історія України нац академія зв'язку ім.О.С. Попова

Міністерство транспорту та зв′′язку України
Державний департамент з питань зв′′язку та інформатизації
Одеська національна академія зв′′язку ім. О.С. Попова
Кафедра філософії та українознавства
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
МОДУЛЬ 1. ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО

НАРОДУ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ФОРМИ ЇЇ ВИЯВЛЕННЯ
для студентів
Частина 1
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Навчальний посібник
для бакалаврів усіх спеціальностей
Одеса 2006
2
УДК 94 (477) (075) План НМВ на 2006 р.
Навчальний посібник розроблений авторами: к.і.н., доц. Н.О.Котовою,

к.і.н., доц. В.Ю.Пилипенко
Навчальний посібник розглянуто і схвалено на засіданні кафедри.
Протокол № 7 від 13.02.2006 р.
Зав. кафедрою,
професор О.П. Пунченко
Навчальний посібник розглянуто і схвалено Вченою радою ННІ проблем

інформаційного суспільства
Протокол № 4 від 14. 04. 2006 р.

Директор ННІ проблем
інформаційного суспільства,
професор А.О. Сіленко
3
І. ПЕРЕДМОВА
Загальна характеристика навчального курсу „Історія України”
Предметом вивчення курсу історії України є складний процес формування

та розвитку багатомільйонного українського народу, його боротьба за створен-
ня національної держави та форми виявлення державності на різних історич-
них етапах. Предмет курсу “Історія України” носить загальноосвітній характер,
охоплює період з найдавніших часів до сьогодення і вивчається студентами
усіх спеціальностей ОНАЗ ім. О.С. Попова. На вивчення дисципліни виділяєть-
ся 1,5 кредити; модулів – 1: „Історичний досвід боротьби українського народу
за державність та форми її виявлення”; змістових модулів - 2; загальна кількість
годин – 81, у тому числі: лекції – 16 год., практичні заняття – 16 год., самостій-
на робота – 49 год. Семестри – 1-2, вид контролю – іспит.
П. Мета навчання дисципліни
Вивчення курсу “Історія України” дає можливість студентам на основі

аналізу історичних подій і фактів глибше пізнати багатовікову історію своєї
країни, розібратися в складних проблемах її сучасного розвитку в контексті го-
ловних тенденцій світового процесу.
Засвоєння курсу також сприяє формуванню національної самосвідомості
майбутніх фахівців, розвитку політичної культури, розумінню загальнолюдсь-
ких гуманістичних цінностей, вихованню патріотів Вітчизни, які можуть само-
стійно мислити, реалістично оцінювати події минулого і сучасності, прагнуть
брати активну участь у розбудові незалежної держави.
Мета курсу – допомогти студентам засвоїти величезну історико-духовну
спадщину українського народу, навчити їх бачити історичні явища і процеси у
взаємозв’язку і взаємозалежності, вміти використовувати знання історичного
минулого як засіб пізнання і перетворення на краще сучасної дійсності.
Ш. Зміст дисципліни „Історія України”
Модуль 1: Історичний досвід боротьби українського народу за держа-

вність та форми її виявлення ( 1,5 кредити, 81 год.)
Вихідні вимоги до вивчення модуля. Знання та вміння, які забезпечують

вивчення модуля, починають формуватися ще у середній школі при вивченні
навчальних дисциплін „Історія України”, „Всесвітня історія”.
4
Структура залікового модуля 1
„Історичний досвід боротьби українського народу за державність та

форми її виявлення” (1,5 кредити, 81 год.)
Лекції Заняття Самостійна

Змістовий модуль
(год.) практичні робота
1.Від історичних коренів до Козацько-
гетьманської держави (найдавніші часи -
кінець ХVШ ст.) 8 8 25
2.На шляху до відродження державності
(ХІХ-початок ХХ1 ст.) 8 8 24
Разом модуль 1, год. 16 16 49
Зміст змістових модулів (лекційних годин)
1.1. Від історичних коренів до Козацько-гетьманської держави (найдавніші

часи-кінець ХУШ ст.) (8 год.)
Вступ. Історія як наука. Предмет та методологічні основи курсу 2 год.

„Історія України”
Первісне суспільство і перші державні утворення на території 2 год.
України
Основні закономірності, суть і наслідки етапів і процесів українсь- 2 год.
кого державотворення.
Київська Русь та Галицько-Волинське князівство
Козацько-гетьманська держава та її відносини із зовнішнім світом 2 год.
(1648 – кінець ХVІІІ ст.)
1.2. На шляху до відродження державності (ХІХ – початок ХХ1 ст.) (8 год.)
Втрата української державності. Українські землі під владою Ро- 2 год.

сійської імперії та Австро-Угорщини (кінець ХVШ ст.- ХІХ ст.)
На шляху до відродження державності на початку ХХ ст. Українсь- 2 год.
ка національно-демократична революція (1917-1920 рр.)
Радянська форма державності в Україні за умов тоталітаризму 2 год.
(1920 – 80-ті рр. )
Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва 2 год.
незалежної України (кінець 80-х – 2005 рр.)
Разом 16
5
Теми практичних занять модуля 1
№ Кільк.
Теми занять
пп. год.
1 2 3
1 Методика підготовки до семінарів та вивчення курсу „Істо- 2 год.
рія України”
2 Витоки українського народу 2 год.
3 Київська Русь. Галицько-Волинська держава 2 год.
4 Українська національна революція і становлення державно- 2 год.
сті українського народу (1648 – кінець ХVШ ст.)
5 Українські землі в складі Російської та Австрійської імперій 2 год.
у ХІХ ст. Національно-культурне відродження
6 На шляху до відродження державності. Українська націона- 2 год.
льно-демократична революція (1917-1920 рр.)
7 Радянська Україна в 20 – 30 рр. та Другій світовій війні 2 год.
(1939-1945 рр.)
8 Проголошення незалежності України та розбудова суверен- 2 год.
ної держави ( з 1991 р.)
Разом 16
IV. Методи навчання
Лекції з використанням технічних засобів, карт, таблиць та інших засобів

наочності; практичні заняття із застосуванням різних педагогічних методів; під-
готовка і захист реферату; конспектування тем, винесених на самостійне ви-
вчення, у робочому зошиті.
V. Методи оцінювання
Поточний контроль знань: атестації, іспит. Оцінювання проводиться за

національною шкалою та за шкалою ОНАЗ (100 бал.)
VІ. Література
Основна література з курсу „Історія України”
1. Бойко О. Історія України: Навч. посібн.- 2-ге вид., доп. – К.: Академія,
2002.
2. Борисенко В. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ сто-
ліття: Навч. посібн. – К.: Либідь, 1996.
3. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбидь,
1990.
4. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної іс-
торії. – К.: Либідь, 1993.
6
5. Давня історія України: Навч. посібн.: У 2 кн. - Кн. 1. - К: Либідь, 1994;
Кн. 2. – К.: Либідь, 1995.
6. Історія України: Навч. посібн. / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань та ін. / За ред.
В.А. Смолія – К.: - Альтернатива, 1997.
7. Історія України: нове бачення : Навч. посібн. - 2-ге вид., доп. / За ред.
В.А.Смолія. – К.: Альтернатива, 2000.
8. Історичні постаті України: Іст. нариси. – Одеса: Маяк, 1993.
9. Котова Н.О. Історія України: Навч. посібн. – Х.: ТОВ. «ОДІСЕЙ», 2005.
10. Крип’якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1992.
11. Малий словник історії України. – К.: Либідь, 1997.
12. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. – К.:
Знання-Прес, 2002.
13. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - Т. 1. До середини
ХУП століття. – К.: Либідь, 1992; Т. 2. Від середини ХУП століття до 1923 ро-
ку. К.: Либідь, 1992.
14. Світлична В. Історія України: Навч. посібн. – 3-тє вид. – К.: Каравела,
2004.
15. Субтельний О. Україна: історія. – К. – Либідь, 1993.
Додаткова література
1. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі.

– К.: Либідь, 1993.
2. Брайчевський М. Конспект історії України. – К.: Знання, 1993.
3. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994.
4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ – ХХ ст.: Навч. посібн. – К.: Генеза, 1996.
5. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991.
6. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990.
7. Зарубіжні українці: Довідник. – К.: Україна. 1991.
8. Іванченко Р. Історія без міфів: Бесіди з української державності. – К.:
Український письменник, 1996.
9. Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996.
10. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали.- Т. 1-2. - К.,
1996–1997.
11. Ульяновський В., Крижанівський О., Плахій С. Історія церкви та релі-
гійної думки в Україні: У 3 кн. – К., 1994.
12. Шаповал Ю. Україна 20 – 50-х років: сторінки ненаписаної історії. –
К., 1993.
7
ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ЛЕКЦІЙ, СЕМІНАРІВ ТА ТЕМ, ВИНЕСЕНИХ
НА САМОСТІЙНЕ ВИВЧЕННЯ З КУРСУ „ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”
Лекційний курс
№ Теми занять Кільк.
пп. год.
1 Вступ. Історія як наука. Предмет та методологічні основи 2
курсу „Історія України”
2 Первісне суспільство і перші державні утворення на терито- 2
рії України
3 Основні закономірності, суть і наслідки етапів і процесів 2
українського державотворення.
Київська Русь та Галицько-Волинське князівство.
4 Козацько-гетьманська держава та її відносини із зовнішнім 2
світом (1648 - кінець ХVІІІ ст.)
5 Втрата української державності .Українські землі під владою 2
Російської імперії та Австро-Угорщини (кінець ХVШ ст.-
ХІХ ст.)
6 На шляху до відродження державності на початку ХХ ст. 2
Українська національно-демократична революція
(1917-1920 рр.)
7 Радянська форма державності в Україні за умов тоталі- 2
таризму (1920-80-ті рр.)
8 Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будів- 2
ництва незалежної України (кінець 80-х – 2005 рр.).
Разом 16
Теми практичних занять модуля 1

№ Теми занять Кільк.
пп. год.
1 Методика підготовки до семінарів та вивчення курсу „Істо- 2
рія України”
2 Витоки українського народу 2
3 Київська Русь. Галицько-Волинська держава 2
4 Українська національна революція і становлення державно- 2
сті українського народу (1648 – кінець ХVШ ст.)
5 Українські землі в складі Російської та Австрійської імперій 2
у ХІХ ст. Національно-культурне відродження
6 На шляху до відродження державності. Українська націона- 2
льно-демократична революція (1917-1920 рр.)
7 Радянська Україна в 20-30 рр. та в Другій світовій війні 2
(1939-1945 рр.)
8 Проголошення незалежності України та розбудова суверен- 2
ної держави ( з 1991 р.)
Разом 16
8
Теми та проблеми для самостійного вивчення
1. Українські землі у складі Литви та Польщі ( ХІV - перша половина ХVІІ

століття).
2. Утворення українського козацтва та його роль у державотворчому про-
цесі.
3. Україна на початку ХХ століття та в роки Першої світової війни.
4. Україна в умовах соціальних трансформацій і наростання кризи тоталі-
таризму (2-га пол. 1940-х – 80-ті рр.).
Програму курсу, плани семінарів, тематику комплексних контрольних за-

вдань – рефератів та література до них подано у посібнику „Програма та плани
семінарських занять з курсу «Історія України». // Пилипенко В.Ю. Методичні
рекомендації для самостійної роботи студентів денної форми навчання. – Оде-
са: ОНАЗ, 2004.
9
РЕКОМЕНДАЦІЇ
ЩОДО ОРГАНІЗАЦІЇ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ
Вивчати матеріал курсу слід в хронологічній послідовності, використову-

ючи поданий у посібнику конспект лекцій, рекомендовану літературу та мето-
дичні рекомендації щодо конспектування джерел та літератури, підготовки
комплексних контрольних завдань – рефератів, питання для самоконтролю
(див. відповідні розділи та вказаний список літератури).
Особливу увагу слід звернути на вузлові теми курсу, які винесені на семі-
нарські заняття, а також на теми, рекомендовані для самостійного вивчення.
Використовуючи подані в посібнику „Програма та плани семінарських занять з
курсу „Історія України”. // Пилипенко В.Ю. Методичні рекомендації для само-
стійної роботи студенті денної форми навчання. – Одеса: ОНАЗ, 2004 – теми та
плани семінарів, питання для самоконтролю та вказану літературу слід глибоко
вивчити, скласти короткі тези відповідей у своїх робочих зошитах для виступу
на семінарах. Також протягом семестру кожний студент повинен виконати ін-
дивідуальне завдання – підготувати і захистити реферат.
Заключним етапом роботи з вивчення курсу є підготовка до складання іс-
питу. При цьому слід звернути увагу на розділ даного посібника „Тести для пе-
ревірки знань і вмінь” і перевірити свої знання з курсу „Історії України”.
Поради по конспектуванню навчальної та наукової літератури
Слово „конспект” походить від латинського konspektus, що в букваль-ному

перекладі означає „огляд”. Конспект є основою і найбільш поширеною формою
запису лекції та опрацювання джерел. Ця форма самостійної роботи студента
дає можливість коротко, але докладно зафіксувати зміст інформації, поданої в
лекції або в рекомендованій літературі. Конспектування допомагає глибше за-
своїти необхідні знання, зрозуміти їхню актуальність.
Конспект потрібен під час практичних семінарських занять, при написанні
реферату, для підготовки до поточного та підсумкового контролю. Він є свід-
ченням роботи студента протягом семестру, тому наявність та якість конспекту
є складовою частиною здачі модуля чи іспиту.
Конспектування лекції починається з запису теми і плану лекції, за якими
лектор буде викладати матеріал, та навчальної проблеми, яка виноситься для
спільного обговорення та вирішення на семінарі.
У конспекті потрібно записати теоретичні положення і висновки до кожно-
го пункту плану, а також загальні висновки лекції, адже вони містять вирішен-
ня проблеми, поставленої на початку лекції.
Конспектування джерел та літератури, перш за все, потребує уважного
ознайомлення з текстом щодо його змісту та структури. Не слід починати конс-
пектування, не прочитавши всього тексту. Треба попередньо виявити основні
ідеї, поняття, висновки тієї чи іншої роботи, а потім прослідкувати їхній взає-
мозв’язок та значення для розкриття певного питання.
10
Студентам слід докласти зусиль, щоб виробити навички самостійно і твор-
чо працювати над вивченням джерел та літератури, навчитися логічно мислити
і синтезувати знання. Для цього потрібно працювати з текстом не взагалі, а
конкретно, добре уявляючи, з якою метою ми звертаємося до даного джерела
інформації.
Обсяг конспекту залежить від підготовленості студента та його ставлення
до завдання, а також від характеру і складності джерела. В ідеалі він має бути
„золотою серединою” між кількістю сторінок та якістю відображеної інформа-
ції.
Вимоги до підготовки реферату
Реферат – від. лат. „доповідати”, „повідомляти” – це послідовний виклад у

письмовому вигляді (або виступі) результатів дослідження певної проблеми, що
конкретизована у темі (назві роботи). Реферат є формою самостійної роботи
студента. Він виконується з метою набуття навичок самостійної роботи та по-
глиблення теоретичних знань з проблем курсу і є обов’язковою формою ком-
плексного завдання модуля. Тема реферату може обиратися студентом за його
бажаннями і обов’язково затверджується викладачем. Студент повинен підго-
тувати й захистити реферат в зазначений термін. Кафедрою не приймаються
реферати з інтернету.
Реферат складається зі вступу, основної частини та висновків. У вступі ви-
кладається мета роботи, місце пов’язаних з нею питань курсу; також можна
прослідкувати історію вивчення цієї проблеми в науці та зробити огляд викори-
станої у рефераті літератури. На титульній сторінці зазначається назва вузу і
кафедри, де виконана робота, тема реферату, прізвище та ініціали студента і
викладача-рецензента.
Основна частина складається, як правило, з трьох розділів (але буває біль-
ше, залежно від плану роботи). Основний зміст потрібно викладати згідно з пи-
таннями плану логічно, науково, грамотно.
У висновках формулюються загальні висновки; відзначається, що вдалося
розглянути достатньо повно, а що – поверхово і чому; подається узагальнений
підсумок предмету обговорення на підставі основних положень реферату. В кі-
нці реферату додаються додатки (таблиці, схеми, ілюстрації); наводиться пере-
лік використаної літератури (автор, назва видання, місце та рік, якщо це стаття
– то ще назва журналу, рік видання та його номер).
11
ТЕСТИ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ І ВМІНЬ ОБОВ”ЯЗКОВОЇ ЧАСТИНИ
ПРОГРАМИ МОДУЛЯ № 1 З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Тест 1
1. Етапи розвитку Київської Русі та її значення в історії українського на-
роду.
2. Розстановка політичних сил в Україні після повалення самодержавства.
Історичні альтернативи розвитку України.
3. Союзний договір 1922 р. та його оцінка в контексті міжнародного права.
4. Правозахисний рух.
5. Дати, події:
- 1.09.1939,
- 9.05.1945.
Тест 2
1. Виникнення українського козацтва. Устрій Запорозької Січі.
2. Заснування Центральної Ради (УЦР), її соціальна база і програма.
3. Українізація: цілі, суть та наслідки.
4. Встановлення нацистського окупаційного режиму в Україні.
- лютий 1917,
- 30 грудня 1922.
Тест 3
1. Причини, рушійні сили та періодизація української революції ХУП ст.
2. І та II Універсали УЦР, їх зміст.
3. Післявоєнна відбудова народного господарства: труднощі та протиріччя.
4. Декларація про державний суверенітет України, її зміст.
- 29 квітня 1918 р.,
- оборона Одеси.
Тест 4
1. Переяславська Рада, Березневі статті 1654 р., їх оцінка в сучасній історі-
ографії.
2. Україна в умовах загальнонаціональної кризи . Жовтневі події 1917 р.
Прийняття III Універсалу і проголошення УНР.
3. Причини і характер Другої світової війни.
4. Акт проголошення незалежності України.
5. Складіть хронологію революційних подій 1917-1920 рр.
Тест 5
1. Руїна в Україні та боротьба гетьмана П.Дорошенка за об’єднання Геть-
манщини.
12
2. Причини загострення внутріполітичної боротьби в Україні наприкінці
1917 р. Розкол політичних сил і проголошення Радянської УНР (Харків).
3. Договір про ненапад між СРСH і Німеччиною.
4. Суперечливість розвитку України в період застою.
5. Особистості:
- Н.Махно,
- В.Винниченко,
- С. Петлюра.
Тест 6
1. Соціально-економічне становище на західноукраїнських землях у ХІХ ст.
2. Українська держава гетьмана П. Скоропадського.
3. Діяльність ОУН-УПА в роки Другої світової війни.
4. Перебудовчий курс М. Горбачова і Україна: причина, суть і наслідки.
- заснування Народного Руху,
- прийняття Декларації про державний суверенітет України.
Тест 7
1. Утвердження християнства на Русі.
2. Україна на початку ХУШ ст. Гетьман , І.Мазепа.
3. Україна в Першій світовій війні.
4. Освітянська політика в незалежній Україні . Болонський процес.
5. Дати:
- заснування культурно-освітнього товариства «Просвіта».
- ІУ Універсал Української Центральної Ради.
Тест 8.
1. Скасування царизмом Гетьманщини, руйнування Запорозької Січі.
2. Формування Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, їх ме-
та, функції.
3. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Акт злуки.
4. Національно-державні відносини в Україні у 20-30-х рр.
5. Категорії, поняття:
- українізація.
- колективізація.
Тест 9
1. Утворення Української козацько-гетьманської держави Б. Хмельниць-
кого.
2. Економічні перетворення в УРСР в 20-30 рр. ХХ ст. Індустріалізація.
3. Діяльність України в ООН.
4. Конституції України, її основні положення.
5. Визначення:
- тоталітаризм,
- дисиденти.
13
Тест 10
1. Культура України ХІХ ст. Т. Г. Шевченко.
2. Україна в системі міжнародних відносин 20-х років.
3. Початок Великої Вітчизняної війни. Причини перших невдач.
4. Пошуки оптимальних шляхів розвитку економіки і соціальної сфери в
60-х роках ХХ ст.
- оборона Києва,
- створення УПА.
Тест 11
1. Суперечності імперіалістичних держав навколо українських земель. Че-
тверний союз і Антанта. Австро-Угорський терор та антиукраїнська політика
російської адміністрації.
2. Тоталітаризм як явище світового порядку, його суть і особливості в Ра-
дянському Союзі та Україні.
3. Проаналізуйте причини зростання політичної ваги повоєнної України в
СРСР.
4. Заходи щодо демократизації суспільно-політичного життя в Україні пі-
сля XX з'їзду КПРС. "Хрущовська відлига".
5. Дати, особистості:
- створення Гельсінської групи,
- М.Руденко,
- В.Стус.
Тест 12
1. Культура Київської Русі.
2. ІУ Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності УНР.
3. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: причини та наслідки.
4. Національні проблеми в Україні в 60-70 рр. Політика русифікації.
5. Складіть хронологію головних битв Великої Вітчизняної війни.
Тест 13
1. Проаналізуйте процес створення Легіону Січових Стрільців та його
участь в першій світовій війні.
2. Умови Берестейського мирного договору УНР з країнами Четверного
Союзу. Вступ австро-німецьких військ в Україну.Дайте оцінку цих подій.
3. Колективізація українського села, методи її здійснення, соціально-
економічні та демографічні наслідки.
4. Аварія на Чорнобильській АЕС, її наслідки, подальша доля АЕС.
5. Визначення, особистості:
- шістдесятники,
- Л. Лук'яненко,
- В. Чорновіл.
14
Тест 14
1. Відродження УНР. Влада Директорії. Проаналізуйте її соціально-
економічну програму та відносини з Антантою і Росією.
2. Українська культура в системі соціальних відносин 20 – 30 рр.
3. Українське питання як міжнародна проблема напередодні Другої світо-
вої війни.
4. Наростання кризи адміністративно - командної системи в Радянському
Союзі в 70-80-ті рр. ХХ ст.
5. Визначення, дати:
- „розстріляне відродження”,
- 22 червня 1941 р.
Тест 15
1. Принципова відмінність владних режимів – Гетьманщина, Директорія,
Радянська влада.
2. Розкрийте сутність українського інтегрального націоналізму, його ідео-
логію, політику ОУН.
3. Дайте оцінку приєднання до УРСР Західної України.
4. Формування багатопартійності в Україні. Сучасні політичні партії та їх
програми.
- Є. Коновалець,
- А. Мельник,
- С. Бандера.
Тест 16
1. Галицько-Волинське князівство.
2. Українська культура ХУШ ст. Г.Сковорода.
3. Радянське підпілля і партизанський рух в Україні у Великій Вітчизняній
війні.
4. Зростання суспільно-політичної активності населення України наприкі-
нці 80 - початку 90-х років. Діяльність Верховної Ради.
5. Визначення, особистості:
- «відлига»,
- О. Теліга,
- Р. Шухевич.
Тест 17
1 .Запорозька Січ та її місце в історії українського народу.
2. Соціально-економічні перетворення в УРСР на основі непу.
3. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників та віднов-
лення радянських політичних структур.
4. Курс незалежної України на Євроатлантичну інтеграцію.
5. Визначення, дати:
- перебудова,
- створення СНД.
15
Тест 18
1. Піднесення та розквіт Київської Русі.
2. Особливості розвитку західноукраїнських земель у складі Польщі, Чехо-
словаччини, Румунії.
3. Дисидентський рух в Україні в 60-80-х рр. ХХ ст.
4. Демілітаризація і проблеми ядерного статусу незалежної України, їх ви-
рішення.
5. Подайте хронологію подій на шляху України до незалежності.
Тест 19
1. Українські землі в первісну епоху.
2. Директорія УНР.
3. Соціально-економічний розвиток України в умовах переходу до
мирного будівництва (друга половина 40-х – початок 50-х рр.) Наслідки
війни та окупації.
4. Період «застою» і кризи радянського суспільства.
- С. Ковпак,
- О. Федоров,
- Т. Строкач.
Тест 20
1. Українське питання на Паризькій мирній конференції. Завершення ново-
го поділу України.
2. Мюнхенська угода і боротьба за „чехословацьку спадщину" – Закарпат-
ську Україну.
3. Посилення репресивного режиму в Західній Україні. Політична
платформа і тактика боротьби ОУН-УПА в 1945 - 1953 рр.
4. Формування зовнішньополітичного курсу незалежної України.
- П. Шелест,
- В. Щербицький,
- Л. Брежнєв.
Тест 21
1. Дайте оцінку економічної та культурно-освітянської політики гетьмана
П.Скоропадського, його зовнішній політиці.
2. Насильницька колективізація в Україні в 30-х рр. та її наслідки.
3. Закінчення Другої світової війни. Вклад України в розгром фашизму.
4.Україна в новому геополітичному просторі кінця XX початку XXI ст.
Орієнтація „Схід-Захід".
5. Дати:
- Пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною,
- прийняття Конституції України,
- Народний Рух України.
16
Тест 22
1. Гетьман Б. Хмельницький.
2. Сталінська антинаціональна політика в Україні. Утвердження тоталітар-
ного режиму.
3. Державний статус української мови і мовна ситуація в сучасній Україні.
4. Зовнішня політика незалежної України.
5. Дати:
- проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР),
- прийняття Декларації про державний суверенітет України.
Тест 23
1. Нова економічна політика: сутність, наслідки, причини згортання.
2. Підписання Союзного договору 1922 р. та втрата Україною незалежнос-
ті.
3. Проблеми міжконфесійних відносин в 20-30 рр. Вилучення релігії зі
сфери культурного і духовного життя.
4. Україна і Євросоюз.
- М. Горбачов,
- Л. Кравчук.
Тест 24
1. Дисиденство, правозахисний та національний рух в Україні в 1960-
1980-х роках.
2. Конституція України, її основний зміст.
3. Державна символіка України.
4. Законодавча та виконавча влада в Україні.
- В. Ющенко,
- Ю. Тимошенко.
Тест 25
1. Соціально-економічна й національно-культурна політика Центральної
Ради.
2. Внесок українського народу в розгром фашизму.
3. Проблеми економічного розвитку сучасної України.
4. Українська діаспора та її зв’язки з Україною.
5. Суспільно політичні рухи в умовах становлення незалежності. Політика
щодо молоді.
17
ТЕСТИ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ І ВМІНЬ
ДЛЯ РЕКТОРСЬКОЇ ТА ГАЛУЗЕВИХ ПЕРЕВІРОК
Тест 1
1. Схарактеризуйте джерела вивчення історії України та її періодизацію.
2. Напередодні Першої світової війни Україна не мала власної державнос-
ті й територіальної цілісності. Українські землі ще наприкінці XVIII - на почат-
ку XIX ст. були включені до складу
− Росії, Польщі та Австро-Угорщини,
− Росії та Австро-Угорщини,
− Росії, Австро-Угорщини та Румунії,
− Росії, Польщі та Румунії.
Тест 2
1. Яка теорія походження Київської Русі здається вам більш аргументова-
ною? Поясніть чому.
2. Установіть відповідність:
А) Тимчасовий уряд 1) УНП, ТУП, УПРС, УСДРП
Б) Ради робітничих та солдатських депу- 2) меншовики, есери, більшовики
татів
В) Українська Центральна Рада 3) кадети
Тест 3
1. Оцініть значення запровадження на Русі християнства.
2. На переговорах у Брест-Литовську, що відбулися наприкінці 1917 р. –
на початку 1918 р. між низкою країн – учасниць першої світової війни, інтереси
УНР репрезентувала:
− делегація українського радянського уряду,
− делегація Центральної Ради,
− делегація Центральної Ради та делегація українського радянського
уряду.
− Україна не брала участі в переговорах.
Тест 4
1. Доведіть, що Х-ХІ ст. стали періодом розквіту Київської Русі.
2. Гетьманський уряд у промисловості:
− продовжував курс Центральної Ради.
− започаткував переведення промисловості на соціалістичні підвалини
господарювання,
− відновив старі порядки в промисловості, повернув націоналізовані
підприємства колишнім власникам, значно обмежив права робітни-
ків.
18
Тест 5
1. Визначте історичне значення Київської Русі.
2. Головна мета плану ГОЕЛРО, прийнятого наприкінці грудня 1920 р. VII
Всеросійським з’їздом Рад, полягала у:
А) забезпеченні електроенергією населення радянських України та Росії,
Б) забезпеченні безробітних робочими місцями на будівництві електроста-
нції,
В) створенні в Україні та інших радянських республіках умов для індустрі-
алізації,
Г) перетворенні енергетичної галузі на основну експортну галузь радянсь-
кої економіки.
Тест 6
1. Схарактеризуйте становище українських земель у складі Речі Посполи-
тої (друга половина ХVІ – перша половина ХVП ст.).
2. Яке з тверджень відповідає історичній дійсності:
Двосторонній договір між РСФРР та УСРР, укладений наприкінці 1920 р. –
на початку 1921 р.:
А) сприяв розширенню державного суверенітету України, надавши їй не-
залежність у вирішенні військових, фінансових та господарських питань;
Б) підтвердив “військово-політичну” єдність України та Росії, що сформу-
валася в роки громадянської війни, закріпивши таким чином обмеженість дер-
жавного суверенітету України;
В) сприяв подальшому обмеженню державного суверенітету України, пе-
редавши у спільне з Росією керівництво питання зовнішньої торгівлі, шляхів
сполучення, праці, пошт і телеграфів.
Тест 7
1. Розкрийте соціально-економічні та політичні передумови виникнення
українського козацтва. Походження назви „козак”.
2. Унітаризм – це:
А) урочиста грамота, декларація, маніфест,
Б) державний устрій для якого характерні централізоване керівництво ад-
міністративно-територіальними одиницями та відсутність самоврядних засад,
В) союзна держава, яка складається з державних утворень (республік, шта-
тів, земель тощо), що мають певну політичну самостійність.
Тест 8
1. Заснування Запорозької Січі, її устрій, історичне значення.
2. Основний підсумок розвитку промисловості України в роки перших (до-
воєнних) п’ятирічок полягав у тому, що:
А) Україна перетворилася на високо розвинену індустріальну країну,
Б) економіка України за характером залишалася аграрною, промисловість
майже не розвивалася,
19
В) у республіці було створено індустріальну базу; характер економіки
України змінився з аграрного на переважно індустріальний.
Тест 9
1. Розкрийте причини, рушійні сили та періодизацію української націона-
льної революції ХVП ст.
2. Більшовикам вдалося реалізувати план форсованої колективізації украї-
нського села:
А) оскільки українське селянство щиро вірило в ідеали комунізму та під-
тримувало політику КП(б)У,
Б) завдяки насильницьким методам, масовим репресіям та голоду,
В) тому, що створені колгоспи швидко довели переваги колективного гос-
подарства над індивідуальним.
Тест 10
1. Дайте оцінку переяславсько-московському договору 1654 р.
2. Кримська (Ялтинська) конференція проходила:
А) 4-11 лютого 1945 р.,
Б) 17 липня – 2 серпня 1945 р.,
В) 12-15 грудня 1945 р.
Тест 11
1.Дайте оцінку діяльності гетьмана Б.Хмельницького.
2.В Берлінській (Потсдамській) конференції брали участь:
А) СРСР, США, Велика Британія,
Б) США, Велика Британія, Німеччина,
В) Франція, Німеччина, Велика Британія.
Тест 12
1.Дайте оцінку діяльності гетьмана І.Мазепи.
2.Економіка західноукраїнських земель у міжвоєнний період мала харак-
тер:
А) аграрний,
Б) індустріальний,
В) аграрно-індустріальний,
Г) індустріально-аграрний.
Тест 13
1. Ліквідація російським царизмом української автономії. Історичне зна-
чення Гетьманщини.
2. Творцем ідеології інтегрального націоналізму був:
А) В. Липинський,
Б) Д. Донцов,
В) В. Винниченко.
20
Тест 14
1. Схарактеризуйте становище українських земель у складі Російської ім-
перії та Австро-Угорщини в дореформенний період.
2. Пакт Молотова-Ріббентропа був підписаний:
А) 23 серпня 1939 р.,
Б) 17 вересня 1939 р.,
В) 1 вересня 1939 р.
Тест 15
1. Селянська реформа 1861 р. та її наслідки в Наддніпрянській Україні.
2. Українська Повстанська Армія була створена у:
А) жовтні 1942 р.,
Б) жовтні 1943 р.,
В) жовтні 1944 р.,
Тест 16
1. Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко.
2. Ставлення нацистського керівництва Німеччини до ОУН у 1939 – пер-
шій половині 1941 р. полягало в тому, що воно:
А) погоджувалось на співпрацю з ОУН, сподіваючись використати її в бо-
ротьбі проти СРСР,
Б) не погоджувалося на співпрацю з ОУН, бо категорично відкидало ідею
української державності,
В) поставило розв’язання питання про співпрацю з ОУН у залежності від
перебігу воєнних подій на Східному фронті, а саме: передбачало співпрацю з
ОУН, якщо потрібно буде залучити додаткові сили для перемоги над радянсь-
кою армією.
Тест 17
1. Трагедія України в першій світовій війні.
2. Основними програмними положеннями українських дисидентських ор-
ганізацій кінця 50-х – середини 60-х років були:
А) вимога реалізації мирним шляхом конституційного права УРСР на ви-
хід зі складу СРСР, продовження удосконалення соціалістичного ладу в УРСР,
Б) збройна боротьба за вихід України зі складу СРСР, відмова від соціаліс-
тичної ідеології, демократизація суспільного життя в УРСР,
В) повноцінна реалізація федеративних прав УРСР у складі СРСР, відро-
дження національної культури, ліквідація диктатури КПРС, перехід влади до
Рад народних депутатів.
Тест 18
1. Утворення та діяльність Української Центральної Ради.
2. Перша велика хвиля арештів дисидентів в Україні припадає на:
А) 1959 р.,
Б) 1965 р.,
В) 1972 р.,
21
Тест 19
1. У чому історичне значення ІУ Універсалу Центральної Ради?
2. “Українська Гельсінська спілка” – це:
А) громадська організація, яка не ставила за мету політичну боротьбу про-
ти існуючого режиму, а керувалася у своїй діяльності гуманітарно-правовими
мотивами, спрямовуючи її на ознайомлення світового співтовариства з фактами
порушення прав людини в Україні,
Б) громадська організація, яка в своїй діяльності ставила політичні вимоги,
а саме: реалізація Україною конституційного права на добровільний вихід зі
складу СРСР, створення незалежної Української держави, демократизація сус-
пільного життя республіки,
В) політична партія, яка проголосила непримиренну тотальну війну КПРС
та радянському ладові в Україні і метою якої була повна національно-державна
незалежність України, ліквідація диктатури КПРС, демократизація політичного
життя та переведення економіки на ринкові засади.
Тест 20
1. У чому, на вашу думку проявилась слабкість Гетьманату?
2. У 1971 р. травневий пленум ЦК Компартії України усунув П. Шелеста з
поста першого секретаря ЦК. Підставою для цього стало:
А) хвороба П. Шелеста, погіршення стану здоров’я,
Б) звинувачення П. Шелеста у місництві та потуранні націоналізмові, ви-
кликане його критикою політики центру щодо обмеження самостійності Украї-
ни у розв’язанні питань економічного розвитку республіки,
В) звинувачення П. Шелеста у протекціонізмі членам Компартії України –
вихідцям з Дніпропетровщини.
Тест 21
1. Розкрийте причини поразки української революції 1917-1920 рр. та її іс-
торичне значення.
2. Економічна реформа 1965 р. була викликана бажанням радянського ке-
рівництва:
А) докорінно змінити основні принципи організації та управління народ-
ним господарством СРСР, реформувати соціалістичну економіку в бік вільно-
ринкової,
Б) внести зміни в систему організації та управління народним господарст-
вом СРСР, не змінивши при цьому її суті,
В) повернутися до сталінських жорстких адміністративно-командних ме-
тодів управління економікою, які виявилися значно ефективнішими порівняно з
економічними методами.
Тест 22
1. Розкрийте соціально-економічні та політичні причини голодомору в
Україні в 1932-1933 рр. та його демографічні наслідки.
22
2. У статті 6 Конституції, прийнятої у 1977 р. в СРСР, і у відповідній статті
Конституції УРСР 1978 р. було записано, що КПРС є “керівною і спрямовую-
чою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи”. Це свід-
чило про:
А) зростання тоталітарних тенденцій у житті радянського суспільства, про
підконтрольність усіх його сфер комуністичній ідеології та вказівкам партійних
органів,
Б) подальшу демократизацію суспільного життя, зростання ролі Рад на-
родних депутатів в його управлінні; вплив КПРС обмежувався лише сферою
ідеології;
В) значний крок до побудови комунізму в СРСР, оскільки це положення
сприяло відмиранню держави та переходу її функцій до партійних органів, які
перетворювалися на органи народного самоврядування.
Тест 23
1. Схарактеризуйте Рух Опору в Україні в роки Другої світової війни.
2. Декларацію “Про державний суверенітет України” було прийнято Вер-
ховною Радою УРСР:
А) 6 червня 1990 р.,
Б) 16 липня 1990 р.,
В) 3 серпня 1990 р.,
Г) 17 березня 1991 р.
Тест 24
1. Формування багатопартійності в Україні. Сучасні політичні партії та їх
програми (назвіть головні).
2. Реалізація положень Декларації “Про державний суверенітет України”
сприяла ухвала Верховною Радою України 2 серпня 1990 р. закону про:
А) верховенство українського законодавства,
Б) основні принципи зовнішньополітичної діяльності УРСР;
В) економічну самостійність УРСР,
Г) власність.
Тест 25
1. Схарактеризуйте зовнішню політику незалежної України.
2.Державна незалежність України була законодавчо закріплена:
А) Декларацією “Про державний суверенітет України” (липень 1990 р.),
Б) Актом проголошення незалежності України (серпень 1991 р.),
В) Конституцією України (червень 1996 р.).
23
ПЕРЕЛІК ЗНАНЬ І ВМІНЬ, ЯКІ ПОВИНЕН НАБУТИ СТУДЕНТ
В ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ МАТЕРІАЛУ ДАНОГО МОДУЛЯ
Студент повинен знати:

- методологічні і теоретичні джерела та історіографію української істо-
рії;
- найбільш суттєві періоди та закономірності історичного розвитку укра-
їнського народу:
- найдавніші часи на території України, первісні суспільства і перші
державні утворення на її території;
- формування українського етносу в добу Київської Русі та Галицько-
Волинської держави;
- становище українських земель у складі Литви та Польщі в ХІV – пер-
шій половині ХVII ст.;
- виникнення українського козацтва та устрій Запорозької Січі;
- події національної революції українського народу ХVП ст. та створен-
ня козацької держави – Гетьманщини;
- становище українських земель у складі Російської імперії та Австро-
Угорщини (кінець ХVШ – поч. ХХ ст.);
- події національно-визвольних змагань українського народу в 1917-
1920 рр., причини поразки української революції;
- радянська форма державності в Україні за умов тоталітаризму;
- Україна в роки Другої світової війни та післявоєнний період;
- проголошення і розбудова незалежної України;
- зовнішня політика України.
Студент повинен вміти:

- знаходити по каталогах, бібліографічних покажчиках необхідні історичні
джерела та літературу, аналізувати та конспектувати їх;
- писати і правильно оформляти реферати;
- викладати в хронологічній та логічній послідовності програмний матері-
ал;
- вміти орієнтуватися в оцінках тих чи інших історичних подій і політич-
них діячів;
- аналізувати різноманітні аспекти – політичні, соціально-економічні, ду-
ховні – сучасного життя України, розуміти їх роль у розбудові незалежної дер-
жави.
24
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ „ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”
Тема 1. ІСТОРІЯ ЯК НАУКА.
ПРЕДМЕТ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КУРСУ „ІСТОРІЯ
УКРАЇНИ”
1. Історія як наука. Предмет курсу „Історія України”.

2. Методологічні основи курсу та сучасні концепції історії України.
Історія як наука. Предмет курсу „Історія України”
Слово „історія” в перекладі з давньогрецької мови означає „розповідь про

минуле”. Але науковий термін "історія" – більш багатозначний. В контексті на-
шого курсу він означає, з одного боку, процес виникнення і розвитку українсько-
го народу, його минуле; з іншого, – науку про пізнання цього минулого.
Авторитет і популярність історичної науки полягає, насамперед, в тому,
що вона має не тільки науково-пізнавальне, а і суто практичне значення, ви-
ступає як колективна пам'ять і мудрість народу. Вивчення минулого, уроків іс-
торії допомагають нам зрозуміти сучасне і краще визначитися на майбутнє. Ві-
ками підтверджена слушність давньоримського вислову про те, що "historia est
vitae magistra" (історія – вчителька життя). Той народ, який краще засвоює
уроки історії, досягає більших результатів в облаштуванні свого життя.
Таким чином, предметом курсу "Історії України" є вивчення розвитку
людської спільноти на українських землях. Здебільшого – це історія україн-
ського народу, яка складалася дуже непросто, а іноді і драматично: протягом ві-
ків йому доводилося відстоювати своє право на існування, знову і знову розпо-
чинати боротьбу за свою свободу і державну незалежність.
Сучасна історична наука дозволяє визначити причини таких поневірянь і
об'єктивні передумови різноманітних поворотів у розвитку етносу. І хоч істори-
чні знання, літописи і хроніки почали нагромаджуватись ще в стародавню
добу, історія як справжня наука виникає у нас тільки в XIX ст. внаслідок тео-
ретичного осмислення різноманітних фактів, соціальних явищ і процесів мину-
лого. Виникнення і становлення української історії пов'язано, насамперед, з
іменами М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія,
Д. Яворницького та ін. В останні роки, в умовах незалежної України, ми спосте-
рігаємо відродження і докорінне оновлення історичної науки, що пояснюється
важливими соціально-політичними змінами в нашому житті, стрімким поворотом
усього українського суспільства до загальнолюдських цінностей.
Методологічні основи курсу та сучасні концепції історії України
Методологія – це наука про систему принципів, методів і засобів історич-

ного дослідження. Особливість сучасної методології історії полягає в тому, що во-
на відкинула застарілі догматичні партійно-класові схеми радянських часів з їх
класовою боротьбою та насильницькими соціальними експериментами і здійс-
нила рішучий поворот до гуманістичного, національно-державницького світо-
25
гляду, загальнолюдських цінностей європейської цивілізації. Зроблено суттєвий
крок до історичної правди, об'єктивності, ліквідації «білих плям» в історії і за-
твердження плюралізму в науці.
Вся історіографія історії України, яку можна розглядати як сукупність літе-
ратури з цієї проблеми, природним чином розпадається на три групи:
1) історичні праці XIX - початок XX ст., в яких було закладено основи
теоретико-філософського осмислення історії українського народу. Їх авторами були
видатні українські історики, імена яких згадувались вище. Особливо важливе зна-
чення у цій літературі мала багатотомна праця М.Грушевського "Історія України-
Руси";
2) література 30-80 рр. XX ст., що складається з численних публікацій радян-
ських часів, де історія українського народу подавалася у перекрученому вигляді на
основі догматичного партійно-класового підходу і зайвої політизації. Навряд чи
така література сьогодні може стати у нагоді при вивченні історії України;
3) сучасна історична література з початку 90-х рр., яка відрізняється но-
вим баченням історичних проблем у відповідності до принципів сучасної методоло-
гії. За останні роки видано чимало цікавих розвідок і фундаментальних праць, в
тому числі монографій та підручників українських провідних вчених-істориків
В. Смолія, С. Кульчицького, П. Толочка, О. Бойка та ін. Увага студентів при ви-
вченні історії України має бути зосереджена, насамперед, на масиві цієї літератури.
В новітній історичній літературі сформувалась сучасна концепція історії
України, тобто сукупність поглядів на наше минуле, серед яких найголовнішими
можна вважати такі положення:
1. Українці за своїми культурно-цивілізаційними ознаками є самодостатнім за-
хідним народом зі своєю самобутньою культурою, багатими традиціями та цікавим
національним характером, тому має право в цьому світі на свою історію і націона-
льну державу. Втім, як наголошував М.Грушевський, в певний період своєї історії
він зазнав найбільших „орієнтальних”, східних впливів, що певним чином познача-
ється на його долі. Сучасні історики розвивають і поглиблюють цю думку, яка зараз
вже сприймається і визнається практично всім цивілізованим світом.
2. Сучасні дослідження ґрунтуються на тому постулаті, що середньовічна
історія України – це, насамперед, історія Київської Русі і Галицько-Волинської дер-
жави. Саме на цих землях проживав етнос, який став основою формування сучасної
української нації.
3. Найголовніша тенденція тисячолітньої історії України полягає в невпинній
боротьбі за свою свободу і наполегливе просування до утворення незалежної дер-
жави. На цьому шляху ми маємо історичний досвід різних форм української
державності, які народжувались в процесі самоорганізації і творчої діяльності на-
роду. Тут доречно згадати про Козацько-гетьманську державу, яка виникла внаслі-
док повстання українського козацтва під проводом Б. Хмельницького і проісну-
вала майже півтора століття; Українську Народну Республіку 1917-1920 рр., яка
незабаром впала під ударами більшовизму, і, нарешті, нинішню незалежну Укра-
їну, яка існує вже майже півтора десятиліття і визнана всім світовим співтовари-
ством.
26
4. У сучасній історичній літературі все повніше обґрунтовується думка про
культурно-цивілізаційну рубіжність України, що визначається її розташуван-
ням в центрі Європи на перехресті світових шляхів, на межі двох цивілізацій і
значними східними впливами. Соціокультурна неоднорідність суспільства іноді
призводить, не без допомоги деяких безвідповідальних політиків, до прояву те-
нденцій політичного протистояння в суспільстві, до вже традиційної нестачі
його єдності. З іншого боку, сучасна наука все більше усвідомлює, що рубіж-
ність країни за нормальних політичних умов культурно збагачує народ, створює
ще не до кінця усвідомлені нами переваги і сприятливі умови для співробітниц-
тва з сусідами, використання загальноєвропейських транспортних коридорів,
поширення інформації тощо. Не випадково вітчизняний вчений В. Дергачов на-
зиває рубіжність України “безцінним, потаємним багатством, відкриття якого
може прокласти шлях до розквіту суспільства”.
5. Багатовікова непроста українська історія, неодноразові спроби віднови-
ти власну державу надають сучасним науковцям, політикам і всьому суспільст-
ву чимало корисних уроків, різноманітний досвід державотворення, всебічне
теоретичне осмислення якого призвело навіть до виділення нової галузі науки
– “етнодержавотворення”. Всім своїм пафосом українська історія закликає нас
до затвердження і розбудови власної держави, консолідації суспільства, відро-
дження національної культури та економіки. Саме історичний досвід народу
переконливо доводить, що для гідної відповіді на новий “виклик історії” сучас-
на українська нація має все необхідне.
Таким чином, вивчення та глибоке розуміння минулого українського наро-
ду допоможе нам знайти відповіді на найскладніші питання сьогодення і забез-
печити створення в Україні цивілізованого, заможного суспільства.
Поняття і терміни
Історія України – наука про розвиток людської спільноти на українських
землях.
Методологія – наука про систему принципів, методів і засобів історичного
дослідження; науково-дослідний підхід.
Історіографія – допоміжна історична наука чи сукупність історичної літе-
ратури з певної проблеми.
Концепція – тут: сукупність основних поглядів, що визначають загальне
розуміння будь-якого історичного явища.
Рубіжність України – географічне і культурно-цивілізаційне розташуван-
ня українських земель між двох світів – Сходом і Заходом.
Тенденція – напрям розвитку якогось явища.
Питання для самоконтролю

1. Визначте основний зміст і предмет історії України як науки.
2. В чому полягає практичне значення історії?
3. Визначте основні особливості сучасної методології історичного дослі-
дження.
4. На які групи розпадається література з історії України?
27
5. Які основні положення визначають сучасну концепцію історії України?
6. В чому сьогоднішня наука вбачає недоліки і переваги рубіжності Украї-
ни?
Додаткова література для поглибленого вивчення теми
1. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. – К., 2000.
2. Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1991.
3. Дергачев В. Геополитика. – К., 2000.
4. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: проблеми самоор-
ганізації: В 2 т.— К.: Промінь, 2003.
5. Рузавин Г.И. Основы философии истории: Учебник для вузов. – М.,
2001.
28
ТЕМА 2. ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО
І ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
1. Формування людського суспільства на території України.

2. Дослав’янські народи на території України. Становлення державо-
творчих традицій.
3. Східні слов’яни. Державно-племінні утворення ІV – VIII ст.
Формування людського суспільства на території України
Доба первісного суспільства є найбільш тривалою в історії людства. До-

слідники залежно від матеріалу виготовлення знарядь праці поділяють її на такі
періоди: палеоліт (стародавній кам`яний вік), мезоліт (середній кам`яний вік),
неоліт (новий кам`яний вік), енеоліт (мідно-кам`яний вік), бронзовий та заліз-
ний.
Палеоліт. Первісна людина на землях України з`явилася приблизно один
мільйон років тому. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди
(архантропи) прийшли на територію сучасної України з Передньої Азії через
Балкани і Центральну Європу. Архантропи, об’єм мозку яких коливався від 800
до 1300 кубічних см, а ріст сягав 160-170 см, пересувались на ногах, обличчям
та будовою скелета нагадували сучасну людину. Основними заняттями архант-
ропів було мисливство та збиральництво. Універсальним знаряддям слугувало
рубило оббите та загострене з країв.
Рештки 30 найдавніших стоянок первісних людей на території України
знайдені на Закарпатті, Середньому Дністрі, поблизу Житомира, на Донеччині
та в Криму.
Приблизно 150 тис. років тому на території сучасної України з`являються
люди нового фізичного типу – палеантропи, або неандертальці. Це був наступ-
ний ступінь фізичного та розумового розвитку типу людини, що розширила
межі свого проживання. В Україні відомо близько 200 стоянок такої людини.
Об`єм головного мозку неандертальця відповідає об`єму мозку сучасної люди-
ни, досягаючи 1600 см3. Значно удосконалюється технологія виготовлення зна-
рядь праці, мисливської зброї; з`являються крем`яні вістря на списи, ножі,
шкребла. Неандертальці живуть у довготривалих таборах, розташованих на бе-
регах великих рік.
Боротьба за існування змусила людину виготовляти одяг зі шкур тварин,
інтенсивно заселяти печери, будувати штучні наземні житла, не тільки викори-
стовувати, а й добувати вогонь. Але люди часто голодували, серед них була ви-
сока смертність – 55% вмирали, не досягши навіть 20-річного віку.
Приблизно 40 тис. років тому в Україні з`являється „homo sapiens” (люди-
на розумна), ще її називають неантроп або кроманьйонець. Це вже були люди
сучасного фізичного типу, які інтенсивно розселялись майже по всій Європі.
Кроманьйонець почав виготовляти кам`яні різці, ножеподібні пластини,
наконечники списів, дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки кісток
29
та рогів, з яких виготовляла собі гарпуни, шила, голки та ін. Кроманьйонці ста-
ли використовувати перші знаряддя з вкладишами, так звані складні знаряддя.
Суттєве удосконалення знарядь праці, підвищення продуктивності мис-
ливства дали змогу кроманьйонцям відмовитися від міграцій у пошуках їжі і
вести більш осілий спосіб життя.
У цю епоху склався родовий лад і відбулася племінна організація суспільс-
тва. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм – культ предків і вшану-
вання померлих; магія – віра в те, що заклинаннями та обрядами можна впли-
нути на бажаний хід подій; тотемізм – віра в спільного для роду предка зі світу
тварин чи рослин; фетишизм – поклоніння предметам неживої природи.
Мезоліт. Наступним в історії людства був мезоліт (середній кам`яний вік),
який тривав з IX до VI тис. до н.е. і вважається перехідним від давнього
кам`яного віку (палеоліту) до нового кам`яного віку (неоліту).
У результаті потепління клімат м`якшає і стає близьким до сучасного. Клі-
матичні зміни суттєво вплинули на флору і фауну. Тварини, які прийшли на
зміну мамонтам, були значно дрібнішими і рухливішими. Необхідність полюва-
ти на здобич на відстані стала основним поштовхом до винайдення складнішої і
більш досконалої зброї.
У результаті з`явилася перша механічна зброя дистанційної дії – лук і стрі-
ли.
Людина не тільки суттєво удосконалює старі знаряддя праці, а й створює
новий інструментарій для обробки дерева – долото, сокиру, тесло, виготовляє
вкладишеві знаряддя (ножі, кинджали, списи) з крем`яними пластинами.
Одним із основних занять стає рибальство. з`явилися різноманітні присто-
сування для ловлі риби: гачки, сітка з поплавками, система загородок на річках
та озерах, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев.
На цей період припадає початок приручення диких тварин: собаки, свині.
На території України відомо майже 1000 пам`яток мезолітичного періоду.
Неоліт. Епоха неоліту, або нового кам`яного віку, завершальна стадія
кам`яного віку, тривала з VI по IV тис. до н.е. Сучасні вчені одностайно вважа-
ють цей період переломним в історії людства. Недарма для характеристики
цього періоду зараз все більше розповсюджується термін – неолітична револю-
ція, започаткований англійським археологом Г. Чайлдом. Суть її полягає в пе-
реході від традиційного привласнюючого господарювання (мисливство, збира-
льництво, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство).
В добу неоліту для виготовлення знарядь праці продовжує використовува-
тися традиційна сировина – камінь, кістка, ріг, дерево. Але з`являються нові
методи їхнього оброблення – пиляння, шліфування, свердління.
З розвитком землеробства і тваринництва та появою харчових запасів міг-
рацію замінила осілість. Житла людей доби неоліту були досить різноманітні:
великі наземні споруди, напівземлянки та землянки.
Найбільшим досягненням людини неоліту стало вміння виробляти посуд.
Випалена на вогні глина стала першим штучним матеріалом, який створила
людина. Керамічний посуд давав змогу не тільки тривалий час зберігати воду
та запаси їжі, а й готувати страви.
30
Поверхня посуду вкривалася різноманітними візерунками. Кожне плем`я
ліпило свій посуд, що відрізнявся від посуду інших племен формою, орнамен-
том, способом виготовлення. Ці особливості керамічного виробництва зберег-
лися і в наступні епохи, і тому глиняний посуд допомагає визначати культурну
та етнічну приналежність, хронологію та взаємовплив стародавнього населен-
ня. На землях України виділено понад 10 неолітичних археологічних культур.
Перехід до землеробства і скотарства сприяв політичним змінам в органі-
зації суспільного життя: зростанню ролі парної сім`ї, розквіту племінної органі-
зації суспільства, основою якого був матріархат.
Енеоліт. Перехідним етапом від кам`яного періоду до епохи металу був
мідно-кам`яний вік, або енеоліт, який датується IV-III тис. до н.е.
У цей час з`являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Водночас
продовжують розвиватись та удосконалюватись скотарство та землеробство, де
використовують рало і тяглову силу. Було винайдено колесо, а відтак
з`являється колісний транспорт. За доби енеоліту з`являється одна з найяскра-
віших культур давньоєвропейської історії – трипільська.
Трипільська культура. У ІV-III тис. до н.е. на території України, Молдо-
ви, Румунії жили ранні осілі племена знаменитої трипільської культури. Для ці-
єї культури були характерні оригінальна мальована кераміка, будівництво дво-
поверхових жител, великі поселення, які називають протомістами, площею в
кілька сотень гектарів, своєрідна міфологія, центральними образами якої були
богиня-мати (як символ материнства і земної родючості), бик (як символ сили,
родючості, неба і небесних явищ) і змія (як символ вічності, вічного руху).
Пам’ятки цієї культури були вперше знайдені в 1893 р. біля села Трипілля на
Київщині археологом В.В. Хвойкою (1850-1914 рр.).
За визначенням В. Хвойка трипільська культура стала містком між епоха-
ми каменю та бронзи, тому слід було б виділяти в ній два періоди: перший,
пов`язаний з кам`яним віком, другий – з віком мідним. Для першого періоду
характерні примітивність у формах посуду, використання знарядь праці з кре-
меню або каменю, поступовий розвиток землеробства. Селилися трипільці зде-
більшого поблизу води, жили в землянках чи наземних глинобитних будинках.
Для цього періоду характерні такі поселення, як Лука-Врублевецька, Бернашів-
ка на Дністрі, П`янишків біля Умані та ін. У другому періоді використовуються
знаряддя праці і зброї з міді, більш досконалою стає кераміка. Крім того, вже
починають закріплюватися патріархально-родові відносини, хоча є думка, що
такі відносини виникли раніше внаслідок того, що чоловіки вже тоді відіграва-
ли значну роль у скотарстві та полюванні, крім того, лісний характер землероб-
ства вимагав великих затрат сили, що було неможливо для жінки. Найбільш ве-
ликими поселеннями цього періоду були Усатове (біля сучасної Одеси) і біля
Городська (Житомирська область).
На території Трипілля зустрічалося два типи житла: землянки – заглиблені
житла глибиною 0,6-1,5 м, які складалися з житлової частини і господарських
ям і наземні глинобитні житла. Це були будівлі правильної чотирикутної фор-
ми, що складалися з 4-5 кімнаток-камер, у кожній з яких була піч. Також було 2
камери без печей: одна – „сіни”, інша – комора для зерна. У камері з піччю на-
31
ліво проти печі знаходилося підвищення з посудом, проти входу – жертовник у
формі грецького хреста, а над ним – маленьке кругле вікно. Техніка будівницт-
ва таких жител була на високому рівні розвитку. Місце для будівництва згла-
джували, а потім на цю поверхню клали дерев’яні плахи, які обмазувались гли-
ною, інколи декілька разів. Потім цю глину обпалювали. Дах був двосхилий з
отвором для диму, долівку мазали глиною. Такі будівлі нерідко розташовува-
лись колом, що могло вказувати на існування у трипільців перших релігійних
вірувань.
Землеробство було найрозвинутішою галуззю у трипільців. Вже тоді вони
вміли вирощувати не менш як 32 сільськогосподарських культури (в основному
пшениця, жито, овес). Ділянки знаходилися близько від поселень. Крім мотик,
вироблених з лосячого чи оленячого рога, використовувалися і серпи, але їх
знайдено значно менше. Звичайно, екстенсивне ведення господарства призво-
дило до виснаження ґрунтів, і, можливо, тому трипільцям доводилося кожні 30
- 60 років залишати засновані поселення й освоювати нові землі. Паралельно з
землеробством розвивалося скотарство, а також такі невідтворюючі види гос-
подарства, як рибальство, мисливство, збиральництво.
Про існування скотарства свідчать знахідки кісток тварин. Так, на Коло-
мийщині знайдено кістки биків, а також корів і овець (хоча їхня кількість була
значно меншою), а в Халепії та Усатові – свиней. Також ймовірно, що на той
час уже були приручені кінь, собака.
Полювали трипільці, здебільшого, на благородного оленя, лося, косулю,
бобра, зайця, використовуючи при цьому такі знаряддя, як наконечники стріл з
кременю, скребки, кам`яні сокири-клини.
Займалися також і рибальством, і це теж було характерно більш на ран-
ньому етапі, оскільки для цього були сприятливі умови (поселення поблизу рі-
чок). Ловили щук, сомів, осетрів.
Прядіння та ткацтво було безпосередньо пов`язано зі скотарством, і тому,
як і скотарство, набули свого розвитку у пізній період трипільської культури.
Зокрема, було відоме в`язання простого панчішного типу, а матерії виробляли-
ся двох видів – полотно і килими; також, ймовірно, трипільці вміли плести сіт-
ки.
Трипільські племена вперше на території України почали користуватися
виробами з міді, освоїли гаряче та холодне кування і зварювання міді.
Кераміка трипільців є однією з найкращих у світі, а керамічні вироби –
просто витвір мистецтва для свого часу.
Керамічний посуд ліпився без гончарного кола на твердій основі, товщина
його днища переважала товщину стін, а самі стіни були нерівномірної товщини
і не завжди правильної форми. Зовнішня поверхня була рівною і вкривалася на-
несеною до розпису і обпалення червоною фарбою. Посуд був розписним і не-
розписним, і поділявся на кухонний, столовий та культовий. Розписний при-
крашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Посуд для
приготування їжі прикрашали дуже бідним орнаментом; це були зображення
людей та тварин.
32
Трипільські зображення були здебільшого жіночими, лише рідко чолові-
чими. Скоріш за все, це було пов`язано з ідеями матріархату.
Всю символіку умовно можна поділити на два види: ту, що сприяє добу-
ванню харчів, родючості поля, і ту, яка оберігає людину, результати праці. Але
на речах, у побуті часто поєднуються символи родючості і захисту в єдиній, ці-
лісній картині космосу.
Трипільці у своїх великих селищах залишили багато побутових і сакраль-
них глиняних виробів, серед яких – невеличкі жіночі фігурки богинь родючості.
Поховання, мабуть, належали до однієї із обрядових дій трипільців. Так,
пізні поховання, де, на відміну від ранніх, труп не спалювався, а хоронився в
скорченому вигляді відомі, наприклад, під Одесою (Красна Слобідка), Херсо-
ном (Білозірка), в Усатові. У центрі захоронювався голова сім`ї (тоді це був уже
чоловік), а біля нього – жінка та діти. Цей курган був оточений іншими курга-
нами з каміння, де були поховані зображення людей і тварин. Мабуть, у пізніх
трипільців вже існувало уявлення про те, що людина з одного світу переходила
в інший, перенароджувалась, і тому хоронили її у скорченому вигляді, що нага-
дувало ембріон.
Саме в ті далекі часи на берегах Дніпра виникла й перша писемність. Лі-
тери пізніше перейняли давні фінікійці, а за ними й давні греки. Український
історик М. Суслопаров, розшифровуючи написи трипільської культури, дійшов
висновку, що абетка, яка пізніше лягла в основу європейської писемності, по-
ходить саме з регіону трипільської культури на Подніпров’ї.
За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна
до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до
сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній ке-
раміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської
культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ ст. Нарешті, основним за-
няттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає дослідникам
підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою
українського народу.
Бронзовий вік. Наступний після енеоліту період історії людства тривав
понад тисячу років (від II до I тис. до н.е.) і дістав назву бронзової доби від но-
вого матеріалу – бронзи, з якого почали виробляти знаряддя і зброю.
Бронза – це перший штучно створений людиною сплав, який має великі
переваги над міддю: більшу твердість і нижчу температуру плавлення, отже,
виплавляти бронзу можна було в примітивних печах і навіть на відкритих вог-
нищах. У цей час існувало кілька металургійних осередків: на Закарпатті та
Прикарпатті, у Північному Причорномор`ї.
Відбулися й інші зміни. Так, розвиток скотарства і землеробства сприяв
завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробсь-
ких.
Завдяки зростанню продуктивності праці з`являється додатковий продукт,
що зосереджується в руках окремих осіб, що спричиняло диференціацію суспі-
льства і вело до соціальних суперечностей.
33
Швидко удосконалюється зброя, зводяться укріплені поселення, форму-
ються союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробницт-
ва та обміну, загостренням внутрішньоплеменних відносин, потребою захисту
власних територій та матеріальних цінностей.
Залізний вік. Використання заліза призвело до різкого зростання продук-
тивності праці, вперше людина отримала можливість створювати додатковий
продукт понад прожиткового мінімуму.
Відбувся другий суспільний поділ праці: ремесло виокремилося від сільсь-
кого господарства. Основою господарства залишилося землеробство. Великого
значення набуло залізоробне ремесло. Широко використовувався гончарний
круг.
Додатковий продукт став економічною передумовою зародження станово-
класових відносин.
Залізний вік в Україні пов`язаний з кіммерійською, скіфо-сармато-
античною та ранньослав`янською культурами.
Дослав’янські народи на території України. Становлення державотворчих

традицій
Кіммерійці. Войовничі кіммерійці – найдавніший народ української істо-
рії, назва якого дійшла до нас. На рубежі II-I тис. до н.е. вони населяли все сте-
пове Причорномор`я від Дону до Дністра. Походження їх остаточно не
з`ясоване. Однак дослідники вважають, що це був близький до ранніх скіфів
давньоіранський кочовий народ.
Вперше про „уславлених кобилодойців” (так цей народ дуже часто назива-
ли в давнину) згадується у творі Гомера „Одіссея”, що дійшов до нас з УІІІ ст.
до н.е. Проте детальніше про народи в Україні написав давньогрецький історик
Геродот (бл.484 – бл. 420 рр. до н.е.), відомий як ”батько історії”.
Кіммерійський народ складався з племен, об`єднаних у союзи на чолі з ца-
рями-вождями. У давніх письмових джерелах вся інформація про кіммерійців
пов`язана з їх військовими походами. Вони нападали на Малу і Передню Азію,
вели війни з ассірійцями, завоювавши навіть в середині VП ст. до н.е. Лідію в
Малій Азії.
Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зи-
мівниках. Вважають, що у кіммерійців існували ковалі і кузні, де виготовляли
залізні та сталеві мечі й кинджали. Але своєї власної металургійної бази вони
не мали і користувались залізом, добутим лісостеповими або кавказькими пле-
менами.
Кіммерія розпалася внаслідок навали наприкінці VП ст. до н.е. скіфських
племен, які витіснили частину кіммерійців за межі Причорномор`я. Основна ж
маса поступово асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.
Скіфи. Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н.е. – III ст. н.е.,
прибувши сюди, ймовірно, з Північного Ірану.
У другій половині VII ст. до н.е. було утворено політично консолідоване
об`єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е.
34
За свідоцтвами Геродота, територія цього державного утворення була до-
сить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи
до Чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону.
До складу Скіфії входило багато різних племен. Геродот, розповідаючи
про скіфів, поділив їх на чотири групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-
хлібороби і скіфи-орачі. Царські скіфи – панівна верства державного
об`єднання – жили на берегах Азовського моря і в степовому Криму. Скіфи –
кочовики випасали незліченні стада худоби в степах Наддніпрянщини.
Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких
була спадковою. Цар мав величезну, необмежену владу. Він очолював скіфське
військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і
благополуччя. Все життя скіфів було пронизане військовими традиціями і зви-
чаями. В скіфському суспільстві існував і демократичний орган – народні збо-
ри всіх воїнів. Більшість населення Скіфії були вільними людьми, хоча були у
скіфів і раби.
Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно давало все необ-
хідне для життя: коней, м`ясо, молоко. Лісостепові племена займалися орним
землеробством, тваринництвом, садівництвом.
Звичаї скіфів були суворими, культивувалися безпощадність до ворогів і
вірність бойовим побратимам. Ударну силу скіфського війська становила кін-
нота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з
лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захи-
щав бронзовий шолом, тіло – панцир і округлий щит.
Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза, що до-
зволяло їм виготовляти зброю – невеликі мечі, дротики, наконечники для спи-
сів і стріл, військову амуніцію, знаряддя праці. Осілі племена спеціалізувалися
на керамічному посуді, ткацтві та кушнірстві.
Скіфи досить активно торгували з грецькими містами Північного Причор-
номор`я – у могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецько-
го виробництва.
Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI-IV ст. до н.е.,
на межі VI-III ст. до н.е. почався раптовий спад. Серед його причин визначають
як погіршення кліматичних умов, так і всезростаюча навала на землі Скіфії са-
рматів.
Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському
Пониззі та північному Криму. Частина скіфів поступово переходили до осілого
способу життя, займалася землеробством, садівництвом, торгівлею. Воюючи із
грецькими містами та сарматами, ці царства проіснували до III ст. н.е., після чо-
го були поглинуті новими поселенцями півдня України – сарматами, готами,
аланами.
Сармати. У III ст. до н.е. у володіння „царських” скіфів з-за Дону вдерли-
ся кочові племена сарматів. Як і „царські скіфи”, вони належали до кочових
ірано-мовних племен.
Назва „сармати”, або „саврамати” означає підперезаний мечем.
35
Вже у II-I ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а
іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю.
Античні автори називали цю територію вже не Скіфією, а Сарматією.
Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили ве-
лику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і
птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.
Особливістю сарматського суспільного ладу було існування матріархату.
Жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, воло-
діли зброєю, брали участь у військових походах.
За переказом Геродота, сармати походять саме від амазонок і скіфів.
Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н.е.
внаслідок експансії готів, а потім гунів.
Античні міста-держави Північного Причорномор`я. Грецькі міста і се-
лища в Надчорномор’ї виникли під час „Великої грецької колонізації” в VIII-
VI ст. до н.е., коли еллінські колонії засновувались навколо всього Середземно-
го моря. Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі
земель, придатних для хліборобства, пошуках джерел сировини - металу, лісу,
солі та ринків збуту, військовій агресії лідійців та персів, у внутрішній соціаль-
но-політичній боротьбі.
Північне Причорномор`я вабило своїми природними багатствами і сприят-
ливими для життя умовами.
Колонізація відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір ко-
лоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і роз-
виток нового поліса. Колоністи намагалися відразу стати політично і економіч-
но незалежними від метрополії.
Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета.
У другій половині VII ст. до н.е. на острові Березань греки заснували місто
Борисфеніду – перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з`явилися
Ольвія, Тіра, Пантікапей (Керч), Херсонес (Севастополь), Феодосія, Фанагорія
та інші міста. У VІ–ІV ст. до н.е. вони перетворилися у великі політичні, вироб-
ничі, торговельні та культурні центри. Єдиним державним об’єднанням грець-
ких міст-держав було Боспорське царство зі столицею Пантікапей, що утвори-
лося в У ст. до н.е. Воно охоплювало Керченський і Таманський півострови та
північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону.
Грецька колонія складалася із центра – поліса та сільськогосподарських
округів (хори) – розташованих навколо міста селищ, хуторів. Така структура
давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною
одиницею. Місто мало чітко сплановану забудову. У центрі міста знаходилась
головна площа – агора, навколо якої розташовувались адміністративні споруди,
гімназії, крамниці. Поряд з містом знаходився цвинтар – некрополь.
За політичним устроєм грецькі поліси були, як правило, рабовласницькими
республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та
магістрати) і судову владу.
36
Греки принесли в Північне Причорномор’я свої технічні досягнення, висо-
ку майстерність, культурні надбання: архітектуру, освіту, філософію, поезію,
музику.
Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством,
рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різноманітні ремесла: ме-
талургія і ковальство, гутництво, ткацтво, гончарство. Чи не перше місце в
житті колоністів посідала торгівля з метрополією та іншими грецькими міста-
ми, з місцевими племенами.
Основним предметом грецького експорту з території України була пшени-
ця. Вивозили також рибу, сіль, шкіри, хутра, мед, віск, будівельний ліс і рабів.
V-III ст. до н.е. були часом найбільшої самостійності і найбільшого розкві-
ту античних міст, найвищого розвитку сільського господарства, ремесел, торгі-
влі, мистецтва та архітектури.
Справи колоній погіршуються починаючи з III ст. до н.е. Грецію і сусідні
країни охоплює загальна криза, викликана багатьма причинами: розкладом ра-
бовласництва, війнами, неврожайними роками.
Погіршуються стосунки зі скіфами, які намагалися підкорити собі грецькі
міста, і це їм часто вдається. Крім того, з`являються нові войовничі племена –
сармати, готи, які нападають і руйнують міста греків-колоністів.
У І ст. до н.е. - ІV н.е. грецькі міста-держави втрачають свою економічну
та політичну незалежність і входили до складу Римської імперії, яка під удара-
ми готів у III ст. і гунів у ІУ ст. припинила своє існування. Уціліли лише Панті-
капей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.
Таким чином, дослідження археологів та істориків свідчать про непере-
рвність етнокультурних процесів на землях України з 1У тисячоліття до н.е.
Східні слов’яни. Державно-племінні утворення ІV–VIII століть

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов`янства – автохтонного
(корінного) населення Європи індоєвропейського походження.
Ряд істориків ототожнюють слов`ян із венедами, перші письмові згадки
про яких зустрічаються у римських авторів I-II ст. н.е. Плінія Старшого, Таци-
та, Птолемея. Пізніше Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня
і відомі під трьома назвами: венедів, антів і склавинів.
На рубежі нової ери слов`яни сформувалися як самостійна етнічна спіль-
нота. На думку вчених, батьківщина слов`ян охоплювала територію від сере-
дньої течії Дніпра до Вісли. Звідси, в ІІ-УІІ ст. н.е. – в період Великого пересе-
лення народів – слов’яни широко розселилися в усіх напрямках.
Антське об`єднання. Уперше анти згадуються у писемних джерелах віза-
нтійських письменників середини VI ст. – Йордана і Прокопія Кесарійського.
Пишучи про антів VI ст., Йордан чітко локалізує їх між Дніпром і Дніст-
ром. Мабуть, уже пізніше, за даними Прокопія, анти розселилися в Приазов`ї, а
також – і в Подунав’ї.
Йордан і Прокопій свідчать про близьку спорідненість антів і склавинів.
Вони мали спільну мову, звичаї, богів.
37
За Йорданом, і анти, і склавини мають спільні корені, та походять від ве-
недів. Їх розвиток був пов’язаний з поширенням зарубинецької та черняхівської
культури, що охоплювала значні регіони європейської території.
Найбільш могутніми серед стародавніх слов’ян були антські племена, які
проживали між Дніпром і Дністром (досліджено понад 2 тис. поселень).
У сільському господарстві антів поширилося орне землеробство, практи-
кувалося двопілля. Анти вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, ко-
ноплю; вивозили зерно на зовнішні ринки. В антських поселеннях знайдено за-
лишки залізо- та бронзоплавильних майстерень та виявлено близько 100 на-
йменувань виробів із заліза. Розвиток економіки обумовив розклад общинного
господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організа-
ції.
Письмові джерела підтверджують, що анти утворили міжплемінне
об`єднання ранньодержавного типу (Антський союз), яке виникло у Середньо-
му Подніпров`ї в ІV ст. і значно зміцнилося в другій чверті VІ ст. Не відома за-
гальна кількість племен, що входили до складу цього об`єднання. Але з повід-
омлення готського історика Йордана випливає, що їх було не менше 70.
М.Грушевський вважав, що антське племінне об’єднання в основі своїй
становить генетичне коріння українського народу.
Антське об`єднання хроністи вважають „царством”, влада царя була спад-
ковою. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили
до складу об`єднання.
Маючи досить сильну військову організацію, анти вели успішні війни зі
своїми сусідами.
Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських
степах у II-IV ст. Відносини між обома народами були досить нестабільні. В
IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни. Вони не загрожували
існуванню антського об`єднання і тому анти підтримали їх в боротьбі з готами.
В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Невдовзі
на захід вирушили і гуни. В середині V ст. вони також були розбиті та розпо-
рошені серед місцевих народів.
Після падіння готського політичного панування у Східній Європі з антсь-
ким ранньодержавним об`єднанням щось сталося, в результаті чого воно розпа-
лося. Візантійські автори зазначають, що у VI-VII ст. анти „не управляються
однією особою”, мають багато царів. Єдиної держави у них уже не існувало.
Анти зникають з історичної арени на початку VII ст. Значною мірою цей
факт пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами.
Проте, як стверджував М. Брайчевський, „ зникнути або піти кудись цілий
народ, що налічував кілька мільйонів чоловік, не міг.” Антсько-полянська кон-
федерація повністю не зникла, а лише змінила свою форму. Окремі її частини
почали жити своїм власним життям. Панівною назвою для всіх давньо-
слов`янських племен стає назва „слов`яни”.
Державно-племенні утворення VII –VIII століть. Друга половина І тис.
– це час, коли загальнослов’янська спільнота розпадається на три гілки: східну,
західну та південну.
38
По-різному склалася доля праукраїнських племен східних слов’ян. У VП-
IX ст., згідно з літописом „Повість временних літ”, на території сучасної Украї-
ни проживали такі племенні об’єднання: поляни - заселяли сучасну Київщину і
Канівщину; древляни – Східну Волинь; сіверяни – Подніпров`я і Побужжя; хо-
рвати – Прикарпаття та Закарпаття; волиняни – Західну Волинь; тиверці – землі
над Дністром.
На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині державу
волинян. Проте проіснувала ця держава недовго. Приблизно в середині VII ст.
волиняни зазнали тяжкої порази від кочівників й опинилися під їхньою владою.
Успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Се-
редньому Подніпров`ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена по-
лян. На чолі полян стояв легендарний князь Кий, а також його брати Щек, Хо-
рив й сестра Либідь, які за легендою заснували в кінці V - на початку VІ ст. міс-
то Київ. Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмо-
вими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили в 30-50-х рр. ІХ ст. до 882 р.
Поляни проживали у вигідному геополітичному середовищі, на перехресті
важливих торгових шляхів. Через їхні землі здійснювалися зв`язки між Сходом
і Заходом. До полян за економічними, політичними й етнічними інтересами тя-
жіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни й древля-
ни у VII ст. почали об`єднуватися у федерацію племен. Вже в VII ст. праукраїн-
ську державу сучасники почали називати Руссю. Одночасно зі зміщенням по-
зицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самоде-
ржавну.
Наприкінці VIII – у першій половині IX ст. постало стабільне праукраїнсь-
ке державне об`єднання Руська земля.
Соціально-економічний розвиток. Система господарювання східних
слов`ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Значно удосконалюєть-
ся техніка землеробства: поширюються залізні наральники, серпи, мотики, руч-
ні жорна. Починають активно вирощувати пшеницю, жито, ячмінь, овес.
Поряд із землеробством розвивалось тваринництво. У IV-VII ст. у східно-
слов`янських племен значного поширення набувають ремесла – залізообробне,
ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування
та металообробка, що значною мірою визначало рівень розвитку суспільства.
Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які з часом ставали центра-
ми племінних об’єднань.
Виокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного
виробництва в VІІІ-ІХ ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а
й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні
зв’язки з Великою Моравією, Візантією, Болгарією, Хазарією.
Еволюція - процес розвитку.

Адаптація - пристосування.
39
Трипільська культура - стародавні землеробські племена, які проживали
на території України в ІV-Ш тисячолітті до н. е. і досягли високого рівня розви-
тку.
Кіммерійці, скіфи, сармати - стародавні кочові племена, які проживали
на території України.
“Неолітична революція” — перехід в епоху неоліта від збиральницького
до відтворюючого господарства – скотарства і землеробства.
Автохтони – аборигени, корінне населення; народи, які проживають на
тих землях, де сформувались .

1. Чому саме на українських землях з'явилися найдавніші в Східній Євро-
пі людські поселення?
2. В чому проявлялася адаптація людини до природних умов?
3. Який шлях подальшої еволюції обрав homo sapiens?
4. Чому відбулася "неолітична революція” і в чому вона полягала?
5. Що таке „трипільська культура ?
6. Розкажіть про особливості скіфсько-сарматського періоду.
7. В чому полягала антична колонізація Причорномор’я?
8. Як сформувалися слов’янські племена ?
Теми рефератів
1. Кам’яний вік на території України.

2. Трипільська культура
3. Залізний вік на території України. Кіммерійці, скіфи, сармати.
4. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.
5. Формування Києва та інших адміністративних та ремісничо-
торговельних центрів.
Додаткова література для поглибленого вивчення теми
1. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. – К., 1991.

2. Брайчевський М. Вступ до історичної науки. – К., 1995.
3. Залізняк А.К. Нариси стародавньої історії України. – К., 1996.
4. Залізняк Л.Л. Первісна історія України: Навч. посібн. – К., 1999.
5. Чмихов М. О. Давня культура: Навч. посібн. – К., 1994.
40
Тема 3. КИЇВСЬКА РУСЬ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА
1. Київська Русь
2. Галицько-Волинська держава
Київська Русь
Теорії походження Русі. Через багато причин питання походження Київ-

ської Русі до цього часу далеко від свого розв’язання. Але проблема залишаєть-
ся одною з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Вперше до цього пи-
тання звернувся літописець Нестор в літопису “Повість минулих літ”. У сере-
дині ХVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр
та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну
легенду про покликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо сканди-
навського походження Давньоруської держави. М.Ломоносов виступив з запе-
реченням цієї теорії. Так було започатковано дискусію між двома таборами на-
уковців – “норманістами” та “антинорманістами”.
“Норманісти” вважали, що як державність, так і саму назву “Русь” на київ-
ській землі принесли варяги – нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи
Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й по-
літичну діяльність. “Антинорманісти” рішуче заперечували проти абсолютиза-
ції “варязького фактора” в становленні державності русів і підкреслювали, що
слово “Русь” є слов’янського походження і жодним чином не стосується варя-
гів.
Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани
протягом ІХ – ХІ ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очоли-
ли князівську династію, однак вони не були засновниками держави. Насправді
держава на українських землях почала формуватися задовго до ІХ ст. як наслі-
док економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного
слов’янства. Цей процес був тривалим і перші ознаки виявляються ще в Антсь-
кому об’єднанні (ІІ – поч. VII ст.).
Початки державності. Виникнення держави у східних слов’ян було без-
посередньо пов’язане з утвердженням феодальних відносин. Цей процес був
складним і тривалим. Він охопив майже все І тис. н.е. і завершився в середині
ІХ ст. Формування державності у середовищі східнослов’янських племен від-
бувалося нерівномірно в різних районах їх розселення, що пояснювалося неод-
наковим рівнем їх економічного і політичного розвитку. Найсприятливіші умо-
ви для швидкого поступу мало населення, яке заселяло територію України.
Державотворчі традиції здавна існували у південній частині східно-
слов’янського етнічного масиву і були пов’язані з існуванням антського та
склавинського політичних об’єднань. На їх основі сформувалися об’єднання
племен, серед яких виділялося полянське в Середньому Подніпров’ї. На Волині
та Прикарпатті існувало сильне дулібське об’єднання, якому окремі вчені від-
водять обширну територію між Західним Бугом і Дніпром, включаючи землі
полян. Саме на території цих об’єднань виникають найдавніші укріплені гради
41
– Київ і Зимнівське городище, які стали адміністративно – політичними
центрами племен.
Розгром дулібського об’єднання аварами висунув на чільне місце полян.
Вони стали ядром формування Київської держави, перебравши ім’я одного з
племен “рос”, або “рус”. Важливим моментом консолідації цього об’єднання
стало заснування Києва. Щодо особи Кия, то деякі автори припускають, що він
походив із східнослов’янського племені хорватів, після розгрому якого аварами
побував у Візантії. За допомогою візантійського імператора підняв повстання
проти аварського кагана, досягши успіхів у цій боротьбі, заснував городок Киє-
вець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і відправився в Подніп-
ров’я, де заклав Київ. Спочатку Київська Русь була невеликим об’єднанням
племен, згодом до неї були приєднані деревляни, частина сіверян, а відтак і
дреговичі.
На середину ІХ ст. у різних частинах східнослов’янської території сформу-
валися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою
Куявії, Славії та Арсанії. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, Славія – це
об’єднання ільменських словен та окремих неслов’янських народів, майбутня
Новгородська земля. Її столицею була Ладога. Арсанія знаходилася в Приазов’ї
та Причорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство.
В часи Аскольда Київська держава вперше заявила про себе світу. Внаслі-
док вдалих походів на володіння Візантії вона уклала дуже вигідні договори.
Після особливо вдалого походу 860 р. Аскольд прийняв християнство і здійс-
нив перше хрещення Русі, яке однак, торкнулося тільки верхівки суспільства.
Київська держава впевнено почала виходити на міжнародну арену.
Рюрик. На півночі у Славії близько 860 р. внаслідок внутрішніх суперечок
на ладозький престол було запрошено норманського князя Рюрика. Для нього
та його оточення Київська Русь стала головним об’єктом політичних інтересів.
У 879 р. Рюрик помер і престол було передано його малолітньому сину Ігорю.
Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього – воєвода Олег.
У 882 р. Олег організував похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. По
суті, це був, династичний переворот, коли замість династії Києвичів з’являється
династія Рюриковичів, оскільки все ж таки формальним правителем вважався
Ігор Рюрикович. Київ став столицею об’єднаного князівства.
Князювання Олега в Києві (882-912) характеризувалось послідовним
включенням до складу Руської держави слов’янських і неслов’янських племен
Східної Європи. Олег приєднав до Русі сіверян, деревлян, уличів, тиверців, пів-
нічні племена кривичів, радимичів та новгородських словен. Таким чином по-
ступово замість федерації племен, з’являлась централізована держава із само-
державною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися дани-
ною, мали постачати військо під час воєнних походів. Важливу роль на почат-
ковому етапі формування Київської держави відігравали воєнні походи. Основ-
ним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія – багата
держава, яка до того ж була одним з торгових центрів, де Русь збувала свою
продукцію і з якою, відповідно, потребувала вигідних торгових угод. Зміцнив-
ши свою владу, князь Олег у 907 р. пішов на неприхильну Візантію, щоб змуси-
42
ти її до торгівлі з Руссю, і домігся вигідного, для своєї держави, договору.
Окрім значних дарів війську Візантія мала платити Русі щорічну данину, нада-
вати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій
рахунок протягом шести місяців, а послів – увесь час їхнього перебування у
Константинополі. За це Русь зобов’язувалася допомагати Візантії в боротьбі з
арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю було
поновлено. Це сприяло утвердженню Київської держави як рівноправного пар-
тнера імперії.
Князь Ігор. Після смерті Олега великим київським князем став Ігор (912-
945). Продовжуючи політику централізації держави він організував похід проти
деревлян, які намагалися відокремитися від Києва, вів тривалу війну з уличами.
Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету
держави й забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами, особливо Ві-
зантією. Намагання оволодіти Чорноморським узбережжям призвело до війни
941 р., яка закінчилася втратою основної частини флоту. В 944 р. був здійсне-
ний ще один більш вдалий похід. Мирний договір, хоч і вводив деякі обмежен-
ня купцям з Київської держави, все ж забезпечував її основні інтереси.
Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлюче-
ні непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого
князя вбили.
Княгиня Ольга. Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині
Ольги (945-964), яка правила від імені свого малолітнього сина Святослава.
Перш за все вона жорстоко помстилася за вбивство чоловіка. Водночас, щоб
запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила ряд важливих реформ,
які були спрямовані на впорядкування збирання данини, регламентацію пови-
нностей залежного населення, створення осередків центральної князівської
влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі під-
владні Києву землі племінних княжінь.
У міжнародній політиці Ольга намагалася боронити інтереси своєї держа-
ви дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. здійснила візит до Кон-
стантинополя де була прийнята візантійським імператором, який, згідно з літо-
писною розповіддю, був зачарований її красою і розумом. У переговорах йшло-
ся про відносини двох держав й актуальну для Русі справу християнізації. Вчені
вважають, що й сама Ольга була хрещена під час відвідин Константинополя.
Але існують докази і на підтримку іншої версії, про те що на цей час Ольга вже
прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігі-
єю. Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв’язки, одру-
живши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Основним ре-
зультатом правління Ольги було зростання міжнародного авторитету Київської
держави.
Князь Святослав. Після Ольги, досягнувши повноліття, в Києві став кня-
зювати Святослав (964-972). За своїм покликанням він був більше воїном, ніж
політиком і державним діячем. Він останній з київських князів, що так наполе-
гливо проводив експансивну політику за оволодіння Чорним морем і прилегли-
ми до нього землями. На першому етапі князювання Святослав спрямував свою
43
військову активність на Схід. Протягом 964 – 967 рр. він приєднав до складу
Київської Русі в’ятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і косо-
гів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське
князівство, переміг волзьких булгар. У 968 р. остаточно розгромив Хозарський
каганат. Ліквідація Хазарії відкрила шлях на Русь кочовим племенам, насампе-
ред, печенігам, які зуміли блокувати торговельні шляхи на схід, підпорядкува-
вши собі південноруські степи.
Не принесли бажаних наслідків походи Святослава на Балкани. Маючи на
меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах, він втрутився у боротьбу між
Болгарією і Візантією. Підбурюваний Візантією, Святослав на початку 968 р.
вирушив у Болгарію, розгромив її військо і розташувався у Переяславці на Ду-
наї. Проте візантійський двір вважав таке сусідство небезпечним для імперії.
Підкуплені греками печенізькі орди напали на Русь і Святославові з військом
довелося повернутися назад. Але київський князь не мав наміру відмовлятися
від завоювань у Болгарії. Він навіть хотів перенести столицю своєї держави у
Переяславець на Дунаї. Перед другим походом Святослав розділив землі між
своїми синами. У Києві сів старший син Ярополк, у Деревлянський землі –
Олег, у Новгороді – Володимир. В 969 р. Святослав вирушив у новий у новий
похід на Балкани. Відчуваючи серйозну загрозу, Візантія, яка до цього часу не
втручалася і провадила політику, спрямовану на знесилення обох сторін висту-
пила з великим військом проти Русі. Після першої поразки руських дружин
справа дійшла до вирішальної битви під Доростолом, де укріпилися основні си-
ли Святослава. Протягом трьох місяців русичі відбивали атаки. Обидві сторони
змушені були піти на переговори. За договором Русь відмовлялась від буд–яких
претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор зо-
бов’язувався відпустити військо Святослава додому, забезпечити його харчами
на дорогу і в майбутньому ставитись до нього і його дружини “як до друзів”.
Повертаючись додому 972 р., Святослав у районі дніпровських порогів зіткнув-
ся з печенігами, які діяли за вказівками Візантії, і загинув у бою.
Дбаючи про зміцнення міжнародних позицій своєї держави, Святослав ма-
ло займався її внутрішніми проблемами. Його військові походи свідчать про
недостатнє розуміння реальної обстановки і разом з тим відбивають зростання
ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань. В історію Київської
Русі він увійшов як видатний полководець, улюбленець свого війська, справж-
ній лицар у ставленні до суперників.
Піднесення та розквіт Київської Русі за часів князювання Володимира Ве-
ликого та Ярослава Мудрого. Після смерті Святослава його сини розпочали
міжусобну боротьбу за великокнязівський престол у Києві. Спочатку в сутичці
з Ярополком загинув Олег, а згодом було вбито і Ярополка, проти якого висту-
пив Володимир, підтримуваний новгородською дружиною та найманим війсь-
ком зі Скандинавії.
Князювання Володимира Великого (980 - 1015) вважається початком роз-
квіту Київської Русі і розпочалось воно в скрутні для Русі часи. Країна була
знесилена постійними війнами Святослава та міжкнязівськими чварами; завою-
вання у Причорномор’ї та на Балканах були втрачені; договір 971 р. позбавляв
44
Київ переваг у відносинах з Візантією; печенізька навала спустошувала півден-
ні землі. Як наслідок у суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому
новий правитель перш за все спрямовує свої зусилля на зміцнення внутрішньо-
го становища держави, посилення великокнязівської влади. В часи його прав-
ління завершився тривалий процес формування території Київської держави.
Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кор-
донів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу
укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Порушуючи традицію попе-
редників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної
Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поля-
ками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верхо-
венство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадрами і
чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпоряд-
кувати собі головні шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Констан-
тинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в
Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.
Поряд зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку
програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та вну-
трішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна
реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запрова-
дження нового адміністративного поділу держави на діли – землі довкола най-
більших міст. Туди призначали врядувати синів великого князя або його дові-
рених осіб – посадників, які в свою чергу створювали місцевий апарат управ-
ління. Так Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її ви-
ключно у руках своєї династії. Сепаратизм було подолано, Київська Русь стає
об’єднаною державою, в якій родоплемінний поділ суспільства поступається
місцем територіальному.
Значне місце як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні
особистої влади великого князя посідала військова реформа. Вона спрямовува-
лась на ліквідацію “племінних” збройних формувань і заміну їх загальнодержа-
вною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію вій-
ська, коли земельні володіння надавалися за умови несення служби. Це сприяло
залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської
влади.
Політичне об’єднання Київської держави потребувало відповідних зру-
шень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровади-
ти єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном – т. зв. “шестибожжя”
– і зробити його обов’язковим для всього суспільства. Однак досить швидко
збагнув, що язичництво перешкоджає зв’язкам з іншими країнами Європи, бі-
льшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була ре-
лігія, що захищала б її права, багатства і привілеї, владу над залежним населен-
ням. Тому в середині 980-х років, після ретельного ознайомлення з провідними
віровченнями великий князь і його соратники схилилися до думки про необхід-
ність прийняття християнства. За літописом, у 988 р. з наказу князя духовенст-
во хрестило киян на березі Почайни, притоки Дніпра, а згодом – і населення
45
інших міст та сіл. Процес християнізації в Київській державі відбувався повіль-
но, зі значним опором народу. Вчені вважають, що за князювання Володимира
більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову віру.
Хрещення Київської держави було подією великої ваги. Воно зміцнило
державну єдність, освятило владу великого князя і його “божественний” авто-
ритет, сприяло розвиткові культури. Цим актом Київська держава остаточно
визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівна до кола християнських на-
родів. Значно розширилися її політичні, економічні та культурні зв’язки з бага-
тьма європейськими країнами.
Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла най-
більшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі і зміц-
ненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За
Володимира розпочалося карбування перших у Русі золотих і срібних монет –
златників і срібників. На них з одного боку було зображено образ Христа, з
другого – великого князя, який сидить на троні в царських шатах із хрестом у
руці. На деяких монетах вперше, як герб князя, було викарбовано знак тризуба.
Вже останні роки правління Володимира були тривожними. Після його
смерті у 1015 р. між його синами почалася жорстока боротьба за владу. Стар-
ший син Володимира Святополк, претендуючи на престол, підступно вбив
трьох своїх братів – Бориса, Гліба та Святослава, за що літописець назвав його
“Окаянним”. З трьох братів, які ще залишалися, найнебезпечнішим суперником
Святополка був новгородський князь Ярослав. Боротьба, що точилася між ними
завершилася цілковитою перемогою Ярослава 1019 р. на р. Альта біля Переяс-
лава. Впертою була також боротьба Ярослава з Мстиславом, яка однак закінчи-
лася мирною угодою, за якою великокняжий престол залишився за Ярославом.
Останній з братів – Судислав був ізольований від міжусобної боротьби і провів
24 роки у київській в’язниці. Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав остаточно
об’єднав Русь.
Часи Ярославового князювання (1019 - 1054) – період найвищого розвитку
Київської держави. Він розвинув і удосконалив багато з того, що започаткував
Володимир. Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того вели-
чезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період
внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив
печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від
Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його во-
єнні досягнення затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі,
був останньою війною русичів проти Візантії. Київ підтримував з Константи-
нополем загалом дружні взаємини. Все ж у зовнішній політиці Ярослав надавав
перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними країнами,
підкріплюючи їх династичними шлюбами.
Важливі заходи здійснив Ярослав у справі внутрішньої організації своєї
держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота
– головний парадний в’їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд, так
що столиця Русі стала, за словами єпископа Адама Бременського “суперником
Константинополя”. Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир.
46
Дбав князь про розвиток освіти – засновував школи. Князівською підтримкою
користувалося християнство, яке мало величезне ідеологічне значення в житті
країни. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в держав-
ному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби.
Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування
першого писаного зводу законів – “Руської правди”, який базувався на “Уставі
земляному” – зведенні норм усного звичаєвого права, запровадженого ще кня-
зем Володимиром. Новий документ узагальнив правові норми для громадян
усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей.
Старі звичаєві норми поступово усувалися, наприклад, кровну помсту згодом
замінили грошовими карами.
В останні роки правління Ярослав Мудрий спробував вирішити проблему
престолонаслідування, щоб запобігти князівським міжусобицям після його сме-
рті. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли розподіл земель і
політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства у великокня-
зівському роді. Усі князі повинні були поважати старшого брата – великого
князя київського і разом з ним правити всією Київською державою. У разі сме-
рті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат, і всі князі пе-
ресувалися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином кожному
з князів гарантувалося формальне право на київський престол. Але дуже скоро
виявилося що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий.
Київська держава в другій половині XI - на початку XII ст. Після смер-
ті Ярослава Мудрого у 1054 р. розпочинається феодальне дроблення Русі, що
було цілком закономірним явищем у розвитку тогочасної держави і в основі
своїй мало економічні чинники. Спершу верховним землевласником залишався
великий князь київський. Він роздавав землі своїм сподвижникам – васалам.
Непокірний васал міг негайно втратити свій наділ і тому не був зацікавлений у
дбайливому господарюванні. Поступове затвердження приватної власності на
землю сприяло зростанню продуктивності праці, робило власника цілковитим
господарем і його залежність від великого князя була незначною. Почалися чи-
сленні усобиці за владу і землю.
Ярослав Мудрий перед смертю заповідав кожному з п’яти синів окремий
уділ. Найстарший Ізяслав отримав Київ, Святослав – Чернігів, Всеволод – Пе-
реяслав. Молодші Ярославичі Ігор і В’ячеслав одержали відповідно Волинь і
Смоленщину. Внукові Ростиславу було виділено Галицьку землю. Після смерті
Ярослава троє його найвпливовіших синів – Ізяслав, Святослав та Всеволод –
утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі старшим київським князем. Впро-
довж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність
держави. Вони внесли зміни і доповнення до кодексу законів, створивши таким
чином новий кодекс законів “Правда Ярославичів”. Однак союз трьох братів не
був міцний. Суперечливості особливо загострилися після поразки руських
військ 1068 р. на р. Альта під час першого великого нападу половців на Русь і
повстання в Києві, що вибухнуло після цього. Кожен з Ярославичів виступав
претендентом на київський престол. Численні міжусобні війни спустошували і
послаблювали державу, чим і скористувалися зовнішні вороги – половці, лито-
47
вці, поляки, угорці. Спроби зупинити ці негативні процеси на зібраннях князів
у Любечі (1097) та під Києвом (1100, 1101, 1111) не дали помітних результатів.
Певна стабілізація настала після чергового повстання міського люду в Ки-
єві проти бояр і лихварів. Щоб заспокоїти повсталих, великокняжий престол
віддали Володимиру Мономаху (1113 - 1125), який відзначився у боротьбі з по-
ловцями. Силою свого величезного авторитету новому правителю вдалося
об’єднати більшість розпорошених руських земель. Вчені вважають, що з тих
пір уже ніколи на Русі не пануватимуть такі єдність і згода, як за Мономаха.
Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану
на побудову правової держави та нормалізацію соціальних відносин. Його
“Устав” суттєво доповнював “Руську правду”, значно обмежуючи сваволю міс-
цевої адміністрації та лихварів. Він установлював єдиний процент на взяті у по-
зику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення.
Мономаху належить знамените “Повчання”, де він заповідав дітям не забувати
убогих і не давати “сильним” погубити людину.
Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення по-
ловецької загрози сприяли суспільно-економічному розвитку Київської Русі.
Знову зросло політичне значення Києва як центру держави, зміцніли її міжна-
родні позиції.
Після смерті Володимира Мономаха київський престол перейшов до його
найстаршого сина Мстислава (1125 - 1132), який продовжив політику батька,
підтримуючи єдність Русі і захищаючи її кордони від половецьких орд. Але він
був останнім київським правителем якому це було під силу. Його смерть у
1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відігравав роль основного
центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості.
Діяльність Мономаха та його сина Мстислава були останніми спробами
зберегти єдність Київської держави. Після них Київська Русь розпалася на
окремі князівства і землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства
Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке.
У середині 30-х рр. ХІІ ст. відокремився Новгород. В ті ж часи остаточно
відійшла Полоцька земля. На крайньому північному сході держави в середині
ХІІ ст. формуються Суздальська і Ростовська землі, які входили до цього часу
до складу Чернігівського і Переяславського князівств. Усі ці процеси мали сво-
їм наслідком зміни не тільки політичні, а й етнічні. На теренах Полоцької землі
та Псковщини і Смоленщини формується білоруська етнічна спільність. Осно-
вне населення північно-східної Русі (Суздальська та Ростовська землі) станови-
ли племена угро-фінського походження. Внаслідок слов’янської колонізації, ді-
яльності Юрія Довгорукого та його сина Андрія Боголюбського з другої поло-
вини ХІІ ст. тут виділилося окреме економічно сильне князівство. Яке стало те-
риторіальною основою формування російського народу.
Землі південної та південно-західної Русі на чолі з Києвом і такими міста-
ми, як Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, що ще за часів ант-
ського царства, полянського та дулібського племінних об’єднань відігравали
провідну роль в історії східних слов’ян, стали генетичною базою формування
48
Галицько-Волинська держава
Наприкінці ХІІ – першій половині ХІІІ ст. давньоруська держава занепа-

дає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий час панувала думка, що на її
руїнах виникло – як наступник Київської Русі – Володимиро-Суздальське кня-
зівство, а потім і Московське царство. Проте видатний український історик
М. Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державно-
сті Київської Русі було Галицько-Волинське князівство.
Галичина. Галицька земля була першою на українських теренах, яка стала
на шлях самостійного розвитку, відокремившись наприкінці ХІ ст. від Києва. Її
економічне та політичне піднесення зумовлювалося надзвичайно вигідним роз-
ташуванням, важкодоступним для кочових нападників зі степу; наявністю стра-
тегічно важливих торговельних шляхів на Захід, що сприяли збагаченню та
проведенню активної зовнішньої політики; великими покладами солі, значення
яких істотно зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря;
віддаленістю від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.
Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростисла-
вові Володимировичу. Після смерті Ростислава залишилися сини – Рюрик, Ва-
силько і Володар. Вони були законними спадкоємцями Галичини. Головну ува-
гу брати спрямовували на захист своїх володінь від агресивних сусідів – Поль-
щі, Угорщини, київських та волинських князів.
Після смерті братів Ростиславичів, син Володаря князь Володимирко (1124
- 1152) поступово об’єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Тере-
бовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича, який
лежав на перехресті торговельних шляхів. Від імені нової столиці весь край
став називатися Галицьким князівством, Галичиною. Талановитий дипломат
зумів дати відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, по-
клав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від
Києва, уклав союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За його правління
розширилися межі князівства.
Смерть Володимирка не перервала державотворчого процесу в Галичині.
За правління його сина – Ярослава Осмомисла (1152 - 1187) Галицьке князівст-
во стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбе-
режжя Чорного моря, у період свого найвищого піднесення володіло Бессарабі-
єю, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Князівська сто-
лиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культурний центр України
на Заході. В місті звели десятки палаців та храмів. Дністром, Прутом, Дунаєм
купці з Галича й інших міст вивозили свої товари на ринки причорноморських
держав, у тому числі й у Константинополь. Добрі стосунки було також устано-
влено з Угорщиною, Польщею та Німеччиною.
Створивши в Карпатах систему оборонних ліній, Ярослав Осмомисл надо-
вго зупинив угорську агресію. Сформувавши дисципліноване, добре озброєне і
вишколене військо, не дозволив полякам розоряти край. Успішно воював проти
половецьких орд. Утверджуючи авторитет князівської влади в Галичині, Яро-
слав Осмомисл зіткнувся з активною протидією місцевого боярства, яке дедалі
49
зміцнювалося в економічному і політичному відношенні. В цей час можна го-
ворити про значний вплив боярства на внутрішню політику. Незабаром після
смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запро-
шення галицьких бояр зайняв Галич. Але довго його не втримав. Лише 1199 р.
після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Рости-
славичів, Романові Мстиславичу вдалося поновити князювання.
Волинь. Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного
центру – міста Волинь на Західному Бузі. Вже на початку ХІ ст. він зійшов з іс-
торичної арени і поступився місцем новій столиці – Володимиру, заснованому
ще князем Володимиром Великим. Волинь завдяки своєму географічному роз-
ташуванню була захищена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами,
мала розвинене сільське господарство, різні промисли. Розташована на пере-
хресті шляхів, вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Євро-
пою. Володимир перетворився в одне з найбагатших міст України.
До середини ХІІ ст. Волинська земля не мала власної князівської династії:
вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на володимирському пре-
столі перебували київські ставленики. Тільки за князювання Ізяслава Мстис-
лавича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за йо-
го родом. У період політичної роздробленості Київської Русі, Волинське кня-
зівство в окремі періоди своєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію
дрібніших удільних князівств.
Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду вдалося Романо-
ві Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька, став волинським князем, а
згодом – і володарем Галицько-Волинської держави.
Утворення Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславович.
Об’єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні
економічні та культурні взаємовідносини, які здавна підтримувалися між ними,
незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонука-
ла також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку
Польщі та Угорщини, а згодом монголо-татар. У 1199 р. Роман Мстиславович
повернувся в Галичину та об’єднав її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ
(1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю
владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і
Дунаю до Дніпра. Так на політичній карті Східної Європи з’явилася нова вели-
чезна держава на чолі з енергійним і талановитим князем.
Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі
було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний
організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської
Русі. Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу.
На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивало-
ся господарське життя. Важливе значення мало і те, що держава князя Романа
розташовувалася на шляху Буг – Дністер, і мала у своїх руках частину балтій-
сько-чорноморської торгівлі. Істотне значення мало і те, що на відміну від бага-
тоетнічної Київської держави, Галицько–Волинська охоплювала лише україн-
ські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.
50
У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади,
тобто ослабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Як і в
інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали
міщани та дрібні бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи
в зовнішній політиці. Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд
успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ у
польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величе-
зних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими зем-
лями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне об’єднання, яке він
створив, протрималося всього лише шість років. Сучасники Романа на визнання
його видатних досягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».
Відразу ж після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями,
посилилося чужоземне втручання. Його синам Данилу було всього чотири, а
Василькові – два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом з матір’ю княгинею
Анною. Натомість вони запросили на князювання до Галича Володимира, Ро-
мана і Святослава Ігоревичів (1206 - 1212). Запрошуючи Ігоревичів, галицькі
бояри сподівалися, що ті будуть слухняними виконавцями їхньої волі. Але бра-
ти не збиралися коритися боярській сваволі. Така поведінка дуже розлютила
бояр. Потім бояри вчинили нечуване – 1213 р. вони обрали зі свого середовища
князем Владислава Кормильчича (1213 - 1214). Це був єдиний випадок титулу-
вання князем людини з-поза династії Рюриковичів. Скориставшись обуренням
такими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данила
та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою.
Князь Данило. За таких обставин молоді Данило та Василько почали
“збирати докупи” землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед, Дани-
ло утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася прихи-
льністю як у знаті, так і у простого люду. У 1238 р. він зміг повернути собі Га-
лич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого
тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р. він ос-
таточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князе-
ві Данилу, щоб повернути володіння свого батька. Залишивши за собою Гали-
чину Данило віддав Волинь молодшому братові Василькові. Хоча незважаючи
на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як єдиний організм
під зверхністю старшого князя Данила Романовича, прозваного Галицьким
(1238 - 1264). У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги
боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укрі-
пив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів,
названий на честь сина. Для заселення нових міських осередків Данило запро-
сив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціона-
льний характер галицьких міст, що аж до ХХ ст. залишався їхньою типовою
рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами, що із
занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів від сваволі бояр по се-
лах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян.
Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були
монголо-татари. На початку 1241 р. орди Батия, вже завоювавши майже всю
51
Русь, пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних
руйнувань, як в інших руських князівствах. У той час Данила Галицького не
було у князівстві. Повернувшись на рідні землі після відходу монголо-
татарських полчищ, Данило Романович застав руїну. Водночас він знову зітк-
нувся зі сваволею галицьких бояр. Вони запросили на престол представника че-
рнігівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського коро-
ля і претендував на Галич. У 1245 р. Данило в битві під Ярославом на Сяні роз-
громив Ростислава разом із військом його союзників – угорців і поляків – та
дружинами бунтівливого галицького боярства. Ярославська битва на ціле сто-
ліття зупинила експансію Угорщини та Польщі на українські землі.
Зміцнення Галицько-Волинської держави занепокоїло монголо-
татарського хана. І в 1245 р. Данило був змушений відправитися до монголо-
татарської столиці Сараю і там визнати васальну залежність від Золотої Орди
(1246), на відміну від інших земель колишньої Київської держави. Якихось чіт-
ко визначених форм підпорядкування Орді Галицько–Волинське князівство в
той час не мало. Данило періодично мав надавати татарам допоміжні військові
підрозділи під час нападів на Польщу й Литву; інколи сплачувати річну данину
– так звану татарщину, віддавати певні ознаки шани ханові, який був суддею у
міжкнязівських суперечках. Натомість українська держава фактично зберігала
незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим, Золота Орда ува-
жно стежила, щоб ця незалежність не набрала небажаних для неї масштабів.
Формальне визнання залежності від хана давало можливість виграти час для
збирання сил та підготовки боротьби проти золотоординців. В той час столицю
було перенесено зі зруйнованого Галича до Холма, де звели фортифікаційні
споруди. Саме в ці часи споруджуються перші муровані фортеці та потужні за-
мки у Бересті, Кам’янці-Подільському, Хотині тощо. З ініціативи Данила було
зміцнено Карпатську оборонну систему.
Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Данило
Галицький значну увагу приділяв ідеї створення міжнародної антиординської
коаліції. З цією метою він налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Уго-
рщиною, Володимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними
шлюбами. Але Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної боротьби
проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції далеко від дому. Ще
однією спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золото-
ординського іга були зносини з папою Римським Інокентієм IV, який мав знач-
ний вплив на європейські країни. Данило звернувся до папи з проханням допо-
могти зібрати слов’ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило
погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Щоб
заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в
Дорогочині на Бузі представник папи коронував Данила як короля. Коронуван-
ня Данила Романовича і надання Галицько-Волинському князівству статусу ко-
ролівства істотно піднесло авторитет української держави серед європейських
народів. Однак сподівання, що католицька Європа допоможе, не справдилося.
Та все ж у 1254 р. Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у
монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Незважаючи на перші
52
успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум. В 1259 р. велике монголо-
татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Во-
линь. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати
стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безборонними й залежними від милості
монголо-татар, або стати перед загрозою негайного знищення. Так в 1259 р.
Данило був змушений зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володими-
ра, Кременця, Луцька, Львова. Лише Холм не скорився і зберіг свої фортифіка-
ції.
В останні роки свого життя король Данило Галицький знову повернувся до
ідеї створення антиординської коаліції. Але вона, як і раніше, не увінчалася ус-
піхом. У 1264 р. Данило Галицький помер і був похований у своєму улюблено-
му місті Холмі. Заслуга цього визначного правителя і дипломата полягала на-
самперед у тому, що він зумів в умовах складного зовнішнього оточення, мон-
голо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князівство, а згодом
королівство, у міцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися
на Заході й на Сході.
Галицько-Волинська держава в другій половині ХІІІ – першій поло-
вині XIV ст. Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не
відбулося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом і Василь-
ком стереотип правління – з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасив-
нішим на Волині – до певної міри наслідувався їхніми синами, відповідно Ле-
вом (1264 - 1301) та Володимиром (1270 - 1289). Честолюбивий Лев був постій-
но втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній з динас-
тії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь. Активно діяв Лев у Польщі, що по-
ринула в міжусобні війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. За-
вдяки агресивній територіальній політиці Галицько-Волинська держава стала
найбільшою за всю її історію. Водночас Лев був змушений визнати залежність
від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах
монголо-татар. Незважаючи на таку політику Лева наприкінці ХІІІ – на почат-
ку XIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки
їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.
Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького
кузена. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосе-
редився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков. За Га-
лицько-Волинським літописом, він був “великим книжником і філософом” і
проводив найбільше часу за читанням і переписуванням книжок та рукописів.
Після смерті Лева на Галичині й Волині князював його син Юрій (1301 -
1308), виступає вже як одноосібний правитель з королівським титулом, імену-
ючи себе “королем Русі та князем Володимирії”. Столицею князівства став Во-
лодимир-Волинський. Джерела змальовують правління Юрія Львовича як добу
розквіту, спокою та економічного добробуту країни.
Після смерті Юрія галицько-волинська спадщина перейшла до його синів
Андрія і Лева (1308 (1315) - 1323). Вони правили спільної, підтверджуючи
спадкоємність традицій Київської держави, титулувалися “князями всієї Русі”.
Українські володарі сприяли зовнішній торгівлі, насамперед, між галицько-
53
волинськими і польськими купцями, добивалися забезпечення торгових відно-
син з Балтикою. Занепокоєні зростанням могутності Литви, вони вступили в
союз із лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі провади-
ли незалежну, навіть ворожу політику. Деякі вчені вважають, що вони загинули
в боротьбі з монголо-татарами. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою
смертю 1323 р. династія, яку започаткував князь Роман Мстиславович припи-
нилася.
З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава посту-
пово занепадає. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке
протидіяло установленню міцної князівської влади. Зростає втручання у внут-
рішні справи іноземних країн, насамперед, Польщі, Угорщини та Литви. Які,
подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами.
Внаслідок цього галицько-волинський престол певний час залишався вакант-
ним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правите-
лями згаданих країн, володарем Галицько-Волинської держави було обрано
польського кузена Романовичів – Болеслава Мазовецького. Змінивши ім’я на
Юрій і прийнявши православ’я, новий правитель узявся за продовження полі-
тики попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі,
раніше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литов-
ців. У внутрішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й
намагався розширити свою владу. Такий курс, ймовірно, призвів до сутички з
боярами, які й отруїли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і
потурання чужоземцям. Так власна знать позбавила Галичину й Волинь остан-
нього князя. З того часу західні українці потрапили під владу чужоземних пра-
вителів.
Гривня – вагова, лічильна й монетна одиниця в Київській Русі. Вагова
гривня використовувалася у VIII – IX ст. У ХІ – ХІІІ ст. дорівнювала 51,9 г. зо-
лота або срібла. Монетна гривня відома із середини ХІ ст. і являла собою зли-
вок срібла стандартної форми та ваги. Першими були київські гривні, потім
новгородські, чернігівські.
Київський літопис - одна з найдавніших історичних і літературних
пам’яток княжої доби. Складова частина Іпатіївського літопису, продовження
„Повісті минулих літ”. Охоплює події з 1111 – 1117 рр. до 1200 р. До Київсько-
го літопису увійшли монастирські, особисті й родові князівські літописи, воїн-
ські повісті, оповідання про народні повстання. Переклад цього літопису
увійшов до „Літопису руського”.
Князь – у східних слов’ян воєначальник племені або союзу племен у пері-
од раннього феодалізму, глава держави-князівства. Князівська влада спочатку
була виборною, згодом стала спадковою. Князі, які очолювали феодальні дер-
жави Київську Русь та Литву, називалися великими князями. До XVIII ст. кня-
зівський титул був виключно спадковим, пізніше дарувався дворянам за особ-
ливі заслуги.
54
Християнство – одна з основних світових релігій (поряд з буддизмом та
ісламом). Виникло в І ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Має три
напрямки: католицизм, православ’я, протестантизм, а також багато сект. Спіль-
ною ознакою, яка об’єднує ці напрями, є віра в Ісуса Христа – боголюдину, ря-
тівника світу. Головне джерело віровчення – Біблія.

1. Проаналізуйте причини виникнення державності у східних слов’ян.
2. Чому саме Київ став центром держави Київська Русь?
3. Змалюйте історичний портрет князя Святослава. Виділіть притаманні
йому людські риси та якості полководця і державного діяча.
4. Чи можна стверджувати, що Русь, прийнявши в Х ст. християнство,
увійшла в лоно європейської цивілізації, стала „своєю” серед європейських
держав,
5. Розкрийте основні тенденції політичного розвитку Київської Русі в дру-
гій половині ХІ – першій половині ХІІ ст. Яка з них стала домінуючою і чому?
6. Порівняйте язичництво і християнство.
7. Змалюйте історичний портрет князя Данила Галицького.
8. Розкрийте причини загибелі незалежної Галицько-Волинської держави
та наслідки цієї події для українців як нації.
1. Історичні постаті історії Київської Русі.
2. Утвердження християнства в Київській Русі.
3. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державно-
сті.
4. Виникнення назви Русь і Україна.
Література для поглибленого вивчення теми

1. Бойко О.Д. Історія України: Навч. посібн. – 2-ге вид., доп. – К., 2002.
2. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1968.
3. Брайчевський М.Ю. Утворення християнства на Русі. – К., 1989.
4. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
5. Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. – Львів, 1996.
6. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1994.
55
Тема 4. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ
(XIV ст. – перша половина ХVП ст. )
1. Українські землі у складі Литви та Польщі (ХІV-ХVІ ст.)

2. Національний та релігійний рух в Україні у XVI – першій поло-
вині XVII ст.
3. Українське козацтво
Українські землі у складі Литви й Польщі (XIV – XVI ст.)
Експансія литовців в Україну. Саме в період політико-економічного та

культурного занепаду України почали підноситися її сусіди – Литва, Польща та
Московія. Цілком природно їх приваблювало безвладдя на півдні, тим більше,
що протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті
останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж
опинилися без свого провідника. Майже 80 років титул володаря українських
земель належав монголо-татарам.
Ослабленням скористалося Литовське князівство. У боротьбі з німецькими
хрестоносцями, розрізнені язичницькі литовські племена об’єднались у сильну
державу під керівництвом князя Міндовга. У 30-х роках XIV ст. вони почали
завойовувати українські землі. До 1350-х років великий князь Альгердас (Оль-
герд) (1345 - 1377) поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лі-
вому березі Дніпра. А у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці
вирушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. Підпорядкува-
вши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київсь-
кої Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Щодо про-
цесу захоплення литовцями українських земель, то значна більшість українсь-
ких істориків трактує литовців як визволителів колишніх українських князівств
з-під Золотої Орди, що набагато, порівняно з Московським князівством, скоро-
тило монголо-татарське іго на наших землях.
Утвердження литовського правління відбувалося практично без опору з
боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі виявляли
повагу до тутешніх звичаїв, проголошуючи: “Ми старини не рушаємо, а новини
не вводимо”. Литовці потрапили під вплив державних і громадських форм, ре-
лігії, побуту, писемності. Руська мова стала державною у Литовському князівс-
тві. В основі Литовських статутів (1529, 1566, 1588 рр.) – кодексів середньовіч-
ного права, лежали звичаєві і писані норми українського права. Православна
церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції: багато князів із ди-
настії Гедимінасів прийняли християнство. Українські землі перебували на
правах рівноправних, а не підкорених земель. Українська знать, зберігаючи свої
володіння, отримувала право обіймати найвищі адміністративні посади і тому
відчувала себе співгосподарем у Литовській державі. Офіційний титул литовсь-
кого князя розпочинався словами: “Великий князь Литовський і Руський”. Тому
й державу ряд істориків за традицією визначають як Литовсько-Руську.
56
Литовські правителі розглядали свої завоювання, як місію “збирання зе-
мель Русі”. Саме тому М.Грушевський доводив, що Велике князівство Литов-
ське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші укра-
їнські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською
державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.
Експансія Польщі в Україну. Більш тривалий і всеохоплюючий вплив на
долю українців справила експансія Польщі. Початок їй поклав Казимир Вели-
кий (1320 - 1370).
Для поляків захоплення українських земель не відбувалося так легко, як
для литовців. Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями боро-
лися з литовцями за Галичину й Волинь.
У 1366 р. війна закінчилася польською окупацією всієї Галичини й невели-
кої частини Волині. Решта Волині лишалася за литовцями. У 1370 р. Казимир
помирає, лишивши тільки чотири доньки. Відповідно до договору 1339 р. між
Казимиром та Людовіком Угорським, угорці займають Галичину. Однак те, що
було втрачено внаслідок династичних угод, поляки повернули шляхом тим са-
мих династичних угод. У 1385 р. королевою Польщі стала дочка Людовіка
Угорського Ядвіга, яка через два роки рішуче й остаточно приєднала Галичину
до володінь Польської корони.
Кревська унія. Після Альгердаса до влади прийшов його молодший син
Ягайло (1377-1392). З самого початку він зіткнувся з: внутрішньою нестабільні-
стю в державі; виснаженням держави; посиленням агресивних сусідів – Тевтон-
ського ордену та Московського князівства. Ягайло був змушений шукати зов-
нішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла
про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, й уклав із нею у замку
Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала об’єднання Польщі і
Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовсь-
кого князя Ягайла і разом із виконанням інших умов зобов’язання навернути
литовців у католицизм. Унія відразу ж викликала сильну протидію. Як наслі-
док, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася
державна окремішність Литви та Польщі, які незважаючи на спільного волода-
ря, залишалися двома самостійними політичними організмами.
З самого початку опозиція полякам згуртувалася навколо двоюрідного
брата Ягайла князя Вітовта (1392 - 1430), котрий у 1392 р. змусив короля визна-
ти його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той же час,
намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність усередині країни, Вітовт
рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію
українських земель.
Городельська унія. Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блис-
кучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 р. Нас-
лідком цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично запере-
чуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівст-
ва Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася полі-
тична зверхність польського короля. Важливим положенням унії було зрівнян-
ня у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віроспові-
57
дання. На православну шляхту це положення не поширювалося. Така нерівно-
правність вела до розколу між православними і католиками на українських зем-
лях. Невдоволення цим становищем у православному середовищі проявилося у
1430 р. після смерті Вітовта.
У тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що
не схвалювали тісних зв’язків із Польщею, українці обрали великим князем мо-
лодшого брата короля Ягайла – Свидригайла. У відповідь поляки окупували
Поділля та Волинь і організували серед литовців пропольську партію, яка ого-
лосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість Си-
гізмунда Стародубського, молодшого брата Вітовта. Після кількох сутичок бу-
ли розпочаті переговори. Сигізмунд, надавши православній знаті однакові з ка-
толиками права, привернув на свій бік багатьох українських прихильників Сви-
дригайла. Внаслідок цього конфлікту під Польщу потрапила ще одна українсь-
ка земля – Поділля.
Люблінська унія. У середині XV ст. стосунки між литовською та україн-
ською знаттю погіршилися, особливо після того як Казимир Ягеллонович про-
вів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади. У 1452 р. окупована ли-
товськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичай-
ну провінцію. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територія-
ми.
На противагу литовським, великі князі московські, навпаки плекали при-
хильність українських підданих. А вони були тепер силою, з якою належало ра-
хуватися. Протягом поколінь князі московські поступово посіли провідне місце
серед усіх російських князівств. В 1480 р. Москва скинула вікове монголо-
татарське іго. Поширення експансії, Москва виправдовувала так званою докт-
риною “третього Риму”. Там проголошувалося, що після падіння Риму й Конс-
тантинополя Москві було призначено стати третьою священною імперією.
Водночас князь московський Іван ІІІ прибрав собі титул “государя всієї Русі” і
проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Мос-
кві. Литва була дуже занепокоєна діями Москви.
У середині XVI ст. Велике князівство Литовське опинилося в дуже скрут-
ному становищі. Виснажені воєнними втратами литовці вимушені були зверну-
лися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною
умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви. 1 липня 1569 р. було
затверджено, окремо польським і литовським сеймами, Люблінську унію. Вна-
слідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного
короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Велике князівство
певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скар-
бницю та систему судочинства. Тепер до Польської корони відходили всі укра-
їнські землі, що раніше належали литовцям.
Щодо позиції української еліти на Люблінському сеймі, то її вимоги були
мінімальними: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному ді-
ловодстві, свобода віросповідання.
Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було
об'єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі.
58
Україна у складі Речі Посполитої. Прийняття Люблінської унії мало для
українців фатальні наслідки. Після 1569 р. ситуація докорінно змінилася: роз-
почався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права україн-
ського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу. Різко посили-
вся національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із
переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів
саме існування українців як окремої етнічної спільноти.
Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі,
що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: кожне воєводст-
во мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм.
У XV-XVII ст. українських міщан витіснили до окремих кварталів, забо-
роняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих
цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснюва-
ти християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах.
Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило
для них благодатні й стимулюючі впливи Заходу, але одночасно заклало підва-
лини протиріч, що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками.
Вся економічна діяльність України зосередилася на сільському господарстві, і
стала вкрай неврівноваженою. Водночас міста й промисловість перебували у
стані застою.
Національний та релігійний рух

в Україні у XVI – першій половині XVII ст.
Полонізація української знаті. Особливу увагу поляки приділяли україн-

ській знаті, намагаючись отримати її підтримку. Найшвидше спольщення сус-
пільної верхівки розпочалося на західноукраїнських землях, які ще в XIV ст.
увійшли до складу Польщі. У результаті на національних позиціях залишилися
переважно дрібні роди, без засобів і значення.
Нового імпульсу полонізації надала Люблінська унія, яка втягнула в цей
процес панівну верству більшості українських земель. Економічні і політичні
інтереси спонукали українське панство інтенсивно інтегруватися в польське
суспільство.
До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігра-
вала значну роль. Усе змінилося у XV ст., коли під впливом Польщі великий
князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. У той час, коли поль-
ські римо-католики підготували добре вишколених, високоосвічених богосло-
вів, українське православ'я ледве животіло. Це й стало основною причиною то-
го, що православ'я, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед
із нижчими верствами.
Посилення польсько-католицької експансії в Україні викликали занепоко-
єння та опір патріотичної шляхти, серед заможних кіл міщанства, православно-
го духовенства, селянства, козацтва. Найбільше відзначився князь Василь-
Костянтин Острозький, якого називали «некоронованим королем України»,
один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576
59
р. він заснував у своєму маєтку на Волині Острозьку академію – першу україн-
ську школу вищого рівня, навколо якої згуртувалися найкращі культурно-
освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з'явилося перше
повне видання Біблії слов'янською мовою – так звана Острозька Біблія. Князь
Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, протегував різномані-
тним українським православним інституціям.
Братства. Проте найбільш яскравими проявами і водночас організаційни-
ми осередками загальнонародного руху проти польсько-католицької експансії
стали братства – релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали
при церковних парафіях в Україні в XV- XVII ст. В XVI ст., із посиленням на-
ціонального гніту на українських землях, братства набули значного громадсько-
політичного і національно-культурного значення. Вони активно виступали на
захист прав українського населення – зверталися зі скаргами на дії польської
адміністрації до судів, посилали посольства до короля тощо.
З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність,
організовували навчальні заклади, підтримували книгодрукування, збирали бі-
бліотеки.
Берестейська унія. Кризовий стан православної церкви в Україні, що про-
являвся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними брат-
ствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її
керівників до переконання, що унія з високоавторитетною і добре організова-
ною католицькою церквою забезпечить серед православних порядок та дисцип-
ліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в тому числі
й місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторитету серед духовенства та
мирян.
Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висло-
вив у 1590 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан. Таємно узго-
дивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні пи-
тання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право свя-
щеників брати шлюб тощо, православна церква погодилися на об'єднання своєї
церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII проголосив офі-
ційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.
Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада
вибухнула від обурення.
Для остаточного вирішення у жовтні 1596 р. у м. Бересті був скликаний
церковний собор, який розколовся на два непримиренні табори, які провели фа-
ктично два собори. Православні засудили унію. Уніатський собор проголосив
об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи
Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в бо-
гослужінні. Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від по-
датків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнюва-
лися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпископам
обіцяли місця в сенаті. Відразу разу ж після Берестейського собору з восьми
єпархій Київської митрополії унію прийняли шість.
60
Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збіль-
шила його: до двох досі існуючих церков – католицької та православної – дода-
лася ще й третя – уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати.
Українське козацтво
Формування козаччини на українських землях. Козацтво-було центра-

льним явищем історії України XVI - XVIII ст. Воно, втілюючи найкращі риси
українського народу, виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів,
чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, ста-
ло творцем нової форми державності на українських землях.
Слово “козак” тюркського походження, перше зафіксовано у Початковій
монгольській хроніці під 1240 р. й означає самітну людину, «схильну до завою-
вання».
В Україні термін «козак» поступово набув значення особисто вільної, му-
жньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України
й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник,
який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом.
Створення Запорозької Січі стало імпульсом для консолідації українського
козацтва та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ у 50-
ті рр. XVI ст. заснував на о. Мала Хортиця (нині на території м. Запоріжжя)
Дмитро Вишневецький («Байда») – український князь зі старовинного волинсь-
кого роду Гедиміновичів, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті
(нині територія Тернопільської обл.), обіймав високу посаду черкаського і ка-
нівського старости. Своє життя присвятив боротьбі проти татарських і турець-
ких загарбників. Тому зв'язав свою долю безпосередньо з козацтвом.
Устрій козацтва. Вибір місця для Січі зумовлювався природними умова-
ми, обов’язково прив’язувався до Дніпра – найголовнішого шляху для морсь-
ких походів проти турків і татар. Січ як військовий і політичний центр козацт-
ва, його столиця, протягом другої половини XVI ст. перебувала на острові То-
маківці, з 1593 р.– на острові Базавлуку (Чортомлицька, або Стара Січ). Кілька
тисяч козаків жили в Січі у простих куренях з хмизу, накритих від дощу кінсь-
кими шкірами. Кожна Січ обов’язково мала церкву, а навколо неї – великий
майдан. В часи розквіту козацтва Січ була великим містом з передмістям, в
якому жили тисячі ремісників, торговців, спеціальна будівля призначалася для
проживання іноземних послів.
Вся повнота влади в Січі належала загальній раді, всі козаки вважалися рі-
вними й мали однакові права. Перевагу мали хіба що найдосвідченіші козаки
“діди сивоусі”, як і ті, хто мав найбільші здібності й бойові заслуги. В мирний
час найвищим начальником у козаків був кошовий отаман і старшина – осаву-
ли, судді, писар, обозний, курінні отамани. Всі ці посади були виборними, і
старшина звітувалася перед радою щороку. Якщо ж у діях когось зі старшини
чи кошового козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вільностей, безвідпо-
відальність чи шкоду для загалу, то рада в будь-який час могла позбавити їх
уряду, а іноді навіть скарати. Рада, особливо у відповідальні історичні моменти,
61
скликалася часто, часом навіть по кілька разів на день. Рішення приймалося пе-
реважною більшістю голосів і йому мала скорятися меншість. У пізніші часи
демократичні традиції козацтва були дещо обмежені зростанням значення ко-
зацької старшини, нової української аристократії, а з кінця XVII ст. на вибори
старшини впливала й царська адміністрація.
На початковому етапі існування господарство Запоріжжя мало здобич-
ницький характер. Козаки займалися мисливством, рибальством, бджільницт-
вом, скотарством, видобутком солі і селітри. Вони виступали постійними посе-
редниками в торгівлі з Кримом і Туреччиною.
Реєстрове козацьке військо. Зростання козацтва викликало занепокоєння
серед правлячих кіл Польщі й Литви. Для приборкання непокірної козацької
вольниці було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм
певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої
збройні сили на українсько-татарському прикордонні, а з іншого – розколоти
козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея
була реалізована лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа
300 козаків склали реєстрове військо. В подальшому ця цифра збільшувалася.
Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основними за-
вданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом,
що фактично опинилося поза законом.
Реєстровці звільнялися від усяких податків і поборів, одержували землю на
правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місце-
вого керівництва, судовий імунітет, що полягав у принципі «де три козаки, там
два третього судять». Вони підлягали владі й судові лише власної козацької
старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди -корогву
(прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо.
Створення реєстру, по суті, санкціонувало виокремлення козацтва в адмі-
ністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та
оформлення його в окремий соціальний стан.
У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Вій-
ська Запорізького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі
чоловік у кожному. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому «ста-
рший», або ж гетьман, якого призначав король. Однак, реєстровці з часом до-
билися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише фо-
рмально затверджував їх.
Турецько-татарська загроза. Однією з головних причин зародження ко-
зацтва була турецько-татарська експансія, що ставила під загрозу саме існуван-
ня українців як нації. Ситуація ускладнювалася тим, що Україна була позбавле-
на власної державності, а заходи урядів Литви та Польщі, пізніше Речі Поспо-
литої, спрямовані на відсіч агресорам, були малоефективними.
Кримське ханство як держава існувало у 1449-1783 рр. на землях Кримсь-
кого півострова, пониззя Дніпра, Приазов'я та Прикубання. Ще в XIII ст. ця те-
риторія була захоплена монголо-татарами й увійшла до складу Золотої Орди.
Незважаючи на існування Кримського ханства, претензії на північне узбе-
режжя Чорного моря заявила Туреччина. З метою зміцнення своєї присутності
62
та для контролю Чорного й Азовського морів, турки почали споруджувати в
стратегічно важливих місцях фортеці. Найпотужніші з них заснували в гирлах
рік: Дніпра – Кінбурн, Дністра – Аккерман, Дунаю – Ізмаїл, Дону – Азов та ін.
У результаті склалася ситуація, коли Кримське ханство фактично було відме-
жоване від Чорного моря. У 1478 р., зваживши на могутність Туреччини, воно
визнало васальну залежність від неї.
Живим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво. Для
своєчасного виявлення ворога козаки заснували прикордонну службу. Зміцни-
вшись, козацтво не тільки відбиває турецько-татарські напади на Україну, а й
саме розгортає наступ на володіння наймогутнішої держави тодішнього світу
Туреччини та її васала - Кримське ханство, де визволяло бранців, руйнувало
фортеці та інші укріплення, захоплювало значну здобич.
Чорноморські походи. З другої половини XVI ст. запорожці, крім походів
суходолом почали організовувати й походи на Чорне море, використовуючи
для цього великі човни – «чайки». На озброєнні «чайка» мала 4-6 фальконетів
(дрібнокаліберних гармат) та вміщала від 50 до 70 козаків. Крім чайок козаки
широко використовували трофейні турецькі судна: галери, сандали та ін. На
переломі XVI - XVII ст. козацькі флотилії вже зважувалися вступати у відкри-
тий бій з потужними турецькими ескадрами.
Гучна слава про запорізьких козаків ширилася по всій Європі, адже тодіш-
ня військова могутність Туреччини вважалася нездоланною. Значною мірою
козацькі успіхи були зумовлені талановитим керівництвом П. Сагайдачного,
який, на думку дослідників, був найвидатнішим козацьким ватажком до Б.
Хмельницького й одним із найталановитіших українських дипломатів, полко-
водців і державних діячів усіх часів.
Петро Сагайдачний (бл. 1570-1622) народився у родині дрібного україн-
ського шляхтича. Навчався в Острозькій академії, згодом подався на Запорізьку
Січ. Його успіхи в боротьбі з турецько-татарською експансією дозволили йому
зайняти почесне місце в антитурецькій «Лігі християнської міліції», що виник-
ла у Західній Європі. За відвагу в боях, за великий розум і дипломатичний хист
козаки обрали його спочатку кошовим отаманом, а згодом і гетьманом Війська
Запорізького реєстрового. Як гетьман (1614-1622) П. Сагайдачний провів рефо-
рму козацтва, перетворивши його з тимчасових партизанських формувань на
регулярне військо. Серед козаків було запроваджено порядок, ієрархію і дисци-
пліну.
Головною заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси
трьох найактивніших частин українського суспільства – козацтва, культурно-
освітньої верстви та духовенства. Гетьман демонстративно засвідчив, що гото-
вий силою зброї захищати українську інтелігенцію та православну церкву від
будь-яких утисків і переслідувань. У 1620 р. він разом з усім Військом Запорі-
зьким відкрито вступив до Київського братства. Поєднавши зусилля трьох про-
відних верств українського суспільства, П. Сагайдачний спричинився до акти-
візації як козацтва, котре поступово виходить за межі своїх станових інтересів,
так і міщансько-духовної інтелігенції, яка, відчувши підтримку Війська Запорі-
зького, почала сміливіше та енергійніше реалізовувати свої плани.
63
Хотинська війна. Тим часом міжнародне становище Речі Посполитої різ-
ко ускладнилося після розгрому польського війська влітку 1620 р. під Цецорою,
що в Молдавії. Навесні наступного року 160-тисячна турецька армія під прово-
дом самого султана вирушила, щоб довершити розпочатий розгром. Уряд Речі
Посполитої звернувся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення їхніх
прав і привілеїв. Оскільки турецько-татарська навала загрожувала й українсь-
кому народові, Козацька рада ухвалила надати допомогу й одночасно домогти-
ся своїх вимог щодо розширення козацьких прав.
Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м. Хотина, де поляки
зайняли оборону. 1 вересня 1621 р. козацьке військо прибуло під Хотин, а на-
ступного ранку з’явилися турки. Майже на протязі усього вересня велися бої
поблизу Хотина, але турки, втративши близько 80 тис. чол., так і не змогли
взяти фортеці. 9 жовтня був підписаний мир. Загалом умови Хотинського миру
були вигідні для поляків: 1) кордон Польщі з Туреччиною установлювався по
Дністру; 2) турки й татари зобов'язувалися не чинити грабіжницьких походів
на територію Речі Посполитої; 3) польський уряд погодився заборонити коза-
цькі експедиції проти Криму і Туреччини. Проте, козацькі умови не були ви-
конані, що незабаром стало джерелом нового конфлікту з Польщею.
Після смерті П.Сагайдачного у 1622 р. польське панство посилило наступ
на запорожців, намагаючись відібрати у них завойовані привілеї. А це призве-
ло до нових збройних повстань. У 30-х роках XVII ст. відбулися масові козаць-
ко-селянські повстання під керівництвом Марка Жмайла, Тараса Федоровича
(Трясила), Івана Сулими, Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні, Карпа
Скидана. Вони відзначалися величезним розмахом і широкою участю в них се-
лян, запорізьких та реєстрових козаків, жителів міст. Їх об’єднувала спільна
„боротьба за віру християнську і ....вольності”.
В історії українського народу Запорозька Січ відігравала значну роль. Вона
зосереджувала свободолюбові елементи козацтва, була осередком боротьби із
зовнішніми ворогами, провідною силою народу за соціальне та національне ви-
зволення. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської держав-
ності.
Гетьман – воєначальник. У Польщі згадується із 70-х років XV ст. у зна-
ченні ватажка найманих загонів, згодом – заступника короля у військових спра-
вах, головнокомандувача. Першим гетьманом Великого князівства Литовського
в 1497 р. став Костянтин Острозький. Стосовно козацтва в офіційній урядовій
термінології частіше вживалося поняття старший Війська Запорізького.
Кіш – центральний орган управління Запорозької Січі, який відав адмініс-
тративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. Обира-
вся і контролювався козацькою радою.
Клейноди – дорогоцінні військові знаки, регалії або атрибути українського
козацтва, що використовувалися в XVI – XIX ст. Після ліквідації козацтва і
знищення Запорозької Січі клейноди було зібрано і віддано на збереження до
Росії.
64
Кошова старшина – адміністративне і військове керівництво (уряд) Запо-
різької Січі: кошовий отаман, військовий суддя, писар, обозний, осавул, які ра-
зом становили Кіш Січі. Обиралися щорічно на загальновійськовій раді.
Кримське ханство – кримсько-татарська держава в 1449 – 1783 рр. на зе-
млях Кримського п-ова. У середині ХІІІ ст. цю територію захопили монголо-
татари, і вона увійшла до складу Золотої Орди. У 1449 р. намісники Золотої
Орди, що розпалася, сформували нове політичне утворення – Кримське ханст-
во. Правили ним представники династії Гіреїв. Під час набігів на українські зе-
млі татари захоплювали полонених.
У 1783 р. уряд Катерини ІІ змусив останнього хана Шагін-Гірея зректися
влади і виїхати з країни. Кримське ханство перестало існувати як незалежна
держава, а його територію було включено до складу Російської імперії.
Османська (Оттоманська) імперія – офіційна назва Туреччини до 1922 р.
Її утворив на початку XIV ст. правитель турків-огузів Осман І (1288-1326 рр.).
У XIV – XVІ ст. турецькі володіння поширилися на всю територію Малої Азії,
Балканського півострова, на Волощину, Крим. Під натиском турків припинила
існування Візантійська імперія, а її столиця Константинополь стала столицею
Османської імперії під назвою Стамбул (Істамбул).
Січ – адміністративний і військовий центр запорозького козацтва.
1. Порівняйте політичний устрій Великого князівства Литовського у ХІV-
ХV ст. та Русі в ХІ-ХІІІ ст.
2. Чи є підстави характеризувати Литовську державу як литовсько-руську,
як це роблять деякі українські історики? Аргументуйте свою точку зору.
3. Охарактеризуйте становище православної церкви у Великому князівстві
Литовському в ХІV – ХV ст. Яка, на Вашу думку, роль церкви в житті тогочас-
них українців.
4. Визначіть причини Люблінської унії (1569 р.) між Королівством Поль-
ським і Великим князівством Литовським та її наслідки для українських земель.
5. Чому литовські та українські магнати виступали проти створення єдиної
польсько-литовської держави, а шляхта обох земель цю ідею підтримувала?
6. Яку роль у господарському житті України у ХІV – ХVІІ ст. відігравало
Дике поле. Чому саме в ХV1 ст., незважаючи на постійну татарську загрозу,
відбувається його повільне, але невпинне освоєння українцями?
7. Опишіть устрій та органи управління Запорозької Січі. Чому, на Вашу
думку, її називають “козацькою християнською республікою”?
1. Братства як осередки збереження української культури.
2. Литовсько-польські унії та їх наслідки для українських земель.
3. Берестейська церковна унія.
4. Культура України в XIV – XVI ст. Острозька академія.
5. Виникнення козацтва та заснування Запорозької Січі.
6. Козацькі традиції
65
1. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К.,

1993.
2. Бойко О.Д. Історія України: Навч. посібн. – 2-ге вид.,доп. – К., 2002.
3. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
4. Історія України / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін. / За ред.
5. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1994.
6. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – К., 1993.
66
Тема 5. КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ВІДНОСИНИ
З ЗОВНІШНІМ СВІТОМ (1648 р. – кінець ХVІІ ст.)
1. Початок національно-визвольної революції.

2. Поділ козацької України і боротьба за возз’єднання та незалежність.
3. Україна на початку XVIII ст.
4. Занепад та ліквідація української автономії.
Початок національно-визвольної революції.
Причини революції Найголовнішими причинами національно-визвольних

змагань українців проти польсько-шляхетського режиму в Україні були:
1. «Ординація» 1638 р., у результаті якої правлячі кола Речі Посполитої
обрали курс на обмеження прав та ліквідацію козацтва.
2. Економічний фактор. Польське панство започаткувало на українському
чорноземі власне фільваркове господарство і стало експортувати зерно через
Балтійські порти. Фільварки могли існувати тільки за рахунок підневільної
праці селян. Із середини XVI ст. власники великих маєтків почали зганяти се-
лян з землі й закріпачувати їх.
3. Важливим фактором було й релігійне протистояння.
Таким чином, національно-визвольна революція була викликана жорстким
соціальним, національним і релігійним гнітом польсько-шляхетських магнатів і
католицької церкви.
Визвольну боротьбу українського народу очолив Богдан Хмельницький
(1595-1657).
Безпосереднім приводом до виступу Хмельницького проти Польщі була
особиста образа, якої йому завдав чигиринський підстароста Д. Чаплинський.
Вже у лютому 1648 р. Хмельницький оволодів Січчю і був обраний геть-
маном Війська Запорозького. Саме ці події й ознаменували початок революції.
До середини березня йому вдалося завершити переговори з Кримським
ханством. За Бахчисарайським договором хан Іслам-Гірей III зобов'язався нада-
ти допомогу проти поляків, причому, татари обіцяли не чинити шкоди україн-
цям. Зі свого боку українці обіцяли платити упоминки і не допускати морських
походів. На допомогу повстанцям було направлено 3-4 тис. татар під керівниц-
твом Тугай-бея. Заключивши військовий союз з Кримським ханством, Хмель-
ницький посилив свою армію татарською кіннотою.
Бойові дії розпочалися у квітні. 1648 р. – Жовті Води, Корсунь, Пилявці.
Цей період історики вважають періодом перемог. Завдяки перемогам 1648 р.
змінився політичний та економічний лад України: було ліквідовано польсько-
шляхетську владу й закладалися підвалини унітарної, республіканської за фор-
мою правління, національної держави на чолі з гетьманом.
Зборівський договір. На початку літа 1649 р. війна розгорілася заново.
Через зраду татарського хана, Хмельницький був змушений припинити бій та
почати переговори.
67
18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський договір, за яким козаки здо-
бували численні права:
1) Українська держава мала охоплювати територію Київського, Брацлав-
ського й Чернігівського воєводств; на ній не мали права з'являтися коронні вій-
ська. Урядові посади тут мали право займати тільки православні.
2) Козацький реєстр встановлювався у кількості 40 тис. чол., а селяни, які
не потрапили до нього, поверталися у кріпацтво. Підтверджувалися всі права і
вольності Війська Запорозького.
3) Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водночас маг-
нати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків.
4) Католицька і православна шляхта зрівнювалися у правах, а православ-
ний митрополит отримував місце у польському сенаті. Питання про унію пере-
давалося на розгляд сейму.
5) Польський король погодився на виплату щорічних упоминок Криму та
у таємній статті дозволив татарам «вільно спустошувати край, повертаючись
назад», тобто грабувати й брати ясир на українських землях.
Білоцерківська угода. Зміцнення Української держави насторожувало
Польщу, і в середині лютого 1651 р. Польща розпочала новий наступ на
Брацлавщину. Через нову зраду хана, який покинув поле бою і фактично
захопив в полон Хмельницького, козаки зазанали великих втрат і змушені були
відступити.
28 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківську угоду, за якою значно
обмежувалася автономія держави:
1) Козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Бра-
цлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, а маг-
натам і шляхті віддавалися їхні маєтки.
2) Козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті, хто залишився за
межами реєстру, верталися у підданство до панів.
3) Гетьман підпорядковувався польському королю, зобов'язувався розі-
рвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з
іноземними державами.
4) Підтверджувалися права православної церкви та української шляхти.
В результаті підписання угоди тисячі незадоволених людей втікали за мос-
ковський кордон – на Слобожанщину. В Україні знову почалися повстання про-
ти польської шляхти.
Б. Хмельницький розглядав Білоцерківський договір як можливість для
відновлення сил. У квітні 1652 р. було вирішено заручитися підтримкою Криму
й відновити воєнні дії проти поляків.
Протягом воєнних дій 1652-1653 років: Берестечко – 1651, Батіг – 1652,
Жванець – 1653 стало очевидним, що українське військо не може постійно про-
тистояти намаганням шляхти відвоювати Україну.
Б. Хмельницький, частина духовенства ще з 1648 р. зверталися до Мос-
ковської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шлях-
тою. Тільки 1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Укра-
їну «під високу государеву руку», а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до
68
Переяслава. Таким чином, Москва намагалася уникнути небезпечного для себе
союзу України з Туреччиною.
«Березневі статті». Остаточний текст українсько-московського договору
було ухвалено у Москві в березні 1654 р., звідси і його назва – «Березневі стат-
ті» (їх оригінали не збереглися):
1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі
з гетьманом, який пожиттєво обирався на Козацькій раді.
2) Незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і
судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика.
3) Підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, ду-
ховенства та Війська Запорозького, реєстр якого становив 60 тис. чол.
4) Збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контро-
лем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина ма-
ла передаватися до московської казни.
5) Зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася за-
бороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном.
6) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою
залогою.
7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні
проти Польщі тощо.
У відповідь на українсько-московську угоду поляки і татари об'єднали
свої сили, уклавши влітку 1654 р. так званий Вічний договір, і почали новий
етап війни. Але Москва проігнорувала вимогу українського гетьмана надати
допомогу.
Тим часом Москва, занепокоєна успіхами Швеції, пішла на зближення з
Річчю Посполитою, яка висунула проект обрання московського царя Олексія
Михайловича на польський престол після смерті Яна Казимира. На початку ли-
стопада 1656 р. було укладене так зване Віленське перемир'я, яке передбачало
згоду Московії залишити Україну в складі Речі Посполитої після обрання її ца-
ря на польський престол.
Антипольської коаліціїї. В таких умовах Б.Хмельницький спрямовує
свою увагу на створення антипольської коаліції без Москви і навіть всупереч її
інтересам. До складу Антипольської коаліції увійшли крім України, Швеція,
Трансільванія, Молдавія, Валахія, Бранденбург. Але дії коаліції виявилися не
продуктивними, а після смерті Б.Хмельницького вона фактично розпалася.
Поділ козацької України і боротьба за возз’єднання та незалежність
Політична формація. Запорізьке Військо. По смерті Хмельницького ко-

заки контролювали Київщину, Брацлавщину та Чернігівщину. Територія з пів-
тора мільйонним населенням була поділена на 16 округів, відповідно до кілько-
сті розміщених на ній козацьких полків. На чолі військово-політичної козацької
формації стояв гетьман, що спирався на генеральну старшину, своєрідну раду
міністрів. Нова політична формація називалася Запорізьким Військом. Росіяни
називали її Малоросією, поляки продовжували називати Україною.
69
І. Виговський. Прагнучи заснувати власну династію, Б.Хмельницький за-
повів, щоб його спадкоємцем став шістнадцятирічний син Юрій. Однак дуже
швидко виявилося, що юнак не здатний керувати державою, і на Корсунській
раді 25 жовтня 1657 р. гетьманом було обрано генерального писаря Івана Ви-
говського. Новий гетьман схилявся до заснування незалежного українського
князівства. Проте Україна була надто слабкою, тому Виговський зосередився на
пошуках противаги московським впливам в Україні і зробив ставку на зв’язки з
Польщею. Така політика не знайшла підтримки серед народу, хоча верхи козац-
тва і духовенства підтримували таку тенденцію.
Гадяцький трактат. У 1658 р. українські та польські посли підписали Га-
дяцький трактат, який передбачав: 1) Україна у складі Київського, Чернігівсь-
кого та Брацлавського воєводств під назвою Князівства Руського об’єднувалася
з королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною
унією, тобто особою спільного короля; 2) найвища законодавча влада належала
Національним зборам депутатів від усіх земель Князівства Руського; 3) на чолі
виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався пожиттєво і затверджував-
ся королем; 4) князівство Руське повинно було мати свій суд, скарбницю, гро-
шову одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство; 5) перебування
польських та литовських частин на українській території заборонялося; 6) зага-
льна свобода віри, слова, друку тощо.
Укладаючи Гадяцький договір, Виговський прагнув щоб Україна увійшла
до Речі Посполитої як рівноправний суб’єкт федерації. Розцінивши підписання
договору як початок війни, Москва послала в Україну велику армію, яка, була
розбита під Конотопом об'єднаними українсько-польсько-татарськими війська-
ми. Проте загальне незадоволення стало причиною того, що гетьман у жовтні
1659 р. відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.
Ю. Хмельницький. Сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких до-
поможе припинити внутрішні конфлікти, старшина обрала гетьманом Юрія
Хмельницького (1659-1663). Москва примусила молодого гетьмана перегляну-
ти статті Переяславської угоди. Нові домовленості були значним кроком у на-
маганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалося
кількість урядовців та російських гарнізонів, гетьманові заборонялося вступати
у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво
затверджувалося Москвою. Розчарований Ю.Хмельницький у жовтні 1660 р.
виступив на боці Польщі і підписав з Річчю Посполитою новий договір. Окупо-
вана польськими та російськими військами, розірвана конфліктами козацька
Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом.
Неспроможний опанувати ситуацію Ю.Хмельницький на початку 1663 р. зрікся
влади і постригся у ченці.
У цей час, що дістав назву «Руїна», Україну у 1663 р. було поділено
вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську – на Правобережній Україні та
московську – на Лівобережній, включно з Києвом. Турецька присутність відчу-
валася на півдні. Всі козацькі гетьмани у цей період залежали від підтримки тих
чи інших зовнішніх сил.
70
У цей період гетьманом Лівобережної України був Іван Брюховецький
(1663-1668), Правобережної – Павло Тетеря (1663-1665).
Павло Тетеря. Після Ю.Хмельницького гетьманом Правобережної Украї-
ни, завдяки підтримці татар, став Павло Тетеря. П.Тетеря висунув ряд вимог до
польського короля, які передбачали підтвердження прав і вольностей Війська
Запорізького, відміну залежності православної ієрархії від римо-католицької,
надання гетьманові права самостійних дипломатичних зв’язків з Кримом, Мол-
давією та Волощиною тощо. Більшість з них король задовольнив. Тетеря, що
тримався чіткої пропольської орієнтації, у 1664 р. спільно з поляками вторгся
на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву, але на-
ступ зазнав поразки, і він повернувся на Правобережну Україну. У 1665 р. Те-
теря зрікся гетьманства і втік до Польщі.
Іван Брюховецький. Московські угоди. На Лівобережній Україні Іван
Брюховецький проводив цілковито московську політику. Він став першим
українським гетьманом, що їздив до Москви, де віддав Україну під безпосеред-
ню владу царя, отримавши за це боярство, численні помістя та дочку князя До-
лгорукого у дружини. Брюховецький підписав у 1665 р. Московські угоди, які
значно посилили російський контроль на Україні у політичній, військовій та
податковій галузях.
Андрусівський мир. На початку 1667 р. Москва потай, без порозуміння з
українцями підписала з Польщею Андрусівський мир, укладений на 13,5 років.
Документ передбачав: 1) Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобе-
режжя залишалося у складі Московії; Правобережжя, крім Києва, а також Біло-
русь переходили під владу Польщі; 2) Київ з околицями на 2 роки передавався
Московії; 3) Запорізька Січ мала перебувати у спільному володінні обох дер-
жав; 4) Московії поверталися Смоленськ і Сіверщина. Андрусівське перемир’я
фактично узаконювало поділ України та створювало перешкоди на шляху до
збереження Української держави й возз’єднання в її межах усіх земель, де про-
живали українці. У відповідь на промосковську політику вибухнуло повстання
проти Брюховецького та російських гарнізонів і у червні 1668 р. він був убитий
розгніваним натовпом.
Петро Дорошенко. З поділом України на польську та російську сфери
впливу, з загостренням міжусобиць знайшлася людина, мета життя якого поля-
гала в об’єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави. Ним
виявився Петро Дорошенко.
Після втечі П.Тетері до Польщі, у серпні 1665 р. його було обрано гетьма-
ном (1665 - 1676).
П.Дорошенко провів ряд важливих реформ: 1) відновив скликання козаць-
ких рад, сподіваючись таким чином зміцнити єдність суспільства; 2) створив
регулярне 20-тисячне наймане військо так званне сердюків, що стало його осо-
бистою гвардією; 3) для зміцнення фінансової системи установив на кордоні
нову митну лінію і почав карбувати власну монету; 4) недопускав до маєтків
польських панів і урядовців; 5) проводив колонізацію спустошених окраїн
Правобережжя, утворив з цією метою новий Торговицький полк на степовому
прикордонні.
71
На початку гетьманування Дорошенко проводив пропольський курс. Але
його політика докорінно змінилася після підписання Андрусівського миру і
він звернувся по допомогу до Оттоманської Порти. Восени 1667 р. об’єднане
турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши ко-
роля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію.
Щоб цілком позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну
зверхність Туреччини. У 1668 р. Дорошенко підпорядковує як Право-, так і
Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України. Але під час його
відсутності на Правобережжі татари проголосили гетьманом Петра Суховія, а
невдовзі поляки – Михайла Ханенка. Вирушаючи на приборкання самозваних
конкурентів, Дорошенко залишив на Лівобережній Україні тимчасовим геть-
маном Дем'яна Многогрішного (1668-1672). Проте Лівобережжя зайняло ро-
сійське військо, і Многогрішний змушений був присягнути у 1669 р. москов-
ському цареві.
Україну знову було поділено. Війська Дорошенка виступили на турецько-
му боці й у боротьбі з московським царем та новим гетьманом Лівобережної
України Іваном Самойловичем. Скомпрометований участю в мусульманських
нападах, Дорошенко втратив підтримку козаків, розуміючи безвихідь станови-
ща, він поступається гетьманськими клейнодами на користь Івана Самойлови-
ча, нового гетьмана Лівобережжя.
Щоб замістити Дорошенка у боротьбі за Правобережну Україну, турки у
1677 р. підтримали Юрія Хмельницького як нового правителя України. Згодом,
не потребуючи більше Ю. Хмельницького, турки стратили його в 1681 р. Того
ж року Москва підписала з турками Бахчисарайський договір, за яким визнава-
лися володіння сторін в Україні. Через п’ять років аналогічну угоду Москва
підписала й з Польщею. На 1686 р. вся Україна виявилася розділеною між сусі-
дніми державами.
Дем'ян Многогрішний. Глухівські статті. Хоча Дем'ян Многогрішний не
бачив іншого виходу, ніж підпорядкуватися московському цареві, але завзято
боронив автономію. У січні 1669 р. делегація Многогрішного у Москві висло-
вила бажання Лівобережжя приєднатися до Москви. В березні того ж року в
Глухові відбулася рада, що затвердила так звані Глухівські статті, які, хоч і по-
ступалися Березневим статтям Хмельницького, проте певною мірою відновлю-
вали автономію України (Лівобережної): 1) московські воєводи залишалися в
п'яти українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав
збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. чол.; 4) ство-
рювалися так звані компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні
заборонялися зносини з іноземними державами. 13 березня 1672 р. стався дер-
жавний переворот: за доносом старшини, яку не влаштовувало самовладне па-
нування Многогрішного, гетьмана заарештували і відіслали до Москви. Там йо-
го судили і заслали до Сибіру, де він і помер.
Іван Самойлович. Конотопські статті. Побоюючись сильної гетьмансь-
кої влади старшина три місяці зволікала з виборами. Та коли у 1672 р. гетьма-
ном обрали Самойловича, йому поставили умови і поновили з ним договір – так
звані Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатка-
72
ми про обмеження гетьманської влади: 1) новообраному гетьманові забороня-
лось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до інозем-
них держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком;
2) козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками
польського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запорізького;
3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобе-
режній Україні в її боротьбі проти Польщі; 4) гетьман не мав права позбавляти
старшину посад або карати без згоди старшинської ради чи вироку військового
суду; 5) скасовувалися компанійські полки, що були реальною військовою си-
лою, на яку міг опертися гетьман.
Щоб забезпечити прихильність старшини, Самойлович щедро роздавав
своїм прихильникам землі й тим посилив зростання родової аристократії на Лі-
вобережній Україні.
“Вічний мир”. Ударом по надіях об’єднати Україну стало підписання у
1686 р. “Вічного миру” між поляками та росіянами. За ним Київ і землі Війська
Запорозького переходили під постійний суверенітет царя. Все ж попри всі звер-
нення до Москви протести гетьмана проти передання полякам Правобережжя
та Східної Галичини (Руського воєводства), що по праву належали українцям,
ці землі лишалися під зверхністю Польщі. Розчарований Самойлович не взяв
активної участі у московському поході на Крим 1687 р., за що був усунений і
висланий до Сибіру.
Гетьманщина. Після того як минув хаос доби Руїни все більшого значен-
ня набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й
увійшов під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі ав-
тономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української
держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту
гетьманства, а на початку 1780-х років і полкового адміністративного устрою.
У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національ-
ної державності, що склалися в роки національно-визвольної революції, її тери-
торія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею у
Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишати-
ся за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначе-
них старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська
рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний,
осавул і хорунжий. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні
збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської
присутності та обмеження компетенції місцевих органів влади.
Україна на початку XVIII ст.
Мазепа. Коломацькі статті. 25 липня 1687 р. над р. Коломак (тепер Хар-

ківська обл.) гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687 -
1709), який присягнув цареві на вірність і підписав нові так звані Коломацькі
статті, які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі
традиційно формальна гарантія “прав і вольностей народу малоросійського”
73
була доповнена низкою пунктів, які значно розширювали російську присутність
в Україні та обмежували самостійну політику України. Зокрема, гетьман не мав
права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині
при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозь-
кому заборонялися міждержавні відносини України, козацька верхівка мала
сприяти українсько-російським шлюбам.
Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати усі українські землі. Його
ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням тра-
диційного козацького устрою. За його гетьманування в Україні відбувалося за-
родження дворянства – зі спадковою владою, титулами, землями і залежними
селянами. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп.
Багато дослідників вважають, що саме соціальна політика гетьмана стала поми-
лкою, через яку він не отримав підтримки широких мас козаків і селян.
У 1690 р. завдяки його підтримці зведено нове приміщення Києво-
Могилянської колегії, а в 1701 р. вона одержала статус академії. Саме тут фор-
мувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали
значний вплив на українську державну політику. За допомогою І. Мазепи ство-
рено Чернігівський колегіум (1700), засновано ряд інших шкіл і друкарень.
Значну частину своїх особистих прибутків гетьман віддавав на розвиток релігії
та культурних установ.
Одним з головних напрямків зовнішньої політики гетьмана Мазепи було –
добрі відносини з Москвою. Він, як талановитий дипломат, розумів наскільки
важливо захищати як загальноукраїнські інтереси, так і зберігати добрі стосун-
ки з Москвою. Коли в 1689 р. на трон зійшов Петро І гетьман був радником ца-
ря у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і
татар.
Завдяки дружнім стосункам із Петром І Мазепа зміг скористатися козаць-
ким повстанням на чолі з полковником Семеном Палієм, що вибухнуло на під-
леглому полякам Правобережжі у 1702 р. Повстання збіглося в часі з початком
Північної війни (1700-1721), між Московською державою і Швецією за вихід до
Балтійського моря. У Польщу вторгається король Швеції Карл XII. Скористав-
шись ситуацією, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобе-
режжя і знову обидві частини Наддніпрянської України були об’єднані. Палія
було заарештовано та заслано до Сибіру.
Але у ході Північної війни незадоволення українців московською владою
зростало дедалі більше. Реформи Петра І загрожували українській автономії та
незалежності козацького війська від царської армії. Мазепа зрозумів згубність
альянсу України з Москвою, хоча через обставини вів лояльну щодо неї політи-
ку. Розвиток подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх
противників – Швеції чи Московії – несла Українській державі загибель. У разі
успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського
короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації
будь-якої автономії України.
У 1705 р. польський король Станіслав Лещинський, союзник Карла XII,
запропонував І.Мазепі включити Україну у Польсько-Литовську федерацію. У
74
жовтні 1708 р., після того, як цар повідомив Мазепу, що не зможе підтримати
його, якщо шведи і поляки вторгнуться в Україну, гетьман вирішив
приєднатися до шведської армії Карла XII, що наступала на Україну. На пере-
говорах з Карлом XII І. Мазепою була висунута головна вимога - незалежність
Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплюва-
ти всі землі, що належали українському народові в давні часи. Рішення про об'-
єднання зі шведським королем стало повною несподіванкою для абсолютної бі-
льшості українського населення. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман
привів лише 4-6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців
під проводом кошового Кості Гордієнка. У травні 1709 р. московськими війсь-
ками було зруйновано Січ, а також видано наказ страчувати на місці кожного
спійманого запорожця.
Дізнавшись про об'єднання, Петро І видав універсал до українського наро-
ду, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче
віддати Україну в польську неволю й силоміць нав'язати українцям католицьку
віру. У той же час цар наказав О.Меншикову захопити гетьманську столицю
Батурин, де зберігалися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже
вся козацька артилерія – 70-80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії
1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб відлякати
українське населення від союзу зі шведами. Заволодівши Батурином, московити
вчинили нещадну розправу, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне насе-
лення міста разом з немовлятами – всього близько 15 тис. осіб. По всій Україні
почалося винищення прихильників гетьмана.
8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війсь-
ка Карла XII та І.Мазепи зазнали поразки. Вони були змушені тікати до Молда-
вії, що перебувала тоді під владою Туреччини, де 2 жовтня 1709 р. 70-річний
гетьман помер.
Таким чином, спроба гетьмана І. Мазепи вирвати Україну з лабет москов-
ського царизму зазнала невдачі.
П. Орлик і Конституція України. Пилип Орлик, еміграційний гетьман
України з 1710 р., походив з Литви; корені його роду виводилися з Чехії і
Польщі, але під впливом Мазепи й українського середовища став палким украї-
нським патріотом. При виборах між майбутнім гетьманом і козаками було
укладено своєрідні статті, згодом названі Конституцією Орлика. Вони ніколи не
були втілені в життя, але увійшли в історію як перша в Європі конституція де-
мократичного суспільства. Вже у вступі проголошувалося, що Україна обох
сторін Дніпра "має бути на всі часи вільною від чужого панування". Окремі
статті обмежували владу гетьмана: державні справи гетьман мав вирішувати
спільно з генеральною радою, до якої, крім генеральної старшини й полковни-
ків, мали входити виборні депутати від полків. Тричі на рік планувалося скли-
кати раду полкової, сотенної старшини, представників Низового Війська. Ви-
рішення судових справ проти старшини передавалося генеральному судові.
Планувалося чітко розмежувати державний скарб (ним мав керувати генераль-
ний підскарбій) і особисті фінанси гетьмана. Полкова й сотенна старшина мала
вільно обиратися, а гетьман тільки затверджував її. На гетьмана покладався
75
обов'язок захищати козаків від надмірних утисків, забезпечувати козацьких вдів
і сиріт. Старшині заборонялося використовувати козаків і селян на власні по-
треби, відбирати у них землю та інше майно. Окремо обумовлювалися права
православної церкви, підпорядкованої константинопольському патріархові. Ко-
рдон України знову мав проходити, як за Хмельницького, по Случі. Запрова-
дження постійних генеральних рад з широким представництвом свідчило, що
засади парламентаризму зародилися в середовищі українських політиків уже на
початку XVIII ст.
Орлик та його соратники, спираючись на реальну військову силу козаків-
емігрантів розгорнули активну дипломатичну діяльність, уклали нові договори
з Карлом XII, кримським ханом і турецьким султаном, спрямовані на визволен-
ня України від московського панування. Навесні 1711 р. Пилип Орлик з Іб-
тисячним українським військом розпочинає спільний похід запорожців і татар
проти росіян в Україні. Але після кількох успіхів цей похід провалився.
Занепад та ліквідація української автономії
Після перемоги над шведами Петро І значно зміцнив своє становище. Пі-
сля закінчення Північної війни і прийняття в 1721 р. Петром І титулу імпера-
тора за Росією було встановлено офіційну назву «Російська імперія». Тоді Ге-
тьманщину почали офіційно називати Малоросією, а згодом (1796) на цих зе-
млях створили Малоросійську губернію.
Російська централізаторська політика в Україні передбачала три основні
мети: 1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд; 2) підпоряд-
кувати українську економіку, культуру; 3) максимально користатися людськи-
ми й господарськими ресурсами України.
Іван Скоропадський. Решетилівські статті. Новим гетьманом, обраним
за наказом Петра І став старий і ненаполегливий Іван Скоропадський (1708-
1722). Після обрання новий гетьман звернувся до московського царя з «Проси-
тельними статтями» – проханням про підтвердження прав і вольностей Гетьма-
нщини. У відповідь були прислані так звані Решетилівські статті, які ще більше
посилювали залежність України від Москви: 1) гетьманові без дозволу царя за-
боронялося змінювати старшину, надавати і відбирати маєтності; 2) установлю-
вався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання
козацького війська, старшинського адміністративного апарату тощо; 3) україн-
ське військо мало знаходитися під командуванням російських генералів. Вод-
ночас із відповіддю гетьманові цар призначив при ньому свого наглядача, який
мав право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи Гетьманщи-
ни, стежив за гетьманом і старшиною. Гетьманську резиденцію було перенесе-
но ближче до російського кордону, з Батурина до Глухова.
Були також накладені обмеження на видання книг. У 1721 р. указом Петра
І Києво-Печерській і Чернігівській друкарням заборонено друкувати всі інші
книжки, крім церковних, та й ті треба було пристосовувати до російських норм.
З 1719 р. українцям було заборонено безпосередньо експортувати пшеницю та
інші товари на Захід. Все повинно було відправлятися через Ригу та Архангель-
76
ськ під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію
установлював російський уряд. Російські купці отримали великі пільги в торгі-
влі з Гетьманщиною. В рамках репресивних заходів десятки тисяч козаків були
відправлені – на спорудження Ладозького каналу та будівництво нової столиці
Санкт-Петербургу.
Малоросійська Колегія. Найбільшим ударом по автономії було заснуван-
ня Петром І 29 квітня 1722 р. Малоросійської Колегії – урядового органа Моск-
ви, що складався з шести російських урядовців, які постійно перебували в
Україні, і діставала право ділити з гетьманом владу. Створена начебто для на-
гляду за фінансовими справами та розгляду скарг на порушення старшиною за-
конів, Колегія підривала позиції гетьмана. Скоропадський рішуче протестував,
але даремно. Незабаром, у липні 1722 р., він помер.
Павло Полуботок. У 1722 р. владу перебрав як наказний гетьман чернігів-
ський полковник Павло Полуботок (1722-1724) – людина шанована й тверда.
Полуботок негайно вживає енергійних заходів проти Малоросійської колегії.
Наказний гетьман добився того, що імперський Сенат віддав колегії розпоря-
дження, аби та знайомила гетьмана зі своїми планами й узгоджувала свої дії з
українською адміністрацією. Оскільки колегію було створено нібито для роз-
гляду скарг українців на адміністрацію й систему судочинства, Полуботок рео-
рганізує суди на засадах колегіальності, забороняє хабарі та призначає інспек-
торів для нагляду за виконанням його наказів. Але енергійні домагання Полу-
ботка відновити права Гетьманщини і розпустити Малоросійську Колегію роз-
гнівали царя, він збільшив повноваження Колегії. Незабаром Полуботок і авто-
ри петицій до царя, були викликані до Санкт-Петербургу та ув'язнені. Полубо-
ток у в'язниці помер. З ув'язненням Полуботка у Колегії були розв'язані руки.
1722 р. вона обклала прямим податком українське населення. Проте можливість
нової війни з Туреччиною вимагала заспокоєння українців. З цієї причини ім-
ператор Петро II під впливом Меншикова скасував у 1727 р. Малоросійську
Колегію і дозволив вибори нового гетьмана.
Данило Апостол. “Рішительні пункти”. Новим гетьманом став мирго-
родський полковник, соратник Мазепи, Данило Апостол (1727— 1734). Вже під
час першої поїздки до столиці Апостол 1728 р. подав петицію про поновлення
статей Хмельницького. У відповідь царська канцелярія ухвалила "Рішительні
пункти", що стали конституцією України аж до кінця її автономії. Зовнішні
зносини Україна могла мати тільки з Польщею і Кримом, але з відома царсько-
го резидента. Українське військо (кількість найманих полків з того часу обме-
жувалася трьома) в час війни підлягало фельдмаршалові. Полкова й сотенна
старшина затверджувалася гетьманом, а генеральна – імператором. В Україні
створювався Генеральний суд з шести осіб, причому троє з них мали бути росі-
янами. Для удосконалення судочинства проводилась кодифікація українського
права, яке досі було звичаєвим. У галузі торгівлі іноземним купцям дозволяло-
ся торгувати в Україні, але індукта (ввізне мито) надходила до російського ска-
рбу. Московитам знову дозволялось купувати землі, але за умови місцевої
юрисдикції, і заборонялось привозити російських кріпаків.
77
Новий гетьман взявся впорядковувати і внутрішні справи України. На ос-
нові "рішительних пунктів" гетьман, вперше установив державний бюджет.
Значну увагу звертав на торгівлю. На початку 1728 р. скликав до Глухова пер-
ший з'їзд українських купців, усіляко підтримував і захищав українських куп-
ців, чумаків від зловживань місцевої і прикордонної адміністрації. В 1730 р.,
продовжуючи заходи Полуботка, Д. Апостол затвердив судову інструкцію про
колегіальність судів і порядок апеляції. Генеральний суд визначався як найви-
щий апеляційний. Гетьман намагався підпорядкувати своїй юрисдикції місто
Київ, але після його смерті кияни, вперто захищаючи свою автономію, домог-
лися повернення під владу російського генерал-губернатора.
Успіхи гетьмана у внутрішній політиці, його активність сприяли й повер-
ненню запорожців на батьківщину. Росія готувалася до війни з Кримом і висло-
вила принципову згоду на повернення запорожців. За угодою з російським уря-
дом, укладеною вже після смерті Апостола влітку 1734 р., запорожці отримали
від Росії повну амністію, всі свої землі, вольності і права. У військовому плані
вони підпорядковувалися російському воєначальникові в Україні й отримували
на все військо щорічно 20 тис. крб. платні.
Нажаль поступки Апостолові були тимчасовими. Козаків і далі десятками
тисяч висилали на фортифікаційні роботи. Гетьман Д. Апостол помер 17 січня
1734 р. і з його смертю закінчилася світла смуга в житті України післяпетрівсь-
кого терору.
“Правління гетьманського уряду”. Зразу ж після смерті Апостола нова
імператриця Анна Іоаннівна знову заборонила вибори гетьмана й заснувала ще
одну колегію під назвою “Правління гетьманського уряду”. Складалася вона з
шести осіб, половина з яких була українцями, а половина — росіянами, на чолі
з російським князем О.Шаховським. За таємною інструкцією йому доручалося
пильнувати "колег"-українців і, якщо хтось видасться підозрілим, арештувати
його й замінити росіянином, незважаючи на жодні правила. Серед іншого, тає-
мна інструкція доручала дбати про русифікацію української старшини, водно-
час не допускаючи її зближення з польською, білоруською шляхтою і взагалі з
іноземцями, поширювати думку про неефективність гетьманського правління
та переконати українців, що вони виграють від ліквідації Гетьманщини.
Кирило Розумовський. Під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно
повінчаної з українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було від-
новлено гетьманство на чолі з його молодшим братом Кирилом Розумовським
(1750-1764).
Останньому українському гетьманові вдалося дещо розширити автономію
України. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночас-
но законодавчо було ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено
функціонування державних митниць у цьому районі, по всій Гетьманщині за-
проваджено загальноімперську митну систему. Царський уряд відмовив геть-
манові у праві призначати полковників та мати дипломатичні зносини з уряда-
ми зарубіжних держав, взяв під контроль фінансову політику.
За правління К. Розумовського було проведено деякі реформи. Зокрема, у
війську було уведено однакову уніформу та озброєння, запроваджено система-
78
тичне військове навчання для козацької молоді. В усіх полках функціонували
школи для обов'язкового навчання дітей козаків. Вживалися заходи, щоправда
невдалі, для заснування університету в Батурині. У 1760 р. запроваджено новий
порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолили два генеральних
судді, до його складу увійшли вибрані від старшин десять представників, по
одному від кожного з десяти полків. Генеральний суд став органом нагляду за
місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією. Полкові суди перетво-
рювалися в гродські, де розглядалися кримінальні справи. Крім того, запрова-
джувалися підкоморські суди (розглядали справи про землю та межування) і
земські (розглядали цивільні справи старшини і шляхти на право власності).
Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в
компетенції сотенних управлінь і магістратів. Справи селян знаходилися в
юрисдикції козацької старшини і шляхти.
Дещо непослідовною була соціальна політика. Так, гетьман пороздавав
старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і в той же час ініціював царсь-
кий указ 1752 р. про заборону перетворювати українців на хлопів. У 1760 р. він
же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана
до іншого.
Коли в 1762 р. у Росії до влади прийшла Катерина II, К. Розумовський по-
вернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена
петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини та установи-
ти спадковість гетьманства для свого роду. Однак Катерина II, за порадою на-
глядача в українських справах Г.Теплова, відхилила прохання гетьманського
уряду. Натомість 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського
народу» про звільнення К.Розумовського від гетьманства. Про вибори нового
гетьмана у маніфесті не згадувалося.
Ліквідація гетьманства та автономії. Для України політика Катерини ІІ
означала цілковиту ліквідацію всіх проявів автономії. Маніфест імператриці
сповіщав, що влада в Україні переходить до Малоросійської колегії на чолі з
генералом П. Румянцевим. Малоросійська колегія складалася з чотирьох росій-
ських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. Щоб підготу-
вати грунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові ради-
лося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед
наслідком відсталості “малоросійських звичаїв”. Заможна старшина не могла
протиставитися централізаторській політиці Росії і досить спокійно сприйняла
ліквідацію полкового устрою 1765 р. Обрані 1767 р. за наказом імператриці де-
путати до Комісії з перевірки законів і укладення нового кодексу – українські
представники від козацтва, духовенства, шляхти й міщан – досить часто, але
безрезультатно домагалися відновлення давніх прав і повернення гетьманства.
Зруйнування Запорозької Січі. Реформи Румянцева в Україні перервала
війна з Туреччиною, що почалася 1769 р. Гетьманські й запорізькі війська знову
взяли в ній участь. За Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р. Росія отримала
вихід до Чорного моря між Дніпром і Південним Бугом, а Крим фактично опи-
нився під протекторатом Росії. Це створило царизмові сприятливі умови лікві-
дувати й запорізьке козацтво з ненависною Січчю.
79
Як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768-1774 рр. і татари вже
не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорозької
Січі.
4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому
фронті, російські війська під командуванням генерала П. Текелі несподівано
оточили Запорізьку Січ. Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створи-
ли Задунайську Січ. Почалися руйнування Січі та арешти запорізької старши-
ни. Останнього кошового отамана 85-річного Петра Калнишевського заслали
до Соловецького монастиря, де 27 років він провів у монастирській в'язниці.
Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх за-
порізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали
німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей»
увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорозька Січ припинила
існування.
Ліквідувавши Січ, царат почав скасовувати рештки автономних прав
України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій
України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чер-
нігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-
губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губе-
рнії. У 1782 р. ліквідовано Малоросійську колегію. В усіх губерніях замість
українських заведено російські адміністративні та податкові установи У 178З р.
скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10
кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян
остаточно прикріпили до землі.
Проте українська знать від цих змін виграла. В 1785 р. за “Жалуваною гра-
мотою дворянству”, виданою Катериною ІІ, знать звільнялася від усякої війсь-
кової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством.
Поняття та терміни
Гайдамаки – народні повстанці в Правобережній Україні, яка до кінця
XVIII ст. перебувала під вадою Речі Посполитої. Гайдамацькі рухи тривали до
кінця 60-х років і зрештою вилилися в грандіозне повстання, яке увійшло в іс-
торію під назвою Коліївщина.
Гетьманщина – назва Лівобережної України, яка з 1654 р. перебувала під
протекторатом Росії. Спершу ці землі мали широку автономію. В офіційних до-
кументах російського уряду Гетьманщину називали Малоросією. У 1781 р. ца-
ризм скасував полково-адміністративний лад, і Гетьманщина припинила існу-
вання.
Держава Війська Запорозького – офіційна назва козацької держави, яка
утворилася на визволених землях після Зборівської угоди 1649 р.
Коліївщина – народне повстання гайдамаків на Правобережній Україні
1768 р. проти національного й соціального гноблення та утисків з боку місце-
вих і польських магнатів.
80
Опришки – народні борці проти феодального й національного гноблення
в Галичині, на Закарпатті й Буковині. Найбільшого розмаху опришківський рух
набрав у 30 – 40-х роках XVIII ст. під проводом Олекси Довбуша.

1. Розкрийте причини, рушійні сили та періодизацію революції.
2. Які факти засвідчують суверенітет (у його внутрішньому та зовнішньо-
му вимірах) Української держави, створеної Б. Хмельницьким.
3. Покажіть основні етапи національно-визвольної боротьби українського
народу в роки революції.
4. Розкрийте причини Руїни в Україні.
5. Державотворча політика Івана Мазепи.
1. Богдан Хмельницький: історичний портрет.
2. Переяславська угода 1654 р. (історичне значення).
3. Гетьманування Івана Виговського.
4. Іван Мазепа – людина і патріот України.
5. Пилип Орлик і Конституція України 1710 р.
6. Павло Полуботок і антимосковська опозиція.
7. Ліквідація Запорозької Січі та подальша доля козацтва.
1. Бойко О.Д. Історія України: Навч. посібн. – 2-ге вид., доп. – К., 2002
2. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К.,
1993.
3. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність.
– К.: Варта, 1994.
4. Гетьмани України: Історичні портрети: Збірник. – К., 1991.
5. Історія України / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін. / За ред.
6. Костомаров М.І. Історія України в життєписах визначних її діячів. – К.,
1991.
7. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея. – К., 1997.
9. Шевчук В. Козацька держава: етюди до історії українського державо-
творення. – К., 1995.
81
Тема 6. ВТРАТА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИІ. УКРАЇНСЬКІ
ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА АВСТРО –
УГОРЩИНИ (кінець XVII1 ст. — XIX ст.)
І. Українські землі під владою Російської імперії

1. Суспільно-політичне та економічне становище в кінці XVIII - пер-
шій половині XIX ст.
2. Початок національного відродження.
3. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.
4. Український національний рух у 1860-1890-ті роки.
ІІ. Західна Україна в складі Австро-Угорщини

1. Україна в умовах реформ «освіченого абсолютизму».
2. Початок національного відродження.
3. Революція 1848 – 1849 рр. та її вплив на розвиток краю.
4. Перетворення Західної України на «П’ємонт» національного відро-
дження (друга половина ХІХ ст.).
1. Українські землі під владою Російської імперії.

Суспільно-політичне та економічне становище в кінці XVIII - першій по-
ловині XIX ст.
Адміністративний поділ. У 1774 р., після чергової війни з Туреччиною,

Росія приєднала до себе Крим і північночорноморські степи; після другого роз-
поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна
(Київщина, Волинь, Поділля); після третього (1795) - Берестейщина. Такий стан
без великих змін тривав до 1914 р. Таким чином, кількість держав, до складу
яких входили українські землі наприкінці XVIII ст., зменшилась з чотирьох до
двох.
Серед українських земель, що у ХІХ ст. становили південно-західну части-
ну Російської імперії, виділялося чотири великих регіони: Лівобережна Украї-
на, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова Україна).
У 1796 р. було проведено зміни в адміністративному устрої України: Ліво-
бережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина – в Слобід-
сько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобере-
жну Україну поділили на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. Пів-
денна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділе-
но на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєд-
нання в 1812 р. Бессарабії було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-
губернаторство з Херсонською, Катеринославською і Таврійською губерніями
та Бессарабською областю.
82
Національна політика. Самодержавство керувалося у своїй національній
політиці загальним принципом багатонаціональних держав – установлення ма-
теріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною.
Русифікаторська політика ліквідувала українську мову, як одну з осново-
положних національних ознак, із навчальних закладів і адміністративних уста-
нов. Навчання у школах Лівобережжя і Слобожанщини здійснювали російсь-
кою мовою.
Кріпосницький гніт. Царат усіляко зміцнював в Україні самодержавно-
кріпосницький лад. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших
районів були позбавлені права переходу, остаточно закріпачені. В дореформе-
ний період основними групами були поміщицькі та державні селяни. Панщина,
що охоплювала в Україні майже 99% загальної кількості поміщицьких селян,
становила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони
збільшували тривалість селянських робіт та розмірів податків як хотіли.
Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсив-
ним. Лише частина поміщиків, особливо на півдні України, намагаючись впро-
вадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовувала ма-
шини і новітній інвентар. Це, насамперед, стосувалося маєтків, де сіяли цукрові
буряки. Водночас поміщицькі господарства збільшували посіви технічних
культур (коноплі, тютюну, льону), які також значною мірою надходили на вну-
трішній та зовнішній ринки.
Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали й торгове тварин-
ництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема,
тонкорунних.
Промисловий розвиток. Один з найважливіших показників формування
індустріального суспільства в першій половині XIX ст. – подальший розвиток
промисловості. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промислово-
сті і сільському господарству машини, робочі механізми, удосконалені знаряд-
дя, а також парові двигуни. У 20-х рр. ХІХ ст. в Україні виникли перші цукро-
варні. Разом зі зростанням кількості відбувалося їх технічне удосконалення.
У дореволюційний період в Україні існувала металургійна і кам'яновугіль-
на промисловість. Проте перша з них, базуючись на болотній руді Полісся, за-
непадала. На початку XIX ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на
яких застосовували працю державних та поміщицьких селян, була дуже незна-
чна. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав уже промислового характеру і
становив 6 млн. пудів і за кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на дру-
ге місце в імперії.
Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. Розвиток
промисловості та сільського господарства зумовив подальше поглиблення сус-
пільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих районів. А це, у
свою чергу, сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові
внутрішньої і зовнішньої торгівлі.
Причиною повільного економічного розвитку України була колоніальна
політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської
промисловості й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.
83
Початок національного відродження
Передумови відродження. У результаті становлення національної інтелі-

генції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження націона-
льної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що із запровадженням
кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство зі страху бути запи-
саними до простих селян й потрапити таким чином у кріпаки. Для вирішення
даного питання російський уряд створив спеціальний орган – Герольдію, яка
розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку
відповідних документів у родинних архівах з'являється зацікавлення націона-
льною історією, етнографією та фольклором.
Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової
української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою
подією стала публікація в 1798 р. «Енеїди» І. Котляревського. Іншим твором,
що мав величезний вплив на подальше формування ідеології українського наці-
онального руху «Історія Русів» – твір, що з'явився на межі XVIII-XIX ст. Ано-
німний автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою на-
ступницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від росіян наро-
дом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення само-
врядування.
Наступний імпульс до свого розвитку українське національне відродження
одержало ззовні. Загальне народне піднесення в країні викликали Велика фран-
цузька революція та російсько-французька війна 1812 р. Оживилися надії на
реформи внутрішнього ладу країни.
Таємні організації. Поширення західних інтелектуальних та політичних
течій створило сприятливе підґрунтя для виникнення в Україні таємних полі-
тичних товариств.
Перші таємні товариства з’являються у формі модних на той час масон-
ських лож. У 1818 р. такі ложі виникли у Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Пол-
таві (“Любов у істині”). Хоч ці ложі були створені в Україні, їхня діяльність не
мала українського національного характеру. Однією з цілей, яку ставили пе-
ред собою організатори перших таємних товариств в Україні, було залучення
малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські
дворяни-масони не висували специфічно національних вимог; чи не єдиним
винятком був Василь Лукашевич, який виступав за від’єднання України від
Росії і приєднання її до Польщі.
Багато з членів масонських лож в Україні увійшли до складу декабристсь-
ких організацій. Україна поряд з Санкт-Петербургом стала основним полем ді-
яльності декабристів – лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло
до відкритого збройного виступу проти самодержавства.
У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декаб-
ристів, головою якого був полковник Павло Пестель. Крім Тульчина Південне
товариство мало свої осередки у Кам’янці і Василькові. У Новограді-
Волинському 1823 р. виникло Товариство з’єднаних слов’ян, очолене молод-
шими офіцерами братами Борисовими. Так само як і масонські ложі, декабри-
84
стський рух на загал проявив байдужість до політичного майбутнього України.
Теоретик декабристського руху П. Пестель у своїй «Руській правді» виступив
як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, і не визнавав за націями,
які заселяють Російську імперію, права на окреме політичне існування (виняток
робив тільки для поляків та євреїв). Що ж до українців, то Пестель вважав їх
«істинними росіянами». Товариство з'єднаних слов'ян відрізнялося більш демо-
кратичним характером своєї програми. Програма Товариства ставила за мету не
лише усунення самодержавства і кріпацтва, а й утворення загальнослов’янської
республіки.
Восени 1825 р. після тривалих переговорів воно з’єдналося з Південним
товариством, перетворившись на його філію. Об’єднання з Південним товарис-
твом привело до перемоги централістської програми.
Через два тижні після невдалого повстання декабристів 14 грудня 1825 р. в
Петербурзі відбулося повстання Васильківського піхотного полку в Україні під
проводом С.Муравйова-Апостола. Розправа з обома повстаннями царським
урядом призвела до повного розгрому декабристського руху.
Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні другої чвер-
ті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед, Харківський та Київський уні-
верситети.
Кирило-Мефодіївське товариство. У 40-х роках XIX ст. виникають таєм-
ні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від
кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було
Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. в Києві. Централь-
ними фігурами були історик Микола Костомаров, письменник і громадський
діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатні етнографи Опанас
Маркевич і Василь Білозерський. Усього кількість кирило-мефодіївців станови-
ла майже 100 братчиків.
Програмні ідеї братства було викладено в «Книзі Битія Українського На-
роду» («Закон Божий») і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефо-
дія», основним автором яких був М.Костомаров, та у «Записці», написаній
В. Білозерським. Вони, зокрема, передбачали: 1) створення демократичної фе-
дерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і
суверенності; 2) побудову майбутнього суспільства на засадах християнської
моралі шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпо-
сного права та станів, установлення демократичних прав і свобод для громадян;
4) зрівняння у правах усіх слов'янських народів щодо їх національної мови,
культури, освіти тощо.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго, не встигло вийти з
підготовчої стадії і розгорнути практичну роботу. Вже на поч. 1847 р. його чле-
нів було заарештовано, вивезено до Петербурга й там суворо покарані. Тільки
через десять років, після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові
вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і громадської дія-
льності. Але ідеї та програма братства надовго визначали головні напрями
українського національного відродження.
85
Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.
Поразка у Кримській війні 1853-1856 рр. засвідчила значну економічну та

військову відсталість Російської імперії і змусила розпочати соціально-
економічні реформи.
Скасування кріпацтва. Щоб уникнути революції, царський уряд провів
«визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав мані-
фест про відміну кріпосного права. Селяни залишалися тимчасово зобов'язани-
ми на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку
мали викуповувати польові наділи.
Адміністративно-політичні реформи. Серйозні зміни в економічному
житті викликали необхідність перетворень в усій державній системі. Тому про-
тягом 60-70-х рр. було проведено низку реформ, які охопили основні сторони
життя країни: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін. За земською
реформою 1864 р. було створено виборні органи влади у масштабах губерній та
повітів – земські установи, які займалися розвитком охорони здоров'я, освітою,
культурою тощо. За судовою реформою 1864 р., запроваджувався змагальний
процес за участі адвоката і прокурора та створено інститут присяжних. Протя-
гом 1862-1874 рр. здійснювалася військова реформа, яка замінила рекрутство
загальною військовою повинністю і значно скоротила, термін військової служ-
би. Згідно з освітньою реформою, яка почалася 1864 р., запроваджувалася єди-
на система початкової освіти, установлювалися два типи гімназій: класична та
реальна, надавалася певна автономія університетам. Для дорослого населення
відкривалися недільні школи.
Індустріалізація. Суспільно-політичні реформи 60-70-х рр. відкрили шлях
для запізнілої індустріалізації. Аграрна реформа 1861 р. вивільнила селян і при-
скорила процес формування ринку вільної робочої сили.
Промисловий розвиток України супроводжувався виникненням і швидким
збільшенням мережі залізничних доріг. Перша залізниця – Балта-Одеса була
збудована у 1865 р. Поряд із залізничним транспортом значну роль у зміцненні
зв'язків між різними економічними районами відігравав водний. Головною вод-
ною артерією України був Дніпро. Зростало значення і морського торгового
флоту. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами всієї
країни. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яка набула великого
значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії. Розвиток транспорту
підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів кори-
сних копалин півдня України створюються кам'яновугільна, залізорудна та ме-
талургійна галузі промисловості. У 1890 р. видобуток кам'яного вугілля в Дон-
басі становив 68% загальноросійського видобутку. Вже з початку 70-х років
Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.
У 80-90-х рр. на території Катеринославської і Херсонської губерній було
збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. На-
прикінці 90-х років виробництво чавуну в Україні становило 52% загальноро-
сійської виплавки. Текстильна промисловість в Україні не могла розвиватися
через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією
86
царського уряду. У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне
населення, зростали міста, були створені нові промислові центри.
Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили в
1897 р. 73% загальної кількості населення і тільки 30% міського. Отже, Украї-
на, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку
займала в Російській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райо-
ни за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна на-
лежала до тих окраїн царської Росії, які в промисловому відношенні мало чим
відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка значною мірою мала однобо-
кий характер.
Український національний рух у 1860-1890-ті роки
Громади. З пом’якшенням внутрішнього режиму була проголошена амніс-

тія і членам Кирило-Мефодіївського товариства. Центром політичного життя
став Петербург, куди з’їхалася більшість братчиків.
У Петербурзі 1859 р. було утворено першу українську громаду – культур-
но-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї
шляхом видання книг, журналів, проведення вечорів тощо. Громади, як прави-
ло, не мали якихось програм чи статутів, але проводили діяльність спрямовану
проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні
школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою, попу-
ляризували історію й етнографію України. За народницьку позицію та орієнта-
цію на національні традиції їх називали «українофілами». Серед найактивніших
діячів громадівського руху були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський,
М. Лисенко, М. Старицький та ін.
Валуєвський циркуляр. Попри культурно-освітницьку спрямованість
громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. «Височай-
ше» затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що йо-
го мета – «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї».
Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний
циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогіч-
них публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична
пропаганда. Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні
твори. Незабаром після цього громади було розпущено, а деяких українських
діячів заслано у віддалені частини імперії.
Після Валуєвського указу у національному відродженні настала перерва,
яка тривала аж до початку 70-х рр. ХІХ ст.
Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Київ-
ській громаді вдалося активізувати свою діяльність і у 1873 р. вона виступила з
ініціативою утворення у Києві Південно-Західного відділу Російського геогра-
фічного товариства (РГТ). Члени цієї наукової установи глибоко вивчали еко-
номіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й на-
друкували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували
демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-
87
Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві III
Всеросійський археологічний з'їзд. Південно-Західний відділ РГТ став серйоз-
ною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливос-
ті і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу
(М. Драгоманов, О. Кістяківський, М. Лисенко та ін.), заснувала свій орган – га-
зету «Кіевский Телеграфъ», мала друкарню, видавала дешеві книжки, які про-
давали у місцевій книгарні.
Емський указ. Наукова, культурницька діяльність української інтелігенції
непокоїла царських чиновників. У відповідь на доноси в 1875 р. було створено
спеціальну комісію. Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного
товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом
діяльності названої комісії став Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р.
Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кор-
дону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити
переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні чи-
тання, наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося ви-
кладання українською мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські кни-
ги українською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори викреслюва-
ли слово «Україна», замінюючи його – «Малоросія».
Радикалізація українського руху. Після такого удару провідні діячі Київ-
ської громади виїхали в еміграцію. Михайло Драгоманов у 1878 – 1882 рр. ви-
давав у Женеві журнал «Громада». У «Передньому слові до Громади» (1878)
він виклав програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що
забезпечило б українським землям автономні права. Здійснення драгоманівсь-
кої програми було можливе лише за умов подальшої лібералізації російського
режиму. Але на початку 80-х рр. після короткого періоду лібералізації наступив
час реакції. 80-ті рр. ХІХ ст. увійшли в історію національного відродження на
східноукраїнських землях як «мертві роки». Основні його здобутки обмежува-
лися культурною й науковою галузями. У 1882 р. у Києві почав видаватися ро-
сійськомовний журнал «Киевская старина», в якому друкувалися українознавчі
матеріали.
«Братство тарасівців». Першою українською політичною організацією,
що стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців», яке
нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українсь-
ких студентів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поширювати серед україн-
ського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були
І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет. Свої погляди тарасівці виклали в полі-
тичній декларації «Конфесіон де фуа («Вірую») молодих українців”, опубліко-
ваній у львівському часописі «Правда» 1893 р. Провідні положення цього до-
кумента: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі полі-
тичні і культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога
повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного
моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв'язання
соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверен-
ності України. Діяльність «Братства тарасівців» тривала недовго до 1898 р. Ча-
88
стину тарасівців було арештовано і засуджено, а над іншими членами організа-
ції установлено поліційний нагляд.
ІІ. Західна Україна в складі Австро-Угорщини
Адміністративний поділ. Внаслідок першого поділу Польщі (1772) до

складу Австрійської монархії були включені Галичина, частина Волині і Поділ-
ля; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина. Протягом XVI-XVII ст., під
владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило
спільним політичним життям з рештою українських земель, перебуваючи у
складі Угорського королівства.
Україна в умовах реформ «освіченого абсолютизму»
Політика просвітництва. Австрійські правителі бачили у західноукраїн-

ських землях, насамперед, джерело для поповнення державної казни та армії.
Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елемен-
тарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імпе-
ратриця Марія-Тереза (1740-1780) та її син Йосиф II (1780-1790) провадили по-
літику просвітництва, яка мала на меті покращити матеріальне становище жи-
телів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб
зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільс-
тво таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією
могутності імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала
Галичина, як найбільша та дуже відстала провінція.
Аграрна реформа. Найактуальнішою для галицького населення була аг-
рарна реформа. Тому в 1781 - 1782 рр. Йосиф II наказами проголосив низку
змін у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від
поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеці-
ально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщи-
цькі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4) чітке визна-
чення розміру панщини – до 30 днів на рік; 5) заборону проживати у селі лих-
варям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарст-
вом тощо.
Церковна реформа. Важливою була церковна реформа (1770 - поч. 1780-
х рр.). На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-
католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрар-
хія трактувала її як другосортну. Реформа передбачала: 1) зрівняння прав като-
лицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим
цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на дер-
жавну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі
та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею;
3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-
католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий
підтекст.
89
Освітня реформа. З церковною була пов'язана освітня реформа, яка пе-
редбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його домінування у навчальних
закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784); 2)
відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства,
зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і се-
редніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало
проводитися рідною мовою.
Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йосифа II була на той час про-
гресивним явищем. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зве-
дено нанівець наступними австрійськими правителями - Леопольдом II (1790-
1792) та Францом (1792-1835).
Початок національного відродження
Перше покоління будителів. Поряд із усвідомленням необхідності боро-

тьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом
перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політи-
ки «освіченого абсолютизму», нових європейських течій у Галичині з'являється
перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища гре-
ко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відроджен-
ня став Перемишль, де навколо перемишльського владики – єпископа Івана
Снігурського у 20-30-х рр. згуртувалося невелике коло представників націона-
льносвідомої інтелігенції. Вони виявляли значний інтерес до вітчизняної істо-
рії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення
українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл
для місцевого населення. До 1832 р. під покровительством І. Снігурського від-
крилось бл. 400 шкіл. У 1817-1821 рр. було видано декілька підручників. Одно-
часно в Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, пер-
ші рукописні копії «Енеїди» І. Котляревського.
«Руська трійця». Справжнє українське національне відродження в Гали-
чині почалося в 30-х рр. XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського
відродження. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихован-
ці Львівської духовної семінарії, члени гуртка «Руська трійця» (1833-1837) Ма-
ркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які були дітьми свяще-
ників і самі стали священиками.
Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого
слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просві-
тити народ». Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою
діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за
утвердження народної мови у національній літературі та впровадження її у по-
всякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді тощо.
Найзначнішою заслугою «Руської трійці» було видання наприкінці 1836 р.
в Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», який складався з фольклорних і
власних творів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут була
ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною. Однак з тисячного
90
накладу до читачів дійшли лише 200 примірників, решту було конфісковано
владою, щоб не допустити в краї поширення національної ідеї.
Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу
М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького з Львівської семінарії, «Руська
трійця» розпалася.
Революція 1848-1849 рр. та її вплив на розвиток краю
На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазно-

демократичні революції. Їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи бага-
тьох національно-поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси
пішла назва революції – «Весна народів». Не залишалась осторонь і Австрійсь-
ка імперія. 13 березня виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні
було проголошено першу австрійську конституцію.
Скасування панщини. Враховуючи настрої народних мас, уряд монархії
Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. 16 квітня 1848 р. ці-
сар підписав спеціальний патент, за яким скасування панщини на галицьких зе-
млях сталося майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Ос-
новою реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали від-
шкодувати протягом 40 років, починаючи з 1858 р.
Головна Руська Рада. Під впливом революційних подій у Західній Європі
львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали на
ім'я цісаря петицію з низкою демократичних вимог. Зокрема там містилися про-
хання про уведення української мови у народних і вищих школах; видання
державних законів українською мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати;
щоб було зрівняння в правах духівництво всіх обрядів і надання українцям до-
ступу до всіх державних установ.
У результаті дальшого розвитку революції в Галичині виникли національ-
но-політичні організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл
українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на
чолі з перемишльським єпископом Григорієм Яхимовичем, утворили у Львові
Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією.
Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Схід-
ної Галичини перед центральним урядом, її друкованим органом стала «Зоря
Галицькая” – перша у Львові газета українською мовою.
Діяльність Головної Руської Ради зустріла вороже ставлення з боку Поль-
ської Ради Народової, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляка-
ми. На противагу Головній Руській Раді 23 квітня 1848 р. було створено «Русь-
кий собор», газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Дневник Руський».
Слов'янський конгрес. Представники українського населення Галичина
взяли участь у Слов'янському конгресі в Празі. Головна Руська Рада відіслала
своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між
ними виникли незгоди. Українці домагалися поділу Галичини на дві окремі ад-
міністративні одиниці – Східну, де переважали українці, й Західну, заселену го-
91
ловним чином поляками. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав ро-
боту конгресу.
Перший австрійський парламент 10 липня 1848 р. почав роботу перший
австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від
українців (27 селян, 9 священиків, 3 світські особи). Українські посли в парла-
менті поставили вимогу про поділ Галичини, підкріплену 15 тис. підписів.
Українські посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю.
Перетворення Західної України на «П'ємонт» національного відродження

(друга половина XIX ст.)
Після придушення революції 1848-1849. рр. правлячі кола Австрійської

імперії зробили спробу ліквідувати революційні реформи й відновити абсолют-
ну владу цісаря. Зокрема було розпущено парламент та скасовано конституцію.
Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арені,
пішла на поступки угорцям. Внаслідок австро-угорського компромісу Австрій-
ська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-угорську (1867). З українсь-
ких земель до угорської частини монархії увійшло Закарпаття, а до австрійської
– Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний
компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися в їхню політику в Галичині.
Москвофіли. Фактична передача влади в Галичині полякам настільки па-
ралізувала енергію активних членів українського руху, що вони або зовсім усу-
нулися від громадської роботи, або через розчарування результатами революції
1848 р. почали звертати погляди в бік Москви, сподіваючись на її підтримку.
Так у Галичині виник напрям москвофільства. Москвофільську течію, яка серед
галицьких, буковинських та закарпатських українців спочатку існувала у мов-
но-літературній, а згодом суспільно-політичній формі, очолювали Д. Зубрить-
кий, В. Дідицький, М. Малиновський, А.Добрянський та ін. Хоча москвофіли
були за походженням українцями вони виступали проти української мови, сил-
куючись писати ламаною російською. Москвофіли заперечували існування
окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної, неділимої російської
народності» від Карпат до Камчатки. За таку позицію вони отримували щедру
фінансову підтримку з Росії.
Народовці. Однак москвофільські тенденції викликали сильний опір нової
генерації інтелігенції. Група молодих письменників і громадських діячів –
В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарсь-
кий, Д. Танячкевич та ін., продовжуючи демократичні традиції своїх попере-
дників, наприкінці 1861 – на початку 1862 р. заснувала гурток (громаду) у
Львові. Саме звідси бере початок народовська (українофільська) течія. Галицькі
народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літе-
ратури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови, обстою-
вали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим вони залишалися
лояльними до австрійської влади. Першим їх друкованим органом був журнал
«Вечорниці», який виходив протягом 1862-1863 рр.
92
«Просвіта». Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Га-
личини стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього
товариства «Просвіта». Першим його головою став учитель гімназії
А. Вахнянин (1868-1870).
У 70-80-х роках XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у громадсь-
кому та політичному житті Галичини. У містах та містечках краю діяли філії
товариства, які ідейно та організаційно об'єднували численні місцеві осередки.
«Просвіта» вела досить широку видавничу діяльність. Свою діяльність товари-
ство здійснювало переважно на громадських засадах. Правда, за невелику плату
доводилося наймати службовців філій та крайового товариства, а також деяких
керівників художніх колективів. Кошти на просвітницьку діяльність здебільшо-
го збиралися з членських внесків, різних платних заходів, а також пожертву-
вань меценатів.
Товариство ім. Т.Шевченка. За таких умов на хвилі національного відро-
дження у Львові в 1873 р. виникає Товариство ім. Т. Шевченка, яке підтримали
народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, то-
вариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української
науки, перетворювалося у першу новітню українську академію наук. Перелом-
ним для товариства був 1892 р., коли воно за новим статутом трансформувалося
в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук,
набувають розвитку в межах НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі
дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним
науковим органом товариства стали «Записки НТШ». Було започатковано низ-
ку періодичних видань – перших за нашу історію україномовних журналів у га-
лузях історії, філології, права, демографії, математико-природничих наук.
Серед засновників товариства — письменник О. Кониський, філолог
О. Огоновський, перший голова товариства К. Сушкевич, етнограф
В. Шухевич, фізик І. Пулюй. Особливі заслуги перед НТШ має його багатоліт-
ній голова – Михайло Грушевський. Він реформував товариство на зразок наці-
ональних академій, розгорнув багатопрофільну наукову роботу його секцій та
безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність.
Радикальний рух. Останнє десятиліття XIX ст. стало переломним у роз-
витку українського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині
українських політичних партій, національна ідея виходить за межі суто інтелі-
гентського середовища і проникає вглиб суспільства. Галичина, попри власні
важкі умови національного й економічного існування, стає центром українсько-
го руху, в т. ч. й по відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль
полігону, де удосконалювалися засоби національно-культурного та суспільно-
політичного відродження українського народу.
У жовтні 1890 р. у Львові була створена перша українська політична партія
– Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі іс-
нували протиріччя між «старими» і «молодими» радикалами з приводу харак-
теру партії. Перші, репрезентовані І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким,
були прихильниками ідей М. Драгоманова, який, висуваючи програму федера-
лізації Російської і Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу
93
створення самостійної української держави. У той самий час другі –
В. Будзиновський, Ю. Бачинський, С. Вітик, М. Ганкевич, В. Охримович та ін.
виступали за негайне уведення в максимальну частину програми партії вимоги
створення власної національної держави, а в мінімальну — положення про по-
діл Галичини на українську та польську частини. Після кількарічних суперечок
перемогла «молодь». В кінці грудня 1895 р. на IV з'їзді радикалів ідея політич-
ної самостійності врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з
програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утво-
рити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини.
Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійно-
сті України було включено в програму окремої партії.
Здобутки національного руху. Широкі кола українства Галичини усвідо-
млювали свою окремішність і поступово переходили до примату національної
ідеї.
У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування пан-
щини в Галичині, усі українські політичні угруповання зійшлися на принципі
самостійності української нації. Це, по суті, була перша міжпартійна платформа
на самостійницькому ґрунті.
У кін. XIX ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намі-
тилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортан-
ням радикального дедалі більше виявлялася політична диференціація в її лавах.
Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи: власне
радикальну, яку очолили М.Павлик, К. Трильовський, Ю. Бачинський, соціал-
демократичну на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем та національно-
демократичну, якою керували І. Франко, Є. Левицький, В. Будзиновський. У
результаті, в 1899 р. з'явилося ще дві партії: національно-демократична та соці-
ал-демократична.
На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української націо-
нально-демократичної партії (УНДП), опублікував першу відозву до народу. У
ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в
якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну, культурну держа-
ву». Ці слова, як і програма УНДП, припали до вподоби багатьом галицьким
українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки
на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали
домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.
На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична
партія (УСДП). Її друкований орган «Воля» писав, що метою українських соці-
ал-демократів є «вільна держава українського люду, українська республіка».
УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній
лівим крилом, а друга правим.
Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз
ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки
Є. Чикаленка дістала назву «українського П'ємонту», внаслідок напруженої
праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істот-
ній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим міс-
94
цем, де генерувалася ідея національного визволення та возз'єднання всіх украї-
нських земель.
Абсолютизм – форма державного правління, за якою монарху належить
необмежена верховна влада.
Громади – напівлегальні гуртки, що з’явилися на початку 60-х років
XIX ст. До них входили представники української інтелігенції. Займалися пере-
важно культурно-просвітницькою діяльністю: несли в народ знання, пропагу-
вали українську національну ідею, ставили перед владою культурні вимоги.
Губернія – основна адміністративно-територіальна одиниця в Росії з
1708 р. Поділялася на повіти.
Намісництво – у Російській імперії в 1775 – 1796 рр. – адміністративно-
територіальна одиниця з 2-3 губерній на чолі з намісником, пізніше система
управління національними окраїнами.
П'ємонт — історична область Італії, яка в середині XIX ст. стала центром
національного об'єднання.

1. Проаналізуйте соціально-економічну ситуацію в Наддніпрянській
Україні в дореформений період.
2. Антифеодальні рухи в Україні першої половини ХІХ століття.
3. Національний рух у Наддніпрянській Україні після реформ 1860 –
1870 рр.
4. „Руська трійця” та її значення для українського відродження.
5. Особливості реформ 1848 р. на західноукраїнських землях.
1. Декабристи та їх діяльність в Україні
2. Кирило-Мефодіївське товариство
3. Реформи 1860 – 1870-х років та їх наслідки для економічного розвитку
Наддніпрянської України.
4. Початок національного відродження в західноукраїнських землях. „Ру-
ська трійця”.
5. Михайло Драгоманов.

1. Бойко О.Д. Історія України: Навч. посібн. – 2-ге вид., доп. – К., 2002.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ сто-
ліття. – К., 1997.
3. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін. / За ред.
В.А. Смолія. – К.: Альтернатива, 1997.
4. Костомаров М.І. Історія України в життєписах визначних її діячів. – К.,
1991.
95
Тема 7. НА ШЛЯХУ ДО ВІДРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ НА ПОЧАТКУ
ХХ ст. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ
(1917 – 1920 рр.)
1. Українська Центральна Рада

2. Українська держава гетьмана Павла Скоропадського
3. Директорія УНР
4. Спроба державотворення в Західній Україні
Українська Центральна Рада
Крах самодержавства та створення Української Центральної Ради.

Коли спалахнула Російська революція, вона одразу перекинулася на національ-
ну периферію імперії. 12 березня 1917 р. в Петрограді виникли одразу два полі-
тичних центри – Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів та
Тимчасовий комітет Державної Думи.
З перемогою Лютневої революції та створенням Тимчасового уряду в Пет-
рограді, на місцях, в т.ч. в Україні, почалося формування нових органів влади.
Представники російських правих партій в Україні утворили Виконавчий комі-
тет, який став представником Тимчасового уряду в Києві. Паралельно форму-
валися Ради робітничих і селянських депутатів. Усього протягом березня
1917 р. в Україні виникло понад 170 рад.
Користуючись революційними настроями, товариство українських посту-
повців 17 березня вирішило створити Об’єднавчий центр. 20 березня на зборах
українських організацій та політичних партій Києва було ухвалено сформувати
Українську Центральну Раду (УЦР). Головою нового уряду обрали професора
М. Грушевського, який на той час ще перебував у засланні.
Для того щоб закріпити за собою більше авторитету як керівної установи
цілого краю, ЦР вирішила скликати Український національний конгрес, який
мав вирішити і затвердити основні лінії української політики і надати ЦР право
керівного органу. Український національний конгрес зібрався 19 квітня 1919 р.
Головним питанням, навколо якого точилися дебати, було питання автономнос-
ті та перебудови Росії на федеративну демократичну республіку. Делегати об-
рали 150 членів ЦР і величезною більшістю голосів переобрали головою
М.Грушевського, а його заступниками обрали С.Єфремова та В.Винниченка.
Конгрес ще вище підніс авторитет Центральної Ради, визнавши її представни-
цьким, законодавчим органом України.
Ставши провідною силою всього українського народу УЦР направила в
Петроград для переговорів з Тимчасовим урядом делегацію на чолі з В. Вин-
ниченко. Висловивши свою прихильність до Тимчасового уряду, вона запропо-
нувала надати широку автономію Україні в межах федеративної Росії, утворити
при Тимчасовому уряді посаду комісара в українських справах, призначити
крайового комісара для всієї України, провести українізацію армії, навчальних
закладів, призначити на урядові пости в Україні людей, які володіють українсь-
кою мовою, звільнити політичних в'язнів.
96
Але Тимчасовий уряд заявив, що не може визнати ЦР виразником волі
українського народу і не має повноважень розв’язувати питання про автономію
України. Уряд лише погоджувався визнати право викладання української мови
у початкових (народних) школах і запровадження її як окремої дисципліни у
середніх школах, з тим, щоб російська мова залишалася викладовою у середніх
та вищих школах.
Перший Універсал Центральної Ради Щоб і надалі відігравати роль най-
впливовішої сили в Україні, Центральна Рада 23 червня 1917 р. видала Перший
Універсал до українського народу. Основні положення, зафіксовані в I Універ-
салі, були такими: автономія України в складі Росії; право законодавчої ініціа-
тиви; необхідність загальнонародних, рівних, прямих виборів шляхом таємного
голосування до законодавчого органу – Всенародних українських зборів (сей-
му); відмова передавати певну частину податку до центральної російської скар-
бниці, уведення українського податку; заклик до згоди і порозуміння між пред-
ставниками усіх національностей, що мешкали в Україні.
Після проголошення I Універсалу було утворено Генеральний секретаріат
Центральної Ради — виконавчий орган, уряд автономної України, який очолив
Володимир Винниченко.
Стан справ в Україні занепокоїв російські офіційні кола в Петрограді. В
Росії раптом зрозуміли, що ті або інші їхні рішення вже не мають жодного зна-
чення. Розв’язання важливих проблем власного життя український народ брав
на себе.
Другий Універсал Через два тижні до Києва прибула російська урядова
делегація у складі О.Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Після тривалих
нарад сторони досягли компромісу. Петроградські міністри погодилися, що ЦР
має виробити статут автономії України з умовою, що він буде поданий на
останню санкцію до Петрограду; зобов’язувалися забезпечити схвалення уря-
дом Генерального Секретаріату як „найвищого крайового органу управління на
Україні”. Склад секретаріату затверджувався урядом, а ЦР поповнювався пред-
ставниками національних меншин. Вона зобов’язувалася відмовитися від само-
чинного уведення автономії і погоджувалася чекати затвердження автономного
устрою України Всеросійськими установчими зборами. Результати досягнутих
домовленостей були оформлені, як Другий Універсал, виданий 16 липня 1917 р.
Отже, тези про волю України і про те, що український народ сам творити-
ме своє життя, проголошені в І Універсалі, у ІІ були фактично заперечені. Цей
політичний компроміс ослабив авторитет Центральної Ради, посіяв у свідомості
людей недовіру до свого парламенту.
Інструкція Тимчасового уряду. На підставі домовленостей з міністрами
Тимчасового уряду ЦР уклала «Статут Вищого Управління України». Однак
новий кабінет міністрів Росії на чолі з О. Керенським не затвердив його, і за-
мість Статуту було отримано Інструкцію Тимчасового уряду, в якій права авто-
номії України значно зменшувалися. До компетенції Генерального секретаріату
не входили військові справи, транспорт, міжнародні зв'язки, продовольчі спра-
ви, пошта й телеграф. Призначати урядовців він теж не міг. До сфери влади Се-
97
кретаріату входили лише 5 із 9 українських губерній: Київська, Волинська, По-
дільська, Полтавська і частково Чернігівська.
Петроград визнавав Генеральний Секретаріат, але як орган російського
уряду. УЦР взяла інструкцію до відома, але не погодилася на обмеження, які
містилися в ній.
Однак 7 листопада влада раптово змінилася – більшовики скинули уряд.
Спочатку ЦР обрала позицію нейтралітету по відношенню до більшовицького
перевороту, вважаючи Тимчасовий уряд своїм головним противником. Генера-
льний Секретаріат дав негативну оцінку, лише коли стало зрозуміло, що роз-
громом сил Тимчасового уряду більшовики не обмежаться і домагатимуться
всієї повноти влади в Україні.
Третій Універсал. Під тиском обставин ЦР пішла на рішучий крок. 20 ли-
стопада 1917 року вона видала ІІІ Універсал, яким проголосила створення
Української Народної Республіки (УНР) у складі майбутньої федеративної Ро-
сії.
ІІІ Універсал передбачав широку програму дій, а саме:
- до скликання Установчих зборів вся влада належить УЦР і Генераль-
ному Секретаріату України;
- ліквідація приватної власності на землю;
- забезпечення демократичних свобод: слова, друку, віросповідання, зі-
брань, союзів, страйків, недоторканності особи і помешкання;
- установлення 8-годинного робочого дня;
- скасування смертної кари і здійснення у майбутньому судової реформи;
- надання національно-персональної автономії національним меншинам;
- ЦР зобов’язувалася якнайшвидше підписати мир з Німеччиною та її
союзниками.
У документі було визначено державні кордони УНР, які охоплювали Хар-
ківську, Катеринославську, Херсонську губернію та Таврію. Питання приєд-
нання інших земель – Холмщини, частину Курської та Воронезької губернії, де
українське населення становило більшість, мало бути розв’язане згідно з волею
їх мешканців.
Протягом першого місяця після більшовицького перевороту в Петрограді
Центральна Рада користувалась в Україні найбільшим впливом. У цій ситуації
більшовики зробили спробу здобути владу шляхом скликання Всеукраїнського
з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Та коли він 17 груд-
ня 1917 р. почав у Києві роботу, виявилося, що із 300 діючих в Україні рад на
ньому було представлено лише 49. Більшість із 2,5 тис. учасників з'їзду стано-
вили селяни. З'їзд висловив довіру Центральній Раді.
Утворення Української Радянської Республіки Делегати-більшовики
чисельністю 124 чол. не підкорилися рішенням більшості з'їзду і покинули йо-
го, переїхавши до Харкова. На противагу Українській Народній Республіці в
Харкові було проголошено утворення Української Радянської Республіки (пев-
ний час вона також називалася Українською Народною Республікою) та її уря-
ду – Народного секретаріату, до складу якого увійшли Артем (Ф. Сергєєв),
Є. Бош, В. Затонський, М. Скрипник та ін. Новоутворений більшовицький уряд
98
негайно визнав Україну федеративною частиною Росії, поширив на її території
чинність декретів російського Раднаркому (Ради народних комісарів – уряду
Радянської Росії) і скасував усі закони й розпорядження ЦР. Народний секрета-
ріат дозволив також вивозити хліб з України до Росії.
З-за спини маріонеткового Харківського уряду більшовики могли тепер
здійснювати наступ на Україну, не наражаючись на звинувачення в інтервенції.
Таким чином, на території УНР існували два уряди і обидва заявляли, що
вони – українські й робітничо-селянські.
У цих умовах 17 грудня 1917 р. УЦР одержала Маніфест до українського
народу з ультимативними вимогами до Української Ради з Петрограду, за під-
писом В. Леніна і Л. Троцького. Відповідно до нього УЦР повинна була визна-
ти радянську владу і виконати такі ультимативні вимоги:
1) відмовитися від створення Українського фронту;
2) не пропускати військові частини з фронту на Дон та Урал;
3) допомагати військам більшовиків на Південному фронті в боротьбі з
генералом О.Каледіним;
4) призупинити роззброювання радянських полків і червоногвардійців в
Україні.
Центральна Рада 18 грудня 1917р відхилила ультиматум, після чого війна
між більшовицькою Росією та УНР стала неминучою.
Війна Радянської Росії проти України Всього проти УНР виступили три
більшовицькі російські армії. А Україну, фактично, не було кому захищати.
Понад мільйон солдатів українізованих частин колишньої царської російської
армії, які бажали служити в збройних силах України, було демобілізовано. Крім
окремих частин добровольців, Україна в кінці грудня 1917 р. майже не мала
війська.
Дуже швидко було захоплено Харків, Полтаву, Чернігів. Протягом січня
1918 р. більшовики зайняли Лівобережну Україну. Величезна трагедія розігра-
лася під час оборони студентами підступів до Києва, під Крутами. Бій під Кру-
гами закінчився перемогою більшовицьких військ, які отримали вільний доступ
до Києва.
9 лютого 1918 р. червоноармійці зайняли Київ і вчинили там криваву роз-
праву. Розпочався „червоний терор”. Більшовики розстрілювали всіх, хто мав
будь-яке відношення до Центральної Ради і тільки за те, що вони свідомі укра-
їнці. Місто було залите кров'ю.
Четвертий Універсал. Напередодні вступу до Києва радянських військ
було проголошено IV Універсал. Основні положення цього документа були та-
кими:
- УНР проголошувалася самостійною, незалежною, вільною, суверенною
державою українського народу;
- УНР встановлювала мирні взаємовідносини із сусідніми державами – Ро-
сією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та ін.;
- УЦР виступала від імені народу України до скликання Українських Уста-
новчих Зборів;
99
- Генеральний Секретаріат був перейменований на Раду Народних Мініст-
рів;
- урядові доручалося закінчити мирні переговори з Німеччиною та її союз-
никами, укласти з ними мир;
- передбачалися демобілізація армії та створення народної міліції, запрова-
дження суворого контролю над банками, навесні – роздача землі селянам
без викупу.
Але навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації:
тільки Українські Установчі Збори мають остаточно вирішити питання „про
федеративний зв’язок з народними республіками колишньої Російської держа-
ви”.
9 лютого 1918 р., саме того дня, коли війська М.Муравйова захопили Київ,
було підписано мирний договір між УНР і державами німецького блоку. Підпи-
сана угода передбачала:
- установлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав
по лінії Хотин-Гусятин-Збараж-Броди–Сокаль, майже вся Холмщина;
Підляшшя поверталися УНР);
- відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних
війною;
- взаємний обмін військовополоненими;
- взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарчих това-
рів;
- установлення взаємних митних пільг;
- налагодження дипломатичних відносин.
За збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини в боротьбі проти аг-
ресії Радянської Росії УНР зобов’язувалося поставити їм до липня 1918р. знач-
ну кількість продовольства.
2 березня 1918 р. українські війська за допомогою німецьких підрозділів
увійшли в Київ. УЦР заявила, що продовжуватиме попередню соціально-
економічну політику, зокрема земельну. Але присутність окупаційної армії не
давала можливості дотримуватися попередньої програми.
Неефективність політики УЦР призводила до гострих конфліктів між нею і
австро-німецькою військовою адміністрацією. Розуміючи, що ЦР не може гара-
нтувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке
командування почало схилятися до пошуків альтеративної влади.
29 квітня 1918 р. ЦР зібралася на останнє, як виявилося, засідання, на яко-
му ухвалила Конституцію УНР, змінила земельний закон і обрала М. Гру-
шевського Президентом України. Після цього Центральну Раду, яка не зробила
навіть спроби опору, розігнали німецькі війська.
Українська держава гетьмана Павла Скоропадського
Зміна влади. Головним центром опозиції була Українська Народна Гро-

мада (УНГ), яка об’єднала у своїх лавах землевласників, військових, зокрема
козаків вільного козацтва й офіцерів 1-го Українського корпусу. Після пого-
100
дження кандидатури з німцями 29 квітня 1918 р. відбувся в Києві Всеукраїнсь-
кий хліборобський з’їзд, який проголосив П. Скоропадського гетьманом Украї-
ни. Внаслідок безкровного державного перевороту ЦР була розпущена і була
утворена Українська держава. Суттю перевороту було шляхом зміни демокра-
тичної парламентської форми державного правління на авторитарну, подолати
дезорганізацію і деградацію суспільства.
Внутрішня політика. Незважаючи на те, що в руках Скоропадського зо-
середжувалась вся верховна влада, однак у перспективі повноваження гетьмана
мав обмежити законодавчий орган – сейм України. Найвищою державною ін-
станцією став Державний сенат.
За кілька місяців було створено новий адміністративний апарат. Випробу-
ванням для політики гетьмана було аграрне питання. З перших днів діяльності
гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі. Тим-
часові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке
майно і відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласника. У жо-
втні 1918 р. було створено вищу земельну комісію, яку очолив
П.Скоропадський. На початку листопада було підготовлено проект аграрної
реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних во-
лодінь і розподіл їх між селянами – не більш як 25 десятин на двір.
У фінансовій сфері було налагоджено грошовий обіг, уведено гривню, від-
крито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії тощо. Уря-
ду П. Скоропадського вдалося відновити свободу торгівлі і підприємницької
ініціативи. Було налагоджено широкий збут товарів за кордон.
Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено
державний флот. Посилено дисципліну на виробництві, але водночас скасовано
8-годинний робочий день.
Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманату
замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. Відроджува-
вся Чорноморський флот. Уряд, з одного боку, побоювався, що загальна мобілі-
зація може привести до армії збільшовичені елементи. З іншого боку, справу
гальмувала німецька військова адміністрація. Вона запевняла гетьмана, що для
захисту України досить німецьких та австро-угорських військ. Загалом, україн-
ське військо того часу нараховувало близько 65 тисяч чоловік, хоча планувало-
ся створити 300-тисячну армію.
Чималих успіхів досягнуто в галузі культури та освіти: було відкрито по-
над 15 українських гімназій; створено державні українські університети у Києві
і Кам’янець-Подільському; засновано у Києві Державний український архів;
Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український
театр драми й опери, Українську національну бібліотеку. 14 листопада 1918 р.
відбулося урочисте відкриття Української Академії Наук, яку очолив
В. Вернадський.
На Церковному соборі у Києві 20 червня – 11 липня 1918 р. утворено
Українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом Василем
Липківським.
101
Аналізуючи всі реформи, проведені за такий короткий термін, стає зрозу-
мілим чому сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певно-
го економічного та культурного піднесення України періоду гетьманату.
Зовнішньополітичний курс гетьманської держави. Те, що П. Скоро-
падський після державного перевороту став авторитарним правителем, ще не
означало свободу вибору і здійснення зовнішньополітичного курсу. Завдяки зу-
силлям талановитих особистостей на чолі зовнішньополітичного відомства
вдалося реалізувати об’єктивні можливості, що існували на той момент, для
входження України в європейський простір, як повноправного суб’єкта міжна-
родного життя.
Якщо в добу ЦР УНР де-юре визнали чотири держави – Австро-Угорщина,
Болгарія, Німеччина, Туреччина, то в добу гетьманату до них додалися ще ві-
сім. Це чотири національно-державних утворення колишньої Російської імперії:
Азербайджан, Грузія, Дон, Кубань і чотири центральноєвропейські країни
Польща, Румунія, Фінляндія і Швейцарія.
Окрім того, де-факто було започатковано зносини ще з вісьмома держава-
ми: Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і
Швецією. В 11 країнах встигли відкрити постійні дипломатичні представництва
Української держави. В Україні було відкрито 33 консульських установи 20
держав. Більше тридцяти консульств було відкрито на теренах колишньої Ро-
сійської імперії, в тому числі в РРФСР, зокрема генеральні консульства в Пет-
рограді та Москві.
У системі зовнішньополітичних пріоритетів на перше місце висувалось за-
вдання реалізації “хлібного миру” з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Для
України це виливалося в селянську війну проти режиму й окупантів, у масовий
страйковий спротив робітників.
Одним із напрямків зовнішньої політики було вирішення питання про при-
лучення Криму. Після німецької окупації владу в Криму захопили російські й
татарські політичні сили. Новий уряд дотримувався загальної орієнтації на єди-
ну і неподільну Росію. Тоді гетьманський уряд вирішив вдатися до економічної
блокади півострова. На переговорах було вироблено умови прелімінарного до-
говору: у складі Української держави Крим дістав широку автономію, свій кра-
йовий сейм, територіальне військо, при Раді Міністрів запроваджувалась посада
статс-секретаря у справах Криму. Проте довести до кінця справу не вдалося –
гетьманат упав.
Важливу роль для України відігравали відносини з Росією. 3 березня 1918
р. між центральноєвропейськими державами і РРФСР договором Радянська Ро-
сія зобов’язалась укласти з Україною мирний договір і визнати Берестейській
договір між УНР і Четвертним союзом, звільнити територію України від черво-
ногвардійських військ і припинити будь-яку пропаганду проти суверенної дер-
жави. 12 червня між Україною і РСФРР було підписано угоду про попередні
умови переговорів, що стала рівнозначною установленню перемир’я. Передба-
чалося негайно розпочати переговори про укладення мирного договору.
Але Москва не могла змиритися з дружнім ставленням Української держа-
ви до Великого Війська Донського на чолі з генералом П. Красновим, адмініст-
102
ративно-державного утворення, яке було плацдармом білого руху та фактичним
установлення контролю Української держави над Кримом.
Поразка Четвертного союзу у війні, розпад Австро-Угорщини, демократи-
чна революція в Німеччині і, як наслідок, виведення з України окупаційного
війська, поставили перед гетьманом питання про нових союзників. Єдиний по-
рятунок вбачалося у “нерадянській Росії”, тобто в білій армії, оплотом якої ста-
ли суміжні території Дону й Кубані. У такій складній ситуації, П. Скоро-
падський взяв на себе ініціативу щодо відновлення єдиної й неподільної Росії.
Але ці та інші маневри, покликані змінити зовнішньополітичну орієнтацію
Української держави не мали успіху. Розпочате Директорією антигетьманське
повстання набуло широкомасштабного характеру і під ударами його режим
упав.
Директорія УНР
Антигетьманське повстання. Проголошення федерації з білогвардійсь-

кою Росією викликало обурення серед широких верств українства. Представ-
ники соціалістичних партій, зібравшись 13 листопада 1918 р. в Києві, у буди-
нку Міністерства шляхів, обрали Директорію на чолі з В. Винниченко – тим-
часовий орган для керівництва повстанням проти гетьмана. За кілька тижнів
боїв війська Директорії оволоділи столицею Української Держави.
Внутрішня політика Директорії Політичний рух нового режиму не від-
значався послідовністю. Після приходу до влади Директорії в Україні була
відновлена не тільки попередня назва держави, а й республіканська форма
державного устрою; чинність усіх законів УНР.
Програму діяльності нової влади було сформульовано в Декларації, ви-
даній 26 грудня 1918 р. Одне з основних положень цього документа – обіцян-
ка експропріювати державні, церковні й великі приватні землеволодіння і пе-
рерозподілити їх серед селян. Відзначалось, що уряд представлятиме інтереси
робітників, селян і трудової інтелігенції, а великі промисловці та землевлас-
ники будуть позбавлені виборчих прав. Місцева влада мала належати трудо-
вим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Перед Директорією стоя-
ли складні завдання внутрішньої політики: впровадження демократичних сво-
бод, 8-годинного робочого дня, передання землі трудовому селянству та ін.
Своєрідний парламент – Трудовий Конгрес мав формуватися з депутатів від
селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників та поштовиків.
Через зайвий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної бі-
льшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату – тих, без
кого нормальне існування держави просто неможливе.
Функції вищого виконавчого органу УНР, згідно з наказом Директорії від
26 грудня 1918 р., покладалися на Раду народних міністрів. Найголовнішою
проблемою та запорукою всіх невдач було те, що здійснюючи революційну пе-
ребудову, діячі Директорії не мали чіткого уявлення чим їх замінити.
Лідери Директорії з перших днів зосередили особливу увагу на творенні
нових збройних сил, які були б позбавлені повстанської стихії, а також свідомо
103
відстоювали і захищали б українську справу. Армію УНР, згідно зі законом від
27 листопада 1918 р., стали комплектувати шляхом масової мобілізації чолові-
чого населення віком від 20 до 35 років (офіцерів – до 43 років), яке свого часу
перебувало на дійсній військовій службі. Вже в листопаді Збройні сили Дирек-
торії налічували 150 тис. бійців і командирів.
Особливістю судової влади за часів Директорії було те, що поряд із циві-
льними судовими установами, які залишалися в спадщину від імперії та геть-
манату, запроваджувалися надзвичайні військові суди. Засновані 22 листопада
1918 р. за наказом С.Петлюри військово-польові суди здійснювали військове
судочинство в збройних силах УНР. Вони створювалися при всіх військових
частинах у складі прокурора, двох офіцерів, двох козаків та секретаря, що за-
тверджувалися наказом місцевої військової влади. Інститут військово-польових
судів використовувався не лише для підтримання дисципліни і боєздатності
армії, а й для викорінення контрреволюції, боротьби зі спекуляцією, ворожою
агітацією, мародерством, грабунками тощо. Директорії, як і Центральній Раді,
не вдалося виробити чіткої процедури творення й ухвалення законодавчих
норм, систематизувати й кодифікувати їх.
Продовольче питання впродовж усього періоду визвольних змагань було
одним із найболючіших. Наявність кількох армій, які вели бойові дії на терито-
рії України, рвали звичні економічні зв’язки. налагоджений обмін між містом і
селом. Політичні режими, змінюючи один одного, для подолання продовольчої
кризи обирали два засоби: боролися проти спекуляції і намагалися запровадити
регульовану хлібну повинність.
Директорія продовжила практику реквізицій, але спочатку установлювали-
ся диференційовані норми хлібоздачі. Коли становище уряду погіршилося, він
пішов на різке підвищення норм. За здані продукти передбачалося грошове
відшкодування, яке не відповідало їх реальній вартості. Якщо порушувався те-
рмін здачі продуктів, їх вилучали без належної оплати, а за приховування стя-
гувався великий штраф. Всі ці заходи дозволили Директорії утримувати військо
та державний апарат.
Важливим було розв’язання й аграрного питання. 8 січня 1919 р. Директо-
рія затвердила закон про землю, майже аналогічний закону Центральної Ради.
Він закріплював скасування приватної власності на землю, ліси та надра, пере-
хід їх у власність держави. Питаннями проведення аграрної реформи на місцях
займалися земельні управи. Кожне господарство мало одержати в користування
не менше 5-6 десятин. Директорія бережливо ставилася до високопродуктивних
господарств, які не дробилися, а передавалися трудовими спілками.
Промислова політика Директорії на думку багатьох дослідників, мала ско-
ріше декларативний, а ніж практичний характер. До конкретних кроків, які пе-
вною мірою позначилися на стані фінансів, можна віднести уведення грошової
одиниці – гривні (26 січня 1919 р.), а також спробу отримання додаткових над-
ходжень до скарбниці після запровадження закону “Про надзвичайний однора-
зовий податок” від 31 травня 1920 р.
На початку 1919 р. Міністерство праці Директорії розробило проект закону
про фабрично-заводські комітети, план першочергової допомоги безробітним,
104
розглянуло питання про конфлікти, що виникли в результаті закриття низки
промислових підприємств. Готувалися деякі законодавчі акти для поліпшення
охорони праці й дотримання 8-годинного робочого дня на промислових підпри-
ємствах України. Однак всі ці задуми так і залишилися теоретичними. В еконо-
міці уряд УНР продемонстрував неспроможність подолати кризові явища. Оби-
два політичні режими – Директорія і Центральна Рада – не змогли забезпечити
соціально-економічні перетворення, віддавши перевагу політичній сфері.
Зовнішньополітична діяльність. Якщо уряд П. Скоропадського,
зв’язаний Брест-Литовськими угодами, не мав можливості обирати своїх парт-
нерів, то у Директорії з’явилась альтернатива: Антанта чи радянська Росія.
Прагнучи стати рівноправним партнером, Директорія розраховувала на
відповідну реакцію західної дипломатії. А у плани Антанти не входила підтри-
мка сепаратистських, відцентрових рухів на території колишньої Російської ім-
перії, що не лише була союзником у війні, а й мала значні боргові зобов’язання
перед Заходом. Тому країни альянсу були зацікавлені в реставрації “єдиної і
неділимої” централізованої Росії, що мало забезпечити передбачуваність подій
у цьому регіоні й зберегти їх економічний вплив.
Серед керівництва УНР поглибився розкол у питанні про вірогідних союз-
ників і напрямки співробітництва з ними. Тоді як В. Винниченко та В. Че-
хівський відстоювали лінію на порозуміння з більшовиками, С.Петлюра й пред-
ставники військового командування О.Греков, Є. Коновалець, А. Мельник ви-
сували аргументи на користь координації дій з Антантою. Під впливом більшо-
сті делегатів трудового конгресу, а також у зв’язку з наступом більшовиків на
Київ, всі схилялися на бік останніх.
Для переговорів із французьким командуванням було відряджено делега-
цію на чолі з Марголіним. В Одесі від імені посланців Білорусії, Кубані та Дону
було передано заяву французькому командуванню. Її зміст зводився до спроби
переконати французів у тому, що найкращим засобом боротьби з більшовизмом
є не орієнтація на єдину російську армію, а підтримка збройних сил усіх держа-
вних утворень, що стали політичною реальністю після розвалу Російської імпе-
рії. Майбутня Російська держава може бути створена як федерація суб’єктів із
широкими правами самоврядування на підставі волевиявлення всіх народів.
Французи вимагали реорганізації Директорії, усунення з політичної сцени
Петлюри, Винниченка й Чехівського, створення 300-тисячного війська та під-
порядкування його французькому командуванню. Але коли мова зайшла про
визнання суверенної України, переговори припинилися. Ще декілька спроб на-
лагодити зв’язки з Францією були невдалими.
Складним становищем УНР скористалася Польща. В результаті 21 квітня
1920 р. було підписано українсько-польський Варшавський договір, який пе-
редбачав:
1) визнання польським урядом незалежності Української Народної Респуб-
ліки та Директорії УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою, як верхов-
ної влади в державі;
105
2) установлення українсько-польського кордону, за яким Польща отриму-
вала Галичину, Західну Волинь, частину Полісся, Лемківщини, Підляшшя, По-
сяння і Холмщини;
3) зобов'язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямованих проти
України;
4) гарантування національно-культурних прав українського населення в
Польщі і польського – в Україні.
Складовою Варшавського договору була українсько-польська військова
конвенція, яка передбачала початок спільних військових дій проти більшовиків
на території України.
У цьому договорі С. Петлюра вбачав можливість дипломатичного прориву
на захід. М. Грушевський оцінював цю угоду як узаконення окупації Польщею
Правобережної України та ущемлення її інтересів.
Задоволені результатами переговорів і територіальними надбаннями, поля-
ки не виявили бажання вести активні бойові дії проти більшовицької армії. Ко-
мандування радянських військ перегрупувало сили і протягом червня-серпня
польсько-українські війська було відкинуто за Серет і Дністер. У вересні поль-
сько-українські з’єднання здійснили останню спробу контрнаступом відкинути
радянські війська на схід. Це їм частково вдалося. Але в середині жовтня поля-
ки уклали перемир’я з більшовиками. Залишена напризволяще армія УНР від-
ступила з боями за Збруч, де була інтернована поляками.
21 березня 1921 р. Польща й РСФРР уклали в Ризі мирний договір, за яким
поляки отримували територіальні здобутки, а в обмін на це визнавали більшо-
вицький уряд УСРР і зобов’язувалися заборонити перебування на своїй терито-
рії всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Це означало за-
вершення доби Директорії.
Спроба державотворення в Західній Україні

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпа-
ду. Саме в цей історичний період було здійснено спробу заснувати українську
державу і на західних землях. Питання про західноукраїнські землі було одним
з головних на переговорах у Бресті. Делегація Центральної Ради їхала з намі-
ром домагатися включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель. У
результаті переговорів Австро-Угорщина і Німеччина зобов’язувалися передати
частину західноукраїнських земель УНР, а решті – надати автономію. Тривалий
час цісарський уряд відмовлявся виконувати ці умови.
16 жовтня 1918 р. цісар Карл видав маніфест “До моїх вірних австрійських
народів”, в якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав.
«Австрія по волі своїх народів, – зазначалося в цьому документі, – має статися
союзною державою, у якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить
свій власний державний організм». Тимчасове представництво інтересів окре-
мих народів передавалося Національним Радам, створеним з парламентських
послів кожної нації.
106
Українська Національна Рада Згідно з цим документом, 18 жовтня укра-
їнські парламентарі з Галичини й Буковини утворили у Львові Українську На-
ціональну Раду, яка мала представницькі функції. Наступного дня Українська
Національна Рада оголосила про намір об’єднати західноукраїнські землі в одне
ціле – Українську державу. Своїх цілей Національна Рада прагнула досягти ви-
ключно мирними засобами.
Поляки також інтенсивно розбудовували власну державу і претендували на
територію Західної України. 28 жовтня у Кракові була створена польська лікві-
даційна комісія, яка мала розпустити австрійські органи влади і передати всі
повноваження польським. У цей критичний момент ініціативу перехопили мо-
лоді українські офіцери, які вважали, що мирними засобами добитися визнання
Української держави не можливо. У вересні 1918 р. вони утворили Централь-
ний військовий комітет, який об’єднав керівників українських гуртків австрій-
ських військових частин Львова. 30 жовтня Центральний військовий комітет
почав працювати як штаб із підготовки повстання. У ніч з 31 жовтня на 1 лис-
топада українські військові з’єднання взяли під контроль усі головні пункти
Львова, над ратушею замайорів блакитно-жовтий прапор. 1 листопада предста-
вники австрійських властей у Львові погодилися на передачу влади Українській
Національній Раді. В своїй програмі вона обіцяла забезпечити демократичні
права всім громадянам, здійснити аграрну реформу, в результаті якої землі ве-
ликих землевласників будуть передані бідноті, законодавчим порядком увести
8-годинний робочий день, гарантувати охорону праці. До 8 листопада Україн-
ська Національна Рада призначила перший уряд Української держави – Тимча-
совий Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький. 10 листопада
1918 р. уряд склав присягу і було прийнято назву нової держави – Західно-
Українська Народна Республіка (ЗУНР).
Поляки не збиралися визнавати таку ситуацію. Польська військова органі-
зація, очолювана Юзефом Пілсудським, виступала за відновлення незалежної
польської держави, невід’ємною складовою частиною якої вона вважала захід-
ноукраїнські землі.
1 листопада почалися збройні сутички між українськими і польськими вій-
ськами у Львові. На кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею під
ударами поляків здався Перемишль. Західну частину Буковини зайняли румун-
ські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу мадяри. І все ж велика
частина Східної Галичини залишалася в руках українців.
22 листопада 1918 р. після повстання поляків у Львові українці змушені
були залишити місто. У січні 1919 р. новою резиденцією уряду став Станіслав.
Майже протягом усього свого восьмимісячного існування ЗУНР була державою
з чотирьохмільйонним населенням, три мільйони якого становили українці. 22-
26 листопада на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до
Української Народної Ради, яка мала бути представницьким і законодавчим ор-
ганом. Президентом республіки став голова Ради Євген Петрушевич. Цікаво,
що поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями вирішили не брати в них уча-
сті, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт. Така ситуація обумо-
вила, що за своїм етнічним складом Рада була майже цілком українською.
107
Внутрішня політика уряду ЗУНР. Попри запеклу війну західноукраїнсь-
кій державі вдалося забезпечити на своїй території стабільність і порядок.
До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових
виборчих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншин, вклю-
чаючи їм надання 10% місць у майбутньому парламенті. У західноукраїнській
армії був створений стотисячний загін, що складався з євреїв.
Розв’язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі великі прива-
тні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріювалися і роз-
поділялися між малоземельними і безземельними селянами.
Одним із найбільш вражаючих досягнень західноукраїнського уряду стала
Галицька армія. До весни в армії налічувалося понад 100 тис. чоловік. Щоправ-
да, існувала гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження.
На західноукраїнські землі зазіхала Польща, тому уряду ЗУНР доводилося
вести з нею тривалу виснажливу війну. Врешті-решт державне керівництво
ЗУНР разом з Українською галицькою армією були змушені в червні 1919 р.
відступити за Збруч. Надалі збройні сили ЗУНР і рештки петлюрівської армії
спільно боролися з більшовиками, намагалися взяти Київ, але зазнали поразки.
Остаточно зникли надії на збереження української державності на західних зе-
млях після Варшавського договору Петлюри з Пілсудським (22 квітня 1920 ро-
ку), згідно з яким визнавалася влада Польщі на цій території.
Акт злуки УНР і ЗУНР Вже через місяць після Листопадового зриву,
1 грудня 1918 p., у Фастові укладено попередній договір між Радою державних
секретарів ЗУНР і Директорією УНР про «злуку обох українських держав в од-
ну державну одиницю». На засіданні Української Національної Ради в Станіс-
лаві 3 січня 1919 р. одностайно прийнято ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР.
Зокрема, в ухвалі Національної Ради зазначалося: «Українська Національна Ра-
да, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує урочи-
сто з'єднання... ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку».
Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки,
приурочений першій річниці, проголошення самостійності Наддніпрянської
України. 22 січня 1919 р. святково прибрану Софіївську площу в Києві запов-
нили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. Міністр закордон-
них справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту – ухвалу Української Націо-
нальної Ради і передав її голові Директорії В.Винниченку. У відповідь Ф.
Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: «Віднині
воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної Украї-
ни, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська
Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили
і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська На-
родна Республіка...». Увечері 22 січня 1919 р. Трудовий Конгрес майже одно-
стайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ух-
валив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Укра-
їнської Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України
став Тризуб.
108
Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька
днів після проголошення Злуки Директорія під тиском російських більшовиків
змушена була покинути Київ.
Національна революція 1917-1920 рр. одна з найбільш яскравих сторінок
нашої історії. Вона була логічним продовженням боротьби за визнання україн-
ського народу. В ході революції розкрилися надзвичайний потенціал та націо-
нальний дух українського етносу. Як влучно охарактеризував її В.Смолій: “Во-
на є яскравим підтвердженням принципової нормальності, а не вторинності (як
декому хотілося б) української історії в ряду інших національних історій світу”.
Варшавська угода – блок конвенцій, який уклали Ю. Пілсудський і
С.Петлюра в квітні 1920 р. з метою досягнення єдності дій у боротьбі з більшо-
визмом.
Злука українських земель – акт проголошення об’єднання Наддніпрянсь-
кої України і Західно-Української Народної Республіки (Галичина, Буковина та
Угорська Русь) в єдину незалежну Українську Народну Республіку. Відбулася
22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані.
Універсал – урочиста грамота, звернення, декларативно-правовий доку-
мент.

1. Яким політичним партіям і чому належала провідна роль у Центральній
Раді?
2. Розкрийте причини погіршення стосунків між Центральною Радою та
Тимчасовим урядом після проголошення І Універсалу.
3. Охарактеризуйте політичну ситуацію в Україні у перші дні після пова-
лення Тимчасового уряду і приходу до влади більшовиків.
4. Розкрийте значення діяльності ЦР для розбудови української держав-
ності.
5. Порівняйте здобутки зовнішньої політики, яку здійснювали ЦР та уряд
Гетьманської держави, поясніть причини досягнення останньої.
6. Порівняйте програми аграрної реформи ЦР, Гетьманату та Директорії.
7. Охарактеризуйте політику ЗУНР з національного питання. Яким було
ставлення до неї населення Східної Галичини?
1. Історичні постаті: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П.
Скоро-падський, М. Скрипник, Н. Махно.
2. Універсали Центральної Ради – кроки становлення державності.
3. Держава гетьмана Павла Скоропадського.
4. Директорія УНР.
5. Геополітичні орієнтації під час Української революції 1917 – 1920 рр.
109
1. Верстюк В. Махновщина. – К., 1991.

2. Грищенко А.П. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні. Кінець
1917 – початок 1919 р. – К., 1993.
3. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії.
– К., 1993.
4. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін. / За ред.
В.А. Смолія. – К., 1997.
5. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К.,
1993.
110
Тема 8. РАДЯНСЬКА ФОРМА ДЕРЖАВНОСТІ В УКРАЇНІ
В УМОВАХ ТОТАЛІТАРИЗМУ (1920 - 80-ті рр.)
1. Україна в умовах утвердження тоталітарного ладу (20-30 рр. ХХ ст).

2. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.).
3. Україна в умовах соціальних трансформацій і наростання кризи
тоталітаризму (друга половина 40-х – 80-ті рр.)
Даний трагічний період в iсторiї українського народу визначався утвер-

дженням радянського ладу, включенням УСРР до складу нової радянської
iмперiї з її соцiалiстичними експериментами, масовими репресiями та жахли-
вими голодоморами. Нав’язаний ззовнi тоталітарний політичний режим не мав
історичної перспективи, але протримався цілих сім десятиліть. Крім того, попри
своє бажання, Україна опинилася в самому епіцентрі нового протиборства в роки
Другої світової війни. За володіння її землями зіткнулися інтереси багатьох вою-
ючих держав, хвиля війни двічі прокотилася українськими містами і селами і при-
несла такі руйнування і людські втрати, яких не зазнала жодна країна.
Україна в умовах утвердження тоталітарного ладу

(20-30 рр. ХХ ст.)
Новий розподіл українських земель. Утворення СРСР і остаточна

втрата Україною незалежності. Пiсля жовтневого перевороту більшовикiв у
1917 р. на уламках Росiйської iмперiї виникло 13 держав, але тiльки 5 з них –
Литві, Латвiї, Естонiї, Польщi та Фiнляндiї – вдалося отримати незалежнiсть.
Іншi народи були насильницько включенi до складу нової радянської iмперiї.
Така ж доля спiткала і Надднiпрянську Україну, де проживало на той час
25,5 млн. чоловiк. Решта українських земель була розподiлена мiж сусiднiми
європейськими державами: до Польщi вiдiшла Захiдна Україна, до Чехосло-
ваччини – Закарпаття, до Румунiї – Пiвнiчна Буковина. Всього на цих тери-
торiях проживало 7 млн. українцiв.
Затвердившись за допомогою більшовицьких військ в Україні, так званий
радянський уряд під виглядом “воєнно-полiтичного союзу” ще 28 грудня
1920 р. підписав Союзний робітничо-селянський договір, який завдав першого
удару по суверенітету республіки – були утворені об’єднані народні комісаріа-
ти (наркомати) оборони, економiки, працi, фiнансiв, транспорту, пошти i теле-
графу. Так створювалась основа для формування унiтарної більшовицької дер-
жави з єдиним централiзованим управлiнням – адмiнiстративно-командною
системою, сумнозвісною номенклатурою партiйних і господарських кадрiв, які
мали особливi права i привiлеї. Для пiдкорення народу застосовувалися такi
командно-натискнi методи управлiння, як масовi репресiї, концентраційні табо-
ри, судові розправи, примусові роботи, трудовi армiї, експропріація майна, по-
збавлення прав людини, iдеологічний диктат і навіть терор голодом.
З метою остаточного оформлення відновленої імперії в її радянському ва-
ріанті Москва вирiшила у 1922 р. здійснити наступний крок в процесі політич-
111
ної інтеграції. Але з цього приводу серед більшовицьких керівників не було
єдиної думки. Сталiн прагнув включити всi радянські республiки до складу
Росiї на правах автономiї. Деякі місцеві керівники, в тому числі українські, ви-
ступали проти. Вже хворий Ленiн висунув бiльш демократичну і привабливу
iдею – принцип федерацiї, за якою республіки мали об’єднатися як рiвноправні
державні суб’єкти. 30 грудня того ж року на 1 Всесоюзному з’їздi Рад в основ-
ному були затвердженi установчi документи про утворення СРСР – Деклара-
ція і Союзний договір. Але їх змiст був вкрай суперечливим: в загальних поло-
женнях йшлося про “союз рiвноправних республiк”, а в конкретних пунктах пе-
редбачалося створення в Москвi наддержавної централiзованої структури влади
i наголошувалося, що “декрети i постанови РНК СРСР обов’язковi для всiх со-
юзних республiк i беруться до виконання безпосередньо на всiй територiї Сою-
зу”.
Таким чином, з утворенням радянської на словах “союзної”, а насправді
унітарної держави Україна вже остаточно втратила свою незалежнiсть, яку здо-
була пiд час революцiйних змагань, i стала напівавтономною складовою части-
ною нової iмперiї.
Соцiально-політична криза i впровадження неп. Пiсля семи років во-
єнних дiй, які тривали на територiї України, її економіка опинилася у станi гли-
бокої кризи. Промислове виробництво становило 1/10 частину довоєнного рів-
ня. Порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зер-
на – на третину. Ситуацію ускладнила катастрофічна засуха 1921 р. і голод, від
якого загинуло близько 1,5 млн. чоловік.
Особливо широке незадоволення у селян викликала політика “воєнного
комунiзму”, продрозкладка – насильницьке, нерідко за участю вiйськових, ви-
лучення зерна у селян. Безтоварна економiка, яку намагалися запровадити бі-
льшовики, явно не спрацьовувала, бiльшiсть промислових пiдприємств i шахт
були закритi, безробiття досягло небачених розмiрiв. Все це викликало рiшучий
опiр населення, в українських селах знову почалися масові антирадянськi повс-
тання, які поширилися і на російські регіони. Соцiально-економiчна i полiтична
криза в країні загострилася до крайньої межі.
В таких умовах центральна влада змушена була переглянути свою
полiтику i в березнi 1921 р. на черговому партiйному з’їздi прийняла рiшення
про замiну продрозкладки податком. На цiй основi формується нова еко-
номiчна полiтика, яка була значно лiберальнiшою i частково використовувала
ринковi вiдносини для забезпечення пожвавлення економiки. Основний змiст
нововведень, окрiм запровадження продподатку, полягав у вiдновленнi торгiвлi,
обмеженому допуску приватної власностi, використаннi госпрозрахунку, iнозе-
мних концесiй, оренди, кооперацiї, вiдновлення матерiальних стимулiв тощо.
Проте, більшовики розглядали неп, як вимушений захід, за допомогою
якого можнабуде подолати труднощі і досягти кінцевої мети – побудови кому-
нізму.
Незважаючи на всю свою обмеженість, нова економічна політика дозволи-
ла значно знизити рiвень соцiально-полiтичної напруги в суспiльствi та сприяла
112
пожвавленню економіки. В 1925 р. обсяг сільськогосподарського виробництва
досяг довоєнного рівня. На селі розвивалися різні форми кооперації.
Була проведена грошова реформа, спадала інфляція. 5200 підприємств –
майже половину наявного фонду було здано в оренду. Багато підприємств
об’єднувалися в трести і переводилися на госпрозрахунок. Найбільшими в
Україні стали трести „Донвугілля”, „Хімвугілля”, „Південьсталь”, ”Цукро-
трест”. У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва досяг 99% рівня
1913 р.
Втім неп не міг бути тривалим, комуністична партія з самого початку роз-
глядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізму, також він був не-
сумісний з політикою Сталіна, спрямованою на установлення в країні тоталіта-
рного режиму. У 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу і пере-
йшло до командно-адміністративної економіки.
Проведення в Українi форсованої індустріалізації. Одним з найголовні-
ших заходів радянської влади став прискорений процес індустріалізації еконо-
міки – розвиток крупної машинної промисловостi, через який в принципі прой-
шли всi розвиненi країни. Втiм радянська iндустрiалiзацiя мала свої значні осо-
бливості, які робили її результати вкрай суперечливими. Вона була розпочата з
порушенням усiх економiчних законiв, на основi командно-натискних методiв,
без попереднього накопичення потрiбних коштiв i визрiвання необхiдних умов.
Її форсованi темпи мали за мету задовольнити полiтичнi амбiцiї радянського
керiвництва, яке намагалося продемонструвати всьому свiтовi переваги
соцiалізму i змiцнити свою військову могутнiсть.
У 1928 р. було затверджено перший п’ятирiчний план, попереднi показни-
ки якого за вказiвкою Сталiна були дуже завищені. Загальні темпи зростання
промисловості передбачалось на рівні 250-330%. Такi приголомшуючі завдання
ще нiколи в iсторiї не ставила перед своїм народом жодна держава.
Висока iнтенсифiкацiя працi забезпечувалась, насамперед, широким вико-
ристанням примусово-адміністративних методів, в тому числi трудових армій,
безоплатної праці в’язнiв з численних радянських таборiв тощо. В умовах iсну-
вання сталiнського режиму їх кількість набагато перевищувала всякі мислимі
межі. Так, у 30-тi роки чисельнiсть в’язнiв з України у різних радянських табо-
рах становила понад 19 млн. чоловiк і вони створювали третину валового
нацiонального прибутку СРСР 1.
В зв’язку з цим результати індустріалізації в Україні мали суперечливий
характер. З одного боку, були досить значні зрушення. Наприклад, із 1500 про-
мислових підприємств, які споруджувалися в СРСР в першій п’ятирічці, близь-
ко 400 нових підприємств та енергетичних об’єктів припадало на Україну. Се-
ред новобудов були три гігантські металургійні заводи „Запоріжсталь”, ”Кри-
воріжсталь”, ”Азовсталь”, а також „Дніпроалюмінбуд”, „Краммашбуд”, Харків-
ський тракторний завод, Дніпрогес та інші. Загальний промисловий потенцiал
республiки у 1940 р. в 7 разiв перевищував рівень 1913 р. Українська промис-
ловість за деякими загальними показниками вийшла на рiвень розвинених єв-
1
Остафійчук В. Історія України: нове бачення. – К., 2002. – С. 218.
113
ропейських країн. На жаль, названі здобутки було досягнуто дуже високою ці-
ною. В жертву амбiцiйних забаганок політиків було принесено цiле поколiння
людей, якi потерпали вiд важкої примусової працi, злиднів, масових репресій і
страхiть голодомору.
До того ж, здiйснення iндустрiалiзацiї командно-адміністративними мето-
дами, ігнорування товарно-ринкових відносин спричинили створення вкрай не-
ефективної, неконкурентоздатної промисловості, яка не сприймала досягнень
науково-технічного прогресу і була не здатна до самоудосконалення. Таким
чином, була закладена основа для наступного відставання в майбутньому ра-
дянської безтоварної економіки.
Насильницька колективiзацiя. Голодомор 1932-1933 рр. Нова еко-
номiчна полiтика (неп) досить успiшно проявила себе в Україні, яка ще
зберiгала традицiї одноосiбного господарювання. Втім наявність ринкових від-
носин навіть у дуже обмеженому вигляді не влаштовували радянську владу,
вона прагнула одержувати хліб безоплатно. Вiдтак Сталiн вiдмовляється вiд
непу i щоб взяти село під свій повний контроль у листопадi 1929 р. приймає
рiшення про початок кампанiї “суцiльної колективiзацiї“. Основний задум
полягав в тому, щоб за допомогою колгоспів позбавити селян власної землі і
зробити їх найманими працівниками, які будуть змушені самі здавати хліб дер-
жаві. Практично це означало справжнє закрiпачення селян, їм не дозволяли
змiнювати роботу чи мiсце проживання, не видавали паспорти.
Українцi, якi в усi часи свято шанували землю i волю, чинили рiшучий
опiр новим заходам. Та це не зупинило радянську владу: пiд популiстським га-
слом “лiквiдацiї куркульства як класу” незадоволених і бiльш-менш замож-
них селян позбавляли майна і піддавали репресіям, розстрiлювали чи виселяли,
масово вивозили до таборiв примусової працi у Сибiр. Близько 200 тисяч украї-
нських селянських господарств пiдпало пiд розкуркулення, понад одного
мiльйона селян було знищено.
На щойно створенi колгоспи накладалася непомірна продрозкладка. У се-
лян вилучали всі продукти, залишаючи без жодних засобів до існування. Відбу-
лася повна дезорганізація аграрної галузі, зменшилися врожаї, наполовину ско-
ротилося поголів’я худоби.
У додаток до всього, в голодному 1932 р. за вимогою центру в Україні бу-
ла проведена повторна хлiбозаготiвля. При цьому кордони України були ото-
ченi вiйськами, не можна було нi виїхати, нi в’їхати. Про жорстокiсть існуючих
методів вилучення хлiба у селян зайвий раз свiдчить “закон про колоски”,
згiдно з яким було засуджено 55,4 тис. людей, в т.ч. 2110 – до вищої мiри пока-
рання – розстрiлу.
До голодомору призвели не тільки насильницька колективізація і згубна
продрозкладка, але і вкрай вороже ставлення радянської влади до українського
селянства як національного бастіону. Більшовики вважали його загрозою для
своїх iмперських iнтересів, дрiбнобуржуазною стихією, яку за будь-яких умов
потрібно придушити i приборкати.
За таких умов голод в Українi набув особливо трагiчних наслiдків. Як
слушно наголошує Р. Конквест, це був справжній “терор голодом” проти влас-
114
ного народу 2. У цiлому загинуло 6-7 млн. людей, ще бiльше селян зазнало гли-
боких психофiзичних травм, негативні впливи відчув, мабуть, і сам генотип
Сталінський режим потурбувався про знищення слідів своїх страшних
злочинiв. Наявність голодомору не визнавалася на протязі півстоліття. Коли у
1937 р. статистичний перепис населення виявив жахливі данi про смертність
українського населення, їх за наказом вождя було заборонено публiкувати, а
органiзаторiв перепису розстрiляли.
Пiсля такої масової, штучно організованої трагедiї українське життя на
тривалий час завмерло. Край перетворився на слухняну росiйську колонiю,
прискорилась його совєтiзацiя та русифікація. Інколи здавалося, що
вiдродження енергiї нацiональної самоорганiзацiї українського народу вже
нiколи не вiдбудеться.
Українська культура. „Розстріляне відродження”. Утвердження тота-
літарного режиму. Культурний розвиток України на початку 20-х років був
дуже тісно пов’язаний з політичними і державотворчими процесами, прагнен-
ням українського народу до національно-культурного відродження. Разом з тим
йому заважало посилення залежності від Москви, затвердження тоталітаризму
в країні і масові політичні репресії, які призвели до винищення кращих пред-
ставників української культурної еліти і спотворення самого процесу культур-
ної розбудови.
Щоб зайвий раз не викликати незадоволення українців своїми експансіоні-
стськими прагненнями російські більшовики вдавалися до тактики політичного
маневрування і тимчасових поступок. Так, ще в листопаді 1919 р. в Москві на
Всеросійській партконференції було ухвалено постанову "Про радянську владу
на Україні", в якій наголошувалося, що “члени РКП на території України пови-
нні на ділі провадити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радян-
ських установах рідною мовою”.
Проте цього разу все обмежилось тільки проголошенням гасел, зрусифіко-
ваний керівний склад КП(б)У не виявляв бажання вивчати українську мову.
Серед комуністичної еліти поширюється зневажливе, проімперське ставлення
до української культури. Партійний керівник Д.Лебідь навіть намагався обґрун-
тувати теорію про неминучість "боротьби двох культур": російську культуру
він пов’язував з "найпрогресивнішим" робітничим класом, українську – з "від-
сталим" селянством і тому робив висновок про необхідність сприяння повсюд-
ної перемозі першої. Проблему загострював і той факт, що неукраїнським був і
національний склад державного апарату республіки: у колегіях наркоматів ли-
ше 12% працівників були українцями.
Намагаючись виправити таке становище і зміцнити свої позиції в націона-
льних регіонах, РКП(б) на своєму черговому з’їзді у 1923 р. проголошує полі-
тику коренізації, справжньою метою якої було чергове політичне маневруван-
ня, яке мало допомогти більшовикам укоренитися в національних республіках і
2
Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективiзацiя i голодомор / Пер. з англ. – К.:
Либiдь, 1993. – С. 6.
115
розмовляти з населенням його мовою. Побічним ефектом такої політики став
розвиток до того пригнічених національних культур.
На основі прийнятих рішень в Україні розгорнувся процес українізації.
Основний зміст такої політики визначався такими напрямками:
- залучення українських кадрів до справи управління. За 20-ті роки кіль-
кість українців серед службовців державного апарату збільшилась з 35 до 54%,
у складі КП(б)У – з 23 до 52%. Разом з тим ключові посади українцям не дові-
ряли: вищу владу в республіці очолювали не українці, а особисто віддані Моск-
ві представники інших націй, в тому числі, крім росіян, німець Е. Квірінг, єврей
Л. Каганович, поляк С. Косіор та ін. Вже в цьому факті проявився суперечли-
вий характер запропонованої центром політики та її справжні наміри;
- поширення вживання мови. Близько 80% загальноосвітніх шкіл, 60%
технікумів і 30% інститутів перейшли на українську мову навчання. Переважна
частина книжок, журналів і газет видавалися українською мовою. Процес її
поширення охопив деякі регіони інших республік з компактним проживанням
українців: на Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газе-
ти, працювало українське радіомовлення. Аналогічні процеси відбувалися і в
деяких інших регіонах Росії;
-- створення районів національно-культурної автономії. Національні
меншини, які компактно проживали в різних районах України, одержували ста-
тус національно-культурної автономії. У жовтні 1924 р. було утворено автоно-
мну Молдавську республіку, виникло 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський,
12 єврейських національних районів, а також 954 сільські ради національних
меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 1214 шкіл з російською
мовою навчання, 566 – німецькою, 457 – єврейською, 337 – польською, 71 –
болгарською, 31 – татарською та ін.
Але треба мати на увазі, що все національно-культурне життя в Україні, в
тому числі процес українізації, відбувався під неухильним контролем Москви,
яка вимагала, насамперед, підкорити всю культурну діяльність одному – вихо-
ванню мас в дусі комуністичних ідей. В міру того, як центральна радянська
влада зміцнювала свої позиції, посилювався ідеологічний і репресивний тиск на
все українське культурне життя.
З’являється вигаданий більшовиками міф про "український буржуазний
націоналізм", починаються масові політичні репресії проти українських політи-
ків і діячів культури. На знак протесту проти нестерпного репресивного тиску
пішли з життя письменник М. Хвильовий та голова комісії з проведення украї-
нізації, нарком освіти М. Скрипник. У 1933 р. після прибуття в Україну емісара
Сталіна П. Постишева політику українізації було припинено, тисячі українсь-
ких керівників були звільнені з посад і замінені спеціально прибулими з Росії
ортодоксальними комуністами, а саме слово "українізація" було заборонено до
вживання і вилучено з усіх офіційних документів.
Разом з тим процес українізації, незважаючи на свою тимчасовість, сприяв
прискореному розвитку багатьох сфер національної культури. Значне підне-
сення переживала українська освіта і наука. Чимало було зроблено для ліквіда-
ції неписьменності. Завдяки діяльності товариства "Геть неписьменність!", за
116
довоєнну добу загальна кількість грамотних серед дорослого населення зросла
до 85,3% (у 1897 р. – тільки 27,9%). В зв’язку з розширенням освітянської дія-
льності досить гострою виявилася проблема педагогічних кадрів, яка розв'язу-
валась шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і техні-
кумів.
При вищих навчальних закладах виникають робітничі факультети. В ці-
лому кількість вузів у декілька разів з6ільшилась і становила в 1938-1939 на-
вчальному році 129, контингент студентів – 124 тис., тобто набагато більше,
ніж у провідних європейських країнах: Велика Британія – 50 тис., Німеччина –
70 тис., Франція – 72 тис.
Разом з тим, з часом в системі освіти спостерігається посилення ідеологіч-
ного диктату і стандартизація навчальних програм, учителі повинні були у ви-
кладанні матеріалу дотримуватись тексту підручника. Еталоном для викладан-
ня історії у 1938 р. був сталінський догматичний “Короткий курс історії
ВКП(б)”.
Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередились перева-
жно в установах Української Академії наук, яка об'єднувала багатьох українсь-
ких науковців зі світовим ім'ям. До квітня 1921 р. її діяльність очолював видат-
ний вчений В.Вернадський. В 1933 р. було відновлено діяльність університетів,
що набагато збільшило можливості науково-дослідної роботи.
Розвиток української літератури і мистецтва був настільки стрімким і яск-
равим, що деякі автори порівнюють його з добою європейського Відродження.
Головною особливістю часу було розмаїття літературних напрямків і письмен-
ницьких груп. Великою популярністю користувалися твори прозаїків А. Ми-
китенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Со-
сюри, М. Рильського. П. Тичини, драматургів А. Кочерги, М. Куліша та ін. У
галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевсь-
кий, М. Нарбут, А. Петрицький, М. Самокиш, в музичному мистецтві – Г. Ве-
рьовка, М. Вериківський, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Здо-
були визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом, ім.
І.Франка під керівництвом Г. Юри та ін. На рівень світового кінематографу ви-
йшов зі своїми кінострічками О. Довженко. Творчість українських митців мала
великий вплив на піднесення національної самосвідомості народу.
Водночас правляча партія розглядала літературу і мистецтво як одну з ді-
лянок свого "культурного фронту". Митці відчували на собі постійний тиск
офіційної ідеології і стандартів так званого "соціалістичного реалізму". Для
більш зручного впливу на творчий процес 1934 р. було створено спілку пись-
менників України, а незабаром аналогічні об’єднання художників і композито-
рів.
Наприкінці 20-х і в 30-ті роки ми спостерігаємо затвердження тоталітари-
зму і посилення сталінських репресій в усіх сферах громадського життя Украї-
ни. Як наголошують науковці, тоталітарний режим визначається всеохоплюю-
чим (тотальним) контролем державних органів над усіма сферами життя суспі-
льства з широким використанням для цього репресивних методів. Ще небаче-
ний в історії за своєю жорстокістю сталінський тоталітарний режим виник на
117
основі відповідної ідеології, насильницького захоплення влади та її безмежної
централізації, одержавлення власності, затвердження однопартійності і культу
особи, проведення масових репресій і голодоморів.
Важливою ознакою формування тоталітарного режиму в СРСР стала сві-
дома і цілеспрямована політика масових політичних репресій. В 1930 р. на пар-
тійному з’їзді Сталін наголосив, що "репресії в галузі соціалістичного будівни-
цтва є необхідним елементом наступу".
Органи ДПУ приступають до фізичного знищення української інтелігенції,
особливо колишніх учасників Української революції. У червні 1929 р. у Харко-
ві було розстріляно групу українських діячів, звинувачених в організації теро-
ристичного підпілля. В 1929-1930 рр. каральні органи сфальсифікували судовий
процес над неіснуючою "Спілкою визволення України" (СВУ): 45 українських
вчених, письменників і політичних діячів колишньої УНР були засуджені до рі-
зних строків тюремного ув'язнення. Згодом більшість з них за рішенням так
званих сталінських "трійок" була розстріляна. Доречно наголосити, що СВУ
була чистою вигадкою чекістів. Ретельний аналіз справи через шість десятиліть
показав, що жодних підстав твердити про наявність якоїсь організації не було.
Після цього сфабрикованого процесу в Україні була "викрита" ціла мережа
міфічних організацій – "Український національний центр", "Польська організа-
ція військова", "Блок українських націоналістичних партій", "Троцькистсько-
націоналістичний блок" тощо. Всього було сфабриковано понад 100 справ.
Жертвами репресій ставали, насамперед, найяскравіші постаті українсько-
го національного відродження – М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас
та ін. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250
осіб, в тому числі 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській лі-
тературі: 89 письменників було знищено, 212 – примушено замовкнути, 64 – за-
слано, 83 – емігрували.
У 1933 р. стався погром усього культурного життя України. Паралельно до
репресій проти творчої та наукової інтелігенції розпочалася "чистка" Наркома-
ту освіти УССР, внаслідок якої було "вичищено" майже 200 "націоналістів і во-
рожих елементів". В обласних управліннях народної освіти через політичні мо-
тиви замінили 100% складу керівництва, у районних – 90%. Часто-густо за зві-
льненням наступало позбавлення волі. Але це був ще не кінець, а тільки поча-
ток. Машина терору, що була розкручена репресіями проти вчених і поетів, на-
бирала обертів.
У 1937 р. репресії набувають особливо масового характеру, починається
доба "великого терору". Репресії здійснювались позасудовими "трійками". На
Соловках були підступно знищені десятки українських письменників та поетів.
Ці події 30-х років одержали символічну і трагічну назву – “розстріляне укра-
їнське відродження”.
Суспільство все глибше опускалося у прірву страху, відчаю і моральної де-
градації. Заарештованих піддавали жорстоким тортурам і таким чином одержу-
вали від них необхідні, але міфічні свідчення і про себе, і про своїх знайомих.
Незважаючи на відданість Сталіну, навіть партійно-державному керівниц-
тву республіки не вдалося врятуватися від репресій. З 62 членів ЦК КП(б)У у
118
ворожій діяльності було звинувачено 55, з 11 членів політбюро – репресовано
10, з 5 кандидатів – 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК, включаючи Косіора.
У 1938 р. були заарештовані і розстріляні всі 17 наркомів українського уряду, а
його голова покінчив життя самогубством.
Зазнала жахливих репресій й армія, особливо її командний склад. У Київ-
ському та Харківському округах відбулося масове винищення кадрів, було реп-
ресовано тисячі осіб, в тому числі десятки командирів дивізій і бригад. Смерт-
ний вирок було винесено командуючому військами Київського військового
округу Й. Якіру, а також деяким іншим відомим військовим діячам.
Чи не єдиним елементом з дореволюційної структури суспільства залиша-
лась церква. Перший удар було завдано церкві відразу після затвердження ра-
дянської влади, коли вона конфіскувала церковні землі і дорогоцінні предмети
культу. Другий – в 1929 р., коли було заборонено всі види діяльності релігійних
установ, окрім богослужіння
Почалося винищення храмів та іншої матеріальної основи релігійних гро-
мад. У приміщеннях церкви влаштовувались клуби, школи, склади тощо. Поза
законом опинилася Українська автокефальна церква. Церковні ієрархи були
піддані репресіям.
Усього від сталінських репресій в Україні загинули мільйони безневинних
людей. Все це утворило в суспільстві гнітючу атмосферу страху і взаємної не-
довіри.
Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)
Українське питання напередодні війни. Возз’єднання українських зе-

мель. Наприкінці 30-х років українське питання поступово висувається на одне з
чільних місць у міжнародній політиці. Через відсутність єдиної національної
держави, українські землі перебували у складі чотирьох різних країн – СРСР,
Польщі, Румунії і Чехословаччини. Кожна з них мала свої інтереси і плани, на-
магаючись розіграти "українську карту" – збільшити чи, принаймні, утримати
українські території під своєю юрисдикцією.
Відверто експансіоністські плани щодо українських земель виношувала
Німеччина. Високо оцінюючи їх геополітичне розташування, Гітлер наголошу-
вав: "Хто володіє Україною, той володітиме і Європою". Деякий час він навіть
підтримував ідею створення "Великої України" під власним патронатом. Перед-
бачалось, спираючись на Карпатську Україну, яка у жовтні 1938 р. одержала ре-
альну автономію, добитися незалежності інших українських земель і таким чи-
ном відібрати їх у своїх сусідів, об’єднавши у підконтрольній німцям державі.
Але складність полягала в тому, що здійснення такого плану неминуче наблизи-
ло б Гітлера до конфлікту з СРСР. Не бажаючи воювати відразу на "два фронти",
він відмовляється від свого задуму і в березні 1939 р. дозволяє окупувати тери-
торію Карпатської України своєму потенційному союзникові Угорщині. Закар-
патці ще відчайдушно намагалися врятувати справу: було проголошено повну
незалежність республіки, прийнято Конституцію, затверджено державну атрибу-
тику – синьо-жовтий прапор і гімн „Ще не вмерла України...”. Але із благосло-
119
віння Гітлера в край увійшли угорські війська, понад 100 тис. українців було за-
гнано до концтаборів, новообраний президент А. Волошин змушений був зали-
шити територію Закарпаття. Таким чином, Карпатська Україна серед українських
земель стала першою жертвою Другої світової війни.
Незабаром у Європі починається чергова хвиля геополітичних ігор, виникає
ще одна спроба розіграти “українську карту”. Новий план передбачав приєд-
нання західних українських земель до СРСР в обмін на його співпрацю з фаши-
змом.
Згідно з цим задумом у серпні 1939 р. Сталін підписав з Німеччиною до-
говір про ненапад – пакт Молотова-Ріббентропа і тим самим несподівано для
міжнародної громадськості опинився в непривабливій ситуації "фактичного
союзника" фашизму3. Названа угода мала протиправний і аморальний таємний
протокол, зміст якого радянська влада півстоліття приховувала від свого на-
роду. Передбачався розподіл території інших держав на сфери впливу: зокре-
ма Західна Польща відходила до Німеччини, а східна її частина – Західна Во-
линь і Східна Галичина – до СРСР. Це розв'язувало руки Гітлеру для початку
війни, і 1 вересня 1939 р. його війська перейшли польський кордон.
Сталін навмисно відкладував час виступу, намагаючись подати свій похід
до Польщі як визволительний. Тільки 17 вересня СРСР розпочав дії проти вже
напіврозгромленої польської армії: 600-тисячне радянське військо, що мало у
своєму розпорядженні 4 тис. танків, 5,5 тис. гармат і 2 тис. літаків, за два тиж-
ні зайняло територію Галичини. На цьому процес приєднання земель не закін-
чився, в червні 1940 р. у Румунії було анексовано Південну Буковину і Бессара-
бію.
У результаті загальна чисельність населення України збільшилась на
8,8 млн. і становила 41,6 млн. Сам факт соборності українських земель можна
було б вважати позитивним, якби це відбулося на суверенній основі, а не у
складі найжорстокішої імперії, якою був передвоєний СРСР. На приєднаних
землях незабаром почалося впровадження радянських порядків, так звана
"совєтізація", яка призвела до масових репресій, звинувачення українських
діячів в „буржуазному націоналізмі”, нищення українських організацій та
установ, в тому числі політичних партій, „Просвіти”, Наукового товариства
ім. Т. Шевченка, греко-католицької церкви тощо. Особливе обурення й одно-
часний опір населення викликала насильницька колективізація і масова депо-
ртація селян: усього до Сибіру та інших місць заслання було відправлено 10%
населення краю. Отже, вже передвоєнна доба переконливо довела західним
українцям, що співпрацювати з репресивною радянською владою неможливо.
Напад Німеччини на Радянський Союз та оборонні бої 1941-1942 рр. Згідно з
планом ''Барбаросса", який було затверджено в грудні 1940 р., німецьке ко-
мандування планувало для досягнення перемоги над СРСР блискавичну во-
єнну кампанію – тривалістю декілька місяців чи навіть тижнів. Як вже наго-
лошувалося, Україна посідала особливе місце в експансіоністських задумах
3
Історія України: нове бачення. – К., 2000. - С. .336.
120
рейху, її планували окупувати в першу чергу і перетворити в аграрно-сиро-
винний придаток Німеччини.
Війна розпочалася з бомбардування Києва 22 червня 1941 р. Група німець-
ких армій "Південь" дуже швидко просувалась територією України і вже до кі-
нця 1941 р. захопила майже всі її землі. Червона армія несподівано для багатьох
виявила свою недієздатність і швидко відступала.
При відповіді на питання "Чому так сталося? Чому найбільша в світі армія
не спромоглася зупинити агресора?" треба враховувати наступні обставини. По-
перше, багатьох політиків і військових дезорієнтувала існуюча в той час заспо-
кійлива воєнна доктрина, згідно з якою у разі виникнення війни Червона армія
мала обмежитися діями на чужій території і "малою кров'ю". По-друге, через
сталінські репресії та знищення напередодні війни 44 тис. досвідчених команд-
них кадрів, нове керівництво армії не мало відповідного професійного рівня,
освіти і досвіду. По-третє, спантеличила суспільство і військових "подвійна гра"
Сталіна, який від протистояння фашизму раптом перейшов до тісної співпраці з
ним, не дозволив своєчасно розпочати мобілізацію і підготовку до оборони. Як
бачимо, тоталітарний режим призвів до необмеженої влади однієї людини, яка
обстановкою страху і репресіями стримувала ініціативу інших керівників і дія-
льність колективних органів і таким чином призводила до серйозних помилок.
У радянській історичній літературі існувало декілька міфів, що мали служи-
ти виправданню помилок Сталіна. Зовсім безпідставно писали про несподіва-
ність вторгнення німців: основний напрямок експансіоністської політики Гітле-
ра неважко було передбачити, до того ж про його наміри до Сталіна оперативно
надходила інформація з 40 різних джерел. Одним з перших повідомив про існу-
вання і зміст плану "Барбаросса" радянський розвідник – український художник
М. Глущенко.
Не дуже переконливо виглядає твердження про велику воєнну перевагу
німців. Зараз добре відомо, що співвідношення у живій силі та бойовій техніці
було на користь радянських військ: якщо у німців та їх союзників на південно-
західному напрямі налічувалось 850 танків, 16000 гармат і 1300 літаків, то у ра-
дянської сторони відповідно – 5625, 17000 та 2700. Щоправда, понад 80% цієї
техніки було застарілих конструкцій. Проте, сучасні військові стверджують, що
за умов розумного застосування її було б цілком достатньо для забезпечення
оборони. Таким чином, невдачі на початку війни закорінені, насамперед, в полі-
тичній сфері – в тоталітарній сутності сталінського режиму.
У результаті вже в перші години і дні війни було втрачено багато літаків, та-
нків і живої сили. Трагічною сторінкою історії була оборона Києва, яка сталася в
липні-вересні 1941 р. Через небажання верховного головнокомандуючого зрозу-
міти складність ситуації тут було втрачено одразу чотири армії – 650 тис. радян-
ських солдат і офіцерів. Більш організовано пройшла оборона Одеси, що тривала
73 дні – з 5 вересня до 16 жовтня. Після відповідного наказу командування за до-
помогою кораблів Чорноморського флоту був здійснений організований відхід
військ. Ще більше часу – 250 днів – тривала оборона Севастополя, який було за-
лишено тільки 4 липня 1942 р. Героїчний опір радянських солдат, незважаючи на
121
перші серйозні невдачі, стримував просування противника і зірвав його плани
проведення блискавичної війни.
Установлення фашистського окупаційного режиму в Україні. Фашист-
ський окупаційний режим в Україні був дуже жорстким і ставив перед собою
суто загарбницькі цілі: установити сумнозвісний "новий порядок"; забезпечити
пограбування краю, перетворивши його в джерело продовольства і сировини
для німецької армії; максимально очистити землі від корінного населення то-
що.
Втім спочатку українці ще мали надію на підтримку їх національно-
визвольних змагань. 30 червня 1941 р. у Львові було проголошено відновлення
незалежної Української держави, створено уряд на чолі з Я. Стецьком. Але
німецьке керівництво негативно поставилися до цього факту, відбулися масові
арешти. Півтора десятка українських діячів було розстріляно, 300 – відправлено
до концтаборів.
Німецька влада розчленувала Україну на окремі окупаційні зони: ще в
1939 р. Карпатська Україна була віддана Угорщині; дистрикт „Галичина”
увійшов до складу генерал-губернаторства з центром у Варшаві; на південних
землях була утворена „Трансністрія” з центром в Одесі, яку окупувала Румунія;
решта земель були об'єднані в рейсхкомісаріат ''Україна" з центром у Рівному,
на чолі якого було поставлено затятого українофоба – німецького генерала Ері-
ха Коха. "Мета нашої політики, – наголошував він, – примусити українців пра-
цювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ".
Жорстоке і зневажливе ставлення до українського населення, масові роз-
стріли і катування призвели до значних людських втрат. Всього за роки окупа-
ції в Україні було вбито 3,9 млн. мирних жителів і 1,3 млн. військовополоне-
них, 2,4 млн. в основному молодих громадян України було вивезено на приму-
сові роботи до Німеччини.
Рух опору в Україні. В умовах німецької окупації виникає і поширюється
український рух Опору, в якому існувало дві течії: радянський рух Опору (пар-
тизани і підпільники) та національно-визвольний рух Опору на чолі з УПА. Че-
рез жорсткі репресії влади використовувалися нелегальні, підпільні форми бо-
ротьби: диверсії на комунікаціях ворога, залізницях, розгром ворожих штабів,
рейди в тил ворога та ін.
Радянський рух Опору прагнув до відновлення статусу України в складі
СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів. Їх дії коор-
динував Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Виникли
великі партизанські загони і з’єднання на чолі з С.Ковпаком, М. Попундренком,
О. Сабуровим, О. Федоровим, П. Вершигорою, М. Наумовим та ін.
В Україні діяло 23 підпільних обкоми Комуністичної партії України, 9 підпі-
льних обкомів комсомолу, які організовували диверсії, здійснювали розвідувальні
операції. Загальна чисельність партизан і підпільників в Україні становила до
180-200 тис. чоловік.
Національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН прагнув до відродження
незалежної української держави. Проте спроба проголошення у Львові 30 червня
1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Геста-
122
по заарештувало усіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, керів-
ника ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь ОУН поча-
ли створювати партизанські загони, які у жовтні 1942 р. об’єдналися під назвою
Українська повстанська армія (УПА), на чолі якої став генерал Роман Шухе-
вич. У Другій світовій війні вона була "третьою силою", тобто боронила інтереси
українського народу, виступаючи одночасно і проти німецьких, і проти радянсь-
ких сил. Найбільш активно загони УПА діяли в 1943 р., загальна чисельність їх
особового складу в цей час сягала до 100 тис. вояків. Таким чином, Україна була
охоплена масовим рухом Опору, але через глибокі ідеологічні суперечності між
двома його течіями нерідко виникало протистояння, точилася боротьба.
Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Наполег-
лива, самовіддана праця спеціалістів, усіх робітників СРСР створила матеріа-
льно-технічну базу для перелому в ході війні. Нова, більш досвідчена і могу-
тня армія одержала сучасне озброєння – літаки, танки, гармати, “Катюші”. У
вирішення цього нагального питання внесли свій вагомий внесок і українські під-
приємства, які з початком війни були евакуйовані вглиб країни.
У лютому 1943 р. почалося звільнення українських земель від німецької
окупації. Особливо прискорився цей процес і набув незворотного характеру
після Курської битви: у вересні були звільнені Донецьк і Харків (вдруге).
Форсування Дніпра, на жаль, проводилося поспіхом, без належної підготовки,
що призвело до великих втрат серед радянських воїнів. Як згадував учасник ці-
єї події письменник Віктор Астаф’єв, “двадцять п’ять тисяч входять у воду, а
виходять на тому березі три тисячі, максимум п’ять”. Отже, визволення Києва,
яке сталося 6 листопада, в цілому призвело до загибелі 260 тис. солдат. Чимало
втрат було і під час інших визвольних операцій. Втім зупинити наступ німці
вже були нездатні: 10 квітня 1944 р. була звільнена Одеса, 27 квітня – Львів,
остаточне звільнення українських земель від німецьких окупантів завершилось
28 жовтня.
У збройній боротьбі проти ворога брало участь понад 6 млн. українців.
Кожен третій із них загинув на фронті, кожен другий із тих, що залишилися в
живих, став інвалідом.
Серед військового керівництва СРСР було чимало українців. Найбільш ві-
домі із них – А. Єременко, С. Тимошенко, Р. Малиновський, І. Черняховський,
П.Рибалко, К.Москаленко та ін. З 15 фронтів, які діяли в період війни, більше
половини очолювалися маршалами і генералами - українцями за походженням.
Так закінчились для українського народу основні події Другої світової вій-
ни, яка стала ще одним жахливим випробуванням в його драматичній історії.
Всього під час війни загинуло майже 8 млн. солдат і мирних громадян, тобто
кожний п’ятий українець. Втім справжньої свободи Україна в той час так і не
отримала.
123
Україна в умовах соціальних трансформацій і наростання кризи
тоталітаризму (друга половина 1940-х -- 80-ті рр.)
Зазначений період є дуже складним і суперечливим в історії українського

народу. З одного боку, ми спостерігаємо трудовий подвиг українців у повоєнній
відбудові народного господарства, подальшому розвитку економіки і культури.
З іншого, – на тлі окремих спроб соціальних трансформацій дедалі все більше
поширювались авторитарно-командні методи управління, суспільство все гли-
бше втягувалось в соціально-економічну, політичну і ідеологічну кризу, позбу-
тися якої стара система була просто не здатна.
Українське суспільство в повоєнні роки. Враховуючи величезні матеріа-
льні втрати України від війни, найголовніше завдання у повоєнні роки полягало в
тому, щоб спрямувати зусилля на відбудову міст і сіл та відновлення нормальної
діяльності економіки. На жаль, зміст соціально-політичного життя цим не обме-
жувався: українцям довелось пережити новий голод, початок "холодної війни",
продовження боротьби УПА з радянською системою, нову хвилю репресій про-
ти діячів культури і науки та західноукраїнського селянства.
Україна зазнала найбільших втрат у війні. Вони визначалися таким показника-
ми:
– людські жертви: в цілому під час Другої світової війни Україна втрати-
ла 8 млн. осіб (19,1 % населення), з них військові втрати становили понад 2,5
млн., цивільні – 5,5 млн.4 Ці показники найбільші серед воюючих держав. Так,
приблизно рівна нам за розмірами Франція, яка теж пережила німецьку окупа-
цію, втратила вдесятеро менше – 600 тис. людей; США – 405 тис.; навіть зага-
льні втрати Німеччини становлять менше – 6,9 млн.;
– матеріальні втрати: на руїну було перетворено 714 міст і селищ, понад
28 тис. сіл, залишилося тільки 19% довоєнної кількості промислових підпри-
ємств. Загальні матеріальні збитки досягли 1,2 трильйону карбованців, що ста-
новило майже половину всіх втрат СРСР.
Західні експерти вважали, що для відновлення господарства знадобиться
не менше чверті століття. Проте, цей процес визначався в СРСР високими тем-
пами, і промисловість досягла довоєнного рівня вже через чотири роки. Були
відбудовані міста, в тому числі Київ, Харків, Одеса; такі важливі енергетичні
об'єкти, як Дніпрогес, Запоріжсталь та ін.; розбудовані сотні нових заводів і фа-
брик. Високі темпи відбудови пояснювалися, насамперед, тим, що радянська
адміністративно-командна система давала змогу мобілізувати в потрібному на-
прямку необхідні людські і матеріальні ресурси, які були передбачені ІV п'яти-
річним планом. Але при цьому проявилися і недоліки командних методів: мало
уваги приділялось інтенсифікації виробництва, впровадженню новітньої техні-
ки і технології. Повільно відновлювалась легка промисловість, сільське госпо-
дарство. Тобто, радянська безтоварна економіка в Україні розвивалася екстен-
сивним шляхом, і цей стратегічно помилковий курс заклав основи подальшого
4
Остафійчук В. Історія України: сучасне бачення. – К., 2002. – С. 268.
124
відставання господарства. Для порівняння: західні країни згідно з „планом Ма-
ршалла” обрали інтенсивний шлях розвитку і незабаром виявилися попереду.
Відновлення сільського господарства відбувалося дуже повільно. Познача-
лася загальна неефективність радянської колгоспної системи, де селянин був
відчужений від землі і результатів своєї праці, заважали різні надумані експе-
рименти, наприклад, кампанія укрупнення колгоспів, обмеження індивідуаль-
ного підсобного господарства, обкладання податком кожної тварини чи навіть
фруктового дерева. У 1946 р. сталася посуха, знизилось виробництво зерна, але
партійно-державний апарат вимагав будь-якою ціною виконати обов'язкові
плани хлібозаготівель.
Для боротьби з голодом 1946 р. населенню України потрібно було всього
150 тис. т зерна, натомість його експорт в тому ж році становив вдесятеро бі-
льшу цифру – 1,7 млн. т. У результаті зневажливого, цинічного ставлення
центральної влади до проблем українського селянства в 1946-1947 рр. в Україні
загинуло 800 тис. людей. Особливо постраждало населення Харківської, Дніп-
ропетровської, Запорізької, Одеської, Вінницької, Херсонської та Ізмаїльської
областей.
Нова хвиля сталінських репресій повоєнного періоду розпочалася з Украї-
ни. В березні 1947 р. для керівництва республікою був направлений з Москви
Лазар Каганович, який відразу розпочав шалені переслідування української ін-
телігенції, звинувачуючи її у проявах "українського буржуазного націоналізму".
Жертвами нових репресій стали письменники Юрій Яновський, Максим Риль-
ський, Володимир Сосюра, Остап Вишня; вчені-історики М. Петровський,
К. Гуслистий, Ф. Ястребов; композитори К.Данькевич і В. Мураделі; кінорежи-
сер О. Довженко і багато ін.
За 1945-1951 рр. було прийнято 12 партійних репресивних постанов про
журнал "Перець", "Вітчизна", "Дніпро", репертуар драматичних і оперних теат-
рів тощо. Постраждала еліта української інтелігенції. Пройшли Україною і по-
громницькі кампанії в галузі науки: багато науковців були звинувачені в "низь-
копоклонстві" перед Заходом, ''космополітизмі", в розробці проблем "буржуаз-
них лженаук" (генетики, кібернетики, геополітики тощо). Не залишився осто-
ронь репресій навіть особовий склад КПУ: за звинуваченням у буржуазному
українському націоналізмі з лав партії було виключено понад 22 тис. осіб, що
часто-густо означало для людини кінець кар'єри, втрату роботи, а то і більш се-
рйозну особисту драму.
Для проведення форсованої індустріалізації в Західній Україні з великих
підприємств СРСР було надіслано 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-
технічних працівників. Паралельно відбувалася насильницька колективізація
сільського господарства. Для її здійснення до кінця ІV п'ятирічки прибуло
15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в галузі сільського господарства, та
1,7 тис. партійних функціонерів. У 1948-1949 рр. в краї було утворено понад
6 тис. колгоспів, що практично призвело до закріпачення селян, розкуркулення
і депортації більш заможних господарів.
Була заборонена діяльність Української греко-католицької та Української
автокефальної церков, натомість за вказівкою центру повсюдно була запрова-
125
джена російська православна. Священики, які відмовлялися бути підданими
Московському патріархату, відразу потрапляли до рук НКВС. 1400 незгодних з
владою священиків і 800 ченців було заслано до Сибіру, 200 – розстріляно.
Все це викликало у населення незадоволення радянською владою, активі-
зувало протидію проведенню колективізації з боку УПА і підпілля ОУН. Для
боротьби з ними комуністичною системою використовувались частини регуля-
рної армії, війська МВС і винищувальні загони. Головними методами боротьби
з ОУН-УПА були жорстокі репресії: блокада, прочісування величезних терито-
рій, депортація, арешти, розстріли, провокації тощо. Тільки за офіційними да-
ними, було заарештовано 104 тис. повстанців чи тих, хто їх підтримував. Тюр-
ми були переповнені в'язнями, без суду і слідства зникали тисячі людей, понад
600 тис. осіб було депортовано на Схід. Після загибелі 5 березня 1950 р. голо-
внокомандувача УПА Романа Шухевича боротьба повстанців пішла на спад,
хоча окремі загони продовжували її ще до середини 50-х років.
Україна в добу хрущовської "відлиги": пошуки нових підходів. Поча-
ток нової епохи лібералізації соціально-політичного життя, яку І.Еренбург влу-
чно назвав "відлигою", тісно пов'язують з ім'ям нового лідера, що прийшов до
влади, – з ім’ям М. Хрущова.
Таким чином, "хрущовська відлига" – це історична доба після смерті
Сталіна (1953 р.), яка позначилася частковою ліберізацією політичного режиму,
пошуком нових підходів до організації державного управління. Змінилася полі-
тична і морально-психологічна обстановка в суспільстві, що визначалося, на-
самперед, такими важливими обставинами:
- критика культу особи Сталіна, що розпочалася тільки після смерті "во-
ждя всіх часів і народів" і особливо на XX з'їзді партії (лютий 1956 р.),коли на
його закритому засіданні з доповіддю виступив М. Хрущов. З’їзд засудив реп-
ресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію
суспільства. Разом з тим, на з’їзді не йшлося про демонтаж тоталітарного ре-
жиму, командно-бюрократичної системи, передбачалася відмова тільки від її
найбільш одіозних форм;
- кадрові зміни. Прихід нових людей до влади відбувався не тільки в Мос-
кві, але і в Україні. В червні 1953 р. вперше за радянські часи першим секрета-
рем ЦК КПУ було призначено українця за походженням О. Кириченка. Діяль-
ність Верховної Ради очолив Н. Кальченко, головою українського уряду став
Д. Коротченко. Тобто вперше три керівники-українці („три К”, як їх називали)
обійняли найвищі партійні і державні посади. Відбулися значні перестановки в
МВС республіки, були скасовані діючі тут воєнні трибунали.
Загравання з українськими кадрами, прагнення якнайтісніше прив'язати
Україну до імперії свідчить і помпезне святкування 300-річчя Переяславської
угоди, яке було проведено в 1954 р. Московська влада, мабуть, вважала, що з
українською самосвідомістю покінчено назавжди. Це знайшло своє відобра-
ження в прийнятих до ювілею тезах, де не визнавалося існування Козацько-
гетьманської держави, національно-визвольні змагання 1917-1920 рр. було на-
звано "контрреволюцією", а видатних діячів М. Грушевського, В. Винниченка,
С. Петлюру – "платними агентами іноземного імперіалізму". І, мабуть, тому
126
щоб українці не виступали проти таких огидних оцінок, їм було зроблено „по-
дарунок” – передано Кримську область;
- реабілітація та нові репресії. Реабілітація, тобто виправдання політв'я-
знів, мала в суспільстві великий громадсько-політичний резонанс. Ще в 1954 р.
були створені центральні та місцеві комісії для перегляду справ осіб, засудже-
них у 1934-1954 рр. Всього було переглянуто 5,5 млн. справ українських пар-
тійних кадрів і діячів культури. На жаль, реабілітовано було лише 58 %.
Мало того, відбувається кричущий парадокс навіть в добу "відлиги" – за
"антирадянську діяльність" та "націоналістичну пропаганду" знову судять лю-
дей. Всього в Україні, особливо у Тернопільській, Львівській, Чернівецькій,
Луцькій, Дніпропетровській областях в 1954-1959 рр. потрапили у в'язниці
З,5 тис. політв'язнів.
У 1961 р. відбувся судовий процес над львівською "Групою юристів" на
чолі з Л. Лук’яненком, яка виступала за досягнення незалежності України мир-
ним, конституційно-парламентським шляхом.
Паралельно з "відлигою" у сфері соціально-політичного і культурного
життя розгортається широка програма реформування радянської економіки,
яка, повністю виявила себе малоефективною і погано сприймала досягнення
науково-технічного прогресу. Було висунуто завдання "наздогнати і перегнати
Америку" і обіцянка за 20 років побудувати комунізм. Для забезпечення їх ви-
конання М.Хрущов вдався до серії економічних експериментів, найголовніши-
ми з яких були наступні:
- децентралізація управління. Право розпоряджатися місцевими ресурса-
ми було передано від центральних міністерств, кількість яких значно скороти-
лась, до регіональних органів – раднаргоспів. Україна несподівано отримала
небачену досі економічну самостійність: тут було утворено 11(14) раднаргос-
пів, яким підпорядковувалися майже всі підприємства республіки (раніше –
тільки третина);
- курс на прискорення науково-технічного прогресу. Всі розвинені країни
у першій половині 50-х років вступили в епоху науково-технічного прогресу
(НТП), а радянська планово-командна економіка погано сприймала його досяг-
нення. Цей недолік намагалися компенсувати директивними методами. У 1955
р. в Москві відбувся пленум ЦК партії, присвячений науково-технічному про-
гресу. На розвиток науки і освіти коштів у відсотках до національного продукту
було виділено вдвічі більше, ніж у США, що сприяло позитивним результатам
у розвитку промисловості, особливо космічної галузі, до діяльності якої мало
безпосереднє відношення чимало підприємств України. В той час за показни-
ками продуктивності праці вітчизняна промисловість вийшла на третє місце у
світі;
- реформування сільського господарства. М. Хрущов запропонував нові
підходи: підвищення матеріальної зацікавленості селян, послаблення тиску
централізованого планування, зміцнення матеріально-технічної бази, підви-
щення закупівельних цін тощо. Все це позитивно позначилося на розвитку на-
родного господарства України. Але докорінних змін не відбулося, бо земля на-
лежала неефективному власнику – державі. До того ж допускалися різні пере-
127
гини: обмеження присадибних ділянок, податки на садибу, скорочення поголі-
в'я худоби в приватних господарствах і особливо дошкуляло надмірне захоп-
лення вирощуванням кукурудзи. Все це врешті-решт призвело до зменшення
виробництва зерна, а після неврожаю 1963 р. розпочалася закупівля хліба за ко-
рдоном, яка тривала аж до розвалу колишньої держави.
Деякі помилки М. Хрущова зуміли використати його політичні противни-
ки і здійснили державний переворот. В результаті змови, яка сталася у жовтні
1964 р., його було усунуто від усіх посад, до влади прийшла консервативна час-
тина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим і М. Су-словим. Реформи при-
пинились, були ліквідовані раднаргоспи, економіка України знов була підпо-
рядкована центральним міністерствам і відомствам. Фактично припинилась ре-
абілітація політв’язнів і критика діяльності Сталіна, знову почалися арешти і
судові процеси. Прийшла доба неосталінізму.
Після смерті Сталіна і з початком доби "відлиги" розгортається новий етап
в українському русі. Відбулися деякі позитивні зміни в культурно-освітній сфе-
рі, розпочався процес її десталінізації В середині 50-х років в Україні було
утворено Міністерство освіти, поширилось вживання української мови, було
започатковано чимало нових українських видань: "Український історичний жу-
рнал", УРЕ, багатотомний словник української мови Б. Грінченка, “Історію
українського мистецтва", "Історію української літератури", "Історію міст і сіл"
тощо. На піднесенні української справи позитивно позначилася реабілітація
українських діячів культури, в тому числі М. Хвильового, М. Куліша, Леся Ку-
рбаса, О. Довженка та ін.
Разом з тим саме в цей час в Україні серед діячів культури формується
опозиційний рух дисидентів, представники якого виступали проти застарілих
стереотипів в політиці та ідеології, за демократизацію режиму, права людини і
державну незалежність. Серед них були І. Драч, Ліна Костенко, М. Він-
грановський, В. Симоненко, В. Стус, І. Дзюба, Є. Сверстюк, С. Параджанов та
ін. Вони створювали підпільні групи та організації, випускали позацензурні ви-
дання ("самвидав"), поширювали листівки, виступали із роз'ясненням своїх по-
глядів на симпозіумах і конференціях, на траурних заходах і судових процесах.
Окремі патріоти вдавалися крайніх заходів – від голодування до самоспалення.
Наростання кризи тоталітарного ладу і наслідки горбачовської пере-
будови в Україні. В таких умовах центральне керівництво намагалось адмініс-
тративними та ідеологічними методами утримати стабільність, посилюється
боротьба з дисидентами-інакодумцями, яких звинувачували в "антирадянській"
діяльності та засуджували до тривалих строків ув'язнення. Крім існуючої карної
системи ГУЛАГ, поширилась практика ізолювання в психлікарнях незгодних з
політикою уряду. Здійснювалося втручання військових сил СРСР у справи су-
сідніх країн: Німеччина (1953 р.), Польща, Угорщина (1956 р.), Чехословаччина
(1968 р.), Афганістан (1979 р.).
Зі зростанням диктату центру посилюється всебічний політичний та ідео-
логічний тиск на Україну. Наприкінці 60-х і на початку 70-х років тут фактично
проводилась справжня ідеологічна війна проти "українського націоналізму" із
широким застосуванням репресій та оргвисновків. За надуманим приводом –
128
''примиренське ставлення до проявів націоналізму" – було усунуто з посади
першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Замість нього був поставлений
В.Щербицький, який найретельніше виконував усі вказівки Москви, здійснив
відповідні кадрові зміни і "чистку" особового складу партії.
У 70-ті роки поширюється нова хвиля русифікації. Ідеологічний арсенал
тоталітарної влади поповнюється міфічними ідеологемами про "злиття націй" й
утворення ''нової історичної спільноти – радянського народу". Українська мова
дедалі зазнає все більших утисків. Відбувається швидке витіснення мови з усіх
сфер життя: тільки 28% школярів України навчаються українською мовою, у
великих містах цей показник ще нижче – 16%. У деяких промислових центрах
українських шкіл були одиниці, в Донецьку – не було жодної. За 70-ті роки пи-
тома вага українських книг і журналів зменшилась у 2-3 рази і становила до за-
гального обсягу видань відповідно – 24 і 19%.
На межі 60-70 рр. радянська економіка не використала можливість обрати
шлях свого розвитку за ринковими принципами. Знову в повному обсязі було
відновлено директивне управління і планування, що неминуче призводило до
зниження темпів розвитку і деградації економіки. Наростання кризових, застій-
них явищ у соціально-економічному житті України з середині 70-х років визна-
чалося такими чинниками:
- неефективність директивно-планової економіки. Відсутність ринкових
відносин позбавляло її здатності до удосконалення. Радянські підприємства, не
маючи елементарної конкуренції, розвивалися екстенсивним шляхом, не
сприймали досягнення науки і техніки, не забезпечували зростання якості про-
дукції, витрачали в 3-5 разів більше енергії та природних ресурсів. На початку
80-х років за розмірами ВВП на душу населення радянська економіка посідала
67 місце в світі, промисловість мала вдвічі нижчу продуктивність праці, темпи
її розвитку постійно знижувались і врешті-решт призвели до застою;
- хронічне відставання сільського господарства визначалося, насампе-
ред, неефективністю радянської колгоспної системи. Вона ставила селян в роль
найманих працівників, які були відчужені від землі і результатів своєї праці. В
середньому продуктивність праці в колгоспах була в 4-5 разів нижчою, ніж в
аграрному секторі розвинених країн. При цьому через низьку якість техніки
втрати при збиранні врожаю сягали 30%. В той самий час індивідуальні приса-
дибні господарства, що складали всього 3% орної землі, майже наполовину за-
безпечували ринок сільськогосподарською продукцією. Починаючи з 1963 р.,
СРСР щорічно закуповував хліб за кордоном;
- зниження матеріального рівня життя. За свідченням деяких авторів,
всупереч галасливої пропаганди про "переваги радянського способу життя", йо-
го рівень в цілому був на порядок, тобто в десять разів, нижчий порівняно з
розвиненими капіталістичними країнами. Низькою була заробітна плата, в ба-
гатьох галузях виробництва панувала зрівнялівка. За розмірами споживання на
душу населення в 1985 р. СРСР займав 77 місце у світі (менше третини від рів-
ня США). Типовим явищем став дефіцит багатьох необхідних товарів і довгі
черги в магазинах.
129
На охорону здоров′я і культуру кошти виділялися за "залишковим" прин-

ципом – 0,1%, в той самий час на оборону витрачалося 40% бюджетних коштів.
Порівняно з розвиненими європейським країнами середня тривалість життя
людини була у нас найнижчою, в 1990 р. за цим показником ми посідали 54 мі-
сце в світі, а дитяча смертність – у 2,5 рази вищою, тобто на рівні африканської
країни Зімбабве.
Основна причина наростання кризових явищ в радянській економіці ви-
значалася, насамперед, методами і практикою управління – наявністю адмініст-
ративно-командної системи (АКС), яка виступала державним власником усіх
засобів виробництва і формувала директивно-плановий характер економіки, по-
збавляла її ринкових методів самоорганізації. Організаційно–політичним під-
ґрунтям тоталітарного режиму була відсутність елементарної демократії – аль-
тернативних виборів та багатопартійності. АКС, весь цей величезний адмініст-
ративно-бюрократичний апарат, жодним чином не був зацікавлений в прове-
денні будь-яких ліберальних реформ, бо це могло обмежити його владу. Відмо-
ва від реформ призводила до уповільнення економічного розвитку і поглиблен-
ня кризових, застійних явищ.
АКС дуже зневажливо ставилась до потреб національних республік. Укра-
їні дозволялося розпоряджатися тільки п'ятою частиною підприємств, що були
розташовані на її території і випускали всього 5% промислової продукції. На-
томість вона щорічно направляла до Москви 113 млрд. крб., 8 тон золота і 220
тон срібла. З України вивозили сільськогосподарську продукцію за цінами, що
буди на 30 % нижчими порівняно з іншими республіками.
Особливе незадоволення політикою центру викликала Чорнобильська
аварія, яка сталася 26 квітня 1986 р. і мала катастрофічні загальнопланетарні
наслідки. Саме існування АКС призвело до реалізації хибного, помилкового
проекту будівництва атомної електростанції поблизу великого міста, до зволі-
кання в боротьбі з наслідками катастрофи, підступного проведення першотрав-
невої демонстрації в умовах підвищеної радіації, необґрунтованого збільшення
існуючих стандартів зараження тощо.
Все це призвело до того, що поступово нагромаджувався потенціал неза-
доволення населення своїм життям. Таким чином, застійні явища в економіці і
низький рівень життя – це найголовніша причина розпаду СРСР, який не змогла
зупинити спроба М.С. Горбачова, обраного в березні 1985 р. новим генераль-
ним секретарем ЦК КПРС, частково лібералізувати життя радянського суспіль-
ства.
Таким чином, в зазначений період все більшою мірою проявляється незда-
тність влади тоталітарними методами забезпечити організацію життя суспільс-
тва. Під тиском об’єктивних обставин відбуваються певні обмежені трансфор-
мації суспільного розвитку, які врешті-решт частково лібералізували політичне
життя суспільства: було розвінчано одіозний культ особи, припинені жорстокі
масові репресії, влада змушена була більше уваги приділяти забезпеченню прав
людини і прислухатися до громадської думки. Але багато проблем, в тому числі
й економічних, ще не було вирішено.
130
Тоталiтаризм – полiтичний режим, за якого держава здiйснює повний (то-
тальний) контроль над суспiльством з допомогою політичних репресій чи адмі-
ністративного тиску.
Продрозкладка – система насильницького і безоплатного вилучення хлiба
у селян, яку використовували бiльшовики.
Неп – нова економiчна полiтика 20-х рр., яка передбачала для пожвав-
лення економіки використання в обмеженому виглядi ринкових відносин, замі-
ну продрозкладки продподатком.
Автономiзацiя – тут: позбавлення України незалежного статусу і перетво-
рення її практично в автономну республіку у складі СРСР.
Ідустрiалiзацiя – процес розвитку великого машинного виробництва в
усіх галузях економіки, насамперед, у промисловості.
Колективiзацiя – насильницьке створення колгоспiв, що призвело до по-
збавлення селян землі, застосування методів примусової праці і відчуження
державою її результатів.
Куркулі – заможнi селяни, вправнi господарi, яких радянська влада підда-
вала політичним репресіям і „розкуркуленню”, тобто позбавленню власності i
виселенню.
Сталінські репресії – масові арешти, розстріли, заточення людей у
в′язниці і концтабори під час правління Сталіна, внаслідок чого загинули міль-
йони безневинних людей.
“Совєтізація” – тут: установлення радянських порядків в Західній Украї-
ні, яке супроводжувалося проведенням насильницької колективізації, політич-
них репресій та депортації місцевого населення.
УПА – Українська повстанська армія, яку було створено під час німецької
окупації в 1942 р.
Фашизм – найбільш реакційна і войовнича політична ідеологія, що сприя-
ла роздмухуванню Другої світової війни.
Пакт (від лат. угода) – міжнародний договір, угода великого політичного
значення.
Остарбайтери – люди, які були насильницькі вивезені з окупованої тери-
торії на примусові роботи у Німеччину. З України було відправлено 2,2 млн.
чоловік.
“Хрущовська відлига” – часткова лібералізація громадсько-політичного
життя і спроби проведення реформ.
“Шестидесятники” – покоління людей, які сформувались в період “хру-
щовської відлиги” і виступали за розширення демократії, проти національного
пригнічення.
Застій – в економіці період занепаду, зниження темпів розвитку виробниц-
тва.
Дисиденти – представники політичної опозиції, які в Україні в 60-70-ті
роки виступали за розширення демократії та національну незалежність.
131
1. Назвiть причини переходу бiльшовикiв до непу.
2. Розкрийте змiст нової економiчної полiтики, її наслідки та причини
згортання.
3. Чому Україна на початку 20-х рр. остаточно втратила свою неза-
лежнiсть?
4. В чому особливості радянської iндустрiалiзацiї в Україні ?
5. Як вiдбувалася суцiльна колективiзацiя в Українi ?
6. В чому сутність колгоспної системи ?
7. Якими були причини голодомору 1932-1933 рр.?
8. В чому полягав зміст „українського питання” напередодні війни ?
9. Назвіть основні причини поразки Червоної Армії в початковий період
війни.
10. Як відбувалося приєднання західноукраїнських земель до СРСР і в чо-
му значення цієї події?
11. Чому і коли була утворена Українська повстанська армія?
12. Як відбувалося визволення українських земель від німецько-
фашистських загарбників?
13. Яких втрат зазнала Україна під час Другої світової війни?
14. Як відбувалося відновлення господарства у повоєнний період? В чому
причини голоду 1946-1947 рр.?
15. Яку політику проводила центральна влада в Західній Україні?
16. Що таке “хрущовська відлига”?
17. Розкажіть про основні кроки уряду М. Хрущова щодо реформування
економіки та особливості їх здійснення в Україні.
18. Чому в 70-80-ті рр. відбувалося наростання кризових явищ і поглиблю-
вався застій в економіці?
19. Розкажіть про опозиційний рух в Україні. Хто такі дисиденти?
20. Розкрийте об’єктивну зумовленість перебудовчих процесів.
1. Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років ХХ
ст.
2. Нова економічна політика: сутність, наслідки, причини згортання.
3. Українське національно-культурне відродження 20-х років ХХ ст.
4. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: причини, національно-політичні
аспекти та демографічні наслідки.
5. Західноукраїнські землі під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини
в 20-30-х рр. ХХ ст.
6. Рух Опору фашистам в Україні в роки Другої світової війни.
7. Героїчна оборона Одеси.
8. М.С.Хрущов і Україна.
9. Дисидентський, правозахисний та національно-визвольний рух в Укра-
їні 60-х-80-х рр.
132
Лiтература для поглибленого вивчення теми
1. Бiлас А.Г. Репресивно-каральна система в Українi. 1917-1955 рр. У 2-х
кн. – К., 10994.
2. Кондратюк В., Зайцев О. Україна в 20-30-х роках. Суспiльно-полiтичне
життя ХХ ст. – Львiв, 1993.
3. Кульчицький С. Комунiзм в Українi: перше десятирiччя (1919-1928). –
К., 1996.
4. Голод в Українi 1932-1933рр.: Очима iсторикiв, мовою документiв. –
К., 1990.
5. Конвест Р. Жнива скорботи: Радянська колективiзацiя i голодомор:
Пер. з англ. – К.: Либiдь, 1993.
6. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К.,
1993.
7. Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народ //
Матер. Всеукр. наук. конф. – Київ 15 листопада, 2002. – К., 2003.
8. Коваль М.В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки іс-
торії. – К., 1995.
9. Кучер В. ОУН-УПА в боротьбі за незалежну Україну. – К., 1997.
10. Кучер В., Гриневич, В.Коваль. Україна в Другій світовій війні. 1939-
1945 рр. – К., 2003.
11. Муковський І., Лисенко О. Українці на фронтах Другої світової війни.
– К., 1997.
12. Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945). –
Львів. 1995.
13. Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941-
1944 рр. мовою документів, очима історика). – К., 1994.
14. Баран В.К. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953-1985 рр. – Львів,
1992.
15. Воронов І.О., Пилявець Ю.І. Голод у 1946-1947 рр. – К., 1991.
16. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 1994.
17. Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-
1980 рр. – К., 1995
18. Лихо з розуму (портрети 20 злочинців). Зб. матеріалів / Укл.
В. Чорновіл. – Львів,1991.
19. Лук′яненко Л.Г. Сповідь у камері смертника. – К., 1991.
20. Шаповал Ю. Сталінізм і Україна. – К., 1995.
21. Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-50-
ті рр. ХХ ст. – Луцьк, 1995.
133
Тема 9. ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОШУКУ ОПТИМАЛЬНИХ
МОДЕЛЕЙ БУДІВНИЦТВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
(кінець 80-х – 2005 рр.)
1. Проголошення незалежності України та розбудова суверенної дер-

жави. Прийняття Конституції України.
2. Проблеми створення ринкової економіки. Становище в соціальній
сфері.
3. Вибори Президента України 2004 р. Помаранчева революція. Перші
кроки нової влади.
4. Формування зовнішньополітичного курсу України в новому гео-
полiтичному просторі.
Проголошення незалежності України та розбудова суверенної

держави. Прийняття Конституції України.
Піднесення українського визвольного руху i проголошення незалеж-

ностi України. До краху тоталітарного ладу, як зазначалось в попередній лек-
ції, призвели суто об’єктивні чинники, які вимагали від існуючої влади провес-
ти докорінні реформи в суспільстві. Першим керівником, який наважився на це
і проголосив у квітні 1985 р. новий політичний курс на перебудову, був
М. Горбачов.
В Україні поширення демократизацiї i гласностi в суспiльствi призвело до
виникнення неформальних органiзацiй, в тому числi “Меморiалу”, Товариства
української мови iм. Т. Шевченко, Студентського братства, Українського куль-
турологічного центру та iн. Була легалізована діяльність Української греко-
католицької церкви, вiдновилась Українська автокефальна православна церква.
У вереснi 1989 р. виникає перша масова, фактично опозицiйна до влади
полiтична органiзацiя – Народний Рух за перебудову, який виступив за надання
незалежностi Українi.
У 1990 р., після ліквідації статті 6 Конституції СРСР про керівну роль
КПРС та прийняття Верховно Радою України постанови „Про порядок реєстра-
ції громадських об’єднань” починається формування багатопартійної системи.
Першою була створена Українська республiканська партiя, всього ж у 1990-
1991 рр. виникло майже 20 партій.
У 1990 р. вперше вiдбулися альтернативнi вибори до Верховної Ради
України. Вiд Демократичного блоку було обрано понад 100 народних депу-
татiв, якi мали значний вплив на вирiшення назрiлих питань. 16 липня 1990 р.
було прийнято Декларацiю про державний суверенiтет України, логiчним про-
довженням якої став Закон вiд 2 серпня того ж року “Про економiчну само-
стiйнiсть Української РСР”.
Втiм побудувати “гуманий, демократичний соцiалiзм” не вдалося. Стаг-
нацiя економiки переросла в глибоку кризу, посилився спад виробництва, това-
рний дефiцит, інфляція, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова
вела до розвалу народного господарства. Все це викликало додаткове соцiальне
134
напруження в суспiльствi. З 2 по 17 жовтня в Києвi тривало голодування 158
студен-тiв з 24 міст України. Вони вимагали вiдставки прем’єр-мiнiстра, прове-
дення нових виборiв, вiдмови вiд союзного договору, проведення вiйськової
служби в межах республiки та iн. Верховна Рада своїм рiшенням в основному
задовольнила вимоги студентiв.
Загострення полiтичної боротьби вiдбулося i в Москвi. Представники кон-
сервативних сил керiвництва 19-21 серпня 1991 р. здiйснили спробу державно-
го перевороту, який не був пiдтриманий населенням i провалився. Стара кому-
ністична влада повнiстю себе дискредитувала.
В таких умовах 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР приймає доленос-
ний для всього народу документ – „Акт проголошення незалежностi
України”, який було пiдтримано на Всеукраїнському референдумi 1 грудня
1991 р. Понад 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі, висловились за
незалежність країни. В цей же день Л.Кравчука було обрано Президентом
України.
Через тиждень вiдбулася зустрiч керiвникiв України, Росiї та Бiлорусi і бу-
ло зроблено заяву про припинення iснування СРСР й утворення Спiвдружностi
Незалежних Держав (СНД). До цього рiшення приєднались iншi республiки
колишнього СРСР крiм країн Балтiї та Грузiї. Таким чином, до складу СНД
увійшло 11 республік (зараз входить 12), причому Україна увійшла на правах
асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди).
Розгортання державотворчого процесу. Прийняття Конституції Укра-
їни. З початку 90-х рокiв розгортається процес розбудови української незалеж-
ної демократичної держави, формування її iнститутiв влади, замiна партiйно-
радянської системи на президентсько-парламентську.
В першi роки незалежностi були ухвалені закони про державний кордон,
Збройнi Сили України, Службу безпеки (замiсть КДБ). Була затверджена дер-
жавна атрибутика: гiмн, герб i прапор (автор музики гiмну М.Вербицький, сло-
ва П.Чубинського “Ще не вмерла України...”). Виникає інститут президентства,
на постійній основі починає працювати парламент, формуються три гілки вла-
ди, що є неодмінною ознакою демократичного суспільства.
Важливим у формуванні нової полiтичної системи було становлення бага-
топартiйностi. Кiлькiсть полiтичних партiй зростала дуже швидко. Та високого
авторитету серед населення вони не мали: навiть на початку 2001 р. членами
партiй були тiльки 2-3% дорослого населення країни. На сьогодні в Україні іс-
нує понад 125 політичних партій. Для більшості з них характерні малочисель-
ність, відсутність чітких позитивних програм, слабкість організаційних струк-
тур.
Особливість цього історичного періоду полягала в тому, що в суспільстві
не було політичної стабільності, відбувалися постійні пошуки оптимальних
форм управлiння державою. Була утворена i невдовзi скасована Державна Ду-
ма, розпочалося змiцнення вертикалi влади за допомогою застосування посади
представника Президента на мiсцях, нагромаджувався досвiд українського пар-
ламентаризму тощо.
135
Враховуючи вимоги незадоволеного політикою влади населення, насампе-
ред, страйкуючих шахтарів, у 1994 р. було вирішено провести дострокові бага-
топартiйнi вибори до Верховної Ради. За їх результатами лише чотири партiї
утворили парламентськi фракцiї: комунiсти – 90 депутатiв, Народний рух – 22,
Селянська партiя – 21, соцiалiсти – 15. Головою парламенту було обрано
О. Мороза.
В тому ж роцi на виборах Президента України у другому турi перемогу
здобув Л. Кучма.
На жаль, у суспільстві не було політичної єдності та злагоди між законода-
вчою та виконавчою гілками влади. Не була по-справжньому усвідомлена наці-
ональна ідея. Все це стримувало проведення реформ, гальмувало консти-
туцiйний процесс, який тривав ще з початку 90-х рр. Нову Конституцiю
України з великими труднощами було ухвалено лише 28 червня 1996 р. завдя-
ки наполегливим зусиллям усiх конструктивних сил парламенту. Тим самим
було зроблено важливий крок вперед на шляху державотворення i формування
нового демократичного механiзму влади.
У Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична,
соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, за
државним устроєм – унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Утвер-
дження і забезпечення прав і свобод громадян є пріоритетним напрямом діяль-
ності держави.
З прийняттям Конституції завершилося остаточне формування законодав-
чої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є Президент, який
виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції. Президент обирається громадянами держави строком
на 5 років. Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада у
кількості 450 депутатів. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є
Кабінет міністрів.
У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони впер-
ше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. У вибо-
рах брали участь 30 політичних партій та виборних блоків. Лише 8 з них подо-
лали необхідний 4% бар’єр. Вибори засвідчили відчутну поразку президентсь-
ко-проурядових структур, що було зумовлено невдоволенням мас становищем
в економіці та соціальній сфері.
На виборах Президента у жовтні-листопаді 1999 р. громадяни вибирали не
лише главу держави, а фактично визначалися щодо подальшого розвитку Укра-
їни між демократичним та комуністично-тоталітарним шляхом. Із 13 кандида-
тів на посаду Президента у другому турі перемогу отримав Л. Кучма, набравши
56,25% голосів виборців. За П. Симоненка – кандидата від Компартії України
проголосувало 37,8% виборців.
Напередодні парламентських виборів 2002 р. відбулося розмежування пар-
тій і політичних сил: одні підтримали президента Л. Кучму та його курс, а деякі
фактично перейшли в опозицію. Основними суперниками на виборах стали
опозиційний блок „Наша Україна” і провладний блок „За єдину Україну”.
136
На чергових парламентських виборах у березні 2002 р. перше місце посів
блок „Наша Україна” – 23,53%, друге – Комуністична партія України – 20,04%,
третє – блок „За єдину Україну!” – 11,96%, четверте – блок Юлії Тимошенко –
7,21%, п’яте – Соціалістична партія України – 6,92%, шосте – СДПУ(о) –
6,24%. Інші 27 партій і блоків, що брали участь у виборах, не подолали 4%
бар’єр. Головою Верховної Ради було обрано лідера блоку „За єдину Україну!”
Володимира Литвина.
Подальші події засвідчили необхідність проведення в Україні політичної
реформи для переходу від президентсько-парламентської моделі державного
устрою до парламентсько-президентської; удосконалення механізму стримання
та противаг у системі владних відносин; запровадження місцевого самовряду-
вання та ін.
Проблеми створення ринкової економiки. Становище в соціальній сфері
Економiчнi реформи в Українi проходили дуже повiльно i суперечливо.

Вже першi її кроки призвели до загострення соцiально-економiчної ситуацiї.
Обвальна лiбералiзацiя цiн породила найвищу в свiтi iнфляцiю. Тiльки в 1992 р.
в паливнiй промисловостi цiни зросли в 237 разiв, в легкiй та харчовiй – в 10-20
разiв. Штучно створений диспаритет цiн спричинив розкол у суспiльствi на ву-
зький прошарок “новоукраїнцiв”, якi вмить розбагатiли, i переважну бiльшiсть
громадян, якi так само миттєво зубожiли. Структури Ощадбанку СРСР в Украї-
ні перевели всі кошти до Москви і не повернули населенню заощаджень.
Першi реальнi кроки до реформування ринкової економiки були визначенi
ухваленим у березнi 1992 р. Верховною Радою законом про приватизацiю. Про-
те реформа здiйснювалась повiльно i нерiшуче. Натомiсть швидкими темпами
вiдбувалась “дика” приватизацiя. “Новоукраїнцi“ за рахунок “тiньових”
капiталiв за безцiнь скупали зупиненi підприємства та ваучери ошуканих гро-
мадян.
В таких умовах швидкого розвалу економiки керiвництво вдається до зви-
чних адмiнiстративних методiв. Уряд В.Фокiна навiть призупинив привати-
зацiю, але не зумiв переломити кризову ситуацiю i змушений був у листопадi
1992 р. пiти у вiдставку. Новий уряд очолив Л.Кучма, курс якого зводився до
спроб врятувати потужну промисловiсть здебiльшого за рахунок
адмiнiстративного регулювання. Було вiдновлено контроль за пiдприємствами i
знов запроваджено практику держзамовлень. Вiдповiдним декретом прем’єр до-
зволив дiяльнiсть сумнозвiсних довiрчих товариств (трастiв), які теж посприяли
посиленню зубожіння наївних громадян, не повернувши отримані від них гроші
– понад 28 трильйонiв карбованцiв5.
Розроблялися все новi програми виходу з економiчної кризи, але вона
тiльки поглиблювалась, продовжувався спад виробництва, спостерiгалася ша-
лена iнфляцiя, почалася некерована руйнацiя економiки. За даними Свiтового
банку рiвень інфляції на кiнець 1993 р. був у нас найвищим у свiтi – ціни зросли
5
Цвілюк С.А. Відродження держави: Україна 1991-2001 рр. – Одеса, 2002. – С.49.
137
у 103 рази. Небаченими темпами продовжилося соцiальне розшарування в сус-
пільстві. “Новоукраїнцi“ за рахунок обкрадання населення, виробничої сфери i
державної казни “заробляли” щорiчно мiльярднi кошти, якi живили “тiньову”
економiку чи перераховувались в офшорнi зони. В той самий час купiвельна
спроможнiсть населення знизилась у 5 разiв.
Повiльними темпами вiдбувалися ринковi перетворення i в аграрному сек-
торi. Блок лiвих партiй у парламентi категорiчно заперечував необхiднiсть при-
ватизацiї. Фермерськi господаства розвивались дуже повiльно, напiврозваленi
колгоспи i радгоспи залишалися основною формою господарювання на селi. У
листопадi 1994 р. новий Президент Л.Кучма, щойно обраний на цю державну
посаду, видав Указ “Про невiдкладнi заходи щодо прискорення земельної ре-
форми у сферi сiльськогосподарського виробництва”. В ньому проголошувало-
ся роздержавлення землi, право власника паю на самостійне господарювання.
Втiм паювання землi ще не дало бажаного ефекту і виявилось суто формальним
заходом, падiння сiльського виробництва тривало. Аналогічний ефект мала і
ваучеризація – паперова приватизація в промисловості.
Таким чином, стабiлiзувати економiку до 2000 р. так i не вдалося. Сiм
урядiв незалежної України, очолюваних представниками старої комунiстично-
господарської номенклатури, протягом 90-х рокiв здiйснювали управлiння еко-
номiкою в такий спосiб, що Україна за цей час втратила понад половину еко-
номiчного потенцiалу, свою частину iз загальносоюзного золотого запасу, ал-
мазного фонду, закордонної власностi колишнього СРСР. Катастрофiчно зрiс
державний борг.
Прокомунiстична Верховна Рада i нерiшучi дії уряду гальмували прове-
дення реформ, демонополiзацiю виробництва i приватизацiю власностi. В таких
умовах влада набувала все бiльш олiгархiчного характеру, а економіка стрімко
входила в тінь. Деiдеологiзованi компартiйнi прагматики, якi посiли досить
мiцнi позицiї в банкiвськiй сферi, промисловостi, торгівлi і сiльському госпо-
дарствi, становили так звану “партiю влади”, використовуючи її в інтересах, на-
самперед, власного збагачення. Навiть Президент на науковiй конференцiї в
2000 р. був змушений визнати, що в Українi “кримiналiзовано i тiнiзовано бук-
вально всi сфери”. Як наслідок, пiд керiвництвом такої влади реформи зайшли в
глухий кут, а всi багатства в країнi зосередились в руках небагатьох кланових
груп. Так, 80% реального економiчного потенцiалу України захопили 20
“сiмей”-кланiв, в тiньовій економiцi пребувало до 60% коштiв, що в свою чергу
породжувало корупцiю i злочиннiсть. У 2000 р. Україна за рiвнем корупцiї ви-
йшла на третє мiсце у свiтi, що стало великою загрозою нацiональнiй безпецi та
демократичному розвитку суспiльства6.
Маючи значний економiчний та iнтелектуальний потенцiал, Україна посiла
лише 91-ше мiсце серед держав свiту. Повiльний i непослiдовний реформатор-
ський курс призвiв до найнижчих за всю повоєнну iсторiю показникiв госпо-
дарської дiяльностi. На 75% знизився валовий внутрiшнiй продукт, на 50% –
виробництво продовольства, видобуток вугiлля, нафти, газу, залiзної руди,
6
Голос України. – 2001. – 4 вересня.
138
майже знищена була галузь машинобудування. Бiльшiсть пiдприємств-
виробникiв були буквально розчавленi пресом податкових переслiдувань.
Зовнiшнiй борг сягнув 12,6 млрд. доларів, 82% населення опинилися на межi
бiдностi. Вiдношення прибуткiв 10% найбагатшого населення до такої ж
кiлькостi найбiднiшого – становило 30:1, в той час як в європейських країнах
цей розрив в 5-6 разiв менший. Утворилося суспiльство-перевертень.
Лише зi створенням у груднi 1999 р. нового складу реформаторського уря-
ду В. Ющенка намiтилися деякi змiни щодо полiпшення ситуацiї. Було
здiйснено реструктуризацiю боргiв, заборонено бартер i взаємозалiки, розроб-
лено i схвалено бездефiцитний бюджет. Уряд вперше розпочав реальну бороть-
бу проти тiньової економiки. Так, у галузi енергетики в 2000 р. вилучено з
тiньового сектора десятки мiльярдiв гривень, 9 млрд. з них було використано на
погашення заборгованостi та виплату зарплат, пенсiй i стипендiй.
Лише за один рiк роботи цього уряду вдалося погасити заборгованнiсть з
пенсiй i зарплат, призупинити падiння економiки. На 40% зросли надходження
до бюджету, вперше почалося пожвавлення економіки – річний приріст ВВП
становив понад 6% (у промисловості – 13%). Резервний фонд Нацiонального
банку України зрiс на 460 млн. доларiв. Українська гривня стала однiєю з висо-
костабiльних грошових одиниць. На приватизацiйних аукцiонах було виставле-
но найбiльш привабливi українськi пiдприємства. Зокрема, продаж акцiй Мико-
лаївського глиноземного заводу принiс Українi 500 млн. гривень. На виконання
указу Президента вiд 3 грудня 1999 р. “Про невiдкладнi заходи щодо приско-
рення реформування аграрного сектору економiки” певнi зрушення на краще
вiдбулися i в сiльському господарствi. Завдяки цьому, хоч i з запiзненням,
здiйснювалась споконвiчна мрiя українських селян – землю одержував той, хто
на нiй живе та її обробляє. Успiхи наших хлiборобiв у 2001 р. засвiдчили пра-
вильнiсть обраного шляху.
Але, щоб не втратити можливостi подальшого збагачення, кримiнальнi
олiгархiчнi структури поставили собi за мету повалити уряд В.Ющенка, зiрвати
виконання його програми “Реформи для добробуту”. 26 квiтня 2001 р. він був
вiдправлений у вiдставку. Після цього помітних змін на краще в соціально-
політичному й економічному житті України не відбувалося.
Вибори Президента України 2004 р. Помаранчева революція.

Перші кроки нової влади
Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали переломни-

ми в історії України. Ще задовго до офіційного початку передвиборчої кампанії
всі політичні сили в країні почали готуватися до них.
І тур. Однією з особливостей передвиборчої кампанії 2004 р. було вису-
вання великої кількості кандидатів у Президенти України. Але головним кан-
дидатом від влади став чинний прем'єр-міністр України В. Янукович. Опози-
ційні сили згуртувалися навколо лідера «Нашої України» В. Ющенка, колиш-
нього голови Національного банку України, прем'єр-міністра у 2000-2001 рр.
Між ними і точилася головна передвиборча боротьба.
139
Після оприлюднення офіційних результатів виборів Президента України
31 жовтня 2004 р. стало відомо, що найбільшу кількість голосів виборців з 24
претендентів на найвищу державну посаду отримав Віктор Ющенко. Його під-
тримали 11 млн. 125 тис.395 виборців або 39,87 відсотки. Віктора Януковича
підтримали 10 млн. 969 тис. 579 виборців або 39,32 відсотки. Таким чином роз-
рив між фаворитами президентської гонки, був відносно невеликий і склав 0,55
відсотки.
Серед інших кандидатів лідирували О. Мороз (5,82%), П. Симоненко
(4,97%), Н. Вітренко (1,53%), А. Кінах (0,93%). Всього проголосувало 26 млн.
514 тис. 124 виборців.
Такий розподіл голосів не виявив переможця, тому було призначено дру-
гий тур виборів – 21 листопада 2004 р. за участю В. Ющенка і В. Януковича.
ІІ тур. Після першого туру про свою підтримку Ющенка заявили О. Мороз
та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко.
Новизною другого туру було проведення кандидатами відкритих теледеба-
тів, за якими спостерігала майже вся країна.
Голосування другого туру відбулося зі значними фальсифікаціями і махі-
націями на користь кандидата від влади. Оприлюднені ЦВК результати про пе-
ремогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчува-
ли перемогу В. Ющенка. Під час проведення виборів виявилась заангажова-
ність Центральної Виборчої Комісії на чолі з С. Ківаловим, яка впродовж 10
днів не оприлюднювала остаточні результати голосування. Крім того, з'ясува-
лося, що робота комп'ютерної мережі ЦВК зазнала зовнішнього втручання.
Помаранчева революція. Обурені таким станом речей виборці відгукну-
лися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері
21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва – майдані Неза-
лежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка
тривала до 8 грудня 2004 р. й отримала назву Помаранчева революція.
За вимогою частини депутатів на позачергове засідання зібралася Верхов-
на Рада України, щоб обговорити ситуацію і прийняти відповідне рішення.
Проте проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На
цьому засіданні В. Ющенко склав присягу Президента України. Ця акція додала
снаги мітингуючим, лави яких з кожним днем зростали. У різні дні під час акції
громадянського протесту на майдані Незалежності було від 500 тис. до 1,5 млн.
осіб.
Незважаючи на народні протести, на те, що Верховний Суд України та су-
ди інших інстанцій ще не розглянули скарги команди кандидата у президенти
В. Ющенка, ЦВК, не взявши до уваги жодної скарги, 24 листопада о 18.30 на-
звала ім’я нового Президента. Згідно з протокольними висновками ЦВК пере-
можцем виборів став В. Янукович. Він набрав 15 млн. 093 тис. 691 голос, або
49,46 відсотки. Переміг Янукович в Автономній Республіці Крим, Донецькій,
Луганській, Дніпропетровській, Миколаївській, Запорізькій, Одеській, Харків-
ській, Херсонській областях та місті Севастополі. В решті областей Президен-
том України було визначено Віктора Ющенка, який згідно з протоколами на-
брав 46,61 відсоток, або 14 млн. 222 тис. 289 голосів. Ще до проголошення офі-
140
ційних результатів Президент Росії В.Путін офіційно привітав з перемогою
В. Януковича, що зайвий раз підкреслювало зацікавленість Москви у кандидаті
від влади.
Така неприхована зневага і несправедливість сприяли радикалізації дій
протестуючих. На думку М. Поповича, революція відбулася тому, що влада
брутально вразила людську гідність. Опозиція об’єднала всі політичні сили, які
виборювали свободу. Аналізуючи ці події, він пише: “Помаранчева революція
засвідчила величезну роль політичного ідеалізму та його перевагу над політич-
ним цинізмом, який ніколи не зміг би вивести на вулиці мільйонні маси лю-
дей”. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку
і всеукраїнський політичний страйк. Почалася розбудова наметового містечка
на Хрещатику і майдані Незалежності. Київська міська влада і кияни надавали
протестуючим всіляку допомогу. На ці потреби було пожертвувано 20 млн.
грн., без урахування принесених одягу та їжі. Лідери опозиції закликали мітин-
гуючих взяти в облогу Адміністрацію Президента України, а згодом і Кабінет
Міністрів України.
Того ж дня до Києва почали звозити і прихильників В. Януковича (загалом
близько 20 тис. осіб), які спробували створити власне наметове містечко на-
впроти будівлі Кабінету Міністрів України. У країні склалася вкрай напружена
ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку
прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи.
Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів
оголошених ЦВК до моменту прийняття свого рішення.
27 листопада відбулося засідання Верховної Ради України, на якому було
прийнято постанову про політичну кризу в Україні, про визнання факту фаль-
сифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив
недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції
громадської непокори.
Прихильники кандидата у президента В. Януковича взяли курс на сепара-
тизм, на розкол країни. З'їзд депутатів всіх рівнів у Севєродонецьку закликав до
проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьо-
му процесі відігравали регіональні лідери Донецької, Луганської та Харківської
областей. Водночас у західних і центральних регіонах країни місцеві ради при-
йняли рішення про визнання Президентом України В. Ющенка.
2 грудня у відповідь на такі події Верховна Рада України прийняла поста-
нову “Про стабілізацію політичної і соціально-економічної ситуації в Україні та
запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожує
суверенітету і територіальній цілісності України”. За цю постанову проголосу-
вало 228 народних депутатів.
Верховна Рада визнала, що в Україні відсутні соціальні, економічні і полі-
тичні передумови для зміни державного устрою, а сепаратистські прояви мають
штучний характер і зумовлені прагненням окремих осіб і політичних сил задо-
вольнити свої інтереси.
Парламент засудив будь-які рішення органів виконавчої влади і органів мі-
сцевого самоврядування, прийняті після 21 листопада 2004 р. як такі, що супе-
141
речать Конституції та законам України, засудив прояви сепаратизму з боку
окремих державних діячів, керівників місцевих органів виконавчої влади та ор-
ганів місцевого самоврядування, а також сприяння у будь-який спосіб таким
проявам з боку громадян, що створює загрозу суверенітету і територіальній ці-
лісності держави.
Верховна Рада доручила Генеральній прокуратурі України невідкладно да-
ти правову оцінку прийнятим після 21 листопада рішенням органів виконавчої
влади й органів місцевого самоврядування, а також діям їх посадових осіб і
вжити заходів з метою приведення зазначених рішень у відповідність із законо-
давством України. Президенту України було рекомендовано з урахуванням
правової оцінки Генпрокуратури вирішити питання щодо притягнення до від-
повідальності зазначених посадових осіб.
Для розв'язання складної ситуації з посередницькою місією до України
прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомо-
гою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Куч-
ма і кандидати у президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили фор-
мулу політичного урегулювання кризи.
Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопа-
да розпочав розгляд скарги, поданої довіреними особами В. Ющенка, про ви-
знання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру і від-
міну відповідної постанови про його підсумки. Засідання Верховного Суду
України транслювалося по телебаченню і радіо, і всі громадяни могли довіда-
тися про ті зловживання і фальсифікації, які відбувалися під час виборів. Своїм
рішенням від 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними ре-
зультати другого туру президентських виборів, оголошених Центральною Ви-
борчою Комісією 24 листопада 2004 р., і призначив переголосування другого
туру на 26 грудня 2004 р.
“Пакетне голосування”. Щоб унеможливити під час переголосування ма-
сові фальсифікації, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента
України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосу-
вання у ВРУ у пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (полі-
тична реформа), які передбачали перерозподіл владних повноважень між ВРУ,
Президентом України і Прем'єр-міністром з вересня 2005 р. Так зване “пакетне
голосування” та зміст документів відразу викликало безліч оцінок. Один із най-
ближчих соратників В. Ющенка, народний депутат М. Томенко оцінюючи цю
подію заявив, що В. Ющенко задля єдності країни й компромісу зі своїми полі-
тичними союзниками та партнерами “пішов на той варіант розподілу повнова-
жень, який дає можливість вивести з тіні процедуру та механізм прийняття рі-
шень” на державному рівні.
Хав’єр Солана, представник ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки,
відразу відреагував на зміни які відбулися 8 грудня 2004 р. На переконання
представника Євросоюзу, який брав участь у трьох “круглих столах” у Києві з
урегулювання політичної кризи, рішення українського парламенту та керівниц-
тва держави відкрили шлях до чесних виборів 26 грудня. На його думку той
факт, що ці рішення були ухвалені такою більшістю голосів, дає надію і є озна-
кою того, що процес розв’язання кризи в країні зрушив з місця.
142
Також голосувався у першому читанні проект про реформування системи
місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважною бі-
льшістю депутатів. Відразу ж у сесійній залі проголосовані документи були
підписані Президентом України Л. Кучмою. На цьому позачерговому засіданні
ВРУ затвердила і новий склад ЦВК. У парламенті відбулося рейтингове голосу-
вання по 20 запропонованих кандидатурах. 15 претендентів, які набрали найбі-
льшу кількість депутатських голосів увійшли до нового складу ЦВК. За його
затвердження проголосувало 410 народних депутатів. Новообрана ЦВК склала
присягу перед Верховною Радою. Після цього відбулося засідання, на якому
комісія обрала своїм головою Я. Давидовича.
Таким чином, політична криза в країні була розв'язана шляхом компромі-
су, народ України відстояв свої права, засвідчивши прихильність демократич-
ним ідеалам.
Після цього масові акції на майдані Незалежності у Києві припинили, але
продовжувало фукціонувати наметове містечко на Хрещатику.
Переголосування ІІ туру. До переголосування команда В. Януковича пі-
дійшла у новому складі і з новими гаслами. В. Янукович заявив про свою опо-
зиційність до Л. Кучми, водночас залишаючись прем'єр-міністром у відпустці.
Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнаро-
дних спостерігачів – 12 тис. осіб, які засвідчили демократичний характер голо-
сування 26 грудня.
26 грудня було шансом для ЦВК реабілітувати себе і вона успішно вико-
ристала цей шанс. Під час переголосування члени новоствореної ЦВК працю-
вали за принципом кураторства окремих областей, жорстко виконуючи свої
функціональні обов’язки, визначені Законом України “Про особливості засто-
сування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному го-
лосування 26 грудня 2004 р”. Докорінних змін зазнав склад територіальних та
дільничих комісій у проблемних регіонах України, де були допущені найбільш
масові порушення волевиявлення українських виборців 21 листопада.
Ще до оголошення офіційних результатів виборів, 31 грудня В. Янукович
подав заяву про звільнення з посади, яка була прийнята Президентом. Відпові-
дним указом виконуючим обов’язки глави уряду було призначено першого ві-
це-прем’єр-міністра Миколу Азарова. До речі, М. Азаров вже виконував
обов’язки глави уряду з 26 листопада по 26 грудня 2004 р., коли Янукович пе-
ребував у передвиборчій відпустці.
За офіційними результатами переголосування 26 грудня 2004 р., які оголо-
сила ЦВК перемогу здобув В. Ющенко, набравши 51,99% виборців, що стано-
вить 15 млн. 115 тис. 712 виборців. Його опонент, колишній прем’єр-міністр і
кандидат в президенти В. Янукович набрав 44,21%, що становить 12 млн.
848 тис. 528 виборців.
Таким чином, які б технології не використовувалися під час виборів
2004 р. провладними структурами, їх спроби маніпулювати зі списками вибор-
ців, вкидати в урни додаткові бюлетені, організовувати “каруселі”, платити дрі-
бні гроші виборцям та інше не дали владі бажаних результатів, а натомість під-
няли на захист демократії українців. Слід, також відзначити, що молодь, яка
143
завжди ігнорувала вибори, цього разу стала основною рушійною силою Пома-
ранчевої революції. На виборах 1999 р. люди обирали між шляхами розвитку
держави і виступили проти повернення до комуністичної влади. На виборах
2004 р. люди обирали між представниками, що знов таки уособлювали різні пе-
рспективи розвитку зовнішньої та внутрішньої політики і різні шляхи досяг-
нення своєї мети. Українці, які протягом двох місяців боролися на Майдані Не-
залежності, у своїй більшості стояли не за конкретну особу, а за необхідні зміни
саме у внутрішньому устрої Української держави.
Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня
2005 р. Гості урочистого засідання парламенту і депутати, виходячи із зали, об-
мінювалися своїми враженнями.
Патріарх Київський й усієї Русі-України Філарет: «Ми горді, що Помаран-
чева революція здивувала увесь світ. Це свідчить, що Україна стала новою дер-
жавою. Але демократія – це також і добробут народу. Президент України це
повинен довести».
Кардинал УГКЦ Любомир Гузар: «Завтрашній день буде світлим. А якщо
завтра нічого не зробимо, то промине цей день. Усе залежить від того, наскіль-
ки те, що ми почули, ще почуємо, пережили, зуміємо використати і піти до
кращого».
Чемпіон світу з боксу Віталій Кличко: «Нині є велика гордість в українців!
Як тих, хто проживає в Україні, так і тих, хто за кордоном. На нового Президе-
нта лягає велика відповідальність, адже народ очікує від нього багато змін на
краще. Сподіваюся, що розчарувань не буде ні в кого, а передусім у тих людей,
які віддали свої сили для цієї перемоги. Ці люди мають і надалі працювати ра-
зом із Президентом».
Валерій Коновалюк («Регіони України»): «Віктор Янукович висловив
жаль, що його запросили лише в останній день. Але фракція наша була на інав-
гурації, і цим ми засвідчили підтримку й повагу до Президента України. Повагу
до тих громадян, які підтримали Віктора Ющенка. Ми також продемонстрували
міжнародній спільноті, що є впливова політична сила, яка гідно й демократично
працюватиме надалі».
Лідер БЮТ Юлія Тимошенко: «Це перемога усіх. Зокрема й тих, хто голо-
сував не за Ющенка. Ми зробимо все, щоб ці люди відчули, що вони теж вигра-
ли. Сьогодні – новий день, день початку зовсім нового шляху. І дай Боже, нам
його пройти. Україна зібрала багато гостей. Це – великий знак пошани. І внут-
рішня, й зовнішня політика мають відповідати тим очікуванням, які має щодо
нас світ».
Олег Рибачук («Наша Україна»): «Сьогодні я гордий, що українець, нале-
жу до народу, який підвівся з колін і в рабство вже не піде ніколи! А журналіс-
ти повинні вже не боятися говорити про бюрократів, корупцію, про те, що вла-
да, можливо, не досить ефективно на щось реагує. Така критика нам потрібна,
як кисень. За Ющенка жоден урядовець, який себе скомпрометував, не працю-
ватиме».
Програма дій В.Ющенка та перші кроки нового уряду. В основу про-
грами дій нового уряду було покладено основні позиції передвиборчої програ-
144
ми, яка ґрунтовно була розроблена задовго до виборів і прозвучала на теледеба-
тах. В основному вона зводилась до наступних тез:
- розбудова влади на демократичних принципах: “Я йду в президенти,
щоб держава наблизилася до людей” (В. Ющенко);
- на базі економіки стабільності, росту забезпечити нові робочі місця, за
найближчі п’ять років створити п’ять мільйонів нових робочих місць, достойну
платню;
- боротьба з корупцією на всіх рівнях;
- установлення нового прожиткового мінімуму – 432 гривні;
- підвищення мінімальних зарплат і пенсій до мінімального прожитко-
вого мінімуму;
- повернення знецінених заощаджень Ощадного банку;
- молодіжні кредити;
- скорочення терміну служби в армії до 12 місяців, а для тих, хто отри-
мав вищу освіту, до 9 місяців;
- установлення гарантованих стандартів безкоштовного медичного за-
безпечення громадян України;
- фінансування урядом у першу чергу освіти, науки, культури;
- мораторій до 2008 року на купівлю і продаж землі та ін.
В сфері зовнішньої політики ставилися такі завдання:
- забезпечення стратегічних інтересів як на Сході, так і на Заході: “нам не
вигідно втрачати ринок Росії, але буде велика помилка, якщо ми не сядемо на
той поїзд, який веде Україну до європейського ринку, де знаходиться один із
найоб’ємніших ринків світу... Тому не дарма 55% того, що виробляє Росія, вона
реалізує на європейському ринку”;
- активізація переговорів про створення зони вільної торгівлі з Росією і
про розширення доступу України на ринки ЄС;
- виведення українських військ з Іраку ;
- спрощення процедури перетину кордону з Росією і Білоруссю та ін.
- Головним пріоритетом визначено пріоритет державного українського ін-
тересу.
Ця стратегія подальшого розвитку України була покладена в основу соціа-
льної, економічної, зовнішньої та внутрішньої політики України, її нового уря-
ду, який очолила Ю.В. Тимошенко. 4 лютого 2005 р. Україна нарешті отримала
свій уряд. Уперше за роки незалежності на чолі уряду стала жінка, набравши
найбільшу кількість депутатських голосів – 375; вперше – середній вік урядов-
ців, яких призначили прямо в сесійній залі ледь перевищував 40 років; вперше
усі силові міністерства очолили люди цивільні. Програма проголошено
Ю. Тимошенко називалася . “Назустріч людям”.
На жаль, в помаранчевій команді відбувся розкол. На початку вересня
2005 р. уряд Ю. Тимошенко Президент відправив у відставку. Новий уряд очо-
лив Ю. Єхануров.
Звичайно часу для того, щоб змінити країну пройшло ще дуже мало. Роби-
ти ґрунтовний аналіз досягнень та прорахунків ще занадто рано. Але хотілося б
145
висвітлити ті загальні проблеми які вже проявилися. В кожному напрямку дія-
льності можна виділити позитивні та негативні моменти й тенденції.
Безумовно, головне досягнення нової влади – це зміна політичної атмос-
фери в Україні, політичного клімату. Життя стало набагато демократичнiшим,
ніж за попереднього режиму.
Про позитиви, зараз можемо говорити як про тенденції, що закладаються, в
соціальній сфері, в економіці і в зовнішній політиці.
Уряд став відкритішим до спілкування з громадськістю. Попередні уряди,
як правило, призначали в результаті складних комбінацій, інтриг і порушення
якихось домовленостей, а нинішній – у результаті їх дотримання. Разом з тим,
крім позитивних, спостерігаються і негативні тенденції. Серед них:
- влада задовольняє побажання тих, хто привів її до влади;
- кадрова політика влади залежить не від здібностей того чи іншого мініст-
ра, а від того, як задовольнити одного зі своїх найближчих союзників;
- рішучі дії нової команди щодо кадрової зміни: стовідсоткове оновлення
голів усіх районів, областей. Це важке рішення, бо підібрати таку кількість хо-
роших фахівців дуже непросто;
- через відсутність системних кроків із запобігання корупції боротьба іде з
наслідками корупції, а не її причинами. Тобто якихось системних кроків із за-
побігання корупції немає;
- у нинішньому уряді більше тих, хто мислить абстрактними категоріями,
ніж тих, хто досконало знає свою сферу відповідальності, а устремління декого
у до глобальних горизонтів призводить до відриву від реальної економіки, кон-
кретних модернізаційних завдань.
Події, пов'язані з президентськими виборами, обранням Віктора Ющенка на по-
саду Президента, змінили дуже суттєво на краще сприйняття України на Заході.
А це у свою чергу створює сприятливіші умови для того, щоб вирішувати прак-
тичні завдання, які стоять перед нашою державою у сфері зовнішньої політики.
146
Формування зовнішньополітичного курсу України
в новому геополітичному просторі
З проголошенням незалежності Україна вперше стала рівноправним су-
б'єктом у міжнародних відносинах, розпочався новий етап в iсторiї її стосункiв
зі свiтом. Перед нею на міжнародній арені відкрилась потенційна можливість
перетворитись із об'єкта геополітики на повноцінного суб'єкта, що самостійно
вирішує власну долю.
Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльно-
сті республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних від-
носинах стало визнання України державами світового співтовариства. Впер-
ше за багато вiкiв суверенний статус нашої держави знайшов широке визнання
i пiдтримку. Вже на другий день пiсля референдуму, який вiдбувся 1 грудня
1991 р., нову незалежну державу визнали Польща і Канада, в наступнi днi Уго-
рщина, Росiя, Болгарiя, Аргентина, США та iнші країни (упродовж місяця – 57).
На початку 2001 р. Україна підтримувала дипломатичні стосунки зі 153 країна-
ми, за кордоном діяло 55 українських посольств, 10 генеральних консульств. На
сьогодні суверенiтет України визнали практично всі держави світу.
5 грудня 1991 р. Верховна Рада звернулася з Заявою до парламентів і на-
родів світу, в якій наголошувалося, що Україна у повній відповідності з ціля-
ми і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення
миру і безпеки у світі.
Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 р.
Верховна Рада України схвалила „Основні напрями зовнішньої політики
України". Цей документ визначив національні інтереси України і завдання
її зовнішньої політики, засади, на яких вона повинна реалізовуватись.
Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як
незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного
становища України; збереження територіальної цілісності держави та недотор-
каності її кордонів; входження національного господарства до світової еконо-
мічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення до-
бробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб
за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними украї-
нцями і вихідцями із України.
У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню
політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уни-
каючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває
жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіаль-
них претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльно-
сті визначено розширення участі в європейському регіональному співробітни-
цтві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з
державами Європейської співдружності та НАТО.
Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітич-
ного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закрі-
пила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення
національних інтересів і безпеки нашої держави шляхом підтримання мирного і
147
взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за за-
гальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.
Але вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся в дуже скла-
дних умовах. Розпад СРСР і поява на його руїнах низки самостійних держав
вивели світ з рівноваги, оскільки зникло протистояння систем. У світі склалася
нова геополітична ситуація, з одного боку, з тотальною невизначеністю у про-
гнозованості процесів світового розвитку, а з іншого – зі значним розширенням
кола ідей і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б
базувалася на новій динамічній рівновазі. Відбувалася активна інтеграція групи
високорозвинених країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили,
на зміну загрозі світового конфлікту з’явилися хвилі локальних зіткнень та зон
напруженості, посилилися різновекторні пошуки країнами, що виникли на руї-
нах СРСР, свого місця в структурі світової спільноти.
Зазначені чинники спричинили складність і суперечливість процесу
трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, сут-
тєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи
часом її непослідовність.
В основу моделі зовнішньої політики 1991-1994 рр. було покладено прин-
цип „балансу інтересів", що зумовлено геополітичним становищем України, її
залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними
процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.
Після президентських виборів 1994 року розвиток зовнішньої політики
України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах.
Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагма-
тизм, раціональність, професіоналізм.
Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформацію моделі зо-
внішньої політики України в цілому. Це пояснювалось тим, що наша держава
має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структу-
ра економіки визначили для неї не роль „санітарного кордону", а мосту для
взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати мо-
жливість впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європей-
ських структурах, так і в СНД. Визнання особливого значення відносин Украї-
ни з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дистанціювання
від Заходу.
Зовнішня політика України стала спробою також врахувати специфічні
риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Про-
тягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому
населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росі-
єю, а жителі Західної України – до зв'язків із країнами Центральної та Західної
Європи.
На жаль, проголошений курс здійснювався дуже повільно і через низку
об’єктивних і суб’єктивних причин не був остаточно реалізований, на відміну
від країн Східної Європи і Балтії, які після краху соціалістичної системи рішуче
і наполегливо включилися у загальноєвропейський процес. Ми ж гойдалися на
148
хвилях „багатовекторної політики”, підтвердженої і в інавгураційній промові
Президента Л.Кучми З0 листопада 1999 року.
Таким чином, протягом 1991-2000 рр. відбувалося формування та ап-
робація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На пер-
шому етапі (1991-1994) в його основу було покладено принцип „балансу інте-
ресів", але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З
1994 р. в основу зовнішньополітичної моделі України було покладено концеп-
цію „мосту між Заходом і Сходом”.
Після Помаранчевої революції 2004 р. відновлено повноцінний курс на
європейську інтеграцію. „Період так званої багатовекторності ми залишили в
минулому” – заявив на засіданні в Брюсселі в лютому 2005 р. Президент
України В. Ющенко.
Отже, поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки оптима-
льної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили
багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалеж-
ності. Поступово, протягом 1991 - 2005 рр. українська дипломатія зондувала
грунт, тією чи іншою мірою випробовувала на життєздатність різні моделі
геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього пе-
ріоду, цілком очевидно, що основним в зовнішній політиці України стало
домінування європейського вибору.
Західний напрям зовнішньої політики. Європейський вибір України
Надзвичайно важливим для нашої держави з самого початку 90-х років бу-
ли відносини з європейськими країнами. В попередні роки Україна штучно
була відділена від Європи. Втім її нинішній європейський вибір сформувався на
об’єктивних чинниках і визначався не тільки культурно-цивілізаційним праг-
ненням українців, а і суто геополітичними реаліями: адже Україна розташована
в самому центрі Європи, на перехресті європейських шляхів і просто приречена
розвивати тісні стосунки з усіма країнами цього регіону.
Така позиція певною мірою була закономірним явищем, адже після роз-
паду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входили, обрали той
самий орієнтир і розраховували на швидку інтеграцію в європейські структу-
ри безпеки – НАТО, Європейський Союз, Нараду з безпеки й співробітництва
в Європі тощо з метою забезпечення військової та економічної національної
безпеки.
Однак на заваді інтеграційним процесам України стали такі чинники,
як, по-перше, якісний розрив із Заходом за рівнем економічного, політич-
ного та духовного розвитку, що утворився в період «холодної війни»; по-друге,
республіка дістала від колишнього СРСР небезпечний спадок – ядерну зброю,
що посилювало насторожене ставлення до неї західних країн.
Вирішення проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало
для України своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у захі-
дний світ. Відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна
149
чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територі-
альної цілісності.
У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів США, Росії та Укра-
їни було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали
компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ра-
кетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пооб-
іцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес ядер-
ного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження
ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання – вивезла і
знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фак-
тором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту.
Все це спричинило наприкінці 1994 р. своєрідний перелом у ставленні
світового співтовариства до України і сприяло появі нових акцентів у зовні-
шній політиці України, а саме: інтеграція у світові, насамперед європейські,
політичні та економічні структури; зміцнення зв'язків з НАТО; активізація
двостороннього співробітництва із західними державами; налагодження ре-
гулярного конструктивного політичного діалогу із США.
У культурно-цивілізаційному аспекті європейська інтеграція – це вхо-
дження до сім'ї європейських народів, повернення до європейських політичних
і культурних традицій. За оцінками експертів, саме така інтеграція є для Укра-
їни одним з найоптимальніших способів реалізації національних інтересів –
побудови економічно розвиненої і демократичної держави, зміцнення позицій
у світовому співтоваристві.
За минулі роки Україна чимало зробила для того, щоб органічно інтегрува-
тися до європейської міжнародної спільноти. Вона першою з країн СНД уклала
угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) в берез-
ні 1994 р. 9 листопада 1995 р. Україна стала 37 повноцінним членом Ради Єв-
ропи (РЄ). Вона є учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі
(ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про
співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС).
Україна співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, ін-
шими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями.
Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур
став Гельсінський самміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офі-
ційних документах було визнано «європейські прагнення України», позитивно
оцінено її «проєвропейський вибір». В ухваленій Спільній стратегії щодо Укра-
їни, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та
стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Відзначалася необ-
хідність політичного діалогу щодо запобігання конфліктам; конструктивного
вирішення проблем роззброєння; співпраці в галузі юстиції та внутрішніх
справ, боротьби з незаконною імміграцією, зокрема жінок, відмиванням гро-
шей, наркобізнесом тощо.
З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати
функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповіда-
150
льності за підтримання міжнародного миру. В цьому ж році була затверджена
Стратегічна програма інтеграції України в ЄС.
На сучасному етапі основними формами співробітництва України та Єв-
ропейського Союзу є технічна допомога, торгівля й інвестиційна діяльність. За
обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна посідає друге місце після Росії
серед пострадянських держав. Пріоритетними напрямами цієї допомоги, що
здійснюється в межах програми «Тасіс», є ядерна безпека та захист довкілля,
реструктуризація державних підприємств, розвиток приватного сектору. Нині
ЄС є найбільшим після колишніх радянських республік торговельним партне-
ром України: у 1999 р. на частку ЄС припадало 18% зовнішньоторговельного
обороту України (16,1% товарного експорту та 19,8% імпорту). Питома вага
України в зовнішньоторговельному обороті ЄС поки що невелика (на початок
2001 р. – 0,42% загальної торгівлі ЄС). Порівняно незначними є й обсяги пря-
мих іноземних інвестицій країн Європейського Союзу в українську економіку.
Отже, характерною рисою процесу інтеграції України до європейських
структур є надзвичайно обережна позиція Євросоюзу, уповільнений роз-
виток економічних зв'язків. Активізації інтеграційних процесів перешко-
джають такі чинники:
- суттєві відмінності нормативно-правової бази України та ЄС. Вони не
дають можливості органічно вписатися в європейські структури. Загалом при-
ведення вітчизняного законодавства до європейських стандартів – процес над-
звичайно складний і довготривалий. Лише переклад понад 80 тис. сторінок но-
рмативно-правових актів ЄС, їх вивчення і зіставлення з чинним законодавст-
вом потребують значно ї кількості висококваліфікованих юристів та копіткої
багаторічної праці;
- зношеність основних виробничих фондів української економіки, ни-
зький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств
не дає можливості провідним вітчизняним галузям (сільське господарство, чор-
на металургія, легка промисловість) зайняти належне місце на європейському
ринку;
- нинішній стан української економіки поки що не дає можливості по-
вноправної фінансової участі в діяльності ЄС. Керівництво Євросоюзу, роз-
глядаючи кандидатури претендентів на членство в ЄС, піклується про те, щоб
розширення кола Європейського Союзу не порушило існуючого балансу сил, не
послабило досягнутого рівня інтеграції;
- крім того, суттєво ускладнюють процес інтеграції України до європей-
ських структур високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і
нерозвиненість громадянського суспільства в Україні, утиски свободи преси,
політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи.
Після Помаранчевої революції посилилася боротьба проти негативних
явищ в житті суспільства, відбулися позитивні зміни в його демократизації.
Україна одержала статус країни з ринковою економікою, підготувала значну
законодавчу базу для вступу до Світової організації торгівлі (СОТ).
Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтег-
рації до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантич-
151
ним союзом. Внаслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформа-
ційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагаль-
нюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у краї-
ні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України
та лідерами 16 держав – членів альянсу – було підписано Хартію про особливе
партнерство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, струк-
туру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консуль-
тацій, базові засади гарантування безпеки в Європі. Важливою в цьому докуме-
нті є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та не-
залежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності
кордонів».
Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних
сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн – учасниць НАТО надали допо-
могу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса.
Протягом 1994-1999 рр. Україна брала активну участь у багатьох заходах, пе-
редбачених програмою «Партнерство заради миру» (підписала її першою з кра-
їн СНД 8 лютого 1994 р.), у тому числі й спільних військових навчаннях.
Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких
з липня 1992 р. було задіяно 9 тис. українських військовослужбовців під зага-
льним керівництвом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 р. з питань
міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад
180 міжнародних документів із 40 країнами.
Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості
для розвитку плідних двосторонніх стосунків з європейськими державами. Чі-
льне місце у сфері двостороннього партнерства посідає Німеччина, яка однією з
перших серед країн «Великої сімки» визнала нашу державу (26 грудня 1991 р.).
У 1993 р. під час візиту в Україну федерального канцлера Німеччини Г. Коля
укладено рамковий документ – Спільну декларацію про основи відносин між
Україною і ФРН. За обсягом прямих інвестицій Німеччина посідає друге місце
після США серед іноземних інвесторів України. Про позитивні зрушення у дво-
сторонніх відносинах свідчить відкриття в Києві представництв впливових ні-
мецьких банків, зростання кількості спільних підприємств.
Останнім часом активізуються українсько-британські економічні відноси-
ни. За часткою в загальному обсязі приватних іноземних інвестицій в економіку
України Велика Британія разом із США, Німеччиною, Голландією та Росією
перебуває в п'ятірці найбільших зовнішніх інвесторів. Співробітництво з Бри-
танією в економічній сфері потребує подальшого розвитку, поглиблення та
спеціалізації, адже Україна серед держав, у які надходять британські інвестиції,
посідає лише 120-те місце. Наприкінці XX ст. помітно активізувалися контакти
та співробітництво України з Італією, Францією, Австрією, Канадою.
Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відно-
син з сусідніми європейськими державами. Активно розвиваються контакти з
Польщею, яка першою визнала Україну незалежною державою (2 грудня
1991 р.). У травні наступного року було укладено українсько-польський Дого-
вір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Пріоритетними
152
напрямами в економічній сфері договір визначав співробітництво в сільському
господарстві та переробці сільськогосподарської продукції, фармацевтичній
промисловості, енергетиці та охороні природи. У 1993 р. українсько-польські
відносини набули нового імпульсу після утворення Консультаційного комітету
президентів України і Польщі. Плідно розвиваються міжпарламентські контак-
ти, які стимулює діяльність польсько-української (у Польщі) та українсько-
польської (в Україні) парламентських груп. Польща намагається сприяти реалі-
зації прагнень України інтегруватися в європейські структури, енергійно під-
тримала вступ України до Ради Європи, її прагнення стати повноправним чле-
ном Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).
Починаючи з 1994 р., вищого рівня досягли українсько-польські економіч-
ні відносини. Лише в 1994 та 1995 рр. торговельний оборот між ними щороку
подвоювався і вже в 1997 р. Польща посіла 4-5-те місця серед економічних пар-
тнерів України. На початку 2001 р. в Україні функціонувало понад 800 фірм за
участю польського капіталу.
За роки незалежності Україна налагодила відносини та контакти з іншими
сусідніми європейськими державами, зокрема зі Словаччиною. За десять років
українсько-словацьких відносин було укладено до 50 державних угод, які від-
кривають перспективи для співпраці, взаємних капіталовкладень, створення
спільних підприємств, ефективної транзитної торгівлі.
Плідно розвиваються українсько-угорські відносини. Угорщина першою
уклала з Україною Договір про основи добросусідства та співробітництва
(6 грудня 1991 р.). Сторони визнали кордони обох держав непорушними, пе-
редбачили надання взаємодопомоги, зобов'язалися брати участь у захисті етні-
чних, культурних, мовних та релігійних прав і свобод національних меншин
відповідно до міжнародних документів. Наприкінці XX ст. в Україні функціо-
нувало до 180 спільних українсько-угорських підприємств, переважно у вугіль-
ній, машинобудівній, металообробній галузях, у внутрішній торгівлі.
Неоднозначно розвивались протягом певного часу українсько-румунські
відносини. Визнавши суверенітет України, румунська сторона одночасно вису-
нула територіальні претензії стосовно Північної Буковини і Бессарабії. Сторо-
нам вдалося знайти компромісне рішення, 2 червня 1997 р. було укладено До-
говір про відносини добросусідства і співробітництва, який вирішив більшість
проблем.
Протягом останнього десятиріччя динамічно і складно розвивалася ситуа-
ція ще на одному з магістральних напрямів української зовнішньої політики -
американському. Після проголошення незалежності України протягом двох з
половиною років США дотримувались політики блокування американсько-
українських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої кра-
їни на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим Домом як розу-
міння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин.
З часом ці відносини розвинулися на рівні партнерських. 19 вересня 1996 р.
вперше в офіційному українсько-американському комюніке, присвяченому
створенню Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною та США, бу-
ло вжито формулу «стратегічне партнерство», яка передбачає більш міцну вза-
153
ємодію країн у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки,
торгівлі, інвестицій тощо. У березні 1994 р. відбувся перший офіційний візит
Президента України до США, а у травні 1995 р. – візит в Україну президента
США Б. Клінтона.
Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гаран-
том стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя.
Про це свідчать дипломатичні контакти, схвалення Палатою представників
Конгресу США резолюції на підтримку України, в якій зазначається, що існу-
вання незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності відповідає
національним інтересам США; підтримка демократичних сил України під час
президентських виборів 2004 р., візит Президента України В. Ющенка до Спо-
лучених Штатів. Нещодавно США відмінили поправку Джексона-Веніка, що
забезпечує можливість виходу українських товарів на нові ринки збуту.
Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріо-
ритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагається розши-
ренням політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі
створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських струк-
тур, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двосто-
роннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв'язки з НАТО. Ці
процеси створюють підґрунтя для поступового перетворення України з пасив-
ного об'єкта на активний суб'єкт міжнародних відносин.
Відносини Україна з державами СНД. Україно-російські стосунки.
8 грудня 1991 р. у Мінську президент Росії Б. Єльцін, Президент України
Л.Кравчук та голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич заявили про при-
пинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність
Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі 21 грудня до складу
СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). Зараз
до СНД входить 12 країн.
25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припи-
нив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між
тепер вже незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського
Союзу. Його суть – у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в
межах єдиної наддержави – СРСР – до відносин рівноправних партнерів.
Утворенню СНД сприяли тісні економічні та міжетнічні зв’язки колишніх
республік, входження до єдиного воєнно-оборонного та фінансового простору;
спільні стратегічні інтереси, пріоритетними серед яких були: збереження тери-
торіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;
вихід із соціально-економічної кризи; проведення ефективних ринкових ре-
форм; досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільнос-
ті тощо.
На жаль, хоча виникнення СНД певною мірою загальмувало процес хаоти-
чного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рамки, але забезпечити збе-
реження вигідних зв'язків і відносин не вдалось. В новоутворених країнах в
економіці це призвело до катастрофічного падіння виробництва, що стало без-
посереднім наслідком розриву коопераційних зв'язків, руйнування спільного
154
товарного та фінансового простору. У духовно-етичній сфері на зміну колиш-
нім ідеалам і дискредитованим цінностям, у тому числі гордості за належність
до великої країни, ще не прийшла нова система духовно-моральних орієнтирів.
Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД
з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «циві-
лізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури. Навпаки, ро-
сійське керівництво за допомогою СНД сподівалося зберегти за Москвою ста-
новище керівного центру на всій території колишнього СРСР. Статус СНД не
конкретизувався, щоб у зручний час перетворити цей консультативний орган на
конфедеративну або навіть федеративну державу.
Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки.
Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розхо-
дження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних зброй-
них сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радян-
ської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись збе-
регти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних
збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю
старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянсько-
му просторі 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про
створення Об'єднаних збройних сил СНД.
Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки ста-
ло обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15
травня 1992 р. Тоді ж відбулося формальне укладання Договору про колективну
безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р.
Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану
та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р. до Ташкентського договору приєд-
налася Білорусь, а пізніше постало питання про залучення до об'єднання Мол-
дови та Грузії.
Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського
простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що від-
булася 9 жовтня 1992 р. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спі-
льної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося, Об'єдна-
них збройних сил СНД так і не було створено. Новою спробою активізувати
процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алматин-
ської угоди про створення Об'єднаної системи протиповітряної оборони дер-
жав-учасниць СНД. Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із враху-
ванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде ви-
конувати угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва.
Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними коор-
динуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а
й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про
Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 р., коли зайшла мова про доку-
мент, який «визначив би правову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в
запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а
155
також модернізовану модель союзного договору 1922 р., Україна відмовилася
його підписати в січні 1993 р.
Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД
були відкриті Договором про створення Економічного Союзу (24 вересня 1993).
Трохи пізніше – у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєд-
налася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД бу-
ли розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав-учасниць співдружності
в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої
інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, по-
слуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих
держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням
інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосто-
ронню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.
Серед причин, які стимулювали участь України в ЕС СНД, однією з прин-
ципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір
СНД (і, насамперед, Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала
існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували на-
явність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світо-
вому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, не-
обхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економіч-
ної політики на світовому ринку.
Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні
і негативні сторони. З одного боку, часткове залучення України в інтеграційні
процеси СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, в яких вона
зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законо-
давству. Тобто інтереси СНД не домінують над національними інтересами,
створюється широкий простір для маневру. На країни СНД припадає левова ча-
стка зовнішньоторговельного обігу України – 65,5% імпорту та 55,8% експорту
в 1995 р.
Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмо-
ва від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво
посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийнят-
тя в межах ЕС СНД тактичних та стратегічних рішень.
Таким чином, аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до
визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, можна ви-
ділити такі характерні риси позиції України, як піклування про збереження на-
ціонального суверенітету, опір становленню наднаціональних структур; пріо-
ритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки
держави; недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних між-
державних організаціях і об'єднаннях.
Зазначені принципи були покладені в основу відносин України та СНД.
Поступово на їхній базі викристалізувалася концепція інтеграції на «різних
швидкостях». На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому
підписанні документів (за п'ять років співпраці України з СНД на засіданнях
Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша
156
країна підписала 74%) та вибірковій участі в статутних міждержавних, міжга-
лузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них
Україна бере участь у 58).
За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі пове-
дінки. На першому етапі (1991-1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «ба-
лансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та про-
гресуюче політичне відмежування від Росії. Та молодій українській дипломатії,
яка робила перші самостійні кроки на міжнародній арені, не вдалося ефективно
протидіяти наростаючому тискові Москви. Суттєвими поступками були одно-
осібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, який на-
лежав Радянському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість україн-
ської зовнішньополітичної лінії в СНД не дала можливості Україні зміцнити
власні позиції в межах цього об'єднання, зумовила значні збитки від втрат ро-
сійських, пострадянських ринків товарів і сировини.
На другому етапі (1994-1997) в основу тактичної лінії української політики
в межах СНД було покладено активізацію двосторонніх стосунків між постра-
дянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД є аморфною, недіє-
здатною структурою, правова база якої невизначена та суперечлива, а СНД ду-
блює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини: «центр –
провінції». За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переко-
нувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові взаємини на рів-
ноправній двосторонній основі.
Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі
українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного
зондування. Тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну
залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти
закінчилася невдачею. А тактика двосторонніх відносин у межах СНД лише по-
силила позиції Росії, оскільки зняла проблеми консенсусного діалогу, колекти-
вного партнерства, врахування інтересів інших сторін, на зміну яким прийшли
політичний, дипломатичний пресинг, економічна конкуренція.
Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує
тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебуван-
ня в Співдружності. Ставку було зроблено на формування «другого центру
впливу в СНД». 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі
Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультати-
вний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності роз-
витку чотиристороннього співробітництва між країнами в багатьох галузях на
міжнародній арені і в торговельно-економічній сфері.
Стосунки в новоствореній міжнародній структурі розвивалися досить інте-
нсивно. Протягом 1997-1998 рр. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різ-
них міжнародних форумів відбулися консультативні зустрічі державних деле-
гацій країн-членів ГУАМ. 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні відбулась зустріч
Президентів держав-учасниць ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму
розширилися й він отримав назву – ГУУАМ. Основними напрямами співпраці в
межах цього об'єднання було створення євразійського транспортного коридору,
157
співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, еконо-
мічне співробітництво, взаємодія в межах міжнародних організацій. А однією з
пріоритетних програм – транспортування каспійських енергоносіїв до Європи.
Таким чином, протягом всього часу існування СНД стратегія України що-
до нього диктувалася геополітичними реаліями та економічною доцільністю.
Україна виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру конфе-
деративного чи федеративного типу, надання їй статусу суб'єкта міжнародного
права, обстоюючи ідею Співдружності як раціонального та ефективного меха-
нізму економічного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію країн
СНД у світовий економічний простір. Ці ідеї знаходили дедалі більшу підтрим-
ку серед лідерів Співдружності. Зокрема, в квітні 1999 р. Рада глав держав кра-
їн-учасниць СНД прийняла рішення про те, що основним напрямом діяльності
стане економічне співробітництво, яке реалізуватиметься шляхом функціону-
вання зони вільної торгівлі, яку, на жаль, до цього часу так і не вдалося створи-
ти.
Україно-російські відносини. Особливе значення для України має розви-
ток її відносин з Росією. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що
через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні тра-
нзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з'єднують
її з Центральною і Західною Європою. Саме через нашу країну пролягає найко-
ротший для Росії шлях до регіонів, у яких вона намагається зберегти свої при-
сутність та вплив, – Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що стосується
України, то її «зав'язаність» на Росію пояснюється насамперед імпортом енер-
гоносіїв, усталеними господарськими зв'язками, значним відсотком росіян у
складі населення республіки тощо.
Проголошення Декларації про державний суверенітет України, провал
спроби серпневого перевороту кардинально змінили характер російсько-
українських відносин, обом державам потрібно було зважати на національні ін-
тереси одна одної, налагоджувати взаємовигідні контакти на міждержавному
рівні.
Уведенню відносин України з Росією як незалежних держав у правове по-
ле сприяло підписання низки угод – на 1 грудня 1995 р. між ними було укладе-
но 80 угод, з яких 46 економічного характеру. Про стратегічний рівень партнер-
ства свідчать обсяги міждержавного зовнішньоторговельного обороту. Зокрема,
у першому півріччі 1998 р. майже чверть експортних поставок Україна здійс-
нювала в Російську Федерацію, що дорівнювало обсягу українського експорту в
Китай, Туреччину, Німеччину, Білорусь та Італію разом узяті. Більша частина
імпортних надходжень в Україну здійснювалася з Росії.
Однак інтенсивність політичних контактів та масштабність економічних
зв'язків зовсім не означала безхмарності в українсько-російських відносинах,
коли невирішеність окремих проблем і протиріч могла б за певних обставин пе-
рерости в пряму конфронтацію. Зокрема, це стосувалося Криму та подальшої
долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв,
розподілу активів колишнього Радянського Союзу.
158
Безумовно, основною больовою точкою російсько-українських відносин
останніх років була проблема Криму та Чорноморського флоту. У минулому
Кримський півострів входив до складу РРФСР. Він був переданий Україні дек-
ретом Президії Верховної Ради СРСР (19 лютого 1954 р.) з ініціативи Президії
Верховної Ради РРФСР (резолюція від 5 лютого 1954 р.), що остаточно узако-
нено Верховною Радою СРСР у«Законі про передачу Кримської області з
РРФСР до Української РСР» (26 квітня 1954 р.). Дискредитація комуністичної
партії після спроби путчу, утворення незалежних України та Росії підштовхну-
ли російських політиків до розгляду цього питання під іншим кутом зору, вони
почали стверджувати, що рішення про передачу Криму було прийняте партій-
ним керівництвом, а не Росією.
Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії
російської парламентської комісії із закордонних справ та зовнішньоекономіч-
них зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала пар-
ламенту Росії проголосити рішення 1954 р. щодо Криму недійсним.
Подальшу ескалацію конфлікту спричинила резолюція закритої сесії ро-
сійського парламенту (21 травня 1992 р.), в якій проголошено рішення 1954 р.
«таким, що не має законної сили з моменту прийняття». Наступним кроком бу-
ла ще одна постанова російського парламенту (липень 1993 р.), цього разу з
приводу утвердження «російського федерального статусу» Севастополя, забез-
печення фінансування з російського бюджету. Цей документ закликав до пере-
говорів з Україною про статус міста «як головної бази єдиного Чорноморського
флоту».
Цілком очевидно, що протягом всього розгортання конфлікту російська
сторона намагалася використати Крим, як «розмінну монету» в переговорах про
флот. Чорноморський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне значення,
становив для обох зацікавлених сторін певний інтерес, адже він налічував 45
великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден,
151 літак і 85 вертольотів палубної авіації – майже 10% усього флоту колиш-
нього СРСР вартістю понад 80 млрд. дол.
Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чо-
рноморського флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однакові
сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сторін, а не конк-
ретні шляхи розв'язання «кримського вузла». Вистояти в умовах гострої полі-
тичної кризи, жорсткого пресингу російської сторони дали можливість, з одно-
го боку, конструктивна, гнучка політика керівництва республіки, з іншого –
підтримка міжнародної спільноти, в тому числі Рад Безпеки ООН та США, які
на офіційному рівні критикували позицію Росії у кримському питанні, кваліфі-
куючи її як порушення міжнародних норм і угод.
Підсумком російсько-українських відносин перших років незалежності,
спробою розв'язати існуючі протиріччя стало підписання 30 травня 1997 р. До-
говору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. В
цьому документі:
159
- визнавалась територіальна цілісність України й підтверджувалась легіти-
мність і непорушність існуючого між Україною та Російською Федерацією кор-
дону;
- вирішувалось питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севас-
тополя (флот та інфраструктура були поділені порівну, крім того, Росія викупи-
ла непотрібні Україні кораблі);
- врегульовувалась проблема взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу
України перед Російською Федерацією (Україні практично списано зовнішній
борг у рахунок оплати за 20-річну оренду військово-морської бази в Севастопо-
лі);
- забезпечувалась нормалізація українсько-російських торгово-економіч-
них відносин та розв'язання питання гарантованого постачання Україні енерго-
носіїв.
Договір відкрив нові перспективи у розвитку українсько-російських відно-
син, створював політико-правові засади для їхньої гармонізації.
Під час державного візиту Президента України до Росії в лютому-березені
1998 р. було підписано Програму довгострокового економічного співробітниц-
тва до 2007 р. Останнім часом між Україною і Росією налагодився регулярний
політичний діалог на найвищому рівні. Зміст та характер цих міждержавних
контактів підтверджує, що українсько-російські стосунки вступили в нову фазу
свого розвитку, якій притаманні нові підходи сторін до нагальних проблем.
Загалом, з моменту установлення дипломатичних відносин між Україною
та Росією укладено понад 240 міждержавних та міжурядових документів, що
охоплюють усі напрями двостороннього співробітництва. Але певні проблеми в
українсько-російських стосунках все ще залишаються. Ратифікацію Договору
про дружбу, співробітництво та партнерство було здійснено Державною Думою
Росії лише в 1999 р., більш як на рік пізніше, ніж в Україні. Прикрим є те, що з
боку Росії політичні розрахунки домінують над економічними інтересами, що
зумовлює певну нестабільність економічних відносин, відбувається активне
вторгнення російських політики і бізнесу в український політичний, економіч-
ний, інформаційний простір.
Крім налагодження добросусідських відносин з Російською Федерацією в
межах СНД, для України пріоритетним є розвиток контактів, зміцнення та по-
глиблення політичних, торговельно-економічних зв'язків з іншими республіка-
ми колишнього СРСР, насамперед, з найближчими сусідами – Білоруссю та
Молдовою.
Українсько-білоруські дипломатичні відносини було установлено 27 груд-
ня 1991 р., і нині вони ґрунтуються на понад 100 договорах та угодах. Заверше-
но роботи щодо визначення лінії українсько-білоруського державного кордону.
Постійно зростає зовнішньоторговельний обіг між країнами – Білорусь посідає
друге місце після Росії в зовнішньоекономічній діяльності України. У 1995 р.
було укладено Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між
Україною та Республікою Білорусь, а з квітня 1996 р. почала роботу спільна
Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торговельно-економічного
співробітництва. У березні 1999 р. відбувся робочий візит Президента Білорусі
160
О. Лукашенка в Україну. За результатами переговорів укладено двосторонню
угоду про спрощений порядок зміни громадянства, що стало важливим кроком
у налагодженні добросусідських відносин, оскільки в Білорусі проживає
237 тис. осіб українського походження, а в Україні – 440 тис. осіб – білорусько-
го. В 2000 р. було ратифіковано Договір про державний кордон між Україною
та Республікою Білорусь.
У міждержавних відносинах України і Молдови принципово важливими
наприкінці 90-х років XX ст. були такі проблеми:
- визначення державного кордону;
- визначення долі 259 об'єктів, що перебувають на території України, але є
власністю Молдови (санаторії, пансіонати, бази відпочинку й підприємства в
Одеській, Миколаївській та Херсонській областях);
- урегулювання питання про функціонування залізниці (7 ділянок молдав-
ської залізниці проходять через територію України).
Досить жваво розвивалося торгово-економічне партнерство, однак дедалі
помітнішою стає переорієнтація Молдови на Росію та Румунію.
У серпні 1999 р. під час офіційного візиту в Україну Президента Молдови
П. Лучинські було укладено українсько-молдовський Договір про державний
кордон та Додатковий протокол до нього про передачу у власність України ді-
лянки автомобільної дороги Одеса - Рені в районі населеного пункту Паланка.
Напередодні цієї події завершилося урегулювання питання щодо власності на
об'єкти залізничного транспорту. На прохання молдовської сторони Україна
погодилася на миротворчу місію і виступила як країна-гарант та посередник в
урегулюванні придністровського конфлікту.
1995 рік став переломним у співробітництві з країнами СНД азіатського
регіону. Так, у квітні було укладено Меморандум про тристороннє співробітни-
цтво між Україною, Туркменістаном та Ісламською Республікою Іран. У червні
підписано Договір про поглиблення економічної інтеграції між Україною та Ре-
спублікою Узбекистан, а також угоди про співпрацю в галузі культури, науки,
охорони здоров'я, спорту, туризму, інформації. У вересні підписано низку важ-
ливих документів з Казахстаном: міжурядову Угоду про співробітництво в га-
лузі науки і технології, Угоду між міністерствами оборони в галузі військової
освіти, Угоду між міністерствами соціального захисту населення обох країн про
співробітництво в галузі пенсійного забезпечення тощо.
У червні 1996 р. укладено повномасштабний Договір про дружбу та спів-
робітництво між Україною та Республікою Киргизстан, а також пакет угод про
принципи співробітництва в галузі виробництва і поставок авіаційної техніки в
1996-2001 рр. тощо.
Отже, двосторонні відносини України з країнами СНД розвиваються до-
сить плідно і динамічно, забезпечуючи реалізацію національних інтересів нашої
держави. Ці відносини в політичній сфері сприяють вирішенню проблеми кор-
донів, урегулюванню питань щодо спадщини СРСР, гарантуванню безпеки кра-
їни; в економічній сфері забезпечують стабільність поставок енергоносіїв в
Україну та транзиту товарів через території інших держав, активізують процес
виробничої кооперації; у гуманітарній сфері сприяють культурному та науко-
161
вому співробітництву, регулюють питання громадянства, здобуття освіти рід-
ною мовою, забезпечення доступу населення до засобів масової інформації то-
що.
Однак далеко не всі проблеми двостороннього співробітництва вже оста-
точно урегульовано. Ще потрібно вирішити питання кордонів, взаємних боргів,
взаємовигідних умов торгівлі тощо. Попереду тривала копітка робота на дип-
ломатичній ниві, робота, спрямована на зближення позицій, збалансування ін-
тересів, пошук компромісу.
Україна перебуває на вирішальному етапі своєї історії, її майбутнє цілком
залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості
в діях різних політичних сил, єдності українського народу. Сьогодні наша дер-
жава має певний міжнародний авторитет, підтримує дипломатичні відносини з
більшістю країн світу, є учасником багатьох міжнародних організацій. Таким
чином, незалежна Україна має всі підстави для того, щоб стати розвиненою
цивілізованою країною і посісти своє гідне місце серед народів європейського
континенту.
Ринкова економіка – економіка, що базується на приватній власності і ві-
льному ціноутворенні.
Олігархічність влади – зосередження державної влади в руках невеликої
групи представників політичної і бізнесової еліти.
Корупція – хабарництво державних посадових осіб, політичних діячів та
урядовців.
Державний суверенітет – державна незалежність.
Реформа – перетворення на основі прийнятих законів.
Опозиція – політичні сили, яки виступають проти політики існуючої вла-
ди.
Інфляція – знецінення грошей і підвищення цін, що викликається надмір-
ною емісією (випуск паперових грошей).
ВВП – валовий внутрішній продукт – основний показник розвитку націо-
нальної економіки.
Геополітика – політична концепція, яка стверджує, що в основі політики
(переважно зовнішньої) певної держави лежить співвідношення географічних
чинників – просторового розташування країни, розміру території, клімату, на-
явності природних ресурсів, густоти населення тощо.
Діаспора – розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами,
завойовниками або пануючою владою за межі батьківщини; уся сукупність ви-
хідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають поза її межами.
Консолідація – зміцнення, згуртування, об’єднання.
Модернізація – оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного
вигляду.
Пріоритет – першість у відкритті, винаході, висловлюванні ідеї; переваж-
не право, значення чогось.
162
Суверенітет – незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство;
незалежність держави в зовнішніх і внутрішніх справах.

1. Чим визначалося піднесення національно-визвольного руху в Україні
на межі 80-90-х років?
2. Чому стало можливим проголошення незалежності України?
3. З чого почалася розбудова української держави?
4. Розкажіть про державну символіку України.
5. Які особливості формування багатопартійної політичної системи в
Україні? Які перспективи її розвитку.
6. В чому полягали труднощі економічних перетворень на початку 90-х
рр.? Чому гальмувалися реформи в Україні?
7. Як ви оцінюєте події Помаранчевої революції ?
8. Що необхідно для підвищення суспільно-політичної активності моло-
ді?
9. Які, на Вашу думку, перспективи соціально-політичного, економічного
і культурного розвитку українського суспільства?
10. На яких принципах ґрунтується зовнішня політика України? Як відбу-
валося її формування.
11. Назвіть пріоритетні напрями зовнішньої політики України. Які з них
ви вважаєте найважливішими?
12. Як відбувається процес європейської інтеграції України? Які чинники
заважають його прискоренню?
13. Розкажіть про відносини України зі Сполученими Штатами Америки.
14. Коли і за яких умов утворилося СНД?
15. Розкажіть про україно-російські відносини. Що, на ваш погляд, зава-
жає їх успішному розвитку?
16. Що ви знаєте про українську діаспору?
1. Конституційний процес. Прийняття Конституції України.
2. Національно-державна символіка України.
3. Формування багатопартійності в Україні.
4. На шляху до економічної незалежності. Становище в соціальній сфері.
5. Духовне життя суспільства.
6. Зовнішня політика незалежної України.
7. Утворення та розвиток СНД.
8. Європейський вибір України.
9. Українська діаспора та її зв’язки з Батьківщиною.
1. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної

трансформації. – К., 1999.
163
2. Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення. 90-ті рр. ХХ
ст. – К.: Наукова думка, 2001.
3. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч.
посібн. – К.: Знання-Прес, 2002.
4. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтво-
рення. – К., 2000.
5. Цвілюк С.А. Відродження держави: Україна 1991-2001 рр. – Одеса, 2002.
6.Чугуенко М. Шокирующая Украина. – К., 2002.
7.Стьопін А.О. Синергетичні виміри розвитку України: історія і сучасність.
– Одеса, 2006.
164
ЗМІСТ
Передмова. Загальна характеристика навчального курсу „Історія України”.

Структура залікового модуля 4
Рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів 9
Тести для перевірки знань і вмінь студентів з програми модуля
№ 1 з історії України 11
Тести для перевірки знань і вмінь для ректорської та галузевих
перевірок 17
Перелік знань і вмінь, які повинні набути студенти в процесі
вивчення матеріалу модуля № 1 з історії України 23
Конспект лекцій з курсу „Історія України” 24
Тема 1. Історія як наука. Предмет та методологічні основи курсу
„Історія України” 24
Тема 2. Первісне суспільство і перші державні
утворення на території України. 28
Тема 3. Київська Русь. Галицько-Волинська держава. 40
Тема 4.Українські землі у складі Литви та Польщі
(сер. XIV cт. - 1648 р.). 55
Тема 5. Козацько-гетьманська держава та її відносини із
зовнішнім світом (1648 – кінець ХVІІІ ст.) 66
Тема 6. Втрата української державності. Українські землі під
владою Російської імперії та Австро-Угорщини
(кінець XVIII - XIX ст.). 81
Тема 7. На шляху до відродження державності на початку
ХХ ст. Українська національно-демократична революція
(1917- 1920 рр.) 95
Тема 8. Радянська форма державності в Україні в умовах тоталітаризму
(1920 – 80-ті рр.) 110
Тема 9. Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва
незалежної України (кінець 80-х-2005 рр.) 133
Редактор Л. А. Кодрул
Комп’ютерне макетування Ж.А. Гардиман

історія України нац академія зв&#39;язку ім.О.С. Попова

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

історія України нац академія зв&#39;язку ім.О.С. Попова

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Міністерство транспорту та зв′′язку України

Державний департамент з питань зв′′язку та інформатизації

Одеська національна академія зв′′язку ім. О.С. Попова

Кафедра філософії та українознавства

МОДУЛЬ 1. ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО

УДК 94 (477) (075) План НМВ на 2006 р.

Навчальний посібник розроблений авторами: к.і.н., доц. Н.О.Котовою,

Навчальний посібник розглянуто і схвалено на засіданні кафедри.

Протокол № 7 від 13.02.2006 р.

Навчальний посібник розглянуто і схвалено Вченою радою ННІ проблем

Протокол № 4 від 14. 04. 2006 р.

Загальна характеристика навчального курсу „Історія України”

Предметом вивчення курсу історії України є складний процес формування

П. Мета навчання дисципліни

Вивчення курсу “Історія України” дає можливість студентам на основі

Ш. Зміст дисципліни „Історія України”

Модуль 1: Історичний досвід боротьби українського народу за держа-

Вихідні вимоги до вивчення модуля. Знання та вміння, які забезпечують

„Історичний досвід боротьби українського народу за державність та

Лекції Заняття Самостійна

Зміст змістових модулів (лекційних годин)

1.1. Від історичних коренів до Козацько-гетьманської держави (найдавніші

Вступ. Історія як наука. Предмет та методологічні основи курсу 2 год.

1.2. На шляху до відродження державності (ХІХ – початок ХХ1 ст.) (8 год.)

Втрата української державності. Українські землі під владою Ро- 2 год.

IV. Методи навчання

Лекції з використанням технічних засобів, карт, таблиць та інших засобів

Поточний контроль знань: атестації, іспит. Оцінювання проводиться за

1. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі.

Теми практичних занять модуля 1

1. Українські землі у складі Литви та Польщі ( ХІV - перша половина ХVІІ

Програму курсу, плани семінарів, тематику комплексних контрольних за-

Вивчати матеріал курсу слід в хронологічній послідовності, використову-

Поради по конспектуванню навчальної та наукової літератури

Слово „конспект” походить від латинського konspektus, що в букваль-ному

Вимоги до підготовки реферату

Реферат – від. лат. „доповідати”, „повідомляти” – це послідовний виклад у

Студент повинен знати:

Студент повинен вміти:

1. Історія як наука. Предмет курсу „Історія України”.

Історія як наука. Предмет курсу „Історія України”

Слово „історія” в перекладі з давньогрецької мови означає „розповідь про

Методологічні основи курсу та сучасні концепції історії України

Методологія – це наука про систему принципів, методів і засобів історич-

Питання для самоконтролю

1. Формування людського суспільства на території України.

Формування людського суспільства на території України

Доба первісного суспільства є найбільш тривалою в історії людства. До-

Дослав’янські народи на території України. Становлення державотворчих

Східні слов’яни. Державно-племінні утворення ІV–VIII століть

Еволюція - процес розвитку.

Питання для самоконтролю

1. Кам’яний вік на території України.

Додаткова література для поглибленого вивчення теми

1. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. – К., 1991.

Теорії походження Русі. Через багато причин питання походження Київ-

Наприкінці ХІІ – першій половині ХІІІ ст. давньоруська держава занепа-

Питання для самоконтролю

Література для поглибленого вивчення теми

1. Українські землі у складі Литви та Польщі (ХІV-ХVІ ст.)

Українські землі у складі Литви й Польщі (XIV – XVI ст.)

Експансія литовців в Україну. Саме в період політико-економічного та

Національний та релігійний рух

Полонізація української знаті. Особливу увагу поляки приділяли україн-

історія України нац академія зв'язку ім.О.С. Попова

історія України нац академія зв'язку ім.О.С. Попова