Туман (етюд по С.

Кінгу) таймінг до 10 хвилин

Дійові особи
Девід (Федя)– гол. персонаж, батько Біллі, чоловік Стефані, художник –
класичний «хороший американець» - привітний, добрий, працьовитий, дуже
опікується сім’єю, рішучий в кризові моменти, не боїться бути «смішним» чи
«не таким», якщо вважає, що чинить правильно, може відокремити себе від
натовпу, але з розумінням ставиться до різних вчинків людей, жаліє їх
Одяг – світла сорочка з підкатаними рукавами, класичні джинси, ремінь,
мокасини
Норм (Микита) – молодий вантажник з супермаркету, хороший хлопець, але
дуже завзятий, з тих, хто заводиться з одного слова, схильний до
необережних вчинків, необережних слів, легко взяти «на слабо». (Типова
думка наступного дня - бля, та нахуя ж я це зробив)
Одяг – футболка - яскрава без принта і синій джинсовий комбінезон (типу
робочий комбінезон), прості кросівки, можливо бейсболка
Місіс Кармоді (Зоя) – власниця антикварного магазинчика, типова клікуша,
фанатичка, «псіхічєская», отримує похмуре задоволення від всієї трагедії,
залякує людей, упивається владою, схопила зоряний час, не боїться
ризикувати, можливо не боїться смерті. Дуже жорстока
Одяг – світлий жовтий брючний костюм, багато прикрас в стилі бохо,
яскравий але не перебільшений макіяж, червоні нігті, штучна кров на грудях
для моменту смерті, можливо стильний ціпок?
Стефані (Марина) – дружина Девіда, професія не зазначена. Можливо
домогосподарка, принаймні доки Біллі не піде в школу. Інтелектуальна, з
гарним смаком, м’яким характером, стримано-ніжна, турботлива, кохає
чоловіка і обожнює сина. У вчинках послідовна, але інколи може зробити
щось під впливом моменту
Одяг – довге літнє плаття можливо з квітковим принтом, таке, в якому
зручно саджати квіти в саду. Корзинка або відерце з садовими інструментами
– ножиці, тощо. Крислата панамка або солом’яна шляпка. Стефані має вигляд
ніжний, тендітний, в стилі прованс, я думаю
Саундтреки
Меланхолійне піаніно під звуки дощу на початок,
Голоси тварин – гарчання, ревіння, виття, шкряботіння – окремими
вставками також окремою вставкою - постріл з револьвера
Тихий саспенс на весь етюд крім діалогів
 Слабо освітлена сцена. На сцені стіл, на ньому акумуляторний ліхтар,
карафка з водою, стакан, ретрорадіоприймач, стос паперів
За столом сидить Девід і пише. Звучить тиха музика (1 саундтрек)
Тривалість 1 хвилина. Раптом стук у вікно і виття тварини за вікном. Одразу
після виття 1 саундтрек переривається і починає звучати 2 саундтрек (тихо
дуже, але постійним рефреном через весь етюд) Девід повертає голову
встає, іде до вікна, перевіряє, чи щільно запнуті штори, повертається до
столу, бере рукопис, ніби зважуючи його, починає говорити, ходити сценою
Девід
Я сиджу в номері готелю "Ховард Джонсонс". Це біля третього виїзду
на головне шосе штату Мен. Записую все, що з нами сталося на фірмових
бланках готелю. Майже перша ночі. Двадцять третього липня. Буря, що стала
початком цього кошмару, була лише чотири дні тому. Мій син Біллі спить у
холі на матраці. Аманда та місіс Реплер сплять поруч. Я дописую розповідь, а
зовні б'ються у вікна ті самі рожеві тварюки. Іноді лунає голос чергового
монстра. Але тут, в готелі, ми поки що в безпеці.
Мені треба поспати... якщо я зможу… Якщо мене знову не будуть
переслідувати уві сні усі ці обличчя…
Оллі Вікс, місіс Кармоді, той придурок Нортон… Два хлопця у
військовій формі, вони повісилися потім у кладовці магазину…
Майк Хатлен, місіс Терман, Норм...
Моя дружина Стефані...
Я залишу рукопис на барній стійці внизу. Може, колись хтось
прочитає. Всю цю історію, це божевілля… Те, що сталося, коли на наше
містечко після дивної бурі спустився туман… Я, Біллі і ще кілька десятків
людей були в супермаркеті. Всі побігли до вікон і дивилися, зачаровані…
Величезної сили явище загіпнотизувало нас. Туман заворожував. Ми
дивилися як він стелеться по шосе і поглинає будинки, дерева, дорожні
знаки…
Потім одна за одною почали зникати із виду машини на стоянці.
Потім туман підкотився до вікон магазину
Весь світ зник
Вигуки за сценою
- Боже, що відбувається? Дивіться, Дивіться. Марто, у тебе є фотік?
- Туман! Який Туман! Роберт, візьми мене за руку. Не штовхайтеся Нічого
не видно
- Машин не видно, кінець світу! Марто, ти наступила мені на ногу
Девід гортає рукопис
 Не знаю чи вдалося мені передати весь жах, того моменту, коли я
стояв у темній коморі магазину і вперше почув цей звук. М'який шурхіт
чогось величезного… Легкий тихий стукіт, від якого залізні вантажні двері
прогнулися всередину як паперові.
Забутий дитячий безмежний…жах…
Там назовні… в тумані... Щось величезне ковзало і шкрябало по стінах,
намагаючись пробратися всередину.
А потім зламався генератор і Норм… Норм пішов його ремонтувати
Голос з-за сцени
- Там справді щось заткнуло вихлоп
Норм виходить на сцену збуджений, на адреналіні, з бесшабашним виразом
обличчя
Норм
- Ось що. - Ви його ввімкнете рівно настільки, щоб піднялися он ті
вантажні двері. Я вискочу надвір і приберу, що там заважає.
Девід
- Норм, це погана ідея
Норм
- Все нормально, я впораюсь.
Девід
- Ти не розумієш. Я справді не думаю, що комусь...
Норм (дуже зневажливо)
- Та не сци, тобто не хвилюйся
Девід
- Норм це не звичайний туман. З того часу, як він з'явився, ніхто не заходив
до магазину. Якщо ти відчиниш двері, і що-небудь заповзе...
Норм
- Що заповзе?
Девід
- Те, що шкрябало по стіні, те, що я чув!.
Нортон, знущальним голосом
- містер Дрейтон, я знаю, що ти відомий художник, велике цабе з
Голлівуду і таке інше, але якщо ти просто зайшов у темряву і обісрався –
то так і скажи, а ці баєчки будеш кіношникам розказувать.
Девід
- Це якесь божевілля, Норм! Не буть тупим! Ти збираєшся ризикувати
життям через генератор, який навіть не потрібен.
Норм
- Закрийся, ти! Якщо захочеш сказати ще щось, краще порахуй спочатку
свої зуби, мені набридло слухати твої галюцінації!.
Норм іде до куліси, з неї починає клубочитися туман
Звук тварини, глухий удар
Норм
- ААА! Боже Що!? Заберіть!!! Зніміть це з мене! Боляче, зніміть! Боже, ні,
нііі, поможіть!!!!
Кричить і стає дуже тихо
Девід в цей час з відчаєм закриває обличчя руками, схлипує, робить вдих-
видих, має бути видно, що від цих спогадів йому дуже боляче. Він трохи
заспокоюється, сідає за стіл, перебирає рукопис
Девід
- Тоді... ми відбилися тоді від тих жахливих щупальців і змогли закрити
грузові ворота. Боже!
Девід встає, починає ходити, дивиться в зал, але має відсторонений погляд
людини, яка заглибилася в свої спогади, яка бачить в уяві моторошні
картинки
Це був лише початок. Ми закривали панорамні вікна мішками з
добривом і собачим кормом, відбивалися від рожевих летючих істот з
отруйним жалом, від великих птахоподібних монстрів, від павуків… якщо це
були павуки. В таких ситуаціях різні люди реагують по-різному – хтось
намагався укріпити наш сховок, хтось годував людей, хтось панікував, хтось
заспокоював всіх. Двоє повісилося, кілька людей прийняли смертельну дозу
снодійного наступної ночі, хтось збожеволів, хтось так і не повірив мені,
пішов в туман і був розірваний чудовиськами на шматки.
А хтось…
Девід зупиняється, дуже пильно дивиться в кулісу
- це був її зоряний час. Стільки років мати репутацію трохи схибленої
милої чудачки…
Девід іде до куліси, говорить через плече людям, які нібито ідуть за ним
- час забиратися з цього дурдому.
Чути стукіт палиці, виходить місіс Кармоді
Місіс Кармоді
- Куди це ви зібралися?
Девід надзвичайно м’яким голосом
- Ми йдемо, місіс Кармоді. Будь ласка, не затримуйте нас.
Місіс Кармоді
- Ви не можете піти. Там смерть. Ви що, досі не зрозуміли?
Девід
- Вам ніхто не заважав, і ми хотіли б, щоб до нас поставилися так само.
Чи треба це? Вона знаходить пакети з продуктами, видно, що вона
здогадувалася їхні плани. Вона піднімає їх, виймає консервні банки, скидає
назад і віддає пакети комусь собі за спину.
Місіс. Кармоді
- Ось такі люди винні у тому, що трапилося! Люди, які не бажають
схилитися перед волею Всемогутнього! Грішники в гордині, гордовиті та
вперті! Це вони – причина того що сталося! Це через них, Господь послав
чотирьох вершників! І зійшла зірка Полин, і стався Апокаліпсис! Але
мати Кармоді покаже вам шлях до спасіння! Спокута!!!
Голоси з-за куліс повторяють слово Спокута на всі лади
Місіс Кармоді
- Спокута розжене туман! Спокута знищить монстрів! Спокута зніме завісу
туману з наших очей і дозволить побачити! - Голос її став трохи тихішим.
- А що є спокута за Біблією? Що є єдиним засобом, що знімає гріх в очах і
розумі Божому?
Голос з-за куліс кричить істерично
- Кров!
Чути голоси, напевне в запису «Тато, я боюсь» - дитячий голос, жіночій
голос «Девіде, що робити» Девід розставляє руки, ніби прикриваючи собою
сина і супутників, задкує потроху, оглядається із відчаєм.
Місіс Кармоді показує на Девіда
- З-поміж них повинна бути обрана жертва! Їхня кров має принести
спокуту! Нам потрібний хлопчик! Хапайте його! Хапайте! Нам потрібен
хлопчик! Обох хапайте! Хапайте дівку! Хапайте всіх! Беріть...
Лунає короткий звук пострілу.
Місіс Кармоді стоїть схопившись руками за живіт. Кров тече в неї між
пальцями і капає на жовті штани. Хапає ротом повітря, намагається щось
сказати і зрештою їй це вдається.
Місіс Кармоді
- Ви всі помрете там
Місіс Кармоді повільно задкує і падає за кулісу.
Девід повільно опускає руки
Чути ахання, шепіт і істеричний голос з-за куліси
- Ти вбив її!
Дуже нещасний чоловічий голос каже в розпачі
- Я вбив її, я справді вбив її!
Девід, звертаючись до невидимого співрозмовника
- Так, Оллі, Ти вбив її - саме за це я тобі й подякував.
Той же голос з-за куліс
- Я не став би в неї стріляти, Девіде, якби був якийсь інший вихід.
Девід
- Я знаю, Оллі, я знаю
Той же голос з-за куліс
- Девід, ти мені віриш?
Девід, звертаючись все до того ж невидимого співрозмовника
- Я вірю Оллі, я вірю.
Повертається до залу
Девід
І ми вийшли надвір. Оллі загинув, коли ми сідали в мою машину. Якась
клешняста потвора перерізала його навпіл. Місіс Терман вбив павук. Я, мій
син Біллі, Аманда і місіс Реплер встигли залізти в машину. Ми проїхали
вздовж супермаркету біля самих вітрин. З кожного отвору в барикаді з
мішків на нас дивилися два-три блідих обличчя.
Потім непроникний туман зімкнувся за нами. Що трапилось із тими
людьми, я не знаю.
 Ми проїхали до триста другого шосе і повернули на Портланд.
Потрісканою, напівзруйнованою дорогою, об’їжджаючи завали, ями і
повалені дерева, інколи повертаючи назад, молячись, щоби монстри не
звертали на нас увагу, щоби мости і дамби витримали нашу вагу… Біллі
спав, прокидався, знову засинав…І кожного разу питав про маму…
Голос дитини
- З нею нічого не сталося, тату?
Девід
- Я не знаю, Біллі. Але ми обов’язково повернемось і дізнаємося.
На сцену виходить Стефані
Стефані
- Біллі передав тобі список на закупи?
Девід плескає себе по задній кишені джинсів
- І я навіть його не загубив
Стефані сміється
- Можливо, вам доведеться заїхати до магазину в Норвеї.
Девід
- Чому?
Стефані
- Ну, якщо в Бріджтоні немає електрики, касові апарати можуть не
працювати.
Девід
- Слухай, Стефі, а може поїдеш із нами? Щось мені не хочеться тебе саму
залишати.
Стефані
- І всю дорогу терпіти липкі погляди старого пердуна Нортона? Ні, я краще
залишусь і займуся бур'янами в саду. Сьогодні вранці, схоже, я тут єдина
машина, яка може працювати без електрики.
Вони сміються
Девід
- Ти точно не поїдеш?
Стефані
- Точно. – Гортензіям теж потрібна моя увага. Після такої бурі…
Девід підходить до неї, обіймає за талію.
Девід
- Гаразд, тільки на сонці довго не сиди.
Стефані
- Я одягну панамку. До вашого повернення обід буде готовий.
Девід
- Супер!
Вона підставляє щоку для поцілунку. Девід цілує її
Стефані
- Обережніше там... На Канзас-Роуд також можуть бути повалені дерева і
стовпи з дротами. Девід.
Девід
- Буду обережний.
Вони розходяться. Стефані махає рукою, повертається і іде за куліси, з яких
знову накочується туман
Девід в спокійному розпачі
- Я кажу Біллі, що мама діяла швидко і наглухо зачинилася в будинку, що
продуктів їй вистачить мінімум на два тижні… Йому стає трохи легше, на
якийсь час. Але мені це не допомагає. Заважає останній спогад про неї: в
солом'яному капелюшку, в садових рукавичках вона стоїть посеред саду,
а за нею невідворотно… накочується з озера… туман.
Девід ніби прокидається від страшного сну, ходить по сцені, мовби
повертаючи себе до реальності і налаштовуючи на подальші дії
Мені треба думати про Біллі. "Біллі, - кажу я собі. - Великий Білл,
Великий Білл..." Я написав його ім'я на цьому аркуші сотню разів…
Повертає голову до залу
Знаєте, я молився. Я благав бога, щоб Стефані залишилася живою. Щоб
він дозволив мені врятувати Біллі, господи, йому всього п’ять років, а він вже
стільки переніс…
Іноді я згадую всі ті чутки… "Проект "Стріла". Господи, чим ці
божевільні могли там займатися?
 У мене залишилося пального ще миль на дев'яносто. Можна
заправитися тут. Зовсім поруч є заправка "Ексон", і хоча насоси не
працюють, думаю, я зміг би відкачати трохи бензину. Але...
Це означає, що доведеться виходити із машини.
Якщо ми здобудемо бензин – тут чи далі по дорозі – ми зможемо
продовжувати їхати. Справа в тому, я знаю, куди треба їхати. Це останнє, про
що я хотів розповісти.
Звісно, я не впевнений. У цьому весь прикол. Може, мене підвела уява,
може я видаю бажане за дійсне. Навіть якщо це не так, шанси… мізерні.
Скільки миль ще попереду? Скільки поламаних мостів? Скільки монстрів
тільки й чекають, щоб накинутися на мого сина?
Тут в готелі я знайшов автономний радіоприймач із широким
діапазоном і потужною антеною. Я включив його, довго крутив ручку але так
нічого і не почув.
І коли я вже зібрався вимкнути його, прозвучало…. одне слово. І все. Я
слухав ще цілу годину, але… Якщо це одне єдине слово справді прозвучало,
воно, мабуть, прорвалося через якийсь крихітний розрив у тумані, розрив,
який відразу затягнувся.
Одне слово.
Одне слово.
Якщо я справді його чув. Якщо...
Треба лягати спати.
Девід іде до краю сцени і тихо стає на коліна перед уявною постіллю, де
спить його син.
Але спочатку… я поцілую сина і скажу йому на вушко два слова.
Знаєте, щоби йому не снилося нічого поганого.
Два слова.
Одне з них те, що я почув: "Хартфорд".
Інше слово: "надія".

Кінець