Professional Documents
Culture Documents
Друга половина XVI
Друга половина XVI
Саме він став першим з численної групи північноіталійських будівничих, які почали з’являтися
на львівському ґрунті вже у другій половині століття й виступають в документах міського архіву
ще з-перед кінця 50-х рр. їхній приплив до Львова значно зростає від 1560-х рр., а вершина
цього процесу припадає на 1580-ті рр., коли у місті у 1585 р. прийняли міське право одразу три
італійських і п’ять неіталійського походження будівничих.
Тут насамперед варто згадати Петра Італійця, який працював над спорудженням костьолу в
Бистриці у Трансільванії, Христофора Боццано, який перебував на службі у князя Костянтина
Острозького й працював над спорудженням замку у Меджибожі, Петра Сперендіо, який
побував у Молдові й відомий насамперед зі служби у князя К. Острозького в Тернополі та
Острозі, Джакопо Мадлена, якому приписують авторство костьолу бернардинів в Ізяславі
(Заслав) на Хмельниччині, зайнятого будівництвом Успенської церкви на Подолі у Києві
Себастьяно Браччі та Октавіано Манчіні, який працював над відбудовою київського
Софійського собору.
Після 80-х рр. приплив італійських майстрів сповільнився, а їхня діяльність остаточно пішла на
спад з перших десятиліть XVII ст. Більшість з них не змогли утриматися на місцевому ґрунті.
Лише в окремих випадках до нас дійшли відомості, що родини майстрів осіли в Україні. До
таких поодиноких прикладів належить документально засвідчена родина П. Сперендіо в
Острозі.
Ці відомості ставлять у дещо новому світлі проблему діяльності італійських архітекторів на
українських землях, акцентуючи увагу на практично зовсім не відомій до останнього часу ролі
представників української еліти у поширенні нової архітектурної традиції в Україні. Проте
характерно, що лише в одному випадку віднотовано продовження родинної традиції
італійських будівничих у другому поколінні — його дає львівський будівничий першої половини
XVII ст.
Ян Покорович, син Адама Покори. З вигасанням покоління майстрів, які прибули на українські
землі ще перед кінцем XVI ст., від початку XVII ст. в Україні діють хіба що поодинокі
архітектори італійського походження, як будівничий Підгорецького замку Андреа дель Аква.
Натомість у першій половині XVII ст. активно виступають єзуїтські архітектори, діяльність яких
дала ряд визначних зразків костьольного будівництва, вперше на українському ґрунті
починають виступати також військові інженери, як Ґійом Левассер де Боплан чи Павло
Гродзіцький. Фактично упродовж одного століття двічі кардинально змінився особовий склад
будівничихпрофесіоналів європейської традиції.
Найновіші тенденції європейського містобудування першої половини XVII ст. знайшли вираз у
переплануванні міста Броди на Львівщині. Територія міста була розмірена за французькою
системою в туазах, що дало підстави приписати ідею плану відомому французькому
військовому інженерові Ґійому Левассеру де Боплану, який перебував на польській службі й
віднотований документами міського архіву вже 1631 p. 9 Броди розплановані у вигляді
регулярного п’ятикутника, у західній частині якого була збудована укріплена резиденція
власників. Окрім Бродів, Боплан перепланував також подільське місто Бар.
Їхнім рідкісним іконографічним прикладом може служити збережений у міській актовій книзі
вид заснованого 1607 р. Болехова на Прикарпатті. Хоч у другій половині XVI — першій
половині XVII ст. виникло чимало нових міст та містечок, вони далеко не завжди утримували
свій статус.
В систему укріплень входив і давній замок, на території якого у цей час з’явилася Кругла вежа,
ймовірно, ідентична із згаданою як "новозбудована" в інвентарі частини міста 1603 р. Оскільки
документальні джерела засвідчують діяльність у цей час на терені міста італійського
архітектора Петра Сперендіо, є підстави пов’язувати острозькі укріплення саме з його іменем
10. Окрім Острога на Волині з першої половини століття збереглися також міські ворота в
Олиці (1630-ті рр.).
У Львові в другій половині XVI ст. проведено значні роботи над відновленням міських
фортифікацій, в ході яких збудовано Порохову вежу (1554 — 1556). У 1555 — 56 рр. біля
східної сторони міської стіни з’явився Міський арсенал, відбудований після пожежі у 1574 — 75
р. 1639 р. на північ від нього уже в барокових формах споруджено Королівський арсенал
(проект військового інженера П. Гродзіцького). З міських укріплень Жовкви частково
збереглися вежа й Звіринецькі ворота, а також значною мірою реконструйовані Глинські.
Замки та укріплені монастирі. Друга половина XVI — перша половина XVII ст. були періодом
активного будівництва укріплених замків. Як і в містобудуванні, найпоширенішим напрямом тут
виступає перебудова давніх фортець. До найяскравіших прикладів належить Острог, де,
мабуть, незадовго до 1603 р. в ансамблі замку з’явилася Кругла вежа, яка є однією з
класичних пам’яток ренесансного оборонного будівництва.
У середині XVII ст. істотно перебудовано комплекс споруд замку Острозьких у Дубно. Ще в
1561 — 1571 рр. докорінно перебудовано третю найважливішу на території Волині резиденцію
цього наймогутнішого українського княжого роду — замок у Старокостянтинові. В околицях
Львова наприкінці XVI ст. Острозькі збудували замок у Старому Селі, який, однак, згодом
неодноразово нищився й істотно перебудовувався. Серед ґрунтовно перебудованих на
початку XVII ст. слід згадати Одеський замок, який лише у найзагальнішому укладі зберіг
обриси мурів фортеці, що існувала вже у середині XIV ст.
На Покутті у першій половині — середині XVII ст. збудовано замки у Пневі, Раковці, Чернелиці.
На заході Поділля в цей час споруджуються замки у Висічці, Кривчі, Кудринцях, Золотому
Потоці, Підзамочку, Сидорові, Скалаті; в східній частині Подільського воєводства споруджено
замок у Жванці.
Активізація від початку XVII ст. католицької експансії на приєднані до Польщі українські землі
привела до того, що в цей час, як ніколи раніше, в Україні поширюються оборонні католицькі
монастирі. До найраніших серед них належить збудований за мурами міста й включений у
систему його укріплень монастир бернардинів у Львові (від 1600 р.). Від 1604 р. будувався
монастир бернардинів у Сокалі на Львівщині. На початку XVII ст. засновано монастир
бернардинів у Заславі (Ізяслав), у якому під керівництвом Джакопо Мадлени 1610 р.
завершено зведення мурованих укріплень. У Вінниці на початку XVII ст. з’явилися укріплення
монастирів єзуїтів та домініканців. Д
о найвідоміших монастирських комплексів першої половини XVII ст. належить також монастир
домініканців у Підкамені на Львівщині. Класичним зразком оборонного монастирського
будівництва на території Волині виступає Троїцький Межиріцький францисканський монастир
поблизу Острога (фундація князя Януша Острозького). Він включає костьол і келії, споруджені
на оточеному муром подвір’ї. Архітектура будованих на українських землях комплексів
католицьких монастирів, природно, репрезентувала місцевий варіант європейської традиції.
Житлове будівництво в містах. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. значного
поширення набуло світське муроване будівництво у містах. Тут на перший план, зрозуміло,
висувається Львів з його ренесансною забудовою Ринкової площі. Центром ансамблю була
ратуша, яку перебудували у 1617 — 1619 рр., спорудивши біля неї нову вежу (не збереглася).
Упродовж розглядуваного періоду, перед початком XVII ст., на Ринковій площі збудовано ряд
кам’яниць, які належать до найвизначніших зразків тогочасного світського будівництва на
українських землях.
Серед них центральне місце посідає будинок багатого купця грецького походження
Константина Корнякта — єдина у тогочасній житловій забудові міста споруда, що зайняла дві
будівельні ділянки. Завдяки цьому будівля отримала просторий внутрішній двір, обрамлений з
трьох сторін обширними відкритими галереями з аркадами — унікальний у львівській житловій
забудові приклад перенесення на місцевий ґрунт характерного елемента італійських палаццо
з відкритими лоджіями. Об’єднання двох будівельних ділянок дозволило розпланувати
значний, як на львівські умови, за розмірами внутрішній двір, оточений з трьох сторін
двоповерховою галереєю на тонких круглих стовпах.
Як свідчить дата на порталі головного входу, перенесеного згодом на тильну сторону будинку,
палац Корнякта завершено 1580 р. Через парцелю від нього для міщанки Софії Ганель
архітектор Петро Красовський за угодою 1577 р. спорудив будинок з декорованим
діамантовим рустом фасадом, який увійшов до історії львівської архітектури під назвою Чорної
кам’яниці (верхній поверх надбудовано наприкінці XIX ст.).
Будинок зберіг не лише багатий декор фасаду, але й окремі рідкісні у Львові елементи
декорації інтер’єрів — скульптурний портал з Розп’яттям та багатодекороване обрамлення
вікон у парадній залі другого поверху. До найцікавіших зразків львівського пізньоренесансного
житлового будівництва належить наріжний будинок Ринкової площі та вулиці Ставропігійської,
споруджений для Роберта Бандінеллі, родича відомого флорентійського скульптора Баччо
Бандінеллі. Це одна з небагатьох львівських кам’яниць, що відносно краще зберегли первісне
внутрішнє планування.
Серед львівських кам’яниць найкраще збережений фасад має будинок № 28, відомий під
іменем свого власника на початку XVII ст. лікаря Станіслава Дибовицького. На інтенсивному
червоному тлі стіни виділяються соковиті пластичні мальовані чорною фарбою обрамлення
вікон. Кам’яниця Дибовицького єдина у Львові зберегла первісні горизонтальні слухові вікна
горища в скромно профільованому обрамленні.
У Львові впродовж майже всього розглядуваного періоду тривали роботи над будівництвом
міської Успенської церкви. Їх розпочав у середині століття перший відомий у місті будівничий
італійського походження Петро — 1558 р. Він оскаржив церковне братство, яке не постачило
належних за умовою матеріалів для спорудження храму. Еимурувану під його керівництвом
споруду сильно пошкодила пожежа у 1571 р. і, врешті, братство змушене було приступити до
спорудження нового храму.
Будівництво знову розтяглеся на довший період; його планували завершити 1617 р., але
роботи тривали до 1630 р. Успенська церква наслідує тип українського тридільного триверхого
храму, а організація фасадів, інтер’єру та їхньої декорації вирішена у традиціях італійського
ренесансного будівництва — у ній виступає ордерна система, центральний купол несуть
чотири круглих колони, куполи мають касетонову декорацію, в наві влаштовано балконхори.
Ймовірно, 1577 р. з частковим використанням стін храму XII ст. збудовано нову церкву
Успенського монастиря в Дорогобужі. Унікальною для волинського регіону є Миколаївська
церква в Олевську (1596), що демонструє пізній зразок триконхового храму веронської
традиції. 1600-ми рр. датується Троїцька монастирська церква у Дермані, 1600 — 1606 рр. —
Спасопреображенська церква у Четвертині.
Кінцем XVI ст. датується Онуфріївська церква в Гусятині, що так само належить до типу
триконхових. Церкви XVI ст. без точнішого датування вціліли також у Касперівцях (св. Юрія) та
Кошилівцях. 1610 р. датують церкву св. Миколая в Бучачі. До другої половини XVI — першої
половини XVII ст. належить Миколаївська церква у Теребовлі. В Кам’янці-Подільському 1580 р.
споруджено невелику Петропавлівську церкву, що репрезентує поширений у регіоні тип
триконхових храмів афонської традиції.
З новим піднесенням Києва у першій половині XVII ст. після тривалої перерви відновлюється
муроване церковне будівництво. Спершу у тогочасному Києві не стільки споруджували нові
церкви, скільки відбудовували зруйновані давні святині.
Щодо цього слід згадати відновлення з ініціативи митрополита Петра Могили Десятинної
церкви та церкви Спаса на Берестові. В ближчих околицях Києва від 1646 р. велося
будівництво Михайлівської церкви у Переяславі. На Лівобережжі, де перед серединою
століття мурованих церков було мало, у 1622 — 1629 рр. споруджено Покровську церкву у
Сулимівці. Іншим прикладом мурованого церковного будівництва Лівобережжя є церква Різдва
Богородиці в Путивлі (1630 — 1636).
Від цього часу вперше до нас дійшло чимало оригінальних зразків дерев’яної церковної
архітектури та їхні описи. Правда, вони досить нерівномірно розподілені за окремими
регіональними школами — найбагатші на пам’ятки перемишльсько-львівський реґіон та
Волинь.
Очевидно, до кінця XVI ст. належить і відома церква Зішестя Святого Духа у Потеличі, як про
це дозволяють здогадуватися лаконічні дані про її пожежу 1593 р. Дальші зв’язки з пам’ятками
цього кола має Святодухівська церква 1598 р. у Рогатині. 1602 р. споруджено церкву на
Знесінні у Львові, що існувала до початку XX ст.
На Волині з XVI ст. збереглися Дмитрівська церква 1567 р. у Гішині, Успенська церква 1589 р.
у Качині та недатована Спасопреображенська церква в Нуйно. За фотографіями відома
церква у Суходолах, про яку йдеться у заповіті шляхтича Василя Загоровського з 1577 р.
Поряд з зазначеним типом храму існували й інші, скромніші й традиційніші для українського
дерев’яного церковного будівництва, типи тридільних церков. Одна з таких пам’яток —
Хрестовоздвиженська церква на Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі. П. Алеппський
фіксує поширення різних типів церков — одно- і двоверхих, триверхих, особливо відзначаючи
монументальні п’ятиверхі з восьмигранними зрубами, від яких безпосередньо походить тип
висотно розбудованих храмів Києва та Лівобережжя XVIII ст. З малюнка А. ван Вестерфельда
відома також дерев’яна дзвіниця київського Софійського собору. Різні типи дерев’яних церков і
дзвіниць з ряду реґіонів України збереглися також на малюнках М. Ґруневеґа, який, зокрема,
зафіксував ряд храмів, характерних для реґіональної традиції Буковини 17.
Іконографія київського дерев’яного церковного будівництва, попри очевидні реґіональні
відмінності, демонструє загалом той самий напрям розвитку, що засвідчують нечисленні
оригінальні пам’ятки, які збереглися на західноукраїнських землях.
Нова львівська костьольна архітектура бере свій початок від 1600 р., коли розпочато
будівництво комплексу монастиря бернардинів. Автором проекту костьолу, як вважають на
підставі його стилістичних особливостей, був Павло Римлянин, а вели будівництво його
партнер Амвросій Прихильний та Андрій Бемер, якому випало завершити ансамбль. В плані
костьол належить до найраніших місцевих пам’яток готичної школи — він має підкреслено
видовжений вівтар і прямокутну наву. У завершенні фасаду А. Бемер відійшов від первісного
задуму й не дуже вдало поєднав класичну простоту стін з маньєристичним
північноєвропейської редакції завершенням фронтону з акцентом на скульптурній декорації.
Йому ж належить вежа-дзвіниця на подвір’ї костьолу.
На місцевому ґрунті, природно, довше трималися вже апробовані прийоми і схеми, що,
зокрема, потверджує збудований після 1616 р. домініканський костьол св. Марії Магдалини
поза мурами міста. Своєрідність місцевої інтерпретації зберігає і приписуваний Яну
Покоровичу бароковий костьол св. Михаїла монастиря кармелітів босих.
Важливим реґіоном розвитку храмової архітектури західної традиції у першій половині XVII ст.
стала Волинь. Єзуїтське будівництво, яке так яскраво виявилося на львівському ґрунті, на
території Волині репрезентоване збудованими за проектом того ж Дж. Бріано костьолом і
колегіумом в Острозі, що не дійшли до нашого часу. Найяскравішою пам’яткою єзуїтської
архітектури на Волині є запроектований Дж. Бріано костьол св. Петра і Павла в Луцьку (1606
— 1610) з активним пластичним моделюванням фасаду (первісний інтер’єр не зберігся). 1627
р. розпочато зведення костьолу бернардинів у Збаражі (перебудований у XVIII ст.). До
найвизначніших католицьких храмів Волині належить споруджений у 1635 — 1640 рр. за
проектом Б. Моллі та Л Маліверни монументальний Троїцький костьол в Олиці фундації
литовського канцлера Альбрехта Станіслава Радивила.
У 1641 — 1642 рр. споруджено згодом значно перебудований Троїцький костьол у Затурцях.
Дещо окремо у спадщині архітектури західної традиції стоїть п’ятиверхий Троїцький
монастирський костьол у Межирічі Острозькому, п’ятиверхий силует якого наслідує замкову
Богоявленську церкву в Острозі. На цій підставі його нерідко трактують як перебудовану
споруду XV ст., проте францисканські видання першої половини XVII ст. подають його як нову
фундацію князя Януша Острозького. Поряд з межиріцьким до найважливіших зразків
костьольної архітектури Волині належить також костьол монастиря домініканців у Підкамені.
Поряд з оборонною архітектурою муроване костьольне будівництво першої половини XVII ст.
стало тим напрямом, у якому особливо яскраво проявилася присутність на українських землях
західноєвропейської традиції. Природно, що найяскравіше вона виступає на західних землях,
включно із Закарпаттям.
Висновок
Друга половина XVI — перша половина XVII ст. увійшли до історії архітектури та
містобудування на українських землях як період подальшого розвитку усталених традицій й
одночасно утвердження нових напрямів розвитку. Традиційна течія найяскравіше виступає в
українському будівництві, здебільшого дерев’яному, яке вперше вдається простежити за
відчутно більшою кількістю пам’яток.
Натомість у будівництві західного зразка на перший план висувається процес заміни стилів —
утвердження від середини XVI ст. будівництва пізньоренесансного зразка і його заміни
бароковими реалізаціями від початку XVII ст. їх приносили на українські землі насамперед
єзуїтські будівничі, з якими в Україну активно проникали новації римського бароко.
До найяскравіших нових явищ належить діяльність в останній третині XVI ст. значної групи
будівничих італійського походження, проникнення в Україну бастіонної системи укріплень й
поширення з-перед кінця XVI ст. на територіях, які за Люблінською унією відійшли від Великого
князівства Литовського до складу Польщі, костьольної архітектури. Зростання ролі елементів
західноєвропейського походження у загальній картині розвитку архітектури та містобудування
на українських землях стало одним з яскравих виявів дедалі активнішого втягування
українських земель в орбіту загальноєвропейського культурного життя.