Professional Documents
Culture Documents
Voghon I Krigha Booktwo Fire - Ierin Gantier Erin Hunter
Voghon I Krigha Booktwo Fire - Ierin Gantier Erin Hunter
WARRIORS
Book Two: Fire and Ice
Published by arrangement with The Van Lear Agency LLC
Гантер Ерін
Вогонь і крига
Пер. з англ. К. Дудки, О. Українця
Худ. О. Панченко.
ISBN 978-617-7660-78-0
1 Детальний опис усіх Кланів, карту лісу та відомості про статуси котів
можна знайти на офіційному сайті www.warriors.com.ua.
Розділ 1
Вогнесерд тремтів. Його полум’яне хутро все ще було
легким. Мине кілька повень, перш ніж воно погустішає
достатньо, щоб витримувати такий холод. Він уперся передніми
лапами у тверду землю. Небо нарешті сіріло, випускаючи на себе
світанок. Але, хоч і було холодно, Вогнесерд не міг пригасити
гордості, яка палала в ньому. Після багатьох повень у новацтві
він нарешті став вояком.
— Прокинься, Вогнесерде!
Вогнесерд замотав головою, вирваний зі сну гарчанням
Тигрокігтя.
— Т-так, Тигрокігтю!
***
Вогнесерд облизав губи. Сіросмуг лежав поруч, умиваючи
свій сірий бочок. Вони щойно розділили трапезу на терені
табору. Сонце зайшло, майже повний місяць відсвічував у
холодному чистому небі. Останні кілька днів Вогнесерду ніколи
було і вгору глянути. Здавалося, щоразу, коли вони зі Сіросмугом
прилягали відпочити, Тигрокіготь посилав їх у патруль або на
полювання. Вогнесерд не втрачав пильності, збираючись за
першої-ліпшої нагоди побалакати із Синьозіркою віч-на-віч.
Але тоді, коли він не виконував одне із завдань Тигрокігтя,
воєвода, здавалось, увесь час вештався біля провідниці.
***
Наступної ночі була повня. Вогнесерд знав, що мав би з
нетерпінням чекати першого Зборища, на якому буде вже
вояком. Однак найбільше він чекав нагоди розповісти
Синьозірці правду про Круколапа та Тигрокігтя, і думка про це
холодною каменюкою лежала у нього на серці.
— Круколап не загинув.
Синьозірка кивнула.
Синьозірка кивнула.
Білошторм відповів:
Синьозірка замислилася.
***
Вогнесерда розбудив Сіросмуг, який тицявся носом в його
бік.
— Заходьте!
Синьозірка кивнула.
Вогнесерд здригнувся.
— А що?
— Що сталося?
— Дивися!
— Понюхай оце!
— Що сталося?
— Якщо Вітряний Клан ховається так близько до
Громошляхів, — повільно пронявкав Вогнесерд, — отже, вони
справді відчайдушно не хочуть, аби їх знайшли. У нас більше
шансів завоювати їхню довіру, якщо ми прийдемо вдень, аніж
якщо прокрадемося до них у темряві.
— Що то?
— Вогнесерде? Вогнесерде!
— Ми знайшли їх!
— Уперед!
Високозорий спалахнув:
А Сіросмуг додав:
— Готові.
— Ти перший.
Високозорий кивнув.
— А з тобою?
У відповідь — тиша.
— Цілком.
Відповів Ячмінь.
***
Коли мисливці повернулися, кожен із них тягнув із собою
купу здобичі. Тієї ночі коти з Вітряного Клану розділили трапезу
зі своїми новими союзниками. Кожен кіт, від наймолодшого до
найстарішого, наївся від пуза, а тоді вони попідсувалися одне до
одного, щоб разом поділитися язиками, поки надворі вітер
із дощем люто хльоскали об кам’яні стіни.
— Ти нас не злякаєш.
— Справді? — промуркотів Круколап. — Ну, ваше м’ясо все
одно надто жорстке.
— Ти втомлений?
***
Коли Вогнесерд прокинувся, Круколапа поблизу не було.
Світанок давно минув. Сірі дощові хмари тікали геть. Пройняті
рожевою зірницею вранішнього сонця, вони нагадували
пелюстки, що плинуть у ставку. Вогнесерд дивився крізь отвір
у покрівлі, спостерігав за хмарами, поки Вітряні коти
потягувалися і пригощалися залишками вчорашньої здобичі.
Високозорий заціпенів.
— Дякую, Високозорий.
Вогнесерд замуркотів.
— Хто голодний?
Вогнесерд уже було відкрив рота, щоб усе пояснити, але тут
жахливий виск змусив їх обох озирнутися. Сіросмуг небезпечно
перехилився через край урвища. Поруч із ним Вогнесерд
помітив білу лапу, яка з останніх сил чіплялася за землю.
Роззявивши рота, Сіросмуг перехилявся через край,
намагаючись вхопити лапу, але вона жахливо швидко зникла
з поля зору. Сіросмуг гукнув навздогін, і кам’яні стіни урвища
повторили його крик.
— Білокігтю! Ні!
— За мною!
Тигрокіготь відвернувся.
***
Верболоза, лагідно штурхнувши, збудила Вогнесерда.
Сіросмуг аж підстрибнув.
— Усе гаразд?
Сіросмуг підвівся:
— Я в нормі.
— Так, Вогнесерде.
— Що далі?
— Совине Дерево!
— Листя?
— А що під листям?
— Що це?
— Зміїні Скелі?
— Громошлях?
— Ага, — нявкнув Вогнесерд. — За мною!
Вогнесерд кивнув.
Зрештою, він заснув, але і його сни були сповнені тих самих
запахів. Потім Вогнесерд занурився у сновидіння про ті часи,
коли він і сам був іще кошеням. Пригадував, як колись лежав
біля живота своєї матусі, згорнувшись у клубочок, а поруч —
його брати і сестри. І все ж запах кицьки нікуди не дівся.
— Нащо?
— Це я, Рудько!
— Чому?
— Бо ти моя сестра!
— А..?
Вогнесерд кивнув.
— Гаразд.
— Саме тут.
Вогнесерд підвівся.
Вогнесерд пришвидшився.
Він зітхнув:
— Це не твоя провина.
Вогнесерд кивнув.
— Іди погрійся.
***
Через кілька днів Вогнесерд, прокинувшись, побачив, що
перший туман падолисту заповнив їхнє кубло. Вибравшись
назовні, він заледве роздивився протилежний кінець галявини.
Тоді почув чиїсь квапливі кроки — і ось із мряки вигулькнула
Мишошубка.
Білошторм додав:
***
Коли Вогнесерд пояснив новакам їхнє завдання, Попелапка
задерла хвоста і збуджено забігала.
— Ти думаєш, ми готові?
***
Коли Вогнесерд прокинувся, в кублі було мокро і холодно.
Повітря пахло дощем. Позіхаючи, він вийшов надвір. Вогнесерд
не виспався, переживаючи за Сіросмуга. Навіть зараз він
тремтів, думаючи про те, що його друг там один на землях
Річкового Клану.
— Ти стежив за мною!
Вогнесерд заціпенів.
— Чого тобі?
— Та нічого, живіт болить, але неважливо, якщо ти зайнята.
Вогнесерд не зворухнувся.
— Що ж ти тут робиш?
Срібнострумка насторожилася.
— А що скоїлося?
Вогнесерд перебив:
Він ніколи не бачив м’яти у лісі, але з тих часів, коли був
кошеням, пригадував, що її кущики росли біля оселі його
Двоногів.
Жовтоікла кивнула.
— Вогнесерде, чекай!
— Га, що?
— Попелапка! Де вона?
Тигрокіготь форкнув:
Їх наздогнав Темносмуг.
— Я знову перевірив Зміїні Скелі, Тигрокігтю. Там ані сліду
Тіньо… — він затнувся, побачивши Попелапку, що звисала з рота
Вогнесерда. — Що сталося?
***
Жовтоіклої на галявині не було. Двоє кошенят із білим
кашлюком поскручувалися одне біля одного у своєму кубельці та
й поснули. Вогнесерд поклав Попелапку на холодну землю, тоді
вимостив для неї гніздечко серед орляка, походивши у ньому
колом. Закінчивши, він знову лагідно взяв ученицю за карк
і поклав досередини.
— Нічого не обіцятиму.
— Покликати Жовтоіклу?
— Як Синьозірка?
Вогнесерд не зворухнувся.
— Як вона зараз?
Він гадки не мав, куди прямує, просто брів світ за очі, і ліс
утішав його. Поки отак ішов, у його голові трохи прояснилося.
Він ніяк не міг допомогти Попелапці, до Сіросмуга не
достукатися, але він міг допомогти Жовтоіклій боротися
із зеленим кашлюком. Треба було зібрати ще котячої м’яти.
Принцеса замуркотіла.
Принцеса захвилювалася.
— І багато вас похворіло?
— Поки що троє.
— То це правда!
— Чому?
— Важко пояснити.
Принцеса вмостилася у снігу поруч із ним, тісно
притулившись.
— Тоді ти розумієш?
Принцеса кивнула.
— То ти повертаєшся?
***
— Гарно придумав, Вогнесерде, — промуркотів Білошторм.
Він побачив, як рудий вояк бреде до табору з повним ротом
м’яти.
Вогнесерд кивнув.
Жовтоікла зітхнула.
Королева спинилася.
Морозошубка збентежилася.
— За що?
***
Сіросмуг уже повернувся і зараз саме жував мишу під кущем
кропиви.
— А Пісколапка знає?
— Гаразд.
***
Коли Вогнесерд вийшов зі свого кубла наступного ранку,
небо над його головою щойно взялося блідо-рожевою загравою.
— Несподіванка!
Вогнесерд підвівся.
— Поділимося?
— Дякую!
— Ти йдеш?
Тигрокіготь кивнув.
— Вогнесерде!
— І як це розуміти?
— Ні.
***
Наступного дня Вогнесерд прокинувся рано-вранці. Сонце
ще й не зійшло, і табір був геть порожній, коли він вирушив до
кубла Жовтоіклої. Йому хотілося побачити Попелапку.
— Вогнесерде?
— Дякую, Жовтоікло.
Вогнесерд розсердився.
— Я народився кицюнею. Я розніжений?!
— Злотоквітко?
— Ні.
Розділ 22
Дні до наступної повні для Вогнесерда тяглися
черепашачим кроком. Здавалося, цілі віки минули від
останнього Зборища. Майже весь час дощові хмари затуляли
місяць, тож Клани трималися подалі від Чотиридерева. Один
Громовий патруль за іншим розповідав про запахи вояків
Річкового Клану на Сонячних Скелях та нові запахи Тіньового
Клану біля Совиного Дерева.
— То він їй подобається?
— Бувай!
Пісколапка замнулася.
— Так. А ти?
— А як Ранньоквітка?
Вогнесерд повернувся.
— Ти особливий!
Високозорий наїжачився.
— Це не тому ми повернулися! Ми не потикалися за межі
власних угідь останні дві повні.
Синьозірка кивнула.
***
Хмари, що закрили місяць, до ранку розбіглися небом.
Вогнесерд насолоджувався сонячним теплом, яке гріло йому
спинку, поки він умивався на галявині. Із ясел, просто навпроти
нього, вискочив жвавий і щасливий Хмарко.
— Тіньовий Клан!
***
— Синьозірко! — Білошторм вивалив кролячі кістки посеред
галявини в таборі.
Білошторм кивнув.
Морозошубка замислилась.
Вогнесерд не вагався.
— Я нічого не бачу!
Вогнесерд обережно наблизився. Зорелом не ворушився.
Вогнесерд штурхнув його передньою лапою, і син Жовтоіклої
знову застогнав.
— Тебе б убили!
— Це саме сказав Порохолап. Він наказав мені піти
і сховатися з кошенятами, — очі маленької киці сльозились від
відчаю. — Але якби мене і вбили — що з того? Яка з мене зараз
користь? Я просто тягар для Клану.
Вогнесерд кивнув.
— Він мертвий?
— Інші волоцюги?
— Прогнали.
Синьозірка кивнула.
Тигрокіготь спохмурнів.
— Чому ні?
— Так, справді.
— Інші поранення є?
— Присягаюся.
— Вогнесерде.
Жовтоікла кивнула.
***
Прокинувшись наступного ранку, Вогнесерд здивовано
споглядав сліпучо-біле світло, що струменіло крізь стіну.
Мабуть, знову сніжило. Принаймні рани більше не боліли.
Жовтоікла правду казала: сік дійсно був пекучий, але після
міцного сну він почувався значно краще.
Синьозірка заговорила:
Вогнесерд кивнув.
— Так, Синьозірко.
— Що сталося?
Вогнесерд кліпнув.
— Нічогісінько.
— Вогнесерде, глянь!
— Так, Синьозірко.
— Срібнострумко! Ні!
Вогнесерд підморгнув.
© ASSA, 2018