Хаффо і Тіге

Легенда розповідає, що прийшов одного разу на береги Вісли з далеких країв велетень
Хаффо. Був він гарний і статний, але мав славу зухвалого розбійника — одне його ім’я
наводило жах на людей. Оселився Хаффо на одному з островів у гирлі ріки Вісли. А по
сусідству з ним жив князь, вождь племені. Безліч людей присягнула йому на вірність:
рибалки, мисливці, землероби. Був князь і знаний, і багатий. Але найбільшим скарбом
його була красуня-дочка на ім’я Тіге. Cвентою – Світлою – називали її люди. Багато
хоробрих лицарів сваталося до неї, але батько всім відмовляв, ревниво оберігаючи від
усіх свою світлу Тіге.

Коли Хаффо вперше побачив її біляве волосся, величезні блакитні очі, то розцвіла для
нього всіма фарбами веселки його нова батьківщина. Яка йому була справа до дрібної,
егоїстичної любові її батька. Він закохався в цю жінку!

Якось вирушила Тіге до джерела по воду. Набрала глиняний глечик до країв і підняла
на плече. Тут її й помітив Хаффо, який повертався з полювання. Недовго думаючи,
кинувся він величезними кроками навперейми дівчині, намагаючись її наздогнати.

Коли Тіге побачила велетня, що переслідує її, то в страху кинулася втікати. У розпачі
мчала вона лісом, не розбираючи дороги, і думати забула про глечик, з якого
виплескувалася вода. Вибігла Тіге на берег затоки, і тут цей страшний велетень
наздогнав її.

Не роздумуючи, кинулася дівчина з урвища у воду, віддаючи перевагу смерті.

Оскаженілий велетень стрибнув за нею вслід — і зустрів свій безславний кінець у
морській безодні. А Тіге витягнув з хвиль рибалка, що випадково опинився у своєму
човні неподалік.

Там, де дівчина в страху бігла крізь лісову хащу, проливаючи воду зі свого глека, тече з
того часу невеличка річечка. Люди дали їй ім’я Тіге. А води, що назавжди зімкнулися
над велетнем Хаффо, називаються Фрішес-Хафф, або Віслінська затока. І досі вбирає
вона у себе світлу річку Тіге.

Ось так і з’єдналися вони назавжди, Тіге та Хаффо!

Корона короля

На далекому скелястому березі бурштинового моря ще й досі можна бачити древній

пагорб, що весь заріс невисоким чагарником. Безкраї морські далечі відкриваються з
нього, осліплюючи очі перлинним блиском хвиль.

Колись, у незапам’ятні роки був похований на ньому великий могутній король, чиє ім’я
наводило жах на войовничих сусідів, які не наважувалися, поки він був живий, заходити
за межі його володінь.
Давно минули ті часи. Ніхто вже й не пам’ятав, ні імені того володаря, ні того, чим
славним він був, які здійснив подвиги. Залишився на згадку про нього лише цей пагорб,
на вершині якого височів величезний дуб, такий же давній, як і саме це місце.

Коли рибалки рано-вранці вирушали в море на своїх човнах, траплялося іноді, що в

туманному серпанку, що огортав височину, бачилися їм обриси гігантської фігури з
блискучою короною на голові. І тоді знали вони, що багато риби потрапить сьогодні в
тенета і повернуться вони додому з багатим уловом, бо з ними благословення старого
короля.

Але одного разу з’явився серед рибалок один зухвалий самовпевнений молодик, який
мав намір знайти в могильному кургані золоту королівську корону. За всіма
прикметами мала вона принести йому удачу та багатство, а раз так, то заживе він
приспівуючи, купатиметься в грошах і забуде про те, що був колись бідним рибалкою.

І ось одного дня після заходу сонця крадькома пробрався хлопчик до могильного
пагорба, поплював тричі на долоні і почав копати. Довго рив він кам’янисту землю,
доки нарешті не блиснула йому з глибини розкопаної ями золота корона. Схопив її
молодий рибалка і, боязко озираючись на всі боки, побіг з усіх ніг додому.

А вдома він насамперед розглянув свою знахідку. І яке ж було його розчарування, коли
він побачив, що корона ця і не із золота зовсім, а зроблена з простого заліза. Хлопець
ретельно заховав її, очікуючи, що незабаром корона, хоч вона і залізна, принесе йому
щастя і гроші ось-ось пролл’ються на нього золотим дощем.

Але всі очікування ці були марними. Та й товариші його, рибалки, почали повертатися
додому з порожніми сітями, скаржачись на те, що вся риба в морі кудись зникла.
Прийшли в ці краї хвороби, біди та негаразди, настали голодні часи.

А з молодим рибалкою сталося ось що. Хтось випадково побачив, як той у сутінках
порався в землі на старому кургані. Пішли чутки, що саме він і є винуватцем усіх
нещасть, що раптом обрушилися на народ. Нарешті невдалий шукач багатства був
змушений зізнатися у скоєному. І наказано йому було відразу повернути корону туди,
звідки він її взяв. Так він і зробив.

І з того дня води морські знову почали наповнюватися рибою. Пройшли нещасливі
голодні часи, зникли кудись хвороби з негараздами, але ніхто більше не бачив старого
короля в туманному серпанку на вершині стародавнього пагорба. Лише хвилі морські
б’ються безперестанно об скелястий крутий берег.

І розповідають люди, що чується часом у тих місцях неясний гуркіт багатьох голосів, що
розноситься над морем… Що говорять вони, про що шепочуться, від чого хочуть
застерегти?

Як злодій місто Торн врятував

Під час тридцятирічної війні, шведи під проводом полковника Германа Врангеля йшли
по півночі Німеччини, займаючи місто за містом і сіючи жах і смерть. Ті міста, до яких
наближалася шведська армія, міцно-міцно замикали свої ворота, і виставляли на них
подвійну варту, щоб та могла заздалегідь попередити городян про підхід ворога.

Місту Торн теж загрожувала навала ворога. Але хитромудрий магістрат був чомусь
твердо переконаний, що полковник Врангель зі своїми солдатами не захоплюватиме
Торн і пройде повз, тому ніяких заходів щодо захисту міста не було вжито. Ворота
залишалися відчиненими, а на стінах не було виставлено дозору.

У ці дні один злодій, якого взяли на місці злочину, був засуджений до смерті через
повішення, і магістр вирішив провести страту публічно, щоб трохи розважити городян і
відвернути їх від похмурих думок.

Процесія рушила до місця страти за міською брамою: попереду йшов бідний грішник з
безперервно баламкаючим дзвіночком, підвішеним йому на шию, за ним священик у
сутані, члени магістрату в парадному одязі та натовпи городян, супроводжувані
озброєним загоном міської варти . Кат уже чекав на них і привітно кивнув засудженому,
запрошуючи його піднятися на поміст з шибеницею. І якщо бідний грішник хоче щось
сказати людям наостанок, то хай каже. Злодій зібрався з духом, намагаючись не
виглядати малодушним в останні хвилини свого життя. Він глянув крадькома на
мотузку поруч із своєю головою, яка звисала з перекладини. Народ завмер в очікуванні,
передчуваючи гарну розвагу. Злодій тим часом ще раз обвів поглядом усе довкола,
щоб востаннє подивитися на околиці. І раптом, стоячи на високому помості, що височів
над натовпом, він зі свого місця побачив, як вдалині до міста наближаються шведи,
явно збираючись напасти. Злодій набрав у груди повітря і щосили закричав: “Шведи
йдуть! Поспішайте, люди, захищайте наше місто!”

Тільки він встиг вигукнути, як піднялася паніка і всі побігли під захист міських стін.
Навіть кат зі своїми помічниками кинув засудженого стояти на помості і кинувся до
воріт Торна. Злодій, не довго думаючи, поспішив слідом. Щойно остання людина вбігла
за ворота, а люди, озброївшись хто чим висипали на високі міські стіни, шведи вже
були під містом. Втім, ворог швидко переконався, що ворота надійно зачинені, а
городяни добре озброєні, і тому не став брати місто штурмом, який обіцяв великі
втрати, а вирішив пройти повз.

Так місто було врятовано злодієм, який, знаючи, що жити йому залишилося останні
хвилини, не став таїти образи на своїх співгромадян і попередив їх про наближення
ворога. Рішенням магістрату злочинцеві було даровано життя і свобода, але зроблено
суворе попередження більше не красти, та бути законослухняним громадянином
славетного міста Торна. Злодій охоче пообіцяв усе, що від нього вимагалося, але
жадоба присвоєння чужого добра була в ньому така сильна, що, хоч як він кріпився, але
довго не протримався і вдався до старої звички. Його знову схопили на місці злочину і
знову він вирушив до шибениці. Але цього разу ніякі шведи-рятівники не з’явилися на
горизонті, як не вдивлявся він у далекі далечінь. І нарешті на його шию була накинута
давно заслужена ним мотузка.
Про Нату і Тату

НАТА І ТАТА

В нашому дворі живуть дві сестрички — Наталя і Тетянка. Кумедні такі дівчатка! Зараз
їм уже по три роки і вони добре розмовляють. Але себе називають по-своєму — так, як
називали раніше, коли ще тільки вчилися говорити. І знаєте, як? А ось як: Ната і Тата.

Будемо й ми так називати дівчаток, бо і в дворі їх ніхто інакше не зве.

Сестрички так схожі між собою, що їх навіть рідні тато і мама іноді плутають. Глянеш на
них і дивуєшся: ну прямо-таки однаковісінькі!

Та зараз у нас не про це мова. Головне те, що з Натою і Татою мало не щодня
трапляються якісь пригоди — то смішні, то прикрі. Якщо описувати все, що трапляється
з сестричками,— це буде дуже довго. Краще послухайте, як Ната і Тата Провели один
день.

***

ЯЛИНКА

Ната і Тата сплять на одному великому ліжку.

Сьогодні вони, як завжди, прокинулись разом, наче по команді. Прокинулись, посідали

на ліжку і вражено втупились заспаними оченятами в куток. Ната, щоб переконатися в
тому, що вона вже не спить і все це бачить наяву, скрикнула:

— Тато, глянь, що там!

— Ялинка,— здивовано відповіла Тата.

Тоді Ната швидко перелізла через сітку, причеплену до ліжка, щоб дівчатка вночі
не попадали, і боса, в самій сорочечці побігла до ялинки. Тата поспішила вслід за нею.

Ой, чого тільки не було на цій ялинці! Тут і різнокольорові кульки, і блискучі сніжинки та
ліхтарики, барвисті стрічки і прапорці, рожевощокі яблука і цукерки…

— Тато, он ведмедик! Бачиш, виглядає з-під гілочки?

— А он — їжачок, в нього шубка з голочок!

— А ось човник!

— Не хапай, бо впаде.

— Ой, колеться!
Тут у кімнату мама зайшла.

— Не встигли попрокидатися, як уже гамір зчинили, — сказала вона.— Давайте

одягатися.

Одягати панчохи і взувати черевики дівчатка самі вміють. А платтячка одягати їм

допомагає мама.

Ната, натягуючи на ногу панчішку, запитала:

— Мамо, а звідки ялинка взялася?

— З лісу прийшла,— відповіла мама.

— А що вона в лісі робила?—поцікавилася Тата.

— Ялинка росла там, серед своїх зелених подруг. Навесні під нею пташка гніздечко
звила і вигодувала пташенят. Ялинка оберігала маленьких пташок від негоди. Влітку
вона захищала від пекучого сонця квіточку, що зростала в її тіні.

А взимку злий ненажерливий вовк хотів з’їсти зайчика. Бідний зайчик тікає, а вовк ось-
ось наздожене його. Що тут робити? Глядь — ялинка стоїть. Зайчик під ялинку — стриб!
Ялинка прикрила зайчика вітами, вовк його й не помітив — мимо пробіг. Ялинка
зайчика від вовка сховала.

— Мамо! А далі що було?

— А далі ялинка прийшла сюди. Ви спати полягали, а ми з татом поставили її отут і

прикрасили.

— Навіщо прикрасили? — знов поцікавилась Ната.

— Щоб красиво було,— вихопилась Тата і теж запитала: — А чому вона колеться?

— Колеться, щоб її не чіпали,— відповіла мама.— А поставили й прикрасили ялинку

тому, що сьогодні свято — Новий рік, Ялинка завжди приходить з лісу на Новий рік, щоб
у цей день порадувати, повеселити діток.

— Новий рік! Новий рік! — загукали дівчатка, стрибаючи навколо ялинки.

— Так, сьогодні Новий рік. Поздоровляю вас, донечки, з Новим роком. Ростіть великі і
щасливі.

Дівчатка не знали, що на це відповісти. Тата трішки подумала і сказала:

— І ти, мамочко, рости велика і щаслива.

Мама усміхнулася.

— Дякую.

***
СНІГ УТІК

Поснідали дівчатка, потанцювали навколо ялинки, помацали іграшки так, щоб мама не
бачила.- Ніхто з них так досі й не глянув, що там надворі робиться. Але ось Тата залізла
на стільчик, що стояв біля вікна, і скрикнула:

— Ой, мамо! Що це?

Ната забралася до Тати, виглянула у вікно і гукнула:

— Пух летить. Ой, скільки пуху!

— То сніг іде,— сказала мама.

Дівчатка засипали маму запитаннями:

— Як він іде?

— У нього ніжки є?

— А чого він такий білий?

Не встигла мама відповісти, як дівчатка тут же й забули про свої запитання, а Тата
заявила:

— Я хочу на сніг.

— І я хочу, — підтримала її Ната.

Мама обула дівчаток у білі валянці з галошами, одягла їм теплі шубки, і пішли вони в
двір. Вийшли на поріг, глянули — а в дворі все таке біле, що аж очам боляче.

— Ну, йдіть,— каже мама,— на сніг. А я вдома буду, у мене там робота є,— і пішла в
квартиру.

Тата побігла аж насеред двору, вхопила жменьку пухнастого снігу і гукає до Нати.

— У мене сніг є! Іди швидше, я тобі покажу.

А Ната боїться по снігу бігти, помаленьку йде та все під ноги дивиться.

Тата не втрималась, побігла назустріч Наті.

— Ось, дивись!

Розкрила жменьку, аж там нічого нема, тільки пальчики мокрі.

— А де ж сніг? — питає Ната.

Тата розгублено розглядає свою мокру руку, далі непевно каже:

— Утік…
А ви не знаєте, куди подівся сніг із Татиної жменьки?

***

ЯШКО

Вирядила мама дівчаток, а сама сіла дов’язувати їм рукавички.

Через деякий час вийшла подивитися, що там Ната і Тата роблять. Поглянула — в дворі
вже багато дітей. Бігають, сміються. її дівчатка разом з усіма розважаються.
Повернулася мама в квартиру — і знов за роботу.

Аж ось у двері хтось стукає. Відчинила мама, а там Ната і Тата.

— А ми…

— Мамо!..

Тата відіпхнула Нату, сама наперед вийшла:

— Ми там качаємо із снігу бабу, а Яшко пустує і заважає.

Мама не знала, хто такий Яшко, бо в цьому будинку вони живуть недавно. Вона
порадила дівчаткам:

— Скажіть йому, що так робити не можна. Треба гратися разом з усіма і не заважати.

Побігли дівчатка.

З півгодини мама працювала спокійно, а потім знову: стук-стук!

«Дівчатка,— здогадалася мама,— і чого вони раз по раз бігають?»

Відчинила двері — справді вони. Розчервонілі, схвильовані.

— Мамо! — кричить Тата. Ната відпихає Тату.

— Підожди, я скажу. Мамо! А Яшко… а Яшко їсть сніг і качається!

— Ах він шибеник отакий,— сплеснула мама руками.— Він же застудиться!

Дівчатка побігли в двір, мама — за ними.

Біля під’їзду стояв сусід—лікар. А посеред двору, між дітьми, метався його
здоровенний пес. Він то кидався, граючись, на дітей, то качався,то хапав у величезну
пащу грудку снігу і ковтав його.

Це й був Яшко.