ДЖО АБЕРКРОМБІ

ПІВ КОРОЛЯ
 To Ukrainian Readers
‘When I started writing e Blade Itself back in 2001, mostly in the
middle of the night and entirely for my own amusement, I never really
imagined it would have any readers in the UK, let alone anywhere else. 20
years on, to see this book and its sequels being translated into other
languages — even other alphabets  — and seeing them nd readers all
around the world is truly the biggest thrill I could ask for. So I’d like to give
my heartfelt thanks to my readers in Ukraine - if you keep reading the
books, I’ll keep writing them…'
 До українського читача
Коли в далекому 2001 році я починав писати «На лезі клинка»
(переважно посеред ночі й цілковито для власного задоволення), то
ніколи й не думав, що матиму читачів хоча б у Великій Британії, не
кажучи вже про інші країни. Захват, із яким я двадцять років по тому
спостерігаю, як цю книжку та її продовження перекладають іншими
мовами — навіть іншими алфавітами  — і як вони знаходять собі
читачів по всьому світу, — це найбільша винагорода, про яку я лише
міг мріяти. Тому я хотів би сердечно подякувати моїм читачам в
Україні: якщо вам подобаються мої книжки, я й далі їх писатиму…
Присвячується Ґрейс
 Ліпший тягар чоловіку в дорозі — це розум великий
Старша Едда, Повчання Високого*

* Переклад В. Кривоноса. (Тут і далі — примітки перекладача).

ЧОРНИЙ ПРЕСТОЛ
 ВИЩЕ БЛАГО

ронизливий буревій шаленів тої ночі, коли Ярві дізнався, що він —

П король. Чи то пак — пів короля.
Такий вітер ґеттландці називають «шукач», бо ж він знаходить
кожну шпарину, кожен замкóвий отвір і, завиваючи, приносить в
оселю смертельну студінь Матері Моря, байдуже як яскраво
палахкотить хатнє вогнище чи як тісно туляться одне до одного люди.
Вітер торсав вузькі віконниці в покої матері Ґундрінг, грюкотів об
одвірок навіть оббитими залізом дверима. Він глузував над полум’ям, і
полум’я розлючено плювалося й тріщало, змушуючи розвішене всюди
сушене зілля відкидати пазуристі тіні й освітлюючи миготливим
сяйвом корінець, що його у вузлуватій руці тримала мати Ґундрінг.
— А це?
Корінець скидався на звичайнісіньку грудку землі, але Ярві знав, що
то таке.
— Це корінь «чорного язика».
— І для чого ж він може знадобитися міністрові, мій королевичу?
— Нехай краще не знадобиться. Відвар із цього кореня не відрізниш
на колір чи на смак, але це — щонайсмертельніша отрута.
Мати Ґундрінг відкинула корінець.
— Міністрам часом доводиться вдаватися до темних засобів.
— Міністри повинні шукати менше зло… — відказав Ярві.
— …заради вищого блага. П’ять правильних відповідей із п’яти, —
схвально кивнула мати Ґундрінг, і Ярві зашарівся з гордості: похвалу
від ґеттландської міністерки заслужити нелегко.  — На іспиті
запитання будуть простіші.
— Іспит…
Ярві нервово потер скоцюрблену долоню хворої руки великим
пальцем здорової.
— Ти складеш його.
— Хіба ви можете бути певні?
 — Обов’язок міністра — завжди сумніватися…
— …але завжди мати впевнений вигляд, — докінчив він за неї.
— Ось бачиш! Я тебе знаю.  — То була правда. Краще за матір
Ґундрінг Ярві не знав ніхто, навіть його рідні. Насамперед його
рідні. — У мене ще не було учня кмітливішого за тебе. Ти здаси іспит
на міністра з першого разу.
— І перестану бути королевичем Ярві, — від цієї думки він почував
тільки полегкість. — Не матиму ні родини, ні спадкових прав.
— Ти станеш братом Ярві, а за родину тобі буде Міністерство,  —
усміхнулася мати Ґундрінг, і світло вогнища відтінило зморшки
довкола її очей.  — А спадок твій  — трави, книжки й тихе слово. Ти
пам’ятатимеш і радитимеш, лікуватимеш і казатимеш правду,
пізнаватимеш таємні шляхи й усіма мовами торуватимеш дорогу
Батькові Миру. Як це намагалася робити я. Шляхетнішої праці годі
шукати, хай що б там не верзли м’язисті телепні на бойовищі.
— Важко не зважати на м’язистих телепнів, коли ти з ними на тому
бойовищі.
— Ха,  — вона скрутила язик трубочкою і плюнула у вогонь.  —
Щойно складеш іспит, тобі доведеться бувати на бойовищах, хіба
тільки щоб подбати за чиюсь проламану голову, коли стане надто
гаряче. Одного дня моя патериця перейде до тебе,  — мати Ґундрінг
кивнула головою на прихилений до стіни довгий костур із
ельфійського металу, звужений на кінці, поцяткований ґудзиками й
покреслений прорізами.  — Одного дня ти сидітимеш обік Чорного
престолу й тебе величатимуть отцем Ярві.
— Отець Ярві… — він ніяково засовався на стільці. — Мені бракує
мудрості.
Насправді Ярві хотів сказати «мені бракує сміливості», але йому
забракло сміливості визнати це вголос.
— Мудрості можна навчитися, мій королевичу.
Він здійняв до світла ліву, немічну, долоню.
— А рука? Її ви можете чомусь навчити?
— Нехай тобі бракує руки, та боги піднесли тобі цінніші дари.
Ярві зневажливо пирхнув.
— Мабуть, ви маєте на увазі мій голос?
— А чому б і ні? А ще меткий розум, співпереживання й силу. Тільки
не ту силу, що робить великим королем, а ту, що робить великим
міністром. Батько Мир торкнувся тебе, Ярві. Запам’ятай назавжди:
сильних чоловіків багато, а мудрих — обмаль.
— Не дивно, що жінки — кращі міністри, ніж чоловіки.
— А ще жінки зазвичай краще готують чай,  — Ґундрінг
відсьорбнула з чашки, яку Ярві приносив їй щовечора, і знову
схвально кивнула.  — А втім, готувати чай  — це ще один твій
неабиякий хист.
— Авжеж, геройська робота. Ви будете лестити мені менше, коли я,
замість королевича, стану міністром?
— Я буду лестити тобі тоді, коли ти цього заслуговуватимеш, а коли
ні — будеш діставати від мене копняка під зад.
Ярві зітхнув.
— Деякі речі ніколи не міняються.
— А тепер нумо до історії.
Мати Ґундрінг узяла з полички одну з книжок, самоцвітне каміння
на її золоченому корінці блимнуло червоним і зеленим.
— Зараз? Завтра я маю прокинутися з Матір’ю Сонцем, щоб
нагодувати ваших голубів. Я сподівався трохи поспати, перед тим як…
— Я дозволю тобі поспати, коли складеш іспит.
— Ні, не дозволите.
— Маєш рацію, не дозволю,  — вона послинила палець і взялася
гортати сторінки; древній папір захрустів.  — Скажи-но мені, мій
королевичу, на скільки уламків ельфи розкололи Бога?
— На чотириста дев’ять. Чотириста Малих Богів, шість Великих
Богів, перші чоловік і жінка, а ще Смерть, яка вартує Останні Двері.
Але хіба це стосується міністра, а не молитвопряда?
Мати Ґундрінг прицмокнула язиком.
— Міністра стосується все знання, адже керувати можна лише тим,
що знаєш. Назви´ шістьох Великих Богів.
— Мати Море і Батько Земля, Мати Сонце і Батько Місяць, Мати
Війна і…
Двері розчахнулися зі стуком, і вітер-шукач вдерся до покою. Язики
вогнища стрепенулися  — разом з ними і Ярві  — і затанцювали,
викривлюючись у сотнях слоїків і пляшок на полицях. Чоловік
спіткнувся, підіймаючись сходами, і пучки зілля загойдалися за його
спиною, наче повішеники.
То був дядько Ярві, Одем: мокре від дощу волосся прилипло до
блідого обличчя, а груди важко здіймалися. Він дивився на Ярві
широко розплющеними очима, тоді розтулив рот, але не промовив ні
звука. Не потрібно було володіти даром співпереживання, щоб
зрозуміти: його гнітять лихі вісті.
— Що сталося? — прохрипів Ярві, горло йому стиснув страх.
Дядько впав навколішки, спершись руками на брудну солому. Він
схилив голову й тихим, надламаним голосом промовив два слова:
— Мій королю.
Так Ярві дізнався, що його батько та брат мертві.
 ОБОВ'ЯЗОК

а вигляд вони не здавалися мертвими. Дуже бліді, та й по всьому.

Н Вони лежали на холодних плитах у холодному покої, загорнуті до
плечей у савани, а на грудях у кожного поблискувало оголене лезо
меча. Ярві все чекав, що брат сіпне губами уві сні. Що батько
розплющить очі й зі звичним презирством погляне на молодшого
сина. Але ні батько, ні брат цього не зробили. І ніколи вже не зроблять.
Смерть відчинила їм Останні Двері, а звідти не повертається ніхто.
— Як це сталося? — почув Ярві. У дверях стояла мати. Голос її був
рівний, як завжди.
— Зрада, моя королево, — пробурмотів дядько Одем.
— Я більше не королева.
— Авжеж… Пробач, Лайтлін.
Ярві простягнув руку й ледь-ледь торкнувся батькового плеча. Яке ж
холодне! Він спробував згадати, коли торкався батька востаннє. Чи
торкався взагалі колись? Ярві добре пам’ятав їхню останню — якщо не
враховувати кількох інших незначних обмінів словами  — розмову.
Багато місяців тому.
«Чоловік косить косою і рубає сокирою,  — казав батько.  — Чоловік
веслує і в’яже міцні вузли. А найголовніше  — чоловік тримає щит.
Тримає стрій. Стоїть поруч зі своїм оплічником. Що ж то за чоловік,
який не може нічого цього?»
«Я не просив собі пів руки», — відповів тоді Ярві, почуваючись, як то
часто траплялося, немов серед пустелі, спійманий у пастку між
соромом і люттю.
«А я не просив собі пів сина».
А тепер король Утрік мертвий, і його королівський вінець, поспіхом
стиснений і припасований, лежить тягарем на чолі Ярві. Тягарем
значно важчим, ніж очікуєш від такої тонкої стрічки золота.
— Я запитувала, як вони померли, — наполягла мати.
— Вони вирушили на переговори про мир із Ґром-ґіль-Ґормом.
 — З клятими ванстерцями не може бути миру,  — пролунав
басовитий голос Гуріка, Обраного Щита королеви.
— Ми мусимо помститися, — сказала мати.
Дядько спробував угамувати бурю:
— Спершу треба відбути жалобу. Верховний король заборонив
воювати, доки…
— Помста! — Голос її був гострий, наче уламок скла. — Швидка, як
блискавка, палюча, як вогонь!
Погляд Ярві сповз на мертвого брата. Той мав і швидкість, і пал…
колись мав. Вольове підборіддя, груба шия, прорість чорної, як у
батька, бороди  — важко було знайти когось менш подібного на Ярві,
ніж він. Брат любив його, мабуть. Тою любов’ю, яка лишає після себе
синці, коли дружнє поплескування мало чим відрізняється від удару.
Любов’ю, яку почуваєш до того, хто завжди буде нижчим за тебе.
— Помста,  — прогарчав Гурік.  — Треба змусити ванстерців
заплатити.
— До біса ванстерців,  — відказала мати.  — Треба змусити наших
людей коритися. Їм треба показати, що новий король має залізну волю.
Коли вони охоче опустяться перед ним навколішки, ось тоді можна
лити сльози, нехай хоч Мати Море вийде з берегів.
Дядько важко зітхнув.
— Що ж, нехай буде помста. Але чи готовий він, Лайтлін? Він ніколи
не був бійцем…
— Він мусить битися, готовий чи ні!  — відрубала мати. Поруч із
Ярві всі завжди розмовляли так, наче він не лише каліка, а ще й
глухий. Схоже, що попри його несподіваний прихід до влади, ніхто цієї
звички так і не позбувся. — Готуйте великий набіг.
— Куди вдаримо? — запитав Гурік.
— Байдуже куди. Важливо лише те, що ми вдаримо. Залиш нас.
Ярві почув, як зачинилися двері, а потім  — як мати підійшла до
нього, тихо ступаючи по холодній підлозі.
— Перестань плакати, — сказала вона.
Лише тоді він усвідомив, що його очі наповнилися вологою. Він
витер їх, шморгнув носом, і йому стало соромно. Йому завжди було
соромно.
Мати міцно взяла його за плечі.
 — Виструнчися, Ярві.
— Вибач, мені шкода… — відказав він, намагаючись випнути груди
так, як це зробив би його брат. Ярві завжди мав, про що шкодувати.
— Ти тепер король,  — мати поправила перекривлену пряжку його
плаща, спробувала пригладити його біляве волосся  — коротко
стрижене, та однаково неслухняне,  — а тоді торкнулася холодними
пучками пальців до його щоки.  — Ніколи ні про що не шкодуй. Ти
повинен оперезатися батьковим мечем і очолити набіг на ванстерців.
Ярві натужно ковтнув слину. Сама думка про набіг виповнювала
його жахом. Що вже й казати про те, щоб очолити його?
Одем, схоже, помітив його страх.
— Я буду вашим оплічником, мій королю, і триматиму щит
напоготові. Хоч якої допомоги ви потребуватимете  — я завжди буду
поруч.
— Дякую, — промимрив Ярві.
Не хотів він ніякої допомоги  — лише хай би його відправили до
Скекенгауза, де він склав би іспит на міністра, щоб жити собі спокійно
в тіні, а не бути випхнутим на світло. Але ті його сподівання
розсипалися на порох. Усі його надії були нетривкі, як погано
замішаний будівельний розчин.
— Ти покараєш Ґром-ґіль-Ґорма,  — мовила мати.  — А після цього
одружишся з кузиною.
Ярві лише витріщився в сталево-сірі материні очі. Довелося трохи
задерти голову, адже мати досі була вища за нього.
— Що?
Пальці, які доти легенько торкалися його, міцно стиснули
підборіддя.
— Послухай-но мене, Ярві, і послухай уважно. Ти — король. Ні я, ні
ти цього не хотіли, але ради на це нема. Усі наші надії покладено на
тебе, і ти тримаєш їх над краєм прірви. Тебе не поважають. У тебе мало
союзників. Твій обов’язок  — зміцнити нашу родину й одружитися з
Одемовою донькою, Ісріун, як це мав зробити твій брат. Ми це вже
обговорили. Усі згодні.
Дядько Одем поквапився врівноважити холод теплом:
— Я матиму за найвище щастя стати вашим тестем, мій королю, і
побачити, як наші родини поєднаються навіки.
 Ярві подумки зауважив, що про почуття Ісріун ніхто й не згадував.
Як, власне, і про його почуття.
— Але ж…
Мати гнівно насупилася. Примружила очі. Ярві не раз бачив, як
перед цим поглядом тремтіли герої, а він героєм не був.
— Я була заручена з твоїм дядьком Утілем, воїни досі шепочуться
про його неймовірний хист до меча. Саме він мав стати королем,  —
материн голос надломився, немовби слова завдавали їй болю.  — Та
коли Мати Море поглинула його й на березі йому звели порожній
курган, я вийшла за твого батька. Я знехтувала почуттями й виконала
свій обов’язок. Так само повинен учинити й ти.
Погляд Ярві знову ковзнув на труп його вродливого брата. Як мати
може так спокійно снувати плани, коли на відстані простягнутої руки
лежать мертві її чоловік і син.
— Ти не оплакуєш їх?
Ураз материне лице зсудомилося, і вся її ретельно впорядкована
краса тріснула: вуста скривилися, показавши зуби, очі зіщулилися, а на
шиї напнулися жили. Протягом якоїсь жахливої миті Ярві не знав, чи
вона вдарить його, чи вибухне риданням, і не міг вирішити, що лякає
його більше. Але мати уривчасто втягнула повітря, уклала на місце
пасмо золотавого волосся і знову стала собою.
— Принаймні один із нас має поводитися як чоловік,  — мовила
вона.
Відтак із королівською грацією обернулася й велично вийшла з
кімнати.
Ярві зціпив кулаки. Точніше, зціпив один кулак, а на другій долоні
лише притиснув великий палець до скарлюченого цурпалка.
— Дякую, що підбадьорила, мамо.
Він завжди злостився. Але тільки тоді, коли зі злості  вже не було
жодної користі.
Ярві почув, як дядько підступив до нього. Одем заговорив м’яким
голосом, наче до полохливого лошати.
— Ви ж знаєте, ваша мати любить вас.
— І звідки я мав би це знати?
— Вона повинна бути сильною. Заради вас. Заради країни. Заради
вашого батька.
 Ярві перевів погляд із батькового тіла на дядька. Такі схожі й
водночас такі різні.
— Дякувати богам, ти тут, — промовив він, витискаючи з себе слова,
які дерли в горлі. Принаймні хоч комусь із родини не байдуже до
нього.
— Мені шкода, Ярві. Справді,  — Одем поклав руку небожеві на
плече, в очах його зблиснули сльози.  — Але Лайтлін має рацію. Ми
повинні діяти на благо Ґеттландії. Ми мусимо знехтувати нашими
почуттями.
Ярві важко зітхнув.
— Я знаю.
Його почуттями нехтували, відколи він себе пам’ятав.
 СПОСІБ ПЕРЕМОГТИ

еймдалю, битимешся з королем.

- К

Ярві насилу стримав дурнувате хихотіння, коли почув, як його

назвав майстер-військовик. Вісім десятків юних воїнів, що стояли
навпроти, либонь, так само ледь стримувалися. І вже напевне їм
доведеться тамувати регіт, коли вони побачать, як б’ється їхній новий
король. Ярві на той час уже, певна річ, буде не до смішків.
Звісно, тепер вони його підданці. Його слуги. Його люди, що
присягли померти заради його примхи. І попри це, тепер їхня
зневажлива ворожість була ще відчутніша, ніж тоді, коли він стояв
перед ними хлопчиком.
Він і досі почував себе хлопчиком. Більше, ніж будь-коли.
— Це велика честь для мене.
Кеймдаль виступив із гурту на бойовище. Не схоже було, що він має
за честь цей поєдинок. Юнак рухався в кольчузі так само вільно, як
дівчина в легенькій сукенці. Він узяв щит і дерев’яний меч, а тоді
кілька разів із загрозливим свистом розсік повітря. Кеймдаль був
старший від Ярві заледве на рік, але видавалося, що на всі п’ять: на пів
голови вищий, плечистіший, а на масивному підборідді вже
пробивалася рудувата щетина.
— Ви готові, мій королю? — прошепотів Одем на вухо Ярві.
— Звісно, що ні,  — просичав той у відповідь, але подітися було
нікуди. Король Ґеттландії повинен бути щирим сином Матері Війни,
хай навіть зовсім на це не годиться. Ярві має довести старшим воїнам,
які зібралися довкола, що їхній король — не одноруке посміховисько.
Він має придумати, як перемогти. «Спосіб завжди є»,  — частенько
казала йому мати.
Але попри свої безперечні таланти, як-от меткий розум,
співпереживання та гарний голос, зараз Ярві не бачив жодного
способу.
Сьогодні бойовище розмістили на узбережжі. На піску накреслили
квадрат зі сторонами завдовжки вісім кроків, а по кутах устромили
списи. Тренувальні бої влаштовували щодня в іншому місці  — на
скелях, у лісі, на болоті, серед вузеньких вуличок Торлбю, навіть у
річці, — адже ґеттландський воїн повинен усюди давати собі раду. Або
ж не давати, як то було у випадку з Ярві.
Але здебільшого битви у землях Потрощеного моря відбувалися на
його порізаних берегах, тому на березі тренувалися найчастіше, і Ярві
свого часу наковтався стільки піску, що вистачило б на обмілину,
достатньо широку, щоб на неї сів великий корабель. Коли Мати Сонце
зайде за пагорби, бувалі воїни битимуться тут по коліна в солоній воді,
але тепер відплив забрав море далеко за помережану дзеркалами
калюж прибережну смугу, тож змокнути можна було хіба від солоного
водяного пилу, що його вітер немилосердно жбурляв в обличчя, і від
поту, який струмком лився з Ярві, незвиклого до тягаря кольчуги.
О боги! Як же він ненавидів кольчугу! Як він ненавидів Гуннана,
майстра-військовика, що протягом багатьох років був його головним
мучителем! Яку відразу почував до мечів, щитів, бойовищ і воїнів, які
приходили сюди частіше, ніж до себе додому! А понад усе ненавидів
він ту нікчемну подобу руки, через яку ніколи не міг стати одним із
них.
—  Намагайтеся міцно триматися на ногах, мій королю,  — тихо
порадив Одем.
— Не ноги будуть моєю проблемою,  — відбуркнув Ярві.  — Їх
принаймні у мене дві.
Три роки він не торкався меча, а весь свій час проводив у покоях
матері Ґундрінг, вивчаючи трави та імена Малих Богів, опановуючи
мови далеких країв і приділяючи особливу увагу мистецтву
краснопису. Поки він учився, як гоїти рани, ці хлопці  — ба ні,
усвідомив Ярві з кислим присмаком у роті,  — ці чоловіки докладали
всіх зусиль, щоб навчитися, як їх завдавати.
Дядько Одем підбадьорливо поплескав небожа по плечу, та так, що
мало не збив його з ніг.
— Не опускайте щита. Вичікуйте на сприятливу нагоду.
Ярві чмихнув. Якщо чекати на сприятливу для нього нагоду, то їх
усіх тут потопить приплив. Щит міцно примотали реміняччям до сухої
кисті, а держак він стискав великим пальцем і тим оцупком, що йому
лишився від усіх решти. Рука горіла аж до плеча лише від зусилля,
потрібного, щоб тримати цю кляту штуку.
— Наш король давно не ступав на бойовище,  — оголосив майстер
Гуннан і скривився, наче ті слова були гіркі на смак.  — Сьогодні
працюємо не на повну силу.
— Я намагатимусь не вибити з нього весь дух! — вигукнув Ярві.
Дехто засміявся, але йому в тому сміху вчулися зневажливі нотки.
Жарти не замінять у бою дужих м’язів і справну руку, щоб тримати
щит. Він поглянув Кеймдалеві в очі й побачив там спокійну
впевненість. Ярві сказав собі, що сильних чоловіків багато, а мудрих —
обмаль, але промовлені подумки слова прозвучали непереконливо.
Майстер Гуннан не всміхнувся. Не було жарту такого смішного, чи
дитини такої милої, чи жінки такої вродливої, щоб вигнути ці залізні
губи. Він лише скинув на Ярві тим довгим, сповненим мовчазного
презирства поглядом, яким він завжди на нього дивився, чи то на
королевича раніше, чи то на короля тепер.
— Почали! — гаркнув майстер.
Якщо швидкість  — це милосердя, то поєдинок був далебі
милосердний.
Перший удар влучив у щит і вирвав держак із кволої руки. Обід
ударив у зуби, і Ярві поточився. Якимось дивом йому вдалося
інстинктивно відбити другий удар так, що той ковзнув по плечу й
поцілив у передпліччя, від чого заніміла рука. А ось третього Ярві
навіть не побачив, лише відчув різкий біль, коли йому підітнулась нога
й він гепнувся навзнак. З легень, наче з розірваного ковальського міха,
зі свистом вихопилося повітря.
Якусь хвилю він тільки лежав і кліпав. Досі ходили легенди про його
дядька Утіля, який не мав собі рівних на бойовищі. Як видавалося, про
бій Ярві теж не скоро забудуть. На жаль, зовсім з іншої причини.
Кеймдаль устромив дерев’яний меч у пісок і простягнув руку.
— Мій королю.
Ярві здалося, що кутики губ юного воїна викривились у глузливій
посмішці, нехай і краще прихованій, ніж то бувало раніше.
— Ти став ліпше битися,  — витиснув крізь зціплені зуби Ярві,
вивільняючи калічену руку з непотрібних уже ременів  — Кеймдалеві
нічого не лишалося, окрім як узяти її, щоб допомогти королеві
підвестися.
— Ви теж, мій королю.
Ярві бачив, із якою огидою Кеймдаль торкається скарлюченої
долоні, тож наостанок ще полоскотав його оцупком пальця.
Дріб’язковий вчинок, авжеж, але слабкому доводиться вдовольнятися
малою помстою.
— Я став битися гірше,  — пробурмотів Ярві, дивлячись, як
Кеймдаль вертається до своїх однолітків.  — Якщо таке взагалі
можливо.
Серед молодших учнів він помітив дівчину. Років тринадцяти, із
затятим поглядом і темним волоссям, розвіяним довкола гострих
вилиць. Мабуть, Ярві слід було подякувати Гуннанові, що той не
вибрав для побиття короля її. Може, то мав бути наступний етап його
приниження.
Майстер-військовик зневажливо похитав головою й відвернувся. На
Ярві наринув гнів, лютий, як море взимку. Нехай уся батькова міць і
відійшла братові, проте належну йому частку шаленства молодший
син усе ж успадкував.
— Може, спробуємо ще?  — гукнув він до тих, що стояли на
протилежному боці бойовища.
Кеймдаль здивовано звів брови, а тоді знизав широкими плечима,
підняв меч і щит.
— Як зволите.
— Саме так і звелю.
Серед старших чоловіків пробіг невдоволений гомін, а Гуннан іще
більше насупив чоло. Скільки ще їм терпіти цю принизливу комедію?
Якщо ганьбиться король, ганьбляться і його воїни, а від Ярві вони вже
набралися ганьби до кінця своїх днів.
Він відчув, як дядько легенько взяв його під руку.
— Мій королю,  — прошепотів Одем, м’яко й заспокійливо. Він
завжди був м’який і заспокійливий, як вітерець літнього дня.  —
Можливо, вам не варто надміру напружуватися…
— Авжеж, маєш рацію, — відповів Ярві. «Дурень — раб свого гніву, —
якось сказала йому мати Ґундрінг.  — Мудрий уміє свій гнів
використати». — Гуріку, ставай замість мене.
Запала тиша, і погляди всіх звернулися до Обраного Щита королеви.
Великий і мовчазний, він сидів на різьбленому стільці, що виділяв його
з-поміж найшанованіших воїнів Ґеттландії. Щоку його перетинав
величезний шрам, перетворюючись на білу смужку там, де торкався
бороди.
— Слухаюсь, мій королю, — прогуркотів воїн, підводячись.
Відтак підняв щит і просунув руку в переплутані ремені. Ярві
простягнув йому свого тренувального меча. Той видавався іграшкою в
Гуріковому величезному пошрамованому ручищі. Чути було його
важку ходу, коли воїн підходив до Кеймдаля, який ураз перестав
видаватися старшим за свої шістнадцять. Гурік напівприсів, уминаючи
ноги в пісок, вищирив зуби й войовниче загарчав, низько й
розкотисто. Він гарчав дедалі голосніше й голосніше, аж доки все
бойовище не почало двигтіти від його рику. Кеймдалеві очі
розширилися, і Ярві побачив у них те, що завжди прагнув там
побачити, — вагання і страх.
— Починайте, — наказав він.
Цей герць закінчився ще швидше, ніж попередній, але милосердним
його ніхто не назвав би.
Слід віддати Кеймдалеві належне  — він стрибнув у бій доволі
відважно, але Гурік відбив його удар мечем. Дерев’яні клинки
заскрипіли. Тоді, попри свої велетенські розміри, досвідчений воїн
кинувся вперед швидко, наче змія, і підтяв супротивникові ноги.
Хлопець падав із протяглим криком, який урвався, коли обід
Гурікового щита з глухим стуком ударив Кеймдаля над очима й мало
не вибив з нього всю тяму. Нахмурившись, Гурік наступив хлопцеві на
руку, що тримала меча, і вдавив її підбором у пісок. Кеймдаль
застогнав, половину обличчя йому обліпив пісок, друга половина була
заюшена кров’ю з рани на чолі.
На думку Ярві, Кеймдаль іще ніколи не був кращим на вигляд, хоча
дівчата й могли з цим не погодитися.
Молодий король обвів воїнів тим поглядом, яким мати, бувало,
дивилася на раба, що не догодив їй.
— Очко на мою користь,  — сказав Ярві й переступив  через
Кеймдалів меч, що валявся на піску. Покидаючи бойовище, він вибрав
напрямок так, щоб майстер Гуннан був змушений ніяково посунутися
з дороги.
 — Це було нешляхетно, мій королю, — мовив до нього дядько Одем,
рушаючи за ним. — Однак доволі кумедно.
— Я радий, що дав тобі привід для сміху, — пробурчав Ярві.
— Ба більше, ви дали мені привід для гордості.
Ярві скоса глянув на дядька й побачив, що той теж дивиться на
нього, спокійно і рівно. Він завжди був спокійний і рівний, як
свіжовпалий сніг.
— Славні перемоги оспівують у піснях, Ярві, але й безславні
анітрохи не гірші, коли барди попрацюють над ними. А ось славні
поразки — це лише поразки.
— На полі бою немає правил, — сказав Ярві, пригадавши, як одного
разу почув ці слова від батька, коли той був п’яний і знудився кричати
на собак.
— Саме так,  — дядько поклав дужу руку йому на плече, і Ярві
подумав, наскільки щасливішим могло би бути життя, якби Одем був
його батьком. — Король повинен перемагати. Усе решта — порох.
 МІЖ БОГАМИ Й ЛЮДЬМИ

ати Сонце і Батько Місяць, осяйте вашим золотим і срібним

- ...М

промінням цей союз між Ярві, сином Лайтлін, та Ісріун,

донькою Одема…
Велетенські статуї шістьох Великих Богів позирали вниз
безжалісними гранатовими очима. Над ними в заглибинах, що колом
охоплювали склепіння, поблискували бурштинові постаті Малих
Богів. Усі вони оцінювально приглядалися до Ярві та — безперечно, як
і він сам, — бачили його жахливу неповноцінність.
Він зібгав суху кисть, намагаючись втягнути її в рукав. Усі присутні
в Залі Богів добре знали, що в нього на кінці лівої руки. Чи то пак чого
там нема.
І все ж він намагався її сховати.
— Мати Море і Батько Земля, ущедріть їх вашими плодами і вашими
дарами, пошліть їм щастя на погоду і щастя в бою…
Посеред зали на помості стояв Чорний престол, реліквія з
ельфійських часів, до Божого Розламу, витвір невідомого мистецтва,
викуваний із суцільної брили чорного металу, неймовірно витончений
і неймовірно міцний. Незліченні роки не залишили на ньому жодної
подряпини.
Місце королів  — між богами й людьми. Занадто високе для такої
жалюгідної істоти, як Ярві. Він почувався недостойним навіть
дивитися на нього.
— Мати Війна і Батько Мир, даруйте їм силу витримати все, що
приготувала їм Доля…
Ярві мав намір стати міністром. Без довгих вагань відкинути думку
про жінку й дітей. Поцілувати праматір Вексен у старечу щоку, коли
складе іспит,  — оце й усі романтичні стосунки, на які він міг
сподіватися. А тепер Ярві мав розділити своє життя з дівчиною, яку
ледве знав.
Долоня Ісріун була наче нежива. Їхні руки пов’язали священним
рушником так, що вийшов якийсь безформний вузол. Вони стискали
одне одного за руку, були зв’язані та поєднані волею батьків і
потребами Ґеттландії, і все одно здавалося, що між ними нездоланна
прірва.
— Той-Хто-Пророщує-Сім’я, даруй їм здорових нащадків…
Ярві знав, про що цієї миті подумали всі гості. Не калік. Не
одноруких нащадків. Він крадькома скосив очі на низеньку й тендітну
дівчинку з волоссям пшеничного кольору, що мала стати дружиною
його брата. Вона видавалась наляканою і, схоже, почувалася зле. Воно
й не дивно, коли тебе змушують виходити за пів чоловіка.
Це для всіх було небажаним розв’язком. Свято, на яке всі прийшли з
жалобою на обличчі. Трагічний компроміс.
— Та-Хто-Пильнує-Замки´, бережи їхню господу…
Задоволений був тільки Бріньйольф Молитвопряд. Він уже виткав
був одне пишномовне благословення для Ісріун на честь її заручин із
братом Ярві, а тепер — на свою втіху, хоч, може, і не на втіху Ісріун —
він дістав нагоду спорудити ще одне. Монотонним голосом він
закликáв Великих і Малих Богів дарувати молодятам родючі поля і
слухняних рабів. Либонь, нікого не здивувало б, якби наступним
проханням була справна робота кишківника. Із жахом уявляючи
розмах Бріньйольфових побажань на самому весіллі, Ярві горбився під
важкою, підбитою хутром накидкою, яку колись носив батько.
— Та-Хто-Тримає-Глек, пролий достатки на цю королівську пару, на
їхніх батьків, підданців і на всю Ґеттландію!
Молитвопряд нарешті скінчив і відступив назад, задоволений
собою, наче молодий батько. Підборіддя його ховалося в складках
жиру.
— Моя промова буде коротка,  — сказала мати Ґундрінг, метнувши
на Ярві ледь помітним значущим поглядом. Він мало не пирхнув,
стримуючи смішок, а тоді спіймав на собі материн погляд, холодний,
як зимове море, і сміятись ураз відхотілося.
— Королівство тримається на двох стовпах,  — почала стара
міністерка.  — Сильного короля ми вже маємо.  — Ніхто навіть не
усміхнувся. Дивовижний самоконтроль.  — Незабаром, як буде на те
воля богів, ми матимемо й сильну королеву.
Ярві помітив, як бліде горло Ісріун затремтіло, коли вона натужно
ковтнула слину.
Міністерка підкликала жестом мати Ярві та дядька Одема  —
єдиного з присутніх, хто видавався щасливим,  — щоб вони
поблагословили пару, поклавши руки на вузол. Після цього вона із
зусиллям здійняла вгору свою патерицю. Зблиснула трубка з того
самого ельфійського металу, що й Чорний престол.
— Вони обіцяні одне одному! — вигукнула мати Ґундрінг.
Та й по всьому. Ісріун про її думку щодо шлюбу ніхто не запитав. Не
запитали і Ярві. Схоже, на думки королів тут не надто зважають.
Принаймні на думку цього короля. Присутні — душ сто чи й більше —
здобулися на стримані оплески. Чоловіки  — голови найвизначніших
ґеттландських родів, із позолоченими навершниками мечів і пряжками
плащів  — на знак схвалення гатили кулачищами в широкі груди.
Жінки, що стояли з другого боку зали, ввічливо поплескували
пальцями однієї напахченої руки по долоні другої. Їхнє змащене олією
волосся блищало, а ключі від господарства висіли на щонайкращих,
оздоблених самоцвітами ланцюжках.
Мати Ґундрінг розмотала священний рушник, і Ярві висмикнув
здорову руку, липку від поту, порожевілу й затерплу. Дядько взяв його
за плечі й промовив на вухо:
— Ви чудово трималися!
Хоча Ярві лише стояв і наспівно повторював якісь обітниці, яких і
не розумів до пуття.
Гості один за одним вийшли з храму, і Бріньйольф із лунким стуком
зачинив двері, лишивши наречених наодинці з богами, Чорним
престолом, тягарем непевного майбутнього й цілим океаном ніякової
мовчанки.
Ісріун, не підводячи очей від підлоги, злегка потирала руку, яку Ярві
щойно тримав. Він теж утупився в підлогу, дарма що нічого цікавого
там не бачив. Кахикнув. Поправив пояс із мечем, до якого досі не
звикнув. Мабуть, ніколи не звикне.
— Вибач, — нарешті промовив він.
Дівчина звела погляд, зблиснувши оком у важкій півтемряві.
— За що ти просиш вибачення? — мовила вона, а потім подумала й
додала невпевнено: — Мій королю.
Ярві мало не бовкнув: «За те, що матимеш лише пів чоловіка».
 — За те, що тебе в моїй родині передають з одних рук до інших, як
чашу на святковій учті.
— На святковій учті кожен радіє, коли йому дістається чаша,  —
Ісріун гірко посміхнулася.  — Це я б мала просити вибачення. Хіба
можна уявити мене королевою?  — Вона чмихнула, наче дурнішого
жарту годі було вигадати.
— Хіба можна уявити мене королем?
— Але ж ти і є король.
Почувши це, Ярві здивовано глипнув на неї. Він так зациклився на
своїх вадах, що йому й на гадку не спадало: Ісріун теж могла
зациклитися на своїх. Від цієї думки — як то часто трапляється, коли
ми усвідомлюємо чужі прикрощі, — йому трохи поліпшало.
— Ти пильнуєш батькове господарство,  — він опустив очі на
золотий ключ, що висів на її грудях. — Це не легке завдання.
— Але ж королева повинна пильнувати справи всього королівства!
Усі стверджують, що твоя мати  — велика майстерниця в цьому.
Лайтлін, Золота Королева!  — дівчина промовила це ім’я, як магічне
заклинання.  — Подейкують, їй винні тисячі послуг, а бути її
боржником люди вважають за честь. Подейкують, купці її слово
цінують понад золото, адже золото може втратити вартість, а її
слово  — ніколи. Подейкують, що декотрі торговці з далекої півночі
покинули молитися своїм богам і натомість боготворять її,  — із
великими-великими очима Ісріун говорила дедалі швидше, то
покусуючи нігті, то переплітаючи тонкі руки. — А ще ходить поголос,
ніби вона несе срібні яйця.
Ярві не міг не розсміятися.
— Щодо останнього я цілком певен, що то брехня.
— Але вона звела зерносховища, наказала вирити канали й віддала
під плуг нові землі. Завдяки цьому більше ніколи не буде голоду, коли
люди змушені тягти жереб, кому шукати собі нову домівку за
морем, — поки Ісріун говорила її плечі помалу повзли вгору, доки не
здійнялися на рівень її вух.  — З усього світу до Торлбю стікаються
торговці, місто виросло втричі, аж довелося розбирати старі мури.
Твоя мати наказала звести нові, але й ті згодом стали затісні.
— Це правда, але…
— Я чула, твоя мати має великий задум  — карбувати монети, всі
однакової ваги, і щоб ці монети ходили в усіх землях Потрощеного
моря. Її обличчя буде присутнє під час кожної торговельної угоди, і
вона зробиться багатшою за самого Верховного короля в Скекенгаузі!
Як можу… я?  — Плечі Ісріун поникли, вона різко відкинула ключ зі
своїх грудей, і той загойдався на ланцюжку. — Як може така, як я…
— Спосіб завжди є,  — Ярві схопив дівчину за руку, перш ніж
рештки її нігтів знову опинилися б у роті. — Моя мати тобі допоможе.
Вона ж твоя тітка, хіба ні?
— Твоя мати допоможе мені?  — Замість вирвати руку, Ісріун
притягнула його ближче.  — Твій батько був великий воїн, але мені
здається, що найбільше в родині боялися не його.
Ярві всміхнувся, не заперечуючи.
— Тобі пощастило більше. Дядько Одем завжди такий спокійний, як
вода в тихому затоні.
Ісріун нервово зиркнула на двері.
— Ти не знаєш мого батька так добре, як я.
— Тоді… я допомагатиму тобі, — він тримав її руку пів дня, і йому
здавалося, що в його липкій долоні лежить дохла риба. Тепер рука
дівчини була геть інакшою — сильною, прохолодною і дуже живою. —
Хіба не в цьому суть шлюбу?
— Не тільки в цьому.
Раптом виявилося, що Ісріун зовсім близько. Ярві бачив, як тьмяне
світло свічок відбивається в кутиках її очей, а поміж напіврозтулених
вуст блищать зуби.
Вона пахла не солодко і не гірко. Він не міг сказати, що то був за
запах. Ледь чутний, але серце від нього закалатало швидше.
Ярві не знав, чи слід йому заплющити очі, але тут Ісріун заплющила,
тож він заплющив також, і вони незграбно зіткнулись носами.
Її віддих лоскотав йому щоку, від чого та спалахнула рум’янцем. Пал
цей трохи лякав.
Вуста дівчини ледь торкнулися його вуст, і Ярві відскочив із гідністю
наполоханого кролика. Нога його перечепилася за меч, і незграбний
наречений ледве-ледве не впав.
— Вибач, — промовила Ісріун, відсторонюючись і опускаючи очі.
— Це я маю просити вибачення, — як на короля, Ярві щось забагато
перепрошував.  — Я найжалюгідніший чоловік у всій Ґеттландії. Мій
брат, певна річ, цілував тебе краще. У нього було більше практики…
мабуть.
— Твій брат лише те й робив, що розповідав про всі ті бої, у яких він
переміг, — пробурмотіла вона, уп’явши погляд у свої ноги.
— Зі мною тобі це не загрожує.
Він не знав, навіщо вчинив те, що вчинив далі,  — чи то хотів
шокувати дівчину, чи то помститися за невдалий поцілунок, чи то
просто прагнув бути чесним із нею. Ярві видобув із рукава скарлючену
руку й простягнув її, жахливо потворну, перед Ісріун.
Він гадав, що дівчина відсахнеться, зблідне чи відступить, але вона
лише замислено дивилася на руку.
— Болить?
— Та ні… хіба що іноді.
Вона потягнулася до нього, а тоді провела пальцями по ґулястих
суглобах і натиснула великим пальцем на скоцюрблену долоню. Ярві
забило дух. Досі ніхто не торкався цієї руки так, наче це просто рука.
Частина його тіла, що так само відчуває, як і все решта.
— Я чула, що навіть так тобі вдалося побити Кеймдаля на
бойовищі, — мовила Ісріун.
— Я лише віддав наказ. Я вже давно збагнув, що в чесному бою мені
не перемогти.
— Б’ються воїни,  — сказала дівчина, поглянувши йому просто в
очі. — Король наказує.
Широко всміхнувшись, вона потягнула його на тронний поміст. Ярві
пішов знехотя і, хоча зала належала йому за правом, із кожним кроком
йому дедалі більше здавалося, ніби він зазіхає на чуже.
— Чорний престол, — пробурмотів Ярві, коли вони дісталися трону.
— Твій престол, — відказала Ісріун.
Він із жахом побачив, як вона простягнула руку й провела
кінчиками пальців по бездоганному металу бильця. Почувся шурхіт,
від якого йому на шкірі повиступали сироти. — Аж не віриться, що це
найдавніша річ у цій залі. Витворена ельфами ще до Розламу Світу.
— Ти цікавишся ельфами? — пискливим голосом запитав Ярві. Він
боявся, що дівчина змусить його теж торкнутися трону або  — ще
гірше — сісти на нього, і відчайдушно прагнув спрямувати її увагу на
щось інше.
 — Я прочитала всі книжки про них, які тільки були в матері
Ґундрінг, — відказала вона.
Ярві вражено витріщився на неї.
— Ти вмієш читати?
— Колись мене готували на міністерку. Я була ученицею матері
Ґундрінг до тебе. Моє життя мало минути серед книжок, трав і тихих
слів.
— Вона мені ніколи про це не розповідала.
Схоже, вони з Ісріун мають набагато більше спільного, ніж він собі
уявляв.
— Потім мене пообіцяли твоєму братові, і моя наука скінчилася. Ми
повинні діяти на благо Ґеттландії.
Вони зітхнули майже однаково та майже одночасно.
— Мені всі кажуть те саме,  — мовив Ярві.  — Ми обоє втратили
Міністерство.
— Зате здобули одне одного. І ось це,  — її очі блищали, коли вона
востаннє погладила досконалий вигин Чорного престолу.  —
Непоганий весільний подарунок,  — ніжні пальці дівчини ковзнули з
металу на його руку, і Ярві усвідомив, що йому неабияк приємно, коли
вони там. — Ми мали домовитися, коли справимо весілля.
— Щойно я повернуся, — промовив він дещо хрипким голосом.
Ісріун востаннє стиснула його суху руку й відпустила.
— Я сподіваюся на кращий поцілунок, коли ви повернетеся з
перемогою, мій королю.
Дивлячись, як вона прямує до виходу, Ярві майже радів, що ніхто з
них не вступив до Міністерства.
— Намагатимусь не перечепитися через меч!  — гукнув він, коли
Ісріун уже підійшла до дверей.
Вона обернулася й усміхнулась йому через плече, а тоді вийшла, і
сонячне світло засяяло у її волоссі. Двері тихо причинилися за нею, і
Ярві, наче вцілілий після кораблетрощі моряк, лишився на помості
сам-один посеред усього цього моря тиші. Ураз сумніви його знову
виросли, стали більшими за Великих Богів, що нависали над ним. Ярві
коштувало страшенних зусиль повернути голову й глянути на Чорний
престол.
Невже він справді зможе на ньому сидіти? Між богами й людьми?
Він, що не наважується торкнутися його тим цурпалком, якого людям
на посміх має замість руки? Тамуючи дихання, Ярві простягнув до
трону калічену руку. Змусив себе покласти тремтячий палець на
металеву поверхню.
Холодна й тверда. Саме така, яким мав би бути король.
Саме така, яким був батько Ярві, коли сидів тут із королівським
вінцем на схмуреному чолі, коли його пошрамовані руки міцно
стискали бильця, а меч завжди був напохваті. Меч, який тепер висів на
поясі в молодшого сина, незвиклого до його ваги.
«Я не просив собі пів сина».
Ярві сахнувся від порожнього трону, маючи навіть принизливіший
вигляд, ніж коли там іще сидів батько. Він кинувся не до дверей і
юрби, що чекала за ними, а до статуї Батька Мира. Припав до каменю
й сунув пальці в щілину біля велетенської ноги цього бога-заступника
міністрів. У тиші рипнули й відчинилися таємні двері, і Ярві, наче
злодій, що втікає з місця злочину, ковзнув у темряву за ними.
У цитаделі було повно прихованих ходів, але ніде їхнє плетиво не
було таке густе, як у Залі Богів. Переходи йшли під підлогою, у стінах,
навіть попід склепінням. У давнину міністри користувалися ними,
щоб являти волю богів за допомогою дрібних див — пір’я, що опадало
додолу, диму, що здіймався з-поза статуй. А одного разу, коли король
закликав до війни, на неохочих воїнів зі стелі закрапала кров.
Переходи були темні й сповнені всіляких звуків, однак Ярві не
боявся. Ці коридори віддавна стали його володінням. У їхній темряві
він ховався від спалахів батькового гніву. Від братових любовних
стусанів. Від холоду материного розчарування. Він міг пройти
цитадель з краю до краю, жодного разу не виходячи на світло.
Тут, як і належить хорошому міністрові, Ярві знав усі шляхи.
Тут він був у безпеці.
 ГОЛУБИ

олубник прилаштувався на вершечку однієї з найвищих

Г цитадельних веж, за багато віків уздовж і впоперек посмугованої
патьоками пташиного посліду. Досередини крізь численні вікна
вдирався пронизливо-холодний вітер.
Бувши учнем матері Ґундрінг, Ярві мав за обов’язок опікуватися
голубами. Він годував їх, навчав повідомлень і спостерігав, як птахи
лопотять крилами й злинають у небо, щоб нести новини, пропозиції та
погрози іншим міністрам країн Потрощеного моря.
Тепер із кліток, облаштованих уздовж стін, вони дивилися на нього,
голуби і бронзовокрилий орел — мабуть, посланець зі Скекенгауза від
Верховного короля. Віднині то була єдина людина в землях
Потрощеного моря, яка могла щось вимагати від Ярві. А він ось де —
сидить, прихилившись спиною до поплямованої послідом стіни,
смикає ніготь великого пальця на сухій руці й почувається похованим
під горою обов’язків, яких йому ніколи не виконати.
Він завжди був слабкий, але по-справжньому безсилим Ярві відчув
себе, лише коли став королем.
Почулося човгання на сходах, і за хвилю, пригнувшись у низькому
проході, важко дихаючи, з’явилася мати Ґундрінг.
— Я гадав, вам сюди ніколи не видертися, — мовив Ярві.
— Мій королю, — відказала стара міністерка, коли перевела дух, —
тебе чекали перед Залою Богів.
— Таємні переходи для того й існують, щоб король міг урятуватися
втечею, хіба ж ні?
— Від озброєних ворогів  — так. Від своєї родини, підданців, не
кажучи вже про майбутню наречену, — навряд чи, — вона звела очі й
поглянула на склепінчасту стелю, де були намальовані боги в
пташиних подобах, що линули в яскраво-блакитне небо.  — Ти
збирався полетіти геть?
— Авжеж. Може, до Каталії, або до землі альюків, або вгору річкою
Дивною до Калиєва,  — Ярві стенув плечима.  — Але в мене немає
навіть двох справних рук, що вже й казати про крила.
Мати Ґундрінг кивнула.
— Урешті-решт кожен повинен бути тим, ким він є.
— І хто ж я?
— Король Ґеттландії.
Ярві судомно ковтнув слину, збагнувши, якою розчарованою вона,
мабуть, почувається. Яким розчарованим почувався він сам. У піснях
великі королі рідко втікали, щоб сховатися від власного народу. Ярві
відвів очі, і погляд його впав на великого орла, що спокійно сидів у
клітці.
— Прамати Вексен надіслала повідомлення?
— Повідомлення,  — скрипучою пародією на голос вторував йому
один із голубів. — Повідомлення. Повідомлення.
Мати Ґундрінг глянула на орла, що сидів нерухомо, наче опудало, і
насупилася.
— Він прилетів зі Скекенгауза п’ять днів тому. Прамати Вексен
надіслала його, щоб запитати, коли ти прибудеш на іспит.
Ярві пригадав той єдиний раз, коли бачив Першу над міністрами. Це
сталося кілька років тому, коли Верховний король відвідував Торлбю.
Володар володарів видався йому похмурим і загребущим стариганем,
який ображався на найменшу дрібницю. Мати змушена була постійно
заспокоювати його, коли хтось кланявся недостатньо шанобливо. Брат
насміхався, дивуючись, що такий слабосилий дідок із кількома
волосинами на голові править усім Потрощеним морем, але сміх його
вщух, коли він побачив, скількох воїнів їхній гість привів із собою.
Батько лютував, бо Верховний король тільки брав дарунки, але не
дарував жодних. Мати Ґундрінг тоді прицмокнула язиком і сказала:
«Що багатший чоловік, то більшого багатства він прагне».
Прамати Вексен майже не полишала належного їй місця обік
Верховного короля й весь час усміхалася, як добротлива бабуся. Коли
Ярві опустився перед нею навколішки, прамати глянула на його
калічену руку, нахилилася до нього й прошамотіла: «Королевичу, ти не
думав над тим, щоб вступити до Міністерства?» На якусь мить Ярві
побачив у її очах пожадливий блиск, і це налякало його більше, ніж усі
суворі воїни Верховного короля.
 — Перша над міністрами так цікавиться мною? — пробурмотів він,
відчуваючи в роті післясмак того страху.
Мати Ґундрінг стенула плечима.
— Не щодня до Міністерства вступає особа королівської крові.
— Прамати, мабуть, буде, як і всі, розчарована, що я натомість
зійшов на Чорний перстол.
— Прамати Вексен має досить мудрості, щоб змиритися  з  тим, що
посилають їй боги. Так само чинити повинні й ми всі.
Шукаючи чогось, що відвернуло б його увагу від невеселих думок,
Ярві повів очима вздовж решти кліток. У пташиних поглядах не було
жалості, та зносити їх однаково було легше, ніж розчаровані погляди
його підданців.
— Котрий голуб приніс повідомлення від Ґром-ґіль-Ґорма?
— Я відіслала його назад до Ванстерландії. Із повідомленням матері
Скер, що твій батько погоджується на переговори.
— А де мала відбутися зустріч?
— На кордоні, біля Амвенда. Але твій батько так ніколи туди й не
дістався.
— На нього влаштували засідку тут, у Ґеттландії?
— Видається, що так.
— Не схоже на батька — так прагнути закінчити війну.
— Війну, — хрипко прокричав один із голубів. — Закінчити війну.
Мати Ґундрінг насупилася, утупивши очі в загиджену сірими
плямами підлогу.
— Я йому це порадила. Верховний король звелів не діставати мечей
із піхов, доки не добудовано його нового храму Єдиному Божеству. Я
гадала, що навіть такий дикун, як Ґром-ґіль-Ґорм, не наважиться
зламати священну обітницю,  — вона стиснула руку в кулак, немов
хотіла себе вдарити, потім поволі розтисла його.  — Торувати шлях
Батькові Миру — це обов’язок міністра.
— Але чому батько не взяв із собою нікого зі своїх людей? Хіба він…
— Мій королю,  — мати Ґундрінг поглянула на нього з-під
насуплених брів. — Нам час спускатися.
Ярві важко ковтнув, його шлунок неначе підскочив до горла, а рот
наповнився гіркотою.
— Я не готовий.
 — Ніхто ніколи не буває готовим. Не був і твій батько.
Ярві якось дивно чи то засміявся, чи то схлипнув, а тоді витер
сльози тильним боком скарлюченої долоні.
— Мій батько теж плакав після заручин із моєю матір’ю?
— Правду кажучи, плакав, — визнала мати Ґундрінг. — І не один рік.
Вона ж натомість…
Ярві мимоволі булькотнув сміхом.
— Моя неня на сльози ще скупіша, ніж на золото, — він поглянув на
стару жінку, що раніше навчала його, а тепер радитиме, стоячи обік
нього як королівська міністерка, поглянув на її покраяне добрими
зморшками обличчя, на яскраві, сповнені співчуття очі, і перш ніж
усвідомив, що каже, прошепотів: — Ви були мені за матір.
— А ти був мені за сина. Пробач, Ярві. Пробач за все, але… це
заради вищого блага.
— І меншого зла,  — Ярві стурбовано глипнув на оцупок пальця,
потім на птахів. Зграя голубів і один великий орел. — Хто ж їх тепер
годуватиме?
— Знайду когось,  — мати Ґундрінг простягнула йому кощаву руку,
щоб допомогти підвестися. — Ходімо, мій королю.
 ОБІТНИЦІ

о було визначне дійство.

Т Либонь, багато впливових родів із далеких закутків Ґеттландії
розлютилися через те що звістка про смерть короля Утріка ще не
встигла їх дістатися, а тіло короля вже спалили й таким чином
позбавили їх нагоди засвідчити свою важливість на такій вікопомній
події.
Певна річ, усемогутній Верховний король на престолі в Скекенгаузі,
не кажучи вже про всевіду-праматір обік нього, аж ніяк не втішиться,
не отримавши запрошення, про що наполегливо застерігала мати
Ґундрінг. Але Лайтлін процідила крізь зціплені зуби: «Їхній гнів для
мене  — порох». Хоч вона вже й не була королевою, а проте ніхто й
подумати не міг, щоб назвати її якось інакше, а мовчазний велетень
Гурік, що присягнув служити їй довіку, і далі здіймався за її плечем. Її
слово було закон.
Жалобна процесія вийшла з Зали Богів і рушила замковим
подвір’ям, на траві якого Ярві зазнав свого часу численних невдач.
Потім пройшла попід гіллям крислатого кедра — брат часто глузував з
Ярві через те що той не міг видертися на дерево.
Молодий король, звісна річ, очолював ходу. Над ним у прямому і
переносному значенні нависала тінь матері. За ними, спираючись на
патерицю, дріботіла згорблена мати Ґундрінг. Дядько Одем вів
королівську челядь, воїнів і жінок у щонайкращих одежах. Позаду,
брязкаючи нашийниками, тяглися раби, як і належало, з опущеними в
землю очима.
Ступаючи до єдиного виходу з двору, Ярві нервово глянув догори й
побачив, як у темряві блиснув нижній край Ревучої брами, що кожної
миті готова була опуститися й відгородити цитадель від ворогів.
Розповідали, що таке трапилося тільки одного разу, і то задовго до
його народження, але Ярві все одно неспокійно ковтав слину щоразу,
коли проходив під нею. Важезне громаддя шліфованої міді тримав
один-єдиний штифт, і думка про це не діяла на нерви заспокійливо.
А надто коли збираєшся спалити половину своєї родини.
— Ви чудово даєте раду, — прошепотів дядько на вухо.
— Я лише йду.
— Ви йдете, як король.
— Я і є король. Як же ще мені йти?
Одем усміхнувся.
— Добре сказано. Мій королю.
Ярві помітив, як Ісріун теж усміхнулася йому за Одемовим плечем. У
руці вона тримала смолоскип, полум’я якого грало відсвітами в її очах
і на ланцюжку на шиї. Незабаром на тому ланцюжку висітиме ключ від
ґеттландської скарбівні, а Ісріун стане королевою. Його королевою, і
думка про це, немов іскорка в темряві, давала Ярві надію серед його
страхів.
Вони всі несли смолоскипи. Здавалося, неначе світляна змія повзе
крізь дедалі густішу сутінь, хай вітер і загасив половину вогнів, доки
хода минула міську браму й дісталася голого пагорба.
Лишаючи в піску звивистий слід від кіля, найдостойніші воїни
витягли на призначене місце серед піщаних дюн королівський
корабель, найкращий серед усіх тих суден, що стояли на причалі у
велелюдній гавані Торлбю — на двадцять пар весел, із високим носом і
кормою, оздобленими майстерними різьбленнями, не гіршими за
різьблення в Залі Богів. То був той самий корабель, на якому король
Утрік вирушив через Потрощене море у славетний набіг на Саґенмарк.
Той самий, що, вертаючись назад із перемогою, мало не зачерпував
воду бортами, так углибнувши під вагою рабів і здобичі.
На палубі лежали бліді тілá короля та його наступника, лежали на
марах із мечів, бо ж Утрікова слава видатного воїна поступалася
тільки славі його брата Утіля. Споглядаючи це видовище, Ярві думав
тільки про те, що великі воїни помирають так само, як і прості люди.
Хіба що зазвичай швидше.
Довкола мертвих розклали багаті приноси у спосіб, який, на думку
молитвопряда, був найбажанішим для богів. Зброю та обладунки, які
король здобув у битві. Золоті наруччя, срібні монети. Купи блискучих
скарбів. Ярві вклав братові в руку оздоблений самоцвітами кубок, а
мати накинула мертвому королю на плечі білий хутряний плащ, потім
поклала руку йому на груди. Зціпивши зуби, вона стояла, дивлячись на
нього, доки Ярві не озвав її:
— Мамо?
Вона мовчки обернулася й повела його до стільців, розставлених на
схилі пагорба. Морський вітер шарпав бурі трави, шмагаючи стеблами
ноги жалібників. Ярві вовтузився і звивався, намагаючись усістися
зручно на твердому високому сидінні. Праворуч нерухомо сиділа мати,
за нею велетенською тінню здіймався Гурік. Мати Ґундрінг
влаштувалася на стільці ліворуч, стискаючи в кощавій руці патерицю.
Різьблені закрути ельфійського металу оживали у відлисках
тріскотливого полум’я смолоскипів.
Ярві сидів між двома матерями. Тою, що вірила в нього, і тою, що
дала йому життя.
Мати Ґундрінг нахилилася ближче й тихо промовила:
— Мені шкода, мій королю. Це не те, чого я бажала для тебе.
Та зараз Ярві не міг виявити слабкість.
— Ми всі повинні змирятися з тим, що посилають нам боги,  —
відказав він. — Навіть королі.
— Насамперед королі, — скрипучим голосом докинула його мати й
подала знак.
По дошках застукотіли копита  — на корабель завели дві дюжини
коней, а потім усіх зарізали, щоб їхня кров омила палубу. Межи всіма
була згода: Смерть із належною повагою проведе короля Утріка та його
сина крізь Останні Двері, а серед мертвих їх шануватимуть як великих
мужів.
Дядько зі смолоскипом у руці виступив перед вишикуваними на
піщаному березі рядами озброєних воїнів. У посрібленій кольчузі,
крилатому шоломі й червоному плащі, що маяв за спиною, Одем
далебі мав величний вигляд  — правдивий син одного короля, брат
другого й дядько третього. Він урочисто кивнув Ярві, і Ярві кивнув у
відповідь, відчувши, як мати схопила й міцно стиснула його праву
руку.
Одем підніс смолоскип до приготованих на розпал просмолених
трісок. Язики вогню лизнули корабель, і за якусь мить його весь
охопило полум’я. Жалісний стогін долинув від юрмищ люду: від
поважних і багатих ґеттландців на високих терасах перед мурами
Торлбю, від ремісників і купців під ними, від чужоземців і селян іще
нижче, від жебраків і рабів, що позабивалися до закапелків, куди не
задував вітер, від кожного, хто перебував у тому місці, яке боги
призначили йому.
А Ярві ковтнув клубок, що підступив йому до горла, бо нараз
усвідомив, що батько вже не повернеться і що тепер йому, Ярві,
доведеться бути королем, аж доки його теж не спалять.
Він сидів, змерзнувши й почуваючись зле, оголений меч лежав у
нього на колінах. На небі показався Батько Місяць, повиходили зорі,
його діти, а корабель палав, палало добро, палала родина Ярві, і
полум’я багаття освітлювало обличчя сотень жалібників. Розкидані
вогники займались у міських кам’яницях, у плетених з лози халупах,
що тулилися за мурами міста, у вежах цитаделі на узвишші. Його
цитаделі, хоча Ярві вона завжди здаватиметься в’язницею.
Йому доводилося докладати героїчних зусиль, щоб не заснути.
Минулої ночі — як і протягом усіх попередніх ночей, відколи на нього
поклали королівський вінець,  — Ярві майже не спав. У холодних
глибинах роззявленої пащі батькової спочивальні тіні, здавалось,
роїлися від страху, а дверей, які він міг би замкнути на засув, не було
за давнім звичаєм, бо ж король Ґеттландії становить одне ціле зі своїм
королівством і підданцями й не має права нічого ховати від них.
Такі розкоші, як особисті таємниці та двері до спочивальні,
призначені для людей, яким пощастило більше, ніж королям.
Гордовиті чоловіки в бойовому спорядженні й гордовиті жінки з
відшліфованими до блиску ключами  — дехто з них за життя короля
Утріка завдавав йому чимало прикростей  — вервечкою сунули повз
Ярві та його матір, несамовито тиснучи їм руки, пхаючи недоладні
похоронні дарунки й високомовно вихваляючи діяння загиблого
володаря. Вони побивалися, що Ґеттландія ніколи більше не побачить
такого правителя, а тоді, схаменувшись, кланялись і врочисто казали
Ярві: «Мій королю»,  — а тим часом, ховаючись за усмішками, без
сумніву, міркували, як найкраще для себе використати те, що на
Чорний престол зійде цей однорукий слабак.
Час від часу мати шипіла до Ярві: «Сядь. Ти король. Не вибачайся.
Ти король. Поправ пряжку на плащі. Ти король. Ти король. Ти
король», — немовби, попри очевидне, намагалася переконати в цьому
його, себе й увесь світ.
Авжеж, такого спритного торговця, як його мати, годі й шукати на
теренах Потрощеного моря, але Ярві сумнівався, що навіть їй до снаги
продати цей товар.
Вони сиділи, доки вогонь багаття не стух до слабкого мерехтіння, а
вирізьблена на носі голова дракона не обвалилася, здійнявши вихор
жарин. Світанок першим тьмяним мазком торкнувся хмар, зблиснув
на мідяній бані Зали Богів, пробудив морське птаство, яке сповнило
повітря своїм ячанням. Тоді мати плеснула в долоні, і раби, брязкаючи
ланцюгами, заходилися кидати землю на жариво, зводячи великий
курган, що височітиме поруч із курганами дядька Утіля, якого забрав
шторм, діда Бревера й прадіда Анґульфа на прізвисько Ратиця.
Порослі травою горби тяглися низкою вздовж берега, гублячись у
далечі серед піщаних дюн, зникаючи в імлі часів, коли Та-Хто-Пише ще
не виявила жінкам таємницю літер і міністри ще не навчилися
втримувати імена померлих у своїх високих книгах.
Мати Сонце показала сліпуче обличчя й запалила край моря.
Невдовзі відплив забере з собою силу-силенну кораблів, що чекали на
піску, готові нести воїнів до Ванстерландії  — мститися Ґром-ґіль-
Ґормові. Кораблі мали корму таку саму гостру, як ніс, і завдяки цьому
могли однаково швидко пливти що вперед, що назад.
Твердо стискаючи руків’я меча, дядько Одем зійшов на пагорб. Його
легка усмішка поступилася місцем суворому виразу воїна.
— Пора, — мовив він.
Тоді Ярві підвівся, ступив повз дядька наперед, високо здійняв не
свого меча й, проковтнувши страх, загорлав щосили:
— Я, Ярві, син Утріка і Лайтлін, даю клятву! — Вітер підхопив його
слова.  — Я клянуся сонцем і місяцем! Я клянуся перед Тою-Хто-
Судить, Тим-Хто-Пам’ятає і Тою-Хто-Затягує-Вузол. Нехай брат мій, і
батько мій, і всі мої пращури, поховані тут, будуть мені за свідків.
Нехай Той-Хто-Дивиться і Та-Хто-Пише будуть мені за свідків. Нехай
усі ви будете мені за свідків. Нехай ця клятва буде мені ланцюгом на
шиї і рожном у душі! Я помщуся вбивцям мого батька та мого брата!
Клянуся!
Вояцтво, що зібралося довкола, на знак схвалення мовчки вдарило
«бородатими» сокирами1 по шоломах, загупало кулаками в
розфарбовані щити, затупотіло чоботами по Батькові Землі.
Дядько Ярві насупився.
— Це важка клятва, мій королю.
— Нехай я і пів чоловіка,  — відповів Ярві, силкуючись засунути
меча до піхов, обтягнутих овечою шкурою. — Але клятву я можу дати
цілу. Принаймні воїни це оцінили.
— Вони ґеттландці, — сказав Гурік. — Вони цінять учинки.
— А як на мене, це чудова клятва,  — Ісріун підійшла до них, її
пшеничне волосся маяло на вітрі. — Королівська клятва.
Ярві усвідомив, що неабияк радий її бачити. Якби ж то ще тут
більше нікого не було! Тоді він спробував би поцілувати її знову, і,
можливо, цього разу йому вдалося б краще. Але він міг лише
всміхнутися й на прощання незграбно підняти свою незграбну руку.
Час на поцілунки прийде, коли вони зустрінуться наступного разу.
— Мій королю, — здавалося, навіть в очах матері Ґундрінг — сухих
повсякчас, чи дим був, чи курява, чи вітер,  — сьогодні стояли
сльози. — Нехай тобі щастить на погоду, а ще більше нехай щастить у
бою.
— Не турбуйся, моя міністерко,  — відказав він.  — Може, я й не
загину.
Його рідна мати не зронила й сльозинки. Лише знову поправила
скривлену пряжку плаща й промовила:
— Стій, як король, Ярві. Говори, як король. Бийся, як король.
— Я і є король,  — відказав він, хоч це й звучало брехнею, а тоді
додав, витиснувши крізь стиснуте горло: — Ти пишатимешся мною, —
хоча й гадки не мав, як цього досягти.
Він рушив, дядькова рука на плечі м’яко скеровувала його. Колони
воїнів, наче закуті в блискучу сталь змії, сунули до води. Ярві
озирнувся й побачив, як мати схопила Гуріка за кольчугу й, попри всю
його міць, притягнула до себе.
— Бережи мого сина, Гуріку,  — почув Ярві її здушений голос.  —
Він — усе, що в мене лишилося.
Відтак Золота Королева зі сторожею, почтом і численними рабами
попрямувала назад до міста, тоді як Ярві простував безбарвним
світанком до кораблів, щогли яких, наче ліс, хиталися на тлі неба, яке
підпливало синцями. Він намагався йти, як батько, завжди охочий до
битви. Дарма що ноги підгиналися, у пересохлому горлі дерло,
почервонілі очі пекли, а серце переповнювали сумніви. У повітрі досі
було чути запах диму.
Батько Мир лишився ридати на попелищі, а Ярві поквапився до
залізних обіймів Матері Війни.
 1 «Бородаті» сокири — різновид сокири з відтягнутою вниз передньою частиною леза
(«бородою»), через що між сокирищем і лезом лишається виїмка.
 ЧОЛОВІЧА СПРАВА

вилі, що їх народжувала Мати Море, піднімали труп, перевертали

Х його, шарпали за мокру одіж  — він сіпався й ворушився, немов
силкувався звестись. Хвилі з сичанням відкочувалися назад,
волочили тіло за собою та кидали його на берег. Сплутане, у піні й
піску, волосся лежало безживне, як жмутки водоростей на гальці.
Ярві дивився на труп, гадаючи, хто він. Чи то пак ким був.
Хлопчиком чи чоловіком? Утікав він чи бився хоробро, коли помер?
Яке це тепер мало значення?
Корабель заскрипів кілем по піску, палуба здригнулася. Ярві
заточився. Щоб не впасти, йому довелося схопитися за Гуріка. Воїни з
глухим стукотом втягли весла, познімали з гаків щити й сипонули
через борти на мілководдя, незадоволені тим, що причалили
останніми  — запізно, щоб зажити собі слави або якоїсь вартісної
здобичі. За короля Утріка плавати на королівському кораблі
вважалося за найвищу честь.
За короля Ярві честі в цьому не було ані крихти.
Кілька чоловіків узялися за носову линву й витягли корабель далі на
берег, повз труп, який кидало прибоєм. Решта зі зброєю в руках уже
поспішали до Амвенда. Містечко палало.
Ярві закусив губу, збираючись перелізти через борт бодай із
крихтою королівської гідності, але держак позолоченого щита
вирвався з кволої руки, заплутався в плащі, і молодий король заледве
не полетів сторч головою в солону воду.
— Клятий непотріб!  — Шарпнувши ремінці, Ярві послабив їх,
стягнув щит із сухої руки й закинув між скринь, що правили веслярам
за лавки.
— Мій королю, — промовив до нього Кеймдаль. — Не слід вам бути
без щита. Це небезпечно…
— Ти ж бився зі мною. Ти добре знаєш, чого вартий щит у моїй руці.
Якщо на мене нападе хтось, кого я не зможу зупинити мечем,
найкращий порятунок для мене — це втікати. А втікаю я швидше без
щита.
— Але ж, мій королю…
— Він король,  — прогуркотів Гурік, запускаючи грубі пальці в
сивувату бороду. — Якщо він накаже нам усім кинути щити, так воно
й буде.
— У кого дві справні руки — нехай носять, — мовив Ярві, обережно
сповз у холодну воду і лайнувся, коли хвиля змочила його по пояс.
Там, де пісок поступався місцем траві, кілька новоспечених рабів,
зв’язаних між собою, чекали, доки їх поженуть на котрийсь із кораблів.
Згорблені й закіптюжені, бранці дивилися великими очима чи то зі
страхом, чи то з болем, чи то з недовірою на людей, які наринули з
моря й забрали їхню волю. Поруч ватага ґеттландських вояків
розігрувала в кості їхній одяг.
— Ваш дядько Одем просив, щоб ви приєдналися до нього, мій
королю,  — сказав один із воїнів, після чого підвівся, насупившись, і
кóпнув в обличчя якогось старого, що схлипував.
— Де він? — запитав Ярві, у роті йому враз так пересохло, що язик
прилипав до піднебіння.
— Нагорі, у фортеці,  — воїн вказав на кам’яну вежу, що,
здіймаючись над містом, стояла на урвистій кручі, під якою з одного
боку лютували хвилі, а з другого — пінилися води фіорду.
— Вони що, не зачинили брами? — запитав Кеймдаль.
— Зачинили, але троє синів міського голови лишилися зовні. Одем
перерізав горлянку одному з них і пообіцяв убити решту, якщо брами
не відчинять.
— Ось вони й відчинили,  — докинув інший воїн і задоволено
гмикнув, коли випало потрібне йому число. — У мене нові шкарпетки!
Ярві витріщив очі. Йому ніколи навіть на думку не спадало, що
завжди усміхнений дядько може бути жорстоким. А втім, Одем  — із
того самого сім’я, що й батько Ярві, який зоставив на синові чимало
свідчень своєї люті; із того самого, що і їхній потонулий брат Утіль —
на саму згадку про його незрівнянний хист до меча у старих воїнів досі
зволожувалися очі. Зрештою, іноді під спокійною поверхнею води
криються бурхливі течії.
— Прокляття на тебе!
 Від гурту рабів відійшла, кульгаючи, жінка  — так далеко, як
дозволяла мотузка. Закривавлене волосся прилипло до щоки.
— Блядcький король блядської країни, нехай Мати Море
проковтне…
Один із воїнів ляпасом повалив її на землю.
— Вирізати їй язика, — сказав другий і, смикнувши за волосся, задер
жінці голову, тимчасом як третій дістав ніж.
— Не треба!  — крикнув Ярві. Чоловіки похмуро глянули на нього.
Той, хто безчестив їхнього короля, безчестив і їх, а тому милосердям
тут не виправдатися. — З язиком за неї більше заплатять.
Ярві відвернувся й попрямував до фортеці, відчуваючи, як важка
кольчуга муляє плечі.
— Ви син своєї матері, мій королю, — сказав Гурік.
— Ким же ще мені бути?
Коли батько чи брат розповідали про великі набіги минувшини, про
славетні діяння та незліченну здобич, очі їхні спалахували. Ярві тим
часом сидів на другому кінці столу, непомітний у півтемряві, і мріяв,
що колись і він як чоловік долучиться до чоловічої справи. Але тепер
він бачив, як усе відбувається насправді, й участь у набігу вже не
видавалася такою бажаною.
Бій  — якщо те, що тут відбулося, узагалі заслуговувало на таку
назву — уже закінчився, але Ярві все одно немовби продирався крізь
кошмар. Він обливався потом під кольчугою, закусував внутрішній бік
щоки, здригався від кожного звуку. Лунали крики та сміх, якісь постаті
сновигали у звивистому мареві пожеж, у горлі дерло від диму.
Кружляли ворони, дзьобали мертвих і переможно каркали. Це була
насамперед їхня перемога. Мати Війна — Мати Ворон, Та-Хто-Збирає-
Померлих, Та-Хто-Долоню-Перетворює-на-Кулак  — сьогодні радісно
танцюватиме, тоді як Батько Мир плакатиме, ховаючи лице. Тут, на
відвічному кордоні між Ванстерландією і Ґеттландією, Батько Мир
плакав часто.
Чорне громаддя вежі височіло над ними, а внизу по обидва боки
кручі з несамовитим гуркотом розбивалися хвилі.
— Стривайте! — мовив Ярві. Він важко дихав, голова йшла обертом,
а обличчя свербіло від поту. — Допоможіть мені зняти кольчугу.
— Мій королю! — аж підскочив Кеймдаль. — Я мушу заперечити!
 — Заперечуй, якщо тобі так хочеться. А потім зроби, як я наказав.
— Мій обов’язок — дбати про вашу безпеку…
— Тоді уяви лишень, як ти зганьбишся, якщо я помру, захлинувшись
потом! Розстібай, Гуріку!
— Слухаюсь, мій королю.
Вони зняли з Ярві кольчужну сорочку, і Гурік закинув її на своє
широченне плече.
— Веди далі,  — кинув Ярві Кеймдалеві, силкуючись безпорадною
куксою застібнути незручну золоту пряжку батькового плаща. Пряжка
була завелика й заважка для нього, а застібка туга, як…
Він завмер на місці, ошелешений тим видовищем, яке чекало на
нього за розчахнутими воротами.
— Наші жнива, — оголосив Гурік.
Вузький дворик перед вежею був усіяний трупами так густо, що
Ярві, перш ніж ступити, мусив вишукувати вільний клаптик землі,
щоб поставити ногу. Серед мертвих лежали жінки та діти, над ними
дзижчали мухи. Ярві відчув, як до горла підступає нудота, але
опанував себе.
Він, урешті-решт, король, а король повинен тішитися, коли бачить
мертвих ворогів.
Один із дядькових воїнів сидів біля входу до вежі й спокійно, наче
вдома після тренувального бою, чистив сокиру.
— Де Одем? — промимрив до нього Ярві.
Чоловік, примруживши око, посміхнувся й показав пальцем:
— Нагорі, мій королю.
Пригнувшись, Ярві зайшов досередини. Його дихання відлунювало
у сходовому прогоні, ноги човгали по кам’яних приступках, до горла
підступав клубок.
«На полі бою, — часто повторював його батько, — немає правил».
Ярві дерся все вище й вище у свистючу темряву, за ним спиналися
Гурік і Кеймдаль. Він зупинився біля вузького віконця, прагнучи
відчути прохолодний вітерець на розпашілому обличчі, і побачив, як
далеко внизу, під прямовисною кручею, розбиваються об камінь хвилі.
Ярві виштовхнув із себе страх.
«Стій, як король,  — наказувала йому мати.  — Говори, як король.
Бийся, як король».
 На верхівці був майданчик, закріплений на дерев’яних підпорках і
огороджений дерев’яним поруччям, що ледь сягало Ярві до стегна.
Паморочлива млість знову наринула, коли він побачив, як високо вони
видерлися: довкруги розпростерлися Батько Земля і Мати Море, усе на
їхньому тлі змаліло, а ген у далечінь, гублячись в імлі, простягалися
ванстерландські ліси.
Дядько Одем стояв і спокійно дивився, як палає Амвенд: стовпи
диму здіймалися догори, розпливаючись по грифельно-сірому небу,
крихітні фігурки воїнів довершували плюндрування, а там, де хвилі
зустрічалися з галькою, вишикувались у лінію малесенькі кораблі,
чекаючи на криваве жниво. Дядька оточував десяток його
найдосвідченіших воїнів, а посеред них на колінах стояв бранець у
дорогому жовтому вбранні, зв’язаний і з кляпом у роті. Лице чоловіка
розпухло від синців, а довге волосся злиплося від крові.
— Добре ми сьогодні попрацювали!  — вигукнув Одем, обертаючи
голову й усміхаючись до Ярві через плече. — Захопили дві сотні рабів,
багато худоби та здобичі і спалили Ґром-ґіль-Ґормове місто.
— А де сам Ґорм?  — запитав Ярві, намагаючись відхекатися після
сходження нагору, щоб бодай говорити, як король, бо ж гордовита
постава й відвага в бою ніколи не належали до його чеснот.
Одем із кислим виразом втягнув крізь зуби повітря.
— Мечолам, мабуть, уже в дорозі. Як гадаєш, Гуріку?
— Авжеж, — Гурік вийшов на майданчик і випростався на весь свій
чималий зріст.  — Битва принадить цього старого ведмедя, як
принаджує вона мух.
— Треба збирати людей. За годину мусимо бути на морі,  — мовив
Одем.
— Уже відпливаємо? — здивувався Кеймдаль. — Так швидко?
Ярві усвідомив, що злоститься. Він був утомлений, почувався
недобре і злився через власну кволість, через дядькову жорстокість і
через те, що світ влаштований саме так.
— То це така наша помста, Одеме? — Він махнув здоровою рукою в
бік охопленого полум’ям міста. — На жінках, дітях і старих селянах?
Дядьковий голос був, як завжди, лагідний. Лагідний, як весняний
дощик.
— Мститися треба крок за кроком. Але ти про це вже можеш не
турбуватися.
— Хіба я не дав клятви?  — гарикнув Ярві. Останні два дні його
страшенно дратувало, коли до нього зверталися «мій королю». Тепер,
не почувши цих слів, він роздратувався ще більше.
— Дав. Я чув твою клятву, і, як на мене, вона заважка для тебе. Але
ось цей чоловік позбавить тебе її тягаря. — Одем вказав на бранця, що
стояв навколішки і щось мукав крізь кляп.
— Хто це?
— Міський голова Амвенда. Він тебе вбив.
Ярві здивовано витріщився на дядька.
— Га?
— Я намагався його зупинити. Але мерзотник мав захованого
ножа.  — Одем показав руку, і в руці його був кинджал. Довгий, з
гагатовим навершником. Хоч Ярві й розпашів після сходження, та
зненацька його від голови до ніг всипало морозом.  — Я гірко
картатиму себе, що не встиг урятувати любого небожа.
Недбалим рухом руки, немов відрізаючи шматок м’яса, Одем
угородив кинджал бранцеві між шиєю і плечем, а тоді пхнув його
ногою в обличчя. Кров зацебеніла на дощаний поміст.
— Що ти маєш на увазі?  — вереснув Ярві пронизливим, ламким
голосом і враз усвідомив, як багато довкола нього дядькових воїнів,
озброєних і в обладунках.
Коли Одем спокійно, дуже спокійно наблизився до нього, Ярві на
тремтливих ногах ступив крок назад, потім іще один, але позаду не
було нічого — лише низьке поруччя та прірва за ним.
— Пригадую ту ніч, коли ти народився,  — дядьків голос був
холодний і рівний, як крига на зимовому озері.  — Твій батечко
лютував на богів за оте, що в тебе замість руки. Але я, дивлячись на
тебе, завжди всміхався. З тебе вийшов би чудовий блазень,  — Одем
звів брови й зітхнув.  — Але невже моя донька матиме за чоловіка
однорукого хирляка? Невже Ґеттландія матиме пів короля? Каліку, що
буде маріонеткою в руках матері? Ба ні, небоже, гадаю… що ні.
Кеймдаль схопив Ярві за руку й потягнув до себе. Скреготнула
сталь, коли він вихопив меча.
— Ставайте за мене, мій…
Кров забризкала Ярві обличчя, майже засліпивши його. Кеймдаль
упав навколішки, пирхаючи й булькочучи, притискаючи руку до шиї.
Між пальців його текло щось чорне. Ярві глянув убік і побачив
хмурого Гуріка, що тримав у руці кинджал, блискучий від Кеймдалевої
крові. Кольчугу Ярві воїн-велетень із брязкотом кинув додолу.
— Ми повинні діяти на благо Ґеттландії,  — промовив Одем.  —
Убити його.
Ярві, вражено роззявивши рот, сахнувся, і Гурік схопив його за
плащ.
Тенькнуло, і батькова масивна золота пряжка розстібнулася.
Несподівано звільнившись, Ярві поточився назад.
Дерев’яні перила боляче вдарили під коліна, і він із відчайдушним
криком перекинувся через них.
Скелі, вода й небо завертілися довкола нього. Король Ґеттландії
падав, і падав, аж доки вода не вдарила його з силою, з якою молот б’є
по залізу.
А тоді Мати Море прийняла його у свої холодні обійми.
 ВОРОГ

рві прийшов до тями в темряві. Його давила задуха, з рота швидко

Я вихоплювалися бульбашки повітря, і він, звиваючись, замолотив
руками, заборсався, керований найпростішим інстинктом  —
вижити.
Либонь, боги мали ще на нього якісь плани, бо коли Ярві вже
здавалося, що грудна клітка вибухне, якщо він не вдихне з того, що
його оточувало,  — байдуже, море то було чи небо,  — його голова
виринула з води. Бризки засліпили Ярві, він зайшовся кашлем,
відчайдушно задригав ногами, але його знову потягло донизу,
шарпнуло й закрутило течією.
Наринула хвиля і жбурнула його на скелю. Він схопився за гостру
мушлю молюска-причепи й за жмуток слизьких зелених водоростей і
зумів протриматися стільки, щоб вистачило на ще один ковток
повітря. Промучившись якусь хвилю з пряжкою, Ярві нарешті
розстібнув її та звільнився від обтяжливих обіймів пояса з мечем.
М’язи ніг горіли, а він далі боровся з безжальним морем, силкуючись
скинути важезні, наче свинцеві, чоботи.
Зібравши докупи всі свої сили, Ярві дочекався, коли чергова хвиля
підняла його, і виліз, підтягуючись і тремтячи від натуги, на вузький
кам’яний виступ, укритий медузами й гострими скойками. Прискалок
цей раз по раз омивало солоними бризками.
Поза всяким сумнівом, Ярві неабияк пощастило лишитися живим,
але щасливцем він себе не почував.
Він опинився у фіорді, з північного боку фортеці. Вузьку затоку
оточували, здіймаючись стіною, зубчасті скелі, а між ними вирували
піняві хвилі, точили камінь, плескаючи, хлюпочучи й розлітаючись
фонтанами блискучих крапель. Ярві відліпив мокре волосся з очей,
сплюнув сіль із рота. У горлі дерло, обидві руки — і здорова, і хвора —
були подряпані й пекли страшенно.
Імпульсивне рішення зняти кольчугу врятувало йому життя, але
стьобаний підобладунок набряк водою. Ярві засмикав ремінці.
Нарешті розстібнув, скинув його з себе й зіщулився, тремтячи від
холоду.
— Бачиш його? — почувся голос згори, так близько, що Ярві припав
до слизької скелі й прикусив собі язика.
— Мертвий, мабуть,  — другий голос.  — Розбився об скелі. Мати
Море забрала його — це вже напевне.
— Одемові потрібне тіло.
— То нехай тоді Одем його й виловлює.
— Або Гурік, — долучився третій голос. — Це ж він упустив каліку.
— І котрому з них ти першому запропонуєш поплавати, Одему чи
Гуріку?
Пролунав регіт.
— Незабаром тут буде Ґорм. У нас немає часу вишукувати в морі
однорукі трупи.
— Вертаймося до кораблів, а королеві Одему скажемо, що його
небіж розкошує на дні…
Голоси стали стихати, віддаляючись у напрямку піщаного берега.
Король Одем. Рідний дядько, якого Ярві любив, як рідного батька.
Який повсякчас був поруч із заспокійливим словом і співчутливою
усмішкою, який спрямовував, поклавши руку на плече. Його рідна
кров! Здоровою рукою Ярві чіплявся за скелю, натомість калічена
затремтіла, стиснувшись у кулак. Батькова лють зненацька
прокинулась у ньому з такою силою, аж йому забило дух. Але мати
завжди казала: «Ніколи не турбуйся про те, що сталося, турбуйся про
те, що станеться».
Мати.
На згадку про неї Ярві жалісливо схлипнув. Золота Королева завжди
знала, що робити. Але ж як до неї дістатися? Ґеттландські кораблі вже
відпливали. Невдовзі сюди прибудуть ванстерці. Усе, що лишалося
Ярві, — це чекати на темряву. А потім якимось способом перебратися
через кордон і податися на південь, до Торлбю.
Спосіб завжди є.
Якщо йому доведеться пройти босоніж сотню миль лісом, він
пройде. Він помститься і сволоті дядечку, і цьому зрадливому
поганцеві Гуріку! Він помститься й поверне собі Чорний престол. Ярві
клявся в цьому знову й знову, тимчасом як тіні видовжувалися, а Мати
Сонце помалу ховала своє лице за скелями.
Та він забув про найбезжальнішого месника  — приплив. Невдовзі
крижані хвилі досягли прискалка, за який чіплявся Ярві. Вода
піднялася йому до босих стоп, згодом до кісточок, до колін, і по
недовгім часі море навісніло у вузькій затоці зі ще більшою люттю, ніж
раніше. Ярві охоче порозмірковував би над тим, який спосіб дій йому
слід вибрати, але коли вибору немає, розмірковувати над ним не
доводиться.
Тому він подерся нагору. Змучений і зболений, він дрижав від
холоду, хлипав і кляв Одема, шукаючи на слизькій скелі, куди
поставити ногу чи за що вхопитись рукою. Ризик був жахливий, але
віддатися на ласку Матері Моря, сподіватися, що вона тебе пожаліє, —
ще гірше, бо кожному моряку відомо: вона не знає жалю.
З останніх сил Ярві підтягнувся й переліз через край урвища, потім
перекотився й якусь хвилю лежав горілиць у чагарнику, важко
відсапуючи. Застогнав, перевертаючись на живіт, і почав підводитися.
Щось ударило його по голові, з рота вихопився крик, а перед очима
спалахнуло блискуче сяйво. Земля похитнулась і боляче вдарила його в
бік. Причмелений, Ярві звівся рачки, спльовуючи кров’ю.
— Ага, ґеттландська собака, по патлах бачу.
Ярві зойкнув, коли його смикнули вгору за волосся.
— Радше щеня.
Чобіт зацідив йому в дупу, і Ярві зарився обличчям у землю. Він
прорачкував кілька кроків, і його знову копнули. Над ним стояли двоє
чоловіків. У кольчугах і зі списами. Ванстерці, без сумніву. Хоча, крім
довгих косичок довкола жорстких облич, вони мало чим відрізнялися
від воїнів, які похмуро дивилися на Ярві під час тренувальних боїв у
Торлбю.
Беззбройному всі озброєні видаються однаковими.
— Вставай,  — наказав ванстерець, ще одним копняком збиваючи
Ярві.
— Тоді перестань мене кóпати, — важко видихнув той.
За це він дістав ратищем в обличчя й вирішив більше не жартувати.
Один із ванстерців схопив його за комір подертої сорочки й
напівповів-напівпотягнув за собою.
 Воїни були повсюди, деякі з них  — верхи на конях. Траплялися й
селяни  — либонь, ті, що повтікали, побачивши кораблі, а тепер
повернулися до своїх зруйнованих домівок. Вимазані сажею, з
патьоками сліз на обличчі, вони порпалися на згарищі. Тіла мертвих
виклали в ряд і підготували до спалення. Морський вітер лопотів
саванами.
Однак зараз увесь жаль Ярві потрібен був для самого себе.
— На коліна, собако!
Його знову пхнули на землю, він простягся долі й вирішив цього
разу не поспішати підводитися. Кожен віддих вихоплювався стогоном
із роз’юшеного рота, що пульсував болем.
— Що це ти мені приволік?  — пролунав чистий голос, дзвінко й
переливчасто, немовби співав пісню.
— Ґеттландця. Виліз із моря біля фортеці, мій королю.
— Дивні дари часом викидає на берег Мати Вод. Поглянь-но на
мене, морське створіння.
Долаючи біль, Ярві поволі, з острахом підвів голову й побачив два
великих чоботи зі стертими сталевими носаками. Потім просторі
штани в червоні й білі смужки. Важкий пояс із золотою пряжкою,
руків’я дворучного меча й чотирьох кинджалів. Сталеву кольчугу з
ламаними лініями втопленого в неї золота. Широкі плечі, на яких
лежало біле хутро з вовчою головою, у порожній очницях якої
червоніли гранати. Ланцюг із нанизаних упереміш золотих, срібних і
оздоблених миготливими самоцвітами навершників, що їх знято з
мечів переможених супротивників. Їх було так багато, що ланцюг
обернули тричі довкола грубезної шиї, і він усе одно звисав аж до
пояса. Нарешті  — так високо, що чоловік здався йому велетнем,  —
Ярві побачив над собою перекошене, як повалене вітром дерево,
пооране зморшками обличчя, посріблені сивиною довге волосся й
розкошлану бороду, викривлені в посмішці очі й губи. Посмішці, з
якою чоловік роздивляється жуків, міркуючи, котрого б то з них йому
розчавити.
— Що ти за один? — запитав велетень.
— Кухарчук, — слова насилу видобувалися із закривавленого рота.
Калічену руку Ярві втягнув у мокрий рукав, щоб вона його не
викрила. — Я впав у море.
 «Вправний брехун вплітає у розповідь якомога більше правди»,  —
якось сказала йому мати Ґундрінг.
— Зіграймо в загадки, — запропонував велетень, намотуючи пасмо
довгого волосся на палець. — Угадай-но, як мене звати?
Ярві важко ковтнув. Гадати не було потреби.
— Ти Ґром-ґіль-Ґорм, Мечолам і Сиротитель, король ванстерців.
— Ти виграв! — Ґорм плеснув здоровенними долонями. — Але який
буде твій виграш, ми ще побачимо. Справді, я король ванстерців.
Зокрема й цих безталанних недобитків, яких твої земляки-ґеттландці
сьогодні так безкарно грабували, вбивали і брали в рабство. Усупереч
бажанню Верховного короля в Скекенгаузі, що наказав тримати мечі в
піхвах. Він любить псувати нам забаву, авжеж, але маємо те, що
маємо,  — Ґорм обвів очима руйновище.  — Як по-твоєму, кухарчуку,
справедлива доля спіткала їх?
— Ні, — прохрипів Ярві, і брехати йому не довелося.
До короля підступила жінка. Волосся її було поголене, на голові
лишилася тільки чорно-сива щетина. Довгі білі руки від плечей до
кінчиків пальців були списані блакитними візерунками. Деякі з них
Ярві пригадав зі свого навчання: взірці, як вичитувати майбутнє з
зірок; кола в колах, що показували, як пов’язані між собою Малі Боги;
руни, що позначали час, відстань, кількість — дозволені й заборонені.
На зап’ястку жінка носила п’ять ельфійських браслетів, коштовних
реліквій із прадавніх часів. Талісмани з викарбуваними на них
символами, значення яких губилося в сивій давнині, палахкотіли
золотом, сталлю й різнобарвним склом.
Ярві знав, хто ця жінка. Мати Скер, Ґормова міністерка. Та, що
послала голуба до матері Ґундрінг, обіцянкою миру заманивши батька
на смерть.
— Як звуть того короля Ґеттландії, що наказав учинити таку
бійню? — запитала вона скрипучим голосом, достоту як у голуба.
— Одем, — відказав Ярві і з болем усвідомив, що це і є правда.
Губи матері Скер скривилися, мовби вона скуштувала щось кисле.
— Отже, лис убив свого брата-вовка.
— Підступна звірота, — зітхнув Ґорм, неуважно крутячи на ланцюзі
один із навершників.  — Це мусило статись. Так само, як Мати Сонце
мусить щоранку змінити Батька Місяця на небі.
 — Короля Утріка вбив ти, — Ярві несвідомо сплюнув кров’ю.
— То ось що у вас кажуть! — Ґорм здійняв могутні руки, кинджали
за поясом поворухнулися. — Чому ж тоді я не вихваляюся цим? Чому
мої скальди ще не уславили цього в піснях? Хіба ж така перемога не
варта того, щоб весело її відзначити?  — Він зареготав і опустив свої
лабети. — Мої руки по плечі в крові, кухарчуку, бо ж кров миліша мені
за все на світі. Але хоч як мені не прикро, та не всі, хто помер, загинули
від моєї руки.
Один із кинджалів висунувся з-за пояса, рогове руків’я дивилося на
Ярві. Він міг би схопити його. Якби Ярві був такий, як його батько, чи
брат, чи хоробрий Кеймдаль, що загинув, захищаючи свого короля, то
метнувся б уперед, вихопив би кинджал, устромив би його Ґром-ґіль-
Ґормові в черево й виконав би свою врочисту обітницю помсти.
— Хочеш цю цяцьку?  — Ґорм дістав кинджал і, тримаючи за
блискуче лезо, простягнув його Ярві.  — То бери. Але знай: ще в
колисці на мене дихнула Мати Війна, і провіщено, що жодному
чоловікові мене не вбити.
Яким же величезним він здавався, коли стояв отак на тлі білястого
неба, з розвіяним волоссям, у блискучій кольчузі і з приязною
усмішкою на гартованому битвами обличчі! Невже оцьому велетові він
поклявся мститися? Він, половина чоловіка, з одною справною рукою,
тоненькою і блідою? Ярві посміявся б над своєї зухвалістю, якби не
тремтів від холоду й страху.
— Його слід посадити на палю й випустити тельбухи воронам на
поживу, — мовила Ґормова міністерка, уп’явши в Ярві блакитні очі.
— Ти завжди це кажеш, мати Скер,  — Ґорм заховав кинджал за
пояс.  — Але ворони ніколи мені не дякують. Це ж лише хлопчисько.
Навряд чи це він замислив усю цю різанину,  — король ванстерців
навіть не усвідомлював, наскільки це правда.  — На відміну від
шляхетного короля Одема, я не маю потреби звеличуватися, убиваючи
слабких.
— А як же справедливість? — Міністерка похмуро глянула на вкриті
саванами тіла, по боках її голеної голови виразно ворухнулися
м’язи. — Простолюд зголоднів за помстою.
Ґорм випнув губи й пустив звук, схожий на пердіння.
— Така вже доля простолюду — голодувати. Невже ти нічого так і не
навчилася від Золотої Королеви Ґеттландії, мудрої і прекрасної
Лайтлін? Навіщо вбивати те, що можна продати? Надіньте на нього
нашийник і киньте до решти.
Ярві вереснув, коли один із ванстерців смикнув його догори, а
другий заклацнув на шиї грубий залізний обруч.
— Якщо передумаєш щодо кинджалу, відшукай мене, — гукнув йому
Ґорм, не перестаючи всміхатися.  — Бувай здоровий, колишній
кухарчуку!
— Чекайте! — засичав Ярві, збагнувши, що зараз станеться. Мозок
його гарячково шукав якогось виверту. — Чекайте!
— Чого чекати?  — відрізала мати Скер.  — Заткніть його, щоб не
бекав.
Від удару в живіт перехопило дух. Ярві змусили дошкандибати до
старого пенька, і поки один ванстерець тримав його, другий кліщами
приніс із кузні розжарений до жовтого штир і вставив його в замок
нашийника. Перший чоловік ударив по ньому молотком, щоб
заклепати, але схибив, і молоток тільки черкнув штир, бризнувши
розтопленим залізом бранцеві на шию.
Ще ніколи Ярві не відчував такого болю. Він кричав криком, шипів,
як чайник з окропом, надсадно хлипав і звивався на колоді. Котрийсь
із ванстерців схопив його за сорочку й кинув у смердючу калюжу.
Залізо зашипіло, вистигаючи.
— Одним кухарчуком менше,  — обличчя матері Скер було біле, як
молоко, і гладеньке, як мармур, а очі — сині, наче зимове небо. І в них
не було ані крихти жалю. — Одним рабом більше.
ПІВДЕННИЙ ВІТЕР
 НАЙДЕШЕВШИЙ ТОВАР

рві сидів навпочіпки у смердючій темряві, мацаючи пальцями

Я болючі опіки на шиї та свіжі порізи на абияк поголеній голові,
обливаючись потом удень і хапаючи дрижаки вночі, слухаючи
стогони, скімлення й молитви без відповіді, що вихоплювалися з
надірваних горлянок людської покиді. З його власної  — чи не
найголосніше.
Найкращий товар тримали нагорі  — чистих, нагодованих, у
відполірованих до блиску нашийниках, їх виставляли вздовж вулиці,
щоб привабити покупців. Слабших, менш умілих чи менш вродливих
приковували ланцюгами до ґрат на задвірку невільницького дому й
лупцювали доти, доки ті не навчаться всміхатися відвідувачам. А тут,
унизу, в мороці й бруді животіли старі, хворі, недоумкуваті й каліки,
що, наче свині, гризлися між собою за недоїдки.
На величезному невільницькому ринку Вульсґарда, столиці
Ванстерландії, кожен мав свою ціну, і грошей не марнували на тих, на
кому годі було заробити. Звичайний, позбавлений емоцій баланс
видатків і прибутків. Тут можна було дізнатися свою справжню
вартість, і Ярві довідався те, про що вже давно підозрював.
Він був не вартий практично нічого.
Попервах він снував плани й мріяв про помсту. Його діймали думки
про мільйони випадків, коли він міг вчинити інакше. І жодної думки
про те, як діяти тепер. Якщо закричати, що він законний король
Ґеттландії, хто йому повірить? Ярві й сам цьому майже не вірив. Навіть
якби він знайшов спосіб їх переконати  — що з того? Їхня справа  —
продавати людей. Вони, звісно, схочуть за нього викуп. Без сумніву,
коли пропалий небіж повернеться під його турботливу опіку, король
Одем лише посміхнеться. Спокійною і рівною, як свіжовпалий сніг,
посмішкою.
Тож Ярві сидів навпочіпки в нестерпній брудоті й дивувався, до чого
лише може призвичаїтися людина.
 Другого дня він уже майже не відчував смороду.
Третього тулився до своїх покинутих богами товаришів по неволі,
вдячний за крихту тепла холодної ночі.
Четвертого так само жадібно, як і решта, порпався в багні, коли їм
під час годівлі кидали недоїдки.
П’ятого дня Ярві вже ледве міг пригадати лиця людей, яких знав.
Рідну матір він плутав із матір’ю Ґундрінг, Гуріка не міг відрізнити від
Кеймдаля, постаті дядька-зрадника й мертвого батька злилися в одну,
а від Ісріун у пам’яті лишився тільки примарний образ.
Аж дивно, як швидко король може перетворитися на тварину. Чи то
пак пів короля на пів тварини. Мабуть, навіть ті, кого ми вивищуємо
над усіма іншими, ніколи не піднімаються над багном достатньо
високо.
Сьомого дня в цьому рукотворному пеклі невдовзі після заходу
сонця, коли зазивання торговця, що в сусідньому будинку продавав
зняту з мерців зброю, стали мішатися з криками морських птахів, Ярві
почув голоси знадвору.
— Нам потрібні чоловіки, що можуть веслувати,  — промовив
басовитий і твердий голос. Голос людини, що звикла говорити й вести
справи навпрямець.
— Дев’ять пар рук,  — додав другий голос, м’якший і
закрадливіший. — Трясця трохи прорідила наші лавки.
— Авжеж, авжеж, друзі мої!  — озвався липучий, як теплий мед,
голос власника невільницького дому  — і його, Ярві, власника.  — Ось
перед вами Намев із шендів, найкращий боєць свого племені,
захоплений в полон у битві! Дивіться, який високий! А які плечі! Він
сам-один штовхатиме весь ваш корабель. Кращої якості ви не
знайдете…
Перший покупець хрюкнув.
— Якби ми шукали якість, то пішли б на другий кінець вулиці.
— Хто ж змащує віз найкращою оливою? — мовив другий голос.
Над головою затупотіли кроки, згори посипався пил, рухомі постаті
затулили світло в шпаринах між дошками. В’язні довкола Ярві
заціпеніли й затамували дихання, щоб краще чути. До них долинув
притлумлений голос власника. Меду в ньому було вже менше.
— Ось маєте шість здорових інглінгів. Нашою мовою  вони ледве
говорять, зате добре розуміють батіг. Чудовий вибір для тяжкої роботи
за вигідною ціною…
— Добрим смальцем воза теж не мастять, — відказав другий голос.
— Показуй нам дьоготь, работорговцю, — гарикнув перший.
Іржаві від вологи завіси зарипіли, і ляда вгорі піднялася. Раби,
безпорадно зіщулившись на світлі, інстинктивно збилися докупи, Ярві
серед них. Хоч рабом він став віднедавна, але в тому, як безпорадно
щулитися, досвід мав неабиякий. Під жалісливий передзвін ланцюгів
торговцеві щедрою лайкою та кийком вдалося сяк-так вишикувати
невільників у хитливу, хрипучу шеренгу.
— Сховай ту руку, щоб ніхто її не бачив, — просичав він до Ярві, і
той втягнув долоню в подертий рукав.
Він прагнув лише одного  — щоб його купили й забрали з цього
смердючого пекла назовні, перед очі Матері Сонця.
Два покупці обережно спустилися сходами. Перший був дебелий і
лисуватий, на його шипованому поясі висів скручений бич, а сердитий
погляд з-під нахмурених брів повідомляв, що з його власником краще
не жартувати. Другий  — значно молодший, високий, стрункий і
миловидий, з рідкою борідкою та скривленими в гіркій гримасі
тонкими губами. Ярві помітив, як на його шиї зблиснув нашийник.
Отже, також раб, хоч і у ласці в господарів, судячи з одягу.
Работорговець уклонився і вказав кийком на вишикуваних рабів.
— Найдешевший товар, — повідомив він без прикрас. Пишномовні
слова тут прозвучали б безглуздо.
— Якась жалюгідна потолоч, — сказав миловидий раб, зморщивши
ніс від смороду.
Його кремезного супутника це не відлякало. М’язистою рукою він
обхопив раба за плечі й притягнув до себе, а тоді тихо промовив по-
галінейськи:
— Нам потрібні веслярі, а не королі.
Цією мовою розмовляли в Саґенмарку й на островах, але Ярві
вчився на міністра, і тому знав більшість мов Потрощеного моря.
— Капітанка не така дурна, Тріґґу,  — відказав миловидий раб,
нервово торкаючись нашийника. — А ну ж вона здогадається, що ми її
дуримо…
— Скажемо, що кращих не було,  — Тріґґові безпристрасні очі
вивчали убоге зборисько. — А потім ти їй видаси нову пляшку і вона
про все забуде. Чи тобі не потрібне срібло, Анкране?
— Знаєш, що потрібне,  — Анкран скинув Тріґґову руку, ще більше
скривився й почав витягати невільників із ряду, навіть не завдаючи
собі клопоту їх оглянути. — Цей… цей… цей…
Його рука затрималася біля Ярві, а тоді стала віддалятися.
— Я вмію веслувати, сер,  — це була найбільша брехня в житті
Ярві. — Я був помічником рибалки.
Урешті-решт Анкран відібрав дев’ятьох. Серед них був сліпий
тровенландець, якого батько продав, щоб не продавати корову, старий
острів’янин із кривим хребтом і кульгавий ванстерець, який ледве
стримував кашель, аж доки за нього не заплатили.
Ну і ще Ярві, законний король Ґеттландії.
Після затятого торгу Тріґґ і Анкран урешті погодилися на ціні з
работорговцем. Блискуча струминка рубленого срібла2 перетекла йому
в пригорщу, трохи повернулося до капшука, а ось більшу частину
покупці поділили між своїми кишенями й таким чином — як зрозумів
Ярві — обікрали свою капітанку.
За його підрахунками, він коштував менше, ніж добра вівця.
Утім, скаржитися на ціну Ярві не збирався.
2 Невеликі порублені шматочки срібла, що часом використовувалися як гроші.
 ОДНА РОДИНА

івденний вітер», що стояв, перехнябившись, на причалі, викликав

П

думки про що завгодно, тільки не про теплий подих вітерцю.

Порівняно зі швидкими й стрункими суднами ґеттландців, це була
незграбна, черевата потвора, що сиділа глибоко у воді; із занедбаним
дерев’яним корпусом, який густо обліпили зелені водорості й
молюски-причепи, двома обрубками які правили за щогли,
двадцятьма чотирма парами здоровенних весел, тупими носом і
кормою, на яких горбилися надбудови з прорізями вікон.
— Ласкаво просимо до твого нового дому,  — мовив Тріґґ,
штовхаючи Ярві на трап поміж двома похмурими охоронцями.
На юті сиділа темношкіра дівчина й, гойдаючи одною ногою,
спостерігала за новими рабами.
— Це найкраще, на що ви спромоглися? — запитала вона майже без
акценту й легко зіскочила на палубу.
Вона теж мала невільницький нашийник, але зі скрученого дроту, а
її ланцюг був довгий і легкий, частково намотаний на руку, наче
прикраса, яку дівчина сама вирішила поносити. Отже, це рабиня у ще
більшій ласці, ніж Анкран.
Вона зазирнула в рот кашливому ванстерцю й поцмокала язиком,
потім потицяла пальцем у скривлений хребет шенда й невдоволено
чмихнула.
— Капітанка не буде в захваті від цієї шушвалі.
— А де ж вона сама, наша преславна проводирка? — З Анкранового
тону видавалося, що йому відомо де.
— Спить.
— П’яна?
Дівчина порозмірковувала над запитанням, злегка ворушачи
губами, ніби підраховувала щось подумки.
— Не твереза.
—  Переймайся курсом, Сумаеле,  — буркнув Тріґґ, штовхаючи Ярві
та його товаришів по нещастю далі. — Веслярі — то моя турбота.
Коли Ярві човгав повз неї, Сумаель примружила темні очі й пильно
глянула на нього. Верхня губа її була розрубана, і крізь щілину виднів
трикутничок білих зубів. Ярві мимоволі замислився над тим, із якої
південної країни вона родом і як потрапила сюди. Чи старша вона за
нього, чи молодша, важко було сказати, адже волосся мала
підстрижене коротко.
Раптом Сумаель блискавично схопила його за зап’ясток і викрутила
так, що з подертого рукава показалася долоня.
— Цей має скалічену руку,  — мовила без насмішки, лише
стверджуючи факт, немовби помітила в стаді кульгаву корову.  —
Тільки два пальці,  — Ярві силкувався висмикнути руку, але дівчина
виявилася сильнішою, ніж він гадав. — Та й ті мають кепський вигляд.
— Клятий работорговець! — Анкран проштовхався до Ярві, схопив
його за зап’ясток, щоб поглянути. — Ти ж сказав, що вмієш веслувати!
Ярві лише стенув плечима й пробурмотів:
— Я ж не сказав, що добре.
— Схоже, у цьому світі вірити нікому не можна, — здійнявши чорну
брову, мовила Сумаель. — І як він веслуватиме одною рукою?
— Якось пристосується, — підходячи, відказав Тріґґ. — У нас дев’ять
вільних місць і дев’ять рабів.  — Він навис над дівчиною, мало не
торкаючись її гострого носа своїм плескатим.  — Чи, може, ти хочеш
пересісти на лавку?
Сумаель лизнула рубець на губі та обережно відступила.
— Я краще перейматимуся курсом.
— Чудова думка. Каліку прикувати до Джаудового весла.
Ярві потягли проходом між лавками, на яких за величезними
веслами сиділо по три чоловіки  — усі голомозі, худорляві, у
нашийниках. Усі дивилися на нього з різною сумішшю співчуття,
жалощів до себе, нудьги й презирства.
Якийсь чоловік, згорбившись рачки, драїв палубу. Обличчя його
ховалося за сплутаними пелехами й бородою невизначеного кольору.
Він мав такий нужденний вигляд, що проти нього будь-хто з веслярів
видавався королевичем. Охоронець байдуже копнув його, наче
бездомного пса, і неборака відповз із дороги, волочучи за собою
важезний ланцюг. Чого-чого, а ланцюгів на кораблі, схоже, не
бракувало.
Із силою  — більшою, ніж того вимагали обставини,  — Ярві
жбурнули на лавку між двома іншими рабами, вигляд яких аж ніяк не
підбадьорював. На кінці весла сидів здоровезний південець із грубою
складкою м’язів у тому місці, де мала бути шия. Задерши голову, він
дивився, як над ними кружляють морські птахи. Біля кочета3 сидів
похмурий чоловік у літах, невисокий, але кремезний, і длубався в
мозолях на широких долонях. Його жилаві передпліччя були вкриті
густим сивим волоссям, а на щоках видніли судини, що потріскали від
життя просто неба.
— А хай йому грець!  — хитаючи головою, буркнув старший, коли
охоронці прикували Ярві біля нього. — У нас на веслі каліка.
— Ти ж молився про допомогу, хіба ні?  — не обертаючи голови,
відказав південець. — Ось і маєш.
— Я молився про допомогу з двома руками.
— Будь вдячним і за половину того, про що просив,  — мовив
Ярві. — Повір мені, я взагалі не просив собі такої долі.
Здоровило скоса поглянув на Ярві, і кутики його губ трішки
задерлися догори.
— Коли треба підняти важку ношу, то піднімай, а не плачся. Я
Джауд, а твій похмурий сусід по веслу — Рульф.
— Мене звати Йорв, — відповів Ярві, що заздалегідь продумав свою
історію. «Бережи брехню так ретельно, як зерно взимку», — сказала б
мати Ґундрінг. — Я був кухарчуком…
Старший весляр тренованим рухом скрутив язик трубочкою,
смикнув головою набік і сплюнув за борт.
— Тепер ти ніхто, і край. Забуть про все, крім наступного змаху
весла. Так легше.
Джауд важко зітхнув.
— Не дозволяй Рульфові вичавити з тебе всю веселість. Він кислий,
як лимон, але добрий товариш, що прикриє тобі спину,  — південець
надув щоки й пихнув.  — Хоча, треба визнати, що цього ніколи не
станеться, поки ви прикуті до весла пліч-о-пліч.
Ярві сумовито розсміявся  — можливо, вперше, відтоді як став
рабом. Можливо, вперше, відтоді як став королем. Та сміх його не
тривав довго.
 Дверцята юта зі стуком розчахнулися, і звідти бундючною ходою на
світло вийшла жінка, театрально здійняла руки й пронизливо
вигукнула:
— Я прокинулась!
Вона була дуже висока, з гострими, яструбиними рисами обличчя,
блідим шрамом, що перетинав смуглу щоку, і волоссям, зібраним у
вузол. Її вбрання було строкатою і вкрай непрактичною мішаниною
десятка культур: шовкова сорочка, з рукавів якої звисали обтріпані
торочки; сріблясте хутро, яке ворушив вітер; рукавиця без пальців на
одній руці, безліч перснів на другій; оздоблений кришталем пояс,
золочений кінець якого хльоскав по руків’ю кривого меча,
почепленого безглуздо низько.
Жінка відштовхнула ногою найближчого весляра, щоб поставити
гостроносий чобіт на лавку, і, зблиснувши золотими зубами, широко
всміхнулася до всього корабля.
Невільники, сторожа й матроси негайно заходилися плескати в
долоні. Не приєдналися до них тільки Сумаель, що сиділа на юті,
вперши язик у щоку, обідранець, який далі шурував пемзовим
шкребком палубу, та Ярві, колишній король Ґеттландії.
— Клята сука,  — плещучи, витиснув Рульф крізь вищирені в
робленій усмішці зуби.
— Краще плескай, — прошепотів Джауд.
Ярві здійняв обидві руки.
— До цього вони придаються ще гірше, ніж до веслування.
— Досить, діти мої!  — вигукнула жінка, від надміру почуттів
притискаючи всіяний перснями кулак до грудей.  — Ви чините мені
забагато честі! А втім, нехай мої слова вас не спиняють. Для тих, хто
нещодавно долучився до нашої команди, я хотіла б
відрекомендуватися. Я — Ебдель Арік Шадікширрам, ваша капітанка й
піклувальниця. Ви, звісно, чули про мене, бо ж ім’я моє відоме по
всьому Потрощеному морю й далеко за його межами, ген до мурів
Першограда і далі.
Вух Ярві її слава не досягла, але мати Ґундрінг завжди казала, що
«мудрий промовець спершу вчиться, коли мовчати».
— Я могла б почастувати вас захопливими розповідями про своє
яскраве минуле,  — провадила жінка далі, бавлячись золотим
кульчиком із пір’їнами, що звисали нижче плечей.  — Про те, як я
командувала флотом імператриці в переможній битві біля Фулку, про
те, як була фавориткою самого герцога Мікедаса, але відмовилася
стати його дружиною, про те, як розкидала морську блокаду Інчіма, як
плавала крізь найжахливішу з часів Божого Розламу бурю, як спіймала
кита і ще багато всілякого. Але навіщо?  — Вона любовно поплескала
найближчого до себе невільника по щоці, та так, що всі добре почули
звук ляпанців. — Досить буде лише сказати, що тепер цей корабель для
вас — цілий світ, а на його палубі я наказую, а ви слухаєтеся.
— Ми наказуємо,  — відлунив Тріґґ, обводячи веслярів похмурим
поглядом, — а ви слухаєтеся.
— Попри прикру потребу замінити кількох ваших побратимів,
сьогоднішній день приніс нам непоганий зиск, — численні пряжки на
чоботах Шадікширрам подзенькували, коли вона поважно пройшлася
між лавками.  — Сьогодні ввечері ви матимете кусень хліба і ковток
вина,  — невільники привітали цей приголомшливий вияв щедрості
поодинокими вигуками. — Хоча ви всі належите мені…
Тріґґ голосно кахикнув.
— …та іншим пайовикам нашого відважного судна…
Тріґґ схвально, хоч і обережно, кивнув.
— …але мені хотілося б думати про всіх нас як про одну родину! —
Капітанка широко розкинула руки, немовби прагнула обійняти весь
корабель. Широченні рукави залопотіли на вітрі, неначе крила якогось
дивоглядного велетенського птаха, що злинає в повітря.  — Тут я  —
зичлива бабуня, Тріґґ та охоронці — добрі дядечки, а ви — дітлашня,
що завдає всіляких турбот. І всі ми поєднані боротьбою проти
безжальної Матері Моря, споконвічного й лютого ворога моряків! Вам,
дітки, пощастило, адже милосердя, щедрість і доброта — це мої великі
слабкості,  — на ці слова Рульф з огидою сплюнув харкотиння.  —
Більшість із вас збагне, що краще бути слухняними дітьми, але…
можливо…  — усмішка Шадікширрам зникла, і її темне обличчя
скривилося в удаваній гримасі болю,  — можливо, серед вас є
невдоволені, які думають про те, щоб піти власним шляхом.
Тріґґ несхвально щось пробурчав.
— Обернутися спиною до люблячої родини. Покинути своїх братів і
сестер. Залишити наше вірне товариство в котромусь із портів.  —
Шадікширрам провела пальцем по щоці вздовж тоненького шраму й
вищирила зуби. — Може, навіть про те, щоб здійняти зрадливу руку на
тих, хто турботливо піклується про нього.
Тріґґ обурено засичав.
— Якщо якийсь диявол буде навіювати вам такі думки…  —
Капітанка схилилася над палубою.  — Подумайте про того, хто
останнім намагався це зробити.
Вона випросталася з важким ланцюгом у руці й різко смикнула його,
збивши з ніг брудного чистильника палуби. Зойкнувши, той покотився
клубком із рук, ніг, лахміття й волосся.
— Не підпускайте це невдячне створіння до клинка, до будь-якого
гострого заліза!  — Шадікширрам стала на нього.  — Ні до столового
ножа, ні до обрізача нігтів, ні навіть до рибальського гачка!  — Вона
пройшлася по бідоласі, вминаючи високі підбори йому в спину, і ні на
мить, попри хитку поверхню, не втратила рівноваги. — Він ніхто, ви
чуєте мене?
— От клята сука,  — знову прошепотів Рульф, коли вона граційно
зіскочила з голови обідранця.
Ярві дивився, як бідолашний чистильник поволі звівся рачки, обтер
кров із рота, підібрав шкребок і без жодного звуку повернувся до
роботи. Лише його очі, що на якусь мить показалися з-за пасем
сплутаного волосся, коли він поглянув услід капітанці, блимнули
яскраво, як зорі.
— А тепер…  — Шадікширрам легко вибігла драбиною на ют і
зупинилася, крутячи персні на пальцях. — Курс на південь, до Торлбю,
мої діти! На нас чекає великий зиск! Анкране?
— Слухаю, моя капітанко,  — Анкран схилив чоло так низько, що
ледве-ледве не вдарив ним об палубу.
— Принеси мені вина змочити горло після всієї цієї балаканини.
— Ви чули вашу бабуню! — проревів Тріґґ, розмотуючи бич.
Затупотіли ноги, почулися вигуки, свист линви й рипіння дерева —
кілька вільних матросів кинулися віддавати швартові й готувати
«Південний вітер» до відходу з гавані Вульсґарда.
— І що тепер? — прошепотів Ярві.
Рульф лише гірко присвиснув у відповідь на таку наївність.
— Тепер?  — Джауд поплював на долоні й узявся обома дужими
руками за вигладжений держак. — Тепер ми будемо веслувати.
3 Кочет — гніздо для весла.
 НАЛЯГЛИ!

уже швидко Ярві пошкодував, що не залишився в підвалі

Д работорговця.
— Налягли!
Тріґґові чоботи відбивали безжальний ритм, коли наглядач
походжав поміж лавками зі скрученим бичем у м’ясистих руках,
видивляючись невільників, яких треба було підбадьорити. Грубий
голос гримотів із нещадною розміреністю.
— Налягли!
Те, що суха рука Ярві з веслом давала раду ще гірше, ніж із руків’ям
щита, не стало несподіванкою. Однак проти Тріґґа майстер Гуннан
видавався тепер турботливою нянечкою. У наглядача на всі негаразди
першою відповіддю був батіг, але коли після шмагання нові пальці у
Ярві не відросли, Тріґґ примотав його скарлючений зап’ясток
ременями, що постійно натирали шкіру.
— Налягли!
З кожним надсильним змахом жахливого весла руки, плечі й спина
боліли дедалі більше. Хоча його попередники вигладили держак до
тьмяного блиску й протерли шкури на лавці так, що ті зробилися
м’які, як шовк, із кожним ударом весла у Ярві з’являлося дедалі більше
мозолів на руках і дедалі більше саден на дупі. З кожним ударом весла
рубці від бича, синці від копняків, досі незагоєні опіки біля недбало
закутого нашийника пекли дедалі сильніше, роз’ятрені солоною водою
й солоним потом.
— Налягли!
Муки перейшли всі межі витривалості, які Ярві тільки міг уявити,
але просто диво, на які нелюдські зусилля міг спонукати батіг в умілих
руках. Щойно десь чувся його ляск чи бодай рипіння Тріґґових чобіт,
як Ярві здригався, схлипував і тягнув весло трохи сильніше, цідячи
слину крізь зціплені зуби.
— Хлопчина довго не протягне, — бурчав Рульф.
 — Один змах за раз,  — заспокійливо шепотів Джауд, невпинно
веслуючи дужими, плавними й розміреними змахами, неначе був із
дерева й заліза. — Дихай повільно. Дихай у ритмі весла. Один за раз.
Невідь-чому, але це трохи допомогало.
— Налягли!
Стукотіли весла в кочетах, бряжчали ланцюги, поскрипували
напнуті линви, рипів дерев’яний корпус. Невільники на веслах
стогнали, лаялися, молилися чи понуро мовчали. «Південний вітер»
помалу-малу посувався вперед.
— Один змах за раз, — м’який Джаудів голос, неначе провідна нитка,
вів Ярві крізь імлу страждання. — Один за раз.
Важко сказати, що завдавало йому тяжчих тортур: чи жалючі удари
бича, чи здерта шкіра, чи пекучий біль у м’язах, чи голод, чи холод, чи
бруд, чи негода. І все ж безугавне шур-шур шкребка від одного кінця
палуби до другого і назад, довгі пелехи, що гойдалися перед обличчям
безіменного чистильника, посмугована басаманами спина, що світила
крізь дрантя, тремтливі, скривлені вуста, за якими видніли жовті
зуби, — усе це нагадувало Ярві, що може бути гірше.
Завжди може бути гірше.
— Налягли!
Іноді богів брав жаль до його мук, і вони посилали повів ходового
вітру. Тоді Шадікширрам з виглядом багатостраждальної матусі, яка не
може не побалувати невдячне дитя, блискала золотою усмішкою,
наказувала сушити весла й розгортати незграбні вовняні вітрила,
зміцнені шкіряними смужками, а тоді безтурботно проголошувала, що
милосердя — її найбільша слабкість.
Тоді зі сльозами вдячності на очах Ярві втомлено відкидався на
нерухоме заднє весло, дивився, як ляскає й надимається над головою
вітрило, і дихав густим смородом, що йшов від понад сотні пітнявих,
зневірених і змучених людей.
— А коли ми миємося?  — якось під час одного з таких блаженних
перепочинків запитав Ярві.
— Коли про це потурбується Мати Море, — пробурчав Рульф.
Це траплялося не так уже й рідко. Крижані хвилі розбивалися об
борти судна, і їхні бризки раз по раз мочили веслярів до кісток. Мати
Море заливала палубу й хлюпотіла під ногами, доки все не вкривалося
цупкою кіркою солі.
— Налягли!
Кожна трійка була скута ланцюгом з одним замком на всіх, ключі від
якого були тільки в Тріґґа й Шадікширрам. Прикуті до лавки, раби-
веслярі щовечора поїдали мізерний пайок. Прикуті до лавки, щоранку
сідали навпочіпки над побитим відром. Прикуті до лавки, щоночі
спали, вкриваючись смердючими ряднинами та облізлими шкурами, а
повітря виповнювалося їхніми стогонами, хропотом, бурмотінням і
парою від теплого дихання. Прикуті до лавки, раз на тиждень сиділи
нерухомо, поки їм голили сяк-так голови й підборіддя, щоб позбутися
вошей. Щоправда, крихітних пасажирів це нітрохи не спиняло.
Лише раз Тріґґ неохоче дістав ключ і відімкнув один із
невільницьких замків. Це сталося, коли одного морозного ранку
кашливого ванстерця знайшли мертвим. Його витягли з-поміж сусідів
по веслу, що сиділи з порожніми виразами, і перекинули за борт.
Смерть ванстерця прокоментував тільки Анкран, який, посмикуючи
ріденьку борідку, зауважив:
— Треба буде знайти заміну.
Попервах Ярві на якусь мить злякався, що решті веслярів доведеться
працювати трохи важче. Потім він зрадів, сподіваючись, що натомість
вони матимуть трохи більше їжі. А потім йому стало гидко через такі
думки.
А проте не аж так гидко, щоб відмовитися від пайка ванстерця, якби
Ярві його запропонували.
— Налягли!
Він не знав, скільки разів увечері знеможений, виснажений до краю
западав у сон; скільки разів уранці задерев’янілий від учорашнього
напруження сил, скімлячи, прокидався лише для того, щоб дістати
удара батогом і братися за весло знову; скільки днів провів, не
думаючи ні про що, крім наступного змаху. Але врешті-решт настав
той вечір, коли Ярві не провалився відразу в сон без сновидінь. Коли
м’язи його почали тверднути, перші криваві мозолі луснули й
загоїлися, а батіг уже не опускався на нього так часто.
«Південний вітер» стояв на якорі в якомусь фіорді, тихо
погойдуючись на хвилях. Ішов рясний дощ, тож вітрила спустили і, як
велетенський намет, розтягнули над палубою. Краплі гучно
барабанили по напнутій тканині. Тим, хто вмів рибалити, видали
вудочки. Зокрема й Рульфові, що, згорбившись у темряві, сидів біля
кочета й тихо мурмотів щось до риби.
— Як на однорукого, ти гріб сьогодні пристойно,  — сказав Джауд,
спираючи босу ногу на весло й подзенькуючи ланцюгом.
— Угу,  — Рульф сплюнув крізь кочет. Сяйво Батька Місяця
вихопило з темряви усмішку на його широкому обличчі.  — Ми ще,
може, зробимо з тебе пів весляра.
І хоча один із них народився за багато миль від батьківщини Ярві, а
другий  — за багато років до його народження, хоча він знав про них
лише те, про що міг здогадатися з їхніх облич, і хоча веслування на
торговій галері  — не бозна-який вчинок для сина короля Утріка
Ґеттландського,  — та, попри це все, Ярві зашарівся з гордості, такої
сильної, аж на очі йому навернулися сльози. Таким-бо є дивний і
могутній зв’язок, що виникає між товаришами по веслу.
Коли ти прикутий поруч із кимось, коли ти ділиш із ним їжу й
негаразди, удари бича та стусани Матері Моря, коли підлаштовуєшся
під його ритм, двигаючи разом із ним величезну колоду, коли
крижаними ночами тулишся до нього, щоб не лишатися з байдужим
холодом наодинці,  — ось тоді ти пізнаєш цю людину. Минув лише
тиждень, відколи Ярві посадили між Рульфом і Джаудом, а він уже
мимоволі замислювався, чи були коли-небудь у нього кращі друзі.
Щоправда, мабуть, це більше говорило про його колишнє життя,
ніж про теперішніх товаришів.
Наступного дня «Південний вітер» зайшов у гавань Торлбю.
На баку насуплена Сумаель, вигукуючи команди, кермуючи й
лаючись, вела черевату галеру поміж інших суден до метушливої
пристані, а Ярві тим часом не міг повірити, що живе в тому самому
світі, у якому колись був королем. І попри це, він був тут. Удома.
Стрімкими схилами здіймалися тісні яруси знайомих сірих
будинків — що вище, то старіших і пишніших, — аж доки очі Ярві не
спинилися на верхівці поритої тунелями гори, де, чорна на білому тлі
неба, розсілася цитадель, у якій він виріс. Онде шестикутна вежа, де
були покої матері Ґундрінг,  — там він здобував науку, виконував
завдання наставниці, мріяв про своє щасливе майбутнє міністра. Онде
блискуча мідяна баня Зали Богів, де він заручився з кузиною Ісріун;
їхні руки були перев’язані рушником, а потім її вуста торкалися його
вуст. А он — пагорб, із якого колись Ярві дивився на кургани пращурів
і де перед богами й людьми клявся помститися вбивцям свого батька.
Чи зручно сидіти на Чорному престолі королеві Одему? Чи люблять
і вихваляють його підданці, які нарешті мають правителя, яким можна
пишатися? Авжеж.
Чи мати Ґундрінг стоїть обік нього й нашіптує на вухо напутливі
мудрі поради? Найпевніше, що так.
Чи новий учень зайняв місце Ярві й тепер сидить на його стільці,
годує голубів і щовечора приносить наставниці гарячий чай? Хіба
могло бути інакше?
Чи лила Ісріун гіркі сльози, дізнавшись, що її наречений-каліка
ніколи не повернеться? Як забула брата Ярві, так само легко забуде
вона і його.
Мабуть, тільки мати сумуватиме за ним, та й те лише тому, що,
попри всі її хитрощі-мудрощі, без сина-маріонетки на іграшковому
престолі вся її влада зійде нінáщо.
Чи спалили вони корабель і звели для Ярві порожній курган, як для
його потонулого дядька Утіля? Він у тому сумнівався.
Суха рука мимоволі стиснулася в тремтячий ґудзуватий кулачок.
— Що тебе гризе? — запитав Джауд.
— Тут був мій дім.
Рульф зітхнув.
— Послухай мудрішого, кухарчуку. Минуле краще лишити позаду.
— Я дав клятву, — відказав Ярві. — Клятву, від якої не втечеш, як не
веслуй.
Рульф знову зітхнув.
— Послухай мудрішого, кухарчуку. Ніколи не давай клятв.
— Але коли ти вже дав, — утрутився Джауд, — що тепер?
Ярві похмуро глянув на цитадель, зціпивши зуби до болю. Може, це
випробування боги послали йому як кару. Кару за надмірну довіру, за
марнославство, за слабкість. Але вони лишили його живим. Дали
можливість додержати клятви. Пустити кров підступному дядькові.
Повернути собі Чорний престол.
Та боги не чекатимуть вічно. З кожним сходом сонця пам’ять про
батька тьмянішатиме, з кожним полуднем материна влада слабшатиме,
з кожним смерком дядькова рука стискатиме Ґеттландію міцніше. З
кожним заходом сонця шанси Ярві танули в темряві.
Прив’язаний до весла й прикутий до лавки він не має змоги
помститися й повернути собі королівство — це було зрозуміло.
Він повинен звільнитися.
 ЗНАРЯДДЯ МІНІСТРА

кожним каторжним змахом весла Торлбю, рідний дім і колишнє

З

життя Ярві лишалися позаду. «Південний вітер» помалу посувався на

південь, хоч його тезкó, вітер, не надто часто приходив веслярам на
підмогу. На південь уздовж порізаного островами й фіордами
ґеттландського узбережжя, повз обнесені мурами поселення, повз
рибацькі човники, що гойдалися на хвилях, повз огороджені садиби
серед пагорбів, поцяткованих овечими отарами.
Скрегіт зубів, порвані жили — нещадна війна Ярві з веслом тривала
далі. Не можна сказати, що він перемагав. Тут ніхто не міг перемогти.
Але, можливо, поразки його були не такими вже й розгромними.
Коли вони минали гирло річки Гельм, Сумаель провела їх попри
берег, а весь корабель аж загудів від нашіптуваних молитов. Раби-
веслярі кидали боязкі погляди в бік моря, на чорну хмару, що спіраллю
вгвинчувалася в небо. Вони не могли побачити за нею уламки
ельфійських веж на розколотих островах, але всі знали, що чаїться за
обрієм.
— Строком, — з цікавістю й острахом пробурмотів Ярві.
У давні часи люди приносили з цих проклятих ельфійських руїн
дивні реліквії, але, не встигнувши натішитися, хворіли й помирали, і
зрештою Міністерство заборонило там бувати.
— Батьку Мире, захисти нас, — пробурчав Рульф, креслячи на серці
невиразне плетиво священних символів.
Невільників не довелося підохочувати батогом, щоб ті подвоїли
зусилля й залишили лиховісну тінь далеко позаду.
Іронія долі — збагнув одного дня Ярві — полягала в тому, що саме
цим шляхом він мав би плисти на іспит. Під час тої подорожі
королевич Ярві сидів би над книжками, закутаний у теплу ковдру, і
навіть не замислювався би про страждання рабів-веслярів. Тепер,
прикутий до невільницької лавки, він міг вивчати хіба що «Південний
вітер». Сам корабель, людей на ньому й те, як їх використати, щоб
звільнитися звідси.
Бо ж «найкраще знаряддя міністра  — це люди», як завжди казала
мати Ґундрінг.
Ебдель Арік Шадікширрам, видатна  — за її словами  — купчиня,
коханка й капітанка корабля, більшість свого часу проводила
напиваючись, а більшість того часу, що їй лишався, спала, п’яна як чіп.
Іноді з-за дверей її каюти чути було хропіння, що дивним чином
потрапляло в лад рухам веслярів. Іноді, в меланхолійному настрої,
вона стояла на носі корабля, узявшись однією рукою під бік, а в другій
тримаючи напівпорожню пляшку, і наставляла обличчя вітрові, наче
насміхалася з нього й приохочувала дути сильніше. Іноді вона
походжала поміж лавками, жартуючи й поплескуючи невільників по
спинах, немов то були її давні друзі. Минаючи безіменного
чистильника, вона ніколи не втрачала нагоди копнути його, смикнути
за ланцюг чи випорожнити на нього нічного горщика. Після цього
прикладалася до пляшки й горлала: «Уперед! За зиском!», — а веслярі
кричали: «Ура!» Хто кричав найголосніше, діставав ковток її вина, а
хто сидів мовчки натомість міг скуштувати Тріґґового батога.
Тріґґ був наглядач, ключар і підстарший на кораблі. Уся влада була в
його руках, а ще він мав свій пай у їхній торгівлі. Він командував
двома десятками охоронців, наглядав за невільниками й пильнував,
щоб вони тримали той темп, якого побажала Шадікширрам. Тріґґ був
жорстокий, але по-своєму справедливий. Він не мав улюбленців і не
робив жодних винятків. Усіх він шмагав однаково.
Анкран був комірник і не мав за душею ані дрібки справедливості.
Він спав у трюмному приміщенні, де зберігалися корабельні запаси, і
йому єдиному з рабів дозволяли час від часу сходити на берег. Його
завдання полягало в тому, щоб закуповувати й розподіляти харчі та
одяг, і щодня він провертав тисячі дрібних ошуканств: купував
наполовину зіпсуте м’ясо, скорочував усім веслярам порції, змушував
латати дрантя, яке слід було викинути,  — а потім ділив прибутки з
Тріґґом.
Щоразу, як він проходив повз їхню лавку, Рульф спльовував із
особливою відразою.
— Навіщо цьому брехливому виродку стільки грошей?
— Деякі люди просто люблять гроші, — м’яко відповів Джауд.
 — Навіть раби?
— Раби мають ті самі потреби, що й інші люди. Їм бракує лише
можливостей їх задовольнити.
— Що правда, то правда, — відказав Рульф, тоскно позираючи на
Сумаель.
Їхня навігаторка більшість часу проводила на даху котроїсь із
надбудов: звірялася з картами й приладами, дивилася на сонце чи зорі,
насупивши чоло й швидко підраховуючи щось на пальцях. Часом
вказувала на якусь скелю, грозову хмару, брижі на воді чи підступну
течію та вигукувала остороги. Поки «Південний вітер» був у морі,
Сумаель вільно ходила по всьому кораблю, але щойно вони заходили в
порт, капітанка відразу ж припинала її довгий тонкий ланцюг до
залізного кільця на юті. Мабуть, рабиня з такими здібностями
вартувала більше, ніж увесь вантаж судна.
Іноді Сумаель сновигала між веслярів, байдуже лазячи по людях,
перебираючись через весла й лавки, щоб перевірити, як закріплена та
чи та снасть, або щоб, перехилившись над бортом, поміряти глибину
лотом із вузлами-позначками. Лише раз Ярві бачив на її обличчі
усмішку — коли, видершись на верхівку щогли, дівчина озирала берег
у блискучий мідний далекогляд, а вітер шарпав її коротке волосся.
Вона видавалася такою щасливою, яким, либонь, був би Ярві, сидячи
перед вогнищем у покої матері Ґундрінг.
Тепер вони минали Тровенландію. Голодні хвилі штурмували сірі
кручі, море лизало гальку на сірих берегах, у сірих містах списники в
сірих кольчугах похмуро дивилися з причалів на кораблі, що
пропливали повз.
— Тут недалеко був мій дім,  — мовив Рульф, коли одного сірого
ранку вони втягнули весло на борт. Дрібна мжичка вкривала все
росяними краплями.  — Два дні швидкої їзди від берега. У мене була
добра господа з доброю кам’яною пічкою і добра дружина, яка
подарувала мені двох добрих синів.
— А як ти опинився тут? — запитав Ярві, знічев’я смикаючи ремені
на натертому лівому зап’ястку.
— Я був людиною війни. Лучником, моряком, мечником. Літньою
порою промишляв розбоєм,  — Рульф пошкріб важке підборіддя,
засіяне сивою щетиною. Його борода, здавалося, проростала за годину
після того, як він її голив. — Кільканадцять літ я плавав із капітаном
на ім’я Гальстам, славний був чоловік. Я став його стерничим, і разом
із Гопкі Душиногом, Синім Єннером та кількома іншими спритними
хлопцями ми успішно ходили в набіги. Достатньо успішно, щоб усю
зиму я міг спокійно гріти ноги перед вогнищем та попивати добрий
ель.
— Ель мені ніколи не подобався, але все решта схоже на щасливе
життя,  — мовив Джауд, уп’явши погляд у далечінь. Можливо,
видивлявся своє щасливе минуле.
— Боги люблять посміятися над щасливою людиною, — Рульф гучно
відхаркнув і сплюнув за борт. — Якось узимку, коли якраз із елем було
сутужно, Гальстам упав із коня й помер, а корабель перейшов до його
найстаршого сина. Той був зовсім іншою людиною, ніж батько: сама
пиха і хвастощі, й ані крихти розважливості.
— Іноді син не вдається в батька, — пробурмотів Ярві.
— Усупереч здоровому глузду я погодився бути його стерничим. Не
минуло й тижня відтоді, як ми вийшли в море, коли він, не
послухавшись моєї ради, вирішив напасти на торговий корабель, на
якому було забагато охоронців. Того дня Гопкі, Єннер та інші пройшли
крізь Останні Двері, а я опинився серед тої жменьки, яких узяли в
полон, а потім продали. Це сталося два літа тому, і з того часу я тягну
весло.
— Гіркий кінець, — мовив Ярві.
— У багатьох солодкий історій він такий, — зауважив Джауд.
Рульф стенув плечима.
— Не мені жалітися. Під час набігів ми захопили чи не дві сотні
інглінгів, продали їх у рабство й неабияк тішилися з прибутків,  —
старий морський розбійник потер шкарубку долоню об дерев’яну
поверхню весла.  — Кажуть, що посієш, те й пожнеш. Мабуть, правду
кажуть.
— А ти б утік, якби міг?  — пошепки запитав Ярві, озираючись на
Тріґґа, чи той, бува, не чує.
Джауд чмихнув.
— У селі, де я колись жив, є криниця, і криниця та має найсолодшу
воду у світі,  — південець заплющив очі й облизав губи, немовби
куштував ту воду. — Я віддав би все, щоб напитися з неї ще раз… —
Він показав порожні долоні: — Але в мене нічого нема. А он глянь на
того, хто останнім намагався втекти,  — Джауд кивнув головою на
чистильника. Шкребок без упину шурував і шурував палубу, важкий
ланцюг бряжчав, коли чоловік пересував задерев’янілі, обдерті коліна,
повзучи в нікуди.
— Яка його історія? — запитав Ярві.
— Його імені я не знаю. Ми всі звемо його Ніхто. Коли я потрапив
на «Південний вітер», він тягнув весло. Якось уночі  — біля берегів
Ґеттландії  — він спробував утекти. Якимось чином йому вдалося
звільнитися від ланцюга й викрасти ніж. Він убив трьох охоронців, а
четвертому розпанахав коліно так, що той більше ніколи не зможе
ходити. Це він лишив капітанці того шрама на щоці, перш ніж вона
разом із Тріґґом зупинили його.
Ярві витріщив очі на обшарпаного чистильника.
— Усе це — ножем?
— І то невеличким. Тріґґ хотів повісити втікача на щоглі, але
Шадікширрам вирішила лишити його живим як наочний приклад для
решти.
— Милосердя завжди було її найбільшою слабкістю,  — увернув
Рульф і невесело реготнув хрипким смішком.
— Вона зашила рану, — провадив далі Джауд, — прикувала бідолаху
до здоровенного ланцюга, найняла нових охоронців і наказала їм не
підпускати його до гострого заліза. Відтоді він чистить палубу, і я ще
не чув від нього ані слова.
— А як щодо тебе? — запитав Ярві.
Джауд скоса глянув на нього й усміхнувся.
— Я говорю, коли маю що сказати.
— Та ні. Я маю на увазі, яка твоя історія?
— Колись я був пекарем… — Зашурхотіла линва, матроси підіймали
якір. Джауд зітхнув і поклав долоні на держак, який вони ж і
відшліфували до блиску. — А тепер я тягну весло. Ось така моя історія.
 ДУРЕНЬ Б'Є ОДРАЗУ

жауд тягнув весло. І Ярві тягнув. Мозолі зашкарубли навіть на

Д каліченій руці, обличчя загартувалося негодою, а тіло зробилося
жилавим і міцним, як Тріґґів батіг. Під зливою та шквальним вітром
вони обігнули Бейлів Ріг — крізь завісу дощу видно було лише обриси
фортеці, що похмуро нависла над морем,  — і попрямували на схід, у
спокійніші води, що аж роїлися від суден усіляких розмірів і народів.
Ярві нетерпяче совався за веслом, прагнучи побачити Скекенгауз.
Найпершими, звісна річ, він угледів ельфійські руїни. Велетенські
мури, прямовисні й бездоганно гладенькі при основі, були неторкнуті
люттю Матері Моря, однак вище мали нерівні розлами. У розколинах,
наче краї кістки у відкритій рані, видніли покорчені шматки металу.
На зубчатій верхівці, домурованій у новітні часи, гордо маяли стяги
Верховного короля.
Вежа Міністерства височіла над усіма довколишніми будівлями. Ба
навіть над усіма будівлями Потрощеного моря, якщо не брати до уваги
руїн Строкома чи Лананґада, куди не сміла ступити жодна людина. Три
чверті її паморочливої висоти побудували ельфи: суцільні кам’яні
колони, ідеально квадратові, ідеально рівні, з величезними шибками
чорного ельфійського скла, що досі блимало в декотрих вікнах.
На висоті, разів у п’ять вищій за цитадель у Торлбю, ельфійський
камінь закінчувався. Під час Божого Розламу він плавився й застигав
на стінах велетенськими сльозами. Згодом багато поколінь міністрів
спорудили над ним розбуялий вершок із дерева й черепиці: башточки,
майданчики, балкони, похилі дашки, наїжачені димовими коминами й,
наче гірляндами, обвішані мотуззям і ланцюгами. Позначений часом і
пташиним послідом, струхлявілий витвір людських рук мав
безглуздий і жалюгідний вигляд проти суворої ельфійської
досконалості під ним.
Над найвищими банями кружляли сірі цятки. Мабуть, голуби. Такі,
як ті, що за ними колись доглядав Ярві. Як той, що заманив його
батька на смерть. Вигукують хрипкими голосами повідомлення від
численних міністрів з усього Потрощеного моря. А то чи не
бронзовокрилий орел несе їм у відповідь волю Верховного короля?
У цій стародавній вежі Ярві мав би складати іспит. Там, якби склав
його, поцілував би в щоку праматір Вексен. Там перестав би бути
королевичем, зробився б міністром і жалюгідна доля раба оминула б
його.
— Сушити весла! — гукнула Сумаель.
—  Сушити весла!  — луною проревів Тріґґ, щоб ні в кого не було
сумнівів, хто тут віддає накази.
— Весла туди, весла сюди,  — пробурчав Рульф.  — Могли би вже
визначитися, трясця їхній матері!
— Скекенгауз,  — Ярві помасував червоні натертості на зап’ястку.
«Південний вітер» підходив до причалу, а Сумаель, сидячи на юті,
остерігала криком неповоротких портовиків. — Центр світу.
Джауд пирхнув.
— Проти великих міст Каталії це звичайна стайня.
— Ми не в Каталії.
— Ні, — здоровань важко зітхнув. — На жаль.
У порту тхнуло старою трухлятиною та солоною гнилизною  — так
сильно, що перебивало навіть сморід Ярві та його товаришів. Багато
стоянок для суден були порожні. Темні вікна довколишніх занедбаних
будинків зяяли пусткою. Біля пристані поросла бур’яном велика купа
гнилого зерна. Сторожа Верховного короля в латаних одностроях
знічев’я бавилася в кості. У темних закутках щулилися жебраки.
Розміром це місто, може, й переважало Торлбю, а проте тут не було ані
жвавості та енергії ґеттландської столиці, ані її метушні, ані нових
будов.
Хоч ельфійські руїни і справляли приголомшливе враження, але та
частина Скекенгауза, яку побудували люди, розчаровувала. Ярві
скрутив язик трубочкою і вправно плюнув за борт.
— Непогано, — Рульф схвально кивнув. — Веслуєш ти так собі, а ось
у по-справжньому важливих речах починаєш виявляти успіхи.
— Побудьте трохи без мене, діти мої!  — Зі своєї каюти в
щонайстрокатішому вбранні велично випливла Шадікширрам,
надіваючи на пальці ще кілька перснів.  — Мене чекають у Вежі
Міністерства!
— Наших грошенят — ось чого вони чекають, — пробурчав Тріґґ. —
Скільки цьогоріч за ліцензію?
— Припускаю, що трохи більше, ніж торік,  — Шадікширрам
облизала палець, щоб натягнути на нього ще одну позбавлену смаку
каблучку.  — Загалом мита Верховного короля мають тенденцію до
зростання.
— Краще кинути наші гроші за борт, ніж віддати цим шакалам з
Міністерства.
— Я б кинула за борт тебе, якби не знала, що Мати Море відразу
викине назад такий непотріб,  — Шадікширрам витягнула всіяну
перснями руку перед очима, щоб помилуватися.  — Маючи ліцензію,
ми можемо торгувати будь-де в Потрощеному морі, а без неї  —
пфух, — вона дмухнула крізь пальці, показуючи, що станеться з їхнім
зиском.
— Верховний король заздрісно пильнує надходжень до своєї
скарбниці, — тихо пробурмотів Джауд.
— Авжеж, пильнує,  — відказав Рульф, дивлячись, як капітанка
ліниво копає Нікого, а потім сходить із корабля гойдливим трапом.
Анкран на короткому ланцюзі дріботів за нею.  — Бо саме вони й
роблять його Верховним. Без своєї скарбниці він упаде з верху на
землю, до решти людей.
— До того ж великим правителям потрібні великі вороги, — додав
Джауд, — а війни — збіса дороге задоволення.
— Будівництво храмів недалеко втекло, — Рульф кивнув головою на
кістяк величезної споруди, що видніла над ближніми дахами. Її
обліпила така густа павутина хитких риштовань, підойм і помостів, що
Ярві міг хіба гадати про її форму.
— Це храм Верховного короля?
— Його нового бога,  — Рульф хотів сплюнути крізь кочет, але
схибив і натомість забризкав слиною внутрішній бік борту.  —
Пам’ятник його марнославству. Чотири роки будують, а не звели ще й
половини.
— Іноді мені здається, що ніяких богів не може бути, — замислено
промовив Джауд, погладжуючи пучкою пальця зібгані губи. — А потім
я собі думаю: хто ж тоді перетворив життя на таке пекло?
 — Це давній бог, — відказав Ярві. — Не новий.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Рульф.
— Колись було Єдине Божество. Але ельфи оголосили Йому війну і,
охоплені гординею, застосували таку сильну магію, що та розчахнула
Останні Двері, знищила їх усіх і розламала Єдине Божество на
багатьох богів,  — Ярві кивнув на гігантський недобуд.  — На півдні
деякі люди вважають, що Єдине Божество неможливо по-
справжньому розламати. Що численні боги  — це лише окремі грані
Єдиного. Схоже, Верховний король побачив переваги в їхній релігії.
Або ж їх побачила прамати Вексен, — він трохи подумав і додав: — А
може, вона хоче піддобритися до Імператриці Півдня, молячись у
такий самий спосіб, як і та, бо бачить у цьому вигоду, — Ярві пригадав
пожадливий блиск, який бачив в очах праматері, коли стояв перед нею
навколішки.  — А може, гадає, що люди, які схиляються перед одним
богом, охочіше схиляться перед Верховним королем.
Рульф знову сплюнув.
— Попередній Верховний король був добряча сволота, але той хоч
вважав себе першим серед братів-королів. А цей теперішній що
старішим стає, то більшої влади хоче. Він та його клята міністерка не
заспокояться, поки не вилізуть вище за те своє Єдине Божество й не
змусять весь світ кланятися своїм зморщеним дупам.
— Той, хто молиться Єдиному Божеству, не вибирає свій шлях: усе
вже визначено нагорі, — замислено промовив Ярві. — Така людина не
може відмовити на прохання та повинна схилятися перед наказами. —
Він узяв до рук свого ланцюга і, суплячись, глянув на нього. — Єдине
Божество викує ланцюг для всього світу, починаючи від Верховного
короля, через менших королів і аж до нас  — кожна ланка на своєму
місці. Усі будуть рабами.
Джауд скоса зиркнув на нього.
— У тебе глибокі думки, Йорве.
Ярві стенув плечима й кинув ланцюг.
— Весляреві з них користі небагато, справна рука придалася б
більше.
— І все ж як один бог може давати раду цілому світові?  — Рульф
обвів рукою гниле місто разом з усіма його мешканцями.  — Як один
бог може дбати одночасно за худобу й за рибу, за море й за небо, за
війну й за мир? Це ж якесь безглуздя.
— Може, Єдине Божество подібне до мене,  — Сумаель
простягнулася на юті, спершись на лікоть, поклавши голову на плече й
звісивши одну ногу.
— Таке саме ліниве? — пробурчав Джауд.
Навігаторка вишкірилася.
— Воно визначає курс, а багато менших божків сидять, прикуті
ланцюгами, і гребуть.
— Даруйте мені, о всемогутня! — мовив Ярві. — Але мені видається,
що й на вас є ланцюг.
— Поки що,  — відказала дівчина, закидуючи ланцюжок за плече,
наче шалик.
— Один бог, — знову зневажливо пирхнув Рульф і похитав головою,
дивлячись на недобудований храм.
— Краще один, ніж жодного, — пробурчав Тріґґ, проходячи повз.
Веслярі примовкли: ці слова нагадали їм, що далі курс лежить повз
край шендів, які не мають жалю до чужинців, не моляться жодному
богові й не схиляються перед жодним королем, хоч би яким верховним
він себе вважав.
Утім, великі небезпеки означають великий зиск, про  що
Шадікширрам повідомила команду «Південного вітру», коли
застрибнула на борт, тримаючи високо в руці нашкрябану рунами
торговельну ліцензію. Очі її переможно горіли, наче вона отримала її з
рук самого Верховного короля.
— Цей папірець не захистить нас від шендів, — пробурчав хтось із
задніх лавок.  — Вони обдирають шкіру з полонених і їдять власних
мерців.
Ярві пирхнув. Він вивчав мови і звичаї більшості народів
Потрощеного моря. «Невігластво  — пожива для страху,  — часто
казала мати Ґундрінг.  — А знання  — його смерть». Коли дізнає́шся
більше про котрийсь народ, то розумієш, що він анічим не
відрізняється від інших.
— Шенди не люблять чужинців, бо ми постійно захоплюємо їх у
рабство. Вони не дикіші за будь-кого з нас.
— Невже такі самі люті, як оцей?  — стиха пробурмотів Джауд,
вказуючи очима на Тріґґа, що розмотував батіг.
 По обіді  — з новою ліцензією, новим вантажем, але тими самими
ланцюгами  — вони взялися веслувати на схід. Вежа Міністерства
змаліла, а згодом і зовсім зникла в імлистій далечині за кормою.
Надвечір вони кинули якір у затишній бухті серед скель. Мати Сонце,
сідаючи за краєм світу, розсипала золото по воді й розмалювала хмари
дивними барвами.
— Не подобається мені це небо!  — Видершись на щоглу, Сумаель
сиділа на реї4 та похмуро вдивлялася в обрій. — Нам слід перечекати
завтрашній день тут.
Шадікширрам відмахнулася від її остороги, як від надокучливої
мухи.
— Хіба на цьому ставку бувають сильні шторми? До того ж мені
завжди неабияк щастить на погоду. Ми рушимо далі.
Не зважаючи на Сумаель, яка хитала головою, дивлячись на небо,
капітанка викинула порожню пляшку за борт і гукнула Анкранові,
щоб приніс нову.
«Південний вітер» м’яко погойдувався на хвилях. Моряки й сторожа
з’юрмилися на носі корабля довкола жарівні, щоб побавитися в кості
на дріб’язок. Котрийсь із веслярів тонким, надтріснутим голосом завів
сороміцької пісні. Якоїсь миті він забув слова і замість них мугикав
щось нерозбірливе, але наприкінці його все одно нагородили скупим
утомленим сміхом і глухими схвальними ударами кулаків по веслах.
Другий невільник басовито затягнув пісні про Бейла Будівничого,
який насправді будував лише гори з трупів. Вогнем і мечем, а також
суворим словом для всіх незгодних, він першим здобув собі титул
Верховного короля. Але тирани мають значно кращий вигляд, коли
дивитися на них з далечі століть, тож невдовзі до співу долучилися й
інші голоси. Урешті-решт, Бейл  — як і належить героям  — пройшов
крізь Останні Двері в битві, пісня  — як і належить пісням  —
скінчилася, і співець отримав свою порцію стукотіння по дереву.
— Хто ще заспіває? — гукнув хтось.
Здивувавши всіх  — і насамперед себе самого,  — заспівав Ярві.
Пісню, яку вечорами наспівувала мати, коли він був маленьким і
боявся темряви. Бозна-чому саме вона спала йому на думку, і голос
його нісся вільно й високо, геть від смердючого судна, до місць і речей,
про які ці люди давно забули. Джауд здивовано закліпав, а Рульф
витріщився на нього, і Ярві здалося, що він ніколи не співав хоча б
наполовину так добре, як тут, безпорадний, прикутий до весла на
цьому трухлявому кориті.
Коли він скінчив, запала тиша. Чути було тільки, як, гойдаючись на
воді, тихо порипує корабель, як вітер шарудить снастями і як десь
далеко пронизливо квилять мартини.
— Давай іще, — попросив хтось.
І Ярві дав їм іще, а потім іще і ще. Він співав їм про втрачену любов і
про любов знайдену, про великі подвиги й підлі вчинки. Він співав їм
баладу про Фрокі, такого незворушного, що якось заснув просто
посеред битви, пісню про Ашенлір, таку гострозору, що могла
порахувати кожну піщинку на пляжі. Він співав про Горальда
Мандрівника, що переміг у перегонах чорношкірого короля Дайби і
врешті-решт заплив так далеко, що звалився з краю світу. Він співав
про Анґульфа Ратицю, Трощителя Ванстерців, і не згадував, що той
доводиться йому прадідом.
Щоразу як він закінчував, його просили заспівати ще, аж доки серп
Батька Місяця не зійшов над пагорбами, а зорі не почали прозирати
крізь небесне полотно. Відбринів і розтанув у сутіні останній звук
оповіді про Береґа, який заснував Міністерство, щоб захистити світ від
магії, і заплатив за це життям.
— Справжня пташечка, тільки з одним крильцем, — Ярві обернувся
й побачив Шадікширрам, що дивилася на нього, поправляючи
шпильки в зібраному вузлом волоссі. — Гарно співає, еге ж, Тріґґу?
Наглядач шморгнув носом і витер очі тильним боком руки.
— Ніколи ще такого не чув,  — промовив він здавленим від емоцій
голосом.
«Мудрий чекає нагоди, — часто казала мати Ґундрінг, — і ніколи її не
проґавить». Тож Ярві вклонився й заговорив до Шадікширрам її
рідною мовою. Він не володів нею досконало, але хороший міністр
знає ввічливі слова всіма мовами.
— Для мене честь співати перед такою славетною особою,  —
промовив він солодким голосом, думаючи тим часом, що непогано
було б підкласти їй корінь «чорного язика» у вино.
Капітанка з прижмурцем глянула на нього.
— А ти сповнений несподіванок, еге ж? — Вона кинула йому майже
порожню пляшку й пішла геть, мугикаючи щось так фальшиво, що
Ярві ледве пізнав баладу про Фрокі.
Якби йому подали таке вино при батьковому столі, він плюнув би
рабові в обличчя, але тепер Ярві видалося, що кращого напою,
сповненого смаком сонця, фруктів і свободи, він зроду не куштував.
Ділитися тою краплиною, що йому дісталася, ой  як не хотілося, але
широка Рульфова усмішка, коли той приклався до пляшки, стала
достатньою винагородою.
Коли вони вже лаштувалися до сну, Ярві помітив, що інші
невільники дивляться на нього інакше. А може, річ була, власне, в
тому, що вони на нього дивилися. Навіть Сумаель зі свого місця біля
капітанчиної каюти замислено позирала на Ярві, наче в неї не
сходилися якісь підрахунки.
— Чому вони дивляться на мене? — прошепотів він до Джауда.
— Їм нечасто дістається щось хороше. Ти дав їм це.
Ярві усміхнувся, вкриваючись смердючою шкурою до підборіддя.
Йому ніколи не перерізати охоронців столовим ножем, але, можливо,
боги дали йому кращу зброю. Нехай час і втікав крізь пальці. Тим паче
їх бракувало. Однак треба бути терплячим. Терплячим, як зима.
Якось, коли батько, розлютившись, ударив Ярві, мати знайшла його
заплаканого. «Дурень б’є одразу, — сказала вона йому тоді. — Розумний
посміхається, спостерігає, вивчає. А тоді б’є».
4 Рея — горизонтальна поперечка на щоглі.
 ДИКУНИ

олись у дитинстві Ярві мав іграшкового кораблика з коркового

К дерева. Брат забрав його й кинув у море. Ярві тоді ліг на край скелі й
дивився, як хвилі бавляться корабликом, крутять і кидають його,
доки він не зник.
Тепер Мати Море так само бавилася, наче іграшкою, «Південним
вітром».
У роті Ярві стояв кислий присмак блювотиння. Шлунок підскакував
до горла, коли вони спиналися на гребінь чергової водної гори, а за
мить падав у дупу, коли вони, метляючись, зариваючись то носом, то
кормою, пірнали в піняво-білу западину, глибше й глибше, аж доки
стіни води не оточували їх зусібіч і Ярві вже не мав сумнівів, що їх
затягне в незвідану безодню й вони потонуть усі до одного.
Рульф уже перестав повторювати, що йому доводилося потрапляти
й у гірші шторми. Щоправда, Ярві однаково б його не почув. Годі було
відрізнити гуркіт грому від ревіння хвиль чи від стогонів трощеного
корпуса, напнутих до краю линв і мордованих людей.
Джауд теж перестав повторювати, ніби йому здається, що небо
роз’яснюється. Годі було сказати, коли їх шмагало море, а коли шмагав
дощ. Усе злилося в суцільну розшалілу жалкý завісу, крізь яку Ярві
насилу бачив ближню щоглу, доки буряну пітьму не розтинав спалах, у
якому корабель і його зіщулена команда застигали на мить чорно-
білими образами.
Джауд змагався з веслом, а його похмуре обличчя все затвердло й
напнулося м’язами. Рульфові очі вилазили з очниць, коли він докладав
свої зусилля до цієї боротьби. Сумаель, учепившись за кільце, до якого
її припинали в портах, верещала щось, чого ніхто не міг розчути крізь
вереск вітру.
Шадікширрам зараз іще менше, ніж зазвичай, була готова до когось
дослухатися. Вона стояла на юті, обіймаючи рукою щоглу, наче
товариша по чарці, реготала й погрожувала небу мечем, а коли буря
трохи стихла, Ярві розчув, як капітанка насміхається зі шторму й
кричить йому: «Це все, на що ти здатен?»
У будь-якому разі команди нічим не допомогли б. Весла наче
збісилися, і Ярві тягало за прив’язані до зап’ястка ремені так, як мати
тягала його дитиною. У роті було солоно від морської води, а коли
йому зацідило веслом по губі, стало солоно ще й від крові.
Зроду-віку Ярві не почувався таким переляканим і таким
безпорадним. Ні тоді, коли ховався від батька в котрійсь зі своїх
криївок у цитаделі. Ні тоді, коли дивився в забризкане кров’ю Гурікове
обличчя й чув Одемові слова «Убити його!». Ні тоді, коли щулився під
ногами у Ґром-ґіль-Ґорма. Хоча ті страхи й були чималі, усі вони
тьмяніли проти непомірної люті Матері Моря.
У черговому спалаху блискавки показалися невиразні обриси
скелястого берега, об який розбивалися бурхливі хвилі; біла піна
клаптями летіла з чорних дерев і чорного каміння.
— Боги, поможіть нам,  — прошепотів Ярві, щосили заплющивши
очі.
Судно здригнулося, він полетів назад і вдарився головою об заднє
весло. Люди ковзали й валилися одне на одного, падали з лавок,
натягаючи ланцюги на всю довжину й відчайдушно хапаючись за
щось, щоб не задушитися нашийниками. Ярві відчув на плечі дужу
Рульфову руку, що міцно тримала його на місці. Думка про те, що коли
він помиратиме, його торкатиметься інша людина, принесла якесь
дивне заспокоєння.
Він молився так ревно, як не молився ще ніколи, — усім богам, яких
тільки міг згадати, і великим, і малим. Він молився не про Чорний
престол, не про помсту підступному дядькові, не про кращий
поцілунок, який пообіцяла йому Ісріун, навіть не про волю.
Він молився лише про те, щоб вижити.
Пролунав різкий скрегіт. Від удару дерев’яний корпус корабля
задрижав і перехнябився. Весла ламались, як тонкі галузки. Величезна
хвиля накрила палубу, потягнула Ярві за одяг, і тоді він зрозумів, що
помре, що як і дядька Утіля, його поглине безжалісне море…

Світанок був тьмяний і немилосердний.

 «Південний вітер», схилившись набік, лежав на березі, безпорадний,
наче величезний кит, викинутий на холодну гальку. Ярві, змоклий до
рубця, весь у синцях, але живий, сидів згорблений на різко похиленій
лавці й ловив дрижаки.
Уночі буря з гарчанням відповзла на схід, але коли настав
каламутний сизий ранок, холодний вітер і далі дув, а дощ і далі
невпинно падав на горопашних невільників. Більшість бурчали на
садна й подряпини, дехто жалібно стогнав від набагато гірших ран.
Одна лавка зірвалася з кріплень і щезла в морі, забравши до Останніх
Дверей трьох бідолах, прикутих до неї.
— Нам пощастило, — сказала Сумаель.
Шадікширрам поплескала її по спині так, що трохи не збила з ніг.
— Я ж казала, що мені неабияк щастить на погоду!
З усіх тільки капітанка була в чудовому гуморі після свого нерівного
герцю зі штормом.
Ярві дивився, як вони обидві обходять корабель. Сумаель,
устромивши кінчик язика в щілину на губі, оглядала тріщини й
досвідченою рукою проводила по розщеплених дошках.
— Принаймні кіль і щогли непошкоджені. Ми втратили поламаними
дванадцять весел і три лавки.
— Не кажучи вже про трьох веслярів,  — пробурчав украй
засмучений такими збитками Тріґґ. — Двоє померли в ланцюгах, а ще
шестеро не можуть гребти і хтозна, чи взагалі зможуть.
— Найбільший наш клопіт  — це пробоїна в корпусі,  — сказав
Анкран.  — У трюмі видно як удень. Її треба залатати й засмолити,
інакше нема чого й думати, щоб вийти знову в море.
— Де ж би то нам знайти трохи деревини?  — іронічно запитала
Шадікширрам, обводячи довгою рукою густий праліс, що обступав
берег зусібіч.
— Це ліс шендів, — Тріґґ поглянув на тінисті дерева з куди меншим
запалом. — Якщо вони знайдуть нас тут, то злуплять з усіх шкіру.
— Тоді, Тріґґу, берися швидше до роботи. Ти й зі шкірою не надто
приємний на вигляд. Якщо моя удача нас не зрадить, ми встигнемо
полагодити корабель і відплисти, перш ніж шенди нагострять свої
ножі. Гей, ти!  — Шадікширрам підійшла до Нікого, що сидів
навколішки на гальці, і перекинула його копняком у ребра. — Чого не
драїш палуби, сволото?
Підтягуючись за свій важкий ланцюг, Ніхто заліз на похилу палубу,
і, наче чоловік, що в погорілому будинку вимітає попіл з хатнього
вогнища, тяжко взявся до шкребка.
Анкран і Сумаель невпевнено перезирнулися, а тоді й собі стали до
праці. Шадікширрам тим часом подалася по своє спорядження. Себто
по вино, яке відразу ж почала безупинно цмулити, спершись на
поблизьку скелю.
Тріґґ відімкнув кілька замків — величезна рідкість, — і невільників,
які тижнями не покидали своїх лавок, припнули на довші ланцюги, а
Анкран видав їм інструменти. Джауд і Рульф кололи колоди клином і
киянкою, а коли дошки були готові, Ярві перетягував їх до проламу в
боці корабля, де Сумаель, зосереджено випнувши щелепу, акуратно
обтесувала їх сокиркою.
— Чого всміхаєшся? — запитала вона його.
Ярві пообдирав собі руки тими дошками, потилиця боліла від удару
об весло, а в усьому тілі, з голови до ніг, було повно скалок, але
усмішка його лише розтяглася ще ширше. На довгому ланцюзі все
видається кращим, і Сумаель аж ніяк не була винятком.
— Я не прикутий до лавки, — пояснив він.
— Он як, — здійняла брови дівчина. — Гляди не звикай.
—  Он там! Дивіться!  — верескливо зарепетував один з охоронців,
наче півник, якому ось-ось відрубають голову. Блідий, як привид, він
показував у бік лісу.
На узліссі стояв чоловік. Попри холод, він був голий по пояс, тіло
мав розфарбоване білими смугами, а на голові — густу кучму чорного
волосся. За плечем у нього висів лук, а на поясі  — коротка сокира.
Чоловік не робив різких рухів, не вигукував погроз, лише спокійно
дивився на корабель і невільників, що поралися довкола. Відтак
неквапливо обернувся і щез у темній хащі. Одначе переполох, який він
спричинив серед команди «Південного вітру», навряд чи міг би бути
більшим, навіть якщо б їх атакувало ціле військо.
— Боги, поможіть нам, — прошепотів Анкран, смикаючи нашийник,
немовби той раптом став затісний і душив його.
— Працюйте швидше!  — гарикнула Шадікширрам, яка  так
стурбувалася, що навіть на якусь мить перестала дудлити вино.
 Вони подвоїли зусилля, раз по раз озираючись на дерева — чи немає
часом нових непроханих гостей. На морі показався корабель, і двоє
моряків кинулись у воду, розмахуючи руками й гукаючи на допомогу.
Маленька фігурка на палубі помахала їм у відповідь, але корабель не
сповільнив ходи.
Рульф обтер піт із чола грубим передпліччям.
— Я б на їхньому місці теж не зупинився.
— Я так само, — погодився Джауд. — Мусимо зарадити собі самі.
Ярві міг лише кивнути.
— Я б навіть не махав.
Саме тоді з чорноти лісу почали безгучно вислизати шенди. Три,
потім шість, потім дванадцять  — усі озброєні до зубів. Що більше їх
з’являлося, то швидше множився жах серед тих, хто працював на
березі, і Ярві не був винятком. Хоч він і читав, що шенди цілком
миролюбні, але, як видавалося, це плем’я читало зовсім інші книжки.
— Не зупиняйтеся! Працюйте далі!  — прогарчав Тріґґ, хапаючи
одного з робітників за карк і штовхаючи назад до поваленого дерева,
яке той очищав від гілок і кори. — Треба відігнати їх. Приголомшити
нападом.
Шадікширрам кинула порожню пляшку на гальковий берег.
— На кожного, якого ти бачиш, у лісі ховається ще десяток. Боюся,
приголомшеним будеш саме ти. Але спробуй, якщо хочеш. Я
поспостерігаю.
— Що ж нам тоді робити? — промимрив Анкран.
— Щодо мене, то я збираюся зробити все від мене залежне, щоб не
лишити шендам ні краплини вина,  — капітанка відкоркувала нову
пляшку.  — Якщо хочеш заощадити їм зусилля, то можеш оббілувати
себе сам.
Вона гигикнула й приклалася до пляшки.
Тріґґ кивнув на Нікого, що, як завжди, навколішки чистив палубу.
— Можна дати йому клинок.
Сміх Шадікширрам різко урвався.
— Нізащо.
Мудрий чекає нагоди, і ніколи її не проґавить.
Ярві поклав дошку й смиренно ступив уперед.
— Капітанко, — мовив він. — Дозвольте мені дещо запропонувати.
 — Ти збираєшся заспівати їм, каліко? — різко кинув Тріґґ.
— Я збираюся поговорити з ними.
Шадікширрам, примруживши очі, скинула на нього лінивим
поглядом.
— Тямиш їхньої мови?
— Достатньо, щоб домовитися про нашу безпеку. Можливо, навіть
щоб торгувати з ними.
Наглядач тицьнув грубим пальцем у бік дедалі більшого гурту
розмальованих воїнів.
— Ти гадаєш, ці дикуни дослухаються до твоїх доводів?
— Я знаю, що дослухаються.
Хотілося б Ярві почуватися так само впевнено, як звучав його голос.
— Це божевілля! — вигукнув Анкран.
Шадікширрам перевела погляд на комірника.
— Я охоче вислухаю твою зустрічну пропозицію,  — Анкран із
напіврозтуленим ротом лише закліпав, безпомічно посмикуючи
руками, і капітанка закотила очі.  — Вивелися герої за наших днів.
Тріґґу, ти поведеш нашого однорукого посланця на перемови. Анкране,
підеш із ними.
— Я?
— У мене що, багато боягузів на ім’я Анкран? Ти ж закуповуєш нам
припаси, хіба ні? Ось і йди закуповуй, торгуй.
— Але ж ніхто не торгує з шендами!
— У такому разі угода, яку ти укладеш, увійде в історію,  —
Шадікширрам випросталася. — Кожному щось треба. У цьому й краса
купецького фаху. Що нам треба, тобі скаже Сумаель,  — капітанка
нахилилася до Ярві так близько, що на нього війнуло важким винним
духом, і поплескала по щоці.  — Заспівай їм, хлопче. Заспівай так
солодко, як ти співав тої ночі. Від цього залежить твоє життя.
Ось так Ярві зробився посланцем до шендів. Він поволі ступав у бік
лісу, високо підійнявши порожні руки й відчайдушно намагаючись
подумки переконати себе, що великі небезпеки означають великий
зиск. Його короткий ланцюг міцно тримав у м’ясистому кулаці Тріґґ.
Попереду мовчки спостерігали шенди, яких зібралося ще більше.
Позаду Анкран промовив упівголоса по-галінейськи:
— Якщо каліка домовиться, ділимо як завжди?
 — Чому б ні? — відказав Тріґґ, смикаючи за ланцюг.
Ярві не міг повірити, що вони навіть зараз думають про гроші, але,
мабуть, коли перед людиною відчиняються Останні Двері, вона
чіпляється за те, що знає. Зрештою, ось він учепився за міністерську
мудрість, і що ближчими ставали шенди у своєму дикунському
розписі, то крихкішою заслоною вона видавалася.
Шенди не кричали й не потрясали зброєю. Вони й без того мали
загрозливий вигляд. Коли Ярві наблизився, вони лише розступилися
перед ним, і, ведений на ланцюзі, він пройшов поміж деревами на
галявину, де навколо багаття зібралося ще більше шендів. Ярві нервово
ковтнув слину, коли усвідомив, наскільки більше. Вони чи не втричі
переважали числом усю команду «Південного вітру».
Поміж них сиділа жінка й блискучим ножем стругала палицю. На
шкіряному ремінці довкола її шиї висіла ельфійська табличка — зелена
дощечка, оздоблена чорними самоцвітами, вкрита незрозумілими
письменами й помережана вигадливими золотими візерунками.
Найперше, чого має навчитися міністр,  — це розпізнавати владу.
Читати погляди, поставу, рухи, інтонації, що відрізняють ватажка від
підлеглих. Навіщо ж, урешті-решт, витрачати час на дрібноту? Тому
Ярві, дивлячись лише в насуплене обличчя жінки, ступив повз
чоловіків, наче ті були невидимі. Воїни зімкнулися за його спиною,
оточивши його, Тріґґа й Анкрана густим живоплотом оголеної сталі.
Якусь коротку хвилю Ярві мовчав. Цієї миті він насолоджувався
Тріґґовим і Анкрановим страхом більше, ніж страждав від власного.
Цієї миті він мав владу над ними, і відчуття це йому сподобалося.
— Кажи! — прошипів Тріґґ.
У Ярві промайнула думка, чи нема, бува, якого способу, щоб убити
наглядача. Використати шендів і з їхньою допомогою здобути собі
свободу; можливо, Джаудові й Рульфові теж… Але ставки були надто
високі, а шанси — надто непевні. Мудрий міністр вибирає менше зло
заради вищого блага й торує шлях Батькові Миру всіма мовами. Тож
Ярві опустився на одне коліно, під яким чвакнув багнистий ґрунт, суху
руку притиснув до грудей, а здорову  — до чола, як учила його мати
Ґундрінг. Цим він свідчив, що казатиме правду.
Навіть якщо збирався брехати в живі очі.
— Мене звати Йорв, — сказав він мовою шендів, — і я прийшов не
як чужинець, а щоб уклінно прохати у вас права гостинності для себе
й своїх товаришів.
Жінка поволі примружила очі, дивлячись на Ярві. Відтак обвела
поглядом воїнів, обережно заховала ніж у піхви й кинула палицю у
вогонь.
— А бодай тобі!
— Право гостинності?  — пробурмотів один із воїнів, із сумнівом
вказуючи мечем у бік викинутого на берег корабля.  — Для цих
дикунів?
— Твоя вимова жахлива, — жінка сплеснула руками. — А втім, я —
Свідур із шендів. Підведися, Йорве, і будь гостем біля нашого вогнища.
Тобі тут нічого не загрожує.
Інший воїн спересердя кинув сокиру на землю й зник у заростях.
Свідур провела його поглядом.
— Ми неабияк сподівалися, що повбиваємо вас і заберемо вантаж.
Нам доводиться брати все, що можемо, бо ж навесні ваш Верховний
король знову піде на нас війною. Цей чоловік  — сама жадібність.
Присягаюся, я не маю жодної гадки, що ж такого в нас є, чого він хоче.
Ярві озирнувся на Анкрана, який, суплячись, украй підозріливо
дослуховувався до розмови.
— Я з прикрістю спостерігаю, що деякі люди завжди хочуть більше.
— Авжеж,  — жінка сумно сперла лікоть на коліно й поклала
підборіддя на долоню, дивлячись, як її занепалі духом воїни
невдоволено сідають. Один з них жмутком моху вже стирав свої бойові
барви. — А це міг бути такий вигідний для нас день.
— Він іще ним може стати,  — Ярві зіп’явся на рівні й сплеснув у
долоні, як то робила його мати, коли починала торгуватися.  — Наша
капітанка охоче виміняла б…
 МАЛЕНЬКІ БРУДНІ СЕКРЕТИ

аюта Шадікширрам була тісна, надміру строкато опоряджена й

К темна — крізь три вузенькі шпарини вікон світла сюди потрапляло
небагато. Торби й мішки, що звисали з балок низької стелі, кидали
гойдливі тіні. Більшу частину каюти займало ліжко, на якому гамузом
валялися простирадла, хутра й брудні, заплямлені подушки. А більшу
частину того місця, що лишалося,  — здоровенна, оббита залізом
скриня. До кутків позакочувалися порожні пляшки. Пахло смолою,
морською сіллю, прянощами, згірклим потом і згірклим вином. І все ж,
порівнюючи з життям, яке останнім часом провадив Ярві, — якщо це
взагалі можна було назвати життям,  — такі умови видавалися
вершиною розкоші й розніженості.
— Латка довго не протримається, — переконувала Сумаель. — Нам
слід повернутися до Скекенгауза.
— Знаєш, у чому вигода Потрощеного моря? У тому, що воно
округлої форми,  — Шадікширрам пляшкою накреслила в повітрі
коло. — Хоч туди, хоч сюди — ми однаково дістанемося Скекенгауза.
Сумаель витріщилася на неї.
— Але на одну дорогу піде кілька днів, а на другу — кілька місяців!
— Ти потурбуєшся, щоб ми допливли безпечно, ти в цьому тямиш.
Найлютіший ворог моряка  — це море, авжеж. Але ж дерево не тоне,
хіба ні? Що ж тоді в цьому такого складного? Ми не мінятимемо
курсу,  — очі Шадікширрам ковзнули на Ярві, що зайшов до каюти,
пригинаючись під низьким надвірком.  — А, мій посланець! Наша
шкіра досі на нас, отже, я гадаю, все пройшло добре.
— Мені треба поговорити з вами, моя капітанко,  — промовив він,
опустивши очі додолу, як належить міністрові, коли той розмовляє зі
своїм королем. — Наодинці.
— Гммм,  — вона випнула нижню губу й побринькала по ній
пальцем, наче музикант по струні арфи.  — Чоловіки, що прагнуть
побачитися зі мною віч-на-віч, завжди інтригують мене. Навіть якщо
вони такі юні, калікуваті та й загалом не вельми привабливі, як ти.
Сумаеле, вертайся до роботи, я хочу, щоб завтра вранці ми знову були
на воді.
Сумаель стиснула зуби, аж випнулися жовна під вилицями.
— На воді чи під водою,  — буркнула навігаторка й вийшла,
зачепивши Ярві плечем.
— Кажи,  — Шадікширрам добряче хильнула вина й зі стукотом
відставила пляшку.
— Я випрохав у шендів право гостинності, моя капітанко. Їхній
священний звичай забороняє відмовити чужинцеві, який просить
належним чином.
— Спритно,  — похвалила Шадікширрам, збираючи обіруч
сріблясто-чорні пасма свого волосся.
— І я домовився з ними про все те, що нам потрібно, на чудових, як
мені здається, умовах.
— Дуже спритно,  — похвалила вона знову, зав’язуючи волосся у
звичний вузол.
Однак саме тепер, як ніколи, Ярві потрібна була вся його спритність.
— Вам ці умови можуть видатися не такими чудовими, моя
капітанко.
Вона ледь-ледь звузила очі.
— Чому так?
— Комірник і старший наглядач поділили між собою частину
вашого зиску.
Залягла тривала мовчанка, під час якої Шадікширрам ретельно, одну
за одною, встромляла шпильки у волосся, щоб закріпити зачіску.
Вираз її обличчя не змінився ані на дрібку, а проте Ярві зненацька
здалося, ніби він стоїть на краю прірви.
— Невже? — запитала вона.
Він чекав на будь-яку реакцію, тільки не на такий недбалий спокій.
Шадікширрам уже все знає, і їй байдуже? Вона відправить його назад
на весла? Тріґґ і Анкран дізнаються, що він їх виказав? Ярві облизав
губи, знаючи, що ступає на вкрай тонку кригу. Але іншої ради не було,
окрім як рухатися далі, сподіваючись урешті якось дістатися твердої
землі.
— І не вперше, — хрипким голосом відказав він.
 — Он як?
— У Вульсґарді ви дали їм грошей на здорових веслярів, а вони
натомість купили найдешевший непотріб, який тільки знайшли,
зокрема й мене. Підозрюю, решти вам повернули небагато.
— Мізерно мало,  — Шадікширрам підхопила пляшку двома
пальцями й надовго приклалася до неї. — Та мені починає здаватися,
що тебе я придбала за вигідною ціною.
Ярві відчув дивне бажання випалити все відразу, але змусив себе
говорити спокійно й переконливо, як належить міністрові.
— Вони домовлялися по-галінейськи, гадаючи, що їх ніхто не
зрозуміє. Але я знаю цю мову також.
— І співаєш нею, либонь. Як на невільника-весляра, у тебе забагато
талантів.
Міністрові не личить, щоб йому ставили запитання, на яке  він не
має відповіді, тож Ярві видав заздалегідь підготовану брехню:
— Моя мати була міністерка.
— А як же міністерська обітниця ніколи не розстібати пояса?  —
Шадікширрам цмокнула, склавши губи, як до поцілунку.  — Ох ці
маленькі брудні секрети.
— Життя сповнене ними.
— Маєш рацію, хлопче, маєш рацію.
— Мати навчила мене мов, лічби, зіллярства й багатьох інших речей.
Речей, які могли б стати вам у пригоді, моя капітанко.
— Авжеж, такий хлопчик, як ти, завжди стане в пригоді. Щоб
битися з кимось, потрібно дві руки, а ось щоби вдарити ножем у спину
досить і одної, еге ж? Анкране!  — протягло гукнула вона крізь
відчинені двері. — Анкране, твоя капітанка хоче поговорити з тобою!
Почулися швидкі комірникові кроки — та все ж серце Ярві калатало
ще швидше.
— Я саме перевіряв корабельне майно, капітанко, бракує однієї
сокирки…  — Він пригнувся у дверному отворі, побачив Ярві, і лице
його смикнулося спочатку від здивування, а тоді від підозри. Він
спробував усміхнутися. — Принести вам іще вина?..
— Не треба. Більше не треба, — запала неприємна мовчанка, під час
якої капітанка променисто всміхалася, з Анкранового обличчя поволі
витікала барва, а в скронях у Ярві дедалі сильніше бурхала кров. — Я
не дивуюся, що Тріґґ крав у мене: він вільна людина й має дбати за
власну вигоду. Але ти? Я не очікувала, що мене обкраде моя ж
власність,  — Шадікширрам допила вино, злизала з шийки останні
краплини й недбало зважила порожню пляшку в руці.  — Як ти,
мабуть, розумієш, я цим дещо спантеличена.
Комірникові тонкі губи скривилися.
— Він бреше, капітанко!
— Але його брехня збігається з моїми підозрами.
— Це все…
Шадікширрам рухалася так швидко, що Ярві не встиг навіть
побачити, що сталося, лише почув глухий стук, коли вона вдарила
Анкрана пляшкою. Охнувши, комірник упав на підлогу й лежав,
здивовано кліпаючи очима; кров стікала йому по обличчю. Капітанка
підійшла, занесла над його головою чобіт і, зосереджено насупивши
чоло, спокійно й розмірено стала топтати йому лице.
— Ошукуєш мене?  — просичала вона крізь зціплені зуби,
роздираючи підбором Анкранові щоку.
— Обкрадаєш мене? — Її чобіт звернув комірникові ніс.
— Вважаєш за дурепу?
Ярві втупив погляд у куток каюти, слухаючи огидний тріск. Повітря
насилу проповзало йому крізь стиснуте горло.
— І це… після всього… що я… зробила для тебе!
Шадікширрам присіла навпочіпки перед ним і, звісивши долоні,
поклала руки на коліна. Випнувши вперед нижню щелепу, вона
здмухнула з обличчя неслухняне пасмо.
— Укотре вже ницість людської природи неприємно вражає мене.
— Моя дружина,  — прошепотів Анкран, і погляд Ярві мимохіть
перемістився на знівечене обличчя комірника. На губах у того
надулася й луснула кривава бульбашка. — Дружина… і син.
— Що з ними? — грубо запитала Шадікширрам, похмуро глянула на
краплини крові, що забризкали тильний бік її долоні, і витерла їх об
Анкранів одяг.
— Работорговець… у якого ви купили мене… в Торлбю,  — Голос
його хлюпав.  — Йоверфелл. Вони в нього,  — Анкран закашляв і
виштовхнув язиком із рота уламок зуба.  — Він сказав… з ними все
буде гаразд… поки я платитиму їхню ціну… щоразу, як ми заходимо в
Торлбю. Якщо я не заплачý…
Ярві відчув, як йому підгинаються коліна. Йому здалося, що він
зараз упаде. Тепер він збагнув, навіщо Анкранові потрібні були всі ті
гроші.
Однак Шадікширрам лише стенула плечима.
— А мені що до того?
Вона схопила його за волосся й дістала з-за пояса ніж.
— Стривайте! — скрикнув Ярві.
Капітанка різко глянула на нього.
— Справді? Ти впевнений?
Ярві довелося зібрати всі свої сили, щоб змусити губи розтягнутись
у кволу усмішку.
— Навіщо вбивати те, що можна продати?
Шадікширрам завмерла на якусь мить, лише пильно дивилася на
нього, і Ярві подумав, що зараз вона вб’є їх обох. Але капітанка
пирхнула сміхом і опустила ніж.
— Я наполегливо заявляю: моє м’яке серце колись мене згубить.
Тріґґу!
Наглядач завагався лише на мить, коли ступив до каюти й побачив
на підлозі Анкрана з кривавим місивом замість обличчя.
— Як виявляється, наш комірник мене обкрадав,  — заявила
капітанка.
Тріґґ нахмурився та якусь хвилю дивився на Анкрана, потім  — на
Шадікширрам і нарешті, найдовше, — на Ярві.
— Схоже, дехто думає тільки про себе.
— А я гадала, що ми одна родина,  — капітанка підвелася,
обтріпуючи коліна. — Від сьогодні в нас новий комірник. Знайди йому
кращого нашийника.  — Вона перекотила Анкрана ногою в напрямку
до дверей. — А цю мерзоту посади на Джаудове весло.
— Слухаюсь, капітанко.
Тріґґ за руку виволік Анкрана з каюти й ногою зачинив двері.
— Бачиш, яка я милосердна,  — весело промовила Шадікширрам,
милосердно змахуючи забризканою кров’ю рукою, що досі тримала
кинджал. — Милосердя — моя слабкість.
— Милосердя — ознака величі, — витиснув із себе Ярві.
Шадікширрам просяяла.
 — Справді? А втім, попри всю мою велич… гадаю, Анкран вичерпав
увесь запас мого милосердя на цей рік, — вона обійняла довгою рукою
Ярві за плечі, просунула великий палець під нашийник, і притягнула
до себе так близько, що він відчув запах вина, коли капітанка
прошепотіла: — Якщо і другий комірник зрадить мою довіру… — Вона
урвала фразу: мовчанка була куди промовистіша за будь-які слова.
— Не турбуйтеся, моя капітанко, — Ярві поглянув просто в її чорні
очі, такі близькі, що зливалися в одне. — Мені не треба піклуватися ні
про жінку, ні про дітей.  — «Мені треба лише вбити дядька,
одружитися з його донькою й повернути собі Чорний престол
Ґеттландії». — Я ваша людина.
— Радше пів людини, а щодо всього іншого  — пречудово,  — вона
обтерла ніж  — спершу один бік леза, потім другий  — об сорочку
Ярві.  — У такому разі біжи мерщій до комори, мій однорукий
міністрику, винюхай, де Анкран заховав мої грошенята, і принеси мені
вина! Й усміхнися, хлопче!  — Шадікширрам зняла з шиї золотий
ланцюжок і повісила його на ліжко. На ланцюжку був ключ. Ключ від
невільницьких замків.  — Я люблю, коли мої друзі усміхаються, а
вороги мертві! — Вона розкинула широко руки, поворушила пальцями
й повалилася навзнак на хутра.  — Сьогоднішній день починався так
кепсько,  — замислено промовила вона, дивлячись у стелю.  — Але
зрештою всі дістали те, чого хотіли.
Анкран, не кажучи вже про його дружину й сина, із цим, либонь, не
погодився б, але Ярві поклав за краще не казати про це Шадікширрам і
поквапився до дверей.
 ВОРОГИ Й СОЮЗНИКИ

іхто особливо не здивувався, коли виявилося, що з корабельними

Н припасами Ярві дає раду краще, ніж із веслом.
Попервах він пробирався навпомацки у своїх темних і рипливих
володіннях під палубою, насилу відшукуючи потрібну річ серед
безладно нагромаджених бочок і ящиків, переповнених скринь і
підвішених до стелі торб. Однак за день-два Ярві запровадив тут
порядок не гірший, ніж на полицях матері Ґундрінг, дарма що крізь
нові світлі дошки, якими забили дірку, постійно просякала вода.
Авжеж, вичерпувати щоранку солону калюжу  — не надто приємна
робота.
Та все ж набагато краща, ніж веслувати на невільницькій лавці.
Ярві знайшов довгастий уламок зігнутого заліза, подобивав ним усі
цвяхи, головки яких бодай трохи починали виступати, і намагався не
думати про той шалений тиск, із яким Мати Море з другого боку
давить на ненадійну заслону з грубих дощок.
«Південний вітер» поволі посувався на схід, пошкоджений і з
неповною командою. Попри це, за кілька днів вони дісталися великого
торжища в Ройстоку. На болотистому острівці в гирлі річки Дивної
тулилася сила-силенна яток і крамниць. Невеличкі швидкі судна
застрягали в плутанині причалів, наче мухи в павучих тенетах, а разом
із ними застрягали й худорляві засмаглі матроси. Ці люди протягом
кількох важких тижнів гребли проти течії, а потім протягом іще
кількох, значно важчих, тягнули кораблі волоком у верхоріччі, і тепер у
них видурювали їхній дивоглядний крам за одну-дві ночі
невигадливих задоволень. Поки Сумаель, лаючись, намагалася
залатати діряву латку, Ярві зійшов на берег, і Тріґґ повів його на
ланцюзі, щоб закупити припасів і рабів на заміну тим, яких забрав
шторм.
У вузьких міжряддях, де роїлося від щонайрізномастішого люду,
Ярві взявся торгуватися. Раніше він бачив, як торгується його мати —
Лайтлін, Золота Королева, гострому оку й меткому язику якої не було
рівних по всьому Потрощеному морю,  — і тепер виявив, що, не
замислюючись, застосовує всі її хитрощі. Ярві сперечався шістьма
мовами, і купці жахалися, коли їхня таємна говірка оберталася проти
них. Він лестив і похвалявся, брав на глум ціни й зневажливо пирхав
на якість, обертався, щоб іти геть, і дозволяв себе вмовити
повернутися, був спершу податливим, як віск, а потім робився
незворушним, як залізо,  — а після цього всього йшов далі, лишаючи
продавців у розпачі.
Наглядач тримав його так вільно, що Ярві майже забув про ланцюг.
Але коли вони закінчили з закупами й заощаджене срібло,
побрязкуючи, вернулося до капітанчиного капшука, вухо Ярві
залоскотав Тріґґів шепіт, від якого все волосся на його тілі стало
дибки:
— А ти, каліко, ще той спритнюга, еге ж?
Ярві якусь мить збирав докупи думки.
— Я… розуміюся на дечому.
— Авжеж. Не дивно, що ти зрозумів мене й Анкрана і передав це
розуміння капітанці. А в неї мстива натура, еге ж? Ті байки, що їх вона
розповідає про себе, може, й вигадані, але я знаю і правдиві історії, які
вразили б тебе не менше. Якось я бачив, як вона вбила чоловіка за те,
що той наступив їй на ногу. І то був великий чоловік, величезний.
— Може, тому він і віддавив їй ногу так боляче.
Наглядач шарпнув ланцюг, і Ярві кавкнув, коли нашийник уп’явся в
шию.
— Не випробовуй моєї доброти, хлопче.
Тріґґова доброта і справді видавалася надто хисткою,  щоб її
випробовувати.
— Я зіграв з тими картами, які мені роздали, — прохрипів Ярві.
— Як і ми всі,  — проворкотів Тріґґ.  — Анкран грав погано й
заплатив за це. Я не маю наміру повторювати його помилки. Тому
пропоную тобі ті самі умови. Половину від того, що береш від
Шадікширрам, віддаватимеш мені.
— А якщо я не беру нічого?
Тріґґ чмихнув.
— Усі беруть, хлопче. З того, що я отримаю від тебе, щось перепаде
охоронцям, і всі залишаться друзями. Усі будуть задоволені й
усміхнені. Не даси мені нічого  — наживеш собі ворогів. І то таких,
яких краще не мати,  — він намотав ланцюг на руку і смикнув іще
ближче до себе. — Запам’ятай: і розумні діти, і дурні тонуть однаково.
Ярві натужно ковтнув слину. Мати Ґундрінг казала: «Хороший
міністр ніколи не скаже “ні”, якщо може сказати “можливо”».
— Капітанка дуже підозрілива. Вона мені поки не довіряє. Дай мені
трохи часу.
Тріґґ пхнув його в бік «Південного вітру».
— Гляди лишень, щоб це було «трохи».
Ярві це підходило. Давні друзі в Торлбю — не кажучи вже про давніх
ворогів  — не чекатимуть на нього вічно. Хоч яким приємним було
Тріґґове товариство, Ярві дуже сподівався невдовзі покинути його.

Від Ройстока «Південний вітер» повернув на північ.

Вони минали безіменні землі, де мочарі тягнулися ген у безвість,
помережані дзеркальними озерцями  — немов уламками неба, що їх
тисячами розкидало по цьому покручу землі й моря. Над пусткою
розносилися крики самотніх птахів, і Ярві, глибоко вдихаючи холодне
солоне повітря, сумував за домівкою.
Він багато думав про Ісріун, намагався пригадати її запах, коли вона
нахилялася до нього, легесенький доторк її вуст, форму усмішки,
волосся, в якому сяяло сонячне проміння, коли вона стояла у дверях
Зали Богів. Ярві обертав ці скупі спогади в голові так часто, що вони
обшарпалися, наче одежина в жебрака.
Мабуть, вона тепер обіцяна комусь кращому. Мабуть, усміхається
комусь іншому. Цілує іншого. Ярві стиснув зуби. Він мусить
повернутися додому.
Кожну вільну хвилину він снував плани втечі.
В одному з торгових постів, де будівлі були зведені з колод так грубо
обтесаних, що досить було пройтися біля них, щоб нахапатися скалок,
Ярві відвернув Тріґґову увагу, вказавши йому на дівчину-служницю, і,
поки наглядач не бачив, разом із сіллю й травами придбав собі ще
дечого, а саме  — листя спотикач-трави. Придбав достатньо, щоб,
напоєні відваром з нього, усі охоронці на кораблі стали повільні й
важкі, або ж навіть поснули, якщо доза буде відповідна.
— Як щодо грошей, хлопче? — просичав Тріґґ, коли вони верталися
до «Південного вітру».
— Я вже дещо придумав,  — Ярві покірливо всміхнувся, тим часом
уявляючи собі, як перекидає сонного Тріґґа через борт.
Як комірника Ярві значно більше цінували й поважали, ніж коли він
був королем. Та й, сказати по щирості, користі від нього тут теж було
більше. Веслярі їли вдосталь, мали теплий одяг, і коли Ярві проходив
повз них, вітали його схвальним буркотом. Він міг вільно ходити по
кораблю, коли вони були в морі, але ця крихта свободи, як відсотки
для лихваря, лише розпалювала бажання більшого.
Часом Ярві непомітно впускав хлібні шкоринки біля Нікого, і той
швидко ховав їх під лахміття. Якось їхні погляди зустрілися, і Ярві
замислився, чи вдячний йому чистильник, бо ж здавалося, що в цих
дивних блискучих запалих очах не лишилося нічого людського.
Однак мати Ґундрінг завжди казала: «Людина, яка чинить добро,
чинить його заради себе». Ярві далі кидав кусники хліба, коли тільки
міг.
Шадікширрам була задоволена з того, що капшук її поважчав, а ще
більше з того, що вино покращало  — почасти завдяки тому, що Ярві
мав змогу купувати його такими приголомшливими партіями.
— Це вино вищого ґатунку, ніж мені приносив Анкран,  — якось
пробурмотіла вона, придивляючись крізь скло пляшки до кольору
напою.
— Гідне такої преславної особи, як ви,  — Ярві низько вклонився,
ховаючи за машкарою усмішки думки про те, як, сівши знову на
Чорний престол, він потурбується, щоб її голову настромили над
Ревучою брамою, а її проклятий корабель перетворився на попіл.
Іноді, коли вечоріло, капітанка простягала йому одну ногу, потім
другу, щоб Ярві стягнув із неї чоботи, а тим часом правила оповідок
про свою колишню славу. Імена й подробиці в них щоразу мінялися, як
текуча вода. Потому вона казала, що він добрий і корисний хлопчик, і
якщо Ярві щастило, віддавала йому недоїдки зі свого стола й
зізнавалася, що її «м’яке серце колись її згубить».
Коли вдавалося стриматися й не запхати все відразу до рота, Ярві
потай відносив дещо Джаудові, а той передавав Рульфові. Анкран тим
часом сидів між ними й похмуро тупився в нікуди. На нещодавно
поголеній маківці видніли порізи, а вкрите струп’ям обличчя мало геть
інакший вигляд, ніж до зустрічі з чоботом Шадікширрам.
— Святі боги, — бурчав Рульф, — заберіть цього дворукого телепня
й поверніть нам Йорва!
Веслярі довкола реготали, але Анкран сидів, наче витесаний із
дерева, і Ярві замислився, чи не планує той власну помсту. Глянувши
вгору, він побачив Сумаель, що насуплено позирала донизу зі свого
місця на реї. Вона постійно дивилася на нього так, немов оцінювала
прокладений курс, у якому її щось турбувало. Хоча обоє на ніч були
припнуті до одного кільця біля капітанчиної каюти, Сумаель не
розмовляла з ним, тільки час від часу щось бурчала собі під ніс.
— Ану гребіть! — гарикнув Тріґґ, проходячи повз і штовхаючи Ярві
на весло, яке той колись тягнув.
Схоже, що, крім друзів, він надбав собі й ворогів.
Але вороги, як казала його мати, — це ціна успіху.

***
— Йорве, чоботи!
Ярві стрепенувся, наче від ляпасу. Думки, як то часто траплялося,
віднесли його далеко-далеко. На пагорб, навпроти якого догоряв
батьків поховальний корабель і де Ярві перед богами клявся
помститися. На верхівку амвендської вежі, де сморід горілого бив у ніс,
а дядькове спокійне обличчя всміхалося до нього.
«З тебе вийшов би чудовий блазень».
— Йорве!
Він виборсався з-під свого укривала й, тягнучи за собою ланцюг,
переступив через Сумаель, що зібгалася під власною ковдрою. Темне
обличчя дівчини безгучно посіпувалося вві сні. Що далі на північ вони
просувалися, то більше дошкуляв холод. Пронизливий вітер приносив
уночі сніжинки, крутив ними й припорошував білим шкури, під
якими щулилися невільники. Охоронці більше не обходили корабель,
лише двоє з них не спали, згорбившись над жарівнею біля носового
люка до трюму; на виснажених обличчях мерехтіли помаранчеві
відсвіти.
 — Ці чоботи варті більше, ніж ти, хай тобі абищо!
Шадікширрам сиділа на ліжку, очі її волого блищали. Нахилившись
уперед, вона силкувалася схопитися за чобіт, але була така п’яна, що
раз по раз хибила. Побачивши Ярві, вона відкинулася на ліжко.
— Дай-но мені руку допомоги…
— Якщо тільки вам не потрібно дві.
Вона забулькотіла сміхом.
— А ти, калічко, дотепний маленький пройдисвіт, еге ж? Клянуся,
мені тебе послали боги. Послали… щоб ти стягав із мене чоботи.
Її гиготіння дедалі більше скидалося на хропіт, і коли Ярві впорався
з другим чоботом і поклав її ногу на ліжко, Шадікширрам уже міцно
спала, закинувши голову. Волосся лежало на обличчі та здіймалося
довкола рота з кожним хрипливим віддихом.
Ураз Ярві наче закам’янів. Комір її сорочки розхристався, і з-під
нього вислизнув ланцюжок. Зблискуючи на хутрі, біля шиї лежав ключ
до всіх замків на кораблі.
Він озирнувся на ледь прочинені двері  — надворі тихо падав сніг.
Ярві відтулив заслонку світильника й задмухнув вогник, каюта
поринула в темряву. Ризик був величезний, але той, проти кого грає
час, мусить іноді кинути кості.
Мудрий чекає нагоди, і ніколи її не проґавить.
Ярві помалу-малу наблизився до ліжка, відчуваючи, як шкіра йому
береться сиротами, а тоді просунув безпалу руку під голову
Шадікширрам і дуже-дуже обережно підняв її, вражений тим, яка вона
важезна. Намагаючись рухатися якомога повільніше, він аж зуби
зціпив від напруги. Коли капітанка сіпнулась і схропнула, Ярві
скривився, чекаючи, що її очі ось-ось розплющаться, й уявив підбор,
що нівечить йому обличчя, як нівечив Анкранові.
Він затримав дихання й простягнув руку до ключа, який блищав у
сяйві Батька Місяця, що падало крізь одне з вузьких віконець. Ярві
потягнувся… але нетерплячі пальці не дісталися мети.
Шию стиснуло. «Мабуть, ланцюг зачепився за щось»,  — подумав
Ярві та обернувся, щоб смикнути й звільнити його. У дверному отворі,
зціпивши щелепи й міцно тримаючи обома руками його ланцюг,
стояла Сумаель.
Якусь мить вони не рухалися. А потім дівчина потягнула його до
себе.
Ярві опустив голову Шадікширрам так обережно, як тільки зміг,
ухопився за ланцюг здоровою рукою і, дихаючи зі свистом, спробував
опиратися. Сумаель лише потягла сильніше, нашийник вдавився йому
в горло, а ланки ланцюга боляче вп’ялися в руку. Ярві закусив губу,
щоб не закричати.
Це було схоже на перетягування канату, в яке хлопчаки з Торлбю
бавилися на пляжі. Але цього разу лише одна зі сторін мала дві руки, а
замість линви був ланцюг, кінець якого душив Ярві горло.
Він смикався і пручався, але Сумаель була сильніша. Мовчки вона
підтягувала його ближче й ближче; черевики Ярві ковзали по підлозі,
зачепили пляшку, і та покотилася вбік. Нарешті дівчина схопила його
за нашийник і виволокла з каюти назовні, у ніч.
— Клятий дурню! — прогарчала вона йому в обличчя. — Хочеш собі
смерті?
— А тебе це обходить? — засичав Ярві у відповідь.
Кісточки її пальців, що тримали нашийник, побіліли, як і кісточки
його пальців, що стискали її кулак.
— Мене обходить, що вони змінять усі замки, якщо ти викрадеш
ключ, йолопе!
Тривалий час вони мовчали, дивлячись одне на одного в темряві.
Ярві не відразу усвідомив, як близько до неї він стоїть. Досить близько,
щоб бачити сердиті зморшки на її переніссі й блиск зубів крізь щілину
на губі. Досить близько, щоб відчувати тепло її тіла та запах частого
дихання, трохи кислуватий, але однаково приємний. Досить близько,
майже досить близько, щоб поцілувати. Мабуть, і вона усвідомила це
тої самої миті, бо різко відпустила нашийник, немовби той був
розпечений, відштовхнула Ярві й висмикнула зап’ясток із його руки.
Він подумки повторив її слова, обміркував їх з усіх боків і все
збагнув.
— Заміна замків турбуватиме лише того, хто вже має ключ. Хто,
можливо, знайшов спосіб виготовити дублікат,  — Ярві сів на своє
звичне місце, здоровою рукою потираючи садна й давні опіки на шиї, а
калічену ховаючи під пахву, щоб зігріти. — Але рабові ключ потрібен
лише для одного — щоб утекти.
— Стули пельку!
 Вона опустилася поруч, і знову залягла мовчанка. У повітрі
кружляли сніжинки, осідаючи на Сумаелиному волоссі, на колінах
Ярві.
Він уже майже покинув надію почути від неї ще щось, аж тут
дівчина заговорила, так тихо, що він ледве розчув її слова крізь вітер:
— Раб, що має ключ, міг би звільнити ще кількох рабів. Можливо, й
усіх. Хтозна, кому вдасться вислизнути в метушні.
— У метушні може пролитися багато крові, — прошепотів Ярві. — І
хтозна, чия то буде кров. Набагато безпечніше  — приспати
охоронців,  — Сумаель пильно глянула на нього. Він бачив блиск її
очей, пару від її дихання.  — Раб, що знається на зіллі, наливає
охоронцям ель і приносить капітанці вино, міг би знайти спосіб, — він
знав, що ризикує, але з її допомогою все вдалося б значно легше, а той,
проти кого грає час, мусить іноді кинути кості. — Можливо, удвох ці
раби могли б зробити те…
— Що одному не до снаги,  — докінчила Сумаель.  — З корабля
найлегше втікати, коли він стоїть у порту.
Ярві кивнув.
— Я теж так думаю.
Власне кажучи, протягом багатьох днів він майже ні про що більше
не думав.
— Найкращий шанс  — Скекенгауз. Місто велелюдне, але охоронці
ліниві, а капітанки й Тріґґа часто не буває на кораблі…
— Якщо тільки хтось не має друзів у іншому порту Потрощеного
моря, — закинув Ярві наживку.
Сумаель відразу ж заковтнула її.
— Друзів, які могли б переховати кількох рабів-утікачів?
— Саме так. Скажімо… в Торлбю.
— «Південний вітер» буде там за місяць, може, за два, — Ярві почув
тонкі нотки збудження в її шепоті.
Він теж не зміг приховати хвилювання.
— І тоді раб, який має ключ… і раб, що знається на зіллі… будуть
вільні.
Вони сиділи мовчки, у холоді й темряві, як і попередніми ночами.
Але тепер Ярві здалося, що в блідому сяйві Батька Місяця він побачив
на Сумаелиному обличчі легенький натяк на усмішку, таку для неї
незвичну.
Він вирішив, що їй пасує.
 ОДИН ДРУГ

есла невільників посували «Південний вітер» по чорній воді далеко

В на північ. Зима впевнено вступала у свої права. Часто падав сніг,
лягаючи на дахи корабельних надбудов і плечі змерзлих веслярів,
що з кожним змахом весла хукали на задубілі пальці. Ночами
пошкоджений корпус рипів і стогнав, а вранці моряки перехилялися
через борти, щоб оббити кригу з його поранених боків. Надвечір,
загорнувшись у хутра, Шадікширрам виходила з каюти, з
почервонілими від пиятики очима й носом, і казала, що як на неї, то не
надто й холодно.
— Я намагаюся берегти у своєму серці любов,  — мовив Джауд,
хапаючи обіруч миску юшки, яку приніс Ярві. — Але, святі боги, як же
я ненавиджу Північ!
— Північніше вже нема куди,  — відказав Рульф, розтираючи собі
вуха й похмуро позираючи на вкритий білою ковдрою берег.
Анкран, як завжди, не сказав нічого.
Море розляглося поцяткованою крижинами пусткою. Групки
незграбних тюленів сумно спостерігали за «Південним вітром» зі
скелястого надбережжя. Часом траплялися інші кораблі, і тоді Тріґґ,
поклавши руку на меч, люто зиркав на них, аж доки ті не зникали за
обрієм. Хай яким могутнім вважав себе Верховний король, його
торговельна ліцензія не захистила б їх тут.
— Більшості купців бракує сміливості заходити в ці води,  —
Шадікширрам, не зважаючи на весляра, поставила свій чобіт йому на
ногу.  — Та я не належу до цієї більшості,  — Ярві подумки подякував
богам за це.  — Баньї, що живуть у цьому крижаному пеклі, шанують
мене, як богиню, адже я привожу їм казанки, ножі та інше залізне
начиння, яке для них наче ельфійська магія. На обмін я прошу лише
шкури та бурштин — у баньїв цього добра так багато, що воно не варте
для них майже нічого. Ці бідолашні дикуни зроблять для мене все, що
завгодно, — капітанка жадібно потерла долоні. — Тут мій найбільший
зиск.
Справді, коли «Південний вітер» нарешті пробився крізь
прибережну кригу до мулистої пристані, тубільці вже чекали їх на
сірому березі. Як на Ярві, шенди проти них видавалися вершиною
цивілізації. Усі закутані в шкури, баньї скидалися більше на вовків чи
ведмедів, ніж на людей. Зарослі кошлатими бородами обличчя були
проколоті скалками вилощених кісток і бурштину. Їхні луки були
прикрашені перами, а палиці  — обсаджені зубами. «Цікаво, чи не
людськими?» — подумав Ярві й вирішив, що ті, хто волочить мізерне
животіння в такому бідному краю, не можуть собі дозволити щось
марнувати.
— Мене не буде чотири дні,  — Шадікширрам перемахнула через
борт і важко зістрибнула на пристань, аж торохнули пожолоблені
дошки. За нею з корабля зійшли моряки з товарами, повантаженими
на незграбні санчата. — Тріґґу, лишаєшся за старшого!
— Ти не впізнаєш корабля, коли повернешся!  — вишкірившись,
відгукнувся наглядач.
— Чотири дні байдики бити,  — невдоволено просичав Ярві,
дивлячись, як останні промені сонця почервонили небо. Великим
пальцем сухої руки він нервово шарпав нашийника — здавалося, той
із кожною ніччю, проведеною на цьому трухлявому кориті, муляв
дедалі більше.
— Май терпець,  — процідила, не розтуляючи рота, Сумаель. Її
пошрамовані губи майже не ворухнулися, а темні очі стежили за
охоронцями, й особливо за Тріґґом.  — За кілька тижнів ми будемо у
твоїх друзів у Торлбю,  — вона обернулася до нього, звично
насупившись. — Сподіваюся, ти справді маєш там друзів.
— Ти будеш здивована, коли дізнаєшся, хто мої друзі,  — Ярві
запорпався під свої шкури. — Довірся мені.
Дівчина чмихнула.
— Довіритися?
Ярві відвернувся. Хай Сумаель і колюча, як їжак, але вона міцна й
розумна, і з усіх, хто був на кораблі, Ярві саме її хотів бачити поруч.
Йому потрібен був спільник, а не приятель, а Сумаель знала, що
робити й коли.
Він уявляв собі втечу в найменших деталях. Щовечора Ярві
заколисував себе думками про неї. Ось «Південний вітер» м’яко
гойдається в гавані Торлбю, а над ним здіймається цитадель. Обпоєні
зіллям, охоронці хропуть перед порожніми кухлями. Ключ плавно
повертається в замку. Він і Сумаель разом тікають із корабля,
обмотавши ланцюги ганчір’ям, пробираються так добре знайомими
йому стрімкими темними вуличками. На бруківці видніють відбитки
брудних чобіт, на похилих дахах лежить сніг.
Ярві всміхнувся, уявляючи собі обличчя матері, коли вона побачить
його. Усмішка його стала ще ширшою, коли він уявив обличчя Одема
за мить до того, як угородить ніж йому в черево…

Ярві б’є і шматує ножем. Руки його липкі від крові негідника, а дядько
вищить, як різане порося.
— Слава законному королю Ґеттландії!  — гукає хтось, і всі
аплодують, а найгучніше — ніхто інший, як Ґром-ґіль-Ґорм, що плескає
здоровенними долонями щоразу, як лезо з хлипучим звуком входить у
тіло, і мати Скер, яка верещить і підстрибує з радості, а тоді
перетворюється на зграйку голубів, що лопотять крильми.
Хлипання переходить у цмокання, і Ярві бачить брата, що, блідий і
холодний, лежить на кам’яній плиті. Над братовим обличчям похилена
Ісріун без кінця цілує його.
З-за запони волосся, що падає їй на лице, вона всміхається до Ярві.
Тою своєю усмішкою.
— Я сподіваюся на кращий поцілунок, коли ви повернетеся з
перемогою, мій королю.
Одем підводиться на ліктях.
— Як довго це ще триватиме?
— Убити його!  — каже мати.  — Принаймні один із нас має
поводитися як чоловік.
— Я чоловік!  — гарикає Ярві, і б’є, б’є ножем, аж йому болить
рука. — Чи… тільки пів чоловіка?
Гурік здивовано здіймає брову.
— Аж пів чоловіка? Чи не забагато?
Руків’я ножа робиться слизьким у кулаці Ярві, а голуби страшенно
відвертають увагу: вони дивляться на нього, дивляться…
Бронзовокрилий орел посеред них клекотить послання від праматері
Вексен:
— Ти не думав над тим, щоби вступити до Міністерства?
— Я король! — спаленівши, реве Ярві й ховає за спину ні до чого не
придатну руку-посміховисько.
— Місце королів  — між богами й людьми,  — каже Кеймдаль, із
горла його струменить кров.
— Король завжди сам, — каже батько Ярві. Він сидить на Чорному
престолі й нахиляється вперед. Його рани починають кривавити, і на
підлогу Зали Богів спливає кров.
Одем уже не верещить, він хихоче.
— З тебе вийшов би чудовий блазень.
— Прокляття на тебе!  — кричить Ярві й силкується вдарити
сильніше, але ніж такий важкий, що він ледве може його здійняти.
— Що ви робите?  — запитує мати Ґундрінг. Голос її звучить
налякано.
— Заткнися, суко!  — каже Одем. Він хапає Ярві за горло й душить
його…
Грубо струсонувши, Ярві висмикнули зі сну, і прокинувшись, він
побачив Тріґґові руки на своєму горлі.
Над ним, блискаючи зубами у світлі смолоскипа, плавало півколо
жорстоких вищирів. Ярві захрипів і заборсався, як та муха, що
вскочила в мед, але вирватися було годі.
— Дарма ти не погодився на мої умови, хлопче.
— Що ви робите? — повторила Сумаель. Ярві ще ніколи не чув у її
голосі переляканих ноток. Але її переляку було далеко до того жаху,
який охопив його самого.
— Я ж наказав тобі заткнутися! — прогарчав їй в обличчя один з
охоронців. — Якщо тільки не хочеш приєднатися до нього!
Сумаель зіщулилася під укривалом. Вона добре знала, що робити й
коли. Можливо, мати друга все ж було б краще, ніж просто спільника,
але вже було запізно це виправляти.
— Я ж казав тобі: і розумні діти, і дурні тонуть однаково,  — Тріґґ
сунув ключ у замок і відімкнув ланцюг Ярві. Ось вона, свобода, тільки
трішки не так він її собі уявляв.  — Зараз ми тебе кинемо у воду й
побачимо, чи я не збрехав.
 Тріґґ потягнув Ярві палубою, наче обскубану курку, що ось-ось
потрапить у горщик. Веслярі спали на лавках, і лише дехто визирав з-
під облізлих шкур. Ніхто, втім, навіть не поворухнувся, щоб домогти
йому. Навіщо їм це робити? Та і як вони могли б допомогти йому?
П’яти Ярві марно впиралися в палубу. Руки силкувалися розтиснути
Тріґґові пальці — і здорова, і хвора з однаковим успіхом. Мабуть, треба
було торгуватися, блефувати, лестити, але груди його горіли, і повітря
вистачило тільки на тихий схлип, схожий на пердіння.
Цієї миті стало очевидно, що лагідні методи міністрів мають свої
вади.
— Ми тут побилися об заклад,  — сказав Тріґґ,  — як довго ти
протримаєшся на воді.
Ярві смикав його за руку, дряпав плече нігтями, але наглядач того
навіть не зауважував. Краєм засльозеного ока хлопець помітив, як
Сумаель підводиться і скидає з себе укривала. Відімкнувши ланцюг
Ярві, Тріґґ відімкнув і її ланцюг.
Та не слід було сподіватися на її допомогу. Не слід було сподіватися
на будь-чию допомогу.
— Нехай це буде наукою всім вам!  — Тріґґ тицьнув собі в груди
великим пальцем вільної руки. — Це мій корабель. Тому, хто перейде
мені дорогу, — кінець!
— Облиш його! — пробурчав хтось. — Він не зробив нічого лихого.
Джауд. Ярві, якого тягли повз лавки веслярів, побачив здорованя.
Але на його слова ніхто не звернув уваги. Поруч, на колишньому місці
Ярві, сидів Анкран і спостерігав, потираючи зламаний ніс. Тепер це
місце вже не видавалося таким поганим.
— Треба було погоджуватися на умови,  — Тріґґ швиргонув його
через витягнуті весла, наче мішок із лахами.  — Я багато можу
пробачити хорошому співакові, хлопче, але…
Раптом наглядач скрикнув і гепнувся на палубу, послабивши хватку.
Ярві тицьнув скарлюченим оцупком пальця Тріґґові в око,
вивернувшись, ударив ногою в груди й відлетів убік.
Тріґґ перечепився через грубий ланцюг, що несподівано виявився
туго напнутим під його ногами. У тіні горбився Ніхто, очі його
зблискували за пелехами, що спадали на обличчя.
— Утікай, — прошепотів чистильник.
 Схоже, одного друга Ярві таки надбав.
Від першого ковтка повітря голова пішла обертом. Він зіп’явся на
ноги, хриплячи й схлипуючи, і кинувся поміж лавками,
протискаючись між напівсонними веслярами, перелазячи через них,
прослизаючи під веслами й перестрибуючи через них.
Довкола щось кричали, але Ярві не чув слів  — у вухах йому
стугоніла кров, наче гуркіт грому, що заглушав усі думки.
Хитаючись і тремтячи, він побачив люк. Рука схопилася за клямку.
Ярві рвонув ляду, підняв її та ринув сторчголов у темряву.
 СМЕРТЬ ЧЕКАЄ

рві полетів униз, ударився плечем, торохнувся головою, перевалився

Я через якісь мішки й упав долілиць.
Відчув на щоці вологу. Він був у трюмі.
Із зусиллям відкотившись, він відповз глибше в пітьму.
Тут, унизу, було темно хоч в око стрель, але хороший міністр має
знати всі шляхи, і тепер Ярві намацував свій шлях пальцями.
У вухах йому гуло, у грудях горіло, а по всьому тілу від жаху
виступили сироти, та він мусив опанувати себе й усе зважити. «Спосіб
завжди є», — казала йому мати.
Ярві чув близькі  — дуже близькі  — крики охоронців, що зазирали
донизу. Він потягнув за собою ланцюг і став протискатися між
ящиками й бочками в глибину трюму. Миготливі вогні смолоскипів
угорі, відбиваючись від ободів і заклепок, допомагали йому знайти
дорогу до комори.
Він прослизнув досередини крізь низький прохід, брьохаючи між
поличок і скринь по підмерзлих калюжах, що натекли за сьогодні.
Хрипко дихаючи, Ярві зібгався біля холодного борту корабля. Стало
світліше — охоронці, що спустилися за ним, несли смолоскипи.
— Де він?
Мав бути якийсь спосіб. Невдовзі вони спустяться з другого боку —
крізь той люк, що на кормі. Очі Ярві метнулися до драбини.
Мав бути спосіб. Планувати немає часу, усі його плани розвіялися як
дим. Тріґґ чекає на нього. І Тріґґ розлючений.
Погляд Ярві кидався на кожен звук, на кожен поблиск світла,
відчайдушно шукаючи якоїсь можливості втекти, якогось місця
сховатися, але не знаходив нічого. Йому потрібна була допомога. Він
безпорадно припав спиною до дерев’яного корпусу, відчув його
холодну вогкість. Десь крапала солона вода. Ярві почув у своїй голові
м’який повчальний голос матері Ґундрінг, що, сидячи біля вогнища,
казала: «Мудрий міністр, довкола якого самі лише вороги, вдається до
допомоги найгіршого з них, щоб перемогти решту».
Ярві метнувся під найближчу поличку, шукаючи навпомацки в
темряві, і по якійсь хвилі пальці його зімкнулися на шматку заліза,
яким він добивав цвяхи.
«Найлютіший ворог моряка  — це море»,  — не втомлювалася
повторювати Шаддікширрам.
— Де ти, хлопче?
Ярві бачив обриси заплати, яку поставила Сумаель, тож увігнав
довгастий уламок заліза між корпусом і новими дошками, а тоді
щосили потягнув за другий кінець. Він скреготів зубами й пропихав
ломик глибше. Зганяючи на ньому всю свою лють, увесь біль, усю
безпомічність, він гарчав і кидався на цей шматок заліза, наче в ньому
втілилися Тріґґ, Одем і Ґром-ґіль-Ґорм усі вкупі. Він шарпав його,
тягнув, надсаджуючись, вбиваючи зап’ясток неповносправної руки
між ломиком і корпусом судна. Дерево скрипіло під натиском.
Горщики й коробки з гуркотом летіли на підлогу, коли Ярві чіпляв
плечем полички.
Тепер охоронців було чути зовсім близько, світло їхніх смолоскипів
блимало в трюмі, темні постаті нагинались у низькому проході,
зблискували леза клинків.
— Ходи-но сюди, каліко!
Він несамовито закричав, останнім зусиллям напнувши м’язи до
краю. Почувся тріск, і дошки раптово подалися. Ярві, змахнувши
руками, поточився назад, а в пролом, наче сатана, що вихопився з
пекла, з лютим сичанням ринула Мати Море.
Ярві схопився за поличку, але та обвалилася разом із ним. Він умить
змок, хапаючи ротом повітря, перекотився в напрямку до кормового
люка й звівся на ноги, стікаючи крижаною водою. У вухах стояв галас
людей, ревіння сердитого моря і тріск деревини.
Коли він добувся до драбини, вода вже сягала колін. Один з
охоронців майже наздогнав Ярві й простягав з темряви руку,
намагаючись його схопити. Ярві кинув у нього ломиком, охоронець
заточився й потрапив під струмінь води, що поніс його, наче іграшку.
Пробоїн ставало дедалі більше, море вдиралося досередини, б’ючи
фонтанами під різними кутами. За його оглушливим ревом уже й не
чути було лементу сторожі.
 Ярві насилу видерся по щаблях драбини, підняв ляду й виволікся
назовні. Зіп’явшись на хиткі ноги, він завмер, дивуючись, чи часом
його не занесло якимись чарами на палубу зовсім іншого корабля, у
сам розпал битви.
У проході між лавок роїлося від людей, що бились у яскравому світлі
пожежі — на баку горіла олія, що витекла з розбитої лампи. Миготливі
відблиски танцювали в чорній воді, в чорних очах нажаханих
невільників, на оголених клинках сторожі. Ярві побачив, як Джауд
хапає одного з охоронців і пожбурює того в море.
Здоровань не сидів прикутий до лавки. Хтось звільнив веслярів.
Принаймні декотрих. Більшість, досі прикуті, тиснулися до бортів,
намагаючись уникнути битви. Кілька лежали закривавлені в проході.
Інші стрибали у воду, воліючи за краще мати справу з Матір’ю Морем,
ніж із Тріґґовими посіпаками, які локшили їх без жалю.
Ярві побачив, як Рульф буцнув охоронця в обличчя, почув хряск
зламаного перенісся і брязкіт меча, що впав на палубу.
Треба допомогти товаришам. Пальці здорової руки судомно
стискались і розтискались. Допомогти треба, але як? За останні кілька
місяців Ярві лише ствердився в давньому переконанні, що він ніякий
не герой. Сторожі більше, і вона озброєна. Він здригнувся, коли перед
його очима охоронець рубонув сокирою безпомічного невільника,
розкраявши його трохи чи не навпіл. Ярві відчував, як дедалі більше
нахиляється палуба  — море вдиралося в трюм і тягнуло «Південний
вітер» на дно.
Хороший міністр дивиться правді в очі й рятує те, що може.
Хороший міністр погоджується на менше зло. Ярві виліз на найближчу
лавку, дістався нею до борту й чорної води за ним. Налаштувався
пірнути.
Він уже майже стрибнув, коли відчув, як його смикнули назад за
нашийник. Світ перевернувся догори дриґом, і Ярві повалився на
палубу, хапаючи ротом повітря, наче витягнута на суходіл риба.
Над ним стояв Тріґґ, тримаючи в руці кінець ланцюга.
— Куди це ти зібрався, хлопче?
Він нахилився й другою рукою стиснув Ярві горло, якраз під
нашийником, так, що залізо боляче вп’ялося в підборіддя. Цього разу
наглядач тримав його навіть міцніше. Він підняв Ярві так, що той,
дриґаючись, ледве черкав ногами палубу, і повернув йому голову,
показуючи бійню, в якій захлинався корабель. Скрізь лежали мертві й
поранені, посеред них двоє охоронців лупцювали киями невільника.
— Бачиш, скільки клопоту я маю через тебе?  — проскреготів він.
Око, в яке Ярві штрикнув пальцем, було червоне і сльозилося.
Охоронці зусібіч волали один до одного.
— Де Джауд і той мерзотник Рульф?
— Утекли на берег. Але вони там замерзнуть на смерть, будь певен.
— Святі боги, мої пальці!
— Як вони звільнилися?
— Сумаель.
— Ця сучка мала ключ.
— Де в біса вона дістала ту сокиру?
— Вона відрубала мені пальці! Де вони?
— Хіба не все одно? Яка тобі з них уже користь?
— Він проламав обшивку!  — відсапуючи, вигукнув мокрий
охоронець, що виліз із кормового люка. — Вода затоплює корабель!
Наче на підтвердження його слів, «Південний вітер» знову
здригнувся, а палуба нахилилася так, що Тріґґові довелося схопитися
за лавку, щоб утриматися на ногах.
— Боги, поможіть нам!  — зойкнув хтось із прикутих до лавок
невільників, хапаючись руками за нашийник.
— Ми тонемо? — запитав інший, вирячивши очі.
— Що ми скажемо Шадікширрам?
— Прокляття! — заревів Тріґґ і тріснув Ярві головою об найближче
весло так, що та наповнилася яскравим світлом, а рот обпекла їдка
жовч. Після цього він кинув свого бранця додолу й узявся душити.
Ярві машинально пручався, але притиснутий до палуби всією вагою
наглядача, він не мав змоги дихати й нічого не бачив, крім вищиреного
Тріґґового рота, який ставав дедалі невиразнішим, неначе був
наприкінці тунелю, у який Ярві неухильно затягувало.
За останні кілька тижні він ошукував Смерть з пів десятка разів. Але
хай який ти дужий чи кмітливий, хай як тобі щастить на погоду чи в
бою, ніхто не може дурити її вічно. Урешті всі проходять крізь її двері:
і герої, і Верховні королі, і праматері Міністерства. Смерть не робить
винятків для одноруких хлопчаків із довгим язиком і важкою вдачею.
Він уже не відбере в Одема Чорний престол, не помститься за батька,
не виконає своєї клятви…
А тоді, крізь стугін крові у скронях, якій не було куди подітися, Ярві
почув голос.
Ламаний, шурхітливий голос, шорсткий, як пемзовий шкребок.
Нічого дивного, якби це був голос самої Смерті. Дивними були тільки
слова.
— Хіба ти не чув, що наказувала Шадікширрам?
Напруживши сили, Ярві повів засльозеними очима в той бік.
Посеред палуби стояв Ніхто. Його масне, злипле волосся було
відкинуте назад, і Ярві вперше побачив його обличчя, криве й
перекошене, пошрамоване й поламане, пожолоблене й запале. На
ньому вологим блиском горіли великі очі.
Важкий ланцюг був намотаний на руку, з кінця його звисав уламок
дошки з цвяхами. У другій руці чистильник тримав меча, якого Рульф
вибив у охоронця.
Ніхто всміхався. Ламаним усміхом, що показував зламані зуби і
свідчив про надламаний розум.
— Вона наказувала тобі ніколи не підпускати мене до клинка.
— Поклади меча! — гарикнув Тріґґ, однак голос йому надщербився, і
Ярві почув нотки, яких ніколи в ньому не чув.
Страх.
Немовби перед наглядачем справді стояла Смерть.
— О ні, Тріґґу, не покладу,  — усмішка Нікого стала ширшою і
безумнішою, в очах йому забриніли сльози й лишили блискучі
доріжки на виямкуватих щоках. — Гадаю, це він тебе покладе.
Один з охоронців кинувся на нього.
Коли він драїв палубу, Ніхто здавався старим, до болю повільним.
Крихкою руїною. Подобою людини, самі кістки та шкіра. Із мечем у
руці він перетікав з місця на місце, наче вода, танцював, як язик
полум’я. Меч немовби мав власний розум, швидкий і нещадний, як
блискавка, а Ніхто лише рухався за ним.
Меч метнувся вперед, його вістря на мить зблиснуло між лопатками
нападника і зникло. Той поточився, захрипів, притиснувши руку до
грудей. Другий охоронець махнув сокирою, але Ніхто ухилився
плавним рухом  — лише тріски посипалися від краю лавки. Сокира
здійнялася знову, але клацнув метал, і рука, що її тримала, відлетіла
геть у темряву. Охоронець осунувся на коліна, вирячивши очі, і
повалився на палубу, коли Ніхто босою ногою пхнув його.
Третій із високо піднятим мечем наскочив іззаду. Навіть не
обернувшись, Ніхто зробив випад, прохромив йому горло й
висмикнув меча, лишивши охоронця захлинатися кров’ю. Потім
рукою, обмотаною ланцюгом, вибив кийка в чергового нападника й
навершником меча зацідив йому в зуби, і вони посипалися з рота.
Після цього безгучно припав до палуби й, наче косою, підтяв ноги ще
одному охоронцеві, той крутнувся і впав долілиць.
Це все відбулося так швидко, що Ярві за цей час заледве встигнув би
вдихнути-видихнути. Якби міг дихати.
Перший охоронець досі стояв, притискаючи руку до пробитих
грудей. Він намагався щось сказати, але з губ злітала лише червона
піна. Ніхто, безшумно ступаючи босими підошвами, легенько плечем
відіпхнув його з дороги. Глянувши на заляпані кров’ю дошки, він
невдоволено поцокав язиком.
— Палуба геть брудна, — Ніхто підвів змарніле обличчя, чорне від
бруду й забризкане червоними краплями.  — Накажеш мені її
відшкребти, Тріґґу?
Наглядач позадкував. Ярві марно силкувався звільнитися від його
руки.
— Підійдеш ближче, і я вб’ю його!
— Убивай, — Ніхто стенув плечима. — Смерть чекає на кожного, —
охоронець із підрубаними ногами скімлив, намагаючись виповзти
вище похиленою палубою. Ніхто, проходячи повз, заколов його в
спину. — Сьогодні вона чекає на тебе, Тріґґу. Вона вже дістала ключ і
відчиняє перед тобою Останні Двері.
— Стривай, ми ж можемо поговорити! — Тріґґ задкував, піднявши
перед собою долоню. Палуба нахилялася дедалі більше, з кормового
люка вже лилася чорна вода. — Просто поговорімо!
— Від говоріння самі лише клопоти,  — Ніхто здійняв меча.  —
Сталь  — відповідь на все,  — він розкрутив клинок у руці, і в тому
відбилося світло пожежі. Лезо заграло червоним, білим, жовтим  —
усіма барвами полум’я. — Сталь не лестить і не йде на поступки. Сталь
не бреше.
 — Лише дай мені шанс!  — заскиглив Тріґґ. Вода вже переливалася
через борти й текла поміж лавками.
— Навіщо?
— У мене є мрії! У мене є плани! У мене…
З глухим стуком меч розполовинив Тріґґові череп аж до носа. Ще
якусь мить губи складали слова, але дихання, яке дало б їм звук,
забракло. Наглядач повалився навзнак, ледь сіпнувши ногами, і Ярві
нарешті вирвався з його безвольної руки, хапаючи ротом повітря,
кашляючи й відтягуючи нашийник від горла, щоб вдихнути якомога
глибше.
— Може, я й погарячкував,  — промовив Ніхто, виймаючи меча з
Тріґґової голови, — але тепер я почуваюся значно краще.
Довкола всі кричали. Якщо якісь охоронці й вижили, то, вочевидь,
віддали перевагу зустрічі з морем, ніж із мечем Нікого. Дехто з
невільників намагався перебратися з затоплених лавок на задні,
сухіші; дехто напинав ланцюг до відпори, силкуючись утекти від води,
що підбиралася дедалі вище; у декого тільки голови стриміли над
поверхнею, жадібно втягуючи повітря й вибалушуючи очі від жаху. А
були й ті  — Ярві усвідомлював це,  — над ким уже стулилися чорні
води, хто, затримуючи віддих іще на якусь мить, безнадійно шарпав
замок.
Ярві впав рачки й кинувся порпатись у закривавленій Тріґґовій
одежі, шукаючи ключ. Його нудило, в голові паморочилося. Він
намагався не дивитися на розрубане обличчя, та все ж краєм ока
побачив його спотворені риси й тістувату масу, що видніла всередині
страшної рани. Ярві проковтнув клубок блювоти, що підкотив до
горла, й узявся нишпорити далі. У вухах стояв гучний лемент
невільників, що опинилися в пастці.
— Облиш.
Над ним стояв Ніхто, набагато вищий, ніж Ярві собі уявляв. У руці,
вістрям донизу, він тримав заплямлений кров’ю меч.
Ярві здивовано глипнув на нього, а тоді перевів погляд на
перехилену палубу й невільників, що тонули.
— Але ж вони загинуть, — ледь чутно прохрипів він.
— Смерть чекає на кожного.
Ніхто схопив його за нашийник і перекинув через борт. І знову
Мати Море прийняла Ярві у свої крижані обійми.
ДОВГА ДОРОГА
 ПІД ТИСКОМ ОБСТАВИН

тось плескав Ярві по обличчю. Він бачив руку, чув звуки ляпасів,
Х але майже не відчував самих ударів.
— Біжи! — прошипів Джаудів голос.
Максимум, на що Ярві був спроможний,  — це, хитаючись, ледве
волочити ноги. Ланцюг, що теліпався з кожним кроком, і мокрий одяг
тягнули його донизу. Просяклі водою черевики шпорталися об
прибережне каміння. Ярві постійно спотикався, але щоразу, коли він
падав, дужі руки піднімали його й тягнули далі в темряву.
— Іди! — бурчав Рульф.
Перед укритою снігом верхівкою прибережного схилу Ярві
озирнувся на мить і, видзвонюючи зубами, витиснув: «Святі боги!»
Мати Море жадібно заковтувала «Південний вітер». Ніс корабля був
охоплений полум’ям, снасті звисали вогняними линвами, верхівка
щогли, на яку часто видиралася Сумаель, палала. Невільницькі лавки,
де колись мордувався Ярві, уже затопило, весла безпорадно стирчали
навсібіч, наче ноги перевернутої мокриці. Лише один кут корми виднів
над водою, що мінилася відблисками полум’я. Трюм, комора й
капітанська каюта поринули в підводне безгоміння.
На березі й на пристані стояли якісь чорні постаті й дивилися на
загибель «Південного вітру». Охоронці, що врятувалися від меча
Нікого? Чи раби, що якимось чином звільнилися від ланцюгів? У
завиванні вітру Ярві вчулися кволі крики. Зойки, що пробивалися
крізь тріскотіння вогню. Не було жодної змоги дізнатися, кому
пощастило пройти це випробування водою та вогнем, хто лишився
живий, а хто загинув, але Ярві так змерз, що не мав сили радіти своєму
порятунку з чергової скрути, не кажучи вже про те, щоб сумувати
через тих, кому це не вдалося. Жаль, без сумніву, прийде незабаром.
Якщо він переживе бодай цю ніч.
— Рухайся! — поквапила Сумаель.
Його витягли на гребінь пагорба, з другого боку він просто
покотився й зупинився горілиць у заметі. Шкіра горіла від холоду,
кожен ковток крижаного повітря неначе ножем роздирав горло. Ярві
побачив широке Рульфове обличчя з помаранчевим полиском на щоці.
Поруч у сяйві Батька Місяця сіпалося худорляве Сумаелине лице.
— Покиньте мене,  — намагався він сказати, але зуби йому
промерзли аж до коренів, а задубілі губи не могли скласти слів. Із рота
видобулася тільки ріденька хмарка пари.
— Ми втікаємо разом,  — відповіла Сумаель.  — Хіба не  так ми
домовлялися?
— Я гадав, домовленість скасувалася, коли Тріґґ почав мене душити.
— О ні, так легко ти від мене не відкараскаєшся,  — вона схопила
Ярві за скарлючений зап’ясток. — Вставай.
Його зрадив рідний дядько, його зрадили одноплеменці, а вірність
він знайшов серед купки невільників, які йому нічим не зобов’язані.
Ярві мало на заплакав від зворушення. Утім, він мав передчуття, що
сльози йому ще будуть потрібні пізніше.
Сумаель допомогла підвестися. Рульф і Джауд підтримували, поки
він плентав далі, не надто замислюючись, у якому напрямку  — аби
тільки затонулий «Південний вітер» був десь позаду. У чоботах
чвакала крижана вода, вітер продував наскрізь мокру й мульку одіж,
немовби на Ярві не було нічого.
— Невже конче треба було для втечі вибрати найхолодніше місце у
світі, яке тільки створили боги?  — поскаржився Рульф.  — Та ще й у
найхолоднішу пору року.
— Я мала кращий план, — з голосу Сумаелі було зрозуміло, що вона
теж не в захваті від його повного краху.  — Але він потонув разом із
«Південним вітром».
— Іноді плани мусять прогинатися під тиском обставин,  —
зауважив Джауд.
— Прогинатися? — буркнув Рульф. — Щодо цього, то він розлетівся
на друзки.
— Он там, — Ярві вказав закоцюблим оцупком пальця.
Попереду на пагорку пазуристим віттям чіплялося за темряву
хирляве деревце. Притрушене снігом гілля біліло проти нічного неба, а
зісподу відсвічувало ледь помітним помаранчевим мерехтінням. Ярві
не йняв віри власним очам, та попри це, відчайдушно кинувся туди так
швидко, як тільки міг, почасти ходою, почасти поповзом. У цю мить
навіть марево багаття здавалося кращим, ніж нічого.
— Стривайте! — зашипіла Сумаель. — Ми ж не знаємо, хто…
— Байдуже! — Рульф проминув її, важко чвалаючи через сніг.
Багаття горіло під корячкуватим деревом у виярку, що давав сяку-
таку заслону від вітру. Дошки з розламаного ящика були складені
акуратною купкою, посеред якої палахкотів невеличкий вогник.
Згорбившись над ним і вдмухуючи в нього життя білим від пари
диханням, сидів Анкран.
Якби Ярві вибирав, кого врятувати, то Анкранове ім’я було б у
цьому списку аж ніяк не найперше. Але звільнення Рульфа та Джауда
означало і звільнення їхнього сусіда по веслу, а Ярві зараз кинувся б до
ніг навіть Одемові, якби той запропонував йому погрітися. Він
гепнувся на коліна, простягаючи тремтливі руки до вогню.
Джауд уперся кулаками в боки.
— Отже, тобі таки вдалося врятуватися.
— Лайно не тоне, — кинув Рульф.
Анкран лише потер скривлений ніс.
— Якщо мій сморід вам заважає, можете пошукати собі інше
вогнище.
Зі Сумаелиного рукава, зблиснувши лезом, безгучно виковзнула
сокирка.
— Мені подобається це.
Колишній комірник стенув плечима.
— У такому разі не пристало мені відмовляти товаришам у скруті.
Ласкаво прошу всіх і кожного до моєї маєтності!
Сумаель, не чекаючи на відповідь, видерлася мерзлим кам’янистим
схилом до дерева і вправно відрубала одну гілку. Потім устромила її
розгалуззям над вогнем і клацнула пальцями до Ярві.
— Скидай одяг.
— Не перевелися ще романтики!  — Рульф затріпотів віями й
здійняв очі до неба.
Сумаель не звернула на нього жодної уваги.
— Мокрий одяг уночі згубить тебе не гірше за будь-якого ворога.
Тепер, коли холод помалу став випускати його зі своїх лещат, Ярві
відчув, який він побитий: нили всі м’язи, боліла голова, а шия
пульсувала там, де її душили Тріґґові пальці. Навіть якби хотів, він не
мав сили опиратися. Ярві скинув мокрі лахи, які де-не-де по краях уже
задубіли й узялися льодом, і голий, якщо не зважати на нашийник і
ланцюг, зібгався біля вогню так близько, як тільки наважився.
Рульф накинув йому на тремтливі плечі стару овечу шкуру.
— Це не подарунок, — сказав він. — Я її тільки позичаю тобі.
— Вельми дякую… і за це,  — витиснув Ярві. Він цокотів зубами,
дивлячись, як Сумаель розвішує над вогнем його одяг, що вже почав
потроху парувати.
— А що, як хтось побачить світло від вогнища?  — запитав Джауд,
похмуро поглядаючи в той бік, звідки вони прийшли.
— Якщо волієш замерзнути, сиди в темряві. Її тут не бракує,  —
Анкран ворушив вогнище паличкою, намагаючись добути з нього
більше тепла. — Особисто мені видається, що бій, пожежа на кораблі, а
потім і загибель корабля під водою дещо послабить їм охоту шукати
нас.
— Але вирушити треба ще до світання, — сказав Рульф.
— Вирушити куди?  — запитала Сумаель, сідаючи навпочіпки біля
Ярві.
Відповідь була очевидна. На схід уздовж берега, тим шляхом, яким
сюди пливли на «Південному вітрі». Але Ярві треба було на захід. На
захід до Ванстерландії. На захід до Ґеттландії. На захід до Одема й до
своєї помсти. І що швидше, то краще. Він оглянув строкате
товариство, що збилося довкола життєдайного вогню. У світлі
вогнища їхні змарнілі обличчя мали незвичний вигляд, і Ярві
замислився, як же йому переконати їх податися в напрямку,
протилежному до того, що видавався правильним.
— На схід, звісно, — відказав Рульф. — Як давно ми проминули той
торговий пост?
Сумаель прикинула на пальцях.
— За три дні, може, дійдемо.
— Іти буде важко, — Рульф пошкріб щетинисте підборіддя. — Збіса
важко, і…
— Я піду на захід, — перебив його Анкран, зціпивши криві щелепи і
вперши погляд у вогонь.
Запала мовчанка. Усі поглянули на нього.
 — Куди на захід? — запитав Джауд.
— До Торлбю.
Ярві лише звів брови, здивований такою несподіваною підмогою.
Рульф вибухнув реготом.
— Дякую вам, пане Анкране! Хоч насміюся досхочу перед смертю!
Наш колишній комірник зібрався пішака до Ґеттландії.
— До Ванстерландії. Там спробую сісти на корабель до Торлбю.
Рульф знову реготнув.
— Лише до Ванстерландії? І скільки ж тьопати до Вульсґарду,
шановна навігаторко?
— Пішки — щонайменше місяць, — Сумаель відповіла так швидко,
ніби вже міркувала над цим.
— Місяць пішки через ось це!  — Рульф обвів ручищем укриту
снігом пустку, яку вони нещодавно подолали, і Ярві мусив визнати, що
думка про такий похід анітрохи не підбадьорювала.  — І з яким
спорядженням?
— У мене є щит, — Джауд зняв зі спини великий круглий дерев’яний
щит із залізним умбоном5. — Думав триматися за нього у воді.
— А мені щедрий охоронець позичив лук,  — Рульф бренькнув
тятивою, наче то була струна арфи. — Але без стріл музики не буде. Є в
когось намет? Запасний одяг? Ковдри? Санчата? — Відповів йому лише
вітер, що завивав зовсім поруч із їхнім освітленим вогнищем
прихистком. — Що ж, у такому разі нехай вам щастить, пане Анкране!
Веслувати разом з вами було неабияким задоволенням, але, боюся, тут
наші шляхи повинні розійтися. Ми всі йдемо на схід.
— Який це дурень поставив тебе за головного?
Вони всі різко обернулися на хрипкий голос, що пролунав із
темряви. До них ішов Ніхто. Окрім свого звичного бруду, тепер він був
вимазаний ще й сажею: лахміття, волосся й борода були всі чорні. На
ньому були Тріґґові чоботи й Тріґґова куртка з засохлою на плечі
кров’ю. На другому плечі він ніс великий згорток обгорілої вовняної
тканини з вітрила, а до грудей, неначе ховаючи від морозної ночі
немовля, притискав меч, яким на очах Ярві вбив шістьох чоловіків.
Схрестивши ноги, колишній чистильник палуби всівся біля багаття
так, ніби прийшов на давно домовлену зустріч, і задоволено зітхнув,
простягши руки до вогню.
 — На захід до Ґеттландії звучить непогано. Але нас будуть
переслідувати.
— Тріґґ? — запитала Сумаель.
—  Про нашого наглядача більше немає потреби турбуватися. Я
сплатив йому свій борг. Але порахунок між мною та Шадікширрам ще
не зведений,  — Ніхто лизнув палець і стер плямку з клинка.  — Нам
треба відірватися від неї якомога далі.
— Нам? — різко кинула Сумаель, і Ярві помітив, що за спиною вона
тримає напоготові сокирку. — Ти напрошуєшся до нашого гурту?
У божевільних очах Нікого блимнув відблиск багаття.
— Якщо тільки хтось інший не хоче мене запросити.
Ярві простягнув руки між ними, торуючи шлях Батькові Миру.
— Нам потрібна будь-яка допомога. Але скажи хоча б, як тебе звати.
Ніхто вп’яв погляд у нічне небо, немовби відповідь на це запитання
можна було прочитати з зірок.
— У мене було три… навіть чотири… імення, але всі вони принесли
мені нещастя. Мені б не хотілося, щоб і вам через них не пощастило.
Якщо будете розмовляти зі мною, можете кликати мене Ніхто, але
знайте, що я не мастак до розмови. Шадікширрам прийде по нас, і вона
очікуватиме, що ми вирушимо на схід.
— Бо йти на захід  — це божевілля!  — Рульф обернувся до
Сумаель. — Скажи їм!
Дівчина підібгала пошрамовані губи й зіщулила очі, дивлячись на
вогонь.
— На схід — швидше. На схід — легше.
— Ось! — вигукнув Рульф, плескаючи себе по стегну.
— Але я йду на захід, — докінчила Сумаель.
— Га?
— На схід підуть усі ті, хто врятувався з корабля. Крім того, у
торговому пості було повно работорговців.
— А у Ванстерландії їх нема?  — заперечив Рульф.  — Ми завжди
привозили туди інглінгів і непогано заробляли.
— На схід іти — небезпечніше, — відказала Сумаель.
— Але ж на захід — сама лише пустка на багато тижнів!
— Там ліс. А ліс  — це паливо для вогнища. Ліс  — це ймовірна
здобич. На сході  — торговий пост, але що далі? Лише мочарі й дикі
нетрі на сотні миль. На заході Ванстерландія. На заході цивілізація. На
заході… можливо… кораблі, які йдуть далі на захід. Які заберуть нас
додому.
— Додому,  — Джауд утупився у вогонь, неначе побачив там своє
село й ту криницю з найсолодшою водою у світі.
— Ми вирушимо вглиб,  — сказала Сумаель,  — якомога далі від
узбережжя, щоб нас не помітили з кораблів. А тоді повернемо на захід.
Рульф сплеснув руками.
— Та як же ви знайдете дорогу в снігах? Ви заблукаєте й будете
ходити колами!
Сумаель дістала з-під куртки шкіряний чохол, розгорнула його й
показала свій далекогляд та інше навігаційне знаряддя.
— Дорогу я знайду, старий, про це не турбуйся. Не можу сказати, що
я горю бажанням вирушити чи тим, чи тим маршрутом. Надто в
такому товаристві. Але на заході нам, можливо, пощастить більше.
— Можливо?
Сумаель стенула плечима.
— Іноді «можливо» — це найкраще, на що ти можеш сподіватися.
— Троє за захід,  — усміхнувся Анкран, уперше, відтоді як на очах
Ярві Шадікширрам вибила йому два передні зуби.  — Як щодо тебе,
здорованю?
— Гмм,  — Джауд замислено підпер кулаком підборіддя та обвів
очима коло своїх супутників.  — Ха,  — він уважно придивився до
кожного з них і врешті зупинив погляд на Сумаелиних приладах.  —
Хе, — він здвигнув масивними плечима й набрав повітря в груди. — У
бою я волів би мати товаришем тебе, Рульфе, радше, ніж будь-кого
іншого. Але коли йдеться про те, щоб дістатися з одного місця в
інше… я довіряю Сумаелі. Я піду на захід. Якщо вона мене візьме.
— Триматимеш наді мною щит, коли сніжитиме,  — відказала
дівчина.
— Та ви всі з бісового глузду зсунулися!  — Рульф плеснув важкою
долонею Ярві по плечі. — Схоже, лишилися тільки ми з тобою, Йорве.
— Твоя пропозиція мені неабияк лестить… — Ярві вислизнув з-під
Рульфової руки, скинув овечу шкуру й одягнув свою сорочку, що, хоч і
не цілком, але вже майже висохла.  — Але насамперед нам треба
триматися разом. Триматися разом або померти поодинці,  — а ще в
Ґеттландії на нього чекали престол, клятва й помста, і що довше вони
чекали, то менше в нього було шансів виконати те, що задумав. — Ми
всі підемо на захід,  — Ярві вищирився до Рульфа й плеснув його по
плечу здоровою рукою.  — Я молився про молодшого помічника, але
буду радий прийняти те, що дають.
— Святі боги!  — Рульф обхопив голову руками.  — Ми  всі про це
пожалкуємо.
— Тоді цей жаль долучиться до решти моїх жалів, — Ніхто втупився
в темряву, немовби за колом світла від вогнища вгледів полчище
примар. — Їх у мене вдосталь.
5 Металева накладка круглої або конічної форми посередині щита.
 СВОБОДА

умаель вела їх у шаленому темпі, прокладаючи курс, яким усі вони,

С як і тоді, коли веслували на судні, йшли без зайвих запитань. Їхня
путь пролягала нерівною місцевістю, краєм чорних скель і білого
снігу, де вітер мордував хирляві деревця, що скорботно схиляли
голови в бік моря.
— Далеко ще до Ванстерландії? — часом гукав Рульф.
Сумаель звірялася з приладами, подумки підраховувала, ворушачи
губами, вдивлялася в розпливчасту пляму Матері Сонця на сталево-
сірому небі, а тоді мовчки рушала далі.
У цитаделі Торлбю мало хто назвав би цю річ цінною, але
найбільшим скарбом утікачів став згорток пліснявої вовни, який
приніс Ніхто. Ретельно, наче пірати, що ділять награбовану здобич,
вони роздерли половину на клапті, якими пообмотувалися під одягом,
обвинули замерзлі вуха, руки й ноги. Другу половину ніс Джауд, і
ночами вони всі щулилися під нею. Звісно, всередині було не набагато
тепліше, ніж зовні — у непроглядній темряві, — але вони були вдячні й
за цю дрібку тепла.
Ця дрібка становила різницю між життям і смертю.
Прокладали дорогу вони по черзі. Джауд сунув уперед не нарікаючи,
Рульф без упину кляв сніг, наче давнього ворога, Анкран пробивався,
обхопивши себе руками, Ніхто  — високо здійнявши голову й міцно
стискаючи меч, немовби гадав, що він і сам зі сталі та що ні спека, ні
холод його не візьмуть, навіть коли, попри молитви Ярві, пішов сніг,
осідаючи на плечах Тріґґової куртки.
— Збіса пречудово, — пробурмотів Рульф, позираючи на небо.
— Сніг нам на руку,  — мовив Анкран.  — Він засипле наші сліди,
сховає від погоні. Якщо пощастить, наша колишня хазяйка вирішить,
що ми замерзли тут на смерть.
— А якщо не пощастить, то таки й замерзнемо, — буркнув Ярві.
— Чи то має значення?  — сказав Рульф.  — Хіба є хтось аж такий
божевільний, щоб податися сюди за нами?
— Ха! — пирхнув Ніхто, перекидаючи важкий ланцюг через плече,
наче шалик. — Шадікширрам аж така божевільна, що ні про що інше й
думати не буде,  — і цими словами обірвав розмову так само, як
нещодавно обірвав життя охоронців з «Південного вітру».
Ярві обернувся й похмуро глянув у той бік, звідки вони йшли. Їхні
сліди зміїлися, зникаючи в сірій далечині. «Цікаво, — подумав він, —
коли Шадікширрам дізнається про загибель корабля? І що вчинить,
коли дізнається?» Ярві важко ковтнув слину й поплентав за рештою,
намагаючись не відставати.
Опівдні, коли Мати Сонце, сягнувши кволого зеніту, ледве
піднялася над Джаудовим плечем, а видовжені тіні волочилися за
ними по білій пустелі, утікачі, збившись докупи, спинились у виярку.
— Є в кого що їсти?  — запитала Сумаель, висловлюючи вголос те,
про що думав кожен.
Зголошуватися не поспішав ніхто. Усі знали, що їжа тут на вагу
золота. На загальний подив, першим за пазуху сягнув рукою Анкран і
видобув звідти пакунок із солоною рибою.
— Ненавиджу рибу, — знизав він плечима.
— Той, хто раніше морив нас голодом, тепер годує,  — мовив
Рульф. — Є таки справедливість на цьому світі.
Він доклав до риби кілька галет, найкращі часи яких, якщо й були, то
давно минули. Сумаель додала дві сухі хлібини.
Ярві лише розвів порожніми руками й спробував зобразити
усмішку:
— Я можу лише принижено… сподіватися на вашу щедрість…
Анкран легенько потер скривленого носа.
— Твоє приниження трохи мене зігріває, але не надто. Що у вас
двох?
Джауд стенув плечима.
— У мене було мало часу на приготування.
Ніхто показав меча.
— Я маю ніж.
Вони всі поглянули на мізерні припаси, яких було замало й на одну
нормальну поїдку для шістьох.
— Сьогодні я побуду справедливою матусею, — сказала Сумаель.
 Ярві сів, пускаючи слину, наче батькові пси, коли чекали на
недоїдки, і дивився, як дівчина відмірює шість страхітливо рівних і
жахливо крихітних порцій хліба. Рульф глитнув свою за два куси, а
потім дивився, як Анкран, заплющивши очі від насолоди, усоте
пережовує кожну крихту.
— Більше нічого їсти не будемо?
Сумаель із рішучим виразом на обличчі загорнула дорогоцінний
пакунок і мовчки заховала собі під сорочку.
— Я скучив за Тріґґом, — сумовито промовив Рульф.
Із Сумаелі вийшла б чудова міністерка. Покидаючи корабель, вона
зберегла ясність мислення настільки, що прихопила з собою дві
порожні пляшки з-під вина, і тепер утікачі набивали їх снігом і, щоб
його розтопити, несли по черзі під одягом. Невдовзі Ярві збагнув, що
пити треба по ковтку, бо розкутуватися, щоб відлити на такому
морозі, було справжнім подвигом, який товариство вітало
буркотливими вигуками, щиро співчуваючи герою, адже кожен знав,
що рано чи пізно йому теж доведеться виставляти своє добро на
пекучий вітер.
День був короткий, хоча їм і здавалося, ніби ця мука триває вже
місяць. Увечері на небі блискучими звоями й палахкими доріжками
засяяли зорі, яскраві, мовби очі богів. Сумаель показувала супутникам
дивні сузір’я, для кожного з яких мала назву: Лисий Ткач, Кривий
Шлях, Чужинець-Що-Стукає-в-Двері, Пожирач Снів. Біла пара
вихоплювалася з її рота в темну ніч, коли дівчина, усміхаючись,
розповідала про них. Ярві вперше чув у її голосі стільки щастя і теж
усміхнувся.
— Далеко ще до Ванстерландії? — запитав він.
— Трохи є, — Сумаель обернулася, глянула на обрій. Усміх її швидко
згас, і вона пришвидшила ходу.
Ярві насилу наздогнав її.
— Я тобі так і не подякував.
— Подякуєш, якщо ми не станемо парою заморожених трупів.
— Такої нагоди мені може й не випасти, тому… дякую тобі. Ти могла
спокійно дивитися, як Тріґґ мене вбиває.
— Якби замислилася хоча б на мить, то так би й зробила.
Навряд чи Ярві слід було ображатися. Він подумки запитав себе, а
як вчинив би сам, якби Тріґґ душив Сумаель, і відповідь йому не
сподобалася.
— У такому разі я радий, що ти не замислилася.
Дівчина довго мовчала. Чути було тільки рипіння снігу під
черевиками. А тоді вона зиркнула на Ярві через плече й швидко
відвернулася.
— Я теж.

Другого дня, щоб підбадьорити себе, вони взялися жартувати.

— Ти знову скнариш наш харч, Анкране? Передай-но сюди печене
порося!
І всі реготали.
— Нумо наввипередки до Вульсґарда! Хто останній пройде через
браму, того продамо, щоб заплатити за ель!
І всі хихотіли.
— Сподіваюся, Шадікширрам принесе з собою трохи вина, коли
прийде по нас.
Ніхто навіть не усміхнувся.
Коли на світанку третього дня  — якщо тільки ту водянисту сутінь
можна було назвати світанком  — вони виповзли з-під убогої подоби
намету, усі були в кепському гуморі.
— Мені не подобається, що це старе вайло плететься переді мною, —
хрипів Ніхто після того, як утретє наступив Рульфові на п’яти.
— А мене турбує меч у руках божевільного за моєю спиною,  —
відгиркувався Рульф через плече.
— А в спині він тебе менше турбуватиме?
— Вам обом стільки років, а ви досі поводитеся як діти!  — Ярві
поквапився влізти між ними.  — Нам треба допомагати одне одному,
інакше зима вб’є нас усіх.
Спереду донісся тихий Сумаелин голос:
— Найімовірніше, вона вб’є нас чи так, чи так.
Ярві не заперечив.
Четвертого дня, коли білу землю, наче саваном, накрило морозним
туманом, вони йшли мовчки. Лише іноді чувся буркіт, коли хтось
спотикався й падав і коли хтось інший допомагав йому підвестися й
рушити далі в нікуди. Шість мовчазних постатей плентали посеред
великої пустки, величезної снігової порожнечі, і кожен ніс власний
тягар страждання від холоду, власний невільницький нашийник і ще
важчий ланцюг, власний біль, голод і страх.
Спершу Ярві думав про тих, що потонули разом із кораблем,
згадував, як тріщали дошки й море переливалося через борт. Скільки
ж людей там загинуло, щоб зміг урятуватися він один? Перед очима
стояли невільники, які напинали ланцюги, щоб востаннє ковтнути
повітря, перш ніж Мати Море потягне їх униз, на дно.
Але його мати завжди казала: «Ніколи не переймайся тим, що
сталося. Лише тим, що станеться».
Змінити вже нічого не можна було, і почуття провини за минуле,
разом із тривогою за майбутнє, починало потроху тьмяніти, лишалися
тільки дражливі спогади про їжу. Чотири дюжини поросят, запечених
із нагоди візиту Верховного короля,  — так багато для такого
маленького сивого дідка та його міністерки з безжальними очима.
Бенкет, який улаштували, коли брат пройшов випробування на воїна.
Ярві тоді більше длубався виделкою в тарілці, ніж їв, адже знав, що
йому цього випробування ніколи не пройти. Берег моря напередодні
відплиття в той фатальний набіг: воїни готують вечерю, що може
виявитися для них останньою, м’ясо обертається на рожнах над
сотнями багать, жар  — наче притулена до обличчя долоня, коло
голодних усмішок, освітлених полум’ям, шкварчить сало і чорніє над
вогнем шкоринка…
— Свобода!  — заревів Рульф, широко розкидаючи руки, немовби
хотів обхопити безкрайній обшир білої пустелі. — Замерзаєш, де собі
бажаєш! Голодуєш, де собі схочеш! Ідеш, поки не впадеш!
Голос його швидко стих у сухому, морозному повітрі.
— Ти закінчив? — спитав Ніхто.
Рульфові руки безвільно опустилися.
— Так, — відказав він, і втікачі поплелися далі.
Не думка про матір змушувала Ярві, брьохаючи в снігу, крок за
кроком пересувати зболені ноги, раз у раз підводитися, трусячись від
холоду після кожного падіння, і волочитися глибокими слідами
товаришів. І не думка про наречену чи про мертвого батька, і навіть не
про стілець навпроти вогнища в покої матері Ґундрінг. Його підганяла
думка про Одема, що, усміхаючись, кладе руку Ярві на плече. Про
Одема, який обіцяє бути його оплічником. Про Одема, що лагідним, як
весняний дощик, голосом запитує: «Невже Ґеттландія матиме короля-
каліку?»
— Ба ні,  — бурмотів Ярві, видихаючи крізь пошерхлі губи хмарку
пари. — Я так не думаю… я так не думаю.
І він вимучував черговий крок, наближаючи Ґеттландію до себе ще
на якусь дещицю.
П’ятий день випав ясний і морозно-свіжий. Небо було сліпучо-
блакитне, і Ярві здавалося, що він сягає оком аж до моря  — чорно-
білої смужки на далекому обрії чорно-білого світу.
— Треба визнати, — промовив він, — ми таки молодці.
Сумаель, одначе, не мала наміру нічого визнавати. Приклавши руку
дашком над очима, вона похмуро дивилася на захід.
— Нам щастило на погоду.
— Щось я не почуваюся щасливцем,  — пробурмотів Рульф,
обхопивши себе руками. — А ти, Джауде?
— Я почуваюся змерзлим,  — відказав Джауд, розтираючи
порожевілі вуха.
Сумаель похитала головою, дивлячись на небо, яке видавалося
незвично чистим, якщо не зважати на темний синець далеко на
півночі.
— Сьогодні вночі або завтра ви дізнається, що значить, коли на
погоду не щастить. Насуває снігова буря.
Рульф, примружившись, і собі глянув угору.
— Може, ти помиляєшся?
— Я ж не вчу тебе, як хропіти, еге ж? Ось і ти не вчи мене мого фаху.
Рульф подивився на Ярві й знизав плечима. Однак під вечір
виявилося, що Сумаель, як і зазвичай, мала рацію. Синець на небі ріс,
розбухав і темнішав, набираючи загрозливої барви.
— Боги сердяться,  — пробурмотів Ніхто, похмуро дивлячись на
небо.
— А хіба вони бувають в іншому настрої? — запитав Ярві.
Сніг пішов густий і лапатий, завихорив, запнувши все суцільною
завісою. Пронизливо виючи, вітер шмагав їх з усіх боків воднораз,
штовхаючи то туди, то сюди. Ярві впав, а коли підвівся, то не побачив
нікого зі своїх. У паніці він кинувся наосліп і влетів просто Джаудові в
спину.
— Треба десь cховатися від хуртовини!  — заверещав він, ледве
чуючи себе самого крізь виття вітру.
— Сперечатися не буду! — проревів у відповідь Джауд.
— Нам потрібно знайти глибокий сніг!
— Чого-чого, а снігу тут удосталь! — прокричав Анкран.
Вони пробилися до дна вузької балки. Сніг сипав такий густющий,
що від утікачів лишилися тільки примарні постаті, і Ярві вирішив, що
кращого схилу йому не знайти. Він заходився рити, як кролик,
відкидаючи сніг між ногами й відчайдушно вкопуючись углиб, а коли
вмістився повністю, став розширювати нору вгору. Руки, обмотані
клаптями мокрої вітрильної вовни, пекли від холоду, м’язи боліли від
зусиль, але Ярві змушував себе не спинятися. Він копав, наче від цього
залежало його життя.
Власне кажучи, так воно й було.
За ним вповзла Сумаель, вона гарчала крізь зціплені зуби,
використовуючи сокирку замість лопатки. Нора поступово
збільшилася до виїмки, потім до крихітної комірки. До них проліз
Анкран і, висунувши кінчик язика в дірку між передніми зубами, теж
узявся вигрібати сніг. Наступним у холодну півсутінь пробрався
Рульф, далі Джауд втиснув могутні плечі в дедалі ширшу снігову
печеру, і нарешті досередини зазирнув Ніхто.
— Непогано придумано, — похвалив він.
— Треба розчищати вихід, — знесилено пробурмотів Ярві, — інакше
за ніч нас тут поховає живцем.
Він сів, прихилившись до стіни з утрамбованого снігу, розмотав
руки й узявся дмухати на них, відігріваючи. Йому й так бракувало
пальців: не можна було втрачати ті, що є.
— Де ти цього навчився? — запитала Сумаель, примощуючись біля
нього.
— Від батька.
— Схоже, він урятував наші життя.
— Подякуй батькові від нашого імені, коли знову його побачиш, —
Анкран якусь хвилю вовтузився, намагаючись улаштуватися зручно.
Вони збилися тісною купою, але для них протягом усіх цих днів то
була звична річ. Тут, у цьому пустинному краю, не було місця
гордощам, відразі чи ворожості.
Ярві заплющив очі й подумав про батька, пригадавши, як він,
холодний і блідий, лежав на кам’яній плиті.
— Мій батько мертвий.
— Мені шкода, — почув він Джаудів басовитий голос.
— Добре, що хоча б комусь із нас двох шкода.
Ярві опустив руку й лише по якійсь хвилі усвідомив, що вона впала
на обернуту догори Сумаелину долоню. Він відчув приємне тепло там,
де його шкіра торкалася шкіри дівчини, і не прибрав руки. Сумаель
теж не прибрала.
Обережно він стиснув пальцями її долоню.
Надовго запала тиша. Чути було тільки тихий стогін вітру зовні й
важке дихання всередині. Невдовзі Ярві став почуватися майже
затишно в цьому тісному сховку під шарами спресованого снігу  —
уперше, відтоді як вони покинули Анкранове вогнище.
— Тримай.
Його обличчя торкнувся віддих, що вихопився разом зі словом, і
Ярві відчув, як Сумаель м’яко бере його за зап’ясток. Він розплющив
очі, але в темряві не побачив виразу її обличчя.
Дівчина перевернула його руку, розтулила пальці й поклала щось на
долоню. Черствий і скваснілий, напіврозм’яклий-напівзамерзлий, то
був хліб. Святі боги, який же Ярві був удячний за нього!
Притиснувшись одне до одного, вони сиділи і, намагаючись
розтягнути на довше свої скромні пайки, поволі жували якщо не з
задоволенням, то з полегкістю, потім ковтали і затихали, а Ярві гадав,
чи наважиться знову взяти Сумаель за руку.
А тоді вона сказала:
— Це були останні запаси.
Знову залягла мовчанка, та цього разу значно менш затишна.
У темряві пролунав глухий Рульфів голос.
— Далеко ще до Ванстерландії?
Ніхто йому не відповів.
 НАЙКРАЩІ

айкращі воїни  — ґеттландці,  — задихано хрипів Ніхто.  — Вони

- Н

б’ються, як єдине ціле. Кожного бійця прикриває щит його

оплічника.
— Ґеттландці? Тьху! — Рульф чмихнув хмаркою пари, видираючись
засніженим схилом слідом за Сумаеллю.  — Отара дурних овець  — їх
ведуть на заріз, а вони бекають! А як твій оплічник упаде, що тоді? Ось
тровенландці — ті мають у собі вогонь!
Вони сперечалися так цілий день. Що краще  — лук чи меч? Де
лежить Геменгольм — на південь від острова Ґренмер чи ні? Яке дерево
більше до вподоби Матері Морю  — пофарбоване чи просочене
оливою, і, відповідно, до яких кораблів вона прихильніша? Ярві
уявлення не мав, звідки в них беруться сили. Він і без суперечок ледве
дихав.
— Тровенландці?  — перепитував Ніхто.  — Тьху! А коли вогонь
вигорить, що тоді?
Спершу вони наводили аргументи на підтримку своєї думки, потім
бралися затято обстоювати її, ще більше переконані у своїй правоті, а
насамкінець лише презирливо чмихали один до одного. Судячи з того,
що Ярві чув, жоден не поступився ані на волосину, відколи вони
покинули затонулий «Південний вітер».
Три дні минуло відтоді, як скінчилася їжа. Голод болючою
порожнечею оселився всередині Ярві, пожираючи всі надії. Коли того
ранку він розмотав руки, то ледве пізнав їх: вони одночасно і зсохлися,
й опухли. Пучки пальців неначе заніміли, шкіра на них видавалася
восковою й поколювала на дотик. Навіть Джаудові позападали щоки.
Анкран припадав на одну ногу, марно намагаючись це приховати.
Рульф дихав із таким хрипом, що Ярві аж морщився. На розкидистих
бровах Нікого біліла наморозь. Пошрамовані Сумаелині губи з
кожною подоланою милею дедалі тоншали, сірішали й стискалися
чимраз щільніше.
 Слухаючи ці нескінченні дебати двох приречених, Ярві думав лише
про одне — хто з них помре перший.
— Ґеттландці знають, що таке дисципліна, — правив своєї Ніхто. —
Ґеттландці…
— Та кого це взагалі хвилює?!  — раптом розлютившись, вибухнув
Ярві, накидаючись на двох старших товаришів й тицяючи їм в обличчя
оцупком пальця.  — Люди  — це просто люди, хороші або погані,
залежно від того, як їм пощастило! Краще побережіть сили на дорогу!
Він запхнув руки назад під пахви й, долаючи втому, став спинатися
на пагорб.
— Ти ба, кухарчук та ще й філософ,  — почувся позаду Рульфів
задиханий голос.
— Навіть не знаю, від якого з цих фахів тут менше користі,  —
пробурмотів Ніхто.  — Треба було дозволити Тріґґові його вбити.
Звісна річ, що ґеттландці…
Він замовк на півслові, видершись на пагорб. Вони всі стояли
мовчки. Перед їхніми очима, простягшись навсібіч і зникаючи аж за
сірим запиналом снігопаду, лежав ліс.
— Дерева? — здивовано прошепотіла Сумаель, мовби не йняла віри
власним очам.
— Дерева — це їжа, — мовив Ярві.
— Дерева — це вогонь, — додав Анкран.
Ураз вони всі кинулися стрімголов зі схилу, радісно галасуючи,
немов діти, яких звільнили від хатньої роботи. Ярві впав, полетів
перевертом, здіймаючи хмару снігової куряви, і знову підвівся. Сунучи
крізь замети, вони жваво минули перші хирляві деревця на узліссі й
побігли серед височезних ялиць із такими грубими стовбурами, що
Ярві навряд чи зміг би обхопити їх руками. Вони здавалися могутніми
колонами якогось священного храму, вартовими, що неприязно
позирають на зайд.
Ватага сповільнила біг, а тоді й зовсім перейшла на сторожку ходу. З
рідкого гілля не падали додолу плоди. Жоден олень не прибіг і не
настромився на меч Нікого. Вітролом був мокрий і трухлявий. Земля
підступно ховала під снігом покручене коріння й товстий шар
перегнилої за безліч років глиці.
Сміх ущух, і в лісі залягла цілковита тиша. Гнітючого безгоміння не
порушував навіть пташиний щебет.
— Святі боги! — прошепотів Анкран. — Тут не краще, ніж там.
Ярві дочалапав до дерева й тремтливою рукою відламав шматок
напівзамерзлого трутовика.
— Знайшов щось?  — запитав Джауд із писклявою ноткою надії в
голосі.
— Ні, — Ярві відкинув гриб. — Це неїстівний.
Йому здалося, що разом зі снігом з неба спадає розпач і лягає йому
на плечі ще тяжчим тягарем, ніж раніше.
— Нам треба розпалити вогнище, — мовив він, намагаючись не дати
згаснути іскорці надії.
Вогонь зігріє їх, підбадьорить, згуртує та додасть сил пройти ще
трохи. Куди це їх приведе? Ярві не міг собі дозволити думати про це.
Один змах за раз, як учив його Джауд.
— Для вогнища потрібні сухі дрова, — відказав Анкран. — Часом не
знаєш, кухарчуку, де їх роздобути?
— Знав би, де їх купити, якби ми були в Торлбю,  — відгиркнувся
Ярві.
По правді кажучи, найпевніше, не знав би. Для того завжди були
раби.
— Де вище, там має бути сухіше,  — Сумаель рушила підбігцем, і
Ярві поволікся за нею, з’їжджаючи схилом у безлісий яр, дно якого
було вкрите чистим білим снігом. — Може, на тому пагорку…
Вона поквапилася на другий бік цієї западини, що, неначе шрам,
перетинала лісисту місцевість. Ярві подався її слідом. Святі боги, як же
він утомився! Майже не відчував ніг. Земля тут була якась незвична,
рівна й тверда під тонким покривалом снігу, а де-не-де видніли чорні
латки. Під Сумаелиною ногою щось дивно тріснуло.
Дівчина завмерла, насупившись.
— Стійте!  — На схилі за ними Ніхто однією рукою тримався за
дерево, а другою стискав меч. — Це річка!
Ярві подивився вниз, від жаху все волосся на тілі стало дибки. Під
його ногами гудів, ляскав і рухався лід. Річка протягло застугоніла,
коли Сумаель обернулася до нього, і її широко розплющені очі
зустрілися з його очима. Їх розділяв один великий крок, може, два, не
більше.
 Ярві судомно ковтнув слину, не наважуючись навіть дихати, і
простягнув дівчині руку.
— Обережно, — прошепотів він.
Сумаель ступила крок і, не встигнувши навіть скрикнути, зникла під
кригою.
Ярві спершу наче закам’янів.
Потім смикнувся всім тілом, немовби хотів кинутися за нею.
Застогнавши, він стримав себе, упав на живіт і поповз до того місця,
де вона провалилася. У чорній воді плавали уламки криги. Ані сліду
Сумаелі. Він озирнувся через плече й побачив, що до нього, здіймаючи
снігову куряву, мчить Джауд.
— Стій! — загорлав Ярві. — Ти заважкий!
Щось наче ворухнулося під кригою. Розпластавшись, він підтягнув
себе туди, відгріб руками сніг, але не побачив нічого, крім чорноти й
кількох бульбашок повітря.
Широко розпростерши руки, Анкран обережно ступив на лід, але
різко спинився, коли скута морозом поверхня застогнала. Ніхто
пробивався крізь сніг за плином річки туди, де з голої криги стирчало
гостре каміння.
Нависла жахлива тиша.
— Де ж вона? — скрикнув Ярві.
Рульф, роззявивши рот, лише безпорадно дивився з берега.
Скільки часу людина може затримувати дихання під водою? Не так
довго, це точно.
Ніхто кількома стрибками вискочив на лід і здійняв меч вістрям
донизу.
— Ти збожеволів?  — заверещав Ярві й за мить сам же подумки й
відповів: «Звісно, що так».
Меч ринув униз, бризки фонтаном ударили вгору. Ніхто припав до
криги й занурив руку під воду.
— Я тримаю її!
Він висмикнув Сумаель з річки, безживну, як шматяна лялька.
Крижана вода струмками стікала з неї. Ніхто підтягнув її до берега, де
вже чекали Джауд і Рульф.
— Вона дихає?  — закричав Ярві, повзучи рачки по кризі, щоб не
провалитися самому.
 — Як мені дізнатися?  — запитав Джауд, опускаючись навколішки
біля дівчини.
— Притули щоку до її рота!
— Здається, не дихає!
— Підніми її за ноги!
Ярві видобувся врешті на берег і, насилу рухаючи свинцевими
ногами, кинувся бігти по снігу.
— Що?
— Переверни її догори ногами!
Джауд слухняно підняв Сумаель за ноги, її голова безвільно
теліпалась у снігу. Ярві підбіг до них, засунув два пальці дівчині в рот,
зігнув їх так, щоб пропхати в горлянку.
— Ну ж бо!  — напружуючи сили, гарчав він, аж із рота бризкала
слина. — Ну ж бо!
Одного разу він бачив, як мати Ґундрінг рятувала так хлопчика, що
впав був у млинарський ставок.
Хлопчик той помер.
Сумаель не рухалася, а на дотик була холодна, як уже нежива. Ярві
крізь зціплені зуби сичав упереміш молитви, не тямлячи навіть до кого
саме.
Він відчув руку Нікого на своєму плечі.
— Смерть чекає на кожного.
Ярві скинув його руку й натиснув сильніше.
— Ну ж бо!
Зненацька Сумаель здригнулася, наче дитина, яку розбудили
вщипнувши, і викашляла воду. Потім хрипко втягнула трохи повітря і
знову зайшлася кашлем.
— Святі боги! — Рульф ошелешено відступив назад.
Ярві здивувався майже так само. Ніколи ще він не був такий радий
пригорщі холодної блювоти.
— Ти збираєшся мене опустити?  — прохрипіла Сумаель, поводячи
очима.
Джауд відпустив її, і вона зігнулася на снігу, відтягуючи руками
нашийник, кашляючи й відхаркуючись, а потім її почали бити
дрижаки.
Рульф витріщався, немовби на власні очі побачив диво.
 — Ти чарівник!
— Або міністр, — пробурмотів Анкран.
Ярві не мав бажання, щоб хтось длубався в його давній рані.
— Треба її зігріти.
Вони силкувалися розпалити вогонь Анкрановим невеличким
кресалом, обдирали на розпал мох із дерев, але все було таке вологе,
що іскри не займалися. Один за одним вони бралися за кресало, а
Сумаель тим часом дивилась на їхні спроби гарячково блискучими
очима, і її трусило дедалі сильніше, аж доки не стало чути, як лопотить
її одяг.
Нічого не міг удіяти ні Джауд, який колись щоранку розтоплював
печі в пекарні, ні Рульф, який розпалював вогнища під вітром і дощем
на берегах по всьому Потрощеному морю. Навіть Ярві, невправно
тримаючи кремінь безпорадною куксою, марно черкав по ньому
кресалом, аж доки не зранив собі пальці. Анкран тим часом безугавно
бурмотів молитви до Того-Хто-Запалює-Вогонь.
Але більше чудес боги того дня не збиралися являти.
— Може, викопаємо собі сховок?  — Джауд гойдався туди-сюди на
п’ятках. — Як тоді, під час хуртовини?
— Замало снігу, — відказав Ярві.
— Зробімо тоді курінь із гілок.
— Забагато снігу.
— Треба йти далі,  — Сумаель, хитаючись, несподівано зіп’ялася на
ноги. Велика Рульфова куртка впала з її плечей у сніг.  — Дуже
жарко,  — вона розмотала руки, і вовняне шмаття повисло з них,
теліпаючись. Потім, шарпнувши, розхристала сорочку й потягнула за
нашийник.  — Шалик душить шию,  — дівчина ступила кілька
незграбних кроків і впала долілиць. — Треба йти далі, — промимрила
вона в сніг.
Джауд обережно перевернув її, посадив і обійняв однією рукою.
— Батько не чекатиме вічно, — прошепотіла Сумаель, видихнувши
з-поміж посинілих губ тоненьку струминку пари.
— Холод ударив їй у голову,  — Ярві притулив долоню до вкритого
холодним потом чола дівчини й відчув, як тремтить його рука.
Нехай він і врятував Сумаель від утоплення, але без вогню та їжі
зима однаково забере її через Останні Двері, і думка про це була
нестерпною. Як вони будуть без неї?
Як Ярві буде без неї?
— Зроби що-небудь!  — просичав Рульф, сильно стискаючи йому
плече.
Що ж зробити? Ярві закусив потріскану губу і втупив погляд у ліс,
неначе очікував знайти відповідь серед голих стовбурів.
Спосіб завжди є.
Ураз Ярві зморщив чоло, придивився, тоді скинув Рульфову руку й
поквапився до найближчого дерева, зриваючи обмотки зі здорової
руки. Він зняв із кори якийсь рудувато-коричневий жмуток, і жаринка
надії розгорілася в ньому знову.
— Вовна, — пробурмотів Анкран, тримаючи ще один ковтюх. — Тут
проходили вівці.
Рульф вихопив жмуток з його рук.
— Їх гнали?
— Так, на південь, — відказав Ярві.
— Звідки ти знаєш?
— Мох росте на стовбурах із завітряного, західного, боку.
— Вівці — це тепло, — сказав Рульф.
— Вівці — це їжа, — додав Джауд.
Ярві не промовив уголос те, про що думав він. Вівці означають
також і людей, а люди не завжди бувають приязними. Але коли вибору
немає, розмірковувати над ним не доводиться.
— Я лишуся з нею, — запропонував Анкран. — А ви, якщо вдасться,
приведіть допомогу.
— Ні,  — відказав Джауд.  — Ми підемо всі разом. Ми всі тепер
товариші по веслу.
— Хто її понесе?
Джауд здвигнув плечима.
— Коли треба підняти ношу, то піднімай, а не плачся.
Він просунув руки під Сумаель, скривився від зусилля, піднімаючи
її, зовсім трішки заточився, поклав обличчя дівчини, що раз по раз
сіпалося, собі на плече й, випроставши голову, мовчки рушив на
південь. Мабуть, тепер вона важила небагато, але змерзлому,
виголоднілому й знесиленому Ярві, цей учинок здався майже
неможливим подвигом.
 — Я трохи пожив на цьому світі, — пробурмотів Рульф, здивовано
витріщаючись на Джаудову спину. — Але нічого кращого ще не бачив.
— Я теж, — сказав Ярві, підводячись і поспішаючи за Джаудом.
Хіба міг він  — та й будь-хто з них  — нарікати, сумніватися чи
вагатися, коли перед ними був такий приклад міцності?
 ДОБРОТА

бившись у вогкому чагарнику, вони оглядали садибу.

З Один будинок був із каменю, такий старий, що, здавалося, вріс у
землю. Над дахом, укритим сніговою шапкою, здіймалася тоненька
цівка диму, що пробудила в Ярві примарні спогади про їжу й тепло, під
яких рот його наповнився слиною, а шкіра взялася сиротами. Друга
будівля, зважаючи на притлумлене бекання, яке раз по раз долинало
звідти, правила за кошару й зроблена була, схоже, з перевернутого
корпусу корабля, хоча як той опинився так далеко від моря, Ярві не
мав жодного уявлення. Решта будівель  — сараї з грубо тесаних
дощок  — майже з головою ховалися в кучугурах наметеного снігу.
Проміжки між ними загороджував гострий частокіл.
Просто біля входу, підперши вудку двома паличками, над
ополонкою сидів закутаний у хутряну одіж малий хлопчина, який час
від часу гучно сякався.
— Це мене турбує,  — прошепотів Джауд.  — Скільки їх там
усередині? Ми про них нічого не знаємо.
— Окрім того, що вони люди, а людям ніколи не можна довіряти, —
сказав Ніхто.
— Ми знаємо, що вони мають їжу, одяг і притулок, — Ярві глянув на
Сумаель, зіщулену під усім ганчір’ям, яке вони тільки могли їй віддати
і якого все одно було замало. Вона стукотіла зубами  — так сильно її
трусило, губи зробилися синювато-сірі, як сланець, повіки опадали,
стулялися, розтулялися й знову опадали. — Нам усе це потрібно, щоб
вижити.
— Тоді все просто,  — Ніхто розмотав руків’я меча.  — Сталь  —
відповідь на все.
Ярві уп’явся в нього поглядом.
— Ти збираєшся вбити цього хлопчика?
Рульф ніяково засовався, але Ніхто лише стенув плечима.
— Якщо вибирати між його смертю й нашою, то так, я вб’ю його і
всіх решту, хто там є. Вони долучаться до моїх жалів.
Він почав підводитися, але Ярві схопив його за подерту сорочку й
потягнув донизу. А тоді виявив, що дивиться просто в його жорсткі,
безпристрасні сірі очі. Зблизька вони не видавалися менш
божевільними. Радше навпаки.
— До моїх жалів можеш долучитися й ти, кухарчуку,  — прошипів
Ніхто.
Ярві нервово ковтнув слину, але погляду не відвів і сорочки не
відпустив. Сумаель ризикувала життям, щоб урятувати його на
«Південному вітрі». Настав час повернути борг. А крім того, він уже
втомився бути страхополохом.
— Спершу спробуймо поговорити.
Він підвівся, думаючи, як би то повестися, щоб менше скидатись на
обшарпаного харпака на краю розпачу, але нічого не вигадав.
— Коли вони вб’ють тебе, відповідатиме сталь? — запитав Ніхто.
Ярві зітхнув, видмухнувши білу хмаринку пари.
— Гадаю, що так.
І рушив схилом до садиби внизу.
Довкола жодного руху. Жодної живої душі, крім хлопця. Ярві
спинився кроків за десять від нього.
— Агов!
Хлопчина підскочив, скинувши вудочку з опори, позадкував, мало
не впавши, а тоді побіг до будинку. Ярві не лишалося нічого, окрім як
чекати й труситися. Труситися від холоду й від страху перед тим, що
станеться далі. Важко очікувати багато доброти від людей, що живуть
у такому суворому краю.
Вони вироїлися з кам’яної будівлі, наче бджоли з потривоженого
вулика. Ярві нарахував шістьох, усі були добре закутані в хутра, кожен
тримав списа. Троє мали кам’яні гостряки, замість залізних, але всі
стискали ратища з похмурою рішучістю. Мовчки вони обступили Ярві
півколом і наставили на нього списи.
Йому лишалося тільки здійняти догори руки  — порожні, якщо не
зважати на брудні вовняні обмотки, — подумки проказати молитву до
Батька Мира й прохрипіти:
— Мені потрібна допомога.
Постать посередині встромила ратище в сніг і повільно підійшла до
Ярві. Вона відкинула каптур, під яким виявилися копиця солом’яно-
сивого волосся та обличчя, пооране глибокими зморшками, виснажене
працею й негодою. Якусь хвилю жінка пильно оглядала його.
Відтак приступила до Ярві й, перш ніж він встиг відсахнутися,
обхопила його руками й міцно обійняла.
— Я Шидвала, — сказала вона загальною мовою. — Ти сам?
— Ні,  — прошепотів Ярві, намагаючись втримати сльози
полегшення. — Зі мною товариші.

Усередині в будинку було тісно й низько, тхнуло потом і димом, а

попри те, утікачам він видався справжнім палацом. До дерев’яної
миски, вигладженої від довгого вжитку, з почорнілого казанка наклали
жирної баранини, тушкованої з корінцями. Ярві зачерпнув страви
рукою, і йому здалося, що нічого смачнішого він не куштував зроду.
Уздовж кривих стін стояли ослони. По один бік від вогнища, яке
пашіло жаром, сиділи гості, по другий — господарі: Шидвала, чотири
чоловіки, які видавалися її синами, і хлопчик-рибалка, який
витріщався на Сумаель і Джауда, наче ті були ельфами, що прийшли з
давніх легенд.
Колись у Торлбю ці люди здалися б Ярві нужденними бідарями.
Тепер, на його погляд, хатина ломилася від скарбів. На стінах висіло
дерев’яне й кістяне знаряддя, хитромудрі пристрої, щоб полювати,
рибалити, викопувати сховок і боротися за життя в цьому крижаному
краю. Повсюди лежали вовчі, козячі, ведмежі й тюленячі шкури. Один
із господарів, чоловік із густою коричневою бородою, вишкріб
казанок, щоб наповнити Джаудову миску вдруге. Здоровань удячно
кивнув і заходився уминати добавку, заплющивши очі від насолоди.
Анкран нахилився до нього.
— Здається, ми з’їли всю їхню вечерю.
Джауд завмер із пальцями в роті. Бородань розсміявся, потягнувся
через вогнище й плеснув його по плечу.
— Пробачте, — сказав Ярві й відставив миску.
— Ви голодніші за нас, як мені видається, — відповіла Шидвала. Ці
люди знали загальну мову, але говорили нею з дивним акцентом. — І
напрочуд збилися з дороги.
 — Ми прямуємо до Вульсґарда з країни баньїв, — пояснив Анкран.
Жінка порозмірковувала над цим якусь хвилю.
— Тоді ви йдете напрочуд правильно, але ваша дорога видається
мені вкрай дивною.
Ярві не міг із цим не погодитися.
— Якби ми знали, яка вона важка, то, може, вибрали б іншу.
— Так воно й буває, коли вибір зроблено.
— Тепер нам лишається тільки йти до кінця.
— Так воно й буває, коли вибір зроблено.
Ніхто нахилився до Ярві й прошепотів своїм хрипучим, здертим
голосом:
— Я їм не довіряю.
— Мій товариш хоче подякувати вам за гостинність,  — поспішно
оголосив Ярві.
— Ми всі хочемо вам подякувати,  — додав Анкран.  — Вам і богам
вашої оселі.
Ярві змахнув попіл із молитовного каменя в хатньому вогнищі й
прочитав руни на ньому.
— І Тій-Хто-Видихає-Сніг.
— Добра думка добре сказана, — Шидвала примружила очі. — Там,
звідки ви родом, вона вважається малою богинею, чи не так?
Ярві кивнув.
— Але тут, гадаю, вона велика.
— Боги, як і все решта, здаються більшими, коли ти ближче до них.
У нашому краю Та-Хто-Видихає-Сніг завжди поруч.
— Уранці наша перша молитва буде до неї, — промовив Анкран.
— Розумно, — похвалила Шидвала.
— А друга  — до вас,  — сказав Ярві.  — Бо ж ви врятували наші
життя.
— Тут усі живі істоти мають бути друзями,  — вона всміхнулася, і
глибокі зморшки на її обличчі нагадали Ярві мати Ґундрінг. На якусь
мить його огорнула туга за домом. — Нам усім досить одного ворога —
зими.
— Ваша правда.
Ярві поглянув на Сумаель, що, заплющивши очі й загорнувшись у
ковдру, сиділа біля самого вогнища й легенько погойдувалася.
Обличчя її майже повністю набрало звичної барви.
— Ви могли б перезимувати з нами.
— Я не можу, — відказав Анкран і міцно зціпив щелепи, голос йому
надломився. — Я мушу дістатися до своєї родини.
— А я — до своєї, — докинув Ярві, хоча квапився до рідних не для
того, що їх урятувати, а щоб убити одного з них. — Нам треба йти далі,
але нам бракує так багато речей…
Шидвала глянула на гостей, оцінюючи їхній жалюгідний стан, і звела
брови.
— Авжеж, вам багато чого бракує. Ми радо обміняємося з вами.
Почувши слово «обміняємося», її сини заусміхалися й схвально
закивали.
Ярві глянув на Анкрана, і той розвів руками, показуючи порожні
долоні.
— У нас немає нічого на обмін.
— У вас є меч.
Ніхто спохмурнів ще більше і ще міцніше притиснув меч до грудей,
а Ярві болісно усвідомив, що ще недавно той був готовий убити всіх
цих людей.
— Наш товариш не розлучиться з мечем, — сказав він.
— У вас є ще дещо, що стало б мені у пригоді, — бородань потойбіч
вогнища пильно дивився на Сумаель.
Джауд заціпенів, а Рульф невдоволено забурчав.
— Ми не продаємо нікого зі своїх. Ні за яку ціну, — відповів Анкран
різким тоном.
Шидвала розсміялася.
— Ви не так зрозуміли. У нас тут сутужно з металом,  — вона
обійшла вогнище навприсядки, потягнулася до Сумаелиного
нашийника, що мерехтів сталлю у виблисках вогню, і дістала з-під
сорочки дівчини її тонкий ланцюг. — Ось, що нам треба.
Ярві з приємністю відчув, як на його обличчі розпливається
усмішка. Давно вона там не з’являлася.
— У такому разі…  — Він розмотав шалик із обтріпаної вітрильної
вовни й витягнув свій, важчий, ланцюг.  — Може, цей вам теж
знадобиться?
Очі бороданя загорілися, коли він зважив металеві ланки в руці, а
потім його щелепа відпала, коли Ніхто рвонув комір і видобув свій
грубезний ланцюг.
— Може, ще й цей?
Тепер уже всі усміхалися. Ярві нахилився ближче до вогню й
сплеснув у долоні, як то робила його мати.
— Що ж, нумо мінятися.
Ніхто нахилився й прошепотів йому на вухо:
— Я ж казав тобі: сталь — ось відповідь на все.

Останній удар  — і ржава заклепка відлетіла. Нашийник Нікого

розімкнувся.
— Цей трапився впертий,  — пожалівся бородань, невдоволено
позираючи на пощерблене зубило.
Дещо невпевнено Ніхто підвівся з колоди й тремтливою рукою
торкнувся шиї, де зашкарублу шкіру роками обшмульгувало залізо.
— Двадцять літ я носив цей нашийник, — прошепотів він, а на очах
його забриніли сльози.
Рульф плеснув його по плечі.
— Я свій носив лише три, але все одно без нього почуваюся легким,
як пір’їнка. Тобі, либонь, взагалі здається, що ти зараз полетиш.
— Так, — прошепотів Ніхто. — Полечу.
Ярві неуважно погладжував сліди від давніх опіків там, де раніше
був його нашийник, і дивився, як Анкран ретельно пакує всі ті речі, за
які вони заплатили ланцюгами. Вудочку й наживку. Лопатку з кістки
лося. Бронзовий ніж, що здавався реліквією з часів Божого Розламу.
Дев’ять стріл для Рульфового лука. Дерев’яну чашу для води. Сухий
мох на розпал. Зсукану з шерсті мотузку. Овечий сир, баранину й
сушену рибу. А ще хутра, грубі накидки, зшиті з овечих шкур, і сирову
вовну, щоб напхати під одяг. Шкіряні мішки, щоб у них усе скласти.
Навіть санчата, щоб тягти все це добро.
Колись ці речі здалися б їм казна-чим, жебрацьким мотлохом. Тепер
це був справжній скарб.
Сумаель, закутана аж по підборіддя в густе біле хутро, сиділа з
заплющеними очима й такою рідкісною для неї усмішкою на обличчі.
Крізь щілину в губі біліли зуби.
 — Добре тобі? — запитав Джауд.
— Мені тепло, — не розтуляючи очей, відповіла дівчина. — Якщо це
сон, не будіть мене.
Шидвала кинула нашийник Нікого в бочку до решти їхніх ланцюгів.
— Чи можу я дати вам пораду?
— Звісно, — відказав Анкран.
— Прямуйте на північний захід. За два дні ви дістанетесь краю, де
підземні вогні нагрівають землю. Його межами течуть теплі струмки,
багаті на рибу.
— Я чув розповіді про цей край,  — мовив Ярві, пригадуючи голос
матері Ґундрінг, що линув над вогнищем.
— Ми підемо на північний захід, — ствердив Анкран.
Шидвала кивнула.
— Нехай боги супроводжують вас у дорозі.
Вона обернулася, щоб піти, але Ніхто несподівано впав перед
жінкою навколішки, узяв її руку й притиснув до неї свої потріскані
губи.
— Я довіку не забуду вашої доброти,  — промовив він, витираючи
сльози тильним боком руки.
— Ніхто з нас не забуде, — додав Ярві.
Усміхнувшись, Шидвала допомогла Нікому підвестися й погладила
зарослу сивою щетиною щоку.
— Іншої винагороди мені й не треба.
 ПРАВДА

ульф вигулькнув з-за дерев із широкою усмішкою на обличчі. На

Р одне плече він повісив лук, а на другому ніс жилавого оленя. Щоб ні
в кого не виникло жодних сумнівів у його стрілецькій майстерності,
тровенландець лишив стрілу стирчати із серця тварини.
Сумаель глянула на нього, здійнявши брову.
— То ти не лише вродливий?
Рульф підморгнув їй у відповідь.
— Лучник зі стрілами і без — це дві різні людини.
— Оббілуєш оленя, кухарчуку, чи мені то зробити?  — Анкран
простягнув йому ножа з ледь помітною кривою посмішечкою.
Немовби знав, що Ярві відмовиться. Колишній комірник не був
дурнем.
Кілька разів Ярві змушували брати участь у полюванні. Несправна
рука не давала змоги напнути тятиву чи тримати міцно списа, а коли
доходило до патрання, йому робилося зле. Батько тоді кипів люттю,
брат глузував, а інші мисливці навіть не приховували зневаги.
Загалом, звична картина його дитинства.
— Сьогодні білуй ти, — мовив він до Анкрана.  — Я підкажу, якщо
треба буде.
Коли вони поїли, Джауд усівся біля багаття, витягнув босі ноги до
вогню й заходився втирати смалець у потріскані проміжки між
грубими пальцями. Рульф відкинув останню кістку й витер жирні
руки об овечий кожух.
— Трохи солі б не завадило.
Сумаель вражено похитала головою.
— Тобі траплялося хоча б щось, на що ти не скаржився?
— Якщо не можеш знайти, на що поскаржитися, значить, погано
шукаєш,  — Рульф відкинувся, спершись на лікоть, усміхнувся в
темряву й почухав відрослу густу бороду. — Але ось дружиною своєю
я завжди був задоволений. Правду кажучи, я гадав, що простягну ноги
за тим триклятим веслом. Проте наче досі відкидаю тінь, тож думаю
собі навідатися до неї. Хоча б привітатися. Переконатися, що в неї все
гаразд.
— Якщо вона має бодай крихту здорового глузду, то вже давно про
тебе забула, — промовила Сумаель.
— Здорового глузду вона має вдосталь. Вдосталь, щоб не марнувати
життя на чекання, — Рульф шморгнув носом і сплюнув у вогонь. — А
кращого чоловіка за мене знайти неважко.
— Тут я з тобою згоден, — Ніхто сидів трохи осторонь від багаття,
обернувшись до гурту рівною, наче закостенілою, спиною, і ганчіркою
начищав клинок, що лежав у нього на колінах.
Рульф лише вишкірився до нього.
— А як щодо тебе, Ніхто? Ти стільки років чистив палубу, а тепер
збираєшся провести решту життя, чистячи цей меч? Що ти
робитимеш, коли ми дістанемося до Вульсґарда?
Ярві усвідомив, що вперше, відтоді як «Південний вітер» пішов на
дно, хтось із них заговорив про те, що буде далі. Уперше здавалося, що
«далі» справді буде.
— Мені треба звести з деким порахунки. Але вони чекають уже
двадцять років, — Ніхто знову заходився несамовито начищати меч. —
Кривава злива проллється пізніше.
— Будь-яка зміна в погоді буде покращенням. Аби тільки не сніг, —
сказав Джауд.  — А я шукатиму корабля, що йде на південь, хочу
повернутися до Каталії. У моєму селі  — воно зветься Наджит  — є
криниця з найсолодшою водою у світі,  — він сплів руки на животі й
усміхнувся так, як усміхався завжди, коли згадував рідний край.  —
Хочу ще раз напитися з тої криниці.
— Мабуть, я до тебе приєднаюся, — мовила Сумаель. — Мені майже
по дорозі.
— По дорозі куди? — запитав Ярві.
Хоча вже кілька місяців вони спали поруч, він не знав про неї майже
нічого, а як виявилося, знати хотів. Дівчина глянула на Ярві,
насупивши чоло, немовби розмірковувала, чи відчиняти двері, які так
довго тримала на засуві, а тоді стенула плечима.
— До Першограда, гадаю. Я там виросла. Мій батько був доволі
значною людиною. Корабельним майстром самої імператриці. Його
брат і досі мав би ним бути. Я сподіваюся… Якщо він живий… Багато
могло змінитися, поки мене не було.
Сумаель змовкла й похмуро втупилась у полум’я. Так само вчинив і
Ярві, занепокоєно думаючи, що могло змінитися в Торлбю, поки там
не було його.
— Що ж, я не відмовлюся від твого товариства, — сказав Джауд. —
Той, хто знає напевне, куди прямує, може бути неабиякою підмогою в
довгій подорожі. А як щодо тебе, Анкране?
— На майдані Анґульфа в Торлбю є невільницький дім, — відказав
Анкран, кидаючи різкі слова у вогонь. На його схудлому обличчі
миготіли тіні.  — Там мене купила Шадікширрам. У чоловіка на ім’я
Йоверфелл, — його аж пересмикнуло від цього імені. Так само, як Ярві,
коли він думав про Одема. — У нього моя дружина. І мій син. Я мушу
їх звідти витягнути.
— Як ти плануєш це зробити? — запитав Рульф.
— Знайду якийсь спосіб,  — Анкран стиснув руку в кулак і вдарив
себе по коліну, потім іще раз, сильніше, і ще раз, аж доки йому, мабуть,
не заболіло. — Я мушу.
Ярві потойбіч вогнища, кліпаючи, дивився на нього. Коли вони
вперше зустрілися, він зненавидів Анкрана. Він виказав його, дивився,
як Шадікширрам його нівечить, а тоді забрав собі його місце. Потім
він погодився з його товариством, ішов поруч із ним, приймав його
допомогу. Почав довіряти йому. Тепер Ярві виявив те, чого ніколи не
сподівався виявити. Він захоплювався Анкраном.
Усе, що Ярві робив, він робив заради себе. Заради своєї свободи,
заради своєї помсти, заради свого престолу. Усе, що робив Анкран, він
робив заради своєї родини.
— Я допоможу, — сказав Ярві.
Анкран різко глянув на нього.
— Ти?
— У мене… є друзі в Торлбю. Впливові друзі.
— Той кухар, у якого ти навчався? — чмихнув Рульф.
— Ні.
Він не був певен, чому вибрав саме цю хвилю. Можливо, що міцніше
він прив’язувався до цього збориська нещасливців, то сильніше його
гнітила брехня. Може, у ньому дивом збереглася якась крихта
гордості, що прокинулася саме цієї миті. Може, він вирішив, що
Анкран і так уже підозрює правду. А може, просто вчинив дурницю.
— Лайтлін, — промовив Ярві. — Удова колишнього короля, Утріка.
Джауд гучно видихнув хмаринку білої пари. Рульф навіть не став
сміятися.
— І ким же ти доводишся Золотій Королеві Ґеттландії?
Ярві відповів рівним голосом, хоча й відчув, як ураз шалено
закалатало серце.
— Її молодшим сином.
Після цих слів усі притихли.
Насамперед Ярві, який зненацька усвідомив, що міг лишитися
кухарчуком і податися будь-куди. Він міг поволочитися разом із
Рульфом, щоб привітатись із його дружиною, або з Ніким на зустріч
тому божевіллю, яке замислив його надщерблений розум. Міг
помандрувати разом із Джаудом, щоб напитися з тої криниці в далекій
Каталії, або ж із Сумаеллю, щоб милуватися дивами Першограда.
Удвох… із нею…
Але тепер йому лишився один шлях — до Чорного престолу. Хіба що
можна звернути в Останні Двері.
— Мене звати не Йорв, а Ярві. Я законний король Ґеттландії.
Запала тривала мовчанка. Навіть Ніхто покинув чистити меч,
обернувся, не встаючи з каменя, на якому сидів, і вп’яв у Ярві очі, що
горіли гарячковим блиском.
Анкран тихо прокашлявся.
— Зрузуміло тепер, чому ти так паршиво готуєш.
— Ти хіба не пожартував? — запитала Сумаель.
Ярві подивився їй в очі довгим і рівним поглядом.
— А хіба ти чуєш, як я сміюся?
— Тоді дозволь запитати: як король Ґеттландії опинився за веслом
трухлявої торгової галери?
Ярві щільніше загорнувся в кожух і в язиках полум’я побачив
обриси вчинків і облич із минулого.
— Через руку… чи то пак через те, що в мене її нема, я збирався
відмовитися від спадкових прав і вступити до Міністерства. Але мого
батька, Утріка, вбили. Через підступ Ґром-ґіль-Ґорма та його
міністерки, матері Скер… принаймні так мені сказали. Тож я повів
двадцять сім кораблів у набіг на ванстерців. А мій дядько Одем тим
часом снував свої плани, — Ярві усвідомив, що голос його тремтить. —
Плани вбити мене й відібрати престол.
— Королевич Ярві,  — пробурмотів Анкран.  — Утріків молодший
син. Він мав калічену руку,  — Ярві підніс лівицю до світла, і Анкран
придивився до неї, задумано погладжуючи бік скривленого носа.  —
Коли ми востаннє заходили в Торлбю, ішов поголос про його смерть.
— Про неї оголосили трохи передчасно. Я впав із вежі, а Мати Море
викинула мене просто до рук Ґром-ґіль-Ґормові. Я вдав із себе
кухарчука, він надів на мене нашийник і продав работорговцям у
Вульсґарді.
— А там ми з Тріґґом купили тебе, — замислено протягнув Анкран,
з усіх боків оглядаючи його історію, щоб визначити, скільки в ній
правди, наче купець, що оглядає перстень, намагаючись збагнути,
скільки золота у сплаві. — Бо ти сказав, що вмієш веслувати.
Ярві лише стенув плечима й засунув калічену руку назад до теплого
рукава.
— Як бачиш, це не найбільша моя брехня.
Джауд надув щоки й пихнув.
— Звісно, в кожного є таємниці, але ця більша, ніж зазвичай.
— І значно небезпечніша, — додала Сумаель, примруживши очі. —
Чому ти вирішив розповісти?
Ярві замислився на якусь мить.
— Ви заслуговуєте на правду. А я  — на те, щоб її розповісти. А
правда заслуговує на те, щоб я її розповів.
Усі знову замовкли. Джауд заходився далі втирати смалець. Анкран і
Сумаель перезирнулись довгим задумливим поглядом. А тоді Рульф
висунув кінчик язика й перднув губами.
— Хтось повірив у цю маячню?
— Я повірив,  — Ніхто підвівся, блискаючи великими чорними
очима, і здійняв над головою меч.  — І я даю клятву!  — Він увігнав
клинок у вогнище, іскри завихорили довкола, і всі здивовано
відсунулися. — Нехай ця клятва буде мені ланцюгом на шиї та рожном
у душі! Я не матиму спокою, доки на Чорний престол не сяде законний
король Ґеттландії!
Цього разу мовчанка затяглася навіть надовше, і найбільше
ошелешеним був Ярві.
— Вам ніколи не здавалося, ніби ви живете у сні?  — пробурмотів
Рульф.
Джауд лише знову зітхнув.
— Часто.
— У кошмарному, — докинула Сумаель.

Уранці наступного дня вони вийшли на перевал, і по той бік згір’я їх

зустрів краєвид, наче зі сну. Або ж із кошмару. Замість білих пагорбів,
удалині за імлистою завісою пари маячіли примарні обриси чорних
гір.
— Край гарячої землі, — мовив Анкран.
— Місце, де боги вогню б’ються з богами льоду,  — прошепотів
Ніхто.
— Як на поле битви, видається цілком приємною місциною,  —
зауважив Ярві.
Між білим і чорним світом простяглася смуга буйної зелені.
Вітерець хвилював листя, у небі кружляли зграйки барвистих пташок,
під променями блідого сонця мерехтіла вода.
— Стьожка весни, проорана посеред зими, — сказала Сумаель.
— Я не довіряю цьому, — буркнув Ніхто.
— А чому ти довіряєш? — запитав Ярві.
Ніхто підніс меч і не так усміхнувся, як показав зламані зуби.
— Лише йому.
Про вчорашнє об’явлення Ярві дорогою не згадували. Немовби його
супутники не визначилися, чи вірити йому, а якщо вірити, то як
поводитися далі, і тому вдавали, ніби нічого не було й ставилися до
нього, як і раніше.
Ярві, зрештою, це цілком влаштовувало. Він завжди почувався
більше кухарчуком, ніж королем.
Снігу під стоптаними черевиками стало менше, він танув, просякав
усередину. Відтак перетворився на слизьку багнюку й зникнув зовсім.
Почали траплятися латки моху, потім земля вкрилася високою
зеленою травою, а згодом показалися цятки польових квітів, назв яких
не знав навіть Ярві. Нарешті вони дісталися галькового берега
широкої водойми. Від молочно-білого плеса здіймалася пара, а над
головами шелестіло помаранчевим листям розложисте дерево.
— Останні кілька років, а особливо останні кілька днів, я провів,
міркуючи, чим же заслужив на таку кару, — промовив Джауд. — Тепер
я не можу збагнути, чим заслужив на таку нагороду.
— Життя нічого не дає по заслузі,  — відказав Рульф.  — Від нього
треба брати те, що можна взяти. Де та вудка?
Старий морський розбійник усівся на березі й заходився тягати з
каламутної води одну білясту рибу за одною  — лише встигай
настромляти наживку на гачок. Знову пішов сніг, але на теплій землі
він не затримувався. Скрізь було повно сухого дерева, тож  вони
розпалили багаття, а Анкран влаштував справжній бенкет,
засмаживши рибу на поставленому над вогнищем пласкому камені.
Опісля Ярві лежав горілиць, склавши руки на повному череві,
опустивши збиті ноги в теплу водичку, і пригадував, коли востаннє
був такий щасливий. Запевне не тоді, коли, дістаючи прочухана,
учергове ганьбився на бойовищі. І не тоді, коли ховався від батькових
стусанів чи в’янув під материним суворим поглядом. І навіть не тоді,
коли сидів перед вогнищем матері Ґундрінг. Ярві підвів голову й
поглянув на своїх, таких різних, товаришів. Хіба комусь буде гірше,
якщо він ніколи не повернеться? Не додержати клятви  — це ж не те
саме, що зламати її…
— Може, нам слід було б лишитися тут, — пробурмотів він.
Кутики Сумаелиних губ насмішкувато вигнулися.
— А хто ж тоді поведе народ Ґеттландії до світлого майбутнього?
— Мені видається, що вони дадуть собі раду й без мене. Я став би
королем цього озера, а ти була б моєю міністеркою.
— Матір’ю Сумаеллю?
— Ти завжди знаєш правильний шлях. Шукала б мені менше зло і
вище благо.
Сумаель пирхнула.
— Такого на моїй мапі немає. Мені треба відлити.
Ярві провів дівчину поглядом, коли вона рушила у високу траву.
— Здається мені, вона тобі до вподоби, — пробурмотів Анкран.
Ярві різко обернувся до нього.
— Ну… вона всім нам подобається.
 — Авжеж, — широко усміхаючись, підтвердив Джауд. — Без неї ми
пропали б. У буквальному розумінні цього слова.
— Але тобі,  — буркнув Рульф, лежачи із заплющеними очима й
підклавши під голову сплетені руки, — вона до вподоби.
Ярві кисло скривився, але усвідомив, що не може заперечувати.
— У мене тільки рука несправна,  — пробурмотів він.  — Усе решта
працює як слід.
Анкран видобув із себе щось схоже на смішок.
— Здається мені, ти їй теж до вподоби.
— Я? Вона зі мною суворіша, ніж із будь-ким!
— Власне, — Рульф також усміхався, задоволено тручись хребтом об
землю. — Ах, я досі пам’ятаю, як то воно, бути молодим…
— Ярві!  — Ніхто стояв прямий, як спис, на скелі поблизу
розложистого дерева. Байдужий до того, хто там кому до вподоби, він
вдивлявся в той бік, звідки вони прийшли.  — У тебе молодші очі.
Глянь-но: чи то не дим?
Ярві був майже радий, що дістав привід завершити розмову. Він
видерся на скелю, став біля Нікого й, примружившись, поглянув на
південь. Радість — як зазвичай — не тривала довго.
— Важко сказати, — промовив Ярві. — Можливо…
Насправді він був майже впевнений: на тлі блідого неба
розповзалися невиразні плями.
До них приєдналася Сумаель, одною рукою затуляючи очі від сонця
й не виявляючи ані натяку на те, що їй хто-небудь подобається. Жовна
її напнулися.
— Здіймається від Шидвалиного обійстя.
— Може, вони розпалили велике вогнище, — припустив Рульф, але
усмішка його зникла.
— Вони або Шадікширрам, — кинув Ніхто.
Хороший міністр завжди сподівається на краще, але завжди
готується до гіршого.
— Треба вийти вище, — сказав Ярві, — щоб подивитися, чи ніхто не
йде слідом за нами.
Ніхто зібгав губи й легенько здмухнув пилинку з блискучого леза
меча.
— Ти знаєш, що вона йде.
 Вона таки йшла.
Вони видерлись на скелястий пагорб над озером, і, зазирнувши в
дивне кругле віконце Сумаелиного далекогляда, Ярві побачив цятки на
снігу, чорні цятки, що рухалися, і надія витікла з нього, наче вино з
проколотого бурдюка. Коли йшлося про надію, він уже віддавна
почувався дірявою посудиною.
— Я нарахувала два з половиною десятки,  — сказала Сумаель.  —
Баньї, мабуть, і кілька моряків із «Південного вітру». Вони мають
собак, санчата й, більш ніж імовірно, купу зброї.
— А ще — намір нас знищити, — пробурмотів Ярві.
— Або дуже-дуже хочуть побажати нам щасливої дороги на
прощання, — докинув Рульф.
Ярві опустив далекогляд. Здавалося неймовірним, що ще якусь
годину тому вони раділи й усміхалися. Обличчя його друзів знову
прибрали набридливо знайомого виразу, виснаженого й стурбованого.
За винятком Нікого, звісно. Той мав точнісінько такий самий
божевільний вигляд, як і завжди.
— Як далеко вони?
— Миль шістнадцять, гадаю, — прикинула Сумаель.
Ярві вже звик, що її здогадки слід вважати правильними.
— Скільки їм треба часу, щоб подолати цю відстань?
Якусь хвилю вона безгучно ворушила губами, підраховуючи.
— Якщо наляжуть на ноги, то, маючи сані, вони можуть бути тут
завтра на світанку.
— Тоді нам краще тут не бути, — сказав Анкран.
— Атож,  — Ярві відвів погляд від свого тихомирного маленького
королівства й подивився вгору, на голі скелі й осипища. — У гарячому
краї сані вже їм не допоможуть.
Ніхто насуплено глянув у білясте небо й почухав шию брудними
нігтями.
— Раніше чи пізніше відповідати доведеться сталі. Інакше не буває.
— Тоді краще пізніше, — відказав Ярві, підіймаючи свій клунок. — А
тепер — утікаймо.
 УТЕЧА

они втікали.
В Бігли не бігли, а радше, спотикаючись, брели пекельним краєм
проклятого каміння, де нічого не росло і не літала жодна пташка.
Вимучений тортурами Батько Земля перетворився тут на гарячу
пустку, позбавлену життя так само, як і холодна.
— Вітри долі останнім часом заносять мене в дивовижні місця,  —
замислено промовив Анкран, коли вони, подолавши перевал,
спинилися перед черговим краєвидом зі скель і диму.
— Вони далі женуться за нами? — запитав Джауд.
— На такій нерівній місцевості важко побачити когось, — Сумаель
озирнула в далекогляд затягнуте смердючими випарами пустище, яке
вони лишили позаду.  — Особливо якщо цей хтось не надто прагне
показуватися.
— Може, вони повернули назад, — Ярві подумки змовив молитву до
Того-Хто-Зупиняє-Кинуті-Кості, щоб він подарував їм дрібку
несподіваної удачі.  — Може, Шадікширрам не вдалося переконати
баньїв іти далі за нами.
Сумаель обтерла піт із брудного обличчя.
— Хто ж би не захотів навідатися до такого прекрасного краю?
— Ви не знаєте Шадікширрам,  — мовив Ніхто.  — Вона вміє
переконувати. Ця жінка — великий ватажок.
— Щось я цього не помітив, — зауважив Рульф.
— Бо тебе не було в битві біля Фулку, коли вона привела до
перемоги флот імператриці.
— А ти, я так розумію, був?
— Я бився на протилежному боці,  — відказав Ніхто.  — Я був
герцівником короля альюків.
Джауд недовірливо зморщив чоло.
— Ти був герцівником короля?
Дивлячись на нього, важко було собі це уявити, але Ярві бачив, як
б’ються на бойовищі великі воїни, і жоден із них не міг дорівнятися
Нікому у володінні мечем.
— Наш флагман був у вогні,  — пригадуючи, він стиснув пальці на
руків’ї меча так сильно, що ті аж побіліли.  — Нас оточили з десяток
ворожих галер. На палубі було слизько від крові й роїлося від вояків
імператриці, коли ми вперше зійшлися з Шадікширрам у бою. Я був
утомлений від битви, ослаблий від ран, незвичний до хиткої палуби.
Вона вдала безпорадну жінку, і я, засліплений гординею, повірив їй.
Вона пустила мені кров, і так я став її невільником. Коли ми зітнулися
вдруге, я був зморений голодом, а вона мала сталевий клинок у руці й
дужих чоловіків за плечима. Я стояв проти неї лише зі столовим
ножем, і вона пустила кров мені вдруге, але, засліплена гординею,
лишила живим… — Його губи скривилися в божевільній посмішці, а з
рота бризнула слина, коли Ніхто прогарчав: — Тепер ми зустрінемося
втретє, і на мене вже не тисне колишня гординя. Я сам виберу місце, і
цього разу вже я пущу їй кров. О так, Шадікширрам!  — Він здійняв
меч над головою, і надтріснутий голос, відбившись від голих скель,
пішов гуляти луною по долині.  — Цей день настав! Прийшла пора
відплати!
— А не може відплата зачекати, доки я не опинюся в безпеці в
Торлбю? — запитав Ярві.
Сумаель із похмурим виразом на обличчі тугіше затягнула пояс.
— Треба квапитися.
— А досі ми що робили?
— Пленталися.
— То який у тебе план? — запитав Рульф.
— Уб’ємо тебе й залишимо їм твій труп на знак примирення.
— Я не думаю, що Шадікширрам подолала весь цей шлях заради
примирення.
Сумаелині жовна напнулися.
— На жаль, ні. Тому мій план полягає в тому, щоб дістатися
Ванстерландії швидше за них, — і вона рушила схилом униз, ступаючи
по камінцях, що сипалися з-під її ніг.
Випробування гарячою парою виявилося не легшим, ніж
випробування холодом. Попри те що сніг падав далі, ставало чимраз
жаркіше, і втікачі шар за шаром скидали з себе такий жаданий раніше
одяг, аж доки не лишилися напівголі, мокрі від поту й брудні від
куряви, наче робітники, що тільки-тільки вилізли з копальні. Замість
голоду тепер їх мордувала спрага. Анкран видавав каламутну, гидку на
смак воду з двох пляшок іще скупіше, ніж припаси на «Південному
вітрі».
Страх супроводжував їх віддавна. Ярві не міг пригадати, коли
востаннє не боявся. Але раніше то був млявий страх перед холодом,
голодом і виснаженням. Тепер він шпигав їх, наче жорстока острога.
Страх перед гострим залізом, гострими іклами дикунських псів і ще
гострішою помстою колишньої власниці.
Вони плелися, доки не стало так темно, що Ярві ледве бачив
піднесену до носа суху руку. Батько Місяць та всі його зорі зникли в
мороці, і втікачі мовчки забились у западину в скелі. Ярві провалився в
потворну подобу сну, а вже, як йому здалося, за кілька хвилин, його
розбуркали. Збитий і зболений, переслідуваний уламками кошмарів,
він поволікся далі, коли ще тільки починало сіріти.
Вони думали лише про те, щоб не дозволити себе наздогнати. Світ
стиснувся до смужки голого каміння, що відділяла їхні п’яти від
черевиків переслідувачів, і цей відтинок простору неухильно
зменшувався. Якийсь час Рульф тягнув за ними на мотузках кілька
овечих шкур — давній браконьєрський трюк, щоб збити собак зі сліду.
Але собаки не дали себе надурити. Невдовзі усі втікачі мали синці,
здерту шкіру й криваві подряпини від сотень падінь, але Ярві, лише з
однією повносправною рукою, давав собі раду найгірше. Проте
щоразу, як він затинався, поруч був Анкран, що підтримував його,
допомагав підвестися й рушити далі.
— Дякую, — сказав Ярві, коли втратив лік своїм падінням.
— Ти ще матимеш нагоду мені віддячити, — відповів Анкран. — У
Торлбю. А може, й раніше.
Якийсь час, видираючись під гору, вони ніяково мовчали, а тоді Ярві
промовив:
— Пробач мені.
— За те, що постійно падаєш?
— За те, що я зробив на «Південному вітрі». За те, що сказав
Шадікширрам…  — Він поморщився, пригадавши, як пляшка
опускається на Анкранову голову. Як підбор вминається йому в
обличчя.
Анкран скривився, обмацуючи язиком дірку на місці передніх зубів.
— На тому клятому кораблі я найбільше ненавидів не те, що робили
зі мною, а те, що мене змушували робити. Ба ні. Те, що я робив із
власної волі,  — він зупинився на мить, притримав Ярві й поглянув
йому в очі. — Колись я вважав себе хорошою людиною.
Ярві поклав руку йому на плече.
— Колись я вважав тебе сволотою. Тепер у мене з’явилися деякі
сумніви.
— Поплачетеся над своїми прихованими чеснотами, коли будемо в
безпеці!  — гукнула Сумаель, її чорний силует вимальовувався над
ними, указуючи ген в імлисту сірість. — Тепер нам треба повернути на
південь. Якщо дістанемося річки швидше за них, потрібно буде якось
переправитися. З каміння й пари ми плота не побудуємо.
— А ми дійдемо до річки, перш ніж сконаємо від спраги? — запитав
Рульф, ловлячи на язик останні краплі з пляшки й зазираючи
всередину, немовби сподівався, що ще не все витрусив звідти.
— Спрага, — зневажливо реготнув Ніхто. — Тебе має турбувати не
спрага, а спис баньї у твоїй спині.
Вони сповзали вниз безкінечними осипищами, стрибали між
валунами, величезними, як будинки, злізали схожими на застиглі
водоспади потоками закам’янілої чорної маси. Вони перетинали
долини, де земля була така гаряча, що обпікала ноги, де з роззявлених,
наче дияволова пащека, розколин із сичанням вихоплювалися
струмені ядучої пари, а в озерцях, укритих блискучою різнобарвною
оліїстою плівкою, булькотіла вода. Хапаючись зраненими пальцями за
скелі, вони пнулись на черговий гребінь, а з-під їхніх ніг зривалося
каміння і з гуркотом летіло в паморочливі урвища. Ярві чіплявся за
тріщини каліченою рукою, а видряпавшись нарешті на вершину,
дивився в Сумаелин далекогляд…
І бачив чорні цятки, що вперто просувалися слідом за ними, щоразу
трохи ближчі, ніж раніше.
— Вони що, ніколи не втомлюються? — запитав Джауд, витираючи
піт з обличчя. — Ніколи не зупиняються?
Ніхто усміхнувся.
— Вони зупиняться, тільки коли будуть мертві.
— Або коли мертві будемо ми, — докинув Ярві.
 ЗА ПЛИНОМ РІЧКИ

ерш ніж побачити річку, вони її почули. Далеке жебоніння, що

П пробивалося крізь гущавину лісу, додало збитим ногам Ярві
дещицю втраченої сили і вдихнуло в його зболене серце крихту
втраченої надії. Жебоніння переросло в гул, а тоді — в дедалі гучніше
ревище, коли вони, спітнілі, запилюжені й закіптюжені, вивалилися з-
за дерев. Рульф упав ницьма на прибережну гальку й заходився
хлебтати воду, як пес. Решта швидко приєдналися до нього.
Угамувавши пекучу спрагу після важкого денного переходу, Ярві сів
і поглянув на дерева, що росли на другому березі, такі самісінькі, як і
на цьому, але водночас і такі інакші.
— Ванстерландія, — пробурмотів він. — Дякувати богам!
— Подякуєш їм, коли ми будемо на тому березі, — відказав Рульф,
на його вимазаному попелом обличчі виділялися чисті губи й світла
латка бороди довкола них. — Мені, як бувалому моряку, ця водичка не
видається приязною.
Ярві вона теж такою не видавалася. Його полегкість швидко
поступилася місцем жахові, коли він усвідомив, який Рангельд
широкий. Урвистий протилежний берег був на відстані двох летів
стріли, а повновода річка нуртувала талими водами з гарячого краю.
Візерунки білого шумовиння на чорній поверхні вказували на
бистрини й підступні водоверті, натякали на смертельно небезпечні,
як ніж зрадника, підводні пороги.
— Ми зможемо побудувати пліт, щоб переправитися  через це?  —
пробурмотів він.
— Мій батько був найвидатніший корабельний майстер
Першограда,  — відказала Сумаель, придивляючись до дерев.  — Йому
досить було одного погляду, щоб вибрати найкращу деревину на кіль.
— Навряд чи ми матимемо час різьбити носову фігуру, — зауважив
Ярві.
— Замість неї можна спереду прилаштувати тебе,  — запропонував
Анкран.
— Нам треба шість менших колод і одна більша  — її перерубаємо
надвоє на поперечки. — Сумаель швидко рушила до найближчої ялиці
й провела рукою по корі.  — Ця буде добра. Джауде, тримай, а я
рубатиму.
— Я стану на варті, щоб наша колишня хазяйка і її приятелі не
заскочили нас зненацька, — Рульф скинув лук із плеча та обернувся в
той бік, звідки втікачі прийшли. — Далеко вони, як гадаєш?
— Години за дві, якщо нам пощастить… а переважно нам не
щастить,  — Сумаель дістала сокирку.  — Ярві, приготуй мотузку, а
потім шукай якусь ломаку, що придалася б на весло. Ніхто, ми
валитимемо дерева, а ти обрубуй гілки.
Колишній герцівник міцніше притиснув меч до себе.
— Це не пила. Коли Шадікширрам прийде, клинок потрібен буде
мені гострим.
— Якщо наші надії справдяться, то ми будемо далеко звідси, коли
вона прийде, — сказав Ярві, порпаючись у клунках і відчуваючи, як у
змученому шлунку плещеться надмір випитої води.
Анкран простягнув руку.
— Якщо сам не хочеш, дай меч мені…
Бездоганно заточене вістря торкнулося порослого щетиною
Анкранового горла швидше, ніж це здавалося можливим.
— Спробуй-но взяти, комірнику, і я віддам його тобі гострим кінцем
уперед, — погрозливо буркнув Ніхто.
— У нас обмаль часу,  — просичала крізь зціплені зуби Сумаель,
короткими, швидкими ударами рублячи вибране дерево так, що
навсібіч летіли тріски.  — Тому або обрубуй кляті гілки мечем, або
обламуй їх своєю дупою, але роби це! Кілька довших лиши, щоб ми
мали, за що триматися.
Тягаючи колоди, Ярві невдовзі зранив і забруднив праву руку, а в
лівий зап’ясток, яким підтримував їх спіднизу, позаганяв безліч
скалок. Меч Нікого обліпила живиця, Джаудові в кучму натрусилося
повно тирси, а Сумаель сокирищем стерла собі правицю до крові, та
попри це, не переставала рубати.
Обливаючись потом, вони напружували всі сили й перегавкувалися
одне з одним, не знаючи, коли почують гавкіт дикунських собак, але
знаючи, що довго чекати на нього не доведеться.
На грубій Джаудовій шиї надималися жили, коли він, крекчучи з
надсади, піднімав колоди. Сумаель вправно, наче кравчиня, що кладе
стібок, обплутувала їх мотузкою, яку натягував Ніхто. Ярві стояв і
дивився, здригаючись від кожного раптового звуку і шкодуючи  — не
вперше й не востаннє, — що в нього лише одна справна рука.
З огляду на знаряддя, яке вони мали, і на час, якого не мали, їхній
пліт був цілком гідним витвором. З огляду на бурхливу бистрину, яку
треба було подолати, це був жахливий плавзасіб: абияк зрубане й
абияк обтесане колоддя, перемотане кошлатим плетивом вовняної
мотузки; лосяча лопатка замість одного весла, Джаудів щит замість
другого й деревиняка, яку знайшов Ярві та яка формою трохи
скидалася на ложку, замість третього.
Ніхто, схрещеними руками притискаючи меч до грудей, висловив
думки Ярві уголос.
— Цей пліт на цій річці — така картина мені не до вподоби.
Сухожилля на Сумаелиній шиї виразно напнулися: дівчина
перевіряла, чи міцно затягнуті вузли.
— Від нього вимагається лише одне — триматися на воді.
— Він-то, без сумніву, із цим упорається, але от чи втримаємося на
ньому ми?
— Залежить від того, як міцно ви триматиметеся.
— А якщо він розвалиться й попливе шматками до моря, що ти тоді
скажеш?
— Тоді, гадаю, я вже змовкну навіки. Але тонутиму я задоволена, що
ти помреш швидше за мене, бо Шадікширрам уб’є тебе тут, на цьому
дикому березі,  — Сумаель запитально звела брову.  — Чи ти таки
пливеш з нами?
Ніхто, зважуючи меч у руці, похмуро глянув на них, потім на дерева,
а тоді лайнувся і, ставши між Джаудом і Ярві, узявся штовхати пліт.
Той зі скреготом почав помалу посуватися до води. Їхні чоботи
ковзали по гальці. Коли зненацька хтось вискочив із заростей, Ярві з
переляку послизнувся і впав у багнюку.
То був Анкран з нестямними очима.
— Ідуть!
— Де Рульф? — запитав Ярві.
 — Відразу за мною! Це воно?
— Ні, ми побудували це для жарту,  — визвірилась Сумаель.  — Он
там за деревами схована дев’яностовесельна бойова галера.
— Я ж лише запитав.
— Не запитуй, а допоможи нам спустити на воду це блядство!
Анкран напер своєю вагою, і спільними зусиллями вони нарешті
зіпхнули пліт у річку. Сумаель підтягнулась і залізла на нього,
мимохіть ударивши Ярві чоботом у зуби, від чого той прикусив собі
язика. Він стояв по пояс у воді. Позаду, в лісі, причулися крики. Ніхто
був уже на плоті, він ухопив його за зап’ясток каліченої руки й
затягнув до себе. Обрубок гілки вдавився Ярві у груди. Анкран схопив
з берега клунки і став кидати їх на пліт.
— Святі боги! — З лісу вивалився Рульф, щоки його роздималися з
кожним натужним вдихом.
За ним серед дерев Ярві побачив тіні, почув несамовиті вигуки
невідомою мовою. А потім розляглося валування собак.
— Біжи, старий телепню! — зарепетував він.
Рульф промчався берегом і з плескотом ускочив у воду. Ярві й
Анкран затягли його на пліт, а Джауд і Ніхто тим часом заходилися
гребти, як навіжені.
Єдиним наслідком стало те, що пліт почав поволі обертатися.
— Вирівнюй!  — гаркнула Сумаель, коли пліт почав набирати
швидкість.
— Я намагаюся!  — пробурчав у відповідь Джауд, щосили махаючи
щитом і хлюпаючи на всіх водою.
— Намагайся краще! Ти що, не вмієш веслувати?
— А в тебе є нормальні весла?
— Стуліть пельки і гребіть! — крикнув Ярві.
Хвиля води накрила пліт, діставшись аж до колін. З лісу вискочили
пси — здоровенні звірюки завбільшки чи не з вівцю. Вищиривши ікла,
з яких крапала слина, вони бігали по березі й захóдилися гавкотом.
За мить з’явилися й люди. Ярві не встиг порахувати скільки.
Озирнувшись через плече, він лише мигцем побачив кошлаті фігури
поміж дерев, якусь постать, що опустилася на коліно, вигин напнутого
лука.
— Пригнись!  — заревів Джауд, пробираючись на задню частину
плоту й виставляючи щит.
Ярві почув, як тенькнули тятиви, побачив, як у небо злинули чорні
тріски. Він припав до плоту й, наче заворожений, стежив за їхнім
летом. Минула, здавалося, ціла вічність, коли вони впали з тихим
свистом. Одна плюснула у воду недалеко від нього, дві інші з глухим
стуком влучили в Джаудів щит. Четверта стріла ввігналася,
забринівши, у пліт поруч із коліном Ярві. На долоню ближче — і вона
пробила б йому стегно. Роззявивши рота, Ярві витріщився на неї.
Ось вона, відстань, що відділяє цей бік Останніх Дверей від того.
Він відчув руку Нікого на зашийку, що штовхала його до краю
плоту.
— Греби!
З-за дерев вибігали нові й нові переслідувачі. Можливо, їх уже було
десятки два. Можливо, й більше.
— Дякую за стріли! — гукнув до них Рульф.
Один із лучників вистрілив іще раз, але їх уже підхопила бистрина, і
стріла впала далеко позаду. На березі стала чиясь постать, уперши
руки в боки і проводжаючи втікачів поглядом. Висока постать з
кривим мечем. На поясі, що вільно звисав, зблиснув кришталь.
— Шадікширрам, — прошепотів Ніхто.
Він від самого початку мав рацію. Увесь цей час їхня колишня
власниця йшла слідом за ними. І хоча Ярві з такої відстані не міг її
почути, ні навіть розгледіти риси обличчя, та він знав, що
Шадікширрам не зупиниться.
Ніколи.
 ЛИШЕ ЧОРТ

ехай вони і втекли від сутички з Шадікширрам, але невдовзі річка

Н дала їм такий бій, на який не сподівався навіть Ніхто.
Вона обливала їх холодною водою, мочила наскрізь їх самих і їхнє
спорядження. Пліт, ударяючись об пороги, ставав дибки й вертівся, як
невиїжджений кінь. Навислі над водою гілляки чіпляли їх, одна навіть
схопила Анкрана за каптур і, мабуть, стягнула б із плоту, якби Ярві не
втримав товариша за плече.
Береги ставали дедалі вищими, дедалі стрімкішими, а річище  —
дедалі вужчим, і незабаром їх уже несло тісниною між прямовисних
скель. Вода струменіла крізь щілини між колодами, а плотом крутило,
наче листком, попри всі зусилля Джауда, що намагався як стерно
використовувати щит, з якого стирчали стріли. Мотузка просякла
водою, а річка торсала вузли, доки ті не почали послаблюватися.
Колоди торохтіли й, здавалося, ось-ось розпадуться остаточно.
Сумаель щось кричала, але крізь гуркіт річки її команд не було чути,
і Ярві більше навіть не намагався вдавати, ніби може якось вплинути
на дальші події. То проклинаючи богів за те, що вони кинули його на
цей пліт, то благаючи їх, щоб дозволили йому злізти з нього живим, він
просто заплющив очі й чіплявся щосили, відчуваючи, як від
непомірного зусилля печуть м’язи і здорової руки, і хворої. Ураз пліт
шарпнуло, він різко ринув униз і перехилився. Ярві лише міцніше
стиснув повіки й чекав на кінець.
Але зненацька річка заспокоїлася.
Він розтулив одне око. Тримаючись за гілки й одне за одного, вони
всі збилися посередині підтопленого, напіврозваленого плоту і
дрижали, змоклі до рубця. Вода хлюпотіла біля їхніх колін, а пліт
поволі-поволі обертався.
Хапаючи ротом повітря, Сумаель глянула на Ярві. Обличчя її було
обліплене мокрим волоссям.
— Трясця.
 Ярві лише кивнув. Розтискати пальці здорової руки, якою він
тримався за гілку, виявилося вкрай боляче.
— Ми живі, — прохрипів Рульф. — Ми справді живі?
— Якби я знав…  — пробурмотів Анкран,  — що нас чекає тут… я
вибрав би… псів.
Наважившись глянути за межі кола їхніх змучених облич, Ярві
побачив, що річка поширшала і сповільнила свій біг. Попереду вона
розливалася ще ширше, гладеньке плесо не брижила ані хвилька, а в
дзеркальній поверхні відбивалися лісисті схили.
Праворуч, плаский і принадний, лежав широкий пляж із
розкиданими по ньому уламками гнилого дерева, що його нанесла
вода.
— Нумо веслувати, — скомандувала Сумаель.
Ближче до берега вони одне за одним сповзли з плоту, що ледве
тримався купи, разом виволокли його так далеко, як тільки змогли,
стягнули з нього мокрі клунки, ступили ще кілька кволих кроків і без
слів попадали на гальку серед інших решток їхньої кораблетрощі. Сил
не було, навіть щоб відсвяткувати порятунок, якщо тільки не вважати
святкуванням те, що вони лежали нерухомо й дихали.
— Смерть чекає на кожного,  — промовив Ніхто.  — Але першими
вона забирає ледачих,  — якимось дивом він підвівся на ноги й
похмуро глянув на річку, видивляючись погоню.  — Невдовзі вони
будуть тут.
Рульф трохи піднявся на ліктях.
— З якого б то біса?
— З такого, що це лише річка. Те, що хтось називає землі по цей її
бік Ванстерландією, для баньїв нічого не значить. І вже напевне це
нічого не значить для Шадікширрам. Погоня пов’язала їх так само, як
нас утеча. Вони збудують собі плоти й вирушать за нами. І стрімка
течія не дасть їм змоги пристати до берега, як не дала нам. Доки не
винесе їх сюди,  — Ніхто всміхнувся. Ярві починав непокоїтися, коли
бачив його усміх.  — Вони виберуться на берег, мокрі, втомлені й
приголомшені, як оце ми щойно, і тоді ми на них нападемо.
— Нападемо на них? — перепитав Ярві.
— Шестеро? — здивувався Анкран.
— Проти двадцяти? — пробурмотів Джауд.
 — З одноруким хлопчиськом, дівчиною і комірником?  — докинув
Рульф.
— Саме так!  — Ніхто всміхнувся ще ширше.  — Ви мислите
точнісінько, як я!
Рульф піднявся на ліктях вище.
— Ніхто й ніколи не мислив так, як ти.
— Ти боїшся.
Ребра старого затрусилися від реготу.
— Коли ти на моєму боці? Авжеж, боюся!
— Ти ж казав, що тровенландці мають у собі вогонь.
— А ти казав, що ґеттландці знають, що таке дисципліна.
— Заради богів, тільки не це! — гарикнув на них Ярві, підводячись.
Його взяв гнів, але не палахкий і безтямний, як батькова чи братова
лють. То був материн гнів  — спокійний, розважливий і холодний, як
зима. І принаймні на цю мить він не лишав місця для страху.
— Якщо битви не уникнути,  — сказав він,  — нам треба знайти
вигідніше місце для неї, ніж цей берег.
— І де ж нам шукати це поле слави, мій королю?  — поцікавилася
Сумаель, глузливо випнувши пошрамовану губу.
Ярві оглянув лісисту місцевість довкола. А й справді, де?
— Може, там?  — Анкран показував на прямовисну кручу над
річкою. Яскраве сонце світило просто в очі, тому Ярві не був певен, але
йому здалося, що, примружившись, він побачив на вершині якісь
руїни.

— Що це за місце?  — запитав Джауд, заходячи в аркову браму. Голос

його сполохав птахів, що, залопотівши крилами, знялися з високих
решток мурів і полетіли геть.
— Ельфійські руїни, — відповів Ярві.
— Боги бороніть!  — пробурмотів Рульф, неоковирно креслячи в
повітрі знак проти лиха.
— Не турбуйся,  — Сумаель безтурботно підкинула ногою пріле
листя. — Гадаю, ельфів тут уже давно нема.
— Багато тисяч років, — підтвердив Ярві й провів рукою по стіні —
не мурованій зі скріпленої розчином цегли, а гладенькій і твердій, без
жодних стиків чи країв, неначе була вона не побудована, а вилита. З її
обваленого верху стирчало врізнобіч іржаве металеве пруття, мовби
нечесана кучма якогось божевільного. — Аж від часів Божого Розламу.
Колись тут була велика зала, обабіч якої, поважно вишикувавшись,
стояли колони з арковими проходами до приміщень ліворуч і
праворуч. Але колони давним-давно повалилися, а стіни густо
обснувало сухе гілля в’юнких рослин. Частина дальньої стіни зникла: її
поглинула голодна річка внизу. Дах упав багато століть тому, і тепер
утікачі бачили над собою лише білясте небо й напівзруйновану вежу,
обплетену плющем.
— Мені тут подобається,  — сказав Ніхто, ступаючи по битому
камінню й товстому шару сухого листя, трухлятини та пташиного
посліду.
— Але ж ти наполягав, щоб ми лишилися на березі,  — нагадав
Рульф.
— Наполягав, але тут краще місце.
— Мені воно подобалося б більше, якби мало міцні ворота.
— Ворота лише відстрочують невідворотнє,  — Ніхто склав брудні
великий і вказівний пальці кільцем і подивився крізь нього блискучим
оком на порожню браму.  — Наші переслідувачі зайдуть сюди собі на
лихо. У вузькому проході вони не зможуть використати кількісну
перевагу. Тут у нас є шанс перемогти!
— Отже, твій попередній план передбачав певну смерть? — запитав
Ярві.
Ніхто вишкірився.
— У нашому житті смерть  — це єдине, у чому ми можемо бути
певні.
— А ти вмієш підняти бойовий дух, — пробурмотіла Сумаель.
— Вони переважають нас чотири до одного, і більшість із нас — не
воїни! — У вирячених Анкранових очах з’явився розпач. — Я не можу
тут померти! Моя родина…
— Більше віри, комірнику! — Ніхто однією рукою обхопив за шию
Анкрана, а другою — Ярві й притягнув їх до себе з приголомшливою
силою. — Якщо не в себе, то в нас. Тепер ми — твоя родина!
Прозвучало це ще менш підбадьорливо, ніж коли на палубі
«Південного вітру» їм те саме казала Шадікширрам. Анкран
витріщився на Ярві, а Ярві міг лише витріщитися у відповідь.
— Та й у будь-якому разі тепер іншого виходу в нас нема. І це добре.
Люди б’ються запекліше, коли в них нема виходу, — Ніхто стиснув їх
іще раз, а тоді вистрибнув на постамент обваленої колони і вказав
оголеним мечем на вхід. — Там стану я і візьму на себе головний удар.
На щастя, принаймні собаки через річку переправитися не зможуть.
Рульфе, ти з луком вилізеш на ту вежу.
Старий тровенландець здійняв очі на напівзруйновану споруду,
потім обвів поглядом товаришів і нарешті важко зітхнув, аж запали
його зарослі сивою бородою щоки.
— Що ж, гадаю, це сумно, коли помирає поет, але я — воїн, а з таким
фахом тебе рано чи пізно чекає кінець.
Ніхто зареготав дивним, ламаним сміхом.
— А я гадаю, що ми з тобою обоє затрималися на цьому світі довше,
ніж заслуговуємо! Разом ми долали холод і голод, спеку і спрагу! Разом
ми станемо до бою! Тут і тепер!
Важко було повірити, що цей чоловік  — високий, випростаний, з
клинком у руці, відкинутим назад буйним волоссям і полум’яними
очима,  — був той самий упосліджений обірванець, через якого Ярві
переступив, сходячи на палубу «Південного вітру». Тепер Ніхто далебі
здавався королівським герцівником, звитяжцем, чиї накази всі
виконують без жодного заперечення і чия шалена впевненість
додавала відваги навіть Ярві.
— Джауде, бери щит, — звелів Ніхто, — а ти, Сумаеле, свою сокирку.
Захищайте наш лівий фланг. Це наша слабкість. Не дайте нікому зайти
мені за спину. Спрямовуйте їх туди, де я і мій меч зможемо подивитися
їм в очі. Анкране, ти і Ярві вартуватимете правий фланг. Лопатка зійде
за довбню: вбити можна будь-чим, якщо добряче розмахнутися. Ярві
дай ножа: одною рукою він іншої зброї не втримає. А втім, хоч рука в
нього одна, зате в жилах тече кров королів!
— І мені б не хотілося, щоб вона вся звідти витекла, — пробурмотів
Ярві собі під ніс.
— Отже, ми з тобою разом,  — Анкран простягнув йому простого
ножа, руків’я якого не мало навіть хрестовини. Дерев’яна колодка була
обмотана шкірою, обух клинка позеленів, однак лезо було гостре.
— Ми з тобою разом, — підтвердив Ярві, беручи ножа й міцно його
стискаючи.
Коли він вперше побачив колишнього комірника в смердючому
підвалі у Вульсґарді, він і подумати не міг, що одного дня стоятиме з
ним пліч-о-пліч у бою. Як виявилося, попри свій страх, Ярві цим
пишався.
— Як на мене, нашій подорожі бракує тільки кривавого кінця, щоб
про неї склали хорошу пісню,  — Ніхто, розчепіривши пальці,
простягнув вільну руку в бік аркового проходу, крізь який невдовзі,
поза всяким сумнівом, вдиратимуться охоплені жадобою крові
Шадікширрам та її баньї.  — Відважне товариство допомагає
законному королю Ґеттландії повернутися на вкрадений у нього
престол! Останній бій серед вікодавніх ельфійських руїн! На жаль, у
хорошій пісні всі герої не можуть лишитися живими…
— От уже навіжений чорт!  — пробурмотіла Сумаель, зважуючи
сокирку в руці. Жовна її ходили на обличчі.
— Коли ти в пеклі,  — відказав Ярві,  — вивести тебе з нього може
лише чорт.
 ОСТАННІЙ БІЙ

ишу розітнув Рульфів голос:

Т — Ідуть!
Ярві здалося, ніби його нутрощі зараз виваляться через дупу.
— Скільки їх? — жваво cпитав Ніхто.
По якійсь хвилі пролунало:
— Чоловік двадцять!
— Святі боги, — прошепотів Анкран, кусаючи губу.
Досі Ярві мав надію, що частина переслідувачів повернулася або ж
потонула в річці, але, як то зазвичай траплялося з більшістю його
надій, вона зів’яла, перш ніж встигла дати плоди.
— Що більше їх, то більше слави нам припаде! — виголосив Ніхто.
Що важчою робилася їхня скрута, то зростало його задоволення.
Решта, може, й хотіли б щось сказати про безславне виживання, але
вони зробили вибір — якщо взагалі його мали.
Кінець утечі, кінець хитрощам.
За останні кілька хвилин Ярві прошепотів із десяток молитов до всіх
богів  — і великих, і малих,  — які бодай трохи могли допомогти. Але
тепер він заплющив очі й змовив ще одну. Хоч його й торкнувся
Батько Мир, та цього разу Ярві молився лише до Матері Війни. Він
благав берегти його друзів, його товаришів по веслу, його нову родину.
Бо кожний із них по-своєму довів, що вартий порятунку.
А ще попросив, щоб для їхніх ворогів цей день став червоним від
крові. Адже всім відомо, що Мати Війна прихильна до молитов, у яких
ідеться про кров.
— Б’ємося до загину, — пробурмотів Анкран і простягнув Ярві руку.
Той потиснув її своєю, хай і неповносправною, а тоді поглянув в очі
чоловікові, якого колись ненавидів, виказав Шадікширрам і
спостерігав за його побиттям, а згодом долав із ним руч-об-руч снігову
пустелю і врешті став його розуміти.
— Якщо мені припаде не слава, а… інше… ти знайдеш спосіб
допомогти моїм рідним? — попросив Анкран.
Ярві кивнув.
— Клянуся,  — зрештою, хіба не все одно: не виконати одну
обітницю чи дві? Більше одного разу проклятим не будеш. — Якщо те
інше дістанеться мені… — почав він, але збагнув, що просити Анкрана
вбити дядька Одема трохи занадто, тож лише стенув плечима.  —
Проллєш по мені ріку сліз?
Анкран здобувся на усмішку. Тремтлива, з діркою замість передніх
зубів, вона, однак, цієї миті здавалася справжнім подвигом.
— Мати Море вийде з берегів від моїх сліз.
Простяглася тривала тиша, яку голосні удари серця в грудях у Ярві
ділили на болючі миті.
— А що, коли ми обоє загинемо? — прошепотів він.
Перш ніж Анкран устиг відповісти, пролунав хрипучий голос
Нікого.
— Ебделе Арік Шадікширрам! Ласкаво прошу до моєї світлиці!
— Її найкращі часи, як і твої, уже позаду, — відгукнувся її голос.
Ярві припав одним оком до шпарини в стіні, намагаючись
розгледіти, що відбувається у брамі.
— Ми всі змаліли проти того, чим були раніше, — відказав Ніхто. —
Колись ти була адміралкою. Потім капітанкою. А тепер…
— Тепер я ніхто, як і ти,  — Ярві побачив її в сутіні проходу. Очі
Шадікширрам зблиснули, коли вона зазирнула всередину,
намагаючись зрозуміти, що і хто чекає на неї там. — Порожній глечик.
Розбита посудина, з якої витекли всі надії.
Ярві знав, що вона не може його побачити, але все одно зіщулився за
руїнами ельфійської стіни.
— Співчуваю,  — гукнув Ніхто.  — Втрачати все боляче. Кому це
знати краще, як не мені?
— І чого ж варте співчуття нікого нікому, як ти гадаєш?
Ніхто розреготався.
— Нічого.
— Хто там разом із тобою? Та брехлива сучка, що любила сидіти на
моїй щоглі? Підлесливий слизняк із кривою ріпою замість руки?
— Я про них кращої думки, ніж ти, але ні, їх тут нема. Вони пішли
вперед. Я сам-один.
 Шадікширрам хрипко реготнула у відповідь і подалася вперед. Її
оголений клинок зблиснув у півтемряві.
— Ні, ти не один. Але скоро будеш.
Ярві глянув угору, на вежу, і помітив вигин Рульфового лука з
напнутою тятивою. Але Шадікширрам була надто обережна, щоб
підставитися під постріл.
— Я завжди була занадто милосердна! Це моя найбільша помилка.
Мені слід було вбити тебе ще багато років тому.
— Можеш спробувати сьогодні. Досі ми двічі зустрічалися в бою,
але цього разу я…
— Розкажеш це моїм псам, — і Шадікширрам пронизливо свиснула.
У браму сипонули люди. Чи то пак якісь істоти, схожі на людей.
Баньї. Дикі кошлаті тіні, білі обличчя з роззявленими ротами,
проколоті уламками бурштину й кісток, блиск вищирених зубів, зброя
з тесаного каменю, моржевого зуба й китового вуса. Вони верещали й
джерґотали, галайкали й завивали, наче дикі звірі, наче демони  —
немовби арковий отвір був брамою пекла, крізь яку у світ ринула вся
та гидота, що досі була замкнена за нею.
Передній, захлинувшись кров’ю, упав із Рульфовою стрілою в
грудях, однак решта заскочили всередину, і Ярві відсахнувся від
шпарини, неначе дістав ляпаса. Порив утекти був такий сильний, що
він ледь-ледь йому не піддався, але, відчувши Анкранову руку на плечі,
опанував себе, хоч і тремтів, як осиковий лист, а дихання його
вихоплювалося з жалібним присвистом.
Однак Ярві не рухався з місця.
Почулися крики. Глухі удари, брязкіт заліза, зойки люті й болю  —
нестерпніші тим, що не було змоги побачити, хто кричить і чому. Ярві
чув, як верещать баньї, але найбільше його жахав голос Нікого.
Клекітливий стогін, свистюче дихання, уривчасте гарчання. Хрипкий
останній віддих.
Чи, може, то був сміх?
— Нам слід йому допомогти?  — запитав Ярві пошепки, хоча
сумнівався, що зможе ворухнути ногами, які наче вросли в землю.
— Він казав бути тут,  — криве Анкранове обличчя було біле як
крейда. — Будемо чекати?
Ярві обернувся до нього й побачив за його плечима, як хтось
зіскакує зі стіни.
То був радше хлопчик, ніж чоловік. Один із матросів «Південного
вітру». Ярві часом бачив, як він зі сміхом дерся по снастях, але імені
його не знав. Тепер уже знайомитися було трохи запізно.
— За тобою, — прохрипів він, і Анкран обернувся саме тоді, коли на
землю зіскочив другий.
Ще один моряк, більший, бородатий, з булавою, масивна голова якої
їжачилася залізними шипами. Ярві прикипів поглядом до цієї
жахливої зброї, подумки зважуючи її й запитуючи себе, що станеться з
його черепом, якщо противник з розмаху вгатить по ньому чимось
таким. Чоловік посміхнувся, мовби прочитав його думки, а тоді
стрибнув на Анкрана. Вони впали і, сплівшись у клубок, із гарчанням
покотилися по землі.
Ярві знав, що має віддати борг товаришеві, знав, що повинен
кинутися йому, своєму оплічникові, на допомогу, але натомість
обернувся до хлопчини, немовби вони ставали до обжинкового танцю
та якимось чином знали, кого мають вибрати собі до пари.
Вони затанцювали один довкола одного, виставивши  перед собою
ножі й раз по раз штрикаючи ними повітря, мовби намацували, де
його найлегше розітнути. Вони знай кружляли, не зважаючи на
гарчання й шарпанину Анкрана й бороданя — ту боротьбу на життя і
на смерть відсунула на дальній план нагальна потреба вижити в
наступні кілька хвилин. Під шаром бруду й маскою грізного вищиру
він, хлопчина, видавався наляканим. Майже таким самим, як Ярві.
Вони знай кружляли, зиркаючи то на блискуче лезо ножа, то на…
Зненацька хлопець стрибнув уперед, намагаючись ударити ножем.
Ярві незграбно відскочив, зачепився п’яткою за корінь і ледь-ледь
втримався на ногах. Противник знову кинувся на нього, але Ярві
ухилився й рубонув ножем повітря. Хлопчина невпевнено відступив
до стіни.
Невже справді один із них має вбити другого? Покласти край
усьому, чим той був, усьому, чим коли-небудь міг стати?
Схоже, що так. Ось тільки важко було побачити в цьому якусь славу.
Противник знову зробив випад. Промінь сонця зблиснув на лезі
ножа. Завдяки якомусь туманному рефлексу, набутому під час
тренувань, Ярві, охнувши, зловив удар на свій клинок. Залізо
заскреготіло об залізо. Хлопчина влетів у нього плечем, і Ярві
відкинуло на стіну.
Вони плювались і харчали в обличчя один одному, такі близькі, що
Ярві бачив чорні пори на носі противника й червоні жилки в білках
його вибалушених очей. Такі близькі, що міг би висунути язик і
лизнути його шкіру.
Напружуючи всі сили, вони сопли й трусилися, і Ярві зрозумів, що
слабший. Він спробував пальцем тицьнути хлопчині в обличчя, але
той схопив його скарлючений зап’ясток і викрутив. Леза знову зі
скреготом зітнулися, тильний бік руки обпекло порізом, і вістря ножа
черкнуло живіт. Ярві крізь одяг відчув холод клинка.
— Ні, — прошепотів він. — Будь ласка.
Аж тут щось дряпнуло йому щоку, і натиск раптово припинився.
Хлопчина поточився назад, здійнявши тремтячу руку до горла, і Ярві
побачив там стрілу. З гостряка, який стирчав спереду, скрапувала кров.
Червона струминка збігала шиєю хлопця й текла за комір. Обличчя
його порожевіло, щоки затремтіли, і він упав навколішки.
Крізь розколину в зруйнованій ельфійській стіні за ним Ярві
побачив Рульфа, що, присівши на верхівці вежі, накладав чергову
стрілу на тятиву. Обличчя хлопця зробилося бузковим, він хапав
ротом повітря й щось белькотав — чи то проклинав Ярві, чи то благав
допомогти, чи то просив богів змилосердитися,  — але, крім крові,
нічого з себе видобути не міг.
— Мені шкода, — прошепотів Ярві.
— Скоро ти пошкодуєш по-справжньому.
За кілька кроків від нього під обваленою аркою проходу стояла
Шадікширрам.
— Я гадала, що ти розумний хлопчик,  — мовила вона.  — Але, як
виявилося, на мене чекало розчарування.
Її вбрання було вкрите засохлим багном. Шпильки, очевидно,
погубились, і брудне сплутане волосся падало на обличчя. З-за волосся
гарячковим блиском блимало запале око. Однак довгий викривлений
клинок її меча сяяв убивчою чистотою.
— Чергове в чималому списку розчарувань,  — вона повалила
копняком смертельно пораненого хлопця на спину й переступила
через його ноги, що сіпалися в передсмертних корчах. Підійшла
бундючною, прогулянковою ходою, без метушні й поспіху. Достоту, як
колись походжала по палубі «Південного вітру». — Але, гадаю, я сама в
цьому винна.
Зіщулившись, Ярві відступив назад. Він важко дихав, очі його
металися серед руїн, шукаючи шляху до втечі, але не знаходили
жодного.
Він мусив битися.
— Для цього жорстокого світу в мене занадто м’яке серце,  — вона
роззирнулася, глянула на розколину, крізь яку прилетіла Рульфова
стріла, і пригинцем плавно ковзнула під нею.  — Це завжди була моя
єдина слабкість.
Ярві незграбно задкував по битому камінню, руків’я ножа в долоні
стало слизьким від поту. До нього долинали крики та інші відзвуки
бою. Усі решта мали вдосталь клопоту, переймаючись власними
кривавими кроками на підступах до Останніх Дверей. Він кинув
погляд через плече й побачив, що ельфійські руїни за ним
обриваються на краю урвища, над яким молоденькі деревця
розпростерли своє гілля.
— Мені бракує слів, щоб висловити, яка я рада можливості
попрощатися з тобою, — Шадікширрам посміхнулася. — Прощавай.
Вона була куди краще озброєна, ніж Ярві. А крім того, вища,
сильніша, вправніша й досвідченіша. Не кажучи вже про значну
перевагу в кількості повносправних рук. До того ж, попри її
запевнення, він не вірив, що м’якосердя якимось чином стане їй на
заваді.
«Завжди є спосіб»,  — казала мати, але яким способом йому
перемогти Шадікширрам? Йому, що з сотні ганебних поєдинків на
бойовищі не виграв жодного?
Вона здійняла брови, немовби розв’язувала ту саму задачу й дійшла
такого самого результату.
— А може, ти просто стрибнеш униз?
Шадікширрам ступила ще один крок, поволі відтісняючи Ярві назад.
Вістря її меча зблиснуло, перетнувши вузьку смужку сонячного світла.
Земля під його ногами закінчувалася, він відчував порожнечу за
спиною, відчував подмух вітерцю на зашийку, чув, як далеко внизу
сердита річка точить скелі.
 — Стрибай, каліко.
Ярві посунувся ще трохи назад і почув, як каміння зі стукотом
полетіло у прірву. Він стояв на самому краю.
— Стрибай! — закричала Шадікширрам, бризкаючи слиною.
Краєм ока Ярві побачив якийсь рух. З-за обваленої стіни показалося
бліде Анкранове обличчя. Колишній комірник скрадався, висунувши
язик у дірку між вищиреними зубами й здійнявши лопатку-кийок над
головою. Ярві мимоволі кинув погляд у його бік.
Шадікширрам насупила чоло.
Швидка, наче кішка, вона обернулася й, ухилившись від кістяної
лопатки, що просвистіла повз її плече, легко і майже безгучно ввігнала
свій меч Анкранові просто в груди.
Вирячивши очі, той здригнувся й видихнув.
Шадікширрам лайнулася, витягуючи меч.
«Милосердя  — це слабкість,  — казав батько.  — Милосердя  — це
помилка».
У змиг ока Ярві кинувся на неї. Ліву пазуристу руку він просунув їй
під пахву й знерухомив меч, упершись ґулястою долонею в горло, а
правою бив її, гамселив, шматував.
Вони слинили, плювалися, пирхали, скавчали, вищали й хиталися
туди-сюди. У рот Ярві напхалося її волосся. Шадікширрам гарчала й
намагалася викрутитися, але він чіплявся й не переставав бити.
Нарешті вона вирвалась, і її лікоть з огидним хрускотом зацідив Ярві
по носі. Голова смикнулася назад, а потім у спину йому вдарила земля.
Чути було приглушені вигуки. Відлунювала сталь.
Десь далеко точилася битва. Відбувалося щось важливе.
Він мусить стати на ноги. Не можна підвести матір.
Він мусить бути чоловіком. Дядько вже чекає на нього.
Ярві спробував витрусити з голови запамороку. Угорі зблиснуло
небо, коли він перекотився.
Рука вхопила порожнечу. Ген унизу вирувала чорна річка, лишаючи
на скелях білу піну.
Немовби море під амвендською вежею. Море, у яке він упав.
Повітря ринуло в легені, і Ярві прийшов до тями. Він відповз від
краю урвища. Голова йшла обертом, лице пульсувало, ноги погано
слухалися, а в роті стояв солоний присмак крові.
 Він побачив Анкрана, що, неприродно викручений, лежав на спині,
розкинувши руки. Ярві схлипнув, поповз рачки до нього, простягнув
руку. Його тремтячі пальці спинилися, не торкнувшись просякнутої
кров’ю товаришевої сорочки. Останні Двері вже відчинилися перед
Анкраном. Йому вже нічим не можна було допомогти.
Поруч на камінні лежала Шадікширрам. Вона силкувалася сісти й
видавалась украй здивованою через те, що не могла. Пальці лівої руки
безладно переплелися на руків’ї меча. Права рука була притиснута до
боку. Шадікширрам забрала її звідти — долоня була вся в крові. Ярві
вражено глянув на власну правицю, в якій досі стискав ніж. Лезо було
липке, а пальці, зап’ясток і вся рука — червоні аж по лікоть.
— Ні,  — прогарчала Шадікширрам, намагаючись підняти меч, але
той виявився для неї заважким.  — Не так. Не тут,  — її закривавлені
губи скривилися, коли вона глянула на Ярві. — Не ти.
— Тут,  — відповів він. — Я. Пам’ятаєш, як ти колись казала? Щоб
битися з кимось, потрібно дві руки, а щоб вдарити ножем у спину,
досить і одної.
І Ярві збагнув, чому програв усі ті поєдинки на бойовищі. Не через
брак умінь, сили чи навіть руки. Йому бракувало волі до перемоги. І
десь чи то на палубі «Південного вітру», чи то в сніговому бездоріжжі,
чи то в цих давніх руїнах він її відшукав.
— Але ж я командувала флотом імператриці,  — прохрипіла
Шадікширрам, її правий бік був увесь темний від крові.  — Я була
фавориткою… герцога Мікедаса. Цілий світ лежав біля моїх ніг…
— То було бозна-коли.
— Твоя правда. Ти розумний хлопчик. Я занадто м’яка, — її голова
впала на землю, очі втупились у небо. — Це… моя єдина…
Зала ельфійських руїн була загромаджена трупами.
На віддалі баньї здавалися демонами. Зблизька вони мали
жалюгідний вигляд. Дрібні й худорляві, як діти, загорнуті в лахміття,
обвішані оберегами з китового вуса, які не змогли вберегти їх від
безжальної сталі Нікого.
Один, що досі дихав, простягнув до Ярві руку, другою стискаючи
стрілу, яка засіла між ребер. В очах його не було ненависті, лише
непевність, страх і біль. Як і в Анкранових, коли Шадікширрам
протинала його мечем.
 Отже, вони були лише люди, яких Смерть супроводить до Останніх
Дверей, як і всіх інших.
Живий банья намагався щось сказати, коли Ніхто підійшов до
нього. Трусячи головою, намагався вимовити те саме слово, знову й
знову.
Ніхто поклав палець йому на губи.
— Тссс, — і ввігнав меч йому в серце.
— Перемога! — заревів Рульф, стрибком долаючи останній відрізок
шляху з верхівки вежі.  — Я зроду-віку не бачив такого видатного
володіння мечем!
— А я — такої влучної стрільби з лука! — відказав Ніхто, стискаючи
Рульфа в міцних обіймах. Поєднані вбивством,  вони стали
найкращими друзями.
Під одним з аркових проходів стояла, стискаючи плече, Сумаель.
Кров стікала по її руці аж до пальців.
— Де Анкран? — запитала вона.
Ярві лише похитав головою. Він боявся, що коли розтулить рот,
його знудить. Або він заплаче. Або зробить і те, і те. Від болю й люті,
яка поступово вщухала. Від полегкості, що лишився живий. Від
скорботи, що товариш помер. Скорботи, яка щомиті ставала дедалі
тяжчою.
Джауд важко сів на брилу, що відвалилася від ельфійської стіни, і
впустив посмугований порубинами щит на землю. Сумаель поклала
закривавлену руку на його тремтяче плече.
— Тепер я охоче визнаю, що ґеттландці  — найкращі!  — радісно
теревенив Рульф.
— А я вже почав у цьому сумніватися!  — Ніхто насуплено
роззирнувся. — Я очікував на зустріч із Шадікширрам.
Ярві глянув на її кривий меч у своїй руці, немовби шукаючи
підтвердження тому, що сталося.
— Я вбив її.
Можливо, слід було впасти навколішки й скласти дяку богам за
даровану, таку малоймовірну, перемогу, але червоне жниво порубаних
і нашпигованих стрілами трупів, що лежали посеред руїн, не
видавалося тим, за що варто дякувати.
Тож Ярві лише сів до гурту й узявся відколупувати згустки крові, що
запеклася під поламаним носом.
Урешті-решт, хіба він не король Ґеттландії?
Досить уже йому стояти навколішках.
 СПАЛЮЮЧИ МЕРЦІВ

ерці палали.
М Омахи полум’я, що обіймали їх, кидали дивоглядні тіні, які
танцювали на стінах ельфійських руїн. У порожевіле небо
здіймалися клубища диму  — належна віддяка Матері Війні за
подаровану перемогу. Так принаймні сказав Ніхто, а небагато було тих,
хто перебував із богинею в ближчих стосунках, ніж він. Ярві
здавалося, що коли добре придивитися, у вогні досі можна було
розгледіти кістки дев’ятьох баньїв, трьох моряків, Анкрана й
Шадікширрам.
— Мені його бракуватиме, — сказав Ярві, силкуючись не заплакати.
— Нам усім його бракуватиме,  — відповів Джауд, витираючи очі
тильним боком руки.
Ніхто не стримувався, і сльози вільно текли по його зритих
зморшками і шрамами щоках. Дивлячись на полум’я, він кивнув.
— Мені бракуватиме її.
Рульф пирхнув.
— От кого-кого, тільки не її.
— Тоді ти ще більший дурень, ніж я гадав. Гідний ворог  — це
найкращий дарунок богів. Він  — як хороше точило для клинка,  —
Ніхто, насупившись, опустив погляд на меч  — чистісінький, без
жодної плямки крові, хоча під нігтями його власника досі видніли її
засохлі сліди. Точильний камінь із неприємним скреготом іще раз
лизнув сталь. — З таким ворогом ти завжди лишаєшся гострим.
— Я волію бути тупим, — пробурчав Джауд.
— Ворогів треба вибирати ретельніше, ніж друзів, — далі бурмотів
Ніхто, вдивляючись у вогонь. — Вони будуть із тобою довше.
— Не турбуйся,  — Рульф плеснув Нікого по плечу.  — Життя мене
навчило, що наступного ворога довго чекати не доводиться.
— А крім того, завжди можна зробити ворогів із друзів, — докинула
Сумаель, загортаючись щільніше в куртку Шадікширрам. — Із ворогів
друзів зробити куди важче.
Ярві добре знав, що це правда.
— Як ви гадаєте, Анкран хотів би цього? — тихо запитав він.
— Бути мертвим? — здивувався Джауд. — Навряд чи.
— Бути спаленим, — пояснив Ярві.
Джауд зиркнув на Нікого і знизав плечима.
— Коли людина, яка схильна все вирішувати силою, візьме собі щось
до голови, важко її відрадити. А надто, коли в ніздрях у неї ще стоїть
запах крові.
— Та й навіщо відраджувати?  — Сумаель учергове почухалася під
брудною перев’язкою, яку Ярві наклав їй на поранене плече.  — Вони
всі мертві. Навіть якби їм щось і не подобалося, на їхні скарги можна
не зважати.
— Ти добре бився, Ярві,  — гукнув Ніхто.  — Як і личить
справжньому королю.
— Хіба король дозволяє, щоб замість нього гинули друзі?  — Ярві
винувато глянув на меч Шадікширрам і пригадав свої відчуття, коли
бив без упину й коли потім побачив червоний ніж у червоній руці. А
пригадавши, здригнувся під чужою накидкою.  — Хіба король убиває
жінку ножем у спину?
Змарніле обличчя Нікого досі було вологе від сліз.
— Хороший король жертвує всім заради перемоги й убиває того,
кого повинен убити, тим способом, яким тільки може. Великий воїн —
це той, хто й далі дихає, коли довкола бенкетує гайвороння. Великий
король  — це той, хто дивиться, як горять трупи його ворогів. Нехай
Батько Мир лиє сльози над методами. Мати Війна всміхається
досягненій меті.
— Так сказав би мій дядько.
—  Отже, він мудрий чоловік і гідний ворог. Можливо, ти і його
вб’єш ударом у спину, і ми разом подивимося, як горить його труп.
Ярві обережно торкнувся спухлого перенісся. Думка про чергові
трупи на вогнищі  — байдуже чиї  — не надто його втішала. Знову й
знову він повертався подумки до тої миті, коли мимоволі глянув на
Акрана й цим його виявив. Знову й знову бачив, як Шадікширрам
швидко обертається й викидає меч уперед. Знову й знову
розмірковував, як мав би діяти, щоб товариш лишився живий, хоча й
знав, що все це марно.
У минуле немає вороття.
Сумаель, насупившись, обернулася й стала вдивлятись у ніч.
— Ви чули?..
— Ані руш! — гримнув голос із темряви, наче стьобнув батогом.
У Ярві підстрибнуло серце. Він крутнувся й побачив високого воїна,
що ступив під аркову браму. У світлі поховального вогнища він
здавався велетнем; шолом, кольчуга, щит і великий меч яскраво
блищали.
— Покладіть зброю! — пролунав іще один голос, і з пітьми виринув
другий чоловік із націленим на них луком. Довкола обличчя теліпалися
довгі кіски. Ванстерець. За ним з’явилися інші, і за якусь мить утікачів
оточили півколом з десяток воїнів.
Хвилину тому Ярві гадав, що гіршого настрою в нього бути не може.
Тепер він збагнув, як сильно помилився.
Рульф скосував очима на свій лук — той був задалеко, щоб до нього
дістатися, — і розчаровано відкинувся назад, спершись на лікоть.
— На якому місці ванстерці у твоєму списку найкращих воїнів?
Ніхто скинув на них оцінювальним поглядом і кивнув.
— У такій кількості — на доволі високому.
Усі сили, що їх боги дарували Ярві, цього дня він витратив до
останку. Носаком черевика він відсунув від себе меч Шадікширрам.
Джауд підняв порожні руки. Сумаель узяла сокирку великим та
вказівним пальцями й віджбурнула її в темряву.
— Як щодо тебе, старий? — запитав перший ванстерець.
— Я зважую своє становище, — Ніхто ще раз скреготнув точилом по
лезу меча.
Ярві здалося, що він провів ним по його нервах.
— Якщо сталь  — це відповідь на твої роздуми, то в них її сила-
силенна, — упівголоса промовив він.
— Поклади меча, — другий ванстерець напнув тятиву. — Інакше ми
докладемо до багаття твій труп.
Ніхто встромив меч у землю й зітхнув.
— Переконливий аргумент.
Троє ванстерців підступили до них, щоб зібрати зброю та обшукати.
Їхній ватажок тим часом спостерігав.
 — Що привело вас п’ятьох до Ванстерландії?
— Ми прості мандрівники… — відказав Ярві, дивлячись, як один із
воїнів витрушує жалюгідний вміст його клунка.  — Прямуємо до
Вульсґарда…
Лучник здійняв брови і вказав поглядом на вогнище.
— Мадрівники, що палять трупи?
— Куди цей світ котиться: уже не можна чесній людині спалити
кілька трупів без того, щоб її запідозрили бозна в чому, — пожалівся
Ніхто.
— На нас напали розбійники,  — бовкнув Ярві, намагаючись
вигадати щось на ходу.
— Ви мали би дбати, щоб ваша країна була безпечною для
мандрівників, — дорікнув Рульф.
— О, в такому разі дякуємо, що зробили її безпечнішою, — ватажок
уважно придивився до шиї Ярві, тоді відгорнув Джаудів комір і
побачив шрами. — Раби.
— Відпущеники,  — виправила його Сумаель.  — Я їхня колишня
власниця. Купчиня.  — Вона сягнула рукою за пазуху й дістала звідти
пожмаканий аркуш пергаменту.  — Моє ім’я Ебдель Арік
Шадікширрам.
Ванстерець похмуро глянув на торговельну ліцензію Верховного
короля, лише нещодавно забрану з трупа її справжньої власниці.
— Щось ти занадто обшарпана як на купчиню.
— А хіба я казала, що успішна?
— І замолода.
— А хіба я казала, що стара?
— А де твій корабель?
— У морі.
— Чому ти не на ньому?
— Я вирішила його покинути, доки він не опустився на дно.
— А й справді, бідна купчиня, — пробурмотів один із воїнів.
— Що торгує брехнею, — докинув інший.
Ватажок стенув плечима.
— Нехай король вирішує, вірити їм чи ні. Зв’язати їх.
— Король? — перепитав Ярві, простягаючи руки перед собою.
Ванстерець ледь-ледь усміхнувся.
 — Ґром-ґіль-Ґорм вибрався до північного краю на лови.
Схоже, Рульф мав рацію. Наступний ворог виявився ближче, ніж
будь-хто з них гадав.
 СОЛОМИНКА

рві не раз доводилося мати справу з суворими чоловіками. Одним із

Я таких був його батько. Другим — його брат. Щодня десятки суворих
воїнів приходили на бойовище в Торлбю, щоб випробувати свої
сили. Сотні їх зібралися на піщаному березі, щоб подивитися, як
зводитимуть курган королю Утріку, а потім вирушити з юним королем
Ярві в той, фатальний для нього, набіг на Амвенд. Обличчя, що
всміхалися лише під час битви, долоні, що зрослися з руків’ям зброї.
А втім, іще ніколи Ярві не бачив такого зборища воїнів, яке Ґром-
ґіль-Ґорм узяв із собою на лови.
— Зроду не бачив так багато ванстерців в одному місці,  —
пробурмотів Рульф. — А я свого часу провів аж рік у Вульсґарді.
— Ціле військо, — буркнув Ніхто.
— І то грізне, — докинув Джауд.
Наїжачені зброєю, вояки дихали погрозою, проймали поглядами, як
кинджалами, і рубали словами, наче мечами. Шрами вони носили так
само гордо, як королівна  — коштовні прикраси, а музикою їм був
пронизливий, як скрегіт точильного каменя, жіночий голос, що
квилив-виводив пісню про любов до Матері Війни, про пролиту кров,
пощерблену сталь і відважних мужів, життя яких обірвалося
передчасно.
Підганяючи вістрями списів, воїни привели Ярві та його друзів,
зв’язаних і безпорадних, у цей мисливський табір, поміж багать, над
якими свіже м’ясиво скрапувало червоним соком.
— Якщо в когось є план,  — прошипіла Сумаєль краєм рота,  — то
саме час до нього вдатися.
— У мене є план, — відказав Ніхто.
— У цьому плані присутній меч? — поцікавився Джауд.
Запала коротка пауза.
— У всіх моїх планах присутній меч.
— А він у тебе є?
 Знову пауза.
— Ні, нема.
— То як твій план спрацює без нього?  — упівголоса запитала
Сумаель.
Після ще однієї паузи Ніхто відказав:
— Смерть чекає на кожного.
Там, де ванстерські зарізяки купчилися найщільніше, Ярві побачив
обриси великого крісла, а на ньому  — велику постать із великим
кухлем у великій руці, але не відчув того страху, що колись охопив би
його. Натомість Ярві закололо передчуття нагоди. Він не мав якогось
плану, навіть у загальних рисах, але, як казала йому мати Ґундрінг,
«потопельник хапається за будь-яку соломинку».
— Замість убивати ворогів, можна вчинити з ними інакше,  —
прошепотів він.
Ніхто пирхнув.
— А саме?
— Зробити їх своїми союзниками.
Ярві набрав повітря й закричав на все горло:
— Ґром-ґіль-Ґорме!  — вилетівши хмаркою білої пари, голос його
зірвався на вереск і прозвучав аж ніяк не по-королівський, однак
достатньо гучно, щоб його почув увесь табір, і це єдине, що мало
значення. Сотні освітлених вогнищами облич обернулися до нього. —
Королю Ванстерландії! Найкривавіший сину Матері Війни! Мечоламе
й Сиротителю, ми знову зустрілися! Я…
Добре вивірений удар у живіт вибив із нього повітря, яке
вихопилося жалібним зойком.
— Припни язика, хлопче, бо я тобі його вирву! — гарикнув ватажок
розвідників, штовхаючи Ярві. Той, заходячись кашлем, упав
навколішки.
Але того, чого прагнув, він досяг.
Спершу запала важка тиша, тоді почулися ще важчі кроки, що
поступово наближалися, і нарешті пролунав наспівний голос самого
Ґром-ґіль-Ґорма:
— Ви привели гостей!
— Які скидаються на жебраків, — додав другий голос. Хоча Ярві не
чув його відтоді, як на нього наділи нашийник, він миттю впізнав
крижаний тон матері Скер, такий знайомий йому зі снів.
— Ми знайшли їх у ельфійських руїнах над річкою, мій королю,  —
пояснив старший розвідник.
— Вони не схожі на ельфів, — зауважила Ґормова міністерка.
— Вони палили трупи.
— Достойна справа… якщо палити правильні трупи,  — мовив
Ґорм.  — Ти кажеш, хлопче, я мав би тебе знати? Хочеш побавитися в
загадки?
Досі відсапуючи, Ярві підвів голову і, як минулого разу, побачив
спершу чоботи, потім пояс, тричі обвинутий довкола шиї ланцюг, і
нарешті, високо над собою, порите зморшками обличчя короля
Ванстерландії, найлютішого ворога його батька, його країни і його
народу.
— Коли ми бачилися востаннє… ти запропонував мені свій
кинджал,  — Ярві поглянув Ґормові просто в очі. Навколішках,
обшарпаний і скривавлений, побитий і зв’язаний, він дивився
велетневі просто в очі.  — Ти сказав, щоб я відшукав тебе, якщо
передумаю. Ти даси мені тепер свій кинджал?
Король Ванстерландії насупився, перебираючи пальцями
навершники на ланцюзі, що обвивав його грубезну шию. Другою
рукою він запхнув глибше за пояс свої численні кинджали.
— Це було б нерозважливо.
— А я гадав, що Мати Війна дихнула на тебе в колисці, і провіщено,
що тебе не вбити жодному чоловікові.
— Боги допомагають тим, хто допомагає собі сам,  — мати Скер
боляче стиснула підборіддя Ярві та обернула його обличчям до
світла. — Це кухарчук, якого зловили в Амвенді.
— Так, — пробурмотів Ґорм. — Але він змінився. Тепер він дивиться
твердо.
Мати Скер примружила очі.
— А ще він десь загубив нашийник, який я йому подарувала.
— Він мені муляв. Я не народився бути рабом.
— І попри це, ти знову на колінах переді мною, — сказав Ґорм. — То
ким ти народився бути?
Довкола почулося запобігливе хихотіння, але над Ярві сміялися все
його життя, і кпини його вже не кололи.
 — Королем Ґеттландії,  — відповів він, і цього разу його голос був
холодний і твердий, як сам Чорний престол.
— Святі боги! — почув він, як видихнула Сумаель. — Нам кінець.
Ґормові губи розтяглися в широченну посмішку.
— Одеме! А ти добряче помолодшав!
— Я небіж Одема. Син Утріка.
Старший розвідник ударив його в потилицю. Ярві впав на зламаний
ніс, а що руки мав зв’язані й ніяк не міг пом’якшити падіння, то воно
вийшло особливо неприємним.
— Утріків син загинув разом із ним!
— У нього був іще один син, недоумку!
Звиваючись тулубом, Ярві підвівся й знову став навколішки,
відчуваючи в роті солоний присмак крові. Присмак, який йому вже
обрид.
Пальці розвідника схопили його за волосся й смикнули догори.
— Наймемо його як блазня чи повісимо як шпигуна?
— Це не тобі вирішувати,  — ельфійські браслети на довгому
передпліччі матері Скер злегка забряжчали. Вона лише підняла один
палець, але розвідник немовби дістав ляпаса й одразу відпустив
бранця.  — Утрік справді мав другого сина. Королевича Ярві. Він
учився на міністра…
— Але так і не склав іспит,  — доказав Ярві.  — А натомість сів на
Чорний престол.
— Щоб Золота Королева змогла зберегти владу.
— Лайтлін. Моя мати.
Міністерка довго й пильно дивилася на нього. Ярві випнув
підборіддя й поглянув у відповідь, намагаючись прибрати якомога
більш королівського вигляду  — наскільки це дозволяли
закривавлений ніс, зв’язані руки й смердючі лахи. Либонь, цього
вистачило, принаймні щоб заронити зерно сумніву.
— Розв’яжіть йому руки.
Ярві відчув, що мотузку розрізали, і з належною театральністю
повільно простягнув до світла ліву руку. Гомін, який знявся довкола,
коли він показав скарлючену куксу, цього разу справив йому неабияку
приємність.
— Мабуть, ти це хотіла побачити? — запитав він.
 Мати Скер узяла його долоню, обернула її, натиснула сильними
пальцями.
— Якщо ти був учнем матері Ґундрінг, то мав би знати, у кого
навчалася вона сама?
Ярві відповів не запнувшись:
— Її учила мати Вексен, натоді міністерка короля Фінна, володаря
Тровенландії, тепер праматір Міністерства й перша служителька
самого Верховного короля.
— Скільки голубів тримає мати Ґундрінг?
— Три дюжини. І ще одного з чорною плямкою на чолі, що понесе
звістку до Скекенгауза, коли Смерть відчинить перед нею Останні
Двері.
— З якого дерева двері до спочивальні короля Ґеттландії?
Ярві усміхнувся.
— Там немає дверей, бо ж король — одне ціле зі своїм королівством
і підданцями й не має права нічого ховати від них.
Вражений вираз на кощавому обличчі матері Скер став іще одним
джерелом такої рідкісної для Ярві втіхи.
Ґром-ґіль-Ґорм звів густющу брову.
— Він відповів правильно?
— Так, — пробурмотіла міністерка.
— Отже… це калікувате щеня  — справді Ярві, син Утріка та
Лайтлін, законний король Ґеттландії?
— Видається, що так.
— То це правда? — прохрипів Рульф.
— Це правда, — видихнула Сумаель.
Ґорм зайшовся реготом.
— У такому разі це мої найвдаліші лови за багато років! Надсилай
птаха, мати Скер, дізнайся, скільки король Одем заплатить нам за
повернення блудного небожа.
Король Ванстерландії обернувся, щоб іти геть, але Ярві зупинив
його, чмихнувши.
— Великий і жахливий Ґром-ґіль-Ґорме! У Ґетландії тебе називають
безумцем, що впивається кров’ю. У Тровенландії тебе вважають диким
королем дикого краю. У Скекенгаузі, у ельфійських палатах
Верховного короля… там про тебе заледве чи й згадують.
 Ярві почув, як Рульф стривожено щось буркнув, а ватажок
розвідників, ледь стримуючи лють, загарчав, але Ґорм лише замислено
погладив бороду.
— Якщо ти мав на меті мені полестити, то це тобі не вдалося. Куди
ти хилиш?
— Боги послали тобі золотий шанс. Якщо ти не скористаєшся ним і
вдовольнишся такою малою вигодою, то підтвердиш, що думка сусідів
про тебе правильна.
Король Ванстерландії запитально глянув на міністерку.
— Охоче послухаю, чого б іще я міг надбати.
«Продавай їм те, що вони хочуть, — завжди казала мати Ярві, — а
не те, що в тебе є».
— Щовесни ти збираєш воїнів і рушаєш у набіг на ґеттландське
прикордоння, чи не так?
— Це не таємниця.
— А цієї весни?
Ґорм підібгав губи.
— Якусь, бодай невеличку, прогулянку влаштувати слід було б. Мати
Війна вимагає помсти за той розбій, який твій дядько вчинив у
Амвенді.
Ярві поклав за краще не згадувати, що, хай і не до кінця того
розбою, але на його початку королем Ґеттландії був саме він.
— Я прошу тебе лише про одне: прогулятися цього року трохи далі.
Аж до мурів Торлбю.
Мати Скер зневажливо чмихнула.
— Тільки й усього?
Одначе Ґормова цікавість пробудилася.
— І що ж я здобуду, якщо вчиню тобі таку ласку?
Гордовитий муж на кшталт убитого батька Ярві, чи брата, чи
потонулого дядька Утіля, мабуть, радше з останнім віддихом плюнув
би Ґром-ґіль-Ґормові в обличчя, аніж шукав у нього допомоги. Але у
Ярві не лишилося гордості. Її з нього вичавив зневагою батько.
Виманив підступами Одем. Вибив батіг на палубі «Південного вітру».
Виморозила снігова пустка.
Ярві все своє життя стояв навколішках, постояти ще трохи було
неважко.
 — Допоможи мені повернути трон, Ґром-ґіль-Ґорме, і посеред
калюжі Одемової крові я опущуся перед тобою на коліна як король
Ґеттландії, твій васал і підданець.
Ніхто нахилився до нього й люто просичав крізь зціплені зуби:
— Це зависока ціна!
Ярві наче й не почув його слів.
— Утіль, Утрік і Одем. Три брати, твої найбільші вороги, усі підуть
крізь Останні Двері, і по всьому Потрощеному морю твоя влада
поступатиметься тільки владі самого Верховного короля. А далі… хто
знає.
«Що більше влади має людина,  — завжди повторювала мати
Ґундрінг, — то більше влади вона прагне».
— Це було б непогано, — відказав Ґорм трохи хрипким голосом.
— Авжеж, непогано, — погодилася мати Скер. Її очі перетворилися
на дві вузенькі щілини, коли вона блимнула на Ярві. — Якби це можна
було здійснити.
— Лише доправте мене й моїх супутників до Торлбю, і я спробую це
вможливити.
— Незвичний почет ти собі добрав, — сказала міністерка, оглядаючи
кожного по черзі без надмірного ентузіазму.
— Того вимагали незвичні обставини.
— А це що за недолуга проява? — запитав Ґорм, вказуючи на Нікого.
На відміну від решти, що розсудливо втупили погляд у землю, той,
випроставши спину, не ховав палючих очей.
— Я гордий ґеттландець.
— А, один із тих, — усміхнувся Ґорм. — Тут нам більше до вподоби
зганьблені й закривавлені ґеттландці.
— Не зважайте на нього, мій королю. Він Ніхто,  — Ярві знову
привернув Ґормову увагу до себе, говорячи до нього тим медоточивим
тоном, до якого часто вдавалася мати, бо ж звичні до жорстокості
чоловіки, яким гнів лише додає сил, безпорадні перед доводами
здорового глузду.  — Якщо я зазнаю невдачі, вам однаково лишиться
здобич, захоплена в поході на південь.
Ніхто з огидою пробурчав щось  — нічого дивного. Спалені
ґеттландські міста, сплюндровані землі, вигнані з домівок або забрані в
неволю люди. І то були землі Ярві, люди Ярві. Проте він уже занадто
загрузнув у цьому болоті, щоб повертатися назад. Йому лишалося
тільки одне — перти вперед і або потонути по дорозі, або вибратися на
протилежний берег  — нехай і брудним, але живим. Щоб повернути
Чорний престол, потрібне військо, і Мати Війна вкладала в його суху
руку ванстерські мечі. Чи, може, ставила на його пошрамовану шию
ванстерський чобіт?
— Ви здобудете багато, — улещував Ярві, м’яко, терпляче, — і нічого
не втратите.
— Окрім ласки Верховного короля,  — мовила мати Скер.  — Він
наказав, щоб не було війни, доки храму не добудовано…
— Колись орли праматері Вексен приносили прохання,  — у
Ґормовому співучому голосі тепер чулися нотки злості. — Згодом вони
стали приносити вимоги. Тепер вона шле нам накази. Що буде далі,
мати Скер?
Міністерка відповіла йому тихо й спокійно:
— Верховний король має під собою Нижні Землі та більшість
інглінгів, що тепер моляться Єдиному Божеству й за його наказом
готові йти на війну і на смерть…
— А у Ванстерландії теж уже править Верховний король?  —
глузливо запитав Ярві. — Чи Ґром-ґіль-Ґорм?
Мати Скер зморщила губи.
— Не бався надто близько до вогню, хлопче. Ми всі відповідаємо
перед кимось.
Але Ґорм уже був далеко думками  — мабуть, палив ґеттландські
поселення і вбивав їхніх мешканців.
— Торлбю має міцні мури,  — пробурмотів він,  — і багато дужих
воїнів, щоб їх боронити. Надто багато. Якби мені було до снаги взяти
це місто, мої скальди вже давно б оспівували перемогу.
— Ніколи цього не буде, — прошепотів Ніхто, але його не почули.
Угода відбулася.
— У цьому й полягає найкраща частина моєї пропозиції, — воркотів
Ярві.  — Вам треба буде лише почекати за мурами. Я сам віддам вам
Торлбю.
ЗАКОННИЙ КОРОЛЬ
 ВОРОНИ

рві підняв хутряний комір ванстерської накидки, затуляючись від

Я вітру, і зморщив ніс, коли в ніздрі вдарив солоний запах моря… і
сморід невільників на веслах. Коли він був одним із них, то звик до
цього важкого духу, спав, устромивши носа Рульфові під пахву, і
майже не помічав нічого. Від нього самого тхнуло тоді так само, як і від
решти. Але від цих спогадів сморід не робився приємнішим тепер.
Радше навпаки.
— Бідолахи, — Джауд, спершись на поруччя, сумно поглянув з юту
на веслярів, що надсаджувалися внизу. Як на такого здорованя, у нього
було занадто м’яке серце.
Рульф пошкріб за вухами, де відросли пасма сивувато-каштанового
волосся, хоча маківка, як і раніше, лишалася лисою.
— Було б добре звільнити їх усіх.
— І як ми тоді дістанемося до Торлбю? — запитав Ярві. — Хтось-то
має гребти. Чи, може, ви сядете на весла?
Обидва товариші гостро поглянули на нього.
— А ти змінився, — мовив Джауд.
— Мені довелося.
Ярві відвернувся від них і від лавок, подібних до тої, на якій він сам
колись страждав. Сумаель стояла біля поруччя із широченною
усмішкою на обличчі. Її волосся, тепер довше, ніж раніше, чорне, як
воронове крило, маяло на солоному вітрі.
— Ти видаєшся задоволеною,  — сказав Ярві, щасливий бачити її
щасливою. Таке траплялося не надто часто.
— Приємно знову вийти в море,  — вона розпростерла руки й
поворушила пальцями. — Та ще й без ланцюга!
Усмішка Ярві зів’яла, бо ж його досі сковував ланцюг, якого годі було
позбутися. Той, якого він викував собі сам своєю клятвою. Який
тягнув його назад до Торлбю й до Чорного престолу. І Ярві знав, що
рано чи пізно Сумаель стоятиме на палубі іншого корабля, який забере
її до Першограда й розлучить їх назавжди.
Її усмішка теж згасла, немовби дівчина подумала про те саме. Вони
відвели погляди одне від одного, ніяково замовкли й стали дивитися,
як удалині поволі тягнеться Батько Земля.
Дві такі ворожі країни, Ванстерландія і Ґеттландія, не надто
відрізнялися між собою. Голі узбережжя, ліси й болота. Люди
траплялися рідко, та й ті, побачивши корабель, налякано квапилися
якомога далі від берега. Примруживши очі, Ярві побачив на півдні
невеликий визубень, що бовванів на скелястому мисі. Пасма диму з
коминів слалися по білястому небу.
— Що це за місто? — запитав він у Сумаелі.
— Амвенд, — відказала та. — Недалечко кордон.
Амвенд. Місто, у набіг на яке він колись повів ґеттландців. Або ж
пастка, у яку він вскочив, брьохнувши з корабля у воду. А то бовваніє
вежа, де його зрадив Гурік. Де помер Кеймдаль. Звідки Одемів підступ
скинув його в жорстоке море й у ще жорстокішу неволю.
Ярві усвідомив, що до болю стискає поруччя сухою рукою. Він
відірвав очі від берега й глянув на білу піну за кормою. Брижі, які
весла лишали після себе, швидко зникали, і за якусь хвилю по них уже
не було й сліду. Чи не те саме чекає й на нього? Чи він так само зникне
й піде в непам’ять?
Він відчув на собі погляд сестри Овд, учениці матері Скер, яку та
послала разом з ними. Прихований, швидкий погляд  — і міністерка
миттєво опустила очі й записала щось вугільним олівцем на
крихітному клаптику паперу, що тріпотів на вітрі й виривався з-під її
руки.
Ярві поволі підійшов до неї.
— Стежиш за мною?
— Ти знаєш, що так, — відказала вона, не підводячи голови. — Для
цього я тут.
— Ти мені не віриш?
— Я лише переказую матері Скер усе, що бачу. Вірити чи ні, вирішує
вона.
Сестра Овд була невисока на зріст і кругловида, з тих, чий вік важко
визначити на вигляд. Ярві, однак, гадав, що вона не старша за нього.
— Коли ти склала іспит на міністерку?
 — Два роки тому,  — відповіла дівчина, затуляючи плечем клаптик
паперу.
Ярві покинув спроби підглянути. Зрештою, у міністрів свій
тайнопис: навряд чи він зумів би прочитати її записи.
— Важкий був іспит?
— Та ні. Якщо добре підготуватися.
— Я добре готувався,  — мовив Ярві, подумки вертаючись до того
буряного вечора, коли Одем увірвався до покоїв матері Ґундрінг.
Він пригадав полум’я, що відбивалося в скляних слоїках, зморшки
на усміхненому обличчі його наставниці, звичні запитання й чіткі
відповіді. Зненацька на нього наринула туга за тим простим життям,
де не було дядьків, яких треба вбити, клятв, яких треба додержати, і
важких рішень, які треба ухвалювати. Життям серед книжок, трав і
тихих слів. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб відкинути
цю думку. Зараз він не міг її собі дозволити.
— Але мені так і не випала нагода скласти іспит.
— Ти небагато втратив. Спершу довго чекаєш і нервуєшся перед
дверима. Потім на тебе довго й суворо витріщаються старі жінки,  —
міністерка дописала повідомлення й узялася скручувати його в
крихітну кульку. — А після всього — винагорода, поцілунок праматері
Вексен.
— І як?
Сестра Овд надула щоки й протягло зітхнула.
— Хоча мати Вексен і наймудріша з жінок, та я сподівалася, що мій
останній поцілунок буде з кимось молодшим. Я бачила Верховного
короля, здалеку.
— Я теж одного разу його бачив. Він був миршавий, старий і
жадібний. Вічно скаржився і боявся їсти. Але привів із собою багато
дужих воїнів.
— У такому разі час його не надто змінив. Хіба що тепер він
поклоняється Єдиному Божеству й одержимий владою більше, ніж
будь-коли. А ще кажуть, що година — це найдовше, скільки він може
протриматися не закунявши. А ось число його воїнів примножилося.
Міністерка підняла полотняну заслону з клітки. Птахи всередині не
ворухнулися, не стріпнулись від світла  — лише дивилися на Ярві
рівним поглядом шістьох пар незмигних очей. Чорні птахи.
 Ярві здивовано насупився.
— Ворони?
— Так,  — сестра Овд закасала рукав, скинула гачок із дверцят і
вправно засунула білу руку до клітки. Відтак узяла за тулуб одну
ворону й дістала її назовні. Пташка не ворушилася, спокійна, наче
вирізьблена з вугілля.  — Мати Скер уже віддавна не використовує
голубів.
— Зовсім?
— За той час, як я її учениця, — жодного разу, — дівчина прикріпила
послання до пташиної лапки й тихо додала: — Подейкують, їй мало не
видряпав очі голуб, який прилетів від матері Ґундрінг. Відтоді мати
Скер їм не довіряє,  — міністерка нахилилася до чорної пташки й
протуркотіла: — Ми за день дороги від Торлбю.
— Торлбю, — вторувала ворона хрипким голосом.
Сестра Овд підкинула її догори, і та, залопотівши крилами, подалася
на північ.
— Ворони,  — замислено повторив Ярві, дивлячись, як пташка
летить понад білими гребенями хвиль.
— Надсилаєш своєму володареві обіцянки покори?  — до Ярві
підійшов Ніхто, як завжди міцно, немов кохану, обіймаючи меч, хоча й
мав для нього тепер добрі піхви.
— Ґром-ґіль-Ґорм мій союзник, а не володар, — відказав Ярві.
— Звісно. Ти ж більше не раб,  — Ніхто злегка потер шрами на
зарослій щетиною шиї.  — Я пригадую, як ті добрі люди зняли нам
нашийники. А потім Шадікширрам спалила їхнє обійстя. Ні, ти не
раб… але угоду з ванстерцями ти уклав, стоячи навколішках.
— Ми всі тоді стояли навколішках, — відгиркнувся Ярві.
— І досі стоїмо? Ось у чому питання. Ти здобудеш собі небагато
друзів, коли повернешся на Чорний престол із допомогою
найлютішого ворога ґеттландців.
— Друзів я здобуватиму, коли сяду на престол. А наразі мене більше
турбує, як зігнати з нього ворогів. Що я мав робити? Чи нехай краще
ванстерці спалили б нас?
— Можливо, треба було пошукати золоту середину між тим, щоб
померти від Ґормових рук, і тим, щоб продати йому нашу батьківщину.
— Щось давно мені така середина не траплялася,  — витиснув Ярві
крізь зціплені зуби.
— Її важко знайти, але саме вона — підмурівок королівської влади.
Гадаю, що за твою угоду нам іще доведеться заплатити.
— Ти швидкий на запитання, Ніхто, але забарний на відповіді. Хіба
ти не присягав допомагати мені?
Примруживши очі, Ніхто глянув на Ярві. Вітер розвівав його сиве
волосся й шмагав пасмами гартоване в битвах обличчя.
— Я дав клятву, і маю намір додержати її або померти.
— От і добре, — мовив Ярві, відвертаючись від нього. — Ловлю тебе
на слові.
Унизу в поті чола, зціпивши зуби й важко крекчучи в єдиному
ритмі, надсаджувалися невільники-веслярі. Поміж рядами походжав
наглядач, тримаючи за спиною скручений батіг. Достоту, як Тріґґ на
палубі «Південного вітру». Ярві чудово пам’ятав, як горіли м’язи і як
пекли удари бича по спині.
Та що ближче він був до Чорного престолу, то більше тяжіла над
ним клятва і швидше вичерпувався терпець.
Хтось має гребти.
— Наддай ходи! — гарикнув він до наглядача.
 ДІМ ВОРОГА

умаель зіскочила на пристань і протовпилася крізь юрбу до столу, за

С яким сиділа портова урядниця. Обабіч неї стояла сторожа. Ярві,
накинувши каптур і опустивши голову, не так спритно й куди менш
гордовито зійшов трапом на землю, що мала бути його королівством.
Решта рушили за ним.
— Мене звати Шадікширрам,  — оголосила Сумаель, недбалим
жестом розгортаючи аркуш пергаменту й кидаючи його на стіл, — а це
торговельна ліцензія від Верховного короля з руною самої праматері
Вексен.
Вони зумисне чекали, поки на зміну не заступила наймолодша з
портових урядниць, сподіваючись, що та пропустить їх, не
доскіпуючись. Натомість жінка, насупивши брови й перебираючи
пальцями два ключі, що висіли на шиї,  — хатній і робочий,  — довго
вивчала їхній документ. Достатньо довго, щоб усі занервували. Ярві
зробилося зле, коли він помітив, що кутик аркуша бурий від засохлої
крові його колишньої власниці. Крові, яку власноруч пролив Ярві.
Урядниця підвела очі, пильно глянула на Сумаель, а тоді промовила
слова, які він так боявся почути:
— Ти не Шадікширрам, — один з охоронців ледь ворухнув рукою в
латній рукавиці, що тримала ратище списа, Ніхто посунув
застромлений за пояс великий палець ближче до меча, а нудкий
неспокій Ярві переріс у жах. Невже все закінчиться тут, кривавою
дрібною сутичкою в порті?  — Я бачила її не раз, коли вона, зазвичай
п’яна, сходила з корабля…
Сумаель щосили гримнула кулаком по стільниці. Урядниця
ошелешено відсахнулася, коли дівчина люто загорлала їй в обличчя:
— Вияви більше поваги й не паплюж моєї матінки, Ебделі Арік
Шадікширрам, яка пройшла крізь Останні Двері! Потонула в
крижаних водах Півночі, — голос її надломився, і вона, ніби втираючи
сльози, торкнулася сухих очей тильним боком долоні. — Свою справу
вона передала мені, своїй любій донечці Сумаелі Шадікширрам,  —
вона схопила ліцензію зі столу й знову закричала, бризкаючи слиною
на урядницю, охоронців і Ярві: — У мене справа до королеви Лайтлін!
— Вона більше не королева…
— Ти добре знаєш, про кого я кажу! Де Лайтлін?
— Зазвичай у себе в конторі…
— Мені треба з нею поговорити! — дівчина обернулася на підборах і
величавою ходою покинула пристань.
— Не знати, чи вона прийме вас… — кволо пробелькотіла урядниця
їй услід.
Ярві та всі решта рушили за Сумаеллю. Проходячи повз стіл, сестра
Овд приязно поплескала по ньому й промовила:
— Вона так з усіма. Може, це трохи вас утішить.
— Оце ти показала виставу! — мовив Ярві, наздоганяючи Сумаель,
що квапливо минала порозвішувані в’язки риби, скинуті на купу сіті й
рибалок, які гучно оголошували ціну на вранішній улов.  — Що б ми
без тебе робили?
— Я сама трохи не обмочилася,  — пошепки зізналася вона.  — За
нами ніхто не йде?
— Ніхто навіть не дивиться.
Портова урядниця саме зганяла злість на наступних прибулих і
невдовзі лишилася далеко позаду.
Нарешті Ярві був удома. Однак почувався він тут чужим. Усе
видавалося змалілим проти того, що він пам’ятав. У порту бракувало
звичної метушні, стоянки для суден і ятки були порожні, будинки
покинуті. Серце мало не вистрибувало з грудей, коли він бачив
знайоме обличчя, і, немов злодій, що повернувся на місце злочину,
Ярві натягував каптур ще сильніше, відчуваючи, як, попри холод,
спину лоскочуть краплі поту.
Якщо його впізнають, король Одем незабаром довідається про це й
швидко докінчить те, що почав був на верхівці амвендської вежі.
— Ото кургани твоїх пращурів, чи не так?
Ніхто крізь завісу сплутаного волосся дивився на північ, де вздовж
безлюдного піщаного узбережжя тягнувся довгий шерег трав’янистих
пагорків. Голі схили найближчого з них зеленіли рідкими латками
трави, що відросла за останні кілька місяців.
 — Мого вбитого батька Утріка,  — на вилицях Ярві заходили
жовна. — А ще потонулого дядька Утіля та інших королів Ґеттландії аж
до часів, укритих мороком історії.
Ніхто пошкріб щоку, зарослу сивою щетиною.
— І перед ними ти виголосив свою клятву.
— Як і ти виголосив свою переді мною.
— Не бійся,  — Ніхто широко всміхнувся, коли вони протискалися
крізь натовп біля брами зовнішніх міських мурів. Цей божевільний
усміх і гарячковий блиск очей радше наганяли на Ярві ще більше
страху, ніж заспокоювали його. — Плоть може забути, сталь — ніколи.
Сестра Овд, як видавалося, знала шляхи Торлбю краще за Ярві, який
тут народився. Який тут був королем. Вона вела їх вуличками, що
зміїлися вгору крутим узвозом повз високі, вузькі будинки, які
тиснулися серед оголених кам’яних брил — сірих кісток Ґеттландії, що
випинали крізь шкуру міста. Міністерка провадила їх через містки над
бистрими струмками, з яких раби набирали в глечики воду для
заможних містян. Нарешті вона вивела їх на довгастий, вузький
майдан у тіні похмурої цитаделі, де Ярві народився, ріс, зазнавав
щоденних принижень, учився на міністра, а одного дня дізнався, що
став королем.
— Тут, — повідомила сестра Овд.
Будинок стояв на видноті. Сам Ярві не раз проходив повз нього
раніше.
— Навіщо Ґормовій міністерці осідок у Торлбю?
— Мати Скер каже, що хороший міністр має знати дім ворога краще,
ніж власний.
Ярві гмикнув.
— Мати Скер любить напутливі примовки так само, як і мати
Ґундрінг.
Овд повернула ключ у замку.
— У них — усе наше ремесло.
Ярві відвів Сумаель убік і промовив до неї упівголоса:
— Візьми з собою Джауда. Рушайте до контори й поговоріть з моєю
матір’ю.
Якщо пощастить, Гурік буде на бойовищі.
— І що їй сказати? — запитала Сумаель. — Що мертвий син кличе її?
 — Так, і що він нарешті навчився застібати пряжку на плащі.
Приведи її сюди.
— А що, як вона мені не повірить?
Ярві пригадав вираз материного обличчя, коли вона суворо
дивилася на нього згори вниз, і подумав, що сумніви в неї, цілком
імовірно, виникнуть.
— Тоді нам доведеться вигадати інший план.
— А якщо вона мені не повірить і накаже мене стратити?
Ярві помовчав якусь хвилю.
— Тоді інший план доведеться вигадати мені.
— Чи є серед вас хтось, кому не щастить у бою чи на погоду?  —
долинув до них дзвінкий голос із другого кінця майдану. Навпроти
величної нової будівлі з колонами із білого мармуру зібралася юрба.
Перед юрбою, розпростерши руки, стояв жрець у простому вбранні з
грубої мішковини й виголошував промову. — Чи є серед вас хтось, чиї
молитви до богів лишаються без відповіді?
— Мої молитви так часто лишалися без відповіді, що я покинув
молитися, — пробурмотів Рульф.
— І то не дивина! — кричав жрець. — Бо ж немає багатьох богів! Є
лише одне Божество, Єдине! Ніякій ельфійській магії не до снаги
розламати Його! Обíйми Єдиного Божества, як і двері Його храму,
розкриті для кожного!
— Храму? — здивувався Ярві. — Мати будувала тут монетний двір.
У ньому мали б карбувати монети, всі однакової ваги.
Тепер над входом сяяло семипромінне сонце Єдиного Божества,
бога Верховного короля.
— Єдине Божество дарує вам утіху, милосердя і прихисток!  —
горлав проповідник. — А взамін просить лише одного: щоб ви любили
Його так, як Воно любить вас!
Ніхто сплюнув на бруківку.
— Який стосунок боги мають до любові?
— Тут багато чого змінилося, — промовив Ярві, оглядаючи майдан і
натягуючи каптур іще нижче.
— Новий король, нові порядки,  — відказала Сумаель, облизуючи
пошрамовану губу.
 ВИСОКІ СТАВКИ

ипнули вхідні двері, і Ярві заціпенів. Почулися кроки в коридорі, і

Р він нервово ковтнув слину. Двері до кімнати відчинилися, і Ярві,
ледве дихаючи, ступив невпевнено до них…
Тримаючи долоні на руків’ях мечів, досередини пригинцем зайшли
два раби. Плечисті інглінги зі срібними нашийниками. Ніхто
наїжачився. Блиснула сталь вихопленого меча.
— Ні! — спинив його Ярві.
Він знав цих двох. Материні раби.
Наступної миті до кімнати разом із Сумаеллю позаду велично
ввійшла Лайтлін.
Вона не змінилася.
Висока й сувора, золотаве волосся наолієне й укладене в блискучі
звої. Коштовні камені нечисленні, зате приголомшливих розмірів.
Великий королевин ключ, ключ від ґеттландської скарбівні, зник, а
замість нього на ланцюжку з’явився менший, оздоблений темними
рубінами, наче краплинами крові.
Ярві важко було переконати товаришів у тому, що він король, а ось
його мати без жодних зусиль виповнила вщерть невеличке
приміщення королівською величчю.
— Побийте мене боги!  — прохрипів Рульф і, стрепенувшись,
опустився на коліна.
Сестра Овд, Джауд, Сумаель і двоє рабів поквапливо приєдналися
до нього. Ніхто став навколішки останнім, опустивши додолу і очі, і
вістря меча. Стояти лишилися тільки Ярві та його мати.
Вона заледве чи звернула увагу на інших. Лише невідривно дивилася
на Ярві, а той — на неї, немовби в кімнаті більше нікого не було. Мати
підійшла до нього, не усміхаючись, але й не суплячись, і зупинилася за
якийсь крок. Вона здалася йому такою вродливою, аж боляче було
дивитися, і Ярві відчув, як в очах йому запекли сльози.
— Синку, — прошепотіла мати й пригорнула його до себе. — Синку.
 Вона стиснула його міцно, до болю, і її сльози скропили йому
волосся, а його — намочили їй плече.
Ярві повернувся додому.
Минув якийсь час, перш ніж мати відпустила його на відстань
простягнутої руки й ретельно витерла сльози зі своїх щік. Ярві
усвідомив, що більше не дивиться на неї знизу вгору. Отже, він виріс. У
багатьох значеннях цього слова.
— Схоже, твоя подружка сказала правду, — мовила мати.
Ярві поволі кивнув.
— Так, я живий.
— І навчився застібати пряжку на плащі,  — вона смикнула, щоб
перевірити. Плащ не розстібнувся.

Мати вислухала його розповідь мовчки.

Мовчки слухала про набіг на Амвенд і сплюндрування міста. Про
Одемів підступ і довге падіння Ярві в жорстокі морські води.
Невже Ґеттландія матиме пів короля?
Мовчки слухала, як Ярві став рабом і як його продали, і лише очі її
звернулися до ледь помітних шрамів на його шиї.
Це якась жалюгідна потолоч.
Мати мовчала, коли він утікав з «Південного вітру», коли
поневірявся в снігах, коли бився за життя в ельфійських руїнах. Ярві
весь час думав, яка ж хороша з цього могла б вийти пісня. Треба лише
вижити й наказати скальдам покласти слова на музику.
У хорошій пісні всі герої не можуть лишитися живими.
А коли оповідь підійшла до смерті Анкрана, а потім і Шадікширрам,
Ярві пригадав червоний від крові ніж у своїй руці, пригадав їхню
хрипку боротьбу, і горло йому стислося. Він заплющив очі, не
спроможний витиснути з себе ні слова.
Щоб битися з кимось, потрібно дві руки, а щоб ударити ножем у
спину, досить і одної.
І тоді він відчув материну руку на своїй.
— Я пишаюсь тобою. І батько пишався б. Має значення тільки те,
що ти повернувся до мене.
— За це треба дякувати цим чотирьом,  — відказав Ярві, ковтаючи
гіркий клубок.
Мати обвела його товаришів пильним поглядом.
— Я дякую вам усім.
— Нема за що, — буркнув Ніхто, не відриваючи очей від підлоги й
ховаючи обличчя за заслоною сплутаного волосся.
— Це честь для мене, — відповів Джауд, схиляючи голову.
— Без нього ми теж усі б загинули, — пробурмотів Рульф.
— Усю дорогу він був головним болем,  — озвалася й Сумаель.  —
Якби знаття, я б лишила його в морі.
— І де б ти тоді знайшла корабель, щоб дістатись додому?  —
вишкірившись до неї, запитав Ярві.
— Щось придумала б, — відказала вона, вишкірившись у відповідь.
Мати не всміхнулася разом із ними. Вона уважно вивчала їхні
погляди, відзначаючи найтонші нюанси, а тоді примружила очі.
— Ким для тебе є мій син, дівчино?
Сумаель здивовано кліпнула, її темні щоки спаленіли.
— Ну…
Ярві вперше бачив, щоб їй забракло слів.
— Вона — моя подружка, товаришка по неволі, — утрутився він. —
Вона важила життям заради мене,  — він замовк на якусь мить і
додав: — Вона — моя родина.
— Он як? — Мати й далі пильно дивилася на Сумаель, яка тим часом
ретельно вивчала підлогу. — Отже, вона — і моя родина.
Правду кажучи, Ярві аж ніяк не був певен, ким вони є одне для
одного, але з’ясовувати це перед матір’ю не мав жодного наміру.
— Тут багато чого змінилося.
Він кивнув головою в бік вікна. Знадвору долинали притлумлені
молитви жерця.
— Тут усе пішло нанівець,  — материні очі повернулися до нього,
сповнені таким гнівом, якого Ярві в них іще не бачив. — Не встигла я
зняти жалобу по твоїй смерті, як до матері Ґундрінг прилетів орел. Із
запрошенням до Скекенгауза на весілля Верховного короля.
— Ти поїхала?
Мати пирхнула.
— Не мала й не маю бажання відвідувати цей захід.
— Чому?
 — Бо за задумом праматері Вексен нареченою мала б стати я.
Ярві глипнув на неї великими очима.
— Отакої.
— Еге ж. Отакої. Вони прагнуть прикувати мене до ключа того
струхлявілого старигана, щоб я пряла їм золото з соломи. Тим часом
той гад, твій дядечко, зі своїм гадюченям перешкоджають мені на
кожному кроці й докладають усіх зусиль, щоб зруйнувати все, що я тут
збудувала.
— Ісріун? — дещо захриплим голосом пробурмотів Ярві. Він ледь не
додав «моя наречена», але, глянувши на Сумаель, стримався.
— Я знаю, як звати цю паскуду,  — буркнула мати.  — І свідомо не
назвала її на ім’я. Вони ламають угоди, над якими я працювала роками,
в одну мить обертають здобутих із такими труднощами друзів на
ворогів, відбирають товари в чужоземних купців і виганяють їх із
ринків. Якщо вони мають на меті знищити Ґеттландію, то кращого
способу годі вигадати. Ти бачив? Вони віддали мою карбівню на храм
лжебогові Верховного короля!
— Cхоже на те…
— Єдине Божество стоїть над усіма іншими богами, так само, як
Верховний король панує над усіма іншими володарями,  — вона
невесело реготнула. Ярві, почувши той сміх, аж здригнувся. — Я чиню
їм опір, але змушена відступати. Поле битви для них незнайоме, але
вони мають Чорний престол. І ключ від скарбівні. Я б’юся з ними
щодня, усіма способами, усією зброєю, яку маю…
— Окрім меча, — кинув Ніхто, не підводячи голови.
Мати пройняла його гострим, як кинджал, поглядом.
— Прийде час і на меч. Але Одем дбає про свою безпеку. За його
плечима все ґеттландське вояцтво. У мене ж  — не більше чотирьох
десятків надвірної сторожі. І ще Гурік…
— Ні,  — перебив її Ярві.  — Гурік служить Одемові. Він намагався
мене вбити.
Мати здивовано глянула на нього.
— Гурік — мій Обраний Щит. Він ніколи б мене не зрадив…
— Мене він зрадив не вагаючись,  — Ярві пригадав, як в обличчя
бризнула Кеймдалева кров. — Повір мені. Ту мить я нескоро забуду.
Вона скреготнула зубами й поставила тремтливий кулак на стіл.
 — Я накажу втопити його в болоті. Але щоб здолати Одема, нам
потрібне військо.
Ярві облизнув губи.
— У мене є військо, і воно саме підходить.
— Невже замість сина до мене повернувся чарівник? Звідки ж це
військо?
— З Ванстерландії, — відповів Ніхто.
Залягла мертва тиша.
— Зрозуміло, — мати люто блимнула на сестру Овд. Та наважилася
вибачливо всміхнутися, кахикнула й опустила погляд додолу. Мало хто
не ховав очей перед Золотою Королевою. — Ти уклав союз із Ґром-ґіль-
Ґормом? Із тим, хто вбив твого батька, а тебе продав у рабство?
— Він не вбивав батька. Я цього певен, — «принаймні на три чверті
певен». — Це Одем убив твоїх чоловіка й сина, власних брата й небожа.
Ми мусимо хапатися за тих союзників, яких приносить вітер.
— Яка Ґормова ціна?
Ярві зволожив язиком пересохлі губи. Слід було здогадатися, що від
Золотої Королеви не сховається жодна деталь угоди.
— Я стану перед ним навколішки і буду його васалом.
У кутку сердито щось буркнув Ніхто.
Материне око сіпнулось.
— Що подумають ґеттландці про таку угоду з дияволом? Їхній
король стає на коліна перед їхнім найненависнішим ворогом!
— Нехай думають що хочуть, коли Одем захлинеться лайном у
вигрібній ямі. Краще бути королем на колінах, ніж жебраком на рівних
ногах. Підвестися я зможу пізніше.
Усмішка торкнулася кутика її губ.
— А ти куди більше взяв від мене, ніж від батька.
— І пишаюся цим.
— І все ж. Ти збираєшся впустити цього різника в Торлбю?
Перетворити наше місто на бійню?
— Він буде лише приманкою для Одемових воїнів,  — відказав
Ярві. — Вони полишать цитадель, а ми проберемося туди тунелями під
скелею, опустимо Ревучу браму й нападемо на Одема, коли біля нього
буде мало охоронців. Ти зможеш знайти достатньо надійних людей для
цього?
 — Можливо. Гадаю, що зможу. Але твій дядько не дурний. Що, як
він не вскочить у пастку? Що, як залишить своїх людей у цитаделі й
перечекає в безпеці?
— І заживе слави боягуза, коли Мечолам стоятиме під брамою і
глузуватиме з нього?  — Ярві нахилився до матері, дивлячись їй в
очі.  — Ні. Я був там, де тепер він, я знаю, як він думає. Одем лише
недавно сів на Чорний престол. У нього немає великих перемог, які
оспівували б скальди. Натомість лишилася пам’ять про мого батька й
легенда про дядька Утіля, з якими його порівнюватимуть,  — Ярві
всміхнувся: хто-хто, а він добре знав, як воно — все життя бути в тіні
кращого брата.  — Одем ніколи не знехтує такою чудовою нагодою
здійснити те, що не вдалося його братам. Перемогти Ґром-ґіль-Ґорма й
показати себе могутнім військовим ватажком.
Мати всміхнулася ширше, і Ярві замислився, чи бодай колись вона
дивилася на нього з таким захватом.
— Твоєму братові дістався повний набір пальців, але весь розум
боги приберегли для тебе. Ти зробився вельми спритним і кмітливим,
Ярві.
Схоже, застосоване належним чином співпереживання може бути
смертельною зброєю.
— Роки, протягом яких я вчився на міністра, не минули марно. І все
ж нам би не завадила допомога когось, хто близький до Одема. Ми
могли б звернутися до матері Ґундрінг…
— Ні. Вона Одемова міністерка.
— Вона моя міністерка.
Мати похитала головою.
— У найкращому разі вона вагатиметься, кому лишатись вірною.
Хтозна, що вона вважатиме вищим благом. У нас і без цього багато що
може піти не так, як треба.
— Але ж і виграти ми можемо багато. Високі ставки  — високий
ризик.
— Атож,  — вона підвелася, поправила спідниці й зачудовано
глянула на Ярві. — Коли це мій улюблений син став гравцем?
— Коли дядько скинув його в море і вкрав спадкові права.
— Він недооцінив тебе, Ярві. Як і я. Але я рада дізнатися, що
помилялася, — усмішка її щезла, а в голосі забриніли жорсткі нотки: —
Одем за свою помилку заплатить криваву ціну. Посилай пташку до
Ґром-ґіль-Ґорма, сестричко. Перекажи, що ми нетерпляче чекаємо на
його прибуття.
Сестра Овд уклонилася мало не до землі.
— Авжеж, моя королево, але… щойно я це зроблю, назад вороття не
буде.
Мати сухо реготнула.
— Запитай своєї наставниці, сестро. Я не з тих, хто повертає
назад, — вона потягнулася через стіл і накрила сильною рукою немічну
долоню Ярві: — Як і мій син.
 У ТЕМРЯВІ

е збіса ризиковано, — Рульфів шепіт завмер у темряві.

- Ц

— Життя  — це ризик,  — мовив Ніхто.  — Від самого

народження.
— І все ж не конче бігти до Останніх Дверей голяка і з криками.
Можна обережненько рухатися в інший бік.
— Однаково Смерть проведе крізь них кожного,  — відказав
Ніхто. — Я волію зустрічати її лицем до лиця.
— А я волів би наступного разу опинитися деінде!
— Припиніть!  — просичав Ярві.  — Гризетесь, як два старих пса за
останню кістку!
— Усі ж не можуть поводитися по-королівськи,  — пробурмотів
Рульф із чималою часткою іронії. Мабуть, коли щодня бачиш, як твій
товариш випорожнюється поруч у відро, важко потім сприймати його,
як того, чиє місце — між богами й людьми.
Укриті віковою іржею засуви заскрипіли, і, здійнявши хмарку пилу,
хвіртка відчинилася. У тісному й вузькому склепінчастому проході
стояв інглінг і похмуро дивився на товариство.
— Тебе хтось бачив? — запитав Ярві.
Раб заперечно похитав головою, обернувся й важкою ходою рушив
догори вузькими сходами, нахиляючи голову, щоб не зачепити низької
стелі. Чи можна йому довіряти? Мати гадала, що можна. Але ж вона й
Гуріку довіряла. Ярві вже позбувся дитячого переконання в тому, що
батьки все знають.
За останні кілька місяців він позбувся багатьох усіляких переконань.
Сходи привели у велику печеру. З нерівного кам’яного склепіння
звисали вапнякові бурульки. На кінці кожної у світлі смолоскипів
іскрилася краплинка води.
— Ми під цитаделлю?  — запитав Рульф, нервово позираючи на
неуявленну масу каміння над їхніми головами.
— Гору всю порито,  — відказав Ярві.  — Стародавніми тунелями
ельфів, новішими ходами. З таємними дверима й підглядовими
вічками. Деякі королі, а також усі міністри іноді прагнуть
переміщуватися тайкома. Але краще за мене цих переходів не знає
ніхто. Я провів тут половину дитинства. Ховався від батька чи брата. З
одного сховку перебирався до іншого. Спостерігав, лишаючись
непоміченим, уявляв, що беру участь у тому, що бачу. Вигадував собі
життя, у якому б не був ізгоєм.
— Сумна історія, — пробурмотів Ніхто.
— Жалюгідна,  — Ярві пригадав себе молодшого, що рюмсав у
темряві, бажаючи, щоб його знайшли, хоча й знав, що ніхто не
переймається ним аж так, щоб шукати. А пригадавши, відчув огиду до
своєї колишньої слабкості й похитав головою.  — Але ця історія ще
може мати щасливий кінець.
— Може,  — Ніхто провів рукою по стіні. Суцільний ельфійський
камінь, тисячі років завстаршки, але такий гладенький, немов
покладений учора. — Цим ходом люди твоєї матері зможуть потайки
пробратися в цитадель.
— Коли Одемові воїни вирушать на бій із Ґром-ґіль-Ґормом.
Інглінг простягнув руку, зупиняючи їх.
Перехід закінчувався круглою шахтою колодязя. Високо вгорі  —
кружальце світла, далеко внизу  — ледь помітне мерехтіння води.
Усередині шахти спіраллю звивалися сходи, такі вузькі, що Ярві
довелося підніматися боком. Спина його терлася об гладкий
ельфійський камінь, носаки черевиків мало не виступали за край, а піт
струмком лився з чола. Коли вони подолали половину дороги, згори
почувся якийсь шум і щось промайнуло повз обличчя Ярві. Він
відсахнувся й, мабуть, полетів би вниз, якби Рульф не схопив його за
руку.
— Прикро було б, якби твоєму правлінню поклало край
звичайнісіньке відро.
Ген унизу відро шубовснуло у воду. Ярві глибоко відітхнув. Ще одна
купіль у холодній воді — це останнє, чого він зараз потребував.
Відлунюючи від стін, почулися незвично гучні жіночі голоси.
— …вона досі відмовляється.
— А ти б хотіла заміж за того старого шкарбуна після такого
чоловіка, як Утрік?
 — Її хотіння тут нічого не важить. Якщо місце короля — між богами
й людьми, то місце Верховного короля  — між богами й королями.
Ніхто не може відмовляти йому без кінця…
Вони поволі просувалися далі. Знову півсутінь, знову сходи, знову
сповнені сорому спогади. Стіни з грубого каменю, зведені людьми,
здавалися старішими за ельфійські, хоча насправді були новіші за
тунелі в глибині гори на тисячі років. Крізь заґратовані отвори під
стелею блимало денне світло.
— Скільки людей купила королева? — запитав Рульф.
— Тридцять три, — відказав інглінг через плече. — На цю мить.
— Надійних?
— Людей як людей, — раб стенув плечима. — Вони вбиватимуть або
помиратимуть — залежить від того, як пощастить.
— І про скількох своїх воїнів Одем може сказати те саме?  —
поцікавився Ніхто.
— Про багатьох, — визнав інглінг.
— Тут, мабуть, чверть його війська,  — сказав Ярві, спинаючись
навшпиньки, щоб визирнути крізь ґратки.
Того дня бойовище облаштували на подвір’ї цитаделі, старезний
кедр правив за один із кутів майданчика. Воїни тренувалися
формувати щитову стіну, шикуватися клином і ламати ворожий стрій.
Сталь блищала проти тьмяного сонця, глухо торохкала, вдаряючись об
дерев’яні щити, човгали черевики. У холодному повітрі бриніли різкі
команди майстра Гуннана. Зімкнути щити! Триматися оплічника!
Випад знизу! Колись так само він горлав їх до Ярві, щоправда, користі
то не дало ніякої.
— Чимало,  — зауважив Ніхто, зазвичай схильний применшувати
небезпеку.
— Вимуштруваних і загартованих у битвах воїнів, що битимуться на
своїй території, — додав Рульф.
— На моїй території, — процідив Ярві крізь зуби.
Він повів їх далі. Кожна сходинка, кожен камінчик ставали чимраз
знайомішими.
— Глянь туди.
Ярві притягнув Рульфа до ще одного вузького заґратованого отвору,
крізь який видно було єдиний вхід до цитаделі. Окуті залізом дерев’яні
ворота були розчинені, обабіч стояли вартові, а вгорі під самим
склепінням зблискувала в сутіні шліфована мідь.
— Ревуча брама, — прошепотів він.
— Звідки така назва?  — поцікавився Рульф.  — Чи не тому, що ми
заревемо, коли наш задум не вдасться?
— Не зважай на назву. Брама опускається згори й закорковує
цитадель. Над її механізмом працювали шість міністрів. Утримує
браму лише один срібний штифт. Надбрамну кімнату весь час
вартують, але туди можна дістатися таємними сходами. Коли настане
час, я і Ніхто візьмемо з собою десяток бійців і захопимо її. Ти, Рульфе,
розмістишся з лучниками на даху, щоб із дядькових охоронців
наробити подушечок для шпильок.
— Кращих подушечок годі вигадати.
— Потрібної миті ми висмикнемо штифт, брама опуститься, і Одем
опиниться всередині цитаделі у пастці.
Ярві уявив собі жах на дядьковому обличчі, коли Ревуча брама
впаде, і вже не вперше пошкодував, що на ділі зазвичай усе виходить
не так легко, як на словах.
— Одем у пастці… — Очі Нікого блимнули в темряві. — А разом з
ним і ми.
З подвір’я долинули радісні вигуки  — муштра добігла кінця.
Переможці святкували, переможені лежали на землі.
Ярві кивнув на мовчазного інглінга.
— Материн раб покаже вам переходи. Запам’ятайте їх.
— А ти куди?  — запитав Рульф, а тоді додав невпевнено:  — Мій
королю.
— У мене є справа.

***
Тамуючи дихання, щоб не виявити себе ані найтихшим шелестом,
Ярві пробрався крізь затхлу темряву до прихованих дверей між
ногами Батька Мира, припав до підглядової шпарини й зазирнув до
Зали Богів.
Пора була передполуднева, і король Ґеттландії займав належне йому
місце  — Чорний престол. Трон стояв до Ярві спинкою, тож він не
бачив Одемового лиця, лише обриси плеч і королівський вінець, що
зблискував у волоссі. Праворуч на стільці сиділа мати Ґундрінг,
стареча рука її тремтіла, стискаючи важку міністерську патерицю.
Довкола тронного помосту колихалося море тьмяно освітлених
облич. Сяючи вишуканими пряжками й відшліфованими ключами, з
натягнутими на обличчя запобігливими усмішками, то зібралися
високі достойники Ґеттландії. Чи то пак ниці негідники. Ті самі
чоловіки й жінки, що проливали сльози, коли над батьком Ярві
насипали курган, і побивалися, чи трапиться їм іще колись такий
видатний правитель, як Утрік. Авжеж, не це калікувате
посміховисько — його молодший син.
На сходах перед троном з високо здійнятою головою стояла мати. За
її спиною височів Гурік.
Ярві не бачив дядькового обличчя, але чув, як голос лжекороля
розлунював у священній залі. Спокійний і розважливий, як завжди.
Терплячий, немов зима. Ярві всипало морозом від цього голосу.
— Чи можу я поцікавитися в нашої вельмишановної сестри, коли
вона зволить відбути до Скекенгауза?
— Щойно матиму змогу, мій королю,  — відказала мати Ярві.  — У
мене є нагальні справи, які…
— Ключ від скарбівні тепер ношу я.
Ярві скосував оком і побачив Ісріун, що сиділа по другий бік від
Чорного престола. Свою наречену. І братову наречену. На шиї в неї
висів ключ від скарбівні, і не видавалося, що він був для неї аж таким
тягарем, як вона колись побоювалася.
— Я дам раду твоїм справам, Лайтлін.
Ісріун анітрохи не скидалася на ту боязку дівчинку, що тремким
голоском складала йому обітниці в цій самій залі. Він пригадав, як
заблищали її очі, коли вона торкнулася Чорного престолу. Той самий
блиск був у її очах тепер, коли Ісріун дивилася на свого батька на троні.
Схоже, не лише Ярві змінився відтоді, як вирушив на Амвенд.
— Залагодь свої справи якомога швидше, — пролунав дядьків голос.
— І ти піднесешся над нами як Верховна королева,  — додала мати
Ґундрінг. Темний ельфійський метал зблиснув, коли вона на мить
здійняла патерицю.
— Чи опущуся навколішки як рахівничка праматері Вексен?  —
відрубала Лайтлін.
Запала мовчанка, а тоді Одем промовив м’яко:
— Це не найгірша доля, сестро. Кожен має свій обов’язок. Ми
повинні діяти на благо Ґеттландії. Залагодь свої справи.
— Звісно, мій королю,  — схиляючи голову, витиснула мати крізь
зціплені зуби. І хоча Ярві раніше часто мріяв про те, щоб побачити її
упокореною, але тепер відчув лише пекучий гнів.
— А тепер облиште мене з богами, — наказав Одем, помахом руки
випроваджуючи підданців.
Двері відчинилися, і поважні чоловіки й жінки, кланяючись на знак
безмірної поваги, потяглися вервечкою до виходу. Серед них ішла
Лайтлін разом із Гуріком, за ними дибуляла мати Ґундрінг. Останньою
залу полишила Ісріун, обернувшись у дверях і всміхнувшись до батька
так, як колись усміхнулася була до Ярві.
Двері зачинилися з лунким стуком, запала важка тиша.
Застогнавши, Одем підхопився з Чорного престолу, немовби сидіння
пекло його. Він обернувся, і Ярві перехопило дихання.
Дядькове лице було точнісінько таким, як він його пам’ятав. Мужнє,
із суворими вилицями й посрібленою бородою. Таке схоже на братове,
воно, однак, мало в собі лагідність і турботу, яких в обличчі короля
Утріка ніколи не міг побачити навіть його син.
На Ярві мала б наринути ненависть, змести всі його страхи,
потопити всі докучливі сумніви про те, чи вартий Чорний престол тої
крові, якої безперечно коштуватиме видерти його з дядькових рук.
Натомість, коли він побачив обличчя свого ворога, який убив його
рідних і вкрав у нього королівство, серце зрадило Ярві, і горло в нього
стиснулося від почуття любові, яке переповнило його. Бо ж з усієї
родини тільки дядько ставився до нього з добротою. Тільки завдяки
йому Ярві відчував, що його люблять. Відчував, що заслуговує на цю
любов. А потім горло йому стиснув смуток через те, що він втратив цю
людину, і на очі Ярві набігли сльози. Він вдавив скарлючений кулак у
холодне каміння, ненавидячи себе за слабкість.
— Не дивіться на мене!
Ярві відскочив від шпарини, але Одемів погляд був спрямований
догори. Він поволі ходив туди-сюди, і кроки відлунювали в
оксамитовій півсутіні просторої зали.
 — Ви всі покинули мене? — гукнув дядько. — Так, як я покинув вас?
Він звертався до бурштинових статуй, розставлених колом попід
склепінням. Він звертався до богів, і його надламаний голос втратив
увесь свій спокій. Одем зняв королівський вінець, що його колись
носив Ярві, і, поморщившись, потер слід, який обруч відтиснув на
чолі.
— Що я міг удіяти? — прошепотів він так тихо, що Ярві ледве його
почув. — Ми всі служимо комусь. За все доводиться платити.
Ярві пригадав останні слова, які Одем кинув йому і які досі кололи,
наче гострі ножі: «З тебе вийшов би чудовий блазень. Але невже моя
донька матиме за чоловіка однорукого хирляка? Каліку, що буде
маріонеткою в руках матері?»
Аж тепер ненависть заклекотіла в ньому, гаряча й заспокійлива. Хіба
ж він не давав клятви? Помститися за батька. Помститися за матір.
Помститися за себе.
З тихим-тихим шурхотом меч Шадікширрам висунувся з піхви.
Ґудзуватий лівий кулак притиснувся до дверей. Ярві знав: одного
доброго поштовху досить, щоб відчинити їх. Один поштовх, три кроки
і удар меча покладе всьому край. Ярві облизав губи, міцніше стиснув
руків’я, напружив плечі, відчуваючи, як у скронях стугонить кров…
— Годі! — заревів Одем.
Луна розкотилася вилясками, і Ярві знову завмер. Дядько схопив
королівський вінець і насунув його на голову.
— Що зроблено, то зроблено! — Він погрозив кулаком склепінню. —
Якщо ви того не хотіли, чому ж не зупинили мене?
Одем рвучко крутнувся на підборах і широкими кроками пішов
геть.
— Вони послали мене, щоб я зупинив тебе,  — прошепотів Ярві,
засовуючи меча Шадікширрам назад до піхов.
Ще ні. Не тепер. Не так просто. Але всі його сумніви як вітром
звіяло.
Навіть якщо доведеться втопити Торлбю в крові.
Одем мусить померти.
 ТОВАРИШІВ БІЙ

рві щосили налягав на весло, адже знав, що над ним занесено батіг.
Я Він гарчав і напружував усі м’язи, навіть оцупок пальця на
безпорадній руці, але хіба він міг зрушити весло самотужки?
Мати Море з ревом увірвалася до трюму «Південного вітру», і Ярві в
розпачі незграбно поліз драбиною, спостерігаючи, як невільники
напинають ланцюги до відпори, щоб востаннє ковтнути повітря, перш
ніж вода покриє їхні обличчя.
— І розумні, і дурні діти тонуть однаково, — повідомив йому Тріґґ. З
його розполовиненого черепа цебеніла кров.
Ярві через силу ступив іще один крок, грузнучи в безжалісному
снігу, послизнувся й мало не впав на гарячий і гладкий, як скло,
камінь. Хоч як він намагався відірватися від псів, ті клацали іклами за
його спиною.
Ґром-ґіль-Ґорм вищирив червоні зуби. Обличчя його було
забризкане кров’ю, а на шийному ланцюзі висіли нанизані пальці Ярві.
— Я йду!  — Голос його видзвонював, наче дзвін.  — І зі мною йде
Мати Війна!
— Ти готовий стати навколішки? — запитала мати Скер. На руках її
зблискували ельфійські браслети, а ворони на плечах реготали й
реготали.
— Він уже на колінах,  — сказав Одем, поклавши лікті на чорні
бильця Чорного престолу.
— Він завжди був на колінах, — підтвердила всміхнена Ісріун.
— Ми всі служимо комусь,  — проголосила прамати Вексен, і в її
очах спалахнула пожадливість.
— Годі! — просичав Ярві. — Годі!
Він розчахнув потаємні двері й вискочив із кривим мечем у руці.
Анкран вирячив очі, коли клинок увігнався в нього.
— Сталь — відповідь на все, — прохрипів комірник.
Шадікширрам загарчала й зацідила Ярві ліктем в обличчя. Він
ударив її, і залізо з хлипучим звуком увійшло в тіло. Вона обернулася й
усміхнулась до нього через плече.
— Він іде, — прошепотіла. — Він уже близько.

Ярві прокинувся. Мокрий від поту, заплутаний у простирадла, він

гамселив рукою по матрацу.
Над ним нависало дияволове обличчя з вогню, тіні й смердючого
диму. Він зіщулився, а тоді полегшено відітхнув: то був лише Рульф,
який, розганяючи морок, тримав у руці смолоскип.
— Ґром-ґіль-Ґорм іде, — повторив він.
Ярві випручався з-під простирадл. З-за зачинених віконниць
долинали спотворені звуки. Гуркіт. Крики. Бамкання дзвонів.
— Він перетнув кордон із військом у понад тисячу чоловік. А може,
й сто тисяч — залежить, яким чуткам вірити.
Ярві закліпав, намагаючись прочуняти від сну.
— Уже?
— Ґорм рухається швидко, наче вогонь, і сіє такий самий хаос. Гінці
ледь-ледь випередили його. Він лише за три дні дороги від міста.
Торлбю гуде.
Вони спустилися сходами. Тьмяна передсвітанкова сірість просякала
крізь віконниці, падаючи на бліді обличчя. Ніздрі лоскотав слабкий
запах диму. Диму й страху. Знадвору долинав притлумлений голос
жерця, що надламаним голосом закликав упасти навколішки перед
Єдиним Божеством і тим врятуватися.
Упасти навколішки перед Верховним королем і стати його рабами.
— Твої ворони мають швидкі крила, сестро Овд, — промовив Ярві.
— Як я й казала, мій королю.
Він аж здригнувся, почувши це звертання. Воно й досі звучало йому
насмішкою. Воно й було насмішкою і нею залишиться, доки Одем не
помре.
Ярві обвів поглядом обличчя товаришів. Сумаель і Джауд плекали
власні страхи. Ніхто блимав голодним усміхом і начищеним до блиску
клинком.
— Це моя битва, — сказав Ярві. — Якщо хтось із вас вирішить піти,
я не триматиму на нього образи.
 — Я і моя сталь дали клятву, — Ніхто пучкою великого пальця стер
плямку з меча. — Мене зупинять тільки одні двері. Останні.
Ярві кивнув і здоровою рукою стиснув йому передпліччя.
— Зізнаюся, я не розумію твоєї відданості, але вдячний за неї.
Решта не поспішали долучатися.
— Я збрехав би, якби сказав, що перевага супротивної сторони мене
не хвилює, — визнав Рульф.
— Вона хвилювала тебе й на ванстерландському кордоні,  — сказав
Ніхто,  — а закінчилося все вогнищем, на якому ми спалювали трупи
ворогів.
— Разом із трупом друга. А після того ватага лихих ванстерців
захопила нас у полон. Тепер ми знову маємо справу з лихими
ванстерцями, і якщо цей план не вигорить, я сумніваюся, що спритний
язик нашого юного короля нас урятує.
Ярві поклав скарлючену долоню на навершник кривого меча.
— Тоді за нас промовлятиме сталь.
— Легко так казати, поки не видобув її з піхов,  — Сумаель кинула
похмурий погляд на Джауда й мовила до нього:  — Я гадаю, нам із
тобою слід податися на південь, перш ніж почнуть говорити мечі.
Здоровань глянув на Ярві, потім на Сумаель, потім знову на Ярві, і
його широкі плечі поникли.
Мудрий чекає нагоди. Але ніколи її не проґавить.
— Якщо хочете — ідіть, — сказав Ярві, — але я був би радий, якби
ви лишилися. Разом ми кидали виклик знегодам на «Південному
вітрі». Разом утікали з нього. Разом долали сніги. Ми подолаємо й це.
Разом. Ще лише один змах весла.
Сумаель глипнула на Джауда, а тоді нахилилася до нього.
— Ти не воїн і не король. Ти пекар.
Джауд глянув скоса на Ярві й зітхнув.
— І весляр.
— Не з власної волі.
— Те, що важить у житті найбільше, рідко відбувається з нашої волі.
Що ж то за весляр, який кидає свого товариша?
— Це не наш бій! — з притиском просичала Сумаель.
Джауд здвигнув плечима.
— Товаришів бій — це мій бій.
 — А як же найсолодша вода у світі?
— Вона й пізніше буде такою самою солодкою. Може, навіть
солодшою, — Джауд кволо всміхнувся до Ярві. — Коли треба підняти
ношу, то піднімай, а не плачся.
— Для нас усіх це може скінчитися плачем, — уп’явши в нього темні
очі, Сумаель поволі ступила до Ярві й простягнула до нього руку. Дух
затнувся йому в грудях. — Прошу тебе, Йорве…
— Мене звати Ярві, — хоч серце і щеміло, та він подивився їй у вічі
твердим, як кремінь, материним поглядом. Він хотів би взяти її за руку.
Тримати, як тримав, коли вони ховалися від сніговиці. Він хотів би
піти за нею далеко-далеко, до Першограда. Хотів знову бути Йорвом і
послати Чорний престол під три чорти.
Ярві страшенно хотів узяти її за руку, але не міг дозволити собі
слабкості. Нізащо. Він дав клятву, і йому потрібна допомога товаришів.
Йому потрібен Джауд. Потрібна Сумаель.
— Як щодо тебе, Рульфе? — запитав він.
Тровенландець поцмокав, старанно скрутив язик трубочкою і
вправно плюнув у вікно.
— Коли пекар іде в бій, що лишається робити воїнові?  — Його
широке обличчя перетнув усміх. — Мій лук до твоїх послуг.
Сумаель опустила руку і втупилась у підлогу. Її пошрамовані губи
скривилися.
— Коли керує Мати Війна, хто може їй опиратися?
— Ніхто, — просто відказав Ніхто.
 УГОДА З МАТІР'Ю ВІЙНОЮ

олубник, як і раніше, розміщувався на вершечку однієї з найвищих

Г цитадельних веж, стіни якої досі були вздовж і впоперек
посмуговані багатовіковими патьоками пташиного посліду. Як і
раніше, досередини крізь численні вікна вдирався пронизливо-
холодний вітер. Ба навіть пронизливіший і холодніший, ніж зазвичай.
— Хай їй біс, цій холоднечі, — пробурмотів Ярві.
Сумаель, підібгавши губи, не відривала очей від далекогляда.
— Хіба ти ніколи не мерзнув сильніше?
— Ти знаєш, що мерзнув.
Вони обоє мерзли… там, серед лютих снігів. Але тоді між ними була
немовби іскорка, що зігрівала Ярві. А тепер він загасив її цілком і
повністю.
— Вибач, — чи то перепросив, чи то ображено буркнув він. Сумаель
мовчала, і його несамохіть понесло далі.  — За  те, що мати сказала
тобі… за те, що я попросив Джауда лишитися… за те, що не…
Її жовна напнулися.
— Король не повинен ні перед ким вибачатися.
Ярві скривився від цих слів.
— Я той самий, яким був, коли спав поруч із тобою на «Південному
вітрі». Коли брів поруч із тобою через сніги. Той самий…
— Невже?  — Сумаель нарешті глянула на нього, але очі  її були
холодними. — Там, за пагорбом. — Вона передала йому далекогляд. —
Дим.
— Дим, — прорипів один з голубів. — Дим.
Дівчина підозріло зиркнула на птаха. З кліток, облаштованих уздовж
стін, незмигними очима на неї у відповідь дивилися голуби. Не
дивився лише бронзовокрилий орел, велетенський і величний, що,
либонь, прилетів від праматері Вексен із черговою пропозицією — чи
то пак вимогою  — шлюбу. Птах гордовито чистив пір’я і навіть не
думав поглянути вниз на людей.
 — Дим, дим, дим…
— Ти можеш заткнути їх? — запитала Сумаель.
— Птахи лише повторюють уривки повідомлень, яких їх навчили, —
пояснив Ярві. — Не турбуйся. Вони не розуміють, що кажуть.
Однак, дивлячись на спрямовані на нього, як одне, десятки очей, на
голівки, схилені набік з уважним виразом, він укотре мимоволі
замислився, чи часом птахи не розуміють більше, ніж він сам. Ярві
обернувся до вікна й, приклавши далекогляд до ока, побачив звоїсту
нитку диму, що соталася в небо.
— Там садиба.
Власник її був на похороні короля Утріка, а потім разом з іншими
жалібниками тиснув руку юному наступникові. Ярві волів не думати,
чи застав Ґром-ґіль-Ґорм його вдома, коли навідався з візитом. І якщо
не застав, то хто тоді зустрів ванстерців і що сталося з цими людьми
потім…
«Мудрий міністр шукає менше зло заради вищого блага», — завжди
казала мати Ґундрінг. Мудрому королеві, мабуть, теж слід керуватися
цим правилом.
Ярві рвучко відвів далекогляд від запаленого хутора й оглянув
нерівний обрій. Побачив, як на сонці зблиснула сталь.
— Військо.
Надходячи північною дорогою, воно широким струменем
виливалося з міжгір’я. Здалеку здавалося, що цей потік суне повільно,
наче меляса взимку, і Ярві усвідомив, що кусає губу, подумки кваплячи
ванстерців.
— Король Ґеттландії не може дочекатися, коли ванстерське військо
нападе на Торлбю, — пробурмотів він собі під ніс.
— Боги часом готують нам дивні страви, — кинула Сумаель.
Ярві підвів очі догори. Зі склепінчастої стелі лущилася фарба, якою
там були намальовані боги у пташиних подобах. Той-Хто-Приносить-
Звістку. Та-Хто-Колише-Гіллям. Та-Хто-Сказала-Перше-Слово-і-
Скаже-Останнє. Посередині, з червоними крилами, щирилася
кривавим посміхом Мати Війна.
— Знаю, я рідко молився тобі,  — прошепотів Ярві до її образу.  —
Батько Мир завжди був мені ближчий. Але сьогодні я прошу тебе:
даруй мені перемогу. Поверни мені Чорний престол. Ти випробувала
мене, і я готовий. Я вже не той дурник, яким був колись, не легкодух і
не дитя. Я — законний король Ґеттландії.
Один із голубів вибрав саме цю мить, щоб нагидити на підлогу біля
Ярві. Це така відповідь Матері Війни?
Ярві скреготнув зубами.
— Якщо не зробиш мене королем… Якщо вирішиш послати мене
сьогодні крізь Останні двері… дозволь мені принаймні додержати
клятви, — він стиснув кулаки, один здоровий, другий скарлючений, аж
побіліли кісточки пальців.  — Дай мені Одемове життя. Дай мені
помсту. Даруй мені бодай це, і мені досить.
Це не була молитва опіки на зразок тих, яких навчають міністрів. Не
молитва творення чи дарування. Бо Мати Війна не дає і нічого не
створює. Вона забирає, нищить і робить жінок удовами. Їй важить
лише пролита кров.
— Король мусить померти, — просичав Ярві.
— Король мусить померти!  — проскрекотав орел, зводячись і
розпростуючи крила на всю клітку, аж здалося, ніби їхня тінь накрила
голубник. — Король мусить померти!

— Пора, — сказав Ярві.

— Добре,  — відгукнувся Ніхто. Обличчя його майже повністю
затуляв шолом, і голос, пробиваючись назовні крізь вертикальну
щілину, бринів залізом.
— Добре, — в один голос вторували йому обидва інглінги. Один із
них, наче іграшку, обертав у руках величезну бойову сокиру.
— Добре,  — пробурмотів Джауд, але щасливим анітрохи не
видавався. Він, вочевидь, почував себе незручно в чужому бойовому
спорядженні, а вигляд товаришів по зброї, що сиділи навпочіпки в
мороці ельфійського тунелю, лише посилював його неспокій.
Правду кажучи, вони і в Ярві не викликали надмірної довіри. То
була ватага страхопудів, яких материне золото привернуло на його бік.
Усі країни Потрощеного моря  — а також деякі віддалені землі  —
виділили для їхньої справи кількох своїх найгірших синів. Тут були
розбійники й горлорізи, морські грабіжники й каторжани. У декотрих
їхні злочини були витатуйовані на чолі. В одного  — зі сльозавим
оком  — усе лице було списане такими синіми тату. Чоловіки, що не
мали ні короля, ні честі. Ні совісті, ні мети. Не кажучи вже про жінок,
трьох шендок, наїжачених клинками і м’язистих, як каменярі. Коли
хтось дивився в їхній бік, вони з охотою щирили жахливо вигострені
зуби.
— Не той люд, якому б я з ходу довірив своє життя, — пробурмотів
Рульф, обачливо відвертаючи погляд.
— Що можна сказати про нашу справу, якщо всі порядні люди на
другому боці? — стиха докинув Джауд.
— Порядні люди потрібні для багатьох завдань,  — Ніхто, ретельно
припасовуючи шолом, покрутив його на голові. — Убивство короля до
них не належить.
— Це не вбивство,  — гарикнув Ярві.  — А Одем  — не справжній
король.
— Тсс!  — цитьнула на них Сумаель, промовисто здіймаючи очі
догори.
Крізь камінь пробивалися невиразні звуки. Чиїсь крики і, схоже,
брязкіт зброї. Ледь чутний подих тривоги.
— Вони вже знають, що прибули наші друзі.
Ярві проковтнув клубок, що підкотив до горла від хвилювання.
— На місця!
Усі їхні дії було детально обговорено заздалегідь. Рульф забрав із
собою десяток вправних стрільців з лука. Кожен з інглінгів також узяв
по десятку воїнів, що зачаїлись у сховках, звідки могли швидко
дістатися на замкове подвір’я. Решта, скрадаючись, піднялися слідом
за Ярві й Ніким звивистими сходами, що вели до кімнати над єдиним
входом у цитадель. Сходами, що вели до Ревучої брами.
— Не треба надмірного насилля, — прошепотів Ярві, затримуючись
перед потаємними дверима. Слова ледве видобувалися назовні крізь
щільно стиснуте горло. — Люди всередині нам не вороги…
— Вони будуть ними сьогодні, — обірвав його Ніхто. — До того ж
Мати Війна полюбляє насилля.
Він розчахнув двері ногою і пірнув в отвір.
— Прокляття! — лайнувся Ярві й поквапився за ним.
У надбрамній кімнаті панувала півсутінь. Світло просякало
досередини крізь вузькі віконця. Знизу, з проходу під ними, долинало
гупання чобіт. За столом сиділи двоє чоловіків. Один обернувся, й
усмішка спала з його обличчя, коли він побачив оголений меч Нікого.
— Хто ви в біса?..
Сталь палахнула, перетнувши смужку світла. Чвак  — і голова,
впавши на підлогу, покотилася в куток. Здалося, це жарт, фіглярська
штучка на весняному ярмарку, однак тут не чути було дитячого сміху.
Ніхто оминув опале тіло, схопив під руку другого вартового, що саме
підводився, і всадив меча йому в груди. Чоловік уривчасто відітхнув,
лапаючи рукою по столу, де лежала сокира.
Ніхто обачливо відсунув стіл ногою, після чого витягнув меч, м’яко
посадив чоловіка на підлогу і спер об стінку. Той безгучно здригався —
Смерть відчиняла перед ним Останні Двері.
— Надбрамна кімната наша, — Ніхто визирнув крізь склепінчастий
вихід у другому кінці приміщення, потім зачинив масивні вхідні двері
й замкнув їх на засув.
Ярві опустився навколішки перед умирущим. Його знайомий. Чи то
пак був ним колись. Ульвдем — так його звали. Не приятель, але й не з
найгірших. Якось він усміхнувся на жарт Ярві, чим зробив йому
приємне.
— Невже конче було їх убивати?
— Ні, не конче,  — Ніхто ретельно витер меча.  — Можна було
лишити Одема на троні.
Найманці розійшлися по кімнаті, похмуро зиркаючи на її головний
предмет — їхню мету, Ревучу браму. Її низ був заглиблений у підлогу, а
верх ховався в стелі. Мур зі шліфованої міді м’яко поблискував із
вирізьбленими на ньому сотнями облич, які гарчали, верещали й
завивали чи то з болю, чи то з люті, чи то зі страху, перетікаючи одне в
одне, наче відображення на дзеркальній поверхні ставка.
Узявшись у боки, Сумаель дивилася на лиця.
— Тепер я, мабуть, розумію, звідки така назва.
— І на це жахіття ми покладаємо всі наші надії, — зітхнув Джауд.
Ярві провів по металевій поверхні пучками пальців. Холодна і
страшенно тверда.
— Якби ця штука впала тобі на голову  — ото було б справжнє
жахіття, — відказав він.
Біля цієї величезної плити, довкола колони з викарбуваними на ній
іменами п’ятнадцяти богів, розкинулася плутаниця зчеплених між
собою трибків, вбудованих коліщаток і скручених ланцюгів. Навіть
треноване око міністра не допомагало Ярві збагнути, як усе це працює.
У центрі стримів срібний штифт.
— Ось опускний механізм.
— І що, досить лише висмикнути цей стрижень?  — Джауд
потягнувся до нього.
Ярві плеснув його по руці.
— Це треба зробити в останній момент! Що більше Одемових людей
вирушить на бій із Ґормом, то вищими будуть наші шанси.
— Твій дядько виголошує промову, — повідомив Ніхто, визираючи в
одне з вузьких вікон.
Ярві відтулив віконниці іншого й поглянув униз, на замкове
подвір’я. Знайома латка зéлені, оточена високими сірими мурами.
Скраю  — кедр, що розкинув крислате віття. На подвір’ї зібралися
воїни: хто квапливо озброювався, хто вже був споряджений до битви.
Ярві вражено витріщився, побачивши, скільки їх. На око сотні три, а
зовні, під цитаделлю, чекатиме ще більше. Здіймаючись над воїнами,
на мармурових сходах перед Залою Богів, у підбитій хутром накидці, в
посрібленій кольчузі і з королівським вінцем на чолі стояв дядько
Одем.
— Хто підступив під самісінькі мури Торлбю?  — кричав він до
зборища. — Ґром-ґіль-Ґорм Мечолам!
Воїни затупотіли ногами й вибухнули бурею проклять і
зневажливих вигуків.
— Той, хто вбив Утріка, мого брата й вашого короля!
Юрба завила з люті, і Ярві ледь-ледь стримався, щоб і собі не
заволати, чуючи таку брехню.
— Але, сповнений пихи, він привів із собою невелике військо! — вів
далі Одем. — Це наша земля, і право на нашому боці! Нас більше, і ми
кращі бійці! Невже ми дозволимо цій потолочі бодай іще хвилю стояти
на місці, яке видно з курганів моїх братів Утріка й Утіля, з кургану
мого діда Анґульфа Ратиці, Трощителя Ванстерців?
Вояцтво загримало зброєю об щити, щитами об обладунки й
заревіло, що не дозволять.
Одем простягнув руку, мечоносець, що опустився перед ним на
коліно, подав меч. Лжекороль видобув його з піхов і здійняв над
головою. Сталь, вихопившись із сутіні, засяяла так яскраво, що Ярві на
мить був змушений відвести погляд.
— Тоді вшануймо Матір Війну і подаруймо їй червоний від крові
день! Вийдім за мури, щоб іще до заходу сонця повернутися й
настромити на них голови Ґром-ґіль-Ґорма та його ванстерських собак!
— Це ми ще побачимо, чиї голови стримітимуть на мурах сьогодні
ввечері,  — промовив Ярві, але слова його заглушили схвальні вигуки
ґеттландських войовників. Войовників, які мали б ось так схвально
гукати перед ним.
— Вони вирушають на битву,  — сказав Ніхто, коли воїни,
шикуючись згідно зі своїми місцями в щитовій стіні, почали покидати
замкове подвір’я. Кожен знав своє місце, кожен був готовий померти
за свого оплічника.  — Ти правильно здогадався, що буде на думці у
твого дядька.
— То не був здогад, — відказав Ярві.
— Твоя мати мала рацію,  — очі Нікого зблиснули в прорізі
шолома. — Ти став вельми спритним і кмітливим.
Першими з цитаделі вирушали наймолодші воїни, декотрі мали
менше років, ніж Ярві. За ними виступали старші й досвідченіші в
бою. Вони маршували під Ревучою брамою, і брязкіт їхньої збруї
відлунював у надбрамній кімнаті. Тіні миготіли по рябих пиках, коли
злодійкуваті найманці крізь отвори в підлозі дивилися, як унизу
проходять кращі від них. З кожним воїном, що минав прохід, радість
Ярві зростала, адже їхні шанси щоразу збільшувалися. Але також ріс і
його страх, адже наближалася вирішальна мить.
Мить помсти. Або мить його смерті.
— Король рушає, — повідомила Сумаель, що втиснулась у тінь біля
іншого вікна.
Поплескуючи чоловіків по плечах, Одем прямував крізь ряди
бувалих воїнів до виходу. За ним ішли мечоносець, щитоносець і
прапороносці.
— Час іще не наспів, — упівголоса мовив Ніхто.
— Сам бачу! — просичав Ярві.
Тупіт чобіт не припинявся, військо виходило з цитаделі, але на
подвір’ї досі лишалося занадто багато воїнів.
 Невже він пройшов через усе це, зазнав стількох страждань, приніс
стільки жертв, щоб Одем останньої миті зірвався з гачка? Ярві нервово
смикав куксу, відчуваючи, як піт виступає навіть на кінчиках пальців.
— Витягувати? — гукнув Джауд.
— Ще ні! — писнув Ярві, нажаханий, що їх почують крізь оглядові
отвори. — Ще ні!
Одем простував далі. Ось-ось він увійде в прохід і зникне з поля
зору. Ярві здійняв руку, щоб подати Джаудові знак, і приготувався
опустити її, а разом із нею — і всю ваготу Ревучої брами.
Навіть якщо це занапастить їх усіх.
— Мій королю!  — На сходах Зали Богів стояла Лайтлін. За нею з
одного боку височів Гурік, з другого — похилилася на патерицю мати
Ґундрінг. — Брате!
Дядько спинився, насупившись, і обернувся.
— Одеме! Прошу тебе на кілька слів!
Ярві не наважувався дихати, боячись якось порушити хитку
рівновагу тої хвилини. Час тягнувся нестерпно повільно. Одем глянув
на ворота, потім на Лайтлін і, вилаявшись, попрямував до неї.
Найближчий почет із брязкотом рушив за ним.
— Зачекай!  — просичав Ярві, і Джауд із широко розплющеними
очима розтиснув пальці, зціплені на срібному штифті.
Ярві обернувся до вікна й напружив слух, відчуваючи, як холодний
вітерець цілує його вкрите плівкою поту обличчя, але так і не почув,
про що мовилося на сходах Зали Богів. Мати опустилася навколішки
перед Одемом, притисла руки до грудей і покірно схилила голову.
Може, смиренно прохала вибачення за впертість і за невдячність, яку
виявила братові чоловіка й самому Верховному королеві. Може,
клялася коритися й благала дарувати їй прощення. Потім вона взяла
обіруч Одемову долоню й притисла її до губ. У Ярві на шкірі
виступили сироти.
Дядько кинув погляд на мати Ґундрінг і злегка кивнув. Міністерка
глянула на нього у відповідь і ледь-ледь стенула плечима. Відтак Одем
торкнувся щоки Лайтлін і рушив до виходу, оточений жвавою
зграйкою слуг і особистих охоронців.
Остання струминка воїнів, що ступали за своїми побратимами,
витікала з цитаделі. На подвір’ї лишилося десятки три, не більше.
Мати плеснула в долоні й звела погляд до вікон надбрамної кімнати, і
Ярві навіть здалося, що їхні погляди зустрілися.
— Дякую, мамо, — прошепотів він і знову підняв суху руку.
Знову він спостерігав, як Одем наближається до виходу. Однак цього
разу боги не ламали всі його плани, цього разу вони давали йому
нагоду.
— Чекай,  — шепотів він, відчуваючи, як гаряче дихання лоскоче
губи.
— Чекай.
Нарешті настав цей день. Настав цей час.
— Чекай.
Настала ця мить.
— Давай!
Він рубонув каліченою рукою, і, хоч яка слабосила, вона — завдяки
винахідливості шести міністрів давноминулих часів — упала разом із
тягарем цілої гори. Джауд висмикнув штифт, трибки завертілися,
задзижчали, ланцюг різко напнувся, і враз усі зрозуміли, звідки
взялася така назва. Пролунав вереск, немовби з пекла вихопилися всі
мертві; порив вітру віджбурнув Ярві до стіни, зірвавши з його голови
шолом; і Ревуча брама ринула вниз.
Вона впала додолу з гуркотом, що струсонув цитадель аж до
поритих ельфійськими тунелями підвалин, і завалила вхід такою
масою металу, зрушити з місця яку було б над силу й самому Батькові
Землі.
Підлога загойдалася, нахилилась, і Ярві на якусь мить здалося, що
надбрамна кімната завалюється від цього жахливого удару.
Намагаючись витрусити памороки з голови і дзвін із вух, він підповз
до оглядового отвору в підлозі й припав до нього. Прохід унизу був
забитий найближчими Одемовими прибічниками. Деякі хиталися,
обхопивши руками голови. Деякі незграбно намагалися видобути
зброю. Деякі згромадилися під брамою і безгучно щось кричали,
безгучно й безглуздо гатили кулаками по мідних, спотворених диким
ревом обличчях. Посеред усього цього рейваху стояв лжекороль і
дивився вгору. Його очі зустрілися з очима Ярві, і Одемове лице
сполотніло, немовби він уздрів демона, що продерся крізь Останні
Двері назад у цей світ.
 Ярві всміхнувся.
А тоді відчув, як хтось схопив його за плече.
Ніхто тягнув його і щось горлав просто в обличчя. Ярві бачив крізь
проріз у шоломі, як рухаються його губи, але чув тільки нерозбірливе
белькотіння.
Він підвівся  — підлога поступово вирівнювалася  — і звивистими
сходами кинувся за товаришем униз, затинаючись і наштовхуючись на
стіни. Ззаду напирали найманці. Ніхто розчахнув двері. У темряві
утворився яскравий арковий прохід, і вони вискочили на подвір’я.
 ОСТАННІ ДВЕРІ

а подвір’ї панував хаос.

Н Здіймалась і опускалася зброя, летіли навсібіч тріски, сталь
стиналась зі сталлю, мерехтіли вищирені обличчя, повітря
розтинали стріли, падали тіла. І все це відбувалося без жодного звуку,
немов у якому сні.
Як і задумано, материні найманці висипали з криївок, зненацька
напали на Одемових вояків, посікли їх, ошелешених, на місці й
погнали подвір’ям, лишаючи за собою закривавлені тіла.
Однак ті, хто витримав першу атаку, стали чинити запеклий опір, і
битва розпалася на окремі люті сутички на смерть. У миготливій тиші
Ярві побачив, як шендка ножем б’є супротивника, тимчасом як той
лупить її обіддям щита по обличчю, лишаючи жахливі рани.
Як і задумано, Рульф із лучниками сипонули з дахів стрілами, що
безгучно злинули в повітря й безгучно ввігналися в щити Одемових
особистих охоронців, які щільним колом оточили свого короля.
Одному стріла влучила в щоку, але чоловік, здавалося, навіть не
зауважив цього, і далі вказуючи мечем на Залу Богів, і далі горлаючи
безгучні слова. Інший упав додолу, хапаючись за бік, у якому стирчала
стріла, і за ногу воїна біля себе. Той відкопнув його руку, поступцем
посуваючись до Зали Богів. Ярві знав їх обох. Уславлені воїни, що
колись стояли на варті біля королівських покоїв.
«Битва всіх перетворює на тварин»,  — пригадав Ярві батькові
слова, дивлячись, як головоріз із тавром «вівцекрад» на щоці рубає
безборонного раба, а в того з рук випадає глек із водою і розбивається
об стіну.
Невже він задумував саме це? Невже про це молився?
Це він розчинив двері навстіж і запросив Мати Війну до себе в гості.
І тепер Ярві не міг цього зупинити. Ніхто не міг. Зостатися живим у
цій бійні вже було нелегким завданням.
Він побачив, як Ніхто підтинає ноги одному воїнові, рубає по спині
другого, що обернувся тікати, і штовхає щитом третього так сильно,
що той, поточившись назад, налітає на низьку цямрину і зникає в
глибокому колодязі.
Оглушений і остовпілий, Ярві витягнув із піхов меча Шадікширрам.
Адже саме так чинять чоловіки в битві, хіба ні? Святі боги, яким же
важким зненацька видався йому меч! Найманці, які пробігали повз
нього, поспішаючи долучитися до цього шаленства, штовхали його,
але Ярві неначе вріс у землю.
Він побачив відчинені двері храму й Одемових охоронців,  що,
пригнувшись за щитами, наїжаченими стрілами, згуртувалися біля
входу, супроводжуючи лжекороля до темного нутра Зали Богів.
Ярві вказав на них мечем і закричав:
— Там!
Глухота поволі відступала. Принаймні він почув важкий тупіт за
спиною і встиг обернутися.
Однак більше нічого вдіяти він не встиг.
Сталь зітнулась зі сталлю, і меч викрутився в його руці, трохи-трохи
не випавши з неї. Перед очима промайнуло пошрамоване Гурікове
обличчя, почулося його глухе гарчання, і щит велетня ударив Ярві в
груди з такою силою, що його збило з ніг і відкинуло на два кроки.
Стогнучи, він упав навзнак.
Гурікові очі метнулись убік, він крутнувся й відбив щитом удар
сокири. У повітря полетіли тріски. Джауд, немов божевільний
дроворуб, з ревінням наскочив знову, рубаючи навідліг. Ґеттландець
відступив, блокував другий удар. Третій виявився невдалим, і Гурік до
нього був уже готовий. Напівприсівши, він відбив убік важке лезо, що
розминулося з його плечем на ширину долоні й глухо ввігналося в
дерен. Джауд за інерцією поточився вперед, і Гурік ударив ободом
щита йому в голову, а тоді, коротко рубонувши мечем, вибив сокиру з
рук.
Схоже, пекар  — не рівня в бою Обраному Щиту королеви, хоч би
якою хорошою людиною він не був.
Гурікові вищирені зуби блимнули білим у чорній бороді. Клинок
палахнув і ввійшов Джаудові між ребра аж по руків’я.
— Ні!  — прохрипів Ярві, силкуючись підвестися. На жаль, самого
бажання іноді буває недосить.
 Південець упав навколішки, обличчя його зібгалося від болю. Гурік
поставив величезну ногу йому на плече й висмикув меч. Потім,
пхнувши ногою, повалив Джауда на спину та обернувся до Ярві.
— Закінчíмо те, що ми почали в Амвенді.
Він ступив уперед, здійнявши червоний від крові меч. Ярві хотів би
зустріти Смерть із посмішкою на обличчі, але коли перед тобою зяють
Останні Двері, сміливість зраджує майже всіх, навіть королів.
Насамперед королів, мабуть. Ярві відповз назад, здійнявши перед
собою суху руку, наче вона могла відбити клинок.
Гурікові губи скривилися.
— Що за король був би з тебе…
— Ми це ще побачимо.
Гурікова голова задерлася назад, і під сивуватою бородою блимнула
сталь. Кинджал, блискучий, як уламок льоду. Позаду з’явилося
обличчя матері, з прищуленими очима і зціпленими щелепами.
— Кидай меча, Гуріку.
Велетень завагався. Вона нахилилася до нього ближче й
прошепотіла на вухо:
— Ти мене знаєш. Мало хто знає мене краще. Невже ти справді
сумніваєшся…  — мати натиснула клинком, і по грубій Гуріковій шиї
потекла цівка крові, — що мені забракне рішучості?
Воїн нервово ковтнув слину й поморщився, коли зарослий щетиною
борлак шкрябонув об сталь. Меч із глухим стуком упав на землю. Ярві
зіп’явся на ноги й, міцно стиснувши клинок Шадікширрам, намірився
його вістрям Гурікові в груди.
— Стривай,  — зупинила його мати.  — Спершу нехай відповість.
Дев’ятнадцять років ти був моїм Обраним Щитом, Гуріку. Чому ти
зламав клятву?
Воїн перевів погляд на Ярві. У його очах тепер був сум і
приреченість.
— Одем сказав, що хлопець мусить померти. Інакше помреш ти.
— І чому ж ти не вбив Одема на місці?
— Бо так звелів Верховний король!  — просичав Гурік.  — А
Верховному королеві не відмовляють. Я клявся захищати тебе,
Лайтлін,  — він випростав плечі й повільно заплющив очі.  — А не
твого сина-каліку.
 — Тоді я звільняю тебе від клятви.
Кинджал ледь ворухнувся, і кров бризнула Ярві на щоку. Він
позадкував. Гурік осунувся й упав лицем додолу, а Ярві стояв,
тримаючи меч у руці, і витріщався на темну калюжу, що розповзалася
по траві.
Усе тіло палало й свербіло. Повітря дерло в горлі. Перед очима
танцювали вогнисті плями, ноги й руки немов наллялись свинцем, а в
ударених грудях пульсував біль. Ярві кортіло лише одного  — сісти.
Забитись у темряву, сидіти й плакати.
На моріжку, де Ярві бавився малим, лежали мертві й поранені,
порубані мечами й пробиті стрілами. З безживних пальців повипадали
дорогоцінні мечі й щити  — фамільні реліквії шляхетних родів  — і
тепер лежали розкидані повсюди й замащені кров’ю. Двері Зали Богів
були зачинені. Люди Ярві, які ще трималися на ногах, зібрались під
ними. На Рульфовому обличчі червоніли патьоки крові з рани на чолі.
Два велетні-інглінги гатили сокирами у двері, але міцне дерево не
піддавалося.
А під крислатим кедром  — тим самим, на який колись боявся
вилазити Ярві й за це зазнавав кпинів від свого брата,  — сидів
нерухомо Джауд, закинувши голову назад і поклавши безвільні руки
на закривавлені коліна. Поруч, навколішках, випнувши губи, над ним
схилилася Сумаель. Дівчина стискала в кулаці закривавлений жмут
його сорочки, немовби хотіла підняти Джауда. Немовби хотіла
віднести його в безпечне місце, як колись відніс її він. Але нікуди
Сумаель його віднести не могла, навіть якби їй вистачило сил.
Джаудові лишився один шлях — крізь Останні Двері.
І тоді Ярві усвідомив: Смерть не кланяється кожному, хто проходить
повз неї, не вказує дорогу шанобливим помахом руки, не промовляє
глибокодумних слів і не відмикає жодних засувів. Ключ, що висить у
неї на шиї,  — непотрібний, бо Останні Двері відчинені завжди.
Смерть, нетерпляче підганяючи, проводить крізь них мертвих і не
зважає на їхнє становище, славу чи добру вдачу. Перед входом до її
володінь чекає чимраз довша черга. Нескінченна процесія, що
рухається наосліп.
— Що я накоїв?  — прошепотів Ярві, невпевнено ступаючи в
напрямку до Джауда й Сумаелі.
 — Те, що мусив, — материна рука стисла плече немов лещатами. —
Зараз не час оплакувати загиблих, мій сину. Мій королю,  — одна
половина її обличчя була бліда, друга — забризкана кров’ю, і тієї миті
Золота Королева скидалася на саму Матір Війну.  — Дістанься до
Одема, — вона здавила плече ще дужче. — Убий його та поверни собі
Чорний престол.
Ярві зціпив зуби й кивнув. Назад вороття не було.
— Припиніть! — гукнув він до інглінгів. — Є кращий шлях.
Ті опустили сокири й похмуро глянули на нього.
— Мамо, лишися тут із ними. Вартуйте двері. Не випускайте нікого.
— Доки Одем не помре, жодна людина не вийде з храму, — відказала
мати.
— Ніхто, Рульфе, зберіть десяток людей — і за мною!
Рульф, важко відсапуючи, оглядав бійню на замковому подвір’ї.
Ранені й умирущі, покалічені й закривавлені. І Джауд, хоробрий
Джауд, що завжди підтримував товариша по веслу, сидів,
притулившись спиною до дерева. І не треба було більше тягнути весло,
піднімати важку ношу чи підбадьорювати інших.
— Гадаєш, я знайду десяток, здатних битися? — прошепотів старий
тровенландець.
Ярві вже відвернувся від нього.
— Візьми кого зможеш.
 НАЙСАМОТНІШЕ МІСЦЕ

отові? — пошепки запитав Ярві.

- Г

— Я завжди готовий, — відказав Ніхто.

Рульф покрутив головою спочатку в один бік, потім в другий. Кров
на його обличчі в темряві здавалася чорною.
— Готовішим я вже не стану.
Ярві набрав повні груди повітря й, видихнувши, натиснув
зап’ястком каліченої руки на клямку. Потім штовхнув потаємні двері
плечем і вивалився у священну залу.
Перед ним порожній Чорний престол здіймався на вершині помосту
під поглядами Великих Богів, що зорили своїми блискучими очами-
самоцвітами. Над ними, розміщені колом попід склепінням,
бурштинові постаті Малих Богів споглядали дріб’язкові діяння людей,
мовчки, без жодних емоцій і навіть без особливої цікавості.
З Одемом лишилося тільки десять людей, та й ті мали жалюгідний
вигляд. Воїни зібралися біля дверей, що злегка тремтіли від ударів
іззовні. Двоє намагалися підперти їх списами. Інші двоє скинули святі
дари зі столу, який роки відшліфували до блиску, і волочили його, щоб
забарикадувати вхід. Решта сиділи чи стояли збентежені й
приголомшені: ніхто не міг збагнути, яким дивом ватазі розбійників
вдалося зненацька заскочити короля в самому осерді його цитаделі.
Мати Ґундрінг, згорбившись біля Одема, перев’язувала прапороносцю
скривавлену руку.
— До короля! — пронизливо скрикнув той, побачивши Ярві.
Одемові охоронці кинулися до свого володаря й оточили його,
здійнявши щити й приготувавши зброю. Воїн, якому стріла влучила в
обличчя, обламав її, і тепер з його щоки стирчав кривавий уламок. Ще
хвилю тому цей чоловік напівпритомно спирався на меч, але тепер він,
хитаючись, показував ним на нападників.
Ніхто став ліворуч від Ярві, Рульф — праворуч, а ті раби й найманці,
які ще могли битися, розсипалися за ними широким півколом,
наїжачені гострим залізом.
Плюючись образами й хрипко лаючись різними мовами, вони
обійшли Чорний престол і спустилися тронними сходами. Одем дав
знак своїм людям виступити вперед. Їх відділяли вже десять кроків…
вісім… шість. У нерухомому повітрі Зали Богів, наче грозова хмара,
зависло очікування кривавого бою.
Аж тут мати Ґундрінг пильно придивилася до Ярві, і очі її
розширилися.
— Стійте!  — скрикнула вона, ударяючи ельфійською патерицею по
підлозі, аж оглушлива луна пішла гуляти попід склепінням. — Стійте!
На якусь мить воїни завмерли, шкірячи зуби, зиркаючи на
противників і нервово стискаючи зброю. Ярві поквапився стрибнути в
те вузеньке рятівне віконце, яке відчинила йому стара міністерка.
— Ґеттландці!  — закричав він.  — Ви знаєте мене! Я Ярві, син
Утріка!  — Оцупком пальця на лівій руці він вказав на Одема.  — Це
зрадливе створіння спробувало вкрасти Чорний престол, але боги
довго не терпітимуть узурпатора на троні.  — Ярві тицьнув великим
пальцем себе в груди. — Законний король Ґеттландії повернувся!
— Маріонетка в руках жінки?  — Одем плюнув у його бік.  —
Половина короля? Володар усіх калік?
Перш ніж Ярві встиг відповісти, дужа рука взяла його за плече й
відсунула вбік. Розстібаючи ремінь шолома, наперед виступив Ніхто.
— Ні, — промовив він. — Законний король.
Знявши шолом, він кинув його, і той з брязкотом покотився
підлогою Зали Богів.
Як виявилося, Ніхто обтяв собі розпатлані пелехи, лишивши
короткий сивий йоржик, і зголив густу бороду. Тепер нічого не
затуляло гострих, безжалісних рис кутастого обличчя, покарбованого
важкою працею і негодою, пошрамованого битвами і побоями, зі
зламаними кістками, що, зрісшись, надавали йому ще жорсткішого
вигляду. Жалюгідний обірванець, самі кістки та шкіра, зник, і на його
місці стояв воїн із дуба й заліза. Тільки очі, що глибоко сиділи в
запалих очницях, були ті самі.
У них і далі палахкотів вогник на межі з божевіллям. Яскравіший,
ніж будь-коли.
І раптом Ярві усвідомив, що не знає, хто цей чоловік, який
мандрував, бився і спав поруч із ним. Не знає, кого він привів разом із
собою у цитадель Ґеттландії, просто до Чорного престолу.
Сповнившись ураз сумнівами, Ярві розгублено роззирнувся
довкола. Молодші ґеттланді досі гарчали якісь погрози, але на старших
обличчя Нікого справило дивне враження.
Щелепи відвисли, клинки похитнулись у руках, очі розширилися, у
деяких навіть забриніли сльози, з тремтливих губ злітала божба. Одем
сполотнів іще сильніше, ніж коли побачив Ярві. Він мав обличчя
людини, яка спостерігає кінець світу.
— Що це за чари?  — пошепки запитав Рульф, але Ярві не мав
відповіді.
Ельфійська патериця випала з безвладних пальців матері Ґундрінг і
гримнула об підлогу. Коли луна стихла й запала важка тиша, міністерка
прошепотіла:
— Утіль.
— Так, це я,  — Ніхто з божевільною усмішкою обернувся до
Одема. — Радий тебе бачити, брате.
Аж тепер, коли пролунало ім’я, Ярві побачив, як вони обоє подібні, і
холод пройняв його до кінчиків пальців.
Дядько Утіль, чию незрівнянну майстерність у бою воїни вихваляли
перед кожним тренуванням, чиє потонуле тіло так ніколи й не
викинули на берег морські хвилі, чий курган височів на вітряному
березі порожній.
Дядько Утіль протягом усіх цих місяців був поруч.
Дядько Утіль стояв тепер поперед нього.
— Настав час порахунку,  — сказав Ніхто. Сказав Утіль. І ступив
уперед із мечем у руці.
— У Залі Богів заборонено проливати кров!  — скрикнула мати
Ґундрінг.
Утіль лише всміхнувся.
— Кров боги люблять понад усе, міністерко. Де ж іще проливати її,
якщо не тут?
— Убити його!  — вереснув Одем голосом, у якому не лишилося
анітрохи спокою. Проте жоден не поворухнувся, щоб виконати наказ.
Жоден навіть не промовив ні слова. — Я ваш король!
Влада, однак, може бути дуже крихкою. Поволі, обережно, немовби
всі думали як один, воїни відступили від нього і стали позаду
півколом.
— Чорний престол  — далебі, найсамотніше місце,  — зауважив
Утіль, скидаючи поглядом у бік порожнього трону на помості.
Жовна на Одемових вилицях напнулися, коли він обвів очима
похмурі обличчя довкола: його охоронців, найманців, матері Ґундрінг,
Ярві й нарешті Утілеве, таке подібне до його власного, але покарбоване
двадцятьма роками жахіть. Одем пирхнув і плюнув на священні плити
братові під ноги.
— Що ж, нехай буде так, — він вихопив із рук щитоносця свій щит,
позолочений і оздоблений по ободу миготливими самоцвітами, після
чого відіпхнув чоловіка з дороги.
Рульф запропонував товаришеві свій щит, але Ніхто похитав
головою.
— Часом є потреба й на дерево, але сьогодні відповідатиме сталь.
І він здійняв клинок  — той самий простий меч, який проніс через
снігову пустелю, зі звичайної сталі, начищеної до морозяного блиску.
— Довго ж тебе не було, брате,  — Одем витягнув свій меч,
викуваний колись для батька Ярві, з навершником зі слонової кістки,
позолоченим руків’ям і рунами, викарбуваними на щастя на
дзеркально-блискучому лезі. — Обіймімося ж.
Стрімко, наче скорпіон, він стрибнув уперед. Ярві охнув і
позадкував, смикаючись туди й сюди, немовби повторював рухи
дядьків. Одем зробив один випад, другий, засичав, завдаючи ударів то
знизу, то зверху з такою силою, що міг би розрубати людину навпіл. Та
хоч який швидкий і смертельно небезпечний він був, брат його
рухався ще швидше. Неначе дим на шаленому вітрі, Утіль перетікав із
місця на місце, кружляв і викручувався, і блискуча Одемова сталь
лише розтинала повітря, не торкаючись супротивника.
— Пам’ятаєш, коли ми бачилися востаннє?  — запитав Утіль і,
танцюючи, ухилився від удару.  — У шторм, на носі батькового
корабля? Я реготав в обличчя вітровію, а брати стояли за моєю
спиною!
— Тебе ніколи нічого не турбувало, крім свого реготу!  — Одем
атакував знову, рубаючи справа і зліва, аж його охоронці, що пильно
стежили за герцем, різко відсахнулися назад. Але Утіль вивернувся й
відскочив на безпечну відстань, навіть не здіймаючи меча.
— То це тому ви з Утріком кинули мене в жорстоке море? Чи, може,
ви це зробили, щоб він украв належний мені по праву трон? А ти,
своєю чергою, вкрав його в нього?
— Чорний престол — мій!
Одемів меч описав блискучу дугу над його головою. Але сталь лише
лунко вдарила об сталь: Утіль відбив удар своїм мечем і заблокував
щит противника. На якусь мить, скрегочучи клинками, дядьки Ярві
зчепилися між собою. Тоді Утіль порухом плеча підбив щит догори й
зацідив ободом братові в щелепу. Потім крутонув другим плечем і
відкинув Одема. Той задріботів ногами по кам’яній підлозі й безвладно
повалився на воїнів, що стояли позаду.
Його відштовхнули, і Одем зіщулився за щитом, але Утіль лише
стояв у центрі кола.
— Хоч мій порожній курган і височіє на березі, та я не потонув.
Мене виловили з моря работорговці й змусили битися на арені. Усі ці
роки я животів у темряві, забавляючи п’яних від крові тварин. Я вбив
для них дев’яносто дев’ять чоловіків, — Утіль приклав палець до вуха
й на мить знову перетворився на Нікого.  — Іноді я чую, як вони
шепочуть. А ти чуєш, Одеме?
— Ти збожеволів! — Одем сплюнув. На губах його була кров.
Але Утіль лише всміхнувся ширше.
— А хіба могло бути інакше? Мені пообіцяли, що за соту перемогу
відпустять на волю, але ошукали й продали мене знову.  — Одем,
пригнувшись і здійнявши щит, поволі кружляв довкола, наче
мисливець. На його чолі виступили краплини поту: посріблена
кольчуга обтяжувала його. Утіль, що навіть не зади´хався, стояв
прямо, помахуючи мечем легко й невимушено. — Я став рабом-воїном,
потім рабом-веслярем, а потім… ніким. Дванадцять гірких літ я провів
на колінах. У такому стані добре думати.
— Подумай-но над цим!  — Одем сплюнув кров і знову атакував.
Удав, ніби робить випад, а натомість зі свистом рубонув навскіс. Але
Утіль відбив його клинок так, що той ударився об кам’яну підлогу,
викрешуючи іскри й виповнюючи Залу Богів лунким, оглушливим
гуркотом.
Ошелешений зіткненням, Одем здригнувся, охнув і заточився. Утіль
відступив і з жахливою точністю різонув брата по плечу, просто над
оздобленим гранатами ободом щита.
Одем завив. Розцяцькований дерев’яний круг випав з ослаблої
лівиці, і його відразу зросила кров, що почала скрапувати з безвільних
пальців. Поранений здійняв великі очі на Утіля.
— Я був найкращий з нас трьох! Я мав стати королем! В Утріка була
сама тільки жорстокість, а в тебе — сама тільки пиха!
— То правда, — Утіль насупився й ретельно витер лезо з обох боків
об рукав. — Але боги покарали мене за це. Вони дали мені добру науку,
Одеме. А тепер вони послали мене, щоб і я тебе дечого навчив. Боги
роблять королем не того, хто найкращий, а того, хто народився
першим, — він кивнув у бік Ярві: — І в одному наш із тобою небіж має
рацію. Боги довго не терпітимуть узурпатора на троні.  — Утіль
вищирив зуби й просичав: — Чорний престол — мій!
Він метнувся вперед, і Одем зустрів його з лютим гарчанням.
Клинки зітнулися раз, другий, так швидко, що очі Ярві не встигали за
ними. Третього удару Утіль завдав знизу, розпанахав братові ногу й
відскочив убік. Одем заревів знову. Обличчя його скривилося від
болю, коліно підломилося. Він лишився на ногах тільки тому, що
сперся на меч, як на милицю.
— Останні Двері відчиняються перед тобою, — промовив Утіль.
Одем насилу відновив рівновагу. Груди його важко здіймалися, і
Ярві помітив, що посріблений наголінник на його нозі зробився
червоним. Кров уже струменіла з чобота, затікаючи в щілини між
кам’яними плитами.
— Я знаю,  — Одем підвів обличчя, і Ярві побачив сльозу, що
викотилася з кутика дядькового ока й лишила слід на його щоці.  —
Вони були відчинені всі ці роки,  — чи то пирхнувши, чи то
схлипнувши, він кинув меч, який зі стуком упав у тінь.  — Від того
самого штормового дня.
Кров забурхала Ярві у скронях, коли Утіль високо здійняв меча.
Світло відбилося від клинка, і лезо заграло холодним блиском.
— Лише дай мені відповідь на одне запитання… — тихо промовив
Одем, прикипівши очима до занесеної над ним смерті.
Утіль на мить завагався. Меч хитнувся й помалу опустився. Брова
запитально смикнулась догори.
 — Кажи, брате.
Ярві побачив, як Одемова рука помалу, потайки пересувається за
спину, як пальці стискаються довкола руків’я кинджала, заткнутого за
пояс. Довгого, з гагатовим навершником. Того самого, який дядько
показував Ярві на верхівці амвендської вежі.
Ми повинні діяти на благо Ґеттландії.
Ярві одним стрибком злетів із тронних сходин.
Нехай він і не був найвправнішим учнем на бойовищі, але як убити
людину, знав. Він всадив меч Шадікширрам Одемові під пахву, і
кривий клинок, пробивши кольчугу, майже без звуку вийшов із грудей.
— Хай яке твоє запитання, моя відповідь на нього  — сталь!  —
просичав Ярві дядькові у вухо, а потім відступив і висмикнув клинок.
Одем із булькотом втягнув повітря. Наче п’яний, ступив один
хиткий крок і впав навколішки. Поволі обернув голову й подивився
через плече. На якусь мить його вражений погляд зустрівся з поглядом
Ярві. А тоді Одем повалився на бік. Він лежав нерухомо на священних
плитах, під тронним помостом, перед очима богів, у колі, утвореному
воїнами-ґеттландцями й найманцями, а над його тілом стояли Ярві та
Утіль і пильно дивилися один на одного.
— Скидається на те, небоже, що в нас із тобою також є невирішене
питання,  — промовив його єдиний живий дядько, не опускаючи
здійнятої брови. — Відповіддю на нього теж буде сталь?
Ярві скинув очима на Чорний престол, що мовчазно здіймався над
ними.
Нехай він і твердий, але хіба твердіший за невільницькі лавки на
«Південному вітрі»? Нехай він і холодний, але хіба холодніший за сніги
крайньої півночі? Він більше не лякав Ярві, але чи справді Ярві
прагнув його? Він пригадав, як на Чорному престолі сидів батько,
високий і похмурий, завжди тримаючи пошрамовану руку біля меча.
Щирий син Матері Війни, саме такий, яким і має бути король
Ґеттландії. Такий, яким і є Утіль.
Статуї Великих Богів уважно дивилися згори, немовби чекали на
рішення. Якусь хвилю Ярві переводив погляд з одного кам’яного
обличчя на інше, а тоді глибоко вдихнув. Мати Ґундрінг завжди казала,
що його торкнувся Батько Мир, і Ярві знав, що вона мала рацію.
Він ніколи насправді не прагнув Чорного престолу. То навіщо ж
битися за нього? Навіщо помирати за нього? Щоб Ґеттландія отримала
пів короля?
Ярві розтиснув пальці й випустив меч Шадікширрам.  Той із
брязкотом упав на залиту кров’ю підлогу.
— Мені досить помсти. Чорний престол — твій, — мовив він, поволі
опустився навколішки перед Утілем і схилив голову. — Мій королю.
 ПРОВИНА

ільно тримаючи величезну ліву долоню на навершнику величезного

В меча, до Зали Богів гордовито ввійшов Ґром-ґіль-Ґорм, король
Ванстерландії, найкривавіший син Матері Війни, Мечолам і
Сиротитель. Його супроводжували міністерка і десять
найзагартованіших у битвах воїнів.
Ярві зауважив, що на його широких плечах  — нове біле хутро, на
грубезному вказівному пальці  — нова каблучка з самоцвітом, а тричі
обернутий довкола шиї ланцюг став довшим на кілька навершників,
що їх Мечолам, без сумніву, забрав собі на згадку в ні в чому невинних
людей разом з їхнім життям, коли насолоджувався кривавою
прогулянкою Ґеттландією, на яку його запросив сам Ярві.
Та коли Ґорм ступав до домівки свого ворога крізь вкриті
порубинами двері, найбільше приголомшувала своїми розмірами його
усмішка. Усмішка завойовника, який бачить, що всі його задуми дали
плоди, супротивників усіх подолано, а на гральних кісточках випало
потрібне число. Усмішка улюбленця богів.
А тоді Ґром-ґіль-Ґорм помітив Ярві, що стояв на тронних сходах між
своєю матір’ю і матір’ю Ґундрінг, і усмішка трохи пригасла, а по хвилі
зникла зовсім, коли він глянув на Чорний престол і побачив, хто там
сидить. Ґорм невпевнено спинився посеред величезної зали,
приблизно на тому місці, де Одемова кров досі темніла в стиках між
кам’яними плитами. Зусібіч на нього блимали сердитими поглядами
ґеттландські вельможі.
Ґорм почухав за вухом і промовив:
— Це не той король, на якого ми сподівалися.
— Багато хто міг би сказати так само, — відповів Ярві. — І попри це,
він — законний король. Утіль, мій найстарший дядько, повернувся.
— Утіль, — крізь зуби просичала мати Скер. — Гордий ґеттландець.
Не дарма його обличчя здалося мені знайомим.
— Ти могла б і сказати про це, — Ґорм похмуро оглянув зібраних у
залі воїнів та їхніх дружин, чиї ключі й пряжки плащів яскраво
зблискували в півсутіні, а тоді важко зітхнув.  — Я маю неприємне
передчуття, що цей король не опуститься переді мною навколішки як
васал.
— Я задосить часу провів навколішках, — Утіль підвівся. До грудей
він, як завжди, притискав меч, той самий простий меч, який колись
підібрав на похиленій палубі «Південного вітру» і який начистив так,
що клинок блищав, наче місячне сяйво на поверхні холодного моря. —
Коли хтось і має опуститися навколішки, то це ти. Адже ти стоїш на
моїй землі, у моїй залі, перед моїм троном.
Ґорм став на п’ятки, утупившись у носаки своїх черевиків.
— Начебто й так. Але в мене завжди погано згиналися коліна. Тому
мушу відмовитися.
— Шкода. Можливо, я своїм мечем допоможу тобі їх розрухати,
коли влітку навідаюся у Вульсґард.
Ґормове обличчя затвердло.
— О, можу тебе запевнити: кожному ґеттландцеві, що перетне
кордон, ми влаштуємо теплу зустріч.
— То навіщо чекати до літа? — Утіль поволі зійшов сходинами і став
на найнижчій, щоб його обличчя опинилося приблизно на тому
самому рівні, що й Ґормове. — Бийся зі мною зараз.
Кутик Ґормового ока сіпнувся, а тоді затремтіла вся щока. Ярві
помітив, як побіліли пошрамовані пальці на руків’ї меча. Ванстерці
метали погляди, роззираючись по залі, обличчя ґеттландських воїнів
посуворішали ще більше.
— Тобі слід знати,  — буркнув король Ванстерландії,  — що Мати
Війна ще в колисці дихнула на мене, і провіщено, що жодному
чоловікові мене не вбити…
— То бийся зі мною, собако! — заревів Утіль, аж луна, вдарившись
об стіни, розкотилася по залі.
Усі затамували віддих, немов боялися, що він стане останнім. Ярві
подумав, що вони можуть побачити, як сьогодні в Залі Богів накладе
головою ще один король. Котрий із цих двох  — він не наважився б
передбачити.
Мати Скер м’яко поклала тонку руку на Ґормів кулак.
— Боги бережуть того, хто береже себе сам, — прошепотіла вона.
 Король Ванстерландії глибоко, поволі вдихнув-видихнув. Плечі його
розслабилися, він відірвав пальці від руків’я меча й запустив їх у
бороду.
— А цей новий король геть невихований, — пожалівся він.
— Авжеж,  — підтвердила мати Скер.  — Хіба ти не вчила його
тактовності, мати Ґундрінг?
Стара міністерка скинула на них суворим поглядом зі свого місця
обік Чорного престолу.
— Вчила. Але хіба тут хтось заслуговує на тактовність?
— Мабуть, вона має на увазі, що ми не заслуговуємо, — сказав Ґорм.
— У мене склалося таке саме враження, — погодилася мати Скер. —
Вона теж невихована.
— То так ти виконуєш угоду, королевичу Ярві?
Присутні в залі ґеттландські вельможі, які колись стояли в черзі,
щоб поцілувати Ярві руку, тепер мали такий вигляд, ніби з
задоволенням стали б у чергу, щоб перерізати йому горлянку. Він
стенув плечима.
— Я більше не королевич. І я виконав те, що зміг. Ніхто не міг
передбачити такого повороту подій.
— Із подіями завжди так, — підтвердила мати Скер. — Вони ніколи
не течуть тим каналом, який ти для них вирив.
— То ти битимешся зі мною чи ні? — запитав Утіль.
— Звідкіля ця жага крові? — Ґорм випнув нижню губу. — Ти в цьому
ділі новачок, але згодом дізнаєшся, що король не лише вбиває. Весна —
пора Батька Мира, тож ушануймо його, скорімося побажанню
Верховного короля в Скекенгаузі, і нехай кулак перетвориться на
долоню. А влітку, на сприятливішому для мене полі бою, ти, якщо
схочеш, зможеш випробувати силу подиху Матері Війни,  — він
обернувся й попрямував до виходу. Міністерка і його воїни рушили за
ним.  — Дякую вам за незабутню гостинність, ґеттландці! Ви ще мене
почуєте!  — Король Ванстерландії на мить затримався на порозі,
величезний чорний силует на тлі сонячного світла. — І того дня голос
мій гримітиме громом!
Вони вийшли, і двері Зали Богів зачинилися за ними.
— Можливо, настане час, коли ми пошкодуємо, що не вбили його
сьогодні, — пробурмотіла мати Ярві.
 — Смерть чекає на кожного,  — відказав Утіль, повертаючись із
мечем в обіймах на Чорний престол. Він сидів на троні так вільно й
невимушено, як ніколи б не вдалося Ярві. — А в нас є інші справи, —
такі самі блискучі, як того дня, коли вони вперше зустрілися на палубі
«Південного вітру», очі короля відшукали Ярві.  — Мій небіж. Колись
королевич, потім король, а тепер…
— Ніхто, — сказав той, здіймаючи голову.
На Утілевих губах з’явився ледь помітний сумовитий усміх. На мить
крізь суворі риси прозирнув той чоловік, разом із яким Ярві брів через
сніги, ділив останню шкоринку хліба й дивився смерті в лице. Лише на
мить, а тоді королеве обличчя знову стало гостре, як меч, і тверде, як
сокирище.
— Ти уклав угоду з Ґром-ґіль-Ґормом, — промовив король, і по залі
прокотився гнівний гомін. «Мудрий король завжди знайде на кого
покласти провину»,  — часто казала мати Ґундрінг.  — Ти закликав до
Ґеттландії нашого найлютішого ворога палити міста й убивати
людей,  — важко було щось заперечити, навіть якби Ярві й зміг
перекричати чимраз гучніші розлючені вигуки, що лунали в Залі
Богів. — Багато хороших людей загинуло. Мати Ґундрінг, яку кару за це
вимагає закон?
Міністерка перевела погляд з нового короля на колишнього учня, і
Ярві відчув, як материна рука міцно стиснула його плече: вони обоє
знали відповідь.
— Смерть, мій королю,  — прохрипіла мати Ґундрінг, ще більше
згорбившись над патерицею. — Або вигнання, щонайменше.
— Смерть!  — звідкілясь із темряви вереснув жіночий голос. Коли
різке відлуння стихло, у залі запала кам’яна, могильна тиша.
Ярві вже не раз опинявся перед обличчям Смерті. Уже не раз вона
прочиняла перед ним Останні Двері, але він досі відкидав тінь. І хоча
почувався не найкраще, коли її холодний подих торкався його, але з
часом звикаєш до всього. Нехай серце й гупало в грудях, а в роті
з’явився кислий присмак, та цього разу Ярві зустрів її стоячи, а голос
його пролунав дзвінко й чисто, коли він вигукнув:
— Я припустився помилки! Багатьох помилок. Я знаю. Але я дав
клятву! Я поклявся перед богами. Поклявся сонцем і місяцем. І я не
бачив іншого способу, як її дотримати. Як помститися за вбивство
батька і брата. Як скинути зрадника Одема з Чорного престолу. Я
шкодую через пролиту кров, та завдяки ласці богів… — Ярві здійняв
погляд на кам’яні статуї, відтак смиренно опустив очі й розвів руки. —
На трон повернувся законний король.
Утіль насупив чоло й поглянув на свою руку, що лежала на
гладенькому металі Чорного престолу. Невеличке нагадування, що
цим він завдячує плану Ярві, не зашкодить. Сердитий галас здійнявся
знову, він наростав і дужчав, аж доки Утіль не підняв руки, вимагаючи
тиші.
— Це правда, що на цей шлях тебе штовхнув Одем,  — промовив
король.  — Злочини його куди важчі за твої, і ти покарав його по
заслузі. Ти мав причини чинити так, як чинив, і я гадаю, смертей на
сьогодні досить. У твоїй смерті не було б справедливості.
Не підводячи голови, Ярві полегшено ковтнув слину. Попри знегоди
останніх кількох місяців, йому подобалося бути живим. Більше, ніж
будь-коли.
— Але ми не можемо лишити твої вчинки безкарними, — в Утілевих
очах, здалося, промайнув смуток. — Мені шкода, справді шкода. Твоїм
вироком стане вигнання, бо хто вже сидів на Чорному престолі, той
завжди прагнутиме його повернути.
— Мені він видався вкрай незручним,  — Ярві став на першу
сходинку помосту. Він знав, що робити. Знав це відтоді, як, стоячи над
мертвим Одемом, звів голову догори й побачив над собою Батька
Мира. Вигнання мало деякі принади. Бути будь-ким, нікому й нічого
не винним. Але Ярві достатньо повештався світами. Його дім тут, і він
нікуди звідси не збирався.
— Я ніколи не прагнув Чорного престолу. Ніколи не сподівався сісти
на нього,  — Ярві здійняв ліву руку й помахав нею  так, що палець
зателіпався туди-сюди.  — Ніхто не бачить у мені короля, а
найменше  — я сам,  — у тиші, яка запанувала в залі, він опустився
навколішки. — Я пропоную інакше розв’язати цю справу.
Дядько примружив очі. Ярві подумки молився до Батька Мира, щоб
Утіль шукав способу пробачити небожа.
— Кажи тоді.
— Дозвольте мені зробити те, що буде на благо Ґеттландії. Я
відмовлюся назавжди від будь-яких зазіхань на ваш трон. Складу іспит
на міністра, як і мав намір до батькової смерті. Я зречуся спадку й усіх
титулів, і за родину мені стане Міністерство. Моє місце тут, у Залі
Богів. Не на Чорному престолі, а обік нього. Виявіть вашу велич у
милосерді, мій королю, і дозвольте мені спокутувати помилки вірною
службою вам і королівству.
Утіль поволі відкинувся на спинку трону й насупив чоло. Мовчанка
затяглася. Нарешті король нахилився до міністерки й запитав:
— Що ти про це думаєш, мати Ґундрінг?
— Батько Мир усміхнеться, якщо ми розв’яжемо цю справу так, —
тихо відказала вона.  — Я завжди вважала, що Ярві буде добрим
міністром. Я й тепер так вважаю. Він виявив себе вельми промітним
чоловіком.
— У цьому я з тобою згоден.
Однак Утіль далі вагався, замислено потираючи гостре підборіддя.
Ураз мати відпустила плече Ярві й величною ходою зійшла на
тронний поміст. Шлейф її червоного плаття каскадом спадав по сходах,
коли вона опустилася навколішки перед Утілем.
— Великий король уміє бути милосердним,  — тихо промовила
вона. — Прошу вас, мій королю. Не забирайте в мене єдиного сина, що
лишився живий.
Утіль ворухнувся, розтулив рота, однак не видобув із себе ні слова.
Безстрашний із Ґром-ґіль-Ґормом, перед матір’ю Ярві він затремтів.
— Колись давно ми були обіцяні одне одному,  — сказала вона.
Посеред тиші, яка запала в Залі Богів, глибокий віддих пролунав би, як
гуркіт грому, але всі присутні затамували дихання.  — Ми гадали, що
ви мертвий… Проте боги повернули вас на законне місце…  — Вона
лагідно поклала долоню на його вкриту шрамами руку, що лежала на
бильці Чорного престолу. Утілеві очі прикипіли до її обличчя. — Моє
заповітне бажання — дотримати цю обітницю.
Мати Ґундрінг присунулася ближче й промовила впівголоса:
— Верховний король уже кілька разів пропонував Лайтлін вийти за
нього, він візьме за образу, якщо…
Утіль навіть не глянув на неї.
— Наша обітниця старша від пропозиції Верховного короля на
двадцять років, — різко відказав він.
— Але прамати Вексен лише сьогодні надіслала чергового орла,
щоб…
— Хто сидить на Чорному престолі — прамати Вексен чи я? — Утіль
нарешті глянув на міністерку блискучими очима.
— Ви, мій королю,  — свої очі мати Ґундрінг утупила в підлогу.
Мудрий міністр радить, умовляє, улещує, доводить, але насамперед
мудрий міністр підкоряється.
— У такому разі відішли назад праматері Вексен її птаха із
запрошенням на наше весілля. — Утіль обернув зап’ясток, і материна
рука опинилася в його шкарубкій, призвичаєній до пемзового шкребка
долоні.  — Ти носитимеш ключ від моєї скарбівні, Лайтлін, і
порядкуватимеш справами, до яких виявила такі здібності.
— Залюбки, — відказала вона. — А що з моїм сином?
Король Утіль довго дивився на Ярві, а відтак кивнув.
— Він знову стане учнем матері Ґундрінг,  — ухвалив він рішення,
виявивши воднораз і твердість, і милосердя.
Ярві видихнув.
— Нарешті Ґеттландія має короля, яким може пишатися,  —
промовив він.  — Я щодня дякуватиму Матері Морю за те, що вона
повернула вас із глибин.
Ярві підвівся з колін і рушив, як перед тим Ґром-ґіль-Ґорм, до
дверей. Він усміхався, слухаючи образи, кпини й злостиве шепотіння,
а замість ховати суху руку в рукаві, як то колись мав за звичку,
гордовито виставляв її на показ. Якщо порівнювати з невільницькою
ямою у Вульсґарді, з пекучими ударами Тріґґового батога, з холодом і
голодом снігового бездоріжжя, терпіти зневагу від дурнів було не
надто важко.
Завдяки допомозі двох матерів — кожна, певна річ, мала на те власні
причини  — Ярві вийшов із Зали Богів живий. Знову каліка-ізгой, що
повинен вступити до Міністерства. Де й було його місце.
Ярві пройшов повне коло. Тільки вирушав він хлопчиком, а
повернувся чоловіком.

Мертві лежали на холодних плитах у холодному льосі під цитаделлю.

Ярві не хотів їх рахувати. Забагато. Ось скільки їх було. Плоди, що їх
дали ретельно виплекані плани. Наслідок нерозважливої клятви.
Жодних облич, лише савани з горбками носів, підборідь, стоп.
Материних найманців-головорізів не відрізнити було від шанованих
воїнів Ґеттландії. Можливо, пройшовши крізь Останні Двері вони вже
нічим і не відрізнялися.
А втім, Ярві зрозумів, котре з тіл належить Джаудові. Його
приятелеві, товаришеві по веслу. Тому, хто торував йому шлях крізь
сніги. Чий голос м’яко шепотів: «Один змах за раз»,  — коли Ярві
скімлив над веслом. Тому, хто став до його бою, як до свого власного,
хоч і не був бійцем. Пізнати його тіло було неважко, адже саме біля
нього, поклавши стиснуті кулаки на кам’яну плиту, стояла Сумаель.
Миготливий вогник єдиної свічки освітлював її темне обличчя з
одного боку.
— Твоя мати знайшла мені місце на кораблі, — не підводячи голови,
промовила дівчина незвично лагідним голосом.
— На добрих навігаторів завжди є попит,  — відказав Ярві. Їй-бо,
йому самому не завадив би хтось, хто вказав би правильну дорогу.
— На світанку ми вирушаємо до Скекенгауза, потім далі.
— Додому? — запитав він.
Сумаель заплющила очі, а тоді кивнула. У кутику її пошрамованих
вуст з’явилася ледь помітна усмішка.
— Додому.
Коли він побачив Сумаель уперше, вона не видалася йому
вродливою. Але тепер в його очах вона була така гарна, що він не міг
відірвати від неї погляду.
— Ти не думала, щоб… може… лишитися тут?  — Ярві ненавидів
себе за це запитання. За те, що змушував Сумаель відмовляти йому,
хоча сам невдовзі повинен був вступити до Міністерства. Він не мав,
що їй запропонувати. І Джаудове тіло лежало між ними нездоланною
перешкодою.
— Я мушу повернутися додому,  — мовила дівчина.  — Я вже ледве
пам’ятаю, ким була.
Ярві міг би сказати про себе те саме.
— Найважливіше те, хто ти тепер.
— Цього я теж майже не знаю. Крім того, Джауд ніс мене через
сніги,  — її рука смикнулася до савана, але все ж  — і Ярві був цьому
радий  — не підняла його.  — Найменше, що я можу зробити,  — це
віднести його прах. Залишу в його селі. Може, навіть нап’юся води з
його криниці. Нап’юся за нас обох,  — Сумаель натужно ковтнула, а
Ярві тим часом відчув, як невідь-чому в ньому наростає гнів. — Хіба ж
можна знехтувати нагодою покуштувати найсолодшу воду в?..
— Він сам вирішив лишитися, — різко урвав її Ярві.
Сумаель кивнула спроквола, так і не підводячи голови.
— Ми всі вирішили лишитися.
— Я не змушував його.
— Ні, не змушував.
— Якби ти наполягла, то могла б піти й забрати його з собою.
Нарешті вона підвела очі. Але в них не було гніву, на який Ярві, без
сумніву, заслужив. Лише почуття провини.
— Твоя правда. І мені доведеться нести цей тягар.
Ярві відвів погляд, і зненацька на очі йому наринули сльози. Кожен
його вчинок, кожне рішення поодинці здавалися меншим злом, але всі
разом вони якимось чином привели його сюди. Невже те, що сталося,
бодай для когось є вищим благом?
— Ти ненавидиш мене? — прошепотів він.
— Я втратила одного друга й не маю наміру відштовхувати
другого,  — вона м’яко поклала руку йому на плече.  — Мені нелегко
вдається заводити нових.
Ярві поклав свою руку зверху і стиснув її долоню. Як же йому
хотілося її не відпускати! Дивно: ти ніколи не зрозумієш, як сильно
чогось бажаєш, аж доки не знатимеш, що не можеш цього мати.
— Ти не звинувачуєш мене? — прошепотів він.
— Навіщо мені тебе звинувачувати? — Сумаель стиснула його руку
на прощання й відпустила. — Краще вже ти сам.
 ВРЯТОВАНІ

якую, що пішов зі мною,  — сказав Ярві.  — Бо в мене невдовзі

- Д

закінчаться друзі.
— З радістю,  — відповів Рульф.  — Я роблю це для тебе й для
Анкрана. Не скажу, що любив цього худого сучого сина, коли він був
комірником, але наприкінці я прихилився до нього. — Великий струп
над оком ворухнувся, коли старий тровенландець вишкірився до
Ярві.  — З деякими людьми сходишся відразу, але найбільше
прикипаєш серцем до тих, з якими сходився довго. Ну що, купимо собі
кількох рабів?
Почулося бурмотіння, стогони й брязкіт ланцюгів, коли живий
товар підвівся на ноги для оглядин. У кожній парі очей змішалися
сором, страх, надія і безнадія, і Ярві несамохіть злегка потер рукою
ледь помітні шрами на шиї, де колись був його власний нашийник.
Сморід цього місця приголомшив його спогадами, які він волів би
забути назавжди. Дивно, як швидко він знову звик до волі.
— Королевичу Ярві! — Із сутіні, що панувала в глибині приміщення,
до них поспішав власник, високий чоловік із пещеним блідим
обличчям, що видавалося знайомим. То був один із вервечки
жалібників, що плазували перед Ярві на батьковому похороні. Що ж,
сьогодні він матиме нагоду поплазувати знову.
— Я більше не королевич, — відказав Ярві, — а щодо решти — маєш
рацію. Ти Йоверфелл?
Работорговець аж надувся від гордості, що такий поважний гість
його знає.
— Авжеж, авжеж, це я, і ваш візит для мене велика честь! Чи можу я
поцікавитися, якого ґатунку рабів ви…
— Ім’я Анкран тобі щось каже?
Торговець зиркнув на кремезну й похмуру постать Рульфа, що стояв
поруч, застромивши великі пальці за пояс зі срібною пряжкою.
— Анкран?
 — Дозволь-но, я допоможу тобі пригадати, так само як сморід твого
дому допоміг мені. Ти продав чоловіка на ім’я Анкран, а потім вимагав
у нього гроші за те, що його дружина й син будуть у безпеці.
Йоверфелл прочистив горло.
— Я не порушив закону…
— Я теж не порушу, коли зажадаю від тебе повернути борги.
Обличчя работорговця пополотніло.
— Я не маю перед вами ніяких боргів…
Ярві всміхнувся.
— Переді мною? Ні. А ось перед моєю матір’ю Лайтлін, що
незабаром знову стане Золотою Королевою Ґеттландії і носитиме ключ
від скарбівні… Як мені відомо, у тебе таки є перед нею невеличкий
борг.
Борлак на худій шиї торговця смикнувся, коли той нервово ковтнув
слину.
— Я найпокірніший слуга королеви…
— Радше її раб. Якщо ти продаси все своє майно, то навіть і близько
не покриєш боргу.
— Її раб? Що ж, нехай так, — Йоверфелл гірко чмихнув. — Коли вже
ви так зацікавилися моїми справами, то знайте,  що я витискав з
Анкрана все, що міг, через відсотки на її позику. Я не хотів цього
робити…
— Але відкинув набік свої бажання і зробив, — урвав його Ярві. —
Як шляхетно.
— Що вам треба?
— Почнімо з жінки й дитини.
— Гаразд,  — опустивши очі додолу, работорговець почовгав у глиб
невільницького дому.
Ярві скинув поглядом на Рульфа — старий воїн лише здійняв брови.
Довкола них мовчки стояли й дивилися раби. Один начебто навіть
усміхався.
Ярві не був певен, що він чекав побачити. Неймовірну вроду,
приголомшливу грацію чи щось, що з першого погляду вразило б його
просто в серце. Однак Анкранові рідні виявилися цілком звичайними
на вигляд. Більшість людей видаються такими тим, хто їх не знає
близько. Жінка була тендітна й невисока, із виклично випнутим
підборіддям. Син мав батькове волосся пісочного кольору і, не
підводячи очей, дивився в підлогу.
Йоверфелл підвів їх до Ярві, а сам став позаду, нервово смикаючи
себе за пальці.
— Ось, здорові й добре доглянуті, як і обіцяно. Вони ваші.
Подарунок від мене, певна річ, із найкращими побажаннями.
— Свої побажання можеш залишити собі,  — відказав Ярві.  — А
тепер збирай манаття й перевозь усю свою торгівлю до Вульсґарда.
— До Вульсґарда?
— Саме так. Работорговців там багато, ти почуватимешся як удома.
— Але ж чому?
— Щоб стежити за Ґром-ґіль-Ґормовими справами. Як мені одного
разу сказали, дім ворога треба знати краще, ніж власний.
Рульф схвально гмикнув, трохи випнув груди й пересунув пальці,
застромлені за пояс.
— Або перебираєшся до Вульсґарда,  — сказав Ярві,  — або станеш
товаром у власному невільницькому домі. Як гадаєш, скільки за тебе
дадуть?
Йоверфелл прочистив горло.
— Я накажу готуватися до від’їзду.
— І не барися,  — мовив Ярві, після чого рушив геть від смороду
цього місця. Вийшовши на свіже повітря, він глибоко вдихнув із
заплющеними очима.
— Ви… наш новий власник?
Анкранова дружина стояла біля нього, засунувши палець під
нашийник.
— Ні. Мене звати Ярві, а це Рульф.
— Ми були друзями твого чоловіка, — Рульф скуйовдив хлопчикові
волосся, чим дещо його збентежив.
— Були? — перепитала вона. — А де Анкран?
Ярві важко ковтнув слину, гадаючи, як повідомити сумну звістку,
добираючи відповідних слів…
— Помер, — просто сказав Рульф.
— Мені шкода,  — додав Ярві.  — Він загинув, рятуючи моє життя.
Навіть мені такий обмін видається несправедливим. Але ви вільні.
— Вільні? — пробурмотіла жінка.
 — Так.
— Але я не хочу бути вільною, я хочу бути в безпеці.
Ярві здивовано глипнув на неї, а потім його губи скривилися в
сумовитій посмішці. Він і сам завжди хотів тільки цього.
— Якщо хочеш працювати на мене, гадаю, мені придалася б
служниця.
— Я нею завжди й була, — відказала жінка.
Дорогою вони спинилися перед кузнею, і Ярві кинув монету на
завалені корабельним інструментом козли. То була одна з перших
монет нового зразка  — кругла, рівненька, з викарбуваним на ній
материним суворим обличчям.
— Розкуй їм нашийники, — наказав він.
Анкранові рідні не подякували йому за свободу, але для Ярві
достатньою винагородою був дзвін ковальського молота по зубилу.
Рульф спостерігав, поставивши одну ногу на низеньку стінку і
спершись схрещеними руками на коліно.
— Не мені судити, що справедливо, а що ні…
— А хто взагалі може про це судити?
— …але мені здається, що це добрий вчинок.
— Тільки нікому не кажи: це може зруйнувати мені репутацію,  —
Ярві помітив, що якась стара жінка по той бік майдану витріщається
на нього. Він усміхнувся їй і помахав рукою. Жінка поквапилася геть,
бурмочучи собі щось під ніс. — Схоже, тут я став головним лиходієм.
— Життя мене навчило, що немає ніяких лиходіїв. Є лише люди, які
щосили намагаються зробити як краще.
— Моє «як краще» виявилося катастрофою.
— Могло бути куди гірше,  — Рульф скрутив язик трубочкою і
плюнув.  — До того ж ти молодий. Спробуй знову. Може, наступного
разу вдасться.
Ярві з прижмурцем поглянув на старого воїна.
— Відколи це ти став таким мудрецем?
— Я завжди був неабияк тямовитий, але тебе засліплював власний
розум.
— Це звична вада королів. На щастя, мені ще не пізно навчитися
самокритичності.
— Добре, що хоч одному з нас ще не пізно вчитися.
 — А що ти робитимеш у своїх-то похилих літах? — запитав Ярві.
— Власне кажучи, великий король Утіль запропонував мені місце в
його особистій охороні.
— Це вже тхне почестями! Ти погодився?
— Я сказав «ні».
— Справді?
— Почесті  — це винагорода для дурнів, а мені щось підказує, що
Утіль  — це той господар, довкола якого завжди буде повно мертвих
слуг.
— Та ти мудрішаєш просто на очах.
— Донедавна я гадав, що моє життя закінчилося, але тепер воно
починається знову, і в мене немає надмірного бажання вкорочувати
його, — Рульф скоса глянув на Ярві й зустрівся з ним поглядом. — То я
собі подумав, може, тобі стане в пригоді колишній сусід по веслу?
— Мені?
— Хіба є щось, чого не зможуть досягти разом однорукий міністр і
морський розбійник, найкращі часи якого минули років п’ятнадцять
тому?
З останнім ударом молотка нашийник розчахнувся, і Анкранів син
підвівся, кліпаючи й потираючи шию. Мати пригорнула його й
поцілувала в тім’я.
— Я не сам, — пробурмотів Ярві.
Рульф обійняв його рукою за плече й міцно притиснув до себе.
— І ніколи не будеш, доки я живий.

То було визначне дійство.

Либонь, багато впливових родів із далеких закутків Ґеттландії
розлютилися через те, що звістка про повернення короля Утіля ще не
встигла їх дістатися, а король уже одружився й таким чином позбавив
їх нагоди засвідчити свою важливість на такій вікопомній події.
Певна річ, усемогутній Верховний король на престолі в Скекенгаузі,
не кажучи вже про всевіду-праматір обік нього, аж ніяк не втішиться,
почувши новини, про що наполегливо застерігала мати Ґундрінг.
Але Лайтлін відкинула всі заперечення легким помахом руки і
сказала: «Їхній гнів для мене  — порох». Вона знову стала Золотою
Королевою. Її слово було закон.
Тому статуї в Залі Богів заквітчали гірляндами з перших весняних
квітів, а довкола Чорного престолу барвистими стосами лежали
весільні подарунки. Люди тиснулися під склепінням храму, наче
взимку вівці в кошарі, аж повітря взялося імлою від їхнього дихання.
Благословенна пара проспівала шлюбні обітниці перед очима богів і
людей. Пасма сонячного проміння з-під бані викрешували іскри на
блискучих обладунках короля й приголомшливих прикрасах королеви.
Усі плескали, хоча, на думку Ярві, Утіль мав нікудишній голос, а
мати  — не набагато кращий. Потім Бріньйольф пробубонів
щонайвигадливіше благословення, яке будь-коли лунало в цьому
священному місці, тимчасом як мати Ґундрінг горбилася поруч над
своєю патерицею, дедалі більше нетерпеливлячись. У місті, що
розкинулося внизу, радісно видзвонювали всі дзвони.
Що то був за щасливий день!
Хіба міг Утіль бути чимось незадоволений? Він дістав Чорний
престол, а до того — ще й найкращу дружину, яку тільки міг побажати
собі чоловік: сам Верховний король прагнув узяти з нею шлюб. Хіба
могла Лайтлін не радіти? На її шиї знову висів оздоблений самоцвітами
ключ від ґеттландської скарбівні, жерців Єдиного Божества виволокли
з монетного двору, прогнали під канчуками через Торлбю й утопили в
морі. Хіба міг не радіти ґеттландський люд? У них тепер були король із
заліза й королева з золота — правителі, гідні того, щоб пишатися ними
й покладати на них свої надії. Нехай і без хисту до співу, але натомість
обоє з двома повносправними руками.
Попри все це щастя  — а радше через нього,  — Ярві у день весілля
матері дістав не набагато більше задоволення, ніж у день похорону
батька. Тої події він ніяк не міг уникнути. Цього ж разу, навіть якщо
хто й помітив, як він нишком покинув урочистості, то навряд чи
сильно засмутився.
Погода надворі краще пасувала його настрою, ніж пересичена
пахощами квітів теплінь усередині храму. З сірого моря дув вітер-
шукач, що завивав серед зубчатих мурів цитаделі й шмагав обличчя
солоними краплями, коли Ярві підіймався вичовганими сходами і
блукав порожніми бойовими переходами.
Він побачив її здалеку. Вона стояла на даху Зали Богів, мокра від
дощу. Благеньке плаття липло до тіла, волосся несамовито метлялося
на вітрі. Ярві вчасно її помітив. Він міг би пройти далі й знайти собі
інше місце, щоб похмуро дивитися на небо. Але ноги самі понесли
його до неї.
— Королевичу Ярві, — промовила вона, коли він підійшов, віддерла
зубами шматочок згризеного нігтя й виплюнула його на вітер. — Яка
честь!
Ярві зітхнув. Йому вже набридло останні кілька днів відповідати те
саме.
— Я більше не королевич, Ісріун.
— Хіба ні? Твоя ж мати  — знову королева, чи не так? І на шиї на
ланцюжку в неї хіба не ключ від ґеттландської скарбівні?  — Дівчина
мимоволі сягнула блідою рукою до грудей, де не було вже ні ключа, ні
ланцюжка — нічого. — Хто ж тоді син королеви, якщо не королевич?
— Каліка й дурень? — пробурмотів Ярві.
— Ти був і калікою, і дурнем, коли ми зустрілися, і, без сумніву,
залишишся таким до смерті. А ще ти завжди будеш сином зрадника.
— У такому разі в нас із тобою ще більше спільного, ніж ми гадали
раніше,  — різко відповів Ярві, але відразу ж пошкодував про свої
слова, коли побачив, як пересмикнулося її бліде обличчя. Якби життя
обернулося трішки інакше, то, можливо, там унизу зараз звеличували
б їх двох. Він — на Чорному престолі, вона — поруч, на місці королеви,
ніжно тримаючи його суху руку, і очі її сяяли б. І вони пізнали б смак
того кращого поцілунку, який вона просила від нього після
повернення…
Але сталося так, як сталося. І цілуватися сьогодні вони не будуть. Ні
сьогодні, ні будь-коли взагалі. Ярві обернувся й поглянув на
розбурхане море, стиснувши кулаки і впершись ними в кам’яний
парапет.
— Я прийшов не сваритися.
— А навіщо ти прийшов?
— Я подумав, треба тобі сказати, бо…  — Він скреготнув зубами й
опустив очі на скарлючену руку, білу на мокрому камені. Бо що? Бо ми
були заручені? Бо колись ми щось значили одне для одного? Ярві не міг
змусити себе промовити такі слова. — Я вирушаю до Скекенгауза. Щоб
скласти іспит на міністра. У мене не буде ні сім’ї, ні спадкових прав…
ні дружини.
Ісріун розреготалася. Вітер підхопив її сміх.
— А й справді багато спільного. У мене немає ні друзів, ні посагу, ні
батька,  — вона обернулася й глянула на нього з такою ненавистю в
очах, що йому зробилося недобре.  — Його тіло втопили у вигрібній
ямі.
Мабуть, Ярві мав би радіти. Він часто мріяв про це. Усі свої молитви
й усі зусилля спрямовував на досягнення цієї мети. Зруйнував усе,
пожертвував другом і дружбою. Але тепер, дивлячись на обличчя
Ісріун, у її червоні очі в темних очницях, він не почувався
переможцем.
— Мені шкода. Не його. Тебе.
Її губи зневажливо скривилися.
— Ти гадаєш, твій жаль має для мене якесь значення?
— Ні, ніякого. А проте мені справді шкода.
Він прибрав руки з парапету, обернувся спиною до колишньої
нареченої і рушив до сходів.
— Я теж дала клятву!
Ярві спинився. Йому страшенно кортіло піти геть із цього
триклятого даху та ніколи не повертатися, але на зашийку йому
виступили сироти, і він мимоволі обернувся.
— Що?
—  Я поклялася сонцем і місяцем!  — Очі Ісріун палали на блідому
обличчі, пасма мокрого волосся шмагали її по щоках. — Я поклялася
перед Тою-Хто-Судить, Тим-Хто-Пам’ятає і Тою-Хто-Затягує-Вузол.
Мої пращури, поховані на березі, будуть мені за свідків. Той-Хто-
Дивиться і Та-Хто-Пише будуть мені за свідків. Тепер, Ярві, і ти будеш
мені за свідка. Ця клятва буде мені ланцюгом на шиї і рожном у душі!
Я помщуся вбивцям мого батька! Ось у чому я поклялася!
Ісріун викривила губи в посмішці, пародії на той усміх, який вона
послала йому, коли виходила із Зали Богів у день їхніх заручин.
— Як бачиш, жінка може поклястися тою самою клятвою, що й
чоловік.
— Може, якщо вона така сама дурна.
Ярві обернувся й пішов геть.
 МЕНШЕ ЗЛО

авіть ховаючись за край світу, Мати Сонце усміхалася того вечора,

Н коли брат Ярві повернувся додому.
Той день ґеттландці оголосили початком літа. На гарячих дахах
Торлбю вилежувалися коти, ліниво перегукувалося морське птаство, а
легенький вітерець, зазираючи у відчинені вікна, розносив стрімкими
вуличками солоний запах моря.
Зазирнув він і до покоїв матері Ґундрінг, коли Ярві нарешті вдалося
каліченою рукою впоратися з важкою клямкою й відчинити двері.
— Блукалець повернувся!  — привітала його стара міністерка,
відкладаючи книжку на стіл і здіймаючи з нього хмарку пилу.
— Мати Ґундрінг, — Ярві низько вклонився й подав їй чашку.
— Ти приніс мені чай, — міністерка заплющила очі, втягнула в ніздрі
ароматну пару, відсьорбнула й проковтнула. Її зморшкувате обличчя
розпливлося в усмішці, яка завжди сповнювала Ярві гордістю.  — Без
тебе все було не так, як раніше.
— Тепер принаймні ви більше не матимете потреби в чаї.
— Ти склав іспит?
— А ви сумнівалися?
— Ні, брате Ярві, хто-хто, а я не сумнівалася. І все ж ти носиш
меч, — насупившись, вона глянула на клинок Шадікширрам, що висів
у піхвах на його поясі. — Добре слово відбиває більшість ударів.
— Я його ношу, щоб відбивати решту. Цей меч нагадує мені, яку
дорогу я пройшов. Міністр стоїть на боці Батька Мира, але хороший
міністр знається і з Матір’ю Війною.
— Ха! Правду кажеш, — мати Ґундрінг вказала рукою на стілець біля
вогнища, той самий, на якому Ярві так часто сидів, захоплено
слухаючи розповіді старої міністерки, вивчаючи мови, історію,
таємниці зіллярства і те, як слід поводитися з королями. Невже
відтоді, як він сидів тут востаннє, минуло лише кілька місяців?
Здавалося, то було в іншому світі. У якомусь сні.
 А тепер Ярві прокинувся.
— Я рада, що ти повернувся,  — сказала мати Ґундрінг,  — і то не
лише через чай. У нас із тобою багато справ тут, у Торлбю.
— Схоже, тутешній народ мене не любить.
Мати Ґундрінг стенула плечима.
— Вони вже все забули. У людей коротка пам’ять.
— Пам’ятати — завдання міністра.
— Так, а ще радити, лікувати, казати правду і знати таємні шляхи,
шукати менше зло й прагнути до вищого блага, торувати дорогу
Батькові Миру всіма мовами, снувати оповіді…
— Хочете, я зісную оповідь для вас?
— Про що ж буде ця оповідь, брате Ярві?
— Про кров і підступність, про гроші й убивство, про зраду і владу.
Мати Ґундрінг розсміялася й сьорбнула чаю.
— Лише такі мені й подобаються. У ній будуть ельфи? Чи дракони?
Чи тролі?
Ярві похитав головою.
— Люди й самі здатні на все те зло, яке ми маємо.
— І знову правда. Де ти почув цю історію? У Скекенгаузі?
— Частково. Я віддавна вже працював над нею. Ще від тої ночі, коли
помер мій батько. Але тепер, гадаю, вона відома мені від початку й до
кінця.
— Знаючи твої здібності, я певна, що це буде чудова оповідь.
— Вас візьме від неї дрож, мати Ґундрінг.
— У такому разі починай!
Ярві нахилився до вогнища, дивлячись на вогонь і потираючи
скарлючену долоню великим пальцем. Він думав над цією історією,
прокручував її у себе в голові відтоді, як склав іспит, зрікся спадкових
прав і вступив до Міністерства. А коли він поцілував у щоку прамати
Вексен і поглянув їй в очі — яскравіші й жадібніші, ніж будь-коли, —
то збагнув усю правду.
— Я не знаю, з чого й почати.
— Накресли тло оповіді.
— Добра порада, — відказав Ярві. — Як, зрештою, усі ті поради, які
ви мені давали. Отож… жили собі Верховний король, молоді літа
якого давно минули, і праматір Міністерства, теж далеко не юна
дівчинка. Вони, як то часто трапляється з людьми можновладними,
заздрісно стерегли свою владу. Якось вони поглянули зі Скекенгауза на
північ і побачили там загрозу своїй величі. Загрозу не від визначного
чоловіка, що майстерно володіє залізом і сталлю, а від визначної
жінки, що майстерно володіє золотом і сріблом. Ця золота королева
надумала карбувати монети, усі однакової ваги, і її обличчя було б
присутнє під час кожної торговельної угоди в землях Потрощеного
моря.
Мати Ґундрінг відхилилася на спинку крісла. Зморшки на її чолі
поглибшали.
— Ця історія має присмак правди, — замислено мовила вона.
— Усі хороші історії його мають. Цього мене навчили ви,  — тепер,
коли початок був позаду, слова полилися самі: — Верховний король і
його міністерка побачили, що купці полишають їхні гавані й пливуть
до гаваней північної королеви. Щомісяця прибутки їхні маліли, а з тим
маліла і їхня влада. Треба було діяти. Убити жінку, яка пряде золото з
повітря? Ба ні. Її чоловік — гордий і гнівливий, і потім мати справу з
ним не дуже хочеться. Краще натомість убити його, скинути королеву
з високого сідала, а тоді забрати до себе, щоб вона пряла золото їм. Так
вони й задумали.
— Убити короля? — пробурмотіла мати Ґундрінг, пильно дивлячись
на Ярві з-понад чашки.
Він стенув плечима.
— Історії часто мають такий початок.
— Але королів добре охороняють, вони завжди обережні.
— А цей  — і поготів. Потрібна була допомога від когось, кому він
довіряв, — Ярві присунувся ще ближче до вогню, відчувши його тепло
на обличчі.  — Тому праматір навчила бронзовокрилого орла казати:
«Король мусить померти»,  — і відіслала його з таким повідомленням
до міністерки цього короля.
Мати Ґундрінг кліпнула й поволі-поволі випила ще один ковток чаю.
— Їй дали важке завдання  — убити чоловіка, якому вона клялася
служити.
— Але ж вона клялася служити також Верховному королю і
праматері, чи не так?
— Ми всі повинні їм служити,  — прошепотіла мати Ґундрінг.  —
Зокрема й ти, брате Ярві.
— О, я повсякчас даю якісь клятви. Уже й не знаю, якої з них
додержувати. Та міністерка мала таку саму проблему. Але якщо місце
короля  — між богами й людьми, то місце Верховного короля  — між
богами й королями… Хоч останнім часом він бачить себе ще вище.
Міністерка знала, що йому не можна відмовити. Тож вона придумала
план. Замінити короля його поступливішим братом. Прибрати всіх
спадкоємців, що могли б завдати клопоту. Провину покласти на
давнього ворога з далекої півночі, куди рідко заблуджують навіть
думки про цивілізовану людину. Сказати, що від міністерки цього
ворога прилетів голуб із пропозицією миру й заманив цього
необачного короля в пастку…
— Може, це було менше зло, — промовила мати Ґундрінг. — Може,
перед міністеркою стояв вибір: або це, або побачити, як Мати Війна
розкидає криваві крила над усім Потрощеним морем.
— Менше зло і вище благо,  — Ярві глибоко вдихнув-видихнув, аж
заболіло десь у грудях, і згадав чорних птахів, що дивилися на нього з
клітки сестри Овд.  — Ось тільки міністерка, на яку було покладено
провину, ніколи не використовувала голубів. Лише ворон.
Мати Ґундрінг не донесла чашку до рота.
— Ворон?
— Як часто через маленькі недогляди наші задуми розсипаються на
порох!
— Ох, ці прикрі дрібнички,  — мати Ґундрінг поглянула на чашку з
чаєм, і її повіка сіпнулась. Міністерка добре ковтнула, і якийсь час
вони сиділи мовчки. Лише весело тріскотіло вогнище й час від часу
вистрілювало поміж них іскрами.
— Я припускала, що колись ти це все розплутаєш, — мовила вона. —
Але не думала, що так швидко.
Ярві пирхнув.
— Авжеж не швидше, ніж до набігу на Амвенд, де я мав померти.
— Я цього ніколи не хотіла, — сказала стара міністерка, що завжди
була йому за матір. — Ти мав скласти іспит, відмовитися від спадкових
прав і свого часу зайняти моє місце, як ми з тобою і планували. Але
Одем не довіряв мені. Він поквапився. І я не могла завадити твоїй
матері посадити тебе на Чорний престол, — вона гірко зітхнула. — А
праматір Вексен такий результат, певна річ, анітрохи б не задовольнив.
— І ви дозволили мені вскочити в Одемову пастку.
— Зі щонайглибшим жалем. Я вирішила, що це буде менше зло,  —
вона поставила порожню чашку біля себе.  — Як закінчується ця
історія, брате Ярві?
— Вона вже закінчилася. Щонайглибшим жалем, — він відвів погляд
від полум’я й подивився їй просто у вічі. — І відтепер я — отець Ярві.
Стара міністерка, насупивши чоло, глянула спершу на нього, а потім
на чашку, яку він їй приніс.
— Корінь «чорного язика»?
— Я поклявся помститися вбивцям мого батька, мати Ґундрінг.
Нехай я і пів чоловіка, але клятву я дав цілу.
Язики полум’я заметушилися, у слоїках на полицях затанцювали
помаранчеві відблиски.
— Твій батько і твій брат,  — прохрипіла мати Ґундрінг.  — Одем та
його люди. Так багато інших. А тепер Останні Двері відчиняються і для
мене. І все… через монети.
Вона кліпнула й похитнулася вперед, до вогнища. Ярві підхопився,
обережно притримав її лівою рукою, правою підклав подушку під
спину і дбайливо посадив міністерку назад у крісло.
— Як видається, монети можуть бути смертельною зброєю.
— Мені шкода,  — прошепотіла мати Ґундрінг. Її дихання дедалі
слабшало.
— Мені теж. У всій Ґеттландії ви не знайдете нещаснішої людини.
— Я так не думаю,  — вона ледь-ледь усміхнулася.  — З тебе вийде
хороший міністр, отче Ярві.
— Я старатимусь, — відказав він.
Мати Ґундрінг не відповіла.
Ярві уривчасто втягнув повітря, потім стулив їй повіки і схрестив
зсохлі старечі руки на колінах, після чого знеможено опустився на свій
стілець. Він так і сидів, коли двері розчахнулися зі стуком. Чоловік
спіткнувся, підіймаючись сходами, і пучки зілля загойдалися за його
спиною, наче повішеники.
То був один із наймолодших воїнів, який лише нещодавно пройшов
випробування. Молодший навіть за Ярві. Відблиски вогнища миготіли
на його безбородому обличчі, коли хлопчина невпевнено став під
аркою проходу.
— Король Утіль хоче бачити свого міністра, — сказав він.
— Невже?  — Ярві зімкнув пальці здорової руки на патериці матері
Ґундрінг. На його патериці. Ельфійський метал був холодний на дотик.
Він підвівся.
— Перекажи королеві, що я вже йду.
 ПОДЯКИ

Як завжди, чотирьом людям, без яких…

Брен Аберкромбі, чиї очі втомилися це читати.
Нікові Аберкромбі, чиї вуха втомилися про це слухати.
Робові Аберкромбі, чиї пальці втомилися гортати сторінки.
Лу Аберкромбі, чиї руки втомилися мене підтримувати.
Жодна людина не є самотнім островом, а тим паче та, що пише ці
рядки. Тому також дякую від щирого серця:
За те, що заронив у мене зерно цього задуму, — Нікові Лейку.
За те, що потурбувався, щоб із паростка виросло дерево,  —
Робертові Кірбі.
За те, що потурбувалася, щоб дерево дало золоті плоди,  — Джейн
Джонсон.
Оскільки метафора з деревом себе вичерпала, просто дякую всім,
хто допомагав створювати, просувати, видавати, рекламувати,
ілюструвати, перекладати й, понад усе, продавати мої книжки будь-де
в світі. Зокрема: Наташі Бардон, Еммі Куд, Бенові Норту, Трісії
Нарвані, Джонатанові Лайонсу і Джинджер Кларк.
Художникам, які не побоялися прийняти неймовірно складний
виклик і доклали усіх зусиль, щоб моя книжка мала такий шикарний
вигляд, — Ніколетт і Теренсові Кейвенам, Майкові Браяну і Домінікові
Форбсу.
За невичерпний ентузіазм і підтримку за будь-якої погоди  —
Джилліан Редферн.
А також усім тим письменникам, чиї дороги перетнулися з моєю на
просторах інтернету, в барі, а іноді й на друкованій сторінці. Хто
допомагав мені, радив, жартував і постачав ідеї, варті того, щоб їх
вкрасти.
Вони самі знають, про кого я кажу…
 ПРО АВТОРА

Джо Аберкромбі народився 31 грудня 1974 року в Ланкастері,

графство Ланкашир, Велика Британія. Здобув освіту в Ланкастерській
королівській гімназії, вивчав психологію в Манчестерському
університеті. Після закінчення університету працював на телебаченні,
де до його обов’язків входило заварювати чай. Звільнившись із
попередньої роботи, розпочав кар’єру позаштатного кіномонтажника.
Тепер, коли з’явилося багато вільного часу, Джо вирішив знову
повернутися до сюжету розповіді, яку він вигадав у студентські роки,
мріючи «самотужки переглянути та внести зміни в жанр фентезі».

2002 року почав писати свій перший роман у стилі темного фентезі —
«На лезі клинка», який закінчив 2004 року. Після двох років відмов,
2006-го, роман зрештою опублікували. Потім Аберкромбі написав ще
дві завершальні частини трилогії «Перший закон»: «Раніше ніж їх
повісять» (англ. Before ey Are Hanged) та «Останнє слово королів»
(англ. Last Argument of Kings). Окрім того, відвідувачі популярного
тематичного ресурсу SFF World двічі визнавали його романи книгами
року.

2008 року Аберкромбі став фіналістом премії Джона В. Кемпбелла

найкращому молодому письменнику. Разом з такими письменниками,
як Майкл Муркок, Террі Пратчетт та Чайна М’євіль, Джо взяв участь у
телевізійному проєкті BBC «Світ фентезі». Опісля письменник видав
три самостійні романи: «Найкраще подавати холодним», «Герої» та
«Червона країна», події яких відбуваються в тому ж фентезійному
світі, що й у трилогії «Перший закон». Крім того, 2011 року Аберкромбі
підписав контракт із видавництвом «Gollancz» на написання ще
чотирьох книжок з подіями у світі «Першого закону», а у 2014–2015
роках імпринти видавництва «HarperCollins», які спеціалізуються на
фентезі та дитячій літературі, опублікували підліткову книжкову серію
«Потрощене море», що складається з трьох книжок: «Пів короля», «Пів
світу» та «Пів війни».

Нині письменник працює над ще однією трилогією у світі трилогії

«Перший закон», події якої відбуватимуться через п’ятнадцять років
після подій третього самостійного роману («Червона країна»). Це буде
продовження до оригінальної трилогії.

Джо живе в місті Бат, графство Сомерсет, зі своєю дружиною Лу,

дочками Ґрейс та Євою і сином Тедді. Більшість свого часу він
проводить за написанням гострих, але жартівливих фантастичних
романів.