ЛЕКЦІЯ 4

ЛІТЕРАТУРА НІМЕЧЧИНИ
Мета: ознайомити студентів із особливостями періоду кінець ХІХ – початку ХХ
століття. Зосередження уваги на підготовці майбутніх учнів до сприйняття
модерністських художніх текстів.
Професійна спрямованість: Матеріал лекції спрямований на формування у
здобувачів освіти сталих знань з історії зарубіжної літератури кінця ХІХ – початку ХХ
століття з перспективою їх подальшого професійного самовдосконалення в межах
майбутньої професійної діяльності як учителя української і зарубіжної літератури.
Ключові слова: об’єднання, модернізм, натуралізм, експресіонізм, символізм.
План
1. Особливості історичного й літературного розвитку Німеччини.
2. Натуралізм і символізм в німецькій літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття.
3. Експресіонізм у літературі Німеччини.
4. Розвиток прози в Німецькій літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Основна література:
1. Давиденко Г. Й., Чайка О.М. Історія зарубіжної літератури ХІХ – початку ХХ ст. :
навчальний посібник. Київ : Центр учбової літератури, 2009. 400 с.
2. Зарубіжна література XVII–XX ст. : навчальний посібник / І. І. Розман,
Н. В. Рокосовик. Київ : «Талком», 2018. 366 с.
3. Кеба, Олександр Володимирович. Модернізм у зарубіжній поезії другої половини
XIX–XX ст. : навч. посіб. Кам’янець-Поділ. : Аксіома, 2011. 207 с.
4. Кушнірова Т. В. Модернізм і постмодернізм у зарубіжній літературі: навч.-метод.
посібник. Полтава, 2018. 112 с.
Допоміжна
1. Іващук, Оксана Анатоліївна. Проза І. Франка й Е. Золя: історикотипологічні
паралелі : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.01.05. Дніпропетр. нац. ун-т ім. О.
Гончара. Дніпропетровськ, 2011. 19 с.
2. Кебало, М. С. Проблеми теорії та історії натуралізму останньої третини XIX
століття в порівняльно-літературному аспекті. Тернопіль : Терноп. держ. пед. ун-т ім.
В. Гнатюка, 2002. 90 c.
3. Кушнірова Т.В. Англійська література в культурологічному вимірі (модерний і
постмодерний аспект): навч.-метод. посібник. Полтава, 2017. 107 с.
4. Наливайко Д. Антологія зарубіжної поезії другої половини XIX – початку XX
сторіччя. К., 2003. 400 с.
5. Ніколенко О.М. Поезія французького симолізму. Шарль Бодлер, Поль Верлен,
Артюр Рембо: Посібник для вчителя. Харків : Веста: Видавництво «Ранок», 2003. 144 с.
6. Ніколенко О. Розвиток драматургії кінця ХІХ і ХХ століть. Всесвітня література в
середніх навчальних закладах України. 2009. № 5. С. 42–46
7. Пригодій, Сергій Михайлович. Фронтирний неоромантизм у літературі США. :
Різночитання. Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. Київ : Вид-во Європ. ун-ту, 2010. 230 с.
8. Шахова К. Зарубіжна драма другої половини XIX – початку XX сторіччя. Київ,
2003.112 с.
9. Baker C. The Echoing Green: Romanticism, Modernism and the Phenomena of
Transference in Poetry. Princeton (N.J.), 1984. 234 р.
10. Peters J. G. Conrad and Impressionism. Cambridge, 2001. 128 р.

Інші інформаційні ресурси

1. http://www.nbuv.gov.ua/
2. http://194.44.152.155/elib/local/sk644465.pdf
 Натуралізм і символізм в німецькій літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Експресіонізм у німецькомовній літературі.

1. Особливості історичного й літературного розвитку Німеччини. Розвиток

поезії, прози й драматургії в країні.
До 1871 року Німеччина була союзом 22 (за іншими даними 37 чи 39) монархій і
трьох "вільних міст" – Гамбурга, Бремена, Любека. 18 січня 1871 р. під час франко-
німецької війни монархи усіх німецьких держав, зібравшись у Версалі, проголосили
прусського короля Вільгельма І німецьким імператором (кайзером), Бісмарк став
канцлером. Єдність Німеччини було оформлено Конституцією, що закріплювала в
Німецькій імперії гегемонію Пруссії. Імператором міг бути лише король Пруссії. Йому
підпорядковувалися збройні сили, він вирішував питання війни і миру, представляв
Німеччину на міжнародній арені. Уже в 1870-ті роки в промисловому розвитку Німеччина
обігнала Францію, а на початку ХХ ст. вийшла на перше місце в Європі й стала другою
(після США) індустріальною державою світу.
Однак, з приходом до влади Бісмарка прискорилося проведення військової
реформи. Він виголосив перед депутатами ландтагу слова: «Німеччина буде об’єднана
залізом і кров’ю». На жаль, це призвело до відомих сумних наслідків світового масштабу.
Саме Німеччина розв’язала в ХХ столітті дві світові війни протягом життя одного
покоління. Мілітаризація й дегуманізація вплинула на розвиток культури.
Одним із найяскравіших напрямів модернізму був модерн. У німецькому мистецтві
він отримав назву югендстиль. Югендстиль, як і його аналоги в інших європейських кра-
їнах (Бельгії, Франції та ін.), прагнув поєднати художні й утилітарні функції творів
мистецтва, наповнити художнім змістом усі сфери діяльності людини. Його засновниками
були художники-новатори О. Екман, П. Беренс, А. Ендель. Швидкому поширенню такої
назви сприяло заснування 1896 р. журналу «Югенд» у Мюнхені. Архітектура югендстилю
знайшла втілення у численних просторих і затишних дохідних будинках, готелях,
універмагах і комунальних спорудах. Німецьким архітекторам початку XX ст. чудово
вдавалося поєднувати функціональність будівель із художнім задумом. До таких митців
належить відомий архітектор П. Беренс. У музичному мистецтві югендстилю провідну
роль відіграла творчість композитора Р. Вагнера. В образотворчому мистецтві (живописі,
скульптурі, графіці) югендстиль, нерозривно пов’язаний із символізмом, прагнув створити
власну художню систему, що стала своєрідним переходом від традиційних форм
мистецтва до умовності. Провідними митцями Німеччини, які творили в югендстилі, є
художники Т. Хейне, Г. Фогелер, скульптори М. Клінгер, Г. Обрист. їхні твори сповнені
поетики символівму, для якого особливого значення набули лінія й колір предмети,
динаміка й плинність форми.
Естетика європейського модерну розвивала ідеї символізму й естетизму,
звертаючись до філософських праць німецького мислителя Ф. Ніцше. У кінці ХІХ століття
спостерігаємо інтерес до творчості Ф. Ніцше (1844–1900), його деструктивний аналіз
традиційної моралі спирається на його відому тезу «Бог помер». Свої ідеї Ніцше виклав у
роботах, що мають дуже промовисті назви, – «По той бік добра і зла» (1886), «Про
походження моралі» (1887).
З точки зору літератури, блискучою є праця Ф. Ніцше «Так говорив Заратустра»
(1883–1885). Твір став зразком для цілого покоління, а деякі ідеї філософа вилилися в
чудові, строгі форми віршів С. Георге (1868–1933). Георге, поезія якого пов’язана з
французьким символізмом і англійськими прерафаелитами, сформував гурток
письменників, що знаходився в чому під його впливом і перейняв від нього глибокий
інтерес до ряду напівзабутих аспектів культурної традиції.
 Квінтесенція поглядів Ніцше полягає в потребі художника так деформувати світ,
щоб зуміти в ньому вижити. Ницшеанська естетика «нової оптики життя» отримує
подальший розвиток у віденського письменника Германа Бара в серії статей під загальною
назвою «Подолання натуралізму» (Die Uberwindung des Naturalismus, 1891), у праці
В. Воррінгера «Абстракція і вчувствование» (Abstraktion und Einfuhlung, 1908), трактаті
В. Кандинського «Про духовне в мистецтві» (1910) – роботах, важливих для становлення
експресіонізму.
Отже, в літературі Німеччини представлені: натуралізм (драматургія Германа
Зудермана (1857–1928), Г. Гауптман (1862–1946)), імпресіонізм (пейзажна лірика Детлева
фон Лілієнкрон, (1844–1909), символізм (поезія Стефана Георге, 1868–1933, Р. М. Рільке
(1875–1926)).
2. Натуралізм і символізм в німецькій літературі кінця ХІХ – початку ХХ
століття.
Німецький натуралізм мав попередників у Франції і Скандинавії. Згідно з
тодішніми філософським і природно-науковим теоріям, особистість визначали
спадковість і середовище. Письменника-гуманіста цікавила тепер перш за все потворна
реальність індустріального суспільства, з його невирішеними соціальними проблемами.
Пильна увага до оточення виробило тонку стратифікацію мовних моделей.
У поезії натуралізм тільки розширив коло тем, найбільш типовим поетом-
натуралістом був А. Хольц (1863–1929); у епіці не було більш-менш яскравих відкриттів,
хоча елементи натуралізму спостерігаємо у творах Генріха Манна, особливо в романі
«Вірнопідданий». Проте в німецькій драматургії можна виділити низку авторів чиї твори
стали надбанням німецького натуралізму й не втратили актуальності й до сьогодні.
Віденський драматург Л. Анценгрубер (1839–1889) першим виступив проти соціальних
пороків свого часу. Утім, основний внесок у теорію і практику натуралізму внесли
А. Хольц та І. Шлаф (1862–1941) їхня п’єсі «Сімейство Зелік» (1890), сповнена
сумлінними і в кінцевому підсумку нудними описами буденного життя, позначила межі
натуралізму. Г. Зудерман (1857–1928) у «Батьківщині» (1893) й інших п’єсах переніс на
сцену соціальну проблематику.
На світовому рівні літературну цінність становлять твори Г. Гауптман (1862–1946),
який почав як натураліст і розширив рамки своєї творчості до класицизму (п’єси на
античні сюжети), у чому він цілком порівнянний з Гете. Ранні п’єси Гауптмана, нагадують
соціальні драми Г. Ібсена, – пам’ятник людському стражданню, яке він знаходив і в
середовищі буржуа («Самотні», 1891), і серед робітників («Ткачі», 1892). У п’єсі
«Вознесіння Ганнеле» (1893) поряд з натуралістичним планом проглядаються
символістські тенденції, представлена релігійними видіннями вмираючої дитини.
Історична п’єса «Флоріан Гейер» (1895) виявляє обмеженість і поверховість натуралізму.
«Візник Геншель» (1898) і «Роза Бернд» (1903) – вершини драматургічної майстерності
письменника. Різноманіття, притаманне драмам Гауптмана, виявляється й у його
оповідній прозі («Юродивий Емануель Квінт», 1910; «Пригода моєї юності», 1937).
У 1932 році Гауптман створює свою найвідомішу п’єсу «Перед заходом сонця».
Гауптман тлумачить тему заходу сонця як захід людської культури у зв’язку з появою
фашизму. Драматург говорить про наближення темряви (у цьому полягає символіка
назви). Недаремно час дії драми передує фашистському путчу 1933 року. У п’єсі
протистоять сили світла, гуманності, культури і сили темряви, безлюдяності, грубої сили.
Один з “антигероїв” драми Кламрот постійно повторює фразу: “Стрілку годинника вам не
повернути назад”, стверджуючи цим, що прийшов його час, коли гуманістичні ідеали не
мають значення. Головний герой драми Маттіас Клаузен говорить, що варто йому
подумати про свого зятя (Кламрота), як він бачить “спрямовану на нього зброю”.
Антифашистська тема звучить також у драмі Г.Гауптмана «Темрява» (1937),
спрямованій проти расової політики гітлерівців, а також в його тетралогії про Атридів
(1941–1944). Написана на сюжет античних міфів, остання містить у собі протест проти
злодіянь фашистів, відтворює атмосферу страху, картини кривавих вбивств, фашистські
методи демагогії.
На противагу елітарному місіонерству С. Георге, Р. М. Рільке (1875–1926) був
зосереджений на собі і своєму мистецтві. Ранні поетичні спроби митця свідчать про
містичні устремліннях поета («Книга образів», 1902). Пізніше, демонструючи неповторну
віртуозність форми і мови, він створив вірші, що склали збірку «Нові вірші» (1907–1908);
тут Рільке довів до досконалості так званий предметний вірш (Dinggedicht), тобто вірш,
що намагається відтворити приховану суть речей і явищ реального світу. Безглузді жахи
Першої світової війни змусили Рільке шукати власне езотеричне світобачення в
«Дуїнянських елегіях» (1923) і «Сонетах до Орфея» (1923), які по праву вважаються
вершинами німецької поезії.
Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія Рільке Народився 4 грудня 1875 р. в
Празі. Згодом він змінив дане йому при хрещенні ім'я Рене на Райнер (вперше ім'я Райнер
Марія Рільке з’явилося на обкладинці його книги віршів «Мені на свято», Міг zu Feier,
1899). Батько Рільке, відставний військовий, служив у залізничній компанії. Його
армійська кар’єра не задалася і, ймовірно, він бажав, щоб на цьому терені досяг успіху
син. У вересні 1886 Рільке був відправлений у нижчу військову реальну школу, потім його
зарахували у вищу військову реальну школу. Там він залишався до червня 1891 Пізніше
Рільке назвав роки кадетського виховання «абеткою жаху». Зовнішня несвобода
військової школи поєднувалася в його свідомості з спробою поневолення душі, на щастя,
більше це в житті поета не повториться (служба у військовій канцелярії у Відні в 1916 р.
не настільки стискувала Рільке внутрішньо).
У житті Рільке завжди відчував себе поетом, вважаючи, що самотність і схильність
до мандрів невіддільні від його покликання. Він переїжджав з місця на місце, мандруючи
по Німеччині, Франції, Італії та Швейцарії, знаходячи притулок у дружніх, нерідко
аристократичних, будинках. Незважаючи на те що в ранніх віршах Рільке можна вловити
виразні чеські і навіть празькі мотиви, пізніше поет ніколи не вважатиме Чехію своєю
батьківщиною, як, втім, і Австрію, і Німеччину. У 1895–1897 рр. він нерегулярно
відвідував лекції в Празькому, Мюнхенському і Берлінському університетах. У 1899 і в
1900 рр. Рільке здійснив дві поїздки в Україну, які змінили його духовне життя.
Супутницею його була Лу (Луїза) Андреас-Саломе (1861–1937), уродженка Петербурга,
дочка генерала російської служби, яка написала спогади про Фрідріха Ніцше (Лу Саломе
була знайома з Ніцше і відхилила його пропозицію про шлюб). Поетичним підсумком
подорожі Україною стали «Книга образів» (Das Buch der Bilder, 1902) і «Книга годин»
(Das Stunden-Buch, 1905). Їх образність (самотність, осінь, вечір, парк) упредметнюється і
проектується на кінцеву, вищу субстанцію, помітну для людини в непроникному
світобудові – в такій якості Рільке сприймає Бога-Творця. У збірці новел «Про Господа
Бога та інше» (1900) є два оповідання з української тематики – «Як старий Тимофій
умирав співаючи» та «Пісня про правду»). Враженнями від цієї подорожі навіяні вірші
Рільке з «Книги прощ» (нім. Das Buch von der Pilgerschaft) (зокрема, вірш «Карл XII,
шведський король, їде степами України»). Рільке зацікавився тоді «Словом о полку
Ігоревім», Рільке переклав його німецькою у 1902–1904 роках (опубліковано 1930 року).
У 1901 р. Рільке одружився на Кларі Вестхоф (1878–1954), проте вже в 1902 р.
подружжя роз’їхалося. У 1905–1906 рр. Рільке оселився поблизу Парижа і виконував
обов’язки секретаря О. Родена. У цей період французький скульптор став для нього
втіленням творчої сили. У 1921 р. Рільке влаштувався в замку Мюзо в Швейцарії, де жив
більш-менш постійно до самої смерті. Поет, який страждав рідкісною формою лейкемії,
помер 29 грудня 1926 в санаторії Вальмон на березі Женевського озера.
3. Експресіонізм у літературі Німеччини.
Експресіонізм виник в Німеччині незадовго до Першої світової війни.
Безпосередньою метою для експресіоністів було самовираження особистості. Система
принципово відкидалась, все віддавалось на розсуд інтуїції художника. Оголене почуття
повинно безпосередньо йти від душі.
Засновники експресіонізму бачили основне своє завдання в вираженні суб’єктивно-
індивідуалістських настроїв художника за допомогою зсунутих, побачених в
незвичайному ракурсі образів зовнішнього світу. Слово «експресіонізм» вперше вжив в
1911 році німецький поет Г. Вальден. Не зображення світу, а його сприйняття, а також
уявний світ складають суть експресіоністської естетики. Теоретик експресіонізму Казимір
Едшмід наставляв: «Світ існує. Повторювати його немає сенсу».
Одним з провідних жанрів експресіонізму була публіцистична драма, або «драма
крику» з її «вселенськими конфліктами», абстрагованим образом людини, уривчастою
«телеграфною» мовою, різкою пластикою. Першою програмною заявою експресіонізму в
літературі була драма В. Хазенклевера «Син». «Мета цієї речі – переробити світ», –
стверджував у передмові автор. Експресіоністи Ф. фон Унру, Й. Бехер, Г. Кайзер в своїх
творах осуджували війну, проповідували вселюдську потребу у мирі.
Вищою цінністю світу експресіоністи вважали людину. Вони прагнули
перетворити мистецтво в пророка майбутнього прекрасного й гармонійного життя. На цій
здібності відрізняти добро від зла, на цьому незломленому людському інстинкті базується
нерушимість світу у творах такого відомого романіста, як Леонгард Франк.
Переплетінням експресіонізму з реалізмом характеризуються найбільш відомі його
романи – «З трьох мільйонів троє», «Матильда», «Учні Ісуса», «Зліва, де серце».
Літературний експресіонізм почався з творчості кількох ведатних поетів – Георга Тракля,
Стефана Гейма і Ернста Штадлера. Тракль і Гейм увели в австрійську й німецьку поезію
те, що можна назвати «абсолютною метафорою». Ці поети не займалися більше образним
відображенням дійсності – вони створювали «іншу! дійсність». Вірш Георга Тракля
(1887–1914) «Спокій і мовчання» сповнений темних фарб, мова йде не про захід сонця, а
про його похорон, про світ, в якому сонце ховають. Ховають його там, де все померло вже
раніше – в голому лісі. Смерть і загибель насуваються невідворотно, бо відбувалися не
один раз! Ховають сонце ті, хто покликаний плекати й оберігати життя – пастухи, пастирі.
У відносно спокійні довоєнні роки експресіоністи бачили близьку катастрофу. Ще
в 1902-му було написано вірш Ласкер-Шюлер «Кінець світу». Людвіг Майднер малював
свої апокаліптичні міські пейзажі з будинками, що падають від підземних поштовхів. У
1911 р. було надруковано вірш «Кінець століття» Якоба ван Годціса-поета, що став згодом
жертвою фашизму. Не тільки Георг Тракль, але і Ернст Штадлер, ніби знімаючи
креслення з незвичайного об’єкту з майбутнього, змалював у 1913 р. у відомому вірші
«Виступ» світову війн, яка вже почалася.
4. Розвиток прози в Німецькій літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Піднесення в культурному житті Німеччини тісно пов’язане із зростанням
соціально-політичної боротьби в країні, з розвитком опозиційних, антиімперіалістичних
настроїв. Письменники-реалісти відгукуються на гострі зміни в суспільному житті. Так,
темою роману «Будденброки. Занепад однієї сім’ї» Томаса Манна (1875–1955) є крах і
розпад торгової династії, які викликані не зовнішніми причинами, а чисто психологічними
факторами (саме за цей роман письменник отримав Нобелівську премію). У кожному
новому поколінні Будденброків наростає антибуржуазний дух, який виснажує енергію й
упевненість у собі членів багато-чисельного сімейства. З іншого боку, в романі показано
вічний конфлікт між добропорядним бюргером і художником. Це вічний конфлікт між
способами життя, між різним світосприйняттям. Автор не засуджує жодного з них.
Томас Манн може вважатися творцем роману нового типу. Його роман «Чарівна
гора» (1924) став зразком нової інтелектуальної прози. За чотири роки книга витримала
сто видань, була перекладена багатьма мовами. Це “інтелектуальний роман” (вислів
Т. Манна), роман ідей. Весь інтерес сюжету заснований на русі ідей, на взаємодії тих, що
мислять і сперечаються.
 Назва роману має міфологічний підтекст. Вона нагадує легенду про
середньовічного міннезінгера (представника німецької лицарської лірики) Тангейзера,
який потрапив на чарівну гору Герзельбург і сім років перебував у полоні богині Венери,
що піддавала його спокусам. Ця легенда неодноразово відтворювалася в німецькій
літературі (Е.Т.А. Гофман, Л. Тік, Г. Гейне), а один з кумирів Т. Манна композитор Ріхард
Вагнер написав на цей сюжет оперу «Тангейзер». Своєрідним спокусам піддається і герой
роману Т. Манна Ганс Касторп, який щойно закінчив університет і готувався стати
інженером. Він приїздить у високогірний санаторій для туберкульозників відвідати свого
хворого кузена.. Однак по мірі свого короткого перебування “тут нагорі”, як говорять
місцеві пацієнти, Ганс потроху заражається особливою атмосферою, що панує між життям
і смертю, атмосферою фізичної бездіяльності та інтелектуального насичення книгами і
розмовами, спочатку з італійським гуманістом Лодовіко Сеттембріні, а потім з його
другом і опонентом євреєм-єзуїтом Лео Нафтою. До того ж у Касторпа знаходять легку
форму туберкульозу, він залишається в санаторії ще на деякий час, переживає смерть
своего кузена, як і смерть багатьох своїх сусідів по столу. Приїхавши на три тижні, Ганс
Касторп проживає на “чарівній горі” сім років.
Усі ці роки герой живе в атмосфері “герметичної педагогіки”, за виразом
Сеттембріні. Спочатку простакуватий Ганс – типовий німецький буржуа – стає духовним
учнем цього благородного італійського гуманіста, нащадка карбонаріїв, який працює над
“Словником людських страждань”. Через кілька років на Ганса починає впливати інший
“спокусник” – Лео Нафта, що проповідує ідеї ірраціоналізму, насильства, тоталітарної
більшості мас. Іще пізніше Ганс переконується в тому, що його наставники – просто
“розумні базіки”, і він віддається всепоглинаючому коханню до “російської Венери”
Клавдії Шоша. Згодом у нього з’являється третій “педагог” – старий заможний і
дивакуватий голландець Пеперкорн, який, подібно до Нафти, покінчить життя
самогубством. В епілозі роману ми бачимо Ганса Касторпа на фронті – розпочалася перша
світова війна.
У творі сполучаються конкретне і символічне. Так, санаторій є символічною
моделлю світу, а самогубство Лео Нафти – символічним вираженням його морального
банкрутства. Сам Томас Манн відзначав, що “реалістична оповідь постійно виходить за
межі реалістичного, символічно активізуючи її, піднімаючи її, надаючи можливість
зазирнути крізь неї у сферу духовного, у сферу ідей”.
Тетралогія Томаса Манна «Йосип і його брати» видавалася друком з 1933 по 1943
рік, як і більшість творів письменника, може розглядатися, як «роман виховання». Це
історія формування молодої людини. Також у романі прочитується протест проти
антисемітизму, який насаджувався нацистами в Німеччині. Автор наділив свого героя
такими якостями, як політичний досвід, соціальний ідеалізм, винахідлива практичність.
Крім того, до цього додається ще й гуманістична віра в те, що люди здатні контролювати
стан довкілля і свій економічний стан. Тобто все це і складало ідеологію нового курсу,
який і пропагував письменник. Твір є спробою переказати старозаповітну розповідь про
Іосифа Прекрасного. За проблематикою він задумувалася як продовження «Чарівної
гори». Т. Манн використав міфологію не заради створення біблійного антуражу. Він
перетворив свого героя – Йосифа – на “символічний образ людства”, а сам роман став
“поемою про людство”.
Починаючи з новели «Трістан» (1902), Т. Манн усе частіше звертається до
проблеми мистецтва і митця . Ця проблема постає у новелах «Тоніо Крегер» (1903) і
«Смерть у Венеції» (1911). Остання стала всесвітньо відомою. Смерть у Венеції (1911).
Головним героєм новели «Смерть у Венеції» є Густав Ашенбах, уславлений німецький
письменник. Його обтяжує низьке і прозаїчне буття. У немолодому віці, перебуваючи у
Венеції, він зазнає спалах пристрасті до красивого хлопця Тадзіо. У тяжкі дні Ашенбах
різко відчуває всю порожнечу й мертовність свого зовні благополучного існування. У
роздумах героя виникає ідея: мистецтво по суті своєї є гріховним та аморальним. Т.Манн
психологічно тонко й достовірно відтворює обличчя інтелектуала, якого охопив
моральний розпад. Новела завершується смертю Ашенбаха.
Вершинним твором Томаса Манна є інтелектуальний роман «Доктор Фаустус»
(1947). За формою це життєпис композитора Адріана Леверкюна, який робить його друг,
професор філології Серенус Цейтблом. Леверкюн зображений надзвичайно талановитою
людиною, доля якої склалася трагічно: композитор божеволіє (як і його основний
прототип, філософ Ф. Ніцше). Але це також і роман-міф. Леверкюн є новим доктором
Фаустом, що продає душу дияволу за можливість протягом 24 років творити геніальну
музику. При цьому сили пекла забороняють йому любити, він має бути «холодним» до
кінця днів, а коли термін договору мине, чорт забере його у пекло. Поряд із численними
міфологічними і літературними паралелями, доля композитора, що продається дияволу,
пов’язується з долею сучасної митцеві Німеччини, яка продалася фашистським
душогубам.
Критика буржуазної Німеччини, мілітаризму й прусацтва, тема загибелі
бюргерської (міської, обивательської) культури прозвучала у творах Генріха Манна
(«Вірнопідданий»), Бернгарда Келлермана («Тунель») та інших.
В період Веймарської республіки в країні виникла реваншистська, націоналістична
література, її фундаторами стали Е. Юнгер, Е. Двінгер, Е. Кольбенхойєр, Г. Грімм, автор
сумнозвісного роману «Народ без простору». Пізніше ця назва стала крилатою фразою
нацистських пропагандистів, які обґрунтовували право Німеччини на завоювання чужих
земель.