (business kind) agreement dashed hopes of
many US policy-makers. As a result, the debates unleashed in image related to more pragmatic
attitudes towards China. And coming to power in the United States of the D. Trump`s
administration was also under circumstances of reassessment of the US efforts to transform
China into a "responsible shareholder." And at present we observe the first conflict knot in the
current US – China relations – trade war. Anyway, and this case proved it, yet, the new
paradigm of Chinese policy cannot, due to many factors, reject the positives elements of an
engagement strategy.
Key words: the US foreign policy, China engagement strategy, US – China relations, the
PRC, D. Trump`s China policy.

30
 ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА

УДК 94 : 327. (73+729.1)

http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08.03 Катерина Касаткіна
викладач,
Запорізький державний медичний університет,
м. Запоріжжя

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИКИ США ЩОДО КУБИ В УМОВАХ РОЗРИВУ

ДИПЛОМАТИЧНИХ ВІДНОСИН 1960-х рр.

Анотація. У статті здійснена спроба проаналізувати особливості політики США

щодо Куби в умовах розриву дипломатичних відносин 1960-х рр. Основну увагу спрямовано
на аналіз факторів, що вплинули на формування американської політики і визначили
характер її якісних змін в означений період. Розглянуто конкретні політичні та
економічні кроки адміністрації Дж. Кеннеді та Л. Джонсона, здійснені США проти
режиму Ф. Кастро. Висвітлена робота координаційного комітету по підготовці нового
етапу «Кубинського проекту» – операції «Мангуста».
У результаті проведеного дослідження авторка дійшла висновку, що політика США
щодо Куби в умовах розриву дипломатичних відносин 1960 х рр. зазнала певних змін і
характеризувалася застосуванням різних методів та підходів, включаючи як здійснення
політичного та економічного тиску, так і проведення прихованих операцій та диверсій
проти режиму Ф. Кастро. Встановлено, що така політика призвела до протилежного і
підштовхнула Кубу до зближення з Радянським Союзом і комуністичним блоком.
Внаслідок цього Вашингтон був змушений переглянути традиційні засади свого
зовнішньополітичного курсу щодо Куби.
Ключові слова: США, Куба, Дж. Кеннеді, Л. Джонсон, «Кубинський проект»,
операція «Мангуста».

Постановка проблеми. Продовж останніх років політика США щодо Куби

зазнала значних змін, які, здавалось, могли подолати довготривалий конфлікт та
вивести американсько-кубинські відносини на новий рівень взаємодії. Досягнення
адміністрації демократа Б. Обами у процесі нормалізації відносин між двома
країнами критикувалися його наступником республіканцем Д. Трампом і по суті
були скасовані. Тим самим Д. Трамп продемонстрував повернення США до
імперської риторики та традиційних форм американсько-кубинської взаємодії.
Саме тому вивчення політики США щодо Куби у попередні історичні епохи
зберігає свою актуальність.
Аналіз досліджень та публікацій. Американсько-кубинські відносини та
політику США щодо Куби активно вивчають як вітчизняні, так і зарубіжні
дослідники. Так, серед тих, хто аналізує історичну ретроспективу двосторонніх
відносин варто згадати Е. Домінгеса [10], Д. Франклін [11], П. Корнблаха [14, 15], і
В. Леогранда [15]. До уваги науковців потрапляли як окремі етапи політики США
щодо Куби та їхніх взаємин, так і окремі сюжети загострення двосторонніх
відносин цих країн. Традиційно увага дослідників була прикута до Карибської
кризи, вивченням якої займалися Д. Блайт [4, 5], Е. Джордж [13] і Д. Велч [4, 5].
Нові можливості для сучасних науковців відкривають розсекречені та оцифровані

31
документи зовнішньої політики США, які опубліковані на сайті Архіву
національної безпеки США в проекті «Куба» [20].
Метою дослідження в рамках запропонованої публікації є характеристика
особливостей політики США щодо Куби в умовах розриву дипломатичних
відносин між країнами внаслідок політичних змін після приходу до влади
Ф. Кастро.
Виклад основного матеріалу. Після перемоги Кубинської революції 1959 р. до
влади на острові прийшли нові політичні сили, які очолив молодий харизматичний
лідер Ф. Кастро. Політика, яку проводив його уряд, вимагала від Сполучених
Штатів перегляду традиційних підходів та пошуку нових форм взаємодії. Проте
Вашингтон не змінив своїх патерналістських поглядів щодо Куби та намагався
побудувати відносини з новою владою за старими формами. Через це
конструктивний діалог між двома країнами був неможливим, що і призвело до
розриву дипломатичних відносин 3 січня 1961 р. Ініціаторами виступили
Сполучені Штати. Це надавало їм перевагу в гнучкості, масштабі та швидкості
проведення своїй політики щодо Куби.
20 січня 1961 р., через кілька днів після розриву дипломатичних відносин з
Кубою, новим 35-м президентом Сполучених Штатів, став демократ Дж. Кеннеді.
На своїй першій прес-конференції, яка відбулася 25 січня 1961 р., він заявив, що
США не планують відновлювати дипломатичні відносини з Кубою [18, с. 5]. Таким
чином, новий президент був готовий продовжити зовнішньополітичний курс
попередньої адміністрації. Це стосувалося у першу чергу продовження так званого
«Кубинського проекту» – програми таємних дій американських спецслужб по
поваленню режиму Ф. Кастро. Так, вже за фінансуванням адміністрації
Дж. Кеннеді була проведена низка антикубинських кампаній: саботажі, диверсії,
збройні атаки, проникнення агентів на острів, антиурядова пропаганда, підпали,
замахи на вбивство Ф. Кастро, тощо. Як приклад можна навести, діяльність групи
«Альфа 66», яка здійснювала теракти проти Куби зі своєї бази у США (Майамі,
штат Флоріда).
Одночасно з активізацією підривної діяльності проти кубинського уряду,
Дж. Кеннеді запропонував іншим країнам Латинської Америки програму «Союзу
заради прогресу». Вона передбачала проведення заходів для соціально-
економічного та політичного розвитку регіону. Тим самим Вашингтон намагався
запобігти поширенню комунізму у Західній півкулі та продемонструвати
привабливість американських демократичних цінностей.
В умовах розриву дипломатичних відносин США продовжили здійснювати
тиск на економіку Куби через часткове ембарго на торгівлю. Так, Вашингтон
звернувся до «Закону про торгівлю з ворогом 1917 р.» [21, с. 7-51], якій надавав
президентові повноваження контролювати або обмежувати будь-яку торгівлю між
Сполученими Штатами та їхніми ворогами, якою Куба стала після 3 січня 1961 р.
Як зазначив американський історик Б. Коутс, ще до розриву дипломатичних
відносин у Білому домі обговорювали можливість застосування цього закону як
реакцію на перемогу Кубинської революції 1959 р. та приходу до влади Ф. Кастро.
У той час Д. Ейзенхауер відмовився від цього кроку, оскільки це означало б
«призначення Куби ворогом» і могло підірвати спроби США ізолювати режим
Ф. Кастро у Західній півкулі. Крім того, односторонній акт такого роду міг
підірвати багатосторонні основи Римського договору і привести
латиноамериканські держави до табору Ф. Кастро [7]. Тому 31 березня 1961 р.,
32
продовжуючи політику попередньої адміністрації, Дж. Кеннеді встановив квоту на
кубинський цукор на нулі до кінця 1961 р. [8], а пізніше пролонгував її.
Крім того Вашингтон докладав зусилля для позбавлення режиму Ф. Кастро
міжнародної підтримки. Так на початку квітня 1961 р. Державним департаментом
США була опублікована «Біла книга» про Кубу за авторством американського
історика і радника президента Дж. Кеннеді – А. Шлезінґера. У ній Сполучені
Штати звинувачували Ф. Кастро у встановленні «репресивної диктатури» на
острові, приєднанні країни до «китайсько-радянського блоку» і здійсненні «нападу
на всю міжамериканську систему» та закликали Кубу «розірвати зв’язки з
міжнародним комуністичним рухом» і «відновити гідність» первісної кубинської
революції [9]. Тобто «Біла книга» мала метою заплямувати репутацію уряду Куби
та створити підґрунтя для майбутнього вторгнення на острів тих сил, що «прагнули
до вільної Куби», а саме кубинських емігрантів. Слід зазначити, що вторгнення на
Кубу збройних сил США виключалося за будь-яких обставин.
Безпосередньо військове вторгнення на острів групи кубинських
контрреволюціонерів – за підготовкою та фінансуванням ЦРУ «Бригади 2506» –
розпочалося 17 квітня 1961 р. у затоці Свиней. Триденна військова операція по
поваленню режиму Ф. Кастро закінчилася поразкою сил вторгнення і провалом
американської зовнішньої політики. Вторгнення на Кубу викликало обурення
діями США не тільки у міжнародної спільноти, але й у кубинської опозиції
всередині країни.
Через поразку військової операції Вашингтон зосередив увагу на спробах
ізолювати Кубу від зовнішньої підтримки, перш за все латиноамериканських країн.
Для цього Вашингтон здійснював тиск на країни-члени Організації американських
держав (далі – ОАД) під приводом того, що Куба втручається у внутрішні справи
інших країн регіону. Так, протягом року Венесуела, Еквадор, Колумбія та
Аргентина розірвали відносини з Кубою.
Восени 1961 р. назріла необхідність у створенні координаційного комітету для
підготовки нового етапу «Кубинського проекту». Так, у листопаді 1961 р.
президентом Дж. Кеннеді був створений комітет, який отримав назву «Спеціальна
розширена група» (далі – СРГ). Її очолив генеральний прокурор США і брат
президента Р. Кеннеді. 4 листопада 1961 р. на засіданні цього комітету було
прийнято рішення про назву нового етапу «Кубинського проекту» – операція
«Мангуста». Відповідальним за операцію був назначений генерал Е. Ленсдейл –
член комітету президента з питань військової допомоги. Наприкінці місяця,
30 листопада, Дж. Кеннеді видав меморандум щодо активізації дій у рамках
«Кубинського проекту», з метою «допомогти Кубі повалити комуністичний
режим» [16, с. 1].
Вже на початку 1962 р. генерал Е. Ленсдейл представив президентові та
учасникам операції «Мангуста» оновлений план по поваленню режиму Ф. Кастро
[19, с. 110-117]. Через невдачу операції у затоці Свиней і поширенню сумнівів
кубинської опозиції щодо дій США, новий план був спрямований на те, щоб
отримати активну підтримку з боку ключових країн Латинської Америки для
організації повстання на Кубі. За розрахунками Е. Ленсдейла, послідовне
дотримування цього плану мало призвести до «відкритого повстання і повалення
комуністичного режиму» у перші два тижні жовтня 1962 р. [12, с. 1-3].
Напруження в американсько-кубинських відносинах зростало. Політика, яку
проводила адміністрація Дж. Кеннеді, підштовхнула Ф. Кастро прийняти
33
пропозицію СРСР щодо надання Кубі радянського ядерного озброєння. Тож,
наприкінці липня 1962 р. перші зенітні ракети і допоміжне обладнання для
будівництва ядерних ракетних об’єктів були відправлені з Радянського Союзу до
Куби. Це ставило під загрозу операцію «Мангуста». Тому, у серпні 1962 р. у
Вашингтоні було прийнято рішення проводити більш агресивну політику проти
режиму Ф. Кастро, спрямовану на посилення пропаганди у Латинської Америці та
світі про надзвичайну небезпеку з боку Куби. Крім того, було визнано, що не має
ніякої ймовірності повалення кубинського уряду без прямого військового
втручання США [17, с. 953-955].
Сполучені Штати не припиняли тиск на міжнародні організації з метою
позбавити Кубу їх підтримки. Так, 3 вересня 1962 р. Латиноамериканська асоціація
вільної торгівлі проголосувала за виключення Куби із числа своїх членів, а
8 вересня країни-члени НАТО припинили надавати фінансові кредити уряду
Ф. Кастро [11, с. 54-55].
Втім, вже 14 жовтня 1962 р. американський літак-розвідник U-2, якій здійснив
політ над західною територією Куби, зафіксував будівництво на острові
майданчиків для ядерних ракет середньої дальності. Про це стало відомо з аналізу
фотографій, якій були зроблені наступного дня. ЦРУ негайно повідомило про це
радника президента з національної безпеки М. Банді та президента США
Дж. Кеннеді. З цього викриття розпочалася загальновідома Карибська криза 1962 р.
– 13-денне (з 16 по 28 жовтня) протистояння між Сполученими Штатами та
Радянським Союзом, яка мало не призвела до ядерної катастрофи.
Проявивши необхідний реалізм та опанувавши емоції, лідери США та СРСР
знайшли сили вступити на шлях вирішення найгостріших міжнародних криз не
військовими, а політичними засобами. Таким чином, можна стверджувати, що
ядерна зброя виступила своєрідним стримуючим фактором, який не дозволив
конфлікту перерости в активну стадію та продемонстрував обмеженість військово-
силових методів у зовнішньої політиці. Тож, між США та СРСР було досягнуто
домовленості щодо врегулювання Карибської кризи 1962 р.
Через загрозу ядерного конфлікту та відсутність очікуваних результатів від
«Кубинського проекту» спеціальною розширеною групою було віддано наказ
зупинити операцію «Мангуста». При цьому США продовжили здійснювати тиск на
економіку острова через посилення ембарго та підтримувати міжнародну ізоляцію
Куби.
В умовах напруження американсько-кубинських відносини перевертає увагу
спроба Білого дома розпочати восени 1963 р. приховану підготовку до можливого
переговорного процесу між Дж. Кеннеді та Ф. Кастро з метою нормалізації
відносин. Для обміну секретними повідомленнями був розроблений складний
механізм. Як стверджує американський дослідник П. Корнблах, до переговорів
були долучені радника американської делегації в ООН В. Еттвуд, помічник
радника президента з національної безпеки Г. Чейз, посол Куби в ООН К. Лечуга та
журналістка Л. Говард [14]. Однак, вбивство 22 листопада 1963 р. у Далласі (штат
Техас) президента Дж. Кеннеді поставило під загрозу зриву підготовку до
переговорного процесу.
Незважаючи на те, що підозрюваний у вбивстві Л. Х. Освальд був
заарештований того ж дня, американська влада зробила спробу звинуватити у
цьому Кубу. У відповідь, прем’єр-міністр Ф. Кастро заявив, що вбивство
президента «може принести користь тільки ультраправим і ультрареакційним
34
силам» у США. Він зазначив, що це сталося «саме в той момент, коли Дж. Кеннеді
піддавався жорсткій критиці з боку тих, хто вважав його кубинську політику
слабкою» [6].
Після вбивства Дж. Кеннеді новим 36-м президентом США став віце-
президент Л. Джонсон. Через те, що він планував балотуватися на пост президента
і на виборах 1964 р., то не мав намірів «здаватися примирливим» щодо режиму
Ф. Кастро. Тому у грудні 1963 р. підготовку до переговорного процесу між
Вашингтоном і Гаваною було припинено. Економічний та політичний тиск на Кубу
був продовжений з новою силою. Так, з 1964 р. США виступали за повне
торгівельне ембарго країн-членів ОАД з Кубою.
Після перемоги на президентських виборах 1964 р. Л. Джонсон мав тверду
позицію щодо Куби та «захисту свободи». Втім, з підготовкою повномасштабного
втручання США у війну у В’єтнамі, Куба перестала займати перші позиції у
ключових питаннях американській зовнішній політики. Проте, слід зазначити про
привабливу міграційну політику адміністрації Л. Джонсона щодо кубинських
громадян. Так, 3 жовтня 1965 р. президент підписав новий закон про імміграцію,
також відомий як закон Харта-Селлера, якій дозволив кубинцям виїхати на
постійне місце проживання до США [2]. Через тиждень, 10 жовтня 1965 р.,
почалися морські перевезення кубинців до Сполучених Штатів, а з 6 листопада –
повітряні. За допомогою цих авіарейсів, до їхньої заборони у 1973 р., було
перевезено у Штати понад 200 тис. кубинців [11, с. 79]. В рамках продовження
певних дій у сфері міграційної політики, президент Л. Джонсон 2 листопада 1966 р.
підписав закон про адаптацію кубинців у Сполучених Штатах. Тим самим
міграційна політика щодо громадян Куби стала винятком із загального
міграційного законодавства і дозволила кубинцям мати право на постійне
проживання у Штатах після двох років перебування на їх території [1].
Активна підтримка кубинським урядом революційних рухів не тільки в
Латинської Америці, але і на інших континентах, ускладнила відносини зі
Сполученими Штатами. У відповідь, у травні 1966 р., США розширили ембарго.
Було заборонено постачання продовольства до будь-якої країни, яка продавала або
відправляла стратегічні або нестратегічні товари на Кубу. У зв’язку з цим у
листопаді 1966 р. був переглянутий так званий закон про продовольство заради
миру. У нової редакції був зроблений акцент на гуманітарній допомозі та додане
положення про недопущення продовольчої допомоги країнам, що торгували з
Кубою або Північним В'єтнамом [3]. Крім того, у березні 1967 р. державний
департамент повідомив своїм громадянам про обмеження поїздок на Кубу або
транзитом через неї, заявивши, що такі подорожі становлять перешкоду
проведенню зовнішнього курсу США у цьому регіоні. У вересні 1967 р. під тиском
США міністри закордонних справ країн-членів ОАД схвалили американські
пропозиції про відмову у заході у свої порти тим країнам, які мали торгівельні
відносини з Кубою [11, с. 82-84].
Слід зазначити, що загалом кубинському питанню адміністрація Л. Джонсона
приділяла значно менше уваги, ніж попередня адміністрація Дж. Кеннеді. У першу
чергу це було пов’язано із ескалацію війни у В’єтнамі у 1967–1969 рр. У цей період
набув актуальності саме азійський напрямок зовнішньої політики США.
Висновки. Політика США щодо Куби в умовах розриву дипломатичних
відносин 1960-х рр. пройшла у своїй еволюції три етапи, які можна виокремити з
огляду на застосування різних методів та підходів.
35
 На першому етапі, з розривом дипломатичних відносин політика США щодо
Куби набула більшої різноманітності та масштабу і включала як приховані операції
і диверсії проти режиму Ф. Кастро, так і політичний та економічний тиск.
Водночас, для запобігання поширенню комунізму у Західної півкулі та об’єднання
латиноамериканських країн навколо США було запропоновано програму
соціально-економічного та політичного розвитку країн Латинської Америки –
«Союз заради прогресу». Проте, така політика Білого дому призвела до
протилежного і підштовхнула Кубу до зближення з комуністичним блоком і, як
наслідок, до Карибської кризи 1962 р.
На другому етапі, після подолання кризи, Дж. Кеннеді був вимушений
переглянути традиційні засади зовнішньополітичного курсу США щодо Куби: в
рамках «Кубинського проекту» була призупинена операція «Мангуста» і відданий
наказ про припинення рейдів кубинських вигнанців на Кубу. Крім того, були
зроблені спроби налагодити канал зв’язку між американським та кубинським
лідерами для початку можливого переговорного процесу між двома країнами. Тож,
поряд з продовженням економічного та політичного тиску, політика Дж. Кеннеді
набула нових рис.
На третьому етапі, після вбивства президента, загальний напрям кубинської
політики США був продовжений новим президентом Л. Джонсоном. Проте, він мав
кілька відмінностей. По-перше, ініціативу щодо налагодження каналу зв’язку між
американським та кубинським лідерами було припинено. Вашингтон не допускав
варіанти ймовірного зближення з Кубою на умовах Ф. Кастро, або поки він при
владі. По-друге, було докладено зусиль для дестабілізації режиму Ф. Кастро через
привабливу американську імміграційну політику для кубинських громадян, які вже
знаходилися на території США або бажали в’їхати для постійного проживання.
Наприкінці президентства Л. Джонсона, через повномасштабне втручання США у
війну у В’єтнамі, кубинському питанню стало приділятися набагато менш уваги,
залишивши невирішеними ключові проблеми у відносинах між двома країнами.

Список використаних джерел та літератури:

1. An Act to Adjust the Status of Cuban Refugees to that of Lawful Permanent Residents of the
United States. Public Law 89-732. November 2, 1966 [Електронний ресурс]. // Bills and Statutes.
United States Statutes at Large. – Режим доступу: https://www.govinfo.gov/content/pkg/STATUTE-
80/pdf/STATUTE-80-Pg1161.pdf.
2. An Act to Amend the Immigration and Nationality Act, and for Other Purposes. Public Law
89-23, October 3, 1965 [Електронний ресурс]. // Bills and Statutes. United States Statutes at Large. –
Режим доступу: https://www.govinfo.gov/content/pkg/STATUTE-79/pdf/STATUTE-79-Pg911.pdf.
3. An Act to Promote International Trade in Agricultural Commodities, to Combat Hunger and
Malnutrition, to Further Economic Development, and for Other Purposes. Public Law 89-808. November
11, 1966 [Електронний ресурс]. // Bills and Statutes. United States Statutes at Large. – Режим доступу:
https://www.govinfo.gov/content/pkg/STATUTE-80/pdf/STATUTE-80-Pg1526.pdf.
4. Blight J. G. Cuba on the Brink: Castro, the Missile Crisis, and the Soviet Collapse / James G.
Blight, Bruce J. Allyn, David A. Welch. – Lanham : Rowman & Littlefield, 2002 – 537 p.
5. Blight J. On the Brink. Americans and Russian Reexamine the Cuban Missile Crisis / James G.
Blight, David A. Welch. – New York : Hill & Wang Pub, 1990. – 400 p.
6. Castro F. Concerning the Facts and Consequences of the Tragic Death of President John F.
Kennedy. November 23rd, 1963 [Електронний ресурс]. / Fidel Castro. – Режим доступу до ресурсу:
https://ourhiddenhistory.org/entry/fidel-castro-s-first-speech-on-the-jfk-assassination-11-23-1963.
7. Coates B. A. The Secret Life of Statutes: A Century of the Trading with the Enemy Act
[Електронний ресурс]. / B. A. Coates // Modern American History. – July 2018. – Vol. 1. – Is. 2. –
P. 151-172. – Режим доступу: https://www.cambridge.org/core/journals/modern-american-

36
history/article/secret-life-of-statutes-a-century-of-the-trading-with-the-enemy-
act/77DD7CF528D3190CFC8CF8FF6DDAACB0/core-reader.
8. Cuba, Dominican Republic Penalized by Sugar Act [Електронний ресурс]. // CQ Almanac,
Washington, DC: Congressional Quarterly, 1961. – Режим доступу:
https://library.cqpress.com/cqalmanac/document.php?id=cqal61-1372649.
9. Cuba: White Paper, April 1961 [Електронний ресурс]. // Arthur M. Schlesinger Personal
Papers. White House Files. Subject File, 1961-1964. – Apr. 1961. – No. 2. – 123 p. – Режим доступу:
https://www.jfklibrary.org/asset-viewer/archives/AMSPP/WH06/AMSPP-WH06-009.
10. Dominguez E. United States – Cuban Relations: A Critical History / Esteban Morales
Dominguez, Gary Prevost. – Plymouth : Lexington Books, 2008. – 166 p.
11. Franklin J. Cuba and the U.S. Empire: A Chronological History / Jane Franklin. New York :
Monthly Review Press, 2016. – 464 p.
12. General Edward G. Lansdale, Eyes Only of Addressees, «The Cuba Project», February 20,
1962 [Електронний ресурс]. // JFKL: JFKP: National Security File, Meetings and Memoranda, Box 319,
Folder, «Special Group (Augmented) 1/61-6/62». – 5 р. – Режим доступу:
https://nsarchive2.gwu.edu//dc.html?doc=6434687-National-Security-Archive-Doc-11-General-Edward.
13. George A. The Cuban Missile Crisis: The Threshold of Nuclear War (Critical Moments in
American History) / Alice George. – Routledge : London, 2013. – 209 p.
14. Kornbluh P. JFK and Castro. The Secret Quest for Accommodation [Електронний ресурс]. /
Peter Kornbluh // Cigar Aficionado. – 1999. – Sep/Oct. – Режим доступу:
https://www.cigaraficionado.com/article/jfk-and-castro-7300.
15. LeoGrande W. M. Back Channel to Cuba: The Hidden History of Negotiations between
Washington and Havana / William M. LeoGrande, Peter Kornbluh. – Chapel Hill : The University of
North Carolina Press, 2015. – 567 p.
16. Memorandum for Secretary of State, Secretary of Defense, Director of CIA, Attorney General,
General Taylor, General Lansdale, and Richard Goodwin, November 19, 1961. – 3 p. [Електронний
ресурс]. // National Archives, JFK Assassination Records, Document No. 176-10032-10018. – Режим
доступу: https://nsarchive2.gwu.edu//dc.html?doc=6434685-National-Security-Archive-Doc-09-
Memorandum-for.
17. Memorandum of Meeting with President Kennedy. Washington, August 23, 1962.
[Електронний ресурс]. // Foreign Relations of the United States, 1961-1963, Cuba, 1961-1962. / Ed.
Louis J. Smith, David S. Patterson. – Washington : United States Government Printing Office, 1997. –
Vol X. – 1120 p. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-
63v10/pg_953.
18. President John F. Kennedy`s News Conference. 25 January 1961. [Електронний ресурс]. //
Papers of John F. Kennedy. Presidential Papers. President's Office Files. Press Conferences. – Jan. 1961.
– No. 05. – P. 1-16. – Режим доступу: https://www.jfklibrary.org/asset-
viewer/archives/JFKPOF/054/JFKPOF-054-001.
19. Program Review by the Chief of Operations, Operation Mongoose (Lansdale). Washington,
January 18, 1962 [Електронний ресурс]. // Foreign Relations of the United States, 1961 – 1963, Cuba,
1961 – 1962. / Ed. Louis J. Smith, David S. Patterson. – Washington : United States Government Printing
Office, 1997. – Vol X. – 1120 p. – Режим доступу:
https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v10/pg_710.
20. The Cuba Project [Електронний ресурс]. // National Security Archive. – Режим доступу:
https://nsarchive.gwu.edu/project/cuba-project.
21. Trading with the Enemy. Act of 1917. Act Oct. 6, 1917, Ch.106, 40 Stat. 411. [Електронний
ресурс]. // United States Code, 2006 Edition, Supplement 5, Title 50 - War and National Defense. Bills
and Statutes. – 2011. – 614 p. – Режим доступу:
https://static1.squarespace.com/static/563a4585e4b00d0211e8dd7e/t/5b969ca389858325956a88ae/15365
97156085/USCODE-2011-title50-app-tradingwi.pdf.

References:
1. An Act to Adjust the Status of Cuban Refugees to that of Lawful Permanent Residents of the
United States. Public Law 89-732. November 2, 1966 (1966). Bills and Statutes. United States Statutes at
Large, https://www.govinfo.gov/content/pkg/STATUTE-80/pdf/STATUTE-80-Pg1161.pdf [In English].

37
 2. An Act to Amend the Immigration and Nationality Act, and for Other Purposes. Public Law
89-23. October 3, 1965. (1965), Bills and Statutes. United States Statutes at Large.
https://www.govinfo.gov/content/pkg/STATUTE-79/pdf/STATUTE-79-Pg911.pdf [In English].
3. An Act to Promote International Trade in Agricultural Commodities, to Combat Hunger and
Malnutrition, to Further Economic Development, and for Other Purposes. Public Law 89-808. November
11, 1966. (1966), Bills and Statutes. United States Statutes at Large.
https://www.govinfo.gov/content/pkg/STATUTE-80/pdf/STATUTE-80-Pg1526.pdf [In English].
4. Blight, J. G., Allyn, B. J., & Welch, D. A. (2002), Cuba on the Brink: Castro, the Missile
Crisis, and the Soviet Collapse. Lanham: Rowman & Littlefield. [In English].
5. Blight, J., & Welch, D.A. (1990), On the Brink. Americans and Russian Reexamine the Cuban
Missile Crisis. New York, N.Y.: Hill & Wang Pub. [In English].
6. Castro, F. (1963). Concerning the Facts and Consequences of the Tragic Death of President
John F. Kennedy, https://ourhiddenhistory.org/entry/fidel-castro-s-first-speech-on-the-jfk-assassination-
11-23-1963 [In English].
7. Coates, B. A. (2018). The Secret Life of Statutes: A Century of the Trading with the Enemy
Act. Modern American History, 1(2), 151-172, https://www.cambridge.org/core/journals/modern-
american-history/article/secret-life-of-statutes-a-century-of-the-trading-with-the-enemy-
act/77DD7CF528D3190CFC8CF8FF6DDAACB0/core-reader [In English].
8. Cuba, Dominican Republic Penalized by Sugar Act (1961). CQ Almanac. Washington, DC:
Congressional Quarterly, https://library.cqpress.com/cqalmanac/document.php?id=cqal61-1372649 [In
English].
9. Cuba: White Paper (1961). Arthur M. Schlesinger Personal Papers. White House Files.
Subject File, 1961-1964, https://www.jfklibrary.org/asset-viewer/archives/AMSPP/WH06/AMSPP-
WH06-009 [In English].
10. Dominguez, E., & Prevost G. (2008). United States – Cuban Relations: A Critical History.
Plymouth: Lexington Books. [In English].
11. Franklin, J. (2016). Cuba and the U.S. Empire: A Chronological History. New York, NY.:
Monthly Review Press. [In English].
12. General Edward G. Lansdale, Eyes Only of Addressees, «The Cuba Project» (1962). JFKL:
JFKP: National Security File, Meetings and Memoranda, Box 319, Folder, «Special Group (Augmented)
1/61-6/62», https://nsarchive2.gwu.edu//dc.html?doc=6434687-National-Security-Archive-Doc-11-
General-Edward [In English].
13. George A. (2013). The Cuban Missile Crisis: The Threshold of Nuclear War (Critical
Moments in American History). Routledge: London. [In English].
14. Kornbluh, P. (1999). JFK and Castro. The Secret Quest for Accommodation. Cigar
Aficionado, Sep/Oct. https://www.cigaraficionado.com/article/jfk-and-castro-7300 [In English].
15. LeoGrande, W. M., & Kornbluh, P. (2015) Back Channel to Cuba: The Hidden History of
Negotiations between Washington and Havana. Chapel Hill: The University of North Carolina Press. [In
English].
16. Memorandum for Secretary of State, Secretary of Defense, Director of CIA, Attorney General,
General Taylor, General Lansdale, and Richard Goodwin (1961). National Archives, JFK Assassination
Records, Document No. 176-10032-10018, https://nsarchive2.gwu.edu//dc.html?doc=6434685-National-
Security-Archive-Doc-09-Memorandum-for [In English].
17. Memorandum of Meeting With President Kennedy. Washington, August 23, 1962. (1997).
Foreign Relations of the United States, 1961-1963, Cuba, 1961-1962. Washington: United States
Government Printing Office, X, https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v10/pg_953 [In
English].
18. President John F. Kennedy`s News Conference. 25 January 1961. (1961). Papers of John F.
Kennedy. Presidential Papers. President's Office Files. Press Conferences,
https://www.jfklibrary.org/asset-viewer/archives/JFKPOF/054/JFKPOF-054-001 [In English].
19. Program Review by the Chief of Operations, Operation Mongoose (Lansdale). Washington,
January 18, 1962. (1997). Foreign Relations of the United States, 1961 – 1963, Cuba, 1961 – 1962.
Washington United States Government Printing Office, X,
https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v10/pg_710 [In English].
20. The Cuba Project (n.d.). National Security Archive. https://nsarchive.gwu.edu/project/cuba-
project [In English].

38
 21. Trading with the Enemy. Act of 1917. Act Oct. 6, 1917, Ch.106, 40 Stat. 411. (2011). United
States Code, 2006 Edition, Supplement 5, Title 50 - War and National Defense. Bills and Statutes,
https://static1.squarespace.com/static/563a4585e4b00d0211e8dd7e/t/5b969ca389858325956a88ae/15365
97156085/USCODE-2011-title50-app-tradingwi.pdf [In English].

Надійшла до редколегії 08.08.2019.

Kateryna Kasatkina, Lecturer, Zaporizhzhia State Medical University, Zaporizhzhia,

Ukraine

PECULIARITIES OF THE US POLICY TOWARDS CUBA UNDER CONDITIONS OF

BREAK OFF DIPLOMATIC RELATIONS IN THE 1960’s

Abstract. The article is an attempt to analyze the peculiarities of the US Policy towards
Cuba under conditions of break off diplomatic relations in the 1960s. The article focuses on
factors which influenced on the formation of the US policy towards Cuba and determined the
nature of its qualitative changes in the given period. The author analyzed definite political and
economic steps made by President John F. Kennedy and Lyndon Johnson against Fidel Castro’s
regime. There is also described the work of the Special Group Augmented that prepared for the
new phase of the «Cuban project» - Operation «Mongoose».
As a result of the research the author comes to the conclusion, that peculiarities of the US
Policy towards Cuba under conditions of break off diplomatic relations in the 1960’s had
changed. President Kennedy’s policies were characterized by different methods and approaches.
It included both covert operations and sabotage against F. Castro’s regime, as well as political
and economic pressure on Cuba. However, such US policy had the opposite effect. Cuba had
established relations with the Soviet Union. The confrontation between the United States, the
Soviet Union and Cuba led to The Cuban missile crisis. After the crisis was resolved the USA
was forced to suspend operation «Mongoose». In addition, John F. Kennedy had attempted to
establish a secret back channel of communication with F. Castro. After his death, preliminary
for negotiations between Washington and Havana were discontinued. The new President Lyndon
Johnson did not allow the normalization of relations with Cuba on Castro’s terms and while he
was in power. He made an effort to destabilize the Castro’s regime by making an engaging
immigration policy for Cubans who lived in the United States or desired come to the country and
got a permanent residence. At the end of Johnson's presidency, the United States took part in the
Vietnam war, but the problem of U.S.-Cuban relations remained unresolved.
Key words: United States, Cuba, John. F. Kennedy, Lyndon Johnson, Fidel Castro,
«Cuban Project», Operation «Mongoose».

39
 КАНАДА
УДК 930.2:[342.24(71):323.173(714)
Мирослав Барабой
http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08.04
аспірант,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, м. Київ

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ФРАНКО-КАНАДСЬКОГО

НАЦІОНАЛІЗМУ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗРОБКИ
ТЕМИ

Анотація. У статті досліджено вітчизняну історіографію франко-канадського

націоналізму. Аналізуються підходи до франко-канадського націоналізму дослідників з
України та представників української діаспори в Канаді. Умовно історіографію франко-
канадського питання можна поділити на чотири напрями: ґенеза франко-канадського
націоналізму; дослідження статусу французької мови в Квебеці та в Канаді в цілому;
відносини Квебеку в рамках федерації з центром; «Тиха революція» в Квебеці та франко-
канадське національне питання на сучасному етапі. Встановлено, що у досліджені
франко-канадського націоналізму у вітчизняній історіографії частина дослідників
акцентує увагу не лише на історичних аспектах цього питання, але й на політичних та
юридичних. Такий підхід з точки зору теорії держави і права дає змогу краще зрозуміти
деякі аспекти франко-канадського націоналізму. При цьому акцентується увага на
недостатньому висвітленні у вітчизняній історіографії франко-канадського питання
періоду до «Тихої революції» в Квебеці 1960-х рр., що потребує подальших досліджень для
кращого розуміння специфіки проблеми.
Ключові слова: націоналізм, Канада, квебекський сепаратизм, Квебек, франко-
канадці, вітчизняна історіографія.

Постановка проблеми. Проблема націоналізму завжди посідала значне місце в

історіографії. Активізація останнім часом національного питання у різних куточках
світу від Каталонії до Шотландії яскраво підтверджує актуальність проблеми. Не
виключенням є і Квебек, де періодично піднімається питання незалежності цієї
провінції від Канади. Ця проблема має своє глибоке коріння, яке хронологічно
сягає останньої третини XVIII ст. коли відбулося завоювання англійцями більшої
частини французької колонії в Канаді. З переходом колонії під владу Англії
франкомовне населення Квебеку зазнало мовної, релігійної дискримінації та спроб
асиміляції. Відчуваючи свою окремішню національну ідентичність, франко-канадці
з самого початку панування англійців чинили спроби супротиву. Та навіть
отримавши значні поступки у мовних, релігійних правах вже у XX ст. питання не
було остаточно вирішеним. І досі воно привертає увагу дослідників, які
досліджують різні аспекти проблеми, у тому числі в Україні.
Метою даної статті є аналіз тих напрямів та підходів, які скалися у
вітчизняній історіографії стосовно франко-канадської проблеми.
Виклад основного матеріалу. Загалом умовно українську історіографію
франко-канадського питання можна поділити на чотири напрями: ґенеза франко-
канадського націоналізму; дослідження статусу французької мови в Квебеці та в
Канаді в цілому; відносини Квебеку в рамках федерації з центром; «Тиха

40
революція» в Квебеці та франко-канадське національне питання на сучасному
етапі.
Одна з перших праць україномовної історіографії, де побіжно розглянуто
франко-канадське національне питання була написана ще у 1928 р. українцем-
іммігрантом в м. Вінніпег З. Бичинським «Історія Канади». Хоча формально праці
українських переселенців в Канаді варто віднести до власне канадської
історіографії, вона є досить важливою для розгляду. З. Бичинський торкається
питання впливу Американської революції на ситуацію в Квебеці. На думку автора,
в ході революції її прихильників та тих, хто бажав виступити проти англійського
панування в Квебеці практично не знайшлось, однак ситуація в самому Квебеці
стала ще більш напружена, адже після перших перемог американців, до Квебеку
переселилась значна частина так званих «лоялістів» – вірних підданих
британського монарха та противників Війни за незалежність в колоніальних
штатах. Це певною мірою загострило національну проблему в Квебеці, адже
британська влада розглядала лоялістів як реальний засіб асиміляції франко-
канадців. Про це свідчить хоча б той факт, що влада всіма засобами заохочувала
переселенців, зокрема кожному надавалося по 200 акрів землі [1, с. 120].
Чимало праць присвятив історії Канади відомий український історик
В. Б. Євтух. Зокрема, серед праць що стосуються даного періоду історії Канади
варто назвати «Концепції етносоціального розвитку США та Канади: типологія,
традиції, еволюція». У цій праці дослідник зазначає, що у своєму розвитку
національний рух в Квебеку пройшов три фази: 1) патріотичний рух (1791 – 1838
рр.), метою якого було завоювання національного суверенітету. Це рух досяг
певних успіхів в збереженні франко-канадської культури і французької
ідентичності; 2) з середини XIX в. посилюється рух за об'єднання в Конфедерацію
перед обличчям загрози поглинання південним сусідом. Об'єднання, однак, не
означало підпорядкування англо-канадській більшості; 3) початок 1960-х – 1980-і
роки. Основне завдання цієї фази полягало в отриманні політичної незалежності
Квебеку [3].
Варто згадати декілька вітчизняних статей та дисертацій, присвячених
становищу та особливостями французької мови в Квебеці, а також значенню
деяких правових документів Канади. Зокрема, варто назвати дисертацію на
здобуття ступеня кандидата історичних наук В. Г. Коваленка «Квебекське
національне питання у 80 – 90-ті роки XX ст.». І хоча робота присвячена періоду
кінця XX ст., у ній є важливі положення щодо історичних передумов появи цієї
проблеми та її специфіки [5].
У статті В. Качур «Причини, хід та значення національно-визвольної
революції 1837 – 1838 рр. в Канаді» автор розкриває не тільки причини та значення
повстання 1837 –1838 року у Канаді, але і робиться акцент на франко-канадцях як
на рушійній силі повстання, а також аналізуються причини поразки повстання.
Стаття цікава тим, що її автор – юрист за фахом, проводить дослідження з точки
зору теорії держави і права.
Автор статті підходить комплексно до аналізу причин повстання 1837 – 1838
рр. Ці причини стосувались соціально-економічних, політичних, національних та
культурних проблем. Зокрема, В. Качур зазначає, що економічний розвиток
колоніальної Канади у першій третині ХІХ ст. досяг значних успіхів, однак важкий
доступ до незайманих земель, збереження феодальних порядків на значній
території колонії, а також численні колоніальні обмеження у сфері промисловості й
41
торгівлі стримували зростання продуктивних сил у країні. Характер економічного
розвитку і колоніальна залежність зумовили складні соціально-політичні відносини
у Канаді. Зростаючий конфлікт між колоніальним апаратом, імператорськими
торговцями і земельними спекулянтами, з одного боку, і поселенцями-фермерами,
цензітаріями, особами вільних професій, дрібними торговцями, ремісниками та
місцевими промисловцями – з іншого, щоразу гостріше виявлявся у сутичках між
виконавчою владою й виборними асамблеями в провінціях Британської Північної
Америки [4, с. 119].
Автор підкреслює, що для національної боротьби франко-канадців за свої
права у 20-ті – 30-ті рр. XIX ст. було характерним те, що відбулась політизація та
інституалізація національних сил. Якщо раніше, франко-канадці ніяк практично не
були представлені у законодавчих органах, не мали ніяких політичних осередків,
організацій тощо, то завдяки змінам у франко-канадському національному русі,
керівна роль в якому перейшла до буржуазних демократів, на виборах в асамблею
французької Канади в 1827 р. офіційно виступала партія патріотів під керівництвом
Луї Джозефа Папіно [4, с. 120]. Опозиція боролася проти політики англізації
франко-канадців, проти феодальних пережитків. Ці положення, зокрема, лягли в
основу так званих 92 резолюцій, які були складені Папіно та прийняті асамблеєю.
У 1837 р. у Монреалі засновано таємну революційну організацію «Сини
свободи», яка ставила собі за мету повалення англійського колоніального гніту.
Цікаво, що В. Качур зазначає, що на революцію вплинула Війна за незалежність в
США, яка хоч і відбулася практично за півстоліття до цих подій, але на мітингу 23–
24 жовтня 1837 р. у містечку Сен-Шарль («Великі збори шести графств) була
складена резолюція, яка дослівно повторювала американську Декларацію
незалежності [4, с. 120].
Цінними працями у вітчизняній історіографії є статті к.і.н. І. І. Судак
«Канадська федерація 1867 року і розподіл повноважень між федеральним центром
та регіонами» та «Квебекський фактор у формуванні та розвитку федеративного
устрою Канади (XVIII – початок XX століття)». В них досить аргументовано
досліджується роль франко-канадців у оформлені федеративного устрою Канади,
дається оцінка сучасників та відомих істориків стосовно такого устрою Канади. У
статті І. І. Судак «Канадська федерація 1867 року і розподіл повноважень між
федеральним центром та регіонами» автор детально проаналізував правове
положення франко-канадців відповідно до Конституційного Акту 1867 року.
Федеративна конституція Канади фактично стала компромісом між англомовними
канадцями і франкомовною опозицією, адже початковий унітарний проект зазнав
різкої критики франко-канадців Квебеку, що в підсумку і визначило федеративний
характер Канади [10, с. 52]. І. Судак зазначає, що в Акті про Британську Північну
Америку 1867 року хоч і передбачалося використання французької мови, що було
дуже важливим, однак не було зазначено того, що Канада є «нацією двох мов» і
тому французька мова визнавалася лише в тих частинах Канади, де вона
закріпилася «згідно із звичаями» [10, с. 52].
Важливою працею І. Судак є також дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук «Формування та розвиток суспільно-політичних та
економічних відносин між федеральним центром та провінціями у Канаді (1867 –
1939 рр.)», підготовлена на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор дійшла
висновків, що з одного боку федеративний характер Канади відповідно до Акту
42
1867 року означав часткове визнання існування в Канаді «французького фактору»,
однак з іншого боку, саме Квебек став першою провінцією, яка з дня заснування
домініону Канада піддала критиці політику централізації влади і почала вимагати
реформування Конституції. Квебекці розглядали Канаду як політичний союз, що
забезпечує співіснування двох культурних спільнот, які відрізняються не тільки
мовою, але й етнічним походженням. Постійне приниження прав франко-
канадської культури та мови стало рушійною силою процесів децентралізації
Канади [9, с. 14].
Проблемі двомовності Канади, історичного значення збереження французької
мови франко-канадцями присвячена стаття С. Білоножко «Історичні передумови
виникнення двомовності в Канаді». У ній автор детально розглядає проблему
двомовності Канади, історичного значення збереження французької мови франко-
канадцями. На думку автора, найактивнішим періодом боротьби франко-
канадського суспільства за права своєї мови були 20-ті рр. XX ст. Причому саме в
цей час франко-канадське суспільство ставить за мету не тільки забезпечити
французькій мові місце поруч із англійською, але і позбавити англійську мову
привілейованих позицій у квебекському суспільстві, примусити до двомовності
англомовне населення провінції [2, с. 43]. На думку автора, «починаючи з 20-х
років XX ст. у Квебеку на зміну діяльності на захист французької мови приходить
політика, що ставить перед собою за мету не тільки забезпечити французькій мові
місце поруч із англійською, але й позбавити англійську мову привілейованих
позицій у квебекському суспільстві» [2, с. 43].
Серед праць вітчизняної історіографії варто зазначити також праці викладача
Львівського національного університету імені Івана Франка Р. Б. Сіромського. У
статті «Le Chef»: Особливості політичного режиму Моріса Дюплессі в Квебеку
(1944 – 1959)» було досліджено специфіку режиму М. Дюплессі. Особливу увагу
дослідником було звернено на опозицію режимові, яка свідчила про його кризу.
Автор зазначає, що загостренню франко-канадського питання в часи перебування
при владі М. Дюплессі сприяло те, що він постійно був невдоволений політичним
статусом Квебеку. При цьому, погляди Моріса Дюплессі на відносини Квебеку та
федерації з одного боку були подібні у своїй основі на концепцію канадизму Анрі
Бурасси. Але, якщо А. Бурасса, як відомо, відстоював рівне співіснування двох
націй – англо-канадців та франко-канадців, а отже і рівні права всіх провінцій в
одній федерації, то М. Дюплессі, за висловом Р. Сіромського, «заявляв, що Квебек
не подібний до інших дев’яти провінцій держави, а тому повинен мати більші
права й можливості» [7, с. 94]. Однозначно, така позиція сприяла загостренню
відносин провінції з центром та загостренню квебекського національного питання
в цілому. Фактично, М. Дюплессі такими заявами розпалював націоналізм,
ненависть не лише до англо-канадців, але й до всіх інших націй, нав'язував франко-
канадцям вкрай небезпечну думку про їхню «особливу місію на
північноамериканському континенті».
У статті Р. Б. Сіромського «Еволюція імміграційної політики Квебеку після
Другої світової війни» подано цінні відомості щодо чисельності імміграції в
Квебек, зокрема франкофонів після «Великої депресії» [8].
Досить оригінальною є стаття Н. Мусієнко та О. Мусієнко «З досвіду
революцій: Тиха та Помаранчева», яка, хоч написана співробітниками
Монреальського університету, проте її цілком можна віднести до вітчизняної
історіографії. Оригінальність праці полягає у тому, що тут здійснена спроба
43
порівняти причини «тихої революції» з Помаранчевою революцією в Україні. У
статті також проаналізовано консервативну політику М. Дюплессі та її наслідки.
Оскільки М. Дюплессі зосереджував у своїх руках майже необмежену владу, він
мав можливість використовувати фінансові ресурси для різних цілей, в тому числі
для боротьбі з опозицією. Такий «економічний шантаж» полягав у фінансуванні
державою лише лояльних організацій, підприємств чи навіть населених пунктів [6,
с. 168].
Перспективи подальших досліджень проблеми франко-канадського
націоналізму вітчизняними вченими тісно пов’язані із доступом до важливих
джерел. Публікація останнім часом в мережі Інтернет значної кількості раніше
недоступних для дослідника із України документів може стати каталізатором появи
наукових доробок. Зокрема, мова йде про збірник, який був виданий парламентом
Квебеку і є доступний в мережі Інтернет французькою та англійською мовами під
назвою «Позиція Квебеку по статутним і міжурядовим питанням з 1936 по
березень 2001 року» [11]. Саме в цьому збірнику представлені промови,
листування, декларації, стенограми засідань конференцій, які присвячені політико-
правовому статусу Квебеку, відносин Квебеку як провінції з федеральним урядом,
його автономних прав, що є дуже важливим при дослідженні франко-канадського
націоналізму.
Висновки. Зацікавлення франко-канадським питанням у вітчизняній
історіографії відбулося ще в першій третині XX ст. Спочатку це були в основному
українські емігранти в Канаді, які досить побіжно, але розглядали це питання. У
незалежній Україні це зацікавлення тільки посилилось, однак здебільшого
дослідники акцентували і продовжують акцентувати свою увагу на статусі
французької мови в Квебеці та на франко-канадському питанні від «Тихої
революції» й до сучасності. При цьому праці, які стосувалися генези проблеми (як,
наприклад, проблема завоювання англійцями Канади, аналіз течій франко-
канадського націоналізму та ін.) не представлені у значній кількості. Окремі
дослідники підходять до проблеми також з політико-правової точки зору,
розглядаючи взаємовідносин Квебек-федеральний центр, що є досить важливим,
адже питання взаємовідносин Квебеку як провінції із федеральним центром
посідало і посідає вагому роль як складова франко-канадського питання. Подальші
перспективи вітчизняної історіографії питання тісно пов’язані із поступовим
розширенням доступу до джерел (франкомовних та англомовних). Відносно
нещодавні публікації таких документів в мережі Інтернет, оцифрування канадських
архівів можуть збільшити кількість досліджень з даного напряму. Особливо
важливим є подальші дослідження франко-канадського націоналізму саме періоду
XIX – першої половини XX ст., що дасть змогу краще зрозуміти витоки даної
проблеми. При цьому важливим є акцент не тільки на мовно-культурних аспектах
проблеми, але й на соціально-економічних причинах франко-канадського
національного питання

Список використаних джерел та літератури:

1. Бичинський З. Історія Канади /З. Бичинський. – Вінніпег: [б.в.], 1928. – С. 120.
2. Білоножко С. Історичні передумови виникнення двомовності в Канаді / С. Білоножко //
Південний архів. Історичні науки: збірник наукових праць. – 2009 – Вип. 30. – С. 41–45.
3. Євтух В. Б. Зібрання творів. Т.4. 1991 –1992 / Володимир Борисович Євтух; упор. Л. В.
Савенкова, О.М. Коротич; ред. Г.О. Голіцина. – К.: Вид-во «Фенікс», 2014. – С.157.

44
 4. Качур В. Причини, хід та значення національно-визвольної революції 1837-1838 рр. в
Канаді / В. Качур // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2000. – Вип. 35. – С. 117-
120.
5. Коваленко В. Г. Квебекське національне питання у 80 – 90- ті роки XX ст.: автореф.
дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Коваленко Василій Геннадійович; Донецький державний ун-т. –
Донецк, 2000. – 20 с.
6. Мусієнко Н., Мусієнко О. З досвіду революцій: Тиха та Помаранчева / Н. Мусієнко,
О. Мусієнко // По той бік розуміння: Україна та Європа після Помаранчевої революції: збірник
наукових статей за матеріалами міжнародного наукового семінару «Перед визнанням: Україна та
Європа після Помаранчевої революції», 30 вересня 2005 року, Київ. – К.: Атіка, 2006.– С. 162-177.
7. Сіромський Р. «Le Chef»: Особливості політичного режиму Моріса Дюплессі в Квебеку
(1944–1959) / Р. Сіромський // Слов'янський вісник: збірник наукових праць. Серія «Історичні та
політичні науки». – 2012. – Вип. 14. – С. 93–96.
8. Сіромський Р. Еволюція імміграційної політики Квебеку після Другої світової війни /
Р. Сіромський // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету: зб. наук. пр. –
Львів: ЛНУ ім. І. Франка. – 2011. – Вип. 12. – С. 262 – 270.
9. Судак І. І. Формування та розвиток суспільно-політичних та економічних відносин між
федеральним центром та провінціями у Канаді (1867 – 1939 рр.): автореф. дис... канд. іст. наук:
07.00.02 / І. І. Судак; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2009. – 18 с.
10. Судак І. І. Канадська федерація 1867 року і розподіл повноважень між федеральним
центром та регіонами / І. І. Судак // Вісник Київського національного університету імені Тараса
Шевченка. Історія. – 2006 – Вип. 87-88. – С. 49–53.
11. Quebec`s Positions on Constitutional and Intergovernmental Issues from 1936 to March 2001
[Electronic Resource] // Gouvernement du Québec, 2005. – 502 p. – Mode to Access:
http://www.saic.gouv.qc.ca/affaires-intergouvernementales%5Cpositions-historiques%5Cpositions-
quebec-1936-2001-en.asp

References:
1. Bychynsʹkyy, Z. (1928). Istoriya Kanady. Vinnipeh: [b.v.] [In Ukrainian].
2. Bilonozhko, S. (2009). Istorychni peredumovy vynyknennya dvomovnosti v Kanadi. Pivdennyy
arkhiv. Istorychni nauky: zbirnyk naukovykh pratsʹ, 30, 41–45. [In Ukrainian].
3. Yevtukh V. B. (2014). Zibrannya tvoriv. T.4. 1991 –1992. – K.: Vyd-vo «Feniks». – S.157 [In
Russian].
4. Kachur, V. (2000). Prychyny, khid ta znachennya natsionalʹno-vyzvolʹnoyi revolyutsiyi 1837–
1838 rr. v Kanadi. Visnyk Lʹvivskogo universytetu. – seriya yurydychna, 35, 117-120. [In Ukrainian].
5. Kovalenko, V. H. (2000). Kvebeksʹke natsionalʹne pytannya u 80 - 90- ti roky XX st. [Tekst] :
avtoref. dys... kand. ist. nauk: 07.00.02. Donetsk: Donetsʹkyy derzhavnogo universytet. [In Ukrainian].
6. Musiyenko, N., Musiyenko, O. (2006). Z dosvidu revolyutsiy: Tykha ta Pomarancheva. Po toy
bik rozuminnya: Ukrayina ta Yevropa pislya Pomaranchevoyi revolyutsiyi: zbirnyk naukovykh statey za
materialamy mizhnarodnoho naukovoho seminaru «Pered vyznannyam: Ukrayina ta Yevropa pislya
Pomaranchevoyi revolyutsiyi», Kyiv, р. 162-177. [In Ukrainian].
7. Siromsʹkyy, R. (2012). «Le Chef»: Osoblyvosti politychnoho rezhymu Morisa Dyuplessi v
Kvebeku (1944-1959). Slov'yansʹkyy visnyk: zbirnyk naukovykh pratsʹ. Seriya "Istorychni ta politychni
nauky”, 14, 93–96. [In Ukrainian].
8. Siromsʹkyy, R. (2011). Evolyutsiya immihratsiynoyi polityky Kvebeku pislya Druhoyi
svitovoyi viyny. Naukovi zoshyty istorychnoho fakulʹtetu Lʹvivsʹkoho universytetu : zb. nauk. pr, 12, 262 –
270. [In Ukrainian].
9. Sudak, I. I. (2006). Kanadsʹka federatsiya 1867 roku i rozpodil povnovazhenʹ mizh federalʹnym
tsentrom ta rehionamy. Visnyk Kyyivsʹkoho natsionalʹnoho universytetu imeni Tarasa Shevchenka.
Istoriya, 87-88, 49-53. [In Ukrainian].
10. Sudak, I. (2009). Formuvannya ta rozvytok suspilʹno-politychnykh ta ekonomichnykh vidnosyn
mizh federalʹnym tsentrom ta provintsiyamy u Kanadi (1867 – 1939 rr.): avtoref. dys... kand. ist. nauk:
07.00.02. Кyiv: Kyiv. nats. un-t im. T.Shevchenka. [In Ukrainian].
11. Quebec`s Positions on Constitutional and Intergovernmental Issues from 1936 to March 2001
(2005). – Gouvernement du Québec, http://www.saic.gouv.qc.ca/affaires-
intergouvernementales%5Cpositions-historiques%5Cpositions-quebec-1936-2001-en.asp [In English].
Надійшла до редколегії 09.07.2019.
45
 Myroslav Baraboi, PhD student, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv,
Ukraine

UKRAINIAN HISTORIOGRAPHY OF FRENCH-CANADIAN NATIONALISM:

THE CURRENT SITUATION AND THE PROSPECTS OF RESEARCH THE ISSUE

Abstract. The article are investigated the domestic historiography of French-Canadian

nationalism. The article analyzes approaches to French-Canadian nationalism, both by
researchers in independent Ukraine and by representatives of the Ukrainian diaspora in
Canada. It is noted that the domestic historiography of the French-Canadian question can be
divided into four directions: the genesis of French-Canadian nationalism; research about the
status of the French language in Quebec and Canada in general; the relations between Quebec
and the Federation Center; «Quiet Revolution» in Quebec and the French-Canadian national
issue at present. It is established that in the research of French-Canadian nationalism in
domestic historiography, some researchers focus not only on the historical aspects of this issue,
but also on political and legal ones. This approach from the standpoint of theory of state and law
allows us better understand some aspects of French-Canadian nationalism. It has been found
that most researchers focus their attention on the study of the French-Canadian national
question of the period from Quiet Revolution in Quebec in 1960s and the 1990s.
Attention also is drawn that this lack of coverage in the domestic historiography of the
French-Canadian question of the period before the «Quiet Revolution» in Quebec needs further
research to better understand the specifics of the problem.
It is emphasized that due to the problem of access to Canadian archival sources when
researching the issue in Ukraine, it is extremely important the recent publication of documents
on the Internet, which can significantly affect the future prospects of domestic historiography of
the French-Canadian problem.
Key words: nationalism, Canada, Quebec separatism, Quebec, French-Canadians,
domestic historiography.

УДК 94 : 327.54 (71)

http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08.05
Марина Бессонова
кандидат історичних наук, доцент,
Державна установа «Інститут
всесвітньої історії НАН України», м. Київ
https://orcid.org/0000-0003-1533-775X

КАНАДА ТА ПОЧАТОК ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ: СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Анотація. Найпоширенішими сюжетами, які інтерпретуються як початок

Холодної війни, є події, що мали місце у 1946 році: 9 лютого – промова Й. Сталіна перед
виборцями у Москві; 22 лютого – «довга телеграма» тимчасового повіреного США у
Радянському Союзі Дж. Кеннана; 5 березня – промова В. Черчилля у Фултоні; 27 вересня
– «довга телеграма» посла СРСР у США М. Новикова. У вітчизняній історіографії
маловідомим є сюжет, пов’язаний із більш ранньою подією – так званою «справою
Гузенко». Передача шифрувальником посольства СРСР Ігорем Гузенком 5 вересня 1945 р.
канадській стороні низки таємних документів, які розкривали інформацію про мережу
радянських агентів у країнах Північної Америки, спричинила справжню паніку на Заході
та була сприйнята як реальний початок Холодної війни.
У статті здійснено спробу розглянути основні події, пов’язані зі «справою Гузенка»,
та виявити домінуючі інтерпретації цієї справи у сучасних історичних працях. Виявлено,

46
що у канадських та американських дослідженнях основний акцент робиться на тому, що
перед союзниками по антигітлерівській коаліції постала необхідність по-новому
подивитися на питання безпеки та подальшої співпраці з СРСР, у той час як переважна
більшість російських досліджень сфокусована на самому факті зради І. Гузенка.
Ключові слова: Канада, Холодна війна, «справа Гузенка», шпигунство.

Постановка проблеми. Вивчення подій Холодної війни, що визначала

специфіку міжнародних відносин у світовому масштабі більш ніж 40 років,
залишається одним з актуальних напрямів сучасних історичних досліджень.
Особливе значення це має для істориків пострадянського простору, які після
розпаду СРСР отримали можливість позбутися регламентованих підходів до
аналізу минулого, по-новому подивитися на вже відомі сюжети, ретельніше
вивчити різноманітні деталі біполярного протистояння як на глобальному, так і на
локальному рівнях. У вітчизняній історіографії традиційно, при вивченні подій
Холодної війни, значну увагу приділяли двом наддержавам, у той час як інші
учасники тогочасної міжнародної конфронтації здебільшого залишалися на
периферії дослідницьких інтересів. Однією з таких країн була Канада, яка як
правило, фігурувала та нині фігурує у більшості досліджень, які присвячені
біполярному протистоянню, передусім в якості союзника США або учасника
певних об’єднань. Попри те, що останніми роками канадознавство в Україні набуло
активного розвитку, історичні дослідження Канади періоду Холодної війни не є
пріоритетними для вітчизняних канадознавців. Тож, запропонований матеріал
покликаний привернути увагу до маловідомих сторінок канадської історії періоду
Холодної війни.
Метою дослідження, результати якого представлені у даній публікації, є
спроба узагальнити сучасні погляди на початок Холодної війни, одна з подій якого
безпосередньо пов’язана з історією Канади. Основну увагу буде сфокусовано на
так званій «справі Гузенка»: у вересні 1945 р. шифрувальник посольства СРСР Ігор
Гузенко попросив притулку у Канаді та надав канадській стороні докази того, що
Радянський Союз створив цілу шпигунську систему у Північній Америці, попри те,
що США та Канада були його союзниками по антигітлерівській коаліції. У рамках
цієї статті запропоновано огляд виявлених інтерпретацій подій Холодної війни, в
яких згадується «справа Гузенка».
Аналіз досліджень та публікацій. Після розпаду СРСР на пострадянському
просторі змінилися інтерпретації причин, початку, розвитку та завершення
Холодної війни: з’явилися виваженіші підходи до висвітлення її подій із спробами
об’єктивного аналізу минулого. Відкриття недоступних раніше архівних
документів та нові публікації мемуарної літератури дозволили відійти від
одностайної критики «західного» блоку та США, та переглянути усталені сценарії
початку Холодної війни.
У сучасній вітчизняній історіографії проблематика біполярного протистояння
та початку Холодної війни середини 1940-х рр. презентована величезною кількістю
узагальнюючих та спеціалізованих праць, з-поміж яких є колективні та
індивідуальні роботи. Для прикладу можна навести публікації Ю. Бадаха
«“Холодна війна” та її виміри (1946-1991 рр.)» (2009 р.), С. Віднянського та
А. Мартинова «Світ після 2 вересня 1945 р.» (2015 р.), О. Сича та А. Мінаєва «Доба
“Холодної війни”: основні тенденції світового розвитку» (2008 р.), В. Покляцької
«Протистояння СРСР та США у 1946-1979 рр.: засоби формування “образу
ворога”» (2014 р.) [12], А. Тумашова «“Холодна війна” і її негативний вплив на
47
міжнародну атмосферу в 60–80 рр. ХХ ст.» (2000 р.) [15] тощо. Спорідненою з
тематикою цієї статті є публікації про проблеми запобігання шпигунській і
підривній діяльності у Північній Америці [3]. Втім, попри нові підходи до
висвітлення розвитку міжнародних відносин перших повоєнних часів після
завершення Другої світової війни, у більшості робіт «справа Гузенка» не фігурує як
одна з подій, що знаменувала початок Холодної війни. Певним виключенням є
публікації, в яких «справа Гузенка» лише згадується як один з епізодів історії
повоєнної Канади, але це не становить головного об’єкту уваги дослідників [11,
с. 267; 6, с. 479-480].
Натомість у зарубіжній історіографії сюжет про Гузенка став головним у
низці спеціалізованих досліджень. Так, варто згадати роботи Е. Найт [24; 25],
Д. Молінаро [26], І. Агєєвої [1], А. Рассказова [13], тощо. Окрім цього, «справа
Ігоря Гузенка» фігурує у роботах, присвячених шпигунській проблематиці. Так, в
якості прикладу можна навести праці відомих авторів А. Даллеса «Аси
шпигунства» (2004 р.), С. Плохія «Убивство у Мюнхені. По червонному сліду»
(2017 р.), Г. Брука-Шеферда «Перебіжчики з розвідки. Ті, хто змінив хід “холодної
війни”» (2018 р.), переклад яких виданий українською чи російською мовами та є
доступними для вітчизняних дослідників та читачів.
Сюжет про радянського шифрувальника Ігоря Гузенка останнім часом
активно обговорюється у публіцистиці та белетристиці. Так, особливу увагу йому
приділяють у російському інформаційному просторі. Згадки та огляди «справи
Гузенка» містяться у численних публікаціях на он-лайн ресурсах [4; 7; 17; 18] та у
документально-розслідувальній прозі [9; 10; 16].
Тож, можна констатувати, що дослідниками – істориками та публіцистами –
накопичено значні матеріали, які ґрунтуються на мемуарній літературі та архівних
документах, в яких розкриваються деталі «справи Гузенка» та її впливу на початок
Холодної війни. Опрацьований матеріал проведених досліджень дозволяє зробити
певні узагальнення та виокремити різні підходи та інтерпретації «справи Гузенка».
Виклад основного матеріалу. Питання початку Холодної війни так чи інакше
згадується у багатьох дослідженнях, присвячених протистоянню двох полюсів
сили, очолюваних США та СРСР. До того ж, факти про погіршення взаємовідносин
між цими країнами у повоєнний період та поступовий перехід до гострого
суперництва є невід’ємною складовою матеріалу усіх шкільних та
університетських підручників [20], узагальнюючих історичних і політологічних
праць, присвячених історії та міжнародним відносинам [5; 27].
Варто зазначити, що початок Холодної війни залишається одним з
дискусійних питань у сучасній історіографії. Найпоширенішими сюжетами, які
інтерпретуються дослідниками як старт біполярного протистояння, є події, що
мали місце у 1946 році. Якщо розставити їх у хронологічній послідовності, то
картина перших «пострілів» нового глобального конфлікту виглядатиме наступним
чином: 9 лютого – промова Й. Сталіна перед виборцями у Москві; 22 лютого –
«довга телеграма» тимчасового повіреного США у Радянському Союзі
Дж. Кеннана; 5 березня – промова В. Черчилля у Фултоні; 27 вересня – «довга
телеграма» посла СРСР у США М. Новикова [2, с. 119-120; 8, с. 138-154]. Як
бачимо, в якості «майданчика» для перших проявів «похолодання» відносин
фігурують тільки США та СРСР. При цьому, у радянській історіографії (до якої
відносимо й українську історіографію того періоду) домінуючою була версія про
«першість» Заходу у розв’язуванні нової конфронтації, і саме «фултонська»
48
промова колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчілля у
березні 1946 р. вважалася першим свідченням нового напруження [19, p. 48]. Ця
інтерпретація увійшла і до пострадянських робіт [15, с. 117]. Західні інтерпретації
робили акцент на тому, що протистояння між союзниками по антигітлерівській
коаліції було спровоковане Радянським Союзом. Так, в якості прикладу найчастіше
фігурує промова Йосифа Сталіна перед виборцями Сталінського виборчого округу
міста Москви, яка відбулася майже на місяць раніше, ніж виступ В. Черчилля. Як
зазначають зарубіжні автори, ця промова була зроблена у кращих традиціях
передвоєнної ідеологічної ворожості і, власне, спровокувала Захід на оголошення
хрестового походу проти комунізму [27, p. 205].
Однак, у західній історіографії, поруч із вже названими подіями, в якості
першого свідчення про початок нової конфронтації згадується більш рання подія, а
саме втеча радянського шифрувальника та передача ним на початку вересня 1945 р.
(буквально через кілька днів після офіційної капітуляції Японії, що знаменувало
остаточне завершення військових дій Другої світової війни) канадській стороні
більше сотні секретних документів, які свідчили про радянський шпіонаж.
Інформація про мережу радянських агентів у країнах Північної Америки
спричинила справжню паніку на Заході, тож американська дослідниця Емі Найт
вбачає початок Холодної війни та вибух антикомуністичної істерії саме у цих
подіях [24, p. 2-3].
Перш, ніж аналізувати наявні інтерпретації означеного сюжету, варто у
загальних рисах описати основні події, яки становили сутність «справи Гузенка».
Головний герой сюжету – Ігор Сергійович Гузенко на початку свого життя мав
звичайну для більшості радянських громадян біографію. Народився у бідній родині
(1919 р., Московська область), у 1935 р. вступив до комсомолу, з 1937 р. навчався у
Московському інженерно-будівельному інституті, з 1941 р. брав участь у
військових діях Другої світової (Великої вітчизняної) війни. У 1942 р. був
направлений до школи військової розвідки, де готувався до розвідувальної
діяльності (вивчав шифрування та англійську мову). З 1942 р. Радянський Союз
активізував розбудову своєї шпигунської мережі у Канаді, до якої влітку 1943 р.
приєднався і Гузенко в якості шифрувальника [17]. Головним завданням
розвідувальної мережі у Канаді була вербовка нових агентів з числа канадських
громадян, які мали доступ до важливої інформації, зокрема пов’язаної із атомними
розробками.
Тоді радянським шифрувальникам дозволяли брати із собою свою родину,
тож до Ігоря Гузенка восени 1943 р. приєдналася його вагітна дружина Світлана.
Згодом у родини народився первісток, що побічно вплинуло на майбутню втечу
Гузенків. Як вказано у дослідженнях, всі співробітники посольства мали мешкати у
його будівлі, що було викликано необхідністю мінімізувати контакти з місцевим
населенням та тримати під контролем співробітників. Однак, Ігорю Гузенко
дозволили поселитися окремо, за межами території радянського посольства, аби
галас від маленької дитини не заважав дружині військового аташе, безпосереднього
начальника Гузенка [16, с. 304]. Окреме проживання родини шифрувальника
зробило у майбутньому можливим після «переходу» на бік Заходу сховатися від
переслідувачів радянської розвідки у канадських сусідів.
Після двох років роботи у радянському посольстві під прикриттям, Гузенко
мав бути відправлений до Радянського Союзу, що власне і вплинуло на його
рішення не повертатися. Спочатку рішення щодо повернення Гузенка із родиною
49
до Москви було прийнято у 1944 р., однак військовий аташе М. Заботін не виконав
це рішення центру. Відповідно до спогадів шифрувальника, саме з того моменту
він остаточно вирішив втекти на Захід та почав робити копії секретних документів,
аби передати їх канадській стороні та продемонструвати серйозність своїх намірів
щодо втечі [25, p. 6].
Сама втеча сталася 5 вересня 1945 р., коли Гузенко виніс з території
посольства більше ста секретних документів (дослідники називають від 105 до 109
документів) та намагався ознайомити з ними представників канадської сторони.
Перші спроби передати секретні матеріали редакції канадського видання «Ottawa
Journal» та представникам міністерства юстиції були невдалими. Гузенку спочатку
ніхто не вірив, тож він із родиною тільки 7 вересня 1945 р. потрапив до Канадської
кінної поліції, яка на той час виконувала функції секретної служби та надала йому
та його родині первісний притулок.
У результаті ознайомлення з тими документами, які приніс із собою Гузенко,
було прийнято рішення про детальне розслідування та перевірку інформації. До
офіційного розголошення самого факту втечі та деталей справи Гузенка, канадська
сторона радилася зі своїми союзниками – США та Великою Британією. Річ в тім,
що надані документи всебічно розкривали діяльність радянської військової
розвідки в Канаді і за своїм значенням і цінністю не мали собі рівних в історії зрад
перебіжчиків. Список агентів, який відкрили ці матеріали, включав багатьох
відомих у Канаді та за її межами людей – зокрема, членів канадського парламенту,
вчених-атомників, керівних діячів компартії, серед підозрюваних були не тільки
канадці, а й представники США та Великої Британії [18].
Справа Гузенка ще довго трималася у секреті, бо весь цей час проводилися
допити радянського шифрувальника з метою виявлення усіх додаткових деталей,
які були йому відомі. Справа ускладнювалася тим, що канадська сторона не бажала
передчасного оприлюднення інформації про радянський шпигунський скандал, а
радянське посольство прагнуло видачі перебіжчика. Згодом стався «витік»
інформації про цю справу, який мав «підготувати» громадську думку західного
світу до того, чому у ставленні до СРСР – вчорашнього союзника по
антигітлерівський коаліції – відбуваються зміни. Витік стався 3 лютого 1946 р.
через радіо NBC, коли коментатор Дрю Пірсон натякнув в ефірі на існування
розгалуженої мережі радянських шпигунів у Північній Америці. Особливий акцент
кореспондент робив на тому, що основною метою було отримання інформації про
атомну бомбу та поширення комунізму в країнах Заходу. Е. Найт, Т. Щербина та
інші дослідники «справи Гузенка» схиляються до думки, що цей витік інформації
був запланований сумісним рішенням представників канадської, британської та
американської влади [18; 24, p. 104].
5 лютого 1946 р. була створена спеціальна королівська комісія, яка мала
офіційно розслідувати інформацію про радянську шпигунську діяльність. Комісія
відома також під назвою Комісія Келока-Ташеро (Kellock–Taschereau Commission),
за іменами суддів Роя Ліндсея Келока та Роберта Ташеро [21, p. 55]. У червні
1946 р. ця королівська комісія надала звіт, за результатами розслідування було
заарештовано 26 осіб, судові процеси тривали до 1949 р. Гузенка залучали до
судових процесів над шпигунами в якості свідка. Гузенко намагався уникати
публічності, тож під час таких судових процесів з метою безпеки нікому не
дозволялося його фотографувати, замальовувати чи давати словесний опис [17].

50
 Означені події відбилися на стані канадсько-, американсько- та британсько-
радянських відносин. Справа радянського шифрувальника сприяла тому, що
ставлення до Радянського Союзу змінилося: канадці були вражені тим, що
Радянський Союз шпигував за своїми союзниками. Окрім цього, існує думка, що
риторика вже згадуваної промови Сталіна 9 лютого 1946 р. була спричинена саме
«справою Гузенка», яка також вплинула і на промову У. Черчилля у Фултоні. В
СРСР розпочалася антиканадська та антиамериканська істерія, у країнах Заходу –
антирадянська. До того ж, багато хто із завербованих потенційних агентів на Заході
після розголошення інформації відмовилися співпрацювати з СРСР [17].
Ігор Гузенко та його дружина надалі мешкали у Канаді під вигаданим ім’ям
Браунів, своїм дітям вони розповідали, що прибули до Канади з Чехословаччини. У
наступні роки, на публічні виступи чи інтерв’ю, які інколи давав Гузенко, він
вдягав на голову білий ковпак, де були лише прорізи для очей та рота, бо все життя
непокоївся про те, що радянські агенти можуть знайти його чи його родину та
помститися за втечу. Саме тому його називали «людина-ковпак» [28]. Його підозри
були небезпідставними, бо 2 березня 1956 р. Військова колегія Верховного суду
СРСР заочно засудила його до вищої міри покарання, бо «за змовою з дружиною
відмовився повернутися в СРСР і передав канадським спецслужбам низку цілком
таємних документів» [9, с. 264].
Ігор Гузенко став автором двох книжок: мемуарів «Це був мій вибір» (1948 р.)
та роману «Падіння Титану» (1954 р.), про Максима Горького. Остання навіть була
номінована на Нобелівську премію. Історія втечі Ігоря Гузенка лягла в основу двох
американських художніх фільмів «Залізна завіса» (1948 р.) та «Операція
“Розшук”» (1954 р.). У родині Гузенко було 8 дітей та 16 онуків. Помер Ігор
Гузенко у 1982 р., та понад 20 років місце його поховання було без позначенння
імені померлого, аби не привертати увагу. Його дружина Світлана померла у
2001 р.
У 1999 р. мешканець Оттави історик-аматор польського походження Ендрю
Кавчак, на той момент канадський державний службовець, звернувся до канадської
муніципальної та федеральної влади із ініціативою визнати вчинок Гузенка як
подію, що мала історичне значення для Канади. Е. Кавчак запропонував вшанувати
пам’ять про радянського шифрувальника, відкривши меморіальні таблички в парку
в центрі міста Оттава, напроти будинку, де мешкали Гузенки у 1943–1945 рр.
Тогочасний мер Оттави підтримав цю ідею, але вона не була одразу реалізована.
Наполегливість та терпіння Е. Кавчака, який зміг перемогти бюрократичні
перепони, врешті-решт мали результатом те, що у 2002 р. Шейла Коппс, тогочасна
очільниця федерального Міністерства канадської спадщини, офіційно оголосила
«справу Гузенка» подією національного історичного значення [23, p. 173-175].
Після цього, у 2003 р. було відкрито меморіальну дошку від міста Оттави, а у
2004 р. федеральну меморіальну дошку, в яких було засвідчено вшанування пам’яті
про вчинок Гузенка, який, за наведеними на них словами Комісії Келока-Ташеро,
було оцінено як важливу справу для всіх канадців [22]. Ініціатор цієї комеморації
Е. Кавчак виступає своєрідним популяризатором інформації про цю справу:
неодноразово виступав з презентаціями та лекціями, у 2004 р. написав та
опублікував книгу, в якій детально описав як вдалося досягти визнання внеску
Ігоря Гузенка в історію Канади. У 2019 р. вийшло друге видання цієї книги,
оновлене та доповнене спогадами старшої дочки Гузенків [23].

51
 Станом на кінець другого десятиліття ХХІ століття «справа Гузенка» є доволі
відомою для зарубіжних дослідників. При цьому помітними є різні оцінки вчинку
радянського шифрувальника, що стався у вересні 1945 р., та його наслідків як для
Канади, так і для інших країн.
Так, причини втечі Гузенка інтерпретуються у кількох варіаціях. Наприклад, у
сучасних публікаціях поширеною є думка про те, що його підштовхнула
ймовірність повернення (або навіть висилки) до СРСР, що сприймалося молодою
людиною (26 років) як потенційна загроза його власному життю та життю його
родини через можливі репресії [25, p. 6]. Інший варіант трактує причини втечі
через те, що життя в Канаді дуже сподобалося Гузенкам, бо вони мали більше
можливостей, ніж інші співробітники радянського посольства, відчути це завдяки
тому, що мешкали поза територією посольства. Зокрема Гузенко згадував про
«свободу та демократію», хоча присутніми є й інтерпретації, що Гузенка «звабив»
капіталістичний світ [7; 10, с. 54]. Існують й інтерпретації, в яких акцент робиться
на морально-етичних аспектах, а саме – розчаруванні Гузенка у радянській владі,
яка займалася шпигунством проти союзників, про допомогу яких в роки Другої
світової війни були обізнані радянські люди [4].
По різному інтерпретується авторами, які аналізували «справу Гузенка»,
самостійність його рішення щодо втечі. Так, поширеною є думка, що він прийняв
таке рішення самостійно, до чого деякі автори додають вплив його дружини
Світлани [17]. Інший варіант, який є менш розповсюдженим, пов’язує вчинок
Гузенка із тим, що він сам був завербований канадською чи американською
стороною [13, с. 35].
Розбіжності існують і в інтерпретаціях наслідків «справи Гузенка». Так,
автори серед головних наслідків називають початок та подальшу активізацію
антикомуністичної істерії на Заході (бо після викриття названих Гузенком
завербованих радянською стороною державних службовців та видатних вчених,
ретельної перевірки потребували ті, хто працював на секретних об’єктах), бо під
підозрою могли опинитися всі, хто висловлював будь-яку «ліву» ідею або
думку [14]. Ще один підхід полягає у тому, що «справа Гузенка» спонукала дві
північноамериканські країни до подальшого зближення на тлі необхідності
протистояти новій загрозі, тож Канада перейшла під домінування США [11, с. 267].
Інші дослідники стверджують, що навпаки Канада намагалася використати «справу
Гузенка» для того, аби добиватися певного рівноправ’я в англо-американському
союзі [1]. «Справа Гузенка» посприяла й мобілізації канадського руху за
громадянські права. Це було викликано тим, що під час роботи Комісії Келока-
Ташеро із розслідування радянської шпигунської мережі у Канаді, порушувалися
певні права та правила правосуддя, що викликало обурення канадських громадян
та позитивно вплинуло на активізацію громадянського суспільства у боротьбі
проти «полювання на відьом» [21].
Висновки. В якості підсумку спробуємо визначити спільні риси для окремих
груп зарубіжних досліджень.
Для канадських досліджень та публікацій в цілому притаманна позитивна
оцінка впливу радянського шпигунського скандалу, який стався у Канаді, на її
подальшу історію. Дослідники, які вивчали деталі цієї справи, зазначали про певну
розгубленість канадської влади на початку вересня 1945 р., коли було дуже складно
повірити у масштаби агентурної діяльності Радянського Союзу проти союзників по

52
антигітлерівській коаліції. Але, згодом Канада змогла використати «справу
Гузенка» аби самоствердитися на повоєнній міжнародній арені [6, с. 479-480].
Канадські та американські автори у своїх роботах, присвячених радянському
шифрувальнику, ретельно аналізували перебіг розслідування Комісії Келока-
Ташеро; розмах радянської розвідувальної мережі у Північній Америці; прояви
антикомунізму та маккартизму; необхідність по-новому подивитися на питання
безпеки та подальшої співпраці з СРСР; вплив «справи Гузенка» на усі сторони
життя канадського та американського суспільств повоєнного періоду.
Російські автори акцентують увагу на дещо інших речах. Так, їх у першу
чергу цікавили причини зради Гузенка; слабкість та промахи радянської системи в
організації розвідувальної та шифрувальної роботи. У низці публікацій (переважно
публіцистичного та белетристичного характеру) особливий акцент робиться на
самому факті зради шифрувальником радянської батьківщини, нівелюються
переваги життя зрадників на Заході після втечі (так, приміром, вказується, що
Гузенки були вимушені все життя ховатися та обманювати власних дітей, Гузенку
доводилося весь час ходити у ковпаку, тощо).
У цілому, навіть поверхневий огляд доступних робіт, присвячених втечі Ігоря
Гузенка, дозволяє побачити комплексність проблем, які постали перед колишніми
союзниками по антигітлерівській коаліції напередодні нового протистояння. Попри
значну кількість вже здійснених публікацій «справа Гузенка» презентує для
дослідників значні можливості для детального вивчення різних аспектів
подальшого біполярного протистояння. Для Канади цей сюжет має дійсно важливе
значення, бо Холодна війна для цієї країни розпочалася саме із втечі радянського
шифрувальника.

Список використаних джерел та літератури:

1. Агеева И. А. Канада и начало холодной войны: дело Гузенко в советско-канадских
отношениях / И.А. Агеева. // Холодная война 1945–1963 гг. Историческая ретроспектива / Отв.
ред. Н. И. Егорова. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. – С. 369-405.
2. Бессонова М. М. «Довгі телеграми» та початок Холодної війни / М.М. Бессонова.
// Матеріали IV Міжнародної конференції молодих науковців «Історична наука на початку ХХІ
століття: проблеми, минуле, сучасність, перспективи» 25-26 березня 2009 р. – Херсон:
Херсонський державний університет, 2009. – С. 119-120.
3. Гончар Ю. Боротьба проти підривної та шпигунської діяльності: досвід США у роки
Першої світової війни [Електронний ресурс] / Ю. Гончар. // Американська історія та політика. –
2016. – №1. – С. 175-183. – Режим доступу: http://www.americanstudies.history.knu.ua/en/struggle-
against-subversion-and-espionage-the-united-states-during-the-first-world-war-experience/
4. Драгунский Д. Циничное безобразие СССР: разоблачение по-предательски
[Електронний ресурс] / Денис Драгунский. // Обозреватель. – 2018. – 19 серпня. – Режим доступу:
https://www.obozrevatel.com/society/tsinichnoe-bezobrazie-sssr-razoblachenie-po-predatelski.htm
5. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Ж.-Б. Дюрозель. / Пер.
з фр. Є. Марічева, Л. Погорелової, В. Чайковського. – К.: Основи, 1995. – 903 с.
6. Ілюстрована історія Канади / Під ред. Крейга Брауна. – Львів: Літопис, 2019. – 644 с.
7. Киян И. Крёстный отец холодной войны. Перебежчик Гузенко сдал 1700 советских
агентов [Електронний ресурс] / Игорь Киян. // Наша версія. – 2018. – №37 (24 вересня). – Режим
доступу: https://versia.ru/perebezhchik-guzenko-sdal-1700-sovetskix-agentov
8. Мальков В. Л. Первые письма с «холодной войны»: «Длинная телеграмма» Кеннана и
аналитический обзор Новикова «Внешняя политика США в послевоенный период» / В.Л. Мальков
// Международная жизнь – 1990. – №11. – С.138-154.
9. Млечин Л. КГБ. Председатели органов госбезопасности. Рассекреченные судьбы
/ Леонид Млечин. – М.: Центрполиграф, 2006. – 864 с.

53
 10. Млечин Л. Холодная война. Политики, полководцы, разведчики / Леонид Млечин. – М.:
Центрполиграф, 2011. – 608 с.
11. Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки (1945 р. – початок ХХІ ст.)
/ Баран З., Кипаренко Г., Козицький Л., Мовчан С., Сіромський Р., Швагурляк М. – Львів: Тріада
плюс, 2011. – 700 с.
12. Покляцька В.В. Протистояння СРСР та США у 1946–1979 рр.: засоби формування
«образу ворога» / В.В. Покляцька // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного
університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка,
2014. – Вип. 2. – Ч. 1. – С. 158-164.
13. Рассказов А. В. Интервью И. Гузенко 1954 г. и советско-американские отношения
/ Рассказов А.В. // Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского. Серия:
Международные отношения. Политология. Регионоведение. – 2004. – № 1. – С. 33-39.
14. Трофименков М. Подвиг предателя [Електронний ресурс] / Михаил Трофименков
// Коммерсантъ. Власть. – 2013. – № 35 (9 сентября). – Режим доступу:
https://www.kommersant.ru/doc/2259561
15. Тумашов А.В. «Холодна війна» і її негативний вплив на міжнародну атмосферу в 60–
80 рр. ХХ ст. / А.В. Тумашов // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». –
2000. – № 408. – С. 116-122.
16. Чертопруд С. Научно-техническая разведка от Ленина до Горбачева / Сергей Чертопруд.
– М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – 447 с.
17. Шварев Н. Невозвращенец Игорь Гузенко. Особенности охоты советской разведки за
атомными секретами в Канаде [Електронний ресурс] / Николай Шварев // Независимое военное
обозрение. – 03.11.2017. – Режим доступу: http://nvo.ng.ru/spforces/2017-11-03/6_972_canada.html
18. Щербина Т. А. Влияние «дела Гузенко» на осложнение канадо-советских отношений в
период холодной войны [Електронний ресурс] / Татьяна Щербина. // Информационные материалы
для студентов – Режим доступу: https://superinf.ru/view_helpstud.php?id=2912
19. Bessonova M. Soviet Perspective on the Сold War and American Foreign Policy / Maryna
Bessonova // Comparative Perspectives on the Cold War: National and Sub-National Approaches –
Krakowska Akademia, 2010. – P. 41-58.
20. Bessonova M. The Cold War in Post-Soviet Interpretations: the case of Ukrainian and
Belorussian school history textbooks [Електронний ресурс] / Maryna Bessonova// Ідеологія та
політика – 2019. – № 2(13). – P. 198-213. Режим доступу: https://ideopol.org/wp-
content/uploads/2019/12/____ENG.%201.11.%20Bessonova%20%20FIN.pdf
21. Clément D. Spies, Lies, and a Commission: A Case Study in the Mobilization of the Canadian
Civil Liberties Movement / Dominique Clément. // Left History. – 2000. – Vol. 7 (№2). – P. 53-79.
22. Igor Gouzenko – Historic Plaques [Електронний ресурс] // Andrew Kravchak Youtube
channel – Режим доступу:
https://www.youtube.com/watch?v=twr5ubpYArQ&list=UUKKfXpfGOtrMs87tLOwlsHQ&index=68
23. Kavchak A. Remembering Gouzenko: The Struggle to Honour a Cold War Hero / Andrew
Kavchak – Independently published, 2019 – 181 p.
24. Knight A. How the Cold War Began: The Igor Gouzenko Affair and the Hunt for Soviet Spies
/ A.Knight. – New York: Avalon Publishing group, 2006. – 384 p.
25. Knight A. The Gouzenko Affair Revisited: The Soviet Perspective [Електронний ресурс]
/ Amy Knight. – Режим доступу: http://circ.jmellon.com/docs/view.asp?id=165
26. Molinaro D. How the Cold War Began ... with British Help: The Gouzenko Affair Revisited /
Dennis Molinaro // Labour/Le Travail 79. – Spring 2017 – P. 143-155.
27. Schulzinger R. American Diplomacy in the twentieth century / Robert Schulzinger. – N.Y.-
Oxford: Oxford University Press, 1994. – 437 р.
28. Soviet Spy Scandal. News of a widespread spy ring in Canada cools relations with the Soviet
Union [Електронний ресурс] // CBC.ca – Режим доступу:
https://www.cbc.ca/history/EPISCONTENTSE1EP15CH1PA1LE.html

References:
1. Ageeva, I. (2003). Kanada i nachalo kholodnoj vojny: delo Guzenko v sovetsko-kanadskikh
otnosheniyakh. Kholodnaya vojna 1945-1963 gg. Istoricheskaya retrospektiva, Moskva: OLMA-PRESS,
369-405. [In Russian].

54
 2. Bessonova, M. (2009). «Dovhi telehramy» ta pochatok Kholodnoyi viyny. Istorychna nauka
na pochatku ХХІ stolittya: problemy, mynule, suchasnistʹ, perspektyvy, Kherson: Khersonsʹkyy
derzhavnyy universytet, 119-120. [In Ukrainian].
3. Honchar, Yu. (2016). Borotʹba proty pidryvnoyi ta shpyhunsʹkoyi diyalʹnosti: dosvid SSHA u
roky Pershoyi svitovoyi viyny Amerykansʹka istoriya ta polityka, 1, 175-183,
http://www.americanstudies.history.knu.ua/en/struggle-against-subversion-and-espionage-the-united-
states-during-the-first-world-war-experience/ [In Ukrainian].
4. Dragunskiy, D. (2018). Tsinichnoye bezobraziye SSSR: razoblacheniye po-predatel’ski.
Obozrevatel’, https://www.obozrevatel.com/society/tsinichnoe-bezobrazie-sssr-razoblachenie-po-
predatelski.htm [In Russian].
5. Dyurozel’, Zh.-B. (1995). Istoriya dyplomatiyi vid 1919 roku do nashykh dniv. Kyiv: Osnovy.
[In Ukrainian].
6. Braun, K. (Ed.) (2019). Ilyustrovana istoriya Kanady, Lʹviv: Litopys. [In Ukrainian].
7. Kiian, S. (2018, September 24). Krostnyy otets kholodnoy voyny. Perebezhchik Guzenko sdal
1700 sovetskikh agentov. Nasha versiia, 37, https://versia.ru/perebezhchik-guzenko-sdal-1700-sovetskix-
agentov [In Russian].
8. Mal’kov, V.L. (1990). Pervyye pis’ma s «kholodnoy voyny»: «Dlinnaya telegramma»
Kennana i analiticheskiy obzor Novikova «Vneshnyaya politika SSHA v poslevoyennyy period».
Mezhdunarodnaya zhizn’, 11, 138-154. [In Russian].
9. Mlechin, L. (2006). KGB. Predsedateli organov gosbezopasnosti. Rassekrechennyye sud'by.
Moskva: Tsentrpoligraf. [In Russian].
10. Mlechin, L. (2011). Kholodnaya voyna. Politiki, polkovodtsy, razvedchiki. Moskva:
Tsentrpoligraf. [In Russian].
11. Baran, Z., Kyparenko, H., Kozytsʹkyy, L., Movchan, S., Siromsʹkyy, R., Shvahurlyak, M.
(Eds.). (2011). Novitnya istoriya krayin Zakhidnoyi Yevropy ta Pivnichnoyi Ameryky (1945 r. – pochatok
XXI st.). L’viv: Triada plyus. [In Ukrainian].
12. Poklyats’ka, V. (2014). Protystoyannya SRSR ta SSHA u 1946–1979 rr.: zasoby formuvannya
«obrazu voroha». Naukovi zapysky Ternopilʹsʹkoho natsionalʹnoho pedahohichnoho universytetu imeni
Volodymyra Hnatyuka. Seriya: Istoriya. Ternopil’, 2(1), 158-164. [In Ukrainian].
13. Rasskazov, A.V. (2004). Interv'yu I. Guzenko 1954 g. i sovetsko-amerikanskiye otnosheniya.
Vestnik Nizhegorodskogo universiteta im. N.I. Lobachevskogo. Seriya: Mezhdunarodnyye otnosheniya.
Politologiya. Regionovedeniye, 1, 33-39. [In Russian].
14. Trofimenkov, M. (2013, September 9). Podvig predatelya. Kommersant”. Vlast’, 35,
https://www.kommersant.ru/doc/2259561 [In Russian].
15. Tumashov, A. (2000). «Kholodna viyna» i yiyi nehatyvnyy vplyv na mizhnarodnu atmosferu
v 60-80 rr. XXI st. Visnyk Natsionalʹnoho universytetu «Lʹvivsʹka politekhnika», 408, 116-122. [In
Ukrainian].
16. Chertoprud, S. (2002). Nauchno-tekhnicheskaya razvedka ot Lenina do Gorbacheva. Moskva:
OLMA-PRESS. [In Russian].
17. Shvarev, N. (2017, November 3). Nevozvrashchenets Igor' Guzenko. Osobennosti okhoty
sovetskoy razvedki za atomnymi sekretami v Kanade. Nezavisimoye voyennoye obozreniye,
http://nvo.ng.ru/spforces/2017-11-03/6_972_canada.html[In Russian].
18. Shcherbina, T. (n.d.) Vliyaniye «dela Guzenko» na oslozhneniye kanado-sovetskikh
otnosheniy v period kholodnoy voyny. Informatsionnyye materialy dlya studentov,
https://superinf.ru/view_helpstud.php?id=2912 [In Russian].
19. Bessonova, M. (2010). Soviet Perspective on the Сold War and American Foreign Policy.
Comparative Perspectives on the Cold War: National and Sub-National Approaches. Krakow:
Krakowska Akademia, 41-58. [In English].
20. Bessonova, M. (2019). The Cold War in Post-Soviet Interpretations: the case of Ukrainian and
Belorussian school history textbooks. Ideology and politics, 2(13), 198-213, https://ideopol.org/wp-
content/uploads/2019/12/____ENG.%201.11.%20Bessonova%20%20FIN.pdf [In English].
21. Clément, D. (2000). Spies, Lies, and a Commission: A Case Study in the Mobilization of the
Canadian Civil Liberties Movement. Left History, 7(2), 53-79. [In English].
22. Igor Gouzenko – Historic Plaques. (n.d.). Andrew Kravchak Youtube channel,
https://www.youtube.com/watch?v=twr5ubpYArQ&list=UUKKfXpfGOtrMs87tLOwlsHQ&index=68 [In
English].

55
 23. Kavchak, A. (2019). Remembering Gouzenko: The Struggle to Honour a Cold War Hero.
Independently published. [In English].
24. Knight, A. (2006). How the Cold War Began: The Igor Gouzenko Affair and the Hunt for
Soviet Spies. New York: Avalon Publishing group. [In English].
25. Knight, A. (2002). The Gouzenko Affair Revisited: The Soviet Perspective. Canadian
Intelligence Resource Centre Archives, http://circ.jmellon.com/docs/view.asp?id=165 [In English].
26. Molinaro, D. (2017). How the Cold War Began ... with British Help: The Gouzenko Affair
Revisited. Labour/Le Travail, 79, 143-155. [In English].
27. Schulzinger, R. (1994). American Diplomacy in the twentieth century. N.Y.-Oxford: Oxford
University Press. [In English].
28. (n.d.). Soviet Spy Scandal. News of a widespread spy ring in Canada cools relations with the
Soviet Union. CBC.ca, https://www.cbc.ca/history/EPISCONTENTSE1EP15CH1PA1LE.html [In
English].

Надійшла до редколегії 03.10.2019.

Maryna Bessonova, PhD in History, Associate Professor, State Institution «Institute of

World History of NAS of Ukraine», Kyiv, Ukraine

CANADA AND THE BEGINNING OF THE COLD WAR: MODERN

INTERPRETATIONS

Abstract. The most widespread plots interpreted as the beginning of the Cold War are the
events that took place in 1946: February 9 – J. Stalin’s speech to the electorate in Moscow;
February 22 – the American charge d’Affaires in the Soviet Union G. Kennan’s “long
telegram”; March 5 – W. Churchill’s speech in Fulton (the USA); September 27 – the Soviet
Ambassador in the United States N. Novikov’s “long telegram”. But there was an earlier event,
so called “Gouzenko affair”, which is almost unknown for the Ukrainian historiography. On
September 5, 1945, Igor Gouzenko, a cipher clerk of the Soviet embassy to Canada, defected to
the Canadian side with more than a hundred secret documents that proved the USSR’s
espionage activities in the countries of North America. Information about the network of Soviet
agents caused a real panic in the West and was perceived as a real start of the Cold War.
In the article, there is made an attempt to review the main events related to the Gouzenko
affair and to identify the dominant interpretations of this case in contemporary historical
writings. One can find different interpretations of the reasons and the consequences of
Gouzenko’s defection which dramatically affected the history of the world. One of the main vivid
results was an anti-communist hysteria in the West which was caused by the investigation that
Canadian, American and British public officials and eminent scientists were recruited by the
Soviet Union as agents for the atomic espionage. For Canada, the Gouzenko affair had an
unprecedented affect because on the one hand it led to the closer relations with the United States
in the sphere of security and defense, and on the other hand Canada was involved into the
international scandal and used this case as a moment to start more activities on the international
arena.
It has been also found that the Canadian and American studies about Gouzenko affair are
focused on the fact that the Allies on the anti-Hitler coalition need to take a fresh look at security
and further cooperation with the USSR, while the overwhelming majority of Russian publications
is focused on the very fact of betrayal of Igor Gouzenko.
Key words: Canada, Cold War, Gouzenko affair, espionage.

56
 327:37.044 (71+94)
http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08.06 Тетяна Перга
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник,
ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»,
м. Київ

НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ

У ЛАВАХ СУМ В КАНАДІ ТА АВСТРАЛІЇ
(1950-1960-ТІ РР.)

Анотація. Метою статті є аналіз впровадження концепції національно-

патріотичного виховання молодого покоління української діаспори 1950-1960-х рр.
Завдання статті полягає у виявленні особливості цього процесу в Канаді і Австралії на
прикладі діяльності Спілки Української молоді (СУМ). У сучасних українознавчих
дослідженнях ця тема залишається «білою плямою». У статті доведено, що на середину
ХХ ст. в середовищі української діаспори не було єдиної візії національного та
патріотичного виховання, як власне і злободенних причин для її формування. Ця концепція
почала формуватися у Канаді у 1950-1960-х рр. з ініціативи політичних емігрантів
третьої хвилі української еміграції, зокрема велику роль у цьому зіграла СКВУ. Причиною
цього стала перемога СРСР у Другій світовій війні і потреба готувати кадровий резерв
для подальшої боротьби за незалежність України. Проаналізовано завдання української
виховної системи, мету виховного ідеалу українців в діаспорі, принципи і напрями
національно-патріотичного виховання. Виявлено головні інституції, які мали їх
впроваджувати, до яких віднесено церкву, школу, родину, організації молоді, культурно-
освітні товариства. Зроблено висновок, що в Канаді і Австралії загалом
впроваджувались засади національного і патріотичного виховання українців. Велика увага
приділялась розвитку українського шкільництва, збереженню і поширенню української
культури, а також таборуванню. Не дивлячись на значні труднощі, у 1950-1960-х рр.
діяльність СУМ у Канаді та Австралії принесла низку позитивних здобутків. Зокрема
вона сприяла згуртуванню української молоді, вихованню почуття патріотизму,
самоідентифікації, спадкоємності традицій національно-визвольної боротьби. Водночас
характер заходів, що впроваджувався у цих країнах, був зумовлений місцевими
особливостями, чисельністю діаспори та її фінансовими ресурсами. У цьому контексті
діяльність СУМ у Канаді мала більш комплексний характер.
Ключові слова: українська діаспора, Канада, Австралія, СКВУ, СУМ, молодь,
міграція.

Постановка проблеми. На початку XXI ст. мільйони мігрантів проживають у

європейських країнах та на північноамериканському континенті. Їх спільноти
постають перед викликом асиміляції і прагнуть не лише інтегрувати до різних сфер
життя приймаючих країн, але і зберегти свою самобутність та індивідуальність як
представників етнічних мовно-культурних груп. Старіння та відхід від громадсько-
політичної діяльності перших поколінь мігрантів актуалізує створення ними такої
освітньо-виховної системи, яка була б здатна підтримувати національну
ідентичність переселенців у новому полікультурному середовищі. Проблема
асиміляції не обійшла стороною і українців, які у результаті третьої хвилі міграції
опинились далеко за межами своєї батьківщини. Однак ними була розроблена
низка досить ефективних заходів, які суттєво загальмували цей процес. Значна
міграція молоді з України і формування нації, що наразі триває, актуалізують
57
вивчення досвіду української діаспори з формування почуття патріотизму,
збереження рідної мови, культури і самоідентифікації.
Аналіз досліджень та публікацій. В українознавчих студіях проблемі
національно-патріотичного виховання української молоді в зарубіжних країнах
приділена незначна увага. Зокрема воно не розглядається як цілісна система
заходів в середовищі української громади країн Заходу. Недостатньо розкриті
головні теоретичні та практичні аспекти цього процесу, його проблеми і наслідки,
культурний вплив країн нового проживання мігрантів. Також відсутні
компаративні дослідження національно-патріотичного виховання в країнах з
найбільшою українською діаспорою. Наукові розвідки з цієї наукової проблеми
акцентують увагу переважно на освітніх досягненнях зарубіжних українців.
Фрагментарно висвітлена і роль молодіжних організацій у національному та
патріотичному вихованні, зокрема Спілки Української Молоді (СУМ).
У вітчизняній і закордонній історіографії з цієї наукової проблеми найбільш
розлого висвітлена діяльність української діаспори в Канаді, зокрема в культурній і
освітній сферах. Багатий фактологічний матеріал міститься у працях
В. Трощинського [1], В. Євтуха [2], Ю. Щербака [3], В. Піскун [4], Л. Божук [5] та
ін. Освітні здобутки української діаспори у другій половині ХХ ст. розкривать у
своїх наукових розвідках канадські вчені українського походження М. Боровик [6],
П. Саварин [7], Б. Кравченко [8]. Ю. Недужко пов’язує освітньо-виховну діяльність
української діаспори з боротьбою за незалежність України у період Холодної війни
[9]. Педагогічні аспекти цього процесу проаналізувала Т. Михайленко [10].
На противагу, проблема національно-патріотичного вихованням в діаспорі
Австралії залишається «білою плямою» в українознавчих студіях. Австралійськими
українцями написано низку ґрунтовних довідників-енциклопедій, в яких міститься
інформація про емігрантів, що прибули до Австралії після Другої світової війни,
їхніх нащадків та організації: церковні, громадські, культурно-мистецькі, освітні,
молодіжні, жіночі, кооперативні, ветеранські, політичні, спортивні. Це «Альманах
українського життя в Австралії» (1994) [11] і четвертий том «Енциклопедії
Української Діаспори» (1995) [12]. Однак, за оцінкою М. Павлишина, розміщені в
них дані варто розглядати як збірки самоінтерпретацій, які репрезентують погляд
на розвиток українського організованого життя «зсередини» і не завжди
відповідають критерію об’єктивності. Крім того, така фрагментарна інформація не
дає можливості всесторонньо відтворити життя українців в Австралії [13].
Найбільш розробленим аспектом досліджень української громади в Австралії є
українське шкільництво (В. Павленко [14], Т. Сліпецька [15], І. Брозницький [16] та
ін.).
Що стосується діяльності СУМ, то в науковий обіг введена обмежена
кількість архівних та інших джерел, тому в існуючих на даний час наукових
розвідках можна знайти лише короткі відомості про цю організацію, що ставить
завдання їх аналізу та систематизації.
Діяльність СУМ була відновлена у таборах військовополонених в Німеччині у
1946 р. з метою об’єднати українську молодь і виховати свідомих, чесних і
працьовитих громадян, відданих українців-державників, що виробляють світогляд
на національно-християнських традиціях й ідеалах, виплеканих українською
нацією протягом століть. Саме у таборах ді-пі були розроблені принципи
діяльності спілки для координації життя української молоді за кордоном в нових і

58
невизначених обставинах і для створення кадрового резерву борців за свободу і
незалежність України, а також прийнято її гасло «Бог і Україна».
Метою цього дослідження є аналіз ролі СУМ у національно-патріотичному
вихованні молодої генерації зарубіжних українців у Канаді і Австралії – країнах,
розташованих на різних континентах, до яких переїхало багато українців у
результаті третьої хвилі еміграції наприкінці 1940-х – у 1950-х рр. Під національно-
патріотичним вихованням ми розуміємо комплексну систему заходів, спрямовану
формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття
вірності, любові до Батьківщини, турботи про благо свого народу, готовності до
захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України.
Виклад основного матеріалу. Фактично одразу після прибуття до нових місць
проживання українці зіткнулись з проблемою асиміляції. Заохочуючи емігрантів з
інших країн, уряди Канади і Австралії переслідували, перш за все, економічні цілі,
тому у відношенні новоприбулих була розроблена низка заходів, спрямованих на їх
якнайшвидшу інтеграцію до суспільств приймаючих країн. Найбільш уразливою
групою до асиміляції була молодь. Однак не лише ця причина обумовила потребу
розроблення головних напрямів національно-патріотичного виховання української
молоді. Багато українців плекали надію повернутись на батьківщину після падіння
радянського режиму, для чого було потрібно зберегти свою самобутність і
національну ідентичність. Не варто скидати з рахівниць і труднощі перших років
адаптації в чужорідному середовищі, великі простори обох країн, що
обумовлювало прагнення багатьох українців гуртуватись і підтримувати
комунікацію у рамках своєї етнічної групи.
На відміну від Австралії, де повоєнна еміграція стала першою хвилею
переселення, на Північноамериканському континенті поселення українців існували
ще з кінця XIX ст. На середину ХХ ст. в Канаді вже сформувались певні традиції
збереження національної культури та рідної мови; головна увага в цьому контексті
приділялась українському шкільництву і релігійному вихованню. Повоєнна хвиля
еміграції, з якою до країни приїхало багато політичних емігрантів, сприяла
певному зміщенню акцентів у діяльності української громади в Канаді у цій царині.
Перемога СРСР у Другій Світовій війні і утвердження тоталітарного
радянського режиму актуалізували необхідність підготовки нових молодих кадрів,
які би продовжили традиції національно-визвольної боротьби. Тому, на наш
погляд, концепція, як власне і система заходів з національно-патріотичного
виховання почала формуватися саме на початку 1950-х рр.; до цього часу в
середовищі української діаспори не було спільної візії заходів у цій царині. Праці
українського педагога і науковця, який проживав у Західній Німеччині, Г.
Ващенка, на які часто посилаються дослідники цієї проблеми, лише почали
з’являтися у цей період. Тому формування концепції національно-патріотичного
виховання, на наш погляд, варто розглядати як взаємодію і синтез інтелектуальних
здобутків найкращих представників закордонних українців. Водночас саме у
Канаді відбулась низка подій, які стали платформою для обговорення таких ідей.
Одним з ініціаторів розроблення нових засад національного виховання
молодого покоління діаспори після Другої світової війни став Світовий Конгрес
Вільних Українців (СКВУ). Підґрунтям для цієї діяльності стали напрацювання
п’яти педагогічних конференцій, що відбулись у Канаді наприкінці 1950-х – на
початку 1960-х рр. У резолюції, прийнятій на третій педагогічній конференції, що
відбулась у 1958 р. за участю представників Шкільної ради Українського
59
Конгресового Комітету Америки (УККА) зі США, зазначено, що завданням
української виховної системи (УВС) є виявлення, вдосконалення і передання новим
поколінням справжніх культурних цінностей, які український народ придбав
упродовж свого існування. Метою виховного ідеалу українців визнано можливість
українського народу вільно розвиватися у власній державі. Відповідно було
поставлено завдання про доцільність свідомих виховних дій, які цьому сприяють.
На четвертій конференції, що мала місце у Торонто в 1959 р., обрали спеціальну
комісію СКВУ, яка підготувала проект такої системи. Його оприлюднили і винесли
на обговорення у 1961 р. під час п’ятої педагогічної конференції. У ньому
зазначено, що основою УВС має стати християнський і національний світогляд;
рідна мова розглядалася як передумова національного виховання, а українська
культура – як основний зміст цієї системи [17, c.239]. У 1967–1967 рр. відбулось
п’ять сесій комісії СКВУ, які продовжили розробку теоретичних засад виховної
системи. Під час Світової Виховно-освітньої сесії, що відбулась у рамках 1-го
Світового Конґресу Вільних Українців у Торонто у 1967 р., була створена Світова
Координаційна Виховно-Освітня Рада (СКВОР), яка почала розроблення виховного
ідеалу українця в діаспорі. Під час виступу на другому конгресі СКВУ
М. Семчишин окреслив головні інституції, через які мало впроваджуватись
національно патріотичне виховання. Це: церква, школа, родина, організації молоді,
культурно-освітні товариства [17, c. 238-241]. Були виділені такі головні напрями
національно-патріотичного виховання: національне, інтелектуальне, релігійно-
моральне, суспільно-громадське. Щодо ідеалу українця – представника діаспори,
до якого мали прагнути всі українські емігранти, то його образ досить яскраво
окреслив професор Ратгерського університету І. Головінський під час другої сесії
СКВУ, що відбулась у 1973 р. Зокрема він зазначив, що українець, народжений
поза межами України, в духовному і етнічному аспектах є, в першу чергу,
українцем, пов’язаним історичними вузами з країною своїх предків. Для допомоги
Україні він має докладати усіх зусиль, щоб зберегти сильною українську
національно-етнічну субстанцію поза межами України. На думку автора,
справжнього українця мали характеризувати такі риси: любов до української мови і
культурних надбань, пошана національної і особистої гідності інших українців,
християнська толерантність, етично-моральні цінності, пошана і толерантність до
країни нового поселення [17, c.237].
Союз Української Молоді, що діяв на теренах Канади і Австралії, прагнув
реалізувати ці головні напрямні національно-патріоричного виховання, хоча і з
притаманною цій організації специфікою, що відобразилось на характері
відповідних заходів.
Перш за все, варто вказати на критерії відбору претендентів на вступ до СУМ.
Вони повинні були мати такі риси характеру, як: національна свідомість; бути
відданим і жертвенним для добра української справи; вірним українським
національним ідеалам державності і соборності; стояти на сторожі правди про
Україну і боронити гідність української нації; ставити національні справи вище
особистих; плекати національну солідарність; зберігати українські звичаї і рідні
традиції та культуру; знати українську мову, вживати її і дорожити нею; мати
безкомпромісне відношення до ворогів України. Система іспитів у СУМ (як для
молодшого, так і для старшого юнацтва) містила обов’язкові знання про Україну -
її географію, минулу і сучасну для того часу історію і літературу.

60
 Наприклад, серед критеріїв проходження іспиту для молодшого юнацтва були
такі: розуміння значення слів «Україна», «українець»; вміння розказати, як
виглядає український національний герб і прапор; вміння пояснити, чому треба
бути вірним Богові і Україні; знання загальних відомостей про Україну: назву,
положення і населення столиці, місцевість походження батьків, по дві найбільші
ріки і гори України; знання трьох українських віршів, трьох українських пісень і
трьох українських казок або переказів [18].
Перші осередки СУМ були створені у Канаді в 1948 р., в Австралії - у 1949 р.
Не дивлячись на такі суворі критерії, чисельність членів організації невпинно
зростала. Звичайно, більш швидкі темпи спостерігалися в Канаді, до якої після
війни переїхало близько 250000 чол. [19, c.200] Чисельність українців в Австралії
була набагато меншою – близько 20000 чол. У Канаді протягом 1948-1949 рр.
з’явилося 11 осередків, до яких увійшло 700 чол. До 1950 р. СУМ розбудував вже
15 осередків у шести провінціях, до яких увійшло 960 чол. [20, c.11]. В Австралії у
1952 р. існувало 6 осередків, до яких увійшло близько 200 членів [12, c.195]. У
1961 р. кількість членів осередків СУМ в Канаді склала 1540 чол. [20, c.100], в
Австралії у 1963 – 1200 чол. [12, c.195]. У 1972 р. чисельність членів СУМ в Канаді
зросла 2416 чол. [20, c.100], в Австралії у 1975 р. – до 890 чол. [12, c.195]. На
перший погляд, ця кількість членів може видатися невеликою, однак треба взяти до
уваги складні умови перших років проживання на чужій землі. Не всі емігранти
селилися компактними групами, комунікація між родинами та громадами часто
була ускладнена. До того ж, спілка тільки налагоджувала роботу з популяризації
своєї діяльності і ще завойовувала авторитет.
Фактично одразу осередки СУМ почали створювати самодіяльні і мистецькі
гуртки, які влаштовували концерти, імпрези, виступали на зібраннях української
громади та святкуваннях видатних дат історії України (дні народження
Т. Шевченко, І. Франка, День Собороності України, День Героїв, Різдво, Пасха),
брали участь у різних мистецьких заходах австралійського і канадського
суспільства. Наприклад, у Канаді до 1950 р. осередки провели 104 зібрання,
прочитали 96 доповідей і рефератів; в них працювали 44 самодіяльні гуртки: 10
хорових, 11 драматичних, 4 балетні, 3 музичні, 11 спортивних, 5 літературно-
наукових. 3 осередки видавали власні стінні газети. Було підготовлено 77
святкових сходин-академій, силами сумівських ансамблів влаштували 11 концертів
для громадянства, 20 драматичних вистав, 77 розвагових імпрез. Члени СУМ
долучились до протестних акцій у річницю процесу СУМ-СВУ, в яких взяли участь
близько 15000 чол. [20, c. 12].
В Австралії кількість культурно-мистецьких гуртків та колективів була значно
меншою, що знову таки можна пояснити невеликою чисельністю української
діаспори. Так, осередок СУМ у Вікторії мав аматорський гурток, танцювальну
групу та квартет. У Канберрі існував гурток з танцювальною групою й оркестром;
в Аделаїді діяли хор і танцювальна група. У 1972 – 1980 рр. осередок СУМ у Перті
мав власний струнний оркестр. Визначною подією Осередку СУМ у Сіднеї було
заснування хору. У 1950 р. у Мельбурні з’явилась аматорська танцювальна група,
яка у 1966 р. отримала назву «Верховина». У 1965 р. з’явився і сумівський
танцювальний гурток «Веселка». У 1975 р. при осередку СУМ у Мельбурні
створили хор «Черемош» [12, c. 195-196].
Одним з важливих механізмів збереження національної ідентичності і
патріотичного виховання діаспора вважала українське шкільництво. Велику роль у
61
цьому відіграли культурні і громадські організації, православна і греко-католицька
церква, при яких створювалися приватні цілоденні або доповнюючі (переважно
недільні) школи. Багато з них працювало під егідою «Рідної школи». Крім того, у
першій половині ХХ ст. у Канаді існували двомовні школи. На наш погляд, ці
традиції і досвід стали важливим ґрунтом, на якому у другій половині ХХ ст.
почався розвиток українського шкільництва у цій країні.
Незабаром після створення СУМ Канади почала брати активну участь в
українському шкільництві. На Третьому крайовому з’їзді СУМ у 1951 р. прийняли
рішення взяти опіку над існуючими дитячими садками і створенням нових, що
розглядалось як запорука майбутнього рекрутування сумівців. Перші осередки
«Рідних шкіл» при допомозі СУМ з’явились у 1952 р. у містах Вал Д’Орі, Кве,
Престоні, Онт. [20, c. 23]. У 1952 р. 7 осередків СУМ уже провели курси
українознавства тривалістю 106 годин, які прослухало 142 слухачів. У 1953 – 1954
рр. українці розробили виховний курс, розрахований на 3 місяці (5-6 годин на
тиждень). Серед таких предметів, як таборування, початкова соціологія, загальна
гігієна, перша допомога, правила доброї поведінки, тіловиховання та ін. важливе
місце посідали такі предмети як: засади християнської моралі та етики, історія та
географія України, історія української літератури, українська культура, мистецтво,
краєзнавство. Спочатку цей курс викладався у Торонто, пізніше – в Монреалі,
Вінніпезі, Едмонті [20, c. 36].
Конгрес Українців Канади намагався координувати організацію, діяльність та
програми українських шкіл через крайову (засновану 1971 р.) та провінційні
шкільні ради. У 1970-х рр. курси українознавства існували не тільки у великих
канадських містах, а і в Ошаві, Гамільтгоні. С. Кетеринс. За ініціативою доктора
В. Стебельського було створено Шкільну Раду, в якій працювали референт курсів з
українознавства, референт з народних шкіл, референт дитячих садків та шкільний
інспектор. На Раду покладалось завдання популяризувати і координувати
діяльність курсів українознавства і народних шкіл, якими опікувалась СУМ.
Доктор Стебельський взяв участь у низці педагогічних конференцій, на одній з
яких була створена Рада з питань дошкілля. Він був обраний також заступником
голови СКВОР [20, c. 89]. На відміну від СУМ Канади, австралійські осередки
організації не брали активної участі у створенні українських шкіл; цим займалась
українська громада, католицька і православна церква, Союз Українок Австралії.
Виховання української молоді СУМ здійснювала через систему своїх таборів. На
наш погляд, головною причиною цього стала відсутність досвіду українського
шкільництва, нечисленність української діаспори і складні природні умови життя в
Австралії, що вимагали, в першу чергу, отримання навичок виживання.
Наголосимо, що саме табори СУМ Австралії і Канади вважала
найважливішою формою виховання юнацтва. Однак таборування спрямовувалось
не лише на формування патріотизму і національної ідентичності, а і на надання
знань і вмінь, важливих у щоденному житті у процесі інтеграції до суспільств
приймаючих країн, попередження реальних і унеможливлення потенційних
небезпек, які могли очікувати молодь у процесі дорослішання та становлення
особистості.
Для здійснення виховної мети і своєї програми осередки СУМ намагались
придбати домівки, зокрема літні оселі для вишколу, таборів і відпочинку молоді і
своїх прихильників. У 1958 р. Управа Осередку в Сіднеї орендувала лісову ділянку
в околиці Пенріту Яромонда і влаштувала там перший табір «Білогорща», в якому
62
взяли участь 59 чол. Для фінансування діяльності табору група активістів старших
сумівців на чолі з І. Калічинським організувала збір коштів. Вона провела в
околицях Західного Сіднею інсценізовану коляду з Вертепом [11, c. 484-487].
Пізніше було вирішено придбати власну оселю і проводити в ній таборування. У
1960-х рр. біля Мельбурна організація побудувала приміщення для табору
«Тарасівка», біля Сіднею – для табору «Лемківщина». Крім того, у 1965 р. в Сіднеї
відкрився Дім Української Молоді, який мав великий зал на 1000 сидячих місць,
простору сцену, сучасну кухню, буфет та кілька невеликих вмебльованих кімнат
[12, c. 187-188]. Зважаючи на нестачу коштів для будівництва, багато членів
громади і сумівців взяли безпосередню участь у спорудженні цього приміщення.
Він став головним місцем зібрань і щоденної роботи з молоддю у штаті Новий
Південний Вельс.
Українська діаспора в Канаді була не лише чисельнішою, а і мала більші
фінансові можливості, тому багато осередків СУМ у 1960-х – 1970-х рр. змогли
придбати власні оселі, хоча вони були невеликі і мали по 6-9 кімнат. Так, у 1952 р.
вже 3 осередки організації мали власні домівки, а 11 їх винаймали [20, c.31]. У
1954 р. біля Торонто було побудовано першу оселю, де відбувся перший літній
табір. Найбільш відомими оселями для таборування в Канаді стали «Веселка» біля
Торонто, «Верховина» біля Монреалю. На 1960 р. у власності СУМ було вже 4
літні табори. Осередки мали 24 власні або спільні з іншими організаціями оселі, в
яких велась постійна робота, а в таборах працювало 71 виховників, 49 упорядників
і 912 юнаків. За 25 років існування СУМ у Канаді відбулося понад 400 тижнів
таборів, у яких взяло участь близько 18000 членів юнацтва СУМ [20, c. 61].
Важливим джерелом інформації про діяльність цих організацій була преса. З
перших днів існування в Канаді СУМ видавала журнал для молоді «На варті».
Коли через фінансові труднощі це припинилося, було вирішено започаткувати в
журналі «Гомін України» рубрику «Трибуна Сумівця». Осередки австралійського
СУМ намагалися видавати власні журнали й одним з перших став «Промінь», який
з 1954 р. друкував за власні кошти осередок в Мельбурні. Згодом він став органом
Крайової управи СУМ. З 1967 р. у газеті української діаспори «Вільна думка»
періодично стали друкуватися статті про СУМ [12, c. 188]. У цих виданнях в
основному публікувались статті з історії України та її героїчного минулого,
тоталітарний радянський режим, традиції національно-визвольної боротьби, а
також висвітлювались важливі події з життя української громади, у тому числі – за
кордоном, що налаштовувало читачів на патріотичний лад.
Висновки. Отже, формування головних напрямів національно-патріотичного
виховання у другій половині ХХ ст. стало відповіддю на геополітичні реалії
післявоєнного світу – перемогу СРСР у Другій світовій війні і утвердження
соціалістичного режиму. Воно спрямовувалось на збереження української
культури, мови, релігії; поширення знань про Україну; наступництво традицій
національно-визвольної боротьби та залучення до неї широких кіл молодого
покоління. Ідеологічні і теоретичні засади цієї системи були сформовані
політичними емігрантами. Саме українська діаспора в Канаді стала ініціатором
розроблення головних напрямів УВС, однак їх впровадження дещо відрізнялось у
країнах, розташованих на різних континентах, як то Канада і Австралія. Це було
обумовлено специфікою місцевої ситуації, чисельністю та матеріальним
положенням української діаспори. Не дивлячись на значні труднощі, у 1950–
1960 х рр. діяльність СУМ у Канаді та Австралії принесла низку позитивних
63
здобутків. Вона сприяла згуртуванню української молоді, вихованню почуття
патріотизму, формуванню розуміння приналежності до української етнічної групи.
Можна з впевненістю стверджувати, що діяльність цієї організації зробила внесок у
формування політики мультикультуралізму в Канаді та Австралії.

Список використаних джерел та літератури:

1. Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі / Україна крізь віки. – К.: Видавничий
дім Альтернативи, 1999. – Т. 15. – 352 с.
2. Євтух В. Б., Ковальчук О. О. Етнокультурна діяльність українських канадців: здобутки і
проблеми / В. Б. Євтух, О. О. Ковальчук // Український історичний журнал. – 1991. – № 9. – С.42-
50.
3. Щербак Ю. Освітньо-культурна діяльність Української Католицької Церкви в Канаді /
Ю. Щербак // Збірник доповідей Першої Міжнародної Наукової Конференції «Діаспора як чинник
утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» 8-10 березня 2006 року, Львів. – Львів,
2006. – С.283-289.
4. Піскун В. Освіта українського зарубіжжя: питання взаємокультурного проникнення в
країнах проживання / В. Піскун // Освіта в українському зарубіжжі: Матеріали І Міжнародної
науково-практичної конференції 1-4 листопада 2000 року, Київ. – Київ, 2001. – С.79-80.
5. Божук Л. Концептуальні засади розвитку української освіти в діаспорі / Л. Божук //
Український вимір. Міжнародний збірник інформаційних, освітніх, наукових, методичних статей і
матеріалів з України та діаспори. – 2005. – Ч.4. – Кн.2. – С.180-197.
6. Боровик М. Століття українського поселення в Канаді (1891 – 1991) / М. Боровик.
Монреаль-Оттава: Укр. Могилян.-Мазепин. АН, 1991. – 485с.
7. Саварин П. Українська мова в провінційних школах Альберти / П. Саварин //
Західньоканадський збірник. – 1973. – Ч.1. – С.71-128.
8. Krawchenko B. Ukrainian Studies Courses at Canadian Universities: A report to the Canadian
Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, Edmonton / B. Krawchenko. Edmonton; Toronto:
CIUS, 1977. – 120 p.
9. Недужко Ю. Українська діаспора в процесі відновлення державної незалежності
України (середина 40-х – початок 90-х років ХХ століття): моногр. / Ю. Недужко. – Луцьк:
Волинська обласна друкарня, 2009. – 618 с.
10. Михайленко Т. Національне виховання молоді української діаспори в Канаді (кінець
ХІХ-ХХст.): автореферат дис. ... канд. пед. наук : спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія
педагогіки» / Т. Михайленко; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2008. – 20 с.
11. Альманах українського життя в Австралії / Cідней: «Вільна думка»; Фундація
Українознавчих Cтудій Австралії, 1994. – 936 с.
12. Енциклопедія Української Діаспори / Київ: Наукове Товариство ім. Шевченка, НАН
України. – Київ, 1995. – Т. 4: Австралія – Азія – Африка. – 248 с.
13. Павлишин М. Українці в Австралії: стан досліджень / М. Павлишин // Україна:
культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2006-2007. – С.812-817.
14. Павленко В. Українське шкільництво і українознавство на теренах Австралії. /
В. Павленко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки Міжвідомчий збірник
наукових праць. – 2009. – С.230-236.
15. Сліпецька Т. Українське шкільництво в Австралії / Т. Сліпецька // Українці в Австралії.
– 1998. – С. 570–573.
16. Брозницький І. Українське шкільництво в Австралії / І. Брозницький // Українці в
Австралії. Матеріали до історії поселення українців в Австралії. – 1966. – Ч.15. – С. 697–727.
17. Другий Світовий Конгрес Вільних Українців / Торонто: Harmony Printed Limited, 1986 –
470 с.
18. Правильник юнацтва СУМ / Мюнхен: Видавництво Центральної Управи Спілки
Української Молоді, 1961. – 134 с.
19. Бондаренко В. «Третя хвиля» української еміграції і вільнокозацький рух у 1945–
1951 рр. / В. Бондаренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного
університету. – 2014. – Вип. XXXVIII. – C. 199-202.
20. 25 років СУМ Канади (1948–1973) / Торонто: друкарня Видавничої Спілки «Молодь
України», 1974. – 419 с.
64
 References:
1. Troshchynskyi, V.; Shevchenko, A. (1999). Ukraintsi v sviti. Ukraina kriz viky. K.: Vydavnychyi
dim Alternatyvy, 15. [In Ukrainian].
2. Ievtukh, V., Kovalchuk, O. (1991). Etnokulturna diialnist ukrainskykh kanadtsiv: zdobutky i
problemy. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 9, 42-50. [In Ukrainian].
3. Shcherbiak, Yu. (2006). Osvitno-kulturna diialnist Ukrainskoi Katolytskoi Tserkvy v Kanadi.
In: Zbirnyk dopovidei Pershoi Mizhnarodnoi Naukovoi Konferentsii «Diaspora yak chynnyk
utverdzhennia derzhavy Ukraina u mizhnarodnii spilnoti», 8-10 bereznia 2006 roky, Lviv, s. 283-289. [In
Ukrainian].
4. Piskun, V. (2001). Osvita ukrainskoho zarubizhzhia: pytannia vzaiemokulturnoho
pronyknennia v krainakh prozhyvannia. In: Osvita ukrainskoho zarubizhzhia. Materialy I Mizhnarodnoi
naukovo-praktychnoi konferentsii, 1-4 lystopada 2000 roky, Kyiv, s. 79-80. [In Ukrainian].
5. Bozhuk, L. (2005). Kontseptualni zasady rozvytku ukrainskoi osvity v Diaspori. Ukrainskyi
vymir. Mizhnarodnyi zbirnyk informatsiinykh, osvitnikh, naukovykh, metodychnykh statei i materialiv z
Ukrainy ta diaspory, 4(2), 180-197. [In Ukrainian].
6. Borovyk, M. (1991). Stolittia ukrainskoho poselennia v Kanadi (1891 – 1991). Monreal-
Ottava-Kanada. [In Ukrainian].
7. Savaryn, P. (1973). Ukrainska mova v provintsiinykh shkolakh Alberty. Zakhidnokanadskyi
zbirnyk. 1, 71-128. [In Ukrainian].
8. Krawchenko, B. (1977). Ukrainian Studies Courses at Canadian Universities: A report to the
Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, Edmonton. Edmonton; Toronto; CIUS. [In
Ukrainian].
9. Neduzhko, Yu. (2009). Ukrainska diaspora v protsesi vidnovlennia derzhavnoi nezalezhnosti
Ukrainy (seredyna 40-kh - pochatok 90-kh rokiv KhKh stolittia). Lutsk : Volynska oblasna drukarnia. [In
Ukrainian].
10. Mykhailenko, T. (2008). Natsionalne vykhovannia molodi ukrainskoi diaspory v Kanadi
(kinets XIX – pochatok XX st.). avtoref. dys... kand. ist. nauk: 13.00.01, Kyivskyi natcionalnyi universytet
imeni Тarasa Shevchenka. [In Ukrainian].
11. Almanakh ukrainskoho zhyttia v Avstralii. (1994). Cidnei: «Vilna dumka», Fundatsiia
Ukrainoznavchykh Ctudii Avstralii. [In Ukrainian].
12. Entsyklopediia Ukrainskoi Diaspory. (1995). Kyiv: Vydavnytstvo «INTEL». [In Ukrainian].
13. Pavlyshyn, M. (2006). Ukraintsi v Avstralii: stan doslidzhen. Ukraina: kulturna spadshchyna,
natsionalna svidomist, derzhavnist, 15, 812-817. [In Ukrainian].
14. Pavlenko, V. (2009). Ukrainske shkilnytstvo i ukrainoznavstvo na terenakh Avstralii.
Mizhnarodni zviazky Ukrainy: naukovi poshuky i znakhidky. Mizhvidomchyi zbirnyk naukovykh prats, 18,
230-236. [In Ukrainian].
15. Slipetska, T. (1998). Ukrainske shkilnytstvo v Avstralii. Ukraintsi v Avstralii. 570-573. [In
Ukrainian].
16. Broznytskyi, I. (1966). Ukrainske shkilnytstvo v Avstralii. Ukraintsi v Avstralii. Materiialy do
istorii poselennia ukraintsiv v Avstralii. 15, 697–727. [In Ukrainian].
17. Druhyi Svitovyi Konhres Vilnykh Ukraintsiv. (1986). Toronto: Harmony Printed Limited.
18. Pravylnyk yunatstva SUM. (1961). Miunkhen: vydavnytstvo Tsentralnoi Upravy Spilky
Ukrainskoi Molodi. [In Ukrainian].
19. Bondarenko V. (2014) «Tretia khvylia» ukrainskoi emihratsii i vilnokozatskyi rukh u 1945–
1951 rr. Naukovi pratsi istorychnoho fakultetu Zaporizkoho natsionalnoho universytetu, XXXVIII, 199-
202. [In Ukrainian].
20. 25 rokiv SUM Kanady (1948–1973). (1974). Toronto: Drukarnia Vydavnychoi Spilky «Molod
Ukrainy». [In Ukrainian].

Надійшла до редколегії 07.09.2019.

65
 Tetiana Perga, PhD in History, State Institution «Institute of World History of NAS of
Ukraine», Kyiv, Ukraine

NATIONAL-PATRIOTIC EDUCATION OF UKRAINIAN YOUTH IN THE СYM

RANKS IN CANADA AND AUSTRALIA (1950’s – 1960’s)

Abstract. The purpose of the article is to analyze the positive experience of the Ukrainian
diaspora in the implementation of national-patriotic education of youth in the 1950s and 1960s.
The task of the research is to compare the situation in the countries located on different
continents - Canada and Australia. The object of the research is the activities of the Union of
Ukrainian Youth - SUM. This scientific problem has still remains the “white spot” in the
Ukrainian studies. It has proved that the concept of national-patriotic education of the youth
formed in Canada in the 1950s-1960s on the initiative of political migrants of the third wave of
Ukrainian emigration. Great role in this process played WCFU. This determined the necessity to
prepare the potential human resources for the struggle with the Soviet totalitarian regime: future
fighters had to identify themselves with Ukrainian nation, love Ukraine and want its
independence. The tasks of the Ukrainian educational system, the purpose of the educational
ideal of Ukrainians in the diaspora, the main principles and directions of national-patriotic
education has investigated. The main institutions that were to implement them have identified,
such as following: church, school, family, youth organizations, cultural and educational
societies. It have concluded that the main principles of national and patriotic education of
Ukrainians were realized in both countries, and much attention was paid in this context to the
development of Ukrainian schooling, preserving and spreading of Ukrainian culture, camps. In
spite of significant difficulties, in the 1950s-1960s CYM СUM activities in Canada and Australia
have brought a number of positive results. In particular, it promoted the unity of Ukrainian
youth, the education of patriotism, self-identification, and continuity of traditions of national
liberation struggle. At the same time, the nature of the measures implemented in these countries
determined by the peculiarities of living in the countries of the new settlement, the size of the
diaspora and its financial resources. In this context, CYM activities in Canada was more
complex.
Key words: Ukrainian diaspora, Canada, Australia, WCFU, CYM, youth, migration.

66
 МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

УДК 94:327(73+672.4+669)
http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08.07 Володимир Латенко
аспірант,
ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», м. Київ

АМЕРИКАНСЬКИЙ ПОГЛЯД НА СУБСАХАРСЬКУ АФРИКУ 1960-х рр.

(на прикладі дисертаційних досліджень про Конго та Нігерію)

Анотація. У статті здійснено спробу проаналізувати науковий доробок

американських дослідників щодо тематики Субсахарської Африки 1960-х рр. на прикладі
двох країн регіону – Демократичної Республіки Конго та Нігерії. В обох державах, які у
1960-му році пройшли деколонізацію та стали на незалежний шлях розвитку, впродовж
першого десятиліття їх існування відбувались різноманітні буремні події, що вплинули на
весь субсахарський регіон та значною мірою мали відображення на процесах в інших
частинах континенту. Тому ці країни особливо є яскравим прикладом, на основі якого і
було проведено дане дослідження.
На підставі детального розгляду дисертацій, що увійшли до переліку, розроблених
та захищених на території Сполучених Штатів Америки різними поколіннями
дослідників впродовж півстоліття, встановлено основні пріоритетні теми та напрямки,
які цікавили американську наукову спільноту. Хоча дана робота не має на меті здійснити
вичерпний та повний аналіз, однак на базі наявного матеріалу систематизовано
статистичні дані у хронологічному та тематичному вимірах. Зокрема, виокремлено події
та явища з історії Конго та Нігерії, які особливо привертали увагу американських
науковців. Левова частина досліджень присвячувалася подіям Конголезької кризи 1960-
1965 рр., а також громадянської війни за незалежність Біафри, що розгорнулись на
теренах Нігерії. Водночас, встановлено, що більшість дослідників цікавила не стільки
доля самих держав Субсахарської Африки, як роль і місце Сполучених Штатів в регіоні,
їх зовнішня політика та просування американських національних інтересів.
Ключові слова: Сполучені Штати Америки (США), американські дисертації,
Демократична Республіка Конго (Конго), Нігерія, Конголезька криза, громадянська війна.

Постановка проблеми. Серед наукового розмаїття історичних праць увага

американських дослідників розподілена дуже нерівномірно. Нерідко основний
дослідницький дискурс займала проблематика окремих країн та навіть цілих
континентів, які розглядалися як більш важливі та пріоритетні для США з позиції
їхніх національних інтересів. Водночас, інші, що сприймалися в якості
периферійних, тривалий час перебували поза межами дослідницького інтересу.
Таким регіоном, зокрема, є Субсахарська Африка.
Актуальність теми, винесеної у заголовок, полягає не лише у висвітленні
зміни підходів серед американських науковців до дослідження африканських країн
субсахарської зони. Аналіз тематики наукових робіт також дає можливість
прослідкувати рівень зацікавленості з боку Сполучених Штатів Америки до тих чи
інших регіонів світу та відстежити періоди активізації інтересу до певних країн.
Метою запропонованої статті є аналіз тематики та змістовного наповнення
дисертацій, здійснених у США, присвячених дослідженню країн Субсахарської
Африки 1960-х рр. В якості прикладу розглянуто роботи, що стосуються

67
Демократичної Республіки Конго (далі – Конго) та Нігерії в означений період,
оскільки в обох цих країнах мали місце процеси, значною мірою характерні для
держав регіону постдеколонізаційного періоду загалом.
Джерельна база дослідження. В рамках підготовки даного матеріалу було
свідомо використано саме дисертаційні дослідження, оскільки даний вид праць дає
змогу скласти враження про інтерес та бачення історії Субсахарської Африки в
середовищі різних поколінь американських науковців-початківців протягом
останнього півстоліття. Присутність у заголовку двох конкретних африканських
країн – Конго та Нігерії – не є випадковою. Події, що відбувалися в цих обох
субсахарських державах у 1960-х рр., містять в собі чимало спільних рис і
особливостей, притаманних в цілому для багатьох країн Субсахарської Африки, які
ставали на самостійний шлях розвитку в процесі розгортання деколонізаційних
процесів на континенті. У 1960-х рр. у Конго мали місце такі події як набуття
незалежності від Бельгії, загроза ліворадикального руху та зростання впливу СРСР
у регіоні, інше іноземне втручання, введення миротворчої місії ООН, сепаратизм в
окремих регіонах та громадянська війна. Події в Нігерії, зокрема у південно-східній
провінції Біафра, що відбувалися впродовж 1967-1970 рр. стали немов
продовженням конголезьких випробувань на теренах Субсахарської Африки, в
загальних рамках логіки Холодної війни, що розгорталася в тому числі і на
африканському континенті. Оскільки США виступали як один з геополітичних
полюсів біполярного протистояння у світі, відповідно, це складне, але по-своєму
яскраве та багате на події десятиліття не могли оминути увагою американські
дослідники. Напрям та тематика дисертацій відображає рівень інтересу не лише в
наукових, але й владних колах Сполучених Штатів до Субсахарської Африки.
Автором цієї статті було досліджено комплекс дисертацій, що містяться в
Американській бібліотеці при Національному університеті «Києво-Могилянська
академія» (м. Київ), що надає доступ до однієї із найповніших у світі колекції
дисертаційних робіт та тез «ProQuest Dissertations & Theses Global». Щодо подій,
пов’язаних із Конго 1960-х рр., вдалося знайти 24 дисертаційні праці. Щодо
нігерійської тематики – таких робіт вдвічі менше (12 дисертацій). Всі ці роботи
захищені на території Сполучених Штатів на базі різних наукових установ. Даний
перелік праць не можна вважати вичерпним і повним, він складається лише з тих
тематичних дисертаційних робіт, які вдалося віднайти для ознайомлення. Проте
навіть вони дають змогу зробити певні узагальнення та виявити основні тенденції
еволюції американського дослідницького інтересу щодо Африки.
Виклад основного матеріалу. У хронологічному вимірі, найбільше дисертацій
припадає на перші роки та перше десятиліття після означених вище історичних
подій. Так, в 1960-х рр., «по гарячих слідах» було створено 6 праць з конголезької
проблематики, але жодної щодо нігерійської, що не дивно, оскільки у другій
половині 1960-х рр. Конголезька криза здебільшого завершилась, а нігерійсько-
біафранська війна ще лише почалася. У 1970-х рр. з’явилося 6 праць по Конго та
5 праць по Нігерії. Характерною особливістю є падіння інтересу до обох країн у
1980 – 1990-х рр. За ці два десятиліття написано лише три роботи щодо Конго та
дві щодо Нігерії. На початку ХХІ ст. ситуація дещо змінюється. Так, за період
2000-х рр. захищено 4 праці з конголезької та 3 праці з нігерійської тематики. У
2010-х рр. ця пропорція виглядає як 5 та 2 праці відповідно. Можна стверджувати,
що у перші два десятиліття ХХІ ст. з боку американських науковців робляться
спроби переосмислення подій минулого, що пов’язано не в останню чергу з
68
відкриттям раніше засекречених документальних джерел – матеріалів ЦРУ та
Державного департаменту США. Хоча це більше стосується праць, присвячених
двостороннім американсько-африканським відносинам.
Проаналізований матеріал пропонується поділити за регіональним
принципом, тож у статті спочатку будуть охарактеризовані американські роботи,
присвячені Конго, а у другій частині – праці по Нігерії.
Серед дисертацій, сфокусованих на вивченні конголезької тематики можна
виокремити наявність кількох груп. Найбільшою серед них є група з 12 праць, що
становить половину від всіх опрацьованих по Конго. Ці роботи присвячені
двостороннім відносинам США з Конго, американській офіційній політиці в цій
державі та різноманітному впливу з боку Сполучених Штатів у регіоні під час
Конголезької кризи. Рухаючись за хронологією, необхідно згадати працю Джеймса
Мортона «Внутрішня опозиція до політики США» [21], написану вже у серпні
1963 р. під час розпалу активної фази кризи в конголезькій республіці. Дисертація є
невеликою за обсягом і не містить значної історіографічної та документальної бази.
Автор звертався переважно до періодичних видань та окремих статей, що можна
пояснити відсутністю інших джерел на момент видання дослідження.
Ще однією дисертацією раннього періоду, що стосується двосторонніх
відносин, є робота Діна Келамса «Політика США до втручання, зі спеціальною
референцією в Конго 1960-1964 рр.» за 1966 р. [15]. Дана праця видана відразу
після подій, про які в ній йде мова, що, з одного боку, може розглядатися як
позитив, оскільки дає можливість оцінки ситуації з позиції сучасника. З іншого
боку, значний обсяг фактологічних даних фізично не був доступний для
дослідження, перебуваючи під грифом таємності.
Наступна дисертація, що безпосередньо стосувалася американської політики в
Конго, з’явилася у 1979 р. за назвою: «Політика Кеннеді в Конго 1961–1963 рр.» за
авторства Річарда Дойла Махоні [17]. У цій роботі автор детально описав
зовнішньополітичні підходи до подій перших років Конголезької кризи за часів
адміністрації президента Дж. Кеннеді. Дисертація має великий обсяг, але автор мав
невелику кількість первинних джерел. Історіографічну базу, на яку спирається
дослідження, теж не можна назвати надто широкою, що пояснюється, очевидно,
відсутністю більшої кількості вторинних джерел на момент видання даної праці.
Через десятиріччя, у 1989 р., з’явилася дисертація Карела Джеймса
«Сполучені Штати та Конго з 30 червня 1960 р. до 17 січня 1961 р.» [13],
присвячена подіям у конголезькій республіці та реакції на них в адміністрації
Д. Ейзенхауера, від часу проголошення незалежності до вбивства першого прем’єр-
міністра країни П. Лумумби, з яким у США пов’язували ризик сповзання Конго в
орбіту СРСР. На момент публікації дослідження, багато документальних джерел
ще перебували під грифом секретності, але автору вдалося привідкрити завісу
таємничості неформальної зовнішньополітичної політики США на перших порах
Конголезької кризи, зазначивши про вплив ЦРУ, Ради національної безпеки та
«Спеціальної групи» Д. Ейзенхауера.
У 1991 р. Майкл Вейн Вільямс захистив дисертацію на тему: «Америка і
Перша Конголезька криза 1960 – 1963 рр.» [35], в якій проаналізовано залучення
США та їхню реакцію на кризові явища в перші роки становлення нової
республіки, зокрема «План Кеннеді». Він полягав у політиці офіційного
Вашингтону, спрямованій на невизнання самопроголошених сепаратистських

69
утворень та підтримці центрального уряду конголезької республіки після усунення
«червоної загрози» в особі уряду П. Лумумби.
Дослідження Джонатана Вайта «Підтримка Сполучених Штатів в Африці та
завершення Холодної війни» за 1993 р. містить лише коротку згадку про
Конголезьку кризу [34, 26] як епізод біполярного протистояння та стосується
африканського континенту в цілому.
Окремо слід виділити працю дослідниці Ліз Намікас «Поле битви Африка:
Холодна війна і Конголезька криза 1960-1965 рр.», захищену у 2002 р. [23]. У ній
автор подає деталізований аналіз передумов та перебігу Конголезької кризи. Праця
дуже ґрунтовна, заснована на широкому комплексі документів, історіографічних
матеріалів, інших публікацій, статей тощо. Помітно, що автор глибоко та
деталізовано зміг проникнутися змістом теми дослідження. Тому загалом
дисертація однозначно варта уваги.
Заслуговує на таку увагу також велике дослідження Кеннета Крісі за 2003 р.:
«Зміст націоналізму та комунізму на «Чорному континенті»: політика Ейзенхауера
щодо Африки в 1953-1961 рр.» [16]. Праця стосується американської політики
щодо всього африканського континенту в часи президентства Д. Ейзенхауера, але в
даному контексті особливо важливим є окремий розділ: «Конголезька криза 1960-
1961 рр.: Нова політична парадигма Сполучених Штатів щодо Африки» [16, 528-
599], назва якого говорить сама за себе та ілюструє зміни у підходах США в рамках
загострення біполярного протистояння на африканських теренах. Автор розкриває
деталі доктрини Д. Ейзенхауера в тому числі і щодо Конго, яке стало полем
протистояння часів Холодної війни. Автор використав широкий комплекс
документальних джерел та іншої історіографічної інформації, що робить дану
дисертацію також дуже важливою для дослідника.
В останнє десятиліття спостерігається певне пожвавлення інтересу
американських дослідників до конголезьких тем. Зокрема, у 2009 р. вийшла праця
Дженіфер Анн Медейрос «Виклики, адресовані Конго як національній державі і
американські підходи до політики в Субсахарській Африці 1957-1961 рр.» [20].
Праця дає опис зовнішньополітичних підходів Білого дому до Субсахарської
Африки протягом другого терміну президентства Д. Ейзенхауера. Також значна
увага приділена Бельгійському Конго та подіям, що передували проголошенню
його незалежності в 1960 р. Важливо, що дослідження ґрунтується на значній
документальній основі.
У 2013 р. було захищено відразу дві дисертації. Автором однієї з них став
Жан-Батист Гаджаянді, який написав роботу на тему «Світла сторона монети:
американська допомога на тлі спірного залучення до Конго з 1960 до 1965 рр.» [9].
Дослідник обстоює думку, що неможливість вирішити законними методами
питання про незалежність Катанги та локалізувати інші сепаратистські прояви,
сприяло зміні політики Білого дому в Африці в бік більш консервативної. До
недоліків праці можна відзначити те, що, зважаючи на рік написання і доступність
більшої кількості документальних свідчень та літератури, джерельна база
дисертації могла б бути ширшою.
Друга дисертація за 2013 р. належить авторству Сулеймана Салех Сулеймана
із назвою «Поле битви Холодної війни в Африці: американська зовнішня політика
та Конголезька криза, січень 1959 – січень 1961 рр.» [30]. Це невелика за обсягом
праця оглядового характеру, основний акцент якої спрямовано на висвітлення
передумов проголошення незалежності Конго, факторів та чинників, що призвели
70
до громадянської війни та втручання СРСР, а також відповідну реакцію з боку
Сполучених Штатів. Відповідно, джерельна та бібліографічна база даного
дослідження також досить вузька, що є найбільшим його недоліком.
Заслуговує на увагу і праця Вільяма Маунтза за 2014 р.: «Американізація
африканізації: Конголезька криза 1960-1967 рр.» [22]. Розглядаючи події першої
половини 1960-х рр. у Конго, дослідники по-різному підходили до періодизації
кризи, дійшовши спільної думки щодо її нижньої межі, але щодо верхньої – досі
тривають дискусії. Названа робота цікава тим, що автор бачить завершення
Конголезької кризи лише у 1967 р. із остаточним встановленням авторитарного
режиму С. Мобуту. Крім цього, у дисертації міститься детальний опис, а також
ґрунтовний аналіз подій громадянської війни та боротьби за незалежність Катанги.
Стосовно ж решти проаналізованих дисертаційних досліджень з конголезької
тематики, можна виділити кілька з них, присвячених миротворчій місії ООН в
Конго. Зокрема, практично синхронно захищені роботи Бабалоли Коул:
«Миротворча операції ООН: дії та політика африканських націй в Конго» у
1967 р. [4], а також Мішель Струленс: «ONUC і політика втручання» у 1968 р. [32].
До цього переліку можна додати і роботу Майкла Аделея Оджо: «Роль ООН в
деколонізації Африки 1960-1970 рр.» за 1974 р., яка містить підрозділ С розділу 4:
«Деколонізація в Бельгійській Африці або Конго» [26, 137-146]. Перша зі згаданих
робіт має недоліком дуже вузьке використання історіографічної інформації, що ж
до інших двох праць, їхня джерельно-документальна база на прийнятному рівні,
хоча також могла б бути ширшою.
Варто виокремити також кілька робіт, автори яких зосереджуються на
з’ясуванні причин та передумов, що сприяли поширенню сепаратизму в провінції
Катанга. Зокрема, це робота Ширлі Трампс: «Аналіз факторів, що спричинили
катангсько-конголезький розрив», написана відразу після завершення
громадянської війни в Катанзі у листопаді 1963 р. [33]. Автором іншої праці є
Майкл Мартін: «Конго і Катанга в 1955-1963 рр. Погляд на нестабільність як
протилежність патерналістичного колоніалізму» від 1977 р. [18]. Обидва дисертації
є невеликими за обсягом, містять короткий огляд причин, що зумовили до
непорозуміння в різних частинах новоствореної конголезької держави, а також
конкретизують важливість провінції Катанга, чому саме за неї відбувалася така
відчайдушна боротьба.
В окрему групу можна виділити три дослідження, захищені у першій половині
1970-х рр., що стосуються політики африканських держав щодо конголезьких
подій та зовнішньополітичної лінії владних кіл у самому Конго. Зокрема, йдеться
про дуже деталізовану працю Річарда Данкана Сірса: «Політика африканських
країн щодо Конголезької кризи липень 1960 – серпень 1961 рр.» за 1970 р. [29], у
якій автор буквально по місяцям простежив, як формувалась та змінювалась
політика африканських держав щодо подій у Конго. Працю вирізняє те, що
Р. Данкан розглядав події початку Конголезької кризи з позиції внутрішнього
африканського контексту, а не загального глобального біполярного протистояння
та впливу США в регіоні, як це можна простежити у роботах багатьох інших
авторів, що досліджували конголезьку проблематику. Конго та навколишні країни
Субсахарської Африки виступають тут як повноцінні суб’єкти політичного впливу,
натомість американський вплив на події згадується лише побіжно.
Еммануель Арьєквайр Хайд у своїй роботі «Роль Гани під час Конголезької
кризи: дослідження залучення малих держав у постколоніальні проблеми» [11] за
71
1971 р. також дуже детально зупинився на ролі Гани та особистісного фактора її
лідера Кваме Нкруми під час конголезьких подій. Це важливо в контексті еволюції
поглядів самого К. Нкруми та соціалістичного експерименту в Гані в першій
половині 1960-х рр., який зазнав невдачі також і у Конго. Обидві країни в перші
роки незалежного існування стали полем біполярного протистояння, в обох
випадках Сполученим Штатам Америки вдалося усунути Радянський Союз від
вирішального впливу на формування вектору зовнішньої політики як Гани, так і
Конго. А в часи Конголезької кризи СРСР використовував Гану та режим К.
Нкруми в якості посередника. Автор не дуже детально дає опис зазначених
факторів і подій, але в цілому праця достатньо ґрунтовна.
Третя дисертація з цієї групи належить авторству Кріслейна Клауда Кебвіта за
1975 р.: «Еволюція зовнішньої політики Конго в 1960-1970-х рр.: Дослідження
вирішальних факторів впливу на зовнішню політику» [14]. Дослідник розгорнуто
характеризує зовнішньополітичну діяльність кожного конголезького уряду від
П. Лумумби до режиму С. Мобуту. Праця у своїй назві містить часовий період
1960-1970 рр., але фактично присвячена лише першому десятиліттю незалежного
існування Конго. Період 1970-х рр., позначений встановленням авторитарного
режиму С. Мобуту, до розгляду практично не брався.
У 2011 р. вийшло дослідження Джемі Елізабет Хайкнер: «Настане день, коли
історія скаже своє слово»: Патріс Лумумба і рух за свободу чорношкірих» [10].
Праця має автобіографічний характер, заснована на значному комплексі джерел,
промов та виступів самого П. Лумумби, висловах та оцінках його політичних
соратників та опонентів. Ця робота підтверджує, що особа першого прем’єр-
міністра та пов’язані з ним ризики формування форпосту СРСР в Центральній
Африці, продовжують викликати інтерес, зокрема і у американській історіографії.
Окрім зацікавленості американських авторів у долученості США та
миротворчих сил ООН до ситуації у Конго, науковий інтерес дослідників
фокусувався і на іншій проблематиці. Так, варто згадати працю Інез Сміт Рейд за
1969 р.: «Конституційний розвиток у Демократичній Республіці Конго» [28], в якій
автор прослідковує етапи формування та зміни конголезької конституції впродовж
першої половини 1960-х рр. Дослідження має досить ґрунтовний характер. Інші дві
дисертації можна розглядати більше в якості допоміжних джерел, вони торкаються
історії Бельгійського Конго колоніального періоду: праця Метью Стенарда
«Продаж десятої провінції: бельгійська колоніальна пропаганда 1908-1960 рр.» за
2006 р. [31], а також Сандрін Колард: «Фотографія в Колоніальному Конго (1885-
1960 рр.)» [3]. Обидві праці дають уявлення про відносини між колоніальною
метрополією та конголезькою територією, а також проникнення європейської
культури на африканські терени та їхній взаємовплив. Серед позитиву можна
відзначити, що автори обох робіт використали досить велику історіографічну базу
для своїх досліджень.
Таким чином, помітно, що в тематиці вищезгаданих американських
дисертаційних досліджень очевидним є превалювання теми Конголезької кризи
першої половини 1960-х рр. У цьому розрізі, найбільше авторів цікавилися
зовнішньої політикою та реакцією США на кризу за часів різних президентських
адміністрацій. Другим за пріоритетністю аспектом дослідження зазначених подій є
опис перебування миротворчої місії ООН в Конго.
Другою частиною аналітичного огляду є дослідження дисертаційних робіт з
нігерійської тематики. Так, левова частина (8 із 12-ти) присвячується подіям
72
громадянської війни 1967–1970 рр. З них чотири праці написані в перші роки після
завершення воєнного конфлікту. Так, у 1972 р. Еїнлой Акано Афолабі захистив
дисертацію на тему: «Витоки, причини та розвиток громадянської війни в Нігерії
(1851–1967 рр.)» [1]. Автор зосередився здебільшого не на подіях перебігу самої
війни, а на передумовах її виникнення, а також на висвітленні колоніального
минулого Нігерії під владою Британської імперії, коли були закладені протиріччя,
які і стали рушійною силою розгортання збройного конфлікту. Праця містить
всього сто сторінок за обсягом, дослідник дає лише коротку та загальну
характеристику подій. Водночас, використавши досить широку як для такої роботи
історіографічну базу.
У 1973 р. за авторства Лорі Шейла Вайсберг вийшла у світ робота за назвою:
«Міжнародна політика допомоги: тематичне дослідження операцій надання
допомоги впродовж громадянської війни в Нігерії (1967–1970 рр.)» [36]. Основну
увагу автора займають питання гуманітарних місій у районі збройного
протистояння, протидії голоду в Біафрі та інших видах міжнародної допомоги.
Дослідження дуже значне за обсягом, деталізовано розкриває зміст подій. Автором
використано широкий комплекс джерел, бібліографічних матеріалів та публікацій в
періодичних виданнях, що можна віднести до безумовних позитивів даної праці.
У тому ж році з’явилося дослідження Леві Акалазу Нвачуку: «США та
Нігерія: аналіз впливу США на нігерійсько-біафранську війну 1967–1970 рр.» [25].
Автор дає широкий аналіз передумов громадянської війни та зовнішньої політики
незалежної Нігерії після деколонізації в період 1960–1967 рр. Дослідження містить
кілька десятків документальних матеріалів, велику бібліографічну базу, але інші
джерела (публікації, статті) представлені фрагментарно. В цілому, праця досить
системна і ґрунтовна, що може бути корисною для дослідників американської
політики в Нігерії та американсько-нігерійських відносин загалом.
Наступною тематичною дисертацією є праця Крістіана Оноката Ідісі за
1975 р.: «Політика США під час громадянської війни в Нігерії» [12]. У невеликій за
обсягом роботі, автор надає коротку довідку політики Великої Британії щодо своєї
колонії, а також зовнішньополітичну стратегію Сполучених Штатів у період після
проголошення незалежності та перед початком громадянської війни. У левовій
частині дослідження описана американська політика під час воєнних дій у
провінції Біафра, зокрема співпраця з британським урядом задля збереження
територіальної цілісності Нігерії. Дана праця містить вкрай мало документальної
джерельної інформації та бібліографічної бази. Її не можна назвати поверховою,
але для дослідника вона може бути використана як додаткове джерело, що дає
оглядову характеристику американського впливу в регіоні.
У 1980-х рр. вийшла лише одна наукова робота з нігерійської тематики і
стосувалася вона також громадянської війни. Автором є дослідник Віктор Юліус
Нгох: «США та громадянська війна в Нігерії 1967–1970 рр.: аналіз американської
політики щодо війни» за 1982 р. [24]. Дисертація має більш ґрунтовний характер,
ніж попередні, і комплексно характеризує американську політику в Нігерії в часи
різних адміністрацій (Л. Джонсона та Р. Ніксона), допомогу США, офіційні та
неформальні методи впливу на ситуацію. Автор використовував широкий
комплекс урядових матеріалів США, серед яких постанови Конгресу, протоколи
зустрічей та виступів американських політиків, доступні джерела
Держдепартаменту тощо, що робить дане дослідження цінним джерелом для
аналізу впливу США під час війни в Нігерії. З іншого боку, власне нігерійських
73
матеріалів у праці згадується вкрай мало, що робить це дослідження дещо
однобічним, ілюструючи суто американський погляд на нігерійські події.
У 1990-х рр., а саме у 1994 р., теж з’явилося лише одне дослідження щодо
тематики Нігерії і стосувалося воно нігерійсько-біафранської війни, а саме
юридичних аспектів можливості визнання незалежності Біафри від Нігерії
міжнародною спільнотою: «Біафра, відокремлення та визнання у міжнародному
праві» за авторства Дженіфер Дуглас [7]. На прикладі Біафри, проаналізовано
практику визнання нових політичних утворень, а також умови, за яких нова
держава може претендувати на своє окреме місце на політичній карті світу.
Дослідження має характер оглядового матеріалу, узагальнюючи різні практики та
підходи міжнародного права до криз, подібних на біафранську. Попри це,
порівняно з обсягом праці, автором використано досить значну кількість
бібліографічних матеріалів.
У 2000-х рр. з’явилося дві дисертації щодо воєнних подій на території Нігерії.
Першою з них слід згадати наукову працю 2005 р. Стівена Роя Коула «Нігерійська
війна та американська політика: зміна зовнішньої політики США щодо
громадянської війни в Нігерії» [5]. Автор ілюструє відмінності у
зовнішньополітичних підходах щодо Африки демократичної адміністрації
Л. Джонсона та республіканської Р. Ніксона. Певним недоліком даної праці є вкрай
недостатня історіографічна база та майже повна відсутність використання
документальних свідчень. В зв’язку з цим не завжди зрозуміло, на основі чого
автор надає ті чи інші оцінки у своїй роботі.
У 2009 р. вийшла наукова робота Емека Анедозі: «Вплив громадської думки
на зовнішню політику США в Нігерії під час нігерійсько-біафранської війни» [2].
Праця становить інтерес як оглядовий матеріал, але має поширений недолік
дисертацій, присвячених висвітленню нігерійської тематики, а саме – вузьке
використання джерельної та історіографічної бази.
Ситуації, пов’язаної з голодом у бунтівній провінції Біафра, присвячена
дисертація Джошуа Хайдео Мезера: «Громадяни жалю: допомога, розвиток та
державно-приватне співробітництво в закордонних відносинах США у 1939–
1973 рр.» за 2015 р. [19]. Один з параграфів цієї роботи торкається збройного
конфлікту в рамках громадянської війни та його наслідків для населення провінції
Біафра: «Державно-приватний гуманітаризм та криза голоду в Біафрі (1966–
1969 рр.)» [19, р. 397-466]. Автор просуває думку про нездатність як місцевого
уряду, так і традиційних інструментів міжнародної гуманітарної допомоги, зокрема
американської, поліпшити продовольчу ситуацію в повсталій нігерійській провінції
Біафра, що призвело до масової загибелі людей від голоду. Внаслідок чого
виникають альтернативні форми державно-приватного співробітництва та інші
інструменти впливу.
Дослідження Кізіто Чіке Осудібіа «Етнічні конфлікти та політична
нестабільність у Нігерії» за 2010 р. [27] описує в тому числі і події громадянської
війни, але лише як один епізод. Автор більше зосереджується на описі інших
конфліктів та протистоянь, які відбувалися на території Нігерії, внаслідок
відмінностей в етнічному та, відповідно, релігійному складі її населення в різних
регіонах країни. У дослідженні використано порівняно велику кількість
історіографічних матеріалів, проте майже не було задіяно документальних
свідчень, що є слабкою стороною даної праці.

74
 Ще одне дослідження, дотично пов’язане з Нігерією передвоєнного періоду
вийшло у 2003 р. за авторства Ларрі Граббса: «Без перебільшення перемогти
континент»: Сполучені Штати, розвиток та Холодна війна в Африці 1961-
1963 рр.» [8]. Один з розділів стосується Нігерії в перші роки після здобуття
незалежності: «Вагома історична демонстрація: Нігерія та доля африканського
розвитку» [8, р. 126-169]. Основну увагу автор звернув на економічні аспекти
розвитку нігерійської республіки на зорі її становлення, а також взаємозв’язки із
країнами Західної Європи та США. Зокрема, просувається думка, що допомога з
боку США незалежній Нігерії на початку 1960-х рр. мала недостатній характер, як
економічно, так і політично, що стало однією з причин сповзання країни у вир
громадянської війни.
Останньою, в даному переліку, американською дисертацією, що стосується
подій в Нігерії є наукова робота Акінремі Дада: «Нігерія у
внутрішньоафриканській політиці 1960–1970 рр.: аналіз зв’язків» [6]. Автор описує
різні аспекти взаємодії незалежної нігерійської держави у
внутрішньоафриканському контексті – відносини з країнами-сусідами, ставлення
до подальшої деколонізації та ідеї панафриканізму. Крім того, здійснено спробу
порівняти політику правлячих еліт нігерійської республіки від проголошення
незалежності до громадянської війни та після її завершення. Автор прагнув знайти
причини та фактори, які вплинули на становлення Республіки Нігерія в перші два
десятиліття її існування, вбачаючи головну проблему – штучне співіснування
різних етносів в рамках єдиної держави.
Висновки. Отже, після аналізу дисертаційних досліджень, що розглянуті в
рамках цієї статті, можна зазначити, що основна увага наукових робіт
фокусувалася на найбільш гострих проблемах, які спіткали дві означені
субсахарські країни: Конголезька криза 1960-1965 рр. та громадянська війна в
Нігерії 1967-1970 рр. (відома також як нігерійсько-біафранська війна або війна за
незалежність Біафри). Американських авторів цікавили не так самі події в одній
або іншій африканській державі, як вплив цих подій на політику США в рамках
біполярного протистояння в глобальному масштабі та, відповідно, на коригування
американської зовнішньополітичної лінії в регіоні. Свідченням цього є наявність у
назві багатьох робіт словосполучення «Холодна війна», що також вказує на
специфіку та розгляд подій в окремо взятій країні як епізоду ширшого
міжнародного контексту.
Щодо конголезької тематики, то основну групу дисертаційних праць
присвячено розгляду ситуації у Конго в часи кризи першої половини 1960-х рр.
Іншу, чисельно значно меншу групу, становлять наукові роботи, що стосувалися
розгортання миротворчої місії ООН в Конго. Однак практично всі ці дисертації
розглядали події в Конго через призму американської зовнішньої політики та
національних інтересів США. Те ж саме можна зазначити і щодо дисертаційних
робіт, тематично присвячених Нігерії. Половина з них стосуються американської
політики в цій країні, інші ж праці зачіпають ті чи інші аспекти громадянської
війни 1967-1970 рр. у боротьбі за незалежність провінції Біафра. Підтвердженням
цього слугують назви практично всіх досліджень нігерійської тематики. І лише
окремі автори зверталися у своїх працях до інших аспектів конголезької чи
нігерійської тематики. Варто також зазначити, що поширеним недоліком для
багатьох праць стала надто вузька історіографічна та джерельна база. Особливо це
характерно для близько половини досліджень з нігерійської тематики, невеликих і
75
за обсягом, і, відповідно, джерельно-документальним наповненням. Даний фактор
нерідко згубним чином має вплив і на об’єктивність автора щодо досліджуваної
тематики. Водночас, зустрічаються дуже ґрунтовні дослідження, що глибоко і
деталізовано розкривають тему та підкріплені документальною основою. Більше
таких робіт щодо конголезької тематики. Апріорі, праці більш раннього часу, 1960-
1970-х рр. та й пізнішого періоду, мають спільним недоліком обмеженість у
джерелах та документах, які лише в останні роки стають відкритими та
загальнодоступними.

Список використаних джерел та літератури:

1. Afolabi E. A. The Origins, Causes, and Developments of the Nigerian Civil War (1851 -
1967): dis. ... PhD: M-4364 / Eyinloye Akano Afolabi; Duquesne University. – Pittsburgh, 1972. – 104 p.
2. Anaedozie E. C. Influence of public opinion on the United States foreign policy in Nigeria
during the Nigeria-Biafra War, 1967-1970: dis. ... PhD: 1474430 / Emeka C. Anaedozie; Morgan State
University. – Baltimore, 2009. – 116 p.
3. Colard S. Photography in the Colonial Congo (1885–1960): dis. ... PhD: 10144009 / Sandrine
Colard; Columbia University. – New York, 2016. – 235 p.
4. Cole B. The United Nations Peace-Keeping Operations: The Actions and Policies of the
African Nations in the Congo: dis. ... PhD: 68-1911 / Babalola Cole; Georgetown University. –
Washington, D.C., 1967. – 248 p.
5. Cole S. R. Nigerian War – American politics: The evolution of U. S. foreign policy concerning
of the Nigerian Civil War: dis. ... PhD: 1426831 / Steven Roy Cole; University of Maryland. – College
Park, 2005. – 111 p.
6. Dada A. Nigerian in intra-african politics, 1960-1970: a linkage analysis: dis. ... PhD: 76-
11,465 / Akinremi Dada; The American University. – Washington, D.C., 1975. – 249 p.
7. Douglas J. E. Biafra, secession and recognition in international law: dis. ... PhD: 20016 /
Jennifer E. Douglas; The American University. – Washington, D.C., 1994. – 102 p.
8. Grubbs L. B. «Literally a Continent to Win»: The United States. Development, and the Cold
War in Africa, 1961-1963: dis. ... PhD: 3084787 / Larry Benjamin Grubbs; University of South Carolina.
– Columbia, 2003. – 213 p.
9. Hajayandi J.-B. The Bright Side of the Coin: American Assistance Amid Contentious
Involvement in the Congo from 1960 to 1965: dis. ... PhD: 3567430 / Jean-Baptiste Hajayandi; Stony
Brook University. – Stony Brook, 2013. – 203 p.
10. Hickner J. E. «History will one day have its say»: Patrice Lumumba and the black freedom
movement: dis. ... PhD: 3507297 / Jamie Elizabeth Hickner; Purdue University. – West Lafayette, 2011. –
429 p.
11. Hyde E. A. The role of Ghana in the Congo Crisis: A study of a small states involvement in a
post-colonial problem: dis. ... PhD: 71-26,035 / Emmanuel Aryeequaye Hyde; University of
Pennsylvania. – Philadelphia, 1971. – 454 p.
12. Idisi C. O. United States in the Nigerian Civil War: dis. ... PhD: M-7776/ Christiana Onokata
Idisi; Western Michigan University. – Michigan, 1975. – 108 p.
13. James K. S. The United States and the Congo from June 30, 1960 to January 17, 1961:
American presidential foreign policy and press coverage: dis. ... PhD: 9012481 / Karel Susan James;
University of Maryland. – College Park, 1989. – 295 p.
14. Kabwit G. C. The evolution of the Congo foreign policy from 1960-1970: A case study in the
determinants influencing the making of foreign policy: dis. ... PhD: 75-20,536 / Ghislain Claude Kabwit;
The American University. – Washington, D.C., 1975. – 465 p.
15. Kellams D. R. United States policy toward intervention, with special reference to the Congo:
1960-1964: dis. ... PhD: 67-3165 / Dean R. Kellams; Southern Illinois University. – Carbondale, 1966. –
469 p.
16. Kresse K. A. Containing Nationalism and Communism on the «Dark Continent»: Eisenhower's
Policy Toward Africa, 1953-1961: dis. ... PhD: 3108237 / Kenneth A. Kresse; The University at Albany,
State University of New York. – New York, 2003. – 682 p.
17. Mahoney R. D. The Kennedy Policy in the Congo 1961-1963: dis. ... PhD: 1814457 / Richard
Doyle Mahoney; The Johns Hopkins University. – Baltimore, 1979. – 534 p.

76
 18. Martin M. J. The Congo and Katanga 1955-1963. Instability seen as a reciprocal of
paternalistic colonialism: dis. ... PhD: 13-9969 / Michael J. Martin; Duquesne University. – Pittsburgh,
1977. – 81 p.
19. Mather J. H. Citizens of compassion: relief, development, and state-private cooperation in U.
S. foreign relations, 1939-1973: dis. ... PhD: 3716242/ Joshua Hideo Mather; Saint Louis University. – St.
Louis, 2015. – 538 p.
20. Medeiros J. A. The challenge of addressing the Congo as nation-state: American approaches to
Sub-Saharan Africa policy, 1957-1961: dis. ... PhD: 3437865 / Jennifer Anne Medeiros; Saint Louis
University. – St. Louis, 2009. – 293 p.
21. Morton J. H. The Domestic Opposition to the Congo Policy of the United States: dis. ... PhD:
10137 / James H. Morton; The University of Chicago. – Chicago, 1963. – 112 p.
22. Mountz W. T. Americanizing africanization: the Congo Crisis, 1960-1967: dis. ... PhD:
10157705/ William T. Mountz; The University of Missouri-Columbia. – Columbia, 2014. – 236 p.
23. Namikas L. A. Battleground Africa: The Cold War and the Congo Crisis, 1960-1965: dis. ...
PhD: 3073825 / Lise A. Namikas; University of Southern California. – Los Angeles, 2002. – 539 p.
24. Ngoh V. J. The United States and the Nigerian Civil War, 1967-1970: an analysis of the
American policy toward the war: dis. ... PhD: 8218256 / Victor Julius Ngoh; University of Washington. –
Seattle, 1982. – 232 p.
25. Nwachuku L. A. U. S. / Nigeria: An analysis of U. S. involvement in the Nigeria / Biafra War:
dis. ... PhD: 74-13, 945 / Levi Akalazu Nwachuku; Michigan State University. – East Lansing, 1973. –
238 p.
26. Ojo M. A. The role of the United Nations in decolonization in Africa 1960-1973: dis. ... PhD:
75-27,752 / Michael Adeleye Ojo; Howard University. – Washington, D.C., 1974. – 316 p.
27. Osudibia K. C. Ethnic Conflicts and Political Instability in Nigeria: dis. ... PhD: 1489871 /
Kizito Chike Osudibia; University of Colorado. – Denver, 2010. – 170 p.
28. Reid I. S. Constitutional Development in the Democratic Republic of the Congo: dis. ... PhD:
69-9213 / Inez Smith Reid; Columbia University. – New York, 1968. – 261 p.
29. Sears R. D. The political behavior of the African states in the Congo Crisis: July, 1960 –
August, 1961: dis. ... PhD: 70-22,839 / Richard Duncan Sears; Indiana University. – Bloomington, 1969.
– 559 p.
30. Souleyman S. S. Cold War battleground in Africa: American foreign policy and the Congo
Crisis, January 1959 – January 1961: dis. ... PhD: 1536442 / Souleyman Saleh Souleyman; University of
Arkansas. – Fayetteville, 2013. – 88 p.
31. Stanard M. G. Selling the tenth province: Belgian colonial propaganda 1908-1960: dis. ... PhD:
3215171 / Matthew G. Stanard; Indiana University. – Bloomington, 2006. – 381 p.
32. Struelens M. ONUC and international politics: dis. ... PhD: 68-14,574 / Michel Struelens; The
American University. – Washington, D.C., 1968. – 284 p.
33. Trumps S. R. An analysis of the factors causing the Katanga-Congo split: dis. ... PhD: M-590 /
Shirly Ray Trumps; The American University. – Washington, D.C., 1963. – 128 p.
34. White J. United States aid in Africa and the end of the Cold War: dis. ... PhD: 10663303 /
Jonathan White; Troy State University at Fort Bragg. – Fort Bragg, North Carolina, 1993. – 113 p.
35. Williams M. W. America and the first Congo Crisis, 1960-1963: dis. ... PhD: 9233701 /
Michael Wayne Williams; University of California. – Irvine, 1991. – 266 p.
36. Wiseberg L. S. The International Politics of Relief: A Case Study of the Relief Operations
Mounted During the Nigerian Civil War (1967 - 1970): dis. ... PhD: 74-11,599 / Laurie Sheila Wiseberg;
University of California. – Los Angeles, 1973. – 788 p.

References:
1. Afolabi, E. (1972). The Origins, Causes, and Developments of the Nigerian Civil War (1851 –
1967) (PhD in History), Duquesne University, Pittsburgh. [In English]
2. Anaedozie, E. (2009). Influence of public opinion on the United States foreign policy in
Nigeria during the Nigeria-Biafra War, 1967-1970 (PhD in History), Morgan State University,
Baltimore. [In English]
3. Colard, S. (2016). Photography in the Colonial Congo (1885–1960) (PhD in History),
Columbia University, New York. [In English].

77
 4. Cole, B. (1967). The United Nations Peace-Keeping Operations: The Actions and Policies of
the African Nations in the Congo (PhD in Political Science), Georgetown University, Washington, D.C.
[In English].
5. Cole, S. (2005). Nigerian War – American politics: The evolution of U. S. foreign policy
concerning of the Nigerian Civil War (PhD in History), University of Maryland, College Park. [In
English].
6. Dada, A. (1975). Nigerian in intra-african politics, 1960-1970: a linkage analysis (PhD in
Political Science), The American University, Washington, D.C.
7. Douglas, J. (1994). Biafra, secession and recognition in international law (PhD in History),
The American University, Washington, D.C. [In English].
8. Grubbs, L. (2003). «Literally a Continent to Win»: The United States. Development, and the
Cold War in Africa, 1961-1963 (PhD in History), University of South Carolina, Columbia. [In English].
9. Hajayandi, J.-B. (2013). The Bright Side of the Coin: American Assistance Amid Contentious
Involvement in the Congo from 1960 to 1965 (PhD in History), Stony Brook University, Stony Brook. [In
English].
10. Hickner, J. (2011). «History will one day have its say»: Patrice Lumumba and the black
freedom movement (PhD in History), Purdue University, West Lafayette. [In English].
11. Hyde, E. (1971). The role of Ghana in the Congo Crisis: A study of a small states involvement
in a post-colonial problem (PhD in Political Science), University of Pennsylvania, Philadelphia. [In
English].
12. Idisi, C. (1975). United States in the Nigerian Civil War (PhD in Political Science), Western
Michigan University, Michigan. [In English].
13. James, K. (1989). The United States and the Congo from June 30, 1960 to January 17, 1961:
American presidential foreign policy and press coverage (PhD in History), University of Maryland,
College Park. [In English].
14. Kabwit, G. (1975). The evolution of the Congo foreign policy from 1960-1970: A case study in
the determinants influencing the making of foreign policy (PhD in Political Science), The American
University, Washington, D.C. [In English].
15. Kellams, D. (1966). United States policy toward intervention, with special reference to the
Congo: 1960-1964 (PhD in Political Science), Southern Illinois University, Carbondale. [In English].
16. Kresse, K. (2003). Containing Nationalism and Communism on the "Dark Continent":
Eisenhower's Policy Toward Africa, 1953-1961 (PhD in History), The University at Albany, State
University of New York, New York. [In English].
17. Mahoney, R. (1979). The Kennedy Policy in the Congo 1961-1963 (PhD in History), The
Johns Hopkins University, Baltimore. [In English].
18. Martin, M. (1977). The Congo and Katanga 1955-1963. Instability seen as a reciprocal of
paternalistic colonialism (PhD in History), Duquesne University, Pittsburgh. [In English].
19. Mather, J. (2015). Citizens of compassion: relief, development, and state-private cooperation in
U. S. foreign relations, 1939-1973 (PhD in History), Saint Louis University, St. Louis. [In English].
20. Medeiros, J. (2009). The challenge of addressing the Congo as nation-state: American
approaches to Sub-Saharan Africa policy, 1957-1961 (PhD in History), Saint Louis University, St. Louis.
[In English].
21. Morton, J. (1963). The Domestic Opposition to the Congo Policy of the United States (PhD in
History), The University of Chicago, Chicago. [In English].
22. Mountz, W. (2014). Americanizing africanization: the Congo Crisis, 1960-1967 (PhD in
History), The University of Missouri-Columbia, Columbia. [In English].
23. Namikas, L. (2002). Battleground Africa: The Cold War and the Congo Crisis, 1960-1965
(PhD in History), University of Southern California, Los Angeles. [In English].
24. Ngoh, V. (1982). The United States and the Nigerian Civil War, 1967-1970: an analysis of the
American policy toward the war (PhD in History), University of Washington, Seattle. [In English].
25. Nwachuku, L. (1973). U. S. / Nigeria: An analysis of U. S. involvement in the Nigeria / Biafra
War (PhD in History), Michigan State University, East Lansing. [In English].
26. Ojo, M. (1974). The role of the United Nations in decolonization in Africa 1960-1973 (PhD in
Political Science), Howard University, Washington, D.C. [In English].
27. Osudibia, K. (2010). Ethnic Conflicts and Political Instability in Nigeria (PhD in Political
Science), University of Colorado, Denver. [In English].

78
 28. Reid, I. (1968). Constitutional Development in the Democratic Republic of the Congo (PhD in
Political Science), Columbia University, New York. [In English].
29. Sears, R. (1969). The political behavior of the African states in the Congo Crisis: July, 1960 –
August, 1961 (PhD in Political Science), Indiana University, Bloomington. [In English].
30. Souleyman, S. (2013). Cold War battleground in Africa: American foreign policy and the
Congo Crisis, January 1959 – January 1961 (PhD in History), University of Arkansas, Fayetteville. [In
English].
31. Stanard, M. (2006). Selling the tenth province: Belgian colonial propaganda 1908-1960 (PhD
in History), Indiana University, Bloomington. [In English].
32. Struelens, M. (1968). ONUC and international politics (PhD in Political Science), The
American University, Washington, D.C. [In English].
33. Trumps, S. (1963). An analysis of the factors causing the Katanga-Congo split (PhD in
Political Science), The American University, Washington, D.C. [In English].
34. White, J. (1993). United States aid in Africa and the end of the Cold War (PhD in History),
Troy State University at Fort Bragg, Fort Bragg, North Carolina. [In English].
35. Williams, M. (1991). America and the first Congo Crisis, 1960-1963 (PhD in History),
University of California, Irvine. [In English].
36. Wiseberg, L. (1973). The International Politics of Relief: A Case Study of the Relief
Operations Mounted During the Nigerian Civil War (1967–1970) (PhD in Political Science), University
of California, Los Angeles. [In English].

Надійшла до редколегії 04.10.2019.

Volodymyr Latenko, PhD student, «The Institute of World History of the National
Academy of Sciences of Ukraine», Kyiv, Ukraine

THE AMERICAN VIEW OF SUB-SAHARAN AFRICA IN THE 1960’S (BASED ON

DISSERTATION RESEARCHES ON CONGO AND NIGERIA)

Abstract. The author of the article attempts to analyze the scientific achievements of
American researchers on the subject of Sub-Saharan Africa in the 1960s, using the example of
two countries in the region - the Democratic Republic of the Congo and Nigeria. In both
countries, which decolonized in 1960 and embarked on an independent path of development,
during the first decade of their existence, various stormy events took place that shook the entire
Sub-Saharan region and largely reflected on processes in other parts of the continent. Therefore,
these countries are a particularly striking example on the basis of which this study was
conducted.
Based on a thorough review of the dissertations on the list, developed and defended in the
United States by different generations of researchers over the course of half a century, the main
priorities and areas of interest to the American scientific community have been identified.
Although this paper does not claim to be a comprehensive and complete analysis, statistics based
on available material are systematized in chronological and thematic dimensions. In particular,
the events and phenomena of the history of the Congo and Nigeria, which particularly attracted
the attention of American scholars, are highlighted. Predictably, the lion's share of the research
was devoted to the events of the Congolese crisis of 1960-1965, as well as the civil war for
Biafra independence that unfolded in Nigeria. At the same time, it is found that most researchers
were not so interested in the fate of the Sub-Saharan African countries themselves as the role
and place of the United States in the region, their foreign policy, and the advancement of
American national interests.
Key words: United States of America (USA), American dissertations, Democratic Republic
of the Congo (Congo), Nigeria, Congolese crisis, civil war.

79
 УДК 94(73+327+341)
Микола Сайчук
http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08.08
кандидат історичних наук,
член правління громадської організації
«Українська Асоціація Американістики»,
м. Київ

ПЛАН ВЕДЕННЯ ВІЙНИ «ДРОПШОТ»: РЕАЛЬНИЙ ДОКУМЕНТ

АМЕРИКАНСЬКОГО СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ ТА ЙОГО
ВІДОБРАЖЕННЯ В РАДЯНСЬКІЙ І СУЧАСНІЙ РОСІЙСЬКІЙ
ПРОПАГАНДІ

Анотація. В статті аналізується зміст та історія розробки та прийняття

американського національного воєнного плану «Дропшот», а також те, як він
відображався в радянських та сучасних російських дослідженнях. Визначається, що як в
СРСР, так і в сучасній Росії щодо «Дропшоту» застосовуються одні й ті самі тези,
розроблені свого часу в роботах кількох радянських дослідників. Вочевидь, це робиться в
інтересах пропаганди та обґрунтування конкретних політичних інтересів, що не
змінилися в Росії після розпаду СРСР.
Після детального порівняння цих російських тез зі справжнім змістом плану
«Дропшот» та аналізу подій, в контексті яких здійснювалася розробка цього плану,
робиться висновок про їх невідповідність. Як в СРСР, так і в Росії залишаються
секретними дані щодо рішення про створення масових армій для швидких наступальних
операцій у Європі, прийнятого на початку січня 1951 року в Москві за безпосередньої
участі Сталіна. Натомість план «Дропшот» планував воєнні дії проти СРСР та його
союзників після їх завоювання континентальної Європи.
Метою статті є дослідження документів, що розкривають підготовку воєнних дій
у Європі під час Холодної війни.
Ключові слова: США, СРСР, НАТО, Варшавський Договір, Холодна війна, Дропшот.

Постановка проблеми. У часи Холодної війни одним з найвагоміших

«аргументів» радянської пропаганди щодо наявності в США планів агресивної
війни був стратегічний план «Дропшот» («Dropshot»). Дослідники порівнювали
його з німецьким стратегічним планом війни проти СРСР «Барбаросса» й натякали
на те, що американські стратеги явно навчилися поганому у німців. Останніми
роками оцінки та висновки радянських часів майже без змін перекочували до
сучасної російської пропаганди та військово-історичної науки. При цьому сам план
«Дропшот» російською мовою ніколи не друкувався, а доступу до західних видань
тривалий час не було.
Сьогодні існує можливість доступу до цих документів, проте дослідники не
виказують до цього зацікавленості. Це дає можливість агресивній російській
пропаганді продовжувати нав’язувати думку, як це робилося в СРСР. Тому
висвітлення цієї теми є актуальною науковою проблемою.
Метою даного дослідження є з’ясувати дійсні цілі та завдання плану
«Дропшот» і порівняти їх з радянсько-російським викладенням. Це, в свою чергу,
допоможе нам вийти з-під впливу російських оцінок щодо подій Холодної війни на
шляху до об’єктивного їх висвітлення.
Аналіз досліджень та публікацій. Слід зазначити, що вказана проблема раніше
не була предметом вивчення.

80
 Основною підставою для радянських «аналізів» американського планування
були окремі тези або витяги і навіть вимисли, що ніби містилися в «Дропшоті». Їх
перелік невеликий, і він закладений в провідних публікаціях радянських часів щодо
цієї тематики. Насамперед, це дослідження відомого радянського пропагандиста,
секретаря ЦК КПРС Олександра Яковлева «Від Трумена до Рейгана: доктрини та
реальність ядерного віку» та доктора історичних наук, провідного науковця
Інституту США та Канади Академії Наук СРСР Миколи Яковлева «ЦРУ проти
СРСР». [3, 4] До речі, останній в 1993 році визнав своє співробітництво з КДБ,
котрий надавав йому документи, в тому числі явно сфальсифіковані, для написання
його досліджень. [5, c. 288, 290–295, 298, 301, 312]
У сучасній Росії обох Яковлевих не згадують з політичних міркувань.
Натомість широко застосовують їхні тези, перевикладені 1989 року в статті
генерал-лейтенанта І.Первова «Пентагон: ставка на перемогу в ядерній війні
(історія та сучасність)», що була опублікована в офіційній періодиці Міністерства
оборони СРСР. [2, c. 10-11] Ось ці тези:
1). Під час війни американська авіація повинна була скинути на СРСР 250 тис.
тон звичайних авіабомб та 300 ядерних бомб, що призвело б до знищення
приблизно 85% радянської промисловості. Кількість втрат населення СРСР у війні
мала скласти 45 млн. чоловік.
2). Переможений та зруйнований СРСР підлягав окупації силами
американських військ та їх союзників загальною кількістю 6 млн. чоловік.
Радянська територія поділялася на чотири «зони відповідальності»: Західна
частина СРСР, Кавказ – Україна, Урал – Західний Сибір – Туркестан, Східний
Сибір – Забайкалля – Примор’я. Ці зони додатково поділялися на 22 «райони
відповідальності». Зокрема, дві американських дивізії повинні були розташуватися
у Москві, по одній дивізії – в Ленінграді, Мінську, Мурманську, Горькому,
Куйбишеві, Києві та ще в п’ятнадцяти великих містах.
3). План «Дропшот», прийнятий у 1949 році, був продовженням плану
«Троян» («Trojan») та передбачав початок війни проти СРСР на 1 січня 1957 року.
Проте цей план не був реалізований ані в 1957 році, ані пізніше, оскільки СРСР
створив власну ядерну зброю. Крім того, радянська територія була занадто велика,
щоб США спроміглися завдати одного нищівного удару одразу по всій її
протяжності.
Сьогодні ми вже можемо з’ясувати, що в цьому є правдою, а що видумкою.
Взагалі документів стратегічного планування періоду після Другої світової війни
розсекречено зовсім небагато, але в США відкритий доступ до планів ведення
війни 1946–1957 років. Декотрі з них навіть були видані окремими книгами, і в
тому числі в 1978 році план «Дропшот». [7] Крім того, американський професор
Стів Росс видав кілька фундаментальних праць з історії стратегічного військового
планування США, приділивши окрему працю в 1996 році саме періоду початку
Холодної війни. При цьому Росс працював з оригіналом плану «Дропшот» в
процесі підготовки своєї книги.
Нижче ми розберемо кожну з радянсько-російських тез, а зараз надамо
загальну інформацію щодо самого плану «Дропшот».
Виклад основного матеріалу. Формально основним американським планом
війни у 1949 році був план «Хелфмун» («Halfmoon») та в стадії розробки
перебувала його наступна модифікація «Оффтакл» («Offtackle»). Комітет
начальників штабів розглядав і затверджував «Оффтакл» в грудні 1949 та
81
наприкінці січня 1950 років. Директива з його прийняття вийшла 18 лютого
1950 р., і аж до середини 1951 р. «Оффтакл» діяв як основной план війни. Не
«Дропшот», а «Оффтакл»!
Однак з самого початку план «Оффтакл» розглядався як тимчасовий, оскільки
його завдання та цілі не відповідали можливостям Збройних Сил США.
Об’єднаний комітет логістичного планування ще 15 листопада 1949 р.
проінформував Комітет начальників штабів про нестачу літаків палубної авіації,
тактичних бомбардувальників та винищувачів, а також про труднощі матеріально-
технічного забезпечення, що робили «Оффтакл» нереальним. Тому паралельно з
«Оффтакл» відбувалася розробка цілком нової стратегічної концепції, котра
повинна була врахувати зміни балансу сил у Європі (прихід до влади
комуністичних режимів у країнах Східної Європи, придушення комуністів у Греції,
створення НАТО та вихід Югославії з-під радянського впливу). Для її опрацювання
16 серпня 1948 року був призначений спеціальний комітет з вищого військового
істеблішменту США. 31 січня 1949 року цей комітет представив доповідь під
назвою «Дропшот».
Початково комітет під впливом старих стратегічних оцінок прогнозував, що у
випадку великого радянського наступу західні союзники швидко втратять Європу і
збережуть контроль лише над Британськими островами та Піренейським
півостровом. [9, c. 122] Ці оцінки зазнали критики, і 19 грудня 1949 р. комітет
представив змінену версію «Дропшоту». Зокрема, у ній було виключено
югославську армію з бойового складу сил СРСР та його союзників. Початкова лінія
оборони західних союзників проходила по лінії Рейн – Альпи – П’яве у Європі, а на
Близькому Сході по лінії, розтягнутій від Криту до Південно-Східної Туреччини,
далі до долини річки Тигр в Іраку і звідти до узбережжя Перської затоки. В Азії
союзники могли обороняти Тайвань, Окінаву та Японію без острова Хоккайдо. [9,
c. 124]
Через 12 місяців після початку війни Радянська Армія могла перемогти у
континентальній Європі, Туреччині, на Близькому Сході, у Південній Кореї та на
Хоккайдо. [9, c. 125] Через два роки після початку війни «Дропшот» оцінював
радянську та союзні з нею армії біля 650 дивізій. Передбачалося, що СРСР буде
мати 125 дивізій на Рейні, 30–40 на узбережжі Північного моря, 125 у резерві, 33 в
Туреччині, 16 в регіоні Іран – Ірак – Перська затока, а також 20 на Далекому Сході.
Їх мали підтримувати понад 5 тис. радянських бойових літаків. Радяньскі союзники
повинні були займатися насамперед окупаційною службою у Німеччині, Австрії та
на Балканах. Передбачалося, що внаслідок бомбардувань американської авіації
радянські війська зазнають важких проблем з матеріально-технічним забезпечнням,
проте збережуть високу боєздатність. [9, c. 129]
З врахуванням цих деталей, сценарій контрнаступу західної коаліції був
повністю перероблений. Старий варіант, розроблений в плані «Пінчер» («Pincer»)
та повторений в усіх інших планах аж до «Хелфмун» і «Oффтакл», передбачав
ядерне бомбардування радянських міст, після чого перемога над радянcькими
військами у Єгипті та на Близькому Сході й поступове просування на північ по
лінії Егейське море – Чорноморські протоки – Чорне море – Україна. Слабким
місцем цього сценарію вважалося те, що наступ з півдня створював велике
навантаження на лінії комунікацій союзників. Забезпечити постачання
наступальному угрупованню військ та флоту в такому віддаленому регіоні було
можливо тільки після вигнання Радянської Армії із Західної Європи. Тому в
82
концепції «Дропшот», яка дійсно була в основі всього стратегічного планування
США до 1957 року, контрнаступ західної коаліції передбачався за трьома різними
варіантами: план «Північ» («Nord»), план «Пінчер» («Pincher») і план «Південь»
(«South»). Усі вони були планами наступальної операції без застосування ядерної
зброї з завданням знищення радянських військ у Східній Європі. Вторгнення
західних союзників безпосередньо на радянську територію не передбачалося, за
винятком Молдавії. [9, c. 129]
Операція «Північ» передбачала вторгнення до Західної та Північної Європи
шляхом стратегічної десантної операції на кшталт висадки в Нормандії в 1944 році.
Операция «Пінчер» визначала подальший напрям головного наступу військ з Рейну
на схід у поєднанні з допоміжним напрямом наступу зведеного угрупування
союзників з Близького Сходу через Егейське море і Чорноморські протоки на
північ. «Пінчер» потребував 117 піхотних, 30 танкових та 9 повітряно-десантних
дивізій, 110 груп бойової авіації.
Південна армія розпочинала наступ першою. Завдяки значній підтримці
флоту, а особливо палубної авіації з 12 авіаносців, війська західних союзників
послідовно висаджувалися в кількох місцях на Балканах і розгортали наступ
силами 30 дивізій.
Через 2-3 місяці після них 78 дивізій розпочинали свій наступ на Рейні в
напряму Берліна, 12 дивізій – уздовж узбережжя Північного моря на Данію, 25
дивізій – на Відень. Після здобуття Берліну розпочинався другий етап
стратегічного наступу: 40 дивізій з району Берліну розгортали свій наступ в
напрямі портів західної частини Балтійського моря, 20 дивізій – на Варшаву, а ще
20 на Краків на з’єднання з військами, що наступають із Австрії. З Кракова наступ
повинен був розгортатися на південь на з’єднання з південною армією, що
просувалася з Балканського півострова [9, c. 130].
Операція «Південь» відрізнялася тим, що головний удар завдавався не в
Центральній Європі, а з півдня – через Егейське море, Чорноморські протоки та
узбережжя Румунії на північ до Східної Європи назустріч військам, що
просувалися з Рейну. В цьому разі був потрібний значно більший наряд сил та
засобів: 182 дивізії та 124 групи бойової авіації. Крім того, нерозвинута
інфраструктура вимагала більше часу для створення ударних угруповань на
Балканах, що подовжували терміни операції. Тому цей сценарій розглядався як
крайній випадок [9, c. 131].
Наведені положення плану «Дропшот» не зовсім співпадають з тезами
російсько-радянської пропаганди. Щодо застосування ядерної зброї американською
авіацією під час стратегічних повітряних бомбардувань СРСР, то тут оцінки вірні.
США дійсно мали стратегічні бомбардувальники В-36, В-47, В-57 в достатній
кількості, а також біля 100 ядерних бомб на 1950 рік. Їх здатність успішно
прорватися до своїх цілей та завдати ядерного удару підтверджувалася успішними
розвідувальними польотами над радянською територією. Річ у тім, що літаки для
виконання завдань стратегічної повітряної розвідки, що використовувалися в США
та Великобританії, були розроблені на базі стратегічних бомбардувальників. Тому
їх вільні польоти над Кавказом (англійські літаки «Canberra»), західною частиною
СРСР аж до Підмосков’я (американські RB-57 и RB-47) були передвісниками
небезпечних наслідків, коли після початку виконання плану «Дропшот» замість
розвідників так само вільно пролетять до цілей ударні модифікації цих самих
літаків. Сили та засоби радянської ППО намагалися протистояти, але не мали
83
помітних успіхів аж до появи на озброєнні зенітних ракет. Дійшло до того, шо у
березні 1954 року прямо під час роботи комісії командування військами ППО, що
намагалася розібратися в причинах безкарних порушень повітряного кордону,
американський літак-розвідник проник до повітряного простору над Закавказзям на
глибину 260 км, вдало ухилився від зустрічі з винищувачами та вільно пішов назад.
[1, c. 327] Крім того, наприкінці 1951 року першу ядерну зброю отримав
американський 6-й флот на Середземному морі. Тепер його палубні літаки P2V-3C
та AJ-1могли злетіти з авіаносців і завдати ядерних ударів на відстані до 600 миль –
головним чином, по стратегічних об’єктах на Кавказі. [10, c. 58-59]
Проте в СРСР і Росії забували вказати головне: ці бомбардування
розпочиналися як реакція на радянський наступ, коли СРСР захопив всю Європу,
Близький Схід та частину Східної Азії. Тому в «Дропшоті» приділялася значна
увага аеродромам для розгортання стратегічної авіації у недоступних для
Радянської Армії районах, звідки літаки ще могли дістатися цілей в СРСР
(Великобританія, Північна Африка, острови Середземного моря, Центральна
Туреччина, Японія). Ці стратегічні повітряні операції розглядалися в «Дропшоті»
як передумова наступу західних союзників по звільненню Європи за досвідом
Другої світової війни, коли бомбардування Німеччини передували висадці західних
союзників в Італії та Франції.
Радянсько-російська пропаганда говорить про прийняття плану «Дропшот» в
1949 році, хоча насправді це сталося після скасування дії плану «Офтакл» в
середині 1951 р., з двох причин.
По-перше, тоді легше пояснити, чому війна не розпочалася 1 січня 1957 року
тим фактом, що СРСР створив власну ядерну зброю в 1949-ому. Насправді,
кількість ядерної зброї в СРСР вимірювалася кількома екземплярами в 1950 році, а
стратегічних засобів доставки фактично не було (над ними працювали протягом
всіх 1950-х років). Крім того, план «Дропшот» не призначав дату початку війни на
1957-ий, а вимагав досягти операційної готовності збройний сил виконати
закладені планом завдання до 1957 року. І, як бачимо, навіть за цих умов в США не
сподівалися утримати радянський наступ і захистити Західну Європу.
А по-друге, віднесення дати початку дії плану «Дропшот» на 1949 рік
дозволяло уникнути незручного для СРСР питання про оцінку обстановки в плані
«Дропшот». Адже в середині 1951-го, коли припинив свою дію план «Офтакл» і
вступив в дію «Дропшот», відбулися події, про які й досі немає згадок у жодному
російському виданні. Йдеться про засідання робочої групи під керівництвом
Маршала Радянського Союзу О.Василевського Координаційного комітету з
будівництва збройних сил країн народної демократії. Воно відбулося 9-12 січня
1951 року в Москві за участю самого Сталіна. Що ж там відбулося?
Про цю подію нам відомо сьогодні з доповідної записки міністра оборони
Румунії Е. Боднара до ЦК Румунської робітничої партії, зі спогадів заступника
міністра оборони Польщі Е. Охаба, чехословацького міністра оборони О. Чепічки
та окремих документів з військових архівів колишніх країн-учасниць
Варшавського Договору [6]. Конференція розпочалася увечері 9 січня з вітальної
промови Сталіна, котрий увів всіх до курсу справи. Він заявив, що, хоч США й
готуються до початку світової війни, проте доведено, що навіть США не здатні
виграти невелику війну, як війна у Кореї, вже не говорячи про світову війну.
Оскільки США будуть зв’язані подіями в Азії ще тривалий час, обставини є «дуже
сприятливими» для світового революційного руху. Він підкреслив, що «країни
84
народної демократії повинні протягом двох-трьох років створити сучасні та
потужні армії, що мають бути боєздатними до кінця цього періоду» [6].
Конференцію продолжили 20-30-хвилинні доповіді міністрів оборони про стан їх
національних армій. В результаті, було визначено наступну кількість збройних сил
радянських союзників [8]:

Армія мирного часу, Армія воєнного часу,

Країна
чол. чол.
Польща 350 000 900 000
Чехословаччина 250 000 700 000
Угорщина 150 000 350 000
Румунія 250 000 700 000
Болгарія 140 000 350 000
Загалом 1 140 000 3 000 000

Створення таких армій вимагало від східноєвропейських країн тотальної

мобілізації сил, хоча на той момент вони вже перебували в значному напруженні.
Наприклад, в Угорщині чисельність нової комуністичної армії вже зросла з 15 тис.
чоловік на початку 1948 року до 120 тис. на початку 1951 р.. Але Сталін вимагав
подальшого збільшення, обіцяючи надати необхідні ліцензії для виробництва
озброєння та прямі поставки, в тому числі танків, реактивних літаків та
радіолокаційних станцій. Нагадаємо, що в той момент ще не існувало
Варшавського Договору, а відносини СРСР з союзними комуністичними країнами
базувалися на двосторонніх договорах про військове співробітництво.
На кінцевому засіданні конференції Сталін знов наголосив, що є тільки три
роки для виконання цих планів та розширення соціалізму в Європі. Після цього
США матимуть у своєму розпорядженні засоби для використання своєї переваги в
ядерній зброї та можливість швидкого перевезення своїх резервів до Європи.
Звичайно, лише оригінальний протокол цієї конференції допоможе отримати
відповідь на питання щодо планування Сталіним «штурму Європи». Але поява
після цього в плані «Дропшот» оцінки, що СРСР з союзниками швидко захоплять
Європу, і західній коаліції буде потрібно не менше року, щоб зібрати достатньо
потужні угруповання військ для переходу в контрнаступ, вочевидь є пов’язаними
речами.
Що стосується російської тези про ядерне знищення та наступну окупацію
СРСР, то тут наявна підміна фактів. План «Дропшот» дійсно визначав місця
дислокації американських військ у Східній Європі та СРСР у випадку їх окупації
(частина ІІІ, розділ 15). Але це мало відбутися не після ядерної руйнації СРСР, як
стверджують в Росії, а у випадку добровільного припинення війни до початку
застосування ядерної зброї. Якщо завдавати ядерні удари по Москві та іншим
адміністративним центрам, то втрачався сенс у наступному розміщенні там
американських окупаційних гарнізонів. Навпаки, додатки до «Дропшоту»
(оперативні плани «Північ», «Південь» та «Пінчер») не передбачали введення
військ на радянську територію, оскільки в цьому разі ядерні удари вважалися як
покарання СРСР за агресію та засіб примусу до капітуляції або відступу з
окупованої Європи радянських військ.

85
 Висновки. Таким чином, підтверджується стара істина, що найлегше
залякувати тими речами, про які ти нічого не знаєш. План «агресивної» війни
«Дропшот» широко застосовується з пропагандистською метою саме тому, що
ніхто в СРСР не міг, а в Росії не бажає прочитати його справжній зміст. Тому і
переходить з дослідження в дослідження ось уже 40 років один і той самий набір
тез та вирваних з контексту фактів щодо плану «Дропшот». Це зручно для
обґрунтування конкретних політичних інтересів, але суперечить дійсному
вивченню історії Холодної війни.

Список використаних джерел та літератури:

1. Лашков А., Голотюк В. 100-летие противовоздушной обороны России. 1914 – 2014. /
А. Лашков, В. Голотюк: В 2 т. – Т. 2. 1941–2014. – М.: Русские витязи, 2014. – 632 с.
2. Перов И. Пентагон: ставка на победу в ядерной войне (история и современность) /
И. Перов // Зарубежное военное обозрение. – 1989. – №5. – С. 7-13.
3. Яковлев Н. ЦРУ против СССР / Н. Яковлев. – М.: Издательство «Правда», 1983 г. –
464 с.
4. Яковлев А. От Трумэна до Рейгана: Доктрины и реальности ядерного века. Издание 2-е,
доп. и доработанное / А. Яковлев. – М.: «Молодая гвардія», 1984. – 414 с.
5. Яковлев Н. 1 августа 1914. Изд. 3-е. Дополненное / Н. Яковлев. – М.: Москвитянин, 1993.
– 314 с.
6. Cristescu C. Ianuarie 1951: Stalin decide înarmarea Romanei / C. Cristescu // Magazin Istoric.
– 1999. – №10. – P. 5-23.
7. Dropshot: The United States Plan for War with the Soviet Union in 1957 / Еd. А. Brown. –
New York: Dial Press; Stated First Printing edition, 1978. – 330 p.
8. Raport asupra Consfatuirii reprezentantilor tarilor de democratie populara si ai Uniunii
Sovietice – la Moscova in zilele de 9-12 ianuarie 1951 / Oşca А., Popa V. Stalin a decis: lagărul socialist
se înarmează // Document. Buletinul Arhivelor Militare Române. – 1998. – №2-3. – Р. 74-75.
9. Ross S. American war plans 1945-1950 / S. Ross. – London: Frank Cass & Co. Ltd, 1996. –
189 p.
10. Sokolsky J. Seapower in the Nuclear Age. The United States Navy and NATO 1949-80 /
J. Sokolsky. – London & New York: Routledge, 1991. – 221 p.

References:
1. Lashkov, A. & Holotyuk, V. (2014). 100-letye protyvovozdushnoj oborony Rossyy. 1914 –
2014. Moskva: Russkye vytyazy. [In Russian].
2. Pervov, I. (1989). Pentagon: stavka na pobedu v jadernoq vojne (istorija i sovremennost).
Zarubegnoe voennoe obozrenie, 5, 7-13. [In Russian].
3. Jakovlev, N. (1983). ZRU protiv SSSR. Moskva: Pravda. [In Russian].
4. Jakovlev, A. (1984). Оt Тrumena do Rejgana: Doktriny I realnosti jadernogo veka. Moskva:
Molodaja gvardija. [In Russian].
5. Jakovlev, N. (1993). 1 avgusta 1914. Moskva: Moskvitjanin. [In Russian].
6. Cristescu, C. (1999). Ianuarie 1951: Stalin decide înarmarea Romanei. Magazin Istoric, 10, 5-
23. [In Romanian].
7. Brown, A. (Еd.). (1978). Dropshot: The United States Plan for War with the Soviet Union in
1957. New York: Dial Press; Stated First Printing edition. [In English].
8. Raport asupra Consfatuirii reprezentantilor tarilor de democratie populara si ai Uniunii
Sovietice – la Moscova in zilele de 9-12 ianuarie 1951. (1998). Document. Buletinul Arhivelor Militare
Române, 2-3, 74-75. [In Romanian].
9. Ross, S. (1996). American war plans 1945-1950. London: Frank Cass & Co. Ltd. [In English].
10. Sokolsky, J. (1991). Seapower in the Nuclear Age. The United States Navy and NATO 1949-80
. London & New York: Routledge. [In English].

Надійшла до редколегії 10.10.2019.

86
 Mykola Saychuk, PhD in History, Board member of the Ukrainian Association for
American Studies, Kyiv, Ukraine

WAR PLAN “DROPSHOT”: THE REAL DOCUMENT OF THE AMERICAN

STRATEGIC PLANNING AND ITS DISPLAY IN SOVIET AND MODERN RUSSIAN
PROPAGANDA

Abstract. The paper deals with one of the most significant issue of the Cold War, - the plan
“Dropshot”. The article analyzes the content and history of the creation and adoption of the US
national war plan “Dropshoot”, as well as how it was reflected in Soviet and contemporary
Russian researches. It is determined that both in the USSR and in modern Russia, the same
theses (developed in the works of several Soviet researchers) are applied to “Dropshot” plan.
Obviously, this is done in the interests of propaganda and justification of specific political
interests, that have not changed in Russia since the collapse of the USSR. One of the more
fascinating aspects of the plan that its target was Soviet (Russian) society which are very
sensible concerning “belligerent the USA and the West phobia”.
The article is built on comparative analysis of the key documents which are reviewed and
evaluated in the context of Russian and US approaches concerning the issue. It also explores the
ways of fulfillment of the plan as they were imagined in the USSR.
After a detailed comparison of these Russian theses with the contents of the “Dropshoot”
plan and an analysis of the events, in the context of which the plan was elaborated, a conclusion
is drawn about their inconsistency. Both in the USSR and in Russia, the data on the decision to
create mass armies for rapid offensive operations in Europe, adopted in early January 1951 in
Moscow with the direct involvement of Stalin, remain secret. Instead, the “Dropshot” plan
planned military operations against the USSR and its allies after their conquest of continental
Europe. We prove here that the plan was mostly defensive and its offensive features were
invented by Soviet propaganda. The Pentagon did not possess enough nuclear bombs to make it
a reality and such called “preventive war” against the USSR was not possible. The only Soviet
strategists and Stalin personally had strategic views to expand Soviet influence in Europe by all
means.
Key words: USA, USSR, NATO, Warsaw Pact, Cold War, Dropshot.

87
 НАУКОВА ХРОНІКА

УДК 94:327(477+73)
http://doi.org/10.17721/2521-1706.2019.08.09
Олег Машевський
доктор історичних наук, професор
https://orcid.org/0000-0002-5251-2089
Ольга Сухобокова
кандидат історичних наук, доцент
https://orcid.org/0000-0002-4140-3231
ResearcherID W-1566-2019
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, м. Київ

«АМЕРИКАНСЬКІ ЗУСТРІЧІ» – ОСВІТНЬОЇ-НАУКОВИЙ ПРОЕКТ

УКРАЇНСЬКОЇ АСОЦІАЦІЇ АМЕРИКАНІСТИКИ ТА ІСТОРИЧНОГО
ФАКУЛЬТЕТУ КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Анотація. У статті розглядається освітньо-науковий проект «Американські

зустрічі», реалізований протягом 2018–2019 рр. громадською організацією Українська
асоціація американістики та кафедрою нової та новітньої історії зарубіжних країн
історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Висвітлено низку зустрічей, лекцій-дискусій, обговорень з нагальних проблем
американської історії та політики, українсько-американських відносин, місця
особистості в сучасному світі, формування лідерів та їхньої ролі у американському
суспільстві.
Так, захід у межах проекту «Американські зустрічі», організований головою
правління ГО Українська асоціація американістики доцентом Макаром Тараном на тему
«США та Китай у ХХІ ст.: глобальна конкуренція наддержави сучасності та
наддержави майбутнього», стосувався найбільш важливим аспектам поточних відносин
між двома наддержавами, перспективам їхнього розвитку та наслідкам цих процесів для
міжнародних відносин.
Частина заходів була присвячена проблемам освіти в США та Україні. Зокрема,
лекція-дискусія «Освіта в американських університетах» доцента Олександра Комаренка
торкалася обговорення можливостей для української молоді навчатися в американських
університетах, системи управління та координації освітніх проектів. «Українсько-
американський освітній діалог» – дискусія про університетську гуманітарну освіту в
Україні та США між студентами та викладачами освітньої програми «Американістика
та європейські студії» історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка та
студентами й викладачами із Назаретського коледжу (Nazareth College) з міста
Рочестера, штат Нью-Йорк, США, була спрямована на інформування колег із США про
історію та сучасний розвиток української університетської освіти.
Можливостям становлення в американському суспільстві жінки як особистості, її
перспективам здобуття освіти та професійного зростання, ставлення в родині до
жінок, які роблять успішну кар'єру був присвячений захід на тему «Жіноча кар’єра в
Сполучених Штатах: переваги, виклики, можливості» з американськими
кінорежисерками та продюсерками Шерон Роувен та Андреа Блаугрунд Невінс. Аналізу
основних тенденцій суспільно-політичного життя в США, ролі в сучасному світі медіа
та зокрема «Голосу Америки» була присвячена лекція-дискусія відомого американський
журналіста, екс-директора Української служби «Голосу Америки» Адріяна Кармазина.

88
 Ключові слова: Українська асоціація американістики, Американські зустрічі, США,
Україна, Американістика та європейські студії, історія, кафедра нової та новітньої
історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка.

Для розвитку освітніх проектів в Україні велике значення має запозичення та

адаптація до українських реалій кращого світового досвіду і традицій, зокрема
співпраці державних освітніх установ з громадськими організаціями, що
уособлюють, репрезентують громадську освітню думку та ініціюють різноманітну
співпрацю із зарубіжжям. У цьому контексті показовою є взаємодія громадської
організації «Українська асоціація американістики» (голова правління – Макар
Таран), створеної у 2016 р. провідними українськими вченими, викладачами,
експертами, журналістами, студентами, які спеціалізуються в сфері
американістики, з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка,
передусім – освітньою програмою «Американістика та європейські студії»
історичного факультету [11]. Позитивним прикладом співпраці є видання фахового
наукового журналу «Американська історія та політика», проведення міжнародних
наукових конференцій [4; 14] та науково-методичних семінарів [7], олімпіад для
учнів старших класів з американістики.
У жовтні 2018 р. Українська асоціація американістики, кафедра нової та
новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка започаткували освітньо-
науковий проект «Американські зустрічі». Передбачалося організувати серію
зустрічей, лекцій-дискусій, обговорень на актуальні теми американської історії та
політики, американсько-українських відносин, місця особистості в сучасному світі,
формування лідерів та їхньої ролі у американському суспільстві. Кураторами
проекту є член правління Української асоціації американістики професор Олег
Машевський та керівник департаменту української діаспори в країнах Америки
Української асоціації американістики доцент Ольга Сухобокова.
На прохання студентів та викладачів київських вишів темою першої зустрічі
цього проекту 17 жовтня 2018 р. стала така актуальна проблема як «Освіта в
американських університетах». Виступити із лекцією на цю тему було запрошено
доцента кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного
факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Олександра Комаренка, який двічі був стипендіатом Програми академічних обмінів
США імені Фулбрайта: 1994 р. – у Стенфордському університеті (Стенфорд,
США); 2017 – 2018 рр. – у Гемлайнському університеті (Сент-Пол, США). Крім
того, О. Комаренко був гостьовим (запрошеним) професором Університету Айови
(Айова Сіті, США) в 2002 – 2006 рр., Гемлайнського університету (Сент-Пол,
США) в 2017 – 2018 рр. Також він запрошувався до читання лекцій як гостьовий
професор університетом Мейдзі (Токіо, Японія) та університетом Ататюрка
(Ерзурум, Туреччина) [1].
Доцент О. Комаренко передусім розповів слухачам про свій останній досвід
виконання Фулбрайтівського гранту у вересні 2017 – червні 2018 рр., коли читав
студентам Гемлайнського університету два попередньо узгоджених курси лекцій
англійською мовою щодо нагальних питань історії та політики Російської імперії,
СРСР та пострадянського простору, а також визначальних напрямків історії та
політики країн Східної Європи в ХХ – початку ХХІ ст. Поряд з тим О. Комаренко
провів 13 окремих дискусій щодо історії та політики України та Росії, особливо на

89
сучасному етапі, для наукового загалу як Гемлайнського, так і інших університетів
штатів Міннесота та Вісконсін, в університеті Рівер Фоллз (Вісконсін), а також для
низки громадських та ветеранських організацій [3].
У цій лекції-дискусії – першому заході проекту «Американські зустрічі» –
взяли участь понад 60 студентів та викладачів Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, Національного авіаційного університету,
Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Київського
університету імені Бориса Грінченка, аспіранти та співробітники Національної
Академії Наук України. Питання до лектора та обговорення зосередилися навколо
можливості для української молоді навчатися в американських університетах,
системи фінансування університетської освіти, управління та координації освітніх
проектів, співвідношення місцевих та федеральних освітніх систем у США.
1 листопада 2018 р. відбувся другий захід проекту «Американські зустрічі»,
організований Українською асоціацією американістики спільно з Центром
досліджень новітньої історії Китаю кафедри нової та новітньої історії зарубіжних
країн КНУ імені Тараса Шевченка та Науковим товариством студентів історичного
факультету. Цього разу лекцію-дискусію проводив голова правління ГО
«Українська асоціація американістики», кандидат історичних наук, доцент кафедри
нової та новітньої історії зарубіжних країн Макар Таран на тему «США та Китай у
ХХІ ст.: глобальна конкуренція наддержави сучасності та наддержави
майбутнього». Варто зазначити, що М. Таран проходив стажування у США та
Китаї, зокрема в Університеті закордонних справ Китаю та є випускником
програми імені Фулбрайта. Загалом його закордонний досвід вражає: 1999 –
2000 рр. – «Mandarin Training Center» (Taiwan); 2010 р. – «Arizona State University»
(USA); 2015 р. – «China Foreign Affairs University» (PRC); 2016 р. – «Chinese
University of Hong Kong», Suchow University (Taiwan), Peking University (PRC).
Сфера наукових інтересів М. Тарана – зовнішня політика КНР, американсько-
китайські відносини, тайванська проблема [10].
У виступі М. Тарана та під час його обговорення було розглянуто
найважливіші аспекти поточних відносин між двома наддержавами, перспективи
їхнього розвитку та наслідки цих процесів для міжнародних відносин. Зокрема
наголошувалося, що американсько-китайські відносини – найважливіші
двосторонні відносини глобального значення. Вони впливають на проблеми
загальносвітового порядку денного практично у всіх сферах. Як світова фінансова
стабільність, так і стабільність політична, і на глобальному і на регіональному
рівнях значною, а інколи й кардинальною мірою, залежать від характеру цих
відносин.
Моделями, які відображають особливості відносин між Вашингтоном та
Пекіном, є так звана комплексна взаємозалежність, коли обидві країни, і особливо
це стосується економіки, мають надзвичайно розгалужену й складу
взаємодоповнюючу систему потоків фінансів, технологій та товарів. І у випадку
тих чи інших конфліктних або ж кризових ситуацій величезні втрати нестимуть
обидві сторони. Водночас, відносини між Вашингтоном та Пекіном особливо в
цьому, ХХІ ст. можна охарактеризувати як баланс і коливання між
співробітництвом та конфронтацією. Парадоксально, але попри взаємне
економічне тяжіння між США і КНР існує та збільшується стратегічна недовіра. В
офіційному Пекіні переконані в тому, що стратегічною метою США є своєрідна
вестернізація Китаю та досягнення високого ступеня контрольованості його
90
поведінки і як наслідок, звуження національного суверенітету. У Вашингтоні ж
зміцнюється думка про те, що «китайський виклик», це спроба КНР стати однією з
наддержав, яка кине виклик ліберальному світоустрою, основи якого були
закладені саме Сполученими Штатами.
Обидві країни сформували та сформулювали власні універсалістські глобальні
бачення світу: «Американська мрія» vs «Китайська мрія»; «Вашингтонський
консенсус» vs «Пекінський консенсус». В цьому плані можна констатувати, що
американсько-китайська дихотомія – це і суперечність між двома ціннісними
установками ексепціоністського характеру: китаєцентризмом та ідеєю
американського лідерства.
Відносини між США та КНР стають все більш важливими для України.
Звичайно, ми позбавлені ресурсу впливати на ті чи інші процеси навіть на
периметрі власного кордону. Проте, розуміння їх ключових проблем і моделі
дозволило б українській дипломатії більш тонко балансувати у полі протистояння
між Вашингтоном та Пекіном. Очевидно, що США – ключовий зовнішній
військово-стратегічний фактор безпеки України в умовах наступальності Росії. У
той же самий час Китай – потенційно привабливе джерело інвестицій та
технологій, обсяги та якість яких надзвичайно важливі для економічного й
технологічного потенціалу України (і, читай, військового безпосередньо). На
наших очах зараз відбувається зміна і ускладнення структури глобального
управління, де все більше важелів прибирає до своїх рук КНР. Світ стає більш
поліморфним та поліцентричним. США та Китай залишаються, у той же час,
головними політичними, технологічними та іншого роду драйверами глобалізації.
27 лютого 2019 р. відбувся ще один захід у межах вищезгаданого проекту
Української асоціації американістики та кафедри нової та новітньої історії
зарубіжних країн на тему «Жіноча кар’єра в Сполучених Штатах: переваги,
виклики, можливості» («Women’s career in the United States: advantages, challenges,
and opportunities») з кінорежисером, юристом Шерон Роувен та продюсером,
режисером та сценаристом Андреа Блаугрунд Невінс. У зустрічі взяли участь
студенти, аспіранти, викладачі, наукові співробітники вишів та академічних
установ, всі хто цікавиться історією та сьогоденням США [2]. Учасники
обговорили можливості становлення і розвитку в американському суспільстві
жінки як особистості, її перспективи здобуття освіти та професійного зростання,
ставлення в родині до жінок, які роблять успішну кар’єру.
13 травня 2019 року на Історичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка
відбулася лекція-дискусія екс-директора Української служби «Голосу Америки»
Адріяна Кармазина. Адріян Кармазин – американський журналіст, державний
службовець українського походження, директор Української служби «Голосу
Америки» в 2005 – 2015 рр., спеціальний радник зі стратегічних комунікацій та
розвитку Фундації «U.S. – Ukraine» у Вашингтоні, член експертної групи «Friends
of Ukraine Network», що у 2017 і 2019 рр. видала аналітичний документ «Priority
Recommendations for U.S. Assistance to Ukraine» («Пріоритетні рекомендації з
допомоги США Україні»). Співзасновник архівного фонду Української служби
«Голосу Америки» в Українському музеї-архіві в Клівленді (Огайо, США) та
дослідник її історії, його спогади «Український голос Америки. Понад чверть віку
як один день» (2016) – одне із основних джерел вивчення історії служби у 1980 –
2010-ті рр. Також А. Кармазин є учасником програми обмінів «Fulbright Specialist

91
Program», за якою був лектором в Інституті журналістики КНУ імені Тараса
Шевченка, ХНУ імені В. Каразіна та ЛНУ імені Івана Франка [9].
Високоповажного гостя аудиторії представив завідувач кафедри нової та
новітньої історії зарубіжних країн професор О. П. Машевський, з вітальним словом
також виступив декан Історичного факультету проф. І. К. Патриляк. Модератором
заходу була доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн
О. О. Сухобокова. Послухати лекцію А. Кармазина прийшли студенти, що
навчаються за освітньою програмою «Американістика та Європейські студії», а
також випускники, аспіранти і викладачі Історичного факультету, представники
Української асоціації американістів, фахівці з міжнародних відносин та
інформаційної протидії РФ у гібридній війні.
Адріян Кармазин здійснив огляд основних тенденцій суспільно-політичного
життя США. Головну увагу спікер сфокусував на 27-літньому періоді своєї роботи
в Українській службі американської федеральної радіостанції «Голос Америки».
Прийшовши туди після закінчення Мічиганського університету, де здобув ступінь
магістра у галузi російських та схiдно-європейських дослiджень, він пройшов шлях
від кореспондента (з 1987 р.) до заступника директора Української служби «Голосу
Америки» (з 1999 р.) та її директора (листопад 2005 – вересень 2015 рр.). У цей
період відбулася низка доленосних подій для України, США та світу, що
висвітлювалися Українською службою. Зокрема, розпад СРСР та проголошення
незалежності України, Помаранчева революція та Євромайдан і Революція
Гідності, початок російської збройної агресії проти України. За безпосередньої
участі Адріяна Кармазина Українська служба Голосу Америки створила мережу
корпунктів в Українi та налагодила спiвпрацю з українськими FM-станцiями та
телеканалами (насамперед, 5-м каналом, який досі транслює передачі Української
служби «Голосу Америки»). А. Кармазин координував заходи з реструктуризацiї
щотижневого тележурналу Голосу Америки «Вiкно в Америку», ініціював відому
щоденну телепрограму новин «Час-Time», а також регулярнi прямi включення з
низкою телекомпанiй в Українi [5, 9].
Лекція викликала значний інтерес у слухачів, що засвідчили цікаві та
дискусійні запитання до лектора. Відповідаючи на них, Адріян Кармазин
підкреслив роль «Голосу Америки» в становленні демократії в Україні та протидії
російській агресії в інформаційній сфері. Водночас цей захід, що засвідчив інтерес
аудиторії до історії Української служби «Голосу Америки», започаткував
співпрацю кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ та Української
асоціації американістики з Українським музеєм-архівом у Клівленді (США), який
містить архів Української служби «Голосу Америки», почали співпрацю з
опрацювання та вивчення цих матеріалів. Першим кроком стала спільна підготовка
спеціального збірника статей та метеріалів «Sharing America's Story with Ukraine:
The Voice of America's Ukrainian Service, 1949-2019», присвяченого 70-літтю
Української служби «Голосу Америки», публікація якого запланована на січень
2020 року.
17 травня 2019 року відбулася наступна «американська зустріч» –
«Українсько-американський освітній діалог»: на історичний факультет КНУ імені
Тараса Шевченка завітала група студентів та викладачів із Назаретського коледжу
(Nazareth College) з міста Рочестера, штат Нью-Йорк, США, які у травні 2019 року
перебували в Україні із ознайомчим візитом. Коледж практикує такі поїздки
щороку до різних країн світу, щоб краще познайомитися з їхньою історією та
92
культурою, отримати уявлення про той чи інший регіон, а також перейняти досвід
вирішення якоїсь проблеми. Україна цікавила їх як пострадянська країна з
самобутньою багатою культурою, яка орієнтується на ЄС та НАТО та намагається
подолати зв’язок з Москвою, відстояти своє право на незалежність і
територіальний суверенітет в умовах російської агресії та гібридної війни.
Делегацію очолювали віце-президент Назаретського коледжу Неван Фішер та
керівник відділу політичних наук коледжу професор Олена Прокопович. До групи
студентів та викладачів коледжу приєдналися члени української діаспори з
Рочестера – відома громадська діячка, співорганізатор низки американсько-
українських проектів Тамара Денисенко та представниця Спілки українок США
Меліса Сидор. Також у групі були ветерани Збройних сил США і соціальні
працівники, яких цікавить тема сучасної російсько-української війни, політика
пам’яті в Україні, проблеми соціальної адаптації українських ветеранів до мирного
життя тощо. Загалом з американської сторони участь у заході взяло 16 осіб.
«Українсько-американський освітній діалог» мав на меті ознайомити колег із
США з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка – його
історією та сучасним розвитком, і водночас – сприяти налагодженню контактів між
навчальними закладами, обміну досвідом з організації вищої освіти гуманітарного
напряму. Захід провела Українська асоціація американістики та кафедра нової та
новітньої історії зарубіжних країн КНУ, модераторами виступили завідувач
кафедри професор О. П. Машевський та доцент О. О. Сухобокова. Подібний захід
за участі делегації з США відбувся чи не вперше на історичному факультеті [13].
У стінах Червоного корпусу КНУ гостей із США привітали декан історичного
факультету професор І. К. Патриляк, завідувач кафедри нової та новітньої історії
зарубіжних країн професор О. П. Машевський, доцент кафедри, голова Української
асоціації американістики М. А. Таран, організаторка заходу доцент
О. О. Сухобокова та представники Студентського парламенту історичного
факультету. Особливе враження на гостей з США справила екскурсія у музеї історії
університету, проведена його директором Л. Б. Кругловою [13].
Цікавим та плідним для української та американської сторін був і сам
українсько-американський освітній діалог – дискусія про університетську
гуманітарну освіту в Україні та США на прикладі вишів, які представляли
учасники заходу. Так, активну участь в ньому взяли студенти кафедри нової та
новітньої історії зарубіжних країн освітньої програми «Американістика та
європейські студії» М. Половін та Е. Кузьменко, які ознайомили гостей із історією
та сучасним життям нашого університету. У дружній та невимушеній атмосфері
відбулося обговорення та обмін досвідом щодо організації навчання в українських
та американських університетах, програм наукового обміну між вишами різних
країн, обговорення перспектив співпраці між Назаретським коледжем та КНУ імені
Тараса Шевченка й Українською асоціацією американістики у галузі
американістики та сходознавства. Надзвичайно корисним для нас міг би бути
досвід академічних обмінів Назаретського коледжа з університетами Китаю, з
якими історичний факультет КНУ також налагоджує співпрацю. Американських
колег в цьому плані зацікавила розповідь про освітні програми, за якими працює
кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн – «Американістика та
європейські студії» і «Сходознавство» доцента кафедри нової та новітньої історії
зарубіжних країн, голови Української асоціації американістики та організатора
літньої школи КНУ із китаїстики М. А. Тарана [12].
93
 Особливістю цієї «американської зустрічі» стало розширення її формату,
тематики та хронологічних рамок на увесь час перебування наших гостей у Києві.
Окрім дискусії в стінах Київського університету, програма спілкування з колегами
із Рочестера включала в себе також пізнавальні екскурсії Києвом, відвідання низки
музеїв (у Національному музеї історії України екскурсію провів студент кафедри
нової та новітньої історії зарубіжних країн Р. Гондз), історичних і культурних
об’єктів столиці з доцентами О. О. Сухобоковою та В. О. Пількевич. Особливу
увагу гості приділили знайомству із історією України, зокрема історією Київської
Русі та такими трагічними сторінками як російсько-українська війна 1918 року та
радянська доба, Голодомор 1932–1933 років, сталінські репресії (під час
перебування наших гостей у Києві 18 – 19 травня в Україні вшановували пам’ять
жертв репресій та депортації кримських татарів), Україна у Другій світовій війні та
сучасна російсько-українська війна [8]. Важливо, що діалог кафедри нової та
новітньої історії зарубіжних країн та Української асоціації американістики із
представниками Назаретського коледжу став початком конкретизації
перспективних напрямків співпраці, що мають бути втіленими у подальшому.
Остання в 2019 році «Американська зустріч» «Українські студії в Канаді та
Канадський інститут українських студій» відбулася 29 листопада. Голова
Альбертського товариства сприяння розвитку українознавства Канадського
інституту українських студій при Університеті Альберти (Едмонтон, Канада)
Олександр Панкєєв прочитав лекцію про розвиток українознавства у Країні
кленового листка та її основний українознавчий осередок – Канадський інститут
українських студій. КІУС був заснований в 1976 р. при Університеті Альберти,
який першим серед північноамериканських вишів запровадив систематичне
викладання історії України (1971). Відтак українські студії перетворилися на один з
важливих напрямків наукової та освітньої роботи Альбертського університету. Це
добре ілюструє діяльність КІУС, основні напрямки якої – українознавчі та
українсько-канадські дослідження, видання книг і наукової періодики, розробка і
вдосконалення програм української освіти в Канаді та діаспорі загалом, проведення
конференцій, лекцій та семінарів, надання грантів, зокрема за «Програмою
українсько-канадських дoслiджень». Найвідомішими з реалізованих у минулому
проектів КІУС є переклад англійською мовою «Істoрiї України-Руси» Михайла
Грушевськoгo та п’ятитомна «Encyclopedia of Ukraine».
Надзвичайно цінною та корисною для студентської аудиторії стала розповідь
та практичні поради Олександра Панкєєва щодо перспектив отримати грант для
навчання і стажування в Канаді за спеціальними програмами КІУСу. Також в ході
зустрічі було обговорено можливості наукової співпраці кафедри нової та новітньої
історії зарубіжних країн та Української асоціації американістики з КІУСом та
Університетом Альберти, зокрема на рівні фахових журналів «Journal of Ukrainian
Studies» та «Американська історія і політика», а також проведення у перспективі
спільних науково-дослідницьких та освітніх проектів [6].
Підсумовуючи, маємо наголосити, що проведення цих заходів стало
можливим завдяки ефективній співпраці експертного середовища, представленого
Українською асоціацією американістики, та державного освітнього закладу –
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, і є успішним
прикладом взаємодії фахівців в певній галузі, в даному випадку – американістиці.
Формат «Американських зустрічей», що поєднує академічний стиль лекцій та
популярні нині дискусії в напівформальній обстановці, сприяє налагодженню та
94
поглибленню комунікації між експертами з України та США, дозволяє учасникам
заходів (передусім викладачам та студентам) краще ознайомитися з певними
аспектами теоретичної та прикладної американістики. Так американські історичні
та політичні студії виходять за межі наукових видань й університетських лекцій і
залучають до взаємодії значно ширше коло зацікавлених осіб, популяризують
американістику в Україні, поглиблюють двосторонню українсько-американську
співпрацю в науковій та освітній сферах.

Список використаних джерел та літератури:

1. Американські зустрічі. Зустріч перша: «Освіта в американських університетах»
[Електронний ресурс] // Сайт кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн. – Режим
доступу: http://for.history.univ.kiev.ua/?p=2310
2. Зустріч з американськими режисерками Шерон Роувен та Андреа Блаугрунд Невінс
(США) [Електронний ресурс] // Сайт кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн. – Режим
доступу: http://for.history.univ.kiev.ua/?p=2530
3. Комаренко О. Викладання історії та політики в США: досвід, тенденції, перспективи (на
прикладі університету Гемлайн, м. Сент-Пол) / Олександр Комаренко // Американська історія та
політика: науковий журнал. – № 5. – 2018. – С. 207-210.
4. Кравченко М. Друга міжнародна наукова конференція «Україна і США: досвід та
перспективи співпраці», присвячена 25-річчю встановлення дипломатичних відносин між
Україною та США / Марія Кравченко // Американська історія та політика: науковий журнал. –
2017. – №4. – С. 254-257.
5. Лекція-дискусія директора Української служби «Голосу Америки» в Університеті
[Електронний ресурс] / О.Сухобокова // Сайт Київського національного університету імені Тараса
Шевченка. – Режим доступу: http://www.univ.kiev.ua/news/10390
6. Лекція про українські студії в Канаді [Електронний ресурс] / О.Сухобокова // Сайт
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Режим доступу:
http://www.univ.kiev.ua/news/10778
7. Машевський О. Науково-методичний семінар «Проблеми дослідження та викладання
міждисциплінарних напрямів: європейські студії та американістика» / Олег Машевський //
Європейські історичні студії. – 2017. – №6. – С. 139-147.
8. На українську гостину: візит до Києва групи студентів та викладачів із Nazareth College /
Олена Подобєд, Ольга Сухобокова // Історія України. Вкладка «Всесвітня історія». – №7 (103),
липень 2019. – С. 1-5.
9. Сухобокова О. Голос свободи: Адріян Кармазин – директор Української служби
«Голосу Америки» в 2005 – 2015 рр. / Ольга Сухобокова // Історія України. – №11 (939). – Червень
2019. – С. 8-11.
10. США та Китай у ХХІ ст.: глобальна конкуренція наддержави сучасності та наддержави
майбутнього. Відкрита лекція-дискусія Макара Тарана [Електронний ресурс] // Сайт кафедри
нової та новітньої історії зарубіжних країн. – Режим доступу: http://for.history.univ.kiev.ua/?p=2334
11. Українська Асоціація Американістики. Про Асоціацію [Електронний ресурс] // Сайт
Української асоціації американістики. – Режим доступу: http://uaas.org.ua/about_us.html
12. Українсько-американський освітній діалог. [Електронний ресурс] // Сайт кафедри нової
та новітньої історії зарубіжних країн. – Режим доступу: http://for.history.univ.kiev.ua/?p=2619
13. Українсько-американський освітній діалог у КНУ імені Тараса Шевченка [Електронний
ресурс] / Ольга Сухобокова // Сайт Київського національного університету імені Тараса
Шевченка. – Режим доступу: http://univ.kiev.ua/news/10414
14. Шевченко Н. Міжнародна наукова конференція «Україна і США: досвід та перспективи
співпраці», присвячена пам’яті професора Б. М. Гончара / Н. Шевченко // Американська історія та
політика: науковий журнал. – 2016. – № 1. – С. 215-217.

References:
1. Amerykanski zustrichi. Zustrich persha: «Osvita v amerykanskykh universytetakh» (2018).
Sait kafedry novoi ta novitnoi istorii zarubizhnykh krain, http://for.history.univ.kiev.ua/?p=2310 [In
Ukrainian].
95
 2. Zustrich z amerykanskymy rezhyserkamy Sheron Rouven ta Andrea Blauhrund Nevins
(SShA) (2019). Sait kafedry novoi ta novitnoi istorii zarubizhnykh krain,
http://for.history.univ.kiev.ua/?p=2530 [In Ukrainian].
3. Komarenko, O. (2018). Vykladannia istorii ta polityky v SShA: dosvid, tendentsii,
perspektyvy (na prykladi universytetu Hemlain, m. Sent-Pol). Amerykanska istoriia ta polityka: naukovyi
zhurnal, 5, 207-210. [In Ukrainian].
4. Kravchenko, M. (2017). Druha mizhnarodna naukova konferentsiia «Ukraina i SShA: dosvid
ta perspektyvy spivpratsi», prysviachena 25-richchiu vstanovlennia dyplomatychnykh vidnosyn mizh
Ukrainoiu ta SShA. Amerykanska istoriia ta polityka: naukovyi zhurnal. 4, 254-257. [In Ukrainian].
5. Lektsiia-dyskusiia dyrektora Ukrainskoi sluzhby «Holosu Ameryky» v Universyteti. (2019).
Sait Kyivskoho natsionalnoho universytetu imeni Tarasa Shevchenka,
http://www.univ.kiev.ua/news/10390 [In Ukrainian].
6. Lektsiia pro ukrainski studii v Kanadi. (2019). Sait Kyivskoho natsionalnoho universytetu
imeni Tarasa Shevchenka, http://www.univ.kiev.ua/news/10778 [In Ukrainian]
7. Mashevskyi, O. (2017). Naukovo-metodychnyi seminar «Problemy doslidzhennia ta
vykladannia mizhdystsyplinarnykh napriamiv: yevropeiski studii ta amerykanistyka». Yevropeiski
istorychni studii. 6, 139-147. [In Ukrainian]
8. Na ukrainsku hostynu: vizyt do Kyieva hrupy studentiv ta vykladachiv iz Nazareth College.
(2019). Istoriia Ukrainy. Vkladka «Vsesvitnia istoriia», 7 (103), 1-5.
9. Sukhobokova, O. (2019). Holos svobody: Adriian Karmazyn – dyrektor Ukrainskoi sluzhby
«Holosu Ameryky» v 2005 – 2015 rr. Istoriia Ukrainy, 11 (939), 8-11. [In Ukrainian].
10. SShA ta Kytai u KhKhI st.: hlobalna konkurentsiia nadderzhavy suchasnosti ta nadderzhavy
maibutnoho. Vidkryta lektsiia-dyskusiia Makara Tarana. (2018). Sait kafedry novoi ta novitnoi istorii
zarubizhnykh krain, http://for.history.univ.kiev.ua/?p=2334 [In Ukrainian].
11. Ukrainska Asotsiatsiia Amerykanistyky. Pro Asotsiatsiiu. Sait Ukrainskoi asotsiatsii
amerykanistyky, http://uaas.org.ua/about_us.html [In Ukrainian].
12. Ukrainsko-amerykanskyi osvitnii dialoh. (2019). Sait kafedry novoi ta novitnoi istorii
zarubizhnykh krain, http://for.history.univ.kiev.ua/?p=2619 [In Ukrainian].
13. Ukrainsko-amerykanskyi osvitnii dialoh u KNU imeni Tarasa Shevchenka. (2019). Sait
Kyivskoho natsionalnoho universytetu imeni Tarasa Shevchenka, http://univ.kiev.ua/news/10414 [In
Ukrainian].
14. Shevchenko, N. (2016). Mizhnarodna naukova konferentsiia «Ukraina i SShA: dosvid ta
perspektyvy spivpratsi», prysviachena pamiati profesora B. M. Honchara. Amerykanska istoriia ta
polityka: naukovyi zhurnal, 1, 215-217. [In Ukrainian].

Надійшла до редколегії 24.10.2019.

Oleh Mashevskyi, Dr. habil. (History), Рrofessor

Olga Sukhobokova, PhD in History, Associate Professor
Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

«AMERICAN TALKS » – EDUCATIONAL AND SCIENTIFIC PROJECT OF THE

UKRAINIAN ASSOCIATION FOR AMERICAN STUDIES AND THE FACULTY OF
HISTORY OF TARAS SHEVCHENKO NATIONAL UNIVERSITY OF KYIV

Abstract. The article deals with the educational project «American Talks», implemented
during 2018-2019 by the non-governmental organization Ukrainian Association for American
Studies and the Department of Modern and Contemporary History of Foreign Countries of the
Faculty of History, Taras Shevchenko National University of Kyiv. A series of meetings, lectures,
discussions on topical issues of American history and politics, Ukrainian-American relations, the
place of personality in the modern world, the formation of leaders and their role in American
society are covered.
Lecture-discussion «Education at American Universities» by Associate Professor
Alexander Komarenko was devoted to discussing opportunities for Ukrainian youth to study at

96
American universities, financing American university education, system of management and
coordination of educational projects, correlation of local and federal educational systems.
The event in the Framework event within the American Talks project, organized by the
Chairman of the Board of NGOs Ukrainian Association for American Studies, Associate
Professor Makar Taran, on «The USA and China in the 21st Century: Global Competition of the
Superpower of the Present and the Superpower of the Future», was devoted to the most
important aspects of the current relations between the two superpowers, prospects for their
development and the implications of these processes for international relations. It was
emphasized that the US-China relations are the most important bilateral relations of global
importance and their significance for the whole world, and for Ukraine in particular, will only
grow.
An opportunity to become a woman in the American society as an individual, her prospects
for education and professional development, and family attitudes toward women who have a
successful career was addressed by an event titled «Women's Careers in the United States:
Benefits, Challenges, Opportunities» with American filmmaker, lawyer Sharon Rowven, and
producer, director and screenwriter Andrea Blaugrund Nevins.
In May 2019, at the Faculty of History of Taras Shevchenko National University of Kyiv, a
lecture-discussion was held by a well-known American journalist, a civil servant of Ukrainian
descent, ex-director of the Ukrainian Voice of America service, Adrian Karmazin. This
meaningful event was attended by students, studying under the American and European Studies
program, as well as alumni, teachers of History Faculty, representatives of the Ukrainian
Association for American Studies, specialists in international relations and counteraction to
Russian hybrid information warfare against Ukraine.
Ukrainian-American Educational Dialogue – a discussion about university-based
humanitarian education in Ukraine and the USA between students and teachers of the American
and European Studies program at the Taras Shevchenko National University and Nazareth
College (State of New York, USA), aimed at informing US colleagues about the history and
current development of Ukrainian university education, sharing experience in higher education
in the humanities and discussing prospects for cooperation.
Key words: Ukrainian Association for American Studies, American Talks, USA, Ukraine,
American Studies and European Studies, History.

97
 КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА НОВОЇ ТА НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
УКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ АМЕРИКАНІСТИКИ

АМЕРИКАНСЬКА ІСТОРІЯ ТА ПОЛІТИКА

НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ

№8

Голова редколегії – канд. іст. наук, доц. Перга Тетяна Юріївна

Заступник голови редколегії – д-р іст. наук, проф. Машевський Олег Петрович
Заступник голови редколегії – канд. іст. наук, доц. Таран Макар Анатолійович
Відповідальний секретар – канд. іст. наук, доц. Сухобокова Ольга Олегівна
Технічний редактор – канд. іст. наук, ас. Коваль Андрій Павлович

ЖУРНАЛ ВИДАЄТЬСЯ ЗА ПІДТРИМКИ

«УКРАЇНСЬКОЇ АСОЦІАЦІЇ АМЕРИКАНІСТИКИ»

Комп’ютерна верстка
Скульська Ірина Петрівна

Автори статей несуть повну відповідальність за підбір, точність наведених

фактів, цитат, власних імен, географічних назв та інших відомостей. Тексти
подаються в авторській редакції.

98