1

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова праця

на правах рукопису

БЕРЕЖНА АЛЬОНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 347.77 / 366.9

ДИСЕРТАЦІЯ
ПРАВОВІ ПИТАННЯ ПУБЛІЧНОГО ВИКОРИСТАННЯ МУЗИЧНИХ
ТВОРІВ У ГРОМАДСЬКИХ МІСЦЯХ
081 «Право»

Подається на здобуття наукового ступеня доктора філософії

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________ А.О. Бережна

Науковий керівник:
Харитонова Олена Іванівна
доктор юридичних наук, професор

Одеса – 2021
 2

АНОТАЦІЯ

Бережна А.О. Правові питання публічного використання музичних

творів у громадських місцях. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081
«Право». Національний університет «Одеська юридична академія», Одеса,
2021.
Дисертація є першим у вітчизняній науці спеціальним комплексним
дослідженням правових питань публічного використання музичних творів у
громадських місцях, в якому основна увага зосереджена на матеріалах судової
практики судів господарської юрисдикції, як напрацьованого практичного
базису реалізації нормативних положень регулювання відповідних
правовідносин з метою подальшого застосування у діяльності новоутвореної
спеціалізованої судової установи – Вищого суду з питань інтелектуальної
власності. Робота складається з трьох розділів, в яких досліджено правовий
аспект використання музичного твору авторами та іншими суб'єктами
виключних прав на музичні твори у якості об’єкта економічних відносин –
товару з метою отримання прибутку від результатів своєї творчої діяльності.
Досліджено специфічні ознаки та особливості такого
культурно-соціального явища, як музичний твір у правовій площині, в
результаті чого надано авторське визначення музичного твору як об’єкта
правового регулювання.
Проаналізовано статус автора та інших носіїв виключних прав на музичні
твори, можливості таких суб’єктів задовольняти свої суб’єктивні права та
охоронювані законом інтереси при здійсненні окремих правомочностей щодо
використання музичного твору, в результаті чого встановлено, що сучасний
стан правового забезпечення здійснення суб’єктивних авторських прав зумовив
 3

необхідність закріплення на нормативному рівні конкретних способів їх

здійснення.
Окремо приділено увагу та надано загальні характеристики суб'єктам
суміжних прав, які у своїй діяльності безпосередньо застосовують музичний
твір. В першу чергу, це виконавці музичних творів: музиканти та співки.
Встановлено, що виконавець музичного твору, якого законодавцем
віднесено до суб'єктів суміжних прав, є найбільш близьким за своєю
юридичною природою до автора твору, і результат його інтелектуальної
діяльності - виконання до об'єктів авторського права, а отже його правовий
статус знаходиться на межі суміжних прав та авторських прав, разом з тим
більше тяжіє до останніх.
Підтримано позицію щодо того, що з урахуванням специфічних ознак
способів здійснення авторських прав останні слід розуміти як конкретно
визначені положеннями актів цивільного законодавства дозволи та заборони
для носіїв суб’єктивних авторських прав та осіб, які їм протистоять в силу
абсолютного характеру цих прав, щодо вчинення відповідних дій, спрямованих
на задоволення певних матеріальних чи нематеріальних інтересів носіїв
суб’єктивних авторських прав.
Зосереджено увагу на використанні твору, як одному зі способів
здійснення (реалізації) правомочностей автора, яке виступає якісною ознакою
процесу здійснення суб’єктивного цивільного права, що вказує, за допомогою
яких засобів, у якому порядку, стосовно яких об’єктів мало місце здійснення
відповідного суб’єктивного цивільного права в кожному конкретному випадку.
Висунуто пропозицію щодо застосування поняття «використання твору»
виключно до суб’єкта авторського права. Натомість у відношенні суб’єктів, які
користуються твором у своїй діяльності лише задля отримання прибутку, але
без набуття права власності, пропонується застосовувати поняття
«користування твором».
 4

Здійснено аналіз передбачених законодавством прав і обов’язків

організацій колективного управління майновими правами з точки зору їх
достатності та відповідності завданням, які ставляться перед останніми з метою
захисту автора від порушення його прав з боку інших суб’єктів користування
музичним твором.
Розроблено пропозицій щодо підвищення ефективності здійснення
повноважень організаціями колективного управління та вдосконалення порядку
взаємодії між автором та такими організаціями. Обґрунтовано необхідність
виокремлення функції захисту (в тому числі - судового) прав автора на твір як
однієї з основних функцій діяльності організацій колективного управління.
Зокрема, з метою удосконалення ефективності захисту майнових прав авторів
пропонується закріпити за організацією колективного управління право на
захист об’єктів авторського права, які знаходяться у її управлінні за договором з
правовласником, як дискреційне.
Встановлено, що договір у сфері використання музичного твору є
основною універсальною правовою моделлю організації та врегулювання
взаємодії між учасниками правовідносин у музичній індустрії: автора (інших
правоволодільців), організації колективного управління та користувача -
суб’єкта підприємницької діяльності.
Наголошено на тому, що імперативна вимога закону щодо письмової
форми ліцензійного договору та вимога про підписання договору, шляхом
проставлення підпису (електронного підпису) не відповідає сучасним
тенденціям суспільних відносин, які формуються у мистецькій галузі, адже в
такому разі використання інших правових конструкцій, наприклад, договору
приєднання без підпису обох сторін, є таким, що не відповідає чинному
законодавству. Визнано за необхідне переглянути законодавчо закріплені
форми правочинів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної
 5

власності та безпосередньо авторського права, з метою подальшого

запровадження механізму укладення публічного ліцензійного договору.
Здійснено аналіз проблеми захисту автора від порушення його прав на
твір як основної у контексті досліджуваної тематики, адже, по-перше,
врегулювання відповідної сфери суспільного життя на законодавчому рівні хоча
й відбулося порівняно давно, тим не менше на сьогоднішній день воно не
відповідає сучасним тенденціям розвитку галузі, по-друге, контроль за
реалізацією нормативних положень з боку держави має фрагментарний
характер, по-третє, особливо гостро стоїть питання переважного правового
нігілізму населення щодо дотримання авторських прав.
Встановлено, з урахуванням сучасного стану судової практики з
ефективного вирішення спорів, що виникають у сфері авторсько-правових
відносин, переваги розгляду таких спорів саме судами господарської
юрисдикції з огляду на такі ключові аспекти господарського судочинства:
значний досвід практики з впровадження окремої спеціалізації суддів; високий
рівень та якість судових рішень; оперативність розгляду справ, яка є вагомим
фактором для спорів у сфері інтелектуальної власності загалом.
Зосереджено увагу на вивченні судової практики захисту авторського
права на музичні твори виключно господарськими судами, як напрацьованим
практичним базисом для майбутньої роботи Вищого спеціалізованого суду з
питань інтелектуальної власності, адже згідно з законодавством саме за
нормами господарського процесуального закону будуть розглядатися відповідні
справи у новій судовій установі.
Зроблено висновок, що найрозповсюдженішим способом захисту
порушеного права на використання музичного твору є компенсація, яка
виступає специфічним способом захисту авторського права, що є
альтернативою до відшкодування збитків та упущеної вигоди. Маючи
аналогічну мету, як і відшкодування збитків, а саме: відновлення майнового
 6

стану потерпілого, - компенсація, на відміну від відшкодування збитків, носить

імовірний, приблизний характер, а отже, є більше пристосованою до специфіки
об’єкта захисту – музичного твору, за яким неможливо визначити точну суму
збитку для правоволодільця.
Визнано інститут судової експертизи у справах, що виникають зі спорів,
пов’язаних із захистом виключного права на музичний твір, основним засобом
доказування, оскільки судова експертиза є дієвим процесуальним прийомом для
доказування фактів порушення авторських прав та встановлення осіб, винних в
таких порушеннях, зважаючи на складність доказування у визначених судових
справах.
Обґрунтовано позицію щодо доцільності зосередження всіх справ, що за
предметом спору пов’язані із захистом прав на об’єкти інтелектуальної
власності, у окремій судовій установі – Вищому суді з питань інтелектуальної
власності, адже це дасть змогу забезпечити: загальну ефективність судочинства
в сфері захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності та на музичні твори
зокрема; єдність правозастосовної практики, адже ліквідує різні підходи до
тлумачення одних і тих самих норм законодавства, що безумовно підвищить
рівень законності у сфері; стимулюватиме творчу та науково-технічну
діяльність в країні; матиме вплив на інвестиційну привабливість української
економіки для іноземних компаній; сприятиме уніфікації правозастосовної
практики, її наближення до міжнародних стандартів судочинства у сфері
захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності.
Висунуто пропозицію внести зміни до Закону України «Про судоустрій і
статус суддів»відповідно до яких, на період припинення діяльності Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України, як виключної обставини, тимчасово
делегувати її повноваження щодо забезпечення формування суддівського
корпусу іншому органу, метою завершення формування суддівського корпусу
 7

Вищого суду з питань інтелектуальної власності та відповідно початку роботи

судової установи у найкоротші строки.
Ключові слова: музичний твір, автор твору, виключні права, організації
колективного управління, ліцензійний договір, здійснення авторського права,
судовий захист, Вищий суд з питань інтелектуальної власності.

SUMMARY

Berezhna A.O. Legal issues of public use of musical works in public places. –
Qualifying scientific work on the rights of the manuscript.
Thesis for a Ph.D. degree in specialty 081 «Law». National University «Odessa
Law Academy», Odesa, 2021.
The dissertation is the first in domestic science special complex research of
legal issues of public use of musical works in public places, in which the main
attention is focused on materials of judicial practice of courts of economic
jurisdiction, as the developed practical basis of realization of normative provisions of
regulation of the corresponding legal relations for the purpose of further application in
the activity of the newly formed specialized judicial institution – the Intellectual
Property High Court. The work consists of three sections, which explore the legal
aspect of the use of a musical work by authors and other subjects of exclusive rights
to musical works as an object of economic relations – a commodity in order to profit
from the results of their creative activities.
The specific features and peculiarities of such a cultural and social phenomenon
as a musical work in the legal plane are studied, as a result of which the author's
definition of a musical work as an object of legal regulation is given.
The status of the author and other holders of exclusive rights to musical works,
the ability of such subjects to satisfy their subjective rights and legally protected
 8

interests in the exercise of certain powers to use a musical work are analyzed. As a
result, it is installed that in the current state of legal support for subjective copyright
has necessitated the consolidation at the regulatory level of specific ways of their
implementation.
Special attention is paid to and general characteristics are given to the subjects
of related rights who directly apply a musical work in their activity. First of all, they
are performers of musical works: musicians and singers.
It is established that the performer of a musical work, which the legislator refers
to the subjects of related rights, is the closest in its legal nature to the author of the
work, and the result of his intellectual activity – performance by its characteristics can
be attributed to copyright, and therefore its legal status is on the border of related
rights and copyrights, however, more inclined to the latter.
The position is supported that, taking into account the specific features of the
methods of copyright enforcement, the latter should be understood as specifically
permitted by the provisions of civil law permits and prohibitions for holders of
subjective copyright and persons who oppose them due to the absolute nature of these
rights to make actions aimed at satisfying certain tangible or intangible interests of
subjective copyright holders.
The focus is on the use of the work as one of the ways to exercise (implement)
the author's powers, which is a qualitative feature of the process of exercising
subjective civil law, indicating by what means, in what order, in relation to which
objects took place subjective civil law in each case.
A proposal has been made to apply the concept of «use of the work»
exclusively to the subject of copyright. Instead, it is proposed to apply the concept of
 9

«application of the work» to entities that use the work in their activities only for
profit, but without the acquisition of property rights.
An analysis of the statutory rights and obligations of collective property
management organizations in terms of their adequacy and compliance with the tasks
set before the latter in order to protect the author from violation of his rights by other
subjects of music is made.
Proposals have been developed to increase the efficiency of the exercise of
powers by collective management organizations and to improve the order of
interaction between the author and such organizations. The necessity of separation of
the function of protection (including – judicial) of the author's rights to the work as
one of the main functions of collective management organizations is substantiated. In
particular, in order to improve the effectiveness of protection of property rights of
authors, it is proposed to assign to the organization of collective management the right
to protection of copyright objects that are under its management under a contract with
the right holder, as discretionary.
It is established that the contract in the field of use of a musical work is the
main universal legal model of organization and regulation of interaction between
participants in legal relations in the music industry: author (other right holders),
collective management organization and user – business entity.
It is emphasized that the mandatory requirement of the law on the written form
of the license agreement and the requirement to sign the agreement by signing
(electronic signature) does not meet modern trends in social relations, which in this
case use other legal constructions, for example, accession agreement without the
signature of both parties, is not in accordance with applicable law. It was deemed
 10

necessary to revise the legally established forms of transactions concerning the

disposal of intellectual property rights and direct copyright, in order to further
introduce the mechanism of concluding a public license agreement.
The analysis of the problem of protection of the author from violation of his
rights to the work as the main in the context of the researched subject is carried out,
after all, first, regulation of the corresponding sphere of public life at legislative level
though has occurred rather long ago; secondly, the control over the implementation of
regulations by the state is fragmentary; and thirdly, the issue of the predominant legal
nihilism of the population regarding the observance of copyright is particularly acute.
The advantages of trial of such disputes by courts of economic jurisdiction are
established, taking into account the current state of judicial practice on effective
resolution of disputes arising in the sphere of copyright relations and considering the
following key aspects of commercial litigation: significant experience of practice in
implementing a separate specialization of judges; high level and quality of court
decisions; efficiency of consideration of cases, which is an important factor for
disputes in the field of intellectual property in general.
The focus is on the study of judicial practice of protection of copyright in
musical works exclusively by commercial courts, as an established practical basis for
future work of the Intellectual Property High Court, because according to the law the
relevant cases will be considered in the new court.
It is concluded that the most common way to protect the infringed right to use a
musical work is compensation, which is a specific way of protecting copyright, an
alternative to indemnification and covering lost benefit. Having the same purpose as
indemnification – restoration of property of the victim –compensation, in contrast to
 11

indemnification, is probable, approximate, and therefore is more adapted to the

specifics of the object of protection – а music work, for which it is impossible to
determine the exact amount damage to the right holder.
The institute of forensic examination in disputes related to the protection of the
exclusive right to a musical work is recognized as the main means of proof, as
forensic examination is an effective procedural technique for proving the facts of
copyright infringement and establishing the perpetrators of such infringements. cases
of disputes related to the protection of the exclusive right to musical works.
The position substantiated on the expediency of concentrating all cases
related to the protection of intellectual property rights in a separate judicial institution
– the Intellectual Property High Court, after all, this will ensure: the effectiveness of
litigation in the field of intellectual property protection; unity of law enforcement
practice, eliminates different approaches to the interpretation of the same legislation,
will increase the level of legality in this area; will stimulate creative and scientific and
technical activity in the country; will have an impact on the investment attractiveness
of the Ukrainian economy for foreign companies; will promote the unification of law
enforcement practice and its approximation to international standards of justice in the
field of protection of intellectual property rights.
A proposal has been made to amend the Law of Ukraine «On the Judiciary
and the Status of Judges» in accordance with which, for the period of termination of
the High Qualifications Commission of Judges of Ukraine, as an exceptional
circumstance, to temporarily delegate its powers to ensure the formation of the
judiciary to another institution, in order to complete the formation of the judiciary of
 12

the Intellectual Property High Court and, accordingly, the start of the judicial
institution as soon as possible.
Key words: musical work, author of the work, exclusive rights, collective
management organizations, license agreement, copyright exercise, judicial protection,
Intellectual Property High Court.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧКИ

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати

дисертації:
1. Бережна А.О. Захист виключного права на музичні твори у
господарському судочинстві. Науковий вісник Херсонського державного
університету. 2017. № 1. С. 100-104.
2. Бережна А.О. Інститут судової експертизи у справах зі спорів,
пов’язаних із захистом виключного права на музині твори. Підприємництво,
господарство і право. 2017. № 11 (261). С. 10-13.
3. Бережна А.О. Особливості публічного використання музичного твору
як об’єкта авторського права:аналіз нормативних положень. Вісник
Національного технічного університету України «Київський політехнічний
інститут». 2018. № 1(37). С. 70-74.
4. Бережна А.О. Автори та інші суб’єкти прав на музичні твори:
оглядовий аналіз нормативних положень. Юридичний науковий електронний
журнал. 2019. № 4. С. 38-41.
5. Berezhna A. Definition of notion “musical work” as an object of civil-law
relations. Recht der Osteuropäischen Staaten (ReOS). 2019. №1. С. 5-8.
Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:
6. Бережна А.О. Інститут судової експертизи у справах зі спорів,
 13

пов’язаних із захистом виключного права на музичні твори. Законність і

правопорядок у сучасному суспільстві: матеріали Міжнародної науково-
практичної конференції (10-11 березня 2017 р., м. Київ). Херсон: Гельветика,
2017. С. 23-27.
7. Бережна А.О. Яке майбутнє чекає на захист прав інтелектуальної
власності у судовому порядку в Україні. Цивільне судочинство у світлі судової
реформи в Україні» до 90 річчя від дня народження Ю.С. Червоного: матеріали
Міжнародної науково-практичної конференції (6 листопада 2018р., м. Одеса).
О.: Фенікс, 2018. С. 88-91.
 14

ЗМІСТ
АНОТАЦІЯ……………………………………………………...…………………...2
ВСТУП………………………………………………………….…………………...15
РОЗДІЛ 1. МУЗИЧНИЙ ТВІР ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ…........25
1.1. Поняття музичного твору як об’єкта цивільних правовідносин….….25
1.2. Автори та інші суб'єкти виключних прав на музичні твори….............38
1.3. Управління майновими правами на музичні твори……………….......58
РОЗДІЛ 2. ЗДІЙСНЕННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ НА МУЗИЧНИЙ ТВІР...74
2.1. Юридичний зміст використання музичного твору як способу
здійснення авторських прав у цивільних правовідносинах………...……………74
2.2. Договори про розпорядження майновими правами як основний
інструмент здійснення авторських прав на музичний твір……….………….….94
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ АВТОРСЬКОГО ПРАВА НА
МУЗИЧНИЙ ТВІР ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЙОГО
МЕХАНІЗМУ……………………………………………………………..………112
3.1. Порушення прав автора………………………………………………..112
3.2.Цивільно-правові способи захисту авторського права на музичний
твір……………………………………………………………………………….…121
3.3. Особливості захисту авторських прав на музичний твір у порядку
господарського судочинства……………………………………….……………..134
3.4. Інститут судової експертизи у справах зі спорів, пов’язаних із
захистом авторського права на музичний твір…………………………………..153
3.5. Вищий суд з питань інтелектуальної власності: процес формування та
перспективи діяльності………………………………………………….………...165
ВИСНОВКИ………………………………………………..…………….……….180
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………….……………………..…190
ДОДАТКИ…………..…………………..…………………………………………208
 15

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. В умовах активного розвитку

музичної індустрії та загальної тенденції до глобалізації світових суспільних
процесів розширюється коло стосунків, які виникають при реалізації майнових
прав на музичні твори. У сучасному світі музичний твір вже є не тільки цінним
продуктом діяльності людини з морально-духовної точки зору, що сприяє
культурному збагаченню людства, а й так само з економічної, адже сприяє
зростанню економічного потенціалу держави, зокрема входженню України на
світовий ринок музичного бізнес-середовища на партнерських засадах.
Варто зауважити, що в Україні на сучасному етапі все ще продовжує
формуватись розуміння сутності та ролі майнових прав автора, доцільність їх
комерціалізації, проведення інтелектуального аудиту та оцінки все більше
знаходить запит у національній економіці. Однак, неодмінною умовою
інноваційного шляху розвитку нашої країни є якісний правовий захист, який
передбачає у тому числі наявність ефективних механізмів захисту прав автора
та відповідальності за їх порушення.
Норми законодавства України у сфері авторського права загалом
відповідають основним міжнародним стандартам. Для реалізації Закону України
«Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до
законодавства Європейського Cоюзу» з метою гармонізації вітчизняного
законодавства із законодавством країн-учасниць Європейського Союзу, а також
на виконання вимог Світової організації торгівлі до нормативно-правових актів
України в галузі інтелектуальної власності було внесено низку змін, які
стосуються норм матеріального і процесуального права. Водночас важливим
залишається подальше вдосконалення механізмів застосування відповідних
законодавчих положень як для забезпечення ефективного захисту прав авторів,
так і для однакового і правильного їх застосування судовими органами, у тому
числі й новоутвореним судом з питань інтелектуальної власності.
 16

Втім, наразі, вже можна говорити про те, що система законодавчого

регулювання відносин у сфері здійснення авторських прав на музичний твір є
ефективною, однак, не в повній мірі відповідає сучасним потребам цивільного
обігу. В цьому контексті важливим показником є результати практичної
діяльності учасників цивільних відносин щодо реалізації належних їм
суб’єктивних авторських прав та їх захисту, в тому числі судами. Зазначені
обставини обумовлюють потребу вивчення цивільно-правових способів
здійснення авторських прав на музичний твір, зокрема, з метою забезпечення
ефективного судового захисту відповідних прав.
Отже, виникає нагальна необхідність розглянути на сучасному етапі
розвитку цивільної науки і практики питання, пов’язані із використанням
музичного твору як об’єкта цивільних правовідносин.
Цивільно-правове регулювання відносин у сфері авторських прав
неодноразово поставало предметом дослідження в дисертаційних роботах. Так,
їх вивченню присвятили свої праці: Бажанов В.А. «Договірні правовідносини в
авторському праві України (2013 рік), Ізбаш О.О. «Організаційні цивільні
правовідносини, що виникають при здійсненні авторських прав» (2013 рік),
Калениченко П.А. «Охорона авторського і суміжних прав у музичному шоу-
бізнесі України» (2008 рік), Кетрань А.А. «Зобов’язання в авторському праві»
(2014 рік), Стреля М.І. «Авторське право на літературні і художні твори в
Європейському Союзі та Україні: порівняльно-правове дослідження» (2011 рік),
Міщенко О.П. «Цивільно-правові способи здійснення авторських прав» (2015
рік), Микитин В.І. «Цивільно-правова відповідальність за порушення майнових
прав інтелектуальної власності» (2016 рік) та інші.
Окрім того, теоретичні аспекти дослідження значною мірою ґрунтуються
на працях авторів, які розглядали загальні засади авторського права. Серед них
праці таких науковців: Н.П.Бааджи, С.В. Бондаренко, О.О. Ізбаш, О.О. Кулініч,
Т.Л. Лазаренко, Є.А,Надельман, О.Б. Підопригора, О.В. Севастьянова, Г.О.
 17

Ульянова, О.І. Харитонова, А.С. Штефан та інші. Віддаючи належне внеску

зазначених науковців у теорію авторського права, цивільних правовідносин, які
виникають в сфері його реалізації, слід зауважити, що на сьогодні у вітчизняній
науці відсутні наукові дослідження безпосередньо музичного твору, як об’єкта
авторського права. Зазначеним і обумовлена актуальність теми даного
дисертаційного дослідження, необхідність і доцільність звернення до аналізу
саме правових питань публічного використання музичного твору, визначення
його мети та завдання.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано в межах плану науково-дослідної роботи кафедри права
інтелектуальної власності та корпоративного права Національного університету
«Одеська юридична академія» «Проблеми охорони і захисту прав
інтелектуальної власності в мережі Інтернет в умовах інтеграційного розвитку
України» на 2016-2020 роки як складової плану науково-дослідної роботи
Національного університету «Одеська юридична академія» «Стратегія
інтеграційного розвитку України: правовий та культурний вимір» на 2016-2020
роки (державний реєстраційний номер 0116U001842).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є
розкриття правової природи музичного твору як об’єкта авторського права,
визначення способів його використання в розрізі реалізації авторами своїх
виключних прав, а також розробка на цій основі пропозицій, спрямованих на
удосконалення законодавства та судової практики.
Для досягнення зазначеної мети були поставлені і вирішувалися такі
завдання:
визначити поняття музичного твору як об’єкта авторського права;
розкрити правомочності автора музичного твору та його
правонаступників;
 18

висвітлити питання управління майновими правами автора організаціями

колективного управління як представниками при здійсненні авторських прав;
з’ясувати юридичну природу використання музичного твору як способу
здійснення авторських прав у цивільних правовідносинах;
розкрити сутність та значення договорів про розпорядження майновими
правами на музичний твір як основного інструменту здійснення авторських
прав на музичний твір;
визначити цивільно-правові способи захисту авторського права на
музичні твори;
проаналізувати особливості цивільно-правового захисту авторських прав
на музичний твір у судовому порядку, а саме в порядку господарського
судочинства;
розробити пропозиції та рекомендації, спрямовані на вдосконалення
законодавства України, з метою більш ефективного його застосування у сфері
використання музичного твору.
Об’єктом дослідження є цивільно-правові відносини, що виникають,
змінюються та припиняються при здійсненні суб’єктивних авторських прав на
музичний твір.
Предметом дослідження є правові питання публічного використання
музичних творів у громадських місцях.
Методи дослідження. Методологічною основою роботи є
загальнонаукові та спеціальні методи пізнання, застосування яких обумовлено
особливостями об’єкта, предмета, мети і завдань дослідження.
Серед методів наукового пізнання провідне місце займає діалектичний
метод пізнання дійсності, який дав змогу здійснити аналіз природи музичного
твору як об’єкта правовідносин, проаналізувати способи його використання у
цивільному обороті, розкрити зміст та види правомочностей автора на
відповідний об’єкт (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3, 2.1, 2.2).
 19

Використаний у дослідженні метод системного аналізу сприяв

окресленню інституту судового захисту майнових прав автора музичного твору
та перспектив його вдосконалення (підрозділи 3.1, 3.2, 3.3, 3.4).
Формально-юридичний метод застосовано для дослідження термінології,
що вживається в контексті розгляду господарських спорів у сфері авторського
права, а також для виокремлення прогалин і неузгодженостей в законодавчому
регулюванні відносин, пов’язаних з розглядом судових справ з таких спорів,
наявної судової практики та розроблення пропозицій і рекомендацій,
спрямованих на їх усунення (підрозділи 3.2, 3.3, 3.4).
Застосування історико-правового методу дозволило виявити специфіку
впливу конкретно-історичних умов на формування та розвиток механізмів
судового захисту як прав інтелектуальної власності загалом, так і авторського
права зокрема (підрозділи 3.2, 3.4).
Використання порівняльно-правового методу вимагало дослідження
чинного законодавства у порівнянні з нормами законів, які до недавнього часу
регулювали окремі інститути авторського права. Даний метод дозволив також
простежити динаміку розвитку даного правового інституту на сучасному етапі,
а також визначити схожість і відмінність у підходах до його регулювання
(підрозділи 1.3, 3.2).
При використанні формальнологічного методу, на підставі законів
формальної логіки та мови, здійснено науково-практичне тлумачення норм, що
прямо або опосередковано регулюють використання музичних творів у
цивільному обігу (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3, 2.1, 2.2).
Комплексний підхід дозволив проаналізувати норми різних галузей
українського права в їх необхідному взаємозв'язку (підрозділи 1.1, 3.1, 3.2).
Висновки, зроблені в результаті дослідження, ґрунтуються на вимогах
формальної логіки щодо визначеності, несуперечливості, послідовності та
змістовності міркувань.
 20

Емпіричною основою дослідження є матеріали судової практики,

розміщені в Єдиному державному реєстрі рішень України, щодо спорів, які
виникають при порушенні майнових прав на музичні твори, а також
узагальнююча практика Верховного Суду.
Нормативну основу дисертації склали Конституція України, Цивільний,
Господарський кодекси України, закони України, укази Президента України,
постанови Кабінету Міністрів України, відомчі нормативно-правові акти, а
також акти законодавства ЄС та окремих держав-членів ЄС.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у
вітчизняній науці спеціальним комплексним дослідженням правових питань
публічного використання музичних творів, в якому основна увага зосереджена
на матеріалах судової практики судів господарської юриздикції, як джерела
вивченя відповідного інституту.
У межах здійсненого дослідження одержано такі результати, які мають
наукову новизну:
уперше:
запропоновано авторське визначення поняття використання об’єкта
авторського права як можливості суб’єкта такого права здійснювати
правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням
результатом творчої діяльності, що передбачені договором або законом та
спрямовані на задоволення певних матеріальних чи нематеріальних інтересів
носіїв суб’єктивних авторських прав;
обґрунтовано необхідність виокремлення функції захисту (в тому числі -
судового) прав автора на твір як однієї з основних функцій діяльності
організацій колективного управління, оскільки через відсутність формальної
згоди від автора на захист прав в певний спосіб втрачається ефективність
діяльності колективного управління в сфері захисту правовласника;
 21

обґрунтовано позицію щодо застосування поняття «використання твору»

виключно до суб’єкта авторського права. Натомість у відношенні суб’єктів, які
користуються твором у своїй діяльності лише задля отримання прибутку, але
без набуття права власності, пропонується застосовувати поняття
«користування твором»;
запропоновано авторське визначення поняття музичного твору, як об’єкта
правового регулювання, а саме під музичним твором пропонується розуміти
сукупність ідей та образів, отриманих в результаті творчого процесу, що
виражені для об’єктивного сприйняття споживачів за допомогою музичних
інструментів, комп’ютерних програм, нотного запису або (та) людського голосу
(за виключенням слів);
обґрунтовано позицію, за якою найбільш пристосованим способом
захисту прав автора музичного твору, з урахуванням специфіки об’єкта
дослідження, є відшкодування майнової шкоди шляхом стягнення компенсації.
Компенсація як специфічний спосіб захисту авторського права, альтернативний
відшкодуванню збитків та упущеної вигоди, маючи таку ж мету - відновлення
майнового стану потерпілого, має імовірнісний, приблизний характер та є
особливою формою фінансового відшкодування збитків за порушення
авторських прав;
удосконалено:
пропозиції щодо вдосконалення положень чинного законодавства.
Зокрема, з метою удосконалення ефективності захисту майнових прав авторів
пропонується закріпити за організацією колективного управління право на
захист об’єктів авторського права, які знаходяться у її управлінні за договором з
правовласником, як дискреційне;
можливість закріплення за автором музичного твору (його
правонаступниками) права на отримання частки ціни від кожного перепродажу
творів, що слідує за першим продажем, на аукціонах (право слідування), адже
 22

віднесення до таких творів не тільки творів образотворчого мистецтва, як це

передбачено нині діючим вітчизняним законодавством, а й першого нотного
запису музичного твору є цілком логічним, виходячи з суті права слідування, та
відповідає міжнародним стандартам регулювання відповідної правомочності;
висновок про те, що з метою завершення формування суддівського
корпусу Вищого суду з питань інтелектуальної власності та відповідно початку
роботи судової установи у найкоротші строки, необхідно висунути пропозицію
щодо внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів»
відповідно до яких, на період припинення діяльності Вищої кваліфікаційної
комісії суддів України, як виключної обставини, тимчасово делегувати її
повноваження щодо забезпечення формування суддівського корпусу іншому
органу;
дістало подальшого розвитку:
положення про те, що здійснення суб’єктивних авторських прав
відображає динаміку авторського права як правового інституту, реальні
можливості суб’єктів права задовольняти свої суб’єктивні права та охоронювані
законом інтереси при здійсненні окремих правомочностей;
твердження, що система колективного управління правами на твори
мистецько-культурної сфери, як на об’єкт правовідносин, відповідає загальним
потребам правовласників, потребам користувачів і вимогам державних органів
влади, певною мірою урівноважуючи як приватні, так і суспільні інтереси
різних сторін, а отже, такий спосіб управління майновими правами визначено
найбільш доцільним для застосування з практичної точки зору;
підхід щодо того, що виконавець музичного твору, якого законодавцем
віднесено до суб'єктів суміжних прав, є найбільш близьким за своєю
юридичною природою до автора твору, а результат його інтелектуальної
діяльності - виконання до об'єктів авторського права, а отже, його правовий
 23

статус знаходиться на межі суміжних прав та авторських прав, разом з тим

більше тяжіє до останніх;
положення про те, що договір у сфері використання музичного твору, є
основною універсальною правовою моделлю організації та врегулювання
взаємодії між учасниками правовідносин у музичній індустрії: автора (інших
правоволодільців), організації колективного управління та користувача -
суб’єкта підприємницької діяльності;
визначення інституту судової експертизи у справах зі спорів, пов’язаних із
захистом виключного права на музичний твір як основного засобу доказування,
оскільки судова експертиза є дієвим процесуальним прийомом для доказування
фактів порушення авторських прав та встановлення осіб, винних в таких
порушеннях, зважаючи на складність доказування у справах зі спорів,
пов’язаних із захистом виключного права на музичні твори.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в
тому, що його матеріали можуть бути використані у:
науково-дослідницькій сфері – для подальшої розробки теоретичних
проблем, пов’язаних із правовим регулюванням цивільних відносин, що
виникають у музичній індустрії, як секторі економіки;
правотворчій діяльності – з метою удосконалення правового
регулювання цивільних відносин, що виникають при здійсненні авторських
прав, зокрема можуть стати основою для внесення змін до Цивільного Кодексу
України, Закону України «Про авторське право і суміжні права» та інших
законодавчих актів;
правозастосовній діяльності – як напрацьований базис аналізу та
узагальнення судової практики розгляду спорів у сфері захисту авторських прав
на музичні твори для нової судової установи - Вищого суду з питань
інтелектуальної власності;
 24

навчальному процесі під час підготовки підручників і навчальних

посібників, методичних матеріалів, проведенні занять з дисциплін «Цивільне
право України», «Право інтелектуальної власності», «Авторське право».
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження
доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри права інтелектуальної
власності та патентної юстиції Національного університету «Одеська юридична
академія», а також на науково-практичних конференціях, зокрема: Міжнародній
науково-практичній конференції «Законність і правопорядок у сучасному
суспільстві» (м. Київ, 10-11.03.2017 р.; Міжнародній науково-практичній
конференції «Цивільне судочинство у світлі судової реформи в Україні» до 90
річчя від дня народження Ю.С. Червоного (м. Одеса, 06.11.2017 р.).
Публікації. Основні положення, теоретичні висновки та практичні
рекомендації, сформульовані в дисертації, викладені у 5 наукових статтях, з
яких 4 статті опубліковано у фахових виданнях, перелік яких затверджено МОН
України, 1 стаття – у зарубіжному періодичному виданні, а також у 2 тезах
доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура та обсяг роботи визначається її метою та завданнями.
Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять десять підрозділів,
висновків, списку використаних джерел (195 найменуваннь) та додатків.
Загальний обсяг роботи складає 212 сторінок, з них основного тексту – 175
сторінок.
 25

РОЗДІЛ 1. МУЗИЧНИЙ ТВІР ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

1.1. Поняття музичного твору як об’єкта цивільних правовідносин

Питання про об’єкт правовідносин (зокрема про об’єкт цивільно-правових
відносин) є дискусійним як в теорії права, так і в цивілістичній науці. Так,
найзагальніше та одне з перших у вітчизняній літературі визначень поняття
«об’єкт» знаходимо у працях Шершеневича Г.Ф., який вважав, що кожні
конкретні правовідносини виникають з приводу певного інтересу, який
переслідують члени суспільства: «Об’єктом юридичного відношення є засіб
здійснення інтересу. Такими засобами є: а) речі як частини зовнішнього світу, б)
дії інших осіб» [1].
Термін «об’єкт» використовується в літературі в різних інтерпретаціях і
вживається частіше, як «об’єкт права», «об’єкт правовідношення» або «об’єкт
правового регулювання». Халфіна Р.О., аналізуючи дані категорії, справедливо
вказує, що насправді мова йде про різні поняття, які належить позначати
різними термінами. «Застосування одного і того ж терміну до понять, що
знаходяться в різних площинах, мають відмінний зміст, завжди є джерелом
теоретичних і практичних труднощів» [2, c. 240-275].
«Об’єкт права» і «об’єкт правовідносин» є тотожні, фактично співпадаючі
поняття; на відміну від них «об’єкт правового регулювання» як наукова
категорія зачіпає сферу об’єктивного права і позначає предмет правового
регулювання як певну сукупність відносин, врегульованих правом. У зв’язку з
цим правильнішим буде говорити не про об’єкт, а про предмет правового
регулювання [3, c. 330].
Щодо поняття об’єкту правовідносин, Ізбаш О.О. у своєму
дисертаційному дослідженні «Організаційні цивільні правові відносини, що
виникають при здійсненні авторських прав» узагальнила три основні точки зору
з цього питання, які використовувалися в юридичній науці.
 26

Згідно з першої із них об’єктом цивільних правовідносин є те, на що

спрямовані або впливають цивільні правовідносини: у сучасній літературі, а
також в роботах радянського періоду, зокрема наголошується, що під об’єктом
права слід розуміти те, на що спрямовані права і обов’язки суб’єктів
правовідносин.
Згідно з іншою точкою зору під об’єктом цивільних правовідносин
розуміється те, з приводу чого виникають відповідні права та обов’язки
учасників правовідносин та з приводу чого складається певний правовий зв’язок
між особами.
Відповідно до третьої точки зору, що носить комбінований характер,
об’єкти цивільних правовідносин розуміються як блага, з приводу яких суб’єкти
вступають в правовідносини, або блага, на які спрямовані права та обов’язки з
метою задоволення інтересу уповноваженої особи [4].
Загалом, об’єкти цивільних правовідносин можуть бути визначені як
матеріальні та (або) нематеріальні блага, з приводу яких складаються цивільні
правовідносини [5, с. 78].
Сукупність правовідносин, що виникають у зв'язку зі створенням і
використанням творів науки, літератури і мистецтва віднесено до сфери
авторського права.
Поняття авторського права на законодавчому рівні в Україні відсутнє. У
міжнародно-правових актах, а саме роз'ясненнях Міжнародного бюро
Всесвітньої організації інтелектуальної власності (далі ВОІВ) надається
наступне його визначення: «Авторське право — це надане законом виключне
право автора твору оголосити себе творцем цього твору, відтворювати його,
розповсюджувати або доводити його до відома публіки будь-якими способами і
засобами, а також дозволяти іншим особам використовувати твір визначеним
способом» [6].
 27

На доктринальному рівні авторське право тлумачать у двох розуміннях —

в об'єктивному і суб'єктивному.
В об'єктивному значенні авторське право являє собою сукупність
правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку зі створенням
і використанням творів науки, літератури і мистецтва.
У суб'єктивному значенні авторське право — це комплекс особистих
немайнових і майнових прав, що належать особам, які створили твори науки,
літератури і мистецтва.
Слід зазначити, що в країнах англо-американської юридичної традиції
(«common law») авторське право називають «copyright», що дослівно можна
перекласти як «право на копію», і розглядають як можливість використання
авторського права шляхом відтворення створених творів. А в країнах
континентальної юридичної традиції, яку ще називають латинською, або
романо-германською, або заснованою на римському праві, переважає концепція
«droit d'auteur» авторського права, згідно із якою авторське право належить
суб'єкту права – творцеві і визнає за ним юридичні прерогативи, що мають
майновий та немайновий характер. В таких країнах, крім терміна «droit
d'auteur», авторське право ще називають «літературна і мистецька власність» —
«propriete litteraire et artistique» або «propriete intellectuelle» [7, с. 116].
Об’єктами авторського права є відповідно твори у галузі науки,
літератури і мистецтва, виражені в будь-якій об’єктивній формі. Поняття «твір»
у відчитаному законодавстві не надається. За змістом ст.421, 433, 435 ЦК
України, ст. 7, 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» в їх
взаємозв’язку твір – це результат інтелектуальної (розумової) діяльності автора,
який створено творчою працею та виражено в об’єктивній формі.
Повністю підтримуємо усталену в теорії авторського права ідею, згідно з
якою твір розглядається як такий, що має нематеріальну сутність, а форма його
втілення є матеріальним носієм.
 28

Відповідно до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх

творів термін «літературні і художні твори» охоплює всі твори в галузі
літератури, науки і мистецтва. Згідно з концепцією конвенції об'єктами
авторського права є твори (як оприлюднені, так і не оприлюднені), виражені у
будь-якій об'єктивній формі, незалежно від призначення і обсягу.
Вищенаведене положення містить в собі чотири ознаки об'єктів
авторського права:
— ознака творчого характеру твору (твір може бути об'єктом правової
охорони, якщо він є результатом інтелектуальної (розумової), творчої діяльності
його автора);
— ознака об'єктивної форми вираження твору (твір може бути об'єктом
правової охорони, якщо він виражений в доступній для сприйняття формі);
— ознака змісту твору (твір будь-якого змісту може бути об'єктом
правової охорони з деякими обмеженнями, що визначаються законодавством);
— ознака оприлюднення твору (твір може бути об'єктом правової
охорони незалежно від того, виведений він із приватної сфери чи ні) [7, с.119].
Вітчизняне законодавство виділяє ще одну ознаку твору - ознака
завершеності. Ткий висновок випливає зі змісту положень ст. 433 Цивільного
кодексу України та ст.8 Закону України «Про авторське право і суміжні права»,
які передбачають, що твір є об'єктом правової охорони незалежно від того,
завершений він чи незавершений. Важливим моментом є те, що на
незавершений твір розповсюджується правова охорона у такому ж обсязі, як і на
завершений твір.
Окремо звернемо увагу на першу ознаку, а саме творчий характер об’єкта
авторського права.
Саме поняття «творчість» не визначається на законодавчому рівні, що є
логічним, адже «творчість» — це культурно-соціальна категорія.
 29

У сучасному інформаційному суспільстві під поняттям «творчість» можна

розуміти цілеспрямовану інтелектуальну діяльність. Результатом такої
діяльності є створення чогось якісно нового, унікального, оригінального та
неповторного [8, с. 37].
У дисертаційному дослідженні «Цивільно-правовова відповідальність за
порушення майнових прав інтелектуальної власності» Микитин В.І. описує
творчість як «процес людської діяльності, що створює якісно нові, ніколи
раніше незнані – матеріальні та духовні цінності». Види творчості науковець
визначає за характером творчої діяльності, як, наприклад творчість винахідника,
організатора, художника тощо [9].
Творча діяльність — унікальна властивість людського мозку, в якій
поєднуються несвідоме і свідоме. У філософських працях відмічається, що
несвідоме «підказує» творцеві образи, нестандартні форми,оригінальні
повороти сюжету, елементи індивідуального несвідомого,формуючись у
конкретних життєвих обставинах, входять до складу менталітету особистості, а
наслідком є неповторний, своєрідний характер творчості людини [10].
Законодавство не розкриває творчих ознак об’єкта, однак саме поняття
творчості передбачає створення чогось нового.
Творчою визнається будь-яка розумова діяльність, а її результат
охороняється авторським правом, якщо не доведено, що він є наслідком
прямого копіювання, «піратства», плагіату, або він законом визнаний таким, що
не може бути об’єктом авторського права [11, с. 139].
Пленум Верховного Суду України у п. 18 Постанови № 5 від 04.06.2010
«Про застосування судами норм законодавства у справах про захист
авторського права і суміжних прав» [12] зазначив, що результат інтелектуальної
діяльності вважається таким, що створений творчою працею, якщо не доведено
інше.
 30

Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»

розкриває поняття творчої діяльність, як «індивідуальну чи колективну
творчість, результатом якої є створення або інтерпретація творів, що мають
культурну цінність» [13].
При дослідженні проявів такого культурно-соціального явища як
«творчість» у правовій площині, доктрина авторського права виділяє дві
додаткові ознаки: оригінальність і новизна, що можуть проявлятися як у змісті,
так і в формі твору. Такі ознаки характеризують виключно результат творчої
праці, завдяки чому дозволяють відокремлювати саме твори від будь-яких
інших об’єктів правової охорони.
Термін «результат творчості» в доктрині авторського права розуміється
не в сенсі створення «на пустому місці» (ex nihilo), і оригінальність твору не
обов’язково повинна бути абсолютною, тобто, не означає створення твору на
основі унікальної, раніше не існуючої ідеї, з наукових праць вбачається, що під
«оригінальністю» розуміється нестандартне бачення явища, здатність пошуку
нових шляхів та методів, відмова від сліпого копіювання чужих моделей
поведінки, думок, поглядів тощо [14].
Творча діяльність повинна мати певний ступінь індивідуальності, яку ми
часто визначаємо як оригінальність. Автор повинен зробити особистий вибір у
процесі своєї творчої діяльності; людина в процесі творчої діяльності змушена
приймати певні особисті, індивідуальні рішення. Це і веде до того, що предмет
характеризується як оригінальний твір [15].
Ознака новизни в авторському праві є додатковим критерієм, який
характеризує творчий процес: створений особистістю самостійно,
нетрадиційним способом чи такий, що виявився несподіваним, невідомим
раніше суб’єкту творчості, є відображенням дійсно творчого відношення до
справи, в процесі чого відбувається розвиток і збагачення здібностей
особистості [16].
 31

Отже, об’єктом авторського права є твір в галузі науки, літератури та

мистецтва, як результат інтелектуальної творчої діяльності, виражений у будь-
якій об’єктивній формі.
Для того, щоб твір був доступний для інших, окрім автора осіб (слухачів,
глядачів тощо), він повинен мати об’єктивну форму вираження, що дозволяє
сприймати його людськими відчуттями, тобто за допомогою зору і слуху або ж
дотику (як-от твори, створені спеціальними способами, для сліпих). При цьому
твір може бути втілений у статичній матеріальній формі, вираженій, наприклад,
у вигляді його оригіналу, копії чи екземпляра, або в динамічній формі –
безпосереднє виконання у визначеному місці, просторі і часі [7, с.121].
Варто звернути увагу на те, що законодавець передбачив правову охорону
виключно для форми вираження твору, а отже, вона не поширюється на ідеї,
методи, процеси, способи, тощо, навіть якщо вони виражені (описані, пояснені,
проілюстровані) у творі. Тобто окремо від форми, в якій об'єкт виражений в
конкретному творі, він не підпадає під авторсько-правову охорону.
Авторське право виникає з моменту вираження твору в об’єктивній формі,
доступній для сприйняття іншими людьми.
Авторське право на твір не завжди тотожне праву власності на
матеріальний носій, в якому твір втілено. На матеріальний носій втілення твору
може існувати окреме право власності, право користування тощо.
Перелік об’єктів авторського права закріплено в ст. 433 Цивільного
кодексу України та ст. 8 спеціалізованого закону, відповідно до якого одним із
таких об’єктів є музичний твір.
Крім того, частина твору, яка може використовуватися самостійно, в тому
числі й оригінальна назва твору, розглядається і охороняється як твір [17].
Такою частиною музичного твору може бути, наприклад, оперна арія, яка може
виконуватися у складі опери та використовуватися окремо.
 32

Визначення самого поняття музичного твору не закріплене на

законодавчому рівні, зазначається лише, що об’єктом авторського права є
музичні твори з текстом або без тексту. На доктринальному рівні музичний твір
загалом визначають як твір, в якому художні образи виражаються за допомогою
звуків музичних інструментів та (або) людського голосу чи їх поєднання.
Іларіонов В.С. надає визначення музичного твору, як результату
інтелектуальної творчої діяльності заснований на використанні різних по висоті
звуків та метроритмічних співвідношень та взаємозв’язків, які відображають
реальні чи можливі явища об’єктивного світу (сюжет твору) і доступні при їх
виконанні для слухового сприйняття людини [18].
Для того щоб бути об’єктом авторського права, музичний твір має
відповідати встановленим законом вимогам, які ми розбирали вище: мати
творчий характер; бути вираженим в об’єктивній формі.
Як об’єкт авторського права музичний твір є в першу чергу результатом
творчої діяльності, який є сполученням звуків, створюваних інструментально
та/або людським голосом. У поєднанні цих складових елементів полягає
оригінальність музичного твору.
Об’єктивна форма вираження музичного твору це: нотний запис,
звукозапис, публічне виконання, публічне сповіщення.
Особливе місце серед форм закріплення музичних творів на
матеріальному носії займає їх письмова фіксація у вигляді нотного запису. Така
фіксація є найбільш зручною формою для забезпечення відтворення його в
подальшому. Проте зміст музичного твору як об’єкта авторського права не
можна зрозуміти без урахування подвійного характеру його об’єктивної форми.
Ця особливість тягне за собою різноманітні правові наслідки, зокрема вона має
значення для визначення порядку використання музики при створенні нового,
творчо самостійного твору [19,с.40].
 33

Для того, щоб сформулювати визначення поняття музичного твору,

необхідно звернутися до понятійного апарату науки мистецтвознавства, а саме
до поняття «музика».
Поняття «музика» розтлумачується багатьма визначеннями, які є єдиними
у тому, що це вид мистецтва, в якому засобами вираження художніх образів є
певним чином організовані звуки.
Мелодія, гармонія і ритм є основними елементами музичного твору.
Мелодія - широке поняття, яке включає в себе всі можливі комбінації звуків, що
слідують один за одним. Гармонія є поєднанням різних, але узгоджених між
собою одночасно відтворених звуків. Ритм – це тимчасова організація музичних
звуків та їх сполучень [8, с.64].
Авторське право передбачає виключне право лише за мелодією, яка
ототожнюється з композицією та розвитком ідеї в літературному творі (не до
самої ідеї). Гармонія являє собою поєднання акордів, авторське право не надає
охорони відповідному елементу. Так само не можна отримати охорону на ритм
в мелодії, адже одна мелодія може стати об'єктом різних способів побудови
гармонії і зміни ритму, встановити наявність або відсутність порушення
авторського права без музичного фахівця неможливо [8, с.64].
Як вже зазначалося, вітчизняний законодавець визначив об’єктом
авторсько-правових відносин музичні твори з текстом або без тексту.
Аналогічне визначення відповідного об’єкта правовідносин передбачено і
законодавством Сполучених Штатів Америки, а саме: «musical works, including
any accompanying words» [20].
Однак, таке визначення за своєю суттю має змішаний характер, а саме:
музичний твір (музика) та літературний твір (художній твір, виражений в
словесній формі - текст).
Музичний твір і текст до нього — це два самостійних об’єкти, однак вони
можуть бути взаємопов’язаними і використовуватися разом як один цілісний
 34

твір. У музичному творі з текстом частина мелодій призначена для виконання

інструментами, частина — вокалістом, сюжет твору розкривається переважно
через текст, а музичний супровід доповнює його, надає йому емоційного
забарвлення [21, с. 20].
Текст музичного твору варто окремо відносити до таких об’єктів
авторського права, як літературний твір. Творами літератури є художні твори,
виражені в словесній формі. Термін «літературний твір» використовується в
Законі України «Про авторське право і суміжні права» в широкому значенні,
оскільки ним охоплюється будь-який твір, в якому вираження думки, почуттів
та образів здійснюється через слово в оригінальній композиції і через
оригінальний виклад [22].
У постанові Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 910/7092/16) [23]
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Юніверс Медіа
Корпорейшн» до товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерактивний
маркетинг» про стягнення компенсації за неправомірне використання твору -
пісні, суд в першу чергу перевірив наявність у позивача правового підгрунття
для звернення, а саме:
- позивачем на підставі ліцензійного договору, укладеного між ним та
автором твору, та додатку до нього набуто виключне майнове авторське право
на текст твору;
- позивачем на підставі договору уступки прав, укладеного з товариством
із обмеженою відповідальністю «Юніверс Медіа Груп» і додатку до нього
набуто виключне майнове авторське право на музику до спірного твору.
Отже, музичний твір у розумінні об’єкта правової охорони в практиці
правозастосування частіше за все є комплексним об’єктом авторського права
(музика, як музичний твір та текст, як твір літератури), який сприймається як
цілісний єдиний об’єкт – пісня.
 35

Задля правової визначеності та однозначності термінологічних визначень

доцільніше обмежити визначення музичного твору виключно поняттям музика
за прикладом законодавства Сполученого Королівства Великої Британії та
Північної Ірландії, а саме: «musical work means a work consisting of music,
exclusive of any words or action intended to be sung, spoken or performed with the
music» [24].
Тобто, поняття «музичний твір» охоплює будь-який твір, який
складається з музики, за виключенням слів або дій, які передбачені для співу,
проголошення або виконання під цей музичний супровід.
На підставі вищенаведеного поняття музичний твір можна сформулювати
наступним чином: сукупність ідей та образів, отриманих в результаті творчого
процесу, що виражені для об’єктивного сприйняття споживачів за допомогою
музичних інструментів, комп’ютерних програм, нотного запису або (та)
людського голосу (за виключенням слів).
В контексті тематики варто звернути увагу на такий об’єкт авторського
права, як похідний твір, адже у музичній індустрії подібний вид творів є досить
розповсюдженим, наприклад, аранжування, ремікси пісень.
Законодавець надає визначення похідного твору, як твору-творчої
переробки іншого вже існуючого твору без завдання шкоди його охороні
(анотація, адаптація, аранжування, обробка фольклору та інша переробка
творів) чи його творчим перекладом на іншу мову.
Аранжування визначається, як «перекладення музичного твору,
написаного для одного інструменту чи складу інструментів (голосів) щодо
іншого інструменту або іншого складу – розширеного чи звуженого» [25, с.36].
Визначення поняття «ремікс» надав Київський апеляційний
господарський суд у справі № 910/4461/17, а саме: «Ремікс - версія музичного
твору, скомпонована шляхом «перемішування» декількох частин вихідної
композиції, накладення на неї різних звуків, спецефектів, зміни темпу,
 36

тональності тощо, а також будь-яке нове зведення записаних доріжок, у

результаті чого виходить продукт, відмінний від виданого раніше оригіналу»
[26].
У Постанові від 06.03.2018 по справі Верховний Суд підтримав
вищенаведене визначення та наголосив, що «похідні твори охороняються
авторським правом як окремі творчі результати» [26].
Таким чином, закріпивши постановою вищої судової інстанції наведене
тлумачення об’єкта правової охорони, практика сформувала визначення, яке
можна використовувати у правозастосуванні.
Визначення похідного твору розкриває характерні риси відповідного
об’єкту:
1) він є результатом творчої переробки іншого твору (похідний твір має на
увазі перетворення або доповнення форми вираження первинного твору) [27];
2) переробка первинного твору не завдає шкоди його охороні (не
відбувається поглинання похідним твором фактичної копії первинного твору,
похідний твір лише використовує її при переробці) [28].
Вид переробки, якій був підданий первинний твір, не впливає на
можливість визнання об’єкта, який виник внаслідок переробки, похідним
твором. Закон не передбачає вичерпний перелік всіх можливих видів переробок
первинних творів, тому результатом будь-якої творчої переробки, навіть не
передбаченої безпосередньо в законі, є створення похідного твору.
Похідний твір повинен чимось відрізнятися від первинного твору, не бути
його простим відтворенням, мати відмінності у формі вираження чи композиції
у порівнянні з первинним твором. Твір визнається похідним незалежно від
ступеню змін, внесених до первинного твору. Закон не визначає межі
можливого творчого втручання у первинний твір.
Похідний твір отримує авторсько-правову охорону за наявності таких
самих умов, що висуваються і до первинних творів: це має бути результат
 37

творчої діяльності та мати вираження у певній об’єктивній для сприйняття

формі.
Особливістю похідних творів є існування додаткового критерію, який
визначає можливість надання їм авторсько-правової охорони: дотримання прав
автора, твір якого зазнав переробки, договір з автором має бути обов’язковим
підґрунтям будь-якої переробки твору (постанова Вищого господарського суду
України у справі № 910/19751/14 від 10.11.2015) [29].
Чинне законодавство України встановлює перелік об’єктів, авторсько-
правова охорона на які не поширюється. У ст. 434 Цивільного кодексу України
такі об’єкти називаються «творами, які не є об’єктами авторського права», у
Законі України «Про авторське право і суміжні права», а саме ст.10:
«об’єктами, що не охороняються». Більш точною є друга назва,оскільки
більшість об’єктів, що входять до цього переліку, не відносяться до результатів
творчої діяльності [21, с.30].
Що стосується об’єктів з вищенаведеного переліку, які відносяться до
теми дослідження, то тут варто звернути увагу на фольклор – твори народної
творчості.
У Рекомендаціях про збереження фольклору (від 15.11.1989) Генеральна
конференція Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури
визначила, що «фольклором (або традиційною і народною культурою) є
сукупність творінь, заснованих на традиціях культурної громади, виражених
групою чи індивідуумами та визнаних такими, що відповідають сподіванням
суспільства, його культурній та соціальній самобутності» [21, с.31].
Слід розрізняти твір народної творчості як такий від його обробки,
здійсненої певним автором. У першому випадку йдеться про не охоронюваний
об’єкт, який може вільно використовуватися будь-якою особою. У другому
випадку може мати місце створення похідного твору, використання якого
 38

потребуватиме згоди автора чи іншої особи. Обробки фольклору та його

збірники охороняються авторським правом.
Доцільною є ідея, закріплена у законопроекті «Про авторське право і
суміжні права», який розроблено Міністерством розвитку економіки, торгівлі та
сільського господарства України у 2020 році, відповідно до якого передбачена
охорона виражень фольклору правом особливого роду (sui generis), такий підхід
враховує рекомендації Міжурядового комітету з інтелектуальної власності,
генетичних ресурсів, традиційних знань і фольклору Всесвітньої організації
інтелектуальної власності [30].
Отже, підсумовуючи вищевикладене, наголосимо, що музичний твір
становить окремий об’єкт авторського права, який має свої специфічні ознаки
та особливості використання. Вдосконалення законодавчого регулювання
суспільних відносин, що виникають при створенні та використанні відповідного
специфічного об’єкта авторського права та охорони прав авторів музичних
творів має починатися з визначення поняття музичного твору та форми, в якій
цей твір має бути втілений для того, щоб відповідати вимогам, які висуваються
до об’єктів правового захисту. Ці питання повинні бути первісним елементом
для розробки нових механізмів правового урегулювання вказаних суспільних
відносин.

1.2. Автори та інші суб'єкти виключних прав на музичні твори

Теорія права визначає суб’єктом права того, хто може мати права, бути
його носієм. Найбільш загально суб’єкт права визначають наступним чином:
«Суб’єкт права — це людина або організація чи інше соціальне утворення, які
законом наділені здатністю мати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки
і, отже, бути учасниками правовідносин» [31].
Тобто, суб’єктом права є будь-яка фізична особа – людина. Дане
визначення не ставиться у залежність від громадянства, постійного місця
 39

проживання, роду занять та інших чинників. Суб’єктами права можуть бути

також юридичні особи, в тому числі і держава.
Так як право інтелектуальної власності є підгалуззю цивільного права, то
ті ж самі особи можуть бути і суб’єктами правовідносин інтелектуальної
власності, що виникають при здійсненні авторських прав.
Суб'єкти авторського права — фізичні та юридичні особи, які є носіями
суб'єктивних майнових та немайнових прав та обов'язків.
Якщо ж конкретизувати коло суб’єктів, то вбачається, що до суб’єктів
авторського права відносяться автори творів, їх спадкоємці та особи, яким автори чи
їх спадкоємці передали свої авторські майнові права [17].
Суб’єкти авторського права, залежно від участі у створенні об’єкта
авторського права, поділяються на первинні та вторинні.
Автор твору є первинним суб’єктом авторського права.
Поняття «автор» законодавцем тлумачиться, як фізична особа, творчою
працею якої створений твір [17].
З цього визначення вбачаються деякі ознаки, які притаманні автору твору:
- автор виключно фізична особа;
- виключно твори, які є результатом творчої праці, можуть бути об'єктом
правової охорони;
- суб'єктами особистих немайнових прав можуть бути лише автори творів,
оскільки особисті немайнові права автора є невідчужуваними і непередаваними;
- якщо твір створений спільною творчою працею декількох осіб, то вони
визнаються співавторами [7, с. 152].
Для виникнення авторського права і його реалізації (здійснення) не
вимагається спеціальне оформлення (реєстрація) такого права, а також
виконання будь-яких інших формальностей, адже авторське право на твір
виникає за фактом його створення. У цьому законодавчому положенні
закріплено один з принципів Бернської конвенції: відмова від формальностей,
 40

принцип автоматичної охорони.

Вітчизняним законодавством передбачений і принцип презумпції
авторства. Відповідно до такого підходу, автором твору вважається особа, яка
зазначена автором на оригіналі або примірнику твору (за відсутності доказів
протилежного), якщо інше не буде встановлено в судовому порядку.
Можливі ситуації, коли декілька осіб претендують на авторство щодо
одного конкретного твору. У таких ситуаціях лише суд, своїм рішенням,
остаточно визначить автора конкретного твору і вирішить спір.
За зазначених вище обставин, процедура реєстрації авторського права,
хоч і не є обов’язковою і правова охорона твору не залежить від проведення
реєстрації, однак у багатьох випадках свідоцтво про державну реєстрацію
авторського права чи договору може допомогти заінтересованій особі
підтвердити факт існування твору на певну дату, дату оприлюднення твору,
факт набуття майнових прав на твір на певну дату.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1756
затверджений Порядок державної реєстрації авторського права і договорів, які
стосуються права автора на твір, що є чинним (з урахуванням поточних
редакцій).
Особа, яка претендує на визнання авторства або ж яка має авторське
право, у будь-який час протягом строку дії авторського права не позбавлена
можливості зареєструвати своє авторське право у відповідних державних
реєстрах.
Звернемо увагу, що при реєстрації авторського права чи договору, який
стосується права автора на твір, відбувається лише розгляд поданих на
реєстрацію документів на предмет встановлення того, чи відповідають вони
визначеним вимогам і формі. Експертиза твору і встановлення факту
виникнення авторства, виявлення наявності чи відсутності яких-небудь
порушень при створенні твору при реєстрації не здійснюються.
 41

Принцип презумпції авторства на твір відповідає Бернській конвенції про

охорону літературних і художніх творів, у якій зазначено, що «автор твору,
права на який охороняються, вважається таким за відсутності доказу
протилежного, якщо його ім'я зазначене на творі звичайним способом» [7, с.
153].
Що ж до вторинних суб’єктів авторського права, то це фізичні або
юридичні, які не брали участі своєю творчою працею у створенні об’єкта
авторського права, проте набули певний обсяг майнових прав на нього
відповідно до договору або закону.
До вторинних суб'єкти авторського права відносять:
— спадкоємці автора;
— роботодавців, коли твір створений у зв’язку із виконанням трудового
договору;
— замовники.
Визначимо основні характерні відмінності між первинними та
вторинними суб’єктами авторського права:
— оскільки права вторинного суб'єкта перейшли від автора, то вони є
похідними;
— обсяг повноважень первинного суб’єкта авторського права на твір
(автора твору) ширший, аніж у вторинного суб'єкта авторського права;
— різниця прав проявляється й у темпоральних обмеженнях (авторське
право на твір для спадкоємців діє упродовж 70 років після смерті автора) [7, с.
153].
Питання встановлення, до якої групи суб’єктів авторського права особа
належить є важливим для визначення обсягу майнових та немайнових прав,
якими наділений та якими може бути наділений відповідний суб’єкт.
Фізична особа, будь-яка, незалежно від її віку, громадянства та
дієздатності може бути визнана автором твору у правовому полі України, з
 42

усіма відповідними правомочностями.

Стаття 31 Цивільного кодексу України закріплює право малолітньої особи
(віком до 14 років) здійснювати особисті немайнові права на результати
інтелектуальної, творчої діяльності.
Особи віком від 14 до 18 років, що згідно зі законодавством мають
неповну цивільну дієздатність, вже, поряд із немайновими правами, мають
юридично закріплену можливість самостійно, на власний розсуд, здійснювати
майнові права на твір, мається на увазі і безпосереднє одержання винагороди за
його використання, і розпорядження одержаною винагородою.
Щодо авторських прав недієздатних осіб, то їх здійснюють опікуни як
законні представники недієздатної особи.
Цікавими, у контексті досліджуваної теми, є положення ч. 2 ст. 435
Цивільного кодексу України, що закріплює правомочність юридичної особи
бути суб’єктом авторського права. І хоча юридична особа не може бути автором
твору, так як він створюється тільки творчою працею фізичних осіб, однак вона
може набути майнові авторські права на підставі договору з автором або на
підставі закону. Тобто, юридичну особу, можна віднести до вторинних суб'єктів
авторського права.
Варто звернути увагу на те, що твір може бути створений як одноособово
так і декількома особами. В останньому випадку виникає співавторство —
«Авторське право на твір, створений у співавторстві, що належить співавторам
спільно, незалежно від того, становить такий твір нерозривне ціле чи
складається із частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення» [32].
Щоб вважатися співавторами особи мають створити твір спільною
творчою працею, в такому разі авторське право на твір належить всім
співавторам, а отже, відповідно, і всі авторські правомочності.
Якщо такий твір складається з частин, кожна з яких має самостійне
значення, то і кожен із співавторів (авторів таких частин) має право
 43

використовувати створену ним частину твору, на власний розсуд, якщо інше не

передбачено договором між творцями.
Щодо визначення авторства у таких ситуаціях, то судова практика
рекомендує виходити з факту визнання співавторства на момент оприлюднення
твору. Такий факт має бути підтверджено волевиявленням співавторів, яке може
виражатися у договорах про передачу прав, заявах, листах тощо [12].
Про співавторство може йтися і тоді, коли в результаті спільної праці
декількох осіб з’являється єдиний колективний твір.
Єдність та цілісність твору над яким декілька осіб (співавторів) працюють
за єдиним планом (темою, сюжетом), встановлюється з урахуванням його змісту
та зовнішньої форми, а саме: використовується єдина форма вираження (у
контексті теми дослідження - звукова), праця співавторів має однорідний
характер (тобто, вони виконують однакову роботу). Однак, останній критерій не
є завжди справедливим, адже при іншій формі вираження співавтори
виконують різну за характером працю (наприклад, опера створюється
зусиллями композитора, лібретиста), а єдність їх твору забезпечується
сполученням змісту і форми вираження [33, с.76]. Вбачається, що під
створенням колективного твору спільною творчою працею декількох осіб варто
розуміти не спільний процес праці, а досягнення спільного результату внаслідок
творчих зусиль співавторів. Важливою є не форма у якій працювали співавтори
над твором, а те, що цей твір став результатом спільних зусиль визначених
авторів [34].
До умов співавторства відносять також наступні:
- твір має бути єдиним цілим;
- спільна праця співавторів має носити творчий характер;
- співпраці авторів має бути добровільною;
- між авторами має існувати домовленість про співпрацю [35].
 44

Цивільне законодавство закріплює презумпцію спільності використання

співавторами твору. Тобто, мається на увазі, що створений у співавторстві твір,
який є єдиним нероздільним цілим, може використовуватися на розгляд всіх
його співавторів. Окремо передбачена і можливість використання твору за
бажанням частини співавторів. З метою реалізації такої правомочності
законодавчо закріплене правило, відповідно до якого жоден із співавторів без
достатніх підстав не може відмовити іншим співавторам у дозволі
використовувати або змінювати твір.
Щодо твору, який складається з частин, кожна з яких має самостійне
значення, то, як зазначалося вище, для використання частини такого твору
передбачені інші правила, а саме: кожен співавтор правомочний
використовувати створену ним частину твору на власний розсуд, у разі якщо
інше не передбачено угодою між співавторами.
На нашу думку, співавторам доцільно укладати угоду як про окреме
використання частин твору, так і про порядок його використання як єдиного
цілого ще на стадії створення твору, з метою уникнення можливого завдання
шкоди твору у разі його роздільного використання на майбутнє [36, с.347].
Перейдемо до дослідження комплексу немайнових та майнових
виключних прав, якими наділений автор та які належать йому в силу створення
твору.
Щодо особистих немайнових прав, то до них належать наступні
правомочності: право авторства, право на ім’я і право на захист репутації
автора.
У випадку передання виключних майнових прав на твір особисті
немайнові права в будь-якому разі належать авторові твору (крім випадків,
встановлених ст. 423 Цивільного кодексу України (крім права на недоторканість
твору – ст. 439), адже не можуть передаватися (відчужуватися) іншим особам та
мають безстрокову правову охорону.
 45

Відповідно до положень Цивільного кодексу України та спеціалізованого

закону до майнових прав інтелектуальної власності на твір віднесено:
- виключне право на використання твору (у будь-якій формі і будь-яким
способом);
- виключне право дозволяти використовувати твір іншим особам;
- виключне право забороняти використовувати твір іншим особам.
Відповідні права належать авторові твору, якщо інше не встановлено
договором чи законом.
Забезпечення економічних інтересів автора є механізмом стимулювання
розвитку творчої діяльності. За винятком випадків вільного використання
творів, передбачених законом, автор чи інший суб’єкт авторського права має
право вимагати виплату винагороди за будь-яке використання твору, що
закріплено у ст. 445 Цивільного кодексу України.
Виплата винагороди може здійснюватися у різних формах:
- у формі одноразового (паушального) платежу;
-у вигляді відрахувань за кожне використання твору (роялті);
- у вигляді комбінованих платежів, які включають одноразовий платіж та
роялті.
Одним із спеціальних майнових повноважень у сфері авторського права,
яке зазнало правового закріплення у вітчизняному законодавстві не так давно, є
право слідування – право на частку від суми продажу оригіналу твору.
За правом слідування автор твору (або ж спадкоємці автора) впродовж
строку чинності майнових авторських прав одержують 5% від ціни кожного
наступного продажу оригіналу твору через аукціон, галерею, салон, крамницю
тощо, що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору.
Цивільний кодекс поширює відповідне право лише на оригінал
художнього твору та оригінал рукопису літературного твору.
 46

Виходячи з вищенаведених норм, законотворець не передбачив таке право

для музичного твору, хоча однією з форм закріплення музичного твору є нотний
запис, перший примірник якого фактично може прирівнюватись до рукопису
літературного твору.
Варто звернути увагу на те, що Бернська конвенція визнає право
слідування як щодо оригіналів творів мистецтва, оригіналів рукописів
літературних творів, так і щодо оригіналів рукописів (нот) музичних творів [37].
При цьому точний перелік творів мистецтва у конвенції не визначається.
Факт використання твору без дозволу правоволодільця – суб'єкта
авторського права є порушенням, за яке безпосередньо самим спеціалізованим
законом про авторське право передбачена можливість притягнення порушника
до відповідальності.
При цьому обсяг порушення авторських прав значення для надання самої
можливості захисту порушеного права не має, навіть його незначний обсяг не є
самодостатньою підставою для відмови у наданні захисту, однак має значення
для визначення адекватних заходів, що сприятимуть відновленню права
(постанова Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/8915/17) [38].
Варто зазначити, що авторське право, виходячи зі специфічного об’єкта
регулювання, покликане задовольнити не тільки інтереси творця, а й
суспільства загалом, у зв’язку з чим виступає як механізм гармонізації цих
інтересів і забезпечує можливість задоволення інформаційних, освітніх,
наукових, культурних, інших суспільних потреб.
У зв’язку з чим доцільним є законодавче закріплення можливості вільного
використання творів за певних умов.
Принципи вільного використання творів знайшов своє відображення у
Бернській конвенції, згідно з приписами якої за країнами учасницями конвенції
залишається право дозволяти відтворення літературних і художніх творів у
особливих випадках з урахуванням того, що таке відтворення не має завдавати
 47

шкоди нормальному використанню твору та необґрунтовано не зачіпати законні

інтереси автора [37].
Наведене положення, відоме як триступеневий тест (three-step test),
розкриває три основні вимоги, яким має задовольняти вільне використання
творів:
- обмеження вільного використання твору певними особливими
випадками. Способи і межі вільного використання твору визначаються не
довільно, не на розсуд заінтересованої особи, а передбачаються законом, де
встановлюється чіткий перелік випадків, за яких таке використання є
дозволеним і правомірним [39, с. 69].
- відсутність шкоди для нормального використання твору. Зазначена
вимога традиційно пов’язується з економічною конкуренцією: як пояснюють
фахівці, конфлікт з нормальним використанням твору виникає тоді, коли автори
позбавляються реальної чи потенційної можливості отримання типової
винагороди, яка випливає з загальної комерціалізації творів певної категорії [40,
с.194]. Між автором та користувачами – третіми особами не повинна виникати
конкуренція щодо використання твору;
- відсутність ущемлення будь-яким необґрунтованим способом законних
інтересів автора. Лише надзвичайно важливі суспільні інтереси можуть
переважити над авторськими правами і зумовити потребу у такому вільному
використанні твору, коли це завдаватиме шкоду інтересам автора [39, с. 69].
Ці принципи імплементовані у Закон України «Про авторське право і
суміжні права», де зазначено: обмеження майнових прав здійснюються за
умови, що такі обмеження не завдають шкоди використанню твору і
безпідставно не обмежують законні інтереси автора.
Чинне законодавство України містить вичерпний перелік випадків, за
яких охоронюваний твір може використовуватися без згоди автора (ст. 21
Закону України «Про авторське право та суміжні права»), однак, у будь-якому
 48

разі, особа, яка використовує твір, зобов'язана зазначити ім'я автора твору та
джерело запозичення.
Обмеження майнових прав автора має відповідати наступним вимогам.
По-перше, вільне використання може мати місце лише щодо творів
правомірно відтворених. Твори, що не оприлюднені використовуватися іншими
особами, за загальним правилом без згоди автора не можуть. Виняток з цього
правила встановлений у вищенаведеній ст. 21 Закону України «Про авторське
право та суміжні права».
По-друге, при вільному використанні твору має бути дотримана
непорушність права на авторство, ім’я і недоторканість твору.
По-третє, при вільному використанні твору не повинна завдаватись шкода
нормальному використанню, і не повинні обмежуватися законні права автора.
По-четверте, перелік випадків вільного використання творів,
встановлюється лише законом і є вичерпним [40, с. 145].
Відповідно до спеціалізованого законодавства без згоди автора (чи іншої
особи, яка має авторське право), допускається використання, зокрема: «цитат
(коротких уривків) з опублікованих творів в обсязі, виправданому поставленою
метою, в тому числі цитування з газет і журналів у формі оглядів преси, якщо
воно зумовлено критичним, полемічним, науковим або інформаційним
характером твору, до якого цитати включаються; цитат у формі коротких
уривків з виступів і творів, включених до фонограми (відеограми) або програми
мовлення» [17].
Так, у справі № 910/7092/16 Верховний Суд дослідив відеозапис програми
мовлення, в якому використовувався музичний твір, права на який належать
позивачу, без виплати останьому авторської винагороди, відповідач апелював
до того, що використовувався не сам твір, а уривок, тобто цитата, а отже, права
автора не порушено. Суд встановив, що автори музики та тексту в спірному
уривку зазначені на початку уривку, а джерело запозичення взагалі вказане не
 49

було, відтак, спірний фрагмент твору не може вважатися цитатою, а особа, яка
його використала, має виплатити правоволодільцю компенсацію (постанова
Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 910/7092/16) [23].
Щодо темпоральних меж, впродовж яких діє авторське право на твір, то
такі строки дії авторського права в Україні змінювалися: до 1993 року строк дії
авторського права становив 25 років після смерті автора, з 1993 року по 2001 рік
– 50 років.
На сьогодні законодавчо закріплений строк дії майнових прав на твір
починає відлік з дня створення твору, а припиняється через 70 років після
смерті автора, за винятком випадків, передбачених законом.
Вітчизняний законодавець обрав загально світову тенденцію щодо строку
дії авторського права, адже Бернська конвенція встановлює 50-річний термін як
мінімальний можливий строк правової охорони майнових авторських прав після
смерті автора. Хоча у міжнародному досвіді є різні темпоральні межі
відповідного терміну: Сейшельські Острови — 25 років, Венесуела – 60 років,
Індія – 60років, Гватемала — 75 років, Колумбія — 80 років, Мексика — 100
років [21, с. 81].
Якщо твір був оприлюднений анонімно чи під псевдонімом, який не дає
змоги встановити автора, строк дії авторського права для таких творів
закінчується зі спливом 70 років після оприлюднення твору.
У разі якщо авторський псевдонім дозволяє ідентифікувати особу автора,
не викликає щодо неї сумнівів, або якщо авторство твору розкривається до
спливу 70-річного строку після оприлюднення твору, такий твір охороняється
на загальних підставах [21, с. 83].
Коли твір є цикловим та/ або складається з різних частин, томів, випусків,
серій тощо, які оприлюднюються не одночасно, а в різний період часу, то строк
дії авторського права визначається для кожної опублікованої (оприлюдненої)
частини твору окремо.
 50

Якщо твір було вперше опубліковано протягом 30 років після смерті

автора, то термін правової охорони – 70 років починає відліковуватись від дати
його правомірного опублікування.
Обчислення строків дії авторського права після смерті автора починається
від дня смерті автора чи настання подій, зазначених вище, і відліковується з 1
січня наступного року, за роком, в якому сталася смерть автора чи відбулася
відповідна подія.
По закінченню строку дії авторського права твори набувають статусу
«public domain», тобто стають суспільним надбанням.
Термін «public domain» в теорії права використовується у вузькому та
широкому сенсі:
- у вузькому розумінні – «public domain» включає твори, що взагалі не
підлягають авторсько-правовій охороні, або строк дії майнових авторських прав
на них закінчився;
- у широкому розумінні – до «public domain» крім вищенаведеного також
відносять твори, що охороняються авторським правом, але є легімітизованими
введенням виключення та/або видачею відповідної ліцензії [41].
Вітчизняне законодавство застосовує термін «суспільне надбання» саме у
вузькому розумінні.
Суспільне надбання слід розуміти не як сховище матеріалу, який більше
не достойний захисту, а як пристрій, який забезпечує роботу решти системи,
надаючи доступ до використання цього матеріалу [42, с. 968].
Суспільне надбання — це не просто архів старих творів, а правовий
режим, який дозволяє будь-якій особі без отримання дозволу та без виплати
авторської винагороди будь-яким способом використовувати твір,що належить
до суспільного надбання, за умови дотримання особистих немайнових прав
автора цього твору [21, с. 82].
 51

Слід мати на увазі, що Кабінетом Міністрів України надане право

встановлювати виплату спеціальних відрахувань за використання зазначених
творів на території України. Такі відрахування виплачуються в фонди творчих
союзів України [43].
Зауважимо, що використання творів, які отримали статус суспільного
надбання, усе ж має певні обмеження, а саме: обов’язок дотримання
немайнових прав автора (зазначення його імені (псевдоніму) та збереження
цілісності (недоторканності) твору).
Задля полегшення користування творами, які перешли у суспільне
надбання, для споживачів, вбачається за доцільне, створити перелік у вигляді
певної «бази» до якої будуть входити такі твори. Особливо враховуючи той
момент, що строки дії авторського права в Україні змінювалися, а отже, можуть
виникати труднощі з їх обрахунком.
Складність сфери правового регулювання використання музичних творів
виходить з того, зокрема, що при використанні в публічному закладі музики в
записі має місце одночасне використання користувачем не одного виду об’єктів
(музичних творів), а трьох видів об’єктів: об’єктів авторського права (музичних
творів), об’єктів суміжних прав (виконань музичних творів) та об’єктів
суміжних прав (фонограм із записом виконань музичних творів). Тобто має
місце комплексне використання: прав авторів (музики та тексту), прав
виконавців музичного твору (співаків, музикантів), прав виробників фонограм
(студій звукозапису) або тих осіб, до яких ці права перейшли.
Отже, в контексті теми дисертаційного дослідження та безпосередньо
суб'єктів використання об’єкту дослідження, варто звернути увагу та надати
загальні характеристики суб'єктам суміжних прав, які у своїй діяльності
безпосередньо застосовують музичний твір. В першу чергу, це виконавці
музичних творів: музиканти та співки.
 52

Відповідно до ст. 3 Міжнародної конвенції про охорону інтересів

виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція
1961 року), виконавцями є «актори, співаки, музиканти, танцюристи або інші
особи, які грають роль, співають, читають, декламують, виконують або будь-
яким іншим чином беруть участь у виконанні творів літератури чи мистецтва»
[44].
Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і
фонограми передбачає, що «виконавці - це актори, співаки, музиканти,
танцюристи та інші особи, які грають роль, співають, читають, декламують,
грають на музичному інструменті, інтерпретують або іншим чином виконують
твори літератури і мистецтва, або вираження фольклору» [45].
Відповідно до вищезазначеного Договору, виконавці «користуються
винятковим правом щодо своїх виконань дозволяти: ефірне мовлення і
сповіщення для загального відома своїх незаписаних виконань, за винятком
випадків, коли виконання уже передавалось в ефір; запис своїх незаписаних
виконань» [45].
За вітчизняним законодавством, «виконавець – актор (театру, кіно тощо),
співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає,
декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим
способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народної творчості,
циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а також диригент
музичних і музично-драматичних творів» [17].
Виконавці наділені виключним правом надавати дозвіл на доведення до
загального відома оригіналу або примірників своїх виконань, комерційний
прокат для публіки оригіналу і примірників виконань, розповсюдження своїх
виконань, зафіксованих у фонограмах чи відеограмах тощо.
До особистих немайнових прав виконавців належить право вимоги
визнання себе виконавцем твору; зазначення ім’я або псевдоніму при кожному
 53

виступі та на записі виконання; забезпечення належної якості запису виконання;

протидії будь-якому спотворенню чи іншій суттєвій зміні виконання, що може
завдати шкоди честі і репутації виконавця.
Вбачається, що такі права за своїм змістом є аналогічними до прав автора,
однак з урахуванням специфіки об’єкта охорони.
В такій ситуації виникає питання про те, яким чином творчий елемент є
критерієм віднесення результатів інтелектуальної діяльності до об'єктів
авторського або суміжного права.
Законодавець називає виконавця автором виконання, в той час як інших
суб'єктів суміжних прав авторами законодавець не називає. За логікою
законодавця, можна припустити, що будь-яке виконання співаком, музикантом,
музикального твору, носить суто індивідуальний характер. Це дає підставу
вважати, що кожне виконання унікальне і не схоже на інше. Отже, при
виконанні одного і того ж твору різними виконавцями у кожного з них
виконання носитиме свій неповторний авторський характер. Тому виконавець,
будучи суб'єктом суміжного права, найбільш близький за своєю юридичною
природою до суб'єктів авторського права, і результат його інтелектуальної
діяльності – виконання, найбільш близький до об'єктів авторського права.
Однак, законодавець відніс виконавця до суб'єктів суміжних прав.
Як зазначає В. Я. Іонас, «розмежування прав авторів і виконавців - це
міжнародна традиція, яка склалася через те, що до появи технічних засобів
запису виконання інтерес виконавця до захисту його авторських прав був
мізерний. Виконавець не потребував захисту прав авторства, недоторканності
твору і права першого опублікування, тому що практично можливість їх
порушення при відсутності фіксації була незначна. Право ж на ім'я охороняв
сформований звичай» [46, с. 30].
Виходячи з нормативних положень, якщо результат творчої діяльності є
витвором мистецтва і виражений в об'єктивній формі (в даному випадку в формі
 54

публічного виконання), то такий результат буде об'єктом авторського права, так

як є твором, однак законодавством виконання віднесено до суміжних прав. З
цього вбачається логіка, що виконання твору - тільки форма, в якій воно
доведено до споживача. З таким підходом важко погодитись, адже кожен
виконавець додає в цю форму свій особистий творчий внесок (манера
виконання, гри тощо). Виконання — мистецтво, яке перетворює музику за
допомогою вокалу або за допомогою застосування спеціальних інструментів з
набору графічних символів у послідовність звуків [46, с. 31].
Важливе значення має і морально-психологічний фактор. Законодавець,
не визнаючи за виконавцем авторських прав, відносячи їх до суб'єктів суміжних
прав, тим самим фактично заперечує той величезний внесок в мистецтво, який
привносять такі особи.
Отже, виконавець, будучи суб'єктом суміжного права, найбільш близький
за своєю юридичною природою до суб'єктів авторського права, результат його
інтелектуальної діяльності – виконання, найбільш близьке до об'єктів
авторського права, однак, законодавець відніс виконавця до суб'єктів суміжних
прав [46, с. 59].
Діяльність інших суб'єктів суміжних прав, які використовують музичний
твір не носить творчого характеру (в тому значенні, яке надається творчості в
конвенціях і національному законодавстві з інтелектуальної власності.
Результати їх діяльності не можна назвати новим твором, вони лише
пропонують нехай і оригінальні, але технічні способи фіксації і передачі
авторського твору, вирішують організаційно-технічні питання.
Виконання, як правило, для того щоб з ними могли ознайомитися
споживачі, надають в подальшому форму існування у вигляді фонограм. Тобто
відбувається запис звуків виконання. Тому, вбачається за доцільне розглянути
виробника фонограми як суб’єкта використання музичного твору.
 55

Як зазначено у спеціалізованому законодавстві, «фонограма – це

звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску,
грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків,
крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору (фонограма є
вихідним матеріалом для виготовлення її примірників)» [17], а виробник
фонограми, відповідно, - фізична або юридична особа, яка взяла на себе
ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис виконання або будь-
яких звуків.
Виробники фонограм наділений виключним правом дозволяти пряме або
непряме відтворення фонограм, доведення до загального відома їх оригіналу і
примірників шляхом продажу або іншої передачі права власності, комерційний
прокат оригіналу і примірників фонограм для публіки навіть після їх
розповсюдження, здійсненого виробником або з його дозволу, дозволяти
доведення до загального відома фонограм у визначений спосіб тощо[45].
Майнові права на музичні твори, виконання і фонограми виникають у
наступній послідовності. Автор своєю творчою працею створює твір,
виконавець виконує вже створений автором твір, виробник фонограми записує
виконаний виконавцем твір.
Тобто один за одним виникають:
1) майнові авторські права;
2) майнові права на виконання (суміжні права);
3) майнові права на фонограми (суміжні права).
Жодні із перерахованих майнових прав не припиняють дію тих прав, які
виникли до них. Користувач не має ані законного, ані морального права,
використавши одночасно твір, виконання та фонограму, на якому зафіксовано
виконання такого твору, розплатитись тільки із суб’єктом авторського права
(автором твору або його правонаступником). Адже автор (або його
правонаступник) отримують авторську винагороду, а виконавці і виробники
 56

фонограм (або їх правонаступники) мають отримати винагороду за

використання майнових суміжних прав.
Однак, існують непоодинокі випадки, коли суди плутали відповідні
об’єкти.
Так у справі №925/1117/17 суд першої інстанції встановив, що спір
стосується об’єктів суміжних прав, встановив також, що відповідач визнає, що
використав об’єкти суміжних прав. При цьому суд не знайшов вини в діях
відповідача, виходячи того, що відповідач отримав право на використання
об’єкту авторського права (твору).
У справі №926/3154/17 суд першої інстанції встановив, що об’єкт
суміжних прав є музичним твором (тобто об’єктом авторського права). А також
суд висловив позицію, що публічне використання твору (об’єкту авторського
права) повинно бути ідентифіковано з оригіналом фонограми і виконанням
(об’єктами суміжних прав).
У справі № 914/2309/17 суд першої інстанції встановив, що позивач
доручив організації колективного управління управляти його майновими
суміжними правами. За твердженням відповідача, позивач не довів, що
відповідач не має права використовувати музичні твори. При цьому час від часу
суд зазначає, що позивач є суб’єктом авторського права (окремо не зазначаючи,
що він також є суб’єктом суміжних прав) [47].
Підсумовуючи вищенаведене, встановлено наступне. Первинним
суб’єктом авторського права на музичний твір є автор – фізична особа,
інтелектуальний творець об’єкта (музичного твору), юридична ж особа може
бути виключно вторинним суб’єктом авторського права, до яких також
відносять спадкоємці автора, роботодавців, замовників. Питання встановлення,
до якої групи суб’єктів авторського права особа належить, є важливим для
визначення обсягу майнових та немайнових прав, якими наділений та якими
може бути наділений відповідний суб’єкт, а отже і правової охорони, адже за
 57

характером права вторинного суб'єкта є похідними від прав автора, а їх обсяг є

вужчим, аніж у останього.
Первинні та вторинні суб’єкти авторського прав є беніфіціаріями
авторсько-правової охорони, тобто охорона творів здійснюється на їх користь,
однак в передбачених законом випадках з урахуванням особливостей об’єкта
правової охорони, а саме його соціально-культурного значення, може бути
обмежена задля задоволення суспільних потреб морально-інтелектуального
характеру.
Виконавець музичного твору, якого законодавцем віднесено до суб'єктів
суміжних прав, є найбільш близьким за своєю юридичною природою до автора
твору, і результат його інтелектуальної діяльності - виконання за своїми
характеристиками може бути віднесено до об'єктів авторського права, а отже
його правовий статус знаходиться на межі суміжних прав та авторських прав,
разом з тим більше тяжіє до останніх.
Зауважимо, що законодавче визначення та регулювання прав автора в
контексті досліджуваної тематики, а саме автора музичного твору, потребує
доопрацювання з наступних положень:
- закріплення за автором музичного твору (його правонаступниками)
права на отримання частки ціни від кожного перепродажу творів, що слідує за
першим продажем, на аукціонах (право слідування), адже віднесення до таких
творів не тільки творів образотворчого мистецтва, як це передбачено нині
діючим вітчизняним законодавством, а й першого нотного запису музичного
твору є цілком логічним, виходячи з суті права слідування, та відповідає
міжнародним стандартам регулювання відповідної правомочності;
- врегулювання питання належності майнових прав на твори створені за
допомогою штучного інтелекту, яке не урегульоване жодним з вітчизняних
законодавчих актів.
 58

1.3. Управління майновими правами на музичні твори

Управлінням правами інтелектуальної власності є комплекс заходів,
спрямованих на створення і використання об’єктів інтелектуальної власності на
рівні організацій, установ, підприємств, галузей промисловості, національної
економіки в цілому [48, с. 82].
Законодавство визначає три способи управління майновими правами:
управління особисто творцем (або правонабувачем); управління творцем (або
правонабувачем) через свого повіреного; управління творцем (або
правонабувачем) через організацію колективного управління.
Особисте управління майновими правами зводиться до реалізації
суб’єктом авторського права всього комплексу заходів із розпорядження своїми
майновими правами, передбаченого чинним законодавством. При особистому
управлінні особа, яка має авторське право, особисто укладає договори з
користувачами та отримує від них винагороду за використання творів, виключні
майнові права, які належать цьому суб’єктові [21, с. 117].
У літературі зазначається, що такий спосіб є нічим іншим, як виключним
правом суб’єктів авторського права і суміжних прав на використання власних
об’єктів права. Ця норма дублює права, закріплені за зазначеними суб’єктами
авторського права та суміжних прав, і тому дещо розмиває саме поняття
«управління майновими правами». Два інших способи відображають специфіку
організаційних правовідносин представництва у сфері авторського права, яке
може бути добровільним або обов’язковим [49].
Представництво в умовах розширення кількості учасників економічних
відносин та посилення їх автономії визнано ефективним засобом здійснення
прав та реалізації обов’язків учасниками економічного обігу.
З розвитком суспільства сфера застосування представництва охопила
широке коло суспільно-правових відносин [50, с.79].
 59

До відносин представництва у сфері авторського права застосовуються

загальні положення Цивільного кодексу України про представництво з
урахуванням особливостей, передбачених спеціальними законами. Визначення
повноважень представника залежить від виду представництва та підстав, за
яких воно виникає.
Харитонов Є.О. визначає, що «у найзагальнішому вигляді
представництвом є використання правосуб'єктності одних осіб для реалізації
прав і обов'язків та захисту прав інших осіб. Представництво створює додаткові
можливості для здійснення прав і виконання обов'язків учасникам цивільних
правовідносин, забезпечує більш повний захист їх суб'єктивних прав, підвищує
ефективність налагодження економічних зв'язків між суб'єктами права» [51, с.
315].
Добровільне представництво виникає, коли суб’єкт права інтелектуальної
власності звертається до представника та доручає останньому вчинення
передбачених угодою сторін дій. Наприклад, видача довіреності на
представництво інтересів автора у суді.
Добровільне представництво Доманова І.Ю. визначає як правовідношення
з вчинення однією особою (представником) від імені іншої особи (на підставі
договору) правочину, інших юридичних дій, що безпосередньо створюють,
змінюють і припиняють цивільні права та обов'язки у особи, яку представляють
[52].
Обов'язковим представництвом є відносини, які виникають в силу
імперативних приписів закону. При цьому у наукових дослідженнях
виділяються два основні види обов'язкового представництва: по-перше, це
представництво неповнолітніх та малолітніх осіб їх батьками; по-друге, це
представництво осіб, визнаних повністю або частково недієздатними.
Нагадаємо, що у закнодавстві не встановлено спеціальних критеріїв
(вікових, професійних, національних) щодо визнання особи творцем об’єкта
 60

авторського права. А отже, недієздатна особа і/ або малолітня особа також може
виступати автором. Разом з тим, розпорядження майновими правами для таких
вищезазначених осіб за законом має певні обмеження. Від їх імені здійснювати
майнові права відповідно до Цивільного кодексу України мають право їх
батьки, опікуни або піклувальники, які діють як представники таких осіб. При
цьому вказані представники з метою охорони та захисту прав інтелектуальної
власності можуть призначати спеціальних представників, фахівців у сфері права
інтелектуальної власності. Але такі відносини між представниками вже не
будуть мати характер обов'язкових. Межі здійснення представницьких функцій,
повноваження призначеного представника будуть визначатись за домовленістю
сторін (добровільне представництво).
Окремо звернемо увагу на так зване «спеціальне» представництво, яке
характеризується тим, що виникає лише у сфері авторського права в силу
приписів спеціального законодавства; представниками виступають спеціальні
суб'єкти, передбачені законом. Так, одним із немайнових прав автора є право на
заборону використання його справжнього імені як автора твору. При цьому
автору надається право використовувати «псевдонім».
Під поняттям «псевдонім» розуміється вигадане ім'я (назва), обране
автором чи виконавцем для позначення свого авторства. Відповідно до
законодавства якщо твір опубліковано анонімно чи під псевдонімом (окрім
випадків в яких псевдонім однозначно ідентифікує автора), видавець твору (ім'я
чи назва якого обов’язково має бути зазначена на творі) вважається
представником автора і право захищати права останнього надається саме йому.
Зазначене положення є обмеженим, тобто діє до того часу, поки автор твору не
розкриє своє ім'я і не заявить про своє авторство [49].
Згідно з чинним законодавством важливою умовою використання об’єктів
авторського права є отримання дозволу від правовласника. Враховуючи
високий попит на результати музичної творчості, розширення сфер їх
 61

використання,вбачається, що укладання договорів безпосередньо з авторами (їх

правонаступниками) є ускладненим, особливо це стосується іноземних творців.
Отже, для попередження неправомірного використання об’єктів авторського
права та суміжних прав в законодавстві створено особливий інститут
управління авторськими правами на колективній основі, відповідно до якого
автори або їх наступники мають право передати за договором організації, що
здійснює управління майновими правами на колективній основі, здійснення
управління правами, що їм належать.
Моргунова Є.О. виділяє 3 етапи розвитку колективного управління
авторськими правами:
1 етап - етап традиційних організацій по колективному управлінню
авторськими правами. Даний етап характеризується невеликою кількістю сфер
колективного управління авторськими правами, використанням в рамках сфери
лише, як правило, однієї певної категорії творів, що дозволяє співіснувати
організаціям колективного управління авторськими правами незалежно одна від
одної. Співпраця між організаціями колективного управління авторськими
правами різних країн полягає, головним чином, лише у обміні досвідом і
інформацією, немає необхідності у встановленні однакових правил управління.
Міжнародні конфедерації авторських товариств розробляють лише мінімальні
вимоги, яким повинні відповідати організації колективного управління
авторськими правами.
2 етап - етап, пов’язаний з появою віщання. Даний етап характеризується
об’єднанням організацій, що управляють різним репертуаром на колективній
основі, встановленням одноманітних умов видачі ліцензій відносно різних
творів, встановленням одноманітного підходу в управлінні між організаціями
колективного управління авторськими правами різних країн.
3 етап - етап «інформаційного суспільства». Етап максимального
об’єднання організацій колективного управління авторськими правами, одне
 62

використання охоплює території практично всіх країн світу, всі види об’єктів
авторського права і суміжних прав, кількість творів, що використовуються,
зростає у декілька разів в порівнянні з попереднім етапом. Виникає необхідність
максимально централізувати управління, упорядкувати його, ввести
одноманітність в управління, при цьому не лише в межах національного
регулювання, а й на міжнародному рівні, допускається можливість здійснення
колективного управління авторськими правами національною організацією не
тільки в межах держави її місцезнаходження, але і за її межами [53].
Всесвітня організація інтелектуальної власності під колективним
управлінням, у значенні діяльності, розуміє певний комплекс дій, що
складається з укладення договорів на використання творів з користувачами та
збір і розподіл винагороди, а також інші дії, що пов’язані зі здійсненням прав
від імені суб’єктів авторського права та (або) суміжних прав.
22.07.2018 набув чинності Закон України «Про ефективне управління
майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних
прав», який визначає правові та організаційні засади колективного управління
майновими правами суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав в Україні.
Зазначеним нормативно-правовим актом колективне управлінням
визначається як «діяльність зі збору, розподілу та виплати правовласникам
доходу від прав, що здійснюється в інтересах більше ніж одного правовласника
на умовах та з дотриманням принципів, відповідного спеціалізованого закону»
[54].
У аналізованому Законі міститься і визначення поняття «організація
колективного управління», під якою розуміється «громадське об’єднання зі
статусом юридичної особи, яке зареєстроване в Установі (під установою
розуміється центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування
та реалізацію державної політики у сфері інтелектуальної власності), яке не має
на меті отримання прибутку, засноване виключно правовласниками, діяльність
 63

якого спрямована на колективне управління майновими правами на об’єкти

авторського права і (або) суміжних прав» [54].
Зазначене визначення організації колективного управління є ширшим та
деталізованішим ніж надане у Законі України «Про авторське право і суміжні
права», який визначає відповідну організацію (організацію колективного
управління майновими правами) як «організацію, що управляє на колективній
основі майновими правами суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав і
не має на меті одержання прибутку» [17].
У зв’язку з чим, вбачається за доцільне, вилучити визначення поняття
«організація колективного управління» із Закону України «Про авторське право
і суміжні права».
Враховуючи поетапний період для впровадження положень аналізованого
Закону, Верховний Суд з 2019 року особливо акцентував увагу на тому, що в
першу чергу варто з'ясувати наявність в організації колективного управління,
яка звернулась з позовом (на момент подачі позову до суду) статусу та прав на
здійснення відповідної діяльності, адже з 22.04.2019 діють нові правила, які
передбачають проходження цими організаціями реєстрації за вищенаведеною
процедурою, якщо ж організація колективного управління не прошла таку
процедуру, то вона не має права управляти правами автора та, відповідно, і
захищати їх від імені автора (постанова Верховного Суду від 12.03.2020 у справі
№ 907/291/19) [55].
Правовідносини між організаціями колективного управління та авторами
(або іншими суб’єктами прав на твори, що передаються в управління)
виникають та здійснюються на підставі договору управління майновими
правами на колективній основі. Такі договори укладаються в письмовій формі
(електронній формі) із обов’язковим зазначенням конкретно визначених
об’єктів авторського права, в даному випадку музичних творів, права на які
 64

передаються в управління, з конкретними способами використання таких

об’єктів (або на підставі закону).
Для забезпечення прозорості відносин з правовласниками і користувачами
організація колективного управління повинна надавати правовласникам
необхідні відомості щодо своїх вимог до членів, особливості угоди про
представництво, членські внески, інші можливі утримання, умови виходу з
організації, структуру управління і можливості участі в процедурах прийняття
рішень.
За рекомендаціями, що розроблені Британською радою авторського права
(BCC), організації колективного управління надають потенційним членам
основні відомості про умови членства, в яких пояснюються наступні моменти:
- хто має право вступити в організацію, яка процедура вступу і умови
членства, де можна знайти відповідну інформацію;
- тип передачі прав (виключна ліцензія, невиключна, передання
виключного майнового права тощо) і її наслідки для члена організації;
- обсяг повноважень, наданих на підставі договору;
- чи може, і яким чином, член організації обмежити повноваження
організації на вчинення дій і / або вимагати (де це можливо) узгодження з ним
таких дій;
- порядок припинення членства і опис наслідків такого припинення;
- правонаступники: пояснення порядку дій в випадку смерті члена
організації або (якщо мова йде про колективне члені) його ліквідації до виходу з
організації [56, с. 15].
Всесвітня організація інтелектуальної власності з цього приводу
наголошує, що оскільки Організація колективного управління надає
правовласникам послуги з управління їх правами, для формування взаємної
довіри вона повинна забезпечити:
 65

- справедливість, прозорість і недискримінаційний характер

застосовуваних нею критеріїв членства та / або умов надання послуг;
- чіткість їх формулювання і викладення в публікованих документах,
таких як статут, умови членства або угоди з користувачами.
Справедливий і недискримінаційний підхід, закріплений в Бернської
конвенції та інших міжнародних договорах в області авторського права,
повинен бути фундаментальним принципом діяльності організації. Це означає,
що при її створенні і/ або регулюванні її діяльності дотримання цього принципу
слід приділяти особливу увагу. Організації колективного управління є
важливими суб'єктами культурних і творчих галузей, що наголошує на
необхідності дотримання всіма такими організаціями недискримінаційного
підходу, передбаченого нормами міжнародного та національного права [56, с.
18].
Діяльності організацій колективного управління присвячена Директива
Європейського парламенту і ради 2014/26/ЄС від 26.02.2014 Про колективне
управління авторським правом і суміжними правами та мультитериторіальне
ліцензування прав на музичні твори для онлайн використання на внутрішньому
ринку. Мета цієї Директиви полягає у забезпечені узгодження національних
правил щодо доступу організацій колективного управління до діяльності з
управління авторським правом і суміжними правами, методів їхнього
врядування та рамкових умов нагляду.
В документі зазначено, що для забезпечення того, щоб володільці
авторського права і суміжних прав у повній мірі скористалися перевагам від
внутрішнього ринку у разі колективного управління їхніми правами, а також
для уникнення неправомірного впливу на їхню свободу здійснення своїх прав,
необхідно забезпечити включення до статуту організацій колективного
управління належних механізмів захисту. Крім того, під час надання своїх
послуг з управління організація колективного управління не повинна
 66

безпосередньо або опосередковано дискримінувати правоволодільців на

підставі їхньої національності, місця проживання або місця реєстрації.
До того ж, як зазначено у Директиві, з метою підвищення довіри
правоволодільців, користувачів та інших організацій колективного управління
до управління правами організаціями колективного управління кожна
організація колективного управління повинна дотримуватися певних вимог до
прозорості. Тому кожну організацію колективного управління або її члена, що є
юридичною особою, відповідальною за нарахування або виплату сум, які
підлягають сплаті правоволодільцям, необхідно зобов'язати надавати певну
інформацію окремим правоволодільцям щонайменше один раз на рік,
наприклад, про нараховані або виплачені їм суми та здійснені відрахування.
Необхідно також зобов'язати організації колективного управління надавати
достатню інформацію, у тому числі фінансову інформацію, іншим організаціям
колективного управління, правами яких вони управляють на підставі договорів
про представництво [57].
З загального змісту прав, які автор може передавати на управління,
законодавець сформував і основні функії організацій колективного управління,
а саме:
- укладання із користувачами договори про надання дозволу на
використання об’єктів авторського права і (або) суміжних прав та договори про
виплату винагороди (відрахувань) за використання таких об’єктів; договорів
про партнерство, про представництво прав з іншими організаціями
колективного управління;
- збирання, розподіл та виплата дохід від прав правовласникам;
- звернення до суду від імені правовласників за захистом майнових прав
останніх відповідно до статутних повноважень та доручення правовласників,
інші дії, передбачені законодавством (або дорученнями правовласників),
необхідні для захисту майнових прав суб’єктів, в інтересах яких діє організація;
 67

- забезпечення ведення реєстру правовласників, реєстру об’єктів,

майновими правами щодо яких управляє організація;
- здійснення моніторингу правомірності використання об’єктів
авторського права і (або) суміжних прав згідно зі сферами управління правами,
щодо яких зареєстровано організацію, та щодо об’єктів авторського права і
(або) суміжних прав, майнові права на які передані їй в управління тощо [54].
Окремо розглянемо функцію захисту прав автора Організацією
колективного управління, як одну з головних у їх діяльності.
Організації колективного управління, як суб’єкти авторського права, за
умови наявності договору з автором твору, наділені правом звертатися до суду з
позовами про відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду або
стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок неправомірного
використання твору [58].
Важливим для реалізації функції захисту організацією колективного
управління є встановлення обсягу повноважень цієї організації згідно з
договорами, укладеними між нею та суб'єктом авторського права, адже при
зверненні до суду вона в першу чергу повинна довести наявність права
управління на конкретно визначений твір [59]. Відповідна правова позиція
викладена у численних постановах Верховного Суду у складі колегії суддів
Касаційного господарського суду та є усталеною судовою практикою при
розгляді спорів, що виникають з правовідносин щодо захисту авторського права
(постанова від 19.02.2019 у справі № 925/350/18 [60], від 16.04.2019 у справі №
910/5186/18 [61], від 04.07.2019 у справі № 910/15042/18 [62], від 01.08.2019 у
справі №910/4562/18 [63], від 01.08.2019 у справі № 915/927/18 [64], від
05.08.2019 № 925/351/18 [65], від 12.09.2019 у справі № 911/2523/18 [66], від
17.09.2019 у справі № 910/15963/18 [67], від 26.09.2019 у справі № 910/6793/18
[68], від 07.11.2019 у справі № 916/2732/18 [69], від 05.12.2019 у справі №
910/10437/18 [70] тощо).
 68

Варто звернути увагу на те, що організація, пред'явивши позов в таких

справах, не є позивачем, оскільки звертається за захистом прав саме суб'єктів
авторського прав, а не своїх особистих, позивачем у таких справах буде сам
суб'єкт авторського права, на захист інтересів якого звернулася організація.
Результати проведеного аналізу судової практики свідчать, що під час
вирішення спорів про стягнення компенсації за порушення майнових
авторських прав за позовами організацій колективного управління у судів
виникають труднощі щодо з'ясування обсягу повноважень організації
колективного управління згідно з договорами, укладеними між нею та суб'єктом
авторського права, хоча здебільшого суди враховували вищенаведену правову
позицію та, з'ясовуючи, зокрема, те, що на порушення умов договору про
управління майновими авторськими правами, організація, діючи як представник
позивача, не подавала доказів вчинення нею дій з отримання попередньої
письмової згоди правовласника на вжиття заходів судового захисту,
встановлювали факт відсутності у неї повноважень на звернення до суду в
інтересах позивача. Тобто однією з обставин, що підлягала з'ясуванню, була
наявність передбаченої договором про управління майновими авторськими
правами попередньої згоди на вжиття організацією колективного управління
заходів судового захисту, адже договори зазвичай формулюють відповідне
повноваження Організації колективного управління не як дискреційне, а
надаючи право здійснювати будь-які юридичні дії, направлені на забезпечення
та захист майнових прав автора на об`єкти авторського права, повноваження на
управління якими передані Організації за договором, зазначають про
обов’язкове отримання попередньої згоди правовласника на відповідну дію.
Так, у справі № 910/15963/18 Організація колективного управління
звернулася до суду в інтересах правовласника – товариства з обмеженою
відповідальністю «Ворнер Мьюзік Україна» про стягнення компенсації за
порушення майнових авторських прав суб'єкта авторського права [67].
 69

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено частково з

огляду на те, що публічне виконання музичного твору відбулося без отримання
відповідних дозволів на його використання та без виплати авторської
винагороди.
Апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував,
своєю постановою у задоволенні позову відмовив, обґрунтувавши такий
висновок тим, що організація колективного управління не надала доказів
вчинення дій з отримання попередньої письмової згоди товариства з обмеженою
відповідальністю «Ворнер Мьюзік Україна» (позивача) на вжиття заходів
судового захисту щодо отримання компенсації за використання відповідачем
об'єктів авторського права без дозволу та сплати авторської винагороди. Суд
зазначив, що оскільки предметом спірних правовідносин у цьому випадку є
порушення майнових авторських прав та вчинення організацією колективного
управління дій, необхідних для захисту майнових авторських прав, мають бути
досліджені повноваження організацій на вчинення дій, необхідних для захисту
прав відповідно до доручень суб'єкта авторського права та (або) суміжного
права та статутних повноважень.
Суд апеляційної інстанції, встановивши, зокрема, те, що на порушення
умов договору, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю
«Ворнер Мьюзік Україна» та Організацією колективного управління, про
управління майновими авторськими правами, остання, діючи як представник
позивача, не подала доказів вчинення нею дій з отримання попередньої
письмової згоди товариства з обмеженою відповідальністю «Ворнер Мьюзік
Україна» (позивача) на вжиття заходів судового захисту, дійшов правомірного
висновку щодо недоведеності у цьому випадку наявності в Організації
колективного управління повноважень на звернення до суду в інтересах
позивача з цим позовом та обґрунтовано відмовив у позові.
Законодавство передбачає такі види колективного управління:
 70

- добровільне (може бути застосоване виключно до об’єктів, що включені

до каталогу відповідної організації колективного управління);
- розширене та обов’язкове (управління майновими правами на об’єкти
незалежно від їх наявності в каталозі організації колективного управління, у
окремо визначених законодавством сферах, що здійснюється виключно
спеціально акредитованою в цих сферах організацією) [54].
Законом України «Про ефективне управління майновими правами
правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» визначено
вичерпний перелік сфер застосування розширеного колективного управління до
яких відноситься і об’єкт дисертаційного дослідження – музичний твір:
«публічне виконання музичних недраматичних творів з текстом і без тексту,
включно з тими творами, що включені до складу аудіовізуальних творів;
публічне сповіщення музичних недраматичних творів з текстом і без тексту,
включно з тими творами, що включені до складу аудіовізуальних творів, крім
кабельної ретрансляції; право на справедливу винагороду, спільну для
виконавців та виробників фонограм (відеограм), за публічне виконання
фонограм і зафіксованих у них виконань чи публічну демонстрацію відеограм і
зафіксованих у них виконань, опублікованих для використання з комерційною
метою; право на справедливу винагороду, спільну для виконавців та виробників
фонограм (відеограм), за публічне сповіщення фонограм і зафіксованих у них
виконань, відеограм і зафіксованих у них виконань, опублікованих для
використання з комерційною метою, крім кабельної ретрансляції» [54].
За кожною сферою передбачається закріплення однієї акредитованої
організації за умови відсутності будь-яких конфліктів інтересів між основною
категорією правовласників (в інтересах якої вона діє) та іншими категоріями
правовласників (на користь яких має збиратись дохід від прав у відповідній
сфері розширеного колективного управління).
 71

Обов’язкове колективне управління передбачено виключно у таких

сферах:
- право слідування щодо творів образотворчого мистецтва; репрографічне
відтворення творів, їх частин;
- відтворення в особистих цілях в домашніх умовах творів, фонограм
виконань, відеограм, їх примірників, аудіовізуальних творів та їх примірників;
- кабельна ретрансляція творів, виконань, окрім власних програм
(передач) організацій мовлення.
За аналогією, за кожною сферою визначається одна акредитована
організація.
Підсумуємо, системи колективного управління правами на твори
мистецько-культурної сфери, як на об’єкт правовідносин, відповідає загальним
потребам правовласників, потребам користувачів і вимогам державних органів
влади, певною мірою урівноважуючи як приватні, так і суспільні інтереси
різних сторін. Такий спосіб управління майновими правами є найбільш
доцільним. Становлення та розбудова колективного управління авторськими
правами в Україні та підтримка державою діяльності організацій колективного
управління є одним з пріоритетних напрямків у сфері авторського права та
суміжних прав.
Верховна Рада України, з метою імплементації окремих положень права
Європейського Союзу щодо захисту авторів, прийняла Закон України «Про
ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського
права і (або) суміжних прав» [54], який покликаний врегулювати питання,
пов’язані з діяльністю організацій колективного управління в Україні [25, с.
104].
Головна мета функціонування організації колективного управління
полягає в укладенні договорів від імені автора (або суб’єкта суміжних прав) з
користувачами: телеканалами, радіостанціями, провайдерами інтернет-послуг,
 72

публічними закладами тощо, за умовами яких останні отримують право

користуватися твором з комерційною метою, за що зобов’язуються
перераховувати авторську винагороду в передбачений термін і в обумовленому
у договорі розмірі на рахунки організації колективного управління, яка в
подальшому розподілить та виплатить зібрані кошти між суб’єктами
авторського права або суміжних прав, відповідно, які передали свої майнові
права у колективне управління зазначеній організації.
Окремо варто виділити таку функцію організацій колективного
управління, як захист прав на твори, в тому числі звернення до суду, в якості
основної після розподілу коштів.
Проаналізувавши напрацьовані правові позиції, в основному єдиної
судової практики, з розгляду справ, пов'язаних із захистом прав на об'єкти
авторського права щодо визначення повноважень організацій колективного
управління згідно з договорами, укладеними між ними та суб'єктами
авторського права, зокрема щодо права на звернення до суду для захисту
авторських прав та однозначну відмову у задоволенні вимог про відшкодування
шкоди через неправомірне використання твору у зв’язку з відсутністю
попередньої згоди правовласника на вжиття організацією колективного
управління заходів судового захисту, пропонуємо закріпити таке право
організації як дискреційне на законодавчому рівні, адже через відсутність
формальної згоди від автора на захист прав в певний спосіб (яка апріорі мається
на увазі при укладанні договору з організацією) втрачається ефективність
діяльності колективного управління та можливість відновити порушені права
автора взагалі.
Вбачається, що ситуацію можна виправити за допомогою наступної
законодавчої ініціативи: зміна конструкції правової норми п. 4 ч.1 ст. 12, яка
декларує функції організацій колективного управління, шляхом вилучення слів
«…та доручення правовласників» після слів «звертаються до суду від імені
 73

правовласників за захистом їхніх майнових прав відповідно до статутних

повноважень». В результаті, норма буде мати наступне формулювання:
«1. Організації колективного управління від свого імені та в інтересах
правовласників здійснюють такі функції:
4) звертаються до суду від імені правовласників за захистом їхніх
майнових прав відповідно до статутних повноважень, вчиняють інші дії,
передбачені законодавством та дорученням правовласників, необхідні для
захисту майнових прав правовласників, в інтересах яких діє організація;».
Такі зміни дозволюять покращітіи ефективніть діяльності Організацій у
сфері захисту правовласника.
 74

РОЗДІЛ 2. ЗДІЙСНЕННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ НА МУЗИЧНИЙ ТВІР

2.1. Юридичний зміст використання музичного твору як способу

здійснення авторських прав у цивільних правовідносинах
Апріорі будь-яка особа, яка вступає у цивільно-правові відносини, прагне
задовольнити власні потреби. Її інтереси може бути реалізовано лише через
наділення особи суб’єктивним правом та надання можливості для його
здійснення. Наділення особи суб’єктивним цивільним правом відображає його
статику, що полягає у потенційній спроможності правомірним чином здійснити
таке право. Логічним продовженням статичного стану суб’єктивного цивільного
права є перехід його у динамічний стан. В цьому стані особа здійснює належне
їй на законних підставах суб’єктивне цивільне право. Тобто суб’єктивне
цивільне право переходить із стану бажаного у дійсний, унаслідок чого, в
ідеальному варіанті, реалізуються інтереси носія цього права [71, c. 206].
Шишка Р.Б. вказав: «Право має сенс тоді, коли воно може бути здійснене»
[72, c. 105]. Здійснення авторами належних їм правомочностей, що становлять
основу суб’єктивного авторського права, відповідає конституційному праву
кожного на володіння, користування і розпоряджання результатами своєї
інтелектуальної діяльності (ч. 1 ст. 41 Конституції України). Оскільки
положення Конституції України є нормами прямої дії, їх реалізація потребує
вироблення згідно з цивільним законодавством України, правового механізму
регулювання відповідних відносин.
У науковій літературі здійснення цивільного права визначають як
реалізацію міри можливо поведінки управомочиної особи шляхом здійснення
належних й правомочностей (право навласні ді, право на чужі ді та право на
захист) [73, c. 254].
 75

Здійсненням суб’єктивного права вважається фактичне вчинення таких

дій, актів реальної поведінки особи, можливість вчиненя яких надана цій особі
шляхом закріплення за нею (набуття) суб’єктивного цивільного права [74, с. 18].
Здійснення цивільного права варто розуміти як реалізацію тих
можливостей, що становлять зміст суб’єктивного цивільного права.
Для характеристики здіснення цивільних прав, варто звернутися до ст.3
Цивільного Кодексу України, яка закріплює засади цивільного законодавства,
які в свою чергу, покладаються і в основу здійснення цивільних прав.
Отже, такими засадами є: «неприпустимість свавільного втручання у
сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності,
крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода
договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та
розумність. Вищенаведеними принципами-засадами носій суб’єктивних
цивільних прав має керуватися в процесі їх реалізації» [32].
Цивільне право здійснюється шляхом вчинення фактичних та юридичних
дій.
Суб’єктивне цивільне право здійснюється певним способом.
Визначальним у даному разі є волевиявлення носія того чи іншого права щодо
можливого (необхідного) способу здійснення такого права. Межі свободи
вибору способу залежать від характеру правової норми. Якщо такі способи
визначені імперативною нормою, то уповноважена особа повинна їх
дотримуватися. По-іншому вирішується питання щодо вибору способів
здійснення, якщо вони містяться у диспозитивній нормі. Тоді сторони самі
обирають спосіб здійснення права, а передбачений нормою спосіб діє лише у
тому разі, якщо сторони не обрали іншого.
Як вважав Грибанов В. П., способами здійснення суб’єктивних цивільних
прав є конкретні дії, за допомогою яких уповноважений суб’єкт реалізує
 76

можливості, що становлять зміст суб’єктивного цивільного права [75, с. 10].

Схожий підхід підтримують і інші автори, зводячи розуміння способів
здійснення суб’єктивних цивільних прав до дій, які вчиняються їхніми носіями
[71, с. 207]. Такого розуміння категорії «способи здійснення суб’єктивних
цивільних прав» дотримується і Дмитрик М.А., який вбачає в них «конкретні
види та різновиди поведінки уповноважених осіб» [76, с. 65].
Як зазначає Харитонова О. І., при характеристиці особливостей
здійснення прав інтелектуальної власності маємо враховувати можливість
аналогії загальних положень здійснення права власності, зміст якого складають
такі юридично закріплені можливості власника, як: право володіння; право
користування; право розпорядження; право управління [11, с. 230].
Такий підхід дозволить розкрити як загальні засади здійснення цивільного
права, так і особливості реалізації прав автора.
Як зазначає Міщенко О. П., враховуючи правову природу суб’єктивних
авторських прав, потрібно звернути особливу увагу на сукупність ознак, що
відрізняють способи здійснення авторських прав від способів здійснення інших
суб’єктивних цивільних прав.
До таких ознак належать:
- визначення конкретних дій чи умов бездіяльності носія суб’єктивного
авторського права на рівні норм позитивного цивільного права – насамперед
Цивільного Кодексу України (Глава 36) та Закону України «Про авторське
правоі суміжні права», оскільки в силу абсолютного характеру суб’єктивних
авторських прав їх регулювання в умовах договорів чи за допомогою інших
правових регуляторів цивільних відносин є не завжди можливим;
- специфічний суб’єктний та об’єктний склад відносин, у яких
реалізуються способи здійснення авторських прав. Способи здійснення
авторського права не вимагають реєстрації об’єкта авторського права – твору чи
 77

будь-якого іншого специфічного його оформлення, виконання будь-яких інших

формальностей;
- способи здійснення авторського права характеризуються внутрішньою
диференціацією залежно від того, які конкретно авторські права здійснюються.
Так, способи здійснення особистих немайнових авторських прав суттєво
відрізняються від способів здійснення майнових прав інтелектуальної власності
на твір [77, с. 103].
Науковець справедливо зазначив, що, окрім вищенаведених, характерною
є і така особливість способів здійснення авторських прав, як закріплення
конкретного способу здійснення певного авторського права у виді (формі)
суб’єктивного права автора.
Так, відповідно до ст. 438 Цивільного кодексу України автору твору
належать особисті немайнові права, а саме: право вимагати зазначення свого
імені узв’язку із використанням твору, якщо це практично можливо; забороняти
зазначення свого імені у зв’язку із використанням твору та ін. Відповідно до ст.
439 Цивільного кодексу України автору належать такі майнові права
інтелектуальної власності, як право на використання твору, виключне право
дозволяти використання твору, забороняти його використання та ін.
На підставі вищенаведеного, вбачається закріплення на нормативному
рівні конкретних способів здійснення авторських прав.
Визначення конкретних способів здійснення авторських прав наявне і в
положеннях спеціалізованого закону, який передбачає, що автору належать такі
особисті немайнові права на твір, як право вимоги збереження цілісності твору і
право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору
або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити репутації
автора, зазначене є, по суті, конкретними способами здійснення права автора на
недоторканість твору.
 78

Міщенко О. П. надає наступне визначення способів здійснення авторських

прав, а саме: дії чи комплекс дій або ж їх відсутність (бездіяльнісна поведінка),
які спрямовані на використання передбачених суб’єктивними авторськими
правами можливостей, що вказують, за допомогою яких засобів, у якому
порядку і щодо яких об’єктів авторського права (творів) здійснюється
відповідне суб’єктивне авторське право [77, с. 107].
З урахуванням наведеного визначення та специфічних ознак способів
здійснення авторських прав (специфічне коло суб’єктів та об’єктів, щодо яких
застосовуються способи здійснення авторських прав, безпосереднє нормативне
закріплення конкретних способів здійснення таких прав та ін.) останні слід
розуміти як конкретно визначені положеннями актів цивільного законодавства
дозволи та заборони для носіїв суб’єктивних авторських прав та осіб, які їм
протистоять в силу абсолютного характеру цих прав, щодо вчинення
відповідних дій, спрямованих на задоволення певних матеріальних чи
нематеріальних інтересів носіїв суб’єктивних авторських прав.
Визначаючи наведеним чином способи здійснення авторських прав,
потрібно зауважити, що такі способи характеризуються багатоманітністю та
різноплановістю як за формою, так і за змістом. Саме в цьому і полягає їх
значення – обрати необхідний та максимально ефективний в конкретній
правовій ситуації спосіб здійснення суб’єктивного авторського права. Це один
із важливих практичних аспектів дослідження способів здійснення авторських
прав.
Самої лише наявності суб’єктивного авторського права недостатньо для
його здійснення, так як для цього необхідна наявність певних умов –
об’єктивних та суб’єктивних чинників, які потрібні для практичної реалізації
виду і міри дозволеної поведінки управленого суб’єкта, що становить зміст цих
прав. Такими умовами вважають наявність у суб’єкта необхідного обсягу
 79

дієздатності, відповідність поведінки щодо здійснення авторських прав

принципам їх здійснення та призначенню цих прав.
Одним із способів здійснення (реалізації) правомочностей автора є
використання твору, яке і виступає тією якісною ознакою процесу здійснення
суб’єктивного цивільного права, що вказує, за допомогою яких засобів, у якому
порядку, стосовно яких об’єктів мало місце здійснення відповідного
суб’єктивного цивільного права в кожному конкретному випадку.
Основною метою використання об’єкта, в контексті заданої тематики, є
юридично забезпечена можливість одержання певних матеріальних благ за
рахунок монопольного використання результатів інтелектуальної діяльності.
На думку Потоцького М. Ю., «право на використання об'єкта
інтелектуальної власності означає вид активної форми здійснення суб’єктивного
права інтелектуальної власності, що полягає у застосуванні матеріального носія
об’єктів права інтелектуальної власності у виробництві, технологічних
процесах, цивільному обігу тощо» [78, с. 9].
Загалом з цим визначенням можна погодитись, однак з урахуванням
особливостей об’єкта дисертаційного дослідження, а саме музичного твору, як
об’єкта авторського права, не є справедливим твердження щодо використання
саме матеріального носія об’єкта. Музичний твір у вигляді сукупності звуків
може бути використаний і без нього, а саме відтворення особою послідовності
звуків по пам’яті без застосування саме матеріального носія зазначеного
об’єкта.
Виходячи з наведеного в попередньому підрозділі визначення здійснення
авторських прав, можна зробити висновок, що юридичний зміст використання
твору, це можливість суб’єкта авторського права здійснювати правовідносини,
пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням твором, які
передбачені договором або законом та спрямовані на задоволення певних
матеріальних чи нематеріальних інтересів носія суб’єктивних авторських прав.
 80

В контексті досліджуваної тематики основна мета використання

музичного твору полягає в задоволенні матеріальних потреб автора, отриманні
ним економічних вигод від надання доступу до музичного твору третіх осіб.
Як відзначає Луць В.В. «майнові права інтелектуальної власності мають
певну економічну цінність і в умовах ринкової економіки стають товаром, що
реалізується переважно на договірних засадах. Вони можуть відповідно до
закону бути вкладом до статутного фонду (капіталу) юридичної особи,
предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватись в
інших відносинах» [79].
Отже, вбачається, що музичний твір в цивільному обороті виступає у
якості особливого виду товару, який може бути використаний суб’єктами
майнових прав в різних встановлених законом правовідносинах.
За змістом статей 424 і 426 Цивільного кодексу України суб'єкт права
інтелектуальної власності має можливість використовувати об'єкт даного права
у будь-який визначений законом спосіб.
Цивільний кодекс України поділяє майнові права інтелектуальної
власності на дві категорії:
- право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
-виключне право надавати дозвіл на використання об’єкта права
інтелектуальної власності та перешкоджати його неправомірному
використанню.
На відміну від Цивільного кодексу України спеціалізованим
законодавством не передбачено поділу майнових прав на виключні та
«невиключні» [80].
Виключним визнається майнове право особи, яка має щодо твору,
виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи
відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання цих об’єктів
авторського права і (або) суміжних прав лише нею та на видачу лише цією
 81

особою дозволу чи заборону їх використання іншим особам у межах строку,

установленого Законом України «Про авторське право і суміжні права».
Тобто, виключне право передбачає, що ніхто крім тієї особи, якій
належить авторське право, не має права використовувати твір, без відповідного
дозволу володільця виключного права на те.
Виключне право – це юридичне забезпечення трьох видів поведінкових
можливостей правовласника: вчиняти певні дії щодо результату інтелектуальної
діяльності або засобу індивідуалізації (об’єкта права), учиняти дії щодо самого
виключного права й вимагати від усіх інших осіб, які мають або можуть мати (у
передбачених законом випадках - не мають і не можуть мати) доступ до об’єкта
права, утримуватися від використання об’єкта права за винятком установлених
законом випадків і, у випадках, прямо передбачених законом, від володіння
ним, а також не перешкоджати правовласнику здійснювати його право іншим
чином [81, с.6].
Спеціалізований закон визначає коло майнових прав, що належать
авторам та наділяє їх або іншу особу, яка має авторське право, правом
використовувати твір будь-яким способом.
З такого закріпленого законодавцем підходу вбачається, що поняттям
«використання» по відношенню до об’єкта авторського права охоплені усі
можливі способи і форми вилучення із твору його корисних властивостей.
Національний законодавець в нормативних актах розкриває зміст поняття
«використання твору» через перелік дій, які може вчинити чи дозволити
вчинити правовласник, однак, такий перелік є невичерпним та має загальний
вигляд, що вбачається логічним та доцільним з урахуванням різноманіття видів
творів та постійної еволюції способів їх використання.
Щодо об’єкта дисертаційного дослідження – музичного твору, то
розглянемо деякі способи використання визначеного об’єкта з урахуванням
його характерних особливостей.
 82

Першим способом використання твору, згідно зі ст. 441, є опублікування

(випуск у світ) твору. Шляхом опублікування забезпечується ознайомлення
інших (окрім автора) осіб із твором.
За приписами Цивільного кодексу України опублікованим (випущеним у
світ) твір вважається, в тому разі, коли він будь-яким способом повідомлений
невизначеному колу осіб. За умови, що такий твір не порушує право людини на
таємницю особистого і сімейного життя, не завдає шкоди громадському
порядку, здоров'ю та моральності населення, в іншому випадку він не може
бути опублікованим.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»
таким способом використання твору як його опублікування є його введення в
цивільний оборот за згодою автора (чи іншого суб'єкта авторського права)
виготовлених поліграфічними, електронними чи іншими способами
примірників твору у кількості, здатній задовольнити, з урахуванням характеру
твору, розумні потреби публіки. Такі примірники твору вводяться до цивільного
обороту через вчинення фактичних дій з їх продажу, здавання в найм,
побутового чи комерційного прокату, надання доступу до них через електронні
системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з
будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором, або за допомогою
передачі права власності на них іншим способом.
Опублікуванням твору вважається також депонування рукопису твору у
сховищі (депозитарії) з відкритим доступом та можливістю одержання у ньому
примірника (копії) твору [17].
Вбачається, що визначення терміну «опублікування» в спеціалізованому
Законі та в Цивільному кодексі не узгоджене між собою. Закон визначає
«опублікування» як можливість реалізації здійснення права на оприлюднення, а
Кодекс – як різновид використання твору, в якому право на опублікування та
право на оприлюднення твору є тотожними. Про підміну одного терміна іншим
 83

свідчать наведені у статті 442 Кодексу способи опублікування, які фактично є

способами саме оприлюднення.
Варто наголосити, що все ж таки за містом поняття «оприлюднення» та
«опублікування» не є тотожними.
Закон України «Про авторське право і суміжні права» тлумачить поняття
оприлюднення твору, як його розкриття публіці за згодою автора чи іншого
суб'єкта авторського права через вчинення дії, яка вперше робить твір
доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання,
публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо.
Оприлюднити твір – означає забезпечити доступ до твору третіх осіб [82,
с. 49]. Мельникова М. Я. відносить таке право до найважливіших прав автора,
оскільки воно безпосередньо забезпечує можливість вирішувати питання про
готовність твору до представлення на розсуд публіки, а також прямо зачіпає
його майнові інтереси [83, с. 38].
Сергєєв О. П. визначає суть цього права, як юридично забезпечену автору
можливість публічного розголошення створеного ним твору. За таких обставин
автор одночасно вирішує два питання: особистим волевиявленням визначає
готовність твору для доведення до невизначеного кола осіб; визначає час, місце
та спосіб такого доведення [84, с. 232].
Правомочність автора на оприлюднення твору визнається в усіх країнах.
Проте варто зазначити, що в законодавстві різних держав позначення цього
права не є еквівалентним. Окрім традиційної назви, це право також
визначається як право знайомити із твором, право доводити твір до відома
громадськості, право опубліковувати його або право давати дозвіл на випуск у
світ. У залежності від позначення та дефініції, якими закріплюється це право в
законодавстві тієї чи іншої держави, їх умовно можна поділити на декілька
груп:
 84

– країни, у яких прямо передбачено право автора на оприлюднення твору.

Наприклад, у Франції та Іспанії дефініція цього права містить слово «divulguer»,
що означає «оприлюднювати». Зокрема, відповідно до Кодексу інтелектуальної
власності Франції лише автор має право оприлюднювати свій твір, а згідно із
законодавством Іспанії саме автору належить право вирішувати, чи варто
оприлюднювати твір, і у якій формі. До цієї групи можна віднести Російську
Федерацію, оскільки Цивільним кодексом Російської Федерації визначено, що
автору належить право на оприлюднення свого твору, тобто право здійснити
дію або надати згоду на здійснення дії, яка вперше робить твір доступним для
всезагального відома;
– країни, які наділяють авторів цим правом опосередковано: за допомогою
права публікувати твір. Так, наприклад, в Уругваї право публікувати не
випущений у світ твір, відтворювати вже опублікований твір або передавати
замовлений твір замовникові є особистим немайновим правом автора; – країни,
у яких право на оприлюднення твору визнається в більш загальному плані,
охоплюючи різноманітні форми розповсюдження твору. Зокрема в Аргентині
право власності на науковий, літературний або художній твір включає в себе
також і право автора розпоряджатися цим твором, публікувати, виконувати або
публічно виставляти його, а також відтворювати в будь-якій формі;
– країни, у яких право на оприлюднення твору визнається через
реалізацію права не випускати твір у світ. Наприклад, у Бразилії автор має
право зберігати власний твір не оприлюдненим [85].
Поняття «опублікування» і «випуск у світ» у ст. 442 Цивільного кодексу
України вживаються як синонімічні. Якщо ж звернутися до міжнародної
практики з тлумачення зазначених понятть, то Бернська конвенція про охорону
літературних і художніх творів, під випуском у світ твору розуміє його видання
з дозволу автора, незалежно від способів виготовлення екземплярів твору.
 85

Як справедливо зауважує Штефан А. С., поняття оприлюднення є

ширшим за опублікування і охоплює останне за своїм змістом. Науковиця
зауважує, що не можна ототожнювати з випуском у світ публічний показ
драматичного, музично-драматичного або кінематографічного твору, виконання
музичного твору, публічну декламацію літературного твору, передачу по радіо
чи телебаченню літературних або художніх творів, демонстрацію творів
мистецтва або творів архітектури. Відтак, аналізовані положення Цивільного
кодексу України суперечать наведеним вище положенням Бернської конвенції
про охорону літературних і художніх творів.
Професор Дозорцев В. А. висловив позицію, згідно з якою опублікування
є необхідною умовою використання, без опублікування використовувати об’єкт
неможливо, при цьому опублікування може відбуватись і поза використанням
[86, c. 48]. Мельниченко Ю. С. підтримав таку позицію і зауваживши, що
використання твору є наслідком його опублікування. Опублікування і
використання твору це зовсім різні категорії, їх не можна поєднувати,
опублікування не є різновидом використання. Опублікування слід вважати
окремим способом здійснення оприлюднення твору [87, c. 157].
На нашу думку, якщо виходити з визначення поняття використання твору,
як можливості суб’єкта авторського права володіти, користуватися та
розпоряджатися результатом творчої діяльності, спрямовані на задоволення
певних матеріальних чи нематеріальних інтересів носіїв суб’єктивних
авторських прав, то опублікування є одним зі способів використання твору. При
цьому оприлюднення не є тотожним опублікуванню, як це зафіксовано у
Кодексі. Варто зауважити, також, що твір може бути оприлюдненим, однак не
опублікованим, виходячи з визначення поняття оприлюднення наданого у
Законі, при цьому з моменту саме оприлюднення стати частиною цивільного
обороту та дати можливість автору використовувати такий вже оприлюднений
об’єкт для задоволення матеріальних чи нематеріальних інтересів.
 86

Існуюча законодавча невизначеність не тільки породжує складність

застосування норм матеріального права, а й дискусії у цивілістичній науці щодо
можливості віднесення права на оприлюднення твору до особистих немайнових
прав автора або до виключних майнових.
На думку Мацкевич О. О., право на оприлюднення слід закріпити серед
особистих немайнових прав автора, як право автора вирішувати, чи готовий твір
до ознайомлення з ним сторонніх осіб. Натомість Штефан А.С. відносить право
на оприлюднення до майнових авторських прав, зазначаючи, що оприлюднення
твору має велике практичне значення, оскільки майнові права автора виникають
із моменту створення твору, але їх реалізація пов’язана саме із оприлюдненням
твору, адже використати можна лише оприлюднений твір [88].
На нашу думку, за своєю суттю право на оприлюднення, як права на
визначення його готовність до випуску в світ, надання можливості
невизначеному колу осіб ознайомлюватися з твором, можна віднести до
особистих немайнових прав автора. Однак, варто погодитися з Гаценко О. О.,
що віднесення права на оприлюднення твору до особистих немайнових прав
унеможливить не тільки перехід цього права в порядку спадкового
правонаступництва, і як наслідок, залишить поза межами правового
регулювання дії спадкоємців щодо твору, який автор-спадкодавець не
оприлюднив за життя через об’єктивні причини, але й матиме негативні
наслідки для подальшого розвитку відповідної галузі науки або культури, у якій
творив автор. Аналогічний підхід законодавець закріпив і в Цивільному кодексі
України, який дозволяє спадкоємцям оприлюднювати неопубліковані твори
померлого автора, при цьому залишаючи автору можливість заборонити
відповідні дії спадкоємцям, шляхом закріплення такої заборони у заповіті [89,
с.78].
Отже, на підставі вищенаведеного вбачається за доцільне зробити
наступний висновок: за своєю суттю «оприлюднення» та «опублікування» є
 87

різними авторськими правомочностями, а отже необхідно привести ст. 442

Цивільного кодексу України у відповідність до Закону України «Про авторське
право і суміжні права».
Наступним способом використання музичного твору визначимо його
відтворення.
«Відтворення - це виготовлення одного або більше примірників твору,
відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для
тимчасового чи постійного зберігання в електронній (включаючи цифрову),
оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер. Примірник твору - це
копія, виконана у будь-якій матеріальній формі» [17].
У контексті дисертаційного дослідження варто приділіти увагу і
репрографічному відтворенню (репродукуванню), як про спосіб використання
музичного твору, у розумінні нотного запису, як однієї з об’єктивних форми
вираження музики, про що зазначено у першому розділі, адже, так зване
репрографічне відтворення (репродукування), є факсимільним відтворенням
оригіналу письмового чи іншого графічного твору або його примірника у будь-
якому розмірі (у тому числі збільшеному чи зменшеному) шляхом
фотокопіювання або іншими подібними способами, крім запису в електронній
(у тому числі цифровій), оптичній чи іншій формі, яку зчитує комп’ютер.
Зрозуміло, що не всі способи і форми відтворення є придатними для існуючих
різновидів творів. Спосіб і форма відтворення твору визначаються його видом.
Під поняття «відтворення» підпадає кожна (окрема) дія, з сукупності яких
складається увесь процес: виготовлення у будь-якій матеріальній формі одного
або більше примірників твору, відеограми, фонограми; запис твору, відеограми,
фонограми для тимчасового чи постійного зберігання в будь-якій формі, яку
може зчитувати комп'ютер; виготовлення примірників та запису, вчинені разом
(постанова Верховного Суду від 21.12.2018 у справі №910/2333/16) [90].
 88

В контексті досліджуваної тематики варто звернути увагу на право на переробку

чи інше переопрацювання твору, яке означає, що автор має право здійснювати
переробку свого твору чи дозволяти іншій особі вчиняти такі дії. Для музичного
твору такий спосіб використання є розповсюдженим, особливо у музичному жанрі
електронної музики.
Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів передбачає
обов’язкову правову охорону адаптації, музичного аранжування та інших
переробок літературного чи художнього твору нарівні з оригінальними творами,
без порушення прав автора останніх. Крім того, зазначеним актом, авторам
літературних і художніх творів надається виключне право дозволяти переробку,
аранжування та інші зміни щодо своїх творів [37].
Всі дії, які застосовуються під час переробки твору, спрямовані на внесення
змін до оригіналу твору, в результаті чого створюється по суті інший твір, що стає
самостійним об'єктом правової охорони.
Так, унаслідок аранжування, наприклад, відбувається перекладення
музичного твору для виконання його іншим інструментальнім складом або іншим
складом учасників ніж було передбачено у первинному авторському варіанті
оригіналу твору, зміна викладу музичного твору для того самого інструменту,
полегшений викладу тощо [7, c. 178].
Зосередимо увагу на таких основних способах використання музичного
твору, як публічне виконання і публічне сповіщення.
Законодавець публічне виконання визначив як «подання творів, виконань,
фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю
та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою
будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у
місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до кола
сім’ї або близьких знайомих цієї сім’ї, незалежно від того, чи присутні вони в
одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час» [17].
 89

Отже, характерною ознакою такого способу використання твору, як

публічне виконання є його реалізація у місці, відкритому для публічного
відвідування, або в іншому місці (приміщенні), де присутні особи, які не
належать до кола однієї сім'ї чи близьких знайомих цієї сім'ї, тобто у
громадському місці [91].
Визначення терміну «громадське місце» міститься в Законі України «Про
заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх
шкідливого впливу на здоров’я населення», згідно з яким «громадське місце –
це частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для
населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або
час від часу, в тому числі під’їзди, а також підземні переходи, стадіони» [92].
Варто відмітити, що опосередковано визначення громадських місць також
зустрічається і у Кодексі України про адміністративні правопорушення.
Загалом, до громадських місць відносяться наступні об’єкти: під’їзди
житлових будинків; підземні переходах; приміщення об’єктів культурного
призначення; приміщення органів державної влади та органів місцевого
самоврядування (інших державних установ); транспорт загального
користування; стаціонарно обладнані зупинки маршрутних транспортних
засобів; приміщення закладів ресторанного господарства; дитячі майданчики;
приміщеннях та територія спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд та
закладів фізичної культури і спорту; приміщення та території закладів охорони
здоров’я; навчальні заклади та їх територія тощо.
Перелік громадських місць не є вичерпним та може бути розширений
органами місцевої влади. Прикладом є розпорядження Керівника робіт з
ліквідації наслідків надзвичайної ситуації виконавчого органу Київської міської
ради № 12 від 04.04.2020 року, яким до переліку громадських місць на
нормативному рівні додано окремо визначені об’єкти: «зупинки громадського
транспорту та 50-метрова зона навколо них, церкви та 50-метрова зона навколо
 90

них, заклади торгівлі закритого і відкритого типів, зокрема торгові ряди та

ринки, кінотеатри та прилегла до них територія» [93].
На сьогоднішній день застосування музичного супроводу у сфері
господарювання з надання послуг споживчого характеру можливо прирівняти до
інтер’єру, екстер’єру та загальної концепції стилістики закладу, тобто він є таким же
невід’ємним елементом маркетингу. Низький рівень правової культури населення
призводить до того, що суб’єкти підприємницької діяльності не завжди розуміють
той факт, що в даному випадку має місце застосування музичних творів з
комерційною метою: залучити якомога більше клієнтів і, відповідно, збільшити свій
прибуток.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, що викладена у постанові
від 27.03.2018 у справі № 910/7678/17 відповідальність за здійснення публічного
виконання твору покладається на фізичну чи юридичну особу, за чиєї ініціативи
проведено захід на якому відбулася відповідна дія [94]. Невиконання
відповідачем встановлених законом обов'язків щодо дотримання порядку
використання музичних творів, які він застосовує у своєму закладі, є
порушенням статей 614, 1166 Цивільного кодексу України (постанови
Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 909/1126/16 [95], від 17.04.2018 у
справі № 909/50/17 [96], від 28.01.2020 у справі № 910/6981/19 [97] ).
Судова практика з окресленого питання ґрунтується на тому, що виконання
музичних творів у закладі, що належить певній особі підприємцю, неможливе без
обізнаності такого власника про відповідний факт, а значить, його ініціативи або ж
свідомого допущення вчинення відповідних дій. Окрім того, право на виконання
музичних творів у здійсненні господарської (комерційної) діяльності надається
суб'єкту, який таку діяльність здійснює, а не певній території, на якій вона
(діяльність) здійснюється – місцезнаходження закладу.
Варто звернути увагу на те, що при виконанні музики в закладі за допомогою
будь-яких пристроїв має місце одночасне використання кількох окремих об'єктів
 91

правової охорони, а саме: об'єкт авторського права – музичний твір; об'єкт суміжних
прав – виконання, фонограма із записом виконання. Отримання дозволу на
користування об’єктом суміжних прав (виконання) не є підставою для звільнення
від необхідності отримання дозволу на користування об’єктом авторського права
(твором) та навпаки.
Адже, як зазначалося у попередньому розділі, авторські права не можуть
«поглинатися» суміжними правами, як і суміжні права не «поглинаються»
авторськими правами, тому правомірне застосування у господарській діяльності
об'єктів суміжних прав не звільняє користувача від обов'язку врегулювати питання
користування об'єктами авторських прав та сплати винагороди за них [98].
Наступним способом використання твору є публічне сповіщення
(доведення до загального відома), що розтлумачується законодавцем як
«передача в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-
променів тощо), у тому числі з використанням супутників, чи передача на
віддаль за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного
(підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів) творів,
виконань, будь-яких звуків і (або) зображень, їх записів у фонограмах і
відеограмах, програм організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може
бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких
від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не
можуть бути сприйняті» [17].
«Ретрансляція – це прийом і одночасна передача, незалежно від
використаних технічних засобів, повних і незмінних телерадіопрограм або
істотних частин таких програм, які транслюються мовником; провайдер
програмної послуги – це суб'єкт господарювання, який на підставі ліцензії,
виданої Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення,
на договірних засадах надає абонентам можливість перегляду пакетів програм,
використовуючи для передавання цих програм ресурси багатоканальних
 92

телемереж; програмна послуга – це формування пакетів програм та

забезпечення абонентам можливості їх перегляду на договірних засадах; суб'єкт
інформаційної діяльності у сфері телебачення і радіомовлення - юридична
особа, що здійснює господарську діяльність у сфері телебачення і
радіомовлення (телерадіоорганізація, провайдер програмної послуги тощо)»
[99].
Обов'язковим є одержання згоди суб'єктів авторського права і суміжних
прав на використання твору, виконання, фонограми та виплата винагороди
зазначеним суб'єктам у разі проведення ретрансляції, так як ретрансляція
провайдерами телерадіопрограм та передач мовлення є їх повторним публічним
сповіщенням [100].
Питання встановлення джерела (пристрою), за допомогою якого саме
відбувалося публічне використання творів є необхідною умовою для
розмежування поняття «публічного виконання» та «публічного сповіщення» та
є основним при захисті майнових прав автора у судовому порядку.
При виникненні спору про стягнення компенсації за незаконне
використання музичних творів, судова практика особливу увагу звертає на
спосіб використання такого твору. Адже від цього залежить правильне
визначення того, які саме права порушено авторські або суміжні, тобто:
застосування музичного твору безпосередньо у публічному закладі (не через
передачу в ефір чи по кабелях), що є публічним виконанням [101, 102].
При цьому особа, яка вважає, що її права порушено, повинна довести
належність їй авторського права чи права на його захист (у разі якщо
звертається за захистом організація колективного управління), факт
використання конкретного твору саме конкретним суб’єктом господарювання,
окрім того, в разі заявлення вимог про відшкодування шкоди, довести розмір
шкоди та причинно-наслідковий зв'язок між завданою шкодою та діями
конкретного суб’єкта господарювання. У свою чергу, суб’єкт господарювання,
 93

згідно з усталеною практикою Верховного суду, повинен спростувати

визначену цивільним законодавством презумпцію винного заподіяння шкоди
[103].
Підсумуємо. Право на використання твору належить автору або іншій
особі, яка одержала відповідне майнове право у встановленому законом
порядку, користування ж твором іншими особами здійснюється лише за згодою
автора або особи, якій передано відповідне майнове право (за виключенням
законодавчо передбачених випадків).
Національний законодавець в нормативних актах розкриває зміст поняття
використання твору через перелік дій, які може вчинити або дозволити вчинити
автор (інший суб'єкт права інтелектуальної власності на цей твір), однак
існують деякі ускладнення, пов'язані з різноманіттям видів творів, а отже і
способів їх використання, тому зрозуміло, що перелік дій, пов'язаних із
використанням твору має загальний вигляд.
Закон та судова практика усі можливі способи і форми вилучення із творів
корисних властивостей охоплює поняттям «використання твору». Однак,
вбачається, що поняття «використання твору» на підставі вищенаведеного
аналіз включає в себе традиційну для вітчизняного цивільного законодавства
«тріаду» правомочностей власника: володіння, користування та розпорядження,
а отже не доцільно звужувати його лише до вилучення із творів їхніх корисних
властивостей, тобто однієї правомочності – користування.
Відповідно до вищенаведеного, застосовувати термін «використання»
вбачається за доречне виключно до суб’єкта авторського права. Що стосується
суб’єктів, які застосовують музичний твір у своїй діяльності лише задля
отримання прибутку, без набуття права власності, а саме отримають його в
найм, то в такому випадку доцільно застосовувати термін «користування».
Право власності на відповідний твір у суб’єкта авторського права не
припиняється, а реалізується шляхом використання можливостей тимчасової
 94

передачі за плату іншій особі, остання ж обмежена в своїх правах щодо

музичного твору лише отриманням з нього корисних властивостей. Отже,
одержання доходів з об’єкта не може розглядатися як його «використання»,
адже за своєю суттю значно вужче за останнє.
На доктринальному рівні «використання об’єкта авторського права»
можна визначити як можливість суб’єкта авторського права здійснювати
правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням
результатом творчої діяльності, які передбачені договором або законом та
спрямовані на задоволення певних матеріальних чи нематеріальних інтересів
носіїв суб’єктивних авторських прав.

2.2. Договори про розпорядження майновими правами як основний

інструмент здійснення авторських прав на музичний твір
Зміст майнових авторських прав — використовувати твір самостійно, а
також дозволяти чи забороняти користування твором іншим особам — утворює
для автора чи іншої особи, яка має авторське право, правомочність
розпоряджатися своїми майновими правами.
В цивілістиці право розпорядження є одним з трьох правомочностей
власника, що входить до змісту права власності поряд з правом володіння
(юридична можливість фактичного впливу на річ) та правом користування
(юридична можливість видобувати корисні властивості з речі).
Право розпорядження в контексті досліджуваного об’єкта полягає у
юридичній можливості автора (власника) визначати фактичну і юридичну долю
музичного твору.
Визначення фактично долі полягає у зміні твору, навіть до повного його
знищення. Юридична доля твору може бути визначена за допомогою передачі
права власності іншій особі або шляхом відмови від такого права.
 95

Звернемо увагу на те, що внаслідок того, що розпорядження об’єктом

полягає в передачі права власності, одержання прибутків (надання в найм) іноді
оцінюють як реалізацію права розпорядження. Проте, передаючи об’єкт в найм,
власник не має на увазі передачу права власності. Він передає об’єкт лише у
тимчасове користування. Його право власності на відповідний твір не
припиняється, а реалізується шляхом використання можливостей лише
тимчасової передачі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів,
прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження, як
однієї з тріади правомочностей власника, що характерна для вітчизняної
цивілістичної науки [11, c. 28].
В контексті теми розділу термін «розпорядження» не ототожнюється зі
складовою частиною змісту права власності, а застосовується як назва опису дії,
що вчиняється над об’єктом авторського права задля одержання певних
позитивних наслідків для правоволодільця від його використання.
Законодавством України передбачено договірне та позадоговірне
використання об'єктів авторського права, останнє може здійснюватися лише в
цілях і в обсязі, прямо визначених у законі.
В умовах ринкової економіки договір є універсальною правовою моделлю
організації та врегулювання взаємодії між учасниками правовідносин, як
слушно зазначає Боднар Т.В. [104, c. 35]. Отже, зосередимо увагу саме на
такому засобі використання авторських прав, як договір.
Відповідно до Цивільного кодексу України права та обов'язки виникають
із дій осіб, які передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб,
які не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та
обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори
та інші правочин.
 96

Брагінській М. І. зазначає, що основне призначення договору зводиться до

регулювання у рамках закону поведінки людей, шляхом вказування на межі їх
можливої та належної поведінки, а також наслідків порушення відповідних
вимог [105, с. 13]. Розвиток договірних відносин між людьми є природною та
невід`ємною частиною людського спілкування, як і їх застосування у будь-якій
сфері суспільних відносин, як регулятора відповідних відносин.
Договори в сфері авторського права виступають юридичною формою, яка
дає творцю можливість повною мірою реалізувати комплекс належних йому
прав. Разом із тим вони є способом забезпечення потреб суспільства в
продуктах духовного виробництва, знаряддям руху творчого результату від
творця до кінцевих його споживачів [106, c. 184].
Правовою формою, що опосередковує різні способи розпорядження
майновими правами автора та урегульовує відносини сторін, є цивільно-
правовий договір.
Систематизація усіх цивільних договорів у Цивільному Кодексі України
проведена за спрямованістю правового результату як от: договори про
передання майна у власність чи користування, виконання робіт, надання послуг
тощо. Однак, досліджувана група договорів виокремлена за їх об’єктом:
майновими правами інтелектуальної власності. Вбачається, що у такий спосіб
підкреслюється специфіка як самих об’єктів, так і договорів, що
опосередковують їх цивільний обіг [107].
Загальне законодавче визначення будь-якого цивільно-правового
договору знайшло своє відображення у Цивільному кодексі України, а саме у ст.
626, яка передбачає, що «договір є домовленістю двох або більше сторін,
спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та
обов’язків» [32].
 97

Розкриваючи сутність будь-якого договору, необхідно спершу визначити

його функції, що поєднують основні цілі, а також його вплив на суспільні
відносини.
Класифікацію функцій договору, як способів впливу на суспільні
відносини, ввів Красавчіков О.О. [108, с. 436]. Відповідно до неї будь-якому
цивільно-правовому договору властиві такі функції:
- ініціативна функція (полягає у тому, що договір, як результат
погодження сторін є водночас актом прояву ініціативи і реалізації
диспозитивності його учасників);
- програмно-координаційна функція (характер погодження сторін у
договорі, заснований на їх взаємній волі, направленості та цілеспрямованості
дій, з метою досягнення конкретного правового результату, має наслідком те,
що зміст договору поєднує у собі програму їхньої поведінки);
- інформаційна функція (в договорі чітко фіксується воля сторін, що
дозволяє знати свої юридичні позиції не тільки учасникам зобов’язання, але й у
разі виникнення конфліктів надає можливість юрисдикційним органам
проводити належну кваліфікацію взаємовідносин сторін);
- гарантійна функція (зводиться до залучення системи забезпечувальних
засобів, з метою стимулювання належного виконання договору);
- захисна функція (є найважливішим засобом утримання договірної
дисципліни між сторонами, який полягає у точному та неухильному виконанні
ними усіх умов договору).
Автор класифікації зазначає, що кожна окремо взята функція, представляє
собою один із необхідних та невід`ємних елементів системи функцій цивільно-
правового договору.
Пугінський Б. І. запропонував інший підхід до визначення функцій
договору. Він поділяє зазначені функції на дві групи: економічні та правові.
[109, с. 101]. Згідно із зазначеною класифікацією, основною економічною
 98

функцією договору є те, що він постає головним інструментом організації

товарного обміну.
Правові функції поділяються на основні та скриті (латентні) функції
цивільно-правового договору.
Група основних функцій включає:
- функцію встановлення правового зв’язку між учасниками договору, вона
пояснюється тим, що укладання договору встановлює зв'язок між суб’єктами, у
якому вони стають юридично залежними один від одного;
- функцію встановлення і юридичного фіксування загальної мети
учасників договору. Погодження, формування та юридичне закріплення мети
сторін договору, вносить загальний сенс у їх взаємовідносини, створює єдину
направленість та упорядкованість їх зусиль;
- функцію загального визначення предмету договору і номінального
позначення, що підлягають здійсненню сторонами дій з приводу предмету,
виконання яких направлено на досягнення мети договору. Призначення цієї
функції полягає у погодженні і закріпленні того, що у цілому повинно бути
здійснено відповідно до мети договору;
- функцію правової регламентації дій, які підлягають виконанню
сторонами договору, надаючи їм значення суб’єктивних прав і юридичних
обов’язків. В результаті реалізації даної функції договір набуває характеру
правового алгоритму, юридично вираженої та обов`язкової програми
взаємопов’язаних дій осіб;
- функцію сприяння забезпеченню і охороні прав і законних інтересів
учасників договору, тобто договір зобов’язує сторони до належного виконання
його умов, прав та обов’язків, що служить досягненню мети договору.
Група скритих (латентних) функцій, які не пов`язуються з намірами
учасників договору, включає: функцію забезпечення збалансованості
 99

виробництва і вжитку товарів (робіт, послуг); та функцію планування діяльності

підприємницьких організацій.
На думку Кетрарь А. А., центральне місце серед функцій договору займає
- регулятивна функція, яка об’єднує у собі усі розглянуті функції, та полягає в
тому, що цивільно-правовий договір є одним із найважливіших механізмів
регулювання поведінки учасників цивільних відносин. Закони, як правило
встановлюють лише загальні правила, а конкретне регулювання у рамках закону
здійснюється саме за допомогою договору. Таким чином, цивільно-правовий
договір є правовим інструментом, який стимулює розвиток ринкової економіки,
дозволяє виявляти дійсну волю учасників економічних відносин, потреби
суспільства та забезпечує їх оптимальне задоволення [110].
У сфері авторського права договір є основною правовою формою, яка
регулює відносини між авторами (чи іншими особами, які мають авторське
право) та користувачами, з приводу реалізації авторських прав на твір. Такі
договори мають відповідати загальним вимогам до цивільно-правових
договорів.
Відповідно до ст. 1109 Цивільного кодексу України та ст. 32 Закону
України «Про авторське право і суміжні права» автор (або інша особа, яка має
авторське право), має правомочність розпоряджатися своїми майновими
правами, у тому числі укладати договори про передачу прав на використання
твору.
Наразі в українському законодавстві не існує визначення поняття
«авторський договір». Разом з тим, наукове визначення авторського договору
надається багатьма вченими.
Дозорцев В. А. зазначає, що за авторським договором одна сторона –
автор надає право іншій стороні – користувачу використовувати твір, чи
розпоряджуватися твором, у тому чи іншому обсязі, а користувач
 100

зобов’язується сплатити автору винагороду за використання твору, або надання

права на розпорядження ним [111, с. 46].
Макагонова Н. В. тлумачить авторський договір як широке поняття, яке
проявляється у тому, що одна із сторін договору - суб’єкт авторського права,
передає іншій стороні - користувачу, майнові права на умовах і на строк,
визначених договором [112, с. 157].
На думку, Дроб`язко В. С. «авторський договір - це договір, за яким автор
передає або зобов’язується передати іншій стороні свої права на використання
твору в межах і на умовах, погоджених сторонами» [113, с. 215].
Підопригора О. А. пропонує визначати авторський договір як «угоду
автора чи його правонаступників, укладену з іншими особами, про вчинення
відповідно до закону будь-яких дій з приводу володіння, користування та
розпорядження твором» [114, c. 230 ].
Бурлаков С. Ю. охарактеризував авторський договір як «двосторонній
правочин, результатом якого є заміна управненої особи в абсолютному
майновому правовідношенні з приводу використання твору» [115, c. 10 ].
Амангельди А. А. визначила авторський договір, як договір «про
використання творів науки, літератури та мистецтва, що укладається з автором
або його правонаступниками, у результаті якого за винагороду передаються
виключні права на твір, передача яких не заборонена законодавством» [116, c.
225 ].
На думку Кетрарь А. А., принципове значення має предмет авторського
договору, тобто авторські права, які передаються. В свою чергу стороною
авторського договору, може бути не тільки автор твору, а й інша особа, яка має
авторське право на твір. Науковець надає наступне визначення поняття
авторський договір: домовленість між автором твору чи іншою особою, яка має
авторське право, з однієї сторони, і користувачем (набувачем) з іншої сторони,
за якою автор (чи інший правовласник) зобов’язується надати (передати)
 101

користувачу (набувачу), повністю або частково майнові права на твір, у

встановлений строк, з додержанням всіх істотних умов, а користувач (набувач)
зобов’язується використовувати твір у відповідності з наданим (переданим)
йому правом» [110].
В спеціалізованому законі зазначено, що твір використовується виключно
на підставі авторського договору, однак саме визначення «авторського
договору» не надається.
У Главі 75 Цивільного кодексу України замість поняття «авторський
договір» вживається поняття «договори щодо розпорядження майновими
правами інтелектуальної власності». Як зазначив Бажанов В. О., застосування
поняття «авторські договори» щодо договорів про розпорядження майновими
правами інтелектуальної власності є цілком обґрунтованим, оскільки в обох
випадках ідеться про передачу або надання авторських прав.
При цьому поняття «авторський договір», що використовується у
спеціалізованому Законі, є вужчим за поняття «договори щодо розпорядження
майновими правами інтелектуальної власності», яке застосовано у Цивільному
кодексі України [117, c. 8].
За Цивільним кодексом України до договорів на підставі яких
здійснюється розпорядження майновими правами інтелектуальної власності
віднесено:
- ліцензію на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
- ліцензійний договір;
- договір на створення за замовленням і використання об’єкта права
інтелектуальної власності;
- договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної
власності;
- іншій договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної
власності.
 102

В даному випадку не уточнюється, які саме об'єкти інтелектуальної

власності маються на увазі. Якщо керуватися виключно нормою Кодексу, то
виходить, що для абсолютно всіх об'єктів у сфері інтелектуальної власності
необхідно укладати ліцензійний договір, однак це не є справдливим. В
більшості випадків укладають саме ліцензійний договір, виходячи з того, що
для багатьох об'єктів така форма прямо передбачена на законодавчому рівні.
На підставі вищенаведеного можна призюмувати, що авторський договір
на використання твору та ліцензійний договір є тотожними поняттями.
Ліцензія — це дозвіл. Цей термін вживається в різних галузях права, а
суб’єкт її надання та процес отримання, відповідно, різниться виходячі зі сфери
правовідносин. У сфері авторського права її видає правоволоділець, а саме:
безпосередньо автор, або інша осбоа яка має майнові авторські права.
Доктрина права інтелектуальної власності визначає ліцензію як письмове
повноваження, видане особою, що має виключне право дозволяти використання
об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіара), іншій особі (ліцензіату),
що надає їй право на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері [7, c.
576].
Традиційно зазначають, що ліцензія на використання твору може бути
виключною, одиничною, невиключною:
- виключна ліцензія має місце, коли дозвіл на використання твору певним
способом (способами) і у визначених межах надається тільки одній особі. В
період дії дозволу будь-яка інша особа (в тому числі автор твору) не мають
права використовувати його цим же способом (способами) і в цій же сфері.
Виключний характер дозволу означає існування лише одного єдиного
користувача прав визначеним у договорі способом (способами), встановлених
межах та протягом строку дії ліцензії;
- одинична ліцензія має місце, коли дозвіл на використання твору певним
способом (способами) і у визначеній сфері надається тільки одній особі, однак,
 103

на відміну від виключної ліцензії, автор (ліцензіар) також має можливість

використовувати цей об’єкт у відповідній сфері;
- невиключна ліцензія має місце, коли за автором зберігається право
використовувати твір цим же способом (способами) і в цих же сферах як і
ліцензіат, а також дозволяти таке ж використання твору іншим особам.
Невиключний характер дозволу означає можливість існування декількох
користувачів.
Ліцензія, як дозвіл на використання об’єкта, не є договором. Вона може
бути оформлена як окремий документ. Видача ліцензії користувачу є
одностороннім правочином, на підставі якого у нього і виникають відповідні
права.
Головною правовою формою передання майнових прав на музичний твір є
ліцензійний договір, відповідно до якого «одна сторона (ліцензіар) надає другій
стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної
власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з
урахуванням вимог закону» [32].
Існує також можливість (якщо це передбачено ліцензійним договором)
укладення субліцензійного договору, за яким вже ліцензіат надає іншій особі
(субліцензіату) дозвіл (субліцензію) на використання певного об’єкта права
інтелектуальної власності.
Укладеним договір про передачу прав на використання творів вважається
з моменту коли між сторонами угоди досягнуто згоди щодо всіх істотних умов.
До істотних умов законодавцем віднесено:
- способи використання об’єкта (дозвіл на використання твору надається
лише в межах способів, прямо передбачених у договорі);
- територія, на яку поширюється право, що передається (хоча ця умова
договору відноситься до істотних, її відсутність у договорі не є підставою
вважати договір неукладеним, адже при відсутності у договорі визначення
 104

конкретної території, на яку поширюються надані права, дія дозволу вважається

такою, що поширюється на всю територію України [21, c. 85]);
- розмір та порядок виплати авторської винагороди (за вибором сторін
така винагорода може виплачуватися у вигляді паушального платежу, роялті чи
комбінованих платежів;
- строк дії договору (відповідна умова охоплює строк дії дозволу на
використання твору і строк дії самого договору, а ці терміни можуть не
співпадати у часі, чинність дозволу на використання твору може закінчитися
раніше, ніж виконання сторонами інших умов договору: наприклад, виплата
певної частини авторської винагороди може здійснюватися вже після того, як
використання прав, переданих за договором, припиниться; у випадку коли
сторони не визначили строк чинності договору, то в будь-якому разі такий
термін не може перевищувати граничних строків чинності відповідних
майнових прав).
У договорі також має бути визначений характер дозволу, а саме:
виключна чи невиключна основа передачі прав. В іншому разу, права, що
передаються за цим договором, вважаються невиключними [118].
Загалом, це можуть бути будь-які умови, що сторони вважають за
доцільне включити в договір. Головне, щоб вони за своє суттю не погіршували
становище автора чи його правонаступників у порівнянні зі становищем,
передбаченим за чинним законодавством та не обмежували право автора на
створення у майбутньому творів.
Законодавство вимагає укладання ліцензійних договорів лише в
письмовій формі, недодержання якої має наслідком нікчемність договору.
Однак, велика кількість об'єктів авторського права і суміжних прав у світі
розповсюджується в мережі Інтернет на умовах опублікування пропозиції
надати (або отримати) ліцензію, адресовану необмеженому колу осіб, та
 105

прийняття такої пропозиції зацікавленою особою, так звана ліцензія відкритого

доступу.
Як зазначає Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського
господарства України у своїх рекомендаціях щодо застосування вільних
публічних ліцензій на використання об’єктів авторського права і суміжних прав,
«вільна публічна ліцензія – загальнодоступний договір приєднання, що надає
особі, яка приєдналася до такого договору, безоплатний дозвіл на використання
об’єкта авторського права та (або) суміжних прав певними способами на
умовах, визначених ліцензією» [119].
За такою системою функціонує популярний відеосервіс «YouTube», банки
фотографій, вільна он-лайн енциклопедія «Wikipedia», спільноти розробників
таких комп’ютерних програм, як «Linux», «Mozilla Firefox» та тисячі інших.
Натомість українські користувачі не можуть легально користуватись
безкоштовними ресурсами, оскільки договори укладені не у письмовій формі,
як того наразі вимагає українське законодавство, визнаються нікчемними.
При цьому, Директивою ЄС 2003/98/ЄC (змінена Директивою
2013/37/ЄС) про повторне використання публічної інформації передбачено, що
держави-члени мають забезпечити використання ліцензій, які доступні у
цифровій формі і можуть надаватись засобами електронного зв’язку [120].
А отже, доцільною та необхідною вбачається реалізація ідеї закладеної у
законопроекті Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського
господарства України «Про авторське право і суміжні права», щодо закріплення
на законодавчому рівні можливості укладення правочинів щодо розпорядження
майновими авторськими правами в електронній формі, а також розроблення
порядку укладення публічного ліцензійного договору.
При укладанні правочину про розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності, який вчиняється з іноземним елементом, також
 106

застосовуються вимоги Закону України «Про міжнародне приватне право», в

першу чергу це стосується форми такого правочину.
У вищенаведеному законодавчому акті заначено наступне: «якщо інше не
передбачено законом, форма правочину має відповідати вимогам права, яке
застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права
місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах,
- права місця проживання або місцезнаходження сторони, яка зробила
пропозицію, якщо інше не встановлено договором» [121].
До групи договорів щодо розпорядження майновими правами на
музичний твір включений і договір про створення за замовленням і
використання твору. Саме укладення такого договору спрямоване на створення
відповідного об’єкта, що вирізняє його за правовою спрямованістю результату
від решти договорів.
За авторським договором замовлення автор приймає зобов’язання
створити у майбутньому твір відповідно до умов договору та передати його
замовникові. Зазначений договір має зовнішню подібність з договорами
підрядного типу, оскільки на його підставі створюється новий об’єкт. Але
відмінною його ознакою від договорів підрядного типу є власне спрямованість
на створення та використання саме об’єкта інтелектуальної власності, а не будь-
якого іншого [115].
Законодавство закріплює і таку правомочність автора чи іншої особи, яка
має авторське право, як можливість відступити майнові авторські права на твір
на користь іншої особи.
Договір про передання (відчудження) виключних майнових прав — це
договір, за яким одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає
другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та
на визначених договором умовах. Сутність цього договору у сфері авторського
права зводиться до врегулювання відносин щодо відчуження (продажу)
 107

майнових прав на твір. Такому договору характерна письмова форма, а до

істотних умов відноситься чітке визначення майнових прав, що відчужуються,
адже майнові права, що не зазначені в договорі як відчужувані залишаються за
автором [21, c.87].
Із законодавчого визначення вбачається, що відчуження майнових
авторських прав може бути двох видів:
1) передача (відчуження) майнових прав у повному складі (в такому
випадку правонаступник може використовувати твір як самостійно, так і
дозволяти його використання третім особам, відчужувати майнові права на твір,
а автор всі зазначені правомочності втрачає);
2) часткова передача (відчуження) майнових прав (автор та правонабувач
за договором фактично розподіляють між собою правомочності щодо
використання твору: конкретні способи використання, що відступаються
контрагенту, та ті, що залишаються за автором).
Законодавство не визначає цього безпосередньо, однак, вбачається, що
для договору про передачу (відчуження) майнових прав на твір обов’язковими
варто визначити наступні умови:
- порядок передачі твору від автора до правонабувача за договором;
- момент набуття майнових прав на твір новим суб’єктом авторського
права [21, c.88].
Слід зазначити, що укладення договору про відчуження прав на твір не
впливає на договори про передачу майнових прав на використання цього твору,
що були укладені раніше. Зміна суб’єкта авторського права не відноситься до
зміни істотних обставин як підстави для розірвання договору про передачу
майнових прав на використання твору, він підлягає виконанню на загальних
умовах, визначених цивільним законодавством [21, c.88].
Окрему групу становлять договори щодо розпорядження авторськими
правами на службовий твір. Відповідно до законодавства авторське право на
 108

службовий твір належить його автору. Однак, варто зауважити, що у

законодавчому регулюванні відповідного виду договорів існує певна колізія
щодо належності майнових прав на службовий твір. На сьогодні Цивільний
кодекс України передбачає, що майнові права інтелектуальної власності
України на службові твори належать працівникові та юридичній особі або
фізичній особі підприємцю, де або у якої працює працівник спільно. Разом з
тим, спеціалізований закон передбачає, що роботодавцю, належать майнові
права на службовий твір якщо інше не визначено договором (контрактом) між
працівником, який створив твір та роботодавцем.
Вбачається, що положення Цивільного кодексу України в даному
випадку, з точки зору захисту автора та стимулювання розвитку його творчого
потенціалу є доцільнішими та саме їх варто прийняти за єдиний підхід до
визначення належності майнових прав на службові твори.
Майнові права автора можуть бути внеском до статутного капіталу
юридичних осіб та передаватися у статутний капітал на підставі відповідних
договорів. У разі внесення майнових прав до статутного капіталу юридичної
особи, окрім зазначення про це в засновницькому договорі, необхідне
укладення окремого письмового договору про передання виключного права між
суб’єктом права та юридичною особою, до статутного капіталу якої передається
право.
Окремо виділимо договір управління майновими правами автора, за яким
володілець майнових авторських прав надає організації колективного
управління повноваження з управління відповідними майновими правами.
Як зазначалося у першому розділі, у сфері авторського права існує
особливий інститут управління авторськими правами на колективній основі,
відповідно до якого автори або їх наступники мають право передати за
договором організації, що здійснює управління майновими правами на
колективній основі, здійснення управління правами, що їм належать.
 109

Саме спосіб управління майновими правами за допомогою організацій

колективного управління є найбільш дієвим та розповсюдженим у всьому світі.
Особливо це стосується управління правами на музичні твори у зв’язку з
передачею їх в ефір та публічним сповіщенням. Саме у цій сфері колективне
управління майновими правами є не просто актуальним, а навіть необхідним.
Як зазначалося в попередньому розділі, правовідносини між
організаціями колективного управління та авторами виникають та
здійснюються на підставі договору про управління майновими правами на
колективній основі. Такі договори укладаються в письмовій (електронній)
формі із зазначенням конкретних об’єктів авторського права, права на які
передаються в управління, конкретних способів використання таких об’єктів,
або на підставі законодавчих актів [54].
У свою чергу, організації колективного управління укладають від імені
суб’єктів авторського права договори з користувачами об’єктів авторського
права. В юридичній літературі зазначається, що дані договори не належать до
авторських. Але відповідно до законодавства такі договори мають відповідати
умовам договорів про надання дозволу на використання об’єктів авторських
прав, а також договорів про відчуження майнових прав на об’єкти авторського
права.
Директива Європейського Парламенту і Ради 2014/26/ЄС від 26.02.2014
року про колективне управління авторським правом і суміжними правами та
мультитериторіальне ліцензування прав на музичні твори для онлайн
використання на внутрішньому ринку щодо такої взаємодії організацій
колективного управління з користувачами музичних творів зазначає наступне:
«Держави-члени забезпечують, щоб організації колективного управління та
користувачі проводили переговори щодо ліцензування прав відповідно до
принципу добросовісності; ліцензійні умови повинні грунтуватися на
об'єктивних і недискримінаційних критеріях; правоволодільці повинні
 110

отримувати винагороду за використання їхніх прав; тарифи на ексклюзивні

права і права на винагороду повинні бути обґрунтовані, зокрема, з огляду на
економічну вартість використання прав у торгівлі, з урахуванням характеру та
обсягів використання творів та інших об'єктів, а також економічну вартість
послуги, наданої організацією колективного управління; організації
колективного управління мають інформувати користувача про критерії, що
використовуються для встановлення таких тарифів; організації колективного
управління невідкладно зобов’язані відповідати на запити користувачів із
зазначенням, зокрема, інформації, що необхідна організації колективного
управління для пропонування ліцензії; після отримання всієї відповідної
інформації організація колективного управління повинна невідкладно
запропонувати ліцензію або надати користувачу обґрунтовану заяву із
поясненнями відмови у ліцензуванні конкретної послуги» [57].
Підсумуємо вищенаведений аналіз застосування інституту договору у
розпорядженні авторськими правами на музичний твір.
Закон України «Про авторське право і суміжні права» визначає,
використовувати твір стороння особа може виключно на підставі авторського
договору. У контексті цієї норми авторський договір має суть схожу з
ліцензійним договором, який передбачає надання дозволу на право
використання об'єкта інтелектуальної власності. Для такого об’єкту авторського
права, як музичний твір, договір на використання твору та ліцензійний договір є
поняттями синонімічними.
Вважаємо, що укладення ліцензійного договору важливе та навіть
необхідне як для того, хто створив музичний твір, так і для користувача, адже в
ньому фіксуються найважливіші моменти та юридичні нюанси використання
твору: вид ліцензії, конкретні права та способи використання об'єкта, територія
дії, порядок і розмір плати за користування ліцензією, а також інші необхідні
умови.
 111

Окремо зауважимо, що імперативна вимога закону щодо письмової форми

ліцензійного договору та вимога про підписання договору, шляхом
проставлення підпису (електронного підпису) не відповідає сучасним
тенденціям суспільних відносин, які формуються у галузі, адже в такому разі
використання інших правових конструкцій, наприклад, договору приєднання
без підпису обох сторін, є таким, що не відповідає чинному законодавству.
Враховуючи викладене, можна констатувати, що положення Цивільного
кодексу України, які встановлюють вимоги до форми ліцензійного договору,
вимагають зміни, а, отже, законодавчі ініціативи щодо закріплення можливості
укладення ліцензійного договору на основі публічної ліцензії є доцільними.
Загалом вбачається за необхідне переглянути законодавчо закріплені
форми правочинів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної
власності та безпосередньо авторського права, з метою подальшого
запровадження механізму укладення публічного ліцензійного договору.
 112

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ АВТОРСЬКОГО ПРАВА НА

МУЗИЧНИЙ ТВІР ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЙОГО
МЕХАНІЗМУ

3.1. Порушення прав автора

Правовідносини, що виникають між учасниками правочинів, предметом
яких виступають переважно авторські права, є надзвичайно складними.
Пояснюється це тим, що, по-перше, врегулювання відповідної сфери
суспільного життя на законодавчому рівні хоча й відбулося порівняно давно,
однак на сьогоднішній день воно не відповідає сучасним тенденціям розвитку
галузі, по-друге, контроль за реалізацією нормативних положень має
фрагментарних характер та не знаходиться під контролем держави, по-третє,
особливо гостро стоїть питання переважного правового нігілізму населення у
питаннях порушення авторського права.
Порушення авторських прав може мати місце у договірних відносинах
(наприклад, порушення авторського договору щодо способу використання
твору), а також виникати у якості деліктного зобов’язання, тобто за межами
укладених автором (спадкоємцями, правонаступниками) договорів. Залежно від
зазначених умов можуть бути застосовані різні санкції до суб’єкта порушення.
У першому випадку (за наявності договору), застосовуються санкції
передбачені цим договором, у наступному, за наявності позадоговірних
порушень, або у випадках, коли договором не передбачені конкретні санкції,
застосовуються ті засоби захисту, які встановлені чинним законодавством.
У теорії права під правопорушенням розуміють «протиправне, винне,
суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність)
деліктоспроможного суб'єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства,
держави або особи» [122, c. 197].
 113

Правопорушення розглядається як юридичний факт, який має місце за

наявності усіх перерахованих вище ознак. При цьому в юридичній науці
розмежовують правопорушення, як юридичний факт і склад правопорушення,
як сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне чи
шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням.
Під цивільно-правовим правопорушенням розуміється порушення у сфері
майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин, що виникають
між суб'єктами цивільних правовідносин та складають для них матеріальну чи
духовну цінність [122, с. 369].
Юридичний склад правопорушення є фактично системою ознак
правопорушення, які мають об'єктивний і суб'єктивний характер, є необхідними
та достатніми для застосування до правопорушника заходів юридичної
відповідальності.
На доктринальному рівні встановлено, що до юридичного складу
правопорушення входять:
- суб’єкт правопорушення;
- суб’єктивна сторона правопорушення;
- об’єкт правопорушення;
- об’єктивна сторона правопорушення.
Зазначені елементи відносять до складу цивільно-правових порушень
загалом та цивільно-правових порушень у сфері авторського права зокрема.
Щодо першого елементу - суб'єкта правопорушення, то у сфері
авторського права ним є деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення у
межах суспільних відносинах, що склалися внаслідок створення і використання
творів літератури, мистецтва й науки. При цьому таким суб’єктом може
виступати як індивідуальні особи (фізичні особи), так і колективні угрупування.
Фізична особа, зрозуміло, має бути осудною та досягти визначеного
законодавством віку, з якого настає цивільно-правова відповідальність.
 114

Щодо колективного суб’єкта правопорушення, то це може бути юридична

особа, державний орган, громадська організація тощо, в якій дії кожного з
одного боку мають бути пов'язані з колективним винесенням рішень, а з іншого
– такі дії мають стосуватися майнових прав інтелектуальної власності.
Щодо наступного елементу – суб’єктивної сторони правопорушення, то
під останньою у теорії права розуміється сукупність ознак, які характеризують
суб’єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків. Доктрина
визначає наступні складові частини суб’єктивної сторони: вина, мотив і мета.
Загальноприйняте визначення об’єкту правопорушення, яке сформоване
доктриною, тлумачить данне поняття як суспільні відносини, охоронювані
нормами права, яким при здійсненні правопорушення заподіюється певна шкода
або створюється погроза заподіяння відповідної шкоди. Такі суспільні
відносини мають також свою структуру до складу якої входять: суб'єкти
відносини; об'єкт (предмет) відносин; соціальний зв'язок між суб'єктами
відносини із приводу об'єкта відносин.
При характеристиці об'єкта правопорушення, у юридичній літературі
використається термін «цінність» (або - «благо»), тобто об'єкт визначається
цінністю, якій правопорушенням заподіюється тією чи іншою мірою (ступеня)
шкода.
Що стосується такого елементу правопорушення, як об’єктивна сторона,
то як і в інших цивільно-правових інститутах чи правових галузях вона має
розкриватися через сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане
правопорушення, а саме:
- оцінку діяння (у вигляді дії чи бездіяльності);
- формальний аспект (наявність протиправності такого діяння);
- змістовний аспект (наявність наслідків такого діяння);
- наявність причинного зв'язку між діянням та наслідками, які воно
спричиняє.
 115

Крім того, питання встановлення місця, часу, способу, засобів, обставин

та ситуації скоєння правопорушення тають вагоме значення.
Останні характеристики мають суттєве значення у сфері порушення
авторського права, оскільки нерідко такі порушення носять тривалий характер.
Непоодинокі випадки порушення авторських прав на твори, що масово
розміщуються в мережі Інтернет без отримання дозволу авторів чи інших осіб,
яким на законних підставах належать майнові права на твір, та без виплати
відповідної винагороди.
Все вищевикладене дає підстави розглядати порушення у сфері
авторського права як цивільно-правове порушення у сфері майнових та
пов'язаних з ними особистих немайнових відносин щодо об’єктів авторського
права, які виникають між суб'єктами та складають для них матеріальну чи
духовну цінність.
Порушення права автора можливе:
- у формі дії (посягання на право інтелектуальної власності);
- у формі бездіяльності (невизнання права інтелектуальної власності
органами, через які у встановлених законом випадках має проводитися
легітимація результатів творчої діяльності);
- у змішаній формі (невизнання права інтелектуальної власності з
наступним незаконним використанням тим же суб’єктом результатів чужої
інтелектуальної, творчої діяльності). [11, с. 135].
Внаслідок порушення авторського права у особи, яка є власником таких
прав, виникає право на захист. При реалізації права на захист заінтересована
особа – носій права власності на твір в межах, встановлених законом,
самостійно обирає способи, за допомогою яких вона прагне захистити свої
порушені права власника.
Закон України «Про авторське право і суміжні права» визначає такі види
порушення авторського права:
 116

а) вчинення будь-яких дій, які порушують особисті немайнові права та

майнові права авторського права;
б) піратство у сфері авторського права;
в) плагіат;
г) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають
авторське право, примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз
даних);
д) вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права;
е) підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній
формі, про управління правами без дозволу суб’єктів авторського права чи
особи, яка здійснює таке управління;
є) розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою
розповсюдження, публічне сповіщення об’єктів авторського права, з яких без
дозволу суб’єктів авторського права вилучена чи змінена інформація про
управління правами, зокрема в електронній формі.
З вищенаведеного переліку зосередимо увагу на таких видах порушень
авторського права, як піратство і плагіат.
Законодавство надає визначення піратства у сфері авторського права, як
опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з
митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів
(у тому числі комп’ютерних програм і баз даних).
Вбачається, що поняття «піратство» законодавцем визначається через
«контрафакт». При цьому сам термін «контрафакт» означає підробку, а згідно з
нормативним визначенням, що надане у Законі України «Про авторське право і
суміжні права» контрафактним примірником твору буде визнано твір, що
відтворений, опублікований або розповсюджений з порушенням авторського
права, у тому числі примірник захищених в Україні творів, що ввозяться на
митну територію України без згоди автора чи іншого суб’єкта авторського
 117

права, зокрема з країн, в яких ці твори ніколи не охоронялися або перестали

охоронятися. Вбачається, що законодавець дає визначення не самому поняттю
«контрафакт», а поняттю «контрафактний екземпляр твору» [123, с. 87].
З усіх класифікацій піратських дій найбільш доцільною вважаємо
наступну:
а) «чисте» піратство, яке пов’язане з напівлегальним оприлюдненням
об’єкта авторського права;
б) піратство, пов’язане з підробкою об’єктів авторського права;
в) піратство, яке проявляється у незаконному розмноженні копій об’єктів
авторського права [124].
Іншим поширеним видом порушення авторських прав є плагіат.
Доктрина сучасного авторського права визначає плагіат як порушення
немайнових, а саме право на ім’я, та майнових, як право на винагороду, прав
автора, а суть плагіату полягає у фактичному незаконному привласненні
результату інтелектуальної праці [125, с. 38].
Законодавчо плагіат визначається як оприлюднення (опублікування),
повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього
твору.
Наймасовіше порушення авторських прав загалом та авторських прав
безпосередньо на об’єкт дисертаційного дослідження – музичний твір
відбувається шляхом протиправного розміщення твору в мережі Інтернет.
При захисті авторського права порушеного в мережі інтернет варто
звертатися до власника веб-сайту, який несе відповідальність за контент
розміщений на його ресурсі [126]. Згідно із Законом України «Про авторське
право і суміжні права», власником веб-сайту вважається особа, яка є
володільцем облікового запису, встановлює порядок та умови використання
веб-сайту [17]. За відсутності доказів іншого, власником веб-сайту вважається
реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-
 118

сайту, та (або) отримувач послуг хостингу. Інформація про реєстраторів

доменного імені у відкритому доступі міститься на інформаційному ресурсі
Whois.
В Україні діє спеціальний порядок припинення порушень авторського
права та (або) суміжних прав з використанням мережі Інтернет відповідно до ст.
52‑1 Закону України «Про авторське право та суміжні права» починаючи з 2017
року.
Згідно з цим порядком, у разі порушення авторського права (та/або
суміжних прав), вчиненого з використанням мережі Інтернет, особа, права якої
були порушені, має право звернутися до власника вебсайту або вебсторінки, на
яких розміщена або в інший спосіб використана відповідна електронна
інформація, із заявою про припинення порушення.
Така заява повинна містити наступні дані:
- ідентифікаційні відомості про заявника;
- вид та назву об'єкта, права на який порушено;
- вмотивоване твердження про наявність у заявника майнових прав на
зазначений об'єкт авторського права або суміжних прав;
- гіперпосилання на розміщену в мережі Інтернет інформацію;
- відомості про постачальника послуг хостингу, який надає послуги.
Після отримання заяви про припинення порушення власник вебсайту або
вебсторінки зобов'язаний вилучити інформацію, що порушує право скаржника.
Якщо вимога залишається без задоволення, наступним єтапом захисту
прав автора є звернення до суду.
У деяких країнах вже введено законодавство поетапного реагування,
засноване на принципі «трьох попереджень», або розглядається можливість
його запровадження. Такі закони передбачають направлення попереджень тим
користувачам, які завантажують або використовують у форматі онлайн музичні
файли без відповідного дозволу. Якщо порушник продовжує таку діяльність, то
 119

йому надсилається ще один лист за звичайною або електронною поштою з

попередженням про те, що якщо він не припинить займатися протизаконною
діяльністю, то його інтернет- з’єднання буде тимчасово відключено або
швидкість з’єднання буде знижена. Вперше такі заходи було прийнято у
Франції в 2009 році, коли уряд затвердив Закон про охорону авторського права
в інтернеті, нерідко вказаний закон називають HADOPI. Взагалі HADOPI - це
назва французької державної структури, яка відповідає за виконання
вищенаведеного закону. За оцінкою ресурсу MusicAlly і згідно зі статистикою,
опублікованою самим HADOPI, на кінець 2012 року відомство направило 1,15
млн. перших попереджувальних листів і 100 тис. вторинних попереджень. У той
же час число третіх попереджень склало всього 340. За перші два роки дії
вказаного правового акту, за словами відомства, рівень порушень авторського
права, пов’язаний з використанням пірінгових мереж (P2P), у Франції знизився
на 26%, і близько 2 млн. користувачів перестали користуватися такими
мережами (за даними IFPI / Nielson) [127].
Республіка Корея, як одна з найбільш технологічно розвинених країн
світу, прийняла аналогічний закон щодо поетапного реагування, але в
комбінації з більш м’яким підходом до діяльності незаконних цифрових
сервісів. У Кореї з незаконними цифровими сервісами ведеться робота з метою
переконати їх власників перейти в правове поле. В результаті цієї роботи в
країні почалося активне зростання числа легальних цифрових сервісів. При
цьому за перший рік проведення програми з 49 млн. чоловік, що проживають в
Кореї, 40 млн з яких користуються інтернетом, лише 9 осіб зазнали такоїй міри
покарання, як припинення функціонування облікового запису на 29 днів[127].
Ще один дієвий підхід - блокування сайту на підставі судового рішення.
Професійні організації виробників фонограм, такі як BPI в Сполученому
Королівстві, з успіхом домагаються прийняття судових рішень про блокування
сайтів.
 120

У правозахисників є пропозиції для авторів щодо попередження

порушень, наприклад: обмежена функціональність – розповсюдження програм,
які не здатні друкувати документи або зберігати їх у пам’яті комп’ютера; при
розповсюдженні встановлювати дату, після якої доступ до об’єкту авторського
права буде неможливим; захист від копіювання, тобто автор встановлює
кількість разів, коли файл може бути скопійований тощо [128].
На підставі аналізу закордонного досвіду можна побачити, що увага
більшості розвинених держав зосереджена на превентивних заходах. Вони
намагаються розробити різноманітні моделі і методики, покликані змусити
користувачів купувати музичні твори або отримувати доступ до них через
законні сервіси, а також скоротити масштаби використання незаконних сайтів і
послуг.
Застосування таких заходів в мережі Інтернет і справді зможе
забезпечити належний захист, але для їх реалізації необхідна підтримка з боку
держави і ряд інших дій.
А отже, окремо зауважимо про необхідність встановлення законодавчої
процедури протидії Інтернет-піратству за допомогою налагодження ефективної
взаємодії авторів або інших правовласників з власниками веб-сайтів, хостинг-
провайдерами, яка наразі потребує доопрацювання, встановлення додаткових
зобов’язань для провайдерів обміну контентом (власники соціальних мереж з
контентом, який завантажують користувачі) з урахуванням досвід ЄС.
Для посилення стримувального ефекту санкцій, передбачених за
порушення авторського права і суміжних прав, вбачається за необхідне
посилити відповідальність за таке порушення, а також вивести порушення прав
інтелектуальної власності з категорії малозначних. Це сприятиме зменшенню
кількості відповідних правопорушень під загрозою посиленої відповідальності в
сфері карного права.
 121

До того ж, підсумуємо: знову вбачається необхідність розширення

переліку суб’єктів які можуть вчиняти процесуальні дії щодо захисту
авторського права, шляхом надання такої дискреційної функції організаціям
колективного управління, що було запропоноване у попередніх розділах.

3.2. Цивільно-правові способи захисту авторського права на

музичний твір
Приступаючи до розгляду захисту права власності, необхідно звернути
увагу на той факт, що в літературі з цього питання йдеться, як про захист права
власності, так і про його охорону [11, с. 219].
При визначенні співвідношення цих понять, доцільно виходити з того, що
«охорона права власності» є поняттям ширшим у зв’язку з тим, що охоплює усю
сукупність норм права, які передбачають підстави придбання права власності та
його припинення, обсяг правоможностей власника, порядок і межі здійснення
права, правовий режим окремих видів об’єктів права власності, а також
сукупність організаційних та правових заходів, спрямованих на забезпечення
реалізації і відновлення порушеного права.
У такому контексті, цілком доцільно виглядає пропозиція деяких
науковців щодо розумінням охорони права власності саме як захист права
власності у широкому сенсі.
Право власності має комплексну охорону нормами різних галузей
законодавства: цивільного, кримінального, адміністративного, державного та
інших.
Під поняттям «захист права власності» у вузькому (спеціальному)
значенні розуміється комплекс правових засобів, які застосовуються судом,
уповноваженими на те органами держави або самим власником для
забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб’єктивного права
власності.
 122

Слід зазначити, що чільне місце поміж інших актів законодавства, котрі

визначають засади, підстави та порядок, захисту права власності належить
Конституції України.
Регулювання відносин власності закріплено в Конституції України, яка
визначила коло об'єктів і суб'єктів права власності, рівність усіх суб'єктів права
власності, гарантії права власності й обов'язки власників та встановила, що
правовий режим власності має визначатися виключно законами України [129].
Основний Закон держави закріплює положення, згідно з яким «кожен має
право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами
своєї інтелектуальної, творчої діяльності, ніхто не може бути протиправно
позбавлений права власності» [129].
Однак, головна роль у нормативному оформленні забезпечення
здійснення права власності та його захисті, відводиться цивільному праву та
цивільно-правовим засобам захисту права власності, адже вони спрямовані,
передусім, на відновлення того становища, яке існувало до порушення, а також
на припинення дій, котрими порушується право власності.
Засади цивільно-правового захисту права власності визначені у ст. 386
Цивільного кодексу України, котра на розвиток положень ст. 13 Конституції
України встановлює, що «держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів
права власності».
Характерні риси цивільно-правового захисту права власності:
1) його гарантованість;
2) його загальність (кожен може отримати такий захист);
3) його рівність для усіх суб’єктів;
4) його захисту (власник, права якого порушені, має право вимагати не
лише відновлення стану, який існував до такого порушення та припинення
порушення, але й також право на відшкодування завданих йому майнової та
 123

моральної шкоди на підставах, встановлених ст. 22, 23 Цивільного кодексу

України).
Способами захисту прав у доктрині цивільного права, як правило,
визначають закріплені законом матеріально-правові заходи примусового
характеру, за допомогою яких відбувається відновлення (визнання) порушених
(оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
В юридичній літературі пропонуються різні варіанти класифікації
способів захисту цивільних прав.
З нашої точки зору, найбільш пристосованою для практичного
застосування до різних суспільних відносин є класифікація способів захисту в
залежності від їх цільової спрямованості, згідно з якою способи захисту прав
поділяються на:
а) превентивно-припинні (спрямовані на попередження та припинення
порушення, оспорювання, невизнання права);
б) відновлювальні (спрямовані на відновлення порушеного права);
в) компенсаційні (спрямовані на додаткову компенсацію шкоди, завданої
порушенням права) [130, с. 194].
Також способи захисту права власності можуть бути поділені на
легітимовані (публічні) та самоврядні (приватні).
Легітимовані – це ті, що здійснюються на підставі припису закону за
допомогою суду (судові) та інших державних органів (адміністративні), а
самоврядні – це ті, що здійснюються власником самотужки без звернення до
суду та інших державних органів – самозахист, захист на підставі норм,
встановлених договором тощо.
Загальні способи захисту права інтелектуальної власності загалом та
безпосередньо авторського права визначені законом, однак захист порушеного
цивільного права чи інтересу можливий і в спосіб, не передбачений законом,
але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту
 124

порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим

порушенням, що повністю узгоджується із принципом верховенства права [131].
У разі, якщо закон або договір не визначають ефективного способу
захисту порушеного права чи інтересу особи, суд з урахуванням викладеної в
позовній заяві вимозі такої особи, може визначити у своєму рішенні такий
спосіб захисту, який не суперечить закону [132]. При цьому реалізація
відповідних повноважень є правом, а не обов'язком суду.
Заінтересована особа, при реалізації права на захист, самостійно обирає
способи, за допомогою яких вона прагне захистити свої порушені права,
виходячи з правової природи порушеного права, сутності його порушення,
доцільності застосування певного способу захисту та з урахуванням меж
втановлених безпосередньо законом.
Чинне законодавство України містить широкий перелік способів захисту,
які можуть застосовуватися при невизнанні, оспорюванні чи порушенні
авторського права, розглянемо наступні з них: визнання права; припинення дії,
яка порушує право чи створює загрозу його порушення; відновлення
становища, яке існувало до порушення права; поновлення права; відшкодування
майнової шкоди (збитки, компенсація); відшкодування немайнової (моральної)
шкоди; публікація в засобах масової інформації даних про допущені порушення
авторського права та/або суміжних прав і судових рішень щодо цих порушень.
Визнання права є його підтвердженням, констатацію наявності вже
існуючого права, яке виникло в силу факту створення твору, але не було
визнано одним з учасників правовідносин, які склалися з приводу використання
такого твору.
Як спосіб захисту авторського права визнання права реалізовується лише
в юрисдикційній формі [25, c.93].
Спосіб захисту у формі пипинення дії, що порушує авторське право чи
створює загрозу його порушення має на меті повернення до безперешкодного
 125

здійснення правоволодільцем своїх прав, що може бути реалізовано шляхом

примушення чи спонукання іншої осби – порушника припинити дії, які
порушують авторське право чи створюють загрозу його порушення, або
попередити такі дії, таким чином усуваються перешкоди у здійсненні
авторського права, які створює порушник.
Застосування зазначеного способу захисту доцільне у тих випадках, коли
саме по собі порушення не позбавило особу суб’єктивного права, але заважає
нормально його використовувати. Крім того, для його застосування порушення
права має тривати у часі, або має існувати незавершена дії, яка утворює реальну
загрозу такого порушення в майбутньому. Якщо ж правопорушення вже
закінчене (відбулося), або якщо дія не створює загрози порушення права чи вже
завершена (вчинена), підстав для застосування аналізованого способу захисту
не має.
Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові
права фізичної особи є різновидом аналізованого способу захисту. Така
заборона може стосуватися не тільки неправдивих відомостей, а й достовірної
інформації, поширення якої може завдати шкоди особистим немайновим правам
автора.
Існує можливість застосування і такого специфічного способу захисту, як
припинення підготовчих дій, спрямованих на порушення авторського права.
Специфічність його розкривається у тому, що на момент вчинення захисту такі
дії ще не становлять порушення, однак їх вчинення у майбутньому обов’язково
призведе до останнього.
Наприклад, третя особа має намір випустити збірник, до якого включено
твори автора без отримання від нього відповідного дозволу. Доки збірник не
буде випущений у світ, а знаходитиметься лише в особи, що його підготувала,
сам факт його створення не становить порушення авторського права. Однак,
коли ця особа почне вживати заходів до випуску збірника, такі дії вже є
 126

підготовчими діями, спрямованими на порушення авторського права, а отже

підготовкою до вчинення правопорушення, що тягне за собою відповідальність
такої особи [25, c.94].
Щодо відновлення становища, яке існувало до порушення права, то його
можна розглядати у двох аспектах, а саме: як спосіб захисту та як мета захисту,
що досягається шляхом застосування інших способів захисту.
В якості способу захисту відновлення становища, яке існувало до
порушення права доцільно застосовувати лише в тому випадку, коли порушене
право має можливість реально бути відновленим шляхом усунення наслідків
правопорушення [25, c.95].
Інша ситуація виникає зі схожим способом захисту - поновлення права.
Поновлення права доцільно застосовувати тоді, коли через порушення право
частково чи повністю припиняється і, відповідно, правоволоділець втрачає
можливість користуватися ним. В такому разі, шляхом поновлення права
відбувається повернення юридичної можливості правоволодільця діяти в своїх
інтересах.
Тут варто зауважити, що у ст. 276 Цивільного кодексу України йдеться
про поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, а у
Законі України «Про авторське право і суміжні права» можливість поновлення
права не обмежується виключно сферою особистих немайнових прав.
Щодо відшкодування майнової шкоди, то у сфері захисту авторського
права вона полягає у наступних можливостях:
- стягнення реального розміру спричиненої шкоди шляхом відшкодування
збитків, у тому числі упущеної вигоди;
- стягнення з порушника доходу, який він отримав внаслідок порушення
ним авторського права чи суміжних прав;
- виплати потерпілій стороні компенсації (застосовується замість
відшкодування збитків або стягнення доходу).
 127

Законодавство передбачає можливість застосування щодо одного і того ж

порушення майнових авторських прав лише одного зі вищенаведених способів
відшкодування майнової шкоди.
Цивільне законодавстсво визначає збитки, як втрати, понесені особою у
зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі; також витрати, які особа зробила
або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та
доходи, які особа могла б реально одержати, якби її право не було порушене
(упущена вигода).
До складу збитків закон включає:
а) вартість знищеної або пошкодженої речі (під знищенням або
пошкодженням речі розуміється припинення її існування або ж часткова втрата
нею своїх властивостей відповідно);
б) витрати, які вже понесені для усунення наслідків правопорушення і
відновлення порушеного права;
в) витрати, які мають бути понесені для усунення наслідків
правопорушення і відновлення порушеного права;
г) неотримані доходи, які могли бути реально одержані за відсутності
порушення права.
Окремо звернемо увагу на відшкодування упущеної вигоди як виду
майнової шкоди.
Такий вид відшкодування можна застосовувати, коли в результаті
неправомірних дій сторонньої особи втрачається реальна можливість отримання
доходів, чим змінюється природній розвиток соціально-
суспільних відносин і безпосередньо порушуються зобов’язально-
правові норми цивільного законодавства.
Якщо реальні збитків характеризуються зменшенням наявного майна
(безпосередні витрати, знищення або пошкодження речі), то упущена вигода
характеризується незмінністю його стану, однак, передбачає, що якби
 128

використання твору відбувалося без порушення прав автора, то останній

отримав би доходи за використання відповідного об’єкта, тобто його майно
збільшилося б, якби не було вчинене правопорушення. А отже доходи, отримані
порушником внаслідок скоєного діяння, є майновою шкодою у вигляді
упущеної вигоди.
Такий підхід підтримує і цивільне законодавство, адже за положеннями
ст. 22 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка порушила право, одержала
у зв’язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися
особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних
особою-порушником.
Окремо, в контексті вивчення відшкодування майнової шкоди, звернемо
увагу на особливості її застосування у деліктних зобов’язаннях.
Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання
позадоговірної майнової шкоди визначено у ст. 1166 Цивільного кодексу
України, згідно з якою, особою, яка завдала майнову шкоду, своїми
неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим
правам фізичної або юридичної особи чи майну зазначених осіб,
відшкодовується такая шкода в повному обсязі. В даному випадку основне
значення має встановлення наявності вини особи заподіювача шкоди, адже без
доведеного факту наявності вини такої особи, вона звільняється від
відшкодування шкоди.
Для відшкодування шкоди за правилами ст. 1166 Цивільного кодексу
України необхідно довести наступні факти:
а) неправомірність поведінки особи (протиправна поведінка особи може
виявлятися у неправомірних діях чи бездіяльності або у прийнятті нею
неправомірного рішення);
б) наявність шкоди (у деліктних правовідносинах шкода - це фактично
міра відповідальності);
 129

в) причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою

(обов`язкова умова відповідальності, яка передбачає, що шкода стала
об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди [133];
г) вина завдавача шкоди (виключенням є випадки, коли в силу прямої
вказівки закону, обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на
відповідальну особу незалежно від вини).
Цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає
презумпцію вини завдавача шкоди. Відповідно до цієї позиції, особа, яка
завдала шкоду, вважається винною доти, доки вона не доведе відсутність своєї
вини, зокрема у зв`язку із наявністю вини іншої особи або через дію
об`єктивних обставин (відповідна правова позиція підтверджується судовою
практикою, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі
№ 686/10520/15 [134], від 08.05.2018 у справі № 922/2026/17 [135], від
21.09.2018 у справі №910/19960/15 [136]).
Варто зазначити, що поряд із відшкодуванням майнової шкоди автор має
право і на відшкодування моральної шкоди.
На доктринальному рівні моральнау шкоду визначають як протиправне
приниження (або замах на приниження) гідності людини, яке викликає в її
психіці негативні процеси і стани; соціальному рівні вона виявляється як
порушення гідності людини, а на особистісному виявляється як негативні
психічні процеси і стани. У позовних заявах про захист авторського права, в
яких міститься вимога про відшкодування моральної шкоди, остання зазвичай
характеризується як пригнічений стан, неприємні переживання, негативні емоції
тощо.
Одним з актуальних питань інституту відшкодування моральної шкоди є
визначення видів та форм такого відшкодування.
Так, відповідно до ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України моральна
(немайнова) шкода повинна компенсуватися грішми, майном або в інший
 130

спосіб. Розтлумачення поняття «іншого способу» законодавством не надано,

чим розширено дискрецію суду при його визначенні. Сенс, в даному контексті,
в тому щоб надати особі певні блага, які викликають позитивні емоції і цим
частково компенсують ті негативні наслідки, яких зазнав потерпілий від
порушення[25, c.98].
У наукових дослідженнях зустрічаються пропозиції обмежити
компенсацію немайнової шкоди виключно грошовою формою. Такий підхід
вбачається недоцільним, адже сам автор може зажадати від порушника своїх
прав не компенсувати грошові кошти, а сатисфакцію немайнового характеру.
Наприклад, порушник може організувати в засобах масової інформації
анонсування виставки творів, концертів, випуску фонограми, вчинити інші дії,
результат яких принесе автору моральне задоволення. Безумовно, для такого
вирішення питання відшкодування необхідна згода обох сторін, і, якщо така
згода є, суд повинен затвердити у своєму рішенні у справі саме таку форму
відшкодування немайнової шкоди [25, c.99].
Визначення конкретного грошового еквіваленту для відшкодування
моральної шкоди є досить складним завданням. Кожна людина в силу власних
особливостей психіки, сприйняття і реакцій по-різному реагує на подібні
обставини, надає їм оцінку, переживає їхні наслідки. Тому сформулювати єдині
критерії оцінки немайнової шкоди та визначити метод оцінки, адекватний і
достатній для всіх випадків реально не вбачається за можливе [25, c.99].
Щодо такого способу захисту правоволодільця, як публікація в засобах
масової інформації даних про допущені порушення авторського права та/або
суміжних прав і судових рішень щодо цих порушень, то він виконує не тільки
очевидну інформаційну функцію, повідомляючи про вже вчинене
правопорушення, а й превентивну – сприяє запобіганню вчинення аналогіних
порушень у майбутньому.
 131

Однак, такий спосіб захисту авторського права та суміжних прав

законодавець закріпив без конкретизації порядку його реалізації.
Так, судова практика не визначилась з однозначним розумінням того, чи
вправі автор вимагати публікації даних про порушення і самого судового
рішення в одному засобі масової інформації чи можлива їх обов’язкова
публікація в багатьох виданнях; неконкретизованим є визначення обсягу тексту
судового рішення, який підлягає публікації в засобі масової інформації (якщо
дослівно тлумачити зміст п. «є» аб.з. 2 ч. 1ст. 52 Закону України «Про
авторське право і суміжні права», то в ньому йдеться про повний текст судового
рішення, однак, вбачається, що публікація повного тексту рішення у засобі
масової інформації є утрудненою через його великий обсяг; вважаємо, що для
захисту прав автора достатньою є публікація лише вступної та резолютивної
частини рішення з окремим стислим описом фабули самої справи); невизначено
у який термін має здійснюватися публікація судового рішення (зазвичай такий
термін визначає безпосередньо суд у кожній конкретній справі та складає він не
білше одного місяця з дня набрання законної сили судовим рішенням, в якому
задоволена відповідна вимога).
Окремим способом захисту порушених прав автора є виплата компенсації
замість відшкодування збитків або стягнення доходу.
Компенсація в авторському праві є особливою формою фінансового
відшкодування збитків, спричинених порушенням авторських та/або суміжних
прав, специфічним способом захисту, що є альтернативним відшкодуванню
збитків та упущеної вигоди. Компенсація має таку ж мету, як і відшкодування
збитків – відновлення майнового стану потерпілого, однак, на відміну від
відшкодування збитків, її характер імовірний, приблизний.
При цьому незначний обсяг порушення авторських прав не є
самодостатньою підставою для відмови у наданні захисту порушеного
авторського права, оскільки це безпосередньо не передбачено чинним
 132

законодавством, проте цей факт повинен враховуватися у визначенні

адекватних заходів захисту [137]. У вирішенні питання про встановлення факту
порушення виключних майнових прав суб'єктів авторського права необхідно
з'ясовувати конкретні форму та спосіб застосування кожного об'єкта такого
права.
При визначенні розміру компенсації суди виходять з конкретних обставин
справи та загальних засад цивільного законодавства, встановлених ст. 3
Цивільного кодексу України, зокрема, справедливості, добросовісності та
розумності.
Пунктом «г» ч.2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні
права», у редакціїї, що діяла до прийняття Закону України «Про ефективне
управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і
(або) суміжних прав» компенсація визначалася у межах від 10 до 50 000
мінімальних заробітних плат.
Наразі вищенаведений підхід до визначення розміру компенсації змінено і
її розмір визначається судом як паушальна сума, на базі наступних елементів:
подвоєна, а в разі умисного порушення – потроєна сума винагороди або
комісійні платежі, які були б сплачені, якби порушник звернувся із заявою про
надання дозволу на використання оспорюваного авторського права або
суміжних прав замість відшкодування збитків або стягнення доходу.
За результатами здійсненого аналізу можна зазначити, що на кінець
першого півріччя 2020 року відповідно до Закону України «Про ефективне
управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і
(або) суміжних прав» суди розглянули небагато справ про стягнення
компенсації за порушення авторського права і (або) суміжних прав, а тому
практики застосування нового порядку визначення розміру компенсації майже
немає.
 133

Наприклад, у справі № 910/8545/19 за позовом приватного підприємства

«Світова музика» до товариства з обмеженою відповідальністю «Карібіан Клуб»
про компенссації за порушення виключних майнових авторських прав суд
першої та апеляційної інстанції при визначенні розміру компенсації виходили із
зазначеної правовласником суми використання музичного твору.
Господарський суд міста Києва рішенням від 23.12.2019 повністю
задовольнив позовні вимоги, визначивши розмір паушальної суми як потроєної
суми винагороди, з огляду на таке.
Як вбачається з наданих суду доказів, відповідач звертався до EMI Music
Publishing Europe Limited, якій належать майнові права на спірний твір, з метою
підписання договору щодо використання зазначеного музичного твору.
EMI Music Publishing Europe Limited зі свого боку повідомила відповідача
про те, що на території України управління правами на цей музичний твір
здійснює приватне підприємство «Світова музика», та, що використання
музичного твору становить певну суму. Крім того, EMI Music Publishing Europe
Limited повідомила позивача про наміри товариства з обмеженою
відповідальністю «Карібіан Клуб» укласти договір про використання музичного
твору щодо прав на використання якого і виник спір.
Приватне підприємство «Світова музика» зверталося до відповідача для
укладення договору щодо використання твору, проте товариство з обмеженою
відповідальністю «Карібіан Клуб» не відреагувало на такі звернення.
Отже, суд дійшов висновку, що відповідач умисно порушив права
інтелектуальної власності на музичний твір шляхом включення його до складу
аудіовізуального твору, аранжування музичного твору та його публічного
сповіщення [138].
Окремо звернемо увагу на наступні особливості стягнення компенсації у
справах про порушення авторського права напрацьовані судовою практикою:
 134

- під час визначення розміру компенсації, що підлягає сплаті за

порушення авторських прав, суди виходять з того, що кожен окремий факт
протиправного використання твору, у тому числі багаторазове використання
одного й того самого твору, становить самостійне порушення та може бути
підставою для застосування відповідальності у вигляді стягнення
компенсації [139];
- право виплати компенсації може бути передано за угодою про
відступлення права (як і право вимоги відшкодування збитків) [140,141].
Отже, підсумуємо вищенаведенеу інформацію щодо способів захисту
авторського права.
В юридичній літературі пропонуються різні варіанти класифікації
способів захисту прав, але найбільшої уваги, з нашої точки зору, заслуговує
класифікація способів захисту в залежності від їх цільової спрямованості, згідно
з якою способи захисту прав поділяються на: а) превентивно-припинні, тобто ті,
що спрямовані на попередження та припинення порушення, оспорювання,
невизнання права; б) відновлювальні — які спрямовані на відновлення
порушеного права; в) компенсаційні, тобто такі, що спрямовані на додаткову
компенсацію шкоди, завданої порушенням права. З аналізу матеріалів судової
практики встановлено, що найрозповсюдженишим способом захисту, який
обирають носії авторських прав є відшкодування майнової шкоди шляхом
стягнення компенсації.

3.3. Особливості захисту авторських прав на музичний твір у порядку

господарського судочинства
Основне місце у процесі захисту як авторських прав, так і прав
інтелектуальної власності в цілому, в Україні відводиться судовій гілці влади.
Відповідно до ст. 55 Конституції України «кожному гарантується право
на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
 135

органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має

право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і
свободи від порушень і протиправних посягань» [129].
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, яка
ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997 році, передбачає право
кожної людини на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним і
безстороннім судом упродовж розумного строку, встановленого законом (п.1
ст.6 Конвенції) [142]. Процедура розгляду справи судами повинна відповідати
вимогам Конвенції та положенням законодавства України та має бути
збалансована з реальним станом правового захисту та ефективністю рішень
судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу
верховенства права.
У справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) Європейський
суд з прав людини зауважив, що «право на справедливий судовий розгляд,
гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули
Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною
спадщиною Високих Договірних Сторін» [143].
У рішенні по справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №
29458/04 та № 29465/04) Європейський суд з прав людини контатував, що
«фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу
самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які
регулюють його діяльність» [144].
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»,
«суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує
кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод,
гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України»
[145].
 136

У відповідності до ст. 7 зазначеного закону «кожному гарантується захист

його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і
справедливим судом, утвореним законом. Доступність правосуддя для кожної
особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку,
встановленому законами України» [145].
Конституційне право на судовий захист передбачає можливість
поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких
встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні,
як невід’ємну частину такого захисту, а тако ж конкретні гарантії, які дозволяли
б реалізовувати його в повному об’ємі і забезпечувати ефективне поновлення в
правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості.
Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати
як вид державного захисту, адже саме держава бере на себе такий обов'язок
відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України. За змістом ч.2 ст.64 Конституції
України «право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах
воєнного або надзвичайного стану» [129].
В контексті розгляду засад на яких будується судочинство в Україні, слід
відзначити Закон України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на
справедливий суд» (зі змінами) [146]. У даному законі закладено значну
частину норм, спрямованих на забезпечення якості роботи судової системи, у
тому числі шляхом внесення змін до багатьох чинних законодавчих актів.
Саме з прийняттям відповідного закону у процесуальних кодексах було
закріплено положення, відповідно до якого при виборі і застосуванні правової
норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду
України та в подальшому Верховного Суду зроблені в результаті розгляду
аналогічних спорів. Суд має право відступити від таких правових позицій з
одночасним наведенням відповідних мотивів. На наш погляд, зазначений підхід
 137

цілком відповідає суті права на справедливий суд, закріпленого нормами ст.7

нової редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
У відповідності до норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів»,
який вступив в силу 30.09.2016, Указом Президента від 29.09.2017 № 299/2017 в
країні утворено Вищий суд з питань інтелектуальної власності (далі ВСПІВ),
якій буде розглядати аналізовану категорію спорів, однак, наразі такий суд ще
не розпочав свою роботу, а отже на даний час справи з питань захисту прав на
об’єкти інтелектуальної власності, в тому числі і авторського права,
розглядаються в Україні трьома юрисдикціями – господарськими,
адміністративними та загальними судами, що неминуче призводить до
виникнення різної судової практики щодо застосування законодавчих приписів,
які регулює відносини в аналізованій сфері.
Базуючись на принципі предмета спору, незалежно від суб’єктного складу
учасників процесу, справи щодо прав інтелектуальної власності пропонується
розглядати за правилами господарського судочинства, про що зазначено у
Господарському процесуальному кодексі. Справи, що мають ознаки
правопорушення передбаченого ст. 51-2 Кодексу України про адміністративні
правопорушення та злочини у сфері інтелектуальної власності, передбачені ст.
176 і 177 Кримінального кодексу України ВСПІВ не розглядатиме.
Відповідно до пп. 16 ч. 1 Розділу ХІ «Перехідні положення»
Господарського процесуального кодексу України «до початку роботи Вищого
суду з питань інтелектуальної власності справи щодо прав інтелектуальної
власності розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією
редакцією Кодексу, судами відповідно до правил юрисдикції (підвідомчості,
підсудності), які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу» [132].
Таким чином, з урахуваннями пп. 16 ч. 1 Розділу ХІ «Перехідні
положення» Господарського процесуального кодексу України господарським
судам підвідомчі справи у спорах, пов'язаних з використанням у
 138

господарському обороті об'єктів інтелектуальної власності, коли склад

учасників спору відповідає приписам ст. 1 Господарського процесуального
кодексу України в редакції, чинній до 15.12.2017 року.
У контексті теми дисертаційної роботи доцільно зосередити увагу на
вивченні судової практики захисту авторського права на музичний твір саме
господарськими судами, як напрацьованим практичним базисом для майбутньої
роботи ВСПІВ.
До того ж, щодо сучасного стану судової практики з ефективного
вирішення спорів, що виникають зі сфери авторсько-правових відносин, то
встановлено переваги розгляду таких спорів саме судами господарської
юрисдикції з огляду на наступні ключові аспекти господарського судочинства:
- значний досвід суддів з розгляду зазначеної категорії справ та практика
господарських судів з впровадження окремої спеціалізації суддів з розгляду
відповідної категорії спорів;
- високий рівень та якість судових рішень;
- оперативність розгляду справ, яка є вагомим фактором для спорів у
сфері інтелектуально власності загалом.
Крім того, важливим є те, що більшість інформації про практику розгляду
спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про інтелектуальну власність
(у тому числі й авторського права) надана у численних листах саме Вищого
господарського суду України, який приділив вивченню відповідної категорії
спорів значну увагу.
Прикладами можуть бути Постанова Пленуму Вищого господарського
суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із
захистом прав інтелектуальної власності» від 17.10.2012 № 12, Постанова
Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики
призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов’язаних із захистом
права інтелектуальної власності» від 23.03.2012 р. № 5 [147]; листи Вищого
 139

господарського суду України від 14.01.2002 № 01-8/31 та від 14.01.2004 № 05-

3/31, а також оглядові листи Вищого господарського суду України від
19.11.2013 № 01-06/1658/2013 «Про деякі питання практики застосування
господарськими судами законодавства про захист прав на об’єкти
інтелектуальної власності» (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному
порядку Вищим господарським судом України). В подальшому таку тенденцію
перейняв Верховний Суд, в якому з метою перевірки правильності застосування
господарськими судами законодавства про захист прав на об'єкти
інтелектуальної власності, Касаційним господарським судом у складі
Верховного Суду, за результатами аналізу довідок апеляційних господарських
судів, здійснено аналіз судової статистики та узагальнення судової практики у
спорах про захист прав на об'єкти інтелектуальної власності, що розглянуті
господарськими судами України у 2017-2018 роках [59].
Слід враховувати, що характерною ознакою господарських правовідносин
є те, що їх учасниками можуть бути не тільки юридичні особи та фізичні особи,
що мають статус підприємця, а й відповідні уповноважені державні органи, які
мають визначену законом господарську компетенцію. Відповідні державні
органи у сфері господарювання реалізують економічну політику шляхом
запровадження різних засобів та механізмів регулювання господарської
діяльності, в тому числі державного замовлення, ліцензування, патентування,
квотування, сертифікації, стандартизації, застосування нормативів, лімітів,
регулювання цін і тарифів тощо, а також контролю і нагляду за дотримання
суб’єктами господарювання цих засобів та механізмів регулювання
господарської діяльності. При цьому діяльність держави, її органів, органів
місцевого самоврядування, їх посадових осіб у сфері господарювання з
регулювання, управління та контролю за господарською діяльністю, реалізацією
суб'єктами господарювання своїх господарських прав чи інтересів є частиною
 140

господарських відносин та регулюється Господарським кодексом України та

іншими нормами господарського законодавства України.
У визначенні юрисдикції адміністративних та господарських судів
можливо дійти таких висновків:
1) якщо публічно-правовий спір виник за участю органу державної влади,
органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, але у спірних
правовідносинах ці сторони спору не здійснюють владних управлінських
функцій стосовно іншої сторони спору, справа з такого спору не підвідомча
адміністративним судам;
2) якщо публічно-правовий спір виник за участю органу державної влади,
органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які у спірних
правовідносинах здійснюють владні управлінські функції стосовно іншої
сторони спору, але вирішення такого спору Законом віднесено до підвідомчості
інших судів, даний спір не підвідомчий адміністративним судам;
3) якщо публічно-правовий спір виник за участю органу державної влади,
органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які у спірних
правовідносинах здійснюють або не здійснюють владні управлінські функції
стосовно іншої сторони спору, але даний публічно-правовий спір виник у
господарських правовідносинах, справа з такого спору до підвідомчості
господарських судів;
4) якщо публічно-правовий спір виник за участю органу державної влади,
органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які у спірних
правовідносинах здійснюють або не здійснюють владні управлінські функції
стосовно іншої сторони спору, і при цьому даний публічно-правовий спір виник
не у господарських правовідносинах, але його вирішення прямо віднесене
процесуальним законом до підвідомчості господарських судів, такий спір
підлягає вирішенню господарським судом [59].
 141

Відповідно до Кодексу господарське судочинство здійснюється у

порядку:
1) наказного провадження;
2) позовного провадження (загального або спрощеного).
Наказне провадження є новим процесуальним інститутом для
господарського судочинства і спрямоване на швидкий та ефективний захист
безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим
рішенням та виконавчим документом. Так, ч. 2 ст. 12 Кодексу передбачено, що
наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення
грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його
наявність заявнику невідомо.
З аналізу нормативних положень вбачається, що для звернення до
господарського суду із заявою про видачу судового наказу обов'язкову
наявність наступних умов: вимога за судовим наказом повинна стосуватися
стягнення грошової заборгованості за договором; такий договір повинен бути
укладений у письмовій (електронній) формі; сума вимоги за судовим наказом не
повинна перевищувати 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних
осіб; стосовно зазначеної грошової заборгованості повинен бути відсутнім спір
про право.
Аналіз судової практики засвідчив, що до господарських судів протягом
досліджуваного періоду (після набрання чинності новою редакцією
Господарського процесуального кодексу України) не надходили заяви про
видачу судового наказу за вимогами про стягнення грошової заборгованості за
договорами, які регулюють відносини щодо прав інтелектуальної власності, що,
однак, не виключає такої можливості у майбутньому, якщо вимоги у заяві про
видачу судового наказу будуть відповідати ст. 12, 148 Кодексу України та
стосуватися захисту авторського права на музичний твір (зокрема, про виплату
 142

грошової заборгованості за ліцензійним договором, щодо якої відсутній спір

про право) [59].
Окрім наказного провадження, господарське судочинство здійснюється в
порядку позовного провадження, яке може бути загальним або спрощеним .
Відповідно до ч. 3 ст. 12 Кодексу спрощене позовне провадження
призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та
інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне ж позовне провадження призначене для розгляду справ, які через
складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному
провадженні.
Однак, відповідно до п. 4 ч. 4 ст. 247 Господарського процесуального
кодексу України у порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути
розглянуті справи у спорах щодо захисту прав інтелектуальної власності, крім
справ про стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів
прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Аналіз судової практики засвідчив, що предметом спору у справах
зазначеної категорії найчастіше були позовні вимоги про:
- стягнення компенсації за незаконне публічне використання музичних
творів;
- стягнення суми компенсації у зв’язку з незаконним розповсюдженням
товару, який є самостійною складовою частиною аудіовізуального твору;
- стягнення компенсації за незаконне використання комерційного
позначення.
Верховний Суд неодноразово акцентуав увагу на специфіці доказування у
відповідній категорії спорів та обов'язку надання судами оцінки як зібраним у
справі доказам у цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі окремо,
а також взаємному зв’язку доказів у їх сукупності [148].
 143

Судова практика сформувала усталену позицію правозастосування щодо

покладання відповідальності за публічне виконання твору (в тому числі при
його виконанні в реальному часі – «наживо») на фізичну чи юридичну особу,
яка бере на себе ініціативу і відповідальність за проведення відповідного
заходу. Такий висновок ґрунтується на тому, що використання музичних творів
у господарській діяльності певної особи неможливе без її ініціативи; особа, яка
здійснює господарську діяльність у відповідному закладі несе відповідальність
за дотримання вимог закону у ньому, у тому числі у сфері інтелектуальної
власності; право на використання музичних творів у здійсненні господарської
(комерційної) діяльності надається суб'єкту, який таку діяльність здійснює, а не
певній території, на якій вона (діяльність) здійснюється.
Так, по справі №923/972/16 рішенням Господарського суду Херсонської
області від 08.11.2016 задоволено позов товариства з обмеженою
відповідальністю «Ворнер Мьюзік Україна» в особі Приватної організації
«Організація колективного управління авторськими та суміжними правами»
(далі за текстом - ПО «ОКУАтаСП», Організація) до фізичної особи-підприємця
про стягнення компенсації за використання музичного твору з тих підстав, що у
2014 між товариством з обмеженою відповідальністю «Ворнер Мьюзік Україна»
та товариством з обмеженою відповідальністю «Ворнер/Чаппел» укладено
ліцензійний договір, за умовами якого позивачу надано право на використання
музичних творів з відповідного Каталогу, а саме: серед іншого публічно
виконувати твори, серед яких музичний твір «How Deep Is Your Love» у
виконанні «Take That». В свою чергу, у 2014 між товариством з обмеженою
відповідальністю «Ворнер Мьюзік Україна» та ПО «ОКУАтаСП» укладено
договір про управління майновими авторськими правами, за умовами якого
позивач передав Організації повноваження здійснювати колективне управління
майновими правами, що належать або протягом дії договору будуть належати
позивачу, а саме: дозволяти або забороняти від його імені використання об’єктів
 144

авторського права третіми особами. Діючи в межах наданих прав 01.12.2015

представником Організації здійснено перевірку дотримання авторських прав на
музичні твори в громадському закладі харчування в приміщенні кафе «Заір», в
якому здійснює господарську діяльність відповідач, та встановлено факт
публічного виконання серед інших музичного твору «How Deep Is Your Love» у
виконанні «Take That», про що складено акт про фіксацію порушення
авторських прав. Відповідно до ст.ст. 15, 31-33, 45, 48, 49, 50, 52 Закону України
«Про авторське право і суміжні права» та ст.ст. 426, 435, 440, 441, 443
Цивільного кодексу України судом встановлено порушення відповідачем
авторських прав позивача.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від
29.01.2019 рішення місцевого господарського суду залишено без змін, оскільки
договір, на підставі якого правовласник отримав заявлені права, які в
наступному передані в колективне управління Організації, підтверджує
наявність у правовласників відповідних прав вимагати і одержувати від третіх
осіб будь-які види винагород і компенсацій за використання творів, зокрема
«How Deep is Your Love» у виконанні «Take That», а Організація в свою чергу –
звертатися до суду із відповідними позовами в інтересах позивача, з огляду на
що спростовуються доводи скаржника щодо відсутності у позивача
відповідного права.
У прийнятті судового рішення зі спору, пов’язаного з порушенням
авторського права, не є достатнім загальне посилання суду на використання
твору позивачем: мають бути з’ясовані конкретні форма і спосіб використання
кожного об’єкта такого права.
Позивачем належними доказами доведено, що 01.12.2015 уповноваженим
представником ПО «ОКУАтаСП» здійснено перевірку дотримання авторських
прав на музичні твори в громадському закладі харчування в приміщенні кафе
«Заір»; в якому здійснює господарську діяльність відповідач, та встановлено
 145

факт публічного виконання серед інших музичного твору «How Deep is Your
Love» у виконанні «Take That», про що складено Акт.
Перебування представника Організації у приміщенні відповідача
підтверджено розрахунковим документом до акту фіксації - фіскальним чеком, а
факт публічного виконання спірного музичного твору засвідчується
відеозаписом на диску, який знаходиться в матеріалах справи, та яким
підтверджено час і місце використання саме у закладі відповідача
вищевказаного музичного твору. Наявні у матеріалах справи докази
обґрунтовано підтверджують факт використання відповідачем у власній
господарській діяльності зазначеного музичного твору шляхом здійснення його
публічного виконання.
Вищезазначений акт та відеозапис колегія суддів вважала належними та
допустимими доказами у справі у зв’язку з тим, що постановою Кабінету
Міністрів України від 18.01.2003 №71 «Про затвердження розміру, порядку та
умов виплати винагороди (роялті) за комерційне використання опублікованих з
комерційною метою фонограм, відеограм, їх примірників та зафіксованих у них
виконань» (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2009
№450 [149]) надано право представникам уповноважених організацій
колективного управління фіксувати факти прямого чи опосередкованого
комерційного використання опублікованих з комерційною метою фонограм,
відеограм, їх примірників та зафіксованих у них виконань, зокрема, за
допомогою технічних засобів і (або) шляхом складення відповідного акта
фіксації.
Наявний в матеріалах справи фіскальний чек підтверджує факт здійснення
відповідачем господарської діяльності у відповідному публічному закладі, а
відтак саме відповідач несе відповідальність за додержання в ньому вимог
закону щодо охорони права на об’єкти інтелектуальної власності [150].
 146

Особливу увагу, при розгляді відповідних спорів, у разі звернення

організації колективного управління до суду з позовом про захист прав суб'єктів
авторського права, як зазанчалося у розділі першому, суд повинен приділяти
з'ясуванню обсягу повноважень цієї організації згідно з договорами,
укладеними між нею та суб'єктом авторського права, зокрема і права на
звернення до суду для захисту авторських прав видавника. Організації
колективного управління, які здійснюють управління майновими правами на
твори, повинні довести наявність у них прав на управління авторськими
майновими правами певного кола осіб [151].
Вирішуючи спір про стягнення компенсації за незаконне використання
музичних творів, слід враховувати, що публічне виконання фонограми не може
свідчити про відсутність порушення авторського права лише через те, що автор
та виконавці не здійснювали такого виконання особисто.
Так, у справі № 921/441/18 Організація в інтересах Товариства звернулася
до господарського суду з позовом про стягнення з відповідача компенсації за
порушення майнових авторських прав, однак відповідач наполягав на тому, що
ним використовувалася фонограмма, тобто об'єкт суміжних прав на підставі
договору, а не об'єкт авторського права, оскільки на відеозаписі, наданому
позивачем, не зафіксовано виконавця твору, який його виконує за допомогою
інструмента чи співу.
Суд зауважив, що у своїх доводах відповідач по справі не врахував того,
що публічне виконання фонограми не може свідчити про відсутність порушення
авторського права лише через те, що автор та виконавці не здійснювали такого
виконання особисто.
Отримання дозволу на використання суміжних прав не є підставою для
звільнення від відповідальності за порушення авторських прав, оскільки при
публічному виконанні музики в публічному закладі має місце одночасне
використання декількох об'єктів прав, зокрема, об'єктів авторського права –
 147

музичних творів з текстом та об'єктів суміжних прав – виконань музичних

творів, фонограм із записом виконань музичних творів.Авторські права не
можуть «поглинатися» суміжними правами, як і суміжні права не
«поглинаються» авторськими правами.
Спір у цій справі стосується правомірності використання відповідачем
об'єктів авторського права, і стягнення компенсації за порушення майнових
авторських прав суб'єкта авторського права та не стосується питання
порушення суміжних прав[152].
В розрізі даної категорії спорів, слід звернути увагу на розгляд позовних
вимог про стягнення суми компенсації за порушення майнових авторських прав
на музичні твори в контексті надання судами належної правової оцінки угоді
про взаємне представництво інтересів.
Так, рішенням Господарського суду Одеської області від 24.07.2019 у
справі № 916/473/16 відмовлено у задоволенні позовних вимог Державної
організації «Українське агентство з авторських та суміжних прав» (далі за
текстом – ДО «УАзАтаСП» та Організація), що виступає на захист майнових
прав суб’єкта авторського права American Society of Composers, Authors and
Publishers та Broadcast Music Inc. (BMI), до товариства з обмеженою
відповідальнітю «Вітасанітас» про стягнення компенсації за порушення
майнових авторських прав на музичні твори та штрафу з тих підстав, що
позивачем не надано доказів наявності у нього повноважень виступати від імені
компанії American Society of Composers, Authors and Publishers; не підтверджено
факту порушення відповідачем виключних майнових авторських прав компаній
American Society of Composers, Authors and Publishers та Broadcast Music Inc.
(BMI), оскільки в наданому позивачем акті фіксації публічного виконання
творів зазначено виконавцем іншу особу (фізичну особу-підприємця);
господарським судом не прийнято як доказу у справі висновок експертної
 148

установи (складений на виконання ухвали господарського суду) з посиланням

на його неповноту та непевність його висновків.
Між тим, постановою Південно-західного апеляційного господарського
суду від 15.10.2019, залишеною без змін постановою Верховного Суду від
21.01.2020, рішення місцевого господарського суду було скасовано в частині
відмови позивачу, який виступає на захист майнових прав суб'єкта авторського
права - компанії Broadcast Music Inc., у стягненні компенсації за порушення
авторських прав у сумі 83 460 грн та стягненні штрафу в порядку ч.3 ст.52
Закону України «Про авторське право і суміжні права» у сумі 8 346 грн.
Ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову. В іншій частині
рішення суду було залишено без змін.
Судові рішення господарських судів апеляційної та касаційної інстанцій
мотивовані тим, що надані Організацією докази в їх сукупності підтверджують,
що саме товариство з обмеженою відповідальністю «Вітасанітас» здійснило
порушення виключних майнових авторських прав Broadcast Music Inc. (BMI), у
зв’язку з чим господарські суди апеляційної та касаційної інстанцій встановили
помилковість висновків господарського суду про відсутність правових підстав
для задоволення позовних вимог Організації про стягнення з товариства з
обмеженою відповідальністю «Вітасанітас» компенсації в сумі 83 460 грн за
порушення майнових авторських прав Broadcast Music Inc. (BMI), які полягали у
публічному виконанні спірних музичних творів, оскільки факт порушення
відповідачем майнових авторських прав Broadcast Music Inc. (BMI)
підтверджено наявними в матеріалах справи доказами (актом фіксації
публічного виконання творів, яким зафіксовано факт публічного виконання
29.04.2014 в приміщенні дельфінарію «Немо», музичних творів: «Careless
whisper», «Rock around the clock (We`re gonna)», «Pump it» та «Long tall Sally»;
квитком на виставу до Київського дельфінарію «Немо», яка мала відбутися
24.09.2014 о 15:00; копією запису з касети; копією договору про надання послуг
 149

з організації шоу – програми від 28.02.2014, укладеного між товариством з

обмеженою відповідальністю «ВАЛЕНТИН» та товариством з обмеженою
відповідальністю «Вітасанітас», суди апеляційної та касаційної інстанції
зазначили про необхідність реалізації права наданого їм ч.3 ст.52 Закону
України «Про авторське право і суміжні права» та наклали на відповідача
штраф у сумі 8 346 грн, стягнувши його в дохід Державного бюджету України.
При цьому, висновок щодо відсутності правових підстав для задоволення
позовних вимог Організації в частині стягнення з відповідача компенсації за
порушення виключних майнових авторських прав American Society of
Composers, Authors and Publishers, є вірним оскільки в наданій Організацією
угоді про взаємне представництво інтересів були відсутні положення, які
надавали б Організації повноваження на представництво інтересів American
Society of Composers, Authors and Publishers в суді [153].
Також при розгляді зазначених спорів, господарськими судами при
дослідженні доказів наявності повноважень у організації колективного
управління авторськими та суміжними правами на звернення до суду,
зверталась увага на наявність чинного свідоцтва про облік у відповідних
організацій.
Так, у справі № 916/1388/19 рішенням Господарського суду Одеської
області від 08.10.2019, відмовлено у задоволенні позову Приватної організації
«Організація колективного управління авторськими та суміжними правами»
(далі за текстом ПО «ОКУАтаСП», Організація) в інтересах товариства з
обмеженою відповідальністю «Ворнер Мьюзік Україна» до відповідача фізичної
особи-підприємця про стягнення компенсації за порушення авторських прав з
підстав втрати ПО «ОКУАтаСП» статусу організації колективного управління, а
отже, і права представляти інтереси позивача.
В матеріалах справи міститься лист Міністерства економічного розвитку і
торгівлі України, в якому Міністерство економічного розвитку і торгівлі
 150

України повідомило, що ПО «ОКУАтаСП» перебувала на обліку

Мінекономрозвитку як організація колективного управління, основною сферою
діяльності якої було управління на колективній основі майновими правами
суб’єктів авторського права і суміжних прав. Мінекономрозвитку звертає увагу
на те, що станом на 22.07.2018 діяльність у сферах, що співвідносяться зі
сферами розширеного та обов’язкового колективного управління здійснювали
організації колективного управління, що мали статус уповноважених.
При цьому, ПО «ОКУАтаСП» не видавалося свідоцтво про визначення
організації колективного управління уповноваженою чи свідоцтво про
уповноваження організації колективного управління. Враховуючи зазначене,
свідоцтво про облік організації колективного управління ПО «ОКУАСП» від
24.01.2011, яке було видане Державним департаментом інтелектуальної
власності Міністерства освіти і науки України, втратило чинність 22.04.2019.
Таким чином, у зв’язку з втратою чинності вищезазначеного свідоцтва та
відсутності ПО «ОКУАСП» в Реєстрі організацій колективного управління,
зазначена організація не має статусу Організації колективного управління. У
зв’язку із втратою чинності свідоцтва та не внесенням ПО «ОКУАСП» до
реєстру організацій колективного управління, ПО «ОКУАСП» не є відповідно
до Закону України «Про ефективне управління майновими правами
правовласників у сфері авторського права і суміжних прав» організацією
колективного управління.
З огляду на лист Міністерства економічного розвитку і торгівлі України та
спираючись на Закон України «Про ефективне управління майновими правами
правовласників у сфері авторського права і суміжних прав», господарські суди
дійшли висновку, що з 23.04.2019 (наступний день після закінчення 9-ти
місяців, зазначених п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України
«Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері
 151

авторського права і суміжних прав» свідоцтво ПО «ОКУАтаСП» про облік

організації колективного управління від 24.01.2011 втратило чинність.
Таким чином, на час звернення до суду (20.05.2019) ПО «ОКУАтаСП» не
була організацією колективного управління у розумінні Закону України «Про
ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського
права і суміжних прав», а отже, не була наділена повноваженнями подавати в
інтересах товариства з обмеженою відповідальністю «Ворнер Мьюзік Україна»
будь-які позовні заяви щодо захисту прав інтелектуальної власності [154].
Слід звернути увагу, що при розгляді позовних вимог про стягнення суми
компенсації за порушення майнових авторських прав важливим питанням є
з'ясування наявності або відсутності у діях відповідача складу цивільного
правопорушення.
Рішенням Господарського суду Одеської області 15.04.2019 у справі
№916/2732/18 (з урахуванням ухвали про виправлення описки), залишеним без
змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від
28.08.2019, відмовлено у задоволені позовних вимог Приватної організації
«Організація колективного управління авторськими і суміжними правами» (далі
за текстом ПО «ОКУАтаСП», Організація) в інтересах товариства з обмеженою
відповідальністю «Ворнер Мьюзік Україна» до фізичної особи-підприємця (за
участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на
стороні відповідача – громадське об'єднання «Об’єднання колективного
управління «Оберіг») про стягнення компенсації за порушення майнових
авторських прав з тих підстав, що укладений між суб’єктом господарювання -
фізичної особи-підприємця та громадського об'єднання «Об’єднання
колективного управління «Оберіг», яка має статус організації колективного
управління відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні
права», договір про виплату винагороди за публічне виконання творів і
опублікованих з комерційною метою фонограм та зафіксованих у них виконань,
 152

виключає обставини використання відповідачем спірних творів без дозволу

правовласника, тобто у діях відповідача відсутній склад цивільного
правопорушення.
Щодо наявності правомочностей у Всеукраїнського об’єднання суб’єктів
авторського права і суміжних прав «Оберіг», апеляційний господарський суд
вказав на те, що позивачем не доведено відсутність права громадської
організації «Всеукраїнське об’єднання суб’єктів авторських і суміжних прав
«Оберіг» давати дозвіл та збирати винагороду за використання відповідачем
творів, про які йдеться у позовній заяві.
Крім того, судом апеляційної інстанції, з посиланням на правові позиції
Верховного Суду, які викладені в постановах від 19.02.2019 у справі
№925/350/18, від 16.04.2019 у справі №910/5186/18, від 01.08.2019 у справі
№915/927/18, було зазначено, що Організація не надала суду доказів вчинення
дій з отримання попередньої письмової згоди товариства з обмеженою
відповідальністю «Ворнер Мьюзік Україна» на вжиття заходів судового захисту
його прав та обрання способу такого захисту, що є також підставою для відмови
у задоволенні позову [69].
На підставі вищенаведеного зробимо висновок, що судова практика
застосування господарськими судами законодавства про захист авторського
права на музичний твір свідчить про розгляд окреслених справ в більшості
випадків відповідно до вимог чинного законодавства та з урахуванням правових
позицій Верховного Суду.
Особливістю спорів у сфері авторського права, що розглядаються в межах
господарської юрисдикції є органічне поєднання приватноправового та
публічно-правового інтересів, домінуюча частина яких у конкретному спорі
визначається відповідно до його предмета та переважна мета учасників спору
відновити свої права, а не покарати порушника.
 153

Окремими процесуальними особливостями при розгляді господарськими

судами справ зі спорів, що виникають у сфері авторського права, є вчинення
судом додаткових підготовчих дій до розгляду таких справ, необхідність
оперативного вжиття заходів щодо збирання та фіксації доказів у справі,
залучення до розгляду судових справ уповноважених органів та установ,
наділених компетенцією у сфері інтелектуальної власності, залучення до
вирішення спору осіб, наділених спеціальними знаннями; безпосереднє
сприйняття та дослідження судом доказів у справі, включаючи об’єкти
нематеріальної природи.

3.4. Інститут судової експертизи у справах зі спорів, пов’язаних із

захистом авторського права на музичний твір
Як роз'яснено у пунктах 1, 2 постанови Пленуму Вищого господарського
суду України від 23.03.2012. № 6, рішення з господарського спору повинно
прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і
процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю
встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження
та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі [155]. Для
винесення обґрунтованого рішення суд має з'ясувати чи мали місце обставини,
на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони
підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних
обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і
доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин
сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка
правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. На необхідність
встановлення дійсних обставин справи, оцінки доказів, поданих сторонами, з
урахуванням їх належності й допустимості, наголошено у постанові Пленуму
Верховного Суду України від 04.06.2010 № 5, постанові Пленуму Вищого
 154

господарського суду України від 17.10.2012 № 12 та у постанові Верховного

Суду України від 11.11.2015 у справі № 3-994гс15 [156].
Право на обґрунтоване рішення є складовою частиною права на
справедливий суд, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення
може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення
ЄСПЛ у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» від 27 вересня 2001 року) [157].
Згідно з існуючим науковим підходом, обґрунтованим є судове рішення,
якщо воно ухвалене судом на підставі обставин у судовій справі, які повно і
всебічно з’ясовані на основі доказів, що були досліджені судом.
Віновано до законодавства, суд оцінює докази за своїм внутрішнім
переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному
розглядові в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись
законом.
Відповідно до ст. 33, ч. 2 ст. 43 Господарського процесуального кодексу
України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається
як на підставу своїх вимог та заперечень; згідно з ст. 32 доказами у справі є
будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному
законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких
ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають
значення для правильного вирішення спору. Ці дані встановлюються
письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями
представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, які
(пояснення) на вимогу суду, мають бути викладені письмово.
У п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від
23.03.2012 №4 «Про деякі питання практики призначення судової експертизи»
вказано, що судова експертиза призначається у разі дійсної потреби у
спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до
 155

предмета доказування, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби

доказування [158]. Такий висновок Вищого господарського суду України
кореспондується з положеннями Угоди про торговельні аспекти прав
інтелектуальної власності (ТРІПС), яка зі вступом України до Світової
організації торгівлі з 16.05.2008 є частиною національного законодавства
України. В останній передбачено, що процедури, які стосуються захисту
інтелектуальної власності, не повинні бути безпідставно ускладнені або вартість
їх здійснення не повинна бути високою або супроводжуватися значними
матеріальними затратами, містити безпідставні часові обмеження або
невиправдані затримки. Питання про призначення судової експертизи повинно
вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів
сторін щодо дійсної необхідності такого призначення. З урахуванням
конкретних обставин справи та у разі, коли знань судді достатньо для
з’ясування обставин справи, пов’язаної із захистом прав інтелектуальної
власності, можливе вирішення суддею питань, які виникають у розгляді справи,
з позиції споживача, без призначення судової експертизи [147].
Однак в більшості випадків враховуючи, специфіку об’єкта захисту, а
саме – музичного твору, справедливо буде зауважити, що знання в цій сфері
виходять за межі професійних знань судді і потребують спеціальних
досліджень. Суд не володіє спеціальними знаннями для того, щоб достовірно
ідентифікувати джерело походження зафіксованих відеозвукозаписом фонограм
музичних творів за характером їхнього звучання або ж за зображенням певного
устаткування на відеозаписі, або ж зробити за вказаним зображенням висновок
щодо працездатного або непрацездатного стану цього обладнання, а також,
достовірно ідентифікувати характер відтворення фонограм музичних творів, а
саме, їхнє відтворення внаслідок, саме, публічного виконання, а не публічного
сповіщення. Тому, невід’ємною складовою для правильного вирішення спору
 156

про порушення авторських прав є застосування спеціальних знань, тобто

експертне дослідження.
Судова експертиза як один із засобів доказування сприяє всебічному,
повному й об’єктивному дослідженню обставин справ, прийняттю законних і
обґрунтованих рішень. Судова експертиза законодавцем визначається, як
«дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів,
явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що
перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду» [159].
Головною функцією судового експерта є надання письмового висновку на
підставі проведеного із застосуванням спеціальних знань дослідження наданих
на експертизу об’єктів.
Так у справі № 916/2982/16 Приватна організація «Організація
колективного управління авторськими і суміжними правами» (у наступному за
текстом - ПО «ОКУАСП») звернулася до господарського суду в інтересах
товариства з обмеженою відповідальністю «УМИГ Мьюзік» до фізичної особи-
підприємця з позовною заявою, в якій просила суд стягнути з останнього
компенсацію за порушення майнових авторських прав у розмірі 14 500 грн. В
обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на порушення відповідачем
авторських прав Товариства з обмеженою відповідальністю «УМИГ Мьюзік»
шляхом публічного виконання 10.07.2016 в приміщенні ресторану, в якому
відповідач здійснює свою господарську діяльність, музичного твору права, на
який належать товариству з обмеженою відповідальністю «УМИГ Мьюзік» у
виконанні ОСОБА_5.
Під час розгляду справи фізична особа-підприємець звернулась із
клопотанням про проведення у справі судової експертизи відео-звукозапису,
наданого позивачем у підтвердження обстави порушення, який відповідач
вважає сфальсифікованим.
 157

Ухвалою господарського суду Одеської області від 30.03.2017 призначено

судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої доручено
Науково-дослідному центру судової експертизи з питань інтелектуальної
власності. Також, на підставі п. 1 ч. 2 ст. 79 Господарського процесуального
кодексу України провадження у справі зупинено. Призначаючи у справі судову
експертизу, місцевий господарський суд виходив з того, що для вирішення
питання про надання твору правового захисту першочерговим є його
ідентифікація, яка включає також визначення виконавця твору, а також джерела
відтворення музичного твору, для чого дійсно необхідні спеціальні знання й
таке дослідження неможливо провести судом самостійно.
Одеський апеляційний господарський суд підтримав позицію суду першої
інстанції та наголосив, що судом першої інстанції обґрунтовано і правомірно
призначено судову експертизу, такі дії суду спрямовані на повне й всебічне
дослідження обставин справи.
Як вбачається з матеріалів справи та пояснень сторін, у відповідача
виникли, з урахуванням обставин фіксування правопорушення використання
музичного твору, сумніви щодо справжності наданого позивачем доказу, того,
що зафіксований саме той музичний твір, який підлягає правовій охороні, а
також відповідачем зазначалося, що на відео-звукозаписі зафіксовано безліч
фізичних осіб, які могли мати портативні аудіопристрої, зафіксовані численні
приватні автомобілі, з яких могла лунати музика, при цьому відповідач
наполягав, що на відео-звукозаписі не співвідноситься рівень звуку та поведінка
фізичних осіб з можливістю спілкування.
Виходячи з пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від
04.06.2010 р. № 5, позивач повинен довести, зокрема, факт наявності в нього
авторського права і (або) суміжних прав, факт порушення його прав
відповідачем або загрозу такому порушенню, тоді як відповідач, який заперечує
проти позову, зобов'язаний довести виконання вимог Закону № 3792-XII при
 158

використанні ним об'єкту авторського права і (або) суміжних прав, а також

спростувати передбачену цивільним законодавством презумпцію винного
завдання шкоди.
В судовому засіданні позивач запропонував встановити тотожність
музичного твору за допомогою програми «Shazam», однак, суд зауважив, що
застосування такого способу розпізнавання твору не є належною
ідентифікацією останнього, оскільки у зазначеній програмі діють алгоритми
розпізнавання за набором частотних інтервалів, ритмів та даних еквалайзеру,
що вказують на подібність композиції за сигнатурами пісень, а не конкретного
виконавця.
На підставі вищенаведеного, враховуючи предмети спору і доказування, з
метою встановлення, зокрема, що використовувався саме спірний твір, що
спірний твір виконаний саме визначеним виконавцем, не є перетвореним чи
виконаним в аранжуванні або не підданий будь-яким змінам, суд прийшов до
висновку, що для з'ясування дійсних обставин справи необхідне встановлення
ідентичності музичного твору, що виконувався у ресторані, в якому здійснює
господарську діяльність фізична особа-підприємець, музичний твір,
правоволодільцем якого є товаристо з обмеженою відповідальністю «УМИГ
Мьюзік» за допомогою експертного дослідження обох творів. Крім цього, існує
необхідність виключення можливості фальсифікації джерел походження
виконання музичного твору, враховуючи висловлені відповідачем сумніви, що
музичний твір міг бути відтворений за допомогою мобільних пристроїв чи з
аудіотехніки транспортних засобів.
В подальшому висновок щодо необхідності проведення судової
експертизи у наведені справі підтримав і суд касаційної інстанції [160].
У Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від
17.10.2012 № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із
захистом прав інтелектуальної власності», наголошено, що у прийнятті
 159

судового рішення зі спору, пов'язаного із порушенням авторського права та/або

суміжних прав, не є достатнім загальне посилання суду на використання твору
та/або об'єкта суміжних прав, мають бути з'ясовані конкретні форма і спосіб
використання кожного об'єкта такого права.
Варто зазначити, що експертиза музичного твору має бути побудована
виходячи з того, що, основні акценти необхідно зробити на елементах змісту
твору, таких як тема, матеріал, сюжет, ідея; на елементах форми (до
внутрішньої належать образи, композиція та структура; до зовнішньої — мова
та ті засоби вираження, які використовує автор для передачі образів). Експерти
виділяють три базові елементи зовнішньої форми — це мелодія, гармонія та
ритм. Аби визначити, чи відтворено мелодію пісні «Х» у пісні «Y»,
установлюють: чи є збіги тих елементів форми, які зумовлюють результат
діяльності композитора [161].
В практиці наявні випадки, коли суд керуючись власними здібностями
щодо сприйняття музики, приходить до помилкових висновків про плагіат. До
прикладу, у справі щодо схожості композицій Robin Thicke «Blurred Lines», що
вийшла у 2013 році, та композиції 1970-х Marvin Gaye «Got to give it up» у 2015
році суд дійшов висновку, що сучасний виконавець має виплатити збитки в
розмірі $7,4 млн. Апеляційна інстанція зменшила суму до $5,3 млн, однак
додалась умова про те, що 50% усіх майбутніх доходів із продажу пісні Robin
Thicke має переказувати правоволодільцю «Got to give it up» як джерелу свого
музичного натхнення, за формулюванням суду. При цьому суд посилався у
своєму рішенні на схожість не мелодії, а стилістики звучання. Проте, як відомо,
авторське право не охороняє стилю. В даному випадку судді розпізнали плагіат
у манері виконання та схожості звучання попри те, що концепції двох творів
відрізнялися [161].
Існує багато нормативно-правових актів, які регулюють експертну справу
в Україні. Однак, в першу чергу - це Закон України «Про судову експертизу»,
 160

який визначає основні положення проведення незалежної, кваліфікованої та

об’єктивної експертизи, орієнтованої на максимальне використання досягнення
науки і техніки.
З часу прийняття цього профільного Закону (25.02.1994 року), практика
його застосування засвідчила важливість встановлених ним положень. Однак, з
метою удосконалення окремих його норм до вказаного Закону у вересні 2004
року були внесені істотні зміни, які позитивно позначилися на практиці його
застосування. Зокрема, зміни щодо вимог до суб’єктів судово-експертної
діяльності, порядку фінансування державних спеціалізованих установ судових
експертиз, державної атестації методик проведення судових експертиз та інші
новели організаційного характеру.
Однією з ключових змін у профільному нормативно-правовому акті є
зрівняння повноважень «державних» та «приватних» експертів, а саме: згідно зі
ст. 7 Закону, судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані
установи, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та
інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах,
визначених цим Законом [159].
З метою узгодження приписів профільного Закону та норм оновлених
процесуальних кодексів України, яке відбулось у зв’язку з прийняттям Закону
«Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України,
Цивільного процесуального кодексу України, Кодеску адміністративного
судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017,
внаслідок чого процесуальні кодекси були викладені в нових редакціях, певні
зміни також були внесені і в Законі України «Про судову експертизу».
Так, наприклад, профільний Закон доповнено ст. 7-1, яка передбачає, що
підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи
рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи
 161

експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших

осіб [159].
Удосконалення зазнала і Інструкція про призначення та проведення
судових експертиз та експертних досліджень, затверджена наказом
Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5, з подальшими змінами
(далі - Інструкція), яка містить як загальні положення, так і науково-методичні
рекомендації з питань підготовки та призначення окремих видів судових
експертиз та експертних досліджень [162].
Як свідчить судова практика у значній кількості господарських справ
відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України суд за
клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у
справі за сукупності таких умов:
- для з’ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні
спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні
обставини неможливо;
- жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або
висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо
їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим
неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання
доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість
отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів [132].
Учасники справ також мають право подати до суду висновок експерта,
складений на їх замовлення, відповідно до ст. 101 Господарського
процесуального кодексу України.
Актуальним залишається питання стосовно строків проведення судових
експертиз.
Відповідно до п. 1.13 Інструкції строк проведення експертизи
встановлюється керівником експертної установи (або заступником керівника чи
 162

керівником структурного підрозділу) і не повинен перевищувати 90

календарних днів [162].
У разі значного завантаження експерта (за наявності у нього на виконанні
одночасно понад десять експертиз, у тому числі комісійних та комплексних)
більший розумний строк установлюється за письмовою домовленістю з органом
(особою), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), після
попереднього вивчення експертом наданих матеріалів.
Європейський суд з прав людини зобов’язує суддів слідкувати за
проведенням експертиз: «Експерти працюють в межах судового розгляду, який
контролюється суддею. Суддя залишається відповідальним за підготовку справи
до судового розгляду та швидкий хід процесу» [163].
Непоодинокими є випадки, коли по справі експерт декілька разів
звертається з проханням погодження строків виконання експертизи, надання
додаткових матеріалів, уточнення переліку документів, необхідних для
проведення експертизи, тощо, а згодом надсилає матеріали справи разом з
повідомленням про неможливість надання висновку по експертизі.
Через значну завантаженість судових експертів, строки проведення
експертиз збільшуються, що безпосередньо впливає і на терміни розгляду справ.
Отже, у зв’язку з тривалим проведенням судових експертиз, а відтак,
перебуванням сторін по справі у невизначеному стані, відповідно неможливості
оперативно захистити їх порушені права та інтереси, постала необхідність у
внесенні змін до законодавства, що регулює порядок проведення судових
експертиз, шляхом закріплення прерогативи щодо встановлення строків
проведення судових експертиз судом, а не керівником експертної установи (або
заступником керівника чи керівником структурного підрозділу), оскільки
відповідно до вимог ст. 86, 236 Господарського процесуального кодексу
України саме на суддю покладено обов’язок прийняття судового рішення у
 163

розумні строки на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в

судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і
публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і
безстороннім судом, встановленим законом [142]. Також, відповідно до рішень
Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема
«Іззетов проти України»[164], «Паскал проти України»[165], «Майстер проти
України»[166], «Субот проти України»[167], «Крюков проти України»[168],
«Крат проти України»[169], «Сокор проти України»[170], «Кобченко проти
України»[171], «Шульга проти України»[172], «Буряк проти України»[173],
суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для
виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і
вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих
зволікань) судового захисту.
З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями
розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника,
а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу;
поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його
значення для заявника (справи «Федіна проти України»[174], «Смірнова проти
України»[175] та інші).
Щодо безпосередньо експертизи музичного твору варто заначити
наступне. У спорах щодо порушення авторських та/або суміжних прав висновок
експерта має роз’яснити як питання зі сфери авторського права, а саме
ідентифікація твору, так і питання суто технічні, тобто яким чином було
відтворено даний твір, за допомогою якого пристрою тощо. Отже, виникає
ситуація, коли частина питань, які мають бути роз’яснені судовим експертом,
 164

належать до сфери експертизи відеозвукозапису, як технічного носія, а інша

частина вказаних питань належить до сфери експертизи з питань безпосередньо
інтелектуальної власності.
Згідно з Інструкцією комплексною є експертиза, що проводиться із
застосуванням спеціальних знань різних галузей науки, техніки або інших
спеціальних знань (різних напрямів у межах однієї галузі знань) для вирішення
одного спільного (інтеграційного) завдання (питання). До проведення таких
експертиз у разі потреби залучаються як експерти експертних установ, так і
фахівці установ та служб (підрозділів) інших центральних органів виконавчої
влади або інші фахівці, що не працюють у державних спеціалізованих
експертних установах [162].
На сьогодні існує затверджений перелік регіональних зон обслуговування
науково-дослідними установами судових експертиз Міністерства юстиції
України. Разом з тим, виконання судових експертиз з питань інтелектуальної
власності віднесено, за цим переліком, до виключної компетенції Науково-
дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності, що
знаходиться у місті Києві. Таким чином, при виконання судової комплексної
експертизи з додержанням вимог вказаного переліку регіональних зон
обслуговування частину експертного дослідження (експертизу
відеозвукозапису) належить провести в одній експертній установі (за
регіональним розподілом), а іншу частину експертного дослідження виключно у
експертній установі міста Києва (експертиза з питань інтелектуальної
власності). За таких обставин виконання призначеної у справі судової
комплексної експертизи з додержанням вимог вказаного переліку регіональних
зон є недоцільним, оскільки ускладнить проведення такої експертизи та
призведе до додаткових витрат часу на її проведення. До того ж з урахуванням
факту, що обов’язок по оплаті витрат на проведення судової експертизи суд
покладає на сторони (сторону), то її проведення може призвести до значних
 165

матеріальних витрат і може виявитись невигідним для потерпілої сторони

(неспіврозмірним з нанесеною шкодою).
У таких випадках, згідно з узагальненнями судової практики розгляду
спорів вказаної категорії, сторони здебільшого заключають мирову угоду, задля
економії коштів та часу, заперечуючи проти проведення експертизи.
Отже, на підставі вищенаведеного, виснуємо наступне.
Судова експертиза є дієвим процесуальним прийомом для доказування
фактів порушення авторських прав та встановлення осіб, винних в таких
порушеннях. Зважаючи на складність доказування у справах зі спорів,
пов’язаних із захистом виключного права на музичні твори, ключову роль у
доказуванні відіграє саме висновок експерта. Такий висновок є вагомим
аргументом для суду, оскільки дозволяє встановити фактичні обставини справи
за допомогою спеціальних знань, якими не володіє суддя та винести
обґрунтоване рішення. Однак, на даний час процес проведення експертизи в
аналізованій категорії спорі є занадто ускладненим і сторонам в більшості
випадків вигідніше заключити мирову угоду навіть при недостатньо вигідних
умовах для особи, яка зазнала порушення прав, це є більш доцільним, а, отже,
говорити про відновлення справедливості та повноцінне відшкодування шкоди
ми не можемо. Процедура проведення експертизи у аналізованій категорії
спорів є безпідставно ускладненою, внаслідок чого вартість її здійснення
супроводжується значними матеріальними затратами та містить невиправдані
затримки.

3.5. Вищий суд з питань інтелектуальної власності: процес

формування та перспективи діяльності
Як вже зазнавалось в попередніх підрозділах, спори у сфері
інтелектуальної власності можуть вирішуватись у загальних місцевих судах, а
також у порядку господарського та адміністративного судочинства. В основі
 166

розмежування юрисдикції господарських та загальних судів з розгляду вказаних

справ лежить суб’єктний критерій. Розмежування юрисдикції господарських та
адміністративних судів з вирішення таких справ ґрунтується на використанні як
критерію розмежування характеру відносин, а саме наявності публічно-правової
складової. Ці критерії не можуть забезпечити чіткого розмежування юрисдикції
вказаних судових органів та правильного вирішення аналізованих спорів,
оскільки вони мають особливий суб’єктний склад та органічно поєднують
складову приватноправового й публічно-правового інтересу [176, с. 14]. Слід
розуміти, що існування діаметрально протилежних за змістом рішень у одному
й тому ж спорі, різних підходів до вирішення однакових питань у різних
юрисдикціях накладає негативний відбиток на правозастосовну практику.
Проблеми розмежування юрисдикції судових органів стосовно розгляду
господарських спорів у сфері як інтелектуальної власності загалом, так і
авторського права зоврема, можуть бути вирішені шляхом створення
спеціалізованого суду з розгляду справ у аналізованій сфері. Побудова судів за
принципом спеціалізації є найбільш прогресивною формою організації
діяльності судової системи. Саме завдяки особливостям спеціалізованого суду
забезпечується оперативність, економність та гнучкість процедури розгляду
справ.
Аналіз іноземного досвіду дає підстави говорити, що типові моделі
спеціального суду використовують як європейські країни (Австрія,
Великобританія, Німеччина, Швеція та інші), так й інші країни світу (США,
Японія, Тайвань, Філіппіни тощо).
Зазвичай, створення таких судів у різних країнах базується на
запровадженій світовій тенденції до уніфікації національних законодавств у
сфері інтелектуальної власності, що має супроводжуватися забезпеченням,
зокрема, уніфікованих підходів до правозастосовної практики.
 167

Більшість країн-учасниць TRIPS (Угода Про торговельні аспекти прав

інтелектуальної власності) заснували спеціалізовані суди. Є певний розподіл
щодо назв – патентний суд чи суд з питань інтелектуальної власності. Друге
поняття значно ширше і вирішує коло питань на ті об’єкти інтелектуальної
власності, на які не видаються патенти. Зокрема, питання авторського і
суміжного права [177].
Як свідчить зарубіжний досвід, кожна країна обирає власний підхід до
визначення спеціалізації судів або суддів у сфері захисту прав інтелектуальної
власності.
Зокрема, існують такі варіанти застосування спеціалізації в зазначеній
сфері:
- створення спеціалізованих судів, які розглядають спори виключно у
сфері інтелектуальній власності (Великобританія, Туреччина, Таїланд);
- виокремлення у складі судів загальної юрисдикції спеціалізованих
відділень з розгляду справ про інтелектуальну власність або судді зі
спеціальною підготовкою (Австралія, Австрія, Китай);
- надання повноважень з розгляду відповідної категорії спорів
апеляційним судам, що мають виключну юрисдикцію, але розглядають й інші
спори (Франція, Індія, США);
- формування спеціальних відділів у нижчих і вищих судах, що
розглядають господарські спори (Іспанія, Швейцарія);
- створення спеціальних трибуналів, що слухають відповідні справи
(Корея, Нова Зеландія, Сінгапур);
Вбачається, що виокремлення спеціалізованих судів із захисту
інтелектуальної власності як судів окремої юриздикції притаманне в першу
чергу країнам з потужним високотехнологічним та інтелектуальним
потенціалом [178].
 168

У процесі адаптації вітчизняного законодавства до європейських

стандартів, а саме впровадження Угоди про Асоціацію між Україною, з однієї
сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної
енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони [179], значна частина якої
стосується саме уніфікації законодавства України та Європейським Союзом
щодо інтелектуальної власності в Україні було започатковано створення
спеціалізованої судової установи з розгляду спорів з приводу захисту прав на
об’єкти інтелектуальної власності.
Згідно з нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від
02.06.2016, який набув чинності 30.09.2016, передбачено створення Вищого
суду з питань інтелектуальної власності, що є окремою новелою зазначеного
нормативно-правового акту. Відповідно до Перехідних положень вказаного
Закону новий суд має бути створений та оголошено проведення конкурсу на
посади суддів у цьому суді протягом року, тобто до 30.09.2017 року.
Президент України 29.09.2017 року підписав указ № 299/2017 «Про
створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності». Зокрема, глава
держави доручив Кабінету Міністрів України забезпечити фінансування
заходів, пов’язаних із створенням цієї установи, яка територіально буде
розташована в місті Києві [180].
Згідно з нормами законодавства, Вищий суд буде діяти в якості суду
першої та апеляційної інстанції, адже згідно зі ст. 31 Закону України «Про
судоустрій і статус суддів» передбачено, що у складі вищого спеціалізованого
суду можуть утворюватися судові палати для розгляду окремих категорій справ
у першій інстанції, а також утворюється апеляційна палата для розгляду справ в
апеляційній інстанції. Така апеляційна палата спеціалізованого суду буде діяти
у його складі на засадах інституційної, організаційної, кадрової та фінансової
автономії.
 169

Верховна Рада України 03.10.2017 ухвалила Закон України «Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного
процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства
України та інших законодавчих актів», яким врегульовуються питання
діяльності нового спеціалізованого суду [181].
Розглядати справи нова судова установа буде за правилами
господарського процесу, відповідно до ст.20 Господарського процесуального
кодексу України.
Разом з тим п. 1 Розділу Х «Прикінцеві положення» Кодексу передбачено,
що відповідні частини статей, що передбачають діяльність Вищого суду з
питань інтелектуальної власності вводяться в дію з дня, наступного за днем
опублікування Головою Вищого суду з питань інтелектуальної власності у
газеті «Голос України» повідомлення про початок роботи Вищого суду з питань
інтелектуальної власності. А до початку роботи зазначеного суду справи щодо
прав інтелектуальної власності розглядаються за правилами, що діють після
набрання чинності цією редакцією Кодексу, судами відповідно до правил
юрисдикції (підвідомчості, підсудності), які діяли до набрання чинності цією
редакцією Кодексу [132]. Таким чином, господарським судам підвідомчі справи
у спорах, пов'язаних з використанням у господарському обороті об'єктів
інтелектуальної власності, коли склад учасників спору відповідає приписам
статті 1 Господарського процесуального кодексу в редакції, чинній до
15.12.2017.
Варто зауважити, що питання об’єднання повноважень з розгляду справ зі
спорів щодо інтелектуальної власності та конкурентних справ є доволі
дискусійним, адже у юридичному середовищі висловлюються різні думки з
цього приводу, в тому числі протилежні.
Хоча у світовій практиці немає прикладів такого об’єднання категорій
справ, проте спори щодо недобросовісної конкуренції і так є складовою
 170

частиною спорів, що розглядалися в межах категорії справ щодо

інтелектуальної власності, адже свого часу у Вищому господарському суді
України була створена відповідна спеціалізована судова палата, яка досить
ефективно розглядала цю категорію спорів, та надала найбільш кваліфіковані
роз’яснення з приводу правозастосування у досліджуваній сфері правовідносин.
Крім того, у Верховній Раді України зареєстровано проекти законів
України про внесення змін до деяких законів України щодо конкуренційно-
антимонопольної реформи (№ 2730 [182], 2730-1 [183], 2730-2 [184]), якими
передбачено положення про розширення категорій спорів, які розглядатимуться
цим новоствореним судом.
Звернемо увагу на проект Закону України «Про внесення змін до Закону
України «Про судоустрій і статус суддів» реєстраційний № 2742 від 15.01.2020
(далі – законопроект № 2742), який в результаті було зняти з розгляду, однак
подібна ініціатива, у зв’язку з фактичним об’єднанням повноважень щодо
розгляду двох окремих видів спорів в рамках однієї категорії справ, що
належить до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності є
непоодинокою.
Згідно з пояснювальною запискою до законопроекту № 2742 в Україні
розгляд спорів у сфері конкуренції штучно віднесено до юрисдикції різних судів
та навіть різних гілок судової влади, а саме: спори у сфері недобросовісної
конкуренції – до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності,
інші спори у сфері економічної конкуренції – до юрисдикції господарських
судів, а спори у сфері державної допомоги – до юрисдикції адміністративного
суду. Це призводить або може призвести до неоднакової судової практики,
порушення прав суб’єктів господарювання – учасників конкуренційного
процесу, порушення принципу правової визначеності. На підставі
вищенаведеного, суб’єкт законодавчої ініціативи пропонував віднести
повноваження з вирішення спорів у сфері конкуренції до юрисдикції Вищого
 171

суду з питань інтелектуальної власності, який пропонувалося назвати Вищим

судом з питань інтелектуальної власності та економічної конкуренції [185].
Вища рада правосуддя відповідно до п. 15 ч.1 ст. 3 Закону України «Про
Вищу раду правосуддя» [186] надала консультативні висновки щодо
відповідного законопроекту, в якому зауважила, що законопроектом
запропоновано порядок утворення Вищого суду з питань інтелектуальної
власності та економічної конкуренції лише шляхом перейменування Вищого
суду з питань інтелектуальної власності, що суперечить Конституції України та
Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Перейменування суду тягне за собою зміну його функціоналу, також
розширення переліку підвідомчих йому справ, наприклад: у сфері конкуренції,
спорів, що виникають відповідно до Закону України «Про державну допомогу
суб’єктам господарювання», про відшкодування шкоди, завданої порушеннями
конкуренційного законодавства та прийняттям рішень про надання дозволу
Антимонопольному комітету України на перевірку суб’єктів господарювання у
визначених законом випадках, тощо. Водночас кваліфікаційні вимоги до
кандидатів на посади суддів Вищого суду з питань інтелектуальної власності,
визначені ст. 33 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зорієнтовані
саме на розгляд справ (спорів) відповідної тематики. Іншими словами,
перейменування суду потребуватиме проведення нового добору суддів в
умовах, коли попередній конкурс не завершено. З огляду на викладене Вища
рада правосуддя в межах компетенції не підтримала законопроект № 2742 [187].
На виконання ч. 5 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»
14.01.2020 Державною судовою адміністрацією України прийнято рішення про
призначення тимчасово виконуючого обов’язки керівника апарату Вищого суду
з питань інтелектуальної власності до призначення керівника апарату цього
суду згідно з процедурами, визначеними законодавством про державну службу
[188]. Тимчасово виконуючий обов’язки керівника апарату суду здійснює дії
 172

щодо реєстрації новоутвореного суду як юридичної особи, забезпечення

необхідних дій для належного початку його роботи та представництва такого
суду як органу державної влади у зносинах з іншими органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами.
Тимчасово виконуючий обов’язки керівника апарату суду здійснює вказані
повноваження керівника суду як юридичної особи до моменту призначення,
обрання чи переведення на посаду судді такого суду щонайменше одного судді
та продовжує здійснювати виконання обов’язків керівника апарату суду до
призначення відповідного керівника апарату суду згідно з процедурами,
визначеними законодавством про державну службу, з урахуванням
особливостей, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів».
Державну реєстрацію новоутвореної юридичної особи – Вищого суду з
питань інтелектуальної власності здійснено 13.02.2020 року, про що внесений
запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-
підприємців та громадських формувань [189].
Щодо формування суддівського корпусу новоствореної установи
зазначимо наступне.
Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі ВККС) 30.09.2017
оголосила конкурс на зайняття у Вищому суді з питань інтелектуальної
власності 21 вакантної посади та затвердила Умови проведення конкурсу на
зайняття вакантних посад суддів [190].
До суддів, які будуть працювати у Вищому суді з питань інтелектуальної
власності, висуваються кваліфікаційні вимоги, пов’язані зі специфікою вказаної
категорії спорів. Зокрема, суддею Вищого суду з питань інтелектуальної
власності може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду
судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність
здійснювати правосуддя у Вищому суді з питань інтелектуальної власності, а
також відповідає одній із таких вимог: має стаж роботи на посаді судді не
 173

менше трьох років; має досвід професійної діяльності представника у справах

інтелектуальної власності (патентного повіреного) щонайменше п’ять років; має
досвід професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді
у справах щодо захисту прав інтелектуальної власності щонайменше п’ять
років; має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до
вимог 1-3, щонайменше п’ять років [129].
На нашу думку, входження до складу суддівського корпусу цієї установи
професійних юристів і патентних повірених, які мають значний досвід у
аналізованій сфері, сприятиме більш глибинному і компетентному підходу до
розгляду таких специфічних справ.
Наголосимо, що хоча суд утворено у 2017 році, проте станом на кінець
2020 року його діяльність не розпочато, а конкурсні процедури гальмуються.
За період добору, який триває вже більше трьох років, кандидати на
посаду судді пройшли через фільтр численних прозорих процедур, які
передбачені Законом України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема,
відбіркового іспиту, який включав в себе перевірку загальних теоретичних
знань у сфері права та рівня володіння державною мовою, тестування морально-
психологічних якостей, спеціальну перевірку.
Варто звернути увагу на той факт, що у процесі реформування судової
системи України 16.10.2019 Верховною Радою України прийнято Закон України
«Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та
деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» №
193-ІХ, який, серед іншого, передбачає формування нового складу Вищої
кваліфікаційної комісії суддів за новою конкурсною процедурою . В той же час,
другим пунктом розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону № 193-ІХ
встановлено, що з дня набрання чинності цим Законом повноваження членів
Вищої кваліфікаційної комісії суддів України припиняються, а керівник
 174

секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України призначається за

результатами конкурсу з урахуванням вимог закону [191].
Однак, Законом № 193-ІХ не визначено перехідного періоду на час
запровадження в дію законодавчих змін, а отже, фактично вже протягом року
відбувається повна зупинка процедури призначення суддів на посади в судах
України, зокрема і Вищого суду з питань інтелектуальної власності.
Необхідно зазначити, що у п. 25 Висновку Європейської комісії «За
демократію через право» (Венеціанська комісія) № 969/2019 щодо змін до
законодавчих актів, які регулюють статус Верховного Суду та органів
суддівського врядування, наголошено на необхідності запровадження
перехідного періоду до заміни членів ВККС, задля уникнення шкідливого
втручання у критичний момент процесу судової реформи [192].
Одночасно, є розуміння того, що найближчим часом ВККС сформована не
буде, оскільки для її формування, спершу та очевидно необхідним є прийняття
змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в частині процедури
формування ВККС, після чого почнеться лише процедура формування нового
складу ВККС. Наведені обставини відтерміновують на невизначений час
процедуру завершення добору суддів.
Конституційний Суд України у рішенні від 11.03.2020 № 4-р/2020 у справі
за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції
України (конституційності) окремих положень законів України «Про судоустрій
і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, «Про внесення змін до Закону
України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо
діяльності органів суддівського врядування» від 16.10.2019 № 193-IX, «Про
Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 № 1798-VIII зазначив: «Аналіз статті 131
Конституції України, статей 92, 93 Закону України «Про судоустрій і статус
суддів» № 1402 дає підстави стверджувати, що жоден інший орган чи установа
не уповноважені здійснювати конституційні функції добору та оцінювання
 175

суддів, у тому числі Вища рада правосуддя, яка відповідно до п. 1, 8 ч. 1 ст. 131
Основного Закону України вносить подання про призначення судді на посаду,
ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого.
Зміна ч. 1 ст. 94 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402
кількісного складу та суб’єктів призначення членів Вищої кваліфікаційної
комісії суддів України без запровадження відповідного перехідного періоду
призвела до зупинення виконання конституційних функцій щодо добору та
оцінювання суддів, неможливості здійснення Вищою радою правосуддя її
окремих конституційних повноважень, а також створила істотні перешкоди для
функціонування ефективного судочинства та в окремих випадках
унеможливила реалізацію права кожного на доступ до правосуддя як вимог
принципу верховенства права» [193].
Отже, на сьогодні відсутня законодавча відповідь на те, хто має
виконувати функції Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на період її
формування, які потребують негайного виконання. Водночас Венеціанською
комісією та Конституційним судом України констатовано необхідність
реалізації конституційних функцій щодо добору суддів у перехідний період.
Відтак, вбачається необхідним прийняти законодавчі зміни, якими
визначити, що на період тимчасового припинення діяльності Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України делегувати її повноваження щодо
забезпечення формування суддівського корпусу іншому органу.
Пропонуємо, щоб таким органом, з аналізу повноважень відповідної
структури, стала Вища рада правосуддя (далі ВРП), а саме окремо створена
палата у складі ВРП. Таким чином, в системі оцінювання суддів буде збережено
чинний законодавчий алгоритм.
Подібні пропозиції щодо розширення повноважень ВРП та
реорганізації/приєднання ВККС до ВРП підіймалися на обговорення в
юридичній спільноті неодноразово.
 176

На розгляді Верховної Ради перебуває Проект Закону про внесення змін

до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких Законів України
щодо заповнення вакантних посад суддів місцевих судів № 4055 від 04.09.2020
яким пропонується до дня формування оновленого складу ВККС, покласти на
Вищу Раду Правосуддя повноваження по завершенню процедури добору
кандидатів на посаду судді місцевого суду та провести конкурс на зайняття
вакантної посади судді місцевого суду для таких кандидатів відповідно до
кількості наявних вакантних посад [194].
Така законодавча ініціатива є доцільною та своєчасною, виходячи з
вищенаведених обставин. Однак, вбачається за необхідне розширити
повноваження Вищої Ради Правосуддя по завершенню процедури добору
кандидатів не тільки до місцевих судів, а й застосовувати відповідний механізм
до всіх розпочатих ВККС конкурсів, в тому числі і до конкурсу на зайняття
вакантних посад у Вищому суді з питань інтелектуальної власності, у зв’язку з
чим внести відповідні зміни до ст. 70 Закон України «Про судоустрій і статус
суддів», яка визначає порядок добору та призначення на посаду судді, а також
до Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
Щодо проблематики створення Вищий суд з питань інтелектуальної
власності.
Відповідно до загальних вимог нормотворчої техніки закони та
нормативно-правові акти мають раціонально, адекватно врегульовувати
суспільні відносини; правові норми, які вони містять, повинні бути стислими,
чіткими і недвозначними та узгоджуватися із принципами і нормами
Конституції України, а також в цілому відповідати вимогам нормотворчої
техніки.
Однак норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які
закріпили положення про функціонування Вищого суду з питань
 177

інтелектуальної власності, як окремого спеціалізованого суду, не відповідають

наведеним вище критеріям з огляду на наступне.
Такі суди законодавець відносить до спеціалізованих судових установ,
однак спеціалізовані суди мають здійснювати правосуддя за нормами
спеціальних процесуальних кодексів, які максимально пристосовані до розгляду
тих справ, які віднесені до їх компетенції. Відсутність окремого процесуального
закону є однією з основних ознак відсутності відповідної спеціалізації, яка
визначена Конституцією України. Оскільки спеціалізація суду є
конституційним принципом правосуддя, то суд, утворений з його порушенням,
є не спеціалізованим (як зазначено у Законі). Вищий суд з питань
інтелектуальної власності утворений виключно для розгляду окремих категорій
справ, що штучно виділені із загального масиву цивільно-правових відносин.
Запроваджені особливості щодо процедури відбору кандидатів на посаду судді
та їх призначення, що відрізняються від загальних (передбачених Конституцією
України), ці судді мають певний особливий статус.
З вищенаведеного вбачається, що Вищий суд з питань інтелектуальної
власності за такими ознаками є не спеціалізованим, а особливим судом, що не
допускається за ч.6 ст. 125 Конституцією України.
Некоректним є використання у назві формулювання «Вищий суд» за
відсутності судів нижчих інстанцій з розгляду цієї категорії справ. Більше того,
за Законом України «Про судоустрій і статус суддів» саме Вищий суд з питань
інтелектуальної власності буде судом нижчої інстанції, адже діятиме як суд
першої інстанції.
Суперечливими видаються і положення про створення у складі Вищого
суду з питань інтелектуальної власності Апеляційної палати, яка переглядатиме
його рішення в апеляційному порядку. Адже, виділенні в суді першої інстанції,
окремої палати, яка розглядає скарги на рішення цього ж суду, як суд
апеляційної інстанції (тобто встановлює законність своїх же рішень) є
 178

порушенням права на апеляційний перегляд справи і порушує таким чином

конституційні гарантії, передбачені ч. 2,3 ст. 22 Конституції України.
Тож конституційність створення та діяльності Вищого суду з питань
інтелектуальної власності з таким нормативним закріпленням як у Законі
України «Про судоустрій і статус суддів» від 2016 року викликає сумнів.
У зв’язку з чим, вбачається за доцільне сформувати подання до
Конституційного Суду України для надання висновку щодо конституційності як
відповідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», так і
безпосередньо створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності.
Ще однією з проблем, що виникне з початком роботи вищого
спеціалізованого суду може бути його територіальна віддаленість, адже з дня
функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності розгляд усіх
спорів відповідної категорії зосереджуватиметься у місті Києві, що для осіб з
віддалених населених пунктів буде додатковою перешкодою для доступу до
правосуддя, в тому числі й фінансовою.
Підсумуємо, що після початку роботи Вищого суду з питань
інтелектуальної власності виникатиме ще чимало дискусійних питань, однак
попри всі недоліки наявного правового регулювання створення та
передбаченого функціонування такого спеціалізованого суду, його
запровадження однозначно позитивний і серйозний крок до належного захисту
прав інтелектуальної власності та підвищення інвестиційної привабливості
вітчизняного ринку мистецької сфери.
Слід зазначити, що експерти Офісу торговельного представника США
(USTR), який опублікував щорічну Доповідь (Special 301 Report on Intellectual
Property Rights) за підсумками огляду стану охорони і захисту прав
інтелектуальної власності в торговельних партнерів США по всьому світу,
позитивно оцінили окремі заходи, яких вжила Україна для покращення захисту
прав інтелектуальної власності. Серед іншого, в Офісі Торгпредставника США
 179

схвально відгукуються про ухвалення законодавства щодо створення Вищого

спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності [195].
Зосередження всіх справ, пов’язаних із захистом прав на об’єкти
інтелектуальної власності загалом та авторського права зокрема, у Вищому
спеціалізованому суді з питань інтелектуальної власності дасть змогу
забезпечити ефективність судочинства в сфері захисту інтелектуальної
власності та єдність правозастосовної практики, ліквідує різні підходи до
тлумачення одних і тих самих норм законодавства, підвищить рівень законності
у цій сфері, стимулюватиме творчу та науково-технічну діяльності в країні,
матиме позитивний вплив на інвестиційну привабливість української економіки
для іноземних та вітчизняних компаній.
Водночас створення таких судів матиме наслідком низку технічних
проблем, приклади яких наведені вище. Проте ці процеси є логічними й
закономірними, а тому для їх подолання необхідною є злагоджена робота
науковців і практикуючих юристів, яка зробить можливим створення системи
спеціалізованих судів, що буде дійсно дієвою й ефективною.
 180

ВИСНОВКИ

1. Музичний твір є окремим об’єктом авторського права, який має свої

специфічні ознаки та особливості використання. Вдосконалення законодавчого
регулювання суспільних відносин, що виникають при створенні та використанні
відповідного специфічного об’єкта авторського права та охороні прав авторів
музичних творів має починатися з визначення поняття музичного твору та
форми, в якій цей твір має бути втілений для того, щоб відповідати вимогам, які
висуваються до об’єктів правового захисту. Ці питання є первісним елементом
для розробки нових механізмів правового регулювання вказаних суспільних
відносин.
Музичний твір у розумінні об’єкта правової охорони в практиці
правозастосування частіше за все є комплексним об’єктом авторського права
(музика, як музичний твір та текст, як твір літератури), який сприймається як
цілісний єдиний об’єкт – пісня. Задля правової визначеності та однозначності
термінологічних позначень доцільно обмежити визначення музичного твору
виключно комплексом звуків, як музикою, окремо від текстового наповнення,
як літературного твору.
Запропоновано наступне визначення поняття музичного твору, як об’єкта
правового регулювання, а саме: музичний твір – це сукупність ідей та образів,
отриманих в результаті творчого процесу, що виражені для об’єктивного
сприйняття споживачів за допомогою музичних інструментів, комп’ютерних
програм, нотного запису або (та) людського голосу (за виключенням слів).
2. Первинним суб’єктом авторського права на музичний твір є автор –
фізична особа, інтелектуальний творець об’єкта (музичного твору), юридична ж
особа може бути виключно вторинним суб’єктом авторського права, до яких
також відносять спадкоємців автора, роботодавців, замовників. Питання
встановлення, до якої групи суб’єктів авторського права особа належить є
 181

важливим для визначення обсягу майнових та немайнових прав, якими

наділений та якими може бути наділений відповідний суб’єкт, а, отже, і
правової охорони, адже за характером права вторинного суб'єкта є похідними,
оскільки перейшли від автора та їхній обсяг більш звужений, аніж у автора.
Первинні та вторинні суб’єкти авторського прав є беніфіціаріями авторсько-
правової охорони, тобто охорона творів здійснюється на їх користь, однак в
передбачених законом випадках з урахуванням особливостей об’єкта правової
охорони, а саме його соціально-культурного значення, може бути обмежена
задля задоволення суспільних потреб морально-інтелектуального характеру.
Законодавче визначення та регулювання прав автора в контексті
досліджуваної тематики, а саме автора музичного твору, потребує
доопрацювання з наступних положень:
- закріплення за автором музичного твору (його правонаступниками)
права на отримання частки ціни від кожного перепродажу творів, що слідує за
першим продажем, на аукціонах (право слідування), адже віднесення до таких
творів не тільки творів образотворчого мистецтва, як це передбачено нині
діючим вітчизняним законодавством, а й першого нотного запису музичного
твору є цілком логічним, виходячи з суті права слідування, та відповідає
міжнародним стандартам регулювання відповідної правомочності;
- врегулювання питання належності майнових прав на твори, створені за
допомогою штучного інтелекту, яке не урегульоване жодним з вітчизняних
законодавчих актів.
3. В контексті теми використання музичного твору приділено увагу та
надано загальні характеристики суб'єктам суміжних прав, які у своїй діяльності
безпосередньо застосовують музичний твір. В першу чергу, це виконавці
музичних творів: музиканти та співаки.
Виконавець музичного твору, якого законодавцем віднесено до суб'єктів
суміжних прав, є найбільш близьким за своєю юридичною природою до автора
 182

твору, і результат його інтелектуальної діяльності - виконання до об'єктів

авторського права, а, отже, його правовий статус знаходиться на межі суміжних
прав та авторських прав, разом з тим більше тяжіє до останніх.
Майнові права на музичні твори, виконання і фонограми виникають у
наступній послідовності: автор своєю творчою працею створює твір,
виконавець виконує вже створений автором твір, до якого вносить свій творчій
вклад, виробник фонограми записує виконаний виконавцем твір. Тобто один за
одним виникають: майнові авторські права; майнові права на виконання
(суміжні права); майнові права на фонограми (суміжні права). Жодні із
перерахованих майнових прав не припиняють дію тих прав, які виникли до них.
Користувач не має ані законного, ані морального права, використавши
одночасно твір, виконання та фонограму, на якому зафіксовано виконання
такого твору, розплатитись тільки із суб’єктом авторського права (автором
твору або його правонаступником). Адже автор (або його правонаступник)
отримують авторську винагороду, а виконавці і виробники фонограм (або їх
правонаступники) мають отримати винагороду за використання майнових
суміжних прав.
4. Майновими правами суб'єкта права власності на музичний твір слід
визнати ті суб'єктивні права, які породжують для даного суб'єкта певний
майновий інтерес. Такі права інтелектуальної власності слід розглядати через
призму майнових прав суб’єкта цивільних правовідносин при здійсненні ним
дій щодо об’єкта майнових прав, змістом яких є право володіти, мати у
користуванні та вільно розпоряджатися результатами інтелектуальної, творчої
діяльності, що йому належать та набули правової охорони згідно чинного
законодавства.
В теорії цивільного права та права інтелектуальної власності майнові
права автора у сучасному цивільному обороті набувають ознак особливого
товару. Даний товар може бути використаний суб’єктами майнових прав в
 183

різних встановлених законом правовідносинах. Водночас майнові права

суб’єкта цивільних правовідносин не співпадають із майновими правами
суб’єкта на матеріальну річ, в яку втілено об’єкт авторського права, щодо якого
існують такі майнові права.
5. Система колективного управління правами на твори мистецько-
культурної сфери, як на об’єкт правовідносин, відповідає загальним потребам
правовласників, потребам користувачів і вимогам державних органів влади,
певною мірою урівноважуючи як приватні, так і суспільні інтереси різних
сторін. Такий спосіб управління майновими правами є найбільш доцільним.
Становлення та розбудова колективного управління авторськими правами в
Україні та підтримка державою діяльності організацій колективного управління
є одним з пріоритетних напрямків у сфері авторського права та суміжних прав.
6. Окремо варто виділити таку функцію організацій колективного
управління, як захист прав на твори, в тому числі звернення до суду, в якості
основної після розподілу коштів. Проаналізувавши напрацьовані правові
позиції, в основному єдиної судової практики, під час розгляду судами справ,
пов'язаних із захистом прав на об'єкти авторського права щодо аналізу
повноважень організацій колективного управління згідно з договорами,
укладеними між ними та суб'єктами авторського права, зокрема щодо права на
звернення до суду для захисту авторських прав та однозначну відмову у
задоволенні вимог про відшкодування шкоди через неправомірне використання
твору у зв’язку з відсутністю попередньої згоди правовласника на вжиття
організацією колективного управління заходів судового захисту, пропонуємо
закріпити таке право організації як дискреційне на законодавчому рівні, адже
через відсутність формальної згоди від автора на захист прав в певний спосіб
(яка апріорі мається на увазі при укладанні договору з організацією) втрачається
ефективність діяльності колективного управління та можливість відновити
порушені права автора взагалі.
 184

7. Пропонується змінити конструкцію правової норми п. 4 ч.1 ст. 12

Закону України «Про ефективне управління майновими правами
правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав», яка декларує
функції організацій колективного управління, шляхом вилучення слів «…та
доручення правовласників» після слів «звертаються до суду від імені
правовласників за захистом їхніх майнових прав відповідно до статутних
повноважень». В результаті, норма буде мати наступне формулювання:
«1. Організації колективного управління від свого імені та в інтересах
правовласників здійснюють такі функції:
4) звертаються до суду від імені правовласників за захистом їхніх
майнових прав відповідно до статутних повноважень, вчиняють інші дії,
передбачені законодавством та дорученням правовласників, необхідні для
захисту майнових прав правовласників, в інтересах яких діє організація;».
Такі зміни дозволять покращити ефективніть діяльності Організацій у
сфері захисту правовласника.
8. Сучасний стан правового забезпечення здійснення суб’єктивних
авторських прав та наукової розробки цього питання зумовило необхідність
закріплення на нормативному рівні конкретних способів здійснення авторських
прав. З урахуванням специфічних ознак способів здійснення авторських прав
(специфічне коло суб’єктів та об’єктів, щодо яких застосовуються способи
здійснення авторських прав, безпосереднє нормативне закріплення конкретних
способів здійснення таких прав та ін.) останні слід розуміти як конкретно
визначені положеннями актів цивільного законодавства дозволи та заборони
для носіїв суб’єктивних авторських прав та осіб, які їм протистоять в силу
абсолютного характеру цих прав, щодо вчинення відповідних дій, спрямованих
на задоволення певних матеріальних чи нематеріальних інтересів носіїв
суб’єктивних авторських прав.
 185

9. Одним із способів здійснення (реалізації) правомочностей автора є

використання твору, яке і виступає тією якісною ознакою процесу здійснення
суб’єктивного цивільного права, що вказує, за допомогою яких засобів, у якому
порядку, стосовно яких об’єктів мало місце здійснення відповідного
суб’єктивного цивільного права в кожному конкретному випадку.
10. Поняття «використання твору» на підставі проведеного аналізу
включає в себе традиційну для вітчизняного цивільного законодавства «тріаду»
правомочностей власника: володіння, користування та розпорядження, а, отже,
не доцільно звужувати його лише до вилучення із творів їхніх корисних
властивостей, тобто однієї правомочності – користування.
11. Поняття «використання об’єкта авторського права» слід визначити як
можливість суб’єкта авторського права здійснювати правовідносини, пов'язані з
володінням, користуванням та розпорядженням результатом творчої діяльності,
які передбачені договором або законом та спрямовані на задоволення певних
матеріальних чи нематеріальних інтересів носіїв суб’єктивних авторських прав.
12. Договори розпорядження майновими правами на твір – це група
договорів, що регулюють суспільні відносини в сфері використання об’єктів
авторського права, спрямованих на набуття, зміну або припинення майнових
прав на твір, як об’єкт авторського права. На підставі договору у його сторін
виникають певні зобов’язання, невиконання яких тягне за собою настання
відповідальності.
13. Укладення ліцензійного договору важливе та необхідне як для того,
хто створив музичний твір, так і для користувача, оскільки в ньому
прописуються найважливіші моменти та юридичні нюанси використання. Із
основних умов закріплюються наступні: вид ліцензії, конкретні права та
способи використання об'єкта, територія дії, порядок і розмір плати за
користування ліцензією, а також інші необхідні умови. Однак, імперативна
вимога закону щодо письмової форми ліцензійного договору та вимога про
 186

підписання договору, шляхом проставлення підпису (електронного підпису) не

відповідає сучасним тенденціям суспільних відносин, які формуються у
мистецькій галузі, адже в такому разі використання інших правових
конструкцій, наприклад, договору приєднання без підпису обох сторін, є таким,
що не відповідає чинному законодавству. Загалом вбачається за необхідне
переглянути законодавчо закріплені форми правочинів щодо розпорядження
майновими правами інтелектуальної власності та безпосередньо авторського
права, з метою подальшого запровадження механізму укладення публічного
ліцензійного договору.
14. Проблема захисту автора від порушення його прав на твір є основною
у контексті досліджуваної тематики, адже по-перше, врегулювання відповідної
сфери суспільного життя на законодавчому рівні хоча й відбулося порівняно
давно, тим не менше на сьогоднішній день воно не відповідає сучасним
тенденціям розвитку галузі, по-друге, контроль за реалізацією нормативних
положень з боку держави має фрагментарний характер, по-третє, особливо
гостро стоїть питання переважного правового нігілізму населення щодо
дотримання авторських прав.
15. В юридичній літературі пропонуються різні варіанти класифікації
способів захисту прав, але найбільшої уваги, з нашої точки зору, заслуговує
класифікація способів захисту в залежності від їх цільової спрямованості, згідно
з якою способи захисту прав поділяються на: а) превентивно-припинні, тобто ті,
що спрямовані на попередження та припинення порушення, оспорювання,
невизнання права; б) відновлювальні — які спрямовані на відновлення
порушеного права; в) компенсаційні, тобто такі, що спрямовані на додаткову
компенсацію шкоди, завданої порушенням права.
З матеріалів судової практики встановлено, що найрозповсюдженішим
способом захисту, який обирають носії авторських прав є відшкодування
майнової шкоди шляхом стягнення компенсації.
 187

Компенсація - специфічний спосіб захисту авторського права,

альтернативний відшкодуванню збитків та упущеної вигоди. Маючи таку ж
мету, як і відшкодування збитків - відновлення майнового стану потерпілого -
компенсація, на відміну від відшкодування збитків, має імовірнісний,
приблизний характер. Компенсація в авторському праві є особливою формою
фінансового відшкодування збитків за порушення авторських прав.
16. У контексті теми дисертаційної роботи зосереджено увагу на вивченні
судової практики захисту авторського права на музичні твори виключно
господарськими судами, як напрацьованим практичним базисом для майбутньої
роботи Вищого спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності, адже
згідно з законодавством саме за нормами господарського процесуального
закону будуть розглядатися відповідні справи у новій судовій установі.
До того ж, щодо сучасного стану судової практики з ефективного
вирішення спорів, що виникають зі сфери авторсько-правових відносин, то
встановлено переваги розгляду таких спорів саме судами господарської
юрисдикції з огляду на наступні ключові аспекти господарського судочинства:
значний досвід практики з впровадження окремої спеціалізації суддів; високий
рівень та якість судових рішень; оперативність розгляду справ, яка є вагомим
фактором для спорів у сфері інтелектуальної власності загалом.
17. Визначено особливості господарських спорів у сфері авторського
права, що розкриваються в їх характерних рисах, до яких належать: особливий
предмет – права на твір, що використовується при здійсненні господарської
діяльності для задоволення приватноправового інтересу суб’єкта
господарювання та (або) публічно-правового інтересу суспільства; суб’єктний
склад спору, до якого входять суб’єкти господарювання, які володіють або
прагнуть набути права на твори для використання їх у господарській діяльності,
та уповноважені державою органи та установи, які в межах наданих
повноважень можуть здійснювати вплив на реалізацію таких прав, відповідно
 188

до встановлених законодавством режимів правової охорони творів; інтерес

суб’єктів спору пов’язаний з правами на об’єкт авторського права, що
характеризується наявністю як значної економічної (матеріальної) складової,
так і культурної; органічне поєднання приватноправового та публічно-
правового інтересів, домінуюча частина яких у конкретному спорі визначається
відповідно до його предмета; переважна роль у намаганнях суб’єктів спору
відновити та захистити права, а не покарати порушника.
18. Встановлено, що судова експертиза є дієвим процесуальним прийомом
для доказування фактів порушення авторських прав та встановлення осіб,
винних в таких порушеннях. Зважаючи на складність доказування у справах зі
спорів, пов’язаних із захистом виключного права на музичні твори, ключову
роль у доказуванні відіграє саме висновок експерта. Такий висновок є вагомим
аргументом для суду, оскільки дозволяє встановити фактичні обставини справи
за допомогою спеціальних знань, якими не володіє суддя та винести
обґрунтоване рішення. Однак, на даний час процес проведення експертизи в
аналізованій категорії спорі є занадто ускладненим і сторонам в більшості
випадків вигідніше заключити мирову угоду навіть при недостатньо вигідних
умовах для особи яка зазнала порушення прав це є більш доцільним, а, отже,
говорити про відновлення справедливості та повноцінне відшкодування шкоди
ми не можемо. Процедура проведення експертизи у аналізованій категорії
спорів є безпідставно ускладненою, внаслідок чого вартість її здійснення
супроводжується значними матеріальними затратами та містить невиправдані
затримки.
19. Визнано, що зосередження всіх справ, пов’язаних із захистом прав на
об’єкти інтелектуальної власності, у Вищому суді з питань інтелектуальної
власності дасть змогу забезпечити: ефективність судочинства в сфері захисту
інтелектуальної власності загалом та авторського права зокрема; єдність
правозастосовної практики, а саме: ліквідує різні підходи до тлумачення одних і
 189

тих самих норм законодавства, чим підвищить рівень законності; стимулювання

творчої діяльності в країні; вплив на інвестиційну привабливість української
економіки для іноземних та вітчизняних компаній, що працюють з музичною
індустрією.
 190

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Шершеневич Г. Ф. Общее учение о праве и государстве.

URL:https://www.booksite.ru/fulltext/obchee1/text.pdf
2. Чеговадзе JI. А. Структура и состояние гражданского правоотношения.
М.: Статут, 2004. 542 c.
3. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Курс лекций. С.: Свердл. юрид.
ин-та, 1972. 396 c.
4. Ізбаш О.О. Організаційні цивільні правові відносини, що виникають
при здійсненні авторських прав: дис… канд. юрид. наук: 12.00.03. О., 2013.
206 с.
5. Харитонов Є.О., Голубєва Н.Ю. Цивільне право: посібник для
підготовки до іспиту. Х. : Одісей, 2011. 248 с.
6. WIPO Glossary of Terms of the Law of Copyright and Neighboring Rights.
URL: https://www.wipo.int/edocs/pubdocs/en/wipo_pub_816.pdf
7. Орлюк О.П., Андрощук Г.О., Бутнік-Сіверський О.Б. Право
інтелектуальної власності: Акад. курс: Підруч. для студ. Вищих навч. закладів.
К.: Ін Юре, 2007. 696 с.
8. Липцик Д. Авторское право и смежные права; пер. с фр. М. Федотова.
М.: Издательство ЮНЕСКО, 2002. 794 с.
9. Микитин В.І. Цивільно-правова відповідальність за порушення
майнових прав інтелектуальної власності: дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03.
Київ, 2016. 224 с.
10. Губанов Н.Н. Менталитет и творчество. Вестник Тюменского
государственного университета. 2010. № 5. С. 188-191.
11. Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Некіт К.Г. Право власності:
навчальний посібник. О.: Гельветика, 2018. 256с.
 191

12. Про застосування судами норм законодавства у справах про захист

авторського права і суміжних прав: постанова Пленуму Верховного Суду
України від 04.06.2010 р. №5 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-
10
13. Про професійних творчих працівників та творчі спілки: Закон України
від 07.10.1997 р. № 554/97-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/554/97-
%D0%B2%D1%80
14. Архипова Є. О. Творчість як засіб відродження суспільної свідомості.
Вісник НТУУКПІ. Філософія. Психологія. Педагогіка. 2011. № 2. С. 17-20.
15. С. фон Левінські. Твори, що охороняються авторським правом, об'єкти
суміжних прав. Авторське право і суміжні права. Європейський досвід: у 2-х
книгах. За ред. А.С. Довгерта. Книга 2: Виступи, статті європейських
спеціалістів. К.: ІнЮре, 2001. с. 363.
16. Кравчук П. Ф. Взаимосвязь и различия понятий «творчество»,
«креативность», «инновация». Известия ЮЗГУ. Серия Экономика. Социология.
Менеджмент. 2011. № 1. С. 126-133.
17. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23.12.1993 р.
№ 3792-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3792-12#Text
18. Илларионов В. С. Авторские права на музыкальные произведения,
распространенныев сети Интернет: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03.
М., 2013. 31 с.
19. Дозорцева М. В. Особенности музыкального произведения как объекта
авторского права. Правоведение. 1981. № 5. С. 36-44.
20. Copyright Law of the United States. Тitle 17 of the United States Code,
including all amendments enacted by Congress through June 30, 2016 URL:
https://www.copyright.gov/title17/
21. Штефан А. С. Авторське право і суміжні права: особливості правової
охорони, здійснення та захисту. Монографія. К.: НВП Інтерсервіс, 2017. 150 с.
 192

22. Харитонова О. І. Літературні та наукові твори як об'єкти авторських

прав. Часопис цивілістики. 2016. № 21. С. 100-104.
23. Постанова Верховного Суду від 13.03.2018 р., справа № 910/7092/16.
URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72764578
24.Copyright Designs and Patent Akt 1988.
URL:https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1988/48/contents
25. Бенесюк І. М. Посібник для суддів з інтелектуальної власності. К.:
К.І.С., 2018. 424 с.
26. Постанова Верховного Суду від 06.03.2018 р., справа № 910/4461/17.
URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72730931
27. Gervais D. The Derivative Right, or Why Copyright Law Protects Foxes
Better than Hedgehogs. URL: https://scholarship.law.vanderbilt.edu/faculty-
publications/833/
28. Cohen A. When Does a Work Infringe the Derivative Works Right of a
Copyright Owner? URL: http://surl.li/awhmk
29. Постанова Вищого господарського суду України від 10.11.2015 р.,
справа № 910/19751/14. URL: http://surl.li/atdbx
30. Про авторське право і суміжні права: проєкт Закону України
Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України
від 10.03.2020 р. URL: http://surl.li/atdcm
31. Цивільне право України: підруч. У 2-х кн.; за ред. О.В. Дзери,
Н.С.Кузнецової. К.: Юрінком Інтер, 1999. 576 c.
32. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01. 2003 р. № 435-IV.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text
33. Бондаренко С. Колективне управління правами суб’єктів авторського
права і суміжних прав – невід’ємний елемент сучасної системи охорони прав
інтелектуальної власності. Щорічна конференція Асоціації правників України:
матер. конференції. К.: Київ, 2004. С. 75-88.
 193

34. Хохлов В.А. Авторское право: законодательство, теория, практика.

М.: Городец, 2008. 288 с.
35. Камышев В. Г. Издательский договор на литературные произведения.
М. : Юридическая литература, 1969.144 с.
36. Ізбаш О. О. Правове регулювання співавторства. Актуальні проблеми
політики. 2014. Вип. 52. С. 343-352.
37. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів:
Всесвітня організація інтелектуальної власності від 09.09.1986 р.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_051#Text
38. Постанова Верховного Суду від 27.03.2018 р., справа №910/8915/17.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/73032985
39. Штефан А. Пародія на музичний твір з текстом в порядку вільного
використання творів. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2016. № 5.
С. 66-74.
40. Senftleben M. Copyright, Limitations and the Three-step Test. Аn Analysis
of the Three Step Test in International and EC Copyright Law.
URL: https://dare.uva.nl/search?identifier=dec843f5-792f-4455-9bb0-9ea5b62aefb4
41. Кравченко О. «Строк придатності» авторських прав, або Концепція
«public domain». URL: https://gc.ua/wp-content/uploads/2017/07/Strok-Prydatnosti-
avtorskih-prav.pdf
42. Jessica D. Litman. The Public Domain.
URL: https://repository.law.umich.edu/articles/222/
43. Про розміри відрахувань в фонди творчих спілок України за
використання творів літератури і мистецтв: постанова Кабінету Міністрів
України від 03.03.1992 р. № 108. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/108-
92-%D0%BF#Text
 194

44. Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників

фонограм і організацій мовлення: Організація Об'єднаних Націй від 26.10.1961р.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_763#Text
45. Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про
виконання і фонограми, прийнятий Дипломатичною конференцією: Всесвітня
організація інтелектуальної власності від 20.12.1996р.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_769#Text
46. Иванов А.А. Международно-правовая охрана смежных прав: дис. ...
канд. юрид. наук: 12.00.03. Саратов, 2016. 217 с.
47. Хлебников С. Суміжні права – самостійна правова природа і захист.
URL: http://surl.li/awhos
48. Судариков С. А. Интеллектуальная собственность: монография. М.:
Издательство деловой и учебной литературы, 2007. с. 796.
49. Ізбаш О.О. Організаційні цивільні правові відносини, що виникають
при здійсненні авторських прав: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03.
Одеса, 2013. 18 с.
50. Ізбаш О.О. Представництво в авторському праві. Правова держава.
2012. Вип. 15. С. 79-84.
51. Цивільне право України: Підручник. Вид. 2, перероб. і доп.
Харитонов Є.О., Старцев О.В. К.: Істина, 2007. 816 с.
52. Доманова І. Ю. Інститут добровільного представництва в цивільному
праві України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 20 с.
53. Моргунова Е. А. Коллективное управление имущественными
авторскими правами как гражданско-правовой институт: автореф. канд. юрид.
наук: 12.00.03. Москва, 2005. 17 c.
54. Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері
авторського права і (або) суміжних прав: Закону України від 15.05.2018 р.
№2415-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2415-19#Text
 195

55. Постанова Верховного Суду від 12.03.2020 р. справа № 907/291/19.

URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88210962
56. WORKING DOCUMENT WIPO Good Practice Toolkit for CMOs (The
Toolkit). 2018. URL: http://surl.li/awhox
57. Директива Європейського парламенту і ради 2014/26/ЄС. Про
колективне управління авторським правом і суміжними правами та
мультитериторіальне ліцензування прав на музичні твори для онлайн
використання на внутрішньому ринку: Європейський Союз. Міжнародний
документ від 26.02.2014 р. URL: http://surl.li/awhpb
58. Про практику застосування господарськими судами законодавства про
захист прав на об’єкти авторського права і суміжних прав: оглядовий лист
Вищого господарського суду України від 06.05.2005 р. № 01-8.
URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0784600-05
59. Довідка за результатами аналізу судової статистики та вивчення
судової практики застосування господарськими судами законодавства про
захист прав на об'єкти інтелектуальної власності. Касаційний господарський суд
у складі Верховного Суду. 2018. URL: http://surl.li/awhpe
60. Постанова Верховного Суду від 19.02.2019 р., справа № 925/350/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/80052588
61. Постанова Верховного Суду від 16.04.2019 р, справа № 910/5186/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/81266186
62. Постанова Верховного Суду від 04.07.2019 р., справа № 910/15042/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/82829694
63. Постанова Верховного Суду від 01.08.2019 р., справа № 910/4562/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/83457939
64. Постанова Верховного Суду від 01.08.2019 р., справа № 915/927/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/83457936
 196

65. Постанова Верховного Суду від 05.08.2019 р., справа № 925/351/18.

URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/83485550
66. Постанова Верховного Суду від 12.09.2019 р., справа № 911/2523/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/84284187
67. Постанова Верховного Суду від 17.09.2019 р., справа № 910/15963/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/84384792
68. Постанова Верховного Суду від 26.09.2019 р., справа № 910/6793/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/84634246
69. Постанова Верховного Суду від 07.11.2019 р., справа № 916/2732/18.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/85470807
70. Постанова Верховного Суду 05.12.2019 р., справа № 910/10437/18.
URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/86141028
71. Цивільне право України: підручн.: у 2 кн.; за ред. О. В. Дзери,
Н. С. Кузнецової. 2 вид., допов. і перероб.Кн. 1. К.:ЮрінкомІнтер, 2004. 736 с.
72. Цивільне право в Україні. Загальна частина: підручн. : у 2 ч.; за ред.
Ю.Л. Бошицького, Р. Б. Шишки. К.: Ліра, 2014. 760 с.
73. Цивільне право України: підручн.: у 2 т.; за ред. В.І. Борисової,
І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. К: Юрінком Інтер, 2004. Т. 1. 480 с.
74. Кот О.О. Здійснення та захист суб’єктивних цивільних прав: проблеми
теорії та судової практики: монографія. К.: Алерта, 2017. 494 с.
75. Грибанов В.П. Основные проблемы осуществления и защиты
гражданских прав: автореф. канд. юрид. наук: 12.00.03. Москва, 1970. 28 c.
76. Дмитрик Н. А. Осуществление субъективных гражданских прав с
использованием сети Интернет. М. : Волтерс Клувер, 2006. 200 с.
77. Міщенко О.П. Цивільно-правові способи здійснення авторських прав:
дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2015. 228 с.
78. Потоцький М. Ю. Господарсько-правовий захист інтелектуальної
власності в Україні: монографія. К.: Персонал, 2014. 620 с.
 197

79. Луць В.В. Строки (терміни) в договорах про розпорядження

майновими правами інтелектуальної власності. Розвиток права
інтелектуальної власності в умовах інформаційного суспільства: матер.
Шостих цивілістичних читань. К.: Київський університет, 2013. С. 41-47.
80. Басай О. В. Класифікація майнових прав у сфері авторського права.
Південноукраїнський правничий часопис. 2014. № 4. С. 89-91.
81. Аникин А.С. Содержание и осуществление исключительных прав:
автореф. канд. юрид. наук: 12.00.03. Москва, 2008. 26 c.
82. Щербак Н.В. Авторское право и наследование. Интеллектуальная
собственность. Авторское право и смежные права. 2011. № 7. С. 44–54.
83. Мельников М.Я. Зміст особистих немайнових прав автора в
авторському праві. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2006. № 2.
С. 33-38.
84. Гражданское право: учебн. в 3 т. Т. 3.; под ред. А.П. Сергеева, Ю.К.
Толстого. 4-е изд., перераб. и доп. М.: Проспект, 2005. 784 с.
85. Гаценко О. О. Право на оприлюднення твору: юридична природа та
особливості спадкування. Науковий вісник Херсонського державного
університету. Серія : Юридичні науки. 2015. Вип. 6(1). С. 75-78.
86. Дозорцев В.А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи
кодификации: сб. статей. М.: Статут, 2003. 416 с.
87. Мельниченко Ю. С. Юридична природа авторського права на
оприлюднення твору. Науковий вісник Львівського державного університету
внутрішніх справ. Юридична серія. 2012. № 2(1). С. 154-161.
88. Мацкевич O. O. Співвідношення понять «оприлюднення» та
«опублікування». URL: http://intellect21.cdu.edu.ua/?p=323
89. Гаценко О. О. Право на оприлюднення твору: юридична природа та
особливості спадкування. Науковий вісник Херсонського державного
університету. Серія : Юридичні науки. 2015. Вип. 6(1). С. 75-78.
 198

90. Постанова Верховного Суду від 21.12.2018 р., справа № 910/2333/16.

URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/78929719
91. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом
прав інтелектуальної власності: постанова Пленyмy Вищого господарського
суду України від 17.10.2012 р. № 12.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0012600-12#Text
92. Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових
виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення: Закон України від
22.09.2005 р. № 2899-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2899-15#Text
93. Роз'яснення Міністерства охорони здоров'я, що таке «громадське
місце», де необхідно носити маски чи респіратори у зв'язку з поширенням
коронавірусної інфекції відповідно до постанови № 211. URL: http://surl.li/aqggs
94. Постанова Верховного Суду від 27.03.2018 р., справа № 910/7678/17.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73003301
95. Постанова Верховного Суду 17.04.2018 р., справа № 909/1126/16.
URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/73564926
96. Постанова Верховного Суду від 17.04.2018 р., справа № 909/50/17.
URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/73565012
97. Постанова Верховного Суду від 28.01.2020 р., справа № 910/6981/19.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87363857
98. Постанова Верховного Суду від 15.07.2019р., справа № 921/440/18.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/83059423
99. Про телебачення і радіомовлення: Закону України від 21.12.1993 р.
№3759-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3759-12#Text
100. Постанова Верховного Суду від 20.02.2018 р., справа №910/24539/16.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72335938
101. Постанова Верховного Суду від 10.07.2018 р., справа № 910/4139/17.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/75332072
 199

102. Постанова Верховного Суду від 03.04.2018 р., справа № 907/375/17.

URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/73277917
103. Постанова Верховного Суду від 04.07.2018 р., справа № 910/9793/17.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/75253493
104. Боднар Т. В. Договірні зобов’язання в цивільному праві (Загальні
положення): навч. посіб. К.: Юстініан, 2007. 280 с.
105. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право Книга первая:
Общие положення. М.: Статут, 2002. 848 с.
106. Гришаев С. П. Интеллектуальная собственность. М.: Юристъ, 2003.
238 с.
107. Яворська О.С. Договори у сфері інтелектуального права: проблеми
застосування чинного законодавства. IT-право: проблеми і перспективи
розвитку в Україні: Матеріали Міжнародної наукової конференції (м. Київ, 18
листопада 2016 р.). URL: http://aphd.ua/publication-166/
108. Советское гражданское право: учебник. В 2-х томах. Т.1.; под ред.
О.А. Красавчикова. 3-е изд., испр. и доп. М.: Высш. шк., 1985. 544 с.
109. Пугинский Б.И. Теория и практика договорного регулирования. М.:
Зерцало-М, 2008. 224 с.
110. Кетрарь А. А. Зобов’язання в авторському праві: дис… канд. юрид.
наук: 12.00.03. Одеса, 2014. 200 с.
111. Дозорцев В.А. Авторский договор и его типы. Советское
государство и право. 1977. № 2. С. 44-58.
112. Макаганова Н.В. Авторское право. Учебное пособие. М.: Юрид. Лит.,
1999. 288 с.
113. Дроб'язко В.С., Дроб'язко Р.В. Право інтелектуальної власності: навч.
Посібник. К.: Юрінком Інтер, 2004. 512с.
114. Цивільне право України: Академічний курс: підручн.: у 2 т. Т.1.; за
заг. ред. Я. М. Шевченко. К.: Ін Юре, 2006. 696 с.
 200

115. Бурлаков С. Ю. Кінематографічний твір як об’єкт права

інтелектуальної власності: автореф. дис. … канд. юрид. наук. К., 2008. 20 с.
116. Амангельды А. А. Договоры в сфере интеллектуальной
собственности по законодательству Республики Казахстан. А.: Интерлигал,
2010. 344 с.
117. Бажанов В. О. Договірні правовідносини в авторському праві
України : автореф. дис. … канд.. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2013. 20 с.
118. Постанова Вищого господарського суду України від 23.02.2016 р.,
справа № 910/13003/15. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56058285
119. Рекомендації щодо застосування вільних публічних ліцензій на
використання об’єктів авторського права і суміжних прав Міністерства
розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.
URL: https://www.me.gov.ua/Documents/Print?lang=uk-UA&id=805c49ed-9f0d-
4cb2-b7c4-8befb54c8b6f
120. Директива Європейського Парламенту і Ради 2003/98/ЄС про
вторинне використання інформації публічного сектора: Європейський Союз.
Міжнародний документ від 17.11.2003 р.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_001-03#Text
121. Про міжнародне приватне право: Закону України від 23.06.2005 р.
№2709-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2709-15#Text
122. Зайчук О. В. Теорія держави і права. Академічний курс: підруч.; за
ред. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко. К.: Юрінком Інтер, 2008. 688 c.
123. Криволапов Б. М., Тесленко Н. В. Порушення авторського права як
актуальна проблема для України. Актуальні проблеми міжнародних відносин.
2015. Вип. 124 (1). С. 85-93.
124. Штефан О. О. Дещо до питання порушення у сфері авторського
права. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2009. № 6. С. 3-13.
 201

125. Ходаківський Є. І. Інтелектуальна власність: економіко-правові

аспекти: навч. посібн.; за ред. Є. І. Ходаківський, В. П. Якобчук,
І. Л. Литвинчук. К.: Центр учбової літератури, 2014. 276 с.
126. Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної
особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи: постанова
Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 р. №1.
URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v_001700-09#Text
127. How to Make a Living from Music. David Stopps.
URL: https://www.wipo.int/edocs/pubdocs/en/copyright/939/wipo_pub_939.pdf
128. Райчева Д. В. Захист авторських прав в мережі Інтернет.
URL: https://ilaw.center/zahyst-avtorskyh-prav-v-merezh
129. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР
URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%D0%B2%D1%80#Text
130. Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття,
зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія. К.: КНТ, 2008.
625 с.
131. Постанова Верховного Суду від 20.06.2018 р., справа №910/20889/13.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74991649
132. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від
06.11.1991 р. № 1798-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12#Text
133. Постанові Верховного Суду від 10.12.2018 р., справа № 902/320/17.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/78929556
134. Постанова Верховного Суду від 14.02.2018 р., справа №686/10520/15.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72243643
135. Постанові Верховного Суду від 08.05.2018 р., справа № 922/2026/17.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73871817
136. Постанові Верховного Суду від 21.09.2018 р., справа №910/19960/15.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76690247
 202

137. Постанова Верховного Суду від 27.03.2018 р., справа №910/8915/17.

URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73032985
138. Постанова Північного апеляційного господарського суду від
07.07.2020 р., справа № 910/8545/19.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90347627
139. Постанова Північного апеляційний господарський суду від
16.01.2019 р., справа №910/1735/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/79311399
140. Постанова Вищого господарського суду України від 05.07.2016 р.,
справа № 923/2023/15. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58813572
141. Постанова Вищого господарського суду України від 16.05.2017 р.,
справа № 910/15298/16 URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66561269
142. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: Рада
Європи, Міжнародний документ від 04.11.1950 р. (ратифіковано 17.07.1997 р.)
URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004
143. Рішення Європейського суду з прав людини від 29.10.2015 р.,
справа «Устименко проти України».
URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_b27#Text
144. Рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2006р.,
справа «Сокуренко і Стригун проти України».
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_115#Text
145. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 р.
№1402-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19#Text
146. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від
12.02.2015 р. № 192-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/192-19#Text
147. Про деякі питання практики призначення судових експертиз у
справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності:
 203

постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012р. № 5.

URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0005600-12
148. Постанова Верховного Суду від 09.07.2019 у справі № 910/12033/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/82970535
149. Про затвердження розміру, порядку та умов виплати винагороди
(роялті) за комерційне використання опублікованих з комерційною метою
фонограм, відеограм, їх примірників та зафіксованих у них виконань: постанова
Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 р. № 71.
URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/71-2003-%D0%BF
150. Постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від
29.01.2019р., справа№923/972/16.URL:http://reyestr.court.gov.ua/Review/79573704
151. Постанова Верховного Суду від 22.05.2018 р., справа № 922/2377/16.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74203830
152. Постанова Верховного Суду від 30.04.2020 р., справа № 921/441/18.
URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89038532
153. Постанова Верховного Суду від 21.01.2020 р., справа № 916/473/16.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/87086288
154.Постанова Південно-західного апеляційного господарського
суду від 16.06.2020 р., справа № 916/1388/19.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/89937480
155.Про судове рішення: постанова Пленуму Вищого
господарського суду України від 23.03.2012 р. № 6.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0006600-12#Text
156. Постанова Верховного Суду України від 11.11.2015 р., справа
№ 3-994гс15. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/53537411
157. Рішення Європейського суду з прав людини від 27.09.2001 р.,
справа «Гірвісаарі проти Фінляндії».
URL: https://hudoc.echr.coe.int/fre#{%22itemid%22:[%2200159682%22]
 204

158. Про деякі питання практики призначення судової експертизи:

постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 р. № 4.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0004600-12#Text
159. Про судову експертизу: Закон України від 25.02.1994 р. № 4038-XII
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4038-12#Text
160. Постанова Верховного Суду від 19.03.2018 р., справа № 916/2982/16.
URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72854246
161. Онлайн-засідання «Як захищати музичні твори в судових спорах про
плагіат?» Комітету Асоціації правників України з питань телекомунікацій,
інформаційних технологій та Інтернету. URL: http://surl.li/atcwm
162. Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових
експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з
питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень:
наказ Міністерства юстиції України від 08.10.1998 р. № 53/5.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0705-98#Text
163. Аналіз порушення процесуальних строків при розгляді справ в
порядку цивільного судочинства (за результатами роботи судів Миколаївської
області в 2013 році). URL: http://surl.li/atcww
164. Рішення Європейського суду з прав людини від 15.12.2011 р., справа
«Іззетов проти України».URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_870#Text
165. Рішення Європейського суду з прав людини від 15.12.2011 р., справа
«Паскал проти України».URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_736#Text
166. Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.2010 р., справа
«Майстер проти України».URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_801#Text
167. Рішення Європейського суду з прав людини від 21.12.2010 р., справа
«Субот проти України». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_742#Text
168. Рішення Європейського суду з прав людини від 21.12.2010 р., справа
«Крюков проти України». URL: https://ips.ligazakon.net/document/SOO00111
 205

169. Рішення Європейського суду з прав людини від 21.12.2010 р., справа
«Крат проти України». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_740#Text
170. Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.2010 р., справа
«Сокор проти України».URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_837#Text
171. Рішення Європейського суду з прав людини від
21.12.2010 р., справа «Кобченко проти України».
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_804#Text
172. Рішення Європейського суду з прав людини від 02.12.2010 р., справа
«Шульга проти України». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_625#Text
173. Рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 р., справа
«Буряк проти України». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_427#Text
174. Рішення Європейського суду з прав людини від 02.09.2010 р., справа
«Федіна проти України». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_802#Text
175. Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р., справа
«Смірнова проти України»URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_440#Text
176. Пархомчук С.О. Розгляд спорів у сфері інтелектуальної власності
господарськими судами: автореф. дис ... канд. юрид. наук: 12.00.04. Київ., 2012.
20 с.
177. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності від
15.04.1994 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/981_018#Text
178. Беззуб І. Спеціалізований суд із розгляду справ у сфері
інтелектуальної власності: зарубіжний досвід та українські перспективи.
URL: http://surl.li/atcyx
179. Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом,
Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами
від 27.06.2014 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_011#Text
 206

180. Про утворення Вищого суду з питань інтелектуальної власності: указ

Президента України від 29.09.2017 р. № 299/2017.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/299/2017#Text
181. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу
України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу
адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів: Закон
України від 03.10.2017 р. № 2147-VIII.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2147-19#Text
182. Про внесення змін до деяких законів України щодо конкуренційно-
антимонопольної реформи: Проєкт Закону України від 14.01.2020 р. № 2730.
URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67870
183. Про внесення змін до деяких законів України щодо конкуренційно-
антимонопольної реформи: Проєкт Закону України від 31.01.2020 р. № 2730-1.
URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=68022
184. Про внесення змін до деяких законів України щодо конкуренційно-
антимонопольної реформи: Проєкт Закону України від 31.01.2020 р. № 2730-2.
URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=68027
185. Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус
суддів»: Проєкт Закону України від 15.01.2020 р. № 2742.
URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=67888
186. Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21.12.2016 р.
№ 1798-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-19#Text
187. Акт Вищої ради правосуддя «Про надання консультативного
висновку до законопроекту № 2742» № 1549/0/15-20 від 26.05.2020 р.,
затверджений Рішенням Вищої ради правосуддя від 26.05.2020 р. № 1549/0/15-
20 URL: https://hcj.gov.ua/doc/doc/3043
 207

188. Про призначення тимчасово виконуючого обов’язки керівника

апарату Вищого суду з питань інтелектуальної власності: наказ Державної
судової адміністрації України від 14.01.2020 р. № 06/к. URL: http://surl.li/atdaf
189. Зареєстровано Вищий суд з питань інтелектуальної власності.
Повідомлення прес-служби ДСА України. URL: https://dsa.court.gov.ua/dsa/pres-
centr/news/888969/
190. ВККСУ оцінює кандидатів на посади суддів Вищого суду з питань
інтелектуальної власності. URL:http://rsu.gov.ua/ua/news/vkksu-ocinue-kandidativ-
na-posadi-suddiv-visogo-sudu-z-pitan-intelektualnoi-vlasnosti
191. Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус
суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського
врядування: Закон України від 16.10.2019 р. № 193-ІХ. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/193-20#Text
192. Щодо змін до законодавчих актів, які регулюють статус Верховного
Суду та органів суддівського врядування: висновок Європейської комісії «За
демократію через право» (Венеціанська комісія) від 09.12.2019 р. № 969/2019.
URL: http://surl.li/atdak
193. Рішення Конституційного Суду України № 4-р/2020 від
11.03.2020р., справа №1-304/2019(7155/19) URL: http://surl.li/awkpf
194. Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус
суддів» та деяких Законів України щодо заповнення вакантних посад суддів
місцевих судів: Проєкт Закону України від 04.09.2020р. №4055.
URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=69845
195. Україна зберегла статус «Країна пріоритетного спостереження»
згідно спец.доповіді 301. від 04.05.2017 р. URL: http://surl.li/atdbb
 208

ДОДАТОК 1

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧКИ:

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації:

1. Бережна А.О. Захист виключного права на музичні твори у
господарському судочинстві. Науковий вісник Херсонського державного
університету. 2017. № 1. С. 100-104.
2. Бережна А.О. Інститут судової експертизи у справах зі спорів,
пов’язаних із захистом виключного права на музині твори. Підприємництво,
господарство і право. 2017. № 11 (261). С. 10-13.
3. Бережна А.О. Особливості публічного використання музичного твору
як об’єкта авторського права:аналіз нормативних положень. Вісник
Національного технічного університету України «Київський політехнічний
інститут». 2018. № 1(37). С. 70-74.
4. Бережна А.О. Автори та інші суб’єкти прав на музичні твори:
оглядовий аналіз нормативних положень. Юридичний науковий електронний
журнал. 2019. № 4. С. 38-41.
5. Berezhna A. Definition of notion “musical work” as an object of civil-law
relations. Recht der Osteuropäischen Staaten (ReOS). 2019. №1. С. 5-8.

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

6. Бережна А.О. Інститут судової експертизи у справах зі спорів,
пов’язаних із захистом виключного права на музичні твори. Законність і
правопорядок у сучасному суспільстві: матеріали Міжнародної науково-
практичної конференції (10-11 березня 2017 р., м. Київ). Херсон: Гельветика,
2017. С. 23-27.
7. Бережна А.О. Яке майбутнє чекає на захист прав інтелектуальної
власності у судовому порядку в Україні. Цивільне судочинство у світлі судової
 209

реформи в Україні» до 90 річчя від дня народження Ю.С. Червоного: матеріали

Міжнародної науково-практичної конференції (6 листопада 2018р., м. Одеса).
О.: Фенікс, 2018. С. 88-91.

Апробація результатів дослідження

Результати дослідження доповідались та обговорювались на засіданнях
кафедри права інтелектуальної власності та патентної юстиції Національного
університету «Одеська юридична академія», а також на науково-практичних
конференціях, зокрема: Міжнародній науково-практичній конференції
«Законність і правопорядок у сучасному суспільстві» (м. Київ, 10-11.03.2017 р.;
Міжнародній науково-практичній конференції «Цивільне судочинство у світлі
судової реформи в Україні» до 90 річчя від дня народження Ю.С. Червоного
(м. Одеса, 06.11.2017 р.).
 210

ДОДАТОК 2
211
212