ВИРАЗНЕ ЧИТАННЯ

Лекція 5
ЗАСОБИ ЕМОЦІЙНО-ОБРАЗНОЇ ВИРАЗНОСТІ.
ЕЛЕМЕНТИ ВНУТРІШНЬОЇ ТЕХНІКИ СЛОВЕСНОЇ ДІЇ
План
1. Підтекст як внутрішньо прихований зміст тексту.
2. Спілкування з аудиторією. Види спілкування.
3. Міміка і жести: їх роль у спілкуванні з аудиторією.

1. Підтекст як внутрішньо прихований зміст тексту.

Підтекст. Приступаючи до підготовки тексту до виразного читання, ніколи не слід
починати думати, як його читати. Головне завдання читця – подумати, що сказати цим
текстом. Необхідно визначити основну мету і осмислити головну думку.
В.Шереметєвський говорив: «Скажи мені, як ти читаєш, і я скажу, чи розумієш ти
прочитане». Оце як залежить від правильного визначення підтексту – внутрішньо
прихованого змісту якого-небудь тексту, висловлювання. Це і думки, і почуття, і
сумніви, і наміри, і настрої, які хвилювали автора, і змусили його писати твір. Про них не
говориться в тексті, вони є внутрішнім наповненням слів. Усвідомлюючи це, читець
прагне донести ці думки, почуття, настрої до слухачів. Залежно від того, що він хоче
передати, добирається потрібна інтонація. К.Станіславський казав: «У момент творчості
слова – від поета, підтекст – від артиста. Інакше глядачі не йшли б до театру, щоб
дивитися актора, а сиділи б дома і читали б п’єсу». Те ж стосується і уроку літератури.
Учитель є першим інтерпретатором твору, він один змушує своїх слухачів переживати,
хвилюватися. Підтекст дає можливість одне й те ж слово читати з найрізноманітнішими
інтонаціями. Проте слід шукати правдиву інтонацію, яка відповідатиме суті тексту.
Часто буває прихований підтекст. Наприклад, у байці Глібова «Лисиця-жалібниця» вся
промова пронизана вболіванням лисиці за долю пташок, у такий спосіб вона відвертає
увагу від власних підступних намірів (це підтекст цього уривка для читця):
У тихому гаю Лисичка щастя мала,
Як у своїм добрі, жила, гуляла;
Ніхто її там не лякав,
І вдень, і ввечері там соловей співав,

1
І пташки пурхали, зозуленька кувала;
Скрізь зеленіло, все цвіло;
Так гарно, любо там було.
Лисиця так собі казала:
— От де по правді можна жить
І доленьку хвалить,
В добрі кохаться, всіх любити,
Ніколи зла і кривди не чинити! —
Якби ж то правдонька щербата не була,
То, може, й справді б так жила.
Раз на калині недалечке
Угляділа вона гніздечко;
Сиділи пташки там.
— Ох,— каже,— як не гріх котам
Таких малесеньких, безвинних не жаліти!
І їм же хочеться на світі жити...
Ну, вже коти! Десь на лихо вони
Вродились, вражії сини,
Не тільки вдень — вночі поживу бачуть,
Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть.
Зажерливих пройдисвітів таких
Я перевішала б усіх...
І жалібниця щось сказати ще хотіла,
Аж пташки із гнізда додолу якось ляп —
Лисичка зараз хап та хап —
Прехорошенько всіх поїла...
Як жалібно співати почала,
А он на що звела!
Лукавий чоловік словами нас голубить,
Неначе всіх і жалує, і любить,
Для правди, для добра живе,
Як по воді пливе;

2
 А ближче придивись ти —
І видно, що виля хвостом:
Помажу, мов, медком —
Солодше буде з'їсти.
Істинний підтекст промови розкривається в кінці байки, де автор знімає маску
лицемірства і показує справжнє єство хижака.

2. Спілкування з аудиторією. Види спілкування.

Спілкування. Словесна дія читця – це активний вплив на слухача. Виразне
читання вимагає тісного зв’язку між читцем і слухачами. Живе слово потребує активної
реакції. І вмілий читець може зацікавити аудиторію.
У практиці виразного читання існує кілька видів спілкування з аудиторією:
 моноспілкування,
 спілкування з уявним слухачем,
 безпосереднє (пряме) спілкування.
Кожен вид має свої труднощі. Так, моноспілкування – це, по суті, монолог читця,
який потребує надзвичайно напруженого і правдивого внутрішнього життя виконавця.
Таким видом спілкування доцільно користуватися під час читання філософської лірики,
рідше інтимної, монологів яз драматичних творів, прозових спогадів. При
моноспілкуванні читець ніби роздумує вголос, міркує, згадує тощо. Цей вид спілкування
обмежує читця в жестах, увага зосереджена на словах, почуттях. Так, наприклад,
читається поезія П.Тичини «О Панно Інно» – виконавець жодного разу не звертається до
слухачів, він розмовляє з уявним образом Інни і всі свої почуття звертає до неї.
Спілкування з уявним слухачем – справжнє мистецтво, своєрідний дует,
оскільки це спілкування двостороннє, бо аудиторія своєю реакцією вступає в це
спілкування.
Під час читання деяких творів (байки, гуморески та ін.) вимагається лише пряме
спілкування. При такому спілкуванні читець апелює до слухачів безпосередньо,
закликає до чогось, прагне примусити переживати так, як він сам, закликає до
співрозмови, робить їх учасниками подій. Наприклад:
«Ой, люди добрі! що мені на світі божому робить? Не можна, не можна за
лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся — та й вибирайсь на
3
кубанські степи! Дав же мені Господь сусід — нічого казать! Але ніхто мені так не
допік аж до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов’їха, Та що й говорить?
Хіба ж ви її не знаєте? Чи є ж така — не то що на селі, але й в цілому світі? Боже мій!
Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить! Якби я під землею
лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла б. А я, собі на лихо, вдалась добра. І,
господи! я б її довіку не зачепила, якби вона мене не зачіпала. Ще, на біду, й чоловік мій,
Омелько, вдався вже геть-то гнучкий, як батіг з клоччя. Та що й говорить! Од такої
баби, як Палажка, не тільки я з Омельком, але навіть дві люті собаки не одгризлись би.
На моє безголов’я й хати каші на однім кутку, через улицю, і поле наше поруч» (І. Нечуй-
Левицький «Кайдашева сім’я»).
Іноді виникає питання: звертатись до одного слухача чи до всієї аудиторії.
Звичайно, це залежить від того, який твір виконується. Проте, звертаючись до одного
слухача, читець повинен пам’ятати, що працює для всієї аудиторії. «Від читця до
аудиторії повинно бути натягнуто стільки «ниток», скільки в залі сидить людей, –
зазначала Марія Германова, – і кожну нитку читець повинен тримати туго натягнутою, і
за кожною він повинен стежити». Читець повинен постійно відчувати реакцію аудиторії,
настрій, внутрішній стан. Робота вчителя ускладнюється тим, що в ролі читця він постає
по кілька разів на день і читати доводиться той самий твір, тому учитель має володіти
особливим мистецтвом – переживати і представляти твір щоразу як уперше.

3. Міміка і жести: їх роль у спілкуванні з аудиторією.

Для підсилення емоційно-образної виразності читання допоможуть міміка і жести.
Вони нерозривно пов’язані з інтонацією, проте не повинні бути самоціллю читця, а є
додатковими, допоміжними засобами. Іноді вони можуть передати (доповнити) те, що не
висловлене словами. Однак не слід захоплюватись, адже головним у читанні є слово, усе
інше – другорядне; жести, вираз обличчя мають бути щирими, простими, природними і
доречними.
За характером жести поділяються на кілька груп:
 механічні (вони виникають під час підготовки тексту до читання, під час
читання і часто змінюються),
 описові (з’являються під час читання і допомагають виділити певні картини,
місце),
4
  вказівні (необхідні для уточнення місця, напрямку і можуть виражатися рукою,
кивком голови, очима);
 найскладнішими є психологічні жести, які допомагають передати внутрішній
стан читця, їх не можна придумати, вони з’являються як внутрішня потреба і передають
складні психологічні стани: страху, жалю, розпачу,розгубленості, радості тощо.
Кожен виконавець повинен уміти вільно володіти своїми руками, тілом, не боятись
рухатись перед аудиторією, або бути некрасивим у тій чи тій позі. Відомий режисер
Євген Вахтангов зазначав, що прекрасна та рука, яка уміє все виразити, передати іншим
внутрішній стан людини, прекрасне те, що виражає душу людини, прекрасно виразно. А
якщо рука прекрасна сама собою, за своєю формою, але нічого не виражає, – вона
«нерозумна» і нікому не потрібна.
Є ще цілий ряд необхідних елементів, потрібних читцеві: це уміння стояти перед
аудиторією, вміння читати з книги, вміння тримати книгу, вміння закінчити читати й
перейти до розмови тощо. Читець на сцені, а вчитель в аудиторії має створити таку
атмосферу, щоб слухачі/учні відчували насолоду від зустрічі з мистецтвом.
Читець/учитель, мов диригент, має створити потрібний настрій, викликати бажання
слухати, дивитися. Вони стежать, як розгортається дія, вони стають свідками чудесного
акту оживлення літератури.
І ще важливий момент – під час читання читець/учитель «ховається» за текстом,
для нього головне це образ, подія. Читець демонструє не себе, а прекрасний витвір
мистецтва. Читець має пам’ятати, що слухачі це його постійні «партнери» в роботі,
оскільки лише у взаємодії він отримує відповідь: чи зрозуміли, чи відчули, чи правильно
думають тощо. І якраз від цієї творчої взаємодії залежить успіх виступу на сцені чи успіх
уроку/лекції.