Семінарське заняття Історія соц.

роботи 1

4. Благодійність і суспільна опіка у Древньому Римі

У Давньому Римі повною мірою запроваджувався принцип влаштування за державний

рахунок свят і пригощань для бідняків. При цьому видовища були двох видів: ігри у
цирку та в амфітеатрі(бої гладіаторів) і балет татеатральні вистави. Бої дуже часто
завершувалися смертю переможених, часто за вимогою глядачів (вони при цьому
опускали вниз палець). Однак, мало хто відважувався засуджувати такі “людські”
змагання, тим більше, що вільні римські громадяни не вважали повноцінними людьми
ані рабів, ані злочинців, ані військовополонених. У суспільній свідомості також виникли
ідеї важливості організації системи державної допомоги нужденним. Скажімо,
римський письменник і вчений Пліній Старший вважав за потрібне підтримувати
нужденних, а політичний діяч і письменник Цицерон вбачав смисл служіння державі у
збагаченні бідних та у викупі полонених співвітчизників. Тим більше, що Рим та
іншіміста імперії перебували в дуже складному становищі: хворі помирали від
безсоння, а міста в цілому переслідували дві біди – злидарі та розбійники,
мандрівники часто ставали здобиччю злодіїв. Вкрай серйозною проблемою для Риму
стала проституція, що підтримувалася давніми традиціями. Ставлення до повій було
відкрито зневажливе. Вони не вносилися в цензи (списки населення), а реєструвались в
особливих списках, що означало відсутність громадянства. Така ж роль відводилась й
особам, які займалися посередництвом, хоч при цьому вони мали платити податки на
утримання громадських споруд. Повії носили спеціальний одяг. Їм не дозволялося
використовувати білі стрічки, якими підтримували зачіски молоді дівчата.
Основи благодійності закладались як у Біблії так і в Корані, у його другому розділі
говориться: “Благочестиві ті, хто вірить у Бога, в останній день, в ангелів, в Писання, у
пророків; з любові до нього дають з майна свого ближнім, сиротам, бідним, злидарям,
на викуп рабів”. Отже, у релігійних текстах знайшов втілення ідеал людини, котра
прагне до досконалості. Серед рис такого ідеалу поважне місце займає благодійність,
яка полягала у роздачі милостині, харчуванні убогих, допомозі сиротам, вдовам. Саме
ці святості обстоює християнське виховання, що зосереджує увагу на особистості
людини, на душі, на пріоритет віри над знаннями, наукою, пропагує зв’язок освіти й
виховання з моральним становленням людини, із її суспільно корисною трудовою
діяльністю в молоді і зрілі роки. У Стародавньому Римі набула великого значення
допомога нужденним як засіб досягнення влади. Зокрема, Гай Юлій Цезар виплачував
кожній людині, який потребувала матеріальної підтримки, по 300 сестерціїв[2]. При
виникненні труднощів з постачанням до Риму продовольства часто роздавав хліб за
найнижчою ціною або навіть задарма, а грошові виплати подвоював.
У рамках корисливої допомоги нужденним виникло таке явище римської культури,
як меценатство (допомога діячам культури). Гай Цільній Меценат, представник
стану вершників, прославився своїм заступництвом[2] Вергілія, Горація, Проперція та
інших поетів, надаючи їм матеріальну підтримку, хоча і не зовсім безкорисливо: їх
творчість використовувалася для прославлення самого себе.

5. Римське право про проблеми всиновлення та попечительства

У II ст. до н. е.-II ст. н. е. оформилася правова система, що стала класичною основою
для сучасних правових положень - так зване римське право. У ньому існував і ряд
статей, прямо або побічно стосувалися проблем піклування.
1)Усиновлення:усиновлення як таке могло відбуватися в двох видах, в залежності від
його цілей.У разі якщо метою було отримання спадкоємця при відсутності дітей, то в
давнину усиновлення здійснювалося на народних зборах в присутності особливого
посадової особи (понтифіка), усиновителя і усиновлюваної. За розслідуванні обставин
усиновлення та при посвідченні в згоді обох зацікавлених осіб, понтифік пропонував
зборам підтвердити усиновлення.
Таким чином, усиновлення здійснювалося у вигляді громадського узаконення. Однак
у зв'язку з тим, що усиновлюваних мав правами спадщини, повинні були бути
виконані деякі умови. По-перше, могли бути усиновлені тільки ті особи, які мали
право брати участь у народних зборах; по-друге, не підлягали усиновлення жінки і
неповнолітні. Крім того, усиновлювачем міг стати тільки вільний громадянин - чоловік.
Згодом усиновлення стало відбуватися «з рескрипту імператора», який міг дозволити
всиновлювати і неповнолітніх.
Складніша форма усиновлення використовувалася для залучення додаткової
робочої сили в сім'ю. В цьому випадку відбувалася триразова фіктивний продаж члена
сім'ї «в рабство». Спочатку батько усиновлюваної продавав його якій-небудь сторонній
довіреній людині, а той негайно відпускав сина на волю. Потім йшли другий продаж і
повторне звільнення на волю. Нарешті, здійснювалася третя продаж, після якої син вже
був формально вільний від уз, що пов'язували його зі своєю сім'єю, але третього
відпустки на волю не проводилося, і син поки вважався власністю довіреної особи. В
даному випадку, можливо було усиновлення та жінок, і неповнолітніх.
2)Опіка і піклування:у всякому суспільстві можуть виявитися особи, які мають права
( «правоздатні»), але не володіють достатнім ступенем розуміння і зрілістю волі для
самостійного управління своїми справами («Недієздатні»). До останніх за римським
правом ставилися неповнолітні і божевільні; такими ж були жінки і марнотрати.
Якщо всі ці особи перебували під чиєюсь сімейною владою, то особливого питання
про їх охорону не виникало.По-перше, згідно з римським правом, ніякого свого майна
вони не мали, по-друге, вони знаходили «природну» охорону в особі глави сімейства.
Інша річ, якщо вони такої природною сімейної охорони не мали. Тоді для права
виникало питання про організацію для них штучної захисту. Саме цій меті і служив
оформлений в римському праві інститут опіки і піклування. Протягом історії
Стародавнього Риму даний інститут поступово видозмінювався і ускладнювався.
Так, в найдавніші часи опіка над недієздатними особами становила справу родичів,
Причому тоді в інституті опіки на першому плані стояв питання не про турботу над
підопічним, а про турботу про його майні в інтересах його найближчих спадкоємців.
Природним опікуном ставав найближчий спадкоємець. Однак поступово елементи
обов'язки, турботи все більш і більш виступали на перший план, І становище опікуна
докорінно змінювалося. Таким чином, видозмінювалася і основна мета опіки: НЕ
охорону своїх можливих в майбутньому прав на спадкування, а турбота про чужих
правах.
Саме тому вже до початку нової ери в римському праві опіка позначалася як
«громадська повинність». На початку II ст. до н. е. дана ситуація докорінно змінилася,
а в зазначених випадках опікуни призначалися магістратами за участю народних
трибунів. Таким чином, опікунами могли вже ставати особи, призначені державою і які
не мали ніяких родинних зв'язків з опікуваним. Разом з тим поступово посилювався і
контроль держави над діяльністю опікунів.
6. Система допомоги в давніх іудейських і перших християнських громадах
Важливе місце у розвитку соціальної допомоги історики відводять давньоіудейському
суспільству. Воно створило цілу систему підтримки нужденних, засновану на
альтруїзмі (безкорисливе піклування про благо інших), любові до ближнього.
Послідовники іудаїзму створювали спеціальні благодійні каси. Джерелами їх
поповнення були: податки на членів громад, пожертвування, спадщини, заповіти на
благодійність, штрафи, орендна плата за користування майном громади. Зібрані кошти
ішли на підтримку бідних, які стояли на обліку в таких касах, на викуп полонених,
створення спеціальних їдалень для бідних. Соціальна допомога в іудейській культурі
визначала також обов'язок кожної людини трудитися, щоб не бути ні для кого
тягарем. Ця християнська мораль, а християнство виникло у І ст. н. е. у Палестині
(східній провінції Римської імперії) як релігія пригнічених, відрізнялася від установок
давніх греків і римлян. Перші вважали, що трудитися повинні лише раби, а у других це
вважалося нижче гідності шляхетного жителя міста.
Ідеологія перших християнських громад замість вимог законів і громадських традицій
приносить із собою духовність. Перші християни вкладали в поняття «милосердя»
зміст прощення і діяльної любові. Кожна громада виступала як окремий орган
піклування, який через своїх членів організовував відвідування і допомогу вдома
убогим і хворим. Перші християни роздавали хліб голодним, приймали вигнанців, які
рятувалися втечею, не запитуючи, звідки вони з'явилися, не цікавлячись їхньою
національністю, соціальним станом і поведінкою.
Збереглися свідчення про існування у тогочасних християн спеціальних кас, в які кожен
віруючий у визначений день місяця робив добровільно свій внесок. Ці кошти
витрачалися на підтримку та поховання бідних, надання допомоги сиротам, хворим,
людям похилого віку, потерпілим у корабельних аваріях, засланим на рудники,
ув'язненим. Робилося це в умовах переслідування перших християн римською владою.
Служіння людині сприймалося ними як служіння Богові. Адже, згідно з біблейським
вченням, аутсайдери суспільства (прокажені, представники іншої віри, повії) розгля-
далися як такі, що потребують особливої любові і турботи. Благодійність, самовіддача
слугували і як спосіб очищення від гріхів. Вже до середини II ст. н. е. благодійність
набуває організованих форм у вигляді пожертвувань.
Отже, у давньому суспільстві допомога ініціювалася владою і здійснювалася через
державні або релігійні інститути, які виходили з почуття відповідальності за своїх
громадян і за свою паству. При цьому для формування політики і практики соціальної
допомоги не був обов'язковим високий рівень економічного розвитку. За фінансову
основу слугували різні форми податків або церковних зборів. Для багатьох країн
давнього світу серед інших суспільних цінностей характерною була доброчинність,
готовність надати допомогу ближньому ще до того, як за нею звернуться.