АНТОН ВУЙЦИК

Годованець у народно-демонологічних уявленнях бойків

"Форми українських міфів мають одну характерну прикмету: вони дуже близькі
до природніх форм. Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних,
неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих
та рогатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які так любить
німецька і російська міфологія. Український народ у своїх міфах тримається міри; його
фантазія не любить переступати за границі ненатуральних форм; вона любить правду і
естетичність, навіть, можна сказати, вже геть-то описує красу міфічних образів такими
фарбами, як у християнських акафистах описується краса християнських святих, так що
вже автор не знає, до чого прирівняти їхню красу і святе життя" – зазначав український
письменник, етнограф, фольклорист, педагог Іван Нечуй-Левицький.
В контексті української демонології слід виділити бойківську, яка виділяється
своєю різноманістю. І досі в найвіддаленіших селах цього мальовничого
етнокультурного регіону Західної України старі люди вірять в опирів, відьом-босуркань,
майок, вовкунів, градобурників та інших духів і надприродних істот.
Тема моєї статті присвячена вірі бойків у домашніх духів, серед яких
найпопулярнішим є так званий «дух-збагачувач», чи «домашній чорт», уявлення про
якого притаманні як для всіх західних слов’ян, так і для значної частини
західноукраїнських теренів.
Найчастіше бойки називають домашнього чорта годованець. Також поширені
назви хованець, вихованок, плеканчик, допоміжник, пастушок, щасливець, домашній,
підхалупник, засідич; той, шо на горіщи; той, шо за платвов сидит та ін. Характерна
традиція називати годованця відантропонімними назвами, як-от антипко, михасько,
петрусь, федьо. Унаслідок ототожнення з чортом побутують ще такі назви, як чорт,
нечистий, біда, дідько, вертепник, моцейник та десятки інших. Відома бойкам і назва
домашнього духа домовик, хоча, за словами автохтонів, «домовик – старші люди не
казали».
Годованець, як вірять, заведеться й буде шкодити у хаті, яку побудували на
«нечистому пляцу», зокрема на місці, де його колись «вигодували». Якщо після входин
виявляли щось непевне, то навіть наймали толоку і переносили хату «на півґрунта». З
цієї причини остерігалися розширювати «предвіцьку» – предковічну, давню загороду
обійстя, щоб не «пригородити дідька».
За іншим уявленням, домашній чорт через сім чи дев’ять років постає з душі
некщеника – померлої неохрещеною дитини, мовляв, «як дівка верже дитину
некщену, шо воно не мало хреста, та з нього був годованець».
Поширений варіант купівлі годованця з якою-небудь річчю чи безпосередньо з
хатою, яку продавали «з усім». Аби не набути «біду», належало відповісти, що «з усім»
не купуєш («Котрі люди знают, то кажут, шо ти мені зо всім не продавай, а тілько
корову чи шо там», «То колись і таке продавали: «Бери зо всім». А ти мав сказати: «Зо
всім ти собі остав». То ніколи не можна брати»). Про всяк випадок, нічого не купували
й «за сім»: «Не мож купувати нічого за сім і зо всім. Бо то мож за тано в міскі купити т о
г о». Люди, які по незнанню так набули годованця, мали з цього лише шкоду: «Один
тут не знав, коли купував, а купив з чимось, а потому, кажуть, шо його так мучило… то
він гет спух, то він гет до ксьондза ходив, той ксьондз ходив кропити туда, то страшне.
То в хаті не дає і спати, кажуть, шо воно гримає, шось там в комині лускає, шо то нема
ні спаннє ніякого».
Можна було і з власної волі набути духа-збагачувача у непростих. На Бойківщині
поширений сюжет, як ворожбит продав його чоловікові у мішку, з умовою не заглядати
туди, доки не дійде додому. Звичайно ж, чоловік не втримався і відкрив мішка
дочасно: звідти чкурнув кіт, а гроші було втрачено.
Найчастотнішим варіантом, проте, було виховування домашнього чорта зі
зноска – маленького, останнього чи першого у кладці курки яйця з несформованим
жовтком.
Знайшовши зноска, бойки одразу нищили його: зазвичай «перемітували» лівою
рукою «навідліть» чи позад себе де небудь «по корчах», «в дебрю»; «вергли» через
дорогу, через пліт, а найчастіше – «метали» через хату або стайню.
Хто ж хотів мати годованця, той дев’ять (рідше сім, дванадцять) діб «вигрівав»
зноска під лівою пахвою. Весь цей час не можна було «ни христити сі, ни молити сі, ни
вмивати сі», «ні до кого сі ніц не обзивати сі», не їсти взагалі або їсти пісне й несолене,
до того ж лише у коморі й без свічки. Нерідко зноска клали під пахву з розрахунком,
щоб останній день припав на Великдень. Як у церкві перший раз заспівають «Христос
воскрес!» належало сказати: «І мій воскрес!» Відтак зі зноска вилупиться якесь «чорне
курятко» або «з яйцьа вискочит паничик і питат ся: «Чого пожадаш? То я ти буду на
помочи». Водночас бойки переконані, що до годованця потрібно ще «знати», інакше
він забирає владу над тим, хто його викохав, і зводить людину зі світу; також визнають
вкрай небезпечним випадково роздушити зноска при «вигріванні».
Багато хто вважає, що годованця «ніхто не видит, лишень той, шо буде єго
мати». Інші вірять, що «він в шо хоче, в те й може ся перекинути: він і в людину, і в
дубину, і в кота, а як треба, то зовсім невидимий буде». У подобі тварини найчастіше
показується як чорний чи червоний кіт, великий собака, чорний кінь, свиня, вуж. У
подобі людини – це «великий хлоп», панок, «воєнний»; на вигляд як господар, тільки
маленький; маленька істота у капелюсі й у червоних «портках», хлоп’ятко в
«капелющати», «дітвачок», «бахурець»; маленький дідок, що час до часу вилазить з-
під припічка і курить файку; «такий дідочок з коштуриком», жебрак. Часто годованця
описують як волохату істоту: він «малий оброслий», «отакий маленький хлопчик
такийво, але шо волосся таке, як на мавпі», «такий лахматий дідо».
Як правило, годованець виявляє себе у характерну для «нечистої сили» пору –
увечері чи вночі близько опівночі, хоча трапляється, що й у полудень.
Важливою та невирішеною проблемою залишається походження бойківського
домашнього духа. Інформація про це є дуже різноманітною, але зводиться до двох
основних версій. Згідно з першою версією, вважають, що його можна вивести з яйця
чорної курки чи півня (!): «Дев’ять неділь перед Великодньом клали під ліву паху
зносок (перше чи останнє яйце, яке знесе курка; яйце без жовтка) від чорної курки і
підв’язували лляним платком. Не хрестилися, не молилися, Боже ім’я не згадували. Як
піп каже перший раз: «Христос Воскрес!» – то вона: «І мій воскрес!» – і він покиваєся».
Проте не кожен міг витримати таке випробування: «То шось, як роздобували, то
казали, шо то не кожний міг вітримати». Заборони хреститися і молитися зумовлені
впливом християнства та практично означають відречення від Бога. Ритуальна
мовчазність, а також «сліпота» співвідносять людину, котра хотіла мати годованця, зі
світом мертвих. Один інформатор зі Старосамбірщини розповідає, що «зі зноска
вилупиця два хробачки: жовтий і чорний. Жовтого – задушити, а с того чорного, то
виходить (годованець). Бо як два – там шось сі не получає». В контексті цього варто
зауважити, що семантика двох (замість одного) в повір’ях пов’язана зі смертю. Досить
поширеним в українських Карпатах на означення домашнього духа є демонім
хованець. Тут доречно згадати, що існує й інша версія щодо походження даного
персонажа. Згідно неї, хованцем може стати недоношена чи нехрещена дитина. Саме
ця версія наводить на думку, що назва хованець, можливо, походить від того, що тіло
недоношеної чи страченої дитини закопували під порогом дому, тобто, ховали від
сторонніх очей. Інформаторка зі села Спас так і констатує: «ЗавИтки (дівчата, які
втратили цноту, завагітніли та народили дитину, не перебуваючи у шлюбі ) ховали
дітину під порогом хати, за кут хати – ховали від людей». Віктор Давидюк вважає, що
такі діти (страдчата) – це персонажне втілення колективної сили роду, що має охоронні
функції щодо його членів, коли виникає загроза їхньому життю. Дослідники
припускають, що саме дім (покуть, під порогом, піч) міг бути давнім місцем поховання.
В контексті цього цікавою є інформація з Бойківщини: коли молода входить перший
раз до хати молодого, то жінки стараються затулити від неї піч – інакше вона може
заворожити на смерть свекруху: «Ой яка в печі велика яма, впала би до неї сеся мама».
А ввечері, коли в домі залишається лише рідня, мати молодої приносить вечерю:
яєчню, не замішану і не посолену. Молоді сідають на печі і вечеряють разом. Це
символізує входження чужої людини (в даному випадку – невістки) в новий рід і певне
задобрення нею домашнього духа – опікуна цього роду. Бо саме піч є одним з місць
перебування годованця.
Зі слів інформаторів досить помітно, що вигляд годованця переплітається з
виглядом чорта: «маленьке, мало ріжки, обросле»; «виглядає як хлоп – має роги, ноги,
руки, таке, як людина, але має ріжки». Як і на Західному Поліссі, поширеними є
уявлення про його зооморфну постать – у вигляді ласки, змії та вужа. В даному випадку
чітко простежується зв’язок поліського та бойківського домашніх духів опікунів з
господарством, зокрема з худобою (а худоба в давнину вважалася еквівалентом
багатства): «яка ласичка, така має бути корова; коло каждої хати має бути своя
ласичка». Інколи навіть інформатори стверджують безпосередньо, що «годованця
хтось кохав (виводив, виховував) – би пас худобу». Аналогічною є інформація про
домову змію. На Старосамбірщині (Львівська область) вважають, що «домова змія або
вуж живе в каждій хаті в мурі (фундаменті хати) – то є охорона». Прикметно, що бойки і
поліщуки навіть тепер ласку та вужа ніколи не вбивають. Це є виявом не страху, а
поваги до даних тварин. На нашу думку, саме в зооморфному вигляді можна виявити
генетичний зв’язок домашнього духа з душею померлих предків. У селі Пороги
Богородчанського району до ласки та змії застосовують означення «ґрунтова». Це є
доказом зв’язку ласки та змії з ґрунтом, а, отже, з землею, з підземним царством.
Померлі предки перебувають у потойбічному світі, який знаходиться саме під землею.
Мешкає домашній дух зазвичай де-небудь у стайні чи в хаті: у сінях, у коморі, у
кутку, під столом, на «п’єцу», за комином чи у комині, на припічку або «у підпечі, як
мало палєт», на горищі (на «стриху», «поді», «даху», «верху») за платвою чи десь у куті.
Простежується тісний зв’язок годованця з «підлогами», підвалинами хати: якщо саму
хату, де підозрювали його присутність, ще можна було розібрати й продати, то
розбирати підвалини не ризикував ніхто (а найкраще було з такої хати взагалі «не
рушати нич, ни щепки не брати»). Любить годованець оселитися й у дереві, яке росте
на обійсті чи на межі, особливо у корчах бузини, у старих дуплавих деревах.
За власника домашнього чорта казали: «Хрест на грудях, а дідько на плечах».
Він міг стати найбагатшим у селі, бо «помічник» стеріг господареве добро, попереджав
про шкоду, оберігав хату від пожежі; усе допомагав робити: підказував, де орати і коли
що сіяти, ходив коло коней, пас корову, прав білизну, молов на жорнах, різав січку,
допомагав торгувати і навіть підкидав гроші чи міг наділити господаря вінкльовими
грошима, інклюзом – тобто так званою «нерозмінною монетою». При бажанні можна
було мати кількох годованців для різних видів робіт чи для талану в якій-небудь сфері.
Наприклад, набували одного духа «до хати», а іншого – «до стайні» (хоч призначити
годованця «до хати» було небезпечно для господаря, «бо два господарі в хаті не може
бути»). Нерідко трапляються сюжети про зв’язок із годованцем людей, котрі «щось
знають», зокрема майстрів-будівельників, пасічників, мельників, музикантів; упирям і
чарівницям він начебто допомагає відбирати молоко у чужих корів та чинити іншу
шкоду людям
На заході України переважно вважають, що він є лише у того, хто «знається» з
нечистою силою. Варто зазначити, що дане твердження можна пояснити по-іншому:
саме через те, що людина заводила собі годованця, її вважали «нечистою». Такий
зв’язок на Бойківщині осмислюється переважно позитивно: «Батько знав багато, ті
молитви, бо він був коло священника. То все на нього казали – має годованці».
Трапляються навіть свідчення, згідно з якими годованець є у кожному домі.
Українські горяни здебільшого вважають, що побачити годованця неможливо
(виняток становлять ті, хто його має). Мабуть, внаслідок цього переважна більшість
респондентів з Бойківщини не дають вичерпнутої відповіді на запитання – як виглядає
годованець? Обмежуються вони лише фразами: «Я його не бачив», «Ми у церкву
ходимо». Такі відповіді показують, наскільки живою і глибокою залишається віра в
даного персонажа сьогодні.
Проте, ці доісторичні уявлення майже повністю зникли під впливом сучасності,
яку принесли християнство та науково-технічний прогрес. Завданням істориків,
етнологів та антропологів є збереження архаїчного ствітогляду народу як важливої
складової історичної спадщини.
 Список використаної літератури

 Галайчук В., Українська міфологія, Харків 2016

 Войтович Н., Народна демонологія Бойківщини, Львів 2015

 Левкович Н. Демонологічні вірування українців про домашнього

духа-опікуна (на сучасних польових матеріалах Бойківщини та
Західного Полісся)
//http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/18147/07-
Levkovich.pdf
 Галайчук В. Традиційна духовна культура Бойка
//https://uk.carpathianculture.eu/традиційна-духовна-культура-бойка/