Нікіта Філімонов

ЛІРА
ТРЬОХ
роман

Київ — 2023
 Розділ Перший
МОРОЗНЕ ОБЛИЧЧЯ
НАДІЇ ТА ВІЙНИ

Мудрі люди завжди опирались на інтелект,

а дійсно мудрі на вижчий і нижчий
Норміран Карані.
“Людина як своєрідна головоломка”

Завжди у людей було повір’я якщо загадати бажання при падаю-

чій зірці воно обов’язково збудеться. Доля правди в цьому є, але в
той ж час космос грає і супроти людей та інших рас. Підсуваючи
їм мішки страждань, тонни болю та печалі та змінюючи долю
на свій розсуд. Але не в випадку з цією сім’єю, незважаючи на те
що вона більш королівських кровей, боги вирішили в останній
раз надати їм плоди всього хорошого аби вдячністю він врятував
їх від темряви. Вони не мали помилитись в цей раз, ані доля ані
боги.
Початок року обіцяв бути потішним. Там і сям висіли святкові
огні сповіщаючи про те що усе ще попереду. Деякий люд весе-
лився, деякі тяжко працювали аби все на місці не стояло, а у самій
твердині Врадазу народжувався спадкоємець Лійонорів – роду що
твердинею захищає Врадаз ділом та честю.
Дійство відбувалось в одній зі спалень де був зібраний майже
весь персонал замку. Вони зкучкувались в один натовп наче гля-
дачі на якусь комедію, але водночас це була дійсно комедія позаяк
королівну Софію доглядала її особиста служниця і ні вони а ні

3
служниця не розуміли як себе поводити. При любій спробі поки-
нути кімнату, вона в повній чаші сліз казала, що приговорить при
першій ж можливості до страти. Це вже був кінець її вагітного бе-
зумства. Навіть її подруги дивувались тому як вагітність поступово
змінювала її поведінку, і сподівались що цей тягар при народжен-
ні спаде.
І при сотому крику слузі про те що “тебе стратять” у кімнату
прийшов король. Він був дійсно величної осани, результат якої
виднівся у нього на обличчі у вигляді сотні зморшок, поряд з ним
було двоє гвардійців котрі були добре екіпіровані.
Широким кроком він підійшов до її ліжка, сів і взяв її за руку.
Служниця стала біля вікна.
– Зрозумій нарешті, мила моя – на мить він спинився аби надалі
сформулювати думку – твої муки закінчаться сьогодні і назавжди.
Після цих слів вона подивилась на нього з осторогою, її за ці
9–ть місяців окутували найстрашніші думки, але думка про те що
тебе вб’є власний чоловік страшила не менше ніж початкові.
Він провів долонею по її обличчю і спитав, спитав крізь піт та
страх.
– Ти дійсно думаєш що помреш на пологах нашого єдиного
сина?
На нього подивилась служниця як на прокаженого. Втім Коро-
лівна Софія побачила турботу та переживання в його очах. Вона
взяла його міцного за руку і почала ридати.
– Спасибі, Вернон. Я завжди знала що навіть в такі морозні мо-
менти ти мене підтримаєш.
Служниця королівни почала докоряти Королю за те що Софія
почала плакати. Він натомість міцно її обійняв і почав щось лагід-
не шепотіти на вухо. Раптом біль перервав плач, і її вхопив корч.
– Ваша високосте, лишіть нарешті її – сказала йому служниця,
і вона покликала з натовпу двох лікарів. Ті дістали все необхідне
приладдя і почали свою роботу.
Крізь крик він сказав служниці
– Пані Фрейдарін, я вам неймовірно довіряю справу першої не-
обхідності б і схилив голову до низу.
Прислуги вперше бачили короля таким зніяковілим. Під час всі-
ляких подій він наче промінь сонця, весь наповнений оптимізмом

4
б коли його охоплювала лють він ставав своєрідним поєднанням
яструба і лева, а тут він переживав. Переживав за те аби його лю-
бов вічна і його спадкоємець вижили. Бо саме того він бажав ці
довгі 30 років скитання – мати повноцінну сім‘ю.
Юрбі прислуг жестом наказав покинути спальню. Усі зітхнули
з полегшенням, хтось намагався залишитись але інші їх тягнули
з собою звідти. Король намотував кола з надією що все пройде
добре, а один з вартових вирішив допомогти служниці. Він по-
вернувся до короля і спитав.
– Дозвольте …
– Дозволяю вам – з повною вірою відповів Вернон. Він завжди
оточував себе надійними людьми. Якась схильність до них була і
він здідивши зуби та перебираючи пальцями сподівався що це пе-
редасться спадкоємцю. Багато яких речей коливалось в його голо-
ві. Королівські справи, майбутнє країни, майбутнє спадкоємця…
Ще з того моменту коли Софія прошепотіла йому весняним
вечором що вона вагітна, Вернон знав що народиться хлопець.
Міцний та мудрий, як і всі його предки. От не мав він підвести свій
рід. Рід в чиїх жилах таїться сила Лева.
У королівни Софії обличчя було наче з неї виганяють якусь над-
то страшну баньші. Крик її пронизав душі всіх хто був присутній
тут, і усі намагались допомогти. Король стояв осторонь бо в спра-
вах яких він і гадки не мав він покладався на дійсно талановитих
людей, і він хотів відсторонитися від згадок про полеглих його
жертв котрі молили про пощаду. В ту мить він готовий був про-
міняти все багатство на те аби тільки його сім‘я була щасливою.
– Видніється голівка, Майло – крикнула Фрейдарін одному з лі-
карів – працюй хутчіше.
Їх перебив крик короля
– Ану не горланити мені тут!! – сувора лють виднілась на його
обличчі.
Фрейдарін не звернула на це увагу, її намагався заспокоїти варто-
вий але вона до нього пискнула
– Легісе, перестань, дурний якийсь, краще допомагай а не стій
тут
Всі вкотре прийнялися за справу.
Король намагався на це дивитись але щось його відторгало. Іні-

5
ціативу в групі перейняв вартовий.
– Давайте я його дістану, Майло, Кріштоф ви на рахунок три
ловите за моїм сигналом.
Від цього безумства навіть Софія повернула своє звичне облич-
чя. Фрейдарін одернулась, і почала кричати на вартового
Легісе, бісів ти мудило, це тобі не пологи теляти. Ти хоч ко-
лись…?
Зконцентрувавшись на дійстві Легіс спитав її в тоні ранкового
вітру
– От перехресне тобі питання. Можливо ти пам’ятаєш те як я
тобі в листах…
Усі, крім королів подивились на них з неймовірно заячим здиву-
ванням. Хоч і чутки про їх інтрижки ходили ще давно, але отри-
мати підтвердження при такій то події це за вагу золота.
Фрейдарін з поспіху перебираючи руками спитала
– Який ще лист?
І без усіляких перепонів Легіс продовжив
– розповідав про те як я приймав пологи в жінки мого брата?
– Але ж вона не вижила – розгублено сказала Фрейдарін – на-
скільки я знаю.
– Все вона вижила, скажу я тобі – з розпаччю сказав Легіс – те-
пер он сама дітей виховує, і без, хех, підтримки
Один з лікарів раптом сказав
– П-пане – ледь долинало з його вуст – Як вас там??
– Легісе – відповів бородань з варти – А я хіба на свої 30 старо
виглядаю?
Кріштоф з потрібними інструментами в руках котрі він досить
довго шукав в сумці з полегшенням сказав
– Люди, давайте приступимо до справи.
Легіс з Майло не озираючись сказали
– Хутчіш вже.
Королівна Софія дивилась на весь цей цирк як баран на нові
ворота, ще думка про те аби послати лікарів на шибеницю була
в голові але з болем вона поступово спадала, коли трійця медиків
прийнялась за справу.
Король в легенях якого була суща брутальність не став на це
дивитись. Він хотів розтиснути кисті і крикнути як мала дівчина,

6
але який б він приклад показав своєму майбутньому спадкоємцю.
Лунав неймовірний крик, крик оленя якого пожирав вовк або
крик лисиці котра потрапила в лісову пожежу. Ось ось і скло на
яке було начхати вже могло тріснути і розлетітись на шматки,
впустивши холод. Король в досі незвичній манері ховаючись від
цього крику раптом почув чийсь плач. Він зосилив нарешті страх
і привів себе в людський вид.
Легіс тримав немовля з якого стирчала пуповина за ноги. Що
він що лікарі дивились чи все нормально з ним, хоча неймовірно
дитя кашляло і Легіс згадав старий дієвий метод. Він просто по-
ляскав його по спині, і як рукою в дитяти зняло кашель і поверну-
ло йому так звичний його одноліткам плач.
Тримавши в руках немовля він запропонував королю перерізати
пуповину королю. Він би звісно і сам на таке б наважився, але він
ж не з цього роду і ця традиція не в його чині.
Король з переляку оглянувся, дістав зі свого письмового столу
кинджал. Підійшов і перерізав пуповину. В ту ж мить він нама-
гався дивитись йому в очі, але також дивився аби кинжал не задів
його і так м’яку шкіру.
Самотужки окутавши його рушниками він з вогнем в очах і раді-
стю на вустах підніс його і промовив.
– Ось Врадазе, дивись, мій спадкоємець Леорій – і раптово він
почав плакати. Невідомо було від чого саме він почав так, але цей
день королівський двір запам’ятає надовго. Бо в такому стані гріз-
ного правителя не бачив ніхто.

***

Пройшло 18 років. На дворі стояв морозний світанок початку

лютого. Сонце з ніччю сперечалися хто першим на землі ли-
шиться. Мороз все це переривав монотонним гулом та ріжучим
тріскотом. Старі люди казали, що така погода або відганяє біду,
або навпаки її запрошує, але таку її поведінку не міг пояснити ні-
хто. Весь люд хейдендальський побоювався посухи, в чому були
їх страхи незрозуміло, але це вже не наша справа.
В одній з спалень на ліжку лежав вже дорослий Леорій. Солодко
він спав але в ту ж мить відчував що зловісний гул морозу при-

7
несе йому щось хиже. І вперше і вдруге і втретє вдарив мороз по
вікнах, і на четвертий раз він приніс йому лихий сон.
Стоїть він у полі, у бідняцькім лахмітті і з тесаком в руках, ходить
він, щось шукає, але і сам не розуміє що. Раптом небо почало за-
ливатись темно сірими тонами і з хащів котрих він впізнав, і де він
постійно любив гуляти вилетів неймовірних розмірів ворон. Кри-
лами якими він зрізав дерева зі свого шляху. Відразу приглянулась
його голова. Вона наче була з чистого золота та переливалась всі-
ма відтінками червоного.
Він приземлився збивши юнака з ніг, і своїм клювом вирвав
висохлі дерева. Так він намагався вбити його, але юнак чомусь
вирішив магією підпалити його дерева. Хоча ніяких заклять він
не знав, але намагався собі підчинити це безумство. Водночас він
вирішив втекти до Водонапірної вежі. Одинокої, покинутої, але
з якої відкривався цей краєвид, краєвид на те аби здолати ворога.
Використавши мить Леорій побачив що є щось наче ліфту який
допомагає піднятись на верх. Саме звідти він планував атакувати.
Риссю він добіг до опорного пункту і зрізавши мотузку внизу по-
нісся в вись. На самий дах звідки можна було б уразити ворога.
І ось він на даху, дивиться вниз на ворона великого, і готується
вразити його своєю збруєю. Йде і вистрибує на нього і тут ж про-
валюється у вир, котрий з’їдає всю землю, цей вир продовжується
і продовжується доки не стає кольору райдуги. І лишень єдина
фраза котра лунає там – воля або смерть.
Після цього сну він прокинувся в поті чола та очей роздумів.
Припіднявши собі подушку від сидів тримавши голову. Хоч і ма-
тір з батьком ніколи не довіряли віщунським штучкам і казали ро-
бити так синові, Леорій розумів давно що його оточує світ чудес –
вищий і нижчий котрий як і добро так і зло цьому світові робить.
Але він в мудрих книжках та від мудрих людей почув що треба
завжди спиратися на себе. І після довгих вибриків у ліжку та ва-
гань вставати чи ні, він велетеньським кроком встав з неї і нарешті
визирнув в вікно. Люд став до праці щоденної, вибігли свійські
тварини. Якщо загально то садиба в якій жив Леорій зажила собі
повним життям. Леорій вийшов на балкон напіводягнений, і по-
бачив там Легіса котрий йшов поправляти тренувальні манекени
на дворі. Постарів тоді він,деколи міг добами сидіти у себе щось

8
майструвати, але виховательську ношу з себе скинути не міг, так
само як і його дружина Фрейдарін. Після народження Леорія вони
одружились, а коли вже тому виповнилось 5–ть, вони прийняли
ношу вихователів відправивший свого попереднього сина Базіля
на службу до “Чорноброні”.
Легіс стояв і розкопував опору в яку згодом буде впихнутий ма-
некен.
– Бачив який сьогодні мороз бснуватий був, уже буде надто по-
гано в Врадазі, тож будь готовий до любих сутичок.
Незнав Леорій як відповісти Легісу на його речення, що ж то
смачне таке сказати. Позаяк він розумів що Легіс правий. Як би
ситуація в світі не була стійкою але все ж з’являються якісь рагулі
або рагуль котрий намагається це все розхитати. А лялькар його
десь сидить в віллі на морськім узбережжі і п’є чай з смороди-
ною. І в таких випадках завжди треба бути готовим стикнутись з
цими саботерами і розхитувачами. Це ж не банда розбійників, або
дезертирів яких батько дозволяв у битвах винищити., це можуть
бути сили, або навіть найвижчі сили.
Незнати що сподвигло королевичем,страх чи юнацька рішу-
чість але він відразу відповів.
– Хіба на твою думку я дарма збрую колекціоную, чи на твою
думку навіщо мені подарували на 17–ти річчя купу ельфійських
скринь для її зберігання – він вже був готовий дискутувати як завж-
ди, але Легіс своїм сміхом крізь кашель перебив його.
– Не в тому суть чи колекціонуєш ти зброю, чи ні. Суть в тім
що треба розуміти за що ти борешся, чи ще ці ідеали не замащені
брудом та попелом – Він взяв і витер піт з чола – Мушу тепер тебе
перебити,бо тобі он вдягатись пора, кров кров’ю але застудитись
в наш час ще та морока. Розвівши руки та відчувши в них хо-
лод Леорій миттю зайшов до кімнати. Зачинивши двері він почав
повністю вдягатись аби спуститись поснідати.
“А й правда. Вже б мені ті думки що нахлинули на мене з 14–ти
років та в новій обгортці, от тільки б де це віднайти. Треба більше
думати своїми як не дивно думками.” Чогось він пішов до пись-
мового столу, і в відблиску книг по праву він зрозумів, що якщо і
провернути таку авантюру то тільки з найкращими друзями. Але
все це обговоривши детальніше.

9
 Леорій відчув що він в цілковитому теплі і вирушив у їдальню,
що знаходиться внизу.
Сама садибомаєток як в жарт любив казати Легіс, виглядала не
дуже вишукано. Всі сили та уява пішли на те аби в цьому домі
зберегти максимальне тепло котре йде від каміну, і архітектори
та планувальники постарались на славу. Узимку запросто узяти і
обпектись лишень доторкнувшись до стіни. Тож цей будинок об-
ходили крадії 10–ою дорогою, охрестивши його як “печера дро-
гона”. Найбільше тепла звісно ж було у їдальній, ну вам і так має
бути зрозуміло чому.
– Нарешті ти прийшов Леорію, а я вже все накрила. сідай.
З Фрейдарін ти ніколи не залишався голодним, ці всі чутки про
людей з села то правда, а в її випадку тим більша правда але в
таких ситуаціях треба бути завжди вдячним. Для Леорія ніяким це
плацдармом для спілкування не слугувало, це вчило і вчить бути
людиною з оточуючими а не останнім мудилом.
Стіл був всіяний різною їжею аби добре почати свій ранок, те
що не встигали доїдати Леорій та Легіс доїдали солдати з почес-
ної варти. Їх не годували як Юліан своїх доберманів в тій пісні. Їх
також запрошували за стіл. Лунав такий неймовірний гомін, що у
Леорія на сердці був спокій.
Леорій дивився на все це і думав як би це все з’їсти і не переїсти
і водночас хотів звільнитись від думок про слова Легіса та своїх
стосовно майбутнього. З силою він почав їсти булгурову кашу.
Серед цих солдат варти затаївся один з добрих друзів Леорія –
Лорд де Куелюс. Він не був сліпою видрою котра йшла і потакала
всім королевичу. При першій серйозній сутичці з бандою дивер-
сантів, він показав себе королевичу та іншим людям що на нього
можна покладатись. Ну і насправді йому частично втрачати було
нічого. Рід його практично розгромили, в дечому це була і вина
Короля Вернона. Тож його мрії крутились від однієї до другої. А
він замість того аби щось робити, підробив документи про свій
Лордський статус.
Він також зайшов до їдальні,взяв миску з їжею і пішов на садибу
їсти.
Фрейдалін хотіла його запросити, але натомість була рада при-
ходу Легіса.

10
 Він сів і не подавши ані голосу почав їсти. Раптом прибіг хлоп-
чина.
– Тьотю Фрейе, вам чимось допомогти? – пискляво він її спитав.
Натомість Фрейя звернула увагу на те що у нього якась сумка. Ле-
орій згадав що він тиждень тому купив данні про дійсне розташу-
вання армії дому Круколовів з якими у Лійонорів останні 60 років
були суперечки. Перші десятиліття на дипломатичному фронті, а
останні 15, вже
на реальному.
Леорій підійшов до нього і ставши на одне коліно почав повіль-
но питати
– Там точно документи котрі тобі передали дядьки в сірому –
Хлопчик дивився на Леорія наче зайченя на хижака і почав ре-
віти
– Так, сказали якщо я не дам то буде всім нам пипка
Леорій обережно зняв з нього сумку аби він об неї не зашпор-
тався. Дав йому малий стільчик та попросив Фрейдарін насипати
йому їжі. Поки він наминав, Леорій сів і почав дивитись розвід-
данні котрі були в скрині.
“Чорнобронь” як досвідчена організація вміла запаковувати важ-
ливі данні ретельно. Це виглядала як своєрідна морська голово-
ломка, рішення якого знав лишень отримувач і це неабияк тре-
нувало мізки. Не жлобились вони навіть на захист цих скриньок.
Часто вони були або з металу або з алюмінію.
Відклавши рештки скриньки, він почав детально дивитись карту
з позначеними точками. Сині точки значили позиції королівства
Хейдендаль а чорні Дому Круколовів. Раптом поступово почали
з’являтись чорно сині стрілки котрі перехрещувались між собою.
Це значило місце конфлікту.
– Ти но подивись Легісе на цих невігласів та на їх армію – під-
сунувши карту сказав Легісу Леорій – Намагаються просунутись
кількістю біля гір, але їх лапають, з пустки розбитої заходять все
рівно лапають.
– Ну і що ти цим хочеш сказати, що атака на Хейдендаль немож-
лива? Тільки не дивуйся, бачу по обличчю що наче з язика зняв.
Згадай про що я тобі казав, серед керівництва Царька Декарда є
Лицар Грабар. Цей лицар сам по собі дипломована людина, аж

11
надто дипломована. Згуртував до себе таких союзників котрим за
радість нашу країну до чортиків розхитати.
Фрейдарін подивилась на конвульсії чоловіка і почала заспоко-
ювати
– Не горюй ти так, Все це знищиться самотужки
– Яке самотужки, яке тут самотужки – він поклав свою голову на
кулак і сказав – я королевичу вкотре хочу очевидні речі сказати.
З мого волосся стають сиві серпентарії.. Такі що можливо йому
врятують життя, якщо він згадає звісно ж.
Леорій опустив голову і сказав – Скоріше я це зрозумію на прак-
тиці чим на словах.
– Так ти зайвий раз і не патякай – докорив йому Легіс – зроби
нарешті якусь дію і покажи нарешті на що ти згоден.
– Добре, я вже напевно піду до академії. Так.
І Леорій встав зі столу і попрямував до колидору. Взяв він тубус
і і попрощався з усіма.
Академія Права знаходилась в декількох кварталах від дому Лео-
рія. Там готували до служби юних юристів. Ніяким героєм давніх
баллад вона не йменувалась бо герої знаходились усередині, герої
права свобод і демократії, деякі були наївні бо думали що весь цей
матеріал зробить їх надлюдьми але деякі натомість стояли горою
за свободу. І деколи стояли до самої смерті, маючи при собі сло-
во, як зброю. Це місце було своєрідним раєм від коррупції. Як
якесь місце сили одне однісіньке, розташування якого було вигра-
віруване на давніх каменях.
Вулиці Карінса, а саме так звалось передмісця Хейдендалю за-
грали новими синіми барвами. Барвами якими не дозволяли при-
роді виступити назовні. Всюди був тріснутий лід, тоненька оже-
ледь на дорозі і звичайна метушня. Ті поспішали за тими, інші за
другими і все це переливалось шумом. Леорій був в повнім одязі,
аби його раптом не впізнали і не почали розпитувати, або бити.
Тубусом він старався не гримати позаяк там стояв на поготові меч.
Так, Леорій зхитрив і попросив коваля з тубусу зробити йому
оплітку по власно зробленому планові. Успіхом цього виробу він
неймовірно гордився і після повного розуміння цього він ридав
від щастя як мала дівчинка.
Він пройшов магазинчики, пекарні та риночки невеликі і на-

12
решті дістався академії. Сама вона виглядала грізно, наче великий
куб цукру супроти малої мурахи котра вже підходила до виходу.
Всередині вона навпаки виглядала досить яскраво, заспокійливі
кольори котрі допомагають чим можуть молодим людям вчитись,
відсутність абиякої плісянви і справді гарне а не вирвиочне роз-
ташування предметів робили свою справу. Багато хто в Врадазі
мріяв вчитись там. І багатьох доля слухала)
Його зустрів сам ректор котрий і вчив його наукам. Тільки він
один знав його справжню особистість, бо іншим Леорій пред-
ставлявся як Самас Едрасас.
Він був низького росту, намагався ходити з хворою спиною на
двох ногах але деколи помагав. Важко йому вдавалось дивитись
на юнака з його зростом, тож доводилось йому розмовляти з Ле-
орієм не дивлячись йому в вічі. Коридори академії були пусті. Ли-
шень з деяких класів лунав гомін.
Вони говорили як завжди про політику. Очевидні речі які ліньки
виправити, Про гаразди та негаразди в королівсті.
– Я сподіваюсь що наша армія підготовлена до маневрів з крука-
ми, чи не так королевичу? з сумом спитав його Ректор
– Повірте мені, вона завжди готова! Навіть вистояти у пекучій
лаві! А ви маєте якісь сумніви.
– Я звісно ж не маю – відповів йому майстер Анастас – просто
сам знаєш, ці бісові мародери готові на все або перетворити циві-
лізацію в сущі руїни.
Вони були в добрих відносинах, та в таких що з півслова розу-
міли те що вони відчувають. Так і тепер, при діалозі Анастаса з
Леорієм, у старого тремтіли неймовірно руки.
– Ось я давно вашій палаті дипломатів казав, треба хм своєрідно
– поступово почав на його обличчі виступати піт – своєрідно їх
придушити …
Його перебив Леорій
– Їх неможливо придушити словом, або битвою або тільки пов-
ним їх крахом.
І наче з самих небес неподалеку пролетів палаючий камінь.
Він влучив у халупу що знаходилась недалеко. Потім з’явився ще
один, він вже влучив у каплицю Тіріналя.
Від цього гулу студенти повскочили і рушили у паніці хто куди,

13
Леорій наказав варті провести Анастаса у безпечне місце а сам
сховавшись у натовпі рушив з академії аби віднайти як дістатись
додому. Вони влучили третій раз, але вже по шахті що знаходи-
лась досить далеко від передмістя.
Майже всі були в паніці, роззяви стояли і дивились на цей ме-
теорит наче на манну небесну а Леорій намагався тримати себе в
спокої, також тримав він тубув обома руками, аби панікери його
не вбили.
На вулиці біля сходів чатувало двоє вершників, Леорій дивля-
чись на те як вони розганяють натовп аби вони йшли в саме місто
думав коня якого з них викрасти аби дістатись додому. Без пере-
більшень йому варіант підказала логіка.
Якщо з лівої сторони входу росте на уступі сходів неймовірних
розмірів кропива росте, то в таких б випадках там натовп би не
юрмився. Плюс кінцеві виступи були ніким не зайняті але ні, все
ж там проростала лоза.
Леорій розумів що ось час мінятись, і з розгону стрибнувши з
лівого кінцевого уступу входу, він дивом збив вершника. Переві-
ривши чи тубус та накидка на місці, він взяв уздечку в в повний
голос наказав коню рушати. Другий це звісно таки замітив, і почав
горланити про напад
Доки Леорій скакав провулками,тон вулиць з різноманітного
змінювався на виключно сірий. Весь практично люд був переля-
каний, особливо дітлахи коли їх солдати, когось насильно а ко-
гось і ні заганяли у саме місто або по домівках.
Леорій сьогодні був сконцентрований як ніколи. Втомившись
скакати провулками у лахмітті, він нарешті чекав приїзду додому
аби ринути в бій без всіляких перепон.
Промайнув один, другий провулок у помутнених очах а коли
вже він почув здаля крики солдат варти та Легіса зрозумів що він
нарешті вдома. Скочивши з коня Він скинув з себе те лахміття і
перед усіма протерши очі спитав
– Якщо коротко то який у нас план?
Легіс діставши з пояса сокиру сказав
– Єдине що ми маємо зараз зробити це Перекрити любим чи-
ном доступ до західного і східного крила міст?
– А що тоді робитимемо з центральними воротами? – Спитав

14
його Келюс.
– Блять – розгнівано гаркнув Легіс – Приймемо бій, якщо солда-
ти з мосту не впораються.
Келюс з хлопцями узяв коней і рушив у сторону воріт.
Леорій дістаючи меч з тубусу питався
– Хто ж то так зміг постаратись навести їх сили на нашу тери-
торію?
Легіс в ту ж мить відповів
– Скоро і так прийдемо, до них все дізнаватись. А тепер введіть
свою армію ваше високосте!!!!
Після слів Легіса в голові Леорія відбувся якийсь бум, якийсь
здвиг, що надав йому неймовірну бадьорість. І без усілякого по-
яснення він ланью побіг до воріт. Тоді його обличчя стало не-
ймовірно кам’янним. Навіть вибухи, ніщо не змінювало його ви-
раз. Після довготривалого бігу щось почало надавати його жилам
енергії. Він цьому був шокований але водночас не міг побороти
це. Нарешті перестрівшись з Хлопцями Келюса захеканий він
спитав.
– Хай буде, але спитаюсь – Ви готові?
Келюс сідавши на коня сказав
– Готові до любої дичі командоре!!!
І весь натовп вибух гулом. Келюс з хлопаками ставали на по-
зиції, а тим часом Леорій вирішив метнутись до однієї з таверн
що знаходиться недалеко. Влетівши наче качка в стійло, Леорій
почав ппереглядуватись. Нікого в таверні майже не було. Лишень
в куті сиділи подорожні і трактирник що стояв як спокійна чапля
за стійкою спитався його.
– Молодий чоловіче, ви за ними?
– Ну як бачиш так але там є …..
І з куту пролунало веселе
– Леоріііііііііііііііюююююююю!!!!!!!!!!!!!!
То була Вадуся, стара знайома Леорія, дивна вона була дівка, хи-
зувалась всім що тепер на верхівці королівської сім’ї, але її при-
дурошливість давала таємничій дружбі залишатись такою до сих
пір.
– Йо, Леорію, я фурт (завжди) тебе рада сі видіти. Як ся маєш?
– Я не за цим, дорогуню – Леорій озирнувся, потім почув гул

15
і вказав на нього бальцем – Он, чуєш що за пиздець твориться?
Вадуся під акомпанемент поглядів її друзів відповіла.
– Так чую, і ти хочеш аби ми пішли з тобою воювати?
Один з її друзів почав витягати піпу схожу на волинку але з над-
то дивною трубкою.
Леорій махнув на це рукою і сказав
– Не зі мною а за мене, причому негайно, бо можливо ти забула
на своїм молодяцькім віку що війна то значить? Я зараз не чо …
блять … –– Леорій почав горіти як васіільський маятник але зга-
дав що в таких випадках завжди можна зачепити за живе.
Леорій закричав в усі легені, виснажуючи їх наче при виплавці
в ковальні
– Тоді я попрошу аби твого брата не страчували!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! От,
тобі підійде таке?
І на очах у Вадусі з’явилось миле але дурне обличчя, котре Ле-
орію завжди подобалась. Вона підбігла до нього і міцно міцно
обійняла
Добре добре добре, стану я за тебе ) І мої люди стануть – сказала
Вадуся і неймовірно сильно почала плакати. Леорій сказав трак-
тирнику, з повною впевненістю
– А вам би пане, сказав би евакуюватись.
Пролунав ще один а за ним і ще один вибух. Цивільних солдати
супроводжували у безпечні місця, інші йшли маршем до воріт.
Леорій тримав руку на пллечу Вадусі, наче нічого не відбувалось.
Друзі Вадусі котрі були напоготові йшли позаду і перешіптува-
лись про них, хіхікаючи.
– А ти як я бачу помужнів відразу – мурликаючи сказала Вадуся
– сам такий фист командир. То хоч солдати знають тебе в лице
окрім нас.
– Як окрім нас? – спитав пошепки Леорій – Я ж думав що ти вже
з якимись новими гуляєш.
– Та всі свої старі – прошепотіла йому Вадуся – Але давай йдем
вже.
– Так сонце – сором’язливо відповів Леорій – пішли.
Вадуся наказала своїм готувати зброю.
Натовп солдатів почав озиратись хто ж до них йде такий. Вуса-
тий командир почав гарчати що зараз заарештує його, але після

16
кивка Вадусі він спитав його – Ви хочете заарештувати королеви-
ча за те що він хоче вийти до людей на передній фронт?
Вусатий капітан спершу здивувався, але водночас сказав
– Може чули а може і ні. Тож давайте, виходіть будете нами
командувати раз таке вже діло. Він спустився до низу і потиснув
йому руку. То був Маршал Регнівалов.
Виглядав він наче старий орлан, але орлан з неймовірним досві-
дом. Були навіть деколи суперечки серед армійців, але зараз не до
того
– Ви той маршал Регнівалов що Тірен? – запитався його Леорій
– Блять ні, то мій син, мене взагалі Максим звати. Йобнутись яке
в нас керівництво, однією хуйньою займаються. Солдати кроком
руш!!!
І тоді крізь повні груди диму Леорій промовив. Біля нього стала
Вадуся, і тримала його за руку
«Солдати Вразаду. Сьогодні в нас та мить коли доля всього світу
залежатиме від нас. Наші вороги ніколи не були добрими, хоча
вони кажуть про це з кожного рогу та з кожного вікна. – під час
цього його доблесть почала зростать у крові Леорія і нові душі
відкривались від цих кличів – Але вони обманули себе, їх хитрість
з’їла наповал і тим щоб займатись своїм, вони займаються інши-
ми. Тож давайте сьогодні переріжемо горлянку цьому лису та від-
рубаємо крила цьому круку. І життя буде на нашій стороні!!!!!!!!!!!!!!!!
І всі солдати закричали переможним кличем, бо надію при сво-
їм проводі побачили. але Регнівалов і як Легіс знали що зовсім все
не так.
– Вибачте мені за лайку в вашу сторону, удачі вам королевичу у
вашій першій битві.
– Пане Максиме, не переживайте, ще під вашим проводом таких
висот дістанемо – відповів з посмішкою Леорій – а тепер гайда
лапати крука.
Усі вишикувались і рівним маршем вийшли до поля. Лучники зі
стін на бойових веж почали гукати на вдачу. Кіннота Келюса та
4–та Королівська кіннота розраховувала як їм набагато краще на-
пасти, але вороги наближались і вони відклали свої балачки куди
подалі.
Їх була також не мала кількість, мали вони при собі багато зна-

17
рядь для облоги і тягнули вони його нехотя. Але був чутний крик
їх командирів, та спів деяких солдат.
Солдати ж навпроти нах вишикувались в оборону. Біля оборон-
них їжаків стояли лучники, а один з друзів Вадусі встановлював на
них свою ту піпу котрою він хизувався.
– А що це він робить?– озирнувшись на групу своїх старих зна-
йомих спитав Леорій – Це щось серйозне?
– Він тойво – відповів один зі здорованів – фейерверки буде
влаштовувати. Представляю ще що буде якщо з моїми здібностя-
ми з’єднати.
– А ти тоді хто – спитав він здорованя у лахмідді з цяцьками – Бо
щось я тебе пам’ятаю.
– Можливо і таке.Мене звати Юстес, шаман – відповів спокійно
здоровань– ми ще з Келюсом вам життя врятували, пам’ятаєте?
– От тепер то я згадав, тепер то я згадав.
Погода змінилась кінцево вже темно сірими тонами. Срібло від-
чувалось повсюду, але як такої мряки ніяк не було То був скоріше
знак приморозків
Знову прилетіло і прилетіло вже прямісінько в бойові вежі. Шмат
стін відколовся і впав прямісінько на землю. Леорій наглядівшись
на розруху вигукнув
– Келюсе. Впрягай своїх хлопців. Солдати, Вадусе, Юстуде, до
бою!!!!!!!!!!!!
І під воїнственні крики всі ринулись в бій. Били з Артилерії по
землі, та так що бідної землі був чутний плач. Леорій думав що він
вже на кінці поля, що зараз він переможе ворога але це був самий
початок битви, початок крові. Він зумів разом із Вадусею діста-
тись до копійників цілим та неушкодженим. Вони на них почали
навалюватись натовпом, Тоді Леорій з Вадусею стали спина до
спини і в такті бойовому почали уражати ворога. Леорій одного
що накинувся зміг насадити на своє лезо і відбивався з більш ша-
леною силою від ворогів. Другого зміг перекинути через ногу, та
відрізати м’ясницьким махом йому голову. Третього зумів також
повалити наче якогось ведмедя, і придушити його ногою. Вадуся
тим часом всіх різала шаблюкою та так майстерно, що Леорій їй
навіть заздрив. Вмить він її захистив від олуха що на неї налетів зі
списом. До ним мало помалу почали проходити та з’єднуватись

18
солдати. Ні з якої радості пролунав сильний грім що вразив воро-
жу требушету що знаходилась біля них, але дерево було настільки
крихке, що верхівка почала падати на вадусю та солдат з якими
вона билась, дехто з них встиг вдарити ногою їй прямо в щелепу,
але Леорій встиг врятувати її. На неї встигло налетіти ще декілька
солдат, але одного з них Леорій повалив і розломив своєю рукою
ногу. І як сонце серед небес, на тих що напали відразу прилетіли
стріли.
Леорій припіднявся над Вадусею, стер з неї кров та бруд, та дав
руку аби вона припіднялась.
– Як я і обіцяв тобі свого часу, зима, вогнище, купу крові, але на-
жаль не вдвох – Кулаком він поклав солдата котрий хотів на них
налетіти, Вставай а то зараз буде палати. І тут бо він хотів надати
солдатам команду аби відходити але Вадуся щось хотіла сказати
– Я ніколи не сумнівалась що ти герой– Відповіла Вадуся, а по-
тім закричала – Юстусе, ти мене ся чуєш.
І її голос обернувся такою силою, що те полум’я котре охопило
требушет, хтивими язиками, наче ним хтось керував почало бити
кожного ворога. а когось розчленовувати на шмаття.
Леорій нічого тоді не зміг сказати, в голові поєднання початко-
вості командира та бажання не співпрацювали і він думав з чого
б ще почати
Перебити когось з кінноти, сил не вистачить, когось з ката-
пультчиків догнати, також марна витрата часу, тож він вирішив
обернутись та подивитись що ззаду відбувається. А там як на диво
трималась одна гуляй–городина, бо другу, котрі ще на початку
можна було побачити спинив вогонь і вона була тепер як козі
крила для подальшого просунення
Тоді тактика круколовів здалась дійсно смішною та мерзенною,
аби тільки позбутись як найбільше людей, але не в випадку з цією
вежею. Її обороняли дійсно боєздатні люди котрі не жаліли своєї
совісті аби дістатись цілі. ЇЇ намагався навіть повалити Стус своїми
громовими поштовхами пде вежа як на диво міцно стояла. Келюс
весь в бинтах підбіг до Лелрія коли він розправився з черговим
лицарем і спитав
– Можливо ти тепер як король спиниш його?
– По перше кого? І по друге я б хотів спитати що ж то за шкіра

19
що його не спинила?– перестрів питанням його Леорій стираючи
піт та гар з чола – Келюсе я бачу що ти приховуєш щось, кажи!!
Келюс з острахом бути страченим сказав – Там генерал де Мар-
тен, той що Базіль
Леорій тут диявольською посмішкою пояснив усі його бажання
стосовно цієї людини, особливий шарм йому надавав вибух ката-
пульти котру разив вогонь Юстуса
Він підійшов і по дружньому обійняв Келюса, своїми стисками
ледь його не задавивши.
– Хлопче, ти навіть не представляєш яку ти честь мені дав, я ж бо
тепер можу його вбити та вбити за – емоції його не дали закінчи-
ти йому фразу, тож тепер він був змушений відступати в сторону
гуляйки
І тут він так само радів. Адже хлопці під його командуватння по-
трапили такі добротні що половину з солдатів або були вбитими
або їх вже не існувало в природі. Тих кого запрягли в полон вони
наказали охороняти. Особливо одного з в’юнких,їх коммандора.
Леорій вирішив щосили помчатись назад до міста. Командуван-
ня перехопив під себе Келюс, тож Леорій був вільний як ніколи.
Йому щось неймовірне дало надважку силу, але важко йому було
дістатись туди і крізь ці миті він почав згадувати історії як йому
матір розповідала як він зрадив їх сім’ю. Потім згадав те як він
нахабно себе вів на світських прийомах, коли це Леорій бачив ма-
леньким. Але пам’ятав він добряче як він його малого лушапив па-
лицею просто за те що нечаянно чіпнув його книгу у його кімнаті.
Тоді було йому 4–ри роки, знаєте мабуть як дітлахи такого віку
ведуть себе. Бешкетують граються аби лищень батькам на осі не
натрапляти. Одного разу він вирішив прийти до кімнати Базіля,
коли він ще за проханням його матері жив в замку.
Дістав одну з книг, та так гучно дістав що Базіль його досить
сильно відлупцював.
А плач та страх тоді був в його очах
Уся помста була в його очах, тож коли обложна башта під’їхала
ближче до центральних воріт, де була в принципі вся різня. Він
вирішив сховатися позаду неї та проникнути глибше. Як здава-
лось йому задача вирубити охорону виявилась дійсно не з легких,
але тут він вже потихеньку почав розуміти як його сили працю-

20
ють. Тож першого охоронця він зумів вирубити простим рукос-
тисканням його шиї.
– Тихенько, послужиш чиємусь м’ясу внизу – і прикрившись
ним наче щитом він зумів себе захистити під прицільного удару
його напарника. Той був у ніяковінні. але удар ногою Леорія зумів
дати зрозуміти йому хто ж він такий. Ох як Леорію тоді сподо-
балось душити противника ногами, ви собі не представляєте. І
впевнившись в тому що у нього нічого в руках немає, він взяв меч
дного з вбитих. Оглянувши його, він його поклав в свою оплітку
і вирішив піднятись по драбині. Коли він зайшов до вежі то не
встиг стримати свою рвоту. Відразу здогадався що шкіра загово-
рена, позаяк такий запах йшов від чогось дійсно їдкого. І йдучи
обережно, він застрибнув на неї і почав обачливо лізти.
Це дало йому можливість дослухатись до того що відбувається
наверху, а відбувалось я вам скажу неймовірне місиво. До гулів ар-
тилерії він вже звик, але до такої різні його вухо не звикло. Він по-
ступово почав думати як би йому розправитись з своїм дядьком. І
його думки поступово почали втілюватись. Зрозумівши що дра-
бина ось ось відломається, він нічого іншого не вирішив ніж вчас-
но застрибнути на поріг башти і залізти вже на стіну.
Міссиво яке він чув дійсно опинилось міссивом, Люди з обох
боків були роздроблені і розрізані усіма відомими і невідомими
способами. Стояло двоє персон у срібних латах і мовчки скидали
трупи зі стін. Їхні шоломи та кираси були оздоблені зовсім по
іншому
– Арсене, роби все це набагато швидше, бо зараз він знову буде
нести шизу про чистоту суспільства. А ти знаєш як я не хочу це
слухати
– Не переживай. Зараз от Хейдендаль декілька днів в облозі по-
тримаємо, а потім.
– Не кажи такого – перебив його другий лицар, скидуючи зі спи-
ни труп свого побратима – Не потримаємо а захопимо кінцево.
Почувш все це що вони говорили про його королівство він
вискочив несподівано. Одному з них він перервав удар та відрубав
руку, але другого він вирішив пощадити. Він схопив його за шию
і почав його питати
– Я все це звісно розумію, але хто ви в біса такі ряжені?

21
 – Охорона Генерала Мартена, дегенерате – він вирвався з під
хвату Леорія і почав його атакувати. Леорій спершу захистився,
але потім не зумів ухилитись від його наступного удару. Відповідь
чекала неминуча, але охоронець встиг захиститись перехресним
ударом. Тоді Леорій вирішив використати один цікавий трюк, за-
гнати цього боягуза котрий стояв над ним і змусити його впасти.
Він настільки був наляканий, що Леорій попросту вирішив відрі-
зати швидким темпом його голову
– Що за рагуль, їй богу – сказав з посмішкою Леорій та сів на
колонну аби перепочити
– Рагуль не рагуль, але це були дійсно одні з моїх найкращих
охоронців – відповів голос збоку. Він крокував повільно, але з гур-
котом – Ти хто такий юний солдате? – спитала його особа.
– Ну скажу я вам – відповів Леорій – що я звичайний солдат.
Кури, свині, ходжу купую їх – він підняв голову і побачив перед
собою свого дядька в обладунках. Він вирішив спершу його по-
дразнити, при непоганих жартах у противника його его неймо-
вірно сильно підгорає, навіть при правильній образі підгорає у та-
кого павича котрий ні на що не ображається. І Леорій прекрасно
розумів, що його дядько один з таких.
Він продовжив, і продовжив гул лунати позаду нього.
– А вам як завжди жінки ставлять роги а хвойди з Борделінами
вам їх полірують, ну от – Леорій підняв руку– Блищать так наче
зубним порошком витерли.
В голосі Базіля була чути злість, але чи то вихованість чи ліки
спинила її
– Мав би здогадатись що це ти –
Його перервав хлопчина що підбіг до нього
– Генерале, там сталась ситуація
– Не переривай, допоки я не закінчу говорити з молодим чоло-
віком.
Хлопчина наче вітер лишився таємничим але Леорій помітив
що у нього щось було важливим, згодом він здогадався чому.
При генералі був меч сім’ї матері Леорія. Тепер він забажав лиш
одне….. ні … дві чи може одну річ. Отримати Дурівналь у свої
руки або помститить за кривди матері. Тепер момент був коли
моментально треба було вирішувати.

22
 – Хочеш як хочеш, але я викликаю тебе на дуель, без усіляких на
жаль рукавиць.
Ставши у стійку він чекав допоки Базіль на нього нападе, Ле-
орій розумів що це колись має статись, бо така дуель фактично
двох генералів фактично б стала посміховиськом для всіх. згодом
він застрибнув на одну з бочок для нанесення удару Відповідь від
Базіля прийшла моментальна, але Леорій встиг захиститись, три-
мавши опір він спершу перекинув його на Базіля, похитнувши
його а потім практично збивши, він практично був готовий вбити
Базіля, але майстерність противника допомогла йому знову обо-
ронитись Тоді Леорій дивним чином відстрибнувши, підбіг, наніс
удар мечем і знову зробив крок назад
– Ну якщо вже така нагода, вуйку, то спитаю в тебе як справи?
Хм – Леорій почав докулупуватись – Як справи в тебе, падло?
– Ой рагулю, ти ще навіть не знаєш на які суперечки ти йдеш
– зі спробою атакувати сказав Базіль – тепер то я генерал–майор
армії дому Круколовів. Ти навіть не представляєш,яку міць ми по-
будуємо знову.
Леорій нічого не захотів відповісти йому Бо знову зрозумів щ
яким виродком він зустрівся. Він лишень з нервів скинув рука-
виці, позаяк йому стало спекотно і він почав гризти мозольчики
на пальцях тримаючи при собі меч. Щось дивне змушувало його
йти колом довкола Базіля.
– Ой Падло, не біси ти своїм існуванням) Я і так був проти цьо-
го заміжжя за цим стариганем, але тепер дарування цього всього
перед мною.
Для Леорія стало щастя тим, як він зрозумів що інші війська кру-
коловів були відрізані
Постійно він ухилявся від його атак і навіть звук катапульти та
вогонь не заважали йому сконцентруватись.
Леорій тоді подумав, а тепер який то вихід з цієї битви, чи вести
її на втому чи вести її до переможного кінця. Озирнувшись навко-
ло він практично нікого з підмоги не побачив.
Раптово Базілю в стійці стало погано, він на мить почав загина-
тись і питати – Ти досі на мене сердишся через ту книгу, То вже і
так давно часу пройшло
Тож Леорій швиденько почав озиратись, що цікавого тут є. Тим

23
часом його контратакував Базіль але Леорій встиг зістрибнути на
мотузці зі стіни, обернутись на ній, і вузлом через дойову вежу
практично збивши його з ніг, тоді він застрибнув на стіну і прак-
тично його поранив. Його кров застигла на його руках
– А тепер …. ти – з намаганням перебороти ніяковіння продо-
вжив Леорій – ти….. – почав сміятись Леорій – розумієш яка кара
тобі з небес прийшла за твої вчинки?
– Так – з намаганням взяти у руки Дурівналь у руик відповів – Ба-
зіль, але запам’ятай один урок який я тобі дам байстрюче. – було
таке відчуття наче його шолом почав кипіти зо страху та люті –
Завжди знищуй небезпеку першим!!!!!!!!!!!
Базіль почав атакувати, тримаючи руку на рані але Леорій по-
чав наносити набагато сильніші удари, він думав його вже кінцево
добити але кров Базіля змусила його опустити меч. Тепер Леорій
дивився на нього як на кінцеву жертву. Саме цього першого лиса
він має задушити.
Десь в повітрі він відчував що ось, молода перед ним небезпека.
Але кінцем це ще не було.
Щось тепер трансформувало його, його руки ставали тепер ла-
пами, чомусь Базіль не став його атакувати а дивився на нього як
на якусь потвору, Леорій з усім цим спробував взяти меч і вони
продовжили бійку. Базіль від нього вже відбивався як молодий ка-
пелан від полтергейсту.Очі Леорія починали захлинатися кров’ю,
він з люттю намагався, пробити оборону Базіля, йому впершу,
вдруге і втретє вдалось але якось Базіль хитким трбком зумів його
скинути зі стіни. Леорій вціпився за стіну, в своїх тепер звірячих
роздумах він намагався розкачатись, там під низом за ним спосте-
рігав Легіс з його солдатами та полоненими і до нього також під-
бігли лучники аби допомогти вогнем але Леорій як вовк піщаний
зумів застрибнути назад на бойову стіну. Розправивши руки як в
найгірших історіях жахів, він миттю схопив його руки котрими
він тримався за меч, потихеньку їх в районі лопаток видирав, а зго-
дом перейшовши до тулуба, він розправився з ним наче дитина
з якимось приладом. Що було найдивнішим, він зумів розламати
ту броню, і крізь дірки в броні він зумів виринути душ та вмитися
кров’ю. Леорія почало трусити. трусити вже в більш крутих рухах
і з його рук почали спадати шматки його дядька котрого броня

24
його не захистила, і Леорій впав на землю. Легіс під стони Леорія
наказав своїм рушити на стіни і зібрав майже усіх хто був біля ньо-
го. Він був здивований з двох речей. Перше що його здивувало,
це те як майстерно війська відбили Круколовів, а друге це те що
здібності, дар Леорія почав потихеньку себе проявляти.
Леорій лежав непритомний увесь у болоті та крові, наче в яко-
мусь літургійному сні що змусив роговиці подивитись білим цві-
том. Одежина частково була порвана, і зрозумівши це Легіс при-
йнявся його будити.
– Вставай хлопче, а то той-во. війну проспиш.
– Боже. дайте мені осяяння що ми перемогли цю війну – про-
бурмотів крізь сон він – скажіть що золота собака та кажан сказа-
ли всім прощавай– ну от скажіть!!! – він кричав в епілептичному
шоці. Його намагались розбудити як і Легіс нак і жреці бойові, але
він самотужки і миттю прокинувся після цього у поті чола, підвів-
ся, обтрусив з себе все що можна і сказав.
– Навіть не кажіть що зі мною сталось, за відчуттями у моїй голо-
ві – але за виглядом крові видно що це було щось серйозним. І за
мить він почув скригіт, він побачив звідкіля то лунає і ринувся аби
дістати падаючий меч його сім’ї. Довго стоявши у позі дивній він
нарешті дістав цей меч, оглянув його і показав Легісу
– Дивіться он що я маю
Легіс подивився на цей меч з нотою застороги, а потім спитав
– Це завжди таке відбуватиметься? – спитав його дратівливо Ле-
гіс
– Типу, ти про що саме кажеш – спитав його Леорій не відразу
зрозумівши що він має на увазі
– Ну ось це хвальківство. Так я розумію прекрасно тепер у тебе
перший артефакт, але в таких випадках ти його заховай до кра-
щих часів.
– Але я нап
Його миттю перервав Легіс
– Блять я тобі що саме казав?
Леорій вдав обличчя що все зрозумів і пішов далі разом з мечем
зі солдатами.
Вечоріло. Вогні палаючі давали його шарму та страху, а приго-
род досі стояв пустий, Става богу що його наполовину знищило

25
катапультами, то було б невідомо що ще могло б вилізти якби
Круколови зуміли вилізти в місто. Навіть не можливо предста-
вити який це був парад трупів, на де було лячно дивитись, хтось
підвішений, хтось звисав додоги, але раптом серед цього виникла
фігура, по її силуету можливо було зрозуміти що вона з сумкою
була. Леорій вирішив і за ним погнатись, можливо він дещо про
генерала знає, але тут він вирішив спинитись
Солдати та Легіс почали перешіптуватись що ж це з Короле-
вичем не те. Хтось хіхікав. хтось не звертав уваги але Легіс всіх
смирив.
– Знаю, і знаю добре чому ви смієтесь – сказав Леорій – ви поки
вважаєте що я дійсно поганий командир і що я ні в якому разі не
маю керувати армією. Але сьогодні …
сьогодні я вже нарешті дістав артефакт генерала.
– Тоді куди ми йдемо? – Перепитався один з солдатів
– Тоді не йдемо а біжимо, аби залякати останніх солдатів.
– Тепер шо ти вигадав? – перепитав Легіс Леорія – Знову якийсь
трюк?
– Трюки трюками – поспіхом сказав Леорій – але треба закін-
чити почате.
Леорій по дорозі перестрів Келюса та Басаньйо. Ті залізли на
вал та почали перевіряти що за тією стіною відбувається. Найкра-
ще вдалось все розпізнати Басаньйо
– Хлопці – кричав Леорій коли він ліз лазом котрий опів’яв стіну
– Яка там ситуація?
– Поки все невідомо – прогорланив Басаньйо – наче це і залиш-
ки їх армії але там боки дієві воїни.
Леорій поспіхом виліз, обтрусив всю пилюку та підійшов до
хлопців, в свою чергу хлопці на нього дивились з переляком та
здивуванням.
– Ой, це я свого дядю ДеМартена вбив. Тож в якому розумінні
дієві, тобто, там ще генерал який противиться? – зі скепсисом спи-
тав Басанья Леорій. Несподівано ззаду Леорію на плечі накину-
лась якесь молоденьке тільце, то опинилась Вадуся. ЇЇ гигикання,
неможливо було нізчим сплутати
– Ай – перелякано вона спиталась– це де ти так себе занапастив.
– Занапастив чи не запастив – поспіхом говорив Леорій – але

26
нарешті ми всі тут.
– І що це значить тоді монсеньйоре? – спитав його Басаньйо
– Я не хочу особливо на балачки витрачатись – Леорій встав і
визирнув вдалечінь – Що нам вдасться закінчити ці ігри, якнайш-
видше
– Тоді нарешіт скажи нам план, милий – прокричала на Леорія
Вадуся.
І Леорій зібрав всіх аби вже кінцевий план розповісти.
В чому він полягав – аби залишки полку Круколовів котрі зали-
шалсь в битві відволікти з тилової сторони. Позаяк Леорій дещо
довіряв Басаньо, навіть більше ніж своїм так названим батькам,
він хотів провернути план по вбивству ще одного генерала. Аби
їх смертями наїстись в кінець. Коли вони почали спускатись по
лозах на землю, ближче до бійні, Келюс побачив напівживого та
виснаженого Юстуса. Котрий ледь ледь йшов тримаючись за свїй
посох як наче за ціпок. Леорій загалом розраховував на допомогу
Юстуса, тож він наказав Вадусі дивитись за ним, аби з ним нічого
не сталось
– Вуйку Юстусе, шо це сі з вами сталось? – спиталась Вадуся у
Юстуса – Невже все?
– Та яке все, відповів крихким голосом Юстус – я і так з вами де-
кілька днів кутив бродив, а он ще тут на хмільну голову он бійню
зав’язали. – Після голосних зітхань він почав неймовірно сильно
плакати. – Тож я тебе попрошу – крізь сльози попросив Юстус
Вадусю – переріж мені горлянку аби я більше не страждав.
Тим часом Леорій на куражі, але не таким шляхетським місив
і кромсив солдатів Круколовів. Басаньйо та Келюс були з обох
боків та приймали основний удар. Тут ззаду підійшло щось досі
невідоме розуму королевича, та залізними своїми руками спершу
схопила а потім підняла вгору Леорія.
– “ Матері твою тебе зачинав батько під мутагенами чи що “ –
про себе подумав Леорій, і вперше впевнився що удар кармічний
може настати в любий момент. Ще дійсно такої фізичної сили
Леорій на своїй пам’яті немає.
– Скоріше я вгадав, ти з генеральської кавалерії.
І цей кавалерист кинув Леорія на землю, дяка силам Леорій ще
зумів приземлитись, він вставу рукопашну стійку, і відвертався від

27
кожної атаки.
Бажання того аби застосувати Дурівналь пробирало його шкіру,
тож коли він відскочив від противника надалі наш юнак зумів ді-
стати меч та стати вже в дійно бойову позу.
Тепер лють пробрала і кавалериста, від болота, землі та снігу
його накидка ставала вже зовсім не вишуканою. А зрозумівши що
він поступово тоне у багні, він став все повільніше і повільніше
йти. Леорію показував Басаньйо по яким кочкам правильно йти,
а які краще оминати, і в свою чергу він і здогадався дезорієнтувати
противника.
Повірте мені, він ніколи ще так не бігав та не стрибав, на його
думку таке могли робити тільки військові археологи. Свою задачу
він зробив, як на його диво своїми стрибками він потихеньку зага-
няв його в сипучі болота.
Вадуся накрила його своїм плащем, це вже немолоде та крихке
тіло.
– Спасибі, я розумію що ти не хочеш бачити те як я вмру від
твоїх рук і ти
Його передсмертний сторін перервала Вадуся
– Так так так, я тобі неймовірно вдячна. я навіть не знаю як би
це краще
– Але я тобі скажу таке юне дитя, мій дух буде завжди з тобою
– Тож я тебе прошу тільки вбий мене, переріж горло, зроби але
спити ти мої страждання – він руками взяв її за голову і своїми
скляними очима.
Тоді вона дістала свою шаблюку і почала перерізати йому горло
– Ой, ой ой, як це мені приємн– крізь кров він це прошепотів
їй з ноткою задоволення, але раптом його очі і тіло почали світи-
тись. Навколо нього почала трястись земля і він вибухнув Світло
– оранджевим полум’ям, Вибуховою хвилею відкинуло назад Ва-
дусю. Леорій зумів втриматись, але лицар вхопився за його ногу і
тягнув його до сипучих пісків.
Стояв запах гару, Вадуся лежала закривавлена. І намагалась під-
нятись. До неї підбігли хлопці, Басаньйо та Келюс хотіли підняти
аби надати їй першу допомогу
Вона жестом натякнула що їй допомога не потрібна. Її шкіра
поступово почала злізати і злізати, наче їх хтось ножем зрізав з

28
неймовірним скреготом та пошарпуванням. Поступово почали
проявлятись м’язи і від болю проявлення її почали окутувати не-
ймовірного тортурства стогони та страшна біль. Леорій незважа-
ючи на страх бути таким зуродованим, підійшов до неї, став на
коліно і обійняв
– Вибач мені моя трояндо, що я тебе не вберіг
І в його очах блиснула сльозина жалю за втраченим та співчуття.
Він її обійняв аби їй не нашкодити,і при ній тримався міцно аби
не заплакати, але вона через неможу намагалась обійняти його у
відповідь.
В цю мить позаду загорілись вогні на стінах, і вона прошепотіла
крізь біль йому на вухо.
– Пам’ятай лишень одне, я тебе завжди любила люблю і буду
любити
І через мить вона сконала у нього на руках. Він стримував свою
злість котра готова була його роз’їсти, стримував і тримав свої ма-
ятники поведінки рівно аби не закричати з їдкої болі. Він сказав
хлопцям, аби йшли з ним на рівні акту, позаяк невідомо як на них
ця аномалія подіє
Навколо гомоніли солдати, багато як і співчуваючих було так
і тих котрі раділи перемозі і хотіли особисто подякувати за це
Леорію але хлопці їх розганяли. Вчасно він зустрів Регнівалова та
Легіса, вони про щось знову теревенили та хвалились.
Регнівалов розвернувся і штовхнув Легіса ліктем –– І от тепер то
можна його назвати …… –
Побачивши труп на руках Леорія вони замовкли, звернули вони
увагу тільки на його беземоційне обличчя.
– Таке питання, е ще місця для захоронень на кладовищі? він
звернув увагу на здивоване обличчя Легіса та додав – Не серед
загиблих солдат.
Регнівалом розгубившись навіть не зміг щось сказати
– Хоча заждіть, Ваше Високосте…..
Його перебив монотонний голос Леорія котрий ніяких добрих
емоцій не виражав
– Зрозумійте …….. це ……… це – він знаходив сили сказати
хто ж для нього була Вадуся, але він не зумів таке зробити – одна
моя хороша знайома що постраждала від тутешнього мага.

29
 Тоді у Реггнівалова з’явилась ідея
– Ваша високосте, я маю ідею, ходіть за мною.
Леорію було всерівно, він хотів аби її душа що і так настраж-
далась нарешті заспокоїлась. Він спостерігав за дорогою, але до
нього йшли згадки, як він з нею познайомився
Діло було три роки тому, в одному з селищ дому Ходзігів. Лео-
рій тоді там любив відпочивати позаяк тамтешній морський вітер
неймовірно сильно підбадьорював. Тамошні порти та невеличкі
гавані манили нашого героя на створення всіляких капостей та
пригод але він розумів що тут нажаль його ніхто не врятує. Тоді
він досить сильно зацікавився природою, позаяк тамошні квіти
були створені по неймовірній подобі та візерунку. І ось одного
ранку він вирішив прогулятись вкотре зранку по ганку будинку де
він відпочивав. Розгадував та розглядав усілякі квіти. І тут позаду
він почув дівчачий крик серед дерев
– Йооо, хлопче, ходи грати!!!!!!!!!!!!!!
Він не надав уваги
– Чого ти сі лупиш, ходи грати!!!!!!!!
Він не надав вкотре уваги.
А сьогодні він не надав уваги тому що вона була в місті.Тепер
він бачив перед собою кремічене тіло у труні, котре пережило не-
ймовірні страждання. Зі злості на себе він почав хитати щелепою
у різні боки але Легіс похлопав його по плечу таким чином заспо-
коївши Леорія. Тепер він кінцево зрозумів як це важливо цінувати
тих хто поряд, і хто в любу мить стане за тебе. Тож він озирнувся
і коли йому жрець дав слово на останок, то він сказав
– Коли вам доля або вдача просто так прийде і скаже – було чут-
но що він ледве ледве стримує свої сльози – що, ось ми тобі дару-
ємо такого друга, неважливо подругу – котрий настільки добрий і
щирий. І та його щирість показується з перших днів знайомства,
тримайте його міцно руками наче якесь мамине руно котре вона
вам подарувала на день народження. Тепер я знаю про що гово-
рю, але якщо навіть і мої слова не долинуть до ваших вух, то це не
моя вина у вашім черствії до світу.
Він підійшов до труни, поцілував її в лоб та заплющив їй очі.
– Я вам пане таке скажу – сказав Келюс до Леорія коли той по-
вернувся від труни – тепер то я вас сильно став поважати.

30
 Леорій поплескав його по плечу та сказав з ноткою відчаю – По-
вага повазі друг, але дружба насправді вимірюється в титанічній
правді.
Леорій вперше зробив те чого хотів, залишив по себе враження
яке він задумував. Набравши повні легені повітря і видихнувши
він запросив хлопців відсвяткувати яку не яку але перемогу. Дійс-
но. Леорій виглядав як чорт в крові та багні і йому, як і хлопцям не
завадила б добряча баня. Тож Він пішов а за ними пішли хлопці
та сам Легіс.
Баня виглядала досить таки просторною. Вона виглядала як пу-
блічна ванна в далеких краях, але Леорій коли був малий забажав
мати її тут. Вона була підземна, тож деякий шарм факелів та сві-
тильників надавав їй таємничості.
Леорій після того як помився він став виглядати як пристойна
людина. Тепер як завжди він міг куйовдити своє довге волосся
буз усіляких проблем але сьогоднішня смерть спинила його в цих
справах
– Тож тепер у цьому столі головний трон мій? Спитав Леорій
обмотавши свої ноги в рушнику.
Усі погодились і підняли за нього тост, згодом підняли ще один
і ще один і вже через один, Басаньйо вигукнув
– Королевичу – він загорланив наче індик з сірником в горлі –
коли матері того – з його розмови було чути що – ми в наступні
походи підемо? Ви когось збираєте.
Леорій підперши руку на своїм троні відповів Басаньйо
– Такі плани не вирішуються вмить, але – Леорій підвівся з тро-
ну і взяв кухоль – Давайте спершу пом’янем воїнів і добрих людей,
аби з їх відвагою піти далі
І зал охопив гал п’янки та свята

31
 Розділ Другий
ЩЕ НЕВІДОМЕ DÉJÀ VU
АБО ПОГОНЯ ЗА КРУКОМ
Частина І

Той ненависний мені, як ворота ненависного пекла,

Хто на душі ховає одне, говорить же інше
Археус – Іллірій – Баллада Перша

Посиденьки продовжувались. Вогні в залі ще більше розгорі-

лись від теплої та дружньої розмови оповили залу що знаходить-
ся на краю штучної прірви з водоймою. Водойма була оповита
ліліями та всілякими папоротниками, а після години плавання там
ти відчував себе наче перероджений метелик. Сама зала викорис-
товувалась під багатий спектр речей, тут проводились таємні ве-
сілля, проповіді таємні та поетичні вечори. Тепер залу зробили
під ложе. Багато цікавинок з різних куточків Разінару, що опови-
ли собою дивани. Десь висіли картини та скарби, як розпаковані
так і не дуже. Посередині знаходився довгий стіл зроблений з кле-
ну та ясену. по кожний бік знаходились лави. Лави були настільки
не зручні, що саме це персонал замку
змусило оповити їх подушками. Вікна та хвіртки знаходились
настільки високо, що ні сонце ні місяць не зміг дістати середину
рукою. Це придавало залі якоїсь таємничості та затишку. І вкотре
після перемоги зібрались тут аби її відсвяткувати
Ліва та права лави гуділи від історій і сотні раз перезнайоми-
лись і познайомились, сам стіл прогинався як міст під каменем
від наїдків та кухлів з напоями. Гуділи ще від сміху і того як себе

32
дурно вчинили Круколови в цій бійні. Найбільш активними були
в компанії друзі Леорія – Басаньйо, котрий постійно щось та і пе-
редавав з рук в руки та залицявся до служниць та Келюс, котрий
зненацька розмотав пожовклий бинт та кинув Фройстеру, одно-
му з друзів Вадусі як доказ того що він також бився. Тоді можна
було примружити очі і детальніше роздивитись як вони вигляда-
ють. Басаньйо мав довге волосся яке щохвилини відкидав наче він
якийсь вершник кочового племені, округле обличчя, припущену
щелепу, великий орлиний ніс ніздрі якого розпинались наче ти-
тани що тримають небо та харизматичні очі кайманового кольо-
ру. Всі казали, неважливо чи це його друзі чи це люди з котрими
він знайомий одну мить, що він якоюсь мірою чарівник, бо його
вміння оперувати поглядом та жестом неймовірно вражало. Як і
всі в лазні він був напівголий, і це для нього було вкотре непога-
ною можливістю похизуватись своєю міцною статурою та м’яза-
ми які не були ще такими величезними, але показували в ньому
серйозного супротивника. Але він, особливо перед дівчатами по-
стійно заперечував що це все не заради бійок та воєн.
– Я тобі вкотре скажу – в ритмі допомоги одній з служниць від-
повів Басаньйо – що це все заради цивілізаційного поєднання з
природою. Ти навіть не представляєш що нам верховні боги дали
…
Але намагання Басаньйо спокусити служницю на чомусь висо-
кому перервав Келюс коли вкотре в поривах образ та намагань
знову щось доказати, поставив на стіл пожовклий та смердючий
бинт перед одним з дружків Вадусі
– Та тримай нарешті хоч якийсь доказ того що я воював – він сів
та опустив голову
Легіс засміявся з нього поводив руками в повітрі з непорозумін-
ня і сказав
– Келюсе не показуй свою тонкість та слабкість. Ти і так багато
чого зробив сьогодні, я тебе від щирого серця хвалю.
Келюса навіть такі слова підтримки підносили до небес, хоча він
був наче в тумані від гарі, сидів наче останній п’янчуга та намагався
розмахувати руками. Начитавшись белетристики по типу Ілларіса
та Одії дії яких відбуваються ще в сиву давнину на території межі
Сарагінського Султанату та теперішніми кордонами дому Радичів

33
він представляв себе неймовірним командиром болотного війсь-
ка. Хоч він і в таких локальних конфліктах мав успіхи,але сьогодні
картав себе за те що він все не так робив. Але він за зовнішністю
і не був аж таким виродком щоб сидіти і картати себе. Він був се-
реднього зросту, але здавалось що з кожним моментом коли він
горбився, його спинний мозок складається назад як ельфійська
сопілка. Спеціально тримав та підтримував руку так аби всім було
видно на зап’яті татуювання фамільного гербу його дому вказу-
ючи про те яка він жертва але його блондинисте, пухке волосся
прикривало повністю його герб. Деяких це взбісило як наприклад
Легіса котрий махав від злості руками як старий качур, Басаньйо
стояв біля лави і муркотів з служницями, а один з інших друзів
Вадусі – Далібор що сидів поряд досить гучно чистив свого рота
зубочисткою. Влад кинув яблуко в нього аби він перестав бісити
його. Легіс вкотре махнув рукою і повернувся до Леорія аби все ж
спитати як він. А Влад котрий дописав келих з гліном, притримав
Келюса аби він не впав на нього наче камінь на село. Кайманово-
окий хлопчисько вирішив підтримати друга.
– Тут я погоджуюсь з дядьком Легісом – відповів Басаньйо і роз-
ливаючи усім ром продовжив- ти ж ще досить молодий хлопець,
не роби зі своїх мізків суп. Але все ж я відволіку вас своїм питан-
ням – Він подивися перелякано на Леорія та продовжив
– Що з нашим тріумфатором?
. Леорій сидів за своїм троном наче надто змучений павич. В
намаганні пробудитись він слухав подальші історії, в його голові
вони перемішались, складали якусь суцільну мішанину і тут вмить,
його пальці якими він тер собі очі в намаганні пробудитись зро-
били неймовірне диво.
Влад підняв руку в сторону Леорія і відповів – Он, як бачите жи-
вий, здоровий. І скоріше всього бадьорий ….
Леорій отямився, вдихнув на повні груди і почав оглядатись
навколо столу. В кінці столу гомоніли люди. Легіс доїдав курячу
ніжку і щось розповідав друзям Леорія а Келюс намагався прому-
гикати про те як він всією своєю міццю повалив декількох верш-
ників. Все це він не зміг розчути, до поки Влад не крикнув йому.
– Леорію ти мене пам’ятаєш?
Леорій зумів роздивитись його.

34
 Влад мав респіраторно-гостре обличчя, з перебитим носом з
обох боків та бровами котрі нагадували крила чумного орла. Очі
його були посаджені глибоко в обличчя, і його погляд змушував
практично всіх признаватись моментально. Вилиці також були
гострими, що ними можна було відразу втопити руки в крові Ну
не виходило в нього викликати тільки позитив.
І він згадав звідкіля він його пам’ятає. Рік тому, він з Вадусею
врятували його від ченців Королівської Гільдії Магів.Вони його
намагались зловити та посадити у в’язницю Мерзенності де він
мав висіти догори дригом у колбо камері до самого скону.Причи-
на арешту була в тім що він виступив супроти тамтешньої доктри-
ни, котра наголошувала на допомозі першим верствам населення
і ігнорувати нижчі класи Він досі пам’ятає цю криваву перебіжку
осінньою долиною, де кожна секунда вартувала життя. На нього
та на Леорія з Вадусею звідусіль вискакували ці “ Ченці”.
Вже після погоні та бійні з ними Влад пояснив Леорію хто вони
такі. Напевно це пояснення будь якого слова запам’ятається коро-
левичу на довгі роки, бо тоді із закривавленим обличчям він сів на
труп одного з них і сказав.
– Повір мені – крізь кров та нежить він сказав – це ті люди котрі
будуть ходити по трупах але доб’ються свого, виродки без честі і
совісті.
Тож Леорію було приємно бачити такого гостя за столом. А
Влад в ту з чергу відповів жестом прямого кулака.
Легіс його взяв за плече і спитав
– Леорію, з тобою все нормально, кажи прямо вже?
Леорій у відповідь кивнув головою наче хворий качур, розпра-
вив плечі та показав що він бадьорий.
Тим часом Басаньйо котрий наливав ракію одній з служницю
якій запропонував відпочити намагався всіх заткнути
– Тихо, тихо, тихо люди – стояв Басаньйо з келихом – зараз буде
взагалі історія, що до бісової матері переверне ваші мізки.
Леорій його перервав, каламутним голосом спитавши
– Знову якась історія котра буде в стилі Келюса? З неймовірним
переліком подвигів?
– Ну в моєму випадку все правдивіше – відповів Басаньйо і від-
кинув своє довге волосся назад – Келюс то у нас неймовірний

35
Літописець
– Краще сказати письменник – перебив його Влад, котрий ще
терпів знаходження з Келюсом.
– Як скажете, пане – сказав Басаньйо ставши в позу павича – Але
моя історія набагато цікавіше, позаяк це вкотре повторюсь абсо-
лютна правда.
Кінець столу несподівано заспокоївся та перестав теліпати язи-
ками. Влад що сидів по ліву сторону від Леорія жестом їм вказав
аби вони заспокоїлись, бо здавалось що вони от от нападуть на
Басаньйо
Леорій миттю подивився на кінець столу згодом на Басаньйо і
поставив руку під підборідок з обличчям неймовірної зацікавле-
ності, Легіс витер руки обидвоє, перед тим поклавши недоїдену
курку в миску. Басаньйо почав.
– Того ранку я сидів в одній з веж та чистив шкіру перед пошит-
тям собі нового бойового жилету. Тоді чогось у мене був суціль-
ний безлад. Я ні з думками не міг розібратись, а ні з матеріалами.
Але не в тому суть. І я раптом почув що хтось так тихенько ти-
хенько зайшов до вежі – Басаньйо спеціально відбіг від столу до
крайньої зали аби це показати. Служниці, деякі з яких сиділи на
диванах дивились на це як на якесь дешеве театральне дійство.
Басаньйо добряче зав’язав рушник, і зробив сальто назад на пе-
рила що вели до водойми. Він підняв палець вгору, ногу вниз і
продовжив -
– а тоді в вежі знаходились тільки я, та та рудоволоса ключниця.
Варти узагалі не було. От представте, хто ж такий існує що може
так з такою тонкістю павича зайти до вищого поверху вежі.
У Влада, Келюса навіть та інших виникло на обличчі непоро-
зуміння. Леорій наслухавшись вдосталь його історій просто не
звернув уваги і почав дивитись навколо, склав руки і почав диви-
тись у різні сторони
Легіс його перепитав
– А ти хоч зміг подивитись крізь вікно хто то ліз?
Його перебив Влад. Сміючись під ніс він сказав.
– Повірте що кажу, такі крадії, а судячи зі слів панича це був
крадій..
– Ні Владе, не перебільшуй

36
 Розмова зайшла в цікавий кут і Леорій нею зацікавився.
Тут з кінця столу долунало
– Скоріше що так, позаяк такі люди вміють стрибати як мавпи.
– Мавпи, Мавпами але таку майстерність Людям ще ніколи не
вдалось здобути, просто метафізика не та.- сказав Далібор
– В ім’я богів, ну не можна змішувати філософські терміни з
цим. Спершу дізнайтесь а потім вже ним аппелюйте! – З тремтя-
чими руками перед обличчям Далібора палав від злості Басаньйо
Влад, показав йому жестом аби він заспокоївся
– Розумію ваші скарги стосовно цього, але людина невчена нау-
кам. Вона більше в вулиці розбирається та знає всю її поверхню…
– Тоді що ви мені скажете?- перепитав його Басаньйо
– Скажу в такому випадку стулити свого рота.
І втрутився Леорій.
– Люди – він поклав столовий ніж на стіл та продовжив – Сьо-
годнішня бійня – він почав озиратись – змінила практично все
життя в моїх очах. І сказала що якщо ти хочеш радості та свобод,
то ти маєш за них битись.
він відчував як кисть правої руки якою він крутив дірку в столі, а
згодом і вся рука почала тремтіти як дерево в морозну ніч.
– Леорію стримуй свої емоції …
– З цим ми розберемось. Зараз єдина суть в тому аби об’єднатись
і дослухати Басаньйо – відповів він Легісу, і сівши в позу самов-
доволеного лиса він підняв руку і сказав – Басаньйо, продовжуй.
Низько вклонившись він продовжив, всі інші були тихими як
миші позаяк навіть думки не мали що королевичу спаде на думку.
Єдиний тільки Влад був на готові до бійки.
– Тож, я відклав всі свої матеріали і вийшов подивитись і водно-
час розімнути свій скелет у коридор. Виходжу, а вікно було відчи-
нене обережно, на половину.
– І це все? – перепитав його Далібор – бо те що ти розповідаєш
виходить якоюсь дурістікою.
Самі веселощі почались потім. Я підійшов до її дверей і почув
що наче вона з кимось там цьвірінькає. Я завжди знав, що у неї є
хтось, а ви мені всі в відповідь крутили пальцем у віску.
Одна з служниць раптово пискнула
– Я навіть бачила як Таті переписувалась з ним. Вся така грайли-

37
ва і зацікавлена ним була що ……
Її перервав Басаньйо -
– Так, це вкотре доказує що вона могла мати з ним якісь відно-
сини.
Там сотні троянд та лілій у подарунок на всі можливі свята. З цих
можна було б відразу зробити декорації до декількох весільних
церемоній.
Тут раптово з небуття пробудився Келюс.
– Можливо краще давайте відпочивати, тут у нас і так от.
Ніхто на нього не звернув уваги, і всі далі продовжили слухати
Басаньйо.
– Ну от значить слухаю я їх під дверима і раптово він починає
задавати досить такі цікаві питання.
– Які ж такі питання? Вкотре про те де катакомби та всіляке
інше? – перепитав Легіс – Бо я вже за своє життя на таких шпійо-
нів надивився.
– Ні, було зрозуміло що він підійшов до когось з наших та й
дав йому хабаря за зраду, він вже таким от впевненим голосом це
питання спитав, наче був її готовий повалити, аби це дізнатись.
Влад видохнув і сказав
– Якби не моє ренегатство, то я б тебе спалив до бісової матері
за те що ти так довго ведеш інтригу!
Леорій також був не задоволений але все ж він показав його сво-
єю мімікою.
– Добре, Добре, не буду я таким затяжним – Відповів Басаньйо
– Він її питав де ключ від воріт замку. Скоріше він хотів їх переда-
ти твоєму дядьку аби полегшити штурм якщо вони б переорали
умовно кажучи передмістя та зайшли б в саме місто. Але найбільш
цікавим виявилось те що він її питав про кришталики.
– Скоріше мова йдеться про Кристалики – сказав Леорій та ді-
став Дюрінваль з оплітки – мені мама досить таки сильно розпо-
відала про цей чарівний меч – але нарешті закінчи історію з Таті.
– Як побажаєте мон сеньйор – сказав Басаньйо – і я почув не-
величкий писк і звуки наче щось рухають. Я намагався відкрити
двері. Але вони були міцно зачинені.
– Потім що сталось? – спитав Леорій Келюса
– А сталось як гадалось, я підійшов подивитись як він стрибнув з

38
вікна і зісковзнув по даху наче на санчатах. Ще з цією квадратною
сумкою котра виглядала досить сильно.
І Леорій зрозумів що цей таємничий хлопчина ще той ферзь на
політичній грі.
– Тож у нас єдиний висновок, Дім Круколовів живий.
– З якого такого дива такі висновки? – перебив його Влад
– Є такі – відповів Легіс і склав руки – вони тепер стали Держа-
вою орденом з уклоном на мілітаризм. Розвивають здебільшого
військові структури аби захистити свого керманича і як от по лю-
дях міг бачити, возвеличують їх права.
– Звучить дурно але я самотужки бачив що вони один зі своїх
кораблів перетворили в рейдерський. Оці шпичаки і виглядав він
неясно. Вони взагалі стають кінцевими нелюдьми? – Спитав Ле-
гіса Влад
– Вони давно втратили потугу до хорошого, їх простіше взяти
і закатати в банку ніж показати чим хороший цей світ – відповів
він – їх мейстер Генріх фон Бассерайм, тепер вже його можна вва-
жати керманичем, хоче зібрати собі всі Артефакти Раззінару аби
стати всемогутнім. Його навіть не цікавлять як проходитимуть в
загальному битви. Йому потрібна кров і цей меч особливо. Навіть
свою Секту зробив. Немалочисленну, але все ж цікаву, щоб вони
йому на лапках принесли цей меч. Ваша Високосте – попросив
він Леорія, покажіть нам меч.
Дюрінваль був дійсно своєрідним витвором мистецтва, в його
випадку примінялись усі матеріали найкращої якості але без пере-
більшення. Клеймора мала, довгу ручку та широке лезо. Відтінок
якого, дійсно заворожував та давав надію на мир. Ось тому його в
легендах і прозвали Вістником Миру
– Вістка миру – здивувався Влад коли побачив його вживу – май-
же всі підняли келих за те аби привітати любого тріумфатора з
перемогою, але Леорій заперечив.
– Рано ще радіти цьому, я вам так скажу.
– Але чому, ви ж тепер з цим можете йти на церемонію пома-
зання?
– Тут я з тобою не сперечатимусь Басаньйо, лишень проблема
в тім що сутність цього меча очорнена та обславлена поганими
справами. Я трішки все ж вірю в ельфійські традиції тож мені

39
спершу треба його очистити. Знищенням дому Круколовів.
– Але тоді в мене питання? – Влад узявся за свій підборідок і наче
хотів його замінити на щось інше продовжив – Який сенс було
його показувати при моменті коли зайшла мова за кристали і який
сенс був взагалі його вбивати за це?
– Повір мені Владе – Відповідав йому Леорій під впливом тем-
но-сірої сталі меча – якщо є можливість взяти і зробити бажання
дійсністю, то ти це робиш, а якщо тобі прилітає в руки те чим ти
зможеш знищити зло це повністю міняє історію.
Леорій сам не повірив що сказав, але радості у нього було біль-
ше ніж від добрих слів за вчинки.
– Що я можу сказати – продовжив думку Легіс – що ці кристали
ще неймовірно сильно змінюють гру.
Доки Леорій підвівся та поклав меч назад в оплітку. Легіс про-
довжив.
– Короче кажучи це меч ще давніх палладінів. Так, розумію зву-
чить, дивно в його то випадку мати і то і то і кров лева. Але цей
меч був переданий в знак подяки. І сподіваюсь що ця дяка спра-
цює на користь людей.
– І не сумнівайтесь в цьому – відповів Леорій і раптово перей-
шов на радісний тон – тож спочатку нам треба стати на стрій
захисту добра. – Легіс тим часом занервував показуючи що час
йому замовкнути, і готовий був його зупинити
Королевич подивився навколо і спитав
– Хто з мужніх стане під мій стрій нищити зло і боронити слаб-
ших?
Усі хто вмів тримати зброю повільно почали піднімати руки
Зі своєрідним скепсисом руку підняв і Влад. Набравши в легені
повітря та вздохнувши він спитав
– А ця ідея не буде настільки – він розтягнув своє питання наче
скрипаль свій дріт – пагубною? Бо я готовий але.
Басаньйо та ще декілька служниць підняли руки
Леорій не знав навіть що й сказати, казати всім що це спонтанна
ідея?ні позаяк він розумів що не вибрав навіть цілі яку він збира-
ється атакувати і що його за це засміють і він розумів що команда
зовсім не така. Тож він вирішив провернути такий хід, перейти на
іншу тему але і щоб попередню можливо було зачепити

40
 Але не дав це зробити королівський кур’єр котрий в оточенні
служниць прийшов до зали. Басаньйо дивився на нього з осто-
рогою.
Це був середнього зросту хлопець, втомлений від насущних
справ. Його очі були перепуджені коли він побачив які перші осо-
бистості тут сидять, але він все ж згадав що він працює на кур’єр-
ську службу Королівства і згадав нарешті чого він прийшов.
– Тут лист для “ Гордості мами і тата” – він почав озиратись
навколо і дивуватись які люди бувають. Влад йому жартома по-
махав рукою а всі інші чекали що ж ще скаже королевич. Легіс
кивком голови вказав на Леорія і кур’єр віддав йому листа.
– Спасибі велике, Не проти якщо я вас запрошу до нас?
Кур’єр відмовився і тоді Леорій наказав Басаньйо дати йому яки-
хось частувань. А сам прийнявся відкривати лист. Піднявши па-
лець вгору він вигукнув
– Люди добрі, а тепер хвилинку вашої уваги, мені тут якраз на-
писали мої батьки!
Всі притихли і почали слухати
– Варто це якоїсь уваги? – спитав його з кінця столу Басаньйо
притиснувши до себе двох дівчат
– Неймовірної я вам навіть так скажу, неймовірної! Тож увага –
Дорогий Сину …..

Дорогий сину
В цей буремний день ти показав себе як героєм подолавши одного з найлюті-
ших генералів, що колись тобі доводився одним не з близьких але все ж роди-
чів і врятувавши наше місто від чисельних руйнувань. Я і матір неймовірно
пишаюсь тобою і хочу аби ти доєднався до сьогоднішньої вечері. Аби як то
кажуть і людей подивитись і себе показати.
З нетерпінням чекаємо
твій батько Вернон

– Тож як ви мені порадите – спитав Леорій у всієї “громади” –

йти чи не йти туди?
І на нього почався рій запитань. Спершу була Ліва лава, чи мог-
ли б вони взяти його туди на вечерю, А потім вже Права. Але
Леорій вирішив Взяти дійсно представницьких людей для такого

41
діла – Басаньйо та Влада.
Коли служниці почали вдягати Леорія, він у дзеркалі побачив
як ж він розквіт і водночас потух від свого тріумфу. Такий весь
шикарний брюнет високого зросту з аскалічним обличчям був
готовий підкорювати політичну арену.
– Це ще і можливість дізнатись про цю секту детальніше – в бо-
йовому дусі відповів Леорій
– Можливість – відповів з усмішкою Влад
І вони за 10 хвилин були практично на місці.

42
 Розділ Третій
ЩЕ НЕВІДОМЕ DÉJÀ VU
АБО ПОГОНЯ ЗА КРУКОМ
Частина ІІ

Королівська вечеря тільки тільки розпочалась. Слуги та дворець-

кі закінчили сервірування та йшли з зали. Групу що крокувала з
підземної лазні зупинив на півдорозі Леорій і перенаправив до ко-
лидору. Бо за традицією етикету Хейдендальського королівства,
при вечерях такої величини мають зайти гості з двох сторін сто-
лу одночасно перед тим почекавши.Позаду цього тріо стояли ще
декілька панів і дівчат. Вони почали між собою перешіптуватись
про те з ким це Леорій завітав. Влад розправляв плечі та старався
поправити знятого каптура аби зі спини його не впізнали. Басань-
йо поправляв свій одяг і оглядався навколо. Декого з натовпу він
зумів впізнати по обличчю та зі швидкістю світла хотів спіймати
промінчик у вікні аби скористатись вікном як дзеркалом. Дівчата
почали з нього хіхікати, але він лишень дивився на них гордовито.
Влад в свою чергу притулив руку до рота та постійно жмурився.
Аби заспокоїтись він оглядався довкола –- на гобелени, на карти-
ни та на оздоблення коридору. Леорій який і трішки соромився і
був задоволений увагою зі сторони панянок штурхнув його і спи-
тав.
– Владе в чому річ, чому ти так дивно озираєшся навколо?
Влад спершу зніяковів а потім почав відповідати в темпі черепа-
хи перебираючи те з чого він має почати речення. В позі мисли-
теля Родена але стоячи він нарешті відповів.
– Таке відчуття Леорію що прямо за цими дверима нас очікує до-

43
сить таки прихована небезпека. Котра ховається за 7-ма замками
адінатового ключа.
Леорій в нерозумінні і того що тільки що сказав Влад вирішив
перепитати йогою
– Вибач але що? З тобою все добре?
– Ти ж сам освічена людина, ти мав би пам’ятати що це Ельфій-
ський фразеологізм який означає добре прихований.
Пани та панночки були в шоці від розмови. Наче статус Леорія
і дозволяв Владові таке казати але те що Влад не звернувся на
ви це було для них неймовірним нонсенсом
Леорій нарешті зрозумів суть думки Влада та приготувався до ці-
кавих веселощів. Сьогодні продовжується його день тріумфу тож
тепер він має показати себе достойно, як майбутній спадкоємець
престолу. Один з панів а саме Мітко Радич спитав Леорія чи все в
порядку. Леорій відповів що все окей і зробив комплімент стосов-
но його кімзоли. Його почала охоплювати неймовірна тривога
яку він своєю силою намагався подавити але це встиг зробити
Басаньйо котрий залицявся до однієї з дам. Він настільки захо-
пився нею що Леорію довелось на мить стати знавцем етикету
та пригрозити жестом аби він припинив таке. Він його та Влада
покликав до себе і пошепки спитав.
– Я вам план свій розповідав стосовно цієї вечері.
– Я щось не розумію вас королевичу, ви про що говорите?- пе-
репитав Басаньйо. Влад стояв і зітхав але водночас йому було ці-
каво що запропонує Леорій. Сам королевич зрозумів що щось тут
не так і він сказав.
– Мій план такий,ти Бас cідаєш з лівого боку від мене а ти Влад-
лене сідаєш з правого.
Басаньйо приклав руку до голови і спитав.
– Лишень сісти і все? Чи можливо ще якісь веселощі?
Леорій подивився на очікування як на якусь клоунаду. В його
голові цей звучало набагато епічніше.
– Згодом з донькою пані Радивель познайомишся – після цих
слів та детального огляду в його роті стало гидко та болісно наче
як після кислого пива – Але річ у тім що мені буде потрібна лю-
дина котра відволікатиме інших гостей від маніпуляцій Влада …..
Басаньйо зі здивованим обличчям спитав.

44
 – Яких саме маніпуляцій? Навіть якщо він і красти буде то його
помітять відразу.
Леорій вмить вигадав що ж йому відповісти але Влад виступив
за себе сам.
– Так, я телепат. Але я досить давно не практикувався цьому тому
я блискучих результатів не обіцяю.
Хлопцям і так діватись було нікуди тож вони погодились на
план. У своїй голові Леорій гадав що і як зробити, але бажаної
карти дій не було. Він не хотів повторити те що було при битві.
Також він розумів що війна та план на декілька людей це зовсім
різні речі
Він і досі це розумів але проблема в тім що він не був в змозі
правильно сформулювати бажане в уяві.
В очікуванні вечері він гадав хто ж там буде присутній. За тради-
ційним статутом оголошувалось окрема кількість гостей і саме з
якої фракції а от точних даних на загал не виносили.
Влад так само хвилювався, але намагався заспокоїтись магічни-
ми мантрами які бубнив собі під ніс. Ненароком він наступив на
ногу одній панночці але не встиг вибачитись позаяк головний
дворецький оголосив.
– Пані та панове, усіх запрошуємо до столу!!!!!
Без усілякого поспіху гості зі сторони де знаходився Леорій і
його панібратія почали заходити до зали. Вони пропонували Ле-
орію першим пройти як тріумфатору але він відмовився надав-
ши перевагу зайти останнім і без ніякого поспіху. Зате він наказав
Владові та Басаньйо жестом рук як махом крил лебедя злитись з
натовпом і у сірій мряці зайняти місця.
Коли Леорій зайшов до зали і в його адресу линули тонни та
трильярди оплесків він відчув себе навіть не переможцем а по-
ступовим підкорювачем світу.Котрий потихеньку дістається своєї
вершини і вже на кінці вершитиме долю всього. Його сором’яз-
ливість та радість мали дуель всередині нього але посмішка котра
була така приємна як літнє сонечко стала на стороні радості
– Наш рятівник!!!!!!
– Наш мессія!!!!!!
– Наш Яссен!!!!
З останнього Леорій впав в неймовірне непорозуміння але він

45
повернувся в реальність моментально. Він знайшов вільне місце
де за планомсиділи Басаньйо та Влад.
– Як мене бісять ці скрипучі крісла, майже як автори які плута-
ють імена персонажів.
Це місце завжди викликало спокій у Леорія, тому він сказав
– Панове, давайте нарешті заспокоїмось і насолодимось цим
місцем
Сама зала була однією з 9-ти прикрас цього замку. Досить про-
стора та широка вона була оздоблена мармуром в пам’ять про
колишні часию Ассиметричні арки з трояндами та умовні рамки
які оточували дві фрески початку років. Перша була з Гевіллем -
першопочатківцем роду Лійонорів котрий бореться супроти Ша-
блезубого тигра від якого згодом нагородив а потім таким чином
прокляв силою випитої крові нащадків своїх. Якщо розглядати з
художньої точки зору це була більше картина але чомусь виріши-
ли записати її в фрески. Навіть це було видно по тоновому акцен-
ту яким художник намагався передати ту сірість та млявість тих
старих часів. Також чим ця картина манить це тим що прийоми
золотого перетину були дотримані як найкраще Гевіль в своїх об-
ладунках динамічно стрибає у захист тигру, тримаючи при цьому
сокиру в руках і при першому погляді на цю картину можна зро-
зуміти дійсну експресію переходу століть. Вона не була якоюсь
кривавою, все ж для їдальні ця картина була б не прийнятною але
вона чарувала також спокійністю буття Також риси Гевіля були
передані з точністю до ста відсотків, позаяк що Леорій що Вер-
нон з цим прокляттям були його точною копією – Округле об-
личчя, довгий ніс стрілою та квадратна щелепа
По ліву сторону знаходився пейзаж котрий демонстрував досить
цікаві речі. Писалась ще ця картина за часів молодості Вернона,а-
ле художник свого часу пішов в такий танок що описав майже
великий перелік подій які з часом були зрозумілі тільки уважним
людям. Тільки ніяк не можливо було зрозуміти кому все це було
присвячено. То вежа що була окутана темним туманом, то чудо
дивне що літало та виблискувало яскраво жовтим відтінком, ви-
глядало воно епічно але водночас дивно. За принципом сходів.
Малого Леорія вражав момент на картині де двоє людей б’ються
на краєчку якогось далекого міста. Один був з великою короною

46
на голові а інший ледь ледь був при тямі. Він вагався ким бути але
його погляд зупинявся на тому що ледь тримав меч в руках. Це
викликало холод і страх але тоді Леорія вчила його мама не хви-
люватись ні при яких ситуаціях. Згодом Леорій почав сприймати
добре картину на відміну від його друзів.
Підлога була з відтінком чорного та сірого каменю. При бу-
дівництві тут використовувались хімічні та магічні здібності але
особливо при укладці підлоги. Це дозволило каменю пробути і
простояти більше ніж звичайній плитці, і мати при цьому такий
самий еффект.
Всю цю красу окутував вогонь з ельфійських свічок.
Доки Басаньйо замовляв баки гостям, Леорій озирнувшись роз-
дивився детально гостей і помітив дійсно важливих персон на ве-
чері. Одного з полководців батькової армії Августа Джюса котрий
був відомий своїм наплічником з Леопардової шкіри та досить ці-
кавим відношенням до життя, як наприклад сказати що всі навко-
ло нетрадиційної орієнтації, має існувати єдина людська раса але
йти також супроти принципів. Його часто плутали з Леорієм але
відмінність яка між ними була це шрами. У одного він був на лобі
а у Леорія на переніссі. На вечері він вів себе м’яко кажучи не при-
йнято, оглядався на всіх наче супроти нього раптом виникла змо-
ва і ховав та діставав свій гаманець задля невідомої мети. Від нього
тим часом відстала архімаг Ельзен. Прекрасної вроди ельфійка
до якої залицялись майже усі чоловіки Раззінару, навіть женихи
з далекого Султанату приходили але вона їм всім відмовляла. Під
правлінням цієї особи Гільдія Магів значно розширилась і тепер в
кожній автономії знаходилось щонайменше 5 відділень яке допо-
магає вирішувати магічні питання.До неї мав неприязнь Влад але
з мір етики він вирішив це не показувати, всіляко відходив від її
погляду та натяків на розмову. А водночас до неї зачіпався барон
дю Каже. З першого погляду він давав зрозуміти що добром від
нього не віє, розпливчаста пика покрита набряками від алкоголю
та перенасиченість бородавками не викликала ніякого бажання з
ним спілкуватись але його вміння домовлятись і торгуватись по-
вертало стрілки компасу в протилежний бік. Коли Басаньйо зу-
стрічався з його онукою він зумів детальніше пізнати цього ста-
рого ропуха – За любу сумму готовий продатись і продати свою

47
країну, задля насичення свого ега. Леорій навіть не розумів в чому
причина того що ця сволота ще досі при владі але при розмо-
ві,король Вернон завжди уникав цієї теми. Як свого часу підмітив
Легіс, звичайне людське шкода.
Вкотре він своїми коротенькими як ніжки столику ручками не
міг дотягнутись до таці з ікрою. Хоча його кохана моментально
вдарила по руках аби він заспокоївся, він і далі почав противитись
їй свинячим писком замість свого голосу. Таке я б навіть своїм
ворогам не радив би чути.
Леорій саме на цих трьох з поміж інших гостей звернув увагу.
Йому здавалось що от от вони опрокинуть стіль і нападуть на всіх
але поки вони були нижче води, тихіше трави.
Леорій повернувся до Влада і спитав чи він готовий до доручень
які йому вказали на початку
– Можливо варто зачекати на прихід….
його раптом перервам незадоволений погляд однієї з панянок
вищого стану. Влад зрозумів що його тут розтерзають як собаку
якщо він до королевича звернеться на ти, тож закотивши очі за
обрій всесвіту та з незадоволеним обличчям він сказав
– варто зачекати на прихід ваших батьків?
Леорій вирішив підіграти йому жартома аби Влад не залишався
на самоті в такій ситуації.Піднявши голову до верху та жартома
заправляючи хустку в комір.
– Так сер, я сподіваюсь що нам треба дочекатись цих людей.
Панночки по ту сторону столу розсміялись, Ельзен закохано по-
дивилась на принца а Влад хитав головою наче іграшковий меха-
нічний песик,в недорозумінні куди ж він потрапив.
Тут все перервав звук горну, посередині знову з’явився дворець-
кий та діставши сувій промовив.
– З нагоди тріумфу принца Леорія Катальдо ан Елеутеро …
Що Влад що Басаньйо подивились на Леорія в очікуванні по-
яснень
але Леорій насолоджувався славою.
– Зустрічайте його величність та королівну мати.
З іншої сторони зали гордим кроком зайшли король Вернон та
королівна Софія. Вони зайняли два величезних стільці що під-
креслювало їх величність. Вернон попід руку допоміг Софії діста-

48
тись столу навіть попри пропозиції зробити це замість нього. Сам
він зайняв трон та сів більш правильно аби не зачіпати необхідні
органи для травлення. Усі гості прийнялись за частування.
Непомітно Леорій прошепотів Владу
– Вже ти бачиш моїх батьків?
Той кивнув головою і розцінив це як знак початку телепатичної
атаки. Він напружив скроневу та потиличну частин мозку, і зму-
сив свій зір перетворитись в фіолетову пляму. Позаяк Влад був
досвідченим магом він знав як приховувати такі штуки. Тож на
вечері він їв як і всі інші але в більш повільному темпі, це лишень
зуміла помітити Ельзен.
– Дорогенький, якщо ти думаєш що за своє геройство отримаєш
винагороду та індульгенцію від короля то ти глибоко помиляєш-
ся.
– Як бачиш, зовсім ні. Я не помилився коли я прекрасно обирав
собі друга на відміну від тебе
– Ви тільки подивіться на цього хлопчину. Невже у тебе з коро-
левичем щось та й було? Розкажи мені, матуся любить розповіді
– Ні,абсолютно нічого
Тут Влад помітив як Ельзен виставила руку під підборідок і за-
кусюючи губу грала з ним поглядом. Її радісні зелені очі так і хо-
тіли заманити Влада назад в її лоно, але він зрозумів давно стер-
возність її характеру.
– Красунчику, ну чому ти противишся старим добрим часам?Так,
я розумію, тоді я тебе хотіла стратити і все.
– І все? Ти мені хотіла життя відібрати просто через те що Зу…
І тут в Влада в районі скроні почало крутити. В нього з рук випа-
ла вилка і він ледь ледь втримався на стільці. Ельзен зі спокійним
виразом обличчя дивилась на все це і єдине що швидко рухалися
це зіниці її очей. Наче шалені мухи вони тоді бігали. Що король
що слуги звернули на це увагу але Влад сказав що йому не треба
допомоги
З усієї інформації що зумів зібрати з її голови Влад почав скла-
дати пазл. Спершу перед ним постала картина кривавого пляжу,
повсюди були рештки – як і людські так і повалених кораблів а
десь далеко в небі, зорі склались в перевернутий півмісяць. Про-
мінці з зірок були спрямовані на сам пісок що спричинило плач

49
дитини. Але Влад обернувся і побачив Зуррастанта – гярпікеса
вампіра котрий був поєднаний з чиїмось ембріоном. Від нього
віяло мороком і злобою, його погляд носив демонічний страх.
– Правда… вам не дізнатись правду …..
З його вісків де були отвори з невеличкими щелепами доноси-
лось це.
Згодом він клацнув пальцями і переніс Влада вже в інший вимір.
Перед ним постав напівзруйнований храм від якого залишились
цілими тільки невеликі дворики. Пахло попелом смородом та м’я-
сом, і кров з цих дворів злилися в єдине джерело котре прямувало
на головний дворик, той що знаходився на вході до храму.
Отвори каміння що були в тому дворі засяяли яскраво червоним
світлом і утворили в небі щось що було схожим на ліру. Так на
ліру якою заробляють собі на життя менестрелі і малолітні жебра-
ки. Влад згадав слова Легіса про його чутки про організацію Ліра
Трьох і водночас не здивувався дивизні назви цієї організації. За
історії Раззінару було багато Дивних назв при дивних подіях, але
Влад будучи в тому вимірі серйозно задумався над тим як розпові-
сти Леорію те що він побачив і як йому допомогти зробити план.
Тим часом Леорій та Басаньйо були зірками цього вечора. Хоч
це і вважалась така здебільшого дипломатична вечеря, але їх роз-
питували про битву наче в якомусь трактирі. Леорій відразу попе-
редив Басаньйо аби той розповідав тільки правду з його сторони,
і не говорив нісенітниць як це було в лазні. Басаньйо бачив як на
нього звертали увагу найкращі дипломатки навколишніх автоно-
мій, а Леорій радів що на нього звернули увагу батьки з неймо-
вірною гордістю. Батько покликав слугу до себе і потім ще раз
спитав Леорія.
– Сину, можливо ти ще раз передумаєш і сядеш до нас з матір’ю?
Аби ми не виглядали як понівечена сім’я.
Леорій хотів відповісти але тут втрутився Басаньйо зі своїми
п’ятьма копійками.
– Ну напів-понівечена я вам так скажу.
Усі що знаходились біля Басаньйо вигукнули йому аьи він за-
ткнувся. Слово взяла королівна Софія яка прийшла на захід в не-
ймовірному кафтані кайманового кольору з обшитими рівномір-
но діамантами.

50
 Тоді Леорій став почуватись ніяково, його очі бігли зайцем від
батька до матері.
– Якщо дозволите ваша величносте, то я б хотіла сказати що
сьогодні принц заслуговує на те аби вирішувати з ким сьогодні
бути. Або поряд з нами, або бути поряд зі своїми соратниками по
зброї. Я сподіваюсь принце що ви не збираєте коло себе голоту
та мерзотників?
Софія подивилась гордовитою лелекою на Леорія. Він розумів
що краще відповісти матері бо потім буде непереливки але ваги
в його душі переходили на сторону брехні і він вирішив залити
великий дзвін в її вуха.
– Так, моя люба матінко, біля мене лишень віддані своїй справі
люди.
Після цієї неправди щось почало давити в його горлі. Доки ди-
пломати інших автономій питали його про битву, він боровся з
цим щось доки нарешті не не почав кашляти. Але вчасно зумів
відвернутись вбік аби слюні не полетіли в сторону гостей.
В його голові промайнула думка.
“Зажди. Якщо цей вечір суцільно дипломатичний то чи можли-
во буде спитати в батька дозвіл на мій наступний план стосовно
цих виродків? Думаю що так, позаяк сьогодні він має мене дійсно
вислухати.” І після цього він повернувся в реальний світ, та при-
піднявся аби нормально сісти.
Дипломати, та командири різних автономій королівства почали
питати Леорія стосовно його першої битви та того що він ро-
битиме далі. На це звернув увагу Вернон але Софія зуміла його
заспокоїти.
– Мілорде, я розумію, що ви занепокоєні тим що нашого сина
замість вас питають про подальші плани. Але дайте йому прояви-
ти себе і на дипломатичному полі.
Вернон то закотував очі за обрій то повертав їх назад у стрій, а
потім набрав повітря в легені і тихенько сказав
– Моя кохана жінко, я вас прекрасно розумію як матір і як про-
фесійного дипломата, але єдине за що я зараз переживаю так це
за те аби Леорій не ніс дурощів їм у вуха.
– Мілорде, наш Леорій не Басаньйо, він все ж має розуміння в
використанні слів, і думаю що в майбутньому мистецтво говорити

51
йому неймовірно допоможе.
Тим часом у східних районах столиці Хейдендаль, в одній з в’яз-
ниць, двоє солдат допитували полоненого.
Катувальня де все відбувалось була вкрай просякнута смородом,
було таке відчуття що прибиральники так сяк виконували робо-
ту позаяк в деяких кутках та за деякими меблями можна було ще
побачити все можливе – від волосся і до частин шкіри але зараз
увага була не на необачності прибиральників, а на цінний вилов.
– Ехехехехех – розсміявся один з солдатів – не могли цілий день
спіймати бо біг наче скажений кріль а тепер он, карма наздогнала
тебе і передала в наші руки аби ми тебе зуміли все ж допитати.
Полоняний нічого не став казати, він спокійно дивився в підлогу
і чекав чогось, смерті можливо аби не розповісти солдатам інфор-
мацію стосовно сьогоднішньої битви.
– Запишіть майоре – наказав капітан – перед захопленням в по-
лон зумів кинути сумку з невідомими речами в портал який з’явив-
ся нізвідки.
Майор не зрозумів що йшлось але капітан тут і відповів
– Під час втечі він захотів втекти через систему каналізацій котра
знаходиться на межі перетину передмістя і міста, але чи через не-
вдачу або через необачність не зумів помітити напів розбиту сті-
ну, через яку підсковзнувся і в позі орла стрибнув в копицю сіна.
– Можливо краще просто написати впав в сіно?- перепитав його
майор.
– Так – відповів йому рудоволосий капітан – це ж не якийсь лі-
топис, а простий звіт стосовно арешту. Стосовно арешту такого
цінного кадру.
Полоняний кур’єр отримавши комплімент в свою сторону по-
годився виразом свого обличчя але на контакт він не пішов. Він
підняв своє закривавлене обличчя вверх і почав дмухати з смут-
ку аби повітря обдувало його прекрасну козлину бороду. Капітан
зрозумів що з таким хлопчиною треба розібратись по особли-
вому, бо у простого солдата в розпорядженні не було б стільки
викрутасів та хитрощів, тим паче знаючи наскільки деградувала
армія Круколовів. Тож він поглянув в сторону дверей і в сторону
вікна щоб впевнитись що в разі втечі вони не пропустять втікача,
але він покликав майора до себе і наказав аби він попросив солда-

52
тів принести мурування для вікна.
В чому суть цієї штуки була, так в тому що вона не дозволяла
ніякій злочинній тварюці втекти з місця позбавлення волі. Такий
винахід найчастіше використовувався в старих старих фортецях
на які шкодували гроші але не шкодували статусу в документах.
Він дійсно допомагав в таких випадках, тож майор зайцем пішов
до зброярні аби попросити принести шматок муру до катувальні.
А капітан з полоненим нарешті розпочали своє “знайомство”.
– Як ти зрозумів гарсоне Пабло, ти не на своїй землі тож ніхто з
тобою сюсюкатись тут не буде.
Полоняний розсміявся вголос але також намагався встати зі
стільця аби виплутатись з щільно зав’язаного тандему його рук
та спинки стільця. Він зрозумів що тут все зовсім не так і почав
слухати докори капітана
– Хіба я тобі щось смішне кажу? Я тобі сказав всю правду, що з
вами свинособаками ніхто сюсюкатись не буде.
– Сюсюкатись то сюсюкатись, але принаймні навчіться говори-
ти – відповів полоняний – яке керівництво у вас звісно ж мізерне,
набирають усіляких дегенератів так само як і у мене на батьківщи-
ні а потім дивуються стосовно цього чому такі затяжні війни.
Полоняний очікував що капітан розлютиться і нападе зі злобою
бика, але на диво капітан без всілякої звіриної емоції стояв над
ним зі схрещеними руками.
– Знаєте капітане ….
– Капітан Абель…
– Я вами здивований.
У відповідь Капітан Абель сказав
– Я вами також.Стосовно мене не переживайте, я не використо-
вую надто варварських методів допиту.
На лиці полоняного досі трималось здивування але він мімікру-
вав одночасно аби сформулювати питання яке мучило його не
менше, ніж камінець великий камінь при розпалюванні вогню.
Естафету підхопив капітан.
– У мене питання– Як вас дійсно звати? Бо ви відомі в всьому
Хейдендальському королівстві під 17-тю іменами.
– Під 18-тю взагалі-то, я ще на ваших чемпіонатиках з нардів
виступав.

53
 По виразу обличчя капітана полоняний зрозумів нарешті що в
жарти йому краще не грати.
– Добре, звати мене Юліан фон Варанц і я людина яка шукає
справедливості.
– Тоді чому ви вирішили бути пажем генерала Базіля де Ферні-
за? Він ж якщо я не помиляюсь ненавидить все справедливе?
– Вирішив підзаробити – відповів Юліан – я просто підмітив ос-
таннім часом що такі жадібні люди готові віддати все аби негайно
володіти світом.
Раптово лице Юліана перестало боятись і допит повільно пере-
творився на розмову.
– Особливо пан Ферніз, такою був мудрою людиною але потер-
пів крах від свого пле…. від свого суперника.
Тоді в очах капітана з’явився вогник люті, але він вирішив все
ж триматись при собі позаяк це єдиний вихід так його допитати.
Підійшовши до вікна аби вдихнути свіжого повітря він спитав
– Як ви дізнались що Леорій племінник Базіля?
Юліан закинув ногу на ногу, розсміявся та відповів
– Досить просто, Щовечора він в свої покої приводив так 30-ро
хвойд для свого задоволення та для заповнення любові яку йому
не дала його мати. І він їм багато чого цікавого розповідав. От
саме в один з таких вечорів він і сказав що Леорій це його пле-
мінник, а я все це підслуховував бо охорони в його маєтку не було
ніколи.
Капітан маючи на думці дві теми за які можна зачепитися в на-
ступному питанні вибрав найлегшу
– І тепер маєток кому переходить під власність?
– Під мою добросовісну.
Капітан ніяк не відреагував на таку відповідь бо з людьми з ши-
зофренією доводилось йому працювати досить часто. Але поза
Юліана з якою він сидів на кріслі показувала його повну правоту.
Капітан це запам’ятав і продовжив далі питати стосовно таємного
життя Круколовів. На довгу мить сталась пауза, капітан ходив по
кімнаті, Юліан згадував щось таке цікаве аби розповісти заради
свого визволення.
– Відносно цієї битви я вам скажу що це була вигадка самого
магістра.

54
 Після цих слів до капітана повернулись неймовірного розміру
сумніви. Наче і можна було повірити його словам а наче це була
ще якась таємниця. Тож він дав слово Юліану аби той нарешті
сказав те що хотів.
– На одному з недавніх свят пан магістр Генріх непогано досить
розпинався про те як він хоче захопити Хейдендаль. Спершу го-
ловну столицю потім Західні і Східні доми які у вас знаходяться
під автономією і аж так аби дійти до кордонів з Султанатом та
півостровом Баярд.
– Хм цікаві у нього плани взяти і захопити саме королівство, він
хоч сам розуміє що йому загрожує?
– Так – відповів Юліан – Прекрасно розуміє, йому загрожує
смерть ще гірша ніж Генералові Базілю.
– Тоді чому вони не хочуть “рятувати” свою армію наприклад
яку безщадно громлять?
– Тому що, змій корупції їх прожер, настільки прожер що тепер
в головах їх громадян висть лишень купа сіна під назвою про-
паганда. І ще вони хочуть жити красиво. Настільки красиво що
головні міста стають поволі розсадниками інфекцій але не їх ра-
йони.
Там таке відчуття що працюють досі маги з вашої гільдії, тож я б
наприклад звернув увагу на це і примножив би її з вашої сторони.
Тоді обличчя Юліана стало підозріло хитрим, він примружив
очі у відповідь Абелю і почав мугикати аби викликати хоч якусь
нотку згоди. Абель розумів що щось тут йде не так і взяв до голо-
ви декілька цікавих приміток аби їх потім розповісти під час суду.
Нарешті прийшов майор з муровим укріпленням. Він почав його
встановлювати на вікно, шматки стін почали сипатись але через
силу майор таки зумів встановити це, після цього від підійшов до
дверей і ретельно зачинив.
– І як наш підозрюваний? Розповів щось? – спитав майор капі-
тана
– Майор Грендзель, тьохкає як соловей тільки не зрозуміло з
якою метою. Чи це йому сказали так зробити, чи ініціатива не
зрозуміло.
– Чому я хочу вам допомогти? – засміявся Юліан – Я хочу допо-
могти вам з метою перемоги друзі мої – на його обличчі з’явилась

55
неймовірної довжини посмішка – Аби Лев славно і чітко переду-
шив шию Круку який за останні 300 років друзі мої став неаби-
якою загрозою для всього Разінару.
– Тоді чому це все так виглядає дивно? - спитав його Абель
– Дивно позаяк я в свою чергу людина дивної специфіки. Ви
б тільки чули які я гулянки влаштовую при дворах з хвойдами та
водяними магами. Ви б здивувались так що вас би змій заздрощів
з’їв би моментально.
Тепер Юліан сидів на кріслі як нормальна людина. Руки в боки
і нога на ногу. Це за його думкою так сидять нормальні люди але
тепер за це вартові його були готові вбити
– Друзі мої, чому ви так нервуєтесь все з вами нормально? Я
сподіваюсь що дійсно з вами все нормально, бо я тут сиджу і роз-
пинаюсь вам в потугах допомогти.
Тут майор помітив дивну штуку, наче та опора яку він приніс аби
“залатати” дірку в вікні почала від’їзжати в різні місця. Наче роз-
кладатись назад. Над цими цеглинками засяяло фіолетове поле, а
Юліан дивився на нього з обличчям гордого орла котрий пере-
міг тупого тушканчика. Капітан його знову намагався засадити за
крісло, Але Юліан з простягнутими руками попросив аби він від
нього відвалив. Капітан його вдруге намагався посадити за крісло
але Юліан просковзнув, стрибнув на підвіконня і сказав.
– Хто останній до кінця, кінець смокче у Яйця.
І він стрибнув долілиць вниз, за ним намагався стрибнути і ма-
йор але капітан його зупинив і сказав.
– Мчись до дзвонарні, кажи аби підняли тривогу, у нас тут зло-
чинець серйозного рівня втік
Тим часом вечеря йшла доволі непогано. Король та королів-
на встигли обговорити всі моменти дитинства Леорія котрі були
прийняті до столу. Тоді досить ніяково почувався Вернон, а сам
Леорій хоч і розумів що він за столом і історій нижче пояса не
варто було очікувати, але неймовірно соромився чути їх при па-
нянках. Басаньйо, наговорившись практично з усіма хто був в кім-
наті підготувався як і духовно так і фізично щоб спитати короля
про те чому він та Софія не виховували разом Леорія.
Тим часом Леорій розповідав те як він оглушував Круколовів
біля оббложної вежі аби нарешті дістатись стін замку. Його пере-

56
питували чи це правда а не якась дурість яка з ним трапилась у сні,
але Леорій відповів чітко і ясно
– Якщо я не розповідаю це з фарбами та приправами, пане Мар-
вінане, як ви розповідаєте барону дю Каже про свої походеньки,
то це цілковита правда.
Пан Марвінан та барон дю Каже в такті поперхнулись вином,
один зі слуг дав їм зілля аби повернутись до нормального стану.
Софія на показ сказала Леорію аби він слідкував за своїм язиком
але прихованим жестом його і похвалила.
– А знаєте за що я, добрий люд, хочу ще раз похвалити нашого
спадкоємця?
Усі гості окрім Леорія, Басаньйо та Влада почали перепитува-
тись про що це вона. Невже підтвердиться для них смерть Басань-
йо, одного з найкривавіших генералів армії дому Круколовів?
Басаньйо тим часом тримав питання в голові а Влад все нама-
гався себе заспокоїти.Його неймовірно сильно щось тривожило.
щось про що він хотів сказати. Але Леорій своїм грізним погля-
дом заборонив йому це робити, хоча сам королевич і не знав що
спало на думку магові.
Софія з келихом шампанського в руках продовжила.
– Наш принц переміг Генерала Базіля, звісно в кривавий шлях
але нарешті припинив тортури багатьох його жертв котрі страж-
дали і після смерті. Тож давайте піднімемо келихи, а ви Королеви-
чу після цього розповісте нам як ви з ним боролись.
Леорій погодився і простягнув келих до натовпу але у Влада ке-
лих в руках почав трястись. Леорій відразу помітив що це діло рук
Ельзен, тож він допоміг Владові сісти на стілець і заспокоїтись.
Про себе пошепки він почав говорити що він не впорався із
завданням, але Леорій його заспокоював щодо цього. Тут раптово
як не свій Влад перебив гостей і з дивною манерою почав казати
– Я звісно розумію що ви обожнюєте свого сина, ваше благоро-
діє, але ви не думали що він вчинив смертю свого дядька. Вбив-
ши його він змусив підписати вирок стати здухачем – карателем
демонів. А знаючи аж надто несолодкий характер вашого брата,
можна чекати усілякого, такого що він прийде у повному обладун-
ку і зітре його з лиця землі.
Гості перелякались, у Ельзен котра помішувала чай задля розва-

57
ги зблиснула чортівська усмішка. У королівни після цих слів ста-
ли волосся дибки, а король попросив охорону аби вони відвели
Влада до лазарету.
– Як бачите цей шановний гість змушений був покинути нас аби
зовсім не зіпсовувати нам наш вечір – у повному смутку промовив
Вернон до всіх – королевичу продовжуйте, ми вас слухаємо.
Леорій стояв з келихом якісного вина, і готувався аби розпові-
сти тріумфальну частину свого дня. Часу на те аби подумати було
мало, треба було переповісти все швидко, цікаво і захоплююче.
По погляду Басаньйо, Королеви і Короля було видно що вони
в нього вірять як в найнай вирішальний момент якогось з життів.
Тож Леорій почав
– І нарешті я виліз на стіну замку, бачу вже на вході так званому
лежать декілька дохликів, і я як розумна людина вирішив не йти
прямо як баран на нові ворота а все ж знайти якісь мотузочки та
дірочки аби вчепитись і як той дохлик з перснем залізти нормаль-
но і без всяких проблем. Тут мені в обличчя вітер скеровує дим
причому такий сильний що було таке відчуття що згоріло поло-
вину кварталу. При мені не було майже ніякої зброї. Хотілось все
ж підібрати щось нове та блискуче аби ним вбивати ворогів.Так,
я розумію ваш погляд, зараз не первісний вік але в кожному відда-
ються свої інстикти.Тож я побачив двох елітних ударників котрі
зачищали стіну від трупів і вирішив напасти на них. Я сам все ж
розумів що місто не є лісом, це як порівнювати грішне з правед-
ним, але тоді вирішив застосувати на них лісову тактику. Одного
я зумів збить з ніг та й вбити, а з другим розбирався щосили. Та
сила Лева котра в мені остаточно явилась та ще мої фізичні дані
неймовірно сильно мені допомогли. Я юрко, наче доппельгангер
стрибнув аби вдарити йому в голову але не зумів провернути цей
маневр і я йому зайшов лишень зі спини і встромив кинджал який
я знайшов у другого йому в спину, практично в 10-тий диск – під
час цього Леорій причмокував наче побачив якусь смачну страву
– ви б це тільки бачили.
Басаньйо та інші гості намагались його спинити, але спинив їх
король Вернон своїм “Заспокійтесь”. Ті троє дивились хто з ос-
трахом а хто з цікавістю на Леорія. Август навіть опустив голову
до Ельзен та прошепотів.

58
 – Можливо варто його використати як зброю масового уражен-
ня?
На це Ельзен розсміялась і повернула штурхотом Августа до іс-
торії.
Леорій тоді підняв руки розповідаючи про те як його описували
тамтешні глашаї, але водночас заперечив це все.
– Він лишень виріс там на декілька сантиметрів. всі ці легенди
про його неймовірний зріст це повна нісенітниця.
І от, він починає замахуватись Дюрінвалем…
– Дюрінвалем? – перепитала його Софія- Справді Дюрінвалем?
– Так, матінко моя, я ніяким перцем не прибріхую свої слова.
На обличчі Софії був видний страх що поступово переходив в
плач. Знаючи історію артефакту Королівна вірила що він піде як
інструмент спасіння людства а не массового вбивства. Хоч їй і до-
повідали про це багато разів. але Софія наївно вірила що це суща
брехня. Вона щосили намагалась стримати емоції і крізь сльозин-
ки питалась
– А камені, камені хоч при ньому були?
Леорій склавши руки за спину відповів
– Ні, матінко, але я здається знаю у кого вони можуть бути.
Софія на мить заспокоїлась але Вернон ще намагався її умирот-
ворити.
Але знову емоції здолали її і вона в істериці сказала Леорію
– Хай би той невіглас і не був, чи хворим чи здоровим але я тобі
сину бажаю його як найшвидше вбити, вбити так як Краген свого
брата Ебеля або згоріти йому в бочці як той філософ триклятий.
Леорій відкинув своє волосся назад та з посмішкою гієни відпо-
вів матері
– Все як ви забажаєте, моя королево
Гості на це подивились досить дивно, але все ж почали розпиту-
вати про те що ж далі відбулось. І тут раптово, Басаньйо що сидів
як п’янчуга за столом спитав нарешті те питання яке він тримав в
собі цілий вечір
– Ваше високосте, чому ви не стали з Софією виховувати Леорія
а навпаки передали його іншим людям?
Після цього Леорій зрозумів що треба повністю міняти своїх
друзів, барон де Каже гигикнув але король Вернон під спів гидот-

59
них сирен своєї дружини все ж наважився відповісти на це питан-
ня.
– Якщо коротко пане Джордано Басаньйо, то в цьому випадку я
керусь однією приказкою – яблучко від яблуні недалеко падає. Все
ж можливо я себе повів як звичайний селянин, а може як сволота.
досі не визначився з цим якщо чесно, але поряд з тими людьми де
побутовий та звичайний розум на найвищому рівні йому жилось і
живеться найкраще. Якби він був біля мене з королівною….
Тоді він закинув ногу на іншу ногу та задумався
– …. то він би точно виріс ніякою та непотрібною людиною.
Його тут перебила Софія
– Король тут правий, краще б такій дикій особистості, не за ха-
рактером а за натурою перебувати десь там де він може почувати
себе вільно, а з тими соратниками він летить наче юний орел. Ми
про нього і так пам’ятаємо, даємо всі прихоті як і йому так і його
опікунам, тож сподіваюсь шановний ерц-ловелас Басаньйо, моя
та відповідь мого чоловіка вас задовільнила.
Це бажання що втілилось в реальність не сходилось з етикетом
але Басаньйо віддав честь двома пальцями в сторону королівської
пари. Вони в свою чергу подивились на нього як на гуано.
Леорій сидів в смутку, в його уяві все стало темно сірим, як в
тому сні, стіни стеля та меблі танцювали в печальнім такті а рос-
лини то згасали то вмирали.
Тоді він був готовий кинутись в яму, яму що утворилась на під-
лозі і котра вела його туди де дійсно не знати куди. Він подумки
підійшов туди і зазирнув що всередині, там лунав дитячий крик та
плач. Спершу там з’явився силует в образі чи нирок чи сердець,
насправді було важко роздивитись що це було. Потім уява Лео-
рія приробила йому щупальці та всілякі бородавки. А страх, страх
який його оповив збільшив силует настільки що тепер він був го-
товий у пориві бика напасти на Леорія і вбити з відчаю.
Так і відбулось, монстр напав на Леорія і таким чином пере-
вернув два світи. Навколо стояли якісь одноокі дивні створіння,
згорблені та з довгими кігтями які своїм промінням були готові
вразити Леорія
Він навіть був готовий так соромно померти
В його очах так і читалось

60
 Нарешті час настав, вбийте мене вбийте аби не сталось істини
Але це все було в уяві
Назад його повернув як на диво Август, він в знак дружби ви-
рішив йому запропонувати скуштувати власний сорт винограду,
який він та його наймити вирощують на власній виноробні вже
12-тий рік поспіль. Деколи бували випадки отруєння, летальних з
яких було саме 12.
Для безпеки Леорій перевірив виноградинку, зір тоді настільки
гарно спрацював що саму виноградинку було видно як на долоні,
сів рівно, та скуштував її.
З переляком в очах та з повним ротом перепілки Август запитав
– Чому ви сумували ваше високосте?
– Сумував, бо зрозумів що я батькам був не потрібен і ніколи не
буду потрібним.
Обличчя Августа переповнилось страхом, він фальшиво спів-
чував йому.
Тоді Леорій посунув стільця до столу, дістав серветку, та з пов-
ною миною беземоційності подивився в сторону батьків.
Софія співчувала та розуміла також, але Вернон кивав головою
що все неймовірно добре
Тут і Басаньйо хотів втулити слово, але по погляду Леорія зрозу-
мів що краще цього не робити.
Раптово пролунав вибух, вибило шибки з вікон а під низом зі
страху заіржали коні, майже в всіх впали столові прибори, хтось
з переляку впав навіть зі стільців. Гул від вибуху стояв неймовір-
ний. Було зрозуміло що це вдарили магічним знарядом, котрий в
залежності від спеціалізації міг знищити пів-міста.
Леорій допоміг спершу одній з панянок підвестись, потім її се-
стрі. ЇЇ сестру піднімав він обережно.Шибками їй роздерло обли-
яя в районі переносиці та лоба, тож Леорій покликав вартових
аби забирали постраждалих в залі З вибитими шибками зайшов і
туман до зали, котрий декого налякав, як королівну Софію, а деко-
го підбадьорив, як наприклад Августа Джюса. Як на диво, тільки
троє та королівська пара зуміли залишитись неушкодженими
Хоча ні, опинилось, що і Басаньйо залишився майже неушко-
дженим. Він лежав на підлозі в обіймах свого довгого волосся і не
розумів що відбувається допоки не почав кашляти як досвідчений

61
курець.
Леорій йому допоміг піднятись і наказав йому бути в обороні
гостей разом з вартовими доки він не знайде когось старше за
званням
– Твоя задача, не когось там кадрити з гостей, а їх охороняти, ти
мене зрозумів швибайголово?
Басаньйо помчався блискавкою до охорони і стоей, в залі сто-
яв неймовірний гул від вітру, а Леорій що відчув себе нарешті
справжнім чоловіком яким він і мріяв бути, побіг крілем до голов-
ної зали аби віднайти принаймні капітана варти замку.
Через декілька хвилин капітан його сам знайшов
– Ваша Високосте, той кур’єр генерала Базіля втік з нашої в’яз-
ниці з сумкою тих каменів до Дюрінвалю.
– Але як ви могли його втратити?
– Сам вистрибнув, і полетів наче політуха.
– А тоді куди ділись камені?- Спитав Леорій з повним сумом на
обличчі від того в якому “дурдомі” він зараз знаходиться.
– А так, просто виникла рука нізвідки відкрила сейф і забрала
сумку.
– Це досить цікаво- відповів Леорій, я вперше про такі фокуси
чую – після своїх слів він озирнувся аби і самому не отримати та-
кої напасті. Він відправив капітана, а сам побіг до лазарету котрий
знаходився на тому ж поверсі що і лазня.
Сам лазарет використовувався для лікування слуг королівської
сім’ї,там все було обладнано за людськими умовами. Міцне ліжко
зроблене з надійною конструкцією котре завжди мало сніжно-бі-
лий відтінок, і цей відтінок навіть не зникав на надто старих ліж-
ках. Сам лазарет був просторий з надто високими вікнами. Ліжка
були розкладені за принципом шашок в нардах. На одному з них
і лежав Влад, під ковдрою і неймовірно сильно змучений.
З шаленого поспіху Леорій підсковзнувся і руками перевернув
гачківню – таку штуку що дозволяла вішати весь одяг який маєш,
Тільки особливість гачківні була в тім що вона була механізована.
До прикладу натиснув кнопку і самі гачки розкрились як пелюст-
ки квітки. Ще одну з особливостей відчув Влад. Вона йому сильно
вдарила по животу. Від чого той сходився за нього наче при пе-
кельних спазмах.

62
 – Владе прокидайся, мені якраз таки тебе треба! – закричав Лео-
рій наче окроплений.
Влад нарешті відчувши влю насолоду сну запитав
– Що сталось Леорію, це ти саме через той вибух?
– Так, як не дивно – крізь передих відповів йому Леорій – вдари-
ли занніканнями.
Влад спершу далі насолоджувався сном про те як він бавиться з
амазонками на далекому покинутому острові. Особливо йому до
вподоби спала амазонка з золотим лассо та східними рисами об-
личчя,але коли амазонка на ім’я Геол почала на нього горланити
голосом Леорія, то Влад підвівся дістав свої речі і почав питати від
Леорія що йому особливо потрібно.
– Я пам’ятаю, ти одного разу по сигналам сердцебиття зумів від-
найти одного головоріза котрий хотів вбити Легіса і перемістити
людей туди аби з головорізом розібрались. Ти можеш ще раз зу-
міти таке провернути але з цим кур’єром?
Влад видихнув у повній злості та люті, з такими фокусами він
би міг згубити здоров’я на рівні Юстаса але водночас розумів що
ворог поруч, десь той самий квартал як і ти. Тоді Влад пройшов
коло, зібрався з думками і махнув рукою.
– Тільки при одній умові. Я місяць відновлюватимусь тут, в ва-
шому лазареті?
Леорій був готовий погодитись на все що завгодно аби нарешті
поквитатись з кур’єром, тож він казав йому наче набрав повний
рот повітря
– Не переживай, не переживай, не переживай, я стосовно цього
домовлюсь. Ти відпочиватимеш як найкращі східні султани. Все
тобі влаштуємо, все.
Влад махнув рукою, став в позу чаплі і приступив до діла.
Перед ним явилась фіолетова пустка де знаходяться сині плям-
ки. Це були гуманоїди. За статикою можна було визначити що
серцебиття в нормі, а за динамікою, що серцебиття перевершує
норму, і таким чином до них ближче переміститись.
Влад як не дивно досліджував довго це закляття що лишилось з
часів Кассдарських Ассасинів і намагався його поліпшити.
Перші спроби були невдалі але ближче до 15-го та 16-го винахід
давав надію на життя. Та ситуація яку згадав Леорій була тріум-

63
фальною для цього закляття. Спочатку Влад міг переміщати одну
людину але тут йому вдалось перемістити цілий загін, і це йому
дало як і неймовірний успіх так і ненависть зі сторони деяких ко-
ллег.
Тож поки Влад шукав кур’єра, Леорій вже готувався бити йому
пику, в найкращих традиціях того як його вчив Легіс.
У Влада була своя атмосфера, і промені котрі вимальовувала
його магія для пошуку кур’єра. У нього в голові практично вима-
льовувалась повна проєкція міста.
І от йому як на долоні показувало те як кур’єр біжить по будин-
ках Хейдендалю.
– Я не знаю чи в мене відразу це вийде і яким ти вийдеш, але
просто роблю послугу за послугу – сказав Влад, і перед ним вима-
лювався власностворений портал
Леорій здивувався з таких чудасій, бо порталів він в своєму житті
і не бачив. Можливо скоро він посивіє і почне ненавидіти їх але
зараз для Леорія це було за межами неможливого.
Перед ним вималювався один з квартальчиків Хейдендалю та
його пожовклі будинки. Влад ледь ледь тримаючись за скроні
крикнув Леорію.
– Біжи, падло!
І Леорій туди застрибнув. Опинився він на даху одного з цих бу-
динків і почав озиратись де ж цей клятий кур’єр. Озирався досить
довго і навіть подумки починав проклинати Влада,ледь не під-
сковзнувся об мотузку від білизни але все ж зумів його помітить.
Він запам’ятав його манеру бігу. З сумкою носився як з писаною
торбою, в буквальнову розумінні. Але водночас був обачним, і
блискуче обдурював вартових. Чого було варте його сальто з лі-
хтарем.
Але Леорій вирішив спробувати стати хитрішим. Він пробігся
до стіни, заліз на неї застрибнув та вчепився руками в всереди-
ну цієї гірки котра служила цьому будинку водовідводом, Леорій
навіть не переживав що його одяг змокне і після цього він хворі-
тиме, у своїх думках він був готовий практично на все аби розпро-
щатись з цим виродком.
Леорій представляв як він його битиме та добиватиме, але на-
жаль як майбутній юрист він розумів що йому пуття не буде

64
 І от момент істини, він затримав подих і нарешті вилетів з тої
труби практично йому на зустріч
– Невже сам королевич прийшов мене лапати – діставши з
оплітки меч сказав Юліан – мені тільки дівчата казали що я ще та
лань у коханні. Але не настільки аби за мною полювало пів міста.
І що примат з мозком розміром з волоський горіх буде робити?
Невже знову перетворюватись в левчика?
Вони двоє йшли по колу, Леорій вирвав з даху будинку на якому
вони стояли плитку, і потихеньку її розтирав пальцями визначаю-
чи можливу частину тіла Юліана в в яку вона полетить.
По обличчю Юліана було видно неймовірне здивування. Він
думав що молодий лев ще той дурнило, але тепер в його очах
вимальовується досить таки серйозний суперник.
Перший удар зробив Юліан, але Леорій зумів відійти від нього.
Тепер Юліан його намагався дражнити,але Леорій зумів пальця-
ми взяти лезо його меча та відвести вбік. Тоді він хотів розламати
його меч але передумав.
Десь далеко бігли лучники перестрибуючи та оминаючи при-
годи.
Сам Юліан зрозумів що гратись таким чином нецікаво, тож він
знову його спробував контратакувати, але отримав удар гострим
кутиком плитки в живіт.
Леорій задля профілактики наступив ногою йому на кисть, Юлі-
ан кричав та волав неймовірно від болі до моменту коли прийшов
капітан варти. Між вітанням та практичним показом вилову було
декілька секунд, але Юліан зумів втекти.
Леорій разом з лучниками озирнувся, їхній капітан наказав від-
крити вогонь по ньому, Сам королевич вирішив використати
привілеї свого дару і спробувати з ривка застрибнути,але через
вологі кінці даху, він не зумів застрибнути на іншу сторону, а впав
у возик з сіном.

65
 Розділ Четвертий
СУЦІЛЬНІ
РОЗДУМИ

Леорій прокинувся в своєму ліжку. Він почувався наче глина,

кістки його хрустіли, а м’язи були наче суцільний злиз. Таке від-
чуття було, що от настав його кінець. Королевич спершу спро-
бував повернути голову в ліву а потім в праву сторону аби впев-
нитись що все з ним добре, але в районі ліктів його взяв корч,
який почав тягнути його руки вперед. Раптом біль схопила його
в районі плечей і його підняті руки моментально впали на ліжко.
На вулиці починався шум і гам але Леорію це чулось одним таким
великим писком. Відкривши крізь силу очі він побачив що вся
його одежина на його взуття на місці. Вона була в поганому стані
тож Королевич почав згадувати що у нього з гардеробу таке є що
можливо б було одягнути. Кімната була просякнута холодом та
приємним бризом. Принц на рахунок три вирішив встати з ліжка,
від болі в спині він пищав крізь зуби як кажан але все ж не хотів
аби про його біль хтось дізнався.
Але все відбулось навпаки. До кімнати зайшла Фрейдарін з під-
носом на якому була миска з булгуром на воді з куркою та кухлик
гарбатки, який вона сама заварила. Леорій цей чай не любив але
останній рік йому почав подобатись цей напій, все ж розумів що
краще берегти здоров’я.
Він сів ближче до спинки, потягнув до себе одіяло поклав піднос
собі на коліна і прийнявся як міг за сніданок. Фрейдарін взяла чо-
боти зі стільця і поклала біля комоду який стояв біля ліжка Леорія.

66
На її обличчі було видно як вона переживала за Леорія. Вона сіла
на стільчик і поклавши руки на коліна почала дивитись на Леорія.
Леорій нарешті почав відчувати що біль його потихеньку покидає
і він почав керувати кистю де була ложка з кашею.У нього в живо-
ті було пусто що аж світлячки гуділи тож йому цей сніданок був в
радість. Фрейдарін тим часом підійшла та пересунула гарбату аби
Леорій її раптом не зачепив. Потім вона в сумнівах повернулась
до стільчика та врешті решт спитала Леорія те що хотіла.
– Як ви себе почуваєтесь … Ваша вис
Її питання обірвав Леорій.
– Ми не в замку, говори до мене на ти, ти мені і так друга мати.
– Як ти себе почуваєш Леорію після такого? Коли додому при-
несли тебе на ноші закривавленого, я була готова весь світ і ту
кляту свиту роздерти за тебе.
– Як.як – відповів сиплим голоском Леорій – Наче підстрелений
фазан, або навіть більше. Але у мене ж зустрічне питання, як я так
стікав кров’ю?
Фрейдарін схвильовано почала трясти головою, очі її залились
слізьми але потім махнула рукою і сказала.
– Це ти краще в Легіса спитай. – по її обличчю видно що вона
досі переживає – його то я була готова першим відгамселити ка-
чалкою яка в мене тоді була – вона помітила що Леорія почало
сіпати то вліво то вправо і вона почала питати – Тепер то все
добре?
Леорій любою ціною намагався стерпіти цей біль. Він був більш
сконцентрований на сніданку.
– Не переживай, якщо щось недобре буде то я скажу.
Знервовано його перебила Фрейдарін.
– От ж бельбас – сказала на нього Фрейдарін – і треба ж було
б тобі пертись за ним? От що цим ти хотів довести? Що в тебе
моментально фляга свиснула після першої битви?
Леорій в цей момент почувався як дві різні людини – як невинне
дитя так і поганослів. Хотілось її послати під три чорти і сказати
що честь це найголовніше длянього. Але Леорію після бенкету не
хотілось і далі самозакопуватись. Він був вдячний за те що вряту-
вали, і якби не біль то миттю б обійняв міцно преміцно Фрейда-
рін. Леоріїв лик був сумний і стривожений. Він вже доїдав курячу

67
гомілку але поклав її у миску та з очима котрі були зведені вниз
сказав Фрейдарін.
– Вибач мені якщо я колись тобі погані речі казав, просто скажу
тобі аби почуватись більш спокійним. Тоді знову його почало сі-
пати і Фрейдарін спитала його знову.
– Знову тебе хитає, хлопче?
Крізь сум та сором Леорій що поправляв собі подушки за спи-
ною відповів крізь зуби.
– Так, знову. І колотить не по дитячи так. Все тіло, від м’язів і до
кісток.
Тоді Фрейдарін зрозуміла в чому ж річ. Леорій був юнаком
повнолітнім, а у кожного з Ліонорів здібності що собі “забрав”
Гевіль, проявлялись по різному. Наприклад у Звонемира Ясно-
го Сонечка, далекого пра предка це повністю лишило розуму в
40 років, що останні роки життя він бігав на королівському по-
люванні по лісу голий з оленячою головою на собі і вбивав як і
тварин так і своїх слуг. До поки йому у відповідь від розгніваного
люду не прилетіла стріла у голову. Або ще можна згадати Дам’яна
Довгорукого. Котрий перед закритою ініціацією посвяти в королі
пішов темною ніччю до берегів океану Сирені і пав у поєдинку
з китом котрий там мешкав. І вона заспокоїлась прийшла в себе
і зрозуміла що треба всього лишень зачекати церемонії ініціації,
аби кров застигла і все було добре.
Леорій в недорозумінні того що відбувається намагався пово-
рухнутись, але раптова крепатура цьому заважала. Він дивився як
Фрейдарін щось шукала в скриньці і не розумів що його чекає.
– А до чого вся ця руханка, я сподіваюсь ти якісь ліки шукаєш?
Фрейдарін розсміялась і промугикала про те які ж забудькува-
ті люди смішні.Згодом вона знайшла флакончик з сундучка і пі-
дійшла з ним до тумбочки де знаходився кухлик з гарбатою.
– Я б радила тобі згадати вкотре те, до якого роду ти належиш і
що твої предки проходили аби вчитись змиритись з цим. Змішай
з гербатою і буде тобі регентол.
Леорій не зрозумів назви препарату, хоча він трішки і вивчав
фармацевтику і знав відомий спектр. Після того як він налив те
що було в флаконі в чай, він зрозумів як це працює. Згодом він
випив залпом і впевнився в своїх здогадках. Це була рідина яка

68
мала призупинити болі що були у Леорія. Він поставив кухлик з
гарбатою на місце, і почав потихеньку вставати. Тим часом Фрей-
дарін повторювала що це має допомогти, але коли побачила що
Леорій почав підводитись вона підбігла до нього аби допомогти
йому встати. Потихеньку помаленьку Леорій почав одягатися в
те, що йому давала Фрейдарін. На вулиці матюкали когось за кри-
воруцтво, рубали дрова і гупали молотками і для Леорія це було
якоюсь насолодою -Насолодою буденності та спокоєм які поряд.
Невідомо як але до Леорія почали доходити думки про те який ж
спокій прекрасний і як хочеться спокій цей повернути. Від цих
думок у нього з’явилась посмішка до небес, це помітила і сама
Фрейдарін і також посміхнулась. Вона тримала на руках брудні
речі Леорія з вчорашніх пригод і сказала тонко Леорію.
– Але Брюлики тепер у вашому розпорядженні,мілорде.
Леорій з цих слів здивувався, Фрейдарін тримаючи речі на руках
передала слузі котрий зайшов до кімнати. Коли вона повернулась
до кімнати то вона ненавмисно зачепила тубус з картами котрий
лежав на столі. Леорій, котрий стояв гордо наче орел, не міг зга-
дати що ж він шукав на них, а Фрейдарін хотіла сваритись під ніс,
але побачивши як Леорій йде повільними кроками на допомогу
то вона сказала.
– Поки стій тут, розімнись, порухай головою. Дай препаратові
пройтись по тілу аби ти хоч яким не яким але огірком став.
Леорій,мовчки погодився але водночас вирішив запитати сто-
совно сумки. Аж надто цікаво було чому Юліан повів так незро-
зуміло.Хоча ще сумніви закрадалися з іншого боку а чи це дійсно
ці камені. І цікавість переважила над розумом. Хоч і Леорій не
мав звички складати розпорядок дня, але те що він хотів сьогодні
зробити складались в надто цікавий список.Тим часом Фрейдарін
непомітно вийшла з кімнати. Він потягнувся, і вкотре розімнув
своє тіло. І повільним кроком рушив до низу. Він намагався пере-
хопити Фрейдарін аби детальніше розпитати про сумку, але потім
подумав і вирішив запитати про це в Легіса. Усі слуги його про-
пускали та намагались допомогти. На одній зі сходинок він ледь
не підсковзнувся але вчасно зумів вхопитись за перила.
Тоді Леорій вперше зумів серйозно перелякатися, ті пригоди які
відбулись на його думку не зуміли б такого зробити з ним але

69
внутрішнє я,підсказало йому що щось тут не так і на перший план
йому прийшла досить незвичайна ідея – сходити і прогулятись.
Фрейдарін йому рекомендувала при любій нагоді зробити, бо їй
це допомагає розвіятись та заспокоїтись. Тож вперше Леорій ви-
рішив піти за мудрою порадою.
Він одягнув сорочку,жилет та котарді, та веселим кроком виру-
шив на двір.
Робота на дворі маєтку кипіла повним ходом, Зліва чистили
стійло та прибирали за кіньми, деякі прислуги намагались зрізати
залишки винограду котрий приріс до будинку ще минулої весни,
хтось носив воду. Зправа садівник готував землю для посадки кві-
тів та розчищував сад від бур’янів. Леорій маленькими кроками
йшов аби не зачепити нікого і у нього водночас було таке відчуття
наче всі на нього налетіли з якимись своїми проханнями. Єдине
він зумів зачепити крамаря котрий йшов до будинку з новісінько
привезеною тюллю з Гільдії кравців Радичів. Той подивився на
нього як на чорта з табакерки але Леорій не звернув уваги на ньо-
го і пішов на задній двір.
Відбувався шум і гам і голова Леорія від цього кипіла неймовір-
но. Ще декілька хвилин і він думав що з його скронь реально пол-
лється або тектиме кип’яток з усього цього.Але гул припинився і
Леорій заспокоївся, тоді вперше, вперше в своєму житті він відчув
дію карми, і хотів як найшвидше над цим порозмислити.
В декількох кроках від передміста був невеликий ліс., там не
можливо було щось вполювати чи когось іншого зловити, сама
краса його була в тім що після прогулянки в ньому ти виходиш
зовсім іншою людиною. З іншими думками та іншим поглядом
на життя. Майже половина поетів Врадазу як розповідали в своїх
мемуарах приїжджали сюди аби набратись натхнення для напи-
сання подальших романів, а Леорій вирішив прогулятись там аби
зрозуміти що йому далі робити.
Біль від вчорашньої травми і родове прокляття не давало йому
практично добре бачити, очі мружились щосекунди і косились
так наче після доброї п’янки і він потихеньку йшов до лісу, за ним
біг один з прислуг і кричав
– Ваша високосте, чого ж ви без супроводу то йдете?!
Леорій переляканому прислузі і відповів

70
 – Не переживай, сам дійшов і сам повернусь. Передай аби не
хвилювались за мене.
І прислуга побіг назад по схилу до дому, аби передати те що Ле-
орій сказав. Сам принц стояв на початку стежки і мружив очима
аби ж нарешті прокинутися.Спереду був ліс, і велика можливість
Леорію все добряче обдумати. Погода була неймовірно прекрас-
ною, вітер шумів, сніг танув і танув тільки чомусь Леорію на душі
стало сумно, все більше і більше.
Останній раз він гуляв в цьому лісі з Фрейдарін, напросившись
тоді малюком допомогти зібрати їй гриби Леорій разом з Фрей-
дарін збирали їх шаленою кількістю та різних розмірів. Вона роз-
повідала малому принцу про кожен з них показувала кожен з них
який там ріс, а час сід часу Леорій замість того аби допомагати
дуркував як мала дитина. Фрейдарін на це дивилась і сміялась на-
чеякби це її син так дуркував. Леорій ходив і згадував це з великою
посмішкою аби побороти сум але це все рівно не допомагало. Ліс
був пошкоджений, на кожнім дереві була якась невеличка або ве-
лика рана котра показувала детально як пригода страждає від дій
людей. От дерево підпалене біля якого лежить роздавлене гніздо
от перерізаний кріль який міг ще бігти і бігти якби на нього не впа-
ло дерево, і трупи, сморід з яких доносився коли леорій поступово
прийшов до центру лісу. Багато людей котрі були замародерені
або вбиті для розваги, солдати як і хейдендальського королівства
так і дому Круколовів. Всі вони були вбиті в різний метод, Леорій
йшов та озирався аби не натрапити раптом на підвішеного трупа,
деколи він натрапляв на голови що були насаджені на дерева так
що гілки та тирса стирчали майже з кожної дірки, деколи він зу-
стрічав невдах які були замародерені так, що навіть кати котрі пра-
цюють при королівських в’язницях не зуміли б так вчинити. Тоді
Леорій зрозумів остаточно, дитинство скінчилось вже в цей день
для нього і тепер треба поводитись розумно а не так дурно як це
було попередні дні. Леорієві було все страшніше і страшніше на
душі, закривавлена земля в цього думках могла утворитись в яко-
гось нового монстра але він намагався сконцентруватись на тому
чому він прийшов сюди. Він хотів знайти камінь на якому можна
було б сісти та перепочити, і доля його вислухала і знайшла йому
такий. Чисомь він був схожий на такі каміння на яких сиділи ще

71
гіганти задовго до людей але ситуація була не втім, Леорій озира-
ючись аби на нього ніхто не напав сів на капім і з виразом облич-
чя людини що побачила все лайно цього життя почав думати як
далі йому бути.
“Сиджу я на камінні, і думаю тепер про те як мені далі бути. В
ім’я богів яким ж лайном я почуваюсь себе після того що я наро-
бив за останній день. Те що зумів би зробити правильно я в хвилі
угару зробив не так як це вимагається, а по дурному наче якийсь
плут який вбив короля та тепер хвалиться владою. О,сонце, що
сяє крізь це темне місце, скажи мені як бути, як бути юнаку котрий
жаліє про те що наробив, все ж розумію я тебе, звертались багато
… і можливо ти комусь допоміг але скажи мені якусь пораду котра
б зберегла цей світ.”
Леорій досить довго дивився на сонце, навіть не мружив очі від
нього але воно йому не допомагало, тоді Леорій сперся однією
рукою на камінчик і знову продовжив.
“ Хоча може ти і праве сонце. Не варто було б жаліти і каятись
стосовно того чого вже не зміниш і аби собі зайвий раз не картав
сердце. Он тепер сиджу весь з себе здоровий і питаюсь в тебе
відповіді яка лежить поряд зі мною практично десь тут. Але яку
нажаль я не в змозі віднайти.
А й правда щось вигадую вигадую і все не можу вигадати, я ж
назбирав в кімнаті стільки всього що могло б допомогти в цьому
при правильному керунку думок. Можливо саме в моїх вигадках і
криється та відповідь стосовно того що ж мені треба то від життя.
Від цього світу та від майбутнього, котре буде навіть в тих які по-
лягли тут вірною смертю.”
Леорій озирнувся вкотре на них і зрозумів що на місті кожного
з них міг би бути він або його близька людина, тож вперше на
його очах проскочило напевне повне розуміння того що життя
потрібно берегти.
“Дивлюсь на цих людей і не заздрю їм, могли б ще зробити ба-
гато корисних справ зберегти здоров’я а бійня і вся ця довга війна
забрала ці плани з їх теперішнього майбутнього.Якого ні за який
кошт неможливо повернути. вже ніколи “
У погляді Леорія відчувався страх, він почав збільшуватись і
збільшуватись і все в ньому охололо, чи це були залишки травми

72
чи щось інше невідомо було але тепер він почувався як мала наля-
кана дитина в тілі вісімнадцятирічного бугая.
“А все ж я зрозумів поступово що ти мені хотіло сказати сонце,
те що бережи здоров’я яке було дане змалку. Ну так, я його і не
зберіг, постійно потрапляв в різні маленькі пригоди. Котрі так би
мовити для мене були з великими наслідками. Хоча повір мені я
досі в цьому деколи люди картати долю, от прямо зараз я бачу як
це все тобі смішно але так, у мене свої фетиші є.
Але я зрозумів стосовно чого це все було з цими пригодами, аби
я нарешті засвоїв урок аби такого не повторювалось? Ну очевид-
но ж, чому деколи неможливо буде просто десь так натякнути хто
ж винен в цьому.”
І тут роздався голос ззаду.
– Я запросто зможу пояснити вам, королевичу хто ж винний…

Друга половина розділу була знищена автором, бо він, за власним зізнан-

ням не зміг написати діалог.
У короткому викладі історії тут з з’являється таємничий юнак у масці
крука, що нагадує Леорію про крука з його сну (див. розділ перший). Пред-
ставляється Мирославом (це Юліан). Він дражнить принца, просить заду-
матись про свою поведінку. Діалог докорінно змінює принца.
Незнайомець також натякає, що свою силу Круколови черпають від гори у
їхній столиці і перемогти їх можна за допомогою шахт. Після цього юнаки
б’ються. Леорій перемагає, а Мирослав – зникає.

73
 Розділ П’ятий
ПРИГОДИ ТІЛЬКИ
ПОЧИНАЮТЬСЯ

Леорій повернувся щасливий додому, потирав руки і неймовір-

но радів тією ідеєю на яку його змотивувала розмова в лісі. Усі
слуги цьому неймовірно дивувались і питались між собою що ж
не так з королевичем. А сам юнак не зважав на них та попряму-
вав до своєї кімнати. Згадавши те що у нього в його лігві лежить
багато стосів з різними картами він згадав про одну досить цікаву
яку придбав на кишенькові гроші у одного з колишніх розвідників
султанату. Сама ця структура була сердцем для Круколовів, тим
що живило і живить їх військову машинерію але без якої вони
б не обійшлись як одноногий без милиці. Коли Леорій про це
згадав він миттю побіг до кімнати і відімкнув сейф де лежали ці
карти. Ключик він завжди носив при собі але понищив для ви-
гляду так аби всім казати що це ключ від стайні де коні стоять.
Шукав він спершу годину, потім другу. Ще ніколи Леорій не від-
чував себе таким змотивованим ідеєю що висіла у нього в голові.
Спершу один з прислуг прийшов аби покликати його до столу
потім інший, на них молодий шукач пригод не звертав уваги,а
потім і сама Фрейдарін.
– Ади-но матір в тебе суккуб а батько гаспид, я тобі скільки разів
казатиму аби ти йшов їсти?
Леорій від слів Фрейдарін перелякався і вдарився головою об
опору стінки і відповів їй мугиканням на її слова.
– Мугикай мугикай, авле чекаю тебе в лічені секунди.

74
 Фрейдарін повернулась на низ а Леорій швиденько поставив
клаптик в якому була карта на стіл, поклав все інше обережно по
місцях в сейфі та почав дивитись чи це та сама карта яку він шу-
кав. Вона була зроблена на досить якісному папері і він зміг за
мить впевнитись що то вона тільки поглянувши на ті малюнки.
Він її поклав на стіл і заставив книжками аби ніхто інший її не
зміг побачити і чекав вечора аби її розглянути. Сьогодні як такого
університету не було тож Леорію було чим зайнятись. Він встав та
пішов швидким кроком до низу, наче новісінький ніяка вже біль
його не турбувала открім другого шраму що залишився у нього
після поєдинку з Мирославом. Підійшовши до дзеркала яке було
в їдальній він собі промугикав під низ
– Свята Фортуна, далі ті самі пригоди.
За столом були майже всі, Фрейдарін, Легіс, Келюс щасливий
до небес та Басаньйо. Молоді люди обговорювали те куди ж так
Леорій помчався а Легіс намагався їх перемкнути на трапезу. Вони
здебільшого сміялись та жартували над цим але коли прийшов
Леорій Легіс зумів нарешті їх спинити.
– Хвала богам, нарешті я скажу ти прийшов – відповіла Фрей-
дарін з дешщро вже захрипшим голосом – Сідай їсти, бачу що
неймовірно голодний.
За вікном вже вечоріло, Басаньйо надумав розпочати допит Ле-
орія але його факел марафону встиг перехопити Легіс. Леорій
весь цей час сидів і спокійно собі їв але так само був готовий до
розмовної перепалки.
– Ну давай Леорію, Розповідай що до чого і як?
– Та що вам розповідати – відповів молодий шрамистий хло-
пець у відповідь – зрозумів я все те що ви намагались донести.
Ти Легісе ти Фрейдаріне та ви два кокодити з тих байок старої
магічки Аліси.
Якщо я вам і нашкодив то вибачте мені від всього серця.
Всі за столом досить сильно здивувались, навіть більше коли
три години тому вони побачили як Леорій пішов з дому. Всі були
в нерозумінні того що з ним відбувається.
Першою все ж спиталась Фрейдарін. В її голосі чулась нотка
переживання за Леорія як вкотре за свого сина.
– А що з тобою трапилось? Ти нам хоч розкажи бо я думала що

75
після тієї травми тобі боляче.
Леорій за трапезою переповів історію зустрічі з Мирославом в
зовсім інших декораціях і спокій і тривога виднілись в його очах.
Але згодом він сказав усім присутнім за столом.
– Панове, ті що доводяться мені найближчими людьми. У мене
є ідея яка здатна перевернути хід війни, але це тільки після вечері.
Легіс прискіпливо подався до цієї ідеї а Келюс з Басаньйо загорі-
лись бажанням дізнатись що там.
Після вечері королевич запросив їх до кімнати, відкрив карту де
була система шахт Круколовів і сказав.
– Панове, перед нами ще ті пригоди…

Наступні вісімдесят відсотків розділу були знищені автором без пояснення.

Згідно з коротким викладом історії тут було детальне обговорення плану зі
знищення Круколовів.

76
 Розділ Шостий
САД ДЛЯ КРАСНОМОВСТВА, АБО
ЯК НЕ СТВОРИТИ САМОТУЖКИ
ГОЛКИ НА ТРОЯНДАХ

Як для останнього місяця зими погода у Врадазі все не змінюва-

лась на більш приємну та квітучу. Незнати які шамани керували
цим але лютий вирішив лишитись. Причому по великим шмат-
кам криги, сніговим горам які все не закінчувались та не закінчува-
лись лютий хотів міцно укоренити своє царство. Деякі з лісових
тварин приходили до людей щоб погрітись, птахи що не зуміли
відлетіти у теплі краї крізь силу зуміли це зробити. Тих хто пав
холодною смертю, роздирали вовки та інша дика тварота. Ліси
тепер просякли мрякою та темрявою, було досить лячно туди на-
віть дивитись, не те аби просто піти туди. І звідти йшов туман та
неймовірна журба.
На це все споглядав Леорій який зненацька прокинувся у поті
чола але не пам’ятав надаль від якого сну. Сяйво місяця огортало
кімнату темно синім відтінком та переливався то вліво то вправо,
наче навісна лампа яка стояла в закинутому будинку.
Леорій обгорнувшись ковдрою сидів склавши руки і думав як то
далі мають йти його плани. Скоро коронація,закінчення універси-
тету, довгі прийоми та бали. Навіть на звичайну бійку або пригоду
з друзями не вистачить часу.
Раптом звідкілясь пролунав голос, він був неймовірно прокуре-
ний але також чаруючий.
– Ваша величність, прокиньтесь. Ви ж наче хотіли вигадати
план, як ви мені розповідали тоді в лісі.- Своїм сміхом він зумів

77
запалити свічку що стояла у Леорія на столі.
Леорій, будучи в шоці підвівся з ліжка і почав крадькома ози-
ратись. Своїми босими ногами він доставляв більше шуму а ніж
старий паркет, який і не таке витримував в цьому домі.
– Хто це тепер? Що ти від мене хочеш, відповідай.
Раптово в дзеркалі з’явився нарис, нарис був у тумані але серед
всього цього можна було продивитись в те що це був чоловік.
Довге волосся, гострий ніс - все що можна було тоді сонному роз-
дивитись.
– Леорію, це я Мирослав. Давно не бачились- крізь дзеркало по-
смішка фантома блищала навіть краще ніж вітражі у святинях 7-ох
богів.- Чекав так сильно листа - позіхаючи його зачіска змінилась
- що взяв і раптово спалив листя у Королівському саду.
Леорій в нерозумінні подивився на нього з косо
– Цікаво - Леорій у сонній млі почав заїкатись - що ти знову
хочеш від мене?
– Ну як що? - Спитав Мирослав - Ну от як що? Виконання про-
роцтва. - заллявшись реготом він продовжив.- Те що ти не пам’я-
таєш це вже твої і тільки твої справи запам’ятай, але я вчиню як
меценат, вкладу в тебе натяк того що ти маєш зробити. До речі
сон був справді непоганий.
Фантом Мирослава зумів зникнути з дзеркала. Леорій, зрозумів-
ши для себе що так далі справи не підуть у думках вирішив звер-
нутись до Ельзен або інших магів з її колегії аби запитати стосов-
но цього. Або принаймні спробувати це зробити. Стоячи тільки
в одній нічній сорочці та штанях він намагався зрозуміти що це
справді було але потім щось всередині нього скерувало його до
шафи. Одягнувшись в все найзручніше, він поправляє своє довге
волосся та рушив за стіл, де свічка що вже догорала своє тіло, вка-
зувала вогнем напрям що йому варто було зробити.
Леорій спершу роздивившись дзеркало а потім роздивившись
все навколо дістав сейф, відчинив його та дістав пакунки з карта-
ми.
Тут би позаздрив кожен шукач пригод. Мати такі таємниці у
себе це бути на вищому рівні з божествами, але як Легіс або навіть
той самий Келюс підколювали завжди що він ще та сорока - мар-
нотратка.

78
 Дивлячись на все це, на цю кількість нерозкритих загадок, не
знайдених скарбів і артефактів Леорієві фантазії змішувались в
одну але єдине на чому був сконцентрований герой це карта де
жив один славетний воїн. Напевне найбільший ворог дому Кру-
коловів.
Його ім’я було Хакиль.
Він походив з общини Таїрданців. Старовідступників що були
відомі у часи Зародження як поклонники природних явищ та ди-
куни, а тепер просто як кочівники що спершу там а потім сям.
Вони живуть зазвичай у наметах що робили з старих коней або
інших тварин або з тих матеріалів що зуміли добути. Все це ого-
роджували січаними стінами що будували з гілок дерев та каменю.
Навіть через такий грізний вид цих стін, подорожні найчастіше
оминають їх поселення і оминають їх ще аби не бути вбитим та
з’їденим. Раніше таким вони займались навіть часто, так часто що
самотужки у Війні Орлів зуміли перебити бандитські клани Ро-
дінстера Найтовстішого. Легіс якраз будучи малим застав ті часи,
і Леорій пам’ятав що його наставник щось таке розповідав але
вирішив спитатись під час сніданку.
Але Леорій ніколи не міг забути казки що йому розповідала
Фрейдарин про них. Криваві і не дуже. Коли він зізставляв карти,
паралельно він згадував історію про Хакиля і як він бився з чарів-
ником Темномором та його 33-ьома некромантами. І згадував на-
віть те як він малим бігав з іграшковим мечем повторюючи його
подвиги, але ті часи вже пройшли, і треба діяти реально.
Відкинувшись на стільці наче невіглас в наливайці Леорій про
себе сказав
– Нехай буде так, беремо його до себе в команду.
Почало світати, доходили перші звістки з полів битв у вигляді
глашатаїв та трупів які були привезені на возах лікарями у совиних
масках. Деякі з них проїзжали повз район передмістя де знаходив-
ся маєток Леорія, тож він міг наглядно бачити все це жахіття.
Дійшла звістка що під удар потрапив дім Радимичів. Там пере-
бувало до 40 тисяч військових як Королівства так і вотчини самого
Дому
Хтось невідомий зумів в Сарджаницю, столицю цього дому за-
пустити портал, що дозволив заграбачам, відступникам разом з

79
Гійоном де Мірельем атакувати це місто.
Як розповідали очевидні, що різня була шалена.Заграбачі, зго-
дом виявилось що це були клану оранжевої Мури, ордою про-
ривались до солдат і налітали на них як смертники. Вони досить
часто так налітали до копійників. Везунчикам що не зуміли по-
трапити під лезо списа вдавалось ледь не голими руками їх вбива-
ти. Але у ближньому бою треба було бути неймовірно швидким
аби їх перемогти. Сік, а для інших отрута що їм надавав сил, ледь
подихом не здирав шкіру у ворогів. Один з найголовніших, лі-
дер - Телегір Костоніс своїм ревом мотивував варварів вбивати
і вбивати ще і ще.Отримав він це призвісько через те що заяча
губа яка у нього була з народження розповсюдилась до області
носа. Сам він був високого росту та широкоплечий.Був одягне-
ний в обладунки з людських кісток чиї частини він вигнав до вер-
ху аби за традиціями племені показати своє воєводство, та сталі
але з трішки тропічним колоритом як ліани де були дурманові
фрукти які заспокоювали рейдерів в потрібний момент, до такого
він примушував усіх інших своїх вояк, які були під його команду-
ванням. Він сам як людина або те що було людське марив лишень
одним,неймовірним багатством. Він був одним з найлютіших тоді
як і до ворогів так і до своїх слуг, бо сік верховної мурахи Мури
знищував мізки як такі, що як причина робило з людини неймо-
вірного дикуна.
– За Муру!!!!! Аз кур даль ( За справжній грім).
Побачивши кінноту Гійома він жестом лівої руки наказав своїм
гончим спинитись. Позаду лунав грім битви та скрегіт мечей але
це не завадило розмові.
– Розповідайте мій милий друже - - Гійом стрибнув з коня та
тримаючи на готові меч в оплітці підійшов до лідера дикунів - Які
в нас успіхи на тепер?
Почесавши свою голову Телеріг не знав що і сказати. Зі сво-
їми підданими він почав радитись та бурмотіти. Гійом разом з
ельфом перекладачем нічого не зрозуміли з їх лепотіння доки не
помітили чиюсь голову.
Не знавши навіть після короткої наради що сказати, Телеріг ді-
став ззаду свого пояса з китової шкіри голову дівчини. Гійом та
його коллеги були в шоці.

80
 Телеріг не зрозумів що він такого накоїв. Для дикунів та найман-
ців це звична штука, наказують вбивати і ти йдеш вбивати але Хан
по обличчю командора зрозумів що щось не так.
Раптом розмову перервав один з сержантів Круколовів. Скрегі-
том обладунків він прийшов повідомити про успіхи на правому
фланзі міста. Віддавши кодовий жест того що далі робити,Гійом
розвернувся до Телеріга. Знається тоді страх у нього як явище
зникло з душі позаяк знявши шолом він на своєму обличчі він
демонстрував повну неприязнь та злість до нього та його людей.
– Наступними після Хейдендалю, я особисто знищу вас, ваших
дітей і цю вашу матку чия сеча вам пропікла ті борошна що у вас
замість мізків тепер.
Його намагався зупинити капітан крилатої кінноти який був се-
ред вершників так дивився на ситуацію.
– Можливо командоре ви йому все неправильно пояснили? Чи
ви могли б таке подумати?
Розвернувшись наче каравелла Гійом наповнив своє обличчя
неймовірною злістю.
– Я все цьому вилупку прекрасно пояснив. Навіть кого треба і
кого не треба мочити але скоріше це він ніяк не зрозумів.
Після цього оточення Телеріга почало дивитись на Гійома до-
сить скептично. Один з його охоронців навіть почав точити свою
булаву каменем натякаючи на те що він рветься в бій. Ельф-пере-
кладач одягнувши маску пурпурового кольору з розписом у виді
верби на правій стороні обличчя і піднявши праву руку у виді ім-
перського жесту промовив лагідним баритоном
– Давайте краще припиняємо ці безглузді памфлети. Командоре
- він дивився на обличчя Гійома яке було і напоготові до страти і
в повному шоці - ви самі запросили цих аборигенів у нашу війну
аби вони нам допомогли і тим часом зовсім втратили розуміння її
естетики. Тож це вже ваша квестія як з цим впоратись.
Скориставшись моментом що на нього ніхто не звертав уваги,
біловолосий ельф у масці на східному скакуні зник, злившись з
вогнем.
Телеріг підійшов аби перевірити що це було але на нього та на
інших солдатів накричав Гійом та відправив їх у бій.
Тим часом у маєтку Леорія все більше і більше ставало людей.

81
Легіс як частковий його власник та опікун Леорія приходив з все
більшими кількостями ліжок поранених. Після цього почали по-
тихеньку приходити члени Ельзенської гільдії магів які допомага-
ли військовим лікарям лікувати важкохворих. Згодом навідались
капелани з місцевих церков. Деякі з них були вже в літах але свій
борг перед людьми виконували. Деяких з них розміщували нга
перших поверхах, дяка богам що маєток дозволяв, деяких надво-
рі. Перед тим як все це облаштувати, Келюс Басаньйо та Інші
компаньйони Леорія порпались з вогнищем аби тепла вистачало
всім.
Леорій чим міг тим і допомагав але коли йому натякнули що досі
він вийшов прогулятись по двору маєтку. Все було у вихорі журби
та смутку, починаючи з небес та закінчуючи навіть тими самими
деревами які так хотіли ввібрати цвіт весни але були в полоні льо-
ду. Леорій стояв біля ділянки де був сад. Влітку він був неймовірно
чарівний, сотні або навіть тисячі видів квіток прикрашали його
що давало його маєтку ще більше шарму та вишуканості. Вишу-
каності додавало досвід Фрейдарін та його служниць, за ці роки
навчитись так доглядати за квітами щоб вони при теплі навіть
“співали” дорівнювало чомусь грандіозному.
Грандіозним було не які розписи сотворила зима на опорах ді-
лянки. Спершу викручені а потім рівні потім взагалі хвилясті, і
Леорій будучи в кожусі і штанях та бійцівських чоботах дивився
на це і в думках намагався віднайти щось щоб його сподвигло на
подальші дії.
Він думав коли б то розповісти про подальший план, про Хаки-
ля але всі були в такій метушні що краще б було Леорію віддалено
постояти.
Легіс на всіх гарчав, Фрейдарін на нього і всі не могли знайти
своє місце в цьому світі. Все далі і далі, звозили поранених але вже
під зовсім різними стягами Хейдендальсього війська.
Легіс який був у обладунках та в кожусі все все дивися і дивився
куди ж б то поставити ліжка з пораненими. Деяких він переправ-
ляв а деяких він запрошував. Але тут приїхав віз зі стягом Чорно-
броні.
Чорнобронь була не те що гільдія і не те що якась організація. Це
був старовинний добровольчий батальйон створений ще Ролан-

82
дом Найстаршим. Напевне найбільше бойовисько де вони себе
змогли себе прославити це супроти сина Тура Чорномора - Го-
тича Пліснявого який на своєму золотому ящурі Гелло намагався
помститись за неприйняття своїх божевільних ідей за воз‘єднання
з людьми Зайусудру - піщаного демона з темними як ніч рогами.
Багато там славетних особистостей було, які стали відомими на
майбутні покоління і такі чия слава вивітрилася з роками. Візник
у легких обладунках зняв свого шолома, у нього було брудне та
синє від холоду обличчя де красувались зморшки в усій красі і
сиві закручені вуса. Призупинивши коней він почав оглядатись
серед натовпу а згодом кричати.
– Я тут шукаю Капітана Легіса Залевського. Хтось знає де він.
Легіс почув та швидким кроком рипаючи своїми чобітьми по
болотяній дорозі підійшов до старого візника. Той про кашлявся
та захекано як старець дістав з поясу папір. Легіс стояв та тримав
свою злість у кожнім своїм м‘язі на обличчі чекаючи доки він ска-
же навіщо він приїхав. Злість його випередила і він пропускаючи
лікарів та знахарів рявкнув
– Матері твою наліво, давай кажи своє послання.
З возу почувся шум. Наче хтось там стогнав але стогнав через
силу. Легіс очима дивився то на віз то на візника і раптово у капі-
тана починало колотитись сердце.
– Йо, та ви не кричіт то так - захриплим голосом сказав дід- Роз-
горнувши папір він продовжив- Я вам цей во мерців привіз і хотів
впевнитись що там ваш син, Валеріан.
У Легіса стало сердце. Його син від першого шлюбу Валеріан
який славетно ніс службу в рядах Чорноброні та був її найкращим
розвідником загинув. Легіс тоді намагався стійко втриматись на
ногах але ледь зумів підпертись за балку паркана. Леорій побачив-
ши це, пройшов крізь натовп і допоміг йому підвестись.
– Легісе - юнак за нього хвилювався побачивши його в такому
стані вперше і допоміг піднятись на ноги - що, що з тобою ста-
лось? - Леорієві на допомогу ще прийшов Келюс і вони разом вже
допомогли старому піднятись на ноги
– То і сталось молодії люди - сказав візник- Батько втратив сина.
Як в цій цитаті філюсофа було - В мирні часи діти ховають своїх
батьків а у буремні Батьки дітей. Привставши на мить аби попра-

83
вити кожух який служив йому сідлом він сказав.
– Давайте краще вивантажуйте. Аби було менше мороки та кор-
чу. Вішта хлопці!!
Раптово з під возу вилізла рука. Вона почала стукати по кузовку
воза і з під возу донеслось.
–Чорти ви блядські. Випустіть мене звідти.
Коні з дідом що ледь не впав та прохождалими перелякались.
Легіс зрадів а хлопці були в ступорі. Такі матюки можна було по-
чути від Валеріана.
Валеріан був гордістю Легіса, позаяк Легіс завжди собі хотів
сина. І навчити сина тому чому йому не навчили. Тоді в молоді
роки для Легіса це було єдиним щастям, матір Валеріана Гертруда
померла після народження від рук її брата Вукашина. Неймовірно
квітучої краси була ця жінка, і свою красу разом з Легісом вони
передали Валеріану.
Легіс рявкнув на візника так що він ледь зовсім не звалився з возу
– Відкривай хутчіш, а не то я тебе на плаху відправлю!
Леорій сказав тим часом Келюсу
– На всяк випадок, розжени людей.
Келюс послухавшись цього наказу пішов розганяти людей наче
фермер кур. Усі його жахались і жахались возу звідки там крича-
ли.
Легіс та візник стояли біля возу. Від стариганя тхнуло брагою та
самогоном так що Легіс заткнув собі носа. Візник вусатий нама-
гався швидко відкрити замок на возі але пальці які сплутувались
все надавали йому це зробити.
У Легіса була злість. І видна вона була неозброєним оком на
його обличчі. Його докучали такі люди які не виконують його на-
кази швидко. Та так, що він вирішив самотужки руками відірвати
задню частину возу. Він відскочив назад відштовхнувши діда і з
возу посипались трупи.
Звідтіля виліз чоловік. Дебелий з кам‘яною статурою під років
30. Сам він був у рубасі та у бавовняних штанях. Крізь біль він
почав йти на землю та протирати очі
– Йоб вашу наліво! Нарешті. А то думав що до них приєднаюсь.
Я скажу вам так, бляді, ви ще поплатитесь за те що зі мною зро-
били.

84
 Легіс з посмішкою на обличчі сказав спокійним голосом.
– Всі злі поплатяться, а добрі отримають своє.
Валеріан протерши очі побачив крізь мряку свого батька
– Батьку, ви ся вибачейте шо так вийшло. Все зараз розповім
Крізь біль він обійняв Легіса а той похлопав його по плечу.
Сам Валеріан був красивий як кінь диких прерій. Квадратне об-
личчя, закручені вуса, ніс картоплиною, погляд вольовий та бла-
китні очі, зачіска під горщечок- все це нагадувало Легіса в моло-
дості.
Але тепер він був брудний. Наче обірванець з далеких країв
кульгав та тримався за спину, але мав при собі завжди свою фір-
мову посмішку
– Розкажеш все що хочеш сину - сказав Легіс залившись хохо-
том у мороці цього суму
Раптово Валеріан озирнувся і побачив Леорія та Келюса.
Хлопчаки дивились на нього як на чужака але він розкривши
рота вигукнув.
– Хлопці то ви? Хріна ви вже повиростали. Здорові як хрущі під
квасом.
– От як бачиш виросли - сказав Легіс притримуючи його за пле-
че- потім вже і поговорите і покепкувати ще вам час буде.
Візника вартові кудись забрали залишивши мерців смердіти по-
серед дороги. А тим часом компанія оминаючи солдатів магів та
знахарів попрямувала до дому.
Там на кухні Фрейдарін допомагала знахарям товкти якісь трави.
Тхнуло так що на дворі коти почали лизати один одного а потім
нападати на собак.
Побачивши хлопців вона вигукнула.
– Ой ти ж бо диви хто до нас прийшов - вона захлинулась слізь-
ми підійшла до Валеріана та обійняла його.
Валеріана притримував Легіс але все ж він однією рукою обій-
няв її притулився до її плеча.
Крізь силу він хриплим голосом прошепотів.
– Я вам матінко казав, що колись я ще повернусь і знову всі ми
стрінемось
Він цих слів вона ще більш розплакалась але Леорій її спинив
– І він тобі, і я тобі вж майже як сини

85
 Легіс його пустив до столу, посадивши до стільця він наказав
служнивому принести чогось попоїсти. Леорій тим часом оглядав
будинок. Вже потихеньку вечоріло а ще був шум та гам який не
спинявся ні на мить. Майже всі дружні люди та інші раси ходили
навколо лікуючи поранених.
– А то що так, ельфів та інших багато? Тихо спитав Валеріан
Легіса та інших
Келюс йому і відповів.
– Просто через те що тепер наш маєток є і прихистком для ін-
ших знедолених.
Валеріан посміхнувся а Фрейдарін почухала його по плечу і спи-
тала.
– Ну що, коли там історії будуть?
Легіс що сидів поряд Валеріана сказав.
– Поки ніяких історій, матінко.
– Бо здається історія творитиметься зараз, і в надто погану сто-
рону - перебив їх Леорій дивившись на балкон.
У нього чомусь колотилось сердце. Він тим часом дивився на
Басаньйо який постійно все скеровував та асистував людей і вод-
ночас дивився аби все було добре.
За цим спостерігав Легіс та спитав його.
– Слухай а таке питання, чому ти на нього дивившся?
Леорій відповів
– Тому що сьогодні такий день
І раптово ввійшов посланець. Весь втомлений та захеканий я він
присів на ослінчику та руками попросив єдине - води.
Фрейдарін підійшла до нього, дала йому кухлик і Леорій підій-
шов присів та спитав.
– Тебе хоч як звати юначе?
Видно було що юнак був східного вигляду, кучерявий та з довгим
носом. Пивши воду так наче він прибув після пустелі він сказав
– Я не знаю хто ви, але ви вже знаєте мене.
Піднявши серйозність на першу планку в собі Леорій його спи-
тав
– Не грайся з нами в таємниці а краще нам скажи хто ти є?
Гінець запихано та заікаючись відповів.
– Мене звати Фйодіпід, я кур’єр один з відомих і приніс вам пе-

86
чальну звістку. Майже багато доріг я пробіг аби до вас дістатись
Леорій побачив на одязі Фйодіпіда кров, скоріше він потрапив
під чиєсь лезо але зумів вижити. Леорій з цього всього і сам зди-
вувався такій швидкості сокола.
Фйодіпід захекано нарешті зумів відповісти
– Я з Сарджаниці там коїться неймовірне лихо, я я - він навіть
не зумів знайти сил аби сказати це - Я навіть бачив як буроволоса
Титанія була вбита невігласами.
Леорій став у шок, у ще більший його капкан став раптово Ба-
саньйо який від нього розбив піднос з мікстурами.
Крихкий голос ельфійського знахаря що був в одній з кімнат
проволав
– В ім’я Ансфанет богині вітрів, знову щось розбили!!!
Басаньйо трусило. Леорій дивлячись на все це намагався його
спинити але брюнетоволосий баламут в сльозах вліг перед
кур’єром і почав ридати
– Будь ласка, я тебе прошу. - крізь шмарклі він продовжив- ска-
жи що це неправда. Я її
Леорій здивовано почав питати
– І що ти її … - будучи в недоумстві він продовжив своє питан-
ня= І що ти її?
Я її захлинаючись в сльозах Басаньйо продовжив любив. Занад-
то сильно. Наче скульптор бюст своєї музи. Наче лис лисицю.
Наче вовк коли взяв і зустрів ту єдину.
Леорій намагавшись його підбадьорити сказав
– Але…
– Але, що?!!!- крикнув на нього Басаньйо - Що саме??!! Ти мені
порадиш замінити її черговою хвойдою, чи не так - в сльозях Ба-
саньйо намагався вдарити Леорія але потім передумав - Я тобі як
тест мужності подарував наложницю і ти її відпорав бо сам боявся
підійти і її запросити. Ох боги і ох вітри, які ж деколи люди бува-
ють неуками, то вони беруть і засуджують а згодом пропонують
те ж саме проти чого вони стояли хвилину тому. Ця отрута - він
стиснув руку в кулак- під назвою невіглавство, ось що скоро пе-
ретворить нас в тварин! Воно ще проявляється в оточуючих тоді
коли ти навіть приховуєш те кохання але все рівно всі беруть та
помічають це - У Басаньйо вже потрохи йшов дух димом з каме-

87
ню але він все ж продовжив - Просто у інших, у інших не було
цього світла яким вона буде ще для мене.
Вперше всі побачили Басаньйо таким пониклим. Зазвичай він
був буйним та енергійним але тепер все це зникло з його душі, і
ходьбою він вирішив знизити цю напругу яка була на його сердці.
Валеріан нічого не зрозумівши спитав
– Тож це ти був її кавалером?
– Так - відповів Басаньйо, і ще яким - злість перехопила його
джерело слів тож він крикнув на Леорія - я навіть історію маю, яка
може стати неймовірним уроком для Леорія.
Дійство відбувалось зо декілька тижнів до битви за Хейдендаль.
В дворі Сарджанийського замку морів. Сам замок був неймовірної
краси витвір. Весь з мармуру та каменю він позначав неймовірну
велич Дому Кардуни і міць кочівників що прийшли на ці землі
крізь моря. Навіть сніг ніяк його не псував, він лежав настільки
ідеально що з першого погляду здавалось що саме під цю пору
року будувався цей замок. У дворецьким саді на басейні сиділа
дівчина в вуалі. Вся така тендітна і чорнява наче ніч. Відразу вона
запалила дві туби з вуглями і почала бовтати ніжками і миготіти
страу пісню
Те ж та моя любов
Що в душі застрягла своїй
і звільнитись з неї не в змозі
Раптово зістрибнув хтось з дерева і тихо промовив
– Ось і я як ви бажали, о найвеличніша королева фей
Це був Басаньйо, він був повністю в сірому та в карнавальній
масці аби його ніхто не поміти
Він ніжно її обійняв та поцілував її в шию. Наче кішка вона ви-
гнулась показуючи те наскільки вона рада Басаньйо.
Згодом вигнувшись як лебідь та стрибнувши у воду вона сказала
– Я хоч і рада тобі, але мушу сказати одне.
Після цих слів Басаньйо потрапив в ступор. Настільки він її лю-
бив. Настільки кохав що не зміг би взяти так просто і втратити
цю голубоньку зі своїх долонь. Обережно спустившись у воду він
почав її питати.
Вона хіхікала з того як красень заради неї лізе в дорогущім одя-
зі у воду. Але все ж статус принцеси не дозволяв їй перебивати

88
старшого
– О славетная моя, яку я сильно покохав будучи в мороці, і що
саме вас тривожить?
Те- відповіла вона- що зорі мені начаклували те що буде. А буде
смерть, і я її маю прийняти достойно з усіма почестями.
Басаньйо тоді зняв маску та каптур. він був у цілковитів шоці а
вона гордо на нього дивилась і повертала головою то вверх то
вниз дивлячись очами тільки на нього.
Він взяв її тендітну як пір’їнку руку і в невнамаганні її зацілувати
сказав.
– Єдине що я вам пообіцяю
вона на нього подивилась котячим поглядом і повільно гралась
його волоссям
– … це те що я буду захищати вас як найкращий скарб, навіть
ціною своєї душі.
Вкотре захопившись міццю слів Басаньйо, вона підійшла до
нього і прошепотіла
– Так зробіть це, коли прийде час лихий.
Якось так панове і шановний пердипринце Леорію. У любові
потрібна відданість, справжня незбагненна і виконання також сво-
їх обов’язків.
Всі лікарі та інші маги практично пішли з дому. На кухні зали-
шились лишень наша компанія та декілька поранених що приш-
кутильгали послухати історію Басаньйо і прийти в шок. Так роз-
водити зо рік усе королівство, було під силу тільки йому.
Легіс зітхнув та сказав на це.
– Поступив ти Басаньйо вірно та не вірно, нам би так я тобі ска-
жу повчитись.
Валеріан що вже був при бодрому розумі підхопив його
– Заздрю по доброму, з настільки світлою людиною бути а по-
тім раз її і втратити.
– Я єдину правильну річ зроблю. Це те що я не буду за неї мсти-
тись як підлий варвар. Я краще тут мудро вчиню.
Легіс тут попросив його спинитись і запросив Леорія який вже
мав стос сувоїв. Фрейдарін пішла залишивши хлопців самих
Один з поранених вирішив спробувати свою гідність та приві-
татись з Леорієм.

89
 – Ваша величносте, дозвольте відрекомендуватись, мене звати
Доріан. Був один з бойових магів південного відділення.
Доріан був худорлявої статури. Мав коротко стрижене напівсиве
волосся недоглянуту бороду та ніс гаком також чомусь занадто за-
смучений погляд. Іоанн був найбільше зацікавлений доєднатись
до команди принца тож він продовжив.
– Я справді не думав що ви на одному кроці з простим народом
і досі буду притримуватись цієї позиції але у вас як я бачу щось
цікаве.
Ведад, поранений що сидів поруч також цим зацікавився.
У Ведада була настільки щире обличчя що це посміхнуло Лео-
рія. А також насмішила його лисина.Він з цього обурився
– Йоптарарай ваша високосте, ви ся шось казатимете чи ні.
Легіс подивившись на Леорія промовив.
– Давай, ми в тебе віримо
І Леорій набравшись сил розповів їм про детальний план. Про
гору що живить Дім Круколовів і про те як він та його команда бу-
дуть ці детальні механізми знищувати. Бельмотів він десь години
дві доки його не перебив Валеріан.
– Мене як людину досвідчену смутило одне питання що з’єдна-
но ще з декількома, кого ти в біса брати будеш до команди?
– Хакиля, ти може і не чув про нього? Чи не читав?
– Читати то я читав, і навіть з Таїрданцями пліч о пліч бився але
там армія ні про що і ні до чого. І ти нам кажеш вирушати завтра?
Так саме завтра відповів Леорій. саме завтра і аби не було ніяких
протестів.
– Я протестую _ вигукнув Басаньйо- ти як принц принаймні
маєш піклуватися про своїх людей а не так аби їх на різь пускати.
Леорій зціпивши зуби сказав.
– На те ваша воля панове. - Він розвів руками та пішов до опо-
чевальні

***

Пройшов тиждень. Валеріан з іншими дотреновувався. У бодрім

дусі він хотів показати юнакам декілька старих прийомів, але зга-
давши яка була то година вони почимчикували до будинку аби

90
збирати речі. Було зібрано декілька коней та пакунків для подо-
рожі. Вони вирушили і змінювали кожні 15 хвилин місця хто чия
конячка буде йти найперша аби освячувати вогонь. Вони згодом
натрапили на вовків за якими вони гнались до ранку і натрапили
на січані паркани.
Навіть без карт було зрозуміло що це було поселення таїрдаінів
яке вони називали Беклет.
Леорій зумівши згадати по книжкам де засідав Хакіль зумів від-
найти його дворець але що він що його команда зуміли віднай-
ти тільки старого сивого Хакіля зі слизотою-скіпетром та Ішуеля
Синьочолого який творив злісні діла. Тоді стало зрозумілим що
щось тут не так. І на сцену почав виходити розум

91