Cat in the Rain

by Ernest Hemingway
There were only two Americans stopping at the hotel. They did not know any of the
people they passed on the stairs on their way to and from their room. Their room was
on the second floor facing the sea. It also faced the public garden and war monument.
There were big palms and green benches in the public garden. In the good weather
there was always an artist with his easel. Artists liked the way the palms grew and
the bright colors of the hotels facing the sea. Italians came from a long way off to
look up at the war monument. It was made of bronze and glistened in the rain. It
was raining. The rain dripped from the palm trees. Water stood in pools on the
gravel paths. The sea broke into a long line in the rain and slipped back down the
beach to come up and break again in a long line in the rain. The motor cars were
gone from the square by the war monument. Across the square in the doorway of the
cafe a waiter stood looking out at the empty square.
The American wife stood at the window looking out. Outside right under their
window a cat was crouched under one of the dripping green tables. The cat was
trying to make herself so compact that she would not be dripped on.
"I'm going down and get that kitty," the American wife said. 
"I'll do it," her husband offered from the bed. 
"No, I'll get it. The poor kitty is out trying to keep dry under the table." 
The husband went on reading, lying propped up with the two pillows at the foot of
the bed. 
"Don't get wet," he said. 
The wife went downstairs and the hotel owner stood up and bowed to her as she
passed the office. His desk was at the far end of the office. He was an old man and
very tall. 
"Il piove," the wife said. She liked the hotelkeeper. 
"Si, si, Signora, brutto tempo. It is very bad weather." 
He stood behind his desk in the far end of the dim room. The wife liked him. She
liked the way he wanted to serve her. She liked the way he felt about being a
hotel-keeper. She liked his old, heavy face and big hands. 
Liking him she opened the door and looked out. It was raining harder. A man in a
rubber cape was crossing the empty square to the cafe. The cat would be around to
the right. Perhaps she could go along to the eaves. As she stood in the doorway an
umbrella opened behind her. It was the maid who looked after their room. 
"You must not get wet," she smiled, speaking Italian. Of course, the hotel-keeper had
sent her. 
With the maid holding the umbrella over her, she walked along the gravel path
until she was under their window. The table was there, washed bright green in the
rain, but the cat was gone. She was suddenly disappointed. The maid looked up at
her. 
"Ha perduto qualque cosa, Signora?"  
"There was a cat," said the American girl. 
"A cat?" 
"Si, il gatto." 
"A cat?" the maid laughed. "A cat in the rain?" 
"Yes," she said, "under the table." Then, "Oh, I wanted it so much. I wanted a kitty." 
When she talked English the maid's face tightened. 
"Come, Signora," she said. "We must get back inside. You will be wet." 
"I suppose so," said the American girl. 
They went back along the gravel path and passed in the door. The maid stayed outside
to close the umbrella. As the American girl passed the office, the padrone bowed
from his desk. Something felt very small and tight inside the girl. The padrone
made her feel very small and at the same time really important. She had a momentary
feeling of being of supreme importance. She went on up the stairs. She opened the
door of the room. George was on the bed reading. 
"Did you get the cat?" he asked, putting the book down. 
"It was gone." 
"Wonder where it went to," he said, resting his eyes from reading. She sat down on
the bed. 
"I wanted it so much," she said. "I don't know why I wanted it so much. I wanted that
poor kitty. It isn't any fun to be a poor kitty out in the rain." 
George was reading again. 
She went over and sat in front of the mirror of the dressing table looking at herself
with the hand glass. She studied her profile, first one side and then the other. Then
she studied the back of her head and her neck. 
"Don't you think it would be a good idea if I let my hair grow out?" she asked,
looking at her profile again. 
George looked up and saw the back of her neck, clipped close like a boy's. 
"I like it the way it is." 
"I get so tired of it," she said. "I get so tired of looking like a boy." 
George shifted his position in the bed. He hadn't looked away from her since she
started to speak. 
"You look pretty darn nice," he said.  
She laid the mirror down on the dresser and went over to the window and looked out.
It was getting dark. 
"I want to pull my hair back tight and smooth and make a big knot at the back that I
can feel," she said. "I want to have a kitty to sit on my lap and purr when I stroke
her." 
"Yeah?" George said from the bed. 
"And I want to eat at a table with my own silver and I want candles. And I want it to
be spring and I want to brush my hair out in front of a mirror and I want a kitty and I
want some new clothes." 
"Oh, shut up and get something to read," George said. He was reading again. 
His wife was looking out of the window. It was quite dark now and still raining in the
palm trees. 
"Anyway, I want a cat," she said, "I want a cat. I want a cat now. If I can't have long
hair or any fun, I can have a cat." 
George was not listening. He was reading his book. His wife looked out of the
window where the light had come on in the square. 
Someone knocked at the door. 
"Avanti," George said. He looked up from his book. In the doorway stood the maid.
She held a big tortoise-shell cat pressed tight against her and swung down against her
body. 
"Excuse me," she said, "the padrone asked me to bring this for the Signora." 
переклав Володимир Митрофанов
КІШКА НА ДОЩІ

Ернест
Хемінгуей, переклав Володимир Метрофанов
КІШКА НА ДОЩІ
Американців у готелі було тільки двоє, Вони не знали нікого з тих, кого
зустрічали на сходах, ідучи із і свого номера чи повертаючись до нього. їхній
номер був на і другому поверсі й виходив на море. З вікна було видно й
громадський парк та пам'ятник героям війни. У парку росли великі пальми й
стояли зелені лави. За доброї погоди там завжди сидів якийсь художник з
мольбертом. Художникам цодобалися і пальми та яскраві фасади готелів,
звернені до парку й моря. Італійці приїздили здалеку поглянути на той
пам'ятник. Він і був бронзовий і блищав на дощі.
Ішов дощ. З пальм капотіло. На посипаних жорствою доріжках стояли калюжі.
Морська хвиля довгою смугою котилася на берег і розбивалась, тоді відпливала
назад і знову накочу- і вала довгою смугою й розбивалась, а дощ ішов не
вщухаючи. На площі коло пам'ятника не залишилося жодного автомобіля. На
протилежному боці у дверях кафе стояв офіціант і дивився на безлюдну площу.
Американка стояла біля вікна й дивилася надвір. Там, під самим їхнім вікном,
під одним з мокрих зелених столиків, з яких капотіла вода, зіщулившись, сиділа
кішка. Вона намагалася зібгатись у клубочок, щоб на неї не капало.
— Я піду візьму ту кицю,— сказала американка.
— То, може, я піду,— озвався з ліжка її чоловік.
— Ні, я сама. Бідолашна киця, як вона кулиться під столиком, щоб не змокнути.
Чоловік узявся читати далі, відхилившись на дві подушки, покладені в ногах
діжка.
— Тільки не намокни там,— мовив він.
Американка спустилася вниз, і власник готелю підвівся і вклонився їй із своєї
контори. Стіл його стояв у глибині контори. Власник готелю був старий чоловік,
дуже високий на зріст.
— Il piove, —сказала американка. їй подобався власник готелю.
— Si, si, signora, brutto tempo .
Він стояв за столом у глибині своєї напівтемної кімнатки. Американці він
подобався. їй подобалось, як уважно вислуховує він усі нарікання. Подобалась
його спокійна гідність. Подобалось його бажання прислужитися їй. Подобалось
усе його поводження як власника готелю. Подобалось його важке старе обличчя
й великі руки.
З цим почуттям прихильності до нього вона відчинила двері й визирнула надвір.
Дощ припустив ще дужче. Якийсь чоловік у гумовому плащі йшов через
безлюдну площу до кафе. Кішка мала бути десь праворуч. Можливо, вдасться
пройти попід карнизом. Коли вона вже ступила за двері, позад неї розкрили
парасольку. То була покоївка, що прибирала в їхньому номері.
— Щоб ви не намокли,— усміхнувшись, мовила вона по-італійському.
Напевне, її послав власник готелю.
У супроводі покоївки, що тримала над нею парасольку, американка пройшла
доріжкою під вікно свого номера. Столик був на місці, вимитий дощем до
ясно-зеленого, але кішка зникла. Американка враз посмутніла. Покоївка глянула
на неї.
— На perduto qualque cosa, signora? 
Тут була кішка,— мовила молода американка.
— Кішка?
— Si, il gatto .
— Кішка? — засміялася покоївка.— Кішка на дощі?
— Так,— відказала вона,— отут під столиком.— А потім: — Мені ж так
хотілось її взяти. Так хотілося киці.
Коли вона говорила по-англійському, обличчя покоївки напружувалось.
— Ходімо, синьйоро,— сказала вона.— Треба повертатись. А то змокнете.
— Та певно,— сказала молода американка.
Вони рушили доріжкою назад і повернулися до готелю. Покоївка затрималась за
дверима, згортаючи парасольку. Коли молода американка поминала
контору, padrone вклонився їй з-за свого стола. І щось у ній наче стислося в
маленький тугий клубок. Padrone змушував її почувати себе зовсім маленькою і
водночас по-справжньому значною. Ось і тепер вона па якусь мить ніби
піднеслася на недосяжну височінь.
Вона зійшла сходами нагору й відчинила двері свого номера. Джордж лежав на
ліжку й читав.
— Принесла свою кицьку? — спитав він, відкладаючи книжку.
— Її там уже немає.
— Цікаво, де ж вона поділася,— сказав він, даючи очам перепочити від
читання.
Вона сіла на ліжко.
— А мені так хотілося її взяти,— мовила тихо.— Навіть сама не знаю чому. Так
захотілося взяти бідолашну кицю. Це ж таки невесело бути такою бідолашною
кицею на дощі.
Та Джордж уже знову читав.
Вона перейшла кімнату, сіла перед туалетним дзеркалом і взявши ручне
дзеркальце, почала роздивлятися себе. Подивилася в профіль, спочатку з одного
боку, потім з другого. Тоді взялася розглядати потилицю й шию.
— Як ти гадаєш, чи не відпустити мені довші коси? — спитала вона, знову
дивлячись на себе в профіль.
Джордж звів очі й побачив її потилицю та коротко, по-хлоп'ячому підстрижене
волосся.
— Мені подобається так, як є.
— А мені набридло,— сказала вона.— Набридло бути схожою на хлопчика.
Джордж повернувся на ліжку. Відколи вона заговорила, він не спускав з неї
очей.
— Ти в мене справжня красуня,— мовив він.
Вона поклала дзеркальце на туалетний столик, пішла до вікна й визирнула
надвір. Уже сутеніло.
— Мені хочеться гладенько й туго зачесати коси назад і стягти їх у великий
вузол на потилиці, щоб відчувати його,— сказала вона.— І хочеться посадити
на коліна кицю і щоб вона муркотіла, коли я гладитиму її.
— Он як? — обізвався з ліжка Джордж.
— А ще хочу їсти за своїм столом, і мати своє столове срібло, і щоб горіли
свічки. Хочу, щоб була весна, і хочу розчісувати коси перед дзеркалом, і хочу
кицю, і хочу мати нові сукні.
— Ну, годі вже. Візьми щось почитай,— сказав Джордж. Він знову читав.
Його дружина дивилась у вікно. Надворі вже зовсім посутеніло, і дощ так само
поливав пальми.
— А я все одно хочу кішку,— сказала вона.— Хочу кішку, і край. Зараз же. Коли
вже не можна відпустити коси чи якось розважитись, то хоч кішку можна.
Джордж не слухав її. Він читав книжку. Його дружина дивилась у вікно, на
площу, де вже засвітилися ліхтарі.
У двері хтось постукав.
— Avanti ,— мовив Джордж і підвів очі від книжки.
На порозі стояла покоївка. Вона міцно притискала до себе велику плямисту
кішку, що звисала в неї з рук.
— Пробачте,— сказала вона. - Padrone звелів віднести її синьйорі.

Уривок з книжки «Чоловіки без жінок та інші оповідання»

Переклад: Ганна Лелів 
Кішка на дощі
У готелі мешкало тільки двоє американців. Вони не знали нікого, з ким
перетиналися на сходах дорогою до кімнати. Кімната їхня була на другому
поверсі й виходила вікнами на море. А ще на сад і пам’ятник полеглим на війні.
У садку росли високі пальми й стояли зелені лавки. У гарну погоду туди завжди
приходив художник із мольбертом. Художникам подобалися пальми і яскраві
кольори готелів, що виходили вікнами на сади й море. Італійці здалеку
приїжджали подивитися на пам’ятник полеглим на війні. Він був вилитий із
бронзи й виблискував під дощем. Падав дощ. Краплини дощу скапували з
пальм. На всипаних гравієм доріжках стояли калюжі. Хвилі накочувалися на
берег під дощем однією довгою лінією, ковзали назад по піску, а тоді знову
накочувалися однією довгою лінією під дощем. З майдану перед пам’ятником
полеглим на війні роз’їхались автомобілі. На другому боці, на порозі кав’ярні
стояв кельнер, роздивляючись спорожнілий майдан.
Американка стояла біля вікна й визирала на вулицю. Надворі, просто під їхнім
вікном, під одним із зелених столиків, з яких скапувала вода, принишкла кішка.
Вона намагалася згорнутися у клубок, щоб на неї не капав дощ.
— Йду заберу ту кішечку, — сказала американка.
— Давай я піду, — відповів її чоловік, який лежав на ліжку.
— Та ні, я заберу. Бідолашне кошеня — сховалося від дощу під столом.
Чоловік повернувся до своєї книжки, лежачи на ліжку й підклавши собі під
спину дві подушки.
— Дивись не намокни, — сказав він.
Жінка спустилася сходами — власник готелю підвівся і вклонився їй, коли вона
проходила повз його контору. Його стіл стояв у протилежному кутку кабінету.
Господар був старий і дуже високий.
— Il piove*, — мовила американка.
Власник готелю їй подобався.
— Sì, sì, Signera, brutto tempo**. Жахлива погода.
Він стояв за столом у протилежному кутку тьмяної кімнати. Американці він
подобався. Подобалось те, з яким серйозним виразом лиця він приймав
компліменти. Його відчуття власної гідності. Те, як він хотів їй догодити. Те, як
сприймав своє становище власника готелю. Подобалось його старе кругле
обличчя і широкі долоні.
Думаючи про те, що він їй подобається, вона відчинила двері й визирнула на
вулицю. Дощ змінився на зливу. Якийсь чоловік у дощовику йшов через
порожній майдан до кав’ярні. Кішка мала б сидіти десь праворуч. Може,
вдасться пройти попід карнизом. Коли вона стояла на порозі, над нею
несподівано розкрили парасолю. Покоївка, яка прибирає їхній номер.
— Щоб не намокли, — сказала вона італійською, усміхнувшись.
Власник її послав, хто ж іще. Разом із покоївкою, яка тримала над нею
парасолю, вона рушила стежкою до їхнього вікна. Столик стояв на своєму місці,
вимитий дощем, яскраво-зелений, але кішка зникла. Її враз охопило
розчарування. Покоївка глянула на неї.
— Ha perduto qualche cosa, Signera?***
— Тут була кішка, — відповіла американка.
— Кішка?
— Si, il gatto.****
— Кішка? — розсміялась покоївка. — Кішка на дощі?
—Так, — мовила вона. — Під столом.
А тоді:
— Ох, як мені хотілось її забрати. Забрати собі те кошеня.
Коли вона говорила англійською, обличчя покоївки напружувалось.
— Ходімо, синьйоро, — сказала вона. — Йдемо всередину. А то намокнете.
— Ходімо, — відповіла американка.
Вони дійшли всипаною гравієм доріжкою до дверей. Покоївка затрималась на
вулиці, складаючи парасолю. Коли американка проходила повз контору
власника, padrone* вклонився їй з-за стола. У ній щось стиснулося в маленьку
грудку. У присутності padrone вона почувалась крихітною і водночас дуже
важливою. Якусь мить їй здавалось, що вона надзвичайно важлива. Американка
піднялася сходами. Відчинила двері кімнати. Джордж лежав на ліжку й читав.
— Ну що — забрала кішку? — запитав він, відкладаючи книжку.
— Її там не було.
— Цікаво, куди вона поділась, — відповів він.
Очі його відпочивали від читання.
Вона сіла на ліжко.
— Я так хотіла її забрати, — мовила вона. — Не знаю чому. Так хотіла забрати
те бідолашне кошеня. Невесело йому мокнути на дощі.
Джордж знову взяв до рук книжку.
Вона підійшла до туалетного столика, сіла перед дзеркалом, взяла люстерко й
почала розглядати своє відображення. Уважно роздивилася профіль, спершу з
одного боку, потім з другого. Далі перевела погляд на потилицю і шию.
— Може, мені варто відпустити волосся, як думаєш? — запитала вона, знову
роздивляючись свій профіль.
Джордж підняв очі й побачив її потилицю з коротко підстриженим, як у
хлопчика, волоссям.
— Ти й так гарна.
— Набридло вже, — мовила вона. — Так набридло бути схожою на хлопця.
Джордж засовгався на ліжку. Відколи вона заговорила, він не зводив з неї
погляду.
— Ти дуже гарна, — сказав він.
Вона поклала люстерко на столик, підійшла до вікна й визирнула надвір.
Сутеніло.
— Я хочу туго стягнути волосся, так щоб воно було гладке-гладке, і зав’язати на
потилиці великий вузол, щоб можна було помацати рукою, — сказала вона. —
Хочу мати кошеня — воно сидітиме в мене на колінах, я його гладитиму, а воно
муркотітиме.
— Ага, — пробурмотів Джордж зі свого ліжка.
— А ще хочу їсти за столом срібними ложками й виделками, і щоб свічки
горіли. Хочу, щоб була весна, хочу розчісувати волосся перед дзеркалом, і
кошеня хочу, і нову сукню.
— Замовкни і ліпше щось почитай, — сказав Джордж.
Він знову тримав книжку в руках. Його дружина визирала з вікна. Вже
стемніло, пальмове листя досі шуміло під дощем.
— Хай там як, а я хочу мати кішку, — мовила вона. — Хочу кішку. Хочу кішку
— і то вже. Якщо не можна мати довге волосся і не вмирати від нудьги, то
кішку точно можна.
Джордж не слухав. Він читав книжку. Його дружина визирала з вікна на майдан,
де засвітилися ліхтарі.
У двері хтось постукав.
— Avanti!* — гукнув Джордж.
Він підняв очі від книжки. На порозі стояла покоївка. Вона притискала до
грудей велику плямисту кішку, яка звисала у неї з рук.
— Перепрошую, — мовила вона, — padrone попросив мене передати це
синьйорі.