Ніколаєва Анастасія «Хорове диригування»

1. Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і

розвиток культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII -
початку XX ст. Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку XX ст. розвивалась в
умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.)
і зруйнування Запорозької Січі (1775 p.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі
та Слобожанщині (1783 p.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського
статуту (1840 р.) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської
імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, що перебували у складі
Австрійської монархії. У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув репутацію
ліберального правителя. В усій імперії відчувався подих так званої нової ери. Генерал-губернатором
України був призначений прихильний до українців князь Куракін. Скориставшись цими
обставинами, українські культурні діячі заснували 1805 р. у Харкові приватний університет. Поразка
Наполеона у війні з Росією призвела до посилення абсолютистських режимів у країнах Європи.
Реакція царизму на події в Україні стала ще жорстокішою. Були створені "військові поселення", які
перетворювали українських селян на військових ("аракчеївщина"), що спричинило численні бунти і
заворушення.
На початку XIX ст. в Україні з'явилися масонські організації антиурядового спрямування. Одна з
них під назвою "Любов до істини", членом якої був І.Котляревський, діяла в Полтаві 1818 р. У Києві
організувалася таємна ложа "Товариство об'єднаних слов'ян". Аналогічні організації існували в
Житомирі, Кременці й інших містах України. Учасник полтавської масонської ложі, повітовий
маршал В.Лука-севич був організатором та ідеологом "Малоросійського таємного товариства". В
укладеному ним "Катехизисі автономіста" обстоювалась ідея автономії України. Ситуація в Україні
ще більш ускладнилася, коли на царський престол 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської
деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова: "Самодержавство — православ'я
— народність". Царські власті розпорядились ліквідувати польські школи. Російська мова стала
офіційною в усіх установах. Київський університет св.Володимира, заснований 1832 р., став
центром обрусіння.
Доба правління Миколи І позначилася жорстокою реакцією в суспільних сферах життя. Російська
імперія перетворилася у слухняний, централізований апарат, який- очолив абсолютний монарх.
Однак реакційне правління Миколи І, прозваного "Палкіним", не в змозі було приглушити
революційні настрої, що після 40-х років XIX ст. знову спалахнули в Європі й досягли кульмінації у
"весні народів" 1848 р. У цей час революційні гуртки продовжували існувати і в Росії, і в Україні,
зокрема у Харкові серед університетської молоді.
На тлі таких історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався новий
етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України.

2. Американський вчений українського походження Р.Шпорлюк зробив спробу застосувати схему

М.Гроха до розвитку українського відродження кінця XVIII — початку XX ст. Він простежує’
генезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й виділяє три його фази —
наукову, культурну і політичну. Дослідник звертає увагу на те, що у підросійській Україні
культурна фаза почалася 1905 р. і не закінчилася навіть у 1917 р. Одночасно розпочалася політична
фаза, яка набула прискорення в революційних обставинах 1917—1920 pp. Однак українці не
витримали іспиту з політики. Внутрішні та зовнішні фактори призвели до поразки національно-
визвольних змагань і, зрештою, до повалення Української Народної Республіки на Сході та ЗУНР на
Заході України.

Відомий історик І. Лисяка-Рудницький виділив три етапи: шляхетську (кінець ХVІІІ ст. до 1840
р.); народницьку (1840 – 1880 рр.); модерністичну (з 1890 р. до початку Першої світової війни).
Основу першого періоду він вбачав у дворянстві, що брало своє коріння з козацької старшини.
Дослідник пов’язує його з початком наукового дослідження української історіографії. Головними
ознаками цієї доби було: формування модерної української національної свідомості, започаткування
нової української літератури, а також перехід від церковно-слов’янської до народної мови.
Народницьку добу І. Лисяк-Рудницький поділив на два періоди: “романтичний” (покоління
кирило-мефодіївців), що характеризується ідеалізуванням козацького ладу; “позитивістичний”, 1860
– 1870 рр. (покоління Старої Громади), коли відбувається тяжіння до простолюддя та свідома
орієнтація на демократичні рухи Заходу. Основною рисою народницької доби було наголошування
на понятті “народ”, що ототожнювався з селянами. Що стосується модерністичної доби, то її
характерними ознаками історик вважав: ослаблення царського самодержавства, економічний розквіт
підросійської України, швидкі темпи індустріалізації, підняття життєвого рівня населення.

3. Народництво – це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом

ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення
самодержавства через селянську революцію. З’явившись наприкінці 60-х рр. XIX ст., народницький
рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були
переконані в тому, що колективістські традиції сільської громади є основою соціалістичної
організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна
обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою
революції на шляху суспільства до соціалізму. У загальноімперському русі народників взяла активну
участь і радикально налаштована українська молодь, яку не задовольняли культурницькі межі
українського руху. Народництво в Україні розвивалося майже так, як і в усій Російській імперії,
маючи, щоправда, деякі особливості. Тут воно, попри своє соціальне спрямування, мусило зважати
на український національний рух, національні особливості українців, їхнє історичне минуле. До того
ж в українському селі селянська громада не відігравала такої ролі, як у центральних районах Росії, а
в українського селянина було розвинено почуття власності. Це відразу входило в супереч із
головною ідеєю народництва, про природну схильність селянина до соціалізму.

4. Українофіли - люди, що обстоюють національні права українців, українську мову і культуру.

Термін широко вживався в другій половині XIX - на початку XX ст. На першому місці українофіли
ставили освіту широких народних мас рідною мовою; для цього складали підручники українською
мовою та видавали твори української літератури. Українофіли видавали
журнали: «Основа», «Черниговский листок» та багато рукописних (найвідоміші з них київський:
«Самостайне Слово», «Громадниця», «Помийниця»), а також книжки для народу і так звані
метелики (маленькі брошурки). Починаючи з 1859 р., українофіли створили широку мережу
своїх Громад , які доклали багато зусиль до організації.

Панслові́зм — культурна й політична течія, ідеологія, поширена в державах,

населених слов'янськими народами, в основі якої лежать ідеї про потребу їх політичного об'єднання
на основі етнічної, культурної та мовної спільності. Сформувалася в кінці XVIII — першій половині
XIX століть. Символами панславізму вважають Національний прапор усіх слов'ян і гімн «Гей,
слов'яни», які також були національним гімном і прапором Югославії.
5. Кирило-Мефодіївське братство (товариство) – українська таємна політична організація, яка
існувала в Києві протягом грудня 1845 –  березня 1847 рр. Ініціаторами створення були В.
Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Членами братства були Г.
Андрузький, О. Навротський, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У квітні 1846 р. до
братства вступив Т. Шевченко.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства викладені в «Книзі буття українського
народу», «Статуті Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія», підготовлені М. Костомаровим,
та в «Записці», написаній В. Білозерським. В основу документів було покладено ідеї панславізму та
українського національного відродження. Головне завдання братства полягало в побудові
майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення цілого ряду реформ,
зокрема, створенні демократичної федерації слов'янських народів на принципах рівності і
суверенності на чолі з Україною; знищенні царизму, скасуванні кріпосного права та станів;
встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських
народів щодо їх національної мови, культури та освіти.
Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи
втілення їх у життя – від ліберально-поміркованого реформізму– до революційних методів боротьби.
Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: розповсюджували програмні
документи, прокламації («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Т.
Шевченка; займалися науковою роботою, виступали з лекціями в навчальних закладах Києва,
піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і
видання нових книг. У березні 1847 р. за доносом провокатора О. Петрова діяльність братства була
викрита, а його члени заарештовані. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, якого віддали у солдати
Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати.