Professional Documents
Culture Documents
Містобудівні програми XIII ст
Містобудівні програми XIII ст
Проте навіть у таких містах регулярно планувалося лише середмістя, тоді як забудова
передмість зберігала вільний характер. Тому навіть ці міста демонструють змішаний тип
планувальної структури, посилюваний ще й тією обставиною, що регулярна міська мережа
завжди виникала на місці вже існуючого поселення, яке неминуче так чи інакше накладало
свій відбиток на новоспоруджуване місто.
Утвердившись на престолі в напруженій боротьбі, Данило Галицький від 1230-х рр. розгорнув
широку державницьку діяльність у різних напрямах, одним з важливих аспектів якої стало
закладання міст. Тому, попри природну розбудову уже існуючих міських поселень, для
середини — другої половини
XIII ст. особливого значення набрало заснування нових міст, значною мірою визначене
започаткованою ще в період правління Романа Мстиславича політикою, спрямованою на
розвиток території князівства у північно-західному напрямку. Очевидно, нові міста виникали
насамперед як укріплені пункти, необхідні з огляду на централізаторську політику Данила в
рамках його напруженої боротьби проти боярської опозиції за зміцнення княжої влади,
безперервних княжих міжусобиць та постійної зовнішньої загрози з боку литовців, поляків і
угорців.
Від 1241 р., коли до Галицько-Волинського князівства докотилася монголо-татарська навала,
міста набирають також функції укріплених пунктів проти ординців. Під 1259 р. літописець
прямо вказує на таке призначення новозасновуваних укріплених поселень, зазначаючи, що
Данило закладав нові "городи" "проти безбожних татар".
Вона згоріла під час відомої пожежі міста і далі не відбудовувалася, оскільки, за твердженням
літописця, Данило був зайнятий спорудженням інших укріплених пунктів проти татар. Проте,
мабуть, з розбудовою міста вежа втратила певні функції свого первісного призначення, і саме
це стало головною причиною відмови від її відновлення. За походженням і типом це,
безперечно, був західноєвропейський донжон, проте поєднання у ньому каменю і дерева дає
приклад дуже своєрідної інтерпретації європейської ідеї на місцевому ґрунті.
Окрім того, кам’яна вежа на дванадцять ліктів, за свідченням літопису, була зведена "за
поприще від Холма" й увінчана скульптурним зображенням орла. Останнім часом віднайдено
фундаменти вежі в Угровську. Збережену до нашого часу вежу у Кам’янці, вірогідно,
споруджено за наказом князя Володимира Васильковича після заснування цього міста. З
території Волині відома також втрачена вежа, яку, за даними літопису, князь Мстислав
Данилович спорудив у Чорторийську на самому початку свого правління (1289). Ця найпізніша
серед зафіксованих літописом волинських веж і завершує столітню історію цієї своєрідної
сторінки оборонного будівництва, започаткованої князем Романом Мстиславичем на зламі XII
— XIII ст.
Пам’яткою цієї групи з-поза меж Волині була втрачена вежа Спаського монастиря біля
Старого Самбора фундації, вірогідно, Льва Даниловича. До неї ж належить також кругла вежа
на подвір’ї замку в Любліні.
Місто Данила продовжило свого анонімного попередника, розвинувши вже існуючу міську
структуру. Окрім безслідно втраченого княжого замку, її визначальними елементами
виступають найдавніші храми. Центральне місце серед них посідає Миколаївська церква, яка,
з огляду на підтверджений літописом розвинутий особисто князем культ св. Миколая
Мирлікійського, може бути визнана його фундацією.
Очевидно, окрім історичного ядра міста біля північно-західного схилу Замкового пагорба, на
території якого збереглися найдавніші львівські храми, уже в княжі часи забудова зайняла
також нижчу частину схилу біля західного підніжжя Замкової гори, де згодом, у другій половині
XIV ст., розвинувся центр "магдебурзького" Львова. За традицією, новий центр міста заснував
князь Лев Данилович 1270 р., а версія походження львівського середмістя лише з другої
половини XIV ст. утвердилася лише в новішій літературі. Зміни у розвитку планувальної
структури середмістя засвідчує відмінність мірної системи розпланування забудови окремих
ділянок території "міста в мурах".
Окрім Данила Галицького, активну містобудівну політику, як зазначалося, проводив також його
брат Василько на Волині, проте про неї не збереглося майже ніяких конкретних відомостей
поза лаконічною літописною згадкою під 1276 р. про численні городи, споруджені в часи
правління князя. Продовжувачем цієї діяльності став його наступник Володимир Васильковим,
який успадкував від батька не лише сам інтерес до містобудівного руху, але й тих майстрів, які
реалізували відповідні задуми.
Одним з них, безперечно, був згаданий у літопису під 1276 р. у зв’язку із заснуванням
Кам’янця княжий будівничий — Олекса, який, за словами літописця, спорудив чимало
укріплених городів для Василька Романовича і продовжував працювати для Володимира
Васильковича. Наведене свідчення вказує, що діяльність Олекси мала розпочатися задовго до
1276 р., й він належав до артілі майстрів, яку Володимир Василькович успадкував від батька.
Це дає підстави висловити здогад, що засвідчена значно скромнішими даними містобудівна
діяльність волинських князів так само була результатом широкої продуманої політики, що
спиралася, як свідчить особа Олекси, насамперед на місцеві кадри майстрів.
Скромний характер доступних відомостей про оборонну архітектуру княжої доби не дозволяє
розглянути її докладніше, оскільки у своїх найхарактерніших виявах вона стала фактично
втраченою сторінкою історії українського будівництва, а нечисленні її залишки досліджені
мало.
Про це, зрештою, опосередковано свідчить і характер храмового будівництва під патронатом
Данила Галицького — така широко запланована будівнича діяльність, безперечно, мусила
опиратися насамперед на належно підготовлені і фахово вишколені кадри. Тобто відповідна
політика, цілком очевидно, мусила бути продуманою і в цьому напрямі, хоч, поза самим
іменем Авдія, від неї не залишилося жодних інших прямих джерельних слідів.
Зрештою і сама професійна діяльність майстрів Данила Галицького нині відома майже
виключно із скупих літописних свідчень — насамперед переліку, безперечно неповного, храмів
його фундації. У самому Холмі, окрім кафедрального собору, це були також церкви Різдва
Богородиці та св. Кузьми і Дем’яна. Церкву Богородиці князь збудував також у Дорогичині.
Літопис зовсім не торкається храмів, споруджених в інших містах Данилової фундації, тому
наші уявлення про цей аспект його діяльності, цілком природно, далеко і далеко не повні.
Ці, загалом скромні, літописні дані певним чином доповнюють вцілілі лише у незначних
залишках на рівні фундаментів найдавніші храми княжого Львова, щодо яких немає сучасних
джерельних свідчень. На перше місце серед них висувається Миколаївська церква, яка,
мабуть, стояла у своєму первісному вигляді до кінця XVII ст. Про це дозволяє здогадуватися
зображення складеного з кам’яних блоків храму за мурами Львова в одній із заставок
львівського видання "Требника" 1682 p.
Це — досить рідкісний для українського мурованого церковного будівництва тип храму. Про
первісний вигляд докорінно перебудованої Онуфріївської церкви нині судити важко. Так само
на підставі одних лише вцілілих фундаментів складно виробити повніше уявлення про
первісний вигляд П’ятницької та монастирської Святоюрської церков.
Завдяки літописним свідченням трохи краще відоме храмове будівництво Волині під опікою
князя Володимира Васильковича. Воно не виступає в літопису у такому концентрованому
вигляді, як у Данила Галицького, проте, як і в нього, теж мало активний північно-західний
напрям поширення. Князь збудував церкву апостола Петра у Бересті іцеркву Благовіщення у
Кам’янці. У Володимирі-Волинському він спорудив церкву св. Дмитрія і святих Апостолів з
монастирем. Проте всі ці храми до цього часу не віднайдені. З церковних фундацій
Володимира Васильковича збереглася тільки Георгіївська церква у Любомлі, яка дійшла до
нашого часу лише у фундаментах, значною мірою перекритих збереженою спорудою XVIII ст.
Тому чи не єдиним, вірогідно, краще збереженим мурованим храмом з-перед середини XIV ст.
може бути скромна церква-ротонда св. Василія Великого у Володимирі-Волинському —
найпізніший відомий зразок західноукраїнських ротонд, споруджена, згідно з нововідкритим
написом на фасаді, 1294 р. За свідченням літопису під 1289 р., у місті Володимир Василькович
спорудив також церкву Іоакима і Анни в монастирі над гробом своєї баби — храм з таким
посвяченням джерела фіксують на території замку ще 1513 р. 11
До подібного висновку приводить наявність саме такого типу споруди у клеймі з зображенням
поховання святої невідомого походження житійної ікони св. великомучениці Параскеви у збірці
Національного музею в Кракові. Історично-політичні переміни середини — другої половини XIV
ст., внаслідок яких українські землі втратили свою самостійність, відійшовши у більшій частині
до складу Великого князівства Литовського, а в меншій — до Польщі, поклали початок новому
періоду еволюції будівництва.
Посиленню і зміцненню цих тенденцій у його розвитку послужила дальша розбудова нового
центру міста, відкоригована відповідно до засад планувальної структури міст на
Маґдебурзькому праві. Поодиноким "націям" — руській, вірменській та єврейській — у межах
середмістя було виділено для заселення лише окремі невеликі квартали. Судячи з відомої
дати спорудження Вірменського собору — 1363 р. — така планувальна структура "міста в
мурах" була вироблена й склалася як остаточна не пізніше початку 1360-х рр. внаслідок
часткового коригування уже існуючого середмістя відповідно до засад планувальної організації
поселень на німецькому праві — з Ринковою площею, ратушею в центрі й системою вулиць,
що виходили з кутів Ринку.
Сторони центральної площі були розділені на рівні вузькі, витягнуті в глибину ділянки,
призначені для житлової забудови. Ця планувальна структура середмістя визначила характер
його забудови впродовж майже всієї її історії, проте з найранішого часу, через неодноразові
пізніші перебудови, реально могли вціліти хіба що підземні та приземні частини окремих
споруд.
Показово, що побудоване в середині XIV ст. (за іншими даними — наприкінці XIII ст.) перше
місто німецьких колоністів так само було дерев’яним. Значення дерев’яної забудови у
тогочасному місті засвідчує той факт, що навіть львівська резиденція галицького архієпископа
ще на початку XV ст. була дерев’яною.
Приклад Львова найвиразніше демонструє характер тих змін, які від середини XIV ст.
набирали дедалі більшого розвитку в західноукраїнському реґіоні. Важко конкретно
стверджувати, наскільки вони проявилися у менших осередках міського життя, де не дійшло
до таких виразних слідів вестернізації, оскільки їхня насамперед дерев’яна давня забудова
безслідно зникла.
Проте перенесена на західноукраїнський ґрунт від середини XIV ст. планувальна структура
міських поселень на Магдебурзькому праві чітко виступає у цілому ряді міст з теренів
Галицького князівства (Дрогобич, Самбір), навіть таких, де вціліла забудова походить лише з-
перед кінця XIX ст. (Золочів, Стрий, Яворів).
Проте насправді за нею стоїть лише відзначена зміна будівельних традицій, пов’язана з
переходом від системи дерев’яно-земляних укріплень княжої доби до мурованого оборонного
будівництва західноєвропейського типу. Окрім того, слідом за Я. Длуґошем, нерідко також
значно перебільшується особиста роль Казимира III в поширенні оборонного будівництва
західноєвропейського зразка на приєднаних до Польщі землях Галицької Русі.
Незалежно від цього, не може підлягати сумніву, що нова історична ситуація привела до
докорінної переміни системи і характеру оборонного будівництва, пов’язаних з утвердженням
західної традиції. Це знайшло вираз не лише у містах, а й у резиденційній архітектурі,
поширюваній з напливом на західноукраїнські землі магнатерії та шляхти з території Польщі.
З розглядуваного періоду до нашого часу не дійшла жодна її пам’ятка, проте серед них мусили
бути характерні для свого часу споруди, як, наприклад, резиденції короля Владислава II
Яґайла у Городку чи Добростанах на Яворівщині. Унікальним прикладом оборонного залишку
провінційної резиденції є вежа (інші елементи укріплення були дерев’яними) у П’ятничанах на
Жидачівщині — вірогідний релікт "форталіціум", існування якого потверджене документальною
згадкою 1454 р. 13
Верхній замок знаходиться на території укріплень княжого часу, які, за свідченнями Галицько-
Волинського літопису, були комбінованими — дерев’яними і земляними. На їхньому місці в XIV
ст., "за князя Любарта", як стверджено в урядовому описі замку 1545 р. 14, споруджено
муровані стіни з трьома вежами, у яких виразно виступають елементи готичного будівництва.
Розпочате за Любарта спорудження обох замків згодом продовжив князь Свидриґайло.
На території замку був розташований також палац. Мурований Верхній замок споруджувався
поступово, починаючи від в’їзної вежі. На відміну від нього, Нижній був мурований лише
частково. Інші вежі й частина стін замку залишалися дерев’яними — він не був домурований.
Починаючи від XIV ст., досить активно укріплюється територія Закарпаття. Цим століттям
датується збережений в руїнах замок у Королевому та рештки замку в Невицькому під
Ужгородом. З-перед кінця XIV ст. веде свою історію найкраще збережений у регіоні
Мукачівський замок, заснований після того, як 1386 р. цю територію отримав князь Федір
Коріятович. Його первісним ядром був донжон (втрачений), навколо якого згодом
розросталася розбудована система укріплень, більшість яких виходить поза часові рамки
розглядуваного тут періоду.
Мабуть, до другої половини XIV ст. належить і найстаріша частина монастирської церкви св.
Онуфрія у Посаді Риботицькій (з частковими перебудовами перелому XV — XVI ст.).
Останніми роками відкрито частини збудованої перед кінцем XIV ст. церкви
Спасопреображенського монастиря у Стовпі (Столп’є) поблизу Холма 17.
Мабуть, до того ж часу належить і недавно відкрита церква Перенесення мощів св. Миколая у
Збручанському на Тернопільщині, заснування якої є підстави пов’язувати з подільським
періодом історії родини Коріятовичів — один з небагатьох українських храмів з мурованою
вівтарною перегородкою Ч У ній виразно виступають балканські зв’язки в плануванні та
декорації, що становить один з характерних моментів розвитку архітектури подільського
регіону.
Вони присутні також у церкві Покрови Богородиці у Шарівці (1430-ті рр.), що вказує на ширше
значення балканських контактів у тогочасному українському мурованому церковному
будівництві Поділля. Шарівська церква демонструє своєрідний варіант планувальної
структури, що виводиться від афонських триконхових храмів, у ній так само на перший план
виступає захисний характер, підкреслений оборонною вежею на фасаді.
Попри це, є достатні підстави стверджувати, що завершальний етап княжої доби української
історії відіграв вагому роль у розвитку дерев’яного церковного будівництва та передачі
традицій дохристиянського та ранньохристиянського часу наступним історичним епохам.
Якщо українське церковне будівництво з-перед середини XV ст. виступає як наступна ланка
багатовікового процесу внутрішньої еволюції, то церковна архітектура західноєвропейського
родоводу не мала на місцевому ґрунті таких глибоких основ. Їх не могли закласти ані
поодинокі храми княжого періоду на зразок львівського костьолу Марії Сніжної, ані діяльність
на території Галицького князівства будівельних артілей з Польщі та Угорщини, з якими
пов’язаний розвиток місцевого білокам’яного церковного будівництва XII — XIII ст.
Рання львівська архітектура готичного періоду складає досить цілісну групу пам’яток, у якій
домінують збережений парафіяльний костьол та втрачені у XVIII — XIX ст. костьоли
монастирів домініканців і францисканців. Усі вони закладені на єдиному плані з вузькою
витягнутою вівтарною частиною і вкороченою прямокутною, близькою до квадрата, навою, й
демонстрували характерні приклади "цегляної готики", однією з прикметних рис якої виступає
майже цілковита відсутність монументальної скульптурної декорації. Найзагальніші принципи
планово-просторової організації перших львівських готичних храмів витворили популярну на
місцевому ґрунті схему, яка залишалася актуальною до самого початку XVII ст. (костьоли
монастиря бернардинів та св. Марії Магдалини).
Серед трьох найстаріших готичних храмів Львова особливе місце мав посідати новий
парафіяльний костьол. Пізніша традиція приписує його закладення Казимирові Великому,
проте відомі моменти історії спорудження храму не дають жодних свідчень щодо якоїсь опіки
над його будівництвом з боку вищої державної та церковної влади, що, на перший погляд,
виглядає нібито досить несподіваним у контексті особливої ролі Львова в утвердженні
польського панування на новопридбаних територіях.
Другою за значенням спорудою серед ранніх готичних храмів Львова був розібраний у
середині XVIII ст. костьол монастиря домініканців, найповніше уявлення про який дає опис М.
Ґруневеґа. Лише у найзагальніших рисах відомий також костьол монастиря францисканців.
Ранню львівську готику у значно скромнішій редакції демонструє також невеликий однонавний
з малою гранчастою апсидою костьол Іоанна Хрестителя, який належав общині вірмен-
католиків — Владислав Опольський передав його їм 1375 р. 20 Іншими зразками львівської
готики виступають втрачені каплиця св. Катерини на території Низького замку, шпиталь
Святого Духа та костьол св. Станіслава.
Ще перед серединою XV ст. костьоли з’являються і на Волині, хоч тут загалом до XVII ст. вони
були поширені дуже мало. До найстаріших належав втрачений костьол домініканців в Острозі,
заснований 1432 р. Найстарішою вцілілою автентичною пам’яткою костьольної архітектури на
території Волині є датований 1450 р. скромний однонавний з трансептом костьол св. Петра і
Павла фундації Радивилів в Олиці.
Тому на загальному тлі історії будівництва з-перед середини XV ст. здобутки цього нового для
місцевих умов напряму презентуються, скоріше, досить скромно, й показові насамперед як
свідчення утвердження західноєвропейського будівництва як самостійного напряму розвитку
місцевої архітектури і як перші кроки у характерному для пізнішого періоду здомінування
місцевої будівельної ситуації майстрами-професіоналами європейського походження.
Період XIII — середини XV ст. посідає важливе місце в історії архітектури та будівництва в
Україні. Як і мистецька культура українських земель загалом, він на своїх початках виступає як
час активного розвитку будівельної справи у Галицько-Волинському князівстві середини —
другої половини XIII ст. й продовження її здобутків за умов входження українських земель до
складу Литви та Польщі від середини XIV ст.