Pokhvala Polititsi - Alien Bad'iu

Ален Бадью
Похвала політиці
Cet ouvrage a bénéficié des soutiens du Programme d’aide à la

publication Skovoroda de l’Ambassade de France en Ukraine/Institut
français d’Ukraine et des Programmes d’aide à la publication
de l’Institut français.
Це видання було здійснене за підтримки Програми сприяння

видавничій справі ”Сковорода” Посольства Франції в Україні/
Французького інституту в Україні та видавничих програм
Французького інституту.
Alain Badiou
avec Aude Lancelin
Éloge de la politique
Ален Бадью
(Бесіди з Од Ланслен)
Статті та виступи
З французької переклав Андрій Рєпа
Львів
Видавництво Анетти Антоненко
Київ
Ніка-Центр
2019
УДК 32:316
Б15
Переклад з французької: Андрій Рєпа
Переклад за виданням: Alain Badiou avec Aude Lancelin

Éloge de la politique (ISBN 978-2-0813-5248-3)
Бадью А.
Б15 Похвала політиці (Бесіди з Од Ланслен). Статті та висту-
пи / Ален Бадью ; пер. з фр. А. Рєпи. – Львів : Видавництво
Анетти Антоненко ; Київ : Ніка-Центр, 2019. – 224 с.
ISBN 978-617-7192-99-1 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-726-8 (Ніка-Центр)
Що таке політика? Що таке емансипація? Якої долі зазнають
революції в історії? На що здатні народні рухи та колективні
практики? Чи є сенс сьогодні говорити про лівих і правих? Як
протистояти авторитарній владі, хай навіть вона перебираєть-
ся в «ліберальні» та «демократичні» шати?.. На ці та багато ін-
ших запитань дає відповідь відомий філософ у жвавих бесідах
і часто загострено полемічних діалогах.
Видання також споряджене кількома лекціями на тему ми-
нулої та сучасної ситуації в філософії та політиці, їхньої обо-
пільної взаємодії.
Для широкого кола читачів.
УДК 32:316
© Editions Flammarion, Paris, 2017

© Переклад. А. Рєпа, 2019
ISBN 978-617-7192-99-1 (Видавництво © «Видавництво Анетти Антоненко»,
Анетти Антоненко) 2019
ISBN 978-966-521-726-8 (Ніка-Центр) © «Ніка-Центр», 2019
Зміст
I Що таке політика?................................................................8
II Комуністична гіпотеза.......................................................21
III Революції на суді Історії....................................................35
IV Іменем чого є лівиця сьогодні?.........................................60
V Макрон, або Демократичний держпереворот.................. 68
Висновки.............................................................................76
Платон, наш любий Платон!......................................................82
Демократія та корупція..............................................................86
Бог помер....................................................................................90
Три негації................................................................................ 102
Ми досі сучасники Травня-68.................................................. 111
Про європейську конституцію та референдум....................... 124
«Народ»: двадцять чотири зауваги про вжиток слова........... 127
Теракт проти «Шарлі Ебдо»: триколор і червоний стяг......... 135
Голосувати чи перевинайти політику?................................... 140
Криза: дві суперечності............................................................ 147
Гніт скінченності: про Україну та Єгипет............................... 153
Сучасне безсилля...................................................................... 163
Один світ................................................................................... 173
Політика сьогодні..................................................................... 186
Замість післямови: Похвала солідарності (Андрій Рєпа)........ 212
Іменний покажчик.................................................................... 222
5
I
Що таке політика?
Хіба не дивний задум, як подумає дехто, братися за похва-

лу політиці у рік президентських виборів, коли вони особливо
гостро висвітлюють пейзаж у руїнах, покинутий на розтер-
зання свавільній грі капіталу? Постає запитання, що, власне,
у цій справі може зацікавити філософа? Що ви відповіли б тим,
зокрема молодим, людям, які більше не можуть розглядати
політику інакше, як місце зіткнення різних форм цинізму й
опортунізму?
Такі настрої та почуття можна зрозуміти, лише запиту-

ючи себе, що ж, власне, означає слово «політика». Від самого
початку цієї історії, якій уже кілька тисяч років, ідея поля-
гала в тому, що політика – це влада, питання захоплення та
здійснення влади в державі відповідно до створених колек-
тивів, членів яких можна було ідентифікувати та визнавати.
Отже, перше визначення постулює, що чільне, навіть єдине
питання політики – це питання державної влади. Визначен-
ня просте, але воно перетинає всю Історію: натрапляємо на
таке розуміння політики в елементарній формі, наприклад,
у Леніна, а також за наших часів, коли політику зводять до
обрання президента шляхом виборів.
З цього визначення може випливати доволі цинічна
концепція політики, за якою та складається з конкуренції,
суперництва, всіляких брутальних методів, – й усе це лишень
для того, щоб захопити владу, міцно в ній закоренитися і
здійснювати на свій копил. У цієї ідеї політики ніколи не
бракувало теоретиків, найвідомішим з-посеред яких, без-
умовно, був Мак’явеллі. Він надзвичайно витончено, у пози-
тивному ключі, можна навіть сказати, «технічно» змалював
різноманітні процедури боротьби за захоплення та утриман-
ня влади, вказав на якості та чесноти, потрібні для того, щоб
8
I Що таке політика?
бути людиною, придатною для такої боротьби. Мак’явеллі

посідає виняткове місце теоретика політики, якщо її розу-
міти у цих термінах. Щоправда, сьогодні особливо й не по-
мітно чогось іншого, крім цієї борні, з усім її арсеналом під-
ступності, ницості, корупції, брехні, насильства… Зрештою,
автор «Державця» вже чудово виклав, як ці інгредієнти тісно
пов’язані з питанням політики та її здійснення.
Супроти такого бачення – у процесі дуже бурхливої, до-
волі складної історії й у зв’язку з філософією – сформувалася
інша концепція політики: ідея, що політика засадничо спів-
відноситься зі справедливістю. Філософи впродовж усього
свого історичного існування – не надто довгого, щоправда,
зо два десятка століть – намагалися дати чітке визначення
справедливості. Втім, незалежно від їхніх спроб, якщо ідею
справедливості залучити до визначення політики, її більше
неможливо характеризувати просто як захоплення влади.
Першорядним стає запитання: «Що таке справедлива вла-
да?» І дискусії щодо політики стосуються вже не стільки ви-
конання влади, скільки норм, яким улягає ця влада, її зв’язку
з колективом і цілями, що стоять перед нею.
Між політикою, визначеною як влада, тобто повністю
зацікавленою в питаннях сили та могуття держави, і полі-
тикою, визначеною як справедливість, тобто зацікавленою
в таких питаннях: «Як щодо колективу, як щодо стосунків
між його членами, як щодо їхніх намірів? Що ми вирішуємо
стосовно таких категорій, як рівність або свобода?», виникає
водночас зв’язок і конфлікт. Зв’язок – тому що, врешті-решт,
це таки неправда, що справедливість може залишатись ідеєю
суто абстрактною, яка не має ніякого впливу на реальне
держави. Отже, питання справедливості є також неминуче
питанням справедливої влади. А з іншого боку, виникає кон-
флікт, тому що влада, якщо вона відділяється від поняття
справедливості, наражається на ризик деградації, яку, влас-
не, й констатували протягом історії й лише одним з епізодів
якої стали президентські вибори 2017 року у Франції. Цей
епізод, до речі, в питанні корупції та її зловісних кульбітів
навіть не вирізняється особливою оригінальністю.
Суперечність між справедливістю та владою сама по собі
має довгу історію. Ще Платон намагався встановити норми
для такої держави, що підкорялася б ідеї Блага, і показав
9
у дуже тонкому розгляді «типів» політики – олігархії, де-

мократії, тиранії, анархії, – що це не надто проста справа.
Набагато пізніше – від XVIII століття з, безперечно, Жан-
Жаком Руссо й далі через зусилля революційних мислителів
XIX століття, зокрема, Маркса й Енґельса, але також Прудона,
Фур’є, Фоєрбаха, Оґюста Конта чи Бланкі, – дійшли гіпоте-
зи, згідно з якою в реальності справедливість несумісна із
владою. Тоді погляд на політику змінюється: влада держави
стає не чим іншим, як перехідним інструментом, потрібним
на конкретному історичному етапі, але приреченим зникну-
ти задля встановлення справедливості (у певному сенсі це
стане справою рук самого людства). Згідно з поглядами цих
мислителів, такий діалектичний рух цілком можливий – він
долає суперечність між справедливістю та владою.
У вашій філософській системі ви визначаєте політику як

«процедуру істини» поруч із трьома іншими процедурами –
любов’ю, мистецтвом і наукою. В якому сенсі ви це розумієте?
Напевно, у загальному уявленні ніщо так не віддалене від по-
літики, як турбота про істину…
Звичайно! І, до речі, Мак’явеллі розлого визначав полі-

тику як найвище мистецтво омани. Вміння брехати завжди
вважалося необхідністю для політичного цеху: бодай для то-
го, щоб допнутися влади, потрібно обіцяти те, чого ніхто не
буде виконувати. Коли я визначаю політику як «процедуру
істини», я маю на увазі політику у другому сенсі, який ми
розглянули, – коли вона органічно пов’язана з категорією
справедливості.
Як я сказав, починаючи від Платона й до сьогодення,
турбота філософії про політику узагальнювалася поняттям
справедливості. Питання, яке філософ ставив політиці, таке:
чи можлива справедлива політична орієнтація? Орієнтація,
яка віддає справедливість думці? З чого ми можемо розпоча-
ти, так це з констатації: несправедливість – ясна; справедли-
вість – непрояснена. Адже той, хто зазнає несправедливості,
беззаперечно, є її свідком. А хто може засвідчити справед-
ливість? У випадку несправедливості переживають сильні
відчуття, афекти, страждання, обурення. Втім, ніщо так само
10
не вказує на справедливість, яка не може бути подана ні як

видовище, ні як відчуття.
Чи маємо ми тоді поступитися й виснувати, що спра-
ведливість – це лише відсутність несправедливості? Чи не є
тоді справедливість порожньою нейтральністю подвійного
заперечення? Щодо мене, я так не думаю. Так само не думаю,
що несправедливість лежить на боці сприйняття, або досві-
ду, або суб’єктивного, а справедливість – на боці свідомості,
або розуму, або об’єктивного. Несправедливість не є безпо-
середнім безладом, ідеальним впорядкуванням якого була
би справедливість.
«Справедливість» – слово філософії, принаймні якщо
(як ми маємо зробити) ми відкладемо набік його юридичне
значення, повністю віддане на відкуп поліції, чиновництва
та судової системи. Однак це філософське слово перебуває
під умовою – політичною умовою. Тому що філософія знає,
що нездатна втілити його у світі істин, які вона засвідчує.
І це було відомо Платону, адже, щоб була справедливість,
філософ вочевидь має бути царем, але можливості буття
царем якраз не залежать від філософії. Вони залежать від
політичних обставин, яких ніяк не зняти, не усунути. Отож
я називаю «справедливістю» ім’я, яким філософія позначає
можливу істину політичної орієнтації.
Переважна більшість емпіричних політичних орієнтацій,
як ми знаємо, не має жодного стосунку до істини. Вони ор-
ганізують відразливу суміш влади та опіній. Суб’єктивність,
яка дає їм життя, є суб’єктивністю племені або парламент-
ських кулуарів, електорального нігілізму чи сліпого проти-
стояння спільнот. Філософії немає до всього цього діла, тому
що вона мислить думку, тимчасом як ці орієнтації постають
як не-думка. Єдиний суб’єктивний чинник, який важить для
них, – це чинник інтересу. Втім, деякі політичні орієнтації
протягом історії мали або матимуть зв’язок з істиною. Іс-
тиною колективу як такого. Це рідкісні, часто короткочасні
моменти, але тільки вони стоять під умовою, яку мислить фі-
лософія. Ці політичні послідовності є сингулярностями, вони
не довершують ніякої долі, не конструюють ніякої мону-
ментальної історії. Однак філософія може розпізнати в них
спільну рису. Ця риса в тому, що ці орієнтації потребують
від народу, який вони залучають, лише їхньої чіткої родової
11
людськості. Для принципів дії вони не віддають перевагу

партикулярностям інтересів. Ці політичні орієнтації втілю-
ють у життя колективну здатність, що відносить їхніх дієвців
до чітких принципів рівності. Отож політична орієнтація,
гідна поставати перед філософією під ідеєю справедливості,
є орієнтацією, чия єдина аксіома формулюється так: люди
мислять, люди здатні на істину.
Чи йдеться тут про ідеалістичний погляд? Я зовсім так
не думаю. Я знаю – і сам у житті мав протягом довгих років
відповідний досвід, – що політика є також насамперед прак-
тикою, процесом. Але для цього потрібні дієвці, активісти,
організації, народні рухи – і все це вкупі становить над-
звичайно складний процес. Такий процес, можна сказати,
випробовує ось яку істину: колектив більше не підлягатиме
приписам свавільної влади або незаперечним ієрархіям, а
сам стає власним провідником, орієнтиром і керується нор-
мами справедливості – одними для всіх.
Щоразу, коли в політичному полі з’являється новизна
такого типу, тобто щоразу, коли виникає нова можливість
покінчити зі старим ладом, несправедливим, неегалітарним
і сегрегаційним, на користь ладові, в якому людство могло б
опанувати власну долю, – щоразу, коли виникає щось схоже
на це, йдеться про винахід у вимірі всієї Історії. І такий ви-
нахід має особливу долю, тому що він становить виняток
щодо узвичаєного режиму – режиму державного управління
та байдужості до будь-якої ідеї справедливості. Добре відо-
мо, що революції завжди захоплювали гігантські маси якраз
тому, що пропонували таку новизну. Їхня історична доля –
це інша річ. Але революції, про які я думаю – від найбільш
егалітарної частини Французької революції (1792–1794) до
Китайської культурної революції (1965–1970), не беручи до
уваги революцію на Гаїті на чолі з Туссеном Лувертюром
(1791–1802), Паризьку комуну (1871) та російську революцію
(1917–1929), – вже подавали історичний доказ: колективна
апропріація справедливості можлива. Це те, що я називаю
істиною. Істиною чого? Здатності людського колективу взяти
у свої руки власну долю та власне становище.
Ви щойно згадали про спільноту, яка була б власним про-

відником і взяла б у руки свою долю, як справедливий, бажаний
12
устрій, якого треба досягти. За наших демократій, як знаємо,

втручання народу зазвичай обмежується вибором з-посеред
жменьки власних імен, і щойно влада передається одному з
цих імен, народ зникає. Найчастіше, він навіть стає надокуч-
ливим, його просять не заважати великим людям діяти. Коли
до нього звертаються – що трапляється не часто, – невдовзі
шкодують про це й у цілому просто покликаються на те, що
він сказав. Отож я вам поставлю запитання: в якому сенсі ми
ще живемо, на ваш погляд, за демократії?
Треба повернутися до визначення, яке дають сьогодні

цьому слову. Починаючи від винаходу парламентаризму
англійцями наприкінці XVIII століття демократію було за-
думано не як реальну фігуру колективного життя, а як фор-
му держави. Те, що реальний зміст слова «демократія» – це
лише форма держави з-поміж інших державних форм, є за-
уваженням, яке вже робив Платон і яке знаходимо в Леніна.
Яка особливість цієї форми держави? Вона полягає в тому,
що подає себе як представництво: на представників народу,
обранців, депутатів покладений обов’язок управління дер-
жавними справами.
На погляд захисників цієї системи, вона функціонує «де-
мократично», тому що в народу регулярно запитують про
його вибір і, врешті-решт, він має свободу спроваджувати
керманичів, які йому не подобаються, й призначати керів-
ників, які йому до вподоби. Якщо демократія є тільки цим,
тобто це представницька фігура й електоральна організа-
ція політичного життя, тоді я скажу, що ми в демократії,
але додам… тим гірше для нас. І тим гірше для демократії.
Адже вочевидь є інша концепція демократії, яка відповідає
своїй грецькій етимології: демос (народ) і кратос (влада). Ця
«влада народу» не вичерпується ідеєю представництва і під-
важує її легітимність. Це питання обговорювалося здавна.
Наприклад, Руссо, який у XVIII столітті був одним із най-
більших теоретиків демократії, вважав, що представницька
фігура англійського типу не заслуговує на цю назву: вона не
демократична, тому що зводиться до періодичного призна-
чення представників, які насправді робили те, що хотіли, і
беззастережно брехали народові.
13
У будь-якому разі, якщо вживати слово «демократія»,

треба уточнити сенс, який йому надають: це електоральний і
представницький механізм, закріплений за державною вла-
дою, чи ж конкретні процеси, які є можливим вираженням
народної волі щодо певних питань. Це друге визначення
абсолютно дієве за певних обставин. Ми бачимо, як воно ви-
никає, наприклад, на загальних установчих зборах, зібран-
нях і мітингах, під час страйку на заводах або в недавній іс-
торії захоплень громадських площ, які відбувалися в деяких
країнах. Великі масові рухи не переходять до застиглих чи
електоральних делегацій. Вони приймають рішення щодо
своєї ідеологічної та практичної орієнтації у випадках різ-
них форм об’єднань самого народу та його самоосвіти – під
час нечисленних зборів або велелюдних мітингів – через
промовців, лідерів, до яких люди мають довіру, легітимовану
їхнім досвідом, а не представницькими процедурами.
Гадаю, це добре відомо всім: режим, за якого ми жи-
вемо, не є демократичним в автентичному сенсі слова. Він
демократичний іще меншою мірою – і це навіть суттєві-
ше, – через те, що ми навіть не впевнені, що люди, яких ми
призначаємо під час електорального ритуалу і які покликані
нас представляти, є реально тими, хто вирішує якісь важ-
ливі речі в тому світі, яким він є. Здається очевидним, що є
володарі, чия влада набагато впливовіша, ніж влада наших
обранців. Керівник мультинаціональної корпорації, якого
ніхто не обирав і який звітується тільки перед акціонерами,
що турбуються винятково про свої фінансові прибутки, має
більшу владу біля наших урядів, ніж будь-яке народне зі-
брання. На святе переконання навіть обраних правителів,
хай які вони були, економічне та фінансове питання сьогодні
настільки обов’язкове для поведінки суспільства та держави,
що наші представники не тільки нас не представляють, а й
найчастіше просто не втримують представництва. Реальна
влада їм не належить у більшості важливих питань. Поле
маневру держави обмежене формами міжнародного тиску,
структурами, що ні перед ким не підзвітні, як-от Європей-
ська комісія, керівниками великих фірм, транснаціональною
владою банків, загрозами інституцій, що визначають еко-
номічний «рейтинг» націй (не беручи до уваги військові та
інші органи державної влади, чиї працівники обертаються в
14
орбіті держави), – усе це зводить ініціативу будь-якого гро-

мадянина до скромної участі кожні чотири чи п’ять років у
театральному розігруванні рішень, які вже були ухвалені в
іншому місці.
Чи не є все-таки демократичний дефіцит, який ми від-

чуваємо, неминучим злом у таких великих державах, як наші?
Ви щойно згадували Руссо, і в «Суспільній угоді» це, власне, одне
з його заперечень щодо ідеї масової демократії. Він вважає, що
справжня демократія не може існувати інакше, як у дрібних
спільнотах, невеличких державах, де народ може висловлюва-
тися прямо…
Тут ми торкаємося питання, що таке політичний процес,

зрозумілий не як періодичні обумовлені зустрічі, рішення
про які ухвалює держава, а як думка-практика, яку здійсню-
ють самі люди із визначеними цілями. Як на мене, це і є
насамперед політика. Гадаю, що політику передусім потріб-
но осмислювати, не співвідносячи її одразу ж із державою.
Якщо ми залежні від держави, то відразу скажемо: політика
полягає в захопленні держави, адже якщо ми не захоплює-
мо державу, то нічого не можемо вдіяти, у нас немає влади,
немає можливості. Але це неправда. Політика включає, на-
приклад, такий фундаментальний елемент, як візію, яку ви-
творюють і яку підтримують стосовно того, чим має стати
людство або принаймні колектив, до якого ми належимо. Ця
колективність існує часто в образі великих країн, але вона
може існувати також в дуже різних масштабах. Її можна ре-
презентувати на національному рівні, на рівнях спільноти
чи профспілки, на великих підприємствах, у гуртожитках
іноземних робітників тощо. Тому суспільство насправді є
складною мережею взаємозв’язків, усередині яких постійно
відкрита можливість скликати збори, асамблеї, зібрання й
обговорювати те, що люди хочуть робити.
Хто це може бути? Хто може організувати на всіх мож-
ливих рівнях таку дискусію і практичні рішення, які з неї
випливають? Це, очевидно, ті, хто є носіями стратегічного
бачення, чим має стати суспільство. Політика в її практичній
реальності – це все-таки зв’язок, встановлений між тими, хто
має більш-менш ясне бачення, з одного боку, становлення
15
суспільства, а з другого – дійсного та конкретного існуван-

ня самого цього суспільства, на тому чи іншому рівні. Це
називали протягом «червоних років», між 1965-м і 1975-м,
«роботою в масах». Активіст – це той, хто має ідею щодо
спільної долі; той, хто прокладає у власному існуванні нові
траєкторії в суспільстві; хто зустрічає максимум людей у різ-
них ситуаціях; обговорює з ними їхню ситуацію; допомагає
прояснити цю ситуацію із загальної перспективи; органі-
зовує освітню роботу, дискусії, прояснення; той, хто збирає
думки людей, які є інсайдерами; і хто, нарешті, намагається
змінити цю ситуацію, перебуваючи на своєму локальному
рівні – разом із ними. Це цілком може бути рівень ринку,
рівень міста або за певних умов рівень регіону чи країни –
залежить від обставин, що є обставинами історії.
Зустріч між політикою й Історією – це велике питан-
ня. Політика стає, власне кажучи, історичною лише за ви-
няткових обставин – я це називаю політичними подіями,
тобто такими, які творять небачені можливості для наро-
дів у великому масштабі. Це був, безперечно, випадок з’яви
демократії в Афінах із її видатними реформаторами, як-от
Солон чи Клісфен, посеред значних соціальних заворушень,
пов’язаних передусім з аграрною проблемою. Згадаймо та-
кож доволі буремний період громадянських війн в Англії,
між XVII і XVIII століттям, звідки, зрештою, походить ви-
нахід парламентського устрою. Я можу також говорити про
те, що означали для мого батька великі народні збурення
1936 року або для мене – дуже несподіваний Травень 1968‑го.
Ще ближче до нашого часу заслуговують на увагу масові та
наполегливі зібрання «арабської весни». Але навіть якщо за
наявної кон’юнктури такого типу можливостей не існує, ну
що ж, треба вміти працювати в незначному масштабі, адже
коли подія охопить і мобілізує широкі верстви, він зросте до
великих розмірів. Власне, я думаю, що політика за тої чи тої
ситуації повертає до існування саму ідею. Щоб «робити» по-
літику, потрібно не тільки мати бачення, зважене, осмислене
й узгоджене з широкою дискусією про те, на що здатний
колектив і чим він має стати, а й випробовувати це бачення,
цю ідею на можливому для цього рівні.
На мій погляд, велика політична подія – це момент, коли
така можливість починає існувати у великих масштабах. Тоді
16
ми бачимо, як у всіх куточках світу, де відбувалися дискусії

та ініціативи на місцевому рівні, з’являються люди, які ви-
словлюватимуть свою думку, спрямовуватимуть перебіг по-
дій, ухвалюватимуть рішення. Держава не обов’язково має
розглядатись як те, що неодмінно потрібно захопити. Од-
нак, якщо в такому контексті держава енергійно та рішуче
протистоїть реальній демократії, ну що ж, потрібно зроби-
ти відповідні висновки. Зіштовхнутися з нею? Відступити?
Перечекати? Ці рішення залежать від самої ситуації.
На цьому етапі ми маємо взятися за більш принципову
дискусію. Гадаю, що в сучасному світі – правду кажучи, від
часів Французької революції – наявні дві фундаментальні
орієнтації, скажімо, два і тільки два шляхи. І я думаю, що
політика є конфліктною діалектикою цих двох орієнтацій, з
якої виникає як одна, так й інша.
З одного боку, є орієнтація, панівна сьогодні, на превели-
кий жаль, у гнітючий спосіб: відповідно до неї справжні во-
лодарі суспільства неминуче є володарями економіки, тобто
приватні власники на засоби виробництва та інші контроле-
ри фінансового простору. Цей шлях передбачає, що значною
мірою чергування політиків не відіграють особливої ролі: в
кінцевому підсумку різні призначені керівники робитимуть
те ж саме – те, чого вимагає ліберальна економіка. Отож про-
сто і справедливо назвати цю орієнтацію капіталістичним
шляхом. Це її назва вже протягом двох століть.
Утім, хоча це слабко помітно – або вже трохи більше, – є
інший шлях. Він стверджує, що колектив має повернути собі
всі засоби до існування і, зокрема, всі економічні, виробничі
та фінансові засоби. Це шлях, який був названий комуніс-
тичним. Я не тільки думаю, що потрібно й далі називати
його так, а що відмова від цього слова – лише підтвердження
та схвалення поразки. Первинне значення цього слова чудо-
во доносить те, що потрібно сказати. Шлях, про який мені
йдеться, означає об’єднати речі в спільне і стати під імпера-
тив спільного блага. Політика в цьому випадку зовсім не по-
лягає в обранні кращих менеджерів охорони здоров’я сучас-
ного капіталізму. Вона є реалізацією переконання, що те, що
є спільним – спільне благо, – має здійснюватися спільно.
Існування цих двох шляхів, капіталістичного та комуніс-
тичного, є головним принципом ефективного існування по-
17
літичної дискусії. Якщо дискусії щодо аналізу та рішення не

відбувається всередині народу, на зібраннях, маніфестаціях,
мітингах, у рамках боротьби між цими двома шляхами, вона
неминуче обертається на суто управлінську, менеджерську і,
врешті-решт, аполітичну.
Кандидати, які балотувалися на останніх виборах, прак-
тично всі пропонували дещо відмінні способи управління
наявним капіталізмом, але це все. Одні говорять, що пра-
вила потрібно зробити жорсткішими, інші – що їх потрібно
пом’якшити, але вони згодні, що в кінцевому підсумку все
це питання управління чинною системою, тобто капіталіс-
тичним домінуванням, яке вважається неминучим.
На мою думку, сьогоднішнє змішання менеджменту і
політики абсолютно згубне для останньої. Політика розпо-
чинається тоді, коли існує дві основні орієнтації, два шляхи,
й вибір стосується насамперед шляху, на який стають, і того,
як цей шлях може та має існувати в ситуації на всіх рівнях.
Чи це означає, що для вас між тим, що ми називаємо

правицею, і комунізмом немає ніякої політичної гіпотези, яку
можна було б сприймати серйозно?
Між комуністичною орієнтацією та правими розташо-

вані ліві. Некомуністична лівиця, принаймні в Європі, на
рівні фактів означає практичні реалії державної влади, тобто
майже завжди, починаючи від її зародження в другій поло-
вині XIX століття, це соціалістичні або соціал-демократичні
партії. Чи ви можете заперечити, що всі ці партії стояли у
витоків найбільших розчарувань, які ми коли-небудь зазна-
ли? Не забуваймо, що лівиця, що зароджувалася, та, яку на-
зивали республіканською, радикальною чи соціалістичною,
лівиця Жуля Феррі, Жуля Фавра, Ґамбетта вкупі з Жулем Ґе-
дом, а також у Німеччині лівиця Бернштейна, Каутського чи
Носке в переважній своїй більшості підтримала придушення
Паризької комуни, найгірший колоніалізм і, зрештою, шо-
віністичну ейфорію, що призвела до бійні 1914–1918 років.
Моя політична освіта відбувалася в період війни в Алжирі
за соціалістичного уряду, який енергійно розгорнув неймо-
вірну жорстокість. І що сказати про сумний обман, яким
зрештою став ліберальний поворот президента Міттерана
18
в 1983 році? Або ліберальні «реформи» Шредера в Німеччи-

ні, найвідомішим наслідком яких було те, що в країні, чиї
економічні подвиги вихваляє наша керівна каста, 30 % на-
селення було доведено до стану крайнього зубожіння.
Повірте, виходячи з історії та мого особистого досвіду,
так і хочеться процитувати поета Луї Араґона: «Вогонь по
навченому ведмедю соціал-демократії!»
Можна не вважати за соціалізм діяльність нинішньої Со-

ціалістичної партії, що недавно пережила агонію, але, зреш
тою, існує справжній історичний соціалізм, той, що належить
традиції П’єра Леру чи Жореса, або ж соціалізм Прудона чи
Бакуніна. Хіба вони не заслуговують жодної уваги, на ваш
погляд?
Так, є винятки, але доволі нечисленні, врешті-решт. Без-

перечно, Роза Люксембурґ і Карл Лібкнехт – великі постаті,
що вийшли з соціал-демократії. Але погляньте на їхню до-
лю: вони очолили повстання, що за духом було радше кому-
ністичним, ніж соціалістичним, а опісля були знищені, що
зовсім не суперечило програмі тодішнього соціалістичного
міністра. Ви говорите про Жореса: людина, безумовно, по-
важна, особливо завдяки його виступам проти війни, під-
тримці страйків шахтарів і справедливій підозрі щодо ко-
лоніальних військових експедицій. Але чи представляв він
реальний політичний напрям, якусь «гіпотезу», занурену в
реальні народні процеси? Він, не маючи справжнього впли-
ву на курс влади, був передусім великим парламентським
промовцем. Він утілив у собі добре відомий вимір наших
«демократій», одночасно і необхідний, і безрезультатний, –
опозицію. Адже той, хто говорить «опозиція», передбачає,
що насправді згоден із більшістю щодо правил політичної
гри і що тихо-мирно залишить місце найгіршим ворогам.
І в цьому сенсі, повертаючись до Жореса, згадайте знову ж
таки його долю.
У принципі, завжди були ліві, лівіші за лівицю, зде-
більшого члени соціалістичної партії, або ті, що діяли в
невеличких організаціях чи групах. Я сам вийшов з однієї
такої: починав у СФІО й унаслідок нашої повної незгоди
з керівництвом партії щодо війни в Алжирі активно брав
19
участь у «лівому» відколі, що зрештою був підґрунтям для

створення Об’єднаної соціалістичної партії (PSU). Я пого-
джуся з тим, що частина сил і організованих практик живого
комунізму часто виходять через лівицю з лона посередньої
соціал-демократії. Навіть Ленін і більшовики, навіть Роза
Люксембурґ і спартакісти вийшли з розколів «великої», аб-
солютно опортуністичної соціалістичної партії. Але якраз це
і є доказом, що політична життєздатність цієї посередньої
та влаштованої лівиці тільки й може зберігатись у формі
того, що різко відділяється від неї. У переважній більшості
лівиця завжди була інституцією панівної влади, таким собі
її відтінком. У кращому разі лівиця є плацентою, з якої іноді
виходить новонароджена дитина комунізму.
Анархізм – то інше питання. Чимало пунктів усе-таки
об’єднували Бакуніна та Маркса, коли вони разом створювали
Інтернаціонал, хоч би, скажімо, ідея кінця держави. І багато
моментів слід вивчати та дискутувати в тому, як каталонські
анархісти намагалися докорінно реорганізувати свій край
під час війни в Іспанії. Я вважаю, що анархія – це ідеологія
руху, творча негативність, але вона ніколи не визначає, влас-
не кажучи, політику. В анархізмі наявний екзистенційний і
святковий вимір, що часто приховує сильну нетерплячку й
почувається невимушено лише в спорадичному активізмі.
Урешті-решт, якщо питання нинішнього часу стосується
капіталізму та його кінця, то нова політика може бути тільки
комуністичною. Саме вона протистоїть або ж протистоятиме
теперішньому консенсусу, згідно з яким політика є в кращо-
му разі якомога поміркованішим менеджментом довічного
капіталізму.
20
II
Комуністична гіпотеза
Починаючи з падіння Берлінського муру, а насправді ще від

кінця 1970-х на Заході був схвалений єдиний шлях у політич-
них питаннях. Це менеджерсько-управлінська політика, яку
провадять ті, кого Маркс назвав «уповноваженими від влади
капіталу»; для неї комуністична політика була абсолютно
зайвою та недоречною, відкинутою поза саме поле справжньої
дискусії. По всій Європі ліві при владі більше навіть не намага-
ються переконувати, що втілюють інший шлях. Усі так звані
соціалістичні партії віднині приєдналися до неоліберального
порядку, і навіть ті, кого називають радикальними лівими,
представляють радше єресі цього псевдосоціалізму і не відпо-
відають комуністичній ідеї в тому вигляді, в якому ви бажаєте
її відродити. Тому я вам ставлю запитання, навіть якщо воно
видається складним: як знову відкрити поле цій можливості,
адже саме слово вигнане з політичного поля?
Коли таке вирішальне слово, як «комунізм», вигнане з

політичного поля, не залишається для початку нічого іншо-
го, як запровадити його знову. Це вже сам по собі принципо-
вий бій. Слід усюди піднятися понад страхом, породженим
цим словом, як і над незнанням його значення, і ніколи не
погоджуватися, внаслідок опортунізму, на його ліквідацію.
Багато людей мені рекомендували більше не вживати слово
«комунізм», замінити його. Але сьогодні добре зрозуміло, що
ліквідація слова – не що інше, як ліквідація шляху, який воно
називає, а отже, ганебне приєднання до тотальної гегемонії
іншого шляху – капіталістичного.
По-перше, запитаймо себе, звідки походить фатальне
знищення всього, що охоплювало та досі охоплює слово «ко-
мунізм»? Чому таке жорстоке зникнення цієї комуністичної
гіпотези, яка була надзвичайно сильною, починаючи від її
21
появи близько 1840-х років? Шлях цієї гіпотези був замисле-

ний у «Маніфесті комуністичної партії» Маркса як інакший
спосіб розгляду людської історії в її цілісності. Відтоді вона
структурувала всі робітничі мобілізації, повстання, селянські
заворушення. Вона охоплювала своїм значенням усі пере-
можні революції. Ця гіпотеза домоглася значних успіхів,
що впродовж XX століття змінили Історію, у великих кра-
їнах, як Росія чи Китай, або в таких стійких і сміливих, як
Югославія чи Куба. І тепер захотіли відкараскатися від слова
«комунізм»?
Бачите, я вважаю, що важливе завдання, яке є завданням
думки, – це насамперед дати цій історії незалежну оцінку,
тобто не піддаватися, не приєднуватися до панівної оцінки
комуністичних досвідів, що є абсолютно викривленою, заан-
гажованою і становить суттєву частину гаданого «тріумфу»
сучасного лібералізму.
Панівний висновок загалом стверджує: усе це, «як те-
пер нам добре відомо», належить порядку злочину. Тому не
варто навіть про це говорити, обговорювати – питання ви-
рішене, всі згодні, ніхто не любить злочинів.
По суті, тут справа не тільки в здоланні орієнтації в
ідеологічно-політичному полі, а в тому, щоб змусити її зник-
нути. І все це датується 1980-ми роками, це доволі недавня
історія. Велика перемога капіталістичної реакції в останній
чверті XX століття, відразу після великих повстань 1960-х і
1970-х, полягала, на мій погляд, у тому, щоб змусити зник-
нути альтернативну гіпотезу, щоб змогти поводитися так,
ніби її більше не існує.
Власне, криміналізувати її…
Так, і застосовуючи всі необхідні засоби, щоб громад-

ська думка була повністю обеззброєною з цього питання.
Отже, насамперед маємо дуже важливе завдання: підбити
наш власний підсумок, зробити висновки з поразки істо-
ричного комунізму, краху «соціалістичних держав» у світлі
збереження гіпотези, а не її зникнення. Зсередини цієї гіпо-
тези, зсередини комуністичного шляху, в якому перебува-
ємо, ми маємо пояснити, чому зникли різні «соціалістичні
держави» і чому, щоб відживити політику, потрібно вийти
22
II Комуністична гіпотеза
за межі цієї поразки. Це дуже тонка, але дуже важлива від-

мінність. Не потрібно повторювати ті ж пояснення, що були
дані панівною криміналізацією. Варто поставити питання
таким чином: як, попри явну мету цього емансипаційного
шляху, яка полягала в поступовому послабленні й відокрем-
ленні від влади держави, вийшло, що це породило, навпаки,
держави вкрай жорстокі, авторитарні, зі сконцентрованою
владою? І потрібно також запитати, чому, тоді як комуніс-
тична програма завжди полягала в боротьбі проти того, що
вона називала великими відмінностями, тобто відмінністю
між розумовою та фізичною працею, між містом і селом,
між завданнями управління та завданнями виконання, ні-
чого подібного не відбулося, за винятком захопливих про-
позицій завершальної фази Культурної революції в Китаї
(1971–1975)? Це була ґрунтовна програма комунізму в усіх
його формах – запропонувати ідею праці, яку Маркс назвав
працею поліморфного робітника: більше не розділяємо
суспільство на спеціалізовані категорії і, природно, завжди
ієрархічні, найбільш низькі роботи, які найменше оплачу-
ються, і роботи з управління, які поважають. Як стається так,
що насправді, зокрема в Радянському Союзі, ця спеціаліза-
ція була, навпаки, жорстко закріплена?
Я хотів би принагідно зазначити щодо зусиль, докла-
дених у цьому напрямі в Китаї, – і це не зважаючи на оста-
точний провал, позначений державним переворотом Ден
Сяопіна 1976 року. Ми можемо і маємо прочитати ці видатні
тексти, зокрема і тексти робітників верстатобудівного за-
воду в Шанхаї, які пояснювали, як вони намагалися зробити
керування заводом повністю відмінним від керування за-
водами на Заході, де робітникам, названим у цих текстах
«робітничою силою», нав’язували капіталістичний закон
продуктивності; як можна було зібрати винаходи робітників
стосовно організації праці та щось зробити з нею; як мали
відбуватися дискусії між службовцями і робітниками щодо
ініціатив, зокрема й технічних. Мав місце цілий вихор ідей,
і саме такими речами потрібно надихатися для підтримки
принципів комунізму. Адже, правду кажучи, «соціалістичні
держави» зазнали поразки не тому, що вони були комуніс-
тичними, а тому, що були комуністичними занадто мало і
не підтримували політичної напруги, безперервної дискусії,
23
словом, боротьби між двома шляхами всередині колективно-

го життя народу, щодо всіх вирішальних практичних питань,
пов’язаних із принципами комунізму.
Чи могли б ви нагадати, які, на ваш погляд, основні прин-

ципи комунізму?
Основних принципів комунізму чотири. Я можу їх дуже

швидко нагадати.
Перший принцип полягає в тому, що ми маємо відірвати
виробничий апарат з-під контролю приватної власності. По-
трібно покінчити з капіталістичною олігархією, що нині до-
мінує над усім світом. Ось цифри, які я часто згадую, адже це
треба знати: сьогодні 260 осіб мають стільки ж прибутків та
активів, скільки й інші три мільярди, що є найбезпрецедент-
нішою концентрацією багатства в історії людства. Потрібно
цьому покласти край. Це перший принцип.
Другий принцип полягає в тому, що потрібно також на-
магатися покінчити зі спеціалізованим поділом праці, зо-
крема ієрархічним поділом між керівними та виконавчими
функціями, а в загальнішому плані – між розумовою та фі-
зичною працею.
Третій принцип полягає в тому, що потрібно намага-
тися покінчити з одержимістю ідентичностями і, зокрема,
національною ідентичністю. Не треба забувати, що Маркс,
з-поміж усього іншого, проголошував, можливо, трохи різ-
ко: «Пролетарі не мають вітчизни». Отож припинимо за-
микати політику в лещатах ідентичностей, хай то расових,
національних, релігійних, сексуальних чи інших. Це також
фундаментальна мета.
І останній великий принцип, який в певному сенсі ске-
ровує всі інші: усе це потрібно робити не шляхом безпе-
рервного посилення авторитарних механізмів держави, а,
навпаки, шляхом поступового послаблення, розрідження
держави в колективних обговореннях, те, що Маркс назвав
«відмиранням держави», на користь, як він висловлювався,
«вільної спільності».
Отже, щоб відповісти на ваше запитання, поразку того,
що можна назвати «державними комунізмами» попередньо-
го періоду або періоду «соціалістичних держав», треба роз-
24
глядати відповідно до цих чотирьох принципів. Наскільки

їх справді намагалися реалізувати? Наскільки, навпаки, їх
намагалися обійти заради потреб економічного розвитку та
влади? Ідея полягає в тому, щоб віднайти коріння невдачі
цього історичного комунізму в невірності самому собі, а не,
як стверджує суспільна думка, в затятій відданості собі. Влас-
не, зраджуючи собі, тобто розшаровуючись, витворюючи
всередині себе консервативну олігархію, комунізм урешті-
решт зазнав поразки. Яскравий приклад подає Китай, який,
обернувшись нині на велику імперську та капіталістичну по-
тугу, навіть не потребував для цього змінювати назву своєї
панівної партії, Комуністичної партії Китаю, яка вочевидь
не має нічого комуністичного, не має ані крихти комуністич-
ної характеристики. Але якщо ця партія змогла й далі носити
таку назву, то це доказ того, що зсередини самої панівної
політичної сили поступово сформувалася відмова від цілей
первісної політики емансипації. Відмова від комунізму під
назвою «комунізм».
Але що ви відповісте тим – і їх надзвичайно багато, – хто

вважає, що ця поразка комунізму була вписана в саму природу
його проекту, що в настільки рішучому русі проти закону світу
комунізм міг діяти, лише вдаючись до максимального насиль-
ства? Що ви протиставите ідеї, мовляв, «змінити людину» –
це обіцянка, сама по собі повна небезпеки?
Те, що людина, людська тварина, є такою, як її описує

панівний капіталізм, – це цілковито хибна антропологічна
гіпотеза. Основна ідея цього підходу, що насправді слугує
підкоренню політики панівним економічним інтересам, по-
лягає ось у чому: людина – це брудний звір, що зводиться
до карикатури struggle for life, запозиченої – помилково – у
Дарвіна. Людина мала б бути неодмінно корисливою, індивід
керується лише принципами своїх владних можливостей,
потребами власного виживання, а душею будь-якого вина-
ходу є конкуренція і таке подібне.
Істина в тому, що ми маємо безліч прикладів протилеж-
ного. Звісно, некорислива, незацікавлена діяльність часто
виступає як боротьба, конфлікт із силами, що зробили інте
рес і гроші своїм єдиним критерієм. Цей конфлікт за умов ка-
25
піталізму, що панує над світом, може навіть перетворювати

того самого індивіда на сцену, де розгортається драма гризот
і непевності. Але й за таких обставин ідея, що особистий
зиск, інтерес, є абсолютним центром людського існування,
хай індивідуального чи колективного, є неточною, на мою
думку. Я не кажу, звичайно, що інтересу не існує, але маємо
незчисленні приклади того, як люди пристрасно роблять те,
що залежить не від їхнього інтересу, а від інтересів інших:
інтересів колективу – людей, яких вони знають, інтересів
групи, до якої вони належать. Тож вони цілком природно це
долають, вивищуються у тривалій і повсякденній діяльності
над приватними інтересами.
Певним чином капіталізм вимагає, щоб люди жертвува-
ли собою заради «моралі» приватного інтересу, що є все-таки
одним з найжахливіших парадоксів. Людям говорять: ми чу-
дово знаємо, що ви б залюбки хотіли бути багатими і тому
подібне, і щоб вам гарантувати, що ви багатітимете, почніть
трохи біднішати, тяжко працюйте, гаруйте з ранку до ночі.
Але це бачення людини немає сенсу вважати абсолютним.
Фактично щодо цього пункту антагоністичні позиції
сформувалися ще у XVIII столітті. Це в остаточному під-
сумку опозиція між Гоббсом і Руссо, ми її досі не здолали.
Для Гоббса людина є хижою твариною, яку потрібно дис-
циплінувати за допомогою зовнішніх сил, тимчасом як для
Руссо людина добра від природи. Що це означає – добра від
природи? Це просто означає, що людська тварина володіє
ресурсами, здатностями, які дають їй змогу діяти з мотивів,
які вищі за безпосереднє пред’явлення її інтересів. Інакше
кажучи, вона не зовсім тварина. І я гадаю, що капіталістичне
бачення людства полягає в тому, що останнє, як я вже казав, є
брудним тваринним видом, а тому його потрібно упідлегли-
ти – чóму? Його потрібно упідлеглити режимові організації
інтересів, який зрештою спричинить те, що більш успішні,
забезпечені, всілякі спадкоємці тріумфуватимуть, а інші за-
лишаться «лузерами».
Не можна, як на мене, все, що не збігається з комунізмом,

зводити до якнайвужчого бачення капіталізму, згідно з яким
людина керується суто цим обмеженим мотивом інтересів.
Комунізм не контрастує лише з таким баченням людини. До
26
того ж у самого Жан-Жака Руссо людина зовсім не є, строго

кажучи, створінням незацікавленим. Навпаки, індивід цілком
керується «любов’ю до себе», й інтерес, який він може виявити
до іншого, є розширенням цієї любові до себе, що виявляєть-
ся через почуття, натхненні іншим чуттєвим створінням, в
якому він розпізнає себе. У Девіда Г’юма людина теж не є ні
однозначно підкореною своїм інтересам, ні безкорисливою. Її
описано як створіння «неповне», тобто все, що вона робить,
не є зробленим задля власного інтересу в найвужчому сенсі
слова, а може деколи бути керовано інтересом до деяких осіб
навколо або ж турботою про цілу низку важливих для неї ре-
чей. Хіба дискусія про комуністичну ідею справді розігрується
між вузьким егоїзмом, з одного боку, й універсальною щедріс-
тю – з другого?
Гадаю, що з погляду реальної політики це все-таки са-

ме те, що відбувається. Не треба забувати, що капіталізм не
має іншої норми, крім прибутку. Тож диктатура прибутку
за капіталізму проникає в саму організацію виробництва
та суспільства. І це значно підсилює необхідність для цієї
диктатури поширювати загальне бачення людства, безпосе-
редньо пов’язане з прибутком і спеціалізацією функцій, що
водночас допомагає нейтралізувати та ліквідовувати про-
тести, засновані на ідеї справедливості та рівності. Саме в
цьому проблема.
Коли точилася дискусія між Руссо, Гоббсом і Г’юмом,
ми ще не ввійшли в період, за якого нечисленна олігархія
володіє половиною всіх благ людства, ми ще не вступили в
глобальну гегемонію великого капіталу. Для цих мислителів
найпомітнішим власником був землевласник, сеньйор про-
вінції, і саме з цього історичного контексту вони розглядали
суб’єктивну позицію інтересів. Очевидно, вони були схильні
підняти в ціні «середню величину», тобто дрібного власника,
зацікавленого, звісно, у прибутковості своїх продуктів, але й
достатньо щедрого. Це, зрештою, головний ідеологічний ге-
рой Французької революції. Однак за сучасного капіталізму
цей «герой» значно збіднів. Основний закон капіталізму – це
аж ніяк не спільний розподіл і стриманість. Культ інтересу
в ньому хижацький, адже науковий закон капіталістичного
розвитку – це концентрація капіталу. І щодня ми маємо вра-
27
жаючі приклади цього. Ви самі поплатилися звільненням з

роботи через те, що ваше розуміння журналістики не збіга-
лося з поглядами трійки великих капіталістів, які викупили
ваш журнал Nouvel Observateur. Ваші колишні боси тримають
в полі зору тільки власний інтерес, вони цим хизуються і,
крім того, ще й вельми задоволені своїм баченням речей.
Практично вся преса і засоби масової інформації цієї країни
були куплені гігантами фондової біржі CAC-40. І в усіх інших
галузях відбуваються схожі процеси.
Концентрація капіталу сьогодні така інтенсивна, що
можна запитати себе щодо її здатності забезпечити засо-
би для виживання всього людства. Це також, зауважу, було
одним із передбачень Маркса. Накопичення капіталу відбу-
вається за таких умов, що в певний момент прибуток стає
неможливим, якщо давати роботу всім. Сьогодні близько
трьох мільярдів осіб, які не є ні найманими робітниками, ні
власниками, ні селянами із землею, блукають світом у по-
шуках засобів виживання. І як у такому світі оминути разючу
опозицію між двома шляхами? Як можна уникнути фунда-
ментальної дискусії між капіталізмом і комунізмом?
Я, звичайно, згоден із вами, що потрібно нюансувати:
будь-яка фігура суб’єктивності є діалектичною. Предмет по-
літичних дискусій також констатує, що існують розбіжності
щодо всіх питань стосовно спільного інтересу, адже його ви-
значення завжди складне. Але світ як він є, зокрема відтоді,
як розпорядники капіталу побачили, що вони звільнилися
від будь-якої альтернативи, й думають, що комуністичний
шлях мертвий і похований, є світом абсолютного хижацтва.
І я додам, що такий світ, оскільки він досі характеризуєть-
ся глибоким суперництвом, особливо між старими панів-
ними державами європейського й американського Заходу
та новими капіталізмами, що вийшли з комунізму, а саме
російським і китайським, отже, цей світ, відданий сам собі,
приведе нас до війни, як це вже робилося двічі у минулому
столітті. Це безперечно.
Гаразд, але ми не можемо сказати, що колективізація за-

собів виробництва була блискучим економічним і людським
успіхом, не кажучи вже про скасування приватної власності
там, де вона була реалізована в світі за часів реального соці-
28
алізму. Що ми маємо протиставити, запитую я знову, тим,

для кого комуністична ідея, хай би якою була її іманентна цін-
ність, може втілитися в реальності лише ціною насильства?
Це, я повторюю, саме та критика, яку провадить лібе-

ральна ідеологія, для якої єдиний справжній рушій людської
діяльності базований на нерівності та конкуренції. Гадаю,
що на це можна відповісти аргументами на різних рівнях.
Почнемо з того, що нагадаємо: до 1970-х років СРСР був, по-
за всяким сумнівом, другою за могутністю державою у світі.
Ця соціалістична держава з централізованою економікою
вразила цілий світ, спершу перемігши нацистську військову
машину, у тому числі в танкових битвах, що відзначалися
неабиякою технічністю, а потім ставши першою країною, що
пустилася в космічну пригоду. Далі зазначимо, що відразу
після світової війни були досягнуті вражаючі та успішні ре-
зультати в формах організації, що були монополістичними,
не конкурентними. Наприклад, повна електрифікація Фран-
ції була здійснена лише після 1945 року в рамках державної
монополії. На той час ніхто не міг закинути, мовляв, у цьому
механізмі були радикальні недоліки. Аж ніяк! І це був вели-
чезний успіх. «Рено», який на той час був неконкурентною
національною компанією, досяг беззаперечного успіху, зо-
крема в запуску доступних популярних автомобілів. Аж на-
стільки, що модель «Рено 4 CV» стала емблемою народного
автомобіля. Тому я вважаю, що навіть на рівні економічного
виробництва вищість конкурентної моделі зовсім не безза-
перечна. Це ідеологічна фікція.
Інші політичні системи, крім альтруїстичних і універ-

сально кооперативних, теж можуть досягнути цього… Згадай-
мо той самий «Фольксваген», що народився в 1930-х із бажання
Гітлера дати кожній німецькій родині по автомобілю.
Звичайно! Але цим прикладом я хочу сказати насам

перед таке: домінантна нині ідея, згідно з якою виробництво
можливе тільки за умов конкуренції, продиктованої глобаль-
ним ринком, оманлива. Це неправдиво і лишень покликано
інтегрувати силою всі фігури виробництва до глобалізова-
ної капіталістичної економіки. Я просто хотів уточнити цей
29
перший пункт. Другий пункт я згадував раніше, але маю до

нього повернутися: якщо проблема виникає на рівні люд-
ської природи, то, підкреслю, ніщо не вказує саме на те, що
людська природа зводиться до приватизації всього, а не до
винаходження суспільного керування всім.
По-перше, прояснимо цей момент: якщо під приватною
власністю ми маємо на увазі можливість розпоряджатися
предметами, потрібними для життєдіяльності та особисто-
го розвитку, було б абсурдно передбачати їхнє скасування!
Ми говоримо тут про приватну власність на засоби вироб-
ництва й обміну. Маркс уже зауважував, що він говорив не
про приватну власність як таку, а про буржуазну власність.
На мій погляд, можливість скасування такої власності не
викликає ніякого сумніву. Те, що ми можемо покладатися
на самовідданість і навіть ентузіазм робітників, службовців,
усіх причетних до управління та матеріального процесу ви-
робництва після експропріації, потім колективізації їхнього
місця роботи, це безсумнівно. В історії людського роду існує
безліч прикладів самовідданості, щедрості, альтруїзму, і я
не розумію, чому потрібно оголошувати, що ці елементи
щедрості, альтруїзму не можуть заохочуватися так, щоб вони
ставали переважними і створювали силу колективізованої
економіки. Я не розумію, чому потрібно, навпаки, змири-
тися, заохочувати, організовувати речі так, щоб домінувала
тваринна конкуренція. Інакше кажучи, конкуренція домінує
тільки тому, що домінує ідеологія конкуренції. Якщо ж ідео-
логія більше не є такою, якщо її перевернути, якщо цінності
солідарності, самовідданості, рівності будуть культивуватися
дещо систематичнішим способом, то ми побачимо, що вони
становлять людський ресурс, значно ефективніший, ніж фо-
кусування на приватному інтересі.
Безперечно, завжди існуватиме суперечність між двома
шляхами. Завжди будуть обставини, за яких егоїзм, воля до
панування, культ приватного інтересу братимуть гору. Я не
плекаю солодкаво-сентиментального уявлення про людську
істоту. Будь-яка суб’єктивність розділена, суперечлива, але,
властиво, політичне питання якраз і полягає в тому, щоб
дізнатися, який елемент вказаної суперечності ми підтри-
муємо. Систематичне заохочення конкуренції, прагнення
бути переможцем, ігноруючи «лузерів»? Ну, це ліберальна
30
ідеологія, як не крути! І цю ліберальну ідеологію потрібно

поборювати засобами політики.
Насправді незчисленні людські вчинки, включно з ді-
ями, які прославляються сьогодні тими ж, хто обстоює кон-
куренцію й егоїзм, засвідчують, що суб’єктивний ресурс, на
який має спиратися політика нового комунізму, чудово існує
у великому масштабі. Наприклад, всі переконані, нібито під
час останньої війни людьми, що виражали розум і велич, бу-
ли учасники руху Опору, які наражалися на жахливі ризики,
а не колаборанти. Втім, опортуністами та колабораціоніс-
тами якраз були ті люди, хто ставав на бік безпосереднього
успіху та переможної конкуренції! Ідея суб’єктивного при-
мату егоїзму є не тільки хибною ідеєю, але до всього ця ідея
надзвичайно небезпечна, тому що її наслідки залежать від
обставин: за певних обставин вона може взагалі стати навіть
злочинною ідеєю. Якщо справді абсолютний закон – це закон
конкуренції та панування над іншими, то в умовах політич-
ного режиму фашистського типу було б звабливо перейти на
бік сильнішого, звичайно! І, власне, більшість французьких
очільників капіталістичних підприємств обрали бік сильно-
го – Петена. Ось чому стало можливо націоналізувати їхні
підприємства під час Звільнення.
Знову ж таки зрозумійте мене правильно, я справді думаю,

що комуністична ідея зіштовхується не тільки з ліберальним
і конкурентним баченням людської природи. Візьміть при-
клад християнської ідеї, яка першою проголосила унікальність
людства, вважаючи недійсними та необґрунтованими наявні
ієрархії, прагнучи до моральної підтримки слабких проти не-
справедливості сильних. Ну от, ця ідея, що була нестерпною для
тодішніх політичних режимів, не улягає ліберальному бачен-
ню світу. Сили, що протистояли цій, на їхній погляд, глибоко
протиприродній християнській ідеології, – це сили тодішнього
панування, які значно передували в часі капіталістичному сві-
тоглядові. Глибоко неегалітарний характер людських стосун-
ків існував набагато раніше ліберального чи неоліберального
періоду. Можемо хоча б погодитися з цим пунктом?
Очевидно! Я аж ніяк не недооцінюю обширу перешкод,

з якими має зіштовхуватися новий комунізм, але гадаю, за-
31
вжди потрібно бачити, що питання людської природи як

такої не можна аналізувати незалежно від того, хто в детер-
мінованому соціальному світі заохочує те чи інше переко-
нання. Навіть церква провалилася в реалізації конкретних
справ, це добре відомо. Чому? Тому що на рівні своїх офі-
ційних інституцій вона підтримувала нерівність. Це правда,
що вона мала чудових проповідників, монахів-жебраків, у
неї був святий Франциск Ассізький – у неї було все це. Во-
істину, якщо вона залишиться в пам’яті, то завдяки цьому.
Звісно ж, не завдяки Інквізиції. Але треба таки визнати, що
починаючи з імператора Константина, отже, доволі рано,
вона погодилася стати офіційною релігією, ідеологічною
машиною всередині держави. Ми говоримо тут про полі-
тику: панівний шлях церков без жодного винятку полягав
у тому, щоб домовлятися з державами, а отже, з панівними
класами, які «тримали» ці держави. Звідси той факт, що ні-
чого не могло прийти до «комуністичної» орієнтації, навіть
у дуже розмитому сенсі, крім кількох особливих випадків –
від святого Франциска Ассізького до священиків-робітників
1950-х років.
Але повернемося до нашого питання. Встановлений
лад завжди був аж до цього часу неегалітарним, і це те, що
називається неолітом. Що було раніше нього, ми не зовсім
добре знаємо. Існували невеличкі групи мисливців. Але те,
що зветься «неолітичною революцією», вперше в історії по-
родило суспільства, повністю побудовані на організації та
збереженні значних нерівностей, за допомогою сили, коли
це було потрібно. У всіх суспільствах упродовж чотирьох ти-
сяч років була панівна група, яка керувала нерівноправно
та засновувалася на володіннях у формі приватної власнос-
ті, був правитель, що захищає себе відповідним державним
апаратом і змагається з іншими групами такого ж штибу.
Ми й досі повністю залишаємося на гачку цієї моделі. Капі-
талізм належить до неолітичної культури. Ось чому Маркс
його вважав доісторичним за своєю природою. А отже, звіс-
но, можна завжди стверджувати, що протягом тисячоліть
усе ось так, як є. Це правда! Упродовж тисячоліть усе йде
так, як іде, і тому-то комунізм не зводиться до захоплення
Зимового палацу. Звичайно, потрібно захоплювати Зимовий
32
палац, але, навіть якщо ви візьмете палац, ви ще в неоліті,

тому що саме поняття палацу – неолітичне.
Ось чому я просто запитую: чи є людський ресурс, який
може працювати позитивно, щоб стати переважним поза
межами нерівної структури, яка існує вже тисячі років? Чи
є ресурс для політичної суб’єктивності, яка була б постнео-
літичною? Ну що ж, я гадаю, що немає ніяких підстав для
заперечної відповіді, адже коли ми її підтримуємо, то про-
сто підтверджуємо той факт, що всі відомі суспільства від-
тоді, як існує приватна власність і держава, яка її захищає,
були неегалітарними й заохочували неегалітарне бачення
людських зв’язків. Отже, таке заохочення нерівності струк-
турує суб’єктивність у довготривалій перспективі. Коли ви
виховані на ідеї, що краще бути першим у класі, ніж остан-
нім, багатим, ніж бідним, тощо – а ми всі так виховані, – ну,
це залишає сліди. Але за надзвичайних обставин людина
усвідомлює, що існує також протилежна тенденція і що на-
справді, коли вона дається взнаки, то мобілізує в нас нові
почуття, а також нову думку. І ці почуття, ця думка мають бу-
ти організовані, структуровані та наснажені комуністичною
гіпотезою. Я абсолютно переконаний, що більшість людей
знають, що це існує в них як позитивна потенційність. Я на
власному досвіді пізнав, що реалізація цієї потенційності
перевищує за силою та радістю все, що може запропонувати
стара егоїстична організація.
Отож я згоден із вами, що це довга справа, тому що
йдеться не про що інше, як про вихід з неоліту! Але ми не
маємо протиставляти цьому ідею голої людської природи,
що була б приречена на неегалітарну конкуренцію, тому що
в певному сенсі це означає розглядати людський рід як суто
тваринний. Утім, незважаючи ні на що, допоки людський рід
здатен на те, що було б його творенням і чого жодне інше
живе створіння не може здійснити – в будь-якій сфері, – ця
здатність не зводиться до тваринної здатності.
Хибно припускати, ніби необхідно, щоб будь-яке сус-
пільство було ієрархічним, дисциплінарним, мілітаризова-
ним. Так, це можлива модальність кооперації, але це виму-
шена модальність. Будемо в цьому пункті марксистами: не
потрібно недооцінювати той факт, що стан речей моделює
стан свідомості, а не стан свідомості моделює стан речей.
33
Починаючи від фараонів і китайських імператорів, нас мо-

делюють у неегалітарній та конкурентній ідеї. Комуністич-
на ідея першою постала проти цієї моделі після християн-
ського підготовчого періоду, який насправді дуже швидко і
практично всюди збився зі шляху. У певному сенсі сталінізм
повторив щось від католицизму: здійснив одержавлення ко-
муністичної ідеї в авторитарний і насильницький спосіб як
єдино мислимий шлях своєї перемоги. Але цьому треба по-
класти край.
34
III
Революції на суді Історії
Також серед перешкод для повернення комуністичної гі-

потези, якої ви прагнете, стоять, як ви щойно зазначили,
масштабні злочини, які були скоєні у XX столітті в її ім’я.
Для вас це зовсім не новина, адже вам постійно закидають у
публічному просторі, серед медійних інтелектуалів та інших
журналістів, ніби ви вперто тримаєтеся того, що вони вва-
жають помилкою, і ніколи не поступаєтеся в захисті не тіль-
ки комуністичної ідеї з теоретичного погляду, а й ідеї деяких її
історичних ілюстрацій. Я маю на увазі, наприклад, Культурну
революцію в Китаї, на яку ви часто посилаєтеся. Тому я хотіла
б вас запитати: які уроки ви особисто винесли з численних
злочинів, скоєних в ім’я комунізму? Адже ви ці уроки винесли,
на противагу тому, що стверджує дехто.
Це питання тим доречніше, що я вже зазначав: ми

обов’язково маємо запропонувати власний сукупний ви-
сновок щодо реального комунізму. Бачите-но, я думаю, що
в основі осмислення цього пункту лежить питання держави,
тобто питання, з якого ми розпочинали нашу розмову. Ще
Ленін до і під час революції 1917-го був переконаний, що
першочергове питання політики – це влада. Втім, пізніше,
в 1920-х роках, він був змушений нюансувати це судження.
Гадаю, у XX столітті фігура історичного комунізму певною
мірою підсумовувалася глибоким переконанням, що якби
держава була в руках організації, програма якої була не ка-
піталізмом, а економікою іншого типу, тоді було б розв’язано
основну проблему комуністичного шляху. Але це не так з
кількох причин.
По-перше, пильний догляд за комуністичним шляхом,
обговорення умов його існування та становлення не можуть
бути делеговані, поставлені під закон представництва. Ін-
35
шими словами, тема партії пролетаріату та комуністичної

партії як такої, що концентрує в собі весь політичний про-
цес, є помилковою ідеєю. Тепер ми знаємо, що це хибно. Ця
ідея все-таки здобула великий успіх, і це зрозуміло, адже по-
трібно добре бачити, що російська революція була в певному
сенсі безпрецедентним епізодом в Історії.
Я хотів би наголосити на одному пункті, який сьогодні,
після очевидного тріумфу всесвітнього капіталізму, здається,
трохи забули: російська революція 1917 року є безпреце-
дентною подією в історії людського роду.
З цього приводу слід нагадати, що історія людства за-
галом доволі коротка. Вона налічує близько 200 тисяч років,
що не так і багато, якщо порівняти з мільйонами років, про-
тягом яких на нашій планеті домінували динозаври. Можна
стверджувати, що за цей невеликий період, по суті, відбулася
лише одна фундаментальна «революція» – неолітична. Вона
означала появу ефективніших знарядь праці, осіле сільське
господарство, закріплену земельну власність, гончарне ре-
месло, надлишок харчів, що уможливило існування панів-
ного заможного класу і, як наслідок, створення держави,
письма, грошей, податків, удосконалення завдяки бронзі
військового спорядження, торгівлі на далекій відстані…
Усе це налічує кілька тисячоліть, і ми досі на тому ж міс-
ці. Навіть якщо обсяг промислового виробництва, спертий
на сучасні науки, прискорив чимало процесів, факт зали-
шається фактом: наш світ залишається світом конкуруючих
держав, війн, панування дуже вузького прошарку фінансової
олігархії, вирішального значення міжнародної торгівлі, мілі-
таризованого здирництва сировини, існування гігантських
мас – кількох мільярдів майже повністю зубожілих людей,
постійного масового руху бідних селян усіх регіонів до пере-
вантажених метрополій, щоб там посісти підлеглі ролі.
Лише з великим запізненням – якісь кілька століть то-
му – в центрі політичної дискусії з’явилося питання еконо-
мічного підґрунтя держав. З цього моменту почали обго-
ворювати або навіть доводити, що позаду будь-якої форми
держави (особистої влади чи демократії) міцно залягає од-
накова соціальна та дискримінаційна організація. Власне,
це така організація, за якої найважливіші державні рішен-
ня неодмінно стосуються необмеженого захисту приватної
36
III Революції на суді Історії
власності, її сімейної передачі й, урешті-решт, підтримки

абсолютно монструозної нерівності, яку проголошують при-
родною й неминучою.
Так виникли революційні ініціативи, що були геть не
схожі на ті, що брали до уваги лише форму політичної влади.
Все XIX століття було позначене поразками (часто кривави-
ми) ініціатив такого спрямування. Паризька комуна з трид-
цятьма тисячами загиблих на вулицях міста залишається
найвідомішою серед таких невдач.
Отож ми можемо сказати: за умов послаблення деспо-
тичної центральної влади в Росії, що необачно втягнулась
у велику війну 1914–1918 років; унаслідок першої демокра-
тичної революції (лютий 1917-го), що скасувала цю державу;
разом із молодим робітничим класом, що тільки формувався
й був готовий до повстання, але й не був скутий консерва-
тивними профспілками; під керівництвом більшовицької
партії з її певною мірою непохитною організацією; разом
із Леніним і Троцьким, які поєднували сильну марксистську
культуру та багаторічний досвід активізму, що був переслі-
дуваний гіркими уроками Паризької комуни, – отже, злиття
всього цього привело в жовтні 1917 року до першої за всю
історію людства перемоги постнеолітичної революції.
А саме – революції, що засновує владу, заявлена ме-
та якої полягає в повному поваленні тисячолітніх підвалин
усіх «сучасних» суспільств: прихованої диктатури тих, хто
володіє фінансовим контролем виробництва й обміну. Це
була революція, що заклала підмурівки нової сучасності. Й
загальним найменням цієї абсолютної новизни було й, на
мою думку, залишається слово «комунізм». Саме під цим
іменем мільйони людей різного штибу у світі – від робітни-
чих і селянських мас до інтелектуалів і митців – визнали й
привітали її з ентузіазмом як реванш, яким вона була після
тяжких поразок попереднього століття. Тепер, як міг тоді ви-
голосити Ленін, прийшла епоха переможних революцій.
Хай якими були надалі перипетії цієї нечуваної приго-
ди й хай якою є нинішня ситуація, коли сучасні неолітичні
кліки знову поновили своє становище по всьому світу, ко-
муністична революція жовтня 1917 року залишається тією
подією, відштовхуючись від якої, ми знаємо, що в часовому
37
вимірі становлення й попри мінливі видимості панівний

капіталізм уже є – і то назавжди – річчю з минулого.
Уперше в історії люди прийшли до влади не тому, що
були представниками того чи іншого сектора приватної
власності – аграрного чи промислового, – а просто завдяки
переможній і новій силі ідей, які вони обстоювали, та фор-
мам організації, яка дала їм змогу донести та пристосувати
ці ідеї серед дуже широких верств громадської думки. Вони
прийшли до влади із зовсім новими завданнями, для яких
простий апарат партії був недостатній, тому що він не стано-
вив сам по собі достатнього контролю за долею колективу з
боку самих людей. Що було все-таки фундаментальною про-
грамою комунізму. І як Ленін, так і Мао Цзедун – потрібно
все-таки знати тексти – надзвичайно швидко перейнялися
щодо цього пункту. Одна з останніх ідей Леніна – який оці-
нював ситуацію, прямо заявляючи, що зрештою відновилася
кліка державних чиновників, яка шеляга ламаного не вар-
та, – полягала в тому, щоб «реорганізувати Рабкрін», тобто
Робітничо-селянську інспекцію, яка мала би здійснювати
прямий нагляд за державою. Він хотів просуватися вперед
на комуністичному шляху, спираючись на об’єднання ро-
бітників і селян, щоб ті формували народні комітети, звідки
можна контролювати державу. І Мао Цзедун, у якого це була
постійна лінія, ініціював найбільший масовий рух у XX сто-
літті – Культурну революцію, яка спонукала десятки мільйо-
нів молоді, студентів і робітників вийти на вулиці своїх міст.
Він ініціював цей рух проти кого? Проти держави-партії,
проти злиття держави і партії. Якось у Мао запитали: «Ви
кажете, що буржуазія засіла, але ж де вона, ця буржуазія?»
І він відповів: «Буржуазія – в комуністичній партії». Мао
витлумачував ситуацію так діалектично, аж масовий рух
став свідоцтвом, що злиття між надзвичайно жорстокою й
авторитарною державою та всемогутньою комуністичною
партією було єрессю в очах комуністичного руху. Адже в кін-
цевому підсумку, і то в самій логіці комуністичного шляху,
маси творять Історію.
Головний урок, який треба з усього цього винести,
стосується якраз політики. Політика не зводиться до взят-
тя контролю над народним рухом організацією, здатною
опанувати владу. Політика поєднує кілька різних термінів,
38
які мають постійно бути в діалектиці між собою. Один із

них – це наявність реальних народних рухів. Революція, яка
уможливила прихід до влади нових сил, не має бути остан-
нім масовим рухом, зовсім ні. Маси повинні продовжувати
втручатися. Як закликав Мао, виступаючи перед мільйонами
молодих людей за двадцять років після приходу Компартії
до влади: «Втручайтеся у справи держави».
Я хотів би нагадати, що там втручались у справи держа-
ви надзвичайно інтенсивно, самі міністерства були відкриті
для народних мас, які могли входити в будівлі, перевіряти
архіви тощо. Такого ніде в іншому місці ніколи не бачили…
Цей пункт абсолютно фундаментальний: потрібно, щоб ді-
яли народні рухи. Ці рухи, як завжди, внаслідок політичної
діяльності дискутуватимуть, розділятимуться, але потрібно,
щоб вони існували, особливо коли питання непевне, неви-
значене, не до кінця прояснене. Люди повинні мати змогу
повставати, як казав Мао у відомій фразі: «Маємо резон по-
вставати проти реакціонерів». Це перший момент.
Другий момент полягає в тому, що довгий час, звичайно,
ще зберігатиметься щось від влади держави. Звідси ризик,
що неодноразово підтверджувався в історії, безплідного
протистояння між масами та державою. Безперечно, тут по-
трібна проміжна організація. Вона необхідна, щоб органі-
зувати тривалість політики, але водночас не має зливатися
з державою, як це робила Комуністична партія. Вона має
виступати посередником у тривалості, в наполегливості,
твердості між тим, що виходить із народних рухів, і дирек-
тивами держави. Отже, проблема – це нова діалектика будь-
якої політики, що складається не з двох термінів, – з одного
боку маси, а з другого – держава, що зливається з партією.
А діалектика з трьома чітко відмінними термінами: народ-
ний рух, якому має бути залишена свобода повставати або
пропонувати щось нове; організація, яка не має зливатися з
державою, а має прояснювати і фокусувати, що дискутується
всередині народних мас; і, нарешті, влада держави, яку має
обов’язково контролювати загальний рух. Це те, що треба
зробити у прийдешніх століттях під емблемою третього ета-
пу комунізму, після Маркса й Енґельса, а також після Леніна
і Мао: всюди практикувати стосовно політичної організації
«Те, що маси нам дають у заплутаній формі, ми поверта-
39
ємо їм у точній», як сформулював колись Мао у розмові з

Мальро.
Пригадую, що бачила вас у 2009 році разом зі Славоєм

Жижеком і Тоні Неґрі під час міжнародного колоквіуму, що
мав на меті відживити в публічному просторі дискусію про
комунізм. Дуже вражало, що актова зала на тисячу місць у
Бірбек-коледжі при Лондонському університеті, який не те
що б має репутацію світової столиці марксизму, була вщерть
заповнена молодими людьми. Що сьогодні відбувається з та-
ким відживленням? Чи ви думаєте, що привид знову бродить,
принаймні в умах?
Гадаю, що, як це було між 1840-ми і 1860-ми роками, є

два відмінні, але переплетені завдання. По-перше, це тео-
ретичне завдання в широкому сенсі: потрібно повернути на
порядок денний комуністичну гіпотезу, знову вписати полі-
тику в питання двох шляхів. Треба повернутися до ситуації,
за якої існує дві можливості, а не одна. Це робота, що відбу-
вається також у дискусіях із людьми, на зборах, мітингах, зі-
браннях, там, де є людська мобілізація, тощо. Це надзвичай-
но важлива дискусія, тому що, як я вже говорив, починаючи
від 1980-х років простір був зайнятий гіпотезою, мовляв, що
є лише один шлях. Поки ми не спроможемося створити у
свідомості людей відчутну відмінність у великому масштабі
просто щодо цього питання – що потрібно перейти від «од-
ного» до «двох», – ну що ж, матимемо чималі труднощі. Тому
що навіть великі народні рухи дезорієнтовані відсутністю
цієї дуальності шляхів. Вони намагаються існувати в аспекті,
який їм ворожий, – аспекті існування панівного шляху, який
стверджує, що він єдиноможливий.
Ви відчували цю непевність у рухах, що нещодавно збира-

лися на площах?
Абсолютно, зокрема, в жахливій і вражаючій формі од-

ного з найбільших цих рухів, єгипетського. Він об’єднався
під гаслом «Мубараче, забирайся геть!» – тобто ліквідуймо
військову диктатуру, – але завершився два роки по тому чис-
тісінькою реставрацією військової диктатури. Тому потрібно
40
замислитися: чому відбулося це жахливе повернення? Якраз

тому, що рух залишився певною мірою всередині гіпотези,
мовляв, є тільки один шлях. За цих умов після доволі довгого
часу переважає прагматизм. За відсутності чіткої орієнтації
починають обирати серед тих людей, які є, а вони належать
одному шляхові: спершу це були «Брати-мусульмани», потім
Ас-Сисі, клон Мубарака. Зрозуміло, що тиск, створений існу-
ванням єдиного шляху, призводить до того, що уми людей,
навіть у русі такого значного обсягу, не відкриті справжній і
достатній альтернативі. Як це може бути? Тут немає таємни-
ці: це може бути лише завдяки активній присутності в русі
активістів, найчастіше інтелектуалів, здатних обґрунтувати
й оживити другий шлях, навіть якщо це означає розділи-
ти рух. Потрібно писати, розповсюджувати листівки, всюди
організовувати дискусії, обговорювати з людьми минуле і
робити висновки, відживлювати певні аспекти комуністич-
ного досвіду, організовувати поширення важливих текстів,
доносити знання про те, що відбулося під час Культурної
революції. Потрібні школи комуністичної гіпотези, що озна-
чає: ми говоримо до всіх, ми уважні до думки людей, ми
якнайширше організовуємо комуністичний шлях зсередини
прагнень руху та рішень, які потрібно ухвалити.
Те саме намагався робити й Маркс, тобто ми повернули-
ся на початок, ми маємо розпочати все наново. На щастя, ми
все-таки знаємо про все це трохи більше, ніж він. Ми маємо
розпочати все знову, тобто потрібно всіляко обґрунтовувати
існування іншого шляху й організувати в суспільстві бороть-
бу між двома шляхами. Опісля можна обговорювати, яку за-
стосовувати тактику. Але знову ж таки потрібно покінчити
з нинішнім застоєм. Це завдання, яке може бути довгим і
складним, але воно першочергове.
Другий пункт полягає в тому, що, беручи все це на озбро-
єння, потрібно працювати з максимальною кількістю си-
туацій, які можна охопити, йти туди, де існують проблеми,
зв’язуватися з біженцями, з людьми з гуртожитків і поселень,
із людьми на заводах, з іноземцями, що перебувають тут
тимчасово, переймати досвід, який практикують в інших
країнах, придивлятися до нових ідей, які з’являються все-
редині масових рухів, і, відштовхуючись від усієї цієї без-
посередньої активності на місцях, організовувати щоразу,
41
коли це можливо, дискусію між двома шляхами. Ця робота

посильна. Власне, мені здається, що ситуація була складні-
шою для Маркса в 1850-х, ніж сьогодні для нас.
Складнішою для Маркса – що ви маєте на увазі?
Мене завжди цікавило, наскільки довготривалою, тяж-

кою та гнітючою була світова реакція після революцій
1848 року. Адже говорять про ці революції, але забувають
якраз те, що вони зазнали поразки всюди без винятку і по-
тягнули за собою довгий період формування реакції нового
типу – або ж у безпосередньо буржуазній формі, або у фор-
мі політичних новоутворень, як-от Друга імперія у Франції.
Тільки-но уявіть собі: результатом революції 1848 року у
Франції була Друга імперія! А в Німеччині – бісмаркізм. І так
далі. Отже, повсюдно в Європі вийшла наперед або стабі-
лізація реакційної держави, або не менш реакційна фігура
завойовницького націоналізму. Контрреволюція була також
надзвичайно активною в Росії.
Про що говорять, коли заводять розмову про Маркса?
Безсумнівно, згадують дещо романтичного Маркса револю-
ції 1848 року, учасником якої він був, із гвинтівкою в руках на
барикадах. На той час він був іще молодий. А потім говорять
про Маркса, який вплинув на створення німецької соціал-
демократії за 1880-х років. Але між двома періодами – що
він робив? Протягом тридцяти років? А він засів за робочий
стіл і писав «Капітал», намагався створили Інтернаціонал
за дуже складних умов. Другим катаклізмом, після пораз-
ки революцій 1848-го, було придушення Паризької комуни
в 1871 році, що знову привело робітничий рух, зокрема у
Франції, до стану надзвичайного послаблення. Тому я гово-
рю, що тодішня ситуація трохи скидалася на нашу… Можна
сказати, що рухи шістдесятих років XX століття врешті-решт
зазнали поразки, що піднесення «арабської весни», які від-
булися за останні роки, також провалились, як і революції
40-х років XIX століття. Втім, ті поразки уможливили по-
яву низки захисників революційної справи, до якої з-поміж
уцілілих я зараховую і себе самого; вони-то і підготовлюють
прихід третього етапу, про який я говорив, – появу нового
комунізму.
42
По суті, міжнародна й організаційна ситуація, за якої

опинилися Маркс і Енґельс у 1850-ті роки, аж ніяк не бу-
ла – я на цьому наголошую – якоюсь кращою за нашу. Для
мене яскравий доказ – це те, що близько 1850-х або 1860-х
років ніхто поза вузьким колом активістів іще не знав Марк-
са. Один із прикладів, який я часто наводжу, – Віктор Гюґо.
Той знав мало не все про всіх. Однак ім’я Маркса в записах
Гюґо не фігурує жодного разу. Він, либонь, навіть не здо-
гадувався про його існування! Отож Маркса сконструювали
ретроспективно, ніби він був великою публічною постаттю
XIX століття. Це не зовсім так. Довгий час він був невідомий
для більшості, як і Ленін, до речі… Ніхто серед європейської
прогресивної інтелігенції не знав Леніна до 1917 року, тоді
як він уже написав 1902 року роботу «Що робити?», яка зго-
дом стала особливо відомою.
Ми маємо пам’ятати про ці траєкторії прогресивних по-
статей революції, що часто були підпільними і надовго зали-
шалися в тіні. Ці затемнення щоразу збігаються, треба це за-
значити, з піднесенням глобальності капіталізму. Капіталізм
на крок випереджає комуністичну альтернативу щоразу, ко-
ли робиться подальший крок у розширенні глобалізації, що
дає їй змогу захоплювати нові простори, навертати нових
агентів і завойовувати нові території. Наполеон III у Франції
був таким от поєднанням політичного авторитаризму, со-
цієтального лібералізму та нахрапистої глобалізації. Трохи
як Макрон сьогодні.
Адже як було обрано Наполеона III? Всі про це забули,
але його було обрано на підставі того, що він пообіцяв по-
вернути загальне виборче право. Так само сьогодні Макрона
було обрано на підставі такого собі демократичного підсумо-
вування. Він подав себе як особу, що возз’єднала країну, – ні-
бито він і правий, і лівий. А далі – що він зробив? Він сказав:
я, безперечно, підтримую систему виборів, демократію, але
цього разу буде офіційний кандидат – і це буду я… Вперше
від часів Наполеона III Франція має офіційного кандидата,
тобто кандидата, який не від партії, а, навпаки, сам є пар-
тією, змайстрованою похапцем як партія кандидата на ім’я
Емманюель Макрон. Партію назвали «Республіка на марші».
Але вона могла б називатися як завгодно. Насправді це пар-
тія Макрона, її достеменна назва – це радше «Макрон на
43
марші». Всі знають, що Макрон і його найближча тілоохорон-

ниця тестували та обирали – чоловіка за чоловіком, жінку
за жінкою, – хто буде їхніми кандидатами в різних округах.
Це доволі показово. В підсумку макронівські максими такі:
я не зліва і не справа, я товариський, я люблю всіх, а отже,
я за вільні вибори, але все-таки ви маєте знати, котрому
кандидатові я віддаю перевагу. Це зовсім не дрібниці, коли
ваш президент говорить, якому кандидатові він симпатизує!
Як і Наполеон III, Макрон упровадив на трон офіційного
кандидата.
Що зробив Наполеон III, тільки-но допнувся влади? Пер-
ший договір, який він підписав, – угода про вільну торгівлю
з Англією. Так він провів Францію у тодішню глобалізацію.
Тому що підписання договору про вільну торгівлю з Англією
справді означало вступ Франції в капіталістичну систему
тієї епохи. І цього ж очікують від Макрона його опікуни з
фондової біржі CAC-40: глобалізувати, об’єднувати й водно-
час авторитарно вказувати, хто має належати до керівного
персоналу, хто для цього «компетентний», – така фігура вже
з’являлася у Франції майже два століття тому. Багато що сьо-
годні мені нагадує ті часи. Власне, ті часи, коли після масових
рухів 1840-х років, після першої активізації комуністичної
ідеї, що жорстоко була придушена внаслідок декількох кри-
вавих боєнь на вулицях Парижа, буржуазна реакція винай
шла адекватні політичні структури, знову роблячи ще один
крок уперед у розвитку глобалізованого капіталізму. І це те,
що намагається робити Макрон у Франції сьогодні.
І прикметно, що буржуазний блок як правих, так і лівих

дійшов згоди в головних питаннях – щодо економічної політи-
ки, звичайно, але також і щодо тем ідентичності та безпеки;
зрештою, він об’єднався…
Справді, вражає. Макрон – це сукупний баланс усіх по-

передніх десятиліть, який тепер дозволяє ліквідувати старі
кадри, час яких минув, і довершити їхню справу вже без них.
Від часу приходу до влади Наполеона III також на посадах
стояли абсолютно зловісні й невиразні дрібні поміщики, що
вийшли з провінційної глушини. Такі ж типи, як Фійон, на-
стільки реакційні, що вже почали більше шкодити. Ну що ж,
44
за Макрона цих типів можна спекатися. Це дало змогу по-

жбурити у смітник і Фійона, і пані Ле Пен. Вони надто старі!
Надто кидаються в очі, завдають збитків. Розпорядники ве-
ликого капіталу дуже зацікавлені в новому розвитку. Ворог
аж до цього часу, як завжди, більш чутливий до найменших
симптомів, аніж ми. Скажімо, прихід реакції 1980-х років
спершу взагалі не помітили. Вона була замаскована Міттера-
ном до 1983 року. Але у 2017 році її передбачали та задуму-
вали, коли прийшов час підбивати політичні висновки: отже,
залишили працювати тверде державне ядро пліч-о-пліч зі
справжніми керівниками суспільства – великими капіталіс-
тами та вищими фінансами, світовою олігархією. Так, влас-
не, завершується доволі зв’язна та послідовна траєкторія.
У нещодавній збірці текстів «Грецька траєкторія» ви, зо-

крема, аналізуєте крах лівиці, яку представляла у Греції коа-
ліція СІРІЗА. Ця політична сила спершу зародила деяку надію
в 2015 році, але ви наголошуєте на тому, що насамперед рухи
площ об’єднались і зрештою зазнали нищівного провалу саме
через негативний характер їхніх вимог. Чи не могли б ви роз-
винути цей пункт детальніше? Здається, наша епоха постійно
стикається з цим негативізмом.
Ми знову повертаємося до проблеми існування двох

шляхів, з яких і розпочинається можливість політики. Ми
не можемо обмежитися негацією одного з них. Сказати, як-
от у Єгипті, «Мубараче, забирайся геть!» необхідно, але цього
недостатньо. Масовий рух у цьому сенсі охоче впадає в нега-
тивізм. Люди легко об’єднуються проти чогось, але це «проти
чогось» іще не утворює політики. З цього погляду «проти
чогось» – це бунт. Можна погодитися з Мао Цзедуном, що
«є резон бунтувати», і до того ж, якщо люди не бунтують, то,
врешті-решт, нічого й не відбувається. Однак бунт сам по
собі не відкриває дискусії між двома шляхами. Він зводить-
ся до того, що заявляє, мовляв, той чи той аспект панівного
шляху ми не хочемо. Можливо, ми хочемо чогось іншого,
але це «щось інше» залишається непроясненим. Як я казав,
рух у цілому має сильну негативну єдність, однак якщо в
ньому справді розпочнеться дискусія щодо політики, то він
неминуче розділиться. Чому? Тому що два шляхи існують в
45
умах всіх і кожного, це дискусія, вибір, дилема. Це зовсім не

те саме, що сказати, мовляв, уряд поганий і ми більше його
не хочемо.
Дуже важливо бути присутнім у великих народних рухах,
намагаючись встановити в цьому історичному піднесенні
політичну суб’єктивність. Це передбачає внесення до порядку
денного чогось утверджувального, позитивного, дискутуван-
ня та обговорення чого є особливим випадком боротьби між
двома шляхами. Це непросто, адже досягти одностайності в
лавах набагато легше негацією, запереченням, ніж утвер-
дженням, але потрібно пройти через це. Якщо ми вважаємо
найціннішим досягненням єдність руху, яку потрібно забез-
печити за будь-яку ціну, тоді, найімовірніше, нас спіткає не-
вдача, тому що ми не зможемо змусити переважити ствердну
пропозицію над легкодосяжною негативною одностайністю.
Отож потрібно набратися сміливості, щоб сказати: «Я час-
тина руху, але я також прибічник ось цієї гіпотези, цього
стратегічного шляху, і я хотів би знати, як у своїх конкрет-
них рішеннях рух пов’язаний із цією орієнтацією». Треба ще
раз нагадати максиму, яку китайці поставили на порядок
денний як фундаментальне питання філософської дискусії:
«Чи діалектика – це “два зливається в одне” чи “одне роз-
діляється на два”?» Вони дійшли висновку, що саме друга
формула – це єдиний справжній політичний акт.
Щодо головних політичних тем сьогодення ви часто за-

значаєте, що найфундаментальніше питання – це «номадний
пролетаріат», маса робітників-іммігрантів, яку підхоплює і
жене світом нещадна глобалізація. Ви, здається, схильні вва-
жати, що саме звідси, з долі, яка йому призначена, сьогодні
утворюється розділення між реактивною, якщо хочете, реак-
ційною політикою та політикою емансипаційною. Чи можете
ви прояснити цю ідею?
Якщо ми оглянемо всю нещодавню історію, скажімо, ми-

нулі п’ятдесят років на Заході, то стає цілком очевидно, що
фундаментальним аспектом було утворення міжнародного
пролетаріату всередині кожної країни. Нині говорять про
«біженців», але потрібно пам’ятати, що мільйони іноземних
робітників з’являлися на французьких підприємствах по-
46
чинаючи з 1950-х років. Були португальці, алжирці, потім

африканці… Я все-таки як-не-як відвідував заводи, бачив їх,
спілкувався, братався з ними, ми разом організовували по-
літичні акції. Отож, якщо взяти пролетаріат у його найбільш
класичному сенсі, тобто масу робітників на великих заводах,
то вона справді була міжнародною. Це вже був доволі по-
мітний аспект, і можна говорити, як ми тоді й говорили, про
«міжнародний пролетаріат Франції».
Після чого починаючи з 1980-х років у нашій країні по-
чали відбуватися явища широкої деіндустріалізації. Тому по-
трібно розглядати речі в глобальному масштабі. Я вже гово-
рив раніше, є маси, що складаються з мільйонів і потенційно
з мільярдів людей, які просто-на-просто позбавлені засобів
існування, в їхніх країнах немає належних умов для вижи-
вання. Що роблять ці люди? Вони йдуть. І, побіжно зауважу,
за тих умов, які склалися сьогодні, ми можемо лише визнати
їхню правоту. Той, кому загрожує голод, той, хто має сім’ю, в
якийсь момент починає шукати кращої долі, кращого місця,
щоб знайти, де вижити і підтримати своїх рідних, – це най-
менше з того, що можна зробити, і дорікати за це злочинне
безглуздя. Саме цю категорію людей я називаю «номадним
пролетаріатом». З одного боку, такий пролетаріат формуєть-
ся на основі тих самих явищ, що й пролетаріат, який існував
завжди: люди, які регулярно їдуть працювати в чужоземні
країни; а з другого боку, є плинна маса людей, що втікають
від нестерпних умов життя. Або тому, що економічні осно-
ви їхнього існування були зруйновані, або тому, що загалом
землі, невеликі сільські угіддя, на яких вони животіли, були
скуплені хижими консорціумами і вони більше не можуть на
них працювати. Або ж просто тому, що стаються жахливі гро-
мадянські чи релігійні війни, імперські інтервенції західних
держав і їхні країни спустошені. Тому я думаю, що саме це
пролетаріат; сьогодні це здебільшого значна маса людей, що
блукає поверхнею світу і насправді втілює у своїй конкрет-
ній ситуації відому фразу Маркса: «Пролетарі не мають віт
чизни». Тепер ця програма стала чистісінькою реальністю:
вони не мають вітчизни, вони її шукають. Отож я стверджую:
політика полягає й полягатиме в тому, що інтелектуали, які
політизуються у напрямку нового комунізму, об’єднуються
з цим номадним пролетаріатом і намагаються його обґрун-
47
тувати, наскільки це можливо, в новій політичній орієнтації.

Інтернаціонал буде не лише кропіткою побудовою представ-
ників різних країн, а й чимось прямо пов’язаним зі світовою
ситуацією різних множинностей.
Особисто я думаю, що душею політики є зібрання. Зі-
брання – це серце політики, тому що саме в ньому – і неза-
лежно від масштабу – люди перевіряють і випробовують своє
існування та свої здатності. Очевидно, скажуть: «Ох, світове
зібрання усіх множинностей – це нелегко». Але таке запере-
чення дещо формальне. Насправді цілком можливо органі-
зувати мережу зібрань, мережу асамблей, мережу, яка була б
дієвою на рівні вивчень і рішень щодо ситуацій із глобальни-
ми наслідками. Тому що потрібно добре усвідомлювати, що
сьогодні капіталізм повністю глобалізувався. Великі фірми,
народжені концентрацією капіталу, – це люди, які почува-
ються як вдома й у Шанхаї, й у Чикаго чи в Буенос-Айресі,
здійснюючи управління повсюдно. Другий, комуністичний,
шлях сильно відстає відносно цієї глобалізації. Він досі пере-
важно залишається замкненим у доволі вузькому баченні, у
бідних національних параметрах. Наприклад, я вважаю до-
сить слабкою ідею, мовляв, найневідкладніше завдання – це
вихід з Європи. Гадаю, якщо все зрештою повернеться до
«національної самодостатності», то в результаті дістанемо її
ще в більшому ступені, ніж це собі уявляємо. Марін Ле Пен
та її кліка тільки й дожидаються, наструнчивши вуха, як собі
запопасти оту «національну самодостатність».
Коли простір суперника глобалізується, наш також має
глобалізуватись, адже фігури національної самоізоляції є
однією з причин поразки попередніх комунізмів. У кінце-
вому підсумку вони не зуміли інтернаціоналізуватися по-
справжньому, тому що проголошували щось на кшталт: «Ми
є вітчизною соціалізму». Насправді формулювання «вітчиз-
на соціалізму» дещо суперечить твердженню, що пролетарі
не мають вітчизни. Необхідний істинний інтернаціоналізм.
Те, що ми можемо зробити в цьому напрямі, – активно спів
працювати з прибулими з усього світу, розділити їхній до-
свід і розбудовувати позиції в найрізноманітніших ситуаці-
ях. Сьогодні вочевидь було б дуже корисно створити глобаль-
ну комуністичну газету з так само глобальним редакційним
комітетом, глобальне медіа, що поширювалось би якомога
48
більшою кількістю мов. Такий орган мав би об’єднувати дві

речі: з одного боку, теоретичні, ідеологічні, політичні роз-
відки щодо ситуації в світі, сьогоднішньої побудови другого
шляху, а з іншого – огляди та звіти про досвід народної ак-
тивності, зібрань, масових рухів, здобутків, перемог, отрима-
них у тому чи тому місці. Це проект на рівні сучасного світу.
Проект нового комунізму.
Ви говорите не тільки про те, що питання номадного

пролетаріату є вузловим політичним питанням сьогодні, а й
про те, що це також ключовий момент для відновлення май-
бутньої політики, яка була б справді інтернаціональною. Зу-
пинімося трохи на цьому моменті. Справді, це буде унікальним
прикладом політизації широких мас, повністю транскордон-
них груп, які не мають у більшості випадків ані спільної мови,
ані спільних організацій, як це могло бути колись із комуніс-
тичними партіями. Ви можете пояснити роль, яку відводите
цьому пролетаріатові, як і конкретні способи його політизації
й, зокрема, об’єднання?
Коли я говорю, що цей пролетаріат номадний, це озна-

чає, серед іншого, що фрагменти, підрозділи цього пролета-
ріату присутні повсюдно, включно й у розвинутих метропо-
ліях. Очевидно, що сьогодні й уже протягом десятиліть сам
склад того, що ми можемо назвати пролетаріатом у Франції,
насправді питомо міжнародний. Тобто тут наявні різні мови,
різні походження, різні звичаї, різні релігії. У 1970-х роках
маоїстська організація, до якої я належав, запропонувала, як
я вже згадував, поняття «міжнародний пролетаріат Франції».
Це був своєрідний синтез, і він був цілком виправданий,
адже ми на власні очі спостерігали: коли приходиш на ве-
ликий французький завод, одразу стикаєшся з абсолютною
необхідністю спілкуватися з людьми, які або щойно приїха-
ли, або збиралися поїхати, або були з іншої країни; це були
робітники, більшість з яких були досі неписьменні, чимало
з них не говорили французькою. І це один із великих не-
доліків Французької комуністичної партії та Всезагальної
конфедерації праці: вони не організували цих людей, уперто
залишилися в національних рамках, що згодом вилилося
у відомі наслідки, як-от коли в мерії ФКП в Іврі-сюр-Сен
49
бульдозер трощив іммігрантські поселення або ж у кампанію

«Виробляймо французьке!».
Інакше кажучи, я справді думаю, що це питання неми-
нуче в кожній національній конфігурації. Але не йдеться
безпосередньо про організацію пролетаріату на міжнарод-
ному рівні – я повернуся до цього питання щодо сенсу «ор-
ганізації», – натомість потрібно зрозуміти, що сьогодні, хоч
де б ми були, організація пролетаріату не може однозначно
і просто бути інтегрована до національної рамки. Навіть у
Сполучених Штатах значна частина нинішніх пролетарів –
це мексиканці, які спілкуються іспанською. Так само знач
на частина німецького пролетаріату складається з турків.
І навіть в Азії, де розташована більш ніж половина світо-
вого пролетаріату, ви вже маєте явища інтернаціоналізації
на заводах. Коли я відвідував Корею, то помітив, що частина
населення великих корейських робітничих міст прибула з
Бангладеш. Тож це абсолютно універсальна проблема. Існує
внутрішній інтернаціоналізм пролетаріату, що є результа-
том його номадизму, а останній трапляється тому, що в по-
шуках роботи сьогодні величезна кількість людей вимушена
переїжджати. Фактично ресурс пролетаризованих мас у роз-
винених країнах вичерпався. Селянство практично винище-
не, більше невідомо, звідки видобувати нових робітників. Їх
знаходять урешті-решт, але у дедалі віддаленіших місцях.
Отже, перший пункт: номадний пролетаріат не має
бути представлений лише як заблукана світова маса – що,
між іншим, все-таки існує, – яка мала б бути організована
з труднощами, які ви слушно зазначили. Натомість він має
бути представлений як фігура пролетарської присутності в
різних країнах, у тому числі й у розвинених. Ми бачимо це
в нашій країні, де, попри все, мусимо мати справу не тільки
з людьми, що прибули з колишніх французьких колонізова-
них територій, як-от алжирці, що прибули першими, потім
марокканці, далі малійці тощо, але тепер і з людьми, що при-
були ще більш здалека: таміли, люди з Близького Сходу, які
втікають від добре відомих тамтешніх безладів, люди, яких
називають «біженцями», афганці і так далі.
Отож проблема, що постає звідси, – це справді проблема
організації в нових термінах. Не треба забувати: ідея про
те, що організація комуністичного руху має бути неодмін-
50
но інтернаціональною, виникла ще на самих початках. Сам

Маркс одразу взявся було за створення такого Інтернаціо-
налу. Він не взявся передусім розбудовувати німецьку чи
англійську партію. Він одразу ж побачив, що інтернаціона-
лізм був єдиною адекватною формулою для розгорнення
нового шляху, комуністичної гіпотези. Саме її підхопили
під час першої хвилі імміграції на великих французьких за-
водах разом з італійцями чи поляками ще перед останньою
війною, а масово – робітники з Африканського континен-
ту починаючи з 1950-х – 1960-х років. Це не новина. Мені
дуже добре зрозуміло, про що тут ідеться, адже зі своїми
товаришами з «Політичної організації» я сам упродовж до-
вгих років займався такою політичною роботою з об’єктивно
інтернаціоналізованим пролетаріатом. Вона відбувається на
основі конкретних проблем: гуртки з навчання мови, водно-
час ідеологічна, а також технічна школи, довгі баталії щодо
стабілізації іноземних робітників, пов’язані з питанням до-
кументів, посвідчень на право мешкання в країні тощо. Без-
ліч проблем, що можуть мати розв’язок, якщо їх розглядати
з активістського погляду. Потім, з іншого боку, ця робота в
масах намагається пробудити – що стосується нового кому-
нізму – інтернаціональне розуміння та осмислення, що має
поступово приєднатися до локальних досвідів. Це, звісно,
широка програма, але вона практична й справді застосовна
на місцевому рівні.
Це навіть не в зародковому стані, а ще взагалі не існує…
Поки що ми справді на найнижчому рівні. Наразі ми

просто перебуваємо на стадії ідеологічної боротьби за мож-
ливість цієї діяльності. Доводиться платити за ренегатство
інтелектуалів від кінця 1970-х років. Також була та залиша-
ється відчутною традиція, що сходить до сюрреалістів і роз-
гортається через Ґі Дебора: стилізоване критичне кокетство,
чублення, ліва меланхолія, яку цими останніми роками у
Франції втілює собою «Невидимий комітет». Однак масове
ренегатство 1980-х і 1990-х років було інтелектуальним від-
битком масового навернення західного світу до своєї «демо-
кратії», що перетворилася на фетиш. А це означало приєд-
нання до ліберального капіталізму, наляканого планетарним
51
тиском номадного пролетаріату. Таке подразнення на рівні

ідентичності щодо дрібнобуржуазних привілеїв у наших сус-
пільствах не минає за один день! Ось чому я часто кажу,
що з історичного погляду ми маємо знову розпочати – ну,
майже – 1840-ті роки. Тобто момент, коли виникає завдання
знову обґрунтувати ідею, що радикальна альтернатива гло-
балізованому капіталізмові можлива. Цифри знову ж таки
вражають: уперше в Історії ті люди, які є робітниками або
перебувають у пошуках роботи, становлять половину всього
населення світу. За часів Маркса таких цифр і близько не
було. Отож на світовому рівні об’єктивні умови зараз навіть
сприятливіші, ніж вони були тоді, коли Маркс заклав теоре-
тичні основи першого політичного комунізму.
Це так, однак множинності, яких у тому столітті тор-

кнулося розгортання комуністичної ідеї, були культурно одно-
ріднішими, ніж сьогодні. Нині люди з усіх куточків світу й усіх
верств населення, з-поміж тих, кого ви згадували, належать
до зовсім відмінних світоглядів. На яку солідарність можна
сподіватися між корейськими робітниками, французькими чи
суданськими пролетарями та лівійськими мігрантами? Утво-
рити спільний політичний суб’єкт з усіх цих груп, деякі з яких
часом надзвичайно нетривкі, дуже дезорієнтовані, викорінені
зі свого середовища, видається доволі складним…
Не думаю, що набагато складніше, ніж утворити спіль-

ний політичний суб’єкт з американських і російських робіт-
ників у XIX столітті! Направду я так не думаю. Ви не помиля-
єтеся, коли наголошуєте на переході від внутрішніх міграцій
в Європі до глобальніших масштабів, але заразом ми дуже
добре знаємо, що сьогодні наявна значно більша планетарна
однорідність, ніж у минулому. Є спільне знання і спільні на-
вички, мережа спільних технологій, спільні звички будь-де,
життя у великих містах і тому подібне. Тим часом у XIX сто-
літті, коли сільські, релігійні коріння були ще надзвичайно
глибокими та домінантними, цього всього не існувало. На-
віть у Франції, якщо взяти робітниче XIX століття, тодішні
політизовані суб’єкти були доволі вузькою меншиною. Те,
з чим довелося мати справу – зокрема, це було добре по-
мітно за часів Паризької комуни, – це сільська маса, яку
52
дуже складно мобілізувати. У робітничих колах про селян

відгукувалися зі шкідливою погордою. Сьогодні, гадаю, ми
не маємо переоцінювати труднощі. Цей локомотив капіта-
лізму, що мчить повним ходом, ми повинні використати на
свою користь. Справді, плоди капіталістичної глобалізації
відчутні та реальні. Це її єдина перевага. У цьому можна
побачити деяку позитивність. У цьому аспекті я залишаюся
марксистом. Капіталістична глобалізація руйнує певну кіль-
кість бар’єрів ідентичностей, релігій, рас… Через це, до речі,
сьогодні відбувається така сильна реакція ідентичностей і
релігій у деяких регіонах, як-от на Ближньому Сході, пев-
них частинах Африки або навіть у країнах Східної Європи.
Вона пов’язана з тим, що сучасний капіталізм сам по со-
бі загрожує цим ідентичностям, бо він справді цілковито
байдужий до будь-якого консервативного арсеналу ідентич-
ностей. З цього погляду існують навіть проблеми, які легше
розв’язати, ніж раніше. Врешті-решт, сьогодні всі знають, що
таке мобільний телефон, – навіть на задвірках світу! Раніше
такого не було. Нині всі знають, що таке валюта. Кожному
відомо, що означають всілякі речі, що стали спільними за-
вдяки мультилокальній силі глобального ринку. Від нас за-
лежить зробити так, щоб нова комуністична Ідея була також
відома всім.
Отже, ви радше вважаєте, що відсутність глобальної по-

літичної альтернативи сьогодні виникає через почуття то-
тальної розпорошеності, через óбрази розсіяних, ізольованих
людських мас, які не мають можливості захиститися перед
гігантськими силами глобального капіталізму?
Я в цьому цілковито переконаний. Тим паче, зі свого

досвіду знаю, що коли ви йдете в домівки неписьменних
малійців, які прибули прямо з африканської глушини, можна
чудово з ними спілкуватися, навіть якщо потрібен деякий
час, щоб звикнути. Просто тому, що існує стратегічний про-
ект важливості розмови з ними (в тому числі і для них са-
мих), вони – в переважній більшості робітники – дуже раді,
що з ними прийшли поспілкуватися. Фактично найбільша
складність наразі – інтелектуальна, а зовсім не культурна
чи ідентитарна. Складність у тому, що ми ще перебуваємо
53
в моменті катастрофи Ідеї. Можна її назвати катастрофою

державного комунізму або краху соціалістичних держав, як-
що бути трохи точнішим. Так, крах соціалістичних держав є
нашою справжньою складністю. Він допоміг розгорнутися,
починаючи з 1980-х років, загальному буржуазному контр-
наступові, одним із головних ідеологічних епіцентрів якого
стала Франція. Адже Франція витворила найбільшу кількість
інтелектуалів в антитоталітарній парадигмі, а насправді –
переконаних реакціонерів, які були надані, якщо можна так
сказати, в розпорядження всьому світові. Разом із такими
особами, як Бернар-Анрі Леві, Андре Ґлюксман або Жан-
Клод Мільнер чи Жак-Ален Міллер, ми отримали на свою
голову нечувану інтелектуальну фігуру: ренегат, який трі-
умфує. Усі ці молоді люди – натоді близько 1970 року – були
занурені в активістський маоїзм. Я бачив, як вони кидали
бруківку у вітрини американських банків, щоб у такий спосіб
підтримати національно-визвольну війну в’єтнамців; я ба-
чив, як вони тупотіли ногами на помостах університетських
аудиторій, стверджуючи, що потрібно спалити всі ці храми
буржуазного знання; я бачив, як вони бігали полями, коли
за ними ганялася поліція після спроб захопити завод «Рено»
у Флені; я чув, як вони кричали: «Маркс! Енґельс! Ленін-
Сталін-Мао, хай живе рево-люція!» Я чув, як вони обзивали
мене «праваком», тому що я висловлював деякі застороги
щодо їхніх активістських методів, символічного насильства,
недоречного фанатизму за тих обставин та їхньої галасли-
вості у мас-медіях. І потім, розчаровані, що все це не дало їм
відчутних вигод, вони стали у зручну позу людей, які випро-
бували порожній і майже злочинний, на їхню думку, досвід
комуністичного тоталітаризму, а отже, тепер можна з повним
знанням справи проповідувати лібералізм, парламентську
демократію, права людини й бажати демократичних інтер-
венцій американського війська та французьких парашутис-
тів усюди, де стає спекотно. І вони видали свої «філософські»
книжки з усією цією ліберальною та зацукрованою кашею. Їх
назвали «новими філософами», хоча час показав – власне, це
сталося нарешті в цей час, – що вони не були ні новими, ні
філософами. Ви це знаєте краще, ніж будь-хто інший, адже
ви сміливо оприлюднили хитання, смішні риси та безглузду
54
маячню цієї філософської кліки – досить відразливий інте-

лектуальний продукт нашої Франції.
На щастя, більше не ці «філософи» експортуються

найкраще!
Це справді не найкращий наш продукт на експорт. Вони

до того ж багато копіювали американських інтелектуалів,
які існували вже давно. Американська реакція була вель-
ми структурованою, зокрема на рівні економічної думки.
Антикомунізм здавна був другою природою американського
академізму. Такі типи, як Фрідріх Гаєк, стояли на неолібе-
ральній бойовій амбразурі набагато раніше, ніж наші «нові
філософи», які значною мірою були не чим іншим, як «но-
вими антикомуністами», тимчасом як їхній «демократич-
ний» арсенал, спрямований проти Ідеї, вже було викуто у
Сполучених Штатах іще за часів холодної війни. Французи
на кшталт Бернара-Анрі Леві зіграли помітну роль у кін-
цевому підсумку серед тих, хто замислив ліквідувати все,
що представляло революційну французьку інтелігенцію зі
світового погляду. За деякий час американці збагнули, що в
нас під кутом зору революції та нового комунізму загалом
усе скінчено, і це транскрибується тепер повсюдно в формі
запитання: що сталося з французькими інтелектуалами? І це
таки правда, що реакційний французький інтелектуал, як
старий блазень цирку, вже нікого не цікавить. Усі вже мають
свій схожий місцевий продукт.
Серед перешкод, які можна бачити для повернення кому-

ністичної гіпотези, є також своєрідне відродження на філо-
софському рівні консервативного бачення людини. Поясню: для
всієї традиції, що йде від Гоббса до таких мислителів, як Жан-
Клод Мільнер сьогодні, політика – це те, що дозволяє мирне
співіснування між істотами, співіснування за визначенням не-
безпечне в їхніх очах. Врешті, політика, в цьому консерватив-
ному баченні, полягає в тому, щоб перешкодити скоєнню зло-
чинів. Певною мірою вона залежить від страху перед іншим, і
це, можливо, сьогодні одна з найбільших інтелектуальних пере-
пон для повернення політики емансипації. У комуністичній та
55
емансипаційній традиції що ви можете протиставити цьому?

І як, на противагу їм, ви б означили завдання політики?
Сучасний демократичний капіталізм – це все-таки один

із найбільших злочинців Історії! Потрібно це усвідомлювати.
Я розумію, що є етика засудження масових злочинів, але
якщо взяти до уваги, що саме Захід, яким він є сьогодні, як-
найкраще виконує роль жандарма цієї етики, то це все-таки
насмішка. Якщо хочуть порахувати померлих, порахуймо їх,
порахуймо загиблих, що безпосередньо пали жертвами ко-
лоніальних імперіалізмів та їхніх конкуренцій починаючи
від 1850-х років і до наших днів. Ми побачимо, що це без-
прецедентне поле душогубства.
Один лише приклад: після відкриття російських архі-
вів у 1990-ті ми знаємо, що загальна кількість померлих у
ГУЛАГу за сталінських часів – років із тридцять загалом –
це 1 400 000 осіб. Це, безперечно, величезна цифра, й вона
вимагає пояснення та належної оцінки. Втім, майже стіль-
ки ж французів (як для населення значно меншого, ніж у
Радянському Союзі) загинули за чотири роки за час війни
1914–1918 років! І це неймовірне кровопускання не мало ні-
якої іншої причини, ніж імперське суперництво між франко-
британським блоком, що мав монополію на колоніальні ма-
сові злочини, та Німеччиною, яка прагнула зробити хоча б
щось схоже. Саме для цього мерзенного питання, зрештою,
ніяк його не розв’язавши (потрібно було розпочати знову, за
ще гірших обставин, у 1939 році), вигубили сотнями тисяч
молодих містян і селян за жахливих умов у траншеях. Можна
резонно ствердити, сміливо поглянувши на нинішній кон-
текст: навіть одне це порівняння вже не на користь оцьому
французькому фетишу, яким є «наша республіка». Зовсім не
на користь.
Я хотів би також наголосити на тій легкості, з якою, щой
но мова заходить про «комуністичний тоталітаризм», оперу-
ють цифрами, за умов, аби тільки йшлося, якщо можна так
сказати, про «добрі смерті», на купі яких робиться антикому-
ністична пропаганда. І це заражує навіть великі уми, навіть
комуністів! Я чув, як Альтюссер мені говорив у 1970-х роках
про «двадцять мільйонів жертв Культурної революції». Од-
нак сьогодні навіть рішучі вороги комуністичного Китаю,
56
яких не можна запідозрити в бажанні применшити його на-

сильства, обережно висувають цифру в 700 тисяч за десять
років. Це все-таки величезна різниця! А що вже казати про
цю симпатичну телеведучу, яка під кінець програми мені
кинула з бадьорим виглядом запитання: «Що ви робите з
200 мільйонами жертв комунізму?» Ця пропаганда у своєму
пориві зупинилася б на знищенні всього місцевого населен-
ня як такого.
Питання про злочини існує, але воно аж ніяк не веде до
їхнього консервативного висновку, а саме – сліпого вихва-
ляння західних «демократій» та їхніх гаданих «цінностей».
Ось що я думаю: «республіканський» консерватизм сьогодні
є політичною позицією, що вочевидь готує дуже великі зло-
чини, тому що він завершується нещадним суперництвом
економічних акторів, суперництвом, яке завжди призводи-
ло до війни. Врешті-решт, у сьогоднішньому світі війна вже
бродить; можна згадати, що ситуація на Близькому Сході в
багатьох аспектах дуже нагадує ситуацію на Балканах на-
передодні війни 1914 року: плутанина, безлад регіонів, що
втратили державність, повсюдно озброєні банди, у це втру-
чаються великі імперії, надсилаючи свою авіацію, тощо. І по-
тім одного прекрасного дня стається інцидент – убивство у
Сараєво 1914 року, сьогодні це може трапитися будь-де – і це
запалює всю порохівницю. Треба бачити, яка, наприклад,
ситуація склалась у Східно-Китайському морі, де всі сторони
гарячково озброюються.
Смішно виставляти нинішню ситуацію так, ніби «між-
народна спільнота», тобто консорціум панівних капіталіс-
тичних країн та їхніх корумпованих клієнтів, організує за-
вдяки своїй пихатій демократичній етиці боротьбу проти
масової різні, провина за яку повністю лежить на варварах.
Я мав із цього приводу – і це лише один приклад – дискусію
з моїм другом Жаном-Люком Нансі щодо Лівії. Він обстою-
вав думку, ніби інтервенція французького війська до Лівії
була виправданою, тому що мала би статися масова різня
в Бенгазі, різня, яку точно прагнув і підготував Каддафі. У
будь-якому разі точно те, що після цієї інтервенції, позначе-
ної вбивством Каддафі, за безпосередньої співучасті наших
військ країна була повністю спустошена, розчленована, а
масові вбивства відбуваються щодня, всюди озброєні банди
57
насаджують свої моторошні закони. Ця країна в певному

сенсі зникла на користь бандитизмові будь-якого сорту. Те
ж відбулось і в Іраку після американської інтервенції.
Отже, реальність полягає в тому, що це приголомшливо
апелювати до міжнародної поліції проти злочинів, тоді як
встановлено, що вона сама стоїть біля витоків найбільших
злочинів. Поза сумнівом, з 1950-х років між війнами та «гу-
манітарними» операціями «демократичні» сили міжнарод-
ної спільноти вбили або створили можливість убивати біль-
ше людей, ніж будь-який інший актор на світовій арені. Як
можна досі називати «демократичними» сили, які, не бувши
підзвітними ні перед ким, присвоюють собі права поліції,
можливість знищувати й чинити тортури (так-так!) на всій
Землі? Країни, очільники яких за найбільшої секретності
підписують дозволи на вбивства людей – вбивства, які здій-
снюють ціною «супровідних ушкоджень» на кшталт смерті
десяти нічого не вартих людей, і все заради успішної опе-
рації? Ця варварська звичка добре побутує й у Франції, де
мирний і невинний Олланд вдавався до неї навіть частіше,
ніж його попередники. Відомо також, що тихе адміністра-
тивне вбивство, скоєне на довгій відстані за допомогою дро-
на, було свого роду рішеннями, які спокушений Обама робив
дуже часто, хай якою була ціна, заплачена «випадковими»
жертвами. Навіть умови, за яких було досягнуте відвоювання
в «Ісламської держави» міста Мосул «міжнародною коалі-
цією», зворушили серця спостерігачів: місто вщерть зруй-
новане, безліч жертв серед мирного населення, сотні тисяч
безхатьків…
Якщо вони справді бажають миру, певно, що його знай
дуть не на єдино можливому натепер панівному шляху –
шляху «демократичної» пихи Капіталу. Що на цьому шляху
виникає, як ми бачили, так це великі акули, здоровезні дер-
жавницькі монстри на службі в оновленого капіталу, який
нам готує сцену, подібну до тієї, що розгорталася напри-
кінці XIX століття, коли взяли гору принципи сили та су-
перництва; ми бачили появу політичних патологій великого
масштабу. Вже знову скрізь вигулькують грубі та тупі форми
націоналізму: потрібно чинити опір таким персоналіям, як
Трамп у США, польським та угорським очільникам або ж
новим і дуже активним амбіціям новоприбулих – Китаю чи
58
Росії, що вимагають свого місця точнісінько так само, як Ні-

меччина вимагала свого перед війною 1914 року. Ми зовсім
не в тому світі, де демократичний консерватизм міг би нам
щось гарантувати.
Якщо політика не має на меті вберегти нас від насильства,

як думає весь цей філософський гурт, на що вона націлена?
На мій погляд, головна мета політики полягає в тому, що

ми можемо виявити: людство спроможне вирішувати свою
долю в посутньо мирній, адже егалітарній фігурі. Для цього
потрібно, щоб політика виламувалася з режиму інтересів,
які – оскільки це приватні або ж, похідним чином, державні
інтереси – є конкурентними за своєю природою. А отже, роз-
почнімо з того, що ці режими неймовірно домінантних ін-
тересів, концентрація яких відбувається безперервно, будуть
все-таки зупинені в їхньому всеосяжному хижацтві, який
вони організовують у світі. Визначаймо дієву можливість
шляху організації суспільства, який був би радикально ви-
лучений із капіталізму.
59
IV
Іменем чого є лівиця сьогодні?
Очікуючи на це гіпотетичне повернення комуністичної по-

літики у великому масштабі, як поставитися до наявних про-
позицій, що зараховують себе до лівих? Я запитую вас про це,
тому що люди відчувають велику розгубленість, велику втому
та відразу до політики, яка їм нав’язана, і ми не можемо від-
повісти на це просто перспективою повстання у прийдешніх
століттях. Адже кожен має лише одне життя, і в масштабі
цього життя люди хотіли б пізнати час від часу також якісь
відчутні політичні перемоги.
Я це розумію.
Деколи, і це також стосується Жака Рансьєра, хай які між

вами виникають розбіжності, складається враження, що ви
робите доволі критичний аналіз наявних політичних пропози-
цій, зокрема «Невидимого комітету» чи «Нескореної Франції»,
не забуваючи і про рухи на площах, які ми щойно згадували…
Однак у результаті чимало людей почуваються неабияк роз-
гублено, і гнів, спричинений ситуацією, спадає. Люди не знають,
куди спрямувати політичну енергію.
Я дуже добре розумію це занепокоєння. Але тут є одна

неминуча заковика. Якщо ви далі вірите, що значні пере-
моги в політиці можна здобути в просторі нинішніх форм
панування та влади, ви з нього ніколи не вийдете. Адже іс-
торичний досвід свідчить, що від вас вимагається, по суті,
тільки одне: брати до уваги лиш те, що чинний лад – єдино
можливий. Вас не просять його вважати добрим. Ви навіть
можете вважати його поганим. Це не проблема – аби ви
тільки думали, справді, всередині себе, навіть підсвідомо:
«О’кей, я протестую проти якихось речей, але ж немає ніякої
60
IV Іменем чого є лівиця сьогодні?
іншої можливості, тож потрібно знайти своє місце у такому

світі, яким він є». З цього випливає, що питання іншої мож-
ливості має вирішальне значення, як не крути. Воно має ви-
рішальне значення, тому що дає відмінне визначення, що є
політичним успіхом, у тому числі й суто локальним.
Сьогодні, правду кажучи, політичний успіх – це не так
вже й багато. Порядок світу передбачає, що це просто неве-
личка поступка, вирвана у реального володаря. Я цим не нех
тую, зовсім навпаки. Але гадаю, що залишок від цієї дрібної
поступки має вимірятися питанням, підсилила вона інший
шлях чи ні або чи дасть вона цій можливості нові інстру-
менти. Адже можуть бути великі видимі поступки, вирвані
у наших володарів, які, врешті-решт, нічому не служать і не
мають ніякого сенсу.
Це був випадок президентства Міттерана, якому все-
таки варто приділити увагу. Реалізація «спільної програми»
передбачала значні поступки. Йшлося про ренаціоналізацію
майже всієї кредитної системи. Йшлося про націоналіза-
цію кількох великих груп. Це була чудова програма, справ-
ді! Набагато амбітніша, скажімо, ніж програма «Народного
фронту». Однак, зрештою, що вона дала? Ця перемога стала
в буквальному сенсі пірровою. За нею безпосередньо йшло
декілька безплідних років, поворот у протилежний бік, при-
скорений процесами, що розпочалися з лібералізації креди-
ту міністром-соціалістом.
Як ви пояснюєте цей відступ Міттерана?
Спільна програма Соціалістичної партії та Французької

комуністичної партії, починаючи з її підписання наприкінці
1970-х років, зайшла в безвихідь, яку я описав. Найбільш ліва
ідея, що містилася в тій програмі (чимало опортуністів у неї
навіть не вірили), була приблизно такою: змінимо систему
зсередини, в кількох важливих питаннях, для того щоб закрі-
пити успіх для подальших кроків. Істина в тому, що вони не
закріпили анінайменшого вирішального успіху й насправді
не зробили жодного подальшого кроку після майже трьох
років при владі, а повернулися до ліберальних догм. Тому
що закріпити успіх означає досягнути того, що у власному
розвиткові входить в очевидну та незворотну суперечність
61
зі встановленим ладом. І для цього потрібно працювати,

інтелектуально, не над наявним порядком, який прагнуть
змінити в тому чи тому пункті, а над боротьбою між двома
шляхами, про які ми говоримо від початку нашої бесіди.
Чого бракує нині фундаментально, так це інтелектуалів.
Кажуть: більше немає робітників і так далі. Але робітники є
в інших місцях, наприклад, у Китаї, і їх там сила-силенна.
Вперше в історії, я ще раз нагадую, вони становлять 50 %
світового населення. Робітничого класу – море, навіть тут
[уФранції] його не бракує. І є ті, хто, як відомо, масово
уникають виборів, або не мають права голосу, або голосують
за крайніх правих, тому що це єдина сила, яка, як їм здаєть-
ся, за відсутності дієвого комуністичного шляху залишається
зовнішньою щодо панівної системи. Ми маємо і можемо
привернути цих робітників до справи нового комунізму. Для
цього потрібні активісти, а отже – надто коли істинна полі-
тика має розпочатися знову – ми також потребуємо інтелек-
туалів. Але бракує саме їх. Адже імперативна умова, потрібна
для того, щоб бути інтелектуалом, у політиці сьогодні – це
бути кимось, хто реально пов’язує себе з народними ситуа-
ціями, хто вміє мислити та говорити з різними верствами
міжнародного пролетаріату і хто, роблячи все це, не боїть-
ся слова «комунізм». Саме це необхідні критерії. Запевняю,
так і є. Нав’язане ставлення до слова «комунізм» – зокрема,
в нашій країні, але насправді всюди у світі – таке ж, як до
нього мали найгірші американські праві 1950-х років. Можна
сказати, воно стало нібито невимовним.
Навіть на останніх президентських виборах у Франції

блідо-рожевого кандидата від Соцпартії обмовляли «комуніс-
том», щоб його зганьбити…
Ну звичайно! Знаючи, що це вбивче наймення, проти

якого він мав би захищатися. Це, без сумніву, наслідки краху
державного комунізму XX століття… Але й симптом серйоз
ного ідеологічного та суб’єктивного реваншу головного су-
перника, який, знаючи, що йому вдалося зробити так, щоб
це слово стало невимовним, тепер може бути впевнений:
єдине, що вимовне у політиці, – це його власне існування.
Адже його існування могло бути спростоване лише револю-
62
ціями, організаціями та інтелектуальними ресурсами кому-

ністичного типу. Якщо це слово невимовне, тоді який сенс,
наприклад, у назві «Непокірна Франція»? «Непокірна» до
якого порядку? Нещодавно я читав, що Французька комуніс-
тична партія тепер розглядає можливість змінити назву, як
до неї набагато раніше це зробила вічно лукава та хитрюща,
як лисиця, Компартія Італії.
Комуністична партія вже давно не комуністична…
Те, що вона змінить назву, не буде великою історичною

подією, я згоден із вами. Але це все-таки симптом навко-
лишнього парламентського тоталітаризму. Манюель Вальс
хотів прибрати слово «соціалістична» з назви Соціалістичної
партії. П’єр Лоран хоче прибрати «комуністична» з Компар-
тії. Ви добре бачите, що це якийсь фарс. Проклятий характер
цих слів – симптом того, що в реальності сьогодні, власне ка-
жучи, більше не існує революційної інтелігенції і, можливо,
навіть більше немає справді прогресистської інтелігенції.
Повернімося до того, що ви щойно сказали: нам бракує

інтелектуалів. Чи можете прояснити цей пункт?
По-справжньому характерною рисою власне революцій-

ної політики в усі періоди її розвитку є ефективний, ви-
знаний, утверджений зв’язок між інтелектуалами та більш-
менш широкою частиною народних мас. Це фундаментальна
ознака. Її можна розпізнати буквально на фізичному рівні.
Візьміть Робесп’єра – не в Національних установчих зборах
або в Конвенті, а в Якобінському клубі; так само візьміть
Леніна – в 1917 році та в подальших роках: це інтелектуал
на трибуні великих масових робітничих зібрань. Те, що ви
бачите, – це рівень безпосереднього розуміння та спільної
діяльності між людьми, які є інтелектуалами, написали вели-
кі політичні тексти, проаналізували ситуацію, та народними
масами, які щось із цього почули, разом із посередниками,
які це пояснюють і дають цьому життя, і так далі. Це все-
таки безпомильна ознака, що відбувається щось важливе в
політичному плані. Для цього потрібно було, щоб протягом
понад двох століть розвивалися комуністичні інтелектуа-
63
ли. Однак у масштабі світу сьогодні відчувається їхня вели-

чезна нестача. Тому що саме інтелектуали були насамперед
підкошені бажанням Заходу і постраждали від включення
в ідеологічну реакцію 1980-х років. Ця публіка опікувалася
зовсім не робітниками. Ці ренегати («нові філософи», про
яких я згадував раніше) – це інтелектуальна дрібна буржуа-
зія, яка робітників обожнювала суто в світлі «зречення» від
попереднього періоду, яке вони усвідомили з поразки дер-
жавних комунізмів. Отже, це правда: кого бракує сьогодні,
кого недостатньо, хто заслабкий, так це інтелігенція. Ніколи
не було великого революційного керівника, що не був би
інтелектуалом! Навіть Сталін був змушений вдягнути на себе
ці шати. Коли його запитали, хто він, зрештою, він відповів,
що вважає себе інтелектуалом.
Навіть якщо цей типаж революційних інтелектуалів сьо-

годні існує, то встановити стосунки з народними верствами
не так-то просто… У лівих досі багато роботи, щоб віднови-
ти зв’язок із народом.
Послухайте, якби їх було більше і якби вони говорили

більше… Я вам розкажу справді дещо анекдотичне, хоча це
може пролунати як похвальба. Розповім, бо це справжній
симптом. Практично щодня мене хтось зупиняє на вулиці,
хтось, хто зовсім не є інтелектуалом, я вас запевняю. І часто-
густо ця людина вочевидь прибула з інших країв. Цей чоло-
вік або жінка не читали моїх книжок. Дехто розповідає мені,
як вони дізналися про мене: бачили по телевізору кілька
років тому, чули по радіо, їм траплялося на очі те чи те моє
інтерв’ю в газеті. Вони шукали, і, так, це абсолютна правда,
часто знаходили на YouTube той чи той випуск програми
Contre-courant, яку ми робили з вами, де давали слово ін-
шим інтелектуалам. Одна з тих програм дала початок цій
«Похвалі політиці». І тоді вони мені дякують. Справді! Вони
переді мною, вони кажуть: «Ви справді Ален Бадью? Ну що
ж, я радий із вами зустрітись і подякувати вам».
Це все-таки дуже показово. По суті, що драматично, так
це моя самотність. Я маю на увазі, звісно – щоб мене від-
разу не оголошували параноїком, – «нашу» самотність, але
однаково нас буде зовсім незначна кількість. Ось у чому річ.
64
Чесно, це зовсім не те, що я шукав, – самотність. Коли хтось

зовсім пересічний у метро мені каже: «Я вам дякую», це
дуже втішно. Але у світлі того, що я міг зробити, у світлі ни-
нішньої інтелектуальної ситуації ця втіха в багатьох сенсах
невиправдана.
Маркс, Енґельс, Ленін, молодий Мао, а також Троцький,
Роза Люксембурґ, Фідель Кастро – всі вони були інтелек-
туалами, звичайно. Вони розпочинали зі спроб зібрати до-
статню кількість інтелектуалів, як вони, щоб мати змогу
спілкуватися з іншими послідовним і дискусійним чином,
щоб мати змогу об’єднувати звичайних людей зрозумілим
і систематичним способом. Сьогодні апарат, яким володіє
чинна влада для того, щоб блокувати поширення такого роду
висловлювань, становить собою доволі товстезний мур. І цей
мур ефективно стоїть на заваді цього об’єднання. Йдеться
про те, щоб за всяку ціну унеможливити бодай мінімальний
зв’язок між інтелектуалами, переконаними, що інші полі-
тичні гіпотези можливі, і звичайними людьми. Звідси, на
погляд чинного апарату, кардинальна важливість повного
контролю за мас-медіями. Йому конче необхідно прибрати
всіх, хто, як ви, створює відчуття, що такий зв’язок існує. Цей
апарат боїться, що люди дізнаються: щось інше – можливе.
Його члени зовсім не хочуть, щоб люди дізнавалися про це
з їхніх же органів. Це вже занадто небезпечно. Справді за-
надто. В певному сенсі вони не помиляються, коли бояться,
тому що я добре бачу, що ці слова постійно поширюються
серед звичайних людей. Люди в них чують звучання, яке
вони розпізнають як не просте звучання. Це не самодостат-
ні балачки, що звертаються до певного кола, – це адресо-
вано безпосередньо до всіх. Ці теми зрозумілі, предметні,
промовисті. Як бачите, інтелектуалів бракує саме для цього.
І змінити ситуацію з інтелектуалами можна лише в довго-
тривалій перспективі.
Ви говорите про «звичайних людей» і наполягаєте на важ-

ливості тем, які могли б знову бути зрозумілими всім і кожно-
му. Це була місія, яку собі поставила «Нескорена Франція» під
час останніх президентських виборів, – здолати бар’єр, який
відділяє народні верстви від політики, і провадити роботу з
65
народної освіти. Ви майже не висловлювалися про цей рух на

чолі з Меланшоном?
Я не висловлювався щодо Меланшона свідомо. Поясню

вам чому. Я аж ніяк не хотів би чимось зашкодити «Нескоре-
ній Франції». Не хочу, щоб мене сприймали саме так. Я дуже
добре розумію, що молодь, робітники, мешканці марсель-
ських передмість тощо голосують за Меланшона. Я це дуже
добре розумію. Втім, це мій досвід: змолоду, як я вже говорив,
я був лівим соціал-демократом. Я починав так, отже, не можу
докоряти іншим, що вони розпочинають свій політичний
шлях, як я! Повторюю: від XIX століття всі інтелектуали, які
зрештою стали інтелектуалами-революціонерами, починали
більшою чи меншою мірою в лівому соціал-демократичному
середовищі або ж у «поміркованому» комуністичному. Потім
вони найчастіше поривали з соціал-демократією. Як Маркс і
Енґельс – гостро критикуючи німецьких соціал-демократів,
як Ленін – створюючи більшовицьку фракцію, як Мао – з
кінця 20-х років минулого століття переходячи в опозицію
до китайської партійної більшості у принципових питаннях.
Трохи, врешті-решт, як Меланшон – створюючи опозицію
поза Соціалістичною партією… Що мені тяжко стерпіти в Ме-
ланшона і чому я геть не вірю в його належність до проекту
другого політичного шляху, так це через його беззастережну
підтримку міттеранівського спадку. Чесно, це прикрий урок!
Якщо все це, щоб утнути нового Міттерана, тоді – дякую!
Якщо він говорить: «Ми готові очолити уряд негайно» задля
того, щоб відтворити модель Міттерана, тоді – ні і ні. Втім, я
таки сподіваюся, що завдяки меланшонізму з’являться люди,
зокрема серед інтелектуальної молоді, здатні інтеріорізува-
ти необхідність і актуальність нової політичної можливості.
Я зовсім не думаю, що Меланшон сам по собі та як лідер
руху є носієм справжньої альтернативи, але це не остаточ-
не заперечення, адже зсередини цієї опозиції молодь може
робити перші кроки в політичній боротьбі, дискутувати, зу-
стрічати інших інтелектуалів… Це дуже добре. Це насправді
спроба відновити ліву соціал-демократію, яка завжди була
необхідна для появи нового варіанту комунізму. Зрештою,
наші батьки-засновники, Енґельс і Маркс, зі своєю «Крити-
кою Готської програми» теж розколювали німецьку соціал-
66
демократію. І я сам, розколюючи СФІО – а це ще гірше, – не

можу і не хочу звинувачувати будь-кого. Але моя функція,
моя особлива користь за нинішньої ситуації не в тому, щоб
сліпо благословляти такі от парламентські авантюри, адже
це не має ніякого інтересу в світлі цілей, які я переслідую, і
я ні чим не стану в пригоді, чинячи це.
Насправді французька парламентська система була сут-
тєво розхитана, коли правих і лівих заступила заплутана ту-
манність. По суті, легітимність існування системи праве/ліве
як фікції реального вибору зникла разом з Олландом, а до
нього була серйозно підірвана Жоспеном, який у всьому на-
слідував «пізнього» Міттерана. Коли стається така делегіти-
мація вибору праве/ліве, то виникають ризики на краях сис-
теми. На крайньому правому фланзі виникає реваншистська
течія, Трамп чи Ле Пен, із темами ідентичності, традиції, а
на крайньому лівому фланзі також може щось виникнути. Це
й відбулося 2017 року, і група, яка нами править, згладила
такі небезпеки, створивши з різних фрагментів свою версію
«ні праві, ні ліві» або, скажімо, свій «право-лівий» вінегрет.
Усе це спрацювало, немов парламентський держперево-
рот. Тому що замість запуску одного з елементів парламен-
таризму нас підвели до необхідності зовнішнього елементу.
В результаті класичні лівиця та правиця сьогодні виявилися
дискредитованими та безсилими. За цих умов абсолютно
нормально та логічно, що всередині парламентаризму на
його найлівішому крилі виникла нова течія (чи така, яку
подають як нову). І це функція Меланшона на цей момент.
Політичне майбутнє завжди більш-менш пов’язане з такого
роду перипетіями, навіть якщо це стає справді серйозним
лише тоді, коли ці перипетії самі розколюються внутрішніми
суперечностями й радикалізуються, вписуючись у боротьбу
між двома шляхами, а отже, під знаком нового комунізму.
67
V
Макрон,
або Демократичний держпереворот
У якому сенсі можемо говорити про «демократичний

держпереворот (coup d’État)» – цією фразою ви описали вибори
президента Емманюеля Макрона в травні 2017 року? Що в
цих виборах особливого в порівнянні з попередніми? Адже
і про Франсуа Олланда можна сказати, що він належав до
тієї ж другої соціалістичної правиці, а до нього Ніколя Саркозі
вже був «уповноваженим від влади» CAC-40 – згадайте ніч у
ресторані Fouquet’s, де вони відзначали перемогу, з-поміж
інших подвигів…
Так, але я думаю, що характеристики макронізму сто-

суються насамперед традиційної гри партій у парламент-
ській організації нашого суспільства, і макронізм її підірвав
в авторитарний спосіб. Закон сучасного парламентаризму,
скажімо, західних «демократій», полягає в тому, що є дві
керівні партії, які чергуються при владі. У Франції це були
радше ліві та праві, в Німеччині – соціал-демократи та хрис-
тиянські демократи, у Сполучених Штатах – демократи та
республіканці. Неважливо. В будь-якому разі в цих різних
варіантах суть залишається однаковою. Що відбулося власне
не лише у Франції, а насправді всюди (випадки Британії та
США – дуже показові, поруч з успіхом, відносним, але таки
доволі символічним, Джеремі Корбіна у Великій Британії,
який відроджує бойовий лейборизм у дусі післявоєнної епо-
хи), так це криза цієї комбінації між двома провладними
партіями, що поступово вилилось у щось нерозрізнене. У
Сполучених Штатах дуже сильно розчарувалися щодо кон-
кретних реформаторських здібностей Барака Обами. Та й у
Франції виявилося, що Олланд у питаннях «реформ» ні на
що не спроможний.
68
V Макрон, або Демократичний держпереворот
А сталося те, що системна криза парламентського меха-

нізму породила можливість того, що я справді назвав держпе-
реворотом. Держпереворот указує на те, що все відбувається
не через наявні партії або всередині партійної системи – він
виникає із самої кон’юнктури. Це слід розуміти в букваль-
ному сенсі: «переворот» уможливлює тільки сама ситуація,
а зовсім не звична конституційна система, заведені звички
тощо. І він «державний» тому, що захоплює державну владу,
не проходячи через традиційні етапи: спершу створюємо
партію, яка крок за кроком розвивається, і так далі. Ні-ні, не
цього разу! За дуже короткий проміжок часу розбудовують
апарат, який захоплює владу в державі.
Характерний момент цієї операції – влада залежить від
індивідуалізації держави. Індивід, що допнувся державної
влади тими чи тими способами (демократичними в цьому
випадку, адже він все-таки був обраний), встановлює з різно-
манітних елементів апарат, який його підтримує політично
і затверджує його легітимність. І він підтвердить це шляхом
голосування, що є фальшивим парламентським голосуван-
ням, бо ніхто достеменно не знає, хто він і які його реаль-
ні наміри. Насправді це плебісцитне голосування. Нинішня
Національна асамблея є результатом плебісциту на користь
Макрона. Вона не є нормальним результатом електораль-
ного протистояння «по-старому». Та й, крім того, всі добре
знають, що програма цієї афери була напрочуд туманною. Не
масове об’єднання навколо чіткої програми становило його
успіх. Зовсім ні! Це персонаж зі своєю історією… І рекламна
кампанія, що нав’язливо торочить: якщо не він, то матимете
крайніх правих! Це зіграло вирішальну роль.
Так, звичайно. Але також, на жаль, із політичного по-

гляду Макрон і його оточення все-таки зуміли у вирішальний
момент нав’язати певні теми, виграти певні культурні бої
навіть у деяких народних верствах, зокрема серед тих, хто
дуже боїться не вписатися в ринок праці. Макрон скористався
популярною ідеєю, нібито, ламаючи захисні закони ринку пра-
ці, можна буде полегшити вхід до нього, і ця вкрай фальшива,
збочена думка набула широкого впливу. У цьому сенсі було вла-
штовано шалену пропаганду, що дала змогу Макронові вийти
69
за межі буржуазної групи підтримки, що вболівала за нього від

самого початку…
Тут, як завжди, спрацьовують облудні, але ефектні обі-

цянки. Також це пов’язано з довготривалою пропагандою,
значно давнішою за Макрона, мовляв, нещастя Франції – це,
з одного боку, висока вартість робочої сили, а з другого – по-
дарунки, які держава робить бідним. Трудовий кодекс, Фонд
соціального страхування та «мінімальний реабілітаційний
дохід» (RMI) для безробітних – це три, на її переконання,
біди країни. Щоб погодитися з такою програмою, вже по-
трібно мати дещо викривлений глузд, справді! Добре видно,
що це співвідноситься з надзвичайною слабкістю реального
розуміння, що таке наше суспільство, хто ним керує, що таке
глобальна система, до якої воно належить… Ми постійно
повертаємося до крайньої слабкості справжньої альтерна-
тивної пропозиції, затемнення і приховування (втім, тим-
часового) будь-якої комуністичної пропозиції.
Люди були позбавлені засобів для формування свого полі-

тичного погляду в цій країні, як це вже давно було зроблено в
США. Мас-медії перебувають під контролем, профспілки без-
силі, якщо взагалі не знищені або куплені, ліві надовго дискре-
дитовані через неймовірні компроміси. Усе визріло для появи
Макрона.
Саме так. Паралельно зійшлися різні фактори: поява

персонажа, невідомого кілька місяців до того, абсолютна
індивідуалізація влади, створення зовсім штучної партії
на основі цієї індивідуалізації. Все це мені дозволяє вжити
слово «держпереворот» у загальному і радше нейтрально-
му, описовому сенсі. Ідея, що держпереворот – обов’язково
військовий і антидемократичний, є вузьким визначенням
держперевороту, тому що тоді ми ототожнюємо «держпе-
реворот» і «військовий держпереворот». За цих умов навіть
прихід до влади Гітлера, затверджений парламентом за всіма
правилами в результаті нормального голосування, не може
вважатися держпереворотом. Як і прихід Петена в 1940 році,
підтриманий майже переважною більшістю голосів парла-
70
менту, обраного в 1936-му Національною асамблеєю, заува-

жимо, часів «Народного фронту»…
Звісно, де Ґолль прийшов до влади в 1958 році завдя-
ки держперевороту, який був значною мірою військовим.
Відтоді це все приховали, але я застав ті часи. Парламенту
загрожували підрозділи десантників. Вони вже взяли владу
в Алжирі й захопили Корсику. Мій батько, тодішній соціа-
лістичний мер Тулузи, непримиренний противник війни в
Алжирі та колоніальної армії, готував зі своїми старими дру-
зями з руху Опору військовий захист на дорозі між Тулузою
і По, базу, де, як казали, мають з’явитися військові загони.
Гаразд! З Макроном нічого такого не було. Втім, це все ж таки
«держпереворот», тому що все було організовано на основі
захоплення держави, зокрема і законодавчі вибори, що від-
булися далі. Насправді то був плебісцитний референдум, що
проголосував за Макрона. Та й сама ідея, мовляв, якщо не
так, то буде гірше, є також організованим рефлексом, типо-
вим для такого роду перевороту. Як казали за війни: «Якщо
не наш бравий Петен, то будуть нацисти… або комуністи».
Завжди вимахують такими-от ганчірками. Як тепер тією ж
Марін Ле Пен. Вона ніколи не мала щонайменшого шансу
бути обраною! Жодне опитування ніколи не давало їй більш
як 40 %. Це була цілковита нісенітниця. Отже, цей переворот
був побудований на облудній паніці, створеній за великим
рахунком догідливими мас-медіями та завербованими інте-
лектуалами, які показали себе ще більш ницими, ніж зазви-
чай. Усю сукупність цього апарату я й назвав діалектичним
ім’ям: «демократичний держпереворот». Видимість демо-
кратії переважно була дотримана, але це був держпереворот.
Ось чому, врешті-решт, єдиним розважливим табором у всій
цій афері виявився табір тих, хто утримався від голосування.
Принаймні вони не брали участі в цьому гіркому фарсі.
Навіть можна було б піти далі, адже позаду Макрона

стоїть влада грошей, джерела яких мають конкретні й до-
бре відомі імена, які готують свій переворот у буквальному
сенсі слова насправді вже багато років. Для французів, звісно,
Макрон був трохи незнайомець, другорядний персонаж, але не
для його спонсорів-замовників, адже як замісник генерального
секретаря держадміністрації, а відтак міністр економіки він
71
виконував роль посередника всієї CAC-40 на цьому владному

ярусі…
З цим я повністю згоден. Якщо хочемо описати «держ

переворот Емманюеля Макрона» з погляду його класового
значення, можемо згадати, що Маркс писав про Наполео-
на III в «Класовій боротьбі у Франції», опублікованій 1850 ро-
ку, – все було майже те саме. Адже легітимація держперево-
роту в обох випадках, певно, була призначена в кінцевому
підсумку для посиленого та повного панування французької
касти капіталістів, яка набула форм, про які ми говорили. Ба-
гато так званих інтелектуалів від соціал-демократії, з якими
я останнім часом зустрічався, не хочуть вірити, що це відбу-
вається саме так. Їм здається, що це неминуча модернізація
французького політичного життя, відданого у владу арха-
їчним силам. Для багатьох із цих недалеких просторік, які,
правду кажучи, завдають чимало шкоди, цей аспект «упо-
вноважених від влади капіталу» урядів навіть не є пробле-
мою. Вони змирилися з тим, що політик може бути лакеєм
олігархії, і говорять собі, що «так усе працює сьогодні». Але,
щиро кажучи, їм страшно, що відновиться істинна політика,
та, що відроджує боротьбу між двома шляхами, політика, яка
їх змусить сказати, ким вони є насправді, а не ховатися по-
заду неминучих фатальностей чинного ладу, прикриваючись
демократією.
Чи є все-таки якась політична користь від того, що ситу-

ація зрештою прояснилася? Немає сумніву, що тепер капітал
ледве ховається, ідучи вперед у всіх на очах…
Це ми побачимо. Я вам скажу, що думаю. Велика афера

за всім цим – те, що Макрон хоче повернутися до статусу
службовців у Франції. І це величезна афера. Якщо він спро-
бує це зробити, то зачепить фетиш, що сягає практично часів
Людовіка XIV. Відтоді службовці є привідним паском дер-
жавної влади в широких верствах населення. Чи має Макрон
такий намір? Гадаю, що так. Його спонсори цього жадають.
І оголошення Фійона про скасування 500 тисяч посад було
лише пробною кулею, саме так, перевіркою температури.
Зрештою, цей статус службовців – тутешня національна
72
особливість. Я це добре бачу. Мої найкращі колишні студен-

ти з Німеччини – люди видатні, які завжди підписують кон
тракти на два роки як асистенти на факультеті, але отримати
призначення на посаду дуже складно. Вони досягають цього
лише в сорок чи п’ятдесят років… Американська, німецька,
британська системи – це системи переведення на коротко-
термінову роботу всього службового складу. Вже в безвід-
повідальному щасті, яке олігархія відчуває від споглядання
своєї чистої креатури – Макрона, – чуємо, як говорять, що
потрібно «скасувати всі державні посади»! У цій країні це
було б завершенням, власне, антикомуністичної програми:
скасувати все, що в нас є спільного, віддати охорону здоров’я,
освіту дітей, громадський транспорт до рук глобальної мафії.
І вже починають доводити це на публіці: «Немає причин,
щоб ці люди обіймали довічні посади, адже ніхто не має
гарантій ані на все життя, ані навіть часто на місяць, навіть
на тиждень». Гадаю, що в цьому питанні буде війна.
Уряд уже готує заміну деяких «Угод на невизначений
термін» на так звані підрядні угоди, які будуть іще менш
захищені, ніж нинішні «Угоди на визначений термін». Це
надзвичайно. В лінгвістичному плані мене вражає, що слово
«невизначений» тепер може означати «чітко визначений».
«Підрядна» угода – невизначена, якщо не брати до уваги,
що це просто час тривання підряду. Справді дивно! Словесні
винаходи реакції завжди були незабутніми. Ця угода «під-
ряду» має прямо геґелівську діалектику. Адже нам кажуть:
сутність невизначеного – це визначеність у строгому сенсі;
невизначене визначено тим, що роблять, тобто підрядом.
Тоді це невизначена угода, адже невизначеність – це просто
ефективна, вимірювана визначеність! Просто дивовижний
кульбіт.
Також важливо слідкувати за мас-медіями, адже це поле

для багатьох маніпуляцій. Їх потрібно виявляти.
Щодо мене, я це робитиму в будь-якому разі, за кожної

нагоди… Потрібно все це розповідати людям, пояснювати,
наскільки потрібно ставитися до слів уважно! Коли говорять
«Угода на визначений термін», потрібно бачити заплачену
73
ціну за ці слова, а саме – їхнє заперечення. Це ж угода на

визначений невизначений термін.
Отже, дві заковики, дві серйозні справи: «Угода на визна-
чений термін» і статус службовців. Я не знаю, чи це пройде,
побачимо. Тут це залежить не від нас, а від історичної поді-
євості, від рівня народної чутливості, залежить насправді від
обставин. Ми, якщо є «ми» – а це велика проблема, – якраз
можемо провадити кампанію щодо драматичного характеру
цих афер, сутність яких усе-таки в реванші «заможних лю-
дей» проти народу. Цей реванш був властивий усім прогре-
сивним епізодам в історії Франції, починаючи із законів про
право на страйк наприкінці XIX століття до контрольованої
системи трудових угод за часів «Народного фронту», потім
здобутки Національної ради руху Опору після війни. Коли ж
буржуазія почувається вільно, вона стає дедалі хижішою та
зажерливішою. Бажає геть усе прибрати до рук, справді. Й
бере в цьому приклад з Німеччини, адже у Франції реакці
онери в усьому взоруються на Німеччину. Утім, у тій країні,
я це повторюю, 30 % населення перебуває в стані зубожіння.
Про це треба знати. Існує масова німецька бідність амери-
канського типу. Чи люди тут, звичайні люди, усвідомлюють,
що їх до цього хочуть привести? Що їх до цього тягнуть?
Здається, вони цього зовсім не розуміють. Тимчасом як саме
цього жадають Макронові друзі: їм потрібна значно більша
частка бідняків, ніж та, що існує нині. Річ у тім, що французь-
ка буржуазія абсолютно переконана, що її нижчий рівень на
світовому ринку пов’язаний із завищеною вартістю робочої
сили та з надмірною захищеністю трудового договору. Мафія
мільярдерів усюди вбачає шкідливих пільговиків! Грабунок,
що розгортається зараз, породить у найближчому майбут-
ньому значне збільшення прибутків найбільших корпорацій
і не менш значне формування маси вкрай збіднілих людей.
А про значний розвиток приватного сектора годі й каза-
ти. Кінцевий ідеал капіталізму в тому, що повітря, яким ми
дихаємо, буде приватизоване й уможливить нові фінансові
спекуляції на рівні всієї планети. Про це ніколи не треба за-
бувати. Наразі ми спостерігаємо повзучу приватизацію сис-
теми національної освіти. А також уже активно розпочали
приватизувати систему охорони здоров’я.
74
І поки здійснюється пауперизація лікарського сектора,

який ще недавно був гордістю Франції, люди не помічають
зв’язку між цими процесами та колосальними дарунками, які
були зроблені компаніям за попередні п’ять років…
Щодо кожного з цих питань потрібно провадити ґрун-

товну кампанію з роз’яснення, який зв’язок усе це має з
капіталістичною системою. І заразом чітко пояснювати на
цих прикладах, що може існувати й чим має бути інший
шлях – шлях нового комунізму. Потрібно також наголоси-
ти, що людям, які підпадатимуть під масову пауперизацію,
буде сутужно заплатити за медичне обслуговування, навіть
необхідне, і їм запропонують лише школи другого чи тре-
тього сорту. В усьому цьому й полягає істина Макрона, йо-
го «реальне». Отож потрібно вже негайно атакувати його,
не чекаючи ані секунди. Я не дуже великий оптиміст. Ми
справді перебуваємо на спаді. Але все-таки належить ро-
бити все, щоб низка цих афер сприймалася в суспільстві як
дійсно скандальна і спричиняла народні рухи. Це була б та
бунтівна точка, з якої розпочинається дискусія щодо двох
шляхів. Макрон може пролити яскраве світло на справжню
залежність від сучасного капіталізму, яку традиційна «лі-
виця» маскувала, тому що їй здавалося, що можна досягти
успіху, залишаючись у рамках чинного ладу. Макрон може
бути тим, кого китайці називають «учителем, який навчає
на негативному прикладі».
75
Висновки
Стосовно перешкод на шляху до справжньої політичної

альтернативи, до якої ви закликаєте, я хотіла б, щоб ми вос-
таннє повернулися в цьому діалозі до історичного комунізму,
до надзвичайно кривавого образу, який пов’язаний із ним після
поразок минулого століття. Поки це питання не буде про-
яснене, нічого не можна зрушити. Якої зовсім іншої форми він
міг би набути сьогодні?
Щодо першого пункту, я насамперед вважаю, як зазначав

раніше щодо революції 1917-го, що потрібно усвідомити: під
ім’ям комунізму – і щобільше комуністичної революції – ми
маємо розуміти не що інше, як те, що за своєю важливістю,
своєю долею тощо може насправді бути порівняне лише з
неолітичною революцією. Комунізм – це не результат ко-
роткочасної дії, як деколи нам дає зрозуміти Маркс, уна-
слідок шаленого розвитку капіталізму. Це насправді фігура
існування всього людства, що пориває зі станом речей, який
тривав тисячоліттями: неегалітарні суспільства з панівною
групою вгорі, що визначаються приватною власністю на
засоби виробництва та захищені державою. Макрон у цьо-
му сенсі перфектно неолітичний. Тому-то крах державних
комунізмів у XX столітті має бути оцінений і помислений
під кутом зору того, що комуністична ідея, її історичність,
розгортання передбачають довгу тривалість. Це не значить,
що нинішній капіталізм підготовує її прихід у неминучий
спосіб. Ось чому я абсолютно не згоден з «Невидимим ко-
мітетом» або ж іншими ділянками лівого активізму, аналіз
яких зберігає ілюзію, нібито крах капіталізму та політичного
домінування, яке його підтримує, в будь-якому разі немину-
чий, а отже, є питанням тактичним.
Моя переконаність заснована на фактах і полягає в тому,
що комуністичне скасування капіталізму зовсім не є спра-
вою тактичною, а ще менше неминучою. Ідея, мовляв, якщо
76
Висновки
трохи підштовхнути, то глобальна капіталістична олігархія

впаде, мені видається несерйозною. І я ще менше згоден з
тими, хто вважає, ніби капіталізм уже мертвий і невдовзі
розсиплеться на порох. Коли «Невидимий комітет» думає
писати Історію, паразитуючи у формі активістів-командос
на мирних профспілкових маніфестаціях, він керується ло-
гікою «підштовхнемо сильніше – і все розвалиться». І коли
врешті-решт вони бачать, що нічого такого не стається, крім
хіба того, що разом із Макроном капітал як ніколи ще більше
набрав на силі, «Комітет» їде в село і знову стає невиди-
мим. Я отримував тексти молодих учених, які пояснюють:
оскільки капіталізм агонізує, достатньо зробити крок убік,
більше не брати в ньому участі, залишити його на самоті –
тоді капіталістична машина заскрипить і загальмує. У Нью-
Йорку я мав полеміку в повній молодими людьми аудиторії
з групою, яка переконана, начебто завдяки технологіям усю
працю виконуватимуть роботи й буде достатньо всім випла-
чувати «зарплату на життя», щоб світ знову став чарівним*.
Стверджувати, ніби кінець праці безпосередньо стоїть на
порядку денному, коли близько двох мільярдів людей ладні
ризикувати життям на жалюгідних човниках, щоб знайти
роботу в Європі чи деінде, – це все-таки сильно!
Істина в тому, що капіталізм нині переживає період ма-
сивної експансії. Він почав активно домінувати в усій Азії й
Африці, що наразі перетворилися на зону імперського гра-
бунку, яка кінець кінцем буде інтегрована до глобальної гри
виробництва й обміну. Ми стоїмо на самому початку дуже
довгого циклу. Тому зовсім не дивно, що перші спроби кому-
нізму в Росії чи Китаї, практично з нуля і в розриві з тисяча-
ми років почавши перехід до нового типу постнеолітичного
суспільства, не дали відразу бажаних результатів. Вони самі
себе ще мислили під ідеєю швидкого повного успіху – ідеєю
тогочасного офіційного марксизму. Думка про миттєвий
успіх свідчить, що фундаментальною категорією того часу
була категорія революції, але ніхто не усвідомлював: кате-
* Ідеться про Ніка Срнічека та Алекса Вілльямса, авторів маніфесту

«#ACCELERATE», а також книжки: Srnicek, Nick and Alex Williams, Inventing
the future: postcapitalism and a world without work. London: Verso, 2015. – Тут
і далі прим. пер.
77
горія революції може лише бути подієвою категорією, роз-

ривом, що породжує ще значно масштабніші труднощі, ніж
ті, які він розв’язує.
Ви скидаєте одну фігуру держави, заміняєте її іншою,
це, втім, не означає, що суспільство трансформоване. Все
залежатиме від того, як ви в довготривалій перспективі,
об’єктивно та суб’єктивно, трансформуєте соціальний все
світ відповідно до чотирьох принципів комунізму, про які
ми говорили вище. З цього погляду досі ще дуже пошире-
ний революційний «тактицизм», який виникає внаслідок
того, що люди люблять перемоги, як ви вже зазначали. Але
насправді має бути трансформована сама ідея перемоги.
Адже, як мені все-таки видається, існує більше перемог, ніж
зазвичай вважають. Якщо зважати на вкрай складний ха-
рактер цього процесу, надзвичайно локалізована перемога,
наприклад, ефективний успіх зібрання трьох інтелектуалів
і десятьох робітників, які дійшли згоди щодо адекватного
для локальної ситуації гасла, а також щодо комуністичної,
в широкому сенсі, природи цього гасла, має сам по собі вже
вважатися перемогою. В певному сенсі це, либонь, навіть
більше досягнення, ніж миттєвий електоральний успіх. От-
же, ми маємо переосмислити ідею перемоги. З цього погляду
в Радянському Союзі та Китаї була радше оманлива види-
мість революційної перемоги. Довгий час вона поставала
відповідно до моделі швидких перемог і моментальних змін,
радикальних і незворотних розривів, хоча виявилося, що це
було зовсім не так.
Новий аналіз епізодів, хай то невдачі, як-от Паризька
комуна, чи видимі перемоги, як у Радянському Союзі, має
здійснюватися через ось цю переоцінку, що таке перемога
чи поразка в просторі комуністичної ідеї. І цього взагалі не
було зроблено. Мали місце перемоги, які не були уславле-
ні, як вони того заслуговували, і поразки, які сприйняли за
перемоги. Мене це особливо вразило у випадку революції
на Кубі. Її святкували як перемогу збройного повстання в
регіоні, тоді як насправді, якщо придивитися ближче, то на
острові реально відбулася дуже важлива трансформація сіль-
ського життя та соціальних відносин загалом, набагато пер-
спективніша, ніж просто військовий успіх герильї. Згадаймо,
що і Мао завжди мав на оці саме довгострокову перспективу.
78
Висновки
Він постійно стверджував: кому присудити перемогу – імпе-

ріалізмові чи комунізмові, – це, зрештою, питання довготри-
вале, і відповідь залишиться надовго невизначеною. Звідси
і його дивне твердження, якщо взяти до уваги складність й
очевидну незвичайність Культурної революції в Китаї, що,
мабуть, потрібно ще сім чи десять таких революцій, щоб
чітко її розгледіти.
Потрібно також зважати ось на що: фундаментальні
принципи комунізму аж ніяк не зводяться суто до факту
скасування приватної власності. Я говорив про чотири прин-
ципи комунізму, і питання власності – це лише перший із
чотирьох. Звичайно, комунізм передбачає скасування при-
ватної власності на засоби виробництва й обмінів, саме так.
У Радянському Союзі та Китаї приватну власність скасову-
вали. Але це не завадило остаточній поразці.
Урешті-решт, ми маємо радше розглядати два револю-
ційних починання попереднього століття не у формі три-
буналу, перед яким постають останні шанси комуністичної
ідеї, а як початок – чорновий, ще недостатній, але все-таки
початок. Недостатній початок, з погляду власних принципів,
зрештою, приречений на провал, але ці поразки не є кінця-
ми, адже для комуністичної ідеї це лише починання.
Якщо поразка була видовищною і часто за допомогою
капіталістичної пропаганди сприймалась як остаточна, то
це тому, що її спочатку подавали як остаточний успіх. На-
приклад, хтось такий, як Сталін, міг говорити: революція
завершилася. Власне, та пристрасть, що була викликана ра-
дянським досвідом, народилася з переконання, що це був
незворотний, остаточний успіх. Тоді як у реальності, якщо
ми візьмемо його в масштабі Історії, це був дуже цікавий по-
чаток, звісно, але хиткий та обмежений щодо низки фунда-
ментальних запитань. Суб’єктивно дуже важливо зарахувати
цю поразку до її точних пропорцій, показуючи, що значна
частина відповідальності за неї походить із хиткого й одно-
бічного уявлення, що то була ефективна та незворотна пере-
мога комуністичної ідеї.
Але, кінець кінцем, усе, що ми обговорювали до цього часу,

всі ці труднощі та глухі кути – невже це похвала політиці?
Хочу вас запитати на завершення, чи може політика зробити
79
людину щасливою і на що буде схожим по-справжньому успішне

комуністичне майбутнє?
По-перше: так, абсолютно, це похвала! З-поміж усіх по-

чинань – мистецьких, наукових, любовних чи політичних, –
на які людство виявилося здатним, комунізм, без сумніву,
є найбільш амбітним і глобальним. Він велично підносить
людський рід понад законами конкуренції, приватного ін-
тересу, виживання за будь-яку ціну, постійної ворожнечі та
недовіри до інших – всіма законами грубого життя, законами
тваринними, законами природи. Новий комунізм, який бере
до уваги строгі підсумки попередніх спроб, не заперечуючи
їхньої ваги та новизни, є в глобальному масштабі виходом –
нарешті – з неолітичної доби людства. Справді є сенс боро-
тися за це, хай навіть в одному пункті, хай за однієї-єдиної
обставини, але знаючи, що ця справа водночас необхідна
та абсолютно вільна – стояти у світлі цієї перспективи. Ми
відразу відчуваємо та пізнаємо на власному досвіді, що це і
є істинне життя. Ви мене запитуєте про щастя. Ну що ж, так.
Найбільша складність комуністичної діяльності – це заразом
і осердя найбільшого щастя. Я не маю на увазі колективний
рай, у якому людство буде ніжитись у своє задоволення, так,
ніби віднайшло на землі безтурботні радощі голих Адама і
Єви. Ні. Я наголошую на тому, що кожного разу, коли ви бе-
ретеся за цілком конкретне рішення, думку, дію, ви разом із
супутниками в політичній пригоді пізнаєте, що перебуваєте
також і в універсальності, а отже, в потенційному зв’язку з
усім людством. І тим самим, як казав Спіноза, ви «пізнаєте
власну вічність». Тому що будь-яка істина, як-от істина те-
ореми, яку ви нарешті спроможні правильно розв’язати, чи
істина вдалого та багатообіцяючого політичного зібрання, є
вічним творінням, що належить до тієї вічності, переживан-
ня, відчуття, афект якої – це спільно розділене блаженство.
80
Платон, наш любий Платон!*
У принципі, є підстави вважати, що філософія завше

розгортає свій виклад поміж двох імперативів – негатив-
ним і позитивним, – приписуючи одному вади, що руйнують
сутнісну думку, а другому – зусилля, ба навіть аскезу, що цю
думку уможливлює. Філософія, ця різнопрофільна робітни-
ця, виготовляє також рамку, квадратуру картини, на якій
породжуватиме сенс світу.
Платон, від якого бере початок усе, розпочинає з опе-
рації кадрування. У негативному плані – ви мусите забо-
ронити собі будь-яку комерцію з поемою, зокрема поемою
описовою та ліричною, дозволяючи лишень патріотичні та
войовничі ритми. Поетів треба вигнати з ідеального поліса.
У позитивному плані – ви мусите віддати себе на десяток
років студіювання найглибшої та найскладнішої математи-
ки, якою була тогочасна геометрія в просторі, що якраз і
винайшла його методи. Хай ніхто не ввійде в сей град, коли
не геометр.
Коли поглянути з нашої інтелектуальної ситуації, ці ім-
перативи нещадні й незрозумілі. Принаймні з того місця, де
«платонік» назагал не є улесливим епітетом ні для Гайдеґ-
ґера, ні для Поппера, ні для Сартра, ні для Дельоза, навіть
ні для непохитних марксистів великої епохи, тим паче ні
для логіків – ані віденців, ані янкі. «Платонік» – це мало не
образа, скажімо, для Ніцше, який доводив, що нашій епосі
судилося «вичуняти від хвороби Платона».
Побіжно зазначимо, що, коли ліки (філософські) трапля-
ються ще гірші за хворість, епоха наша, щоб видужати від
хвороби Платона, проковтнула так багато релятивістського
сиропу, непевно скептичного, полегшено-спіритуалістичного
* Опубліковано у виданні Le Magazine littéraire (novembre 2005, № 447,

P. 32-34). Тут і далі публікуємо за згодою автора.
82
Платон, наш любий Платон!
й прісно-моралістичного, від якого тепер непримітно конає

в ліжечку свого гадано демократичного комфорту.
Хто воліє покінчити з Платоном, віддає себе на спеку-
лятивну евтаназію.
Та чому я назвав Платонові імперативи «нещадними й
незрозумілими»?
Бо нещадно скасовувати цей напружений ужиток мови,
зачароване винаходження слова, щільне обстеження безко-
нечної сили проговорювання, яку здатна зосередити в собі
тільки поезія. Немилосердно примушувати нас простувати
на сторінці з математики за примусовими вигинами чорних
шифрованих позначок, що ведуть до доказів, зв’язок яких
з емпіричним світом настільки тонкий, що простолюдна
мудрість убачає в них лише марні тортури, призначені для
аристократії тих напівбожевільних, що «гнуть спину над ма-
темашкою». Горбун – то платонік?
Поет, який хотів прогнати поетів
А незрозуміло те, чому стиліст Платон, людина великих

поем у прозі, себто міфів, у яких розповідає про долю душ
на краю ріки забуття або чорних із білим коней дії, з такою
рідкісною жорстокістю накидається на поетичне наслідуван-
ня, аж так, що проголошує (наприкінці «Держави»), мовляв,
зі всіх політичних заходів, що їх він обстоює, найістотнішим
є вигнання поетів із поліса. І незбагненно також, чому той,
від кого маємо лишень театральні діалоги, від завершення
яких він часто утримується й, на відміну від Декарта, Спі-
нози чи Канта, ніколи нічого не викладає в аксіоматичній
або формально доказовій формі, ось так призупиняє долю
філософського шляху саме на виході з величезного матема-
тичного передпокою.
Безсумнівно, найперше слід би збагнути, наскільки
пов’язані між собою обидва імперативи платонівського
кадрування, позаяк одне й друге стосується платонівського
означення філософії.
Філософія – це передовсім переривання авторитарного
режиму Істинного, не поступаючись при цьому полегкостям
релятивізму чи скептицизму. Маємо авторитарний режим
тоді, коли істина вислову залежить, не від аргументу, що
83
її обстоює, а від позиції промовця, хай це буде Бог, цар,

священик, професор чи пророк. А релятивістську чи скеп-
тичну полегкість маємо тоді, коли критика авторитарного
режиму істинного призводить до знищення абсолютності й
універсальності істин. У платонівському розумінні філосо-
фія виставляє сказане для публічного судження, передбачає
спільно розділені логічні правила, діалог із першим-ліпшим.
Так вона усуває авторитарність промовця на користь вну-
трішньої цінності мовленого. Однак водночас вона трима-
ється не тільки абсолютності істинного, а й того, що людська
думка – зовсім не обмежена, конечна, відносна або віддана
гризоті сумнівів – багато в чому залежна від цього абсолюту,
який вона може та повинна зустріти.
Проте поезія, хоч би якою щедрою була її краса, є, без-
умовно, авторитарною формою декларації. Вона посилаєть-
ся на себе одну, суперечить аргументові, проголошує те, що
у формі чуттєвого виказує себе без спільного розділення,
власне, самого виказування. Вона зупинилася на порозі Аб-
солюту, проте дуже часто уявляє себе самопроголошеною йо-
го сторожкою. Математика, навпаки, стримує думку експлі-
цитними правилами, а не самобутнім генієм мови, пропонує
всім розділити умовивід, ніколи не відмовить прикінцевій
ясності, хоч би якою складною була конструкція, інформує
Істинне, не поступаючись жодному сумніву чи екзистенцій-
ному трепетові перед обличчям усього, жорстоку необхід-
ність чого вона викриває.
Також маємо наголосити, всупереч поширеним балач-
кам, що саме математика є демократичною, а поезія – мож-
новладною, або царистською.
Звідси можна збагнути, що сьогодні треба бути платоні-
ком. Адже демократія опінії, яку нам так розхвалюють, – це
вилучення істинного і царат абсолютно пустопорожнього об-
разу, яким є індивід, що надумав, ніби є тим більше поетом
свого існування, коли лишень посідає тепленьке місце в рин-
кових імітаціях. Справжньою ж демократією, як її розглядав
Платон, є рівність перед Ідеєю та відмова від імітативних
«комунікацій». І, зокрема, сьогодні, як і тоді, коли поліс про-
валювався у ницість, ідеться про рівність перед політичною
Ідеєю, яку знову треба винайти супроти її розкладання в
ігрищах інтересів.
84
Платон, наш любий Платон!
Не буде вороття до поеми демократичним шляхом, коли

не підкоримо її – як чисту Ідею – сухій силі матеми. Таким,
зрештою, був проект Малларме й усього, що в сучасній поезії
по-справжньому було варте уваги. Поезія, як скажуть, пла-
тонівська, як-от поезія, що проголошує разом із Песоа, що
«біном Ньютона так само прекрасний, як і Венера Мілоська».
І поезія демократична: вона пориває із софістичною ідеєю
вільного висловлення індивідів і обіцяє спільно розділений
тяжкий труд приступання до реального. «Реального», що но-
сить потрійне й нетлінне ім’я: Істина, Краса, Добро.
Це правда, що у нас більше немає ніякої репрезентації
цього посутнього демократизму Ідеї. Вже Песоа, після того
як наново ствердив платонівську рівнозначність Краси та
Істини, додав, буцім оцієї еквівалентності (Біном Ньютона =
Венера Мілоська) «ніхто не завважує». Ну що ж, Платон уні-
версально нарік зусилля, потрібне для того, щоб його угле-
діли. Звідси й випливає, що його школа світу є цікавішою.
Незмірно цікавішою.
Наш Платон, наш любий Платон! Разом із ним утвер-
джуймо всіма наявними засобами істинну Ідею, Принцип,
супроти фантома цієї «свободи», що нас пригнічує, свободи
залежати від беззмістовних об’єктів і дріб’язкових бажань.
85
Демократія та корупція*
Одна з причин, чому дехто не хотів і більше ніколи не

захоче знову бачити на чолі держави таких президентів, як
Ніколя Саркозі, – це, безперечно, шкідливий клімат афериз-
му та шахрайства, що супроводжував їхню діяльність. Однак
від самого початку повернення до влади соціалістів (зі спра-
вою Каюзака) сумнівні зв’язки між державними кадрами і
світом бізнесу стали звичною нормою. Президент Франсуа
Олланд теж вочевидь мав персоналій паризької фондової
біржі CAC-40 за своїх привілейованих співрозмовників.
Корупція справді стала частою темою французької полі-
тики, починаючи з 1980-х років, коли за правління Міттера-
на, після Тетчер у Великій Британії та Рейґана у США, нас за-
плеснула контрреволюційна хвиля ліберального капіталізму,
здавалося б, звільненого від своїх достеменних історичних
ворогів – комуністів будь-якого спрямування.
Та хіба ця тема нова? Чи надто продуктивна? Яке місце
посідає корупція серед небезпек, на які наражається демо-
кратія? 2002 року здавалося спокусливим зіставити таких со-
бі Жоспена-Чесного та Ширака-Корумпованого. Втім, ані ви-
хваляння, ані огуда не зарадили повній дискредитації одно-
го та другого вже в першому турі президентських виборів.
Без сумніву, до цього питання треба підійти з дальшої
перспективи. І вищої.
Повернемося в 1793 рік, коли Французькій революції
загрожувала небезпека. Сен-Жуст ставить запитання руба:
«Чого ж бажають ті, хто не приймає ні Терору, ні Чесноти?»
Складне і лячне запитання, але чітку відповідь на нього дала
подальша практика термідоріанців, що допнулися влади: ті,
хто не приймає ні терору, ні чесноти, бажають корупції. Вони
прагнуть, щоб за норму була взята добра доза особистого
* Опубліковано у виданні Les Lettres Françaises (février 2014, N°112.

P. 11); публікуємо з дозволу редакції.
86
Демократія та корупція
збагачення, фінансові оборудки та зловживання службовим

становищем. Супроти революційної диктатури вони жада-
ють «свободи», що означає право займатися своїм бізнесом
і змішувати його з державними справами. Отож вони палко
виступають як проти «терористичного» і «свободовбивчого»
придушення каламутних махінацій, так і проти «чеснотних»
зобов’язань брати до уваги спільне благо.
Уже Монтеск’є зауважив, що демократія, надаючи кож-
ному дещицю влади, наражається на постійне змішання
приватних інтересів і громадських благ. Отже, він вважав
необхідною запорукою для урядування такого типу наяв-
ність чесноти. Повноваження правителів не мають ніяких
інших гарантій, крім виборів, тому-то урядовці повинні у
певному сенсі забути про самих себе та за можливості при-
тлумлювати потяг використовувати владу лише на свою ко-
ристь або на користь панівної верхівки (тобто, як правило,
заможних і багатих).
Насправді ця думка належала ще Платонові. Гостро кри-
тикуючи демократичний устрій, він зазначає, що демократія
стоїть на принципі, за яким політика регулюється анархією
матеріальних бажань. Як наслідок, демократичний уряд не-
здатний служити жодній істинній ідеї, бо якщо державна
влада обслуговує бажання та задоволення бажань, вона, зре-
штою, обслуговує економіку в широкому сенсі слова й під-
коряється лише двом критеріям: багатству (адже воно дає
найстабільніший абстрактний засіб задоволення бажань) і
опінії (вона визначає об’єкти бажання і глибоку віру, з якою
ми маємо ними оволодіти).
Французькі революціонери, які були не демократами, а
республіканцями – в дієвому, прямолінійному, а не консен-
сусному і сумнівному розумінні слова, якого воно набуло
сьогодні, як-от у позбавленому сенсу вислові «республікан-
ський пакт», що ним розмахують як справа, так і зліва, – от-
же, революціонери називали «корупцією» підкорення уря-
дової влади вимогам бізнесу й опінії, що служать особис-
тим інтересам. Сьогодні – тим паче в момент загострення
економічної кризи – ми настільки переконані, що головна
мета уряду – економічне зростання, рівень життя, ринковий
прибуток, рух акцій угору, приплив капіталів і вічне процві-
тання багатіїв, що по-справжньому й не розуміємо, що рево-
87
люціонери мали на увазі під «корупцією». А вона стосується

не стільки того, що та чи та особа збагачується за рахунок
свого владного становища, а радше загальної концепції чи
переконання: збагачення, колективне чи особисте, є при-
родною метою політичних дій. Найпростіша версія того, що
революціонери 1792–1794 років називали «корупцією», нам,
безперечно, була дана згодом за доби Реставрації, коли бур-
жуазний політик Франсуа Ґізо не бачив іншого прийнятного
гасла, крім як славнозвісного: «Збагачуйтеся!»
Та чи з’явилось якесь інше гасло сьогодні? Хіба ми не є
свідками всеосяжної глобальної реставрації відвертого та
беззастережного капіталізму? Хіба не очевидно практично
для кожного, що стан економіки визначає електоральні на-
строї, а отже, все обертається довкола здатності переконати
звичайного громадянина, що справи підуть на краще для
світу бізнесу, великого та малого, якщо він проголосує чи
переобере саме вас? Потрібно змусити виборця чекати на
примарне «повернення зростання». А отже, він має змири-
тися з тим, що політика – це не що інше, як те, що радо вітає
суб’єктивні інтереси.
Корупція, з такого погляду, не є загрозою функціонуван-
ню демократії. Вона – її справжня сутність. Те, що політичні
персони є чи не є особисто корумпованими у звичному сенсі
слова, фактично ніяк не впливає на цю сутнісну корупцію.
Отже, Жоспен і Ширак у цьому сенсі нічим не відрізняються
між собою, і, здається, сьогодні ми можемо сказати те саме
про Саркозі й Олланда.
На світанні представницької демократії в Європі Маркс
зауважив, що насправді обрані тоді уряди були лишень
«уповноваженими від влади капіталу». Але сьогодні це ще
правдивіше, ніж будь-коли! Якщо демократія – це пред-
ставництво, вона насамперед представляє систему, що має
її форми. Інакше кажучи, електоральна демократія пред-
ставницька лише настільки, наскільки вона – консенсусне
представництво капіталізму, який сьогодні здебільшого на-
зивають «ринковою економікою». Ця корупція – її засаднича
характеристика, і небезпідставно такий гуманістичний мис-
литель, як Маркс, цей філософ-просвітник, дійшов висновку:
єдине, що можна протиставити такій «демократії», – це пере-
хідна диктатура, яку він назвав «диктатурою пролетаріату».
88
Демократія та корупція
Так, це сильний термін, але він кидає світло на діалектику

між представництвом і корупцією. Мало того, досі не було
доведено, що відмова від терміна «диктатура пролетаріа-
ту» дала бодай якусь користь комуністам, байдуже, яка їхня
течія. Мій учитель, великий філософ Луї Альтюссер і його
учень Етьєн Балібар, імовірно, не помилялися, коли стали в
опозицію до такої відмови. Адже історично вони вбачали у
відмові від терміна «диктатура пролетаріату» підтвердження
слабкості комуністів і радше передвістя їхнього подальшого
занепаду, ніж щире навернення у демократичну віру.
Правду кажучи, вся проблема в тому, як ми визначаємо
демократію. Якщо ми переконані, як-от термідоріанці та їхні
ліберальні послідовники, що демократія полягає в необме-
женому праві приватної власності та вільній грі інтересів
певних груп та індивідів, тоді ми бачимо, як демократія за-
лежно від епохи більш чи менш швидко вироджується в без-
надійну корупцію. Річ у тім, що істинна демократія – це зо-
всім інше. Це рівність перед Ідеєю, перед політичною Ідеєю.
Наприклад, протягом довгого часу то була революційна та
комуністична Ідея. Ідея того, що незацікавлене бачення люд-
ства може втілитися в політиці емансипації. Руйнація цієї
Ідеї ставить знак рівності між демократію та всеосяжною
корупцією.
Деспотизм єдиної партії (зло, назване «тоталітариз-
мом») був ворогом демократії лише настільки, наскільки він
прикінчив перший етап комуністичної Ідеї. Єдине справжнє
питання, що вартує розгляду, – це відкриття другого етапу
цієї Ідеї, яка має взяти гору над грою інтересів, тепер уже
іншими засобами, ніж бюрократичним тероризмом, однак
не об’єднуючись із демократією «вповноважених від влади
капіталу». Отож наразі варте уваги та всебічної розробки
нове визначення та нова практика того, що було назване
«диктатурою» (пролетаріату). Або ж – і це те саме – новий
ужиток у політиці слова «чеснота».
На ці та деякі інші теми я збираюся написати цього ро-
ку книжку під назвою «Воскресіння комунізму». Адже саме
такою є планетарного масштабу подія, думка та дія, до яких
ми маємо підготуватись і які єдині здатні витягнути історію
людства та передусім демократію з трясовини корупції.
89
Бог помер
Іменем чого виступає Бог у фразі «Бог помер»? Ми не мо-

жемо припустити, що в цьому питанні для нас є хоча б щось
самоочевидне. Тим паче ми не можемо це припустити, бо,
якщо Бог справді помер, як-от це трапляється з небіжчиком,
чия могила – не більш ніж стертий чи присипаний землею
камінь, то, ймовірно, пам’ять про те, що говорило ім’я «Бог»,
похована, розсіяна, покинута. Власне, в цьому й полягає вся
різниця між теоретичним формулюванням «Бога не існує»
та історичним або фактичним твердженням «Бог помер».
Перше схоже на теорему, яка, наприклад, стверджує, що не
існує раціонального числа, яке могло би встановити зв’язок
між стороною квадрата та його діагоналлю; воно передбачає,
що Бог – це поняття, чиє значення реактуалізується постійно
доводжуваною теоремою неіснування. Тим часом тверджен-
ня «Бог помер» перетворює Бога на власну назву, як-от коли
згадують якого-небудь прадавнього прапрадіда Казимира
Дюбуа, що він, мовляв, помер, нічого, мабуть, не знаючи
або не тямлячи, крім самої його смерті, про цю сингулярну
живу нескінченність, що постає під замкненою синтагмою
«Казимир Дюбуа».
Питання стоїть іще гостріше, бо ж якщо припустити,
що Бог помер, то треба, безперечно, ствердити, що він по-
мер уже віддавна. Можливо, це сталося вже після святого
Павла, коли починає помирати те, що було єдиним істинним
життям Бога, – воскресіння Христа, єдина й вирішальна пе-
ремога, записана на смерті, смерті як фігурі суб’єкта, а не
як біологічної об’єктивності. Хай там як, доба Відродження
накладає згори живого Бога підозрілу множинність міфоло-
гічних богів; Ернест Ренан значно пізніше про них скаже,
що у великому класичному мистецтві вони такі присутні
та оголені, бо були загорнуті лишень у пурпурове покри-
вало, в якому сплять померлі боги. І якщо не Відродження,
то Галілей і Декарт започатковують уявлення про Всесвіт як
90
Бог помер
про такий собі матеріальний граф математичності, де Бог

зафіксований у трансматематичному записі актуальної не-
скінченності – а це означає, що він переживає «буквально»
записану смерть. Згодом філософи Просвітництва розгляда-
ли політику як суто людську справу, практичну іманентність,
з якої має бути вилучене будь-яке покликання на провіден-
ційну діяльність Всемогутнього. Далі Кантор виганяє Бога з
його помешкання в нескінченності. На його місце він ставить
число та рахунок. Мабуть, Бог агонізує тривалий час, але чим,
власне, переймалося людство протягом багатьох століть –
так це послідовними формами його бальзамування.
Ось чому питання про те, що ховається під його ім’ям,
дедалі темніше. І просвітити нас може не передання функції
Бога функції Батька. Вже Фоєрбах стверджував, що хрис-
тиянський Бог – і весь його апарат – був лише проекцією
сімейної організації та її визначальної символіки. Але він
міг стверджувати це тільки тому, що Бог уже був мертвий або
в стані помирання. Ця теза про Бога брала участь у процесі
його смерті й у забуванні того, що жило під його іменем.
Передання функціонування Бога функціонуванню імені-
Батька – не що інше, як один із багатьох способів стерти
самобутність, сингулярність живого Бога за його власним
іменем та ідеалом науки.
Це визначальний пункт для формули «Бог помер». Про-
стий і складний водночас, його можна висловити так: якщо
стверджують, що «Бог помер», то це означає, що Бог, про
якого йдеться, був живий, належав до виміру життя. Якщо ж
розглядати концепт, символ, функцію означення, можна ска-
зати, що вони застарілі, спростовані й неефективні. Але не
можна сказати, що вони померли. Ось чому будь-яке схоп
лення питання Бога під головуванням певного первісного
символізму закінчується висновком, що Бог не мертвий, ба
навіть що він – безсмертний.
З цього погляду психоаналіз підтримував доволі не
однозначний зв’язок із питанням Бога. До тієї міри, якою
психоаналіз підтримував такий зв’язок по лінії Фоєрбаха,
тобто через величне ім’я однієї з функцій, до якої при-
шпилюється «бажання», він продовжує наукове умертвіння
трансценденції. Але до тієї міри, якою психоаналіз встанов-
лює стабільність цієї функції, яку жодна суб’єктивна кон-
91
ституція ніяк не може уникнути, він гарантує Богові, зсере-

дини його гаданої смерті, безпрецедентну концептуальну
непроминальність. Згадаймо як емпіричний доказ: чимало
видатних і талановитих психоаналітиків, як-от Франсуаза
Дольто або Мішель де Серто, не бачили жодної суперечності
між своєю фройдівською ангажованістю та релігійним віру-
ванням – якраз навпаки. Але так само й Лакан, якого, звісно,
не можна запідозрити в клерикальному догоджанні, утім,
стверджував, що, власне, неможливо покінчити з релігією
раз і назавжди.
Однак моє переконання щодо цього пункту протилеж-
не. Я сприймаю формулу «Бог помер» дослівно. Це сталося.
Або, як сказав Рембо, все це минуло. Бог скінчився. І релігія
також – скінчилася. Тут, як влучно висловив Жан-Люк Нан-
сі, є щось неповоротне. Що надважливо, так це зрозуміти
суб’єктивний механізм, який пояснює, як люди можуть так
легко вірити, що нічого подібного не сталось і релігія про-
цвітає; або навіть, як часто кажуть у наш час, що релігія
повертається. Насправді нічого не повертається, й нам не
варто вірити в привидів. Самотній і забутий покійник скніє
у своїй анонімній і безпритульній могилі.
За умови, звісно, якщо ми стверджуємо, що лише живий
Бог міг померти без можливого воскресіння. Але хто такий
живий Бог? Живий Бог, як будь-яка жива істота, – це той, із
ким інші живі істоти мають жити разом. Це прекрасно зро-
зумів Блез Паскаль, один з останніх захисників цього при-
реченого Бога. Бог, який може померти, не є і не може бути
концептуальним Богом Декарта, тобто посідачем нескінчен-
ності, «підшиванням» математичних істин до їхнього буття
або гарантією суджень у формі великого Іншого. Це має бути
Бог Ісака, Авраама та Якова або той Христос, який промовляє
безпосередньо у внутрішньому Гетсиманському саду. Живий
Бог – це завжди Бог когось. Бог, із яким хтось – Ісак, Авраам,
Яків або Паскаль – поділяє силу життя в чистому теперіш-
ньому Його суб’єктивного розгортання. Лише живий Бог на-
сичує властиво релігійне переконання. Треба, щоб суб’єкт
мав справу з ним як із силою, випробуваною в теперішньому
часі. Треба, щоб він був зустрітий. І зустрітий особисто.
Так, К’єркеґор, інший запізнілий захисник помираючого
Бога, коли очищає афект від відчаю, то стверджує про Нього,
92
Бог помер
що «бажаючи бути собою, Я занурюється крізь власну прозо-

рість у ту силу, яка його встановлює». Коли ж Бог помер, то
це означає: Він більше не є той живий, якого можна зустріти,
коли існування занурює крізь свою власну прозорість. І нічо-
го не змінює, коли той чи той повідомляє пресі, що зустрів
його під деревом або в провінційній капличці. Адже ми зна-
ємо, що з такої зустрічі ніяка думка не може утвердитися в
своїх правах; як і тих, хто бачить привидів, цих свідків роз-
цінюють як таких, що наділені певним симптомом.
У цьому сенсі треба проголосити, що релігія мертва. І на-
віть коли вона виявляє себе у видимій протяжності своїх сил,
то лише для того, щоб виразити особливий симптом споми-
нів і поминок, де смерть – усюдисуща. Те, що залишається, –
більше не релігія, а її театр. Адже тільки в театральній п’єсі,
як-от у «Гамлеті», привиди мають видимі ефекти. У цьому
театрі, який часом може бути дуже кривавим, нам показано,
чим, як нам уявляється, могла би бути релігія, якби живий
Бог – про якого ніхто не має ані найменшого уявлення – не
помер.
Загальні заперечення проти мотиву реальної смерті Бо-
га, а отже, й релігії живляться із двох джерел: з одного боку,
вчення про смисл, а з іншого – так звані фундаменталізми,
що мають нести переконання у повернення релігійного.
Я не думаю, що ці заперечення мають під собою ґрунт.
Поза сумнівом, одна з функцій релігії – надавати смисл
життю й, зокрема, смисл тіні життя, тобто смерті, що пов’я
зана з реальним. Але неправильно стверджувати, що будь-
яке надавання смислу релігійне, тобто вимагає живого Бога –
а отже, Бога, здатного історично померти.
У цьому пункті вкрай важливо розрізняти те, що слово
«Бог» іменує в вислові «Бог помер» (там, де слово насправді
торкається релігії), і те, що це слово іменує в спекулятив-
ній метафізиці. Це одна з численних заслуг нещодавнього
дослідження Кентена Меясу («Неіснуваня Бога»; має вийти
друком*), який встановив, що Бог метафізики завжди був
головною гарматою в раціоналістичній машині війни проти
живого Бога релігії.
* Див. рос. пер.: Мейясу К. Дилемма призрака // Логос. – 2013. – № 2

(92). – С. 70–80.
93
Адже, як заперечував Паскаль Декартові, для метафізики

насправді прийнятний лише мертвий Бог. Бог, який уже по-
мер або мертвий від самого початку. Віру в такого Бога не
підживить жодна релігія, навіть якщо вона старанно про-
голошуватиме, аби прихилити до себе залюблених у розум
індивідів, що вона від нього невід’ємна. Тоді як вона, по суті,
такою не є. Адже релігійний ризик – зробити з Бога живу іс-
тоту, з якою ми намагаємося жити і, живучи з нею, продуку-
вати смисл для всього життя, включно зі смертю. Натомість
метафізичний ризик лише доходить до того, що розуміє під
словом «Бог» переконливе обґрунтування концепту і, згідно
з цим концептом, гарантує, що істини мають сенс. Слово
«Бог» – двозначне, оскільки як живе воно покриває повний
сенс життя, а як завжди вже мертве – можливий смисл істин.
Що ж до Бога, це правда, що релігія оживляє, а метафізика
умертвляє.
Велика робота з метафізичного умертвіння Бога із блис-
ком розпочинається з греків. Вона організовується згідно з
сенсом, даванням сенсу або тоталізацією сенсу. Але, на про-
тивагу «антифілософу» К’єркеґорові, вона стримує будь-який
афект і будь-яке екзистенційне занурення в це давання.
З цього погляду показовий Бог Аристотеля. Якщо підій
ти з боку фізики, Бог є кінцевий сенс руху як вищий неру-
хомий рушій. Але хто сказав би, що життя може бути віч
ним спокоєм? Це ж бо саме визначення смерті. Тим паче
що Бог Аристотеля рухає всі речі не зацікавленою дією чи
суб’єктивним зв’язком, а фіналізованим тяжінням своєї ви-
сокості. Отже, цей Бог залишається абсолютно байдужим до
речей, які він рухає. Хто може назвати живою цю індифе-
рентну й нерухому вічність?
Тепер якщо взяти цього самого Бога – якщо тільки не
йдеться про іншого, хто знає? – з боку метафізики, то по-
бачимо, що як чистий акт він не має іншого обов’язку, крім
як мислити себе самого. Цей Бог не має ніякої прийнятної
підстави мислити будь-що інше, крім власної чистоти. Тут
знову є давання смислу, тому що, лише припустивши діяль-
ний розум, відділений від будь-якої матерії і вищою мірою
звернений до своєї єдиної досконалості, можна довершити
теорію субстанції як таємничо сингулярної складової мате-
рії і форми або акту і потенції. Адже принцип сингуляризації
94
Бог помер
(яка є актом або формою) має, врешті-решт, бути звільнений

як сингулярність абсолютна – як акт, вичерпаний у своєму
акті, або повністю відділена форма. Слово «Бог» іменує ці
операції довершення.
Мало того, таке довершення намагається організувати
сенс під виглядом доведення – доведення існування Бога,
що, власне кажучи, цілком протилежне засвідченню його
життя. Скажемо так: Бог метафізики змушує сенс існувати
згідно з доказом; тоді як Бог релігії змушує сенс жити згідно
із зустріччю.
З цього випливає, що смерть Бога релігії залишає пов
ністю нерозв’язаним питання долі Бога метафізики. Остан-
ній не підтримує зв’язків ані з життям, ані зі смертю. А це, з
погляду життя – а отже, релігії, – означає, що він цілковито
мертвий. Також із цього випливає, коли йдеться про сенс, що
неподоланність його ефектів може цілком обмежитись опе-
раціями, з яких радикально виключено будь-які суб’єктивні
засновки щодо живого Бога. Ось, власне, чому Гайдеґґер не
міг прирівняти твердження Ніцше «Бог помер», включно з
прокляттями й анафемами проти християнства, до прий
дешньої деконструкції метафізичної схеми онтотеології. Це
справді два різних питання. Адже вкрай проблематично, щоб
зникнення релігійного як такого механічно спричиняло ра-
зом із собою зникнення нескінченно стійкішого метафізич-
ного мотиву. Бо метафізичний Бог, який лишень іменує пер-
винний принцип, для смерті, власне кажучи, недоступний.
Отже, не можна стверджувати, що тільки робота смислу
виступає запереченням неподоланності смерті Бога. Як про
це від самих своїх початків свідчить метафізика, є неживий
смисл, смисл буквальний, аргументований і, врешті-решт,
смисл математичний. Такий смисл глибинно відриває релі-
гійне призначення смислу від розміщення живого Бога.
Що ж до сучасних рис фундаменталізму, скажу, що да-
ремно їх мислити як повернення релігійного. Це сучасні утво-
рення, політико-державницькі явища нашого часу. Скажемо
так: це винаходи, щодо яких давно вже було помічено, що
вони абсолютно непродуктивні у власне релігійному плані й
страшні та небезпечні у сфері, яку вони собі відводять, тобто
в захопленні влади. Те, що конвенційно називають релігій-
ним фундаменталізмом, насправді треба мислити як одну
95
з суб’єктивних форм. Я сказав би: це один із суб’єктивних

типів, у якому власне оголошується, що Бог помер. Цей тип
відповідає тому, що я називаю «темним суб’єктом», бо ви-
голошення істини, до якої прикладається Бог, активне ли-
ше настільки, наскільки він має бути закреслений, похова-
ний, неусвідомлений. Відтоді немає інших ресурсів, крім як
умертвити те, що його конституює. Психоаналітик тут нічому
б не подивувався. Звідси безнадійне та криваве твердження
про штучну і смертельну релігію, суб’єктивно похований ре-
альний принцип якої повністю в тому, що Бог помер. Теа-
тралізація цієї прихованої очевидності дається водночас у
безупинному відтворенні цієї смерті під виглядом смерті
нібито винних у його смерті. Також вона дається у шаленстві
ритуалів і тілесному маркуванні, які завжди були видовища-
ми, публічними парадами хиткої натури живого Бога.
І до решти я додав би, що між приписом жіночого тіла,
схованого за вуаллю, і приписом тіла в комерційному обігу
або, як сказав би П’єр Ґійота, проституйованого капіталіс-
тичного тіла циркулює одне й те саме питання: оскільки
Бог помер, під чиїм живим оком виставлені всі тіла і за чи-
їм правилом розподіляються частини видимого, хто тепер
нам скаже, що має лишатися прихованим? Коли йдеться
про жіноче тіло, яке, взяте в цілому, є самим Фалосом, від-
повіддю буде максимум або мінімум приховування, ніколи
не задовольняючи те, про що запитується. Адже сьогодні в
шкідливому кліматі симулякра релігійної війни, в якому від-
сутня будь-яка справжня релігія, треба визнати, що смерть
Бога симетрично прочитується в прозорій короткості захід-
них суконь – нічого, крім явлення ерогенних зон, – і в тов-
стих чорних вуалях, крізь які блищать самі тільки очі. Цей
суб’єкт – темний, як не крути. Але реальне – і нічого тут не
вдієш – у тім, що живий Бог справді таки помер.
З цього, як я вже казав, не випливає, що помер і Бог
метафізики. У цьому питанні треба почати з того, що я назву
апорією Гайдеґґера. Як так виходить, що мислитель, який ви-
значає метафізику як онтотеологію, затаєння питання бут-
тя питанням вищого сущого, говорить у заповіті, що тільки
Бог може нас врятувати? Це вочевидь можливо, якщо слово
«бог» занурене в якусь двозначність. Бог, який тільки може
нас врятувати, не є Бог-Принцип, який зосереджує на собі
96
Бог помер
забуття буття в західній метафізиці. Утім, доходимо виснов

ку, що це не може бути й живий Бог релігій, смерть якого
проголошує Ніцше, а разом із ним, хоч і заплутаним чином,
Гайдеґґер. Отже, потрібно, щоб, крім Бога релігій, який істо-
рично помер, і Бога метафізики, якого треба деконструювати
(бога, який, однак, може отримати в посткартезіанському
гуманізмі ім’я людини), думці був запропонований третій
бог, або божественний принцип іншого порядку.
Такий бог, або боги, або божественний принцип, на-
справді є. Це – творіння романтизму і, зокрема, Гьольдер-
ліна. Ось чому я назву його Богом поетів. Він не є ні живим
суб’єктом релігії, хоча справді треба жити поруч із ним, ані
тим паче Принципом метафізики, хоча треба знайти поруч із
ним не до кінця зрозумілий смисл Тотальності. Він є тим, по-
чинаючи від чого для поета існує зачарування світу й утрата
чого призводить до роз-творення (désœvrement). Про цього
Бога не можна сказати, ні що він помер, ні що він живий, ні
що його можна деконструювати як виснажений, досяглий
межі насичення, седиментований концепт. Центральним по-
етичним вираженням цього Бога є таке твердження: цей Бог
відступив, залишивши світ на поталу розчаруванню. Тож пи-
тання поеми є питанням відступу богів, і воно не збігається
ні з філософським, ні з релігійним питанням.
Завдання поета або, як говорить Гьольдерлін, його муж-
ність полягає водночас у підтримці в мові думки про Бо-
га, що відступив, і в осмисленні проблеми його повернен-
ня як розчахнення, яке відкривається в тому, на що здатне
мислення.
По суті, стосунок до поетичного Бога не належить по-
рядку трауру, яким може бути темний стосунок до мертвого
Бога. Не належить він і порядку критики або концептуальної
зради тотальності, якою може бути філософський стосунок до
Бога-Принципу. Це ностальгійний стосунок у точному сенсі
слова. Він меланхолійно передбачає шанс пере-зачарування
світу через неймовірне повернення богів.
Тепер ми можемо помислити апорію Гайдеґґера. Якщо
треба терпіти кінець онтотеології, водночас очікуючи на по-
рятунок божественної події, то через те, що деконструкція
метафізики та згода зі смертю християнського Бога підтри-
мують відкритими шанси Бога поеми. Ось чому також будь-
97
яка думка підвішена до виміру повернення, як і до жесту,

який воно може обіцяти. Адже Гайдеґґер у німецькій тради-
ції перетворює грецьких богів на емблему або фігуру Бога,
який може повернутися.
Я називаю сучасним атеїзмом те, що пориває з таким
розкладом. Не треба більше доручати ностальгійному Богові
повертати спільний кредит за смерть живого Бога і декон-
струкцію метафізичного Бога. Треба, врешті-решт, покінчи-
ти з будь-якою обіцянкою.
Цей атеїзм перед нами як завдання думки. Адже те,
що сьогодні досі підтримує силу обіцянки, та й поетико-
політичну модель повернення богів або пере-зачарування
світу, – це консенсусний мотив скінченності. Те, що наша
експонованість буттю посутньо скінченна, те, що ми му-
симо завжди повертатися до нашого буття-смертними, і є
той факт, через який ми зберігаємо смерть живого Бога, ли-
ше щоб підтримати під різноманітними личинами неясну
обіцянку смислу, який відступив, але чиє «повернення» не
втратило права через прострочення. Навіть суб’єктивний
світ політики постійно наповнюється меланхолійною покір-
ністю, суть якої – неясне очікування повернення смислу або
щонайменшого не-смислу. Тим-то банально підтримується
єдина політика, яка змушує вірити в термін дії виборів, що
така політика буде іншою, що вона звільниться від браку
альтернатив і своєї одноманітності. З цього погляду Ліонель
Жоспен являє собою дефективну форму Бога поеми.
Отож, щоб спокійно й незворушно розміститися в незво-
ротності смерті Бога, думці – на рівні імперативу – потрібно
покінчити з мотивом скінченності. Скінченність подібна слі-
дові виживання після смерті в русі, що доручає змінити Бога
релігії та Бога метафізики Богові поеми.
Без сумніву, таке завдання стосується долі самої поезії.
Сьогодні імператив поезії – здобути власний атеїзм, який
зсередини мовної сили зруйнує ностальгійну фразеологію,
постулювання обіцянки або пророче призначення Відкри-
того. Поема не має бути меланхолійним охоронцем скін-
ченності, ані розрізом містики мовчання, ані захопленням
неймовірного порогу. Поезія має лишень бути присвячена
зачаруванню того, на що здатний світ, як він є. Нехай вона
виявляє нескінченне підведення невидимих можливостей
98
Бог помер
до самої точки неможливості. Напевне, це те, що Філіпп

Лаку-Лабарт розуміє під становленням-прозою поеми. Поза
сумнівом, це те, що поезія Каейро (гетеронім Песоа), як її
розуміє Жудит Бальзо, пропонує нам під знаком метафізи-
ки без метафізики. Каейро говорить, що пише «прозу своїх
віршів». Щодо богів, Каейро проголошує, що вони ні живі,
ні мертві, що означало б давати їм ще забагато пафосу. На-
томість вони мирно сплять, підтримуючи з нами обопільну
байдужість. Та, хай там як, саме поезія братиметься й брала-
ся, принаймні від початку минулого століття, за вмертвіння
власного Бога.
Що ж до філософії, завдання таке: покінчити з мотивом
скінченності та його герменевтичним супроводом. Без сум-
ніву, ключовий пункт – відірвати нескінченне від тисячо
літньої змови з Єдиним. Треба, як до цього нас запрошує
математика від часів Кантора, перенести нескінченне до
тривіальності буття-множинності. Адже гадана трансцен-
дентність метафізичного Бога конструюється згідно зі швом
нескінченності та Єдиного. І саме цим швом насичується
інтрасуб’єктивний слід, що вижив. Цей слід, щойно відки-
нута будь-яка трансцендентність, є тим, що пов’язує нас із
дотичними темами покинутості: «буття-для-смерті» й жах
реального та скінченності.
Отже, треба з радістю прийняти, що доля будь-якої си-
туації – нескінченна множинність множин. У ній не може
міститися ніяка глибина, а гомогенність множини онтоло-
гічно переважає над грою інтенсивностей. Як наслідок, ми
від’єднані від будь-якої скінченності й проживаємо нескін-
ченність як наше абсолютно пласке мешкання. Тож, коли
випадком трапляється подія, якась істина підхоплює нас
за незавершуваною нескінченністю своєї траєкторії. Тоді-
то пошук смислу зводитиметься для нас до числової тран-
скрипції цієї нескінченності або до того, що Песоа під іншим
гетеронімом – Алваро де Кампос – назвав «математикою
буття».
Наші часи, без жодного сумніву, – це часи безповорот-
ного зникнення богів. Але це зникнення залежить від трьох
відмінних процесів, адже було три засадничих боги: бог ре-
лігії, бог метафізики і бог поетів.
99
Щодо Бога релігій, треба просто проголосити його

смерть. Проблема, яка в кінцевому підсумку політична, по-
лягає в тому, щоб усунути всі катастрофічні наслідки, спри-
чинені будь-якою темною суб’єктивацією цієї смерті. Вся
п’єса лежить у відриванні політики від секретів державної
влади і послідовному віднесенні політичного до чистої
суб’єктивності припису. Адже відтепер фантомний автори-
тет померлого Бога, який може завжди злочинно пов’язувати
себе з клаптями Над-Я держави, залишається без впливу на
уми та без наслідків для них.
Щодо Бога метафізики, шлях думки має завершитися
в нескінченності. Остання розсіюється по всій протяжності
множинностей.
Щодо Бога поеми, треба, щоб остання розчистила мову
зсередини, піддаючи цезурі модель утрати й повернення.
Адже ми нічого не втратили; нічого не повертається. Шанс
істини – це доповняльність, а отже, завжди дещо залиша-
ється. Але «дещо» тут виживає без глибини і без захмарного
іншого місця.
Причетні до потрійного відсторонення богів, ми можемо
вже сказати, ми, мешканці нескінченного мешкання Землі,
що все – тут, завжди тут, і що ресурс думки – в твердо про-
голошеній егалітарній пласкості того, що нам надходить тут.
Тут – це місце становлення істин. Тут ми нескінченні. Тут
нічого нам не обіцяно, крім здатності бути вірними тому,
що нам надходить.
Саме це «тут» вшановує один поет, народжений від нас
так далеко, але в мові такий нам близький, як ніхто інший, –
чуваський поет Геннадій Айгі, який славить у своїй поезії те,
що в «тут» незамінне й не має божественної гарантії. По-
езія, власне, зветься «Здесь» (укр. «Тут»). У ній ми чуємо, що
«тут» ми дістаємо, коли відмовляємося шукати абиде й під
абияким іменем тінь померлого Бога. Поезія, в якій навіть
смерть людини, перехідної конфігурації дисперсійних не-
скінченностей, може розглядатись як підтримка і прийман-
ня цих нескінченностей. Нею я й хочу завершити.
здесь все отвечает друг другу

языком первозданно-высоким
как отвечает – всегда высоко-необязанно –
100
Бог помер
жизни сверхчисловая свободная часть

смежной и неуничтожаемой части
здесь
на концах ветром сломанных веток
притихшего сада
не ищем мы сгустков уродливых сока
на скорбные фигуры похожих –
обнимающих распятого
в вечер несчастья
и не знаем мы слова и знака

которые были бы выше другого
здесь мы живем и прекрасны мы здесь
и здесь умолкая смущаем мы явь

но если прощание с нею сурово
то и в этом участвует жизнь –
как от себя же самой

нам неслышная весть
и от нас отодвинувшись
словно в воде отраженье куста
останется рядом она чтоб занять после нас
нам отслужившие
наши места –
чтобы пространства людей заменялись

только пространствами жизни
во все времена.
Усе, що ми мислитимемо, хай би яким абстрактним воно

деколи здається, має сприйматись як медитація – в проблис-
ку смерті Бога – того, що треба міркувати під словом «тут».
101
Три негації
Як ви знаєте, для Карла Шмітта самою суттю політики

було чітке розділення між другом і ворогом. Але, зрештою,
значно складніше питання – це не відмінність, яка цілком
зрозуміла, а відносини між ними. І ця складність полягає
у заплутаному, темному характері дії заперечення, негації.
Скажімо, у війні між іноземними державами часто доводить-
ся знищувати сили ворога, і нищення, безумовно, є найра-
дикальнішою формою негації. Але в багатьох громадянських
війнах незрозуміло, чи мета полягає в тому, щоб знищити во-
рога, який належить до вашої країни, чи тільки здобути над
ним домінування, як, наприклад, у класовій боротьбі. У цьо-
му випадку заперечення ворога не є радикальною формою
знищення, навіть якщо громадянські війни можуть інколи
бути кривавіші та жорстокіші, ніж війни між державами. Ін-
ший приклад: ви можете знати, що ця держава – ваш ворог,
іноді у прямому сенсі слова, і все-таки ставати її союзником
супроти іншого ворога, більш небезпечного в майбутньому.
Тактично під час Другої світової війни Німеччина була голо-
вним ворогом Сполучених Штатів. Отже, Сполучені Штати
були союзниками Радянського Союзу проти Німеччини. Але
насправді, стратегічно, Радянський Союз був значнішим во-
рогом для США, ніж Німеччина. Тут постає доволі складна
політична послідовність, в якій задіяна сильна негація, але
в певному сенсі її визначає слабша негація.
Але яка, власне, різниця між двома чи більше негаціями?
Чи можна заперечувати більшою чи меншою мірою? Хіба
«негація» не є найчіткішим прикладом чогось абсолютного?
Зрештою, у цьому зміст відомого принципу несуперечності.
Якщо я роблю твердження P, то стверджую щось цілковито
відмінне від твердження не-P, отже, якщо перше – істин-
не, друге – хибне. Тут ми бачимо, що конкретна політична
проблема може бути формалізована лише в новій логічній
структурі, де слово «негація» має різні значення і де від-
102
носини між негацією й афірмацією можуть бути викладені

різними способами.
Згідно з моїм філософським підходом, ми маємо в цьо-
му світі щось нове тільки в тому разі, якщо раціональні чи
загальноприйняті закони цього світу перериваються або ви-
биваються зі своїх нормальних наслідків чимось, що стаєть-
ся і що я називаю «подією». Певно, що наслідки такої події
підтримують негативний зв’язок щодо законів світу. З ба-
гатьох складних причин я називаю «істиною» або подієвою
істиною множинність, що складається з цих послідовностей.
Тому можна сказати, що істина в першому сенсі є частиною
світу, тому що це множина наслідків події всередині світу,
а не зовні. Але в другому сенсі можемо твердити, що істина
подібна негації світу, тому що сама подія виламується з ра-
ціональних чи загальноприйнятих законів світу. Ми можемо
підсумувати все це одним реченням: істина є трансгресією
закону. «Трансгресія» означає, що істина, по-перше, зале-
жить від закону, а по-друге, все-таки є негацією закону.
Наприклад, революція, замислена Марксом як політич-
на істина, є афірмативним викриттям прихованих законів
суспільства: класова боротьба, суперечності, економічна
влада. Але це також деструктивна трансгресія всіх цих за-
конів: колективна економіка, диктатура пролетаріату. Але
як можливо, що негація, насамперед деструктивна негація,
стає й найбільш афірмативним знанням самої сутності сус-
пільства? Зрештою, запитання зводиться до такого: про яку
саме негацію йдеться у трансгресії? Яка іманентна негація
подана процесом істини у світі? В якому сенсі дистанція між
Подією та Законом мислима в формі негації?
Щоб зрозуміти все це, ми маємо прояснити суто логіч-
ну проблему негації, яка є також проблемою онтологічною.
Найкраще розпочати від самого початку. Один із найвідо-
міших і непростих текстів усієї історії філософії – книга
«Гамма» «Метафізики» Аристотеля. У цій книзі Аристотель
пояснює, що мислення в цілому керується трьома засадни-
чими принципами.
Перший – це принцип тотожності. Формально судження
чітко еквівалентне самому собі. Воно має однакову істину-
значення. Другий – закон несуперечності. Неможливо твер-
дити водночас в одному контексті судження P і судження
103
не-P. І третій – принцип виключеного третього. Якщо є су-

дження P, то P або істинне, або хибне; тобто або істинне P,
або істинне не-P. Ми не можемо мати третю можливість. Як
наслідок виключеного третього, ми маємо принцип подвій-
ного заперечення: заперечення заперечення еквівалентне
утвердженню.
Але це тільки початок історії. Ми можемо сказати, що
принципи Аристотеля визначають те, що ми називаємо сьо-
годні класичною негацією, яка лежить в основі класичної
логіки. Але класична негація – не єдина логічна можливість
стосовно заперечення. Філософськи це очевидно. Напри-
клад, Геґель стверджує, що заперечення заперечення не ек-
вівалентне прямому утвердженню. Це значно більше понят-
тя першого утвердження, його рефлексивне існування. Тож
логічна структура Геґеля не класична.
Але формально в контексті математичної логіки кла-
сична логіка – не єдина можливість. Так, ми можемо знову
повернутися до двох законів заперечення Аристотеля: по-
перше, принцип несуперечності; по-друге, виключене третє.
У нас автоматично є чотири «можливості»:
1. Заперечення підлягає цим двом принципам. Це кла-
сична логіка.
2. Заперечення підлягає принципу несуперечності, але
не виключеному третьому.
3. Заперечення підлягає виключеному третьому, але не
принципу несуперечності.
4. Заперечення не підлягає ні виключеному третьому, ні
принципу несуперечності.
У четвертій можливості, як бачимо, під ім’ям запере-
чення повністю зникає вся сила заперечення. Це вже супе
речлива (inconsistent) логічна структура. Але сьогодні ми зна-
ємо, що три інші форми – цілком несуперечливі (consistent)
і пропонують не менш цікаву логіку, ніж класична. Друга
серед них – це інтуїціоністська логіка, створена Брауером і
формалізована Гейтінґом, а третя – паранесуперечлива ло-
гіка, розроблена бразильською школою, зокрема великим
логіком Н. да Коста.
Візьмемо ще раз образ війни. У класичній логіці, по-
перше, ви не можете мати в одній точці та в один момент
свої війська та війська ворога; по-друге, в просторово-часовій
104
точці поля бою ви маєте або свої війська, або ворожі війська.
Третьої можливості немає. В інтуїціоністській логіці перша
заувага така сама. Але в просторово-часовій точці поля бою
ви не можете мати ані своїх військ, ані військ ворогів, ані
військ нейтральної країни. А в паранесуперечливій логіці
ви можете мати в одній точці або ваші війська, або війська
ворога; але також і ваші війська, і війська ворога, але ніколи
нічого іншого.
Фактично сила заперечення слабшає і слабшає, пере-
ходячи від одної до третьої можливості. У четвертій нега-
ція зникає, кожне заперечення заперечується без винятку.
Чому? Тому що деструктивна сила негації зменшується. У
класичній логіці заперечення P виключає не тільки саме P,
а й будь-яку іншу можливість щодо змісту твердження P. В
інтуїціоністській логіці негація P виключає саме P, але не
деякі інші можливості, які насправді перебувають десь між P
і не-P. У паранесуперечливій логіці заперечення P виключає
такий простір між P і не-P, але не саме P. Отож P не скасову-
ється своїм запереченням. Як і в діалектиці Геґеля, P лежить
всередині заперечення P.
Беручи все це до уваги, ми можемо повернутися до про-
блеми трансгресивної сили істини або події щодо закону. В
моєму онтологічному викладі річ є чистою множинністю без
будь-якого якісного визначення. Загальні закони світу – це
не закони самих речей. Це закони відносин (реляцій) між
речами у визначеному світі. Я називаю вписування чистої
множинності в реляційну структуру світу її «виникненням»
у цьому світі. Отож усі закони – фізичні, біологічні, психо-
логічні чи юридичні – є законами виникнення в контексті
сингулярного, конкретного світу. У цьому контексті річ є
не просто чистою множинністю, а й існує як об’єкт у світі.
Різниця між буттям-як-буттям та існуванням, яка є також
різницею між річчю й об’єктом, фундаментальна для онто-
логії. Завжди треба пам’ятати, що множинність є як така в
математичному чи онтологічному контексті й вона існує або
виникає в конкретному світі.
Зрозуміло, що логіка буття-як-буття класична. Це пов’я
зано з тим, що побудова (composition) чистої множинності –
екстенсіональна. Що означає «екстенсіональна»? Що різниця
між двома множинностями визначається точка за точкою,
105
пункт за пунктом. Дві множинності відмінні, якщо і тільки

якщо існує певний елемент однієї множинності, який не є
елементом іншої. Так, ми відразу дотримуємося двох класич-
них принципів. По-перше, визначаємо P як множинність або
як множину. Визначаємо не-P як множину всіх елементів, які
не належать до P. Результат, згідно з екстенсіональністю, та-
кий, що не-P цілком відмінне від P. P і не-P не мають нічого
спільного. Отже, неможливо знайти щось, що є водночас у P
і в не-P. Отже, принцип несуперечності істинний. По-друге,
кожен елемент, який не в P, є в не-P, за визначенням не-P.
Отже, немає третьої можливості: щось завжди або в P, або в
не-P. І принцип виключеного третього істинний.
Натомість виникнення та існування становлять зовсім
інший випадок. У визначеному світі множинність може ви-
никати більше або менше.
Множинність може виникати при світлі або ж залиша-
тися в тіні. Множинність може існувати у світі з шаленою
інтенсивністю або із жахливою слабкістю. Часто бувають не-
скінченні виміри виникнення і, зрештою, нескінченні ви-
міри існування. Буття однозначне, але існування двознач-
не. Звісно, і в ньому зберігається принцип несуперечності,
тому що множинність не може одночасно існувати або не
існувати в одному світі. Але принцип виключеного третього
загалом неістинний. Припустімо, ви маєте максимальний
рівень існування, який стверджує чітке й повне виникнення
множинності в конкретному світі; і припустімо, що ви маєте
також мінімальний рівень існування, який стверджує, що
множинність є у світі, але вона реально не виникає або не
існує. Між цими двома крайніми значеннями часто можна
знайти нескінченну кількість проміжних ланок, яка ствер-
джує, що множинність ані виникає цілковито у світі, ані по-
вністю зникає. Отже, якщо P «виникає», а не-P «не виникає»,
не правда, що вибір тільки між P і не-P. У нас є вибір серед
багатьох третіх можливостей. Отож тут принцип виключе-
ного третього неістинний.
Це дуже важливий результат: логіка буття-як-буття – кла-
сична; логіка виникнення або існування – інтуїціоністська.
Отже, якщо велика царина закону та права завжди є кон-
кретним світом або конкретною побудовою, то його логіка не
класична. Якщо ми візьмемо «закон» у його строго юридич-
106
ному сенсі, нам це добре відомо. Якщо присуд P – «винний»,

а не-P – «не винний», ми завжди маємо велику кількість
проміжних значень, як-от «винний за пом’якшувальних об-
ставин» або «не винний, хоч і вочевидь винний, але з не-
достатніми доказами» і так далі. Велика кількість фільмів
Альфреда Гічкока присвячена цьому тьмяному та невираз-
ному просторові, що розтягується між повною невинністю
та очевидною виною. Висновок мав би бути такий: дійсний
філософський предмет цих фільмів полягає в тому, що логіка
існування не класична, а інтуїціоністська.
Власне, тому негація слабше у виникненні порівняно з
чистим буттям. Якщо в математичній онтології я кажу: мно-
жина P відмінна від множини не-P, то це цілком істинно в
контексті класичної логіки. Але якщо я кажу в конкретному
світі: «Я не винний», то, можливо, це правда, але практично
ніколи цілком не істинно, тому що кожен винен, більше чи
менше. Великий винахід юдаїзму та християнства полягав у
тому, що він формалізував цей момент за допомогою теорії
перворідного гріха та спокути.
Усіх вигнано із земного раю, тому що всі винні. Усі мо-
жуть бути спасенні й увійти до небесного Раю, тому що Хрис-
тос невинний. Безперечно, Бог як такий належить до класич-
ної логіки: між його існуванням і його не-існуванням немає
третьої можливості. Але релігійна логіка явно інтуїціоніст-
ська. Прикметним доказом цього було винайдення Чистили-
ща витонченими мислителями XIII століття. Опозиція Раю
та Пекла була логічно надто класичною. З Чистилищем ми
маємо фактично широкий простір для третьої можливості.
Це тому, що Бог є онтологічним концептом, а релігія – пи-
танням людського існування в конкретному світі.
Тепер потрібно розглянути третє засадниче поняття.
Після буття, чистої множинності та класичної логіки, після
існування, виникнення у світі та інтуїціоністської логіки ми
маємо подію, творчу новизну і три різні логіки – класичну,
інтуїціоністську та паранесуперечливу.
Подробиці дещо складніші. Для повноти спершу ми ма-
ємо визначити подію на онтологічному рівні: якою мно-
жинністю є подія? І після цього – на феноменологічному
чи екзистенційному рівні: як подія виникає у визначеному
світі? Сьогодні, спеціально для вас, я спрощу це запитання.
107
Я вважаю, що подія – це раптова зміна правил виникнення;

зміна рівнів існування багатьох множинностей, що виника-
ють у світі.
Вирішальним моментом є зміна інтенсивності в існу-
ванні чогось, існування чого було мінімальним. Наприклад,
політичне існування бідних робітників у революційній по-
дії або формальне існування абстрактних фігур у сучасній
мистецькій події абощо. Я називаю «інекзистентною», тобто
неіснуючою для світу (inexistent), множинність, яка виникає
в цьому світі з мінімальним рівнем інтенсивності, щось, що
в цьому світі видається нічим, постає як ніщо. Питання для
події таке: яка доля – вже після події – цього неіснуючого?
Що стається з бідним пролетарем після революції? Чи стають
абстрактні фігури, які до художньої події були неприйнятни-
ми у творі мистецтва, тепер суттєвими засобами творення?
Тут ми маємо три можливості.
По-перше, сила зміни максимальна. Практично це озна-
чає, що серед наслідків цієї зміни ми маємо максимальне
значення, максимальну інтенсивність існування для об’єкта,
який був неіснуючим, який виникав із мінімальним рівнем
інтенсивності. Бідний пролетар, який до революції вида-
вався як ніщо в політичному полі, стає новим героєм цього
поля. Абстрактний живопис, який був суто декоративним
до художньої революції, стає сутнісним напрямом історії
мистецтва і так далі.
У цьому випадку логічна структура події та істини кла-
сична. Чому? Тому що наслідок не може тут бути сильнішим
за його причину. Отже, тільки якщо існування події саме
собою максимальне, мінімальність «інекзистентного» може
бути змінена на максимальність. Увесь світ, з погляду по-
дії та її наслідків, формально зводиться до дуальності мі-
німальної екзистенції (або інекзистенції) та максимальної
інтенсивності. І цей світ, наділений лише двома рівнями
інтенсивності, завжди класичний. У цьому разі скажемо, що
зміна є істинною подією просто тоді, коли контекст ясний.
Друга можливість: сила зміни – проміжна, ні макси-
мальна, ні мінімальна. На практиці це виливається в те, що
неіснуюче набуває проміжного значення – воно більш ніж
мінімальне, менш ніж максимальне. Бідний пролетар вини-
кає в політичному полі, але він зовсім не новий герой поля.
108
Абстрактні фігури в живописі можуть використовуватися,

але вони не надто важливі. У цьому разі логічна структура
події та її наслідків інтуїціоністська. Для події не обов’язково
бути максимальної інтенсивності. Фактично ми можемо ма-
ти нове проміжне значення для неіснуючого з тим самим
значенням для події. Сила події не зафіксована. Отож по-
дія підміняється іншими помірними змінами. Між цією по
дією та сумним «нічого не відбувається» існує чимало різних
можливостей. Можна сказати, що революційна політика –
класична, а реформістська політика – інтуїціоністська. Я на-
зиваю цю зміну слабкою сингулярністю. Тобто: щось стаєть-
ся, але без радикальних наслідків і в загальному стосунку до
ієрархії рівнів виникнення у світі.
У третьому випадку сила зміни не сприймається на рівні
неіснуючого. Після зміни рівень існування всіх неіснуючих
цього світу завжди мінімальний. Бідний пролетар у полі-
тичному полі не більше, ніж бідний пролетар, абстракція
нічого не важить для репрезентації і так далі. Тут логічна
структура паранесуперечлива. Чому? Тому що маємо щось
на кшталт невизначеності та нерозв’язності між подією та
не-подією. Так, щось відбувається, але з погляду світу все од-
накове. Отож ми маємо подію і не-подію одночасно. І немає
нових значень між утвердженням і запереченням, тому що
світ залишається таким самим. Тут принцип виключеного
третього – істинний, а принцип суперечності – неістинний;
отже, це паранесуперечлива логіка. Власне, маємо фальшиву
подію, тобто симулякр.
Урок полягає в тому, що коли світ інтуїціоністський, то
справжня зміна має бути класичною, а фальшива – паране-
суперечливою. Отож відносини між законом і подією мис-
лимі, якщо тільки ми чітко розрізняємо три різних значен-
ня негації. Істина як множина наслідків зміни, безумовно,
трансгресивна у класичному контексті. Але якщо контекст
інтуїціоністський, то світ і далі діє за тими самими загаль-
ними законами з деякими відмінностями у їхньому засто-
суванні. І якщо контекст паранесуперечливий, то зміна – це
лишень фікція.
Ми можемо проробити суто логічну вправу щодо пре-
зидентських виборів у Франції та США. Чи є ці вибори поді-
ями? Чи є в них політична істина? Який логічний контекст?
109
Класичний? Звісно, що ні. Ніхто не думає, що з Сеґолен Ру-

аяль або Гіларі Клінтон бідний африканський чи мексикан-
ський пролетар стане новим політичним героєм. Отож вибір
лише між інтуїціоністською або паранесуперечливою логі-
кою. Щодо мене, я переконаний, що вибори сьогодні в на-
шому світі завжди належать до третього типу: це фальшива
подія, паранесуперечливість. Видається, ніби суперечність,
але є тотожністю. Втім, усі знають, як я ставлюся до виборів.
Отож, щодо вас, ви, врешті-решт, можете бути сміливими
інтуїціоністськими чоловіками та жінками.
110
Ми досі сучасники Травня-68
Я хотів би розпочати з дуже простого запитання: чому

стільки галасу навколо Травня-68 – книжки, статті, теле
передачі, дискусії, всілякі поминання за півстоліття по тому?
Адже подібного ажіотажу в минулі річниці не було.
Спершу на думку спадає зовсім песимістична відповідь.
Сьогодні так гучно відзначають пам’ять про Травень-68, тому
що впевнені, що він сконав. Труп більше не рухається. Так,
власне, проголошують деякі відомі зірки тієї епохи. «Forget
May 68!» («Забути Травень-68!») – наказує назва книжки Кон-
Бендита, який давно вже став банальним політиком. Ми зо-
всім в іншому світі, ситуація кардинально змінилася, отже,
нам залишається тільки тихесенько-любесенько поминати
нашу прекрасну молодість. Нічого, що тоді відбувалося, не
має активного значення. Ностальгія і фольклор.
Є друга відповідь, ще песимістичніша. Ми відзначає-
мо Травень-68, бо справжній результат, справжній герой
Травня-68 – це сам ліберальний капіталізм, що злетів із
котушок. Лібертарні ідеї 68-го, зміна моральних звичаїв,
індивідуалізм, смак до насолоди дістають своє втілення в
постмодерному капіталізмі й у його строкатому, барвистому
всесвіті споживацтва на будь-який смак. Урешті-решт, вислід
Травня-68 – це Емманюель Макрон власною персоною, і, як
нас переконують деякі придворні інтелектуали, уславлюва-
ти Травень-68 означає уславлювати ліберальний Захід, який
мужньо захищає наші цінності на Сході проти варварів.
Я хотів би протиставити цим баченням, що навівають
гнітючий настрій, більш оптимістичні гіпотези з приводу
відзначення. По-перше, інтерес до 68-го, зокрема інтерес
значної частини молоді, є, на противагу другій гіпотезі, вибух
гніву проти таких, як Макрон. На піку його заперечення до
Травня-68 повертаються як до можливого джерела натхнен-
ня, як до своєрідної історичної поеми, щоб збадьоритися,
111
наснажитися духом, щоб почати реагувати по-справжньому,

коли опинилися на самому дні.
Відтак є інша, ще оптимістичніша, гіпотеза. Крізь це по-
минання, включно в його офіційній, товарній і спотвореній
версії, неясно висловлюється ідея, що, мабуть, таки інший
політичний і суспільний світ можливий; що ця велика ідея
радикальної зміни, яка мала протягом двох століть ім’я ре-
волюції і яка переслідувала людей цієї країни півстоліття
тому, пробивається непомітно позаду офіційного фасаду
повної поразки самої цієї ідеї.
Але потрібно підійти до цього трохи здаля.
Сутнісний момент, який ми маємо зрозуміти, полягає в
тому, що, якщо відзначення непросте й породжує суперечли-
ві гіпотези, то через те, що Травень-68 сам є подією неабияк
комплексною. Годі витворити його уніфікований і зручний
образ. Я спробую передати вам це внутрішнє розділення,
неоднорідну множинність, якою був Травень-68.
Насправді було чотири різних Травня-68. Сила, особ

ливість французького Травня-68 в тому, що він переплітає,
поєднує, нашаровує доволі різнорідні процеси. І якщо ви-
сновки до цієї події також різноманітні, то це тому, що ви-
окремлюють загалом один з аспектів, а не складну тоталь-
ність, яка й утворює його справжню велич.
Розгорнімо цю складність.
Насамперед Травень-68 був повстанням, бунтом молоді,
студентів і учнів-ліцеїстів. Це найбільш видовищний, відо-
мий аспект, що залишив сильні образи, які ми знову бачимо
останнім часом: масові маніфестації, барикади, сутички з по-
ліцією тощо. Образи репресивного насильства й ентузіазму,
з чого, мені здається, потрібно добути три характеристики.
По-перше, ці заворушення були на той час світовим явищем
(Мексика, Німеччина, Китай, Італія, США тощо). Отже, це не
специфічно французьке явище. По-друге, треба нагадати, що
за цієї доби студентська та ліцейська молодь становила мен-
шість молоді як такої. За 1960-х років лише 10–15 % цієї ві-
кової групи здобували освіту у вищих навчальних закладах.
Коли говорять «студенти і ліцеїсти», говорять про невелику
частину всієї молоді, доволі відокремлену від основної ма-
си народної молоді. По-третє, елементи новизни мають дві
112
характеристики: з одного боку, надзвичайна сила ідеології

та символів, марксистський словник, ідея революції. З дру-
гого – прийняття насильства, захисного, антирепресивного,
так, але насильства. Це накладає свої особливості на ті бунти.
Все це утворює перший Травень-68.
Другий Травень-68, зовсім відмінний, є найбільшим за-
гальним страйком за всю французьку історію. Це дуже важ-
ливий складник. Загальний страйк у багатьох аспектах до-
волі класичний. Він буде структурований навколо великих
заводів, здебільшого керованих профспілками, зокрема Все-
загальною конфедерацією праці (ВКП). Він покликатиметься
на попередній великий страйк такого ж типу – страйк «На-
родного фронту». Можна сказати, що через своє поширення
в «усередненій» фігурі цей страйк історично розташовується
в більш відмінному контексті, ніж бунт молоді. Він належить
до, скажімо так, класичнішого лівого контексту. Але цього
разу він також був зачеплений новаторськими елемента-
ми радикальності. Можемо нарахувати три таких елементи
радикальності.
По-перше, страйк був ініційований і запущений пере-
важно ззовні офіційних робітничих структур. Часто це були
групи молодих робітників, які діяли поза великими проф-
спілковими організаціями, які приєдналися потім, частково
для того, щоб мати змогу цей страйк контролювати. Отож у
цьому робітничому Травні-68 теж був присутній бунтівний
елемент, внутрішній для молоді. Ці молоді робітники вдава-
лися до акцій, які часто називали «дикими страйками», щоб
відрізнити їх від великих традиційних профспілкових де-
маршів. Зазначимо, що ці дикі страйки почалися з 1967 ро-
ку, отже, робітничий Травень-68 був не просто наслідком
студентського Травня-68, він його певною мірою випередив.
Цей часовий та історичний зв’язок між рухом освіченої мо-
лоді та робітничим рухом справді зовсім особливий. Другий
елемент радикальності: систематичне захоплення заводів.
Очевидно, цей підхід був успадкований від великих страй-
ків 1936-го та 1947 років, але тепер він більше поширився.
Майже на всіх заводах, що були захоплені, майоріли червоні
прапори. Це один із потужних образів Травня. Той, хто бачив
таке на власні очі, вже не міг цього забути. Третій «жорсткий»
елемент: починаючи від цієї епохи й за років, що йдуть далі,
113
спостерігається доволі часта практика взяття босів у полон,

а також супровідні бійки з начальством чи поліцейськими
спецзагонами. Це означає, що пункт, про який я щойно зга-
дував, певне прийняття насильства, існував як у студент-
ському та ліцейському русі, так і в тогочасному робітничому
русі. Нарешті, треба нагадати, щоб закінчити з цим другим
Травнем-68, що, беручи до уваги всі ці елементи, стоятиме
дуже гостро питання тривалості та контролю руху. Між ке-
рівною волею ВКП і практиками, що були пов’язані з тим,
що історик К. Віґна назвав «робітничим непідкоренням»,
відбуватимуться внутрішні для страйкового руху конфлікти,
дуже інтенсивні конфлікти, символом чого була відмова від
протоколу Ґренельських угод* робітниками Рено-Бьянкура.
Дещо залишилося непоступливим щодо спроб класичної
купівлі-продажу в цьому загальному страйку.
Був і третій Травень-68, також неоднорідний, який я на-
звав би лібертарним. Він стосувався питання трансформації
моральних звичаїв, нових любовних зв’язків, індивідуальної
свободи, питання, яке спричинить рух жінок, відтак прав
і емансипації гомосексуалів. Він також зачіпає культурну
сферу разом з ідеєю нового театру, нової форми публічного
вислову, нового стилю колективної дії, заохочення геппе-
нінґу, імпровізації, генеральних штатів кіно тощо**. Це та-
кож утворює особливу складову Травня-68, яку можна на-
звати ідеологічною і яка, хоч і подеколи перетворюється на
снобістський і святковий анархізм, не менше докладається
до загальної тональності події. Досить тільки поглянути на
графічну силу афіш Травня в тому вигляді, як їх створила
майстерня Школи красного мистецтва.
Треба пам’ятати, що ці складники всупереч багатьом
перехрещенням залишалися відмінними між собою. Між
ними відбувалися значні конфлікти. Точитимуться справ-
жні сутички між ґошизмом і класичною лівицею, а також
між ґошизмом політичним (представленим троцькізмом і
маоїзмом) і культурним, радше анархістським. Усе це малює
* Домовленості між урядом і керівництвом профспілок у м. Ґренельді

від 27 травня 1968 р.
** Генеральні штати французького кіно оголосила група режисерів у
1968 р. за ініціативи Ж.-Л. Ґодара.
114
образ Травня-68 як суперечливого виру, а аж ніяк не свята

єднання. Політичне життя Травня-68 напружене й виявляє
себе в численних суперечностях.
Ці три складники були репрезентовані великими симво-
лічними місцями. Для студентів це окупована Сорбона, для
робітників – великі автомобільні заводи (в осерді яких Бьян-
кур), для лібертарного Травня – захоплення театру Одеон.
Три складники, три місця, три типи символічного та дис-
курсу, а отже, за півстоліття по тому – три різних підсумки.
Коли сьогодні говорять про Травень-68, говорять про що? Про
якусь цілість чи про три компоненти, які виокремлюють?
Я хотів би ствердити, що жоден із цих трьох складників
не можна назвати найважливішим, адже був іще й четвер-
тий Травень-68, який є суттєвим, адже досі призначає нам
майбутнє. Цей травень помітний менш чітко, тому що роз-
гортається в часі, а не в моменті. Він слідував після гарного
місяця травня, породжуючи напружені політичні роки. Його
непросто розгледіти, якщо тісно триматися лише початкових
обставин події, але він визначальний для подальшого пері-
оду, що йде від 1968-го до 1978-го, а потім він витісняється
й поглинається перемогою лівих і безрадісними «роками
Міттерана». Слід говорити з його приводу радше про «деся-
тиліття 68-го», ніж про «травень-68».
Процес четвертого Травня-68 має два аспекти. По-перше,
переконання, що починаючи від шістдесятих років ми спо-
стерігаємо кінець старої концепції політики. По-друге, де-
що сліпий пошук, що тривав протягом усього десятиліття
1970-х –1980-х років, іншої концепції політики. Відмінність
цього четвертого елемента від трьох інших у тому, що він
повністю захоплений питанням: «Що таке політика?» як пи-
танням водночас дуже теоретичним, дуже складним і, про-
те, залежним від безлічі безпосередніх випробувань, за які
бралися з великим ентузіазмом.
Стара концепція, з якою тоді намагалися розірвати, три-
малася на впливовій ідеї (у всіх різновидів активістів), і в
цьому сенсі однаково засвоєній у «революційному» таборі,
що існує історичний агент, який несе можливість еманси-
пації. Його називають робітничим класом, пролетаріатом,
інколи народом, дискутують щодо його складу, обсягу, але
приймають його існування. Оце спільне переконання, наче
115
існує вписаний в соціальну реальність «об’єктивний» агент,

що несе можливість емансипації, – поза сумнівом, найбіль-
ша відмінність між тодішніми й теперішніми часами. А між
ними – похмурі вісімдесяті роки. Тоді панувала думка, що
політика емансипації не може вважатися чистою ідеєю, во-
лею, приписом, а що вона вписана й майже запрограмована
в історичну та соціальну реальність. Наслідок цього переко-
нання такий, що це соціальне утворення має стати суб’єктом
дії. Для цього потрібно, щоб він був представлений особли-
вою організацією, і якраз її називають партією – партією
робітничого класу, або народною партією. Ця партія має бу-
ти присутня всюди, де є місця влади й участі. Відбувалися,
звісно, чималі дискусії, присвячені тому, що собою стано-
вить ця партія, чи вона вже існує, чи потрібно її створити
або відновити, якою може бути її форма? Але в головному
всі були згодні щодо існування історичного агента і необ-
хідності його організації. Ця політична організація повинна
вочевидь мати соціальних посередників – масові організації,
які глибоко закорінені в безпосередню соціальну реальність.
Це питання ролі синдикалізму, його зв’язку з партією, зна-
чення синдикалізму в класовій боротьбі.
Унаслідок цього ще й сьогодні політична емансипатив-
на політика залишається двосторонньою. Спершу існують
соціальні рухи, пов’язані з окремими вимогами, природни-
ми організаціями яких є профспілки, а відтак – партійний
складник, завдання якого провадити бої, щоб бути присут-
нім у всіх можливих місцях влади й переносити туди, якщо
можна так сказати, силу й зміст соціальних рухів.
Саме цю концепцію можна назвати класичною. Її широ-
ко поділяють у 1968-му всі дієвці, й зокрема вона усюдисуща
завдяки своїй мові. Чи то були дієвці панівних інституцій,
чи протестувальники, ортодоксальні комуністи чи ґошисти,
маоїсти чи троцькісти, – всі використовували лексику кла-
сів, боротьби класів, пролетарського спрямування боротьби,
масових організацій і партій. Після чого вже йдуть суттєві
незгоди щодо легітимності одних чи других і щодо значен-
ня рухів. Але мова була одна, і спільна емблема – червоний
прапор. Я охоче погоджуся, що єдністю Травня-68, попри
свої бурхливі суперечності, був червоний стяг. У Травні-68
востаннє, в будь-якому разі до сьогодні й, без сумніву, на
116
жаль, і до завтра, червоний стяг укривав усю країну, заводи,

квартали. Тепер же велике диво, якщо хтось узагалі нава-
житься його дістати. До кінця травня в 1968 році його навіть
бачили у вікнах квартир деяких прошарків буржуазії.
Але таємна правда, яка потроху виходить на яв, у тому,
що ця спільна мова, яку символізує червоний стяг, насправді
зараз умирає. Травень-68 презентує фундаментальну дво-
значність між одностайно розділеною мовою та початком
кінця використання цієї мови. Між тим, що починається, і
тим, що завершилося, існує своєрідна тимчасова нерозрізне-
ність, що й утворює загадкову інтенсивність Травня-68.
Вона практично помирає, бо Травень-68, а надто роки,
які за ним слідують, ставлять під великий сумнів легітим-
ність лівих історичних організацій, профспілок, партій, відо-
мих лідерів. Аж до того, що на заводах підважують дисциплі-
ну, звичну форму страйків, ієрархію праці, профспілковий
авторитет над рухами. В будь-яку мить робітнича й народна
дія могла перетнути нормальні рамки завдяки ініціативам,
які вважалися анархістськими, чи дикими. Здійснюється ра-
дикальна критика представницької демократії, парламент-
ської та електоральної рамки, «демократії» в її державниць-
кому, інституційному, конституційному значенні. Особливо
не потрібно забувати, що прикінцеве гасло Травня-68 лунало
так: «Вибори – пастка для дурнів!» І це не просто ідеоло-
гічна гарячковість, у цієї ворожості до представницької де-
мократії були чіткі причини. Після місяця безпрецедентної
студентської, а відтак робітничої мобілізації уряду вдало-
ся організувати вибори, в результаті яких країна отримала
найреакційніший парламент за всю історію! Отож для всіх
стало зрозумілим, що електоральний механізм є не просто
й насамперед механізмом представництва, а й слугує також
механізмом придушення змін, рухів, нових форм політики.
Крізь увесь цей негатив (увесь цей «великий цирк», як
висловлювалися китайські революціонери) торує собі шлях
нове бачення, бачення політики, що намагається вирватися
з меж класичного бачення. Цю спробу я називаю четвертим
Травнем-68. Він дошукується того, що може існувати по той
бік завершення класичної революційності. Він рухається
навмання, бо шукає, використовуючи ту саму мову, що до-
мінує в концепції, з якою він хоче порвати. Звідси тематика
117
«зради» чи «зречення», якої вочевидь було недостатньо: кла-

сичні організації зрадили власну мову. Вони підняли (це ще
один гарний вираз, вигаданий китайцями) «червоний стяг
проти червоного стягу». Якщо маоїсти називали ФКП та її
сателітів «ревізіоністами», то через те, що думали, як Ленін
щодо соціал-демократів Бернштейна чи Каутського, що ці
організації змінили на свою протилежність марксистську
мову, яку вони використовували для годиться. Ми ще не усві-
домлювали, що потрібно було цього разу афірмативно змі-
нити саму мову. Центром тяжіння нашого сліпого пошуку бу-
ла сукупність фігур прямого зв’язку між різними Травнями.
Четвертий Травень був діагностикою трьох інших. Нашим
скарбом стала сукупність ініціатив, які оберталися поміж
трьома різнорідними рухами і, зокрема, між студентським
і робітничим рухом.
Краще висловити це за допомогою образів.
У той час, коли вибухнув Травень-68, я був старшим
викладачем у Реймсі. Факультет (насправді невеличкий
університетський центр, який не пропонував нічого, крім
пропедевтики) оголосив страйк. І ось одного дня ми органі-
зували ходу до головного заводу «Шоссон». Ми йшли у про-
менях сонця довгим і щільним кортежом до заводу. Що ми
там збиралися робити? Ми й гадки не мали, лише туманно
здогадувалися, що студентський бунт і робітничий страйк
мають об’єднатися, до того ж без посередництва класичних
організацій.
Ми прибули до забарикадованого, завішаного червони-
ми стягами заводу з шеренгою членів профспілки, які стояли
перед воротами. Відчувалася суміш недовіри й ворожості.
Кілька молодих робітників наблизилися, потім інші, ще інші.
Між нами зав’язалися неформальні дискусії. Ми познайоми-
лися ближче й призначили зустріч, щоб організувати спільні
збори у місті. Вони відбулися й стали матрицею для створен-
ня зовсім нової організації на заводі, «каси взаємодопомоги
“Шоссона”», яка згодом була пов’язана з маоїстською орга-
нізацією UCFML*, створеною наприкінці 1969 року Наташею
* «Об’єднання комуністів Франції (марксистів-ленінців)», існувало в

1969–1985 рр.
118
Мішель, Сильвеном Лазарюсом, мною та багатьма іншими

молодими активістами.
Те, що відбулося там, біля дверей заводу «Шоссон», було
геть немислимо, неймовірно ще тиждень до того. Міцний
профспілковий і партійний апарат тримав загалом робіт-
ників, молодь, інтелектуалів непорушно замкненими по
їхніх відповідних організаціях. Єдина медіація проходила
через локальні чи національні керівництва. У ситуації, що
склалася, цей апарат на наших очах розтріскався. І ми були
водночас безпосередніми учасниками й засліпленими гляда-
чами цієї новизни. Це і є подія в філософському сенсі слова:
стається щось таке, ефекти чого годі вирахувати. Якими ж
були наслідки протягом десяти «червоних років», від 1968-го
до 1978-го? Це був спільний пошук кількох тисяч студентів,
ліцеїстів, робітників, жінок, пролетарів, що прибули з Афри-
ки, іншої політики. Чим могла бути практика політики, що
не погоджувалася залишити кожного на своєму місці? Хто
приймає незнані траєкторії, неможливі зустрічі, зібрання
між людьми, які зазвичай між собою не спілкуються? Ми
усвідомлювали тоді, не до кінця цього розуміючи, там, перед
заводом «Шоссон», що нова політика емансипації, якщо вона
взагалі можлива, буде скасуванням соціальних класифікацій,
вона не полягатиме в тому, щоб організувати кожного на
своєму місці, вона, навпаки, здійснюватиме вражаючі ма-
теріальні та ментальні переміщення.
Я вам розповів історію одного сліпого переміщення,

зміни місць. Нас надихало саме це переконання, що потріб-
но покінчити з місцями. В загальному сенсі, це те, що кон-
центрує слово «комунізм», суспільство рівності, суспільство,
яке власним рухом ламає мури та розділення, суспільство
розмаїття та мінливих траєкторій як у праці, так і в житті.
Але «комунізм» також означає: форми політичної організа-
ції, моделлю якої не є ієрархія місць. Четвертий Травень‑68
був саме цим: сукупністю експериментів, які засвідчили,
що неможливе скасування соціальних місць було політично
можливим через нове мовлення і поступовий пошук форм
організації, відповідних до новизни події.
Десять років по тому процес урядової програми об’єд
нання лівих сил і обрання президентом Міттерана частково
119
витіснили все це, нав’язавши вочевидь повернення до кла-

сичних моделей. Повернулися до характерного цій моделі
принципу «кожен на своєму місці»: ліві партії урядують, як
можуть, профспілки вимагають, інтелектуали інтелектуалі-
зують, робітники не потикають носа зі своїх заводів і так
далі. Як усі повернення до порядку, ця авантюра насправді
вже померлої лівиці дала широким колам народу доволі ко-
роткочасну ілюзію на самому початку вісімдесятих років,
між 1980-м і 1983-м. Лівиця не була новим шансом політич-
ного життя, це була примара з добре помітними стигмата-
ми загнивання. Починаючи від 1982–1983 років було видно,
що робітники-страйкарі заводу «Тальбот» сприймались як
терористи-шиїти, вже тоді відкривалися табори утримання
для мігрантів, проголошувалися декрети проти родинної ім-
міграції, а міністр фінансів П’єр Береґовуа запустив маховик
безпрецедентної фінансової лібералізації, що розпочала до-
лучення Франції до найбільш хижацького глобалізованого
Закривши ці дужки, ми можемо сказати, що досі стоїмо
перед цими непростими питаннями, що порушив Травень-
68. Ми сучасні 68-му під кутом зору політики, її визначення,
її організованого майбутнього, тобто ми в прямому сенсі
слова «сучасні». Звичайно, світ змінився, категорії змінили-
ся, студентська молодь, робітники, селяни – сьогодні вони
означають дещо інше, а колись потужні профспілкові та пар-
тійні організації нині в руїнах. Але ми маємо ту саму про-
блему, ми є сучасниками проблеми, яку виявив 68-й, а саме
те, що класична фігура політики емансипації більше не діє.
Ми, активісти шістдесятих-сімдесятих, ми не мали потреби
в розвалі СРСР, щоб знати про це. Незчисленні нові речі були
випробувані, протестовані, експериментовані в думці й на
практиці, що пов’язана з нею діалектично. І це триває за-
вдяки енергії, що часто позначена явною самотністю жмень-
ки перемішаних активістів, інтелектуалів і робітників. Вони
залишаються вартовими майбутнього, винахідниками цієї
варти. Але не можна сказати, що проблему розв’язано – про-
блему нових форм організації, що були б адекватні сучасним
політичним антагонізмам. Це, як у науці: допоки проблема
залишається невирішеною, роблять різного роду відкриття,
що стимулюються пошуком її розв’язання, деколи завдяки
120
цьому з’являються зовсім нові теорії, але сама проблема як

така залишається. Так само визначається наша сучасність
із Травнем-68, яку можна також назвати вірністю Трав-
неві-68.
Що передусім є вирішальним, так це обстоювання іс-
торичної гіпотези світу, котрий звільняється від закону
прибутку та приватного інтересу. Поки в порядку інтелек-
туальних уявлень і понять ми підпорядковані переконан-
ню, згідно з яким неможливо покінчити з тим, що це закон
світу, жодна політика емансипації не є можливою. Це те,
що я запропонував назвати комуністичною гіпотезою. Вона
насправді здебільшого негативна, адже певніше та важли-
віше сказати, що світ, такий як він є, не є необхідний, ніж
сказати «вхолосту», що інший світ можливий. Це питання
модальної логіки: в логіці, яка конструюється політично, ми
йдемо від не-необхідності до можливості. Просто тому, що
якщо прийняти необхідність розгнузданої капіталістичної
економіки й парламентської політики, що її підтримує, то
ми не можемо просто-на-просто бачити – в ситуації – інші
можливості.
По-друге, треба спробувати зберегти слова нашої мови,
тим часом як ми більше не наважуємося їх вимовляти, ці
слова, які були словами всіх і кожного в 68-му. Нам кажуть:
«Світ змінився, отже, ви більше не можете їх уживати, ви
знаєте, що це була мова ілюзій і терору». Але ні! Ми може-
мо! Ми повинні! Проблема залишається, а отже, ми повинні
мати змогу вимовляти ці слова. Це нам належить їх кри-
тикувати, надавати їм нового змісту. Ми повинні дістати
змогу знову говорити «народ», «робітник», «скасування при-
ватної власності» тощо, не сприймаючи себе у власних очах
старовірами.
Ми повинні дискутувати ці слова в нашому власному
полі, в нашому власному таборі. Потрібно покласти край
мовному теророві, що кидає нас на поталу ворогам. Зректи-
ся, прийняти терор, який забороняє нам серйозно вживати
слова, що не належать до панівної домовленості, – це є не-
прийнятним придушенням.
Нарешті, ми маємо знати, що будь-яка політика є ор-
ганізованою і що найскладніше питання, яке можливо
розв’язати завдяки різноманітним експериментам, що
121
озпочалися від 68-го, – це знати, якого типу організації

р
ми потребуємо. Адже класичний апарат партії, обпертий на
соціальних посередників, найважливіші «битви» яких – це
фактично електоральні бої, є доктриною, яка дала все, що
могла. Вона вичерпала себе й більше не може функціону-
вати, як раніше, попри великі речі, які вона могла дати між
1900-м і 1960 роками.
Наша вірність Травневі-68 здійснюється на двох рівнях.
На рівні ідеології та історії потрібно, щоб ми зробили власні
висновки з XX століття так, щоб переформулювати гіпотезу
емансипації в умовах нашого часу, після поразки соціаліс-
тичних держав. До того ж ми не забуваємо, що важать і ло-
кальні спроби, політичні баталії, на основі яких були ство-
рені нові фігури організації.
Це поєднання комплексної ідеологічної та історичної
роботи, а також теоретичні й практичні дані щодо нових
форм політичної організації визначає нашу епоху. Епоху, яку
я охоче означив би як епоху переформулювання комуністичної
гіпотези. Тоді ж яка чеснота для нас найважливіша? Ви зна-
єте, що революціонери 1792–1794 років уживали це слово –
«чеснота». Сен-Жуст ставив кардинальне запитання: «Що
хочуть ті, хто не хоче ні чесноти, ні терору?» І відповідав:
вони хочуть корупції. І це, власне, те, що сьогоднішній світ
вимагає від нас: погодитися на всезагальну корупцію умів
під гнітом товарів і грошей. На противагу цьому, головною
політичною чеснотою сьогодні є сміливість. Сміливість не
лише перед поліцією, це само собою, а сміливість обстою-
вати й практикувати наші ідеї, наші принципи, наші слова,
стверджувати те, що ми думаємо, те, що ми хочемо, й те, що
ми робимо.
Я підсумую коротко: нам потрібна сміливість мати ідею.
Велику ідею. Будьмо переконані, що мати велику ідею не
сміховинно, не злочинно. Світ всезагального і знахабніло-
го капіталізму, в якому ми живемо, нас повертає до 1840-х
років, до капіталізму, що зароджувався, чиїм імперативом,
сформульованим Ґізо, був заклик: «Збагачуйтеся!» Насправді
він перекладається як «Живіть без ідеї». Ми маємо нагада-
ти, що люди не живуть без ідеї. Ми маємо сказати: «Майте
сміливість підтримати ідею, що може бути лише ідеєю ко-
муністичною в її родовому значенні». Ось чому ми залишає-
122
мося сучасниками Травня-68. На свій лад він проголосив, що

життя без ідеї нестерпне. Але потім узяло гору довге жахливе
упокорення. Сьогодні занадто багато людей вважають, що
жити для себе, заради своїх інтересів, це щось неминуче.
Маймо сміливість не належати до їхнього числа. Як і в 68-му,
ми відмовляємося від імперативу «Живи без ідеї». Філософ,
як-от я, говорить вам дещо, що повторювали починаючи
ще від Платона – дещо дуже просте. Він говорить вам, що
потрібно жити з ідеєю, і разом з цим переконанням якраз і
розпочинається те, що заслуговує бути названим істинною
політикою.
123
Про європейську конституцію
та референдум*
Щодо європейської конституції, я зроблю чотири

зауваження.
1. У режимі, за якого ми живемо і який я запропону-
вав називати капітало-парламентаризмом (тобто поєднан-
ня економічного панування капіталу і політичної системи
представницького типу), функція політичних партій полягає
в суб’єктивації примусів у формі вибору: тоді як макрорі-
шення вже ухвалено, на краях залишається вузький простір,
завдяки якому глобальні необхідності суб’єктивуються під
виглядом вибору.
У цій системі, яка своєрідним чином поєднує необхід-
ність і вибір, вибір, звичайно ж, є ілюзорним, але в капітало-
парламентаризмі вже ліпше ілюзія вибору, ніж взагалі його
відсутність. Але настане такий момент, коли очевидний ви-
бір просто розчиниться у примусі, момент розчарування,
який і візьмуть на себе партії. Втім, я констатую, що у випад-
ку референдуму щодо ухвалення Європейської конституції
робота цього механізму дещо розладналася: щось-таки – не-
просто, до речі, сказати, що саме, – вийшло з-під контролю
партій. Явний симптом: відверта присутність «“НІ” від лі-
вих», тоді як основна партія лівих висловилася «за».
Звідси й запитання, яке ставлять дедалі чіткіше: для чого
треба було влаштовувати референдум? Достатньо було – як в
інших країнах – змусити парламенти ухвалити текст консти-
туції, до якого депутати здебільшого ставляться прихильно.
А так у цій ситуації виникла відкрита незгода між людьми
й парламентським представництвом. Рішення з приводу ре-
ферендуму ухвалив Ширак, маючи на гадці таким от чином
роз’єднати Соціалістичну партію (що в принципі й відбува-
ється); на його думку, роз’єднання соціалістів важило біль-
* Виступ на семінарі у Вищій нормальній школі, Париж, травень

2005 року.
124
Про європейську конституцію та референдум
ше, ніж розладнання системи. Чи зможе він, як уже раніше

робили, погасити полум’я, яке роздмухав? Майбутнє покаже.
Та не вщухають – часто «полум’яні» – дискусії в суспільстві,
від яких калатає людей у кав’ярнях і в родинах, а з нагоди
голосування, тобто у прямому зверненні до держави, утво-
рюється незапланована суб’єктивація. Які будуть наслідки?
Можливо, жодних, можливо, щось таки буде, ніхто не знає
(за визначенням – адже вони незаплановані).
2. Серед голосів на підтримку «за» і «проти» з’яви
лась –а це певна новина – аргументація від влади. А саме –
співвідношення (яке, мабуть, поцінував би Мішель Фуко) між
знанням і владою: «так» – це вибір освічених людей (екс-
пертів з усіх галузей, не забуваючи й журналістів), а «ні» –
це вибір невігласів. Критика, яку зазнав Ширак, частково
підхоплює цей аргумент: недобре довіряти такі важливі
справи, як Європа, у руки неосвіченої маси; можна було б
(треба було б) виставити неосвічену частину населення по-
за капітало-парламентську систему (тема, яка вже відверто
циркулює в США, де взагалі в голосуванні бере участь лише
половина населення). Щоб бути справжнім громадянином,
треба (треба було б) мати особливу кваліфікацію, – оце ідея,
ідея, яка чудово сприймається у зв’язку з невдачею контро
лю суб’єктивностей з боку партій; таке от приховане по-
вернення доктрини цензового виборчого права... Істина в
тому, що в разі, якщо хтось вирішить порвати з капітало-
парламентським апаратом (а це завжди було справедливим
у минулому для розриву з панівними силами), то таких осіб
неодмінно потрактовуватимуть у той чи той момент як вар-
варів. Це неминуче. Як з боку правих, так і з боку лівих (адже
існує ціла низка предикатів «республіканської традиції», що-
до яких позиція розриву вважається варварською). Хай там
як, «ні» постає як «варварський» вибір.
3. У самому тексті конституції є антиварварські моти-
ви. Я маю на увазі все, що стосується «міграційних пото-
ків»... Європейський стан справ має бути захищений (знову
згадується М. Фуко: «Треба захищати суспільство»). Текст
розводиться з приводу питання розмежування того, що на-
ші суспільства готові прийняти й не прийняти у стосунках
між варварами і нами. Європейська ідея тут постає лише як
принцип виключення.
125
4. От говорять про Європу як про «велику нову Ідею».

Але що означає Європа в європейських «критичних» устах:
«Щодо мене, я за Європу, але...»? Моя особиста думка по-
лягає в тому, що Європа, Європа як Ідея, вже мертва; голо-
сувати за Європу – це голосувати за труп. Що ж до мене, я не
голосуватиму. Є лишень два способи розглядати Європу як
самобутність: а) мислити її в рамках між-імперіалістичного
суперництва (Європа versus США) – однак ця схема вже на-
лежить минулому; б) мислити її як гетерогенну силу, тобто
водночас у гетерогенності щодо США, а також як силу нового
типу. Це питання сили, а надто військової сили залишаєть-
ся вирішальним випробуванням, щоб оцінити своєрідність
Європи. Втім, що з нею, з Європою? Мушу сказати, що не-
здатність європейських сил (Англії, Франції, Німеччини)
розв’язати свого часу питання Югославії, так само як і на-
слідки такої нездатності (бомбардування американською
авіацією країни, яка розташована з нами у сусідстві), мало
для мене значення вироку: Європи не існує. Що й підтвер-
дилося поведінкою тих самих сил у випадку американських
воєн в Афганістані та Іраку.
Якщо візьме гору «ні», нам загрожує ймовірний відхід
назад щодо Європи. Гадаю, що цей крок назад необхідний.
На порядку денному стоїть якраз вихід за межі національ-
ної рамки – за одним винятком, що цей вихід має бути
суб’єктивовано, починаючи з того, що існує в національній
сфері. Так ми повертаємося до нашого питання: необхідність
визначення фігури ворога в політиці. Вирішальне питан-
ня – це питання сили нового типу, сили, яка протиставлена
гегемонії США і водночас не симетрична їхній силі. Це пи-
тання залишається значною мірою відкритим. Воно так само
важливе, як і питання «соціальної Європи» (до якого, певна
річ, я ставлюся прихильно). Треба переробити європейську
справу від самих засновків. Як вам відомо (бо я з цього при-
воду вже висловлювався), думаю, це має відбуватися через
новий франко-німецький союз (після того як відставити на-
бік англійців – їм необхідний час, щоб вони подумали)*.
* Див.: Badiou A. Circonstances, 2. Irak, foulard, Allemagne/France, Paris,

Lignes & Manifeste, 2004.
126
«Народ»:
двадцять чотири зауваги про вжиток слова
1. Можна тільки привітати – знову й завжди – початковий

клич Французької революції: «Ми тут зібралися з волі
народу». Але слід таки визнати, що сам по собі «народ»
аж ніяк не є прогресистським іменником. Коли Жан-
Люк Меланшон гучно вимагає: «Місце народу!», сьогод-
ні це всього лише мантра, що добряче набила оскому.
Водночас ми погодимося, що «народ» також не є, на-
віть якщо до цього, здається, схиляє вжиток німецького
слова «фольк», фашистським терміном. Коли мало не
повсюдно картають Марін Ле Пен за «популізм», то ли-
ше підтримують плутанину. Істина в тому, що «народ»
сьогодні – нейтральний термін, як і безліч інших слів
у політичній лексиці. Все залежить від контексту. Тож
треба придивитися ближче.
2. Прикметник «народний» – більш активний, має більше
конотацій. Досить поглянути, що означають вирази «на-
родний комітет», «народний рух», «народний суд», «на-
родний фронт», «народна влада» і навіть на рівні дер-
жави «народна демократія», вже не згадуючи «народної
армії визволення», щоб констатувати, що прикметник
має на меті політизувати іменник, надати йому ауру,
що об’єднує, з одного боку, розрив з пригніченням, а
з другого – сяйво нового колективного життя. Звісно,
кваліфікація співака чи політика як «народного» – лише
статистичний маркер без жодної цінності. Але той факт,
що рух або повстання – «народні», все-таки відносить
той чи той епізод історії до пункту, де виникає питання
емансипації.
3. Утім, треба з обережністю ставитися до слова «народ»,
коли воно супроводжується прикметниками ідентич-
ності та національності.
127
4. Звичайно, ми знаємо, що в «героїчній визвольній вій

ні в’єтнамського народу» чимало справедливого й по-
літично ствердного. В контексті колоніального гніту,
в контексті неприпустимого й обурливого іноземного
вторгнення «визволення» надає «народу», який супрово-
джується прикметником, що партикуляризує цей народ,
незаперечного емансипативного акценту. Тим паче що в
імперському та колоніальному таборі більше полюбляли
говорити про «племена», «етноси», «поселення», коли не
про «раси» чи «дикунів». Слово «народ» пасувало лише
для сильних завойовників, захоплених своїми перемож-
ними здобутками: «французький народ», «англійський
народ» – так… Алжирський або в’єтнамський народ –
ні! А для ізраїльського уряду ще й сьогодні говорити
про «палестинський народ» – велике неподобство! Епо-
ха війн за національне визволення освятила «народ +
національний прикметник», надаючи – часто шляхом
збройної боротьби – право називатися «народом» тим,
кому колонізатори, вважаючи тільки себе «справжніми»
народами, відмовляли в такому вжитку.
5. Але що означає «народ + національний прикметник»,
якщо абстрагуватися від жорстоких процесів визволень,
від змагань за апропріацію цього слова? Зізнаймося: ні-
чого особливого. А надто в наш час. Адже сьогодні го-
стро постає істина нещадної сентенції Маркса, настільки
ж забутої, наскільки й сильної, хоча, на думку її автора,
вирішальної: «Пролетарі не мають вітчизни». Вони не
мають її ще й тому, що вони – номади, якими були за-
вжди, оскільки мали вирвати себе із земляного ґрунту
й сільських злиднів, щоб влитися в майстерні, цехи й
робітничі бригади капіталістичної системи, і сьогодні
пролетарі є номадами більше, ніж будь-коли. І вони пе-
ретікають не тільки із села до міста, а й з Африки та Азії
до Європи та Америки, з Камеруну до Шанхаю або з Фі-
ліппін до Бразилії. Отож до якого народу + національно-
го прикметника вони належать? Сьогодні набагато біль-
ше, ніж за часів, коли великий провісник становлення
класів Маркс заснував Перший інтернаціонал, робітники
є живим тілом інтернаціоналізму, єдиної території, де
128
«Народ»: двадцять чотири зауваги про вжиток слова
може існувати дещо, як-от «пролетаріат», зрозумілий як

суб’єктивоване тіло комунізму.
6. Вирази на кшталт «французький народ» та інші форму-
ли, де «народ» запечатаний ідентичністю, треба поли-
шити їхній реакційній долі. Насправді тут «французький
народ» не значить нічого, крім як «інертна сукупність
тих, кому держава надала право називатися францу-
зами». Таке з’єднання ми приймемо лише в тому разі,
коли ідентичність є насправді актуальним політичним
процесом, як-от «алжирський народ» під час французь-
кої війни в Алжирі або «китайський народ», коли ви-
слів лунає з комуністичної бази в Єнані. В цих випад-
ках «народ + прикметник» формує своє реальне лише в
жорстокій опозиції до іншого «народу + прикметника»,
народу, що має колоніальне військо в себе на шиї, яке
прагло заборонити повсталим будь-яке право називати-
ся «народом», або військо реакційної держави, яке бажає
знищення «антинаціональних» бунтівників.
7. Отже, «народ + прикметник» – це або інертна категорія
держави (як-от «французький народ» сьогодні на вус-
тах політиків усіх мастей), або категорія війн і політич-
них процесів, пов’язаних із так званими національно-
визвольними ситуаціями.
8. У парламентських демократіях, зокрема, «народ» фак-
тично перетворився на категорію державного права.
Складаючись зі збірки людських атомів, «народ» за до-
помогою політичного симулякра голосування дає обра-
ним фікцію легітимності. Це «суверенітет народу», а точ-
ніше, суверенітет «французького народу». Якщо у Руссо
ще йшлося про суверенітет дієвого й живого народного
зібрання (нагадаємо, що Руссо вважав англійський пар-
ламентаризм облудою й обманом), то сьогодні зрозумі-
ло, що цей суверенітет, будучи суверенітетом інертної
і атомізованої множини опіній, не становить жодного
справжнього політичного суб’єкта. Як юридичний рефе-
рент представницького процесу, «народ» означає лише,
що держава може й має наполягати на своєму бутті.
9. Якщо нас запитають: «на якому бутті наполягає держа-
ва?», то відповімо, не вдаючись у подробиці, що наші
держави підтримують свою реальність зовсім не завдя-
129
ки виборам, а завдяки безмежній відданості та покорі

вимогам і потребам Капіталу, антинародним заходам
(мимохідь підкреслимо безперечно напружені смисли,
що походять із прикметника «народний»), які ці потреби
постійно вимагають. І вимагають вони чимдалі, то від-
вертіше й безсоромніше. Через це наші «демократичні»
уряди роблять з народу, який вони прагнуть представ-
ляти, субстанцію, яку можна назвати капіталізованою.
Якщо не вірите, як Хома невіруючий, у те, що бачите,
погляньте на Франсуа Олланда.
10. Але чи не може «народ» бути реальністю, що ховається в
прогресистській чесноті прикметника «народний»? «На-
родне зібрання» хіба не є чимось на кшталт репрезента-
ції «народу» в іншому сенсі, ніж закритому, державниць-
кому сенсі, який підтримують національні прикметники
і «демократична» юридизація суверенітету?
11. Візьмемо приклад національно-визвольної війни. В та-
кому контексті «в’єтнамський народ» справді означає
наявність народу, якому відмовлено бути референтом
нації, що може існувати на світовій арені, лише якщо
вона споряджена державою. Отже, ретроактивно дола-
ючи неіснування держави, «народ» може брати участь у
визначенні політичного процесу, а отже, ставати полі-
тичною категорією. Щойно ця держава конституюється,
регуляризується, вписується в «міжнародну спільноту»,
народ, на який вона покликається, перестає бути по-
літичним суб’єктом. Це універсальна логіка: незалежно
від форми держави, народ є пасивною масою, яку кон-
фігурує держава.
12. Але в цій пасивній масі чи може «народ» позначати
сингулярність? Якщо згадати великі страйки із захо-
пленнями, що трапились у Франції, наприклад, у червні
1936 року або травні 1968 року, хіба не треба визнати, що
народ – «робітничий народ» – виражає себе тут як щось
на кшталт іманентного винятку в конституційній інер-
ції, яку позначає вираз «французький народ»? Так, мож-
на, мусимо це сказати. Треба зазначити, що і Спартак та
його бунтівні побратими, і Туссен Лувертюр і його чорні
та білі друзі конфігурували чи то в античному Римі, чи
то на колоніальному острові Гаїті істинний народ.
130
13. Навіть небезпечна інертність слова «народ», уражена на-

ціональним прикметником, може, хоч і суперечачи йо-
му, бути підірвана внутрішньою атакою на цей «народ»
національності та права. Що мають на увазі ті, хто захо-
пив площу Тахрир у Єгипті в розпал «арабської весни»,
коли твердять: «ми – єгипетський народ»? А те, що їхній
рух, їхня єдність, їхні гасла конфігурують єгипетський
народ, вирваний зі встановленої національної інерції,
єгипетський народ, що має право активно прибирати
собі національний прикметник, тому що нація, про яку
йде мова, ще має постати. Тому що вона існує лише в
динамічній формі величезного політичного руху. Тому
що, зіштовхнувшись із цим рухом, держава, яка ствер-
джує, що нібито репрезентує Єгипет, нелегітимна й має
зникнути.
14. Отже, «народ» тут набуває такого значення, яке призво-
дить до зникнення наявної держави. А далі – зникнення
держави як такої від того часу, як політичне рішення в
руках нового народу, що зібрався на площі, зібрався на
місці. В широких народних рухах завжди стверджується
латентна необхідність того, що Маркс вважав за найви-
щу мету будь-якої революційної політики: відмирання
держави.
15. У всіх цих випадках замість мажоритарної репрезентації
електорального процесу, яка дає форму державницькій
інерції народу, використовуючи юридичну легітимність
держави; а також замість підкорення, завжди напівкон-
сенсусного, напіввимушеного, деспотичному авторите-
тові ми маємо міноритарне відділення, що активує слово
«народ» відповідно до нової, безпрецедентної політич-
ної орієнтації. «Народ» може позначати знову – в зо-
всім іншому контексті, ніж в контексті національно-
визвольної боротьби, – суб’єкт політичного процесу. І це
завжди в формі меншини, яка декларує, а не репрезентує
народ; вона є народ, оскільки останній руйнує власну
інертність і втілює політичну новизну.
16. Міноритарне відділення може утвердити свою декла-
рацію («ми народ, справжній народ») лише настільки,
наскільки поза своїм власним складом, невеликого чис-
ла, що змушує його бути втіленням політичної новиз-
131
ни, воно постійно пов’язане з живою народною масою

тисячами каналів і дій. Мао Цзедун, говорячи про таке
специфічне і спеціалізоване відділення, що в минулому
столітті називало себе «комуністична партія», зазначив,
що її легітимність була щомиті пов’язана з тим, що він
називав «зв’язком із масами», який, на його погляд, є
альфою і омегою можливої реальності політики. Зазна-
чимо, що іманентний виняток, яким є народ у значен-
ні активного відділення, на довгий час підтримує своє
прагнення бути тимчасовим утіленням справжнього на-
роду, лише безперестанно стверджуючи це прагнення
в широких масах, розгортає свою активність в напрямі
тих, кого інертний народ, підкорений своїй конфігура-
ції державою, ще утримує подалі від їхньої політичної
здатності.
17. Але чи немає також «народу», який, навіть іще не ак-
тивізувавши зібране відділення, не включений реально
в механізм «суверенного народу», як його конституює
держава? Ми відповімо: так. Є сенс говорити про «лю-
дей народу» як про те, що офіційний народ під виглядом
держави сприймає за неіснуюче (inexistant). Ми тут на кра-
ях об’єктивності – соціальної, економічної, державної.
Протягом довгих століть «неіснуючою» масою була маса
бідних селян, натомість існуюче суспільство, власне ка-
жучи, як його розглядає держава, складалося із мішан-
ки спадкової аристократії та скоробагатьків. Сьогодні в
суспільствах, які присвоюють собі звання «розвинутих»
суспільств, або «демократії», тверде ядро неіснуючої
маси складається з новоприбулих пролетарів (тих, кого
називають «іммігрантами»). Навколо них утворюється
нечітка сукупність із прекарних робітників, дрібних
службовців, декласованих інтелектуалів і всієї молоді,
вигнаної і підданої сегрегації на периферії великих міст.
Про цю сукупність слушно говорити як про «народ», на-
скільки вона позбавлена уваги, якою користується в очах
держави офіційний народ.
18. Зазначимо, що в наших суспільствах офіційний народ
дістає дуже дивну назву «середній клас». Так, ніби все,
що «середнє», має бути чудовим… Це означає, що панів-
на ідеологія наших суспільств – аристотелівська. Арис-
132
тотель постулював (на противагу позірному аристокра-

тизмові Платона) перевагу всього, що тримається золо-
тої середини. Саме він стверджує, що творення великого
середнього класу – обов’язкова опора демократичного
типу Конституції. Сьогодні газети офіційної пропаганди
(тобто майже всі газети), коли радіють, що китайський
середній клас зріс (вони підрахували, збиваючись із ніг…)
до п’ятисот мільйонів осіб, що споживають нові товари
і хочуть, щоб їм дали спокій, насправді сповідують ідеї
Аристотеля, навіть не здогадуючись про це. Їхній висно-
вок той самий, що й у нього: в Китаї демократія – серед-
ня… та, що потрапляє в поле зору, демократія, для якої
«народ» – це задоволена сукупність людей середнього
класу, що нагромаджується, аби влада капіталістичної
олігархії могла вважатися демократично легітимною.
19. Середній клас – це «народ» капіталістичних олігархій.
20. З цього погляду малійці, китайці, марокканці, конго-
лезці або таміли, яких не бажають приймати законним
чином, яким відмовляють у документах, – це емблема
народу як такого, який є і може бути лише відриванням
слова «народ» від фальшивого народу, складеного з тих,
хто формує консенсус навколо олігархів. Це, зрештою,
причина, через яку процес політичної організації на-
вколо питання документів і, загальніше, навколо питань
щодо новоприбулих пролетарів є центральним для будь-
якої прогресистської політики сьогодні: вона конфігурує
новий народ, той, що конституюється на маргінесі офі-
ційного народу, щоб від нього відірвати слово «народ»
як слово політичне.
21. Отже, ми маємо два негативних значення слова «народ».
Перше – найбільш очевидне, – це слово, що запечатує
замкнену (і завжди фіктивну) ідентичність расового або
національного типу. Історичне існування такого штибу
«народу» вимагає конструювання деспотичної держави,
що насильно підтримує фікцію, яка її засновує. Друге,
менш помітне, але у великому масштабі більш шкід-
ливе, – це слово, що підпорядковує визнання «народу»
державі, яку вважають легітимною та благочинною тіль-
ки через те, що за змоги вона забезпечує зростання й
у будь-якому разі стійкість середнього класу, вільного
133
споживати непотрібні товари, якими його підгодовує

Капітал, а також говорити, чого він бажає, хоча ці слова
ніяк не впливають на загальну систему.
22. І нарешті, ми маємо два позитивних значення слова «на-
род». Перше – це конституювання народу з метою його
історичного існування, оскільки цей намір заперечений
колоніальним та імперським пануванням або пануван-
ням загарбника. Отож «народ» існує згідно зі «складним
майбутнім часом» (le futur antérieur) неіснуючої держави.
Друге – це існування народу, який декларує себе як та-
кий, починаючи від свого твердого ядра, яке офіційна
держава виключає зі «свого» гадано легітимного наро-
ду. Такий народ політично утверджує своє існування зі
стратегічною метою повалення існуючої держави.
23. Отже, «народ» – це політична категорія: або в період,
що передує бажаній державі, потенція якої забороняє її
існування, або після держави встановленої, новий народ
якої, водночас внутрішній і зовнішній щодо офіційного
народу, вимагає її відмирання.
24. Слово «народ» має позитивне значення лише з огляду на
можливе неіснування держави: або держави забороне-
ної, яку бажають створити, або держави офіційної, якій
бажають зникнути. «Народ» – це слово, що набуває всієї
своєї ваги або в формі (перехідній) війни за національ-
не визволення, або в формі (остаточній) комуністичних
політик.
134
Теракт проти «Шарлі Ебдо»:
триколор і червоний стяг
Сьогодні цілий світ закабалений фігурою глобального

капіталізму під керівництвом міжнародної олігархії, яка
ним розпоряджається, як хоче, і поневолений фінансовою
абстракцією як єдиною визнаною фігурою універсальності.
У цьому відразливому контексті ставиться своєрідна іс-
торична п’єса з ефектом зорового обману. На загальному
полотні «Заходу» (батьківщини панівного і цивілізованого
капіталізму) проти «ісламізму» (референта кровожерливого
тероризму), з одного боку, постають озброєні вбивчі банди
або ж озброєні до зубів індивіди, які, щоб примусити під-
корятися, погрожують трупом якогось Бога; з другого боку,
в ім’я прав людини і демократії розгортаються дикунські
міжнародні військові експедиції, що руйнують цілі держа-
ви (Югославія, Ірак, Лівія, Афганістан, Судан, Конго, Малі,
Центральноафриканська республіка тощо), і, спричиняючи
тисячі жертв, їм вдається хіба що домовитись із найкорум-
пованішими бандитами про нетривкий мир навколо коло-
дязів, шахт, продовольчих ресурсів і земельних ділянок, на
яких процвітають великі компанії.
Зображення цих воєн і їхніх кримінальних наслідків
як головної суперечності сучасного світу – ошуканство; ця
суперечність зовсім не торкається суті речей. Війська і по-
ліцейські «антитерористичної війни», озброєні банди, що
виступають від імені вбивчого ісламу, і всі держави без ви-
нятку належать сьогодні до одного світу – світу хижацького
Різноманітні штучні ідентичності, кожна з яких вважає
себе вищою за інші, озвіріло викроюють собі в цьому уніфі-
кованому світі клапті локальної домінації. Це все один і той
самий світ, де інтереси дієвців повсюдно незмінні, взяти
хоча б ліберальну версію Заходу, авторитарну і націоналіс-
135
тичну версію Китаю чи путінської Росії, теократичну версію

Еміратів, фашизоїдну версію озброєних банд… Народи по-
всюдно змушені одностайно обстоювати версію, яку підтри-
мує локальна влада.
І так буде, допоки істинний універсалізм (взяття долі
людства в руки самим людством, а отже, нове і вирішальне
історико-політичне втілення комуністичної ідеї) не розгорне
своєї нової сили в світовому масштабі, побіжно скасовуючи
поневолення держав з боку олігархії власників і їхніх слуг,
скасовуючи фінансову абстракцію і, зрештою, скасовуючи
ідентичності та контрідентичності, які спустошують уми і
кличуть до смерті.
Французька ідентичність: «Республіка»

У цій війні ідентичностей Франція прагне виділитися
одним тотемом власного винаходу: «демократична і світ-
ська Республіка», або «республіканський пакт». Цей тотем
надає великого значення встановленому французькому пар-
ламентському устрою – принаймні починаючи зі свого за-
сновницького акту, а саме винищення в 1871 році Адольфом
Тьєром, Жулем Феррі, Жулем Фавром та іншими зірками
«республіканської» лівиці двадцяти тисяч робітників на ву-
лицях Парижа.
Цей «республіканський пакт», до якого долучилося
стільки колишніх ліваків, серед яких і «Шарлі Ебдо», завжди
підозрював, що в передмістях, заводах на периферії, похму-
рих бістро на околицях міста замишляються страшні речі.
Республіка завжди під незліченними приводами наповню-
вала в’язниці підозрілими малоосвіченими молодиками –
мешканцями передмість. Вона ж, республіка, також примно-
жувала бійні та нові форми рабства, потрібні для підтримки
ладу в колоніальній імперії. Ця кровожерлива імперія вира-
зила свій основний закон у заявах того самого Жуля Феррі
(воістину поборника республіканського пакту), які підносять
до небес «цивілізаторську місію» Франції.
Однак, бачите, значна кількість молодих, що населяє на-
ші передмістя, крім їхніх темних справ і кричущого браку
освіти (дивно, але зі славетної «республіканської школи»,
здається, як з бика молока; їй не вдається збагнути, що це
136
Теракт проти «Шарлі Ебдо»: триколор і червоний стяг
її вина, а не вина учнів), мають пролетарських батьків аф-

риканського походження або самі, щоб вижити, прибули з
Африки і, як наслідок, часто сповідують мусульманську ре-
лігію. Отже, вони пролетарі та колонізовані водночас. Дві
причини їх стерегтися й уживати щодо них серйозні репре-
сивні заходи.
Припустімо, ви молодий чорний, або молодик із араб-
ським виглядом, або ж молода жінка, яка вирішила з почуття
вільної непокори (адже це заборонено) покрити волосся. Ну
що ж, тоді у вас у сім чи вісім разів більше шансів бути зупи-
неним на вулиці нашою демократичною поліцією або затри-
маним у комісаріаті, ніж коли у вас фізіономія «француза»,
що тільки й значить обличчя того, хто не є, ймовірно, ні про-
летарем, ні колишнім колонізованим. Ані мусульманином.
«Шарлі Ебдо» в цьому сенсі лишень гавкали в унісон із
цими поліційними заведеннями в «кумедному» стилі жартів
із сексуальним підтекстом. У цьому немає нічого нового.
Згадайте непристойності Вольтера щодо Жанни Д’Арк: його
«Орлеанська діва» цілком достойна «Шарлі Ебдо». Сама вона,
ця вульгарна поема, спрямована проти велично християн-
ської героїні, дозволяє сказати, що справжнє й сильне про-
світництво критичної думки, напевно, не репрезентується
цим низькопробним Вольтером.
Вона прояснює мудрість Робесп’єра, коли той засуджує
всіх, хто зводить суть Революції до антирелігійних насильств
і так дістає лише народне дезертирство і громадянську війну.
Вона спонукає нас узяти до уваги, що французька демокра-
тична громадська думка свідомо чи несвідомо розділяється
за критерієм: бути на боці або постійно прогресистського і
реально демократичного Руссо, або шахраюватого афериста,
багатія-спекулянта, скептика і жуїра, який жив – як злий ге-
ній – у цьому Вольтері, який, між іншим, інколи був здатний
на справжню боротьбу.
Злочин фашистського типу

А три французьких молодики, що були швидко вбиті
поліцією? Я сказав би, що вони скоїли те, що можна назвати
злочином фашистського типу. Я називаю злочином фашист-
ського типу злочин, який має три характеристики.
137
По-перше, він спрямований на конкретних осіб, а не слі-

пий, тому що його мотивація – ідеологічна, має фашизоїд-
ний характер, тобто суто ідентичнісна: національна, расова,
общинна, звичаєва, релігійна… В цьому випадку вбивці були
антисеміти. Часто фашистський злочин цілить у публіцистів,
журналістів, інтелектуалів або письменників, яких убивці
вважають показовими для протилежної сторони. В цьому
випадку – «Шарлі Ебдо».
По-друге, він надзвичайно насильницький, відкритий,
видовищний, тому що прагне нав’язати ідею холодної і аб-
солютної рішучості, яка, утім, самогубно передбачає ймо-
вірність смерті вбивць. Це нігілістичний аспект таких акцій
(«viva la muerte!»).
По-третє, злочин має на меті – через свою нелюдсь
кість, ефект несподіванки, непомірність – викликати жах і
тим самим підбурити з боку держави і громадянської дум-
ки неконтрольовані, цілковито закриті реакції до мстивої
контрідентичності, які в очах злочинців і їхніх хазяїв заднім
числом, за симетрією, виправдовують кривавий теракт. Са-
ме так і сталося. В цьому сенсі фашистський злочин здобув
своєрідну перемогу.
Держава і громадська думка

Насправді від самого початку держава пішла шляхом
надмірного і надзвичайно небезпечного використання фа-
шистського злочину, тому що занесла його до регістру сві-
тової війни ідентичностей. «Фанатичному мусульмани-
нові» безсоромно протиставили доброго демократичного
француза.
Конфуз досяг апогею, коли ми побачили, що держава
абсолютно авторитарним чином закликала взяти участь у
демонстрації. Так, ніби Манюель Вальс збирався ув’язнити
відсутніх, і так, ніби людей закликали, якщо вони не вира-
зять свій ідентичнісний послух під триколорним стягом, або
сховатися по домівках, або вдягнути свою уніформу резер-
віста і відбути під сурми до Сирії.
Так, на найнижчому рівні своєї популярності наші кер-
маничі завдяки трьом схибленим фашистам, які й не мріяли
про такий тріумф, змогли продефілювати перед мільйоном
138
Теракт проти «Шарлі Ебдо»: триколор і червоний стяг
із гаком осіб, водночас наляканих «мусульманами» і наго-

дованих вітамінами демократії, республіканського пакту і
неабиякої величі Франції.
Свобода слова, нема чого сказати! Протягом усіх перших
днів цієї справи практично неможливо було висловити щодо
того, що сталося, іншу думку, крім тої, що захоплюється на-
шими свободами, нашою Республікою, проклинає зіпсутість
нашої ідентичності молодими мусульманськими пролетаря-
ми і жахливо завуальованими жінками і мужньо готується до
війни проти тероризму. Навіть було чутно вражаючий у своїй
словесній свободі крик: «Ми всі – поліцейські».
Насправді нічого дивного, що закон нашої країни є
законом однодумності та боягузливої покори. Хіба свобо-
да в цілому, включно зі свободою думки, слова, дії, самого
життя, не полягає сьогодні в тому, щоб одностайно стати
допоміжною підпоркою для поліції в її облавах на кількох
десятків завербованих фашистів, універсальним доносом
на підозрілих бородаїв чи завуальованих жінок і постійною
недовірою до похмурих передмість, спадкоємців окраїн, де
колись учинили різню комунарів? Хіба ж центральне завдан-
ня емансипації, публічної свободи, не полягає радше в тому,
щоб якомога більше діяти спільно з молодими пролетарями
передмість, молодими дівчатами під вуалями чи без них, це
неважливо, в рамках нової політики, яка не опирається на
жодну ідентичність («пролетарі не мають вітчизни») і готує
егалітарну фігуру людства, що нарешті опанує власну до-
лю? Такої політики, яка раціонально передбачає, що наші
справжні безжальні пани, багаті управителі нашої долі, на-
решті будуть спроваджені?
Здавна у Франції було два типи маніфестацій: під чер-
воним стягом і під триколором. Повірте: щоб покінчити на-
віть із дрібними фашистськими бандами, ідентичнісними й
убивчими, які покладаються на фанатичні форми мусуль-
манської релігії, французьку національну ідентичність або
вищість Заходу, ефективні не триколори, які замовляють і
використовують наші правителі. Для цього треба повернути
інші – червоні стяги.
139
Голосувати чи перевинайти політику?*
Досі залишається багато тих, хто не визначився щодо

президентських перегонів. Особисто я їх розумію. Річ не в
тім, що програми кандидатів, які вважаються гідними ви-
бору, темні чи заплутані. Тим паче ми не можемо сказа-
ти, що не знаємо відповіді на запитання: «іменем чого є
ці кандидати?» (як я сформулював у книжці про Саркозі,
що мала свого часу певний успіх). Щодо цього – все доволі
зрозуміло.
Хто така Марін Ле Пен? Модернізована, тобто фемінізо-
вана, версія вічно однієї й тієї самої французької крайньої
правиці. Невитравний петенізм.
Франсуа Фійон – це вже респектабельний петенізм у
костюмі-трійці. Його філософія – й персональна, й фіскаль-
на – зводиться до простої сентенції: «триматися за кожну
копійку». Він не надто прискіпливий до походження своїх
власних грошенят, але вкрай непоступливий і скнарий, коли
мова заходить про бюджетні витрати й, зокрема, гроші, при-
значені для бідних.
Бенуа Амон – сором’язливий і трохи куций представ-
ник так званого лівого соціалізму; це щось таке, що завжди
існувало, й всі про це говорять, але розпізнати й виявити
його важче, ніж зустріти невловного Макгаффіна в фільмі
Гічкока!
Жан-Люк Меланшон, звісно, найменш несимпатичний
серед перелічених. Утім, він є парламентським вираженням
того, що сьогодні називають «радикальною» лівицею, яка ба-
лансує на хиткій межі між старим соціалізмом у руїнах і при-
марним комунізмом. Цей кандидат маскує брак сміливості
та чіткості своєї програми полум’яним красномовством у
стилі Жореса.
* Опубліковано у виданні Mediapart 27 квітня 2017 р.; публікуємо з доз

волу редакції.
140
Голосувати чи перевинайти політику?
Що ж до Емманюеля Макрона, він ставленик, якого ви-

добули з небуття на світ божий наші реальні господарі – ка-
піталісти останнього призову, ті, хто завбачливо скупив усі
газети в цій країні. Якщо він вірить і говорить, буцімто Гві-
ана – острів, а місто Пірей – чоловік, то насправді йому по
цимбалах, бо він знає: у таборі, до якого він належить, слова
нічого не значать.
Отож виборці, які вагаються, неявно відчувають, що в
цьому театрі зі старими та добре відомими ролями політичні
переконання нічого не варті або ж є ефектами облудних трю-
ків. Тому-то було б корисніше відштовхуватися від ширшого
запитання: а що таке політика? На яку політику можна було
б покластися, орієнтуватися?
Чотири засадничі політичні орієнтації

Політику завжди можна визначити на основі трьох еле-
ментів. По-перше, маса звичайних людей, із їхніми вчинка-
ми та думками. Назвемо це «народом». По-друге, різні колек-
тивні утворення: асоціації, профспілки, партії – загалом усе,
що здатне на колективну дію. По-третє, органи державної
влади – депутати, уряд, армія, поліція, – але й органи еконо-
мічної і/або медійної влади (різниця стала майже непоміт-
ною), або все, що називають сьогодні доволі переконливим,
але й гнітючим терміном «рішали».
Політика завжди полягає в тому, щоб досягати постав-
лених цілей, артикулюючи ці три елементи. Так ми можемо
бачити, що, беручи в цілому, в сучасному світі маємо чотири
засадничі політичні орієнтації: фашистська, консервативна,
реформістська й комуністична.
Консервативна і реформістська орієнтації утворюють
центристський парламентський блок у розвинених капіта-
лістичних суспільствах: праві й ліві у Франції, республіканці
й демократи в США тощо. Їх єднає одна головна риса: вони
визнають, що конфлікти між ними, зокрема щодо артикуля-
ції трьох елементів, можуть і повинні залишатися в консти-
туційних рамках, які вони одностайно приймають.
Для двох інших орієнтацій, комуністичної та фашист-
ської, попри те що вони гостро протиставлені у своїх цілях,
спільним є те, що обидві вважають партійні конфлікти щодо
141
питання державної влади в своїй тенденції непримиренни-

ми: питання влади не може обмежуватися лише конститу-
ційним консенсусом. Ці дві орієнтації відмовляються інте-
грувати цілі, які суперечать або просто відмінні від їхніх, до
своєї концепції суспільства та держави.
Піднесення профашистської орієнтації

Ми можемо вжити термін «парламентаризм» для назви
організації такої державної влади, яка забезпечує консер-
ваторам і реформістам спільну гегемонію – опосередковану
електоральною машиною, партіями та їхньою клієнтелою, як
і часто непрозорими фінансовими ресурсами, – що на своїх
краях усуває будь-яку серйозну претензію на державну владу
з боку фашистів і комуністів. Це, власне, панівна форма дер-
жави на «Заході». Вона вимагає ще одного терміна, спільного
договірного потужного базису, який є водночас зовнішній і
внутрішній щодо двох головних орієнтацій. Таким базисом у
наших суспільствах виступає ліберальний капіталізм. Свобо-
да займатися бізнесом, безмежно збагачуватися, абсолютне
дотримання (гарантоване юстицією та важковаговою полі-
цією) «права» власності, віра у банківську систему, навчан-
ня молоді під виглядом «демократії», конкуренція, жага до
«успіху», постійне наполягання на утопічному й шкідливому
характері рівності – оце і є матриця «свобод», освячених
консенсусом. Дві так звані привладні партії призначені за-
безпечувати цим свободам довгу тривалість.
Становлення капіталізму може посіяти сумніви серед
населення, зокрема серед дрібної буржуазії, якій загрожує
втрата свого статусу, або серед мешканців робітничих райо-
нів, які були зруйновані деіндустріалізацією, щодо цінності
парламентського консенсусу, а отже, й щодо віри під час
електорального ритуалу в «великі» консервативні або ре-
формістські партії. Так стається на Заході, де занепад особ
ливо відчутний на тлі піднесення сил азійських країн. Ця
суб’єктивна криза сприяє сьогодні в однобічному порядку
профашистським, націоналістичним, релігійним, ісламофоб-
ним або іншим войовничим орієнтаціям, тому що страх –
кепський порадник, а кризові суб’єктивності намагаються
чіплятися за міфи ідентичності. Це стається передусім то-
142
му, що комуністична гіпотеза зараз надзвичайно послаблена

після історичної поразки, якої зазнали її перші державниць-
кі спроби, головними з яких були СРСР і народний Китай.
Наслідок цієї поразки очевидний: значна частина мо-
лоді, незабезпечені та незаможні, покинуті напризволяще
робітники, пролетарі-номади наших передмість, – тепер пе-
реконані, що єдиною альтернативою парламентському кон-
сенсусу є лише фашистська політика озлобленого расизму та
націоналізму.
Комунізм, звільнення людства

Щоб завадити цьому жахливому повороту, є лише один
шлях: перевинайти комунізм. Це затавроване слово має бу-
ти відновлене, очищене, перетворене. Без малого вже два
століття, але у великій візії, що спирається на реальність,
воно проголошує про звільнення людства. Кілька десяти-
літь безпрецедентних зусиль і спроб – насильницьких, адже
брутально оточених і атакованих, і зрештою приречених на
поразку – не можуть переконати будь-яку щиросердну люди-
ну, що цього достатньо, щоб анулювати це проголошення та
примусити нас назавжди відмовитися від його здійснення.
Отож, чи варто голосувати? По суті, ми маємо бути ін-
диферентні до цієї вимоги, що надходить від держави та від
її організацій. Віднині ми всі мали б знати: голосувати – це
всього лише підсилювати одну з консервативних орієнтацій
чинної системи.
Так, голосування, зведене до свого реального змісту, є
церемонією, що деполітизує людей. Почнімо з повсюдного
відновлення в своїх правах комуністичної візії майбутньо-
го. Нехай переконані активісти розносять і роз’яснюють її
принципи в усіх народних ситуаціях і контекстах світу. То-
ді, як пропонував Мао, «ми повернемо народу з точністю
те, що він нам дає в сум’ятті». Це й означає перевинайти
політику.
Не потрібно істеризувати результати виборів

Я розумію скрушні почуття протестувальників, зокрема
тих, хто розчарований поразкою меланшонізму через ре-
зультати першого туру виборів. Виходячи з цього, хоч би що
143
вони робили й говорили, але визнаємо: на цих виборах не

було ніякого шахрайства, ніякого особливого викривлення.
Були фактично тільки дві аномалії, пов’язані з партій-
ною системою, які, на превеликий жаль (для реальної вла-
ди), розладнали центристський парламентський блок. Цей
блок складався з класичних правих і лівих. Останні сорок
років, якщо не два століття, він підтримує в нашій країні
розгортання капіталізму на місцевому рівні. Втім, місцевий
виходець із самопроголошеної лівиці, президент Олланд, не
висунув своєї кандидатури на пост президента, через що
розвалив свою партію. З іншого боку, класична правиця че-
рез згубну виборчу кампанію поставила на перегони не свою
найкращу стару шкапу – Жуппе, а такого собі провінційного
буржуа із сумною фізіономією, якому чужі «соцієтальні» ра-
дощі сучасного капіталу.
У «нормальному» другому турі мали б опинитися Ол
ланд/Жуппе, в гіршому разі – Ле Пен/Жуппе, в обох випадках
з легким вибором на користь Жуппе. За відсутності двох
привладних партій, які просто-на-просто розклалися, на-
ші справжні господарі, що керують нами вже два століття,
власники та розпорядники великих капіталів, були трохи
дезорієнтовані. На щастя (для них), їм на допомогу прий
шли звичні політичні кадри, старі стріляні горобці реакції;
з поміччю, звісна річ, залишків соціал-демократії (Вальс, Ле
Дріан, Сеґолен Руаяль та їхні спільники) вони нашвидкуруч
зліпили презентабельну заміну для занепалого центрист-
ського блоку. Цією заміною став Макрон. Також вони взяли
в союзники – що виявилося дуже корисним і доволі далеко-
глядним – старого й бувалого центриста Байру, вояка всіх
електоральних баталій, навіть найбільш тяжких і безнадій-
них. Усе це було пророблено блискуче, у рекордний термін.
Кінцевий успіх практично гарантований.
За цих доволі зрозумілих і чітких умов голосування
ще ясніше, ніж зазвичай, підтвердило: прокапіталістична
та права суб’єктивність, включно зі своїми фашизоїдними
формами, має в цій країні абсолютну більшість.
Частина інтелектуалів і частина молоді відмовляється
це помічати або гірко оплакує цей факт. Але чому? Вони, ці
любителі демократичних виборів, хочуть, щоб їм заміни-
ли народ, який ходить на виборчі дільниці так, як міняють
144
брудну сорочку. Той, хто голосує, має як-не-як погодитися з

волею більшості! Насправді, ці дві групи сприймають світ за
міркою власного становища та власних мрій, не приймаючи
висновку, який напрошується сам собою: не потрібно геть
нічого чекати від «демократичних» виборів.
Уже Наполеон III у 1850 році зрозумів, що загальні вибо-
ри були не жахіттям, як собі уявляла добромисна буржуазія,
а справжнім благословенням, несподіваною й дорогоцінною
легітимацією реакційних властей. Це слушно й у наш час у
всьому світі. Наполеон-молодший виявив, що за більш-менш
нормальних і більш-менш стабільних історичних умов кіль-
кісна більшість завжди посутньо консервативна.
Зробимо висновки спокійно. Істеричне сприйняття ре-
зультатів виборів призводить лише до непотрібної депресії.
Слід звикнути ось до чого: ми ніколи не покінчимо з нашим
нинішнім рабським становищем, що ніяк не залежить від
електоральних ритуалів, якщо не братимемо до уваги такі
чотири фактори:
1) нестійка історична ситуація, що істотно підриває кон-
сервативні суб’єктивності. Дуже ймовірно, що це війна, як
за часів Паризької комуни в 1871 році, російська революція
1917 року, китайська революція між 1937-м і 1947 роком;
2) ідеологічне розділення, спершу добре відчутне серед
інтелектуалів, а відтак і серед широких мас, стосовно того,
що є два шляхи, а не один і весь простір політичної думки
має структуруватися навколо антагоністичної суперечності
капіталізму/комунізму або ж того чи того з їхніх еквівален-
тів. Нагадаю мимохідь принципи другого шляху: встанов-
лення – на противагу приватної власності – колективних
форм керування засобами виробництва, кредитування й
обміну; поліморфізм праці, зокрема скасування опозиції
фізичної/розумової праці; послідовний інтернаціоналізм;
форми народного управління, що приводять до кінця роз-
діленої держави;
3) народне піднесення, звісно, як завжди, міноритарне,
однак яке принаймні «підвішує» владу держави, піднесення,
яке часто пов’язане з пунктом 1;
4) міцна організація, здатна запропонувати дієвий син-
тез трьох перших пунктів у напрямі повалення ворогів та
якомога швидшого встановлення елементів, потрібних для
145
другого, комуністичного, шляху, елементів, загальні прин-

ципи яких я нагадав вище.
Два з чотирьох пунктів, 1-й і 3-й, залежать від кон’юн
ктури. Але вже зараз ми можемо активно працювати над 2-м
пунктом, який є абсолютно визначальним. Ми також можемо
розвивати 4-й пункт, зокрема підтримуючи – в світлі 2-го
пункту – спільні зібрання й акції між фракціями, з одного
боку, інтелектуалів, а з другого – пролетаріату в його трьох
формах: активні робітники та дрібні службовці, робітничі
сім’ї, потерпілі й деморалізовані шаленою деіндустріаліза-
цією в країні за останні 30 років, номадний пролетаріат, аф-
риканського, близькосхідного або азійського походження.
Істеризувати результати виборів, одночасно впадаючи в
депресію та пишномовно звинувачуючи всіх і вся, не лише
марно, а й шкідливо. Це означає з усією безпорадністю опи-
нятися на ворожій території. Ми маємо ставати байдужими
до виборів, які залежать не більше не менше від суто тактич-
ного вибору: відмовитися грати в цю «демократичну» фікцію
чи підтримувати котрогось із конкурентів із кон’юнктурних
мотивів, визначених нами в рамках комуністичної політики,
якій загалом чужі ритуали державної влади. Ми маємо при-
святити свій дорогоцінний час справжній політичній робо-
ті, яка неодмінно має вписуватись у вищезазначені чотири
пункти.
146
Криза:
дві суперечності
Модерність – це насамперед реальність негативна. Це

справді вихід із традиції. Кінець старої кастової системи,
дворянства, релігійного обов’язку, ритуалів ініціації, місце-
вих міфологій, упідлеглення жінок, абсолютної влади бать-
ка над синами, офіційного відокремлення між незначною
кількістю можновладців і зневаженими робітничими маса-
ми. Ніщо більше не відваджує із цього шляху, який був за-
мислений на Заході починаючи від доби Відродження, чітко
окреслений за доби Просвітництва XVIII сторіччя, втілений
і прокладений разом із небаченим піднесенням виробничої
техніки й безперервного вдосконалення засобів обчислення,
пересування, комунікації.
Такий вихід із традиції схожий на нечуване торнадо,
що здійнялося над людством і за якихось три століття змело
форми організації суспільства, які тривали тисячоліттями.
Але цей вражаючий процес породжує суб’єктивну кризу, при-
чини й обсяги якої ми тепер осягаємо та ніяк не можемо їй
зарадити. Особливо це стосується крайньої і дедалі більшої
складності, зокрема для молоді: знайти себе в новому світі.
Оце і є справжня криза. Інколи нам здається, що спра-
ва в кризах фінансового капіталізму. Але ж ні! Зовсім не
в них! Капіталізм поширюється на повну пару й почуває
себе пречудово. Кризи і війни є невід’ємною частиною його
розвитку. Вони дають йому хоч і дикунські, але необхідні
засоби для очищення конкуренції та дозволяють перемож-
цям зосереджувати в своїх руках якомога більшу кількість
наявного капіталу.
З цього суто об’єктивного погляду (концентрація капіта-
лу) ми нагадаємо про наше теперішнє становище: 10 % на-
селення світу володіють 86 % наявного капіталу; 1 % володіє
46 % цього капіталу; а 50 % населення світу не володіє взагалі
147
нічим, 0 %. Можна легко зрозуміти, що 10 %, які володіють

майже всім, аж ніяк не хочуть змішуватися з тими, в кого
немає нічого. Зі свого боку, значна кількість тих, хто ділить
між собою ті дрібні 14 %, що залишилися, шалено прагнуть
будь-що-будь зберегти те, що мають. Ось чому вони часто
підтримують (звертаючись за допомогою до расизму та на-
ціоналізму) незліченні репресивні перепони, які виставля-
ються проти страшної «загрози», яку вбачають у 50 % тих,
хто нічого не має.
Звідси випливає, що нібито об’єднувальне гасло руху
Occupy Wall Street «Ми – 99 %» фактично не відображає ре-
ального стану справ. Насправді так званий Захід повниться
людьми, які, не належачи до 10 % керівної аристократії, од-
нак постачають глобальному капіталізмові дрібнобуржуаз-
ний загін прихильників, той самий славетний середній клас,
без якого демократична оаза не мала б ніякого шансу ви-
жити. Тож, далеко не бувши 99 % навіть символічно, молоді
сміливці Волл-стріту навіть у своїй первинній групі стано-
вили лише невелику жменьку, що мала неминуче розсіятися,
щойно промайнули святкові дні «руху».
Нічого не вдасться зробити, якщо ці активісти не по-
чнуть наполегливо й послідовно, не сподіваючись на швидкі
результати, вибудовувати зв’язок із реальною масою тих, хто
не має нічого (або насправді якийсь мізер). Якщо вони не
прокреслять таким чином політичну діагональ із тими серед
14 %, насамперед інтелектуалами, і тими серед 50 %, насам-
перед робітниками та селянами, потім нижчим прошарком
середнього класу, його малооплачуваною і прекарною части-
ною. Такий політичний зв’язок збудувати цілком можливо,
адже він уже сплітався під знаком маоїзму в 1960–1970-х
роках. І нещодавно він знову з’явився завдяки рухам захоп
лення в Тунісі та Каїрі чи в Окленді, де намітився активний
зв’язок із портовими докерами.
Усе, геть усе залежить від остаточного відродження
альянсу інтелектуалів і робітників і його політичної орга-
нізації в міжнародному масштабі. Але за наявного стану
крайньої слабкості такого руху об’єктивний, осяжний, ви-
мірний результат виходу з традиції (оскільки він здійсню-
ється в формі глобального капіталізму) може відбуватися не
інакше, як ми сказали: вузький прошарок олігархії диктує
148
Криза: дві суперечності
свої закони не лише переважній більшості людей на грані

простого виживання, а й озахідненим, тобто впокореним і
стерильним, середнім класам.
А що ж відбувається на соціальному та суб’єктивному
рівні? Вже в 1848 році Карл Маркс дав вражаючий опис, який
сьогодні навіть ще правдивіший, ніж за його часів. Проци-
туємо кілька рядків цього старого тексту, який звучить ней
мовірно свіжо:
Там, де буржуазія досягла панування, вона зруйну-

вала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини.
[…] Вона втопила в льодовій воді егоїстичного розра-
хунку священний порив побожної мрійливості, лицар-
ського захоплення, міщанської сентиментальності. Вона
перетворила особисту гідність на мінову вартість. […]
Буржуазія позбавила ореолу святості всі роди діяльності,
які досі вважалися почесними і на які досі дивилися з
побожним трепетом. Вона перетворила лікаря, юриста,
священика, поета, мужа науки на своїх платних найма-
них працівників.
Тут Маркс наголошує на тому, що вихід із традиції в її

буржуазній і капіталістичній версії насправді розчахує гі-
гантську кризу символічної організації людства. Справді,
тисячоліттями внутрішні для людського життя відмінності
були кодифіковані, символізовані в ієрархічній формі. Най-
важливіші дуальності, як-от молоді й старі, жінки й чолові-
ки, ті, хто належить до моєї родини, і ті, хто не належить,
знедолені та всесильні, моє професійне коло й інші кола,
чужинці й земляки, єретики та віряни, простолюд і дворя-
ни, міста й села, розумова та фізична праця, визначалися в
мові, в міфологіях, в ідеологіях, у заведеній релігійній мо-
ралі через звернення до структур порядку, які кодифікували
місце одних та інших в переплутаних ієрархічних системах.
Так, вельможна жінка стояла нижче за свого чоловіка, але
вище за простолюдина; багатій із буржуазії мав кланяти-
ся перед герцогом, але його челядь мала кланятися перед
ним; також скво, дружина індіанця з того чи того племені,
була майже нічим у порівнянні з воїном племені, але майже
всім порівняно з полоненим іншого племені, для якого час
149
від часу вона визначала спосіб покарання. Або ж дрібний

вірянин католицької церкви міг розглядатись як комашка
своїм єпископом, однак вважався обранцем у порівнянні
з єретиком-протестантом, так само як син вільної людини
абсолютно залежав від свого батька, але особисто мав за раба
чорношкірого батька велелюдної родини.
Так, будь-яка традиційна символізація спирається на
структуру порядку, що розподіляє місця і, як наслідок, від-
носини між цими місцями. Вихід із традиції, яку здійснив
капіталізм як загальна система виробництва, насправді не
пропонує жодної нової дієвої символізації. Усе, що пропонує
капіталізм, – це лише груба й незалежна від економіки гра,
нейтральне, асимволічне панування того, що Маркс назвав
«льодовою водою егоїстичного розрахунку». Звідси походить
історична криза символізації, через яку потерпає сучасна
молодь, залишаючись у повній дезорієнтації.
Ця криза, прикрившись вуаллю нейтральної свободи,
пропонує за універсальну панацею лише гроші. Нас хочуть
переконати, що вихід із цієї кризи можливий тільки двома
шляхами: або не існує й не може існувати нічого кращого,
ніж оця ліберальна і «демократична» модель, з її свободами,
запломбованими нейтральністю ринкового розрахунку; або
ж нас охоплює реактивне бажання повернутися до традицій-
ної, тобто ієрархічної, символізації.
Ці два шляхи є, на мій погляд, надзвичайно небезпеч-
ними тупиками. Суперечність між ними стає дедалі криваві-
шою і втягує людство в нескінченний вир воєнних конфлік-
тів. І ця проблема хибних суперечностей не дозволяє вийти
на передній план справжній суперечності. А якраз вона має
правити нам орієнтиром для думки і для дії. Справжня су-
перечність пропонує два бачення неминучого виходу з ієрар
хічної символічної традиції: асимволічне бачення західно-
го капіталізму, яке творить жахливі нерівності й патогенні
блукання, і бачення, загалом назване «комунізмом», яке, по-
чинаючи від Маркса та його сучасників, пропонує винайти
егалітарну символізацію. Після попереднього історичного
краху державного соціалізму в СРСР або Китаї ця засадни-
ча суперечність модерного світу була замаскована хибною
суперечністю (щодо питання виходу з традиції): вона про-
тиставляє нейтральну і стерильну чисту негативність панів-
150
Криза: дві суперечності
ного Заходу фашизоїдній реакції, яка, часто перевдягнена у

вироджені релігійні оповіді, з неймовірною агресивністю,
що прагне приховати реальну безсилість, ратує за повернен-
ня до старих ієрархій.
Сварка між ними грає на руку їхнім обопільним інтере
сам, хоча на позір їхній конфлікт непримиренний. Контро
люючи засоби масової інформації, вона заполонює всю ува-
гу, примушує кожного до штучного вибору типу «Захід або
Варварство» і блокує формування єдиного глобального пе-
реконання, що може врятувати людство від катастрофи. Це
переконання (деколи я називаю його комуністичною ідеєю)
декларує, що в самому русі виходу з традиції ми маємо пра-
цювати над винайденням егалітарної символізації, що могла
б супроводжувати, кодифікувати, вибудовувати суб’єктивну
мирну основу для колективізації ресурсів, дієвого зникнення
нерівностей, визнання – за суб’єктивним, рівним правом –
відмінностей і, нарешті, зникнення відокремлених влад дер-
жавного типу.
Отже, ми маємо звернути нашу суб’єктивність до зовсім
нового завдання: борючись на двох фронтах (проти руйнації
символічного в льодових водах капіталістичного розрахун-
ку і проти реактивного фашизму, який прагне реставрації
старого ладу), ми маємо винайти егалітарну символізацію,
що відновлює відмінності, обстоюючи спільні правила, що
формуються на всеосяжному розподілі ресурсів.
Що ж до нас, людей Заходу, ми маємо насамперед
здійснити культурну революцію, яка полягає в тому, щоб
звільнитися від абсолютно архаїчного переконання, згідно
з яким наше бачення речей вище за будь-яке інше. Навпа-
ки, це переконання вже занадто відстало від того, що по-
чинаючи з ХІХ століття хотіли і передбачали перші великі
критики нерівнісної брутальності й позбавленого сенсу ка-
піталізму. Ці великі предтечі також добре бачили, що так
звана демократична політична організація зі своїми смі-
ховинними електоральними ритуалами була лише ширмою
тотальної залежності політиків од вищих інтересів конку-
ренції та пожадливості. Сьогодні яскравіше, ніж будь-коли,
на наших очах розгортається сумне видовище того, що во-
ни зі своєю нещадною чіткістю називали «парламентським
кретинізмом».
151
Ми маємо рішуче відкинути таку «західну» ідентичність,

як і повністю відмовитися від реактивних фашизмів. А на-
томість треба ствердити нові егалітарні цінності; більше не
бути іграшкою фальшивої суперечності, перейти до роботи
зі справжньою суперечністю. Це дозволить нарешті винайти
політичну силу, яка замінить приватну власність і конкурен-
цію тим, що Маркс назвав «вільною спільністю».
152
Гніт скінченності:
про Україну та Єгипет
На моє переконання, форма сучасного пригнічення ви-

являє себе передусім у пануванні категорії скінченності.
Цього року стратегічний напрям мого семінару* – запро-
понувати засоби критики сучасного світу, виявити все те,
ядром чого є встановлення (в його пропаганді, діях і так
далі) категорії скінченності, а отже, виключення нескінчен-
ності з можливих горизонтів людства.
На кожній лекції починаючи від початку й до кінця року
я хотів би вам наводити приклад того, як певні реалії на-
шого часу, те, що відбувається сьогодні – або часто вживана
категорія, або поширене переконання, – репрезентуються як
фігура або операція зведення до скінченності. Усі ці речі як
такі можна об’єднати в термінах загального репресивного
світобачення категорії скінченності.
Сьогодні я хотів би звернутися до прикладу України, а
саме до того, як історичні події в Україні слугують пропа-
гандистському консенсусові, який водночас встановлює та
охоплює ці події…
В українській ситуації мене вражає (якщо зважати на все
прочитане в газетах, почуте по радіо тощо) те, що ця ситуа-
ція схоплюється й розуміється в рамках того, що я назвав би
завершеною стагнацією сучасного світу. Загальноприйнята
оповідь така: Україна хоче приєднатися до вільної Європи
й порвати з путінським деспотизмом. В Україні відбулося
ліберально-демократичне повстання, мета якого – приєд-
натися до нашої любої Європи, батьківщини свободи. Тим
часом проти такого природного бажання плетуться підлі й
* Доповідь на семінарі 12 березня 2014 року, Париж, Вища нормальна

школа.
153
архаїчні каверзи «людини Кремля» – грізного та жахливого

Путіна.
В усій цій оповіді вражає те, що вона застигла в рамках
статичної суперечності. Ще задовго до українських подій
уже була наявна певна фундаментальна й постійно засто-
совувана схема, яка відділяє вільний Захід від решти сві-
ту. Вільний Захід має одну-єдину місію – втручатися куди
тільки можна, щоб захистити тих, хто воліє приєднатися до
нього. Але така статична суперечність не має ні минулого,
ні майбутнього.
Вона не має минулого, тому що нічого досі не вирішено,
названо або описано щодо реальної історії самої України.
Хто переймався Україною ще до минулого тижня? Багато хто
навіть не уявляв, де це. І раптом на сцену Історії виходить
Україна як поборниця європейської свободи. Це уможливи-
лося завдяки тому, що все описується всередині статичної
суперечності між Європою, батьківщиною свободи, демо-
кратії, вільного підприємництва та інших прекрасних речей,
і всієї решти, включно з путінським варварством і супровід-
ною йому деспотією.
Про минуле не йдеться й тому, що ми не знаємо, звідки
все це походить, скажімо, що Україна була складовою час-
тиною того, що століттями називалося Росією; що тільки
нещодавно Україна здобула незалежність всередині дуже
специфічного історичного процесу: розпаду Радянського
Союзу. Так само ми не знаємо, що в Україні завжди були
сепаратистські тенденції – і часто-густо вони були реактив-
ними: тобто їх підтримували відверто реакційні сили, ба
навіть гірше. Визначальну роль у всьому цьому відігравало
українське православне духівництво, священним містом для
якого був Київ, і не буде перебільшенням сказати, що це
найреакційніше на світі духівництво – такий собі захворілий
манією величі центр імперського православ’я.
Мало того, ця статична суперечність також не має май-
бутнього, тому що майбутнє вже наперед визначене: бажан-
ня українців полягатиме в тому, щоб долучитися до пречу-
дової Європи – до вже наявної цитаделі свободи. Операції
зведення до скінченності тут стосуються часу. Якщо час скін-
ченний, то це тому, що він зупинений. Час пропаганди – зне-
рухомлений час. Дуже складно розводити пропаганду щодо
154
Гніт скінченності: про Україну та Єгипет
часу-в-становленні: можна чинити пропаганду щодо того,

що є, але не щодо того, що стається. А тут ми маємо пропа-
ганду, нібито українське повстання – статичне, воно нібито
береться нізвідки й рухається до чогось, що вже наявне, –
демократичної й ліберальної Європи.
У Франції є особа, яка персоніфікує саме такі явища, – це
Бернар-Анрі Леві. Щоразу, коли треба нав’язати скінченність,
він вигулькує на сцену. Такий собі трудар на службі скін-
ченності. Можна навіть сказати, що коли Б.-А. Л. береться
до справи, то лише для того, щоб «сурмити в труби» скін-
ченності. Але вся ця добре продумана операція аж ніяк не
стосується України; повірте, французьким пропагандистам
начхати на Україну. Все, що їх цікавить, – це їхня стара добра
Європа, яка бажає, щоб усі навколо розглядали дії українців
як доказ тієї величезної цінності, яку має Європа для всього
людства. Мовляв, якщо навіть українці, про яких ніхто, по
суті, нічого не знає й яких уявляють як доволі віддалених і
трохи затемнених персонажів, так сильно хочуть до Європи,
навіть ціною власних життів – і це правда, на Майдані поля-
гло немало людей, – то це означає, що демократична Європа
справді вам не абищо. Власне, це апологія Заходу, що сама
породжує своєрідне бажання Заходу (певною мірою воно
реальне – я до цього ще повернуся), тим самим зміцнюючи
свої ідеологічні, політичні, інституційні та інші позиції.
Можна навіть сказати, що Україна не схоплюється й у
справжньому теперішньому часі – радше в псевдотеперіш-
ньому. Засаднича тема мого семінару «Образи теперішнього
часу», який невдовзі вийде друком, стосується того, що будь-
яке істинне теперішнє формується минулим, що перелам-
люється крізь призму майбутнього. Теперішнє не є якимось
монолітним блоком, втисненим між минулим і майбутнім.
Теперішній час – це те, що декларовано, проголошено на-
стільки, наскільки воно схоплює повторення, що походить із
минулого, як і викривлення, напруження, що проектується
в майбутнє – таке майбутнє, щодо якого теперішнє є носієм
потенційної нескінченності.
Теперішнє українського повстання є псевдотеперішнім,
тому що воно не має минулого, а майбутнє – вже сталося. Са-
ме тому тут немає істинної декларації, проголошення – того,
що є ознакою будь-якого істинного теперішнього. Інакше ка-
155
жучи, накладання скінченності на всю цю ситуацію справляє

враження, ніби українське повстання в реальності не прого-
лосило нічого нового. А коли не проголошено нічого нового,
нічого, власне, й не проголошено. Як дуже слушно зазначив
Малерме: «Теперішнього бракує, коли натовп не декларує се-
бе». Теперішнє – це декларація. Те, що говорять українці, – це
просто те саме, що говорить будь-який тутешній пропаган-
дист: 1) я хочу потрапити до пречудової Європи; 2) Путін –
темний деспот. Однак, говорячи це, вони говорять не дуже й
багато; тим паче геть без якої-небудь історичної прив’язки
до України, реалій життя людей, їхнього мислення тощо. Во-
ни лишень говорять те, що від них хочуть почути інші, – вони
просто грають свою роль у конфліктних і складних зв’язках
між Європою (яка не що інше, як локальне інституційне опо-
середкування глобалізованого капіталізму) й Путіним, який,
як вони твердять, не надто демократичний (ким він, по суті,
й не прагне бути, це не його клопіт). Тож ідеться про наперед
розписаний сценарій, за яким треба грати.
Власне, ми можемо сказати: форма сучасної деклара-
ції – це захоплення якої-небудь громадської площі. Але й
не тільки. Буває, коли декларація – це захоплення якоїсь
громадської будівлі, масова протестна хода тощо. Втім, на
деякий час історичною формою вияву народної колектив-
ності стала тривала окупація певної площі (Тахрир, Таксим,
Майдан…). І ці окупації формують свій власний час. Час і
простір глибинно пов’язані, як у «Парсифалі»: «Тут час стає
простором». Цей час дозволяє, щоб окупація, власне, не мала
кінця. Демонстрації починаються і закінчуються, повстання
бувають вдалими або невдалими. Коли ж ви захоплюєте пло-
щу, то насправді не дуже добре знаєте, скільки це тривати-
ме – можливо, дуже довго.
Усе вказує на те, що зароджується нова форма декларації,
принаймні нова форма можливості декларації, що полягає
в захопленні певного відкритого міського простору. Гадаю,
це великою мірою співвідносне тому фактові, що тепер ми
живемо в епоху повного панування міста. Більше немає сіль-
ської жакерії, «великих походів» тощо. Місто – спосіб колек-
тивного співіснування, що превалює, навіть у дуже бідних
країнах, прибираючи вигляду монструозних мегаполісів.
156
Окупація міста в обмеженій формі – в формі окупації

центральної площі міста («серця міста») – дедалі більшою
мірою стає концентрованою формою самої можливості де-
кларації. І цю форму ніхто, власне, не винаходив – це іс-
торичне творіння. З іншого боку, і я на цьому наголошую,
це лишень формальна, ще невизріла, невіднайдена, неясна
умова декларації. Те, що відбувається на площі, – декларація
негативна. Люди, які зібралися на площі, коли їм треба щось
сказати спільно, кричать: «Мубараче, забирайся геть!», «Бен
Алі, йди під три чорти!» або, як в Україні: «Ми більше не
хочемо цього уряду!»
Крім того, в цьому просторі в ході окупації центральних
площ великих міст існує ще й новий тип колективної по-
зитивності, найголовнішим фактором якої є, власне, сама
довготермінова організація людей (адже протягом тривало-
го періоду часу їм треба організувати харчування, туалети
тощо). Але при цьому декларація не виходить за рамки суто
негативної форми, адже зібрані спільно й утримуючі площу
люди розділені по лінії модерність/традиція.
Єгипет – це вже класичний приклад. Як ви знаєте, там
не було справжньої позитивної єдності між фракцією, що
більше не хотіла Мубарака, тому що була його історично
сформованим давнішнім ворогом (це «Брати-мусульмани»),
та фракцією, яка більше не хотіла Мубарака, тому що нею
насправді рухало певне бажання Заходу, – вона також не
хотіла ні релігійного гніту, ні гніту з боку військових і прагла
до певної кількості свобод, які фетишизують як «європейські
свободи».
Що ж відбувається за таких випадків? Підсумок цієї де-
кларації доволі ефемерний і ненадійний, тому що тут ми
маємо тільки напівдекларацію. Для того щоб перемогти,
така суто негативна декларація має передбачати абсолют-
ну єдність тих, хто її проголошує. В цьому якраз полягала
(треба таки нагадати) велика ідея Леніна. Він казав: без за-
лізної дисципліни нічого не досягнеш; адже якщо ми не ма-
ємо утверджувальної й організованої єдності, то дуже скоро
негативна єдність почне тріскатися, кришитися, розпоро-
шуватися. Тепер ми маємо справу зовсім не з ленінським
підходом, і на київському Майдані (або на будь-якій іншій
площі) добре видно, що за межами простого твердження «ми
157
більше його не хочемо…» між учасниками починаються не-

подоланні розбіжності.
Саме це зараз відбувається в Україні. З одного боку, ми
маємо демократів і лібералів, якими рухає своєрідне бажання
Заходу (ті, кого наша преса називає «українцями»), а з друго-
го – дуже різних людей, організованих у бойові угруповання
в історичній традиції українського сепаратизму, світогляд
яких більшою чи меншою мірою – але безсумнівно – фаши-
зоїдний. Вони залюбки говорять, ніби виступають за Європу
за умови, якщо це звільнить їх від росіян; це абсолютно іден-
титарний елемент, що складається з «олд-скульних» україн-
ських націоналістів, які аж ніяк не бачать свого майбутнього
в термінах «європейських свобод». Проблема в тому, що з
погляду майданного активізму саме вони домінують, а ре-
шта – просто хороші люди, але слабко організовані (коли їх
організовують, то з метою здобути електоральні голоси).
Зрештою, можна сказати так: у всіх цих нинішніх си-
туаціях зібрань і проголошень на площі ми маємо три, а не
дві сторони учасників. З одного боку, є уряд, інституційна
влада, партії, частини армії, поліція тощо. Вони здійснюють
державну владу і зазвичай мають закордонних партнерів.
Скажімо, для Мубарака протягом десятків років іноземним
протектором виступали США, а направду всі західні держави.
Потім – об’єднані на площі загальною негативною деклара-
цією дві сили: ідентитарний елемент («Брати-мусульмани»,
українські націоналісти) і «демократи», тобто ті, ким рухає
прагнення до західного типу модерності. Отже, в цьому ви-
падку ми маємо полярність за лінією традиція/модерність.
При цьому модерність за наших часів означає не що інше,
як модерність під егідою глобалізованого капіталізму. Нам
аж ніяк не пропонують якусь іншу модерність, крім як саме
такого типу (особливо коли презентувати її якось інакше
зовсім не вигідно). Таке зіткнення неможливо звести до зітк
нення двох, а не трьох сторін, якщо тільки не нав’язати цій
ситуації скінченність.
Нам треба звернути увагу на всю єгипетську історію –
справді захопливу. В Єгипті також було трьохстороннє зітк
нення: по-перше, Мубарак, єгипетський військовий апарат
і його таємні мережі та клієнти; по-друге, два елементи на
площі Тахрир: з одного боку, елемент, що спрямований до
158
західної капіталістичної модерності, а з другого – «Брати-

мусульмани», які – треба таки визнати, доволі численні серед
народу, – репрезентували особливу традиціоналістську силу.
Між двома елементами єдність була негативною («Мубараче,
забирайся геть!»), але відтак мірою розпаду єдності взагалі
треба було щось пропонувати. А запропоновані були… вибо-
ри, що перетворилися на облудну й фальшиву сцену, на якій і
вирішувався зв’язок між двома елементами, єдність яких су-
то негативна. Що ж відбулося? Ну що ж, «Брати-мусульмани»
за виграшки перемогли на виборах, а прозахідна, демокра-
тична, просвічена складова лишилася в дурнях. Єгипетська
дрібна буржуазія виявила, що її зв’язок з єгипетськими на-
родними масами насправді був дуже хирлявий. Справедливо
розлютившись, адже вона повстала нібито даремно, ця «мо-
дерністська» частина єгипетського суспільства повернулася
на вулицю: то були маніфестації у червні минулого року, але
цього разу дрібна буржуазія діяла самотужки. Втім, сама по
собі вона мало чого домоглася. Отож вона радо привітала
втручання інших сил… Кого? Саме так, військових. Дрібно-
буржуазна безвідповідальність – даруйте за такий різкий
тон – породила неймовірне явище: ті самі люди, що кілька
місяців тому кричали «Мубараче, забирайся!», закричали:
«Мубараче, повернися!» Тільки цього разу Мубарака звали
Ас-Сисі – нехай змінилося ім’я, але суть лишилася незмін-
ною: це був режим Мубарака-2.
Ас-Сисі розпочав, якщо можна так сказати, з доволі вра-
жаючих дій: себто кинув за ґрати повний склад обраного
більшістю уряду (протягом цього періоду преса вагалася
говорити про державний переворот, тому що, зрозумійте,
коли ув’язнюють «Братів-мусульман», це ніби й несправжній
державний переворот…), а коли прибічники обраного уряду
вийшли протестувати, їх просто розстріляли. Армія стріляла
в натовп демонстрантів без будь-яких вагань – точнісінько
як свого часу розстрілювали комунарів. Просто затямте собі:
за один тільки день було вбито 1200 осіб (за звітами західних
спостерігачів).
Отож єгипетська ситуація – це надзвичайний приклад
стерилізації-за-допомогою-скінченності, тому що, врешті-
решт, вона постає як рух у замкненому колі: адже бороть-
ба трьох сторін і є рухом у замкненому колі. Суперечність
159
між повсталою освіченою дрібною буржуазією та «Братами-

мусульманами» з їхньою масовою клієнтелою була такою,
що гору здобула саме третя сторона.
Ви добре бачите, які сили були тут задіяні. Постає питан-
ня: чи є реальне майбутнє в цій формі декларації, з якою ми
стикаємося вже багато років, коли відбувається суперечли-
ва мобілізація, об’єднана лише негативністю, тобто лишень
опозицією щодо наявного деспотичного уряду? Чи повинні
ми – якщо вже просто запитати – зводити все до наперед
заданої скінченності, що своєю чергою зводить усе врешті-
решт до історичної боротьби між демократами та диктато-
рами? Тим паче що багато хто просто щасливий (якщо мож-
на так сказати) від повернення диктаторів – як це сталося в
Єгипті – й надто не переймається з цього приводу.
Для історичного винаходу, певного історичного тво-
рення – тобто чогось, що наділене істинною нескінченніс-
тю, – має постати нова форма декларації. А для цього має
існувати єдність між інтелектуалами та великим народним
прошарком. Але така єдність під час протестів на площах
не сформувалася. Уся проблема полягає у винаході – за до-
помогою нової політики – іншої модерності, відмінної від
модерності глобалізованого капіталізму. Поки ми не мати-
мемо бодай зачатків цієї іншої модерності, будемо прирече-
ні бачити те, що бачимо наразі: тобто негативні об’єднання,
що завершуються рухом у замкненому колі. А пропаганда
вічно торочитиме, що це, мовляв, боротьба добра зі злом,
причому подається вона в формі карикатури на реальний
стан речей.
Такий тричленний конфлікт заводить на манівці, тому
що сам термін «модерність» – уже привласнений. Він обме
жує «прагнення», зводячи його до консюмеризму та західно-
го демократичного режиму, тобто до прагнення інтегрувати-
ся до панівного ладу, як він є. Адже, врешті-решт, «Захід» –
це ввічливе ім’я гегемонії глобалізованого капіталізму. Якщо
ви хочете інтегруватися до нього – справа ваша, але тоді
треба визнати, що в цьому немає ніякого винаходу, ніякої
свободи абощо. Якщо ви хочете чогось іншого, недостатньо
бути тільки антикапіталістом, тобто частково підходити до
проблеми схематично, а й треба винайти та запропонувати
160
певну життєздатну форму модерності, яка б не перебувала

під егідою глобалізованого капіталізму.
Це завдання надзвичайної ваги, яке тільки щойно поча-
ли розв’язувати. Справді, класичний марксизм вірив, що він
був історично легітимним спадкоємцем капіталістичної мо-
дерності. Він добре бачив, що капіталістична модерність ма-
ла призвести – або вже призвела – до варварства, але вважав,
що загальний рух, що зародився всередині цього варварства,
виведе на світ набуток цивілізації, який успадкують револю-
ціонери. Такий підхід докорінно хибний. Ми прекрасно зда-
ємо собі справу, що капіталістична модерність – це модер-
ність без будь-якого іншого спадку, крім руйнації. То куди ж
вона прямує? Люди, які стають під знамена капіталістичної
модерності, навіть якщо їм це невтямки, насправді прагнуть
до організованого нігілізму.
«Хвороба цивілізації», про яку говорив Фройд, вияви-
лася ще суттєвішою, ніж вважав марксизм. Щодо цього пи-
тання Фройд поглянув іще глибше Маркса, тому що він чіт-
ко розгледів, що хвороба цивілізації зачіпає дещо в самому
символічному ладі. Це не було просто питання розподілу,
розділення або доступу до чудових надбань цивілізації і
не зводиться до питання освіти (велика ідея таких людей,
як Лев Толстой або Віктор Гюґо, мовляв, якщо поширюва-
ти освіту універсальним чином, то даємо блага цивілізації
всім людям, а вони відтворюють і поширюють її далі), хоча
ці ідеї були ще доволі впливовими наприкінці попереднього
століття.
Тепер, очевидно, увесь цей проект вимагає нового під-
ходу до символічного: тобто треба винайти нові параметри
цивілізації. Саме це я побачив на площах міст, де збира-
лися натовпи людей. «Теперішнього бракує, коли натовп не
декларує себе». Можливо, ми вже на етапі, коли натовп хотів
би декларувати себе, – це те, що я доволі оптимістично на-
звав «пробудженням Історії»*. Але в такого декларування
бракує засобів символізації. В політичному плані це доволі
зрозуміло: капіталістична модерність передбачає, що будуть
задіяні всі види засобів, щоб освічений прошарок населення
(міська дрібна буржуазія, середні класи тощо) залишився по-
* Див.: Badiou Alain, Le Réveil de l’Histoire, Éditions Lignes, 2011.

161
вністю відірваним від основних народних мас. Можна було

б виявити ці пропагандистські механізми, що слугують цій
меті. Політика ж полягає в тому, щоб подолати ці механізми,
вийти за їхні межі. Саме це ми називаємо, якщо вдатися до
старого жаргону, зв’язком інтелектуалів із масами.
Інакше кажучи, це здатність інтелектуалів вимагати чо-
гось не тільки для самих себе, а й для інших – в ім’я іншої,
трансформованої модерності. Це здатність висловити, чому
вони протестують на площі, збираються там, але не хапають-
ся за свою монополію на протест, дозволяючи іншій складо-
вій протесту (чи то в формі виборів, чи то через насильство)
захопити контроль над об’єднувальною негативною актив-
ністю. Єгипет дає нам універсальний урок щодо цього; в
Україні ми бачимо щось схоже, попри свої варіації, з якими
я ще не зовсім знайомий.
Отже, «скінченністю» ми називаємо пропагандистські
механізми редукції дієвих історичних ситуацій, а розрив зі
скінченністю – «інфінітизацією». Це саме той момент, коли
параметри декларації по-справжньому об’єднуються, – мо-
мент, коли можна чітко проголосити: «Мубараче, йди геть!»,
але також і щось інше. Але що? Це… в будь-якому разі не
«бажання Заходу» – ним не заткнеш діру, що розчахнулася.
Ми перебуваємо в сутнісному історичному поворотному мо-
менті. Такий момент уже спостерігався у ХІХ столітті, коли
людям було зрозуміло, що вони заперечують, але ще не було
ясно, що вони хочуть ствердити. І в цей вакуум знову про-
дирається старий світ, тому що він має одну суттєву пере-
вагу – він уже тут.
162
Сучасне безсилля
Мені випало завдання виголосити заключну промову на

підбиття підсумків міжнародного колоквіуму*, який органі-
зувала кафедра філософії університету Париж-8, щоб роз-
глянути ситуацію в Греції та уроки, які треба зробити для
всієї прогресистської політики сьогодні в світі.
Завершувати – не мій вибір. Мене призначили на цю
роль, але я не впевнений, чи справді послухався.
Під час цього колоквіуму ми обговорювали важливі ас-
пекти ситуації в Європі й, зокрема, в Греції. Ми проаналі-
зували великі історичні структури, які тут задіяні: неабияк
агресивну світову політику сучасного капіталізму, а також
закон суб’єктивних форм, що кидають світло на сучасну діа-
лектику покори і повстання. Крім того, ми звернули увагу
на невідкладні завдання, які стоять перед активістами: вони
випливають із випробувань, які доводиться зносити народам
через дедалі гострішу нужду і соціальні руйнування. З цим
завданням пов’язане інше невідкладне завдання: реагувати
на дії фашистських банд, які стають дедалі нахабнішими, на
їхню абсолютно пустопорожню націоналістичну риторику
й абсолютно неприпустиму расистську реальність. Із цьо-
го приводу ми намагалися підсумувати дії спротиву тут і
тепер.
Мені немає чого додати до всього цього, що стосується
безпосередніх характеристик ситуації в Греції. Один із моїх
великих учителів у комуністичній політиці казав: «Хто не
зробив розслідування – не має права говорити». На відміну
від інших доповідачів нашого колоквіуму, особливо наших
грецьких друзів, я не зробив, урешті-решт, політичного, ак-
тивістського розслідування ситуації, яка тут слугує вихідною
точкою. Я знаю з досвіду, що нову політичну ситуацію можна
* Промова виголошена на колоквіумі «Грецька symptôma», Париж,

20 січня 2013 р.
163
пізнати лише зсередини її процесу, що звичайної інформації

та опінії недостатньо. Причина цього дуже проста: політична
новизна, яка є суб’єктивною, не схоплюється зсередини, коли
вона саме утворюється. Власне, це й має на увазі учитель,
якого я цитував, коли додає: «Розслідувати проблему озна-
чає її розв’язати». Я аж ніяк не маю ні можливості, ні наміру
розв’язати жодну з насущних проблем грецького народу.
Отже, я визнаю свою доволі зовнішню суб’єктивність і
спираюся на відчуття, враження, можливо, особисте, мож-
ливо, невиправдане, але якого не можу позбутися, наскільки
дозволяє моя обізнаність з поточним станом справ: це від-
чуття загального політичного безсилля, концентратом якого
стали події в Греції.
Звісно, мене захоплює вишукана красномовність мо-
го друга і товариша Костаса Дузинаса, мого сусіда за цим
столом, коли він підкріплює свій проголошений оптимізм
чіткими посиланнями на те, що він оцінює як політичну
новизну народного спротиву в Греції, в якій він навіть роз-
гледів появу нового політичного суб’єкта. Але мене це не
переконує. Звичайно, мужність і тактична винахідливість
прогресистських і антифашистських маніфестантів надзви-
чайно надихає. Власне, це дуже необхідні речі. Але чи нові?
Ні, зовсім не нові. Це інваріанти будь-якого реального ма-
сового руху: егалітаризм, масова демократія, винахід гасел,
хоробрість, швидкість реагування… Усе це ми також пізнали
з тим самим завзяттям – радісним і завжди трохи сумним –
у травні 1968-го у Франції; ми бачили це на площі Тахрир
у Єгипті, і, правду кажучи, так само було за часів Спартака
або Томаса Мюнцера. Майже сорок років тому я запропо-
нував називати ці особливі процеси «комуністичними інва-
ріантами», і сьогодні я сказав би ще точніше: це інваріантні
характеристики комунізму руху. Однак політична новизна,
політичний суб’єкт – це інше: його життєвість вимагає руху,
але ніколи не може змішуватися з ним.
Тож на деякий час підійдемо з іншого боку.
Греція – країна з дуже довгою історією, що має універ-
сальну вагу. Країна, чий опір послідовним пригніченням і
окупаціям має надзвичайну історичну напруженість. Країна,
де комуністичний рух (і в збройній формі також) був дуже
сильний. Країна, де й сьогодні молодь подає приклад по-
164
тужних і впертих бунтів. Країна, де класичні реакційні сили,

безперечно, дуже організовані, але їм протистоїть сміли-
вий і багатющий ресурс великих народних рухів. Країна, де,
звісно, існують грізні фашистські організації, але де також
існує частина лівиці з вочевидь твердою електоральною й
активістською базою.
Однак усе в цій країні відбувається так, ніби ніщо не
могло зупинити непомірні апетити розбурханого власною
кризою капіталізму. Так, ніби під керівництвом продикто-
ваних випадком комітетів і сервільних урядів країна не мала
жодного іншого можливого шляху, крім як виконувати ди-
кунські антинародні накази європейської бюрократії. На-
справді на тлі поставлених питань і європейських «рішень»
рух спротиву виглядає як процес гальмування, а не як носій
дієвої політичної альтернативи.
Великий урок цього руху спонукає нас не тільки щосили
підтримувати сміливість грецького народу, а й міркувати
разом із ним про те, що ж треба мислити і робити, аби ця
сміливість не була – безнадійно – сміливістю даремною.
Оскільки вражає (показово у Греції, але також повсюдно
деінде і, зокрема, у Франції) визнане безсилля прогресист-
ських сил дати відчутну відсіч економіко-державним силам,
які хочуть без обмежень підпорядкувати народи новому за-
конові (хоча й доволі давньому та глибокому) всеосяжного
лібералізму.
Ці прогресистські сили не тільки пробуксовують, поки
що не здатні похвалитися успіхом (навіть обмеженим); рад-
ше опозицію диктатові європейських адміністрацій хочуть
очолити зростаючі фашизоїдні сили – в облудних декораціях
ксенофобного та расистського націоналізму.
Моє враження таке: осердя цього безсилля зовсім не
зумовлене інертністю народу, відсутністю сміливості або ж
масовою підтримкою думки, мовляв, найгіршого не оми-
нути. Численні свідчення, навіть на цьому колоквіумі, по-
казали, що в Греції є ресурс живої і потужної народної дії.
Навіть тут, у Франції, під час акцій проти пенсійної реформи
Саркозі (реформи, яка плоть від плоті є частиною демонта-
жу державно-комунальних послуг і механізмів соціальної
допомоги, демонтажу, якого повсюдно в Європі вимагають
прислужницькі бюрократії, одностайно підхоплені насадже-
165
ними урядами) ми бачили, що важливі народні об’єднання

демонстрували настирливість і практикували інваріанти ко-
муністичного руху, зокрема використовували неконвенційні
форми страйку і зборів, звільнених від гегемонії профспіл-
кових бонз. Однак із цих спроб у цілому не виникала жодна
нова політична думка, жоден новий лексикон не застосував
вимогливу риторику, і профспілкові керівники, врешті-решт,
змогли переконати всіх, що потрібно чекати… виборів.
Гадаю, ми на досвіді переконалися, що більшість полі-
тичних категорій, якими активісти різних рухів намагаються
послуговуватися, щоб осмислити і змінити наявні ситуації, в
їхньому нинішньому стані переважно неефективні.
Насправді після широких рухів 1960–1970-х років нам у
спадок дістався дуже довгий період економічної, політичної
та ідеологічної контрреволюції, яка сильно поруйнувала до-
віру і силу, що могла б ізнову пов’язати народну свідомість
із найелементарнішими словами емансипативної політики,
як-от – я цитую навмання – «класова боротьба», «загальний
страйк», «націоналізація без відшкодування і викупу», «ре-
волюція», «нелегальна діяльність», «союз студентів і робітни-
ків», «національне визволення», «народна диктатура», «ма-
сова демократія», «пролетарська партія» та багато інших…
На ключовому слові «комунізм», що грало першу скрипку
починаючи від середини ХІХ століття, лежить якесь історич-
не знеславлення, про яке треба сказати, що прогресистська
думка сама дозволила піддатися історичній оцінці, повністю
продиктованій противником. Те, що рівняння комунізм =
тоталітаризм було нав’язане як природне й одностайно
прийняте, стало серйозною поразкою революціонерів про-
тягом злощасних 80-х років минулого століття. Звісно, ми
не могли уникнути різкої політичної критики – неабияк
важливої – того, чим були соціалістичні держави і комуніс-
тичні партії при владі, зокрема в Радянському Союзі. Але
ця критика мала бути нашою, вона мала пожвавити поступ
наших теорій і наших практик, а не долучатися до понурої
відмови, вихлюпуючи політичну дитину з водою історичної
балії. Витворився такий показовий факт: коли йшлося про
історичний епізод надзвичайної ваги для нас, ми практично
без обмежень пристали до точки зору ворога. А ті, хто цього
166
не зробив, просто вперто трималися за стару демонічну ри-

торику, так, ніби нічого не сталося.
Серед перемог нашого противника, яким неабияк при-
служилися нові ланцюгові пси сучасного ідеологічного ладу
(майже завжди ренегати руху 1960-х), одна з найважливі-
ших – це перемога символічна. Ми не тільки дозволили наш
власний лексикон дискредитувати й висміяти, якщо не по-
містити в рубрику «злочин», а самі послуговувались улюбле-
ними словами ворога, ніби вони стали нашими. Це доволі
особливий випадок (для ситуації, яка нас цікавить) слів «де-
мократія», «економіка», «Європа» і деяких інших.
Від часів старих комуністів багато насміхалися над тим,
що називають «пташиною мовою», порожніми фразами,
тріскучими прикметниками. Звісно, звісно. Але існування
спільної мови – це також існування спільно розділеної Ідеї.
Ефективність математики в науках – і неможливо запере-
чувати, що математика є перфектною пташиною мовою, –
пояснюється якраз тим, що вона формалізує наукову ідею.
В політиці також потрібне вміння швидко формалізувати
аналіз ситуації, а також тактичні наслідки цього аналізу. Це
ознака стратегічної життєвості.
Сьогодні одна з переваг офіційної демократичної іде-
ології якраз у тому, що вона користується своєю пташиною
мовою в усіх ЗМІ і її вживають усі уряди без винятку. Хто мо-
же повірити, що «демократія», «свободи», «ринкова еконо-
міка», «права людини», «бюджетна рівновага», «національні
досягнення», «французький народ», «конкуренція», «рефор-
ми» і так далі є не що інше, як всюдисуща пташина мова? Це
ми, активісти без стратегії емансипації, насправді вже не-
злецьки давно втратили здатність свого мовлення! «Геть…!»,
«усі разом – до перемоги», «скажемо “ні”», «ми не хочемо!»,
«маємо причини бунтувати»… Усе це в якийсь момент мо-
же об’єднати колективні пристрасті, все це дуже корисне на
тактичному рівні, але зовсім не розв’язує питання якоїсь
зрозумілої стратегії. Це занадто бідна мова, щоб говорити в
такий ситуації про якесь майбутнє емансипативних акцій.
Запорука політичного успіху міститься у силі бунту, його
масштабі, тривалості та сміливості. А також у його дисципліні
й у деклараціях, на які він здатний. Декларації, що стосуються
позитивного стратегічного майбутнього, що виявляють но-
167
ву можливість, невидиму з погляду пропаганди суперника.

Обов’язок організованих активістів руху або активістів пев-
ної ситуації в тому, щоб видобути це зі зробленого і сказано-
го, формалізувати і передати для ширшої дискусії всім тим,
хто становить народну основу цього руху або цієї ситуації.
Адже існування широких політичних рухів, якщо воно є іс-
торичним явищем, не породжує саме по собі політичного
бачення. Бо те, що цементує рух на основі індивідуальних
афектів, завжди має заперечувальний характер: скажімо,
від абстрактних заперечень на кшталт «геть капіталізм» або
«ні звільненням», «ні бюджетним скороченням» або «геть
європейську трійку», що не мають, власне кажучи, ніякого
ефекту, крім як тимчасово злютовувати рух у заперечуваль-
ній слабкості його пристрастей; аж до більш специфічних
заперечень, тому що їхня ціль точна і збирає різні верстви
населення, як-от «Мубараче, йди геть!» під час «арабської
весни», які справді можуть мати результат, але жодним чи-
ном не здатні побудувати політику цього результату, як ми
це бачимо сьогодні в Єгипті, а також у Тунісі, де всі плоди
від протестів пожинають реакційні релігійні партії, що не
мають справжнього зв’язку з рухами. Адже будь-яка політи-
ка робиться в режимі того, що вона стверджує і пропонує, а
не в режимі того, що вона заперечує і відкидає. Політика є
активним і організованим переконанням, думкою в дії, що
вказує на нові можливості. Гасла типу «скажемо “ні”!», звіс-
но, здатні збирати індивідів, але й призводять до того, що
це зібрання ризикує бути не більш ніж, по-перше, радісним і
захопленим змішанням історичного існування та політичної
слабкості, а по-друге, коли ворог (набагато краще озброєний
політично, дискурсивно і державно) перемагає, гірким від-
ступом і безплідним пережовуванням поразки.
Мій політичний учитель, якого я цитував вище, також
казав: «Якщо хочете пізнати питання – заглибтеся в історію».
Нинішня ситуація в світі багато в чому нагадує ситуацію
1840–1850-х років. Тоді також після Французької революції
1792–1794 років, як після повстань, революцій і переможних
народних війн шістдесятих і сімдесятих, ми маємо дуже дов
гу послідовність контрреволюції, коли домінує ліберальний
капіталізм на шляху до глобалізації. Тоді також у роки між
1847-м і 1849-м відбувалася «весна народів» у всій Європі, як
168
вона відбувалася тепер у всьому арабському світі, але також і

в кількох «західних» ситуаціях. Тоді також із боку бунтів ми
натрапляємо на мову захоплену, демократичну і революцій-
ну, але бідну та нецілісну. І тоді також повсюдно тріумфує
реакція і до влади приходять аферисти та корупціонери но-
вої масті. Лише після десятиліть організованої праці, як-от
творення Першого інтернаціоналу або об’єднання соціал-
демократичних партій, і героїчних, але безнадійних спроб,
як-от Паризька комуна або російська революція 1905 року,
з’явиться робітнича політична здатність, ладна перемагати
й утілена, як належить, в організаціях із міжнародним при-
значенням. Також треба було, щоб мова марксизму стала
практично гегемонічною в загальному масштабі робітни-
чого руху, а також, урешті-решт, серед широких сільських
мас, коли йдеться про Китай або країни, що зазнали коло-
ніального терору.
Здається-таки, що серйозну відсіч реакційним силам,
які сьогодні мають на меті розбити всіляку думку і дію, що
не є суголосними з ними, ми знайдемо не в цьому заражен-
ні заперечною пристрастю спротиву, а в дисциплінованому
розділенні спільної ідеї і мало-помалу поширюваному ви-
користанні спільної мови.
Відбудова такої мови – надважливе завдання. Саме з
цією метою я запропонував знову ввести, перевизначити,
переорганізувати все, що залежить від слова «комунізм».
Зазначимо побіжно, що слово «комунізм» означає, по
суті, три речі.
По-перше, аналітичну констатацію, згідно з якою в ни-
нішніх панівних суспільствах свобода, з якою носяться, як із
демократичним фетишем, повністю залежить від власності.
«Свобода» – це лише свобода набувати без наперед заданих
меж усі можливі блага; а можливість «робити що хочеш»
безпосередньо співвідносна з розмахом такого набування.
Той, хто втратив будь-яку можливість набувати що-небудь,
фактично не має ніякої свободи, і дуже скоро це йому пере-
конливо буде доведено на власній шкірі, от як «волоцюгам»,
яких англійський лібералізм доби зародкового капіталізму
карав на шибениці без особливих сентиментів. Ось чому
Маркс у «Маніфесті» проголосив, що всі вимоги комунізму
169
можна в певному сенсі звести до однієї вимоги: скасування

приватної власності.
По-друге, «комунізм» означає історичну гіпотезу, згідно
з якою зовсім не обов’язково, щоб нормою свободи виступала
власність, а людськими суспільствами верховодило вузьке
коло олігархів і всесильних ділків, сукупно з їхньою полі-
тичною, поліцейською, військовою або медійною обслугою.
Можливе таке суспільство, де переважає те, що Маркс нази-
ває «вільною асоціацією», в якій виробнича праця колективі-
зована, де великі неегалітарні суперечності (між розумовою
і фізичною працею, між містом і селом, між чоловіками і
жінками, між керівництвом і виконанням тощо) перебува-
ють на шляху зникнення і де рішення, що стосуються всіх і
кожного, справді розв’язуються спільно. Цю егалітарну мож-
ливість належить розглядати як принцип думки та дії, а не
відмовлятися від неї.
По-третє, «комунізм» позначає необхідність міжнарод-
ної політичної організації. Ця організація відштовхується від
поєднання між принципами й ефективною дією народних
мас. На цьому ґрунті вона прагне привести в дію винахід-
ливу думку людей, розвити, не змішуючи з чинним ладом,
силу зсередини кожної ситуації. Мета у тому, щоб ця сила
була здатна повернути реальне в приписаному напрямі, по-
єднуючи принципи з діяльною суб’єктивністю всіх тих, хто
бажає змінити наявну ситуацію.
Отже, слово «комунізм» називає собою сукупний процес,
в якому ми звільняємо свободу від неегалітарного підкорення
власності. А що проти цього слова наші вороги озлоблюють-
ся найчастіше, свідчить про те, що вони не можуть терпіти
цей процес, який справді руйнує їхню свободу – ту свобо-
ду, норму якої встановлює власність. Утім, саме це озлоб
лення, шалене бажання криміналізувати слово «комунізм»,
бажання, що виникло ще в ХІХ столітті, задовго до появи
соціалістичних держав, указує на те, що китайці називають
«учителем, який учить на негативному прикладі»: якщо саме
це наші вороги ненавидять найбільше, отже, нам слід почати
саме з його нового винаходження.
Безперечно (і я завершу на цьому пункті), треба також
ясно розуміти, зокрема маючи справу з фашистськими бан-
170
дами, як уживати слово «народ». Інакше кажучи, пов’язати

слово «народ» із відновленням слова «комунізм».
Шлях цього зв’язку проходить через чотири можливих
значення «народу»: фашистське значення, етично-юридичне
значення, значення, яке він набуває в боротьбі за національ-
не визволення, і значення, яке він має в політичних діях, що
мають на меті егалітарну емансипацію.
У цій класифікації ми маємо два негативних значен-
ня слова «народ». Перше – найочевидніше; воно закупорює
замкнену (і завжди фіктивну) ідентичність расового або на-
ціонального типу. Історичне існування такого різновиду «на-
роду» вимагає побудови деспотичної держави, що жорстко
підтримує фікцію, яка її засновує. Друге – дещо скромніше,
але в широкому масштабі ще шкідливіше (через свою гнуч-
кість і консенсус, якого воно тримається) – підпорядковує
визнання «народу» державі, яку вважають легітимною і бла-
готворною самим тим фактом, що вона забезпечує зростан-
ня, коли може, і в будь-якому разі – стале існування серед-
нього класу, вільного споживати непотрібні товари, яким
його натоптує капітал, а також вільного говорити, що він
хоче, – якщо тільки це ніяк не впливає на загальний меха-
нізм. Легко помітити, що перше значення має практично
обов’язковий ужиток у фашизоїдній політиці. Друге значен-
ня домінує в наших парламентських демократіях. Скажемо,
що в першому випадку ми маємо справу з народом-расою,
а в другому – з тим, що можна назвати народом-середнім-
класом.
Так само ми маємо два позитивних значення слова «на-
род». Перше – утвердження народу з метою його історичного
існування, наскільки ця мета заперечується колоніальним
та імперським пануванням або пануванням завойовника.
Тоді «народ» існує згідно зі «складним майбутнім часом»
(le futur antérieur) неіснуючої держави. Треба звільнити на-
род від його пригнічення і заперечення, відштовхуючись від
ідеї нової народної держави. Друге – існування народу, що
проголошує себе як такий, відштовхуючись від свого осе-
редку, який є те, що офіційна держава виключає зі «свого»
нібито легітимного народу. Наприклад, робітники ХІХ сто-
ліття, селяни в усіх країнах, яких кинуто в жорна колонізації,
сьогодні – пролетарі іноземного походження. Такий народ
171
стверджує політично своє існування через організовану со-

лідарність зі своїм осередком. Отже, він може існувати лише
в стратегічній меті ліквідувати наявну державу, власне, тому,
що держава стверджує, нібито визнання існування такого
народу – абсолютно неможливе.
Отож «народ» – це політична категорія комунізму: або ж
у період, що передує існуванню бажаної держави, потенція
якої забороняє її існування, або ж після держави встановле-
ної, новий народ якої (водночас зсередини і ззовні офіцій-
ного народу) вимагає її зникнення.
Слово «народ», зрештою, має позитивне значення лише
стосовно можливого неіснування держави. Або заборонена
держава, якій бажають виникнути. Або офіційна держава,
якій бажають зникнути. «Народ» є утворення, що набуває
свого значення або в формі (перехідній) війни за національ-
не визволення, або в формі (остаточній) комуністичних по-
літик, які завжди мають за стратегічну норму те, що вони
називають «відмиранням держави».
Чи далекі ці словесні вправи від Греції та конкретних
невідкладних завдань ситуації? Можливо. Але політика –
це завжди зустріч дисципліни ідей і несподіваних обста-
вин. Вона – безпосередня сила, але також і становлення
тривалості.
Моє побажання, щоб Греція – для всіх нас – стала уні-
версальним місцем такої зустрічі.
172
Один світ*
Я хотів би подякувати та привітати всіх грецьких друзів

і насамперед тих, хто наразі бореться проти жахливої ситу-
ації, нав’язаної народу Греції фінансовою олігархією, яка,
перебуваючи на службі глобального капіталізму, захопила
владу в Європі.
Горезвісна «тройка»**, яка насправді й керує сьогодні
грецьким урядом, представляє не лише Європу. Адже Європа
за наших днів обернулася всього лише на привідний ремінь
глобального капіталізму. Що говорять грецькому народові,
щоб виправдати його пригнічення та розорення? Мовляв,
потрібно змиритися зі своїм місцем у тому світі, який він
є. Потрібно зважати на реальність сучасного світу. Потрібно
скоритися перед законами ринкової економіки та глобаль-
ної конкуренції.
Щоб чинити опір такій пропаганді, треба розпочати з
дуже простої констатації. Сьогодні справжнього світу, утво-
реного чоловіками й жінками, що живуть на цій планеті,
просто не існує.
Чому я кажу, буцім одного світу чоловіків і жінок не
існує? Тому що той світ, що існує, світ глобалізації, – це ли-
шень світ предметів і грошових знаків, світ вільного обігу
товарів і фінансових потоків. Це саме той світ, який передба-
чив Маркс сто п’ятдесят років тому: світ глобального ринку.
У цьому світі речі існують тільки як предмети на ринку, а
знаки циркулюють лишень як абстрактні інструменти ку-
півлі та продажу, як різні форми грошей і кредиту. Тому це
неправда, що в цьому світі людські суб’єкти мають свободу й
існують вільно. Почати з того, що вони абсолютно не мають
фундаментального права вільно пересуватися й оселятися
* Лекцію виголошено в Афінах 25 січня 2014 року.

** Єврокомісія, Європейський центральний банк, Міжнародний валют-
ний фонд.
173
там, де захочуть. Для переважної більшості чоловіків і жінок

у так званому світі, світі товарів і грошей, сам доступ у цей
світ практично заказаний. Їх суворо замкнено ззовні, в міс-
цях, де мало товарів і геть катма фінансів. «Замкненість» там
дуже конкретна. Повсюдно у світі зводять стіни. Стіни, що
мають відділяти палестинців од ізраїльтян; будують стіни
на кордоні між Мексикою та США; під’єднані до електрич-
ного струму стіни між Африкою й Іспанією; мер одного з
італійських міст навіть запропонував спорудити стіну між
центром і передмістям! І дедалі більше стін, аби бідняки за-
лишалися замкнені у в’язницях власних помешкань. Та й у
Європі чимало тих, хто вважає, що треба збудувати стіну між
злощасною Грецією та комфортною Північною Європою. Так
званий світ глобалізації насправді є світом стін і замкненого
простору.
Уже спливло два десятиліття відтоді, як був повалений
Берлінський мур. То був символ об’єднання світу після півсто-
літнього розділення. Протягом тих п’ятдесяти років було два
світи: соціалістичний і капіталістичний. Або ж, як говорили
деякі: тоталітарний і демократичний. Падіння Берлінського
муру стало тріумфом єдиного світу – світу демократії. Але
сьогодні ми бачимо, що стіна просто пересунулася. Раніше
вона розділяла тоталітарний Схід і демократичний Захід, а
нині розділяє заможну капіталістичну Північ і спустошений
зубожілий Південь. Так відбувається навіть всередині Євро-
пи. У минулому всередині кожної окремої країни, включно з
північними країнами, діяла суперечність між сильним і ор-
ганізованим робітничим класом та панівною буржуазією, що
контролювала державний апарат. Але сьогодні ми повсюдно
помічаємо, що держава перебуває під контролем правлячої
буржуазії. Тепер ми всюди бачимо багатих бенефіціарів гло-
бальної торгівлі та величезні маси виключених з неї. Між од-
ними й другими – безліч стін і бар’єрів. Люди вже не ходять
в одні й ті самі школи, вони не отримують однакове медичне
обслуговування, не можуть їздити єдиними маршрутами,
мешкають у відмінних районах міста…
«Виключені» – це означення для всіх тих, хто не є у
справжньому світі, хто опинився по той бік, за стіною, за
колючим дротом. Або ж тут, у Греції, – за стіною забобонів і
жандармів Європи.
174
Один світ
Тридцять років тому стояла ідеологічна стіна, політична

залізна завіса; тепер маємо одну стіну, що відокремлює на-
солоди багатих від жадання бідних.
Усе влаштовано так: щоб існував оцей єдиний світ пред-
метів і грошових знаків, потрібно жорстко розділяти живі
тіла за походженням і ресурсами. Сьогодні, ще раз кажу, не-
має ніякого світу. Тому що об’єднаний світ капіталу пла-
тить за своє існування брутальним, жорстоким розділенням
людства на два регіони, між якими простягаються огорожі,
поліцейські собаки, бюрократичний контроль, прикордонні
судна, колючий дріт і депортації.
Чому так звана імміграція стає найважливішим полі-
тичним питанням у всьому світі? Тому що всі ці люди, які
прибувають і намагаються жити та знайти роботу в різних
країнах, є доказом того, що теза про демократичну єдність
світу всуціль хибна.
Якби вона була істинною, то ми приймали б цих іно-
земців як людей, що належать до того ж світу, що й ми. Ми б
любили їх так само, як любимо мандрівника, який приїздить
до нас у гості й зупиняється неподалік від нашого дому. Але
все відбувається зовсім не так. Здебільшого ми вважаємо,
що ці люди прибувають з іншого світу. Ось у чому проблема.
Вони є живим доказом того, що наш розвинений демокра-
тичний світ не єдиний світ для всіх чоловіків і жінок. Серед
нас є чоловіки та жінки, на яких дивляться як на прибулих
із іншого світу. Це можуть бути навіть люди з Європи, як,
наприклад, греки, які для німецького або французького уря-
ду мешкають в іншому світі. Гроші скрізь однакові, долар і
євро ті самі в усьому світі, й ми охоче приймаємо долари
або євро від усіх цих прибулих з іншого світу. Але про їхню
особистість, походження, спосіб життя говорять, що вони
не з нашого світу. Ми беремося їх контролювати, не дає-
мо їм права на постійне перебування. Посилаємо «тройку»,
щоб вона за ними наглядала. Ми стривожено питаємо себе,
скільки вже «їх» серед нас, скільки цих чужинців у нашому
світі? Якщо замислитися, жахливе запитання. Це запитання
неминуче готує ґрунт для їхнього переслідування, заборон і
масових депортацій. Це запитання підживлює кримінальний
бік політики уряду.
175
Тому ми можемо сказати: хоч єдність світу – це єдність

предметів і грошових знаків, для живих тіл єдності світу не-
має. Є зони, стіни, втеча, відчай, переслідування та смерть.
Є «добра» Німеччина і «погана» Греція.
Ось чому головне політичне питання сьогодні – це пи-
тання світу, існування світу.
Єдиний світ, протиставлений фальшивому світу гло-
бального ринку, – це те, чого прагнув великий комуніст
Маркс і до чого нам треба знову повернутися. Він енергійно
доводив, що світ – це те, що є спільним для всього людства.
Він говорив, що головна дійова особа емансипації – про-
летар. Так, він зазначав: у пролетаря немає іншої вітчизни,
крім як цілий світ, де живуть люди. І щоб світ став таким,
слід покінчити зі світом глобального ринку, світом товарів і
грошей. Світом капіталу і власників. Потрібно, щоб світ став
спільним для всіх, а для цього треба покінчити з фінансовою
диктатурою приватної власності.
Сьогодні деякі люди, сповнені добрих намірів, гадають,
що цього великого передбачення Маркса можна досягнути,
якщо поширювати демократію. Слід просто розширювати на
весь світ добру форму світу, ту, що існує в західних демокра-
тіях і в Японії. Потрібно, щоб такі країни, як Греція, просто
дійшли до справжньої фази глобалізації: зажили в мирі зі
своїми банками й повністю їм підкорилися. А недобре те, що
така демократія не може встановитися повсюдно.
На мою думку, це бачення безглузде. Безумовна матері-
альна основа демократичного західного світу – це приватна
власність. Завдяки їй 1 % світового населення володіє 46 %
світового багатства, а 10 % володіють 86 % світового багат-
ства. 50 % населення Землі – рівно половина – взагалі не має
ніякої власності. Як можна утворити світ за такої кричущої
нерівності? У західних демократіях свобода – це насамперед
необмежена свобода користуватися своєю власністю, коли
все, що може мати вартість, привласнюється. І звідси по-
ходить свобода обігу монетаризованих предметів і знаків.
Фатальний наслідок такого розуміння свободи – поділ живих
тіл і безжальний, лютий захист привілеїв багатства.
Щобільше, ми дуже добре знаємо, яких конкретних форм
набуває таке «поширення» демократії. Це просто-на-просто
війна. Війна в Югославії, Іраку, Афганістані, Сомалі та Лівії,
176
Один світ
а про десятки військових інтервенцій Франції в Африку годі

й казати. Але так само точиться і мовчазна облогова війна
глобальної та європейської системи проти цілих народів,
наприклад греків.
Коли потрібна багаторічна війна, щоб потім організу-
вати так звані вільні вибори в країні, доводиться міркувати
не лише про війну, а й про вибори. З якою концепцією світу
пов’язана сьогодні електоральна демократія? Як і в усіх ін-
ших випадках, ця демократія встановлює закон чисел. Числа
однаково об’єднують світ, адже будь-які товари обчислюють-
ся грошима. Військове втручання вимагає потім проведення
виборів і підрахунок голосів: у Багдаді, Тріполі, Белграді,
Бамако, Кабулі або Бангі. Тут перед нами постає наше питан-
ня: якщо світ – це світ предметів і знаків, отже, в цьому світі
все підраховано. У політиці також потрібно підраховувати. А
тим, кого не підрахуєш або не цілком точно визначиш, мож-
на нав’язати наші закони підрахунку за допомогою війни.
Це підтверджує, що так зрозумілий світ насправді не іс-
нує або він існує штучно лише шляхом насильства.
Потрібно, як мені видається, цю проблему перевернути.
Треба від самого початку ствердити існування світу як аксіо-
му, як принцип. Потрібно сказати дуже просту фразу: «Існує
світ живих чоловіків і жінок». Ця фраза – не об’єктивний
висновок. Ми знаємо: там, де керують гроші, вже немає єди-
ного світу жінок і чоловіків. Є стіна, що відділяє багатих від
бідних, європейський уряд від грецького народу. Фраза «є
один світ» має перформативну силу. Ми вирішуємо, що так
воно є для нас. І ми будемо вірними цій фразі. Але з цієї дуже
простої фрази потрібно вивести дуже складні й серйозні ви-
сновки. Точно як Маркс, коли він створював перший Інтер-
націонал робітничого класу, просто зробив суттєві висновки
з твердження, що пролетаріат не має вітчизни. Пролетарі
походять з усіх країн. Вони інтернаціональні.
Перший дуже простий висновок стосується людей з ін-
ших країн, які живуть серед нас: ми називаємо їх «іммі-
грантами». У моїй країні це марокканці, малійці, китайці та
багато інших. І тут, у Греції, хоч і панує загальна бідність, є
люди, які прибули з інших країв, наприклад албанці.
Отож якщо існує один світ живих чоловіків і жінок, тоді
вони з того ж самого світу, що й ми. Ось так. Цей чорношкі-
177
рий африканський робітник, якого я бачу на кухні ресторану,

або марокканець, який весь день копає яму на вулиці, або
жінка з покритою головою, яка доглядає за дітьми в дитя-
чому садку, – всі вони належать до одного зі мною світу.
Це визначальний пункт. Саме в цьому місці, і в жодному
іншому, ми можемо спростувати панівну ідею об’єднання
світу лише за допомогою предметів, знаків і виборів, ідею,
що призводить до переслідування та війн. Єдність світу – це
єдність живих і дієвих тіл тут і тепер. Цій єдності потрібно
витримати випробування реальністю: треба зрозуміти, що
всі ці люди, хоч як вони різняться за мовою, одягом, релігією,
їжею та освітою, існують в одному і тому ж світі, так само,
як я. Оскільки вони існують, як і я, я можу спілкуватися,
дискутувати з ними і вони, як будь-хто інший, можуть як
погоджуватися, так і не погоджуватися. Але за однієї без-
заперечної умови: вони існують точно так само, як я, що
означає – в тому самому світі.
Тут можуть заперечити, що культури різняться одна від
одної. Як саме? Належать вони до того ж світу, що і я, чи не
належать? Прибічник «політики ідентичностей» скаже: ні-
ні! Наш світ – це вам не світ абикого! Наш світ – сукупність
усіх, для кого наші цінності справді вартісні. Скажімо, це
ті люди, які є демократами, поважають жінок, борються за
права людини, говорять французькою, вміють те й те, їдять
те саме м’ясо, п’ють вино, закушуючи його ковбаскою. Або
ж говорять грецькою, ходять до православної церкви, їдять
фету й оливки. Тоді можна сказати, що ці люди живуть в
одному світі. Але є й інші люди, які належать до іншої куль-
тури, і юний шанувальник Ле Пен або «Золотого світанку»
скаже, що ці люди не мають ніякого стосунку до нашого сві-
ту. Вони не демократи, вони пригнічують жінок, вони мають
варварські звички… Чи може людина, яка не п’є вина, не їсть
ковбаски, бути з того самого світу, що і я?.. Або навіть: вони
брудні, вони мусульмани, вони завжди бідніші за нас. Якщо
вони хочуть бути в нашому світі, вони мають навчитися на-
ших цінностей. Мають розділяти наші цінності; тому вони
мусять скласти іспит з наших цінностей. У Франції такий
іспит полягатиме в тому, щоб навчитися пити вино, заку-
шувати шинкою і знатися на пунктах світського катехізису.
А в Греції – бити поклони перед батюшкою, повторювати
178
Один світ
напам’ять і новогрецькою мовою легендарну історію грець-

кого народу.
Усе це зветься словом «інтеграція»; той, хто сюди при-
був, має інтегруватися до «нашого світу». Щоб світ робітника,
який прибув з Африки, став таким само, як наш світ, яким ми
його знаємо, цей африканський робітник має стати таким
же, як ми. Йому слід полюбити наші цінності й утілювати
їх на практиці. Президент Франції Ніколя Саркозі заявив:
«Якщо іноземці хочуть залишатись у Франції, вони мають
полюбити Францію, інакше нехай забираються геть». Я тоді
сказав собі: тоді й мені доведеться виїхати, адже мені зов
сім не до вподоби Франція Ніколя Саркозі. Я анітрохи не
поділяю цінностей такої інтеграції. Я не хочу інтегруватися
до цієї інтеграції. Я не сприймаю інтеграцію до маленького
замкненого світику, навіть якщо він зветься французьким
або грецьким, бо людям потрібен єдиний великий світ, і в
цьому світі вони мандрівники, пролетарі, які вирушають у
далеку подорож, просто щоб вижити. Пролетаріат у нашому
єдиному світі – це номадний, кочовий пролетаріат, і наш
єдиний політичний шанс – бути разом із ним, там, куди
він іде.
Насправді, якщо ми висуваємо якісь умови африкан-
ському робітникові або албанському трудареві, який так са-
мо є в тому світі, що й ми, то цим ми зруйнували й відкинули
принцип «є один світ – світ живих чоловіків і жінок». Мені
можуть заперечити: кожна країна має свої закони. Звичай-
но. Але дотримуватися законів – це не те саме, що висувати
умови. Закон однаковий для всіх. У ньому не може бути ні
яких умов, що визначають і закріплюють належність до світу.
Це просто тимчасове правило, що існує в певному регіоні
світу. Ні від кого не вимагають любити закон. Лише йому
підкорятися.
Єдиний світ живих чоловіків і жінок може мати закони.
У ньому не має бути умов вступу або існування всередині.
Не можна вимагати бути, як інші люди, щоб тут жити. Тим
паче бути, як меншість серед цих інших, наприклад, як циві-
лізований білий дрібний буржуа або як м’язистий грецький
націоналіст. Якщо є один-єдиний світ, то всі, хто живе в ньо-
му, існують, як я, але вони не такі, як я, – вони інші. Єдиний
світ – це якраз те місце, де існують незліченні відмінності.
179
Світ той самий для всіх якраз тому, що в ньому можуть жити
різні люди.
Якщо ж, навпаки, ми вимагатимемо, щоб усі у світі були
однаковими, то матимемо замкнений світ, відмінний як світ
від якогось іншого. Це неминуче призведе до розділень, стін,
контролю, зневаги, смерті, фашизму і, зрештою, війни.
Тоді нас запитають: невже всі ці нескінченні відмінності
нічим не регулюються? Невже немає ідентичності, здатної
діалектично взаємодіяти з усіма цими відмінностями? Є
один світ, гаразд. Але чи означає це, що бути французом,
або марокканцем, що мешкає у Франції, або бретонцем, або
мусульманином у країні з християнськими традиціями, або
албанцем у Греції нічого не означає порівняно з величезною
єдністю світу живих?
Це слушне запитання. Звичайно, нескінченність відмін-
ностей – це також нескінченність ідентичностей. Розглянемо
коротко, як ці окремі відмінності можуть зберігатися, на-
віть якщо ми утверджуємо існування єдиного світу для всіх
людей.
Насамперед, що таке ідентичність? Найпростіше визна-
чення таке: ідентичність – це сукупність рис і властивос-
тей, за якими індивід або група розпізнає «себе». Але що це
означає – «себе»? Це те, що утворюється властивостями, які
залишаються незмінними, а отже, утворюють ідентичність.
Тому ми можемо сказати, що ідентичність – це сукупність
незмінних рис і властивостей. Наприклад, гомосексуальна
ідентичність утворюється всім, що становить інваріант будь-
якого можливого предмета бажання. Ідентичність худож-
ника розпізнають як незмінність його стилю. Ідентичність
спільноти іноземців у країні утворюється на основі того, що
вона сама визнає як свою належність: мова, поводження,
ритуали, одяг, переконання, звички харчування тощо.
Якщо ми визначаємо ідентичність через інваріанти, во-
на співвідноситься з різницею за двома напрямами:
– ідентичність є те, що відрізняється від усього іншого
(статична ідентичність);
– ідентичність є те, що ніколи не стає іншим (динамічна
ідентичність).
На тлі цього визначення маємо велику філософську діа-
лектику «того самого» й «іншого».
180
Один світ
Якщо ми приймаємо гіпотезу, що всі ми живемо в одно-

му світі, ми визнаємо право кожного бути собою, зберігати
і розвивати власну ідентичність. Якщо малійський робітник
або албанський двірник існує, як і я, він може сказати, що
в нього є, як і в мене, право підтримувати й організовува-
ти для себе ті інваріантні властивості, які є для нього його
власними, починаючи з релігії і закінчуючи рідною мовою,
дозвіллям, іграми, звичками тощо.
Він утверджує власну ідентичність, відмовляючись від
того, до чого примушує його інтеграція: а саме від простого
і прямого руйнування своєї ідентичності на догоду чужої.
Він так само, як і я, думає, що він живе в тому ж світі, що і я,
і в нього немає підстав розглядати цю іншу ідентичність як
за визначенням ліпшу від його власної.
Це означає, що утвердження ним ідентичності має два
зовсім різних аспекти, згідно з діалектикою «того самого»
й «іншого».
Перший аспект: бажання, щоб моє становлення залиша-
лося всередині «того самого». Дещо схоже висловив Ніцше
у відомій максимі: «Стань тим, ким ти є». Йдеться про іма-
нентний розвиток ідентичності в новій ситуації. Малійський
робітник або албанський двірник геть не збирається відмов-
лятися від того, що утворює його індивідуальну, родинну або
колективну ідентичність. Але він поступово засвоюватиме, у
творчий і вигадливий спосіб, усе те, що знайде в тому місці,
де перебуває. Він сам винайде, ким йому бути: малійським
робітником у паризькому передмісті чи албанським двір-
ником, а може, й албанським жебраком в одному з районів
Афін. Він перетворить сам себе в суб’єктивному русі з ма-
лійського селянина на робітника, який мешкає в Парижі, з
бідолашного албанського горянина на афінського двірника
або жебрака. Без внутрішнього перелому. Але в русі розши-
рення власної ідентичності.
Інший спосіб утвердити свою ідентичність – негатив-
ний. Потрібно просто затято наполягати на тому, що я не
такий, як вони. Це неминуче, наприклад, коли наші уряди –
а вони всі реакційні й у цьому сенсі провадять фашистську
політику – вимагають авторитарної насильницької інтегра-
ції. Тому малійський робітник так уперто запевняє, що його
традиції і звичаї – не такі, як у європейських дрібних буржуа.
181
Ті риси ідентичності, які відбиваються в його релігії й одязі,

заявляють про себе з новою силою. Він протиставляє себе
всьому західному світові і ніколи не визнає його переваги.
І як йому дорікати в цьому, якщо ми вважаємо, що ідея пе-
реваги одного світу над іншим безглузда, адже існує тільки
один світ?
Нарешті, в ідентичності наявні два сенси відмінності.
Ствердний сенс: «те саме» підтримує себе своєю власною
здатністю до розрізнення. Це творення. Негативний сенс:
«те саме» захищає себе від псування з боку «іншого». Воно
має дотримуватися своєї чистоти, працювати на очищення.
Будь-яка ідентичність – це діалектична гра руху творен-
ня і руху очищення.
Отже, тепер ми бачимо, в чому полягає зв’язок між іден-
тичністю та великим принципом: «Є тільки один світ».
Загальна ідея тут проста: якщо ми приймаємо єдність
світу живих, у будь-якій ідентичності має переважати тво-
рення над очищенням.
Чому політика стін, переслідувань, контролю та вигнан-
ня – це катастрофа? Чому вона стає на небезпечний шлях у
бік фашизації? Тому що, безперечно, вона створює два світи
і це змушує заперечувати саме існування єдиного людства
й готує нескінченні війни. Але до того ж така політика роз-
кладає наші суспільства зсередини. Марокканці, малійці, ру-
муни, албанці та інші, хай там як, і далі прибуватимуть до
нас у великій кількості. Переслідування призведе до того,
що в їхніх лавах посиляться не процеси творення, а процеси
очищення. Саркозі та Блер, Олланд і Вальс, Венізелос та інші,
що вимагають негайної інтеграції під загрозою депортації
та переслідування, таким чином готують молодих ісламістів,
ладних пожертвувати собою заради чистоти віри. І якщо «На-
ціональний фронт» або «Золотий світанок» організовують
напади або погроми, то це поступово призведе до перетво-
рення наших суспільств на репресивні поліцейські режими.
Це підготує ґрунт для фашизму, який і є капіталістичною по-
літикою, породженою роздутою національною уявою за до-
помогою поліцейських репресій. Ось чому нам потрібно за
всяку ціну підтримувати все, що допомагає творчій ідентич-
ності переважати над очисною ідентичністю, усвідомлюючи
при цьому, що остання ніколи повністю не зникне. Єдиний
182
Один світ
шлях до цього – від самого початку визнавати єдність світу. З

цієї аксіоми й випливають висновки – політичні рішення, що
виявляють творчий аспект ідентичності. Потрібно вчитися
розмовляти з марокканським робітником, матір’ю з Малі,
безробітним албанцем, обговорюючи, що ми можемо зроби-
ти разом для того, щоб існувати в єдиному світі, незважаючи
на певні часткові відмінності наших ідентичностей.
Ми маємо де завгодно організовувати політичне існу-
вання єдиного світу. Потрібно вміти зустрічатися з іншими,
потрібно вміти на рівних обговорювати наші різні способи
існування в єдиному світі.
Але для початку, передусім, потрібно спільно вимага-
ти скасування дискримінаційних законів, які дають змогу
споруджувати стіни й організовувати рейди та депортації.
Законів, які здають чужоземців у руки поліції. Ми маємо
впевнено заявити, як під час бою, що присутність у наших
країнах сотень тисяч людей з інших країн не повинна ста-
вити питання про ідентичність та інтеграції. Тут ідеться про
пролетарів, які врешті-решт навчають нас своїм діяльним і
кочовим життям, що в політиці, в комуністичній політиці,
потрібно відштовхуватися від єдиного світу живих людей,
відкидаючи фальшивий образ національних кордонів. Щоб
побачити це, досить розуміти просту ідею: що вони тут, що
вони існують, як ми. Достатньо визнати їхнє існування і за-
безпечити їм гідне становище, просто нормальне життя, яке
дає їм змогу існувати, як будь-кому іншому. По суті, до них
потрібно ставитися так, як ми ставимося до друзів.
Ідучи цим спільним шляхом, можна змінити власну
ідентичність, при цьому не зрікаючись себе або не інтегру-
ючись до чогось зовсім чужого. Прибулі пояснять нам, яким
довгим був їхній маршрут, чому вони вважають політику
нашої країни помилковою і що вони можуть зробити, щоб
ця політика змінилася. А ми пояснимо прибулим, як дов-
го ми вже намагаємося змінити все це, всю цю політику, і
покладаємо на них великі надії для успіху цієї боротьби.
В такому спілкуванні виникнуть нові ідеї, які ми навіть не
передбачали. Звідси виникнуть і нові форми організації, в
яких відмінність між іноземцями та місцевими буде повніс-
тю підпорядкована загальним переконанням: є один світ, в
якому ми всі існуємо на рівних, і в цьому світі наші іден-
183
тичності можуть по-дружньому спілкуватися заради участі

в спільних політичних діях.
Тепер ми можемо підбити підсумки наших роздумів у
чотирьох пунктах.
1. «Світ» розперезаного капіталізму та забагатілих де-
мократій – це облудний світ. Якщо визнавати єдність лише
монетизованих продуктів і знаків, то це означає відкинути
більшу частину людства, витіснити її в «інший» знецінений
світ і відгородитися від нього стінами та війною. У цьому
сенсі сьогодні світу немає. Є тільки стіни, нелегальна мігра-
ція, ненависть, війни, зони розграбування, покинуті зони,
зони, що захищають від усіх, зони тотального зубожіння по
всій планеті і злочинні ідеології, що процвітають на всьому
цьому хаосі.
2. Тому твердження «існує один світ» є для нас принци-
пом дії, політичним імперативом. Цей принцип також наго-
лошує на рівності існування в будь-якій точці земної кулі.
3. Принцип існування одного світу не суперечить не-
скінченній грі ідентичностей і відмінностей. Просто потріб-
но визнати, що ці ідентичності мають відсувати на задній
план свій негативний вимір (протиставлення «іншому») й
висунути на передній план позитивний вимір (розвиток «то-
го самого»).
4. Щодо існування в нашій країні мільйонів іноземців
маємо три завдання: протистояти інтеграції, що уможлив-
лює переслідування; обмежити «очисну» реакцію; розвивати
творчу ідентичність. Конкретна артикуляція цих трьох цілей
стає одним із найважливіших питань політики.
Якщо говорити про тісний зв’язок політики та питання
прибулих, який, безумовно, став за наших часів абсолютно
визначальним, ми маємо звернутися до дивовижного тексту
Платона, яким я завершу. Це кінець Дев’ятої книги «Держа-
ви». Молоді співрозмовники Сократа кажуть йому: «Те, що
ти розказуєш нам про політику, дуже добре, але неможливо.
Ми не можемо це здійснити». Але Сократ відповів: «Звісно, у
полісі, в якому ми народилися, ймовірно, це так. Але це мож-
ливо здійснити в іншому полісі». Так, ніби будь-яка істинна
політика передбачає вигнання, позбавлення громадянства,
вміння бути іноземцем у власній країні. Пам’ятаймо про це,
дружньо здійснюючи політику з іноземними студентами й
184
Один світ
робітниками, молоддю з передмість і бідняками будь-якого

походження та віри: Сократ мав рацію – те, що вони чужі,
що у них інша культура, зовсім не перешкода. Навпаки! Це
шанс, це можливість створювати нові форми інтернаціо-
налізму тут і тепер. І не забуваймо слова Маркса: основна
характеристика комуніста – інтернаціоналізм. Якщо ми ре-
алізували правильну політику десь в одному місці, то абсо-
лютно необхідно якомога швидше реалізувати її і в іншому
місці. Французький прем’єр-міністр – соціаліст – сказав на
початку 1980-х років: «Іммігранти – це проблема». Ми маємо
перевернути цей вислів і сказати: «Іммігранти – це можли-
вість!» Маса іноземних робітників і їхніх дітей свідчать у
наших старих і втомлених країнах, що у світу є молодість,
є продовження, є нескінченна кількість можливостей. За-
вдяки іммігрантам і буде створена політика майбутнього. А
без них ми так і загрузнемо в нігілістичному споживанні та
поліцейському ладі. Тоді-то над нами почнуть верховодити
дрібні лепенівці та їхні поліцаї.
Прибулі іноземці можуть навчити нас ставати інозем-
цями для самих себе, дивитися на себе з боку і не дуже за-
чаровуватися довгою історією західних білих людей, яка
добігає кінця й більше нічого не породжує, крім чисток і
війни. Не чекаймо нігілістичної катастрофи нашої «гаран-
тованої безпеки», привітаймо справжній, завжди юний ко-
мунізм, чекаймо завтрашнього дня, який прийде до нас, мов
іноземець.
185
Політика сьогодні*
Я хотів би розпочати з подій, що трапились у Франції під

назвою «Нічне стояння». Тобто із захоплень великої площі
в Парижі мітингувальниками, що виступили проти реакцій-
них проектів уряду щодо трудового кодексу. Але як про це
говорити? Я не був учасником чи активістом цього руху та
й не можу про нього говорити, як це роблять журналісти. До
того ж я не хочу перебирати на себе роль судді. Я хотів би
говорити про це, відштовхуючись від дуже чіткого запитан-
ня. Який зв’язок існує між, з одного боку, цим типом рухів,
локалізованих у просторі й часі, який часто називають ма-
совими рухами, а з другого – стратегічним процесом, який я
називаю політикою? Під останньою я розумію процес реаль-
ної трансформації законів світу – як законів економічних,
так і законів суспільства та держави. Тож, якщо ви не проти,
в якому сенсі епізод, що подається сам як історичний, як
рідкісна, надзвичайна, конкретна реальність, може бути та-
кож етапом політичної думки, тобто думки колективу, його
існування, його умов, фігур?
Щодо цього пункту, давно вже циркулює одна теза. Вам
вона, безумовно, відома, тому що в Греції за останнє деся-
тиліття було чимало широких масових рухів. Ця теза ствер-
джує, що рухи такого типу – захоплення площ або захист
символічних місць – здатні радикальним чином модифіку-
вати нашу ідею політичного. Теза доходить навіть до того,
що стверджує: у цих рухах задіяна інша практика політич-
ного, ба навіть відбувається скасування політичного. Інакше
кажучи, рух – це неполітична практика політичного або на-
віть політика, що ліквідовує політичне.
Утім, на мій погляд, політичного, як такого, взагалі-то,
не існує. Це винахід сучасної політичної філософії. Що існує
насправді, так це не «політичне», ані навіть не політика. Те,
* Лекцію виголошено в Афінах 5 травня 2016 р.

186
Політика сьогодні
що існує і входить у думку та дію, – це політики (в множині).

Зрозумійте правильно: те, що я називаю «політикою», – це
насправді завжди конфлікт політик. Політика ніколи не є
простим поняттям. Це сутнісно діалектичне поняття, тому
що політика існує лише в конфлікті з однією чи кількома
іншими політиками. Отож рух не може ліквідувати політику,
тому що «політики», яку хотіли б прибрати, не існує. Треба
було б скасувати конфлікт політик, що неможливо, інакше як
через застосунок однієї політики проти іншої.
З цього погляду слабкість будь-якого масового руху в
тому, що він одержимий своєю єдністю. Ця єдність, вільна
егалітарна дискусія, що розв’язує суперечності, як її собі уяв-
ляють, демократична. Однак насправді вона такою не є. Вона
є симетрією, з боку руху, того, що сьогодні становить у нашій
країні влада держави, яка також називає себе демократич-
ною. Вона гадає, що може протиставити абсолютну єдність
руху, той факт, що всі об’єдналися разом, дискурсу держави,
яка теж претендує представляти єдність народу в єдиній по-
літиці: політиці парламентській, електоральній, що також
зветься демократичною. Отже, маємо штучну опозицію між
демократичною єдністю руху і фактом, що держава втілює
єдину політику, яка проголошує себе демократичною.
Усе це не працює з тієї простої причини, яку я назвав.
Коли є тільки одна політика, це означає, що фактично не-
має жодної, тому що політика – це завжди конфлікт кількох
політик. Отож, протиставляючи цій відсутності політики єд-
ність масового руху, ви залишаєтеся всередині відсутності
політики, тобто всередині порожнечі думки й, зрештою, по-
разки дії.
Ви мені скажете: «Але ж, утім, сьогодні у парламентській
демократії є кілька політик, адже є праві й ліві». Насправді
в нинішній парламентській системі наявність кількох по-
літик – це фікція. В реальності є лише одна-єдина політика.
Це очевидно вже з вісімдесятих років минулого століття.
Справді, уряди, як праві, так і ліві, чинять одну й ту саму по-
літику, повністю підпорядковану інтересам європейської та
світової капіталістичної олігархії. Я запропонував назвати
цю фальшиву єдину політику, цей менеджмент, управління
бізнесом олігархії «капітало-парламентаризмом». Це не по-
літика, а державне й управлінське конструювання, разом із
187
розгнузданим капіталізмом і ліберальними виборами, умова

яких в тому, щоб партії при уряді ухвалювали й підтримува-
ли глобалізований ліберальний капіталізм.
Не буде зайвим нагадати, що доктрина, практика і думка
капіталізму як такого – це той самий лібералізм. Сьогод-
ні охоче говорять про «неолібералізм», але це радше спосіб
товкти воду в ступі. Нас просто хочуть запевнити, що оскіль-
ки мова йде про неоліберальне, то воно відрізняється від
питомого, справжнього лібералізму XIX століття. Але сьогод-
нішній лібералізм, що стосується його доктрин, пропозицій,
методів, ворогів тощо, зовсім не відрізняється від ліберальної
доктрини, сформульованої і розвиненої наприкінці XVIII –
початку XIX століття. Неолібералізм є лише поверненням до
лібералізму після дещо буремного періоду, між 1917-м, біль-
шовицькою революцією в Росії, і 1976-м, кінцем Культур-
ної революції в Китаї. Що ж тоді потрясло лібералізм у той
шістдесятирічний період? Ну, просто-на-просто існування в
світовому масштабі іншої політики – комуністичної.
Позбувшись, принаймні на вигляд, політичної кому-
ністичної гіпотези, капіталізм знову цілком природно від-
найшов власну доктрину, якою якраз і є лібералізм. Кому-
ністичні партії повсюдно зникли, а соціалістичні партії, які
часто покликаються на те, що називають «ліберальним со-
ціалізмом» чи «соціальним лібералізмом», самі пристали до
консенсусу навколо глобалізованого капіталізму. Ось чому
на Заході є лише одна політика – тобто немає жодної. Багато
людей сьогодні зрозуміли більш-менш ясно, що капітало-
парламентаризм, будучи єдиною політикою, більше не є по-
літикою взагалі. Але замість того, щоб взятися до створення
нової комуністичної політики, вони радше звернулися до
політичного скептицизму. Навіть у русі «Нічне стояння», як у
масових рухах в Іспанії, Греції, Туреччини, США, Гонг-Конзі,
Єгипті, ми зазначаємо помітні сліди політичного скепти-
цизму. Як здається масовим рухам, вони піднімають свою
реальну демократію проти штучної демократії капітало-
парламентаризму, а оскільки ніякої іншої політики сьогодні
немає, то рух упевнений, ніби він повстає проти єдиної по-
літики, а отже, проти політики загалом. Масові рухи завжди
мають схильність, коли є лише одна політика, а отже, немає
жодної, самостійно впадати в політичний скептицизм. У
188
«Ночі стояння» та в інших місцях ми бачимо, як поширюєть-

ся ідея, ніби потрібно покинути політику. Бачимо, як вини-
кають такі негативні гасла: «Ми більше не хочемо займатися
політикою, навіть новою політикою». Або ж позитивні гасла
дуже туманні, як-от: «Ми хочемо змінити життя. Ми хочемо
винайти нові форми життя».
Ця антиполітична тенденція насправді є погано контро
льованим наслідком неіснування політики, коли панує капі
тало-парламентаризм. Темі «Будьте менеджерами інтересів
капіталу» рух протиставляє «Будьте менеджерами власного
життя», але в певному сенсі це призводить до того самого,
тобто до зникнення політики. Істина, яку потрібно всюди
нагадувати, полягає в тому, що насамперед нинішній па-
нівний світ, ліберальне панування скасовує політику. Але ж
цим закінчили й соціалістичні режими, що були встановлені
в XX столітті. Разом зі Сталіним і після нього і на відміну
від Мао часів Культурної революції вони деполітизували
ситуацію. Вони деполітизували її якраз у тому ж сенсі, що
й сьогодні, а саме цензуруючи все відносно держави, ото-
тожнюючи політику й управління державної влади. А що в
соціалістичних країнах держава була господарем економіки,
то вони дійшли до того, що, як ліберали сьогодні, почали
ототожнювати політику й управління економікою. Це, влас-
не, спричинилося до того, що в цих соціалістичних країнах,
зокрема в СРСР, починаючи вже від тридцятих років теж бу-
ла лише одна політика, тобто жодної. Соціалістичні держави
та західні парламентські держави мали одне спільне – від-
сутність політики, заміненої приматом економічного управ-
ління під керівництвом деполітизованої держави. Лише Мао
намагався якось врятувати політику, доводячи, що за соціа-
лізму мають існувати великі, потужні політичні суперечності.
Але від кінця шістдесятих років ця спроба в Китаї зазнала
поразки, і відтоді ми маємо у світовому масштабі панування
однієї-єдиної політики, а отже, відсутність політики, звідки
повсюдне панування політичного скептицизму.
Отож сьогодні реальна антагоністична позиція, справ-
жній бунт, безперечно, не тому, щоб стверджувати: «Більше
ніякої політики, хай нам більше не торочать про політику!»
Ми маємо, навпаки, зафіксувати як своє завдання змогти
нарешті сказати якраз протилежне: «Нарешті політика!
189
Нарешті справжня політика! Нарешті відновлено простір

множинності політик! Хай живе існування політик, існу-
вання, що було повністю задушене й анульоване на Заході
капітало-парламентаризмом, а в Росії та Китаї соціалістич-
ними державами-партіями!» Тільки політичний винахід міг
би знову створити реальний простір боротьби у світі, де рухи
завжди є лише симпатичними фантомами. Треба покінчити
з ось цією фальшивою суперечністю: відсутність політики в
сфері особистого та колективного життя проти відсутності
політики в сфері економічної влади та інтересів олігархії. Не
потрібно, більше не потрібно триматися за це протиставлен-
ня. А варто відновити реальний простір боротьби, простір
політики проти держави, проти капітало-парламентаризму.
Що, врешті, означає: політика проти політики. Тому що фаль-
шивій ліберальній державній політиці, якщо вона реально
атакована, щоб захиститися, довелося б самій запропону-
вати політичну суб’єктивацію свого існування, чого вона не
потребує сьогодні, адже спокійно почувається в загальному
політичному скептицизмі.
Хай там як, а правда в тому, що сам по собі рух не є
політикою. Рух виникає, закінчується, за нагоди може ви-
давати гучні гасла, але в кінцевому підсумку це лише істо-
ричний процес. Звичайно, без таких історичних моментів
оновлення нове створення політики неможливе. Це справді
так, включення політик в історію передбачає існування ши-
роких колективних рухів, локалізованих у часі й просторі. Я
й сам вітав рухи «арабської весни» як ознаку «пробудження
історії». Але «пробудження історії» не обов’язково означає
«пробудження політики». Масовий рух може бути ймовірною
передумовою політики, але, повторюю, сам він не становить
політики. Сьогодні на основі нещодавніх конкретних при-
кладів можна твердити, що історичні рухи можуть зазнати
поразки й навіть змінитися на свою протилежність через
відсутність політики. Дуже яскравий приклад подають якраз
захоплення великих площ у великих містах. Це відбувалося
в Єгипті, в Тунісі. Так було в Іспанії, США. Не оминуло Гре-
цію. Масове захоплення площ сталося в Гонг-Конзі, а також у
Стамбулі в Туреччині. Правду кажучи, це трапилося по всьо-
му світу. Ми можемо – й ми повинні – після паризького ру-
ху «Нічного стояння» підбити підсумки всіх цих «окупацій»
190
площ і місць, рухів, на загал набагато численніших і силь-

ніших, ніж паризький рух. Це явище, яке ми здатні тепер
вивчати, адже маємо достатню кількість важливих прикла-
дів. Питання, яке нас цікавить, звісно, можна сформулювати
так: «Сили та слабкості рухів окупації площ за останні п’ять
років». Історичне буття цих рухів є очевидною даністю, але
нині ми в стані проаналізувати те, що сталося, зокрема в
перспективі політики.
Однак те, що ми бачимо і що можемо зі впевненістю
сказати, – так це те, що цим рухам у сукупності не вдалося
змінити політичну чи державну ситуацію. Як мені видається,
можна додати, що ця невдача сталася не від того, що вони
були історично необґрунтовані. Це справді були історичні
події. Вони запропонували вражаючі форми єдності, три-
валості, внутрішньої демократії. Їхня важливість була не-
заперечною. Але, не зумівши породити нову політичну орі-
єнтацію, тактичну і стратегічну, здатну на виживання, вони
добігли кінця, і їхній кінець був також моментом поразки
й ще сильнішого повернення до старого державного ладу,
тобто до відсутності політики.
З цього погляду неабиякий показовий приклад протест-
ного руху в Єгипті. Це справді рух, який був найскладніший,
найвідкритіший за соціальним складом. Він не був лише ру-
хом молоді, не був рухом однієї релігії, він зумів по-новому
з’єднати соціальні та релігійні течії. Був тривалим і настій-
ливим. Можна подумати, що, принаймні тактично, він був
переможним, тому що гасло, що об’єднало людей на площах
у Каїрі та в інших місцях, вимагало: «Мубараче, забирайся
геть»... і Мубарак забрався.
Тоді треба замислитися, чому ж маємо тепер на чолі не-
змінної єгипетської держави ще більшу деполітизацію, ніж
раніше, й генерала Ас-Сисі, який певною мірою такий само,
як Мубарак, ба навіть іще гірший. Як це могло статися, зва-
жаючи на видатні якості самого руху?
А сталося те, що всередині руху єдиною політичною си-
лою, яка виявилася не лише історичною (тобто подієвою), а
й віддавна закоріненою, зануреною в ситуацію, була органі-
зація «Братів-мусульман». І тільки вони, носії політики, що
прийшла здалеку, змогли пожати плоди успіху з історичного
руху. Оскільки треба було вирішувати питання держави, всі
191
«демократично» приєдналися до електорального процесу,

який дав переважну більшість, зокрема серед простого на-
селення і селян, «Братам-мусульманам». Певна річ, «Брати-
мусульмани» не подобалися великій частині маніфестантів,
зокрема сучасній молоді та середньому класу, які жадали за-
хідних «свобод». Ці сили, не маючи хоч якогось незалежного
політичного проекту, знову вийшли на масові маніфестації,
цього разу проти уряду «Братів-мусульман». Тоді, маючи під-
тримку цієї парадоксальної маси, втрутилася армія, спершу
виступаючи проти «Братів-мусульман», так, ніби вона «розу-
міла» нових маніфестантів, але потім – проти всього, що до
того часу ще рухалося, і відновила деполітизовану диктатуру
як форму держави.
Єгипетський урок полягає в тому, що історичне об’єд
нання руху ще не означає його політичного об’єднання. І що,
отже, його не досить, ніколи не досить, щоб надовго зміни-
ти політичну ситуацію та способи керувати державою. Але
чому? Тому що – це дуже добре видно на прикладі Єгипту,
але це стосується й інших країн, – якщо немає політично-
го об’єднання руху (те, що передбачає, що приймаємо його
розділення, а отже, й гостру внутрішню боротьбу), а є лише
одне конкретне історичне об’єднання, симпатична вітальна
присутність, можна сказати, це створює видимість єдності й
може бути суто негативним. Справді, рух, який сформований
не політично, а винятково історично, віртуально розколотий
щодо політики. А що він і чути не хоче про розділення, хоче
завжди святкувати свою єдність, своє «буття-разом», він не
відкриває ніякої реально творчої політичної дискусії й по-
годжується тільки щодо негативних тез. Справді, ті, хто не
об’єднаний політичною творчістю, її позитивним винахо-
дом, можуть, звичайно, підписувати домовленості за умови,
що вони обмежені пропозиціями, які стосуються спільного
ворога. І це все. Отож «Мубараче, забирайся геть» – це до-
волі мило, от тільки люди, які хотіли, щоб Мубарак забрався,
зовсім не мали однакового уявлення про те, що це означає.
Стверджувальний зміст цього заперечення поділявся далеко
не всіма. Його навіть не ставили на порядок денний, щоб не
порушити прекрасної святкової єдності захоплення площі.
Але політика насправді починається тоді, коли є стверджу-
вальне об’єднання, яке ніколи не може бути одноголосим.
192
Поки у вас існує суто негативна єдність, ви можете пере-

бувати в сильній історичній єдності, але щодо подальших
питань стосовно держави, суспільства, режиму власності
тощо ви розділитесь, і ви це знаєте, свідомо чи несвідомо.
Звідси рух обмежує свої декларації негативною частиною
суб’єктивностей, які він залучає до боротьби. Але запере-
чення може об’єднувати лише в момент свого здійснення.
Поза цим, саме ворог має перевагу влади й єдиної політи-
ки – або не-політики як політики, – яка зможе об’єднатися
проти руху. Навіть у Франції травня 1968-го вибори в червні
дали переважну більшість силам реакції.
Інший приклад, зовсім інший, – це коли, через брак
внутрішнього політичного об’єднання в русі або якщо во-
но створене ціною його розколу, рух сам вирішує, що йо-
го представники зрештою мають повернутися до не-буття
класичної політики. І це те, що відбувається в Греції та в
Іспанії. Тому що «Сіріза» і «Подемос» у кінцевому підсумку
лише парламентські організації. «Сіріза» вже довела це сво-
єю капітуляцією минулої весни; а що ж до «Подемосу», то
це її відверта програма: керувати державою у трохи менш
огидний спосіб, трохи «чесніше», ніж старі партії, не ставля-
чи під сумнів, хоч би що там було, загальні закони капітало-
парламентаризму, а отже, єдиної політики. На мою думку, ці
народні рухи, як-от «індіґнадос» в Іспанії, свідчать про те,
що стара корумпована соціал-демократія зазнала такої ни-
щівної поразки та скомпрометувала себе настільки, що ви-
никла потреба в новій соціал-демократії. Якщо хочемо мати
парламентську опозицію, трохи енергійнішу, послідовнішу в
своїх вимогах (що може бути непогано для підтримки кон-
сенсусу капітало-парламентаризму), «Сіріза» і «Подемос»,
які вскочили в історичне сідло завдяки зниклим масовим
рухам, чудово впораються з цим завданням. Але, зрештою,
тут аж ніяк не йдеться про справжнє політичне творення. Це
просто така собі корекція, косметичний ремонт за ситуації,
коли занепад парламентаризму і, зокрема, занепад його «лі-
виці» – в Іспанії, як і в Греції, і, правду кажучи, частково у
Франції, – набула раніше небачених пропорцій.
Треба зберігати в пам’яті ці показові приклади з історії
нещодавніх рухів, захоплень площ під кутом зору співвід-
ношення між історією і політикою. Ми констатуємо, що під
193
виглядом демократії або гіпердемократії легко уявляють не-

гативну єдність руху як руху історичного і цього немовби
досить, щоб започаткувати зародження політичного розриву
чи просто розриву. Але наш висновок показує, що це не-
правда: історичність цих рухів насправді наштовхується на
чисту відсутність політики; так що їм не залишається нічого
іншого, як розчинитися в тій чи тій формі панівної гри єди-
ної політики; а це означає відсутність будь-якої політики,
тобто безроздільне панування європейської і світової капі-
талістичної олігархії.
Щоб узгодити такого роду запитання і запропонувати
загальну картографію, в якій реально було б оцінити те, що
відбувається і що може бути сказано, я вам пропоную схему
«Сучасна структура».
Основна гіпотеза, на якій засновується ця схема, полягає
в тому, що сучасну світову ситуацію починаючи від вісімде-
сятих років, тобто вже тридцять років, не можна зрозуміти
в її суб’єктивних наслідках, якщо розглядати лише одну су-
перечність. Отож схема в своїй загальній формі пропонує
комплекс двох переплетених суперечностей: одна проти-
ставляє модерність традиційному світові по вертикальній
осі; друга – капіталізм комунізмові. Якщо слово «комунізм» і
далі вас бентежить, замініть його на «політику емансипації»,
«нову політику» – все, що кристалізує необхідність покінчити
з неегалітарним, репресивним і скандальним порядком, що
був нав’язаний всьому людству приватною власністю. Отже,
маємо дві осі. В центрі – на перетині двох осей – залягає те,
що я назвав би двозначністю сучасних суб’єктивностей, тоб-
то суб’єктивностей, які розриваються між чотирма, а не лише
двома детермінаціями. Гадаю, що таке поєднання між цими
чотирма детермінаціями й утворює насправді суб’єктивність,
яка притаманна нашим сучасникам. Які вони?
По-перше (вони подані не в ієрархічному порядку), це
ідентичнісна принадність традицій, що дуже сильно збе-
рігається. Я беру приклад Франції, а ви легко перекладете
на свою ситуацію: «бути французом», «цінності Франції» і
присутність у нас людей, які їх не поважають, «чужі нам чу-
жинці»... Цей елемент ідентичностей завжди характеризує
традицію. Традиція – це бажання зберегти, примножити, по-
194
СУЧАСНА СТРУКТУРА
МОДЕРНІСТЬ
но
Основна
ва
по
суперечність?
хід
лі
ти
за
чн
аі
ст
ХО
СВІТОВА ВІЙНА
КАПІТАЛІЗМ
КОМУНІЗМ
ЛО
на
війн
ДН
Альянс?
Критик
А
а ВІ
а
ЙН
ован
и
ав
Прих
рж
де
фа
ні
СВІТОВА ВІЙНА
ш
ич
из
іст
м
ал
ці
со
ТРАДИЦІЯ
вторити ідентичність. Ви знайдете тисячі інших прикладів

цього в сучасній ситуації.
По-друге, зачарування, захват від модерності. Тут, у нас,
це будуть товари, гроші, туризм, технології, свобода звича-
їв, демократичний устрій... Це також сильний суб’єктивний
елемент.
По-третє, домінуюча лояльність до капіталізму як єди-
ного шляху щодо організації суспільства. Це те, що я назвав
би «суб’єктивно природним капіталізмом», який у певному
сенсі став немовби другою природою всіх суб’єктів тією мі-
рою, якою вдалося їх переконати, буцімто ніщо інше не-
можливе. Не треба недооцінювати цей пункт. Можна бути
195
формально антикапіталістом, залишаючись при цьому гли-

боко просякнутим переконанням, що ніщо інше неможливе
і що тільки в тій рамці, що є, й треба рухатися.
По-четверте, емансипація, комунізм, усе що завгодно
в цьому роді як абсолютна цінність, осмислена й омріяна і
зрештою завершена, минула, скінчена.
Цей своєрідний чотирикутник, на мій погляд, нуртує,
кружляє як вихор у сучасних суб’єктивностях із різними ак-
центами, які залежать від конкретних обставин. Ідентичнісна
спокуса, захоплення від модерності, природний характер ка-
піталізму й омріяний, минулий характер емансипації, який
продовжує-таки існувати як суб’єктивність, суб’єктивність
людей, які говорять: «Світ – недобрий, треба інакше»; ось
те, що, на мій погляд, становить синтетичну репрезентацію
сьогоднішніх суб’єктивностей.
Тепер повернімося навколо схеми проти годинникової
стрілки. На її периферії відразу бачимо монополію, яку ка-
піталізм захопив щодо бажання модерності. Це фундамен-
тальний пункт сьогодні. Капіталізм здатен подавати себе
як єдиний можливий носій сучасної модерності, винаходів,
трансформацій, а також свободи, нових свобод, нових зви-
чаїв тощо. Загальна особливість капіталізму в тому, що він
себе презентує як передавача цієї модерності. А отже, маємо
вісь, що йде від капіталізму до модерності, я називаю її «За-
ходом», а бажання Заходу – це бажання цього спрямування.
Якраз бажання насправді зливає воєдино капіталізм і модер-
ність. Воно робить із модерності головне алібі самого капіта-
лізму з тим імперативним приписом, що якщо буде не так,
тоді гору візьме страшна традиціоналістська ідентичність.
Це перший бік. Далі, рухаючись у тому ж напрямку, має-
мо вісь між капіталізмом і традицією, яка вказує, що існують
великі спокуси зіставити, підвести капіталізм до ідентитар-
них мотивів, релігійних, національних, сімейницьких або
інших, і їх я називаю фашизмом. Гадаю, справді, найпро-
стіше визначення фашизму – це якраз оце співвідношення,
на вигляд парадоксальне, між капіталізмом і традицією, яке
протиставлене зв’язку між капіталізмом і модерністю. В іс-
торії, навіть якщо траплялися конфлікти між ними двома,
капіталізм завжди толерував фашизм. Капіталізм як такий
міг слугувати і слугує глибинним тлом для численних ціл-
196
ковито авторитарних, цілковито деспотичних держав. Він

може погодитися, вдовольнитися такими стосунками, зокре-
ма коли йому загрожує щось інше. І ось чому фашизм може
бути видимим ворогом ліберальної демократії, але водночас
ліберальна демократія може визнавати, що її суто еконо-
мічне тло таке саме, що й тло фашизму. Звідси в реальності
історична суперечність між фашизмом і демократією була
стратегічно менш значною, ніж принципово антагоністичні
стосунки між капіталізмом і комунізмом.
Ідемо далі – і я вам пропоную розглянути особливу вісь,

що зіставляє комунізм і традицію, вісь, що була втілена со-
ціалістичними державами. Ці держави і комуністичні пар-
тії, які на них спиралися, гарантували стабільність своєї, а
не капіталістичної влади. Вони, звісно, розбили монополію
приватної власності, але частково зберегли її завдяки сис-
темному нехтуванню будь-якою модерністю, що була б не
її власною.
Утім, це було, я хотів би все-таки наголосити на цьому
пункті, модерне творення: розбити монополію приватної
власності – такого ще ніколи не бачили за тисячі років істо-
рії. Те, що сталося в цих країнах, тобто в Росії та Китаї, то був
безпрецедентний історичний розрив, тому що вся соціальна
організація протягом тисячоліть ґрунтувалася на монополії
приватної власності й утвердженні класу власників, який
вважався природним керівним класом усіх держав.
Ця безпрецедентна трансформація створила в світі ост-
рівки соціальної організації, які позбувалися природного ха-
рактеру капіталізму і приватної власності. Ці острівці зали-
шилися насправді значною мірою прив’язаними, у термінах
громадської думки і суб’єктивності, до елементів традиції,
зокрема через уже наявні стосунки між капіталізмом і модер-
ністю. Комуністичні партії довго зберігали демонстративну
ворожість до легалізації абортів, поширювали гомофобію,
а соціалістичний реалізм слугував прикриттям сутнісного
консерватизму. Вони підтримали інститут традиційної сім’ї,
й, урешті-решт, повернулася національна ідентичність... У
соціалістичних країнах спостерігалися вияви антисемітизму,
а також у комуністичних партіях відчувалися істотні сліди
колоніальної зневаги до домінованих народів.
197
Усе це припнуло соціалістичні країни до традиційного

фундаменту, який не давав розвивати – що? Нову модерність.
Розвивати щось конкурентоздатне до капіталізму, не тільки у
методах виробництва, технології, виробничих інновацій, а й
загальніше – у світогляді, творенні суб’єктивностей, системі
цінностей, яка могла б бути відмінною, але все ж таки також
модерною. Комунізм мав би запропонувати особливе визна-
чення свободи, здатної позмагатися з тим, що капіталізм за-
пропонував під іменем лібералізму. Але він цього не зробив,
і ця ліберальна модерність сьогодні в масштабі цілої планети
підживила пристрасть, яку я називаю «бажанням Заходу».
Саме в цьому полягає одна з головних причин пораз-

ки історичного комунізму. Адже над усім поставили при-
мат держави, переконання, ніби, щоб захистити досягнення,
тобто одержавлену колективну власність, захистити антика-
піталістичний елемент у його матеріальному, найформаль-
нішому сенсі, були потрібні деспотичні держави, здатні пов
ністю деполітизувати суспільство. Потрібна була (і це сталі-
нізм) абсолютна вищість держави, яка виключала вираження
суб’єктивної політики. І потрібно було також організувати
старе дрантя традиції замість справжньої нової модерності.
Цю модерність дуже активно шукали в СРСР у двадцяті роки.
Ті роки досі вважаються великим періодом усякого роду ви-
находів і нових комуністичних пропозицій. Але потім розпо-
чалося сталінське згортання, водночас державницьке, анти-
політичне і, врешті-решт, суб’єктивно традиціоналістське.
Ось чому четвертий бік схеми позначено пунктиром. Тут

мав би бути й колись таки буде винахід нової політичної іс-
тини, яка, з одного боку, візьме на себе основну суперечність
між капіталізмом і комунізмом, а з другого – встановить і
розвине нову модерність...
Власне, над цим, кінець-кінцем, потрібно працювати:
тим, що водночас буде новою політикою, яка зможе вписа-
тись у винаходи й історичні мобілізації, але також і тим, що
дасть життя конкурентній модерності. Адже – скажемо це
трохи різко – що треба розбити сьогодні, так це «бажання
Заходу». Поки це бажання домінуватиме на світовому рівні,
включно з тими, хто від нього постраждав, величезна кіль-
198
кість жертв глобалізованого капіталізму шукатиме собі при-

тулок у цьому Заході – символі модерності. І якою ціною!
Нагадаємо одну цифру щодо реального становища сві-
ту сьогодні. За зовсім недавньою статистикою, відомо, що
264 особи сьогодні володіють еквівалентом того, чим воло-
діють 3 мільярди інших. Це безпрецедентні цифри в істо-
рії. Жодна абсолютна монархія не досягала такого розриву
в нерівності. До цього можна призвичаїтися, наче це щось
природне, але все ж таки! Якось сумнівно, що це абсолютна
необхідність, аби світова економіка залишалася на плаву.
Радше це – монструозна ситуація, і я особисто деколи диву-
юся загальній апатії перед такою монструозністю. Ця апа-
тія – ціна, заплачена за тимчасове зникнення комуністичної
гіпотези.
Отож чому ця апатія? Тому що, зрештою, люди гадають:
«Так, у цьому нічого чудового немає, але все-таки це умова
моєї особистої свободи, адже мені ведеться не так уже й зле
там, де я є, якщо порівняти, наскільки гірше в інших міс-
цях». І через те, що в інших місцях іще гірше, тамтешні люди
хочуть переїхати сюди, треба це сказати. Тому що справа
біженців – то лише один епізод в значно ширшій справі, в
контексті того, що бажання Заходу оповило цілу землю з тієї
причини, що 50 % людей не мають нічого. 264 особи мають
майже все, а 50 % не мають нічого. Завжди надходить час, ко-
ли ці люди, які не мають нічого і кому зазвичай пояснюють,
що це їхня провина («Вони не працюють достатньо, вони не
сіли в потяг історії, як інші»), з дуже конкретних, дуже чітких
причин, тому що вони мають дітей, родину, вирушають туди,
куди їх веде бажання, тобто до Європи, до США, і ось вони
прибувають. І коли спалахують громадянські війни, з озбро-
єними бандами на порозі, з катами, мучителями й ґвалтів-
никами навкруги, з бомбардуваннями згори – на додачу, то
рух прискорюється. Але ж цей рух – структурний. Ви знаєте
дуже добре, що десятиліттями й десятиліттями до Франції
безперервно прибуває потік робітників африканського по-
ходження, так само як до Німеччини турецького походжен-
ня. Це сталося не за три або чотири роки. Якщо сьогодні у
Франції шість мільйонів мусульман, то це тому, що вони
приїздили сюди. Йдеться не про спонтанне покоління! Вони
приїздили для того, щоб вижити, натхненні й під’юджені
199
бажанням Заходу, бо їм розповідають, що саме тут перебуває

природний елемент продуктивних суспільств.
Схема вказує на все це, але й на дещо інше. А саме:

– Вона має історичну цінність: пояснює попередні етапи.
Наприклад, показує, що Друга світова війна мала альянс між
західним лібералізмом і соціалістичними країнами проти
фашизму. Вона демонструє, що холодна війна, прийшовши
відразу після, була розвитком суперечності між ліберальним
Заходом і соціалістичними державами.
– Ця схема також має цінність передбачення. Показує,
що за теперішньої ситуації може легко виникнути альянс
між західною, чи ліберальною, формою глобалізованого ка-
піталізму та деякими формами фашизму.
– Особливо вона вказує на те, що, якщо не розбудову-
вати відчутно в той чи той спосіб четвертий бік, тобто якщо
не створити інше бажання, суперницьке до бажання Заходу,
якщо не буде творення політики, що явно ставитиме за мету
покласти край монструозності глобалізованого капіталізму,
цей четвертий бік не зможе функціонувати – не існуватиме.
Тоді встановиться всесвітня патологія, яку ми можемо кон-
статувати, з дедалі серйознішими симптомами. Тоді дуже
ймовірно, що вибухне третя світова війна.
– Схема вказує на те, чим будуть три великих завдання
нової комуністичної політики. По-перше, підтримувати го-
ловну суперечність із глобалізованим капіталізмом. Тобто
постійно, в усіх ситуаціях зважати на те, що стратегічний
противник, суперник, у якого слід оспорити світову геге-
монію, – це капіталізм. Розробляти без зупинки основну
програму комунізму: проти влади капіталістичної олігар-
хії, проти експлуатації, за рівність. По-друге, презентувати
критичний підсумок періоду соціалістичних держав. Пояс-
нити причини сталінізму. Відділити комуністичну ідею від
її занепалих і приречених на поразку форм. Показати, що
комуністична політика мертва, якщо вона поглинута винят-
ково діяльністю державної влади. По-третє, взяти напрямок
боротьби проти фашизму, як чинили комуністи в Європі під
час Другої світової війни.
Щодо цього останнього пункту можна констатувати вже
тепер два тривожних симптоми: перший – це дедалі ширша
200
поява фашизоїдних сил, звичайно, на Близькому Сході, в

багатьох країнах Східної Європи, але також у деяких держа-
вах, на позір «розсудливих», Західної Європи. Другий – це
гігантські переселення людей, що покидають місця, де не-
можливо жити, й відчайдушно намагаються дістатись туди,
де їм говорять, що можливо. Все це мало-помалу створює
передумови для війни.
Отже, в цьому історичному вирі ми маємо знайти коор-
динати. Це причина, через яку я гадаю справді щиро, що рух,
хоч який він був, є доброю річчю. Попри все, рух завжди ви-
ражає занепокоєння або лють щодо певних аспектів ситуації,
що склалася. Але знову ж таки треба, щоб була задіяна бодай
мінімальна солідарність, світова солідарність! Наші негараз-
ди непорівнянні з негараздами тих людей, що ладні сідати в
човни, ризикуючи втопитися в одному з двох випадків, аби
відплисти абикуди в інше місце… Отож треба подумати про
них. Треба думати про них, бо це добрий спосіб подумати
про нас, інакше це однаково, що брати участь у цій своєрід-
ній загальній патології нерівності, що породжує смерть.
Утім, рухи неодмінно мають потребу в стратегічній ідеї,
яка відіграє роль – адже це мета будь-якої ідеї – оцінки того,
що відбувається конкретно. В тому сенсі, що треба знати: те,
що ми висловлюємо у цій стратегічній ідеї, зіставляється,
консолідується чи зовсім ні з тим, що відбувається. Треба
мати рух, але й треба мати ідею «мета-руху», тобто ідею вну-
трішню до руху, яка йому дає здатність судження про те, що
існує історично. Не досить просто мати ідеї руху, треба мати
ідеї цих ідей. Треба, щоб рух можна було розмістити в ситу-
ації, яку ми описуємо через самих її учасників, які можуть
визначити його місце, завдання, негативні спокуси.
Цю стратегічну ідею, гадаю, можна підвести до чотирьох
доволі класичних програмних пунктів, які становлять опе-
ратори для судження, а не просто є об’єктами сподівання на
майбутнє. Вони мають допомогти оцінити реальну вагу того,
що зараз роблять і мислять. Це чотири можливості у формі
чотирьох пунктів.
Тут пригадується максима, яку я часто розвивав у тій чи
тій формі, що таке реальна політика. Це завжди політика, яка
201
вирішує сама, що можливо, а що неможливо, тобто відмов-

ляється входити в консенсус із противником щодо питання,
що є можливим чи неможливим. Адже ви добре розумієте,
що будь-яке домінування посутньо полягає в тому, щоб ви-
рішувати: ось це – можливе, а те – неможливе, і переконати
людей, що все так, а не інакше.
Найяскравіший приклад: «Капіталізм – це єдино мож-
лива річ. Ви ж бо бачили комунізм, бачили Сталіна, бачили
табори...» Ця пропаганда має на меті встановити назавжди
ідею, що капіталізм – єдина природна фігура модерних сус-
пільств. Однак політика починається з того моменту, коли
більше не погоджуються, що відмінність між можливим і не-
можливим ми поділяємо спільно з ворогом. Треба ствердити,
що ми не маємо одного закону оцінювання, що є можливим
і неможливим, крім того, який намагається встановити наш
суперник. Це жест фундаментального вивільнення. Ні, ми не
поділяємо з 264 особами, що володіють половиною Землі, не
поділяємо разом із ними переконання про те, що можливо
чи неможливо. Адже вони вважають, що якраз вони є тією
самою можливістю. Вони навіть настільки пречудові, що час-
то вдаються до пропаганди для цих людей, стверджуючи,
ніби це вони дають роботу... Дякуємо, панове. Мабуть, без
таких надавачів можна обійтися. Якщо для того, щоб давати
людям роботу, потрібно коштувати стільки ж, скільки інші
три мільярди осіб, котрі не мають нічого, та й роботи теж не
мають, це все-таки парадокс...
Отже, чотири можливості. Ми можемо випробувати ці
можливості в реальному русі, в конфлікті; можемо випробу-
вати, чи життєві вони в тому, що відбувається, або ж такими
не є. Це критерії оцінки.
1. Отже, можливо організувати колективне життя на-

вколо чогось іншого, ніж приватна власність і прибуток. По-
трібно повернутися до вирішального твердження Маркса,
який в «Маніфесті Комуністичної партії» раптом заявляє,
що все, що він розповідає, можна звести до одного пункту:
скасування приватної власності. Ця ідея присутня в історії з
давніх-давен, адже натрапляємо на неї на певному рівні вже
у Платона, й вона справді пожвавлювала всю емансипативну
думку XIX століття. Сьогодні її здебільшого забули, й потріб-
202
но будь-що її відродити. Інакше кажучи, капіталізм не є і не

має бути кінцем Історії. Потім уже «як?», «який підсумок?»
тощо – то вже інша річ.
2. Можливо організувати виробництво навколо чогось

іншого, ніж спеціалізація та поділ праці. Зокрема, немає ні-
якої причини, щоб зберігалося розділення між розумовою
і фізичною працею чи між завданнями керувати й викону-
вати. Ніщо не приписує неможливості увійти в еру того, що
Маркс називав поліморфними робітниками. Немає жодної
причини вважати за останню розумну інстанцію те, що аф-
риканець довбе дірку в дорозі, а інший, білий, віддає най-
митам накази...
3. Можливо організувати колективне життя, не ґрунту-

ючись на замкнених ідентитарних сукупностях, як-от нації,
мови, релігії, звичаї. Політика, зокрема, може об’єднати все
людство поза цими критеріями. Всі ці відмінності можуть і
повинні існувати. Зовсім не треба їх скасовувати, твердити,
наприклад, що всі мають говорити однією мовою тощо. Вони
можуть і мають існувати плідним чином – але в політичній
перспективі всього людства. І під цим кутом зору майбутнє
залежить від повного інтернаціоналізму, і треба ствердити,
що політика може й має існувати трансверсально щодо на-
ціональних ідентичностей. Це неправда, що людські групи
неодмінно мають об’єднуватися на основі цього типу іден-
тичностей. І не треба знову ж таки говорити, що вони не
повинні існувати, вони мають співіснувати, а не обґрунто-
вувати принципи розділення.
4. Можливо потроху скасовувати державу як відокрем-

лену потугу, що володіє монополією на насильство, поліцію
й армію. Інакше кажучи, вільна асоціація людей і раціональ-
ність, яку вони спільно поділяють, можуть і повинні засту-
пити закон і примус.
Коротше кажучи:
Ці чотири принципи не є власне програмою. Це принци-
пи оцінки того, що відбувається, які дозволяють відповісти
на запитання: «А те, що тут відбувається, перебуває в зв’язку
203
хоч би з одним із чотирьох пунктів? Котрим із них? І за

яких умов?» І якщо жоден із цих пунктів не задіяний так чи
так, то доходимо висновку, що те, що відбувається, не йде в
загальному стратегічному напрямку, необхідному для того,
щоб нова політика була створена.
Нову політику, якщо вона може бути породжена істо-
ричністю рухів, я б визначив мобільністю чотирьох основ
них пунктів, тим, що вони мають вільно циркулювати в
суб’єктивності, в ситуації і що можна завжди оцінити, на
якому пункті треба зробити акцент. Потрібно слідкувати в
кожній ситуації за співвідношенням різних пунктів і загаль-
ним рухом чотирьох основних програмних пунктів. Нова
політика – це мобільність цих пунктів і їхньої присутності
як інструментів оцінки всередині дієвих суб’єктивностей;
отож вона є їхнім необхідним впровадженням, усюди, де є
народні рухи, нові форми організації.
По суті, в чому кристалізуватиметься конкретна цир-
куляція чотирьох пунктів? Вона кристалізуватиметься в
гаслах. Кінець-кінцем, саме гасло представляє рух для по-
літики емансипації, це пункт кристалізації чотирьох основ
них пунктів. Маємо доконечну необхідність, щоб подолати
суто негативні гасла. Адже, повторюю, негативні гасла не
можуть організувати систему циркуляції чотирьох програм-
них пунктів, сутнісних для антикапіталістичної емансипації.
І в підсумку: рух завжди оцінюватиметься за його стверджу-
вальними пропозиціями в конкретній ситуації, яка була його
ситуацією, а не інших.
Ми маємо зрештою прагнути збудувати таку політичну
модерність, яка була б водночас соціальною, виробничою,
робітничою, інтелектуальною, мистецькою, технологічною...
і яка була б здатна позмагатись із сучасною неегалітарною,
смертоносною та войовничою монополією капіталістичної
модерності.
Я хотів би завершити таким запитанням: чи вписане

здійснення цих чотирьох можливостей в історію? Або ж
історія просто рухається сама собою в бік катастрофи для
всього людства, не маючи можливості виходу з цього капі-
талістичного становища, в яке ми занурені? Чи можемо ми
передбачити, що цей вихід необхідний? Чи він неможливий?
204
Або він здійснюється у формі політичного проекту, який не

передбачає ані історичної необхідності, ані неодмінної по-
разки? Саме тут виходить на сцену категорія події.
Я її продемонструю на добре вам відомому прикла-
ді: вечір результатів референдуму 5 липня 2015 року, коли
грецький народ дізнався, що «ні» диктатові європейських
інституцій перемагає з 60 % голосів. Які історичні елементи
в цей момент залежать від необхідності, а які – від інших
критеріїв?
Безперечно, необхідність (тобто те, що раціонально по-
яснювано на основі точних даних) у тому, що сталася світо-
ва фінансова криза, спричинена 2008 року спекуляціями на
ринку нерухомості в США. Також необхідність у тому, що,
беручи до уваги попередні роки й грецькі уряди один за од-
ним, Греція була поставлена в дуже скрутне становище цією
фінансовою кризою. Також абсолютно необхідно, що євро-
пейські інституції, перебуваючи на службі глобалізованого
капіталізму та його ліберальної ідеології, вимагали, щоб
скорочення боргу відбувалося методами жорсткої економії.
Пояснювано, але вже менш необхідно те, що виникла нова
політична сила під назвою «Сіріза» в історичному грецькому
пейзажі. Греція – країна з сильною політичною традицією.
І після повалення диктатури полковників було чимало важ-
ливих масових рухів, зокрема серед молоді. Антинародна по-
ведінка панівної олігархії, судновласників, банкірів, вищого
духівництва тощо доводила людей до відчаю. Традиційні
політичні партії були дискредитовані. Фашистське угрупо-
вання «Золотий світанок» підсилювало загальну напругу.
Зрозуміло, що більша частина грецького народу вимагала
спротиву європейському тискові. Люди вважали, що не вони
відповідальні за борг. І що їх карають за гріхи, які не вони
вчиняли. Внаслідок цих історичних умов, зрештою, логічно,
що «Сіріза» перемогла на січневих виборах 2015 року з про-
грамою «Ні жорсткій економії».
Але що далі? Далі, на мою думку, є два шляхи. Або Гре-
ція вирішує справді відкинути європейські умови. Для цього
їй не обов’язково виходити з ЄС: вона може сказати, що
потрібен великий мораторій на борг як для неї, так і, мабуть,
для інших країн Європи, і запропонувати, щоб такою була
політика Європи – проти панівної логіки, яку наразі вті-
205
лює німецький уряд. Загалом, Греція стає на чолі світового

спротиву наслідкам глобального капіталізму. Або ж Греція,
а отже, уряд під проводом «Сірізи» і Ципраса, йде тим шля-
хом, що й попередники й керує країною в нескінченній черзі
жорсткої економії та нещасть народу.
Я наголошую на цьому пункті: ці два шляхи з історично-
го погляду існують необхідним чином. Але вибір між ними
не належить необхідності. Можна лише сказати, що шлях
капітуляції перед капіталізмом є певною мірою нормальні-
шим в європейському контексті, ніж інший шлях. Але це не
значить, що він необхідний.
Справді, продовження показало: щоб переміг шлях ан-
тикапіталістичного спротиву, потрібна підтримка події, яку
не розрахуєш наперед, але яка вносить розрив у ситуацію.
А щоб переміг шлях упокорення, досить просто продовжу-
вати те, що є.
Аргумент на користь капітуляції завжди незмінний: «Ми
не можемо вчиняти інакше. Спротив капіталізмові немож-
ливий». Протилежний аргумент такий: дія народів у історії
завжди призводить, під старим словом «революція», до пе-
ретворення на можливе того, що було неможливим. Доказ
можливості неможливого – це ключ до будь-якої творчої
політики. Підкорятися законові можливого означає підкоря-
тися панівному порядку, а отже, підкорятися ворогові.
Я добре розумію, що люди схильні обирати можливе.
Інший шлях – більш ризикований, може бути жорстоким і
складним. Як ви знаєте, грецький народ 5 липня 2015 року
масово голосує за друге – за винаходження нового шляху
проти упідлеглення європейським і світовим господарям.
Увечері цей народ зібрався на площі. Він відповів «так» на
запитання: «Чи можна відкинути поневолення?» І на вули-
цях він велелюдно запитує, чи скаже уряд Ципраса «так»
на народне «так». Отож якраз у цей момент уряд Ципраса
відмовляється від події в ім’я закону можливого. Він від-
мовляється винайти нову політику. Знає: якщо стане твер-
дим і рішучим речником народної ухвали, то опиниться в
неможливій ситуації. Знову ж таки мені зрозумілий його
реалізм: він обирає зробити те, що можливе, але не робити
нічого більше. Реалізм – це та причина, чому в історії так
мало по-справжньому нових моментів. Тому що в політиці
206
істинна новизна завжди неможлива під кутом зору наявного

порядку, устрою, який вирішує, що можливе, а що неможли-
ве. Будь-яка подія пропонує організуватися, мислити, діяти,
щоб створити щось неможливе і так змінити встановлений
закон, що визначає те, що можливе, і те, що неможливе. У
цьому випадку новизна зосереджувалася в рішенні «ми не
платитимемо цього боргу на умовах європейських чиновни-
ків». Ципрас відмовився від нового. Тобто? Він відмовився
від свого підпису на події. Він реаліст, і в певному сенсі в
цьому йому не дорікнеш. Він схилився перед законами іс-
торії і відступив перед радикальним розривом, що був, на
його погляд, нездійсненним і небезпечним, що означало б
сказати «так» народові. Тобто проголосити, що він зробить
усе, щоб підтримати напрям, якого хоче цей народ: відмо-
витися підкоритися європейським інституціям і, зрештою,
відмовитися платити борг, принаймні за теперішніх умов.
Звичайно, цей шлях був би тяжким, треба було б винай-
ти багато чого нового, від народу теж потрібні були б нові
форми дисципліни, треба було б знайти нову міжнародну
підтримку, треба було б винайти нову тимчасову грошову
одиницю, потрібно було б стільки всього! Уряд може зако-
номірно вирішити, що в нього немає засобів для цього. Але
саме це стається за революції, саме це характеризує подію.
Ципрас не захотів бути, як Мірабо на початку Французької
революції. Мірабо відмовився в ім’я «волі народу» підкоря-
тися наказу короля, який хотів, щоб Установчі збори були
розпущені. Однак ослухатися наказів королівських збройних
сил було 1789 року однозначно неможливо. Але збори пішли
за Мірабо. Ципрас не хотів, не міг бути, як Ленін, що вийшов
з потягу на Фінському вокзалі, закликавши своїх товаришів,
які вагалися й мало не були налякані: «Вся влада – радам!»
Однак щоб влада держави була передана робітничим асамб-
леям, це було в Росії 1917 року абсолютно неможливим. Од-
нак більшовики та робітничі маси пішли за Леніним.
Якби Ципрас увечері після референдуму звернувся не
до простого повторення, продовження перемовин з Євро-
пою, а до низки невідкладних рішень, спрямованих на не-
сплату боргу та націоналізацію банків; якби він попередив
народ, що це буде складно, довго і вимагатиме жертв, але
творчих жертв заради нового світу, народ, що зібрався вночі
207
очевидь пішов би за ним. А втім, справді, не платити борг

в
було неможливим – і саме цю неможливість Ципрас через
свій реалізм вирішив узаконити. Він віддав усе – на порозі
можливої творчої події – історичній необхідності у розподілі
(фінансовому і ліберальному) між народним неможливим і
капіталістичним можливим.
Історія дозволяє передбачити майбутнє лише для від-
різка, під час якого жодна подія не узаконена або ніхто не
ставить на історичну діжку неможливого печатку нового
можливого. Подія – виняткова, тому що вимагає визнати, що
її наслідки неможливі, а отже, щодня потрібно знову вина-
ходити для них можливість. Саме це роблять великі політи-
ки, творці в мистецтві, нові наукові теорії. Саме це роблять
коханці, чия зустріч ламає встановлені закони. Фідій, Архі-
мед, Антоній і Клеопатра, Спартак: одна боротьба! Пікас-
со, Ейнштейн, Елоїза й Абеляр, Ленін: одна боротьба! В ім’я
діалектики історії та події ми можемо сказати: мистецька
творчість, науковий винахід, нестримна любов, революційна
політика: одна боротьба!
Тепер, як зазвичай у таких випадках, я завершу свій ви-

ступ поезією, адже поезія дає новий подих.
Коли виникають масові рухи, в них найцікавіше навіть
не те, як вони з’явилися або що вони говорять, адже вони
тимчасові; важливі, але тимчасові. Що в них насправді ва-
жить, так це, врешті-решт, подих. Коли люди говорять: «Зру-
шило!», то всі в очікуванні, адже щось зароджується – інакше
все це видається трохи мертвим. Що ж означає – «Зрушило»?
Власне, це й означає подих, щось внутрішньо-політичне, те,
що водночас уможливлює поширення одного чи декількох
важливих питань.
Отож я хотів би звернутися до великої поетичної мета-
фори самого подиху, присутності в подиху нової сучаснос-
ті – можливої сучасності. І ми віднаходимо його в поезії
«Геній» Артюра Рембо у збірці «Осяяння», яку я зачитаю на
завершення.
Поезія «Геній» Рембо – загадка, бо ми не знаємо, зре-
штою, що це таке. Від початку до кінця поезія говорить «він»,
«він», «він»… Отож я вас прошу: щоразу, коли ви чуєте «він»,
208
намагайтеся почути: «нова політика» або «комунізм» – на

ваш вибір…
Він – це зваба і сьогодення, бо це він відчинив будинок

для пінявих зим і літнього шуму, він очистив їжу й напої,
в ньому чарівність місць, що біжать повз, і надлюдська
насолода зупинок. Він – це зваба і завтрашній день, міць і
кохання, чиє проходження, стоячи посеред люті і прикро-
щів, бачимо у буремному небі, у прапорах екстазу.
Він – це кохання, міра досконала і відкрита наново,
розум блискучий і непередбачуваний, і вічність: кохана
машина з фатальними якостями. Ми всі настрахані йо-
го податливістю і нашою власною: о радість відчуття
власного здоров’я, поривання наших сил, егоїстична зваба
і пристрасть до нього, того, хто любить нас усе нескін-
ченне своє життя…
І ми, ми закликаємо його, і він вирушає в мандри...
І коли Обожнювання відходить, звучить його Обіцянка,
звучить: «Геть ці упередження, ці перестарілі тіла, ці ро-
дини і ці поняття віку. Це ж бо вся ця епоха занепадає!»
Він не піде геть, не спуститься до нас із неба, не здій-
снить спокути за лють жінок і за веселощі чоловіків і за
весь цей гріх: тому що це факт, він є, і його кохають.
О його подихи, його голови, його перебіги; страшенна
швидкість у вдосконалюванні форм і дії.
О плодовитість духу і безмір всесвіту!
Його тіло! Омріяне визволення, злам благодаті у схре-
щенні з новим насильством!
Його з’ява, його з’ява! всі прадавні коліновклоніння і
прикрощі підносяться при ньому.
Світло його дня! зникнення усіх звучних і мінливих
страждань у музиці значно сильнішій.
Його крок! міграції ще могутніші, ніж прадавні
навали.
О Він і ми! гордість значно сердечніша, аніж втрачені
милосердя.
О світ! – і світла пісня нових знегод!
Він знав нас усіх і всіх нас любив, уміймо, цієї зимової
ночі, від мису до мису, від безладного полюса до замку,
від натовпу до піщаного берега, від поглядів до поглядів,
209
зморених сил і почуттів, прикликати його і бачити, і від-

силати його, і під морськими приливами, і над сніговими
пустелями йти за з’явами його, – за його подихами, – його
тілом, – його світлом*.
Я хотів би завершити трьома пунктирами щодо цього

надзвичайного тексту.
По-перше, Рембо приписує генію те, що ми приписуємо
новій політиці, комунізму, – дві суперечливі ознаки.
З одного боку, цей геній – «чарівність місць, що біжать
повз», а з іншого – «надлюдська насолода зупинок». Гадаю, що
потрібно, як я вже говорив, відштовхуватися від цієї точки,
опертя, творіння політики в місцевих або загальніших рухах.
Вона виявляє себе в майже невловних сингулярностях. Треба
бути дуже уважним, щоб розгледіти реальні наміри, мотиви
у ситуації. Але вона відштовхується і від міцної конструкції
всього, що твердо та переконливо обґрунтовано.
«Чарівність місць, що біжать повз», «надлюдська насо-
лода зупинок»… Думаю, ніколи не можна жертвувати одним
на догоду іншого. Не треба жертвувати номадизмом місць,
що біжать повз – аспектом руху, переходу, – на догоду за
стиглості влади. Але також не потрібно жертвувати необхід-
ністю стратегічного, міцного, ґрунтовного, спільно розділе-
ного бачення на догоду опортунізму обставин.
І цей текст нам про це говорить.
По-друге, Рембо дає нам зрозуміти, що політика, до-
стеменна політика, має забезпечувати реальний вихід із па-
нівного світу. Вона не має в ньому вкорінюватися. Вона не
повинна обмежуватися його нескінченною та внутрішньою
критикою, бути вічно невдоволеною, здіймати якусь воро-
хобню проти світу. З нього просто треба вийти. Потрібно
організувати вихід із капіталізму. Я більш охоче кажу «вихід
із нього», ніж «його повалення». Треба виходити. Потрібно,
щоб ми виходили. По суті, як і для Платона, філософія є ви-
хід із печери видимості. У Платоновій алегорії печери не-
має мотиву повалення – ідеться саме про вихід. І цей вихід
передбачає дві речі.
* Пер. Юрія Покальчука (за редакції А.Р. для цього видання). Див.: Рем-
бо А. П’яний корабель: Поезії. – К. : Дніпро, 1995. – С. 161–162.
210
Позитивно прийняти подію, ламаючи закони пануван-

ня. Це перше. Рембо дивовижно називає це «злам нової бла-
годаті». Потрібно позитивно прийняти те, що стається, як
нагоду для виходу, а не для тупцяння на місці.
І друге: після виходу розпочинається активний процес
винаходу, робота тривалих і довгих послідовностей події.
Те, що знищить старий порядок, і те, що після здійснен-
ня виходу повернеться до нього, щоб сказати: це скінчено,
це минуло*. І тепер Рембо називає це «новим насильством».
Але в цій фразі два слова слід брати спільно. Насильство
прийнятне, лише якщо воно є якраз новим, тобто якщо в
певному розумінні воно не є насильством у звичному сенсі
слова, а є витвором і творенням.
І нарешті, він нам вказує – це третій пункт, – що цю
політичну сучасність потрібно водночас хотіти, стверджува-
ти, закликати, але також потрібно розгледіти, де вона пере-
буває. Потрібно мати досвідчене око, щоб помічати, в якій
частині руху, в якому гаслі, в якій дії справді розташована
вирішальна точка. Тобто бачити, де той шлях, яким має піти
наша думка. І потім, нарешті, потрібно про нього говорити
з іншими. Це фундаментально, його потрібно відсилати ін-
шим з необхідним ентузіазмом. Потрібен, каже нам Рембо,
цей новий історичний елемент, щоб побудувати нову полі-
тику, потрібно його «прикликати», кликати, хотіти, бачити,
сприймати на його прихованому шляху і відсилати його,
тобто передавати іншим.
Так ми й завершимо – спільно з Рембо.
Уміймо всі, адже це можливо, мати геній. Мати геній
означає: брати участь у розгорненні нової політики, яка
прийде, політики емансипації, яка прибуде, яка вже навіть
тут, але, можливо, її ще не досить прикликали, побачили,
розіслали... Навчимося ж, як говорить Рембо, її прикликати,
бачити та відсилати до всієї землі, якій за нашого часу не-
щадно бракує цього генія.
Дякую.
* Імовірно, це алюзія на завершальний рядок поезії А. Рембо «Марен-

ня»: «Все це минуло. Тепер я вмію шанувати красу» (пер. Всеволода Тка
ченка).
211
Замість післямови:
Похвала солідарності
Сьогодні можна дедалі частіше чути розмови про без-

альтернативність наявного ладу, відсутність справжньої
емансипаційної політики, зокрема вичерпаність проекту
демократії; адже нібито зник сам її суб’єкт – демос, народ,
вільне та рівноправне людство. Де він, цей народ, безмежний
світ людей, де його «кратос»? Натомість добре видно полі-
тиків різного калібру та мастей (як «уповноважених влади
капіталу», за словами Маркса), відчуваємо реальний вплив
великих бізнесменів та їхніх лобі, корпорацій, кланів та олі-
гархів, які й кермують світом і державою, запевняючи всіх
у своїй легітимності та демократичності (про богообраність
поки що мовчать). Утім, зник не сам народ чи ідея еманси-
пації, а ми втратили солідарність як дуже важливий ресурс,
інструмент, яким володіє суспільство для здійснення полі-
тики. Як відомо з політології, існують три таких ресурси,
точніше, інструменти: гроші, влада та солідарність. На сьо-
годні їхні стосунки істотно розбалансовані: гроші та влада
консолідуються (сукупно таку систему на Заході можна на-
звати «капітало-парламентаризмом», а на Сході «капітало-
авторитаризмом»), а от солідарність занепадає.
Як завадити цьому розпаду? Намагаються віднайти па-
ліативи: хтось говорить, переважно справа, про об’єднавчу
«національну ідею», «соціальне партнерство» або старий
добрий солідаризм-корпоративізм у дусі Муссоліні. Проб
лема цих заяв у тому, що по-бісмарківськи спущені згори
директиви держави на кшталт «обніміться, брати мої» біль-
ше не діють. Інші, з умовно лівого табору, говорять про від-
новлення соціальної держави та свідомого громадянського
суспільства. Справді, починаючи з 90-х років ХХ століття
такі країни, як Україна, зазнають методичного розвалу со-
ціальної моделі держави на користь неоліберальної моделі,
що керується принципом «приватизація прибутків, соціалі-
212
Замість післямови: Похвала солідарності
зація витрат». Нищівна приватизація суспільного простору

триває й дотепер. Громадянська свідомість пробуджується
спонтанно: люди самотужки об’єднуються проти незаконної
приватизації, нищення екології, рейдерських атак, ущільню-
ючих забудов, виселень робітників із гуртожитків, ромські та
гендерні погроми тощо. Вчені мужі, збираючись при круглих
столах, мудрують, як винайти й побудувати рятівне «грома-
дянське суспільство», тоді як насправді воно народжується
лише в громадянській дії, у той момент, коли громадяни ви-
ходять у публічний простір і вчаться робити політику спіль-
но та організовано.
Але це не означає, що демократичне відстоювання соці-
альних завоювань громадян (доступна всім і кожному якісна
медицина, освіта, захист праці тощо), що залишилися від
спадку Радянського Союзу, доповнюючись класичними лібе-
ральними свободами (слова, совісті, зібрань тощо), вичерпує
ідею солідарності в її лівому тлумаченні. Проблема вочевидь
сягає витоків патерналізму. Як влучно пояснила російським
журналістам французький соціолог Карін Клеман: «Для вас
ліва ідея – це патерналізм. А для нас ліва ідея – не очікування
чого-небудь від держави, а солідарність один з одним. Брати
ініціативу у свої руки, не давати ані державі, ані приватному
бізнесу експлуатувати людей до безмежжя. Тут ключове сло-
во “ми”, а не “я і держава”. І ми дещо можемо – разом».
Отже, питання солідарності не тільки економічне (сфера
потреб, інтересів, виживання), а й політичне, навіть світо-
глядне. Адже рівень свідомості простого робітника, як і сот
ню років тому, не надто високий: переважно він політично
й юридично неосвічений; не розуміє свого становища та
необхідності боротися за свої права; вважає, що він самот
ній і безпомічний, при тому що загальним девізом епохи
стало «кожен сам за себе»; недовірливий і злостивий до ото-
чення; деморалізований, заляканий погрозами звільнення
й соціальною незахищеністю (зокрема безробіттям); мас-
медіа відволікають від серйозних питань індустрією розваг,
заманюють безглуздим культом споживацтва, водять за носа
постмодерністською грою та екзотичними ідеологіями…
Зрештою, свою політичну «освіту» робітництво здобу-
ває щодня у прямій боротьбі на власному робочому місці та
на дискусійних мітингах, зібраннях. Але цього недостатньо,
213
озаяк, домагаючись прав і свобод лише для себе, робітники,

п
можливо, виграють битву, але програють війну – адже до-
могтися часткових поступок не означає привести до систем-
них змін. Ось чому суто економічна боротьба має доповню-
ватися політичними заходами – залученням широкої мережі
громадської думки та свідомих інтелектуалів, що провадять
«роботу в масах»: від юристів до активістів різноманітних
низових ініціатив. Інтелектуали та робітники мають виходи-
ти за межі своїх вузьких «ідентичностей» і об’єднувати свої
зусилля. Роль стратегічного мислення тут надзвичайно важ-
лива, оскільки держава насправді схильна розглядати своїх
підданих не як громадян, що мають право виявляти власну
ініціативу й виборювати свої права, лише після цього стаючи
«клієнтами» держави, а як членів однієї політичної системи,
системи, що грає за власними правилами у вищих ешелонах
влади та економіки. Як пояснює Юрґен Габермас, «групи за-
цікавлених осіб і партій використовують свою організаційну
могутність, щоб досягти згоди та лояльності стосовно влас-
них організаційних цілей. Управління не тільки структурує
законодавчий процес, а й контролює його; зі свого боку, воно
мусить укласти компроміси з могутніми клієнтами. Партії,
законодавчі органи, бюрократії повинні брати до уваги не-
гласний тиск функціональних імперативів і узгоджувати
їх із громадською думкою – результатом тут є “символічна
політика”. Водночас і уряд має перейматися підтримкою з
боку мас і приватних інвесторів». Державна машина мусить
керуватися власними «функціональними імперативами», які
часто збігаються не з інтересами простих громадян, а радше
з інтересами «могутніх клієнтів» та «приватних інвесторів».
Потужні партії грають у «символічну політику», годуючи
народ яскравими обіцянками та драматичними виставами,
тим часом за лаштунками політичного театру відбувається
глобальний розподіл влади й капіталів.
Отож, коли більше немає довіри до влади і партій, як
простим людям, надто пролетарям і знедоленим солідари-
зуватися? Хоч як дивно, далеко за прикладом ходити не тре-
ба – його слід брати, для початку, з чудової класової гордості
та солідарності, що демонструють заможні й успішні! Хто-
хто, а в нашому суспільстві саме буржуазія є гіперсолідар-
ною! Попри жорстку конкуренцію та турботу про власний
214
зиск, буржуазії йдеться про власну політичну культуру та

класову єдність: вона регулярно влаштовує великосвітські
раути та економічні саміти, відкриває елітні клуби та елі-
тарні навчальні заклади, практикує закриті VIP-вечірки та
міжкланові шлюби, злітається на захмарно недоступні ку-
рорти тощо. Усім своїм єством випромінює «блиск життя» і
не соромиться робити це на публіку. Ось нові «герої» табло-
їдів, «хазяї» світу й почесна гвардія «духу часу»! Недарма
консервативний філософ Петер Слотердайк у відомій книж-
ці «Критика цинічного розуму» узявся іронічно змалюва-
ти історію «класового нарцисизму» аристократії та буржуа;
натомість цього нарцисизму, на його переконання, бракує
пролетаріатові: «Формування пролетарського політичного
Я починається й протікає інакше, ніж формування Я бур-
жуазного та аристократичного. Робітниче Я входить у світ
суспільства не завдяки величі влади і не завдяки морально-
культурній гегемонії. Воно не має жодної первинної нарци-
сичної волі до влади. Усі дотеперішні різновиди робітничого
руху та соціалізму зазнали невдачі тому, що знехтували цією
обов’язковою умовою».
Робітничий клас сьогодні – як ніколи зневажений, при-
нижений і знеславлений, соромиться самого себе. Ніхто біль-
ше не співає йому осанни, не ставить пам’ятників і не по-
кладає на нього історичну місію. Його символічно демонто-
вано, «декомунізовано». Бути людиною праці непрестижно,
безперспективно. Діти трударів, зваблені яскравим життям
там, нагорі, зрікаються моралі своїх невтішних батьків і пе-
реймають мораль і цінності буржуазного класу. Пролетар,
маленька людина найманої праці, більше не в пошані. Мало
того, економісти заговорили про «зникнення пролетаріа-
ту», хоча фабрики й заводи, ті, що збереглися після руйнації
90-х, досі працюють. Напівпідпільну, підземну, нічну приро-
ду праці художньо зображували вже Ріхард Ваґнер у «Золоті
Рейну» і Фріц Ланґ у «Метрополісі», де місто робітників і
машин було сховане далеко під землею. На глобальній мапі
світ праці сьогодні уявно спроваджено до далекого Китаю
й далі. Праця стає чимось прихованим для ока, непристой-
ним. У голлівудських фільмах про Джеймса Бонда роботу
на фабриці показують як кримінальний світ із виробни-
цтва наркотиків або інших небезпечних речовин – агентові
215
007 залишається тільки висадити все це в повітря. У фільмі

«Брудні принади» Стівена Фрірза армію робітників сфери
обслуговування – таксистів, прибиральників, продавців, офі-
ціантів – зображено як буквально «невидимих людей», чиї
не те що проблеми, а саму присутність уже не помічаєш ма-
шинально – на рівні підсвідомості.
У вишуканому ліберальному товаристві поганим тоном
є говорити про класи, класову боротьбу – адже існує тільки
одна соціальна група, про яку можна говорити в класових
термінах: це середній клас. Хоча це здебільшого фіктивна
категорія, усі партії навипередки виступають на захист «се-
реднього класу», коли насправді слід говорити про захист
інтересів людини найманої праці – байдуже фізичної чи ро-
зумової, про інтереси робітничого класу. Для соціологів цей
термін радше має оцінне значення: «Себто якщо я середній
клас, то в мене все гаразд, якщо в мене не все гаразд, отже, я
не середній клас. Причому самооцінка формується, виходячи
зі споживання. Якщо я можу купити велику машину (скіль-
ки там циліндрів – треба як у сусідів), то в мене все о’кей, я
середній клас, навіть якщо з мене роблять повне лайно на
роботі. А от якщо не можу, тоді й згадую, що і шеф у мене
негідник, і експлуатують мене по-чорному. Але потім усе ж
таки мені підвищують зарплату, і я розумію, що все добре…»
(Б. Кагарлицький). Крім того, коли пояснювати суспільство
у класових термінах серед ліберальних кіл є «моветон», то
говорять тільки про один клас – середній, для того щоб ви-
тіснити існування двох інших. Власне, на цьому витісненні
й існує ефемерна концепція середнього класу. Як зазначає
Славой Жижек, «середній клас, про який говорять, що він не
покладаючи рук працює, визначається не тільки своєю лояль-
ністю до твердих моральних і релігійних норм, а й подвійним
протиставленням двом “крайнощам” соціального простору: з
одного боку – безрідним непатріотичним багатіям, а з іншо-
го – бідним виключеним іммігрантам та мешканцям гетто.
“Середній клас” засновує свою ідентичність на виключенні
двох полюсів, котрі, якщо їх зіштовхнути лоб у лоб, дають
“класовий антагонізм” у чистому вигляді. До того ж саме по-
няття “середнього класу” спирається на брехню, аналогічну
брехні часів сталінізму про справжню лінію Партії між дво-
ма ухилами, “правим” і “лівим”. “Середній клас”, саме його
216
існування, – це і є втілена брехня, заперечення антагоніз-

му. Якщо вдатися до психоаналітичних термінів, то “серед-
ній клас” – це фетиш, неможливий перетин лівого і правого,
який, виштовхуючи два полюси антагонізму в позицію анти-
соціальних “крайнощів”, що руйнують здоров’я соціального
тіла (транснаціональні корпорації та зайди-іммігранти), по-
стає як спільне нейтральне підґрунтя для Суспільства». Сус-
пільства з великої літери – суспільства видовища.
Не дивно, що це найбільш медіатизований клас, адже
його фіктивне існування ще й безпосередньо залежить від
мас-медіа. Власне, головне завдання мас-медіа епохи реак-
ції – пропагувати існування середнього класу, його гадані
цінності, смаки, звички. Усі мріють бути середнім класом,
тобто злитися з суспільним тілом через його пропаганду,
під’єднатися до його віртуальної мережі, при цьому зали-
шаючись на іронічній дистанції.
Зрозуміло, зміни мають бути не такими вибірковими, а
системними. Тому справжня політика розпочнеться тільки
тоді, коли робітничий клас здобуває свою політичну суб’єк
тивність, а точніше, в термінах Алена Бадью, стане на по-
зиції «комуністичної гіпотези». Тобто створить не ще одну
«лейбористську» маріонетку при владі, а політичним грав-
цем стане сам робітничий рух, достатньо сильний і свідо-
мий своєї політичної волі, щоб із ним рахувалися влада та
економіка. Боротьба за таку політику потребує насамперед
визначення стратегічного шляху боротьби.
Із чим боротися? Можливо, передусім зі своїми ж комп-
лексами. У солідарності, як і у «відкритого суспільства», та-
кож є свої «вороги», ілюзії та примари, що блокують дорогу
до неї. Долати треба віру в патерналізм (коли держава або
«Великий Інший» усе зробить за мене), індивідуалізм (я сам-
один у диких джунглях «всіх проти всіх»), культ споживацтва
(чим більше товарів, тим більше «щастя»), глобалізацію (мою
політичну волю паралізують надпотужні економічні закони),
вибори… Як бачимо, школа здорової підозри, яку свого часу
поспішно ототожнювали з нігілізмом, сьогодні може – і з
користю для справи – поставити під підозру сам нігілізм.
Уже ні для кого не новина, що ми живемо в нігілістич-
ному, корумпованому суспільстві. Однак вічна «боротьба
з корупцією» є псевдопроблемою, що тільки заплутує суть
217
справи. Скільки списів марно зламали в дискусії про коруп-

цію! Насправді корумпувати може все що завгодно: влада,
гроші, привілеї. Але так само нас корумпують і дружба, і
довіра, і симпатія... Згадаємо, італійською «мафія» перекла-
дається як «сім’я». Корумпує сам «гуманізм», «поводження
по-людськи»: долаючи взаємне відчуження, люди входять у
довірливі стосунки порозуміння й допомоги. Цими напівді-
ловими, напівсімейними, «кумівськими» стосунками керу-
ють фундаментальні антропологічні механізми: дар і дар-у-
відповідь (ти мені – я тобі). Хабар ніколи не розглядають як
щось негуманне й механістичне – його підносять у вигляді
дару, «матеріальної допомоги», взаємовигідної дружньої по-
слуги, вияву поваги й визнання авторитету. Це «общинно-
родові», а не «суспільно-правові» стосунки (у відомих со-
ціологічних координатах – спільнота/суспільство). Тому така
«мафіозно-общинна» первісна солідарність має бути подо-
лана правовими механізмами цивілізованого суспільства.
Але й «суспільно-правові» стосунки не вирішують уповні
цієї проблеми: закони – правила гри, чинні для всіх, – об-
ходять і нехтують, власне, ті, хто їх встановлює і контролює;
це не означає, що закони мають недоліки, якісь недоробки і
в ті шпарини пролізають корупція, зловживання владою. Ні,
це означає, що влада – то є зловживання, а закони діють у
рамках певної держави.
Держава – це машина, яку контролює певний клас, клас
великої буржуазії як солідарного, свідомого свого класового
інтересу «колективного суверена». Саме вона може за потре-
би призупиняти дію «універсальних» законів, прав, свобод і
диктувати власні правила гри, через які її особливий інтерес
стає «універсальним» для всього суспільства. Отже, слід гово-
рити не про корупцію, а про систему, яка її породжує. Саме
«влада корумпує, а абсолютна влада корумпує абсолютно»
(лорд Актон). «Чого хочуть ті, хто не бажає ні чесноти, ні
терору? Вони хочуть корупції» (Сен-Жуст).
Але в колективу активістів є інший ресурс, інший «колек-
тивний суверен», що кладе край і розриває зі зловживаннями
можновладців. Це автономна та солідарна емансипаційна по-
літика руху на дистанції від держави. По-перше, ця дія від-
бувається на полі значень, де визначаємо, чим є держава та
суспільство. Формулюємо приписи, гасла, ідеї. Прокладаємо
218
свій суверенний маршрут, креслимо самостійний шлях. Часто

людину лякають, що вона не зможе жити без держави, бо для
людини держава – як милиці. Якщо її не буде, людина впаде.
Мало того, настане хаос і терор. Існування держави – це ніби
запорука стримування насильства. Держава береться захищати
людину від зовнішнього насильства у разі, якщо та погоджу-
ється терпіти інше насильство – насильство самої держави.
Але щоб держава не мала змоги ставати насильством, і
потрібна комуністична гіпотеза, про яку говорить філософ
Бадью. Згідно з цією гіпотезою, яка може звільнити людство
від тисячолітнього рабства неолітичної брутальності, форму-
ються чотири принципи: скасування буржуазної власності;
скасування поділу між фізичною та розумовою працею; уні-
версалізм замість замкнених ідентичностей; вільна асоціація
людей замість держави. Так людина стає справді людиною
тільки тоді, коли навчиться ходити без милиць держави, міц-
но стояти на землі на своїх ногах. Це і є свобода. Як співаєть-
ся у відомій пісні: «Не ждіть рятунку ні від кого: ні від богів,
ні від царів!» Люди самі собі мають бути державою – звідси
концепція політики як колективного надбання, спільного ко-
шика, загального, а не відчуженого багатства всіх.
Ліберальна думка робить дещо інший висновок: треба
менше держави – більше громадянського суспільства, яке
розуміють як саморегулювання приватних інтересів під го-
ловуванням принципу верховенства права. Але це міф, при-
чому подвійний. Право існує за будь-якого режиму завжди і
встановлюється будь-якою державою, навіть найбільш авто-
ритарною та деспотичною; це неодмінний атрибут не так
вільного суспільства, як будь-якої влади. Що ж до тези про
«зменшення держави», то історія також доводить, що тоді
слабне насамперед не держава (як класова машина пануван-
ня), а суспільство. Люди зайняті виживанням, добуванням
хліба насущного. А тому на політику часу і сил їм не вистачає.
Саме за таких умов процвітає егоїстичний індивідуалізм і
культ споживацтва. Такою ситуацією користуються «профе-
сійні політики» та «експерти», які ще більше переконують усіх,
що люди не мають займатися політикою, хай переймаються
своїми особистими проблемами, а ми про них подбаємо.
Тут зіштовхуються дві антагоністичні концепції демо-
кратії, що давно суперничають між собою. Зазвичай у під-
219
ручнику можна прочитати, що демократія існує за умов, коли

громадяни самі ухвалюють рішення, вирішують свою долю і
беруть участь у політичній діяльності. Але є інше визначен-
ня, менш офіційне. Згідно з ним, громадяни не є достатньо
компетентними у політиці, за них мають ухвалювати рішен-
ня «спеціалісти», а населення – ніби стадо овець – має пасив-
но й покірно спостерігати за діями своїх керманичів, час від
часу беручи участь в електоральних ритуалах. Історія Нового
часу стала втіленим конфліктом між цими двома уявлення-
ми про демократію (іще в епоху Французької революції Кон-
дорсе формулював цей конфлікт як опозицію між «числом» і
«розумом»). Здається, сьогодні у світі з перемінним успіхом
перемагає друга, не така популярна концепція демократії,
хоча, строго кажучи, вона є радикально антидемократичною,
хоча її не можна назвати й однозначно тоталітарною (вона
передбачає свободу слова, совісті тощо).
За такої парадоксальної демократії особливого значен-
ня набуває роль пропаганди. Хибно вважається, ніби про-
паганда існує тільки в тоталітарних суспільствах. Зовсім
навпаки, тоталітаризм, що ґрунтується на фізичній силі та
примусі (несе смерть), тим самим виказує свою слабкість і
недалекоглядність. Інша річ, коли держава вміє переконува-
ти на рівні привабливих ідей і обіцянок кращого життя (несе
життя). Нині є сенс говорити про державу-звабницю. Тому
неабиякого значення набувають питання ідеології, маніпу-
ляції громадською думкою та пропаганди. Але як сьогодні
діє пропаганда? Головне її завдання – запропонувати без-
умовні ідеї та цінності, що не підлягають обговоренню та
критиці. Наприклад: «Ви за те, щоб Україна була сильною і
процвітаючою, здоровою нацією?» Очевидна відповідь: ну,
так, хто ж проти. «Ви ж за наших хлопців, що проливають за
вас кров?» Ну, звісно. «Ви за те, щоб було менше бідності?»
Ніхто не буде проти… Однак такі питання не мають жодного
сенсу, вони порожні. Саме так діє пропаганда.
На такій політичній культурі виростає нове покоління
«мовчазної більшості», суспільство аполітичних споживачів,
одномірних людей зі «щасливою свідомістю» (Маркузе). За
висловом Жана Бодріяра, влада мовчазної більшості знаме-
нує собою «кінець соціального», тобто, кінець кінцем, смерть
емансипативної політики. Люди цікавляться тільки собою,
220
втім, особистість поліса деградує. Мовчазна більшість віддає

перевагу перегляду шоу, футболу чи розважальним програ-
мам (хай навіть інформаційно-аналітичним), а не передачам
чи книжкам із серйозними проблемами економіки, полі-
тики, філософії, науки, мистецтва. Точніше, останні також
стають елементами шоу, що їх розігрують «професіонали».
Домінує культ розваг, штучних потреб і ринкових цінностей
у культурі. Мовчазна більшість справді сприймає державу як
милиці, політику як видовище та фантазм. Інші відвертають-
ся від цього балагана, ідуть у внутрішню еміграцію.
Держава платить населенню тією ж монетою: ставиться
до мовчазної більшості як до пасивно-споглядального «ста-
да». На останньому роблять експерименти – випробовують
нові політтехнології, маніпулюють свідомістю. На сьогодні
можна виділити дві найефективніші технології: інструмен-
талізація колективної пам’яті (гра з образами й символами
минулого) та маніпуляція страхами (створення образу зов
нішнього і внутрішнього ворога). Застрашена і фрустрована
мовчазна більшість після низки таких маніпуляцій, аби збе-
регти свої «маленькі радощі», ладна голосувати за будь-якого
«рятівника». Розпад соціальної держави призводить до втра-
ти орієнтирів, ідентитарної паніки, коли люди інстинктивно
шукають «сильні» ідеології та харизматичних вождів.
Вочевидь, з того ж розпаду народжуються фашистські
утопії корпоративізму та солідаризму. Саме через це сьо-
годні, на нашу думку, так актуалізується демократична ідея
робітничої солідарності в контексті формування інтелекту-
ально зрілих політичних суб’єктів. Людина працює, бореться
за виживання під сонцем, але, щоб бути людиною, їй потріб-
на гідність. Важить не лише біологічне життя виду, а й добре
життя справедливого поліса.
Тому слід прислухатися до категоричного імперативу
героїв фільму Кена Лоуча «Хліб і троянди», котрі належали
до профспілки простих робітників-прибиральників: «Нам
потрібен хліб, але й троянди також!»… У філософській сис-
темі від Платона до Алена Бадью ці «троянди» – це ті рево-
люційні події, що дістають концептуальне розшифрування:
Істина, Краса, Добро = наука, мистецтво, політика та любов…
Одна боротьба.
Андрій Рєпа
221
Іменний покажчик
Абеляр П. 208 Ґійота П. 96

Айгі Г. 100 Ґлюксман А. 54
Актон 218 Ґодар Ж.-Л. 114
Альтюссер Л. 56, 89 Дарвін Ч. 25
Амон Б. 140 де Ґолль Ш. 71
Антоній 208 Дебор Ґ. 51
Араґон Л. 19 Декарт Р. 83, 90, 92, 94
Аристотель 94, 103, 104, 133 Дельоз Ж. 82
Архімед 208 Ден Сяопін 23
Ас-Сисі 41, 159, 191 Дольто Ф. 92
Байру 144 Дузинас К. 164
Бакунін М. 19, 20 Ейнштейн А. 208
Балібар Е. 89 Елоїза 208
Бальзо Ж. 99 Енґельс Ф. 10, 39, 43, 54, 65, 66
Бен Алі 157 Жанна Д’Арк 137
Береґовуа П. 120 Жижек С. 40, 216
Бернштейн 18, 118 Жорес 19, 140
Бланкі 10 Жоспен Л. 67, 86, 88, 98
Блер Т. 182 Жуппе 144
Бодріяр Ж. 220 Кагарлицький Б. 216
Брауер 104 Каддафі 57
Ваґнер Р. 215 Каейро, див. також Песоа 99
Вальс М. 63, 138, 144, 182 Кампос Алваро де, див. також Пе-
Венізелос 182 соа 99
Віґна К. 114 Кант 83
Вілльямс А. 77 Кантор 91, 99
Вольтер 137 Кастро Ф. 65
Габермас Ю. 214 Каутський К. 18, 118
Гаєк Ф. 55 Каюзак 86
Гайдеґґер М. 82, 95-98 К’єркеґор 92, 94
Галілей 90 Клеман К. 213
Геґель 104, 105 Клеопатра 208
Гейтінґ 104 Клінтон Г. 110
Гітлер А. 29, 70 Клісфен 16
Гічкок А. 107, 140 Кон-Бендит Д. 111
Гоббс 26, 27, 55 Кондорсе 220
Гьольдерлін 97 Константин 32
Гюґо В. 43, 161 Конт О. 10
Г’юм Д. 27 Корбін Дж. 68
Ґамбетта Л. 18 Коста Н. да 104
Ґед Ж. 18 Лазарюс С. 119
Ґізо Ф. 88, 122 Лакан 92
222
Іменний покажчик
Лаку-Лабарт Ф. 99 Паскаль Б. 92, 94

Ланґ Ф. 215 Песоа 85, 99
Ле Дріан 144 Петен 31, 70, 71
Ле Пен М. 45, 48, 67, 71, 127, 140, 144, Пікассо П. 208
178 Платон 9-11, 13, 82-85, 87, 123, 133,
Леві Б.-А. 54, 55, 155 184, 202, 210, 221
Ленін В. 8, 13, 20, 35, 37-39, 43, 54, 63, Поппер К. 82
65, 66, 118, 157, 207, 208 Прудон 10, 19
Леру П. 19 Путін В. 154, 156
Лібкнехт К. 19 Рансьєр Ж. 60
Лоран П. 63 Рейґан Р. 86
Лоуч К. 221 Рембо А. 92, 208, 210, 211
Лувертюр Т. 12, 130 Ренан Е. 90
Людовік XIV 72 Робесп’єр 63, 137
Люксембурґ Р. 19, 20, 65 Руаяль С. 110, 144
Мак’явеллі Н. 8, 9, 10 Руссо Ж.-Ж. 10, 13, 15, 26, 27, 129,
Макрон Е. 43-45, 68-77, 111, 141, 144 137
Малерме 156 Саркозі Н. 68, 86, 88, 140, 165, 179,
Малларме 84 182
Мальро 40 Сартр Ж.-П. 82
Мао Цзедун 38, 39, 40, 45, 54, 65, 66, Сен-Жуст 86, 122, 218
78, 132, 143, 189 Серто М. де 92
Маркс К. 10, 20-24, 28, 30, 32, 39, 41- Слотердайк П. 215
43, 47, 51, 52, 54, 65, 66, 72, 76, 88, Сократ 184, 185
103, 128, 131, 149, 150, 152, 161, Солон 16
169, 170, 173, 176, 177, 185, 202, Спартак 130, 164, 208
203, 212 Спіноза Б. 80, 83
Маркузе Г. 220 Срнічек Н. 77
Меланшон Ж.-Л. 66, 67, 127, 140 Сталін Й. 54, 64, 79, 189, 202
Меясу К. 93 Тетчер М. 86
Міллер Ж.-А. 54 Толстой Л. 161
Мільнер Ж.-К. 54, 55 Трамп Д. 58, 67
Мірабо 207 Троцький Л. 37, 65
Міттеран Ф. 18, 45, 61, 66, 67, 86, 115, Тьєр А. 136
119 Фавр Ж. 18, 136
Мішель Н. 92, 119 Феррі Ж. 18, 136
Монтеск’є 87 Фідій 208
Мубарак 40, 41, 45, 157-159, 162, 168, Фійон Ф. 44, 45, 72, 140
191, 192 Фоєрбах 10, 91
Муссоліні Б. 212 Франциск Ассізький 32
Мюнцер Т. 164 Фрірз С. 216
Нансі Ж.-Л. 57, 92
Фройд З. 161
Наполеон III 43, 44, 72, 145
Фуко М. 125
Неґрі Тоні 40
Фур’є 10
Ніцше Ф. 82, 95, 97, 181
Ципрас А. 206, 207, 208
Носке 18
Ширак Ж. 86, 88, 124, 125
Ньютон 85
Шмітт К. 102
Обама Б. 58, 68
Шредер 19
Олланд Ф. 58, 67, 68, 86, 88, 130, 144,
182
223
Ален Бадью – філософ, письменник і драматург, почесний професор
Вищої нормальної школи в Парижі; його численні твори перекла-
дені багатьма мовами в усьому світі.
Од Ланслен – відома журналістка, агреже з філософії, колишня ре-
дакторка часописів Marianne і Le Nouvel Observateur; нині заснов
ниця незалежного медіа-ресурсу Média.
НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ
Бадью Ален
Переклад Андрія Рєпи

Обкладинка Тані Богуславської
Редактор О. Попова
Коректор М. Бродська
Оригінал-макет О. Гашенко
Підписано до друку 14.12.2018. Формат 84х108/32. Папір офсетний.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 11,76. Зам. № 881.
Видавці:
ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко»
www.anetta-publishers.com
Для листування: anetta@anetta-publishers.com
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів
видавничої продукції ДК №4873 від 26.03.2015
Видавництво «Ніка-Центр»
03142, Київ, вул. Кржижановського, 4.
т./ф. (044) 39-011-39; e-mail:psyhea9@gmail.com; www.nika-centre.kiev.ua
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів
видавничої продукції ДК №5368 від 27.06.2017
Віддруковано у ТОВ «Друкарня «Рута».

м. Кам’янець-Подільський, вул. Князів Коріатовичів, 11
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів
видавничої справи ДК №4060 від 29.04.2011

Pokhvala Polititsi - Alien Bad'iu

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Pokhvala Polititsi - Alien Bad'iu

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Ален Бадью

Cet ouvrage a bénéficié des soutiens du Programme d’aide à la

Це видання було здійснене за підтримки Програми сприяння

З французької переклав Андрій Рєпа

Переклад з французької: Андрій Рєпа

Переклад за виданням: Alain Badiou avec Aude Lancelin

© Editions Flammarion, Paris, 2017

Замість післямови: Похвала солідарності (Андрій Рєпа)........ 212

Іменний покажчик.................................................................... 222

Хіба не дивний задум, як подумає дехто, братися за похва-

Такі настрої та почуття можна зрозуміти, лише запиту-

бути людиною, придатною для такої боротьби. Мак’явеллі

у дуже тонкому розгляді «типів» політики – олігархії, де-

У вашій філософській системі ви визначаєте політику як

Звичайно! І, до речі, Мак’явеллі розлого визначав полі-

не вказує на справедливість, яка не може бути подана ні як

людськості. Для принципів дії вони не віддають перевагу

Ви щойно згадали про спільноту, яка була б власним про-

устрій, якого треба досягти. За наших демократій, як знаємо,

Треба повернутися до визначення, яке дають сьогодні

У будь-якому разі, якщо вживати слово «демократія»,

орбіті держави), – усе це зводить ініціативу будь-якого гро-

Чи не є все-таки демократичний дефіцит, який ми від-

Тут ми торкаємося питання, що таке політичний процес,

суспільства, а з другого – дійсного та конкретного існуван-

ми бачимо, як у всіх куточках світу, де відбувалися дискусії

літичної дискусії. Якщо дискусії щодо аналізу та рішення не

Чи це означає, що для вас між тим, що ми називаємо

Між комуністичною орієнтацією та правими розташо-

в 1983 році? Або ліберальні «реформи» Шредера в Німеччи-

Можна не вважати за соціалізм діяльність нинішньої Со-

Так, є винятки, але доволі нечисленні, врешті-решт. Без-

участь у «лівому» відколі, що зрештою був підґрунтям для

Починаючи з падіння Берлінського муру, а насправді ще від

Коли таке вирішальне слово, як «комунізм», вигнане з

появи близько 1840-х років? Шлях цієї гіпотези був замисле-

Власне, криміналізувати її…

Так, і застосовуючи всі необхідні засоби, щоб громад-

за межі цієї поразки. Це дуже тонка, але дуже важлива від-

словом, боротьби між двома шляхами всередині колективно-

Чи могли б ви нагадати, які, на ваш погляд, основні прин-

Основних принципів комунізму чотири. Я можу їх дуже

глядати відповідно до цих чотирьох принципів. Наскільки

Але що ви відповісте тим – і їх надзвичайно багато, – хто

Те, що людина, людська тварина, є такою, як її описує

піталізму, що панує над світом, може навіть перетворювати

Не можна, як на мене, все, що не збігається з комунізмом,

того ж у самого Жан-Жака Руссо людина зовсім не є, строго

Гадаю, що з погляду реальної політики це все-таки са-

жаючі приклади цього. Ви самі поплатилися звільненням з

Гаразд, але ми не можемо сказати, що колективізація за-

алізму. Що ми маємо протиставити, запитую я знову, тим,

Це, я повторюю, саме та критика, яку провадить лібе-

Інші політичні системи, крім альтруїстичних і універ-

Звичайно! Але цим прикладом я хочу сказати насам­

перший пункт. Другий пункт я згадував раніше, але маю до

ідеологія, як не крути! І цю ліберальну ідеологію потрібно

Знову ж таки зрозумійте мене правильно, я справді думаю,

Очевидно! Я аж ніяк не недооцінюю обширу перешкод,

вжди потрібно бачити, що питання людської природи як

палац, але, навіть якщо ви візьмете палац, ви ще в неоліті,

Починаючи від фараонів і китайських імператорів, нас мо-

Також серед перешкод для повернення комуністичної гі-

Звичайно! Але цим прикладом я хочу сказати насам