Yekelchyk Ukrainofily

Сергій Єкельчик
Українофіли
Світ українських патріотів
другої половини ХІХ століття
Serhy Yekelchyk
Ukrainophiles
The World of Ukrainian
Patriots in the Second
Half of the 19th Century
Kyiv
KIS Publishers
MMX
другої половини
ХІХ століття
Київ
Видавництво «КІС»
ММХ
ББК 63.3(4УКР)5
Є45
Нова книжка відомого канадського історика Сергія Єкельчика роз‑

повідає про те, як винахідливо, іноді грайливо, українофіли дру‑
гої половини ХІХ століття використовували імперський словник і
концептуальний апарат для створення нового культурного світу з
матеріалу селянських звичаїв — світу, який на перший погляд не
входив у конфлікт із лояльністю до імперії, але з часом неминуче
підривав її засади. Автор переконує, що епоха українофільства — це
не пройдений етап у наперед визначеному поступові української
нації до самоусвідомлення і власної держави, а радше час різно‑
манітних можливостей для самовизначення, розмаїтих культурних
стратегій та розхитування імперських цінностей зсередини.
Книжку підготовано у студії «Нова сторінка»
Частини, позначені у змісті одним астериском,

переклав з англійської Микола Климчук,
двома астерисками — Вікторія Наріжна
Редактор Ярина Цимбал
Обкладинка Ярослава Гаврилюка
В оформленні обкладинки використано етюд Миколи Пимоненка

(1862–1912) «Перед грозою» (початок 1900‑х років, НХМУ).
На заставках — фрагменти робіт Сергія Васильківського (1854–1917),
Володимира Орловського (1842–1914), Миколи Пимоненка
і Сергія Світославського (1857–1931)
Видавництво «КІС»
входить у «Книгоспілку»
www.libra.in.ua
Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання

у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди
правовласників заборонено
2010 © Сергій Єкельчик
ISBN 978-966-2141-68-9 2010 © Студія «Нова сторінка»
Маркові та Олі Павлишиним —
моїм першим провідникам
в англомовному світі
Зміст
Передмова........................................................................................... 11
1. Тіло і національний міт: до картини українського

національного відродження ХІХ століття*...................... 19
2. Творення святині: українофіли і Шевченкова

могила в Каневі (1861–1900-ті роки)** ............................ 51
3. Великий наратив і його розриви: Україна в

російських підручниках з історії і уявленні
українських студентів (1830–1900-ті роки)*................... 75
Тексти і прогалини......................................................................76
Вчителі й учні...............................................................................87
4. Український національний рух XIX — початку

XX сторіччя: загальноевропейська модель
та українська специфіка.........................................................105
Термінологічні шукання дослідників національного
руху. Історія України й українського
національного руху XIX — початку XX сторіччя
у світлі теорії «історичних»
і «неісторичних» націй........................................................... 105
9
Зміст
Періодизація історії українського національного

руху XIX — початку XX сторіччя:
у пошуках критерію................................................................ 120
5. Доба федералізму: до теоретичного осмислення

історії українського національного руху
1840–1880-х pоків.....................................................................131
Кирило-Методіївське братство і Тарас Шевченко.
Революційні події 1848 року в Галичині............................. 131
Громадський рух 1860–1870-х pоків: громади,
боротьба москвофілів і народовців у Галичині................ 149
«Український соціялізм». Оцінка поглядів
і діяльности Михайла Драгоманова
та Івана Франка...................................................................... 163
6. Федералізм Михайла Драгоманова....................................177
7. Національний міт чи історія:

Михайло Драгоманов як критик сучасної йому
української історіографії........................................................191
Примітки............................................................................................199
Покажчик...........................................................................................259
Summary.............................................................................................267
10
Передмова
Передмова
Означення українських патріотів у Російській

імперії як українофілів чи не вперше трапляється
у слідчій справі Кирило-Методіївського братства.
Термін цей очевидно вигадано за аналогією з пошире‑
ним тоді поняттям «слов’янофіли», але в офіційному
дискурсі імперії йому не надавали гостро неґативного
політичного змісту, як-от назві «мазепинці». Натомість
українські діячі кількох поколінь — від Костомарова
до молодого Грушевського — прийняли його як само‑
означення (іноді у варіянті «українолюбці»)1.
Двозначність терміна «українофільство» як од‑
ночасно зверхньо неґативного поняття в офіційному
мовленні і несміливо позитивного серед українських
патріотів відображала саму природу українського на‑
ціонального руху в імперії Романових. Відсутність по‑
літичних свобод примушувала українських патріотів
задовольнятися культурницькою діяльністю, а на цій
ниві могли мирно співіснувати радикали, які прагну‑
ли більшого, й імперські лоялісти, для яких обмежена
реґіональна культура була вінцем бажань. Зрештою,
російський уряд, не маючи чіткої політики в «укра‑
їнському питанні», сам порушив цей, насправді про‑
11
Передмова
дуктивний для імперії, симбіоз каральними заходами

проти української мови і культури 1863 і 1876 років2.
Для покоління українських діячів 1890‑х ро‑
ків, особливо ж для Бориса Грінченка і Миколи
Міхновського, назва «українофіли» вже набирає не‑
ґативного забарвлення. Тепер мало просто любити
Україну й українців, адже це можуть робити і чужин‑
ці (українофілами називали польських і російських
письменників, котрі оспівували Україну як свою бать‑
ківщину). Замість бути «українолюбцем» справжній
патріот нової доби мусив бути «українцем», пізніше
«свідомим українцем» і в жодному разі не міг бути
при цьому вірнопідданим царя3.
Однак ця радикальна критика українофільства,
побудована на телеологічній моделі обов’язкового
розвинення національної свідомости, несправедливо
відкидала досягнення українофільства 1850–1880‑х
років, котре спромоглося в атмосфері урядових пе‑
реслідувань виробити культурний простір україн‑
ства, який міг, але не мусив, мати політичний вимір.
Замість обмежувати вибір політизованою етнічною
формою, як у пізнішому націоналізмі, українофільство
уможливлювало багато способів сприйняти україн‑
ську ідентичність у її різних формах. Воно вигадливо,
іноді грайливо, використовувало імперський словник
і концептуальний апарат для створення нового куль‑
турного світу з матеріялу селянських звичаїв, світу,
який, на перший погляд, не заперечував лояльність
до імперії, але з часом неминуче підірвав би її засади.
Українофільство заслуговує на те, щоб його оцінювати
не як перейдений етап у наперед визначеному посту‑
пові української нації до свідомости і власної держа‑
ви, а як час розмаїтих можливостей самовизначення,
винахідливих культурних стратегій та розхитування
12
Передмова
імперських цінностей зсередини. Таку візію, запропо‑

новану в цій книжці, добре окреслювала б переінак‑
шена назва відомої праці Драгоманова «Шевченко,
українофіли і соціялізм» на «Шевченко, українофіли і
культурна історія».
***
Зібрані в цій книжці статті (більшість дещо
перероблено, інші вперше перекладено українською)
з’явилися внаслідок мого стажування в Австралії про‑
тягом 1993–1994 років4.
Важко уявити більшу різницю між країнами й ака‑
демічними культурами, ніж контраст між Україною й
Австралією 1993 року. Зубожіння, гіперінфляція, полі‑
тичні катаклізми перших років незалежности України
залишилися позаду, і за якихось тридцять годин я
приземлився в краю заможности і стабільности. З
ранньої весни у Східній Европі я потрапив на кінець
літа в південній півкулі, після звичних умов Інституту
історії НАН України опинився у бурхливому незна‑
йомому світі західного університету. Саме особливий
австралійський варіянт «західности» вплинув на мої
міркування про українську історію — там на додаток
до семіотики я познайомився з постколоніяльною тео‑
рією. Я приїхав до Університету Монаша в Мельбурні
на запрошення д-ра Марка Павлишина, який тоді очо‑
лював катедру славістики на факультеті германістики
і слов’янських студій (а нині очолює Школу сучасних
мов і літератур там-таки). Завдяки фінансуванню від
Австралійської фундації українських студій Марко
мав змогу запросити в Монаш молодих науковців з
України, щоб вони ознайомилися з сучасною західною
теорією і методологією. Я подався на це стажування
з метою поглибити своє дослідження про те, як укра‑
13
Передмова
їнські патріоти в Російській імперії конструювали

нову високу культуру. У своїй заявці я виклав кіль‑
ка цікавих ідей і покликався на Ролана Барта, пра‑
ці якого читав у московському виданні 1989 року, та
Мішеля Фуко, якого тоді ще не читав, але сподівався,
що сама згадка його імені побільшить шанси здобути
стажування в Австралії. Марко побачив у моїй заявці
перспективу наукових знахідок, якої я сам не бачив.
Як австралійський літературознавець він був добре
обізнаний з постколоніяльною теорією і застосовував
її у своїх українознавчих студіях. Одним із перших
текстів, що я їх прочитав в Австралії, була його англо‑
мовна стаття 1992 року про постколоніяльні риси в
сучасній українській культурі5.
Марко Павлишин відкрив мені корпус постколо‑
ніяльної «класики», зокрема праці Гомі Бгабга, нерід‑
ко малозрозумілі. Блискучий і тонкий навчитель, він
підказав мені починати з матеріялів про національний
одяг і образ тіла, а не з інших тем, які пропонував я
і з яких лише кілька згодом реалізувалися у вигляді
статтей. Так було написано статтю «Тіло і національ‑
ний міт» (вона становить перший розділ цієї книжки),
опубліковану в «Australian Slavonic and East European
Studies» на початку 1994 року, саме коли я повернув‑
ся в Україну і потім поїхав на докторську програму
в Канаду. Тоді ж таки в Мельбурні вийшла друком
моя книжка «Пробудження нації. До концепції істо‑
рії українського національного руху другої половини
ХІХ століття» — переробка моєї київської кандидат‑
ської дисертації 1992 року. Вона увійшла до цієї книжки
як розділи 4 і 5. Знаковою стала стаття «Українофіли і
Шевченкова могила», що з’явилася 1995 року у спеці‑
яльному числі «Journal of Ukrainian Studies», яке міс‑
тило статті членів Асоціяції україністів Австралії. Інші
14
Передмова
статті у пропонованій книжці теж написано для різ‑

них українських і західних видань у середині і другій
половині 1990‑х років. Для цього видання всі тексти
було переглянуто, подекуди доповнено і виправлено.
Отже, «Тіло» й «Могила» (як ми з Марком жар‑
тівливо називали два головні тексти) — результат
трансконтинентальної подорожі на світанку постко‑
муністичної доби, коли наукові традиції і парадигми
бурхливо оновлювалися. В українській історичній на‑
уці тоді було кілька ґрунтовних праць про україно‑
філів 1850–1890‑х років, які з’явилися давніше, в ра‑
дянські часи (Раїси Іванової, Ази Волощенко) і після
перебудови (Віталія Сарбея). Історіографічний курс,
що сформувався після розпаду Радянського Союзу,
полягав же в переписуванні модерної історії України
в дусі героїчної боротьби «українського національного
руху» за власну незалежну державу, тому всі ті під‑
ходи, що їх я опановував аспірантом у 1989–1991 ро‑
ках, виявилися телеологічними і соціологічними. Мій
науковий керівник професор Сарбей нерідко іроніч‑
но оцінював ревізію історії, але сам брав у ній актив‑
ну участь. У цьому сенсі рік в Австралії став роком
«визволення», бо допоміг мені сформувати критичне
ставлення до націоналістичних поривів молодої укра‑
їнської історіографії. Історична конкретика культур‑
ного будівництва модерної України, яким активно за‑
ймалися українофіли, підважувала націоналістичну
концепцію «національного пробудження», а культурна
історія заперечувала непорушність грохівської схеми
еволюції національних рухів від академічного інтересу
до політичних партій. Зрештою, сучасна постколоні‑
яльна теорія не визнає усталених однозначних понять
«колонізатор» і «колонізований», натомість проблема‑
тизує їх і показує, що вони не могли існувати один
15
Передмова
без одного, а опір колоніялізму запозичував культурні

форми у метрополії.
Отже, «Тіло» і «Могила» були спробою неофіта за‑
стосувати у дослідженні імперського культурного про‑
стору новий інструментарій семіотики й постколоніяль‑
них студій. Я досі поділяю головні висновки цих статтей,
хоча сьогодні написав би їх трохи в іншому стилі й уви‑
разнив би тонку межу між тим, що в українофільській
діяльності вважалося прийнятним і що ні. Я також на‑
голосив би амбівалентну і ситуаційну солідарність укра‑
їнофілів, адже, на відміну від націоналізму ХХ століття,
який мислив національні відмінності у чорно-білих то‑
нах, патріотизм у ХІХ столітті добачав відтінки.
***
Цю книжку я присвячую Маркові й Олі
Павлишиним, котрі не шкодували часу і сил, допома‑
гаючи мені адаптуватися до нового академічного (і не
тільки) середовища під час першого довшого стажу‑
вання на Заході. Я також вдячний за дружбу і всі‑
ляку допомогу в Австралії Джонатану Кларку, Наталі
Романовській-Вишневій і Оксані Присяжнюк (тепер
Брістоу). Іван-Павло Химка погодився бути моїм на‑
уковим керівником у Канаді головно завдяки двом
статтям, які становлять перші два розділи цієї книжки.
Я сподіваюся, його не вкрай розчарувала зміна теми
дисертації на сталінську культуру в Україні. Йому і
Христі Хом’як також належить велика подяка за все‑
бічну допомогу в перші роки мого життя в Канаді. Я
також вдячний друзям і колеґам з Канади за комента‑
рі до різних статтей та підтримку в едмонтонські роки.
Особливо мені допомогли Мирослав Юркевич, Роман
Сенькусь, Зенон Когут, Девід Марплз, Марк Бейкер
та Йоші Міцуйоші.
16
Передмова
Протягом тривалого часу я користався порадами

Іллі Ґєрасімова, Алєксєя Міллєра, Миколи Рябчука й
Андрія Портнова. Коли розділи книжки збиралися до‑
купи, перероблялися й редаґувалися протягом 2009–
2010 років, мені дуже допомогла дружня підтримка
Анни Крикун, Ніколаса Ґаличенка, Пітера Ґольца,
Хезер Коулман, Вела Ранданса, Марії Ревакович, Юлії
Рощиної, Меґан Свіфт, Ерика Сейґера, Олени Тодор,
Ярини Цимбал.
Ідея цієї книжки належить Миколі Климчуку,
який також переклав тексти, що в ориґіналі з’явилися
англійською, а цілу книжку як завжди блискуче зре‑
даґувала Ярина Цимбал. Я так само вдячний Вікторії
Наріжній за чудовий переклад «Шевченкової могили»
й Андрію Портнову за сприяння в першій публікації
цієї статті українською. Велике спасибі усім редак‑
ційним працівникам у студії «Нова сторінка» і ви‑
давництві «КІС»: Ользі Бурлаці, Ярославу Гаврилюку,
Світлані Гайдук, Юрію Марченку, Денису Піорку і
Майї Притикіній.
Велика подяка за розуміння і підтримку моїм бать‑
кам, Олені Сергіївні та Олександру Леопольдовичу
Єкельчикам, а також двом постійним супутницям у
моїх мандрах світом — Ользі Пресіч та Юлії Єкельчик.
17
1. Тіло і національний міт
1. Тіло і національний міт:

до картини українського національного
відродження ХІХ століття1
В останній третині ХІХ століття українські

патріоти в Російській імперії якщо й мали простір для
вираження своєї культурної й політичної ідентичнос‑
ти, то це був передусім простір їхнього власного тіла.
Попри ризик справити враження, ніби йдеться винят‑
ково про зовнішність, я хотів би показати, наскільки
важливим у національному й культурному плані, ба
навіть для тогочасної політичної боротьби, було самé
тіло українського патріота і всього, що з ним безпо‑
середньо пов’язане.
Почнімо з короткого історичного екскурсу. За ца‑
рату українці не мали змоги творити власні національ‑
ні інститути й інфраструктуру, потрібні для нормаль‑
ного функціонування суспільства. Від 1860‑х років
офіційна політика щодо українців стала ще суворішою.
Валуєвський циркуляр 1863 року забороняв видавати
книжки українською мовою, за винятком художніх, а
Емський указ Олександра ІІ від 1876 року повністю
забороняв українське книгодрукування, зокрема п’єси
і навіть пісні. Всі ці заборони мали очевидну мету —
завадити перетворенню української селянської про‑
стонародної культури на сучасну національну культу‑
19
ру, яка в добу модернізації охоплювала б усі верстви

суспільства. Таке перетворення вважалося неодмін‑
ною передумовою національного відродження2.
Отож групи української інтеліґенції, так звані
громади, навіть політично безневинну, суто культур‑
ницьку свою діяльність мусили провадити нелеґально.
(Цим українське національне відродження принципо‑
во відрізняється від більшости інших національних
відроджень ХІХ століття як у слов’янському світі, так
і поза ним, хоча загалом вони мають багато спільно‑
го3.) Саме тому простір національних і опозиційних
жестів обмежувався власним домом патріота або па‑
тріотки, його чи її одягом, стравами, напоями, зачіс‑
ками, вусами й аркушем паперу, на якому можна було
написати оповідання з народного життя і потім прочи‑
тати його в колі найближчих друзів або надрукувати
під псевдонімом в Австро-Угорщині.
Цю діяльність українофілів4 можна назвати нати‑
вістською, якщо під нативізмом розуміти свідомі на‑
магання відродити чи розвинути певні аспекти наці‑
ональної культури. Мало того, в окремих площинах
українофільство становить класичний приклад нати‑
вістського руху — колективної реакції на загрозу по‑
глинення нації чужою панівною культурою5.
Водночас українофільство — це ніщо інше як різ‑
новид інтелектуального бриколажу, характерного для
процесу мітотворення. Українофіли не могли і не хо‑
тіли займатися реконструкцією реального історичного
минулого своєї нації чи переймати селянський триб
життя. Вони зосередилися на свідомо відібраних еле‑
ментах традиційної культури, більш-менш системати‑
зованих і осмислених у рамках національного міту.
Отже, мета цього розділу — показати, що винай‑
дені українофілами у 1860–1900‑х роках традиції
20
представляли символічний сплав двох парадигм укра‑

їнського національного міту: козацького, який мав
довести історичну леґітимність національного руху,
і селянського, який стояв ближче до народництва.
Ці традиції містили елементи гри, але претендували
на автентичність. Хай там як, вони свідомо відбирали
лише частину справжніх народних звичаїв, історичних
подій та інших речей. Словом, мені йдеться про аналіз
смислових конотацій антиколоніяльного тіла всереди‑
ні колоніяльної культури.
Майже всі деталі щоденного життя (одяг, їжа, на‑
пої) були знаками-функціями, якщо вдатися до термі‑
нології Ролана Барта. Тобто їх визначали і фізіологіч‑
ні потреби людини, і семантичний статус, вони одно‑
часно задовольняли ці потреби і заховували певний
смисл6. Слід наголосити, що смислове навантаження
можуть мати не лише мовні знаки, а й предмети що‑
денного вжитку. Ці смисли латентні, імпліцитні, але
вони можуть актуалізовуватися в будь-який історич‑
ний момент. Такими знаками-функціями були для
українофілів одяг, їжа, вуса, іноді саме тіло. Я спро‑
бую проаналізувати всі ці речі, приділивши особливу
увагу їхньому конотативному, а іноді й денотативному,
значенню7.
Для українських патріотів 1860–1870‑х років одяг
позначав не лише стать, вік, професію чи соціяльне
становище людини. З їхнього (як, можливо, і з нашо‑
го) погляду, тіло мало естетичні й моральні якості, але
саме одяг найбільше визначав враження, яке справляв
зовнішній вигляд людини. Зважаючи на конкретні іс‑
торичні обставини, можна сказати, що одяг україно‑
філів і до певної міри цілий їхній спосіб життя були
частиною послідовного комунікативного коду, або, за
термінологією Юрія Лотмана, вторинної моделівної
21
системи8. Красномовна ілюстрація цієї тези — самосві‑

домість членів українських громад і вигадливі способи
використовувати народний (псевдонародний, козаць‑
кий) одяг. Вони запозичували елементи народного або
козацького вбрання, щоби продемонструвати свою
партійну приналежність і водночас підкреслити, у яко‑
му напрямку слід рухатися українському суспільству.
В цьому контексті дуже промовистий монолог студен‑
та Павла Радюка з повісти Івана Нечуя-Левицького
«Хмари» (1874):
Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовці,
стаємо на бік народу; ми націонали! [Ми протесту‑
ємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на
нашу українську національність, на нашу мову, на
нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестує‑
мо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого
народу, боронячи його од панства, та ще й чужого,
од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх
чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою во‑
рожу руку на наше добро, на наш народ!..]9.
Тут ми маємо складну систему смислових конота‑

цій, очевидних для сучасників автора, але їх теперіш‑
ньому досліднику важко реконструювати без подібних
літературних декларацій. Народне вбрання для Радюка
було зовнішнім проявом його ідеології і відігравало
важливу опозиційну роль. Він прагнув виразити не
лише свою національну ідентичність — його ритори‑
ка мала виробити дискурс одягу, який декларував від‑
мінність від колонізатора. Демонстрування інакшости
через одяг легко розшифрувати в бінарних опозиціях
«Росія — Україна», «імперія — нація», «колонізатор —
колонія», які століттями визначали інтелектуальне
життя в Україні10. Якщо колонізатор носить сюртук або
22
мундир, тобто зденаціоналізований одяг, то справжньо‑

му патріоту слід відкинути цей «інтернаціоналізм» і за‑
лучати елементи національного вбрання. Схоже оперу‑
вання значеннями стосувалося і їжі.
Завважмо, що уривок з реалістичної повісти Не
чуя-Левицького тут розглянуто лише як свідчення
сучасника. Але нас цікавлять також згадки про одяг
у літературному тексті як спосіб повідомити читачеві
певну інформацію11. Дивно, що українські письмен‑
ники 1860–1890‑х років майже не використовували
одяг на позначення національної самосвідомости своїх
персонажів. Утім, архівні документи свідчать, що вони
таки намагалися це робити, але на заваді їм часом ста‑
вала цензура. Наприклад, 1893 року у збірці оповідань
Марусі Вольвачівни було викреслено фразу «не взувай
мене в московські лапті». Певна річ, у ній побачили ан‑
тиросійський політичний підтекст12. Описи одягу пер‑
сонажів з метою означити їхнє соціяльне становище і
настрої властиві радше українським письменникам-на‑
родникам. Скажімо, прикметник «латана» став тради‑
ційним епітетом селянської свити13. Та навіть в одних і
тих самих авторів, як-от в Олександра Кониського, усі
ці бідні, погано одягнені селяни могли символізувати
колонізовану пригноблену Україну:
Вкраїно рідная моя!
Я знов тебе в неволі бачу,
болію, серденько, і плачу,
що ти обідрана така!..14
Уявлення про природний, суто національний спо‑

сіб життя селян, характерне для всіх східноевропей‑
ських народницьких рухів, посідало важливе місце
в ідеології українофілів, звідси й відповідне уявлен‑
ня про селянський одяг. Це добре видно на прикла‑
23
ді Михайла Старицького, одного з найпопулярніших

українських поетів 1860–1890‑х років. Він звертається
у вірші до селянської дівчини:
З тебе насміхалися знову
На гулянці майській в гаю, —
За одіж селянську крайову,
За мову родиму твою.
Утри свої сльози срібляні,
Не смійся над ними сама:
Хіба ж ти не знаєш, що в пані
Сумління у серці нема?
Яке їй, скажи мені, діло
До тих роботящих людей?
Вона убира своє тіло
Для спещених, заздрих очей15.
Як справжні народники українські патріоти му‑

сили вибрати національним символом одяг бідного
простолюду. Так традиційно одягалися молоді укра‑
їнофіли, йдучи «в народ»: у спогадах і листуванні
вони називали своє вбрання «українським народним
одягом»16. Дехто волів навіть сам шити широкі селян‑
ські шаровари, як-от знаменитий у майбутньому мо‑
вознавець Олександр Потебня 1862 року17. Двадцять
років по тому, на початку 1880‑х, «просте національ‑
не вбрання» носили члени харківської «Молодої гро‑
мади»18. Український історик і мислитель Михайло
Драгоманов (1841–1895) дещо поспішно підсумову‑
вав: «У нас вибрано за демонстративно-національний
костюм не історичний, не магнатський, а етнографіч‑
ний, мужицький»19.
Насправді ідеологія українофілів об’єднувала два
елементи українського національного міту: уявлення
24
про свою націю як селянську, отже, демократичну, та

уявлення, що всі ці селяни і самі українофіли — нащад‑
ки грізних козаків і гетьманів. Саме Гетьманщина за‑
безпечила історичне підґрунтя мріям українофілів про
незалежну державу. Подолати опозицію «Росія (метро‑
полія) — Україна (провінція)» можна було, тільки під‑
креслюючи власну історичну традицію і тяглість. Як по‑
казав Марко Павлишин, ці два міти поєднувалися уже
в «Енеїді» Котляревського (1798), пародії на Вергілієву
поему, першому творі нової української літератури. В
«Енеїді» оспівано життя й традиції українських селян
і козацької старшини20. Новий міт пов’язував історію
(козака, котрий уособлював українську минувшину)
і сучасність («споконвічний», «природний» світ селя‑
нина) та формував уявлення про спільне універсальне
українське, яке мало своє минуле, теперішнє і майбут‑
нє. Ці часові категорії не суперечили одна одній: сві‑
домість патріотів долала бінарну опозицію «велична
минувшина — убога сучасність».
Сплав цих двох елементів в одному національному
міті оприявнюється в тому, що поруч із селянським
одягом українофіли використовували історичне ко‑
зацьке вбрання. Наприклад, декламуючи на студент‑
ському концерті 1862 року вірш Шевченка «Чернець»,
Павло Житецький «поверх жупана мав на собі ще й
козацьку керею»21. Коли у 1890‑х роках композитор
і активний член київської Громади Микола Лисенко
почав гастролювати зі своїм студентським хором,
український мільйонер і меценат Василь Симиренко
погодився оплатити національне сценічне вбрання
для хористів. Було замовлено козацькі костюми22.
Та найпромовистіший приклад — використання в те‑
атральних виставах ориґінального козацького одягу
і зброї з колекції ще одного українського мецената
25
Василя Тарновського. Перша згадка про це стосується

аматорської постанови опери Лисенка «Різдвяна ніч»
у Києві 1873 року, але й через двадцять років трупа
Михайла Старицького збиралася скористатися цією
колекцією на гастролях в австро-угорському Львові23.
Зрештою, багато українофілів, серед них Стариць‑
кий і Лисенко, замолоду мали по два національні кос‑
тюми:
...мы после долгих серьезных дебатов порешили, что
на первый раз нужно обзавестись хотя двумя (костю‑
мами. — С. Є.): для будней — чумарка из темно-корич‑
невого драпа, отделанная кожей, и шаровары серые, а
для праздников — суконные жупаны, бархатные тем‑
но-синие шаровары и шелковые шали для поясов...24
Ці два костюми, квазіселянський і квазікозаць‑

кий, найвиразніше відбивають дуалістичний характер
українофільської ідеології. Кажучи простіше, селян‑
ське вбрання (принаймні традиційна вишита сорочка,
яку зручно носити з сучасним европейським верхнім
одягом) позначало народницький елемент їхнього
світогляду, а козацький одяг символізував елемент
національний. Не дивно, що ідеолог українського лі‑
берально-демократичного народництва Драгоманов
віддавав перевагу українському народному вбранню,
а консервативний землевласник Тарновський полю‑
бляв приймати гостей у козацькому одязі25. Однак для
більшости українофілів обидва ці костюми виконува‑
ли представницьку функцію — репрезентували їхній
народ світові і водночас демонстрували національну
самосвідомість своїх власників.
Цитований вище уривок зі спогадів Старицького
ілюструє процес винаходження традиції, яку Ерик
Гобсбаум окреслив так:
26
«Винайдена традиція» означає низку практик риту‑

ального або символічного характеру, зазвичай обу‑
мовлених прямо чи опосередковано прийнятими
правилами, які намагаються прищепити певні цін‑
ності й норми поведінки через повторюваність, що
автоматично передбачає зв’язок з минулим. Ці прак‑
тики, як правило, прагнуть де тільки можна вста‑
новити зв’язок з відповідним історичним минулим.
[...] вони відповідають на нові обставини у формі
апеляції до попереднього становища або встановлю‑
ють власне минуле за допомогою квазіобов’язкової
повторюваности26.
Ясна річ, заведена українофілами традиція вбира‑

тися на свята в козацькому стилі — результат свідомо‑
го вибору конкретних аспектів історичного минулого
(скажімо, києворуський період в очах сучасників асо‑
ціювався радше з російською державною традицією, а
не з українською минувшиною). Цю традицію можна
витлумачити як реакцію на утиски владою українських
активістів у 1840–1880‑х роках. Зрештою, можна при‑
пустити, що життєствердний, не чужий насолодам ко‑
зацький спосіб життя якнайкраще надавався для карна‑
вального відтворення в ритуалах українофілів.
Парадокс полягає в тому, що доля цих двох костю‑
мів як знаків у літературній комунікації дуже різна.
Козацький одяг, який внаслідок цензурування у ху‑
дожній літературі згадується рідко, натякав на славне
минуле, як-от в оповіданні Марка Вовчка «Дяк», де
описано посаг нареченої.
...Кунтушів два — вишневий один, а другий синій —

кунтуші прехороші! Та ще жупанинка славна, — що,
мовляли, в нашому роду гетьмани оджалували...27
27
Отже, козацький одяг тісно пов’язувався з істо‑

ричною свідомістю: жупан — це не просто вбрання,
це згадка про часи, коли на чолі української козацької
держави стояв гетьман. (Проте в історичних романах
козацький одяг втрачає цю смислову конотацію і стає
простим описом (денотатом).) З другого боку, народ‑
ний одяг, коли його носили селяни, в українофільських
текстах означав лише прозаїчне вбрання, щоденне або
святкове. Зазвичай в українській літературі 1860‑х ро‑
ків персонаж носить, скажімо, сорочку й штани — і ми
припускаємо, що це вишиванка і шаровари, бо герой,
звісно, селянин. У 1870–1880-тих роках подибуємо
докладніші, ба навіть захоплені описи одягу, за якими
крилася свідома мета: по суті, це етнографічні описи
в художньому тексті. Ось показовий приклад з Івана
Нечуя-Левицького:
На Онисі була картата плахта, виткана з вовни по‑
половині з шовком невеличкими квадратиками.
Квадратики були заткані жовтогарячим шовком з
білими, як срібло, тонкими обідками; внизу теліпа‑
лись червоні китички, неначе волоські горіхи або
дзвонички. Червона з синіми та зеленими квітками
запаска блищала, неначе жевріла. Вишитий черво‑
ними та синіми взорцями поділ сорочки спадав на
червоні черевики. Ясно-синій шовковий горсет був
затканий золотими квіточками. На чорноволосій
голові неначе цвів вінок квіток. Стрічки вкривали
всі плечі до пояса, неначе з голови на плечі лився
ливцем дощ з стрічок. На шиї червоніло п’ять разків
товстого доброго намиста з золотими дукачами28.
У цьому описі принцип етнографічної точности пе‑
реважає і естетичні міркування, і значення національ‑
ної ідентичности героїні. Такі описи не випадкові, а
характерні для українського народництва. Близькі до
28
цієї течії художники вважали етнографічну достемен‑

ність головною ознакою рівня картини. «В картинах
И. И. Соколова одежда всегда верна» — ось найвища
оцінка, яку один живописець українського народного
життя дав іншому29.
Водночас такі критерії і попит публіки на подібний
живопис спокушали митців поверхово зображувати
деталі селянського життя, без кінця копіювати одну
картину або повторювати сюжет, писати беззмістовні,
ідейно порожні полотна. Показовий приклад — карти‑
ни Костянтина Трутовського «Білять полотно», «Жінка
з полотном», «На кладці»30. Сам Трутовський захоплю‑
вався лише «своеобразными, живописными костюма‑
ми» українців і не цікавився їхнім соціяльним станови‑
щем та національною долею31.
Для наступного покоління українських митців прав‑
диво змальовувати народний одяг і побут уже означало
виражати національні почуття. Опанас Сластіон згаду‑
вав, як українці-студенти Імператорської Академії мис‑
тецтв вивчали у 1870‑х роках народне життя:
Се були перші кроки до знайомости з народом, ро‑
зуміється, знайомість була більш етнографічна, а
любов (до народу. — С. Є.) стихійна, міцна й тривка,
що заставляла нас вивчати й добре знати всяку фор‑
му найрізноманітнішої одежі, її назви і навіть крій
та його відміни, де й чого вони трапляються; знали
головні убори — дівочі, жіночі й старечі пов’язки й
уміли їх пов’язувати, — більш того, типи взуття, не
кажучи вже про те, що знали типи чоловіків та жі‑
нок по губерніях, а часто навіть і по повітах32.
Отже, для першого непатріотичного покоління ху‑

дожників знак «народне життя» був просто описовим.
В очах другого патріотичного покоління він увібрав у
29
себе нові смислові конотації, але основний естетичний

принцип залишився той самий.
Тенденція відтворювати в мистецтві всі елемен‑
ти народного одягу помітна і в українофільському
аматорському театрі. Скажімо, 1873 року на гене‑
ральній репетиції опери Лисенка «Різдвяна ніч»
звернули увагу «й на убрання хористів (особливо
тої уваги потребували хористки!), щоб не було нічо‑
го зайвого, пересадного ні в зачісках, ні в строкатім
убранні»33.
Захоплення дрібницями, надто в образотворчому
мистецтві, іноді збивало українофілів на манівці. На при‑
кладі пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві,
зведеного 1888 року, видно, як надлишкова деталізація
історичного костюма і зброї вступає в стилістичний
конфлікт з загальною динамікою композиції34. Автор
пам’ятника, відомий скульптор Михайло Микешин,
симпатизував українофілам, а одним з головних його
порадників був знаменитий історик-українофіл і лідер
Київської громади професор Володимир Антонович35.
Набагато цікавішу візію Хмельницького подає
вірш Михайла Старицького «Гетьман»:
В тій скритій від миру печері,
Під дужим кремінним хрестом
Лежить якийсь гетьман незнаний,
Лежить без клейнод, кістяком...
Нема йому місця в родині;

Могилу, де гетьман лежав,
Розрив лютий ворог до краю
І кості навкруг розметав36.
Тут немає опису пограбованого — розкішний одяг і

гетьманські клейноди лише маються на увазі, що ство‑
30
рює мітологічний образ роздягнутого, а тому знеслав‑

леного прабатька. Так само й метафора розритої ко‑
зацької могили, як показав Григорій Грабович, означа‑
ла в поезії Шевченка загублену славу Гетьманщини37.
Після Шевченка ця смислова конотація міцно закрі‑
пилася за цим знаком.
Українофіли останньої третини ХІХ століття ви‑
ражали свої національні почуття за допомогою лише
одного елемента національного одягу — традиційної
вишитої сорочки, яку можна було носити з сучасним
европейським костюмом. Схоже, що певне символічне
значення мав для них і сам процес вишивання. За спо‑
гадами Людмили Мищенко, дружини українофілів за‑
звичай вишивали разом, доки їхні чоловіки в сусідній
кімнаті обговорювали справи українського національ‑
ного відродження38. Імовірно, вишивання вважалося
зручним для жінок способом виразити свою націо‑
нальну ідентичність. Цей спосіб відрізнявся від чоло‑
вічих варіянтів і водночас доповнював їх. Слід зазна‑
чити, що і тут, і в багатьох інших випадках маємо до
діла з винайденням традиції.
Українофіли змалечку одягали своїх дітей у на‑
ціональне вбрання, і цей ритуал від самого початку
пов’язувався з козацьким мітом. Письменниця Марко
Вовчок у листі до чоловіка так описувала одяг їхнього
чотирирічного сина: «...він тепер справдешній запоро‑
жець у червоних штанах, широких, як Чорне море, і у
чоботи штани, а чоботи нові, з закаблуками, з черво‑
ною випусткою»39.
Українські студенти зазвичай носили селянський
одяг, дешевший і демократичніший за козацький.
Від 1860‑х років радикально орієнтована молодь на
дягала його під час «ходіння в народ» з етнографічною
або освітньою метою (не плутати з «ходінням у на‑
31
род» російських революціонерів 1870‑х років). Попри

елемент театральности в цій манері одягатися, багато
студентів, услід за Володимиром Антоновичем, щиро
вірили, що їх «скрізь приймали за селянських паруб‑
ків»40. Однак прагнення перетворити смислові коно‑
тації свого народного костюма («я — українофіл») на
безпосередній опис-денотат («це — селянський одяг»)
здебільшого успіху не мали. Атмосферу такого «ходін‑
ня в народ» добре передано в оповіданні Агатангела
Кримського:
Зразу після обід Присташенко напнув на себе укра‑
їнську сорочку, підперезав штани паском-ремінцем,
насунув на голову смушеву шапку — це він виря‑
джавсь у подорож до села Багачівки. Отая театраль‑
ність не тільки не соромила молодика, а, навпаки,
припадала йому дуже до вподоби і піддавала духу.
Він почував, що от, мовляв, він піднісся понад зви‑
чайну, прозаїчну буденщину.
І пізніше в селянській хаті:

Він був уже підводився, щоб одійти, але хазяйка
сама вдалася до нього:
— Ви, десь, із бурсаків абощо?
— Ні, — напівображений мовив Олесь.
— Так панич? — перепитала жінка, з недовірою пози‑
раючи на його шапку і всеньке вбрання свого гостя41.
Врешті-решт селяни взяли молодого українофіла

за злодія і відлупцювали його.
Михайло Старицький розповідав, що серед стар‑
ших селян побутувало два пояснення, чому україно‑
філи носять селянський одяг. За однією версією, цар
покарав колишніх поміщиків за те, що вони гнобили
селян, і змусив їх носити «звичайний одяг». В іншо‑
32
му варіянті зодягнені по-селянському молодики були

просто царськими донощиками42.
Якоюсь мірою маємо тут ситуацію, описану
Роланом Бартом:
...дія, у якій присутня Мода, нібито марна: дієвця
роздирає суперечність — у момент дії він мусить зо‑
бражати, репрезентувати суть подій. Одягатися для
того, щоб діяти, означає в певному сенсі не діяти, а
лише демонструвати наявність цієї дії, не визнаючи
при цьому її реальність43.
Це дуже добре описує українофільську моду: укра‑

їнські патріоти носять національне вбрання не в робо‑
чій обстанові (коли працюють, перебувають на службі
тощо), а у святковій (напівлеґальні збори і прийняття,
театр, танці тощо). Театр, імовірно, давав чи не най‑
більше простору для демонстративного використання
національного одягу — не лише на сцені, а й у глядаць‑
кій залі. За спогадами сучасників, на прем’єрі опери
Лисенка «Різдвяна ніч» 1883 року в Харкові «україн‑
ського вбрання в харківському театрі було більше, ніж у
Києві: всюди маяли барвисті стрічки, вінки на чорнявих
гарних голівках...»44. Під час гастролей театру Миколи
Садовського в Москві 1891 року Агатангел Кримський
«декого бачив навіть у партері в свитках та з бараня‑
чими капелюхами в руках»45. Знаменита українська ак‑
триса, зірка театру корифеїв Марія Заньковецька мала
тріюмфальний успіх у московської публіки, тож багато
російських жінок, наслідуючи її, почали носити україн‑
ське народне вбрання і якийсь час воно було у великій
моді в Москві46. Звісно, для російської публіки це був
не ідеологічний ритуал, а лише тимчасова мода.
Цікаво також, що сценічний одяг для Заньковецької
готувала сільська швачка, а не професійний театраль‑
33
ний кравець47. Проте це ніяк не впливає на тверджен‑

ня, що національний костюм в історії українського
національного відродження мав значення передусім
як культурний артефакт, а не автентичний предмет
селянського побуту. Риторика одягу мала на меті пе‑
ретворити звичайну щоденну дію на ритуал, на демон‑
страцію своїх поглядів. Звичайно, іноді цей одяг був
лише даниною моді та вираженням симпатій до укра‑
їнської культури як реґіонального різновиду росій‑
ської культури, скажімо, у випадку російських паня‑
нок, котрі одягалися в український народний костюм,
копіюючи улюблену актрису. Але існувало багато ін‑
ших неоднозначних прикладів, як-от відома російська
народна просвітниця Христина Алчевська. Вона наро‑
дилася в Україні, носила на свята українське вбрання,
у її школі часто співали українських пісень, та коли
радикальніше налаштований український письменник
і вчитель Борис Грінченко почав використовувати в її
школі українські підручники і навчати дітей україн‑
ської мови, вона одразу показала йому на двері48.
Іноді український народний костюм функціонував
як амбівалентний знак. Наприклад, багато сучасни‑
ків запам’ятали письменницю Олену Пчілку (Ольгу
Драгоманову-Косач) «завжди в чудовім народнім
одягу. Два покоління жінок користали з її багатого
збірника українських узорів, який потім став рарите‑
том»49. Проте в контексті соціяльної риторики украї‑
нофілів це могло виглядати дивно і скидатися на те,
що письменниця симпатизує сільським багатіям, які
одні могли дозволити дружинам такий одяг. У цьо‑
му випадку роль одягу як знака-функції суперечлива:
як вираження суспільних симпатій він має бути се‑
лянським, простим і звичайним, але як одяг літера‑
торки він повинен бути ще й мистецьки вишуканим.
34
Денотативний смисл цього знака бере гору над коно‑

тативним. Отже, українофіли одночасно послуговува‑
лися козацьким костюмом, простим народним одягом,
вбранням заможних селян і навіть соціяльно невизна‑
ченими квазінаціональними строями, причому часто
їх носили одні й ті самі люди. Це можна витлумачити
як доказ існування у цій спільноті єдиного, соціяльно
й історично недиференційованого коду, якщо услід за
Бартом розглядати одяг як код, а костюм як певне по‑
відомлення50.
Проте для Барта було очевидним, що святковий
одяг нерозривно пов’язаний з ідеєю гри: «У грі з пере‑
вдяганням одяг заміняє собою людину»51. Іноді украї‑
нофіли, особливо молодь, виражали свою національну
ідентичність через ігри, коли тіло людини опинялося
в центрі різноманітних народних і квазінародних об‑
рядів. Один з активних учасників українофільських
зібрань 1860‑х років пригадував:
Конечно, все посещавшие эти «вечорниці» обязаны
были, без исключения, быть в народных костюмах и
говорить по-малорусски; за каждое нарушение по‑
следнего условия взымался штраф, поступавший в
издательский фонд. Мы по-детски ловили друг дру‑
га и взымали штрафы при общем смехе. Угощения
на этих вечерах велись в складчину и все кушания и
напитки были национальные. В танцах допускались
из иностранных лишь полонез и кадриль, остальные
же танцы были народные: казачок, горлица, вальс-
казак и метелица52.
Цей опис дозволяє нам визначити соціяльну функ‑
цію такої гри. Вона мала багато спільного зі звичною
метою костюмованого дійства — сконструювати новий,
особливий соціяльний світ. У гру вступають задля чи‑
стого задоволення від творення цього світу і маніпулю‑
35
вання ним53. Усе це було доланням опозиції «метропо‑

лія — провінція», адже учасники зображали високе то‑
вариство, яке одягається в національні костюми та вті‑
шається прийняттями в «національному» стилі. Цікаво,
що російські нігілісти теж намагалися задавати тон на
тогочасних літературних і музичних вечірках, які були
найпопулярнішими формами спілкування інтеліґен‑
ції, аби поширити свою контркультуру. Для них це так
само виглядало своєрідною інтелектуальною грою54.
Не менше вражає і той факт, що навіть жандарми,
як свідчать архівні документи, часом сприймали укра‑
їнофільство як гру, вдавання. Про це свідчить, напри‑
клад, один зі звітів 1860 року:
Фаддей, старший сын помещика Рыльского, проводил
целые дни, работая в поле вместе с крестьянами: жал
рожь, косил сено, пахал и боронил и т. д. [...] Очень
часто, видя, как сильно устали крестьяне от работы,
он притворялся человеком, глубоко сочувствующим
их положению, приговаривая: «Ох, чтоб проклятым
господам было так же худо, как нам сейчас»55.
Цей молодий українофіл, зодягнутий у національ‑

не вбрання, був одночасно власником цих селян, адже
кріпосне право скасували тільки 1861 року.
Однак лише одиниці серед українофілів «зайшли»
в народ так глибоко. Дехто одружувався з сільськи‑
ми дівчатами і навіть жив багато років селянським
життям, як-от Борис Познанський, котрий, утім, за
кілька років перед тим, навчаючись в університеті, но‑
сив селянський одяг лише принагідно56. Цей випадок
показує, як мінялося значення народного одягу для
українофілів: для Познанського-студента він був ви‑
раженням ідеологічної позиції, а з погляду функціо‑
нального це був одяг святковий; згодом він став для
36
Познанського щоденним і тому втратив ідеологічне

значення. Денотативний смисл («це — селянський
одяг») узяв гору над конотативним («я — україно‑
філ»), функція перемогла знак.
Схожу, але не таку саму зміну смислу подибуємо у
спогадах відомої українофілки Софії Русової. Русова
згадувала, як 1881 року у київській в’язниці, де вона
сиділа, «один хлопець з нудьги (курсив мій. — С. Є.)
вишив своїй нареченій цілу українську сорочку...»57.
Мемуаристка не повідомляє, чи був цей товариш
українофілом. Її передусім цікавить процес надання
одягу ідеологічного значення або радше відсутність
такого процесу, бо з її погляду вишита національна со‑
рочка не мала для цього чоловіка значеннєвої конота‑
ції, адже вишивання було для нього не ідеологічним
актом, а просто способом згаяти час.
Смислову конотацію національного одягу як вира‑
ження українофільства й опозиційних настроїв добре
розумів і уряд. На початку 1860‑х років молодого панка
в українському селянському вбранні могли й заарешту‑
вати, як-от Амоса Свидницького 1865 року58. Проте жан‑
дарми й гадки не мали хапати селянина в такому самому
костюмі (який тут мав суто денотативне значення).
Один із найвідоміших українофілів, Володимир
Антонович узагальнив, як саме їхні супротивники
сприймали український одяг і традиції:
Они (українофіли. — С. Є.) кидаются в глаза
разными раздражающими светских людей мелоча‑
ми: костюмом, песнями, спектаклями и т. д. — все
эти мелочи носят на себе характер областной, му‑
жицкий и не приличны людям образованным.
Кажущаяся любовь к областным отличиям, должно
быть, есть не что иное, как сепаратизм, т. е. желание
политического отторжения Малороссии от России59.
37
Ми опиняємося у світі, де зіштовхуються взаємо

пов’язані бінарні опозиції: «високе товариство — про‑
стий народ», «лояльне — нелояльне» і, нарешті, «імпе‑
ріялізм — сепаратизм» (що вороги українського наці‑
онального відродження осмислюють як опозицію «ме‑
трополія — провінція»). На думку Марка Павлишина,
трактування колоніяльного як суто провінційного —
одна з головних рис колоніялізму в культурі60. Тіло
людини, вбране в той чи той одяг, перетворювалося на
своєрідне поле бою у цій боротьбі.
Особливий інтерес становить одна пригода, що тра‑
пилася під час поїздки імператора через Херсонську
губернію наприкінці 1870‑х років. На кожній станції
місцева влада мала за давнім звичаєм вітати царя хлі‑
бом-сіллю, які традиційно подавали на білому рушни‑
ку. Місцеві українофіли домоглися, щоб один такий
рушник було вишито українським національним орна‑
ментом, і справді пишалися цим фактом61. Традиційна
вишивка означала для українофілів тяглість націо‑
нального життя й осібність українського народу. Але
цар, очевидно, не зрозумів натяку: і для нього, і для
більшости сучасників вишитий рушник не мав якогось
незалежного значення і був лише елементом склад‑
нішого символу — «хліб-сіль на рушнику», головний
смисл якого полягав, ясна річ, у привітанні. Мало того,
українофіли з інших місцевостей, які не знали про по‑
дробиці підготовки й приховані плани організаторів,
могли витлумачити вітання хлібом і сіллю головного
душителя українського національного життя як ганеб‑
ну демонстрацію вірнопідданства. Справжня смислова
конотація цього знака була відомою, а відтак і реаль‑
ною лише для невеликої групи людей.
Їжа і напої теж мали для українофілів символічне
значення. Михайло Старицький у цитованому вище
38
уривку не описує, які саме страви і напої на зібран‑

нях українофільської молоді вважалися «національ‑
ними», але про це згадано в одному з листів Марка
Вовчка 1857 року:
Там і борщ гетьманський був, і вареники гречані,
мабуть, чи не гетьманські теж, бо ми, прості люди,
зроду не їли таких. [...] «Оце, — каже П[антелеймон]
А[лександрович Куліш], — краще од усіх смакує,
чую, що се борщ гетьманський»62.
Цей опис обіду в домі провінційного українофіла

демонструє складне плетиво смислових конотацій,
пов’язаних з їжею. Важко сказати, чи рецепт цього
борщу зберігся з часів Гетьманщини, чи справді геть‑
манам подавали такий, але очевидно, що він був смач‑
ний. Можливо, смаку йому, судячи зі слів Куліша, до‑
давала сама назва. Галушки теж вважалися їжею не
для «простих людей». Споживання всіх цих страв
мало для українофілів особливе символічне значен‑
ня — у цьому тривала кулінарна традиція колишньої
гетьманської еліти (або винайдена псевдоісторична
традиція з тим самим значенням).
Галушки навіть перетворилися на символ спе‑
цифічного різновиду українського патріотизму, так
званого «галушкового», який не мав політичного за‑
барвлення і боронив лише традиційну матеріяльну
культуру. Аполітичний «галушковий» патріотизм уже
в 1890‑х роках різко критикували представники ново‑
го, радикальнішого покоління українських активістів,
як-от Борис Грінченко і Павло Грабовський63. Але самі
по собі галушки, без згадок про гетьманів, були зви‑
чайною селянською їжею і не конче нагадували про
колишню незалежність України. Так само як у ви‑
падку з одягом, у їжі для українофілів зливаються дві
39
іпостасі українського національного міту — козацька

й селянська.
З одного боку, українські патріоти 1860–1890‑х
років демонстративно відкидали дорогу їжу і напої
(можливо, на знак неприйняття російського імпер‑
ського великосвітського життя), щоб нічим не від‑
різнятися від своєї «суто селянської» нації. Якось
дружина київського українофіла Людмила Мищенко,
яка вже побувала у Франції, підігріла перед вечерею
червоне вино, а один з гостей глузливо запитав, від‑
коли це в українофілів подають нагріте вино, і від‑
тоді вважав господиню «не досить демократичною»64.
«Демократичними» й «національними» були недороге
вино, пиво, а над усе горілка65. З другого боку, поїзд‑
ки Дніпром на човні «кашу варити»66 імітували радше
козацький, аніж селянський спосіб життя.
Їжа, як засвідчує модерна антропологія, — це важ‑
ливий спосіб виразити етнічну належність та культур‑
ну ідентичність людини67. Клод Леві-Строс показав,
що через такі грубі емпіричні категорії, як «сире» і
«готове», «свіже» і «гниле», «варене» і «смажене», мо‑
жуть передаватися складні абстрактні ідеї й символи.
Але нас цікавить передусім споживання їжі як певна
церемонія, адже ритуали, пов’язані з їжею, наприклад
тости за козацьку славу й українських селян, віді‑
гравали для українофілів важливу роль. Традиція за‑
стільних промов і тостів особливо утвердилася серед
українських патріотів з часів так званого «товариства
мочемордія» — компанії опозиційних інтелектуалів на
Полтавщині в 1840‑х роках, найвідомішим серед яких
був Тарас Шевченко. За обіднім столом і в приватному
листуванні між собою «мочеморди» вживали форми
звертання колишньої козацької старшини і барвистий
офіційний стиль гетьманської адміністрації68. Звісно,
40
все це можна витлумачити як пародію69. Але важлива

роль гри в діяльності українських патріотів зобов’язує
поміркувати над значенням навіть такої реконструкції
світу минулого (з усіма його нормами, традиціями і
зовнішніми атрибутами національної державности),
як театралізована презентація національної мітології.
Споживання певної їжі мало для українофілів ба‑
гато різних смислових конотацій, крім тих, про які
вже йшлося. Наприклад, пиття горілки під час тра‑
диційного паломництва на могилу Шевченка70 можна
інтерпретувати як алюзію на тризну, знак ностальгії
за часами «мочеморд» або демонстрацію єдности з
простим народом (чи то пак невідмінности від ньо‑
го). Водночас слід пам’ятати і про безпосередній де‑
нотативний смисл: горілка — це просто алкогольний
напій. Тут спостерігаємо феномен, описаний Роланом
Бартом, коли на певному рівні реальности відбуваєть‑
ся обмін між функцією і знаком: вибір їжі і напоїв, так
само як одягу, диктують і фізіологічна потреба, і їхній
семантичний статус71.
Звичайно, статус і символічне значення конкрет‑
ного харчу мінялися з плином часу. Предмет гордости
українофілів 1860‑х років, наприклад «смачні україн‑
ські галушки» з оповідань Олекси Стороженка, для
Агатангела Кримського і покоління 1890‑х років міг
перетворитися на ненависний символ вірнопідданства
престолу72. Іншу традиційну українську їжу, ковбасу,
оспівано в назві популярної музичної комедії Михайла
Старицького «Як ковбаса та чарка, то минеться й
сварка»73. Та навіть у літераторів-українофілів ковбаса
символізувала радше заможність, аніж етнічну належ‑
ність їдця. Це чітко видно на прикладі пристрасно‑
го монологу з оповідання Олександра Кониського «І
ми — люди!»:
41
— А чи кожний їсть ковбасу? — Ні! А чому ні?

Бо нема. А чому нема? Чому в одного дві ковбаси, а
в другого ні одної? Чом би не зробити так, щоб по‑
ділити ті ковбаси на всіх?..74
Недаремно інший герой цієї історії відповідає:

«Почав з ковбаси — на соціялізм зводиш»75.
Однак те, що українофіли могли собі дозволити з
одягом чи їжею, набагато складніше було практикува‑
ти стосовно дому чи помешкання. З цілого покоління
українофілів один тільки Борис Познанський відки‑
нув сам спосіб життя тогочасної інтеліґенції і багато
років прожив у селянській хаті з родичами дружини-
селянки, навіть працюючи в полі76. Але це не завадило
хаті стати ідеологічним символом української культу‑
ри й українськости взагалі. Наприклад, 1878 року в
Києві вийшов український переклад казок Андерсена з
ілюстраціями відомого художника Миколи Мурашка.
Про те, що українська культура увібрала ці казки,
свідчив одразу малюнок на обкладинці — українська
селянська родина читає книжку в хаті77.
Особливі сентименти викликали в українофілів і
старожитні будинки козацької старшини. Архітектор
Євген Червінський 1856 року спорудив для родини
заможних поміщиків-українофілів Ґалаґанів будинок
у селі Лебединці на зразок хат козацької старшини
ХVІІ–ХVІІІ сторіч. Важливо, що архітектор викорис‑
тав не окремі історичні мотиви, а майже достеменно
повторив у своєму проєкті справжню старшинську
хату78. Маєток Ґалаґанів виказує риси, притаманні
всім типам українофільського дискурсу, — щедре ци‑
тування й інтертекстуальність, але головне завдання
цього проєкту полягало в тому, щоб оживити мітоло‑
гізовану козацьку минувшину. Цього, як ми вже бачи‑
42
ли, не цуралися й українофіли селянсько-народниць‑

кої орієнтації. Найвпливовішому діячеві українського
національного відродження Тарасу Шевченку, якому
Ґалаґан «прочитал описание своего будынка, збудова‑
ного им в старом малороссийском вкусе», ідея сподо‑
балася: «Барская, но хорошая и достойная подража‑
ния затея»79. Відомо ще про один такий будинок. Його
звів 1868 року архітектор Олександр Ян для родини
українофілів Закревських, серед яких були й учасни‑
ки «товариства мочемордія»80. Ясна річ, така гра з уті‑
ленням національної мітології коштувала недешево.
Прикладом подібного сплаву цитат з минулого і
матеріяльної реальности сучасного слугують численні
аматорські й напіваматорські театральні вистави укра‑
їнофілів. Сценічний реквізит — домашнє начиння ко‑
зацьких часів — часто був не імітацією, а позичався з
багатої колекції Василя Тарновського: козацький одяг,
зброя, килими, посуд і навіть сідла81. На превеликий
жаль майбутніх дослідників, ніхто з аматорів-украї‑
нофілів не залишив спогадів про те, які почуття ви‑
кликали у театралів справжній козацький одяг, зброя,
начиння. Але можна сказати, що вони буквально за‑
глиблювалися в національний міт, занурюючи в нього
свої тіла.
Зрештою, українофіли не могли не замислюватися
над ідеальним фізичним типом українця. Зрозуміло,
що цей ідеал був туманним і для всіх різним. Спершу
вважали, що українська жіноча краса повинна нага‑
дувати образи з народних пісень: чорні брови, карі
очі, білі руки. Цьому ідеалу відведено помітне місце в
романтичній і епічній поезії Пантелеймона Куліша82.
Але наприкінці століття він перетворився на баналь‑
не літературне кліше й предмет глузування, як-от для
Агатангела Кримського:
43
Стороженко спершу справді отак був і чинив, отак

був і простував сією «благонамеренною» стежеч‑
кою та й із запалом оповідав українською мовою,
в рамках дозволених і одобрених цензурою, про
смачні галушки, про чорнобривих дівчат із повни‑
ми і білими руками, як пшеничне тісто, що як на
них козак подивиться, то йому «аж очі рогом по‑
лізуть»...83
Для видатного українського прозаїка 1870–1890‑х
років Івана Нечуя-Левицького теж не існувало яко‑
гось одного національного еталону краси. Наприклад,
уже в першому своєму оповіданні «Дві московки»
(1868) він змальовує два абсолютно різні жіночі типи:
повна блакитноока блондинка і темнокоса чорноока
дівчина, схожа на циганку. Про обох ідеться як про
гарних і вродливих українських дівчат84.
В українській літературі склався краще усталений
образ українського чоловіка, безперечно пов’язаний з
національним мітом. Дуже показовий словесний пор‑
трет молодого українофіла Павла Житецького, написа‑
ний його приятелем Василем Гнилосировим 1863 року:
Ото розумний юноша, статечний чоловік — аж любо
подивиться! Високий на стану, розлогий в плечах,
вус запорожський, обличчя — орлом, дивиться го‑
стро, балака поважно і розумно85.
Козацькі риси й паралель з орлом відсилають до

класичної образної системи українських народних пі‑
сень і романтичної літератури, де озброєного вершни‑
ка-козака часто порівнюють з цим могутнім птахом,
справжнім господарем безкрайого степу. Так само ти‑
повий образ високого кремезного чоловіка: він часто
зринає в поезії українофілів, коли йдеться про наці‑
ональну минувшину і треба підкреслити тему виро‑
44
дження народу після втрати незалежности та величні

образи предків. Михайло Старицький висловив це так:
Де народ був рослий, сильний,
І моторний, і прихильний,
Як сміхом, так і піснями, —
Там тепер слабі, понурі
Люди ледве носять шкури...
За лихими владарями!86
Тож не дивно, що позитивний герой української
народницької літератури нагадує Семена з оповіда‑
ння Олександра Кониського — «високого широко‑
плечого чоловіка літ зо сорок, з довгими чорними
вусами, котрі лізли йому за пазуху, у розхристану
сорочку»87. Довгі вуса — найвиразніша прикмета на‑
ціонального тіла, так само як вишита сорочка — на‑
ціонального одягу. Зазвичай вуса вважалися типово
«козацькими», але слід згадати й про іншу типово
«козацьку» рису — оселедець, як-от на знаменитій
картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа ту‑
рецькому султану». Іменник «оселедець» погано ри‑
мується, тому у віршах його часто заміняли прикмет‑
ником «чубатий»:
...Походжають в пишних шатах
Козаки чубаті.
Або інший приклад:
Ой коли б з тісної хати
Повставали ви, чубаті...88
Уявити українофіла, зазвичай середньої руки

службовця, з козацьким оселедцем на бритій голові,
ясна річ, важко. Скажімо, Борис Познанський мусив
давати пояснення поліції навіть з приводу такої неви‑
45
нної речі, як стрижка на селянський манер з виголе‑

ними скронями89. Вуса були прикметою не настільки
провокативною і лишалися в очах інтелектуалів най‑
легшим способом виразити українську національну
ідентичність. За спогадами сучасників, поет, драма‑
тург і відомий українофіл Михайло Старицький мав
довгі «українські вуса», які він постійно пригладжу‑
вав (чи не був такий жест своєрідним способом ак‑
туалізувати цей знак?)90. Найвідоміший літературний
приклад — оповідання Олекси Стороженка «Вуси»,
головний герой якого, змушений поголити свої вуса,
не може надалі вважати себе українцем:
Як глянув же я на себе в дзеркало, так батечки!..
Аж злякавсь, сам себе не пізнав, чорт батька зна на
кого й похожий; і рот кривий, і щоки позападали, і
ніс похнюпивсь, зовсім не я, а німець (курсив мій. —
С. Є.) Адам Іванович Фрік, що в Кремінчуці шльон‑
ку розбирає...91
Як і сам Стороженко, автобіографічний оповідач у

його творах має розкішні вуса. Завдяки своїй «україн‑
ській» зовнішності герой здобуває симпатії селян:
— Се наш постоялець, — сказав хазяїн діду, — той,
що я вам казав, уміє по-нашому.
— Де б то йому не вміть, — одказав дідуган, пиль‑
но на мене дивлячись, — хіба не бачите, яка в його
пика... настоящий козак-півник, біля боку віник!
Усі засміялись, і я з ними92.
Вуса Тараса Шевченка, поза сумнівом, були взі‑

рцем для цілих поколінь українських патріотів аж до
сьогодні. Після Шевченка «українськими» раз і наза‑
вжди вважалися густі вуса, які спускаються нижче лі‑
нії рота. Гадають, що основою цього образу став літо‑
46
графований портрет Шевченка, який разом з портре‑

тами й фотографіями інших українських літераторів
служив неодмінною прикрасою кабінету будь-якого
українофіла93. З 1850‑х років кольорова літографія ві‑
дігравала велику роль у формуванні національної сві‑
домости: і в Україні, і в інших країнах (наприклад, у
США)94. Винайдення кольорової літографії не лише
створило масовий ринок для образотворчого мисте‑
цтва, а й демократизувало його: дешеві літографії були
набагато доступнішими, ніж дорогі олійні портре‑
ти. Уже в 1860‑х роках художник Микола Мурашко
створив серію літографічних портретів Шевченка,
які користувалися великим попитом. У 1880‑х роках
широко розходилися недорогі гіпсові копії погруддя
Шевченка роботи скульптора Пармена Забіли95. Так
масова образотворча продукція працювала на утвер‑
дження й поширення українофільського ідеалу патрі‑
отичного й національного зовнішнього вигляду.
Нарешті, я хотів би проаналізувати образне розу‑
міння українофілами національної культури як тіла
або одягу для національного тіла. Таке розуміння по‑
бутувало в кількох площинах. По-перше, культурну
діяльність трактували як одягання народу. Молодий
українофіл в оповіданні Агатангела Кримського по‑
рівнює Шевченка з чоботарем:
...Вам дуже потрібний швець: духовний! Вам дуже
треба, щоб такий швець позалатував усеньке ваше
взуття, ваші чоботи та постоли!..96
Метафору одягання вживали навіть опоненти

українофілів, хоча й з метою поглузувати. Дописувач
газети «Киевлянин» 1882 року так порівняв сучас‑
ну йому українську музику й поезію: «Шуманъ и
Бетховенъ, одетые г. Лысенкомъ въ свитку и мережа‑
47
ную сорочку, очень похожи на Байрона и Мицкевича,

обутыхъ гг. Старицкимъ и Конисскимъ в «чоботы», а
то и другое очень смахивает на сапоги въ смятку»97.
Тут тіло уособлює саму культуру, як-от у наступному
уривку з Кониського. Колишній український патрі‑
от, навернувшись в офіційну ідеологію, спалює своє
«друге тіло»:
Зовсім що інше живцем лягати в домовину! Та як
лягати?.. Положити в неї не тіло своє, а минувши‑
ну свою; ховати не тіло, а дух свій, свої гадки, свій
символ, свого бога!.. І чутимеш на сих похоронах
не плач дітей, не вбивання дружини, а сміх і регіт
«благонамеренных» шпигів, злодіїв товстопузих.
Радіють вони: по-їхньому «воскрес чоловік», блуд‑
ний син «вернувся до отчого лона»... Як же їм не
веселитись! Як не радіти!.. Хіба се не муки! І сам ти
радієш з злодіями, ховаючи свою минувшину, сам
клянеш її, сам кидаєш на могилу її не землю святу, а
грязюку, багно, гній з свинушника і сам протикаєш
його святу могилу осиковим колком...98
Концепція культури як одягу для тіла нації або на‑

віть самого тіла нації випливала зі звичної для укра‑
їнофілів практики виражати національні моменти
через власне тіло. Ця концепція була для них психо‑
логічною компенсацією за колоніяльний статус укра‑
їнської культури. Її можна інтерпретувати як спробу
подолати опозицію «одягнуте — оголене», котру розу‑
міють як «гнобитель — пригноблений» або «колоніза‑
тор — колонізований».
Отже, і алегоричне, й фізичне тіло українофі‑
ла — це складний знак, сповнений смисловими ко‑
нотаціями. Співвідношення між символічним кодом
і національним мітом теж було непростим. Як пока‑
зав Клод Леві-Строс, не існує прямого співвідношен‑
48
ня (гомології) між мітом і ритуалом, — існує тільки

співвідношення «один до одного» між зовні різними
елементами обряду або між певними елементами об‑
ряду і певними елементами міту. Цей взаємозв’язок
очевидний, коли міт і ритуал розібрано на структурні
елементи99. Чоботи, шаровари, пояс і вуса українофіла
могли відповідати козацькій мітології, свита, зачіска
і капелюх — селянській, меблі в помешканні — стар‑
шинській, а їжа — народним традиціям простолюду.
Український патріот 1860–1890‑х років, антиколо‑
ніяльне тіло якого було ніби занурене в колоніяльну
культуру, намагався дати раду цій ситуації, розвива‑
ючи новий медія-код на основі певних знаків-функ‑
цій. Цей код використовувався для передачі нової,
об’єднувальної і конструктивної національної міто‑
логії. Втім, авдиторія була замалою, а її національна
свідомість заслабкою для того, щоб одразу сприйняти
цю мітологію. Її змогло засвоїти лише нове поколін‑
ня української інтеліґенції, яке сформувалося на по‑
чатку ХХ століття. Використовуючи нову соціяльну
інфраструктуру, що виникла після революції й ре‑
форм 1905 року, це покоління за допомогою системи
знаків, розвинутих українофілами, поширило націо‑
нальну мітологію і в такий спосіб заклало ґрунт для
подій 1917–1920 років, якими завершився цей етап
українського національного відродження.
49
2. Творення святині: українофіли і Шевченкова могила...
2. Творення святині:
українофіли і Шевченкова могила
в Каневі (1861–1900-ті роки)1
Як відомо, дати означення нації чи націона‑

лізму дуже непросто. У цій статті національна іден‑
тичність трактуватиметься як семіотична система, яку
поділяє певна спільнота, а націоналізм — як схиль‑
ність членів цієї спільноти зберігати основні зв’язки
або будову цієї системи. Моя мета — показати, що
могила найвидатнішого українського поета Тараса
Шевченка (1814–1861) в останній третині XIX століт‑
тя відігравала роль важливого символу в національній
семіотичній системі і в такий спосіб сприяла зміцнен‑
ню національної самосвідомости і єдности. Як місце
спочинку «батька нації» могила найкраще надавалася
до того, щоб посісти упривілейоване місце в націо‑
нальній семіотичній системі. По-перше, вона втілила
мітологічне уявлення про націю як товариство рівних
між собою братів і сестер зі спільним «батьком» над
ними. По-друге, Шевченкову могилу цілком навмис‑
не й свідомо перетворено на «національну святиню»,
адже протиставлення індивідуальної вмирущости ві‑
чному життю нації — один з основоположних склад‑
ників психологічних підвалин національної ідентич‑
51
ности. Цю статтю присвячено процесові конструюван‑

ня символів і ритуалів, пов’язаних з могилою поета,
процесові ідеологічного «означення» Шевченкового
поховання українськими патріотами в Російській ім‑
перії 1860–1900‑х років.
Мавзолеї і цвинтарі як особливі культурні просто‑
ри, що їх Фуко називає гетеротопіями, перебувають у
своєрідному стосунку до «дійсности». Це «дзеркаль‑
ні утопії» — реальні, але видозмінені місцини, які за‑
вдяки культурному конструюванню вступають в ірре‑
альні взаємини з часом і простором2. Таке культурне
конструювання є, власне, поминанням. У соціяльній
пам’яті поминальні обряди — ритуали — зосереджу‑
ють увагу на «основоположному наративі» певної
спільноти та покликані забезпечити в ній тяглість ко‑
лективної пам’яті. (Говорячи про ритуали, маємо на
увазі «впорядковану діяльність символічного харак‑
теру, що привертає увагу учасників до тих об’єктів
думок і почувань, які здаються їм особливо значущи‑
ми»3.) Цими діями спільнота як тягле в часі явище
вивищується над нетривкою одиничністю кожного з
її членів і забезпечує збереження колективної пам’яті
(або, іншими словами, спільної семіотичної системи).
Поминальні церемонії відтворюють наратив минулого
у формі ритуалу. Цей наратив подає історичні події
видозміненими до рівня сталих структур і залученими
до метафізичного теперішнього у вигляді таких істо‑
ричних констант, як боротьба, жертовність і перемога.
Та чи та конкретна особа зазвичай постає героєм або
пророком.
Пам’ятні місця завжди пов’язані з символікою.
Це не так живе особисте пригадування, як соціяльний
дискурс, у якому вибудовується «історія» й опосеред‑
ковано означається пам’ять як семіотична система.
52
Ця пам’ять постійно варіюється, і те саме відбувається

зі смислом пам’ятних місць. Історичний дискурс, но‑
сіями якого є liex de mémoire, за висловом П’єра Нора,
а також пам’ять, учленована в систему соціяльної
взаємодії окремих індивідів, химерним павутинням
сплітають докупи минуле й теперішнє соціяльних і
культурних практик. Акти поминання (вшанування,
церемонії) — це не стільки безпосереднє відображен‑
ня «реальної» колективної пам’яті, як соціяльно скон‑
струйований дискурс. У такій перспективі зв’язки між
колективною пам’яттю з її символічними моделями,
liex de mémoire, та історичною «реальністю» транс‑
формуються під впливом культурного і суспільного
дискурсу минулого й теперішнього. Як дійства акти
поминання відбивають і колективну пам’ять, якою
вона поставала в зображальних практиках минулого,
і соціяльний та культурний дискурс сучасности про
це минуле4.
Спільноти формуються шляхом ціннісного вибору
в межах індивідуальних ідентичностей (або, сказати б,
семіотичних систем), для яких колективна пам’ять —
найважливіший чинник становлення. У спробах
окреслити «націю» «основоположний наратив», уви‑
разнений зображальним характером liex de mémoire,
втілює історію, взяту індивідуально. Така «історія»
править за засадничий елемент у збереженні єдности
спільноти.
З огляду на важливість українських «святинь»
для національної ідентичности очевидно, що дотепе‑
рішня історіографія не приділила їм достатньої уваги.
В попередній статті я намагався показати, що риту‑
альні й символічні практики українських патріотів у
Російській імперії чітко відбивали двоїстий характер
модерного українського національного міту. Традиції,
53
закладені українофілами у 1860–1900 роках, засвід‑

чують символічне злиття двох парадигм українсько‑
го національного міту — козацької (яка охоплює
доведення історичної леґітимности) та селянської
(ближчої до модерної демократичної народности).
Сполучення цих двох ліній в українському націо‑
нальному міті вперше висвітлив Марко Павлишин у
статті про «Енеїду» Котляревського5. До XIX століття
Києво-Печерська лавра, заснована ще в XI столітті,
перетворилася на офіційну «всеросійську» святиню,
яку щороку відвідували сотні тисяч прочан. Так само
старовинний Софійський собор у Києві й інші церк‑
ви на той час уже міцно асоціювалися з офіційною
Російською Православною Церквою, яка славилася
своєю лояльністю до імперії й русифікаційними зу‑
силлями. А втім, українофіли іґнорували й такі важ‑
ливі національні liex de mémoire, як Аскольдова могила
в Києві чи руїни Золотих воріт (датовані XII століт‑
тям), символ київської слави й могутности.
Імовірно, селянсько-народницький складник на‑
ціонального міту унеможливлював створення святи‑
ні в міському середовищі (бо українські міста було
русифіковано), на відміну від сільського. Крім того,
важливою прикметою потрібної українцям національ‑
ної святині неодмінно мала бути її відмежованість від
Російської Православної Церкви, адже та — дарма що
спільна для українців і росіян — слугувала знаряддям
русифікації.
Зрештою, варто наголосити й на тому, що козаць‑
кий складник українського національного міту вже дав
українофілам історичне місце, сповнене національ‑
них, ба й націоналістичних, ремінісценцій — острів
Хортицю, одне з осідищ колишньої Запорозької Січі,
та Дніпровські пороги. Це місце, безперечно, було і
54
є важливим елементом семіотичної системи україн‑

ства, однак два суто прагматичні чинники завадили
йому в другій половині XIX сторіччя стати головною
українською святинею. По-перше, до появи величез‑
ної греблі Дніпровської гідроелектростанції, яку збу‑
дували у 1920‑х роках, дістатися водою острова й по‑
рогів було майже неможливо через ті ж таки пороги,
а суходільний шлях до них теж був незручним. По-
друге, цій історичній місцині бракувало оречевленос‑
ти: тут не було жодного знаку, пам’ятника чи будівлі,
здатних справити враження. Не вистачало, сказати б,
доречного об’єкта для вияву патріотичної відданости.
Зрештою, хоча серед націоналістично налаштованої
інтеліґенції Хортиця й пороги мали певний резонанс,
для селян вони ніколи не були місцем паломництва.
Традицію паломництва до всеукраїнської святині ще
тільки належало виробити.
Святинею, яка втілила возз’єднання обох склад‑
ників національного міту, стала Шевченкова мо‑
гила. У ній народницька харизма поета селянської
нації поєднувалася з потужним історичним обра‑
зом, узятим з козацької давнини й оспіваним са‑
мим Шевченком, — могилою, козацьким курганом.
Це сполучення узасаднило статус Шевченкової мо‑
гили як центральної ланки в семіотичній системі
українства.
Шевченко помер у Санкт-Петербурзі 26 лютого
(10 березня за новим стилем) 1861 року. Його друзі
й члени петербурзької української громади вже тоді
усвідомлювали, що поетова могила може стати місцем
паломництва щонайменше для національно свідомої
інтеліґенції. У своїй знаменитій поетично висловленій
останній волі («Заповіт», 1845) Шевченко бажав бути
похованим на горі над Дніпром:
55
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
У промові на Шевченковому похороні в Санкт-

Петербурзі Пантелеймон Куліш від імені всіх україн‑
ців пообіцяв виконати останню волю поета:
Бажав єси Тарасе, щоб тебе поховали над Дніпром-
славутом6: ти ж бо його любив і малював, і голосно
прославив. Маємо в Бозі надію, що й се твоє ба‑
жання виконаємо. Будеш лежати, Тарасе, на рідній
Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його
ім’я з своїм ім’ям навіки з’єдночив…7
Від самого початку було кілька пропозицій, де в

Україні поховати Шевченка. Найбільше відомостей
про це містить стаття в місячнику «Основа» 1861 року.
З неї довідуємося, що одразу по смерті Шевченка гру‑
па українських діячів з Києва надіслала до Санкт-
Петербурга телеграму з пропозицією перевезти тіло
поета в Україну власним коштом і поховати його в
Києві. Один молодий поміщик з Чернігівської губер‑
нії запропонував поховати Шевченка у своєму маєтку
і «насыпать над ним, по древнему народному обычаю,
високу могилу»8. У листі від 9 березня 1861 року до
Марії Гоголь, матері Миколи Гоголя, Пантелеймон
Куліш повідомляє: «Киевляне просят перевезти его
прах в Украину, принимая на себя все издержки; а
здесь тоже собрано более тысячи р. ср. для той же
цели»9.
56
Тим часом ще ввечері 26 лютого 1861 року, в

день Шевченкової смерти, його друзі й шануваль‑
ники в Петербурзі зібралися на квартирі Михайла
Лазаревського домовитися про організацію похорону
та невідкладні поминальні заходи. Вони склали пере‑
лік починів, серед них і такі, що їх на той час ніяк
не можна було здійснити (заснувати школу, універси‑
тетську стипендію і нагороду в ім’я Шевченка тощо).
З-поміж дев’яти їхніх ухвал особливий інтерес для
нас становлять перша, друга й остання: було вирішено
тіло Шевченка перевезти в Україну, поставити йому
пам’ятник і щороку відвідувати його могилу10.
Остання постанова свідчить, що ці діячі й гадки не
мали, яку роль поетова могила відіграватиме в май‑
бутньому, ба навіть побоювалися, що за відсутности
цілеспрямованого вшанування сучасники можуть не
звернути на неї уваги, адже сам по собі символ ще
нічого не значить. Індивідууми творять, пов’язують і
використовують символи для вираження й передачі
свого досвіду, надаючи їм у цьому процесі значень, ді‑
япазон яких великою мірою залежить від методів усус‑
пільнення: промов, ритуалів, словників тощо. Усе, що
стосується усуспільнення за допомогою закріплених
символів, стосується й творення символів. Символи
набувають значення як способи подачі моделей досві‑
ду. Шевченкові послідовники надавали величезного
значення його смерті (й могилі) відповідно до того
значення, яке прагнули надати власному життю. Так
поетова могила стала одним із центральних символів
у семіотичній системі національної ідентичности мо‑
дерного українця.
Уже саме перевезення домовини з тілом поета в
Україну неабияк сприяло зміцненню національної са‑
мосвідомости українців, яке супроводжувало утвер‑
57
дження культу Шевченка. У багатьох містах і селах

труну зустрічали багатолюдні процесії, правилися па‑
нахиди. У Києві на мосту люди розпрягли коней і са‑
мотужки привезли катафалк на правий берег11.
За свідченням першого Шевченкового біографа
Михайла Чалого, місце поховання поета було пред‑
метом тривалого листування між українськими ді‑
ячами Києва й Санкт-Петербурга. Кияни вимагали
поховати Шевченка на «християнському кладовищі»
в Києві, а не на високому березі Дніпра десь поза міс‑
том. Пропонувалися два престижні київські цвинтарі:
у Видубицькому монастирі або на Аскольдовій моги‑
лі — обидва на дніпровських кручах. Насамкінець ки‑
яни обрали не такий пишний цвинтар, зате на багато
вищій київській горі Щекавиці, де поетова могила на‑
певне була б помітною і в прямому, і в переносному
сенсі. Нібито брат (насправді аж троюрідний брат)
поета Варфоломій Шевченко, не сповістивши про це
петербурзьку громаду, домовився про копання моги‑
ли й виготовлення великого хреста на Щекавицькому
кладовищі12.
Схоже, згоди стосовно місця поховання поета на
момент прибуття труни з його тілом до Києва ще
не було. Чвари між киянами й членами петербурзь‑
кої громади, які вже приїхали на похорон, одразу ж
спливли нагору, і домовину залишили на ніч у най‑
ближчій церкві. Очевидно, петербурзькі українці пе‑
реважили киян інтелектом і авторитетом: Шевченко
провів у Петербурзі останні роки, і їхня думка врешті-
решт перемогла. Вирішальну роль у цьому відіграв ху‑
дожник Григорій Честахівський, котрий чітко розумів
усі символічні й мітологічні наслідки, які могло мати
розташування Шевченкової могили. Він наголошував,
що був біля поета в останні хвилини його життя (піз‑
58
ніше доведено, що це неправда), і заявляв, що на запи‑

тання, де він хотів би бути похованим, Кобзар нібито
відповів: «У Каневі». На думку членів Петербурзької
громади, Шевченко мав на увазі Чернечу гору біля
Канева, де він колись хотів збудувати хату13.
8 травня пароплав з тілом поета прибув до Чер
нечої гори, вдало розташованої над Дніпром нижче від
Києва за кілька годин плавби. На цвинтарі біля місце‑
вої церкви вже чекала викопана могила. Честахівський
знову запротестував, заявивши від імені Петербурзької
громади, що Шевченко має бути похований на іншо‑
му пагорбі, віддалік церкви й місцевого цвинтаря, і
знову його думка переважила14. Врешті-решт Кобзаря
поховали на Чернечій горі біля Канева, на високому
правому березі Дніпра.
Гробарі правили непомірно високу ціну (100 кар‑
бованців), тож київська й петербурзька інтеліґенція
разом з поетовими родичами викопали могилу влас‑
норуч. Більше двох місяців після похорону, коли в
Каневі вже не залишалося нікого з Шевченкових дру‑
зів і рідних, Честахівський за допомогою місцевих се‑
лян насипáв над могилою широкий і довгий земляний
курган метрів три заввишки. Могилу обклали камін‑
ням, а в головах поставили високий дерев’яний хрест.
Процес спорудження Шевченкової могили кілька ра‑
зів фотографували. У цьому можна вбачати непрямий
доказ уваги Честахівського до символічних аспектів
зведення могили, адже фотографування в провінцій‑
ній Україні 1861 року не було поширеною практикою.
Збереглися окремі характерні народницькі світлини,
як-от «Селяни насипають Шевченкову могилу»15.
Отже, настав час братися до наступного завдан‑
ня — надати могилі сенсу національного символу та
зробити цей сенс спільним надбанням або ж, іншими
59
словами, перетворити могилу на національну святи‑

ню. Цю роботу розпочав той-таки Честахівський. У
листі про похорон від 20 червня 1861 року він писав:
Я йшов з людом, розсказував їм, що оце за чоло‑
вік Тарас, просив їх, щоб вони не звали его паном,
а звали батьком Тарасом. …Так ось чого люд коло
мене роєм ходив: ему хотілось слова, а я не ску‑
пився на цей товар. Тараса скрізь приймали то за
полковника, то за генерала. «Люде добрі! Бог зна,
за віщо оце од вас така зневага на простого крепака
Тараса» — як грім тріщало в ушах хрещеного люду.
…бо він був усім діткам України батько і кохав усіх
однаково…16
Як бачимо, спочатку навіть місцеві селяни не зна‑
ли, кого поховано біля Канева. За словами Честа
хівського, першими Шевченкову могилу відвідали
білоруси, які сплавляли Дніпром ліс. Зрозуміло, що
вони оглянули місце просто з цікавости. Пізніше
з’явилися пасажири пароплавів (канівська пристань
була за якихось 500 метрів від поетової могили), серед
них офіцери, службовці, студенти, пані й панночки.
Дехто з них, безперечно, знав Шевченкові вірші, проте
могила досі була радше цікавинкою для подорожніх,
аніж місцем паломництва. Мало-помалу почали при‑
їздити групи священиків і селян з навколишніх сіл,
здебільшого по неділях і святах17. Вони, мабуть, і були
першими свідомими відвідувачами могили україн‑
ського національного поета. На жаль, про їхні мотиви
чи про їхні враження нічого не відомо (книгу для гос‑
тей завели аж 1897 року).
З 12 травня і до початку серпня Честахівський
жив у слобідці за дві з половиною верстви від могили
і постійно спілкувався з місцевими селянами. Пізніше,
в ході офіційного слідства, він заперечував будь-який
60
політичний чи націоналістичний зміст цих розмов,

хоча визнав, що читав і пояснював селянам «Кобзаря»
та розповсюджував серед них твори Шевченка, Куліша,
Квітки-Основ’яненка й інших українських письменни‑
ків, надруковані окремими книжечками українською
мовою в друкарні Куліша в Санкт-Петербурзі18.
Матеріяли слідства викривають аґітаційну ді‑
яльність Честахівського і його мітотворчі намагання.
Вирізнити правдиву інформацію серед сили різно‑
манітних чуток, зафіксованих слідством, непросто,
але це захоплива вправа з деконструювання системи
символів й ірраціональних уявлень, породжених не‑
хитрою пропаґандою.
1. «В предместьи г. Канева есть крестьянин му‑
зыкант Гриць, о котором говорят, будто он воскрес
после 16 лет смерти»; «его считают быть внуком
Гонты или Железняка»19. Честахівський, про якого
йдеться в цих чутках, справді народився в селянській
сім’ї, але 1861 року працював службовцем середньо‑
го ранґу в Санкт-Петербурзі. Був він художником, а
не музикантом. Ідея воскресіння Честахівського через
шістнадцять років після смерти, ймовірно, ґрунтується
на його розповідях селянам про власне духовне
відродження, пробудження української національної
самосвідомости. Тема смерти й воскресіння взагалі
характерна для таких оповідей. Поголос про те, що
Честахівський — онук Ґонти чи Залізняка, виник, оче‑
видно, внаслідок буквального тлумачення селянами
ще якоїсь метафори.
2. «Стали рассказывать, что Шевченко не умер, а
живет и не перестает думать о дорогой Малороссии
и со временем подаст знак к действиям малороссов;
что в могиле его находятся ножи и что скоро насту‑
пит Тарасова ночь, в которую будут резать панов и
61
ляхов». «…носится молва, что Честаховский успел

убедить простой народ, будто бы в могилу вложено не
тело Шевченки, а ножи, которые присланы для про‑
изведения резни и получения таким образом простому
народу полной свободы». «Есть розыски о спрятанных
в могиле над прахом Шевченка священных ножах, для
совершения всеобщего истребления панов, попов и
всех людей в тонких жупанах с большими воротника‑
ми, о неисчисленном множестве козаков, рассыпанных
по всей Украине от Хортицы до Тамани — по всему
Запорожью понад Днепром и в других странах; — они
соберутся в Канев совершать то, что проповедовал
“отец Тарас” (Шевченко)»20.
Тут химерно переплітаються мотиви Шевченкових
поем «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» (персонажа Тараса
Трясила ототожнено з самим Шевченком, а тему освя‑
чених ножів у «Гайдамаках» сприйнято цілком серйоз‑
но) з коментарями Честахівського та його спробами
пояснити національну й історичну єдність українських
земель. (Слідство встановило, що Честахівський тлу‑
мачив селянам твори Шевченка, а найбільше поши‑
рював серед них поему «Тарасова ніч».) Теми нібито
померлого, а насправді живого «батька» та людсько‑
го тіла, яке перетворюється на зброю, мають безліч
паралелей у мітології різних народів. Однак у цьому
випадку вони свідчать не про свідоме запозичення, а
про засадничу подібність мітотворчих структур і сим‑
волічного мислення.
3. «Тело Шевченка погребено столь торжествен‑
но, восторг для него возбужден с таким искусством и
такою ревностию, что народ толпами собирался на его
могиле, идущие на богомолье в Киев люди приходят
здесь, по дороге, как [к] священному месту: почитают
Шевченка, как бы народным пророком своим, и каж‑
62
дое слово его заветом для народа». «…некоторые из

бывших крестьян и крестьянок убеждены, что через
действия Тараса Шевченка они получили свободу и
получат вскорости еще лучшую волю, а другие покло‑
нялись праху Шевченко, объясняя, что он святой пре‑
подобник, й если бы не был преподобный, то его тело
из Петербурга не привозили бы»21.
Описаний вище новий культ створили україно‑
філи, які зумисне і щиро пропаґували «безсмертя»
«батька Тараса». Народне ж підґрунтя цього нового
культу підготувала, без сумніву, багатовікова тради‑
ція вшанування місцевих святих та паломництва до
місцевих святинь. Семіотична система релігійности
справді дуже нагадує семіотичну систему національ‑
ної ідентичности, і творення символів в обох системах
відбувається за тими самими законами.
Шевченковій могилі судилося стати не просто міс‑
цевою святинею, а загальнонаціональним символом
єднання. Просто кажучи, 1861 року в Каневі почався
процес перетворення селян на українців. Саме пер‑
спектива національного усвідомлення селян (та, беру‑
чи ширше, їхнє спрямування на боротьбу за соціяльне
визволення) лякала місцевих польських поміщиків.
Вони навіть просили владників розрити могилу (най‑
радикальніший шлях руйнування міту!) і показати
селянам, що ножів у ній немає22. Та й сама влада сер‑
йозно поставилася до загрози народного повстання:
у Каневі розквартирували ескадрон 37-го Донського
козацького полку, Честахівського змусили виїхати з
України назад до Санкт-Петербурга, кількох селян за‑
арештували23.
Варфоломій Шевченко офіційно зобов’язався до‑
глядати за могилою. Щоб пришвидшити бюрократичні
процеси, він назвався братом Тараса Шевченка, відтак
63
його відповідальність належним чином задокументува‑

ли. Земля, на якій поховали поета, належала канівській
міській управі, і Варфоломій Шевченко попросив про‑
дати йому півдесятини (трохи більше півгектара), але
прохання відхилили. Лише в грудні 1869 року після три‑
валого листування з Міністерством внутрішніх справ і
київським генерал-губернатором йому дозволили орен‑
дувати 1200 сажнів (0,55 га) довкола могили з умовою
посадити сад та обнести курган парканом24. Однак ого‑
рожу поставити не вдалося через брак коштів.
Отож на могилі нічого не робилося аж до почат‑
ку 1880‑х років. Коли видатний український пись‑
менник Іван Нечуй-Левицький відвідав могилу в
грудні 1880 року, вона вже поросла травою й кущами:
«Під хрестом земля дуже втоптана. На хресті, скільки
можна досягти руками, повирізувані прізвища турис‑
тів, побувавших на могилі. Але негода й неублаган‑
ний час постирали ті надписи, як і саму білу фарбу
з хреста»25. Інший відвідувач, російський письменник
Ніколай Лєсков, писав у серпні 1882 року: «Я бываю
в Каневе почти каждый год… Могила посещается по-
стоянно, и то, что она очень осыпалась, происходит
именно от того, что она не позабыта. …простые души,
которые так понимал и горячо любил Шевченко, вле‑
кутся сюда неодолимою потребностию “посумовати з
батьком”»26.
Урешті-решт природна руйнація недоглянутої мо‑
гили сягнула апогею: восени 1882 року дерев’яний
хрест підгнив і завалився. Видатний український
діяч і письменник Михайло Старицький побував на
могилі у жовтні 1882 року, а після поїздки написав
стривоженого й розгніваного вірша «На роковини
Шевченку»:
64
За Каневом, на горах, аж на чолі,

Де унизу Дніпро щось гомонить, —
Могила єсть; її дощі поволі
Розмили вкрай, дубовий хрест лежить;
І щовесни з гори рвуть хвилі глину,
Обвалюють у воду береги,
Щоб вирвати в недбальців домовину
Й на дні сховать останки дорогі…27
Як істинний народник Старицький дійшов висно‑

вку, що тільки прості люди щиро любили Шевченка:
«А темний люд і поночі простує / На гору ту, де му‑
ченика тлін»28.
У квітні 1883 року Варфоломій Шевченко звер‑
нувся до можновладців з проханням дозволити впо‑
рядкувати могилу. Дозвіл йому дали тільки після того,
як начальник місцевої поліції переконався, що могила
справді потребує реставрації, та пообіцяв київському
генерал-губернаторові особисто простежити за тим,
щоб не допустити маніфестацій29. Українські активіс‑
ти розпочали кампанію збору коштів на оновлення
могили. Провели невідкладні земляні роботи, поста‑
вили хату наглядача, на київському чавуноливарному
заводі Термена замовили чавунний хрест і огорожу
для могили. Однак того року впорядкування моги‑
ли не завершили, бо генерал-губернатор несподівано
наклав арешт на хрест через викарбувану на ньому
Шевченкову строфу:
Свою Україну любіть,
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.
Табличку зняли, і в липні 1884 року хрест нарешті
поставили на могилі. По закінченні реставраційних
65
робіт члени Київської громади замовили поминальну

службу. Місцева влада, боячись «малоросійських ма‑
ніфестацій» під час відправи, знову попросила гене‑
рал-губернатора розташувати в Каневі ескадрон дон‑
ських козаків30.
Протягом 1883–1933 років могилу поета доглядав
житель Канева Іван Ядловський. Він насадив довко‑
ла фруктових дерев, а на схилах Тарасової (Чернечої)
гори висадив кущі й клени, щоб запобігти весняно‑
му розмиванню ґрунтів та обвалам. У своїй хатинці
сторожа він облаштував кімнату, яку почали нази‑
вати Тарасовою світлицею. Там була велика копія
Шевченкового портрета роботи Іллі Рєпіна, а на столі
завжди лежав «Кобзар». Важливіше те, що Ядловський
збирав і переказував різні історії про життя і смерть
поета31, підтримуючи в такий спосіб духовність (сим‑
волізм) цього місця.
Після реставрації могили 1884 року її відвідували
дедалі частіше на підтвердження національної свідо‑
мости. Іван Білик, брат Панаса Мирного, 1886 року
змалював і зовнішній вигляд могили, і її славу:
Могила Шевченка представляет необыкновенную
насыпь в величину древних могил доисторического
периода. Громадный курган — вот Тарасова могила,
на которой высокий крест еще издали напоминает
проезжающим по Днепру о месте упокоения славно‑
го «Кобзаря» Украйны. Могила эта стала любимым
местом посещения не только проезжих, но и
местных жителей — мещан, крестьян, богомольцев.
По количеству стежок, ведущих на эту могилу, дей‑
ствительно можно сказать, что «к ней не зарастет
народная тропа»…32
По смерті Варфоломія Шевченка піклування
про могилу офіційно перейшло до редколегії журна‑
66
лу «Киевская старина», яка репрезентувала, по суті,

Київську громаду, що формально зареєструватися не
могла.
У 1880–1890‑х роках на Тарасовій горі реґулярно
бувала українська інтеліґенція. Докладний опис моги‑
ли залишили два уславлені письменники, Іван Нечуй-
Левицький (1880) і Михайло Коцюбинський (1890).
Обидва тексти можна розглядати на тлі націоналіс‑
тичного й народницького дискурсів.
Нарис Нечуя-Левицького про Шевченкову мо‑
гилу опубліковано 1881 року в літературному аль‑
манасі «Луна». Це довгий і детальний опис дороги
до могили й самої місцини, вельми типовий для сти‑
лю цього автора, та спроба художнього осмислення
культу Шевченкової могили: «Ми стали в головах
Шевченка і самі наші голови схилились… Близина
останків великого чоловіка має великий, невимов‑
ний вплив на людське серце. Великі люди говорять
до живих через землю з домовини»33. Тон нарису
гіркий — це не піднесений і чистий смуток, а радше
зневіра і розпач:
Не тиха задуманість, не поетична мрія про історич‑
ну минувшість, про давнину повіває своїм крилом
над могилою Шевченка; ні! Щось важке лягає на
серце і душить його, як те каміння, що лежить на
його могилі. …Туга розлилася над цим дивним кра‑
єм, як невидима річка горя34.
То була загальнопоширена метафора у тогочас‑

них письменників-народників, стурбованих умовами
життя простих людей, переважно селян, і соціяльною
нерівністю та гнобленням. Утім, поміж двома зацито‑
ваними вище уривками маємо й означення Шевченка
як «справжнього сина нещасної України». Це дозво‑
67
ляє припускати інші конотації символу: «річка горя» =

національне гноблення українців у Російській імперії.
Щось подібне можна сказати і про нарис Михайла
Коцюбинського з такою самою назвою, написаний
для галицького українського молодіжного журналу
«Дзвінок». Хоча автор мав репутацію естета й імпресі‑
оніста, у нарисі знаходимо всі традиційні кліше пропа‑
ґандистського народницько-патріотичного стилю: «дід
Славута», «біленькі хати», «кучеряві садки», «межи
високими вербами дзюрчить струмочок», «золоте
сонечко» тощо35. Ішлося, по суті, про загальновиз‑
нані знаки національної семіотичної системи. Як і в
Нечуя-Левицького, нарис Коцюбинського сповнений
атмосферою журби: «Сум важким каменем налягає на
серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадаєш, хто
тут похований…»36. І так само, як у Нечуя-Левицького,
величні картини Дніпра та його схилів у поєднанні
з цією скорботою творять мітологічну картину чистої
природи (читай: нації), охопленої глибоким смутком
(читай: гнобленням).
Наприкінці 1880‑х років на могилі Шевченка побу‑
вала молода Леся Українка. Портрет поета в Тарасовій
світлиці вона прикрасила рушником, на якому влас‑
норуч вишила його рядки: «Думи мої, думи мої, лихо
мені з вами» та «Любіте, брати мої, Україну любіте»37.
Десятки років цей рушник і ці слова на ньому були
невилучною частиною складного символічного ви‑
твору — знака під назвою «Шевченкова могила». Цей
напис оприявнив те, на що раніше тільки натякало‑
ся: поетова могила набула значення символу україн‑
ської національної ідентичности, а в певному сенсі й
самої України. Варто згадати й те, що в поетичному
світі Шевченка могила має конотативне значення на-
шої слави — це місце, де «козацька воля» спочиває.
68
По суті, вона символізує українське минуле в націо‑

налістичному міті. У вірші «Розрита могила» це слово
вочевидь означає саму Україну38. Отже, послідовники
Шевченка реінтерпретували створений ним поетич‑
ний міт України та відвели поетові і його могилі роль
важливих структурних елементів у цьому міті. Це, ма‑
буть, і має на увазі Григорій Грабович, стверджуючи,
що Шевченка «вже не можна відділити від створеного
ним міфу»39.
Книга для гостей, розпочата у червні 1897 року, за‑
свідчує, що композитор Микола Лисенко відвідував
Шевченкову могилу 5 червня 1897 року, 6 серпня
1898 року і пізніше майже щоліта; драматург Михайло
Кро пивницький побував тут 12 червня 1898 року,
письменниця Ольга Кобилянська — 16 серпня 1899 ро
ку40. Остання відвідувачка особливо прикметна, бо
жила на Буковині в Австро-Угорській імперії. Її візит
виказує, що могила поета здобула визнання серед
українських патріотів Галичини й Буковини як загаль‑
нонаціональний символ та найголовніше місце для ви‑
яву своєї національної ідентичности й вірности націо‑
налістичним ідеалам. На початку XX сторіччя могилу
відвідали кілька українців з-поміж членів австро-угор‑
ського парламенту, серед них Олександер Барвінський
та професор Степан Смаль-Стоцький, а також чільний
галицький художник Іван Труш і знаний галицький
письменник-модерніст Василь Стефаник41.
Проте головними творцями національної святи‑
ні були все-таки українофіли в Російській імперії.
За спогадами сина, Микола Лисенко відвідував моги‑
лу щороку. Його паломництво мало всі прикмети скон‑
струйованого ритуалу. Родину композитора зазвичай
супроводжували Старицькі, Косачі, інші українські
інтеліґенти, літератори, Лисенкові студенти, учасники
69
заснованого ним хору. Велика група патріотичної ін‑

теліґенції пливла до Канева орендованим пароплавом,
співаючи пісень на Шевченкові вірші. Потім вони в
повній тиші виходили на Тарасову (Чернечу) гору і
стояли в задумі перед могилою42. В організованому
Лисенком паломництві 1909 року взяли участь понад
сто осіб43.
У книгах для гостей Шевченкової могили про‑
тягом 1897–1916 років зафіксовано майже 150 тис.
людей44. Ці книги — унікальне джерело для вивчення
фактичного процесу кристалізації й вияву національ‑
ної самосвідомости. Дослідивши їх, літературознавець
Василь Костенко сформулював кілька спільних мо‑
ментів, для нас дуже важливих. По-перше, відвідувачі
здебільшого звертаються до Шевченка як до живого,
іноді ставлять йому запитання і відповідають від його
імені. По-друге, до Шевченка звертаються переваж‑
но «батьку», часто «Отче» і навіть «наш Отче». По-
третє, хоча багато записів зроблено ледь письменними
людьми (за словами Костенка, більшість відвідувачів
становили селяни і робітники), могилу реґулярно від‑
відувала київська інтеліґенція та щороку студенти-
українці, випускники Київського й Петербурзького
університетів, котрі приїздили сюди одразу після уро‑
чистого випуску45.
Отже, є всі підстави стверджувати, що на по‑
чатку XX століття могила Шевченка вже стала ви‑
знаною загальнонаціональною святинею і символом
«українства». Вона вабила до себе простих людей
(найімовірніше, навчених грамоти селян та дрібних
службовців) як місце спочинку «батька нації», а мо‑
лоду націоналістично налаштовану інтеліґенцію — як
священне місце, де можна присягнути на вірність на‑
ціональній справі. Принаймні так самі відвідувачі за‑
70
звичай тлумачили мету свого паломництва. Можна

сказати, що проща до Шевченкової могили була най‑
ефективнішим способом утвердити й підтримати (чи
актуалізувати) центральну роль цього символу в ін‑
дивідуальному сприйнятті національної семіотичної
системи кожною людиною та його місця в індивіду‑
альній ієрархії вартостей.
Перечитавши першу книгу відвідувачів, пред‑
ставник нової ґенерації політично активних україн‑
ців Федір Матушевський 1903 року підсумував свої
враження. Особливо критично він поставився до ко‑
ротких примітивних записів на зразок «Був на моги‑
лі рідного батька свого Тараса щирий українець» та
російського відповідника «Посетил могилу батька
Украины поклонник истый украинец», підписаних
власними іменами46. Ці записи Матушевський потрак‑
тував як банальні загальні місця. Насправді це баналь‑
ності величезної історичної ваги, адже вони засвідчу‑
ють індивідуальну національну ідентичність у ситуа‑
ції, коли українська національність не була офіційно
визнаною чи занесеною до імперських анкет перепису
населення і розглядалася лише як «малоросійський»
різновид «російського народу». І саме у книзі гостей
Шевченкової могили люди мали нагоду заявити, що
вони українці (у багатьох випадках, може, вперше).
Невдоволений усталеною практикою відзначан‑
ня Шевченкових роковин, яку започаткувало старше
покоління українофілів, Матушевський хотів надати
«глибоко просвітницького характеру» паломництву
до поетової могили. Він запропонував поставити
пам’ятник Шевченкові та заснувати при ньому музей
і книгарню47.
Шевченкова могила, створена й «означена» укра‑
їнофілами як національний символ у 1860–1880‑х
71
роках, стала в Російській імперії місцем народжен‑

ня нового українського політичного націоналіз‑
му. Влітку 1891 року четверо студентів: Іван Липа,
Микола Байздренко, Михайло Базкевич і Віталій
Боровик — відвідали Тарасову гору. Багато років по
тому Липа згадував: «…саме там ми вирішили заснува‑
ти таємне українське політичне товариство, і на честь
поета й місця, де ця ідея народилася, ми назвали його
Братерством тарасівців»48.
Братство тарасівців — перша українська органі‑
зація, яка відкрито боронила політичну незалежність
України, зародок українських політичних партій у
Російській імперії, які постали на початку XX століт‑
тя49. Із заснуванням братства Шевченкова могила по‑
чала набирати значення, а отже, й перетворюватися на
символ політичного націоналізму.
Саме через цей політичний символізм царат прямо
й непрямо чинив опір пошануванню Шевченка, зокре‑
ма встановленню пам’ятника в Києві. На п’ятдесяті
роковини смерти поета (1911) і соту річницю його
народження (1914) на могилі виставили поліцейську
варту, щоб запобігти «українським маніфестаціям»
(фото 1914 року, на якому озброєні поліцейські сидять
біля могили, не раз передруковувалося)50.
Наступна доля Шевченкової могили добре ві‑
дома. Після революції 1917 року з неї прибрали
хрест, а 1923 року поставили тимчасовий пам’ятник.
У 1939 році відкрили помпезні пам’ятники поету в
Києві і на могилі. Протягом 1960–1980‑х років пер‑
ший із них став улюбленим місцем зустрічі україн‑
ських дисидентів. Натомість останній, як і розташо‑
ваний поряд музей-заповідник, виконував лише роль
туристичної принади, дедалі більше підупадаючи як
національна святиня. У часи, коли спроби пропаґу‑
72
вати націоналістичні ідеї жорстоко придушувалися,

Шевченкова могила втратила більшу частину свого
«українського» символічного сенсу. В семіотичній
системі «радянського соціялістичного суспільства»
роль цього символу була зовсім інакшою — допоміж‑
ною і маловажливою.
Отож не випадково українські радикальні наці‑
оналісти в 1990‑х роках висунули офіційну вимогу
відновити «первісний вигляд» цього «майже святого
місця»51. Звісно, під «первісним» мався на увазі той,
що був 1917 року, а не 1861-го чи 1863-го. Для них
«первісний наратив» Шевченкової могили як осо‑
бливого культурного місця, покликаного синтезувати
національну ідентичність, тобто як чільного символу
в семіотичній системі українства, що його створили
українофіли у 1860–1890‑х роках, потребував реакту‑
алізації, адже його втрата загрожувала цілій будові на‑
ціональної семіотичної системи.
73
3. Великий наратив і його розриви...
3. Великий наратив і його розриви:

Україна в російських підручниках
з історії та уявленні українських
студентів (1830–1900-ті роки)1
Вихідний пункт цього розділу — супереч‑

ність між двома поширеними уявленнями. З одного
боку, добре відомо, що гімназійні підручники з істо‑
рії в Російській імперії прищеплювали й заохочували
російський патріотизм, ба навіть шовінізм, і вірність
царю. З другого боку, мало хто заперечуватиме, що
у 1830–1910‑х роках царські гімназії закінчили тисячі
молодих українців, чиє бачення національної історії
кардинально відрізнялося від звичайної схеми «всеро‑
сійської» історії.
Щоб пояснити цю очевидну колізію, пропоную
піти двома шляхами. Перший — подивитися, що в
основних шкільних підручниках Російської імперії
писалося про Україну й українців, які в них були вну‑
трішні невідповідності й прогалини. Другий — узяв‑
ши спогади відомих українських діячів, спробувати
зрозуміти, як саме учні сприймали (чи не сприймали)
викладене в підручниках і що ще впливало на їхні по‑
гляди на українську історію.
75
Тексти і прогалини
Значення освіти в процесі соціялізації і
формування ідентичности людини — річ очевидна.
Французький філософ-марксист Луї Альтюсер навіть
заявляв, що школа — головний ідеологічний апарат
буржуазної держави — замінила релігію, яка викону‑
вала цю роль у феодальній державі2. Застосовувати
категорії феодалізму і капіталізму до східноевропей‑
ської історії кінця ХІХ століття — справа дуже непев‑
на, але освіта безперечно відігравала головну роль у
прищепленні населенню почуття «громадянства» чи
то пак «підданства»3.
Більшість дослідників називають уроки історії
одним із найважливіших інструментів соціялізації й
ідеологічної індоктринації в сучасному світі та при‑
писують їм особливу роль у формуванні патріотичних
почуттів. Мабуть, найдокладніше проаналізовані сю‑
жети — це роль початкової й середньої освіти у роз‑
витку південнослов’янського, німецького і фінського
націоналізму, а також британського та французького
расизму4.
Існує низка важливих розвідок про те, як у книж‑
ках з історії Росії було представлено неросійські на‑
ціональності5, але конкретно про підручники ХІХ сто‑
річчя досі, на жаль, нічого не публікувалося. У цін‑
ному дослідженні Стівена Величенка про російську,
польську й українську інтерпретації історії України
шкільні підручники згадано лише побіжно6. Загалом
питання про те, як російські імперські підручники
змальовували історію українських етнічних земель,
ще не здобуло уваги, на яку воно заслуговує.
Основу всеохопної і наукової «звичайної схеми»
російської історії заклала, як відомо, «История госу‑
76
дарства Российского» (12 томів, 1818–1824) Ніколая

Карамзіна. Суть карамзінської схеми, яку пізніше
розвивали й утверджували Ніколай Устрялов, Сєр
ґей Соловйов, Васілій Ключевський та інші, така.
Російська історія починається з київської доби, а всі
східнослов’янські племена називаються «славянами
российскими»7. Політичним центром «государства
российского» пізніше стали Володимир і Суздаль, по‑
тім Москва, згодом Санкт-Петербург. Так забезпечува‑
лася тяглість російської історії і єдність «російського»
народу. Російська історія загалом ототожнювалася з
історією монархії і держави. Карамзін сповідував ди‑
настичний підхід, який застарів уже на момент вихо‑
ду його «Історії» (хоча в карамзінському викладі його
підсилював проґресивний історицизм ХІХ століття)8.
Опус маґнум Карамзіна почав виходити 1818 року,
одразу після наполеонівських воєн, коли в Росії вже
ширилися нові національні й ліберальні ідеї. Карамзін
не згадав у своїй праці нових понять «нація» і «ле‑
ґітимність»9, запроваджених філософами-романтика‑
ми, але, як переконливо показав Дейвід Сондерс, сам
факт виходу його «Історії», чутливої до національного
питання, породив тривалу дискусію довкола означен‑
ня «російська народність»10. Одним із наслідків цієї
дискусії стала поява 1839 року першого замовленого
і схваленого владою шкільного підручника з історії,
що його написав Ніколай Устрялов11. І йому, і всім
наступним авторам уже довелося зважати і якоюсь
мірою підлаштовуватися під нове розуміння нації як
об’єднання людей, ґрунтованого на спільності мови і
культури.
Робін Колінґвуд в «Ідеї історії» проникливо від‑
значив: «...не тільки висновки історичної думки втра‑
чають актуальність на момент, коли вони потрапляють
77
до підручника. Те саме відбувається з основними за‑

садами історичного мислення...»12. Перші дискусії про
народність і суть національної історії почалися в Росії
ще в 1820‑х роках, перші згадки про них з’явилися в
підручниках лише у 1840‑х, а відкрито обговорювати їх
на сторінках шкільних книжок почали лише в 1860‑х.
Сам Карамзін не написав підручника, скористав‑
шись своєю дванадцятитомною «Історією», яка мала
шалену популярність. Це зробив Іван Кайданов, ав‑
тор кількох шкільних підручників на основі праць
Карамзіна, найвідоміший серед них — «Начертание
истории государства Российского» (п’ять перевидань
за п’ять років, 1829–1834)13. Слідом за Карамзіним
Кайданов уважав державу Ярослава Мудрого спадщи‑
ною російських царів і тому виправдовував боротьбу
за її «повернення». Прикметно, що лінґвістичний, тоб‑
то етнічний, і навіть релігійний зв’язок між східними
слов’янами мав для Кайданова, як і для Карамзіна,
другорядне значення. Очевидно, саме за цим підруч‑
ником вивчали в школі історію східних слов’ян такі
видатні українські історики, як Куліш і Костомаров.
Те, що Карамзін не згадував про існування інших
східних слов’ян, крім росіян, і не брав до уваги нове
розуміння нації, було очевидним недоліком уже для
його сучасників. Скажімо, саме за ці вади критику‑
вав Карамзіна російський історик Ніколай Устрялов14.
Підхід останнього до історії українських земель має
для нас величезне значення, адже Устрялов написав
перший офіційно схвалений підручник з російської іс‑
торії, який мав на меті показати «єдність польської,
литовської і російської історії» та довести «російський
характер» південнозахідного краю імперії15. В інших
своїх працях Устрялов доводив потребу створити
«прагматичну історію Росії», наголошував «історичну
78
єдність» східних слов’ян та заперечував польські пре‑

тензії на українські й білоруські землі16.
Очевидно, що підхід Устрялова вже зазнав впливу
нового розуміння нації і суверенітету — їх утіленням і
носієм є народ, а не правителі. У своєму знаменитому
підручнику «Начертание русской истории для учебных
заведений» (1839) він використовує російський тер‑
мін «народность», коли йдеться про російський харак‑
тер «западной Руси», тобто Правобережної України і
Білорусі, наприклад, описує «усилія Польскаго прави‑
тельства уничтожить народность въ западной Руси»17.
Поняття «Русская земля» і «Россія» Устрялов вжи‑
ває як синоніми вже в розділах про давньокиївську
державу. Він заперечує звичну практику переходити
після 1169 року до історії Володимиро-Суздальського
й Московського князівств і заявляє, що Велике кня‑
зівство Литовське теж було «російською» державою.
«Сліянію» двох частин російської нації завадило «слу‑
чайное обстоятельство» — встановлення польської
влади в Україні і Білорусі, а «главнымъ явленіемъ
Исторіи Русскаго царства было постоянное развитіе
мысли о необходимости возстановить Русскую землю
въ техъ пределахъ, которые имела она при Ярославе и
около трехъ вековъ после него»18.
В контексті «збирання російських земель» Ус
трялов більш-менш детально викладає українську іс‑
торію ХVІ–ХVІІ століть. Він враховує нове поняття
нації, але не наголошує його, іноді навіть іґнорує, від‑
даючи перевагу династичним і територіяльним арґу‑
ментам, або висловлює непрямо. Ось як він, скажімо,
пояснює причини Переяславської угоди, не акценту‑
ючи поняття народности: цар Алєксєй Міхайлович
«понималъ необходимость и возможность возстано‑
вить Русскую землю в древнихъ ея пределахъ и кон‑
79
чить вековой споръ Россіи съ Польшею за Литовское

княжество соединеніемъ всехъ трехъ державъ въ одно
государство»19. Таку саму непослідовність бачимо і
в рядках про те, що з укладенням Бахчисарайського
миру 1681 року «кончилась 27-летняя война за
Малороссію»20.
Однак головна проблема з новим поняттям на‑
ції полягала не так у непослідовному вживанні його,
як у тому, що автори не звертали належної уваги
на національні, тобто мовні й культурні, відміннос‑
ті між росіянами й українцями. Оце концептуальне
«ретушування» —характерна риса так званого по‑
няття «офіційної народности», тобто ідеології ро‑
сійського націоналізму й монархізму, що їх з 1830‑х
років почали пропаґувати під вивіскою нового по‑
няття нації21. Справді, Устрялов мислив переважно
в старих династичних і територіяльних рамках. Він
сприймав «Малоросію» як географічний та історич‑
ний термін з минулого, але послідовно називав насе‑
лення Малоросії «росіянами» або «православними».
Врешті-решт, періодизація історії за «правліннями»
довершує враження застарілости устряловського
наративу. Тому я схиляюся до висновку, що книж‑
ка Устрялова була механічною реакцією, а не зміс‑
товною відповіддю на нову ідею нації. Вона не могла
задовольнити інтереси чи розвіяти сумніви школя‑
рів 1850‑х років, як-от Драгоманов і Антонович.
Дати раду з існуванням у російській історії мало‑
росіян, які дещо відрізнялися від росіян в етнічному
плані, спробував Дмітрій Іловайський, автор без пере‑
більшення найвпливовішого підручника з історії, яким
користувалися від 1860‑х до 1910‑х років. Успіх його
книжки підважує той факт, що вже у 1870–1880‑х ро‑
ках фраза «викладати історію за Іловайським» пере‑
80
творилася на ідіому й означала примітивне вірнопід‑

данство та російський шовінізм22.
Іловайський написав три великі підручники з ро‑
сійської історії. Перший, для молодшого шкільного
віку, поєднує історію Росії з загальним оглядом світо‑
вої історії. Другий, для учнів середніх класів, — по‑
просту розширений варіянт попередньої історії Росії.
Третій, призначений для старшокласників, — це вже
новий і зовсім інший огляд російської історії, набагато
детальніший і складніший23.
Дуже цікаво простежити, як змінюється матері‑
ял про Україну й українців у підручниках для різ‑
ного віку. У книжці для наймолодших і середнього
віку школярів безпосередньо про ідею народности
Іловайський не пише. Усіх східних слов’ян він нази‑
ває «славяне» і «русскіе», терміни «Русь» і «Россія»
вживає як синоніми, наприклад, до складу поль‑
сько-литовського королівства входила «Югозападная
Россія», а вже в назві наступного розділу фігурують
«Польша и Югозападная Русь (1569–1683)»24. «Ма
лая Русь» у нього лежала «по обеимъ сторонамъ
средняго Днепра», але населяли її «русскіе» або
«русский народъ»25. У книжці не йшлося про етніч‑
ну різницю чи спорідненість росіян і українців, ба й
про етнічність узагалі, тому одиноким поясненням
метафізичного бажання українців «присоединиться к
Московскому государству» могла бути релігія: «Тогда
гетманъ и все козацкіе старшины обратились къ еди‑
новерному Московскому царю и просили его принять
Малороссію въ свое подданство»26. Одні й ті самі укра‑
їнські землі Іловайський без жодних пояснень називає
то «Малороссія», то «Украйна». Скажімо, 1654 року
«царь отправилъ посольство на Украйну для отобранія
присяги», а на початку ХVІІІ століття Мазепа «хотелъ
81
опять воротить Малороссію в польское подданство»27.

Тобто перші два підручники Іловайського — це не‑
хитре, переважно династичне й релігійне пояснення
східнослов’янської історії.
Набагато складнішу картину демонструє підруч‑
ник для старшокласників «Краткие очерки русской ис‑
тории: курс старшего возраста». У вступі Іловайський
відзначив етнічні особливості українців, які він зіґно‑
рував у перших двох книжках, але тут-таки не на їхню
користь пов’язав національний характер з невдачами
державотворення:
Довольно теплый климатъ и богатые пласты черно‑
зема... способствовали развитію преимущественно
земледельческаго быта въ населеніи Южнорусскомъ
или Малорусскомъ; близкое соседство степей и хищ‑
ныхъ ордъ не благопріятствовало тамъ утвержденію
прочнаго государственнаго порядка и успехамъ граж‑
данственности. Между темъ, Великорусское племя,
занявшее страну съ климатомъ довольно суровымъ,
...выработало предпріимчивый, энергическій харак‑
теръ и способность къ разносторонней деятельно‑
сти. Здесь выросъ и окрепъ нашъ государственный
порядокъ28.
Після цього випаду Іловайський і словом не зга‑
дує про етнічні відмінності українців. Куди більше
уваги він приділяє «Малоросії», причому помітно
плутаючись у термінології, і не без причини. На по‑
чатку розділу «Западная Русь въ ХVI и первой по‑
ловине XVII века» школярі дізнавалися, що «южная
половина Приднепровья получила названіе Украйны
или Малой Руси (княжества: Кіевское, Черниговское
и часть Северскаго)»29. Далі на півтори сотні сторінок
не було й натяку, що назви «Малороссія» й «Украйна»
мають різне значення. Однак про сербських колоніс‑
82
тів Іловайський повідомляє, що вони селилися «на

границахъ Украйны (около верховьевъ Ингула)»30, зсу‑
ваючи кордони «Украйны» на південний схід. Слідом
не забарилася й «експансія» в західному напрямку.
Цілком у дусі офіційної риторики Іловайський заявляв,
що анексія наприкінці ХVІІІ століття українських і бі‑
лоруських земель, які входили до складу Польщі, озна‑
чала «возвращеніе Западно-Русскихъ областей»31, і
тут-таки не вагаючись називав новоздобуті території
Україною. Скажімо, повстання гайдамаків 1768 року,
яке охопило Київське, Брацлавське і Подільське во‑
єводства, розгорілося, в термінології Іловайського,
«на Заднепровской Украйне», а Залізняка повстанці
проголосили «украинскимъ гетманомъ»32. «Україна» в
підручнику Іловайського збігалася з реальними укра‑
їнськими етнічними територіями в межах Російської
імперії. Хоча сам автор не визнавав існування тери‑
торіяльно цілісної країни, яку населяє окремий етнос
українців, його наратив імпліцитно оприявнює катего‑
рію нації, ґрунтовану на селянській мові і культурі. І
ця неявно вживана категорія нації підривала головну
засаду схеми Іловайського — природність імперської
структури, яка знала лише адміністративний, а не ет‑
нонаціональний поділ.
Іловайський не згадує етнічну спорідненість як
причину «присоединенія Малой Россіи» до Москви.
Натомість він уживає термін «малороссійскій воп
росъ», який Росія вирішувала силою зброї проти су‑
сідів. Дієвим «окончаніемъ малороссійскаго вопроса»
став Бахчисарайський мир (1681) між Московією й
Османською імперією33. Ближче до кінця ХVІІІ сто‑
ліття і «Малороссія», і «Украйна» щезають зі сторінок
книжки: вони «не могли долее сохранять свое отдель‑
ное устройство», а «Запорожье очутилось посреди
83
русскихъ областей»34. Зникнення їх із тексту цілком

природне, адже Іловайський не визнавав етнічну єд‑
ність українських земель і мусив розглядати їх як низ‑
ку окремих російських губерній.
Описуючи Україну у ХІХ столітті, автор волів ужи‑
вати евфемізми, як-от «южные хлебородные области
имперіи»35. Розповідь Іловайського про недавню ін‑
вентарну реформу 1847–1848 років на Правобережній
Україні чудово виказує, як він розумів концепцію на‑
ціональности. За його словами, «инвентарныя положе‑
нія» в Київській, Подільській і Волинській губерніях
мали на меті «оградить сельское населеніе, русское и
по большей части православное, отъ угнетенія польско-
католическимъ дворянствомъ»36. Насправді переважну
більшість селян на Правобережній Україні у ХІХ сто‑
літті становили українці, які вперто послуговувалися
українською мовою. Немає підстав говорити про по‑
вноцінну українську національну ідентичність у той
час, але з 1850‑х років в освічених колах Правобережної
України точилися палкі дискусії про належність цих
україномовних селян до модерної російської, польської
чи української нації з відповідними «високими» куль‑
турами і літературними мовами. Дисонанс між мовчан‑
ням підручника і жвавими дискусіями інтеліґенції до‑
вкола національної проблеми в Україні міг заохочувати
школярів читати підручник «навпаки».
Книжка Іловайського заслужила на таку велику
увагу тому, що вона добрих півстоліття (1860–1910-ті
роки) була основним підручником з історії у школах
Російської імперії. Сєрґей Южаков, оглядаючи шкіль‑
ні підручники з історії наприкінці ХІХ століття, за‑
являв, що статус книжки Іловайського захитався вже
у 1870–1880‑х роках37. Проте нові архівні розшуки
свідчать про інше. Іріна Бабич з’ясувала, що 1894 року
84
вчений комітет Міністерства народної освіти відзначав

панування, але не монополію, Іловайського серед авто‑
рів підручників з російської історії38. І лише 1913 року
опитування вчителів показало поступовий перехід від
Іловайського до Іванова і Єлпатьєвського та далі до
Платонова39.
Це означає також, що підручник Сєрґея Соловйова
«Учебная книга русской истории», який часто згаду‑
ють лише завдяки прізвищу автора, котрий написав
монументальну 29-томну «Історію Росії», у середніх
школах майже не використовували. Сам Іловайський
багато запозичував у Соловйова, а його «скорочена»
версія «Історії Росії» відповідала імперській ідеології
краще, ніж підручник самого Соловйова.
Власне, там, де йдеться про Україну, підручник Со
ловйова не кращий за книжку Іловайського. Соловйов
припускав етнічну єдність, навіть однаковість схід‑
них слов’ян і вживав як синоніми терміни «славяне»,
«русскіе» та «народ Русскій»40. Українські землі після
ХІІІ століття він називав «юго-западной Россіей»41.
Мало того, Соловйов не визнавав етнічної осібнос‑
ти «юго-западного» населення, хоча іноді давав анек‑
дотичні натяки на це. Наприклад, описуючи поїздку
князя Данила Галицького до золотоординського хана,
Соловйов дозволив собі «ліричний відступ»: «Тяжко
было южному князю, въ которомъ разсудительность не
преобладала надъ чувствами, какъ у северныхъ князей,
...унижаться предъ степнымъ варваромъ»42.
Соловйов не вважав за потрібне пояснювати ет‑
нічну спорідненість українців і росіян, для нього на‑
селення українських земель — це «православные рус‑
скіе люди»43, котрі «желали» приєднатися до Росії
через конфлікт з поляками, у якому «ненависть со‑
словная соединилась съ ненавистію религіозною»44.
85
Серед усіх авторів російських підручників Соловйов

подає чи не найдокладніший опис Переяславської уго‑
ди 1654 року з розлогими цитатами й цілими доку‑
ментами, як-от промова Хмельницького чи текст при‑
сяги45. Поза тим, він малює українську історію в дусі й
манері Іловайського, хіба що після середини ХVІІ сто‑
ліття наводить ще менше подробиць. Зрештою, питан‑
ня національности Соловйов навіть не чіпає.
У цьому сенсі згадані вчителями в опитуван‑
ні 1913 року праці Константіна Іванова і Константіна
Єлпатьєвського46 як заміна книжкам Іловайського за‑
слуговують на ще меншу увагу. Вони зовсім іґнорують
етнічні відмінності між східними слов’янами і повто‑
рюють традиційну схему, за якою українці в усі істо‑
ричні часи — «православный русскій народъ».
Третій підручник, який, згідно з даними Міні
стерства народної освіти, врешті-решт заступив текст
Іловайського, містить дещо складнішу інтерпретацію.
«Учебник русской истории» Сєрґея Платонова не від‑
хиляється від традиції, називаючи східних слов’ян
«русскими славянами» і просто «русскими»47. Втім,
Платонов уникає й назви «Россія», коли йдеться про
історію до ХVІІІ століття, а вживає історично корек‑
тні терміни «Русь», «Кіевская Русь», «Юго-Западная
Русь»48. Означення «русскій» у його розповіді про цю
добу походить радше від Русі, ніж від Росії, напри‑
клад, «две трети всехъ земель Гедимина были русски‑
ми землями»49.
Проте історично виваженіший і тонший підхід
не спонукав Платонова розглянути етнічну осібність
українців. Угоду 1654 року та російсько-польську ві‑
йну він інтерпретує цілком традиційно: «Предметомъ
борьбы была Малороссія — Польскіе владенія на
среднемъ Днепре, въ которыхъ русское населеніе
86
отложилось отъ Польши и само пожелало соединить‑

ся с православной Москвою»50.
Існувало ще кілька «нетрадиційних» підручників
з російської історії, виданих переважно на початку
ХХ століття, які знайомили школярів з іншим бачен‑
ням української історії. В дусі ліберальних і автоно‑
містських тенденцій часу Вєнєдікт Мякотін розглядав
«Малороссію» після 1654 року як фактично незалеж‑
ну державу, об’єднану з Росією династичним союзом, і
як перший приклад автономії в новій російській істо‑
рії51. Підручник Олександри Єфименко, першої жінки
в українській історичній науці, також розвиває авто‑
номістський підхід, що передбачає національну осіб‑
ність українців52. Російський історик-марксист Міхаїл
Покровський сповідував інші погляди на історію Росії
і підкреслював роль соціяльно-економічних чинни‑
ків. На його думку, Переяславська угода походить від
бажання козаків захистити свої права дрібних земле
власників, що їх утискали польські маґнати, натомість
у Росії ХVІІ століття ці права ймовірно захищалися
краще53.
Але всі ці «нетрадиційні» підручники відіграва‑
ли ефемерну роль, бо ними користувалося крихітне
число гімназій лише кілька років перед революці‑
єю 1917 року. Типовий шкільний підручник і далі до‑
тримувався «традиційної схеми» російської історії.
Вчителі й учні
Досі йшлося про зміст самих підручників,
але є підстави припускати, що не всі учні беззасте‑
режно і повністю сприймали цей зміст, адже багато
українських патріотів винесли з російських гімназій
87
цілком інший погляд на історію. Мало того, всі на‑

уковці, які замислювалися над ідеєю окремого укра‑
їнського історичного процесу та сформулювали її, —
Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло
Грушевський, Вячеслав Липинський54 — були випус‑
книками класичних гімназій, найбільш доктринер‑
ського різновиду російської школи, головним завдан‑
ням якого було готувати кадри для бюрократичного
апарату імперії. Багато українських діячів працювали
вчителями в школах і, як побачимо далі, часто викла‑
дали саме історію Росії.
Як же тоді вони стали свідомими українцями?
Як виникала українська інтелектуальна еліта, від‑
творювала себе і передавала національну історичну
пам’ять наступним поколінням? Моє попереднє при‑
пущення — лінійна модель комунікації, коли сиґнал
просто передається одержувачу, — не описує реальний
стан речей у школах імперії. Свідомість учнів — це не
чиста дошка, і вчитель не завжди був лояльним пе‑
редавачем офіційно схвалених ідей. Зрозуміти, яких
трансформацій зазнавала офіційна історіографія на
шкільному уроці, допоможуть спогади українських
діячів, які навчалися в російських школах у 1830–
1900‑х роках.
Двоє мемуаристів, Куліш і Костомаров, років з
двадцяти почали викладати в школі, а згодом стали
відомими істориками. Прикметно, що вивчення росій‑
ської історії в гімназії, судячи з їхніх автобіографій,
майже не вплинуло на становлення їхнього світо‑
гляду. Пантелеймон Куліш (1819–1897) згадує роки
навчання в чернігівській гімназії від третьої особи:
«Историю Кайданова (не було тоді кращої) вивчивъ
усю на память, а про що ні спита учитель — вінъ такъ
и відріже тимъ високопарнимъ складомъ, що теперъ
88
сміхъ тількі зъ ёго»55. Куліш знав, як сподобатися вчи‑

телям, але на його світогляд і, зокрема, бачення істо‑
рії України вплинули зовсім інші джерела, передусім
збірка українських народних пісень і дум Михайла
Максимовича 1834 року в Москві56. Куліш випадко‑
во надибав її в бакалійній крамниці, і вона стала для
нього «первою надъ усіма иншими». Він навіть читав
її вголос однокласникам у гімназії, особливо історич‑
ні пісні «про “Сомка Мушкета”, про “Коновченка”,
про “Озівських братів”, про “Хмельницького й Бара
баша”»57.
У 1840‑х роках Куліш працював шкільним вчи‑
телем у Луцьку, Києві й Рівному, водночас писав іс‑
торичні романи «Михайло Чарнышенко...» і «Чорна
рада» та збирав матеріяли для «Записок о Южной
Руси» (2 томи, 1856–1857). Тоді ж таки він написав
«Повесть об украинском народе» (1846) — романтич‑
ний огляд української історії в народницькому дусі,
який помітно відрізнявся від офіційної історичної схе‑
ми і призначався для дітей старшого віку58. Зважаючи
на інтерес Куліша до історії, дивно, що в його загалом
самохвальній автобіографії немає згадок про вчителю‑
вання, хоча писав він її у порівняно ліберальні часи
(1867) та ще й надрукував за кордоном, у львівській
«Правді». Чи намагався Куліш розповісти своїм учням
про історію України інакше?
Немає відповіді на це питання і в автобіогра‑
фії іншого видатного українського діяча Миколи
Костомарова (1817–1885). Описуючи роки у воро‑
незькій гімназії, він розкритикував викладання там ро‑
сійської мови й літератури, природознавства, світової
історії, грецької, французької і німецької, але жодним
словом не обмовився про історію Росії. Поворотним
моментом у житті Костомарова стало навчання в
89
Харківському університеті, коли до його рук уперше

потрапили «Малороссийские песни» Максимовича
(1827) та «Запорожская старина» (1833–1838) Ізмаїла
Срезневського59. В університеті на нього надзвичай‑
но вплинув професор світової історії Міхаїл Лунін,
який навчався в Німеччині, а от лекції Петра Гулака-
Артемовського з історії Росії відзначалися «пустым
риторством и напыщенностью»60.
У 1840‑х роках Костомаров викладав історію в рів‑
ненській гімназії, а потім, коли вже уславився як істо‑
рик України й автор романтичних україномовних ві‑
ршів, — у Першій київській гімназії. В «Автобіографії»
він докладно описав свої дослідницькі поїздки Право
бережною Україною, коло спілкування і навіть участь
у Кирило-Методіївському братстві, але нічого не ска‑
зав про свій викладацький досвід61.
На відродження національних почуттів першого
покоління українських патріотів вплинула романтична
концепція нації. Вони познайомилися з нею завдяки
працям фольклористів, які теж пропонували альтерна‑
тивне (спершу суто мітопоетичне) бачення української
історії. Це покоління не мало готової інфраструктури у
вигляді українських культурних кіл чи політичних ор‑
ганізацій, до яких можна було вступити, — воно самé
мало їх створити. Втім, з огляду на суворі адміністра‑
тивні рамки, у яких опинилися Куліш і Костомаров, у
класній кімнаті вони навряд чи були великими ради‑
калами. Найімовірніше, вони дотримувалися офіційної
лінії підручника, а в позакласний час використовували
народні пісні, які вплинули на їхній власний світогляд,
щоб познайомити своїх учнів з новою концепцією нації
та іншою візією української минувшини.
Шкільна пора другого покоління українських ді‑
ячів, котрі народилися близько 1840 року, припала
90
на ліберальні 1850-ті, але й вони в мемуарах майже

не згадують про уроки російської історії. Михайло
Драгоманов (1841–1895) ще в молодших класах двічі
перечитав дванадцятитомник Карамзіна й «Историю
Малой России» Бантиша-Каменського, але про ви‑
кладання російської історії в полтавській гімназії він
змовчав. Зі спогадів випливає, що Драгоманов любив
латину й давньоримську історію, захоплювався вчи‑
телем історії Олександром Строніним, але не ясно,
викладав Стронін ще й російську історію чи тільки
світову. Уроки історії Строніна описано в подробицях:
Я был в 5 классе, когда... попал под влияние нового
учителя истории, который давал мне читать Герцена
и вместе с тем наставлял, что для того, чтоб упро‑
чить в себе гуманные и либеральные идеи, надо мно‑
го учиться и читать на иностранных языках истори‑
ческие и политические сочинения, так как, говорил
он, на русском языке правительство может, если
захочет, запретить всю литературу. С некоторыми
товарищами я стал читать выходивших тогда в пе‑
реводе Шлоссера («Ист[орию] ХVІІІ в.»), Маколея,
Прескота и в оригиналах — Гизо, стал учиться по-
немецки. Мы основали рукописный журнал, кото‑
рого я был редактором.
...Очень я благодарен и гимназии, в которой
мне посчастливилось попасть: [на] ...3) прекрасного
учителя истории, который преподал нам курс но‑
вой истории до самого 1859 г. (до итальянской во‑
йны), разъяснив нам фактично смысл реформации,
англ[ийской] и голландской революции, философии
ХVІІІ в., принципа либерализма и национальностей,
наконец социализма (по поводу 1848 г.)...62
Ці ідеї, не конче виразно проукраїнські, мали, звіс‑

но, небагато спільного з офіційною схемою Устрялова/
91
Іловайського. Цікаво, що Драгоманов, який згодом став

доцентом античної історії в Київському університеті,
безкоштовно викладав російську історію в Тимчасовій
педагогічній школі в Києві у 1862–1863 роках.
Радикальні і патріотично налаштовані студенти тих
років прагнули скористатися цією школою для аґітації
майбутніх вчителів63. На жаль, Драгоманов не описав
докладніше, як він там викладав історію Росії.
Його сучасник Володимир Антонович (1834–
1908), у майбутньому професор російської історії в
Київському університеті, теж не згадує про цей пред‑
мет у своєму гімназійному курсі64. Антонович зізна‑
ється, що в юності вирішальний вплив на становлення
його світогляду мала французька література, зокрема
твори Монтеск’є, Руссо, Вольтера й інших енциклопе‑
дистів. Він ріс у польському культурному середовищі
і зроду не чув ні Шевченкових віршів, ні про Кирило-
Методіївське братство, хоча захоплювався польською
романтичною козакофільською літературою (романа‑
ми Міхала Чайковського)65. Саме завдяки знайомству
зі світовою історією і західними демократичними іде‑
ями він відкрив для себе українську націю:
Став я придумувати, як на своєму ґрунті примі‑
нити загальні принципи теоретичної демократії.
Оказалось, що демократичний елемент в краю — це
селяни. ...Ясно було, що селяни складають народ‑
ність осібну. ...Притулюючи слабі знання про укра‑
їнство до загальної демократичної французької тео‑
рії, я одкрив сам собою українство66.
Хай там за якими підручниками вивчав Антонович

російську історію, видатним українським істориком і
діячем він став завдяки іншим, зовнішнім впливам у
шкільні й студентські роки. Через твори французьких
92
просвітників та вплив культурної й політичної ідеології

польської шляхти ХІХ сторіччя Антонович познайо‑
мився з новими концепціями свободи й нації і, застосу‑
вавши ці поняття до України, сам став українцем.
Михайло Старицький (1840–1904), розповідаючи
про свою і Миколи Лисенка (1842–1912) молодість, не
пише про навчання. Історика Строніна з полтавської
гімназії він згадує лише побіжно як «незабвенного
учителя-просветителя»67. Але спомини Старицького
дають нам можливість побачити, що читало і чим ці‑
кавилося його покоління поза школою. На відміну
від Драгоманова, який народився в русифікованій
родині, й Антоновича, який виховувався в лоні поль‑
ської культури, Старицький і Лисенко походили з
давніх і заможних україномовних старшинських фа‑
мілій. Старицький описує у спогадах домашні гарма‑
ти й реліквії предків, портрет Вольтера і симпатії до
Наполеона, мішанину французької й української мов,
якими говорили вдома, свого дядька, який давав хлоп‑
чакам читати заборонені вірші Шевченка68.
У п’ятому класі Старицький купив свої перші
книжки — «Енеїду» і «Кобзар». Батьки Лисенка пе‑
редплачували кілька «товстих журналів», зокрема лі‑
беральні «Отечественные записки» і «Современник»,
а також «Журнал для юношества». Майбутнього дра‑
матурга Старицького, коли він був підлітком, дуже
вразив аматорський гурток у Полтаві, який ставив
«исключительно “Наталка Полтавку”, “Москаля-
чарівника”, “Сватання [на Гончарівці]”»69. Але справ‑
жнім ключем до історії України для нього і Лисенка
став історичний роман. У шостому класі Старицький
«случайно» зайшов до книгарні і натрапив на «Чорну
раду» — знаменитий роман Куліша про козацькі часи.
Він згадує про «радостное изумление» від читання
93
книжки: «...я просидел над страницами ее ночь напро‑

лет, смакуя каждое слово, каждую фразу. ...мы... не‑
медленно принялись за чтение романа. На Лысенка
он тоже произвел сильное впечатление и содержанием
своим и — главное — языком; мы пережевывали каж‑
дую фразу и восхищались, как оно выходит и ловко,
и звучно, и с какой яркостью рисует даже тончайшие
облики картины. ...Конечно, кроме “Рады”, мы прочли
и “Записки”»70.
«Націоналістичний» жанр роману71 познайомив
юних Старицького й Лисенка з альтернативним «укра‑
їнським» прочитанням національної історії. Кулішеві
«Записки о Южной Руси» надихнули Лисенка самому
збирати й записувати народні пісні72, що стало пер‑
шим кроком на творчому шляху майбутнього осново‑
положника нової української музики.
Ще один цікавий і зовсім інакший представник
того самого покоління — перший великий український
прозаїк Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). Він наро‑
дився у бідній священицькій родині на Правобережжі,
навчався в кількох духовних закладах, але більшу
частину життя викладав російську мову, історію й
географію в різних гімназіях. Автобіографія Нечуя-
Левицького, опублікована за кордоном у львівському
журналі «Світ», досить відверта. На відміну від біль‑
шости тогочасних українських патріотів, Нечуєві не
довелося «відкривати» для себе Україну. Він походив
з іншої верстви — збіднілого правобережного духо‑
венства, яке жило серед селян і не відрізнялося від
них мовою й культурою. В дитинстві Нечуй узагалі не
володів російською мовою і спершу навіть не розумів
своїх шкільних учителів. Він не згадує про вивчення
історії Росії в духовному училищі, але описує погляди
на історію його батька і їхній вплив:
94
Батько мій любив рідний край, все було нам го‑

ворить, що на Україну насіли дуже польські пани
та жиди, що московщина заїдає наш язик і націо‑
нальність, все розказував нам українську історію;
було як їдемо з ним в Корсун, то все було показує
нам Різаний Яр та могили під Корсуном, де була
битва Богдана Хмельницького з поляками; показує
Наливайків шлях, що повертає з Корсунської доро‑
ги на село Петрушки.
...В батька була українська історія Маркевича
та Бантиш-Каменського, літопис Самовидця, котрі
я поперечитував, приїжджаючи додому на вакації73.
Звісно, батькові історії й книжки разюче контрас‑

тували зі шкільними підручниками. Та, як і більшість
вчителів-українців, Нечуй-Левицький жодним словом
не згадує про те, як сам викладав російську історію.
Можливо, ця прогалина пояснюється тим, що опір офі‑
ційній інтерпретації української історії спрямувався в
інші сфери, як-от збирання народних пісень чи літера‑
турна творчість. Така непряма форма опору переважа‑
ла не тільки через ризик переслідувань, а й тому, що до
початку ХХ століття не існувало наукової альтернати‑
ви добре розробленій «традиційній схемі» російської
чи східнослов’янської історії. Нонконформістські по‑
гляди на українську історію побутували у вигляді
критичних коментарів до цієї схеми. Спираючись на
нову ідею нації, альтернативні погляди знаходили ві‑
дображення у темах і сюжетах, яких за означенням не
могло бути в шкільній програмі.
Наступне покоління українських патріотів наро‑
дилося у 1860‑х роках. Два найвідоміші і водночас
дуже різні його представники — це, мабуть, Євген
Чикаленко (1861–1929) і Михайло Грушевський
(1866–1934).
95
Як і Нечуй-Левицький, Чикаленко не мав блакит‑

ної крові і в ранньому дитинстві жив серед селян май‑
же селянським життям (походив він із маєтних віль‑
них селян з козацьким корінням). У школі учні глу‑
зували з нього, бо хлопець не говорив російською мо‑
вою. Проте Чикаленку надзвичайно пощастило — троє
його учителів в одеській приватній гімназії були відо‑
мими українськими діячами: вчитель російської мови
Олексій Андрієвський, вчитель географії (а ще укра‑
їнський композитор і перекладач) Петро Ніщинський
та найулюбленіший і найшанованіший з усіх учитель
історії Леонід Смоленський74. Сміливі розповіді істо‑
рика про початки Московського князівства оприяв‑
нюють те, як він розумів історію Росії: «Москва (по-
фінському — “каламутна вода”), як кажуть літописи,
заснована на території, яку заселяло фінське плем’я
“мерь”; значить московський народ, що витворився з
тої сумішки — “мерський” (гидотний), а окремий меш‑
канець — “мерин” (кінь), а по Гоголю — “дурний як
сивий мерин”»75.
Так само прямодушно відгукувався він про ко‑
ронацію Ніколая ІІ: «Родився я під одною палицею
(Миколай І), вчився під двома (Олександр ІІ), ду‑
мав, що вже вмру під трьома (Олександр ІІІ), аж
несподівано вийшла полегкість — дві палиці (Мико
лай ІІ)»76.
Чикаленко пише, що чимало учнів Смоленського
стали національно свідомими українцями, хоча ви‑
кладав він російською мовою у переважно російсько‑
мовній Одесі. Смоленський помітив сором’язливого
хлопчика, який боявся говорити рідною мовою, і
заохочував його читати Гоголя, Шевченка, Марка
Вовчка, співати українських пісень. Завдяки цьому,
згадує Чикаленко,
96
...я цілими днями не міг ні про що думати, як тіль‑

ки про запорожців у червоних жупанах з оселедця‑
ми на голові; вечорами я довго не міг заснути і все
мріяв про те, як би його, як Колюмб, найти нову
землю і там заснувати Запорізьку Січ; або величез‑
ною китайською стіною обнести давнє Запоріжжя,
про яке раніше я читав у нашому підручнику, але
не звертав уваги. Я почував якось несвідомо, що й
Б. Хмельницький не кацап (курсив у цитаті скрізь
мій. — С. Є.), а наш...77
Михайло Грушевський, який походив з російсько‑

мовної родини заможного педагога, проблем із мовою
у школі не мав. Видатний український історик дуже
критично згадує тифліську гімназію 1880‑х років:
«Найважніші гуманітарні предмети — історія літератури
й історія — були обсаджені так, що вони давали дуже
мало. Години історії були порожнім місцем, учитель
історії — флегматик, людина без темпераменту й яко‑
го-небудь заінтересовання, міг розвіяти всякий нахил
до його предмету»78 — і додає: «Зовсім нічого не давав
нам історик — все кінчилося на славних підручниках
Іловайського»79. Не вразила Грушевського й «История
Малороссии» Миколи Маркевича, ще підлітком він
сумнівався у справжності історичних пісень з «Истории
Новой Сечи» Аполлона Скальковського80. У чому ж тоді
полягав емоційний та інтелектуальний поштовх зайня‑
тися історією України? Це був український історико-лі‑
тературний часопис «Киевская старина», що його бать‑
ко історика почав передплачувати наприкінці 1882‑го,
першого року виходу журналу. Грушевський згадує, з
яким нетерпінням чекав він на свіже число «Киевской
старины», справжньої енциклопедії українознавства й
одинокого джерела відомостей про українське культурне
життя й українську науку в Російській імперії:
97
1883 рік, власне, й пішов у мене на таку громадську

і національно-політичну самоосвіту, самовиховання,
на матеріялі і за вказівками «Киев[ской] старины».
Роздумуючи над тим, як багато я завдячив її першим
двом річникам, я скріпляюся у вдячності і призна‑
нню заслугам її фундаторів і керівників. Скільком
поколінням українського громадянства протягом її
перших двох десятиліть існування служила вона та‑
кою школою?!81
У спогадах Грушевський визнавав, що програма

«Киевской старины» була обмеженою й аполітичною,
але треба наголосити іншу річ. У ХІХ столітті інте‑
ліґенція Російської імперії створила і культивувала
цілу субкультуру «товстих журналів», які мали досто‑
ту енциклопедичний тематичний засяг. В епоху, коли
загальнонаціонального політичного життя не існувало
як такого, всі ці журнали відігравали роль публічних
форумів. Саме у звичній формі «товстих журналів»
російська й русифікована інтеліґенція контактувала з
українською наукою і літературою. Грушевський зга‑
дує, що до появи «Киевской старины» він був уваж‑
ним і вдячним читачем російських часописів «Вестник
Европы» і «Русское слово»82.
Останнє покоління українських патріотів, яке
становить для нас інтерес, народилося у 1880‑х — на
початку 1900‑х років. На відміну від раніших часів,
школярі й студенти 1800–1900‑х років стояли на
плечах попередників і мали у своєму розпоряджен‑
ні створену ними мережу українських культурно-по‑
літичних організацій, різноманітні журнали, праці
Костомарова й Антоновича. У тому, що це поколін‑
ня відкинуло російськоцентричний погляд на істо‑
рію, соціяльне походження і сімейні традиції важили
вже менше. Наприклад, син бельгійського інженера
98
Юрій Коллард (1875–1951) у 1893–1894 роках нале‑

жав і до самоосвітнього, і до політичного українсько‑
го товариства в полтавському реальному училищі83.
Дмитро Дорошенко (1882–1951), нащадок відомої
старшинської фамілії, будучи в далекій віленській
гімназії одиноким учнем-українцем, передплачу‑
вав галицьку газету «Зоря», а потім «Літературно-
науковий вісник». Ці видання, писав він, «стали для
нього, так би мовити, за школу української націо‑
нальної свідомости»84. Десь так 1905 року Микола
Ковалевський (1892–1957) уперше почув про вимоги
української автономії від молодого гімназійного вчи‑
теля в Чернігівській губернії. Юний Ковалевський
передплачував «Раду» — головну і єдину щоденну
українську газету в Російській імперії, і з цієї при‑
чини мусив залишити чернігівську гімназію під час
політичної реакції після революції 1905 року85.
Епізод із його спогадів про екскурсію до музею
Тарновського в Чернігові засвідчує, як разюче роз‑
ходився підручник з альтернативним українським по‑
глядом на історію краю:
Спеціяльний відділ музею був присвячений україн‑

ській одежі різних епох і соціяльних станів. Перед
нами відтворювався образ старих часів на Україні, і
історичні постаті, про які ми знали з підручників іс‑
торії або літератури, ставали в нашій уяві наче живі.
Під час одвідин музею виникла цікава дискусія між
нашим вихователем Ґроздовим і керівником музею
Шелухиним, братом пізнішого сенатора Шелухина.
Шелухин давав пояснення українською мовою, а
наш вихователь, послухавши трохи, почав собі по‑
яснювати різні експонати нам російською мовою
з погляду російської історії. Між іншим, дискусія
зав’язалась з приводу твердження Шелухина, що
99
гетьман Мазепа відограв велику ролю в розвитку

культури України, будував багато шкіл і церков.
Наш вихователь вважав за потрібне пояснити, що
Мазепа був зрадником і що його роля не була вже
така велика в культурному житті України. Шелухин
скипів і почав давати приклади з діяльности гетьма‑
на Мазепи, і то приклади з Чернігівщини, і зазна‑
чив, що політичних тенденцій тої чи іншої історич‑
ної постаті він не торкається, бо завдання довірено‑
го йому музею полягає в тім, щоб зберігати пам’ятки
історичної минувшини, які є свідоцтвом української
культури й історії. Тому він не може нікого нази‑
вати зрадником і кидати болотом в одного з геть‑
манів України. Після цього наш вихователь замовк
і старався, щоб наші оглядини музею Тарнавського
швидко скінчились.
Пригадую, що оглядини музею імени Тарнавсь
кого справили на нас величезне враження, і коли ми
ходили на дальші прогулянки в околицях Чернігова,
то часто згадували історичну минувшину цих око‑
лиць. Під Черніговом була велика площа, що давно
вже заросла травою, недалеко від цього місця, де
невелика річка Стрижень впадає до Десни. На цій
площі відбувалися раз чи два рази на рік великі
Чернігівські ярмарки. Особливо великий ярмарок
відбувався на Покрову86.
І далі Ковалевський додає: «Пригадую, що огляди‑

ни музею імени Тарнавського справили на нас вели‑
чезне враження»87.
Найдетальніші і найпоказовіші спогади про сприй‑
няття й реакцію українських учнів на підручникову
шкільну історію написав, мабуть, Микола Ґалаґан
(1882 — після 1955), учень Третьої київської гімназії
та Колеґії Павла Ґалаґана (він не був родичем фун‑
датора школи) у 1890‑х — на початку 1900‑х років.
100
Микола Ґалаґан народився в небагатій священицькій

родині, у якій ще жили туманні спогади про шляхетне
походження й козацьку минувшину. Як і багато хто з
цього кола, він до школи не володів російською. Але
вже після року в гімназії, щиро зізнається Ґалаґан,
дев’ятирічний хлопчик знав, що «все мы русскіе» і
«що всіх нас держить під своєю владою “самодержец
всероссійскій”, що всі ми є його “верноподдаными”».
Його цікавили Богдан Хмельницький і козаччина:
«Особливо багато мені висвітлила болюче питання
історія Іловайського. Там все ясно й зрозуміло вило‑
жено було про «Малороссію», про «малороссійских»
козаків і Богдана Хмельницького»88. Разом з іншими
учнями Ґалаґан дражнив однокласника з Білорусії,
котрого вони називали литвином і «докучали цитата‑
ми про литвинів з Іловайського»89.
Він навіть заповзявся переконати домашню служ‑
ницю Христю, що «все мы русскіе», і дивувався, що
вона не погоджується. Росіяни інакше вдягаються і
говорять іншою мовою, казала служниця, несвідо‑
мо формулюючи модерну ідею нації. Заплутавшись,
хлопчик запитав про це нового вчителя в сільській
школі, який був українським селянином-самоуком.
Учитель нічого прямо не відповів, але звернув ува‑
гу хлопчика на кілька історичних фактів, які погано
вкладалися у «всеросійську» історію з підручника90.
Невдовзі Ґалаґан потрапив під вплив старшого това‑
риша, неформального лідера серед школярів Грицька
Чупринки (1879–1921), який походив з заможної і на‑
ціонально свідомої козацької родини. Хлопці читали
Гоголя і Данила Мордовця, обмінювалися думками
і «прийшли до висновку, що ми не є “русскіє”, а що
ми є “малороси” чи “козаки малоросійські”, котрих на
шкоду собі і всім нам гетьман Хмельницький віддав
101
під Москву»91. Лише пізніше, вчащаючи до книгарні

«Киевской старины», читаючи Шевченків «Кобзар»,
Ґалаґан усвідомив, що «немає «Малороссіи», а є
Україна»92.
***
Так ми наблизилися до коренів очевидної
суперечности, з констатації якої почався цей розділ.
Російські підручники з історії справді були лояліст‑
ськими і дотримувалися офіційної схеми «російської»
історії. Але у висвітленні української минувшини вони
мали суттєві вади: розповідаючи про східних слов’ян-
неросіян, підручники не могли належно залучити мо‑
дерну ідею нації. Поняття «офіційної народности» ім‑
перської Росії об’єднувало всіх східних слов’ян в одну
«російську» народність й іґнорувало один із головних
чинників модерної ідеї нації — окремішні етнічні осо‑
бливості селянської культури. Неспроможність під‑
ручника врахувати й викласти нове «етнографічне»
розуміння нації, ставка на старі династичні й терито‑
ріяльні історіографічні схеми призводили до того, що
в імперському історичному наративі виникали істотні
прогалини і темні місця. «Недосконалість» великого
наративу створювала інтелектуальний простір і дава‑
ла ключ до вироблення осібних ідентичностей та від‑
повідних історій. Ці великі прогалини відчиняли двері
для альтернативного наративу, якому не було місця в
панівному дискурсі «російської історії».
З другого боку, учні дізнавалися про історію
України не лише з підручників. Вплив родини, фоль‑
клорні студії, які знайомили школярів з новим понят‑
тям нації, ліберальні та/або патріотичні вчителі, а з
плином часу українська наука, література, журнали,
газети, культурні й політичні товариства — усе це під‑
102
важувало офіційну схему і творило альтернативну, хоч

і не дуже послідовну, патріотичну концепцію україн‑
ського минулого. Ця концепція служила обороною
мовчазної й утискуваної спільноти проти універсаль‑
ного імперського наративу і не могла не бути фраґ‑
ментарною і несистематичною. На той час не йшлося
про створення всеохопних панівних наративів чи при‑
власнення чужих історичних дієвців і сюжетів.
Великий наратив розвитку Російської імперії і
фраґментарний дискурс національного опору, творе‑
ний із пісень, легенд, журнальної публіцистики, спів
існували, але не вважали один на одного. Підручники
нічого не писали про національність, до якої належали
учні, а учні жодним словом не згадували про свої під‑
ручники. Урок про реформи Петра І не затирав вра‑
ження від пісні про гетьмана Мазепу, а мова місцевих
селян не звучала як російська.
Інакше кажучи, школи імперії не заважали і не мо‑
гли завадити тисячам молодих українців дослухатися
до знаменитих Шевченкових слів:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
З цього інтересу виросла ціла академічна традиція

української історіографії, яка на початку ХХ століт‑
тя виробила повноцінну наукову альтернативу росій‑
103
ському великому наративу. Інтелектуальною кульмі‑

нацією намагань Миколи Костомарова і Володимира
Антоновича, котрі були головним оплотом україн‑
ського історіописання ХІХ століття, підважити офі‑
ційний погляд на історію східних слов’ян стала іс‑
торична схема Михайла Грушевського. У знамени‑
тій статті «Звичайна схема «русскої» історії і справа
раціонального укладу історії східного слов’янства»
(1904) Грушевський уперше ствердив тяглість укра‑
їнського історичного процесу, а його монументальна
десятитомна «Історія України-Руси», яка почала ви‑
ходити 1898 року, стала солідним академічним фун‑
даментом для історії України. Водночас Грушевський
написав кілька коротких популярних історій України
українською й російською мовами, які мали шалений
успіх93. Так уперше послідовну інтерпретацію україн‑
ської національної історії було представлено у фор‑
мі підручника. З цього моменту українська історична
думка почала розвивати власний великий наратив.
104
4. Український національний рух XIX — початку XX сторіччя
4. Український національний
рух XIX — початку XX сторіччя:
загальноевропейська модель
та українська специфіка1
Термінологічні шукання дослідників

національного руху. Історія України
й українського національного руху
XIX — початку XX сторіччя у світлі теорії
«історичних» і «неісторичних» націй
У сучасній зарубіжній історіографії устали‑
лася характеристика історії України XIX — початку
XX сторіччя як періоду «національного відроджен‑
ня»2. В історичній науці колишнього СРСР цей термін
до України не застосовувався через загрозу обвинува‑
чень у буржуазному націоналізмі, натомість історики
незалежної України часто вживають його некритично,
у дослівному розумінні як природне невідворотне від‑
родження органічної й предковічної нації. Оминаючи
праці зарубіжних дослідників національних рухів і на‑
віть радянських славістів, котрі вивчали подібні рухи
деінде у Східній Европі, вони звертаються до органіч‑
них метафор нації, запозичених із трактатів теорети‑
ків українського націоналізму.
105
Слід зауважити, що радянські славісти використо‑

вували це поняття (щодо зарубіжних слов’ян) протя‑
гом кількох десятиріч і навіть вели тривалі теоретичні
дискусії про його зміст. Скажімо, Сєрґей Нікітін тлу‑
мачив слов’янське відродження як «початковий пе‑
ріод складання нації, початковий період формування
національної свідомости, доки сформується політична
програма нації», а Віталій Злиднєв навіть закликав не
обмежувати це поняття «суто початковим періодом»3.
І хоча вже наприкінці 1980‑х років звучала пропози‑
ція трактувати національне відродження слов’янських
(та інших балканських) народів передусім як істори‑
ко-культурний рух4, традиційний марксистський ана‑
ліз національного відродження теж охоплював цілу
сукупність соціяльних, політичних і культурних змін.
Наприклад, Владімір Дьяков уважав це поняття тісно
пов’язаним з соціяльно-економічними зрушеннями,
характерними для періоду «переходу від феодалізму
до капіталізму», процесами формування націй, націо‑
нальної свідомости і національних культур, національ‑
ними рухами і національно-визвольною боротьбою,
спрямованою до відновлення або завоювання політич‑
ної незалежности5. Такий підхід сповідували багато
авторитетних славістів6.
Отже, навіть радянська історична школа вироби‑
ла концепцію національного відродження, яку можна
було б використати при аналізі історії України XIX —
початку XX століття. Але питання в тому, чи мож‑
на до цього зводити все розмаїття історичних подій
більше ніж столітнього періоду, як це часто буває в
новітній історичній літературі. Супротивників такого
підходу маємо серед сучасних західних україністів.
Канадський історик Іван-Павло Химка стверджує:
«Назвати XIX сторіччя добою національного про‑
106
будження значить переоцінити останнє. Наприклад,

зростання промисловости в південній Україні — важ‑
ливе явище, яке іґнорували в історичних досліджен‑
нях, бо добачали тільки національне пробудження.
Також одночасно з національним пробудженням в
Україні і майже скрізь в Европі у XIX сторіччі від‑
бувалося нове соціяльне пробудження (курсив Івана-
Павла Химки. — С. Є.)»7.
Утім, не треба робити квапливий висновок, нібито
західні науковці іґнорують соціяльно-економічну про‑
блематику цього періоду. Навіть при побіжному огляді
понятійного апарату, який вони застосовують до ана‑
лізу історичних подій XIX — початку XX сторіччя в
Україні, поруч із «національним відродженням» завва‑
жуємо терміни «економічне зростання», «соціяльна
мобільність» і — найважливіший у літературі 1980‑х
років — «модернізація»8.
У новітній українській історіографії поняття «на‑
ціональне відродження» і «національний рух» часто
ототожнюють, хоча перше, на відміну від другого, вжи‑
вають ще для опису явищ культури. Насправді чітко
відмежувати культурну історію від політичної й соці‑
яльної майже неможливо, а надто у випадку України,
де політичне життя залишалося недорозвиненим, а
культурні явища ледь не завжди сприймалися як по‑
літичні акти. Для початку розгляньмо категорії істо‑
ричного пізнання у тому вигляді, як їх використовує
українська історіографія, тобто звернімося до аналізу
історії «національного руху» в розумінні пострадян‑
ської української історичної науки9.
Під це розуміння підпадають одразу три поняття,
усталені в англомовній гуманітарній науці. По-перше,
«націоналізм» (nationalism), узагальнено окресле‑
ний у «Міжнародній енциклопедії суспільних наук»
107
(International Encyclopedia of the Social Sciences) як «по‑

літичне кредо, яке лежить в основі єдности сучасних
суспільств і узаконює їхнє право на владу»10. На прак‑
тиці «націоналізм» виступає здебільшого як відповід‑
ник радянського терміна «теорія і практика національ‑
них (національно-визвольних) рухів». Принагідно за‑
значу, що чимало авторитетних західних дослідників
виділяють «макронаціоналізм» і «міні-націоналізм».
У радянській історіографії побутувало майже те саме
розрізнення — націоналізму гнобителів і пригнобле‑
них, яке свого часу сформулював Ленін11.
По-друге, широко вживається також термін «наці‑
єтворення» (nationbuilding). Його розуміють як «про‑
никнення національної ідеї в усі прошарки населення,
перетворення етнічної маси на культурно й політично
свідому національну спільноту»12 або «складний про‑
цес, у ході якого цілий народ розвиває почуття, лояль‑
ність та соціяльну солідарність [необхідні для усвідом‑
лення] належности до єдиної нації»13. Отже, поняття
націєтворення мусило б називати процес становлення
масової національної свідомости, але, як справедли‑
во завважила Надія Дюк, у західних історичних до‑
слідженнях терміни «націоналізм» і «націєтворення»
часто фігурують як синоніми14.
Нарешті, протягом останніх десятиріч в історіо‑
графії дедалі ширше застосовується термін «націо‑
нальний рух» (national movement). За словами одно‑
го з найавторитетніших дослідників національних
рухів чеського історика Мірослава Гроха, цей термін
при аналізі суспільних процесів «функціональніший»,
аніж «націоналізм» та інші15. Справді, його перевага —
краща, сказати б, соціологічна визначеність: він чітко
вказує на реальний суспільний рух, який можна кіль‑
кісно проаналізувати, що й робив з успіхом сам Грох.
108
Проте це не означає, що національний рух надається

винятково для соціологічних студій, — його можна
досліджувати в аспекті соціяльно-культурному, мож‑
на деконструювати його ідеологію, вивчати її міти й
символи тощо. Поступово термін «національний рух»
утвердився і у вітчизняній історичній науці16.
Розглянутий термінологічний апарат, попри пев‑
ний різнобій і плутанину, в сучасній західній історіо‑
графії історії України XIX — початку XX сторіччя не
викликав суперечок чи наукових дебатів. Натомість
постійно і жваво дискутувалося питання особливос‑
тей історичного розвитку України в нові часи та сво‑
єрідности національного й інших суспільних рухів
XIX–XX століть.
Іван Лисяк-Рудницький присвятив цій проблемі ві‑
дому статтю «Роль України в новітній історії». Статтю
вперше опубліковано 1963 року, відтоді вона двічі
з’являлася англійською (1963, 1987) і тричі в україн‑
ському перекладі (1966, 1973, 1994). Автор виділяє два
типи національних рухів у Східній Европі XIX століт‑
тя. Прикмети першого типу: «провід залишався за тра‑
диційно панівною верствою, шляхтою»; їхнім програ‑
мам властивий «історичний леґітимізм»; їхня мета —
відновити державність в історичних кордонах (яскра‑
вий приклад — Польща). Рухи другого типу, до яких
автор відносить і український, унаслідок знищення чи
асиміляції національної знаті мусили творити провідну
верству заново, а зусилля їхні спрямовувалися на те,
щоб «етнічну спільноту підняти до рівня політично сві‑
домого національного існування»17. «Ці дві категорії, —
підсумовує Лисяк-Рудницький, — називають націями
“історичними” й “неісторичними”»18.
Поділ народів на історичні й неісторичні запровадив
свого часу Геґель19. Його крайній прояв у середині і дру‑
109
гій половині XIX сторіччя — позитивістська концепція

«державних» народів, які створили систему політичної
публічної влади, і «общинних», нездатних до державних
форм суспільного життя і приречених впасти жертвою
експансії перших. В останні десятиліття цю ідею заховує
протиставлення «політичних» і «неполітичних» («етніч‑
них») націй, поширене в західній науці20.
Отже, в західній історичній науці склалося тра‑
диційне уявлення про неісторичний характер україн‑
ської нації в новітню добу (принаймні до 1991 року).
Як слушно зауважив Омелян Пріцак, геґелівський по‑
діл націй на історичні й неісторичні «досі є стандартом
для оцінки права будь-якої нації мати власну історію.
Позаяк у ХІХ столітті не існувало української дер‑
жави, Україну іґнорують або ж уважають так званою
неісторичною нацією»21. Очевидна в цьому питанні
незгода і між західними українознавцями. Одні з них
більш-менш послідовно відкидають цю тезу (Омелян
Пріцак, Григорій Грабович), інші, навпаки, боронять її,
іноді дещо змодифікувавши (Іван Лисяк-Рудницький,
Роман Шпорлюк).
Арґументи прибічників і супротивників цієї теорії
найчіткіше і найвиразніше сформульовано в диску‑
сії 1981 року на сторінках «Harvard Ukrainian Studies»
між Іваном Лисяком-Рудницьким та Григорієм
Грабовичем. Приводом для дискусії послужила пра‑
ця Грабовича «До історії української літератури»,
присвячена критичному аналізові фундаментальної
«Історії української літератури» Дмитра Чижевського.
Чижевський одним із перших застосував до україн‑
ської нації категорію неісторичности чи неповноти в
науковому дослідженні. Зокрема, набрало розголосу
його означення української літератури як «неповної
літератури неповної нації»22.
110
Заперечуючи Чижевського, Грабович заявив,

що «поділ націй на вищі та нижчі, історичні та не‑
історичні, повні й неповні належить не до науко‑
вої сфери, а, сказати б, до політичної пропаґанди»23.
Лисяк-Рудницький натомість розглядав ці поняття
як «повновартісні категорії історичного пізнання»24.
Головним чинником існування історичних націй він
уважав збереження ними, попри втрату незалежнос‑
ти, «репрезентативної провідної верстви як носія по‑
літичної свідомости та “високої культури”» на зразок
земельної знаті в Польщі й Угорщині. Неісторичні
нації «втратили (або ніколи не мали) свій репрезен‑
тативний клас і були зведені до безмовної народної
маси з невисокою національною свідомістю (чи вза‑
галі без жодної) і культурою переважно народного ха‑
рактеру»25.
У відповідь Грабович переконував, що говорити про
втрату української еліти — це спрощення і перебіль‑
шення, адже історики, філософи, академіки Бантиш-
Каменський, Бодянський, Маркович, Максимович,
Каразін, Мартос, Ґалаґан, майже всі українські пись‑
менники від Котляревського до Квітки і Гребінки, а
потім і до Костомарова та Куліша — «походили з шля‑
хетського класу (переважно з його середнього й ниж‑
чого, але іноді також і вищого прошарку)»26.
Часопис не надав можливости Лисякові-Рудниць
кому продовжити дискусію, тож спробуймо її певною
мірою реконструювати. Насамперед слід зазначити,
що згадані Грабовичем діячі справді належали до дво‑
рянського стану, але за об’єктивним значенням сво‑
єї діяльности представляли радше нового очільника
національного відродження — інтеліґенцію, яка саме
формувалася. Згадаймо, що Михайло Драгоманов,
котрого Грабович міг би з повним правом назвати в
111
цьому списку як спадкового дворянина і свідомого

українця, не раз характеризував українську націю як
«плебейську»27. Нащадки козацької старшини існува‑
ли у XIX столітті фізично, але не національно, як па‑
нівний клас.
За словами Івана Франка, ще в середині ХVIII сто‑
ліття мемуари Ханенка, Марковича й інших засвід‑
чили «процесс постепенной ассимиляции украинской
казацкой старшины с великорусским, послепетров‑
ским дворянством. Записки Винского (конец XVIII в.)
показывают этот процесс почти уже законченным»28.
Водночас, як доводить відомий дослідник історії укра‑
їнської шляхти Зенон Когут, «у традиційному суспіль‑
стві, де політичне лідерство було прерогативою тільки
вищих класів, асиміляція корінної еліти в іншій куль‑
турі означала також втрату національного політично‑
го проводу»29.
Але чи дає це підстави вважати українську націю
неісторичною? Грабович має рацію: геґелівський тер‑
мін, попри цілу традицію прикладати його до України,
неточний, невлучний і до того ж образливий. Насправді
більшість дослідників не заперечує тривалу й славну
історію українського народу і під означенням «неіс‑
торична» має на увазі націю з неповним соціяльним
складом, позбавлену національної політичної еліти.
Під таким кутом зору Омелян Пріцак і Джон Решетар
слушно пропонують уживати скорочений термін «не‑
повна нація» (incomplete nation)30. Міркування про
неповну соціяльну структуру пізньофеодального сус‑
пільства в окремих слов’янських народів висловлюва‑
ли й російські славісти31, а угорський історик Еміль
Нідерхаузер ще 1977 року на міжнародній конферен‑
ції у Москві заявляв про неповну соціяльну структуру
української нації до революції32.
112
Неповноту соціяльної структури української нації

зумовив зовнішній політичний чинник — втрата дер‑
жавности, відтак головні економічні й соціокультурні
перетворення нового часу українці пережили всереди‑
ні більших політичних структур з іншою домінантною
нацією. Це призвело до втрати (точніше асиміляції —
русифікації, полонізації, мадяризації) української елі‑
ти та багатьох інших важливих наслідків, серед яких
етнічно чужий характер українських міст і денаціона‑
лізація міських соціяльних рухів.
Як переконливо показав канадський соціолог-
україніст Богдан Кравченко, наприкінці XIX сто‑
ліття «характерною рисою міст України було те,
що за кількома винятками, вони були російськи‑
ми та єврейськими за своїм національним складом
і Weltanschauung’ом»33. Дослідник дійшов тако‑
го висновку, проаналізувавши матеріяли перепи‑
су 1897 року. За підрахунками Кравченка, українці
становили лише 30,3 % міського населення України
(Правобережжя — 27 %, Лівобережжя — 53,7 %,
степ — 17,5 %). Загалом по Україні у складі Російської
імперії в містах із населенням від 2 тис. до 10 тис.
осіб українці становили 53 %, від 20 тис. до 50 тис.
осіб — 30 %, понад 100 тис. осіб — лише 17 %34.
Денаціоналізований характер міст в Україні, осо‑
бливо великих, усвідомлювали сучасники. Леся
Українка у статті про Буковину писала: «Главный
город этой провинции Черновцы (Czernowitz) ин‑
тересен для малороссов в том отношении, что он
является единственным значительным европейским
городом, где малорусский язык принят повсюду, в
домах и на улице, как langue раrléе»35.
Варто згадати при цій нагоді теорію західного укра‑
їнознавства про російський або русифікований харак‑
113
тер робітничого класу України та слабкість, якщо не

відсутність, національної буржуазії36.
Особливості історичного розвитку України зумо‑
вили й специфіку зародження та формування україн‑
ського національного руху. На першому плані постала
проблема лідерства в національному русі, потреба но‑
вої суспільної групи, яка замінила б денаціоналізовану
українську шляхту. У Чехії, наприклад, цю роль взяла
на себе дрібна національна буржуазія, в Україні ж за
відсутности власної буржуазії таким проводирем на‑
ціонального відродження стала, як уже сказано, інте‑
ліґенція. Взагалі, соціяльна база цілого українського
національного руху обмежувалася тією ж таки інтелі‑
ґенцією та селянством, причому останнє мало низький
рівень національної свідомости й освіти. Лише на по‑
чатку XX століття, після становлення українських со‑
ціял-демократичних партій, які вели пропаґанду серед
робітників українською мовою, та у зв’язку з припли‑
вом до міст селян, заґітованих ще на селі «Просвітами»,
виник невеликий національно свідомий сектор про‑
летаріяту. У доповіді на Штутґартському конґресі
II Інтернаціоналу в серпні 1907 року УСДРП звітува‑
ла про майже 1 тис. міських робітників серед членів
партії та ще біля 500 робітників у щойно заснованих і
контрольованих нею профспілках37.
Через втрату колишньої політичної еліти з її ідео‑
логією український національний рух не міг поклика‑
тися на історичну леґітимність і мусив ґрунтуватися
передусім на етнічних і лінґвістичних засадах. Відтак
він набрав популістського характеру — поєднував бо‑
ротьбу за національне визволення з боротьбою за со‑
ціяльну справедливість і тому протягом цілих періодів
свого розвитку не мав консервативного крила. Це по‑
родило ще один наслідок, що його Орест Субтельний
114
уважає неґативним: за відсутности українських кон‑

сервативних партій та організацій українці з відповід‑
ними переконаннями приєднувалися до російських
консервативних рухів38. Звичайно, це послаблювало
загальний фронт українського руху, але водночас ро‑
било його ціліснішим та ідейно однорідним. Можливо,
в історичному плані для підготовки до важких випро‑
бувань 1917–1920 pоків це було важливішим, аніж
«повний спектр» української політики.
Стосунки між національно-визвольною і соціяль‑
но-визвольною тенденціями в українському націо‑
нальному русі слід розуміти діялектично. Ендрю Леміс
цікаво і слушно завважив, що в часи Шевченка ці тен‑
денції «співіснували в єдиному ідеалі свободи», але з
розвитком організаційної інфраструктури українсько‑
го руху дедалі більше заходили у суперечність, яка
яскраво оприявнилася в розколі Революційної україн‑
ської партії (РУП) на початку XX століття39. Падіння
самодержавства — момент вирішального загострення
і розв’язання цієї суперечності, а після здобуття дер‑
жавности почався новий цикл від єдности до антаго‑
нізму.
Розвиток української національної свідомости
й національного руху стримували переслідування
української культури і відсутність політичних свобод
у Російській імперії. Центром українського відро‑
дження на цілі десятиліття стала Галичина, що накла‑
ло певний відбиток на характер цього відродження.
Багато полемічних списів зламали історики навколо
теорії «українського П’ємонту» — Галичини як дина‑
мічного ядра національного відродження. На думку
західних дослідників, цю роль реґіону визначила низ‑
ка обставин: урядова політика Австро-Угорської імпе‑
рії, яка, хай і обмежено, сприяла українському рухові
115
в реґіоні на противагу польському; порівняно раннє

формування освіченого класу — греко-католицького
духовенства, яке очолило національне відродження
на перших його етапах; більш-менш вільний розви‑
ток міст, особливо Львова, як центрів українського
політичного і культурного життя; але насамперед, ма‑
буть, глибоке закорінення в селянських масах націо‑
нальної свідомости завдяки праці на селі українських
культурно-просвітніх товариств і кооперативів40. Усі
ці чинники окреслив уже Михайло Грушевський у
своїй відомій статті «Український П’ємонт». Він, од‑
нак, наголошував, що таке становище штучне і тим‑
часове: «Повільне розкріпачення українського слова
та створення умов правомірного громадянського іс‑
нування, що відбуваються на наших очах, починають
відновлювати тяжіння українських земель до своїх
природних — географічних та історично створених
центрів, тоді як попередній півстолітній період запе‑
клих гонінь на будь-який прояв національного життя
і громадської самодіяльности зосередив був його на
кілька десятиріч поза сферою загальноросійського
розшуку, в сусідній українській Галичині»41. Сучасні
західні історики воліють говорити не так про сам
«П’ємонт», як про «комплекс П’ємонту» у галицької
інтеліґенції42. До того ж такого значення Галичині на‑
давали головно вихідці з Наддніпрянської України,
передусім Драгоманов і Грушевський, котрі вивели
тамтешній український рух за межі вузького провін‑
ціялізму43. А «благодатне» правління Габсбурґів при‑
щепило галицьким українцям «багато елементів кон‑
сервативної та еволюційної політики, практикованої
у Відні»44.
Однак популярні в західній науці теорії, ніби‑
то український національний рух в Галичині й Над
116
дніпрянській Україні розвивався різними шляхами45

або що в Галичині сформувався цілком відмінний
рух46, викликає заперечення. Український рух за‑
лишався цілісним, монолітним явищем, різнилися
тільки форми його прояву в різних умовах. Про це
свідчить тісна співпраця (принаймні від 1860‑х років)
українців, розділених російським і австро-угорським
кордоном, сприйняття певними частинами галицького
суспільства наддніпрянців Драгоманова, Антоновича,
Куліша як ідейних провідників, нарешті, чільне місце
Грушевського в громадському, культурному й політич‑
ному житті Галичини 1890–1900‑х років, яке збере‑
глося за ним і в Наддніпрянській Україні після його
повернення туди.
Меншою мірою, на думку західних істориків, мож‑
на говорити про поступ українського відродження на
Буковині, яка загалом повторювала галицьку модель
і в соціяльній структурі, і у формах національного
руху, ба навіть у партійному спектрі кінця XIX сто‑
ліття (націонал-демократи, радикали і соціял-демо‑
крати)47. На Закарпатті, де після 1867 року здійсню‑
валася інтенсивна політика мадяризації, а перед тим
два десятиліття домінували русофіли, ще й на початку
XX сторіччя тривав процес вироблення національної
ідентичности. У новітню добу населення цього краю
вступило без викристалізуваної національної свідо‑
мости, а поновне національне пробудження почалося
тут після 1918 pоку, коли Закарпаття увійшло до скла‑
ду Чехословаччини48.
Розвиток українського національного руху стри
мувала і послаблювала також територіяльна роз’єд
наність. Ідеться не лише і не так про поділ україн‑
ських етнічних земель між Російською й Австро-
Угорською імперіями, — разючими були реґіональні
117
відмінності в Наддніпрянській Україні. Переважна

частина національної інтеліґенції (45 % чиновників і
понад 40 % учителів за підрахунками Богдана Крав
ченка) наприкінці XIX сторіччя проживала в Ліво
бережній Україні49. Це робило Лівобережжя реґіоном
особливої ваги в національному русі, надто ж порівня‑
но з півднем України, де національне життя ледь жев‑
ріло. Той факт, що дореволюційній Україні «бракувало
внутрішньої територіяльної інтеґрації», Іван Лисяк-
Рудницький уважає «вірною ознакою того, що україн‑
ської нації, в повному значенні цього слова, не існува‑
ло в той час»50. Проте не слід сприймати його слова
буквально, адже йдеться просто про незавершеність
історичного формування української нації. Іншим ра‑
зом той-таки Лисяк-Рудницький кінець ХVIII — по‑
чаток XX століття описує як добу, коли «слідом за
глибокими соціяльними й культурними змінами по‑
чала виникати нова (modern) українська нація»51. Так
само радянська історіографія ще за перебудови ствер‑
джувала, що до революції процес формування (чи
консолідації) української нації остаточно не завер‑
шився52. Це, зрештою, й пояснює спорадичний харак‑
тер національного руху в Україні XIX — початку
XX століття та байдужість населення до національно‑
го питання.
Крім розглянутої вище специфіки, існували спільні
для українського й інших европейських національних
рухів організаційні форми та ідеологічні моделі. Важко
погодитися з Ентоні Смітом, котрий убачає кіль‑
ка «історичних випадків націоналізму» (Німеччина,
Італія, Угорщина), звідки «вторинні націоналізми»
Південної і Східної Европи (сюди Сміт відносить сер‑
бів, греків, чехів, словаків, євреїв, українців, поляків
і румунів) «запозичили свої образи, концепції й гас‑
118
ла»53. Звичайно, повністю заперечувати такий вплив

не можна. Навіть радянська історіографія свого часу
визнавала, що «італійський визвольний рух... зробив
помітний внесок в ідеологічний арсенал національних
рухів в Австрійській імперії і на Балканах»54. Проте
це запозичення стосувалося головно зовнішніх форм
(наприклад, самі назви «Молода Україна» чи «Україна
Irredenta» підказано леґендарним італійським зраз‑
ком, але появу такої організації чи трактату зумовили
закономірності історичного розвитку України).
Цікаво також порівняти ідеологічні засади укра‑
їнського й інших національних рухів. Гарві Ґолд
блат в ідеологіях слов’янського відродження виділяє
два найважливіші елементи: «наднаціональну тен‑
денцію», ґрунтовану на усвідомленні належности до
більшої духовної і культурної спільноти (переважно
слов’янського світу), та «конкретніший тип патріотиз‑
му окремої етнолінґвістичної спільноти»55. В Україні
XIX — початку XX століття цим двом моментам, оче‑
видно, відповідали слов’янський федералізм (пізніше
ідея федералізації Російської імперії від Драгоманова
до Грушевського та проєкти Чорноморсько-Балтійської
федерації) і українська національна (перед тим етніч‑
на) самосвідомість та ідеологія українського націо‑
нального руху.
Цей останній національний патріотизм закріплю‑
ється коштом створення чи актуалізації символів, мі‑
тів, політичних і соціяльних ідеологій. Для українців
надзвичайно важливу роль у процесі «закріплення»
відіграла концептуалізація козацької минувшини, яка
забезпечувала ґрунт для нової української національ‑
ної свідомости56. Це позначилося на літературних і
наукових інтересах діячів українського національного
відродження, аж до пропаґандистської літератури по‑
119
чатку XX сторіччя. З огляду на популізм українського

руху і майже повну відсутність у його ідеології історич‑
ного леґітимізму ще важливішим видається висновок
австралійського літературознавця Марка Павлишина.
Він переконливо показав, що Котляревський в
«Енеїді» поєднав дві візії національного міту, які піз‑
ніше стали антагоністичними: уславлення козацької
минувшини і життя козацької старшини (історичний
леґітимізм) та декларування вірности простому (демо‑
кратичному) селянству, що репрезентувало для автора
сучасну йому українську націю57. На жаль, ця тради‑
ція поєднання демократичного елементу й історичної
традиції не затрималася в ідеології українського руху
другої половини XIX століття. А проте дослідження
мітів і традицій та їхньої ролі в українському відро‑
дженні давно на часі58.
Періодизація історії українського

національного руху XIX — початку
XX сторіччя: у пошуках критерію
Попри потребу осмислити засадничі особли-
вості історичного розвитку української нації, майже
всі спроби періодизувати історію українського наці‑
онального руху закономірно ґрунтуються на спіль‑
них моделях або порівнянні з іншими европейськими
національними рухами. У сучасній науці усталилася
періодизація (насправді ціла концепція) історії укра‑
їнського національного руху згідно зі схемою, яку
ще 1968 року розробив чеський історик Мірослав Грох
для так званих «малих» европейських націй59. Цю схе‑
му високо оцінили і західні, і радянські славісти60.
120
У стислому формулюванні схема Гроха виглядає

так: фаза А (академічна) — період етнографічних, іс‑
торичних і філологічних досліджень, одночасно вузь‑
ке коло академічних інтелектуалів розробляє «саму
категорію нації»; фаза В (культурна або культурниць-
ка) — період національної аґітації, коли ширші верстви
патріотів, які групуються навколо газет, журналів,
культурних і просвітницьких товариств, національних
шкіл, починають поширювати в масах національну
свідомість; фаза С (політична) — період масових на‑
ціональних рухів, постання національних політичних
партій, початок широкої «мобілізації мас»61.
Сучасна західна історіографія осмислює історію
українського національного руху головно в рамцях
цієї схеми62. У співвіднесенні першої фази з кон‑
кретними подіями української історії західні укра‑
їнознавці майже одностайні. Наприклад, Роман
Шпорлюк хронологічні межі академічної фази по‑
значає кінцем ХVIII — початком XIX століття, від
скасування української автономії до праць Дмитра
Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича і Михайла
Максимовича. Характерні риси цього періоду — істо‑
ричні, етнографічні, фольклорні й філологічні студії,
що «уможливили пізніше визнання України як окре‑
мої нації в тому сенсі, у якому національність почала
утверджуватися в Европі наприкінці ХVІІІ і на по‑
чатку ХІХ століття»63. Зі Шпорлюком солідарні Орест
Субтельний і Аркадій Жуковський, котрі також ува‑
жають показовим для цього періоду «інтерес, що його
інтеліґенція виявляла... до історії України, історіогра‑
фії, етнографії і фольклору»64. Значення цієї діяль‑
ности для становлення національної самосвідомости
підкреслювали наприкінці 1980‑х — на початку 1990‑х
років і українські історики, як-от Віталій Сарбей65.
121
Той самий процес відбувався і в Галичині у кінці

ХVIII — на початку XIX століття. На думку Пітера
Брока, вершиною «першої стадії національного про‑
будження» там стала діяльність «Руської трійці» —
Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова
Головацького66. З ним суголосний і радянський істо‑
рик Феодосій Стеблій67. Американський дослідник
Василь Маркусь цей етап історії українського руху
в Галичині називає «етнічним пробудженням», а два
наступні етапи відповідно «культурним самовизначен‑
ням» та «прагненням політичного самовизначення»68.
При характеристиці другої, культурної або ж куль‑
турницької, фази думки розходяться. У класичному
трактуванні (европейська модель Гроха) це період,
коли народна розмовна мова стає мовою книжок і ви‑
кладання у школах всіх рівнів, це час заснування на‑
укових товариств, відкриття катедр в університетах,
розвитку преси, видання спеціяльної (наукової тощо)
літератури народною мовою. Частина цих показників
з’явиться лише в пореволюційній Україні, але части‑
на відповідає вже добі Шевченка та громадівців піс‑
ля 1848 року в Галичині, тобто середині і другій по‑
ловині XIX століття. Скажімо, в західній історіогра‑
фії побутує теорія, що Кирило-Методіївське братство
«відкрило політичну фазу nationbuilding»69 чи принай‑
мні було спробою «перейти від культурницького до
політичного етапу національного розвитку»70.
Хоча внаслідок переслідувань царатом української
мови й культури друга (культурна або ж культурниць‑
ка) фаза в Наддніпрянській Україні до 1917 року так і
не завершилася, з цього зовсім не випливає, що укра‑
їнський національний рух не перейшов до революції у
політичну фазу. Навпаки, політизація національного
руху, характерна для третьої фази, поступово проявля‑
122
лася вже всередині другої, якщо згадати кирило-мето‑

діївців та політичну роль українців у Галичині в 1848–
1849 pоках. Скажімо, Іван-Павло Химка пропонує від‑
лік другого етапу українського руху в Галичині вес‑
ти від революційних подій 1848–1849 років, а друга
фаза національного руху, на його думку, завершується
близько 1900 року71.
Специфіка України проявилася також у тому, під‑
креслює Джеф Ілі, що через несприятливі умови в
Російській імперії «робота над створенням культурної
інфраструктури нації була ще на ранній стадії», коли
розпочалася Перша світова війна72. Однак більшість
дослідників погоджуються, що на початку XX сторіч‑
чя (фаза С — політична) сам характер українського
національного руху суттєво змінився. З одного боку,
політичні проблеми і події набрали вирішального зна‑
чення для національного руху і відтіснили культур‑
ницьку працю. З другого боку, на зміну традиційним
підпільним «громадам» прийшли політичні партії з їх‑
ньою партійною дисципліною73. Основний зміст цього
етапу західні україністи слідом за Грохом пов’язують,
як уже сказано, з поняттям «мобілізації мас»74.
Звичайно, в абсолютних цифрах ця «мобілізація»
виглядає досить умовно. Євген Чикаленко згадував,
що коли 1903 року майже всі активні діячі україн‑
ського руху з Києва разом з чільними його представ‑
никами з Галичини виїхали до Полтави на відкриття
пам’ятника Котляревському, всі вони розмістилися
лише в двох вагонах: «Жартуючи казали ми, що коли,
боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго при‑
пиниться відродження української нації...»75. Але й чи‑
сельність найбільших українських партій у період під‑
несення революції 1905–1907 pоків не перевищувала
кількох тисяч: в УСДРП, за різними підрахунками, —
123
від 3 тисяч до 6 тисяч, у «Спілці» — 4 тисячі76. Утім,

не забуваймо, що більшовики, котрі нібито «вели за
собою маси», в Україні мали не набагато більше чле‑
нів — від 4,5 тисяч до 7 тисяч за різними оцінками,
натомість меншовики — близько 10 тисяч77.
Недорозвинутий стан просвітницької й культурної
інфраструктури в Наддніпрянській Україні серйоз‑
но гальмував політизацію мас і підтримку програми
українського руху. В Галичині склалися сприятли‑
віші обставини, і, на думку Івана-Павла Химки, тут
до 1914 року «процес nationbuilding… було вже завер‑
шено»78. Кульмінацією ж українського національного
руху слід, очевидно, вважати події української рево‑
люції 1917–1921 pоків.
У такому вигляді дещо змодифікована грохів‑
ська схема, певно, найкраще відбиває закономірності
та особливості розвитку українського національного
руху і її можна сміливо застосовувати в конкретних
дослідженнях.
Крім грохівської схеми національного руху, яка
враховує еволюцію його програмових цілей, соціяльну
базу та почасти організаційні форми, західні істори‑
ки здійснили ще кілька цікавих спроб періодизувати
український національний рух на підставі одного чи
кількох критеріїв (це насамперед його концепція, со‑
ціяльна база та географічний центр).
Традиційно вважають, що основу федералістич‑
ної програми заклали кирило-методіївці, «своє кла‑
сичне теоретичне оформлення» вона знайшла у пра‑
цях Михайла Драгоманова і до початку XX століття
превалювала в українському русі79. Втім, перехід до
самостійницької програми був історично неминучим
і, на думку Івана Лисяка-Рудницького, «відбувся в
Галичині приблизно на зламі століть, а в середньо-
124
східній Україні — в 1917–1920 рр. як результат бо‑

лісного досвіду з Росією Керенського, Леніна та
Денікіна»80, тобто зовнішнім щодо процесу утвер‑
дження української нації чинником. Натомість Джеф
Ілі пов’язує це з успішним розвитком революційного
процесу «від німецької окупації до поразки білих у
громадянській війні», що вплинув на «виковування
спільного розуміння української національної іден‑
тичности»81.
На думку Івана-Павла Химки, в Галичині перехід
до самостійницької програми відбувся близько
1895 року, коли з’явився трактат Юліяна Бачинського
«Україна Irredenta»82. У кожному разі Галичина поміт‑
но «випереджала» Наддніпрянську Україну на етапах
національного відродження. Політики самостійниць‑
кої орієнтації на початку XX століття були і в Над
дніпрянській Україні (Микола Міхновський, Дмитро
Донцов), але об’єктивні умови, аби ця ідеологія запа‑
нувала в українському національному русі в Росій‑
ській імперії, ще не склалися, тож вони мусили вдо‑
вольнятися своїм успіхом серед галицької студент‑
ської молоді, як-от Донцов. Проте зміна ідеї федера‑
лізму на вимогу незалежної державности в україн‑
ському національному русі була закономірною і не‑
минучою. Радянська історіографія заперечувала цей
закон щодо народів у складі СРСР, зате переконливо
доводила його на прикладі слов’ян Центральної і Пів‑
денно-Східної Европи83. Втім, навіть Ленін колись
сказав, що «національна держава — правило в досвіді
світової історії»84.
Повернімося, однак, до концептуальних схем істо‑
рії українського національного руху. Омелян Пріцак
і Джон Решетар запропонували ориґінальну періоди‑
зацію національного руху на підставі географічного
125
розташування його центру. Схожі ідеї подибуємо і в

радянському слов’янознавстві, скажімо, Володимир
Фрейдзон розробляв теорію «національного ядра», у
якому починається й активно ведеться національно-
патріотична діяльність85.
Отже, у схемі Пріцака і Решетара перший етап — нов-
город-сіверський (лівобережна шляхта кінця ХVIII сто‑
ліття, «Історія Русів»), другий — харківський (розви‑
ток нової української літератури: Іван Котляревський,
Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемов‑
ський), третій — київський («український рух набирає
політичної форми і здобуває свого найяскравішого літе‑
ратурного виразника»: Кирило-Методіївське братство,
Тарас Шевченко, журнал «Основа», громади 1860‑х ро‑
ків), четвертий — женевський («український рух наби‑
рає виразно політичного характеру»: діяльність Михай‑
ла Драгоманова), п’ятий — галицький (починається зі
створення першої української політичної партії (Русь‑
ко-українська радикальна партія) 1890 pоку, перехід
до самостійницької програми, заснування українських
партій в Наддніпрянській Україні)86.
На цьому періодизація американських істориків
уривається, і складається враження, ніби галицький
етап тривав до 1917 року. Насправді після 1905 року —
після леґалізації українських партій і появи україно‑
мовної преси — центр національного руху знову повер‑
нувся до Києва. Саме тут з грудня 1905 до 1914 року ви‑
ходила щоденна українська газета «Громадська думка»
(з 1906 pоку — «Рада»), тут працювали 13 із 17 укра‑
їнських видавництв Наддніпрянської України (1909),
київська «Просвіта» була неофіційним ідейним і ор‑
ганізаційним центром просвітянського руху, нарешті,
з Києвом насамперед пов’язаний розквіт української
культури, літератури і театру, який тривав, попри на‑
126
ступ реакції, від 1905 року до початку Першої світової

війни87.
Заслуговує на увагу періодизація українського
національного руху, яку запропонував Іван Лисяк-
Рудницький у статті «Інтелектуальні початки нової
України». Критерієм періодизації він обрав зміни
чільної соціяльної сили руху, тобто принцип поко‑
лінь, і виділяв такі етапи руху: шляхетська доба (з
кінця ХVIII століття до 1840‑х років); народницька
доба (1840–1880), під час якої «провід національного
руху на середньосхідних землях України переходить
до рук нової суспільної верстви, інтеліґенції, що фор‑
мувалась почасти з деклясованих дворян, почасти з
вихідців з народних низів»88; нарешті, модерністич‑
на доба (від 1890‑х pоків до Першої світової війни),
коли на чолі українського національного руху стає
«нове покоління інтеліґенції», не тільки численні‑
ше за попереднє, а й завдяки «загальній зміні по‑
літичної атмосфери більш сміливе та ініціятивне».
Кооператори, народні вчителі, фельдшери, агрономи
розгорнули пропаґанду на селі, і «село почало про‑
буджуватися до модерної політичної свідомости і
віднаходити себе в українській національній ідеї».
Протягом третьої доби виникають і здобувають при‑
хильників українські партії89.
Періодизація Лисяка-Рудницького дещо нага‑
дує відому ленінську схему історії революційного
руху в Росії: «Визвольний рух у Росії пройшов три
головні етапи відповідно до трьох головних класів,
які накладали свій відбиток на рух: 1) період дво‑
рянський, приблизно з 1825 до 1861 року; 2) різно‑
чинський або буржуазно-демократичний, приблиз‑
но з 1861 до 1895 року; 3) пролетарський, з 1895 до
теперішнього часу»90. Очевидно, схожість періоди‑
127
зацій Леніна і Лисяка-Рудницького пояснюється

об’єктивною подібністю соціяльної еволюції самих
цих рухів у Російській імперії. Тобто, попри всі су
перечності й інколи запеклу боротьбу між ними, укра‑
їнський історик Віталій Сарбей мав рацію, коли пи‑
сав про об’єктивно спільні закономірності розвитку
загальноросійського революційного та українського
національного рухів91.
Цікаво й показово, що навіть професійні вороги
українського національного руху, спеціялісти «при‑
кладної поліційної соціології» притримувалися май‑
же такої самої періодизації. Це засвідчують записка
№ 832 київського охоронного відділу на ім’я дирек‑
тора департаменту поліції від 16 лютого 1910 року та
«Обзор украинского движения», складений у цьому
відділі і надрукований для службового користування
департаментом поліції 1911 року. Жандармські «до‑
слідники» вважали, що «вже декабристи в особах кн.
Трубецького і Муравйова поклали початок розладу
між великоросами й малоросами» своїм федераліз‑
мом92. Хоча українська інтеліґенція ще на початку
XIX сторіччя намагалася «історично заплутати пи‑
тання про походження української мови, літератури
і т. п.»93. Справу декабристів продовжили кирило-ме‑
тодіївці, які займалися «вихованням і розвитком ка‑
дрів свідомої української інтеліґенції»94, та Михайло
Драгоманов, котрий «до кінця днів своїх працював над
створенням українофільського руху в Росії і Галичині
з Буковиною»95. Нарешті, «з Драгомановим відійшло
старе покоління і залишило місце для праці новому,
одним із найвидатніших представників якого став
учень Драгоманова М. Грушевський». Це був час ін‑
тенсивної літературної аґітації, «виховування окремих
особистостей та організації їх у групи», а з розвитком
128
системи українських партій і преси відбулася «дифе‑

ренціяція українського руху»96. Як бачимо, в цих огля‑
дах зафіксовано чимало засадничих моментів.
Звичайно, кожен з цих трьох (п’яти, більше чи мен‑
ше) етапів можна аналізувати докладніше, навіть під
кутом зору, що про нього вже написано і що здається
перспективним для вивчення. У наступному розділі
розглянемо один із них — середину і другу половину
XIX століття, період від Кирило-Методіївського брат‑
ства й революції 1848 року в Галичині до початку ста‑
новлення політичних партій у 1890‑х pоках. Це відпо‑
відає грохівській фазі В (культурній або ж культур‑
ницькій) в історії українського національного руху.
129
5. Доба федералізму: до теоретичного осмислення...
5. Доба федералізму:
до теоретичного осмислення
історії українського національного
руху 1840–1880‑х pоків*
Кирило-Методіївське братство
і Тарас Шевченко.
Революційні події 1848 року в Галичині
У середині XIX сторіччя майже в усіх галу‑
зях соціяльно-економічного, політичного й культур‑
ного життя України відбулися якісні зміни, для яких
українська історична наука не мала адекватного на‑
укового означення. Ще на початку 1990‑х років до‑
слідники відмовилися від терміна «доба капіталізму».
Ця дефініція заховувала виразне ідеологічне наванта‑
ження і стримувала розвиток історичної думки, штуч‑
но прив’язуючи її до марксистських постулатів. На це
ще 1971 року слушно вказав професор Олександер
Оглоблин, але власну періодизацію історії України
XIX століття він не запропонував, уважаючи це «спра‑
вою майбутнього»1.
Вітчизняна історіографія тривалий час не могла
розробити періодизацію історії України XIX століття.
Не було її і в західному українознавстві, яке теж визна‑
вало, що 1840–1860-ті роки стали переломними в роз‑
131
витку української нації. Шукаючи відповідні терміни,

Роман Шпорлюк говорив про «новий модерний період»
(new modern period)2 української історії, який почався
з діяльности Кирило-Методіївського братства і Тараса
Шевченка та з політичної програми українців у Галичині
в 1848–1849 pоках3. Його означення мало ґрунтувалося
на соціяльних критеріях, а ще менше на економічних —
йшлося радше про утвердження національної самосвідо‑
мости, вироблення програми національного руху тощо,
тобто про початок фази В за схемою Мірослава Гроха.
По суті ж, це те саме явище, що його радянська істо‑
рична наука окреслювала як початок доби капіталізму4.
Проте очевидно, що поняття «культурна фаза націо‑
нального руху» не спрацьовує при аналізі економічних і
соціяльних процесів того часу.
Чільна сила українського руху на цьому етапі — ін‑
теліґенція, «політичним дебютом» якої, за вдалим ви‑
словом Богдана Кравченка, стало заснування Кирило-
Методіївського братства5. Характер і значення цього
«дебюту» можна розглядати і в европейському, і в
загальноімперському контексті. Европейський кон‑
текст — це широке русло романтичної і панслов’янської
традиції, яку продовжували братчики, з притаманни‑
ми їй прагненням волі та федералізмом. Слід наго‑
лосити вплив на кирило-методіївців таких течій, як
«Молода Европа», особливо ж «Молода Польща», та
волелюбних ідеалів Адама Міцкевича6.
Дослідники одностайно відзначають залежність
програмного документа братства під назвою «Закон
Божий» («Книги буття українського народу») від ху‑
дожньо-публіцистичного трактату Міцкевича «Книги
народу польського і польського пілігримства» («Księgi
narodu polskiego i pielgrzymstwa polskiego», 1832).
Однак Деніс Папазян цілком справедливо завважив,
132
що польська програма «бачила єдність народів під

кутом зору нового, розширеного римо-католицького
християнського світу і представляла позиції польської
аристократії й шляхти», натомість «Закон Божий»
ґрунтувався на федералізмі і рівності слов’ян та відо‑
бражав інтереси «нижчого дворянства й українського
середнього класу, що саме формувався»7. Як бачимо,
західним історикам теж не чужий «класовий аналіз»
(пop. аналогічні міркування Петра Зайончковського8).
У загальноімперському контексті слід визнати по‑
передниками братчиків декабристів і, звичайно, про‑
вести паралелі зі слов’янофілами. У більшості англо‑
мовних підручників з історії Росії й СРСР для ви‑
щої школи коротку довідку про кирило-методіївців
містить саме розділ «Слов’янофільство»9. Здивоване
питання західних студентів, чому царат так жорсто‑
ко розправився з братчиками, залишається без від‑
повіді. Радянська історична наука теж часто пере‑
більшувала вплив слов’янофілів на кирило-методі‑
ївців. Наприклад, Володимир Білодід заявляв, що
для аналізу їхньої ідеології «треба зрозуміти вчення
слов’янофілів. Опанувавши його, ми знатимемо про
українофілів більше, ніж вони знали про себе»10. По-
перше, застосовувати до кирило-методіївців термін
«українофіли» некоректно: історично він закріпився
за діячами 1860‑х pоків і пізнішого часу. По-друге, це
твердження само по собі перебільшення, бо російське
слов’янофільство все одно не пояснює, чому виникли
українська національна ідея й національний рух і чому
вони набрали саме такого характеру. Об’єктивніший
підхід до проблеми запропонував Іван Дзюба у книжці
про стосунки Шевченка зі слов’янофілами11.
Стосовно західних університетських підручни‑
ків з російської історії не можна не згадати вдалий
133
підхід, що його використав Сідней Геркейв у своєму

навчальному посібнику. Розділ про суспільно-полі‑
тичне життя 1830–1840‑х pоків у нього має три під‑
розділи: 1) слов’янофільство; 2) західництво; 3) фе‑
дералізм. В останньому якраз ідеться про кирило-ме‑
тодіївців12. Очевидно, федералізм характерний і для
слов’янофільства, але то був не визвольний республі‑
канський федералізм братчиків, а радше романтизова‑
на версія російського імперського месіянізму. Отже,
ці дві течії можна з повним правом вважати не лише
відмінними, а й антагоністичними.
Говорячи про загальноімперський контекст, треба
згадати і про неприховано тенденційне трактування
(чи замовчування) зв’язків кирило-методіївців з ро‑
сійськими радикальними організаціями. В західній
історіографії один тільки Вільям Аллен наголошує
ідейну близькість (і, «безперечно, контакти») кири‑
ло-методіївців з петрашевцями13, тимчасом як для ра‑
дянських істориків це давно перетворилося на загаль‑
ник14. Натомість західні науковці схильні іґнорувати
політичний характер братства і його антикріпосницькі
ідеали та вважати кирило-методіївців представниками
суто «інтелектуального національного руху»15.
Питання про кількість членів братства може зда‑
ватися формальним, насправді ж за ним криється пра‑
вильне розуміння самої моделі розвитку українського
(й інших) національних рухів у Російській імперії. В
західній, радянській і пострадянській історіографії іс‑
нує помітний різнобій у цьому питанні. Називають
щонайменше шістьох: Микола Костомаров, Микола
Гулак, Василь Білозерський, Олександр Навроцький,
Дмитро Пильчиков, Олексій Петров16. Однак тради‑
ційно вважається, що «товариство складалося всьо‑
го з десятка активних членів та кількох десятків
134
співчуваючих»17. Іван Кошелівець в енциклопедич‑

ній статті перераховує дванадцятьох братчиків (ті
самі шестеро, а також Пантелеймон Куліш, Опанас
Маркович, Георгій Андрузький, Іван Посяда, Микола
Савич, Тарас Шевченко) і цитує Пильчикова зі слів
Олександра Кониського, нібито в братстві було біля
ста учасників18.
Зрештою, ці розбіжності не мають значення, адже
дослідники погоджуються в тому, що братство «не до‑
сягло організаційної стадії, яка вимагала чіткого кри‑
терія членства», це був радше «гурток інтелектуалів-
однодумців» і серед них чимало таких, хто лише почас‑
ти поділяв ідеї і діяльність гуртка19. Треба відзначити,
що низку наведених тез запозичено з відомої розвідки
російського дослідника Петра Зайончковського, яка
отримала (саме у зв’язку з цим) неоднозначну оцін‑
ку українських істориків20. (Пор. у Зайончковського:
«Якщо розглядати Кирило-Методіївське братство як
цілком сформоване таємне товариство з організаційно
оформленим членством, то на підставі наявних дже‑
рел можна вважати його членами лише Костомарова,
Гулака, Навроцького, Пильчикова і Петрова… Але
Кирило-Методіївське товариство не було ще оформ‑
леною організацією… Згідно з цим означенням, можна
вважати також членами товариства літератора Куліша,
студентів Маркевича, Андрузького, Посяду, поміщика
Савича і, нарешті, Шевченка»21.)
Більшість дослідників, як бачимо, намагалася об‑
рахувати кількість формальних членів братства і в та‑
кий спосіб з’ясувати його значення. Тут, напевно, не
обійшлося без асоціяцій з декабристами, у яких чітко
розмежовувалися члени організації і їхні знайомі, хай
навіть однодумці, не посвячені у плани перевороту,
як-от Пушкін. Однак модель розвитку українсько‑
135
го національного руху у XIX сторіччі бачиться геть

відмінною. Значення і вплив на суспільство Кирило-
Методіївського братства, а пізніше і громад, полягало
радше у творенні ідеологічних форумів — зустрічей,
зібрань, розмов, а також художньої літератури, теа‑
тральних вистав, історичних праць тощо — серед ши‑
роких верств зі схожою ідейною орієнтацією, у яких
ці невеликі групи найвірніших діячів відігравали роль
ферменту.
Навряд чи можна достеменно з’ясувати кіль‑
кість людей, які зазнали впливу кирило-методіївців,
але принагідно відзначимо дві такі спроби. Григорій
Марахов нараховує 12 членів братства і понад 90 сим‑
патиків22. У Григорія Сергієнка серед 12 братчиків за‑
мість провокатора Петрова фігурує Олександр Тулуб,
а загалом, на його думку, 93 особи «мали зв’язки,
дружні відносини з кирило-мефодіївцями або стояли
близько до товариства і знали про його плани»23.
Нарешті, цікаво згадати курйозне твердження
американського історика українського походження
Ніколаса Чировскі, нібито серед братчиків не було
дворян24. Очевидно, дослідник буквально зрозумів ві‑
дому тезу радянської історичної науки про різночин‑
ський характер братства. Насправді, як відомо, лише
серед дванадцяти імовірних членів було десять дво‑
рян: Андрузький, Білозерський, Гулак, Костомаров,
Куліш (доводив своє аристократичне походження),
Маркович, Навроцький, Пильчиков, Савич (власник
великого маєтку на Полтавщині), нарешті, Петров
(або Тулуб у переліку Григорія Сергієнка)25.
Поруч із буцімто різночинським характером орга‑
нізації не можна оминути сумнозвісну теорію «двох
антагоністичних крил» у Кирило-Методіївському
братстві. Цікаво, що початок вона бере в покаянних
136
свідченнях Андрузького: «…Слов’янське товариство

має двох голів: Костомарова і Шевченка, з яких пер‑
ший належить до поміркованої партії, а другий до не‑
поміркованих...»26. Накинута згори в добу застою, ця
теорія панувала в радянській історіографії десятиліт‑
тями. Більшість західних українознавців демонструє
гнучкіший, хоч і не безсумнівний, підхід до проблеми.
Деніс Папазян пояснює: «На думку Шевченка, най‑
гостріше стояло питання визволення селян. Хоча інші
члени групи поділяли його позицію, очевидно, біль‑
шість убачала у визволенні передусім засіб піднесення
української нації»27. Не зовсім зрозуміло, однак, з чим
тут не погоджувався Шевченко. Ще менш арґумен‑
тованими видаються доводи Павла Зайцева. На його
думку, Шевченко сперечався з Костомаровим, бо в
програмі і планах кирило-методіївців «надто мало ви‑
ступало те, що було його “святая святих” — українська
національна справа…»28. Ні матеріяли слідчої справи,
ні спогади сучасників не дають підстав для такого
висновку29. Натомість Куліш писав, що всі братчики
об’єднувалися навколо «великого задуму — піднести
рідну націю з духовного занепаду, а українського крі‑
пака з неволі духовної та соціальної»30.
Очевидно, погоджуючись засадничо, члени брат‑
ства розходилися в питаннях пріоритету завдань.
Костомаров зосереджувався головно навколо про‑
блем федералізму, слов’янської єдности і братерства,
Шевченко у віршах закликав до боротьби за соці‑
яльне і національне визволення українського народу,
Куліш наголошував на розвитку культури. Можна ін‑
терпретувати це і як різницю в методах досягнення
цілей: одні виступали прихильниками еволюційного
(Костомаров, Білозерський) шляху, інші — революцій‑
ного (Шевченко, Гулак)31. Проте Орест Субтельний
137
справедливо застерігає, що «ці розходження не слід

перебільшувати», бо «членів товариства безсумнівно
об’єднували спільні цінності та ідеали» і — найголо‑
вніше — «бажання покращити соціяльно-економічну,
культурну й політичну долю України»32.
У кінці 1980‑х років уже й радянські дослідники
могли відверто заявити, що суперечки в колі кири‑
ло-методіївців «відбувалися між однодумцями, що
були союзниками у головному: опозиційності до са‑
модержавно-кріпосницького ладу та мріях про вільне
суспільство вільних людей, де не буде ані царя, ані
холопа, ані кріпака, ані пана»33. Вульґаризаторську
теорію «двох крил», згідно з якою діяльність кири‑
ло-методіївців зводилася до безкінечних суперечок у
чітко окреслених межах двох антагоністичних течій,
історичній науці накинули партійні можновладці.
Віталій Сарбей свого часу вимагав послуговуватися
суто науковими критеріями в оцінці діяльности брат‑
ства: «Звичайно, серед них були люди з різним рівнем
політичних переконань, але такими ж різними були
діячі і декабристських товариств, гуртка петрашевців
та ін. Зрозуміло, однак, що те, що їх об’єднувало, було
головним у їхній нелеґальній діяльності»34.
Більшість західних дослідників погоджують‑
ся в тому, що кирило-методіївці заклали підвалини
новітньої (modern) української політичної думки35.
Насамперед це стосується федералізму, антикріпос‑
ницької програми, тез про рівні права усіх станів,
освіту широких народних мас. Особливість ідеоло‑
гії братчиків — «радикальне соціялістичне хрис‑
тиянство», або «християнські принципи рівности і
братерства» та український месіянізм36. Про це пи‑
сав, хоч, звісно, не так виразно, радянський історик
Григорій Сергієнко37. Натомість явно перебільшував
138
Володимир Жмир, характеризуючи програму брат‑

ства як «чисто українську політичну програму за
своїм змістом і спрямуванням»38. Забагато спільного
має ця програма з тогочасною европейською думкою,
головно через польську її проєкцію, меншою мірою
через російську.
Західна історіографія зазвичай підкреслює, що
кирило-методіївці «захищали не так повну незалеж‑
ність України, як федерацію слов’янських народів»39,
і всі доступні історичні джерела свідчать на користь
цього твердження. Проте окремі дослідники ще навіть
у 1960–1980‑х роках писали, що братчики виступали
за «політичну незалежність» України і саме як вираз‑
ники політичного сепаратизму «Шевченка і братство
можна справедливо визнати зв’язком між українським
суверенітетом минулого та боротьбою за незалежність
України у XX столітті»40. Ні матеріяли слідства, ні
програмні документи братства, ні пізніші спогади його
учасників не дають підстав для такого однозначного
висновку. Шевченко і братчики справді уособлювали
зв’язок між українськими визвольними змаганнями
минулого й сучасности, але для обґрунтування цього
зовсім не треба приписувати їм державницький світо‑
гляд чи замовчувати їхній федералізм. Ствердження
самобутности і рівности українців у сім’ї слов’янських
народів, гордість за козацьке минуле і туга за ним —
ось ті елементи національного світогляду братчиків,
які успадкувало від них наступне покоління діячів
українського відродження.
Прямолінійно звучить у цьому контексті і заява
американського історика Ворена Волша, ніби кири‑
ло-методіївці «використовували свої версії минулого
як засіб захопити владу»41. Об’єктивніше трактування
пропонують Григорій Грабович і французький історик
139
Аркадій Жуковський. Концептуалізація й ідеалізація

козацької минувшини, вважають вони, була доконеч‑
ним елементом ідеологічного обґрунтування боротьби
проти національного гноблення, базисом нової укра‑
їнської політичної свідомости42. З огляду на ідеаліза‑
цію братчиками минулого України польський історик
Анджей Торбус відзначив певну «ретроспективність»
їхньої візії майбутнього43. Розробка більш-менш кон‑
кретного бачення майбутнього та системи реальних
заходів для його реалізації пов’язана в історії укра‑
їнської політичної думки з іменем діяча наступного
покоління — Михайла Драгоманова.
Про роль Шевченка в Кирило-Методіївському
братстві написано чимало. Врешті-решт історики в
Україні та за її межами позитивно відповіли на диску‑
товане тривалий час питання, чи взагалі належав поет
до організації44. Багато західних науковців характери‑
зує його як «духовного лідера» або «кумира» групи,
на відміну від справжнього ідеолога й засновника то‑
вариства Костомарова45. Розвиваючи цю думку, Юрій
Лавріненко писав, що «Шевченко фігурував в органі‑
зації лише як поет і особистість»46.
Відтак оприявнюється серйозніша проблема —
роль Шевченка в історії України та історії українсько‑
го національного руху. Чільна роль літераторів і філо‑
логів у громадському житті взагалі характерна для без‑
державних східноевропейських народів, а український
досвід у цьому сенсі просто унікальний: українське
національне відродження уособлює постать Кобзаря,
а згодом пам’ять про нього — шевченківський міт.
Значення Шевченка дослідники вбачають у тому, що
він своєю творчістю дав етнографічним масам «одне
спільне ім’я — українці», «сфокусував» національ‑
ну самосвідомість47. Дальший розвиток українського
140
руху походив з поезії Кобзаря — сміливо і справедли‑

во узагальнив Г’ю Сетон-Вотсон48.
Україністи на Заході чимало зробили для створення
цілісного наукового політичного портрета Шевченка,
адже науковці в СРСР протягом багатьох десятиліть
не могли об’єктивно висвітлювати цю тему. Скажімо,
Юрій Лавріненко переконував, що концепція свободи
у Шевченка не має нічого спільного з соціялізмом, хоча
й визнавав, що серед знайомих поета було багато соція‑
лістів, зокрема з числа петрашевців49. Очевидно, на до‑
слідника вплинула відома праця «Шевченко, україно‑
філи і соціялізм» Михайла Драгоманова, у якій він пи‑
сав: «…Нізвідки не видно, щоб Шевченко знав хоч що-
небудь про С[ен]-Сімона, Фур’є, Луї Блана, Прудона
і т. ін. …Нізвідки не видно, щоб із тими європейськи‑
ми соціалістами думали познайомити Шевченка його
більш учені товариші… Отже, думки чоловіка, яким
володіли майже зовсім тільки біблійні пророки та спо‑
мини українського гайдамацтва, не можуть ставитись
в ряд із думками соціалізму XIX ст.»50. Видання неві‑
домого Драгоманову «Щоденника» Кобзаря, а згодом
наукові студії перших десятиріч XX століття (Івана
Франка, Олександра Колесси, Василя Щурата, Ієремії
Айзенштока й ін.) спонукали переглянути ці уявлен‑
ня. Як точно завважив Іван Дзюба, у Шевченка марно
шукати «науку соціалізму»51, але радянські дослідни‑
ки арґументовано показали, що поет був обізнаний із
вченням Фур’є, Сен-Сімона, Роберта Оуена й інших,
щось узяв у петрашевців, багато у польських револю‑
ціонерів, своїх товаришів по засланню, захоплювався
«Колоколом» і зазнав впливу Герцена — мислителя
безперечно соціалістичного напряму52.
Вільям Аллен теж у руслі ідей Драгоманова ствер‑
джує, що Шевченко «був революціонером радше у по‑
141
чуттях, ніж у думках»53. (Пор. у Драгоманова: «Так

Шевченко й зоставсь чоловіком, який мав добрі гро‑
мадські бажання, часами мав повстанські мрії, а все-
таки не став ні політично-соціальним, ні, ще менше,
революційним діячем, навіть і таким, яким може бути
поет»54.) У даному разі західні науковці мають на увазі
не так громадську діяльність, як поетичну творчість
Кобзаря, причому мотиви його лірики цілком спра‑
ведливо пояснюють і особистим досвідом поета, для
якого «ідея свободи була чимось значущішим, ніж “лі‑
тературна тема”»55.
Водночас західне українознавство, так само як ра‑
дянська історична наука, мало свої «недоторканні»
догми. Одна з них — уявлення про Шевченка як оди‑
нокого свідомого і послідовного борця за політичну
незалежність України. Ця теза не надто вписувалася
в усталену вже концепцію історії українського націо‑
нального руху, тому серйозні дослідники, як-от Іван
Лисяк-Рудницький, намагалися підкріпити її цілком
імовірними соціяльно-психологічними міркуваннями,
що їх важко і обґрунтувати, і спростувати. Крім панів‑
ного федералізму, пише Лисяк-Рудницький, «в україн‑
ському суспільстві [XIX ст.] існував — спочатку тільки
на емоційному рівні — також інший, альтернативний
напрямок, що його можна окреслити як сепаратизм.
Натхненно висловив ці погляди співець українського
відродження Тарас Шевченко»56. Звичайно, трапляють‑
ся і зовсім неарґументовані заяви про «безкомпроміс‑
ний націоналізм» Кобзаря тощо57. Такі ідеї в західному
українознавстві побутують давно, і особливо притаман‑
ні вони для діяспорних видань, отож радянська наука
не могла на них не реаґувати58. Даремно вимагати від
цих критичних досліджень об’єктивности, але окремі
закиди на адресу західного шевченкознавства треба ви‑
142
знати справедливими. Адже, кажучи словами Григорія

Грабовича, з часів Донцова і Смаль-Стоцького в емі‑
ґрантському українознавстві «ідея національної ваго‑
мости Шевченкових творів трансформувалася в беза‑
пеляційну догматичну віру в те, що його поезія містить
і висуває націоналістичну політичну програму»59.
Лише з 1980‑х років і не в останню чергу завдяки
дослідженням самого Грабовича західна наука посту‑
пово виробила зважену оцінку політичного значення
Шевченка. Наприклад, Субтельний пише, що «наці‑
оналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим.
Він вважає прагнення України до свободи складовою
всезагальної боротьби за справедливість»60.
Тільки подолання догматизму, якого потребувало
і українське, і західне шевченкознавство, дозволило б
відтворити справжню постать поета — політичного дія‑
ча і національного мислителя. Прикладом перспектив‑
ного підходу до проблеми стала свого часу монографія
Григорія Грабовича «Поет як міфотворець» (завважмо,
що висловлені в ній ідеї і спостереження стосуються
суто поетичного світу Кобзаря). Теза про Шевченка-
революціонера, як і теза про Шевченка-націоналіста,
за словами Грабовича, однаково ґрунтуються «на ви‑
бірковому висвітленні й невірній інтерпретації чи
перебільшеній увазі до окремих моментів і моделей
Шевченкової поезії», що спотворює основну ідею його
творчости — «глибоке і незатьмарене почуття причет‑
ности й любові до своєї землі і свого народу»61.
Грабович спробував по-новому інтерпретувати з
дитинства відомі нам «революційні» рядки Шевченка:
«Будем, брате, / З багряниць онучі драти…» («Світе
ясний! Світе тихий!»); «…Із-за моря / Уже встає свя‑
та зоря. / Не громом праведним, святим / тебе уб’ють.
Ножем тупим / Тебе заріжуть, мов собаку. / Уб’ють обу‑
143
хом» («Неофіти»); «Поховайте та вставайте. / Кайдани

порвіте / І вражою злою кров’ю / Волю окропіте»
(«Заповіт»). На його думку, тут, як і в інших віршах,
маємо «візію не революції, а кари й святої помсти»,
тобто радше поетизовану мітологему «кара невсипуща»
(«Осії. Глава ХІV (Подражаніє)»). Це підтверджують і
мотиви пасивного ставлення до світу поруч з актив-
ним у поезії Шевченка: «Молітесь, братія! Молітесь /
За ката лютого!», «І без огня, і без ножа / Стратеги бо‑
жії воспрянуть!» («Неофіти»); «Все на світі — не нам, /
Все богам, тим царям! / … / Моя любо!.. А нам — / Нам
любов між людьми» («Молитва»). Розгадка суперечли‑
вих у політичному й етичному аспекті тверджень, ува‑
жає Грабович, проста: в поезії Шевченка даремно шу‑
кати цілісної політичної програми — для нього як для
митця Україна була «абсолютною цінністю», опоети‑
зованим образом жінки-матері, рідного села, козацької
слави тощо. «У Шевченковому міті Україна зовсім не
місце, територія чи країна, вона — стан буття, чи, якщо
точніше, екзистенціяльна категорія в теперішньому
часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетво‑
рення, — форма ідеального існування»62. Не забуваймо,
що Грабович розглядає лише поетичний світ Шевченка,
у якому той, на думку інших авторитетних дослідників,
часто виступав як «романтичний міфотворець»63.
На жаль, зарубіжна історіографія мало уваги при‑
діляла громадсько-політичній діяльності Шевченка,
а радянській шевченкіяні, попри тематичне розма‑
їття, бракувало об’єктивности. З часом і в цій галу‑
зі накреслилися певні підходи. Роман Шпорлюк, на‑
приклад, трактує позицію Шевченка, згідно з якою
українська нація повинна охоплювати представників
усіх суспільних класів, особливо селянства, як нову
концепцію нації взагалі64. Спробували переглянути
144
стереотипи і українські дослідники65: на думку Івана

Дзюби, Шевченко в поетичній формі («В своїй хаті
своя правда, / І сила, і воля») осмислював характер‑
ний для тогочасної передової европейської думки
принцип нації як державотворчого елементу66.
У Західній Україні становлення нової національ‑
ної і політичної свідомости збіглося з найбільшою со‑
ціяльно-економічною трансформацією — селянською
реформою — і було пов’язано з загальноевропейською
«весною народів» 1848 року.
В огляді новітньої історіографії проблеми слід
згадати праці відомого польського історика Яна
Козіка (1934–1979) «Український національний рух у
Галичині в 1830–1848 pоках» (Ukraiński ruch narodowy
w Galicji w latach 1830–1848, 1973) та «Між реакці‑
єю та революцією: Дослідження з історії українсько‑
го національного руху в Галичині у 1848–1849 pоках»
(Między reakcją a rewolucją. Studia z dziejów ukraińskiego
ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1849, 1975).
Наприкінці 1980‑х років обидві праці вийшли в англій‑
ському перекладі під спільною обкладинкою і назвою
«Український національний рух в Галичині: 1815–
1849»67. Книжка здобула високу оцінку західних спе‑
ціялістів і вплинула на всі наступні дослідження зі
східноевропейської історії.
Загалом зарубіжне українознавство оцінювало по‑
дії 1848 року в Галичині як логічне продовження і в
певному сенсі кульмінацію першого етапу українсько‑
го національного відродження та перехід до якісно
нової стадії порівняно з національним рухом 1830–
1840‑х pоків, «що обмежувався питаннями мови, літе‑
ратури й історії»68.
Лідером українського руху в Галичині напередод‑
ні 1848 року залишалося уніятське духовенство, точні‑
145
ше уніятська ієрархія69, політичний і соціяльний кон‑

серватизм якої наклав відбиток на тогочасну галицьку
політику. Насамперед це стосується Головної руської
ради на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем, що
її і західна, і радянська історіографія справедливо ха‑
рактеризують як консервативну і прогабсбурзьку70.
Серед заслуг Головної руської ради перед національ‑
ним рухом треба назвати передусім «українську» від‑
повідь на питання національної ідентичности галиць‑
ких русинів, рішучу відмову від програми культурної
автономії і політичного об’єднання з поляками, яку
висували будителі першої половини XIX століття, та
вимогу запровадити адміністративний поділ Галичини
на східну (українську) і західну (польську) провінції71.
Не менш важливими були практичні справи — видан‑
ня першої української газети «Зоря галицька», налаго‑
дження контактів з русинами Буковини і Закарпаття.
Водночас вимога територіяльної автономії, як слушно
зауважують дослідники, виказувала політичну обме‑
женість, яка стримувала розвиток української полі‑
тичної думки у її вузьких рамках майже до 1918 pоку:
петиції «лояльних русинів» не давали очікуваного
результату, Головна руська рада теж іґнорувала соці‑
яльно-економічні проблеми і лише під тиском з місць
змушена була до них звернутися72. Не треба забувати,
що 1848 року для українського селянства в Галичині
головним було ще не національне, а аграрне питання73.
На думку Ореста Субтельного, для дальшого роз‑
витку українського національного руху вирішальну
роль зіграло те, що в Галичині переплелися дві голо‑
вні проблеми: «соціяльно-економічної долі селянства
й національних прагнень церковної інтеліґенції».
Втілилися вони у боротьбі з польськими поміщика‑
ми й адміністрацією74. Для селян першорядним було
146
питання компенсації землевласникам за скасування

панщини, що й засвідчила знаменита промова в пар‑
ламенті селянина Івана Капущака75.
Особливо чітко це проявилося в ході повстання
Лук’яна Кобилиці на Буковині, «яке мало переважно
соціяльний характер»76. Щоправда, навіть радянські
історики свого часу визнавали, що у 1848–1849 pоках
«трудящі маси Буковини зробили значний внесок у
боротьбу українського народу проти соціяльного та
національного гноблення, за возз’єднання всіх україн‑
ських земель»77.
На Закарпатті пожвавлення активности пов’язано
з іменами Олександра Духновича й енергійного
Адольфа Добрянського, котрий був «чимось на зразок
Головної руської ради в одній особі»78. Українські ра‑
дянські дослідники теж відзначали плідну діяльність
Духновича в цей час (заснував видавничо-освітнє то‑
вариство «Литературноє заведетє в Пряшеві», видавав
альманахи, укладав підручники, граматики тощо), але
вороже оцінювали «реакціонера» — урядовця і мо‑
сквофіла Добрянського79.
Революційні події 1848 pоку мали непересічне
значення для розвитку українського національного
руху. Після революції, підкреслив Омелян Пріцак,
частина українського народу вперше стала жити в
конституційній державі, що сприяло національному
громадському життю80. Після реформ 1848 року цілий
клас — селянство (понад 90 % українського населення
Галичини) — вперше став чинником в організовано‑
му політичному й культурному житті81. Кажучи сло‑
вами Івана Франка, звільнення від панщини «утво‑
рило з селянина самостійну суспільну силу, якої не
можна вже було іґнорувати»82. Цей клас прийшов в
український національний рух з досвідом антикрі‑
147
посницької боротьби і, не приймаючи консерватизм

духовенства, висунув нового лідера національного
руху — інтеліґенцію83. Дрібніші, але так само надзви‑
чайно важливі наслідки революції — запровадження
викладання українською мовою в народних школах,
згодом утвердження української мови як предмета в
гімназіях, заснування у Львівському університеті ка‑
тедри української мови й літератури, яку обійняв Яків
Головацький, загальне піднесення в усіх сферах укра‑
їнського культурного життя84.
Головне, вважає Іван-Павло Химка, що після
1848 р. «український національний рух, який досі іс‑
нував у вигляді граматик, збірників народних пісень
та віршів, писаних священиками і семінаристами,
вперше набрав розмаху як масовий рух у політич‑
ному вимірі»85. Революційні події 1848 року знаме‑
нували дальший поступ «розбудови нації», зближен‑
ня українців Східної Галичини, Північної Буковини і
Закарпаття, усвідомлення братерських зв’язків з укра‑
їнцями Російської імперії.
Після подій кінця 1840‑х pоків у Наддніпрянській
і Західній Україні український національний рух став
фактом. Розправа з кирило-методіївцями й реставра‑
ція абсолютизму в Австро-Угорській імперії затрима‑
ли, але вже не могли зупинити його проґрес.
148
Громадський рух 1860–1870‑х pоків:

громади, боротьба москвофілів
і народовців у Галичині
Громадський рух у Східній і Західній Україні
в 60–70‑х pоках XIX століття, а почасти й у 80–90‑х
роках, англомовна історіографія трактує передусім як
популізм (populism)86, або ж народництво. Для захід‑
них дослідників народництво — це широка ідеологіч‑
на течія, яка історично по-різному виявлялася й існує
дотепер. Іван Лисяк-Рудницький у своїй періодизації
українського національного руху окреслив народ‑
ницьку добу 1840–1880-ми роками87, а в іншій статті
обмежив цей період уже тільки 60–70-ми pоками, що
загалом характерніше для західної історіографії88 (ка‑
жучи словами Міліци Нєчкіної, в сучасній англомов‑
ній історіографії, а свого часу в радянській, «громад‑
ське піднесення, яким було позначено другу половину
“аритметичних” 50‑х років, стало належати “шістдеся‑
тим”»89). «Народництво найсильніше проявлялося, —
спостеріг Лисяк-Рудницький, — на українських зем‑
лях, що на схід від Дніпра», проте «аналогічні течії
існували також серед польсько-українського правобе‑
режного суспільства» (хлопомани) і в Галичині (на‑
родовці 1860–1870‑х, почасти радикали 1880–1890‑х
років)90.
Політичну історію Наддніпрянської України 1860‑х
pоків західні історики розглядають насамперед крізь
призму громадівського руху і порівняно мало уваги
приділяють радикальнішим політичним організаціям
(як виняток слід назвати хіба низку статтей канад‑
ського історика Романа Сербина з історії харківсько-
київського таємного товариства)91. Інші проблеми,
популярні в радянській історіографії, — діяльність
149
«Землі і волі» в Україні, українські кореспонденти

Герцена, гурток Євгена Моссаковського тощо92 — у
кращому разі згадуються одним абзацом. Однак ці ор‑
ганізації якоюсь мірою теж спричинилися до розвитку
українського національного відродження і посилення
політичного в ньому елемента. Навіть Моссаковський,
у слідчій справі якого немає жодної вказівки на його
симпатії до української ідеї93, серед учнів Київського
військового училища організував гурток, який вивчав
твори Шевченка, та написав науково-критичний на‑
рис про поета94. Звичайно, це сприяло пробудженню
національної свідомости молоді.
Однак історію громадівського руху західні істори‑
ки так само дослідили дещо нерівномірно. Вузька дже‑
рельна база пояснює переважну увагу до літературної
й наукової діяльности громадівців. Дехто з зарубіж‑
них дослідників плутається в термінах «українофіли»,
«громадівці», «хлопомани», «народники» і вживає їх
як синоніми, поза історичним контекстом, або, навпа‑
ки, необґрунтовано протиставляє їх95. Водночас ви‑
сокої оцінки заслуговує англомовна «Енциклопедія
України» (Encyclopedia of Ukraine), у перших двох то‑
мах якої подано чіткі й змістовні означення понять
«громади», «хлопомани» та ін.
Загалом у сучасній зарубіжній історіографії гро‑
мадами називають «нелеґальні товариства української
інтеліґенції, які в другій половині XIX сторіччя були
основними аґентами зростання української національ‑
ної свідомости в Російській імперії»96. Громади вини‑
кли наприкінці 1850‑х pоків і майже до кінця століття
залишалися вогнищем національного руху. Видатний
англійський історик Г’ю Сетон-Вотсон охарактеризу‑
вав громади як політичні групи «з поміркованими со‑
ціялістичними й автономістичними прагненнями»97, з
150
чим не можна погодитися. Ці дві ідеологічні течії існу‑

вали всередині громадівського руху 1860–1870‑х pоків
радше в зародку, ніж як реальні тенденції98. Політична
неоднорідність громад була очевидною, але їхні члени
сходилися на тому, що політичні суперечки і плани ще
не на часі. Громадівців об’єднувала любов до української
мови і традицій та прагнення служити народові на куль‑
турницькій ниві. Як пояснював згодом один із чільних
діячів цього руху Павло Житецький в записці на ім’я
начальника III відділення Олександра Дрентельна, «ет‑
нографія була виховною стихією нашою..., ґрунтом, на
якому ми сподівалися принести користь вітчизні»99.
Коли йдеться про ідеологію громадівців, захід‑
ні історики відзначають культ козацтва, волелюбних
запорожців і гайдамаків: «У другій половині ХІХ ст.
це романтичне й позбавлене політичного забарвлен‑
ня поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння
всьому українському стало відомим під назвою украї‑
нофільства»100. Однак, підкреслює Лисяк-Рудницький,
громадівці вже не ідеалізували козацьку добу як таку,
«протиставляючи егоїзм та панські забаганки старши‑
ни прагненням та інтересам простолюддя»101. На дум‑
ку Раїси Іванової, ця позиція не була показовою для
всіх членів руху, а перехід від ідеалізації козаччини
до історичної критики дослідниця пов’язує передусім
з ім’ям Михайла Драгоманова102. Схожих принципів,
як переконливо показав свого часу Віталій Сарбей,
дотримувався і близький до громадівців історик
Олександр Лазаревський: він уперше довів, що закрі‑
пачення селянства і козацтва Лівобережної України у
другій половині ХVII–ХVIII столітті здійснювали пе‑
реважно місцеві поміщики і було воно наслідком роз‑
витку соціяльно-економічних відносин в Україні, а не
результатом дії зовнішніх сил103.
151
Здавалося б, західні історики потверджують ви‑

сновки Ольги Скакун про те, що в ідеології громад
«не було нічого самостійного, політично-конкретного:
громадівці або розмірковували в ліберально-народ‑
ницькому дусі, або поділяли програму земців-консти‑
туціоналістів»104. Однак дослідниця не завважила, що
історично значущою стала не політична різнорідність
громад, а спільне для них — культурно-просвітниць‑
ка праця, боротьба за поширення в масах національ‑
ної самосвідомости, «національна українська ідея на
демократичному ґрунті, віра в можливість досягнути
національного самовизначення, любов до України, по‑
вага до українського народу, гордість за досягнення
його духовної культури...»105.
Ідеологом українського народництва західні іс‑
торики найчастіше називають Миколу Костомарова,
котрий, за словами Аркадія Жуковського, у своїх на‑
укових працях і публіцистиці «доводив національну
своєрідність українського народу та унікальність його
історичного розвитку»106. Особливого значення нада‑
ють статті Костомарова «Две русские народности» та
його листу до Герцена 1860 року107.
Очевидно, роль Костомарова в українському на‑
ціональному русі 1860‑х років західна історіографія
дещо перебільшує. Дослідники визнають, що напри‑
кінці 1850‑х — на початку 1860‑х років «саме повер‑
нення й успіх Шевченка мали вирішальний вплив на
відродження українського громадського і політичного
руху...»108, але постать Костомарова затуляє для них
чимало людей, які безпосередньо виробляли практич‑
ну платформу цього руху на місцях, як-от ініціятор
створення недільних шкіл Феодосій Вороний109 (який
залишив досі не видану працю про підручник з історії,
потрібний для цих шкіл)110 та багато інших.
152
Західна історична наука високо оцінює значення

журналу «Основа». Часопис, який пов’язується насам‑
перед з іменами Куліша, Костомарова, Білозерського
й Шевченка, «зібрав докупи всі українські культурні
ресурси того часу» і, за словами Ореста Субтельного,
виступав «засобом спілкування та будителем націо‑
нальної свідомости української інтеліґенції, розки‑
даної по всій імперії»111. Однак політична програма
журналу, як справедливо вказує Лисяк-Рудницький,
була обмеженою: «Члени гуртка, що утворився на‑
вколо “Основи”, прагнули переконати російську вла‑
ду та громадську думку в політично нешкідливому
характері українського національно-культурного від‑
родження»112. Певною мірою це зближувало програ‑
му «Основи» з відомим «Відгуком з Києва», який так
само відкидав обвинувачення в сепаратизмі, доводив,
що сепаратизм не має практичного значення для пе‑
реважно неписьменного народу, і бачив першорядним
завданням освіту звільнених з кріпацтва селян113.
З цього не випливає, нібито український рух
1860‑х був суто культурницьким і зовсім не мав по‑
літичного виміру. Скажімо, західна література за‑
мовчує спроби українських патріотів використати у
своїх інтересах польське повстання 1863 року. Отож
Джордж Кульчицький цілком обґрунтовано в ре‑
цензії на збірник матеріялів канадської конференції
«Україна і Польща» закидає відсутність будь-яких
згадок «про українсько-польську співпрацю у по‑
встанні 1863 року»114. Незаслужено лишаються поза
увагою добре відомі діячі Андрій Потебня (молод‑
ший брат філолога Олександра Потебні) і Володимир
Синьогуб115; лише Марта Богачевська‑Хом’як відзна‑
чила надрукований у «Колоколе» заклик «Українки»
(псевдонім Христини Данилівни Алчевської) під‑
153
тримати польських повстанців116. Ба більше, спроба

Синьогуба з товаришами підняти 1863 року селянське
повстання мусить неодмінно ввійти до історії власне
українського національного руху. По-перше, Синьогуб
належав до київської громади117, по-друге, як свідчать
архівні документи, сама ця спроба мала яскраво ви‑
ражений національний характер. Синьогуб розповідав
селянам про громади, про студентів, які вдягаються в
«малоросійські костюми, їздять по селах, пізнають дух
народу і розучують народні пісні». Сходки-вечорниці
Синьогуб і його товариші називали «кобзарівщиною»,
часом вони збиралися біля могили Шевченка118.
Польське повстання мало для українського націо‑
нального відродження надзвичайно важливе, хоч і опо‑
середковане, значення. Ніколас Чировскі сформулював
його як «посилення» внаслідок повстання «україно‑
фільських тенденцій», але точніше цю думку висловив
Іван Лисяк-Рудницький. Повстання спричинило, за
його словами, «остаточний розрив між хлопоманами
та польським суспільством», навіть його радикальним
революційним крилом, яке не підтримував український
народ119. Майже всі хлопомани стали згодом видатними
діячами в різних галузях українського відродження.
Сучасна західна історіографія фіксує еволюцію
українського національного руху в часі і просторі.
На думку зарубіжних науковців, у 1860‑х роках чіль‑
на роль належала Київській громаді, яка нарахову‑
вала до 200 осіб, а в 1870‑х відзначалася активністю
Одеська громада120. На схожих позиціях, опускаючи
ідеологічні оцінки, стояла й радянська історіогра‑
фія121. Громадівці активно використовували земства
як організації, що переймалися місцевими інтересами
й чутливіше реаґували на українські культурні потре‑
би, особливо ж полтавське земство 1860–1880‑х років.
154
Вони також підтримували контакти з радикальними

колами, але зазвичай «уникали безпосередньої полі‑
тичної роботи» і приділяли головну увагу культурно-
просвітницькій та науковій діяльності.
У цьому аспекті особливу вагу мала історична на‑
ука. За словами Любомира Винара, історики народ‑
ницької школи від Костомарова до Лазаревського й
Антоновича, а особливо київська історична школа, яку
виховав Антонович, «протистояли урядовій політиці
русифікації»122. Основний внесок київської школи у
справу українського відродження, на думку Вільяма
Аллена, — концепція українського демократизму, який
протиставлявся польському аристократизмові, розу‑
міння козацтва як «виразника української національ‑
ної ідеї»123. Натомість дослідник уважає «більше, ніж
помилкою» твердження послідовників Антоновича,
нібито козаки «боролися за досягнення політичної
свободи і соціяльної справедливости», та оголошує
це «перекрученням» минулого задля інтересів сучас‑
них політичних угруповань124. Позицію української
історіографії з цього питання сформульовано у стат‑
ті Валерія Смолія, де йдеться, зокрема, про «держа‑
вотворчу функцію» українського козацтва та роль
«козацького ідеалу» у становленні нової соціяльної
свідомости народних мас. Трапляється в західній іс‑
торіографії ще один занадто категоричний закид на
адресу Костомарова й Антоновича, двох головних іде‑
ологів українського народництва. На думку Омеляна
Пріцака, останній «повністю відокремив культурне
українофільство від будь-якої політичної концепції
нації», внаслідок чого політично активні українці дру‑
гої половини XIX сторіччя захопилися політичними
гаслами російських революціонерів і були «втрачені
для української нації»125.
155
Високо оцінює західна історіографія доробок гро‑

мадівців у галузі фольклористики, історії, філології,
діяльність Південно-Західного відділення Імператор‑
ського географічного товариства, зокрема археоло‑
гічний з’їзд 1874 року в Києві126, видання Київською
громадою від 1882 pоку журналу «Киевская старина»,
який став «своєрідною енциклопедією українознав‑
ства»127. Громадівський рух в англомовній історіогра‑
фії розглядається дуже нерівномірно, з перебільшеним
фокусуванням на ідейній історії українства. Поза ува‑
гою залишаються недільні школи, газета «Киевский
телеграф», інші конкретні справи і конкретні люди,
натомість міркування про культ українського слова
серед громадівців128, хоч і цілком слушні, давно пере‑
творилися на загальник. Так склалося, зокрема, внаслі‑
док багаторічної неможливости працювати в архівах,
але це лише часткове пояснення, адже 60–80-ті pоки
XIX століття добре висвітлено в численних спогадах,
документальних та інших публікаціях 1890–1920‑х
років (збірники «За сто літ», часописи «Киевская ста‑
рина», «Україна», «Наше минуле» та ін.). Можливості,
які вони відкривають навіть для науковця на еміґра‑
ції, продемонстрував Марко Антонович (1916–2005) у
низці статтей, нарисів і публікацій у журналі «Укра‑
їнський історик».
Особливий інтерес викликає питання про опо‑
нентів громадівців. Якщо тогочасну політичну й ін‑
телектуальну історію Галичини розглядають крізь
призму дихотомії «москвофіли — народовці», то в
Наддніпрянській Україні організованого українсько‑
го ідейного руху, який протистояв би громадівцям,
не було. Консерватизм в Україні другої половини
XIX століття не мав іншого прояву, крім російсько‑
го імперського монархізму. Всередині ж українського
156
руху одиноким, хоч і надзвичайно впливовим, кри‑

тиком народництва був Пантелеймон Куліш. Серед
західних науковців дехто навіть схильний перебіль‑
шувати значення його діяльности. Навряд чи право‑
мірно стверджувати услід за Юрієм Лавріненком, що
Київська громада, так само як Петербурзька і журнал
«Основа», були великою мірою наслідком діяльности
Куліша129, адже загальновідомо про першорядну роль
хлопоманів на чолі з Володимиром Антоновичем і
групи студентів-викладачів Новостроєнської неділь‑
ної школи у заснуванні Київської громади130.
Водночас не можна недооцінювати внесок Панте
леймона Куліша, цього «культуртреґера у справжньо‑
му значенні слова», який обґрунтував «важливість
елітарних культурних цінностей» і протестував проти
«вульґарности в культурі й небезпеки влади натов‑
пу»131. На жаль, як справедливо завважив Лисяк-Руд‑
ницький, «його критицизм залишився безплідним, бо
Куліш не зумів протиставити панівній народницькій
течії власної конструктивної концепції»132. Навряд чи
можна було ефективно впливати на ідейний розвиток
українського руху, захоплюючись Петром І і Кате‑
риною II та паплюжачи спадщину Шевченка (з кін‑
ця 1860‑х років)133.
Розвиток суспільно-політичних рухів у Західній
Україні в ці десятиліття мав свою специфіку, хоча й тут
набирали популярности ідеологія і рухи народницького
типу: «Починаючи з 1860‑х, народництво поширилося
на Галичину, де його прихильників називали народо‑
вцями»134. Іван-Павло Химка з метою розрізнення за‑
пропонував для терміна «народовство» англійське по‑
яснення-переклад national populism135. Але в Галичині
народництво мало впливових опонентів: громадське
життя майже цілої другої половини XIX сторіччя про‑
157
ходило під знаком боротьби народовців і москвофілів

(русофілів). Так само тут мав свої особливості громадів‑
ський рух. Місцеві громади підтримували народовців і
відрізнялися від громад наддніпрянських: це були, як
правило, суто культурницькі організації учнівської мо‑
лоді. Перша з них виникла у Львові близько 1863 року
(очолював її Данило Танячкевич), далі такі громади
з’явилися в гімназіях Тернополя, Станіславова, Сам‑
бора, Бережан. Іван Франко писав про них: «Власне
українські гімназичні громади з політичної точки зору
були товариствами цілком невинними, так само, як і
центральна громада, що існувала у Львові». Молодь ще
«навіть не думала про практичну політику», тому гору
в цій політиці брали консерватори, зорієнтовані на ро‑
сійський царат136.
Політичну ситуацію на початку 1850‑х років у Га‑
личині західні історики вміщують у наступну схему.
Після поразки революції 1848 pоку, за словами Лоу‑
ренса Ортона, «національний рух у Галичині протя‑
гом майже двох десятиріч переживав часи русофіль‑
ської орієнтації», але після конституційної і виборчої
реформи 1866–1867 pоків «відсвіжена політична ат‑
мосфера» спричинилася до повернення народницьких
настроїв, які коренилися ще в діяльності «Руської
трійці»137. Старорусинство (попередник москвофіль‑
ства) сформувалося у 1850‑х роках. Тогочасні старору‑
сини — це передусім консервативне греко-католицьке
духовенство138. Орест Субтельний влучно назвав ста‑
рорусинів «західноукраїнським варіянтом “малоро‑
сійської” ментальности», про яку свідчили «плутана
самоідентифікація, наголошування на своїх локальних
особливостях, плазування перед можновладцями та
намагання ототожнитися з могутньою Російською ім‑
перією з одночасним обстоюванням певних реґіональ‑
158
них відмінностей»139. Політичні події 1860‑х років, на‑

самперед поступки Габсбурґів полякам, пришвидшили
перехід старорусинства у відверте русофільство. Іван-
Павло Химка вважає, що багато дослідників услід за
Драгомановим помилково ототожнювали русофілів із
старорусинами, тому й склався стереотип клерикаль‑
ного і реакційного русофільства. Насправді, підкрес‑
лює дослідник, старорусини були чимось на зразок
лоялістської проурядової партії, а світські русофіли
орієнтувалися в політичному плані не на Габсбур‑
ґів, а на Романових140. Ця плутанина простежується
і в радянській історіографії, пор.: «У 60‑х pp. XIX ст.
москвофіли утворили окрему політичну течію під на‑
звою “староруської”»141. У 1860–70‑х роках русофіли
(москвофіли) панували на політичній і культурній
сцені Галичини: контролювали митрополичу консис‑
торію, парламентські місця в райхсраті й галицькому
сеймі, «Галицько-руську матицю», Ставропігійний
інститут, Народний дім, товариство імені Михайла
Качковського, газету «Слово», щомісячники «Наука»,
«Руська рада», «Беседа» та ін.
Одночасно протягом 1860‑х років відбуваєть‑
ся становлення серйозного противника москвофі‑
лів — народовців, відомих також як молодорусини
чи українофіли. Дослідники слушно вказують, що
русофіли й народовці мали різну соціяльну базу, а
отже, конфлікт між ними мав певну соціяльну «під‑
кладку». «Крім вікових та ідеологічних відмінностей,
русофілів відрізняли від народовців і розбіжності в
соціяльному статусі», — резюмує Орест Субтельний.
До русофілів належали головно «добре забезпечені
церковні і світські чиновники та інші ”солідні гро‑
мадяни”», а до народовців — студенти, молоді свя‑
щеники, світська інтеліґенція, кількість якої швид‑
159
ко зростала142. Інакше формулювала ту саму соціо‑

логічну тезу радянська історична наука: «Народовці
відображали класові інтереси буржуазії, як міської,
так і сільської, і уніятського духовенства. ...Навколо
іншого суспільно-політичного руху — москвофілів,
об’єдналась частина духовенства, консервативна ін‑
телігенція і сільська буржуазія»143.
Іноді образно кажуть, що народовство виникло під
впливом поезії Шевченка. Справді, треба наголосити
тісний зв’язок українського національного руху 1860–
1870‑х pоків у Наддніпрянській Україні й Галичині,
зокрема визначальний вплив кирило-методіївців і гро‑
мадівців — Костомарова, Драгоманова, Антоновича —
на ідеологію народовців144. Водночас народовці, зви‑
чайно, продовжували працю «Руської трійці», ідейні
традиції галицького українства.
На відміну від русофілів, народовці стверджували іс‑
нування окремої української нації і вважали галицьких
русинів її частиною. Але найяскравіше ідеологічна різни‑
ця між русофілами і народовцями проявилася у мовному
питанні. Русофіли боронили єдиний руський або пан‑
руський народ від Карпат до Камчатки і користувалися
так званим язичієм — сумішшю церковнослов’янської,
російської, української і польської мов з помітним пере‑
важанням перших двох. Народовці ж виступали за літе‑
ратурну мову на основі народної. Цю проблему ґрунтов‑
но дослідив канадський історик Павло Роберт Маґочій
у розвідці «Мовне питання як чинник у національному
русі в Східній Галичині»145.
Боротьба між русофілами й народовцями сягну‑
ла апогею у другій половині 1870‑х років. Останніх
підтримали студенти, серед яких були молоді Франко
(після недовгої співпраці з русофілами)146 і Михайло
Павлик, та більшість інтеліґенції. Народовці врешті-
160
решт здобули перемогу, хоча це вочевиднилося аж

у 1880‑х роках. На думку західних дослідників, успіх
народовцям забезпечила широка робота серед народ‑
них мас. Вони залучали сільських учителів, священи‑
ків, дяків як посередників у поширенні національної
ідеї, що підготувало «початкову структуру масового на‑
ціонального руху»147. Народовці заснували товариство
«Руська бесіда» (1861), популярні газети «Правда»,
«Діло», «Зоря», але найголовнішим їхнім досягнен‑
ням стала логанізація «Просвіти» (1868). Це був га‑
лицько-український еквівалент «матиць» — культур‑
но-освітніх товариств, які зіграли вирішальну роль у
багатьох слов’янських національних рухах. Не слід за‑
бувати і про добре розвинутий у Галичині український
кооперативний рух, який поєднував економічну діяль‑
ність з боротьбою за національні права148, та нечис‑
ленні міські й сільські асоціяції ремісників-українців
(львівський «Побратим» тощо)149. Дослідження ка‑
надського історика Івана-Павла Химки, зокрема його
книжка «Галицькі селяни й український національний
рух у ХІХ сторіччі», спростовують твердження, нібито
в Галичині «селянські маси навряд чи знали про існу‑
вання “українського руху”»150.
Динамічність народовців, завважив Іван Лисяк-
Рудницький, виразно контрастувала зі стаґнацією ру‑
софілів, які покладалися на допомогу ззовні, від цар‑
ської Росії. Остаточно позиції русофілів підірвав про‑
цес 1882 року над Адольфом Добрянським та Іваном
Наумовичем, обвинуваченими в державній зраді, піс‑
ля якого «русофільський табір почав розпадатися»151.
Щоправда, захопившись зображенням принципових
тенденцій, Лисяк-Рудницький тут дещо перебільшив.
Як переконливо довів на архівних матеріялах Степан
Макарчук, ще й на початку XX століття москвофіль‑
161
ська Руська національна партія посідала вагомі пози‑

ції в суспільно-політичному житті Галичини152.
Політичне життя Буковини і Закарпаття другої
половини XIX сторіччя нагадувало ситуацію в Гали‑
чині153. На Закарпатті так само точилася боротьба між
русофілами (Добрянський, Духнович) і народовцями
(Авґустин Волошин, Гіядор Стрипський), хоча пози‑
цію перших двох, які раніше вели перед національного
відродження на Закарпатті, іноді називають «недифе‑
ренційованим русинським патріотизмом», а Павло Ро‑
берт Маґочій ціле дослідження присвятив обґрунту‑
ванню третьої течії — русинофільства154.
Буковина ж була точною копією Галичини. Після
панування у 1880‑х pоках русофілів українське куль‑
турне і політичне життя в краї очолили українофіли
Степан Смаль-Стоцький і Микола Василько. Згодом
тут діяли просто місцеві відділи основних україн‑
ських партій Галичини155. На Закарпатті ситуація
склалася інакше: протягом 1849–1867 намісником
«Руського дистрикту» в Ужгороді був русофіл Адольф
Добрянський, діяльність якого оцінюється неодно
значно. Дехто з західних істориків уважає, що за його
урядування в краї розвивалося українське національ‑
не життя156, а от його сучасник Іван Франко писав, що
Добрянський «для Угорської Русі гірший від Батия,
тому що встиг надовго вбити народну душу, відвер‑
нути запал інтелігенції від народної мови і народних
інтересів і тим викликати страшне запізнення всякої
цивілізації в тій нещасній країні...»157. Під дедалі силь‑
нішим тиском мадяризації русофільські настрої по‑
ступово занепадали158, а народовство в цю історичну
епоху ще не могло стати на Закарпатті реальною по‑
літичною силою.
162
«Український соціялізм».
Оцінка поглядів і діяльности
Михайла Драгоманова та Івана Франка
Західні дослідники політичних рухів в Ук
раїні 70–80‑х pоків XIX століття часто оперують тер‑
міном «український соціялізм» або «українська соці‑
ялістична течія»159. Радянські історики після 1920‑х
років сприймали це явище тільки як об’єкт нищівної
критики, а історики в незалежній Україні втратили ін‑
терес до вітчизняної соціялістичної традиції.
У сучасній західній історіографії концепцію укра‑
їнського соціялізму найчіткіше сформулював відомий
ізраїльський історик Моше Мішкінський. Українсь
кими він означив тих соціялістів, хто мав яскраво
виражену українську національну самосвідомість (на
відміну від багатьох російських революційних народ‑
ників — українців лише за походженням). «Визнаючи
інтернаціональну природу соціялізму, вони розумі‑
ли його насамперед як вирішення специфічних про‑
блем українського буття і вважали український народ
метою своєї діяльности», — писав Мішкінський про
українських соціялістів160. Поширення соціялізму в
Наддніпрянській Україні і Галичині він датував серед‑
иною 1870‑х років, а його найвпливовішими представ‑
никами назвав Михайла Драгоманова, Сергія Подо‑
линського, Остапа Терлецького, Михайла Павлика й
Івана Франка. За словами Мішкінського, «уявлення
українських соціялістів про структуру українсько‑
го народу зводилося до того, що в суті своїй він без‑
класовий», а суперечність існує між експлуатованим
українським народом і його гнобителями. Економіч‑
на експлуатація й національне гноблення у їхній візії
«були майже паралельними». В «геополітичному ас‑
163
пекті» Мішкінський уважає, що український соціялізм

в Наддніпрянській Україні й Галичині був цілісною
ідейною течією, що доводять спільні видавничі про‑
єкти Терлецького й Подолинського, поїздки Драгома‑
нова в Галичину і його ідейний вплив там, постійна
співпраця Драгоманова, Павлика та Франка161.
Загалом розуміння й означення українського со‑
ціялізму Мішкінського збігається з популярним у
радянській історіографії поняттям «українські рево‑
люціонери-демократи 1870–1880‑х pоків»162, за ви‑
нятком лише Драгоманова, якого радянські історики
таврували як буржуазного ліберала. Микола Рудько у
своїй праці про революційних народників теж називав
Подолинського, Драгоманова, Терлецького, Павлика,
Франка та Федора Вовка українськими демократами,
за що й зазнав гострої критики163. Однак радянські іс‑
торики мали рацію, стверджуючи, що ці діячі мисли‑
ли українську націю як безкласову164. Франко, напри‑
клад, сказав: «великі соціяльні п’явки, нассавшись хоч
і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не
кивнути для добра тієї нації, котрої соками вони наси‑
тилися, се доказують нам приклади наших домашніх
Харитоненків, Терещенків і братії їх»165.
Західні історики аналізують увесь спектр соціяліс‑
тичної течії в українській політичній думці 70–80‑х
pоків XIX століття. З одного боку, Микола Зібер вже
наприкінці 1860–1870‑х років пропаґував марксист‑
ські ідеї. За словами Естер Кінґстон-Мен, цей «лібе‑
рально мислячий професор Київського університету
був фанатичним прихильником марксизму як науко‑
вої кульмінації класичної економічної теорії»166. Його
діяльність безпосередньо не пов’язують з зародженням
українського соціялізму167, а тим часом серед учас‑
ників зіберівського гуртка був молодий Драгоманов,
164
мало того, у 1868–1870 роках гурток збирався на його

квартирі168.
З другого боку, в Україні набрав поширення і за‑
гальноросійський народницький соціялізм («общин‑
ний», «селянський», або ж «аграрний»). Однак Марті
Богачевській‑Хом’як бракує арґументів, аби довести,
що завдяки певним рисам національного характеру
ідеологія народників з її ідеєю переходу до соціялізму,
попри стадію індустріяльного капіталізму, «особли‑
во приваблювала українців»169. Ця теза ще потребує
докладного обґрунтування. Серйозніше звучать твер‑
дження багатьох авторів про те, що народницький рух
був за своєю суттю антинаціональним, хоча в ньому
брало участь багато українців170.
Радянська історична наука здебільшого оминала
цю дражливу тему. Скажімо, Андрій Катренко туман‑
но натякнув, що народовольці прагнули справедливо
вирішити національне питання171. Натомість Надія
Шип, покликаючись на свідчення сучасників, зокрема
Павла Грабовського, стверджувала, що народництво
«іґнорувало по суті будь-який національний рух»172.
Відомий філософ Віктор Малінін цікаво завважив, що
народники протиставляли власне народ, за інтереси
якого вони боролися, і націю, яка охоплювала і нетру‑
дящий люд173. Західні історики погоджуються, що ро‑
сійські революціонери віддавали перевагу соціяльній
революції перед національно-визвольною боротьбою.
Орест Субтельний відповідний розділ свого підручни‑
ка з історії України так і назвав — «Російський рево‑
люційний рух на Україні»174. За його словами, «рево‑
люційне народництво привертало на свій бік чимраз
більше талановитої молоді, що призвело до критич‑
ного ослаблення українського руху»175. З об’єктивного
погляду, народники посприяли розвиткові національ‑
165
ної самосвідомости хоча б тим, що поруч із працями

російських революційних мислителів активно вико‑
ристовували у своїй пропаґанді твори Шевченка (чис‑
ленні свідчення про це збереглися в архівних доку‑
ментах176), а в Єлисаветграді на початку 1880‑х років
гурток народників навіть спробував нелеґально пере‑
видати «Кобзар»177.
Ставлення громадівців до соціялізму було різ‑
ним. Старогромадівці відкидали радикальні політичні
методи і співпрацювали передусім із земцями-кон‑
ституціоналістами. Молодогромадівці діяли рішу‑
чіше і підтримували тісні контакти з народниками.
Найповніше їхні позиції висвітлено в дослідженні Ази
Волощенко178.
Центральною постаттю в національно-культурно‑
му і визвольному русі тогочасної України був, безпе‑
речно, Михайло Драгоманов, якому в західній укра‑
їністиці присвячено безліч праць. Сучасне західне
драгомановознавство, переважно англомовне, голосно
заявило про себе вже збірником 1952 року179.
Зарубіжна історіографія наголошує новаторське
бачення Драгомановим української справи: «Внесок
Драгоманова — його невідступне твердження, що укра‑
їнський рух не може залишатись аполітичним і чисто
культурницьким», він уперше свідомо спрямував укра‑
їнське відродження у сферу політичної діяльности180.
До Драгоманова українська політична думка існувала
в зародковому стані, фраґментарно і приховано про‑
являючись у формі історичних, етнографічних, філо‑
логічних досліджень; він уперше надав їй цілісности і
створив українську політичну публіцистику. Нарешті,
саме вплив Драгоманова великою мірою визначив фе‑
дералізм як ідеологію українського руху (в Галичині
до кінця XIX століття, а в Наддніпрянській Україні аж
166
до 1917 року). Іван Лисяк-Рудницький писав: «Його

патріотизм заякорений в універсальних вартостях, і
в ньому не було ні крихітки шовінізму. Доводиться
ствердити, що з цього погляду українство за порево‑
люційної доби пішло не вперед, але назад у порівнянні
із Драгомановим»181.
В Україні об’єктивне вивчення політичних погля‑
дів Драгоманова тривалий час стримували обов’язкові
ритуальні цитування і «тлумачення» неґативних від‑
гуків Леніна про українського мислителя. Вождь біль‑
шовиків кілька разів писав про Драгоманова, зокрема
назвав його «націоналістичним міщанином»182, і ця
нібито політична полеміка з покійним уже опонен‑
том межує з грубою образою. Раїса Іванова, Віталій
Сарбей, Павло Федченко й інші радянські науковці
ще у 1960‑х роках спробували справедливо переоціни‑
ти спадщину Драгоманова, але наразилися на штучні
перешкоди, ба навіть переслідування. Майже до кін‑
ця 1980‑х років жоден український історик чи літера‑
турознавець не міг прилюдно не погодитися з ленін‑
ськими дефініціями.
Натомість західні україністи, передусім Іван
Лисяк-Рудницький, а за ним ціла плеяда молодших
істориків, активно вивчали спадщину і політичну ді‑
яльність Драгоманова. Нині ідейний портрет мислите‑
ля в західному українознавстві сприймається головно
в системі оцінок Лисяка-Рудницького, подекуди над‑
то прямолінійних. Наприклад, дослідник стверджував,
що ідеї Драгоманова — це «суміш ліберально-демокра‑
тичних, соціялістичних і українських патріотичних
елементів з позитивістським філософським підґрун‑
тям»183. Але ж Драгоманов критикував обмеженість
позитивізму ще в київський період, як-от у цій по‑
казовій цитаті: «Сам Ог. Конт підвів усі явища істо‑
167
ричного життя під рубрики — теологічну, метафізичну

і позитивну, які без перетягнень не можуть пояснити
всіх явищ життя політичного і соціяльного»184. Свого
часу Владислав Лукеренко переконливо довів, що
Драгоманов переріс позитивізм і виступив його кри‑
тиком185.
Надзвичайну вагу має питання про ставлення
Драгоманова до російських революціонерів-народни‑
ків. Західна історіографія традиційно наголошує, що
Драгоманов як переконаний конституціоналіст від‑
кидав тероризм, диктаторство і латентний шовінізм
народників, а також «участь українців у російських
організаціях, які відчужували їх (українців) від свого
власного народу»186. Цю оцінку слід дещо уточнити.
Драгоманов не заперечував участи українців у ро‑
сійському русі взагалі, а виступав за перебудову цих
революційних організацій на федеративних засадах:
«...У Росії будь-якого роду проґресисти, а особливо со‑
ціялісти, повинні намагатися підірвати принцип влади
й централізації на практиці та ґрунтувати всі свої пла‑
ни і дії і до, і під час, і після перевороту на принципі
протилежному — децентралізації і федерації»187.
Високо оцінила західна історіографія, причому не
лише в історичному плані, курс Драгоманова на роз‑
ширення прав національних меншин. У його програ‑
мі культурної автономії болгар, євреїв, греків, німців
Лисяк-Рудницький добачав навіть початки політики
мультикультуралізму188. Але західні дослідники гостро
розкритикували «велику», так би мовити, національну
політику Драгоманова — «відкинення ідеї державної
самостійности України». Ця ідея, визнавав Лисяк-
Рудницький, в часи Драгоманова ще не оформилася
політично, та й реальних передумов для незалежности
не було189. Крім того, вона суперечила політичним пе‑
168
реконанням Драгоманова, котрий сповідував анархізм

і федералізм та виробив хибне розуміння свободи, не‑
сумісне з ідеєю державности. «Капітальна помилка»
Драгоманова, на думку Лисяка-Рудницького, поляга‑
ла в тому, що він «недооцінював значення національ‑
ної держави як конче потрібної ґарантії національної
свободи»190.
Звичайно, розглядати політичні теорії минулого
під кутом зору їхньої помилковости — справа важка
і невдячна, адже одинока правильна позиція наступ‑
ним поколінням дослідників так само може здаватися
нашою головною помилкою. Драгоманов не іґнорував
проблему національної свободи — втілення ідеї сво‑
боди і особистости, і народу він убачав у такій фор‑
мі державного і громадського ладу, як федеративний
союз громад (общин), країв та областей. Ще 1873 року
в Києві він писав у листі з Наддніпрянської України
в газету «Правда», орган галицьких народовців: «Яко
слов’яни і українці, ми визнаємо себе приятелями
федеративної системи — т. є. не стільки федералізму
коронних країв, скільки федералізму народностей та
широкого самоуправу земського і громадівського»191.
Саме федеративна організація суспільства, на думку
Драгоманова, дозволяє реалізувати національну сво‑
боду. Навіть політична свобода в Російській імперії
була для нього вторинною, як «немислима без визна‑
ння рівноправности і самоврядування всіх її народів,
тобто без федеративного ладу»192.
Не менш важливі питання про історичний кон‑
текст і продовжувачів драгомановського соціялізму. У
його публіцистиці і діяльності вперше оформився на‑
ціональний тип соціялізму, який став попередником
українського націонал-комунізму. Громадівський со‑
ціялізм Драгоманова має багато спільного з іншими
169
так званими аграрними соціялізмами в Европі, осо‑

бливо Східній, другої половини XIX століття, і водно‑
час він принципово відрізняється від «найближчого»
з них — російського народницького соціялізму. Хоча
Драгоманов іноді називав себе останнім прудонівцем,
він високо цінував роль демократичних представниць‑
ких установ і підкреслював, що «соціялізму не може
бути в тій громаді..., де не заведено ще уставної парла‑
ментської держави»193. Не раз виступав він проти на‑
родницької ідеї «рятівної» диктатури, не ідеалізував,
на відміну від російських революціонерів, селянську
общину як носія соціялізму, натомість мріяв про її мо‑
дернізацію і перетворення на селянську артіль в дусі
теорій культурного землепорядкування Алєксандра
Енґельґардта, не вірив у соціялізм без освіти селян‑
ства, до якої мусить узятися інтеліґенція194. Ці та інші
тези драгомановського соціялізму дають право назва‑
ти його демократичнішою і відмінною від російської,
ориґінальною українською версією соціялізму.
Значення Драгоманова в історії українського на‑
ціонального відродження не зводиться до вироблення
концепції українського соціялізму. Низка праць захід‑
них україністів, що з’явилася на зламі 1970–1980‑х ро‑
ків, висвітлює постать Драгоманова як чільного діяча
українського національного руху, організатора україн‑
ського життя на еміґрації тощо195.
На думку більшости дослідників, ідеї Драгомано‑
ва аж до його смерти 1895 року мали вирішальний
вплив на політичне життя Західної України. Насам‑
перед він «був першим нашим політичним публіцис‑
том і ідеологом, який своїм зором дійсно охоплював
цілість українських земель від Кубанщини до За‑
карпаття»196. Щоправда, на Закарпатті тривалий час
панували русофіли, тому перемога в Галичині наро‑
170
довців, а згодом радикалів призвела до певного від‑

чуження українського відродження в цьому реґіоні197.
Український рух в Галичині, вважав Драгоманов, по‑
винен боротися з внутрішнім клерикалізмом і кон‑
сервативними тенденціями, особливо доки через за‑
борону українського слова і відсутність політичних
свобод у Російській імперії Галичина залишається
центром українського відродження. «Мала еміґрацій‑
на група прихильників Драгоманова, — писав Лисяк-
Рудницький, — стала зав’язком української соціяліс‑
тичної течії, але її прямі організаційні впливи сягали
в той час лише до Галичини»198. Саме женевський
гурток (Драгоманов, Подолинський, Павлик) та ві‑
денське видавництво соціялістичних брошур Подо‑
линського і Терлецького передусім ототожнюють з
українським соціялізмом199. Згаданий «організацій‑
ний вплив» женевської групи стосується головно
галицьких радикалів. Русько-українську радикальну
партію, якій вітчизняні історики приписували «рево‑
люційно-демократичне спрямування»200, засновано у
жовтні 1890 року, але молодь, невдоволена соціяль‑
ним консерватизмом народовців, особливо політикою
братів Барвінських, називалася «радикалами» вже з
середини 1870‑х років. Конкретнішою датою можна
вважати 1876 pік, коли Франко і Павлик взяли під
свій контроль студентський часопис «Друг» і роз‑
горнули боротьбу проти русофілів з їхнім «язичієм»
і царськими грошима та проти народовців з їхньою
посередньою літературною продукцією й соціяльним
консерватизмом201. Світогляд цієї радикальної молоді
мав виразно соціялістичне забарвлення.
Перед українськими соціялістами поставали непо‑
борні проблеми, які вдало сформулював Іван-Павло
Химка. Хоча у його книжці йдеться лише про галиць‑
171
кий соціялізм, тези канадського історика цілком мож‑

на поширити і на українських соціялістів у Російській
імперії. Отже, Химка так окреслив три проблеми
українських соціялістів у Галичині: 1) необхідність
унаслідок малого впливу на маси і неможливости
розвинути власну інфраструктуру співпрацювати або
з польськими соціялістами, або з народовцями, при‑
чому ні перше, ні друге соціялістів не задовольняло
(в Наддніпрянській Україні вони мусили співпрацю‑
вати відповідно з російськими соціялістами або старо‑
громадівцями); 2) пошуки свого «пролетаріяту» серед
ремісництва, нечисленного національно свідомого ро‑
бітництва, нарешті, селянства; 3) у зв’язку з цим про‑
блема методів пропаґанди — власного друкованого ор‑
гану, друкарні, поширення видань202.
Найбільші успіхи галицькі радикали здобули
все-таки в пропаґанді на селі, особливо після засну‑
вання власної Радикальної партії. Їм вдалося, як по‑
казав Іван-Павло Химка, витіснити міцно пов’язане
з народовцями греко-католицьке духовенство з
впливових на селі інституцій — кооперативів, чита‑
лень тощо203.
Ідейним лідером галицьких радикалів був Іван
Франко. Цікаво, що в західній україністиці, на від‑
міну від радянської історіографії, немає монографій,
спеціяльно присвячених Подолинському, Павлику,
Терлецькому й іншим українським соціялістам204, зате
література про Франка величезна. Серед книжок, ви‑
даних за останнє десятиріччя, слід відзначити дослі‑
дження Ярослава Грицака205, які порушили усталені
ідеологічні стереотипи.
У західній науці портрет Франка як ідеолога і
політика традиційно малюють двома барвами, роз‑
різняючи молодого і зрілого мислителя. Молодий
172
Франко — учень Драгоманова, соціяліст, непримирен‑

ний критик чинного соціяльного ладу, з захопленням
читає Маркса206. Після смерти Драгоманова 1895 року
у світогляді Франка, на думку західних дослідників,
відбувся злам: він «відійшов від філософського анар‑
хізму свого наставника і прийняв концепцію україн‑
ської державної самостійности»207, а його політичною
філософією стає демократичний націоналізм (цей тер‑
мін у вітчизняній історіографії вперше реабілітував
Ярослав Грицак)208. Зрілий Франко одним із перших
боронив повну політичну незалежність України. Для
другого періоду його діяльности показові участь у за‑
снуванні Національно-демократичної партії (1899),
програма якої містила вимогу державної незалеж‑
ности, обвинувачення свого навчителя Драгоманова
у «пов’язанні долі України з Росією»209 та обґрунту‑
вання самостійницької ідеї, насамперед у статті «Поза
межами можливого»210. Набагато лояльніше в цей час
Франко ставився до австро-угорських державних ін‑
ституцій і суспільного ладу211.
Чимало іронічних слів сказано західними укра‑
їністами про створений в радянській історіографії
образ Франка як революційного демократа. Лисяк-
Рудницький стверджував, що Франко не міг бути ре‑
волюціонером, бо «ніколи не брав участи в підпільній,
змовницькій діяльності і не проповідував насильниць‑
кого перевороту»212. Це видається певним спрощенням
чи непорозумінням, адже сам Франко писав з цього
приводу: «Під словом “всесвітня революція” я не ро‑
зумію всесвітній бунт бідних проти багатих, всесвітню
різанину; се можуть під революцією розуміти тільки
всесвітні рутенці, плосколоби та поліцаї... Я розумію
під революцією іменно цілий великий ряд таких куль‑
турних, наукових і політичних фактів, будь вони кри‑
173
ваві або й зовсім ні, котрі змінюють всі дотогочасні

поняття і основу і цілий розвиток якогось народу по‑
вертають на зовсім іншу дорогу»213.
Схоже трактування революції можна відчитати і
в знаменитих рядках «Вічного революцьйонера» —
це «дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й
волю», це «дух, наука, думка, воля». Радянський же
термін «революціонер-демократ» найкраще відповідає
західному означенню «народник». Слушність такої
характеристики стосовно діяльности Франка, принай‑
мні в окремі періоди його життя, важко заперечити.
Натомість радянська історіографія, як їй справед‑
ливо закидали західні дослідники, применшувала зна‑
чення Франкової критики марксизму. Традиційно вва‑
жалося, що Франко критикував не марксизм як такий,
а його «опортуністичне викривлення» австрійськими
й німецькими соціял-демократами, і в такий спосіб він
начебто наближався до «справжнього» марксизму214.
Подекуди цю тезу доведено до абсурду, наприклад:
«помилковість позиції Франка була не в самому факті
такої критики..., а в тому, що в ряді випадків він не
зміг на противагу помилковим інтерпретаціям сфор‑
мулювати вірну альтернативу, що повністю відповіда‑
ла б духові творчого марксизму»215.
Останнім часом західні й українські науковці пере‑
конливо довели, що Франко критикував австромарк‑
сизм не «зліва» а «справа», протиставляючи інтересам
пролетарів «без батьківщини» інтереси нації. Не було
в нього ілюзій і з приводу майбутньої соціялістичної
держави: «І стара біда — нерівність, вигнана дверима,
вернула би вікном: не було би визиску робітників через
капіталістів, але була би всевладність керманичів —
усе одно чи родовитих, чи вибираних — над мільйо‑
нами членів народної держави»216. Процитовану стат‑
174
тю «Що таке поступ?» французький історик Аркадій

Жуковський влучно назвав переконливою критикою
комуністичної концепції держави217.
Значення Франка в історії українського націо‑
нального руху не зводиться до його ролі українського
інтерпретатора соціялізму та/або ідеолога національ‑
ної самостійности. Один тільки Павло Роберт Маґочій
у цілому західному франкознавстві підкреслив іншу,
не менш важливу роль Франка: оборонцям народної
української мови в літературі й науці він дав силу
свого літературного генія, що великою мірою сприя‑
ло перемозі над русофілами і в підсумку забезпечило
культурну єдність України218. Хай і не так потужно,
як Шевченко, але своїми художніми творами Франко
зробив для українського національного відродження
не менше, ніж громадською і науковою діяльністю та
журналістською працею.
Загалом очевидно, що і сам український соція‑
лізм 1870–1890‑х pоків, і постаті його теоретиків та
діячів потребують дальшого вивчення й чіткої оцінки,
ґрунтованої на архівних документах та ориґінальних
тогочасних джерелах. Несправедливо, що політична
кон’юнктура 1990–2000‑х років зробила цю сторінку
української історії «неактуальною».
175
6. Федералізм Михайла Драгоманова
6. Федералізм
Михайла Драгоманова*
Сучасні політичні реалії дедалі частіше не

відсилають нас до радикальних теорій націоналізму, а
змушують пригадати пророчі думки українського мис‑
лителя, демократа і соціяліста Михайла Драгоманова,
насамперед його федералістичні ідеї. Як і передбачав
Драгоманов, Західна Европа першою зробила крок до
вільної европейської федерації, а за нею рушили краї‑
ни Східної Европи.
Як напрям у державно-правовій ідеології федера‑
лізм пов’язаний з розвитком ідей раціоналізму, просвіт‑
ництва, зокрема теорії природного права. Думка про
те, що всі люди за своєю природою рівні й вільні, а
будь-яке гноблення й нерівність у суспільстві походять
не від Бога чи природи, а від людини, спонукала мис‑
лителів-просвітників виробити різні моделі суспільної
організації, серед них і федерацію1. Спрямований проти
політичного й економічного панування великих націй
над меншими, пригнобленими, федералізм став чіль‑
ною ідеологією національно-визвольних рухів.
У XIX сторіччі у суспільній думці Східної Европи
виробилася тривала федералістична традиція. Вимогу
федеративного устрою Росії висували ще декабристи,
177
ідеї федералізму сповідували Тарас Шевченко, Микола

Костомаров, інші члени Кирило-Методіївського брат‑
ства, автори «Русалки Дністрової», російські револю‑
ціонери Алєксандр Герцен, Ніколай Чернишевський,
Ніколай Оґарьов. Проте найвидатнішим представ‑
ником східноевропейської федералістської думки у
XIX столітті був саме Михайло Драгоманов. Проблему
національної свободи Драгоманов розумів як частину
політичної свободи, яку, своєю чергою, не мислив без
свободи соціяльної. Всі ці аспекти об’єднувало голо‑
вне поняття політичної філософії мислителя, найваж‑
ливіше для розуміння його суспільного ідеалу, — фе‑
дералізм.
На Драгоманова і його однодумців безперечно
вплинули ідеї П’єра Прудона. У програмному вступі
під назвою «“Переднє слово” до “Громади”» читаємо:
«А Прудон недурно ж каже: “Хто каже воля — каже
федерація або не каже нічого; хто каже республіка —
каже федерація або не каже нічого; хто каже соція-
лізм — каже федерація або вп’ять не каже нічого”»2.
Але анархістське вчення Прудона Драгоманов сприй‑
мав крізь призму власного федералістичного ідеалу
«громадівського соціялізму». Федералізм Драгомано‑
ва, на відміну від прудонівського «економічного феде‑
ралізму» (й політичного анархізму), — це краща фор‑
ма політичної організації життя народів, це державна
форма, спроможна вирішити національне питання.
Принципи федералізму Драгоманов застосовував у
питанні соціяльного і політичного визволення трудя‑
щих, поширював його на всі сфери життя людей: при‑
ватну, громадську, політичну й економічну.
Відомий канадський українознавець Іван Лисяк-
Рудницький писав: «Кожен, хто взагалі чув про
Драгоманова, знає, що він був федералістом. Вважають,
178
що його метою була федералізація Росії, але насправ‑

ді цей федералізм був універсальним принципом. Для
політичного мислителя, який за свою вихідну точку
бере незалежність особи і відкидає будь-яку форму ав‑
торитаризму, федерація — прихильність рівноправних
осіб до груп і громад та співпраця останніх у більших
спілках — єдиний шлях подолати атомізацію суспіль‑
ства»3.
Справді, федералізм Драгоманова здається чимось
глибшим, ніж просто раціональний проєкт держав‑
ного устрою. Драгомановське розуміння федералізму
невіддільне від центрального у його світогляді праг‑
нення до визволення, вільного розвитку людини, най‑
меншої людської спільноти і цілої нації. Ось як він
сформулював цей суспільний ідеал у передньому сло‑
ві до «Громади»:
«І громада мусить бути спілкою вільних осіб.
От дійти до того, щоб спілки людські, великі й
малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі
посходились для спільної праці й помочі у вільні то‑
вариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються
люде і котра зовсім не подібна до теперішніх держав...
Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й
вільне громадство й товариство людей і товариств»4.
Соціялістично-утопічний характер розуміння Дра
гомановим анархії (безначальства) очевидний, а сам тер‑
мін, імовірно, пов’язано з впливом Прудона. Федералізм
у цьому випадку — форма реалізації анархічного (соці‑
ялістичного) ідеалу. У праці «Историческая Польша и
великорусская демократия» Драгоманов пояснював: «У
своєму практичному застосуванні теорія анархії веде
до федералізму»5. Іван Франко в передмові до видання
його листів зазначив: «В переднім слові до “Громади”
Драгоманов під враженням кружка свіжих знайомих
179
анархістів-федералістів у Женеві підпустив на власну

руку їх програмові ідеї також у програму «Громади»»6.
Є незаперечні свідчення, що Драгоманов був пере‑
конаним федералістом ще в Києві, до від’їзду в еміґра‑
цію. У відкритому листі 1873 року з Наддніпрянської
України до газети «Правда», органу галицьких наро‑
довців, він писав: «Яко слов’яни і українці, ми призна‑
ємо себе друзями федеральної системи — ц. є. не стіль‑
ки федералізму коронних країв, скільки федералізму
народностей і широкого самоуправу земського і гро‑
мадського...»7. В перші роки на еміґрації Драгоманов
активно пропаґував федералізм серед анархістів, під
впливом яких нібито перебував. Лєв Дейч згадував,
що він просто захопив своїми ідеями редакцію женев‑
ського анархістського органу «Община»: «Думка про
«кінцеву мету» нібито зовсім випарувалася з нашої
свідомости, її заступило уявлення про федералістич‑
ний лад»8.
Федералістичні погляди Драгоманова сформува‑
лися рано, очевидно ще в 1860-х pоках, і з часом зазна‑
ли змін. За словами відомої дослідниці його спадщини
Раїси Іванової, демократична основа — наріжний ка‑
мінь світогляду Драгоманова і його федералістичної
концепції, але форма реалізації федералістичного іде‑
алу змінювалася. У другій половині 1870-х років, у
період революційного піднесення, він висунув програ‑
му безначальної спілки громад як кінцевої мети сус‑
пільних перетворень. У 1880-х pоках, в добу реакції,
Драгоманов реалістичніше оцінював можливі перетво‑
рення в Росії і розробив програму місцевої й крайової
автономії за умови демократичних реформ9.
Драгомановський федералізм 1870-х років, чітко
викладений у «Передньому слові до “Громади”, — це
уявлення про майбутнє суспільство соціяльної рівно‑
180
сти, вільну федерацію вільних громад. Саме цю тео‑

рію називають громадівським соціялізмом. «Переднє
слово» малює характерну для утопічного соціялізму
картину вільної спілки вільних людей, які працюють
на спільній землі або підприємстві. Громади в цьому
суспільстві соціяльної рівности об’єднуються в спіл‑
ку громад, а ті — у спілку спілок. Однак (і це теж
прикметно) уявлення про конкретні шляхи переходу
до федерації громад у Драгоманова подекуди розмиті:
«Для нас, українців, стати одвертими федералістами,
розпрощатись з всеросійською казенщиною і центра‑
ми, значить вернутись просто до своїх мужицьких хат
і громад, стати й вільними, й народовцями, й славяна‑
ми, й космополітами, — й підняти війну за мужицькі
хати й громади проти царства, попівства, панства, ку‑
пецтва...»10.
У ці роки Драгоманов виробляє і концепцію фе‑
дерації слов’янських народів («...державні пута, котрі
тепер плутаються на ногах українських, розтоплять‑
ся тільки у вільній спілці всеслов’янській»11), яка
потім має злитися з іншими народами у всесвітню
федерацію. У програмі журналу «Громада», напи‑
саній 1880 року спільно з Сергієм Подолинським і
Михайлом Павликом, Драгоманов наголошує, що на‑
ціональні меншості України (болгари, німці й інші),
так само об’єднані в громади, «мусять мати в усьому
рівне право й одинакову волю з українцями»12. Як ба‑
чимо, драгомановському федералізмові з самого по‑
чатку притаманні були глибокий гуманізм, відсутність
національної обмежености, переконання у праві всіх
національностей і найменших національних груп на
вільний розвиток. Усі ці риси властиві федералістич‑
ній концепції мислителя і в пізній період його твор‑
чости. «Ми не хочемо панування однієї народности
181
над другою, ми прихильники широкої федерації і пе‑

реконані, що кожен народ може розвиватись успішно
тільки на основі самостійного життя і повної свобо‑
ди»13, — писав він 1884 року.
Як і класичні федералісти XVIII — початку XIX сто
ліття, Драгоманов виступав проти політичного центра‑
лізму та бюрократичних форм і методів правління, які
сприяли гнобленню інших народів панівними верства‑
ми «сильної» нації. На відміну від багатьох поколінь
революціонерів, він не ідеалізував республіканський
лад і був переконаний (особливо чітко це прозвучало
у 1880-х роках), що нове суспільство можна створити
не через встановлення революційної влади зі збережен‑
ням централізму в унітарній державі, а через розвиток
місцевого самоврядування і децентралізацію.
Драгоманов побоювався, що в Росії на зміну пова‑
леному самодержавному деспотизмові прийде колек‑
тивний революційний деспотизм, як це сталося після
Великої французької революції. «Франція, — писав
Драгоманов, — у якій з 1789 року складено сімнад‑
цять конституцій, занала відтоді чотири революції,
і все ж таки вона пережила три солдатські перево‑
роти, і тільки з недавнього часу має слабкі й нероз‑
винуті початки муніципального самоврядування, досі
неповну свободу друку і зборів і свободу асоціяцій:
у Франції навіть синдикальні камери робітників не
визнано законом і, що найхарактерніше, існування
цих асоціяцій робітників, як і багатьох інших свобод,
суперечить саме законам, що були видані під час ве‑
ликої революції...»14.
Мало того, на думку Драгоманова, державна цен‑
тралізація унеможливлює справжню політичну свобо‑
ду. Як арґумент він зазначав, що політичні перевороти
в Европі кінця XVIII — першої половини XIX сторіч‑
182
чя тільки вдосконалювали централізовану бюрокра‑

тичну машину управління. Серйозно про політичну
свободу можна говорити тільки в таких країнах, як
федеративна Швейцарія, Англія з її системою ста‑
нових і корпоративних привілеїв, привілеїв графств
і міст, муніципальна Бельгія, колишня федеративна
республіка Голландія, скандинавські держави, тобто в
країнах, де система державної централізації ніколи не
мала великої сили15.
Не раз застерігав Драгоманов і проти революцій‑
ної централізації, особливо в Росії, де вона «тим не‑
безпечніша для справи свободи, що в цій країні при
нерозвинених масах найімовірніше можна побоювати‑
ся диктатури цілком реакційної, навіть після тимчасо‑
вого успіху проґресивної революції». Тому він закли‑
кав усі проґресивні сили країни, особливо соціялістів,
«підривати принцип влади і централізації і в практиці,
і в теорії та ґрунтувати всі свої плани й дії і до, і під
час, і після перевороту на принципі протилежному: де‑
централізації та федерації»16.
На думку Драгоманова, ґарантувати свободу гро‑
мадян, товариств і народів може лише федеративний
лад, утворений на засадах децентралізації як вільна
спілка вільних і самостійних у місцевих справах гро‑
мад. Причому Драгоманов боронив федерацію не на‑
ціональну, а, по суті, політичну: «...Я завше був і єсть
прихильником автономії українців у формі автономії
земської і громад, повітів і країн, в котрій, як я зма‑
гався показувати десяток разів, найліпше може вияви‑
тись і автономія національна»17.
Із федералістичним ладом пов’язував Драгоманов і
вирішення соціяльних суперечностей тогочасного сус‑
пільства, покладаючи надії на розвиток робітничого
руху: «Бачучи, що в Європі йде, навіть під політичною
183
централізацією і при зростанні міжнародної економіч‑

ної солідарности, рух до адміністративної автономії
громад і провінцій, ми можемо сподіватись, що всі
держави колись наблизяться до швейцарського типу,
причому зростання освіти та ініціятиви чорнороб‑
ських класів буде впроваджувати у державі цього типу
все більше і більше соціяльної справедливости»18.
Швейцарію Драгоманов вважав одинокою федера‑
тивною державою в Европі та в багатьох сенсах зраз‑
ком федеративного ладу. Він навіть популяризував
швейцарську модель у брошурах для простого наро‑
ду19. Щоправда, й ця країна після 1848 року почасти
обмежила федералізм: зменшила державну автономію
кантонів, внесла правки в законодавство і збільшила
адміністративну силу спільного уряду, підпорядкував‑
ши уряди кантональні, хоча й залишила для канто‑
нів дуже широкі права, так само як і для громад у
кантонах. Загалом сучасна Драгоманову Европа де‑
монструвала радше занепад федералізму. Він це добре
усвідомлював, але підкреслював, що навіть у старих
централізованих державах, як-от Англія і Франція,
дедалі більше поширюється так званий адміністра‑
тивний децентралізм у формі міської, провінційної і
сільської автономії. Він називав це перемогою федера‑
лізму, хоча й не вживав цього терміна20.
Драгоманов наполягав на необхідності й історич‑
ній неминучості децентралізації. Він уважав, що цен‑
тралізація послаблює суспільні сили, зменшує ініція‑
тиву, ізолює сусідні громади, змушуючи їх керуватися
вказівками з далекого центру. Централізації властиве
прагнення підганяти розмаїття під один шаблон, ви‑
кликати розбрат між силами, які могли б діяти од‑
ностайно21. Отже, суть питання про централізацію і
бюрократизм, децентралізацію і самоврядування не в
184
тому, де центр, які і скільки районів йому підпорядко‑

вано, а в тому, наскільки широкі права місцевого само‑
врядування та його самостійність щодо центрального
адміністративного апарату.
Драгоманов був принциповим супротивником
централізму в державному будівництві, але не запе‑
речував, що централізована велика держава історич‑
но була кроком уперед від середньовічної роздріб‑
нености. На його думку, державний бюрократичний
централізм у Росії другої половини XIX століття ви‑
черпав себе і став на перешкоді історичному проґресу.
Натомість федеративно-демократичний рух він оці‑
нював як «синтез миру і проґресу» та вважав його не
експериментом, а висновком історії22. Демократична
децентралізація, яку він проповідував, передбачала
запровадження місцевої автономії і самоврядування.
Драгоманов розрізняв демократичну децентралізацію
на засадах самоврядування та деконцентрацію влади
(систему намісництв)23. У його концепції децентралі‑
зація — це основа для федерації, у якій місцева влада
у вигляді громад бере участь у творенні суверенітету
союзної держави. Особливого значення він надавав
самоврядуванню громад («вольності в громадському
устрої») як формі, що сприяє економічному й куль‑
турному розвитку народів країни24.
Водночас Драгоманов активно шукав конкретних
шляхів можливого переходу до федералістичного ладу
в Росії і, зрештою, виснував, що «українські автономіс‑
ти зроблять найрозумніше, коли рішуче зв’яжуть долю
свою з долею земств в Україні і, значить, в усій Росії».
Він звернув увагу на передові земства, які виступали
за конституцію, демократичні свободи та місцеве са‑
моврядування. У земствах як офіційних установах він
убачав можливу базу для поступових леґальних пере‑
185
творень російської державно-бюрократичної машини.

На думку Драгоманова, двадцятип’ятирічна історія
земських установ довела, що кращі земства (серед
яких українські чернігівське і херсонське) фактично
стали на шлях децентралізації. «Можна сказати, —
писав він, — що політично-адміністративні ідеали ро‑
сійських земств, великоруських, як і українських, є
однакові з програмою наших кирило-мефодіївських
братчиків, звісно, без їх занадто ідеального для тепе‑
рішнього стану федерального американства»25.
У драгомановській концепції федералізму програм‑
ною стала праця «Вільна спілка» (1884). По суті, це
проєкт конституції оновленої Росії. На початку 1880‑х
років Драгоманов зійшовся з земськими діячами-кон‑
ституціоналістами, а з кінця 1882 року редаґував газету
«Вольное слово», орган «Земського союзу». До нього
звернулися представники гуртків з проханням розро‑
бити програму і статут товариства «Вільна спілка» —
«Вольний союз», яке пропаґувало б (головно в Україні)
ідеї політичної свободи, федералізму та соціяльних ре‑
форм. У часи реакції і політичних переслідувань това‑
риство вмерло, не народившись, але Микола Ковалев‑
ський та інші старогромадівці виділили Драгоманову
кошти для видання підготованої програми, статуту і
пояснень до них26. Так побачила світ «Вільна спілка»,
яка тривалий час залишалася одиноким розробленим
проєктом російської конституції.
Цю працю активно пропаґували земці — прихиль‑
ники «Освобождения», й інші ідейні супротивники
більшовиків. Увесь проєкт пронизує ідея самовряду‑
вання — державного і місцевого (общинного, волосно‑
го, повітового, обласного). На всіх рівнях «самовряду‑
вання це, — писав Драгоманов, — мають представляти
сходи або ж обрані збори, перед якими мають відпо‑
186
відати всі урядові особи, крім суддів...»27. Головною,

найефективнішою одиницею самоврядування мала
стати область, набагато більша від тогочасних губер‑
ній і сучасних областей, яка нагадувала, може, губернії
часів Петра І або навчальні округи й генерал-губер‑
наторства у XIX сторіччі. Україну Драгоманов поді‑
лив на три області: Київська (південно-східна час‑
тина Волинської, Київська і Чернігівська губернії,
Полтавська губернія без південно-східної частини —
Костянтиноградський, Полтавський і Кобеляцький
повіти та східна половина Кременчуцького), Одеська
(Подільська, Бесарабська, Херсонська, західна части‑
на Катеринославської (по Дніпру) і Таврійська губер‑
нії, крім Мелітопольського і Бердянського повітів) та
Харківська (Мелітопольський повіт Таврійської губер‑
нії, східна частина Катеринославської, південно-східні
повіти Полтавської, Херсонська губернія та південні
повіти Курської і Воронезької губерній). Крім того,
частина українських земель (Волинська губернія, крім
південно-східної частини, — повіти Житомирський і
Новоград-Волинський по річці Случ) відходила разом
з білоруськими до особливої Поліської области.
Навіть без карти очевидно, що Драгоманов дуже
вільно повівся з етнічними кордонами, формуючи об‑
ласті головно за природничо-географічними критерія‑
ми, але робив це цілком свідомо. «Власне національні
права, — писав Драгоманов, — захищаються ...визна‑
нням прав людини і громадянина, частину яких вони
становлять. Самоврядування общинне і повітове до‑
статньо може захистити недоторканість національних
мов... Звичайно, і область повинна служити захисту
й розвитку моральних інтересів національности, але
коли ці інтереси достатньо захищені іншими умова‑
ми, тоді при вирішенні питання про створення облас‑
187
тей можна без страху за національні інтереси зверну‑

ти особливу увагу на інтереси іншого порядку, напр.,
господарчі»28. Драгомановський проєкт цілком помір‑
кований. Поряд з виборними Державною і Союзною
думами та загальним виборчим правом він припускав
існування спадкового імператора як голови держави, а
засобом проведення реформ бачив скликання загаль‑
норосійського земського собору.
«Вільну спілку» 1906 року високо оцінив видат‑
ний німецький філософ і соціолог Макс Вебер. Він
уважав цей проєкт блискучим і писав: «Велика сила
Драгоманова полягає в його синтезі економічних і
національних ідеалів та його правильному розумінні
можливого, зважаючи на етнографічні умови Росії та
сучасні економічні обставини»29.
Сучасні дослідники, певно, скептично поставили‑
ся б до перспектив федералістичного перетворення
Росії з опорою на земства30. Але й сам Драгоманов,
не бачивши в країні іншої організованої конструк‑
тивної політичної сили, навряд чи ідеалізував зем‑
ський лібералізм. Безсумнівною для нього була
тільки остаточна мета боротьби. В листі до Богдана
Кістяківського 1895 року він писав: «А що до політич‑
ної програми, то я тепер для Росії кажу лишень одно:
треба добиватись волі політичної. Але якими власне
способами? В се я не пускаюсь, бо далеко стою од де‑
талів життя в Росії»31.
Драгоманов завжди поєднував пропаґанду полі‑
тичної свободи з проповіддю федералізму чи принай‑
мні широкого місцевого самоврядування. Особливо
активно він поборював державний централізм та сим‑
патії революційних кіл до централізму якобінського
зразка. Завдяки невтомній федералістичній пропаґан‑
ді Драгоманова в останнє двадцятиліття XIX сторіч‑
188
чя визвольний рух в Росії відрізнявся надзвичайно

сильною федералістичною тенденцією, а український
національний рух у Російській імперії залишався на
федералістичній платформі аж до революції.
У творчій спадщині Драгоманова чимало геніяль‑
них передбачень. Особливо це стосується федераліз‑
му мислителя. Ще 1894 року він переконано заявляв:
«...Не треба бути фантастом, щоб ждати, що не так в
далекім часі в усіх західноєвропейських народів про‑
тивувояцький рух скасує армії, замінить їх оборон‑
ною міліцією подібну до швейцарської і вся Західна
Європа обернеться в якусь федерацію, в котрій війни
не буде». Сучасне покоління, очевидно, стало свідком,
як здійснилося це передбачення. Тим цікавіша для нас
наступна і думка Драгоманова, що має тісний стосунок
до України і вектора її історичного розвитку: «Раніше
чи пізніше, Росія все-таки мусить стати вільною дер‑
жавою і прилучитись до европейської федерації»32.
189
7. Національний міт чи історія: Михайло Драгоманов...

Михайло Драгоманов як критик
сучасної йому української історіографії1
«Написаннє суцільної історії України, — зізна‑

вався Михайло Грушевський в автобіографії 1906 ро
ку, — рано — ще в київських часах — стало моєю за‑
душевною гадкою, до певної міри питаннєм чести сво‑
єї і свого покоління»2. Тоді Грушевському здавалося,
що «южнорусская история, обрисованная уже в общих
контурах на всем своем протяжении трудами предше‑
ствующих поколений историков, требует для провер‑
ки и более прочного обоснования многих своих по‑
ложений возможно-детальных изследований, которые,
наряду с широким применением сравнительного мето‑
да, одни могут удовлетворительно объяснить многие
весьма важные вопросы...»3.
Формально протилежний, але посутньо схожий на‑
мір саме в «київські часи» Грушевського (1886–1894)
висловив Михайло Драгоманов. Журнал «Народ»,
який виходив у Галичині за редакцією Івана Франка
й Михайла Павлика, у числах 7–24 за 1891 рік ви‑
друкував одну з найважливіших праць Драгоманова —
«Чудацькі думки про українську національну справу».
Насправді назва ця вперше з’явилася в окремому
191
львівському виданні 1892 року (за редакцією Франка),

а журнальна публікація називалася «Чудацькі думки:
листи на увагу всім мудрим людям через редакцію
“Народу”». Пізніше «Чудацькі думки» ввійшли до
празького (1937) і київського (1970, без розділів IV і
V) видань творів Драгоманова та до його київського
«Вибраного» (1991)4.
У розділі III «Чудацьких думок» Драгоманов
критично розглядає тогочасний стан різних галузей
українознавства, велику увагу приділяючи історіо‑
графії історії українських земель. Пальму першости в
колі істориків України він по справедливості віддає
Володимирові Антоновичу, але це першість серед тих,
хто незабаром буде нещадно розкритикований. Він
закидає професорові Київського університету: «пра‑
ці його дають дорогий матеріял для історії України:
але коло того матеріялу треба ще багато заходу, щоб
він став історією, тобто викладом, освітленим ідеєю»5.
На думку Драгоманова, працями Антоновича однако‑
во легко можуть скористатися як українофіли і навіть
«галицькі відрубники», так і царські обрусителі. Для
прикладу він наводить брошуру «Нарис історії пра‑
вославної церкви у Південно-Західній Русі у XVII та
XVIII ст.», яка прислужилася пропаґандистам офіцій‑
ного православ’я, а також в антипольських заходах.
«Ніхто з наших істориків, — відзначає далі Драго‑
манов, — не вміє так точно возстановити факти пере‑
важно історії державно-політичної, коли який князь
або гетьман став правити, коли взяв яке місто й т. ін.,
але В. Антонович мов навмисне обходить усі ідейні
боки історії, виводи з фактів, порівняння з історією
других народів і т. ін., через що й можливе вживання
його праць і відрубниками, й обрусителями, а ще гір‑
ше те, що ширша публіка зовсім нічого не виносить
192
з праць В. Антоновича й через те, власне, не чита їх.

Іноді В. Антонович натяка на “народні ідеали”, котрі
переважно виявились у козацтві, і говорить так, мов
народник. Тільки ж даремне ви б шукали в його пра‑
цях ясного показу тих ідеалів, а ще менше осуду їх,
показу, яке місце вони можуть мати в спільній великій
еволюції європейської людности й т. ін., тобто таких
провідних думок, котрі одні тільки й можуть сказа‑
ти громаді, як їй бути з народницькими й козацькими
симпатіями, куди їх приткнути в сучасності»6.
Ця розлога цитата у концентрованому вигляді де‑
монструє претензії Драгоманова до української народ‑
ницької історіографії. Очевидно, що в полемічному за‑
палі він не зважав на умови, у яких доводилося працю‑
вати професійним історикам у Російській імперії. Тож
на докори, що Антонович «мов навмисне» не робить
висновків і порівнянь з історією інших народів, можна
сміливо відповідати, що це справді робилося свідомо, з
цензурних і політичних міркувань. Складніше з іншим
закидом Драгоманова — про відсутність у сучасній
йому українській історіографії об’єктивного аналізу
«народницьких і козацьких симпатій». Тут ідеться, по
суті, про співвідношення між наукою й масовою істо‑
ричною свідомістю українських патріотів у Російській
імперії другої половини XIX століття, між науковими
концепціями й національними мітами, які доконечно
потрібні для утвердження й виховання національної
самосвідомості. Інтереси становлення української на‑
ції нового часу вимагали не наукових досліджень, а
ширення мітологічних і напівмітологічних бачень «ко‑
зацької слави» або «народу нашого», тому цілісному
концептуальному осмисленню досліджуваних фактів
української історії заважали не лише панівна тоді по‑
зитивістська методологія чи царська цензура. В укра‑
193
їнофільських колах, до яких належали практично всі

українські історики другої половини XIX ст., місце
концепції національної історії вже захопив національ‑
ний міт.
Імовірно, Драгоманов розумів це, звісно, не по‑
слуговуючись термінологією початку XXІ століття.
«Найбільше показує хиби теперішньої науки про
Україну, — писав він, — власне, те, що ця наука ніяк
не може дати собі ради з козацтвом, хоч найбільше
з ним возиться»7. Справді, козацтво, «козацька сла‑
ва» — один із найважливіших складників україн‑
ського національного міту в тому вигляді, якого він
прибрав після Шевченка (цей постшевченківський
міт докладно проаналізовано в працях Григорія
Грабовича8). Коротко виклавши суть відомого «скан‑
далу» з переміною поглядів Пантелеймона Куліша на
козацтво, Драгоманов доходив важливого висновку
про те, що погляди і Куліша, і його опонентів, прав‑
ду кажучи, позаісторичні. Куліш представляє козаків
розбійниками і руйнівниками, але «в історії західно‑
європейських народів можна знайти факти, з котрих
методом д. Куліша можна довести, що всі корпорації
й класи — рицарі, міщани, студенти і навіть монахи, а
нарешті й інституція королів — були розбишаки і всі
революційні рухи, як і державні війни, були розбоя‑
ми»9. Щоб арґументовано розкритикувати це бачення,
треба поставити історію козацтва у порівняльно-істо‑
ричний контекст, простежити зміни, які відбувалися
з плином часу, тощо. Міти ж, як відомо, позачасові
(читай: позаісторичні) за визначенням, тому, «окрім
заміток Костомарова, котрий поправив деякі почастні
помилки д. Куліша, українські козаколюбці нічого не
виставили проти нього, окрім лайки, часто зовсім не‑
прилічної»10.
194
Далі Драгоманов озброюється проти другого важ‑

ливого складника українського національного міту
(поділ міту на складники запозичено з праці Марка
Павлишина11) — проти мітологічного бачення «наро‑
ду». Цілком усвідомлюючи мітологічну природу пози‑
ції українофілів у цьому питанні, він писав: «Скільки
людей у нас заходилось коло історії селянства нашого,
і це, думалось би, найцікавіша справа для народолюб‑
ців. А тільки останніми часами чоловік посторонній,
професор загальної історії д. Лучицький пролив світло
на цю справу, показавши, що на нашій Україні було
повсюдне громадське володіння землею, що сліди
його зостались і досі навіть там, де нема вже такого за‑
гального громадського володіння, яке є в Слобідчині
або в Новоросії і яке мало відрізняється від велико‑
руського. І показав він це, між іншим, по тих самих
архівних грамотах, котрі навіть напечатані другими —
українцями й українолюбцями. Як це сталось, що дру‑
гі дивились і не бачили? А так, що їм засліпили очі
слова про національні духи та вдачі, слова, по котрим
московський дух міг жити в громадському володінні
землею, а український не міг і т. д.»12.
На думку Драгоманова, невміння українофілів
дати собі раду з історією козацтва та «скандал» із
Кулішем спричинилися до того, що «настав уже час,
коли не можна цінити історію нашої України з погляду
одного, та ще й хвилевого стану людності, ні навіть з
погляду тільки національного, а надто перемішаного з
православним; що треба оглянути історію нашу сукуп‑
но в усі її доби: княжо-городську, феодально-литов‑
ську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську
(з виділом цісарсько й конституційно-австрійським)
і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок
людності, господарства, порядків і думок громадських
195
і державних, освіту, пряму чи косу участь українців

усяких класів чи культур в історії й культурі європей‑
ській»13.
Як справедливо завважила Валерія Смілянська,
наведений абзац прочитується не як критика, а як
програма вивчення історії України14. Очевидно, що
Драгоманов формулює тут завдання — створити ці‑
лісну концепцію національної історії, яке пізніше ре‑
алізував Грушевський, котрий уже на початку 1890‑х
років так само усвідомлював цю необхідність. Але для
попередньої народницької (чи «українофільської») іс‑
торіографії така вимога була понадсильною: вона не
дала цілісного концептуального наукового огляду іс‑
торії України, перейнята головно «деконструкцією»
російської історії, перетворенням її на історію двох на‑
родностей чи історію федералістських елементів тощо.
Безперечно, така праця попередників Грушевського
була історично визначеною й потрібною.
У «Чудацьких думках» Драгоманов витратив чи‑
мало паперу й сил, аби довести, що «українолюбці
мусять вийти з того вузького і поверхового національ‑
ства, котре в Європі втратило смисл після 1848 р.», і що
«українське письменство й наука про Україну мусять
перш усього обновитись, приставши до тих методів і
напрямків, котрі тепер творять силу письменського і
наукового руху в Європі й Америці й котрі найтісніше
зв’язані з теперішнім всесвітнім громадським рухом:
культурним, політичним і соціяльним»15. Усе це було
правильно, якщо не брати до уваги потребу форму‑
вання української національної свідомости — потребу
розмежувати в історичній свідомості історію українців
і їхніх сусідів. Це нагальне завдання, яке стояло перед
українськими патріотами в другій половині XIX сто‑
ліття, певною мірою суперечило вимогам негайно по‑
196
ставити українців поруч з іншими, порівняти їх та не

виділяти.
Історична свідомість з її мітами тісно пов’язана з
історичною наукою. Зв’язок цей амбівалентний, адже
це єдність і боротьба водночас. Однак особливість
ситуації на українських землях у складі Російської
імперії полягала в тому, що науковець-історик і па‑
тріот-поширювач національної свідомости майже за‑
вжди поєднувалися в одній людині. Разом з суворою
імперською цензурою це й породжувало той стан
справ, суворим критиком якого виступив Драгоманов
у «Чудацьких думках».
197
Примітки
Передмова
1
Див.: Himka, John-Paul. Ukrainophilism //
Encyclopedia of Ukraine. — Toronto: Toronto UP, 1993. —
Vol. 5. — Р. 467; Миллер, Алексей. Украинофильство // Сла‑
вяноведение. — 1998. — № 5. — С. 28–37; Каппелер, Андреас.
Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Ро‑
сійської імперії // Київська старовина. — 2001. — № 5. —
С. 8–20.
2
Про відсутність в Російській імперії чіткої політики з укра‑
їнського питання див.: Миллер, Алексей. «Украинский во‑
прос» в политике властей и русском общественном мнении
(вторая половина ХІХ в.). — СПб.: Алетейя, 2000.
3
Про історичний перехід наприкінці ХІХ — на початку
ХХ сторіччя від співіснування багатьох лояльностей до ви‑
няткової ідентифікації з українською нацією див.: Magocsi,
Paul Robert. The Roots of Ukrainian Nationalism: Galicia as
Ukraine’s Piedmont. — Toronto, 2002. — Р. 46–47.
4
Далі в цій передмові використано фраґменти моєї ан‑
гломовної статті в перекладі Миколи Климчука, див.:
Yekelchyk, Serhy. On Transcontinental Travel and Postcolonial
Imagination: A Look Back from 2006 on «The Body and
National Myth»? // Ab Imperio. — 2006. — № 3. — Р. 55–58.
199
Примітки. Розділ 1
5
Укр. пер.: Павлишин, Марко. Козаки в Ямайці: постколоні‑
яльні риси в сучасній українській культурі // Павлишин,
Марко. Канон та іконостас. — К.: Час, 1997. — С. 223–236.
1. Тіло і національний міт:

до картини українського національного
відродження ХІХ століття
1
Першодрук: Yekelchyk, Serhy. The Body and National
Myth: Motifs from the Ukrainian National Revival in the
Nineteenth Century //Australian Slavonic and East European
Studies. — Vol. 7. — № 2 (1994). — Р. 31–59.
2
Див.: Hroch, Miroslav. Social Preconditions of National Revival
in Europe: A Comparative Analysis of the Social Composition
of Patriotic Groups among the Smallest European Nations /
Transl. by Ben Fowkes. – Cambridge, 1985.
3
Див.: Nation and Ideology: Essays in Honour of Wayne
S. Vucinic / Eds. Ivo Banac, John G. Ackerman, Roman
Szporluk. – New York, 1981; Culture and Nationalism in
Nineteenth-Century Eastern Europe / Eds. Ronald Sussex,
J. C. Eade. – Columbus, OH, 1983.
4
Це слово вперше з’явилося в російській пресі 1860–1870‑х
років як зневажливе означення українських патріотів, але
згодом його почали вживати й самі українці. З плином часу
українофілами називали лише прихильників культурниць‑
кого, тобто неполітичного, курсу українського національно‑
го руху.
5
La Barre, Weston. Materials for a History of Studies
of Сrisis Сulture. A Bibliographic Essay // Current
Anthropology. – 1971. – Vol. 12. – № 1. – P. 3–44; McCauley,
Timothy. Nativism and Social Closure: a Comparison of Four
Social Movements // International Journal of Comparative
Sociology. – 1990. – Vol. 31. – № 1/2. – P. 86–93.
6
Barthes, Roland. The Fashion System / Transl. by Mathew
Ward, Richard Howard. – London, 1985. – P. 264.
7
У сучасній семіотиці конотативний (вторинний) зміст зна‑
ка вважається додатковим порівняно з денотативним (пер‑
200
винним) змістом. Наприклад, коли «кішка» в поезії Бодле‑

ра означає «хіть», цей складник змісту належить до вторин‑
ної конотативної системи. Ця конотація виходить за межі
первісного денотативного смислового рівня, на якому «кіт»
означає «домашню тварину з родини котячих», але вклю‑
чає й його. Див.: Nöth, Winfried. Handbook of Semiotics. –
Bloomington, 1990. – P. 350–351.
8
За Лотманом, мистецтво і культура загалом – це другі мо‑
делівні системи порівняно з первинною системою мови, бо
«подібно до всіх семіотичних систем, [їх] сконструйовано за
мовною моделлю». Див.: Лотман, Юрий. Структура художе‑
ственного текста. Семиотические исследования по теории
искусства. – М.: Искусство, 1970. – С.16.
9
Нечуй-Левицький, Іван. Хмари // Нечуй-Левицький, І. С.
Твори: У 10 т. – К.: Наукова думка, 1965. – Т. 2. – С. 97.
10
Павлишин, Марко. Українська культура з погляду
постмодернiзму // Павлишин, Марко. Канон та іконостас:
Літературно-критичні статті. – К.: Час, 2003. – С. 213–222.
11
Див.: Christa, Boris. Clothing as Literary Communicative
Sign, its Structuring and Reception with Special Reference to
Tolstoy’s Anna Karenina and Flaubert’s Madame Bovary //
Proceeding of the IX Congress of the International Comparative
Literature Association. – Innsbruck, 1980. – Vol. 2: Literary
Communication and Reception. – P. 195–200; Christa, Boris.
Vestimentary Markers in Turgenev’s «Ottsy i deti» (Fathers
and Sons) // New Zealand Slavonic Journal. – 1983. – P. 21–
36.
12
Центральний державний iсторичний архiв України в м.
Києвi (далі – ЦДIАУ). – Ф. 294. – Оп. 1. – Спр. 268. –
Арк. 21.
13
Див., напр.: Кониський, Олександр. Наймичка // Кониський,
О. Я. Оповiдання. Повiсть. Поетичнi твори / Упор. і прим.
М. Л. Гончарука. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 61.
14
Кониський, Олександр. В’їздячи на Україну // Там само. –
С. 531.
15
Старицький, Михайло. Марусi // Старицький, М. П. Тво‑
ри: У 8 т. – К.: Державне видавництво художньої літерату‑
ри, 1963. – Т. 1: Поетичні твори. – С. 68.
201
16
Див.: Мiяковський, Володимир. Б. С. Познанський (народ‑
ник 60‑х рокiв) // Україна. – 1926. – № 1. – С. 72.
17
Див.: Житецький, Iгнат. О. О. Потебня i харкiвська громада
в 1861–1863 рр. // За сто лiт. Матеріяли з громадського
й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століт‑
тя / За ред. акад. Михайла Грушевського. – ДВУ, 1927. –
Кн. 1. – С. 74.
18
Грабовський, Павло. Лист до Василя Лукича (10 серп‑
ня 1893 р.) // Грабовський, П. А. Твори: У 2 т. – К.: Дні‑
про, 1964. – Т. 2. – С. 293.
19
Драгоманов, Михайло. Чудацькi думки про українську
нацioнальну справу // Драгоманов, М. П. Вибране («…Мій
задум зложити очерк історії цивілізації на Україні»). – К.:
Либідь, 1991. – С. 552.
20
Павлишин, Марко. Риторика і політика в «Енеїді» Котлярев‑
ського // Павлишин, Марко. Канон та іконостас: Літератур‑
но-критичні статті. – К.: Час, 1997. – С. 294–307.
21
Пчiлка, Олена. Микола Лисенко (Спогади й думки) //
М. В. Лисенко у спогадах сучасникiв / Упор. Остап Лисен‑
ко. – К.: Музична Україна, 1968. – С. 90. Кирея – підбитий
хутром верхній одяг, елемент традиційного козацького кос‑
тюма.
22
Там само. – С. 143.
23
Кобилянський, Люцiй. Спомини про М. В. Лисенка //
М. В. Лисенко у спогадах сучасникiв / Упор. Остап Ли‑
сенко. – К.: Музична Україна, 1968. – С. 220; Старицький,
Михайло. Лист до Володимира Шухевича у Львiв (1893 р.)
// Старицький, М. П. Твори: У 8 т. – К.: Дніпро, 1965. – Т. 8:
Оповідання, статті, листи. – С. 520.
24
Старицький, Михайло. К биографии Н. В. Лысенко // Ста-
рицький, М. П. Твори: У 8 т. – К.: Дніпро, 1965. – Т. 8: Опо‑
відання, статті, листи. – С. 38. Чумарка – традиційний се‑
лянський верхній одяг.
25
Див.: Русова, Софiя. Мої спомини. Рр. 1861–1879 // За сто
лiт. Матеріяли з громадського й літературного життя Укра‑
їни ХІХ і початків ХХ століття / За ред. акад. Михайла
Грушевського. – ДВУ, 1928. – Кн. 2. – С. 153; Вовчок, Марко.
Лист до О. В. Марковича (1–11/13–23 вересня 1857 р.) //
202
Вовчок, Марко. Твори: В 7 т. – К.: Наукова думка, 1967. –

Т. 7. – Кн. 2. – С. 16.
26
Винайдення традиції / За ред. Ерика Гобсбаума і Теренса
Рейнджера / Пер. з англ. Микола Климчук. – К.: Ніка-
Центр, 2005. – С. 13–14.
27
Вовчок, Марко. Дяк // Вовчок, Марко. Твори: В 7 т. – К.: На‑
укова думка, 1964. – Т. 1: Оповідання та повісті. – С. 336.
Оповідання ймовірно написано в 1859–1861 роках. Кун‑
туш – коштовний козацький верхній одяг.
28
Нечуй-Левицький, Iван. Старосвiтськi батюшки та матушки
// Нечуй-Левицький, I. С. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1977. –
Т. 2: Повісті, оповідання, нариси, легенди. – С. 18. Плах‑
та – елемент українського жіночого національного костюма,
прямокутний шматок грубого вовняного полотна, який но‑
сили як спідницю.
29
Жемчужников, Лев. Несколько замечаний по поводу послед‑
ней выставки в С. Петербургской Академии художеств //
Основа. – 1861. – Февраль. – С. 144.
30
Iсторiя українського мистецтва: В 6 т. – К.: АН УРСР, 1970. –
Т. 4. – Кн. 2. – С. 109.
31
Див.: Трутовский, К. А. Из воспоминаний о поездках по Ма‑
лороссии // Киевская старина. – 1889. – Т. ХХVІ. – Сен‑
тябрь. – С. 1.
32
Сластiон, Опанас. Микола Вiталiйович Лисенко (Спогади)
// М. В. Лисенко у спогадах сучасникiв / Упор. Остап Ли‑
сенко. – К.: Музична Україна, 1968. – С. 250.
33
ко. – К.: Музична Україна, 1968. – С. 110–111.
34
Див.: Лобановський Борис, Говдя Петро. Українське мисте‑
цтво другої половини XIX – початку XX ст. – К.: Мисте‑
цтво, 1989. – С. 38–39.
35
Памятник Богдану Хмельницкому (исторический очерк его
сооружения) // Киевская старина. – 1888. – Июль. – С. 154.
36
Старицький, Михайло. Гетьман // Старицький, М. П. Тво‑
ри: У 8 т. – К.: Державне видавництво художньої літерату‑
ри, 1963. – Т. 1: Поетичні твори. – С. 168.
203
37
Див.: Грабович, Григорій. Поет як міфотворець. Семантика
символів у творчості Тараса Шевченка / Пер. з англ. Со‑
ломія Павличко. – 2-ге вид., випр. і авториз. – К.: Крити‑
ка, 1998. – С. 139–141.
38
Див.: Мищенко, Людмила. З минулого столiття. Спомини //
За сто лiт. Матеріяли з громадського й літературного життя
України ХІХ і початків ХХ століття / За ред. акад. Михайла
Грушевського. – ДВУ, 1929. – Кн. 4. – С. 146.
39
Вовчок, Марко. Лист до О. В. Марковича (20 вересня
/ 2 жовтня 1857 р.) // Вовчок, Марко. Твори: У 7 т. – К.:
Наукова думка, 1967. – Т. 7. – Кн. 2: Листи. – С. 23.
40
Антонович, Володимир. Мемуари // Антонович, Володимир.
Твори. Повне видання. – К.: ВУАН, 1932. – Т. 1. – С. 41.
41
Кримський, Агатангел. З лiтопису преславних дiяннiв
панкiв Присташiв // Кримський, А. Ю. Твори: У 5 т. – К.:
Наукова думка, 1972. – Т. 1: Поетичні твори. Оповідання. –
С. 515 та 518. Бурсак – учень духовного училища або семі‑
нарії.
42
відання, статті, листи. – С. 412.
43
Barthes, Roland. The Fashion System / Transl. by Mathew
44
ко. – К.: Музична Україна, 1968. – С. 132.
45
Кримський, Агатангел. Товариство Садовського в Москвi //
Кримський, А. Ю. Твори: У 5 т. – К.: Наукова думка, 1972. –
Т. 2: Художня проза. Літературознавство і критика. – С. 335.
46
47
Див.: Дурилiн, С. М. Марiя Заньковецька. Життя і твор‑
чість. – К.: Мистецтво, 1955. – С. 22.
48
Русова, Софiя. Мої спомини (1879–1915) // За сто лiт.
Матеріяли з громадського й літературного життя України
ХІХ і початків ХХ століття / За ред. акад. Михайла Грушев‑
ського. – ДВУ, 1928. – Кн. 3. – С. 172.
49
Мищенко, Людмила. З минулого столiття. Спомини //
204

50
Див.: Barthes, Roland. The Fashion System / Transl. by Mathew
Ward, Richard Howard. – London, 1985. – P. 17–18.
51
Там само. – P. 220.
52
відання, статті, листи. – С. 41.
53
Див.: Turner, Victor. Liminal to Liminoid in Play, Flow
and Ritual: an Essay in Comparative Symbology // Plays,
Games and Sports in Cultural Context / Eds. Janet Harris,
Roberta Park. – Champaign, Ill., 1983. – P. 123–164; Joseph,
Nathan. Uniforms and Nonuniforms: Communication Through
Clothing. – New York, Westport, London, 1986. – P. 192–195.
54
Див.: Литвина, Фаина. Легальные формы пропаганды раз‑
ночинцев-демократов 60‑х – 70‑х гг. XIX в. (Литературные
вечера, чтения, собрания). – Казань, 1986.
55
ЦДIАУ. – Ф. 442. – Оп. 810. – Спр. 132. – Арк. 214.
56
ник 60‑х рокiв) // Україна. – 1926. – № 1. – С. 80, 90–91.
57
Русова, Софiя. Мої спомини (1879–1915) // За сто лiт.
ського. – ДВУ, 1928. – Кн. 3. – С. 152.
58
Рудницький, Євген. «Дело о ношении хлопоманского кос‑
тюма» (Справа Амоса Свидницького, Анатолiєвого брата)
// За сто лiт. Матеріяли з громадського й літературного
життя України ХІХ і початків ХХ століття / За ред. акад.
Михайла Грушевського. – ДВУ, 1928. – Кн. 2. – С. 124.
59
Антонович, Володимир. Про українофiлiв та українофiльство
// Антонович, Володимир. Твори. Повне видання. – К.:
ВУАН, 1932. – Т. 1. – С. 132–133.
60
Павлишин, Марко. Козаки в Ямайці: постколоніяльні риси
в сучасній українській культурі // Павлишин, Марко. Канон
та іконостас: Літературно-критичні статті. – К.: Час, 2003. –
С. 225.
61
Див.: Русова, Софiя. Мої спомини (1879–1915) // За сто лiт.
205

ського. – ДВУ, 1928. – Кн. 3. – С. 163.
62
Вовчок, Марко. Лиcт до О. В. Марковича (1–11/13–23 ве‑
ресня 1857 р.) // Вовчок, Марко. Твори: У 7 т. – К.: Наукова
думка, 1967. – Т. 7. – Кн. 2. – С. 17.
63
Див., напр.: Грабовський, Павло. Лист до Бориса Грiнченка
(31 марця 1898 р.) // Грабовський, П. А. Твори: У 2 т. – К.:
Дніпро, 1964. – Т. 2. – С. 373.
64
Мищенко, Людмила. З минулого столiття. Спомини //
Грушевського. – ДВУ, 1929. – Кн. 4. – С. 142–143.
65
66
67
Див., напр.: Mandelson, Leonore. Introduction // Shared
Wealth and Symbol: Food, Culture and Society in Oceania and
Southeastern Asia / Ed. by Leonore Mandelson. – Cambridge,
Paris, 1986. – P. 7–8.
68
Див.: Колективний лист до М. А. Маркевича
(22 сiчня 1844 р.) // Шевченко, Т. Г. Повне зiбр. творiв:
У 12 т. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 6. – С. 221.
69
70
Див.: Мищенко, Людмила. З минулого столiття. Спомини //
71
Див.: Barthes, Roland. The Fashion System / Transl. by Mathew
72
Див.: Кримський, Агатангел. Чому Олекса Стороженко по‑
кинув писати по-українськи? // Кримський, А. Ю. Твори:
У 5 т. – К.: Наукова думка, 1972. – Т. 2: Художня проза.
Літературознавство і критика. – С. 547.
73
Див.: Старицький, Михайло. Як ковбаса та чарка, то минеть‑
ся й сварка (Комедiя з спiвами в одну дiю) // Старицький,
206
М. П. Твори: У 8 т. – К.: Державне видавництво художньої

літератури, 1963. – Т. 2. – С. 121–144.
74
Кониський, Олександр. I ми – люде! // Кониський,
75
Там само.
76
ник 60‑х рокiв) // Україна. – 1926. – № 1. – С. 90–91.
77
Фотографія обкладинки: Iсторiя українського мистецтва:
В 6 т. – К.: АН УРСР, 1970. – Т. 4. – Кн. 2. – С. 261.
78
Там само. – С. 30–31, 36.
79
Шевченко, Тарас. Щоденник // Шевченко, Т. Г. Повне зiбр.
творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 5. – С. 176.
80
Ясiєвич, Володимир. Архiтектура другої половини ХІХ – по‑
чатку ХХ ст. // Українська радянська енциклопедiя. – К.:
УРЕ, 1981. – Т. 11. – Кн. 2. – С. 368.
81
Кобилянський, Люцiй. Спомини про М. В. Лисенка //
ко. – К.: Музична Україна, 1968. – С. 220.
82
Див.: Кулiш, Пантелеймон. Великi проводи // Куліш,
П. О. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т. 1: Поетичні тво‑
ри. – С. 101; Кулiш, Пантелеймон. Шуканнє – викликаннє
// Там само. – С. 247.
83
Кримський, Агатангел. Чому Олекса Стороженко покинув
писати по-українськи? // Кримський, А. Ю. Твори: У 5 т. –
К.: Наукова думка, 1972. – Т. 2: Художня проза. Літерату‑
рознавство і критика. – С. 547.
84
Нечуй-Левицький, Iван. Двi московки // Нечуй-Левицький,
I. С. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1977. – Т. 1: Повісті. – С. 35.
85
Житецький, Iгнат. Київська Громада за 60-тих років //
Україна. – 1928. – Кн. 1. – С. 109.
86
Старицький, Михайло. За лихими владарями // Стариць-
кий, Михайло. Твори: У 8 т. – К.: Державне видавництво
художньої літератури, 1963. – Т. 1: Поетичні твори. – С. 63.
87
Кониський, Олександр. Зáвертка // Кониський,
207
88
Кулiш, Пантелеймон. Настуся // Кулiш, П. О. Твори:
У 2 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т. 1: Поетичні твори. – С. 75;
Старицький, Михайло. За лихими владарями // Стариць-
кий, М. П. Твори: У 8 т. – К.: Державне видавництво ху‑
дожньої літератури, 1963. – Т. 1: Поетичні твори. – С. 62.
Образ «тісної хати» як могили, де поховано козацьку славу,
заслуговує на окремий розгляд.
89
ник 60‑х рокiв) // Україна. – 1926. – № 1. – С. 81.
90
91
Стороженко, Олекса. Вуси // Стороженко, Олекса. Твори
/ Статті і ред. Агапія Шамрая. – Х.–Одеса: ДВУ, 1930. –
Т. 1: Українські оповідання. – С. 166. Шльонка – шерсть
сілезьких овець. Див. також: Павличко, Соломiя. Роздуми
про вуса, навiянi одним оповiданням Олекси Стороженка
// Павличко, Соломія. Теорія літератури. – К.: Вид-во Со‑
ломії Павличко «Основи», 2002. – С. 463–471.
92
Стороженко, Олекса. Кiндрат Бубненко-Швидкий (Пе‑
тру Петровичу Гулаку-Артемовському) // Стороженко,
Олекса. Твори / Статті і ред. Агапія Шамрая. – Х.–Одеса:
ДВУ, 1930. – Т. 1: Українські оповідання. – С. 198.
93
Див.: Грабовський, Павло. Спомини про В. Александрова //
Грабовський, П. А. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1964. – Т. 2. –
С. 197.
94
Див.: Ewen, Stewart; Ewen, Elizabeth. Channels of Desire: Mass
Images and the Shaping of American Consciousness. – New
York, 1982. – P. 170–182.
95
Iсторiя українського мистецтва: В 6 т. – К.: АН УРСР, 1970. –
Т. 4. – Кн. 2. – С. 261, 267.
96
Кримський, Агатангел. З лiтопису преславних дiяннiв панкiв
Присташiв // Кримський, А. Ю. Твори: У 5 т. – К.: Наукова
думка, 1972. – Т. 1: Поетичні твори. Оповідання. – С. 520.
97
Претензіи гречаной каши // Киевлянин. – 1882. – 25 мар‑
та. – С. 2.
208
98
Кониський, Олександр. I ми – люде! // Кониський, О. Я. Опо‑
відання. Повість. Поетичні твори / Упор. і прим. М. Л. Гон‑
чарука. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 89.
99
Levi-Strauss, Claude. Structural Anthropology / Transl. from
French by Claire Jacobson and Brooke Grundfest-Schoepf. –
London, 1986. – Vol. 1. – P. 233.
2. Творення святині: українофіли

і Шевченкова могила в Каневі
(1861–1900-ті роки)
1
Першодрук: Yekelchyk, Serhy. Creating a Sacred
Place: The Ukrainophiles and Shevchenko’s Tomb in Kaniv
(1861 – ca. 1900) // Journal of Ukrainian Studies. — Vol. 20. —
№ 1/2 (1995). — Р. 15–32.
2
Див.: Fоuсаult, Мichel. Оf Other Spaces // Diacritic. — 1986. —
Spring. — Р. 24–25.
3
Lukes, Steven. Роlitical Ritual and Social Integration //
Цит. за: Соnnertоn, Рaul. Ноw Sосіеtіеs Rеmеmber. —
Саmbridge, 1989. — P. 44 (див. укр. вид.: Коннертон, Пол.
Як суспільства пам’ятають / Пер. з англ. Світлана Шліпчен‑
ко. — К.: Ніка-Центр, 2004. — 184 с.).
4
Див.: Norа, Рierre. Between Memory and History: Lex Lieux de
Mémoire // Representations. — 1989. — Vol. 26. — Spring. —
Р. 8–9.
5
Див.: Павлишин, Марко. Риторика і політика в «Енеїді» Кот‑
ляревського // Павлишин, Марко. Канон та іконостас: Літе‑
ратурно-критичні статті. — К.: Час, 1997. — С. 294–307.
6
У цитованому виданні саме так, хоча Славута (або Славу-
тич) — стара слов’янська назва Дніпра — назагал пишеться
з великої літери.
7
Куліш, Пантелеймон. Слово над гробом Шевченка // Осно‑
ва. — 1861. — № 3. — С. 6.
8
Значение Шевченка для Украйны: Проводы тела его в
Украйну из Петербурга // Основа. — 1861. — № 6. — С. 13.
209
9
Письма П. А. Кулиша к М. И. Гоголь (1859–1863) / Сооб‑
щил В. А. Чаговец // Чтения в Историческом обществе Не‑
стора-летописца. — К., 1902. — Кн. 16. — Вып. ІV. — С. 111.
10
Див.: Значение Шевченка для Украйны: Проводы тела его в
Украйну из Петербурга // Основа. — 1861. — № 6. — С. 13–
14.
11
Усю процесію докладно задокументовано у кн.: Останнім
шляхом Кобзаря / Упор. М. Л. Новицький. — К.: Україн‑
ський літопис, 1994. — 280 с.
12
Див.: Чалый, М. К. Жизнь и произведенія Тараса Шевчен‑
ка (Сводъ матеріаловъ для его біографіи). — К., 1882. —
С. 189–190.
13
Див.: Там само. — С. 190–191.
14
Див.: Шестопал, Петр. Могила Т. Г. Шевченко. — К.: Изд-во
АН УРСР, 1954. — С. 11.
15
Див.: Костенко, Василь. Стежки до Кобзаря. — К.: Радян‑
ська школа, 1964. — С. 7.
16
Письма Честаховского, писанные в 1861-м году о похоронах
поэта Шевченка // Киевская старина. — 1898. — Т. LX. —
Кн. 2. — С. 180–181.
17
Там само.
18
Див.: Эпизод на могиле Тараса Шевченка (Записка ху‑
дожника Честаховского) // Киевская старина. — 1896. —
Т. LІІ. — Кн. 2. — С. 234.
19
Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. — К.: Держ
політвидав УРСР, 1950. — С. 274, 283.
20
Там само. — С. 277, 271–272, 279.
21
Там само. — С. 283, 291.
22
Див.: Там само. — С. 284.
23
Див.: Там само. — С. 278, 289–290.
24
АН УРСР, 1954. — С. 22–24.
25
Нечуй-Левицький, Іван. Шевченкова могила // Нечуй-
Левицький, Іван. Зібр. творів: У 10 т. — К.: Наукова дум‑
ка, 1966. — Т. 4: Прозові твори. — С. 8.
26
Лесков, Николай. Забыта ли Тарасова могила? // Лесков,
Н. С. Собр. соч.: В 11 т. — М.: Гослитиздат, 1958. — Т. 11. —
С. 30–32.
210
27
Старицький, Михайло. На роковини Шевченку // Стариць-
кий, Михайло. Твори: У 6 т. — К.: Дніпро, 1989. — Т. 1: По‑
етичні твори. — С. 88.
28
Там само. — С. 89.
29
30
АН УРСР, 1954. — С. 30.
31
Костенко, Василь. Стежки до Кобзаря. — К.: Радянська шко‑
ла, 1964. — С. 12–13.
32
Билык, Иван. Тревога над свежей могилой Т. Г. Шевченка //
Киевская старина. — 1886. — Т. XIV. — Кн. 4. — С. 709.
33
Нечуй-Левицький, Іван. Шевченкова могила // Нечуй-
Левицький, Іван. Зібр. творів: У 10 т. — К.: Наукова дум‑
ка, 1966. — Т. 4: Прозові твори. — С. 8.
34
Там само.
35
Див.: Коцюбинський, Михайло. Шевченкова могила // Коцю-
бинський, М. М. Твори: У 7 т. — К.: Наукова думка, 1975. —
Т. 4: Статті та нариси, інші редакції, нотатки, переклади,
фольклорні записи. — С. 7–8.
36
37
Див.: Костенко, Василь. Стежки до Кобзаря. — К.: Радян‑
ська школа, 1964. — С. 33. Правильно: «Любітеся, брати
мої, Украйну любіте» (вірш «В казематі (Згадайте, братія
моя…)»).
38
Див. вірші й поеми «Буває, в неволі іноді згадаю…», «Сон»,
«Розрита могила» та ін.
39
Грабович, Григорій. Поет як міфотворець: Семантика симво‑
лів у творчості Тараса Шевченка / Пер. з англ. Соломія Пав‑
личко. — 2-ге вид., випр. і авториз. — К.: Критика, 1998. —
С. 170.
40
АН УРСР, 1954. — С. 33.
41
Див.: Матушевский, Федор. Посетители могилы Т. Г. Шев‑
ченко // Киевская старина. — 1903. — Т. LХХХ. — Кн. 2. —
С. 292–293; Костенко, Василь. Стежки до Кобзаря. — К.:
Радянська школа, 1964. — С. 22, 24.
211
42
Див.: Лисенко, Остап. М. В. Лисенко. (Спогади сина) / Літ.
виклад Бориса Хандроса. — К.: Державне вид-во образот‑
ворчого мистецтва і муз. літ. УРСР, 1959. — С. 52–53.
43
АН УРСР, 1954. — С. 48.
44
Див.: Костенко, Василь. До історії могили Шевченка
(Книга вражень за 1904–1916 рр.) // Збірник праць сьо‑
мої наукової Шевченківської конференції. — К.: Вид-во
АН УРСР, 1959. — С. 186.
45
Див.: Там само. — С. 186–189.
46
Див.: Матушевский, Федор. Посетители могилы Т. Г. Шев‑
ченко // Киевская старина. — 1903. — Т. LХХХ. — Кн. 2. —
С. 279.
47
Див.: Там само. — С. 270, 293–294.
48
Липа, Іван. Братерство тарасівців (Спомини) // Україн‑
ський засів. — 1995. — № 7/9 (26/28). — С. 69.
49
Див.: Лавров, Юрій. Зародження українського національ‑
ного руху в студентському середовищі // Нариси з історії
українського національного руху / Відп. ред. Віталій Сар‑
бей. — К.: Інститут історії НАН України, 1994. — С. 90–111.
50
Див.: Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. — К.: Держ‑
політвидав УРСР, 1950. — С. 316–340.
51
Див.: Вечерський, Віктор. Кому поставлено пам’ятник на
Чернечій горі в Каневі? // Пам’ятки України. — 1993. —
№ 1/6. — С. 122–123.
212
3. Великий наратив і його розриви:

Україна в російських підручниках
з історії і уявленні українських студентів
(1830–1900-ті роки)
1
Першодрук: Yekelchyk, Serhy. The Grand Narrative
and Its Discontents: Ukraine in Russian History Textbooks and
Ukrainian Students’ Minds, 1830s–1990s // Culture, Nation
and Identity: The Ukrainian-Russian Encounter (1600–1945) /
Mark von Hagen et al, eds. — Edmonton: CIUS Press, 2004. —
P. 229–256.
2
Althusser, Louis. Ideology and Ideological State Apparatuses
// Althusser, Louis. Lenin and Philosophy and Other Essays. —
New York, 1971. — Р. 127–185.
3
Є кілька добрих загальних досліджень російської освітньої
політики: Hans, Nicholas. History of Russian Educational Policy
(1701–1917). — New York, 1964; Alston, Patrick L. Education
and the State in Tsarist Russia. — Stanford, 1969. Про ХІХ сто‑
ліття див.: Riasanovsky, Nicholas V. Nicholas 1 and Official
Nationality in Russia, 1825–1855. — Berkeley, 1969; Sinel,
Allen. The Classroom and the Chancellery: State Educational
Reform in Russia under Count Dmitry Tolstoi. — Cambridge,
Mass., 1973; Besançon, Alain. Éducation et société en Russie
dans le second tiers du XIXe siècle. — Paris, 1974; Whittaker,
Cynthia H. The Origins of Modern Russian Education:
An Intellectual Biography of Count Sergei Uvarov, 1786–
1855. — DeKalb, Ill, 1984.
4
Див.: Ferro, Marc. The Use and Abuse of History, or, How the
Past Is Taught. — London, 1984); Jelavich, Charles. South Slav
Nationalisms — Textbooks and Yugoslav Union before 1914. —
Columbus, Ohio, 1990; Olson, James M. Nationalistic Values
in Prussian Schoolbooks prior to World War I // Canadian
Review of Studies in Nationalism. — 1973. — Vol. 1. — № 1. —
Р. 47–59; Kennedy, Katharine D. Regionalism and Nationalism in
South German History Lessons 1871–1914 // German Studies
Review. — 1989. — Vol. 12. — № 1. — Р. 11–33; Glendenning,
F. J. Attitude to Colonialism and Race in British and French
213
History Textbooks // History of Education. — 1974. — Vol. 3. —

№ 2. — Р. 57–72.
5
Baker, Seymour. Contributions to a Nationalist Ideology:
Histories of Russia in the First Half of the Nineteenth Century
// Russian History/Histoire russe. — 1986. — Vol. 13. —
№ 4 (Winter). — Р. 331–53; Reddel, Carl W. S. M. Solov’ev
and Multi-National History // Там само. Р. 355–366; Byrnes,
Robert. Kliuchevskii on the Multi-National Russian State //
Там само. — Р. 313–330.
6
Velychenko, Stephen. National History as Cultural Process:
A Survey of the Interpretations of Ukraine’s Past in Polish,
Russian and Ukrainian Historical Writing from the Earliest
Times to 1914. — Edmonton, 1992. — Р. 98, 105–107. Величен‑
ка цікавлять окремі підручники, які, на його думку, самі по
собі є важливими дослідженнями з історії Росії. Тому у ньо‑
го нічого немає про неориґінальні компілятивні підручники,
які найчастіше використовувалися в російських гімназіях.
7
Карамзин, Николай. История государства Российского:
В 3‑х кн., заключающих в себе 12 т. с полными прим. /
Изд. И. Эйнерлиг. — 5-е изд. — СПб., 1842–1843. — Кн. І. —
Т. 1. — С. 63.
8
Про карамзінську схему російської історії див:
Black, J. L. Nicholas Karamzin’s Scheme for Russian History
// Eastern Europe: Historical Essays Presented to Professor
Milos Mladenovic on His Sixty-Fifth Birthday by His
Students / Ed. H. C. Schlieper. — Toronto, 1969. — Р. 16–
33; Black, J. L. Nicholas Karamzin and Russian Society in
the Nineteenth Century: A Study of Russian Historical and
Political Thought. — Toronto, 1975.
9
Про витоки і суть модерного поняття нації як спіль‑
ноти, ґрунтованої на спільній мові та культурі, див.,
напр.: Hobsbawm, Eric. Nations and Nationalism since 1780:
Programme, Myth, Reality. — 2d ed. — Cambridge, 1992. —
Chapter 1; Chirot, Daniel. Herder’s Multicultural Theory of
Nationalism and Its Consequences // East European Politics
and Societies. — 1996. — Vol. 10. — № 1 (Winter). — Р. 1–15.
Цікаво, що 1817 року Карамзін зізнався, що читав невелич‑
ку книжку Гердера три рази, але нічого в ній не зрозумів
214
(див.: Black, J. L. Nicholas Karamzin and Russian Society in

the Nineteenth Century: A Study of Russian Historical and
Political Thought. — Toronto, 1975. — Р. 127).
10
Saunders, David B. Historians and Concepts of Nationality
in Early Nineteenth-Century Russia // Slavonic and East
European Review. — 1982. — Vol. 60. — № 1 (January). —
Р. 44–62.
11
Там само. — Р. 58–61. Іншою важливою спонукою зайня‑
тися підручниками з історії було, звісно, польське повстан‑
ня 1830–1831 років.
12
Collingwood, Robin. The Idea of History / Ed. and with an
introduction by Jan Van Der Dussen. — Oxford, 1993. — P. 8.
(Укр. пер.: Колінгвуд, Робін. Ідея історії / Пер. з англ. Олек‑
сандр Мокровольський. — К.: Основи, 1996.)
13
Кайданов, Иван. Начертание истории государства Россий‑
ского. — СПб., 1829.
14
Times to 1914. — Edmonton, 1992. — Р. xix.
15
Saunders, David B. Historians and Concepts of Nationality
in Early Nineteenth-Century Russia // Slavonic and East
European Review. — 1982. — Vol. 60. — № 1 (January). —
Р. 60.
16
Times to 1914. — Edmonton, 1992. — Р. xix–xx.
17
Устрялов, Николай. Начертаніе русской исторіи для
учебныхъ заведений. — СПб., 1839. — С. xix–xx.
18
Там само. — С. xiii.
19
20
21
Про «офіційну народність» див. роботи Ніколаса Рязанов‑
ського і Синтії Вітейкер, згадані вище. Я покликаюся тут
на «нову», висунуту романтизмом, ідею нації як об’єднання
людей, ґрунтоване на спільній мові й культурі. Насправді
підручники ігнорували й «стару» (ХVІІ–ХVІІІ століття)
215
концепцію українського (козацького, малоросійського) на‑

роду, що його уособлює козацька старшина і осібна україн‑
ська висока культура. Цим міркуванням я завдячую Френ‑
ку Сисину. Див.: Sysyn, Frank. The Cossack Chronicles and
the Development of Modern Ukrainian Culture and National
Identity // Harvard Ukrainian Studies. — 1990. — Vol. 14. —
№ 3/4 (December). Adelphotes: A Tribute to Omeljan Pritsak
by His Students. — Р. 604. Див. також: Когут, Зенон. Роз‑
виток малоросійської самосвідомости і українське націо‑
нальне будівництво // Когут, Зенон. Коріння ідентичности.
Студії з ранньомодерної та модерної історії України / Пер.
з англ. Софія Грачова. — К.: Критика, 2004. — С. 80–101.
22
Фукс, Александр. Школьные учебники Д. И. Иловайского и
их реакционная сущность // Преподавание истории в шко‑
ле. — 1982. — № 5. — С. 75–78; Brooks, E. Willis. Ilovaiskii,
Dmitrii Ivanovich // The Modern Encyclopedia of Russian and
Soviet History. — New York, 1979. — Vol. 14. — Р. 151.
23
Иловайский, Дмитрий. Сокращенное руководство ко Все‑
общей и Русской истории: курс младшего возраста. —
М., 1915. — 31-е изд.; Иловайский, Дмитрий. Руководство к
Русской истории: курс среднего возраста. — М., 1901. — 40-е
изд.; Иловайский, Дмитрий. Краткие очерки Русской исто‑
рии: курс старшего возраста. — М., 1912. — 36-е изд.
24
Иловайский, Дмитрий. Сокращенное руководство ко Все‑
общей и Русской истории: курс младшего возраста. —
М., 1915. — 31-е изд. — С. 185, 220. Назва цього розділу
свідчить, що структура історії Іловайського все ж таки імп‑
ліцитно будувалася довкола поняття народности (або на‑
ціональної території).
25
Там само. — Р. 221.
26
27
Там само. — С. 247, 278.
28
Иловайский, Дмитрий. Краткие очерки русской истории:
курс старшего возраста. — М., 1912. — 36-е изд. — С. 4.
29
30
31
32
Там само. — С. 289 (примечание).
216
33
Там само. — С. 169–176.
34
35
36
37
Южаков, Сергей. Дневник журналиста. О гимназических
учебниках истории // Русское богатство. — 1897. — Кн. 7. —
С. 133–138. Див. також непідписану енциклопедичну
статтю «Иловайский» у вид.: Большая энциклопедия. —
СПб., 1902. — Т. Х. — С. 43.
38
Див.: Бабич, Ирина. Проблема учебника отечественной ис‑
тории в политике Министерства народного просвещения в
конце ХІХ — начале ХХ в. // Вестник МГУ. Серия 8: Ис‑
тория. — 1990. — № 2. — С. 73–74, 80. Авторка доводить,
що Вчений комітет вів порівняно ліберальну політику і
намагався обмежити вплив «реакціонера-монархіста» Іло‑
вайського. В «Журнале Министерства народного просве‑
щения» з’явилася неґативна рецензія на його підручники,
які схвалили до використання у школах лише після зволі‑
кань, критики і тривалого листування з автором. Однак уже
з 1860‑х років вибір конкретного підручника з міністерсько‑
го списку рекомендованої літератури залежав від шкільних
рад, які прагнули продемонструвати свою благонадійність і
вибирали Іловайського.
39
40
Соловьев, Сергей. Учебная книга русской исторіи. — М.,
1887. — 9-е изд. — С. 3–5.
41
Там само. — С. 40–43.
42
43
44
45
Там само. — С. 201–204.
46
Иванов, Константин. Учебник русской истории (Системати
ческий курс). — 4-е изд. — СПб., 1911; Елпатьевский, Кон-
стантин. Учебник русской истории. — 13-е изд. — СПб.,
1912.
47
Платонов, Сергей. Учебник русской истории. — 9-е изд. —
СПб., 1917. — С. 6, 10.
48
Там само. — С. 23, 42, 60.
217
49
50
Там само. — С. 153. Платонов зазнав впливу соціял-дар‑
вінізму і в університетському підручнику «Полный курсъ
лекцій по русской исторіи» трактував «соединение» як по‑
требу обороняти одноплемінців. «Плем’я», очевидно, скла‑
далося з «росіян» і «малоросів». Різницю між власне росій‑
ськими і малоросійськими землями Платонов убачав у со‑
ціяльній структурі, а не в етнічному складі, і виправдовував
усунення цієї різниці інтересами історичного досвіду, єдніс‑
тю племені та віри (Velychenko, Stephen. National History as
Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine’s
Past in Polish, Russian and Ukrainian Historical Writing from
the Earliest Times to 1914. — Edmonton, 1992. — Р. 105–106).
51
Про підручник Мякотіна див.: Velychenko, Stephen. National
History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations
of Ukraine’s Past in Polish, Russian and Ukrainian Historical
Writing from the Earliest Times to 1914. — Edmonton, 1992. —
Р. 106.
52
Ефименко, Александра. Элементарный учебник русской ис‑
тории. — СПб., 1912.
53
Покровский, Михаил. Русская история // Покровский, Ми-
хаил. Избр. произв: В 4 т. — М.: Мысль, 1965. — Т. 1. —
С. 461–479.
54
Питання розвитку української академічної традиції, проце‑
су ерозії офіційного наративу «російської» історії та мін‑
ливого розуміння «нації» виходять за межі цього розділу.
Огляди розвитку української історіографії див.: Дорошен-
ко, Дмитро. Огляд української історіографії. — К.: Украї‑
нознавство, 1996. — 256 с.; Оглоблин, Олександер. Укра‑
їнська історіографія. 1917–1956 / Пер. з англ. Ігор Вер‑
ба. — К., 2003. — 252 с. Див. також: Когут, Зенон. Розвиток
української національної історіографії в Російській імперії
// Когут, Зенон. Коріння ідентичности. Студії з ранньомо‑
дерної та модерної історії України / Пер. з англ. Софія Гра‑
чова. — К.: Критика, 2004. — С. 187–217. Див. також: Plokhy,
Serhii. Unmaking Imperial Russia: Mykhailo Hrushevsky and
the Writing of Ukrainian History. — Buffalo, N.Y.: Toronto
218
UP, 2005 (укр. пер. незабаром з’явиться у видавництві

«Критика»).
55
Жизнь Куліша // Правда (Львів). — 1868. — Ч. 3. — С. 34.
56
Жизнь Куліша // Правда (Львів). — 1868. — Ч. 4. — С. 45.
Михайло Максимович видав три збірки українських народ‑
них пісень: «Малороссийские песни» (1827), «Украинские
народные песни» (1834) та «Сборник народных украинских
песен» (1849).
57
Там само.
58
Повна назва книжки — «Повесть об украинском народе. На‑
писал для детей старшего возраста П. Кулиш» (СПб., 1846).
Автор підкреслював етнічну й мовну самобутність україн‑
ців, тяглість їхньої історичної традиції. Книжку вилучили
після арешту Куліша 1847 року за участь у Кирило-Ме‑
тодіївскому братстві. Докладний аналіз «Повести…» див.:
Times to 1914. — Edmonton, 1992. — Р. 167–171.
59
Костомаров, Николай. Автобиография // Костомаров, Ни-
колай. Исторические произведения. Автобиография / Сост.
В. А. Замлинский. — К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1989. —
С. 446–449.
60
61
Там само. — С. 461–476. Костомаров фактично написав про‑
грамний документ братства — «Книги буття українського
народу», де засудив російське гноблення і змалював месія‑
ністичне бачення історії і майбутнього України. Буде спра‑
ведливим додати, що таки існують свідчення, ніби Косто‑
маров намагався залучити учнів у Рівному до романтичних
народницьких ініціятив. Згідно з одними спогадами, Кос‑
томаров якось запропонував учням збирати під час канікул
народні пісні. Див.: Prymak, Thomas M. Mykola Kostomarov:
A Biography. — Toronto, 1996. — P. 24.
62
Драгоманов, Михайло. Автобиографическая заметка // Дра-
гоманов, М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К.:
Наукова думка, 1970. — Т. 1. — С. 39–40. В інших спогадах
Драгоманов додає, що перше оповідання Марка Вовчка він
219
теж прочитав у Строніна, якому Куліш залишив на реалі‑

зацію склад своїх видань (див.: Драгоманов, Михайло. Ав‑
стро-руські спомини // Там само. — Т. 2. — С. 153). Отже,
Стронін популяризував серед учнів не лише европейські
ліберальні й демократичні ідеї, а й українське романтичне
народництво. (Олександр Стронін (1826–1889), історик,
соціолог, педагог і громадський діяч. Член Полтавської
громади. Заарештований 1862 року за «малоросійську про‑
паґанду» й засланий до Сибіру. Див.: Zhukovsky, Arkadii.
Stronin, Oleksander // Encyclopedia of Ukraine: 5 vols. —
Toronto, 1984–1993. — Vol. 5. — Р. 67–68.)
63
Див.: Іванова, Раїса. Михайло Драгоманов у суспільно-по‑
літичному русі Росії та України (II половина XIX ст.) — К.:
Вид-во Київ. ун-ту, 1971. — С. 29–31.
64
Антонович навчався у престижному Рішельєвському ліцеї в
Одесі.
65
Крім мемуарів самого Антоновича, див.: Киян, Олександр.
Життєвий та творчий шлях В. Б. Антоновича // Україн‑
ський історичний журнал. — 1991. — № 2. — С. 64–66.
66
Антонович, Володимир. Автобіографічні записки (уривки)
// Київська старовина. — 1993. — № 4. — С. 100.
67
Старицький, Михайло. К биографии Н. В. Лысенко // Ми‑
кола Лисенко у спогадах сучасників: У 2 т. — К.: Музична
Україна, 2003. — Т. 1. — С. 19.
68
Там само. — С. 15–17; Старицький, Михайло. З мого минуло‑
го // Старицький, М. П. Твори: У 8 т. — К.: Дніпро, 1965. —
Т. 8: Оповідання, статті, листи. — С. 364–84.
69
Україна, 2003. — Т. 1. — С. 19. Цікаво, що Драгоманов, ко‑
трий у 1850‑х роках навчався в тій самій полтавській гімна‑
зії, теж згадує «Наталку Полтавку» — своє перше емоційне
побачення з театром. У цих спогадах, написаних за кордо‑
ном, він між іншим свідчить, що багато гімназистів перепи‑
сували собі заборонені «Кавказ» і «Сон» Шевченка, шифру‑
ючи ім’я автора (див.: Драгоманов, Михайло. Австро-руські
спомини // Драгоманов, М. П. Літературно-публіцистичні
праці: У 2 т. — К.: Наукова думка, 1970. — Т. 2. — С. 153).
220
70
Україна, 2003. — Т. 1. — С. 19–20.
71
Про важливе значення романного жанру для модерного
націоналізму див.: Андерсон, Бенедикт. Уявлені спільноти.
Міркування щодо походження й поширення націоналізму
/ Пер. з англ. Віктор Морозов. — 2-ге вид., перероб. — К.:
Критика, 2001. — С. 43–55.
72
Україна, 2003. — Т. 1. — С. 20.
73
Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим
// Нечуй-Левицький, І. С. Зібр. творів: У 10 т. — К.: Наукова
думка, 1968. — Т. 10: Біографічні матеріали, статті та рецен‑
зії, фольклорні записи, листи. — С. 8.
74
Чикаленко, Євген. Спогади (1861–1907). — Нью-Йорк:
УВАН у США, 1955. — С. 74.
75
76
Там само.
77
Там само. — С. 79–80.
78
Грушевський, Михайло. Спомини // Київ. — 1988. — № 11. —
С. 132.
79
С. 137.
80
Там само. — С. 117–118.
81
Там само. — С. 121. Про «Киевскую старину» див.: Матях,
Валентина. Біля витоків «Киевской старины» // Україн‑
82
С. 121–122.
83
Коллард, Юрій. Спогади юнацьких днів. 1897–1906: Україн‑
ська студентська громада в Харкові і Революційна україн‑
ська партія (РУП) / За ред. Марка Антоновича. — Торонто:
Срібна сурма, 1972. — С. 24–25.
84
Дорошенко, Дмитро. Мої спомини про давнє минуле (1901–
1914 роки). — К.: Темпора, 2007. — С. 41.
85
Ковалевський, Микола. При джерелах боротьби: Спомини,
враження, рефлексії. — Інсбрук, 1960. — С. 73.
221
86
Там само. На інших сторінках у цій книжці неправильно
вказано прізвище Тарновського — Тарнавський. Музей
українських старожитностей імені Тарновського офіційно
відкрився в Чернігові 1902 року, але вже кілька десятиліть
перед тим колекція Василя Тарновського (козацькі старо‑
житності й документи, речі і твори Шевченка та ін.) функ‑
ціонувала, по суті, як приватний музей. Про питання Мазе‑
пиної «зради» див.: Subtelny, Orest. Mazepa, Peter I, and the
Question of Treason // Harvard Ukrainian Studies. — 1978. —
Vol. 2. — № 2 (June). — Р. 158–183.
87
Ковалевський, Микола. При джерелах боротьби: Спомини,
враження, рефлексії. — Інсбрук, 1960. — С. 73.
88
Галаган, Микола. З моїх споминів (1880-ті — 1920 р.) / Пе‑
редм. Т. Осташко, В. Соловйова. — К.: Темпора, 2005. —
С. 71.
89
Там само. Литвинами в Україні традиційно називали біло‑
русів.
90
91
92
Там само. — С. 78. У 1900–1905 роках, ще навчаючись у Ко‑
леґії Павла Ґалаґана, Микола Ґалаґан був активним членом
Української громади середньокласників, до якої входило
кілька нелеґальних політичних груп, ідеологічно вона була
близькою до Революційної української партії.
93
Див.: Грушевский, Михаил. Очерк истории украинского наро‑
да. — СПб., 1904; 2-е изд. — СПб., 1906; 3-е изд. — СПб., 1911;
Грушевський, Михайло. Ілюстрована історія України. — К.,
1911, 1912, 1913, 1915, 1917. Plokhy, Serhii. Unmaking Imperial
Russia: Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian
History. — Buffalo, N.Y.: Toronto UP, 2005 (укр. пер. незаба‑
ром з’явиться у видавництві «Критика»).
222
4. Український національний рух XIX —

початку XX сторіччя: загальноевропейська
модель та українська специфіка
1
Першодрук: Єкельчик, Сергій. Пробудження нації.
До концепції історії українського національного руху другої
половини ХІХ століття. — Мельбурн: Університет ім. Мона‑
ша, 1994. — С. 13–50.
2
Див.: Problems of Terminology and Periodization in the Teaching
of Ukrainian History: Round Table Discussion at the Ukrainian
Historical Conference. London, Ontario, 31 May 1978 //
Rethinking Ukrainian History / Еds. Ivan L. Rudnytsky and
John-Paul Himka. — Edmonton: CIUS, 1981. — Р. 237–245;
Subtelny Orest, Zhukovsky Arkadiy. History of Ukraine //
Vol. 2. — Р. 161.
3
Никитин, Сергей. Общие черты и специфические особеннос‑
ти формирования наций в XIX в. (Преимущественно на юж‑
нославянском материале) // История, культура, фольклор и
этнография славянских народов. VІ Международный съезд
славистов (Прага, 1968). Доклады советской делегации. —
М.: Наука, 1968. — С. 76; Злыднев, Виталий. Формирова‑
ние национальных культур в странах Центральной и Юго-
Восточной Европы (Итоги и перспективы исследования)
// Культура и общество в эпоху становления наций (Цен‑
тральная и Юго-Восточная Европа в конце ХVІІІ — 70‑х го‑
дах XIX в.). — М.: Наука, 1974. — С. 15. Тут і далі переклад
автора.
4
Середа И. И. Национальное возрождение (К вопросу о типе
культуры) // Советское славяноведение. — 1989. — № 3. —
С. 42–53; Середа И. И. Типы и направления национальных
культурных процессов в Центральной и Юго-Восточной Ев‑
ропе // Культура народов Центральной и Юго-Восточной
Европы ХVІІІ–ХІХ вв.: Типология и взаимодействия. — М.:
Наука, 1990. — С. 17.
5
Дьяков, Владимир. Эпоха «национального возрождения» в
Центральной и Юго-Восточной Европе (социальное содер‑
жание, периодизация, пути исследования) // Формирова‑
223
ние национальных культур в странах Центральной и Юго-

Восточной Европы. — М.: Наука, 1977. — С. 31.
6
Марков, Дмитрий. Сравнительно-исторические и комплекс‑
ные исследования в общественных науках: Из опыта изуче‑
ния истории и культуры народов Центральной и Юго-Вос‑
точной Европы. — М.: Наука, 1983. — С. 15, 44; Мыльников
Александр, Фрейдзон Владимир. Формирование наций в
Центральной и Юго-Восточной Европе в ХVІІІ–ХІХ веках
(закономерности, типология и периодизация процесса) //
Вопросы истории. — 1987. — № 8. — С. 60–78.
7
Problems of Terminology and Periodization in the Teaching of
Ukrainian History: Round Table Discussion at the Ukrainian
John-Paul Himka. — Edmonton: CIUS, 1981. — Р. 253–254.
8
У теоретичному аспекті проблему співвідношення модерні‑
зації і національного відродження найглибше дослідив Ро‑
ман Шпорлюк. Він довів, що історично успіх має той наці‑
ональний рух, який розчищує шлях для модернізації і про‑
ґрес якого тісно пов’язаний з її розвитком. Див.: Szporluk,
Roman. Communism and Nationalism: Karl Marx versus
Friedrich List. — Oxford: Oxford UP, 1988. — Р. 158–159 (укр.
пер.: Шпорлюк, Роман. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс
проти Фрідріха Ліста / Пер. з англ. Георгій Касьянов. —
К.: Основи, 1998); Szporluk, Roman. War by Other Means //
Slavic Review. — 1985. — Vol. 44. — № 1 (Spring). — Р. 23–24.
Це визначення навряд чи можна було віднести до україн‑
ського руху в Російській імперії перед 1917 p., оскільки мо‑
дернізація на Україні, як ми будемо бачити далі, розпочала‑
ся і в подальшому проходила під проводом неукраїнців.
9
Див., наприклад: Проблеми історії національно-визволь‑
ного руху на Україні в період феодалізму та капіталізму:
Матеріали республіканської наукової конференції. — К., За‑
поріжжя, 1991; Сарбей, Віталій. Національне відродження
України. — К.: Альтернативи, 1999.
10
Nationalism // International Encyclopedia of the Social
Sciences. — New York: Collier-Macmillan, 1972. — Vol. 2. —
Р. 63.
224
11
Snyder, Louis L. Macro-Nationalisms: A History of Pan-
Movements. — Westport, Conn.: Greenwood Press, 1984. —
Р. 3–4; Ленин, Владимир. K вопросу о национальностях или
об «автономизации» // Ленин, В. И. Полное собр. соч. — 5-е
изд. — М.: Изд-во политической литературы, 1967. —
Т. 45. — С. 358–359.
12
Лисяк-Рудницький, Іван. Український національний рух на‑
передодні Першої світової війни // Лисяк-Рудницький, Іван.
Історичні есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 473.
13
Cohen, Gary B. Rev.: Nationbuilding and the Politics of
Nationalism: Essays on Austrian Galicia. Cambridge, Mass.:
HURI, 1983 // Canadian-American Slavic Studies. — 1984. —
Vol. 18. — № 1/2 (Spring-Summer). — Р. 214.
14
Див.: Diuk, Nadia. Rev.: Nationbuilding and the Politics of
Nationalism: Essays on Austrian Galicia. Cambridge, Mass.:
HURI, 1983 // Journal of Ukrainian Studies. — 1984. —
Vol. 9. — № 1 (Summer). — Р. 117.
15
Див.: Hroch, Miroslav. How Much Does Nation Formation
Depend on Nationalism? // East European Politics and
Societies. — 1990. — Vol. 4. — № 1 (Winter). — Р. 110.
16
Показові в цьому сенсі вже доповіді, вміщені у збірнику ма‑
теріялів республіканської наукової конференції «Проблеми
історії національно-визвольного руху на Україні в період
феодалізму та капіталізму» (Київ, Запоріжжя, 1991), хоча
сама назва збірника відсилає до давніших часів.
17
Лисяк-Рудницький, Іван. Роля України в новітній історії //
Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.: Осно‑
ви, 1994. — Т. 1. — С. 145.
18
Там само.
19
Гегель, Г. В. Ф. Философия истории // Гегель, Г. В. Ф. Со
чинения: В 14 т. — М.: Соцэкгиз, 1935. — Т. 8. — С. 60–
61, 76–77 та ін.
20
Krejči Jaroslav, Velimsky Vitezslav. Ethnic and Political Nations
in Europe. — New York: St. Martin’s Press, 1981. Докладні‑
ше про це див. у моїй статті: Екельчик, Сергей. К вопросу
о классификации наций и национальных движений в со‑
временном немарксистском обществознании // Проблемы
философии. — 1990. — № 86. — С. 124–133.
225
21
John-Paul Himka. — Edmonton: CIUS, 1981. — Р. 234–235.
22
Див.: Чижевський, Дмитро. Історія української літерату‑
ри. — К.: ВЦ «Академія, 2003.
23
Грабович, Григорій. До історії української літератури // Гра-
бович, Григорій. До історії української літератури: Дослі‑
дження, есеї, полеміка. — К.: Критика, 2003. — С. 484.
24
Лисяк-Рудницький, Іван. Зауваги до проблеми «історичних»
та «неісторичних» націй // Лисяк-Рудницький, Іван. Істо‑
ричні есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. — С. 29.
25
26
Грабович, Григорій. Ще про «неісторичні» нації і «неповні»
літератури // Грабович, Григорій. До історії української літе‑
ратури: Дослідження, есеї, полеміка. — К.: Критика, 2003. —
С. 508.
27
Див., напр.: Драгоманов, Михайло. Чудацькі думки про укра‑
їнську національну справу. — К., 1913. — С. 125.
28
Франко, Іван. Южнорусская литература // Франко,
І. Я. Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1984. —
Т. 41. — С. 116.
29
Когут, Зенон. Російський централізм і українська автономія:
Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. — К.: Основи, 1996. —
С. 263.
30
Pritsak Omeljan, Reshetar John S. Jr. Ukraine and the Dialectics
of National-Building // From Kievan Rus’ to Modern Ukraine:
Formation of the Ukrainian Nation. — Cambridge, Mass.:
Ukrainian Studies Fund, 1984. — Р. 8.
31
Див.: Мыльников Александр, Фрейдзон Владимир. Форми‑
рование наций в Центральной и Юго-Восточной Европе в
XVIII–ХІХ веках (закономерности, типология и периодиза‑
ция процесса) // Вопросы истории. — 1987. — № 8. — С. 64.
32
Нидерхаузер, Эмиль. Типы историко-культурного раз‑
вития у славянских народов // Славянские культуры в
эпоху формирования и развития славянских наций 18–
226
19 вв.: Материалы междунар. конф. ЮНЕСКО. — М.: На‑

ука, 1978. — С. 35–37.
33
Кравченко, Богдан. Соціальні зміни і національна свідомість
в Україні у XX ст. / Пер. з англ. — К.: Основи, 1997. — С. 21.
34
Див.: Там само. — С. 27–28.
35
Українка, Леся. Малорусские писатели на Буковине // Укра-
їнка, Леся. Зібр. творів: У 12 т. — К.: Наукова думка, 1977. —
Т. 8. — С. 62.
36
Кравченко, Богдан. Соціальні зміни і національна сві‑
домість в Україні у XX ст. / Пер. з англ. — К.: Осно‑
ви, 1997. — С. 55–56, 66–67; Eley, Geoff. Remapping the
Nation: War, Revolutionary Upheaval and State Formation in
Eastern Europe, 1914–1923 // Ukrainian-Jewish Relations in
Historical Perspective / Еds. Peter J. Potichnyj and Howard
Aster. — Edmonton: CIUS, 1988. — Р. 219–220.
37
Центральний державний історичний архів України у м. Ки‑
єві (ЦДІАУ). — Ф. 275. — Оп. 1. — Спр. 1434. — Арк. 5–5 зв.
38
Субтельний, Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Юрій
Шевчук. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 1993. —
С. 369.
39
Див.: Lamis, Andrew P. Some Observations on the Ukrainian
National Movement and the Ukrainian Revolution, 1917–
1921 // Harvard Ukrainian Studies. — 1978. — Vol. 2. —
№ 4 (December). — Р. 528.
40
Див.: Nationbuilding and the Politics of Nationalism: Essays
on Austrian Galicia / Еds. Andrei S. Markovits and Frank
E. Sysyn. — Cambridge, Mass.: HURI, 1982.
41
Грушевский, Михаил. Украинский Пьемонт // Грушевский,
Михаил. Освобождение России и украинский вопрос. —
СПб., 1907. — С. 120, 115.
42
Див.: Лисяк-Рудницький, Іван. Українці в Галичині під ав‑
стрійським пануванням // Лисяк-Рудницький, Іван. Історич‑
ні есе. — К.: Основи, 1994. — С. 433.
43
Див.: Eley, Geoff. Remapping the Nation: War, Revolutionary
Upheaval and State Formation in Eastern Europe, 1914–
1923 // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective
/ Еds. Peter J. Potichnyj and Howard Aster. — Edmonton:
CIUS, 1988. — Р. 226.
227
44
Motyl, Alexander J. The Turn to the Right: The Ideological
Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919–
1929. — Boulder, Colo.: East European Monographs, 1980. —
Р. 6.
45
Див.: Там само.
46
Див.: Orton, Lawrence D. Editor’s Introduction // Kozik, Jan.
The Ukrainian National Movement in Galicia: 1815–1849 /
Еd. and with an introduction by Lawrence D. Orton, transl.
from Polish by Andrew Gorski and Lawrence D. Orton. —
Edmonton: CIUS, 1982. — Р. хііі.
47
Див.: Kubijovyč Volodymyr, Zhukovsky Arkadiy. Bukovyna //
Vol. 1. — Р. 318–319.
48
Див.: Magosci, Paul Robert. The Shaping of A National
Identity: Subcarpathian Rus’, 1848–1948. — Cambridge, Mass.:
HURI, 1979. — Р. 1–3; Лисяк-Рудницький, Іван. Карпатська
Україна: народ у пошуках своєї ідентичності // Лисяк-Руд-
ницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. —
Т. 1. — С. 451–470.
49
50
ви, 1994. — Т. 1. — С. 158.
51
John-Paul Himka. — Edmonton: CIUS, 1981. — Р. 239.
52
Сарбей, Віталій. Становлення і консолідація української
капіталістичної нації у світлі положень праць основопо‑
ложників марксизму-ленінізму // Історичні дослідження:
Вітчизняна історія. — К.: Наукова думка, 1990. — Вип. 16. —
С. 10.
53
Smith, Anthony D. Theories of Nationalism. — London: Harper
and Row, 1971. — Р. 29.
228
54
Освободительные движения народов Австрийской империи:
Период утверждения капитализма. — М.: Наука, 1981. —
С. 265.
55
Goldblatt, Harvey. Orthodox Slavic Heritage and National
Consciousness: Aspects of the East Slavic and South Slavic
National Revivals // Harvard Ukrainian Studies. — 1986. —
Vol. 10. — № 3/4 (December). — Р. 336.
56
Grabowicz, George G. Three Perspectives on the Cossack
Past: Gogol’, Ševčenko, Kuliš // Harvard Ukrainian
Studies. — 1981. — Vol. 5. — № 2 (June). — Р. 171.
57
Павлишин, Марко. Риторика і політика в «Енеїді» Котля‑
ревського // Павлишин, Марко. Канон та іконостас. — К.:
Час, 1997. — С. 303–304.
58
Див., зокрема, перший розділ цієї книжки.
59
Див.: Hroch, Miroslav. Die Vorkampfer der nationalen
Bewegung bei den kleinen Volkern Europas: Eine vergleichende
Analyse zur gesellschaftlichen Schichtung der Patriotischen
Gruppen. — Prague: Acta Universitatis Carolinae philosophica
et historica, 1968; Hroch, Miroslav. Social Preconditions of
National Revival in Europe: A Comparative Analysis of the
Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller
European Nations / Тransl. by Ben Fowkes. — Cambridge:
Cambridge UP, 1985.
60
Див.: Himka, John-Paul. Rev.: Hroch, Myroslav. Social
Preconditions of National Revival in Europe: A Comparative
Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups
among the Smaller European Nations. Cambridge: Cambridge
UP, 1985 // Harvard Ukrainian Studies. — 1990. — Vol. 14. —
№ 1/2 (June). — Р. 197–198; Мыльников Александр, Фрей-
дзон Владимир. Формирование наций в Центральной и
Юго-Восточной Европе в ХVІІІ–ХІХ веках (закономернос‑
ти, типология и периодизация процесса) // Вопросы исто‑
рии. — 1987. — № 8. — С. 73.
61
Hroch, Miroslav. How much Does Nation Formation
Depend on Nationalism? // East European Politics and
Societies. — 1990. — Vol. 4. — № 1 (Winter). — Р. 109.
62
Пор. також дещо відмінну, але засадничо схожу концеп‑
цію канадського історика Пола Роберта Маґочія: Магочій,
229
Пол. Українське національне відродження. Нова аналітична

структура // Український історичний журнал. — 1991. —
№ 3. — С. 97–107.
63
Szporluk, Roman. Ukraine: A Brief History. — 2nd edition. —
Detroit: Ukrainian Festival Committee, 1982. — Р. 41–42. Див.
також: Шпорлюк, Роман. Українське національне відроджен‑
ня в контексті європейської історії кінця ХVІІІ — початку
XIX століть // Україна. Наука і культура. — К., 1991. —
Вип. 25. — С. 159–167.
64
Vol. 2. — Р. 177.
65
Сарбей, Віталій. Становлення і консолідація нації та під‑
несення національного руху на Україні в другій половині
XIX ст. // Український історичний журнал. — 1991. —
№ 5. — С. 6–7.
66
Brock, Peter. Ivan Vahylevych (1811–1866) and the Ukrainian
National Identity // Nationbuilding and the Politics of
Nationalism: Essays on Austrian Galicia / Еds. Andrei
S. Markovits and Frank E. Sysyn. — Cambridge, Mass.:
HURI, 1982. — Р. 116.
67
Стеблій, Феодосій. «Руська трійця» в контексті національ‑
но-визвольного руху на Україні та міжслов’янських зв’язків
(30–40-ві роки XIX століття) // Вісник Академії наук
УРСР. — 1987. — Вип. 8. — С. 51–52.
68
Markus, Vasyl. Religion and Nationality: The Uniates of the
Ukraine // Religion and Atheism in the USSR and Eastern
Europe. — London: Macmillan, 1975. — Р. 103.
69
Vol. 2. — Р. 177.
70
С. 299.
71
Himka, John-Paul. Galician Villagers and the Ukrainian
National Movement in the Nineteenth Century. — Edmonton:
CIUS, 1988. — Р. xxv, 1.
230
72
Eley, Geoff. Remapping the Nation: War, Revolutionary
CIUS, 1988. — Р. 227.
73
Див.: Boshyk, Yury. Between Socialism and Nationalism:
Jewish-Ukrainian Political Relations in Imperial Russia, 1900–
CIUS, 1988. — Р. 174–175.
74
Див.: Kuromiya, Hiroaki. Rev.: Krawchenko, Bohdan. Social
Change and National Consciousness in Twentieth-Century
Ukraine. London: Macmillan, 1985 // Harvard Ukrainian
Studies. — 1986. — Vol. 10. — № 1/2 (June). — Р. 236.
75
Чикаленко, Євген. Спогади (1861–1907). — Нью-Йорк:
УВАН у США, 1955. — С. 337.
76
Див.: Шморгун, Петро. Украинские мелкобуржуазные пар‑
тии РУП (УСДРП) и «Спілка» в революции 1905–1907 гг.
// Научная сессия по истории первой русской револю‑
ции 1905–1907 гг.: Тезисы сообщений. — М., 1965. — С. 150–
151; Курас, Иван. Торжество пролетарского интернациона‑
лизма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. — К.:
Наукова думка, 1978. — С. 59, 62; Курас, Іван. Повчальний
урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української со‑
ціал-демократичної робітничої партії). — К.: Політвидав
України, 1986. — С. 40.
77
Див.: Варгатюк Петро, Шморгун Петро. Забуті події та іме‑
на: Із історії більшовицьких організацій України в дожов‑
тневий період. — К.: Політвидав України, 1990. — С. 42.
78
CIUS, 1988. — Р. xxiii–xxiv.
79
Лисяк-Рудницький, Іван. Четвертий Універсал та його ідео‑
логічні попередники // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні
есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 2. — С. 2; Prymak, Thomas
Mykhailo Hrushevsky: The Politics of National Culture. —
Toronto: Toronto UP, 1987. — Р. 8.
231
80
Лисяк-Рудницький, Іван. Францішек Духінський і його
вплив на українську політичну думку // Лисяк-Рудниць-
кий, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. —
С. 275.
81
Eley, Geoff. Remapping the Nation: War, Revolutionary
CIUS, 1988. — Р. 231.
82
Himka, John-Paul. Young Radicals and Independent Statehood:
The Idea of a Ukrainian Nation-State, 1890–1895 // Slavic
Review. — 1982. — Vol. 41. — № 2 (Summer). — Р. 219–235.
83
Див.: Освободительные движения народов Австрийской им‑
перии: Возникновение и развитие: Конец ХVIII в. — 1849. —
М.: Наука, 1980. — С. 289–294, 308–309; Освободительные
движения народов Австрийской империи: Период утверж‑
дения капитализма. — М.: Наука, 1981. — С. 259, 264, 272.
84
Ленин, Владимир. Тезисы реферата по национальному во‑
просу // Ленин, В. И. Полное собр. соч. — 5-е изд. — М.:
Изд-во политической литературы, 1967. — Т. 42. — С. 386.
85
Фрейдзон, Владимир. К проблеме периодизации процесса
формирования наций у югославянских народов Австрий‑
ской империи // Проблемы истории и культуры. — М.: На‑
ука, 1977. — С. 241–242; Фрейдзон, Владимир. Некоторые
черты формирования наций в Австрийской империи //
Формирование наций в Центральной и Юго-Восточной Ев‑
ропе: Исторический и историко-культурный аспекты. — М.:
Наука, 1981. — С. 46.
86
of Nation-Building // From Kievan Rus’ to Modern Ukraine:
Ukrainian Studies Fund, 1984. — Р. 30–34.
87
Див.: Кизченко, Валентина. Первая российская революция
и культурный процесс на Украине. — К.: Наукова дум‑
ка, 1984. — С. 56, 60; Лисенко, Олександр. «Просвіти» Над‑
дніпрянської України у дожовтневий період. — К.: Інститут
історії АН УРСР, 1990. — С. 10; История Киева: В 3 т., 4 кн.
232
/ Ред. Юрий Кондуфор. — К.: Наукова думка, 1983. —

Т. 2. — С. 388–414.
88
Лисяк-Рудницький, Іван. Інтелектуальні початки нової Укра‑
їни // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.:
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 177.
89
Там само. — С. 184–185.
90
Ленин, Владимир. Из прошлого рабочей печати в России //
Ленин, В. И. Полное собр. соч. — 5-е изд. — М.: Изд-во по‑
литической литературы, 1967. — Т. 25. — С. 93. Цю працю
було написано 1914 року.
91
Сарбей, Виталий. Очерки по методологии и историографии
истории Украины (Период капитализма). — К.: Наукова
думка, 1989. — С. 165–170.
92
Див.: ЦДІАУ. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 2982. — Арк. 7.
93
Там само. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 2792. — Арк. 10зв.
94
Там само. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 2792. — Арк. 14.
95
Там само. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 2982. — Арк. 7зв.
96
Там само. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 2982. — Арк. 8;
Спр. 2792. — Арк. 20.
5. Доба федералізму: до теоретичного

осмислення історії українського
національного руху 1840–1880‑х pоків
* Першодрук: Єкельчик, Сергій. Пробудження нації.
До концепції історії українського національного руху другої
половини ХІХ століття. – Мельбурн: Університет ім. Мона‑
ша, 1994. – С. 51–121.
1
Оглоблин, Олександер. Проблема схеми історії Украї‑
ни 19–20 століття (до 1917 року) // Український істо‑
рик. — 1971. — № 1/2. — С. 15.
2
Термін modern history традиційно перекладається як «нова
історія». У цій статті вжито дослівний переклад, щоб уник‑
нути тавтології.
3
Szporluk, Roman. The Problems of Terminology in Ukrainian
History // Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies Held at
233
Harvard University During the Academic Year 1972–1973. —

Cambridge, Mass., 1973. — № 3. — Р. 26.
4
Див., наприклад: История Украинской ССР: В 10 т. — К.:
Наукова думка, 1983. — Т. 4. — С. 5–7, 578.
5
6
Luckyj, George S. N. Young Ukraine: The Brotherhood of
Saints Cyril and Methodius, 1845–1847. — Ottawa: Ottawa
UP, 1991. — Р. 31–32.
7
Papazian, Dennis. N. I. Kostomarov and the Cyril-Methodian
Ideology // Russian Review. — 1970. — Vol. 29. —
№ 1 (January). — Р. 67–68.
8
Див.: Зайончковский, Петр. Кирилло-Мефодиевское обще‑
ство (1846–1847). — M.: Изд-во Московского университе‑
та, 1959. — С. 8–11 і далі.
9
Seton-Watson, Hugh. The Russian Empire: 1801–1917. —
Oxford: Clarendon Press, 1967. — Р. 271–272.
10
Философская культура Украины и отечественная обще‑
ственная мысль ХІХ–ХХ вв. — К.: Наукова думка, 1990. —
С. 63–64.
11
Див.: Дзюба, Іван. У всякого своя доля (Епізод із стосунків
Шевченка з слов’янофілами. — К.: Радянський письмен‑
ник, 1989.
12
Harcave, Sidney. Russia: A History. — 4th ed. — Chicago:
J.B. Lippincott Company, 1959. — Р. 252–253.
13
Allen, William Edward David. The Ukraine: A History. — 2nd
ed. — New York: Russel and Russel, 1963. — Р. 240.
14
Див.: Новиков, Михайло. Шевченко і петрашевці // Збір‑
ник праць першої та другої наукових Шевченківських кон‑
ференцій. — К.: Вид-во АН УРСР, 1954; Федченко, Павло.
Тарас Григорович Шевченко. — К.: Наукова думка, 1989. —
С. 90–92.
15
Dukes, Paul. A History of Russia: Medieval, Modern, Contem‑
porary. — London: Macmillan, 1974. — Р. 133–134.
16
Див.: Papazian, Dennis. N. I. Kostomarov and the Cyril-
Methodian Ideology // Russian Review. — 1970. — Vol. 29. —
№ 1 (January). — Р. 65.
234
17
С. 297.
18
Koshelivets, Ivan. Cyril and Methodius Brotherhood //
Vol. 1. — Р. 635.
19
Там само; Papazian, Dennis. N. I. Kostomarov and the Cyril-
Methodian Ideology // Russian Review. — 1970. — Vol. 29. —
№ 1 (January). — Р. 65.
20
Див.: Сергієнко, Григорій. Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефоді‑
ївське товариство. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 17.
21
Зайончковский, Петр. Кирилло-Мефодиевское общество
(1846–1847). — M.: Изд-во Московского университе‑
та, 1959. — С. 68–70.
22
Див.: Марахов, Григорий. С верой в будущее: Революционный
демократ Н. И. Гулак. — К.: Выща школа, 1989. — С. 51.
23
Сергієнко, Григорій. Суспільно-політичний рух на Україні
після повстання декабристів. — К.: Наукова думка, 1971. —
С. 190.
24
Fr.-Chirovsky, Nicholas L. An Introduction to Ukrainian
History. — New York: Philosophical Library, 1986. — Vol. 3. —
Р. 24.
25
Див.: Марахов, Григорій. Т. Г. Шевченко в колі сучасників:
Словник персоналій. — К.: Дніпро, 1976. — С. 11, 20, 37, 60,
65, 74, 83, 93, 124.
26
Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. — К.: Наукова дум‑
ка, 1990. — Т. 3. — С. 342–343 (див. також: Т. 2. — С. 500–
509). Те саме він свідчив на очній ставці з Костомаровим
(Т. 1. — С. 293) і Шевченком (Т. 2. — С. 329).
27
Papazian, Dennis. N. I. Kostomarov and the Cyril-Methodian
Ideology // Russian Review. — 1970. — Vol. 29. —
№ 1 (January). — Р. 64.
28
Зайцев, Павло. Життя Тараса Шевченка. — К.: Обере‑
ги, 1994. — С. 152.
29
Відзначимо принагідно, що у радянських виданнях націо-
нальне значення Кирило-Методіївського товариства зі зро‑
зумілих причин замовчувалось. Див., наприклад: История
235
Украинской ССР: В 10 т. — К.: Наукова думка, 1983. —

Т. 4. — С. 134–138.
30
Куліш, Пантелеймон. Історичне оповідання // Украї‑
на. — 1989. — № 10. — С. 18.
31
Див.: Koshelivets, Ivan. Cyril and Methodius Brotherhood //
Vol. 1. — Р. 635.
32
С. 299.
33
Федченко, Павло. Шевченко, Куліш і Костомаров у Кирило-
Мефодіївському товаристві // Радянське літературознав‑
ство. — 1989. — № 7. — С. 30.
34
Україна: Діалектика національного розвитку. — К.: Інститут
історії АН УРСР, 1989. — С. 16.
35
Див.: Puziur, Eugene. The Political Philosophy of Vjaceslav
Lypyns’kyj as Presented against the Background of Modern
Ukrainian Political Thought // Minutes of the Seminar in
Ukrainian Studies Held at Harvard University During the
Academic Year 1972–1973. — Cambridge. Mass., 1973. —
№ 3. — Р. 39; Лисяк-Рудницький, Іван. Роля України в новіт‑
ній історії // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. —
К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 151.
36
Koshelivets, Ivan. Cyril and Methodius Brotherhood //
Vol. 1. — Р. 635.
37
Див.: Сергієнко, Григорій. Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефоді‑
ївське товариство. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 80–81 та
ін.
38
Жмир, Володимир. На шляху до себе: Історія становлення
української національної самосвідомості // Філософська і
соціологічна думка. — 1991. — № 3. — С. 161.
39
Saunders, David В. The Ukrainian Impact on Russian
Culture: 1750–1850. — Edmonton: CIUS, 1985. — Р. 233.
40
Fr.-Chirovsky, Nicholas L. An Introduction to Russian History. —
New York: Philosophical Library, 1967. — Р. 103–104.
41
Walsh, Warren Bartlett. Russia and the Soviet Union: A Modern
History. — Ann Arbor: Michigan UP, 1958. — Р. 403.
236
42
Див.: Grabowicz, George G. Three Perspectives on the
Cossack Past: Gogol’, Ševčenko, Kuliš // Harvard Ukrainian
Studies. — 1981. — Vol. 5. — № 2 (June). — Р. 171; Zhukovsky,
Arkadiy. Knyhy Buttia Ukrains’koho Narodu // Encyclopedia
of Ukraine. — Toronto: Toronto UP, 1988. — Vol. 2. — Р. 570.
43
Див.: Торбус, Анджей. Социально-политические идеалы
участников польского, русского и украинского освободи‑
тельного движений 40‑х годов XIX века // Вопросы исто‑
рии. — 1988. — № 7. — С. 37–38.
44
Див.: Koshelivets, Ivan. Cyril and Methodius Brotherhood //
Vol. 1. — Р. 635.; Сергієнко, Григорій. Т. Г. Шевченко і Кири‑
ло-Мефодіївське товариство. — К.: Наукова думка, 1983. —
С. 48–49.
45
Zhukovsky, Arkadiy. Kostomarov, Mykola // Encyclopedia of
Ukraine. — Toronto: Toronto UP, 1988. — Vol. 2. — Р. 630;
Fr.‑Chirovsky, Nicholas L. An Introduction to Ukrainian
Р. 23. Григорій Марахов намагався обґрунтувати провідну
роль Гулака як ідеолога товариства й автора його програ‑
мових документів (див.: Марахов, Григорий. С верой в бу‑
дущее: Революционный демократ Н. И. Гулак. — К.: Выща
школа, 1989. — С. 39–58). Однак Юрій Пінчук у своїй но‑
вітній книзі переконливо стверджує визнане більшістю до‑
слідників авторство Костомарова (див.: Пінчук, Юрій. Ми‑
кола Іванович Костомаров. 1817–1885. — К.: Наукова дум‑
ка, 1992. — С. 67, 71–72).
46
Lawrynenko, Jurij. Shevchenko and His Kobzar in the Intellectual
and Political History of A Century // Taras Ševčenko. 1814–
1861: A Symposium. — The Hague: Mouton, 1962. — Р. 166.
47
Longworth, Philip. Historians and Nationalism: Review Article
// The Slavonic and East European Review. — 1990. —
Vol. 68. — № 1 (January). — Р. 101.
48
Див.: Seton-Watson, Hugh. The Russian Empire: 1801–1917. —
Oxford: Clarendon Press, 1967. — Р. 271.
49
Див.: Lawrynenko, Jurij. Shevchenko and His Kobzar in
the Intellectual and Political History of A Century //
237
Taras Ševčenko. 1814–1861: A Symposium. — The Hague:

Mouton, 1962. — Р. 165.
50
Драгоманов, Михайло. Шевченко, українофіли і соціалізм //
Драгоманов, М. П. Вибране: «…мій задум зложити очерк істо‑
рії цивілізації на Україні». — К.: Либідь, 1991. — С. 373, 375.
51
Дзюба, Іван. У всякого своя доля (Епізод із стосунків
Шевченка з слов’янофілами). — К.: Радянський письмен‑
ник, 1989. — С. 126.
52
Див.: Кирилюк, Євген. Ідеї соціалізму у творчості Т. Г. Шев‑
ченка // Збірник праць сімнадцятої наукової Шевченківської
конференції. — К.: Наукова думка, 1970. — С. 8–23; Усенко,
Павло. Идейное единство русских, украинских и польских
революционеров-демократов (50–60-е гг. XIX в.). — К.: На‑
укова думка, 1985. — С. 62–73 та ін.
53
54
Драгоманов, Михайло. Шевченко, українофіли і соціалізм //
Драгоманов, М. П. Вибране: «…мій задум зложити очерк іс‑
торії цивілізації на Україні». — К.: Либідь, 1991. — С. 382.
55
Грабович, Григорій. До історії української літератури // Гра-
бович, Григорій. До історії української літератури: Дослі‑
дження, есеї, полеміка. — К.: Критика, 2003. — С. 467.
56
Лисяк-Рудницький, Іван. Францішек Духінський і його
вплив на українську політичну думку // Лисяк-Рудниць-
кий, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. —
С. 273.
57
Armstrong, John S. Ukrainian Nationalism. — Reprint of the 2nd
ed. — Littleton, Colo.: Ukrainian Academic Press, 1980. — Р. 3;
Swoboda, Victor. Shevchenko Anniversary // The Ukrainian
Review. — 1986. — Vol. 34. — № 3 (Autumn). — Р. 33.
58
Див.: Марголис, Юрий. Шевченковедение и современная
идеологическая борьба (Историографические аспекты) //
Критика концепций современной буржуазной историогра‑
фии: Отечественная и зарубежная история. — Л.: Изд-во
Ленинградского университета, 1987. — С. 109–114; Шпак,
Володимир. Сучасні фальсифікатори ідейної спадщини
Т. Г. Шевченка. — К.: Наукова думка, 1974; Копиленко, Олек-
сандр. Політико-правові ідеї Т. Шевченка та І. Франка в су‑
238
часній ідеологічній боротьбі. — К.: Наукова думка, 1990. —

С. 63–90.
59
Грабович, Григорій. Поет як міфотворець: Семантика сим‑
волів у творчості Тараса Шевченка / Пер. з англ. Соло‑
мія Павличко. — 2-ге вид., випр. і авториз. — К.: Крити‑
ка, 1998. — С. 155. Показовий приклад згаданого Грабо‑
вичем підходу див.: Smal-Stocki, Roman. Shevchenko Meets
America. — Milwaukee, Wisс.: Slavic Institute, Marquette
University, 1964.
60
С. 297.
61
Грабович, Григорій. Поет як міфотворець: Семантика симво‑
лів у творчості Тараса Шевченка / Пер. з англ. Соломія Пав‑
личко. — 2-ге вид., випр. і авториз. — К.: Критика, 1998. —
С. 155–156.
62
Там само. — С. 150, 77.
63
Жулинський, Микола. Міфологічний метод Джорджа Грабо‑
вича // Всесвіт. — 1988. — № 5. — С. 157–158.
64
Див.: Szporluk, Roman. Ukraine: A Brief History. — 2nd
edition. — Detroit: Ukrainian Festival Committee, 1982. —
Р. 44.
65
Див.: Копиленко Марія, Копиленко Олександр. Політичні ідеї
Т. Г. Шевченка: від стереотипів до нового прочитання // Фі‑
лософська і соціологічна думка. — 1989. — № 3. — С. 69–80.
66
Див.: Дзюба, Іван. У всякого своя доля (Епізод із стосунків
Шевченка з слов’янофілами. — К.: Радянський письмен‑
ник, 1989. — С. 113–114.
67
Див.: Kozik, Jan. The Ukrainian National Movement in
Galicia: 1815–1849 / Еdited and with an introduction by
Lawrence D. Orton. Translated from Polish by Andrew Gorski
and Lawrence D. Orton. — Edmonton: CIUS, 1986.
68
Orton, Lawrence D. Editor’s Introduction // Kozik, Jan. The
Ukrainian National Movement in Galicia: 1815–1849 / Еdited
and with an introduction by Lawrence D. Orton. Translated
Edmonton: CIUS, 1986. — Р. xv.
239
69
Himka, John-Paul. The Greek Catholic Church in Nineteenth-
Century Galicia // Church, Nation and State in Russia and
Ukraine / Ed. by Geoffrey A. Hoskins. — New York: St. Martin’s
Press, 1991. — Р. 56.
70
Див.: Лисяк-Рудницький, Іван. Консерватизм // Лисяк-Руд-
Т. 2. — С. 127; Косачевская, Eвдокия. Восточная Галиция
накануне и в период революции 1848 г. — Львов: Изд-во
Львовского университета, 1965. — С. 65–69.
71
стрійським пануванням // Лисяк-Рудницький, Іван. Історич‑
ні есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 418.
72
73
Див.: Злупко, Степан. Соціально-економічні проблеми ви‑
звольного руху на західноукраїнських землях (1848 р.) //
Український історичний журнал. — 1968. — № 3. — С. 24–
30; Стеблій, Феодосій. Селянський рух у Східній Галичині
під час революції 1848–1849 pp. // Український історичний
журнал. — 1973. — № 6. — С. 32–33 та ін.
74
С. 323.
75
Див.: Там само. — С. 311–312.
76
Fr.-Chirovsky, Nicholas L. An Introduction to Ukrainian
Р. 42. Див. також: Шевченко, Федір. Лук’ян Кобилиця: з іс‑
торії антифеодальної боротьби селянства Буковини в
першій половині XIX ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1958. —
С. 155–184, 188–192 та ін.
77
Нариси з історії Північної Буковини / Ред. Василь Боту‑
шанський. — К.: Наукова думка, 1980. — С. 100.
78
С. 313. Див. також: Magocsi, Paul Robert. The Shaping
of a National Identity: Subcarpathian Rus’ 1848–1948. —
Cambridge, Mass.: HURI, 1979. — Р. 54.
240
79
Див.: Микитась, Василь. О. В. Духнович: Літературно-
критичний нарис. — Ужгород: Закарпатське обласне вид-
во, 1959. — С. 25–26, 12.
80
Див.: Problems of Terminology and Periodization in the Teaching
of Ukrainian History: Round Table Discussion at the Ukrainian
John-Paul Himka. — Edmonton: CIUS, 1981. — Р. 252.
81
Див.: Magocsi, Paul Robert. Galicia: A Historical Survey and
Bibliographic Guide. — Toronto: Toronto UP, 1983. — Р. 116.
82
Франко, Іван. Польський селянин в освітленні польської лі‑
тератури // Франко, І. Я. Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова
думка, 1980. — Т. 27. — С. 68.
83
Див.: Himka, John-Paul. Galician Villagers and the Ukrainian
CIUS, 1988. — Р. xxiii-xxiv, 217–218.
84
Див.: Освободительные движения народов Австрий‑
ской империи. Возникновение и развитие (конец
ХVIII в. — 1849 г.). — М.: Наука, 1980. — С. 478.
85
CIUS, 1988. — Р. 26.
86
Англ. populism відповідає в українській мові таким понят‑
тям, як популізм, народництво і народовство.
87
Див.: Лисяк-Рудницький, Іван. Інтелектуальні початки нової
України // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. —
К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 177.
88
Див.: Лисяк-Рудницький, Іван. Роля України в новітній іс‑
торії // Там само. — С. 158.
89
Нечкина, Милица. Встреча двух поколений: Из истории рус‑
ского революционного движения конца 50‑х–начала 60‑х
годов XIX века. — М.: Наука, 1980. — С. 430.
90
ви, 1994. — Т. 1. — С. 158.
91
Див.: Serbyn, Roman. La Societé politique secrete de Kharkiv
(Ukraine), 1856–1860 // Historical Papers. — Ottawa, 1973. —
Р. 159–177; Serbyn, Roman. The Sion–Osnova Controversy
241
of 1861–1862 // Ukrainian-Jewish Relations in Historical

Perspective / Еds. Peter J. Potichnyj and Howard Aster. —
Edmonton: CIUS, 1988. — Р. 85–110.
92
Див.: Историография истории Украинской ССР. — К.: На‑
укова думка, 1986. — С. 164–165. Недостатньо вивчені в
радянській історіографії проблеми було проаналізовано у
книжці: Сарбей, Виталий. Очерки по методологии и исто‑
риографии истории Украины (Период капитализма). — К.:
Наукова думка, 1989. — С. 119–147.
93
Див.: ЦДІАУ. — Ф. 442. — Оп. 811 (1861 рік). — Спр. 222, 222а.
94
Надруковано у кн.: Общественно-политическое движение
на Украине в 1856–1862 гг. — К.: Изд-во АН УССР, 1963. —
С. 314–319.
95
Див.: Fr.-Chirovsky, Nicholas L. An Introduction to Ukrainian
Р. 26; Seton-Watson, Hugh. The Russian Empire: 1801–1917. —
Oxford: Clarendon Press, 1967. — Р. 409–411.
96
Hlobenko Mykola, Zakydalsky Taras, Zhukovsky Arkadiy.
Hromadas // Encyclopedia of Ukraine. — Toronto: Toronto
UP, 1988. — Vol. 2. — Р. 245.
97
Seton-Watson, Hugh. The Russian Empire: 1801–1917. —
98
Див. добре досліджений розділ про громади у кн.: Історія
філософії на Україні: У 3 т. / Відп. ред. Валерія Нічик. — К.:
Наукова думка, 1987. — Т. 2. — С. 150–151 та ін.
99
ЦДІАУ. — Ф. 274. — Оп. 1 (1880 pік). — Спр. 207. — Арк. 3.
100
С. 350.
101
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 178.
102
Див.: Іванова, Раїса. Михайло Драгоманов у суспільно-по‑
літичному русі Росії та України (II половина XIX ст.). — К.:
Вид-во Київського університету, 1971. — С. 18.
103
Див.: Сарбей, Віталій. Історичні погляди О. М. Лазарев‑
ського. — К.: Вид-во АН УРСР, 1961. — С. 137.
242
104
Скакун, Ольга. Политическая и правовая мысль на Украине
(1861–1917). — Х.: Выща школа, 1987. — С. 95.
105
Сарбей, Віталій. Становлення і консолідація нації та під‑
несення національного руху на Україні в другій половині
XIX ст. // Український історичний журнал. — 1991. —
№ 5. — С. 12.
106
Zhukovsky, Arkadiy. Kostomarov, Mykola // Encyclopedia of
Ukraine. — Toronto: Toronto UP, 1988. — Vol. 2. — Р. 630.
107
Див.: Horak, Stephan M. Alexander Herzen, Poles and Ukrainians
(1859–1863): Dilemma in Unity and Conflict // East European
Quarterly. — 1983. — Vol. 17. — № 2 (Summer). — Р. 194.
108
Lawrynenko, Jurij. Shevchenko and His Kobzar in the Intellectual
and Political History of A Century // Taras Ševčenko. 1814–
1861: A Symposium. — The Hague: Mouton, 1962. — Р. 172.
109
Див.: Марахов, Григорий. Киевский университет в рево‑
люционно-демократическом движении. — К.: Выща шко‑
ла, 1984. — С. 51.
110
Див.: Державний архів м. Києва. — Ф. 16. — Оп. 471
(1861 pік). — Спр. 105.
111
С. 348.
112
Лисяк-Рудницький, Іван. Проблема українсько-єврейських
взаємин в українській політичній думці ХІХ ст. // Лисяк-
Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. —
Т. 1. — С. 391. Докладніше про обмеженість політичної про‑
грами «Основи» див.: Бернштейн, Михайло. Журнал «Осно‑
ва» і український літературний процес кінця 50–60‑х років
XIX ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1969. — С. 205–206 та ін.
113
Марахов, Григорий. Социально-политическая борьба
на Украине в 50–60-е годы XIX века. — К.: Выща шко‑
ла, 1981. — С. 99–100.
114
Kulchycky, George. Rev.: Poland and Ukraine: Past and
Present. Edmonton: CIUS, 1980 // Canadian-American Slavic
Studies. — 1982. — Vol. 16. — № 2 (Summer). — Р. 285.
115
Лейкина-Свирская, Bера. Андрей Потебня // За нашу
и вашу свободу: Герои 1863 года. — М.: Молодая гвар‑
дия, 1964. — С. 121–164; Барабой, Абрам. Попытка укра‑
243
инских революционеров организовать помощь польскому

восстанию 1863 года // Вопросы истории. — 1957. — № 1. —
С. 109–116.
116
Див.: Bohachevsky-Chomiak, Martha. Feminists Despite
Themselves: Women in Ukrainian Political Life, 1884–1939. —
Edmonton: CIUS, 1988. — Р. 115.
117
Див.: Сарбей, Виталий. Очерки по методологии и историо‑
графии истории Украины (Период капитализма). — К.: На‑
укова думка, 1989. — С. 131–132.
118
Див.: ЦДІАУ. — Ф. 473. — Оп. 1 (1863 pік). — Спр. 20. —
Арк. 187, 192.
119
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 180. Див. також: Иванова, Ра-
иса. Общественное движение на Украине и польское вос‑
стание 1863 года // Советское славяноведение. — 1978. —
№ 3. — С. 57.
120
Див.: Hlobenko Mykola, Zakydalsky Taras, Zhukovsky Arkadiy.
Hromadas // Encyclopedia of Ukraine. — Toronto: Toronto
UP, 1988. — Vol. 2. — Р. 245–246; Субтельний, Орест. Украї‑
на: історія / Пер. з англ. Юрій Шевчук. — 3-тє вид., перероб.
і доп. — К.: Либідь, 1993. — С. 351.
121
Див.: Марахов, Григорий. Социально-политическая борь‑
ба на Украине в 50–60-е годы XIX века. — К.: Выща шко‑
ла, 1981. — С. 111–138; Першина, Заира. Очерки истории
революционного движения на Юге России. — Одесса: Выща
школа, 1975. — С. 83–84 та ін.
122
Wynar, Lubomyr R. Mykhailo Hrushevsky: Ukrainian-Russian
Confrontation in Historiography. — Toronto: Ukrainian
Historical Association, 1988. — Р. 6.
123
ed. — New York: Russel and Russel, 1963. — Р. 245–246.
124
Там само.
125
Pritsak, Omeljan. V. Lypynskyj’s Place in Ukrainian Intellectual
History // Harvard Ukrainian Studies. — 1985. — Vol. 9. —
№ 3/4 (December). — Р. 258.
126
Див.: Seton-Watson, Hugh. The Russian Empire: 1801–1917. —
244
127
Ohloblyn, Oleksander. Kievskaia Starina // Encyclopedia of
Ukraine. — Toronto: Toronto UP, 1988. — Vol. 2. — Р. 552. Про
«Киевскую старину» див. також два розділи у новій книжці
Андреаса Каппелера: Kappeler, Andreas. Der schwierige Weg
zur Nation. Beitrage zur neueren Geschichte der Ukraine. —
Wien–Köln–Weimar: Bolau, 2003.
128
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 179.
129
Див.: Lawrynenko, Jurij. Shevchenko and His Kobzar in
the Intellectual and Political History of A Century //
Taras Ševčenko. 1814–1861: A Symposium. — The Hague:
Mouton, 1962. — Р. 173.
130
Zhukovsky, Arkadiy. Hromada of Kiev // Encyclopedia of
131
Rudnytsky, Ivan L. Conservatism // Encyclopedia of Ukraine. —
Toronto: Toronto UP, 1984. — Vol. 1. — Р. 565.
132
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 180.
133
Див.: Luckyj, George S. N. Panteleimon Kulish: A Sketch
of His Life and Times. — Boulder, Colo.: East European
Monographs, 1983. — Р. 141–165; Охріменко, Павло. Гаря‑
чий Пантелеймон Куліш // Наука і суспільство. — 1989. —
№ 12. — С. 24–26.
134
Лисяк-Рудницький, Іван. Напрями української політичної
думки // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.:
Основи, 1994. — Т. 2. — С. 68.
135
Himka, John-Paul. Socialism in Galicia: The Emergence of
Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860–
1890). — Cambridge, Mass.: HURI, 1983. — Р. 42.
136
Франко, Іван. Українські «народовці» і радикали // Фран-
ко, І. Я. Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1980. —
Т. 28. — С. 199–200.
137
Orton, Lawrence D. Editor’s Introduction // Kozik, Jan. The
Ukrainian National Movement in Galicia: 1815–1849 / Еdited
and with an introduction by Lawrence D. Orton. Translated
245

Edmonton: CIUS, 1986. — Р. xvii.
138
Див.: Лисяк-Рудницький, Іван. Консерватизм // Лисяк-Руд-
Т. 2. — С. 127. Аналогічні оцінки радянської історичної
науки див.: Освободительные движения народов Австрий‑
ской империи: Период утверждения капитализма. — М.: На‑
ука, 1981. — С. 202.
139
С. 395.
140
Himka, John-Paul. Socialism in Galicia: The Emergence of
Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860–
1890). — Cambridge, Mass.: HURI, 1983. — Р. 41–42.
141
Климась, Mарія. Москвофіли // Радянська енциклопедія іс‑
торії України: У 4 т. — К.: Вид-во УРЕ, 1971. — Т. 3 / Ред.
Андрій Скаба. — С. 176.
142
С. 396–397.
143
Трусевич, Cтепан. Суспільно-політичний рух у Східній Га‑
личині в 50–70‑х роках XIX ст. — К.: Наукова думка, 1978. —
С. 32, 33.
144
стрійським пануванням // Лисяк-Рудницький, Іван. Істо‑
ричні есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 432. У
радянській історіографії див. цікаву статтю: Злупко, Степан.
Зв’язки М. І. Костомарова із Західною Україною // Україн‑
145
Див.: Magocsi, Paul Robert. The Language Question as a Factor
in the National Movement in Eastern Galicia // Nationbuilding
and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia /
Еds. Andrei S. Markovits and Frank E. Sysyn. — Cambridge,
Mass.: HURI, 1982. — Р. 220–238.
146
Про ідейну еволюцію Франка в ті роки див.: Грицак, Ярос-
лав. «Дух, що тіло рве до бою»: Спроба політичного портре‑
та Івана Франка. — Львів: Каменяр, 1990. — С. 43, 47–49.
246
147
CIUS, 1988. — Р. 217.
148
Див.: Holubnychy Vsevolod, Vytanovych Illia. Co-operative
Movement // Encyclopedia of Ukraine. — Toronto: Toronto
UP, 1984. — Vol. 1. — Р. 583–585.
149
Див.: Himka, John-Paul. Voluntary Artisan Associations and
the Ukrainian National Movement in Galicia (the 1870s) //
Harvard Ukrainian Studies. — 1978. — Vol. 2. — № 2 (June). —
Р. 235–250.
150
151
Лисяк-Рудницький, Іван. Українці в Галичині під австрій‑
ським пануванням // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе:
У 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 431.
152
На виборах 1907 pоку партія здобула 5 із 27 місць у райхс
раті від Східної Галичини, 1908 pоку — 9 із 21 українських
мандатів у галицькому сеймі. Москвофільська газета «Га‑
личанин» того самого року мала 2 500 передплатників по‑
рівняно з 3 500 передплатниками газети «Діло», органу На‑
ціонально-демократичної партії. Див.: Макарчук, Степан.
Галицьке москвофільство в кінці XIX — на початку XX ст.
// Історичні дослідження. Вітчизняна історія. — К.: Науко‑
ва думка, 1990. — Вип. 16. — С. 102.
153
Див.: Лисяк-Рудницький, Іван. Карпатська Україна: народ у
пошуках своєї ідентичності // Лисяк-Рудницький, Іван. Іс‑
торичні есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 463.
154
HURI, 1979. — Р. 42–47, 51–54.
155
Див.: Субтельний, Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Юрій
С. 414.
156
Див.: Fr.-Chirovsky, Nicholas L. An Introduction to Ukrainian
Р. 41; Markus, Vasyl. Dobriansky, Adolf // Encyclopedia of
Ukraine. — Toronto: Toronto UP, 1984. — Vol. 1. — Р. 710–711.
247
157
Франко, Іван. Стара Русь // Літературно-науковий ві‑
сник. — 1906. — Т. 35. — С. 43.
158
Лисяк-Рудницький, Іван. Карпатська Україна: народ у пошу‑
ках своєї ідентичності // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні
есе: У 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 461–462; Kubijovyč
Volodymyr, Zhukovsky Arkadiy. Bukovyna // Encyclopedia of
159
Див.: Лисяк-Рудницький, Іван. Інтелектуальні початки нової
України // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. —
К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 184.
160
Mishkinsky, Moshe. The Attitude of the Ukrainian Socialists to
the Jewish Problem in the 1870s // Ukrainian-Jewish Relations
in Historical Perspective / Еds. Peter J. Potichnyj and Howard
Aster. — Edmonton: CIUS, 1988. — Р. 64.
161
Там само. — Р. 64–66.
162
Див.: Дмитриченко, Bолодимир. До характеристики еволюції
ідеології революційного демократизму // Філософська дум‑
ка. — 1978. — № 1. — С. 74; Рудько, Микола. Проблема пе‑
ріодизації історії революційно-демократичного руху в Росії
та на Україні у світлі ленінської теоретичної спадщини //
Український історичний журнал. — 1970. — № 2. — С. 47–
48.
163
Див.: Рудько, Микола. Революційні народники на Україні
(70-ті роки XIX ст.). — К.: Вид-во Київського університе‑
ту, 1973. — С. 8.
164
Див.: Возняк, Степан. У боротьбі за дружбу народів (Про‑
блема нації і національних відносин в ідеології української
революційної демократії останньої чверті XIX — початку
XX ст.). — Львів: Вища школа, 1981. — С. 47–54 та ін.
165
Франко, Іван. Поза межами можливого // Франко, І. Я. Зібр.
творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 45. — С. 281.
166
Kingston-Mann, Еsther. Marxism and Russian Rural
Development: Problems of Evidence, Experience and Culture
// The American Historical Review. — 1981. — Vol. 86. —
№ 4 (October). — Р. 735.
167
Див.: Resis, Albert. Das Kapital Comes to Russia // Slavic
Review. — 1970. — Vol. 29. — № 2 (June). — Р. 227, 235–237.
248
168
Сарбей, Віталій. Початок засвоєння марксистських ідей
українською історіографією // Український історичний
журнал. — 1971. — № 11. — С. 13.
169
Bohachevsky-Chomiak, Martha. Feminists Despite Themselves:
Women in Ukrainian Political Life, 1884–1939. — Edmonton:
CIUS, 1988. — Р. 22.
170
Див.: Saunders, David В. The Ukrainian Impact on Russian
Culture: 1750–1850. — Edmonton: CIUS, 1985. — Р. 252;
С. 360–361.
171
Див.: Катренко, Андрей. В борьбе за пробуждение народной
революции (Из истории революционно-демократического
движения на Украине в 80‑х — начале 90‑х годов ХІХ в.). —
К.: Выща школа, 1988. — С. 11.
172
Шип, Надежда. Интеллигенция на Украине (XIX в.): Исто‑
рико-социологический очерк. — К.: Наукова думка, 1991. —
С. 148.
173
Див.: Малинин, Виктор. Философия революционного на‑
родничества. — М.: Наука, 1972. — С. 132.
174
С. 357.
175
176
Див.: ЦДІАУ. — Ф. 385. — Оп. 1. — Спр. 107. — Арк. 48–
48 зв. (1878 pік); Спр. 135. — Арк. 126 (1879 pік); Ф. 419. —
Оп. 1. — Спр. 645. — Арк. 28–31, 163 (1881 рік) та ін. Див.
про це докладніше: Рудько, Микола. Поезія Т. Г. Шевченка в
революційному русі 70‑х років XIX ст. // Радянське літера‑
турознавство. — 1964. — № 2. — С. 44–59.
177
Див.: ЦДІАУ. — Ф. 419. — Оп. 1. — Спр. 1215. — Арк. 5 (дру‑
га паґінація).
178
Див.: Волощенко, Аза. Нариси з історії суспільно-політично‑
го руху на Україні в 70‑х — на початку 80‑х років XIX ст. —
К.: Наукова думка, 1974. — С. 124–155.
179
Див.: Mykhailo Drahomanov: A Symposium and Selected
Writings / Еd. Ivan L. Rudnytsky // Annals of the Ukrainian
249
Academy of Arts and Sciences in the U.S. — 1952. — Vol. 2. —

№ 1(3) (Spring).
180
of National-Building // From Kievan Rus’ to Modern Ukraine:
Ukrainian Studies Fund, 1984. — Р. 33–34.
181
Лисяк-Рудницький, Іван. Перша українська політична про‑
грама: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгома‑
нова // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.:
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 362.
182
Див.: Ленин, Владимир. Критические заметки по националь‑
ному вопросу // Ленин, В. И. Полное собр. соч. — 5-е изд. —
М.: Изд-во политической литературы, 1967. — Т. 24. —
С. 144; Ленин, Владимир. О праве наций на самоопределение
// Там само. — Т. 25. — С. 297 (примітка).
183
Лисяк-Рудницький, Іван. Михайло Драгоманов // Лисяк-
Т. 1. — С. 282.
184
Драгоманов, Михаил. Вопрос об историческом значении
Римской империи и Тацит. — К., 1869. — С. 389.
185
Див.: Лукеренко, Владислав. Світогляд М. П. Драгомано‑
ва. — К.: Наукова думка, 1965. — С. 42–43.
186
Лисяк-Рудницький, Іван. Михайло Драгоманов // Лисяк-
Т. 1. — С. 283.
187
Драгоманов, Михаил. «Народная воля» о централизации ре‑
волюционной борьбы в России // Драгоманов, М. П. Собр.
политических сочинений: В 2 т. — Париж: Освобожде‑
ние, 1906. — Т. 2. — С. 401–402. Докладніше про це див.: Іва-
нова, Раїса. М. П. Драгоманов і революційне народництво
(друга половина 70‑х — початок 80‑х pp. XIX ст.) // Україн‑
188
Див.: Round-Table Discussion // Ukrainian-Jewish Relations
in Historical Perspective / Еds. Peter J. Potichnyj and Howard
Aster. — Edmonton: CIUS, 1988. — Р. 488.
189
Див.: Лисяк-Рудницький, Іван. Перша українська політична
програма: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драго‑
250
манова // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.:

Основи, 1994. — Т. 1. — С. 363.
190
191
Драгоманов, Михайло. Австро-руські спомини // Драгома-
нов, М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К.: На‑
укова думка, 1970. — Т. 2. — С. 218.
192
Драгоманов, Михаил. Русский кулак и болгарская свобо‑
да // Драгоманов, М. П. Собр. политических сочинений:
В 2 т. — Париж: Освобождение, 1906. — Т. 2. — С. 520.
193
Цит. за: Федченко, Павло. Михайло Драгоманов: Життя і
творчість. — К.: Дніпро, 1991. — С. 157.
194
Там само. — С. 144–164.
195
Див.: Boshyk, Yury. A Chapter from the History of the Ukrainian
Diaspora: M. Drahomanov’s «Hromada», the Ukrainian
Printing House in Geneva and A. M. (Kuzma) Liakhotsky //
Journal of Ukrainian Graduate Studies. — 1978. — Vol. 3. —
№ 2 (Fall). — Р. 25–39; Himka, John-Paul. Socialism in Galicia:
The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian
Radicalism (1860–1890). — Cambridge, Mass.: HURI, 1983. —
Р. 46–56; Solchanyk, Roman. Mykhailo Drahomanov and
the Ems Ukaze: A Note on the Ukrainian Question at
the 1878 International Literary Congress in Paris // Harvard
Ukrainian Studies. — 1977. — Vol. 1. — № 2 (June). — Р. 225–
229.
196
Лисяк-Рудницький, Іван. Перша українська політична про‑
грама: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгома‑
нова // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.:
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 361.
197
HURI, 1979. — Р. 51.
198
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 183.
199
Праці українських соціялістів, особливо Драгоманова,
у 1870–1890‑х роках у великій кількості потрапляли в
Наддніпрянську Україну і використовувалися для пропа‑
ґанди. Молодогромадівці, зокрема так звані драгоманівці
251
кінця 1880–1890‑х pоків (докладніше про них див.: Івано-

ва, Раїса. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному
русі Росії та України (II половина XIX ст.). — К.: Вид-во
Київського університету, 1971. — С. 184–185), зазнали не‑
абиякого впливу ідей українського соціялізму. В архівах
збереглися численні повідомлення про поширення в Росій‑
ській імперії закордонних видань Драгоманова. Див., напр.:
ЦДІАУ. — Ф. 419. — Оп. 1. — Спр. 228. — Арк. 28–29 (1878 pік);
Ф. 442. — Оп. 831. — Спр. 315. — Арк. 18зв. (1878 pік);
Ф. 442. — Оп. 830. — Спр. 125. — Арк. 2 (1880 pік); Ф. 733. —
Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 3 (1881 pік); Ф. 317. — Оп. 1. —
Спр. 98. — Арк. 7зв. (1882 pік), Спр. 493. — Арк. 7 (1890 pік);
Ф. 336. — Оп. 1. — Спр. 26. — Арк. 93, 94 (1893 рік) та ін.
200
Кугутяк, Микола. Радикальна партія у Східній Галичині //
Український історичний журнал. — 1990. — № 10. — С. 57.
201
Грицак, Ярослав. «Дух, що тіло рве до бою»: Спроба полі‑
тичного портрета Івана Франка. — Львів: Каменяр, 1990. —
С. 47, 49.
202
Див.: Himka, John-Paul. Socialism in Galicia: The Emergence
of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860–
1890). — Cambridge, Mass.: HURI, 1983. — Р. 106.
203
Див.: Там само. — Р. 124–140.
204
Публіцистичну спадщину Сергія Подолинського вивчав Ро‑
ман Сербин, див. його статтю у виданні: Сергій Подолин‑
ський. Статті та документи / Упор. Роман Сербин, Тетяна
Слюдикова / ЦДІАК України. — К., 2002.
205
Грицак, Ярослав. «Дух, що тіло рве до бою»: Спроба політично‑
го портрета Івана Франка. — Львів: Каменяр, 1990. — 177 с.;
Грицак, Ярослав. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його
спільнота (1856–1886). — К.: Критика, 2006. — 632 с.
206
Див.: Himka, John-Paul. Socialism in Galicia: The Emergence
of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860–
1890). — Cambridge, Mass.: HURI, 1983. — Р. 56–64, 118–
121; Zhukovsky, Arkadiy. Franko, Ivan // Encyclopedia of
207
Лисяк-Рудницький, Іван. Проблема українсько-єврейських
взаємин в українській політичній думці ХІХ ст. // Лисяк-
252

Т. 1. — С. 399.
208
Див.: Грицак, Ярослав. «Дух, що тіло рве до бою»: Спро‑
ба політичного портрета Івана Франка. — Львів: Каме‑
няр, 1990. — С. 170.
209
Франко, Іван. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова
// Франко, І. Я. Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова дум‑
ка, 1986. — Т. 45. — С. 423–439.
210
Див.: Франко, Іван. Поза межами можливого // Там само. —
С. 276–285.
211
Див.: Rudnytsky, Leonid. The Image of Austria in the Works of
Ivan Franko // Nationbuilding and the Politics of Nationalism:
Essays on Austrian Galicia / Еds. Andrei S. Markovits and
Frank E. Sysyn. — Cambridge, Mass.: HURI, 1982. — Р. 239.
212
Лисяк-Рудницький, Іван. Іван Франко у своїх німецьких пи‑
саннях // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.:
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 409.
213
Франко, Іван. Лист до О. М. Рошкевич від 20 верес‑
ня 1878 p. // Франко, І. Я. Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова
думка, 1986. — Т. 48. — С. 111.
214
Басс Іван, Каспрук Арсеній. Іван Франко: Життєвий і твор‑
чий шлях. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 376.
215
Войтюк, Адам. До характеристики світогляду Івана Франка
// Радянське літературознавство. — 1989. — № 6. — С. 29.
216
Франко, Іван. Що таке поступ? // Франко, І. Я. Зібр. творів:
У 50 т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 45. — С. 342.
217
Zhukovsky, Arkadiy. Franko, Ivan // Encyclopedia of Ukraine. —
Toronto: Toronto UP, 1984. — Vol. 1. — Р. 940.
218
Magocsi, Paul Robert. The Language Question as a Factor in the
National Movement in Eastern Galicia // Nationbuilding and
the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia / Еds.
Andrei S. Markovits and Frank E. Sysyn. — Cambridge, Mass.:
HURI, 1982. — Р. 235.
253
6. Федералізм
Михайла Драгоманова
* Першодрук: Єкельчик, Сергій. Федералізм Михай‑
ла Драгоманова // Соціально-філософські ідеї Михайла
Драгоманова: Збірник наукових праць. – К.: Наукова думка,
1995. – С. 63–72.
1
Див. про це: Сокуренко, Владимир. Демократические уче‑
ния о государстве и праве на Украине во второй полови‑
не XIX века (М. Драгоманов, С. Подолинский, О. Терлец‑
кий). — Львов: Изд-во Львовского университета, 1966. —
С. 70–72.
2
Громада. Українська збірка, впорядкована Михайлом Драго
мановим. — Женева, 1878. — С. 568.
3
Лисяк-Рудницький, Іван. Драгоманов як політичний теоре‑
тик // Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе: У 2 т. — К.:
Основи, 1994. — Т. 1. — С. 302.
4
Громада. Українська збірка, впорядкована Михайлом Драго‑
мановим. — Женева 1878. — С. 41.
5
Драгоманов, Mихаил. Историческая Польша и великорус‑
ская демократия // Драгоманов, М. П. Собр. политических
сочинений: В 2 т. — Париж: Освобождение, 1905. — Т. 1. —
С. 124.
6
Франко, Іван. Передмова до видання «Михайло Драгома‑
нов. Листи до Ів. Франка і інших. 1881–1886» // Фран-
ко, І. Я. Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1982. —
Т. 37. — С. 191.
7
Драгоманов, Михайло. Австро-руські спомини // Драгома-
нов, М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К.: На‑
укова думка, 1970. — Т. 2. — С. 218.
8
Дейч, Лев. Русская революционная эмиграция 70-х годов:
М. Бакунин, Л. Варынский, С. Дикштейн, М. Драгома‑
нов. — Пг., 1920. — С. 8.
9
Іванова, Раїса. Михайло Драгоманов у суспільно-політично‑
му русі Росії та України (II половина XIX ст.) — К.: Вид-во
Київського університету, 1971. — С. 40.
10
Громада. Українська збірка, впорядкована Михайлом Драго‑
мановим. — Женева, 1878. — С. 568.
254
11
12
Громада. — 1880. — № 1. — С. 2.
13
Драгоманов, Михаил. Вольный союз — Вільна спілка. Опыт
украинской политико-социальной программы. Свод и
объяснения // Драгоманов, M. П. Собр. политических со‑
чинений: В 2 т. — Париж: Освобождение, 1905. — Т. 1. —
С. 200.
14
Драгоманов, Михаил. Историческая Польша и великорус‑
ская демократия // Там само. — С. 259.
15
Драгоманов, Михаил. Великорусский интернационал и укра‑
инско-польский вопрос. — Казань, 1906. — C. 63–64.
16
волюционной борьбы в России // Драгоманов, М. П. Собр.
ние, 1906. — Т. 2. — С. 401–402.
17
Драгоманов, Михайло. Листи на Наддніпрянську Украї‑
ну // Драгоманов, М. П. Літературно-публіцистичні праці:
У 2 т. — К.: Наукова думка, 1970. — Т. 1. — С. 471.
18
Драгоманов, Михайло. «Царство Божие внутри вас» Л. Тол‑
стого. — К., 1907. — С. 14–15.
19
Див.: Драгоманов, Михайло. Шістьсот років Швейцарської
спілки (1291–1891). — Львів, 1892. — 33 с.
20
Див.: Драгоманов, Михайло. Чудацькі думки про українську
національну справу. — К., 1913. — С. 134.
21
волюционной борьбы в России // Драгоманов, M. П. Собр.
ние, 1906. — Т. 2. — С. 403.
22
Драгоманов, Михаил. Германство на Востоке и московщина
на Западе // Там само. — С. 511.
23
Див.: Сокуренко, Владимир. Демократические учения о го‑
сударстве и праве на Украине во второй половине XIX века
(М. Драгоманов, С. Подолинский, О. Терлецкий). — Львов:
Изд-во Львовского университета, 1966. — С. 85.
24
Драгоманов, Михаил. Конституция и народ // Драгоманов,
M. П. Собр. политических сочинений: В 2 т. — Париж: Осво‑
бождение, 1906. — Т. 2. — С. 653–657.
255
25
Драгоманов, Михайло. Чудацькі думки про українську на‑
ціональну справу. — К., 1913. — С. 135.
26
Див.: Кистяковский, Богдан. М. П. Драгоманов. Его полити‑
ческие взгляды, литературная деятельность и жизнь // Дра-
гоманов, Михаил. Политические сочинения. — М., 1908. —
Т. 1. — С. XVIII–XIX, XXII.
27
Драгоманов, Михаил. Вольный союз — Вільна спілка. Опыт
украинской политико-социальной программы. Свод и
объяснения // Драгоманов, M. П. Собр. политических со‑
чинений: В 2 т. — Париж: Освобождение, 1905. — Т. 1. —
С. 282.
28
29
Weber, Мax. Zur Lage der Bürgerliche Demokratie іn
Russland // Archіv für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik. —
Tübingen, 1906. — Bd. XXII. — Hf. 1 (Januar). — S. 267.
30
Див. про це докладніше: Скакун, Ольга. Политическая и
правовая мысль на Украине (1861–1917). — Х.: Вища шко‑
ла, 1987. — С. 88–90.
31
Драгоманів, Михайло. Листи до Ів. Франка і інших (1881–
1886) / Видав Ів. Франко. — Львів, 1906. — С. 296–297.
32
Драгоманов, Михайло. «Царство Божие внутри вас» Л. Тол‑
стого. — К., 1907. — С. 15–16.

Михайло Драгоманов як критик сучасної
йому української історіографії
1
Першодрук: Єкельчик, Сергій. Національний міф
чи історія: Михайло Драгоманов як критик сучасної йому
української історіографії // Історична наука на порозі
ХХІ століття: підсумки та перспективи. Матеріали Все
української наукової конференції (Харків, 15–17 листопада
1995) — Харків: Авеста, 1995. — C. 302–307.
2
Грушевський, Михайло. Автобіографія 1906 року // Вели‑
кий українець: матеріали з життя та діяльності М. С. Гру‑
шевського / Упор. А. П. Демиденко. — К.: Веселка, 1992. —
С. 206.
256
3
Грушевский, Михаил. Барское староство. Исторические очер‑
ки. (ХV–ХVІІІ вв.). — К., 1894. — С. ІV.
4
Див.: Драгоманов, Михайло. Чудацькі думки про україн‑
ську національну справу // Драгоманов, Михайло. Вибране:
«...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Украї‑
ні». — К.: Либідь, 1991. — С. 461–558.
5
6
Там само. — С. 488–489.
7
8
Див.: Грабович, Григорій. Поет як міфотворець: Семантика
символів у творчості Тараса Шевченка / Пер. з англ. Со‑
ломія Павличко. — 2-ге вид., випр. і авториз. — К.: Крити‑
ка, 1998. — 208 с.
9
ціональну справу // Драгоманов, М. П. Вибране: «...мій за‑
дум зложити очерк історії цивілізації на Україні». — К.: Ли‑
бідь, 1991. — С. 490.
10
Там само.
11
Див.: Павлишин, Марко. Риторика і політика в «Енеїді» Кот‑
ляревського // Павлишин, Марко. Канон та іконостас. — К.:
Час, 1997. — С. 294–307.
12
бідь, 1991. — С. 492.
13
14
Смілянська, Валерія. Батьки й діти: Микола Костомаров
очима Михайла Драгоманова // Штрихи до наукового пор‑
трета Михайла Драгоманова: Зб. наук. праць / Відп. ред.
Ростислав Міщук. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 192.
15
бідь, 1991. — С. 493.
257
Покажчик імен
Покажчик імен*
Айзеншток, Ієремія 141 Бабич, Іріна 84, 217

Алєксандр ІІ Романов, імпе‑ Базкевич, Михайло 72
ратор 19, 96 Байздренко, Микола 72
Алєксандр ІІІ Романов, імпе‑ Байрон, Джордж Ґордон 48
ратор 96 Бантиш-Каменський, Дмитро
Алєксєй Міхайлович 91, 95, 111, 121
Романов, цар 79 Барвінський, Олександр 69
Аллен, Вільям (Allen, William Барвінські, брати 171
Edward David) 134, 141, Барт, Ролан (Barthes, Roland)
155, 213, 234, 238, 244, 247 14, 21, 33, 35, 41, 200,
Алчевська, Христина 204–206,
Данилівна 34, 153 Бачинський, Юліян 125
Андрієвський, Олексій 96 Бгабга, Гомі 15
Андрузький, Георгій 135–137 Бетховен, Людвіґ ван 47
Антонович, Володимир 30, Білик, Іван 66
32, 37, 80, 88, 92, 93, 98, Білодід, Володимир 133
104, 117, 155, 157, 160, 192, Білозерський, Василь 134,
193, 204, 205, 220 136, 137, 153
Антонович, Марко 156, 221 Блан, Луї 141
До покажчика заведено лише імена, які фігурують одночасно

*
і в тексті, і в примітках. Імена латиницею подано в дужках

після кирилиці, якщо ім’я трапляється в обох написаннях. Не
заведено імена, які трапляються лише в примітках.
259
Богачевська-Хом’як, Марта Гоголь, Микола 56, 96, 101

(Bohachevsky-Chomiak, Головацький, Яків 122, 148
Martha) 153, 165, 244, 249 Гонта, Іван 61
Бодянський, Осип 111 Грабович, Григорій
Боровик, Віталій 72 (Grabowicz, George G.) 143,
Брок, Пітер 122, 230 144, 194, 204, 211, 226, 229,
237–239, 257
Вагилевич, Іван 122 Грабовський, Павло 39, 165,
Василько, Микола 162 202, 206, 208
Вебер, Макс 188, 256 Гребінка, Євген 111
Величенко, Стівен Грицак, Ярослав 172, 173,
(Velychenko, Stephen) 76, 246, 252, 253
214, 215, 218, 219 Грінченко, Борис 12, 34, 39
Винар, Любомир 155, 244 Грох, Мірослав (Hroch,
Вовк, Федір Кіндратович 164 Miroslav) 108, 120–123,
Вовчок, Марко (Вілінська- 132, 200, 225, 229
Маркович, Марія) 27, 31, Грушевський, Михайло 11,
39, 96, 202–204, 206, 219 88, 95, 97, 98, 104, 116,
Волошин, Авґустин 162 117, 119, 128, 191, 196, 202,
Волощенко, Аза 15, 166, 249 204–206, 208, 221, 222, 227,
Волш, Ворен (Walsh, Warren 256, 257
Bartlett) 139, 236 Гулак, Микола 134–137, 235,
Вольвачівна, Маруся 23 237
Вольтер 92, 93 Гулак-Артемовський, Петро
Вороний, Феодосій 152 90, 126, 208
Габсбурґи, династія 116, 159 Ґалаґан, Григорій 43

Геґель, Ґеорґ Вільгельм Ґалаґан, Микола 100–102,
Фридрих 109 111, 222
Гедимін, князь 86 Ґалаґани, родина 42
Геркейв, Сідней (Harcave, Ґізо, Франсуа 91
Sidney) 134, 234 Ґроздов, вихователь 99
Герцен, Алєксандр 91, 141, Ґолдблат, Гарві (Goldblatt,
150, 152, 178 Harvey) 119, 229
Гнилосиров, Василь 44
Гобсбаум, Ерик 26, 203, 214 Данило Галицький, князь 85
Гоголь, Марія 56, 210 Дейч, Лєв 180, 254
260
Денікін, Антон 125 Зайончковський, Петро 133,

Дзюба, Іван 133, 141, 145, 135, 234, 235
234, 238, 239 Зайцев, Павло 137, 235
Добрянський, Адольф 147, Закревські, родина 43
161, 162 Залізняк, Максим 61, 83
Донцов, Дмитро 125, 143 Заньковецька, Марія 33, 204
Дорошенко, Дмитро 99, 218, Зібер, Микола 164
221 Злиднєв, Віталій 106, 223
Драгоманов, Михайло 13,
24, 26, 80, 91–93, 111, 116, Іванов, Константін 85, 86, 217
117, 119, 124, 126, 128, Іванова, Раїса 15, 151, 167,
140–142, 151, 159, 160, 163, 180, 220, 242, 244, 252, 254
164, 166–171, 173, 177–189, Ілі, Джеф (Eley, Geoff) 123,
191–197, 202, 219, 220, 226, 125, 227, 231, 232
238, 242, 250, 251–257 Іловайський, Дмітрій 84–86,
Дрентельн, Олександр 151 92, 97, 101, 216, 217
Духнович, Олександр 147,
162, 241 Кайданов, Іван 78, 88, 215
Дюк, Надія 108, 225 Каппелер, Андреас (Kappeler,
Andreas) 199, 245
Енґельґардт, Алєксандр 170 Капущак, Іван 147
Карамзін, Ніколай 77, 78, 91,
Єлпатьєвський, Константін 214
85, 86, 217 Катерина II, імператриця 157
Єфименко, Олександра 87, Катренко, Андрій 165, 249
218 Квітка-Основ’яненко,
Григорій 61, 111, 126
Житецький, Ігнат 202, 207 Керенський, Алєксандр 125
Житецький, Павло 25, 44, Кінґстон-Мен, Естер
151 (Kingston-Mann, Еsther)
Жмир, Володимир 139, 236 164, 248
Жуковський, Аркадій 121, Кістяківський, Богдан 188
140, 152, 175, 220, 223, 228, Ключевський, Васілій 77
230, 237, 242–245, 248, 252, Кобилиця, Лук’ян 147, 240
253 Кобилянська, Ольга 69
Кобилянський, Люцій 202,
Забіла, Пармен 47 207
261
Ковалевський, Микола 99, 111, 117, 135–137, 153, 157,

100, 186, 221, 222 194, 195, 207, 210, 219, 220,
Когут, Зенон 16, 112, 216, 236, 245
218, 226 Кульчицький, Джордж
Козік, Ян (Kozik, Jan) 145, (Kulchycky, George) 153,
228, 239, 245 243
Колесса, Олександр 141
Колінґвуд, Робін Лавріненко, Юрій
(Collingwood, Robin) 77, (Lawrynenko, Jurij) 140,
215 141, 157, 237, 243, 245
Коллард, Юрій 99, 221 Лавров, Юрій 212
Колумб, Христофор 97 Лазаревський, Михайло 57
Кониський, Олександр 23, 41, Лазаревський, Олександр
45, 48, 135, 201, 207–209 151, 155, 242
Конт, Оґюст 167 Леві-Строс, Клод (Levi-
Косачі, родина 69 Strauss, Claude) 40, 48, 209
Костенко, Василь 70, 210– Леміс, Ендрю (Lamis,
212 Andrew) 115, 227
Костомаров, Микола 11, Ленін, Владімір 108, 125, 128,
78, 88–90, 98, 104, 111, 167, 225, 232, 233, 250
134–137, 140, 152, 153, 155, Лєсков, Ніколай 64, 211
160, 178, 194, 219, 235–237, Липа, Іван 72, 212
246, 257 Липинський, Вячеслав 88
Котляревський, Іван 25, 54, Лисенко, Микола 25, 26, 30,
111, 120, 123, 126, 202, 229 33, 47, 69, 70, 93, 94, 202–
Коцюбинський, Михайло 67, 205, 207, 212, 220, 221, 232
68, 211 Лисяк-Рудницький, Іван
Кошелівець, Іван (Rudnytsky, Ivan L.)
(Koshelivets, Ivan) 135, 109–111, 118, 124, 127, 128,
235–237 142, 149, 151, 153, 154, 157,
Кравченко, Богдан 161, 167–169, 171, 173, 178,
(Krawchenko, Bohdan) 113, 223–228, 231–233, 236, 238,
118, 132, 227, 228, 231, 234 240, 241–254
Кримський, Агатангел 32, 33, Лотман, Юрій 21, 201
41, 43, 47, 204, 206, 207, 209 Лукеренко, Владислав 168,
Куліш, Пантелеймон 39, 43, 250
56, 61, 78, 88–90, 93, 94, Лунін, Міхаїл 90
262
Маґочій, Павло Роберт Навроцький, Олександр

(Magocsi, Paul Robert) 160, 134–136
162, 175, 199, 229, 240, 241, Наполеон Бонапарт 93
246, 253 Наумович, Іван 161
Мазепа, Іван 81, 100, 103, 222 Нечуй-Левицький, Іван 22,
Макарчук, Степан 161, 247 28, 44, 64, 67, 68, 94, 96,
Маколей, Томас 91 201, 203, 207, 211, 221
Максимович, Михайло 89, Нєчкіна, Міліца 149, 241
90, 111, 121, 219 Нідерхаузер, Еміль 112
Малінін, Віктор 165, 249 Нікітін, Сєрґей 106, 223
Марахов, Григорій 136, 235, Ніколай І Романов, імпера‑
237, 243, 244 тор 96
Маркевич, Микола 95, 97, Ніколай ІІ Романов, імпера‑
121, 135, 206 тор 96
Маркович, Опанас 111, 112, Ніщинський, Петро 96
135, 136, 202, 204, 206 Нора, П’єр (Norа, Рierre) 53,
Маркусь, Василь (Markus, 209
Vasyl) 122, 230, 247
Мартос, Олексій 111 Оґарьов, Ніколай 178
Матушевський, Федір 71, 212 Оглоблин, Олександер
Микешин, Михайло 30 (Ohloblyn, Oleksander) 131,
Мирний, Панас (Рудченко, 218, 233, 245
Панас) 66 Ортон, Лоуренс (Orton,
Мищенко, Людмила 31, 40, Lawrence) 158, 228, 239,
204, 206 245, 246
Міхновський, Микола 12, 125 Оуен, Роберт 141
Міцкевич, Адам 132
Мішкінський, Моше Павлик, Михайло 160, 163,
(Mishkinsky, Moshe) 163, 164, 171, 172, 181, 191
164, 248 Павлишин, Марко 13, 14, 16,
Монтеск’є, Шарль 92 25, 38, 54, 120, 195, 200–
Мордовець, Данило 101 202, 205, 209, 229, 257, 262
Моссаковський, Євген 150 Павлишин, Оля 13, 16
Муравйов-Апостол, Сєрґей Папазян, Деніс (Papazian,
128 Dennis) 132, 137, 234, 235
Мурашко, Микола 42, 47 Петро І Романов, імператор
Мякотін, Вєнєдікт 87, 218 103, 157, 187
263
Петров, Олексій 134–136 Сарбей, Віталій 15, 121, 128,

Пильчиков, Дмитро 134–136 138, 151, 167, 224, 228, 230,
Платонов, Сєрґей 85, 86, 217, 233, 242–244
218 Свидницький, Амос 37, 205
Подолинський, Сергій 163, Сен-Сімон, Анрі 141
164, 171, 172, 181, 252, 254, Сербин, Роман (Serbyn,
255 Roman) 149, 241, 252
Познанський, Борис 36, 37, Сергієнко, Григорій 136, 138,
42, 45, 202, 205, 207, 208 235–237
Покровський, Міхаїл 87, 218 Сетон-Вотсон, Г’ю (Seton-
Посяда, Іван 135 Watson, Hugh) 141, 150,
Потебня, Андрій 153, 243 234, 237, 242, 244
Потебня, Олександр 24, 153, Симиренко, Василь 25
202 Синьогуб, Володимир 153,
Прескот, Вільям 91 154
Пріцак, Омелян (Pritsak, Скакун, Ольга 152, 243, 256
Omeljan) 110, 112, 125, 126, Скальковський, Аполлон 97
147, 155, 216, 226, 232, 244, Сластіон, Опанас 29, 203
250 Смаль-Стоцький, Степан 69,
Прудон, П’єр 141, 178 143, 162
Пчілка, Олена (Драгоманова- Смілянська, Валерія 196, 257
Косач, Ольга) 34 Сміт, Ентоні (Smith, Anthony
D.) 118, 228
Решетар, Джон (Reshetar, Смоленський, Леонід 96
John S. Jr.) 112, 125, 126, Смолій, Валерій 155
226, 232, 250 Соколов, Іван 29
Рєпін, Ілля 45, 66 Соловйов, Сєрґей 77, 85, 86,
Рильський, Тадей 36 217
Романови, династія 11, 159 Сондерс, Дейвід (Saunders,
Рудько, Микола 64, 248, 249 David) 77, 215, 236, 249
Русова, Софія 37, 202, 204– Срезневський, Ізмаїл 90
206, 208 Старицький, Михайло 24,
Руссо, Жан-Жак 92 26, 30, 32, 38, 41, 45, 46, 48,
64, 65, 93, 94, 201–205, 207,
Савич, Микола 135, 136 208, 211, 220, 221
Садовський, Микола 33, 204 Старицькі, родина 69
264
Стеблій, Феодосій 122, 230, Фрейдзон, Володимир 126,

240 224, 226, 232
Стефаник, Василь 69 Фуко, Мішель 14, 52
Стрипський, Гіядор 162 Фур’є, Шарль 141
Стронін, Олександр 91, 93,
220 Ханенко, Микола 112
Субтельний, Орест (Subtelny, Харитоненки, родина 164
Orest) 114, 121, 137, 143, Химка, Іван-Павло (Himka,
146, 153, 158, 159, 165, 222, John-Paul) 16, 106, 107,
223, 227, 230, 235, 236, 239, 123–125, 148, 157, 159, 161,
240, 242–244, 246, 247, 249 171, 172, 199, 223, 224, 226,
228–232, 240, 241, 245–247,
Танячкевич, Данило 158 251, 252
Тарновський, Василь 26, 43, Хмельницький, Богдан 30,
99, 100, 222 86, 89, 95, 97, 101, 203
Терещенки, родина 164
Терлецький, Остап 163, 164, Чайковський, Міхал 92
171, 172, 254, 255 Чалий, Михайло 58, 210
Торбус, Анджей 140, 237 Червінський, Євген 42
Трубецькой, Сєрґей 128 Чернишевський, Ніколай 178
Трутовський, Костянтин 29, Честахівський, Григорій
203 58–63, 210
Труш, Іван 69 Чижевський, Дмитро 110,
Тулуб, Олександр 136 111, 226
Чикаленко, Євген 95, 96, 123,
Українка, Леся (Косач, 221, 231
Лариса) 68, 113, 227 Чировскі, Ніколас (Fr.-
Устрялов, Ніколай 77–80, 91, Chirovsky, Nicholas) 136,
215 154, 235–237, 240, 242, 247
Федченко, Павло 167, 234, Шашкевич, Маркіян 122

236, 251 Шевченко, Варфоломій 58,
Франко, Іван 112, 141, 147, 63–66
158, 160, 162–164, 171–175, Шелухін, Андрій 99, 100
191, 192, 226, 238, 241, 245, Шип, Надія 165, 249
246, 248, 252–254, 256 Шлоссер, Фридрих 91
265
Шпорлюк, Роман (Szporluk, Южаков, Сєрґей 84, 217

Roman) 110, 121, 132, 144,
200, 224, 230, 233, 239 Ядловський, Іван 66
Шуман, Роберт 47 Ян, Олександр 43
Ярослав Мудрий, князь 78, 79
Щурат, Василь 141 Яхимович, Григорій 146
266
Summary
Summary
Unlike the previous books by the Canadian his‑

torian Serhy Yekelchyk that first came out in English and
were later translated into Ukrainian, this monograph ap‑
pears first in its Ukrainian incarnation. Three of its seven
chapters were originally published in English as refereed
articles. Among them, «The Body and the National Myth»
(Chapter One in this book) and «Creating a Sacred
Place» (Chapter Two) previously appeared in Russian
and Ukrainian translations, respectively, making a con‑
siderable impact on the Ukrainian historical profession.
The Introduction outlines the author’s innovative, revi‑
sionist approach to the early history of Ukrainian nation‑
alism, treating it as a subject of cultural history. Chapter
One shows how Ukrainian patriots in the Russian Empire
«invented» the national costume and body image as a
symbolic reflection of their oppressed country. Chapter
Two deals with the cult of the national bard by providing
a microhistory of Taras Shevchenko’s reburial in Ukraine
in 1861. Chapter Three explains how young Ukrainians
acquired national consciousness outside of the official
Russian school system through their exposure to folklore
and historical novels. Chapter Four looks critically at the
267
Summary
accepted conceptualization of the 1860s to the 1900s as

the period of «national revival,» stressing instead the cul‑
tural construction of a modern Ukrainian nation. Chapter
Five deals with the native federalist and socialist intel‑
lectual trends of the period, which are largely ignored
by present-day Ukrainian historians. Chapters Six and
Seven are devoted to the legacy of the leading Ukrainian
intellectual of the time, Mykhailo Drahomanov, discuss‑
ing his critique of nationalistic historical mythologies and
his plans for a federalist transformation of Europe.
268
Наукове видання
другої половини ХІХ століття
Художньо-технічний редактор Майя Притикіна

Дизайнер обкладинки Ярослав Гаврилюк
Коректор Світлана Гайдук
Верстка Денис Піорко
Більд-редактор Ольга Бурлака
Відповідальний за випуск Микола Климчук
Студія «Нова сторінка»

To work. To finish. To publish
Телефон/факс: 0(44) 543-53-00

nova.storinka@yahoo.com
Інші книжки студії — http://issuu.com/storinka
Видавець: К.І.С.
ДК № 677 від 19.ХІ.2001
04080, Київ-80, а/с 1
Телефон/факс: 0 (44) 462-52-69 (70)
ymar@kis.kiev.ua; http://books.dovidka.com.ua
Підписано до друку 15.ХІІ.2010. Формат 84х108/32.

Ґарнітура «Петербурґ». Папір офсетний. Друк офсетний.
Умовн. друк. арк. 14,28. Умовн. фарбовідб. 14,78.
Обл.-вид. арк. 12,79. Зам № 11–119.
Наклад 500 прим.
Надруковано у ЗАТ «ВІПОЛ».

03151, Київ-151, вул. Волинська, 60
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
ДК № 752 від 27.ХІІ.2001
Єкельчик, Сергій.
Є45 Українофіли : світ. укр. патріотів другої по‑
ловини ХІХ ст. / Сергій Єкельчик. – К. : КІС,
2010. – 272 с. – Парал. тит. арк., рез. англ.
ISBN 978-966-2141-68-9
Нова книжка відомого канадського історика

Сергія Єкельчика розповідає про те, як винахід‑
ливо, іноді грайливо, українофіли другої поло‑
вини ХІХ століття використовували імперський
словник і концептуальний апарат для створення
нового культурного світу з матеріалу селянських
звичаїв — світу, який на перший погляд не входив
у конфлікт із лояльністю до імперії, але з часом
неминуче підривав її засади. Автор переконує, що
епоха українофільства — це не пройдений етап у
наперед визначеному поступові української нації
до самоусвідомлення і власної держави, а радше
час різноманітних можливостей для самовизначен‑
ня, розмаїтих культурних стратегій та розхитуван‑
ня імперських цінностей зсередини.
ББК 63.3(4УКР)5

Yekelchyk Ukrainofily

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Yekelchyk Ukrainofily

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Сергій Єкельчик

Нова книжка відомого канадського історика Сергія Єкельчика роз‑

Книжку підготовано у студії «Нова сторінка»

Частини, позначені у змісті одним астериском,

Редактор Ярина Цимбал

Обкладинка Ярослава Гаврилюка

В оформленні обкладинки використано етюд Миколи Пимоненка

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання

1. Тіло і національний міт: до картини українського

2. Творення святині: українофіли і Шевченкова

3. Великий наратив і його розриви: Україна в

4. Український національний рух XIX — початку

Періодизація історії українського національного

5. Доба федералізму: до теоретичного осмислення

6. Федералізм Михайла Драгоманова....................................177

7. Національний міт чи історія:

Означення українських патріотів у Російській

дуктивний для імперії, симбіоз каральними заходами

імперських цінностей зсередини. Таку візію, запропо‑

їнські патріоти в Російській імперії конструювали

статті у пропонованій книжці теж написано для різ‑

без одного, а опір колоніялізму запозичував культурні

Протягом тривалого часу я користався порадами

1. Тіло і національний міт:

В останній третині ХІХ століття українські

ру, яка в добу модернізації охоплювала б усі верстви

представляли символічний сплав двох парадигм укра‑

системи8. Красномовна ілюстрація цієї тези — самосві‑

Тут ми маємо складну систему смислових конота‑

мундир, тобто зденаціоналізований одяг, то справжньо‑

Уявлення про природний, суто національний спо‑

ді Михайла Старицького, одного з найпопулярніших

Як справжні народники українські патріоти му‑

про свою націю як селянську, отже, демократичну, та

Василя Тарновського. Перша згадка про це стосується

Ці два костюми, квазіселянський і квазікозаць‑

«Винайдена традиція» означає низку практик риту‑

Ясна річ, заведена українофілами традиція вбира‑

...Кунтушів два — вишневий один, а другий синій —

Отже, козацький одяг тісно пов’язувався з істо‑

цієї течії художники вважали етнографічну достемен‑

Отже, для першого непатріотичного покоління ху‑

себе нові смислові конотації, але основний естетичний

Нема йому місця в родині;

Тут немає опису пограбованого — розкішний одяг і

рює мітологічний образ роздягнутого, а тому знеслав‑

род» російських революціонерів 1870‑х років). Попри

І пізніше в селянській хаті:

Врешті-решт селяни взяли молодого українофіла

му варіянті зодягнені по-селянському молодики були

Це дуже добре описує українофільську моду: укра‑

ний кравець47. Проте це ніяк не впливає на тверджен‑

Денотативний смисл цього знака бере гору над коно‑

вання ним53. Усе це було доланням опозиції «метропо‑

Цей молодий українофіл, зодягнутий у національ‑

Познанського щоденним і тому втратив ідеологічне

Ми опиняємося у світі, де зіштовхуються взаємо­

уривку не описує, які саме страви і напої на зібран‑

Цей опис обіду в домі провінційного українофіла

іпостасі українського національного міту — козацька

все це можна витлумачити як пародію69. Але важлива

— А чи кожний їсть ковбасу? — Ні! А чому ні?

Недаремно інший герой цієї історії відповідає:

Ми опиняємося у світі, де зіштовхуються взаємо

дарства Российского» (12 томів, 1818–1824) Ніколая