1. Структура Старого Завіту та Книг Пророків.

1.Біблія формувалася протягом І тис. до н. е. — II ст. н. е. шляхом відбору,

редагування та канонізації текстів, які іудейська, а згодом і християнська традиції
вважали богонатхненними.

Структура Біблії. Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту.

Старим Завітом називається та частина Біблії, де йде мова про угоду Бога з
давньоєврейським народом. Цю частину Біблії іудеї вважають священною. Друга частина
— Новий Завіт — розповідає про угоду Бога вже з усім людством через місію Ісуса
Христа. Для християн обидві частини є священними.

Кожна частина Біблії, у свою чергу, поділяється на окремі книги. Так, Старий Завіт
включає в себе 50 книг, Новий Завіт — відповідно 27. Водночас сучасні православні
видання мають 77 книг (тобто повний перелік), католицькі — 72, а протестантські —
лише 66. Такий різнобій пояснюється тим, що, на відміну від 27 книг Нового Завіту, які
визнавали й визнають усі християни, щодо 50 книг старозавітної частини такої
одностайності не спостерігається.

Старий Завіт. Причиною суперечок є наявність двох основних версій канону Старого

Завіту, що складалися із середини І тис. до н. е. до кінця І ст. н. е., —
Александрійської та Палестинської. Александрійська версія була сформована серед
євреїв діаспори (тобто за межами Палестини), зазнала впливу грецької культури і була
вельми популярною.

Вона й стала основою християнського Старого Завіту. Поділений на 50 книг Старий Завіт
став надбанням православних, а у 45-книжному варіанті — католиків. Палестинська ж
версія була сформована й відредагована іудейськими книжниками. У ній залишено поза
увагою 11 книг з Александрійського канону. У XVI ст. ця версія привернула увагу
європейських реформаторів на чолі з М. Лютером. Тому протестантська Біблія у
Старому Завіті містить 39 книг. Католицька церква як відповідь протестантам
канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт із 45 книг, 39 з яких дістали назву
протоканонічних, решта — девтероканонічних. Православні включають до своїх видань
Біблії усі 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на 39 канонічних й 11 дуже
корисних.

Палестинський канон
Становлення тексту Святого Письма тривало в юдаїзмі від сер. І тис. до н.е. до кін. 1 ст.
н.е. Редагування його юдейськими книжниками-масоретами (звідси назва —
Масоретський канон) — до 10 ст. н.е.
Перший етап канонізації біблійного писаного тексту припав на 7 ст. до н.е. у межах
реформи юдейського царя Осії, з метою утвердження монотеїстичних засад юдаїзму
(див. Монотеїзм). В основу тексту покладено вчення пророка і вождя Мойсея,
засновника юдаїзму як релігійного вчення.
Другий етап унормування традиції юдейського Святого Письма відносять до
періоду Вавилонського полону (кін. 7 — перша чв. 6 ст. до н.е.) і пов’язують із
завданнями збереження релігійної та етнічної ідентичності в умовах діаспори.

Після полону (444 до н.е.) канонізовано доповнений текст Закону Мойсея — Тора
(або П’ятикнижжя Мойсея), який було проголошено релігійним кодексом юдейської
спільноти. Навколо Тори зусиллями палестинських книжників групуються історичні,
повчальні, пророчі та поетичні твори. Важливу роль в утвердженні Палестинського
канону відіграв Ямнійський синедріон (у кін. 1 ст. до н.е. остаточно затвердив канон
юдейського Святого Письма — ТаНаХу; звідси назва — Ямнійський канон).

Повернемося до поділу єврейської Біблії на три частини: Право, Пророки та

Писання. Цей поділ теж не був зроблений в один момент, а постав, швидше за все, через
додавання чергової секції після «укомплектування» попередньої. Спочатку було
укомплектоване «Право», потім «Пророки», і врешті «Писання». До речі, Христос у
Євангеліях найчастіше посилається на перші два, «Закон і Пророки», хоча деколи теж
говорить про «Писання», але тоді теж найчастіше має на увазі якийсь фрагмент із Тори чи
з якогось пророка. Один раз, щоправда, Христос після свого Воскресіння вживає
вираз «Закон, Пророки і Псалми»

Навіть якщо деякі частини Тори, тобто Права, писалися пізніше від деяких пророчих
книг чи навіть Писань, то все одно першим було «закрите», тобто усталене «Право»,
потім «Пророки», а потім вже «Писання». Існував колись нібито науковий погляд, що
Право було завершене, тобто зроблено в Торі останні додатки, десь за 400 років до
Христа. Так вважали, спираючись на помилкову дату, коли саме самаряни відкололися від
євреїв. Вважалося, що це сталося у V столітті до Христа. А в самарян така сама Тора, як і
в євреїв; отже, вона мала бути остаточно сформована десь перед 400 роком перед Різдвом
Христовим.

Проте відкриття в Кумрані — зокрема, дослідження мов, які вживали євреї та

самаряни, — довели, що самарянська схизма сталася біля ІІ століття до Христа.
Отож цілком правдоподібно, що Тора теж до цього часу ще формувалася. Хоча, з другого
боку, гіпотеза про кінець формування Тори в V столітті також цілком правдоподібна, не
зважаючи на момент схизми самарян. Так звані «старші пророки» у євреїв — це наші
«історичні дейтерономічні» книги. «Історичні протономічні» — це П’ятикнижжя, тобто
єврейська Тора, «першоназвані».

Пророки (такі як книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла чи Царів) були остаточно
укладені десь у VI столітті до Христа, приблизно в часі Вавилонської неволі
єврейського народу (586-539 до Р. Х.). Щодо деяких книг, яких на сьогодні немає в збірці
цих «старших пророків», бо протягом історії та різних подій вони не збереглися, то немає
підстав думати, що вони колись, поки існували, не вважалися у євреїв «святими книгами».
Гіпотетично, якби вони збереглися, були б тепер також частиною Святого Письма — як
єврейського, так, отже, і нашого Старого Завіту.

Йдеться, однак, про книги, які були написані після Вавилонського полону. Існує
нюанс: усі відомі святі книги, написані до полону, після повернення з полону були
включені у єврейський канон. Якщо натомість ідеться про книги так званих «менших
пророків», то найстарша з них, книга Пророка Амоса, була написана десь у VIII столітті
до Христа, а останні, такі як Малахії, Йони чи Йоїла, — близько IV століття перед
Христом. У книзі Сираха є мова про «дванадцять пророків» (Сир 49, 10). Враховуючи,
що ця книга написана не раніше ніж 190 року перед Христом, або й дещо пізніше,
можна вважати, що тоді вже зібрання «пророків менших» було також остаточно
завершене. У ІІ столітті до Христа всі пророчі книги, як «великих» так і «малих»
пророків, були вже загальноприйняті та вважалися «святими книгами». Натякає про
це, наприклад, автор книги Пророка Даниїла (9, 2), написаної десь у середині ІІ століття;
чи Сирах у своїй книзі, написаній теж десь у середині ІІ століття до Христа, коли пише у
Пролозі: «Многе й величне передано нам у законі й пророцтвах»; або автор книги,
написаної десь за 130 років до Христа, 2 Макавеїв (15, 9), коли говорить: «Він
підбадьорював їх словами з закону й пророків».

Попри те, що у ІІ столітті до Христа книги «Пророків» уже були завершені й

цитувалися поряд із «Законом», не всі ще так однозначно це сприймали. Талмуд в
одному місці згадує про певні застереження деяких рабинів щодо книги Пророка
Езекиїла, передусім через незгідність цієї книги з Торою. Крім того, невідомо, чи до
збірки «Пророків» у ІІ столітті до Христа входили всі ті пророки, яких ми маємо сьогодні
у Святому Письмі. Наприклад, єврейський історик Йосип Флавій (бл 37-100), коли
перераховує кількість книг «Пророків», говорить про 13. Дехто з фахівців
тримається думки, що він долучив туди інші книги, які потім вважалися частиною
третьої секції Святого Письма, а саме «Писань».

2. Основні етапи пророчого руху. Особистості пророків. 3. Теми

пророчих виступів.
1. Які пророки з’являються у період Вавилонського переселення?

Єзикиїл, Даниїл, Єремія, прото Ісая

2. Характерні риси й основні думки книги пророка Авдія.

На відміну від інших пророчих книг в пророкуваннях Овдія міститься не попередження:
«Покайтеся або будете знищені», а вирок уже винесений Богом.

Основні думки:
·         Суд над Едомом (вірші 1-10).

·         Причина покарання : Едом воював з Ізраїлем на стороні його ворогів, попри те, що
обидва народи об'єднує спільна кров — вони нащадки Якова. (Овд. 1:10-14)

·         Відродження Ізраїлю і покарання Едома (15те-21).

3. Проти кого звернене пророцтво пророка Авдія?

У своїй невеликій пророчій книзі Авдій передбачає ідумейцям, які напали на юдеїв, їхню загибель
за переслідування ізраїльського народу. Пророк нагадує загарбникам, що за насильство над будь-
яким народом з боку іншого Господь карає. Проти Едому.

4. Історичні обставини пророчої діяльності Єзекиїла.

Він був священиком сином Вузі і жив біля річки Кевар у Вавилоні  (Єз 1,3), недалеко Тель-
Авіву. Він був одружений і його дружина померла під час облоги Єрусалиму (Єз. 24,16-27).

Після облоги Єрусалиму в 598 до н.е. його та багато інших депортували у Вавилон. У 593 до
н.е. Єзикиїл, маючи 30 років, отримав покликання (Єз 1,1-3). Як пророк діяв до 571 до н.е.
 Єзекиїл був пов’язаний зі священством та розумівся на культі. Тому його видіння мають
певне культове підґрунтя. Звичайно, що є досить непросто відрізнити між роботою Єзикиїла та
його школи, проте деякі проблеми підняті у пророцтвах нам допоможуть. Важливою точкою
відліку є падіння Єрусалиму, яке знаходиться між раннім періодом життя пророка (593-586 до н.е.)
та пізнім періодом діяльності пророка та його учнів. Звичайно пророк міг сам редагувати та
розширити свої писання, подібно як це зробив Єремія (Єр 36), та відкинувши теорію про його
послідовників, бачити пристосування книги до нової ситуації.

Зміст книжки.

   Книжка поділяється на 4 більші частини:

1-24 суд для Ізраїля та пророцтва про падінням Єрусалиму;

25-32 пророцтва проти народів та суд над ними;

33-39 промови-обіцянки про падіння Єрусалиму;

40-48 опис майбутнього відновлення  храму, Єрусалиму і Ізраїля

5. На які два періоди можна поділити проповідь Єзекиїла?

Проповідь руїни, (в т. ч. зруйнування храму); 2. Проповідь про Духовне оновлення, в т.ч. віднова
храму.

7. Що означає ім’я Єзикиїл? 

Етімологія його імені (“Господь підсилює”)…

8. Основні думки пророка Єзекеїла.

На відміну від більшості пророків, Єзекіїль писав в основному прозою. Книга його рясніє
образами, часто важкими для тлумачення. Пророк викладав Одкровення Боже у вигляді притч
(20,49), залучаючи безліч людей своєрідністю своїх промов (33,32). Він часто вдавався до
символічних дій, наочно зображуючи події прийдешнього. Єзекіїль споглядав таємниці Господні в
стані "захоплення". Щоб передати людям сенс своїх видінь, пророк вживав різноманітні символи
й алегорії. Писання його таємничі й передбачають апокаліптичну літературу більш пізніх часів.
Основи вчення пророка Єзекіїля. Головною справою пророка-священика була пастирська
турбота про старозавітної Церкви, яку належало зберегти серед спокус язичницького оточення.
Пророк бачив Славу Ягве,який покидає грішний Єрусалим, щоб йти за вигнанцям. Кн.  Єзекіїля
пройнята глибокою і трепетною вірою у велич Творця. Незбагненному і Всемогутньому
протиставлений немічний "син людський" (тобто смертний). Побожне споглядання Слави
Вишнього є основним почуттям, панівним в книзі. У  Єзекіїля рідко зустрічається дух тієї інтимної
близькості до Бога, який ми знаходимо у пророка-молитовника Єремії. Тим не менш Єзекіїль
говорить не тільки про всемогутність Божу, але і зображує Творця у вигляді Доброго Пастиря,
Який любить і оберігає Громаду вірних. Єзекіїль пророкує падіння Єрусалиму, проте остаточно
відмовляється від думки, що дітям доведеться нести відповідальність за гріхи батьків. Відтепер
кожен відповідає лише за свій гріх. Пророк закликає народ до серцевого сокрушення, передбачає
чудесне відродження народу Божого і укладення Нового Завіту. Останні глави книги містять
бачення Нового Єрусалиму, яке містить пророцтво про кінець Полону та прообраз Церкви
Христової.

9. Опишіть покликання Єзекиїла.

(короткий зміст, складений із цитат) У тридцятому році, четвертому місяці, на п'ятий день місяця,
як він був між вигнанцями над Кевар-річкою, відчинились небеса, і побачив Єзикиїл видіння Божі:

Схопився хуртовиною вітер з півночі, величезна хмара й вогонь клубом, блиск навколо неї, а з
середини щось, немов бурштин з-посеред вогню, і з-посеред нього з'явилоась подоба чотирьох
тварин, що нагадували людські подоби. У кожного було чотири обличчя, і в кожного було четверо
крил. На землі коло тих звірів по колесу, коло всіх чотирьох їх. Видом і виробом були колеса,
немов блискучий хрисоліт, і всі четверо були однаковісінькі. Куди поривав їх дух, туди вони
йшли, і колеса здіймались разом з ними, бо дух звіря був у колесах. Над головами ж у звірів була
так, немов би твердь небесна, немов з блискучого кришталю, що розпростирався над їхніми
головами. Понад твердю цією було щось немов би сапфір-камінь, що виглядав, як престол. А на
нім видно було вгорі подобу чоловіка. Навкруг нього було щось немовби вогонь і блиск. Так
виглядала слава Божа. Побачивши її, упав я лицем до землі й почув голос. Він сказав до мене:
«Сину чоловічий! Я посилаю тебе до синів Ізраїля, до народу бунтівничого, що збунтувався проти
мене». Відчини рота й спожий, що я даю тобі.» Глянув я - аж ось рука простягнута до мене, а в ній
сувій. Розгорнув він його передо мною, аж він записаний з обидвох сторін, і виписані були на
ньому: жалощі, стогін і скарги. Я відкрив уста, і він дав мені спожити той сувій. Тоді він сказав до
мене: «Сину чоловічий! Іди до дому Ізраїля і говори до них моїми словами.
 

11.    Що означає споживання книги у Єз 3,1-3?

Тут ідеться про посвячення Єзекиїла у пророки. Пророк закликаний споживати символічно книгу
плачу, тобто першу вістку, яку протягом семи років звіщатимуть його уста. Будучи словом Божим,
слово проникає аж поки не стане м' ясом самого тіла пророка. Солодкість божого слова є легким
досвідом для віруючого: "суди господні солодші від меду й патоки найсолодшої" (Пс 19,11); "які
солодкі твої слова для мого піднебіння, - для уст моїх солодші меду" (Пс 119,103). Все з таки не
зникає зовсім гіркий смак, так як вчить великий прихильний Єзекиїла, автор Одкровення: "І взяв я
книжечку з руки ангела, і з'їв її; і була в устах моїх, мов мед, солодка; а коли з'їв її, то гірко стало в
животі моїм" (Од 10,10).
 
12. Які символічні дії використовує Єзикиїл у своєму пророкуванні? Поясніть!!
Символічні жести Єзекиїла стали, в самому описі пророка, правдивою антологією: 3,1-
3 (споживання сувою пророцтв); 3,24-27 (параліч); 4-5; 12,1-12 (емігрант); 12,17-20 (хліб три-
воги); 21,11-12 (плач); 21,23-29 (перехрестя); 24; 37,15-28 (палиці з написами).
Символічний жест має свій початок у примітивному реалізмі, в якому східна культура бачить
світ, його відношення і внутрішні сили. Так як слово є ефективне, коли вимовлене (вистачає
пригадати собі благословення Ісаака у Бут. 27), так символічна дія представляє і імітує подію,
яка має статися, і що в ній є випереджена і уприсутнена. Відношення образ-дійсність для нас є
звичайно лише ментальним зв’язком, для східних – майже-ідентичність: образ втілює
дійсність, статуя втілює особу. Пророк, отже, через символічну дію вже неначе запускає в
мініатюрі подію, яку Бог має здійснити. Дія є, отже, виконана
з торжественною жестикуляцією, обрядовою, не викликає у глядачів ні сміх, ані здивовання,
хоч може бути дивною чи абсурдною (1 Цар 11; Іс 20; Єр 28 і Єзекиїл завжди або майже). Не є
важливою навіть явність дії, яка може бути без глядачів (Єр 51,59-64; Єр 10,10-11?), те що є
вирішальне – це “opus operatum”, тобто майже сакраментальна сила жесту в самому собі.
Отже, він не має якусь додаткову чи повчальну функцію в додатку до слів, не є призна-чений
для того, щоб висвітлити дидактично словесне пророцтво, щоб таким чином надати йому
більшу силу. Натомість, часами це слова, що мають пояснити виконану символічну дію.
Йдеться про два паралельні й автономні дороги, слово і дія, щоб подати вістку. І для обох
перевірка автентичності буде у їх здійсненні в історії. Це ефективні знаки, які виявля-ють
волю і дію Бога в історії.
Роз 4-5 інсценізують три фази облоги Єрусалиму, підготовку, голод і здобуття. До них ще
додалися деякі внески, що належать до інших контекстів і одне пояснення самого симво-
лічного жесту.

16. Історичні обставини діяльності Девтеро-Ісаї.

Через 200 років після закінчення діяльності пророк Ісаї голос Божий знову дав себе почути в устах
учня Ісаї, відомого під іменем Девтеро-Ісаї. Його діяльність відбувалась в період між завоюванням
Єрусалиму Навуходоносором (587 р. до н. е) та захоплення Вавилону Киром у 539 р. до н. е.
Пророк вже звертається не до мешканців Єрусалиму, а до тих хто живе у Вавилоні. Не занедбуючи
проповідь Божої справедливості і суду пророк сповіщає спасіння, що вже наближається. Так у
пророчому послання з'являється Кир — як пророцтво кари на безбожний Вавилон. Далі думка
пророка повертається до вірності Бога, до повернення з неволі, до ідеї морального очищення
народу й поширення Божих добродійств на всі народи. Особливе місце у Девтеро-Ісаї приділене
так звані пісні Слуги Ягве, в якій змальовано постать Месії у спосіб досі нечуваний — Месія не
буде Месією земної слави й могутності, а Месією страждання та приниження (Іс. 42:1-9, Іс. 49:1-
9).

Розділи 40-49. Текст містить низку промов вкладених у вуста Бога. Близьке визволення народу.
Могутність Бога. Це Він кличе Кира, який є на службі Його одвічних задумів. Він управляє
народами. Внаслідок очевидності аргументів, народ визнає свої гріхи і приймає як належне Божу
кару. Цей Бог, який є Господом історії, покликає і поган, щоби вони сповнювали свою місію в
історії спасіння.

Розділи 49-55. Промови пророка сконцентровані на Сіоні-Єрусалимі, та провіщають оновлення.

Пророк звертається до тих, що знають Закон і дотримуються справедливості. Спочатку засмучені,
вони стануть не тільки проводирями братів, але й світлом світу і союзом для багатьох. Ті, що
протиставляться Богові і пророкові — будуть відкинуті. А для вірних пророк наново сповіщає
спасіння. Підставою віри є те, що Бог вже звершив і що ще настане.
17.  Основні думки Девтеро-Ісаї.
 

Бог відкривається людству як абсолютний, єдиний, недосяжний. Засуджується спроби поставити

поряд з Ним яку-небудь силу. В текстах, які приписують Девторо-ісаї можна побачити полеміку
проти перського дуалізму. Божий промисел не може бути осягнуто людиною. Людині доступне
лише те, що Бог сам відкривається їй. Ягве, хоча знаходиться поза створеним світом, зв’язаний з
ним силою животворящого Слова. Бог Словом створив світ і Словом його перетворить, коли
настане Царство Боже. Бог створив не лише світ і людей, але й Церкву Свою, народ Свій, який має
йому служити. В Своє Царство він введе всі народи землі, які будуть називатися народом Божим,
які будуть покликані Йому служити. Вибрані були покарані, за те, що не виконали поставлених
завдань. Сьогодні Господь повертає свою милість, і знову прикликає народ служіння. В знак цього
він проводить новий вихід з рабства в землю обіцяну, де призначено торжествувати Новому
Єрусалиму, Місту Божому. Слуга Господній – складний і багатогранний образ в пророцтвах
Девторо-ісаї. В ньому злиті риси переслідуваної Церкви, народу Божого, пророка-посланця і
Самого Месії, який своїми стражданнями визволить світ від влади гріха.
 

21.Теократичні мрії про царя  і священика як двох помазаників в Аггея та Захарії.

Cтавиться наголос на відбудову храму, важливим елементом у навчанні як Аггея, так і Захарії є
ідея, що релігійна і світська влада хоч різні, все ж таки є на тому самому рівні: обидва пророки
ставляться до Ісуса —  первосвященика і Зоровавела — правителя провінції Юдеї, як до
провідників рівного рангу.[1] Це є відображенням по - Вавилонської ситуації, де євреї формували
релігійну цілісність, федерацію, в якій torah була керуючим елементом і функціонувала як
універсальна влада. Іншими словами, у цьому ставленні фігур влади хтось у по - Вавилонській
думці міг би засвідчити ріст щойно створеного юдаїзму як «релігії»[2] поряд з ростом величності
храму, і Єрусалиму як міста храму.

22.Основні думки пророка Аггея

 Cтавиться наголос на відбудову храму

Також наголошує про славу у відбудованих храмах

І останнє аггей дає обіцянку Зоровавелові.

Дивись у святе письмо ст. 1111

24. Історичні обставини діяльності Тріто-Ісаї:

 Найкоротша частина сувою Ісаї, та, яка йде від 55 по 66 розділ, уважається твором якогось учня
чи більше учнів Другого Ісаї й умовно названа Третім Ісаєю.

Знаходимося на фоні після переселення (VI-V ст. до Хр.), коли відбудовується сам Єрусалим
(60,10-13). Стиль більш убогий, з повтореннями: вистачило б порівняти вже цитовану пісню Сіону
(Іс. 2, 1-5) з паралеллю Третього Ісаї у 60 роз., розширеним, повним деталей, розтягненим, з
повтореннями. Де-не-де з’являється проблиск оригінальності, так як у представленні праведника у
(58,10), або у представленні безбожників у 57,20, або у представленні Господа у 58,11. або у вже
цитованій поезії шлюбного символізму у 62,1-5.

Цей малий твір поміщає в собі сторінки, різні за їхнім літературним жанром. На окрему увагу
заслуговують літургії і покутні прохання. У роз. 59, наприклад, знаходимо покутний псалом, який,
після вступного твердження про гріхи спільноти, які привели до відчуження Бога (вв. 1-2),
розвивається у іспиті совісті про гріхи народу і його начальників (вв. 3-8) для того, щоб закінчити
у спільному визнанні гріхів (вв. 9-15). Ще інший приклад покути знаходиться у (63,7-64,11),
вихідною точкою яких є “Господні ласки і подвиги”, вилиті в історії спасіння. Однак, відповідь
народу була трагічним рядом повстань. Бог, тоді, перетворився на ворога свого народу, однак його
мовчанка є лише тактикою для того, щоб привести Ізраїль до навернення і, отже, привернути
надію і спасіння. Текст, що ще зберігає живий спомин упадку Єрусалиму (64,9-10) є свідченням
молитви євреїв, що першими повернулися у Палестину і взялися до відновлення храму і святого
міста.

Незважаючи на досить замкнений і інтегралістичний клімат, що дуже скоро виникне серед

повернених до Єрусалиму, пророк виявляється дуже відкритим і “екуменічним”. У (56,1-8) він
відкриває вхід до храму теж двом категоріям осіб, які були строго “ескомуніковані”, чужинець і
скопець”, тільки якщо вони “приступлять до Господа, щоб йому служити та ім’я Господа
любити”(в. 6). “Народи йдуть до твого світла, царі до сяйва твого блиску” (60,3), а у одному
твердженні, що ще по сьогоднішній день є причиною численних дискусій стосовно свого
значення, у (66,21), стверджується, що Господь теж і серед народів “візьме у священики й левіти”
(можливо це лише натяк на єврейську Діаспору).

Певним є, однак, що дух Третього Ісаї є дуже чутливим до великих горизонтів віри, світла і надії,
як це підтверджено і славним пророчим оголошенням роз. 61, читаному у месіанському ключі
юдаїзму і Луки у проповіді Ісуса в Назаретській синагозі (Лк 4,18-19 однак з опущенням рядку про
Божу “відплату”).
25.Основні думки Тріто-Ісаї:

Трітоісая (гл. 56-66). Великий пророк Полону повернувся з однією з перших хвиль репатріантів.
Він бачив, як люди впали духом, як знать не дбає про благо народу, засуджував омани тих, хто
намагався зробити Громаду недоступною для чужинців. Він усвідомлював себе предтечею Месії-
Служителя: Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав
мене перев'язати зламаних серцем, Проповідувати полоненим визволення і в'язням - відчинити
в'язницю, Проповідувати час Господній сприятливий і день помсти для нашого Бога, щоб
потішити всіх, хто в жалобі. (61,1-2) Як благовісник Царства Божого пророк з'явився прообразом
Христа Спасителя, Який, йдучи на проповідь, говорив про Себе словами Трітоісаї (Лк 4,14-22),
опустивши, однак, вірш про день "помсти для нашого Бога". Ізраїль зображається пророком як
Церква; на ньому виконуються слова, сказані Мойсею (Вих 19,6). У притчі 63,1-6 Бог, прийдешній
з пустелі, уподібнене самотньому винареві. Він чекає від людей співучасті у праці, але ніхто не
побажав трудитися з Ним. В якості зовнішніх знаків благочестя пророк називає зберігання суботи
(56,2), але головне наголос робить на "правді" і "суді". Він застерігає від формального дотримання
правил і постів. Коли побачиш нагого - одягни його, і від єдинокровного твого не сховатися. (58,6-
7) Пророк не знаходить виправдання відступництву самарян. У старозавітну Церква може увійти
кожен, хто "долучився до Господа": А тих чужинців ... Я приведу на святу гору Мою ...
Всепалення їхні та їхні жертви будуть довподоби на Моїм жертівнику, Бо Мій дім буде названий
домом молитви для всіх народів. (56,6,7) Але і в ревнощів тих, хто прагне швидше побудувати
Храм, Трітоісая вбачав небезпеку. Спасіння не в каменях і будівлях святилища. Головне - не Храм
і обряди, а життя з волі Господньої: Так говорить Господь: небо - престіл Мій, а земля - підніжжя
ніг Моїх; Де ж побудуєте ви дім для Мене, і де місце спокою Мого? Бо все це чинитиму рука Моя,
і все це сталось, говорить Господь. А ось, на кого Я дивлюсь: на смиренного і розбитого духом, і
на тремтячого над Моїм словом. (Беззаконник ж), і різали вола - те ж, що вбиває людину,
приносить у жертву ягня - те ж, що дарунка приносить семидала - те ж, що приносить свинячу
кров; кадили в пам'ять - те ж, що молиться ідолу. (66,1-3) У цих викривальних словах ми чуємо
той же грізний голос Господній, який звучав два століття тому через великого Ісаю. Пророк,
втішає вигнанців у Вавилоні, тепер знову стає суворим вчителем народу. Маловір'я, втрата
ентузіазму, який володів людьми в момент "нового результату", тяжка боротьба за існування на
розореної землі - така була повсякденне життя старозавітної Церкви. Ізраїль не був відновлений:
була утворена крихітна область Ег `уд, яка увійшла в Перську імперію. Сам пророк міг відчувати
розчарування. Він запитував Господа: чому не явлені чудеса Його, як у дні Мойсея? (63,11-17).
Однак віра пророка встояла перед лицем усіх випробувань. Він знав, що гріхи народу віддаляють
звершення задумів Божих. Але прийде день, і обітниця виповниться. Засяє, овіяний Духом,
Єрусалим, який приверне до себе всіх людей: Уставай, світися, Єрусалиме, бо прийшло твоє
світло і Слава Господня зійшла над тобою ... І прийдуть народи до світла твого, і царі - до ясністю
сяйва твого. (60,1,3) Буде дарований Новий Заповіт, і весь світ перетвориться. Сам Господь
об'являє: Бо ось Я створю нове небо та землю нову, І колишні не згадаються і не прийдуть на
серце. А ви будете веселитися і радіти повіки про те, що Я творю. (65,17-18)

26.Характерні риси й основні думки книги пророка Малахії.

Виділяється своєю діалогічною структурою, що розділяється на 6 фрагментів – слів спростування.

4 елементи: 1. Ствердження – може бути представлене в якості звернення до Бога (1,2), сентенції
(1,6), риторичного питання (2,10), докору (2,17; 3,13) чи висловлення про себе (3,6).

2, Далі йде заперечення або зворотній докір партнера по дискусії (в формі цитати).

3,Потім це заперечення відхиляється Ягве або пророком, в результаті чого розвивається

першопочаткове ствердження.

4, В якості заключного елементу йде висновок (наприклад, пророцтво суду, обіцянка

благословення).
В книзі обговорюються соціальні й релігійні конфлікти, що відбуваються в спільноті періоду після
переселення, поч. з 5ст. і до н.е.

27. Що означає ім’я Малахія?

Єврейською ім’я цього пророка звучить Малʼахı́. Очевидно, це слово означає «Мій
посланець».
 

28. Характерні риси й основні думки книги пророка Йоіла

Пророк Йоіл передсказав ізлиття Святого Духа «на всяке тіло».

Коли землю опала в небувалій кількості сарана, яка винищила всю зелень, а потім виникла посуха,
пророк закликає всіх до прилюдного каяття (наприклад, звертається до п’яниць), щоб відвернути
кару Божу. Молившися до Бога, він обіцяв в його імені настання месіанських часів (Бог помилує
Ізраїля знову) і прихід Святого Духа. Наприкінці зображено день Суду Господнього в Йосафатовій
долині біля Єрусалиму. Це день відплати грішникам, день спасіння для богобоязних. 

33.Історичні обставини діяльності Даниїла.

Пророк Даниїл походив зі знатного роду. При завоюванні Навуходоносором Єрусалиму в 606 році
до Р. X. юний Даниїл разом з іншими юдеями потрапив у вавилонський полон. Там 15-річного
Даниїла і інших найздібніших юнаків віддали в школу для підготовки до служби при царському
дворі. З Даниїлом навчалися троє його друзів: Ананія, Мисаїл та Азарія.

Протягом кількох років вони вивчили місцеву мову і різні халдейські науки. При вступі до школи
цих трьох юнаків перейменували на Шадраха, Мешаха та Авденаго. Однак, з прийняттям
язичницьких імен, юнаки не змінили віри своїх батьків. Боячись опоганитись язичницькою їжею,
вони просили свого вихователя видавати їм їжу не з царського столу, окроплену ідольською
кров’ю, а просту, рослинну. Вихователь погодився, з умовою, що після десяти днів харчування
рослинною їжею, він перевірить їх здоров’я і самопочуття.

Наприкінці пробного періоду ці юнаки виявилися здоровішими за інших, що харчувалися м’ясом з

царського столу, і вихователь їм дозволив вживати їжу на свій розсуд. За відданість правдивій вірі
Господь нагородив юнаків успіхами в науках, і вавилонський цар, що був присутній на іспиті,
зрозумів, що вони кмітливіші за його вавилонських мудреців.

Після закінчення занять Даниїл з трьома друзями був призначений на службу при царському дворі
і тут перебував у званні придворного сановника протягом всього часу царювання Навуходоносора
і його п’яти наступників. Після підкорення Вавилону він став радником царів Дарія мідійського та
Кіра перського.

Бог наділив Даниїла здатністю розуміти значення видінь і снів, і цю здатність він виявив,
пояснивши Навуходоносорові два його сни, які сильно збентежили царя (Дан. 1 і 4). У першому
сні Навуходоносор бачив величезного і страшного боввана, зробленого з чотирьох
металів. Камінь, скотився з гори, розбив боввана в порох і сам виріс у велику гору. Даниїл
пояснив цареві, що бовван символізував чотири язичницькі царства, які повинні були змінити одне
одного, починаючи з вавилонського і закінчуючи римським. Таємничий камінь, розтрощивши
боввана, символізував Месію, а утворена гора – Його вічне Царство (Церкву).
У своїй книзі (що носить його ім’я) пророк Даниїл оповідає про подвиг своїх трьох друзів, які
відмовилися поклонитися золотому ідолу (Мардуку), за що за наказом царя Навуходоносора були
кинуті в розпечену піч. Але ангел Божий зберіг їх неушкодженими у вогні.

У своїй книзі пророк Даниїл записав кілька пророчих видінь, що стосуються кінця світу і другого
пришестя Христового. За своїм змістом його книга має багато спільного з Об’явленням
Євангелиста Іоана Богослова, що міститься у самому кінці Біблії.

При Даниїлові під час царювання Валтасара мідійський цар Дарій завоював Вавилон (539 р. до Р.
X.). Тоді ж і загинув Валтасар, як це передбачив Даниїл, який пояснив значення напису на стіні,
зробленої таємничою рукою: «Мене текел упарсін» (ти нікчемний, і твоє царство поділять мідяни і
перси) (Дан. 5, 25).

4. Концепція "Осьового часу" К. Ясперса як методологія дослідження

історичного процесу

Ясперс Карл (1883–1969): коротка біографічна довідка

Відомий німецький філософ-екзистенціаліст та психіатр народився 23 лютого 1883 р. у м.

Ольденбург, помер 26 лютого 1969 р. у м. Базель.

У 1908 р. К. Ясперс закінчив Гейдельберзький університет, а наступного року отримав

ступінь доктора медицини. Інтерес до медицини, а пізніше до філософії, певною мірою
був викликаний його природженою хворобою бронхів. З 1920 до 1937 та у 1945роки К.
Ясперс – професор Гейдельберзького, аз 1948р. –Базельського університетів. На початку
наукової діяльності виявив інтерес до психіатрії, пізніше – до пантографи (аналізу
розвитку особистості та її творчості у психопатологічному аспекті) А. Стріндберга, В.
ван Гога та Ф. Ніцше. Після Другої світової війни він набув широкої популярності як
ліберал та політичний мораліст, передусім завдяки своєму трактатові "Про німецьку
провину" (1946). Наприкінці життя опублікував працю "Куди рухається ФРН?"
(1967), у якій виступив з критикою реваншизму.

Його філософські погляди сформувалися під впливом ідей С. Кєрк'єгора та Ф.

Ніцше. Центральне місце у екзистенціальній філософії К. Ясперса посідали людина
та історія. У працях "Витоки історії та її ціль", "Духовна ситуація часу",
"Філософська віра", що вийшли у світ 1948р., він порушив проблему духовних
орієнтирів людини, необхідниххиме для подолання тих катаклізмів, що охопили сучасну
цивілізацію. У них висунуто ідею "осьового часу" як певного смислового ядра історії
людства.

Центральне місце у філософії К. Ясперса займає концепція "осьового часу", яка

виступає у нього ключем для розуміння смислу історії. Ця проблема не є новою у
європейській філософії. Свого часу Г Гегель прийшов до висновку, що "оссю світової
історії" є прихід Сина Божого. На відміну від нього, К. Ясперс вважав, що ось історії
повинна мати значення не тільки для християн. На його думку, спільною для усього
людства може бути лише філософська віра – постулат віри й одночасно допущення
розуму.

Саме народження філософської віри і є "осьовою епохою", коли у проміжок часу між
800 і 200 pp. до н. е. одночасно у Китаї, Індії, Персії, Палестині і Давній Греції було
закладено духовні основи для формування людини нового типу, якою вона є й
сьогодні. Здійснення прориву міфологічного світосприйняття сприяло пробудженню
недовіри до безпосереднього досвіду, появі рефлексивного мислення, людина почала
усвідомлювати крихкість свого буття та замислюватися над сенсом свого існування.

"Осьовий час" – універсальна категорія світосприйняття

"Осьовий час" усвідомлювався К. Ясперсом як загальносвітова доба: у п'яти

окремих, не пов'язаних між собою самобутніх культурах – грецькій, іудейській,
іранській, індійській та китайській майже одночасно відбувся духовний прорив,
пов'язаний з оновленням духу. Це стало наслідком діяльності пророків, філософів та
трагіків.

У середині І тис. до н. е. у Китаї за активної участі Конфуція та Лао-цзи виникла ціла

філософська школа. В індійській філософії, як і в китайській, сформувалися
скептицизм, матеріалізм, софістика та нігілізм. У Ірані Заратустра розробив вчення
про боротьбу добра зі злом, в Палестині заявили про себе пророки Ілія, Ісайя, Ієремія
та Второісайя, в Греції жили та творили поет Гомер, філософи Парменід, Іеракліт,
Платон, історик Фукідід, винахідник Архімед [142, с. 32-33]. Той творчий вибух, що
відбувся у згаданих культурах, привів до переоцінки духовних цінностей, виходу людини
за межі свого індивідуального існування, усвідомлення нею свого призначення як
самоцінної особи, виникло раціональне мислення. Тим самим народи цих великих
культур не просто зробили певний прорив, а заклали основи духовної сутності
людства, відкрили якісно новий етап розвитку історії. Як відзначав К. Ясперс, в
"осьову епоху" були розроблені основні категорії, якими людство користується до цих пір,
а також закладені основи світових релігій. У всіх напрямах здійснювався перехід до
універсальності [142, с. 33].

Все це призвело до кардинальних змін у людській свідомості та бутті, які можна

визначити як натхнення. Почали мінятися життєві підвалини, на зміну спокою
прийшла занепокоєність щодо подальшої долі. Людина відкрила себе світу та світ у
собі, продемонструвала здібність розуміти себе та чути інших, тим самим почала
відчувати й буття. Відбулося відкриття того, що пізніше отримало назву розуму та
особистості. Звісно, що такий прорив змінив не усіх людей, а лише їх незначну
частину. Але інтелектуальна та духовна суспільна напруга поступово зростала,
перетворюючись на стрімкий рух, що охоплював з часом все більшу кількість людей.

Причина одночасності зазначеного духовного прориву пов'язувалася К. Ясперсом з

гіпотезою А. Вебера про вторгнення індоєвропейських народів-завойовників із
Центральної Азії. Наприкінці III тис. вони дійшли до Європи та Середземномор'я.
Новий великий прорив був здійснений ними близько 1200 р. в Іран та Індію. Наприкінці
II тис. кочові народи з'явилися у Китаї.

Зміст "осьового часу" був настільки незвичайним та всеосяжним, а тому його не

можна зводити до однієї передумови. У якості контраргументу К. Ясперс наводив
приклад Китаю, де виникла багата за змістом культура, але були відсутні трагічність
свідомості та епос. Суперечить цій концепції і приклад Палестини, де не було
вторгнення кочовиків й тим не менш пророки зробили суттєвий внесок у розвиток
духовної культури "осьового часу".

Пояснення цьому соціальному явищу можна дати за допомогою вже згадуваної теорії
етногенезу Л. Гумільова.( описывает исторический процесс как взаимодействие
развивающихся этносов с вмещающим ландшафтом и другими этносами.) Не викликає
сумніву, що перелічені культури знаходилися у фазі піднесення. Не виключно, що в
той час на зазначених територіях відбулося перетинання у часі космічної, біологічної
та культурної еволюції.

Однак К. Ясперс залишив відкритим питання про причини духовного феномена

"осьового часу". Більш того, він стверджував, що ніхто не може повністю зрозуміти, як
виникла ось світової історії, але він і не зводив все до божого втручання. Він вважав за
необхідне спростувати тлумачення історії як збагненного та необхідного
поступального розвитку людства.

К. Ясперс висловився на підтримку ідеї осмислення єдності історії через

комунікацію, оскільки здібність визнавати та розуміти інших допомагає кожній
людині краще зрозуміти саму себе. Комунікація є кращим засобом проти помилкового
уявлення про винятковість істини якого-небудь одного віровчення. Він дав відповідь на
питання: чи є "осьова епоха", її творіння масштабом для усього подальшого часу, чи вона
є вершиною усієї попередньої історії? Очевидно, стверджував К. Ясперс, що соціальні
явища більш пізнього часу мають свою цінність, якої не було раніше. Історію взагалі
неможливо підпорядкувати ієрархії рангів, у основу якої було б покладено деяке
універсальне уявлення, що автоматично впроваджує традицію. Звісно, що з осягнення
"осьового часу" випливає певна упередженість по відношенню до більш пізніх феноменів,
але саме тому й виявляє себе дійсно нове і велике. На землі немає ні повної істини, ні
дійсного спасіння. І "осьовий час" не уникнув загибелі, розвиток продовжував йти
своїм шляхом [142, с. 48, 49, 50].

У процесі творчого пошуку змінювався й сам К. Ясперс. Це стосується розуміння

ним можливостей екзистенціальної комунікації – від особистого впливу до її
всесвітньо-історичного плану, що сприяло переходу проблеми комунікації у
площину філософської віри. У цьому сенсі "осьова епоха" як загальний духовний виток
людства є спільним корінням та основою суспільного буття, а проблема взаєморозуміння,
відкритості, довіри окремих осіб, народів, культур – життєва необхідність. Таким чином,
"осьовий час" виступає як універсальна концепція світосприйняття не тільки за її
індивідуальним та груповим суб'єктними рівнями, а й за географічним принципом,
структурними складовими, цивілізаційною ідентичністю та за своїм змістом й
історичним значенням.