1.

Особливості державотворення в давніх Афінах та Спарті демократія vs олігархія

Афінська демократія вважається найрозвиненішою і найдосконалішою формою
демократичного ладу античних держав. Золотим століттям афінської демократії стало
століття з середини V до середини IV ст. до н.є. Формування системи політичних органів
афінської демократії було результатом тривалого історичного періоду починаючи з реформ
Солона. Повноправним афінським громадянином міг бути житель Аттики, обидва батьки
якого мали громадянські права, а його ім’я вносилося в особливий список, який вівся в
демах, - нижчих адміністративних одиницях Аттики. Молоді люди, внесені у ці списки,
збиралися з усієї Аттики в районі Пірея і тут впродовж року проходили навчання і
отримували певне виховання під керівництвом спеціальних вчителів –фехтуванню, стрільбі з
лука, метанню списа, поводженню з метальними знаряддями, фізичним вправам. Велика
увага приділялася моральному вихованню молодих людей. До 20 років ефеб закінчував
обов’язковий курс військово-виховного навчання і ставав повноправним громадянином.
Цивільна повноправність включала сукупність як певних прав, так і обов’язків. Найбільш
суттєвими правами громадянина були право на земельну ділянку на полісній території і
економічну допомогу від держави у разі матеріальних утруднень, право на свободу і
особисту незалежність від якої-небудь іншої людини, право на участь в справах держави,
тобто участі в Народному зібранні, Раді, виборних органах, право на шанування і захист
вітчизняних богів, на участь в громадських святах, на захист і заступництво афінських
законів та право на носіння зброї і служби в ополченні. Обов’язків громадянина були свого
роду продовженням цих прав: він був зобов’язаний приходити на допомогу полісу в
надзвичайних обставинах, захищати рідний поліс від ворогів зі зброєю в руках, берегти своє
майно і працювати на земельній ділянці, покорятися законам і обраній владі, шанувати
батьківських богів і брати активну участь у громадському житті.
Головним і вирішальним органом влади в Афінах було Народне зібрання (єклекссія). На
Народне зібрання збиралися усі громадяни незалежно від їх майнового положення.
Водночас, жінки не мали права брати участь у громадському і політичному житті. Народне
зібрання мало широкі повноваження. Воно затверджувало оголошення війни і укладення
миру, ухвалювало державні закони, результати переговорів з іншими державами,
ратифікувало договори з ними. На Народному зібранні обиралися магістрати Афінської
держави, обговорювалися звіти після їх річного управління, контролювалися здача в оренду
державного майна, вирішувалися справи з продовольчого постачання міста, земель і
копалень, затверджувалися найбільш великі заповіти. Воно здійснювало контроль за
вихованням юнаків, яких готовили до отримання громадянських прав. У компетенцію
Народного зібрання входило проведення такого надзвичайного заходу з охорони державного

1
устрою від підступів знатних осіб, як остракізм, тобто вигнання на 10 років будь-якої особи,
запідозреної в намірі зруйнувати демократичний лад. Найважливішою справою Народного
зібрання було обговорення і затвердження державного бюджету, дарування прав
громадянства іноземцям, хоча це траплялося украй рідко. Воно виступало не лише
законодавчим органом своєї держави, але і контролювало ситуацію в сферах управління і
адміністрації. Народне зібрання в Афінах збиралося у строго певні терміни: раз в 9 днів або 4
рази в 36 днів, а уся річна діяльність складалася з 10 циклів. У Народному зібранні існував
досить демократичний порядок обговорення порядку денного. Виступити з обговорюваного
питання міг кожен громадянин. Кожен афінський громадянин незалежно від його майнового
положення мав право внести на обговорення проект закону, який міг бути прийнятий на
Народному зібранні. Щоб залучити до роботи Народного зібрання самий нижчий прошарок
афінського громадянства, на початку IV століття до н.є., був ухвалений закон (за
пропозицією афінського політика Агіррія), який встановлював винагороду за відвідування
Народного зібрання у розмірі 3 оболів, середньої заробітної плати афінського ремісника на
один день. Рішення Народного зібрання, які ставали державними законами, зазвичай
розпочиналися із слів «Ухвалила Рада і народ».
"Рада 500" складалася з 500 осіб, по 50 від кожної з 10 афінських філ. Кожен член Ради
обирався за жеребом з декількох кандидатів, що унеможливлювало підкуп або який-небудь
тиск згори. Найважливішими завданнями Ради 500 була організація роботи народних зібрань
і виконання їх функцій у перервах між засіданнями. Вона комплектувалася з усіх розрядів
афінського громадянства. Члени Ради обиралися на один рік, повторне обрання дозволялося
через декілька років, таким чином Рада оновлювалася наново щороку. Разом з Радою 500 в
системі афінської демократії існувала ще і Рада Ареопагу.
Ареопаг - на відміну від Ради 500 був органом аристократичним. Він складався з декількох
десятків членів (60-70 осіб), що призначались (а не обиралися народом) на довічний термін,
головним чином з середовища афінських аристократів. Вожді афінської демократії не
наважилися знищити Ареопаг, але уміло пристосували його до виконання таких державних
функцій, які стояли поза повноваженнями обраних магістратів. Ареопаг в V-IV ст. до н.є.
перетворився у одну з судових інстанцій, який розбирав справи про підпали, порушення
релігійних приписів, умисні вбивства. Ареопаг повинен був також спостерігати також за
охороною батьківських засад і станом устоїв.
Міське управління Афін здійснювалося за допомогою спеціальних посадовців, виборних
магістратів. Вищими магістратами в Афінах були колегії стратегів і архонтів. Ще у VIII ст.
до н.є. виникає колегія дев’яти архонтів. Їх компетенція була досить широкою: по імені
першого архонта називався рік, контролювали найважливіші релігійні церемонії і свята,

2
визначали порядок розгляду численних судових справ як частки, так і державного порядку,
архонти мали вплив на військові справи, включаючи дарування громадянських прав або
звинувачення у поваленні державного устрою. Однією з найавторитетніших урядових
колегій в Афінах була колегія 10 стратегів. Стратеги очолювали військову організацію
Афінської держави, проводили набір війська, командували їм під час військових дій,
очолювали гарнізони. Стратеги відповідали за військове фінансування, вони ж
розпоряджалися захопленою здобиччю. У керівництві військовими справами стратегам
допомагали і інші виборні особи. Вони обиралися відкритим голосуванням, тоді як на усі
цивільні посади призначали за жеребом. Відкрите голосування повинне було виключити
ризик вибору на відповідальну військову посаду людини некомпетентної або не здатної до
командування. У органи управління входили і численні фінансові колегії, які керували
різними сторонами фінансової діяльності. Кожна з колегій скл з 10 осіб і контрулювала одна
одну. Така система зводила до мінімуму можливість розкрадання державних коштів і
корупцію. У Афінах була також безліч різних колегій магістратів, основними функціями
яких була організація управління внутрішньоміським життям. Поліцейські функції,
включаючи нагляд за в’язницями, приведення у виконання смертних і інших вироків,
здійснювала колегія з 11 членів. У їх розпорядженні перебував загін скіфських стрільців з
300 державних рабів, озброєних луками. Обиралися і інші колегії посадовців. В цілому це
був досить численний, розгалужений адміністративний апарат. Усі колегії посадовців
обиралися лише на один рік. Двічі обиратися на одну і ту саму посаду заборонялося, крім
військових. Усі магістрати були колегіальними, і можливість зосередити владу в одних руках
виключалася. У Афінах була прийнята демократична процедура обрання: окрім військових
магістратів кандидати на усі інші посади обиралися за жеребом із представників усіх
майнових розрядів, включаючи і громадян-бідняків. За відправлення магістратів
призначалася плата у розмірі денного заробітку ремісника або дещо (від 3 до 5 оболів) вища,
що забезпечувало реальні умови для участі в управлінні громадян нижчого майнового
розряду. Одним з найважливіших органів афінської демократії був суд присяжних - геліея.
Афінська геліея обиралася в кількості 6 тис. громадян, причому до її складу могли бути
обрані особи не молодше 30 років, які мають певний життєвий досвід і деякі знання, як
правило, батьки сімейств. Член геліеї розподілялися по 10 палатах (дікастеріях) по 600 осіб в
кожній (500 осіб розбирали справи, 100 осіб вважалися запасними). Велике число членів
усієї геліеї і окремих палат можна пояснити прагненням запобігти підкупу суддів (підкупити
велике число суддів важко, до того ж афіняни розподіляли судові справи між палатами за
жеребом). Обиратися в геліею можна було по декілька разів, що вело до накопичення у
геліастів досвіду ведення судових справ, компетентність рішень, підвищувало їх

3
професіоналізм. Судовий процес ґрунтувався на принципі змагальності. Відповідач або
звільнявся від звинувачення, або карався: ув’язненням, грошовим штрафом, конфіскацією
майна; найсуворішими були вироки до позбавлення громадянських прав, вигнання або
страти. Окрім різноманітних судових справ на геліею було покладено відповідальне завдання
з охорони усієї системи афінської демократії. Так, афінську конституцію оберігали за
допомогою спеціального розгляду, званого «графе параномон», або скарги на протизаконня.
Згідно йому, кожен афінський громадянин мав право виступити із заявою, що ухвалений
Народним зібранням закон прийнятий з порушенням встановленого порядку або суперечить
існуючому законодавству. Якщо скарга визнавалася справедливою, то неправильно
ухвалений закон скасовувався, а його автор, за те, що він ввів своїх співгромадян, учасників
Народного зібрання в оману, засуджувався до великого грошового штрафу, вигнання або
навіть страти. Можливість подати «скаргу протизаконня» оберігала афінян від внесення в
Народне зібрання непродуманих законопроектів. Але, якщо «скарга на протизаконня» не
підтверджувалася, її ініціатора притягали до відповідальності за кляузництво. Таким чином,
інститут графе параномон, надавав кожному громадянинові право виступити на захист
існуючих законів афінської демократії. Афінська демократія забезпечувала політичну участь
тільки повноправних громадян , яких було не більше 30-40 тис. із загальної кількості
населення Аттикі у 250-300 тис. осіб. Передусім афінська демократія була демократією
громадянською, тобто системою, з якої було виключено усі версти населення, які не мали
громадянських прав. Це виключало участь в управлінні державою не тількі рабів, але і так
званих метеків - іноземців, які постійно жили в Афінах, але не мали громадянських прав. Не
мали права брати участь в роботі державних органів також жінки, хоча номінально вони і
вважалися громадянками.

У другої половини VII ст. до н.є. провідною державою Південної Греції стає Давня Спарта
(Лакедемон). Спартанці, які мали дорійське походження, на протязі IX - першої половини
VIII ст. до н. е. вели запеклу боротьбу з сусідніми племенами за панування над Лаконієй.
Підкоривши ці території, вони перетворили значну частину місцевого населення на рабів
(ілотів). Інша ж її частина, яка добровільно визнала владу спартанців, увійшли до складу їх
держави на правах вільного, але неповноправного населення. Вони отримали назву періеки,
(тобто ті "що живуть навколо"). На відміну від ілотів періеки вважалися особисто вільними і
навіть користувалися певними громадянськими правами в тих громадах або полісах, на
території яких вони проживали. Таким чином, вже в процесі завоювання Лаконії визначалися
основні особливості суспільного устрою і економіки Спарти, і сформувалися три основні
стани спартанського суспільства: повноправні громадяни - спартанці (воїни), вільні

4
неповноправні періеки та поневолені ілоти - раби. Основи державного устрою Спарти,
відрізнялись стабільністю і мало змінювався протягом довгого часу. Її найважливішими
елементами були подвійна царська влада, рада старійшин ( герусия) та народні збори
( апелла). У Спарті одночасно правили дві царські династії, які нерідко між собою. Царі
(архагети), користувалися загальною повагою, але їх влада була сильно обмежена законом.
Під час війни вони виконували функції воєначальників, командували спартанської армією, в
мирний час займалися судовими і релігійними справами. Головну роль в управлінні
державою відігравала Рада геронтів або герусия. До її складу входили 28 членів, які досягли
60 років. Вони обиралися з середовища спартанської аристократії і займали свої посади
довічно. Окрім 28 геронтів, до складу цього органу влади, який фактично вирішував
практично всі основні питання управління спартанською державою, входили обідви
спартанських царя (незалежно від віку). Герусия була не підзвітна жодному органу влади,
зокрема Народним зборам. Більше того, герусия мала право скасовувати рішення Народних
зборів, якщо вважала їх неправильними. Ще одним авторитетним органом спартанської
держави була колегія з п'яти ефорів («наглядачів»). Вони обиралися на 1 рік апеллой з усього
складу спартиатов, а не з вузького кола спартанської аристократії, як геронти. Ефори
контролювали дії чиновників і відповідали за міцність і стабільність спартанського
законодавства в цілому. Велике значення надавалося їх контролю за діяльністю спартанських
царів. Згідно спартанськими законами, ефори мали право залучати царів до суду герусії та
вести переговори з послами інших держав. До їх компетенції входили функції нагляду і
верховного управління над періеками та ілотами. Вищим органом державної влади в Спарті
було Народні збори всіх повноправних громадян-спартиатов. Народні збори (апелла)
стверджувало мирні договори і оголошення війни, обирало посадових осіб, військових
командирів, вирішувало питання про спадкування царської влади, якщо законних
спадкоємців не було, стверджувало звільнення ілотів. Однак у порівнянні з афінською
екклесіей, її роль у загальній системі державних органів була значно менша. Спартанська
апелла збиралася нерегулярно та лише за рішенням чиновників. Учасники апелли мали
обмежене право приймати або відкидати законопроекти, але не обговорювати їх. На зборах
не обговорювалися фінансові питання, не розбиралися судові справи, не контролювалася
діяльність чиновників. Більш того, в спартанському законодавстві існував закон, за яким
рішення апелли скасовувалося, якщо Рада геронтів вважала це рішення є неприйнятним.
В зв’язку з земельною кризою Спарта спрямувала свою експанцію у напрямку Месеніії.
Відбулось три Месенські війни, згідно з якими Спарта опанувала значні земельні території,
місцеве населення яких змушене було платити данину , а землі були поділені на окремі
земельні ділянки - клери між спартіатами. Після завершення цих війн відбувся новий

5
перерозподіл земель. Родючі землі Лаконії і Месеніі було розділено на 9000 приблизно
однакових за своєю прибутковістю ділянок, які отримали відповідна кількість спартиатов. Їх
величина залишалася весь час незмінною, а самі вони ні за яких умов не могли переходити з
рук в руки за допомогою заповіту, дарування, продажу і т.п. До цих ділянок були
прикріплені ілоти з числа підкореного населення Лаконії і Месеніі. Зроблено це було з таким
розрахунком, щоб на кожну ділянку доводилося по кілька сімей ілотів, які зобов'язані були
своєю працею забезпечувати всім необхідним самого власника наділу і його сім'ю. Щорічно
ілоти виплачували своєму пану натуральний оброк, що складається з ячмінного зерна чи
борошна, вина, олії та інших продуктів і становив приблизно половину врожаю. Розмір
оброку жорстко визначався законом, і сам спартіат не мав права перевищувати її за своїм
уподобанням. Надлишки, що залишилися після здачі оброку, ілот міг використовувати на
свій розсуд, наприклад, продати на ринку або залишити про запас. Взагалі на відміну від
рабів звичайного або класичного типу ілоти користувалися досить великий господарської
самостійністю. Спартіат не мав також права вбити або продати ілота, оскільки раби в Спарті
вважалися так само, як і земля, яку вони обробляли, власністю держави. Після завоювання
Месеніі спартанська держава перетворилася на замкнутий стан професійних воїнів-гоплітів,
які силою зброї утримували своє панування над ілотами. Чисельно ілоти набагато
перевершували своїх поневолювачів, і утримати їх у покорі можна було тільки за допомогою
систематичного і самого нещадного терору. За свідченням Плутарха, спартанський уряд час
відчасу влаштовував своєрідні облави на ілотів. Вони мали назву - «кріптії» («таємний»,
«прихований»). У них брали участь молоді спартанці, які вистежували ілотів намагаючись
знищити серед них найбільш міцних і сильних. Постійна загроза ілотського заколоту,
навислої над панівним класом Спарти, вимагала від нього максимальної згуртованості й
організованості. Тому одночасно з переділом землі або незабаром після нього спартанським
законодавцем Лікургом була проведена ціла серія важливих соціальних реформ, які увійшли
в історію під ім'ям законів Лікурга. Ці реформи за короткий термін перетворили спартанську
державу у єдиний військовий табір, все населення якого були підпорядковані суворої
дисципліни. Лише той, хто неухильно виконував всі приписи законів Лікурга, вважався
повноправним громадянином. Ці закони регламентували особисте життя спартиатів до
найдрібніших деталей (наприклад крій одягу, форма бороди і вусів тощо) регламентуючи
навіть питання дітородіння і подружні стосунки. Згідно закону, кожен спартіат мав віддавати
своїх синів, яким виповнилось сім років, у спеціальні табори-агели («стадо»), де їх жорстко
муштрували, виховуючи хитрість, жорстокість, витривалість, вміння наказувати і коритися
та інші якості, були необхідні «справжньому спартанцу». Всі дорослі спартанці в
обов'язковому порядку відвідували спільні трапези - сисситии, щомісяця віддаючи на їх

6
пристрій певну кількість продуктів з свого господарства. Основою політичного принципу,
законів Лікурга був принцип рівності. Для цього була розроблена і впродовж довгого часу
діяла ціла система заходів, яка мала звести до мінімуму будь-які можливості особистого
збагачення і тим самим призупинити зростання майнової нерівності серед спартиатов. Для
цього з обігу була вилучена золота і срібна монета. Їх замінили залізними грошами -
оболами. Ремесло та торгівля вважалися у спартанський державі ганебними заняттями для
громадянина. Займатися ними в обмежених масштабах могли тільки періеки. Найсуворішу
заборону було накладено на виробництво і споживання предметів розкоші. Ремісники -
періеки виготовляли лише найбільш необхідні предмети, знаряддя праці та зброю для
спартанської армії. Водночас, закон забороняв ввезення до Спарти чужоземних товарів. Ці
перетворення сприяли внутрішньому об'єднанню спартанської громади, його консолідації
перед постійною загрозою повстання ілотів. Спартанська армія вважалась найкращою у
Давній Греції. Знаменита спартанська (дорійська) фаланга заслужено користувалася
непереможною славою довгий час і не знала собі рівних на полі боя. Вже у середині VI ст. до
н.є. Спарта. Встановила свою гегемонію над більшостью полісів Південної Греції. Вони
утворили так званий Пелопоннеської союз, який став найзначнішим політичним об'єднанням
у Давній Греції того часу. Надалі спартанці неодноразово намагались поширити свій вплив і
на інші грецькі держави. Однак великодержавні претензії Спарти спиралися лише військову
міць, а в економічному і культурному відношенні вона значно відставала від інших грецьких
держав. Спартанські порядки різко гальмували розвиток економіки. Спарта, в умовах
жорсткого військового режиму, культом штучно насаджуваної рівності, поступово
замикалась у собі, відгороджуючись від зовнішнього світу та вороже ставлячись до
демократичного устрою в інших грецьких полісах.

2. Історія Риму царський та республіканський періоди.

Царський період- від заснування у 8 ст до н.е (753 р до н.е Римом і Ромолою Рем) до 6 ст до
н.е. (509 р до н. е). Республіка- 509-30 рр до н .е. Імперія- 30 р до н.е.- 476 р н.е.. «Царський»
період. Давній Рим розташовувався на березі судноплавній річці р. Тибр, у гирлі якої
добувалася сіль, в області Лацій (Центральна Італія). Вигідне місце розташування міста,
сприяло його розвитку та полегшувало торговельні та культурні зв’язки з іншими народами.
Античні автори розповідають легенди про прадавню історію Риму, згідно якої, після падіння
Трої до узбережжя Лації неподалік від гирла Тибру пристали кораблі троянських утікачів на
чолі з героєм Енеєм. Один із місцевих царів, Латин доброзичливо прийняв троянців і видав
за Енея свою доньку Лавінію. На її честь Еней збудував м. Лавіній, а після смерті Латина
став царювати над його народом і троянцями. Цей об’єднаний народ на згадку про царя, що

7
помер, стали називати латинами. Чотирнадцятий цар цієї династії, Нумітор був позбавлений
влади своїм підступним братом Амулієм. Щоб убезпечити себе від претендентів на владу,
підступний Амулій під виглядом почесті віддав дочку Нумітора, Рею Сільвію, у жриці богині
Вести, тому що вони повинні були 30 років зберігати безшлюбність. Але юну весталку
відвідав бог Марс, після чого у неї народилися близнюки, Ромул і Рем. Амулій повелів
кинути немовлят в кошику у води Тибру. Але божественні близнюки не загинули. Після
спаду води їх почала знайшла та вигодовувала своїм молоком вовчиця, а потім підібрав і
виховав царський пастух Фаустул. Став дорослими і дізнавшись про таємницю свого
походження, близнюки відновили на царстві діда і зібравши дружину, відправилися на
пошуки місця для створення нового поселення. Знайшли вони його на пагорбі Палантині і
приступили до ритуалу заснування міста. Між братами спалахнула сварка, в якій Рем був
убитий Ромулом.. В цей час народ Риму (populus) складався з трьох родових триб (племен).
Відомі тільки їх пізні назви - рамни це - латини, тиції - сабіни, а луцери - етруски, що
відповідало етнічній структурі Риму у кінці царської епохи. Таким чином, римське населення
в етнічному плані із самого початку складалось з різних племен і було неоднорідним. Другим
елементом суспільства були 30 курій (фратрій) які складалися з окремих родів (gеntеs).
Спочатку їх було 100, пізніше - 300. Римський рід (gеns) царського часу був батьківським і
екзогамним, характеризувався правом взаємного спадкоємства, обирання та зміщення
старійшин, правом приймати чужаків. Його соціально-економічною основою була
колективна родова власність на землю. Основний же родовий земельний фонд розподіляли
між великими батьківськими сім’ями (familia), які складалися з 3-4 поколіннь нащадків та
глави родини (patеrfamilias). Римське прізвище мало спільність майна і було основною
господарською одиницею суспільства. Поступово в ній зростало значення patеr familias, він
ставав єдиним власником усього надбання сім’ї, у тому числі дітей.

Управління Римом здійснювали сенат, коміції і цар. Сенат (sеnatus від лат. sеnеx - старець) -
рада із 100, а потім 300 старійшин, батьків сімейства, які представляли окремі роди. Коміції в
перекладі з латинської означає народне зібрання чоловіків-воїнів. Збиралися вони по куріях,
звідки їх назва - куріатні коміції. За рекомендацією сенату на коміціях обирався цар (rеx),
який мав функції військового вождя, жерця і судді. Члени родів були рівні між собою. Усі
старші глави сімей (patrеs) могли входити в сенат, так що увесь римський народ (populus) був
дітьми або нащадками реальних або потенційних батьківсенаторів, patrеs, тому їх називали
патриціями. Поступово розвивалося патріархальне рабство і приватне володіння землею
усередині громад. Це прискорювало розшарування між родами і усередині між ними,
принцип авторитету за старшинством, мудрості та досвідченості замінювався принципом
родовитості та знатності. Збіднілі члени родів шукали допомоги у знатніших та багатіших.

8
Вони ставали клієнтами (cliеns - залежний, слухняний), а їх покровителі - патронами. Патрон
наділяв клієнта землею, надавав йому своє ім’я та захист у суді, а клієнти складали його
бойовий загін. Ці зв'язки - клієнтели вважалися священними, а їх порушення каралося
смертю. Рим швидко поповнювалося за рахунок іноземців, яких приваблювало вдале
розташування міста. Їх число швидко збільшувалося, тому їх стали називати плебеями.
Плебеї, як і патриції, жили великими батьківськими родинами, які складали частину роду.
Але вони не входили у римські триби, тому не брали участь у війнах і не могли збільшити
свої землі із загального римського земельного фонду. Тому плебс займався переважно
торгівлею та ремеслом. В їх середовищі, яке було не обмежено родовими зв'язками, швидше
розвивалися відносини приватної власності та майнова диференціація. Однак, і багаті і бідні
плебеї були однаково безправні. У другої половини VII ст. - VI ст. до н. е. посилюється
протистояння між римськими царями та родовою знаттю. Перши з них, намагаються зламати
опір племінної верхівки і знайти більш широку соціальну підтримку серед населення
Давнього Риму. Один з них, цар Сервій Тулій ввів розподіл усієї римської території на 4
міських і 17 сільських триб. Цьому ж цареві приписується також перерозподіл земель між
багатими і бідними; Тулій ввів новий принцип комплектування римського війська. Все
чоловіче населення Риму (патриції та плебеї), було поділено на шість окремих майнових
розрядів. Кожен майновий розряд мав виставляти певне число військових одиниць, центурій
(сотень).. Водночас, реформа Сервія Тулія призвела до виникнення нового виду народних
зібрань - центуріатних коміцій, де кожна центурія була окремою голосуючою одиницею.
Поява коміцій відтіснила на другий план куріатні збори, у веденні яких залишилися
переважно справи, пов’язані з родовими культами. Це послабляло значення патриціїв в
суспільстві і посилювало владу царя. Реформа Сервія Тулія стала першим кроком на шляху
включення плебсу до складу римського народу. Таким чином, Сервій Тулій ввів новий
(цензовий) принцип формування римського суспільства та створив загальне війська з
патриціїв і плебеїв. Згідно давньоримським оповіданням, наступний правитель Риму - цар
Тарквіній Гордий, проводив політику терору стосовно родової знаті та повністью усунув
сенат від управління державою. Це привело до змови аристократів проти царя і та його
вигнання з Риму у 510 р. до н. е.. Таким чином, історія царського Риму являє собою процес
еволюції суспільства від розпаду родоплемінного ладу до становлення першого
примітивного державного утворення, у вигляді архаічного полісу.

Римська республіка. Повстання населення Риму проти царської влади наприкінці VI ст.
(приблизно 510 р. до н.є.) призвело до встановлення республіканського устрою у Давньому
Римі (510 - 30 рр. до н.е.). Важливою рисою внутрішнього життя ранньої римської
республіки стало боротьба між патриціями та плебеями. Вимоги плебеїв зводилися до трьох

9
основних пунктів: 1) допуск плебеїв до громадської землі, обмеження патриціанського
землеволодіння, наділ плебеїв земельними ділянками, тобто вирішення аграрного питання; 2)
відміна боргової кабали і обмеження боргового відсотка; 3) політичне рівноправ’я, тобто
участь в усіх зборах і право обрання на усі державні посади. Оскільки земля була основним
видом багатства, а землеробство - головним заняттям населення, то аграрне питання лежало
в основі усіх вимог плебсу. Боротьба плебеїв з патриціями, розпочавшись у середині VI ст.
до н.є., закінчилася тільки на початку III ст. до н.є. В її історії виділяють три основних етапи.
На початку V ст. до н.є. плебеї становили основну частину римського війська, у якому усі
командні пости займали патриції. Спираючись на більшість громадян-воїнів, плебеї повели
боротьбу за свої права, погрожуючи піти з Риму і заснувати нове місто. Такі відходи плебеїв
з Риму дістали назву сецесії (від лат. sеcеssio - відхід, видалення). У момент серйозних
військових ускладнень плебейське військо пред’являло патриціям свої вимоги і віддалялося
на Священну гору (пагорб, розташований в околицях Риму). Відхід з Риму більшої частини
воїнів, природно, ставив державу в катастрофічне становище, і патриції були вимушені йти
на поступки. Найважливішим з них було введення нової посади народних трибунів, які мали
право призупиняти рішення усіх патриціанських магістратів (494 р. до н.є.). Під тиском
плебеїв патриції були також вимушені створити комісію з 10 чоловік - децемвіров (dеcеm viri
- десять чоловіків) для запису судових постанов. Комісія децемвірів приступила до
вироблення письмових законів. Проте в процесі роботи її члени стали зловживати владою,
що викликало обурення плебеїв і повторне видалення їх на Священну гору (449 р. до н. е.-
так звана друга сецесія). Патриції знову пішли на поступки. Одночасно були опубліковані
письмові закони. Вони були записані на XII мідних дошках і виставлені для огляду на
центральній площі Риму - форумі. «Закони XII таблиць» зробили величезний вплив на
подальший розвиток римського суспільства і права. Старий, пов’язаний з родовим ладом,
звичай був замінений писаним правом, що закріплює і освячує приватну власність, рабство і
нерівноправ’я. В 367 р. до н.є. за пропозицією сенаторів Ліцінія і Секстія були прийняті
закони, які обмежували патриціанське землеволодіння. Частково було вирішене і боргове
питання. Законодавці не пішли на повну відміну (касацію) боргів, але значно зменшили
заборгованість. У рабів тепер можна було обертати лише військовополонених. У 300 р. до
н.є. були ухвалені закони, які допускали вибір плебеїв до складу жрецьких колегій. Нарешті,
у 287 р. до н. е. знову було підтверджено, що плебісцити (тобто рішення плебейських зборів)
стали обов’язковими для усіх римських громадян, у тому числі і для патриціїв (закон
диктатора Гортензія). 287 рік до н.є. вважається останнім роком довготривалої боротьби
плебеїв з патриціями за своє політичне рівноправ’я. З іншого боку, задоволення основних
вимог плебеїв вело до консолідації римського суспільства. Рівняння в правах плебеїв з

10
патриціями змінило соціальну структуру римського суспільства. Патриції і плебеї перестали
бути різними станами. Верхівка плебсу об’єдналася тепер з патриціями і утворила новий
стан – нобілітет, що складався з великих рабо- і землевласників, з середовища яких
поповнювався сенат і обиралися на державні посади магістрати. Заможний прошарок
римських громадян, пов’язаний з середнім землеволодінням, торгівлею і комерцією, утворив
стан вершників. Усі інші складали плебс - вільні селяни, дрібні ремісники і торговці.
Найвищим державним органом Римської республіки вважалося народне зібрання. Воно
приймало або відміняло закони, оголошувало війну і укладало мир, було верховною судовою
інстанцією, що розбирала апеляції і протести на рішення судових органів. Народне зібрання
обирало усіх вищих посадовців, в руках яких знаходилася уся виконавча влада. У Римі
збиралися три види народних зібрань - коміцій (від лат. слова comitia - зібрання); до реформ
Сервія Тулія в середині VI ст. до н. е. народні зібрання збиралися тільки по куріях і
називалися куріатними коміціями. Проте курії були замкнутими об’єднаннями патриціїв з
сильними пережитками родового управління і не включали плебеїв. У V-IV ст. до н.є.
вирішального значення у державному житті набули збори римських громадян по центуріях, в
які входили як патриції, так і плебеї. Центуріатні коміції збиралися вищими посадовцями -
консулами - за міською смугою Риму, на Марсовому полі. Голосування проходило по
центуріях, кожна мала один голос. Якщо за пропозицію голосували більше 50% голосів
центурій, голосування припинялося, а пропозиція ставала законом. В процесі боротьби
плебеїв з патриціями набули важливого державного значення зборів плебеїв по
територіальних округах - трибам (римська територія поділялася на 35 територіальних округів
- триб, 4 міські і 31 сільську). Спочатку трибутні збори складалися з одних плебеїв і
збиралися на противагу чисто патриціанським зборам по куріях. За законами 449 р., а потім
287 р. рішення трибутних плебейських коміцій визнавалися законом, обов’язковим і для
патриціїв. У трибутних коміціях стали брати участь і патриції, а цей вид народного зібрання
до II ст. до н. е. став основним і вирішальним в державі. Усі 35 триб мали незалежно від
складу населення один голос і користувалися однаковими правами. Таким чином, у
Давньому Римі співіснувало декілька видів народних зібрань: куріатні, центуріатні, трибутні
коміції, але їх функції не були чітко розмежовані. Важливу роль у державному житті
Давнього Риму відігравав сенат. Обрані на посаду магістрати звітували у своїх діях перед
сенатом і тим самим цілком залежали від його волі. З IV ст. до н. е. склад сенату став
поповнюватися з магістратів, які відслужили свій термін і після складання своїх повноважень
включалися в сенатський список. У Римі не було постійного чиновницького апарату, уся
виконавча влада належала виборним посадовцям - магістратам. Такими магістратами були
консули, претори, едили, квестори, які обиралися на один рік. За римською конституцією усі

11
магістрати були колегіальними (2 консули, 2 претори, 4 едила, 10 народних трибунів, 4
квестори), щорічно переобиралися і неоплачуваними. Виконання обов’язків магістрату
вважалося не роботою, а шаною і тому було безвідплатною. Тому магістратом міг бути
обраний тільки багата людина. Під час відправлення посади магістрат не міг притягатися до
судової відповідальності або бути зміщений.. Консули командували армією, здійснювали
вищу цивільну владу, тоді як претори відправляли судову владу. Посади цензорів, обиралися
один 1 в 5 років на 18 місяців. Їх обирали з колишніх консулів. Вони мали розподіляти
римських громадян по майнових класах і, складати списки сенаторів. Особа народного
трибуна визнавалася священною і недоторканною (sacrosanctus). Він володів правом «вето»
відносно рішень магістратів, право вносити законопроекти, скликати трибутні коміції, і
навіть право заарештувати магістрата та опротестувати рішення сенату. Всякий, хто ображав
трибуна - хоч би словами,- підлягав смерті. Влада народного трибуна була дуже велика, але
їх було 10, і вони могли обернути свою владу один проти одного, наприклад
використовуючи право «вето», і тим самим нейтралізувати дії своїх колег. До того ж влада
трибуна обмежувалася тільки межею міста Риму. Обов’язками едилів було спостереження за
порядком в місті, міський благоустрій, турбота про продовольство, облаштування
громадських ігор. Квестори завідували казною, вели фінансові книги, вони супроводжували
консулів у військових походах, розпоряджалися продажем полонених і військової здобичі У
разі надзвичайних обставин (важка війна, небезпечні повстання або відхід плебеїв з Риму)
призначався одноосібний диктатор (dictator) і його заступник, так званий начальник кінноти
(magistеr еguitum), якому підкорялися усі посадовці, але диктатор не міг залишатися при
владі більше 6 місяців. Магістрати і сенат користувалися фактично усією повнотою
державної влади в Римській республіці, яка отримала яскраво виражений аристократичний
характер.

3. Принципи політичного управління в Римській імперії: принципат і домінат.

Соціальні зміни у період імперії були в основному породженням економічних процесів, які
зародилися ще в республіканський період, що й визначило характер політичної структури
Риму — застарілі республіканські установи зберігалися й у перші століття існування імперії.
Значну роль у цьому відіграли й традиційні республіканські уявлення. Імперія спочатку
немовби вбиралася у республіканський одяг, який маскував дійсну владу глави держави. Та й
саме найменування держави — «імперія» — досить умовне. Титул «імператор» тривалий час
залишався почесним, лише з часом глава держави почав називатися імператором. В будь-
якому разі до середини III ст. н. е. імператори отримували цей титул як почесний військовий
титул по кілька разів (Октавіан, наприклад, 21 раз). Але й після цього вони продовжували
отримувати по кілька разів владу трибуна і консула. Поступово влада імператорів

12
посилюється. На кінець II ст. н. е. сенат усувається від управління, яке переходить до
чиновницько-бюрократичного і військового апарату, очолюваного імператором. У кінці III
ст. н. е. монархія утверджується остаточно. Період імперії прийнято поділяти на два етапи: -
принципат (І ст. до н. е. — III ст. н. е. ) — назва від «принцепс-сенатус» — перший сенатор.
Цей титул вперше отримав від сенату засновник імперії Октавіан Август, який отримав
право першим виступати в сенаті, що дозволяло визначати наперед рішення останнього; -
домінат (III—V ст. н. е.) — назва від «домінус» — пан, владика, що свідчило про остаточне
визнання абсолютної влади імператора. Принципат. Перехід управління державою до
принцепса був закріплений наділенням його вищою владою — іmperium, обранням на
найважливішіним відокремленого від мaгicтpатур чинoвницькoгo апарату, який утримувався
за рахунок власної казни принцепса, і командуванням усіма арміями. Вже Октавіан отримав
ітрегіит, який включав, крім традиційного командування армією (він узяв на себе
командування усіма арміями), право оголошувати війну і укладати мир та міжнародні
договори, утримувати власну гвардію (преторіанські когорти), право вищого кримінального і
цивільного суду, право тлумачити закони. Постанови принцепса починають розглядатися як
такі, що мають силу закону (до кінця принципату загальновизнаним стало положення: «Що
вирішив принцепс, те має силу закону»). Принцепси, у порушення республіканських
традицій, обираються одночасно консулами, цензорами і народними трибунами (Октавіан 13
разів обирався консулом, 3 рази цензором і 37 разів народним трибуном). Як консул він міг,
скориставшись правом інтерцесії, відмінити рішення будь-якого магістрату, як цензор —
формувати сенат із своїх прибічників, як трибун — використовувати veto щодо постанови
сенату або рішення магістрату. Крім того, Октавіан отримав звання верховного понтифіка —
жреця, який відав відправленням релігійних культів. Спочатку влада принцепса не була
спадковою, але він міг пропонувати свого спадкоємця (зазвичай сина або усиновленого),
якого сенат обирав принцепсом. Водночас дедалі частіше траплялися випадки скидання
принцепсів і призначення нових в результаті двірцевих переворотів, здійснюваних за
допомогою армії. Спадкоємці Октавіана стали користуватися тими ж повноваженнями,
поступово посилюючи владу принцепса, хоча спочатку їм доводилося долати опозицію
сенату. Компетенція сенату суттєво змінюється. Оскільки з народних зборів залишилися
лише трибутні, які скликалися до того ж дедалі рідше, з І ст. н. е. постанови сенату —
сенатус-консульти отримують силу закону. Але право принцепса призначати сенаторів і
«чистки» сенату, які періодично проводили принцепси, призвели до того, що з II ст. н. е.
сенат практично лише затверджував пропозиції принцепса. Майже те саме відбулося з
правом обирати і контролювати магістратів, яке перейшло від народних зборів до сенату —
частина з них могла обиратися лише з кандидатів, запропонованих принцепсом.

13
Обмежуються права сенату щодо розпорядження державними фінансами та управління
провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій та зовнішньополітичній
галузях. Паралельно з республіканською магістратурою створюється імператорський
чиновницький апарат, на чолі якого стояли рада і канцелярія принцепса. До останньої
входили кілька відомств зі штатом чиновників. Члени ради, яка виконувала дорадчі функції, і
начальники відомств призначалися принцепсом із його прибічників. Чиновницькі посади
почали отримувати і вільновідпущеники імператора, і навіть його раби. До вищих
чиновників, призначуваних із сенаторів та вершників, належали префект Преторія, який
командував імператорською гвардією, префект міста Рима, який розпоряджався
поліцейськими когортами, префект Єгипту, префект, відповідальний за постачання
продовольством, та ін. Відбулася реорганізація управління провінціями, які стали частинами
Римської держави. Вони були поділені на імператорські і сенатські. Перші управлялися
призначуваними принцепсом легатами, які здійснювали військову і цивільну владу за
допомогою власної ради та канцелярії, другі — призначуваними сенатом проконсулами і
пропреторами, які обиралися із сенаторів за жеребом і перебували у подвійному
підпорядкуванні — сенату і принцепса. Створюваний чиновницький апарат не мав стрункої
системи і був, особливо в перші століття імперії, малочисельним. Але порівняно з
республіканським він забезпечував більш ефективне управління державою з огляду на
розвиток централізації та ієрархії чиновництва. Поділ провінцій на імператорські і сенатські
мав іще один важливий наслідок. Доходи із сенатських провінцій надходили до державної
казни, якою розпоряджався сенат, доходи ж з імператорських провінцій йшли до казни
принцепса — фіск. Оскільки до перших належали нечисленні (11 із 45), давно завойовані, а
отже, розграбовані Римом провінції, казна сенату була перманентно бідною, а часом і
порожньою. Імператорські ж провінції були завойовані порівняно нещодавно і пограбування
їх лише починалося, що давало принцепсу величезні доходи, збільшувані надходженнями від
імператорських маєтків та широко практикованих проскрипцій. Сенат іноді мусив брати в
принцепса гроші у позику. Поступово влада принцепса поширилася і на сенатські провінції, і
на III ст. н. е. вони усі стали імператорськими. Домінат. Вже в період принципату
рабовласницький лад у Римі починає занепадати, а в II—III ст. н. е. назріває його криза.
Економічна система, заснована на рабовласницьких формах експлуатації і залежності, не
тільки припиняє розвиватися, а й починає деградувати. До III ст. стають дедалі частішими і
ширшими повстання рабів, які були майже невідомі початковому періоду принципату. До
повсталих рабів приєднуються колони і вільна біднота. Становище ускладнюється внаслідок
визвольного руху підкорених Римом народів. Від загарбницьких війн Рим починає
переходити до оборонних. Різко загострюється боротьба за владу між ворожими

14
угрупованнями панівного класу. Після правління династії Северів (199—235 рр.) настає
піввікова епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили по
півроку, щонайбільше — п'ять років. Більшість з них були вбиті змовниками. Принципат
придушив дух громадянськості у римлян, республіканські традиції відійшли тепер у далеке
минуле, останній оплот республіканських установ — сенат — остаточно був
підпорядкований принцепсу. З кінця III ст. починається новий етап історії імперії — домінат,
етап, на якому Рим перетворився на монархічну державу з необмеженою владою імператора.
Остаточний перехід до домінату датується 284 р. — приходом до влади Діоклетіана. Титули
імператора — август і володар (домінує) — підкреслювали необмежений характер його
влади. Як правило, імператори обоготворялися, а деякі з них після смерті оголошувалися
богами зі своїми релігійними культами. Населення імперії перетворилося з громадян
держави на підданих імператора. Особиста рада принцепса, що існувала при принципаті,
перетворюється на державну раду — консисторіум. Складається апарат чиновників,
поділених на ранги з визначеною ієрархією і правилами підвищення на посаді. З
відокремленням цивільної влади від військової з'являються цивільні і військові чиновники.
Окремо стоїть третя група чиновників — придворні, які підпорядковувались управителю
палацу імператора. На відміну від принципату, старі республіканські установи втратили
будь-яке загальнодержавне значення. Римом почав управляти префект, призначуваний
імператором і підлеглий йому. Сенат перетворився на раду міста Рима, а магістрати — на
муніципальних посадових осіб. Змінилася і військова організація. У зв'язку з масовими
повстаннями рабів і підкорених народів, а також із зростанням необхідності захищати
кордони держави від вторгнення германських, слов'янських і малоазійських племен армія
поділяється на пересувні (для придушення повстань) і прикордонні війська. Широкий доступ
в армію отримали варвари, використовувалась і збройна сила їхніх племен. Преторіанська
гвардія, що відіграла важливу роль в епоху «солдатських імператорів», перетворюється на
двірцеву варту. Загальноімперську поліцію очолив начальник імператорської канцелярії (у
Римі — префект міста), таємну поліцію — префект Преторія. Велике значення для подальшої
долі імперії мали реформи Діоклетіана, закріплені і розвинені в законодавстві Константина.
Діоклетіан провів військову й адміністративну реформи. Військова реформа, яка закріпила
утворення прикордонних і пересувних військ, запровадила, крім набору до армії
добровольців, ще й рекрутський набір. Землевласники залежно від розміру землеволодіння
були зобов'язані постачати певну кількість рекрутів з числа колонів і сільськогосподарських
працівників. Важливі наслідки мала адміністративна реформа Діоклетіана. Складна
внутрішньополітична обстановка, скрутне зовнішньополітичне становище імперії,
поглиблення процесів економічного відособлення провінцій та нескінченні державні

15
перевороти часів «солдатських імператорів», що передували приходу до влади Діоклетіана,
змусили його в 285 р. призначити собі співправителя — цезаря. Через рік цезар був
оголошений августом з такою само, як у Діоклетіана, владою щодо управління своєю
частиною імперії. Імперія була поділена на дві частини — Західну і Східну. Щоправда,
законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох
імператорів. Кожен з них призначав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла
тетрархія, що складалася з чотирьох частин, до яких входили 100 провінцій. Рим був
виокремлений в особливу 101-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії.
Столиця Західної імперії була перенесена в Медіолан (Мілан), а потім у Равенну. Столицею
Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря. Після
20-річного правління Діоклетіана і подальшої боротьби за владу між його наступниками
настає період 30-річного правління Константина (306—337 рр.), який поновив єдність
імперії. Константин продовжив реформи Діоклетіана. Згідно з військовою реформою
професія воїна стає спадковою, до армії широко залучаються варвари, які отримують
римське громадянство і можливість просуватися службовими сходами аж до вищих
посад.Завершена була й адміністративна реформа Діоклетіана. Хоча тетрархія була
скасована, у кожній із двох частин імперії було утворено по дві префектури, що управлялися
префектами, наділеними цивільною владою. Військова влада в префектурах належала
військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури
поділялися на діоцези (6-у західній частині імперії і 7 — у східній), очолювані вікаріями,
діоцези — на провінції, якими управляли ректори, провінції — на округи з окружною
адміністрацією.Якщо ці заходи Константина були продовженням справи, розпочатої
Діоклетіаном, то в питаннях релігійної політики перший перейшов на протилежні
Діоклетіановим позиції. Діоклетіан у християнській церкві вбачав організацію, автономну
від державної, а отже, таку, що перешкоджає утвердженню єдиновладдя. Цим пояснюються
заборона ним відправлення хрис тиянських релігійних обрядів, руйнування церков, гоніння
на християн. Константин же вбачав у християнській церкві міцну опору абсолютної влади
імператора. Звідси різкий поворот у релігійній політиці. У 313 р. імператорським едиктом
християнство було визнане рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім,
після хрещення Константина в 337 р. — державною релігією.Армія, чиновництво і
християнська церква стають трьома головними опорами домінату — військовою, політичною
й ідеологічною.Нарешті, з огляду на те, що східна частина імперії відносно менше, ніж
західна, піддавалася нападам варварських племен і була економічно більш розвинутою,
Константин переніс туди свою столицю — у давньогрецьке місто Візантій, переіменувавши
його на Константинополь. У 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею

16
імперії. Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві
частини. У 395 р. за заповітом імператора Феодосія вона була остаточно розділена на Західну
Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію).

4. Завоювання Олександра Македонського. Епоха еллінізму.

. Македонія – Балканський п-в (пв). Олександр Македонський, геніальний
полковедець, адміністротор і політик, який до 30 років підкорив мало не пів світу. Він
став імператором держави ,яка протяглась від Македонії до Гімалаїв на сх і Єгипту на
пд. О. був 19 царем Македонії, з 13 р навчався політики і етики у Арістотеля, в 16
воював проти з повстанцями, а у 20 після смерті Філіпа 2 перейняв престол і пішов
походом на Персію. Офіційно метою походу була помста персам за руйнування Афін і
розорення акрополя через греко-перські війни і Олександр починав цю війну від
імені грецьких полісів. 22 р полковедець переслідував трохи інакші інтереси. Він
планував стати царем Азії і перетворити її на центр своєї держави . Для цього
необхідно було знищити імперію Дарія 3 з династії Ахаменідів. Спершу Олександр
розбив персів на березі невеличкої річці Гранік (334 р. до н.є.), яка знаходилась у
північно - західної частині Малої Азії, біля Мармурового моря. Перська армія займала
зручну позицію на високому березі річки, однак атака греко-македонської армії
викликало паніку серед персів, які почали втікати. Грецькі найманці, які входили до
складу перської армії та стояли позаду перської кінноти, навіть не змогли взяти участі
у бою і були перебиті. Перемогу під Граніком Олександр виграв порівняно легко,
понесши при цьому відносно невеликі втрати. Ця перемога відкрила Олександру шлях
до Малої Азії, оволодіння якою, було, на той час, його основним завданням.
Рухаючись на південь уздовж малоазійського узбережжя, македонський царь
встановлював свй контроль над місцевими грецькими полісами, даруючи їм свободу і
автономію, знищував владу олігархів і відновлював демократичний устрій. Це
забезпечило Олександру популярность та підтримку серед греків Малої Азії.
Більшість їх міст здалися без бою, і лише тільки Галікарнас і Мілет, де знаходилися
сильні перські залоги, чинили запеклий опір. Влітку 333 р. до н.є. греко-македонська
армія вступила у Північну Сирію, де знаходилися основні сили персів на чолі з царем
Дарієм ІІІ. Битва між ними сталася осінню 333 р. до н.є. біля невеликого міста Ісса.
Армія Олександра атакували лівий фланг персів, які не витримали натиску і почав
відходити. Дарій утік, залишивши переможцям свій табір, казну і навіть сім’ю – свою
дружину та двох дочок. Ця перемога, призвела до змін у планах Олександра стосовно
можливості завоювання усієї Персії. Він відхилив пропозицію перського царя про

17
мир, який обіцяв йому західну половину Малої Азії і заплатити 2 тис. талантів.
Рухаючись далі на південь, Олександр пройшов уздовж узбережжя Сирії і Фінікії.
Частина міст чинили опір, серед них фінікійське місто Тір, яке було захоплено після
семи місяців облоги. Місто було розграбовано, а населення перебито або продано в
рабство. Після захоплення Тіру, Олександр рушив до Єгипту, де його зустріли як
визволителя від перської неволі, а єгипетські жерці визнали його фараоном.
Македонський цар демонстративно підкреслював свою повагу до єгипетської релігії і
традицій. Він здійснив подорож у Лівійську пустелю до оракула Аммона, шанованого
не лише в Єгипті, але і серед греків. Навесні 331 р. до н.є. Олександр залишив Єгипет,
і рушив на схід у Месопотамію, безперешкодно перейшовши Євфрат і Тигр. Перси
використали час після бітви у Ісси для підготовки своєї армії до вирішальної битви,
яка відбулась 1 жовтня 331 р. до н.є. біля ассірйського містечка Гавгамели. Битва біля
Гавгамел була однією з найбільших битв старовини і тривала майже цілий день.
Однак, перський центр, якого потіснили списи македонської фаланги, не витримав
удару македонської кінноти на чолі з Олександром і результат битви був вирішений.
Перси зазнали нищівної поразки, вони не змогли використати ті переваги, які давали
їм чисельна перевагу і місце бою. Увесь величезний обоз перського війська - слони,
верблюди, усе царське майно і гроші - потрапили в руки переможців. Захопивши без
боя Вавилон, який здав його сатрап Мазей, Олександр відновив зруйнований персами
храм головного божества Мардука, за що жерці проголосили його царем Вавилона.
Надавши своєму війску відпочинок, Олександр рушив до Сузи, які він захопив без
жодного опору, і, пройшовши через гірські перевали, захопив столицю Персидської
держави - Персеполь. У Сузах і Персеполі в руки царя потрапили скарби перських
Ахеменідів, для перевезення яких знадобилося 10 тис. підвід і 5 тис. в’ючних
верблюдів.
Однак, навіть після поразки під Гавгамелами і втрати своїх столиць, в руках Дарія III
все ще залишалася, величезна східна частина його держави. З Персеполя Олександр
спрямувався в Мідію, переслідуючи Дарія 3. Під час погоні, перські сатрапи -
змовники на чолі с сатрапом Бактрії Бессом вбили Дарія III (330 р. до н.є.). У цей же
час відбувся перший відкритий прояв невдоволення діями царя серед командного
складу македонської армії. Його політика зближення з місцевою знаттю, в якій він
розраховував знайти опору на завойованих землях викликало невдоволення серед
частини старої македонської арістократії, яка була налагоджена різко негативно до
продовження війни. Вона розуміла, що зростання нової держави Олександра та його
влади, призведе до падіння ролі самої Македонії у неї. Водночас, нова македонська

18
знать, навпаки, бажала продовження походу, сподіваючись на багату здобич і
захоплення нових земель. Вступ македонської армії на територію східних сатрапій
різко змінив сам характер війни. Місцеве населення чинило запеклий опір
завойвникам. Спочатку цю боротьбу очолив колишній сатрап Бактрії Бесс, який
проголосив себе перським царем, прийнявши ім’я Артаксеркса IV. Однак він не зміг
організувати справжнього опору, ймовірно, не користуючись довірою місцевого
населення, і військо Олександра переправилося через Окс (суч. Амудар'я) і вступило
до Согдіани. Бесса було видано Олександру, який стратив його за обвинуваченням у
вбивстві ним законного царя Дарія ІІІ. На наступному етапі боротьбу очолив один з
согдійських вождів, талановитий полководець Спітамена, який активно
використовував методи партизанської війни та неодноразово заманював в пустелю
загони македонян, винищуючи їх. У відповідь Олександр піддав повному спустошив
долину річці Зеравшан. Але опір не був зломлений, і впродовж усього 328 р. до н.е.
цар був змушений вести запеклі бої в Согдіані. У 327 р. до н.є. розпочався черговий
поход македонського царя в Індію. Він тривав більше двох років і завершився
захопленням частини індійської території по річці Інд. Найбільш значна битва цього
походу відбулась на берегах одного з притоків Інду - річці Гідасп у 327 р. до н.є.
Македонська армія зустрілась з війсками місцевого царя Пора. Олександр
застосувавши обхідний маневр, завдав Пору поразки; але ця перемога дісталася ціною
великих втрат. Подальше просування ставало все більш важким і у переправи через
ще одну притоку Інду - Гіфасіс, македонське військо відмовилося йти далі, що
примусило Олександра повернути назад. Олександр повернувся до Гідаспу, досяг по
ньому Інду і далі спустився до Індійського океану. Просування війська, частина якого
йшла по суші уздовж річки, супроводжувалося постійними військовими зіткненнями з
місцевим населенням. На початок 324 р. до н.є. похід завершився. Велику увагу,
Олександр приділяв організації управління своєї величезної держави, яка виникла у
наслідок його завоювань. Він намагався згладити протиріччя між завойовниками і
переможеними та зміцнити єдність нової держави центром якої стало місто Вавилон,
активно залучаючи місцеву знать до її управлінняю. Однак, ця політика викликала
невдоволення значної частини македонської армії, яка була опорою його влади.
Повернувшись до Македонії, Олександр навів порядок та почав організацію нової
армії придатної для майбутніх походів. Наступним кроком було те, що він вирішив
не лише персів зрівняти в правах з греками але асимілювати їх, тому він наказав своїм
полководців взяти за дружини дівчат із знатних перських родин, масове одруження
назвали «весілля у Сузах». І незважаючи на те що він був одружений, вважаючи себе

19
 перським царем за традиціями сходу, в яких було поширене багатожонство взяв у
дружини ще 2 принцеси, одна з яких була донька Дарія 3. Цим весіллям заходу і сходу
Македонський хотів примирити і з’єднати у шлюбному союзі два народи імперії
македонян і персів аби вони в злагоді здійснювали панування в імперії. Масове
одруження було лише початком більш грандіозного плану зі злиття народів але в 33
322 р від малярії р в розквіті сил імператор помер. Після його смерті велика імперія
що простяглась від Дунаю до Гану розпалася на кілька царств, які поділили між
собою його воєноначальники діадохи.
Еллінізм - Еллінізм почався з походів Олександра Македонського на схід в 334 р. до н. е. і
скінчився завоюванням останньої елліністичної держави (Єгипетського царства) в 30 р. до н.
е. Тобто період еллінізму становить біля 300 років. Найбільш характерним для цього періоду
є формування нової культури на основі поєднання грецької та східної( азійської). Монархічні
держави, які постали після розпаду імперії Александра звались еліністичними державами.
Наймогутнішими серед них стали династія Птолемеїв, яка правила Єгиптом та династія
Селевкідів під владою яких опинилися південь Малої Азії, Сирія, Мессопотамія територія
сучасного Ірану. Населення еліністичних держав порівняно з попередніми часами стало
більш рухливим, адже з’явились нові і розширились старі торгівельні шляхи як у внутрішніх
регіонах так і між Європою і Азією. Приїздили ремісники, архітектори, вчені, філософи на
запрошення правителів. Рухливість людей сприяла поширеню нової культури, заснованої на
господарських, політичних і релігійних традиціях Європи і Азії. На сх поширилась грецька
філософія, л-ра, ар-ра, сформувалась мова койне. Знать сх почала носити грецький одяг і
загалом перейняла грецький спосіб життя. Греки з перського золота почали карбувати
монету, що сприяло торгівлі, від якої багатіли міста. Еллініст правителі збирали мита та
податки, та сприяли фінансуваню митців тощо. Зі сх в свою чергу зх запозичив різні магічні
та містичні вчення, зокрема з Вавилону поширилась мода на астрологію, популярною стала
віра в фортуну та тлумачення сновидінь. Набули поширення культу богинь Іліди та Кабали,
бога Мітри, до Греції дійшли сх уявлення про царів як земних втілень богів та ідея бога-
людини. В цей час почали стрімко розвиватись багато нових міст. Найбільші з них
Александрія розташована в дельті Нілу. Вона уславилась такими спорудами як Фароський
маяк, який був зруйнований землетрусами. Мусейон- це комплекс приміщень що містив
спаль, їдальні, приміщення для вчених, бібл-ки тощо. Александріївська біблі-ка, яка містила
бл 700 т пам’яток. Здебільшого це були л-ні твори і їх тлумачення праці із граматики. В
Александрії жили багато вчених зокрема Герон Алексан-й, Архімед, Евкідл, Страбон,
Полібій, Гіпатій тощо.

20
 5. . Візантійська імперія: етапи історичного розвитку. 395 р. – середина VІІ ст.
Виникнення Візантійської імперії на основі Східної Римської імперії і перетворення її на
велику багатонаціональну державу, що не мала подібних до себе. Наймогутнішим
імператором цього періоду був Юстиніан І. У наслідок його завоювань Середземне море
знову перетворилось у “Римське озеро”.Друга половина VІІ – перша половина ІХ
ст.Погіршення становище імперії через арабські завоювання і початок вторгнення слов’ян.
Територія імперії скоротилася майже вдвічі, занепали міста. Відбулася “варваризація” імперії
— “варвари-слов’яни” оселялися на землях Візантії та ставали підданими імператора. Значну
роль у той тяжкий для імперії час відіграли імператори нової Ісаврійської династії.
Засновник династії Лев ІІІ Ісавр зумів зупинити загарбання арабами земель імперії та
фактично врятував її від загибелі.Друга половина ІХ –середина ХІ ст.Час правління
імператорів Македонської династії. “Золотий час” Візантії. Це була доба відродження
імперії. Знову зростали міста, розвивалися торговельні зв’язки із Заходом і Сходом, а
Константинополь став найбагатшим містом Європи. Піком розвитку Візантії тієї доби
вважають правління імператора Василія ІІ. Майже безперервні війни, що вів імператор,
перетворили Візантію в найсильнішу державу Європи, але водночас і виснажили її сили, що
стало причиною її наступного занепаду. У 1071 р. турки-сельджуки завдали імперії нищівної
поразки і захопили її територію в Малій Азії.1081 – 1204 рр.Час нового піднесення Візантії.
Його можна назвати “епохою Комнінів”: імператори цієї династії на наступні сто років знову
відродили славу і силу імперії. Найвидатнішою особистістю того часу став Олексій І Комнін.
Саме він зумів, у часи, коли загибель Візантії здавалася неминучою, уникнути її. Століття
Комнінів закінчилося смутою, що 1204 р. призвела до захоплення Константинополя
хрестоносцями і утворення на місці імперії цілої низки держав. 1261-1453 рр.Визволення
Константинополя 1261 р. імператором Михаїлом Палеологом з-під влади хрестоносців.
Імперія нагадувала стару і втомлену життям людину. Ослаблена від внутрішніх чвар і
турецьких нападів Візантія дедалі більше занепадала. Проте її культура досягла вершини
розвитку, і тому цей час називали “палеологівським відродженням”. У 1453 р.
Константинополь був захоплений турками-османами.

6. Слов’янська колонізація Балканського півострова (VІ–VІІ ст.).

Переселення слов'ян на Балканський півострів стало одним з найважливіших міграційних
векторів епохи Великого переселення народів. Активна фаза переселення припала на VI-VIII
століття. Давні слов'яни проникали на Балкани з північного заходу, тобто спускаючись вниз
за течією Дунаю, Велика частина з них потрапила сюди і зі сходу - анти, пізніше тиверці,
пройшовши через колишню римську Дакію і форсувавши нижню течію річки в районі

21
Добруджи. За даними археологічних досліджень, слов'яни, що входили до складу Аварського
каганату, заселили Середньодунайську низовину не пізніше кінця V століття, поглинувши
залишки як гунів та аварів, так і панноно-романського населення. У 530-тих роках слов'яни
вже активно форсують Дунай, що служив природною північною межею Східної Римської
імперії. У 580-тих роках слов'яни осаджують великі міста імперії. Просування слов'ян
проходило в двох основних напрямках. Слов'яни рухалися на південний схід, до
Константинополя, Мореї і Македонії. Деякі з них добровільно або насильно опинилися в
межах візантійської Малої Азії. Частина з них рухалася в південно-західному напрямку,
заселивши Герцеговину, Далмацію, Істрію та східні схили Альп. На початковому етапі свого
розселення, слов'яни, як і германці, демонстрували тенденцію до формування власних
держав, конфліктуючи з імперською владою. Але до XI століття культурно-релігійна
еллінізація торкнулася значну частину південних слов'ян, які були знову включені до складу
Візантійської імперії. Таким чином, слов'янська колонізація Східної Римської імперії не
супроводжувалася крахом античної римської державності, хоча вона і прискорила її
еволюцію у феодальну багатонаціональну грецьку державу, відому як Візантійська імперія.
Слов'янські нашестя на деякий час зруйнували комунікації у внутрішніх районах
Балканського півостріва. Так, незважаючи на значне скорочення своєї території, Східна
Римська імперія не припинила своє існування. Більше, того, грецьке населення приморських
міст, що збереглися в підпорядкуванні у василевса, налагодило цілком взаємовигідні
контакти з землеробськими слов'янськими племенами, нарешті компактно заселили
малоосвоєних внутрішні регіони Балкан. Звичайно, в ході цього процесу до складу
слов'янських громад увійшли фракійці, іллірійці, на півночі Балкан кельти, частково волохи
та греки, прибулі з Волги булгари. Все це призвело до формування південнослов'янської
групи народів, з якої згодом виділилися сучасні слов'янські етноси Балкан. Субстратні
впливи інших народів, які проникли під час і після переселення на Балкани, найбільш
помітні в етногенезі сучасних сербів, македонців та болгар, менш виражені вони у хорватів і
словенців.
7. Зародження та розвиток ранньофеодальних монархій в західній європі 5-10 ст.

ДЕРЖАВА ФРАНКІВ

Франки - група західно- німецьких племен, що об'єдналися в племінний союз, вперше

згадуються в III ст. Ті, що жили в нижній течії Рейна, в примор'ї, іменувалися
салічеськими (від кельтського sal - море), а мешкаючі в середній течії Рейна іменувалися

22
рипуарськими (від латинського ripa - берег). Салічеські франки в середині IV ст. були
розбиті римлянами, але залишені в Токсанії на правах федералів.

У найбагатшій провінції Рима Галії V ст. нашої ери була часом політичних і соціально-
економічних змін і перетворень. Криза, що охопила всю Римську імперію, посилилася
могутніми виступами рабів, селян, міської бідноти з одночасними вторгненнями
іноземних племен. І, передусім це були германці - східні сусіди Галії, які в кінці V ст. -
початку VI ст. зуміли захопити велику частину країни. Виникнення класового суспільства
у франків, що формується в цей період, прискорювало процес завоювання Галії. В ході
бойових дій захоплювалося майно і худоба. Франкські військові вожді, дружинники,
племінні старійшини ставали землевласниками.

В цей період відбувається явне розшарування суспільства франків. Знать підноситься над
рядовими, хоча останні залишаються особисто вільними. Франкські селяни розселялися
на захоплених територіях сільськими общинами.

На той період, основну групу, яка експлуатувалася складало підкорене населення, при
цьому гало-римська аристократія частково зберегла багатства.

Збіг класових інтересів зближував франкську і гало-римську знать і тому вони були
зацікавлені в створенні механізму, за допомогою якого можливо було б тримати в покорі
підкорену країну.

Родоплемінні відносини, як устрій влади, не відповідали виникаючим вимогам і почали

поступатися місцем новій організації, в якій влада воєнноначальника перетворюється в
королівську владу. Це була особлива - «публічна влада», котра вже не співпадала
безпосередньо з населенням. Затвердження публічної влади було нерозривно пов'язане з
введенням територіального розподілу населення. Території, заселені франками, були
розділені на пачі, які складалися з більш дрібних одиниць - сотень. Управління
населенням на цих територіальних дільницях вручалося спеціальним посадовим особам.

23
З ім'ям військового вождя франків - Хлодвіга (486-511) з роду Меровінгів пов'язане
виникнення франкської держави. Саме під його главенством і була завойована Галія.
Після чого далекоглядний політик Хлодвіг зі своєю дружиною приймає християнство за
католицьким зразком, що забезпечує йому підтримку гало-римської знаті і впливової в
Галії церкви.

Показуючи історичний розвиток Держави франків в період з VI-IX стст., потрібно

відмітити особливості суспільного устрою. Основою розвитку франкського суспільства
було виникнення в його глибині феодалізму. Ці відносини формувалися в соціальному
середовищі, яке було розділено на дві етнічні групи: франкську і гало-римську. Тут
потрібно сказати, що формування феодальних відносин у франків і гало-римлян було
різне. Це зумовлене тим, що франки вступали в епоху феодалізму з первіснообщинного
ладу, а гало-римляни - з рабовласницького.

У розвитку феодалізму в цій країні чітко простежуються два рівні: перший - VI-VII стст.,
другий - VIII - перша половина IX ст. У 579 році сталося перше народне повстання в
історії франків, яке було жорстоко пригнічене монархією, що підтверджує диктатуру
феодалів.

Смерть Хлодвіга викликала міжусобицю між його синами. Феодальні розбрати

продовжувалися протягом століття. Для королів єдиним способом залучення знаті на
свою сторону - наділити останніх землею. Дарині землі успадковувалися. Наділ
військових земель робило знать феодалами-землевласниками. Особливістю
Меровінгської монархії було те, що процес наділення землею набув особливо великих
розмірів. Збагачувалася земельними наділами і церква. Значним соціально-економічним
явищем стало затвердження приватної власності на землю, що послужило початком
прискореного розшарування общин.

Широко став використовуватися метод передачі селянинові наділу панської землі в

користування, за що той повинен був нести повинності. Подібні операції носили назву
«прекарний договір». Даний договір формально не встановлював особистої залежності,
але разом з тим, створював всі умови для цього.

24
В умовах пригнічення і зловживань з боку землевласників, селяни вимушені були шукати
захисту сильних і впливових осіб. Тому, в той період поширилася система заступництва -
комендація, що передбачала:

передачу заступнику права власності на землю, з подальшим її поверненням у вигляді

аренди;

встановлення особистої залежності «слабого» від свого заступника;

виконання повинностей на користь заступника.

Заступництво, фактично, було кроком до закріпачення франкських селян. Посилення

експлуатації селян неминуче вело до загострення класової боротьби і, отже,
зацікавлювало пануючий клас в зміцненні державного механізму придушення.

Розбрати VI ст. виявилися фатальними для Меровінгів. Ними були роздані свої землі, а
по мірі зменшення земельного фонду монархії, росла могутність знатних феодальних
родів і ослаблення влади королів, які незабаром були відчужені від справ. Вся влада в цей
період зосередилася в руках знаті, яка займала важливі пости в державі. Зокрема,
чиновник, займаючи пост майордому, спочатку був керівником королівського палацу, а
надалі став фактично главою держави.

На рубежі VII-VIII стст. ця посада стає спадковим надбанням знатного і багатого роду,
що поклав початок династії Каролінгів. Ім'я представника цього роду Карла Мартелла
було пов'язане з важливим перетворенням в соціально-політичній структурі франкського
суспільства, відомим як реформа Карла Мартелла. Суть її зводилася до наступного. Було
покінчено з колишнім порядком дарування земель в повну власність. Замість цього землі
з селянами, що жили на них, почали передаватися в умовне довічне утримання. Карл
Мартелл конфісковував землі у непокірних магнатів і монастирів. Той же, кому земля
передавалася в довічне утримання, повинен був нести військову службу та інше. Ця
реформа поклала початок системі напівпідлегливості одних феодалів іншим. Крім глави
держави, землі в утримання стали роздавати і великі феодали, обзаводячись, таким
чином, своїми васалами.

25
Реформа Карла Мартелла сприяла посиленню центральної влади. За допомогою
реорганізованого війська, що повністю складалося з представників пануючого класу,
відбивалися напади ворогів, і придушувалося селянство.

Розглядаючи структуру війська, спостерігається її розвиток від дружини до феодального

ополчення. Найбільша військова потужність феодальної монархії франків була пов'язана
з реформою Карла Мартелла. У той час було сформоване велике кінне військо рицарів. У
період часу, що розглядається, франкська держава розвивалася від ранньофеодальної
монархії до держави періоду феодальної роздробленості.

Сильна держава була необхідна для остаточного зміцнення пануючого класу в Галії,
поневолення вільних франкських селян, захисту території і пограбувань сусідніх країн.

Найвищого розквіту монархія досягає за правління Карла Великого. Войовничі походи

розсовують кордони Франкської держави на схід і південь. У цей період монархія
посилює контроль над церквою. Королівський двір перетворюється в центр державного
управління. Великі світські і духовні феодали складають постійнодіючу раду при королі.

Характерні і органи державного управління, що склалися в цей період. Посадові особи,

що здійснюють управління землями феодалів, одночасно виконують адміністративно-
судові функції по відношенню до населення, мешкаючого на цих землях. Політична
влада стає атрибутом земельної власності. Посадові особи суміщують військові,
фінансові, судові та інші функції. Винагородою за службу були земельні наділи і право
утримувати на свою користь частину зборів з населення.

Також зростає значення вищих посадових осіб - міністериалів. Спочатку вони управляли
королівськими маєтками, потім очолили державне управління і суд. Самоврядування
вільних франків, на місцях їх проживання, було замінене системою посадових осіб, що
призначалися королем.

26
Територія країни була розділена на округи. Населенням округу управляв граф - посадова
особа, що призначалася королем, якому підкорявся військовий загін і ополчення округу.
Округи, в свою чергу ділилися на сотні. На кордонах країни були створені великі
територіальні об'єднання - герцогства. Герцоги, що управляли ними, також охороняли
кордони.

На початку VII століття посадові особи перетворюються у великих землевласників.

Встановлюється порядок, згідно з яким графом міг стати лише землевласник. Посади
передавалися в спадщину і були привілеями окремих сімей. Вища судова влада належала
монарху і здійснювалася спільно з представниками знаті. Основними судовими
установами в той період були «суди сотні».

Поступово судова влада зосередилась в руках осіб, призначених королем, а до складу

суду обиралися заможні, знаючі право люди. Але в той же час на судових засіданнях були
присутні вільні і повноправні жителі сотні, посадові особи короля лише стежили за
правильністю судочинства. Поступово їх контроль посилювався і вони ставали головами
судів. Обов'язок вільних людей бути присутніми на суді було відмінено.

На початку IX століття Франкська держава перебувала в найбільшій могутності,

охоплювала територію майже всієї Західної Європи і не мала на своїх кордонах
противника, рівного по силі. Подолавши опір селянства, феодали втратили свою
зацікавленість в єдиній державі. Економіка франкської держави носила натуральний
характер, були відсутні господарські зв'язки між районами. Всі ці чинники обумовили
надалі неминучість розпаду держави.

У 802 році Карл Великий наказав скласти правди всіх племен, що входили до складу його
імперії. Ці правди встановлювали норми права з урахуванням процесу зростання майна,
класоутворення і формування феодальних відносин.

У 843 році розкол був юридично закріплений в договорі, укладеному внуками Карла
Великого. Правонаступниками імперії стали три королівства: - західно-франкське,

27
східно-франкське і серединне. Основним джерелом права у франків стає звичай, який має
письмовий характер.

У період V-IX стст. відбувається запис звичаїв племен Франкської держави у вигляді так
званих «варварських правд». Створюються Салічеська, Ріпуарська, Бургундська та інші
правди.

Правовою основою складання правд стали не тільки звичаї, але і ті норми правди, які
були запозичені у римлян (конституції, едикти магістратів та імператорів, рескрипти,
декрети).

З урахуванням того, що останні роки існувала Римська церква, велику роль грало її
законодавство - канони, які були прийняті на з'їздах церкв, також запозичалися. Були
спеціальні видання, які цілком присвячувалися цим питанням - капітулярії. Хлодвіг, як
додаток до Салічеської правди, видавав капітулярії. Вони доповнювали основний закон,
розділи які необхідно було врегульовувати і послідуючі пропуски в законодавстві.

Сама Салічеська правда відображала період становлення ранньофеодальних відносин, які

засновувалися на формуванні земельної власності. Цей інститут складався в період
сеньйоріальної монархії аж до XIII ст.

У цей же період королі починають видавати законодавчі постанови, чим активно

сприяють формуванню і зміцненню феодальних відносин. Потрібно відмітити іменні
грамоти, які видавалися королівською владою світським земельним магнатам,
монастирям і церквам, звільняючи відповідні території від дії судової, поліцейської,
фінансової та іншої юрисдикції державної влади і, тим самим, зосереджуючи всю
повноту влади в руках магнатів і духовенства.

Основні межі права яскраво характеризує Салічеська правда - одна з найдревніших форм
запису звичаїв Салічеських франків. Запис цих звичаїв відносять до часу правління
Хлодвіга. У подальші роки їх зміст доповнювався. Текст Салічеської правди являє собою
28
розрізнений запис звичаїв, що склалися, в основному, ще до утворення Франкської
держави і звичаїв, що виникли при формуванні класового суспільства і утворенні
держави. Її зміст відображає соціальний і правовий устрій, що характеризує перехід від
первісної общини до класового суспільства. Одна з основних його задач - захист
приватної власності, що змінював колективну. Характерний для Салічеської правди
формалізм, який вимагає здійснення правових дій в суворо установленій формі.

Про майнову нерівність свідчить поява статей про позику і боргові зобов'язання. З
появою приватної власності виник інститут успадкування майна і дарування.

У області зобов'язальних відносин Салічеська правда мала в своєму розпорядженні прості

форми операцій: купівля-продаж, позика, обмін. Передача права власності при операціях
здійснювалася публічно, а невиконання зобов'язань спричиняло майнову
відповідальність. Шлюб проходив у формі купівлі женихом нареченої. Заборонявся шлюб
між вільними і рабами. У разі складання такого шлюбу вільна людина ставала рабом.

Основна увага в Салічеській правді приділялася злочинам і покаранням. Під злочином

розумілося нанесення шкоди особистості, майну або порушення королівського «миру».
Під покаранням розуміли - відшкодування збитків потерпілому або членам його роду,
сплата штрафу королеві за порушення королівського «миру». За Салічеською правдою,
для злочинів і покарань характерна система штрафів, хоча зберігаються пережитки
первіснообщинного ладу: розплата життям, у випадку, якщо вбивця не в змозі сплатити
штраф, участь родичів у сплаті або отриманні штрафу за вбивство, вигнання людини з
общини (у разі оголошення його поза законом), заборона в прийнятті його іншими. У
тому випадку, коли для раба передбачалася страта, вільна людина повинна була сплатити
штраф. Якщо раб вбивав вільну людину, то вбивця віддавався родичам убитого як
половина штрафу за вбивство, а іншу платив його господар. Вільна людина, що вбила
раба, платила штраф на користь його господаря.

Салічеська правда виділяла наступні види злочинів:

29
злочини проти особистості ( вбивство, згвалтування, каліцтво, наклеп, образа, викрадення
вільних людей, посягання на честь, достоїнство і свободу);

злочини проти власності (крадіжка, грабіж, підпал, нанесення шкоди майну);

злочин проти порядку (неявка до суду, лжесвідчення);

порушення розпоряджень короля.

Основним видом покарання, таким, що застосовувався до вільних людей, був штраф. Він
визначався двома частинами: одна з них призначалася потерпілому або його родичам,
інша - йшла на користь держави. Передбачалося також покарання у вигляді конфіскації
майна. Смертна кара і тілесні покарання застосовувалися тільки до рабів. Процес по
Салічеській правді носив звинувачувальний характер і передбачав три види доказів:
співприсяжність, свідчення свідків і ордалії - «суд божий». До рабів застосовувалися
тортури.

Всі варварські правди характеризуються як основні джерела права, запису звичаїв:

фрагментарністю - вириваючи головне з контексту всієї правової регламентації, не
представляли єдиного цілого, а тільки регулювали з точки зору законодавця і права -
основними були майнові відносини (оскільки земля була основним джерелом багатства),
земельні відносини, сімейні відносини (також були важливими інститутами, оскільки
сім'я - колективна виробнича сила, джерело багатства, тільки разом можна було утримати
власність і вести господарство), але були нерозвинені торгові відносини. Будь-яке
суспільство потребує захисту порядку, тому найважливішим інститутом був інститут
злочину і покарання. Особливе положення займала Англії, де система джерел
ранньофеодального права пов'язана з іншими джерелами, не характерними для
Німеччини і Франції. Всі джерела в Західній Європі пов'язані з іменами королів. Це вже
були не звичаї, а законодавство королів. Основні межі англосаксонського права в
принципі співпадають з іншими країнами: єдина основа, значення сім'ї, охорона основних
устроїв феодального суспільства, фрагментарність. Безсистемність - характеризується
відсутністю системи взаємовідносин між частинами, що складають систему, тобто
інститутами права власності, шлюбу і сім'ї, обов'язкових відносин, карного права -
злочину і покарання. Пов'язана з практикою застосування - сам король створює норму
права, за допомогою ради мудрих (згоди князів, згоди народу). Всі закони є судебниками
для суддів.

30
 Розглядаючи виникнення і розвиток держави Франків, його суспільний і державної лад,
систему органів влади, управління і основні межі права, можна сказати, що головною
лінією розвитку франкського суспільства було формування і еволюція феодальних
відносин, як наступної стадії розвитку суспільства після первіснообщинного і
рабовласницького ладу.

Розвиток феодальних відносин був зумовлений тим рівнем, який складався ще у

Франкській імперії. Земля концентрується в руках не багатьох, йде закріпачення селян.

8. Епоха Вікінгів у Європі 8-11 ст.

Вікінги- це скандинавський народ, який внаслідок того, що не мав земельної ділянки для
ведення господарства мусив долучатись до морських походів, які організовували ледунги-
вожді. Тобто вікінг – це морський воїн який вирушав за здобичю . Успішний похід дозволяв
учасникам збагатитись, отримати можливість для закладення господарства і стати
повноціним бондом. З 8 ст норвежці, данці і шведи почали здійснювати перші морські
походи. А коли оконунги почали обмежувати права вільних общин бажаючих приєднатись
до вікінгів значно збільшилось. За воїнами йшли і купці які закладали факторії на узбережжі
та звичайний люд який поселявся на завойованих територіях. Спочатку вікінги плавали
невеликими групами кін. весни на поч. літа нападали на острови і повертались додому з
настанням осені. Згодом почали збиратись великі ледунги які і зимували створюючи бази на
захопленій території. В Європі їх називали норманами-північними людьми, а на Русі
варягами. У 753 р з’явилось укріплене городище вікінгів при Ладозі (Адельйюборг) звідки
через Неву і Ладогу по р Волхві спустились до оз Ільмень і добрались до Дніпра і Волги.
Згодом вони проклали шлях до Персії який був одним з найважливіших у торгівлі- з варяг у
греки. В Англії вторгненя вікінгів розпочалось у 795 р, в Ірландії – 835 р.,, споч у Фр а потів
на берегах Сени вікінги з’яв 841 р. Спочатку вікінги опанували Фарерські острови у Пв морі,
і Ісландію(яка до 1264 ) залеш незалежною, у 10 ст вони дійшли навіть до
Америки(Гренладнії і Вінланд). З кін. 8 ст вони нападали на пв Англії, вже у 825 висадились
на фризькому узбережі, а 836 р здобули і пограбували Лондон. Потім здобули Руан 841,
Гамбург 845,знищили Бордо 847 р, а в 851-852 знову напали на Англію. Внаслідок шторму
866 р вікінги опинились у Шотландії і в Сх Англії де перебули зиму і наступного року утв
королівство Денло (вкл Нортумбію, сх Англію, час Мерсії і Ессексу). Декілька разів вони
іднімались вверх по Рейну до Кобленца і Майнца, де грабували Кельн і Аахен, тримали в
облозі Париж, спалили Реймс і Суассон. Не лишали в спокою іспанські береги і спалили
Пізу. У 900р нормани захопили дельту Сени і заснували там свої факторії, які в 911 р були

31
узаконені під владою Роллона де було герцогство Нормандія. З 9 ст почали заселяти
Ісландію- Льдову країну, у 80-х рр 9 ст Карл Рудий вікрив Гренландію, яку назвав зеленою
країною . Його син досяг Пв Америки 1000 р і назвав його Вінланд – країна винограду Лейв.
До того ж здійснювали набіги на Францію, Німечину і Італію. Згодом вихідці з Нормандії
захопили південну частину Італії й острів Сицилію, де заснували Сицилійське королівство.
Нормани, які осіли в Європі, створили власні королівства, а в самій Скандинавії
сформувалися держави в Данії, Норвегії та Швеції. Набіги вікінгів поступово припинились
лише в XI ст.
9. Сеньйоральні (ленні) монархії в країнах Західної Європи.
1. У Х ст. в Європі на зміну ранньофеодальній монархії приходить сеньойоріальна,
тобто форма монархії, при якій влада короля дуже слабка за рахунок посилення влади
великих феодалів. Фактори, що сприяли її встановленню - відсутність економічних
зв’язків, етнічна роздільність, відсутність єдиної мови. І особливу роль відіграли
відносини сюзеренітету-васалітету. Монарх вважався формально володарем всіх
земель і країні і роздавав їх за службу великим феодалам, що ставали його васалами.
Ті, в свою чергу, роздавали їх частину меншим феодалам, стаючи їх сеньйорами і
залишаючись одночасно васалами короля. Діяло правило „васал мого васалу – не мій
васал”, що звільняло більшість феодалів від підпорядкування королю, що призводило
до слабкості королівської влади. Англія була державою, де цей принцип не діяв,
оскільки нормандське завоювання призвело до перетворення Вільгельма Завойовника
у загальноанглійського сеньйора, який сам роздавав землі і великим, і дрібним
феодалам. Тому тут влада короля не послабшала так, як в Німеччині та у Франції.

Органи державної влади у Франції, Англії, Німеччині за часів сеньйоральної монархії

були подібними. Виборність королівської влади робила її залежною від великих
феодалів. Королівська рада (королівська курія) була єдиним загальнодержавним
органом. У Англії крім Великою курії, діяла ще Мала курія, що була своєрідним
королівським урядом.

Наприкінці 12 - на початку 13 ст. спостерігається поступове подолання феодальної

роздробленості. Фактори, що сприяли посиленню королівської влади: поява буржуа,
що були зацікавлені в посиленні королівської влади та ставали її опорою,
економічний розвиток країни та створення загальнодержавного ринку. Значну роль
відігради і реформи, що проводили окремі королі.

32
Реформи Людовика IX у Франції (середина 13 ст.) були спрямовані на посилення
королівської влади: а)військова реформа – було заборонено приватні війни, дуелі та
турніри в королівському домені; б) адміністративна реформа – створюється інститут
королівських слідчих, що контролюють діяльність місцевої адміністрації; в) судова
реформа - введено „40 днів короля” та створено королівський суд – Паризький
парламент; г) фінансова реформа – введено королівську золоту монету та створено
Рахункову палату.

У XIV ст. держава приймає форму станово-представницької монархії. Починають

утворюватися збори представників від станів. У 1302 р. з’явились Генеральні штати,
які складалися з трьох палат. В Генеральних штатах кожний стан засідав окремо і мав
один голос. Королівська влада завжди домагалася від них таких рішень, як треба.

2. Подібними були реформи Генріха ІІ в Англії (друга половина 12 ст.): а) введення

військового ополчення всіх вільних землевласників та „щитових грошей” для тих, хто
не бажав служити; б) судова реформа – створення інституту роз’їзних суддів та
введення нового порядку судочинства по судових суперечках через королівський суд;
в) церковна реформа – закріплення пріоритету корони над церквою.

Відбувається оформлення трьох станів, що відрізнялися своїм правовим становищем:

дворянства, духовенства, третього стану. На зміну сеньйоріальній приходить станово
представницька монархія – форма монархії, за якої досить сильна влада короля
поєднується з владою станово-представницького органу.

Найважливішим документом цього періоду Англії є Велика Хартія вільностей 1215 р.

Під час її аналізу зверніть особливу увагу на ст.ст. 1, 14, 15, 17, 23. Особливе значення
мають ст. 39 та 40, які проголосили гарантію особистого та майнового захисту від
королівського свавілля не тільки баронів, але й усіх вільних підданих.

Головна ідея Хартії - «влада короля не безмежна». Вона є правовим документом, який
сповістив ідею парламентського правління, фундаментом демократії.

У 1265 р. скликаються перші за історію Англії станові збори, які одержали назву
парламент. Він складався з двох палат - привілейованої верхньої палати лордів та
нижньої палати (лицарів та міських жителів) - палати общин. Повноваження

33
 парламенту: затвердження нових податків, обговорення питань війни та миру. Крім
того, англійський парламент готував законопроекти та мав певні контрольні права за
королівською адміністрацією.

3. У Х-ХІІ ст.ст. в Німеччині королі, а пізніш імператори були виборними, а влада

місцевих феодалів була такою значною, що вони перетворювалися на самостійних
державців. Це було закріплено у 1356 р. в Золотій Буллі. Цей закон легалізував
багатовладдя князів - курфюрстів та слабкість загальноімперської влади. З деякого
часу на імперські з’їзди - рейхстаги - почали запрошувати представників міст.
Німеччина того часу була уявно єдиною імперією. Втім існували певні загально
німецькі органи, серед яких головну роль відігравав рейхстаг.

В рейхстазі було три курії: князів, графів та рицарів та міст. Вирішальний голос мала
палата князів. На відміну від Франції та Англії, які під час станово-представницької
монархії стали централізованими, Німеччина залишалась роздробленою, що було
закріплено Золотою буллою. І якщо у Англії та Франції було скасовано виборність
королів, то в Німеччині колегія 7 курфюрстів обирала імператора.
10. Передумови перебіг та історичні наслідки хрестових походів.
Жак Лє Гоф писав, що хрестові походи не дали західній Європі нічого, окрім абрикоса.
Зіткнувшись з цивілізацією сходу, Європа почала відчувати себе єдиною культурною
спільнотою, яка почала поступово переоцінку цінностей. Хрестові походи сприяли розвитку
військової справи та озброєння двох сторін, було запозичено з сх арбалет, бойові труби
барабани, голубина пошта, малювання родових гербів на щитах. Розвивалось мореплавствоі
відбулось зрушення у морській техніці. Культурні наслідки цих походів були більш
значними для Європи. Безперечно вони прискорили падіння феодальної системи через
поступову відмову від феодальних ополчень ослаблення баронства яке кількісно зазнало
найбільших втрат у цих походах що створило королівській владі кращі умови для боротьби
за централізацію своїх держав. Слідом за лицерськими орденами і королівська влада стала
розвивати інститут сержантів- проф воїнів нешляхетного походження з лицарським
озброєнням. У період Хрестових походів майже припинились фкодальні війни, суспільство
переживало піднесення. Саме з цього часу у європейської знаті набває поширення спідня і
зміна білизна, прийняття лазень тощо. Небувалий розквіт торгівлі в європі стали звичними
рожкове дерево, шафран, абрикос, лимон, фісташки, цукор, рис,дині) та ремесла приплив зі
сходу нових технологій виробництво ситцю, кисеї атласу , вітряних млинів,сприяли
зміцненю місто особливо Генуї Венеції на які опиралась королівська влада у боротьбі з

34
феодалами. Натуральному господарству було завдано остаточного удару. Під час кожного
христового походу торгівля з мусульманами заборонялась під страхом відлучення від
церкви, конфіскації товару або навіть страти. Вигода поляга також не лише у торгівлі але і в
вигідному фрахтуванні короблів та наданні позик на чому дуже збагатились Геную і Венеція.
Доволі тривалі перерви між Хрестовими походами і спроби палестинських правителів
налагодити нормальне життя сприяли до зрушення в торгівлі ( особливо за правління
Саладіна та Фрідріха 2 гогенштауфена), що в подальшому цей торговий маршрут відігравав
провідну роль до 1453 р. У хрестових походах брали участь усі верства суспільства що
сприяло певному їхньому зближеню як і зближеню різних християнських
народів.Розширились рамки пізнання різних цивілізацій, відбулась переоцінка понять і
ціностей. Панівним став ідеал лицаря як борця за правду і релігію. Хрестові походи
познайомили Європу з грецькою та арабською наукою. В архітектурі зявились
підковоподібні і складні арки плоскі дахи а у скульптурі арабески. У європейських мовах
запозичених слів адмірал талісман диван юбка софа атлас тощо. У поезії надовго запанували
відповідні сюжети а також вплив східних форм.Певною мірою ці походи підготували раннє
Відродження.

10.Хрестові походи

Хрестовими походами в історичній науці прийнято йменувати тривалі воєнно-

колонізаційні експедиції європейських феодалів, що тривали протягом розвинутого
середньовіччя до країн Близького Сходу та проти слов'янських і балтійських народів.
Походи до країн Східного Середземномор'я тривали з 1096 по 1270 рік. Зовні вони
мали суто релігійний характер, оскільки метою походів офіційно вважалось
визволення Палестини від "невірних" і повернення християнам "Гробу господнього".

Причини хрестових походів полягають, частково, у політичних змінах, що відбулися в

другій половині XI ст. на Близькому Сході, а частково у загальних економічних
тенденціях розвитку і загостренні соціальних суперечностей у самій феодальній
Європі.

Основною причиною хрестових походів, було загострення суспільних суперечностей

в середені самої Європи. Масі дрібного лицарства в XI ст. вже невистачало земель,
оскільки феод звичайно переходив старшому синові, і молодші брати не могли
сподіватися на батьківську спадщину. Для цієї категорії походи на Схід здавалися
єдиним виходом із скрутного становища. Великим феодалам- князям і баронам -

35
важливо було відвернути увагу лицарства, щоб запобігти усобицям і розколу все-
редині свого класу.

Перший хрестовий похід 1096-1099. Протягом двох років напруженої боротьби

хрестоносці завоювали Антіохію, Едессу і 15 липня 1099 р. вони штурмом взяли
Єрусалим. Хрестоносці жорстоко пограбували місто і перебили більшу частину його
населення. Внаслідок своїх завоювань хрестоносці заволоділи всім східним
узбережжям Середземного моря (Єрусалим, Антіохія, Тріполі, Едесса, Tip, Сідон,
Акра, Бейрут, Хайфа та ін.). На захопленій території хрестоносці утворили 4 держави,
головною з яких вважалось Єрусалимське королівство, до складу якого формально
входили три інші держави - Едеське графство (1098-1144), Антіохське князівство
(1098-1268) та графство Тріполі (1109-1289), які існували як вассальні володіння.
Другий хрестовий похід 1147-1149рр.
Щоб організувати захист земель на Сході, хрестоносці створювали постійне військо.
Важливу роль в цьому відігравали духовно-лицарські ордени, що мали особливий
чернечий статут. Ордени підпорядковувались безпосередньо папі. На Сході було
організовано три ордени. У 1113 р. орденський статут одержав італійський Орден
госпітальєрів або іоанітів (на честь свого патрона — св. Іоана). Спершу госпітальєри
дійсно ставили своєю метою обслуговування госпіталів, де лікувалися поломники, але
пізніше цей орден перейшов до суто воєнної діяльності. У 1128 р. виник Орден
тамплієрів або храмовників (франц. temple — «храм»). Його приміщення знаходилося
на території, де за переказом, знаходився храм царя Соломона. Третій орден, що
складався з німецьких лицарів, був заснований значно пізніше, у 1190 р. і мав назву
Німецького або Тевтонського ордену. На початку ХІІІ ст. Тевтонський орден
перебрався до Європи, обравши місцем своєї діяльності береги нижньої Вісли, куди
його запросили польські феодали для боротьби проти місцевих "язичників" - пруссів.

У 1187 р. Єрусалим заходив султан Саладін, який створив велику державу, до якої
увійшли Єгипет, частина Сірії, частина Месопотамії і намагався ліквідувати
Єрусалимське королівство. Проти Саладіна в Європі було організовано Третій
хрестовий похід (1189—1192). У ньому брали участь три європейські володарі -
французький, англійський і німецький королі. Фридріх І Барбаросса не дійшов до
Палестини, потонувши у 1190 р. під час переправи через гірську річку у Сирії.
Німецькі загони, втративши короля, майже всі повернулися до Європи. Два інші
королі - французький Філіпп II Август і англійський Річард І Левове серце - були

36
давніми ворогами і тому не довіряли один одному. Найактивнішим у війні на Сході
був Річард І, який захопив о.Кіпр, після чого англійські війська разом з французькими
взяли важливу фортецю Акру (1191) на узбережжі Середземного моря. Річард І,
залишавшись у Палестині в битві біля Яффи (1192 р.) завдав серйозної поразки
Саладіну і хоча Єрусалим здобути не вдалось, він зміг укласти з Саладіном угоду, за
якою європейцям було надано вільний доступ у священні для християн міста —
Єрусалим, Віфлеем, Назарет та ін.

Найважливішим результатом третього походу було завоювання західноєвропейцями

острова Кіпр. Сюди пізніше переїхав із Акри єрусалимський король із своїм двором.
Кіпрське королівство виявилось найміцнішим з усіх володінь хрестоносців, яке
проіснувало до другої половини XV ст.

На початку XIII ст. папа Інокентій ІІІ закликав до нового, четвертого (1202-1204),
хрестового походу проти Єгипту. Венеція, яка вела вигідну торгівлю з Єгиптом, але
була зацікавлена в ослабленні Візантії, відвернула хрестоносців від їх початкової мети
і підштовхнула їх на завоювання Константинополь. Скориставшись протиріччями
всередині нової візантійської династїї - Ангелів (що правили з 1185 р. після Комнінів),
хрестоносці, захопили у 1204 р. столицю Візантійської імперії і створили на південній
частині Балканського півострова нову державу під назвою – Латинська імперія.
Західноєвропейські феодали грабували і експлуатували місцеве візантійське
населення.

Спочатку учасники п'ятого хрестового походу 1216-1217 вели воєнні дії у

Палестині, потім перенесли їх у Єгипет, де хрестоносці захопили м. Дамієтту, але в
результаті невдач змушені були звільнити захоплену ними частину долини Нілу.

Шостий хрестовий похід (1228—1229) був організований Фрідріхом II Штауфеном,

якому дипломатичним шляхом вдалось повернути Єрусалим та деякі інші міста. Але
вже у 1244 р. турки знову взяли Єрусалим, і він вже остаточно був втрачений для
християн.

Сьомий 1248-1254 і восьмий 1269-

37
 1270 хрестові походи організовував французький король Людовік IX з метою
зміцнити свій вплив у Північній Африці. У сьомому поході (1248—1254) Людовік IX
здійснив наступ на Єгипет, але потрапив у полон і мусив виплатити за своє звільнення
великий викуп. Під час восьмого походу (1269—1270) ЛюдовікІХ зосередив свої
зусилля на облозі м.Туніс, але під час облоги у французькому таборі почалася чума, і
жертвою її серед багатьох інших став сам король. Це була остання значна військова
експедиція європейців, що ставила собі за мету захоплення мусульманських територій
на Близькому Сході під прапором хрестоносного руху.

Після цього походи на Схід припинилися. Володіння хрестоносців одне за одним

переходили до рук мусульман. У 1268 р. турки взяли Антіохію, у 1289 p.-Тріполі, у
1291 p.- Акру. Острів Кіпр, де жили “єрусалимські королі” після втрати Єрусалима,
перейшов до венеціанців.

Хрестові походи сприяли ознайомленню європейців зі східною промисловістю і

сільськогосподарською технікою. Європейці засвоїли за цей час багато східних прийомів
текстильного і металургійного виробництва, фарбувальної справи, парфюмерії.

11. Станові монархії в країнах західної Європи 14-15 ст.

Посилення королівської влади супруводжувалось перешкодами з боку великих феодалів

які опирались централізації держави, на централізацію король потребував значних коштів
яких немав а обкладати населення податками додатковими було не на його користь, тому
він шукав підтримки у станах так виникли станово представницькі збори які по суті мали
лише дорадчий характер аскільки їх рішення були не обов’язкові скликались з згодт
короля тощо, в різних країнах зх єв вони мали різні назви однак означало воно –
парламент. Становлення станових монархій відбувалось на межі 13-14 ст, систему
доповнили станово-представницькі органи, які складались з духовенства, дворян і
городян.Так як кожна країна мала свої особливості у централізації то і парламенти теж
відрізнялись. Також відбувались зміни в економічному житті дердав, що зумовили зміни
в праві. Розвивались товарно грошові відносини, поштовх яким дали хрестові походи,
розвивалось ремесло торгівля.Феодали в свою чергу грабували міщан які знаходились на
території феодала. Тому інтереси короля і міщан збігались . У Франції в 1302 р в період
правління Філіпа 4 виникли Генеральні штати- які обговорювали держ справи і затвердж
податки. З духовенством і світською знатю до їх участі були допущені багаті громадяни.
Кожен стан мав один голос і разом збирались лише для ухвалення спільного рішення.

38
Генеральні штати стали помічником короля в управліні державою, але король скликав їх
не регулярно тому вони були залежні від королівської влади. Тому на п 14 ст Франція
перетворилась на станову монархію.Суперечка з папою штати підтр короля папи 70 р
перебували в Авіньйоні. В 14 ст через конфлікт штатів з дофіном Карлом 5 почалось
повстання ремісників, тому під тиском штатів було в 1357 р видано Великий березневий
ордонанс, який передав Генеральним штатам контроль над управлінням і витратою
фінансів.

Англія. В Англії парламент був започаткований 1265 р.Зміцнення влади монарха

відбулось через боротьбу з завойовниками нормандською знаттю і англосаксонськими
феодалами. Але потім цей зв'язок почав слабшати шо зумовило протести проти
короля.До того ж англ королі програли у війні з Францією, тому духовенство знать
селянство об’єднались проти королів.Приводом до антикоролівського виступу стало
капітуляція короля Іоанна Безземельного перед рим папою якого мав стати васалам.Тому
у 1215 р король змушений був підписати велику хартію вольностей. В 13 ст було ств
раду, яка була скликана 1258 р Генріхом 3 і складалась з баронів і духовенства. Пізніше
барони створили за підтримки селян раду з 19 членів. Після створення парламенту який
обмежував владу короля він визначав розміри податків, але скликав його король і він
приймав або відхиляв закони. У друг полов 14 ст парлам-і утв 2 палати: верхня- входили
лорди, нижня- 2 рицарі від кожного графства і по два городянина від великих міст. З 1352
р 2 палати почали засідати окремо. Англ парлам-т не лише встановлював податки він
ухвалював закони провадив судочинство, контрулював вищих осіб.. Навідміну від Ф анг
парламент був впливовою силою. Завдяки парламенту відбувалось полегшення
централізації і перетвореня держав у станову і зростав авторитет королівської влади.

Німечина. В час встановлення станової монархії в Фр де відбувалось посилення

королівської влади а в Англії не призвело до ослаблення процесу централізації, то Нім
розпадалась на велику кількість князівств і графств. Наприк 13 Нім фактично управляли
найбільших князів-курфюрстів. Незадоволені посиленням баварського дому курфюрсти
ще за життя Людвіга обрали на престол чеськ короля Карла Люксембурга.Карл 4 більше
уваги приділяв Чехії тому часто йшов на поступки князям. Нім імп яка з к 15 ст стала
зватись Св Римськ імп. Нім нації. Формально до її складу входили Нідерланди і дрібні
італій держави (крім Нім).Вища влада в імперії належала князям-курфюрстам.Верховним
органом імперії була колегія курфюрстів яка мала право обирати і зміщати імператора.
Законодавча влада формально визнавалася за рейхстагом який складався з
імператорських чинів- курфюрстів, князів, представн імперськ і вільних міст.Але сфера
діяльності рейхстагу була надто вузькою- він не втручався в політичне життя князівств, а
39
клопотався лише загальноімперськими справами. У коному князівстві сформувався
власний станово-представницький орган Ландтаг- земський з’їзд- що склався з місцевого
дворянства і представників земських міст. У 1437 імперська влада остаточно перейшла до
рук Габсбургів.

12. Столітня війна передумови етапи результати

Причини столітньої війни. Відносини між Англією і Францією, по суті двома

найбільшими державами середньовіччя завжди були непростими і неоднозначними. Тим
більше, що королі сусідніх держав були родичами між собою: адже в ті часи були
прийняті династичні шлюби між членами королівських сімей, і нерідко дочки
французьких королів видавалися заміж за англійських принців і навпаки. Ця династична
спорідненість між англійськими і французькими монархами за іронією долі і стала
однією з основних причин сторічної війни.

У 1328 році помер французький король Карл IV не залишивши після себе законних
спадкоємців. Раніше ж дочка іншого французького короля Філіпа IV красивого, принцеса
Ізабелла була віддана в дружини англійському королю Едуарду II. Її син, новий король
Англії Едуард III по суті був онуком французького короля. Будучи амбітним правителем,
після смерті короля Франції він почав претендувати і на французький престол. Але
французькі лорди аж ніяк не хотіли бачити своїм правителем англійського короля, і
відкинули домагання Едуарда, замість нього новим королем Франції став Філіп VI з
династії Валуа.

Зрозуміло, це була не єдина причина початку столітньої війни. Крім цього були й інші
причини:

Територіальні суперечки між Англією і Францією за Гасконь – один з головних

економічних центрів Франції, який раніше належав Англії, але з часом був втрачений.

Підтримка французами шотландців, які в той час зі змінним успіхом воювали проти
англійців. Едуард III розбив шотландські війська, після чого король Шотландії Давид II
втік до Франції. Після цього обидві країни почали посилено готуватися до майбутньої
війни.

Етапи столітньої війни

Історики умовно ділять столітню війну на 4 періоди:

– Перший початковий період тривав з 1337 по 1360 рік, його прийнято називати
Едвардіанською війною.
40
– Другий період тривав з 1369 по 1396, він називається Каролінзьким.

– Третій період тривав з 1415 по 1428 рік, він називається Ланкастерською війною.

– Четвертий, завершальний період почався в 1428 і закінчився в 1453 році.

Перший етап столітньої війни був вкрай невдалим для французів і навпаки вдалим для
англійців. Спершу англійці розбили французький флот близько Слейсаса, потім
висадившись на материку, здобули блискучу перемогу в битві при Крессе (1346 рік). Для
французів ця битва стала справжньою катастрофою, так як в ній загинув весь цвіт
французького лицарства. Втім, в такій нищівній поразці винні самі французькі лицарі,
одержимі гординею і спрагою подвигів та слави, ці норовливі воїни всупереч наказу
кинулися на військо англійців і… стали чудовими мішенями для вмілих англійських
лучників.

Навчений валлійський стрілок озброєний довгим луком міг випустити 10-12 стріл в
хвилину, з близької відстані стріла пробивала броню лицаря наскрізь. Організовані і
дисципліновані валлійські лучники обрушили град стріл на хаотично наступаючих
французьких лицарів, розстрілюючи тих «як качок».

Здобувши перемогу при Крессе, англійське військо обложило і захопило місто Кале. Тим
часом син англійського короля Едуарда III – Едуард Чорний Принц завдав ще однієї
поразки французам у битві при Пуатьє, захопивши в полон наступника французького
короля Іоанна II. Тим часом у війну втрутилася ще одна страшна сторона – чума, яка в
рівній мірі косила і англійців і французів. Епідемія чуми, а також народні хвилювання в
обох протиборчих державах привели до того, що сторони уклали перемир’я, за яким
Англії відходила значна частина французьких територій. Франція ж зберігала свою
незалежність. На цьому закінчився перший етап столітньої війни.

У 1364 році новим королем Франції став Карл V, який прагнув відновити і зміцнити
позиції Франції та помститися Англії за приниження початку столітньої війни. У 1369
році він знову оголосив війну Англії, так почався другий етап Столітньої війни. Він був
вже більш успішним для французів, талановитий полководець, англійський король
Едуард III, який отримав ряд блискучих перемог над французами до цього часу вже був у
престарілому віці і не міг з колишньою вдачею командувати військами. Французька армія
після дев’яти років перемир’я навпаки реорганізувалася і, нарешті, навчилася перемагати
англійців. Після низки перемог французів англійці були поступово витіснені з Франції,
одночасно з цим конфлікт поширився і на іберійський півострів, де конфліктували
Іспанія та Португалія. Французи підтримали іспанців, а англійці португальців.

41
За кілька десятків військових років обидві країни виснажилися і морально і економічно, в
обох країнах спалахували повстання народних мас, обтяжених військовими поборами
(жакерія у Франції і повстання Уота Тайлера в Англії були найгучнішими). Тому в 1396
році обидві країни підписали чергове перемир’я.

З новою силою війна відновилася лише в наступному XV столітті, коли новий король
Англії Генріх V знову вирішив втрутитися у справи Франції, заявляючи свої претензії на
французьку корону (нагадаємо що англійські і французькі монарші родини були
близькими родичами). В цей раз події розвинулися схоже на перший період столітньої
війни, знову військо англійців під проводом короля висадилося у Франції і знову здобуло
блискучу перемогу в битві при Азенкурі, причому перемога вийшла за схожих обставин.

Французи, які мали значну чисельну перевагу над англійським військом, примудрилися
бездарно програти битву, зазнавши непоправних втрат. Як і в битві при Крессе
французькі лицарі, бажаючи помститися за своїх загиблих від англійців батьків і дідів,
понеслися вперед і потрапили під «зливу» англійських стріл. Ті ж кому вдавалося минути
стріли ставали здобиччю англійських піхотинців, що вміло скидали лицарів з коней
своїми піками та алебардами. Опинившись на землі, лицар у важких неповоротких
обладунках ставав легкою здобиччю для супротивників. Побачивши, як хвацько англійці
справилися з французькими лицарями основна маса французького війська, що складалося
з погано озброєного селянського ополчення, прийшла в жах, багато простих французьких
солдатів в страху втекли з поля бою, навіть не вступивши в битву. За повідомленням
одного хроніста, французів, перш за все “перемогла гординя”.

Після цієї блискучої перемоги англійці захопили ряд важливих французьких міст,
включаючи Реймс та Париж, і обложили місто Орлеан. Положення Франції було
неймовірно важким і здавалося, що її врятує лише диво. І таке диво сталося – Орлеанська
діва, героїчна дівчина Жанна Д’арк змогла в 1428 році змінити хід війни і буквально
врятувати Францію.

Ставши на чолі французького війська, Жанна наносить ряд військових поразок

англійцям, знімає облогу з міста Орлеана, звільняє Париж і Реймс, де коронує дофіна
Карла VII новим королем Франції. Особливо блискучою для французів і нищівною для
англійців стала битва при Пате, яку історики називають дзеркальним відображенням
битви при Азенкурі. Як не дивно, в ній французи застосували ту ж провальну тактику, що
і в попередніх невдалих битвах – атаку важкої лицарської кінноти, але в цей раз їм
пощастило застати англійців зненацька, англійські лучники не встигли як слід
підготуватися до нападу і були зім’яті лицарями.
42
Поступово всі французькі землі, захоплені англійцями, були відвойовані назад. Останнім
в 1453 році капітулював англійський гарнізон в Бордо, що і поклало кінець Столітній
війні, цьому довгому протистоянню між двома провідними країнами середньовіччя.

Наслідки столітньої війни. Столітня війна розпочалась як боротьба за престол між

спорідненими династіями перетворилась на міжнаціональний конфлікт в якому брали
участь всі верстви населення. В цій війні склалось уявлення про нац державу відбувся
перехід від лицарської війни яка здійснювалася силами сюзеренів і васалів до війни
державної здійснюваною професіональним військом. Відтак Столітня війна ознаменувала
повний краї феодальн військової системи що робила непотрібними і феодальні стосунки
взагалі.Франція зазнала жахливих потрясінь і була повністю сплюндрована.Лицарство і
дворянство втратили колишню могутність але зміцніла королівська влада. Проте Фр
зберегла свою незалежність а її території згодом було об’єднано Війна спричинила
посилену діяльність міст утвердила у Фр існування регулярного війська і постійних
податків. А в Англії війна сприяла розвитку англійського парламенту. З цього часу
Англія стає морською державою облишивши плани про контенентальні війни. Століт
війна ств в Англії професійне військо деморалізувала феодальну знать яка невдовзі
приступила до ваємознищення в ході війни білої і червоної троянд але в обох країнаї 100
літня війна підготувала крах феодалізму.

13. Історія центрально-східної європи в період високого середньовіччя.

14. Гуситський рух. Ідеологія представники здобутки.

Гуситський рух — боротьба чеського народу в 1-ій половині XV ст. проти католицької
церкви та німецького засилля, що вилилася в так звані гуситські війни (1419–1437).
Названий за ім'ям чеського професора Празького університету, реформатора церкви Яна
Гуса. Поштовхом до виникнення гуситського руху стали виступи Яна Гуса і його
сподвижників — Ієроніма Празького та інших. Гусити засуджували накопичення багатств
церквою і духівництвом, закликаючи повернутися до «євангельської бідності»; вважали,
що для того, щоб кожна людина могла зрозуміти «Закон Божий», богослужіння має
здійснюватися рідною чеською мовою; критикували католицьке причастя для
духівництва хлібом і вином, а для мирян — лише хлібом; доводили, що в
першопочатковому християнстві всі причащалися однаково. За вимогою причащати
мирян вином з чаші прибічників Гуса –гуситів називали чашниками. Католицька церква
звинув його у єрісі і викликала на собор до Констанца, Ян думав шо там буде дискусія де
він відстоїть свої поляди але там не було інших мислителів його арештували і спалили в
1415 р що викликало обурення чехів. Його учні розвивали його вчення і притягували цим

43
до себе вірян. Зокрема вони почали збиратись на відкритих місцевостях у горах де ніби
Христос через проповідників говоритеме з людьми. Тому на гору Табір зійшлось понад
40 т ос –таборити які виступали за – Позбавлення церкви влади і власності.Переведення
церковних служб на чеську мову.Скасування приватної власності і створення царства
справедливості. Помірні гусити (чашники) — сформулювали свої вимоги в документі
Чотири празькі статті, які були схвалені таборитськими священиками. На цій основі
таборити і чашники об'єдналися У 1419 Прага постала за нею вся країна. Папа
організував христовий похід, але в Чехії військо під керівництвом Яна Жижи дало відсіч.
Сейм, скликаний у м. Чаславі 3-7 червня 1421, обрав новий тимчасовий уряд, Чотири
празькі статті були проголошені законом, а Сигізмунд позбавлений чеського престолу.
Після смерті Яна Жижки в жовтні 1424 військове керівництво рухом гуситів очолив
Прокопій Голий, колишній священик, досвідчений полководець і дипломат. Радикальні
гусити перейшли від оборони до наступу. Вони хотіли прорвати економічну блокаду і
прагнули поширювати свої радикальні ідеї за межами Чехії. Гусити здійснили походи до
Сілезії, Німеччини та Австрії. По всій Німеччині поширилися маніфести гуситів. У 1431
році кардинал Джуліано Чезаріні організував новий хрестовий похід проти гуситів. Почав
свою роботу Базельський собор, що ініціював переговори з гуситами. Переговори на
Соборі з боку гуситів очолював Прокіп Голий. Два місяці дискусій на початку 1433
виявилися безрезультатними. Чашники схилялися до компромісу, внаслідок якого
з'явився документ Празькі компактати (1433), в силу яких Базельський Собор дозволив
охочим причащання обома видами. За посередництва папського легата чашники і
католики уклали між собою союз. Проти угоди виступили таборити. Протистояння двох
напрямків руху гуситів завершилося битвою біля Липан 30 травня 1434, де таборити
зазнали поразки, а Прокіп Великий загинув. Релігійні диспути і мирні переговори між
обома гуситськими партіями тривали до Празького сейму 1444 року, на якому вчення
таборитів було оголошено помилкою. Разом із перемогою чашників над таборитами
стало зникати релігійне завзяття перших; хоча вони продовжували бути особливою
церквою, але за духом стали наближатися до католиків, і від колишніх гуситських
принципів у них залишилися лише повага до пам'яті Гуса і вживання чаші. Вирішальне
становище в країні захопили чашники, які прагнули досягти угоди з Церквою та
імператором. 5 липня 1436 між чашниками та імператором було укладено мир,
унаслідоПідтримку Папи Римського Пія II він забезпечив тим, що таємно дав клятву
підкорятися Святому Престолу, зберігати єдність Церкви і протидіяти будь-якій єресі
серед своїх підданих.к якого імператором Сигізмундом були ратифіковані Празькі
компактати. Папа Римський Євген IV не визнав цих документівРеально влада в Чехії

44
після хрестових походів належала політичним союзам, які об'єднували шляхту й міста під
управлінням гетьманів. Одним з них був Їржі з Подебрад, який у 1452 взяв Табор,
поклавши край владі таборитів. В 1458 році на сеймі Їржі був обраний чеським королем і
в той же день у присутності папського легата коронований. Але на думку чеської влади
єретиками були тільки ті, хто не прийняв Празьких компактатів.31 березня 1462 Пій II
проголосив Празькі компактати недійсними, а в 1466 наклав на короля Їржі анафему і
всіх його підданих звільнив від присяги. У 1468 році був оголошений новий хрестовий
похід проти Чехії, що вилився у війнуПід час цієї боротьби на чеський престол зійшов
син литовського князя, а з 1386 року польський король і католик Владислав II Ягайло.
Результати й наслідки гуситського рухуНаприкінці XV ст. у Чехії співіснували
католицька і незалежна від Риму християнська гуситська церкви.Покінчено з
німецьким засиллям.Створено умови для розвитку чеської мови і
культури.Гуситські війни стали прологом для європейської Реформації XVI ст.

15. Формування станової монархії в Польщі 15-16 ст.

Станова монархія в Польщі поч формув в 15 ст- поєднання королівської влади з

станово-представницькими органами які її обмежували. У Польщі станова монархія
мала суто шляхетський характер, бо королівська влада враховувала тільки думку
шляхти як стану обєднан у представниц органах. Поява шляхетських органів
пов’язана з наростаючою рицарською активністю, яка зумовила його трансформац
у шляхетський стан (Зашкільняк 94 ст.!!!). ПОХОДУ 16- 17 СТ ВИРІЗНЯЄТЬСЯ
ТИМ ШО ТАМ БУВ ПЕРІОД БЕЗКОРОЛІВЯ ЦИМ ЗУМОВИЛОСЬ ПОСИЛЕННЯ
ШЛЯХТИ ТО В ЗАШКІЛЬНЯКА 146 ПОХОДУ .

16. Московська Держава 15-16 ст.

Початок об'єднання російських земель

Процес об'єднання російських земель в єдину централізовану державу розпочався в XIV

ст.

У другій половині ХІІІ ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Великокнязівська влада
володимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі
сформувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське.
45
Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало
відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга.
Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало прагнення звільнитися від ярма
Золотої Орди.

Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи:

кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст.;

80-ті рр. XIV ст. - 1462 р.;

1462-1533 рр.

Перший етап об'єднання - кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній
Русі розгорнулася боротьба за велике володимирське княжіння між Рязанським,
Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї
боротьби повинне було вирішатись питання про те, яке князівство стане політичним
центром об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в
господарському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром
володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з'являються суперники,
насамперед Московське князівство.

Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати позірну покірність з
відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх
потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської
республіки або Орди.

Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союзників, а також

готовність піти на приниження, уявні виявлення покірності і вірності сформували
зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису тодішніх умілих
дипломатів, якими і були московські князі.

46
Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило
(1276-1303) не міг розраховувати на володимирський стіл за правом старшинства. Як
далекоглядний політик, він вважав за краще розширити свої удільні володіння: 1301 р.
Данило Олександрович відвоював Коломну у Рязанського князівства, 1303 р. - Можайськ
у Смоленського.

Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москви-ріки -

важливого торговельного шляху. Посилило позиції Московського князівства і мирне
приєднання багатого Переяславського уділу.

Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данилович повів боротьбу з
Твер'ю за великокнязівський володимирський стіл, а фактично - за політичне
верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій
виступали золотоординські правителі.

1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Данилович, і на
московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Калита.
Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике княжіння, а й надовго вивів Твер з
боротьби за нього, завдавши за допомогою ординського загону удар своєму головному
суперникові.

Правління Івана Калити

Правління Івана Калити (1325-1340) відіграло особливу роль у посиленні влади

московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав право збирати з
усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів установити
союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів
Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а потім
митрополита Київського - українця Петра - до Москви відіграло велику роль в утворенні
єдиної держави.

47
Іван Калита розширював московські володіння різними способами: військовою силою він
підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі - Галич, Углич,
Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І також купував у
інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель
навколо Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського князівства
бути центром об'єднання російських земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно
виплачував данину. Він заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми противниками,
що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта
централізації.

Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини - Семен Гордий та Іван II
Красний. Після Івана II московським князем став 9-літній Дмитро Іванович (1359-1389).
Водночас ярлик на велике княжіння отримав від золотоординського хана суздальсько-
нижньогородський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним
і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній, фактично
очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.

У роки правління Дмитра Івановича було зведено московський Кремль (1367-1368). Це

ще більше зміцнило позиції Москви в боротьбі з противниками всередині російських
земель, а також з Литвою і Ордою, які виступили союзниками Тверського князівства, що
поновило в кінці 60-х років свої спроби досягти верховенства в російських землях.
Дмитро Іванович, спираючись на підтримку численних російських князів, що визнали
верховенство московського князя, в 1375 р. примусив Твер підкоритися Москві.

Зі зміцненням становища Московського князівства як "збирача" російських земель,

змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро Іванович припинив
виплату їй данини. А у вересні 1380 р., зібравши під свої знамена полки майже всіх
російських земель, Дмитро Іванович здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому
полі на березі правої притоки Дону - р. Непрядви.

Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визволила від
ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання

48
розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазнали основні сили Золотої Орди,
прискорила її розпад. Золота Орда зменшила розміри данини і визнала право
московських великих князів передавати велике Володимирське княжіння у спадщину.

Другий етап об'єднання

Другий етап об'єднання російських земель - 80-ті рр. XIV ст. - 1462 р. характеризується
подальшим територіальним розширенням Московського князівства.

Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой),
приєднавши Дмитров, Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вживав заходів для
посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і
цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств
для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень:
відтепер бояри і дворяни повинні були виступати з тими князями, у володіннях яких
знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити великому
князеві московському.

Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем за заповітом батька, без
санкції Золотої Орди.

За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець
і Таруса. Тоді ж, на початку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князівства
обмежити самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала кілька років зі
змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.

Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегда)
та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусової).

49
Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час
правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час
військових зіткнень, полягало в тому, кому з князів правити у Москві - визнаній столиці
Північно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол
виражали дві протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько
Василя II - Юрій і сини Юрія - Василь Косий і Дмитро Шем'яка), що виступили проти
Василя II, спиралися значною мірою на торговців, ремісників і вільне селянство Півночі;
Василя II підтримували військово-службові землевласники центральних регіонів.
Перемога Центру над Північчю провіщала перемогу кріпосницьких відносин.

До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно

перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту втратили суверенітет.
Політичну залежність від Москви вимушений був визнати 1456 р. і Великий Новгород, а
1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.

З середини 50-х років XV ст. удосконалюється система державного управління.

Відбувається поступовий перехід від уділів до системи повітів. Влада в них
концентрується в руках намісників, якими, як правило, стають бояри великого князя. З,
приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них.

Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких були

започатковані ще "Руською Правдою". Зміни в системі місцевої адміністрації
випереджали реорганізацію центрального апарату.

У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського боярства. Бояри

очолювали Государів двір, що являв собою військово-адміністративну корпорацію.

До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми боярськими (дворянами),

почали залучатися так звані служилі князі, що втратили спадкові уділи.

50
Певних змін зазнала судова система. Також була проведена монетна реформа і
відновлений випуск загальнодержавної монети на великокнязівському дворі. Загалом це
сприяло подальшому зміцненню влади великого князя московського.

Завершальний період у зборі московських територій

Третій етап об'єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення від
ординського володарювання й одночасно формування державного апарату
великокнязівської влади, оформлення Московської держави припадає на 1462-1533 рр.

Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III (1462- 1505) і Василя
III (1505-1533).

За Івана III, що став співправителем Московської держави ще за життя батька, Василя

Темного, тривало збирання земель "під руку" Москви. Цей московський князь приєднав
Ярославль (1463 р.), Ростов (1474 р.), Твер (1485 р.). В'ятку (1489 р.), ліквідував
незалежність Великого Новгорода, спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім
поступово конфіскував землі новгородського боярства і переселив їхніх власників у
центральні райони.

3 1476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді. А 1480 р. майже безкровно
закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки - "стояння
на Угрі", визначивши остаточне звільнення Русі від васальної ординської залежності.

Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського
самодержавства, не тільки значно розширивши територію країни (до її складу увійшли
землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а також укріпив її політичний устрій і державний
апарат, значно зміцнив міжнародний престиж Москви.

51
Падіння Константинополя під ударами турків 1453 р. і одруження Івана III на
візантійській принцесі Софії Палеолог 1472 р. дозволили великому московському князеві
проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву - столицею усього
православного світу.

Це знайшло відображення в концепцїї "Москва - третій Рим", сформульованій на початку

XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а
сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем всієї Русі.

Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему служилих
станів. Бояри, присягаючи на вірність великому князеві, завіряли свою вірність
особливими "клятвеними грамотами". Московський государ міг позбавляти їх державних
посад, конфісковувати вотчину.

За Івана III запроваджено помісну систему - дарування служилим людям (дворянам) у

володіння на правах неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за
несення військової або цивільної служби. Таким чином, у Московській державі склалися,
крім удільної, три системи землеволодіння: державна, що включала двірцевий
великокнязівський уділ, церковно-монастирська та помісна.

Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного

дяка - керівника Казенного двору - і піддячих, що відали діловодством. З кінця XV ст.
сформувалася Боярська дума - вищий державний консультативний орган при государі. У
Думу крім московських бояр входили також колишні удільні князі.

З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було

запроваджено новий збірник законів - Судебник, що встановив єдині податкові норми,
загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і
власність феодала-землевласника.

52
Судебник обмежував право селян йти від свого феодала на інші землі суворо певним
терміном - за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після
нього з обов'язковою виплатою "пожилого".

Чинність Судебника означала початок прикріплення Селян до землі.

У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після перемоги над
Литвою 1503 р. до Москви відійшли землі за верхньою течією Оки, вздовж берегів рік
Ясен, Сож і Дніпра. Усього до складу Московської держави увійшло 25 міст і 70
волостей. 1610 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з
Литвою, до Москви відійшов Смоленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування
Рязанське князівство.

Таким чином, територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на

найбільшу державу Європи.

17. Реформація та контрреформація у Європі.

Відродження стало складовою руху що сприяв реформації і зародженю протистантизму

який апелював до св письма як єдиного релігійн авторитету. В 16 ст католицьку церкву
охопила криза. Реформа́ція- християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та
політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті,
спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми
релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.Відомі:Мартін Лютер,
Жан Кальвін та УльріхЦвінглі. Реформація викликала відповідну реакційну політику з
боку Католицької Церкви, яка отримала назву Контрреформація.

Ці явища відбувались по всій Європі. У 1516 р був підписаний у Франції Болонський

контрактад- угода між державою і церквою з приводу на яких умовах фор-ся церква у
державі між папою Левом 10 і Францисом 1, за яким король призначав на вищі церковні
посади- абсолютна монархія- церква підкоряється королю.

53
В Іспанії правили корол подружжя Ізабела Кастильська і Фрерденант Арагонський, вони
хотіли підкорити цекву державі і їм це вдалось бо вони призначали церковних діячів у
Карибських іміратах, Новому світі, Канаді.

Німечина не була єдиною державою вона була роздрібнена, саме тут почалась
реформація- рух за перетворення церкви. Прихильників реф-ї назив євангелісти, вони
стверджували що священики зловживають своєю владою. Оскільки вони були безчесті і
навіть платили податок –колискові гроші –з а позашлюбних дітей. Відбувалось
поширення індульгенції. Ті хто виступав проти реформації звались папісти або католики.
Леопольд Ранке для означення процесів що відбув у катол церкві дав термін контр
реформація яка виявилась у католицькій реформі.

Мартін лютер який виступив у 1517 проти поширення індульгенції- 95 тез- помічник
Філіп Меланхтон, який систематизував принципи лютеранства. Вченя Лютера-
особливий зв'язок з богом через св письмо, літургія має бути латин мовою, таїнства,
поклоніння образам реліквіям паломництво втрачають значення, церква обєднання всіх
вірних. Відбувались різноманітні диспути – Лейпцизьктий де звинувачували в подібних
поглядах до Яна Гуса, Лютера було відлучено від церкви у 1521 р після того як він
спалив з однодумцями золоту булу папи лева х якою засуджувались його твори, тому
Карл 5 виккликав Лютера на імперський сейм у Вормсі з метою переконати його
відмовитися від своїх поглядів але він цього не зробив.згодом в Нім відбувся 1 релігійний
конф-т між католиками і протестантами- Шмалькандейська війна 1546-47 р. Підсумком
якої стало підписання Аузебурського миру- який визнав лютеранство легітивною
релігією а інші поза законом але цей мир не визнав свободи піданих, що стало причиною
30-ї війни 1618-48.

В Швейцарії радик хар-р реформ-ї церкви представив Ульріх Цвінглі- було заборонено
дзвони свічки пастери носили звичайний одяг, служба народною мовою., було поширене
і на пд Німечине, спільне з лютеранством було визнання біблії.

В Фран-ї Жан Каллі- його вчення базувалось на доктрині предетермінізму- док-на про
визначення- бог визначає долю кожної людини і людство ділиться на 2 категорії:1 вічне
спасіння, 2 вічне нещастя, Головне читання і коментування біблії,сувора дисципліна,
аскетичне життя, Він хотів перетворити Женеву на Рим- женевський папа. Прихильників
нової церкви називали гугенотами. Незважаючи на помітні успіхи в поширенні
реформаційних ідей кількість прихильників католицизму в Європі залишалася значною.
Вірною Католицькій церкві залишалася більшість населення Італії, Іспанії, Португалії,
князівств Південної Німеччини, значної частини Франції.Прагнучи зупинити поширення
54
протестантизму католицька церква розпочала власну реформу. Ця система заходів
отримала назву Контрреформації. Затвердив реформу католицької церкви собор, який
працював від 1545 до 1563 р. у місті Тріденті.Важливу роль у здійсненні політики
Контрреформації відіграло "Товариство Ісуса" або орден єзуїтів, заснований іспанським
дворянином Ігнатієм Лойолою.З приходом Рудольфа 2 у СІ розпочалась
контрреформація, її успіхи сприяли ою’єднаню лютеран і кальвіфністів, військово-
конфісійне розмежування утворило 2 блоки- католиц і протестан.Їх протистояння
підтримували союзники, що втянуло країну у 30 війну. Нім імп була поділена на катол –
пд і протест пв а в середині імперії почали відігравати роль 3 наймогутніші двори
Габсбурги, Гогенцолери, Вітельсбахи.

18. Становлення багатонаціональної монархії Габсбургів 16-18 ст.

Становлення монархії Габсбургів відбувалось тривалий час. В 1490 р через низку

зовнішньопол обставин були об’єдн Чехія і Угорщина. Вони шукали підтримки і в
Максиміліана Габсбурга. В 1515 р було досягнуто угоду про престоло налсідування між
Австрію і Угорщиною. І вже після 1526 р коли загинув король в битві під Могачем
корона перейшла до Фердинанда Габсбурга але частина угорськ знаті не визнала його
своїм королем, у внутрішню боротьбу втрутил турки, які зокрема згодом пошири свій
вплив на австрій землі. Під владу Осман імп відійшла част центр Угорщини з ст
Будимомі пд словацьк землями, а інші терит Словачини склад основу Угорщини.
Трансільванія опинилась у залежності від Осман імп, а част хорватських земель до складу
Габсбургів. Але процес підпорядкування Чеських земель Габсбургам розтянувся на
довгий період. Остаточно чехи втратили свою незалежність 1620 а влада Габсбургів була
оголошена спадковою. Таким чином протягом 16-п п 17 ст було утворено
багатонаціоальне об’єднання чеської і угорської держав на чолі з єдиним австрійським
монархом. Проте терит імпер Габсбургів не була сталою і згодом ще не раз мінялась
внаслідок війн з Османськ імп,. Після Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр . австрійські
Габсбурги надалі мріяли при гегемонію в Європі , проте на заваді стояли Османська
імперія і Франція Людовика XIV . Після поразки під Віднем 1683 р . османи почали
занепадати , а визвольна боротьба на Балканах сприяла планам цісарців, які за
Карловацьким миром анексували всі угорські землі і до Габсбургів відійшла майже вся
Угорщина і терит які були засел сербами, словаками, хорватами .Після війни за Іспанську
спадщину 1701-1714 вони втримали також Нідерланди , Неаполь Сардинію і Мілан . В
цей період не припинялась боротьба між монархом і чеськими станами, що приводило і
до збройних конфлікт але після смерті короля 1619 р чехи вирішили змінити державно
правовий устрій Чеського королівства- нова конст- 5 рівноправних земель з 1 виборним
55
королем який вибирався їхніми представниками= влада Габсбургів ліквідована. Австрійці
незмирились з цим тому за допом іноз військ воювали з конфедерацією, перемогли під
Білою Горою, був виданий Оновлений земський устрій , що підважив позиції Чехії і
Моравії але зміцнив абсолютизм. Тепер законод влада нал монарху, виконавча чеська
канцелярія і нім мова витісн чеську. З 17 ст відбувається боротьба Габсбургів з
угорськими станами за збереженя привілеїв на противагу віденському двору. В к 17 ст
завершилоь звільнення від турків майже всіх угорських земель, до Габсбургів перейшло
Трансільванське князівство. Різноманітні виступи проти Габсбургів жорстоко
придушувались, але на п 18 ст ангабсбурзьк рух очол Ференц Ракоцій 2- який мав титул
князя Угорщини який надав йому угорський сейм в 1705 р. Він поч форм регулярну
армію але зазнав поразки у битві 1708 р і Угорщина втратила самостійність у волод
Габсбургів. Хорватські землі в 16-17 ст не були єдиними ні політ ні адмін, населення
було надзвичайно неоднорідним. Приєднання числених тиреторій з різними народами і
держ традиціями призвело до строкатої державно-правової ситуації у середині монархії.
Тривалий період Габсбурги мирились з відміним становищем земель, але вони прагнули
централізації. Після поділів Речі посполитої до Австрії були приєдані території Зх
Галичини, та Пв буковини і Закарпаття яке входило до складу Угорщини. На приєднаних
територіях було створено Королівство Галичини і Лодомореї. Отже аналізуючи
територіальні надбання Австрії ми відзначаєио її строкатість та багатонаціональність,
незважаючи на різноманітні антигабсбурзькі рухи центральна влада зуміла стримувати
владу у своїх руках і робила спроби централізації суспільства хоч вони і були не завжди
вдалими, проте згодом монархи усвідомили всю ситуацію етнічної строкатості і
пов’язали себе з іншими територіями своєрідними угодами проте згодом відбулись
революцції в результаті яких багатонаціональна імперія розпалась на незалежні державні
утворення зокрема реформи марії терезії –освічений абсолютизм але це вже 19 ст.

19. Тридцятилітня війна. Новації, релігія, геополітика.

В Європі у 16 ст склалось декілька причин до початку війни: 1 протистояння між

Габсбургами і Францією за домінування в Італії; 2 зіткнення торгових інтересів Іспанії і
Англії але після того як англ розгромила в 1588 р іспан флот перетворилась на морську
світову державу, 3- агресивна політика Османськ імп, 4- боротьба між Скандинавськ і кр-
ми і Ганзейським торг союзом за торгову монополію на Балтиці її перебіг ускладнив
колонізац наміри Данії стосовно Швеції та Норвегії. На п 17 ст конфлікт між коаліцією
іспанських і австрійських Габсбургів і Францією, Під впливом релігійн ситуації у травні
1608 р протестанти засн Євангелістичну лігу- кор Фрідріх 4, напротивагу Максиміліан 1
заснував Католицьку лігу. Важливу роль відігравали крім релігійних і політ чиники що
56
вилились в конфлікт 1609 р за володіння Юліх Клевськими землями але для того аби не
допустити утвердження там Габсбургів Євалінгіст ліга уклала таємний союз 1609 з кор
Франції. У 1614 Р було підпис у м Ксагені угоду за якою Юліх землі поділ на 2 частини
але і потім частина територій залиш спірними.Кожен з союзів мав підтримку ззакордону
це зумовило не лише загрозу воєного конфл а й безпосер втручання у нім справи євр
держ. Англія перед 30 р віною не мала визначеної позиції, Моск царство, Р.П Осман
імпер не брали безпосеред участі в війні але впливали на неї. Найактив противн
Габсбургів було Трансільванське князівство загалом між учасниками габсбур коаліції
були протиріччя але вони обєдн для боротьби з ворогом.

Чеський 1618-1623- в цей період було обрано новий уряд імпер Фердинанд 2 позбавився
влади над ним. Розгром чеського війська біля Білої гори, перемога Габсбургів і їх
союзників.

Датський 1625-1629- успішний наступ га Габсбургів Крістіана 4 Фердинанд 2 ств власну

армію яку очол Альбрехт Валленштейн проявивши себе як видатний полководець Данія
змушена була укласти мир і зобов’язалась не втручатись у справи Німечини, Відставка
Валенштайна.

Шведський 1630-1635- Швеція прагне перетворити Балтійське море на своє внутрішнє

озеро і здійсннює успішні бойові дії у Німеч. Валенштайн знов очолює армію католиків.
Обстановка змінюється на користь Габсбургів.

Франко-шведський 1635-1648- Швеція у союзі з Францією веде бойові дії в Німечині

водночас Франція і Голандія воюють з Іспанією. Обидві сторони виснажені. Виникає
загроза поразки Габсбургів і Фр розпочинає мирні переговори. Вони відбуваються у
Мюнстері католицьке єпископство Нім і Швеція і Оснабрюці- протестанське. Катол держ
з Франц. Було визнано незалежність Голаднії і Швейцарського союзу , За умовами миру
Швеція отримала всю Зх і Ч Сх Померанії. До неї увійшли архієпископства Бремен і
Фреден а також м Вісмар. Швеція отр також величезну грошову компенсац і стала
великою європейськ держ. Франція отрим Ельзас і 3 лотаринзькі єпископства- МЕЦ Туль
Верден Під опікою Франції перебувало 10 імп міст. Голандія отрим пв част іспанс
Нідерландів було підтверджено статус Антверпена. Бранденбург отрим терит Сх
Померанії архієпископ Магдебург. До Баварії відійшов Верхній Пфальц. Вестфальс мир
закріпив політ роздробл Німеч на 200 років який надовго затримав її розвиток, сама
імперія перетворилась на обєдн розрізнених територій що були мало пов’язані між
собою.

57
 20. Англійська революція та становлення парламентської монархії (40-80-ті рр. 17
ст.)

На початку XVII ст. в Англії, як і раніше, панували феодальні відносини. Понад 3/4
населення Англії проживало в селах. Однією з найважливіших повинностей була
десятина, яку сплачували англіканській церкві. Підприємливі господарі продовжували
обгороджувати общинні угіддя та розводити овець.

Зростала чисельність безземельних селян. Так створювалася потенційна армія трударів

для мануфактур і копалень. На селі поширилася оренда землі, де використовувалася
наймана праця для виробництва сільськогосподарської продукції на продаж у містах. У
сільській місцевості з'явилися "нові дворяни", які за інтересами і заняттями були подібні
до буржуазії, а дворянський титул купували разом із землею. Часто вони були водночас і
землевласниками, і промисловцями. Цим енергійним підприємцям заважали феодальні
обмеження - заборони щодо торгівлі, цехова регламентація. їхнє невдоволення особливо
посилилося за королів династії Стюартів - Якова І та його сина Карла І (1625-1649).

Спроба Карла І поповнити скарбницю за рахунок нових податків наштовхнулася на

опозицію в парламенті (за традицією лише парламент міг дозволити запровадження
податків). 1629 р. король розігнав парламент і впродовж 11 років правив одноосібно.
Відсутність грошей, зокрема для війни з Шотландією, яка розпочалася 1639 p., змусила
Карла І скликати 1640 р. парламент.

Парламент не лише не дав королю грошей, а й висунув претензії щодо його свавілля.
Через два тижні парламент, який назвали "коротким", було розпущено. Народні
заворушення, а також затяжна і непопулярна війна проти Шотландії змусили короля
знову скликати парламент, що наполягав на виконанні своїх вимог. Уряд побоявся його
розігнати. "Довгий парламент" існував до 1653 р. Він засудив до смертної кари
найближчих помічників короля, скасував королівські протиправні податки. Спроби
короля заарештувати вождів опозиції були невдалими. Тому Карл І утік на північ країни,
де сформував армію і восени 1642 р. розпочав війну проти парламенту. У цій
громадянській війні королю допомагали феодали економічно відсталих північно-західних
районів Англії.

Буржуазія і нове дворянство підтримали парламент. У перші роки війни королівська

армія переважала противників. Перелом у війні настав 1645 р., коли армія Олівера
Кромвеля (організатор та полководець парламентської армії) розгромила королівське
військо. Навесні 1646 р. королівська армія зазнала цілковитої поразки.

58
Англійський парламент прийняв рішення конфіскувати землі короля, феодальної знаті та
володіння церкви і продавати їх дворянству та буржуазії, а всі землі дворян і буржуазії
проголосив їхньою власністю. Залежність селян зберігалася, вони повинні були
сплачувати феодальні побори і десятину.

У цей час в армії парламенту виникло угруповання левелерів (зрівнювачів), лідером

якого був Джон Лільберн. Левелери вимагали запровадження загального виборчого
права, знищення влади короля, скасування палати лордів, передання влади палаті громад,
відповідальності перед виборцями, цілковитої свободи совісті.

1647 р. Карл І утік із полону до Шотландії. Навесні 1648 р. розпочалася друга

громадянська війна, що закінчилася поразкою прихильників короля. Парламент
призначив засідання суду, що ухвалив Карлові смертний вирок. 1649 р. йому відтяли
голову. Англія була проголошена республікою. Уряд, створений з верхівки армії, та
залишки парламенту виражали інтереси нового дворянства та буржуазії. Рух левелерів і
дигерів (так званих справжніх левелерів, які хотіли не тільки політичної, а й економічної
рівності) було придушено. Згодом армія Кромвеля придушила визвольну боротьбу у
Шотландії та Ірландії.

1653 р. Кромвель розігнав парламент. Його було проголошено лордом-протектором

республіки. Режим протекторату був військовою диктатурою Кромвеля - ставленика
нового дворянства і буржуазії.

За свого правління Кромвель придушував повстання левелерів та прихильників

королівської влади, остаточно приєднав до Англії Ірландію і Шотландію. Після смерті
Кромвеля влада перейшла до його сина Річарда.

Нестійкість політичного режиму, народні заворушення, вимоги демократичних реформ

привели буржуазію та дворян до думки про необхідність реставрації монархії.
Організатором перевороту став командувач англійських військ у Шотландії генерал
Монк, який відновив правління династії Стюартів (карл ІІ, потім яків ІІ). Спроби
монархів цієї династії повернутися до безконтрольного правління та насадити в Англії
католицизм викликали загальне невдоволення. Лідери буржуазної опозиції запросили на
англійський престол правителя Нідерландів Вільгельма Оранського, який обіцяв
поважати волю парламенту і повинен був забезпечити союз Англії з Нідерландами у
боротьбі проти Франції. 1688 р. війська Вільгельма висадилися в Англії та захопили
Лондон. Він був проголошений королем Англії.

Так відбувся безкровний державний переворот, що отримав назву Славної революції.

59
Прагнення Карла II (1660—1685 рр.) та його спадкоємця Якова II (1685—1688 рр.) до
відновлення абсолютизму, а також симпатії монархів до католицизму викликали широке
невдоволення у країні. Парламент, як і раніше, став ареною політичного протиборства
прихильників короля й опозиції. У цей час у парламенті складаються два політичні
угруповання: представники придворної аристократії й частина джентрі, що орієнтувалися
на Стюартів, а також духівництво склали партію торі. У свою чергу опозиція — купці,
фінансова буржуазія і верхівка джентрі, що збагатилася в ході революції, яких
підтримувала промислова буржуазія, — утворила партію вігів. Обидва угруповання були
ще не оформлені в організаційному відношенні: і віги, і торі в подальшому пройшли
через цілий ряд партійних розмежувань і переходів частини їх членів з одного
угруповання до іншого. Проте їх тривала боротьба наклала значний відбиток на
подальший політичний розвиток країни.Значним успіхом опозиції в боротьбі за
обмеження влади короля стало прийняття Habeas Соrрus Аmendment act («Акт про краще
забезпечення свободи підданого і про попередження ув’язнення за морями») 1679 року.
Цей закон був покликаний обмежити можливості таємної розправи короля з
прихильниками опозиції, але набув більш загального значення. Він утілював у собі
вимоги презумпції невинності, додержання законності при затримці, швидкого й
оперативного суду, чиненого з належною процедурою і за місцем здійснення
провини.Політика Стюартів, котра загрожувала зворотним перерозподілом церковних
земель, захоплених буржуазією та джентрі, привела до короткочасного об’єднання вігів і
торі. Відбувся палацевий переворот 1688 р., що одержав назву «Славна революція». У
результаті цієї події в 1689 році на англійський престол вступив штатгальтер Нідерландів
Вільгельм Оранський, який підписав «Білль про права» (у першому виданні —
«Декларація про право»).Головне значення Білля полягає в затвердженні верховенства
парламенту в галузі законодавства. Король не мав права без згоди парламенту припиняти
дію законів, звільняти будь кого з-під їх дії, дозволяти вилучення з законів. Він також не
міг стягувати ніяких зборів на свою користь, набирати й утримувати війська без згоди
парламенту. Вибори до парламенту мали бути вільними, в його діяльності мала
забезпечуватися свобода слова; переслідування за виступ у парламенті заборонялося.
Підданим королям надавалося право звертатися до нього з клопотаннями, і нікого не
можна було переслідувати за такі клопотання. Білль забороняв вимагати надмірних
застав, штрафів, застосовувати покарання, не передбачені законом.Закріплюючи
юридично широкі повноваження в галузі законодавства, «Білль про права» тим самим
зробив перший крок до створення в Англії конституційної монархії. У той же час ще
досить міцною в системі органів залишалася виконавча влада. Король мав значні

60
повноваження у сфері виконавчої й судової влади, поряд з парламентом мав брати участь
у законодавчій діяльності, йому належало право абсолютного вета.На початку ХVІІІ ст.
був зроблений наступний крок у становленні конституційної монархії. Так, у 1701 р.
прийнято ще один найважливіший конституційний закон — «Акт про влаштування», або
«Закон про престолонаслідування», в якому важливе місце відводилося питанню про
порядок престолонаслідування після бездітних Вільгельма Оранського та його дружини.
Але ключовими в законі були два положення, зміст яких свідчить про подальше
обмеження королівської влади на користь парламенту. Одне з них встановлювало так
звану контрасигнатуру, тобто процедуру, котра передбачала дійсність актів, виданих
королем, тільки за умов наявності підпису (контрасигнатура — контрпідпис)
відповідного міністра. Друге положення зводилося до встановлення принципу
незмінюваності суддів. До цього часу судді обіймали свої посади, доки це було «завгодно
королю», тепер же вони виконували свої обов’язки, доки «поводилися добре». Усунути їх
з посади можна було тільки за рішенням парламенту: це правило мало велике значення,
оскільки проголошувало відділення судової влади від виконавчої.Таким чином, на
початку XVIIІ ст. в Англії встановлюється обмежена (конституційна) монархія. Однак ми
можемо говорити лише про перший, перехідний її різновид — дуалістичну монархію,
тобто таку форму монархічного правління, в системі елементів котрої існує два (тому і
дуалістична) органи державної влади: законодавчий, представлений парламентом, і
виконавчий, уособлений королем, у руках якого був відповідальний перед ним уряд і
право абсолютного вета щодо актів парламенту.Становлення парламентської монархії.

21. Експансії Російської імперії в 18 ст.

Після смерті царя Олексія Михайловича на престолі опинилось одразу два царя Іван V і
Петро І. Проте до 1689 р. країною правила їх старша сестра Софія. Всі її спроби
закріпитися на троні були невдалими. Зрештою царем Московської держави став Петро І.

У період царювання Петра були здійснені докорінні реформи, які вивели країну на новий
щабель розвитку і торкнулися майже всіх сторін суспільного життя.

Перетворення охопили державну систему управління, армію, економіку, культуру, побут,

соціальні відносини.

Всі ці реформи здійснювалися без заздалегідь визначеного плану, їх спонтанно, іноді під
тиском зовнішніх обставин, а іноді з особистої волі Петра. Але їх стратегічною метою
було домогтися входу Росії в число великих держав, впливу на перебіг подій у світі.

61
Одним з перших заходів молодого царя стало продовження війни з Туреччиною за вихід
до Чорного моря. Але здійснивши два Азовські походи 1695, 1696 рр. і захопивши
фортецю Азов у гирлі Дону, він усвідомив безперспективність цього напряму своєї
зовнішньої політики.

Після поїздки до Європи, Петру стало зрозуміло, що для досягнення головної мети
кращим був би початок війни зі Швецією задля отримання виходу до Балтійського моря,
до світових торгівельних шляхів. Початок війни виявився невдалим для Петра І, його
армію було розбито під Нарвою, а його союзники Данія, Саксонія, Польща зазнали
поразки від талановитого шведського короля Карла XII.

Поразки лише підштовхнули Петра І до рішучих заходів щодо створення боєздатної армії
та флоту. Рішучими, іноді занадто жорстокими методами цар створив нову армію і
забезпечив її всім необхідним, збудувавши військові мануфактури на Уралі та в центрі
країни. Перелом у війні настав після Полтавської битви, в ній шведи на чолі з Карлом XII
і українці, прихильники гетьмана Івана Мазепи, зазнали поразки.

Надихнутий перемогою Петро І здійснив авантюрний Прутський похід до володіннь

Османської імперії, але зазнав нищівної поразки, віддавши туркам усе, що колись у них
захопив. Проте, на фронті зі шведами його супроводжував успіх. Перемоги у морських
битвах біля мису Гангут (1714 р.) і острова Гренгам (1720 р.) остаточно схилили Швецію
до миру. 30 серпня 1721 р. було укладено Ніштадтський мир, за яким Росія отримала
Естляндію, Ліфляндію, Інгерманландію, частину Карелії.

Після перемоги у Північній війні, Петро І 20 жовтня 1721 р. був проголошений

імператором, а Росія - імперією.

Північна війна відкрила Росії вихід до Балтійського моря. Набравши ваги у європейських
справах, новостворена імперія спрямувала загарбницькі устремління в усіх напрямках.

Перемога дісталась Росії дорогою ціною: війна і реформи царя коштували країні чверті
населення. Але російські царі, як у минулому, так і в майбутньому не рахувалися з
життям своїх підданих для досягнення власних цілей.

Реформи царя сприяли становленню абсолютизму в Росії. По смерті Петра І його

починання ще недостатньо вкорінилися, що зумовило у подальшому цілу серію двірцевих
переворотів. Боротьба точилась між різними угрупованнями дворян, які прагнули
закріпити і примножити здобуті привілеї. Після вступу доньки Петра І Єлизавети на
престол ситуація в країні дещо стабілізувалася. Вона продовжила курс свого батька
зміцнюючи владу монарха в середині країни і престиж на міжнародній арені. За
62
царювання Єлизавети Росія вступила у Семилітню війну (1756-1762 рр.), ставши
визначальним фактором у перебігу подій. Хоча Росія не отримала ніяких територіальних
придбань (наступник Єлизавети Петро ІІІ відмовився від усіх завоювань на користь свого
кумира Фрідриха ІІ короля Пруссії) вона продемонструвала свою воєнну могутність і
зміцнила авторитет у Європі. Без Росії вже не вирішувалась жодна важлива міжнародна
справа.

У другій половині XVIII ст. відбувається подальше зміцнення Росії. Цей період розвитку
країни пов'язаний з правлінням Катерини ІІ (1762-1796 рр.), яка прийшла до влади в
результаті останнього у XVIII ст. двірцевого перевороту. Період її правління називають
"золотим віком" Російської імперії. Внутрішня політика цариці здійснювалася в дусі
освіченого абсолютизму. Продовжувалося подальше зміцнення абсолютної влади
монарха, дворяни отримали нові привілеї. Проте її царювання позначилось новими
тяготами для податного населення: збільшились податки, селяни були закріпачені,
ліквідовувались будь-які вольності (ліквідація Гетьманства (1764 р.), Запорозької Січі
(1775 р.) в Україні).

Посилення утисків селян, робітників, козаків призвели до спалаху наймогутнішої за

історію Росії селянської війни під проводом О. Пугачова (1773-1775 рр.), вже другої у
XVIII ст. (перша під проводом К. Булавіна 1707-1709 рр.), яка охопила великі території
Уралу, Поволжя, Дону.

Катерина ІІ проводила активну зовнішню політику. Головними її напрямками були:

боротьба з Османською імперією за узбережжя Чорного моря, зміцнення позицій на
Балтиці, утримання під контролем Польщі. На всіх цих напрямках Катерина досягла
вагомих успіхів. В результаті двох російсько-турецьких війн 1768-1774 і 1787-1791 рр.
Росія утвердилась на узбережжі Чорного моря, ліквідувала Кримське ханство. Завдала
остаточної поразки Швеції (1788-1790 рр.), звівши її до категорії другорядних держав.

Взяла участь у поділах Речі Посполитої (1772,1793,1795 рр.). важливими досягненнями

Росії стало зміцнення позицій на Кавказі і в Казахстані.

У другій половині XVIII ст. завершився процес формування на місці Московської

держави величезної Російської імперії.

22. Становлення північноамериканської державності.

У 1607 р. на Атлантичному узбережжі Північної Америки англійці створили свою першу

колонію — Віргінію. Наприкінці XVIII ст. на тери¬торії нинішніх США існували 13
англійських колоній. Ними управляли губернатори, які призначалися англійським
63
королем. Британський уряд мало опікувався потребами колоністів в Америці. Британська
корона вба¬чала в заокеанських колоніях передусім джерело поповнення скарбниці за
рахунок високих податків та усіляких поборів.Політика англійського уряду, свавілля
губернаторів і королівських чи¬новників, насильне розміщення в американських
колоніях військ — усе це викликало невдоволення колоністів.Король Георг III заборонив
колоністам захоплювати землі на захід від Аппалацьких гір, а англійський парламент
запровадив новий податок на торговельні угоди: всі документи, газети, об'яви тощо.1770
р. обурення колоністів проявилося у так званому "бостонському чаюванні" (жителі
Бостона викинули в море партію чаю, оподатковану парламентом). Спроби англійського
уряду силою придушити громадське невдоволення в колоніях призвели до того, що 1775
р. розпочалося по¬встання.Біля Бостона відбулася перша битва між урядовими військами
і заго¬ном колоністів. Королівські війська зазнали втрат і відступили.Так розпочалася
війна за незалежність американського народу. Одна за одною колонії почали
проголошувати про відокремлення від Англії.1775 р. у Філадельфії розпочав роботу
Континентальний конгрес пред¬ставників усіх колоній, що повстали проти Англії. Він
прийняв рішення розірвати відносини з Англією і створити американську армію, в яку
уві¬йшли раніше створені партизанські загони. Головнокомандувачем армією було
призначено багатого віргінського плантатора Джорджа Вашингтона, який брав участь у
війні проти французів та індіанців і набув репутації здібного воєначальника.4 липня 1776
р. Конгрес ухвалив Декларацію незалежності — заяву про відокремлення від Англії та
цілковиту самостійність колишніх колоній, що об'єдналися в Сполучені Штати Америки.
День 4 липня і нині є націо¬нальним святом американського народу.Автором Декларації
був Томас Джефферсон — віргінський плантатор і адвокат, буржуазний демократ, один із
найвидатніших діячів американ¬ської революції.У Декларації проголошувалися загальна
рівність і найвищий принцип верховенства народу або народовладдя. Однак Декларація
не скасовувала рабства, не припиняла винищення корінного населення Америки —
індіанців.Війна американців з британськими військами велася з перемінним успіхом.
Після перших перемог армія Вашингтона тривалий час зазнавала невдач. Англійські
війська захопили Філадельфію. Під час війни біле насе¬лення колоній розділилося на
прихильників і противників незалежності. Воєнні дії проти Англії відбувалися в умовах
внутрішнього протистояння в США.Сполучені Штати вміло використали суперечності
між Англією і кон¬тинентальними європейськими державами і залучили на свій бік
Францію та Іспанію, які розпочали війну проти Англії. В Америку були надіслані
французькі війська, зброя, військові кораблі.Після тривалої боротьби американці взяли
гору над англійцями. Голов¬ні сили англійців були оточені військами Вашингтона і

64
капітулювали 1781 р.1783 р. у Версалі було підписано мир. Англія визнала незалежність
США і розширення їхніх територій на захід до річки Міссісіпі. У ре¬зультаті
революційної війни в США було ліквідоване колоніальне па-нування Англії і
встановлено республіку.

23. Велика французька революція кінця ХVІІІ ст.: на шляху до громадянського

суспільства.

У XVIII ст. французькі королі володіли абсолютною (необмеженою) владою. Король міг
установлювати та стягувати будь-які податки, видавати та скасовувати закони,
оголошувати вій ну та укладати мир, вирішувати всі адміністративні та судові справи.
Вершиною французького абсолютизму було правління Людовіка XIV (1638-1715 pp.).
«Держава — це я», — любив повторювати він. Один з його наступників Людовік XVI
(1754— 1793 pp.) говорив: «Це законно, тому що я хочу цього». У Фр. Фінансова криза +
великі кошти витрачає на себе Марія Антуанета («Мадам Дефіцит), податки зростали,
частину збіжжя забирали і мусили безкоштовно працювати на монарха. Гнів зростає.
Окрім того неврожайний рік та голодування = люди виходять на вулиці = Зібрання
генеральних штатів ( консультативний орган) (3 стани – духовенство, дворянство і всі
інші, але селяни які становили 1/3 голосів (98% населення). = Утв. Національна асамблея,
але король блокував їм збори=ті влаштувли їх на тенісному корті (20.06.1789). (Робесп'єр
і Дантон – утв. Партія «Якубинсьий клуб» - почали висувати ідею усунення короля).
Національна асамблея огололосила про створення національної гварді. 14.07.1789 – набіг
на готель та госпіталь і селяни змогли забезпечити себе гвинтівкам. – напад на Бастилію і
захопили зброю. (популярності набуває Жан Поль Марат – вчений, видавав газету «Друг
Народу»). Серпень: Томас Джеферсон - прийнято декларацію прав та незалежності
(право і равність усіх чоловіків). (Король жив у версалі - 5.10 – жінки прийшли до
королівського палацу і вбили декілька осіб з кор. Гвардії., король втік. З фр. За Австрії,
але їх зловили. Прийнято конституцію = 3.09.1791р. – прийнято конституцію:
конституційна монархія, радикали були проти і протестують на марсовому полі і
вимагають повнісю вигнати короля (поділ революціонерів на поміркованих і
радикальниХ) – радикали здобувають подтримку народу. Винайдено гільйотину –
вимагали казнити усіх, хто був проти революції. – знать тікає в інші країни. Національка
асамблея стає головним органом. конгрес прийняв Владу Робесп'єра. – Через місяць
проголошено Фр. Республіку.(22.09) +заснування нового календаря– нова республіка
намагається знищити, це що стосувалося колишнього правління. Луї звинувачено у зраді

65
і 21.01.1793 його казнили. Починає утворюватися антифранзуцька революція + у Фр.
Було багато консерваторів були проти таких радикальних змін. – починається
антиреволюційна війна. В травні 1793р. національна армія оточена екстримістами
поміркованих зарештовують. (Жана Поля Марата вбито Шарлотою Кардае – хотіла
повернуни мир у Фр.). = початок терору. – країна підконтрольована радикалам. –
починається етап терору ( за критику правління відправляля на гільйотиру (вбито 40 тис.
Людей). – в 1793 р. Марію Антуанету також засуджено 16.10.1793 – її казнили. Зима-літо
1794 – часи великого терору. 26.06 – виступивши на зборах він виступив на зборах, що
призвело до обурення і казні самого Робесп'єра. – приходить до влади нова політична
партія – Термідор. = які почали так само поводитися з ворогами («Білий терор») – 1795р
творено прект нової конституції – влада не може були в руках однієї людини. Роялісти
знову хочуть повернути владу монарха. Наполеон подавив повстання і його призначено
генералом (його популярність зростає) – Переворот проти діючої Влади і прихід до Влади
Наполеона. (9.11.1799р).

24. Віденський конгрес та його рішення.

Загальноєвропейська конференція, в ході якої були визначені межі держав Європи після
Наполеонівських воєн.Віденський конгрес — конференція послів великих держав
Європи, очолювана австрійським дипломатом Клементом фон Меттерніхом, яка
проходила у Відні з 1 листопада 1814 р. до 8 червня 1815 р.Його мета полягала в тому,
щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому
наполеонівської Франції попередньої весни. Обговорення продовжувалося, незважаючи
на повернення з вигнання і відновлення влади у Франції екс-імператора Наполеона I у
березні 1815 року, завершальний акт Конгресу був підписаний за дев'ять днів до його
остаточної поразки при Ватерлоо 18 червня 1815
Росію ,Великобританію ,Австрію ,Прусію ,Францію.З меншими повноваженнями були
представники:Іспанії, Португалії,Швеції і Норвегії. Нідерландів, Швейцарії, Баварії…9
червня 1815 року підписали Заключний генеральний акт Віденського конгресу, який
переділив політичну карту Європи:— Франція позбувалася всіх заво-ювань і поверталася
до своїх кор-донів 1790 року;— Бельгія і Голландія об'єднува-лись у Нідерландське
королівство;— Швейцарія стала нейтральною державою, у складі її було 19 кан-тонів;—
на північному заході Італії відновлювалося Сардинське коро-лівство, йому повернули
Савойю і Ніццу;— на престоли Тоскани і Парми були посаджені монархи з династії
Габсбургов;— від Данії, вірного союзника Франції, було відокремлено Норве-гію і
передано її Швеції;—Росії дісталася більша частина колишнього Великого герцогства
Варшавського. Ця територія входила до складу Російської імперії під назвою Королівства
66
Польського. Заключ-ний акт закріпив за Росією Фінляндію (відвойована 1809 р. у Швеції)
і Бессарабію (відійшла від Туреччи-ни за договором 1812 p.);— Австрія майже повністю
по-вернула всі території, втрачені в 1800 —1809 роках в ході наполеоні-вських воєн.
Володіння Пруссії збільшувалися, її вплив у Німеч-чині зростав;— Англії дісталися
захоплені під час напо-леонівських воєн колишні гол-ландські, французькі, а потім деякі
іспанські і португальські колонії;— Німеччина не була об'єднана, на її території було
створено Німець-кий союз, в склад якого увійшли 38 держав і 4 вільних міста під голову-
ванням Австрії.Конгрес визначив нову розстановку сил в Європі, що склалася до кінця
Наполеонівських воєн, на довгий час позначивши ведучу роль країн-переможниць –
Росії, Австрії і Великобританії в міжнародних відносинах. В результаті конгресу склалася
Віденська система міжнародних відносин.

25. Революції 1848-1849 рр. ліберальні та національні вимоги.

У 1848-1849 рр. Європу охопила революційна буря. Розпочалася вона в лютому 1848р. у
Франції і дуже швидко поширилась на німецькі та італійські держави і Австрійську
імперію. Ця «весна народів», як називали її сучасники, поєднувала боротьбу різних
соціальних верств проти залишків «старого порядку», боротьбу за демократизацію
політичного устрою. Причини: Економічні: 1) У 1847 р. розпочинається економічна
криза перевиробництва, що набула загальноєвропейського масштабу. Як наслідок –
відбувається різке скорочення виробництва,зростаєбезробіття.2) 40-ві рр.. ХІХ ст..
увійшли в історію Європи як «голодні сорокові» - неврожайні роки. Соціально-
політичні:1) Загострюються протиріччя між різними верствами населення, насамперед
між феодальною аристократією, землевласниками і промисловцями та підприємцями. В
той же час поширюються проти-річчя між промисловцями та найманими робітниками.2)
Загострюються національні проти річчя. Як наслідок – розгортаються національно
визвольні і об’єднавчі рухи.В 1847-1848 рр. у Франції активізується діяльність опозиції:
соціалістів (які захищали інтереси робітників), демократичних республіканців (які
виступали за ліквідацію королівської влади, бонапартистів. Зростає невдоволення
політикою уряду серед підприємців, деяких банкірів, і особливо - робітників.Революція
розпочалась 22 лютого 1848р. повстанням паризьких студе-нтів, робітників. Короля було
усунуто від влади, сформовано Тимчасовий республіканський уряд. 25 лютого 1848 р. к
франції була проголошена Друга республіка ( Перша 1793 р.) після цього спеціальними
декретами запроваджено загальне виборне право для чоловіків (які досягли 21 року),
відновлено свободу преси, політичних зборів, створено «національні майстерні» з метою

67
забезпечення оплачуваною роботою безробітних, скорочено робочий день до 10 годин. У
листопаді 1848 р. було прийнято Конституцію Другої республіки, згідно з якою
запроваджувалася президентська влада. На середину ХІХ ст. Німеччина являла собою
конгломерат 38 самостійних держав, серед яких найбільшою і наймогутнішою була
Пруссія.Революція почалась з виступу робітників у лютому 1848 р. в Бадені. Робітники
вимагали проведення ряду політичних реформ (свобода преси, запровадження суду
присяжних, народної міліції. Парламент герцогства пішов на задоволення їх вимог,
боячись переростання цих виступів в щось більш серйозне.Монархи південно-західних і
західних німецьких держав, випереджаючи події передали владу в руки ліберально
налаштованих діячів, які виступали реформування політичної системи.У Пруссії 3-13
березня 1848 р. в столиці Берліні відбулися масові робітничі демонстрації. Король
Фрідріх-Вільгельм ІV вимушений був піти на здійснення пев-них політичних
перетворень: було скасовано цензуру, запроваджено суд присяжних, створено
помірковано-ліберальний уряд; у грудні 1848 р. запроваджено Конституцію. У Пруссії
встановилася конституційна монархія.У Франкфурті влітку 1848 р. було створено
загально німецький представницький орган – парламент.Це була спроба розпочати
об’єднавчий процес німецьких держав демократичним шляхом «знизу». 28 березня 1849
р. Франкфуртський парламент прийняв Імперську конституцію.На середину ХІХ ст. Італії
як єдиної держави не існувало: на її території було декілька окремих королівств і
герцогств; частина території знаходилась у складі Австрійської імперії. Сильною була
влада Папи римського.У 30-ті рр. ХІХ ст. в Італії активізується діяльність республіканців
(лідером яких був Мадзіні) і лібералів (на чолі з Кавуром), які виступали проти
австрійського гніту, за об’єднання країни.При цьому республіканці прогнули ще й
проголошення республіки в Італії, а ліберали виступали не просто за об’єднання країни, а
саме під егідою Савойської королівської династії Сардинського королівства
(П’їмонту).Революція розпочалась 12 січня 1848 р. на о. Сицилія повстанням бідноти, у
березні поширилася на інші італійські території.Спочатку правителі найбільших
італійських держав: Неаполітанського і Сардинського королівств, герцогства Тоскани
об’єднали свої сили, створивши спільне військо для боротьби проти австрійського
панування на півночі Італії, пішли на здійснення певних ліберальних перетворень. Але по
мірі розгортання революції відмовилися від боротьби з Австрією (зазнавши ряд поразок) і
пішли на придушення революційних вистурів в своїх володіннях.У Римі, завдячуючи
діям революціонера Джузеппе Гарібальді та його соратників, наприкінці січня 1849 р.
було проголошено республіку, а Папу Римського позбавлено влади.Австрія в середині
ХІХ ст. продовжувала залишатися багатонаціональною державою. До її складу входили:

68
Угорщина, Чехія, Тіроль, Словаччина, Словенія, частина польських земель,
західноукраїнські землі, частина Румунії тощо. У 1848-1849 рр. революційні виступи
відбулися в різних регіонах Австрійськоїімперії.Революція розпочалася подіями 13
березня 1848 р. у Відні – столиці Австрії. Населення вимагало здійснення широких
політичних перетворень. імператор змушений був піти на поступки: в квітні 1848 р. було
прийнято Конституцію.Наслідки і значення революцій 1848-1849 рр. у Європі.-
Революції охопили більшість країн Європи. У ході цих революцій вирішувалось питання
«бути чи не бути « новим демократичним порядкам в європейській цивілізації.-
Революції 1848-1849 рр. отримали назву «весна народів» і символізували пробудження
нових націй та їх прагнення до утворення власних національних держав.- Завдяки
реформам, проведеним в ході революцій, в європейських країнах було ліквідовано
залишки феодалізму. Склалися (передумови) сприятливі умови для розгортання
промислової революції та становлення індустріального суспільства.- Революції 1848-
1849 рр. в Європі дали поштовх структурним змінам у системі державного управління,
сприяли переходу до конституційних норм у суспільному житті.- Революції 1848-1849
рр. закінчилися поразкою, але вони сприяли подальшому розвитку європейських країн.
Боротьба за здобуття громадянських прав і запровадження конституцій стали кроком до
формування у країнах Європи громадянського суспільства і правової держави.- Досвід
революцій був використаний різними політичними силами у наступний період.

26. Рух за Об’єднання Італії

Після революції 1848-1849 pp. Іта-лія залишалася роздробленою країною, більша частина
якої пере-бувала під владою австрійських Габсбургов. конституційний лад у формі
обмеженої монархії і деяких буржу-азно-демократичних свобод зберіг-ся тільки в
П'ємонті.

У період економічного піднесен-ня 50-х років XIX століття в Італії розгорнувся процес
капіталізації економіки. Ще в 30-40-ті роки на півночі стали з'являтися великі
мануфактури і фабрики. Італія ек-спортувала до всієї Європи і, на-самперед, до Англії,
шовкову сиро-вину. В Ломбардії зміцніли молочно-тваринницькі господарства, внаслідок
чого сільське господар-ство країни почало набувати то-варного характеру. У промисло-
вості Ломбардії, П'ємонту, Тоска-ни розвивалися бавовняна і сукно-вальна галузі. З
початком механі-зації виникли машинобудівні ма-нуфактури. Малі запаси сировини не
давали можливості розвивати-ся металургії, що сповільнювало хід промислового
перевороту. У 40-50-ті роки XIX століття роз-горнулося будівництво залізниць. Важливі
69
для всієї Італії зміни : сталися в 50-ті роки з приходом до влади в П'ємонті глави
поміркова-них лібералів, графа Камілло Кавура.уряд П'ємонту уклав торгові угоди з
провідними євро-пейськими державами, знизив митні тарифи, посприяв будівницт-ву
залізниць, шосе, каналів, було зміцнено фінансову систему. 1856 року П'ємонт відкрито
виступив на захист національних інтересів Італії і цим самим справив велике вражен-ня
на всі соціальні прошарки іта-лійського суспільства.50-х років XIX століття під час
об'єднання Італії утворилися дві течії: респуб-лікансько-демократична і по-мірковано-
ліберальна.Біля джерел республіканізму в Італії стояв Джузеппе Мадзіні - один з лідерів
революційної орга-нізації «Молода Італія», яка про-пагувала революційний терор як
форму боротьби з політичним ре-жимом, який порушував права людей, рух зазнав
невдачі й розколовся.Багато соратників Мадзіні перей-шло з табору республіканців до
по-мірковано-ліберального. 1857 року під керівництвом К.Кавура у П'ємонті було
створено «Італійсь-ке національне товариство», гаслом якого стало об'єднання Іта-лії на
чолі з Савойською династією. Щ до цього товариства запросили народ-ного героя Італії
Джузеппе Гарі-бальді, який обійняв посаду віце-голови. Уряд П'ємонту почав шукати
союз-ників у боротьбі проти Австрії ще в роки Кримської війни 1853—1856 років, коли
італійські війська вис-тупили на боці Франції проти Росії.За союзництво проти Австрії
після цієї війни К.Кавур обіцяв Наполео-ну III Савойю і Ніццу. Війна між П'ємонтом і
Францією, з одного боку, та Австрією — з іншого, поча-лася наприкінці квітня 1859 року.
Наприкінці травня 1859 року союзні війська розбили австрійські й оволоділи територією
на півночі Італії — Ломбардією. Од-ночасно у Флоренції — столиці Тос-кани —
почалося повстання, яке пе-рекинулося на сусідні держави -Парму і Модену. Підтримали
по-встання загони Дж.Гарібальді, який у званні генерала вступив до п'ємонтської армії на
службу.Католицька церква, очолювана папою Пієм IX, чинила опір об'єд-нанню, однак
Наполеон III одурив Кавура та Савойську дина-стію, підписавши перемир'я з авст-
рійським імператором. Умови пе-ремир'я зводили нанівець усе те, що було досягнуто під
час війни: всі території, крім Ломбардії, знову поверталися Габсбургам, увесь центр Італії
віддавався в руки Пія IX. У знов повернутих Австрії державах скла-лися такі умови, що
відновити вла-ду австрійських герцогів стало не-можливо. Всі вони висловилися за
приєднання до П'ємонту.У квітні 1860 року вибухнуло по-встання в Палермо, на півдні
Італії. На допомогу повстанцям із Генуї були одягнуті здебільшого в червоні сорочки -
звідси той термін, що за-кріпився в історії, — «червона тися-ча». На острові Сицилія до
них при-єдналися селяни. Скрізь, де відбува-лися бої «тисячі», гарібальдійцям
допомагало місцеве населення. На початку вересня 1860 року Гарі-бальді урочисто
вступив до столиці Королівства Обох Сицилій - м. Не-аполя. У стислий термін, завдяки

70
ве-личезному патріотичному піднесен-ню війська, Дж.Гарібальді вдалося вигнати з
півдня війська Бурбонів. Розмах народної революції змусив тамтешніх землевласників
зверну-тися за допомогою до Віктора Еммануїла та К.Кавура. Успіхи, досягнуті
Гарібальді на півдні, а також його ба-жання здійснити похід на Рим на-трапили на опір з
боку «Італійсько-го Національного товариства». Щоб не дати народним масам завершити
об'єднання, приглушити патріотич-ний порив народу, в середині жов-тня 1860 року армія
П'ємонту пере-пинила шлях повстанцям. Дж. Гарі-бальді не став до повного вигнання
австрійців і французів виявляти опір регулярній національній армії, без боротьби
поступившись владою Віктору Еммануїлу II. Наприкінці жовтня 1869 року «Італійське
На-ціональне товариство» провело рефе-рендум на півдні Італії. Внаслідок його регіон
перейшов під владу Са-войської династії. Невдовзі там було уведено в дію Конституцію –
за зразком П'ємонтської 1848 року. В об'єднаній Італії:—встановлювалася конституційна
монархія;

— парламент складався з двох па-лат: сенату і палати депутатів, до якої обиралися особи
за досить ви-соким майновим цензом;— король здійснював виконавчу владу, мав право
розпускати парла-мент на власний розсуд;- судді в судах були незмінні;- громадянські
права надавалися народові тільки формально.Після подій 1860 року об'єднання Італії все
ще не завершилося. У Ве-неціанській області панували Габ-сбурги, в Римі влада
належала папі Пію IX, який знаходився під охоро-ною французів.1866 року Віктор
Еммануїл II ук-лав договір з Бісмарком про участь Італії у війні проти Австрії. Але зали-
шалося найголовніше питання—про Рим. Савойська династія була пов'я-зана договором
із Наполеоном III і не могла розпочати звільнення «вічно-го міста». Цю місію взяв на
себе Гарі-бальді. Влітку 1862 року він спро-бував провести другу експедицію на Рим, але
був тяжко поранений і не зміг продовжити боротьбу. Невдалою була і третя спроба 1867
року.Перебуваючи під опікою Другої імперії, римський папа і верхівка католицької
церкви намагалися зміцнити свій вплив найжорстокі-шими методами. Застосовувалися
заборонні укази під загрозою відлу-чення від церкви.Лише восени 1870 року після
поразки Франції у війні з Пруссією було усунено останню перепону для національного
об'єднання. Війська Віктора Еммануїл а II наприкінці вересня увійшли в Рим, який став
столицею Об'єднаного королівства, територію папи було обмежено до розмірів його
резиденції у Ватикані.

71
 27. Утворення Німецької імперії.

Поразка революції 1848 р. повернула об’єднання Німеччини до часів Віденського

конгресу 1815 р. Проте інтереси індустріального розвитку потребували запровадження в
усіх німецьких землях свободи пересування, єдиної системи мір і ваг, скасування
залишків цехових привілеїв тощо. Суперництво між двома найбільшими німецькими
державами — Австрією та Пруссією — спричинило умовний поділ німецьких земель на
Велику Німеччину, яка перебувала під впливом Австрії, і Малу Німеччину — під
впливом Пруссії. Однак упродовж багатьох років німці плекали мрію про об’єднання
Німеччини. На той час теоретично існувало три шляхи втілення цієї мрії. Перший
шлях, коли глави всіх, майже чотирьох десятків, німецьких держав відмовилися б від
своєї незалежності й об’єдналися, щоб сформувати єдину націю та єдину державу. Але це
навряд чи було можливо, бо жодна з цих держав не бажала взяти на себе таку ініціативу.
Століттями головною державою в Центральній Європі була Австрія, і малі держави, а
надто на півдні Німеччини, уважали її лідером. Австрія була переконана, що право на
лідерство належить їй цілком справедливо; королівська родина — давній монарший дім
Габсбургів — була готова стати провідною силою об’єднаної Німеччини.Проте було
малоймовірно, що саме Австрія стане «магнітом», який притягне до себе інші німецькі
держави. По-перше, австрійські провінції населяли не тільки німці, а й українці, поляки,
угорці, італійці, хорвати, чехи. Насправді в Австрійській імперії проживало значно
більше підданих інших національностей, ніж німецьких підданих австрійського
імператора. Недаремно імперію образно називали «клаптиковою». Отже, національний
чинник робив роль Австрії як об’єднувачки всієї Німеччини вкрай проблематичною. По-
друге, перешкодою до реалізації сценарію об’єднання Німеччини під зверхністю Австрії
було відверте небажання північнонімецького Прусського королівства визнати австрійське
лідерство. Другий шлях, який міг привести до об’єднання Німеччини, — ліберальний.
Шкільні вчителі й університетські викладачі, письменники, інтелектуали, обізнані з
британською й французькою формами самоврядування, сподівалися, що законодавство,
яке обслуговувало інтереси князів і верхівки в німецьких князівствах, можна замінити на
демократичне, аби всі люди мали право голосу. Проте історія переконує, що вчені рідко
стають ефективними політиками, до того ж багато німців не хотіло брати на себе
відповідальність, очікуючи вказівок, що потрібно робити, від старої аристократії. Третій
шлях виявився тим, який, урешті-решт, успішно завершив справу. Цей шлях «залізом і
кров’ю» пройшла людина, яка з майстерністю вмілого лоцмана провела німецький
корабель між небезпечними рифами й дісталася остаточного пункту призначення —
створення єдиної Німецької імперії. Цією людиною був Отто фон Бісмарк (1815–1898) –

72
прусський і німецький державний діяч, перший рейхсканцлер Німецької імперії (1871–
1890). У молоді роки вивчав право. У 1847– 1848 рр. — депутат парламенту Пруссії. Був
противником революції 1848 р. і виступав за збройне придушення повстань. Один з
організаторів прусської партії консерваторів. У вересні 1862 р. король Вільгельм I
запросив О. фон Бісмарка на посаду прусського міністра-президента. Після утворення в
1867 р. Північнонімецького союзу О. фон Бісмарк став канцлером.

Посилення Пруссії Подолання конкуренції Австрії та зміцнення становища Пруссії в

Європі стали головним завданням О. фон Бісмарка. Найбільш швидким і успішним, на
його думку, був військовий шлях. Реальне об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії
стало можливим у результаті трьох послідовних воєн, ініційованих О. фон Бісмарком: з
Данією, Австрією та Францією. Здобувши легку перемогу над Данією у війні 1864 р.,
Пруссія отримала значну частину колишнього герцогства Шлезвіг-Гольштейн. Війна
1866 р. з Австрією та коаліцією більшості південних німецьких держав (Баварії, Саксонії,
Бадена та ін.) завершилася неочікувано швидкою перемогою Пруссії та розпадом
Німецького союзу. Замість нього Пруссія створила, по суті, федеративну державу —
Північнонімецький союз, який визнав її верховенство. Управління Північнонімецьким
союзом здійснювали прусський король як президент союзу, канцлер в особі прусського
першого міністра та парламент. Згідно з мирним договором, підписаним у серпні 1866 р.
в Празі, Ганновер і Франкфурт, як дві ще дрібніші держави, були приєднані до Пруссії.
Австрія усувалася від участі у вирішенні німецьких питань, і відтепер Пруссія стала
незаперечним лідером національного об’єднання Німеччини.Після того як Австрія була
остаточно ослаблена, поза cоюзом залишалися тільки великі й впливові південні німецькі
держави (Вюртемберг, Баварія та ін.). Тепер О. фон Бісмарк звернув увагу на Францію,
яка з тривогою спостерігала за зростанням впливу Пруссії. У 1870 р. Пруссія отримала
нагоду спровокувати війну з Францією (якої бажав і Наполеон III). Конфлікт виник через
вакантний іспанський престол. Франція вимагала від Пруссії відмови від іспанських
планів. Прусський король зайняв примирливу позицію, однак О. фон Бісмарк за
допомогою дипломатичних хитрощів і фальсифікації спровокував Наполеона III на
оголошення війни Пруссії (франко-прусська війна 1870-1871). Канцлер також зробив усе,
щоб ізолювати Францію на міжнародній арені: Росія, яка офіційно була союзником
Франції, не стала на її сторону у франко-прусській війні, Італія також зберігала
нейтралітет. Прусська армія була краще за французьку вишколена й озброєна. У серпні
1870 р. німецькі війська розпочали загальний наступ і розбили французів. Наприкінці
жовтня 180-тисячна французька армія капітулювала у фортеці Мец. Німецькі війська
рушили на Париж. Наприкінці січня 1871 р. було підписано перемир’я на важких для

73
Франції умовах, а в травні — ще більш обтяжливий для Франції мирний договір. Крім
виплати Пруссії значної контрибуції, Франція поступалася Ельзасом і північно-східною
частиною Лотарингії.

Завершення об’єднання Німеччини Розгромивши Францію, Пруссія фактично

позбавила південні німецькі держави свободи вибору. Хотіли цього їхні монархи чи ні,
але вони змушені були заявити про свою згоду ввійти до складу єдиної Німецької імперії.
18 січня 1871 р., ще до офіційного завершення війни проти Франції, у Дзеркальній залі
Версальського палацу зібралися правителі німецьких земель для того, щоб офіційно
заявити про створення Німецької імперії та проголосити прусського короля Вільгельма І
імператором нової імперії. У ній проживало понад 40 млн осіб, а територія перевищувала
півмільйона квадратних кілометрів. У квітні була ухвалена конституція: до складу
Німецької імперії ввійшли 22 монархії та декілька вільних міст. Згідно з конституцією,
усі вони залишалися відносно незалежними й рівноправними, але насправді такої рівності
не було. Главою імперії був король Пруссії — найбільшої з-поміж усіх німецьких держав
(60 % населення, понад половина всієї території). Йому присвоювався титул імператора;
він був головнокомандувачем збройних сил імперії, призначав усіх імперських
чиновників, уключаючи голову уряду — імперського канцлера.Імператор також
призначав делегатів до верхньої палати парламенту й мав повноваження здійснювати
безпосереднє керівництво міністрами. Конституція надавала бундестагу (парламенту)
законодавчу та значною мірою виконавчу владу. Верхньою палатою парламенту імперії
була союзна рада — бундесрат. Норми представництва земель у бундесраті були такими,
що майже третина депутатів представляла Пруссію. Головою бундесрату був канцлер
імперії — прусський міністр. Будь-яке рішення бундесрату могло бути заблоковане
Пруссією, яка мала для того достатню кількість голосів депутатів. Рейхстаг — нижня
палата німецького парламенту — не мав вирішального значення в загальній системі
органів державної влади імперії, оскільки його законодавча ініціатива була обмеженою й
нижня палата не мала контролю над урядом. Ухваленням конституції 1871 р.
завершилося політичне об’єднання Німеччини. Однак для створення цілісної держави
цього було недостатньо, бо не існувало єдиної фінансової системи та грошової одиниці;
залишалися сильними позиції автономістів і католицької церкви; не існувало
загальнодержавної власності; не були сформульовані загальнодержавні цілі на
міжнародній арені. Ці й інші питання належало вирішити в майбутньому.

74
 28. Створення незалежних держав на балканському півострові в 19 – поч. 20 ст.

Сербія. В лютому 1804 р. тут розпочалося повстання проти засилля яничарів під
проводом Георгія Петровича, відомого ще як Карагеоргій (1752-1817). На середину
березня дев'ять з дванадцяти округів Белградського пашалику були повністю очищені від
турків, великі міста – Белград, Смедерево, Пожаревац перебували в облозі повстанців.
Серби вимагали не так уже й багато – відновлення фірману 1794 р. Султанський уряд
відмовився задовольнити ці скромні вимоги, оскільки серби просили гарантій щодо умов
перемир'я з боку однієї з великих європейських держав. Тоді повстанці звернулися за
підтримкою до Відня й Петербурга. Хоча ні Габсбурги, ні Романови на той час надати
збройної підтримки не могли (що пояснювалося тогочасним воєнним протистоянням з
Наполеоном і небажанням дати політичний привід для франко-турецького союзу), серби
почали діяти активніше. Після кількох перемог у серпні 1806 р. до Істамбула була
надіслана делегація на чолі з Петром Ічко, яка домоглася надання Сербії внутрішньої
автономії. 10 червня 1807 р. між Росією та Сербією була підписана конвенція про
створення військового союзу. Тим самим Сербія де-факто проголосила свою
незалежність від Туреччини, яка на той час уже перебувала у стані війни з
Росією.Сербська держава у 1804–1813 pp. спершу мала лише один орган управління. Ним
була Скупщина, тобто збори повстанських провідників. У вересні 1805 р. була створена
перша державна установа Сербії – Урядова Рада Сербська. До неї увійшло 12
представників від кожного з округів. Головою Ради був Матвій Ненадович. На Скупщині
1808 р. Карагеоргій проголосив себе спадковим господарем Сербії і почав управляти
одночасно з Радою. В січні 1811 р. Урядова Рада провела свою реорганізацію: призначила
6 міністрів-опікунів з числа членів Ради, у віданні яких були різні галузі управління.
Фактично ж влада в Сербії належала Карагеоргію.У 1812 р. Росія, обгрунтовано
побоюючись вторгнення наполеонівських військ, поспішила укласти з Туреччиною
Бухарестський мир (28 травня 1812 р.). Стаття 8 цього договору зобов'язувала Туреччину
надати автономію сербам у межах Белградського пашапику. Переговори між Туреччиною
і Сербією розпочалися аж на початку 1813 р. (сторони вичікували, чим закінчиться похід
Наполеона на Москву). Влітку 1813 р. турки несподівано напали на Сербію, змусивши
восени 1813 р. Карагеоргія та більшість його воєвод втекти до Австрії.Після придушення
першого сербського повстання турки відновили залежність селян від поміщиків,
примушуючи селян до панщини. Відповіддю стало повстання восени 1814 р. селян
Чачакського округу під проводом воєводи Хаджі Продана. Виступ цей був жорстоко
придушений, але уже наступного року повстанський рух відновився під керівництвом
Мілоша Обреновича. На просьбу сербів Росія розпочала дипломатичний тиск на

75
Істамбул. Наслідком стала досягнута усна домовленість із султанським урядом, який
визнає Обреновича верховним князем Сербії, регламентує платежі селян поміщикам-
спахіям і надасть сербам право участі в суді нарівні з турецькими
чиновниками.Російсько-турецька війна 1828-1829 pp. завершилася перемогою Росії. За
умовами Адріанопольського мирного договору 1829 р., Османська імперія
зобов'язувалася у місячний термін надати автономію Сербії та повернути їй території,
відторгнуті після придушення першого сербського повстання 1804-1813 pp. На основі
Адріанопольського договору султан видав у серпні 1830 р. указ, за яким Сербія
визнавалася самоуправлінським князівством під верховною владою султаназі спадковим
князем Мілошем Обреновичем. Питання про щорічну данину та повернення відторгнутих
територій передавалися на розгляд узгоджувальної російсько-турецької комісії.
Скориставшись заворушеннями на спірній території, Мілош Обренович улітку 1833 р.
приєднав її до Сербії. Новий султанський указ 1833 р. визначав кордони Сербського
князівства (з включенням до його складу 6 раніше відторгнутих округів) та встановив
чіткі розміри щорічної данини.На цьому етапі розвитку Сербії політична й економічна
влада в країні перебувала у руках т. зв. великашів – великих землевласників, чиї маєтки
були створені шляхом присвоєння чи скупки власності спахіїв. Серед великашів було
чимало провідників недавнього повстання. Великаші не мали достатніх засобів для
обробки своїх земель капіталістичними методами і тому були змушені вести феодальне
господарство. До 1837 р. в Сербії поруч з обов'язковими трудовими повинностями
існував і т. зв. старійшинський кулук – панщина. Крім повинностей на користь
великашів, селяни були вимушені виконувати державну панщину і панщину на користь
князя. Остаточно панщина скасована конституцією 1838 р.Мілош Обренович використав
автономію Сербії для власних потреб: монополізував торгівлю з Австрією, за безцінь
скупив землі колишніх турецьких власників, відкупив у султанського уряду збір данини.
За його вказівкою багато колишніх старійшин – учасників двох визвольних повстань
були знищені або посаджені до в'язниці, убитий і Карагеоргій. Скупщина, членів якої
Обренович сам призначав, покірно виконувала його волю. Вищий урядовий орган –
Народна канцелярія перетворилася в особисту канцелярію диктатора. Самодержавна
політика Обреновича викликала опір як селян, так і великашів. Під тиском останніх
Обренович на Скупщині, скликаній у лютому 1835 р., був змушений погодитися на
прийняття конституції. Але, скориставшись з того, що Туреччина, Росія і Австрія
поставилися до прийняття конституції вороже, Обренович її у швидкому часі скасував. У
1838 р. турецький уряд сам опублікував конституцію для Сербії, яка виявилася значно
консервативнішою, ніж пропонована конституція 1835 р.Ця конституція не допускала

76
скликання Скупщини, її не можна було змінювати або доповнювати без згоди султана.
Вищим органом управління Сербією проголошувалася Рада з 17 членів, які обиралися
пожиттєво. Обренович спробував опиратися введенню Конституції, яка обмежувала його
самодержавну владу, але програв у цій боротьбі, був змушений у 1839 р. зректися
престолу на користь свого сина і покинути країну. Реальна влада зосередилася в руках 17
великашів – членів Ради.Лідером уставобранителів (тобто "захисників конституції") був
великаш Гарашанін. У 1842 р. уставобранителі після вигнання з країни Михайла
Обреновича передали владу у руки безвольного Олександра Карагеоргієвича (1842-1858).
Більшість уставобранителів орієнтувалася у своїй зовнішній політиці на Туреччину та
Австрію, в галузі внутрішньої – уставобранительський режим намагався зберегти
напівфеодальну форму ведення сільського господарства.На час Кримської війни, коли
Росія була поставлена на коліна Францією, Англією та Туреччиною, внутрішні чвари в
Сербії майже припинилися. Після поразки Росії у війні Паризький конгрес 1856 р.
прийняв рішення про заміну російського протекторату над Сербією на спільний
протекторат усіх європейських держав-учасниць Паризького договору. Коли стало
зрозумілим, що загроза нової турецької окупації ліквідована, боротьба між князем і
великашами знову загострилася і дійшла відкритої форми. Скориставшись змовою членів
Ради, Олександр Карагеоргій розігнав Раду, призначивши її нових членів. У жовтні 1858
р. був опублікований закон про скликання народної Скупщини. її перше засідання
відбулося в листопаді 1858 р., в день апостола Андрія, тому Скупщина отримала назву
Святоандріївської. Прихильники династії Обреновичів об'єдналися з лібералами і
домоглися усунення від влади Олександра Карагеоргієвича. Князем удруге
проголошувався Мілош Обренович, а після його смерті, в 1860 р.,– Михайло. Скупщина
прийняла закон про її перетворення у постійно діючий орган законодавчої влади.
Конституція ліквідувала олігархічну Раду 17-ти, проголосила свободу друку. Проте дуже
швидко закон про скупщину був змінений – з органу законодавчого вона
перетворювалася на дорадчий з правом зібрання раз на три роки.Правління Михайла
Обреновича (1860-1868) ознаменувалося зміцненням князівської влади. Відновлена Рада
17-ти була перетворена в орган, залежний від князя. Йому ж були підпорядковані усі
міністерства. В 1864 р. був розігнаний Верховний суд, його голова ліберал Є. Груїч –
кинутий до в'язниці. Законом 1861 р. Михайло скасував народне військо, створивши
натомість регулярну армію на основі загальної військової повинності. На утримання цієї
армії потрібні були великі кошти, що призвело до збільшення податків на усі категорії
населення.У травні 1868 р. Михайло Обренович був убитий групою змовників. Влада
перейшла до рук його неповнолітнього племінника Мілана Обреновича (1868-1889). На

77
час його неповноліття управління країною перебувало в руках регентів: Блазнаваца,
Ристича та Гавриловича. Ліберали розробили проект нової сербської конституції,
прийнятою Скупщиною в 1869 р. За цією конституцією Сербське князівство
проголошувалося спадковою конституційною монархією. Законодавчу владу
здійснювали спільно князь та Установча скупщина, яка скликалася щорічно. Князеві
належало право законодавчої ініціативи та остаточного затвердження законів. Він
одноосібно призначав чверть усіх депутатів Скупщини. Конституція проголосила
свободу друку, але не передбачала свободи союзів та зібрань.З плином історії повну
незалежність Сербія здобула внаслідок поразки Туреччини в російсько-турецькій війні
1877-1878 pp. Але за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. частина сербських земель
ще залишалася під владою Туреччини і Австро-Угорщини. В 1882 р. Сербію було
проголошено королівством.

Болгарія. В 1853 р. під тиском народних мас (селянські повстання Відінського,

Ломського, Білоградчикського округів) турецький уряд був змушений розпочати
земельну реформу. Селянам за викуп передавалися поміщицькі володіння. Держава
сплачувала поміщикам цінними паперами з державної скарбниці, а селяни повертали їй
цю суму поземельним податком. У 1867 р. був виданий закон стосовно вакуфних
(церковних) земель. Землевласники, які проживали на цих землях, отримали право
передавати їх у спадщину. Ці помірковані реформи "зверху" були реальною ознакою
кризи султанської влади, якій доводилося поступками шукати порозуміння з місцевим
населенням.У квітні 1860 р. болгарська церква перервала стосунки з
константинопольським патріархом, який традиційно виступав в якості вищого турецького
чиновника в справах християнської релігії. Фірман 1870 р. проголосив створення
болгарської екзархїї (автономної церковної області) під верховенством патріарха. Але тут
уже не погодилася константинопольська патріархія. Церковний собор 1872 р. оголосив
болгарську церкву схизматичною. Розкол затягнувся на довгі десятиріччя.Двічі протягом
60-х років видатний болгарський революціонер Георгій Раковський (1821-1867)
спробував із загонами, сформованими в Сербії, вторгатися на болгарську територію з
метою підняти всенародне повстання проти турецьких властей. Ці спроби виявлялися
безуспішними, не в останню чергу тому що Сербія не хотіла великої війни з
Туреччиною.У квітні 1870 р. болгарські демократи Васил Левський та Любен Каравелов
створили Болгарський Центральний революційний комітет, завданням якого мало стати
скинення турецького іга та створення Дунайської федерації вільних народів. Туркам
вдалося схопити усіх членів цієї організації. В лютому 1873 р. Левський був
повішений.Турецький уряд придушив і т. зв. Квітневе повстання 1876 р. в Болгарії. Але

78
Балканська криза тривала, проти турецького панування виступило населення Боснії й
Герцоговини. В червні 1876 р. Сербія і Чорногорія уклали військовий антитурецький
союз. 26 червня в Рейхштадтському замку (Чехія) зустрілися російський цар Олександр II
з австро-угорським цісарем Францем-Йосифом. У зв'язку з можливою сербсько-
турецькою війною сторони домовилися: Петербург підтримає прилучення до Австро-
Угорщини Боснії та Герцеговини, а Відень не заперечуватиме проти включення до складу
Росії південно-західної Бессарабії та Батума. Болгарії та Румелії (так називалися південні
повіти Болгарії) мала б бути надана автономія, а якщо дозволить ситуація,– то й
незалежність.У жовтні 1876 р. серби були розбиті турками, і Росія негайно висунула до
турецької сторони ультиматум про укладення перемир'я з Сербією на 4-6 тижнів. 11
грудня того ж року в Константинополі відбулася конференція послів великих держав, де
за пропозицією російського канцлера Горчакова Оттоманській Порті поставили вимогу...
надати автономію Боснії, Герцеговині та Болгарії. Росія мала таємну домовленість з
Австро-Угорщиною на випадок російсько-турецької війни про дружній нейтралітет Відня
в обмін на Боснію і Герцеговину. 12 квітня 1877 р. Олександр II видав маніфест про
оголошення війни Туреччині; того ж дня російські війська увійшли у Румунію та
захопили вірменський Ардаган на кавказькому театрі бойових дій.15 червня російська
армія почала вторгнення в Болгарію, разом з росіянами прийшло й болгарське ополчення
– 7444 чоловіка (всі унтерофіцерські та офіцерські посади в цьому ополченні обіймали
росіяни). У Болгарії було створене російське цивільне управління на чолі з князем
Черкаським. Країна була поділена на 8 губерній (у межах старих турецьких санджаків) та
56 округів. На чолі цих губерній та округів були поставлені росіяни, в заступники їм
призначали місцевих болгар. Попри все зберігалася турецька податкова система, був
лише скасований ненависний бедель – податок на чоловіків-християн за звільнення від
військової повинності. Також було ліквідовано традиційну турецьку систему відкупу
збору податків приватними особами.27 грудня 1877 р. переможена Порта звернулася до
Росії за умовами миру. На той час російські війська стояли за 13 км від Константинополя
у містечку Сан-Стефано. Стаття 6 Сан-Стефанського договору (З березня н. ст. 1878 р.)
передбачала: "Болгарія утворює самоуправлінське, сплачуюче данину (Туреччині. – Авт.)
князівство з християнським урядом і земським військом". Передбачалося, що в Болгари
протягом двох років перебуватиме 50-тис. російський окупаційний корпус. За цей час під
началом російського комісара будуть створені усі органи місцевого і центрального
управління. Зрозуміло, що така Болгарія була б повністю проросійською.Проти Сан-
Стефанського диктату спільно виступили Австро-Угорщина і Великобританія,
підтримані німецьким канцлером Бісмарком. Власне, це була далеко не доброчинна акція.

79
Так, Лондон 25 травня 1878 р. уклав союз з Туреччиною, за умовами якого Порта
отримувала англійську підтримку проти російських зазіхань... в обмін на о. Кіпр. У
червні того ж року відбувся представницький Берлінський конгрес за участю усіх
великих європейських держав. 1 липня був прийнятийБерлінський трактат, який суттєво
змінював умови Сан-Стефанського договору. Північна Болгарія (обмежена Дунаєм на
півночі та горами Стара-Планина на півдні) отримувала незалежність, Південна Болгарія
під назвою Східна Румелія ставала автономною провінцією в складі Туреччини. Боснія й
Герцеговина переходили під австрійську окупацію на невизначений термін – тобто,
фактично увійшли до складу держави Габсбургів. Румунія, Сербія, Чорногорія
проголошувалися незалежними, хоча їх кордони суттєво урізувалися порівнянно з
умовами Сан-Стефанського договору 3 березня 1878 р.Петербург виробив для Болгарії
(Північної, яка дістала незалежність) т. зв. Петербурзький проект Органічного статуту
(Конституції країни). Займалася цим безпосередньо імператорська канцелярія під
керівництвом князя Урусова. 19 лютого 1879 р. в Тирново, древній болгарській столиці,
збиралися Установчі збори у складі 230 депутатів. Формувався цей орган з чотирьох
категорій: а) депутати за званням – єпископи, муфтії, судді тощо – 117 чол.; б) обрані від
населення: 1 депутат від 10 тис. виборців – усього 89 чол.; в) призначені російським
командуванням – 21 чол.; г) від установ і товариств – 3 чол. Незважаючи на
підконтрольний російській адміністрації склад депутатів, тирновські збори прийняли
набагато ліберальніший проект конституції країни, ніж це було передбачено в
Петербурзі.Стаття 4 т. зв. Тирновської конституції проголошувала Князівство Болгарію
спадковою конституційною монархією з народним представництвом. Главою держави
мав бути князь, якому б належала вища виконавча влада. Право голосу на виборах
народного зібрання надавалося усім чоловікам у віці від 21 року, пасивне виборче право –
грамотним чоловікам, старшим за 30 років, без огляду на майновий ценз. Законодавча
ініціатива належала князю та Народному зібранню. Крім т. зв. Звичайного народного
зібрання, для вирішення найважливіших питань могло скликатися і Велике народне
зібрання. Розділ XII Конституції передбачав рівність громадян перед законом.
Заборонялися титули, звернення "благородства", а також ордени (ст. 58). Передбачалася
загальна і безоплатна освіта громадян, вводилася загальна військова повинність.
Тирновська конституція вводила свободу друку, зібрань, зборів та асоціацій.

До другої половини 70-х років XIX ст. Румунія формально продовжувала залишатися у
складі Османської імперії. Зокрема, це знаходило свій вияв у тому, що затвердження
румунських господарів відбувалося зі згоди Істамбулу; румунам було заборонено
запроваджувати національні ордени; представники князівств не мали рангу дипломатів у

80
 Константинополі, а Туреччина не тримала свого посла в Бухаресті; турки наполягали на
тому, щоб на румунських монетах карбувалася турецька емблема і т. д. і т. п. Ці загалом
не надто суттєві питання ображали національну гордість румунів. Тому, коли в квітні
1876 р. розпочалися виступи болгар проти турецького панування і Санкт- Петербург
розпочав тиск на Бухарест з метою отримати право проходу своїх військ через румунські
території, уряд Кароля І радо зустрів обіцянки росіян визнати суверенітет Румунії.У
грудні 1876 р. було обнародувано проект конституції Оттоманської Порти (як офіційно
називали Турецьку імперію). Ним передбачалося надати Румунії статус "привілейованої
провінції", що стало для румунів черговим доказом принизливого ставлення з боку
османів. 4 квітня 1877 р. Бухарест підписав політичну та військову конвенції з Росією, а
12 квітня того ж року Румунія оголосила війну Туреччині. Угоди з Росією були схвалені
обома палатами (нижня палата – 79 голосів, проти – 25, верхня – 41, проти – 10)
Установчих зборів. У відповідь турки розпочали набіги на прикордонні провінції. 9
травня 1877 р. зібрання депутатів 79 голосами при 2, що утрималися, проголосило повну
незалежність Румунії. Сама ж Румунія з 1881 р. визнавалася вже королівством. Російська
підтримка обернулася охолодженням стосунків із імператорським Віднем Габсбургів.
Спірним залишалося питання про населену румунами Транссільванію, яка на той час
входила до австрійської частини Австро-Угорщини. Проте під тиском Берліна в жовтні
1883 р. було укладено союзний австро-румунський договір, до якого приєдналася і
Німеччина, а у травні 1888 р. – й Італія. Тому відхід від співробітництва з Росією
пояснювався тим, що в Бухаресті починають виношувати плани створення Великої
Румунії, до якої б увійшли усі населені румунами землі, зокрема, включена до складу
Російської імперії Бессарабія.

29. Велика війна (1914-1918 рр.)

з 1 серпня 1914 по 11 листопада 1918 року — тривала Перша світова війна. У неї було втягнуто 38
держав з населенням понад 1 млрд осіб. загинуло 10 млн осіб, 20 млн одержали поранення чи
були покалічені. До Першої світової війни призвели загострення суперечностей між найбільшими
державами світу та боротьба двох військово-політичних угруповань — Антанти і Троїстого союзу.
Приводом до початку Першої світової війни 28 червня 1914 р. Гаврило Принцип, член таємної
організації "Млада Босна", у Сараєві убив Франца Фердинанда 23 липня Австро-Угорщина
передала уряду Сербії ультиматум, який порушував її суверенітет та означав втручання у внутрішні
справи. У випадку ухилення Сербії від виконання вимог їй погрожували розривом дипломатичних
відносин і війною. Сербія оголосила про свою згоду прийняти умови ультиматуму. Виняток становив
пункт, в якому йшлося про участь австрійської поліції у проведенні слідства на території. Наприкінці
липня австро-угорські війська вторгайся на територію Сербії. Розпочалось артилерійське
бомбардування Белграда. В частині російських військових округів, на Чорноморському та
Балтійському флотах було проведено мобілізацію, яка переросла в загальну. У відповідь
Німеччина 1 серпня теж розпочала загальну мобілізацію, а ввечері цього ж дня у Петербурзі
81
німецький посол вручив російському міністру закордонних справ ноту про оголошення війни
Росії. З серпня передано французькому уряду. Звинувачуючи французів у порушенні нейтралітету
Бельгії, Німеччина без попередження вторглась на її територію. На боці держав Антан-І н
виступила Японія, маючи на меті захопити німецькі ко-ІІонії у Тихому океані і встановити
контроль над Китаєм. У жовтні до Німеччини приєдналась Османська імперія. На заході
німецьким військам протистояли англійські, французькі та бельгійські армії. На сході об'єднані
сили німецької та австро-угорської армій були спрямовані проти Росії. У перші ж дні війни
німецькі війська вступили на територію Бельгії. У серпні-вересні успішними були бойові дії на
Південно-Західному російському фронті, де у "Галицькій битві" російські армії Рузького та
Брусилова захопили Львів, фортецю Перемишль, зайняли майже всю Галичину і Буковину. У
1915 завершилися переговори між країнами Антанти та Італією. За це після війни до неї мали
відійти Трієст та інші австрійські області з італійським населенням, під протекторат Італії повинна
була підпасти і Албанія. 1916р. "Верденська м'ясорубка". Брусиловський прорив. Битва на р.
Соммі. 4 червня російські армії під командуванням генерала Брусилова після сильної артилерійської
підготовки прорвали австро-німецький фронт. Незабаром вони знову зайняли більшу частину
Галичини й Буковину, досягай Закарпаття. 1 липня французькі та англійські війська повели
наступ на річці Соммі. Шквальний артилерійський вогонь, що тривав сім днів, зруйнував німецькі
дротяні загорожі, траншеї, ходи сполучення. Крім піхоти, на прорив уперше було кинуто танки, проте
німецькі війська стримали натиск і восени активні бойові дії на р. Соммі припинилися. У грудні
безрезультатно закінчилась і Верденська битва. У травні — червні 1916р. між англійським і
німецьким флотами відбулася найбільша в історії морська битва. Зіткнення відбулося у
Північному морі поблизу берегів Ютландії. Спроба німецької ескадри розсікти британський флот і
знищити його по частинах ледь не стала катастрофою для неї самої. Німецький флот поспіш но
вийшов з бою. З лютого 1917р. США розірвали дипломатичні відносини з Німеччиною,
американський конгрес оголосив війну Німеччині. Це сталося 6 квітня. Глави урядів і представники
штабів Англії, Франції, Італії та США для координації дій на західноєвропейському театрі війни у
листопаді 1917р. утворили Вищу воєнну раду. Верховним головнокомандувачем у березні 1918 р.
було призначено генерала Фоша. Захопивши в жовтні 1917р. владу, більшовики 15 грудня уклали
з австро-німецьким командуванням перемир'я. Раніше це зробила Румунія. З березня 1918р. між
Німеччиною та Радянською Росією було підписано Брестський мир. Німецькі війська перекидалися
на захід. Остаточного удару по німецьких військах союзники завдали поблизу Ам'єна 8 серпня.1918
За один день перестали існувати 16 німецьких дивізій. Командувач німецькою армією генерал-
фельдмаршал фон Гінденбург заявив імператору Вільгельму II про доцільність укладення миру, поки
війська знаходяться на території противника. Не чекаючи воєнних дій Німеччини, під натиском
військ Антанти 29 вересня капітулювала Болгарія. Через місяць попросили миру Австро-
Угорщина і Туреччина. Переговори про перемир 'я почалися 7 листопада 1918р. на станції Ретонд
у Комп'єнському лісі, де стояв штабний поїзд маршала Фоша. На світанку 11 листопада 1918 р.
між Німеччино юта її противниками було підписано перемир'я (на 36 днів).

30. Паризька мирна конференція 1919 – 1920 рр. Версальська система договорів.

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну
конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представ-
ники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антан¬ти, 15 -які оголосили війну
Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща,
Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.Основним питанням
конференції була підготовка мирного договору з Німеч-чиною. Його було підписано 28
червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальсь-кому

82
палаці (Версальський мир).Мирні договори з союзниками Німеччини були укла¬дені за
зразком Версальського. Сен-Жерменський мир¬ний договір з Австрією було підписано
10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., Тріанонсь-кий з
Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Ту¬реччиною -10 серпня 1920
p.Версальська система мирних договорів закріплюва¬ла територіальні зміни, які
відбулися в результаті пер¬шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та
Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті.
Англія закріпила провідні по¬зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль
над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.Ознаки Версальської
системи МВ:1. Розпад імперій.2. Поява нових держав.3. Перерозподіл колоній.4.
Формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових
суб’єктів міжнародних відносин. Створена система міжнародних угод встановила
Версальсько-Вашингтонську систему устрою міжнарод¬них відносин, що зафіксувала та
оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на
світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й
гармонізувати супереч¬ливі інтереси народів та держав. Втім вона мала низку суттєвих
недоліків:1. не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які
зазнали поразки;2. не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;3. не
запобігла можливості виникнення ре¬ваншизму, перш за все внаслідок відсутності
дійового контролю за виконанням укладених договорів;4. викликала значні територіальні
зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започат¬кувала основи
національних конфліктів. Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову
розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й
тривалою. Наміри головних держав-переможниць на конфе-ренції. Для підготовки
мирних договорів з переможеними у Першій світовій війні країнами було прийнято
рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглась її проведення у своїй
столиці. 18 січня 1919 р. роботу Паризької мирної конференції відкрив прем'єр-міністр
Франції Ж. Клемансо. У ній брали участь представники 27 країн, але домінуючу роль
віді-гравали Франція, Великобританія і США. На конферен-цію не було запрошено
представників переможених країн і Росії, в якій тривала громадянська війна.
Обговорення мирних угоду з переможеними країнами виявило значні протиріччя між
основними учасниками пе-реговорів. Для США Перша світова війна означала
кардинальну зміну їх становища у світі. Із боржника вона перетвори-лась у кредитора.
Економічна могутність у роки війни зросла (національне багатство у 1914р. складало 192
млрд дол., а в 1920 р. —489 млрд дол.), країна створила могут-ню армію і флот. Але в

83
середині держави точилась гостра дискусія щодо мети американської зовнішньої
політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої
політики. Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США у світі дає їм шанс стати
рятівниками світу і привнести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих
принципів він висловив у " 14 пунктах", які було оприлюд-нено 8 січня 1918 р. Ними
передбачалися:1) відкриті мирні договори;2) свобода судноплавства;3) усунення
економічних бар'єрів у торгівлі;4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити ско-
рочення озброєнь;5) справедливе врегулювання колоніальних питань;6) визволення від
німецької окупації російських тери-торій, а також надання Росії безперешкодної
можливості визначати свій політичний розвиток і національну політи-ку, вступ у
"співтовариство вільних націй";7) визволення і відбудова Бельгії;8) повернення Франції
Ельзасу та Лотарингії, відбудо-ва окупованих районів Франції;9) уточнення кордонів
Італії відповідно до національних ознак;10) надання автономії народам Австро-
Угорщини;11) визволення від німецької окупації території Руму-нії, Сербії та Чорногорії,
надання Сербії виходу до моря;12) самостійне існування турецьких та автономія інона-
ціональних частин Османської імперії;13) створення Польської держави;14) утворення
Ліги націй. Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто прагнув створити більш
справедливий і демократичний порядок, який би унеможливлював повторення світової
війни. Але авторитет Вільсона всередині країни було сильно підірва-но, коли більшовики
оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. Це
спричинило зміни в настроях американців, і на виборах до конгресу 1918р. республіканці,
дотримуючись ізоляціо-ністського напряму у зовнішній політиці, здобули перемо-гу.
Конгрес не ратифікував жодного з мирних договорів, укладених президентом.
Великобританія ще до початку мирної конференції до-сягла своєї головної мети у війні.
Німецький флот пере-став існувати. Англійські домініони встановили контроль над
німецькими колоніями, а сама Англія — над частиною Османської імперії. Завданням
англійської делегації на чолі з прем 'єр-міністром Д. Ллойд Джорджем було закріплен-ня
вже досягнутого. Поряд із цим Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і
Лотарингії. При встановленні кордонів у післявоєнній Європі, на думку Ллойд Джор-джа,
потрібно було виходити з принципу національного самовизначення. Головна умова
післявоєнного устрою — забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй
як інструменту миру. На відміну від Вільсона, Ллойд Джордж був досвідченим політиком
і мав солідну опору в парламенті. Проте не все в Англії складалося так оптимістично.
Британська імперія втрачала колишню могутність: доміні-они домоглися більшої
самостійності. Індії та Ірландії було обіцяно надати самоуправління; зі світового

84
кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була ослаб-лена, фінанси і
торгівля дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй військово-морській могутності з
боку Німеч-чини, Англія із занепокоєнням спостерігала за швидким зро-станням
американського флоту. Франція більше за інші великі держави постраждала у війні. На її
території велися бойові дії. Із кредитора кра-їна перетворилась у боржника. У свою чергу
головний боржник Франції — Росія — анулювала всі свої зобов'я-зання.
Найпопулярнішим у країні стало гасло: "Німці за все заплатять!" Прем'єр-міністр Франції
Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув по-слабити
Німеччину будь-якими засобами. Він говорив: "В Європі 20 мільйонів зайвих німців".
Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції те-риторіях. А
відтак, вона сподівалася повернути собі Ель-зас та Лотарингію. Для здійснення інших
намірів треба було перешкодити об'єднанню Австрії і Німеччини, ство-рити буферну
німецьку державу на лівому березі річки Рейн і т. д. Умови Версальського миру. У квітні
було завершено розробку тексту договору з Німеччиною, її делегацію викликали в Париж
для його вручення, і 28 червня у Версалі було підписано мир, який став основою післяво-
єнного врегулювання. До тексту договору, за наполяган-ням Вільсона, було включено
статут Ліги націй. За договором Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, а
також віддавалися вугільні шахти Саару. Німеччина передавала Польщі Познань, частину
Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії. Бельгія після плебісциту
отримувала округи Ейпен, Мальмеді і Морене, Данія — північну частину Шлезвігу;
Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможців (у 1923р. при-єднано до
Литви), а Данціг (Ґданськ) оголошувався "вільним містом" під захистом Ліги націй. За
Версальським договором Німеччина втратила сьому частину своєї території, на якій
проживала одна дванадця-та її населення. Вона повністю позбулася своїх колоній — їх
розділили між державами-переможнишши. Країні забо-ронялося мати армію чисельністю
понад 100 тис. чоловік, військово-повітряні сили і підводний флот; ліквідовувався
генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалася 15-річна
окупація військами Антанти лівого берегу Рейну і демілітаризація 50-кіло-метрової
ділянки на його правому березі. За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила спла-
чувати репарації. Загальний їх обсяг було визначено на спеціальній конференції у 1921 р.
у розмірі 132 млрд зо-лотих марок, з яких 52% мала отримати Франція, 22 —
Великобританія і 10 — Італія.

31. Революція та громадянська війна в Росії (1917 – 1921 рр.)

85
86
Війна вкрай загострила всі проблеми імперії. Поразки російської армії віддали супротивнику
Прибалтику, Польщу, Західну Україну і Білорусь. Вибух невдоволення довготривалою
війною і перебоями в постачанні продовольством великих міст припав на лютневі-березневі
дні 1917 р. Заворушення в Петрограді переросли в революцію. Царат упав. Влада перейшла
до Тимчасового уряду, але паралельно виникла й інша форма революційного управління –
ради робітничих та солдатських депутатів. Найбільшою з них була столична Петроградська
рада.

Криза в державі надала енергії відцентровим силам. Відбувалося згуртування національних

сил в Україні (Центральна Рада), Естонії, Латвії, Білорусі у Середній Азії, в козацьких
районах – на Дону, Уралі, Кубані поставали національні органи, що намагалися перебрати на
себе владу в краях.

Тим часом внутрішньополітична ситуація в країні ускладнювалася, соціальне напруження

наростало, політична боротьба велася дедалі радикальнішими заходами. До того ж тривала
війна, з якої Росія не могла вийти через зобов’язання перед країнами Антанти. Непримиренні
87
крайні ліві і крайні праві угруповання підштовхували країну до збройного протистояння.
Перша спроба силового захоплення влади, спровокована більшовиками в липні 1917 р.,
провалилася. Так само зазнав поразки виступ у серпні генерала Л. Корнілова, який намагався
встановити в Росії військову диктатуру. Після придушення правих знову почали набирати
силу ультраліві рухи. Більшовики на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким почали готуватися до
збройного виступу.

Переворот, який увійшов в історію як Жовтнева революція, стався 25 жовтня (7 листопада)

1917 р. У країні встановилася комуністична диктатура. З перших днів нової влади почалося
втілення в життя програмних положень більшовицької партії, що їх провідною тезою була
ліквідація приватної власності у будь-якому вигляді. Оскільки це суперечило логіці
нормального економічного життя, нова влада на кожному кроці зустрічала протидію своїм
заходам. У боротьбі з опозицією радянська влада вдалася до методів терору.
Щоб утриматися при владі, більшовикам будь-що треба було вивести Росію зі стану війни з
Німеччиною. Мирні переговори розпочались у Брест-Литовському взимку 1917/18 рр
18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська перейшли в наступ по всьому фронту. Перед
лицем неминучої катастрофи 3 березня більшовики підписали нав’язані німецькою стороною
умови миру, за якими за Німеччиною визнавалися права на Фінляндію, Естонію, Латвію,
Литву, Польщу і частину Білорусі (під німецьким протегуванням на цих землях було
проголошено національні держави), гарантувалася незалежність Української Народної
Республіки.
Між тим, по всій країні гуртувались і піднімалися на боротьбу антибільшовицькі сили.
Розгоралася громадянська війна, в якій не могло бути компромісів або половинчастих
результатів. Війна велася до повного розгрому і знищення противника. У травні 1918 р.
боячись роззброєння, повстав чехо-словацький корпус, який за домовленістю з країнами
Антанти через Далекий Схід мав бути переправлений до Франції. Виступ чехо-словацького
корпусу підштовхнув до рішучих дій різноманітні антибільшовицькі групи. Улітку в
Поволжі прокотилася хвиля повстань, організованих партією есерів. Восени 1918 р., з
поразкою Німеччини й Австро-Угорщини у Першій світовій війні та відступу їхніх військ із
території колишньої Російської імперії, почалася широкомасштабна інтервенція військ країн
Антанти. Інтервенти заволоділи морськими портами і стратегічно важливими пунктами по
периметру Росії. На їхню підтримку спиралися російські білогвардійці – здебільшого
прихильники відновлення „неподільної Росії” під владою конституційного монарха.

Дії опозиції були розрізненими і неузгодженими, але внаслідок цих дій на осінь 1918 р.
більшовикам вдалось утримати тільки центральні райони Росії з Москвою і Петроградом.
Утім ці райони були найбільш розвинутими в економічному відношенні й населені
переважно росіянами. Опозиційні ж сили спиралися на окраїнні райони Росії, які не мали
важливих культурно-політичних осередків, із населенням, яке належало до різних
національностей і перебувало на різних стадіях соціально-економічного розвитку.

У 1919 р. на сході Росії антибільшовицькі сили згуртувалися навколо адмірала Олександра

Колчака. Лідери Антанти визнали його „верховним правителем Росії”. Наступ колчаківців

88
навесні 1919 р. дійшов мало не до Волги. Але у квітні він почав виснажуватися, потім
білогвардійці змушені були відступити. У листопаді впала столиця Колчака – місто Омськ.

Коли армія Колчака вже відходила за Урал, із Дону розпочався наступ Добровольчої армії
білогвардійського генерала Антона Денікіна. Переможна хода на Москву призупинилася на
підступах до Тули у жовтні 1919 р. Одночасно з території Естонії на Петроград рушила
білогвардійська армія генерала Юденича. Але рішучий контрнаступ переважаючих сил
Червоної армії відкинув білогвардійців до Чорного моря і Фінської затоки. Навесні 1920 р.
головні антибільшовицькі сили зазнали поразки і більша частина країни контролювалася
радянською владою.

Утім боротьба не закінчилася. У квітні 1920 р. за рахунок територіальних поступок

українська Директорія на чолі зі Симоном Петлюрою заручилася підтримкою Польщі. У
травні об’єднані польсько-українські сили звільнили від більшовиків Правобережжя і взяли
Київ. Далі послідував контрнаступ Червоної армії і відступ поляків мало не до Варшави. Цей
успіх зародив у червоних проводирів надію на переможний марш країнами Західної Європи і
початок світової революції. Але з-під Варшави польська армія перейшла в контрнаступ і
більшовики мусили відійти до Житомира (жовтень 1920 р.).

Тим часом у Криму сконцентрувалися залишки розбитих білих армій, що їх очолював барон
Врангель. Улітку 1920 р. розпочався останній похід проти більшовиків. Війська Врангеля
підійшли до Катеринослава й Юзівки, та сили були надто нерівними. Восени Врангель
утратив усі свої завоювання, а в листопаді червоні вдерлися в Крим – останню опору
опозиції. Вслід за цим радянські війська зайняли Закавказзя і скинули національні уряди
Грузії, Вірменії та Азербайджану.

Ще кілька років точилися бої на Далекому Сході.

Поразка білогвардійців у громадянській війні обумовлена недостатньою взаємодією,

суперечливими поглядами союзників на майбутнє облаштування Росії та відверто реакційно-
монархістським забарвленням білого руху.

Щодо національних рухів, то під час Російської революції зуміли вибороти незалежність
Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща. На інших національних територіях, де
затвердилася влада більшовиків, виникли радянські республіки, міцно прив’язані до
московського центру.

32. Фашистська Італія: Внутрішня та зовнішня політика.

Зовнішня. У кінці 1922 р. в Італії встановився фашистський режим. Це активізувало її
агресивність у зовнішній політиці, що відповідало інтересам італійських монополій. Вони
прагнули захопити пануючі позиції наСередземному морі і перетворити його у внутрішнє
89
італійське озеро. План створення Великої Італії почав реалізовуватися уже в 1923 р.
Увересні 1923 р. Італія спробувала захопити грецький о.Корфу. У вересні 1923 італійські
війська увійшли в Ф’юме. За римськимдоговором (січень 1924 р.) між Італією і
Югославією місто і порт Ф’юмеперейшли під контроль Італії. З 1924 спостерігається
зближення з країнами Малої Антанти: договір про дружбу з Чехословаччиною, через 2 р з
Румунією. Італія закріпила за собою острови Додеканес (вЕгейському морі), які до цього
часу належали Туреччині. Муссоліні в 1926 р. заключив договір продружбу з Албанією, а
в 1927 р союзний договір з Албанією і тим самим за короткийчас перетворити Албанію в
залежну від Італії країну. У березні 1924 р. Італія встановила дипломатичні відносини з
СРСР. Італія зміцнила свої зв’язки з Угорщиною, уклавши 1925р торговельний
договір.Березень1927 ратифікація ІталієПаризького протоколу 1920 р. про визнання нею
загарбання Бессарабії, Румунією. З кінця 20-х років Італія стала дедалі більше
орієнтуватися на США і Англію. США у свою чергу збільшили фінансові інвестиції в
італійськуекономіку, що вело за собою посилення не тільки економічного, але
йполітичного контролю над зовнішньою політикою країни. У грудні 1924 р. відбулися
англо-італійські переговори, в якихвзяли участь О. Чемберлен і Б. Муссоліні. У 1925 р.
Італію залучили до Локарнського Пакту і вона стала одним ізгарантів франко-німецького
кордону. Важливою подією і здобутком у політиці Муссоліні було укладення в
лютому1929 р. між Ватиканом і Італією угоди про взаємне визнання. З сер 30-х Італія
зовнішня політика х-ється б-бою за нац. розширення та посиленю агресивністю. 1932
книга «Доктрина фашизму», що стала текстои ідеології італійського фашизму. Мусоллін
продовжував розглядати Дунайський регіон зоною природної експансії Італії Планував
ств угрупування д-в у складі Італії, Австрій, Угорщини, Хорватії. Березень 1934 Римські
договори, за якими Іт, Австрія, Угорщина робили одна одній економ поступки. Січень
1935р Мусоллін підписав з міністром закород справ Франції Лавелем Римські угоди про
збереження статусу-кво в Дунайському регіоні, розподіл сфер впливу в Африці. жовтні
1935 р. Італія починає війну зазагарбання Ефіопії, 5 травня 1936 італійська армія
захопила столицюЕфіопії Адіс Абебу. 9 травня указом Мусоліні було проголошено, що
Ефіопія приєднана до Італії. Італійський король став “ефіопським імператором”.Ужовтні
1936 р. Італія уклала з Німеччиною союзний договір, яким було утво “вісь Берлін – Рим –
Токіо”. В 1937 р. Італія вийшла з Ліги Націй, і в 6 листопада приєдналася до
Антикомінтернівського Пакту.Квітень 1938 в Римі підписані англо-італійські угоди
«Великодня угода». В.Б. визнавала завоювання Італією Ефіопії.7 квітня 1939 р. італійські
війська поч захоплення Албанії.22 травня 1939 р. в Берліні Чіано і Рібентроп підписали
“Сталевий Пакт”між Німеччиною та Італією, який зобов’язував обидві сторони
надаватизбройну підтримку одна одній. Таким чином, зовнішня політика Італії в
міжвоєнний період буласпрямована на перетворення Італії у велику імперію.

33. Нацизм: особливості тоталітарного режиму Німеччини (30 – 40 рр. ХХ ст.)

Серед причин його появи — реваншистські настрої після поразки у війні та підписання
принизливих умов Версальського миру, соціальна незахищеність більшої частини
населення, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.
Націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини (НСДАП), що стала центром
тяжіння усіх фашистів, було створено в 1919р. Порівняно швидко її лідером став Адольф
Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організува-ти заколот у Баварії, але зазнали
поразки. У 20-х роках вони ледь існували. Швидке зростання їхнього впливу почалося в

90
роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основ-ні програмні положення фашистського руху
в Німеччині були викладені в книзі А. Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба").
Економічна криза і криза Веймарської республіки.
Прихід фашистів до влади. Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки.
Значне безробіття, масо-ве розорення селян і ремісників вимагали від влади екстре-
мальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювались, були
у полоні застарілих схем, про-водили політику економії, урізаючи й без того незначні
соціальні витрати. На падінні авторитету Веймарської рес-публіки позначилась і загальна
думка, що її створенню спри-яла ганебна Версальська угода. Так чи інакше під час кризи
почали набирати сили партії, що виступали проти демок-ратії, і серед них, насамперед,
нацисти, які обіцяли встано-вити тверду владу і вивести країну з кризи. У 1932 р. вони
стали наймасовішою політичною партією Німеччини.
Базою фашистського руху стали націоналістично налаш-товані ремісники, селяни,
ветерани війни, безробітні. Під-тримку нацистам надавали впливові кола крупного
капіта-лу Німеччини.
Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: третину членів
НСДАП складали люди віком до ЗО років. Позначилась на поведінці виборців і тактика
боротьби, яку використовували нацисти. Штур-мовики та есесівці нападали на мітинги
політичних суперни-ків, активістів інших політичних партій, залякували насе-лення.
Фатальну для Веймарської республіки роль зіграли представники традиційної військово-
бюрократичної еліти Німеччини, політичного впливу яких не було ліквідовано
революцією 1918 р. Саме вони в момент, коли криза на-ближалась до кінця і з'явилися
ознаки падіння популярно-сті нацистів, використали свій вплив на президента
Гінденбурга, щоби той вручив мандат на формування уряду Адольфу Птлеру. 20 січня
1933 р. А. Птлер став рейхсканц-лером — главою уряду.
Становлення фашистської диктатури. Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти
почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Ви-користавши
як привід підпал рейхстагу, ними ж організо-ваний, вони вдалися до відкритого терору
проти своїх по-літичних супротивників —комуністів і соціал-демократів. Гітлер домігся,
передусім, підписання Гінденбургом спе-ціального указу "Про охорону народу і
держави", що лік-відував основні права громадян та надав необмежені пов-новаження
каральним органам. Після цього нацисти провели нові вибори до рейхстагу,
сподіваючись отрима-ти в ньому переважну більшість. Проте підсумки виборів у березні
1933 р. були для них несприятливими: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у
підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти —43,9%.
Відтоді принцип поділу влади, що лежав в основі Вей-марської республіки, було
відкинуто, а законодавчі функ-ції передано уряду. Гітлер перебрав повноваження прези-
дента Гінденбурга, який помер у 1934р. Таким чином, вся повнота влади в Німеччині
опинилась у руках Гітлера. Було проведено адміністративну реформу, в результаті якої
ліквідовано земельні парламенти та органи місцевого са-моврядування. Влада на всіх
рівнях переходила до рук не виборних, а призначуваних чиновників.
У 1933 р. фактично було заборонено всі політичні партії, крім НСДАП, що злилася з
державою. Партійні функціо-нери автоматично ставали державними чиновниками від-
повідного рівня. Така різка зміна державного ладу та

91
суспільного життя супроводжувалась насиллям І спричи-нила посилення каральних
органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату
на-силля. У країні було створено таємну поліцію (гестапо), аз 1933 р. по всій кра'їні
з'явились концентраційні табори для утримання в них неугодних режимові людей.
Фашисти ліквідували основні політичні права громадян — право на свободу слова та
зібрань, недоторканність житла, таємни-цю листування.
Економічна політика нацистів. Важливі зміни від-булися і в економіці Німеччини. Уряд
Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного ре-гулювання
господарського життя з метою виходу із кризи.
Коштом держави було розгорнуто будівництво загаль-нонаціональної мережі швидкісних
автострад, що дозво-лило відразу скоротити кількість безробітних та пожвави-ти
будівельну індустрію. Пізніше основну увагу було приділено прискореному розвитку
військової промисло-вості. Військові витрати збільшились із 620 млн рейхсма-рок до 15,5
млрд в 1933-1938 pp. З метою стимулювання економічного зростання вводились
податкові пільги. У ре-зультаті одночасного зростання витрат та зниження податків
виник дефіцит бюджету, який покривався випус-ком паперових грошей. Щоб не
допустити їх знецінення та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарпла-тою і
почав поступовий перехід до карткової системи роз-поділу. Це збільшило масштаби
державного регулювання економіки.
Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання
господарства державою. Для цього усіх підприємців було об'єднано в галузеві картелі та
підпорядковано імперському міністру господар-ства. Коли в 1936 р. прийняли
чотирирічний план розвит-ку військової промисловості, уповноваженим з реалізації
цього плану призначили Г. Герінга. Створене ним відом-ство взяло під свій контроль всю
економіку країни. Дер-жава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств,
конфіскованих у більшості випадків в євреїв у ході "арії-зації" промисловості.
Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та трудовими
відносинами. В нацистській Німеччині було ліквідовано профспілки, а замість них утво-
рено Німецький робітничий фронт, що об'єднував робіт-ників і роботодавців. Керівники
підприємств ставали "вож-дями трудового колективу", а контроль над трудовими
відносинами перейшов до спеціальних "опікунів праці", які призначалися урядом.
Контроль над заробітною платою було доповнено введенням загальної трудової
повинності.
Під жорсткий державний контроль потрапила і зовнішня торгівля. Метою її регулювання
було прагнення зменши-ти залежність Німеччини від імпорту.
До початку Другої світової війни економіка Німеччини зазнала кардинальних змін. За
умови збереження приват-ної власності було суттєво обмежено свободу підприємни-цтва;
ринки товарів, послуг та праці замінено державною регламентацією. Ринкова економіка
практично перестала функціонувати. Увесь комплекс цих заходів прискорив вихід
Німеччини з кризи. У 1935 р. вона досягла докризо-вого рівня виробництва, а в 1939р.
значно перевищила його. Скоротилося безробіття: в 1933р. воно складало 6 млн чоловік,
у 1938 р. —429,5 тис. Але в самому виході
з кризи не було нічого феноменального — з 1933 року всі країни Заходу вступили в смугу
економічного пожвавлення.

92
 Масове насильство. Репресії. Життя у фашистській Німеччині було далеким від омріяних
картин, створених пропагандою. Насилля стало масовим: тільки до початку 193 5 р. було
вбито більше 4200 противників нацизму, ареш-товано 515 тис. чол. На початок 1939 р. в
ув'язненні зна-ходилось понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців емігрували, у тому числі
цвіт творчої інтелігенції, — фізик Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх
Манни, Ліон Фейхт-вангер, Бертольд Брехт, композитори Ган Уйснер, Отто Клемперер,
Пауль Хіндеміт.
Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з весни 1933 р.
почався організований вла-дою бойкот усіх установ, що належали євреям. У 1935 p.. було
прийнято серію законів, що позбавляли їх німецького громадянства і забороняли займати
посади в державному апараті. Було заборонено змішані шлюби. З 1939 р. євреїв почали
виселяти у спеціально відведені будинки і кварта-ли (гетто), їм заборонили з'являтися у
громадських міс-цях, займатися багатьма видами діяльності; вони були зо-бов'язані
постійно носити на одязі нашиту жовту шести-кутну зірку. У ніч з 9-го на 10-е листопада
1939 р. влада організувала єврейський погром, жертвами якого стали десятки тисяч
чоловік. Так було підготовлено грунт для знищення євреїв у Німеччині, що стало
масовим явищем у роки війни. Жертвами расового божевілля нацистів ста-ли 6 млн
євреїв.

34. Друга світова війна (1939 – 1945 рр.): учасники, стратегія, етапи.
Глобальний збройний конфлікт, що тривав від 1 вересня 1939 до 2 вересня 1945 року. У війні взяло
участь понад 60 країн, зокрема всі великі держави, які утворили два протилежні військові табори:
блок країн Осі та антигітлерівську коаліцію («союзники»). Друга світова війна відзначилася
численними масовими вбивствами і злочинами проти людяності, насамперед Голокостом,
стратегічними килимовими бомбардуваннями та єдиним в історії військовим застосуванням ядерної
зброї. Гітлер хотів приєднати до 3 реху вільне місто Гданська за те шо поділили ЧСР, Польща
відмовила, тому було розроблено план Вайс- бліцкриг. ПРИВОДОМ до війни стала німецька
провокація у Глейвіці- Польща- операція консерви тривал 4 хв- ніби поляки напали на німців і ніби
вбили 1 військового але тіло привезли спеціально. 1 вересня Гітлер звернувся до народу і оголосив
про напад Польщі і шо тепер Німечина перебуває у стані війни з Польщею. В 4:30 нім війська почали
бомбити польс аеродром і почали наступ по нім пол кордону. Тому зважаючи на агресію проти
Польщі свої зобов’язання мали виконати В.Б ФР які 3 вересня оголос війну Німеч- оголосили
ультиматум аби вивели нім війська. Гітлер був шокований бо він вважав шо цього не станеться.
УЧАСНИКИ- антигітлерів коаліція- РС, США, ВБ, Китай, Країни осі- Німечина Іт, Японія. План
захоплення Польщі –план Вайс передбачав стрімкий наступ у 3-х напрямках- 1головний удар з Нім
через зх кордон з Пл. 2 – удар з пв на терит сх Пл, 3- удар з терит Словачини.- бліцкриг був успішний і
нім війська до 12 вересня 1939 р дійшли до Львова.

Перед війною були підписаний договір з РС за яким відбулось поділ сфер між Нім і РС ЦН сх Єв-
територія зх укр мала бути приєднана до РС + Бесарабія і Буковина які Гітлеру не були цікаві теж
переходили до сталіна 23 серпня 1939 р+ додаток про ненапад –пакт Молотова-Рібентропа. За ним Рс
мав увійти в Галичину як визволитель- визвольний похід червоної армії»., що було зроблено 17
вересня 1939 р- що означав вступ СР у війну. В такій ситуації Польськ уряд опинився в катастроф
положені і переїхав до Румунії, а між Нім і СРСР було підписано 28 вересня договір про дружбу і
кордони між державами, який уточнював лінію кордону. Відбувалась радяянська анекс країн Балтії-
рс навязував договори взаємодопомоги взамін на те що буде сформов комуніст уряд.

Рад союз і Фінляндія- 34-39- Майнільський інцидент листопад 1939 р – рад союз відмовився від радян
–фінлянд угоди про ненапад і почали війну, через це Рс викл з ліги націй.
93
Період з 1939 до 1941- характеризується німецько-радянськ співпрацею, але після візиту Молотова
до Берліна 1940 р стосунки зіпсувались через розбіжності у поділу сфер впливу і через місяць після
відповіді на ті пит які обговорювались з Молотовим від Сталіна Гітлер розглянув план Барбароса.

Західний фронт- після оголош ФР І ВБ війни активних бойов дій до 10 травня 1940 р не було, бо фр
війська не почин воєєних дій без британський, які перебували в експедиції і могли прибути тільки під
к жовтня 39- цей період харак-ся дивною війною, бо не було воєних дій, що дозволило заняти Данію,
польщу, Норвегію і підготуватись до вторгнення в Фр. Операція Везерюнбуг- мета розгромити Англію і
поставити на коліна Францію- плацдармом для нападом мала стати Скандинавія, Гітлер схвалив план
в березні 1940 р. Після успішних воєних дій на західному фронті, Гітлер вирішив незважаючи на
підписані договоризахопити і тіземлі які були під сферою впливу РС і 22 червня 1939 р без
оголошення війни розпочав наступ на СР це був шок для союзу хоча вони теж готувались до війни,
План Барбароса передбачав бліцкриг- Відкривши найбільший в історії сухопутний фронт, німецькі
війська спершу доволі швидко окупували західні регіони СРСР, однак в битві за Москву зазнали
поразки. В цей же час Японія віроломно напала на США та підкорила західну частину Тихого океану.
Задля протистояння агресії країн Осі було створено Антигітлерівську коаліцію 26 країн, в окупованих
країнах розгорнувся рух опору. У лютому 1943 радянська армія здобула перемогу під Сталінградом. У
Північній Африці німецькі та італійські війська зазнали поразки під Ель-Аламейном. Просування
Японії було зупинено силами американців та австралійців у битві за Мідвей. У 1943 році після низки
військових невдач Гітлера на Східному фронті, висадки союзників в Сицилії та Італії, що призвело до
капітуляції останньої, і перемог США на Тихому океані, країни Осі втратили ініціативу та перейшли до
стратегічного відступу на всіх фронтах. У 1944 році армії західних альянтів визволили Західну та
Центральну Європу, у той час як радянські війська вигнали війська Німеччини та окупантів з власної
території та країн Східної й Південно-Східної Європи.Протягом 1944 та 1945 років Японія зазнала
великих втрат у материковій Азії, у Південному Китаї та Бірмі; союзники знищили японський флот і
заволоділи ключовими островами в західній частині Тихого океану. Німеччина опинилася в щільному
кільці. До кінця квітня 1945 року радянські війська заволоділи значною частиною її території, зокрема
й Берліном; Адольф Гітлер вчинив самогубство. 8 травня керівництво Вермахту підписало Акт про
беззастережну капітуляцію. Ця дата вважається Днем перемоги над нацизмом в Європі. Після
опублікування 26 липня 1945 Постдамської декларації та відмови Японії капітулювати на її умовах
США скинули атомні бомби на міста Хіросіму і Нагасакі 6 і 9 серпня відповідно. У серпні 1945
Радянський Союз розгорнув бойові дії проти Японії. Неминуче вторгнення американців на японський
архіпелаг, а також можливість інших атомних бомбардувань змусили керівництво цієї острівної
країни здатися. Акт про капітуляцію Японії підписали 2 вересня 1945 року на борту лінкора
«Міссурі». Війна в Азії закінчилась, закріпивши загальну перемогу Антигітлерівської коаліції.

11 березня 1941 р(Союзники Зх. Європи). – Франклін Рузвельт підписує закон ленд лізу
для військової допомоги союзникам (надання в оренду військової допомоги) (плату за
знищене не вимагали, лише за вціліле). Для СРСР ленд ліз поширювався з 7 листопада
1941 р.

35. Рух опору в країнах Європи в роки Другої світової війни.

Рух опору народів Європи став невід’єм. скл. визвольн. боротьби проти агресорів у Другй
світ. війні. Спільною рисою був національно-визв. х-ер спрям проти фашистських та
нацистських режимів. Мета в окупованих країнах – вигнання загарбників і відновл. нац.
незал; в кр. Троїстого блоку – за повалення існ. режимів і встан демокр. Учасники руху
належали до: ліб-демократичного, лівоцентриського, і комуністичного напрямків. Ознаки:
ліб-дем – відновл довоєнного ладу; лівоцентристи – збільш ролі держ у сферах життя;

94
комуністичний – соціалізація країн. Етапи руху опору: І (1939-1941)- нагром сил; ІІ (1942-
1943)- перехід до активних форм боротьби; ІІІ (1944-1945)- стає масовим.
Югославія: Найб масовий рух розгорн у Югославії, Греції Албанії, к-сть партизанів
на Балканах-150 тис. В зах. сербії до сер 1941 р. був сформований Центральний
національний комітет королівства Югославії і штаб повстанського руху, який очолив Д.
Михайлович. З нападом Нім на Рад. Союз у Югославії почав формуватися комуністичний
військово-пол. центер, який очолив Тіто.
Своєрідно розвивався рух Опору в Греції. Народно-визв. армія вела операції на всій
тер. країни, створювала визволені райони, де владу здійснювали народно-демократичні ради
і комітети. Загони ЕЛАС фактично визволили основну частину Греції.
Франція.- організацією "Вільна Франція", яку створив генерал Шарль де Голль
1940 р. у Лондоні. До руху Опору залучалися різноманітні соціальні прошарки. Мета -
звільнення Франції від нацизму. Проте були і розбіжності.
Патріотичні організації французького Опору 1942 р. об'єднали свої бойові групи в
"таємну армію", що визнала керівництво генерала де Голля. В листопаді 1942 р.
Комуністична партія Франції, що мала вел. вплив у русі Опору, підписала угоду про спільні
дії з силами "Франції, що бореться", якими керував генерал де Голль.
1943 р. виникли єдині керівні органи: Національна рада Опору, що стала вищим
керівним органом. На місцях - комітети визволення. Всі учасники Опору визнали загальне
кер-во розташованого в Алжирі Французького Комітету Національного Визволення (ФКНВ),
який з осені 1943 р. одноосібно очолив Шарль де Голль.
У Півн. і Сер. Італії, керівництво рухом Опору здійснювали комітети національного
визволення, що склад. з представників демократичних партій. Деякі гірські райони Італії,
звільнені від окупантів, перетворилися на своєрідні "партизанські республіки", де
повновладними господарями були партизанські бригади ім. Дж. Гарібальді. Вперше
гарібальдійці вступили в бої з гітлерівцями ще восени 1943 р. на півночі Італії. В горах ств.
демократичні органи влади на чолі з місцевими комітетами національного визволення.
У Польщі рух Опору набув великого розмаху. Тут не існувало співробітництва з
німецькими окупантами ані як політичної, ані як економічної течії. Гітлерівська расистська
доктрина мала однією з цілей знищ. польської державності і польської нації. Великий вплив
мали загони Армії Крайової, керовані з Лондона емігрантським урядом, і загони Гвардії
Людової, створені Польською робітничою партією (комуністична партія). Обидва ці
військові формування вели боротьбу з окупантами, хоча між ними існували серйозні
розбіжності щодо тактики і стратегії у визвольному русі, майбутнього устрою Польщі, що
переростали у відверто ворожі відносини.
У серпні 1944 р., не очікуючи підходу радянських військ, Армія Крайова підняла
повстання у Варшаві, безжально придушене німцями практично на очах у Радянської Армії.
Однак вирішальним у ставленні Москви до повсталої Варшави була та обставина, що
боротьбу вели бойові частини, підпорядковані лондонському емігрантському урядові.
Народи Чехословаччини чинили дедалі більший опір окупантам. Великого
поширення набув саботаж на військових заводах, здійснювалися диверсії на залізницях,
електростанціях. У країні зростало єднання всіх патріотичних сил незалежно від партійної та
релігійної приналежності. В СРСР було створено 1-й Окремий чехословацький батальйон під
командуванням Л. Свободи, що 8 березня 1943 р. прийняв бойове хрещення.
Відразу ж після загарбання радянських земель німцями виникає підпільний і
партизанський рух. 30 травня 1942 р. створюється Центральний штаб партизанського руху на
чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. На-прикшці серпня до
Москви на нараду були викликані керівники найбільших партизанських з'єднань, ле було
намічено конкретні плани по боротьбі з ворогом.
Найбільші групи і об'єднання партизан діяли в Ленінградській, Смоленській і
Орловській областях Росії, у Білорусі, східних і північних областях України. Влітку і восени
1942 р. партизани стримували до 24 ворожих дивізій. Масові удари по залізницях у Білорусі,
95
Смоленській та інших областях досягай апогею у серпні 1943 р., коли партизани розпочали
"рейкову війну".
Патріотичний і антинацистський рух Опору відіграв визначну роль у перемозі над
фашизмом і нацизмом.

36. Геополітичні зміни після завершення Другої світової війни: Ялтинсько-

Постдамська система.

Наближення завершення війни все гостріше ставило на порядок денний питання про
повоєнний устрій Європи і світу. Розв`язанню цього питання були присв`ячені дві
конференції Ялтинська і Потсдамська лідерів США, Англії і СРСР, що відбулися у 1945 р.
Рішенння прийняті на цих конференціях лягли в основу Ялтинської системи повоєнного
світу, яка змінила Версальсько-Вашингтонську. 

4–11 лютого 1945 р. “велика трійка” зiбралася в Ялті. Ця зустріч стала кульмінаційною в
розвитку відносин між Сталiним, Рузвельтом і Черчіллем. Атмосфера майбутньої перемоги
мов би відсовувала на другий план розбіжності і прагнення кожної із сторін змiцнити своє
становище у пiслявоєнному світі. 3 багатьох питань вдалося досягти реальних
домовленостей. Серед них — погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської
Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат
гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою
вiйськовою промисловiстю, покарання воєнних злочинців.

У прийнятій конференцією “Декларації про визволену Європу” передбачалось проведення

узгодженої політики у визволених європейських країнах, повне викорінення в них наслідків
фашизму, підтримка демократичних установ, допомога визволеним народам.

Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію

Об’єднаних Націй. Для прийняття статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в
Сан-Франциско. Вирішено було питання і про участь Радянського Союзу у війні з Японією.
Рузвельт вважав, що це необхiдно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході.
Саме тому вiн не заперечував проти пропозиції Сталіна зафіксувати у спецiальному
документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахалiну, Курильських
островiв, вiдновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення
інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було погоджено й інші
далекосхiдні проблеми.

Відбувалися і гострi дискусії. Не було до кiнця погоджено питання про післявоєннi зони
окупації Нiмеччини, про репарації на користь переможцiв. Радянська сторона запропонувала
стягувати репарації не грошима, а натурою — одночасним вилученням устаткування
підприємств, суден, рухомого складу залізниць, товарними поставками протягом десяти
рокiв. У цьому питанні Сталiна пiдтримав Рузвельт, який підкреслював необхiдність
задовольнити вимоги СРСР. Черчілль, говорячи про складності компенсації Радянському
Союзовi його величезних втрат, фактично гальмував вирішення цієї проблеми. Та все ж
вдалося домовитись про створення репараційної комісії.

Найбільш складними були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщi
з СРСР було в принципі вирiшено — кордон повинен проходити по “лінії Керзона” з
деякими відхиленнями на користь Польщі, щодо західного кордону було сказано лише в
96
загальній формі: “Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі і на заході”.
Питання, з яким польським урядом мати справу, остаточно вирішити не вдалось. Зрештою
його було відкладено, а в декларації “Про Польщу” говорилось, що “дiючий нині в Польщі
Тимчасовий уряд повинен бути... реорганізований на більш широкій демократичній основi з
включенням демократичних дiячів із самої Польщі і поляків із-за кордону”.

Ялтинська (Кримська) конференція (4-11 лютого 1945 р.) за участі У.Черчілля,

Й.Сталіна, Ф.Рузвельта

Німецьке Питання Польське Японське Питання створення

питання питання міжнародної
організації та інші.

1.Визначені зони 1.Західний СРСР 1.Прийнято рішення

майбутньої окупації кордон Польщі зобов`язувався про скликання
Німеччини військами визначався по вступити у війну з установчої
СРСР, річкам Одер і Японією не конференції ООН для
Великобританії, США Нейсе. пізніше ніж через вироблення статуту
і Франції. Берлін три місяці після організації. Визначені
виділявся в особливий Західна Україна і розгрому основні принципи
район,. Який теж Західна Білорусія Німеччини на діяльності організації
окуповувався залишалися у умовах її структура.
військами чотирьох складі СРСР. приєднання
держав. Південного 2.Прийнято
2.Радянський «Декларацію про
союз Сахаліну,
2.Управління Курильських визволення Європи», в
Німеччиною мала погоджувався якій заявлялося що
визнати островів, прав на
здійснювати аренду Порт- союзні держави
Контрольна Рада польський будуть узгоджувати
Тимчасовий уряд Артура і спільну
союзників, яка експлуатацію свої дії при вирішенні
вклячала національної політичних,
єдності, який мав разом  з Китаєм
головнокомандуючих залізниць в економічних проблем
окупаційними провести в країні визволеної Європи.
вільні вибори. Маньчжурії.
військами.

3.Німеччина має
сплатити репарації 20
мррд. Дол.

4.Досягнута
домовленість про
розброєння і розпуск
збройних сил
Німеччини,
встановлення
контролю над
воєнною
97
промисловістю,
заборону нацистської
партії, покарання
воєнних злочинців.

Решта нерозв`язаних питань була розглянута на Потсдамській конференції (17

липня – 2 серпня 1945 р.), що відбулась по завершенню бойових дій в Європі.
У складі її учасників відбулися зміни: інтереси США представляв Г.Трумен, який
став президентом після смерті Ф.Рузвельта, У.Черчілля з 28 липня змінив новообраний
прем’єр-міністр К.Еттлі. Тільки Сталін залишився з “Великої трійки”.
В центрі уваги стояло німецьке питання: демілітаризації та денацифікація країни,
покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини з сусідами та ін. Радянський
Союз підтвердив, що вступить у війну з Японією відповідно до ялтинської угоди.
В порядок денний були включені питання про мирні договори з Італією,
Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Не дивлячись на протиріччя між
учасниками конференції (США намагались вплинути на хід конференції, повідомивши
про успішні випробування атомної бомби), вона дала позитивний імпульс в розвитку
міжнародних відносин в умовахпіслявоєнного миру.
Потсдамська конференція (17 липня – 2 серпня 1945 р.) Й.Сталін, Г.Трумен, який став
президентом США після смерті Ф.Рузвельта, У.Черчілль
(з 28 липня новий прем’єр-міністр К.Еттлі)
Німецьке Польське Японське Питання мирних
питання питання питання договорів з
союзниками
Німеччини
1.Узгоджені і Кордони Польщі Підтверджувалися Створення
схвалені встановлювалися умови вступу постійного органу
загальні згідно з СРСР у війну з – Раду міністрів
принципи домовленостями Японією. закордонних справ
окупаційної на Ялтинській ( США, СРСР,
політики: конференції. Великобританії,
денацифікація, Франції, Китая)
демілітаризація, для узгодження
демократизація питань, які мають
і спільний інтерес.
декартелізація. РМЗС у першу
чергу мала
Створення
підготувати
Міжнародного
проекти мирних
трибуналу для
договорів з
покарання
Італією,
головних
Болгарією,
воєнних
Румунією,
злочинців.
98
 2.Радянському Угорщиною і
Союзу Фінляндією.
передавалися
території
колишньої
Східної Пруссії
з містом
Кенігсбергом.

37. Встановлення комуністичної влади в країнах Центрально-Східної Європи.

В результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної і
Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн
супроводжувалось відновленням незалежності або зміною політичного режиму, де вона
зберігалась. У всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і
багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння,
націоналізована власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах
Східної Європи, отримав назву народної демократії. Народна демократія вважалась
перехідним станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного
ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили - комуністичні, соціал-
демократичні, радикальні партії, у більшості країн об'єднані в народні фронти. Значну
роль у народних фронтах відігравали комуністичні партії.Пориваючи з фашизмом і
авторитарними режимами, населення Східної Європи пов'язувало своє життя з
демократією, пропонуючі різні модифікації цієї генеральної ідеї суспільного розвитку. В
цих умовах комуністи, які займали крайні ліві позиції на політичній арені, зробили
спробу з'єднати основні положення марксизму з новими політичними реаліями.У міру
того, як вирішувались загальнонаціональні завдання, між членами коаліцій Народного
фронту наростали протиріччя. Такий розвиток подій був закладений природою народної
демократії, яка була не представницькою, а "демократією за згодою".В процес утворення
представницької демократії втрутився Радянський Союз. Радянська армія, що
знаходилась на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію,
забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де
комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки
радянському тиску вони контролювали важливі посади міністрів внутрішніх справ,
державної безпеки, збройних сил.У той час, як комуністи користувались підтримкою
СРСР, а праві сили були дискредитовані в роки війни співробітництвом з фашизмом,
центристські сили опинились в скрутному становищі. Західні демократії відмовились їх
підтримувати і вони були розколоті й підкорені комуністами. Коли почалась "холодна
війна", спираючись вже на завойовані позиції і прямий тиск з Москви, комуністи легко і
без кровопролиття встановили свою владу протягом 1947-1948 pp.Прийшовши до влади,
компартії приступили до побудови соціалізму. Відбувалась прискорена націоналізація
великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів
по Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське
керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від "братніх партій" здійснення
повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократичних
партій. Новий орган, утворений на нараді - Ко-мінформбюро - вимагав визнати
радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії,
Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі,

99
Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. Вся
повнота влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився
з апаратом компартійним. З'явились місцеві "Сталіни". Тим самим з демократією було
покінчено, хоча при цьому формально зберігались конституція, загальне виборче право,
регулярно проводились вибори. В галузі економіки почалось проведення індустріалізації
й колективізації. Ринкова економіка була замінена плановою. Відбулась кардинальна
зміна соціальної структури суспільства. Зникли клас підприємців і значною мірою
самостійність селян. Більша частина працездатного населення була зайнята в державному
секторі.Індустріалізація в цих країнах, як і в СРСР, набрала форми переважного розвитку
важкої промисловості. Кошти на неї були отримані виключно завдяки націоналізації.
Крім того, особливо на початковій стадії індустріалізації, штучно стримувалось
споживання. Так держава отримала можливість акумулювати значні кошти і направляти
їх на промислові інвестиції. СРСР взяв на себе постачання обладнанням, сировиною і
енергоресурсами, підготовку спеціалістів. Індустріалізації сприяло аграрне
перенаселення, безробіття і можливість використовувати жіночу працю. Прагнення у
багатьох соціалістичних країнах створити багатогалузеву важку промисловість
перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження
споживання і падіння життєвого рівня. Це послужило однією з причин невдоволення і
призвело до політичної кризи 60-х років.У 1949 р. для ще тіснішого прив'язування
східноєвропейських країн до СРСР і прискореного проведення індустріалізації було
створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ).А в 1955 р. був оформлений воєнно-
політичний союз соціалістичних держав - Організація Варшавського Договору (ОВД).
Так було завершено формування табору соціалізму. Кардинальні зміни відбулись у
зовнішній політиці країн Східної Європи. Із санітарного кордону проти СРСР вони
перетворились в його сателітів. Всілякі прояви непокори СРСР викликали жорстоку
реакцію. Такі кардинальні зміни означали, що в країнах Східної Європи відбулись
революції, які були за своєю суттю соціалістичними, антидемократичними. Позбувшись
правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під контролем лівого
тоталітаризму.

38. Інтеграційні процеси в повоєнній Європі: від ЄОВС до ЄС.

Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції
країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.9 травня 1950 року
вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ
Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної
продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в
історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення
Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім
засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального
контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією
– вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом
Європейської Комісії).18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через
підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і
сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург,
Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала
“локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня
1952 року.

100
27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування
Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).10 вересня 1952 року міністри
закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу
майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення
Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили
роботу над проектом Договору.Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю.
Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні
1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і
підписання Договору про ЄПС.Таким чином, на початку 50-х років країнам
“європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній
сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в
економічній.Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської
шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики
(Євратому).На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили
поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).23
березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського
економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського
співтовариства з атомної енергетики (Євратом).Метою ЄЕС визначалося усунення
внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної
торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення
вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу,
робочої сили).Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні
ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і
ввійшли в історію під назвою “Римські договори”.8 квітня 1965 року було підписано
Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей
Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що
забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали
Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та
Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий –
Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських
Співтовариств.У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного
союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства
(ЄЕС).Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу
інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились
досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської
інтеграції.На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС.1 січня 1973 року
членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.1 січня 1981 року членом ЄЕС стала
Греція.1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.1 липня 1987 року
набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ
визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення
до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної
інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив
спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони
навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення
Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу
зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання
про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а
й політичним.7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про
Європейський Союз (саме поняття “Європейський Союз” з’явилось ще під час Паризької
101
конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так
званні “три колони” Європейського Союзу:• “перша колона” – Європейські
Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви
“Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є
серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить
“наднаціональний феномен”;• “друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика
(СЗПБ);• “третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.В
економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення
формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та
перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень
економічної інтеграції).
1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.2
жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999
року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про
Європейський Союз,Римського договору про заснування Європейського (Економічного)
Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись
повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей ,
визначених Маастрихтським договором.Особливу роль у цьому відіграло укладення у
1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах
Європейського Союзу.Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році
Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського
Союзу.До Шенгенського простору входять 22 із 27-и держав-членів ЄС, 2 країни
Європейської економічної зони (Норвегія та Ісландія) та Швейцарія. 21 грудня 2007 року
до Шенгенської зони приєдналися 9 нових держав-членів ЄС, що вступили до Союзу у
2004 році (окрім Кіпру, що приєднається до неї пізніше). 12 грудня 2008 року Швейцарія
приєдналась до Шенгенської зони.Усі Шенгенські країни, окрім Ісландії, Норвегії та
Швейцарії, є країнами - членами ЄС.26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький
договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його
майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були
перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього
договору на сьогодні вступили в силу і є чинними принаймні до 2009 року.1 січня 2002
року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС – євро, що стало
етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС – найвищого етапу
інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 12 країн-членів ЄС. Велика Британія
та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не
змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським
договором. 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, поки що не змогли виконати
усіх необхідних критеріїв „зони євро”.1 травня 2004 року членами Європейського Союзу
стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта,
Естонія, Литва, Латвія. З 1 січня 2007 року країнами-членами ЄС стали Болгарія та
Румунія. Таким чином, ЄС нараховує сьогодні 27 держав-членів.17-18 червня 2004 року
на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу.29
жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами
держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох
розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна
структура та процедура прийняття рішень, права і обов’язки всіх європейських органів
управління, а також напрямки діяльності організації.Конституційна угода, яка має
вступити в силу у 2009 році, повинна бути ратифікована усіма державами-членами ЄС.13
грудня 2007 р. у португальській столиці був підписаний Лісабонський договір, який
102
замінив Конституцію ЄС, від подальшої ратифікації якої держави-члени Євросоюзу
відмовилися після провалу референдумів підтримки в 2005 році у Франції і Нідерландах.
Договір про реформи повинен бути ратифікований всіма без виключення членами ЄС —
парламентським шляхом або через референдуми. Першою з країн ЄС договір ратифікував
в грудні 2007 року парламент Угорщини.1 грудня 2009 року набув чинності
«Лісабонський договір про внесення змін у Договір про Європейський Союз і договір про
створення Європейської спільноти». Цей документ став важливим етапом в історії
Європейського Союзу. Фактично він завершив період правової кризи, в якій після
провалу влітку 2005 р. на референдумах у Франції та Нідерландах процесу ратифікації
першої спільної Конституції, перебував Євросоюз. Адже вперше «старі» та «нові» країни-
члени ЄС підписали спільну угоду та зобов’язалися її послідовно виконувати.Ще на
початку 2009 р. Лісабонський договір ратифікували 24 з 27 держав-членів
Євросоюзу.Наразі Лісабонський договір став правовою основою діяльності та розвитку
Європейського Союзу.

39. Утворення військово-політичних блоків після Другої світової війни.

. Після завершення 2св і проведених конференцій встановився було встановлено нове
співвідношення сил у світі. Поділ в Європі був політичним, ідеологочним і суспільно-
політичним, про що свідчили зони військової окупації. В наслідок війни РС встановив
контроль над Центр-сх Європою і частиною Балкан, а Штати домінували у Зх Єв і Пд .
Черчель в Фултоні константував що між зх ісх була залізна завіса. Суперечки між СРСР і
ЗХ проявились одразу після війни і стосувались різних питань але найгостріше було
польке, німецьке і конфлікт на пд європи- комуністи збройна боротьба проти монарх
режиму у Греції в 1946 р. Це зумовлювало 2 тенденції співпраці США з СРСР- 1
глобальна співпраця з СР аби покарати Німечину і 2 як умога швидше вийти з
заокеанських зобов’язань аби не співпрацювати з комуністами, сильні антикомун настрої.
Особливо загострилось це з зміною керівництва у США – держ секрет Дж Маршал,
основні засади політ сформував –Дж Кенан- радник амер посольства у Москві.- він
пропонував стримувати комунізм і радянську експанцію з застос політ екон військ
засобів- ці думки було покладено в політичну доктрину стримування. 1947 Трумен
презедент- на засіданні перед конгресом заявив шо політика комунізації цн сх єв є
небезпечною для США і країн які знаходяться під радянськ сферою впливою і він заявив
про негайну для них фінансов допомогу- особл Греції. Ця промова вважається поч
холодної війни. Паралельно з насадженням комунізму в це сх єв СР почав проводити
варварську політику в Берліні, це зумовило утворення НАТО- переговори США Канади і
країн Бенілюксу+Норвегія, Данія, Іт, Португ, Ісландіяв 1949 підпис у Вашингтоні договір
про утворення Північноатлантичного пакту- який містив умови про надання допомоги
взаємної у випадку агресії проти однієї або кількох держав з метою відновлення і
збереження безпеки у пв-ноатлантич зоні. Цим договором проголошувалось сприяння
мирних і дружніх відносин у північноатлант регіоні, здійсненю колектив обори
підтримки миру і безпеки.Але засновники НАТО не пиховували першочергового
покликання нового блоку був захист потенційних загроз що створювались зростаючою
військ потужністю РС. СРСР обурений на утв НАТО заявив що цей союз ств для
зловмисних намірів- закріпити америк панування, тому він почав зміцнювати свої
позиції, опанував свою ядерну зброю і ініціював на противагу НАТО ств РЕВ- ради
економ взаємодопом у 1949., яка закріпила економ залежність соціаліст країн євр від
срс.Але головна реакція Срср на ств полягало в тому, що скориставшись вагомим

103
 приводом а саме підписання у жовтні 1954 р Паризьких угод щодо ремілітації ФРН і
входж її до скл НАТО керівн срср ініц ств військ політ блоку соціал країн – Організацію
Варшавського Договору ОВД.і в травні 1955 у Варшаві представ Албанії, болгарії, Угорщ
, НДР Польщі Румунії СРСР підпис договір про дружбу і співробітництво і
взаємодопомогу- у договор підкреслювалось про прагнення його учасників до ств
клективної безпеки в Європі, хоча було очевидно що гол завд ОВД полягало у активному
протист НАТО. Створення НАТО й ОВД остаточно оформило біполярність світової
системи. Відмінності культури, ідеології, політичних цілей США та СРСР, на яких у роки
їхнього союзу проти Німеччини та Японії обидві країни намагалися не наголошувати,
тепер стали очевидними. Подальше протистояння демократії та комунізму загрожувало
світові новою війною, у якій з появою ядерної зброї шансів на виживання залишалося
небагато. США заявляли, що вони підтримують право народів самостійно обирати
політичний режим, закликали до вільних і відкритих виборів у повоєнну епоху. СРСР
наполягав на своєму праві мати «дружніх сусідів» у Східній Європі. У Вашингтоні
підозрювали Радянський Союз у намірі поширювати комунізм у всьому світі, а в Москві
політику США вважали доказом того, що Захід намагається оточити й ізолювати
СРСР.Радянський Союз установлював комуністичні режими в Європі, підтримував
спрямовані проти західних держав національні рухи, антиколоніальні революції в Азії та
на Африканському континенті. США заохочували антикомуністичні сили всередині
інших країн, оточували СРСР військовими базами. Жорстке протистояння між СРСР і
США через блокаду Західного Берліна, надання США економічної допомоги Європі за
«планом Маршалла» і заборона СРСР прийняти таку допомогу східноєвропейським
країнам, створення НАТО й ОВД засвідчили остаточне закріплення біполярності світу.

40. СРСР у 50-80-х рр. ХХ ст.: головні тенденції розвитку.

Перемога в 2СВ призвела до зміни міжнародного становище СРСР, який вийшов з війни у
якості наддержави. Аналізуючи соціально-політичну політику СРСР необхідно виділити
декілька етапів які виокремлюємо залежно від лідера СРСР. Політика Сталіна
характеризувалась гаслом – завершити побудову соціалізму і перейти до комунізму. Для
цього періоду характерні такі визначення як індустріалізація і колективізація.Для цього
необхідно було відбудувати господарство та промисловість, створювались спец плани, які
отримали назву пятирічки і були характерні для соц економ діяльності і його наступників
алезазвичай це були прискорені 5 які тривали близько 4 років. 1ше завдання- розвиток
промислової групи А- 5 й план 1946-50., але необхідні були фінанси і матеріальні ресурси.-
тому перекачувались кошти з легкої і харчової промисловості у ваажку, створювали
різноманітні змагальні рухи- типу стаханівського які внушали що все залежить від кожної
людини, проводили колективізацію господарств що призвело до страшних голодів,
продавали культур ціності за крдон., використання праці в’язнів ГУЛАГУ і
військовополонених, наступ на церкву, грошова реформа 1947 р введенння карткової
реформи, зниження життєвого рівня населення, репарації з нім іт румун фінляндії угорщ.
Населення СРСР надіялись що після війни будуть зміни, скасов жорсткі пердвоєні закони,
повернення з таборів Гулагу тощо.Зросла безпритульність дітей які втрат батьків і рідних,
почал демобілізац збройних сил,повертались репатріанти, які не мали довіри з боку влади
часто потрапляли у табори.Стал керівництво також бороль з рухами у Зх Ук, Білор
Прибалтиці, де діяли збройні загони УПА. Відбувались жорстокі каральні операції проти
цілих народів- кримських татар, чеченців, балкарців тощо яких вивозили в малозаселені
райони Сибіру, Казакстану, Серед Азії- українців дуже багато не було куди вивозити. Через

104
збільшення політ вязнів почались повстання в таборах Гулагу під політ гаслами- в Печорі-
48, Воркуті -53 , Кінгірі 1952 , які придушували за доп зброї і танків.Сталін боявся посилення
військових тому їх арештовували. Посилювались репресії, фабрикувались справи- справа
лікарів, також репресії торкались і партійних функціонерів які прагнули більшої
незалежності від центр влади боротьба з космополітизмом, в ідеолог сфері лисеньківщина і
ждановщина.
Після Сталіна боротьба за владу- Л. Берія, Г.Маленков, М.Хрущов- правили разом але
кожен хотів одноосібно- найбільше шансів в Берії але його суперником став Хрущов, який за
допомогою обвинувачень і підтримці інших з партії досяг влади в 1953 р 1 ЦК КПРС- період
відлиги-засудження культу соби, перегляд справи лікарів. Розвиток сіл гос яке було
найбільш хворе- зменшення планових показників, запровадже авансув праці колгоспникам,
обєднання слабких господ з міцними, зменшення управл апарату, допомога міста селу.,
освоювались цілинні і перелогові землі- екстенсивне господарювання.- покращення психолог
ситуац серед населення особл молоді. 20 зїзд КПРС критика культу особи 1956 р-
десталінізація. Внутр політ : зростання промислов виробниц-а, піднес сіл гос, запровадж 7
год роб дня, пенсій реформ, побудова хрущовок,збільшились відпустки пов’язані з
вагітністю і пологами, стрімка урбанізація країн.Але не цурався завдання догнати і перегнати
капіталістичні країни по виробництву найважлив видів промисл продукц на душу насел.
Відбувал реабілітац незаконозасуджених.- нац рухи в Угорщ і Польщі, арабо –ізраїл
конфлікт- з першим розібрався просто придушивши в 1956 р а в бл сх пригрозив шо
використає ядерну зброю, консерватив частина партії хотіли його скинути 957 але він мав
підтримку військових. 50-60 наукова революція-особливість нрсрср розвивалась переважно в
військово-промислов сферах. Це пояснювалось тим шо йшла холодна війнаі ств нових
зразків зброї могло б дати перевагу в протистояні. В цей період 1957- запущено 1 супутник
землі, ств міжконтинентальну балістичну ракету, 61- політ Гагаріна в космос але це мало і
негативні наслідки які замовчувались. В 57 реформа народного господарства- аванси і
зарплати колгоспникам шоб мали матеріал інтерес, кукурудзяна компанія,58 продаж
колгоспам сіл гос техніки МТС, але надалі запроваджувались 5ні плани з певними нормами,
які виконували будь яким шляхом- рязанська афера-1598-99 аби виконати план заготівлі
м’яса вирізали майже всю худобу ларіонов застрелився. На поч 60 сіл господ –криза- 63-
зник хліб з крамниць бо цілина не дала врожаю- срср закупляв хліб закордоном. Ств вищі
ради народного господарствасрср при раді міністрів срср. Реформи Хрущова зазнали невдач
бо соціалізм радянський не можна було реформувати- якісь зміни прелиб до капіталізму або
до посил контр держ і відповідно сталінізму.
ЗАСТІЙ- 1964-1985- Брєжнєв -радянську владу охопил системна криза яка проявилась в
еконо, політ, соц сфері, суспільн моралі, хоча застій не передбачав припинення розвитку
країни, здійснювалисьь реформи, реалізовувались 5ки велось будівництво була відносна
стабільність у соціальній і матеріал сфері порівняно з попередніми періодами життя осн маси
насел. В соціальній сфері намагались покращити рівень життя населення, - зарплати,
забезпечення житлом, мед допомога, колгоспники регуалярно отримували зарплати і пенсії,
зросла купівельна спроможність населення почали купувати речі хаактерні для зх,
розширювались кредитні послуги, реформа паспортів з 1974 отримували також і
колгоспники, почав відходити страх голоду. Зовнішня політика- з 1971 – боротьба за мир у
всьому світі першочергова задача партії і радянськ уряду., укладали договор з США по
обмеженю стратегічних наступ озброєнь ОВС 1ОВС2, але останій не ратифікований бо рад
війська вторглись до Афганістану к 1979 , співробітництво сша і срср було згорнуто у всіх
галузях, загострилась холодна війна. Намагаючись пошир свій економ і політ вплив у світі
срср надавав допомогу режимам в Азії Африці і Лат Амер.
105
Перебудова- 1985-1991- молоді політики Горбачов- стратегія прискореного розвитоку-
реформи у подолані пиятцтва та алкоголю і норкоманії- нічого не дало, погіршення
життєвого рівня населення- зокрема екологічна катастрофа Чорнобельська АЕС 1986,
політика гласності- зняття цензури, припинення переслідування інакодумців, допуск раніше
заборонених книг, фільмів, дослідження білих плям в історії, поява політ передач,
демократизація суспільства, розвиток соціалістичного самоврядування, поліпшення якості
продукції, реальних доходів, покращення освіти. У зовнішній політиці курс на ядерну
безпеку і ядерне розброєння збереження і зміцнення миру. Зявляється нове політичне
мислення-поліпшення стосунків з США зустрічі Горбачова з Рейганом, Дж Бушем на
Мальті- де оголос що холодна війна офіційно закінч, відвідав Пекін , припинив допомагати
революц силам Ефіопії, Анголії, Мозамбіку і інш. СРСР відмов від втручання у справи
союзників ОВД, почин виведення військ з їх тиретор, почалось повалення колишніх режимів
у цих країнах- оксамитові революції- повалення соціалістичн урядів мирним шляхом,
почався перехід до ринкової економіки.Держприймання- державна перевірка якості
продукції- 1986, боротьба з нетрудовими доходами- посилення тіньової економіки, закон про
трудові колективи- на підприємствах ств труд колективи, які обир керівн, регулюв заробіт
плату і відрахув на соц потреби але цей закон призвів до дезоорганізації виробництва. В
Політиці- перебудова суспільного ладу.- КПРС стала реальною політ парт, обир на високі
посади безпартійних осіб, розширювали внутріш демократ, змінювались функції і ролі рад ,
вибори провод на альтернатив основі. Поява політ рухів- плюралізм- ліберали, нац-
патріот,соціал –демократ, багатопартійність. Економічні реформи 91 зумовили кризу, у
зовніш політ теж спостерігався спад, відокремлюються державияякі проголошують
незалежність, зруйнували Берлін стіну, розпустилась ОВД в липні 91, загострення міжнац
відносинв республіках, їх вихід з складу срср зумовив його розпад і в Біловезькій пущі Рос
Ук Біл підпис договір 8грудня 91 про припинення існування як субєкта міжнар права срср..

41. Оксамитові революції та трансформація посткомуністичних суспільств у

Центрально-Східній Європі.
На кінець 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали свої можливості для
прогресу суспільства. Першими симптомами кризи, яка насувалась, стало погіршення
економічної ситуації і поява нових соціальних проблем. З'явились риси, не притаманні
тоталітарному соціалізму - безробіття, інфляція, падіння життєвого рівня, почали зникати
ті, що раніше асоціювались з "завоюванням соціалізму" - стабільність, тверді ціни.
Тоталітарна система вичерпала останні аргументи на свій захист. Замовчувати і
приховувати масштаби кризи виявилось неможливим в силу більшої відкритості
східноєвропейських країн, а також через відсутність значних стратегічних ресурсів, які
могли б згладжувати негативні прояви кризи. Масове невдоволення існуючими
порядками робило неефективною колишню систему контролю над суспільною
свідомістю, без якої тоталітарне суспільство не може існувати.Спроби придушити
невдоволення силою були безперспективними, тому що саме по собі посилення
репресивного характеру режиму не вирішило б економічних проблем, а лише відтягнуло
6 процес падіння тоталітарної системи. Яскравим прикладом цього є введення воєнного
стану в Польщі, жорстокість режимів у Румунії та Албанії.Криза тоталітарного режиму у
Східній Європі виявилась загальною. Вона включала економічну, соціальну, політичну і
моральну кризи. Для переростання кількісних показників (накопичення невдоволення) в
якісні (зміна суспільного устрою) потрібні носії нового суспільного ладу. В умовах
тоталітарної системи носіями демократичних ідей може бути інтелігенція (це пов'язано із

106
специфікою її праці, соціальним статусом і т.д.) і студентська молодь, схильна до
сприйняття свіжих ідей. Але ці дві верстви суспільства, не маючи економічної основи для
своїх дій і будучи залежними від тієї ж тоталітарної держави, нездатні здійснити
соціальну революцію. Для соціальних революцій у країнах Східної Європи потрібен був
зовнішній поштовх, який би ослабив тоталітарну державу. Таким поштовхом стала
перебудова в СРСР.Перебудова сприяла посилення впливу реформаторських елементів у
комуністичних партіях і дискредитації консервативного неосталіністського керівництва у
цих партіях. Вона позбавила народи Східної Європи страху перед можливістю радянської
інтервенції. М.С.Горбачов у відносинах з країнами Східної Європи відмовився від
"доктрини Брежнєва" і визнав право народів цих країн самостійно обирати шлях свого
розвитку.За своїм характером революції у Східній Європі були демократичними і
антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади відбулась мирним
шляхом.Майже у всіх країнах події розгорталися з приходом до влади прихильників
"оновлення соціалізму" в компартіях (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія).
Прихильники "оновлення" на перших же демократичних виборах отримали більшість на
хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади,
вони здійснювали реформи, які вели не до оновлення соціалізму, а до побудови
капіталізму: проводилась приватизація державного сектору економіки, заохочувався
бізнес, створювались ринкові структури. У політичній сфері проголошувався плюралізм і
багатопартійність.У зовнішній політиці утвердився курс на радикальну переорієнтацію на
Захід, ліквідацію Ради економічної взаємодопомоги і Організації Варшавського договору,
виведення радянських військ.Таким чином, спочатку відбувалась зміна влади, а потім під
неї підводилась відповідна політична (ліберальна демократія), соціальна та економічна
бази (створення соціально орієнтованого господарства). За таким швидким переходом від
тоталітаризму до демократії не встигали ні політична, ні соціальна, ні економічна
структури східноєвропейських суспільств. Морально значна частина населення не була
підготовлена до життя у суспільстві, де кожен сам за себе і держава вже не гарантує
відносно стабільного рівня життя.Труднощі революцій значною мірою були викликані
невідповідністю політичної системи принципам ліберальної демократії. Отриманий у
спадщину економічний стан зробив перехід економіки на ринкові рейки досить болючим:
спад виробництва, інфляція, зниження соціального статусу значної кількості громадян.На
певному етапі революції склалася ситуація, коли невдоволення соціалізмом змінилося
невдоволенням демократією, яка навіть не встигла проявити своїх позитивних рис. Тим
самим створювалися передумови для контрреволюції. Знову зростає авторитет лівих сил,
які зуміли пристосуватися до нових умов. Вони роблять рішучі кроки для повернення до
влади. Це загрожує процесам демократизації, веде до уповільнення ринкових реформ.
Очевидно, що перехід від тоталітаризму до демократії потребує часу і компетентного
керівництва.Лібералізація режимів у деяких східноєвропейських країнах призвела до
загострення міжетнічних протиріч і, як наслідок, розпаду федерацій - Чехословаччини
(мирним шляхом) і Югославії, яка стала ареною міжетнічного конфлікту, масових депор
тацій, етнічних чисток, жертвами яких стали понад 3 млн. осі (біженці, поранені,
убиті).Сорокарічна історія тоталітаризму у Східній Європі завершилась. Тоталітаризм
виявився явищем тимчасовим, але він дозволив здійснити ривок від відсталості до
відносно розвинутої індустріальної економіки. Проте розв'язати проблеми суспільства,
яке сам створив, він не зміг. Країни тоталітарного соціалізму набагато відставали від
країн Заходу.Падіння тоталітаризму в Східній Європі створило унікальну ситуацію в
Європі - вона перетворюється на єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір,
заснований на соціально орієнтованому ринковому господарстві, ліберальній демократії
та європейській ідеї. Революції стали ще одним кроком до становлення цілісності світу.
107
 42. Поглиблення євроінтеграційних процесів на зламі ХХ-ХХІ ст.: Розбудова
Європейського Союзу.
Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання 18 квітня 1951 p. ФРН,
Францією, Італією та країнами Бенілюксу Паризької угоди про створення (ЄОВС), 25
березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу уклали Угоду про
створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) та Європейського
економічного співтовариства. Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси
в Європі. Тому вона зробила спробу протиставити цьому власне об'єднання. У червні 1959 p.
у Стокгольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії, Португалії, Швейцарії та
Швеції було ухвалено рішення про створення Європейської асоціації вільної торгівлі
(ЄАВТ).
Створення єдиного внутрішнього ринку було лише необхідним етапом на шляху до
досягнення вищого рівня інтеграції - Європейського Союзу (ЄС). Європейський Союз був
створений договором, підписаним 07.02.1992 року у м. Маастрихт (Нідерланди) між
членами Європейської спільноти і вступила в силу 1 листопада 1993.
Цей Договір офіційно об'єднав усі раніше згадані європейські співтовариства. Договір
виділяв серед інших дві найважливіші сфери співробітництва - у сфері вироблення і
проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки та у сфері юстиції і внутрішніх
справ.
Згідно з Договором, Економічний та Валютний Союз означає остаточну фіксацію курсів
валют держав-членів між собою та запровадження спільної валютної одиниці, а також
вироблення і проведення спільної монетарної та фіскальної політики, метою яких є
стабілізація цін.
Положеннями Маастрихтського договору визначено: критерії, які повинні виконати
держави-члени ЄС для входження до ЕВС, реалізацію національних фіскальних політик,
принципи роботи Європейського Центрального Банку, графік створення ЕВС, процедури
прийняття рішень інституціями Співтовариства. Договір не передбачав проведення спільної
економічної політики. Проте, держави-члени ЄС зобов'язалися визнати реалізацію
економічної політики предметом спільного зацікавлення і координації.
У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право
кожної європейської країни яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення
Європейського Союзу вступати до Європейського Союзу. Після виконання ними низки
вимог за трьома критеріями: політичного: стабільність установ, які гарантують
демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;
економічного: дійова ринкова економіка; «членського»: зобов'язання, що випливають із
факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.
Так звані «копенгаґенські критерії» або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р.
на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення
перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової
гармонійної інтеграції в ЄС.
В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення
формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та
перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень
економічної інтеграції). 1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали
Фінляндія, Австрія та Швеція.
2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня
1999 року). Амстердамська угода внесла зміни та доповнення до Маастрихтського договору
про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного)
Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись
повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей,
визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграв вступ у
силу Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах
108
Європейського Союзу (укладена 1985 року). На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались
13 держав Європейського Союзу — Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія, Італія,
Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Фінляндія та Швеція. Поки не
приєднались до Шенгенської угоди Велика Британія, Ірландія та 10 держав, які стали
членами ЄС у 2004 році.
26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми
інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти
представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у
них нових членів.
1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що
стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого
етапу інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 12 країн-членів ЄС. Велика
Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а
Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених
Маастрихтським договором. 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, поки що не
змогли виконати усіх необхідних критеріїв «зони євро».
1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська
Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія.
17-18 червня 2004 року на Самміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції
Європейського Союзу. 29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу
було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС
складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС,
організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських
органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року
населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні
рішення референдумів спричинили паузу для розмірковувань про майбутнє Євросоюзу.
В жовтні ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року
до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейській Союз налічує 28
членів. 2013 – Хорватія.

43. Причини розвитку сепаратизму в сучасному світі.

Більшість держав сучасного світу є багатоетнічними. Тому перед державною владою

постає потреба врахування етнонаціональних особливостей при проведенні внутрішньої
політики. Будь-яка етнічна група прагне реалізувати свої інтереси у політичній,
економічній, культурній сферах. У сучасному глобалізованому світі це прагнення
притаманне дедалі більшій кількості етносів, а відтак актуалізується проблема
сепаратизму. Мета цієї статті – з’ясувати причини та наслідки сепаратизму в сучасному
світі в умовах глобалізації.
Термін «сепаратизм» (від лат. separatus – окремий) – це рух за територіальне
відокремлення частини держави з метою створення нового державного утворення або
надання певній частині держави автономного статусу за національними, мовними,
релігійними ознаками . Виникнення сепаратистського руху можливе за наявності двох
умов: дискримінації етнічної спільноти з боку державної влади та формування
активної політичної еліти, здатної очолити цей рух. Найяскравішим свідченням
ескалації сепаратистських настроїв у світі є зростання кількості суверенних і визнаних
світовою спільнотою держав, які є членами ООН. У 1945 р. їх налічувалося 51, а до 2011
р. їх чисельність зросла до 192, тобто майже вчетверо. Таким чином, сепаратизм можна
вважати однією з планетарних мегатенденцій сучасності. За останні тридцять років у світі
розпалася велика кількість держав: СРСР, Чехословаччина, Югославія, Судан, а також
створені передумови для розпаду ще ряду країн. В той же час тенденції до інтеграції у
109
світі значно слабші: за цей час не було жодного випадку об’єднання кількох країн в єдине
державне утворення. Серед причин, що породжують сепаратизм, можна виділити
лінгвістичні, релігійні та економічні чинники. У різній пропорції всі вони впливають
на процес самовизначення етнічних груп. Юридичним підґрунтям цього процесу є
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, перша стаття якого забезпечує
усім народам право на самовизначення. В силу цього права народи «вільно встановлюють
свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний
розвиток». Так, згідно з даним Пактом, сецесія може тлумачитися як реалізація права на
самовизначення. Також причиною сепаратизму може стати процеси міграції, поява нових
релігійних утворень в країнах де є панівною одна релігія.
Розглянувши різні прояви сепаратистських тенденцій в сучасному
світі, можна зробити певні висновки.
1. Відцентрові тенденції у Європі мають здебільшого економічне та
лінгвістичне забарвлення, тоді як поза її межами сепаратизм набуває
яскраво вираженого релігійного змісту.
2. Релігійний сепаратизм є найбільш радикальним (використовує
незаконні методи, аж до тероризму), в той час як економічний – найбільш
поміркованим і знаходить вияв виключно у легальних методах боротьби.
3. Вибухи сепаратизму виникають за ефектом доміно: одне вогнище
викликає появу інших у різних місцях планети.
4. Деякі сепаратистські рухи мають багатовимірну природу: етнічні,
економічні та релігійні фактори одночасно сприяють виникненню
відцентрових тенденцій в одній країні.
5. Сепаратизм, окрім негативних, може мати й позитивні наслідки

44. Світ на поч. ХХІ ст.: цивілізаційні виклики.

1. Швидке наростання екологічної кризи. Воно проявляється в надходженні в
навколишнє середовище різних хімічних елементів та їхніх сполук (твердих, рідких і
газоподібних), що викидаються промисловими й сільськогосподарськими
підприємствами, транспортом тощо. Найбільшими забруднювачами є підприємства
хімічної, металургійної та нафтопереробної промисловості й електроенергетика.
Потужними забруднювачами є транспортні засоби, особливо автомобілі та літаки.
Найнебезпечнішим є радіоактивне забруднення, що проявляється внаслідок
випробувань ядерної зброї, аварій на АЕС і підприємствах із переробки та
захоронения радіоактивних елементів. Навіть сільське господарство також забруднює
навколишнє середовище. Найбільша кількість забруднювальних речовин надходить у
ґрунти з мінеральними добривами, особливо фосфатними
2. .2. Посилення демографічного дисбалансу, пов’язаного з прискореним старінням
населення, загрожує украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або
демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, та загроза депопуляції, або

110
 демографічної кризи, в економічно розвинених країнах. Також зростає навантаження
на системи соціального забезпечення за віком і стає самостійним чинником посилення
нестабільності державних фінансів у зростаючій кількості розвинених країн світу,
насамперед в Європі
3. .3. Дефіцит питної води і забезпечення нормальних санітарних умов. Нині 1,1 млрд
осіб не мають можливості користатися чистою водою. До 2025 р. майже 1,8 млрд осіб
мешкатимуть у країнах, де спостерігається абсолютний дефіцит води, а 2/3 населення
світу ймовірно опиняться в умовах обмеженого водопостачання.
4. 4. Продовольчий дисбаланс. Тим часом як одні країни страждають від голоду, інші
змушені боротися або з надлишками харчових продуктів, або з надлишковим їх
споживанням. За даними ООН 2016 р. кількість голодуючих в усьому світі
перевищувала 795 млн осіб. Головна продовольча проблема країн, що розвиваються, -
нестача продовольства, причини якої - швидке зростання чисельності населення,
урбанізація, спеціалізація на виробництві експортних культур. У розвинутих країнах
теж існує продовольча проблема, але зовсім іншого характеру. Тут усе більше
виробляється висококалорійних тваринних продуктів, оскільки населення споживає
забагато жирної й солодкої їжі, що призводить до переїдання, а потім і до ожиріння.
До того ж спостерігається і низьке фізичне навантаження, ігнорування фізичної
культури та спорту. Все це призвело до того, що в США серед дорослого населення
55 % страждають надлишковою вагою, а частка повних людей серед європейців
постійно зростає.
5. 5. Поширення ризиків для здоров’я, що спричинено збільшенням забруднення
довкілля, мутацією небезпечних вірусів і збудників небезпечних захворювань із
потенційно глобальним поширенням, почастішанням психічних і психологічних
розладів в умовах зростаючого темпу життя та впливів новітніх інформаційно-
комунікаційних технологій, і насамперед синдрому інтернет-залежності. Регіони
голоду та бідності є особливим епіцентром захворюваності на ВІЛ/СНІД, малярію,
туберкульоз, а також високих рівнів смертності дітей і матерів.
6. 6. Зростання темпів транскордонної злочинності. У найближчому майбутньому
ключовими сферами кримінальної діяльності можуть стати високоприбуткові ланки
промисловості, особливо пов’язані з виробництвом біологічних та інформаційних
технологій. Для цього транснаціональні злочинні угруповання створюють стратегічні
злочинні альянси, що об’єднуються у глобальні кримінальні мережі. При цьому
жертвами стають не лише окремі особи, істотні збитки завдаються політичному й
економічному розвитку цілих держав.
7. 7. Посилення терористичної активності. Тероризм набуває гострої форми, і до нього
починають найчастіше вдаватися в передкризові і кризові періоди розвитку
суспільства. Із середини 1990-х рр. спостерігається новий феномен: зростає діяльність
ісламських терористичних груп, що проявляється в діях ісламських фундаменталістів,
особливо радикальних релігійних угруповань на Близькому Сході і в Афганістані
(наприклад, ІГІЛ, «Аль-Каїда», Талібан). У минулому столітті релігійний фанатизм
узяв відповідальність приблизно за 20 % міжнародних терористичних актів, нині ж у
зв’язку з останніми терористичними актами, його частка значно зросла. На особливу
увагу заслуговують не лише окремі терористичні атаки, які домінували на початку
XXI ст., наприклад, теракт у США 11 вересня 2001 р., коли через атаку на вежі
Всесвітнього торговельного центру загинули 2977 осіб і ще понад 6 тис. були
поранені, а загрози для цілих націй і держав.Останніми роками на Близькому Сході
велику активність розвинули ісламські воєнізовані терористичні групи організацій
«Хамас» і «Хезболлах», сикхські терористичні рухи і групи в Індії, алжирські й інші
111
 угруповання. Активно діє, широко використовуючи терористичні методи,
колумбійська наркомафія, відвойовуючи в офіційної влади нові позиції. З’явилося
чимало нових регіонів, де терористична загроза стала особливо масштабною і
небезпечною.
8. 8. Криза світового геополітичного устрою. Нині світ перебуває в перехідному стані,
йде болючий пошук нової моделі геополітичного устрою на планеті, що зважав би на
нові реалії та новий баланс сил на земній кулі. Багатополярність — система світового
устрою, за якої безліч (хоча б не менше трьох) держав мають приблизно рівний
економічний і військовий потенціал. Нині нарощування економічної й військової
могутності Китаю, постійне нагадування ісламського світу про свої світові претензії,
сприятливі прогнози економічного зростання Індії, наявність Європейського Союзу,
Японії та Росії - усе це дає змогу говорити про те, що світ неухильно рухається в бік
багатополярності і поступового переділу сфери політичного, економічного,
територіального й військового впливу
9. 9. Глобальна культурна криза, що пов’язана з поширенням примітивних стандартів
суспільства масового споживання, яка має руйнівний вплив на національні культурні
традиції, деформуючи світоглядну систему та ціннісні орієнтації населення.
Актуальна проблема сучасного цивілізаційного розвитку - діалог культур.
Різноманітність культур зумовлює необхідність продуктивного діалогу для
налагодження міцних взаємозв’язків та усунення можливих суперечностей (етно-
расових, релігійних, культурологічних, загальнолюдських цінностей тощо).
10. 10. Незаконна (нелегальна) міграція. Основний потік незаконних транзитних
мігрантів, як правило, прибуває із регіонів військових конфліктів, активної діяльності
міжнародної наркомафії, терористичних організацій, наявності інфекційних
захворювань, посиленої злиденності і бідності. За оцінками ООН, кількість мігрантів
у світі за 15 років збільшилася на 41 % і 2016 р. досягла позначки 244 млн осіб, з них
майже 20 млн біженців. Розширюється і торгівля так званим «живим товаром».
Щороку понад 4 млн людей в усьому світі незаконно переправляють через кордони
держав для підневільної праці. За прибутковістю торгівля людьми стала третім у світі
злочинним бізнесом (після торгівлі зброєю і наркотиками). За інформацією Європолу,
щорічний прибуток від цієї злочинно діяльності оцінюють в 8,5-12 млрд дол.

112