1.Поняття «педагогіки» та «психології».

Педагогіка
Педагогіка вивчає специфічні сфери навчання, виховання та роботи вчителя.
Основні педагогічні поняття, що виражають наукові узагальнення, прийнято називати
педагогічними категоріями. До них відносяться: виховання, навчання, освіту. Педагогіка
широко оперує і такими загальнонауковими категоріями, як розвиток і формування.

Виховання - цілеспрямований і організований процес формування особистості. У

педагогіці це поняття вживається в широкому філософському і соціальному сенсі і в більш
вузькому - педагогічному значенні

У філософському сенсі виховання є пристосування людини до середовища і умов

існування. Якщо людина пристосувалася до середовища, в якій він існує, він виховався.
Не має значення, під впливом і за допомогою яких сил це йому вдалося, чи сам він дійшов
до усвідомлення необхідності найбільш доцільного поведінки або йому допомогли.
Скільки б він не отримав виховання, його йому вистачить до кінця життя.

Інша справа, яким буде якість цього життя. Для хорошої потрібно багато виховання. Для
животіння на задвірках цивілізації досить з'ясування простих зв'язків. Без допомоги
кваліфікованих вихователів людина досягає мало, а залишаючись поза полем виховання,
лише небагатьом нагадує людину. Зауваження про те, що без виховання він залишається
всього лише біологічною істотою, не зовсім вірно.

У соціальному сенсі виховання - це передача накопиченого досвіду від старших поколінь

молодшим. Під досвідом розуміються відомі людям знання, уміння, способи мислення,
моральні, етичні, правові норми, словом, створене в процесі історичного розвитку
духовну спадщину людства. Кожен прийшов в цей світ долучається до досягнень
цивілізації, що досягається методом виховання. Людство вижило, зміцніло і досягло
сучасного рівня розвитку завдяки вихованню, завдяки тому, що вистражданий
попередніми поколіннями досвід використовувався і примножувалися подальшими.
Історія знає випадки, коли досвід губився, річка виховання пересихала. Тоді люди
опинялися відкинутими в своєму розвитку далеко назад і змушені були заново
відновлювати втрачені ланки своєї культури; гірка доля і важка праця очікували цих
людей.
У педагогіці, як і в інших соціальних науках, поняття виховання часто використовується
для позначення окремих циклів цілісного виховного процесу. Кажуть - «фізичне
виховання», «естетичне виховання».

Навчання - спеціально організований, цілеспрямований і керований процес взаємодії

вчителів та учнів, результатом якого є засвоєння знань, умінь, навичок, формування
світогляду, розвиток розумових сил, обдарувань і можливостей у відповідності з
поставленими цілями.

Основу навчання складають знання, уміння, навички. Знання - це відображення людиною

об'єктивної дійсності у формі фактів, понять і законів науки. Вони являють собою
колективний досвід людства, результат пізнання об'єктивної дійсності. Уміння -
готовність свідомо і самостійно виконувати практичні та теоретичні дії на основі
засвоєних знань, життєвого досвіду і набутих навичок. Навички - компоненти практичної
діяльності, які проявляються у виконанні дій, доведених до досконалості шляхом
багаторазового вправи.

Повідомляючи учням ті чи інші знання, педагоги завжди надають їм необхідну

спрямованість, формуючи як би попутно, а насправді досить докладно, найважливіші
світоглядні, соціальні, ідеологічні, моральні та інші якості. Тому навчання має виховує
характер. Точно так само в будь-якому вихованні містяться елементи навчання.
Навчаючи-виховуємо, виховуючи - навчаємо.

Освіта - результат навчання. У буквальному сенсі означає формування образу добре

навченого, вихованого, інтелігентної людини. Освіта - система накопичених в процесі
навчання знань, умінь, навичок, способів мислення, якими оволодів учень. Саме система,
а не обсяг (набір) розрізнених відомостей характеризує освіченої людини. Початкова
школа дає своїм випускникам початкове (елементарне) освіту. Головний критерій
освіченості - системність знань і мислення. Тоді учень здатний самостійно мислити,
відновлювати відсутні ланки за допомогою логічних міркувань

Психологія
Наука психологія – наука про психіку або душу, матеріальним органом нашої психіки є
відображальна діяльність мозку. Вся психічна діяльність відбувається виключно завдяки
мозку.
Термін психологія походить від двох давньогрецьких слів: «psyche» - душа і «logos» -
слово, розуміння, знання, вчення, що означає «наука про душу». Отже, психологію можна
визначити як науку про душу людини. А саме так довгий час і сприймали психологію. Але
виникає питання: чи існує душа насправді? Для одних – це реальність, для інших – умовне
поняття.

Зараз багато вчених схиляються до думки, що душа, як об’єкт вивчення, - це реальність.

Матеріалістичне розуміння душі відсутнє, бо матеріалізм – це вчення про те, що оточує
людину на Землі і що можна дослідити.

Однозначної точки зору щодо поняття «душа» не існує. Тому всі так звані «рухи душі»
(емоції, почуття, процеси мислення, бажання і т.д.) можна зафіксувати лише через
зовнішні прояви.

Пізніше замість поняття «душа», як центрального концепту психології. Почали

використовувати науковий термін «психіка». Психіка, як душа, існує в об’єктивній
реальності, яка, утім, відмінна від тієї, котру ми сприймаємо як зовнішню реальність.

Психічні явища – це своєрідні суб’єктивні переживання, суб’єктивні образи

відображуваних у свідомості явищ реальної дійсності, це внутрішній світ людини в усій
його повноті й різноманітності. Психічне життя людини охоплює її пізнавальну
діяльність:

 Відчуття;

 Сприймання;

 Пам'ять;

 Мислення;

 Уяву.

Емоційно-вольову:

 Різноманітні почуття;

 Переживання;

 Прояви волі.

Важливим аспектом психічного життя є спонуки до активності:

  Потреби;

 Інтереси;

 Переконання;

 Ідеали.

Особливу групу психічних явищ становлять індивідуально-психологічні властивості

особистості:

 Здібності;

 Темперамент;

 Характер.

Та її психологічні стани:

 Піднесеність;

 Пригніченість;

 Схвильованість;

 Байдужість.

Як форма відображення дійсності високоорганізованою матерією – нервовою системою,

мозком – психіка характеризується низкою особливостей:

 психічне відображення має активний характер, пов’язане з пошуком та добором

способів дій, що відповідають умовам середовища;

 психічне відображення має випереджальний характер, забезпечує функцію

передбачення в діяльності та поведінці;

 кожний психічний акт є результатом дії об’єктивного через суб’єктивне, через

людську індивідуальність, що накладає відбиток своєрідності на її психічне життя.

У процесі активної діяльності психіка постійно вдосконалюється й розвивається.

Знання психіки, природи психічних явищ та їх закономірностей має винятково важливе

значення в житті та діяльності людини для керування психічним розвитком і діяльністю
особистості.
Отже, психологічні явища – це суб’єктивні переживання, тобто елементи внутрішнього
досвіду суб’єкта.

Психологічні факти – це об’єктивні обставини, що виявляються у поведінці, тілесних

процесах, продуктах діяльності мислення, соціально-культурних явищах і т. д.

Для того, щоб зрозуміти особливості психології, необхідно відокремити власне сферу
психологічних досліджень і визначити методи, які використовує психологія.

Об’єкт психології – це певні прояви об’єктивного або суб’єктивного світу людини.

Предмет психології – це результат теоретичного абстрагування на основі принципів, за

якими виділяються закономірності розвитку досліджуваного об’єкта.

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об’єктивної дійсності в мозку

розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих істот, набувала дедалі
складніших форм. Найвищим рівнем її розвитку є властива людині свідомість.
Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людини
і трудовою діяльністю, що спричинила її розвиток. З переходом до суспільних форм життя
докорінно змінилася структура людської поведінки. Поряд з біологічними її мотивами, які
залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникли вищі, «духовні» мотиви
та потреби, вищі форми поведінки, які за садово зумовлені здатністю абстрагуватися від
безпосереднього впливу середовища. Поряд з двома джерелами поведінки – спадково
закріпленою програмою та власним досвідом індивіда – виникло третє джерело, що
формує людську діяльність, - трансляція та засвоєння суспільного досвіду. У задоволенні
цієї важливої соціальної проблеми одним з вирішальних чинників була мова, що стала
формою існування свідомості.

Характерними особливостями і структурними компонентами свідомості є знання про

навколишню дійсність, природу, суспільство. Рівень свідомості безпосередньо залежить
від рівня засвоєння знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку
в людини розвинулася потреба в знаннях, яка є найважливішою її спонукою, мотивом
пізнавальної діяльності.

Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб’єкта пізнання, розрізнення

суб’єкта «Я» та об’єкта «не Я», протиставлення себе як особистості іншому об’єктивному
світові. Характерним щодо цього є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості,
тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей.
Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її
результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригування власних дій, їх
перебудові, у змісті стратегії і тактики, якщо цього потребують обставини.

Ставлення особистості до об’єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе.

Ставлення особистості до оточення виявляється в оцінюванні та самокритиці, в яких
важливу роль відігріває емоційно-вольова сфера діяльності.

Вивчаючи форми психічної діяльності, треба зважити на те, що психічне життя,

свідомість та діяльність особистості завжди постають в єдності. Ця єдність виявляється в
цілеспрямованій діяльності людини, її різноманітність пізнавальних, емоційних та
вольових реакціях, ставленні до інших і до самої себе. Людина взаємодіє з навколишнім
середовищем як цілісна система. Цілісність взаємодії забезпечується насамперед вищим
відділом центральної нервової системи – корою великих півкуль головного мозку, яка
інтегрує діяльність організму й керує нею.

Із розвитком психології як науки, з використанням психологічних знань у

найрізноманітніших сферах людської діяльності певні галузі цих знань поступово
виокремились і стали самостійними. Розрізняють психологію:

 Загальну;

 Вікову;

 Педагогічну;

 Соціальну;

 Генетичну;

 Інженерну;

 Військову;

 Медичну;

 Юридичну;

 Спортивну;

 Зоопсихологію;

 Психологію праці;
  Мистецтва;

 Патопсихологію.

Кожна з зазначених галузей психологічних знань має певні предмети і методи вивчення
своєрідності психічної діяльності залежно від умов праці в тій чи іншій сфері людського
життя та діяльності й їхніх вимог до морально-психологічних якостей особистості. Проте
всі галузі психологічних знань потребують знань загальної психології, яка вивчає
методологічні питання психології, природу психологічних явищ, закономірності розвитку
та перебігу пізнавальних психологічних процесів, індивідуальні особливості психіки
людини, її почуття та волю, темперамент, характер і здібності.

У добу науково-технічного прогресу особливу увагу психологів привертають проблеми

психології праці та соціальної психології.

Взагалі розуміння предмета психології протягом історії розвитку людства зазнавало змін.
Різні мислителі, представники окремих шкіл та прибічники різноманітних вчень
викладали своє розуміння предмета психологія.

Давньогрецький мислитель, основоположник психологічної науки Аристотель вважав, що

психологія – це наука про душу. У стародавні часи психологія була частиною системи
філософських знань.

Піфагор, а пізніше мислителі Нового часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, Д. Юм) вважали, що
психологія – наука про свідомість.

У пострадянській психології, у зв’язку з введенням у психологію пояснювального

принципу діяльності, психологія визначається як «наука про закони походження і
функціонування психічного відображення індивідом об’єктивної реальності в процесі
діяльності людини і поводженні тварин» (Леонтьев А. Н. та Ярошевський М. Г. Стаття
«Психологія». Велика радянська енциклопедія, т. 21, стор. 93).

З цього визначення випливає, що предметом психології є психологічно керована

діяльність. Методологією наукового дослідження тут виступає великий набір
експериментальних, математичних та інших прийомів та засобів.

У трансперсональній психології предметом дослідження є різні прояви несвідомого і

позасвідомого, зв'язок психічних структур людини з Космосом.
 2.Історія розвитку педагогіки та психології.
Розвиток педагогіки
У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у
міських школах та університетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстрами». Упродовж багатьох століть тут

не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з
піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники».
Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забивать учителей
своих» Кирила Туровського: «Если и научился от простого человека, не от иерея, то
держи в своем сердце и уме память о нем до исхода души своей... Непомящие же, откуда
добро познали, те подобни голодному и измерзшему зимой псу, которого согрели и
накормили, а он начал лаять на согревшего и накормившего его».

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна педагогіка — духовна

педагогіка — світська педагогіка.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в

домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ
й учителей сельских».

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г.

Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без
належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з
конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує можливості й
ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-
педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з
педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх
відповідність сучасним завданням виховання.

Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас

один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.
Педагогіка народознавства — напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який
забезпечує практичне засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв
і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків,
дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) — наука про культуру, побут народу,

його походження й розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому значенні
— це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру,
історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають
багатогранність життя народу, нації.

Родинна педагогіка — складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання й

досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних,
мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся,
поваги до пам'яті померлих та ін.

Педагогічна деонтологія — народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми,
вчителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні
норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Педагогіка народного календаря передбачає виховання дітей та молоді послідовним

залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Козацька педагогіка — частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-

лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною
свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання

особистості засобами релігії.

Найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне

життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до
цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і
монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії
виховання мало яскраво виражений теологічний характер. Значний внесок у розвиток
педагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин,
Аквінат.
Гертулліан Квінт Септимій Флоренс (160—222) — християнський теолог і письменник.
Різко виступав проти всієї античної філософії, але із симпатією ставився до стоїків,
зокрема до Сенеки. Він обґрунтував своєрідний містицизм: душа і навіть Бог—тіла
особливі. Якби душа була безтілесною, вона б, на його думку, не могла впливати на тіло.
Світне вічний, створений з нічого.

Августин Блаженний Аврелій (354—430) — християнський теолог і церковний діяч.

Глибоким психологічним аналізом позначена його автобіографічна «Сповідь», яка
відображає становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував у
західноєвропейській філософії та католицькій теології до XIII ст.

Аквінат (Фома Аквінський) (1225—1274) — філософ і теолог. Сформулював п'ять доказів

існування Бога як першопричини, кінцевої мети сущого. Визнаючи самостійність
природного буття і людського розуму, стверджував, що природа завершується в благодаті,
розум — у вірі. Найвідоміші його твори: «Сума теологи», «Сума проти язичників».
Вчення Аквіната покладено в основу томізму й неотомізму.

На рубежі XX—XXI ст. важливою гранню соціального життя в Україні є повернення до

основ релігії. Така потреба зумовлена тим, що впродовж тисячоліть релігія є
неперевершеною і незамінного основою життєдіяльності більшості людей, які знаходять у
ній найуніверсальнішу систему захисту від негативних явищ довколишнього світу.
Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальності за свої думки і вчинки, релігія
на основі свободи вибору дарує особистості істинну свободу.

Світська педагогіка пройшла тривалий етап становлення. Своїм корінням вона сягає
давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід
виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї. У тогочасних філософських
трактатах знаходимо перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми
співвідношення політики і виховання, особистості й держави, цілі, змісту та правил
виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробили грецькі філософи. Так, Демокріт
вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали
думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній
закладено природою. Учень Платона Аристотель обґрунтував залежність мети і засобів
виховання від політичних завдань держави. Джерелом пізнання він визнавав матеріальний
світ, не відкидаючи ідею першого поштовху, Творця світу. Твір давньоримського
філософа і педагога Марка Квінтіліана “Про виховання оратора” упродовж тривалого часу
був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

Загалом давня педагогіка була нормативно-прикладною. Вона виробила низку правил,

норм і приписів виховної та навчальної діяльності відповідно до вимог тогочасного
суспільства.

Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе у багатьох країнах Європи в
епоху Відродження. їх пропагували видатні філософи, письменники, педагоги, зокрема
Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Л. Ві-вес (1492—1540) в Іспанії, Ф. Рабле
(1494 — 1553) і М. Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамський (1469 —
1536) в Голландії. Гуманісти проголосили людську особистість найвищою цінністю,
стверджували, що її всебічного розвитку можна досягнути вихованням.

В основі педагогіки як самостійної науки — доробок видатного чеського педагога Я.-А.

Коменського (1592— 1670), зокрема його головна праця «Велика дидактика». Коменський
з позиції гуманізму трактує педагогічні категорії — виховання, навчання й освіту — як
процеси, що відбуваються відповідно до законів природи Й зумовлені природою дитини.
Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних
теорій, чимало його ідей актуальні й нині.

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на рівні світової. Ще в Київській

Русі сформувалася система виховання на засадах любові до батьківщини, гуманного
ставлення до людини, дисципліни, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності,
хоробрості й водночас терпимості та релігійності.

У XI—XIII ст. у Київській Русі побачила світ низка перекладних і оригінальних книг —
збірників статей, серед яких були й педагогічні статті та роздуми («Палеї», «Златоусты»,
«Ізмарагд», «Пчела», «Злата матиця» та ін.).

Педагогічні думки XV—XVII ст. систематизовано у формі настанов, викладених у низці

документів, зокрема у відомому «Домострої». Педагогіка «Домострою» відображала
національні принципи, де суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про
дитину, з вихованням почуття громадянського, патріотичного обов'язку. Поряд з
настановами щодо виховання у дітей мужності, працьовитості, бережливості тощо
«Домострой» передбачав і фізичні їх покарання: «Любя сына своего, учащай ему раны...
сокруши ему ребро». Однак вони не набули поширення в школах, як це було в період
середньовіччя в країнах Західної Європи.
Збагатили національну педагогіку ідеї великого українського філософа, письменника і
педагога Г. Сковороди (1722—1790). Його педагогічні погляди ґрунтуються на
визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій
моральності, любові до батьківщини й народу.

Ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої людини-громадянина в кращих своїх

творах обстоювали І. Гізель (1600—1683), П. Могила (1597—1647), Ф. Прокопович (1681
—1736). Ідеал особистості патріота, носія свободи оспівував І. Котляревський (1769—
1838). На рівень європейських педагогічних пошуків підніс педагогічну думку Т.
Шевченко (1814—1861). Його твори дають широке уявлення про освітньо-виховний ідеал,
яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними
якостями, що здатна застосовувати свої знання в житті, цінує мистецтво, любить працю.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й розв'язання практичних завдань

виховання зробив видатний український педагог А. Макаренко (1888—1939). Він
розробив і втілив у практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим
колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни.
Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейного виховання.

Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував проблеми

теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня,
педагогічної майстерності. Його перу належать наукові й публіцистичні праці, в яких він
ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами.

У творенні української національної педагогіки важливу роль відіграє педагогічна

спадщина Г. Ващенка (1878— 1967). У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно
аналізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що,
безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній
діяльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України.

Цінним для теорії та практики навчання в сучасній школі є його підручник для педагогів
«Загальні методи навчання». У ньому детально проаналізовано філософсько-психологічні
засади навчальне-пізнавальної діяльності учнів, принципи і методи навчання, шляхи
активізації учнів у процесі застосування різних методів навчання. «Головна заслуга цього
педагога, — пише професор А. Погрібний, — полягає у створенні національної
педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного
будівництва українського народу».
Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної
творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи
освіти. Виникають нові типи навчальних закладів, авторські школи, досвід роботи яких
потребує вивчення та обґрунтування. Це надихнуло науково-педагогічну громадськість на
створення власного науково-педагогічного центру.

У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву

наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне
забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного
життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науковцями АПН
України обґрунтовано головні принципи системи безперервної освіти, розроблено
державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту освіти та ін.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела:

 Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених видатних

педагогів минулого і нині є злободенними.

 Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку новими

ідеями.

 Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення

педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що
живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі вивчення
педагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних
наук.

Розвиток психології

Великий філософ Аристотель в трактаті "Про душу" виділив психологію як своєрідну

сферу знань і вперше висунув ідею нероздільності душі і живого тіла. Душа, психіка
проявляються в різноманітних здатностях до діяльності: чуттєвій, рухливій, розумній і ін.,
вищі здатності виникають із нижчих і на їх основі. Первинна пізнавальна здатність
людини відчуття, воно приймає форми чуттєво сприйманих предметів без їх матерії,
подібно до того, як "віск приймає відбиток печатки без заліза і золота". Відчуття
залишають слід у вигляді уявлень образів тих предметів, які раніше діяли на органи чуття.
Аристотель показав, що ці образи з'єднуються у трьох напрямах: за подібністю, за
суміжністю і за контрастом, тим самим вказав на основні види зв'язків асоціації в
психічній діяльності.

Таким чином, на першому етапі свого становлення психологія існувала як наука про

душу. Таке визначення було дано більше як 2000 років тому. Наявністю душі намагалися
пояснити всі незрозумілі явища в житті людини. Сама душа уподібнювалась із тілом
людини, що стало основою антропоморфізму. Але так як душа нечувана і небачена, то
залишається лише вірити в її існування. А все те, що побудоване на вірі не є наукою, а є
різновидністю релігії.
З подальшим розвитком природничих наук, психологія як наука про душу не задовольняє
вчених. Тому, що все те, що стверджує психологія душі неможливо довести, так як його
неможливо об'єктивно спостерігати та практично аналізувати. А тому залишається тільки
вірити. Вчення, яке засноване лише на вірі, воно в тій чи іншій мірі є формою релігійного
відношення до світу, а не наукового.

В результаті виникає інший спосіб пояснення дійсності. Цей спосіб дістав назву теорії
захованих властивостей і субстанцій. Це мало свій відповідний вплив і на психологію. В
результаті перестали говорити про душу, а почали про інше. Людина, чи людський мозок
має особливу властивість, завдяки якій вона здатна думати, відчувати, бажати і таке інше.
Ця властивість дістала назву свідомості. Так історично виникло друге визначення
предмету психології. На зміну психології душі прийшла так звана психологія свідомості,
тобто другий етап розвитку психологічної науки.

Психологія свідомості вже заснована на спостереженні, більше того, в ній навіть стає

можливим експеримент, завдяки чому вона нагромадила значний матеріал про властивості
і закономірності внутрішнього психічного життя людини. Проте, у всьому цьому
матеріалі є одна суттєва особливість він зібраний за допомогою методу, який має
суб'єктивний характер. Тобто, психологія свідомості використовує спостереження людини
над самим собою, над власними внутрішніми станами, переживаннями, думками,
бажаннями, і таке інше. Таке специфічне спостереження дістало назву інтроспекції.

При інтроспекції спостережувані явища "видимі" тільки тій людині, в "душі" якої вони
протікають. А тому ми не можемо перевірити, чи правильно усвідомлює людина ті
психічні процеси, які їй наявні. Ми не можемо бути впевненими, що втручання
самоспостереження не змінює сам характер протікання психічних процесів. У зв'язку з
цим багато вчених на початку ХХ століття прийшли до висновку, що психологія, щоб
стати наукою повинна взагалі викинути із свого предмету питання про свідомість, а
залишити лише те, що можна безпосередньо побачити і зафіксувати.

В результаті наступає третій етап розвитку психології - психологія як наука про

поведінку. Цей етап дістав назву біхевіоризм. Зовні предмет психології, запропонований
біхевіористами, ніби-то строго відповідає вимогам науки. Адже поведінка, реакції це те,
що можна безпосередньо спостерігати, контролювати і вимірювати. Тобто, всі вимоги
науки тут мають місце. Спостерігаючи поведінку, реакції, ми дійсно досліджуємо
об'єктивні факти. Але ця об'єктивність ілюзорна і поверхова. Сама поведінка, самі реакції,
дії і вчинки людини визначаються її думками, почуттями, бажаннями, тобто, відповідними
мотивами. І якщо ми не враховуємо ці мотиви, то ми тим самим втрачаємо можливість
зрозуміти і саму поведінку. В результаті психологія поведінки викидає із психології саму
психологію, а залишає лише одну поведінку.

Як бачимо, шлях становлення психології як науки надзвичайно складний. На цьому шляху

одна криза змінює другу. На початку криза психології душі, потім криза психології
свідомості, а тепер криза психології поведінки. І кожен раз, коли з'ясовувалась
помилковість або обмеженість шляху, вибраного психологією, знаходились скептики, які
заявляли, що психологія взагалі не може бути наукою. При цьому посилались на те, що
вона займається невидимими внутрішніми процесами в голові людини, що "душа" не
пізнавана, що її науково дослідити не можна.

В чому помилковість таких тверджень? Справа в тому, що на всьому шляху становлення

вчені невірно розв'язували основні для психології питання про відношення між буттям і
свідомістю, між суб'єктивним і об'єктивним, духовним і матеріальним, між психікою і
поведінкою. Одні з них розв'язували всі питання з позиції ідеалізму, де свідомість,
психічне це особливості особливого носія душі або духа, які відрізняються від матерії і не
залежать від неї. Другі розв'язували ті ж самі питання з позиції вульгарного матеріалізму,
для них психічне нічим не відрізняється від матеріального.

Як одні, так і другі твердження суперечать і сучасним даним науки і основам наукового
підходу до дійсності. Вихід з цього тупика було знайдено на четвертому етапі розвитку
психологічної науки, коли вдалось довести, що між психічним і матеріальним існує не
протиріччя і не тотожність, а єдність. Психіка являє собою функцію, тобто спосіб дії,
відповідної форми високо організованої матерії нервової системи і в вищому її прояві
мозку. Носієм психічного є матерія. Таким чином психологія це наука про закономірності
виникнення, розвитку і прояву психіки взагалі і людської свідомості зокрема.

3.Основні напрями психології.

У XX столітті сформувались такі основні напрями психології, як біхевіоризм,

гештальтпсихологія, психоаналіз, радянська психологія.

Біхевіоризм розробляли Е. Торндайк (1874-1949), Дж. Уотсон (1878-1958), В. Мак-Дугалл

(1871-1938). Перед психологією було поставлено задачу вивчати лише те, що можна
сприймати у поведінці людини. Сама назва "біхевіоризм" походить від англійського
behaviour – поведінка. Поведінка розглядалась на основі зв'язку між зовнішнім впливом
(стимулом) та реакцією на нього, тому вважалось, що вивчати потрібно стимули і
відповідні їм реакції, не вдаючись до розгляду внутрішніх процесів обробки стимулів –
свідомості, суб'єктивного. Лише в пізнішому варіанті цього напряму – необіхевіоризмі –
поставлено задачу вивчати те, що відбувається між стимулом і реакцією (Е. Толмен).
Висновки, зроблені у дослідженнях поведінки тварин, автоматично і безпідставно були
перенесені на поведінку людини. Вважали основним у поведінці навички, що
виробляються шляхом тренування. Біхевіоризм мав значний вплив на американську
психологію, став теоретичною основою поширених сьогодні програм научіння – тренінгів.

Гештальтпсихологія, або структурна психологія, знайшла висвітлення в роботах М.

Вертхеймера (1880-1943), В. Келера (1887-1967), К. Левіна (1890-1947). Основне поняття
– гештальт (від нім. Gestalt – форма, фігура), яке фіксує єдність організму і середовища.
Відношення між ними будуються за принципом взаємовідповідності (ізоморфізму).
Психіку необхідно вивчати як цілісну структуру, властивості якої не випливають з
властивостей окремих психічних явищ. Подібно до цього такі окремі речовини як калій,
вуглець та нітроген не є отруйними, а у їх поєднанні з'являється нова якість – вони
утворюють сильну отруту, відому як ціаністий калій. Психіка мовби моделює середовище
за своїми особливими законами. Наприклад, добудовує незавершені зовнішні структури,
прагнучи до об'єднання розрізнених частин в осмислену цілісність. Так, бачимо за вікном
лише верхівки дерев, частини будинків, але у відповідь "Що ти бачиш за вікном?" кажемо:
"дерево", "будинок". Представники гештальтпсихології відмовились від вивчення
фізіологічних основ та соціальних факторів психіки. Відомі вивченням творчого
мислення, сприймання.

Засновником психоаналізу був 3. Фрейд (1856-1939), який вперше привернув увагу до

сфери мотивації особистості, зокрема її несвідомих складових, які назвав інстинктами,
вважаючи їх спільними з тваринними попередниками людини. Поведінка людини
пояснювалась дією підсвідомих некерованих інстинктів, головними з яких Фрейд назвав
прагнення до задоволення, сексуальний потяг (лібідо) – вроджену біологічну сторону
людини. Остання знаходиться у суперечності із суспільними нормами, які обмежують
прагнення людини до задоволення. Внаслідок такої суперечності виникає внутрішній
конфлікт, який або розв'язується за допомогою сублімації (спрямування інстинктивної
енергії людини на творчість, діяльність тощо), або призводить до захворювань – неврозів.
Послідовники Фрейда виступили проти надмірної біологізації ним поведінки людини.
Альфред Адлер (1870-1937), Карл Юнг (1875-1961), Карен Хорні (1885- 1952), Ерік
Фромм (1900-1980) – представники неоарейдизму – визнавали соціальні якості індивіда
(наприклад, потребу в захисті, в ніжності, в спілкуванні) відмінними від тварин, але
вважали їх вродженими.

Переважаючий вплив на розвиток радянської психології мали марксистсько-ленінська

ідеологія, головними положеннями якої є наступні:

 1) опора на принцип детермінізму, за яким психіка вторинна і обумовлена

зовнішніми впливами;
 2) зв'язок психічного з матеріальним субстратом, насамперед, з головним мозком;
 3) зв'язок психічного з об'єктивним світом;
 4) активний, перетворюючий характер психічного;
 5) свідомість – створюваний в активному творчому акті адекватний образ
дійсності, але не її копія;
 6) психічне – функція складно організованої матерії – мозку;
 7) практика, а не тілесна дія, первинна порівняно із суб'єктивним. Представники
радянської психології: Л.С. Виготський (1896-
 1934), О.М. Леонтьев (1903-1979), С.Л. Рубінштейн (1889-1960), Б.Г. Ананьев
(1907-1972), Г.С. Костюк (1899-1982).
 4.Основні поняття педагогіки

Основними поняттями (категоріями) педагогіки є виховання, навчання, розвиток і освіта.

Самоосвіта, самовиховання, перевиховання, превентивне виховання — не основні, але теж
дуже важливі поняття педагогіки.

Виховання — це виключно людська функція, вона існує стільки, скільки існує людина.
Виховання полягає в підготовці молодих поколінь до життя в суспільстві. У процесі
виховання підростаючі покоління повинні засвоїти те, що накопичено суспільством, тобто
засвоїти знання на певному рівні їхнього розвитку, оволодіти певними трудовими
навичками та вміннями, засвоїти норми та досвід поведінки в суспільстві, виробити
розумні потреби та певну систему поглядів на життя. У процесі виховання потрібно
сформувати і такі якості, які необхідні для розв'язання нових завдань, які не стояли перед
старшими поколіннями, тобто потрібно навчити вчитися набувати нові знання, займатися
творчою діяльністю.

Виховання — не простий процес, а цілеспрямований, бо наша мета — виховати всебічно і

гармонійно розвинену особистість, він вимагає відбору засобів виховання, певних умов,
тривалості, накопичення якостей особистості. Існує багато визначень виховання, а
найвдаліше трактується як передача старшими поколіннями й активне засвоєння новими
поколіннями соціального досвіду, необхідного для життя і праці. Таке визначення
"підігнано" до умов школи, коли старший передає досвід молодшому. Доцільніше
визначити виховання як цілеспрямований вплив, у результаті його вихованці засвоюють
соціальний досвід. Засвоєння такого досвіду розвиває (формує) особистість у певному
напрямку.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом

і характером. "Національне виховання, — писала Софія Русова, — забезпечує кожній
нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а,
значить, дадуть нові оригінальні самобутні скарби задля людського поступу: воно через
пошану до свого народу виховує в дітях пошану До інших народів..."

Національне виховання — це виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого

народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій мудрості й духовності. Воно
духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне,
самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.
Навчання — це цілеспрямований процес взаємодії вчителів і учнів, під час якого
здійснюється освіта людини. Але оскільки існує неперервна освіта, яка охоплює і
післяшкільний період, то навчання слід розглядати як цілеспрямований процес взаємодії
двох сторін та оволодіння учнями системою наукових знань, пізнавальних умінь і
навичок.

світа — це результат організованого навчання і самостійного засвоєння знань,

формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості,
розвиток її творчих .сил і здібностей. Головне призначення освіти — підвести до
самоосвіти.

Самоосвіта — цілеспрямована робота людини над самовдосконаленням в інтелектуально-

духовному, морально-вольовому, естетичному та фізичному напрямах. Самоосвіта
необхідна у зв'язку з науково-технічним прогресом.

Самовиховання — систематична і свідома діяльність людини, спрямована на вироблення

і вдосконалення своїх позитивних якостей та подолання негативних.

Перевиховання — індивідуальна цілеспрямована робота дорослих з усунення недоліків у

важковиховуваного або педагогічно занедбаного учня. Перевиховання тісно пов'язане з
соціальною педагогікою, яка є основою роботи не лише школи, а й інспекцій у справах
неповнолітніх при РВВС, органів опіки і піклування.

Соціальна педагогіка — окрема галузь теорії виховання, яка охоплює виховну діяльність
позашкільних установ: роботу школи і педагогів з батьками учнів; працю в інспекціях
РВВС із неповнолітніми; культурно-освітню педагогічну діяльність у клубах і бібліотеках,
їхніх дитячих секторах; особливості навчально-виховного процесу в інтернатних
установах, дитячих будинках і групах продовженого дня.

Розвиток (формування) особистості — це процес і результат її змін під впливом

середовища, спадковості, навчання і виховання.

У живому педагогічному процесі всі педагогічні категорії між собою взаємопов'язані та

взаємообумовлені.