Obra publicada com o apoio da Fundação Biblioteca Nacional |

Ministério da Cidadania.

Твір надруковано за підтримки Фонду Національної бібліотеки |

Міністерства у справах громадянства.

За підтримки Українського культурного фонду.

Позиція Українського культурного фонду може
не збігатись з думкою
у автора.
р
 Clarice Lispector

CRÔNICAS PARA JOVENS

DE ESCRITA E VIDA
 Кларісе Ліспектор

ЗАПИСКИ ДЛЯ МОЛОДІ:

ПРО НАПИСАНЕ І ПЕРЕЖИТЕ

З португальської переклала
Наталія Пнюшкова

ЛЬВІВ
УДК 821.134.3
Л-11

Кларісе Ліспектор
ЗАПИСКИ ДЛЯ МОЛОДІ: ПРО НАПИСАНЕ І ПЕРЕЖИТЕ
Есе
З португальської переклала Наталія Пнюшкова

Перекладено за виданням:
Lispector, Clarice, 1920-1977
Crônicas para jovens: de escrita e vida /
Clarice Lispector; organizaão de Pedro Karp Vasques. —
Primeira edião. — Rio de Janeiro:
Rocco Jovens Leitores, 2010.
ISBN 978-85-7980-008-5

До Колекції книжок вибраної есеїстики «Writers on Writing» увійдуть

вперше перекладені українською твори всесвітньо відомих класиків
літератури, серед яких – бразильська письменниця українського
походження Кларісе Ліспектор. Її «Записки для молоді: про напи-
сане і пережите» – це роздуми про письменництво і життя, які для
авторки були двома подобами одного чуда: життя повсякденного.
Для деяких читачів ця книжка «Про написане і пережите» буде
приводом для пошуку шляхів тлумачення засад творчого доробку
культової авторки, інші напевне відчують поштовх до того, щоб
описати чи навіть закарбувати історію власних життів. У кожному
разі ця незвичайна книжка думок і почуттів як modus operandi
може стати своєрідним посібником для тих, хто прагне писати й
стати письменником.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати,

перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та
будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без
попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

© Clarise Lispector, 2010,

ISBN 978-617-7654-10-9
ISBN 978-617-7654-08-6
(Серія «Writers on Writing»)
and heirs of Clarise Lispector
© Наталія Пнюшкова,
український переклад, 2019
© Дмитро Дроздовський, післямова, 2019
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2019
 Зміст

7 Представлення

Про написане і пережите

9 поезія
10 досі неможливо
11 зізнання в коханні
13 стиль
14 люб’язність
15 як писати?
16 небезпечна пригода,
якою є письменництво
17 але тому, що потрібно писати
18 без назви
22 треба зупинитися
23 інтелектуалка? ні
24 телефонна розмова
25 марія, що плаче у слухавку
27 субота і її світло
28 почуватися корисною
29 шахраї
31 складність самовираження
32 письменницька машинка
35 подяка машинці
36 лінотипістові
37 різноманітне божевілля
38 страх визволення
39 вільна істота
41 «справжній» роман
44 два способи
45 герметика
46 писати за смаком пера
47 безкоштовна реклама
49 про письменництво
50 форма і зміст
51 писати (I)
52 писати (II)
53 писати (III)
55 писати між рядків
56 писати для газети й писати книжку
58 вправа
59 самокритика, проте доброзичлива
61 пригода
63 теми, що помирають
66 Фернанду Пессоа мені в поміч
67 важливі питання
68 момент розчарування
69 спогади про створення роману
71 таємниця
72 занурення в години
73 досі без відповіді
74 крок угору: тиша
75 три досвіди
78 крик
80 анонімність
81 прощавайте, я йду!

86 Кларісе Ліспектор:
алхімічне самовираження у любові
 Представлення

Для Кларісе Ліспектор писати — означало жити, а

жити — означало писати. Можна сказати, крилата фра-
за, навіть заяложена, але саме вона найчіткіше від-
дзеркалює істину: життя й письменництво зливалися й
перепліталися в письменниці так тісно, що важко було
зрозуміти, де починається одне й закінчується інше.
Кларісе Ліспектор розкрила магічну силу слів — силу
створювати світи більш яскраві і тривалі, ніж сама ре-
альність, — ще коли їй було шість років, на лавах школи
у Ресіфі, де вона провела дитинство і юність. Вона про-
несла цю любов через усе життя, вибудовуючи світи у
різноманітних країнах і різних містах, де вона жила або
просто бувала, спочатку як дружина дипломата, а потім
як журналістка й письменниця.
Протягом того періоду життя, коли Кларісе займала-
ся журналістикою, вона жила письменництвом суто з
матеріальної причини. Проте впродовж цього періоду
та й усього свого життя вона жила, щоб писати, відда-
ючи більшу частину часу і присвячуючи геній створен-
ню літературного доробку, якому тепер вклоняються в
усьому світі. Всупереч тій долі, що зазвичай вготована
творам авторів, які вже пішли з життя, ця робота Кларі-
се настільки глибоко й прекрасно розкриває і висвітлює
таємниці не лише письменництва, а й стану людини, що
захоплює чимраз старшу та водночас і молодшу публіку.

7
 З іншого боку, Кларісе була джерелом натхнення для
драматургів, режисерів, композиторів, поетів, письмен-
ників, професорів та есеїстів, які відчули в її текстах пош-
товх до реалізації власних творчих ідей або досягнення
академічних висот. Усе це трапилося з однієї напрочуд
простої причини: робота Кларісе є досі такою ж прав-
дивою і яскравою, як і тоді, коли вона писалася: майже
завжди на друкарській машинці, зіпертій на коліна, поки
сама вона стежила за тим, як готується їжа на кухні або
як діти роблять уроки у вітальні. Літературний твір на-
роджувався серед злободенних клопотів повсякденного
життя, — адже Кларісе мала на меті створити «справжній
будинок» для себе і своїх дітей, аби мати змогу абстра-
гуватися й віддалитися від повсякденності для пошуків
сенсу буття і, у цьому круговороті життя в різних краї-
нах та інтернаціоналізації, вигнання та безсилля, вихо-
плюючи з письменництва глибинну суть життя, ту саму
чисту живу воду, рятівну й відновлювальну, що досі тече
сторінками її текстів до сердець її читачів. Як пояснила
сама Кларісе в рядках, які можна віднайти у цьому ви-
данні, так сталося, бо «утворити зв’язок з іншою істотою
за допомогою написаного слова — це честь. Якби у мене
відібрали слово й лишили порожнечу, я мала б танцювати
або малювати. Я б знайшла якийсь засіб для спілкування
зі світом. Письменництво — це божественне в людській
істоті».

Педру Карп Васкес

 Про написане і пережите

поезія

Сьогодні у школі я написала твір про День прапора,

такий чудовий, такий чудовий... Адже я вживала навіть
такі слова, про які й не до кінця знаю, що вони озна-
чають.

9
 досі неможливо

Я відповіла, що насправді мені хотілося б колись зумі-

ти написати історію, яка починалася б словами: «Одного
разу...». Мене запитали: для дітей? — Ні, саме для до-
рослих, — відповіла я уже відсторонено, заглибившись у
спогади про ті перші історії, які я писала, коли мені було
сім років, і всі вони починалися зі слів «Одного разу».
Я надсилала їх для друку на дитячій сторінці в газету Ре-
сіфі, що виходила щочетверга, проте жодну, жодну з них
так і не опублікували. Тоді навіть було зрозуміло, з якої
причини. У жодній із них не було речей, які мають бути
в історії. Я читала всі ті оповідання, які вони друкували,
і скрізь розповідалося про якусь подію. Вони були вперті,
але так само впертою була і я.
Однак відтоді я так сильно змінилася, що тепер, хтоз-
на, може, й була б уже готова для справжнього «одного
разу». І я одразу ж запитала себе: то чому не почати? от
просто зараз? Я відчувала, що це буде просто.
І я почала. Однак, написавши перше речення, одразу
ж зрозуміла, що для мене це досі неможливо. Я написала:
«Одного разу була собі пташка, Господи».

10
 зізнання в коханні

Це зізнання в коханні: я люблю португальську мову.

Вона не легка. Не піддатлива. І, як би сильно її подумки
не відредаговували, вона має схильність не поступатися
й іноді завдавати справжнього удару тим, хто сміє на-
магатися перетворити її на мову почуттів і пильності. І
любові. Португальська мова — то ще й виклик тим, хто
нею пише. Передусім тим, хто пише про речі й людей,
здираючи з них перший шар поверхневості.
Іноді вона реагує на більш проникливу думку. Іноді
лякається непередбачуваності речення. Мені подобаєть-
ся керувати нею, так само, як подобалося кататися на
коні, скеровуючи його за віжки, і змушувати іноді сту-
пати повільно, а іноді — переходити на галоп.
Я хотіла, щоб португальська мова в моїх руках сягну-
ла висот. І це бажання притаманне всім тим, хто пише.
Камоенса та інших таких, як і він, виявилося недостат-
ньо, щоб лишити нам у спадок уже відшліфовану пор-
тугальську мову. Усі ми, хто пише, дістаємо з гробниці
думки те, що дає їй життя.
Нас лякають ці труднощі. Проте я не закликала до
співпраці з мовою без заглиблення у неї. Те, що мені ли-
шилося у спадок, незрозуміле для мене.
Якби я була німа і не вміла писати, і мене запитали,
яку мову я хотіла б опанувати, я б відповіла: англійську,
вона точна й красива. Але оскільки я не народилася ні-

11
мою й навчилася писати, для мене стало цілком очевид-
но, що насправді я хотіла б писати саме португальською.
Я навіть хотіла б не знати інших мов: просто для того,
щоб мої стосунки з португальською були прозорими й
незайманими.
 стиль

Для такого собі очищення мені завжди хотілося одно-

го дня зуміти писати навіть без мого природного стилю.
Стиль, навіть власний, є перешкодою, яку необхідно по-
долати. Я не хотіла мати власний спосіб висловлення. Я
хотіла просто говорити.
І те, що я писала б, було явленням людської долі в
її смертельній гіркоті. Гіркоті від власної блискучості,
жалюгідності й смертності. Прощені приниження і гни-
лість, прощені тому, що вони є складовою приреченої
плоті людської істоти і її неправильного шляху на зем-
лі. Те, що я писала б, було променем задоволення серед
страждань. І моїм боргом радості цьому світові, який не
є легким для мене.

13
 люб’язність

Не все те, що я пишу, перетворюється на звершення,

на спробу. І в цьому також є задоволення. Я не хочу скрізь
хапати. Іноді я хочу лише торкатися. Після мого доторку,
бува, розцвіте квітка, що й інші зможуть вхопити обома
руками.

14
 як писати?

Коли я не пишу, я просто не знаю, як писати. І якби

найщиріше з питань не звучало фальшиво і по-дитячо-
му, я б обрала собі друга письменника і запитала б у ньо-
го: як писати?
Чому, власне, як писати? що говорити? і як говорити?
і як почати? і як так трапляється, що білий клапоть папе-
ру спокійно вдивляється в нас?
Я знаю, що відповідь, хай би як вона нас не інтри-
гувала, насправді одна: пишучи. Я саме та людина, яку
письменництво дивує найбільше. І я досі не звикла до
того, що мене називають письменницею. Бо протягом
того часу, коли я не пишу, я взагалі не вмію писати. Отже,
писати — не робота? І не навчання? То що ж це? Я зможу
назвати себе письменницею лише тоді, коли зможу ска-
зати: я знаю, як писати.

15
 небезпечна пригода, якою є
письменництво

«Мої передчуття набувають більшої ясності, коли

я намагаюся передати їх словами». Це те, що я одного
разу написала. Але це не так, бо де письмо, там до нього
причеплені й приліплені передчуття. І це небезпечно,
бо ніколи не знаєш, що з того вийде — це якщо начисто-
ту. З них може вийти попередження про знищення, про
самознищення словами. А можуть з’явитися спогади,
які за інших обставин ніхто не став би витягати назо-
вні. Настроєвість може перетворитися на апокаліптич-
ну. Для того, щоб з’явилися передчуття, серце має бути
чисте. Господи, а коли ж можна сказати, що серце — чи-
сте? Адже важко очистити чистоту: іноді в гріховному
коханні таїться вся чистота душі й тіла, не благословенна
батьками, але благословенна самим коханням. І все це
може явитися, явитися невідворотно. Не можна гратися
з чуттями, не можна гратися з письмом: таке полювання
може смертельно ранити мисливця.

16
 але тому, що потрібно писати

Але тому, що потрібно писати, щоб принаймні слова

не розбивалися між рядками.

17
 без назви

Але як можна було насмілитися заявити мені, що в

мені більше рослинного, ніж живого? Лише тому, що
життя моє проходить трохи осторонь від тих місць на
сцені, що освітлені софітами. А все тому, що я проживаю
життя у найчистішому його сенсі. І воно перекликається
з тим, що не можна пояснити словами. Я глибоко дихаю
Богом. І проживаю багато життів. Я не хочу перелічу-
вати всі ті життя інших, що я проживаю. Їм присвячені
багато моїх розмірковувань. Я перебуваю в самому сер-
ці таємниці. Іноді моя душа б’ється в судомах. У мене є
подруга, яка має каміння в нирках. І коли такий камінь
намагається вийти, вона переживає справжнісіньке пе-
кло, аж доки він не виходить. На духовному рівні, часто
трапляється таке, що каміння намагається вийти, і тоді
мене усю б’ють судоми. Коли воно виходить, я очищаюся.
І брешуть ті, хто стверджує, що людині не допоможеш.
Мені допомагає сама лише присутність живої людини.
Мені допомагає м’який і болісний сум за тим, кого я
любила. Мені допомагає власне дихання. І трапляються
миті усмішок і сміху. Найбільшої радості. Одного разу
дехто написав мені: я залишив тебе на Бога. Зрозуміло.
Отже, ця людина таки може мене залишити і обміняти
мене на Бога? Чи вона сумує за мною? Думаю, що вона
сумує за мною, а також, що іноді вона одержима Богом.
Цієї миті, коли я пишу це, моя нагота — цнотлива. Пи-

18
сати добре: каміння нарешті виходить. Я дарую всі ці
моменти собі. Я — володарка своєї смерті. І вже зараз
я відчуваю тугу за тими, кого залишу. Але я така легка.
Мені нічого не болить. Бо я живу таємницею. Вічністю,
що була до мене і буде після мене. Символом таємниці є
Віла Велья* у Парані, вона існувала ще до появи людини
на Землі. Мовчання, що мало б ширитися довкола у ті
безлюдні часи. Тиха енергія. Енергія часу, яка була завж-
ди. Час вічний. Він не закінчиться ніколи. Чи ж це не пре-
красно? Я маю ще один камінь, навіть старіший: геологи
дійшли висновку, що він походить із часів формування
самої Землі. Бразилія напрочуд старовинна. Її вулкани
вже вимерли. Я на хвильку перестала писати, щоб узяти
цей камінь і поговорити з ним. Також мені дали малень-
кий діамант: він — немов крапля світла в моїй долоні.
Я маю сильні почуття й сильні бажання. Щоб пережити
усе це, я проводжу 40 днів у пустелі. Маю з собою склянку
води. Час від часу роблю ковток. Так я щоразу втамовую
спрагу. Зараз я навчатиму вас такому миру, яким його
знають індуси. Звучить радше як жарт, але це правда.
А саме: уявіть собі букет білих троянд. Відчуйте їх м’яку,
запашну білизну. А тепер подумайте про букет червоних
троянд, чорного принца: вони — саме втілення червоної
пристрасті. І, нарешті, уявіть букет жовтих троянд, які, як
я вже писала, є збудженим криком тривоги. І уявіть букет
рожевих троянд у їхній скромності, їх густі оксамитові
пелюстки. Потім подумки зберіть ці чотири великі бу-
кети у величезний кошик. Врешті, відкиньте рожевий,
можливо, тому, що він такий скромний у своїй блідості,
і ще тому, що це є той самий, ідеально рожевий, роже-
вий par excellence, і перенесіться подумки в сад, і посадіть
квіти на свою клумбу. Індуси завдяки такому мисленню
* Місто (в штаті Еспіріту Санту) і муніципалітет у Бразилії. (Прим.
ред. — тут і далі).

19
віднаходять мир. Я думаю про Індію, якої, напевно, так
ніколи й не пізнаю. Проте голод нікому не додає духо-
вності. Лише свідомий голод. Дощить, зараз четверта
ранку. Зачинені двері моєї тераси здригаються від вітру.
Але тіло моє гаряче. Я мала б відчувати холод, натомість
я гаряча та жива. Сьогодні увечері у мене дуже важлива
зустріч. Я глибоко поважаю душу того, з ким маю зустрі-
тися. І ця людина також відчуває сильну повагу до мене.
Можливо, це буде зустріч у цілковитій тиші. З Мінас Же-
райс мені надіслали листа: в тому листі було намальо-
ване моє обличчя і чоловік запевняв, що кохав мене з
німою пристрастю. Я відповіла, сказавши, що будь яка
пристрасть — німа. І подякувала йому за те, що він обрав
мене об’єктом своєї пристрасті. Малюнок дуже красивий.
Я все ж думаю, чи цей чоловік знав мене особисто, може,
з конференції у Белу Оризонті. Малюнок точніший за фо-
тографію. Тож, що це за Жілберту? Той, що надіслав мені
малюнок, зобразивши мене у повен зріст і з сигарою в
руці. Збоку Жілберту написав заголовки до моїх книжок
і зробив замальовки до заголовків. А справа Жілберту
дописав типово підліткове: «Красива! Неперевершена!
Фатальна!» Жілберту, не існує рокованих людей, хіба що
в німому кіно. Малюнок також напрочуд гарний. Жіл-
берту, а ми знайомі особисто? Пробач, проте я не можу
пригадати тебе. А ти підписався «Жілберту», не лишив-
ши на конверті жодної адреси, тож я відповідаю тут. Щоб
зробити сьогоднішню зустріч радісною, я дуже красиво
вдягнуся й напарфумлюся. І, якщо ми говоритимем, це
будуть слова радості. Які б використати парфуми? На-
певне, я вже знаю які. Я не розповідатиму про те, якими
парфумами користуюся: це мій секрет. Парфуми я вико-
ристовую для себе. Я пригадую свого батька: він казав,
що я маю сильний запах. Мої діти також так кажуть. Це
дар, яким Бог наділив тіло. Я смиренно дякую йому за це.

20
А одного дня я таки потраплю в Індію. Візьму позику в
банку й матиму гроші, щоб провести там весь тиждень.
Чи вистачить у мене сміливості поїхати туди самій? Тре-
ба буде обов’язково взяти адресу когось, хто мене там
водитиме. Я б так хотіла поїхати... Я закінчуватиму, бо
не вистачить місця в щоденнику. Я трохи почитаю. Про
діаманти. В італійській газеті, де написано: Tra le pietre
prezíose é la piú bella, la piú ricercata, é l’idea stessa di pietra
preziosa*.

* (Італ.) Найгарнішою та найрідкіснішою серед дорогоцінних ка-

менів є сама ідея дорогоцінного каменю.
 треба зупинитися

Я сумую за собою. Я занадто прискіплива, забагато

часу проводжу за телефоном, пишу поспіхом, живу по-
спіхом. А куди ж поділася я сама?
Мені потрібно зробити духовну перерву і врешті зу-
стрітися — врешті зробити це, як би страшно мені не
було — із собою.

22
 інтелектуалка? ні

Ще дещо, що, як на мене, не розуміють ті, хто нази-

ває мене інтелектуалкою, а я кажу, що це не так. Знову ж
таки, мова іде не про скромність, а про істину, яка жод-
ним чином мене не турбує. Щоб бути інтелектуалкою,
треба передусім використовувати інтелект, а я цього не
роблю: я керуюся інтуїцією, інстинктом. Щоб бути ін-
телектуалкою, треба слідувати культурі, а я настільки
неначитана, що можу без зайвого сорому сказати, що й
культури в мені немає. Я навіть не читала найважливі-
ших творів в історії людства. До того ж я мало читала: я,
втім, таки читала багато й жадібно, читала те, що потра-
пляло мені до рук із тринадцяти до п’ятнадцяти років.
Далі я читала хаотично, ніким не керована. І це навіть
не зізнаючись — оце вже я кажу дещо присоромлено:
досить довго я зачитувалась самими лише детективни-
ми романами. Наразі, незважаючи на те, що мені часто
стає ліньки писати, іноді навіть мене охоплює стан, коли
мені ще більш ліньки читати, ніж писати. Мене так само
важко назвати освіченою, бо я не робила з написання
книжок «професії» чи «кар’єри». Я писала лише тоді, коли
відчувала раптовий потяг до цього, і лише тоді, коли
дійсно цього хотіла. Я аматорка? Чи хто я така? Я — лю-
дина, серце якої не позбавлене чутливості, я — людина,
яка зробила спробу втілити нерозбірливість, неосяжність
світу у словах. Перш за все я — людина, серце якої б’ється
з легкою радістю, коли їй вдається самою лише фразою
передати щось зі світу людей або тварин.

23
 телефонна розмова

Одна моя добра подруга надумала собі записати на

клаптикові паперу те, що я казала їй під час телефон-
ної розмови. Потім вона віддала мені той папірець — і
я здивувалася, водночас упізнаючи в тих словах себе.
Там було написано: «Часом мене турбує відчуття, немов
я шукаю щось наосліп; і я прагну шукати далі, я відчу-
ваю, що маю це зробити. Я маю достатньо мужності для
цього, до певної міри. Я відчуваю страх лише від того,
що це все нове для мене, що я можу знайти щось, чого
знаходити не хочу. І мені б вистачило мужності, проте
ціна занадто висока, занадто дорога, а ще я втомилася.
Я завжди платила її, і раптом — я уже не хочу цього ро-
бити. Я відчуваю, що маю піти в той або інший бік. Або
ж зректися цього: вести більш скромне духовне життя,
інакше я не знаю, в чому знайти це зречення, не знаю, в
чому мені віднайти завдання, скарб, щось. Я залежу від
життя у цьому постійному напруженні. Процес писан-
ня — це віддзеркалення стану всього мого життя. Саме
тоді я відчуваю найбільшу безпорадність».

24
 марія, що плаче у слухавку

У будинку дзвонить телефон, я беру слухавку, й зовсім

незнайомий мені жіночий голос питає про мене, і, перш
ніж я встигла домовитись про те, щоб сказати, що це го-
ворить моя сестра, вона каже: це ж ти. Таким чином, мені
довелося бути собою. Але... вона плакала? чи що? Бо в
голосі вчувався плач. «Тому що ви написали, що більше
не писатимете романів». «Не хвилюйтеся, дорогенька, я,
мабуть, ще таки напишу два три, але треба знати, коли
зупинитися. Що ви вже прочитали з написаного?» «Май-
же все, лишилися тільки «Місто в облозі» й «Іноземний
легіон». «Не плачте, приїжджайте, і знайдемо вам обидві
книжки». «Ні, ні, я куплю їх». «Але ж це дурниці, я вам
пропоную безкоштовно отримати дві книжки з авто-
графом і ще філіжанку кави або келих віскі на додачу».
«Тоді ви можете зробити дещо для мене — підпишіть дві
книжки й надішліть їх вашому зятеві, скажіть, що це для
Марії». «Якої Марії?» «Просто Марії». «Гаразд, тільки не
плачте та вилікуйте цю застуду». Отак от, Боже. По тому
через свого зятя я дізналася, що є така лікар (гінеколог)
на ім’я Марія Б. Що потім надіслала мені найкрасивіші у
світі троянди, які я потім змішала з криваво червоними
трояндами, відправленими мені Г. М. Мій будинок світ-
лий і насичений пахощами, і завдяки ще декому та моїй
подрузі С. М. я мала насолоду облаштувати тут затишний
дім для себе і своїх дітей.

25
 Що стосується троянд від Г. М., що телефонував мені
після того, щоб побажати мені солодких снів, то до них
була додана мила листівка: «Тут — будинок квітів. Я зро-
бив це лише для того, щоб упевнитися, що пані Кларісе
не подорожує. Ні, вона тут, удома. Дякую, кажу я, по-
червонівши й тяжко переживаючи цю любов на самоті
(і читаючи «Іноземний легіон»). Дякую, Кларісе Ліспек-
тор. Наразі мені потрібно лише, щоб ви мене пережили.
Дякую вам також за мою впевненість у вашій любові до
троянд. Я вам дякую за впевненість, яку ви даруєте мені
у тому, що я існую. Наскільки я можу пригадати вас, не
соромлячись того, що брехав по телефону. Потреба у да-
руванні троянд належить мені, але я хочу, щоб радість
вони приносили вам».
Дякую, Г. М. Моя радість була такою повною, і я напро-
чуд впевнена у вашій. Я попрошу вас про послугу: шукаю
білі троянди в бутонах, щоб подарувати їх подрузі, яка
народилась кілька днів тому, й ім’я їй — Летиція, тобто
Радість. Якщо ви дізнаєтесь, де такі знайти, зателефо-
нуйте мені, дякую.
 субота і її світло

Як працювати? Що важливо цієї суботи — чисте пові-

тря, просто повітря? «Усі ті, хто робив великі речі, робили
їх, щоб подолати труднощі, труднощі зрушення з мер-
твої точки». Моє життя має складатися з писанини, не-
скінченної писанини? як обов’язкова духовна вправа? І
привнести б у своє письмо це суботнє повітряне повітря.
Що я хочу написати? Сьогодні я хочу писати про будь що,
що було б спокійним і немодним, що небудь, що було б
нагадуванням про піднесений пам’ятник, який видаєть-
ся ще більш піднесеним просто через те, що це спогад.
Але я б дійсно хотіла мимохіть торкнутися пам’ятника.
Я зупинюся тут, бо це така субота!

27
 почуватися корисною

Саме тоді, коли я проходила через період мимовільної

медитації на тему непотрібності моєї істоти, отримала
підписаного листа, який, щоправда, містив самі лише
ініціали: «Щоразу, натикаючись на ваші красиві літера-
турні внески, я спостерігаю, як у мені дедалі більше зро-
стає моя неймовірна здатність любити, віддавати себе
іншим, бути для свого чоловіка». Підпис: Г. М.
Я не зраділа від ваших, Г. М., слів про красу моїх літе-
ратурних внесків. По перше, тому, що слово «краса» зву-
чить як прикраса, а слово «краса» ще ніколи не здавалося
мені таким недоречним. Вислів «літературні внески» та-
кож мені не сподобався, бо я саме переживаю часи, коли
від слова «література» у мене волосся стає дибки, немов
у кішки. Крім того, Г. М., щодо того, що ви змусили мене
відчувати себе корисною, сказавши, що ваша неймовірна
здатність любити лише зросла. Отже, це я вам її дала?
Дуже дякую. Дякую вам також за юність, яку колись мала
і коли хотілося бути людям корисною, Бразилії, людству,
і коли я не соромилася вживати щодо себе такі голосні
слова.

28
 шахраї

Один мій друг стверджує, що в кожному з нас є шах-

рай. Я погодилася. Я відчуваю, як шахрай чатує на мене.
Але не наздоганяє, бо, по перше, це неправда, а по друге,
від моєї об’єктивної чесності мене, буває, аж нудить. Є
ще одна річ, яка переслідує мене і змушує посміхатися:
поганий смак. О, яке ж сильне це бажання піддатися по-
ганому смакові. В чому? Ну, простір все ж обмежений,
просто обмежений. Він розширюється від того самого
моменту, коли недоречне слово можна сказати тоді, коли
воно вразить найсильніше, і аж до тієї миті, коли сказа-
ні слова, сповнені неймовірною красою і правдивістю,
вимовляються, коли співрозмовник до них не готовий і
наляканий від збентеження, тож після них западає тиша.
Що ще? Наприклад, уміння одягатися. Його можна вва-
жати неочевидним еквівалентом для ручки. Я не знаю,
як це описати, але я б чудово змогла користуватися по-
ганим смаком. А в письменництві? Спокуса таки вели-
ка, адже роздільна лінія між поганим смаком і правдою
майже невидима. Саме тому гіршим за поганий смак у
мистецтві писання є жахливий вигляд гарного смаку.
Іноді, просто для задоволення, для звичайнісінького по-
шуку я йду вузькою лінією.
Як і чому я стала б шахрайкою? З повною відвертіс-
тю мушу сказати, що я була нею, коли думала, що маю
рацію. Я, скажімо, вивчала право, тож таким чином мені

29
доводилося обманювати і себе, й інших. Ні, навіть більше
себе, ніж інших. Однак, оскільки я відверта: я вивчала
право, бо хотіла перебудувати пенітенціарні установи
Бразилії.
Шахрай — це контрабандист для себе. Чи ж не це я
кажу? Таке бувало, але я вже цього позбулася. Чи шахраї
осуджують себе? Не знаю, але знаю, що іноді шахрайство
дуже болить. Це виявляється за найважчих обставин.
Дає бажання не бути, саме тоді, коли ти є з усієї сили. На
жаль, я вже не можу зосереджуватися на цьому.
Мені розповідали, що один критик написав, ніби Ґі-
мараїнш Роза* і я — це дві омани, що й означає два шах-
раї. Цей критик нічого не зрозуміє з того, що я тут пишу.
І ще одне. Я говорю про дещо дуже глибоке, хоч воно
таким і не здається, хоч я і з деяким смутком граюся з
цією темою.

* Жуан Ґімараїнш Роза (1908 — 1967) — бразильський письменник,

поет, поліглот.
 складність самовираження

Складність віднайти, щоб зуміти висловити те, що

цієї миті там діється, створює враження сліпоти. Воно
присутнє, скажімо, коли ви замовляєте каву. Не те щоб
кава допомагала віднайти слова, але вона являє собою
історично вивільнювальний акт, точніше, акт вдячності,
який дарує свободу.

31
 письменницька машинка

Я відчуваю, що майже на волі. Що я сягнула тієї точки,

коли мені більше не потрібно писати. Якби я могла, ли-
шила б своє місце на цій сторінці порожнім: сповненим
найглибшої тиші. І кожен, хто дивився б у цей порожній
простір, сповнювався б власних бажань.
Поговоримо відверто: це все — ніяка не хроніка. На-
писане тут узагалі не належить до жодного з жанрів.
Мене вже не цікавлять жанри. Мене цікавить загадка. Чи
потрібна мені якась церемонія для таємниці? Напевно,
так. Щоб наблизитися до математики речей. Проте, я все
ж дещо притиснута до землі: я — дитя природи: я хочу
брати, відчувати, грати, бути. І все це вже є частиною
усього, загадки. Я зовсім одна. Раніше існувала різниця
між письменництвом і мною (чи її не було? не знаю). Але
її більше немає. Я — істота. І вам також дозволяю бути
істотою. Це вас лякає? Думаю, так. Але воно того варте.
Так само, як варте болю. Боляче лише на початку.
Зараз я говоритиму про істини, які вражають мене.
Про створіння.
Один мій знайомий розповідав, що краб, якщо його
вхопити за ногу, розслабляється, щоб не притиснутися
до людини всім тільцем. І що на місці відірваної ноги
відростає інша.
Інший мій знайомий якось, перебуваючи у гостях, хо-
тів, було, відкрити дверцята холодильника, щоб попити
води.
 І він дещо побачив.
Це дещо було білим, неймовірно білим. І безголовим,
і воно дихало. Немов легеня. Отак: вгору і вниз, вгору і
вниз. Цей знайомий швидко захряснув дверцята холо-
дильника. І завмер, а серце тим часом шалено колоти-
лося у нього в грудях.
Незабаром він дізнався, що то було. Власник будинку
був професіоналом із підводного полювання. І він спій-
мав черепаху. І здер із неї панцир. І відрізав їй голову.
І поклав те, що лишилося, в холодильник, щоб наступно-
го дня приготувати і з’їсти.
Тим часом, ще не приготована, безголова, гола, —
вона дихала. Немов гофра.
Я вже розповідала якось про черепах. Я написала ось
що: «Не хочу говорити про повільну, запилену черепаху,
що тягне за собою панцир. Ця істота походить із третин-
ного періоду, від динозаврів (коли я писала про динозав-
рів, не знала, що це саме так і є, а тільки здогадувалася),
це мене не цікавить: вона здебільшого дурна, ні з ким не
вступає в стосунки, навіть із собою. Це абстракція. В акті
любові між двома черепахами немає ні тепла, ні життя.
Хоч я і не належу до науковців, насмілюся передбачити,
що через кілька тисячоліть цей різновид істот зникне».
Я забула сказати, що вважаю черепаху цілком амо-
ральною.
Дехто, здогадавшись, що те, що мені нецікаві чере-
пахи — неправда, позичив мені книжку про них анг-
лійською мовою. Ось перекладений фрагмент із цієї
книжечки:
«Черепахи — рідкісні й древні рептилії. Їхні предки
вперше з’явилися 200 мільйонів років тому, набагато
раніше за динозаврів. І тимчасом як ці величезні істоти
давно вимерли, черепахи у своїй дивній і невибагливій
формі виживають і, можна сказати, протягом принаймні
150 мільйонів років майже не змінюються».

33
 Без панцира, без голови, дихає, вгору і вниз, вгору і
вниз. Із життям.
Як можна зрозуміти черепаху? Як зрозуміти Бога?
Відправною точкою має бути: «Не знаю». Що і є ви-
черпною відповіддю.
Машинка пише далі. Наприклад, вона напише таке:
хто сягне високого рівня абстракції, опиниться на межі
з божевіллям. Нехай вам розкажуть великі фізики й ма-
тематики. Я знаю одного великого чоловіка з абстрак-
тним мисленням, який прикидається, як і решта: їсть,
п’є, спить із жінкою, має дітей. Так він рятується від того,
щоб не перетворитися на Х або на квадратний корінь.
Коли я думаю про те, що ще дуже замолоду давала при-
ватні уроки з математики й португальської мови гімна-
зистам, мені не дуже в це віриться. Бо наразі мені б не
вдалося обчислити квадратний корінь. Що стосується
португальської, то мені було неймовірно нудно навчати
граматичних правил. На щастя, потім я їх позабувала.
Потрібно спочатку знати, а потім забувати. Лише тоді
можна почати дихати вільно.
Зараз машинка зупиниться. До наступної суботи.
 подяка машинці

Я користуюся переносною друкарською машинкою

марки «Олімпія», яка достатньо легка для моєї дивної
звички: писати з машинкою на колінах. Вона добре ру-
хається, м’яко. Вона передає мене, даючи мені змогу не
заплутуватись у павутинні власного почерку. Вона, так
би мовити, пробуджує в мені почуття й думки. І допома-
гає мені як людина. І я не відчуваю себе механізованою,
користуючись машинкою. Здається, вона навіть вловлює
тонкощі. Крім того, саме завдяки їй те, що я пишу, врешті
з’являється друком, що робить мене більш об’єктивною.
Приглушений шерхіт її клавіш сторожко супроводжує
самотність того, хто пише. Я хотіла б зробити своїй ма-
шинці подарунок. Але що можна подарувати речі, яка
скромно існує як річ — не прагнучи стати людиною?
Мене втомлює ця нинішня тенденція звеличувати лю-
дей, говорячи про те, які вони «людяні». Загалом, під
цим «людяний» мають на увазі «приємний», привітний,
якщо не м’який. Це все, чого машинка не має. В ній не
відчувається навіть бажання стати роботом. Вона вдо-
вольняється тим, що виконує свою функцію. Це дарує
задоволення й мені.

35
 лінотипістові

Вибачте, що я роблю стільки помилок на машинці. По

перше, так відбувається через те, що я обпекла собі праву
руку. По друге, не знаю чому.
Тому прохання — мене не потрібно виправляти. Пунк-
туація — це дихання речення, а моє речення дихає саме
так. І якщо ви вважаєте мене дивакуватою, майте також
повагу. Навіть я була зобов’язана себе поважати.
Писати — це прокляття.

36
 різноманітне божевілля

Твір мистецтва — це акт безумства творця. Тільки він

проростає не як безумство й прокладає шлях. Проте пла-
нувати це божевілля, щоб осягнути світобудову, — без-
глуздо. Передбачення пробуджується від млявого сну
більшості тих, хто спить, або від розгубленості тих, хто
вгадує, що щось відбувається або відбуватиметься. Боже-
вілля творців відрізняється від божевілля психічно хво-
рих. Вони, серед решти причин, про які мені невідомо,
збилися зі шляху пошуку. Ці випадки вивчають медики,
тоді як творцями стають під час самого акту безумства.

37
 страх визволення

Якщо я затримаюся, споглядаючи Paysage aux Oiseaux

Jaunes («Пейзаж із жовтими птахами» Пауля Клее), ніколи
вже не зможу повернутися. Хоробрість і боягузтво — це
гра, в яку граєш щомиті. Острах засліплює, можливо, не-
поправно, й він дарує свободу. Звичка, на яку ми боїмо-
ся поглянути через тюремні ґрати, почуття комфорту,
яке з’являється, якщо щосили вчепитися обома руками
за холодні залізні прути. Боягузтво убиває нас. Але є й
такі, для яких ув’язнення означає впевненість, і ґрати
слугують їм за опору для рук. Тож я маю визнати, що
знаю кількох вільних людей. Я знову дивлюся на пейзаж
і знову розумію, що на кону боягузтво й свобода. Вся бур-
жуазія падає, побачивши «Пейзаж із жовтими птахами»
(Paysage aux Oiseaux Jaunes). Мене лякає моя цілком імо-
вірна мужність. Я навіть починаю думати, що серед бо-
жевільних є і не божевільні. І що можливість, яка справді
існує, не має бути роз’яснена зашореному буржуа. І якщо,
намагаючись висловитися, людина заплутається в сло-
вах, вона може втратити свою хоробрість, вона втратить
свободу. Ці Oiseaux Jaunes не запитують, навіть якщо не
розуміють: це ще вищий рівень свободи: не боятися бути
незрозумілим. Споглядаючи надзвичайну красу жовтих
птахів, я розраховую, що було б, якби я повністю втра-
тила відчуття страху. Комфорт буржуазної в’язниці так
часто б’є мене в обличчя. І, перш ніж навчитися бути
вільною, все, що я змогла, — це не стати вільною.

38
 вільна істота

Я не дуже добре пам’ятаю, чи в Les données immédiates

de la conscience* Берґсона ідеться про великого художни-
ка, яким міг би стати той, хто мав би не одне лише, а всі
звільнені почуття утилітаризму. Відчуття зору перебуває
у більш менш вільному стані у художника, відчуття слу-
ху — у співака.
Але той, хто повністю звільнився б від умовностей і
утилітарних рішень, побачив би, або, радше, навіть, от-
римав би такий світ, яким його не мав жоден із художни-
ків. Я маю на увазі світ у його повноті та в його істинній
реальності.
Завдяки цьому можна було б створити гіпотезу. При-
пустімо, якби дитину можна було виховати, твердо ви-
рішивши взяти за основу зберегти в ній високі й чисті
почуття. Тобто, якщо не давати їй інформації, крім тієї,
яку отримала б одразу ж. Якби вона не призвичаїлась до
цього. Припустімо навіть, що можна було б утримувати її
в розумному оточенні, яке стало б для неї визначальним
для розуміння інших людей і надало б ту саму визначну
стабільність у житті, щоб вона отримала якісь утилітарні
уявлення, їжу задля самої їжі, питво задля питва. А щодо
решти випадків — залишити її вільною. Припустімо те-
пер, що дитина ця виросла й стала художником.
* Essais sur les données immédiates de la conscience (фр. «Досвід про
безпосередні дані свідомості», 1889) — одна з головних праць
французького філософа, лауреата Нобелівської премії з літерату-
ри (1927) Анрі Берґсона.

39
 Тут постає перша проблема: чи стала б вона художни-
ком завдяки самому факту такого виховання? Вважаєть-
ся, що ні, мистецтво не є чистотою, воно є очищенням,
воно не є свободою, воно є звільненням.
Ця дитина стала б митцем тієї миті, коли зрозуміла
б, що в чистоті того, що нам дається, є утилітарний сим-
вол. Однак вона творила б, якби слідувала протилежному
шляхові, яким рухаються митці, які не отримували цього
уявного виховання: вона б об’єднала в собі світові скарби
не з дивовижної вдячності, а з дивовижної корисливості.
Вона звільнилася б. Якби вона малювала, то, напевно,
дійшла б такої пояснювальної формули природи: вона
малювала б людину, яка їла б небо. Нам, утилітаристам,
досі вдається тримати небо поза межами досяжності.
Крім Шагала. Це одна з тих небагатьох речей, яким ми ще
не служимо. Ця дитина, новостворена людина художник,
мала б ті самі засадничі проблеми алхімії.
Але якби людина, ця сама, не стала митцем, не від-
чуваючи потреби перетворювати речі, наділяючи їх
кращою реальністю, якби, врешті решт, вона не відчула
потреби в мистецтві, тоді, коли говорила, вона дивувала
б нас. Вона говорила б із чистотою того, хто бачить, що
король — голий. Ми були б для неї, як сліпі й глухі, які
хочуть бачити й чути. Ми мали б пророка: не з майбут-
нього, а з теперішнього. Ми б не мали митця. Ми б мали
невинного. А мистецтво, як на мене, не є невинним, воно
покликане стати невинним.
Можливо, саме тому виставки дитячих малюнків, яки-
ми б красивими вони не були, не вважаються художніми
виставками у повному розумінні. І саме тому, якщо діти
малюють як Пікассо, то більш справедливим вважається
звеличувати Пікассо, а не дітей. Дитина невинна. Пікассо
став невинним.
 «справжній» роман

Я добре знаю, що таке так званий справжній роман.

Тим часом, читаючи його, з сюжетними поворотами й
описами, я просто дратуюся. А коли пишу, то це вже не
є класичним романом. Однак це саме роман. Щоправда,
під час його написання мною завжди керує не що інше,
як прагнення пошуку й відкриттів. Ні, не синтаксису як
самого синтаксису, але радше наближаючись до найімо-
вірнішого вияву синтаксису, і я таки наближаюсь до того,
про що думаю, коли пишу. Крім того, мені найкраще ду-
малося, якщо я не обирала мову. Я просто корилася.
Писати, підкорюючись, — саме так це завжди відбу-
вається, й саме так це відбувається зараз. Я слідую за со-
бою, не знаючи, куди це мене приведе. Іноді слідувати за
мною буває так важко — адже це навіть не пробиратися
крізь туман, — що, врешті решт, я здаюся.
А романи, які пишу, що не слідують сліпо за назвою?
Бо було б дуже складно їх писати, або тому, що вже ма-
ючи чітке уявлення про те, як розвиватимуться події в
ньому, втрачаю цікавість до написання. Хоч це і великий
ризик, але добре пишеться лише тоді, коли не знаєш, що
відбуватиметься далі. Просто зараз, цієї самої миті, або,
скоріше, кілька хвилин тому, коли я перервалася, щоб
відповісти на дзвінок, у мені народилася назва того, що
стало б оповіданням або романом: Горець. Це нехитра
назва, я знаю. І я знаю, який вигляд мав би цей твір: там

41
би не йшлося: про гірську людину, радше, про поступо-
вий підйом чоловіка в житті, аж доки він не сягнув би
символічного або не символічного гірського хребта, його
вершини, з якої побачив би своє минуле, а також те, що
чекає на нього попереду, під час підйому, тобто трохи
далі в майбутньому.
І те, що він бачив би, не було б ані красивим, ані до-
брим, ані поганим, ані потворним, це було б тим, що
життя зробило з ним і насамперед тим, що він зробив
би з життям. І тут виникає проблема: де та безповоротна
межа, до якої він міг би зробити щось у житті, а життя — з
ним? До якої межі він міг би обирати? Я повністю збита
з пантелику тим, що щойно написала.
А я? та, що вже багато подорожувала і вже не хоче цьо-
го робити, як так трапилося, що мені ніколи не спадало
на думку, та вже не спаде, написати книжку про мандри?
Пробачте мені на слові, але я для себе — загадка. І чому
я так мало читаю, хоча сама є частиною цієї загадки?
Чого варто було очікувати, так це того, що було насправ-
ді: жага до читання. Також щоб побачити, що роблять
інші. Однак я можу читати лише ті речі, у яких, якщо доз-
волите, прямим текстом пишуть про те, про що йдеть-
ся. Ні, абсолютне ні, я не розумію. Однак факт полягає в
тому, що навіть коли я не розумію себе, повільно руха-
юсь у певному напрямку — і так само не знаю за чим.
Загалом за більшою любов’ю до всього. Чи це не занадто
узагальнено, «більше любові до всього»? Більше любові,
тим часом, передбачає більше уваги до того, щоб вважа-
ти красивим те, що красивим не є. І хоча людське слово
дещо мене тривожить через наповненість різноманіт-
ними порожніми значеннями, які воно в собі містить, я
відчуваю, що йду до найбільшого людського вияву. Вод-
ночас, речі, що належать світові — об’єкти, — набувають
для мене дедалі більшої ваги. Я бачу об’єкти, навіть не

42
змішуючись із ними, бачу їх такими, які вони є. Тому іно-
ді вони стають вільними, фантастичними, так, немовби
були народжені, а не створені людиною. І якби я рухалась
у напрямку найбільшого людського вияву, це не означає,
що мені треба забути про здатність, що іноді виявляється
в мені: сприймати об’єкти такими, які вони є. Бо — і тут я
долучаю софістику просто для самозахисту — якщо мені
вдається рухатись, лишаючись людиною, чому б я мала
втратити цю здатність бути ще більше людиною? Боже, я
просто сама софістика. Насправді софізм як форма мис-
лення завжди дещо приваблював мене і перетворився
на один із моїх недоліків. Це пояснюється тим, що мені
завжди доводилося багато захищатися, а за допомогою
софізмів це вдається. Хтозна, можливо, зараз, коли мені
не доводиться так багато захищатися, я відступлюся від
резонерсько софістського шляху. Можливо, мені вже не
треба перемагати, щоб захиститися. Завдяки софізму
можна часто перемагати в суперечках — а я вже роками
не сперечалася — й давати пояснення власним незрозу-
мілим вчинкам і таке інше. Відтепер я хотіла б захищати
себе таким чином: бо я так хочу. І цього достатньо.
Що ж, я писала під час розмислів, та й зараз бачу, що
відійшла так далеко від початку, що заголовок цього
фрагменту вже не має нічого спільного з тим, що я тут
написала. Терпіння.
 два способи

Я немов намагаюся насолоджуватися не безпосеред-

ньо самим життям, а, радше, найглибшими його виява-
ми, що підводить мене до двох способів буття: в житті я
багато спостерігаю, часто роблю спостереження, маю по-
чуття гумору, добре почуття гумору, іронії, та дію. Коли
пишу, мої спостереження, можна сказати, пасивні, вони
настільки глибоко всередині, що пишуться в тому ж рит-
мі, що й відчуваються, майже без того, що називається
процесом. І саме через це я не можу обирати в письмі, я
не можу примножитися в тисячу разів, не зважаючи на
себе, я почуваюся жахливо.

44
 герметика

У 1967 році я виграла дитячу нагороду за свою книжку

для дітей Таємниця розумного кролика. Звісно ж, я була
щаслива. Але я все ж набагато більш щаслива, коли мене
називають герметичною письменницею. Як це? Коли я
пишу для дітей, мене розуміють, але коли я пишу для
дорослих, то я складна? То чи мала б я писати для дорос-
лих, уживаючи ті слова й висловлюючи почуття, що були
б зрозумілі для дитини? Я не можу говорити з рівними
на рівних?
Але, Боже, як же мало все це значить.

45
 писати за смаком пера

Ця фраза зачепилася в моїй пам’яті, та я не знаю на-

віть, звідки вона з’явилася. Почнемо з того, що перо те-
пер не використовують. Крім того, найперше, писати на
машинці чи як би там не було — це не означає писати
за смаком. Ні, я не кажу про те, щоб пробиратися крізь
туман, який назбирався, згустився всередині й потро-
ху підіймається на поверхню, — доки не прийде, немов
щойно народившись, те перше слово, яке висловить усе.

46
 безкоштовна реклама

Коли пишеш протягом усього життя, друкарська ма-

шинка набуває величезного значення. Такий собі поміч-
ник, який, бува, дратує мене, або зрештою я дякую їй
за те, що вона робить так, щоб на папері мало добрий
вигляд те, що я відчуваю: я її олюднюю.
Уже давно, коли я почала працювати в журналістських
колах, у мене була напівпортативна машинка Underwood.
Ця машинка мені подобалася: вона протрималася так
довго, що мені вдалося написати на ній сім книжок. Не
кажучи вже про те, скільки копій я наробила. І про те, що
моя книжка, наприклад, налічувала близько 400 машин-
них сторінок, які я копіювала 11 разів, бо для того, щоб
роз’яснити собі, що я маю на увазі, я роблю купу копій.
Врешті, після 7 книжок, які для машинки рахуються за
20, у неї почався такий собі машинковий ревматизм. Тож
я купила портативну машинку Olympia. Ця надрукувала
п’ять книжок, крім усіх тих додаткових речей, які я ще на
ній друкувала. Потім вона, здавалося, втомилася, і час від
часу хворіла, потребуючи допомоги механіка. З нею було
добре, але мене дещо втомлювали її маленькі розміри.
Потім був портативний Remington, але від стукоту
пальців розносився такий шум, наче то тріщали старі
консервні бляшанки, і це також втомлювало мене. Я об-
міняла її у Таті де Мораіш на Olivetti, яка просто прекрас-
на в тому, що стосується звуку: приглушений, легкий,

47
сторожкий. Я можу стукати клавішами уночі, і вона ні-
кого не розбудить. Вона не ображає мене різким звуком,
який характерний для більшості інших машинок. Ма-
буть, відтепер я друкуватиму лише на ній. А якщо вона
втомиться, куплю таку саму. Оскільки машинка схожа
на людину й іноді просто виснажується від утоми, іде-
альним варіантом було б придбати ще одну Olivetti до
пари, бо я не можу дозволити собі таких розкошів, як
припинити писати. Машинки, всі до одної, є для мене
таємницею. Я бережу їхню таємницю. А зараз, не знаю
чому, я повернулася до старенької портативної машинки
Olympia. Я непостійна в тому, що стосується машинок.
 про письменництво

Іноді у мене виникає враження, що я пишу просто з

надмірної цікавості. І що в цьому процесі на мене че-
кають найнесподіваніші сюрпризи. І під час писання я
часто починаю усвідомлювати речі, про які несвідомо я
раніше не здогадувалася, що знала їх.

49
 форма і зміст

Про те, що стосується письменництва, прийнято го-

ворити як про труднощі в намаганнях зберегти форму
і зміст. Буває, говорять навіть таке: зміст гарний, а от
форма — ні й так далі. Господи, але ж проблема в тому,
що не існує, з одного боку, змісту, а з іншого — форми. Це
було б легко: переказати зміст за допомогою вже вільної
форми. Але боротьба між формою і змістом полягає в
самій думці: зміст бореться за створення форми. Чесно
кажучи, про зміст не можна говорити без форми. Тіль-
ки за допомогою інтуїції можна торкнутися істини, не
потребуючи ні змісту, ні форми. Інтуїція є найглибшою
несвідомою рефлексією, яка, перш ніж піднятися на по-
верхню, відкидає форму, доки вона в змозі впоратися
самостійно. Мені здається, що форма з’являється, коли
все буття набуває зрілого змісту, адже хочеться розділи-
ти мислення або писати в два етапи. Складність форми
полягає саме в тому, що вона складається зі змісту, з са-
мого розуміння або відчуття, які не могли б існувати без
належної, а іноді й унікальної форми.

50
 писати (I)

Речення не створюється. Речення народжується.

51
 писати (II)

Я якось сказала, що писання — це прокляття. Не

пам’ятаю, чому саме я це сказала, якщо чесно. Тепер
повторюю: це прокляття, але це те прокляття, яке дарує
рятунок.
Я не маю на увазі писання для газети, а, радше, пи-
сання того, що врешті решт може перетворитися на опо-
відання або роман. Це прокляття, бо воно примушує й
тягне, немов хворобливий порок, якого майже немож-
ливо позбутися, бо ніщо не може його замінити. І це —
спасіння.
Воно рятує душу, загнану в пастку, рятує людину, яка
відчуває себе непотрібною, рятує день, у якому живеш,
і якщо не писатимеш, ніколи не відчуєш по справжньо-
му. Писати — це прагнути зрозуміти, це прагнути від-
творити невідтворюване, це відчувати до самого кінця
відчуття, яке б лишилося невисловленим і задушеним.
Писати — це також благословляти життя, яке не було бла-
гословенним.
Шкода, що я можу писати лише тоді, коли з’являється
«оте саме». Через це я перебуваю у милості часу. І між
справжнім писанням і чимось іншим можуть минати
роки.
Зараз я із сумом згадую про біль від написання кни-
жок.

52
 писати (III)

Не можна сказати, що писати для газети — це таки

неможливо: це легко, це має бути легко, навіть поверх-
нево: читач газети не має ані часу, ані бажання загли-
блюватися.
Але писати те, що потім стане книжкою, іноді потре-
бує більше сили, ніж маєш.
Тим паче тоді, коли треба вигадувати сам спосіб робо-
ти, як роблю я й багато інших. Коли мене охопило свідо-
ме бажання писати, — я почала писати в 13 років, ще як
була дитиною, але доля тоді ще не захопила мене, — коли
мене охопило свідоме бажання писати, я раптом поба-
чила себе у вакуумі. І в цьому вакуумі не було нікого, хто
міг би мені допомогти.
Мені довелося самотужки створювати себе з нічого,
мені потрібно було самій зрозуміти себе, самій, так би
мовити, віднайти свою істину. Я почала, і це ще навіть
був не початок. Один листок об’єднувався з іншим —
сенс суперечив сам собі, страх не зуміти написати був
більшою перешкодою, ніж, власне, не зуміти написати.
Нескінченна історія, яку я врешті почала записувати (під
чималим впливом «Степового вовка» Германа Гессе), так
шкода, що я не вберегла її: розірвала, зневаживши май-
же надлюдські зусилля у навчанні, у самопізнанні. І все
це робилося в такій таємниці. Я нікому не розказувала,
переживала той біль на самоті. Про дещо я вже здогаду-

53
валася: треба було намагатися писати завжди, не чекати
найкращого моменту, адже він не наставав. Мені завжди
було важко писати, хоч я й починала з того, що назива-
ється покликанням. Покликання — це не талант. Можна
мати покликання й не мати таланту, тобто тебе можуть
кликати, але ти не знатимеш, як рушити з місця.
 писати між рядків

Отже, письменництво — це спосіб того, хто має сло-

во за приманку: слово, що ловить те, що словом не є.
Коли це не слово — між рядків — пливе на наживку, щось
то пишеться. Порибаливши між рядків, можна було б із
полегшенням гратися словом назовні. Але тут аналогія
припиняється: це не слово, вхопивши наживку, заковт-
нуло її. Отож спасіння — писати безпосередньо.

55
 писати для газети й писати книжку

Гемінґвей і Камю були добрими журналістами, без

упереджень стосовно своїх творів. Віддавати собі належ-
не й приділяти увагу пропорціям, — це те, чого я також
хотіла б для себе, якби у мене вистачило дихання.
Але мені страшно: багато писати й завжди ризикува-
ти пошкодити слово. Для його ж захисту краще було б,
якби я продавала або виготовляла взуття: і лишити слово
недоторканим. Шкода, що я не вмію виготовляти взуття.
Ще одна проблема: в газеті неможливо забути про чи-
тача, тим часом як у книжці можна говорити вільніше,
не відчуваючи негайних зобов’язань перед кимось. Або
взагалі не відчуваючи зобов’язань.
Один журналіст із Белу Оризонті сказав мені, що він
зробив цікаве спостереження: деякі люди вважали мої
книжки складними, тим часом як їм було дуже легко
зрозуміти мої статті в газеті, навіть коли я давала до
публікації складніші тексти. Є текст про стан благодаті,
характер якого не є таким уже комунікативним, проте я
дізналася на свій подив, що він опинився навіть у моли-
товнику. Ну й ну!
Я відповіла журналістові, що розуміння читача силь-
но залежить від його ставлення до занурення в текст, від
його схильностей, його відчуженості, від, власне, упере-
джень. А читач газети, що звик читати її з легкістю, так
само звик усе в ній розуміти. І це просто через те, що

56
«газета для того, щоб її розуміли». Очевидно, звісно ж,
що я вважаю набагато більш вартісним те, що пишу в
книжках, аніж те, що пишу для газет, — це, однак, не при-
пиняючи писати із задоволенням для читачів газет і не
перестаючи любити їх.
 вправа

Цікавий цей досвід: писати легше і для великої ауди-

торії, адже я писала «свої речі» для нечисленної кількості
читачів. Це приємне відчуття. До речі, останнім часом я
багато проживала поруч із кимось і з подивом виявила,
що я стерпна, іноді навіть приємна істота.
Ну добре. Не завжди.

58
 самокритика, проте доброзичлива

Вона має бути доброзичлива, адже якби вона була го-

строю, це могло б призвести до того, що я перестала б
писати. А я хочу писати, принаймні іноді. Хоча відчуття
того, що повернення до письменництва відрізнятиметь-
ся від того, яким було колись: чим відрізняється? Мені
це не цікаво.
Моя самокритика стосовно певних речей, які я пишу,
наприклад, не має значення у сенсі добре це чи погано:
але вони повинні сягнути тієї точки, у якій біль зміша-
ється з глибокою радістю, а радість стане болісною —
втім, ця точка і є жалом життя.
І скільки ж разів мені не вдавалося сягнути зустрічі
істоти із собою, коли ми із подивом кажемо: «Ах!». Іноді
ця зустріч із собою вже досягається просто завдяки зу-
стрічі однієї істоти з іншою.
Ні, мені не соромно було б сказати відверто, чого я
хочу найбільше: і найбільше треба було б осягнути й ви-
мовити з математичною досконалістю мелодії, почутої
і втіленої в почуття глибокої захопленості. Але його не
можна втілити, адже це те саме. Має, я знаю, що таки має
в мені бути спосіб досягнути цього.
Іноді я відчуваю, що мені вдалося б зробити все в та-
кий спосіб просто через свою манеру бачення, еволюці-
онуючи. Колись, щоправда, відчувала, що цього можна
досягти шляхом милосердя. Не милосердя, що перетво-

59
рюється на лагідність душі. А глибокого милосердя, що
перетворюється в дію, навіть якщо мова про дію слів. І
так само, як «Бог пише прямо кривими лініями», через
наші помилки настає велика любов, яка виявляється ми-
лосердям.
 пригода

Моя інтуїція стає зрозумілішою через спроби відтво-

рити її словами. Тож у цьому сенсі писання для мене є
потребою. З одного боку, бо писання — це спосіб не бре-
хати в почуттях (мимовільне перетворення уяви — це
всього на всього засіб досягнення); з іншого ж боку, я
пишу через нездатність зрозуміти, потребуючи для цієї
мети посередництва через писання. Якщо я приймаю ви-
гляд герметика, то не тому, що тут не лише головне не
брехати в почуттях, а й тому, що я не в змозі передати ці
почуття настільки щиро, не обманюючи — брехати про
почуття означало б забрати єдину радість від писання.
Таким чином, я часто ненавмисне приймаю вигляд гер-
метика, що мене досить таки дратує в інших. Чи могла б я
холоднокровно перекласти щось написане зрозумілішою
мовою? Але річ у тому, що я вперта. Крім того, я поважаю
певну гідність, притаманну природній таємниці, яку не
можна замінити жодною зрозумілістю. А ще я вважаю,
що річ сама себе прояснює з часом: так, як це відбуваєть-
ся у склянці води, коли кладеш всередину щось, від чого
вода стає яснішою. Якщо вода ніколи не очищується, тим
гірше для мене. Я приймаю ризик. Я прийняла навіть
більший ризик з усім, що існує в цьому світі. І якщо я
приймаю ризик, це не через довільну свободу або несві-
домість, чи зарозумілість: навіть за звичкою, я приймаю
ризик щодня. В мені завжди жевріло глибоке прагнення

61
пригод, і слово «глибоке» тут у значенні «властиве». Це
прагнення пригод — це те, що дає мені те саме відчуття
найвільнішої і найпереконливішої наближеності до жит-
тя, і, безумовно, до письменництва.

62
 теми, що помирають

У душі я відчуваю, що існує стільки речей, про які

можна писати. Чому б ні? Що мене зупиняє? Можливо,
незначний масштаб теми, який призведе до того, що на
якомусь слові, на якомусь рядкові вона просто вичерпа-
ється. Іноді це страх торкнутися слова, яке потягнуло б за
собою тисячі інших, небажаних. Однак є поривання пи-
сати. Просто поривання — навіть без теми. Наче у мене є
полотно, пензлі й фарби — і мені бракує лише крику виз-
волення або цілковитої німоти, потрібної, щоб почути
інших. Іноді моя німота змушує мене шукати людей, які,
самі того не знаючи, дадуть мені слово ключ. Але хто?
хто змушує мене писати? Таємниця полягає ось у чому:
ніхто, та тим часом мене штовхає якась сила.
Я вже хотіла написати те, що вичерпалося б в одному
рядку. Наприклад, про досвід неорганізованості, й рап-
том малесенька лихоманка організованості охоплює
мене, мов якусь стару мураху.
Я також хотіла б написати (на це стало б два чи три
рядки) про те, як минає фізичний біль. Про те, як вдячне
тіло, все ще силуючись вдихнути, відчуває межі тіла й
душі.
Це ніби я зібралася б написати книжку про відчуття,
яке охопило мене одного разу, коли я багато днів прове-
ла вдома, тяжко захворівши — коли я, ще слабка, впер-
ше вийшла на вулицю, а там гріло сонце й були люди. І

63
про те, як у мені з’явилося дещо; вигук на межі дитячого
й дорослого: ах, які ж вони красиві... Річ у тому, що я
вийшла зі своєї темряви на світло, яке також виявилося
моїм, бо ж я вийшла з людської самотності як істота, яка
рухала ногами й руками і змінювала вирази обличчя.
Також невичерпною була б тема надмірного вживан-
ня. Я іноді п’ю занадто швидко, і цьому немає ради: або
я фактично засинаю всередині й стаю млявою, задум-
ливою, і думка вже не розвиднюється у просторі, або я
збуджуюся, базікаючи дурниці крізь миттєві проблиски
свідомості. Але є малесенька мить у цьому стані, коли
просто усвідомлюю, яким є життя, якою є я, якими є
інші, яким має бути мистецтво, адже абстракціонізм че-
рез надмірну абстрактність не є аж таким абстрактним.
Щоправда, ця мить нічого не варта, адже потім я одразу
все забуваю, майже вчасно. Немов у мене є така домовле-
ність із Богом: бачити й забувати, щоб знання не спалили
мене.
А іноді, що зовсім безглуздо, я вважаю цілком пра-
вомірним писати таке: ще нічого не вигадали, окрім
смерті, оскільки вона є невід’ємною частиною людської,
тваринної й рослинної природи, і речі також помирають.
І ніби є якийсь зв’язок між цим відкриттям і наступним,
на думку мені спав інший, очевидний і дивовижний
висновок: ще не вигадали мови любові тіла, яка була б
дивна й сліпа. Кожен природним чином йде у напрямку
перевершення копії, що стає абсолютно оригінальною,
коли у ній себе виявляє любов. І знову повертається тема
смерті. І виринає ідея про те, що після смерті немає раю,
смерть і є раєм.
Правда полягає в тому, що мені завжди бракувало та-
ланту для мого справжнього покликання: малювання.
Бо я б могла весь час малювати й розмальовувати купку
мурах, що рухається або зупиняється — і цілковито вті-

64
лювати себе у цій роботі. Або я малювала б лінії, одна
перетинала б іншу, і я відчувала б конкретні штрихи в
тих лініях, які хтось також міг би назвати абстрактними.
Я також могла б написати окремий трактат про їжу,
адже я люблю їсти, і при тому їм небагато. Все зверши-
лося б його перетворенням на трактат про чуттєвість,
не обов’язково про секс, але про чуттєвість інтимного
«контакту» з тим, що існує, адже їжа — це один із його
виявів, і це той вияв, який якимось чином охоплює усю
твою істоту.
Також я писала б про сміх над безглуздістю мого ста-
ну. І водночас показувала б, що він цілком гідний, і вжи-
вання слова гідний знову змушувало б мене сміятись.
Я багато б говорила про фрукти. Але говорила б як
той, хто малює словами. Насправді ж писати — не завжди
означає малювати словами, чи не так?
Ах, у мені купа тем, до яких я ніколи не звернуся. Про-
те, я живу ними.
 Фернанду Пессоа мені в поміч

Помітила одну надзвичайно неприємну річ. Думаю,

те, що я тут пишу, не надто підпадає під визначення
хроніки, але тепер розумію найкращих наших хроніс-
тів. Підписуючи свої роботи, вони не можуть втекти від
викриття. Ми пізнаємо їх до певної межі. Але мені це не
подобається. У книжковій літературі я лишаюся анонім-
ною й стриманою. У цьому стовпчикові я якимось чином
дозволяю пізнати себе. Чи втрачаю я свою таємну інти-
мність? Але що робити? Річ у тому, що пишу на машин-
ці, і, якщо придивитися, розкриваю певну частину себе.
Думаю, якщо писати про проблему перевиробництва
кави у Бразилії, вона врешті стане особистою. Чи стану
я відомою в найближчому майбутньому? Це лякає мене.
Подивимось, що я можу зробити, якщо щось можу. Що
мене заспокоює, так це слова Фернанду Пессоа, якого я
цитую: «Говорити — це найпростіший спосіб лишитися
непізнаними».

66
 важливі питання

Читачі моїх книжок, напевно, побоюються того, ким

я є, адже, пишучи в газеті, я роблю те, що називають
пóступками. І багато хто каже: «Будьте собою».
В один із таких днів, почувши «будьте собою», я рап-
том відчула себе водночас роздратовано й безпорадно.
І тоді ж мою голову обсіли жахливі думки: хто я? яка я?
яка істота? ким я є насправді? а я є?
Але ці питання були більшими за мене.

67
 момент розчарування

У чомусь тут має бути помилка: така річ, що, який би

засіб для самовираження я не обрала, коли пишу, у мене
врешті решт з’являється відчуття, що я так і не змогла ви-
разитися. Мені це заважає до такої міри, що тепер, зда-
ється, я дійшла усвідомлення, що більше зосереджуюся
на тому, що я хочу виразитися, ніж на самому вираженні.
Я знаю, що це дуже мінлива манія. Але в будь якому разі
спробую ось що: своєрідну мовчанку. Я використовува-
тиму тишу, пишучи надалі. І якщо існує те, що назива-
ється вираженням, нехай воно виникає з того, чим я є.
Я більше не буду: «Висловлююся, отже, я існую». Я буду:
«Існую, отже, я існую».

68
 спогади про створення роману

Я вже й не пам’ятаю, де був початок, я знаю, що не

починала спочатку: все, так би мовити, писалося водно-
час. Усе було там або здавалося, що було там, як у часо-
просторі відкритого фортепіано, на затиснутих воднораз
клавішах.
Я писала, дуже уважно добираючи те, що зріло в мені
і що лише після терпляче виготовленої п’ятої копії мені
нарешті вдалося: мені краще вдалося зрозуміти, що я
хотіла сказати.
Мій страх виражався в тому, що через нетерплячість і
водночас повільність розуміння я квапила зміст. У мене
було враження або, радше, впевненість у тому, що можна
просто згаяти багато часу, а історія сама себе розповість
без зайвих вагань.
Я постійно все розглядаю як питання терпіння, любо-
ві, яка створює терпіння, і терпіння, що творить любов.
Книжка, так би мовити, підводилася, випинаючись
то там, то тут, або, навпаки, то тут, то там: я могла забу-
ти про речення у розділі десятому, щоб написати щось
у розділі другому, який, відповідно, не могла дописати
місяцями, бо працювала над розділом вісімнадцятим.
Таке в мене було терпіння: терпіння витримувати ве-
личезні незручності через безлад, навіть не втішаючись
обіцянкою щось упорядкувати. Але це також правда, що
порядок стримує.

69
 Як завжди, найбільшою складністю виявилося че-
кання. (Я відчуваю щось дивне, — сказала жінка лікаре-
ві. — Це тому, що у Вас буде дитина. — А я думала, що
помираю, — відповіла жінка). Спотворена душа підво-
дилась, розросталася, і я навіть не знала напевне, чи це
означало, що незабаром утвориться і з’явиться на світ
щось нове.
На додачу до важкого очікування необхідне було тер-
піння до поступової передачі в письмовій формі мит-
тєвого бачення, що виникнуло на початку. Передати
бачення дуже важко.
І, ніби цього не досить, на жаль, я не знаю, як змінюва-
ти напрямок, я не можу переказати ідеї, я не вмію «одя-
гати ідею в слова». Те, що я пишу, не стосується думки
в минулому часі, це думка нагальна: те, що ми бачимо
зовні, з’являється вже з підхожими й незамінними сло-
вами, а інакше не існує.
Коли я пишу це, знову постає очевидно парадоксальна
впевненість у тому, що те, що перешкоджає писати, —
потреба використовувати слова. Це незручно. Це наче я
хотіла би більше безпосереднього спілкування, та сприй-
няття змінюється, як це іноді трапляється між людьми.
Якби я могла писати за допомогою малювання по де-
реву, або гладячи по голові дитину, або крокуючи через
гай, я б навряд чи стала на шлях слова. Я б робила те, що
роблять багато людей, які не пишуть, і саме з такою ра-
дістю й тією ж мукою, як і всі, хто пише, і з тими самими
глибокими невтішними розчаруваннями: я б жила, а не
використовувала слова. Це може бути моїм рішенням.
Якщо це воно, ласкаво прошу.
 таємниця

Коли почала писати, чого я хотіла досягти? Я хотіла б

написати щось спокійне й немодне, що небудь, що було
б нагадуванням про високий пам’ятник, який видається
ще більш піднесеним просто через те, що це спогад. Але
я б справді хотіла мимохіть торкнутися пам’ятника. Чес-
но кажучи, не знаю, що для мене означало слово «пам’ят-
ник». Врешті, я почала писати зовсім про інші речі.

71
 занурення в години

Я не можу писати, коли мене щось непокоїть, або коли

чекаю на розв’язання якихось проблем, бо у таких си-
туаціях роблю усе, щоб час минув — а коли пишеш, то,
навпаки, час глибшає й розширюється. Хоча останнім
часом через особливу потребу я пробувала писати, саме
щоб побачити, чи час таки минає.

72
 досі без відповіді

Я вже не знаю, як писати, я втратила дороговказ. Але

багато що вже бачила в світі. Наприклад, чи не з найбільш
болісних речей, які бачила — це роти, що відкриваються,
щоб сказати або, можливо, навіть просто пробелькотіти,
але які не в змозі це зробити. Тому я іноді хотіла самоту-
жки висловити те, що вони не можуть сказати. Я вже не
знаю, як писати, але літературний факт поступово став
таким неважливим для мене, що невміння писати, мож-
ливо, і є саме тим, що врятує мене від літератури.
Що стало важливим для мене? Проте, що б це не було,
виявитися це зможе, мабуть, саме через літературу.

73
 крок угору: тиша

До цього дня я, можна сказати, не знала, що можна

не писати. Поступово, доки раптом боязке відкриття:
хтозна, можливо, я могла б так і не писати, що насправді
безмежно самовпевнено. Майже недосяжно.

74
 три досвіди

Є три речі, для яких я народилася і за які віддаю своє

життя. Я народилася, щоб любити інших, народилася,
щоб писати, й народилася, щоб виростити своїх дітей.
Поняття «любити інших» є настільки неосяжним, що
вміщує навіть прощення мене самої, з усім, що є. Ці три
речі такі важливі, що моє життя закоротке для цього. Я
маю поквапитись, мене підганяє час. Я не можу згаяти
ані хвилини часу, з якого складається моє життя. Любити
інших — це єдине особисте спасіння, про яке мені відо-
мо: ніхто не буде забутий, якщо він віддаватиме любов,
і іноді отримуватиме любов у відповідь.
А я народилася, щоб писати. Слово — це мій засіб
панування над світом. Від самого дитинства відчувала
тяжіння до кількох речей, які відчайдушно закликали
мене. Однією з таких речей було писати. І не знаю, чому
саме йому я скорилася. Можливо, тому, що для інших по-
кликань мені треба було довго вчитися, тим часом як для
письменництва навчання — це саме життя всередині й
навколо нас. Я просто не вмію навчатися. А єдине нав-
чання, яке потрібне, щоб писати, — це писати. Я з семи
років тренувала себе, щоб одного дня господарювати над
мовою. І все ж, щоразу, коли пишу, — це все одно, немов
уперше. Кожна моя книжка — це болісний і щасливий
дебют. Ця здатність відновлюватись повністю з часом —
це те, що я називаю життям і письменництвом.

75
 Що стосується моїх дітей, їх народження не було ви-
падковістю. Я хотіла бути матір’ю. Мої двоє дітей були
зачаті з власної волі. Мої двоє дітей тут, біля мене. Я пи-
шаюся ними, я відновлююся в них, я поряд під час їхніх
страждань і розпачу, я даю їм усе, що можу дати. Якби
я не була матір’ю, була б у світі сама. Але я маю спадок,
і для них у майбутньому я з дня у день готую своє ім’я.
Я знаю, що одного дня вони розкриють свої крила для
неминучого польоту, і я залишуся сама. Це невідворотно,
адже люди не народжують дітей для себе, ми народжуємо
їх для них самих. Коли опинюся сама, пізнаю долю всіх
жінок.
Любов у мені буде завжди. Письменництво — це не-
ймовірно сильна річ, але воно може як зрадити мене, так
і полишити напризволяще: одного дня можу відчути, що
вже написала те, що було мені призначене долею в цьому
світі, і що мені також треба вміти зупинитися. У тому, що
стосується письменництва, я не маю жодних гарантій.
З любов’ю я можу робити це аж до самої смерті.
Любов не закінчується. Ніби світ чекав на мене. І я
збираюся зустрітися з тим, що на мене чекає.
Я сподіваюся, що Бог не живе минулим. Завжди мати
теперішнє, і мати, може, хоч і трохи примарне, майбутнє.
Час біжить, час короткий: я маю поспішати, але вод-
ночас жити так, наче життя моє — вічне. І після смерті
настане кінець чогось яскравого: смерть буде однією з
двох найважливіших подій мого життя. Я боюся смерті:
я не знаю, які туманні й молочні шляхи чекають на мене.
Я хочу померти, зробивши наголос на житті й на смерті.
Прошу лише про одне: в годину смерті хотіла б, щоб
поруч зі мною була моя кохана людина. Тоді мені не буде
страшно, і я не буду одна, перетинаючи цей величезний
хребет мого життя. Хотілося б, аби відродження було ре-
альним: щоб після смерті я відродилася й віддала свою

76
живу душу новій людині. Тим часом хотіла б, щоб мене
повідомили. Якщо це правда, що реінкарнація існує, то
життя, яке я веду зараз, не належить мені повністю: душа
була дана мені для тіла. Я хочу постійно відроджуватися.
В наступному втіленні читатиму свої книжки як звичай-
ний зацікавлений читач, і в цьому втіленні не знатиму,
що це я їх написала.
Мені не вистачає якогось попередження, знаку. Чи
він прийде як інтуїція? Чи він з’явиться, коли розгорну
книжку? Чи він прийде, коли слухатиму музику?
Одна з найсамотніших речей, які я знаю, — це те, що
не маю дару передбачення.
 крик

Я знаю, що те, що тут пишу, не можна назвати ні хро-

нікою, ні колонкою, ні статтею. Але я знаю, що сьогодні
це — крик. Крик! втоми. Я втомилася. Очевидно, що моя
любов до світу ніколи не зупинятиме ні війни, ні смерті.
Любов ніколи не ставала перепоною для того, щоб все-
редині обливатися кривавими сльозами. Діти дарують
велику радість. Але також я кожен день відчуваю біль від
пологів. Світ ошукав мене, я ошукала світ. Тож не хочу
вже любити. Що мені лишається? Жити механічно, доки
не настане природна смерть. Але знаю, що не можу жити
механічно, мені потрібний притулок, саме притулок у
любові.
Я отримала любов. Двоє дорослих людей хотіли, щоб
я стала їх хрещеною матір’ю. Хрещеник того самого хре-
щення, що й я: це Кассіу, син Марії Бономі й Антунеса
Фільу. І мені запропонували стати хрещеною матір’ю
молодої жінки, яка хоче моєї любові. Від неї цей лист, із
самого Ріо: «Ви знаєте, я вчора прокинулася розчервоні-
лою. Бо побачила деякі речі, які бачила постійно й не ба-
чила ніколи, полюбила рух життя, знаєте, як це буває, той
день, коли люди розплющують очі, щоб бачити. І це було
так прекрасно, що я віддала тобі мій день. Подарунок, що
ти дала мені, виявився напівдрібничкою для прекрасних
людей (я говоритиму з ними, коли лишуся сама), але він
був такий гарний і великий, і яскравий. Сьогодні я така

78
сама нудна, як і завжди, і не можу навіть зателефонувати
й сказати, як мені подобається моя хрещена».
Найцікавіше те, що обидва дорослі хрещеники, — зов-
сім різні, — найцікавіше те, що це насправді вони допо-
могли мені. Що б я дала їм, щоб вони полюбили мене як
хрещену матір?
Повертаючись до моєї втоми: я втомлююся від того,
що подобаюся стільком людям. Мені подобаються ті,
яким не подобаюсь я, бо вони близькі мені: я теж собі
не подобаюсь.
Що я робитиму з собою? Майже нічого. Я більше не
писатиму книжок. Бо якби я писала, викладала б свої іс-
тини настільки наполегливо, що мені самій та іншим їх
важко було б витримати. Є межа тому, щоб бути. Я вже
досягла цієї межі.
 анонімність

Багато хто прагне перспективності. Не знаючи, як це

обмежує життя. Моя невелика перспективність шкодить
моїй скромності. Я не можу навіть висловити те, що хо-
тіла. Анонімність м’яка, немов сон. Власне, я вже не хочу
писати. Зараз пишу тому, що мені потрібні гроші. Я б
хотіла бути спокійною. Є речі, про які ніколи не писала,
і помру, не написавши їх. Це не за гроші. Всередині мене
глибока тиша. І ця тиша була джерелом моїх слів. І з тиші
прийшло те, що є коштовнішим за все: сама тиша.

80
 прощавайте, я йду!

Я не можу без радості відповідати на листи читачів,

лише час від часу. Але був такий, у якому вияви агресії
перемішувалися з витонченими словами, була в ньому
така собі груба відвертість. Позаяк у моїх колонках я пи-
сала, що більше люблю не подобатись, він написав: «Я не
змушуватиму себе сказати, що ви мені подобаєтесь, з
усім цим високим і низьким, але я доволі вульгарний,
щоб вважати вас красивою».
Він сказав, що ми були знайомі, але у мене жахлива
пам’ять, та я не можу навіть уявити собі людини, коли
чую її ім’я. Він написав: «Деякі речі роблять із вас гідну
співвітчизницю Чехова. Інші ототожнюють із місцеви-
ми. Не з Крус Алта або Монтес Кларос, а радше з Баге чи
Каскадурою». Любий синку, я не заперечую, що в мені
може бути лише мала частка Баге або Каскадури. Я пишу
для тих, хто хоче мене читати. Ви, Франциско, забага-
то скаржитесь, іноді справедливо, іноді ні. Я ні на мить
не дратуюся: сама створила собі життя, у якому я можу
казати все і все чути. А у вашому листі подекуди й не
зрозумієш, чи то ви образили мене, чи похвалили. Ви
скаржитеся на мою бентежність. Франциско, ви маєте
рацію, я дещо вразлива, мені потрібні інші, щоб оживити
мене. Моя бентежність така сама, як і та, що відчувають
мільярди людей. Утім, достатньо отримати дзвінок або
поспілкуватися з кимось, хто подобається мені, й моя
надія відроджується, і я знову стаю сильна.

81
 Напевне, ви познайомилися зі мною, коли я була
сповнена надії. Ви знаєте, яка я? Бо ви кажете, що я кра-
сива. Слухайте но, я не красива. Але коли сповнена наді-
єю, тоді я випромінюю дещо, що можна назвати красою.
Ви цілком справедливо хочете, щоб, як і Чехов, писала
смішні речі. Любий мій друже, якби я написала хоча б
сторінку так, як Чехов, я була б великою жінкою, а не тією
беззахисною, якою я є зараз. Франциско, не турбуйтеся
про те, щоб настав час мені писати смішні речі, я так
само створена з високого й низького, і в один із цих днів
скористаюся сильною морською хвилею, щоб пройти-
ся її гребенем. Прийде час сміятися, Франциско, я вже
нетерпляче чекаю на цей час, що вже є гарним знаком:
це означає, що час надії на оновлення, після такої кіль-
кості попелу, вже близько. Що стосується мого шляху, то
він складався зі сміху і плачу, залежно від моїх злетів і
падінь.
Франциско, ви пропонуєте мені «королівство, коня
й тарілку сочевиці». Я вважаю себе найскромнішою зі
слуг у вашому королівстві. Я також згодна летіти на ва-
шому коні крізь темряву, бо, Франциско, ви залишили
мене саме в темряві, ви не показали мені жодного шля-
ху, щоб я розквітла у світлі, а це те, що мені треба. Але
ви гарний, і навіть попри розчарування через свою не-
здатність посміятися, ви запропонували мені бездоганне
частування: тарілку сочевиці. Нарешті хтось зрозумів,
що я голодна.
Потім ви запропонували мені таку особливу річ, що
я також відчула себе особливою. Якщо я не можу її при-
йняти, то лиш тому, що не можу. Тож ви, з притаманною
тому, хто має це багатство в собі, простотою, запропо-
нували мені:
«Втечімо до Гонконгу або куди завгодно, хоч трохи
подалі звідси».

82
 І, як ви і сказали: «Нехай Господь завжди захищає нас
від усього».
Амінь, Франциско, і дякую: я хочу усе, що ви може-
те мені дати. Давно мені ніхто не пропонував тарілку
сочевиці від мого архаїчного голоду. З вашим конем,
Франциско, ми далеко доїдемо! І ніколи не повернемось
звідти. Прощавай, світе! Бо я вже сіла на красеня коня,
який понесе мене до світла. Нарешті я лечу до своєї па-
саргади*!
Інші листи з цього останнього врожаю отримала від
дуже чистих людей, що сповнені вірою в мене. Я не знаю,
як обрати ті, що найдужче мене зворушили. Всі вони зі-
гріли моє серце, всі хотіли простягнути мені руку допо-
моги й підвести мене вище, і якимось чином осягнути
увесь світовий пейзаж, усі вони змусили мене відчувати
себе дуже щасливою. Я щасливий оглядач. Я написала
дев’ять книжок, які змусили багатьох людей полюбити
мене на відстані. Але бути хроністом — означає мати
таємницю, якої я не розумію: річ у тому, що хроністів,
принаймні тих, що з Ріо, дуже люблять. А написання сво-
єрідної хроніки щосуботи додало мені ще більше любо-
ві. Відчуваю себе такою спорідненою з тими, хто читає
мене. Мене тішить це — писати для газет, що наповню-
ють мене ж повагою. Мені спадають на думку імена лише
трьох чи чотирьох жінок хроністів: Елсі Лесса, Рейчел де
Кейрос, Діна Сілвейра де Кейрос, я. Зателефоную Елсі,
яка пише хроніку вже довше за мене, щоб запитати її, що
мені робити з двома прекрасними телефонними дзвін-
ками, які отримала, з подарованими колючими троянда-
ми неймовірної краси, з простими і глибокими листами,
які мені надсилають.

* Пасаргади — зникле прадавнє місто Ірану, перша столиця пер-

ської династії Ахемінідів (558 — 330 рр. до н. е.).

83
 Обіцяю своїм читачам, що буду щасливішою й так
само зроблю щасливішими їх, принаймні на мить, але
щасливішими. Але, Боже мій, як це — щасливими? Я вже
не можу витримати самотності у цьому світі Карлоса
Друммонда де Андраде*. Друммонд живе так довго, щоб
я могла йому зателефонувати, як іноді роблю, завжди з
конкретною метою, інакше я не дозволила б собі відво-
лікти вас від роботи. Але сьогодні мені вистачило сміли-
вості через надію бути красивою, якою ви, Франциско,
мене й побачили. І я говорила по телефону з Друммон-
дом, майже називаючи його моїм милим Карлосом, бо
напрочуд важливо не забувати, що, незважаючи на свою
неймовірну велич, він милий Карлос, і його мати так
само його називала. Його теж потрібно пестити. Тут я
зупинюся, бо занадто швидко скачу на коні Франциско,
і якщо зараз же не зупинюся, щоб вжити заходів, поч-
неться перша частина ще однієї дитини: роману. Пога-
на новина полягає в тому, що я випускаю свої хроніки з
розумною передчасністю, й вони публікуються в суботу
на світанку, немов гарячий хліб виймається з пічки, а в
небі стоять червоні хмари, місяць тонесенький, а мене
накриває ще однією хвилею почуттів, моїх фатальних
злетів і падінь.
Так, Оттавіо Бонфім, писати для газети — це величез-
ний досвід, відновленням якого я наразі займаюся, і бути
журналістом, як я була і тепер є, — це велика професія.
Створити зв’язок з іншою істотою за допомогою напи-
саного слова — це честь. Якби у мене відібрали слово і
лишили порожнечу, я мала б танцювати або малювати. Я
б знайшла якийсь засіб для спілкування зі світом. Пись-
менництво — це божественне в людській істоті.

* Карлос Друммонд де Андраде (1902 — 1987) — бразильський поет,

перекладач, журналіст.

84
 Як? Але як я написала дев’ять книжок і в жодній із
них не сказала вам: я вас люблю? Я люблю тих, хто має
терплячість чекати на мене й на мій голос, який звучить
завдяки написаному слову. Раптом я відчуваю себе та-
кою відповідальною. Бо якби завжди вміла користувати-
ся словом — навіть іноді заїкаючись — я була б злодієм,
якби сказала навіть у незручний спосіб те, що хотіла б
почути від себе. Що буде тим, що ви хочете почути від
мене? У мене в руках є інструмент, я просто не вмію на
ньому грати, — ось у чому проблема. Яка ніколи не зник-
не. Через те, що бракне хоробрості? Чи маю я стримати
свою любов, чи маю вдати, що не відчуваю того, що від-
чуваю: любові до інших?
Щоб уберегти цей світанок при повному місяці, кажу
вам: я вас люблю.
Я нікому не даю хліба, я вмію давати лише слова. Бо-
ляче бути такою бідною. Я сиділа в кімнаті свого дому
посеред ночі, вийшла на терасу й побачила повний мі-
сяць — набагато більше місяця, ніж сонця. І така без-
межна самотність, яку тільки може витримати людська
істота, ця самотність охоплює мене, якщо не пишу: я
люблю вас. Як пояснити, що я відчуваю себе матір’ю сві-
ту? Але сказати «я люблю вас» — це майже більше, ніж я
можу витримати! Боляче. Дуже боляче відчувати безсилу
любов. Утім. Я досі чекаю.
 Кларісе Ліспектор: алхімічне
самовираження у любові

«Записки для молоді: про написане і пережите» Кларісе

Ліспектор, бразильської португаломовної авторки, — це вже
третя книжка, яка побачила світ українською мовою. Дві по-
передні мали доволі значний успіх не лише в українських
читачів і є передусім фактами літератури. А от ця книжка —
як післясмак до двох попередніх, як своєрідний постскрип-
тум, який авторка лишає до свого літературного життєтексту.
Кларісе Ліспектор має українське коріння: вона народи-
лася 10 грудня 1920 року в Чечельнику (сьогодні це селище
міського типу на східному Поділлі Вінницької області). Бать-
ки Кларісе у 1911 році мешкали в Саврані Балтського повіту,
а у 1915 році проживали у Теплику Гайсинського повіту з
двома дочками — Лією й Танею. Хайя (в майбутньому Кла-
рісе) народилася через п’ять років. Вона була ще немовлям,
коли її родина емігрувала до Бразилії, рятуючись від жахіть
Громадянської війни. Перші твори майбутньої культової
письменниці місцева газета міста Ресіфе, в якому минули
дитячі роки Кларісе, редактори відкинули, бо ці оповідан-
ня дитини не мали традиційної літературної зав’язки, лише
думки й почуття.
«Записки для молоді: про написане і пережите» — книж-
ка про пошуки себе через мову й, зрештою, власну смерть у
мові. Можна багато в чому дорікнути авторці (в манірності,
в неправильності тлумачень понять, у надмірному артистиз-
мі, коли грайлива форма витісняє по-бароковому химерний
зміст, або ж надмірній герменевтиці слова, коли форма витіс-
няється смислами із безодні мови), проте кожний розділ цієї
книжки — тобто кожне есе — філологічне. Книжка виростає
з діалогу з мовою, з пошуків власного єства у мові. Химерне

86
переплетіння фемінного й онтологічного, які традиційно
існують у паралельних площинах. Тут жінка, яка має осо-
бливий від народження запах, — можна лише припустити,
як цей запах впливає на чоловіків, бо ж, зрештою, тваринне
в людях іще ніхто не скасував, — говорить про знеособлення
власного єства. А як тоді бути з тим запахом, що, можливо, й
змусив її читача-незнайомця написати письменниці листа
без відповіді?.. Чому чоловік, який лише одного разу (якщо
вірити, що такий лист узагалі був у дійсності, а не є елемен-
том уявного світу авторки) бачив Кларісе, вирішує написати
їй? І чому вона вирішує відповісти... у безвість... Така моно-
логічна епістола Чоловіка й Жінки із дарованим Богом запа-
хом — особливо смачний сюжет для роману.
Життя Кларісе — це роман. Роман як інтелектуальна й
водночас любовна пригода. Чи варто взагалі розмежовува-
ти ці два поняття? Від античного часу багато чого в нас іде
шляхом синтезу, а не диференціації. Це колись було ерато,
праґма, агапе, філія, манія... А в українській мові лише два
слова на позначення цих почуттів: любов і кохання. Есе у цій
книжці — доповнення до життя, а життя — фрагмент книж-
ки, яку Кларісе писала усе життя.

У книжці есе «Записки для молоді: про написане і пере-

жите» авторка змагається з мовою. Письменники, яких мож-
на назвати «онтологічними», за Морісом Бланшо, прагнуть
розчинитися, дематеріалізуватися в мові. Лише в такому
разі зникає власний стиль і починає говорити сама мова. У
кількох есе «Записки для молоді: про написане і пережите»
Кларісе Ліспектор розмірковує над цим феноменом, який є
давньою проблемою в літературі.
Що важить: індивідуальний авторський стиль чи уміння
вслухатися в мову, омовляти мову, коли замість тебе «гово-
рить» сама мова?
Моріс Бланшо вважав, що до тих, хто вслухається в мову,
належать такі поети, як Стефан Маллярме, або ж такі проза-
їки, як Франц Кафка. «Кафка <...> ввійшов у літературу лише
тоді, коли зумів замінити “Я” на “Воно”. Це таки правда, про-
те перетворення це набагато глибше. Письменник належить
мові, якою ніхто не говорить, яка ні до кого не звернена,

87
яка не має осердя, яка нічогісінько не розкриває. Він може
гадати, ніби самостверджується в цій мові, однак те, що він
стверджує, цілковито позбавлене себе. Тією мірою, якою він
є письменником, він платить данину тому, що пишеться,
він уже ніколи не зможе виражати себе і тим паче вже не
зможе звертатися до тебе чи давати слово іншому. Там, де
він є, промовляє тільки буття — це означає, що слово більше
не говорить, але є, і прирікає себе на чистісіньку пасивність
буття»*. Подібне феноменологічне явище притаманне й про-
зовим творам Кларісе Ліспектор, де «слово більше не гово-
рить, але є», а письменниця «прирікає себе на чистісіньку
пасивність буття».
Кларісе Ліспектор у цій книжці постає авторкою, яка
прагне говорити мовчанням. Моріс Бланшо зазначав із цього
приводу: «Письменник начебто владар свого пера, він може
набути найбільшої в світі влади над словами, над тим, що
прагне висловити через них. Проте цій майстерності вда-
ється хіба що поставити його і втримати в контакті з тією
природженою пасивністю, де слово, що виступає тепер лише
позірністю й тінню слова, ніколи не може бути ні опанова-
ним, ні навіть ухопленим і залишається недосяжним, невід-
ступним, непевним моментом зачарованости. Майстерність
письменника — не в тій руці, що пише, не в “недужій” руці,
яка ніколи не випускає пера, адже те, що вона тримає, на-
справді вона не тримає, те, що вона тримає, належить тіні, та
й сама вона є тінню. Майстерність завжди є справою другої
руки, тої, котра не пише, руки, що здатна втрутитися в будь-
який мент, вхопити перо і відкласти його набік»**.
У книжці «Записки для молоді: про написане і пережи-
те» чимало парадоксальностей, зрештою, непричесаність
думок тільки потверджує, що ми маємо справу з жанром
есе, а не з чимось мертвим і наперед готовим. Питання про
мову, яку в поствітґенштайнівському дусі порушує Кларісе
Ліспектор, можна пояснити й за допомогою такого форма-
лістського поняття, як «деавтоматизація» або ж «одивнення»
* Бланшо Моріс. Простір літератури. Есе / Пер. з франц. Л. Кононо-
вича. — Львів: Кальварія, 2007. – С. 14.
** Бланшо Моріс. Простір літератури. Есе / Пер. з франц. Л. Кононо-
вича. — Львів: Кальварія, 2007. – С. 12.

88
(рос. остранєніє). Ці есе й справді дивні. Уже в першому есе
авторка ніби бавиться з читачами: а що було б, якби речення
вийшло ось таким...
Кларісе Ліспектор живе у світі, де постійно є вибір у кон-
струюванні множинних світів. Тобто у народженні в реально-
сті слів, які допомагають наблизитися до стану невинності,
онтологічної мистецької цноти, що дає можливість свідчити
правду у слові. Щойно автор обирає одне слово, він (чи вона)
прирікає на забуття й розчинення в нескінченному мовчанні
мільйонів інших потенційних слів.
Як знайти своє слово? Й чи можливо знайти власне слово,
коли в літературі ти — раб мови?
У тексті чимало таких ґностичних і подеколи софістичних
питань, у яких мова є одночасно домом як буття (за Мар-
тіном Гайдеґґером), так і небуття, простором мовчання (за
ісихастами). Інколи Ліспектор лише вслухається в мовчання,
щоб звідти видобути потрібне слово.
Чи боїться вона слів? Чи боїться мови?
А може, боїться передусім себе?
Книжка — як уламки життя, як різні досвіди, які навіть у
своєму мовчанні омовлені. Часом, щоб «написати один-одні-
сінький вірш, потрібно дощенту вичерпати життя. І <...> щоб
написати вірш, потрібно вичерпати мистецтво, вичерпати
всеньке життя в пошуках мистецтва»*. Кларісе «дощенту
вичерпує життя», її невеличкі за обсягом есе пов’язані з до-
свідом, а отже, є частиною життєсвіту письменниці. А життє-
світ — це готовність черпати себе із навколишньої дійсності,
вичерпувати дійсність, щоб творити себе й літературу як ча-
стину себе.
Есе невеличкі за розміром. І їх авторка написала не
задля книжки як такої. Напевно ж, вона розуміє, що для
класичного роману тут матеріалу замало. Але ж письмен-
ники пишуть романи щодня. І цей роман — життя. Часом, за
Бланшо, потрібно вичерпати його повністю, щоб написати
кілька сторінок, що залишаться в часі. Кларісе написала свій
роман, а у цій книжці вона не авторка, й не спостерігачка,
не учасниця й не об’єкт споглядання. Авторка есе обрала до-
* Бланшо Моріс. Простір літератури. Есе / Пер. з франц. Л. Кононо-
вича. — Львів: Кальварія, 2007. – С. 76.

89
волі дивну позицію підглядання за собою по той бік мови.
У цій реальності вона залишає слова й мовби роздягається
перед читачем, який потрапляє у світ деавтоматизованого
слова й деавтоматизованих ситуацій. А в іншій реальності
Кларісе — оголена, безмовна й омовлена, своя й усіхня, бо ж і
слово — в онтологічному розумінні — не належить людині.
Есе інколи нагадують приклади герменевтики життя, коли
фрагменти дійсності постають матеріалом для творення ін-
телектуально-чуттєвих лабіринтів, у яких жінка змагається
з мовою як із суперницею, котра має відійти, поступитися
у змаганні за чоловіка.
Кларісе Ліспектор належить до тих авторок, які в письмі
розчиняють себе. Вона боготворить друкарську машинку за
те, що в ній немає «людського». Тільки клацання й виявлен-
ня тексту. Письменниця хоче бути собою. Проте що означає,
зрештою, ця фраза? Бути собою — це бути ким? Друкарська
машинка — це друкарська машинка? А звідки беруться ре-
чення?
Процес письма для неї нагадує народження. Зрештою, у
письмі відбувається самостановлення, яке потім знову зни-
кає, щойно дописано останнє речення. І в такій філософії
мерехтливої присутності — боротьба зі звуками й словами
Кларісе Ліспектор. В одному есе вона розмірковує про зміст
і форму. Було б легко писати, якби можна було розмежува-
ти ці дві архіважливі для письменника категорії. Обрати
лише зміст і зневажити формою, яка потім нібито з’явить-
ся сама. Але процес письма — це зазирання в потойбіччя,
із якого має народитися слово-речення-текст. Ліспектор
персоналізує процес письменства, проте деперсоналізує
автора. Для неї письмо — герметична замкненість і софі-
стика, у якій письменниця доволі вправна. У цій книжці й
справді чимало фраз, які видаються нісенітницею з точки
зору класичної граматики, а отже, й традиційної логіки. Ін-
коли речення розірвані, фрагментарні, остання частина не
пов’язана з початком фрази... Ні, це не ґандж перекладачки
Наталі Пнюшкової, а специфіка оригіналу, який перекладач-
ка вирішила відтворити максимально точно. Зрештою, сама
Ліспектор пише, що не любить художності, у якій домінує
мета-фора, тобто пере-несення в перекладі з грецької мови.

90
Чи мето-німія, уподібнення в назві за якимсь із критеріїв. Її
цікавить об’єктивоване письмо як фіксація. Проте виникає
питання про те, а що, власне, фіксує Ліспектор — «речі, що
належать світові — об’єкти, — набувають для мене дедалі
більшої ваги. Я бачу об’єкти, навіть не змішуючись із ними,
бачу їх такими, які вони є». Подібного погляду дотримував-
ся й Стефан Маллярме, який прагнув наблизитися до речей
у їх об’єктивній сутності. А для цього, за Бланшо, потрібно
було розчинити слова, тобто всі ці нагромадження конота-
тивних значень, загальноприйнятих значень, які роблять річ
загальновідомою. Але ж справжня річ — в об’єктивному ви-
яві — так і залишиться поза увагою читача. Щось у цьому ін-
телектуальному жесті нагадує платонівське шукання ейдосів.
Є мільйони столів, проте лише одна об’єктивно явлена стіль-
ність. Тільки от питання в тому, як досягнути стільності. Для
Платона й Аристотеля відповідь на це запитання полягала у
творенні чистого розуму, тобто розуму філософського. У цій
книжці перед нами Кларісе Ліспектор постає і як філософиня
(дивна граматична конструкція з огляду на те, що в класич-
ній історії філософії маємо переважно чоловіків-філософів).
Проте незвичність — ознака і життя, й художнього життєсві-
ту, й способу мислення авторки.
В одному есе її міркування подібні до філософських
поглядів французьких екзистенціалістів ХХ ст. Як і Сартр,
Ліспектор вважає, що письмо — це боротьба і становлення.
Немає нічого готового. Письмо — це боротьба між змістом і
формою, у результаті чого відбувається народження. Пись-
менник нічого не створює, а лише дає можливість явищу
оприявнити себе. У Болеслава Лесьмяна, польського пое-
та початку ХХ сторіччя, в одному з віршів є уявлення про
шеол — особливе місце в юдейській міфології, простір між
буттям і небуттям; місце, де перебуває дитина до народжен-
ня у цьому світі.
Ще одне важливе поняття у філософії Кларісе Ліспектор —
невинність (це поняття має свої традиції у світовому мис-
тецтві, зокрема у роботах Вільяма Блейка — згадати хоча б
його «Пісні невинності» 1789 року). Невинність — вияв само-
становлення у розчиненні в світі речей і проникнення у світ
слів-речей, тобто правічних первісних сутностей, які висна-

91
жують, висмоктують письменницю, приречену на проклят-
тя письменства. Для екзистенціалістів екзистенція передує
есенції. Ніхто не народжується в світі людиною, проте може
стати нею у процесі пошуку відповідей на екзистенційно
значущі питання.
От таких питань у цій книжці чимало. Проте відповіді
на них можна віднайти, якщо погодитися з авторкою, що за
невинність потрібно хвалити не дітей, які є такими апріорі,
а, наприклад, Пікассо, який зміг через своєрідне мистецьке
«опрощення» стати невинним. Невинність — результат здіб-
ності митця змінювати реальність і створювати її кращою.
Що означає кращість? Чи це геґелівський прогрес? У жодно-
му разі, хоча геґелівське поняття «зняття» тут якоюсь мірою
й хотілося б згадати. Література перетворює світ речей, ро-
блячи його кращим, проте сама література не є ані поганою,
ані доброю. Слово просто є. Як є мовчання й тиша. «Нам,
утилітаристам, досі вдається тримати небо поза межами до-
сяжності. Крім Шагала. Це одна з тих небагатьох речей, яким
ми ще не служимо. Ця дитина, новостворена людина-ху-
дожник, мала б ті самі засадничі проблеми алхімії. Але якби
людина, ця сама, не стала митцем, не відчуваючи потреби
перетворювати речі, наділяючи їх кращою реальністю, якби,
врешті-решт, вона не відчула потреби в мистецтві, тоді, коли
говорила, вона дивувала б нас. Вона говорила б із чистотою
того, хто бачить, що король — голий. Ми були б для неї, як
сліпі й глухі, які хочуть бачити й чути».
Письменництво для Ліспектор — це алхімія, тобто про-
цес містичний. Але ж у середньовіччі алхімічні перетворення
можливі саме тому, що основою усього сущого й буття був
Бог як онтологічний центр. Усі слова й речі були шляхом до
пізнання Бога. Кларісе, до речі, часом у момент екстатичних
інтелектуальних переживань звертається до Бога. Господь
народжується в її реченнях у вигляді звертань, проте «хто
є Бог»? — ще одне питання, яке залишається предметом
розмислів і шукань у цій книжці. Бог тримає Слово. Слово
з’являється у світі в народженні речень, які видобуває дру-
карська машинка, на якій грає письменниця, видобуваючи
різні звуки. Машинка для Ліспектор — частина її загадкового
«Я». Зрештою, й сама вона кокетливо зізнається, що є загад-

92
кою. Її життя — це загадка. «Пробачте мені на слові, але я для
себе — загадка».
У завершальних есе Кларісе Ліспектор торкається теми
любові. Мотиву ключового для французьких екзистенці-
алістів. Для Альбера Камю й Жана-Поля Сартра любов пе-
ребувала на найвищому щаблі екзистенційної піраміди,
структурними елементами якої були абсурд (усвідомлення
людиною абсурдності життя) та бунт (бунтівна людина як
повстанець проти абсурдної дійсності). Проте третім рівнем
у цій системі мала бути саме любов. Трагічна автокатастро-
фа, у який загинув Камю, не дала йому можливості заверши-
ти обґрунтування третього рівня цієї системи. Рівня, який
важить дуже багато в рефлексіях Кларісе Ліспектор. Вона
пише про важливість для письменника постулювати, що він
(чи вона) любить своїх читачів. Що означає ця фраза? Що
означає любити?
Видається, що для Ліспектор любов — це Бог. В останніх
есе вона заторкує й тему смерті, мотив власної конечності
людини. Кларісе відверто зізнається, що боїться цього пе-
реходу («я не знаю, які туманні й молочні шляхи чекають на
мене»). На її думку, немає пекла чи раю. Смерть — це вже
рай.
«Очевидно, — пише Кларісе, — що моя любов до світу
ніколи не зупинятиме ні війни, ні смерті. Любов ніколи не
ставала перепоною для того, щоб всередині обливатися кри-
вавими сльозами. Діти дарують велику радість. Але також
я кожен день відчуваю біль від пологів. Світ ошукав мене,
я ошукала світ. Тож не хочу вже любити. Що мені лишаєть-
ся? Жити механічно, доки не настане природна смерть. Але
знаю, що не можу жити механічно, мені потрібний притулок,
саме притулок у любові. Я отримала любов». Любов справді
нічого не потребує. Й навряд чи здатна змінити світ на кра-
ще. А проте, світ без любові мертвий, одноманітний, сірий.
Письмо дає можливість авторці відчути любов. Усі ці газетні
замальовки були написані тільки з відчуттям любові. Перед
нами не просто газетні статті, а своєрідний щоденник, який
веде авторка, щоб бути чесною перед собою. Ще трохи — й
вона напише роман. Точніше, за Ліспектор, роман почне на-
роджуватися в цьому світі.

93
 Особливістю манери письма Кларісе Ліспектор та її есе-
їстичної прози (філософсько-естетичних замальовок) є від-
вертість. Вона транспарантна в письмі. Можливо, саме це
й визначає плутаність, притаманну граматичному рівню.
Синтаксис Кларісе химерний, речення подеколи сплутані.
Це не речення, а фрагменти реальності. Явно письменниця
наслідує не синтаксис португальської мови. Інколи речен-
ня видаються занадто еліпсичними: в них чогось бракує,
їм чогось не вистачає. Але ж Кларісе зізнається, що не є
професійним літератором. І тут професійність передбачає
здатність умертвляти мову. Професійний письменник здат-
ний убити слово, зробити його відточеним, філігранним. А
Кларісе інакша. У житті вона особлива: бразилійка з україн-
сько-єврейським корінням. У своїх есеїстичних розмислах
транспарантна, тобто прозора. Авторка хоче, щоб її любили.
Хоче, щоб у момент смерті поруч був той, хто її любить. Вона
вірить у буддійську реінкарнацію: і тоді, в новому втіленні,
вона знову читатиме свої ж книжки. Є в міркуваннях Кларісе
певна циклічність: передусім у способі думати, в організації
тексту. Вона починає із замальовки, що має одне речення
(«поезія»), а завершує доволі значним, як для цієї книжки,
сповідальним листом, який доповнює те перше речення. Ця
книжка не з прози, а з поезії.
Це лише здається, що перед нами тексти, написані про-
зою. Синтаксична організація й підказує, що авторка керу-
ється особливою граматикою марень, внутрішнього відчуття,
вчування у слово. А це вже поезія, що виростає з плинного
часу. Вона тікає від минулого, минуле не існує для Кларісе,
лише теперішнє й майбутнє.
У цьому вона також жінка. Жінка, яка хоче бути красивою.
Яка хоче чуттєвості й насолод, і сексуальна насолода для неї
далеко не найбільша. Є інші досвіди, інші насолоди, інші две-
рі, які прочиняє письменниця.
Творчість Кларісе Ліспектор складно назвати масовою.
Принаймні ця книжка для тих, хто має здатність споглядати
навколишній світ через власні внутрішні відчуття. Книжка
медитативна, подеколи елегійна й контемпляційна. Авторка
пише про те, що час невблаганний, що потрібно поспішати
писати, любити й виховувати дітей (ці три мотиви є клю-

94
човими в її житті), проте вона водночас некваплива у сло-
ві. Подеколи такий поспіх позначається на тому, що автори
нехтують формою. Ліспектор зізнається, що й сама інколи
грішила недовідчуттям форми. Проте письменниця доволі
уважна до власних думок. Вона, здається, вже в цьому потре-
бує читача: без нього слово ніколи не народиться.
Народження слова відбувається не лише в момент напи-
сання, а й також у момент читання Іншим. Ця книжка діа-
логічна, в ній постійно відчуваєш досвід присутності когось
іще. Подеколи ти як читач зливаєшся з тим іншим уявлю-
ваним читачем, до якого звертається Кларісе. Вона справді
дивна й ні на кого не подібна у своїх міркуваннях. А водночас
авторка випромінює любов і прагне, щоб її книжки зробили
щасливішими інших. «Обіцяю своїм читачам, що буду ща-
сливішою й так само зроблю щасливішими їх, принаймні на
мить, але щасливішими», — стверджує Кларісе Ліспектор.
Нехай постскриптумом до цієї післямови будуть слова
самої авторки, яка хоче бути собою (хоч це окреме складне
філософське питання: як це — бути собою? Хто є я?): «Любов
у мені буде завжди. Письменництво — це неймовірно сильна
річ, але воно може як зрадити мене, так і полишити напри-
зволяще: одного дня можу відчути, що вже написала те, що
було мені призначене долею в цьому світі, і що мені також
треба вміти зупинитися. У тому, що стосується письменни-
цтва, я не маю жодних гарантій. З любов’ю я можу робити це
аж до самої смерті. Любов не закінчується». Любов справді
вічна, як і слово, яке народилося з любові. Ось така ця неве-
личка книжка, написана химерним синтаксисом і незвич-
ними реченнями. Книжка жінки чуттєвої й безчуттєвої, яка
пише про власний чуттєвий досвід у пізнанні й світу й вод-
ночас прагне вийти на якийсь особливий рівень комунікації
з собою та іншими, у якому слова здатні розчиняти в собі
все «людське». Вона прагне фіксувати й не любить фактів.
Софістка й логік, герметична й прозора, алогічно-логічна
Кларісе Ліспектор розповідає про «Написане і пережите»,
щоб не померти. Поки пише — вона живе.
У любові.
Її любов не вмирає.
Дмитро Дроздовський
 Літературно-художнє видання
Кларісе Ліспектор
ЗАПИСКИ ДЛЯ МОЛОДІ: ПРО НАПИСАНЕ І ПЕРЕЖИТЕ
Есе
З португальської переклала Наталія Пнюшкова

Редактор Інна Корнелюк

Дизайн Вадим Карасьов
Макет Сашко Шевцов
Відповідальний редактор Галина Завалій

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру

видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції
ДК №4873 від 26.03.2015 р.

Видавець: ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко»

Інтернет-магазин: www.anetta-publishers.com
Для листування: anetta@anetta-publishers.com
Віддруковано з готових діапозитивів
в друкарні ТОВ «Друкарня «Рута»,
ДК №4060 від 29.04.2011,
м. Кам’янець-Подільський, вул.Пархоменка,1,
т. 038 494 22 50, drukruta@ukr.net
Замовлення №

ЛІСПЕКТОР Кларісе
Л 11 Записки для молоді: про написане і пережите. Есе / Переклад з
португальської Наталії Пнюшкової. — Львів: Видавництво Анетти
Антоненко, 2019. — 96 с.
ISBN 978-617-7654-10-9
ISBN 978-617-7654-08-6 (Серія «Writers on Writing»)
До Колекції книжок вибраної есеїстики «Writers on Writing» увійдуть вперше перекладені
українською твори всесвітньо відомих класиків літератури, серед яких — бразильська
письменниця українського походження Кларісе Ліспектор. Її «Записки для молоді: про
написане і пережите» — це роздуми про письменництво і життя, які для авторки були
двома подобами одного чуда: життя повсякденного.
Для деяких читачів ця книжка «Про написане і пережите» буде приводом для пошуку
шляхів тлумачення засад творчого доробку культової авторки, інші напевне відчують
поштовх до того, щоб описати чи навіть закарбувати історію власних життів. У кожному
разі ця незвичайна книжка думок і почуттів як modus operandi може стати своєрідним
посібником для тих, хто прагне писати й стати письменником.
УДК 821.134.3