Text: Edgar Allan Poe, “The Oval Portrait” (reprint), 

The Works of the Late

Edgar Allan Poe — Vol I: Tales (1850), 1:366-369

​ THE OVAL PORTRAIT.

~~~~~~~~~~~~~~~
THE chateau into which my valet had ventured to make forcible entrance, rather than
permit me, in my desperately wounded condition, to pass a night in the open air, was
one of those piles of commingled gloom and grandeur which have so long frowned
among the Appenines [[Apennines]], not less in fact than in the fancy of Mrs.
Radcliffe. To all appearance it had been temporarily and very lately abandoned. We
established ourselves in one of the smallest and least sumptuously furnished
apartments. It lay in a remote turret of the building. Its decorations were rich, yet
tattered and antique. Its walls were hung with tapestry and bedecked with manifold
and multiform armorial trophies, together with an unusually great number of very
spirited modern paintings in frames of rich golden arabesque. In these paintings,
which depended from the walls not only in their main surfaces, but in very many
nooks which the bizarre architecture of the chateau rendered necessary — in these
paintings my incipient delirium, perhaps, had caused me to take deep interest; so that
I bade Pedro to close the heavy shutters of the room — since it was already night —
to light the tongues of a tall candelabrum which stood by the head of my bed — and
to throw open far and wide the fringed curtains of black velvet which enveloped the
bed itself. I wished all this done that I might resign myself, if not to sleep, at least
alternately to the contemplation of these pictures, and the perusal of a small volume
which had been found upon the pillow, and which purported to criticise and describe
them.
Long — long I read — and devoutly, devoutedly [[devotedly]] I gazed. Rapidly and
gloriously the hours flew by, and the deep midnight came. The position of the
candelabrum displeased me, and outreaching my hand with difficulty, rather than
disturb my slumbering valet, I placed it so as to throw its rays more fully upon the
book.
But the action produced an effect altogether unanticipated. The rays of the numerous
candles (for there were many) now fell within a niche of the room which had hitherto
been thrown into deep shade by one of the bed-posts. I thus saw in vivid light a
picture all unnoticed before. It was the portrait of a young girl just ripening into
womanhood. I glanced at the painting hurriedly, and then closed my eyes. Why I did
this was not at first apparent even to my own perception. But while my lids remained
thus shut, I ran over in [[my]] mind my reason for so shutting them. It was an
impulsive movement to gain time for thought — to make sure that my vision had not
deceived me — to calm and subdue my fancy for a more sober and more certain gaze.
In a very few moments I again looked fixedly at the painting.
That I now saw aright I could not and would not doubt; for the first flashing of the
candles upon that canvass had seemed to dissipate the dreamy stupor which was
stealing over my senses, and to startle me at once into waking life.
The portrait, I have already said, was that of a young girl. It was a mere head and
shoulders, done in what is technically termed a vignette manner; much in the style of
the favorite heads of Sully. The arms, the bosom and even the ends of the radiant hair,
melted imperceptibly into the vague yet deep shadow which formed the back ground
of the whole. The frame was oval, richly gilded and filagreed in Moresque. As a thing
of art nothing could be more admirable than the painting itself. But it could have been
neither the execution of the work, nor the immortal beauty of the countenance, which
had so suddenly and so vehemently moved me. Least of all, could it have been that
my fancy, shaken from its half slumber, had mistaken the head for that of a living
person. I saw at once that the peculiarities of the design, of the vignetting, and of the
frame, must have instantly dispelled such idea — must have prevented even its
momentary entertainment. Thinking earnestly upon these points, I remained, for an
hour perhaps, half sitting, half reclining, with my vision riveted upon the portrait. At
length, satisfied with the true secret of its effect, I fell back within the bed. I had
found the spell of the picture in an absolute life-likeliness of expression, which, at
first startling, finally confounded, subdued and appalled me. With deep and reverent
awe I replaced the candelabrum in its former position. The cause of my deep agitation
being thus shut from view, I sought eagerly the volume which discussed the paintings
and their histories. Turning to the number which designated the oval portrait, I there
read the vague and quaint words which follow:
“She was a maiden of rarest beauty, and not more lovely than full of glee. And evil
was the hour when she saw, and loved, and wedded the painter. He, passionate,
studious, austere, and having already a bride in his Art; she a maiden of rarest beauty,
and not more lovely than full of glee: all light and smiles, and frolicksome as the
young fawn: loving and cherishing all things: hating only the Art which was her rival:
dreading only the pallet and brushes and other untoward instruments which deprived
her of the countenance of her lover. It was thus a terrible thing for this lady to hear
the painter speak of his desire to portray even his young bride. But she was humble
and obedient, and sat meekly for many weeks in the dark high turret-chamber where
the light dripped upon the pale canvass only from overhead. But he, the painter, took
glory in his work, which went on from hour to hour, and from day to day. And he was
a passionate, and wild, and moody man, who became lost in reveries; so that
he would not see that the light which fell so ghastlily in that lone turret withered the
health and the spirits of his bride, who pined visibly to all but him. Yet she smiled on
and still on, uncomplainingly, because she saw that the painter, (who had high
renown,) took a fervid and burning pleasure in his task, and wrought day and night to
depict her who so loved him, yet who grew daily more dispirited and weak. And in
sooth some who beheld the portrait spoke of its resemblance in low words, as of a
mighty marvel, and a proof not less of the power of the painter than of his deep love
for her whom he depicted so surpassingly well. But at length, as the labor drew nearer
to its conclusion, there were admitted none into the turret; for the painter had grown
wild with the ardor of his work, and turned his eyes from the canvass rarely, even to
regard the countenance of his wife. And he would not see that the tints which he
spread upon the canvass were drawn from the cheeks of her who sat beside him. And
when many weeks had passed, and but little remained to do, save one brush upon the
mouth and one tint upon the eye, the spirit of the lady again flickered up as the flame
within the socket of the lamp. And then the brush was given, and then the tint was
placed; and, for one moment, the painter stood entranced before the work which he
had wrought; but in the next, while he yet gazed, he grew tremulous and very pallid,
and aghast, and crying with a loud voice, ‘This is indeed Life itself!’ turned suddenly
to regard his beloved: — She was dead!”

Едґар Аллан По

​ ОВАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ

Переклала з англійської Лариса Маєвська

Замок, до якого мій слуга Педро відчайдушно вдерся, аби мені,

пораненому та ледь живому, не довелося ночувати просто неба, стояв похмурий
і величний, мов оті химерні громаддя, що у плині століть позирають на нас зі
схилів Апеннін так само суворо, як зі сторінок, витворених уявою пані
Редкліфф.* Видно було з усього: господарі відлучилися недавно і не надовго.
Ми розташувались в одному з найменших і найскромніше умебльованих
помешкань – у невеликій бічній вежі. Обстанова була тут розкішна, однак
вельми старовинна і ветха. Стіни повсюди прикрашені гобеленами та всілякою
зброєю, а поміж усього того – незвичайно багато картин, позначених високим
натхненням – сучасних, вставлених у розкішні золочені рами, оздоблені
арабесками. Картини висіли повсюди, куди не глянь, навіть по найглухіших
закапелках і нішах, – а з чудернацької примхи зодчого їх було тут немало; від
гарячки думки мої почали безладно снувати, і певно тому картини збудили в
мені жваву цікавість; отож я велів Педро позачиняти важкі віконниці (бо вже
давно споночіло), позасвічувати свічки у високому канделябрі, який стояв біля
узголів'я мого ложа, й геть відгорнути чорний оксамитовий балдахін,
оторочений великими китицями, під яким стояло ліжко. Загадуючи всі ті
приготування своєму слузі, я мав на думці бодай помилуватися картинами,
раптом сон мене не візьме, та погортати знайдений на подушці оправлений у
палітурку зошит, у якому розповідалося про всі ці полотна.
Довго, довго я читав – і пристрасно, до самозабуття споглядав. Непомітно,
славно так спливали години, запала глуха ніч. Мені не подобалось, як падає
світло, і, не бажаючи будити слугу, який задрімав, я насилу дотягся до
канделябра й переставив його так, аби краще освітити розгорнутий зошит.
І тут сталося таке, чого я не сподівався. Сяйво свічок (а в канделябрі їх
було чимало) вихопило з мороку нішу, доти поглинуту густою тінню від однієї з
колон, на яких тримався балдахін. І тоді у яскравому осяянні угледів я картину,
якої доти не помічав. То був портрет юної дівчини, жіночність якої
тільки-тільки розквітла. Я кинув на портрет швидкий погляд й аж замружився, а
чого – одразу й не втямив. І ось так, лежачи з заплющеними очима, я перебирав
свої думки і гадав, що ж то так засліпило мене. Очі мої самі заплющилися
мимоволі – від бажання виграти час і поміркувати... упевнитися, що то не
марево... вгамувати уяву і дати їй заспокоїтись, аби потім глянути на все
упевненішим і тверезішим поглядом. Так проминула мить, друга – і я знову
пильно глянув на картину.
Тепер уже я не міг і не хотів сумніватися, не міг не вірити своїм очам:
перший бо відблиск свічок на полотні розігнав дрімотне заціпеніння, у яке я
поволі поринав, і, мов удар грому, враз пробудив усю гостроту відчуттів.
То, як я вже казав, був портрет юної дівчини – голова і плечі, – виписаний
«віньєткою», коли вжити мистецький термін, а стиль навіював спогади про
улюблені голівки Саллі.* Плечі, груди, навіть осяйний віночок кіс ніби
розчинялися в невиразній і водночас глибокій імлі тла. Овальна золочена рама,
розкішно оздоблена філігранню на мавританський лад. З мистецького погляду
картина – просто шедевр. Але, певно, то не мистецтво художника і не
безсмертна врода його натурниці так несподівано й глибоко мене вразили. І
найменше тут завинила моя уява, яка, раптово скинувши дрімоту, могла б
сприйняти цей портрет за голівку живої дівчини. Я ж бо відразу помітив і
своєрідність художникової манери – оте виписування «віньєткою», – і оздобу
самої рами, а це ж умить розвіяло б подібну оману, навіть не дало б їй
зародитися бодай на мить. Отак либонь з годину я зосереджено розмірковував,
напівсидячи в ліжку, спершись на подушки й прикипівши поглядом до
портрета. І нарешті, задоволений, що збагнув загадку враження, навіюваного
ним, я звільна відкинувся на своєму ложі. Я розгадав чари: вони крилися в
разюче жвавому виразі обличчя; і вираз той напочатку приголомшив мене, а
далі збентежив, пригнітив і налякав. Охоплений благоговійним трепетом, я
переставив канделябр туди, де він стояв перше. Портрет, який так схвилював
мене, зник з-перед очей, і я нетерпляче заглибився в записи про картини та
пов'язані з ними історії. Знайшов номер, яким позначено портрет, і ось яку
таємничу та незвичайну оповідь я прочитав:
«Була вона діва небаченої вроди і чарівлива така ж, як і весела. Та в лиху
годину спіткала вона й покохала художника і стала йому за дружину. А він,
палкий, завзятий, суворий, уже був повінчаний зі своїм Мистецтвом; вона – діва
небаченої вроди й чарівлива така ж, як і весела, – вся променилася посмішкою,
грайлива, наче молодесенька лань; усе на світі було їй любе та миле, а
ненависний – один Живопис, її суперник; жахалася вона тільки палітри й
пензлів та інших лиховісних знарядь, які однімали в неї коханого. І страх
заполонив її, коли маляр заговорив про своє бажання намалювати портрет і з
неї, молодої своєї дружини. Та вона покірливо скорилася і багато тижнів
просиділа у високій і темній кімнаті-вежі, до якої лише зі стелі сіялося денне
світло, кидаючи бліді промені на полотно. А він, маляр, аж хмелів од своєї
праці, яка тривала годинами, день у день. Палкий, нерозважливий, мінливого
норову, він часто поринав у мрійливу задуму й волів не бачити, як у
мертвотно-блідому світлі, що спроквола соталося в ту самотню вежу, марніє
личко і знемагає дух його дружини, яка в'янула у всіх на очах, непомітно лише
для нього одного. А вона все всміхалася та всміхалася, не нарікаючи й словом,
бо ж бачила, як уславлений митець у труді своїм черпає жагучу, всеспопеляючу
втіху, працює днями й ночами, аби відтворити на полотні її, ту, що так його
кохала, та день у день смутніла й занепадала. І воістину всі, хто бачив той
портрет, з трепетом, як про диво дивне, говорили про схожість неймовірну і про
те, що художникові підсобила не тільки сила його таланту, а й сила кохання до
тієї, котру він зобразив так чудовно. Але згодом, коли робота добігала кінця, у
вежу нікого більш не допускали, бо малювальник так гарячково, так нестямно
поринав у своє малювання, що зрідка вже відводив очі від полотна, навіть для
того, щоб зазирнути в личко своєї дружини. Він волів не знати, що барви,
покладені на полотно, він однімав у квітучих рум'янців на щоках у тієї, що
сиділа перед ним і поволі згасала.
Спливло чимало тижнів, і як зосталося тільки покласти мазок на уста і
востаннє торкнутися пензлем очей, знову стрепенувся дух чарівної вродливиці,
як ото вогник гаснучої свічечки. І тоді покладено було той мазок, і кінчик
пензля ледь торкнувся очей на полотні, а наступної миті художник завмер від
захвату перед своїм творінням і далі, все ще не в змозі відірвати очей від
портрета, затрепетав і аж побілів, охоплений жахом, і голосно закричав: «Та це
ж саме Життя!» – і квапливо озирнувся на кохану... Вона була нежива!»

___________________________

​ Примітки

Редкліфф Анна (англ. Ann Radcliffe, 1764-1823) – англійська авторка

готичних романів «Удольфські таємниці», «Італієць», жахливі події яких
відбуваються в Італії.

Саллі Томас (англ. Thomas Sully, 1783-1872) – американський художник,

майстер ніжних жіночих портретів.

Едґар Алан По
ВИБРАНІ ТВОРИ
ДВУ
Харків
1928
Cтр.60-61.
ПЕРЕКЛАД БОРИСА ТКАЧЕНКА

ОВАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ
Egli è vivo e parlerebbe
se non osservasse la rigola del silentia.
(Він живий, і заговорив би,
коли б не корився законові мовчання).
Напис під італійським образом святого Бруно
Замок, куди мій джура наважився самовільно вступити, щоб не лишати мене
на ніч, в тяжких ранах, під голим небом, це було одне з тих, перейнятих всумісь
печаллю й величністю, нагромаджень, що так довго хмурилися посеред
Апеннін, ― у дійсності незгірш, як у фантазії пані Радкліфф.* Видно було з
усього, що його полишили на час і дуже недавно. Ми влаштувались в одному з
найменших і не так пишно обставлених покоїв. Він містивсь у віддаленій вежі
замку. Його убранство було багате, але пошарпане й ветхе; стіни обвішані
тканням і вкриті різного роду та взору військовими трофеями та незвично
великим числом надхненного новітнього малювання в оправі з багатих золотих
арабесків. До цього малювання, що звисало із стін не тільки по їхній чільній
поверхні, ба й по численних закутках, обумовлених химерною будовою замку
― до цього малювання, мабуть, початок гарячки надихнув мені глибоку
цікавість, так що я попросив Педро зачинити важкі віконниці нашого покою ―
бо настала вже ніч ― засвітити вогні високого канделябра, що стояв в головах
моєї постелі, і геть одкинути оторочені бахромою запони чорного оксамиту, що
повивали ліжко. Я хотів це зробити для того, що як не прийде сон, то я міг би,
принаймні, віддатися розгляданню цих образів з поміччю невеликого томика,
що знайшовся під подушкою і видавався присвяченим критиці їх та описові.
Довго-довго читав я і побожне, з благоговінням глядів. Хутко й блаженно
відлітали години, і настала глибока ніч. Становище канделябра було мені
недогідне і, через силу простягши руку, щоб не тривожити сон мого джури, я
помістив його так, щоб він певніше кидав проміння на книгу.
Але це привело до ефекту, ніяк не сподіваного. Сяйво численних свічок (їх
було багато) пало тепер у нішу, що лежала досі в глибокому затінку за одною з
підпор мого ліжка. Таким способом я побачив в ясному світлі образ, зовсім
невидний перед тим. Це був портрет молодої дівчини в порі визрівання у жінку.
Я лиш скинув на образ бистрий погляд ― і зразу заплющив очі. Для чого я так
зробив, не було зразу ясно навіть власному моєму розумінню. Але доки мої
повіки лишались закриті, я перебіг свої мислі, шукавши причини, чом це вони
так закрилися: це був імпульсивний порух, щоб виграти час для думки ―
допевнитися, що мій зір не зрадив мене, заспокоїти і підкорити мою уяву
тверезішому і певнішому поглядові. Невеликий час переждавши, я знову пильне
поглянув на образ.
Що я тепер бачив право, цього я не міг і не хтів сумніватись, бо перший
поблиск огню, упавши на це полотно, немов би розвіяв дрімотний подив, що
запосів потаємно мої чуття, і зразу збудив мене до чуйности.
 Це був, як я вже сказав, портрет молодої панни. Він містив у собі саму голову
та рамена, зроблені тою манірою, що зветься технічно vignette* ― дуже подібно
до стилю улюблених голівок Саллі.* Руки, груди й кінці ясного волосся
неслідно зникали в туманній, але глибокій сутіні, що творила собою тло образу.
Рямці були овальні, багато оздоблені філіґранним золотом in Moresque.* Як
мистецький твір, саме малювання заслугувало як-найбільшого подиву. Та не
сама робота і не безсмертна краса лиця, не вони мене зворушили так нагло і так
незвичайно. Як-найменш могло бути й таке, щоб моя уява, раптом збуджена з
напівсну, взяла це обличчя за обличчя живої особи. Я побачив зразу, що
особливості малювання, його віньєтковости, його рямців, мусили вмить
розвіяти таку думку ― мусили навіть попередити її хвилеву появу. Серйозно
замислившись над цими питаннями, я не рушився, може, через цілу годину,
напівсидячи, напівсхилившись, з очима, прикутими до портрета. Нарешті,
вдоволений відчуттям правдивої тайни його впливу, я одкинувсь назад у ліжко.
Я знайшов чари образу в абсолютній життєподібності виразу; це вона при
першому погляді вкрай збентежила, підкорила і знемогла мене. З глибокою і
шанобливою боястю я поставив знов канделябра на його давнє місце.
Віддаливши цим із очей причину мого глибокого хвилювання, я жадно узявсь
до книги, де розбиралось картини та їхню історію. І, звернувши до номера, що
ним означався овальний портрет, я прочитав там вишукані, пишно-туманні
слова, що їх оце подаю:
«Це була діва надзвичайної вроди: рівно прекрасна, як і радости повна. І
лихий був той час та година, коли вона взріла і покохала, і побралася із
художником. Він, палкий, трудолюбний, суворий, мавши уже наречену в своїм
мистецтві; вона ― діва надзвичайної вроди, рівно прекрасна, як і радости
повна: вся світло й сміх, вся пустотлива, як юний фавн: з любов’ю й привітом
до всього світу: з ненавистю тільки до того Мистецтва, що було їй суперником:
з боястю тільки проти палітри, пензлів та інших знаряддів, що не давали їй
бачити обличчя її коханця. Таким побитом, це була страшна річ для Панни ―
почути від нареченого, що він із неї хоче зробити портрета. Але вона була
кротка і послушна ― і покірно замкнулась на багато тижнів у темній високій
вежі, де на бліде полотно тільки згори промикалося світло. Але він, художник,
раював при своїй роботі, що тривала день відо дня, година в годину. І він був
палкий, невгамовний, нравний химерник, що геть затерявся у своїх марах; він
не хотів побачити, що це світло ― так примарно воно впадало до самітної вежі
і забирало життя і здоров’я його нареченій ― і вона марніла явно для всіх, лиш
не для нього. Та вона усе усміхалась і була усе бездокірно мовчуща, бо ж бачила
що художник (а він був вельми славний) заживав при своїй роботі гарячкової,
палкої утіхи і працював день і ніч, щоб змалювати її, що вона його так любила,
а робилася день відо дня геть безживніша, геть хиліша. І справді кому лиш
лучалося узріти цього портрета, той тихим голосом мовив про його подібність,
як про могутнє диво, як про доказ не тільки умілости майстра, але рівно й
глибокої любови його до неї, що її він так змалював надзвичай прегарно. Аж
нарешті, коли робота доходила вже кінця, нікому не давано входу до вежі, бо
майстер вкрай зшаленів у запалі своєї роботи і рідко вже одвертав свої очі від
полотна – навіть і з тим, щоб глянути на обличчя своєї дружини. І не хтів він
побачити, що барви, які він розлив на цім полотні, геть пощезали з обличчя її,
що сиділа поперед нього. І так, коли багато тижнів минуло і мало лишилось
роботи, ― тільки один мазок на вустах, та в очах одну тільки фарбу, ― дух
Панни засяв був знову, як засяває бува вогонь у світильні. І зроблено той мазок,
і покладено фарбу; і майстер на мить став у німому захваті перед ділом, яке він
зробив; але далі, іще він дививсь ― і трепет напав його, і він зблід, і не
стямився з дива, і покликнувши на цілий голос ― «Це справді саме Життя!»
― він повернувся зразу до своєї коханої: Вона була мертва».