Головні герої твору “Кар’єра Ругонів”

Аделаїда Фук – засновниця роду Ругонів, страждала на нервове

захворювання. Рано повдовіла. Через деякий час вона закохалася узлодія та
волоцюгу Маккара. На своїх дітей Аделаїда не звертала уваги,  вони виросли
чужими й байдужими до неї. П’єр ледь не довів матір до божевілля,
примусив зректися усіх грошей за продану садибу. Аделаїда в 42 роки
перетворилася на стару, що самотньо жила в хижці Маккара, який загинув. Їй
віддали на утримання онука-сироту Сільвера. Це рятувало її від самотності,
від відчаю. По черзі переховувала синів, нічого не знаючи про їх діяльність.
Коли П’єр приніс Антуанові гроші за зраду, вона зрозуміла і з відчаєм
закричала: «Це ви стріляли?.. Я чула дзвін золота… Горе мені! Я народила
вовків… цілу родину, цілу зграю вовків… Було лише одне нещасне дитя, і
вони зжерли його…» Ці материні слова влучно характеризують сутність
майже усіх членів сім’ї Ругон- Маккарів, які досягли своєї низької мети ціною
крові, зради, підлоти.

П’єр Ругон (молодший) — селянський син за походженням. Його селянська

жага до роботи перетворюється на зажерливість буржуа. Для втілення своєї
мрії — розбагатіти — П’єр робить усе: отруює життя матері своєю ненавистю
й нахабно обдурює її та грабує; ошукує своїх зведених братів та сестру,
одружується з багатою, але байдужною йому дівчиною; створює гурток
дрібних буржуа у своєму «жовтому салоні», щоб «прославитися» та посісти
прибуткове місце в Плассані. Маркіз де Карнаван, якого вважали батьком
Фелісіте, правильно вгадав шлях, яким підуть Ругони для досягнення своєї
мети. П’єр поводиться як флюгер, використовує відомості від сина Ежена з
Парижа про перебіг політичних подій, а також поради хитрої Фелісіте.
Переконавшись, що повстанців у місті немає, Ругон виходить зі схованки (ось
тут він, нарешті, згадав і про матір). Йому здається, що все місто належить
йому. Адже під його керівництвом було 40 бонапартистів, склад зі зброєю.
Він вирішує «рятувати» Плассан і веде озброєних однодумців на мерію, де
було не більше ніж 20 республіканців на чолі з його братом Антуаном. П’єр
виявляє твердість і рішучість, а також неабияку стратегічну хитрість. Він
заявляє: «Я виконую свій обов’язок, панове. Я заприсягнувся врятувати місто
від анархії та врятую його, хоча б мені довелося стати катом рідного брата».
Здійснивши бонапартистський переворот у Плассані, П’єр Ругон пише
звернення до громадян, скориставшися текстом, який склав Антуан,
змінивши в ньому лише одну фразу: «Настало царство порядка…» замість
«Настало царство справедливості» (а саме «партію порядку» очолював Луї-
Наполеон). Він очолює «муніципальну комісію», «роздуває свої заслуги»,
«ризик» та «героїзм», почуваючись нащадком Наполеона, «якого переворот
перетворив на імператора». Коли розпочалася паніка з приводу того, що
місто займуть повстанці, П’єр також злякався, почав звинувачувати всіх — і
дружину, і невдячних дітей, які й досі не розрахувалися з ним за освіту.
Підступна Фелісіте виступила не лише як його «рятівниця», але й спланувала
операцію, що повинна була остаточно піднести П’єра в очах плассанців. Вона
підкупила Антуана, той разом із двома десятками республіканців напав на
мерію. Загинули люди, через трупи яких Ругон байдуже та з огидою
переступив. «Жовтий салон» святкує, розподіляє славу, нагороди й чини. Так,
сон Ругонів про те, що «в кімнаті йде кривавий дощ і великі краплі падають
на підлогу та перетворюються на золоті монети», а також передбачення
матері Аделаїди «ціна крові, ціна крові… Я чула звук золота… Це вони, вони
продали його [Сільвера]. Ах, вбивці, ах вовки!» збуваються. П’єр Ругон
отримує орден, посаду збирача податків, і його не засмучує черевик у крові
та свічка над попереднім збирачем податків, який загинув.

Фелісіте Пуєк – дружина П’єра Ругона, як і її чоловік, мріє розбагатіти, «втерти

носа» всім буржуа міста. Таке прагнення та пристрасть письменник пояснює
спадковістю: Фелісіте — позашлюбна дочка маркіза де Карнавана. Жінка
створює у своєму домі «жовтий салон», де збираються реакційно
налаштовані буржуа Плассана. Фелісіте поливає дерево Свободи біля
супрефектури отруєною водою, щоб воно засохло; із заздрістю дивиться на
багатий дім сусіда — збирача податків і мріє ним заволодіти. Хитрощами й
підступністю жінка заспокоює брата П’єра — Антуана, потім підбурює його до
зради, спокусивши хабаром. Фелісіте вважає себе розумнішою за чоловіка,
тому хитрощами діста лист від Ежена, першою дізнається про перемогу
бонапартистів і «керує» П’єром, «граючись із ним, як кішка грудкою зім’ятого
паперу». Коли Ругон у відчаї просить поради у дружини, та відчуває
задоволення. Фелісіте дає слушну пораду, але нагадує чоловікові: «І не
забувай, що це я тебе рятую… Дивись, і ти будь зі мною лагіднішим». Фелісіте
не лише хитра й лицемірна, вона ще й жорстока. Підкупивши Антуана, уже
готового до зради, вона підштовхує до вбивства і свого чоловіка, який
вагається, чи слід убивати республіканців, які прийдуть зі зрадником: «…яка
ж ти ганчірка!» Нарешті реакція перемогла. «Жовтий салон радів», «усі
раділи, що врятовані, що більше нема через що здригатися». І тільки речі
нагадували, якою ціною це все здобуто: «Але рожевий, шовковий клапоть….
був не єдиною яскравою плямою на святі Ругонів. …під ліжком у сусідній
кімнаті лежав черевик із закривавленим підбором. Свіча, що горіла над
тілом… Пейрота… точилась у пітьмі кров’ю, як відкрита рана… А вдалечині, у
глибині тупика Св. Митра… застигла кривава калюжа».

У синів П’єра Ругона спадковість була іншою. В Ежена «батьківська

статечність… перетворилась на величну поставу», «за повної схожості із
П’єром успадкував духовні риси Фелісіте». Ежен Ругон був честолюбним,
зневажав дрібні розрахунки та досягнення. А великих успіхів він міг досягти
лише в столиці. Тому юнак їде до Парижа, займається політикою, прагне до
влади й досягає її, увійшовши у коло бонапартистів у період їх перемоги.

Середній син Ругонів Паскаль не вдався у своїх родичів. Він добре навчався,
став лікарем. Жив окремо в Плассані, займався наукою, допомагав людям, і ті
його дуже поважали. Під час революції Паскаль був лікарем у повстанців.
Критично оцінював свій рід, передбачав його майбутнє: «На мить, як у
спалаху блискавки, перед ним постало майбутнє Ругон-Маккарів, цієї зграї
жадань, що їх було випущено на волю, які жеруть здобич у сяянні золота та
крові». Ця позиція героя збігається з авторською.

Молодший брат Арістид схожий зовні на матір, але характер мав

батьківський, був зажерливим, потайним, схильним до наклепів і доносів.
Арістид був худорлявим, «його хитре обличчя нагадувало набалдашник
палиці; він був… нетерплячим у своїх бажаннях, повсякчас щось розвідував,
рознюхував». Якщо Ежен любив владу і в мріях «підкорював своїй волі
народи», то Арістид уявляв себе багатієм, що «солодко їсть і п’є,
насолоджується всіма чуттєвими задоволеннями». Щоб розбагатіти,
використовував будь-які засоби. Мати любила його й підтримувала, бо
вважала, що «йому на роду написано стати видатною людиною, а видатні
люди мають право вести непутяще життя, поки не виявляться їх таланти».
Навчався погано, більше заглядав у корчму, ніж на заняття, тому батько
забрав його додому й вирішив одружити. Але син не зайнявся справами
фірми й не поліпшив їх, а навпаки, призвів до банкрутства. Арістид із
дружиною Анжелою розкішно жили за рахунок батьків. Коли П’єр відправив
їх жити окремо, Арістид — дрібний чиновник із низькою платнею, «згорів від
незадоволених бажань». Під час революційних подій Арістид кидався то в
один бік, то в інший. У своїй газеті «Незалежність» він спочатку агітував за
Республіку, потім вихваляв Ругона як героя. Отже, Арістид — це тип
продажного буржуазного діяча й журналіста, безпринципної людини, яка
пристає на той чи інший бік залежно від обставин.

Маркіз де Карнаван далекий від народу й вороже до нього налаштований.

Він за старі монархічні порядки. Своїй позашлюбній дочці Фелісіте радить
пристати до бонапартистів лише в тому разі, якщо вони дадуть вагому
обіцянку Ругонам. Переживає маркіз лише за свою долю.

Маккар, другий чоловік Аделаїди. Маккар був злодієм і контрабандистом,

мав стихійний, некерований характер. Тому й не одружився з Аделаїдою,
хоча вони мали двійко дітей, на яких він не звертав уваги. Маккар мав
«погану славу», «не маючи жодних статків, їв, пив і перебував у щасливому
неробстві під час свого недовгого перебування в місті»; «усі вечори проводив
у корчмі». Якщо десь траплялася крадіжка або вбивство, підозри падали на
нього. Ось чому сусіди були не у захваті від того, що цей розбійник і волоцюга
став обранцем Аделаїди.

Ці риси характеру позначилися на дітях — на Урсулі й особливо на Антуані —

підлому ледареві, який прагнув жити за рахунок інших.

Антуан Маккар — другий син Аделаїди Фук, народжений нею поза шлюбом
від волоцюги Маккара. Зростав у атмосфері повного занедбання з боку
матері. Коли повернувся з армії (хоча П’єр, забравши все майно, обіцяв
матері, що відкупить брата), пішов по свої гроші, але нічого не отримав.
Почав пиячити й погрожувати П’єрові, псувати йому репутацію. Отримавши
від того подачку у 200 франків, пропив їх. Потім плете з краденої лози
кошики, потрапляє за це до в’язниці. Вийшов і став республіканцем,
сказавши, що сидів через політичні переконання. Через десять років удало
для себе одружився з працьовитою Фіною, яка повністю утримувала його. У
них народилося трійко дітей. Одна дочка через пияцтво та бійки батьків
виявилася калікою. Антуан був незадоволений дітьми, а коли вони підросли
й почали працювати, відбирав у них гроші. Удавав із себе пана: ходив гуляти
проспектом, був добре одягнений, відвідував кафе, де пив і програвав гроші
сина. Антуан розумів Республіку як можливість пограбувати сусіда. Він став
крикуном, який проповідував «найбезглуздіші політичні погляди». Мріяв
розправитися з П’єром та його дружиною від імені народу. Письменник,
порівнюючи братів, зазначає, що «всі члени цієї родини відзначалися…
звірячими та грубими апетитами». Антуан заради розваги хотів натравити
небожа Сільвера на П’єра, але припустився помилки, охарактеризувавши
Республіку як гру «неробства та жрання», а свою матір — «старою хвойдою».
Коли померла дружина, а діти розбіглися, Антуанові знову довелося
працювати. Революцію він сприйняв як можливість помститися братові:
підмовивши кількох дужих повстанців, пішов арештовувати П’єра, але того не
було вдома, тому приєднався до тих, хто йшов арештовувати мера й
чиновників. Опинившись під арештом, Антуан за 1000 франків погоджується
на зраду. Він веде вцілілих повстанців до мерії, щоб підставити їх під кулі
Ругона та гвардійців. Сам же тікає до матері, отримує свої гроші й вирушає за
кордон.

Мати Сільвера рано померла, тому хлопця виховувала бабуся Аделаїда.

Зростав звичайною дитиною. Під час нервових нападів у бабусі підтримував
її, співчував. Багато читав, добре навчався. Але з 12 років почав працювати,
допомагав сусідові-каретникові, став його підмайстром: «Із нього вийшов
відмінний працівник». Доброзичлива атмосфера, самостійність,
відповідальність «загартувала його душу, сповнену високих поривань. Він
став серйозною, розумною людиною…» Юнаком Сільвер залишався таким же
чесним, добрим, працьовитим і порядним. Прочитавши Руссо, захопився
республіканськими ідеями про перемогу свободи, рівності, братерства. Йому
хотілося «примусити людей бути щасливими, хай і всупереч їх волі». Тому
вступив до таємного товариства монтаньярів і підготував до бою рушницю
діда Маккара. З дівчиною М’єттою Сільвера пов’язувала ніжна дружба. Він
став її захисником, опорою, підтримкою. Читаючи й далі просвітницьку,
революційну літературу, юнак думав про М’єтту, про нове (утопічне)
суспільство, де б «народи схилялись перед ідеальною жінкою, що її було
втілено в образі М’єтти». Так, за спадковістю, у хлопця «нервовий розлад
бабусі… перетворився на постійне натхнення». Сільвер — природна людина
(за Руссо). Він захоплений силою та ніжністю дівчини, прагне врятувати її від
пліток: «Їх ідилія пройшла крізь холодні… дощі… не опустилася до
вульгарного зв’язку; вона зберегла… чистоту, наївне збентеження плоті, що
не усвідомлює свої бажань». Під час нападу повстанців на жандармерію
Сільвер поранив одного жандарма, Ренгада, і кров налякала юнака. Коли
перемогли бонапартисти, Ренгад знаходить Сільвера, щоб помститися. І
розстрілює юнака на тому місці, де він зустрічався із М’єттою.

Сільвер — виняток у середовищі Ругонів, тому гине, як і революція. Але

виступає за гуманізм, високі принципи й справедливе суспільство.
М’єтта рано залишилася сиротою. Коли їй було 9 років, батько (мисливець-
браконьєр) потрапив на каторгу за вбивство жандарма. Діда, який жив
милостинею, теж незабаром не стало. Дівчинку відвели у родину дядька, де
вона фактично була наймичкою. М’єтта познайомилася із Сільвером, який
допомагав витримувати і втому від важкої роботи, і знущання дядька та
двоюрідного брата. Після смерті тітки вона стала зовсім чужою в дядьковому
домі. Жюстен постійно дорікав їй батьком-каторжанином: «Яке коріння, таке
й насіння. Ти закінчиш на каторзі, як твій батько». М’єтта тримала в душі
протест. Дружба з Сільвером переросла в чисте кохання. Спочатку закохані
зустрічалися біля колодязя, а потім знайшли місце на пустирі площі св.
Митра. Виходили на прогулянку під одним плащем. Любили влітку купатися
вночі в річці. Але «М’єтта не була мрійницею… вона відчувала насолоду
небом, річкою… світлом, але більш за все річкою, яка… колисала її з…
ніжністю». Коли Сільвер вирішив приєднатися до збройного повстання,
М’єтта пішла проводжати його. Спочатку її не прийняли, а потім визнали за
свою. Уперше відчувши повагу з боку громади, дівчина захотіла понести
червоний прапор. І несла його, поки зовсім не втратила сили. На повстанців
напали солдати. Розпочався бій. Поруч із Сільвером стояла М’єтта з
прапором, «обличчя її рожевіло в зморшках червоного прапора». Випадкова
куля вцілила в дівчину. Сільвер підбіг, почав цілувати свою подругу й плакати,
від чого «в очах М’єтти спалахнула остання радість… Вони кохали одне
одного, та їх ідилія закінчилася смертю». Сільвер потрапив у полон. У цій
дівчині поєднувалися сила духу, любов до життя, моральна чистота й палке
кохання.