Інститут спеціального зв’язку та захисту інформації

Національного технічного університету України

“Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського”

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з навчальної дисципліни
“Історія війн і сучасного військового мистецтва”

Рекомендовано до друку Вченою радою ІСЗЗІ КПІ ім. Ігоря Сікорського

для курсантів, які навчаються за спеціальностями
122 “Комп’ютерні науки”, 125 “Кібербезпека”,
172 “Телекомунікації та радіотехніка”

Київ
ІСЗЗІ КПІ ім. Ігоря Сікорського
2021
УДК 355.43
Ув 18

Рекомендовано Вченою радою

ІСЗЗІ КПІ ім. Ігоря Сікорського
(протокол № 10 від 29.04.2021)

Рецензенти: І. Б. Автушенко, доктор історичних наук, доцент.

В. О. Ананьїн, доктор філософських наук, професор.

Ув 18 Історія війн і сучасного військового мистецтва : конспект лекцій: / О.В. Уваркіна та ін.
Київ: ІСЗЗІ КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2021. 304 с.

Систематизовано виклад навчального матеріалу з навчальної дисципліни “Історія війн і

сучасного військового мистецтва” з метою набуття та поглиблення у здобувачів вищої освіти
спеціальних знань про історію найбільш важливих війн, битв, локальних воєнних конфліктів, а
також історії українського війська, воєнного мистецтва та розвитку зброї, які мають вагоме
історичне значення та формують їх світоглядно-життєву позицію, використання воєнно-
історичних знань у навчанні та вихованні майбутніх офіцерів; формування у
військовослужбовців системи загальнолюдських і ментально-національних цінностей, активної
життєвої позиції, вміння відстоювати свою власну точку зору; глибокого усвідомлення
державної політики у сфері оборони, готовності стати на захист суверенітету, територіальної
цілісності, недоторканості та незалежності своєї держави – України; розширення загального,
військово-історичного та оперативно-тактичного світогляду, розвитку військового мислення,
педагогічної майстерності, командирських навичок, здатності креативно вирішувати складні
завдання під час виконання завдань за призначенням, як в екстремальних умовах так і у
повсякденній діяльності.
Конспект лекцій розроблений для курсантів, які навчаються за спеціальностями
122 Комп’ютерні науки, 125 Кібербезпека, 172 Телекомунікації та радіотехніка, а також для
використання в освітньому процесі і службовій діяльності аспірантами і науково-
педагогічними працівниками та військовослужбовцями Держспецзв’язку України.

УДК 355.43

© ІСЗЗІ КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2021

2
 ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………........................................... 5
1. Загальні поняття структури військової історії……………………………......................... 7
1.1. Війна як специфічне явище суспільства. Загальні поняття структури військової
історії…………………………………………………………………………………… 7
1.2. Закони війни та воєнних дій……………………………………………....................... 18

2. Військове мистецтво стародавньої Греції, Македонії та Риму………………………. 24

2.1. Стародавня Греція та її армія. Воєнне мистецтво греків у війні з Персією………. 25
2.2. Суспільно-політичний устрій Македонії та її армія………………………………… 42
2.3. Розвиток військового мистецтва в стародавньому Римі……………………………. 51

3. Розвиток військового мистецтва в княжу добу (ІХ–ХІV ст.)…………………………. 75

3.1. Зародження та розвиток збройних формувань за княжих часів……………………. 75
3.2. Початки українського військового мистецтва………………………………………. 96
3.3. Воєнна тактика. Мистецтво бою……………………………………………………… 105

4. Козацьке українське військо у XVI–XVII столітті…………………………………...… 114

4.1. Військова організація українського козацтва у XVI–XVII столітті. Запорізька
116
Січ……………………………………………………………………………………….
4.2. Озброєння i тактика дій козацького війська…………………………………………. 121
4.3. Військове мистецтво козацького війська під час національно-визвольної війни
137
1648–1654……………………………………………………………………………….
5. Розвиток військового мистецтва у Першій світовій війні 1914–1918 років…...……. 147
5.1. Збройні сили країн Європи напередодні Першої світової війни…………………… 147
5.2. Розвиток воєнного мистецтва у ході Першої світової війни………………………... 152
5.3. Стратегічна операція «Брусиловський прорив». Тактика одночасних ударів
177
вздовж фронту…………………………………………………………………………..
5.4. Тактика дій українських Січових Стрільців у 1915–1916 рр. …………………...... 184

6. Розвиток військового мистецтва у Другій світовій війні……………………………… 200

6.1. Перший період Другої світової війни (01.09.1939–22.06.1941 рр.)………………. 201
6.2. Другий період Другої світової війни (22.06.1941–19.11.1942 рр.)………………... 209
6.3. Третій період Другої світової війни (19.11.1942–30.12 1943 рр.)…………………. 216
6.4. Четвертий період Другої світової війни (31.12.1943–09.05.1945 рр.)…………… 225
6.5. П’ятий період Другої світової війни (09.05.1945–02.09.1945 рр.)………………… 229
7. Розвиток військового мистецтва у локальних війнах ХХ-го століття………………. 237
7.1. Арабо-Ізраїльський конфлікт (1948 р.)………………………………………………. 237

3
 7.2. Військове мистецтво у війні в Кореї (1950–1953 рр.) та В’єтнамі (1964–1973 рр.) 246
7.3. Розвиток військового мистецтва у війні в Афганістані (1979–1989 рр.)…………. 278
7.4. Військове мистецтво у війні в Перській затоці (1990–1991 рр.)……………….…. 290
Список рекомендованих навчально-меточних матеріалів…...……………………….301

4
 ВСТУП

Вивчення минулого дає вірні відповіді на багато суттєвих питань сучасності. При цьому
знання минулого є сходинкою до теперішнього, а від нього – до завтрашніх завдань. «В історії
не буває прямих аналогій, але виникають подібні ситуації й тому для нас настільки цінний
досвід минулого».
Вивчення історії й вивчення історії війн та військового мистецтва зокрема, особливо
історії родів і видів Збройних Сил України, засобів і способів ведення бойових дій є
обов’язковим для офіцерських кадрів. Такі знання спроможні дати розуміння характерних рис
і особливостей сучасного військового мистецтва й перспектив його розвитку. Опанування
багатством накопиченого досвіду, виступає необхідним компонентом освіти й виховання
справжніх висококваліфікованих офіцерських кадрів, основою формування справжніх
громадян, готових стати на захист своєї держави – України.
Ситуація у секторі безпеки і оборони України, що склалась.
Війна, як визначено чинною Воєнною доктриною України, – один із видів воєнного
конфлікту з двостороннім застосуванням воєнної сили. [1] Реально, – це масштабне
протистояння з найбільшою інтенсивністю воєнних дій, неабиякою тривалістю та кількістю
жертв і значних матеріальних збитків (голод, епідемії, неймовірні людські жертви та
руйнування тощо). Як свідчать сучасні джерела інформації, втрати в європейських війнах
(загиблі та померлі від ран і хвороб) становили: у XVII ст. – 3,3 млн осіб, у XVIII ст. – 5,4 млн,
у XIX та на початку XX ст. (до Першої світової війни) – 5,7 млн осіб, у Першій світовій війні –
понад 9 млн, у Другій світовій війні, включаючи загиблих у нацистських концтаборах, –
понад 50 млн.
В період російської гібридної агресії з 2014 р. по 2017 р на Донбасі, за даними
Генерального штабу Збройних Сил України, станом на 28 жовтня 2017 р. бойові втрати
Збройних Сил України становлять 10710 військовослужбовців, з яких безповоротні – 2333,
санітарні – 8377 (поранені та травмовані внаслідок бойових дій). [2]
Росія, незважаючи на ці очевидні переконливі факти, повсюди заперечує свою
причетність до агресії проти України, стверджуючи про якийсь ніби «внутрішньо український
конфлікт» чи «громадянську війну». Але наявні факти підтверджують, що у контексті
конфлікту на Сході України про жодну громадянську війну не йдеться, про що наголосив у
своєму інтерв’ю виданню «Deutsche Welle» досвідчений дипломат, спеціальний представник
США з питань України Курт Волкер. «Безумовно, це не громадянська війна», – заявив він
після особистого відвідування східних районів України та неодноразових перемовин з цих
питань із представником президента РФ. Він також дійшов висновку, що конфлікт на Сході
України почався з гібридної війни, з дрібномасштабного вторгнення Росії в Україну. І поки
Росія заперечує свою безпосередню участь у цьому конфлікті, ситуація не вирішиться». [3]
Основною причиною виникнення війн є прагнення політичних сил агресора використати
збройну боротьбу для досягнення винятково власних амбіційних цілей. Наміри російських
правителів тут очевидні. Вони ведуть відверту гібридну війну за лідерство у геополітичному
просторі та за більш вагомий давно втрачений вплив на міжнародній арені. Своєю
стратегічною метою вони ставлять повернення колишніх імперських територій будь-якими
методами аж до прямої збройної агресії. Для цього Росія з 2014 р. доктринально проголосила
про застосування своїх збройних сил та ядерної зброї навіть поза її межами.
З виникненням у XIX ст. масових армій, а збройні сили РФ за чисельністю займають
передове місце у світі, важливим інструментом мобілізації населення для війни стала
мегаломанія правителів РФ та розпалювана ними ксенофобія. На цій основі ними та їх
апологетами на усіх напрямах розпалюється національна, релігійна та соціальна ворожнеча. З
другої половини XIX ст. зверхність та ксенофобія у РФ стала основним інструментом певних
маніпуляцій масами як всередині своєї держави, так і за її межами, розпалювання ненависті до
України і зрештою до гібридної війни та збройної 2 агресії.
Аналіз причин розв’язаних РФ воєнних конфліктів проти Грузії та України підтверджує,
що саме ця модель лежить в основі нинішньої воєнної політики Росії, яка створила і

5
продовжує створювати нові виклики та загрози воєнного характеру не тільки для України, а й
для усього цивілізованого світу.
Водночас сучасні дослідження доводять, що війни відбуваються лише тоді, коли до влади
приходять лідери з ненормальним станом психіки та зневажливим ставленням до людських
жертв і страждань. Серед таких називають Гітлера, Наполеона, Македонського і деяких
нинішніх російських правителів, які очолювали свої держави саме в часи криз, коли їхнє
населення шукало ватажка (кумира) з твердою волею й рукою, який, за їх надією, ніби здатний
вирішити їхні життєйські негаразди. Але це не відповідає навіть християнській заповіді.
Вкрай небезпечною нині визнана і так звана стратегія повернення агресором «руського
міру», яка занепокоїла навіть заступника Верховного головнокомандувача Об’єднаних
збройних сили НАТО, британського генерала Едріана Бредшоу, який у своєму інтерв’ю
Financial Times наголосив, що Росія залишиться загрозою доти, доки нинішній її президент
буде при владі, й наслідки можуть бути катастрофічними, якщо Захід втратить узгодженість у
відповіді «противнику, в руках якого всі важелі влади». [4]
Конспект лекцій призначений для підготовки та проведення лекційних занять з
навчальної дисципліни «Історія війн і сучасного військового мистецтва» для курсантів, які
навчаються за спеціальностями: 125 Кібербезпека, 172 Телекомунікації та радіотехніка,
122 Комп’ютерні науки; освітньо-професійними програмами: безпека державних
інформаційних ресурсів, спеціальні телекомунікаційні системи, комп’ютерні системи і
технології спеціального зв’язку. Форма навчання – денна.
Навчальна дисципліна належить до циклу професійної підготовки та має статус
нормативної. Міждисциплінарні зв’язки – навчальну дисципліну забезпечують такі навчальні
дисципліни як: «Філософія», «Психологія та морально-психологічне забезпечення професійної
діяльності», «Міжнародна безпека та євроатлантична інтеграція України», та «Інформаційно-
психологічне протиборство». До забезпечуваних нею дисциплін відноситься «Організація
військового управління»
Після засвоєння навчальної дисципліни курсанти мають продемонструвати такі
результати навчання: з урахуванням історичного досвіду організації та ведення воєнних
операцій, битв, локальних воєнних конфліктів систематизувати, аналізувати і узагальнювати
джерельний матеріал, творчо вирішувати складні завдання особливо під час виконання
завдань за призначенням; формувати у військовослужбовців загальнолюдські та ментально-
національні цінності, гуманістичні норми поведінки під час суспільних взаємовідносин;
користуватися воєнно-історичною термінологією. Досвід керівництва підрозділом під час
виконання завдань за призначенням та локальних воєнних конфліктів.
Список посилань
1. Воєнна доктрина України: затв. Указом Президента України від 24.09.2015 № 555/2015
2. Генеральний штаб ЗСУ / General Staff of the Armed Forces of Ukraine. Режим доступу:
https:// ru.tsn. ua/ ato / v-genshtabe-nazvali-kolichestvo-pogibshih-i-ranenyh-voennyh-na-donbasse-
s-nachala-provedeniya-ato-1024615.html
3. Спецтема. АТО на сході. Режим доступу: https://www.5.ua/polityka/volker-poiasnyv-
chomu-viina-okhopyla-lyshe-
odynrehionukrainy163682.html?utm_campaign=redtram&utm_content=396581771&utm_source=re
dtram&utm_medium=redtram&utm_term=288728
4. НАТО і ЄС потрібна «велика стратегія», щоб протистояти Путіну. Режим доступу:
https://tsn.ua/svit/nato-i-yes-potribna-velika-strategiya-schob-protistoyati-putinu-britanskiy-general-
890723.html

6
 1. Загальні поняття структури військової історії
1.1. Війна як специфічне явище суспільства. Загальні поняття структури військової
історії
Питання про природу війн досі не має остаточної відповіді. Стародавній китайський
філософ Лаоцзи вважав, що причини війн полягають у порушенні природного розвитку
суспільства, закликав задовольнятись існуючим i не створювати нового, щоб не породжувати
в людині негативних якостей. За його думкою, відмова від прогресу в різних галузях людської
діяльності була запорукою збереження миру. Приділяли увагу цьому питанню і філософи
стародавньої Греції. Зокрема, Платон вважав ворожість до оточуючого світу «природнім
станом народів», а війну невід’ємним елементом суспільного буття. Аристотель
першопричину вбачав у людській жадобі, тому війни розглядав як головний засіб придбання
власності.
На всіх етапах розвитку суспільства війна являлась суспільно-політичним явищем,
продовженням політики насильницькими засобами й зберігала свою соціальну суть. Проте
характер і масштаби війн, розмах і напруженість, склад і організація збройних сил, засоби та
способи їх ведення не залишалися незмінними. Вони мінялись по мірі розвитку матеріально-
технічних, соціально-економічних умов життя суспільства. Вивченням усіх цих складних,
часом суперечливих процесів, займається військова історія.
Перш ніж визначити предмет і задачі історії військового мистецтва, її роль і місце серед
інших наук, потрібно розкрити сутність та зміст поняття – війна.

Війна, як специфічне явище суспільства

Як суспільно-політичне явище, війна є невід’ємним елементом суспільного розвитку. За
дуже приблизними підрахунками фахівців, за останні п’ять тисяч років, що більш-менш
висвітлені за історичними та письмовими джерелами, відбулось близько 14,5 тисяч війн. Війна
визначає кризовий стан суспільства, коли сполучення об’єктивних (економічних, соціальних,
політичних) та суб’єктивних (діяльність визнаних лідерів, ватажків) факторів переводить
проблеми вирішення конфліктних ситуацій у площину насильницьких заходів. Проте,
застосування силових засобів у суспільних стосунках може мати дуже широкий діапазон, від
з’ясування стосунків між двома чи декількома озброєними угрупуваннями (кланами, бандами,
партіями) до протистояння регулярних армій. Війну, як історичне явище, на відміну від
звичайного збройного зіткнення, визначає її суспільний характер, що передбачає обов’язкове
залучення до війни значних верств населення або суспільства в цілому.
За визначенням Клаузевіца, «Війна є продовження політики іншими засобами».
Військові теоретики зазвичай визначають війну як збройний конфлікт, в якому
конкурентні групи мають досить рівні сили, щоб зробити результат бою невизначеним.
Збройні конфлікти сильних у військовому відношенні країн з розташованими на
примітивному рівні розвитку племенами називаються умиротвореннями, військовими
експедиціями або освоєнням нових територій; з невеликими державами – інтервенціями чи
репресаліями; з внутрішніми групами – повстаннями і заколотами. Подібні інциденти, якщо
опір виявився досить сильним або тривалим у часі, можуть досягти достатнього розмаху, щоб
бути класифікованим и як «війна».
У той час як деякі вчені бачать війну як універсальний аспект людської природи, що
походить від предків, інші стверджують, що це всього лише результат конкретних соціально-
культурних або екологічних умов.
Відсутність війни називають миром. Проміжним етапом між миром та війною, коли
лише демонструють силу, або застосовують її обмежено, є мілітаризовані міждержавні
конфлікти.
Отже, війна – суспільно-політичне явище, що являє собою крайню форму розв’язання
соціально-політичних, економічних, ідеологічних, національних, релігійних, територіальних
та інших протиріч між державами, народами, націями, класами і соціальними групами
засобами воєнного насилля.

7
 Бойові дії в ході війни ведуться угрупуваннями озброєних, поєднаних та особливим
чином організованих людей, що утворюють збройні сили суспільства. Історично засвідчено
чимало форм суспільної військової організації, від найпростіших (народ – військо) до більш
досконалих (сучасні регулярні армії). Кожному періоду розвитку людської цивілізації
відповідає певна форма військової організації. Територія охоплення бойовими діями зазвичай
визначається як театр війни або театр воєнних дій. Війна проводиться в ім ’я досягнення
перемоги, яка означає повне чи часткове вирішення конфліктної ситуації. Перемога
здобувається бойовими діями, які виміряються у часі та просторі, що надає їй характеру
конкретної історичної події.
Термін «війна» також може застосовується і щодо інших форм протистояння.
Наприклад: інформаційна війна, торгова війна, холодна війна тощо. При цьому термін «війна»
не визначає пряму участь збройних сил у вирішенні питань відповідно інформаційного,
торгового або політичного протистояння між державами, але він цілком характеризує методи
досягнення цілей цього протистояння як завдання противній стороні неприйнятної для неї
шкоди з метою змусити до поступок, подібних до тих, що досягаються звичайною, «гарячою»
війною. Подібні методи істотно відрізняються від методів, що передбачають конкурентну
боротьбу, боротьба за ринки збуту тощо, оскільки конкуренція є цілком нормальним, мирним
інструментом для покращення становища однієї зі сторін конфлікту, але спеціально не
спрямована на умисне завдання шкоди іншій стороні.

Причини виникнення війн та їх класифікація

Сьогодні існує немало різних теорій, які трактують причини виникнення війн,
оправдують саму суть війни.
Так, наприклад, «Поведінкова теорія» – її прихильники стверджують, що людині за
природою речей властива агресія, яка виникає в результаті незадоволення. Своє невдоволення
вона сублімує і проекціює перетворюючи його в упередження і ненависть до інших рас,
релігій, націй чи ідеологій. Зигмунд Фройд вважав агресивність одним з основних інстинктів,
що визначають психологічні «пружини», направленість і зміст людського існування, а війни
він вважав наслідком періодичних вибухів людської агресивності, які неможливо вгамувати. У
відкритому листі до Айнштайна (1932) Фройд писав: «Здається, що це річ цілком природна;
безсумнівно, вона має під собою здорову біологічну основу і фактично її навряд чи можна
уникнути».
За цією теорією держава створює і зберігає певний порядок у місцевому суспільстві і
водночас створює базу для агресії у формі війни. Якщо війна є невіддільною частиною
людської натури, як передбачається багатьма психологічними теоріями, то повністю усунути
її ніколи не вдасться.
«Етична теорія» – розглядає війну як засіб збереження «моральності здоров’я народів», а
тривалий мир – шкідливим, який приводить до «до морального захворювання народів», до
застою суспільного розвитку. Ця реакційна «теорія» призвана доказати вічність і корисність
війн.
«Біологічна теорія» – пояснює війну як наслідок біологічних якостей людей, що людству
від природи притаманна «дратівливість», «тваринна жадоба до війни». В свій час ця теорія
була ідеологічною зброєю фашистського руху 20-х – 40-х років ХХ століття в Європі і була
покладена в основу людиноненависницької расової теорії.
«Мальтузіанська (неомальтузіанська) теорія»(Томас Мальтус (1766–1834) писав, що
населення завжди збільшується до поки його зростання не обмежується війною, смертю
людськими втратами, хворобою або голодом) – вважає причини воєн полягають в зростанні
населення і нестачі ресурсів, і розглядає війну як один із засобів звільнення від «непомірного
поселення людських істот». Прихильники теорії стверджують, що всі лиха людства виникають
із-за дуже швидкого росту населення і пов’язаного з цим перенаселенням земної кулі.
«Теорія переважання молоді» – фокусується на невідповідності між кількістю бідних,
без майна, молодих чоловіків і доступних робочих позицій в наявній соціальній системі
поділу праці. Її прихильники вважають, що поєднання великої кількості молодих чоловіків з
браком постійної мирної роботи веде до більшого ризику війни. Гайнсоном, який першим

8
запропонував теорію переважання молоді у її найзагальнішій формі вважав: «перекіс
трапляється, коли від 30 до 40 відсотків чоловічого населення країни належить до
„вибухонебезпечної» вікової групи – від 15 до 29 років. Зазвичай цьому явищу передує вибух
народжуваності, коли на одну жінку припадає по 4–8 дітей. У випадку, коли на одну жінку
припадає 2,1 дитини, син посідає місце батька, а дочка – матері. Загальний сумарний
коефіцієнт народжуваності в 2,1 призводить до заміщення попереднього покоління, тоді як
нижчий коефіцієнт веде до вимирання населення. Теорія переважання молоді була створена
недавно, але має значний вплив на зовнішню політику і військову стратегію США. Інспектор
ЦРУ генерал Джон Л. Гелгерсон посилався на теорію у своєму звіті за 2002.
«Геополітична теорія» – намагається доказати, що війна є закономірним засобом
боротьби за «життєвий простір». Прихильники та ідеологи цієї теорії Маккіндер з Англії,
Хаусофер з Німеччині, Кіффер з США та інші, бачать причини в різному географічному
положенні, при якому притиснуті нації ведуть боротьбу за простір.
«Космополітична теорія», провідниками якої є Н. Ейнджел, С. Стройчі з Англії і Дьюі з
США бачать головну причину військових зіткнень в протистоянні між національними та
загальнолюдськими інтересами. Джерело небезпеки за їх теорією, знаходиться в суверенітеті
націй, а тому національну незалежність треба ліквідувати.
«Теорія ірраціоналістів» намагається пояснити війну як «таємний результат причин,
недосяжних розуму».
«Клерикальна теорія» – в її основу покладена Біблія. Вона оголошує війну «знаряддям
бога», «судом божим для покарання грішників».
Всі ці теорії, не дивлячись на їх розбіжності, мають одну класову, політичну мету,
доказати вічність і відсутність змоги уникнути війни, приховати дійсні причини та характер
війн, відвернути народні маси від політичної боротьби.

Психологічні концепції суспільства та природи війни у психології ХХ століття

Концепції «агресивної природи людини» (біологічної, психофізіологічної, психічної)
були піддані критиці та подоланими в межах самої психологічної науки.
Напрями психологічних тлумачень війни розрізнюються через природу психологічного
фактора, який береться за вихідний пояснювальний принцип.
Інстинктивістські та рефлексологічні концепції розглядають всі інстинкти або
«визначальний» інстинкт («батьківський» або «статевий», «стадний», «самозбереження») як
джерело пояснення походження соціальних інститутів та процесів, зокрема, незнищенність
насильства і війни в історії людства (Д. Мак-Дугалл «Інстинкт стада», В. Троттер «Стать і
суспільство», Т. Веблен «Інстинкт праці»). Людина розглядається як природна істота,
відмінності якої від тварини є несуттєвими в принципі.
Згідно такого підходу, саме закладений в природі людини інстинкт визначає її
активність, спрямовує дії, закріплюється в соціальних інститутах, в тому числі в державі та
армії, й маніфестується в суспільних явищах, в тому числі у війні. Таким чином, незмінна
засада суспільної історії – це сама людина з її природою. Тому серед всіх змін у житті
суспільства незмінно відтворюватимуться явища, відповідні інстинктам людини.
У 20-х роках ХХ ст. виникає біхевіоризм (від англ. behaviour-поведінка) – нова школа в
психології, пояснювальним чинником якої є поведінка як взаємодія організму з середовищем.
(Е. Торндайк, . Дж. Уотсон). Біхевіоризм принципово заперечує суто фізіологічні механізми
соціальної поведінки. Центр уваги біхевіоризму перенесений з дослідження «внутрішнього
складу» людської психіки на ззовні, на динамічний зв’язок активного організму, що
пристосовується, з середовищем через механізм «стимул-реакція». При цьому не вбачалось
принципової відмінності між поведінкою лабораторного білого пацюка і поведінкою людини.
Дж.Уотсон, як пізніше його послідовник Б. Скіннер, був переконаний, що біхевіористська
програма спроможна перетворити суспільство за будь-яким заданим зразком. «Створити»
людину будь-якого складу, не зважаючи на її вихідні якості (талан, схильності, бажання,
здібності, покликання, національність) можна через маніпуляції зовнішніми подразниками,
тобто через створення певного середовища. Таким чином стихійно утворене чи «штучно»

9
створене соціальне середовище може продукувати як надзвичайно агресивних і войовничих
індивідів, так і миролюбних та соціабельних.
Необіхевіоризм (Е. Толмен, К. Холл) вводить у поведінку фактор доцільності, що
передбачає наявність між стимулом та реакцією «проміжних перемінних» – настанов, мотивів,
через які співвідносяться засоби і мета дії. За Е. Толменом, матриця «цінність-переконання»
задає ієрархію очікувань від об’єктів та відповідну певну готовність реагувати. Без
пізнавальних та мотиваційних факторів адаптивна взаємодія організму з середовищем є
неможливою.
«Чикагська традиція» або «теорія ролей» (Дж Мід, Г. Блумер, Р. Парк) ставить за м ету
пояснити поведінку індивіда в термінах організованої поведінки соціальної групи. Вчені цього
напряму наголошують на тому, що соціальний акт неможливо пояснити через конструювання
зі стимулів та реакцій. Саме система міжособистісних взаємин за встановленими правилами в
спільності і в суспільстві формує внутрішній світ людини, індивідуальну і масову поведінку.
У такий спосіб, індивідуальна та масова поведінка та навіть реакції суспільства в мирні і
воєнні часи інтерпретується не через «внутрішні» властивості природи людини, а через
набутий досвід взаємодії зі світом . Цей досвід фіксується в системі знань, цінностей, потреб,
зразків поведінки, норм (в культурі) і у такий спосіб визначає психологію людини, групи,
суспільства, їхнє ставлення до війни та насильства взагалі та бойову поведінку.
Військово-соціологічна концепція Ч. Москоса – за його гіпотезою, ймовірність
застосування державами збройного насильства чи розв’язування війни визначається типом
ставлення суспільства до війни. На ґрунті аналізу переважно західних демократичних
суспільств другій половині ХХ століття було запропонувано таку типологію ставлення до
війни: «суспільство готовності до війни», «суспільство стримування війни» та «суспільство
заперечення війни». Ч. Москос мав за мету показати, як при переході від одного типу до
іншого змінюються функції, напрямок розвитку, стан, принципи воєнної організації
суспільства в цілому та принципи комплектування та інші сторони збройних сил зокрема.
За Ч. Москосом, країнами, що йдуть до «суспільства заперечення війни», є Швеція,
Швейцарія, Канада та інші, що мають такі особливості воєнної організації, як: скорочення
частки військового бюджету у ВНП, малочисельні кадрові армії та наявність великого
(необмеженого, в сутності) резерву, спрямування основних наданих на військові цілі
фінансових коштів на навчання особового складу, розвиток та впровадження нових
технологій; комплектування збройних сил на грунті громадянського обов’язку при наданні
юнакам права на альтернативну службу тощо.
На основі цієї концепції В. Серебряников вводить показники, на грунті яких можна
розробляти типологію суспільств й досліджувати динаміку суспільної психології у ставленні
до війни: наявність (відсутність) джерела воєнних небезпек та загроз; агресивність та
войовничість; здатність і готовність до можливого або реального вступу у війну (конфлікт); їх
частота/періодичність, види і характер; дотримання/порушення міжнародних правил ведення
війни/воєнного конфлікту; активність/пасивність і солідарність/розколотість населення щодо
їх запобігання або припинення, підготовки та ведення тощо. На цих підставах
виокремлюються такі типи сучасних суспільств за відношенням до війни: «суспільства
воєнних небезпек (загроз)», «суспільства-воїни», «суспільства готовності до війни»,
«суспільства, що воюють» (що ведуть класичні, «холодні» або психологічні війни-конфлікти),
«миролюбні суспільства», «суспільства без інструментів війни» (без армій); «суспільства
запобігання війни», «суспільства антивійни» і т.п.
Серед психологічних досліджень суспільства та війни значне місце належить
психоаналізу. Фундатор традиції психоаналізу Зігмунд Фрейд.
За Фрейдом, людська натура вміщує в себе три автономні інстанції. «Воно» (безсвідоме)
є найглибшим шаром вроджених, генетично первинних неконтрольованих свідомістю
імпульсів, потягів до задоволення. Вищим шаром психіки є «над-Я», тобто вкорінені в
свідомість індивіда моральні та релігійні норми суспільства. Вони виконують у психічному
житті індивіда функції обмеження, контролю та покарання. Проміжною ланкою між
аморальними та ірраціональними потягами та культурними обмеженнями є людське «Я». Цей

10
шар дозволяє людині адаптуватися до середовища як посередник між стимулами середовища,
імпульсами безсвідомого та руховими реакціями.
З одного боку, спільне життя індивідів та встановлення внутрішнього миру в суспільстві
можливо лише завдяки впровадженню культурних норм (моральних і релігійних заборон),
обмеження у реалізації та сублімації (переведення) енергії потягів («лібідо») у прийнятний для
суспільства та індивіда спосіб (напр., творчість, конкуренція, змагання). З іншого боку,
зіткнення природних прагнень з культурними заборонами у психіці людини спричинюють
викривлення поведінки, немотивовані прориви агресивності, насильства та інші психічні
розлади. Згідно з концепцією Фрейда, агресивність, війна і збройне насильство в певному
значенні, слугує формою зняття накопиченої в суспільстві психічної напруги, породженої
зіткненням несумісних складових психіки людини. Пізніше З. Фрейд розглядає конфлікти у
психіці людини через зіткнення загльнокосмічних сил – сили творчої енергії життя (Ерос) та
сили природного прагнення руйнування, смерті (Танатос). Таким чином, Фрейд надає дві
схеми тлумачення витоків насильства і війни: 1) коріння деструктивності і війни в
агресивності людини, агресивність як наслідок зіткнення підсвідомих бажань людини з
культурними заборонами та нереалізованість бажань; 2) насильство, зокрема, війна як один з
каналів розрядки природного потягу до руйнування, смерті.
Соціологічна теорія (К. Хорні та Е. Фромм). Згідно Е. Фромма, погляд, відповідно якому
війна є неминучою внаслідок деструктивності людської природи, породжується чуттям безсилля
перед плином подій, перед вибухами насильства та виявами агресивності під час війн, заворушень,
конфліктів. Війни виникають за рішенням політичних, військових чи економічних вождів для
захоплення земель, природних ресурсів, або для одержання торгових привілеїв, або для захисту від
реальної або ілюзорної загрози безпеці своєї країни або ж для того, щоб підтримати свій особистій
престиж чи здобути славу. Ці люди не відрізняються від середньої людини, не відрізняються
особливою жорстокістю чи злобністю. Виявляється, головною загрозою для людства є не нелюд чи
садист, а нормальна людина, наділена надзвичайною владою. Проте, щоб мільйони людей
поставили на карту своє життя і стали вбивцями, їм слід навіяти такі чуття, як ненависть, збурення,
деструктивність і страх. Разом зі зброєю ці чуття є невід’ємною умовою для ведення війни. Проте,
не вони є її причиною, так само, як гармати і бомби самі по собі не є причиною війни.
За Фроммом, детонаторами і провідниками масових проявів агресивності, жорстокості,
насильства, котрі не являються чимось притаманним виключно воєнному часу, є продуковані
«хворим суспільством» груповий нарцисизм (релігійний, расовий, політичний), психологічний
стан фрустрації та механізми «втечі від свободи» - прагнення мати необмежену владу над
іншими (садизм), прагнення підкоряти себе іншим заради власної безпеки (мазохізм),
руйнування людиною світу, щоб світ не зруйнував її (деструктивність), масовий конформізм.
У своїх дослідженнях В. Райх розкриває психологічне підґрунтя фашизму («Психологія
мас і фашизм») Широке і ретельне дослідження характеру пригніченої «маленької людини»
хворої технічної цивілізації призводить до висновку, що фашизм є сукупністю всіх
ірраціональних характерологічних реакцій звичайної людини. Фашистська ментальність є
ментальністю «маленької людини», котра поневолена, прагне до влади, і в той же час
протестує. Як зазначає В. Райх, не є випадковим, що всі фашистські диктатори походять з
середовища «маленьких людей».
Така психологія мас століттями продукується патріархальними інститутами суспільства,
котрі у регуляції соціальної поведінки індивідів спираються на механізми страху, пригнічення
волі, придушення життєвої енергії. Проте, психологія маленької людини не є чимось
вродженим і фатально невикорінним.
Отже, в процесі становлення та розвитку науки у ХХ столітті – відбувається
переінтерпретація «природних» причин війни – від природно-натуральних до природно-
історичних, соціокультурних, суспільно-політичних. Простежується тенденція переорієнтації
психологічного пізнання із пошуків психофізіологічних джерел соціальних, зокрема, збройних
конфліктів у природі людського індивіда – до виявлення похідного характеру як самої
«природи людини», так і війн від суспільної організації людського буття, соціокультурного
життя діяльності та спілкування.

11
 У наш час більшість дослідників погоджуються в тому, що саме війна i породжена нею
воєнна спеціалізація та взагалі військова діяльність стали головними стимулами суспільного
розвитку та прискорювачами процесів державотворення. З різних точок зору, війну, як
соціально-історичне явище, вивчають багато наук: історична, політична, філософська,
економічна, військова, кожна з яких робить своїм об’єктом дослідження не війну в цілому, а
лише притаманні їй конкретні сторони.
Для того, щоб правильно зрозуміти характер тієї чи іншої війни, необхідно перш за все
вияснити її політичний зміст. Саме він визначає її позитивну або негативну сторону. В
залежності від цього кожна війна носить справедливий чи несправедливий характер.
Виходячи з цього висловлення можна зробити такі висновки:
кожна війна, яка ведеться народом в ім’я свободи і соціального прогресу, проти
експлуатації і національного гноблення, а також за захист державної незалежності, є війною
справедливою;
люба війна, що розв’язується з метою захоплення чужих територій, гноблення і грабежу
інших народів, придушення національно-визвольних рухів, є війною несправедливою.
Війни, за головними цілями, умовно розділяються:
– внутрішні, які характеризуються веденням бойових дій у межах конкретного
суспільства чи держави (громадянські, релігійні, національно-визвольні);
– зовнішні, що набувають міжнародного характеру (війни, спрямовані на територіальні
надбання, оволодіння джерелами сировини та ринками збуту, на поширення сфер політичного
впливу тощо).
З міжнародної точки зору війна за масштабом може бути:
– локальною;
– регіональною;
– великомасштабною;
– світовою.
Однак з точки зору невеликої держави, що зазнала агресії, навіть локальна війна може
відчуватися як велика, катастрофічна за наслідками і називатися просто війною; вона зачіпає
всі сфери життя та діяльності суспільства і тому ведеться всією країною.
У світовій війні у збройному протистоянні приймають участь від декількох країн до
десятків країн світу. Вона є надбанням XX століття.
Якщо в Першій світовій війні взяли участь 38 держав, було мобілізовано понад 74 млн.
осіб, загинуло 10 млн. осіб i одержало поранення більше 20 млн. людей, то в Другу світову
війну було втягнуто вже 61 державу, мобілізовано 110 млн. осіб, загинуло близько 50 млн.
осіб, було поранено та травмовано понад 90 млн. людей.
Є всі підстави стверджувати, що на межі XX–XXI століть глобальна ситуація, стосовно
безпеки, змінилася докорінно; вона характеризується завершенням « холодної війни» ,
становленням нової моделі світового порядку. Старі загрози зникли, проте замість них
з’явилися нові, часом значно небезпечніші. У багатьох регіонах поширилось міждержавне
суперництво на регіональному і місцевому рівнях, що зумовлює посилення небезпеки
виникнення локальних війн і воєнних конфліктів, більшість з яких набирають форм збройного
протистояння.
Отже, поява багатополярного світу замість світу біполярного в умовах глобалізації
супроводжується сплеском цілої низки конфліктів, характерною ознакою яких є перехід їх з
глобального рівня на регіональний і локальний. Локальні війни та воєнні конфлікти
становлять сьогодні одну з основних загроз як для національної, так і для міжнародної
безпеки. Нові реалії вимагають нового осмислення змісту таких понять і категорій, як
« локальна війна» і « воєнний конфлікт » .
В науковій літературі спостерігаються дуже різні підходів до проблематики класифікації
локальних війн і воєнних конфліктів. Це пояснюється переважно різницею у трактуванні
змісту понять « локальна війна » і « воєнний конфлікт » . Для наукової класифікації локальних
війн і воєнних конфліктів потрібно, на нашу думку, узагальнити, перш за все, визначення
поняття « війна» . В історії політичної думки віддавна простежуються два протилежні підходи

12
щодо цього поняття. З одного боку, визнання її закономірним, природним явищем,
необхідним для суспільства (Геракліт, Платон, Аристотель, А. Августин, Ф. Аквінський,
Г. Гегель, К. Клаузевіц, Ф. Ніцше).
Західні вчені всебічно досліджували умови, причини та чинники виникнення конфліктів,
їх специфіку, стадії розвитку і функції в суспільстві й на основі цього розробили різноманітні
типології конфліктів. Особливого поширення набули концепції: « загальної теорії конфлікту»
(К. Боулдінг), « позитивно-функціонального конфлікту» (Л. Козер), « конфліктної моделі
суспільства » (Р. Дарендорф), « міжнародного конфлікту як особливого роду суспільного
конфлікту» (К. Дойч, К. Мітчелл, Б. Броді, Р. Патнем, М. Херманн), « теорії принципових
переговорів» (Дж. Бертон, Р. Даль, Р. Фішер).
У з’язку з цим є всі підстави погодитися з думкою російського вченого П. Циганкова,
який стверджує, що « типологія конфліктів така ж багатоманітна, наскільки багатоманітні їх
визначення і так само залежить від точки зору, цілей аналізу тощо» . Все це передбачає
визнання множинності типології і дає поштовх для подальших спроб побудови її в наукових
розвідках. Окреслена проблематика знайшла своє відображення в наукових працях
вітчизняних і російських вчених.
Український дослідник В. Мандрагеля зазначає: « У всіх випадках на перший план
методологією діалектичного матеріалізму висувається соціально-політична складова війни,
що дозволяло з’ясувати, в ім’я чого вона ведеться, продовженням політики яких класів є. У
той час класифікація воєн здійснювалася на основі класового підходу, який передбачає оцінку
явищ, подій з точки зору інтересів лише окремих соціальних груп суспільства » .
На основі класового підходу були сформовані наступні підстави для класифікації війн.
Історичні. Вони поділялися на дві групи:
 за зв’язком з епохою (рабовласницькі, феодальні, капіталістичні, переходу від
капіталізму до соціалізму);
 за впливом на хід історії (прогресивні, реакційні).
Соціально політичні, які містять у собі класифікацію:
 за типом суперечностей (між державами протилежних систем, громадянські,
колоніальні, між капіталістичним и державами);
 за соціально-політичним характером (справедливі, несправедливі).
Військово-технічні: (оборонні, наступальні, маневрені, позиційні, ядерні, звичайні,
комбіновані).
Масштабні: (швидкоплинні, затяжні, світові, локальні, коаліційні, двосторонні).
Перші дві групи класифікації відбивали погляди більшості науковців радянських часів
на соціальний та політичний характер війни.
Погляди західних вчених щодо класифікації війн доповнюють одне одного за різними
ознаками.
Проте останнім часом спостерігається певна динаміка щодо уточнення основ
класифікації, що безперечно пов’язано з суттєвими змінами у багатьох сферах життєдіяльності
суспільства: політиці, економіці, безпеці тощо.
Генерал-полковник В. Баринькін аналізує тенденції розвитку військово-політичної
обстановки у світі, оцінює її як кризово-нестабільну і робить висновок, що за відповідних
умов будь-який збройний конфлікт може перерости в локальну війну, а остання – у
великомасштабну. Він запропонував наступну класифікацію локальних війн. Соціально-
політичні, які, в свою чергу, поділяються:
 по відношенню до національних інтересів;
 за типом суперечностей;
 за характером політичних цілей.
Введена відносно нова підстава класифікації воєн за правовою основою:
 порушують міжнародне право;
 у відповідності до міжнародного права.

13
 За масштабами В. Баринькін поділяє локальні війни на такі, які ведуться в окремому
районі, на напрямках та в регіоні, а також вводить нову підставу класифікації за силами, що
застосовуються: прикордонні війська, внутрішні війська, війська прикриття, мобільні сили,
іррегулярні формування, оперативні резерви.
Він (на нашу думку, помилково) поділяє війни за соціально-політичними ознаками на ті,
що ведуться між індустріально розвинутими країнами; між індустріально розвинутими
країнами та країнами середнього і низького рівня розвитку; між країнами середнього та
низького рівня розвитку; між країнами, що розвиваються (при підтримці індустріально
розвинутих держав); між державами федерації, що розпадається.
Можна цілком погодитися з думкою В. Мандрагелі, що відбулася підміна соціально-
політичної складової класифікації війн суто технократичним підходом, на який суттєвий
(якщо не визначальний) вплив мають особливості економічного рівня розвитку і політичного
устрою Російської Федерації. На сьогодні розвиток держав вимірюється не тільки і не стільки
показниками промисловості, скільки якісними параметрами та чисельністю новітніх
(насамперед – інформаційних) технологій, рівнем освіти, фундаментальних і прикладних
наукових досліджень тощо.
Російський вчений А. Клименко запропонував наступну класифікацію можливих
воєнних конфліктів (війн). Соціально-політичні, які, поділяються:
 по відношенню до національних інтересів (відповідають або не відповідають їм);
 за типом суперечностей (політичні, економічні, територіальні, національне-етнічні,
релігійні);
 за соціально-політичним складом сторін (міждержавні, національно-визвольні,
громадянські);
 за характером політичних цілей (загарбницькі цілі, відновлення міжнародного миру,
захист суверенітету і територіальної цілісності).
Автор вважає, що правомірною є класифікація війн за правовою підставою:
 порушують міжнародне право;
 у відповідності до міжнародного права.
Військово-технічні та масштабні підстави поділу війн були зведені автором до єдиної
групи (стратегічної). Вона складається з класифікації:
 за масштабами (воєнні акції, локальні, світові; скороминучі й затяжні; коаліційні та
двосторонні);
 за способом ведення воєнних дій (наступальні й оборонні; маневрені та позиційні);
 за засобами, що застосовуються (ядерна, із застосуванням неконвенційних засобів
ураження, із застосуванням звичайних засобів ураження);
 за напруженістю (високої, середньої та низької інтенсивності).
Аналізуючи соціально-політичну сторону війни, замість класової складової А. Клименко
вводить поняття « національні інтереси», яке пов’язується з класовими інтересами або
інтересами політичних еліт, однак має більш опосередкований характер порівняно з
традиційною оцінкою суто класової спрямованості війн.
Приміром, російський дослідник В. Насіновський локальні війни відносить до
конфліктів середньої і низької інтенсивності і пропонує наступну класифікацію.
1. Територіальні конфлікти:
 прикордонного характеру;
 збройного зіткнення в суперечці за оволодіння конкретною територією.
2. Міжетнічні, міжобщинні, міжплеменні, міжконфесійні конфлікти («війни несхожості»:
«ми – вони», «війни старшинства»).
3. Економічні війни – які перейшли в стадію збройного протистояння і зіткнення,
конфлікти в боротьбі за сфери економічного впливу, ринки збуту, шляхи транзиту, в тому
числі міждержавні, регіональні, транснаціональні мафіозні «розборки».
4. Громадянські війни – боротьба класів, соціальних і політичних угруповань за владу, за
домінування в суспільстві, повстання проти диктатури, певного політичного режиму.
5. Сепаратистські війни – результат «суверенізації» новоутворень, намагань вийти з-під
контролю «метрополії» («неоантиколоніалізм»).
14
 6. Ідеологічні війни – (війни вільнодумства: комуністичного – капіталістичного,
комуністичного – фашистського, геноцид на расовому, національному, конфесійному ґрунті).
7. «Несамовиті рухи» – війни з невизначеною мотивацією, серії терористичних і
диверсійних актів з метою залякування, війни псевдореволюційних угрупувань за принципом
«проти всіх».
8. «Війни національних інтересів» (захист політико-економічних інтересів державами-
гегемонами в різних точках земної кулі під виглядом захисту демократичних цінностей і
підтримання світового порядку).
9. «Війни (операції) з підтримання миру» – захист демократичними країнами,
регіональними союзами або світовою спільнотою політико-економічних інтересів і
демократичних цінностей, які відповідають загальноприйнятим стандартам світового порядку.
10. Війни-казуси – локальні, як правило короткочасні, навмисні або ненавмисні
зіткнення військових підрозділів та об’єктів, які належать різним країнам і перебувають в
режимі бойового чергування, плавання, польоту, прикордонного дозору тощо.
В. Насіновський значно спрощує класифікацію, не розмежовуючи локальних війн за
соціально-політичною ознакою, проводить поділ війн не за видовою ознакою, а за формою.
В. Золотарьов вважає, що за основу класифікації сучасних локальних війн і збройних
конфліктів необхідно брати кількісні показники, такі як розмах і тривалість воєнних дій;
площа території, на якій розгортається конфлікт; кількість держав, які перебувають у стані
війни; кількість залучених військ тощо.
У зв’язку із зростанням ролі інформаційної складової у збройному протиборстві в
умовах глобалізації і розбудови інформаційного суспільства окремі дослідники (І. Воробйов,
В. Гулін, Г. Почепцов, В. Сліпченко) правомірно ввели термін «інформаційна війна», коли
мета протиборства досягається суто засобами інформаційної боротьби. Інакше цю
інформаційну складову варто розглядати як один із видів всебічного забезпечення і
супроводження війни.
Отже, відбувається подальша деталізація та уточнення класифікації війн (локальних
війн) та воєнних конфліктів, що відображає трансформацію суспільно-політичних відносин.

Загальні поняття структури військової історії

Процеси та явища збройної боротьби, істотні зв’язки між ними узагальнює i вивчає
воєнна наука.
Воєнна наука – це система знань про закономірності збройної боротьби, способи її
підготовки та ведення. Складовими цієї науки є: воєнне мистецтво, воєнна історія, основи
будівництва збройних сил, теорія воєнного навчання та виховання, теорія військової
економіки та економіки тилу. Найважливішою галуззю воєнної науки є воєнне мистецтво, яке
зародилося разом з виникненням війн та розвивалось у залежності від змін її озброєння і
організації армії.
У сучасних військово-наукових працях стверджується, що формування єдиних поглядів
стосовно понятійно-категорійного апарату – це одна з найбільш значущих проблем воєнної
історії і теорії, бо давно відомо, що неможлива точність у міркуваннях, якщо спочатку вона не
введена у визначення.
Воєнне мистецтво, як узагальнено у наукових джерелах, – це галузь воєнної науки;
наука про воєнні дії та про організоване застосування зброї і техніки особовим складом в ході
воєнних, антитерористичних, партизанських, миротворчих дій та збройної боротьби в цілому.
Це теорія і практика підготовки й ведення воєнних дій на суші, морі та в повітрі, основна
галузь воєнної науки.
Для командирів і начальників у широкому розумінні воєнне мистецтво – це вміння
творчо і майстерно керувати військовими формуваннями під час ведення боїв, операцій та
інших дій.
Складовими воєнного мистецтва є:
воєнна стратегія;
оперативне мистецтво і тактика, які тісно пов’язані між собою та взаємозалежні.

15
 У воєнній науці терміни «стратегічний», «стратегія» [Др.-грец. – στρατηγία Στρατηγία
(«мистецтво полководця»)] зазвичай вживаються у воєнно-політичному контексті та в разі
проведення заходів (планування, управління, розгортання збройних сил та інших складових
сил оборони тощо), які передбачають, у разі досягнення поставленої мети, корінні зміни
воєнно-політичної та стратегічної ситуації (обстановки) й сприяють подальшому успішному
веденню війни і переможному її завершенню».
Стратегія – вищий рівень воєнного мистецтва, який охоплює теорію і практику
підготовки збройних сил до воєнних дій, планування та ведення війни і стратегічних операцій,
використання видів збройних сил та керівництво ними.
Оперативне мистецтво займається питаннями підготовки і ведення операцій.
Тактика є теорія і практика підготовки й ведення бою підрозділами, частинами та
з’єднаннями, вивчає суть і характер сучасного загальновійськового бою, засоби організації та
ведення різних його видів: наступу, оборони, зустрічного бою.
Тактика воєнна (від грецького taktika – мистецтво шикування військ, від tasso – шикую
війська), складова частина воєнного мистецтва, що охоплює теорію та практику підготовки і
ведення бойових дій підрозділами, частинами (кораблями) і з’єднаннями різних видів
Збройних Сил, родів військ (сил) і спеціальних військ. Теорія воєнної тактики досліджує
закономірності і характер, і зміст бою; розробляє способи його підготовки і ведення. Вона
також вивчає та розробляє способи та форми застосування різних видів збройних сил на суші,
на морі та у повітрі. Кожний вид збройних сил та рід військ, виходячи з наявних у них
особливостей, поруч з тактикою загальновійськового бою, має свою тактику.
Головне завдання воєнного мистецтва полягає у розробці найбільш ефективних способів
ведення війни, операцій та битв, які у повній мірі повинні відповідати сучасним історичним
обставинам. Важливою складовою воєнної науки є воєнна історія, яка узагальнює досвід ведення
війн та будівництва збройних сил, з метою пізнання закономірностей військової справи.
Відомий вчений Пєєр говорив, що «….критична воєнна історія для воєнного є тим, чим
лабораторія для хіміка, обсерваторія для астронома, полігон для артилериста». Йому вторив не
менш відомий російський історик Карамзін М.М.: «...Історія пращурів завжди цікава для того,
хто гідний мати Вітчизну».
Фактичною основою воєнної історії є історія війн, яка висвітлює війни в усіх ракурсах та
хронологічній послідовності, звертаючи увагу на специфічні особливості кожної війни.
Отже, воєнна історія – це наука, яка вивчає сутність, причини, характер війн, засоби і
способи їх ведення в залежності від змін матеріально-технічних, соціально-економічних та
політичних умов життя суспільства, а також досвід військової діяльності мас, класів, партій і є
частиною історичної нації.

Рис. 1. Предмет та зміст воєнної історії

16
 Воєнна історія являє собою особливу історичну дисципліну, яка за предметом
дослідження та змістом є частиною загальної історії, але безпосередньо пов’язана з воєнною
наукою, оскільки створює історичну базу для її розвитку. Вона має складові частини та
спеціальні галузі (див. рис. 1).
Історія війн – вивчає соціальну сутність війн, цілі, причини та характер конкретних війн,
їх хід, наслідки і підсумки.
Історія воєнного мистецтва – вивчає розвиток форм і способів озброєної боротьби.
Історія збройних сил – досліджує виникнення та розвиток родів і видів збройних сил.
Історія озброєння та військової техніки – виявляє причини виникнення і розвитку та їх
стан в різні періоди історії;
Історія військової думки – вивчає розвиток воєнно-теоретичних поглядів на природу та
характер війн, їх підготовку і ведення.
Воєнна наука, надаючи велике значення ролі техніки у війні, виходить з того, що
головну силу складають люди, які створили все необхідне для ведення війни і досконало
володіють технікою. Тому, однією з основних задач воєнної історії є вивчення і показ ролі
народу – справжнього митця воєнного мистецтва.
Разом з тим, в історичному процесі, значну роль відіграють й історичні особистості. У
зв’язку з цим важливим завданням воєнної історії є розкриття ролі полководців,
воєначальників, чиї особистості завжди мали і будуть мати суттєвий вплив на хід війни.
У дослідженні й узагальненні воєнного досвіду минулого всі складові частини й галузі
воєнної історії перебувають в органічній єдності й керуються єдиною методологією.
Таким чином, історія військового мистецтва знаходиться в нерозривному органічному
зв’язку з багатьма воєнними науками і насамперед такими як, стратегія, оперативне
мистецтво, тактика, історія війн, історія будівництва збройних сил, історія озброєння і
військової техніки, історія військового навчання і виховання та іншими.
Спробувати сьогодні створити сучасну тактику, оперативне мистецтво й стратегію без
творчого урахування історичного бойового досвіду – означає почати все з нуля. Історія
розвитку будь-якої науки свідчить про те, що найважливіші наукові відкриття завжди
базувалися на раніше накопичених знаннях, доповнювали та уточнювали їх окремі положення,
але ніколи повністю їх не заперечували.
Займатися сучасною воєнною наукою, розробляти проблеми воєнного мистецтва
неможливо, не спираючись на досвід минулого. Тим більше неможливо спрогнозувати
майбутнє. Історія військового мистецтва – це основа для розвитку сучасної воєнної теорії та
практики.
Для історії військового мистецтва представляють інтерес головним чином ті війни і
битви, які внесли щось нове в воєнне мистецтво. Особливого значення набуває історичний
досвід останніх локальних війн і збройних конфліктів після Другої світової війни.
Розвиток військової справи – це безперервний процес руху і змін, де постійно йде
боротьба між старим і новим. Вивчення закономірностей цього процесу, виявлення причинно-
наслідкових зв’язків неможливо без уважного і глибокого пізнання конкретних історичних
явищ і фактів, їхнього глибокого, всебічного осмислення. Вирішити ці питання допомагає
вивчення історії військового мистецтва.

17
 1.2. Закони війни та воєнних дій

Принципи формування (обґрунтування) законів війни та збройної боротьби посідають

провідне місце в методології філософії війни. Більшість авторів єдині в думці, що всі закони,
що мають відношення до ведення збройної боротьби, поділяються на дві групи – системи
законів війни і збройної боротьби.
Закони – це об’єктивно існуючі стійкі зв’язки і відносини в явищах і між ними, які
призводять у певних умовах до того чи іншого результату. Сукупність пізнаних і
сформульованих законів, що описують генезис того чи іншого явища, складає систему
законів, що має багаторівневу структуру. Чим вище рівень, тим більшу кількість початкових
умов необхідно враховувати при пошуку стійких зв’язків і відносин.
У більшості випадків закони війни і збройної боротьби формуються як логічні
узагальнення значного досвіду ведення війн, накопиченого людством. Однак характер війн,
форми і способи збройної боротьби сьогодні настільки швидко змінюються в якісному
відношенні, що досвіду недавніх війн бракує для прогнозування закономірностей війн
майбутніх. А щодо повномасштабної гібридної війни, то він відсутній взагалі. Таким чином,
щоб сформулювати закони війни і збройної боротьби майбутнього, необхідно мати досить
надійну теоретичну базу.
На думку Т. Охотнікова, основою для висунення і перевірки різного роду гіпотез може
бути використана сукупність імітаційних моделей військових (бойових) дій. Завдяки ним
формується основна гіпотеза (концептуальна узагальнена модель), яка після всебічної
перевірки за широким спектром умов набуває статусу закону війни (збройної боротьби).
Спираючись на неї, можна вивести часткові закономірності, що зв’язують хід і результат
досліджуваного процесу з основними факторами. Разом з тим, аналізуючи моделі різних війн
у різних умовах, можна виділити закономірності, притаманні різним видам і формам збройної
боротьби. У сукупності ці закономірні зв’язки утворюють концептуальну модель війни
(збройної боротьби), яка охоплює загальні співвідношення, властиві імітаційним моделям
воєн і не мінливі в широкому діапазоні умов.
Таким чином, закон є модель, адекватна реальному ходу війни, що охоплює широкий
спектр чинників обстановки і не втрачає при цьому своєї конструктивності.

Розглядаючи питання законів війни сучасна світова наука стверджує що першим

законом війни є закон залежності могутності держави (коаліції) від економічних сил і
можливостей суспільства. При цьому повинно бути чітке уявлення різниці в поняттях
воєнної могутності й бойовими можливостями.
Під воєнною могутністю необхідно розуміти можливості економіки держави
забезпечити потреби війни в цілому й в тому числі усіх видів озброєння й його забезпечення, а
під бойовими можливостями розуміють здатність певних військових формувань виконати
поставлені бойові задачі.
Так під час ІІ Світової війни радянське керівництво змогло максимально наблизити
воєнний потенціал до загальнодержавного й цим створити всі матеріальні умови для
досягнення перемоги в війні.
Тому, як висновок, можна стверджувати; що чим більш економічно могутня держава,
тим більший її економічний потенціал, а відповідно більші шанси в війні в цілому.
Це є ще одним підтвердженням того що війна є. загальнодержавним явищем, тобто вона
стосується не лише збройної боротьби. На збройні сили в цих випадках з повною напругою
працює вся економіка держави і, звичайно, все населення, яке задіяне в сфері економіки.
Яскравий приклад – російсько-українська «гібридна війна», яка розпочалась у 2014 році.
На початку війни, завдяки невірній політиці попереднього керівництва, Збройні Сили України
були майже небоєздатні. Завдяки зусиллям всього українського суспільства українська армія –
одна з кращих професійних армій Європи, яка має бойовий досвід.
Другий закон війни пов’язаний з залежністю воєнної могутності держави (коаліції)
від морально-політичних сил і можливостей суспільства.

18
 Морально-політичний і психологічний стан не тільки збройних сил, а й всього населення
держави самим прямим чином впливає на самовіддачу людини ідеям перемоги над ворогом
Тому ми повинні собі чітко уявити, що підготовка населення країни до війни й дії людей у
війні безпосередньо впливають на хід воєнний подій.
Прикладом цього знову ж таки є російсько-українська «гібридна війна», яка розпочалась
у 2014 році. Саме тільки завдяки простим українцям (патріоти, які стали на захист держави,
волонтерська допомога) ми вистояли у цьому протистоянні, не втративши свою незалежність.
Третій закон війни – закон залежності війни від політики суспільства – полягає в
тому, чи відповідає дана війна поглядам і намірам переважної більшості суспільства.
Інакше кажучи, чи відповідає політика держави у війні прагненням народу воюючих
держав (коаліції). Якщо керівництво держави веде справедливу війну – суспільство його
завжди підтримає, а якщо керівництво держави веде несправедливу війну – не буде єдності у
суспільстві (акції протесту, виступи, інша діяльність), що призведе в кінцевому результаті до
поразки.
Четвертий закон війни – закон залежності ходу війни від співвідношення воєнної
могутності воюючих сторін – підкреслює що здатність економіки відповідати вимогам
збройної-боротьби в неповній мірі відповідає єдності економічної боротьби. Тут важливо
досягти певної переваги у співвідношенні військових економік воюючих сторін. На порядок
денний постають не тільки кількісні показники, але й якісні, які б давали перевагу над
противником в цій війні. Стає зрозумілим, що структура економіки в загалі повинна бути
здатна створити сучасну, циклічну, незалежну від імпорту військову економіку, яка б створила
реальні матеріальні умови перемоги на полі бою, й яка б відповідала вимогам збройної
боротьби.
Основний закон війни (новий) – хід і результат війни залежать від об’єктивного
характеру політичних цілей, від відповідності цим політичним цілям, а також від
відповідності умовам реальної обстановки військових цілей, форм, методів і способів
ведення збройної боротьби. На відміну від інших, що виявляють істотні зв’язки і відносини,
основний закон відбиває зв’язки і відносини між сутностями або усередині них. Саме цим
пояснюється його провідна роль у системі стосовно інших, часткових законів, вияв яких
відбувається на базі визначальної дії основного закону.
Система взаємовідносин суб’єктів політики містить і сукупність різних форм їх взаємодії
в усіх сферах життєдіяльності, а також цілі, які ці суб’єкти переслідують у цьому процесі.
Розмаїття форм взаємодії в кожному зі станів політики визначається специфікою засобів, що
використовуються для досягнення мети, методів і способів їх застосування. У ході взаємодії
кожний суб’єкт прагне до досягнення поставленої мети, намагаючись при цьому перешкодити
супротивнику домогтися аналогічного результату. Суб’єктами політики можуть виступати
окремі держави, соціальні групи суспільства, виокремлені за будь-якою ознакою, чи їхні
коаліції. Якщо говорити про міжнародні відносини, то суб’єкти з високим ступенем
організації мають структурні підрозділи, які здійснюють зовнішню політику від імені всього
суб’єкта.
Держава для ведення зовнішньої політики в мирному стані використовує дипломатичний
корпус, у воєнному – воєнну силу. Делегування своїх повноважень кожному з цих відомств, як
правило, обмежується волею у виборі різних способів застосування наявних у їхньому
арсеналі засобів для досягнення цілей, визначених державою.
Кожне відомство в рамках наданої йому свободи формулює свою мету. Збройні сили
держав, що протистоять один одному, взаємодіють один з одним у межах однієї системи й
утворюють свою підсистему, що складається з підсистем більш низького рівня. Термін
«взаємодія» тут несе певне смислове навантаження. Мова йде про встановлення зв’язку між
елементами системи, у даному випадку збройними силами супротивників, без якої не можна
говорити про існування самої системи. Якщо міркувати таким чином, можна дійти до рівня
безпосереднього учасника бойової взаємодії – солдата, що веде боротьбу на полі бою. Його
взаємодія із супротивником, ціль якого нав’язати останньому свою волю, – також частина
політичних взаємин.

19
 Отже, незалежно від структури суб’єкта політичних відносин і рівня економічного
розвитку, а також застосовуваних ним засобів збройної боротьби як загальне в системі
політичних взаємовідносин у тому числі і при переході системи в стан війни, можна
визначити: по-перше – наявність мети перед кожним суб’єктом політичних взаємовідносин і
перед його структурними елементами; по-друге – мета більш низького рангу випливає з мети
більш високого. Так, політична мета, не досягнута мирними способами, визначає постановку
завдання перед збройними силами. Вибір мети війни (військової мети) впливає на характер
завдань, що розв’язуються структурними елементами збройних сил у ході військових операцій
тощо; по-третє – досягнення мети нижчого рівня визначає досягнення мети більш високого
рангу. Неможливо виграти бій, якщо кожен солдат на полі бою не виграє свою «маленьку
війну», не можна виграти війну, якщо не досягнута перемога в основних операціях і боях; по-
четверте – ціль вищого рівня визначає в остаточному підсумку вибір засобів, необхідних для
досягнення мети найнижчого рангу. До чого може призвести неврахування політичної мети
при виборі засобів збройної боротьби, свідчить досвід бойових дій в Афганістані, Чечні, Сирії.
Слід зазначити, що зовнішньополітична мета, яка присутня в усіх визначеннях
основного закону війни, разом з тим не є пріоритетною. Отже, не тільки мета впливає на
характер і результат війни. Метою вищого пріоритету виступає забезпечення стійкого
функціонування суб’єкта політичних взаємовідносин як системи. Тому політична мета
об’єктивно повинна сприяти стійкості стану і функціонування суб’єкта політичних
взаємовідносин.
Отже, підводячи певний загальний висновок про закони війни ми повинні собі чітко
уявити що, дія цих законів, а головне їх розумне використання веде до створення системи
економічних, політичних, ідеологічних і суто воєнних умов для досягнення перемоги у війні.
Крім того, дія цих законів повинна остаточно переконати нас в тому, що війна є
загальнодержавне, загальногромадянське явище в житті суспільства.
Дія законів війни дає реальні умови для успішної дії законів воєнних дій або законів
збройної боротьби.
Перший закон – закон залежності способів ведення воєнних дій від економічних умов,
стану особового складу, якості й кількості озброєння та військової техніки – тобто
підсумовує втілення в життя вимог усіх чотирьох законів війни.
Тут важливо чітко собі уявити діалектичний взаємозв’язок і взаємовплив всіх чинників
на способи ведення воєнних дій.
Безумовно, при застосуванні зброї масового ураження, способи ведення бойових дій
будуть полягати в одночасному масованому розгромі противника на всю глибину його
оперативної (бойової) побудови. Одночасно діями стійкими до впливу зброї масового
ураження, тобто танкових військ, необхідно максимально використати результати дії ядерної
зброї для остаточного розгрому противника.
Разом з тим при веденні воєнних дій без застосування зброї масового ураження
неможливо одночасно розгромити противника на всю його глибину, а тому використовуються
способи послідовного уражання (не розгрому противника, нанесення йому ударів військами у
фланги, стики та з відходом в тил. Це потребує іншого порядку нанесення поразки й іншого
застосування військ.
Другий закон – закон залежності ходу воєнних дій від співвідношення бойової
могутності на полі битви – полягає в тому, що розумно використати потенційні можливості
свої військ у відношенні до військ противника. Цей показник підкреслює не загальнодержавне
співвідношення, а конкретно кожного військового підрозділу в конкретному бою. Виконання
цього закону потребує, як від командирів підрозділів так і командирів усіх рівнів прийняття
заходів щодо підвищення рівня морального, технічного, бойового потенціалу, як основи для
успіху в бою.
Третій закон – закон залежності успіхів в ході воєнних дій від володіння командною
ланкою тактичними і стратегічними знаннями та вміннями – цей закон потребує
сучасної висококваліфікованої підготовки військових фахівців ще в мирних умовах.
передбачаючи розгортання військових формувань до штатів і кількості воєнного часу.
Професійна майстерність командирів є однією з головних умов не тільки перемоги на полі

20
бою, але й однією з головних умов збереження життя та здоровя військовослужбовців, а також
боєздатності всього підрозділу.
Таким чином, на початок ХХІ століття з усіх збройних конфліктів, зафіксованих у
«гарячій фазі», 66% тривали вже понад п’ять років, а 30% – більше двадцяти років. Крім того,
всі європейські збройні конфлікти, що почалися наприкінці 80-х – на початку 90-х минулого
століття і зараз стихли, насправді не закінчилися, а лише призупинилися. Різницю між
«завершитися» і «призупинитися» треба дуже добре усвідомлювати.
Аналізуючи статистику збройних конфліктів, можна помітити типові моменти, що
об’єднують соціальні процеси, які протікають в різних країнах. І, насамперед, це стосується
закономірностей виникнення конфліктів.
Експерти розрізняють причини і приводи конфліктів, соціально-економічний «другий
план» і політичний «перший план», короткострокові і довгострокові причини тощо. З
урахуванням цієї обставини доцільно буде називати не одну провідну причину, а
вибудовувати «ієрархію причин» конфліктів.
Найчастіше причинами конфліктів є порушення прав меншостей населення держав;
недотримання прав людини й громадянина з боку державних органів влади; нездатність
публічної влади управляти країною, забезпечувати законність і правопорядок у країні, у
результаті чого різні угруповання населення починають між собою боротьбу за владу;
конфесіональні протиріччя між різними релігіями; націоналізм , расизм тощо.
Серед закономірностей причин виникнення конфліктів ХХІ століття слід назвати
такі:
- найбільш конфліктогенними факторами слід вважати зниження рівня життя, що
супроводжує економічну рецесію;
- репресивні політичні системи також схильні до войовничості, особливо в періоди
соціальних змін;
- екологічні фактори (наприклад, ерозія ґрунтів, зникнення лісів, зменшення запасів
води) може послужити серйозним чинником виникнення збройного конфлікту, хоча і не
відіграє визначальної ролі;
- етнічне різноманіття не є іманентною причиною збройного конфлікту, але
конфліктуючі сторони нерідко визначають себе в етнічних термінах.
Підводячи певний загальний висновок про закони і закономірності війни ми повинні собі
чітко уявити що, дія цих законів, а головне їх розумне використання веде до створення
системи економічних, політичних, ідеологічних і суто воєнних умов для досягнення перемоги
у війні. Крім того, дія цих законів повинна остаточно переконати нас в тому, що війна є
загальнодержавне, загальногромадянське явище в житті суспільства.

Підсумовуючи матеріал слід зазначити:

По-перше, метою навчальної дисципліни «Історія війн і сучасного військового
мистецтва» є: набуття та поглиблення у курсантів спеціальних знань про історію найбільш
важливих війн, битв, локальних воєнних конфліктів, а також історії українського війська,
воєнного мистецтва та розвитку зброї, які мають важливе історичне значення та формують їх
світоглядно-життєву позицію, використання воєнно-історичних знань у навчанні та вихованні
військовослужбовців; формування у військовослужбовців системи загальнолюдських і
ментально-національних цінностей, активної життєвої позиції, вміння відстоювати свою
власну точку зору; глибокого усвідомлення державної політики у сфері оборони, готовності
стати на захист суверенітету, територіальної цілосності, недоторканості та незалежності своєї
держави – України; розширення загального, військово-історичного та оперативно-тактичного
світогляду, розвитку військового мислення, педагогічної майстерності, командирських
навичок, здатності креативно вирішувати складні завдання під час виконання завдань за
призначенням, як в екстремальних умовах, так і повсякденній діяльності.
Основними завданнями навчальної дисципліни «Історія війн і сучасного військового
мистецтва» є:

21
 надання курсантам додаткових спеціальних знань з історії війська і зброї,
найважливіших битв та пов’язати його з політичним, економічним і національно-культурним
розвитком України від найдавніших часів до сьогодення.
сприяння розширенню загального військово-історичного та оперативно-тактичного
кругозору, розвитку військового мислення, педагогічної майстерності, командирських
навичок, здатності творчо вирішувати складні завдання як в екстремальних умовах, так і
повсякденній діяльності;
виховання у курсантів таких якостей як: поваги до Конституції України, законів України
та інших нормативно-правових актів життєдіяльності Держспецзв’язку України, глибокого
усвідомлення державної політики у галузі оборони, системи ментально-національних
цінностей, уважність, спостережливість, колективізм, наполегливість, дисциплінованість,
загартовування їх волі, удосконалення вміння володіти своїм емоційно-психологічним та
фізіологічним станом творчого та ініціативного ставлення до виконання поставлених завдань,
по зміцненню військової дисципліни, швидкому та точному виконанню поставлених завдань,
як в екстремальних умовах так і повсякденній діяльності.
По-друге, у наш час більшість дослідників погоджуються в тому, що саме війна i
породжена нею воєнна спеціалізація та взагалі військова діяльність стали головними
стимулами суспільного розвитку та прискорювачами процесів державотворення. З різних
точок зору, війну, як соціально-історичне явище, вивчають багато наук: історична, політична,
філософська, економічна, військова, кожна з яких робить своїм об’єктом дослідження не війну
в цілому, а лише притаманні їй конкретні сторони.
Для того, щоб правильно зрозуміти характер тієї чи іншої війни, необхідно, перш за все,
вияснити її політичний зміст. Саме він визначає її позитивну або негативну сторону. В
залежності від цього кожна війна носить справедливий чи несправедливий характер.
Виходячи з вищезазначеного можна зробити такі висновки:
кожна війна, яка ведеться народом в ім’я свободи і соціального прогресу, проти
експлуатації і національного гноблення, а також за захист державної незалежності, є війною
справедливою;
люба війна, що розв’язується з метою захоплення чужих територій, гноблення і грабежу
інших народів, придушення національно-визвольних рухів, є війною несправедливою.
Історія військового мистецтва знаходиться в нерозривному органічному зв’язку з
багатьма воєнними науками і насамперед такими як: стратегія, оперативне мистецтво, тактика,
історія війн, історія будівництва збройних сил, історія озброєння і військової техніки, історія
військового навчання і виховання та іншими.
Спробувати сьогодні створити сучасну тактику, оперативне мистецтво й стратегію без
творчого урахування історичного бойового досвіду – означає почати все з нуля. Історія
розвитку будь-якої науки свідчить про те, що найважливіші наукові відкриття завжди
базувалися на раніше накопичених знаннях, доповнювали і уточнювали їх окремі положення,
але ніколи повністю їх не заперечували.
Займатися сучасною воєнною наукою, розробляти проблеми воєнного мистецтва
неможливо, не спираючись на досвід минулого. Тим більше неможливо спрогнозувати
майбутнє. Історія військового мистецтва – це основа для розвитку сучасної воєнної теорії і
практики.
Для історії військового мистецтва представляє інтерес головним чином ті війни і битви,
які внесли щось нове в воєнне мистецтво. Особливого значення набуває історичний досвід
останніх локальних війн і збройних конфліктів після Другої світової війни.
Розвиток військової справи – це безперервний процес руху і змін, де постійно йде
боротьба між старим і новим. Вивчення закономірностей цього процесу, виявлення причинно-
наслідкових зв’язків неможливо без уважного і глибокого пізнання конкретних історичних
явищ і фактів, їхнього глибокого, всебічного осмислення. Вирішити ці питання допомагає
вивчення історії військового мистецтва.
По-третє, на початок ХХІ століття з усіх збройних конфліктів, зафіксованих у «гарячій
фазі», 66% тривали вже понад п’ять років, а 30% – більше двадцяти років. Крім того, всі
європейські збройні конфлікти, що почалися наприкінці 80-х – на початку 90-х минулого

22
століття і зараз стихли, насправді не закінчилися, а лише призупинилися. Різницю між
«завершитися» і «призупинитися» треба дуже добре усвідомлювати.
Аналізуючи статистику збройних конфліктів, можна помітити типові моменти, що
об’єднують соціальні процеси, які протікають в різних країнах. І, насамперед, це стосується
закономірностей виникнення конфліктів.
Експерти розрізняють причини і приводи конфліктів, соціально-економічний «другий
план» і політичний «перший план», короткострокові і довгострокові причини тощо. З
урахуванням цієї обставини доцільно буде називати не одну провідну причину, а
вибудовувати «ієрархію причин» конфліктів.
Найчастіше причинами конфліктів є порушення прав меншостей населення держав;
недотримання прав людини й громадянина з боку державних органів влади; нездатність
публічної влади управляти країною, забезпечувати законність і правопорядок у країні, в
результаті чого різні угруповання населення починають між собою боротьбу за владу;
конфесіональні протиріччя між різними релігіями; націоналізм , расизм тощо.
Серед закономірностей причин виникнення конфліктів слід назвати такі:
- найбільш конфліктогенними факторами слід вважати зниження рівня життя, що
супроводжує економічну рецесію;
- репресивні політичні системи також схильні до войовничості, особливо в періоди
соціальних змін;
- екологічні фактори (наприклад, ерозія ґрунтів, зникнення лісів, зменшення запасів
води) може послужити серйозним чинником виникнення збройного конфлікту, хоча і не
відіграє визначальної ролі;
- етнічне різноманіття не є іманентною причиною збройного конфлікту, але
конфліктуючі сторони нерідко визначають себе в етнічних термінах.
Підводячи певний загальний висновок про закони і закономірності війни ми повинні собі
чітко уявити що, дія цих законів, а головне їх розумне використання веде до створення
системи економічних, політичних, ідеологічних і суто воєнних умов для досягнення перемоги
у війні. Крім того, дія цих законів повинна остаточно переконати нас в тому, що війна є
загальнодержавне, загальногромадянське явище в житті суспільства.
Під час самостійної роботи обов’язково розглянути питання такі як:

1. Мета, завдання і структура навчальної дисципліни «Історія війн і сучасного

військового мистецтва».
2. Війна як суспільно-політичне явище: її сутність і зміст.
3. Причини виникнення війн.
4. Концепції суспільства та природи війни у психології ХХ століття.
5. Класифікація війн, локальних війн і воєнних конфліктів.
6. Воєнне мистецтво і воєнна історія як галузі воєнної науки.
7. Система законів війни.
8. Закони воєнних дій або закони збройної боротьби.

23
 2. Військове мистецтво стародавньої Греції, Македонії та Риму

Близько середини I тис. до н. е. епіцентр світової історії поступово переміщується з Азії

до Європи, де на Балканському, а пізніше – на Апеннінському півострові, формуються
рабовласницькі держави. На відміну від попередніх світових імперій вони мали осередковий
характер і, як правило, складались із міського центру та довколишньої сільської округи; всі
вільні мешканці таких держав були громадянами і мали рівні права. У Греції такі утворення
звалися «поліси» – міста-держави. Якісна відміна полісів від світових імперій, які були
політично, економічно й етнічно неоднорідними і, як наслідок, нестійкими, полягала в їх
монолітності, упевненості в єдності свого походження та етнічній свідомості. Обмежені
економічні можливості полісів знайшли безпосереднє відображення в особливостях їх
військової організації. Вона базувалась на міліційних засадах – системі, коли збройні сили
являють собою тимчасову сукупність озброєних громадян, тобто громадське ополчення.
Виконання військових функцій було правом та громадським обов’язком кожного дорослого
чоловіка. Зброю та захисне спорядження громадяни справляли за власний кошт і повинні були
з’являтися з ними в обумовлене місце збору війська, маючи при собі намет для ночівлі та
запас їжі на декілька діб або тижнів. Фактично міліційна система означала повернення до
народного ополчення, але на більш високому рівні, оскільки існували певні вимоги до
характеру озброєння і здійснювалось навчання військ у мирний час.
Часті міжусобні війни дедалі більше відволікали від господарства значну частину
населення полісів, тому вже в IV ст. до н. е. громадські ополчення поступово почали
замінюватись на підрозділи професіоналів-найманців, яких залучали лише на час ведення
бойових дій. Згодом, у II ст. до н. е., відбувається перехід до постійних найманих армій. У
цілому міліційна система формування збройних сил властива добі стародавнього світу, тоді як
епоха античності характеризується переходом до постійних найманих армій.
Виникнення постійних армій на базі найманства, великий бойовий досвід і висока
виучка воїнів-професіоналів стали необхідним підґрунтям розвитку військового мистецтва.
Низький рівень виробництва в рабовласницьких державах не завжди давав можливості
забезпечити армію одноманітною зброєю. Тому кожен воїн озброювався за власний рахунок.
Заможні громадяни служили, як правило, в кінноті, в загонах колісниць; з осіб середнього
достатку комплектувалася важка піхота. Легка піхота і особовий склад морського флоту
комплектувалися з представників незаможних верств населення.
Головним родом військ у більшості античних держав була піхота, яка розподілялася на
важку і легку. Важка піхота озброювалася довгими списами, короткими мечами і мала захисне
спорядження: щити, панцири, шоломи, поножі. Легка піхота озброювалася метальною зброєю:
дротиками, луками, пращами та мала полегшене захисне спорядження зі шкіри або стьобаної
суворої тканини.
Велику роль кіннота відігравала у війнах, які вела Македонія. Полководець Олександр
Македонський надавав виключно важливого значення важкій кінноті. Її воїни озброювалися
довгим списом і мали металеве захисне спорядження, яким вкривалися не тільки вершники, а
й коні. Воїни легкої кінноти мали таку ж саму наступальну зброю, але захисне спорядження
було значно полегшене, а коні зовсім його не мали.
Організаційна структура збройних сил у різних рабовласницьких державах була різною.
Але, як правило, всі війська ділилися за типом озброєння на окремі загони з
найрізноманітнішою чисельністю. У більшості випадків розподіл на загони не мав тактичного
значення. Вони застосовувалися, головним чином, для зручності пересування і бойової
підготовки. Тільки у Давньому Римі набуває значення і закріплюється на довгий час основна
організаційна і бойова одиниця – легіон (3–5 тис. чол.). З причин обмеженого рівня розвитку
виробничих сил ранні рабовласницькі держави не могли ставити перед своїми полководцями
цілей, які вимагали тривалих зусиль на забезпечення війни та її ведення

24
 2.1. Стародавня Греція та її армія. Воєнне мистецтво греків у війні з Персією

Нині далеко не всі знають і цікавляться історією навіть своєї країни. Годі й говорити про
історію Давнього Світу, а тим паче Давньої Греції та Персії. А між іншим цей період є дуже
важливим для розуміння процесів формування та розвитку цивілізаційних процесів.
Цивілізації, які в цей період існували, суттєво вплинули на подальшу історію людства.
На нашу думку, досить цінним в історичному плані є вивчення досвіду формування
військової організації та розвитку системи комплектування армій розвинених
рабовласницьких держав Давньої Передньої Азії (Персія, Фракія, Кілікія та ін.), що
сформувалися в долинах річок Тигра і Євфрату й узбережжі Егейського моря та
давньогрецьких міст-полісів (Афіни, Спарта, Беотія та ін.) Армії цих держав були одним із
важливих інститутів державної влади на які покладалося провадження зовнішніх і внутрішніх
функцій.
Розглянемо характер суспільного та політичного устрою, розвиток виробництва,
стародавньої Греції, які визначали особливості основних форм ведення війни, що у свою
чергу вимагали відповідних форм організації військ.
1. Мінойсько-ахейська палацова цивілізація
Мінойська цивілізація. У ІІІ тис до н. е. на острові Крит розвинулася нова цивілізація.
За легендою, колись Критом правив мудрий цар Мінос. У 1900 р. учений Артур Еванс
розкопав великий палац критського царя, збудований у столиці острова Кноссі. Учені назвали
цей період грецької історії Мінойською палацовою цивілізацією. ЇЇ розквіт припадає на
середину ІІ тис до н. е. Палац називався Лабіринтом. Він був триповерховий і мав дуже
багато кімнат. Існує міф, що на Криті колись давно жив мінотавр, який поїдав молодих дівчат
і хлопців. Аж поки молодий герой Тесей не вбив чудовисько. Царство на Криті славилося
своєю торгівлею, воно було володарем Східного Середземномор’я, жодна із держав не
наважувалася опиратися критянам. Але наприкінці ІІ тис до н. е. Мінойська цивілізація
загинула. Основною причиною цього вважають виверження вулкана на о. Фера. Землетрус
миттєво знищив міста й величні палаци.
Ахейська палацова цивілізація. Близько 2000 тис. р. до н. е. з півночі в Грецію
прийшли племена ахейців, які заснували нову цивілізацію. Найбільшими містами були
Мікени і Тіринф. Саме від назви першого пішла друга назва цивілізації – мікенська. Ахейці
були дуже войовничим народом. У гробницях царів було знайдено безліч різної зброї. У
ХІІІ ст. до н.е. ахейці вирушили на кораблях з Греції в Малу Азію, на завоювання міста Трої.
Так почалася Троянська війна (1240–1230 рр. до н. е.), яка закінчилась перемогою ахейців,
завдяки славнозвісному «троянському коню». Але вже наприкінці ІІ тис. до н. е. у Грецію
вторглися племена дорійців, які і завоювали мікенську цивілізацію. Сприяло їм те, що вони
мали залізну зброю, в той час, як у греків вона була бронзовою.
2. Велика грецька колонізація
Продовж VІІІ–VІ ст. до н. е. відбувалася велика грецька колонізація. Вона
здійснювалася у двох напрямках: на захід і на північний схід. На захід від Еллади греки
освоїли землі острова Сицилії та півдня Італії. На північному сході вони освоювали узбережжя
Понту Еквсинського (Чорне море). Серед основних причин колонізації можна виділити:
 перенаселення Греції;
 нестача землі;
 пошук нових джерел сировини;
 пошук ринків збуту своїх товарів;
 внутрішня політична боротьба змушувала до імміграції тих, хто програв.
Таким чином міста Греції перетворювалися на своєрідні метрополії. Найбільше колоній
заснували грецькі міста Мілет і Спарта. Афіни не мали жодної колонії.
3. Держава Спарта
Виникнення Спарти та її населення. У давнину Греція не була єдиною державою
(рис. 2). Це були окремі області, кожна зі своїм головним містом і незалежним
самоврядуванням. Таке місто разом з прилеглою сільською округою називалося полісом, що
означає «місто-держава». У Греції було кілька десятків полісів. У Південній Греції на

25
півострові Пелопоннес розташовувалась область Лаконіка. Там у Х ст. до н. е. оселилися
племена дорійців, які створили державу Спарту. Вони підкорили сусідні області перетворили
їх жителів на ілотів – рабів, які не мали ніяких прав. Крім ілотів у Спарті проживали періеки–
нащадки корінного населення Пелопоннеського півострова. Вони були вільними, але не могли
брати участі в державних справах, оскільки були позбавлені будь-яких політичних прав. Усі
права у державі мали лише спартіати – нащадки дорійців. Їхнім основним заняттям була
війна.
Державне управління. Спартанська держава за формою правління була олігархією. На
чолі держави стояли два царі. Якщо оголошували війну, один із царів вирушав із військом, а
інший залишався. Вищим державним органом у Спарті була герусія, яка налічувала 28
геронтів і двох царів. Герусія створювала закони, укладала мир і оголошувала війни.
Щомісячно у Спарті збирали народні збори – апела. У цих зборах брали участь дорослі
громадяни – воїни віком від 30 років. Вони лише ухвалювали чи відхиляли рішення геронтів.
Значну владу мали ефори – члени колегії в Спарті, що обиралися щорічно у складі 5 осіб. Ця
колегія була вищим контролюючим органом.
Закони царя Лікурга. У Спарті склалися порядки й традиції, спрямовані на підтримку
воєнної могутності держави. Вважають, що ці закони запровадив цар Лікург (ІХ–VІІІ ст. до
н. е.). Уся орна земля належала державі, спартіати лише користувалися нею. Купувати і
продавати землю заборонялося. Було заборонено накопичувати багатство. Лікург заборонив
золоті й срібні гроші, замість них він запровадив великі й незручні залізні. Житлові будинки
споруджували без розкоші та прикрас. Навіть харчувалися всі однаково. Для цього
влаштовували спільні обіди.

Рис. 2. Греція у ХІІ–VІІІ ст. до н. е.

Система спартанського виховання мала на меті виробити з кожного спартанця воїна.

Головна увага спартанці звертали на розвиток фізичної сили, витривалості і сміливості.
Фізична сила, безстрашність і спритність у Спарті цінувалися дуже високо. Менше уваги
приділялося виробленню культурних навичок, хоча кожен спартанець повинен був уміти
читати й писати.
Від воїна було потрібно безперечний послух старшим начальникам. Накази старших
підлягали обов’язковому виконанню. Елементи військової дисципліни майбутньому воїнові
прищеплювалися зі школи. Спартанець готовий був швидше загинути, ніж піти з бойового
поста. Такої дисципліни не було у арміях східних деспотій. Велику роль у зміцненні

26
військової дисципліни у спартанців відігравала громадська думка, проте застосовувалися й
тілесні покарання. У своїх піснях спартанці прославляли хоробрих воїнів і засуджували
боягузів.
Від 7 до 20 років спартанець проходив навчання, після чого ставав повноправним
громадянином. Шкільне виховання було розраховано на те, щоб виробити презирство до
розкоші, послух, витривалість, фізичну силу і сміливість. Підлітки виховувалися в суворих
умовах: їх часто змушували голодувати, переносити позбавлення і нерідко карали. Більша
частина часу відводилася вправам в бігу, боротьбі, метання списа і диска . Багато уваги
приділялося військовим іграм.
Музика, спів, танці були також спрямовані на виховання якостей, необхідних воїнам.
Войовнича музика повинна була порушувати мужність; танці зображували окремі моменти
бою.
Велика увага приділялася виробленню військової мови. Спартанці славилися своїм
умінням говорити коротко і ясно. Від Лаконії пішли вирази «лаконізм», «лаконічний», тобто
коротко і ясно, як говорили жителі Лаконії. «З ним або на ньому (aut in scuto, aut cum scuto)», -
говорила мати синові, даючи щит (з ним – переможцем, на ньому – мертвим). Коли перський
цар під Фермопілами зажадав від греків, щоб вони здали зброю і щити, йому відповіли:
«Прийди і візьми».
Спартанські воїни навчалися ходити в ногу і робити найпростіші перестроювання. У них
вже були елементи стройової підготовки, які набули подальшого розвитоку у римській армії.
У спартанців тренування переважало над навчанням.
Для перевірки бойової готовності періодично влаштовувалися військові огляди. Той, хто
на огляді був повніший за встановлену для воїна норму, той піддавався покаранню. Військові
огляди закінчувалися змаганнями.
Всі спартанці вважалися військовозобов’язаними з 20 до 60 років і розподілялися за
віковими та територіальним групам. Ефори, звичайно, зараховували в діючу армію молодші та
середні віки (до 40 років). Всі зараховані до армії зобов’язані були бути на службі зі своїм
озброєнням і продовольством; виняток становили царі і їх свита, які отримували утримання в
поході за рахунок держави.
Озброєння спартанців було важким. Вони мали спис, короткий меч і захисне озброєння:
круглий щит, прикріплений до шиї, шолом, який захищав голову , панцир на грудях і поножі
на ногах. Вага захисного озброєння досягала 30 кг. Такий важко озброєний боєць називався
гоплітом (рис. 3). Кожен гопліт мав слугу – ілота, який у поході ніс його захисне озброєння.

Рис. 3. Давньогрецькі гопліти

До складу спартанського війська входили і легко озброєні бійці, що набиралися з

жителів гірських місцевостей. Легко озброєні вояки мали легкого спис, дротик або лук зі
стрілами. Захисного озброєння у них не було. Дротик метався на відстань 20–60 м, стріла
вражала на відстані 100–200 м. Легко озброєні воїни зазвичай прикривали фланги бойового
порядку.
Ядро спартанської армії становили гопліти, чисельність яких коливалася в межах 2–6
тисяч осіб. Легко озброєних було значно більше, в деяких боях їх налічувалося кілька десятків
тисяч осіб.

27
 Бойовий порядок грецької армії це ФАЛАНГА – глибока лінійна побудова
важкоозброєної піхоти (рис. 4). Діяла вона завжди як єдине ціле.

Рис. 4. Давньогрецька фаланга

Спартанська фаланга будувалася у 8–16 шеренг у глибину. Дистанція між шеренгами на

ходу була 2, при атаці – 1 м , при відбитті атаки – 0,5 м. При чисельності в 8 тисяч осіб
довжина фаланги по фронту досягала 1 км . Саме тому фаланга не могла пересуватися на
велику відстань, щоб не руйнувати свій порядок, не могла діяти на пересіченій місцевості, не
могла переслідувати ворога.
Спартанці вважали тактично недоцільним ділити свою фалангу на більш дрібні частини.
Начальник спостерігав за тим, щоб не порушувався порядок у фаланзі . Сильною стороною
фаланги був її удар, атака «на короткій нозі». Вона була сильна у зімкнутому строю і в
обороні. До бою при Левктрах (371 рік до н. е.) спартанська фаланга вважалася
непереможною. Вразливим місцем її були фланги, особливо фланги першої шеренги , яка
раніше інших наносила або відбивала удар. Воїни тримали щит у лівій руці, праве плече було
відкритим, і його прикривав правофланговий сусід. Але першого правофлангового ніхто не
прикривав. Тому тут ставили найбільш сильних і добре озброєних бійців. Внаслідок цього
правий фланг фаланги був сильнішим лівого флангу.
Бойовий порядок не обмежувався тільки фалангою. Легко озброєні лучники і пращники з
камінням забезпечували фалангу з фронту, зав’язували брі, а з початком наступу фаланги
відходили на її фланги і в тил для їх страхування.
Атака носила фронтальний характер, і тактика була дуже простою. На полі бою мало
місце навіть найелементарніше тактичне маневрування. При побудові бойового порядку
враховувалося тільки співвідношення довжини фронту і глибини побудови фаланги. Результат
бою вирішували такі якості воїнів як: мужність, стійкість, фізична сила, індивідуальна
спритність і особливо згуртованість фаланги на основі військової дисципліни і бойової
підготовки.
Для розташування табору зазвичай вибирали пагорби, а якщо доводилося розбивати його
на рівному місці, він був оточений ровом і валом. У таборі перебували лише спартанці і
споруди, ілоти розташовувалися за його межами. Відповідальнісь за облаштування і охорону
табору лежала на начальникові обозу. Гімнастичні та військові вправи в таборі проводилися
так само регулярно, як і в самій Спарті.
Верховне командування спартанської армією здійснював один з царів, при якому був
добірний загін охоронців з 300 знатних юнаків. Цар знаходився зазвичай на правому фланзі
бойового порядку. Його накази виконувалися точно і швидко.
Спартанці мали невелику за чисельністю армію, якісно відмінну від військ східного
типу. Війська східних деспотій не мали єдиної системи комплектування, в них не було чіткої
організаційної структури, подібності озброєння та спорядження, регулярного навчання ,
системи виховання воїнів , єдиних засад дисципліни , встановлених бойових порядків. Все це
було в армії греків, хоча вона і мала форму міліції, а не постійної армії. Міліція – це армія, яка
не перебуває у державі постійно, а збирається лише на час війни і після її закінчення
розпускається. У мирний час воїни збиралися на короткі терміни для навчання.
Слабким місцем спартанської військової системи була повна відсутність технічних
засобів боротьби. Вони не вміли зводити оборонні споруди. Вкрай слабким був спартанський

28
флот. Під час греко-перської війни 480 року до н. е. Спарта могла виставити лише 10–15
кораблів.
Отже, спартанська система підготовки і виховання воїнів була найструктуризованішою
та найорганізованішою в усій Греції. Спартанська армія була сильною та майже
непереможною. Але як і у всіх системах, у цій військовій системі були свої недоліки, які
спростовували непереможність спартанців.

4. Афінська держава
Місто Афіни та його населення. Центром області Аттики було місто Афіни. Ще у
давнину люди оселилися біля високої гори, на вершині якої була укріплена фортеця з
головними храмами та скарбницею (рис. 5) – Акрополь. У низу поблизу Акрополя
розташовувалася агора – центр торгового, політичного й релігійного життя. У ранній період
історії населення Афін поділялося на дві групи. До першої належали аристократи – знатні й
багаті люди, а до другої – демос – прості вільні люди: селяни й ремісники. Були ще й раби, але
вони не вважалися громадянами поліса і не мали ніяких прав. Рабами ставали полонені або
діти рабів.

Рис. 5. Акрополь (реконструкція)

Реформи Солона. Тривалий час усі важливі справи в Афінах вирішували лише
аристократи. Прості громадяни – демос не мали таких прав, більше того аристократи почали
їх пригноблювати і утискати. У VІ ст. до н. е. між аристократами та демосом почалися криваві
сутички. У 594 р. до н. е. першим архонтом обрали Солона, який зміг примирити аристократів
і демос, здійснивши ряд реформ. Було скасоване боргове рабство, селянам повернули землю,
яку відібрали за борги. Заборонялося продавати вільних афінських громадян у рабство. Усі
вільні громадяни Афінської держави стали рівні перед законом. Крім того усі громадяни були
розділені за майновою ознакою на чотири розряди:
І – пентакосіомедимни (п’ятисотмірники): найбагатші люди, вони мали право обиратися
на вищі державні посади;
ІІ – вершники: заможні люди, які могли на свої кошти придбати коня;
ІІІ – зевгіти: люди середнього достатку, це була головна маса афінського селянства, яка
могла купити для себе озброєння й служити у важкій піхоті гоплітами;
ІV – фети: найбідніші громадяни, вони не обиралися на державні посади, але могли
голосувати за рішення народних зборів. У війську вони становили легку піхоту або служили
матросами на кораблях.
Державне управління. В Афінах в управлінні державою брало участь майже усе
населення, що забезпечило формування демократичного устрою. Вся законодавча і виконавча
влада в Афінах належала народним зборам – еклесія. Збори розв’язували всі найважливіші
питання, оголошували війни чи укладання миру. У народних зборах брали участь усі дорослі
чоловіки поліса. Основним політичним органом, який стежив за виконання законів був
ареопаг. Щорічно афінський народ обирав колегію архонтів у складі 9 осіб. Уже згодом

29
Солоном було запроваджено раду чотирьохсот – буле та суд присяжних – гелія, який розбирав
судові справи між громадянами.
Тиранія Пісістрата. Не всі були задоволені законами Солона. У 560 р. до н. е. владу в
Афінах захопив Пісістрат, який став тираном. В державі була встановлена тиранія –
одноосібна влада, яка спирається на підтримку армії і передається у спадок. Пісістрат відібрав
частину земель у аристократів і роздав їх бідним селянам, але за умови, що десяту частину
свого врожаю вони віддадуть йому. Пісістрат хотів, щоб усі елліни (греки) визнали Афіни
головним грецьким полісом. За його правління розвивалась культура, було узаконено свято на
честь Діоніса. Зявився новий вид мистецтва – театр.
Реформи Клісфена (509–500 рр. до н. е.). Після смерті Пісістрата в 527 р. до н. е. владу
успадкували його сини Гіпій і Гіпарх. Але у 510 р. до н. е. Гіпарх був убитий під час заколоту,
а Гіпій втік у Персію. В 509 р. до н. е. першим архонтом було обрано Клісфена. Він провів
адміністративну реформу, кількість філ (об’єднання сімей одного роду) було збільшено з 4 до
10. Тепер уже до філи входили сім’ї з різних родів. Клісфен запровадив раду п’ятисот, до якої
обирали по 50 представників від кожної з 10 філ. Для керування афінською армією і флотом
було створено колегію з 10 стратегів (воєначальників). Був запроваджений звичай остракізму
– голосування черепками, на них афіняни писали імя найнебезпечнішої для держави людини.
Той хто отримав найбільшу кількість голосів, мав на 10 років залишити державу.
Армія Афінської держави.
Все населення Аттики (Афін) поділялося на чотири філи (племені). Кожна філа мала три
фратрії, в кожній фратрії було по тридцять пологів. Уже в період Троянської війни грецькі
племена об’єднувалися в невеликі народності, які жили в містах, оточених мурами. Росла
чисельність населення, збільшувалася кількість худоби, розширювалося землеробство,
розвивалися ремесла. В умовах розділу родового ладу все це посилювало майнову нерівність,
що сприяло загостренню племінних суперечок. Окремі народи вели безперервні війни для
здобуття кращих земельних ділянок та військової здобичі, рабство військовополонених було
вже визнаним інститутом.
Все більше і більше посилювалася майнова нерівність населення Аттіки, яка мала вплив
на її суспільний устрій. Зростала роль знатних і багатих в управлінні громадськими справами.
Рабство військовополонених доповнювалося борговим рабством одноплемінників і навіть
родичів. Розвивалися торгівля і грошове господарство. Багатство стало вважатися вищим
благом, а у зв’язку з цим виникла необхідність його охорони від замахів з боку незаможних.
У результаті тривалого процесу соціально-майнової диференціації і розподілу праці в
Афінах утворилися три громадські групи вільних греків: група евпатрідів, або благородних,
геоморів, або землеробів, і деміургів, або ремісників. Громадські посади тепер були доступні
тільки для сімей евпатрідів. Колишній поділ афінян на роди і філи став витіснятися новим
суспільним поділом праці між хліборобами і ремісниками. Структура рабовласницького
суспільства все більше ускладнювалася.
Коли посада басилевса втратила своє значенн, стали вибирати архонтів з середовища
евпатрідів, що зміцнило владу благородних. Згодом один з дев’яти архонтів виконував
обов’язки воєначальника (архонт-полемарх).
Державі, що виникла потрібна була військова сила. Ця сила з’явилася у вигляді
військових кораблів і вершників, яких повинні були споряджати за свій рахунок навкаріі –
територіальні округи. Кожна філа була розділена на 12 навкарій. Навкарія споруджувала одну
трієру, озброювала її і укомплектовувала екіпажем. Це був перший власне військовий флот,
який налічував спочатку 48 однопалубних та 30–50 веслових кораблів. Крім того, кожна
навкарія виставляла двох споряджених вершників. Так зароджувалися афінський військовий
флот і кіннота, в основу їх створення було покладено територіальний принцип.
Важливе місце в житті Афін займала боротьба між благородними, з одного боку, і
землеробами та ремісниками, тобто простим народом, демосом – з іншого. Економічною
основою влади благородних були родючі землі поблизу Афін. Деякі евпатріди займалися
торгівлею і лихварством. Купівля і продаж землі, розвиток грошового обігу, виникнення
лихварства і оренди привели до поневолення боржника та його родини.

30
 За конституцією Солона в залежності від розміру доходу, отриманого від землі, всі
громадяни (за винятком рабів) були розділені на чотири майнові групи (цензи). «Таким чином
– пише Енгельс – в конституцію введено зовсім новий елемент – приватна власність. Права і
обов’язки громадян держави стали встановлюватися пропорційно величині їх земельної
власності, і оскільки стали набувати впливу майнові класи, стали витіснятися старі кровно-
родинні групи; родовий лад зазнав нової поразки» .Громадяни перших цензових груп могли
бути обраними на державні посади , іншим же було надано пасивне виборче право – тільки
вибирати, але не бути обраними.
Військову службу несли тільки вільні громадяни, рабам зброя не давалась. Тому
афінська армія і флот мали єдине класове обличчя.
Кожен юнак, досягнувши 18 років, протягом року проходив військове навчання в
Афінах, потім на огляді отримував бойову зброю і давав присягу. На другий рік служби він
включався до складу прикордонних загонів, де проходив польове навчання. Після цієї служби
афінянин вважався до 60 років військовозобов’язаним. У разі війни народні збори
встановлювало число людей, які підлягали призову. Це була міліційна система, проте в
результаті численних малих і великих війн та системи підготовки в мирний час афінянин
поступово перетворювався по суті в професійного воїна.
У 560 році до н. е. багатий представник знатного афінського роду Лісістрат за
допомогою найнятого ним загону воїнів захопив в Афінах владу і встановив тиранію. У
цілому Лісістрат продовжував політику Солона, спираючись головним чином на середніх
землевласників. В період його правління був введений прибутковий податок (десятина ) і
організована особиста гвардія з найманців . Це були зародки постійної армії.
У 509 році до н. е., через 85 років після Солона, влада благородних була остаточно
повалена. Разом з тим були скинуті останні залишки родового ладу. В основу нової державної
організації було покладено територіальний принцип: «не народ піддавався поділу, а територія;
жителі в політичному відношенні перетворювалися на просту приналежність території»
(Маркс). Вся територія Аттіки була розділена на 100 ділянок (демів). Кожні 10 ділянок
становили плем’я (філу).
Афінська рабовласницька республіка тепер управлялася народними зборами і «радою
п’ятисот», куди кожне плем’я обирало 50 своїх представників.
У роки найбільшого розквіту рабовласницької республіки в ній налічувалося 90 тисяч
вільних афінських громадян, 45 тисяч неповноправних (іноземців та вільновідпущеників) і 365
тисяч рабів. На кожного дорослого афінського громадянина припадало 18 рабів і більше двох
осіб неповноправних. Замість того, щоб старим жорстоким чином експлуатувати власних
співгромадян, стали тепер експлуатувати переважно рабів і купців неафінян.
На відміну від Спарти в Афінах раби були приватною власністю окремих громадян. Тут
переважало індивідуальне рабовласництво. Праця рабів застосовувалася в сільському
господарстві, ремеслі, на будівництвах, у гірничій справі і на морських судах. У V–IV
століттях до н. е., тобто в період максимального розвитку рабовласництва, в Афінах
зустрічалися ремісничі майстерні, в яких працювало по 20–30 і навіть 50 рабів. Відомий
випадок володіння сотнею рабів.
Крім вільних і рабів, в Аттиці жили так звані метеки – уродженці інших грецьких
полісів. Метеки не мали політичних прав, але були зобов’язані брати участь у захисті міста і
платити великі податки.
Новий адміністративний поділ Аттіки ліг в основу організаційної структури афінської
армії і флоту. Кожна філа повинна була виставити один таксис піхоти й одну філу вершників.
Таксис ділився на лохи, десятки і півдесятка. Цей розподіл був адміністративним і не мав
тактичного значення. Філа вибирала філарха, який командував вершниками філи; таксіарха,
який командував піхотою; стратега, який командував усією бойовою силою території філи.
Крім того, кожна філа споряджала за свій рахунок 5 військових суден з екіпажем і
головнокомандувачем всієї армії і флотом Афін, якому належали колегії з 10 стратегів.
Виступивши в похід, стратеги командували військами по черзі.

31
 Військові судна афінян в V столітті до н. е. поділялися на бойові, так звані «довгі
кораблі», і транспортні судна, що призначалися для перевезень військ і військових матеріалів.
В цей самий час афіняни почали будувати багатопалубні гребні суден за зразком суден
Коринфа. Основним типом військового грецького корабля була Трипалубна трієра. Ніс трієри
був оббитий міддю. Екіпаж трієри складався з 170 веслярів: у верхньому ряді перебувало 62, у
двох нижніх по 54 веслярі. Всі вони гребли в такт, по команді начальника. Рухом корабля
керував стерновий. Щоб при веслування один ряд веслярів не зачіпав за весла іншого ряду,
отвори для весел в трієрах робилися дещо навскіс, але чим вище розташовувався ряд веслярів,
тим важчі і довші були весла і тим важче було ними гребти. Крім веслярів, на кораблях були
ще матроси, що управляли вітрилами і десантні солдати – гопліти. Загальна чисельність
екіпажу трієри доходила до 200 осіб. Командував кораблем трієрах, який обирався з числа
багатих громадян, які споряджали корабель. В якості кермових, матросів і гоплітів служили
афінські громадяни, але серед веслярів були метеки, а після поразки в 413 році до н. е. в
Сицилії на «довгих кораблях» веслярами були раби.
Морська тактика афінян була дуже проста. У морському бою афіняни прагнули зайти з
борту і ударом оббитого металом носа протаранити корабель противника. Іноді, збивши на
ворожих кораблях весла і кермо, афіняни кидалися на абордаж, перекидали містки і починали
рукопашний бій, прагнучи захопити вороже судно.
Поступово, тренуючи свої екіпажі у щорічних навчальних походах, що закінчувалися
двосторонніми маневрами, афіняни досягли високої досконалості в техніці морських бойових
дій. Протягом V століття до н. е афінський морський флот неодноразово завдавав поразки
ворожим ескадрам, які перевищували його за чисельністю і справедливо заслужив славу
кращого з флотів грецьких полісів. Основною базою афінських військово-морських сил в
V–IV століттях до н. е. була чудово укріплена і добре обладнана гавань Пірей, поєднана з
Афінами довгими стінами.
Другою складовою частиною афінських збройних сил була сухопутна армія, головну
силу якої складали гопліти.
Озброєння афінського гопліта складалося з списа завдовжки в 2 м, короткого меча і
захисного озброєння, яке було дещо легше спартанського. Легко озброєні, вони мали дротики
і луки зі стрілами. Вершники були озброєні списами і мали легкі щити. Воїни повинні були за
свій рахунок купувати озброєння і утримувати себе. Кожен гопліт мав одного слугу з рабів:
слуги носили кинджали і топірці.
Бойовим порядком афінської піхоти, як і у спартанців, була фаланга; про неї вперше
згадується в описі Саламінскої битви 592 року до н. е. Сильною стороною афінської фаланги
був удар короткій нозі; слабкою – нездатність діяти на пересіченій місцевості, вразливі фланги
і тил. Побудовою та тактичними властивостями афінська фаланга була схожа на спартанську,
але відрізнялася, за словами Енгельса, шаленим натиском.
Грецька фаланга постійно вдосконалювалась. Так, беотійський полководець Епамінонд у
битві при Левктрах у 371 р. до н. е. (рис. 6) зі спартанцями доповнив стрій фаланги глибокою
колоною в 50 шеренг на одному фланзі.

Рис. 6. Битва при Левктрах (371 р. до н. е.)

32
 Це дозволило Епамінонду при менших за чисельністю силах (6 тис. піхоти і 1,5 тис.
кінноти проти 11 тис. воїнів противника) досягнути на вибраному напрямку рішучої чисельної
переваги. Атака глибокою колоною на вузькій ділянці призвела до прориву більш довгої
фаланги спартанців, порушивши монолітність її строю. Втративши традиційний стрій,
спартанське військо зазнало поразки.
Епамінонд перший відкрив великий тактичний принцип – нерівномірність розподілу
військ за фронтом з метою зосередження сил для головного удару на вирішальному
напрямку.

Починаючи з першої половини V століття до н. е., афіняни стали застосовувати облогові

і метальні знаряддя.
При вихованні та навчанні афінських воїнів велика увага приділялася як фізичному, так і
розумовому розвитку. Однаково вважали «кульгавим» (калікою) як і того, що не вміє читати,
так і того, що не вміє плавати.
Афінські рабовласники добре розуміли, що успішно діяти на війні можуть тільки добре
навчені воїни. Виховання і навчання воїнів в Афінах починалося з семирічного віку, коли
дитину віддавали до школи, там його навчали читанню, письма та гімнастичним вправам. Діти
до 16-річного віку займалися в школах боротьби (палестрах), де їх навчали п’ятиборству: бігу,
стрибкам, метанню диска і списа, боротьбі, а також плаванню. Палестри щорічно
влаштовували публічні змагання. У віці 16–20 років юнаки в обов’язковому порядку
відвідували гімнасін, де тривала фізична підготовка з військовим ухилом.
У результаті такого виховання і фізичного розвитку афінські громадяни були сильними,
рухливими і спритними бійцями. Краса, фігура та зовнішнє вираження сили і спритності
повинні були відрізняти рабовласника від раба. Поряд з цим афіняни велику увагу приділяли
тренуванню свого мислення.
У фізичному вихованні греків велике значення мали олімпійські ігри, вони проводилися
регулярно раз на чотири роки. Олімпійські ігри стимулювали розвиток фізичного виховання
греків.
Військова дисципліна у афінян підтримувалася почуттям громадянського обов’язку. На
противагу спартанським командирам, які застосовували до воїнів тілесні покарання, афінські
стратеги користувалися лише обмеженими правами. Після повернення з походу вони могли
подавати на тих, хто провинилися скарги в народні збори, які й виносило той чи інший вирок.
Отже афінська армія була могутньою, але не суворою, на відміну від спаратнської. Увага
розумовим здібностям приділялася більше, ніж у спартанському вихованні. Та разом ці дві
армії складали непереможну силу, що ми може спостегірати протягом багатьох століть
розквіту Грецької держави.
Розвиток бойової техніки
Військові машини стали широко використовуватися з IV ст. до н. е., але особливого
розвитку вони набули в період еллінізму.
Спроби удосконалити стрілецьку справу призвели до появи гастерофета. Гастерофет
являв собою тугий, що володів великою силою бою лук з ложем і механічним пристосуванням
для натягування тятиви. Таке пристосування дозволяло натягнути тятиву гастерофета одній
людині середньої сили. Кінець, що ковзає уздовж ложа повзуна упирався в землю. Потім на
інший кінець ложа, що мав спеціальну скобу, стрілок навалювався всією вагою свого тіла, в
силу чого ложе піддавалося вниз. При цьому просувався вниз і закріплений на ложі лук. Що ж
до середини тятиви, то вона нерухомо утримувалася нерухомим верхнім кінцем повзуна і
таким чином тугий лук був натягнутий. Особливий зачіп утримував тятиву в натягнутому
положенні. Перед ним містилася стріла, яку спущена з зацепа тятива посилала вперед з
великою силою. Гастерофет являв собою першу спробу механізації метальної зброї. Подальші
пошуки у цьому напрямку привели до появи значно більш громіздких військових машин типу
артилерії. Найголовнішим и з цих машин були монанкомн, палінтон і евтітон.
Монанкомн (латинська назва – онагр) складався з дуже міцної горизонтальної рами,
всередині якої був сильно натягнутий товстий жгут, звитий з волових жил або ж з жіночого чи
кінського волосся. У цей жгут вставлявся міцний важіль, до вільного кінця якого

33
підвішувалася праща з каменем. За допомогою особливих пристосувань важіль поступово
відтягувався вниз, причому кручений джгут приходив в напружений стан. Потім при віддачі
звільнений важіль миттєво випрямлявся, а камінь, що знаходився в пращі викидався з великою
силою і летів по високій траєкторії на значну відстань.
Полінтон (лат. назва – баліста) також служив для метання каменів: він мав більш
складний механізм, ніж монанкомн. Дві міцні вертикальні рами з натягнутими всередині їх
товстими витими джгутами були розташовані по обидва боки бойового жолоба, що мав нахил
в 45°. У пучки кручених джгутів були вставлені міцні важелі, вільні кінці яких з’єднувалися
міцною тятивою, що проходила вздовж бойового жолоба. Користуючись особливим
пристосуванням, тятиву натягували, відгинаючи важелі і приводячи джгути в напружений
стан. Потім, помістивши перед тятивою метальний камінь, робили постріл, спустивши тятиву.
Джгути миттєво приймали первинне положення, випрямляли тятиву з великою силою і
викидали камінь, який летів, слідуючи напрямку бойового жолоба. Таким чином, палінтон бив
навісним вогнем.
Для стрільби з монанконов і палінтонов застосовувалися спеціально висічені камені
кулястої форми, вони були різних калібрів і ваги, відповідно розмірам і силі тих метальних
машин, для яких вони призначалися. У період еллінізму влаштовувалися цілі арсенали для
зберігання таких каменів на випадок облоги міста. Подібний арсенал був виявлений
розкопками на акрополі Пергама.
Евтітон (лат. назва – катапульта) служив для метання дротиків. Його механізм був
близький до палінтону; він також мав дві вертикальні рами з натягнутими всередині них
джгутами, в які були вставлені важелі, з’єднані тятивою. Між цими рамами був жолоб, однак,
він був розташований не похило, а горизонтально, в силу чого евтітон бив настильним вогнем,
а не навісним.

5. Греко-перські війни (500–449 рр. до н. е.)

Військове мистецтво греків у війні з Персією
Початок перського вторгнення у Грецію. На початку V ст. до н. е. багато грецьких
островів і міст у Малій Азії (Іонійська Греція) перебували під владою Персії. Перси вирішили
завоювати всю Грецію. У 500 році до н. е. малоазіатські греки, скориставшись поразкою Дарія
в Скіфії, підняли повстання проти персів. На допомогу повсталим в Малій Азії грекам жителі
Афін і міста Еритреї, розташованого на острові Евбеї, послали 20 кораблів.
Спартанці відмовилися допомагати повстанцям. У 496 році перси придушили повстання
греків. Допомога, яку надали Афіни малоазіатским грекам, послужила приводом для
оголошення персами війни Греції.
У 492 році до н. е. перський цар Дарій послав до Греції військо під командою свого зятя
Мардонія. Це був сухопутно-морський похід. Сухопутна армія йшла по берегу Фракії, флот
рухався уздовж берега. Після того як більшість перського флоту загинула під час бурі у
Афонського мису, а сухопутна армія персів зазнала великих втрат в дрібних сутичках з
фракійцями, Мардоній вирішив повернутися назад. Перший перський похід проти Греції
закінчився безрезультатно. Однак персам вдалося закріпитися на фракийском узбережжі, що
мало значення для подальших походів.
Другий похід персів і битва у Марафоні (490 р. до н. е.). У 491 році Дарій послав
посольство в Греції, вимагаючи від греків покірності. Деякі грецькі поліси визнали владу
персів, але спартанці і афіняни відмовилися це зробити і вбили перських послів. У 490 році до
н. е. перси під командою Датіса і Артаферна здійснили другий великий похід до Греції.
Перська армія зосередилася на острові Самос, потім морем була перевезена на ост рів Евбея.
Перси взяли Еритреї, після чого переправилися на інший бік протоки і висадилися в
Марафоні, в 40 км від Афін. Тут стався перший великий бій греків з персами.
Поле бою являло собою рівну, оточену горами долину на березі моря, зручну для дій
перської іррегулярної кінноти. Оцінюючи місцевість і сили сторін, Енгельс писав: «На
марафонській рівнині, – зручною для кавалерії місцевості, – було 10000 вершників, проте вони
не змогли прорвати ряди афінян». Перси мали 10 тисяч іррегулярної кінноти і велику кількість
піших лучників. У греків було 10 тисяч афінських гоплітів і 1000 гоплітів з беотийского міста

34
Платеї. Спартанці обіцяли грекам надіслати допомогу, але спізнилися. Насправді вони зайняли
вичікувальну позицію. Спартанський уряд вельми обережно вирішувало питання про участь в
бою своїх військ, побоюючись, що великі втрати в боях похитнуть їх панування над ілотами.
Чисельна перевага була на боці персів. Крім того, перси мали кінноту, а у греків її не було.
Якісна ж перевага була на боці греків: навчені і згуртовані військовою дисципліною гопліти,
захищаючи свої поліси, зіткнулися з ненавченим різноплемінним перським військом, основній
масі якого була чужа мета походу.
Греками командували десять стратегів: один з них – Мільтіад був добре знайомий з
особливостями організації н способами дій перської армії. Частина афінських стратегів
висловилася проти бою, так як чисельна перевага була на боці персів. Однак Мильтиаду
вдалося домогтися позитивного рішення, і, коли до нього дійшла черга командувати, він
наказав гоплітам будуватися для бою. Вирішення цього питання було найтіснішим чином
пов’язано з політичною боротьбою в Афінах. Бій усував можливість розколу між афінянами,
на який розраховували перси зважаючи на напружену внутрішньо політичну обстановку в
Афінах, де було чимало перських прихильників з аристократів. У надії на розкол перси навіть
взяли з собою в похід вигнаного з Афін тирана Гіннія. Багато грецьких аристократів за
допомогою перського царя мріяли відновити своє колишнє панування. З огляду на все це,
Мильтиад говорив: «Якщо ми не дамо битви, то я впевнений, що сильна смута спіткає уми
афінян і схилить їх на сторону мидян» {40}. Успішний ж бій повинен був запобігти
загостренню внутрішніх протиріч.
Мільтіад побудував грецьку фалангу при вході в Марафонську долину. На правому
фланзі перебували кращі афінські гопліти, лівіше вишикувалися інші воїни по філам; лівий
фланг склав загін платеян.
Внаслідок чисельної переваги персів і значної ширини долини Мильтиад не міг дати
своїй фаланзі необхідної глибини. Крім того, Мильтиад враховував можливість охоплення
своїх флангів перською іррегулярною кіннотою. Тому він зменшив кількість шеренг в центрі і
відповідно збільшив число шеренг на флангах. Загальна протяжність фронту сягала приблизно
1 км.
Бойовий порядок персів складався з піших лучників, які перебували в центрі, і кінноти,
що будувалася на флангах. Так, мабуть, їх військо було побудовано і на марафонській долині.
Перший етап бою – атака греків, контратака персів і прорив персами центру грецької
фаланги.
За словами Геродота, грецька фаланга «швидким маршем» рушила проти персів.
Дистанція, за його твердженням, була «не менш восьми стадій». Юстин ж називає ймовірну
цифру в 1000 кроків (близько 700-800 м). «Побіжний марш» збільшував силу удару, дозволяв
швидко долати вражаємий стрілами простір і морально діяв на противника.
Перські лучники контратакували греків, прорвали слабкий центр афінської фаланги і
переслідували афінян вглиб долини. Але сильні фланги грецької фаланги перекинули перську
кінноту, якій не вдалося тут прорвати ряди афінян. Греки не переслідували розбиту кінноту
персів.
Другий етап бою – атака греками перських лучників, які прорвали фалангу на першому
етапі бою, і переслідування розбитих персів.
Після поразки перської кінноти Мильтиад наказав крилу фаланги зімкнуться і атакувати
ту частину перського війська, яка прорвала центр грецької фаланги. Наслідком цієї атаки була
поразка перських лучників. Афіняни переслідували противника на дистанції 1–1,5 км, тобто
до того місця, де вони після бою поховали своїх полеглих воїнів і насипали могильний пагорб
(Сорос). Звідси грецька фаланга знову почала рух до перського табору, Але час вже було
втрачено. Більшість персів встигло сісти на кораблі і піти в море. Греки захопили лише 7
трієр. У цьому бою греки втратили 192 людини убитими. Втрати персів, за словами Геродота,
були близько 6400 осіб.
У марафонському бою греки дали першу відсіч персам. Ця перемога мала важливі
політичні наслідки: згуртування в Афінах демократичних сил, зміцнення політичного і
військового союзу грецьких полісів, ослаблення діяльності реакційних сил. Перемога показала
всім грекам можливість успішної боротьби з перської деспотією. У той же час поразки

35
перської армії справило сильне враження на весь Схід: в перської деспотії посилилися
повстання поневолених племен і народностей; перський уряд змушений був перенести центр
уваги своєї діяльності на боротьбу з цими повстаннями.
У рішучому бою з перської деспотією перемогла грецька армія, яка показала перевагу
своєї військової організації. Це сталося насамперед тому, що перські воїни билися за чужі їм
інтереси, а грецькі гопліти захищали свої поліси, свою незалежність. На боці «греків була
моральна перевагу, що мала вирішальне значення. Успіх в ході бою вселив в грецьких воїнів
впевненість і в військово-технічній перевазі над противником, що ще більш збільшило їх
моральну стійкість.
У Марафонській долині зіткнулися дві різні армії. У перської армії були лише зачатки
організації і зовсім були відсутні бойова підготовка і певний бойовий порядок. У греків ж була
організована, дисциплінована і навчена армія, бойовим порядком якої була фаланга. У бою
виявилася сила військової організації та військової дисципліни. Переваги ведення бою в
певному бойовому порядку усвідомлювали і самі греки. «Без тактичного порядку, – писав
Аристотель, – важко озброєна піхота ні до чого не придатна». Грецька армія довела
необхідність створення бойового порядку, основою якого є військова організація і військова
дисципліна.
У бою при Марафоні билися легко озброєні стрілки і іррегулярна кіннота персів з важко
озброєної піхотою греків, що проходила регулярне навчання і билася в строю. Луку
протистояло спис, проти іррегулярної кінноти наступала грецька фаланга. Перемогли важко
озброєні і добре навчені грецькі піхотинці.
Застосовуючи нові прийоми бою, греки досягли раптовості: їх атака морально
приголомшила персів. Греки розбили переважаючі сили персів. Це в значній мірі стало
наслідком переваг військової організації греків.
Марафонський бій показав, що натренованій піхоті іррегулярна кіннота не страшна.
Стійка, добре дисциплінована піхота, що воювала в строю, не тільки відбила атаки
іррегулярної кінноти, але і здобула над нею перемогу.
Мільтіад в цьому бою проявив необхідні для полководця того часу особисті якості. Він
правильно вибрав місце для побудови фаланги, посилив фланги, визначив спосіб атаки і.
особисто керував діями фаланги в бою. Відсутність безперервного переслідування, яке дало
змогу персам сісти на кораблі, пояснювалося тим, що фаланга була нездатна до
переслідування.
Третій похід персів (480–479 рр. до н. е.). Під час десятирічної перепочинку, яке
настало після бою при Марафоні, афіняни енергійно готувалися до подальшої війни з персами.
Питання про характер підготовки до нової війни був в Афінах об’єктом жорстокої боротьби.
Боролися дві групи: група землевласників, інтереси якої висловлював Арістід, і торгово-
реміснича група під керівництвом Фемістокла. Арістід вимагав перенесення центру уваги
оборони на сушу, Фемістокл висунув ідею оборони на море, для організації якої треба було
зміцнювати узбережжя і розвивати флот. Здійснення так званої морської програми
Фемистокла означало перехід політичної переваги на сторону тих верств афінських громадян,
які служили у флоті і становили більшість у народних зборах. За таких умов перемога
Фемистокла означала демократизацію афінського державного ладу і поразку олігархічного
угруповання.
Боротьба закінчилася в 483 році до н. е. перемогою угруповання Фемістокла. Арістід був
вигнаний з Афін. На будівництво флоту асигнувались великі суми. За два роки флот
збільшився до 300 бойових трипалубних трієр. Одночасно були розгорнуті великі роботи по
зміцненню афінської гавані Пірей, проте до початку нового вторгнення персів до Греції вони
не були закінчені.
У 481 році до н. е. був організований військово-оборонний союз з 31 грецької держави на
чолі зі Спартою. Але цей союз об’єднував невелику частину грецьких громад. Решта, або
дотримувалися нейтралітету, або підкорилися персам, зокрема Фессалія і Беотія були на боці
персів. Таким чином, Спарті і Афінам не вдалося організувати єдиного грецького фронту
проти персів. Але створення військово-оборонного союзу було все ж великим політичним
досягненням і зіграло чималу роль в боротьбі, яка розгорнулась незабаром.

36
 Після смерті Дарія, в період правління його сина Ксеркса, в 486 році до н. е. було зібрано
велике військо і сильний флот для походу в Грецію. За повідомленням Геродота, перський
флот налічував понад 1200 суден. Це число можна визнати вірогідним, якщо вважати, що
маються на увазі не тільки бойові кораблі, а й дрібні транспортні судна.
Перси знову організували сухопутно-морський похід. У 480 році до н. е. перське військо
було зосереджено в Сардах; через Геллеспонт (Дарданелли) перси побудували великий міст,
по якому їх військо, як повідомляє Геродот, протягом семи днів переправилося до Фракії.
Якщо провести розрахунок, то стане ясним, що навіть при наявності ідеально організованої
логістики, таким мостом на добу могли переправитися максимум 50 тисяч піхоти, або 10 тисяч
кінноти, або 5 тисяч возів, а за всі сім днів можна було переправити близько 100 тисяч піхоти ,
20 тисяч кінноти і 15 тисяч возів. Геродот ж повідомляє про вторгнення п’ятимільйонного
перського війська, що суперечить його ж даним. Перебільшення Геродотом чисельності
перського війська висловлює загальну тенденцію античних істориків підкреслити перевагу
греків і значення здобутих ними перемог.
Першу оборонну лінію греки спочатку намітили в Фессалії в Темпейській долині. Але
Фессалія була ненадійна, і навіть були побоювання, що вона може виявитися на стороні
персів. Тому було вирішено перегородити шлях персам в Середній Греції, зайняти єдиний
прохід туди – у Фермопільській ущелині. Хороша позиція, судячи зі знайдених археологами в
1938–1939 роках залишків Фермопільських укріплень, була посилена оборонними спорудами.
Фермопільский прохід оборонявся всіма наявними силами греків. Грецький флот зайняв
позицію біля мису Артемісія, на півночі острова Евбея, у вузькому місці протоки. Обраний
греками рубіж оборони був сухопутно-морським і складався з двох дефіле – на суші і на морі,
що позбавляло персів можливості використати чисельну перевагу своєї сухопутної армії і
флоту.
Перший сухопутний бій відбувся у Фермопілах, де греки, маючи багатий тил, протягом
двох днів відбивали атаки ворога, поки зрадник не показав персам обхідні стежки, які вивели
противника в тил оборони греків. У ніч на третій день перси збили заслін, виставлений
греками на перевалі, і, осідлавши перевал, стали виходити в тил грецькому війську, яке
обороняло Фермопільский прохід. Помітивши обхід, спартанський цар Леонід відпустив всіх
союзників, які відступили до Афін, а сам з 300 спартанцями залишився на місці. Перси
оточили загін Леоніда і знищили його в нерівному бою. Жоден спартанець не здався персам.
Згодом на честь полеглих у Фермопілах спартанців на камені було зроблено напис:
«Подорожній, віднеси звістку, всім громадянам Лакедемона: чесно виконавши закон, тут ми в
могилі лежимо».
Після обходу противником Фермопіл рішення Леоніда було позбавлене всякого
тактичного сенсу. Загибель загону спартанців мала тільки моральне значення. Однак героїзм
спартанського загону, не запобіг переходу на бік персів Фів і деяких інших грецьких полісів.
Одночасно відбувався триденний морський бій біля мису Артемісія. Користуючись
пасивністю персів, частиною сил, які здійснювали обхідний маневр, греки протягом двох днів
успішно атакували противника. На третій день перський флот атакував греків, які зайняли
зручну для оборони позицію у вузькому місці протоки, внаслідок чого перси не могли
використовувати свою чисельну перевагу І в кінцевому підсумку змушені були відступити.
Вночі греки отримали відомості про форсування персами Фермопільського проходу і у зв’язку
з цим відступили до острову Саламіну. Прорив Фермопіл – відступ грецького флоту з
протоки.
Увірвавшись в Середню Грецію, перські полчища грабували і розоряли її. Афіняни
покинули Аттику, перейшовши на острів Саламін. Спартанці вимагали, щоб оборона була
перенесена на останній рубіж – Коринфський перешийок, який вони посилено зміцнювали.
Існували розбіжності між Спартою і Афінами у питанні використання грецького флоту.
Спартанці вимагали, щоб флот обороняв берега Пелопоннесу, афіняни наполягали на
зосередженні всіх морських сил біля острова Саламіна, мотивуючи це наявністю тут зручної
позиції для морського бою.
У 480 році до н. е. у острова Саламіна стався морський бій. За відомостями Геродота,
грецький флот налічував 358 суден, але і на цей раз перси мали значну перевагу. Ксеркс

37
вирішив оточити флот греків і виділив 200 судів для загородження всіх виходів з Саламінскої
протоки. Слідом за цим головні сили перського флоту атакували греків. Однак у вузькій
протоці перси не змогли використати свою чисельну перевагу; греки добре знали фарватер,
кораблі їх були рухливі і добре маневрували. В результаті цих переваг греки розбили перський
флот, а його залишки поспішно відступили. Заслуга Фемистокла, який командував флотом,
полягала перш за все в тому, що він майстерно скористався вузькою протокою для того, щоб
позбавити противника можливості використовувати свою чисельну перевагу; крім того, він
зумів, використовуючи маневреність грецьких кораблів, знищити перський флот по частинам.
Ця перемога мала велике значення: тепер греки могли легко перервати комунікації
перської армії; побоюючись цього, Ксеркс з частиною військ пішов з Греції, залишивши там
значні сили під командуванням Мардонія. Саламінський бій був переломним моментом в ході
війни. Ця перша морська перемога греків над персами сприяла згуртуванню грецьких полісів.
Для боротьби з персами тепер об’єдналися вже 24 грецьких поліси, що мали великі сили на
суші і на морі.
Військо персів зимувало у Фессалії і загрожувало новим вторгненням в Аттику.
Обстановка вимагала від греків переходу в контрнаступ, передумови успіху якого створила
Саламінська перемога, що позбавила сухопутну армію персів можливості опиратися на свій
флот. Відносно стратегічного плану у греків не було єдності: афіняни вимагали від спартанців
виділення великих сил для переходу в контрнаступ проти Мардонія, спартанці ж, ухиляючись
від участі в битві, наполягали на організації морського походу до Геллеспонту з метою
перервати комунікацію перського війська і цим змусити Мардонія до відступу без бою.
У 479 році до н. е. перське військо знову вторглося в Аттику і зайняло Афіни. На цей раз
у греків склалася сприятлива обстановка для переходу в контрнаступ. По-перше, спартанці,
побоюючись укладення афінянами сепаратного миру з персами, виставили великі сили, і
союзна грецька армія мала 8 тисяч гоплітів і таке ж число легко озброєних піхотинців. По-
друге, іонійці повідомили, що вони готові надати підтримку грекам на морі; отже, обстановка
була сприятливою і для переходу в контрнаступ проти перського флоту. Прийнятий греками
стратегічний план полягав в тому, щоб нанести персам поразку на суші і на морі. Для
вирішення цих завдань грецька армія зосередилася у Платеї, а флот рушив до берегів Малої
Азії. В один і той же день відбулося два бої: бій в Беотії при Платеях і морський бій біля
берегів Малої Азії біля мису Мікале, які вирішили результат війни на користь грецьких
полісів.
Особливості битви у Платеї, що відбулась в 479 році до н. е., полягали в наступному:
греки, з метою використання сили своєї фаланги, прагнули перш за все дати оборонний бій і
викликати цим Мардонія на наступ. Перси, мабуть, не мали значної чисельної переваги, що й
визначало обережні дії Мардонія, врезультаті віни вирішує не атакувати греків. У складі
перського війська були і загони грецьких полісів, які визнали владу персів.
Грецька армія під командуванням спартанця Павсанія розташувалася на схилах
Кіферона, на березі невеликої річки Азоп. На протилежному березі в укріпленому таборі
перебувало перське військо. Щоб викликати Мардонія на наступ, Павсаній висунувся на
висоту до самої річки Азоп; на правому фланзі стали спартанці, на лівому – афіняни, в центрі
– загони інших грецьких полісів. Мардоній також вийшов зі свого табору і розташував своє
військо для бою: на правому крилі проти афінян перебували загони греків, в центрі – мідяни і
бактряни, на лівому крилі проти спартанців – перси.
Мардоній, не наважуючись атакувати греків, наказав своїм стрільцям не підпускати їх до
річки брати воду; вершники, вислані в тил грецького розташування, знищили джерело, з якого
греки брали воду. Шлях підвезення продовольства грецькій армії також був перерваний. Тому
греки вирішили вночі відступити до міста Платей, щоб зайняти там більш зручну позицію.
Першими на нову позицію вирішено було рушити загонам центру, за ними відходили афіняни;
спартанці отримали завдання прикрити відступ.
Перший етап бою – відступ грецьких загонів центру і перехід персів в наступ.
Вночі центр бойового порядку греків рушив до Платей, а на світанку почали відступати і
афіняни. Помітивши відступ греків, Мардоній вирішив атакувати їх силами своєї кінноти. Але
за кіннотою, вважаючи, що греки біжать, кинулася і перська піхота. Перш за все атакований

38
був ар’єргард – спартанці, які звернулися за допомогою до афінян. Але в цей же час союзники
персів атакували афінян. Бій зав’язався по всьому фронту.
Другий етап бою – контратака спартанців, вирішила результат бою.
Перси засипали спартанську фалангу хмарою стріл, внаслідок чого спартанці понесли
значні втрати. Коли перси виявилися на дистанції короткого удару, Павсаній кинув свою
фалангу в контратаку і перекинув противника. В цей час поверталися грецькі загони центру,
вони посилили фалангу спартанців і взяли участь в переслідуванні персів, які втікали
піддаючись паніці. Одночасно афіняни досягли успіху в бою з грецькими союзниками персів.
Третій етап бою – загальне переслідування розбитого перського війська за річку Азоп і
штурм укріпленого табору персів.
Першими до перського табору підійшли спартанці, але їх спроби увірватися в табір
успіху не мали. З підходом афінян опір персів був зламаний, і табір опинився в руках греків.
Залишки перського війська панічно бігли до Геллеспонту.
У день перемоги греків над персами при Платеях грецький флот розбив перський флот
біля мису Мікале. Перемоги на суші і на морі фактично вирішили результат війни на користь
грецьких полісів, яким незабаром вдалося відновити понтійську комунікацію. Хоча греко-
перська війна і тривала ще багато років, результат її був уже «вирішений. Перська деспотія
виявилася безсилою у боротьбі з об’єднаними грецькими полісами.
У бою при Платеях грецька фаланга знову показала свою перевагу над перською
іррегулярною кіннотою і піхотою. Оцінюючи добірну частину перської армії, Енгельс писав:
«Однак ці elite (добірні), як і решта перської піхоти, зазнали повної поразки щоразу, коли їм
доводилося мати справу навіть з самими нечисленними загонами греків; її неповороткі і
безладні юрби були здатні тільки до пасивного опору проти фаланги Спарти і Афін, яка
зародилась; доказом тому можуть служити Марафон, Платея, Микале і Фермопіли»{41}.
Спартанська фаланга зуміла встояти під обстрілом перських лучників, несучи значні втрати, а
потім контратакою на короткий час переламала хід бою і змусила їх втікати.
У бою при Платеях греки билися двома крилами свого бойового порядку, але тактичної
взаємодії між ними не було. Однак перси не зуміли скористатися цим для знищення
противника по частинах. На відміну від Марафону греки вели тут переслідування персів до
самого їхнього табору, який потім взяли штурмом. Переслідування поза полем бою не велося.
Виявляючи причини тактичних успіхів греків, Геродот писав, що в хоробрості і силі
перси не поступаються еллінам, але вони погано озброєні, недосвідчені і не можуть рівнятися
з греками в бойовому мистецтві. Перси не мали однакової зброї, у них не було важкого
захисного озброєння. Перські воїни не були навчені веденню регулярного бою. Тому Геродот і
відзначав, що перси не можуть рівнятися з еллінами в бойовому мистецтві.
Перемоги у Платеї і Микале в цілому зміцнили грецький союз, хоча в 478 році до н. е.
після ряду конфліктів з його складу вийшла Спарта з союзними їй Пелопоннеськими
державами. У 477 році до н. е. на правах рівності полісів був реорганізований морський союз
для керівництва бойовими діями на морі, що виник під час вторгнення персів під
командуванням Ксеркса, а також були визначені обов’язки кожного поліса щодо спорядження
флоту та війська. Керівництво справами морського союзу фактично виявилося в руках Афін,
які прагнули розширити сферу свого впливу. Характеризуючи обстановку цього періоду,
Плутарх писав: «Афіняни не розлучалися з морем: вони завжди були озброєні, жили за
рахунок союзників і стали хорошими моряками. Ухилялися ж від військової служби союзники
починали їх боятися і лестити їм і таким шляхом непомітно перетворилися в їх підданих і
рабів»{42}. Афіняни зміцнювали своє місто і гавань Пірей. За допомогою сильного флоту
вони прагнули розширити сферу свого впливу в східній частині Середземного моря, куди був
тепер перенесений театр військових дій. Після перемог в 479 році до н. е. стратегічна
ініціатива цілком перейшла до греків. Війна набула характеру рідкісних морських сутичок і
окремих походів, що мали лише тактичне значення. Вона тривала до 449 року до н. е., коли
був укладений Калленський мир, який завершив греко-перські війни. Перська деспотія
змушена була відмовитися від панування в Егейському морі, Геллеспонті і Босфорі і визнати
незалежність грецьких полісів в Малій Азії.

39
 Греко-перські війни були відображенням боротьби двох рабовласницьких систем:
системи рабства східних деспотій і нової, більш високої системи античного рабства грецьких
полісів; це визначало їхню класову сутність, їх характер. З’ясовуючи причини переможного
закінчення воїни. Геродот писав: «Я не погрішу проти істини, сказавши, що справжнім
рятівником Еллади від перського розгрому виявилися афіняни. Їх поведінка і вирішила
результат кампанії. Високо цінуючи свободу, вони підняли на ноги весь еллінський світ і
спільними силами відбили ворога. Так енергійно може боротися тільки вільний народ»{43}.
У греко-перських війнах особливо яскраво проявилася зв’язок стратегії з політичною
боротьбою. Вирішення питання про проведення сухопутного і морського театру військових
дій – визначалося боротьбою політичних угруповань в Афінах (Арістід і Фемістокл); вибір
греками сухопутної оборонної лінії знаходився в залежності від політичної обстановки –
Фессалія могла виявитися на стороні персів, і тому перший оборонний рубіж довелося
перенести до Фермопіл; перехід в контрнаступ і його характер (на суші і морі) визначався
політичною боротьбою Афін і Спарти.
Ці війни виявили, особливо у греків, важливі моменти стратегічного керівництва:
визначення характеру підготовки до війни (сухопутного війська або флоту); визначення
вирішального театру війни (суша або море) і основного способу боротьби в залежності від
обстановки і співвідношення сил (оборона, контрнаступ); вибір моменту для переходу в
контрнаступ; вибір напрямку головного удару для кожного періоду війни.
Як стратегія персів, так і стратегія греків мали свої відмінні риси. Перси шукали рішення
результату війни на суші, спорядивши для цього велике на той час військо, особливо для
другого походу, після того як їх десант першого походу був розбитий при Марафоні.
Перський флот виконував лише допоміжну роль, забезпечуючи комунікацію для сухопутної
армії. У греків ми спостерігаємо стратегічну взаємодію армії та флоту: коли грецька армія
зазнала поразки у Фермопілі, грецький флот відступив з протоки у Артемісію; перемога
грецької армії при Платеях була закріплена перемогою грецького флоту у Мікале; в останній
період війни, успіхи на морі забезпечували безпеку грецьких полісів метрополії. Грецький
флот хоча і представляв значну силу, але один не міг вирішити результату війни. Успіх
визначався стратегічною взаємодією армії і флоту, в якому вирішальну роль грали перемоги
сухопутної армії при Марафоні і Платеях.
Ідеолог англійських імперіалістів Коломб писав, що в стародавні часи не існувало
морської війни. Це своє твердження Коломб обгрунтовував тим, що «... в колишні часи на
море дивилися, як на загальну велику дорогу для військових експедицій, причому мали місце
тільки слабкі спроби забезпечити її для цієї мети виключно за собою, тією чи іншою з
воюючих сторін» . «Битва на морі в стародавні часи представляла тільки змагання армій на
воді не з метою заволодіти полем битви або оточуючими водами, але просто як необхідний
засіб для однієї армії створити зустрічній їй армії перешкоду, можливо й поразку, на дорозі до
завоювання території. Про постійне володіння водою, – володіння, подібне тому, яке мало
місце щодо суші, і не мріяли, з тієї простої причини, що така мрія не могла бути здійсненною
для триреми древніх і для галери середньовіччя»{44}.
Англійський реакційний ідеолог ігнорує уроки греко-перських воєн, в ході яких велику
роль грала морська війна як така, що показала боротьбу за володіння комунікаціями; морський
бій мав на меті забезпечити панування на морі. Більше того, морська війна була не самоціллю,
а одним із стратегічних засобів досягнення перемоги у взаємодії з сухопутною армією.
Ця фальсифікація історії військового мистецтва потрібна Коломбу для того, щоб
довести, що основи військово-морського мистецтва заклали англійці, точно так само, як
німецькі буржуазні ідеологи намагалися довести пріоритет германців відносно військового
мистецтва сухопутних армій.
Греко-перські війни мали велике значення в розвитку тактики і організації армії. За
словами Енгельса, разом з грецькими арміями починається історія тактики, особливо тактики
піхоти. Греки створили фалангу – перший відомий нам бойовий порядок. У порівнянні з
перської армією фаланга мала великі переваги, які виражалися в згуртованості,
дисциплінованості і керованості. Діяльність полководця тепер полягала не тільки у виборі

40
місця для побудови бойового порядку, але і у визначенні характеру бойових дій і моменту
удару.
В ході греко-перських воєн піхота втратила свою однорідність: дії важкої піхоти стала
забезпечувати легка піхота, взаємодіяти з фалангою. З’явилися перші тактичні комбінації.
Виявилася потреба в забезпеченні флангів як вразливих місць бойового порядку шляхом
відповідного розташування військ на місцевості або за допомогою дій легкої піхоти.
У війську перської деспотії, де були окремі племінні ополчення, не було організаційної
єдності. Греки ж мали свою військову організацію, свою систему виховання і навчання воїнів,
словом, це була армія, яка зберігала та примножувала свій бойовий досвід.
Німецький військовий історик Дельбрюк свідомо спотворював класове обличчя армії
греків і класовий характер рабовласницької міліції. Він перекрутив і походження фаланги,
стверджуючи, що «фаланга є наслідок поганої підготовки грецької міліції». Насправді
історичні корені фаланги треба шукати не в міліції, а у війнах періоду розкладання родового
ладу, періоду військової демократії. Саме тоді зародилася фаланга як бойовий порядок,
згуртованість і дисципліну якого забезпечували кровні, родові зв’язки воїнів. Безсумнівно
також, що для ведення бою в складі фаланги був потрібен хороший стройовий вишкіл, як
кожного воїна в окремо, так і фаланги в цілому. Одноманітне озброєння (списи) було
технічною передумовою створення фаланги. Фаланга – перший елементарний, ще не
розчленований бойовий порядок, побудова війська для ведення бою.
Подальший розвиток фаланги в Афінах і Спарті йшов по лінії вдосконалення її
тактичних властивостей і в першу чергу збільшення ударної сили фаланги в атаці на короткий
час. Для нанесення одночасного потужного удару масою воїнів був потрібен хороший
бойовий вишкіл, який ми і бачимо у греків.
Таким чином, в греко-перських війнах ми спостерігаємо ряд нових моментів у розвитку
військового мистецтва: визначення способу ведення війни в залежності від політичної
обстановки, організація стратегічної взаємодії армії і флоту; виникнення тактики піхоти, поява
найпростішої організаційної форми армії, наявність системи виховання і навчання в
рабовласницької армії грецьких полісів.

6. Розквіт та занепад Афінської демократії

Період 479–431 рр. до н. е. називають «золотою добою» Афінської держави. У цей час
стратегом був Перікл (444–429 рр. до н. е.). За нього Афіни досягли не аби якого розвитку. Він
запровадив платню громадянам, що обіймали державні посади. Перікл встановив оплату
відвідувань театру біднотою за державний кошт. В Афінах почалася відбудова Акрополя, який
був зруйнований персами. Був зведений великий храм присвячений покровительці міста
богині Афіні Палладі. Його назвали Парфенон, що означало «храм діви». Проте у V ст. до н. е.
між Афінами і Спартою розпочалася війна за лідерство у Греції, відома в історії як
Пелопоннеська війна (431–404 рр. до н. е.). Вона відбувалась у три етапи:
І – Архідамова війна (431–421 рр. до н. е.);
ІІ – Сицилійська війна (420–413 рр. до н. е.);
ІІІ – Декелейська війна (413–404 рр. до н. е.).
Афіни переважали Спарту на морі, але водночас вони поступалися ворогові в
сухопутних військах. Протягом 27 років введення війни обидві сторони були виснажені. У 404
р. до н. е. Афінська держава капітулювала. Було підписано «Нікієв мир». В Афінах Спарта
відмінила демократичні порядки і встановила олігархічне правління – «тиранію тридцяти»,
при владі опинилися знатні аристократи.

Таким чином, у греко-перських війнах особливо яскраво проявилася зв’язок стратегії з

політичною боротьбою. Вирішення питання про проведення сухопутного і морського театру
військових дій – визначалося боротьбою політичних угруповань в Афінах (Арістід і
Фемістокл); вибір греками сухопутної оборонної лінії знаходився в залежності від політичної
обстановки – Фессалія могла виявитися на стороні персів, і тому перший оборонний рубіж
довелося перенести до Фермопіл; перехід в контрнаступ і його характер (на суші і морі)
визначався політичною боротьбою Афін і Спарти.

41
 Ці війни виявили, особливо у греків, важливі моменти стратегічного керівництва:
визначення характеру підготовки до війни (сухопутного війська або флоту); визначення
вирішального театру війни (суша або море) і основного способу боротьби в залежності від
обстановки і співвідношення сил (оборона, контрнаступ); вибір моменту для переходу в
контрнаступ; вибір напрямку головного удару для кожного періоду війни.
В ході греко-перських воєн піхота втратила свою однорідність: дії важкої піхоти стала
забезпечувати легка піхота, взаємодіяти з фалангою. З’явилися перші тактичні комбінації.
Виявилася потреба в забезпеченні флангів як вразливих місць бойового порядку шляхом
відповідного розташування військ на місцевості або за допомогою дій легкої піхоти.
У війську перської деспотії, де були окремі племінні ополчення, не було організаційної
єдності. Греки ж мали свою військову організацію, свою систему виховання і навчання воїнів,
словом, це була армія, яка зберігала та примножувала свій бойовий досвід.
Подальший розвиток фаланги в Афінах і Спарті йшов по лінії вдосконалення її
тактичних властивостей і в першу чергу збільшення ударної сили фаланги в атаці на короткий
час. Для нанесення одночасного потужного удару масою воїнів був потрібен хороший
бойовий вишкіл, який ми і бачимо у греків.
В греко-перських війнах ми спостерігаємо ряд нових моментів у розвитку військового
мистецтва: визначення способу ведення війни в залежності від політичної обстановки,
організація стратегічної взаємодії армії і флоту; виникнення тактики піхоти, поява
найпростішої організаційної форми армії, наявність системи виховання і навчання в
рабовласницькій армії грецьких полісів.

2.2. Суспільно-політичний устрій Македонії та її армія

У середній, лісистій частині Балканського півострова жили македоняни. Македонія

займала площу в 30 тисяч кв. км з населенням близько 500 тисяч чоловік. Міст в Македонії
було мало. Основну масу населення становили селяни – землевласники, більшість яких було
вільними. Поряд з дрібним селянським землеволодінням в Македонії в V столітті до н. е.
існувало велике землеволодіння військово-родової аристократії.
Македонія була багата лісом, який з розвитком торгівлі експортувався в Грецію.
Розвивалося гірництво, а з ним і виробництво зброї. Заняття населення морського узбережжя
рибальством сприяло розвитку флоту.
Вигідне географічне положення на перехресті шляхів, що вели з Північної Греції у
Фракію, Іллірію та до проток, було важливим чинником господарського розвитку країни. На
початок V ст. до н. е. у Македонії сформувалася первісна державність. Цар обирався з членів
одного зі знатних родів.
Основним заняттям населення було землеробство і скотарство. Розвиток конярства в
Македонії стало базою для створення кінноти як роду військ, якого не було в Греції.
Процес розкладання родового ладу в Македонії почався значно пізніше, ніж в решті
Греції. Рабовласництво досить довго перебувало на ступені патріархального рабства. У
політичному відношенні країна була роздроблена. Племена, що населяли Македонію,
ворогували між собою. Лише в V столітті до н. е. посилився процес політичної централізації,
що почався в Нижньої Македонії, де були більш розвинені рабовласництво і торгівля.
Боротьба з родовою знаттю Верхньої Македонії зайняла ціле століття, але згодом північні
племена були підпорядковані центральній владі.
Зростання Македонії визначався її економічним розвитком і політичної централізацією.
Під час Пелопоннеської війни склалася сприятлива для Македонії зовнішня політична
обстановка, яка дозволила македонському уряду підпорядкувати собі значну частину областей
в північній частині Балканського півострова. В кінцевому підсумку до середини IV століття до
н. е. Македонія стала найсильнішою державою в басейні Егейського моря. До цього часу на
невеликій відстані від моря виросла її нова столиця – Пелла.
Уряд Македонії очолював цар, який опирався на військово-родову аристократію, яка
перетворилася на царських дружинників (гетайрів), а також на великих рабовласників і
торговців. Збережене нерозорене селянство, зацікавлене у знищенні міжплемінної ворожнечі і

42
в обмеженні свавілля військово-родової аристократії, підтримувало політику централізації
Македонії.
За царя була рада Етері з найбільш знатних і багатих македонців, вирішував
найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики.
Значний вплив на розвиток македонського суспільства і держави мали грецькі
поліси, з якими підтримували відносини і македонські царі. Проте македонський цар
Олександр І розпочав боротьбу проти грецьких колоній, що перешкоджали виходу до моря.
Його наступник скористався скрутним становищем Афін (Пелопоннеська війна) і добився від
грецьких колоній визнання своїх територіальних претензій.
Особливо велику роль у посиленні Македонії відіграв цар Філіп II (який правив із
359 до 336 рр. до н. е.), видатний політик, дипломат і полководець. Філіп досить довго жив
у Фівах в якості політичного заручника і добре знав стан грецьких держав і їх військове
мистецтво. Внутрішня політика під час правління Філіпа була спрямована на завершення
політичної централізації, впорядкування фінансів і проведення низку важливих реформ.
Він збільшив та поліпшив військо, побудував флот. Була створена знаменита
македонська фаланга – щільний стрій воїнів, вишикуваних у 16 рядів і озброєних довгими
списами (від 2 до 6 м завдовжки), щитами, луками, пращами і дротиками (рис. 7). Довгі списи
воїни клали на плечі тих, хто стояв попереду. У разі потреби останні вісім рядів фаланги
поверталися спиною до передніх рядів і обличчям до тилу. Для захисту фаланги з боків
виставляли кінноту та легку піхоту. Ударна сила македонської фаланги була нищівною.

Рис. 7. Македонська фаланга

Для проведення реформ потрібні були кошти. З цією метою Філіпп ІІ захопив золоті
рудники у Фракії і почав чеканити золоті монети, прозвані філіппіками. Це дало змогу
закупити для війська на Сицилії військову техніку: катапульти, тарани, балісти тощо.
Він здійснив реформи, що сприяли перетворенню Македонії на одну з найсильніших
держав, яка стала суперницею світової Перської імперії: споруджувалися міста, розвивалася
металургія, у копальнях щорічно видобували багато золота, що дало змогу карбувати золоту
монету.
Особливу увагу Філіп II приділяв перетворенням у військовій справі. Армія
комплектувалася з вільних македонських землеробів, які набиралися за територіальними
округами і кілька років проходили спеціальну підготовку. Було проведено зміни в шикуванні
основного роду військ – важко-озброєних піхотинців: довга шеренга поділялася на кілька
фаланг, що підвищувало маневреність і полегшувало перебудову під час бою. До основного
строю фаланги додавались спеціальні щитоносці, лучники, метальники списів. Кіннота з
допоміжного роду військ стала окремим, якому доручалися самостійні завдання.
Під час битви використовувалися метальні гармати, тарани, облогові пристрої, за
допомогою яких можна було здобувати укріплені міста і фортеці. Македонська армія стала
однією з наймогутніших армій того часу.
Було ліквідовано систему напівсамостійних князівств. Більша частина аристократії
перебувала при царському дворі. Роздаючи аристократам державні та військові посади, цар
поставив їх у залежність від центральної влади. Усе це сприяло централізації державного
управління та зміцненню царської влади.

43
 У боротьбі за гегемонію у грецькому світі Філіп II діяв обережно, ставив реальні
зовнішньополітичні завдання: зміцнив північні кордони, розбив війська фракійців тощо.
У середині IV ст. до н. е. полісні відносини увійшли в кризову стадію, розпадалися
союзи грецьких міст. Між ними спалахнула так звана Священна війна. Суперечка
розпочалася з питання про належність храму Аполлона. Філіп II став на бік захисників
загально-грецької І святині Аполлона, ввів свою армію у Фессалію і розбив І армію фокідян,
які захопили храм і його багатства.
Перемога Філіпа II зміцнила його авторитет і виправдала втручання в загально-грецькі
справи.
Фессалія змушена була визнати зверхність Македонії, що залишала свої гарнізони у
стратегічно важливих містах. Це викликало тривогу в Афінах. Афінські війська зайняли
Фермопільський прохід і блокували македонців. Проте останні захопили і зруйнували велике
грецьке місто Олінф, а Халкідика визнала владу македонського царя.
Афіни примирилися із втратою свого впливу на Халкідиці та у Південній Фракії і
346 р. до н. е. підписали і мир з Філіпом II. Скориставшись виходом із війни Афін,
македонці взяли під контроль важливий Фермопільський прохід, стали членом союзу грецьких
полісів - охоронців храму Аполлона і тим самим здобули можливість втручатися у справи
Середньої Греції.
Тепер Філіп II зробив реальним встановлення панування Македонії над всією
Грецією. У грецьких містах сформувалися про-македонські й анти-македонські сили, що
вступили в жорстоку боротьбу. Виразником про-македонських настроїв був впливовий
афінський оратор Ісократ. Він вважав, що в умовах політичного хаосу і відсутності безпеки
об’єднання Греції навколо сильної Македонії, спільна боротьба греків і македонян проти
персів створить сприятливі умови для вирішування всіх проблем життя грецького світу.
Про-македонські сили активно діяли в Народних зборах, приймаючи сприятливі для
Філіпа II рішення, намагалися послабити силу воєнного опору Афін Македонії. Цар прагнув
здобути союзників у Греції.
Анти-македонську групу очолював великий оратор Демосфен. Ця група відображала
інтереси широких прошарків афінського громадянства, побоюючись, що втрата незалежності
призведе до падіння афінської демократії. Політична програма Демосфена полягала в
мобілізації всіх сил і засобів проти Філіпа II. Для її виконання він розгорнув активну
діяльність: було значно поповнено бюджет, подолані суперечності між Афінами і Фівами. На
сторону Афін перейшли Візантія, Родос; були ізольовані лідери про-македонської групи.
Тверезо оцінивши ситуацію, Філіп II вирішив завдати Афінам удару в протоках. Саме
тут проходив важливий торговельний шлях. Проте Афіни не дали Філіпу II реалізувати ці
плани. Вирішальна битва між об’єднаними силами греків і армією царя відбулася в 338 р. до
н. е. біля м. Херонея. У цій битві серед полководців своїм талантом та відвагою відзначився
молодий Олександр – син Філіпа II. Бій закінчився на користь македонян.
До переможених цар виявив великий дипломатичний і політичний такт, не провадив
політики насильства і розрухи, що забезпечило підтримку багатьох грецьких міст, зміцнило
позицію його прихильників.
За ініціативою царя було скликано загально-грецький конгрес, який юридично закріпив
утвердження македонського панування над Грецією. На конгресі було організовано
Елліністичний союз грецьких міст, а Філіпа визнано його гегемоном. Він став
головнокомандувачем збройних сил і керманичем зовнішньої політики. Проголошувався
загальний мир у Греції, недоторканність приватної власності, заборонялися втручання у
внутрішні справи полісів, зміни існуючого політичного ладу тощо.
На зміну ворогуванню полісів прийшла нова політична реальність – об’єднана під
македонським пануванням Греція.
Одним із важливих рішень конгресу було проголошення війни Перській імперії. Після
загибелі царя Філіпа II його наступник – син Олександр – продовжив політику свого батька. З
його ім’ям пов’язаний початок нового періоду грецької історії – епохи еллінізму.

44
 Військовий устрій Македонії та її армія
На відміну від грецьких міліційних і найманих армій в Македонії в середині IV століття
до н. е., була створена постійна, регулярна армія, яка налічувала 30 тисяч піхоти і 3 тисячі
кінноти. Піхота комплектувалася в основному з македонських селян, кіннота – з
землевласницької знати. Для комплектування піхоти країна була розділена на 6 округів, для
комплектування кінноти – на 16 округів. Кожен округ виставляв одну військову одиницю: для
піхоти – «малу фалангу», для кінноти – «мулу». Територіальний поділ знайшло своє
відображення і в організації македонської армії: жителі одного округу комплектували один
підрозділ того чи іншого роду військ, що збільшувало згуртованість війська.
Піхота македонської армії ділилася на легку, середню і важку. Легка піхота
комплектувалася з найбідніших верств селянства і з залежних племен – фракійців та
іллірійців. Воїни середньої піхоти (гіпаспісти) походили на грецьких пелтастів, але не мали
дротиків, так як підготовка атаки покладалася на легкі війська. Гіпаспісти в бою були
сполучною ланкою між атакуючим крилом кавалерії і фалангою важкої піхоти, а також
розвивали успіх кавалерії. У складі середньої піхоти були аргіраспіди (добірна частина), які
мали окуті сріблом щити. Важка піхота (саріссофори або фалангіти – гопліти) була опорою
бойового порядку. Крім цих видів піхоти, в македонське військо входили метальники копій.
Кіннота ділилася на важку (катафракти), середню (дімах) і легку. Важка кіннота
завдавала головний удар. Середня кіннота була підготовлена для бою в кінному і пішому
строю. Легкі кіннотники не мали захисного озброєння, вони зав’язували бій, а потім
забезпечували фланги і тил бойового порядку. Кіннота як регулярний рід військ вперше була
створена в Македонії. Македонська кіннота мала тверду організацію і сувору дисципліну,
кожен боєць займав певне місце в строю, яке він не міг залишити без дозволу начальника.
Кіннота в македонської армії відігравала важливу роль: вона була засобом головного удару в
бою і атакувала ворожу піхоту переважно у фланг.
Важка кіннота (гетери) і важка піхота (гіраспісти) становили привілейоване ядро армії –
гвардію.
Такий поділ в кінноті і в піхоті (на важку, середню і легку) мало дуже велике значення в
бою: воно підвищувало тактичну маневреність армії в цілому. Різнорідність військ послужила
основою тактичного розподілу армії.
Важка піхота мала на озброєнні піки – саріссами, довжина яких поступово збільшувалася
від 2 до 6 м. Цими піками були озброєні шість шеренг, так що фаланга виявлялася, прикритої
колючою стіною пік. Саріссофори мали також мечі. Невеликі грецькі щити були замінені
великими прямокутними щитами. Всі воїни носили шоломи. Легка піхота мала на озброєнні
лук, пращу і дротик. У легких вершників були лук, короткі списи і дротики. Важка кіннота
мала на озброєнні саріссами, мечі або криві шаблі. Вершники сиділи на попонах або подушках
– своєрідних сідлах без стремен.
Головну частину армії становила величезна грунтовна македонська фаланга, що
налічувала 16–18 тисяч бійців. У глибину фаланга мала 8, 10, 12 і навіть 24 шеренги; чим
більше була глибина фаланги, тим менше довжина її фронту. Рух у такій фаланзі вимагав
особливої підготовки. Не випадково в македонської армії величезна увага приділялась бойовій
підготовці, особливо на підготовку командного складу. Чимало уваги приділялось і організації
флоту, який у другій половині IV століття до н. е. налічував 160 трієр. В цей же час
будувалися фортеці і прокладалися дороги. Значного розвитку набула облогова техніка.
Політичні, економічні та військові реформи, здійснені в період правління Філіпа,
зміцнили внутрішнє положення Македонії, що визначило характер її зовнішньої політики, що
проводилася в інтересах торговців і рабовласників.
Македонці захопили всі фракійське узбережжя від Пидне до Геллеспонту. Захопивши
Фракію, уряд Македонії при першому ж зручному випадку втрутився в грецькі справи.
Приводом до втручання була спровокована Філіпом війна між фивіанцями і фокійцямі. Під
час цієї війни македонська армія виступила на боці фівіанців, розбила фокійців і зайняла
Фессалію; таким чином, македонці зміцнилися в Північній Греції.
Успіхи македонської політики були на руку грецькій реакційній олігархії, що бачила в
Македонії ту силу, яка могла покласти край політичній і економічній роздробленості Греції.

45
Стало очевидно, що старі політичні форми – роздроблення Греції на численні ворогуючі один
з одним поліси – себе зжили. Політична роздробленість була вигідна лише зовнішньому
ворогу – Персії, у владі якої виявилося Егейське море. Міжусобні війни були гальмом і
економічного розвитку Греції.
У такій внутрішньої і зовнішньої політичної ситуації в Греції стала дуже популярною
ідея об’єднання полісів. Але основи і форми об’єднання висувалися різні.
Представники реакційної олігархії обгрунтовували необхідність військової диктатури,
яка, на їхню думку, тільки і могла «навести в Греції порядок». Об’єднати грецькі поліси мало
сильне македонська держава. На цій основі в Афінах виникла македонська група, яка боролася
за об’єднання грецьких держав під гегемонією Македонії, уряд якої мало ввести в Греції
військову диктатуру.
Прихильником військової диктатури і провідником македонської політики в Афінах був
учитель красномовства Ісократ, який доводить необхідність загальногрецької війни з Персією.
«Там, – говорив Ісократ, – нас чекає багата, розкішна країна, там ми можемо добути щастя,
привілеї і надлишок, разом же з багатством повернуться в будинки і громади, і одностайність і
згода». Таким чином, Ісократ, мріючи відновити боротьбу, ставив загарбницькі цілі; вони були
головним стимулом для початку війни.
Військова диктатура, військова колонізація і перські багатства – ось ті засоби, які, на
думку представників македонської групи, повинні були вивести Грецію з політичної кризи.
Війна повинна була допомогти прихильникам військової диктатури відправити на схід всі
неспокійні елементи, які були опорою антимакедонскій групі, яка захищала демократію
грецьких рабовласників.
Диктатура македонського царя означала б кінець афінської демократії. Цей факт
визначив консолідацію демократичних сил Афін. Керівником антимакедонскої групи був
знаменитий оратор давнини Демосфен, який став головним противником Філіпа ІІ.
Антимакедонська група в своїй боротьбі з «македонським варваром» (Філіпом)
спиралася на масу середніх і дрібних рабовласників, на афінських зброярів і торговців, які не
бажали випускати зі своїх рук чорноморський ринок. Ця група виступала проти військової
диктатури македонського царя і вимагала збереження демократичної конституції.
У промовах проти Філіппа ІІ («філіппіках») Демосфен, доводив, що «македонський
варвар» не врятує еллінську культуру, а знищить останні залишки грецької незалежності.
Демосфен висловлювався також за об’єднання Греції, але тільки шляхом створення грецької
федерації, для цього, однак, була надто вузька база. Суперництво полісів, розбрати усередині
самої демократії, повстання рабів, македонська політика, пускати в хід підкуп і зброю, – все це
перешкоджало створенню грецької федерації.
Македонська група в Афінах ставала все сильніше і була провідником македонської
політики. У 346 році до н. е. між Македонією, Афінами і їх союзниками був підписаний
Філократівський мир, який з’явився першим заходом у справі об’єднання Греції для
«щасливої війни» з Персією. Але мирний договір не виключив боротьби Афін з Македонією.
У 342 році до н. е. македонці захопили Евбею, Епір і Етод. Вся Північна Греція
опинилася в їх руках. Це стурбувало Афіни. Греки спішно готувалися до війни. Війна
спалахнула в 339 році до н. е. Македонська армія вторглася в Середню Грецію, зруйнувала
Амфіса і зайняла позицію поблизу міста Еритреї в Північній Фокіді, що створило загрозу для
Фів. До антімакедонскаму союзу приєдналася Беотія. Коаліцію очолили Афіни.
У серпні 338 року до н. е. в Беотії при Херонеї стався великий бій. Грецька армія
налічувала близько 30 тисяч чоловік. Такою ж була і македонська армія, але вона мала кращу
організацію і озброєння. Лівим її крилом командував Олександр (Македонський) – 18-річний
син Філіпа ІІ. Удар македонської фаланги з одночасним охопленням правого флангу бойового
порядку греків вирішив результат бою. Греки не витримали цього удару і були розбиті.
Македонська армія показала свою перевагу над грецькою армією.
Після перемоги при Херонеї македонська армія рушила на Фіви. Афіни в цей час
готувалися до опору. Розправившись з Беотією, Філіп ІІ запропонував Афінам мир і союз. В
результаті переговорів в кінці 338 року до н. е. був оформлений союз всіх грецьких держав (за

46
винятком Спарти). З Македонією був укладений «вічний» оборонно-наступальний союз.
Об’єднання Греції під гегемонією Македонії мало на меті ведення агресивних воєн в Азії.
Першою умовою для ведення успішної війни з Персією було припинення міжусобних
воєн, і вони були заборонені. Погоджуючись на свободу мореплавання, Македонія в той же
час забезпечувала за собою панування над протоками. Готуючи війну з Персією, Філіп домігся
прийняття постанови, за якою грекам заборонялося найматися на службу до ворогів
Македонії.
Забезпечивши собі гегемонію в Греції, Македонія в 336 році до н. е. почала війну з
Персією. У Малу Азію рушив авангард македонської армії під командою Парменіона, який
переправився через Геллеспонт. Проте перед початком походу внаслідок змови Філіппа ІІ
вбили. Новим царем став його син Олександр Македонський (336–323 рр. до н. е.). який
отримав гарне виховання і освіту. Його вихователем протягом декількох років був найбільший
грецький філософ Аристотель – людина енциклопедичних знань. Під його керівництвом
Олександр став одним з найосвіченіших людей свого часу. З 16 років він брав участь в
походах свого батька і отримав хорошу практичну бойову підготовку.
Після вбивства Філіпа ІІ в Греції почала енергійно діяти антимакедонська партія. У
святковому одязі, з вінком на голові Демосфен з’явився на засідання афінської ради і привітав
його з загибеллю «тирана». «Ну, а цей хлопчина, Олександр, нам не страшний», – заявив він.
Фракійці, іллірійці і інші племена також виявили намір звести старі рахунки з Македонією. У
македонській армії, яка перебувала в Малій Азії, почалися заворушення.
У цій складній обстановці Олександр знайшов опору в основній масі македонського
селянства і у етерів. Перш за все був наведений порядок в армії, де під керівництвом Атталі
готували повстання. Після цього македонська армія швидко вторглася до Греції, і Олександр
відновив договір з Еллінським союзом. Потім був зроблений похід на північ до самого Дунаю
і в Іллірію.
За час цих походів в Греції посилилась антимакедонська партія, яку субсидіювали перси.
Демосфен для боротьби з Македонією отримав від персів 300 таланів. Була пущені чутки, що
Олександр загинув в боротьбі з іллірійцями, і це послугувало приводом до повстання, яке
почали Фіви. Повсталі обложили в Кадмеє (кремль Фів) македонський гарнізон.
Дізнавшись про повстання в Греції, Олександр рушив з македонською армію з Іллірії в
Беотію, і через 14 днів вона була вже під Фівами. Фіви були оточені, а потім взяті подвійним
ударом. Місто було зруйноване вщент, близько 30 тисяч полонених македонці продали в
рабство. У Греції настав спокій.
Повернувшись до Македонії, Олександр організував підготовку до походу в Персію. На
це македонці витратили всю зиму 335/34 року до н. е.
У 334 р. до н. е. армія македонців і греків переправилася через протоку Геллеспонт і
опинилася на землях Перського царства. На той час перським царем був Дарій ІІІ Кодоман
(336–330 рр. до н. е.)
Організація македонської армії в період правління Олександра залишалася в основном у
незмінною. Була лише поліпшена структура армії і вдосконалена бойова підготовка рядових
воїнів і командирів. Фаланга важкої піхоти македонської армії складалася з 16384 чоловік.
Вона будувалася в глибину по 16 шеренг, в кожній шерензі налічувалося 1024 людини. Фронт
фаланги дорівнював кілометру.
Фаланга мала чітку організаційну структуру. На чолі кожного підрозділу фаланги стояв
командир. Нижчою підрозділом був «лох» – одна людина по фронту і 16 чоловік в глибину.
Наступні підрозділи складалися з 2, 4, 8 і 16 лохів. Колона в 16 чоловік по фронту і 16 чоловік
в глибину (256 осіб) називалася синтагмою і була найменшим стройовим підрозділом; 16
синтагм становили малу фалангу, 4 малі фаланги утворювали велику фалангу.
Коли була потрібна особлива стійкість, ліве крило фаланги переміщалася за праве. При
такій побудові фаланга мала 512 чоловік по фронту і 32 шеренги в глибину. Якщо в
стройовому відношенні македонська фаланга була розчленована, то в тактичному вона
представляла собою єдне ціле. У бою між підрозділами не допускалось жодних інтервалів.
Усередині фаланги воїни стояли так близько один від одного, що не мали можливості
повернутися. Збільшення глибини і щільності побудови фаланги різко знизило її рухливість і

47
гнучкість. Вона не могла діяти на пересіченій місцевості. Фаланга не мала ні підтримки, ні
резерву, але зате володіла величезною ударною силою.
Гвардія (гіраспісти) була посилена до 6 тисяч осіб. Гіраспісти мали на озброєнні довгі
піки і великі щити. Гіраспісти були легко озброєні і могли діяти як в зімкнутому, так і в
розімкнутому строю.
У греків була незначна кіннота, і вона не вирішувала результату бою. Македонська ж
кіннота грала дуже важливу роль в бою, і її дії визначали результат бою. В атаку кіннота
йшла прямокутної, ромбовідой або клиноподібної колоною. Кіннота в македонської армії була
самостійним родом військ.
Основою бойового порядку македонської армії була фаланга важкої піхоти, опираючись
на яку маневруваа і завдавала удару кіннота. Праве крило бойового порядку зазвичай
складалося з середньої піхоти, гвардії і важкої македонської кінноти, ліве крило – з легкої
піхоти і союзної (фессалійскої) кінноти. Головне бойове завдання покладалася на праве крило.
Велика частина легкої піхоти і легкої кінноти перебувала перед фронтом бойового
порядку. На легкі війська покладалася зав’язка бою, боротьба зі слонами і бойовими
колісницями противника. Іноді частина легкої піхоти і кінноти розташовувалася в другій лінії,
за флангами; частина військ охороняла обоз і табір.
В тактиці македонської армії Епамінондів тактичний прийом (нерівномірність
розподілу військ за фронтом з метою зосередження сил для головного удару на вирішальному
напрямку) набув подальшого розвитку. Враховуючи те, що піхота і кіннота македонської армії
розподілялися на важку, середню і легку. Важка піхота, яка була озброєна важкими довгими
списами (сарисами) і мечами, завжди билася в строю фаланги (рис. 8). Середня піхота, в
залежності від обстановки, могла битися в розчленованих порядках або в строю фаланги.
Легка піхота діяла в розсипному строю. Легка і середня кіннота прикривала фланги,
зав’язувала бій, вела розвідку, переслідувала противника.

Рис. 8. Бойовий порядок македонського війська (ІV ст. до н. е.)

Наступала македонська армія уступами з правого флангу. Важка кіннота, якою

командував Олександр, спираючись на важку піхоту, наносила головний удар; в прорив
прямували гіпаспісти (середня піхота) і розвивали успіх. Завершувала розгром противника
важка піхота. Легка кіннота переслідувала ворога. Таким чином, кожна складова частина
бойового порядку мала свою тактичну задачу. В цілому бойовий порядок македонської армії
добре маневрував на поле бою.
Ідея Епамінонда в македонської армії була розвинена до комбінованого поєднання дій
піхоти і кінноти, тобто Двох родів військ. Але для цього потрібен був тривалий вишкіл
рядового і командного складу, висока стройова підготовка підрозділів. Ускладнювалося
управління армією; воно тепер стало розподілятися між окремими родами військ (піхотою і
кіннотою) і окремими частинами бойового порядку.
У період підготовки до війни з Персією в македонської армії велика увага була
приділена створенню облогової техніки. За допомогою облогових машин македонці
руйнували кріпосні стіни і брали штурмом міста. Македонська армія широко користувалася
різними пристосуваннями для форсування річок і наведення мостів.
48
 Важливим питанням підготовки походу була організація військового тилу македонської
армії. Обоз слідував безпосередньо за армією, а при зупинках розташовувався в укріпленому
таборі і ретельно охоронявся. В обозі перебувало бойове майно, облогові машини і засоби
штурму, ремісники зі своїм інструментом для виробництва та проведення різних робіт,
представники грецької науки для вивчення нових країн, торговці. В обозі за армією часто
везли трофеї в тому числі полонених. В результаті військовий тил армії ставав громоздкім і
часто затруднював рух армії.
Розвиток військового мистецтва в ході війни Македонії з Персією
Персія потенційно мала великі збройні сили, але це було ополчення, що складалося з
воїнів різних племен і народів, які перебували під деспотичним гнітом. Великі території
ускладнювала збір цих ополчень. До того ж внутрішньополітичне становище перської деспотії
негативно відбивалося на стані її армії: вона не мала міцного тилу. Різнорідність окремих
загонів і їх слабка спаяність були головними недоліками перської армії. Основна маса військ
представляла собою іррегулярне ополчення.
Переваги персів полягали насамперед в наявності великих грошових коштів і, сильного
флоту (понад 400 великих кораблів). Дарій III Кодоман мав можливість утримувати значну
армію найманців (до 20 тисяч чоловік), велика частина якої складалася з греків. Перська флот
панував на Середземному морі, що полегшувало оборону проток.
За розмірами території і чисельності населення перська деспотія в п’ять разів
перевищувала Македонію і Грецію, разом узяті. Отже, людські ресурси, якими могла
розташовувати Македонія, були в кілька разів менше людських ресурсів Персії. Але перевага
македонських завойовників полягало в незрівнянно більш високою мобілізаційної готовності,
що визначалося наявністю постійної армії. Хороша вишкіл регулярних військ, великий
бойовий досвід, єдність командування – все це вигідно відрізняло македонську армію від
перського іррегулярного війська. Для походу в Персію було підготовлено 30 тисяч піхотинців,
5 тисяч вершників і 160 кораблів. Таким чином, незважаючи на потенційне чисельну перевагу
персів і величезні територіальні розміри перського держави, похід македонських завойовників
не був авантюрою. Важке внутрішньополітичне становище Персії, низька боєздатність її армії
створювали передумови для успіху македонців.
План македонських завойовників полягав в тому, щоб вести боротьбу на суші, так як на
морі перси мали занадто очевидну перевагу. Було вирішено опанувати західним і південним
узбережжям Малої Азії і відрізати перський флот від сухопутної армії. Після знищення або
ізоляції перського флоту і створення бази на узбережжі передбачалося вторгнутися вглиб
Персії, розбити перську армію і захопити політичний центр країни – Вавилон. Для
забезпечення основної бази (Македонії та Греції) було вирішено виділити сильний
стратегічний резерв, який повинен був підтримувати порядок в Греції і обороняти узбережжі в
тому випадку, якщо перський флот спробує висадити десант.
Щодо питання про план війни у персів не було єдиної думки. Йшла боротьба між греком
Мемноном – найкращим воєначальником персів – і сатрапами Малої Азії, які виходили з
місцевих інтересів. Мемнон запропонував не приймати бою з македонської армією і
відступити вглиб Персії, знищуючи все на своєму шляху. На узбережжі він вважав залишити
сильні гарнізони, поставивши їм завдання наполегливо боронити важливі пункти. Флот
повинен був висадити десант в Греції з метою підняти повстання проти Македонії. Мемнон
прагнув виграти час для збору ополчень.
Малоазіатські сатрапи наполягали на тому, щоб не віддавати на розграбування Малу
Азію і перешкодити вторгненню македонської армії. Але перське командування не вжило
жодних заходів для того, щоб перешкодити переправі македонської армії через Геллеспонт.
Оборонці відмовилися використовувати сильний водний кордон в найвигідніших умовах,
тобто за повного панування на морі перського флоту. Було прийнято пропозицію Мемнона
про висадку десанту в Греції з метою організації там повстання проти Македонії, а також про
зміцнення найважливіших пунктів на східному узбережжі Середземного моря і зайняти їх
сильними гарнізонами. За наполяганням малоазіатських сатрапів перське командування стало
зосереджувати свої війська до узбережжя Малої Азії в напрямку Геллеспонту з метою надання
протидії македонській армії. Таким чином, цілеспрямованим діям македонських завойовників

49
був протиставлений половинчастий план, продиктований місцевими інтересами сатрапів
Малої Азії.
Македонська армія переважала перську на суші, але флот персів панував на морі.
Враховуючи це, македонський цар Александр вирішив переправитися до Малої Азії, розбити
сухопутну армію противника та просуваючись вздовж берега оволодіти всіма базами
перського флоту, витіснивши його з Егейського і Середземного морів. І тільки добившись
цього, тобто перетворивши Малу Азію у плацдарм, він збирався нанести вирішальний удар у
глиб Перської держави. Похід Александра Македонського розпочався навесні 334 р. до н. е. і
тривав більше 10 років. На берегах річки Гранік відбулася перша битва. Перси зазнали
поразки. Незабаром Мала Азія була завойована. Далі армія Македонського рушила до Сирії,
де у 333 р. до н. е. біля міста Ісси відбулась велика битва. Дарій ІІІ знову зазнав поразки і втік
з поля бою. Після цього Александру вдалося завоювати Сирію, Фінікію та Палестину.
Наступним на черзі був Єгипет. Оскільки єгиптяни не любили персів, то Александра і його
армію вони радо вітали, як визволителів. В Єгипті було побудоване нове місто – Александрія.
Єгипетські жерці оголосили Александра сином бога Амона. За перші два роки македонська
армія завоювала Малу Азію, Фінікію, Палестину, Єгипет. У 331 р. до н. е. Олександр виграв у
персів вирішальну битву при Гавгамелах (рис. 9), розгромивши велику перську армію.
У 331 р. до н. е. македонське військо знову рушило до Месопотамії. 1 жовтня 331 р. до
н. е. відбулася битва біля села Гавгамели.

Рис. 9. Битва при Гавгамелах (331 р. до н. е.)

Перед битвою Александр вишикував свою армію (40 тис. піхоти і 7 тис. кінноти) у дві
лінії. Центр бойового порядку склали фаланги важкої піхоти.
На правому фланзі була зосереджена ударна група, яка складалася з важкої кінноти, на
лівому – середня легка кіннота. У другій лінії були розташовані загони середньої піхоти, які
отримали завдання прикрити тил головних сил від ударів кінноти противника. Попереду у
розсипному строю розміщувалася легка піхота. Задум Македонського–полководця полягав у
тому, щоб нанести головний удар по лівому флангу противника.
Перська армія, за підрахунками різних істориків, мала до 80 тис. піхоти і 15 тис. кінноти,
200 бойових колісниць та 15 бойових слонів. Перський цар Дарій ІІІ вишикував свою армію у
дві лінії, маючи у центрі піхоту, а на флангах – кінноту. Попереду головних сил
розташовувалися колісниці та слони.
У цьому вирішальному двобою Александр Македонський здобув перемогу, а цар Дарій
ІІІ злякавшись, покинув військо і втік, проте невдовзі був вбитий одним із перських сатрапів.
У руках македонців були і головні перські міста – Вавилон, Сузи, Персеполь. На 330 р. до н. е.
Перська держава була завойована.
Таким чином, Македонська армія одержала перемогу завдяки узгодженому удару
різних родів військ – кінноти та піхоти.
Завершення великого походу. У 329 р. до н. е. Александр Македонський вирушив на
завоювання Середньої Азії. Майже 3 роки македонці витратили, щоб підкорити Бактрію. У
327 р. до н. е. Александр разом із військом вирушив на завоювання Індії, де проти нього
виступив цар Пор, який мав сильне військо. Все ж у битві біля р. Гідасп македонцям вдалося
50
розбити армію Пора. Проте на цьому великий похід закінчився. Військо Олександра було
виснажене і відмовилося йти далі. У 324 р. до н. е. македонці повернулися до Вавилона. На
завойованих землях утворилася велика імперія, яка була найбільшою державою в
Стародавньому світі. Александр Македонський мріяв про похід на Африку, але цьому не
судилось здійснитися, 323 р. до н. е. він несподівано захворів і помер.
Отже, можемо констатувати, що Перська імперія була гігантським і тимчасовим,
складним і неміцним «військово-адміністратив ним об’єднанням», зазвичай різних племен і
народностей, що жили своїм особливим життям. На відміну від неї, давньогрецькі війська
комплектувалися на основі станової військової повинності з рабовласників, військових
поселенців, землевласників. У рабовласницьких державах Давньої Греції та Персії армії
складалася з окремих кінних загонів царів і їх васалів та пішого народного ополчення (міліції),
які поступово перетворювалися в професійні армії. У цей період були закладені основи
організаційної структури армій. Тоді ж уперше зявилася сухопутна армія. Основними родами
військ цих армій були піхота та кіннота, загони саперів і служба тилу, а всі приморські
держави мали власний флот. Виникли й початкові форми тактичної організації військ.
Рабовласницькі армії нараховували десятки тисяч осіб, що мали на озброєні холодну
зброю (ударної і метальної дії). Основу організаційної структури армій Давньої Греції та
Персії складали фаланги та загони, які поступово удосконалювалися з метою підвищення
ударних можливостей і маневреності. У ході численних війн цієї епохи сформувалася теорія і
практика підготовки і ведення воєнних дій на суші і на морі – воєнне мистецтво, яке постійно
розвивалося. А розвиток продуктивних сил цих держав дозволяв створювати нові й
удосконалювати старі засоби збройної боротьби, а зростання чисельності армій і рівня
професіоналізму воїнів зумовили розвиток стратегії і тактики.

2.3. Розвиток військового мистецтва в стародавньому Римі

Римська імперія була в глибокій економічній кризі. Економічний розквіт Риму був
заснований на величезних завоюваннях, на військовому прибутку, на дармовій праці рабів,
яких доставляли успішні походи. Сам Рим, при невисокій ступені продуктивності праці в
античному світі, витрачав більше, ніж виробляв. Із зупинкою завоювань криза стала
неминучим. Цей економічна криза робив смертельними рани, які він наносив римському
військовому могутності, і обумовлював загальний перехід до натурального господарства. І хоч
військове мистецтво не настільки активно розвивалося як в часи республіки, але не варто
забувати й про розвиток військового мистецтва за часів імперії.
Історіографія питання: питанням розвитку військового мистецтва в Римській імперії
займалося багато дослідників, зокрема: Ісаєв С.В., Свєчін А.А., Зелінський Ф.Ф., Дельбрук Г.,
Покровський М.М., Портнягіна І, Авдєєв А. У 90-х роках вивчення проблем всесвітньої історії
в цілому і історії стародавнього світу, зокрема, проходило у рамках методологічного
плюралізму, що змінив офіційну методологію, вчення історичного матеріалізму, зокрема,
вчення про соціально-економічні формації. На рубежі 80–90-х років стали формуватися три
нові методологічні підходи, на базі яких досліджувалися конкретні проблеми античної, у тому
числі давньоримської, історії: цивілізаційний, при якому хід всесвітньої історії розглядається з
точки зору народження і зрілості тієї або іншої цивілізації як більше багатостороннього і
багатофункціонального історичного явища, ніж соціально-економічна формація. У основі
іншого методологічного підходу лежить концепція визначальної ролі духовних цінностей того
або іншого народу в ході історичного процесу. Третій підхід може бути визначений як
формаційно-цивілізаційний – поєднання сильних сторін формаційного і цивілізаційного
підходів, розгляд кожної формації не лише як комплексу передусім соціально-економічних
відносин, але і як багатосторонній і багатофункціональній цивілізації.
В цілому вітчизняні історики ведуть дослідження різних проблем античної, у тому числі
давньоримської, історії у дусі сучасних методологічних і концептуально-методичних підходів
і в той же час спираються на кращі традиції вітчизняної історіографії.

51
 Організація римської армії
Древньоримське військо було одним із головних елементів римського суспільства і
держави, вирішальним фактором в становленні могутності давньоримської держави. Під час
розквіту Риму чисельність арії сягала до 100 тисяч чоловік, але могла збільшуватися до 250-
300 тисяч чоловік і навіть більше (дивлячись від потреб держави). Римська армія мала
найкраще для свого часу озброєння, досвідчений і добре підготовлений командний склад
відрізнявся жорсткою дисципліною і високим військовим мистецтвом полководців, які
використовували найдосконаліші способи ведення бойових дій, досягаючи повного розгрому
противника. Основним родом військ була піхота. Флот забезпечував дії сухопутних військ на
приморських напрямках і перекид армій на територію противника по морю. Значний розвиток
отримали військово-інженерна справа, облаштування польових таборів, уміння проводити
швидкі переходи на великі відстані, мистецтво облоги і оборона укріплених пунктів. Якщо
раніше тільки римські громадяни входили до складу римського легіону, то тепер склалася
інша ситуація: кожен легіонер робився римським громадянином. Основною організаційною і
тактичною одиницею армії являвся легіон. Легіон складався з 5–6 тис. (у пізніші періоди – до
8 тис. ) піхотинців і декількох сотень вершників. Кожен легіон мав свій номер і назву. За
письмовими джерелами, що збереглися, ідентифіковано приблизно 50 різних легіонів. На чолі
легіону в період Республіки стояв військовий трибун, в період Імперії – легат. Легат –
помічник полководця або управителя провінції в період пізньої республіки, в період
принципату намісник в імператорських провінціях. З другої половини IV ст. до н. е. легіон
складався із 10 маніпул (маніпули виключно піхота) і 10 турм (кіннота), з першої половини
III ст. до н. е. – із 30 маніпул (кожна з яких ділилася на дві центурії) і 10 турм. Весь цей час
його чисельність залишалася незмінною – 4,5 тисяч чоловік, які включали в себе 300
вершників. Тактичне розподілення легіону дозволяло військам проводити маневри на полі
бою. Починаючи з 107 р. до н. е. в зв’язку з переходом до професійної найомної армії легіон
став ділитися на 10 когорт (кожна з яких об’єднувала три маніпули). В склад легіону також
входили стінобитні і метальні машини й обоз.
У I ст. н. е. чисельність легіону досягла семи тисяч чоловік, у тому числі 800 вершників.
Майже у всі періоди одночасно існували контубернії, центурії, маніпули і когорти.
Контуберній є найменшою тактичною одиницею в структурі військових сил Древнього Риму.
Комплектувався контуберній 8–10 солдатами. Начальником контубернія був декан (в
перекладі з латинського «десятник», «старший над десятком людей»). Під час походів
особистий склад контубернія знаходився в одній палатці. А при казармах – в одній кімнаті, яка
також називалася контуберній. Десять контуберніїв складали центурію. Оскільки загальної
кухні в римській армії не було, кожний контуберній сам готував собі їжу. В щоденний раціон
входило свіже м’ясо, фрукти, овочі, пшеничний хліб і оливкове масло. З початку контуберній
складався з десяти солдат. Гай Юлій Цезарь скоротив число підрозділу до восьми.
Центурія була військовим підрозділом римської армії, який очолював центуріон. В
легіоні їх було 60, при імперії 59 центурій. Спочатку центурія нараховувала близько 100
чоловік. Центурії ділилися на десятки. Дві центурії складали маніпулу. Центурія не виступала
в бою як самостійний тактичний підрозділ. Центурії першої когорти легіона було удвоєно.
Маніпула була основним тактичним підрозділом легіону в період існування маніпулярної
тактики. Кожен маніпул мав свій прапор. Звичайно прапори представляли собою древко з
різними срібними прикрасами, іноді, окрім них, підвішують до древка шматок матерії.
Особлива червона матерія була у полководця. Військовою позначкою всього легіону був орел,
звичайно срібний, прикріплений до древка. Сигнал до відступу і наступу передавався прямою
металевою трубою. Цей головний сигнал передавався далі ріжками маніпули.
Чисельність маніпул не була суворо фіксованою, так як при одній їх кількості
чисельність легіонів могла бути різною. В лініях маніпули стояли переважно в
колоноподібних строях, а безпосередньо перед боєм розкривались, формуючи суцільний
фронт, який був вигідніший не тільки в ближньому, але і в метальному бою. Маніпулою
керував командир римського легіону. Вона спрямована для нанесення на стиках центурій чи
когорт неочікуваного удару по лінії оборони противника і її прориву. Спочатку в римській
армії маніпула включала в себе одну центурію, в майбутньому при Гаї Юлію Цезарі в склад

52
маніпул входили уже дві, а то й три центурії. У випадку стримування атаки і натиску
противника, маніпула використовувалась як резервне підкріплення найбільш уязвимих місць
лінії оборони легіону. Набиралися в маніпули найбільш коренасті і сильні воїни. Когорта була
однією з головних тактичних підрозділів римської армії. З кінця II ст. до н. е. складала основу
когортної тактики. З того часу когорт в легіоні стало 10. При Августі залишився попередній
десятикогортний легіон, але склад когорти включав в себе 555 піхотинців і 66 всадників, крім
того, в першій когорті стала удвоєна кількість воїнів. Ці 10 когорт ставилися тепер в 2
шеренги, по 5 когорт в кожній. На правому крилі попередньої шеренги стояла перша когорта,
а прямо позаду неї шоста. На лівому краю п’ята когорта, а позаду неї 10. Цей бойовий порядок
існував до часів Трояна і Адріана, коли в боротьбі з нови противником знову перейшли до
бойового строю без проміжків і за бойовою лінією стали розміщувати резерв. Кожен із трьох
рядів когорт називався акіс. Перша когорта кожного легіону користувалася великою повагою,
там знаходився старший центуріон і знамена. Когорта в 360 чоловік , яка стояла розвернутим
строєм глибиною 8 рядів, представляла собою прямокутник довжиною 82 і шириною 15
метрів. За тих же умов легіон в розгорнутому строї займав 348 метрів довжини і 102 метри
ширини. Допоміжні війська ділилися на когорти і али (з часом їх змінили клинки). Іррегулярні
війська не мали чіткого чисельного складу, так як відповідали традиційним перевагам народів
з яких складалися. Вексиляціями називалися окремі загони, які виділялися з будь-якого
підрозділу, наприклад легіону. Так вексиляцію могли відправити на допомогу іншому
підрозділу чи на побудову моста (чи оборонних споруд).

Рис. 10. Фрагмент сучасної реконструкції лорика сквамата

Що стосується маніпулярної тактики то практично загальноприйнятою є думка, що в

період свого панування етруски ввели фалангу і у римлян, a згодом римляни свідомо змінили
озброєння і побудову. Ця думка грунтується на повідомленнях про те, що колись римляни
користувалися круглими щитами і будувалися фалангою на зразок македонської армії, однак,
в описах битв VI–V ст. до н. е. виразно видно домінуючу роль кінноти і допоміжну роль
піхоти – перша часто навіть розташовувалася і діяла попереду піхоти. Приблизно починаючи з
Латинської війни або з більш раннього часу римляни почали дотримуватися маніпулярної
тактики. Згідно Лівію і Полібію, вона здійснювалася трилінійною побудовою з інтервалами
(гастати, принципи і тріарії у тиловому резерві), причому маніпули принципів стояли проти
інтервалів між маніпулами гастатів. Легіони розташовувалися поруч один з одним, хоча в
деяких битвах Другої Пунічної війни вони стояли один за іншим. Для заповнення занадто
широких інтервалів при русі по пересіченій місцевості служила друга лінія, окремі загони якої
могли всуватися в першу лінію, а якщо й цього було недостатньо, використовувалася третя
лінія. При зіткненні з противником невеликі збережені інтервали заповнювалися самі собою,
внаслідок більш вільного розташування воїнів для зручності використання зброї.
Використання другої і третьої ліній для обходів ворожих флангів римляни стали
застосовувати в кінці Другої Пунічної війни. Думка про те, що римляни при атаці метали
пілуми, після чого переходили на мечі і в ході бою виробляли зміну ліній бойового порядку,
було спростовано Дельбрюком, що показало, що зміна ліній в ході ближнього бою мечами
неможлива. Це пояснювалося тим, що для швидкого і організованого відступу гастатів за
принципами маніпули повинні бути розставлені з інтервалами, рівними ширині фронту
окремої маніпули. При цьому вступати в рукопашний бій з такими інтервалами в лінії було б
53
вкрай небезпечно, так як це дозволило б противнику охопити маніпули гастатів з флангів, що
призвело б до швидкої поразки першої лінії. На думку Дельбрюка, насправді зміна ліній в бою
не проводилася – інтервали між маніпулами були невеликі і служили лише для полегшення
маневрування. Однак при цьому велика частина піхоти призначалася лише для затикання
розривів в першій лінії. Пізніше, опираючись зокрема на «Записки про галльську війну»
Цезаря було знову доведено зворотне, хоча було визнано, що вона не була злагодженими
маневрами підрозділів. З іншого боку навіть охоплена з усіх боків маніпула гастатів не могла
бути швидко знищена, і утримувала ворога на місці, просто оточивши себе щитами з усіх
боків (величезний щит легіонерів, абсолютно непридатний для індивідуального бою, в строю
його надійно захищав і легіонер був вразливий лише для колючих ударів зверху), а противник
проник крізь проміжки міг бути просто закиданий дротиками принципів (які по всій видимості
були прикріплені до внутрішньої сторони щита в кількості семи штук), самостійно залізаючи в
вогневий мішок і не маючи ніякого захисту від флангового вогню. Зміна ліній могла являти
собою відхід назад гастатів в ході метальної бою, або просте просування принципів вперед. А
ось прорив суцільного фронту з подальшою плутаниною і різаниною беззахисної важкої
піхоти яка втратила лад, був куди небезпечніше і міг привести до втечі (оточеній ж маніпулі
бігти просто нікуди).
Приблизно з 80-x рр. до н. е. стала застосовуватися когортна тактика. Причина введення
нової побудови полягала в необхідності ефективного протистояння масованому фронтальному
натиску, що застосовувався союзом кельто-германських племен. Своє перше застосування
нова тактика знайшла ймовірно в Союзницької війні 91–88 до н. е. Під час правління Цезаря
когортна тактика була вже загальноприйнятою. Самі когорти будувалися в шаховому порядку
(квінкунс), на полі бою могли застосовуватися у трьох виглядах: перший – 3 лінії з чотирьох
когорт в 1-й і трьох в 2-й і 3-й на відстані 150–200 футів (45–65 метрів) один від одного;
другий – 2 лінії по 5 когорт в кожній; третій – 1 лінія з 10 когорт. На марші, зазвичай на
ворожій території, вони будувалися чотирма паралельно рухаючимися колонами для того, щоб
було легше перебудуватися в три лінії з чотирьох когорт, по сигналу тривоги, або утворювали
так зване коло, пом’якшив відступ під інтенсивним обстрілом. При Цезарі кожен легіон
виставляв в першу лінію 4 когорти, a в другу і третю – 3. Коли когорти стояли зімкнутим
строєм, відстань, що відділяла одну когорту від іншої, дорівнювала довжині когорти по
фронту. Цей проміжок знищувався, як тільки ряди когорти розгорталися для бою. Тоді
когорта розтягувалася по фронту майже удвічі порівняно із звичайним строєм. При взаємодії
когорт, внаслідок більшої чисельності окремого загону та спрощеності маневрування, не
висували настільки високих вимог до індивідуальної підготовки кожного легіонера. Солдати,
які прослужили свій термін і були демобілізовані, але знову записані у військовий склад на
добровільній основі, зокрема з ініціативи, наприклад, консула, називалися евокаті (дослівно
«знову покликані»). За Доміціана так називалися охоронці його спальних покоїв. Зазвичай
вони числились в складі майже кожного підрозділу, і, мабуть, якщо воєначальник був досить
популярний серед солдатів, кількість ветеранів такої категорії в його війську могло
збільшитися. Поряд з вексіляріями «знову покликані» були звільнені від ряду військових
обов’язків – зміцнення табору, прокладання доріг і т. д. і по чину були вище рядових
легіонерів, іноді порівнювалися з вершниками або навіть були кандидатами в центуріони. Так,
наприклад, Гней Помпей обіцяв просунути своїх колишніх «знову покликаних» до сотників
після завершення громадянської війни, проте в сукупності всі вони не могли бути підвищені
до цього чину. Всім контингентом «знову покликаних» командував зазвичай окремий
префект.
З державного казначейства солдати отримували кошти, які надходили на утримання
армії. Солдати отримували подарунки, іноді дуже багаті, і мали частку з добутку. Після
закінчення військової служби їм давалися або грошова сума, або земельні наділи. Солдати
харчувалися переважно пшеницею, яку вони отримували зерном і самі розмелювали на
ручних млинах для приготування особливого роду сухарів, м’ясо їли рідше і не так охоче.
Легат легіону був командиром легіону. На цей пост імператор зазвичай призначав колишнього
трибуна на три – чотири роки, але легат міг займати свою посаду і набагато довше. У
провінціях, де був розквартирований один легіон, легат одночасно був губернатором

54
провінції. Там, де перебувало кілька легіонів, у кожного з них був свій легат, і всі вони
знаходилися під загальним командуванням у губернатора провінції. Існував також трибун
Латіклавій. Цього трибуна до легіону призначав імператор або сенат. Зазвичай він був
молодий і мав менше досвіду, ніж військові трибуни, проте посада його була другою за
величиною в легіоні, відразу після легата. Назва посади походить від слова «laticlava», яке
означає дві широкі пурпурні смуги на туніці, покладеної чиновникам сенаторського.
Префект табору був третім за значимістю поста в легіоні. Зазвичай його займав виходець
із солдатів-ветеранів, який отримав підвищення і раніше займав пост одного з сотників. Були
також трибуни Ангустіклавії. У кожному легіоні було п’ять військових трибунів із стану
вершників. Найчастіше, це були професійні військові, які виконували високі адміністративні
посади в легіоні, а під час бойових дій могли командувати легіоном. Їм покладалися туніки з
вузькими пурпуровими смугами, звідки й походить назва посади.
Пріміпіл це найвищий за рангом центуріон легіону, що стоїть на чолі першої подвійної
центурії. У першому і другому століттях н.е. при звільненні з військової служби пріміпіл
входив у стан вершників і міг досягти високої посади. Назва дослівно означає «перша
шеренга». Що ж до центуріона, то у кожному легіоні було 59 сотників, кожен з яких
командував центурією. Центуріони були основою професійної римської армії. Це були
професійні воїни, які жили повсякденним життям своїх підлеглих-солдатів, а в ході бою
командували ними. Зазвичай цей пост отримували солдати-ветерани, проте центуріоном
можна було стати і з безпосереднього указу імператора чи іншого високопосадовця. Когорти
мали нумерацію з першої по десяту, а центурії всередині когорт – з першої по шосту (при
цьому в першій когорті було лише п’ять центурій, але перша центурія була подвійна) – таким
чином, в легіоні було 58 сотників і пріміпіл. Номер центурії, якою командував кожен
центуріон, безпосередньо відповідав його положенню в легіоні, тобто найвище положення
займав центуріон першої центурії першої когорти, а найнижче – центуріон шостої центурії
десятої когорти. П’ять центуріонів першої когорти називалися «Прімі Ордінес». У кожній
когорті центуріон першої центурії йменувався «Пілус Пріор». Аквіліфер – той, що несе орла.
Втрата прапора аквіли («орла») вважалася жахливою зневагою. При втраті орла легіон
розформовувався. Якщо орла відбивали назад, легіон заново формували з тим же ім’ям і
номером. Наступний крок вгору по службових сходах від аквіліфера це центуріон.
Сіґніфер був у кожній центурії як скарбник, який відповідав за виплату платні солдатам і
збереження їхніх заощаджень. Він же ніс бойовий значок центурії – держак списа,
прикрашений медальйонами. Нагорі древка перебував символ – у кожної центурії свій –
зазвичай зображення орла. Іноді зображення відкритої долоні. Опціон був помічником
центуріона, заміняв центуріона в бою в разі його поранення. Вибирався центуріоном зі своїх
солдатів. Тессерарій це помічник опціона. У його обов’язки входили організація варт і
передача паролів. Декан був командиром 10 солдатів, які жили в одному наметі. Також були у
легіоні і сурмачі, що грали на мідному розі – Корну. Знаходилися поряд з прапороносцем,
віддаючи команди на збір до місця призначення і передавав солдатам накази командира
сигналами горна. Тубіцени це сурмачі, які грали на «тубі», що являла собою мідну або
бронзову трубку. Тубіцени, що знаходяться при легаті легіону, закликали воїнів до атаки або
сурмили відступ. Імагініфер ніс штандарт із зображенням імператора, який служив постійним
нагадуванням про вірність війська імператору. Вексіллярій ніс штандарт (вексілум) певної
піхотної або кавалерійської частини римських військ. В епоху пізньої Республіки та Імперії
легіони стали грати серйозну політичну роль. Не випадково Август після важкої поразки
римлян в Тевтобургському лісі (9 р. н. е.) Вигукнув, схопившись за голову, – «Квінтілій Вар,
поверни мені мої легіони». Вони могли забезпечити майбутньому імператору захоплення і
утримання влади в Римі – або, навпаки, позбавити його будь-яких надій. Намагаючись
послабити можливу загрозу використання військової потужності легіонів претендентами на
владу в Римі, намісникам провінцій було заборонено залишати свою провінцію разом з
підлеглими їм військами. Коли Юлій Цезар перетнув Рубікон і привів до Італії свої війська, це
викликало кризу в Римі. Легіони грали також величезну роль у справі романізації
варварського населення. Будучи розміщеними на кордонах Імперії, вони привертали до себе

55
торговців з центру і, таким чином відбувався культурний обмін між римським і варварським
світом.
При імператорі Августі число легіонів значно збільшилась за час громадянських воєн, а
згодом було скорочено до 25 одиниць в кінці його правління. Перехід в епоху імперії до
створення більш численних легіонів постійного складу було викликане в основному
внутрішніми причинами – прагненням забезпечити вірність легіонів імператору, а не
воєначальникам. Назви легіонів походили від назв провінцій, в яких вони були створені
(Італійский, Македонський). Легіон став очолювати легат – зазвичай це був сенатор, який
займав цю посаду протягом трьох років. Йому безпосередньо підпорядковувалися шість
військових трибунів – п’ять штабних офіцерів і шостий – кандидат в сенатори. При перших
імператорах легіони складалися переважно з італіків; але починаючи з Веспасіана (69–79рр.
н. е.) італіки комплектували переважно преторіанської гвардії (не більше 12 тисяч чоловік) , а
легіони отримували поповнення з тієї провінції, де вони розташовувалися. Преторіанець
відгукувався про легіонерів, як про варварів. Насправді, легіонери були переважно
олатинившимися провінціалами, які засвоїли дух, звичаї і мову Риму. Засобом для подальшої
підтримки римського духу в легіонах було призначення в них центуріон солдатів, що почали
службу в преторіанській гвардії. Переводи сотників з одного легіону в інший заважали
розвитку в легіонах духу сепаратизму. Кожному легіону було додано кілька допоміжних
когорт, що комплектувалися переважно з ще неолатинившихся римських підданих.
Керівництво в них було римське, командна мова – латинська, але когорта мала власну
національну мову для внутрішнього вжитку. Солдати когорти отримували в порівнянні з
легіонером третю частину платні. Ці когорти представляли перехідну ступінь до кінних
частин і легкої піхоти, які комплектувалися виключно варварами, які були швидше
союзниками, ніж підданими Риму, і зберігали своїх тубільних вождів. Легіон з доданими йому
когортами і кіннотою, звичайно налічував не більше 9 – 10 тисяч осіб, так щоб легіонери були
в більшості. Для забезпечення гегемонії за латинським духом, легіонери завжди були ядром,
ставилися в центрі, а допоміжні і варварські частини дробилися на дрібні групи, які не мали
самостійного об’єднання. Загальна військова повинність зберігалася на папері, а на практиці
армія поповнювалася за рахунок вербування, коли на важкий і малообіцяючий похід
бажаючих завербуватися було недостатньо, вдавалися і до повинності, внаслідок дозволу
ставити за себе заступника, ця повинність втратила особистий характер. Раби в армію не
допускалися. Одружитися солдат не мав права. Легіони стояли переважно поза великих
міст, в укріплених таборах і острогах. Офіцери не ділилися так суворо на два класи, як в
республіканському Римі. Центуріон отримав можливість вислужитися, з них переважно
призначалися табірні префекти-коменданти, зобов’язані підтримувати сувору дисципліну.
Трибуни та легати і раніше мали слабку військову закалку і призначалися з синів
аристократичних сімей. Надалі структура легіону серйозних змін не зазнавала. Проте, в силу
різних причин, головною з яких була недостатня підготовленість римських воєначальників,
відбулася відмова від третьої лінії, і поступовий перехід до тактики, характерної для фаланги.
Це значно зменшувало міць легіону, так як маніпулярна побудова (і перш за все наявність
розривів між маніпулами) перетворювала легіон на погану фалангу. При розділі Римської
імперії в Східній імперії було 70 легіонів, а в Західній – 63 легіони. Така кількість військ була
явно поза рамками економічних можливостей держави.

Озброєння і спорядженняння римських воїнів.

Стародавній Рим був однією з найбільших імперій. Імперією, яка завоювала більшу
частину відомого тоді світу. Це держава надала величезний вплив на весь подальший процес
розвитку цивілізації, а досконалість деякий структур і організацій цієї країни не вдалося
перевершити досі.

56
 Можна сміливо сказати, що з моменту свого
виникнення слова Римська Імперія і поняття
«порядок», «організованість», «дисципліна» стали
синонімами. Це в повній мірі відноситься і до
давньоримської армії, легіонерам, що вселяли
тремтіння і повагу варварським народам.
Повністю екіпірований і споряджений боєць
був озброєний мечем (на лат. «Gladius»), кількома
дротиками («plumbatae») або списами («pila»). Для
захисту легіонери використовували великий щит
прямокутної форми («scutum»).
Тактика бою
давньоримської армії
була досить простою –
перед початком бою
противник закидався
списами і дротиками,
після чого починалася
рукопашна сутичка. І
саме в подібних
рукопашних боях, в яких
римляни вважали за краще здолати дуже щільним строєм, що
складався з декількох рядів, де задні ряди напирали на передні,
одночасно підтримуючи і штовхаючи вперед, і проявилися
переваги меча легіонерів, тобто Гладіус.

Гладіус
Гладіус – двосічний меч з клиноподібним вістрям (рис. 11), який
використовувався для нанесення колючих та ріжучих ударів по
противнику. Міцний ефес мав опуклу рукоять, в якій могли бути
поглиблення для пальців. Міцність меча забезпечувало або пакетне
кування: з’єднання разом декількох сталевих смуг за допомогою ударів,
або ромбовидна форма поперечного перерізу клинка, виготовлена з однієї
високовуглецевої сталевої заготовки. Під час виготовлення пакетним
куванням в центрі меча розташовувався канал, що спускався вниз. Дуже
часто на мечах вказувалося ім’я власника, яке вибивалося на клинку або
наносилось гравіюванням.
Гладіус був практично ідеальною зброєю для роботи в щільному
строю: загальна довжина зброї (що не перевищує 60 сантиметрів) не
Рис. 11. Гладіус вимагала простору для замаху, а заточка
самого клинка дозволяла наносити як
рубаючі, так і колючі удари (хоча перевага віддавалася
сильним колючим ударам із-за щита, який давав доволі
непоганий захист).
Незважаючи на головну стратегію піхотинців – наносити
колючі удари в живіт, на навчаннях їх націлювали на
отримання будь-якої переваги в бою, не виключаючи
можливості ураження противника нижче рівня щитів, Рис. 12. Тренування римських
пошкоджуючи колінні чашечки рубаючо-ріжучими ударами. солдат, реконструкція
Також, у гладіуса були ще дві беззаперечні переваги:
вони всі були однотипними (кажучи сучасними термінами – «серійними»), тому
легіонер, що втратив свою зброю в бою міг без жодних незручностей використовувати зброю
поваленого товариша;

57
 зазвичай давньоримські мечі робили з досить низькосортного заліза, тому були дешеві у
виробництві, а значить, виготовляти подібну зброю можна було в досить великих кількостях,
що в свою чергу призводило до збільшення регулярної армії.

Розрізняють чотири типи гладіусів:

«Іспанський» гладіус
Використовувався не пізніше ніж 200 років до н.е. до 20 років до
н. е. Довжина клинка приблизно 60–68 см. Довжина меча приблизно
75–85 см. Ширина меча приблизно 5 см. Він був найбільшим,
найважчим і найдовший із гладіусів та мав виражену листоподібну
форму. Максимальна вага становила близько 1 кг, стандартний важив
близько 900 г з дерев’яною рукояткою.
Рис. 13. «Іспанський»
гладіус. Реконструкція

Гладіус «Майнц»
Майнц був заснований як римський постійний табір в
Moguntiacum приблизно в 13 році до н.е. Мечі, зроблені в Майнці,
продавалися в основному на північ. Варіація Гладіус «Майнц»
характеризувалася невеликою талією клинка і довгим вістрям.
Довжина леза 50–55 см. Довжина меча 65–70 см. Ширина клинка
близько 7 см. Вага меча близько 800 г (з дерев’яною рукояткою).
Гладіус типу «Майнц» був призначений в першу чергу для колючих Рис. 14. Гладіус
ударів. Що ж до рубаючих, то неправильно нанесений, він міг навіть «Майнц»
пошкодити клинок.
Гладіус «Фулхем»
Використовувався приблизно в 43 році н.е. і до кінця того ж самого
століття. Він вважається проміжною ланкою між типом «Майнц» і типом
«Помпеї». Деякі дослідники вважають це розвитком типу «Майнц», або
ж просто цим типом. Клинок трохи вужчий, ніж у типу «Майнц»,
головна відмінність – трикутне вістря. Довжина клинка 50–55 см.
Рис. 15. Гладіус Довжина меча 65–70см. Ширина клинка приблизно 6 см. Вага меча
«Фулхем» близько 700 г (з дерев’яною рукояткою).
Гладіус «Помпеї»
Названий в наш час в честь Помпей, римського міста, в якому
загинуло безліч жителів – незважаючи на зусилля римського флоту
евакуювати людей – який був зруйнований вулканічним виверженням в
79 році н.е.
Меч має паралельні леза і трикутний наконечник. Він є
найкоротшим із гладіусів. Варто зауважити, що його часто плутають зі
спатою, яка була довшою. На відміну від свого попередника, він був
набагато краще пристосований для рубки з противником, при цьому
його проникаюча здатність колючих ударів знизилась. За ці роки тип Рис. 16. Гладіус
«Помпеї» став довшим, а більш пізні версії згадуються як напів-спати. «Помпеї».
Довжина леза 45-50см. Довжина меча 60-65см. Ширина клинка близько Реконструкція
5 см. Вага меча близько 700 г (з дерев’яною рукояткою).
До третього століття навіть гладіус типу «Помпеї№ виявився недостатньо ефективний.
Тактика легіонів ставала більш оборонною, ніж наступальною, як в минулі століття. Виникла
гостра потреба в довших мечах, придатних для одиночного бою або битв у відносно вільному
строю. І тоді римські піхотинці озброїлися кавалерійським мечем, відомим як «спата».

58
 Спата

Рис. 17. «Спата». Реконструкція

Довгий меч, який активно використовувався римською кіннотою.
Через зміщений ближче до вістря центр ваги, цей меч ідеально підходив для кінних битв.
Римська «спата» досягала у вазі 2 кг, ширина клинка варіювалася від 4 до 5 сантиметрів, а
довжина приблизно від 60 до 80 сантиметрів. Рукоять у римської «спати» робили так само, як і
у гладіуса, з дерева і кістки.
Пугіо
Пугіо – кинджал, який використовується римськими солдатами в
якості особистої зброї. Вважається, що пугіо призначався в якості
допоміжного зброї, проте точне бойове використання залишається
нез’ясованим.
Рис. 18. «Пугіо» Посадові особи римської імперії носили багато прикрашені
кинджали, будучи при виконанні, на своїх робочих місцях. Деякі носили
кинджали таємно, для захисту від непередбачених обставин. В цілому,
цей кинджал служив зброєю вбивства і самогубства; наприклад, змовники, які завдали
фатального удару Юлію Цезарю, використовували пугіо.
Кинджали, як правило, мали широке лезо, яке могло бути в формі листа. Так само могла
бути альтернативна форма леза зі звуженням до кінчика широких лопастей вістря від,
приблизно, половини довжини клинка. За розмірами клинки варіюються від 18 см до 28 см в
довжину і 5 см або більше в ширину. Центральне ребро тяглося на всю довжину кожного боку
клинка, або перебувало посередині, або утворювало розширення в обидві сторони. Хвостовик
був широкий і плоский, накладки рукояті приклепувалися на нього і так само на плечі клинка.
Навершя мало спочатку круглу форму, проте до початку 1-го століття нашої ери набуло
трапецевидної форми, часто увінчану трьома декоративними заклепками.

Гаста
Гаста. Основний тип піхотного спису в стародавньому Римі, хоча в різні відрізки часу
назва Гаста означало різні типи списа, так, наприклад, римський поет Енній, приблизно в
III столітті до нашої ери, згадує в своїх творах Гасту як позначення для метального спису, що
власне мало на той час загальноприйняте значення. Слідуючи сучасній думці істориків,
спочатку прийнято було озброювати легіонерів важкими списами, які зараз прийнято називати
якраз таки Гаста. У більш пізній час важкі списи були замінені на більш легкі дротики –
пілуми.

Гасти поділяються на три види, кожен з яких можна сміливо назвати

відокремленим типом списа:
1. Важкий піхотний спис, що призначався виключно для ближнього бою.
2. Укорочений спис, яким користувалися як зброєю ближнього бою, так і
як метальною зброєю.
3. Легкий дротик призначався виключно для метання.

Аж до III століття до нашої ери Гаста стояла на озброєнні у солдатів

важкої піхоти, які йшли на передовій. Цих солдат так і називали – гастати,
хоча пізніше спис і вийшов із загального використання, воїнів так і
продовжували називати, не зважаючи на те, що простим солдатам замінили
Рис. 19. Римський Гасту на Пілум, важкий спис так і залишився на озброєнні у принципів і
воїн з гастою. тріаріев, але і це тривало до початку I століття до нашої ери.

59
 Існувала легка піхота (веліти), що не мала стройового порядку, яка завжди озброювалася
легкими метальними Гастами (hasta velitaris). Довжиною Гаста була приблизно 2 м, з яких
левову частку брало на себе древко (зовсім інше співвідношення в порівнянні з Пілумом)
становило в довжину приблизно 170 см, і виготовлялось переважно з ясеня. Наконечник
спочатку кувався з бронзи, але надалі бронзу замінили на залізо (як власне і в багатьох інших
випадках, пов’язаних з озброєнням в давньоримській армії), довжина наконечника в
середньому становила 30 см. Старші солдатські чини: бенефіціарії, фрументаріі, спекулятори,
часто виконували спеціальні доручення, мали списи особливої форми, що підкреслювало їх
статус. Наконечники їх списів прикрашались залізними кільцями. Відомо про існування у
римлян особливої бойової нагороди – золотого або срібного списа (hasta pura). В епоху Імперії
ним нагороджувалися, як правило, офіцери легіонів починаючи зі старших центуріонів.

Пілум
Древкова холодна зброя римських легіонерів (різновид
дротика), призначена для метання в противника з невеликої
відстані. Точне його походження дотепер не з’ясовано.
Можливо, він був винайдений латинянами, а може і
запозичений у самнитів або етрусків. Своє поширення пілум
отримує в республіканській армії Риму і стоїть на озброєнні
легіонерів до початку IV століття н.е. В основному
застосовується піхотинцями, а в період існування
республіканської армії (кінець VI ст. до н.е. –
27 р до н.е.) він використовується певним
родом військ – легкоозброєними велитами і
важкими піхотинцями гастатами. Приблизно в
100 році до н.е. полководець Марій вводить
пілум як частину озброєння кожного легіонера.
Спочатку він складається з довгого
залізного наконечника, рівного по довжині
древка. Держак наполовину вганявся в
наконечник, і загальна довжина становила
близько 1,5–2 метри. Металева частина була тонкою, до 1 см в діаметрі і 0,6–1 м в довжину із
зазубреним або пірамідальним вістрям. У період правління Цезаря були різні варіанти
початкового типу – наконечник то подовжувався, то вкорочувався. Також пілуми поділялися
на легкі (до 2 кг) і важкі (до 5 кг). Головна відмінність пілума від списа – довга залізна
частина. Це використовувалось для того, щоб під час попадання в щит ворога, він не міг бути
перерублений мечем.
Наконечник пілума міг кріпитися за
допомогою трубки на кінці або плоского язичка,
який кріпився на держаку 1–2 заклепками. У
багатьох дротиків з «язичком» по краях плоскої
частини краї загиналися і охоплювали древко
для того, щоб наконечник краще прилягав до
нього. Непогано зберігся пілум (близько 80 р.
Рис. 20. Реконструкція
до н.е.) з другим варіантом кріплення вістря
хвостової частини
було знайдено в Валенсії (Іспанія) і в
пілуму ранньої
Рис. 21. Види Оберрадене (північна Німеччина). Завдяки цим
імператорської епохи
кріплення знахідкам підтверджується, що до середини I
наконечника століття до н.е. пілум легшає. Більш ранні його екземпляри виявлені в
пілуму північній Етрурії, у Теламона. Наконечники цих зразків були дуже
короткими – всього 25–30 см в довжину. Також існували пілуми з плоскою
частиною довжиною 57–75 см. Під час відомих військових реформ воєначальника Гая Марія,
ним було помічено, що спис не завжди згинався при ударі, а противник міг його підібрати і

60
скористатися. Щоб цьому запобігти, одна з заклепок замінюється дерев’яним штирьком, який
ламається при ударі, а боковини язичка не загинаються.
Важкі пілуми мають звуження до кінця древка, а в місці з’єднання з наконечником є
кругла важка противага, яка повинна підвищувати ударну силу списа. Цей вид пілума
зображений на рельєфі Канчіллеріа в Римі, на якому показані озброєні ними преторіанці. В
основному спис призначався для метання в противника. Як колюча зброя він
використовувався набагато рідше.
Метали його перед початком рукопашного бою на відстань
від 7 до 25 метрів, більш легкі зразки – до 65 метрів. Навіть,
незважаючи на те, що пілум просто застрявав в щиті ворога, не
завдаючи йому при цьому істотних пошкоджень, він ускладнював
пересування противника в ближньому бою. При цьому м’який
стрижень вістря часто загинався, виключаючи можливість швидко
його витягти або розрубати. Використання щита після цього
ставало незручним і його доводилося відкидати. Якщо ж щит
залишався в руках ворога, підбігший легіонер наступав на древко застряглого пілума і
відтягував щит ворога вниз, утворюючи зручну відкриту ділянку для нанесення удару списом
або мечем. Важкі пілуми при сильному ударі могли пробити не тільки щит, а й противника в
обладунках. Це було доведено сучасними випробуваннями. З відстані 5 метрів римський пілум
пробиває трисантиметрову соснову дошку і двосантиметровий шар фанери.
Пізніше пілум поступається місцем більш легкому спікулуму. Але існує ймовірність, що
це різні назви одного виду зброї. Із занепадом і розвалом Римської імперії відходять у минуле
регулярна піхота – легіонери, і разом з ними пропадають з поля бою пілуми. Починається
епоха панування на полі бою важкої кавалерії і довгого списа.

Ланцея
Спис римської кінноти. Йосип Флавій згадує, що римська кіннота
розбила юдейську завдяки довгим списам-ланцеям. Ланцея була табельною
зброєю, але в приміщеннях списом не користувалися, а у виборі додаткового
зброї ланцеаріїв не обмежували, за часів розпаду імперії подібна гвардія була
атрибутом будь-якого важливого полководця або, рідше, сенатора.
Пізніше, після кризи III століття, в піхоті
вводяться нові зразки списів, замість пілумів.
Метальні списи нових типів (що з’явилися після
реформ Діоклетіана), по Вегіцію – вертіллум, спікуллум і
плюмбата. Перші два були були метровими дротиками, а
плюмбати – з 60-сантиметровими опереними дротиками зі
свинцевим навантаженням преторіанців доповнили загони
ланціаріїв (lanciarii) – охоронців-копійщиків, в легіонах з’явилися
аналогічні частини для охорони особливо важливих осіб.

Плюмбата
Перше згадування про бойове застосування плюмбат відноситься до стародавньої Греції
в якій воїни користувалися плюмбати приблизно з 500 року до н.е., але найбільш відом е
використання плюмбат в пізній римській та візантійській арміях.
Поява плюмбати відбувається внаслідок розвитку тенденції до збільшення маси зброї
для посилення енергії кидка. Якщо пілум, забезпечений свинцевим грузилом, можна було
метнути лише на 20 м, причому, на цій дистанції він пробивав наскрізь щит і щитоносця, що
сховався за ним, то полегшена за рахунок зменшення розмірів древка і масивності залізної
частини наконечника плюмбата летіла на 50–60 м, що можна порівняти з дальністю кидка
легкого дротика.
Від останнього плюмбату відрізняють менші розміри і особлива техніка метання, при
якій воїн брав древко пальцями за хвостову частину і кидав його плечовим махом руки, як
кидають метальний кийок або палицю. Древко плюмбати при цьому ставало продовженням

61
руки метальника і збільшувало важіль кидка, а свинцеве грузило надавало снаряду додаткову
кінетичну енергію. В результаті, маючи менші розміри, ніж у дротика, плюмбата отримувала
більший початковий запас енергії, що дозволяло кидати її на відстань, яка принаймні не
поступалася дистанції метання дротика. Якщо дротик на вильоті практично повністю витрачав
надану йому початкову енергію кидка і навіть під час попадання в ціль не міг нанести їй
помітних пошкоджень, то плюмбата навіть на граничній дальності свого польоту зберігала
запас енергії, достатній для того, щоб вразити жертву.
Із подібними технічними характеристиками плюмбата мала використовуватися
переважно в якості зброї масового першого удару. З відстані в 60 м солдати одну за одною
викидали в сторону атакуючого противника п’ять плюмбат і після цього бралися за спис або
меч. Результати спеціально проведених експериментів показали, що тренований солдат
витрачає на виконання цих операцій лише кілька секунд. Проводячи тренуваня з метанням
плюмбат, римські інструктори домагалися неймовірної швидкості виконання вправи і сили
кидка. На початку битви війська обрушували на противника справжній «шквал з величезної
кількості снарядів».

Рис. 22. Різновиди плюмбат і їх метання, реконструкція

В описі Вегіція плюмбати є далекобійною метальною зброєю.
Важкоозброєні воїни, що служили в римському легіоні, крім традиційної екіпіровки,
споряджалися п’ятьма плюмбатами, які вони носили на внутрішній стороні щита. Солдати
використовували плюмбати як наступальну зброю під час першого натиску і як оборонну під
час нападу противника. Постійні вправи дозволяли їм досягати такої досвідченості в
поводженні зі зброєю, що вороги і їх коні вражались ще до того, як справа доходила до
рукопашного бою, і навіть перш, ніж підходили на відстань польоту дротика або стріли. Таким
чином, в один і той же час воїни на полі бою поєднували в собі якості важкої піхоти і
стрільців.
Застрільники, на початку бою билися перед строєм, вони також вони мали плюмбати на
озброєнні. Відходячи з початком рукопашної назад під прикриття своїх, вони продовжували
обстрілювати противника – кидали плюмбати по високій траєкторії, поверх голів своїх
передніх колон. Вегіцій спеціально обговорює необхідність озброєння плюмбатами тріаріїв,
що стояли в задніх рядах. Він також рекомендував своїм читачам використовувати плюмбати
в облоговій справі – як під час захисту стін від нападів противника, так і штурмуючи ворожі
укріплення.

Спорядження римських легіонерів відрізнялось

хорошою функціональністю. Багатовіковий військовий досвід,
накопичений римською армією, гармонійно поєднувався в ній з
військовими традиціями підкорених римлянами народів.

62
 Скутум
Скутум (лат. Scutum, множина Scuta) –
поширений в античні часи тип ростового або
баштового щита, який використовували спочатку
деякими народностями італійського півострова, а
потім з 4 ст. до н.е. – армією Стародавнього Риму.
Спочатку скутуми були довгастої овальної форми,
але вже до I ст. до н.е. вони придбали приблизно
той вигляд, з яким у більшості наших сучасників
Рис. 23. Легіонери Legio X Fretensis зі асоціюються легіонерські щити – прямокутний і
скутумами, реконструкція напівцилліндричний. Варто відзначити, що скутум
був не єдиним щитом, що використовувалися в римській армії, щитів існувало кілька типів,
кожен з яких використовувався різними родами військ, проте саме скутум придбав найбільшу
популярність, ставши своєрідним символом Риму і його могутніх легіонерів.
Опуклий ростовий щит, висотою близько 120 і шириною
75–80 сантиметрів. Використовуються з IV ст. до н.е. замість
аргівскіх щитів, оскільки фаланга в армії Риму вже не
використовується і змінюється тактика і стиль бою. Нам
найбільш знайомі скутум прямокутної форми, звичайні за часів
Імперії, а ось армії республіканського Риму частіше
озброювалися овальними. Щит робився з рами (збереглася
березова), обтягувався шкірою, в більш пізній час склеєні з
дерев'яних планок (римської фанери) і обшивався зовні шкірою Рис. 24 Скутум
або тканиною. Краї щита були окантовані бронзою або залізом, в
центрі розташовувався округлий бронзовий умбоном. На марші щити вкладалися в чохли і
вішалися на спину. Вага сучасної реконструкції такого щита становив приблизно 7,5 кг.

Парма
Парма (лат. Parma) – круглий кулачний щит, який
використовувався в Стародавньому Римі, діаметром близько 90 см.,
його робили з дерев’яних дошок, які розташовувалися горизонтально,
обтягували шкірою, кромки посилювали металевою окантівкою, а
центр – металевою болванкою умбоном. У період ранньої Республіки
парма використовувалася легіонерами, які в подальшому замінили її
на скутум, а вона залишилась щитом легкої піхоти. Парма входила в
спорядження воїнів допоміжних військ (ауксіліаріев) і вершників (в

Рис. 25. Парма, яких він називався parma equestris – «кавалерійська Парма»). Крім
реконструкція римських воїнів, Парма також входила до складу обладунків деяких
типів давньоримських гладіаторів.

Галея або кассис

Галея або кассис (лат. Galea / Cassis) – шолом. Ще на початку I ст. н.е.
римські зброярі на Верхньому Рейні, взявши за основу раніше існуючу в
Галлії кельтську модель шолома, стали виготовляти бойові шолом з глибоким
цільнокованим залізним куполом, широким напотиличником для захисту шиї,
залізним козирком спереду, що додатково прикриває обличчя від рублячих
ударів, що наносяться зверху, і великими нащічниками,
забезпеченими карбованими прикрасами. Спереду купол шолома
прикрашався карбованими прикрасами у вигляді брів або крил.
Характерними рисами шолома цього типу були: вирізи для вух, які
закривають зверху бронзовими накладками; бронзові прикраси та накладки,
які дуже ефективно виглядають на тлі світлої поверхні полірованого заліза
шолома. Ошатний і гранично функціональний, цей тип шолома (галльська
63
серія) до кінця I століття став переважаючою моделлю бойового в римській армії. В ході
Дакійської війни Трояна, стала залізна хрестовина, якою стали посилювати купол шолому
зверху. Ця деталь повинна була надати ще більшу міцність шолому і захистити його від
ударів.

Лоріка
В якості захисного обладнання
римських солдат були чешуйшаті обладунки.
Їх називали лоріка сквамата (або лоріка
сегментата – сегментована лоріка),
пластиновий оборонний костюм із окремих
сталевих елементів. Це був тип лускатого
обладунку. Обладунки складалися з
тканинної основи, на яку були нашиті
сталеві, або бронзові пластинки іноді
використовували інші метали. Розміри лусок
Рис. 26. Лоріка
Рис. 27. Лоріка сквамата становили зазвичай 1,3 на 2,5 см.,
сегментата
завтовшки від 0,5 мм. Для кріплення вони
мали 4–12 отворів: 2 або більш з кожної крайки для з’єднання з сусідніми в ряду, 1–2 зверху
для пришивання до основи, та іноді 1–2 знизу для додаткового з’єднання з основою або однієї
до іншої. Окремі пластини-луски (squamae) прикріплювали на тканинну основу, схожу на
звичайну туніку, скріплювали між собою кілечками. Пластини також могли бути
пришнуровані до основи. Сусідні пластинки трішки заходили одна за одну, а кожен вищий ряд
частково перекривав нижчий, цим створювався хороший захист від рублячих та ріжучих
ударів і влучання стріл. Припускають, що лорика сквамата погано тримала удари списом,
особливо спрямовані знизу догори, але це питання є дискусійним.
Вважається, що досить добре лоріка протистояла ударам кийків і стріл. Була вразлива
для колючого удару, спрямованого знизу вгору. Технологічно лоріка простіша у виготовленні
в порівнянні з кольчугою. Лоріка сквамата використовувалася в допоміжних військах і
кавалерії.

Маніка
Маніка (лат. Manica) – вид додаткового захисного елемента
давньоримського обладунку, що складається з декількох сегментів
металевих елементів. Вид і захисні властивості Манік схожі з Лорика
сегментата, саме через сегментовану будову. Назва слова manica походить
від латинського manus («рука») і в прямому сенсі слова означає «рукав».

Субармаліс
Субармаліс (лат. Subarmalis) – античний
піддоспішник. Сам по собі він не забезпечував захист
свого власника, однак без нього експлуатаційні
характеристики обладунків значно погіршувалися: Рис. 28. Легіонер з
субармаліс забезпечував більшу зносостійкість, залізною манікою
зручність і амортизацію ударів. Його могли носити практично з будь-якими
видами лорик. Субармаліс робився з шкіряною або тканинної основи
(шерсть, льон), міг складатися з декількох шарів матеріалу.

Рис. 29. Точний спосіб кріплення субармаліса невідомий. Є версії про

Реконструкція підв’язування з одного або двох боків (в першому випадку найбільш
субармаліса вищого ймовірним є підв’язування зліва, з боку щита), ззаду, а також про
офіцера (легата) кріпленні за допомогою пряжок.

64
 Окреа
Окреа (або поніжжя) – різновид обладунків, які захищають передню
частину ноги. Довжина окреа і зони захисту могли бути різними. До ноги
поніжжя кріпилися шнурками, ремінцями з пряжками, часто в них
вклеювали шкіряну або тканинну підстилку, або обмотували тканиною
ногу перед одяганням окреа. У римську армію вони прийшли з Греції, де
їх активно використовували гопліти. Через форми гоплон у грецьких
воїнів були відкриті ноги, які необхідно було захищати, що сприяло
поширенню поножей в грецькій армії. За своїм типом і будовою римські
поніжжя близькі до грецьких. У римській армії окреа носили легіонери,
центуріони і вершники, а також гладіатори.
Згодом поніжжя практично повністю зникли з екіпіровки Рис. 30. Поніжжя
легіонерів, і до початку епохи принципату залишилися атрибутами центуріона,
кавалерії і сотників. Викликано це було швидше за все особливостями стилізація
римської тактики, яка не давала ефективно вражати легіонерів в ноги. Реконструкція.

Фокала
Фокала (лат. Focale) – римська пов’язка на шию, яка була
призначена для амортизування обладунків та захисту шиї від
натирання. Можливо фокала також служила елементом античної моди
або використовувався для утеплення у суворих погодних умовах.
Виготовлялася фокала з вовняної або лляної тканини. На кінцях
тканина могла бути розпущена. Існувало кілька видів фокали, які
відрізнялися за стилем носіння. Для амортизування обладунків швидше
за все використовували широкі фокали, які невеликим рівномірним
шаром визирали з-під обладунків. При цьому достатній прошарок
тканини перебував на плечах і знижував навантаження від обладунків.
Більш вузькі фокали могли використовувати в декоративних цілях або
для захисту шиї від холоду. В цьому випадку тканину зав’язували
вузлом подібно краватці, або обертали кілька разів навколо шиї, як
Рис. 31. Ауксіларій у
сучасні шарфи. Також слід зазначити, що фокала не була обов’язковим
фокалі
елементом одягу, і римські воїни, і ремісники могли обходиться зовсім
без неї.

Цінгулум
Цінгулум (лат. Cingulum militare) – римський
військовий пояс, прикрашений металевими пластинами.
Був одним з ознак приналежності до військового стану (хто
носив цей пояс, був солдатом – «Omnes qui militant, cincti
sunt», Мавр Сервій Гонората).
Пояс був символом честі легіонера і міг вилучатися за
посадові злочини і проступки, що вважались ганьбою для
воїна. Також цінгулум був обов’язковою частиною
Рис. 32. Цінгулум. Реконструкція. екіпірування легіонера. Пояс виконував не тільки
символічні і традиційні функції, а й практичні: цінгулум
дозволяв надійніше закріпити на тілі людини сам обладунок, гладіус і пугіо; іноді на поясі
закріплювалися гаманці чи інші особисті речі. Цікаво, що в період ранньої Імперії цінгулумів
могло носиться кілька – один під іншим або хрест-навхрест. Крім легіонерів цінгулум носили
воїни ауксіліі (допоміжний підрозділ давньоримської армії, який набирався частково з
васальних і союзних народів, частково з іноземців-найманців).

65
 Пенула
Прості солдати перших століть нової ери носили два види
плащів. Перший з них – paenula, що має італійське походження –
являв собою шматок вовняної тканини у формі півкола з
прямокутником, пришитим до центру. У верхній частині прямокутник
зшивався у гостроконечний каптур (інколи верхня частина пенули
мала два прямокутники, більший та менший – менший зшивався у
каптур, а більший формував накриття плечей), а решта матерії
звисала, утворюючи плащ з розрізом спереду. Цей розріз інколи
зшивався, але міг також застібатися на спеціальні ґудзики (круглі та
видовжені) або на шнурки.
Однак більш популярним був плащ під назвою sagum. Сагум
носився всіма, від простого солдата до імператора. Сагум настільки
ототожнювали з армією, що існувала фраза «надіти військовий
сагум», що означало йти на війну. Сагум носився застібнутим на
правому плечі фібулою, і їх широке використання підтверджується
величезною кількістю фібул, які знаходять на місцях військових
стоянок.
Існувало кілька способів носіння сагума. За найбільш
поширеним з них поли плаща відкидали за спину, що дозволяло
тримати у лівій руці щит, а у більш відкритій правій – меч, спис або
пристрій для перенесення спорядження під час маршу. Інший спосіб
полягав у перекиненні плаща з-за спини через ліву руку наперед.
У римському війську використовувалися також інші види
плащів – sagulum, abolla та lacerna (остання носилася, зокрема, у
кінноті). Вони являли собою менші за розміром версії прямокутного
сагума. Поза службою римські солдати носили цивільні тоги.

Калігі. Кальцеї
Солдатським взуттям були важкі черевики – калігі. Виготовлялись
черевики кроилась з одного шматка товстої бичачої шкіри. Пальці ніг в
черевику залишалися відкритими, а ремені з боків, що скріплювали стопу і
гомілку прорізались, що забезпечувало ногам хорошу вентиляцію.

Рис. 33. Каліга Підошва складалася з 3 прошитих між собою

римського солдата I шарів. Для більшої міцності вона знизу підбивається
ст. н.е. Державний залізними цвяхами. На підбиття одного черевика
музей Майнца, йшло 80–90 цвяхів, вага пари калігі при цьому
Німеччина
досягав 1,3–1,5 кг. Цвяхи на підошві розташовувалися певним
малюнком, посилюючи ті її частини, які більше зношувалися в поході.
Згідно зі спостереженнями сучасних реконструкторів, підбиті Рис. 34. Варіації
цвяхами черевики добре носилися на грунтових дорогах і в полі, проте в підбивки підошви
горах і на бруківці міських вулиць вони ковзали по камінню. Крім
того, цвяхи на підошві поступово стиралися і вимагали постійної
заміни. Однієї пари калігі вистачало приблизно на 500–1000 км
маршу, при цьому кожні 100 км шляху доводилося міняти 10
відсотків цвяхів. Таким чином, за два-три тижні маршу римський
легіон втрачав близько 10 тисяч цвяхів.
Рис. 35. Кальцеї, II ст. н.е., Кальцеї – закрите римське або грецьке взуття зі шкіри. Вони
Віндоланда представляли собою підошву, до якої пришивалась верхня частина,
яка повністю закривала стопу. За деякими даними кальцеї мали
гачки на верхній частині (на підйомі).

66
 Римський флот
За своєю конструкцією римські бойові кораблі принципово не відрізняються від кораблів
Греції та елліністичних держав Малої Азії. У римлян були ті ж десятки та сотні весел в якості
основного рушія судна, та ж багатоярусна система, приблизно та ж естетика
кораблебудування. Все те саме – але на новому щаблі еволюції. Кораблі стають більшими.
Вони обзаводяться бортовою артилерією, постійною партією морської піхоти, оснащуються
штурмовими трапами – «воронами» та бойовими вежами. За римської класифікації всі бойові
кораблі називалися «довгі кораблі», за рахунок своїх порівняно вузьких корпусів, що
витримують пропорцію ширини до довжини 1 до 6 і більше. Протилежністю бойовим
кораблям були транспортні «круглі кораблі». Бойові кораблі ділилися за ознакою наявності чи
відсутності тарану на кораблі, а всі інші, «просто кораблі». Також, оскільки іноді кораблі з
одним, а то й з двома рядами весел не мали палуби, то існував розподіл на кораблі відкриті і
кораблі закриті, naves constratae (у греків – Катафракти). Основною, найбільш точною та
поширеною класифікацією є поділ бойових кораблів в залежності від кількості рядів весел.
Кораблі з одним рядом весел (по вертикалі) називалися монери або уніреми, а в сучасній
літературі часто іменуються просто галерами, з двома – Бірем або лібурни, з трьома – трієри
або триреми, з чотирма – тетрери або квадріреми, з п’ятьма – пентер або квінквереми, з
шістьма – гексери. Великі кораблі в багатьох випадках бронювалися бронзовими пластинами і
майже завжди завішували перед боєм змоченими у воді воловими шкурами для захисту від
запальних снарядів. Римські кораблі були в середньому більше аналогічних по класу грецьких
або карфагенських. Під час попутного вітру на кораблі встановлювали щогли (до трьох на
квінкверемах і гексерах) і піднімали на них вітрила. Перед боєм вітрила скачували і поміщали
в чохли, а щогли укладали на палубу. Переважна більшість римських бойових кораблів, на
відміну, наприклад, від єгипетських, взагалі не мали стаціонарних, незнімних, щогл. Римські
кораблі, як і грецькі, були оптимізовані для ведення прибережних морських битв, а не для
тривалих рейдів у відкритому морі. Забезпечити хорошу населеність середнього корабля для
півтора сотень веслярів, двох-трьох десятків матросів і центурії морської піхоти було
неможливо. Тому ввечері флот приставав до берега. Екіпажі, веслярі і велика частина
морських піхотинців сходила з кораблів і ночувала в наметах. Вранці пливли далі. Кораблі
будували швидко. За 40–60 днів римляни могли побудувати квінкверему і повністю ввести її в
дію. Кораблі мали відносно низьку маневреність, і у випадку сильного раптового шторму флот
ризикував загинути чи не в повному складі. За рахунок досить прогресивних технологій, якщо
корабель не гинув від негоди або в бою з ворогом, він служив дуже довго. Нормальним
строком служби вважалися 25–30 років. Оскільки на вітрилах ходили тільки при попутному
вітрі, а весь інший час користувалися виключно мускульною силою веслярів, то швидкість
кораблів залишала бажати кращого. Більш важкі римські кораблі були ще повільніше
грецьких. «Швидкохідний» вважався корабель, здатний вичавити 7–8 вузлів (14 км/год), а для
квінкверем цілком пристойною вважалася крейсерська швидкість в 3–4 вузли. Екіпаж корабля
за подобою римської сухопутної армії називався «центурій». На кораблі було дві головні
посадові особи: капітан («центуріон»), відповідальний за власне плавання та навігацію, і
центуріон, відповідальний за ведення бойових дій. Останній командував декількома десятками
морських піхотинців. Римські галери мали бойове призначення, а саме розвідка, постачання,
посильна служба і при відповідній обробці парадні виїзди полководців. Це порівняно
високобортний корабель із символічною тараном-тризубцем і кормовим акростолем у вигляді
завитка раковини. Окремо розміщені групи весел, укріплені на балконах – кринолінах, –
забезпечували високу маневреність галери при плаванні в узкостях або між кораблями
ескадри. Криноліни розташовувалися на різному рівні, що дозволяло автономно працювати
кожній групі весел. Ближче до корми знаходилися два потужних рульових весла. При
попутних вітрах галера цього типу іноді несла пряме вітрило – Артемон на знімній похилій
щоглі, який кріпився до акростолю. Бірем представляли собою двоярусні гребні суду, а
лібурни могли будуватися як у двох-, так і в одноярусному варіанті. Звичайне число веслярів
на Бірем – 50–80, кількість морських піхотинців – 30–50. Для того, щоб підвищити місткість
цих кораблів, навіть невеликі Бірем і лібурни нерідко комплектувалися закритою палубою,
чого зазвичай не робилося на суднах аналогічного класу в інших арміях. Вже в ході Першої

67
Пунічної війни з’ясувалося, що Бірем не можуть ефективно боротися проти карфагенських
квадрірем з високим бортом, захищеним від таранного удару безліччю весел. Для боротьби з
карфагенською кораблями римляни почали будувати квінквереми. А бірем і лібурни протягом
наступних століть використовувалися для дозорної, посильної і розвідувальної служби, або
для бойових дій на мілководді. Також Бірем могли ефективно застосовуватися проти торгових
і бойових однорядних галер (як правило, піратських), у порівнянні з якими були куди краще
озброєні і захищені. Поряд з морехідними лібурнами римляни будували багато різних типів
річкових Лібурн, які використовувалися в бойових діях і при патрулюванні Рейну, Дунаю,
Нілу. Якщо враховувати, що 20 навіть не дуже великих Лібурн здатні прийняти на борт повну
когорту римської армії (600 осіб), то стане ясно, що сполуки маневрених Лібурн і Бірем
представляли собою ідеальне тактичний засіб швидкого реагування в річкових, лагунних
районах при діях проти піратів, ворожих фуражирів і переправляються через водні перешкоди
варварських загонів. Триреми була більш швидкохідним кораблем в порівнянні з квадро і
квінкверемамі, і більш потужним порівняно з Бірем і лібурнами. При цьому розміри триреми
дозволяли у випадку необхідності розмістити на ній метальні машини. Екіпаж типової
триреми складався з 150 веслярів, 12 моряків, приблизно 80 морських піхотинців і кількох
офіцерів. Транспортна місткість становила при необхідності 200–250 легіонерів. Триреми була
свого роду «золотою серединою», багатофункціональним крейсером античного флоту. З цієї
причини триреми будувалися сотнями і являли собою найбільш поширений тип
універсального бойового корабля Середземномор’я. Є свідчення, що римляни будували і
більш ніж п’ятиярусні кораблі. Так, коли в 117 р. н. е. легіонери Адріана досягли Перської
затоки і Червоного моря, вони побудували флот, флагманом якого нібито була гексера. Втім,
вже під час битви з карфагенським флотом за Екном (Перша Пунічна війна) флагманськими
кораблями римського флоту були дві гексери («шестипалубники»). Згідно з деякими
розрахунками, самим великим кораблем, побудованим за античним технологіям, міг бути
семиярусний корабель довжиною до 300 футів (90 м). Корабель більшої довжини з усією
неминучістю зламався б на хвилях. Очевидно, що еннери і рядами були вельми тихохідні і не
могли витримувати ескадрених швидкість нарівні з триреми і квінкверемами. З цієї причини їх
використовували як броненосців берегової оборони для охорони своїх гаваней, або для облоги
ворожих морських фортець як пересувні платформи для штурмових веж, телескопічних
штурмових драбин (самбука) і важкої артилерії. У лінійному битві застосувати рядами
намагався Марк Антоній (31 р. до н. е., битва при Акції), проте вони були спалені
швидкохідними кораблями Октавіана Августа. Головною зброєю римського корабля були
морські піхотинці. Якщо кораблі греків і елліністичних держав як основного тактичного
прийому використовували таранний удар, то римляни ще в Першу Пунічної війну зробили
ставку на рішучий абордажні бій. Римські морські піхотинці мали відмінні бойові якості.
Карфагеняни, покладалися на швидкість і маневреність своїх кораблів, мали у своєму
розпорядженні більш майстерних моряків, але не змогли протиставити римлянам аналогічним
солдатам. Спершу ними було програно морську битву при Мілах, а кілька років по тому
римські квінкіреми, оснащені абордажними «воронами», розтрощили карфагенський флот на
Егатських островах. З часів Першої Пунічної війни штурмової трап –»ворон» стає майже
невід’ємним атрибутом римських кораблів першого класу. «Ворон» представляв собою
штурмовий трап особливої конструкції, він мав десять метрів в довжину і близько 1.8м. в
ширину. «Вороном» він названий через характерну клювообразної форму великого залізного
гака, що знаходився на нижній поверхні штурмового трапа. Або протаранивши вороже судно,
або просто переламавши йому весла в ховзаному ударі, римський корабель різко опускав
«ворон», який пробивав своїм сталевим гаком палубу і міцно в ній застрявав. Римська морська
піхота оголювала мечі, а після цього, як пишуть римські автори, «все вирішувала особиста
доблесть і завзяття воїнів, які бажають відзначитися в бою на очах у своїх начальників».
Найбільш цікавою метальною машиною, що використовувалася в римському флоті, слід
визнати полібол – напівавтоматичний камнемет, що представляє собою удосконалений
палінтон. Якщо вірити описам, ця машина могла вести безперервну стрілянину невеликими
кам’яними ядрами що подає із «магазину», розташованого над направляючих лож. Ланцюгова
передача, приводиться в дію обертанням ворота, одночасно зводить полібол, натягуючи

68
тятиву, подаючи в ложі ядро з «магазину» і, на черговому обороті, спускає тятиву. Таким
чином, полібол можна визнати навіть повністю автоматичною зброєю з примусовою
механікою автоматики (до речі, деякі сучасні багатоствольні малокаліберні гармати теж мають
полупрінудітельную автоматику: крім енергії порохових газів, в них використовуються також
зовнішні електроприводи).
Для вогневої підтримки римляни також використовували найманих критських лучників,
які славилися своєю влучністю і чудовими запальними стрілами з романтичною назвою
маллеолі. Крім стріл, списів, каменів і закованих залізом колод римські корабельні баллісти
також стріляли важкими залізними гарпунами. Наконечник гарпуна мав хитромудру
конструкцію. Після проникнення в корпус ворожого корабля він розкривався, так що витягти
гарпун назад було практично неможливо. Таким чином, ворожий корабель «арканили» бажано
відразу з двох – трьох кораблів і переходили до улюбленого тактичного прийому: власне,
абордажного бою. Таран Незважаючи на всі описані технічні та артилерійські мудрості був
куди більш надійною і потужною зброєю корабля, ніж баллісти і скорпіони. Тарани
виготовлялися із заліза або бронзи і, як правило, використовувалися в парі. Великий таран
(власне рострум) у формі високого плоского тризуба знаходився під водою і був призначений
для нищення підводної частини ворожого корабля. Рострум важив дуже і дуже порядно.
Наприклад, знайдений ізраїльськими археологами бронзовий таран з грецької Бірем важить
більше 400 кг. Можна уявити, скільки важили рострум римських квінквірем. Малий таран
(проемболон) знаходився над водою і мав форму баранячої, свинячої, крокодилячої голови.
Цей другий, малий, таран служив буфером, що перешкоджав руйнуванню форштевня корабля
при зіткненні з бортом ворожого судна і занадто глибокому проникненню рострума в корпус
ворожого корабля. Останнє могло мати сумні наслідки для атакуючого. Таран міг застрягти у
ворожому корпусі і атакуючий повністю втрачав маневреність. Якщо ворожий корабель горів,
атакуючий корабель міг згоріти з ним разом. Якщо ж ворожий корабель тонув, то можна було
залишитися без тарана, або затонути разом з ним. Дуже незвичною, і дуже грубою зброєю був
так званий «дельфін». «Дельфін» являв собою великий довгастий камінь або свинцевий
злиток, який перед боєм підіймали на вершину щогли або на спеціальний постріл (тобто на
довгу поворотну балку з блоком і лебідкою). Коли ворожий корабель опинявся в
безпосередній близькості, щоглу (постріл) завалювали так, щоб вона опинилася над
противником, і обрубували трос, що утримує «дельфіна». Вважається, втім, що «дельфін» був
ефективний тільки проти безпалубних судів, оскільки лише в цьому випадку він міг пробити
днище і втопити ворожий корабель. Іншими словами, «дельфін» міг використовуватися проти
піратських фелюців або Лібурн, але не при зіткненні з кораблем першого класу. З цієї причини
«дельфін» був швидше атрибутом неозброєного купецького судна, ніж римської трієри або
квадріреми.
А «озброєність до зубів» римських кораблів набувала своєї ентелехії в запальних
засобах, до яких відносилися «жаровні» і сифони. «Жаровні» представляли собою звичайні
відра, в які безпосередньо перед боєм заливали горючу рідину і підпалювали її. Потім
«жаровню» підвішували на кінець довгого багра або пострілу (див. вище), який знаходився
метрах в п’яти – семи перед носом корабля. Коли постріл опинявся над палубою ворога, відро
спорожнялися, або для цієї мети смикали за мотузку. Саме за допомогою цієї зброї римляни
прорвалися крізь блокаду сирійського флоту в битві при Панормі (190 р. до н. е.). Сифон був
винайдений близько 300 р. до н. е. якимсь греком з Олександрії. Сифон – це ручна зброя,
труба, наповнена маслом. До цих пір, як і у випадку з ручним вогнеметом для «грецького
вогню» не зрозумілий фізичний принцип дії зброї і не відомий хімічний склад палаючих
сумішей. Тактика римського флоту була проста і високо ефективна. Починаючи зближення з
ворожим флотом, римляни засипали його градом запальних стріл та інших снарядів з
метальних машин. Потім, наблизившись впритул, топили кораблі ворога таранним ударами
або звалювалися в абордаж. Тактичне мистецтво полягало в тому, щоб, енергійно
маневруючи, атакувати один ворожий корабель двома-трьома своїми і тим самим створити
пригнічуючу чисельну перевагу в абордажному бою. Коли ворог вів інтенсивний зустрічний
вогонь зі своїх метальних машин, римська морська піхота будувалася черепахою, перечікуючи
смертоносний град. Якщо погода сприяла, і в наявності були «жаровні» – римляни могли

69
спробувати спалити ворожі кораблі, не вступаючи в абордажні бій. Якщо чисельне перевага
була на боці супротивника, римляни прагнули ухилитися від бою.
Дисципліна і медицина в армії Риму
Крім навчального муштрування, підтримання залізної дисципліни що забезпечила в
цілому високу боєготовність і моральний потенціал римської армії протягом більш ніж
тисячолітнього її існування. З більшою чи меншою періодичністю застосовувалися: заміна
пшениці на ячмінь в пайку; грошовий штраф або часткова конфіскація здобутих трофеїв;
тимчасова ізоляція від товаришів по службі або тимчасове видалення з табору; тимчасове
позбавлення зброї; військові вправи з поклажею; несення варти без військового одягу або
навіть без калігі; знаменита побиттяцентуріоном легіонерів виноградною лозою або, що було
суворіше і ганебніше, різками; скорочення платні; виправні роботи; публічне побиття перед
центурією, когортою або цілим легіоном; розжалування по чину або за родом війська; ганебне
звільнення зі служби (яке іноді осягало цілі загони); Існували 3 види страти: для солдатів –
фустуарій (по Колобову так називалася кару при децимації – страта кожного десятого за
жеребом, вища міра дисциплінарних покарань у римській армії), для сотників – покарання
різками і обезголовлення, і страти за жеребом (децимація, віцезімація – страта кожного
двадцятого і центезімація – страта кожного сотого). На початку III ст. до н. е. . був прийнятий
закон про смертну кару для тих, хто ухилявся від військової служби. При Вегецію про страти
сповіщав особливий сигнал труби. Також за погане несення нічної варти, злодійство,
лжесвідчення і нанесення собі каліцтв солдатів могли прогнати крізь стрій їхніх товаришів,
озброєних палицями і страх перед цим викликав дієвий ефект. Розпуск легіону застосовувався
до бунтівних (з політичних причин або через зниження зарплати) військ, та й то дуже рідко
(примітний створений в 68 р. бунтівним прокуратором Африки Луцієм Клодієм макро легіон,
в якому Гальба перед розформуванням стратив весь командний склад). Проте,
головнокомандувачі навіть при імператорі користувалися необмеженою каральної владою,
крім вищих офіцерів, яких вони могли також присуджувати до смертної кари. За постановою
Августа вони позбавлені були такого права.
Різні покарання (штраф, конфіскація майна, тюремне ув’язнення, навіть в деяких
випадках продаж в рабство) могли бути накладені також якщо при мобілізації юнаки та
чоловіки від 17 до 46 років наприклад не записалися у військо. З іншого боку, звичайно часто
застосовувалися і неписані покарання. Так наприклад під час Латинської війни в 340 до н. е.
син консула Тіта Манлія Торквата, Тіт Манлій Молодший, за поєдинок поза строю,
незважаючи на численні прохання, був обезголовлений за наказом власного батька; проте
пізніше це змусило солдатів більш уважно відноситися, зокрема, навіть до денних і нічним
варт. Август за деякі порушення міг змусити стояти солдата цілий день перед наметом
преторія в одній туніці з триманням палісадних кілків. Прославився дисциплінарною
жорстокістю Макрін, крім децимації і центезімаціі через заколотів, розпинав власних
недбайливих воїнів, що з військово-юридичної точки зору було нонсенсом. А Песценній Нігер
під час однієї кампанії замінив срібний похідний посуд на дерев’яний, булки на сухарі, а вино
на оцет і хотів навіть обезголовити 10 солдатів з однієї маніпули за те, що ті вкрали і з’їли
курку, але замість цього ввів для них суворі покарання: десятиразова компенсація вартості
курки і заборона харчування гарячою їжею і розведення вогню в своєму наметі під час усього
походу, за чим повинні були стежити приставлені наглядачі. Крім цього він розпорядився щоб
солдати при походах не брали навіть золоті або срібні монети, а здавали їх у військову казну
для зворотного отримання після кампанії. Авреліан відрізнявся не меншою суворістю: за
перелюб з дружиною орендаря він розірвав солдата на верхівках двох пригнутих до землі
дерев і до того ж написав такий лист одному з помічників : «Якщо ти хочеш бути трибуном
або якщо, просто кажучи, хочеш жити, то стримуй своїх солдатів. Нехай ніхто з них не вкраде
чужої курки, не зачепить чужої вівці; нехай ніхто не понесе кисті винограду, хлібного колоса,
не вимагає собі масла, солі, дров. Нехай всякий задовольняється своєю законною порцією.
Нехай зброя у них буде вичищеною, нагостреною, взуття міцним. Нехай платня у солдата
залишається в поясі, а не в шинку. Нехай він пестить свого коня і не продає його корму; нехай
всі солдати разом ходять за Центуріоном. Нехай солдати нічого не дають ворожбитам,
кляузники нехай зазнають побиття».

70
 Розвиток медичної справи здійснювалося в містах і провінціях, де державна влада стали
засновувати оплачувані посади лікарів – архіатрів. При дворі імператора служили придворні
архіатри, в провінціях – провінційні, в містах – народні архіатри. У містах призначалися за 5–
10 лікарів в залежності від кількості населення. Першим імператорським архіатрами в Римі
вважається грек Ксенофон – особистий лікар імператора Клавдія, якого Клавдій представив як
уродженця о. Кос і нащадка легендарного Ескулапа (грецького бога Асклепія). Архіатри
об’єднувалися в колегії і знаходилися під контролем місцевої влади і центрального уряду, яке
суворо стежило за їх виборами і призначенням. Процедура виборів нагадувала суворий іспит,
після якого лікар отримував звання «Лікар, затверджений державою». Архіатри працювали
при об’єднаннях ремісників, у лазнях, театрах, цирках і т. д. Вони мали постійну платню, але
могли займатися і приватною практикою. Є відомості про залучення лікарів в якості судових
медиків. В обов’язки голови міських архіатрів входило викладання медицини в спеціальних
школах, які були засновані у м. Римі, Афінах, Олександрії, Антіохії та ін.; в цих школах
платню викладачам виплачувалася з державних фондів. Анатомія викладалася на тваринах, а
іноді – на поранених і хворих.
Практичну медицину вивчали біля ліжка хворого. Закон суворо визначав права і
обов’язки учнів. Весь свій час вони повинні були віддавати вченню. Положення лікарів у Римі
з часом зміцнилося. Вони отримали великі права, звільнення від тяжких повинностей і навіть
пільги. Під час війни лікарі та їхні сини звільнялися від загальної військової повинності.
Подібні привілеї залучили в м. Рим іноземних лікарів, що призвело до їх надлишку,
конкуренції і в результаті – до вузької спеціалізації, окремі методи лікування, не кажучи вже
про певні групи хвороб, стали предметами окремих спеціальностей. Поряд з очними,
вушними, зубними лікарями , існували лікарі, які лікували тільки фістули або тільки
страждання сечового міхура; були лікарі, які виробляли тільки одну яку-небудь операцію,
наприклад прокол живота, каменерозсікання, операцію грижі тощо; були, нарешті лікарі, і
такі, які всю свою діяльність обмежували яким-небудь одним методом лікування, наприклад,
одні лікували водою, інші – вином і т. д. Положення лікаря в Римській імперії значно
відрізнялося від становища лікаря в Стародавній Греції, де лікар був вільний від обов’язків
перед державою (у Стародавній Греції лікарі залучалися на службу лише у випадку повальних
хвороб або під час військових походів, за їх добровільною згодою).
Як відомо, медицина Стародавнього Риму досягла найвищого розквіту і
професіоналізму, що сприяло впровадження та застосування її в різні види організацій та
установ, в яких працювала велика кількість співробітників. Так свої лікарі були і в публічних
бібліотеках, і в лукулловскіх садах, і в школах гладіаторів. А також у ковальських і ткацьких
цехах. Не виключенням була і армія. Починаючи з першого диктатора Сулли (Корнелій Сулла
Люцій, 82–79 рр. до н. е.), влада римських імператорів носила яскраво виражений військовий
характер і опиралася на армію. Задовго до остаточного падіння Республіки римська армія,
залишалася цивільним військом, перетворилася на професійну армію, остаточне становлення
якої завершилося при імператорі Августі (27 р. до н. е. – 14 р. н. е.). Його військові реформи
надали армії той вигляд, який вона зберігала протягом майже двох століть. З часів Августа,
паралельно з упорядкуванням різних сторін військової служби, було звернуто увагу й на
санітарну службу у військах: як у польових таборах, так і в таборах постійного типу були
влаштовані особливі приміщення для хворих і поранених, що прийняли характер справжніх
лазаретів; вони також стали називатися валентрудіями. Ці ранні військові валентрудії
влаштовувалися в певному місці табору, і влаштування їх цілком нагадує план грецько-
римського приватного будинку. Остаточне становлення римської армії і широкі завойовницькі
походи зажадали організації в армії медичної служби, яка склалася за часів Трояна. Надання
медичної допомоги під час військових дій зображено на колоні Трояна, спорудженої ним у
Римі на честь перемоги над даками: молодші медики (капсаріі) – у військовому одязі
перев’язують поранених товаришів прямо на полі бою. У кінці першого – початку другого
століття в усіх підрозділах (легіонах, когортах, аллах і у всіх родах римських військ) з’явилися
лікарі-професіонали. У кожному легіоні (легіони комплектувалися з заможних римських
громадян з провінцій; їх служба добре оплачувалася, і після відставки вони отримували
розрахункову суму і ділянку землі, в кожному легіоні складалося по 5–6 тис. чоловік, кожен

71
легіон складався з 10 когорт) був у легіоні лікар, кожна когорта мала чотирьох лікарів. Були в
армії і фахівці з лікування ран. У флоті на кожному військовому кораблі було по одному
лікарю. Кожному воїну належало мати необхідний перев’язувальний матеріал для надання
першої допомоги собі і пораненим товаришам. Після битви поранених відвозили в найближчі
міста або військові табори, де стали влаштовувати військові установи для поранених і хворих
– валентрудіі по одному на кожні три-чотири легіону. Обслуговуючий їх персонал складався з
лікарів, економів, інструментаріїв і молодшого персоналу. Інструментарії завідували
інструментами, ліками, перев’язочним матеріалом. Молодший персонал, головним чином з
числа рабів, використовувалися для догляду за хворими. Ці лікарі, по суті, представляли
собою звичайних солдатів, що належали до нижчих щаблів посадових сходів і знаходились в
безпосередньому підпорядкуванні у трибунів легіону. Набагато більш високе положення
займали лікарі тих військових частин, які складали гарнізони столиці, особливо лікарі
преторіанців, лікарі, що служили в призначеній для оборони Риму лікарі військ поліції. Крім
того, можна вважати безсумнівним, що поряд з військовими лікарями у власному розумінні
слова, в частинах військ працювали також вільно практикуючі лікарі, які, не займаючи
офіційного положення в армії, віддавали їй своє дозвілля, на зразок лікарів-консультантів.
Згодом ця система надання медичної допомоги пораненим воїнам була прийнята у
Візантійській імперії і доповнена рядом нововведень. Так, не пізніше шостого століття нашої
ери, у візантійській армії стали створюватися спеціальні санітарні команди з депутатів;
набиралися вони з міцних солдатів з розрахунку по 8-10 на кожні 200-400 воїнів. Верхи на
конях за лінією бою депутати підбирали поранених на лівій стороні. Депутати возили з собою
фляги з водою і, можливо, надавали першу допомогу. За кожного врятованого воїна їм
платили золотом.
Таким чином, Стародавній Рим займає одну з ключових позицій в історії Стародавнього
світу, і основу цього склали його потужна державність і його завойовницькі походи. Все це
спирається на потужну армію і залізну дисципліну. Світ знав багатьох великих полководців
створювали імперії, але ці імперії жили тільки разом зі своїми творцями і вмирали разом з
ними (так наприклад, розвалилася імперія Олександра Македонського). І тільки Рим створив
налагоджену бойову машину, яка здавалося, не залежить від зовнішніх факторів. Римські
солдати не були сильнішими і сміливіше інших солдатів, їх полководці не були більш
талановитими, але структура армії її дисципліна і забезпечення допомагали перемогти їм
будь-якого супротивника. Історія стародавнього Риму - це історія воєн і безперервних
завоювань. Римляни програвали битви, але завжди вигравали війни. Римська армія стала
прикладом, для багатьох і багатьох поколінь полководців і солдатів. Відбувався процес який
підриває основи устрою постійної армії, відбувався й інший процес її денаціоналізації. Період
великих завойовницьких походів був викорінено; армія вела по перевазі монотонне життя на
віддалених кордонах, що переривається міжусобною лайкою при державних переворотах. У
цих умовах військова кар’єра перестала спокушати представників стародавніх римських
прізвищ, які охочіше стали спеціалізуватися на чисто цивільній службі. Римський історик
імператора Валер’яна (254–259 рр.) звертає увагу на те, що він представляв виняток: він обрав
собі військову ниву, хоча і був досить знатного походження. Латинський командний склад
швидко став відходити на другий план. Спочатку кожна провінція офарбила командний склад
у свої відтінки, потім головні посади почали отримувати варвари-германці. Влада, піклуючись
про збереження латинського характеру хоча б за цивільним управлінням, повинна була
потурбуватися різким поділом цивільної та військової служби. Син Валер’яна, Галлієн (259–
268 рр.), заборонив суміщення сенаторського звання з військовою службою. Діоклетіан і
Костянтин провели повне розділення цивільної та військової адміністрації. Римський солдат
перевершував войовничих германських варварів виключно завдяки суворій дисципліні,
регулярному навчанню і вищості організації постійної армії.

Підсумовуючи матеріал слід зазначити:

По-перше, у греко-перських війнах особливо яскраво проявилася зв’язок стратегії з
політичною боротьбою. Вирішення питання про проведення сухопутного і морського театру
військових дій – визначалося боротьбою політичних угруповань в Афінах (Арістід і
72
Фемістокл); вибір греками сухопутної оборонної лінії знаходився в залежності від політичної
обстановки – Фессалія могла виявитися на стороні персів, і тому перший оборонний рубіж
довелося перенести до Фермопіл; перехід в контрнаступ і його характер (на суші і морі)
визначався політичною боротьбою Афін і Спарти.
Ці війни виявили, особливо у греків, важливі моменти стратегічного керівництва:
визначення характеру підготовки до війни (сухопутного війська або флоту); визначення
вирішального театру війни (суша або море) і основного способу боротьби в залежності від
обстановки і співвідношення сил (оборона, контрнаступ); вибір моменту для переходу в
контрнаступ; вибір напрямку головного удару для кожного періоду війни.
В ході греко-перських воєн піхота втратила свою однорідність: дії важкої піхоти стала
забезпечувати легка піхота, взаємодіяти з фалангою. З’явилися перші тактичні комбінації.
Виявилася потреба в забезпеченні флангів як вразливих місць бойового порядку шляхом
відповідного розташування військ на місцевості або за допомогою дій легкої піхоти.
У війську перської деспотії, де були окремі племінні ополчення, не було організаційної
єдності. Греки ж мали свою військову організацію, свою систему виховання і навчання воїнів,
словом, це була армія, яка зберігала та примножувала свій бойовий досвід.
Подальший розвиток фаланги в Афінах і Спарті йшов по лінії вдосконалення її
тактичних властивостей і в першу чергу збільшення ударної сили фаланги в атаці на короткий
час. Для нанесення одночасного потужного удару масою воїнів був потрібен хороший
бойовий вишкіл, який ми і бачимо у греків.
Говорячи про греко-перські війни ми спостерігаємо ряд нових моментів у розвитку
військового мистецтва: визначення способу ведення війни в залежності від політичної
обстановки, організація стратегічної взаємодії армії і флоту; виникнення тактики піхоти, поява
найпростішої організаційної форми армії, наявність системи виховання і навчання в
рабовласницькій армії грецьких полісів.
По-друге, можемо констатувати, що Перська імперія була гігантським і тимчасовим,
складним і неміцним «військово-адміністративним об’єднанням», зазвичай різних племен і
народностей, що жили своїм особливим життям. На відміну від неї, давньогрецькі війська
комплектувалися на основі станової військової повинності з рабовласників, військових
поселенців, землевласників. У рабовласницьких державах Давньої Греції та Персії армії
складалася з окремих кінних загонів царів і їх васалів та пішого народного ополчення (міліції),
які поступово перетворювалися в професійні армії. У цей період були закладені основи
організаційної структури армій. Тоді ж уперше зявилася сухопутна армія. Основними родами
військ цих армій були піхота та кіннота, загони саперів і служба тилу, а всі приморські
держави мали власний флот. Виникли й початкові форми тактичної організації військ.
Рабовласницькі армії нараховували десятки тисяч осіб, що мали на озброєні холодну
зброю (ударної і метальної дії). Основу організаційної структури армій Давньої Греції та
Персії складали фаланги та загони, які поступово удосконалювалися з метою підвищення
ударних можливостей і маневреності. У ході численних війн цієї епохи сформувалася теорія і
практика підготовки і ведення воєнних дій на суші і на морі – воєнне мистецтво, яке постійно
розвивалося. А розвиток продуктивних сил цих держав дозволяв створювати нові й
удосконалювати старі засоби збройної боротьби, а зростання чисельності армій і рівня
професіоналізму воїнів зумовили розвиток стратегії і тактики.
По-третє, Стародавній Рим займає одну з ключових позицій в історії Стародавнього світу, і
основу цього склали його потужна державність і його завойовницькі походи. Все це спирається на
потужну армію і залізну дисципліну. Світ знав багатьох великих полководців створювали імперії,
але ці імперії жили тільки разом зі своїми творцями і вмирали разом з ними (так наприклад,
розвалилася імперія Олександра Македонського). І тільки Рим створив налагоджену бойову
машину, яка здавалося, не залежить від зовнішніх факторів. Римські солдати не були сильнішим и і
сміливіше інших солдатів, їх полководці не були більш талановитими, але структура армії її
дисципліна і забезпечення допомагали перемогти їм будь-якого супротивника. Історія
стародавнього Риму - це історія воєн і безперервних завоювань. Римляни програвали битви, але
завжди вигравали війни. Римська армія стала прикладом, для багатьох і багатьох поколінь
полководців і солдатів. Відбувався процес який підриває основи устрою постійної армії, відбувався

73
й інший процес її денаціоналізації. Період великих завойовницьких походів був викорінено; армія
вела по перевазі монотонне життя на віддалених кордонах, що переривається міжусобною лайкою
при державних переворотах. У цих умовах військова кар’єра перестала спокушати представників
стародавніх римських прізвищ, які охочіше стали спеціалізуватися на чисто цивільній службі.
Римський історик імператора Валер’яна (254–259 рр.) звертає увагу на те, що він представляв
виняток: він обрав собі військову ниву, хоча і був досить знатного походження. Латинський
командний склад швидко став відходити на другий план. Спочатку кожна провінція офарбила
командний склад у свої відтінки, потім головні посади почали отримувати варвари-германці. Влада,
піклуючись про збереження латинського характеру хоча б за цивільним управлінням, повинна була
потурбуватися різким поділом цивільної та військової служби. Син Валер’яна, Галлієн (259–268 р.),
заборонив суміщення сенаторського звання з військовою службою. Діоклетіан і Костянтин провели
повне розділення цивільної та військової адміністрації. Римський солдат перевершував войовничих
германських варварів виключно завдяки суворій дисципліні, регулярному навчанню і вищості
організації постійної армії.
Під час самостійної роботи обов’язково розглянути такі питання:
1. Характер суспільного та політичного устрою стародавньої Греції, що визначав
особливості основних форм ведення війни, та відповідних форм організації військ.
2. Спартанська держава та її військова система.
3. Афінська держава. Організаційна структури Афінської армії і флоту.
4. Розвиток бойової техніки у стародавній Греції.
5. Військове мистецтво греків у війні з Персією (500–449 рр. до н.е.).
6. Організація та система комплектування армій рабовласницьких держав давньої Греції
та Персії.
7. Військово-теоретична думка в стародавній Греції.
8. Військовий устрій Македонії та її армія.
9. Організація македонської армії в період правління Олександра Македонського.
10. Розвиток військового мистецтва в ході війни Македонії з Персією (334–330 рр. до
н.е.).
11. Організація та система комплектування армії стародавнього Риму.
12. Флот армії стародавнього Риму.
13. Військова медецина в армії стародавнього Риму.
14. Система заохочень та стягнень в армії стародавнього Риму.

74
 3. Розвиток військового мистецтва в княжу добу (ІХ–ХІV ст.)
Епіграф: «Слід поставитись до армії не як до якоїсь свалки, куди скидають найменш
цінні, на ніщо краще непридатні елементи, а як до окраси держави і нації».
М.С. Грушевський
Стародавня Київська Русь IX–XIII ст. – одна із найбільших держав середньовічної
Європи. Маючи величезну територію – від Балтики та Льодовитого океану до Чорного моря та
від Волги до Карпат, Київська Русь була історично важливою контактною зоною між
Арабським Сходом та Західною Європою, Візантією та Скандинавією. Це обумовило швидке
входження її у загальноєвропейський історико-культурний ландшафт. Про потужну
східнослов’янську державу заговорили у різних частинах Старого Світу. Вісники арабських та
візантійських авторів, відомості скандинавських саг, французькі епічні твори подають
Київську Русь як могутню країну, яка посідає важливе місце в системі європейських
політичних та економічних відносин. Київській Русі належить особливе місце в історії Східної
Європи. Завершення процесів її формування позитивно вплинуло на етнічний розвиток
східнослов’янських племен, які поступово складувалися у єдину стародавню народність.
К. Маркс вважав, що «… Як імперія Карла Великого йде попереду створення сучасної
Франції, Німеччини та Італії, так імперія Рюриковичів йде попереду створення Польщі, Литви,
Балтії, Туреччини і суто Московської держави … Стародавні мапи виявляють, що ця країна у
стародавні часи володіла в Європі навіть більшими розмірами, аніж як ті, якими вона в змозі
похвалитися зараз. Її безперервне збільшення з IX по XI століття відзначалося з неспокоєм…»
Доцільно зазначити, що держави, яку називали «Київська Русь», ніколи не існувало – це
термін, який виник в уяві дослідників та вчених. За джерелами назва цієї держави Русь або
Руська земля. Термін «Київська Русь» був прийнятий істориками на початку XIX ст. і успішно
вживався до середини XX ст., коли його почали заміняти означенням «Древня Русь» та «Давня
Русь». Однак правителі держави титулувалися князями київськими, тому термін «Київська
Русь» більше відповідає історичній дійсності.
Стародавня Руська держава з центром у Києві відкрила новий – феодальний період в
історії народів Східної Європи. Вона минула у своєму розвитку рабовласницьку формацію; на
базі розвалу первіснообщинного ладу у неї формувався феодалізм. В умовах зростання
феодальних відносин у Київській Русі відбувалася поляризація майнового та соціального
статусу різних груп населення. Величезній масі сільської і міської бідноти протистояли
феодальні верхи. Стародавня Київська Русь як велика європейська держава проіснувала від
рубежу VIII–IX ст. до 40-х рр. XIII ст.

3.1. Зародження та розвиток збройних формувань за княжих часів

Характер суспільного та політичного устрою Київської Русі, які визначали створен ня

відповідних форм організації військ.
За своїм державним устроєм, правовим ладом, соціально-економічним і духовним
розвитком Київська Русь була в повному розумінні європейською державою, повноправною
частиною тогочасної Європи, на розвиток якої вона безпосередньо впливала. Вона була
ранньофеодальною державою з монархічною формою правління та була побудована за
принципом сюзеренітету-васалітету. Ця держава була, передусім, об’єднуючою силою, яка
забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов’янських земель, порядок і спокій для
населення, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів.
Протягом IX–XIII ст. система політичної влади Київської Русі, яка була заснована на
принципах ранньофеодального монархізму й феодалізму, зазнала істотних трансформаційних
змін. На етапі становлення Київської Русі утворилася дружинна форма державності: на ґрунті
княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання
данини. У цей час дружина виконувала не тільки роль війська, а й радників. Центральною
фігурою цієї форми державності був князь, який більше виявляв себе як воєначальник, а не як
державний діяч.

75
 Система державного управління Київської Русі визначалася (як і в більшості країн
сучасної їй Західної Європи) взаємодією трьох інститутів влади: успадкованими від
родоплемінного ладу міськими народними зборами (віче), князя з його адміністрацією і
боярською дорадчою радою (ближня боярська дума або рада), що представляла інтереси
земельної аристократії та вищих служивих чинів
У добу піднесення Київської Русі була сформована централізована монархія: вся повнота
влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а
на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної
аристократії – бояри. У період феодальної роздробленості одноосібна монархія поступилася
місцем федеративній. Отже, протягом XII–XIII ст. Київська Русь як імперія зазнала
кардинальної еволюції від унітарної держави через федерацію й конфедерацію до сукупності
кількох окремих суверенних держав. Тепер долю Русі вершив не князь, а група
найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю
форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». Таким чином, розвиток
державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала
з військової організації, – до цивільних форм правління, від посилення централізму – до
децентралізації.
Напередодні монголо-татарської навали (1237–1241 рр.) на Русі існувало майже
п’ятнадцять великих князівств, п’ять із яких – на землях, що складають нині територію
Української держави (Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Володимиро- Волинське
та Галицьке). Новий історичний етап у розвитку феодальних відносин у давньоруському
суспільстві хоч і супроводжувався розширенням імунітетних прав феодалів, проте не
зруйнував складної системи васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної
влади в Київській Русі, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували
функціонувати і в період феодальної роздробленості.
Провідним політичним інститутом Київської Русі була князівська влада, тому що
великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх
органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної
стабільності. Водночас князь не був абсолютним володарем, тому що певною мірою поділяв
цю владу з народним віче або з боярською радою. Князь був не лише верховним правителем
країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя.
Відсутність князя у місті чи на землі порушувала нормальне функціонування всіх
адміністративно-управлінських служб. Зміна князів зумовлювала зміни попередньої
адміністрації, яка була цілковито залежною від князівської влади. У компетенції князя
перебували: охорона кордонів; керівництво військом; збір данини; судочинство щодо васалів,
дружинників, вищих посадових осіб; дипломатична діяльність; охорона торговельних шляхів;
придушення рухів опору; поширення християнства; скликання княжих з’їздів; призначення на
вищі посади; видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. Тобто, князь був
носієм і виконавцем усіх функцій державної влади: законодавчої, судової, адміністративної,
він стояв на чолі власної дружини і війська цілої держави та правив державою через своїх
функціонерів.
Великий князь був повноправним володарем лише в Київській землі, а в інших землях
управляли місцеві князі. Всі державні органи тогочасної держави можна умовно поділити на
центральні та місцеві. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та
підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради
старійшин. За своїм кількісним складом ця установа була нечисельною (10 – 15 осіб), до неї
належали наймогутніші феодали-землевласники, найвпливовіші князі, найвищі посадові
особи, представники духовенства. Раду формував князь, він ініціював її скликання. Разом із
боярською радою правитель обговорював питання оголошення війни і укладання миру,
встановлення договірних відносин із іншими державами. У галузі внутрішньої політики
діяльність ради стосувалася обговорення та видання законів, висування кандидатур на
державні посади. Рада брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових та
інших питань державного життя. За відсутності князя або в разі його смерті рада перебирала

76
на себе функції головного владного органу, наділеного повноваженнями щодо встановлення
влади нового правителя.
Важливим елементом політичної влади в Київській Русі було також віче. Історичні
витоки віча пов’язані з додержавним періодом, коли у давніх слов’ян були започатковані
збори громадян. У Київській державі віче асоціювалося із зібранням жителів певного міста або
його частини для вирішення важливих громадських справ. До компетенції віча належало
вирішення законодавчих, судових питань, а т акож оборонних та зовнішньополітичних
проблем. Однією із функцій віча було комплектування народних ополчень і вибори ватажків.
Віче скликалося під час облоги міста, перед початком військових походів. Попри панівну роль
у державному управлінні Київської Русі князівської адміністрації значний вплив на нього мав
також політичний інститут віча.
Характеризуючи органи місцевого управління періоду IX–XI ст., доцільно зазначити, що
в цей час склалася так звана десяткова система управління. На думку дослідників Київської
Русі у східного слов’янства в період розвалу племінних відносин військо поділялося на тисячі,
сотні і десятки, на чолі яких стояли відповідно тисяцькі, соцькі, десяцькі. При завоюванні
племен київські князі повинні були ставити в племінних чи в інших великих центрах свої
гарнізони. У племінних і особливо важливих центрах вони ставили більший гарнізон – тисячу,
яка розпадалася на сотні; тисяцький був начальником гарнізону, а сотники – командирами
окремих частин. У містах меншого значення ставили й менший гарнізон, яким командував
соцький. Цілком можливо, що в дофеодальний період тисячі й сотні почали втрачати своє
реальне, математичне значення. Можливо, що гарнізон, на чолі якого стояв тисяцький, мав
понад тисячу воїнів. Можливо і навпаки. У міру того, як влада київського центру
здійснювалась над племенами, влада тисяцьких і соцьких почала обростати
адміністративними, вірніше судово-поліційним и (фіскальними), функціями.
Тисяцькі були найвищими урядовцями князя, часто його намісниками. Окрім того, князі
створювали особливу місцеву адміністрацію з так званих посадників, які були повноважними
представниками князівської влади на місцях в усіх її проявах.

Вплив варягів на розвиток слов’янського війська

На розвиток слов’янського війська в найдавніші часи особливий вплив мали варяги. На
заході їх ще називали норманами /людьми з Півночі/, або вікінгами /войовниками/.
Збройні ватаги цих скандинавських завойовників перепливали Балтійське море й у
пошуках більш багатих ніж їхні землі, просувались на Південь. Мета їх походів була – здобич.
Нападали на слабші племена, грабували їх, все добуте вивозили в інші країни і продавали.
У слов’янських землях вони спочатку зупинялись на короткий час для грабунків і
торгівлі, але пізніше заклали свої оселі серед слов’ян, завоювали кілька племен, заприйняли
слов’янську культуру.
За перших князів варяги складали найціннішу частину війська. Варязькі частини
складались з професіональних вояків, для яких військова справа була постійним ділом.
Старший над військом звався князь (по-скандінавському «конунг»). Спочатку це був не
титул володаря, а тільки назва воєначальника.
Ядром війська була дружина. До неї належав рід князя і його близькі товариші та інші
вибрані люди. Це була прибічна гвардія княжа, підпора його влади і основа сили.
Крім власної дружини князь користувався дружинами інших ватажків, що наймалися до
нього на службу. Такий ватажок складав з князем умову щодо часу служби та плати. Коли цей
«контракт» закінчувався, він мав право залишити князя й шукати собі вигідніше місце. Плата
найманим ватагам звалася «скот» /із скандинавського «Скат» – скарб, гроші/.
Один норвезький переказ оповідає, що конунг Едмунд дістав від нашого князя Ярослава
по унції срібла на рядового воїна на рік та по півтори унції для старшого на човні, пізніше
вимагав по унції золота для рядовиків та по пів-гривни для старшого /Гривна – це фунт срібла,
унція – 1/6 гривни/.
Військо діставало плату й хутрами або іншими цінними речами. Ватажки й вояки, що
довгий час служили князеві, ставали членами його власної дружини й користувались всіма її
правами.

77
 Найменшою військовою одиницею була залога човна /40-60 чол/. В бою військо ділилось
вже на більші частини, що ставили бойовий лад на «чолі» та по «крилах». Кількість воїнів в
цих частинах у різних боях була різною.
Озброєння варягів дуже відрізнялось від слов’янської зброї. Варязький воїн мав на тілі
панцир /броню/, на голові шолом, в лівій руці довгий щит. Для нападу служив йому меч,
топір, спис.
Варяги служили в княжому війську до середини XI століття. Головну роль вони
відігравали в походах Олега і Ігоря на Чорне море, в далеких боях на Каспію й Закавказзі, а
також у війнах Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Варяги поширили свою вдосконалену зброю, так що змінився спосіб ведення бойових
дій. Під їх впливом розвивалась тактика. Військо йшло вже в бій упорядковане, одною лавою,
не так безладно, як це було раніше. Вони сприяли упровадженню у війську ладу й дисципліни.
Але пізніше Київська держава й армія знайшла опору у власного населення й почала
формуватись на власних основах.
Великий організатор Київської держави Володимир Великий був першим з князів, хто
почав творити свою державу з місцевих, т. зв. «луччих» людей і тим дав почин до створення
національного війська.
Завершуючи, слід зазначити, що давні слов’яни хоч і не могли рівнятись своєю
військовою організацією з сильнішими сусідами, такими як візантійці або нормани, все ж за
словами знавця східної Європи, арабського письменника Ібрагіма Ібн-Якуба: «Слов’яни люди
сміливі, здатні до боротьби, коли б не незгоди серед їх численних і розкиданих племен, то з їх
силами не зміг би зрівнятись ні один народ світу». Потрібна була сильна рука, щоб з’єднати
слов’ян та дати їм сильнуполітичну й військову організацію.
Такою політичною організацією і стала створена Київська держава, а її військовою
силою – княжа дружина та народне ополчення.

Зародження та розвиток військової організації Київській Русі – княжої дружини

«Дружина» буквально означає «загін, товариші, суспільство» – загін воїнів, який
об’єднувався навколо вождя племені, пізніше князя, короля. Військове формування у різних
народів періоду «воєнної демократії», розвалу родового ладу та зародження феодальних
відносин, засноване на взаємних обов’язках між вождем (князем) та його дружиною. Воєнна
демократія – стародавня форма політичної організації суспільства, яка виникла в умовах
руйнування первіснообщинного ладу і початку створення держав. Означає владу військових
вождів за збереженням залишків первісного колективізму і демократії. Воїнами під час
військових конфліктів є всі чоловіки, здатні носити зброю, а воєначальник обирається
народним зібранням.
Доцільно відзначити, що під час створення ранньофеодальних європейських держав
наявність дружини була характерною ознакою процесу розвалу первіснообщинного ладу. Ф.
Енгельс зазначав: «Військовий вождь, який набув слави, збирав навколо себе загін молодих
людей, що жадали здобичі, зобов’язаних йому особистою вірністю, як і він їм. Він утримував
та нагороджував їх, установлював певну ієрархію між ними; для малих походів вони служили
йому загоном охоронців і завжди готовим до виступу військом, для більш великих – готовим
офіцерським корпусом»
Дружина не мала характеру всенародного війська, а набиралася
з вищої верстви громадянства – бояр. Вони повинні були з’являтися
на кожний заклик князя, на війну, чи в разі іншої потреби,
супроводжувати його, в усьому допомагати князеві, зберігати йому
вірність. Коли ж боярин зраджував князя, то відповідав за цю зраду
майном і власним життям. Найлегша кара, що застосовувалася в
цьому випадку – вигнання за межі держави.
Розуміючи значення дружини, князь намагався оптимально
забезпечувати її всім необхідним. тому на її утримання йшла частина
податків. До XII ст. князь водив дружину на полюддя – збирати
данину з підкорених племен. На військо також йшла частина

78
грошових доходів зі суду, так звані вири. За Володимира Великого не було смертної кари,
злочинцям призначали грошовий штраф: «Війни багато, вира хай буде на зброю й на коні».
Нерідко членам військової дружини князь роздавав на утримання цілі міста та землі. Як згадує
літопис, за Олега й Ігоря по великих містах сиділи «великі й світлі князі», а Володимир
«вибрав мужів добрих, розумних і хоробрих та пороздавав їм городи».
Князівська дружина поділялася на старшу і молодшу. До старшої належали великі
бояри – так звані «луччі люди», найбільш впливові
представники наймогутніших боярських родів та
великих землевласників. Вони засідали в князівській
раді, мали вплив на рішення князя.
До «молодшої дружини» входили боярські діти,
яких у князівській дружині готували до військової
служби, а також «отроки і дітські», що служили при
боярах і на князівському дворі, яких використовували
для доставки наказів, листів та інших доручень. Під
час бою вони доглядали коней дружинників.
Поряд із князівською дружиною існувало
народне ополчення (вої), яке опиралося на
територіальну систему і скликалося безпосередньо в
час ворожих нападів із міщан і селян-хліборобів однієї
місцевості. Існувала так звана десяткова система
управління (тисяцький – соцький – десяцький).
Мобілізаційний округ, якого називали «тисячею», був
воєнно-оборонною територією. Населення з одного
округу збиралося в час небезпеки, як правило, в
найближчому місті й там готувалося до виступу на ворога. На чолі мобілізаційного округу
стояв тисяцький. Меншими округами керували соцькі. Інколи вживалася назва «полк» що
означало території, з якої йшло ополчення. Бували випадки, коли селянські відділи очолювали
старости і сільські старшини.
Ще одним своєрідним військовим формуванням були загони з представників степових
орд (печенігів, турків та ін.), які називалися «чорними клобуками» (з турецької – «чорні
шапки») і підкорялися князівській владі або ж були взяті князем у полон і осаджені на
прикордонні. Найбільше «чорних клубків» було вздовж р. Рось, де було їх головне місто
Торчеськ. У 1139 р. літопис нараховував 30 тисяч «чорних клубків». Ведучи переважно
кочовий спосіб життя, вони використовувалися в українському війську для боротьби з
половцями. «Чорні клубки» були рухливі, відважні і завзяті, сміливо йшли на всіляку
небезпеку, коли могли сподіватися наживи й здобичі.
Військо княжої Київської Русі не було регулярним та постійно готовим до війни.
Воно збиралося в час нападу на ворога, або в похід, який визначав князь. Такий тип
мобілізації на Русі називали «совокупити вої та дружину» (тобто «поєднати ополчення та
дружину»).
Князь збирав, передусім, дружину. Адже це була найкраща частина війська, досвідчена
у військових справах, тісно згуртована навколо князя, зобов’язана з’явитися на перший його
заклик. Ополчення князь скликав на віче і на ньому повідомляв яка необхідність
військового походу.
Війську призначали конкретний день, коли воно мало зібратися. Однак цей процес
тривав доволі довго. Часом князь сам ішов збирати військо. Наприклад, коли у 1093 р. на
Київську Русь напали половці, князь Святослав поїхав збирати військо. Але нашвидкуруч
зібрав лише 800 отроків, а потреба була у восьми тисячах воїнів. Проте бували випадки, коли
на князівський заклик ставали всі, хто тільки міг нести зброю.
На думку дослідників історії Київської Русі, дружиною були найближчі соратники князя,
які оточували його і під час миру, і на війні. Дружина обіймала коло осіб, які постійно
перебували біля князя, жили поряд з ним, уболівали за його інтереси. Одна із головних
характерних особливостей союзу князя і дружини – спільність вогнища та хлібу. В

79
соціальному розвитку Київської Русі дружина відіграла вельми істотну роль, вона мала
потужний вплив на створення нового суспільства тим, що внесла до соціального середовища
новий кастовий принцип на відміну від попереднього родового. Князь і дружина в Київській
Русі були єдиними рушіями подій, тому вирішальний голос в екстремальних випадках
належав саме дружині. Древньоруські князі збирали навколо себе нові соціальні сили
внаслідок чого було закладено основу нового суспільно- політичного ладу, який прийшов на
зміну устрою вічових общин. Дружина, яка вийшла із надр общинного устрою, «зрослася з
князем і стала соціальною передумовою його діяльності» і разом із князем «забезпечувала
нормальне функціонування стародавнього руського суспільства». У період зародження
державності Київської Русі військова сила (дружина) та князівська влада ще не становили
єдиного цілого. У середовищі дружинників князя зазвичай вважали першим серед рівних .
У ранній період Київської Русі княжа дружина була відірвана від міських общин і
формувалася з чужоземних найманців. Із часом служба князю давала слов’янам низку переваг
і можливості швидкого збагачення, вона ставала спадковою, місце батька заступав син.
Дружина виконувала як внутрішні функції (охорона державного ладу), так і
зовнішньополітичні завдання захисту землі від чужоземних зазіхань чи насильницьких дій з
боку сусідів. Система особистих зв’язків між князем і дружиною нагадувала васально-
сюзеренні відносини у західноєвропейських державах. Проте були й суттєві відмінності:
особиста відданість давньоруських дружинників попервах не закріплювалася тимчасовими
земельними пожалуваннями (ленами), як це було у Західній Європі. І лише військова реформа
князя Володимира Великого розпочала традиції наділяти дружинників землею за службу і під
умови служби. Зазвичай кількісний склад дружини князя не виходив за межі 300–400 воїнів.
Дружинники мешкали окремо на княжому дворі (в княжій резиденції), щоб у будь-який час
бути готовими виконати завдання князя. З часом вони поступово віддалялися від свого
патрона, заводили власні двори, отримували від князя землю та маєтності, осідали там. Саме
тому дружина набрала структурної неоднорідності, її
верхівку становила так звана «старша дружина», яку, на
думку більшості дослідників, формували з класу великих
землевласників, що майном і значенням вибилися з
решти населення – бояр (первісно болярів, від «болій»,
великий). Джерела називають їх звичайними боярами,
земськими боярами (або старійшинами), старцями,
огнищанами, княжими мужами чи просто мужами.
В обов’язки князя входило не тільки
організувати військо та утримувати дружину, а й
будувати і утримувати укріплення, готувати оборону.
Князь своєю волею починав війну, укладав союзи та
угоди. Під час війни князь сам здійснював свою владу,
або ж передавав її іншим князям, від нього залежним.
Залежно від озброєння, княже військо Київської
Русі поділялося на: стрільців та оружників.
Стрільці або лучники – з давніх-давен слов’янам
був відомий лук зі стрілами, останні носили в сагайдаку.
Завдяки цьому виду наступальної зброї у княжу добу
поширилися лучники, яких називали «стрільцями». Вони становили легкоозброєну піхоту та
кінноту.
Оружники – озброювались повною зброєю – бронею, шоломом, щитом, мечем сокирою
і списом. Із них складалася важкоозброєна піхота та кіннота.
Організація та комплектування княжого війська Київської Русі
Військо мало десятинну організацію. Воно поділялося на десятки, сотні та тисячі, якими
керували десяцькі, сотенні та тисяцькі. На чолі війська стояв князь, який опирався на постійну
військову дружину.
Основними родами військ були піхота та кіннота.
Піхота була більш численною та поділялася на важку та легку.

80
 Легкоозброєну частину війська складали вої (тодішня назва війська – вої, рідше
вживалось це слово в одинці – воїн) – ополчення міст і сіл. Для великих походів залучалися
союзники і найманці – як правило, степові орди половців і печенігів. Народне ополчення не
мало постійної військової організації, а збиралися лише для самооборони, коли нападав ворог.
Згодом князі почали брати воїв у походи. Військо поділялося на полки (по 100–200 осіб), які
мали назву від імен князів чи земель. Полк поділявся на менші частини – сотні на чолі з
сотником.
До кінця ХІ століття військо було в основному пішим. Головною ударною силою була
важкоозброєна піхота.

Рис. 36. Важкоозброєний дружинник

Перші згадки про кінноту літопис подає з часів князя Олега, який повів у похід на
Візантію (907 р.) частину військ на конях. Організовано кіннота почала розвиватися у
боротьбі з печенігами, які були чудовими вершниками. Слід зазначити, що потреба в кінноті
виявилася у перших сутичках з візантійцями, які на той час мали одну із найкращих кавалерій.
Тяжкоозброєні вершники виїжджали на ворога в панцирах і шоломах, з довгими списами,
проти їхніх ударів піхота була безсила.
Необхідність організації кінноти добре розумів князь Святослав Хоробрий. У своїх
балканських походах (968–971 рр.) він перший використав кінноту в бою під Доростолом. Син
Святослава Володимир Великий не створював кінних загонів, хоча і використав у поході
проти волзьких болгар (985 р.) степових турків на конях. Самостійним родом княжого війська
Київської Русі кіннота стала лише в XI ст.
Кіннота поділялася на:
важку – воїни в обладунках, шоломах, зі списами, мечами і щитами;
легку – стрільці з луками.
У разі небезпеки князь був зобов’язаний видавати ополченню зброю і коней.
Кожен полк мав: свій стяг, сурми й бубни. Стяговик беріг стяг. Перед боєм, за знаком ,
що подали бубни і сурми, князь шикував полки у визначений бойовий порядок. Знак до бою
вишикуваному війську подавали піднесеним угору стягом.
За княжої доби з’являються роди війська:
– піхота;
– кіннота;
– флот;
– відділи інженерного забезпечення, які займалися фортифікаційним обладнанням
бойових позицій і підготовкою шляхів для більш успішного ведення бойових дій.
81
 Озброєння княжого війська Київської Русі

Рис. 37. Зброя словян ІХ – ХІ ст.н. е.

Зброя поділялась на:

 наступальну (зачепну) – списи (копіє – від копати, бити) з різними назвами, а

також меч, шабля, ніж, бойова сокира і лук зі стрілами – для враження противника в бою;
 оборонну (захисну) – броня (кольчуга), шолом і щит – використовувалася для
захисту тіла в бою.

Наступальна зброя княжого війська Київської Русі

Меч

Меч – основна зброя воїна-дружинника. Його вважали

символом княжої влади, символом війни, а також мужності й
стійкості у бою. Він був і військовою емблемою Київської Русі.
Меч складався із леза, перехрестя та рукояті. Лезо в
довжину сягало 1 м, у ширину 5–6,5 см. Воно було загострене з
обох боків, тобто мало дві ріжучі кромки. Пласкі частини леза
меча мають назву голомя, або голомені. На них майже завжди
робили широку канавку – долу, що починалася від рукоятки і
закінчувалася вістрям. Вона відігравала роль ребра жорсткості
й надавала лезу меча стабільності. Лезо меча від рукояті
відділяло перехрестя. Рукоять меча монтувалася на черені
(кінцівка леза протилежна вістрю) і закінчувалася круглим або
видовженим «яблуком». Вага меча рідко перевищував 1,5
Рис. 38. Давньоруські мечі
кілограмів.

82
 Мечі виготовлялись не тільки з високоякісної сталі чи булату (булатна сталь, вуглецева
лита сталь, яка завдяки особливому способу виготовлення відрізняється своєрідною
структурою і виглядом «візерунком» поверхні, високою твердістю і пружністю), а й з
простого заліза. Трапляються серед мечів і високохудожні зразки, рукояті яких прикрашено
дорогоцінними металами, коштовним камінням. Мечі носили на пасі з лівого боку у піхвах,
що робилися із дерева, обтягувались шкірою або дорогою тканиною, прикрашались
металевими, подекуди дорогоцінними, прикрасами.

Рис. 40. Меч,

Новгород, ІХ ст.
Рис. 39. Меч часів Київської Русі із
славнозвісним підписом майстра
«Коваль Людота»

Рис. 41. Відреставрований меч

Святослава.

Кончар
Починаючи з XIIІ ст. воїни-ввершники у кінноті почали
використовувати різновид меча – кончар, або кончер – колюча
холодна зброя у вигляді вузького меча, що має прямий клинок,
довжиною до півтора метра, з тригранним, рідше чотиригранним
перетином і глибокими долами.

Рис. 42. Кончар,

реконструкція. Рис. 43. Кавалерійський меч кончар XII ст.

83
 Ш абля
У IX–X ст. у Київській державі почали використовувати шаблю, яка з’явилась у степах
Євразії. Вона поширилася насамперед у середовищі воїнів-вершників. Однак меч, все ж,
залишається більш важливою зброєю.
Спочатку їх довжина сягала 1 метра, кривизна 3–4,5 см. У XII–XIII довжина шабель
збільшується на 10–17 см, кривизна досягає 4,5–5,5 і навіть 7 см.
Ширина в середньому становила 3–3,8 см, однак іноді досягала
4,4 см. Так що шаблі, на відміну від мечів, ставали більш
масивними. Активно модифікувалася конструкція рукояті,
існувало кілька її типів. Технологія виготовлення шабельних
клинків вивчена гірше. Найчастіше вони були
Фото. Шабля XII ст., суцільносталевими. З XII століття їх кували із заліза, після чого
реконструкція
проводили багаторазове загартування з особливо
складною технологією, в результаті чого
отримували холодну зброю з необхідною
різнорідністю металу – найбільш твердим було
лезо.
Шабля, так само як і інші різновиди
холодної зброї, має лише їй притаманні Фото. У кабінеті-музеї колекціонера Євгенія
властивості. Завдяки вигнутому лезу шабельний Гредунова: «Шаблі, що було знайдено в
удар має круговий характер, захоплює, порівняно Переяслав-Хмельницькому районі та
з прямим лезом, більшу поверхню і є одночасно Харківській області».
рубляче-ріжучим. Шаблею можна було завдавати й ефективних колючих ударів, оскільки
остання третина леза – єлмань – гострилась, як лезо меча, з обох боків. Посилювали колючий
удар й інші особливості конструкції шаблі.
Ніж
Ніж із найдавніших часів був неодмінним компонентом озброєння кожного воїна, як
пішого, так і кінного. Він мав не тільки військове, а й побутове призначення, міг бути
поясним, підсайдачним чи захалявним.
Поясний ніж кріпився на пасі, до якого чіплявся гаком, що містився на піхвах меча або
шаблі. Лезо поясного ножа мало дві ріжучі кромки довжиною 10–15 см.
Підсайдачні ножі носилися при сагайдаку (елемент лучного спорядження). Ці ножі були
довші й ширші за поясні, з однією ріжучою кромкою і характерною формою леза: приблизно
до половини його вигнуто в бік ріжучої кромки, а потім спрямлено. Підсайдачні ножі носили
на пасі з лівого боку, біля футляра для лука. Іноді на рукоятках цих ножів був темляк –
шкіряна чи шовкова стрічка або петля з китичкою на кінці. Темляки подекуди прикрашалися
коштовностями.
Захалявні ножі носили за халявою чобота. Вони мали криве лезо, яке на
відміну від інших ножів називалося не полосою, а шляхом (згадайте лайливе
побажання «хай би тебе шлях трафив»). До рукояті захалявного ножа також
міг бути припасований темляк.
Характерні особливості ножа: довжина – 25 см; вигнута форма вузького
клинка дозволяла при ударі досягати серця; клинок мав піднесене вгору
вістря; заточка – полуторне; традиційно рукоятка ножа обмотувалися шнурком
зі шкіри, він призначався для вбирання поту і крові, у бойових умовах це було
необхідно, бо запобігало ковзання ножа в руці; наявність темляка –
спеціальної петлі, зробленої з конопляного або шкіряного шнурка, темляк
давав можливість швидко виймати зброю з-за халяви чоботу, запобігав ризику
в ході бою втратити ніж, захалявний клинок за наявності темляка можна було Рис. 44.
використовувати різним хватом; за своєю будовою лезо нагадувало бивні Захалявний
дикого кабана, який під час нападу завдає ударів знизу вгору, підіймаючи ніж
противника.

84
 Писемні джерела засвідчують, що ножі, як правило, використовувались під час
єдиноборств і самооборони. Вони були також озброєнням цивільного населення.
Ножі, кинджали, кортики та інші подібні предмети озброєння використовують і в
сучасному війську. Їхня історична цінність визначається змістом інформації про минуле, яке
вони містять: написами, зображеннями, технологією виготовлення, часом та місцем
походження, іменами авторів та власників тощо.

Колюча зброя
Колюча зброя складала вагому частку холодної зброї. До неї відносять усі різновиди
списів, які мали різні розміри і форми вістря – бойової частини списа.

Спис
Спис – холодна колюча або метальна зброя, яке складається з рукояті і
кам’яного, кістяного або металевого вістря, загальною довжиною 1,5–2,5 м.
Спис був зброєю першого натиску. Бій починався з того, що князь метав
спис в бік противника. «Взяти град списом» означало взяти місто приступом.
«Зламати спис» означало вступити в бій. Спрямований спис гострим кінцем
донизу означало, що воїн здається.
Археологічні розкопки свідчать, що рукояті списів піших воїнів досягали
довжини 180–200 см, а вершників – 360 см. Дерев’на частина списа в Х ст.
виготовлялася товщиною в 2,5 см, в ХІІ–ХІІІ ст. – 3,5 см. Бойовою частиною списа
було його вістря (наконечник списа) і вони були різної форми: ланцетовидної
(довжина 25–40 см), ромбовидної (до 30 см), чотиригранної, трикутної. Тому за
Рис. 45. Списи формою вістря вони поділяються на:
з різними – бронебійні – вістря вузькі видовжені, масивні трьох- або чотирикутні.
формами Такі вістря були найкраще пристосовані для пробивання захисного
вістря спорядження тих часів – кільчастого і дощатого;
– ріжучі – вістря ромбовидні, лавролистні, широкі клиноподібні. Списи з
такими наконечниками використовувалися проти легкої піхоти та кінноти (в яких було легке
захисне спорядження). Їх широкі наконечники-леза наносили тяжкі рвані рани, що призводило
до швидкої і надійної втрати боєздатності пораненими і навіть до їх швидкої загибелі. Списи з
такими наконечниками використовувалися також для виведення з ладу коней супротивника.

Серед основних різновидів списів вчені розрізняють:

рогатини (використовувались також як мисливська
зброя) – різновид списа з довгим та широким вістрям; ніж,
насаджений на довге древко;
Рис. 46. Рогатина, реконструкція совни (бойові коси) –
древкова зброя піхоти, яка
являла собою держак із насадженою на нього господарською
косою чи виготовленим спеціально дволезовим клинком
дугоподібної форми (рідше – шаткувальним ножем). Лезо
насаджалось на древко так, щоб бути його продовженням;
сулиці (метальні списи) –
метальний спис малих розмірів і
обмеженої маси. Фактично вони були
більше стріли для лука, але менш Рис. 47. Різновиди бойових
нормального списа. Зовні і по кіс та пік у польському
Рис. 48. Сулиця (дротик) виданні
конструкції сулиця була схожа на спис, але
– метальна зброя часів
Київської Русі була меншою і легшою. Довжина древка
ХІІ–ХІІІ ст. зазвичай не перевищувала 1,5 м, а
наконечник не був довший 200 мм. Для

85
 спрощення конструкції та економії, наконечник могли оснастити не втулкою, а черешком, що
вбивався в древко. Відомі як невеликі і легкі, так і більш великі і важкі зразки. Різниця в масі
призводила до деяких відмінностей в бойових якостях. Як і списи, сулиці отримували вістря з
пір’ям різних форм. В основному застосовувалися подовжені типи, здатні ефективно
пробивати броню під час метання.

Торч
До колючої зброї можна віднести й торч (тарч) – круглий щит,
у центрі якого було закріплено залізну руку з мечем. У торч входила
ліва рука воїна, а сам щит прив’язувався до тулуба воїна ременями
та шнурами, оскільки був дуже важкий. Торч використовували при
обороні фортець. Цей різновид колючої зброї трапляється дуже
рідко.

Рис. 49. Зображення торча

(тарча)
Рубляча і ударно-роздроблююча зброя
Про те, що слов’яни шанували сокиру, доводить міф, що дійшов
до нас, «Про амулет „Сокира Перуна“».
Сокира Перуна, згідно з сучасними дослідженнями, була одним з
улюблених видів зброї у головного і найсильнішого слов’янського бога.
Сокира Перуна – це головний оберіг воїнів, які вирушали в бій.
Згідно з повір’ям, талісман відводить від людини списи і стріли. Але
захищає тільки тих, хто бореться за свою Батьківщину і свій
народ.
Рис. 50. Сокира Перуна, Однак символ божественної зброї допомагає не тільки людям,
реконструкція
пов’язаним з боями. Сокира Перуна – словянський оберіг, що ставав
для свого власника тим, що допомагає подолати труднощі. Він дає
сили для боротьби зі злом і темрявою.

Сокира
Протягом тисячоліть під час бойових дій
використовувались різноманітні зразки рублячої зброї.
Основним її різновидом тривалий час залишалася бойова сокира,
що походила від кам’яних сокир дометалевого часу. Саме зі
Скандинавії, від вікінгів, для яких вона була звичною зброєю, у
десятому столітті бойова сокира потрапила до Київської Русі.
Дуже поширеною зброєю княжого війська Київської Русі
була сокира, що мала кілька різновидів, що визначалося Рис. 51. Скандинавський воїн
відмінностями як в бойовому застосуванні. з бойовою сокирою

86
 У IX–X ст. на озброєнні важкої піхоти були великі бойові
сокири – сокири з потужним трапецієподібним лезом.
З’явившись на Русі як норманське запозичення, сокира такого
типу ще довго зберігалася на північному заході. Довжина
топорища сокири визначалася зростом власника. Зазвичай, коли
воїн стояв, її висота досягала грудної клітини.
Набагато більшого поширення набули універсальні бойові
сокири слов’янського типу для дії однією рукою, з гладким
обухом і невеликим лезом, з відтягнутою донизу борідкою. Всі
Рис. 52. Скандинавська і
відомі бойові сокири мали загальну довжину не більше 750–800
слов'янська сокири
мм. Довжина леза рідко перевищувала 150–170 мм, а маса
зазвичай перебувала в межах 400–500 г. Зброя в такій конфігурації була досить зручною в
перенесенні і використанні – перш за все, в бою. Від звичайної сокири вони відрізнялися
головним чином меншою вагою і розмірами, а також наявністю в середині леза у багатьох
екземплярів отвору – для кріплення чохла.

Чекан (клевець)
Іншим різновидом був кавалерійський
топірець – чекан (клевець). Така зброя мала
вузьке клиноподібне лезо, врівноважений
молотовидний обух або, рідше, клевець (вказує на
східне походження). Їх довжина була близько 70–
80 см. Молотовідний обух міг використовуватися
з лезом різних форм, від вузьких видовжених до
бородовідних. Також існували обушки меншої
довжини і більшої площі, призначені для ударів.
Удар чеканом міг здійснюватися як лезом, так і
Фото. Чекан обухом, що забезпечувало ефективну передачу
Рис. 53. Чекан (клевець),
(клевець), енергії удару. Крім того, чекан відрізнявся гарним
реконструкція
реконструкція балансом, що покращувало точність удару.

Ударна зброя відноситься до зброї

ближнього бою, внаслідок простоти
виготовлення воно отримало на Русі велике
поширення. Вона веде свій родовід від палиці
первісної людини – товстої гілки із потовщенням
на кінці. З часом навершя палиці почали штучно
обважнювати – забивати цвяхи, обковувати
металом або просто виготовляти із металу.
Поступово вона трансформувалась у булаву, яка
згодом стала символом гетьманської влади.

Булава
Булава – найчастіше бронзова куля, залита
свинцем, із пірамідальними виступами і отвором
для рукояті вагою в 200–300 гр. – була широко
поширена в XII–XIII ст. Зброя головним чином
кінного бою, але безсумнівно, широко
застосовувалася і піхотою. Вона дозволяла Фото. Булава.
наносити дуже швидкі короткі удари, які, не Київський
Рис. 54. Різновиди будучи смертельними, приголомшували історичний музей
навершя булави супротивника, виводили його з ладу. Звідси – сучасне
«приголомшити», тобто «Приголомшити», ударом по шолому –

87
випередити противника, поки він замахується важким мечем. Булава (також, як захалявний
ніж або сокирка) могла використовуватися і як метальна зброя, про що, здається, свідчить
Іпатіївський літопис, називаючи її «рогатицею».

Кистень
Кистень – гирька різної форми з металу, каменю, рогу або кістки,
частіше бронзова або залізна, зазвичай округла, часто каплевидної або
зіркоподібною форми, вагою в 100–160 гр. на ремені довжиною до півметра –
був, судячи з частими знахідками, дуже популярний, однак в бою
самостійного значення не застосовувався.
Воїни-дружинники Київської Русі подібний вид озброєння
використовувався ще за часів походів князів на Константинополь і в боях з
Рис. 55. половцями і печенігами. Вони використовували спеціально відпрацьовані
Кистень прийоми бою використовуючи кістень.
Судячи з форми, обушок явно призначений для кінної сутички. Це
пояснюється легкістю зброї і її великою рухливістю. Воїн, вміло
орудуючи такою зброєю, міг вільно завдати раптового разючого
удару по противнику. Сила удару «навідліг» була настільки
сильною, що противник міг легко бути вибитим із сідла. Якщо ж
удар припадав побіжно, то вершник, що утримався в сідлі, Рис. 56. Легендарний
опинявся оглушеним на якийсь час. кистень –“ранкова зірка”
На Київській Русі ополчення, що складалось з
простолюдинів і бідних дворян, озброювались рогатинами, списами і кистенями.

Ш естопер
На початку XIII століття на Русі археологами відзначена поява нового
типу ударної зброї – Шестопер. Його вага в той час не перевищувала
кілограма, досягаючи в середньому 700 гр. Довжина шестопера становила
приблизно 70 сантиметрів. Його було прийнято тримати однією рукою за
рукоятку, яка була відділена металевим кільцем, останнє виконувало
функцію гарди. Існували його модифікації, які робили шестопер ударно-
раздроблюючою зброєю. Наприклад, на ньому міг бути встановлений гак,
який дозволяв захопити ворожу зброю. За рахунок невеликої ваги їм було
Рис. 57. легко керувати. У вихідному положенні перед атакою його часто залишали
Шестопер підвішеним. Справа в тому, що в такому положенні було набагато зручніше
ловити зброю ворога гаком або наносити кистьовий удар.
При цьому потрібно відзначити, що техніка бою з шестопером була максимально проста.
Атакуючий воїн размахивался і наносив удар як можна сильніше, бажано при цьому було
потрапити в голову.
Якщо удар був точним, від нього не міг захистити ні шолом, ні
натільні обладунки. Виходив колючий або тичкова удар. У
ближньому бою відбити його удар, особливо якщо бій проходить у
щільному натовпі, було практично неможливо.
У самих кийків найчастіше була шкіряна петля, яка мала
подвійне призначення. Якщо противник був на великій відстані,
кийок вішали на руці, а в бою використовували спис. Зате, коли
ворог був близько, було зручно її підхопити і пустити в ближній бій.
Рис. 58. Різновиди
До того ж шестопер, що висить на руці в ближньому бою, був як не
шестопера (пернача),
можна до речі. Наприклад, якщо супернику вдавалося сильним
реконструкція
ударом вибити палицю з рук, вона не летіла, а просто повисала
поруч. Так що у воїна була можливість продовжити битву.
Примітно, що і шестопер, як основна зброя для важкої піхоти, незабаром був
вдосконалений. З’явилася його більш вдосконалена версія – пернач. Пернач і шестопер схожі
88
один на одного, але у першого головка складалася з міцно зварених між собою сталевих
пластин.

Метальна зброя
Лук і стріли
Лук і стріли вживалися з найдавніших часів і були
зброєю і бойовою, і мисливською. Луки робилися з дерева
(ялівцю, берези та ін.) і були досить складними.
Вже в Х столітті луки на Русі мали досить складну
(складові луки азіатського типу) конструкцію. Потужні, що
складалися з кількох шматків або шарів дерева. Зовні він
обклеювався берестою, іноді, для посилення, – роговими або
Рис. 59. Лук і сагайдак, кістяними пластинами. Довгі пружні вигнуті половини лука
реконструкція називалися «рогами», або «плечима». Середня частина такого
лука називалася «держаком», а все інше – кібіт. Зовнішня сторона рогів була опуклою,
внутрішня –Рисунок 1
плоскою. На спинку лука наклеювалися сухожилля, закріплювалися у рукояті і
кінців. Сухожиллями ж обмотувалися місця з’єднання рогів з руків’ям, попередньо промазані
клеєм. Клей використовувався високоякісний, з осетрових хребтів. У країв рогів були верхні і
нижні накладки. Через нижні проходила тятива, пов’язана з
жил. Загальна довжина лука, як правило, становила близько
метра, але могла і перевищувати людський зріст. Такі луки
мали спеціальне призначення.
Носили луки з натягнутою тятивою, в шкіряному
чохлі – налуччі, кріпився він до поясу з лівого боку, гирлом
вперед. Стріли для лука могли бути очеретяні, з різних
порід дерева, наприклад яблуневі або кипарисові. Їх
наконечники, часто кували зі сталі, могли бути вузькими,
гранованими – бронебійними або ланцетоподібними,
долотоподібні, пірамідальними з опущеними кінцями-
жалами, і навпаки – широкі і навіть дворогі (для утворення
великих ран на незахищеній поверхні і т.д.). У IX–XI ст.
використовувались в основному плоскі наконечники, в XII–
XIII ст. – бронебійні.
Рис. 60. Різновиди луку,
стріл і наконечників
Чохол для стріл називався «сагайдак» або «тул». Він підвішувався до поясу з правого
боку. Налуччя і сагайдак часто робили зі шкіри, сап’яну і прикрашали шиттям, дорогоцінними
каменями, оксамитом або парчею.
У кочівників, що служили на Київській Русі,
використовувався сагайдак степового типу, що
виготовлявся з тих же матеріалів. Це широкий знизу,
відкритий і звужується догори овальний в перерізі
короб. Він також підвішувався до поясу з правого
боку, гирлом вперед і вгору, а стріли в ньому, на
противагу слов'янському типу, лежали вістрями Рис. 61. Сагайдак степового типу,
догори. реконструкція
Лук і стріли – зброя, що використовувалась найчастіше легкою кіннотою – «стрільцями»
або піхотою; зброя зав'язки бою, хоча стріляти з лука, на Київській Русі вміли в той час
абсолютно всі чоловіки. Як предмет озброєння лук був, ймовірно, у більшості, в тому числі і у
дружинників, чим вони відрізнялися від західно-європейського лицарства, де луком в XII
столітті володіли тільки англійці, норвежці, угорці та австрійці.

89
 Самостріл або арбалет
Вперше про застосування самострілу на Русі
повідомляється в Радзивілівскому літописі у 1159 році. Ця
зброя, значно поступаючись луку по скорострільності
(лучник випускав в хвилину близько 10 стріл, арбалетнік – 1–
2). Зате самостріл з коротким і товстим металевим луком і
дротяною тятивою далеко перевершував лук по міці, що
Рис. 62. Західноєвропейський виражалась в дальнобійності і силі удару стріли, а також
арбалет кучності. До того ж він не вимагав від стрілка постійних
тренувань для підтримки навичок. Арбалетний «болт» –
коротка самостійна стріла, інколи – цільнокована, пробивала будь-які щити і броню на
відстані двохсот кроків, а максимальна дальність
стрільби з нього досягала 600 м.
Самостріл складався з дерев’яного ложа, яке
зазвичай закінчувалося прикладом. На ложе знаходився
подовжений жолобок, куди вкладалась коротка стріла –
«болт». На протилежній прикладу краю ложа кріпився
лук, короткий і надзвичайно потужний. Він робився зі
сталі, дерева або рогу. Для того, щоб зарядити
самостріл, стрілок упирався ногою в стремено і
натягував тятиву, скріплюючи її з зачепом – так званим
«горіхом». Під час пострілу колінчастий важіль-спуск виходив з поглиблення «горіха»;
останній, повертаючись, звільняв тятиву і зчеплений з Рис. 63. Арбалетник Київської Русі,
нею болт. реконструкція
Тятива натягалася у ранніх моделей самострілу
руками. З другої половини XII століття з’являється поясний гак, за допомогою якого стрілок,
розпрямляючи корпус, підтягував тятиву до зачепу.
З початку XIII століття для натягування тятиви став використовуватися і спеціальний
механізм із шестерень і важіля – «коловорот». Спочатку такий механізм, мабуть,
застосовувався на важких станкових системах, хто стріляв часто цільнокованими стрілами.

Оборонна зброя княжого війська Київської Русі

У другій половині IX ст., активізація шляху «з варяг у греки», призвела до посилення
скандинавського впливу на слов’ян, в тому числі, і в області військової справи. В результаті
злиття його з степовим впливом. На слов’янському ґрунті почав складатися власний
оригінальний комплекс озброєння, багатий і універсальний, більш різноманітний, ніж на
Заході чи на Сході. Вбираючи в себе і візантійські елементи, він в основному сформувався на
початку XI ст.
У літописах знаходимо свідчення про те, що чи не кожен професійний воїн був
озброєний захисними «бронями», зокрема, під 1176 р. зазначено таке: «І виступило військо
[Мстислава] із загір’я, всі в обладунках, немов кожен у льоду, і вдарив він по них …».
Оборонне озброєння знатного дружинника часів перших Рюриковичів включало в себе:
пластинчастий або кільчастий панцир, простий щит (норманського типу), шолом (частіше
азіатської, гострої форми).

Кольчуга

Одним із найпоширеніших захисних обладунків тривалий час була кольчуга.

З давніх-давен вважалося, що кольчуга на Київській Русі з’явилась з Азії, ніби-то навіть
на два століття раніше, ніж в західній Європі, проте в даний час утвердилася думка, що цей
тип захисного озброєння – винахід кельтів, відомий тут з IV ст.до н.е., який використовувався
ще римлянами до середини першого тисячоліття н.е. Власне ж виробництво кольчуг виникло
на Русі не пізніше X ст.

90
 Кольчуга – давня “броня”, яка захищала тіло воїна, мала вигляд
сорочки, виготовленої з металевих кілець або «броні» зі стягнутих
ремінцями горизонтальних рядів металевих пластин, довжиною до
середини стегон. Пізніше в озброєнні російського воїна з’явився
«панцир».
Для виготовлення кольчуги було
потрібно багато часу і фізичних зусиль.
Спочатку способом ручного протягання
виготовляли дріт, який намотували до
металевого прута і розрубували. На одну
кольчугу йшло близько 600 м дроту.
Половину кілець зварювали, а у решти
Рис. 64. Кольчуга, розплющували кінці. На розплющених
реконструкція кінцях пробивали отвори діаметром менше
міліметра і заклепували, попередньо
з’єднавши це кільце з чотирма іншими, вже вплетеними кільцями.
Подекуди в кольчугу для краси вплітали ряди з мідних кілець. Після
збирання її чистили й шліфували. Готова кольчуга важила 6–7 кг. Це
дуже коштовний обладунок: його виготовлення вимагало високої Рис. 65. Виготовлення
кваліфікації і відбирало чимало часу. Тому кольчуга була кольчуги
показником майнового стану її господаря. Дешевими були кільцеві
обладунки, зроблені із тканини, на яку нашивали рядами металеві кільця. Вони також
непогано захищали від рублячих ударів. Подібні обладунки, що зазнавали певних видозмін,
використовувалися з X до XVIІ ст.
Кольчужні і ковані обладунки могла замовити і одягнути тільки вища знать – королі і
князі, заможні лицарі і бояри. Навіть войовничий багатий городянин, із задоволенням і
гордістю йшов до ополчення, далеко не завжди міг дозволити собі повного металевого
обладунку – настільки дорого він коштував і повільно виконувався.
Тому обладунки воїна Київської Русі, найчастіше були шкіряними, виконаними з
спеціально обробленої шкіри. Шкіра, при відповідній обробці, по міцності майже не
поступалася неякісним сортам сталі. Її вага була менше майже на порядок! Твердість
поверхневого шару обробленої шкіри виявляється вищою за твердість «м’яких» сталей,
деяких сортів латуні і міді. Головним недоліком шкіряного обладунку була його низька
«носкість»: трьох-чотирьох циклів термоциклювання, часом просто тривалого дощу
вистачало, щоб знизити міцність шкіряного обладунку в 2–3 рази. Тобто після 4–5 «виходів»
шкіряний обладунок, так би мовити, приходив в непридатність і переходив до молодшого «за
званням» або за станом.
Сталевий пластинчастий обладунок все більш поширювався, але
частіше як турнірний, з другої чверті XIV століття.
Іншим різновидом кільчастого обладунку була байдана, яка
надійно захищала від шаблі, але не могла захистити від колючих ударів
та стріл через великий діаметр кілець.
Байдана – різновид кільчастих обладунків. Від кольчуги байдана
відрізняється лише розмірами і формою своїх кілець. Кільця байдани –
великі, плоско розкуті. Кріпилися кільця байдани або в накладку, або на
цвях або шип, що надавало з’єднанню пласких кілець велику міцність.
Байдана представляла собою надійний захист від рублячих шабельних
ударів в ближньому бою, але від колючого удару списа і стріл
врятувати не могла з-за великого діаметру своїх кілець.
Найвідоміша байдана, що належала Борису Годунову, на багатьох
кільцях його байдани був вибитий напис: з однієї сторони – «С нами бог
Рис. 66. Байдана царя ни кто же на ны»; з іншої сторони – «Мати Божия буди с нами».
Бориса Годунова «Байдана бесерменска» (як називався цей вид оборонних обладунків,

91
згадуваний в «Задонщині», літературній пам’ятці XIV століття) – відома на Київській Русі з
1200 року її доповнювали інші предмети оборонного озброєння, наприклад, поножжя, які
захищали ноги воїна.
Незважаючи на широке поширення, кольчужні обладунки досить слабо захищали воїна
від удару шаблі, меча або списа. А удар важкої зброї, який навіть не пробиває обладунків,
ставав смертельно небезпечним для воїна. Кольчуга ніколи не призначалася для захисту від
прямих колючих і рублячих ударів, вона захищала в основному від непрямих, ріжучих ударів.
З метою амортизації сильного механічного удару під кольчугу воїн одягав піддоспішник
(наприклад тегиляй або акетон).
Кольчуга не захищала навіть від скіфських стріл з гранованим наконечником, а стріла,
пущена з арбалета з відстані в 50 метрів, могла легко пробити кольчугу і важко поранити
воїна. Для кращого захисту від стрільців часто додатково до кольчуги воїн носив захисну
луску – ламелляр.
З кінця XII ст. вид кольчуги змінився. З’явилися
обладунки з довгими рукавами, подолом до колін, кольчужні
панчохи, рукавиці та капюшони.
Пластинчата або «дощата броня», названа фахівцями
ламелярним панциром. Такий обладунок складався з пов’язаних
між собою і насунутих один на одного металевих пластинок.
Найдавніші «броні» робилися з прямокутних опуклих металевих
пластинок з отворами по краях, в які просмикувалися ремінці, що
стягують пластини між собою. Пізніше пластини виготовлялися
різної форми: квадратні, напівкруглі і т.п., товщиною до 2 мм.
Ранні броні на ремінному кріпленні надягали на товсту шкіряну
або стьобану куртку або ж, по хозаро-мад’ярскому звичаю –
поверх кольчуги. У XIV ст. архаїчний термін «броня» змінився
словом «обладунок», а в XV столітті з’явився новий термін,
запозичений з грецької мови, – «панцир».
Процес удосконалення захисних обладунків не
зупинявся. У XIV столітті зявились нові види модернізованої Рис. 67. Кольчуга і пластична
кольчуги – колонтар, куяк. броня X–XI ст.
Колонтар – обладунки без рукавів з двох половин, передній і
задній, застібається на плечах і боках латника залізними пряжками.
Кожну половину колонтаря, від шиї до пояса, складали ряди великих
металевих горизонтально розташованих пластин, скріплених
кольчужним плетінням. Біля поясу прикріплювалась кольчужна
мережа – від поділу – до колін. Спинні
пластини колонтаря робили тонше і менше
грудних, так як словянські воїни не звикли
відступати і показувати своїм противникам
Рис. 68. Колонтар, спини. Начищений до блиску колонтар
реконструкція представляв собою частину парадної збруї, і
металеві пластини часто були прикрашені золотим гравіюванням,
рискою, прорізним орнаментом. Ціна колонтаря у XVII столітті
піднялась до 1000 рублів – астрономічної суми для того часу.
Куяк – так називалися обладунки з металевих пластин,
прямокутних або круглих, прикріплених окремо на шкіряну або
суконну основу. Куяк виготовлявся з рукавами і без рукавів; мали
підлоги, як каптан. Куяк міг посилюватися на грудях і спині великими
Рис. 69. Колонтар.
металевими латами – «щитами». Такі обладунки на Киівській Русі
XIV ст.
використовувалися воїнами з XIII по XVII століття і мали близькі
аналогії військового обмундирування воїнів в Західній Європі. Термін «куяк» з’явився лише в
XVI столітті.

92
 Ш олом
Шоломи – є видом бойового наголов’я. На Русі перші шоломи з’явилися в IX–X ст. У
цей час вони отримали своє поширення в Передній Азії і в Київській Русі, проте в Західній
Європі були рідкістю.
Характерні сфероконічні гострі шоломи не відразу
отримали перевагу на Київській Русі. Ранні захисні головні
убори суттєво відрізнялися один від одного, що було наслідком
проникнення в східнослов’янські землі різних впливів.

Рис. 71. Шолом

«норманського типу» Рис. 72. Шолом
Рис. 70. Різні типи «чернігівського типу»
слов’янських шоломів
Конічна форма шолома прийшла до нас з Азії і називається
«норманським типом». Але незабаром вона була витіснена «чернігівським типом». Він
відрізняється тим, що має більш сфероконічну форму. Зверху присутні навершя з втулками
для плюмажів. Посередині вони укріплені накладками з шипами. До речі, конічна форма
давала великі переваги, так як високий конічний кінчик не давав нанести прямого удару, що
важливо під час кінно-шабельного бою.
Трохи пізніше високого сфероконічного шолома з’явився куполоподібний. Зустрічалися
і шоломи унікальної форми – з полями і циліндро-конічним верхом (відомі по мініатюрах).
Під всі типи шоломів обов’язково одягався підшоломник – «прилбиця». Ці круглі і, мабуть,
невисокі шапки часто виготовлялися з хутра кольчужна бармиця, кріпиться до країв шолома і
напівмаски, могла досягати розмірів, що прикриває плечі і верхню частину грудей.
З XI століття на Русі склався і закріпився своєрідний тип плавно вигнутого догори
сфероконечного шолома, що закінчується стрижнем. Його неодмінним елементом був
нерухомий “ніс”. А нерідко і об'єднана з ним напівмаска з елементами декору. З XII ст.
шоломи зазвичай кувалися з одного аркуша заліза. Потім до нього приклепують окремо
виготовлена напівмаска, а пізніше – маска – личина, що повністю закриває обличчя, що має,
як прийнято вважати, азіатське походження. Особливо поширилися такі маски з початку XIII
ст..

Рис. 73. Шолом з напівмаскою та Рис. 74. Реконструкція бойової Рис. 75. Шолом “візантійського
брамицею, реконструкція личини в матеріалі (П. Васін) типу”, реконструкція

93
 У зв’язку із загальноєвропейською тенденцією до обваження захисного озброєння,
з’являються шоломи, забезпечені маскою-личиною, тобто забралом, яке захищало обличчя
воїна як від рублячих, так і від колючих ударів. Маски-личини забезпечувалися прорізами для
очей і носовими отворами, і закривали обличчя або наполовину (напівмаска), або цілком.
Шолом з маскою надягався на підшоломник і носився з барміцею, кольчужною сіткою, яка
приховувала, як правило, все обличчя, шию і плечі воїна. Маски-личини, крім свого прямого
призначення – захистити обличчя воїна, повинні були своїм видом ще й налякати
супротивника, для чого вони відповідно і оформлялися.
Оскільки маска-личина кріпилася нерухомо, то воїнам, щоб їх впізнали, доводилося
знімати з себе шолом. З XIII ст. відомі шоломи з масками на шарнірі, відкидаються догори,
подібно забралу.

Щ ити
Щити здавна становили невід’ємну частину слов’янського
озброєння. Спочатку вони спліталися плетеними з лози і обтягувалися
шкірою, як і у всіх варварів Європи.
Пізніше, за часів Київської Русі, їх стали виготовляти з дошок
(cocнoвих, яceнeвих, клeнoвих, липoвих, дyбoвих дoщoк, в зaлeжнocті
від тoгo, які пopoди дepeвa пepeвaжaли в кoнкpeтній mіcцeвocті. Висота
щитів наближалась до зросту людини, і греки вважали її «нестерпною».
На Київській Русі в цей період використовували круглі щити
скандинавського типу, від 65 до 90 см в діаметрі. Нaйбільш пepeвaгa
віддaвaлacя щитам, викoнaним з яceнa aбo дyбa, чepeз міцніcть цих
пopід, aбo липи, якa бyлa знaчнo лeгшe. Toвщинa щитів, в зaлeжнocті
Рис. 76. Різні типи від пopoди дepeвa, cтaнoвилa від 6 дo 12 мм.
словянських щитів У центрі щита робився круглий пропил з рукояткою, спереду щит
прикривався опуклим умбоном. По краю щит обов'язково оковувався металом. Нерідко його
зовнішня сторона покривалась шкірою.

Рис. 77. Щит X ст.,

реконструкція.
Художник Олег Фьодоров
Зовнішня і внутрішня сторони,
розріз:
1 ( а, б, в, г) – умбони;
2 – оковка краю щита;
3 – розріз краю щита:
(а – дерев’яне поле щита,
б – шкіряне покриття зовнішньої
сторони щита,
в – шкіряна смуга, яка кріпиться
по ребру щита,
г – металева оковка);
4 – заклепка для кріплення
рукояті до поля щита;
5 – дужка з кільцем;
6 – кріплення шкіряної смуги по
краю щита;
7 – реконструкція щита.

94
 XI ст. поширилися каплевидні (інакше – «мигдалеподібні»)
загальноєвропейського типу, широко відомі за різними
зображеннями. В цей же час з’явилися і круглі воронкоподібні,
але як і раніше продовжували зустрічатися плоскі круглі щити.
До XIII ст., коли підвищились захисні властивості шолома,
верхня кромка каплевидного щита випрямилась, так як відпала
необхідність захищати ним лице. Щит стає трикутним, з
вираженим вигином посередині, що дозволяло щільно
притискати його до тіла. Одночасно існували і трапецієподібні,
Рис. 78. Щит Богатиря, чотирикутні щити. Зустрічалися в той час і круглі, азіатського
реконструкція типу, з підкладкою на тильній стороні, що кріпились на руці
двома ремінними «стовпцями». Цей тип, швидше за все, існував у
службових кочівників південної Київщини і вздовж усього степового
кордону.
Щити різних форм існували протягом тривалого часу і
використовувалися одночасно. Форма щита в основному залежала від смаків
і звичок власника.
Основна частина зовнішньої поверхні щита, між умбоном і оббитим
залізним краєм, так званим «вінцем», називалась каймою і фарбувалась за
смаком господаря, але за весь час використання щитів, перевага віддавалась
різним відтінкам червоного кольору. Крім однотонного забарвлення, можна
припустити і розташування на щитах зображень геральдичного характеру. Рис. 79. Щит із
Як правило щит прикрашався гербом, або якимось звірем лев, тигр, зображенням
медвідь, сокіл тощо.
У Західній Європі поверх обладунків носили полотняні плащі з короткими рукавами, які
захищали від пилу і перегрівання на сонці. Цьому правилу часто слідували і на Київській Русі
(про що свідчать мініатюри Радзивілівського літопису XV ст.). Однак воїни-дружинники
любили, іноді для більшого ефекту, з’являтися на полі бою у відкритій броні, «яко в леду».
Такі випадки спеціально обумовлюють літописці: «І бачити страшно в голих обладунках, яко
вода сонця світло сияюще». Особливо яскравий приклад наводить шведська «Хроніка Еріка»:
«Коли русичі прийшли туди, видно було у них багато світлих обладунків, їх шоломи і мечі
сяяли….». І далі: «... вони сяяли, як сонце, так красиво на вигляд їх збруя ...»

Таким чином, основними родами княжого війська Київської Русі були піхота та кіннота.
Піхота була більш численною та поділялася на важку та легку.
Військо княжої Київської Русі не було регулярним та постійно готовим до війни. Воно
збиралося в час нападу на ворога, або в похід, який визначав князь. Такий тип мобілізації на
Русі називали «совокупити вої та дружину» (тобто «поєднати ополчення та дружину»).
Князь збирав, передусім, дружину. Адже це була найкраща частина війська, досвідчена у
військових справах, тісно згуртована навколо князя, зобов’язана з’явитися на перший його
заклик. Ополчення князь скликав на віче і на ньому повідомляв яка необхідність військового
походу.
Війську призначали конкретний день, коли воно мало зібратися. Однак цей процес
тривав доволі довго. Часом князь сам ішов збирати військо. Проте бували випадки, коли на
князівський заклик ставали всі, хто тільки міг нести зброю.
На думку дослідників історії Київської Русі, дружиною були найближчі соратники князя,
які оточували його і під час миру, і на війні. Дружина обіймала коло осіб, які постійно
перебували біля князя, жили поряд з ним, уболівали за його інтереси. Одна із головних
характерних особливостей союзу князя і дружини – спільність вогнища та хлібу. В
соціальному розвитку Київської Русі дружина відіграла вельми істотну роль, вона мала
потужний вплив на створення нового суспільства тим, що внесла до соціального середовища
новий кастовий принцип на відміну від попереднього родового. Князь і дружина в Київській
Русі були єдиними рушіями подій, тому вирішальний голос в екстремальних випадках

95
належав саме дружині. Князі Київської Русі збирали навколо себе нові соціальні сили
внаслідок чого було закладено основу нового суспільно- політичного ладу, який прийшов на
зміну устрою вічових общин. Дружина, яка вийшла із надр общинного устрою, «зрослася з
князем і стала соціальною передумовою його діяльності» і разом із князем «забезпечувала
нормальне функціонування стародавнього суспільства Київської Русі».

3.2. Початки українського військового мистецтва

Перші відомості щодо військової справи у східних слов’ян датуються VI століттям.

Розкопки давньослов’янських укріплених поселень – міст, могильників, курганів – і
дослідження інших археологічних пам’яток дають нам відомості щодо зовнішніх зв’язків
давніх слов’ян, щодо їх військових походів, бойового життя слав’янського війська та його
озброєння.
На час походів слав’яни збирали військо і обирали предводителя – князя. Через певний
час влада князя стала спадковою, навколо нього збирались знатні люди племен. Князю
відходила більша частина здобичі і доходів з землі, що дозволяло йому постійно утримувати
при собі озброєний загін воїнів – дружину. На початок ІХ століття військо давніх слав’ян
складалось з дружин і народного ополчення. Озброєння слав’ян складалось з короткого списа,
меча, лука зі стрілами і щита.
Бойовий порядок слав’ян в VI–VIII століттях являв собою щільну глибоку побудову у
формі колони. При зближенні з противником слав’яни починали битись в рукопашному бою.
У битві вони діяли рішуче, прагнучи повного знищення противника. У разі невдачі відходили,
прикриваючись щитами, які були закинуті за плечі. Слав’яни вміло використовували
місцевість, з високою майстерністю бились на рівнині, в лісі та горах. У походах вони
влаштовували польові укріплення – табори з возів, приховуючись за якими, наносили
противнику великі втрати метальною зброєю. Відомо також, що військо слав’ян успішно
оволодівало фортецями та укріпленнями противника, застосовуючи при цьому тарани та
знаряддя для метання каміння
Розвиток військового мистецтва за княжих часів
У ІХ столітті утворюється велике князівство Київська Русь, яка була феодальною
державою. Постійним ядром війська була дружина князя. У разі серйозної військової загрози
князь скликав з сільських і міських мешканців народне ополчення (вої). Дружина князя
поділялась на старшу і молодшу. Старша дружина складалась з бояр, молодша – з отроків –
слуг князя. Князь вирішував з дружинниками проблеми, пов’язані з війною та управлінням
князівством. Він забезпечував їх озброєнням, ділив з ними здобич, збирав разом з ними
податок з населення. Військо мало десятичну організацію, що поділялась на десятки, сотні і
тисячі, на чолі яких стояли – десятники, сотники і тисячники.
Основними родами війська були піхота і кіннота. Водночас піхота була численнішою і
поділялась на важку і легку.
Воїни мали на озброєнні масивні мечі довжиною близько метра з гострим з двох боків
лезом, списи, сокири, луки та стріли. Списи були двох видів: якими бились, тримаючи їх у
руках, та які метали. З Х століття українські воїни мали на озброєнні довгі тонкі шаблі, які
були поширені на території Київської Русі швидше ніж у Західній Європі. Захисне
спорядження дружинника складалось з шолому, кольчуги і щита. Кольчуга в Київській Русі
з’явилась на 200 років швидше, ніж в західній Європі. Щоб легше було розпізнавати своїх
воїнів, слав’яни фарбували щити в темно червоний (червлений) колір.
У бойовому порядку слав’ян в ІХ–Х століттях відбуваються зміни. Якщо раніше вони
бились колоною, то з цього часу їх бойовий порядок являв собою так звану стіну, яка була
меншою за колону в глибину, але ширшою по фронту. Бойовий порядок дружини складався з
глибокого (до 20 шеренг) суцільного строю. Зімкнувши щити і виставивши списи, дружина
була подібна на рухому стіну, для якої був характерний сильний удар під час атаки і
величезний супротив під час оборони. Для більшої стійкості бойового порядку була
введена друга смуга, яка становила ніби резерв. Фланги стіни прикривались кіннотою.
Битву розпочинала легка піхота, озброєна луками. Після розв’язання битви вона відходила

96
на фланги стіни і підтримувала дії важкої піхоти.
Бойове шикування здійснювалось, орієнтуючись на прапор – стяг, який
встановлювали в центрі бойового порядку. У битві стяг вказував місце начальника. Рух
стяга визначав напрямок руху війська. Стяг – був засобом управління військом.
У поході попереду йшли розвідники і «зажитники», тобто воїни, які мали за завдання
відшу- ковувати продовольство, корм для коней, паливо. За розвідкою йшли головні сили і
обоз. Кінне військо рухалось з запасними конями, захисне спорядження і зброю перевозили на
возах.
На відпочинок військо зупинялось на зручній для оборони місцевості, яку укріплювали
ровами, острогами, огороджували возами; виставляли денну і нічну варту.
Українській державі часто доводилось воювати з сусідніми країнами. Особливо
довгостроковими були війни з східно-римською рабовласницькою імперією – Візантією.
Особливого значення з погляду розвитку військового мистецтва набула битва поблизу Доростола
(22 липня 971 р.). І хоча Святослав був змушений укласти мир і вивести своє військо з
Болгарії, оборона Доростолу є одним з перших прикладів оборони фортеці. У цій битві
спостерігається збільшення глибини бойового порядку українського війська. «Стіна» вже
складалсь з двох смуг, кінні загони охороняли її фланги. Дружинники Святослава виявили
мужність, витривалість і показали високі бойові якості.
Святослав князював не довго (він загинув молодим, йому було лише 30 років), але не
дивлячись на короткочасність свого князювання, провів дуже багато військових походів і належить
до найбільш видатних полководців серед київських князів. Тому його ім’я можна зустріти
практично в будь-якому підручнику з історії війн і воєнного мистецтва.
Елементи військового мистецтва, які застосовував і розвивав Святослав в своїх походах
Починав він походи на весні, щоб закінчити їх до осені. Походи на далекі відстані
проводились, як правило, комбіновано: піхота рухалась по річці і морю в ладдях, кіннота – по
суші вздовж узбережжя.
Для розвідки і охорони війська попереду йшли особливі загони. Коли військо
розташувалось на відпочинок – виставлялась «сторожа». Велику увагу князь приділяв
вивченню стратегії і тактики ворога.
Проти нього князь виступав відкрито, попереджуючи супротивну сторону про це. Цей
прийом хоч і виключав стратегічну несподіваність, все ж морально діяв на супротивника і
забезпечував ініціативу, яку Святослав намагався тримати в своїх руках. Крім того, своїм
попередженням він добивався того, що ворожа сторона передчасно зосереджувалась в одному
місці, чим підставляла себе під удар.
Об’єднані сили супротивника Святослав намагався розбити в одному-двох польових
боях, а потім уже брати міста і займати території. Діючи проти добре навченого війська
візантійців, Святослав досить успішно застосовував принципи розгрому ворога по частинам.
Він укладав союзи з підвладними Візантії племенами, удавався до облоги та оборони городів.
В польовій битві під Доростолом князь вперше в історії воєнного мистецтва застосував у
бойовому порядку «стіна» другу лінію, що виконувала роль резерву.
Бойовий лад піхоти складався з суцільного глибокого строю. Таке упорядкування було
одним з джерел стійкості київської піхоти і головної переваги її перед ворогом.
Воїни, зімкнувши свої щити і виставивши вперед списи, створювали рухому «стіну», що
характеризувалась великою силою удару в атаці і стійкістю в обороні.
Такий суцільний, глибокий стрій в кілька тисяч чоловік вимагав, звичайно попереднього
навчання і, без сумніву, воїни київської раті проходили його перед походом.
Бій в оточенні і вихід з нього – яскраве свідчення високої стійкості киян і великого
воєнного таланту Святослава. Обороняючись протягом трьох місяців в Доростолі, він показав
класичні зразки активної оборони.
На подив візантійців, його військо, оточене в фортеці, безперервно тривожило
супротивника, організовуючи майже повсякденні сутички. Оборона Доростолу, що
супроводжувалась постійними крупними і дрібними вилазками, доведена до степеню
небувалої активності, польовий бій в оточенні і вихід з нього свідчить про високий рівень
польової і фортечної тактики війська київської держави.

97
 І врешті-решт варто звернути увагу і на способи морального, психологічного впливу
князя на свою рать. Зібравши військову раду, Святослав закликав зійтися з ворогом «за життя»
вказуючи на славу, хоробрість, непереможність своїх воїнів, які або залишаються живими, або
умирають зі славою, але живими в полон не здаються.
У зв’язку з розвитком феодальних відносин в ХІ–ХІІ століттях відбуваються зміни в
організації і тактиці війська Київської Русі. У складі збройних сил все більшого значення
набувають феодальні ополчення – озброєні загони, які висували окремі князі. Ці загони
називались полками. Полки збирались в окремих містах і їх приводили на поле бою князі.
Називались полки за назвами територій, на якій були зібрані або на ім’я князя, котрий його
очолював. У разі військової небезпеки скликали ополчення з вільних людей – селян і жителів
міста.
Колишній десяток перетворився в нову організаційну одиницю – спис. Він складався з
восьми воїнів, вишикуваних в один ряд. На чолі списа стояв головний воїн (десятник), решта
підпорядко- вувались йому. Десять списів становили сотню, сто списів (800–1000 осіб) –
тисячу. Тисяча мала свій стяг.
Бойовий порядок також змінюється. Він розчленився по фронту і вглиб, став
складнішим і гнучкішим. Зазвичай війська в цей час шикувались у полковий ряд, який
складався з декількох самостійних полків, поєднаних загальним управлінням: передового,
іноді двох передових полків у першій смузі, правого крила, центру і лівого крила – у другій
смузі. Перед першою смугою розміщувались воїни, озброєні метальною зброєю. Полковий
ряд характеризувався необхідною стійкістю в битві і одночасно давав змогу гнучко
маневрувати на полі бою.
Управління військами здійснювали усно і за допомогою сигналів стягів, звуками
рогу, труби і бубна.
Битву часто розпочинали єдиноборством окремих найдосвідченіших і найсильніших
воїнів, які бились перед строєм. Результат битви вирішувався у рукопашному бою.
Майстерність українського війська виявлялась не лише в польових битвах, але й у разі
оволодіння фортецями. Існувало декілька способів оволодіння фортецями: штурмом, осадою,
облогою, раптовим стрімким нападом. Під час осаду та штурму міст застосовували осадні,
стінобитні і каменеметальні машини.
Боротьба з кочовниками, які нападали переважно у кінному строю, призвела до
поширеного застосування кінноти в складі українського війська. Для стратегії війська цього
періоду були характерні наступальні дії. Щоб не бути виявленими, воно зближувалось з
противником вночі і атакувало його на світанку. Велике значення відводили швидким
маршам, поєднанню дій піхоти і кінноти та виділенню передових загонів, які наносили
передовим силам противника поразку, що дозволяло захопити ініціативу, створити моральну
перевагу над противником. Далі наносився удар головним силам ворога, охоплення його з
флангів і одночасно розбиття з фронту.
Війська України княжих часів (XI–XIV ст.) розвивалися подібно до європейських і
складалися з двох родів зброї: князівської дружини – важкоозброєного лицарства та воїв –
піхоти, яку складало народне ополчення. Його чисельність була різною. Зокрема, дружина
Святополка мала 700–800 воїнів. На озброєнні княжого війська були списи, мечі, рогатини,
сокири, шаблі, луки. До кінця XI ст. основою сухопутних військ була важкоозброєна піхота,
пізніше – важка кіннота, а піше військо формувалося з незаможних людей. Щоправда, в
деяких князівствах усе було навпаки. Зокрема, у війську Галицько-Володимирської держави
Данила в 1241 р. було 3000 піхотинців і 300 кіннотників.
Звичайно, під час війни чисельність сухопутного війська різко зростала за рахунок
мобілізації. Вони мали досить чітку організацію: в XI–XIII ст. княже військо поділялося на
полки (по 100–200 воїнів), які складалися з менших підрозділів. Згідно з літописами, у 1216 р.
князь Юрій мав 13 полків, а князь Ярослав – 17 полків, які мали відзнаку – стяг або хоругву.
Зауважимо, що організація, озброєння, тактика і стратегія українського княжого війська не
поступалися зразкам Європи.
Цінність збройних сил Київської Русі виявилася в їх успішній боротьбі, особливо проти
степових орд – хазарів, половців та ін., коли, за висловом І. Крип’якевича, Україна стала

98
«безпечним заборолом, за яким зростала європейська культура». Визначний український
історик відзначав, що «за радніших часів у війську мала більше значення піхота, – навіть
варязькі дружини виступали до бою пішо; пізніше, коли боротьба зі степовиками ставала
чимраз завзятішою, головного значення набула кіннота… Всі військові сили Київської
держави можна рахувати найбільше на 50000». Слід відзначити, що у війську Київської Русі
поряд із сухопутними військами існував військово-морський флот, який мав кораблі з
екіпажами по 40–100 осіб і здійснював походи на Чорне море. Вже у поході князя Олега на
Царгород брало участь 20 кораблів, а у поході князя Ігоря (941 р.) – близько тисячі. Проте із
занепадом Київської Русі її флот фактично припинив своє існування.
Варто відзначити тогочасну військову організацію Новгородської землі у XII–XIV ст. Її
основу складали у мирний час дружини князя й окремих бояр, а також гарнізони навколишніх
міст. Лише на період війни за рішенням міського віча військо з 5–6 полків збільшувалося до
13–15, які ділилися на сотні й підпорядковувалися єдиному командуванню. Саме
новгородське військо на чолі з князем Олександром Ярославовичем (Невським) завдало
нищівної поразки німецькому лицарському війську 1242 р. на Чудському озері. Воно мало 15–
17 тисяч (здебільшого піших воїнів) проти 10–12 тис. німців. Це був перший в історії
військового мистецтва випадок, коли важка лицарська кіннота була розгромлена у полі
військом, яке складалося майже повністю з піхоти.

Флот княжого війська Київської Русі

Плавання в Україні було розвинуто з найдавніших часів. Українські землі багаті на ріки:
Дніпро з великими притоками з Прип’яттю та Десною, цілою мережею інших рік, таких як
Дністер, Буг, Сан – все це були природні шляхи, що приманювали до себе ще первісних
людей. Вздовж річок протягом тисячоліть скупчувалось і організовувалось людське життя, і
рибальство з давніх часів було одним з головних джерел прожитку.
Походи русів, нападки славянського народу, ніколи не ставили собі за мету захоплення
чужої землі: вони обороняли свою, або упереджували чужий напад на неї. Покаравши ворога,
руси повертались на свою землю. Так робили і інші нащадки, київські князі (крім Святослава,
що хотів завоювати чужі землі, за що й поплатився життям), так робили і наступні покоління,
в т.ч. запорізькі козаки, які воюючи з татарами та турками, відстоювали свій народ, свою
землю, не маючи на меті щось приєднати до своїх володінь.
Слов’яни здавна споруджували собі річкові човни. Були це спочатку видовбані стовбури
дерев – греки звали їх «моноксилами», тобто одно-деревними. Ці однодеревки були різного
розміру, але інколи доходили до значної довжини. На узбережжі Балтійського моря, знайдено
залишки такого одноцільного човна на 15 метрів завдовжки.
Грецький цар Костянтин Багрянородний описує, як були описані такі однодревки на
Дніпрі в середині Х століття: «Підвладні Русі слов’яни, що звуться кривічі й лучани і інші
слов’яни, вирубують на зиму дерева на човни, обробляють і як прийде час, коли розтане лід,
спускають їх у близькі озера. І як спустять у річку Дніпро, їдуть цією рікою, приходять до
Києва, витягають човни і передають Русі. А Русь купує самі кадовби, розбиває давні
однодеревки, бере з них весла, уключини до весел, та інший припас і споряджає нові».
Військові ж кораблі київських князів-язичників були невеликі, оскільки завдання перед
ними ставились локальні – доставка десанту до місця бою. Робились вони їх з цільного дерева.
Звали їх лоді (ладді). Були лоді звичайні, тобто видовбані з дерева (на зразок моноксилів),
були й так звані «побойні», тобто пооббивані дошками вздовж стовбура. Мали ці кораблі
кермо, щоглу, яку можна було зняти та покласти на дно вітрила. Були вони порівняно легкі,
так що їх можна було транспортувати по суші. Кожен такий корабель містив біля 40 чоловік і
рухався переважно за допомогою весел.
Кораблі обслуговувались княжою дружиною. Метою походів була висадка десанту і
благополучне повернення на базу.
Прагнення мати власні військово-морські бази на Чорному морі у князів не було, так як
забезпечити їх утримання в ті далекі часи було не так просто.

99
 Вплив варягів на розвиток військового флоту княжої доби
Одначе з появою князів-варягів на чолі Київської Русі, крім ряду змін в організації армії
та флоту, змінилась і військова доктрина, так би мовити, і ідеологія військово-морських
операцій: раніше у князів-варягів (норманів) було Норманське море, тепер Чорне море
повинно було стати морем Русів.
Варяги на той час були найкращими мореплавателями в усій Європі. Багато з них на
своїх кораблях, які вони звали «морськими конями» або «морськими вовками», проводили все
життя на морі і не рідко там зустрічали свій кінець. Розвитку мореплавського мистецтва у
варягів сприяло не тільки піратство, але й торгівля сушеною рибою, шкірами, зброєю та
награбованим добром. Ідеологічно також варяги були «підковані», їх релігія, (а вони були
язичниками і головним богом у них був Тор) обіцяла райське блаженство тим, хто загинув у
морських битвах. Розповіді, легенди, пісні та балади про вдалі походи, про героїв морських
боїв і багату здобич, - все це формувало міцний характер, відвагу, безстрашність, залізну
дисципліну в бою, відданість конунгу (князю), хоробрість, що межувала з безумством.
В дружинах варягів не було поділу на гребців та воїнів. Звідси й тип судна – невеликий
човен місткістю 40-60 чоловік, який міг пересуватись по воді за допомогою весел та під
вітрилами.
Кораблі скандинавських вікінгів досить непогано збереглися в Норвегії. Найкраще
досліджені знахідки з Туне (1867 р.), Гокстал (1880 р.) і Озерберг (1903р.), – знаходяться в
університетському музеї в м. Осло. Довжина корабля – 20 м, ширина 4,5–5 м., до 2 м висотою.
Будували його з дубового матеріалу, додаткові частини були з яворини, берези або липи.
Основою корабля була на дні довга балка, до якої прибиті поперечні ребра, відповідно
вигнуті, було їх близько двадцяти. Зверху кінці ребер були сполучені поперечними балками,
на цих балках був поміст з дощок. Ззовні корабель був оббитий дощечками, так званими,
дилями. Вздовж бортів всередині човна були прикріпленні лави для гребців. Весла були
довжиною до 3 метрів. Позаду кріпилось кермо 3–3,5 м довжиною. Посередині човна стояла
щогла, 20 і більше метрів завдовжки. Вітрила мали форму трапеції, розширеної знизу.
На кораблі інколи розміщалась невелика балка для лучників і пращників, а також для
командира. Ззовні вздовж бортів кріпились ще й щити, що захищали гребців від стріл і
каміння. Ніс корабля прикрашався позолоченим зображенням звіра або напівбога.
Норманський військовий корабель відзначався стрункою й легкою будовою. Її
обумовлювали добре продумані технічні елементи: відношення між шириною і довжиною
було 1 до 4-х, що давало кораблеві достатню стійкість, перед і зад корабля мали однакову
форму – дещо підняті догори – кораблеві легко було розвертатись і маневрувати. Досить
високі технічні дані такого корабля були перевірені досвідом: коли в 1893 р. була збудована
складна модель цього судна, і воно було відправлене в подорож з Норвегії до США, то
швидкість його сягала 18-20 км/год.
Морська тактика варягів
Зблизившись на відстань польоту стріли, варяги метали гаки з вірьовками за борти
ворожого судна і по вірьовочним драбинам вилазили на його палубу і зав’язували бій. Слід
сказати, що в той час по морю ходили галери, які приводились до руху веслами, за якими
сиділи раби. І варяги намагались перш за все звільнити їх, щоб мати підкріплення в бою.
Правда, інколи ці раби потрапляли ще в більше рабство, але в більшості випадків варяги рабів
звільняли, давали їм галерні шлюпки, перевантажували в свої кораблі їх здобич, а галери
палили і топили.
Коли мова пішла про галери, то слід сказати, що галерний флот був дуже розвинутий.
Назва цього флоту і тип судна проіснував 11 століть.
На великих галерах весло приводилось в дію зусиллями 5-6 рабів. Їх купували або брали
в бою як військовополонених, в деяких країнах, як наприклад у Франції це були засуджені
злочинці. Галерників приковували ланцюгами до місця біля весла.
Турки називали свої галери «кадрига», а греки і південні слов’яни, що жили на
узбережжі Адріатики – «каторга». В пізніші часи турецькі каторги йшли на веслах в
основному силою українських рабів і військовополонених козаків.

100
 Але повернемося в ІХ століття, до варягів, так як їх прихід на українську землю і
князювання варягів Рюриковичів в значній мірі раціоналізували українське військово-морське
мистецтво. Варяги не тільки захоплювали багаті купецькі та військові судна, але й
організовували військово-морські десантні операції, в проведенні яких вони були великими
майстрами.
Так як кораблі варягів були невеликі, то кількість їх завжди була більшою. Все це –
знання мореплавства, залізну дисципліну, організацію десантування, відсутність страху моря –
одержали княжі дружинники – руси, а потім унаслідували козаки-запорожці.
Слід сказати, що слов’янські князі (пізніших часів) удосконалили морські судна свого
флоту, не вдовольняючись лише ладдями, запозиченими у варягів і чудово розуміючи
необхідність крупних кораблів – лідерів, які б могли на повних змагатись з візантійськими
галерами. Так, при Київському князеві Ізяславу Мстиславовичу в 1151 р. був збудований
бойовий корабель, який з однаковим успіхом використовувався як у річкових так і в морських
військово-десантних операціях і характерною рисою була суцільна крита палуба, що
накривала зверху гребців. Такий корабель міг пересуватись як на веслах так і за допомогою
вітрила і він мав стати лідером морських десантних операцій.
В цей час виникають в київській державі два центра мореплавства і кораблебудування –
Київ і Новгород, з’являється й «поточне» виробництво, виготовлялись унітарні деталі,
кріплення, дошки-обшивки, банти, гаки, уключини, з’явився прототип конвеєрної зборки
військових бойових десантних суден. Багато численні археологічні розкопки при яких були
знайдені: упруги, уключини, весла – свідчать про широкий розмах кораблебудування.
З’явились і морські ладді – трьохщогловики, які могли перевозити до 200 тон вантажу, тоді як
самий великий корабель Колумба «Санта Марія» брав на борт тільки 120 тон, а корабель
Магеллана «Сан Антоніо» брав на борт тільки 125 тон.
З літописів відомо про кілька типів суден: човен, ладя, судно, що відрізнялися одне від
одного розмірами. Все ж головною бойовою одиницею українського княжого флоту
залишився морський човен, прототип майбутньої козацької «чайки». В екіпажі не було, як і у
варягів, поділу на гребців та воїнів, в ладдю сідало 40-60 чоловік.

Рис. 80. Давньословянський бойовий човен – «ладья» ІХ–ХІ ст.ст.

Бралась зброя, зйомка щогла, вітрила, запас харчів. Екіпаж йшов по сонцю і зіркам і
майже без втрат проходив до кінця висадки десанту.
При зустрічі в морі з ворожими кораблями (вони, безумовно, були) екіпаж діяв,
використовуючи традиційну тактику, – зблизитись, піти на абордаж і вибити «флагмана».
Тактика ця з деякими відхиленнями застосовувалась століттями і воїнами – русами, і
запорозькими козаками, і морськими піхотинцями Чорноморської козачої гребної флотилії,
але в основному це були прекрасно сплановані військово-десантні операції.
Морські походи за княжих часів
До початку VІ століття багато слов’янських племен надійно заснувались на Балканах,
створивши тим самим базу для далеких морських походів. Так, в 610 р. слов’яни з моря і суші
блокували м. Солунь. У 623 р. флот русів з’явився біля берегів о. Кріт і успішно провів
десантну операцію.
У 623 році, коли візантійський імператор Іраклій пішов з військами проти персів, руси в
союзі з азарами провели широкомасштабну операцію проти Константинополя. В червні флот

101
русів підійшов до Візантії, висадив десант і столиця виявилась блокованою як з моря так і з
суші. Союзники мали намір, зв’язавши боєм гарнізон столиці, висадити ще один десант в тилу
захисників. Одначе стійкий захист обложених не дав можливості захопити фортецю і
ввірватися в місто. Облога Візантії в 626 р. – це перша операція військово-морських сил і
сухопутних військ русів, причому флот використовувався лише для доставки десанту до мети.
В кінці VІІІ (поч. ІХ ст.) новгородський князь Бравлин здійснив військово-морську операцію
в Криму проти візантійської колонії Сурож (Судак). Десять днів його війська облягали Сурож і,
взявши його приступом, закріпили за собою узбережжя Криму від Корсуня (Херсонесу) місця
сучасного Севастополя до Керчі.
Далі вони здійснили морську десантну операцію проти Амастриди (сучасний Синоп на її
місці).
Походи Аскольда і Дира
Війни Києва з Візантією датуються ІХ століттям. В червні 860 р. (за іншими даними
866 р.), коли імператор Михайло ІІ пішов з головними силами своєї армії воювати з арабами
200 кораблів київських дружинників Аскольда і Дира підійшли під стіни Константинополя.
Русичі пограбували тоді околиці столиці, спалили передмістя, обложили столичну фортецю.
Облога тривала цілий тиждень і була знята внаслідок поспішного повернення
візантійського імператора з військом, який в переговорах з киянами досяг мирного договору.
Пізніше греки склали легенду, за якою український флот примусила повернути буря, яка
почалася тоді, коли в воді був змочений одяг божої матері і вивішений на стінах міста, тому на
зворотному шляху буря розкидала флот.
Як би там не було, все ж ці свідчення підкреслюють, що в далекому від нас ІХ столітті,
перша українська держава вже мала свій власний флот, а князі мали достатній досвід
військово-морських десантних операцій і засоби для доставки флоту.
Походи Олега та Ігоря
Однією з найбільш значних військово-десантних операцій був похід українського князя
Олега на Царгород в 907 році.
Надійний флот князя пересік Чорне море і перед стінами Царгороду з’явилось 2000
кораблів з 80000 морськими піхотинцями. Щодо кількості морського експедиційного корпусу
Олега, то історики називають різне число.
Флотилія Олега рухалась по Дніпру, потім вздовж західного узбережжя Чорного моря.
Підійшовши до Царгороду, Олег висадив на берег морську піхоту і витягнув на сушу кораблі.
Розбивши візантійське військо, він обложив столицю.
Є свідчення про те, що для того щоб налякати греків, руси випустили повітряних зміїв.
Візантійська армія, що вийшла на зустріч, була розбита і це примусило почати переговори про
мирне вирішення конфлікту, якщо це можливо це так назвати (деякі історики того часу
вважають, що приводом для походу послужило систематичне утиснення українських купців в
Візантії і її провінціях). Олег поставив вимогу Візантії виплатити на кожного воїна по 12
гривень, виплачувати податки на міста Київ, Чернігів, Переяслав, Поліськ, Ростов, Любеч, і
інші, – це, можливо, відшкодування збитків, які були принесені торгівлі цих міст та їх купцям.
Тоді Олег, як говорить літопис, повісив свій щит на воротах Царгорода («Взяв на щит») і
повернувся до Києва.
Похід на Візантію
Візантія володіла могутнім галерним флотом. Від кількості палуб з гребцями залежав і
клас кораблів, його типи: 2 яруси гребців було на біремі (бієри), три – на тримері (трієрі),
чотири – на квартиремі (квартирі), п’ять – на квінкіреті (квінквієрі). На великих галерах на
одному веслі сиділи 5-6 гребців, загальна кількість яких сягала до 450 чоловік. Спереду галери
були отвори для таранів, але головною зброєю візантійського флоту був «грецький вогонь»
(інші назви – «штучний, або вологий», «літаючий» та інші).
Цей флот був могутнім, серйозним супротивником, і київському княжому флоту було
нелегко йому протистояти.
Тому – то Олег і здійснив свій маневр, щоб не зустрітися в відкритому бою з флотом
Візантії.

102
 Та не вдалося уникнути цієї зустрічі наступному київському князю – Ігореві, що
відправився в похід на Візантію в 941 році. Київський флот нараховував, як стверджують
очевидці, тисячу кораблів (деякі навіть – 10 тисяч). Але на цей раз греки заздалегідь мали
інформацію про похід і підготувались до оборони.
Київські кораблі підійшли до пристані Гієрон малоазійському боці Босфору, там стояв
маяк, що вказував морякам шлях. На цьому місці й чекала в засідці візантійська ескадра, яка й
нанесла по киянам сильний удар, застосувавши «грецький вогонь». Враження від цієї вогневої
атаки було страшні.
Проте значна частина флоту вціліла й Ігор повів його на узбережжя Малої Азії.
Візантійці вислали в погоню свої кораблі, які блокували відступ київського флоту. Відбулась
друга битва, в якій знову багато українських кораблів було потоплено. Ігор сам ледве
врятувався і як розповідали потім греки, ледве з десятком кораблів дістався до Азовського
моря. Але ця поразка не залякала київського князя. Повернувшись до Києва, він почав
готувати новий похід на Візантію. Зібрав своє військо, закликав варягів і в 943 р. пішов знову
на Візантію.
Греки не були впевнені в перемозі й вирішили піти на мир. Коли Ігор дійшов гирла
Дунаю, до нього були вислані посли і Ігор згодився на мир. Про другий похід Ігоря оповідає
тільки наш літопис, грецькі ж джерела й словом про нього не згадують.
Після походів Ігоря наші князі на довгий час припинили воєнні походи на Чорне море.
Очевидно, не відчували достатніх сил, щоб мірятися з візантійськими ескадрами, які мали
більші й сильніші кораблі. Святослав під час війни з Болгарією й Візантією перевозив свої
війська морем тільки до гирла Дунаю, далі вів бойові дії на суші. Зате в роки миру розвивався
флот торговельний. Завдяки угодам, укладеним після походів Олега та Ігоря «Русь жила з
ромеями (візантійцями) у відносинах добрих і спокійних, зносини були безпечні й купці
ходили звідтіль й звідсіль», писав грецький письменник Георгій.
Похід Володимира Ярославовича
Новий воєнний похід – останній за княжих часів – приготував Ярослав Мудрий в 1043
році. Причиною війни було те, що в Царгороді в вуличній бійці був убитий київський купець і
Візантія не виплатила Києву за це сатисфакції. На чолі походу стояли син Ярослава Мудрого
Володимир і воєвода Вишата.
Рать Володимира і боярина Вишати (військового радника княжича) рухалась по Дніпру,
а потім вздовж узбережжя Чорного моря дійшла гирла Дунаю і тут, пам’ятаючи похід Олега,
боярин Вишата порадив йти по суші, залишивши флот. Однак командир варязької дружини
дав протилежну пораду, до якої прислухався Володимир. Варягу це коштувало життя, а
Вишаті – очей: він потрапив в полон і його осліпили візантійці.
Біля маяка Іскристу (Фару), при вході з Чорного моря в Босфор флот Володимира зайняв
зручну позицію, спустив десант на берег, а ладді залишились в морі. На березі був
влаштований укріплений табір русів.
Візантійський імператор кинув проти київського флоту свій флот (трієри з «грецьким
вогнем»), а по суші вислав легіон до українського табору, в якому перебувало 6 тисяч воїнів
Вишати.
На першому етапі бою візантійці атакували русів і з моря, і з суші. З моря київські ладді
атакували три вогневі трієрі, які були послані з метою проведення розвідки боєм, а з суші –
легіон відбірного імператорського війська.
На морі руси несподівано перейшли в контратаку на трієри, намагаючись нав’язати
ближній бій. Оточивши триєри, вони таранами із товстих колод спробували пробити їх борти.
Але тут був застосований «грецький вогонь», який палив ладді і одяг нападаючих.
Другий етап бою почався атакою всього візантійського флоту на руські ладді, які були
зв’язані боєм з триєрами. В першій лінії йшли великі трьох-чотирьох палубні кораблі,
позаду – допоміжний галерний флот. До того ж піднявся сильний вітер і буря і легкі ладді
київських дружинників були розкидані по морю.
Княжич Володимир ледве врятувався з розбитого судна і перейшов на корабель
тисяцького Івана Творимирича. Сухопутні війська, відбивши атаку легіону, покинули табір і

103
почали відступати до Варни, але там їх зустрів візантійський корпус і сильно погромив. Багато
русів потрапили в полон разом з воєводою Вишатою, якого візантійці осліпили.
А на морі події розвивались далі так. Під натиском кораблів з штучним вогнем, ладді
змушені були відступати. Але боротьба ще не закінчилась. Візантійці послали їм навздогін 24
галери, щоб вщент розгромити київський флот. Вони наздогнали киян в одній з пристаней, але
ті, зорієнтувавшись, що сили греків незначні, перейшли до наступу, оточили їх і знищили.
Цією битвою і закінчився останній похід українських князів на Чорне море. Через деякий
час Ярослав Мудрий уклав з Візантією мир.
Походи на Каспій
Не тільки на Чорне море ходили київські князі. Одночасно з цими походами,
споряджались походи й на Каспій.
Наші кораблі з’явились тут вже в першій половині ІХ століття. Каспійським морем везли
київські князі свій товар до Персії. Головним шляхом до Каспію була Волга, але відомий був і
загальний окружний шлях: з Дніпра кораблі йшли на Чорне море, вздовж берегів Криму до
Азовського моря, далі по річці Дон на північ і там, де течія Дону найбільш зближається з
Волгою Царицина перетягували човни волоком в Волгу і по ній вже входили в море.
Воєнні походи почалися вже коло 860-880 рр., але про них даних небагато. Відомо, що
русичі дійшли до Абесгуну – в східній частині Каспійського моря. В 909–910 рр. до Каспія
підійшло 100 кораблів і вони наробили шкоди південним околицям.
У 913 р. відбувся великий похід, очевидно, під проводом Олега. З Дону до Волги
прийшло близько 500 кораблів, по 100 чоловік в кожному і взяли курс на Хозарську державу,
що мала столицю в Ітилі (околиці сучасної Астрахані). Хозарський хан пропустив їх далі, і
Русь пограбувала південні держави – Табаристан і Азербайджан. Але на зворотному шляху
хазари перекрили киянам дорогу, відбулись жорстокі бої. Русичі вийшли з човнів на сушу і
пішли в наступ, але хозари мали сильну важку кінноту, яка сильно побила піші київські
війська. Як свідчать арабські джерела, на побоїщі лягло 30 тисяч людей. Лише частина човнів
пробилась через хозарську заставу.
Новий великий похід відбувся в 943–944 рр. за князювання Ігоря. Наше військо прийшло
суходолом через підкавказзя до Дербенту і тут сіло на приготовані човни. Вздовж узбережжя
Каспія кораблі дійшли до річки Кури і по ній ввійшли вглиб Закавказзя; там вони здобули
велике торгове місто Бердаю і утворили багато поселень. З великою здобиччю, без ніяких
перепон повернулися русичі додому. Ця широкомасштабна військово-морська операція
набула широкого розголосу. Вже в пізніших часах поет Нізамі описав цей похід в великій
поемі; він у грізних барвах змальовує наїзників та порівнює їх з вовками та левами.
Слід ще раз відмітити, що цілий ряд військово- морських походів і десантних операцій,
здійснених Олегом, Ігорем, Володимиром були проведені в кращих варязьких і руських
традиціях, а по своїм масштабам і по числу проведення далеко залишили позаду за собою
організацію військово-морського десанту Вільгельма Завойовника при підкоренні Британії в
1066 році.
Підсумовуючи слід зазначити, військо княжих часів визначається цілим рядом успішних
боїв, перемог. Наші полки зустрічались з греками, болгарами, угорцями, поляками,
литовцями. Бої були різними, але наші предки могли похвалитись такими справами, як
морські походи Олега й Ігоря на Царгород, завоювання Болгарії Святославом, перемога
Ростиславичів над угорцями під Перемишлем, успішні бої з поляками, підкорення частини
Литви Данилом. Майстерність українського війська княжої доби виявлялась не лише в
польових битвах, але й у оволодіні фортецями. Існувало декілька способів оволодіння
фортецями: штурмом, осадою, облогою, раптовим стрімким нападом. Під час осаду та штурму
міст застосовували осадні, стінобитні і каменеметальні машини.
Боротьба з кочовниками, які нападали переважно у кінному строю, призвела до
поширеного застосування кінноти в складі українського війська. Для стратегії війська цього
періоду були характерні наступальні дії. Щоб не бути виявленими, воно зближувалось з
противником вночі і атакувало його на світанку. Велике значення відводили швидким
маршам, поєднанню дій піхоти і кінноти та виділенню передових загонів, які наносили
передовим силам противника поразку, що дозволяло захопити ініціативу, створити моральну

104
перевагу над противником. Далі наносився удар головним силам ворога, охоплення його з
флангів і одночасно розбиття з фронту.
Хоч не всі походи київських князів закінчувались успішно, але головне – із
внутрішнього візантійського моря Чорне море на той час стало морем Русів. І візантійці вже
вільно не плавали по Понту Євксінському, не ображали русів в Царгороді, а коли в володіннях
імператора починався бунт – запрошували на допомогу.
Морські походи київських князів сприяли економічному розвитку держави і укладення
вигідних торговельних та політичних угод. Якщо у першому договорі Олега говориться про
утримання київських торгових людей в Царгороді і оснащення київських кораблів, то в
другому договорі є цікаві постанови про кораблі, що розбились на морі, за якими обидві
сторони – візантійська і київська зобов’язувались надавати взаємодопомогу суднам і їх
екіпажам, що потрапляли в біду. Але все частіші набіги степовиків і особливо татаро-монголів
не дали змоги продовжити морські походи. Татарські полчища, що знищили київську державу,
надовго припинили розвиток українського військового мистецтва.

3.3. Воєнна тактика. Мистецтво бою

До ІХ століття бойовий порядок слов’янського війська був дуже простий.

Рис. 81. Бойове шикування слов’янського війська в VІІІ ст.

У IX–X століттях на розвиток слов’янського війська значний вплив мали варяги, яких на
Заході ще називали вікінгами-войовниками. За їхнім зразком вибудовувалось мистецтво бою
того часу.
Бойовий порядок слов’ян у ІХ–Х стст. змінюється з колони на так звану стіну, яка була
менша за колону углиб, але ширша за фронтом. Бойовий порядок дружини слов’ян
складався з суцільного глибокого, до 20 шеренг, строю, який називався стіною

Рис. 82. Бойові порядки східних слов’ян та війська Київської Русі у ІХ–ХІ ст.

Бойові шикування війська княжої доби були досить простими. У бою з печенігами
під Києвом 1036 р. Ярослав розташував у центрі дружину, а на крилах – народне ополчення
(воїв). Дещо складніший бойовий лад спостерігався у відомому поході князя Ігоря на половців
105
1185 р. перед боєм над Сурлієм. Тут відзначався виразний поділ на дві бойові лінії. В першій
виступали легкоозброєні сили: стрільці, половецькі союзники, боярська молодь; у другій лінії
три полки князів, у яких була дружина ополчення. Все це була кіннота.
У літописах знаходимо військові терміни, якими визначали рухи війська і хід бою:
зіступитися, зразитися, зударитися; ткнути, поткнути – рушити, вдарити; бости – ударити
списами, колоти списами; ударити в коні – означає наступ кінноти в повному розгоні; заїхати
– ударити з боку або ззаду; притягнути – прийти на допомогу; удержати полк – тримати відділ
війська у бойовому ладі; гнати, гонити, загнати, угонити – погоня тощо.
Військо перед боєм вишиковувалося у бойову лаву та ділилося на полки , як правило
на три частини: середню – що звалася чоло, і два бічні крила, праве й ліве. У цей загальний
бойовий лад шикувалися різні роди військ: важкоозброєна та легкоозброєна піхота і кіннота.

Рис. 83. Бойовий порядок княжого війська

Князь визначав відповідних воїнів і давав їм окремі завдання. Перед боєм він об’їжджав
полки і закликав на бій. Князь керував боєм, розпоряджався, коли яка частина війська має
вступити в бій.

Бій із ворогом починав князь, першим кидаючи спис. Князь завжди знаходився на
передовій і вирішальній ділянці бою. Серед бою військо орієнтувалося за прапорами. Стяг,
піднятий догори, означав, що полк тримається добре. Коли ж стяг хилився або падав, це був
знак поразки.
За особливу честь вважалося йти в перших лавах на ворога, бо перший удар нерідко був
вирішальний. Інколи бій починався не одразу. Озброєне та впорядковане військо стояло на
місці й чекало, поки ворог першим розпочне битву. Часом обидві сторони намагалися
спровокувати одна одну глузуванням та жартами. Битву у Київській Русі називали «бій»,
«січа», «брань», «полк», а розпочинав її князь символічним ударом списа. Початком наступу
були слова князя: «Потягніть, дружино», чи «Потягнімо мужньо, браття і дружино». На знак,
що бій починається, підіймали вгору стяг. Це було гасло, що полки йдуть на ворога.

106
 Тактика бою за княжої доби не завжди була однакова і залежала від роду війська та
озброєння. Так у X ст. основу війська складали варяги, що були тяжкоозброєною піхотою.
Військо готувалося до бою в таборі або місті, потім виходило на ворога. Воїни йшли до бою
пішими. На полі бою ставали «немов та стіна», одягнуті в броню, в шоломах, зі щитами, з
витягнутими списами. Йшли у бій лавою з гучним криком, несучи на плечах щити. Головна
мета була – знищити ворога.
Іноді для більшої стійкості бойового порядку виділялася друга лінія, яка виконувала
функції резерву. Фланги стіни прикривалися кіннотою. Спочатку бій розпочинала легка
піхота, яка була озброєна луками. Після зав’язування бою вона відходила на фланги стіни і
підтримувала дії важкої піхоти. Управління військом здійснювалося за допомогою прапора –
стягу, який розташовувався у центрі бойового порядку, де знаходився князь. Під час маршу
попереду колони війська просувалася сторожа та «зажиточники», тобто воїни, які відповідали
за провіант, фураж, паливо. Розвідка велася спостереженням, опитуванням полонених,
перебіжчиків та лазутчиків, які потайно проникали вглиб території противника. За розвідкою
йшли головні сили й обоз.
На відпочинок військо ставало табором на зручній для оборони місцевості, яка
зміцнювалася ровами, тинами (острогами), загорожею з возів. Обов’язково виставлялося
денна та нічна охорона.
Перший похід під проводом Святослава відбувся у 964 р. з метою зміцнення східних
кордонів Давньоруської держави. Протягом трьох років військо Русі підкорило племена
в’ятичів, здобуло перемогу над Хазарським каганатом, який включав у себе землі у басейні
Дону, Нижньої Волги та Північного Кавказу. Слов’яни оволоділи столицею хазарів містом
Біла Вежа (Саркел), яке вважалася неприступною фортецею (її стіни були спроектовані та
побудовані візантійськими інженерами). Оволодіння Саркелом свідчило про високий рівень
розвитку військового мистецтва Давньоруської держави.
На Північному Кавказі слов’янами були підкорені племена ясів та касогів (осетин та
черкесів).
В поході на Волгу та на Кавказ проявилася висока майстерність русичів у організації
дальніх походів. Військо пройшло маршем більше 3 тис. км суходолом та півтори тисячі
кілометрів річками.
Подальші походи слов’ян були спрямовані у Придунайську Болгарію. У 967 р. військо
Святослава здійснило похід за Дунай, де протягом двох років оволоділо практично всіма
містами Болгарії. Підкоривши їх, Святослав став намагатися навічно закріпитися на Дунаї, у
місті Переяславець.
Угледівши в Давньоруській державі небезпечного сусіда, Візантія стала готуватися до
війни з ним. Союзниками у цій війні вона вибрала кочові племена печенігів, яких і підкупила
багатими подарунками. У 969 р. загони печенігів вступили на землі східних слов’ян та взяли в
облогу Київ. Святославу довелося тимчасово повернутися на Батьківщину для відбиття
нападів ворога. Але, покінчивши з кочовиками, військо Святослава знов повернулося в
Болгарію.
Візантійський імператор Іоанн Цимісхій, щоб виграти час для збору війська, розпочав
переговори з русичами. Вибравши зручний момент, візантійське військо раптово напало на
слов’ян, які були розташовані окремими гарнізонами у містах Болгарії. Святослав з дружиною
перебував на той час у фортеці Доростол.
Військо Візантії, яке вторглося в Болгарію, мало значну чисельну перевагу. Воно
складалося з піхоти і багаточисельної добре підготовленої важкоозброєнної кінноти.
Шикувалося візантійське військо фалангою, фланги якої прикривалися кіннотою. Лучники
шикувалися за фалангою, як правило на підвищеній місцевості, та вели вогонь через бойовий
порядок своїх військ.
Святослав наказав вирити навколо Доростола рів та здійснювати нічні вилазки з метою
знищення живої сили візантійців та зриву фортифікаційних робіт. Активною обороною
дружинники Святослава завдавали значних втрат противнику. Але положення слов’ян
становилося дедалі гіршим. Вони страждали від голоду, у фортеці було багато поранених та
хворих.

107
 21 червня 971 р. Святослав вивів свою дружину з міста, наказавши заперти ворота
фортеці. Він вишукував своє військо «стіною». Візантійське військо також вийшло з своїх
укріплень.
Першим розпочало наступ руське військо. Удар його був настільки потужним, що зім’яв
бойовий порядок візантійців. Але їх чисельна перевага дозволила стримати натиск
слов’янського війська. Візантійська важка кіннота подвійним охопленням нанесла удар у тил
війська русичів. Дружина Святослава зайняла кругову оборону. З великими втратами їй
вдалося прорвати кільце оточення і повернутися до фортеці (рис. 84).

Рис. 84. Битва під Доростолом 22 червня 971 р.

Не маючи можливості продовжувати бойові дії, Святослав був вимушений укласти

мирну угоду, в якій зобов’язався вивести своє військо з Болгарії

Зміни в комплектуванні і тактиці війська у ХІ–ХІІ стст..

У зв’язку з розвитком феодальних відносин виникають зміни в організації та тактиці
війська Київської Русі. У ХІ–ХІІ стст. у складі війська все більше місце стало займати
феодальне ополчення – збройні загони, які виставляли окремі князі. Ці загони мали
назву полків. Полки збиралися в окремих містах і приводилися на поле бою князями.
Називалися полки за назвою території, на якій вони були зібрані (Київський полк,
Новгородський полк), або іменем князя, який керував полком. У разі військової небезпеки
призивалося ополчення «вільних» людей – селян і городян.
Колишній десяток перетворився в нову організаційну одиницю – «копіє». Воно
складалося з восьми воїнів, які шикувалися в один ряд. На чолі «копія» стояв головний воїн –
десяцький. Десять «копій» складали сотню, сто «копій» (800–1000 чол.) – тисячу. Тисяча мала
свій стяг.
Бойовий порядок також зазнав змін. Як правило, руська рать шикувалася рядом
полків, які у свою чергу складалися з декількох самостійних полків, що об’єднувалися
загальним управлінням: передового, іноді з двох передових полків – у першій лінії, полків
правої та лівої руки та головного полку – у другій лінії. Перед першою лінією
розташовувалися воїни, які були озброєні метальною зброєю.
Битву розпочинали легкоозброєні воїни. Знаходячись попереду передового полку, вони
засипали противника з відстані 150–200 кроків стрілами, а потім відходили до першої лінії,
тобто до передового полку.
Похідний порядок руського війська у цей період як і раніше складався зі сторожі,
головних сил та обозів.

108
 Рис. 85. Бойовий порядок війська Київської Русі за даними Іпатіївського літопису 1185 р.

Військове мистецтво Русі у цей період не тільки не уступало військовому мистецтву

країн Західної Європи, але де в чому й переважало його.

Тактика княжого війська у боротьбі з кочовиками

Південні кордони Київської Русі часто зазнавали нападів кочових племен Великого
Степу. У ІХ–ХІІ стст. найбільшу загрозу для руських князівств являли печеніги, торки,
половці.
Боротьба з кочовиками, які нападали тільки у кінному строю сприяла широкому
застосуванню кінноти у складі руського війська. Наряду з кіннотою піші війська
зберігалися як самостійний рід військ, що відрізняло княже військо від західних держав, де
піхота у цей період зазнала занепаду.
Непокоїли печеніги Київську державу у ІХ – на початку ХІ стст. Часті напади кочовиків
обумовили розгортання будівництва цілої системи укріплень на південному пограниччі.
Остання велика битва з печенігами відбулася під проводом Ярослава Мудрого під Києвом у
1036 р., у якій ці кочові племена були розбиті вщент і вимушені відкочувати з
Причорноморських степів за Дунай.
У 1055 р. Всеволод Ярославович був змушений воювати з торками, які перекочували у
нижнє Подніпров’я з Приазовських степів. Він розбив їх військо при впадінні р. Сули у
Дніпро. Великий похід проти торків здійснили сини Ярослава Мудрого Ізяслав, Святослав і
Всеволод у 1060 р., після чого торчеська орда помирилася з князями. Вона згодом перейшла
під київський протекторат та виконувала функції охорони кордонів Давньоруської держави.
Слідом за торками в Причорноморські степи перекочували половці. У боротьбі з ними
руське військо продемонструвало приклади високого військового мистецтва, що особливо
яскраво проявилося в походах Володимира Мономаха (1053–1125). У 1111 р. Володимир
Мономах здійснив тривалий рейд половецькими землями і завдав орді значного удару.
Внаслідок цього половці були змушені на тривалий час відкочувати до Передкавказзя.
Для стратегії княжого війська у боротьбі з кочовиками у цей період характерними є
наступальні дїй. Велике значення надавалося швидким маршам, узгодженню дій піхоти і
кінноти та виділенню сильних передових загонів, які наносили противнику удари з ходу. Це
дозволяло захопити ініціативу, створити моральну перевагу над противником.
У походах проти половців кіннота стала поступово поділятися на легку та важку.
Цьому сприяло запозичення окремих зразків озброєння у кочових племен (наприклад – шаблі,
сулиці, легкі круглі щити, шоломи) та тактики дій кінноти кочових племен.
Протягом наступних ста років княже військо здійснювало систематичні походи проти
половців. Згодом, коли Київські князівства ослабли через усобиці, половці відновили напади
на їх південні землі. Тому великий князь київський Святослав Всеволодович вирішивши
укріпити пограниччя, виставив сторожу на річках Росі та Сулі. Від часів його княжіння
руські князі перейшли до оборонної тактики в боях із степовиками Причорномор’я.

Стратегія та тактика Київської та Галицько-Волинської держав княжої доби.

Стратегія полководців Київської та Галицько-Волинської держав відрізнялась
рішучістю і активністю. Ряд війн, які вони вели, носили завойовницький характер і
109
проводились з метою розширення і зміцнення держави. Багато походів проти кочовиків
переслідували оборонну мету, але здійснювались стратегічним наступом. Війна переносилась
на територію супротивника, оборона велась в наступальній формі. Для князів було
характерним захопити стратегічну ініціативу у ворога.
Війни велись з рішучою метою і вирішення їх шукалось в бою. Відшукати і розбити
головні сили ворога було основним завданням війська. Але щоб виконати це завдання,
потрібно було підібрати доцільні методи. Одним із них був принцип – застати ворога
несподівано. В давніші часи на перешкоді цьому стояв лицарський звичай – оголошувати
війну. Найяскравіший приклад – походи Святослава. Князь відсилав послів до ворога і
повідомляв його, що йде походом. Але пізніше цей звичай занепав, бо війна в своїй суті
вимагала, щоб на ворога напасти несподівано. Потрібна також була швидка ініціатива і
швидкість рухів війська. Зразок таких швидких рухів показував той же Святослав, що ходив в
походи без тяжких обозів.
Уміло використовуючи систему рік і Чорне море, полководці дали блискучі зразки
організації комбінованих походів на великі відстані. Тільки в походах до Волги і Каспію рать
під проводом Святослава пройшла більше 3 тис. кілометрів по суші і біля 1,5 тис. кілометрів
по рікам.
Київський надійний флот не тільки використовувався як транспортний засіб, але вів
морські бої, знищуючи візантійські кораблі, озброєні «грецьким вогнем».
Воєнний похід, як морський, так і сухопутний, був направлений в першу чергу на
ворожу столицю. Столичне місто було осідком князя, центром адміністрації, промислу,
торгівлі, культури. Хто оволодів столицею, міг легко оволодіти всією землею. Тому при
головних містах йшли найзавзятіші бої.
Тактика княжих військ
Бойовий порядок Київської раті в вигляді «стіни», як свідчить візантієць Лев Диякон,
став спочатку X століття розчленуватись як по фронту, так і глибину на центр «чоло» і два
крила (полки правої і лівої руки). Наявність, як мінімум, сили опору і полегшувало
управління ним.
При розподілі сил в бойовому порядку враховувалась якісна відмінність різних категорій
військ. Розташування кращих відбірних сил в резерві і на флангах дозволяло здійснити маневр
на оточення. В зв’язку з розчленуванням бойового шикування на полки більшого значення в
порівнянні з попередніми часами, набула їх взаємодія з застосуванням метальної зброї.
Для української тактики того часу характерною рисою було знищення ворожих сил
одним потужнім ударом. Для кожної частини війська було почесно вступити першою в бій,
тому що перший наступ давав нагоду воїнам і воєводам як найшвидше визначитись.
«Русь є скора до бою», – характеризує галицьке військо угорський воєвода Филя, – «але
витримаємо їх наступ, бо на довгий час на січу не витривалі вони».
Тактику такого сильного удару називали «руський бій» і вважали її за характерну ознаку
українського війська.
Остаточна ж перемога досягалась загальними зусиллями піхоти і кінноти, всіх частин
бойового ладу. Результат бою, як в давні, так і в пізніші часи, вирішувався рукопашною
битвою.
Своєрідні тактичні засоби були вироблені в боротьбі з кочівниками, які широко
застосовували рухливі форми бойових дій.
Князі та воєводи, щоб запобігти несподіваному нападу, створювали сильні передові
загони з завданням активно вести розвідку на значному віддаленні від своїх головних сил, а
також завдати стрімких ударів передовим частинам ворога. Захопивши ініціативу в свої руки,
передові загони забезпечували моральну перевагу сил і створювали сприятливі умови для
вирішального розгрому головного угрупування ворожого війська.
Деякі полководці застосовували також з успіхом тактику, яка відрізнялась від
традиційного способу боротьби з супротивною стороною в відкритому польовому бою, а саме
– тактику повільних рухів, відступів, різних маневрів, щоб утомити ворога.
Для війська, що упорядкувалось до бою, і чекало зустрічі це було дошкульніше, ніж сам
бій. Наприклад, в поході на Галичину в 1144 р. Ізяслав Мстиславович чекав наступу

110
Володимирка на Рожному Полі (на верхів’ях Серету), але галицький князь відступив на
Гологори і таким чином перекреслив плани свого противника. Не день і не два доводилось
витратити, щоб розшукати ворога, який уникав бою.
Велике стратегічне і тактичне значення в період війни мали міста. Деякі з них стояли на
стратегічних шляхах і ворог в своєму поході змушений був біля них затримуватись.
Міста давали також захист війську, коли воно не могло встояти перед ворогом і змушене було
відступати. Боротьба йшла від одного містаа до другого. Взагалі, українське військо залишало
після себе блискучі зразки облогового мистецтва і фортець того часу.
Особливо пам’ятна в цьому відношенні оборона князем Святославом Доростолу з
багаточисельними загальними і невеликими вилазками.
Але не завжди була можливість займати оборону в умовах міста, тому деякі полководці,
серед них такий досвідчений воїн як Данило Галицький наказував війську ставати в
відкритому полі.
В поході на ятвягів у 1251 р. військо, як пише літопис, – «прийшло на річку Олеп і
хотіло стати на тісних місцях, коли побачив це князь Данило, скрикнув: „О, мужі воєнні, чи ви
не знаєте, що за укріпленням для християн є простір, а для поганих тіснота, частокіл править
за оборону?“ І прийшов у чисте поле і там став обозом».
Зрештою кожен полководець добирав собі способи боротьби відповідно до місця й
обставин.
Таким чином, стратегія і тактика Київської та Галицько-Волинської держав княжої доби
швидко розвивалась. Бойовий порядок княжого війська з початку X століття почав
розділятись як по фронту, так і в глибину, і по центру «чоло», і два крила (полки правої і лівої
руки), що суттєво полегшувало управління ним.
При розподілі сил в бойовому порядку враховувалась якісна відмінність різних категорій
військ. Розташування кращих відбірних сил в резерві і на флангах дозволяло здійснити маневр
на оточення. Розподіл бойового шикування по категоріям і поява полків, дозволила
підрозділам тісно взаємодіяти, застосовуючи метальну зброю, не наражаючи свої війська на
небезпеку.
Для української тактики того часу характерною рисою було знищення ворожих сил
одним потужнім ударом. Остаточна ж перемога досягалась загальними зусиллями піхоти і
кінноти, всіх частин бойового ладу. Результат бою, як в давні, так і в пізніші часи,
вирішувався рукопашною битвою.
В боротьбі з кочівниками були вироблені своєрідні тактичні прийоми, які широко
застосовувались – рухливі форми бойових дій, або тактику повільних рухів, відступів, різних
маневрів, щоб утомити ворога.

Підсумовуючи матеріал слід зазначити:

По-перше, основними родами княжого війська Київської Русі були піхота та кіннота.
Піхота була більш численною та поділялася на важку та легку.
Військо княжої Київської Русі не було регулярним та постійно готовим до війни. Воно
збиралося в час нападу на ворога, або в похід, який визначав князь. Такий тип мобілізації на
Русі називали „совокупити вої та дружину» (тобто «поєднати ополчення та дружину»).
Князь збирав, передусім, дружину. Адже це була найкраща частина війська, досвідчена у
військових справах, тісно згуртована навколо князя, зобов’язана з’явитися на перший його
заклик. Ополчення князь скликав на віче і на ньому повідомляв яка необхідність військового
походу.
Війську призначали конкретний день, коли воно мало зібратися. Цей процес тривав
доволі довго. Часом князь сам ішов збирати військо. Проте бували випадки, коли на
князівський заклик ставали всі, хто тільки міг нести зброю.
На думку дослідників історії Київської Русі, дружиною були найближчі соратники князя,
які оточували його і під час миру, і на війні. Дружина обіймала коло осіб, які постійно
перебували біля князя, жили поряд з ним, уболівали за його інтереси. Одна із головних
характерних особливостей союзу князя і дружини – спільність вогнища та хлібу. В
соціальному розвитку Київської Русі дружина відіграла вельми істотну роль, вона мала
111
потужний вплив на створення нового суспільства тим, що внесла до соціального середовища
новий кастовий принцип на відміну від попереднього родового. Князь і дружина в Київській
Русі були єдиними рушіями подій, тому вирішальний голос в екстремальних випадках
належав саме дружині. Князі Київської Русі збирали навколо себе нові соціальні сили
внаслідок чого було закладено основу нового суспільно- політичного ладу, який прийшов на
зміну устрою вічових общин. Дружина, яка вийшла із надр общинного устрою, «зрослася з
князем і стала соціальною передумовою його діяльності» і разом із князем «забезпечувала
нормальне функціонування стародавнього суспільства Київської Русі».
По-друге, військо княжих часів визначається цілим рядом успішних боїв, перемог. Наші
полки зустрічались з греками, болгарами, угорцями, поляками, литовцями. Бої були різними,
але наші предки могли похвалитись такими справами, як морські походи Олега й Ігоря на
Царгород, завоювання Болгарії Святославом, перемога Ростиславичів над угорцями під
Перемишлем, успішні бої з поляками, підкорення частини Литви Данилом. Майстерність
українського війська княжої доби виявлялась не лише в польових битвах, але й у оволодіні
фортецями. Існувало декілька способів оволодіння фортецями: штурмом, осадою, облогою,
раптовим стрімким нападом. Під час осаду та штурму міст застосовували осадні, стінобитні і
каменеметальні машини.
Боротьба з кочовниками, які нападали переважно у кінному строю, призвела до
поширеного застосування кінноти в складі українського війська. Для стратегії війська цього
періоду були характерні наступальні дії. Щоб не бути виявленими, воно зближувалось з
противником вночі і атакувало його на світанку. Велике значення відводили швидким
маршам, поєднанню дій піхоти і кінноти та виділенню передових загонів, які наносили
передовим силам противника поразку, що дозволяло захопити ініціативу, створити моральну
перевагу над противником. Далі наносився удар головним силам ворога, охоплення його з
флангів і одночасно розбиття з фронту.
Хоч не всі походи київських князів закінчувались успішно, але головне – із
внутрішнього візантійського моря Чорне море на той час стало морем Русів. І візантійці вже
вільно не плавали по Понту Євксінському, не ображали русів в Царгороді, а коли в володіннях
імператора починався бунт – запрошували на допомогу.
Морські походи київських князів сприяли економічному розвитку держави і укладення
вигідних торговельних та політичних угод. Якщо у першому договорі Олега говориться про
утримання київських торгових людей в Царгороді і оснащення київських кораблів, то в
другому договорі є цікаві постанови про кораблі, що розбились на морі, за якими обидві
сторони – візантійська і київська зобов’язувались надавати взаємодопомогу суднам і їх
екіпажам, що потрапляли в біду. Але все частіші набіги степовиків і особливо татаро-монголів
не дали змоги продовжити морські походи. Татарські полчища, що знищили київську державу,
надовго припинили розвиток українського військового мистецтва.
По-третє, стратегія та тактика Київської та Галицько-Волинської держав княжої доби
швидко розвивалась. Бойовий порядок княжого війська з початку X століття почав
розділятись як по фронту, так і в глибину, і по центру «чоло» і два крила (полки правої і лівої
руки), що суттєво полегшувало управління ним.
При розподілі сил в бойовому порядку враховувалась якісна відмінність різних категорій
військ. Розташування кращих відбірних сил в резерві і на флангах дозволяло здійснити маневр
на оточення. Розподіл бойового шикування по категоріям і поява полків, дозволила
підрозділам тісно взаємодіяти, застосовуючи метальну зброю, не наражаючи свої війська на
небезпеку.
Для української тактики того часу характерною рисою було знищення ворожих сил
одним потужнім ударом. Остаточна ж перемога досягалась загальними зусиллями піхоти і
кінноти, всіх частин бойового ладу. Результат бою, як в давні, так і в пізніші часи,
вирішувався рукопашною битвою.
В боротьбі з кочівниками були вироблені своєрідні тактичні прийоми, які широко
застосовувались – рухливі форми бойових дій, або тактику повільних рухів, відступів, різних
маневрів, щоб утомити ворога.

112
Під час самостійної роботи обов’язково розглянути додаткові питання такі як:
1. Зародження та розвиток військової організації Київській Русі.
2. Вплив варягів на розвиток княжого війська Київської Русі.
3. Княжа дружина. Принцип її формування.
4. Народне ополчення, як складова княжого війська Київської Русі .
5. Озброєння княжого війська Київської Русі.
6. Організація та комплектування княжого війська Київської Русі.
7. Розвиток військового мистецтва в війнах Київських князів.
8. Розвиток військового мистецтва в війнах Галицько-Волинських князів.
9. Влив варягів на розвиток військового флоту княжої доби.
10. Флот княжого війська Київської Русі.
11. Морські походи київських князів на Чорне море.
12. Морські походи київських князів на Каспій.
13. Бойові шикування війська княжої доби.
14. Тактика бою війська княжої доби.
15. Тактика бою княжого війська у боротьбі з кочовиками.

113
 4. Козацьке українське військо у XVI–XVII столітті
Козацтво – це збірна назва козаків в Україні та в порубіжних державах з кінця XV ст.
Слово «козак» на письмі вперше вжито в «Початковій історії монголів» (1240 р.) у значенні
людини самітної, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю. Перші документальні згадки про
українських козаків належать до кінця XV ст. Винятково важливе військово-стратегічне й
господарсько-економічне значення мав Великий Луг Запорозький. У 1555 р. на острові Мала
Хортиця Дмитро Вишневецький звів потужне укріплення, звідси здійснив ряд успішних
походів проти Османської імперії та Кримського ханства. Хортицький Замок був прямим
попередником Запорозької Січі.
Втечі населення на Запорожжя посилились після заключення Люблінської унії у 1569 р.,
результатом якої було об’єднання Польщі та Литви в єдину державу – Річ Посполиту.
Належність до козацького стану, участь козаків у війнах або їхнє перебування на державній
службі засвідчував поіменний список – реєстр, який також був документом, за яким їм
виплачувалася платня. Перша відома згадка про козацький реєстр датується 1568 р.
Реєстровим козакам були надані і клейноди.
Запорозькі козаки здійснювали морські походи проти наймогутнішого османського
флоту на Чорному морі. Запорозька Січ за свій кошт будувала та оснащувала річкові та
морські судна. В основі успішних дій козацького флоту була ретельно відпрацьована
тактика – маневр, швидкість і несподіваність удару. Морські походи проводилися з метою
звільнення невільників, знищення збройних сил противника і захоплення трофеїв.
У середині XVII ст. український народ на чолі з Б. Хмельницьким розпочав війну проти
національного і соціального гніту. Найважливішу роль у Визвольній війні українського
народу. відігравало козацтво. Згідно Зборівського договору 1649 р. польський уряд уперше
визнав автономію козацької України на території трьох воєводств – Київського, Брацлавського
і Чернігівського. На визволених землях формувалася українська національна держава –
Гетьманщина.
Запорожжя – назва земель, якими володіли запорожці. У 1734–1775 рр. запорожці
займали велику територію з площею близько 80 555 кв. м. Володіння запорожців лежали в
межах сучасних Дніпропетровської, частково – Запорізької, Херсонської, Кіровоградської,
Миколаївської, Одеської та Донецької областей. Вся територія Запорожжя в цей час
поділялася на паланки, яких спочатку було 5, а пізніше 8: Бугогардівська, Протовчанська,
Орільська, Кодацька, Інгульська, Прогноїнська, Самарська, і Кальміуська. Запорожжя періоду
Нової Січі стрімко набувало обрисів держави.
Козацтвом був створений оригінальний тип господарювання – зимівник, який напрочуд
вдало відповідав природним особливостям Південної України. У щоденнику Еріха Лясоти,
який перебував на Січі в 1598 р., зимівчани згадуються вже як цілком стала і давно відома
спільнота. Зимівники були основою господарської діяльності на Запорожжі і проіснували до
1804 р.
Запорозька Січ – у XVI–XVII ст. козацьке місто-фортеця за Дніпровими порогами,
військовий і адміністративний центр запорозьких козаків, у ширшому значенні – політична і
військова організація (Військо Запорозьке низове), центром якої була Запорозька Січь.
Заснування пов`язують з діяльністю Д. Вишневецького (Байди), який 1552 або 1554–55
збудував замок на острові Мала Хортиця на Дніпрі (можливо, існувала вже у 30-х рр. XVI ст.);
упродовж свого існування перебувала в різних місцях (Томаківська, Базавлуцька,
Микитинська, Чортомлицька, Кам`янська, Олешківська, Нова Січ). Найвищий орган влади –
військова козацька рада, яка обирала кошового отамана і старшину. Під контролем
Запорозької Січі перебувала значна територія (з 30-х XVIII ст. п.н. Вольності Війська
Запорозького); формально визнавала зверхність польського короля, згодом московського царя
(з 1654), кримського хана і турецького султана (1711–34), фактично здебільшого провадила
незалежну політику; вела боротьбу з татарами і турками, була базою козацьких повстань XVI–
XVIII ст.; з часів Хмельниччини (1648–57) займала автономне становище в Козацькій державі
(до 1709); ліквідована 1775 за наказом Катерини II.

114
 Запорозьке козацтво – козаки Запорозької Січі (Військо Запорозьке низове) та реєстрові
козаки (Військо Запорозьке низове реєстрове); з`явилося за Дніпровими порогами в 1-й
половині XVI ст.; після ліквідації Запорозької Січі Катериною II (1775) частина запорозьких
козаків заснувала Задунайську Січ, з іншої частини було сформоване Чорноморське козацьке
військо.
Козацтво приймало участь у російсько – турецькій війні 1736–1739 рр. Росія прагнула до
виходу до Чорного моря, допомогти їй у цьому і мусили запорожці. Перший похід на Крим
стався у жовтні 1735 р. За часів Нової Січі російські війська практикували побудову
допоміжних фортифікаційних споруд – ретраншементів на запорозьких землях. Такий
опорний пункт був споруджений в 1736–39 рр. на о. Хортиці. Побудова укріплень
мотивувалася необхідністю захисту запорозьких козаків від татарських і турецьких вторгнень,
але головним їх призначенням було «смотрение за своенравными запорожцями». Брали участь
козаки і у морських та річкових походах. Необхідний же для того флот, за наказом
командування, будувався на заснованій на о. Мала Хортиця корабельні, окрім того, будували
судна і на Канцерівському острові та на Малашевських острівцях. Всього на 14 квітня 1739 р.
на хортицькій військовій базі стояло 410 річкових кораблів і човнів.
З кінця 1730-х р. в Російській імперії склалися внутрішньополітичні та
зовнішньополітичні передумови ліквідації Вольностей Війська Запорозького Низового У
1775 р. російською армією проведена воєнна операція, внаслідок якої було знищено Нову Січ і
Запорозька Січ перестала існувати.

115
 4.1 Військова організація українського козацтва у XVI–XVII столітті. Запорізька Січ

Термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240, куди

перейшовіз тюркських мов у значенні – «схильний до завоювання». УXIV ст. фігурує у дописі
до збірника житій святих «Синаксар» (1308 та у словнику половецької мови «Кодекс
Куманікус» (1303) у значенні «страж», «конвоїр». Первісне, слово «козак» вживалося на
означення вільних людей, які населяли південноукраїнські степи.
Існувало декілька шляхів формування козацтва. Його попередником стало слов’янське
населення басейнів нижньої течії рр. Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні
«бродники»), яке займалося господарською діяльністю у цих регіонах і мало демократичну
військову організацію. З посиленням національного і соціального гноблення іноземних
феодалів значна частина українських селян та міщан втікала в малозаселені прикордонні
райони й поповнювала ряди козаків. За дніпровські пороги спрямовувалася хвиля уходників –
сезонних здобичників, окремі з яких оселялися у степу з метою його господарського освоєння.
В ряди козацтва вступала і українська шляхта, що втратила свої маєтності. На процес
формування козацтва значний вплив мав зовнішній фактор. З часу утворення – Кримського
ханства систематично відбувались набіги на українські землі. Перша писемна згадка про
українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського від 1489 р.
Для захисту від татарсько-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпровських
порогів була створена військово-політична організація Запорізька Січ. Перше укріплення бл.
1555–1556 рр. збудував на дніпровському острові Мала Хортиця Д. Вишневецький. Згодом
Запорізька Січ стала державно-політичним утворенням з демократичним устроєм.
Основними рисами запорозького козацтва були: родинний принцип організації
братства (побратимства, рівність, демократизм), морально-етичний кодекс поведінки
(високий соціальний статус свободи, мужності, відданості товариству і, навпаки, низький
статус мирної праці, спокійного способу життя тощо), інститут кобзарів, спеціальна наука
молоді, специфічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність, колективне
землеволодіння.
Запорозька Січ – це своєрідне військово-політичне утворення, яке виникло на
південних землях України в середині ХVІ ст. – у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.
продовжувало бути найхарактернішим проявом військової культури українського народу.
Сформоване на теренах так званого Великого кордону, запорозькі козаки увібрали в себе як
східні, так і західні впливи в галузі військового мистецтва. Із західним світом Запорозьку Січ
поєднували такі елементи лицарства (що було досить поширеним явищем у середньовічній
Європі) як родинний принцип організації братства «ордену» (побратимство, рівність,
демократизм); морально-етичний кодекс поведінки воїна-січовика (мужність, відвага, вірність,
честь, добра слава, боротьба проти ворогів віри, оборона вітчизни); специфічне ставлення до
жінки, аскетизм, релігійність тощо. Козаки самоусвідомлювали себе особисто вільними
людьми, спосіб життя яких визначали воєнне ремесло й належність до корпоративно
окресленої військової спільноти.
У різні періоди своєї історії Запорізька Січ (власне – кіш Війська Запорозького),
зважаючи на складні військово-політичні умови, змінював місце свого розташування. З
середини ХVІІ ст. існували Микитинська (1639–1652 рр.), Чортомлицька (1652–1709 рр.),
Кам’янська (1709–1711, 1730–1734 рр.), Олешківська (1711–1728 рр.), Надпільненська (1734–
1775 рр.) та Задунайська (1775–1828 рр.) Січі. Їхній особовий склад брав активну участь у
Національно-визвольній війні українського народу 1648–1676 рр., нападах на Кримське
ханство під проводом кошового отамана І. Сірка у 60-х – 70-х рр. ХVІІ ст., Кримських походах
гетьманів І.Самойловича та І.Мазепи кінця 80-х – 90-х рр. ХVІІ ст. Протягом наступного
століття запорожці брали активну участь у російсько-турецьких війнах 1734–1739, 1769–1774,
1787–1791 рр. Більша частина козаків Запорозької Січі наприкінці ХVІІІ ст. переселилася на
Кубань, де запроваджувало власну культуру військового будівництва й утворило Кубанське
козацьке військо.

116
 Рис. 86. Запорізька Січ

Козацький устрій
Запорозька Січ була – укріплениим осередок нереєстрового Війська Запорозького
Низового другої половини XVI – кінця XVIII століття.
За внутрішнім устроєм козацька держава була своєрідним військовим товариством.
Територія держави називалася Вольностями Війська Запорозького. Політичний устрій
Запорозької Січі являв собою своєрідний сплав демократії і жорсткої військової
дисципліни. Запорізькі козаки протягом усього свого історичного існування мали власне
начальство, яке звичайно щороку змінювалося й неодмінно було нежонатим. Повний штат
керівного складу запорізьких козаків налічував велику кількість осіб.
Уся влада в козацькій державі належала Січовій (Військовій ) Раді, яка збиралася два –
три рази на рік: 1 січня нового року, 1 жовтня, на Покрову Богородиці, у певні дні березня чи
квітня – на свято Воскресіння Христового, нарешті, перед походами на ворогів або під час
прийому в Січі важливих осіб. Рада керувала всіма важливими справами Січі, зокрема
проводила внутрішню і зовнішню політику.

Рис. 87. Козацька рада на Січі

Козацька старшина. Поступово в середовищі козаків сформувався окремий суспільний
прошарок – козацька старшина. Спочатку до її складу входили отамани ватаги, що були
керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення козацька
старшина набула в період створення Запорізької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї
групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб. До складу козацької старшини
входили:

117
 військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий
писар та курінні отамани;
військові служителі – підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний,
підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач,
військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи;
похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул, підписар та підосавул.
в період ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником осавула і
входив до складу військової старшини.
Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва.

Утворення козацького реєстру, його еволюція

Польсько-литовська державна адміністрація залучала козаків до оборони кордонів Речі
Посполитої. Впродовж XVI ст. сформувалася окрема категорія козацтва – городове
козацтво. Його організаторами були прикордонні старости.
Реєстрові козаки. Удругій пол. XVI ст. польський уряд намагався послабити вплив
запорожців і встановитинад ними контроль. Король Сигізмунд II Август грамотою від 5
червня 1572 започаткував практику внесення козаків у спеціальний список, що визначав
козацький статус – реєстр. Козаки вписані у реєстр отримали назву реєстрових козаків. У
1578 кількість реєстрового козацтва зросла до 500. Королівський універсал від 25 липня
1590 збільшував реєстр до 1 тис. козаків. Військова влада над реєстровцями належала
гетьману, якого обирали за згодою уряду. Організаційно реєстрове козацтво складалося з 6
полків (1625) – Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського,
Чигиринського, що поділялися на сотні.
Велике значення в організаційному оформленні козацтва мало і утворення реєстру, і
саме оформлення козацтва як окремого стану феодального суспільства. Ідея утворення реєстру
з’явилась ще на початку XVI ст. У 20 – 30-х рр. XVI ст. робилися перші спроби створення
козацького реєстру, тобто частину козаків хотіли взяти на державну службу для захисту
кордонів. У 1524 р. король Сигізмунд I (1506–1548 рр.) дав дозвіл на утримання 1–2 тисяч
козаків, але не було грошей.
Тільки у 1572 р. з’являється наказ польського короля Сигізмунда ІІ Августа взяти 300
козаків на державну службу. Записали їх до спеціального списку – реєстру, звідси з’явилась й
назва.
Козацька старшина існувала і у реєстровому козацькому війську. На чолі реєстрових
козаків стояв ГЕТЬМАН, якого обирали за погодженням з королівським урядом на загальній
військовій раді.
До реєстрової старшини належали: 2, а згодом 4 осавули, обозний, військовий суддя,
військовий писар, полковники та сотники.
Реєстровцям надавалися достатньо вагомі привілеї: свій суд і самоврядування,
виборність старшини, звільнення від податків і повинностей, права власності на землю, дозвіл
вільного промислу і торгівлі. Виплачували їм за службу грошима, одягом і зброєю. Тобто це
був близький до шляхти окремий соціальний стан, офіційно визнаний законом.
Перший реєстр (1572 р.) швидко розпався. У 1578 р. король Стефан Баторій відновив
реєстр з 600 козаків. Монастир Терехтемировський став арсеналом, шпиталем для козаків. На
старшину обирали шляхтичів. Без дозволу забороняли нападати на татар, доручали оборону
кордонів. Також реєстровцям доручався контроль за нереєстровими козаками. До реєстру
брали найбільш заможних козаків, більш законослухняних, схильних до компромісу з владою.
Подальші зміни в реєстрі показує динаміка його чисельності:
 у 1590 р. – 1000 чоловік;
 у 1596 р. – реєстр розпущено через участь у повстаннях;
 у 1599 р. – реєстр відновлено;
 у 1617 р. – 1000 чоловік (Вільшанська угода);
 у 1619 р. – 3000 чоловік (Роставицька угода);
 у 1629 р. – 6000 чоловік (Куруківська угода), поділ на полки і сотні (Переяслав, Канів,
Черкаси, Чигирин, Корсунь, Біла Церква);

118
  у 1630 р. – 8000 чоловік (Переяславська угода);
 у 1638 р. – 6000 чоловік за «Ординацією Війська Запорозького, що перебуває на службі
Речі Посполитої».
За «Ординацією» реєстровці втратили самоврядування та виборність старшини; гетьмана
старшого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана; осавулів і полковників –
призначали з шляхтичів; без дозволу забороняли їздити на Січ, а ослушників карали на
смерть; на Січі постійно перебувала залога з 1000 реєстровців. У 1637–1638 рр. писарем
реєстровців був Богдан Хмельницький.
З другої половини XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи: реєстрові та
нереєстрові (міські, низові (запорозькі)). Запорозька Січ і реєстр, які в собі несли зародки
української державності, спричинили також зміни і в психології козаків та в ставленні до них.
Спочатку козаків мало чим відрізняли від розбійників та інших маргіналів суспільства, але з
часом, особливо у простого люду, негативний образ козака змінився, перш за все завдяки
боротьбі з татарами і турками. Козаки відбивали напади татар, захищаючи себе, і отримували
з цього більше військової здобичі, ніж слави, що було практично.
Але для українського народу козаки були борцями з турками і татарами, оборонцями
від національного та соціального гноблення польських панів. Це виходило об’єктивно, бо
козаки перш за все захищали й забезпечували свої вузько-станові інтереси, але при цьому
значною мірою й самі серйозно переймалися загальнонаціональними інтересами, ідеями
оборони православ’я і власного народу.
Таким чином козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих
елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими
організаційними формами. Поступово наприкінці XVI – першій половині XVII ст. козацтво
займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв’язанні
найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником
українського народу, становлячи його політичну еліту.

Ментально-духовні цінності запорозьких козаків

Запорізька Січ була своєрідним лицарським орденом» що вимагав від своїх членів
особливої дисципліни і самопосвяти. Даючи характеристику запорожців, Г. Боплан,
французький інженер та картограф, безпосередній свідок тодішніх подій в Україні, зазначав:
«Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим
багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так
часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають... Вони
добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах,
відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать... Вони високі на зріст,
вправні, енергійні... відзначаються міцним здоров’ям... Мало хто з козаків умирає від недуги,
хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».
Відомий французький філософ Вольтер у своїй праці «Козаки при дворі Людовіка
XIV» наводить цікавий факт. Королеві Франції доповіли, що українські козаки
пиячать і не несуть військової служби. Тоді монарх наказав влаштувати змаган ня
між козаками та іншими іноземними частинами, які перебували під його
командуванням ( швейцарці, німецькі ландскнехти тощо). І виявилося, що саме
козаки досконало володіли усіма видами зброї та здобули заслужену перемогу в цій
боротьбі.

У всіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім

звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснювалося порівняно коротким
терміном існування Запорізької Січі, щоб виробити, систематизувати й викласти на папері
закони, постійними воєнними діями, які не сприяли законотворчості, та побоюванням козаків,
що писані закони могли б змінити та обмежити їхні свободи. За козацьким правом, як вхід,
такі вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалось якимось терміном.
Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння
українською мовою, сповідування православ’я та 7-річного військового навчання. Прийнятий

119
до козацького товариства записувався до одного з 38-ми куренів і для того, щоб позбавитися
від можливого переслідування за попередню діяльність, наприклад за втечу від пана, змінював
своє прізвище на якесь нове прізвисько. Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і
називали один одного товаришами. При вияві пошани до уваги брався не вік козака, а час його
вступу до Січі: хто вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній
називав першого «батьком», а перший останнього – «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а
«синові» 40 років.
На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно
викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, матірну лайку, конокрадство. Не було
місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за
вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі
злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці).
Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства.
Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе.
Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком
обґрунтовано називали «християнською козацькою республікою», були глибока
релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ,
вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю
покровителькою.

У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані

релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні,
давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д. Яворницького,
ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський,
Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.
Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох
інших парафіяльних церквах «Вольностей Війська Запорізького», діяла школа, де навчалися
від 30 до 80 школярів. Тут навчали читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної
богословської та світської мудрості став Києво-Могилянський колегіум, з яким
підтримувалися тісні зв’язки. Постійна взаємодія існувала з українськими монастирями –
осередками гуманітарних знань. Запорожці пересічно знали по кілька мов, зокрема, окрім
рідної, польську, турецьку, татарську, випускники колегіуму додавали до цього переліку
грецьку й латину, звичай навчатися в університетах Західної Європи давав знання інших
європейських мов та наук.
Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналогів у світовій
історії, було кобзарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівувалися герої визвольних
змагань, лунали заклики до повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних
загарбників, соціального та національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали
українську національну свідомість.
Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося
прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило її
виразником загальнонаціональних інтересів. Всупереч існуючим політичним кордонам
Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські

120
землі, визволити їх з-під влади шляхти та встановити «козацькі порядки». В Україні не було
практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Запорізької Січі. Вона
матеріально підтримувала діяльність братств та навчальних закладів, опікувалася
православною вірою, фінансувала просвітницьку роботу православних церков і монастирів
тощо. Запорізьке козацтво на своїх землях ліквідувало кріпосницькі порядки, впроваджуючи
прогресивніші буржуазні відносини, послідовно формувало демократичні інститути, які з
часом як клітини національної державності утвердилися на більшості українських земель.

4.2. Озброєння i тактика дій козацького війська

Озброєння та спорядження козацького війська

У козацькому війську не існувало єдиних стандартів озброєння та амуніції і кожний

козак мав озброєння згідно з його вподобанням та матеріальними можливостями. Козаки
використовували зброю як місцевого, так й іноземного виробництва – польського, турецького,
іранського, російського, французького, голандського.
Вогнепальна зброя, яка носилася або в спеціальній кобурі вершниками або на ремінці
за спиною була надзвичайно різноманітною. Арсенал ручної вогнепальної зброї відзначався
великою строкатістю. До нього входили: рушниці (ручниці), мушкети, залізний кий, пищалі,
яничарки (яниченки), самопали, аркебузи (гаркебуз), гаківниці, півгаки, карабіни (бандолети),
гульдинки та пістолі.

121
 Відсутність стандартизації значно знижувала ефективність стрільби шеренгами.
Основною вогнепальною зброєю козаків були мушкет та рушниця, або аркебуза, яка
була легшою та меншою за калібром. Калібр тогочасної рушниці становив 18–20 мм, довжина
ствола, який виготовляли методом свердління, – 0,85–1 м. Дальність пострілу сягала 250–300
м. Іноді стволи були нарізними, що значно збільшувало (ледь не вдвічі) прицільну дальність
пострілу, проте принаймні втричі зменшувало скорострільність. Основним був ударно-
кремінний замок, набагато рідше колісний чи ґнотовий. Рушниця була доволі масивною
зброєю – вона важила близько 7 кг.
Поряд із рушницями використовували гаківниці – більш потужні та важкі рушниці
калібром 25–30 мм і довжиною ствола 1–2,5 м. Вони використовувались в якості стаціонарної
зброї, особливо при облогах чи для захисту табору. Для озброєння кавалерії використовували
карабіни – вкорочені та полегшені рушниці калібром 10–12 м з ударно-кремінним чи
колісним замком. Бандолетом називалась ручна вогнепальна зброя, ще коротша за карабін,
але більшого калібру (14–16 мм). Найменш потужним варіантом ручної вогнепальної зброї з
коротким стволом був пістоль.
Досить часто приклади і ложі рушниць та іншого вогнепального озброєння майстерно
орнаментували й інкрустували кісткою або перламутром, срібними чи мідними смужками-
обоймицями. Інколи в оздобленні тієї чи іншої рушничної зброї зустрічалися корали і бірюза.
Стволи більш цінних зразків прикрашали золотою насічкою або інкрустували сріблом з
емаллю. Про високу культуру користування і збереження рушниць та пістолів у козацькому
середовищі засвідчувала наявність спеціальних «ольстр» – чохлів з різнобарвного сап’яну,
сукна або оксамиту, гаптованих золотою або срібною ниткою. Велику повагу до рушниці як
основної зброї українського війська засвідчує факт використання відомого зображення
«козака з мушкетом» на державних печатках та прапорах Гетьманської України протягом
другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.

Предметам, що обслуговували таку велику кількість «стрільби» необхідне спеціальне

спорядження.
До спорядження козака входили:
ладівниця – секційний футляр, що кріпився на окремому ремінці та використовувався для
зберігання ладунків (завчасно приготовані порції пороху з кулею, запаковані в паперові
мішечки). Там було від 25 до 35 ладунків – цього мало вистачити на недовгий бій;
порохівниця або натруска – менша порохівниця, в якій зберігали дрібніший порох для
запалу в замку;
кулелійка – для самостійного виготовлення куль з шматків свинцю, якими забезпечували
військо;
торбинка з вже готовими кулями;
шомпол для прочистки ствола від нагару.
Ті, хто використовував зброю з колісним замком, також носили спеціальний ключ для
його накручування. Лучники носили сагайдаки зі стрілами за плечима.

122
 Незважаючи на перехід до вогнепальної зброї, доволі довгий час використовувався лук,
особливо під час дощу, коли порох намокав або коли закінчувались набої. Лучник міг за
хвилину випускати 8 – 12 стріл, і влучно стріляти на відстані близько 130 кроків.
Допоміжну роль у військових операціях козацьких воєначальників виконувала інша
вогнепальна зброя – артилерія.
Запорожці також були великими майстрами артилерійської справи. Вони віддавали
перевагу легким гарматам, які дозволяли вільне маневрування під час бою. Гармата була
незамінною за навального козацького наступу. На озброєнні у козаків були фальконети та
гармати.
Фальконети – це малокаліберні гармати, снаряди – свинцеві ядра. За деякими даними,
запорожці заряджали фальконети замість ядер дробовим зарядом, що на ближніх дистанціях
та в морських боях призводило до значного дробового осипу, вражаючи велику кількість
противників.
Гармати – були трофейними, а деякі надавалися правителями держав, які бажали
залучити запорожців на свою службу. Кількість гармат, які перебували в козацькому війську,
не перевищувала 20–30 штук.

123
 Гармати, які використовували запорожці, як правило, були малокаліберними. Це
пов’язано з тим, що козацьке військо відзначалося великою мобільністю і тому
використовувало легкі гармати. Гетьман Богдан Хмельницький створив артилерію як окремий
рід військ. Він значно збільшив артилерійський корпус, закріпив за кожною гарматою власну
обслугу. Також наказав встановити 15 малокаліберних гармат на двоколісні вози, які стали
своєрідним прообразом тачанки. Це була новація, і тут козаки випередили всю Європу. Надалі
кількість гармат у козацькому війську зростала. У бою під Берестечком (1651 р.) запорожці
стріляли зі ста гармат. Спеціально створений орган для управління гарматними підрозділами –
канцелярія генеральної артилерії – розміщувалася у гетьманській резиденції.
Армія Б.Хмельницького мала на своєму озброєнні всі найновіші тогочасні типи гармат,
які мали поширення в інших країнах Європи. У залежності від калібру форми та розміру вони
мали різні назви. Найбільш вживаними були гармати середнього та малого калібру – октава,
фалькон (сокіл), бастардова кольобрина (кулеврина), серпантина, чвертькартавна,
фальконет (мала піщаль), мала серпантина, органка, дільце, виватка, шкіряна гарматка. Для
стрільби використовувалися різні заряди – ядро, бомба, картеч.
Визначними центрами українського відливництва гармат у другій половині ХVІІ –
першій половині ХVІІІ ст. стали Київ, Львів, Глухів та Новгород-Сіверський. Високохужожня
праця людвисарів Йосипа та Карпа Балашевичів, Івана Степанова, Івана Андрійовича, Івана
Полянського та інших майстрів стала не лише оригінальною, але й органічною частиною
розвинутого на той час українського декоративного мистецтва. Гармати, виготовлені ними
були прикрашені різноманітною орнаментикою, гербами, художньо виконаними текстами
написів, картушами з ім’ям майстра. Так, наприклад, найбільш відомим виробом
К. Балашевича стала гармата виготовлена на замовлення гетьмана І. Мазепи довжиною 3
метри 95 см. Нині вона прикрашає Московський Кремль у Росії.
Серед холодної зброї, якою користувалися козаки, головне місце займала шабля (меч).
У середні та ранньоновітні століття на Заході та Сході вона цінувалася як найпочесніший вид
зброї. В Україні шабля також вважалася лицарською зброєю і часто означувалася як «чесне
оружжя». Окрім того, неодноразово у піснях та думах її називали «шаблею-сестрицею»,
«ненька-рідненька», «панночка-молоденька». Широкого поширення серед козацького війська
набули шаблі турецького, іранського, сірійського, угорського, російського та польського
походження. Однак найбільш цінувався т.зв. козацький тип («черкаського дєла») шаблі, який
вироблявся в Україні. Він став вдалим синтезом західних (угорсько-польських) і східних
(головним чином, турецьких) досягнень у галузі зброярства. Їх прикрашали за допомогою
гравірування, карбування, чернення, оздоблення коштовним камінням та емалювання.
Шабля – зазвичай угорсько-польського чи татарського типу. Це шаблі з довгим (до
90 см), плавно вигнутим клинком, як правило, з відкритим руків’ям, на перехресті іноді
знаходився перстень для великого пальця, що забезпечувало надійніше утримання шаблі. ЇЇ
тримали при лівому боці у спеціальних піхвах.
Проти кінноти застосовували бердиш – бойову сокиру з довгим держаком і лезом у
вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у пластинку, яка кріпилася до держака для
кращого кріплення обуха.
Іншими видами холодної зброї, поширеними у козаків, були келепи – бойовий молоток,
який мав довгий загострений клівець та багатогранний обух і закріплювався на довгому
дерев’яному держаку та чекан – невелика сокира на короткому держаку.
Застосовувались і ножі – різних розмірів та форм з дерев’яними та кістяними руків’ями,
також суцільно металеві.
Списи – використовувалися і кіннотою і піхотою. Вони мали металевий наконечник
завдовжки 27–63 см, а держак – зазвичай 3,5 –4 м.
До холодної зброї козацького війська слід зарахувати також сокири-чекани, бойові
коси та серпи. Використовувалися також дерев’яні ціпи і палиці, булави-колотушки.
Метальну зброю репрезентували лук і стріли, метальні ножі тощо.
Козацьке військо, починаючи з 1648 р., брало участь у багаточисленних війнах та
військових конфліктах, використовуючи при цьому найрізноманітніші види вогнепальної та
холодної зброї.

124
 Українська армія доби Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. найбільше
славилася своїм «вогнистим військом». Саме за допомогою озброєних стрілецькою зброєю
піхотинців Війську Запорозькому вдалося здобути ряд важливих перемог над ворогом.
Гетьман Б.Хмельницький постійно наказував своїм полковникам, щоб їхні підрозділи були
«...з доброю вогнепальною зброєю» та «...мали свою зброю, стрільбу».
Таким чином, козацтво становило важливу ланку еволюції українського суспільства
пізнього середньовіччя та початку нової доби. В умовах іноземного панування воно
виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної
асиміляції. В середині XVII ст. козацтво відродило Українську державу як спадкоємницю
княжої Русі та мало визначальний вплив на становлення національної свідомості українців.
У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє військове
мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з самопалів
(рушниць) різного калібру, пістолів, шабель. Поширеними були також луки зі стрілами,
бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі обладунки,
довгі списи з металевими наконечниками, що, крім прямого призначення,
використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, а щепи (списи з
гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо.
Українська козацька зброя, що мала у своєму арсеналі найновіші досягнення тогочасної
світової військової техніки виробництва, гідно репрезентувала вітчизняне воєнне мистецтво
на міжнародній арені.

125
 Особливості військового мистецтва козаків. Тактика дій козацького війська
Запорозьке військо славилось високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це
досягалося значною мірою завдяки тому, що воно було регулярним і певна його частина
перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденною
бойовою підготовкою.
Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати
велике військо. Висока військова майстерність досягалась за рахунок добре
налагодженого навчання. Постійні сутички з татарами теж гартували військову міць.
В умовах постійного очікування небезпеки виник новий тип вояка універсального,
витривалого, готового до швидкої зміни обстановки. Поступово виробилися як стратегія,
так і тактика козацького війська.

Основу військової воєнної діяльності козацтва на

кордоні становили:
1) захист України від вторгнення турецько-
татарських військ;
2) напади на території Османської імперії та її
васалів;
3) визвольна боротьба українського народу.
Первинною структурою козацького війська була
ватага. З розвитком козаччини збільшувалась кількість
загонів і ватаг, поступово змінювалась і ускладнювалась їх
внутрішня організація. Уже в 1560-х рр. під час Лівонської
війни литовський уряд набирає окремі козацькі роти, сотні
та хоругви, які, в свою чергу, поділяються на десятки.

З виникненням Запорозької Січі з’являються і більші за розміром тактичні одиниці –

полки. Наприкінці XVI ст. вже існувала чітка структура війська запорожців.

Верховним воєначальником був гетьман, нижче йшли

полковники, сотники й десятники.
Відомо, що військова дисципліна є необхідним
інструментом існування кожного війська. Не було
винятком і козацтво. Зважаючи на те, що будь-який непослух
щодо наказу, погане виконання службових обов’язків,
низький моральний стан кожного окремого вояка можуть
мати важкі наслідки для всього війська, козацтво на війні
підпорядковувалося досить жорстким законам.
Найпоширенішими покараннями були смерть та побиття
киями. Однак було б неправильно зводити козацьку
дисципліну тільки до карності. Чимале значення для
козацького війська мала ідеологія, суть якої полягала в тому,
що козацтво є оборонцем християнської віри від невірних. Під час війн
із поляками до релігійних лозунгів на захист православ’я додалася ще й
національна ідея – звільнення Русі. Таке ідеологічне підґрунтя було
серйозною опорою для дисципліни і порядку у війську. Підсумовуючи
питання дисципліни, можна визначити три основних, так би мовити,
кити, на які вона спиралася: карність, ідеологія й осуд товариства.
Особливість козацького стану полягала у тому, що він остаточно
оформився під тиском зовнішної агресії зі сторони Османської імперії та
Кримського ханства, а отже війна посідала одне з ключових місць у
житті козаків. Поступово з розвитком козацького стану сформувалось і
військове мистецтво козаків.

126
 Козацьке військо виступало в похід на заклик гетьманського універсалу. У близькі
походи йшли без обозу, із самими саквами та юквами, а в далекі зі значною кількістю возів.
Як свідчать сучасники, козацькі похідні вози були досить легкі, невеликі. На десять козаків
звичайно брали один віз. Крім обозу, на возах перевозили ще й гармати. У похід військо
виступало по два-три полки в ряду, попереду кожного полку йшла музика, а за нею несли
полковий прапор. Сотенні значки несли кожний при своїй сотні. Звичайно на чолі полку йшов
полковник, посередині – хорунжий, а позаду – курінні отамани. На ворожій території
попереду їхав верхи або йшов пішки охоронний загін, який виконував і функцію розвідки,
організовував чати. Зупиняючись біля води, щоб відпочити та попасти коней, козаки ставили
намети або будували курені. Коли обоз після довгого постою рушав далі, козаки підпалювали
те, що залишалося. Обоз обслуговували погоничі, ремісники та інші цивільні, які брали участь
у побудові укріплень і табору. При потребі все це могли робити й самі козаки. Військо рушало
в путь зі своїми священиками, нерідко возило з собою і похідну церкву, з військом йшли
також лікарі, цирульники, знахарі. Під час бою вони перебували поруч, надаючи медичну
допомогу пораненим.

Запорізьке Військо не мало окремих родів військ, а

кожен козак був універсальним воїном. Однак
особливу славу козаки здобули як піхотинці.
Особливо важливе значення у їхньому війську
відігравала піхота – основний вид козацького
війська, яка на відміну від тогочасних європейських
армій переважно діяла самостійно, тобто без
підтримки інших родів війська. Ця риса складалася
історично, оскільки козацтво внаслідок своєї
нечисельності та економічних чинників не мало
змоги утримувати потужну кавалерію.

Ведення бойових дій у голому степу з ворогом

(татарами), чисельністьякого, а також час нападу неможливо
було передбачити, примушувало запорозьких козаків
виробляти власні тактичні прийоми, якими стали
використання піхоти під захистом табору з возів, шанців,
вогню з мушкетів та артилерії. Неперевершеної
майстерності запорізькі козаки досягли у використанні
табору з возів, який застосовувався козацьким військом на
марші, в обороні та наступі. Цей бойовий порядок називався
– табором. Мобільність такого війська була досить високою,
про що і свідчить назва такого табору – «рухома фортеця»,
оскільки в такому таборі козаки могли долати сотні кілометрів
і витримувати облогу по кілька місяців.
Народившись спочатку як засіб захисту від ворога в голому степі, табір поступово
перетворився на грізний, неприступний засіб оборони, а потім і наступу. Рухомий табір з
возів мав вигляд прямокутника (чотирикутником, півмісяцем інколи овалом) овалом), по
великим сторонам якого рухались вози один за одним в один, або декілька рядів. Між рядами
возів у середині рухалось спішене військо. В першому зовнішньому ряду були встановлені
гармати. Передня і задня сторони возами не замикались, їх прикривала кіннота. Для замкнення
цих сторін прямокутник мав „крила», тобто один ряд возів був довший за інші, що дозволяло в
разі небезпеки перекрити табір попереду і позаду. Якщо передбачалася довготривала оборона
табору, то колеса возів зв’язували ланцюгами, закопували в землю, її також насипали на вози.
Навколо возів із зовнішньої і внутрішньої сторони робили бруствери, окопи, з’єднані ходами
сполучення. Розміри табору залежали від кількості війська.

127
 Так, під Берестечком у 1651 р. Табір Б. Хмельницького мав сім на сім кілометрів.
Захисні функції табору з возів були настільки чудові, що вони зводили нанівець
кількісну перевагу ворога. Так, Боплан повідомляє у своїй книзі „Опис України»: „Кілька
разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п’ятсот і вони нападали на наш табір, але
нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків ».
Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага
ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тому не дивно, що його часто використовували
повсталі селяни.
Похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим
рухався козацький розвідувальний загін, який висилався на відстань до 6 км, розвідувальні
роз’їзди. За розвідувальними загонами на відстані 4–6 км рухався передовий загін кінноти,
який теж висилав на відстань до 6 км фронтальні та бокові роз’їзди охоронної розвідки. На
відстані 11–15 км за передовим загоном йшли під захистом таборів головні сили війська. У
свою чергу від табору на відстані 2–3 км висилались дозори фронтальної і бокової
сторожовоїохорони.
Бій із ворогом козаки розпочинали герцем, тобто двобоєм окремих сміливців або
невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі загону наближався до ворожого
табору і закликав до двобою. Козацька старшина вважала ознакою лицарської честі
викликати ворога на поєдинок.
Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Для
артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захистом валів та шанців
обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж командування противника вирішувало
дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалось в бойові порядки.
Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В центрі – ставала
кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах – піхота розташовувалась в три
шеренги. В розривах між піхотними підрозділами – ставали гармаші з легкою артилерією.
При підтримці артилерії з табору починався наступ козацького війська, або відсіч атаки
ворога.
Кіннота розпочинала атаку «лавою», а піхота (класична тактика козацької піхоти
полягала у шикуванні під час бою в три шеренги. Стріляла тільки перша лава, друга подавала,
а третя заряджала зброю), ведучи невпинний вогонь з гармат та рушниць, який забезпечували
першій шерензі дві інші, готуючи набої, підтримувала атаки кавалерії. Така взаємодія була
здійснена під Зборовом, Берестечком та Городком. Піхота наступала під захистом шанців, які
вона сама копала.
Якщо під час бою козацьке військо змішувалось з ворожим, то такий бій вони називали –
«галасом». Бій окремими загонами, не зв’язаними між собою козаки називали –
«розгардіяшем». А якщо піхотний підрозділ попадав в оточення, то він приймав бойовий
порядок – „триангулою», тобто стрій трикутником.
Головною метою бою було – виснаження противника та його деморалізація. З цією
метою в таборі створювався резерв, який у вирішальний момент мав завдати раптового удару.
Характерні риси військового мистецтва запорозьких козаків – навальне охоплення ворога з
флангів, вихід йому в тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле
використання рельєфу місцевості. Керування підрозділами в бою здійснювалось візуальним и
та звуковими «гаслами», для яких використовувались прапор, сурма або голос.
Зіткнувшись у військовій боротьбі з мобільною кіннотою кочівних татар, козацька
піхота (що була проявом осідлої землеробської культури) змушена була пристосувати власний
спосіб ведення бойових дій до раптових татарських набігів і самим сісти на коней. Однак, як
показали перші битви українців з поляками, козацька кіннота була значно слабшою
гусарських підрозділів Речі Посполитої. А тому Б. Хмельницький, підписавши договір з
Кримським ханством, у найбільших битвах під Корсунем, Пилявцями, Зборовом і
Берестечком користувався послугами татарської кінноти.
Після розриву з татарами питання створення боєздатних кіннотних підрозділів виходить
на перший план. З 1654 р. у війську Б. Хмельницького розпочався поділ на «кінні» та «піші»
підрозділи. У битві під Животовим (лютий 1655 р.) брало участь 1500 «найкращих

128
кіннотників» українського війська. Однією з важливих тактичних операцій кінноти був
масовий наступ «лавою», який полягав в ударі наїжаченого списами кавалерійського фронту
по ворожій піхоті.
Складовою військової культури українських вершників були міжособові поєдинки з
ворожими кіннотниками напередодні важливих битв. Ці своєрідні поєдинки честі («герці»)
виконували функції розвідки боєм та залякування противника й були дуже популярними під
час різних війн та військових конфліктів у пізньосередньовічній Європі.

Рис. 88.Мініатюра запорожського козака

За типом козацька кіннота належала до легкої з відповідними завданнями: розвідка,

переслідування, рейди, флангові атаки, заманювання до пасток, бойова охорона основних сил
на марші і в таборі, переслідування і затримка відступаючого ворога, розвідка, оперативно -
тактичне маневрування та інші функції. Визначеного місця у бойових порядках вона не мала,
її висока рухливість давала змогу маневрувати під час бою. Специфічною була і тактика
кінного бою, що довела свою ефективність. Вона будувалася з використанням табору і мала
вигляд активної оборони. Перебуваючи у таборі, козаки витримували перший натиск ворога,
порушивши його шикування вогнем з мушкетів та гармат. Після цього у дію вступала кіннота,
яка вискакувала з табору та добивала деморалізованого ворога, переходячи до переслідування.
Основним тактичним прийомом, що використовувала кіннота на полі бою, була так
звана «лава». Існує декілька теорій щодо походження цього прийому. За деякими з них,
«лава» була запозичена у татар. За іншими – цей стрій винайшли самі козаки, тому що він
відповідав їх природним якостям – сміливості, спритності, спостережливості, здібності діяти
поодинці. Усі ці риси дозволяли ефективно використовувати «лаву», яка, залежно від бойової
ситуації, могла бути розсипною, зімкнутою, або застосовувалась одночасно зі спішуванням
козаків. Козаки були більше підготовлені до одиночного бою, а для цього кращим був саме
розсипний стрій. Мистецтво бойового застосування «лави» полягало у повному
взаєморозумінні між козаками та їх старшиною, коли за умовними знаками вони повинні були
виконати розпорядження керівника «лави», а також в особистій ініціативі кожного козака,
який зустрічався з ворогом сам на сам і повинен був діяти відповідно до ситуації, що склалася
на полі бою.

129
 «Лавою» козаки користувалися для атаки, щоби розладнати зімкнуті бойові шикування,
для маневрування з метою виснаження ворога, для охоплення його флангів, прикриття
маневрів своїх військ та для дій у ворожому тилу. «Лава» відрізнялася великою маневреністю,
її наступ міг підтримуватися рушничним вогнем (частина стрільців для цього спішувалась,
частина стріляла на ходу). У потрібний момент «лава» могла розділятися на декілька груп для
обходу ворога та одночасної атаки декількома напрямками. Під час атаки «лавою» козаки
спочатку намагалися ослабити ворога одиночними діями, а потім кидалися на нього
зосередженим ударом. При цьому «лава» повинна була мати достатню кількість вершників,
щоб забезпечити глибину шикування та ширину для охоплення ворога. Під час атаки козаки
могли діяти як розімкнутим шикуванням, так і зімкнутим. Головне – турбувати ворога
безперервно. Але все це було можливим лише завдяки чіткому керівництву. Атака «лавою»
часто супроводжувалася гучним криком з метою психічного впливу на ворога і підбадьорення
самих себе. Якщо кіннота не могла самостійно подолати противника, вона відступала під
захист піхоти, виводячи ворога під її вогонь. Таким чином, козацька легка кіннота, попри
певні економічні труднощі, проблеми в організації та підготовці, на полях битв була здатна
виконувати практично усі ті завдання, що стояли в той час перед аналогічними європейськими
підрозділами. Певною мірою це їй вдавалося робити завдяки використанню різноманітних
тактичних прийомів, серед яких одним із головних була «лава». Саме вона дозволяла
ефективно реалізувати всі природні якості козацької легкої кінноти.
Досвід Тридцятилітньої війни свідчив про те, що забезпечення артилерією ворогуючих
армій становило в середньому чотири гармати на одну тисячу воїнів. Згідно із свідченнями
істориків майже кожний великий наступ військ Б. Хмельницького починався з попередньої
артилерійської підготовки, яка могла тривати кілька годин. Артилерія козацької армії –
утворилася з гармат реєстрового та запорозького війська, а також трофейних гармат, що
у великій кількості були захоплені у поляків та та вилучені із завойованих фортецях під час
перших битв Національно-визвольної війни. Вже влітку 1648 р. у Чигирині нараховувалося 74
одиниці артилерійського озброєння. Загалом, у кожному з полків Гетьманської України на
середину 50-х рр. ХVІІ ст. було по 5–6 гармат різного калібру.
У цей час українська артилерія зростала не тільки кількісно, але й якісно, постійно
вдосконалювалася її організаційна структура. 1659 р. артилерією керував генеральний
обозний, що мав при собі гарматних, осавула, писаря та хорунжого. Їм підлягали 80 пушкарів
та стільки ж гармашів, 4 шапошники, 12 ремісників, 6 стадників для артилерійських коней, 2
довбника, 1 цирюльник, 2 коновали. Для охорони гармат надавався постійний підрозділ з 200–
300 козаків.
Після закінчення визвольних змагань Генеральна військова артилерія розміщувалася в
гетьманській резиденції (спочатку Батурині, а після його зруйнування у 1709 р. – в Глухові).
Вона була у веденні канцелярії Генеральної військової артилерії, яка займалася
артилерійським спорядженням, слідкувала за ливарними, пороховими та кінними заводами.
Кожна сотня Гетьманської України в кінці ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. нараховувала по
1–2 гармати, а у великих містах їх було до 12. Після розгрому російськими військами
Запорозької Січі у 1709 р. звідти вивезли «...міцних і чавунних гармат – 36, мортир – 4,
гарматних станків – 10».
Роль артилерії у різних видах бойових дій була досить значною. Так, завжди був
захищений гарматами козацький табір з возів. Турецький мандрівник С. Челебі залишив такий
опис: «...вони (козаки) викопали лінію рову і укріпили її 40–50 гарматами. Потім вони зв’язали
ланцюгами свої 7 тисяч возів і оточили ними свій табір». Козаки могли наступати таборами,
ведучи вогонь з гармат малих калібрів з возів на ходу. Інколи для них виготовляли спеціальні
лафети на колесах. В окремих випадках невеликі гармати встановлювалися на судна для участі
у річкових чи морських походах. Однак, найголовнішою функцією артилерії була дія гармат
під час штурму ворожих фортець або оборони власних укріплень.

130
 Розвідувально-сторожова та оборонна системи, інженерно-саперна справа

Розвідка та контррозвідка. Опираючись на традиції козацького розвідувального

мистецтва кінця XVI – першої половини XVII ст. Б. Хмельницький при формуванні
національної армії надав першочергового значення організації розвідувальної служби. Згідно з
дослідженнями В. Степанова протягом 1648 – першої половини 1649 р. визначилася її
організаційна структура, а також об΄єкти, цілі, напрямки, методи й прийоми діяльності, що
вдосконалювалися протягом наступних років. Вже взимку 1651 р. під загальним контролем
українського гетьмана та безпосереднім керівництвом козацького старшини Тарасенка
(Стасенка) була проведена одна з найграндіозніших у тогочасній Європі розвідувальна
операція – до Корони Польської було направлено близько 2-х тисяч шпигунів, які повинні
були збирати найрізноманітнішу інформацію, проводили диверсійні акти та готували
повстання. Більшість з козацьких розвідників під час виконання цього важливого завдання
вдавали з себе жебраків, калік, «пілігримів», мандрівних циркачів, кобзарів, в окремих
випадках – священиків, прочан або ченців.
У цей час була створена триступенева структура керівництва розвідагентами – гетьман,
керівник розвідслужби, резиденти на місцях. Формувалася низова мережа агентів. Так,
наприклад, в одному з регіонів Польші під керівництвом українського резидента П.
Ґжибовського перебувало 80 осіб. Окрім того Б. Хмельницькому вдалося створити агентурну
мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовського – Вільно, яка вчасно
поставляла необхідну інформацію як політичного так і військового характеру. Після 1654 р.
розвідувальна служба Української держави провела блискучу операцію, внаслідок якої
козацького розвідника Лук’яна Григоровича (Литвина), що був професійним лікарем, взяли на
роботу у Посольському приказі в Москві.
До Чигирина надходили важливі дані військово-політичного змісту й з інших країн –
Туреччини, Криму, Угорщини, Волощини. Українські розвідники успішно взаємодіяли з
шведськими й трансильванськими колегами на території Польші, Чехії, Моравії, Сілезія та
Австрії. Високого рівня досягла справа вербування агентів, серед яких, були представники
різних соціальних верств і груп, національностей і віросповідання. Мало місце й перевербовка
агентів інших країн.
Використовуючи розвідувальну та контррозвідувальну службу, Б. Хмельницький
шляхом розповсюдження дезінформації прагнув посіяти у ворожому війську непевність у
власних силах, панічного настрою. У своїх універсалах до населення та інструкціях до
розвідників, гетьман наполягав на необхідності створе ння для противників настроїв
приреченості, напруги та непевності. Отже, вперше у практиці вітчизняного воєнного
мистецтва застосовувалися принципи ведення т.зв. «психологічної війни». Такі методи
були використувані у ході битв під Корсунем, Пилявцями та Берестечком. Безпосередня
(тактична) військова інформація здобувалася шляхом розсилання спеціальних роз’їздів або за
допомогою окремих розвідників, яким доводилося долати до сотні кілометрів. Вони вживали
задуми командування противника його численність і місцеперебування, напрямки й маршрут
просування армій. Досить часто відомості необхідного характеру захопленні «язики» –
полонені з ворожого табору. Козацьке мистецтво захоплення полонених, як відзначали
сучасники, було одним з найкращих в Європі. Керівництво українського війська уживало
необхідних заходів у сфері захисту своїх інтересів від ворожих дій польського та інших
розвідок. Внаслідок контррозвідовальних заходів козацької верхівки вдавалося зберігати у
таємниці військові плани найважливіших компаній, розкривати змови ворожої агентури проти
гетьмана та інших воєначальників, певною мірою протидіяти спробам урядів Речі Посполитої
та Московської держави спровокувати міжусобну боротьбу в українському суспільстві.
Сторожова служба й системи оповіщення. Провідну роль у процесі формування
воєнного мистецтва українського народу наприкінці XVI – першій половині XVII ст.
відігравала Запорозька Січ. Саме тут відбулося становлення сторожової служби й своєрідної
системи оповіщення, які згодом були перейняті на Гетьманщині. Зважаючи на майже щорічні
(починаючи з XV ст.) набіги татарських орд на українські землі, запорозькі козаки, згідно з
дослідженнями сучасних істориків військової справи, створили оборонно-сторожову систему
131
стаціонарного та мобільного типу. Козаки на високому рівні володіли мистецтвом охорони
кордонів. Метою прикордонної, або сторожової служби було своєчасно виявити наближення
татар і попередити про це Запорізьке Військо та населення міст і сіл України. Для цього не
тільки на кордонах запорізьких земель, а й по всій їх території та вздовж русла Дніпра була
створена мережа сторожових форпостів. Кожен форпост мав редут, тобто замкнуте
польове земляне укріплення для самооборони, мали дерев’яно-земляні укріплення, житлові
приміщення, які були розраховані на залогу з 20–30 осіб та стайню для коней. Для несення
сторожової з форпосту почергово розсилалися розвідувальні роз’їзди (бекети) з 3–4 козаків,
які в залежності від оперативної ситуації перебували в роз’їздах або вартували на постійних
чи тимчасових постах. Для спостереження за місцевістю козаки використовували старовинні
скіфські могили, а також насипали свої. Поважаючи минуле і своїх предків, козаки ніколи не
дозволяли собі ніяких земляних порушень на старовинних могилах. Тільки на насипаних
своїми руками курганах вони робили редути та інші споруди. Для передачі інформації про
наближення чи напад татар використовувалась звукова (постріл з рушниці або гармати) та
візуальна (дим, полум’я) сигналізації. З цією метою біля кожного форпосту та в інших
підвищених місцях будувалися сигнальні вогняно-димові споруди, які називалися фігурами.
Для побудови фігури використовувались 19 просмолених бочок з одним днищем і одна зовсім
без дна. Спочатку ставили у коло шість бочок і зв’язували їх просмоленими канатами, на них
ставили друге коло із п’яти бочок, на нього – третє з чотирьох бочок, далі – четверте з трьох
бочок і п’яте коло – з двох. Нагоруставили бочку без дна. При такій побудові всередині фігури
згори донизу створювалася порожнеча, в яку заливали смолу. Над верхньою бочкою клали
залізний прут з блоком, через нього протягували довгий мотузок, один кінець якого з
запалювачем і грузилом спускався в порожнечу. Біля фігури будувалась вишка, на якій
почергово чатували козаки-спостерігачі. Як тільки розвідувальний роз’їзд або спостерігачі на
вишках виявляли ворога, негайно запалювалась найближча фігура, вогонь і дим від неї одразу
помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої фігури. Через деякий час палали фігури
вже біля Січі та біля південних міст і сіл України. Подавали свій голос січові гармати,
заклично звучали козацькі сурми, шикувались підрозділи для відсічі нападникам. У містах і
селах били церковні дзвони, люди шукали порятунку за оборонними спорудами.
У ХVІІІ ст. така система оповіщення набула довершеного вигляду і забезпечувала
ефективну оборону Півдня України від ординських набігів. Основними функціями козацької
сторожової служби були збір розвідувальної інформації про пересування противника,
позбавлення неочікуванності його нападів, інформування командування і місцевого населення
про прихід ворожих сил.
Фортифікаційні споруди. Оборонні укріплення у вигляді фортець почали будуватися на
території України починаючи ще з ХІV ст. Потрібно відзначити, що більшість з них була
зведена на місцях запустілих городищ києво-руської доби. Типологія будівництва
фортифікацій значною мірою залежала від природних умов, які були неоднаковими у різних
регіонах. Якщо побудова оборонних замків мурованих з каменю була притаманрна для
західно- і, деякою мірою, центральноукраїнських земель, то на сході та півдні в основному
бачимо дерев’яно-земляні укріплення. Різні типи замкових фортифікацій зумовлювалися
також загальним перебігом військових подій, специфікою наступальної доктрини традиційних
противників та розвитком військової техніки в європейському та азіатському регіонах.
Від початку ХV ст. у замковому будівництві почала розвиватися баштова система
оборони. При цьому башта пов’язувалася з оборонним муром, помітно видаючись з нього і
таким чином забезпечувала фланговий захист останнього. Завдячуючи висоті фортечних башт
і обширній системі стрільниць з великим радіусом ведення вогню посилювався контроль над
місцевістю, що прилягала до замку. З посиленням ролі артилерії при штурмах та оборонах
укріплених фортифікацій система вогневих башт модифікується й доповнюється бастейовою,
коли «бастеї» виступали у ролі великих баштових споруд, які встановлювалися у місці
найбільш ймовірного нападу. Бастейова система успішно використовувалася в таких містах як
Кам’янець, Київ, Меджибіж, Бар, Зіньків та інші.

132
 У другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст. майже всі населені пункти України були укріплені за
допомогою різних мурованих, дерев’яних та земляних фортифікацій. Згідно із влучним
висловлюванням Павла Алеппського «країна козаків» так була насичена замками і
укріпленими поселеннями як гранатове яблуко зернами. Окрім вищеназваних найбільшими
серед них були Чигирин, Брацлав, Вінниця, Немирів, Черкаси, Чернігів, Батурин, Глухів,
Полтава, Умань, Могилів, Шаргород, Прилуки, Козелець, Ніжин. Також міцними фортецями
були усі полкові й сотенні міста Слобожанщини. Серед них – Харків, Охтирка, Суми,
Острогозьк, Ізюм, Лебедин, Колонтаїв, Краснокутськ, Мурахва, Боромля. Так дерев’яно-
глиняна стіна навколо Сум була оперезана глибоким ровом, мала довжину 3426 сажнів т а
нараховувала 27 башт у яких розміщувалося 12 гармат. Сотенне містечко Лебедин оточувала
стіна у 1250 сажнів, було 20 башт і 9 гармат.
Протягом першої половини 30-х років ХVІІІ ст. для захисту південно-східних рубежів
України була зведена система фортифікаційних оборонних споруд, що отримала назву
Української лінії. Вона складалася із суцільного високого земляного валу з 16 фортецями і 49
редутами, а також слобідських поселень, з жителів яких комплектувалися фортечні ґарнізони.
Вона мала загальну довжину 285 км. і пролягала вздовж кордонів Полтавського та
Харківського полків, від Дніпра при впадінні в нього р.Орелі й до р.Сіверський Донець. У
1770–1774 рр. за наказом царського уряду була збудована т.зв. Дніпровська оборонна лінія.
Здібності козаків у інженерно-саперній справі. Кожен козак крім рушниці та запасу
харчів, повинен був мати сокиру, лопату і все потрібне для того, щоб насипати вали.
Шанцевим інструментом вони володіли не гірше, ніж зброєю. Вміння швидко та якісно
побудувати потужні укріплення було для козацтва, з огляду на переважання сили ворога,
питанням життя і смерті. Під час захоплення ворожих фортець козацтво застосовувало як
штурм, так і облогу. В першому випадку намагалися підійти непомітно до ворожих укріплень
і навальною атакою, попри первинні, іноді доволі великі, втрати, ввірватися всередину. При
облозі оточували фортецю земляними укріпленнями, робили підкопи, намагалися підпалити за
допомогою артилерії. Якщо ворог очікував на атаку, то козаки наближалися, прикриваючись
переносними дерев’яними щитами, плетеними фашинами, а то й просто возами, на стіни
залазили за допомогою драбин. Вміння захоплювати фортеці козаки продемонстрували під час
походу на Москву в 1618 р. та облоги Дюнкерка в 1646 р.

Козацький флот. Морські походи українського козацтва

Від часу виникнення козацтво нерозривно пов’язане з річками. В одній з перших згадок
про козацтво повідомляється про захоплення ним татарського корабля на Дніпрі.

133
 Використання човнів під час походів на кримські улуси було настільки частим і
ефективним, що вже у 1510 р. хан, задумав модернізувати Очаківську фортецю,
перегородити Дніпро ланцюгами, а малі річки засипати камінням.
1524 р. правитель Польського королівства і Великого князівства Литовського Сигізмунд
І під впливом успішних дій маленької козацької флотилії на Дніпрі проти сорокатисячного
татарського війська пропонує оселити одну-дві тисячі козаків на островах, аби вони на човнах
воювали проти кримців.
Протягом усього XVI ст. збільшувалися масштаби діяльності козацьких річкових
флотилій. Вони перевозять війська і вантажі, перекривають переправи, атакують ворожі судна
в пониззі Дніпра і захоплюють фортеці.
З другої половини XVI ст. козацтво все частіше з’являється в Чорному морі. Постійні
суперечки з турками примусили козаків створити свою флотилію. Козацький флот складався з
легких та надзвичайно маневрених човнів – чайок. Вони рухалися завдяки або веслам, або
вітрилам. Перевагою чайок було й те, що вони могли пришвартуватися до будь-якого берега,
на відміну від великих і незграбних турецьких галер.

До морського походу запорожці готувалися дуже старанно. Його організація охоплювала

такі етапи:
вибори старшого – похідного отамана;
визначення мети походу;
розподіл козаків на екіпажі; вибір місця і часу для побудови чайок;
забезпечення їх необхідним оснащенням та озброєнням.
За декілька тижнів до походу на Дніпрі на численних островах збирали матеріал для
побудови і оснащення чайок. Кожен загін-екіпаж у складі якого було 50–70 козаків, будував
чайку для себе протягом кількох тижнів.

Рис. 89. Запорожці готуються до морського походу. Листівка

134
 Залежно від масштабів майбутнього походу, від кількості його учасників, виставлялась
флотилія величиною від кільканадцяти до 80–100 чайок. Таке швидке створення величезних
флотилій можливе було завдяки досконалій організації.
Для будівництва чайок використовували липу, вербу, ситник, яких у районі Дніпра було
вдосталь. Чайка являла собою великий морський човен, у якому могли вміститися від 50 до 70
чоловік, – з оснащенням, озброєнням та провіантом. Головною його частиною, як свідчить
французький інженер Боплан, був кіль-човник довжиною близько 15 метрів, видовбаний з
липового або вербового дна, поширюваний вгору. Від нього розбудовували корпус,
прибиваючи дошки цвяхами, розширюючи і видовжуючи його із зростанням висоти, а човен
забезпечували жердинами. Міцно спаяні дошки обводили колодою з липової кори і обливали
їх смолою. Потім ззовні на обох бортах колодою з липового лика і дикої вишні прив’язували
снопи очерету. Ці снопи не дозволяли човну затонути навіть тоді, коли він наповниться
водою. Також вони захищали екіпаж від куль й водночас виконували роль буферів.

Рис. 90. Запорожці готуються до морського походу.

Гравюра І. Рашевського з малюнка І.С. Їжакевича.

Кожен козак, вирушаючи в морський похід, брав із собою, як правило, 2 рушниці або
пістолі, 3 кілограми пороху, свинець і шаблю. Крім цього, чайка могла мати до 6 малих
гармат-фальконетів з відповідним боєкомплектом.
Щоб запобігти морським походам, турецький султан посилав проти козацьких чайок
великий галерний флот. Однак запорожці не боялися галер, невелика чайка ховалася за
морськими хвилями і тривалий час була непомітною для ворогів. Дочекавшись ночі, козаки
несподівано нападали на ворожі кораблі. Поки одна половина січовиків веслувала, друга,
добре озброєна, кидалася на абордаж галери і захоплювала її. Турки ж у свою чергу ретельно
вивчали стратегію і тактику запорожців, вживали контрзаходів. Однак їм не часто вдавалося
розгадати задум останніх. Наприклад, коли розвідка сповіщала про турецьку засідку на Дніпрі,
то козаки притоплювали свої «чайки», залишали біля них кількох джур і досвідчених
„товаришів», а самі вирушали в обхід. При потребі вже через декілька днів їх флот знову
поставав у повній силі.
З другої половини XVI ст. козаки почали влаштовувати морські походи на турецько-
татарські володіння на півдні України: Очаків (1589), Аккерман (1594, 1601).
Визначним серед цих перемог став успішний морський похід запорожців навесні
1602 р. На тридцятьох чайках і кількох трофейних галерах вони прийшли під Кілію й
розгромили турецький флот. 1606 р. запорожці штурмували фортеці Кілію та Білгород.
Особливу винахідливість і кмітливість вони проявили при взятті Варни, неприступної з моря
фортеці. Козаки, вивчивши місцевість, піднялися річкою вгору за течією, обійшли місто-
фортецю з флангу й відкрили вогонь із гармат і мушкетів. Штурм Варни завершився
розгромом берегових укріплень і знищенням усіх турецьких кораблів, які стояли на рейді.
Наступного 1607 р. козаки на чолі з Петром Сагайдачним розбили турецьку флотилію під

135
Очаковом. Восени 1608 р. запорожці взяли Перекоп, а 1609 р. на 16 чайках пройшли в гирло
Дунаю і здобули Кілію, Ізмаїл, Аккерман.
1615 р. запорожці на 80 чайках пішли на Стамбул, гарнізон якого тоді нараховував
24 тисячі яничар і 6 тисяч сіпахів. Висадившись на берег між столичними портами Мізевною і
Архіокою, спалили їх. Страшенно розгніваний султан розпорядився наздогнати запорожців,
котрі успішно відпливли назад. Вони змушені були прийняти бій біля гирла Дунаю, взяли на
абордаж декілька турецьких галер і привели їх до Очакова, де спалили на очах турецького
гарнізону.
Навесні 1616 р. козаки під проводом Петра Сагайдачного знову вирушили в похід
проти турків. У гирлі Дніпра на них уже чекав турецький флот. Та він не витримав атаки
запорожців і був ущент розгромлений. Козаки захопили півтора десятка галер і майже сотню
човнів. Турецький воєначальник Алі-паша ледь встиг втекти морем. Запорожці дісталися
узбережжя Криму й узяли місто Каф (нині Феодосія), де знаходився найбільший ринок рабів-
невільників. Козаки на чолі із Сагайдачним спалили в гавані турецькі кораблі, знищили 14
тисяч турецьких вояків й визволили кільканадцять тисяч невільників. Відтак козаки взяли
штурмом Синоп і Трапезунд, де спалили 25 турецьких суден. Звістка про зруйнування
турецьких фортець Кафи, Синопа і Трапезунда поширилася далеко за межі Османської імперії.
За свідченнями очевидців, на той час на Запорожжі було 30– 40 тисяч козаків, вони мали 200–
300 чайок, ходили по Чорному морю і протягом 1616–1617 рр. успішно нападали на турецькі
фортеці.
Перша чверть XVII стала апогеєм слави козацького флоту. Українські військові
історики називають цей час героїчною добою козацьких морських походів.
Найбільшої могутності козацький флот досяг влітку 1625 р. – 350 «чайок». Якщо
рахувати навіть по 50 козаків на кожному судні, то виходить понад 17 тисяч шабель. У
наступні роки військова активність козаків на морі змусила турецького султана укласти мирну
угоду із Запоріжжям. У 1649 р. таку угоду було укладено, і запорожцям було відкрито доступ
до всіх портів Чорного моря. Султан вирішив за краще мати запорожців за партнерів, аніж за
ворогів. Після цього активність козаків на морі значно знизилась: торгувати було безпечніше
та більш прибутково, ніж воювати. До того ж, у цей час почалася визвольна війна 1648-1657
рр. під керівництвом Богдана Хмельницького, чиїм союзником був васал турецького султана –
кримський хан.
Отже, основними рисами козацького воєнно-морського мистецтва на той час були:
по-перше, рішучість і активність дій, завдавання превентивних ударів з метою
перехоплення ініціативи;
по-друге, висока маневреність та мобільність;
по-третє, швидка і більш-менш точна оцінка та урахування реальних обставин;
по-четверте, ретельна підготовка удару;
по-п’яте, жорстка військова дисципліна, тверде і безперервне управління особовим
складом під час морських походів. До цього слід додати раптовість нападу, постійну високу
готовність до ведення бойових дій за будь-яких умов, вміння вести бій в умовах кількісної
переваги противника, стійкий морально-психологічний стан запорожців.
Таким чином, у постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє
військове мистецтво, ставши па рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з
самопалів (рушниць) різного калібру, пістолів, шабель. Поширеними були також луки зі
стрілами, бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі
обладунки, довгі списи з металевими наконечниками, що, крім прямого призначення,
використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, о щепи (списи з
гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо.
Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоширенішим видом
піхотного бойового порядку був т. зв. «табір», коли у центрі чотирикутного рухомого
укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів,
розташовувалося військо. Такий спосіб давав змогу швидко переходити від наступального
бою до оборони і навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могла
відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар. Козацька кіннота була не такою численною, як

136
піхота, але і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала «лавою» –
шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у тил ворога.
Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких
рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий флот з великих човні в-чайок
або байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни. Широко
використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні
роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста
хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості, на якій воно
діяло проти ворогів.
Козаки, головним чином, виконували функції морського десанту, атакуючи з моря
фортеці противника. Флотилії чайок були міцно зорганізовані й раціонально озброєні.
Оперативне мистецтво козаків на басейнах Дніпра, Бугу, Дунаю та Чорного й Азовського
морів свідчило про їх здатність нав’язати противникові свої умови ведення військових дій.
Досвід українського мореплавства збагачувався козаками через контакти та взаємовпливи з
багатьма країнами західноєвропейської, ісламської та середземноморської цивілізацій.

4.3. Військове мистецтво козацького війська під час національно-визвольної війни

1648–1654

Богдан Хмельницький як борець за розбудову української національної держави

Початки доби козацько-гетьманської держави припадають на часи так званої
Хмельниччини.
Часи Хмельниччини – це майже десять років перманентної козацько-польської війни –
до того ж чи не найдраматичніший період української історії. За своїм розмахом та значенням
для подальшої долі України він одним із найважливіших етапів боротьби народу за
незалежність.Історія підняла на своїх хвилях українського гетьмана насамперед тому, що він
утілив прогресивні вимоги свого часу в історичній обстановці тогочасної України. Богдан
Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світові в різних країнах
видатних діячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітнішими талантами.
На цьому історичному діячеві зійшлися прагнення, зусилля, інтереси всього
українського суспільства XVII ст. Водночас він сам був породженням цієї доби. Українське
життя XVI–XVII ст. виховало його саме таким, яким він став, - вождем повсталого
українського народу в боротьбі за визволення від іноземного панування.
Народився Богдан Хмельницький у 1595 р. Однак досі документально не встановлено, де
саме побачив уперше світ майбутній гетьман України. Існує кілька припущень. Проте відомо,
де пройшов перший період його життя, в яких умовах формувалася непересічна
індивідуальність.
Батько Богдана – Михайло Хмельницький, який служив осадником у корсунсько-
чигиринського старости магната Яна Даниловича, засновував (осаджував) нові поселення на
українських землях, що потрапили до рук польського феодала Даниловича за королівськими
даруваннями. Михайло Хмельницький осадив містечко Чигирин, а пізніше, коли став
чигиринським підстаростою, хутір Су ботів, що став його родовим маєтком.
Чигиринщина тоді була степовим прикордонням, поряд із яким розкинулося Дике поле,
де царювали хижі татарські орди. Не випадково поселенцями на Чигиринщині були переважно
селяни-втікачі, які, рятуючись від феодально-кріпосницького гноблення, шукали вільного
життя на незаселених, хоч і небезпечних землях. Щоб привабити таких поселенців, феодали
змушені були надавати їм пільги, звільняти від податків і повинностей на десять, двадцять і
більше років. Тому навіть тут, у феодальних маєтках, хоч і тимчасово, селяни відчували себе
вільними від панського ярма. Проте переважаючим населенням цих міст, як і взагалі
Черкащини та Канівщини, були козаки. Вільні виробники, вони не визнавали панської влади,
мали своє самоврядування, свої закони.
Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вільне повітря покозачепої України.
Тим більше, що мати його – дружина Михайла Хмельницького – була козачкою з Переяслава.
Навіть фізично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степового прикордоння, де

137
виживали, витримували найсміливіші, мужні, міцні люди. Ось і виріс із Богдана сильний
юнак, подібний до справжнього козацького дуба. На цій землі набрав Богдан і першого
військового досвіду, оскільки все населення прикордоння було озброєне й брало участь в
обороні країни.
Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру
майбутнього гетьмана, збагачення його життєвого досвіду. Пройде недовгий час, і він, що був
за походженням дрібним шляхтичем, назавжди пов’яже своє життя з козацтвом.
Потім Богдан навчався в українській школі, де саме - невідомо, але на це вказує лексика
його листів - тогочасна українська літературна мова. Вчився Богдан і в єзуїтському колегіумі у
Львові, пройшов там класи граматики, поетики й риторики, добре засвоїв латинську мову, що
була тоді міжнародною літературною мовою й мовою тогочасної дипломатії. Венеціанський
посол Віміна, що приїздив до Чигирина в 1650 р., вже під час визвольної війни, доповідав, що
переговори з ним Богдан Хмельницький вів латинською мовою. А ще раніше французький
посол де Бріжі, що зустрічався з Хмельницьким у Варшаві в 1641 р., засвідчує добре знання
ним латинської мови й називає його «людиною освіченою, розумною».
Єзуїтські колегіуми в Україні створювалися польсько-шляхетським урядом для боротьби
проти православ’я, проти української культури, з метою окатоличення та ополячення
української молоді. Однак світ чужої віри не заполонив душу молодого Хмельницького, який
пізніше, в ході війни, вимагав закриття єзуїтських колегіумів на визволеній території України.
Молодий Хмельницький не тільки спостерігав неволю, гноблення і страждання. Він і на
собі особисто відчув нещастя й горе, трагедію народу, його пекучі рани. Поневірявся
Хмельницький в турецькому полоні. В бою під Цецорою, у Молдавії, в жовтні 1620 р., коли
польське військо гетьмана Жолкевського, а з ним і загін «охочих стрільців» із Чигиринщини,
було розбите турецько-татарськими військами, Богдана та його батька захопили в полон. Сам
Богдан потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в
Константинополі - на одній із галер турецького флоту. Викуплений запорожцями з неволі,
Богдан повернувся додому, оволодівши турецькою й татарською мовами та сповнений
ненависті до агресорів і свідомості близької нещадної боротьби з ними.
Справді, Богдан Хмельницький не раз візьме участь у козацьких походах на султанську
Туреччину та Кримське ханство, виступаючи керівником деяких з цих походів. Козацькі війни
з султанською Туреччиною та Кримським ханством були важливою ланкою
загальноєвропейської боротьби з турецькою навалою. Козаки відвертали значні сили
Туреччини, зокрема майже увесь її флот, од Європи й тим самим сковували агресивні наміри
Порти.
Причиною до виступу Хмельницького була радше особиста кривда, якої йому завдав
чигиринський підстароста Данило Чаплінський. Він захопив родинний хутір Хмельницького в
Суботові, до смерті побивши його наймолодшого сина. Не отримавши сатисфакції в
польському судді та навіть у самого короля, Богдан Хмельницький подався на Січ, де за
короткий час здобув підтримку запорожців, вигнав із Січі польську залогу і підняв на
боротьбу козаків, що обрали його гетьманом. Хоча від початку заколот, що набирав сили, мав
усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина,
якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запорожців встати за свої (і його також)
права. Проте, у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та
політика все докорінно змінив. Адже, більше року до втечі на Січ він планував повстання й
заручався підтримкою прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з
поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв’язує цю проблему, й
звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків - кримських
татар. Кращої й нагоди бути не могло. Саме тоді, коли його посольство прибуло до Криму,
взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допомогу козакам на чолі 4-
тисячного загону було поставлено відомого воєначальника Тугай-бея. Навесні 1648 року
попереджені про дії Хмельницького поляки послали на південь військо, щоб придушити
повстання ще в зародку.
Зокрема слід зазначити, що грунт для великого повстання 1648 року був підготовлений
нечуваним поміщицьким, господарським та релігійним утиском українського народу та

138
козацької верстви. Козацькопольська війна, що почалася з народного повстання, дуже швидко
поширилася на всю Наддніпрянщину. Урядовці, польські шляхтичі та ченці-єзуїти, які не
встигли втекти з територій, охоплених повстанням, нещадно винищувалися. Великими були
жертви і серед євреїв, яких вважали прислужниками польської шляхти та ворогами
православної віри.

Розвиток військового мистецтва у ході національно-визвольної війни 1648–1654 рр.

під проводом Богдана Хмельницького
Однією з славетніших сторінок в історії українського народу є Визвольна війна 1648–
1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. У цій війні український народ вів героїчну
боротьбу за визволення України від феодального, релігійного, соціального і, насамперед,
національного гноблення з боку польських магнатів та шляхти.

Рис. 91. Польські крилаті гусари середини ХVІІ ст.

Головною рушійною силою цієї війни було українське козацтво, яке підняло на захист
своєї землі широкі маси селян та міського населення.
Видатним полководцем і державним діячем, який став на чолі українського народу був
гетьман Богдан Хмельницький.

На фото з репродукції: Богдан Хмельницький (1648–1657рр.) гетьман України

Війна висунула цілу плеяду його соратників, видатних воєначальників і народних героїв
– Максима Кривоноса, Данилу Нечая, Івана Богуна та багатьох інших.

139
 Боротьба з таким сильним противником, як Польща, вимагала створення чисельних
збройних сил. На Україні у стислі строки була створена потужна козацька армія, яка стала
грозою для польських магнатів й шляхти. У Запорізькій Січі і у деяких українських містах
було налагоджено виробництво зброї та боєприпасів. На озброєнні українського війська в ті
часи була вже своя власна польова артилерія.
Основну масу українських військ становила піхота. Кавалерія, особливо на початку
війни, було дуже малочисельною. Ця обставина змусила Хмельницького залучити до
козацького війська кінні загони кримських татар.
Постачання військ провіантом здійснювалося в основному за рахунок конфіскації
продуктів у маєтках польських магнатів і шляхти, а також за рахунок трофеїв та закупівлі
продуктів у населення. У деяких випадках під час швидкого маршу Б. Хмельницький
забороняв військам брати обоз.
Найбільш яскраво військове мистецтво українського війська проявилося у битвах
при Жовтих Водах та під Корсунем (1648 р.), де вони здобули блискавичну перемогу над
військом Речі Посполитої. У результаті цих перемог була звільнена більша частина території
України.
Навесні 1648 р. польські пани зосередили в районі Черкас 30-тисячне військо. Зі складу
цього війська було сформовано два загони, які мали придушити осередок повстання –
Запорізьку Січ.
Шеститисячний загін полковника Барабаша, який складався з реєстрових козаків та
німецької найманої піхоти, отримав завдання спуститися вниз Дніпром і біля фортеці Кодак
об’єднатися з загоном польського війська С. Потоцького, який пересувався туди з Черкас
суходолом. Після з’єднання обом загонам належало розпочати спільні дії проти Запорізької
Січі. Загони були добре озброєні, мали польову артилерію та гармати на суднах. Слід за цими
загонами повинні були рухатися головні сили на чолі з коронним гетьманом М. Потоцьким.
Замислом Б. Хмельницького було до підходу противника спрямувати назустріч йому
свої війська та розгромити ворога частинами. Минувши фортецю Кодак, де на той час був
великий польський гарнізон, 8-тисячне українське військо висунулося з Січі і розташувалося у
районі Жовтих Вод – болотистих витоків річки Жовта та її притоки річки Інгулець.

Рис. 92. Битва під Жовтими Водами 29 квітня 1648 р.

У результаті цього маневру українські війська зайняли вигідне стратегічне положення

відносно противника, яке дозволяло не допустити з’єднання обох польських загонів з
гарнізоном Кодака і створювало сприятливі умови для розгрому противника частинами.
140
 Польський загін С. Потоцького також підійшов до Жовтих Вод. Але, дізнавшись про те,
що козаки побудували укріплений табір, розпочав будувати польові укріплення та займати
оборону. У той же час з боку Кам’яного Затону стали припливати судна полковника Барабаша.
Представники Хмельницького прибули до реєстрових козаків та провели роз’яснювальну
роботу щодо справжніх цілей повстання. Наслідком цього був перехід реєстрових козаків на
бік українського війська та знищення ними німецьких найманців.
Протягом декількох днів, починаючи з 19 квітня, при Жовтих Водах йшли жорстокі бої.
Польські війська з укріпленого табору вогнем артилерії відбивали атаки козаків, які їх
оточили. Ворожий загін вирішив пробитися через кільце оточення і став відходити у північно-
західному напрямку, намагаючись з’єднатися з головними силами. 15 травня 1648 р.
противник досяг урочища Княжий Байрак, де козацька піхота завчасно обладнала завали та
вирила рови. Як тільки польський загін вступив до Княжого Байраку, він був атакований
українським військом з усіх боків і практично весь був знищений.
У битві під Жовтими Водами українські війська з успіхом виконали досить складний
тактичний маневр – охоплення противника з флангів і вихід у його тил. Це дозволило їм
отримати блискавичну перемогу над поляками.
Після перемоги біля Жовтих Вод українське військо здійснило стрімкий марш до
Корсуня, де були зосереджені головні сили польсько-шляхетської армії.

Рис. 93. Битва під Корсунем 26 травня 1648 р.

Противник займав сильну позицію, яка була зручною для оборонного бою. Оцінивши
обстановку, Б. Хмельницький вирішив примусити противника залишити цю позицію, а потім
атакувати його.
Демонстративними маневрами та дезінформацією Б. Хмельницький робив вигляд, що
атака буде здійснюватися з фронту і українське військо має велику чисельну перевагу.
Одночасно Хмельницький наказав 6-тисячному загону М. Кривоноса вийти на шляху
ймовірного відходу польського війська і влаштувати засідку у Крутій Балці – у 15 кілометрах
на північний захід від Корсуня.
Противник, який був уведений в оману відносно сил і намірів українського війська,
вирішив відступити без бою. Поляки повели свої загони у напрямку Богуслава. Біля Крутої
Балки вони були атаковані з фронту засадним загоном, а з тилу головними силами
Б. Хмельницького. Таким чином противник був оточений і повністю розгромлений

Битва під Білою Церквою

Влітку під Білою Церквою Богдан Хмельницький розташув військо. Ядро його армії
складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими

141
полководцями, як Філон Джалалій, Максим Несторенко та Іван Гиря. До того ж булави
полковників отримали багато особистостей із української знаті, як от Данило Нечай, Іван
Богун, Михайло Кричевський, а також ряд вихідців із міщан, як от Мартин Небаба, Василь
Золотаренко, Максим Кривоніс (командував великим допоміжним загоном легкої кінноти). Із
добровольців, які прибували до Богдана Хмельницького із усіх закутків України,
створювалися нові військові частини. На період кінця літа українські сили налічували від 80
до 100 тисяч чоловік. Регулярне козацьке військо становило 40 тисяч чоловік.

Подальші битви армії Богдана Хмельницького

Поляки ж , щоб не гаяти часу вступили в переговори з Богданом Хмельницьким, що
дозволило їм мобілізувати 32 тисячі шляхти й 8 тисяч німецьких найманців. Коли біля Львова
збиралося військо поляків, один з очевидців зауважив, що вони збиралися воювати не мечами
і залізом, а золотом та сріблом. 23 вересня 1648 року воюючі армії зустрілися під Пилявцями.
під час бою мосить молодим і недосвідченим гетьманам зрадили нерви і вони кинулися
втікати, слід за ними це зробила і решта армії. Козаки та їхнв союзники татари за кілька годин
знищили це таке нещодавно велике військо майже дощенту.
Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблювався
на землі Волині та Галичини селяни вітали його та приєднувалися до його війська. На початку
жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже от-от здобула б його, та саме
завдяки величезному відкупу та небажанню Хмельницького руйнувати гарне архітектурне,
стародавнє місто, Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги
польської фортеці Замостя, надійшла новина, що польським королем обрано Яна Казимира -
людину, яку бажав бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові
перемир’я.

Спроба перемир’я між українцями та поляками

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг
знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію на повернутися на
Наддніпрянську Україну. Вочевидь, він все ще сподівався змінити політичну систему Речі
Посполитої так, щоб вона могла задовольнити козацтво. До всього того голод та чума, які
епідемією охопили простори України, вже позначилися на його військах, так як і на населенні
України в цілому. До того ж союзникам гетьмана - кримським татарам - не терпілося
повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати
військову кампанію взимку.
Під час свого тріумфального в’їзду до Києва гетьман урочисто проголосив, що почавши
боротьбу з особистих причин, він віднині продовжуватиме її в ім’я всієї України. Київські
достойники вітали його як «Мойсея, спасителя, визволителя з лядської неволі».
Проте навіть після перемог Богдана Хмельницького стосунки поляків та українців
залишилися нез’ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв’язки з Річчю
Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до того
стану, який існував у 1648 році.
Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, вс ж наполягали на
поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної
моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна
одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для
себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до
наступної війни.
У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від
короля Яна-Казіміра. Хмельницький розмовляв з послами не як ватажок повстанців, а як
володар України.

142
 «Виб’ю з лядської неволі руський народ увесь! – казав він. – Перше я за свою шкоду і
кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені в тому чернь
уся – по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани),
знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За
границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і
Волині тепер… у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич».
Таку широку програму розгорнув Богдан Хмельницький перед польськими послами у
1649 році. Властиво, цю програму зберіг він до кінця свого життя.
У квітні 1649 року, коли стали зрозумілими плани Богдана Хмельницького відродити
українську державу, незалежну від Польщі, польські війська, очолені новим королем Яном II
Казимиром, перейшли у контрнаступ, але були розбиті 15 серпня під Зборовом. Отож, Ян
Казимир змушений був підписати Зборівський мирний договір 18 серпня 1649 року, за яким
козаки здобували численні права. За договором реєстр козаків установлювався в 40 тисяч
козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та
Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та
православній шляхті, а православному митрополиові обіцялося місце в польському сенаті.
Хоча усім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян повинні були
повернутися знову у неволю, у кріпацтво. Проте польській шляхті, у свою чергу, навпаки,
дозволялося повертатися до своїх володінь. Адже лише тиск татар змусив Богдана
Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала значне задоволення по всій
Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були
переконані, що отримали надто замало, ця угода так і не була повністю виконала, і стала лише
невеликою поузою у боротьбі українського народу за розбудову незалежної держави.
Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею своїми лише силами
Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні військові сили, але й була багатою
державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе як ненадійні
союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших
союзників.
У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів звернути увагу на
Московщину. З 1647 року між Москвою і Польщею існував оборонний союз, спрямований
проти Криму, але поскільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-поль- ський
союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного
виступу Польщі та Московщини проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві,
скориставши з нагоди, зайняти Смоленськ і заявити претенсію на польський престіл.»
Ідею союзу з «одновірною» Москвою підтримував і патріярх Паїсій. Ще гостріше стало
питання про цей союз у 1649 році, коли Хмельницький готувався до нової війни з Польщею.
Силуян Мужиловський, український посол до Москви, пропонував цареві на початку того
року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну з півночі, просив хоч би дипломатичної
інтервенції для захисту прав Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не
допомогла Україні.»
Так, замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної
держави – здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіяльною автономією
для козацької верстви».
Зборівський договір проголошений як «Деклярація ласки короля, даної на пункти
прохання Війська Запорозького», був паперовий – ні в Польщі, ні в Україні його не
зреалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних з
католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сойму, на якому мав бути
присутній і православний митрополит. Однак, на засідання сойму католицькі єпископи
митрополита не допустили, також не допустили його до сенату. Українська Уніятська Церква
звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніягів, але не
знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду.»

143
 В Україні влада фактично перейшла до Війська Запорізького. Всю територію поділено на
полки, спочатку на 16, згодом число їх зросло. Податки збирав військовий скарб.
Хмельницький, як незалежний володар, вів дипломатичні переговори з сусідніми державами.
У результаті Національно-визвольної війни 1648–1654 рр. українському народові на
деякий час вдалося побудувати свою незалежну державу.
Таким чином, в ході визвольної війни Б. Хмельницький зарекомендував себе як
видатний майстер стратегії і тактики. Він вільно орієнтувався в міжнародній обстановці, вмів
приваблювати союзників та уникати боротьби на декількох фронтах. Саме цим пояснюються
його стосунки з кримськими татарами, адже вони могли б діяти і на користь Польщі. Головну
стратегічну мету Б. Хмельницький бачив у знищенні противника, тому завжди прагнув до
вирішальної битви.
У тактиці ведення бойових дій Б. Хмельницький використовував різноманітні засоби, що
базувались, з одного боку, на традиційних козачих звичаях, з іншого – на здобутках
європейського воєнного мистецтва.
Найважливішим результатом розвитку засобів збройної боротьби в епоху середньовіччя
був перехід від холодної зброї до вогнепальної. Це стало вирішальним фактором, який
визначив способи ведення бойових дій і організації армій.
З усіх складових військового мистецтва найбільших змін зазнала тактика. Практично в
усіх арміях здійснився перехід до лінійного шикування військ, при якому забезпечувалося
максимальне використання вогнепальної зброї.
В організації збройних сил відбувся перехід від ополчення до постійних армій. В усіх
арміях з’явився новий рід військ – артилерія і новий вид забезпечення військ – інженерне.
Військове мистецтво розвивалося і на території Східної Європи. Найбільш повчальними
прикладами у цій сфері є війни Київської Русі та українського козацтва.

Підсумовуючи матеріал слід зазначити:

По-перше, козацтво становило важливу ланку еволюції українського суспільства
пізнього середньовіччя та початку нової доби. В умовах іноземного панування воно виступило
захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. В
середині XVII ст. козацтво відродило Українську державу як спадкоємницю княжої Русі та
мало визначальний вплив на становлення національної свідомості українців.
У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє військове
мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з самопалів
(рушниць) різного калібру, пістолів, шабель. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові
ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі обладунки, довгі
списи з металевими наконечниками, що, крім прямого призначення, використовувались, якщо
їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, а щепи (списи з гаками для стягування
вершника з коня), якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо.
Українська козацька зброя, що мала у своєму арсеналі найновіші досягнення тогочасної
світової військової техніки виробництва, гідно репрезентувала вітчизняне воєнне мистецтво на
міжнародній арені.
По-друге, у постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє
військове мистецтво, ставши па рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з
самопалів (рушниць) різного калібру, пістолів, шабель. Поширеними були також луки зі
стрілами, бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі
обладунки, довгі списи з металевими наконечниками, що, крім прямого призначення,
використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, о щепи (списи з
гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо.
Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоширенішим видом
піхотного бойового порядку був т. зв. «табір», коли у центрі чотирикутного рухомого
укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів,
144
розташовувалося військо. Такий спосіб давав змогу швидко переходити від наступального
бою до оборони і навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могла
відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар. Козацька кіннота була не такою численною, як
піхота, але і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала «лавою» –
шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у тил ворога.
Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких
рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий флот з великих човні в-чайок
або байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни. Широко
використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні
роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста
хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості, на якій воно
діяло проти ворогів.
Козаки, головним чином, виконували функції морського десанту, атакуючи з моря
фортеці противника. Флотилії чайок були міцно зорганізовані й раціонально озброєні.
Оперативне мистецтво козаків на басейнах Дніпра, Бугу, Дунаю та Чорного й Азовського
морів свідчило про їх здатність нав’язати противникові свої умови ведення військових дій.
Досвід українського мореплавства збагачувався козаками через контакти та взаємовпливи з
багатьма країнами західноєвропейської, ісламської та середземноморської цивілізацій.
По-третє, в ході визвольної війни Б. Хмельницький зарекомендував себе як видатний
майстер стратегії і тактики. Він вільно орієнтувався в міжнародній обстановці, вмів
приваблювати союзників та уникати боротьби на декількох фронтах. Саме цим пояснюються
його стосунки з кримськими татарами, адже вони могли б діяти і на користь Польщі. Головну
стратегічну мету Б. Хмельницький бачив у знищенні противника, тому завжди прагнув до
вирішальної битви.
У тактиці ведення бойових дій Б. Хмельницький використовував різноманітні засоби, що
базувались, з одного боку, на традиційних козачих звичаях, з іншого – на здобутках
європейського воєнного мистецтва.
Найважливішим результатом розвитку засобів збройної боротьби в епоху середньовіччя
був перехід від холодної зброї до вогнепальної. Це стало вирішальним фактором, який
визначив способи ведення бойових дій і організації армій.
З усіх складових військового мистецтва найбільших змін зазнала тактика. Практично в
усіх арміях здійснився перехід до лінійного шикування військ, при якому забезпечувалося
максимальне використання вогнепальної зброї.
В організації збройних сил відбувся перехід від ополчення до постійних армій. В усіх
арміях з’явився новий рід військ – артилерія і новий вид забезпечення військ – інженерне.
Військове мистецтво розвивалося і на території Східної Європи. Найбільш повчальними
прикладами у цій сфері є війни Київської Русі та українського козацтва.

Під час самостійної роботи обов’язково розглянути додаткові питання такі як:
1. Військово-політична організація другої половини ХVІ–ХVІІІ ст. – Запоріозька Січ.
1.1. Шляхи формування козацтва.
1.2. Військово-політична організація Запорозька Січ – найхарактерніший прояв
військової культури українського народу.
1.3. Козацький устрій.
1.4. Утворення козацького реєстру, його еволюція.
1.5. Ментально-духовні цінності запорозьких козаків.
2. Озброєння та спорядження козацького війська.
2.1. Вогнепальна зброя козаків.
2.2. Козацька артилерія
2.3. Холодна зброя козаків
3. Особливості військового мистецтва козаків. Тактика дій козацького війська.

145
 3.1. Піхота – основний вид козацького війська.
3.2. Бойовий порядок – табір, або «рухома фортеця».
3.3. Спосіб випробовування сил противника перед боєм – «герць»
3.4. Бойовий порядок козацького війська.
3.5. Тактичні прийоми: «галас», «розгардіяш», «триангула».
3.6. »Лава» – основний тактичний прийом козацької кінноти.
3.7. Артилерія козацької армії.
4. Розвідувально-сторожова та оборонна системи, інженерно-саперна справа.
5. Козацький флот. Морські походи українського козацтва.
6. Розвиток військового мистецтва у ході національно-визвольної війни 1648–1654 рр.
під проводом Богдана Хмельницького.
6.1. Військове мистецтво українського війська у битвах при Жовтих Водах та під
Корсунем (1648 р.).
6.2. Битва під Білою Церквою та під Пилявцями.
6.3. Битва під Берестечком (1651 р.).
6.4. Битва під Батогом (1652 р.)
7. Вплив Богдана Хмельницького – Гетьмана України на розвиток українського
воєнного мистецтва.

146
 5. Розвиток військового мистецтва у Пе ршій світовій війні 1914–1918 роках

Перша світова війна (Велика війна) – війна між блоками найбільших світових країн
початку 20 ст. – Троїстим союзом, або Центральними державами (Німеччина та Австро-
Угорщина), та Антантою (Велика Британія, Франція і Російська імперія), в яку було втягнуто
38 держав із населенням 1,5 млрд осіб (3/4 населення земної кулі); бойові дії велися із серпня
1914 по листопад 1918. За цей час було вбито 10 млн осіб (стільки, скільки загинуло у всіх
європейських війнах за тисячу років до початку Великої війни 1914–18) і 20 млн. чоловік, із
них 3,5 млн. залишилися каліками. Прямі воєнні втрати воюючих сторін оцінюються в 208
млрд дол. США. Тотальність воєнних подій 1914–18 розчинила особистість у колективній
психології натовпу. Саме після Першої світової війни значно посилилася роль держави в
суспільстві.
Приводом до Першої світової війни стало вбивство сербськими націоналістами в Сараєві
(нині столиця Боснії і Герцеговини) 28 червня 1914 спадкоємця австро-угорського престолу
Франца-Фердінанда Габсбурга. 28 липня 1914 Австро-Угорщина оголосила Сербії війну, а
Російська імперія у відповідь на це розпочала мобілізацію, проігнорувавши протест
Німеччини. Остання 1 серпня 1914 оголосила Російській імперії війну. Цей день офіційно
вважається датою початку Першої світової війни. 3 серпня війну було оголошено також
Франції. 4 серпня війну Німеччині від власного імені та своїх домініонів (Канада, Австралія,
Нова Зеландія) оголосила Велика Британія. 6 серпня 1914 Австро-Угорщина розпочала війну
проти Російській імперії.
Війна за переділ світу торкалася інтересів більшості країн; надалі в неї виявилися
втягненими США та ряд інших держав. Загалом у ній брали участь на боці австро-німецького
блоку чотири держави, на боці Антанти – 34 країни.
11 листопада 1918 року, в лісі під Комп’єном у салон-вагоні було підписано перемир’я
між Антантою і переможеною Німеччиною. Ультимативні вимоги переможців прийнято без
переговорів. Підписав їх депутат німецького рейхстагу Маттіас Ерцбергер і маршал Франції
Фердінанд Фош...
«Якщо ми погодимося з тим, що останні битви цієї абсурдної війни, яка тривала з 1914
по 1918 рік, ознаменували закінчення XIX століття, щойно були підписані Версальський, Сен-
Жерменський, Тріанонський, Нейїський і Севрський договори, то повинні водночас визнати,
що виникло чимало економічних і соціальних проблем, які визначатимуть ситуацію у світі в
XX столітті, як і основні політичні напрями нового століття. Виснажена чотирирічною війною
Європа, яка вдалася до позик, щоб заплатити за зброю, втратила контроль над світовою
економікою... Тепер вона була не кредитором, а боржником, зокрема Сполучених Штатів
Америки, які витіснили її з позицій світового економічного лідера», – писав бельгійський
історик Жорж-Анрі Дюмон.
За Версальською мирною угодою Німеччина втратила всі колонії, у неї були відібрані
Ельзас, Лотарингія, Саар та інші території. Їй заборонялося мати армію загальною
чисельністю більше 100 тис. чоловік, авіацію, танки та підводні човни. Країнам-переможцям
Німеччина повинна була виплатити величезні репарації.
Великі зміни відбулися на політичній карті світу. Розвалилася та припинила своє
існування Австро-Угорщина. В Європі виникли нові держави: Угорщина, Югославія,
Чехословаччина, Польща.

5.1. Збройні сили країн Європи напередодні Першої світової війни

Перша світова війна: стан збройних сил воюючих сторін напередодні війни
Для характеристики військової могутності воюючих сторін потрібно було б оцінити всю
сукупність засобів, які мала кожна держава, що прийняла активну участь у війні, до моменту її
виникнення в серпні 1914 р.

147
 До початку світової війни жодна держава не передбачала розмірів прийдешньої
боротьби, особливо її тривалості. У результаті воюючі сторони, маючи тільки боєприпаси
мирного часу, зштовхнулися під час самої війни із цілим рядом несподіванок, переборювати
які доводилося вже наспіх у процесі боротьби.

Французька армія
Французька армія понад сорок років була під враженням розгрому її прусською армією й
готувалася до безсумнівного в майбутньому зіткнення зі своїм сусідом-ворогом не на життя, а
на смерть. Ідея реваншу й захисту свого великодержавного буття спочатку, боротьба з
Німеччиною за світовий ринок згодом, змусили Францію з особливою дбайливістю ставитися
до розвитку своїх збройних сил, поставивши їх, по можливості, у рівні умови з її східним
сусідом. Для Франції це було особливо важко, через різницю в кількості її населення в
порівнянні з Німеччиною й характеру керування країною, через якого то збільшувалися, то
зменшувалися турботи про її військову міць.
Політична напруженість останніх перед війною років змусила французів виявити
посилену турботу відносно своєї армії. Військовий бюджет сильно зріс.
Французькі корпуси, так само як і росіяни, були в порівнянні з німецькими гірше
забезпечені артилерією; тільки останнім часом перед війною була звернена увага на значення
важкої артилерії, але до початку війни вони нічого не встигли зробити. Відносно розрахунку
необхідної потреби боєприпасів Франція була так само далека від дійсної потреби, як й інші
країни.
Командний склад був підготовлений відповідно до вимог війни того часу, і його
навчанню приділялась особлива увага. І взагалі система підготовки військ у французьких
збройних сила для того часу була на високому рівні. Постійно проводилась підготовка
французьких солдат, їх готували до маневреної та позиційної війни, тобто армія ґрунтовно
готувалася до маневреної війни. Постійно відпрацьовувались дії у складі підрозділів.
Французи вважали, що маневрування своєї армії вони забезпечать завдяки потужній
мережі заліничних шляхів і широкому застосуванню на ТВД автотранспорту, на шлях
розвитку якого вони стали першими зі всіх європейських держав і досягли найбільших
результатів.
У загальному німці цілком ґрунтовно вважали французьку армію самим небезпечним
своїм ворогом. Головний недолік її полягав у нерішучості, що й призвело їх до поразки.

Англійська армія
Англійська армія різко відрізнялась від армій інших європейських держав. Її головн им
призначенням якої була служба в колоніях і комплектувалась вона за рахунок вербування
солдат на тривалий термін служби. Частини цієї армії, що перебували в метрополії, становили
польову експедиційну армію (6 піх. дивізій, 1 кав. дивізія й 1 кав. бригада), що і призначалася
для війни у Європі. Крім того, була створена територіальна армія (14 піх. дивізій й 14 кав.
бригад), що призначалася для захисту своєї країни.
За свідченням німецького Генерального штабу, англійська польова армія вважалась
гідним супротивником з гарною бойовою підготовкою в колоніях, з підготовленим
командним складом, але не пристосованою до ведення війни на Європейському ТВД, тому
що у вищого командування не вистачало для цього необхідного досвіду. Крім того, у
англійських збройних силах був дуже розвинений бюрократизм, особливо у штабах, а це
викликало масу непотрібних проблем й ускладнень.
Індивідуальне підготовка та військова майстерність у англійських солдат були на
високому рівні. Озброєння й спорядження також були на високому рівні, що давало
можливість високо культивувати мистецтво стрільби, і дійсно, за свідченням германців,
кулеметний і рушничний вогонь англійців на початку війни був надзвичайно влучний.

148
 Недоліки англійської армії виявилися в першому ж зіткненні з німецькою армією,
англійці зазнали невдачі й понесли великі втрати. Надалі їх дії відрізнялися зайвою
обережністю й навіть нерішучістю.

Сербська і бельгійська армії

Армії цих двох держав, як і весь їхній народ, випробували під час війни найбільш важку
долю першого удару і втрату своєї території. Обидві вони відрізнялися високими бойовими
якостями, але в іншому між ними помітна й різниця.
Бельгія, забезпечена «вічним нейтралітетом», не готувала свою армію для великої війни,
тому вона й не мала характерних, міцно сталих особливостей. Довга відсутність бойової
практики накладала на неї відомий відбиток, і в перших бойових зіткненнях вона виявила
природну недосвідченість у веденні великої війни.
Сербська армія, навпроти, мала великий бойовий досвід Балканської війни 1912–1913 р.
й являла собою – міцний військовий організм, який цілком здатен, як це й було в дійсності,
відволікти на себе переважаючі по числу війська противника.

Російська армія
За десять років до початку світової війни з великих держав тільки Росія мала
бойовий (і невдалий) досвід війни – з Японією. Ця обставина повинна була зробити, і в
дійсності зробила, вплив на подальший розвиток російських збройних сил.
Росія встигла залікувати свої рани й зробити великий крок вперед у змісті і зміцненні
своєї військової могутності. Мобілізована російська армія досягла в 1914 р. грандіозної цифри
1816 батальйонів, 1110 ескадронів й 7088 артилерії, 85% яких могли бути висунуті на
Західний театр воєнних дій. Проведення мобілізаційних навчань, а також ряд перевірочних
мобілізацій, поліпшували якість військовозобовʼязаних запасу і робили більше достовірними
всі мобілізаційні розрахунки.
У російської армії під впливом японської війни удосконалились: індивідуальна
підготовка солдата, бойова підготовка підрозділів, система управління, система вогню,
взаємодія між артилерією та піхотою, розширилися бойові порядки. Вищий і молодший
командний склад, включаючи всі війська готували до активних рішучих дій.
Але, з іншого боку, залишена була без уваги проблема висунута японською війною –
значення важкої артилерії під час бойових дій. Втім, цей недолік варто віднести й до
погрішностей всіх інших армій, крім германської. Також не були враховані ні великі витрати
боєприпасів, ні значення техніки в майбутній війні.
Загалом російська армія вступила у війну з гарними полками, з непоганими дивізіями й
корпусами, але з поганими арміями й фронтами, розуміючи недоліки своїх збройних сил Росія
з 1913 р. почала здійснювати військову програму модернізації збройних сил, яка повинна була
проходити до 1917 р. і набагато підсилити російську армію й багато в чому заповнити її
недоліки.

Німецька армія
Німецька армія після успіхів своєї зброї в 1866 р. (Австро-італійська війна) й особливо в
1870 р. (Фра́нко-пру́сська війна́ (1870–1871)) користувалася репутацією кращої армії в Європі.
Німецька армія була зразком для ряду інших армій, більшість яких перебувало під її
впливом і навіть точно копіювало її устрій та німецькі статути.
Німецьке військове відомство завдяки послідовній кадровій політиці та ряду
організаційних питань, здійснила підготовку кількісного і якісного особового складу
включаючи військовий резерв, що дало можливість у разі потреби, розширити свої збройні
сили до максимально можливого, тобто включаючи військовозобовязаних.
У навчанні армії не тільки в теорії, але й на практиці широко проводився принцип
активності, зухвалості й взаємної допомоги. Не можна сказати, що центром уваги під час
навчання військ був солдат та його індивідуальна підготовка: дисципліна, що переходить у
муштру, рух в атаку густими ланцюгами були властиві німецькій армії 1914 р. Крім того вона
була найбільш здатною до маневрування й до здійснення маршів на великі відстані. Основним
149
видом бою вважався зустрічний бій, у принципах якого головним чином і навчалася німецька
армія. В той же час вона більше інших армій приділяла увагу тактичній обороні.
Німецька військова думка викристалізувалася в досить певну й чітку доктрину, що
основною ниткою пройшла через весь командний склад армії.
Останнім учителем германської армії перед світовою війною, що зуміла провести своє
навчання у складі армії був начальник германського Генерального штабу Шліффен, великий
шанувальник флангових операцій з подвійним охопленням (Канни). Ідея Шліффена полягала в
тому, що сучасні бої повинні звестися до боротьби за фланги, у якій переможе той, хто буде
мати останні резерви – не за серединою фронту, а на його крайньому фланзі. Шліффен
виходив з того висновку, що в сучасних боях природне бажання і прагнення використати всю
силу сучасної зброї забезпечивши собі захист, призведе до величезного видовження фронтів
бою, які будуть мати зовсім іншу довжину, ніж це було раніше.
Щоб досягти рішучого успіху й розгрому противника, необхідно вести наступ із двох або
із трьох сторін, тобто із фронту й із флангів. При цьому необхідні для сильного флангового
удару засоби можна отримати, послабляючи, наскільки можливо фронт, що у свою чергу
також повинен брати участь у наступі. Всі підрозділи, які були у резерві, тепер повинні бути
одразу висунуті на вихідний рубіж для бою, а їх розгортання для бою повинно починатися з
моменту вивантаження військ із залізничних станцій.
У технічному відношенні німецька армія була добре забезпечена й відрізнялась від
інших країн тим, що вона посилено розвивала не тільки легку, але й важку артилерію,
значення якої вона зрозуміла краще, ніж інші.

Австро-угорська армія
Австро-угорська армія займала одне з останніх місць серед перших учасників війни.
Особовий склад військових частин був дуже Австро-угорська армія займала одне з останніх
місць серед перших учасників війни. Особовий склад військових частин був дуже ослаблений
(60, згодом 92 чоловік у роті); для приведення підрозділів у повну бойову готовність не
вистачало людей, а ті хто були в наявності, мали низький рівень підготовки. До 1912 року
військові формування запасу не мали ніякої артилеріїї, хоча відповідно до бойового статуту
вона повинна була бути. Підготовка солдат здійснювалась на низькому рівні. Рівень
підготовки керівного складу також був слабкий.
Відмінною рисою австро-угорської армії був її різно-національний характер, тому що
вона складалася з німців, мадяр, чехів, поляків, русинів, сербів, хорватів, словаків, румун,
італійців і циганів, об’єднаних тільки офіцерським складом. На думку Німецького
Генерального штабу, австро-угорська армія, будучи одночасно зайнята боротьбою на два
фронти, не могла звільнити германські сили на, які зібрані на російській границі, а її
чисельний склад, рівень навчання, організація й озброєння залишали бажати кращого. По
швидкості мобілізації й зосередження австро-угорська армія перевершувала російську, проти
якої їй і доводилося діяти. (60, згодом 92 чоловік у роті); для приведення підрозділів у повну
бойову готовність не вистачало людей, а ті хто були в наявності, мали низький рівень
підготовки. До 1912 року військові формування запасу не мали ніякої артилеріїї, хоча
відповідно до бойового статуту вона повинна була бути. Підготовка солдат здійснювалась на
низькому рівні. Рівень підготовки керівного складу також був слабкий.
Відмінною рисою австро-угорської армії був її різно-національний характер, тому
що вона складалася з німців, мадяр, чехів, поляків, русинів, сербів, хорватів, словаків, румун,
італійців і циганів, об’єднаних тільки офіцерським складом. На думку Німецького
Генерального штабу, австро-угорська армія, будучи одночасно зайнята боротьбою на два
фронти, не могла звільнити германські сили на, які зібрані на російській границі, а її
чисельний склад, рівень навчання, організація й озброєння залишали бажати кращого. По
швидкості мобілізації й зосередження австро-угорська армія перевершувала російську, проти
якої їй і доводилося діяти.

150
 Склад кадрових армій та резерву перед початком Першої світової війни
До початку війни всі великі європейські держави, крім Англії, мали постійні армії, які
комплектувалися на основі загального військового обов’язку. В Англії армія була найманою.
Тільки після початку війни британський уряд увів загальну військову повинність.
Збройні сили більшості країн складалися з сухопутних військ та військово-морського
флоту. Основним родом сухопутних військ у арміях всіх держав була піхота. До складу
сухопутних військ входили кавалерія та артилерія. Спеціальні війська становили близько 2%.
Найвищим тактичним з’єднанням піхоти був корпус, який складався з 2 – 3 піхотних
дивізій, кавалерійських, артилерійських та інших частин та підрозділів підсилення та
забезпечення.
Піхотна дивізія мала від 16 до 21 тис. чол., 36–48 гармат і близько 30 кулеметів.
У піхотних полках основним засобом боротьби залишалася магазинна гвинтівка з
прицільною дальністю стрільби близько 2000 м і скорострільністю 10–12 пострілів за
хвилину. У полку, крім того, на озброєнні стояли 6 – 8 станкових кулеметів. Штатної артилерії
в полку не було. Вона знаходилася у розпорядженні командира дивізії.
Основним зразком дивізійної артилерії були гармати калібру 75–76 мм з дальністю
стрільби 7–8 км. Важкої артилерії було дуже мало.
На початку війни у складі збройних сил Росії нараховувалося 263 літаки, Німеччини –
232, Англії – 258, Франції – 156. До армійських корпусів входили авіазагони з 3–6 літаків, які
призначалися для ведення розвідки. У всіх арміях у незначній кількості були бронеавтомобілі
та бронепотяги.
Кількісний склад кадрових армій та резерву країн – учасниць Першої світової війни
наведений в табл. 1.
Таблиця 1
Кількісний склад кадрових армій та резерву країн –
учасниць Першої світової війни

Армія мирного
Навчені резерви
Країна часу
(тис. чол.)
(тис. чол.)

Англія 172 1023

Франція 811 5067

Росія 1360 5650

Австро-Угорщина 410 3000

Німеччина 788 4900

Склад піхотних дивізій країн – учасниць Першої світової війни наведений в табл. 2.

Таблиця 2
Склад піхотних дивізій країн – учасниць Першої світової війни

Особовий
Дивізія Батальйони Кулемети Пушки Гаубиці
склад
28
Російська 21 000 16 32 –
(76-мм)
36
Французька 16 000 12 24 –
(75-мм)
54 18
Германська 16 600 12 24
(77-мм) (105-мм)

151
 Стратегічні плани країн – учасниць Першої світової війни
Незважаючи на існування воєнних коаліцій, кожна країна розробляла свій стратегічний
план самостійно, не узгоджуючи його з союзниками. Усі стратегічні плани базувалися на
уявленні, що перемоги можна досягнути у короткий термін, розгромивши при цьому
головні сили противника у районах його розгортання. Живучість армії, наявність мільйонів
підготовлених резервістів не враховувалися.
Характерним у цьому відношенні був стратегічний план Німеччини (план Шліффена),
згідно з яким передбачалося розгромити переважаючі сили Антанти шляхом здійснення
великих наступальних операцій: спочатку проти армій Франції та Англії, а потім і проти Росії.
План Шліффена відрізнявся рядом позитивних моментів,таких, як урахування фактора
раптовості і ролі стратегічної ініціативи, правильний вибір напрямку головного удару і
зосередження сил на вирішальному напрямку. Але у цілому цей план виявився нездійсненним,
тому що не враховував можливостей військ противника.
Стратегічні плани інших країн були позбавлені цілеспрямованості, не визначали чіткого
напрямку головного удару, не забезпечували створення необхідної переваги над противником
для досягнення вирішального успіху. Усі генеральні штаби вважали, що застосування обходів
та охоплень забезпечить розгром противника у короткі строки. Розгортання військ намічалося
у один стратегічний ешелон, що не відповідало глибині поставлених завдань.
Таким чином, бойовий досвід попередніх воєн, передусім Російсько-японської 1904–
1905 рр. і Балканських 1912–1913 рр., стали тією основою, на якій розвивалося в ході Першої
світової війни військове мистецтво.
Німеччина, використовуючи більш досконалу систему мобілізації та розвинену мережу
залізниць, прагнула уникнути одночасної війни на два фронти. Вважаючи, що Росія не
зможе швидко провести мобілізацію, німецький Генеральний штаб планував блискавичними
нищівними ударами розгромити спочатку Францію, а потім, перенісши на Східний фронт
основні зусилля шляхом стратегічного маневру, у взаємодії з австро-угорськими військами
завдати поразки російській армії.
Як і їхні противники, країни Антанти розраховували на ведення короткочасної війни і
планували виграти її переважно силами кадрових армій, поповнених до штатів воєнного
часу, без значної мобілізації навчених резервів. Розгортання збройних сил в основному
планувалося зробити: в один стратегічний ешелон; великі стратегічні резерви не
створювалися; переведення економіки на виконання переважно військових замовлень не
передбачалося, тому що вважалося можливим забезпечити армію всім потрібним за рахунок
мобілізаційних запасів.

5.2. Розвиток воєнного мистецтва у ході Першої світової війни

Зміни у способах ведення війни на рубежі ХІХ–ХХ ст.

Важливі зміни у способах ведення війни, які проходили на рубежі ХІХ–ХХ стст. були
обумовлені переходом від мануфактурного до індустріального способу виробництва. Розвиток
і вдосконалення машинного виробництва, новітні наукові та технічні відкриття забезпечили
створення нових зразків озброєння та технічних засобів, які використовувалися у військових
цілях. Наприкінці ХІХ ст. з’являються кулемети, а на початку ХХ ст. – дирижаблі з жорсткою
конструкцією.

Рис. 94. Один з перших зразків кулемету «максим»

кінця ХІХ ст. першої половини ХІХ ст.

152
 Рис. 95. Цільнометалевий дирижабль першої половини ХІХ ст.

Одним із найзначніших винаходів початку ХХ ст. став літак.

Рис. 96. Російський важкий літак «Святогор»

На озброєння армій надходять швидкострільні гармати з дальністю стрільби 6–8 км.

Розширення матеріально-технічної бази війни, наявність на полях битв
багатомільйонних армій, які були оснащені новою машинною технікою, змінювали умови
ведення збройної боротьби. Залізничне сполучення дозволяло у стислий термін здійснювати
зосередження або перегрупування військ на великі відстані. Використання телеграфу,
телефону та радіо полегшило роботу командування різних рівнів щодо об’єднання зусиль
великих мас військ для досягнення єдиної мети в бою. Все це приводило до намагання
постійно вдосконалювати бойові порядки.

Рис. 97. Бойовий порядок російського полку на початку ХХ ст. (за Статутом 1900 р.)

Початок Першої світової війни

Приводом до початку Першої світової війни послужило вбивство 28 червня 1914 року
наступника австро-угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердінанда сербськими
націоналістами в Сараєво (Боснія). Під тиском Німеччини Австро-Угорщина 23 липня
пред’явила ультиматум і, попри згоду Белграда виконати практично всі вимоги Відня, 25
липня розірвала дипломатичні відносини, 28 липня 1914 Австро-Угорщина оголосила Сербії
війну, а Російська імперія у відповідь на це розпочала мобілізацію, проігнорувавши протест
Німеччини. Росія 31 липня розпочала загальну мобілізацію. Німеччина в ультимативній формі
зажадала її припинення. Проте ультиматум Берліна був залишений без відповіді. 1 серпня
1914 року оголосила Російській імперії війну. Цей день офіційно вважається датою початку
Першої світової війни. 3 серпня війну було оголошено також Франції. 4 серпня війну
Німеччині від власного імені та своїх домініонів (Канада, Австралія, Нова Зеландія) оголосила
Велика Британія. 6 серпня 1914 Австро-Угорщина розпочала війну проти Російській імперії.

153
 Італія, член Троїстого союзу (вісь Берлін–Відень–Рим із 1882 р.) у війну на боці
Центральних держав не вступила і заявила про нейтралітет. Згодом, уже 1915 року
королівська Італія вступила у війну в якості союзника Антанти. 23 серпня на боці Антанти
виступила Японія. Вона вирішила скористатися тим, що головні сили Німеччини будуть
задіяні на Заході, й захопити німецькі колонії на Далекому Сході. 30 жовтня на боці
Німеччини у війну вступила Туреччина.
Війна за переділ світу торкалася інтересів більшості країн; надалі в неї виявилися
втягненими США та ряд інших держав. Загалом у ній брали участь на боці австро-німецького
блоку чотири держави, на боці Антанти – 34 країни.
11 листопада 1918 року, в лісі під Комп’єном у салон-вагоні було підписано перемир’я
між Антантою і переможеною Німеччиною. Ультимативні вимоги переможців прийнято без
переговорів. Підписав їх депутат німецького рейхстагу Маттіас Ерцбергер і маршал Франції
Фердінанд Фош...

Особливості воєнних дій у кампаніях Першої світової війни

Війна була розв’язана державами Троїстого союзу. 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина
оголосила війну союзниці Росії – Сербії. У той же день Росія розпочала загальну мобілізацію.
1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, а через день – Франції. 4 серпня Англія оголосила
війну Німеччині. У подальшому у війну вступили ще 28 держав.
Події першої світової війни прийнято розглядати відповідно до воєнних кампаній 1914,
1915, 1916, 1917 та 1918 рр., тому що стратегічні плани і характер дій воюючих сторін
змінювався кожного року.
Кампанії 1914 р. характерні маневрові дії. Воєнні дії у початковий період вели досить
невеликі сили прикриття та сили вторгнення. Війська прикриття забезпечували безперешкодне
розгортання головних сил у прикордонних районах і вели розвідку. Німецькі війська
вторгнення намагалися захопити переправи на річці Маас і тим самим створити сприятливі
умови для наступу головних сил. Стратегічне розгортання всі воюючі країни провели у
відповідності до своїх планів. На Західноєвропейському театрі воєнних дій у смузі
протяжністю більше 450 км Німеччина розгорнула 7 армій (86 піхотних і кавалерійських
дивізій, загальною кількістю більше 1,6 млн чол., та 5 тис. гармат). Їм протистояло 5
французьких, англійська та бельгійська армії (85 піхотних, 12 кавалерійських дивізії,
близько1,6 млн чол. та 4640 гармат).
На Східноєвропейському театрі проти Росії були розгорнуті німецька, 4 австро-угорські
армії та армійська група (52 піхотні та 12 кавалерійських дивізій, загальною кількістю більше
1 млн. чол. та до 2700 гармат). Росія для наступу на Східну Пруссію розгорнула Північно-
Західний фронт у складі 4-х армій. На південь від Полісся був розгорнутий Південно-Західний
фронт у складі 4-х армій. Усього в 6 російських арміях було 54 піхотні та 21 кавалерійська
дивізії (до 850 тис. чол. та 3200 гармат). Типовий склад фронту російської армії наданий на
рис. 98.

Рис. 98. Організація російського фронту (1914 р.)

Співвідношення сил на всіх напрямках було практично однаковим.

21–25 серпня (на Західноєвропейському ТВД) у прикордонній битві німецькі війська
відкинули франко-англійські війська, вторглися у Північну Францію та просувалися в
154
напрямку Парижу. Але германське командування було вимушене послабити своє ударне
угруповання і спрямувати два корпуси і одну дивізію з її складу у Східну Пруссію для
відбиття наступу російських військ (на Східноєвропейський ТВД).
На російсько-німецькому фронті (на Східноєвропейському ТВД) на початку Східно-
Прусської операції (5 серпня – 21 вересня) дві армії російського Північно-Західного фронту
розгорнули успішний наступ.
05 серпня 1914 року почалася Галицька битва – стратегічна операція по захопленню
Галичини, проведена російським Південно-Західним фронтом проти австро-угорських військ.
Вона тривала понад місяць і завершилася розгромом австро-угорських військ. Російські
війська завдали охоплюючих ударів з Пн. і Сх. на 450-кілометровому фронті. 3 вересня майже
без бою «впав» Львів, через день був захоплений Галич. Російські війська блокували фортецю
Перемишль (нині м. Пшемисль, Польща) і вийшли до річки Вислока, за 80 км від Кракова.
Було окуповано всю Східну Галичину й частину Західної, майже всю Буковину. Австро-
угорські війська втратили 400 тис. солдатів, зокрема 100 тис. - полоненими. Втрати росіян
становили приблизно 230 тис. осіб.
Незважаючи на успіхи, російське командування фронту через відсутність досвіду
управління великими військовими формуваннями не змогло належним чином організувати
взаємодію між арміями. Германські війська отримали можливість спочатку завдати значної
поразки 2-й російській армії, а потім відкинути її на вихідні позиції.

Рис. 99. Галицька битва (5 серпня – 21 вересня) 1914 р.

5–12 вересня розгорілася грандіозна битва на північний схід від Парижа на річці Марні.
Німецьке командування, вважаючи, що французи вже нездатні чинити серйозний опір
вирішило не обходити Париж з півночі, як було передбачено планом Шліффена, а піти
навпростець. Це їм дорого коштувало. Німецькі війська на річці Марна наштовхнулися на
сильний опір французів, які у короткий термін зуміли зібрати у потрібному місці значні сили
(у перекиданні французьких військ до фронту взяли участь навіть паризькі таксисти).
Німецький наступ було зупинено. Сталося, як говорили французи, «диво на Марні».
Німецькі війська зазнали поразки і відступили за річки Маас і Уаза. Спроби обох
ворогуючих армій обійти з півночі відкритий фланг свого противника привели до витягування
фронту аж до узбережжя Північного моря. Лінія фронту видовжувалась і досягла 600
кілометрів – від кордонів Швейцарії до Ла-Маншу. Ці операції отримали назву «Біг до моря».
Фронт стабілізувався. Це був важливий стратегіч­ний успіх союзників.

155
 Рис. 100. «Біг до моря» – три послідовні операції зі здійсненням маневрів німецької та англо-
французької армії у вересні жовтні 1914 року

Вичерпавши свої наступальні можливості, у середині листопада сторони перейшли до

позиційної оборони на суцільному фронті від кордонів Швейцарії до Північного моря.
Воєнні дії розгорнулися також на Далекому Сході, в Африці, на Балканах та у
Закавказзі, але у загальному ході війни вони відігравали другорядну роль.
Отже, кампанія 1914 р. завершилася крахом вихідних стратегічних планів, повним
виснаженням кадрових армій і мобілізаційних запасів. Стала очевидною необхідність
мобілізації економіки і людських ресурсів для забезпечення потреб фронту.
До цього війна була маневреною; тепер вона набула позиційного характеру. І ті, й ті
солдати заривалися в окопи, перед якими будувалися земляні та бетонні укріплення,
недоступні навіть для важкої артилерії. Перед окопами простяглися мінні поля і ряди
колючого дроту. Щоб подолати таку оборону при тодішній тактиці і технічному оснащенні
військ потрібні були значні людські резерви, яких на той час у жодної сторони не було.
Бої на Західному і Східному фронтах означали зрив німецького плану «блискавичної
війни». Війна стала набирати затяжного характеру і розростатися у масштабах. Але до такої
війни жодна з сторін не була готова. Тепер долю війни вирішував вже не фронт, а ТИЛ
(економічний, людський потенціал).
Кампанія 1914 р. завершилася крахом вихідних стратегічних планів, повним
виснаженням кадрових армій і мобілізаційних запасів. Стала очевидною необхідність
мобілізації економіки і людських ресурсів для забезпечення потреб фронту.
Кампанія 1915 р. З метою розгортання військового виробництва та підготовки резервів
Англія і Франція вирішили у 1915 р. перейти до стратегічної оборони. Активні дії проти
Австро-германського блоку повинна була вести Росія. Під тиском союзників Росія планувала
провести наступ у Східній Пруссії та у Карпатах. Німеччина вирішила перенести головні
зусилля на схід, розгромити російські війська і вивести Росію з війни. З лютого по жовтень
1915 р. на Східноєвропейському театрі воєнних дій йшли запеклі, кровопролитні битви.
Російські війська були вимушені залишити частину Прибалтики, Польщі та Галичину. Але
жодна російська армія не була оточена, і Росію не вдалося вивести з війни. Знекровлені і
виснажені австро-германські і російські армії перейшли до позиційної оборони на суцільному
фронті. Англія та Франція восени 1915 р. провели часткові наступальні операції з метою
прориву позиційної оборони німців на вузьких ділянках в Артуа та Шампані. Але ці операції
виявилися безрезультатними.
Кампанія 1915 р. підтвердила, що масоване застосування кулеметів, артилерії та
розвиток польової фортифікації зробили оборону сильнішою за наступ.
Цей період характеризувався пошуками способів прориву суцільного позиційного
фронту. Значно збільшилося постачання військ кулеметами, мінометами та важкою
артилерією. Уперше у 1915 р. германською стороною були застосовані бойові отруйні
речовини. На легких швидкісних літаках були встановлені кулемети, а на більш важких –

156
бомбардувальне озброєння. Авіація перетворювалася на важливий бойовий засіб і стала
поділятися на розвідувальну, винищувальну та бомбардувальну.
Вдосконалювалися й способи бойових дій. Перед наступом обов’язково проводилася
артилерійська підготовка. Бойові порядки піхоти стали ешелонувати углиб і шикувати замість
одного щільного цепу у 3–4 й більше рідких цепів, які просувалися вперед разом з
кулеметами. Стійкість і глибина оборони зросли за рахунок ешелонування бойових порядків,
підвищення щільності вогню, створення розвинутої системи траншей і різноманітних
загороджень, а також зведення другої, а іноді і третьої позицій.
Кампанія 1916 р. Країни Антанти при розробці планів на 1916 р. врахували досвід війни
і вирішили координувати свої зусилля. Російська армія отримала завдання розпочати наступ у
середині червня для того, щоб відвернути на себе сили противника. Англо-французькі армії
повинні були 1 липня прорвати фронт на річці Сомма та розгорнути широкий наступ.
Німеччина вирішила знов перенести зусилля на захід, здійснити прорив фронту біля
Вердену, завдати французьким військам поразки та наступати на Париж. Німецькі війська
розпочали наступ на фортецю Верден 21 лютого 1916 р. Їх атаки тривали до липня, але
прорвати оборону противника німці так і не змогли. У другій половині року ініціатива
перейшла до французів, і вони потіснили німецькі війська на вихідні рубежі.
Верденська операція є прикладом спроби прориву потужної оборони на одній ділянці
фронту (15 км). У ній активно використовувалася артилерійська підготовка. Артилерія
повинна була послідовно руйнувати позиції противника, а піхота займати їх. Такий спосіб
прориву виявився безрезультатним. Французьке командування мало можливість перекидати
до Вердена війська з неатакованих ділянок фронту та з тилу. При цьому для оперативного
перегрупування активно використовувався автотранспорт. Перевага німців на ділянці прориву
була швидко ліквідована. У ході наступальних бойових дій під Верденом уперше були масово
застосовані ручні кулемети, рушничні гранатомети, вогнемети та хімічні снаряди.
Розгорнулася енергійна боротьба за панування у повітрі, здійснювалися штурмові дії авіації. У
наступі піхота застосовувала бойові порядки у вигляді хвиль цепів та штурмові групи. В
обороні дрібні групи піхоти з кулеметами відбивали атаки противника з бліндажів та воронок.
Бойові дії під Верденом велися на обмеженій ділянці місцевості: 15–30 км по фронту та 10 км
углиб. Під Верденом Німеччина втратила 600 тис. чол., а Франція більше 350 тис. чол.
Важливу роль у кампанії 1916 р. відіграв успішний наступ російського Південно-
Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова (рис. 3.28) (Брусиловський
прорив), де були застосувана нова форма операції – одночасні удари на ряді ділянок у смузі
450 км.

Фото. О.О. Брусилов (1853–1926)

Чотири армії цього фронту отримали завдання активними діями скувати сили
противника, перешкоджаючи його військам здійснити перегрупування у смузі російського
Західного фронту, який готувався до нанесення головного удару. При практично однаковій
чисельності в особовому складі російські війська за рахунок нерівномірного розподілу сил та
засобів досягли переваги на окремих армійських та корпусних ділянках прориву. Система
оборони противника була розвідана за допомогою аерофотозйомки.

157
 Рис. 101. Наступ військ Південно- Західного фронту (Брусиловський прорив)
Ретельна підготовка, фактор раптовості і застосування нової форми операції –
одночасних ударів на ряді ділянок у смузі 450 км – дозволили російським військам прорвати
потужну оборону противника та просунутися вперед на 80–120 км. За період російського
наступу (липень – вересень) австро-германські війська втратили близько 1,5 млн чол., у тому
числі – 400 тис. чол. полоненим и. Російські війська втратили близько 500 тис. чол.
Завдяки наступальним операціям військ Південно-Західного фронту частина сил
німецької армії була перекинута з верденського напрямку. Це змусило Австро-Угорщину
зупинити наступ проти Італії.
Операція англо-французьких військ на річці Сомма (липень – листопад) велася за
принципом «методичного прогризання» оборони противника на суцільній широкій (40 км)
ділянці прориву, при вирішальній ролі артилерійського вогню. Перевага союзників у силах та
засобах була трикратною, але темпи наступу були вкрай низькими. Запеклі бої на річці Сомма
продовжувалися до пізньої осені.

Рис. 102. Операція на річці Сомма (1916 р.)

1 липня 1916 р. французькі та англійські війська почали наступ на річці Соммі.

Французька піхота просувалися впритул за вогневим прикриттям своєї артилерії, в результаті
німці просто не могли підняти голови. Французи в ході свого наступу витратили майже 2,5
млн. снарядів, що за проведеними розрахунками складало майже по тонні металу на погонний
метр фронту, було тільки не зрозуміло як після такої артилерійської підготовки могло щось
уціліти. Проте німці не лише уціліли, але і дали запеклу відсіч.
Невміння вести сучасний наступальний бій і слабку особисту підготовку піхоти,
англійські війська показали відразу ж в перший день наступу. Плюс до цього англійська
артилерія була абсолютно не підготовлена до ведення вогню по підтримці атаки піхоти, не
вміла створювати вогневий вал як це робили французькі артилеристи, швидко і точно
переносити вогонь, в результаті англійці, вели вогонь в основному по окремих цілях.
Втрати у битві на Соммі виявилися найбільшими жертвами, понесеними британською
армією за усю її історію. «Німці були приголомшені, страшним видовищем, це коли англійці
густими ланцюгами йшли у безперервні атаки на їх позиції, стволи германських кулеметів не
витримували, виходили з ладу, не витримували і самі завжди холоднокровні німці, від
побаченого видовища, це коли на їх очах, від їх шквального кулеметного вогню гинули сотні,

158
а то і тисячі тих, хто атакує, у результаті не рідко не витримувала психіка і у багатьох
германських солдатів».
Понесли величезні втрати і німецькі війська, правда, в основному від вогню французької
артилерії, проте в порівнянні з англійцями вони були мінімальними
За 4,5 місяця англо-французькі війська у смузі 40 км потіснили противника всього на
10 км. При цьому вони втратили близько 800 тис. чол.; втрати німецьких військ становили
538 тис. чол.
До речі, операція на Сомме була визначена не тільки найбільш кривавими втратами але й
застосуванням нового засобу боротьби – танків. Перші танки були озброєні кулеметами та
гарматами малого калібру, мали обмежений радіус дії та швидкість 6 км/год. (Англійські
броньовані чудиська були ще недосконалі, тихохідні і громіздкі, а їх екіпажі слабо
підготовлені. З тих, що виступили в нічний марш до фронту з 49 машин висунулося 32, а в
підтримці атаки піхоти взяло участь лише 18).
15 вересня 1916 р. 18 сталевих чудовиськ, що досягли лінії атаки, стріляючи, повільно
повзли на німецькі позиції й наганяли жах. Успіх танкової атаки був вражаючим, англо-
французькі вйська заглибились в оборону противника на 5 км з мінімальними втратами.
Раніше такий прорив досягався ціною втрати десятків тисяч вояків. Проте німецькі війська
стримали натиск, і восени активні бойові дії на річці Соммі припинилися.

Рис. 103. Англійський танк Mark ІV

Спільна операція англійської та французької армій розкрила неспроможність теорії

прориву позиційного фронту за допомогою удару в одному місці і методичних атак, показало
шаблонність лінійної стратегії та обмеженості лінійного мислення.
Підсумки воєнних кампаній 1916 р. на Заході виявилися приголомшливими. Під
Верденом загинуло до 1 млн німецьких і французьких солдатів та офіцерів. На річці Соммі
обидві сторони втратили понад 130 тис. вояків.
Такі страшенні жертви так і не визначили переможця. Війна продовжувалася. Постійно
вдосконалювалися смертоносна зброя і техніка. Використовувались артилерія, танки,
військово-повітряні сили, хімічна зброя. За рівнем технічної оснащеності англо-французькі
війська випереджали Німеччину. Війна виснажувала противників, вимагаючи мобілізації
останніх людських, матеріальних і продовольчих ресурсів. Найбільш катастрофічне
становище після битв 1916 р. склалося в Німеччини, у якої армія скоротилася на 1 млн солдат,
яких не було ким замінити.
У кампанії 1916 р. австрійсько-германський блок зазнав значної поразки та втратив
стратегічну ініціативу.
Кампанія 1917 р. Загальна стратегічна обстановка на початку 1917 р. була сприятливою
для Антанти. Вона мала 425 дивізій проти 331 дивізії противника. 6 квітня на боці Антанти у
війну вступили США. Командування Антанти планувало завершити війну у 1917 р. шляхом
завдання ряду узгоджених ударів арміям противника. На французькому фронті готувався
наступ з метою розгрому угруповання німецьких військ у районі нуайонського виступу. На
російському фронті головний удар готувався на львівському напрямку. Італійці планували
наступ з метою оволодіння Трієстом.
Наступ англо-французьких військ розпочався 16 квітня. (Наступ Нівеля (16 квітня – 9
травня 1917) – наймасштабніша стратегічна наступальна операція союзних військ. Потужна
спроба прорвати фронт оборони німецьких військ закінчилася безрезультатно для союзних
військ з колосальними втратами, понад 200 тис. осіб, за що її називали «Бійня» Нівеля). В

159
операції на головному напрямку були задіяні 100 піхотних та 10 кавалерійських дивізій,
більше 11 тис. гармат, близько 1 тис. літаків, 200 танків. Наступу передувала тривала (11 діб)
артилерійська підготовка. Проте піхоті вдалося захопити лише другу лінію окопів, а потім її
просування припинилося. Взаємодія з артилерією налагоджена не була. Артилерія вела вогонь
по секторах у глибині оборони противника, у той же час не придушені кулемети німців
розстрілювали атакуючі хвилі піхоти союзників. Бої тривали до середини травня. У невдалому
наступі англо-французькі війська втратили більше 200 тис. чол.
У другій половині 1917 р. англо-французьке командування здійснило ряд часткових
операцій з метою покращання оперативно-тактичного стану своїх військ. Найбільшу
зацікавленість викликає операція англійських військ біля населеного пункту Камбре у
листопаді – грудні 1917 р.). Операція планувалася протягом місяця з виключною ретельністю.
Для атаки була обрана ділянка біля міста Камбре шириною 12 км. Вона була обмежена на
флангах двома каналами і була зручною для дії танків. У смузі наступу оборонялися дві
німецькі піхотні дивізії. Оборона німецьких військ складалася з трьох укріплених позицій
загальною глибиною 7 – 8 км. Найбільш міцною була перша позиція. Для здійснення прориву
оборони німців були задіяні 8 англійських дивізій. Кожній дивізії відвели смугу наступу
шириною 1,5–1,7 км. Крім того, до участі в операції залучався кавалерійський корпус, який
передбачалося ввести в прорив, що пророблявся танками та піхотою. Наступ наземних військ
мав підтримувався з повітря 1 тис. літаків. Щільність артилерії була меншою ніж у попередніх
операціях: усього 85 гармат на 1 км фронту.

Рис. 104. Операція біля Камбре (22 листопада – 6 грудня 1917 р.)

Кожен піхотний батальйон першого ешелону отримував для підсилення 9–12 танків.
Щоб забезпечити надійну взаємодію піхоти з танками, був змінений бойовий порядок піхоти.
Під час наближення до позицій противника піхота мала рухатися не цепом, а у колонах
відділень або взводів. У цеп колони розгорталися лише під час атаки.
20 листопада рано вранці без артилерійської підготовки англійські танки пішли в атаку.
Через декілька хвилин артилерія відкрила вогонь, супроводжуючи вогняним валом атаку
танків та піхоти. Авіація у цей час нанесла удари по штабах та артилерії німців.
Німецькі війська були приголомшені раптовою атакою і на першій позиції не чинили
опору. Тільки на третій позиції наступ англійців був зупинений. Піхота відстала від танків, а
ввести в прорив кавалерійський корпус англійському командуванню не вдалося.

Рис. 105. Англійська піхота під час хімічної атаки противника

160
 Операція біля Камбре виявила значення і силу масованого удару танків, роль взаємодії
всіх родів військ, надало досвіду щодо оперативного маскування і досягнення раптовості.
Велика увага в ході цієї операції стала приділятися питанням захисту від хімічної зброї
противника та протиповітряної оборони.

Рис. 106. Перші зразки засобів протиповітряної оборони

У листопаді 1917 р. голови урядів Великої Британії, Франції, Італії та США утворили
Вищу військову раду «для забезпечення найкращої координації на західноєвропейському
воєнному театрі». Тим часом Росія, де до влади прийшли більшовики, стрімко змінювала курс.
Оголосивши «Декрет про мир», більшовики звернулися із закликом до всіх воюючих держав
укласти мир без анексій і контрибуцій. 15 грудня Росія домовилася з Німеччиною та Австро-
Угорщиною про перемир’я на Східному фронті.
3 березня 1918 року підписана Брест-Литовська мирна угода. Угода зафіксувала поразку
Росії та вихід її з Першої світової війни.
Вирішальний вплив на хід війни мала Жовтнева революція 1917 р. 5 грудня 1917 р.
Радянська Росія склала перемир’я з Німеччиною, що значно погіршило стан Антанти.
Кампанія 1918 р. Підготовка сторін до бойових дій кампанії 1918 р. проходила в умовах
зростання політичної кризи у країнах Західної Європи.
Стратегічну ініціативу у першій половині 1918 р. мала Німеччина. Навесні германські
війська завдали удару по правому флангу англійців у Пікардії. Частковий успіх не був
розвинений, і розбити англійські війська німцям не вдалося. Невдалим виявився наступ
германських військ на французькі позиції південніше річки Сомма.
27 травня німці здійснили свою останню у першій світовій війні операцію на паризькому
напрямку. Фронт французів було прорвано у перший день наступу. Щоб викликати паніку в
Парижі німці стали обстрілювати його з надважких гармат, дальність стрільби яких досягала
120 км.
30 травня німецькі війська вийшли на р. Марна та опинилися за 70 км від Парижу. Проте
їх наступ було зупинено. Спроби розширити прорив з флангів успіху не мали. Сили Антанти
постійно зростали, і 7 червня бойові дії були припинені. У липні німецькі військ були
відкинуті до рубежів, з яких вони розпочали наступ.
Використовуючи свою зростаючу перевагу, союзники у другій половині року розпочали
загальний наступ на широкому фронті.
Германська коаліція почала розпадатися. Німеччина не мала ані моральних, ані
матеріальних сил для продовження війни в обстановці безперервного відступу на фронті та
революції усередині країни. 11 листопада 1918 р. германський уряд прийняв усі умови
капітуляції

Перша світова війна і Україна

Одними з найбільш драматичних стали перебіг подій Великої війни та її наслідки для
українського народу, розділеного на східноєвропейському театрі воєнних дій політичними
кордонами імперій, які вступили між собою у війну. Українські землі зазнали значних
руйнувань внаслідок війни – від самого початку боїв улітку 1914 територія Галичини, Волині і

161
(меншою мірою) Центр. України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи.
Аж до початку 1918 лінія фронту проходила через українську територію, і протягом усієї
війни тут перебував російський Штаб Південно-Західного фронту. Ключове геополітичне
розташування, а також значні природні та людські ресурси спричинили запеклу боротьбу за
них Німеччини та Австро-Угорщини, з одного боку, і Російської імперії – з іншого. За роки
війни до лав російської армії було мобілізовано 3,5 млн. українців (за ін. даними – 4,5 млн із
заг. чисельності 15,5 млн), а до складу австрійської армії – близько 300 тис. (близько 9% від
особового складу австро-угорської армії).
На укр. землях проходив Пд.-Зх. фронт довжиною більше400 км, польове управління
якого дислокувалося в Києві. Він складався з 4-х армій: із півночі на південь – 4-ї, 5-ї, 3-ї та 8-
ї. На лівому фланзі фронту між Дністром і Прутом (прит. Дунаю) діяв т. зв. Дністровський
загін, основу якого становили 47-й Український та 48-й Одеський піхотні полки. Австро-
Угорщина розгорнула проти Росії на лінії Сандомир (нині місто Свентокшиського воєводства,
Польща) – Перемишль (нині м. Пшемисль Підкарпатського воєводства, Польща) – Станіслав
(нині м. Івано-Франківськ) – Чернівці 4 армії: 1-шу, 4-ту, 3-тю та 2-гу. Крім того, австрійс.
командування дозволило створити укр. добровольче військ. формування (див. Легіон
Українських січових стрільців). На заклик Головної української ради зголосилося бл. 30 тис.
охочих захищати Галичину від рос. військ, однак відібрали лише кілька тисяч. Загони січових
стрільців у баченні укр. політиків мали стати основою майбутньої укр. армії. Саме так
розуміли свою місію і самі стрільці, здебільшого студенти або загалом люди з вищою освітою.

Рис. 107. Фортеця Перемишль

17 серпня 1914, виконуючи прохання франц. уряду, армії рос. Пн.-Зх. фронту розпочали
Східнопрусську операцію. У наступні два дні в наступ перейшли війська Пд.-Зх. фронту, які
ввійшли на територію Східної Галичини. Розпочалася 33-денна Галицька битва 1914 – одна з
найбільш успішних для рос. армії і водночас кривавих бойових операцій. У боях брали участь
8 армій, понад 100 д-зій, понад 1,5 млн солдатів та офіцерів. У Галичині рос. війська мали
значну перевагу в живій силі над австро-угор. збройними силами, які зосередили свої війська
на Люблінсько-Холмській ділянці фронту (перевага місцями досягала 3- й 4-кратного
розміру). 27 серпня 1914 австро-угор. війська перейшли до оборони, наступного дня почали
відступ, намагаючись уникнути загрози оточення рос. військами.
Паралельно з наступом рос. армій на територію Галичини на кордоні з Буковиною,
починаючи з 6 серпня, почалися бої місц. значення рос. та австрійс. прикордонної сторожі. Це
був другорядний театр воєнних дій, а тому більш масштабних боїв та операцій тут не
проводилося. Долю Буковини 1914 визначив стрімкий наступ рос. військ у Галичині – у ніч з
30 на 31 серпня австрійс. війська залишили цей коронний край. 2 вересня 1914 Чернівці були
без бою взяті росіянами, а вже 3 вересня рос. війська захопили Львів. 17 вересня 1914 3-тя рос.
армія оточила австрійс. фортецю Перемишль із гарнізоном бл. 300 тис. солдатів та офіцерів,
але через нестачу снарядів не змогла провести її штурм. 25 вересня 1914 авангард рос. військ
навіть прорвався через Ужоцький перевал у Карпатах і вийшов на територію Угорщини, де й
зупинився. Однак закріпитися на карпатських перевалах рос. військам не вдалося, а бойові дії

162
набули позиційного характеру. У результаті Галицької операції 1914 рос. війська просунулися
вглиб імперії Габсбургів на 280–300 км і захопили Галичину, Буковину та частину Польщі.
Австро-угор. війська втратили 400 тис. осіб (у т. ч. 100 тис. полоненими) і 400 гармат. Втрати
росіян становили бл. 230 тис. осіб і майже 100 гармат.
Вважаючи незворотним процес приєднання Галичини і Буковини до Рос. імперії, 21
серпня 1914 царський уряд створив Галицьке генерал-губернаторство на чолі з
Г. Бобринським. Нова адміністрація розділила окуповані території на Львів, Тернопіль,
Перемишльську та Чернівецьку губернії, призначила градоначальників, створила поліцію,
жандармські управління. Знаючи про існування в Галичині потужних самостійницьких
настроїв, укр. політ., екон., культ. орг-цій, які становили кістяк усього укр. нац. руху, рос.
окупаційна адміністрація розгорнула широку кампанію боротьби з українством. Особливих
переслідувань зазнало греко-катол. духовенство. 18 вересня 1914 був заарештований і
вивезений у Росію митрополит А. Шептицький. Загалом тисячі галичан вивезено як
заручників (лише через Київ пройшло бл. 12 тис.).
На рубежі 1914 і 1915 на Пд.-Зх. фронті настало затишшя. Восени 1914 на боці Австро-
Угорщини у війну вступила Османська імперія, а тому загроза нависла над укр. землями ще і з
півдня. Для захисту узбережжя Чорного моря аж до румун. кордону з військ Одеського
військового округу була створена 7-ма армія.
22–24 січня 1915 австро-нім. війська розпочали наступ на рос. позиції, завдаючи удару з
Ужгорода на Самбір та з Мукачевого на Стрий. Рос. армія 25 січня розпочала контрнаступ на
лівому фланзі, однак під натиском противника змушена була відступати до річок Дністер і
Прут. Невдалими виявилися й спроби австро-нім. військ деблокувати Перемишль, який 6
місяців перебував в оточенні рос. військ. 22 березня 1915 гарнізон, що налічував на той час
120 тис. осіб, капітулював (осн. причина – вичерпання усіх харчових запасів). У полон
потрапили 9 генералів, 2,5 тис. офіцерів. Протягом усього березня російські 8-ма і 3-тя армії
вели постійні бої, однак прорватися на Будапешт (нині столиця Угорщини) через Карпати не
вдалося. У Карпатській битві 1915 добре себе зарекомендували укр. січові стрільці, до яких
австрійці спочатку ставилися доволі скептично. Особливо ефективною була служба стеження
УСС. Вони взяли участь у боях на г. Маківка недалеко від Славська (нині смт Славське
Сколівського р-ну Львів. обл.; 23 березня – 4 квітня 1915).
Загалом у ході Карпатської операції 1915 рос. військам не вдалося виконати
поставлених завдань, в основному через невміння воювати в зимових умовах у гірській
місцевості. Під час її проведення війська Пд.-Зх. фронту втратили 1 млн осіб, тоді як австро-
німецькі – 800 тис.
Навесні 1915 австрійському командуванню за підтримки нім. союзників вдалося
успішно провести Горлицьку наступальну операцію (див. Горлицька битва 1915). Вони
спромоглися прорвати оборону рос. 3-ї армії на 35-кілометровій ділянці в районі Горлиці (нині
м. Горліце Малопольс. воєводства, Польща) завдяки майже подвійній перевазі в живій силі
(для цього було спеціально сформовано нім. 11-ту армію на чолі з генерал-фельдмаршалом А.
фон Макензеном). Рос. армія відступила з Галичини з найбільшими втратами за всю війну – у
середньому 235 тис. убитими та пораненими щомісяця (упродовж усієї війни ця цифра
становила 140 тис.). 3 червня 1915 німецько-австрійські війська зайняли Перемишль, а 22
червня – Львів. У результаті Горлицької операції 1915 рос. війська було відкинуто з
Галичини, а фронт стабілізувався по лінії Холм (нині м. Хелм Люблінського воєводства,
Польща) – Володимир-Волинський – Броди – Бучач. Усі попередні успіхи рос. армії
виявилися знівельованими, а величезні людські жертви – марними. У період відступу з
Галичини росіяни втратили лише полоненими 500 тис. осіб із 344 гарматами. Відступаючи,
вони знищували все, що могло хоча б якимось чином придатися противникові, застосувавши
тактику «випаленої землі». Сильно постраждали не тільки військ. об’єкти: насамперед
величезної шкоди було завдано мирному українському населенню.
Наступною великою воєнною операцією на укр. землях став т. зв. Брусиловський
прорив 1916 – масований наступ армій Пд.-Зх. фронту на лінії Луцьк – Чернівці під
командуванням генерала від кавалерії О. Брусилова, який тривав із 4 червня до 20 вересня
1916. Переважаючи противника в піхоті у 2–2,5 раза, артилерії – у 1,5–1,7 раза, рос. війська

163
досить легко прорвали оборону австро-угор. формувань і вже 7 червня 1916 взяли Луцьк, а 18
червня – Чернівці. Війська ген. О. Брусилова зайняли південну Галичину, Буковину і знову
підійшли до карпатських перевалів, однак на початку вересня 1916 темп наступальних дій
значно уповільнився і Пд.-Зх. фронт стабілізувався по лінії р. Стохід (прит. Прип’яті, бас.
Дніпра) – Киселин (нині с. Кисилин Локачинського р-ну Волин. обл.) – Золочів – Бережани –
Галич, Станіслав – Делятин (нині с-ще міськ. типу Надвірнянського р-ну Івано-Франк. обл.) –
Ворохта – Селетин (нині с. Селятин Путильського р-ну Чернів. обл.).
Лише за приблизними підрахунками, за відомостями Ставки Верховного
головнокомандувача, Пд.-Зх. фронт втратив із 4 червня по 27 жовтня 1916 р. 1,65 млн осіб, що
й вирішило долю т. зв. Брусиловського прориву, – рос. війська захлиснулися власною кров’ю,
а жодне із завдань не було виконане: противник не розгромлений, Ковель, як вузловий центр
не взятий, незважаючи на величезні втрати рос. військ. У стратегічному плані певних
позитивних для Антанти результатів було досягнуто – порятовано від розгрому Італію,
вирішено питання приєднання Румунії до Антанти, рос. наступ полегшив становище англійців
і французів на їх фронті. Для України, на території якої відбувалася ця грандіозна битва, війна
знову принесла значні руйнування, загибель сотень тисяч українців – солдатів, офіцерів та
просто мирних жителів.
Останню велику наступальну операцію під час П.С.В. Пд.-Зх. фронт провів улітку 1917,
але не досяг будь-яких успіхів. Більше того, внаслідок контрнаступу австро-нім. військ армії
рос. Пд.-Зх. фронту відійшли північніше Бродів і зупинилися на лінії Збараж–Скалат–
Гримайлів, далі – по р. Збруч (прит. Дністра) до Дністра, де з’єднувалися з Румунським
фронтом. Жовтневий переворот у Петрограді 1917 та початок революц. подій в Україні,
створення Української Народної Республіки зумовили призупинення бойових дій на укр.
землях. Генеральний секретаріат Української Центральної Ради 23 листопада 1917 вирішив
об’єднати Південно-Західний і Румунський фронти в Український фронт, а сама
Українська Центральна Рада розпочала переговори про завершення війни. Перший мирний
договір у війні 1914–18 був підписаний саме УНР 9 лютого 1918 в Бресті-Литовському
(нині м. Брест, Білорусь) із Німеччиною.
П.С.В. значним чином вплинула на укр. сусп-во. Переважна більшість укр. солдатів і
офіцерів обох імперій виконували свій військ. обов’язок і воювали в арміях тих д-в, де вони
народилися і жили, вважаючи супротивника своїм кровним ворогом. Патріотичний підйом на
початку війни з обох сторін був значним, чому посприяла й позиція провідних суспільно-
політ. сил, у т. ч. українських, спрямована на підтримку війни. Лише згодом конфлікт між
Австро-Угорщиною і Росією почав розглядатися укр. політиками Галичини і Наддніпрянщини
як можливість здобуття для укр. земель більшої автономії, а то й незалежності. Для політ.
орієнтації укр. народу і захисту його національних інтересів були створені Гол. укр. рада,
Союз визволення України, Загальна українська рада, Укр. парламентська репрезентація.
Унаслідок воєнних дій значно загострилася соціально-екон. ситуація на укр. землях. Бл.
61% працездатних чоловіків із сільс. місцевості були мобілізовані на фронт, через що 1916
посівні площі в Україні зменшилися на 1,9 млн десятинпорівняно з 1913, а валовий збір с.-г.
продукції – відповідно на 200 млн пудів. Війна найбільш відчутно вдарила по
малозабезпечених верствах села: на поч. 1917 із 3 млн 980 тис. сел. госп-в 640 тис. не мали
засівів, 1 млн 400 тис. – коней, 1 млн 142 тис. – корів. Війна і спричинені нею урядові
евакуаційні заходи завдали великих втрат тваринницькій галузі України, особливо
Правобережжя (див. Евакуаційні заходи австрійського та російського урядів на українських
землях у роки Першої світової війни).
Суперечливою і проблематичною була ситуація в промисловості. З одного боку, значно
розширився державний вплив, а низка підприємств отримали вигідні військові замовлення, що
дало їм змогу значно наростити обсяги виробництва продукції. Однак водночас війна призвела
до порушення усталених внутрішніх і зовнішніх торгівельних зв’язків, диспропорцій у
товарному обміні, а також між військовим і цивільним виробництвом (останнє забезпечувало
повсякденні потреби пересічних людей), хронічних транспортних та фінансових проблем.
Унаслідок цього протягом 1914–16 в Україні закрилося більше 1,4 тис. підприємств, було
задуто 26 доменних печей. Економіка західноукраїнських земель була підірвана внаслідок

164
фактично безперервного проходження тут лінії фронту. Величезна кількість біженців і
вигнанців із прифронтових регіонів, вивезення із Правобережної України хлібних і цукрових
запасів та інших продовольчих вантажів посилили і без того значний розлад на залізницях,
спричинений відступом російських військ на широкому фронті влітку 1915 й евакуацією із
прифронтових губерній промислового устаткування, адміністративних установ, навчальних і
культурних закладів та ін. Безперервне посилення транспортної кризи в роки війни стало
однією з головних причин загального економічного занепаду.
Особливістю Першої світової війни стало біженство, яке широко охопило українські
землі по обидва боки кордону. Евакуаційні заходи були застосовані як австрійською владою в
Галичині і Буковині, так і рос. імперським урядом у Волинській губернії та Подільській
губернії. Серед перших переважали не добровільні переселенці, а виселенці, евакуйовані із
державно-політичних, стратегічних міркувань. Австро-угорський уряд організовував
спеціальні табори для українців у Вольфсберзі, Гмюнді та Гредізі (нині всі міста в Австрії).
Ними опікувалися відповідні державні інституції, забезпечуючи грошову допомогу, медичне
обслуговування та працевлаштування. У жахливих умовах опинилися інтерновані так звані
політично неблагонадійні українці з Галичини та Буковини. Для них були створені окремі
концентраційні табори на Заході Австрії, серед яких виділявся своїми розмірами Талергоф
(близько 5 тис. заарештованих, у т. ч. близько 500 священиків). Російська влада теж вдалася до
примусового виселення українців з окупованих 1915 р. районів Західної України.
У зв’язку з наступом австро-угорських та німецьких військ весною–літом 1915
відповідні евакуаційні заходи почали проводити вже й на території правобережних губерній
Російської імперії – Волинської та Подільської. На території всієї Російської імперії
наприкінці 1916 налічувалося понад 3 млн. біженців і вигнанців, зокрема на українських
землях – близько 656 тис., в основному в Катеринославській губернії, Харківській губернії та
Чернігівській губернії. У контексті біженської проблеми російський уряд намагався проводити
політику «вдосконалення» національної структури населення, всіляко перемішуючи людей
різної національності з метою прискорення їх асиміляції. Частину біженців переміщали в
організованому порядку разом з евакуйованими фабриками, заводами та різними установами.
Всього з території Царства Польського та Прибалтики було вивезено близько 680
підприємств, з яких майже кожне п’яте (18%) опинилося в Україні (серед них, зокрема, і
Деміївський снарядний завод).
Одним із характерних виявів життя воєнного соціуму стала діяльність мережі центрів та
місцевих громададських організацій і товариств із надання допомоги військовим, цивільному
населенню та біженцям, зокрема: Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим
воїнам та відповідний Всеросійський союз міст, Тетянинський комітет із надання тимчасової
допомоги потерпілим від воєнних дій, Романовський комітет та ін. Доброчинність, що набула
організованих інституційних форм, виявила тенденцію до становлення осних елементів
громадянського суспільства на українських землях у роки війни. Провідною громадською
військово-медичною організацією в роки Першої світової війни було Російське товариство
Червоного Хреста, яке сприяло військовій адміністрації у справі надання допомоги пораненим
і хворим. Імперський уряд направляв чималі кошти для забезпечення функціонування цих
структур, унаслідок чого провідні громадські організації настільки зміцніли, що почали
конкурувати з урядовими в деяких сферах надання допомоги населенню. Досить істотною
була й участь церкви в наданні допомоги жертвам війни. Зростання ролі громадських
організацій до певної міри було реакцією на нездатність уряду організувати належним чином
допомогу військовим і цивільному населенню, виявило тенденцію до самоорганізації соціуму
в критичні моменти свого існування, зокрема у воєнний час.
Нагромадження соціальних проблем, погіршення матеріального становища основної
маси населення, тривале порушення традиційного укладу життя спричинили наростання
антиурядових виступів. Із серпня 1914 до вересня 1915 зафіксовано близько 100 страйків, у
яких взяли участь 43 тис. робітників України, а з жовтня 1915 до вересня 1916 – 225 страйків,
які охопили 210 тис. робітників. Із серпня 1914 до грудня 1916 в Україні відбулося понад 160
селянських виступів. Затяжний характер бойових дій, що характеризувався, зокрема, відомим
висловом «на фронті без змін», значні людські втрати, а також активна пропагандистська

165
робота зумовлювали значне посилення антивоєнних та антиурядових настроїв і в
солдатському середовищі Південно-Західного та Румунського фронтів, дислокованих в
Україні.
Невдоволення солдат і всього населення Російської імперії активізувалося після того, як
російське командування не змогло використати Брусиловський прорив 1916 для перелому
ходу війни. Фактично після цього необхідність і неминучість кардинальних змін суспільного
життя усвідомили всі верстви суспільства. Дедалі більше зростало невдоволення війною,
насамперед її неймовірно великими людськими жертвами та безперспективністю. Виявом цих
суспільних настроїв стало зречення російського імператора Миколи II 15 березня 1917 від
престолу, а вже 17 березня – створення в Києві УЦР, яка фактично взяла на себе функцію
місцевого органу влади. Революційні події 1917–21 стали органічним продовженням тих
процесів, які зародилися і з особливою силою виявилися в роки Першої світової війни, а тому
фактично становлять з нею одне ціле.
Таким чином, українські землі зазнали значних руйнувань внаслідок Першої світової
війни – від самого початку боїв улітку 1914 територія Галичини, Волині і (меншою мірою)
Центр. України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Аж до початку 1918
лінія фронту проходила через українську територію, і протягом усієї війни тут перебував
російський Штаб Південно-Західного фронту. Ключове геополітичне розташування, а також
значні природні та людські ресурси спричинили запеклу боротьбу за них Німеччини та
Австро-Угорщини, з одного боку, і Російської імперії – з іншого. За роки війни до лав
російської армії було мобілізовано 3,5 млн. українців (за ін. даними – 4,5 млн із загальної
чисельності 15,5 млн), а до складу австрійської армії – близько 300 тис. (близько 9 % від
особового складу австро-угорської армії).
Нагромадження соціальних проблем, погіршення матеріального становища основної
маси населення, тривале порушення традиційного укладу життя спричинили наростання
антиурядових виступів (серпня 1914 до вересня 1915 зафіксовано близько 100 страйків, у яких
взяли участь 43 тис. робітників України, а з жовтня 1915 до вересня 1916 – 225 страйків, які
охопили 210 тис. робітників. Із серпня 1914 до грудня 1916 в Україні відбулося понад 160
селянських виступів.). Затяжний характер бойових дій, що характеризувався, зокрема,
відомим висловом «на фронті без змін», значні людські втрати, а також активна
пропагандистська робота зумовлювали значне посилення антивоєнних та антиурядових
настроїв, як серед всіх верств суспільства, так і в солдатському середовищі. Все більше
зростало невдоволення війною, насамперед її неймовірно великими людськими жертвами та
безперспективністю. Необхідність і неминучість кардинальних змін суспільного життя
усвідомили всі верстви суспільства. Виявом цих суспільних настроїв стало зречення
російським імператором Миколою II 15 березня 1917 від престолу, а вже 17 березня –
створення в Києві УЦР, яка фактично взяла на себе функцію місцевого органу влади.
Революційні події 1917–21 стали органічним продовженням тих процесів, які зародилися і з
особливою силою виявилися в роки Першої світової війни, а тому фактично становлять з нею
одне ціле.
«Якщо ми погодимося з тим, що останні битви цієї абсурдної війни, яка тривала з 1914
по 1918 рік, ознаменували закінчення XIX століття, щойно були підписані Версальський, Сен-
Жерменський, Тріанонський, Нейїський і Севрський договори, то повинні водночас визнати,
що виникло чимало економічних і соціальних проблем, які визначатимуть ситуацію у світі в
XX столітті, як і основні політичні напрями нового століття. Виснажена чотирирічною війною
Європа, яка вдалася до позик, щоб заплатити за зброю, втратила контроль над світовою
економікою... Тепер вона була не кредитором, а боржником, зокрема Сполучених Штатів
Америки, які витіснили її з позицій світового економічного лідера», – писав бельгійський
історик Жорж-Анрі Дюмон.
За Версальською мирною угодою Німеччина втратила всі колонії, у неї були відібрані
Ельзас, Лотарингія, Саар та інші території. Їй заборонялося мати армію загальною
чисельністю більше 100 тис. чол., авіацію, танки та підводні човни. Країнам-переможцям
Німеччина повинна була виплатити величезні репарації.

166
 Великі зміни відбулися на політичній карті світу. Розвалилася та припинила своє
існування Австро-Угорщина. В Європі виникли нові держави: Угорщина, Югославія,
Чехословаччина, Польща.

Проблеми Першої світової війни що спонукали розвиток військового мистецтва

Перша світова не мала собі рівних у всій попередній історії людства. Збройна боротьба
велася на фронтах протяжністю 3-4 тис. км, на території трьох континентів – Європи, Азії та
Африки, не тільки на суші і на морі, а й у повітрі. У країнах Антанти було мобілізовано
близько 45 млн. чоловік, у коаліції Центральних держав – 25 млн. Фактично, у війну були
втягнені всі людські ресурси найбільших держав.
У ході війни з усією очевидністю проявилася вирішальна роль економіки і техніки,
залежність перебігу й результату війни від тилу країни. Війна, що тривала понад чотири
роки, примусила мілітаризувати підприємства основних галузей промисловості,
підпорядкувати науку і сільське господарство потребам армій та флотів. Зростання і
вдосконалення військового виробництва, залізничного й автомобільного транспорту, засобів
зв’язку, розвиток озброєнь змінили матеріально-технічну базу війни. Під час військових дій
застосовувалися як удосконалені, так і нові бойові засоби: літаки, танки, підводні човни,
зенітні та протитанкові гармати, міномети, хімічні й димові снаряди, запалювальні засоби,
випуск яких постійно зростав.
Досвід Першої світової війни засвідчив хибність усіх цих стратегічних розрахунків.
Уже кампанія 1914 року (бої на Марні, в Галичині та у Східній Пруссії) виявила хибність
головної стратегічної ідеї передвоєнного періоду – ідеї короткочасної війни. Стало зрозуміло,
що війна між великими, економічно розвиненими державами буде затяжна, тривала, й
домогтися в ній перемоги одноактним стратегічним зусиллям неможливо.
За роки війни генштаби воюючих держав нагромадили великий досвід в галузі
стратегічного планування. Проте жоден стратегічний план повністю реалізувати не
вдалося. Жодна сторона не змогла вирішити проблему коаліційної стратегії – вироблення
єдиних планів дій, створення єдиного командування, організації стратегічної взаємодії.
Егоїстичні інтереси кожної країни (передусім це стосується Великобританії і Франції)
переважали над інтересами коаліції, хоча спільні дії союзників і погоджувалися, проте
зобов’язання часто порушувалися. Політичні суперечності між Англією, Росією та Францією
не дозволяли реалізувати ту потенційну перевагу в силах і засобах, яка була на боці Антанти.
Ці самі причини, хоча й меншою мірою, визначали неузгодженість у військових діях коаліції
Центральних держав.
Обидві військові коаліції в ході війни зіштовхнулися з проблемою боротьби на два і
більше фронтів. Зазначена проблема постала перед військовим керівництвом у результаті
помилок передвоєнної дипломатії, особливо це стосується Берліна та Відня. Озброєна
боротьба на два і більше фронтів висунула такі кардинальні завдання, як визначення напрям у
головного удару (головного фронту) у війні загалом і на певному її етапі, організація
ефективної взаємодії між фронтами, міжтеатрові стратегічні перегрупування. Досвід війни
засвідчував, що нерішучість і невизначеність у виборі напряму головного удару (головного
театру бою), розкиданість збройних сил і неправильний їх розподіл між фронтами серйозно
ускладнювали досягнення цілей. Успіх боротьби на два і більше фронти визначали переважно
три чинники: наявність необхідних стратегічних резервів для відбивання несподіваних ударів,
свобода і високий темп маневрування силами та засобами між театрами, чітка взаємодія
фронтів.
Досвід Першої світової війни засвідчив, що попередні завдання стратегії, які полягали
переважно у підготовці до війни тільки збройних сил і плануванні лише перших боїв,
виявилися недостатніми. Вони не охоплювали багатьох питань, пов’язаних із практичним
веденням війни. Розвиток технічних засобів боротьби, зміна форм і засобів ведення військових
дій поставили перед стратегією ряд інших важливих завдань, розширили її зміст та функції.
Насамперед війна виявила необхідність розробки теорії і практики використання в
інтересах війни всієї економічної потуги держави, а також ретельного і всебічного
врахування ролі морального чинника. Це було прямим наслідком наявності мільйонних

167
армій, великої кількості різноманітної техніки та озброєння, затяжного характеру війни, при
якому випробуванню піддавалися всі економічні і політичні підвалини держави. Досвід з
усією очевидністю показав, що сучасні війни ведуться силами і засобами широких народних
мас. Участь народу у війні проявляється не тільки в тому, що вона комплектує сучасні армії, а
й у тому, що базу сучасної війни становить тил. Тил підтримує фронт не тільки резервами,
озброєнням і продовольством, а й настроями, ідеями. Моральний стан тилу чинить прямий і
вирішальний вплив на боєздатність і моральний дух армії.
Війна, яка тривала понад чотири роки, і великі втрати, яких зазнали війська у ході
військових дій, вимагали постійного поповнення діючої армії особовим складом та
військовою технікою. В таких умовах проблема створення й відновлення стратегічних
резервів набула першорядного значення для перебігу й результату війни. Їх наявність і
напружена робота економіки країни надавали збройним силам небаченої раніше живучості.
Відсутність же достатньої кількості таких резервів, поряд з іншими чинниками, була
причиною незавершеності багатьох успішно розпочатих боїв і наступальних операцій.
Проблема бойової готовності військ завжди була нерозривно пов’язана з
мобілізаційною готовністю. Прагнучи скорочення строків проведення мобілізації, військово-
політичне керівництво напередодні війни вдосконалювало облік призовних контингентів,
організацію оповіщення, збору, перевезень, розміщення і згуртування частин, їхнього
матеріально-технічного забезпечення, а також прагнуло поліпшити планування
мобілізаційних заходів. У результаті держави – учасниці війни досягли відчутного прогресу в
проведенні мобілізації та розгортанні багатомільйонних армій. Для цього їм знадобилося від
16 до 24 діб. Причому сили воюючих сторін були розгорнуті приблизно в однакові терміни і
жодний із супротивників не здобув помітної переваги.
Величезна потреба діючих військ у матеріальних засобах викликала необхідність
розширення мережі залізниць і шосейних доріг, кількісного збільшення транспортних
засобів та підвищення їхньої вантажопідйомності. Виконання зазначених заходів
дозволило стратегічному тилу здійснювати перегрупування військ на великі відстані і їхній
маневр у ході ведення військових дій.
Значне зростання масштабів і руйнівної сили воєнних дій вимагало перегляду існуючих
стратегічних поглядів. При розробці стратегічних планів стали враховувати економічні
можливості держави, наявність стратегічних резервів, координувати зусилля видів збройних
сил, організовувати взаємодію з союзниками.
Якщо раніше війна складалася з ряду боїв та битв, то тепер бої та битви стали складати
операцію, а ряд операцій – війну. Відповідно війни стали складатися з кампаній. Кампанія –
являє собою сукупність операцій, які поєднані однією частковою стратегічною метою
війни і проводяться протягом певного періоду часу.
Участь у війні масових армій, які були оснащені різноманітною бойовою технікою,
обумовила розвиток і вдосконалення способів підготовки та ведення операції. Воєнні дії
почали розпадатися на великому просторі на ряд окремих боїв, битв, маневрів, які
об’єднувалися єдністю замислу та цілі.
Розмах збройної боротьби вимагав зміни способів стратегічного керівництва. Керувати
багатомільйонними арміями за старою схемою «головнокомандувач – армія» стало
неможливо. Тому в ході війни сформувалася нова структура управління: «Ставка – фронт
(група армій) – армія». Ставка Верховного Головнокомандувача, створена в Росії, була вищим
органом керівництва військами діючої армії. В роки війни військово-політична влада була
зосереджена в руках глав держав (урядів). Верховним головнокомандувачем у Німеччині
вважався кайзер, у Росії в ході війни став цар, у Великобританії – номінально король, у Японії
– імператор, у Франції та у США – президенти. Генштаби перетворилися на основні робочі
органи Верховного Головнокомандувача й були головними організаторами військових дій на
сухопутних театрах війни. Загальне керівництво військово-морськими силами здійснювало
Верховне Головнокомандування. Головними органами керівництва флоту в різних країнах
були адміралтейство, морські міністри та морський генштаб. Хоча принцип централізації
військового керівництва дотримувався повсюди, майже в усіх державах тісної взаємодії між
військово-морськими і сухопутними штабами не було, що стало результатом традиційного

168
відособлення цих сфер збройної боротьби. Для всіх воюючих держав характерним було
об’єднання військового та політичного керівництва, наявність вищих політичних і
стратегічних органів керівництва.
Воєнні дії в Першій світовій війні розпочалися одночасно з відмобілізуванням і
розгортанням на театрах воєнних дій (ТВД) численних армій, широким фронтом боїв, що
висувалися до районів. Бойові дії в перші два – три тижні вели тільки війська прикриття, які
складалися переважно з кінноти, і передові частини сил вторгнення. У цей період Німеччина
намагалася захопити переправи на річці Маас і створити сприятливі умови для наступу
головних сил на Заході. Тут вона розгорнула сім армій загальною чисельністю 1,6 млн.
чоловік і 5 тис. гармат. Їм протистояли п’ять французьких, англійська і бельгійська армії,
чисельність яких становила близько 1,6 млн. чоловік і 4,7 тис. гармат. На
Східноєвропейському ТВД проти Росії були розгорнуті одна німецька, три австро-угорські
армії та дві армійські групи чисельністю понад 1 млн. чоловік і понад 2,8 тис. гармат, Росія
виставила шість армій, у складі яких налічувалося близько 850 тис. чоловік і 3,2 тис. гармат.
Завдавши поразки англо-французьким військам у Прикордонній битві (21–25 серпня
1914 р.), ударне угруповання німецької армії вдерлося до Північної Франції та розгорнуло
наступ на Париж. У міру просування в глиб країни німці зустрічали дедалі більший опір. До
того ж німецьке командування було змушене послабити своє ударне угруповання, узявши з її
складу сім дивізій для відбиття наступу росіян, що розпочалося у Східній Пруссії. Французьке
командування, використовуючи сприятливу обстановку, зосередило сильне угруповання в
районі Парижа. 5–12 вересня у битві на ріці Марна німецька армія зазнала поразки й була
відкинута на 60 км на північ. Після цього обидві сторони розпочали взаємні спроби обминути
відкритий північний фланг супротивника (в історії ці операції дістали назву «біг до моря»), що
призвело до витягування лінії фронту аж до морського узбережжя. Цілком вичерпавши
наступальні можливості та не маючи стратегічних резервів для нарощування зусиль, обидві
сторони в листопаді 1914 р. перейшли до оборони на суцільному фронті, що простягнувся від
кордону Швейцарії до Північного моря.
На Східноєвропейському ТВД кампанія 1914 р. розпочалася успішним вторгненням
російських військ до Східної Пруссії. У ході Східнопрусської операції (17 серпня – 14
вересня) 1-а армія Північно-Західного фронту 20 серпня завдала поразки 8-й німецької армії,
але не використала своєчасно досягнутий успіх. Скориставшись цим, супротивник залишив
проти неї невеличкий заслін, а головними силами обрушився на 2-у російську армію. У бою в
районі Мазурських озер (26 – 31 серпня) німці зуміли завдати тяжкої поразки 2-й, а потім і 1-й
російській армії і відкинути їх зі Східної Пруссії. Бездарне управління військами з боку
командування фронтом, яке не організувало належної взаємодії між арміями, дозволило
супротивнику не тільки уникнути розгрому, а й завдати послідовної поразки обом російським
арміям.
Більш успішними були дії військ Південно-Західного фронту, які в ході битви за
Галичину (19 серпня – 21 вересня) завдали тяжкої поразки австро-угорській армії, зайняли
Галичину і вийшли в передгір’я Карпат. Супротивник був відкинутий на 200 км до заходу.
Проте розвинути успіх через брак стратегічних резервів було нічим.
Наступного року англо-французьке командування вирішило продовжувати стратегічну
оборону з метою виграти час для накопичення матеріальних засобів і підготовки резервів.
Головний тягар збройної боротьби в кампанії 1915 р. перекладали на Росію. Економічно та
політично залежна від Антанти, технічно слабка Росія була змушена наступати одночасно
проти Німеччини та Австро-Угорщини. Своєю чергою, Німеччина вирішила перекласти
основні зусилля на Схід із метою вивести з війни Росію і позбутися необхідності ведення
війни на два фронти. Для цього намічалося нанесенням ударів по змичних напрямках (із
півночі – зі Східної Пруссії та з півдня – із району Карпат) оточити і знищити російську армію
на території Польщі.
З лютого по жовтень на російсько-німецькому фронті тривали жорстокі, кровопролитні
бої. Під ударами переважаючих сил супротивника російська армія змушена була залишити
Польщу, Галичину та Литву. Проте стратегічний план Німеччини провалився. Оточити росіян,
а тим паче знищити, ворогу не вдалося. У жовтні, знекровлені та виснажені, обидві сторони

169
перейшли до оборони на всьому фронті. На Західному фронті тільки восени союзники провели
дві наступальні операції – у Шампані та Артуа, проте успіху вони не принесли.
Таким чином, кампанія 1915 р. не виявила очевидної переваги жодної з воюючих
коаліцій. Проте перед Німеччиною грізною примарою постала проблема ведення
довготривалої війни на два фронти. При обмежених економічних і людських ресурсах їй годі
було сподіватися на успіх у війні із супротивниками, які володіли більш потужним військово-
економічним потенціалом. Англія та Франція збільшили чисельність своїх армій і розгорнули
військове виробництво.
А тепер підсумуємо повчальні результати розвитку військового мистецтва в 1914–1915
роках.
1. Перший, маневрений, період війни засвідчив, що старі засоби ведення стратегічного
наступу окремими арміями вже не приносять успіху. Операції, проведені з метою розгромити
оперативно-стратегічне угруповання супротивника, потребували об’єднання зусиль кількох
армій під єдиним керуванням великої організаційної інстанції – групи армій. У кампанії 1915
р. чітко оформилися два види операцій – наступальні й оборонні, а за масштабами – армійські
та операції груп армій (у Росії – операції фронтів). Фронтові операції (груп армій)
проводилися для вирішення стратегічних завдань, армійські – для виконання частини такого
завдання, що мало самостійне оперативне значення.
2. Попри те, що всі найважливіші стратегічні операції (битва за Галичину, Марнська та
ін.) мали у своїй основі ідею охоплюючого маневру, жодній з воюючих сторін не вдалося
домогтися оточення великих угруповань супротивника. Понад те, війська, які здійснювали
обхід, часто самі потрапляли під загрозу оточення (Лодзинська, Сарикамишська операції).
Перевага наступаючих у силах на напрямах головних ударів зазвичай була невеликою, і в ході
операції вона швидко втрачалася. А через брак сильних резервів у потрібний момент не
виявлялося достатньо сил для нарощування удару з глибини. Проведення оперативного
обходу та охоплення потребувало надійного управління військами та організації чіткої
взаємодії між арміями, чого не вдалося домогтися обом сторонам.
3. «Біг до моря» і створення суцільного фронту бойового зіткнення витягнутих у лінію
армій логічно завершили процес розвитку лінійної стратегії. Зростання оборонних
можливостей військ дозволило створити на всьому фронті досить стійку оборону. Так лінійна
стратегія (побудова армій у лінію, що охоплює супротивника) у діалектиці свого розвитку
сформувала позиційну стратегію.
У цілому на Західноєвропейському театрі маневрений період війни закінчився в
1914 році. На Східноєвропейському – маневрені дії припинилися восени 1915-го. Відтоді до
1918 року збройна боротьба на всіх вирішальних фронтах Першої світової війни набула
позиційного характеру.
Утворення суцільних фронтів і пов’язана з цим відсутність у супротивника відкритих
флангів змушували розпочинати наступальні дії фронтальним ударом, який мав на меті
розкрити оборону. Створення пролому в обороні супротивника і розвиток наступу в глибину
дозволяли надалі перейти до маневрених дій.
Насичення оборони вогневими засобами і неспроможність тодішньої практики
організації наступу, коли увесь тягар боротьби перекладався на піхоту (солдата з
гвинтівкою), призвели до того, що тому, хто наступав, було не до снаги прорвати навіть
неглибоку оборону. Виникла потреба виходу з позиційної безвиході. У добре спланованій,
забезпеченій у вогневому плані операції вбачався ключ вирішення проблеми прориву. Проте й
оборона не стояла на місці. Дійшовши до меж розширення (неприступні гори, моря, кордони
нейтральних держав), вона почала просуватися вглибину.
Прорив позиційного фронту був основною проблемою військового мистецтва у цій
війні. Необхідність вирішення проблеми призвела до появи (удосконалення) та широкого
використання в наступальних операціях артилерії, танків, авіації, автоматичної зброї
та хімічних засобів.
У ході війни сторони застосовували різні форми та способи прориву оборони.
Найхарактернішими були: удар на вузькій ділянці фронту на одному напрямку та удар на
широкому фронті на кількох напрямках. При цьому із завданням прориву позиційного фронту

170
відносно успішно впоралося тільки російське командування в 1916 році (Брусиловський
прорив) і почасти німецьке – під час наступу в Пікардії в 1918 році. Але головного завдання –
глибокого прориву й розвитку тактичного успіху в оперативний (із дальшим переходом до
маневрених дій) – жодна сторона вирішити не могла. Через низький темп руху військ
противник устигав підводити резерви й нарощувати оборону швидше, ніж розвивався прорив.
Досвід війни засвідчив, що позиційна оборона може бути прорвана лише за умови
створення значної переваги над противником на напрямку головного удару, надійного
вогневого придушення його, досягнення оперативної раптовості, потужного початкового
удару, безперервного нарощування зусиль із глибини, організації тісної взаємодії всіх родів
військ і спеціальних військ. Основними причинами того, що проблеми прориву не
вирішувалися, були відносно низька якість нових технічних засобів боротьби (ураження), а
інколи й замала їх кількість, і відсутність наукової теорії бойового застосування цих засобів у
наступальній операції.
Значний розвиток отримали способи підготовки і ведення оборонних операцій. Уже
кампанія 1914 р. показала, що оборона, побудована лише на утриманні фортець, не відповідає
поставленим перед нею завданням. Тому дедалі ширше стала застосовуватися польова
оборона, основу якої становила система траншей і позицій. Найстійкішою продемонструвала
себе оборона, яка поєднувала довгострокові та польові укріплення.
Основною метою позиційної оборони, до якої перейшли сторони в ході війни, було
міцне і тривале утримання військами районів (рубежів), які вони займали. Ця оборона
характеризувалася наявністю суцільних фронтів великої протяжності, розвиненої на велику
глибину й обладнаної в інженерному плані системою оборонних смуг (позицій),
зосередженням у складі перших ешелонів більшої частини сил та засобів, малою активністю
сил, які оборонялися. Її розвиток у воєнні роки рухався в напрямі ешелонування сил та
засобів углиб, удосконалення системи вогню, зростання маневреності. Все це, в поєднанні
з інженерним обладнанням місцевості, сприяло підвищенню стійкості та активності
оборони.
Наприкінці війни стала застосовуватися так звана «еластична оборона». Суть її
полягала в тому, що сторона, котра оборонялася, враховуючи потужність початкового удару
противника, залишала на першій позиції тільки охорону, а головні сили відводила вглиб.
Провівши артилерійську підготовку по порожньому місці, противник займав залишені позиції,
але потім сторона, котра оборонялася, сильним контрударом відкидала його на початковий
рубіж.
Застосування на полях боїв нових засобів боротьби розширило зміст завдань із
забезпечення бойових дій військ. Вони стали охоплювати не тільки розвідку, охорону,
маскування, інженерне забезпечення, а й протихімічний захист, протитанкову, протиповітряну
оборону.
Кількісно-якісне зростання засобів ураження і пов’язане з цим зростання вогневої
міці військ викликали зміни і в тактиці, насамперед у формах бойових побудов. На зміну
густим стрілецьким ланцюгам і «хвилям ланцюгів», при діях у яких піхота зазнавала значних і
невиправданих втрат, прийшов груповий бойовий порядок, що складався з невеличких груп
піхотинців, які наступали при підтримці танку, гармати супроводу чи кулемета. Оснащення
діючих армій різними видами зброї та бойової техніки привело до зміни наприкінці війни
основ тактики загальновійськового бою. Однією з найважливіших проблем стала
необхідність тісної взаємодії всіх сил, засобів родів військ і спеціальних військ, які брали
участь у бою. В наступі основна увага приділялася вогневому придушенню оборони та
руйнуванню позицій артилерійським вогнем.
Паралельно з розвитком тактики наступального бою вдосконалювалася й оборона.
Від осередкової вона перейшла до суцільних траншей, обладнаних укриттями і ходами
сполучення, що прикривалися з фронту дротовими загородженнями. Широке застосування
ефективних засобів боротьби, які дозволяли створювати відносно високу щільність вогню при
одночасному зниженні щільності живої сили, призвело до того, що бойові порядки військ
стали ешелонуватися вглиб і розосереджуватися по фронту. Основу системи вогню став
становити вогонь кулеметів, що доповнювався артилерійським і мінометним вогнем. На

171
загрозливих напрямках обладнувалися вузли опору, залізобетонні та металеві оборонні
спорудження. Створюються відсічні та передова позиції.
У ході війни удосконалювалися способи бойового застосування родів військ. Значного
розвитку набули принципи масування (застосування) артилерії з метою створення високих
щільностей на ділянках прориву (у 1918 р. – 65–100 гармат і більше на один км фронту). З
цією метою почали створюватися частини резерву Головнокомандування. Наприкінці війни
намітився перехід від багатоденної артпідготовки до коротких, але потужних вогневих
ударів, що дозволяло добиватися раптовості при переході в наступ. Починаючи з 1916 р.,
артилерія не тільки готувала своїм вогнем атаку піхоти, а й супроводжувала її наступ на
глибину до 3–4 км. Війна дала перший досвід проведення артилерійської контрпідготовки
(оборонні операції російської армії в 1916–1917 рр., оборонна операція французів на р.Марна
в липні 1918 р.). Застосування авіації і танків викликало появу зенітної та протитанкової
артилерії.
Танки, як правило, застосовувалися масовано, на головному напрямку. Їхнє завдання в
наступі полягало у підтримці піхоти під час прориву ворожої оборони, а в обороні – у
спільному з піхотою контрударі по вклиненому угрупованні противника. Перше масоване
застосування танків у бою при Камбре (листопад – грудень 1917 р.), проведене без
артпідготовки, дозволило досягти раптовості переходу в наступ, деморалізувати противника і
за десять годин прорвати німецьку оборону на глибину 8–10 км. Надалі через слабку
взаємодію піхоти й танків англійці не розвинули цього успіху.
Поява на полі бою танків, за умови масованого їх застосування, створювала реальні
передумови для організації і здійснення глибокої операції. Але відсутність науково
обгрунтованої теорії організації і бойового застосування танкових військ, а також недостатній
досвід їх використання не дозволили вирішити цю проблему в роки війни. Понад те, ця війна
не залишила після себе ні теорії, ні практики використання танків в оперативному масштабі.
Авіація вступила у війну як розвідувальний засіб. Повітряна розвідка дозволяла у
відносно стислі терміни отримувати важливі дані. Через це для наземних військ стало важко
потай проводити маневри й наносити раптові удари. Якісні й кількісні зміни авіації (в
операціях 1918 р. брали участь з обох сторін близько 1500 літаків) підвищили її бойові
можливості, розширили коло вирішуваних нею завдань.
У роки війни авіація перетворилася на самостійний рід військ. Різноманітність
завдань, які виконували ВПС, обумовило створення спеціальних родів авіації:
розвідувальної, винищувальної та бомбардувальної. Штурмові дії здійснювала винищувальна
та бомбардувальна авіація; спеціального літака-штурмовика в роки війни не було.
Під час війни ВПС із тактичного стали оперативним засобом. Збільшення дальності
польоту літаків і їх бомбового навантаження відкривало можливість ударів по об’єктах
у глибокому тилу противника та впливу на його економіку. В роки війни німецька авіація
завдавала бомбових ударів по Парижу і Лондону, а французька – по промислових районах
Саар, Люксембург. Зі збільшенням масштабів бойових дій авіації зростали роль і значення
панування в повітрі, головними способами завоювання якого стали повітряні бої та удари по
аеродромах. Авіація стає невід’ємною частиною і сухопутних, і морських операцій.
Хоча доля Першої світової війни вирішувалася на сухопутних ТВД, збройна боротьба
на морі певним чином впливала на перебіг операцій та кампаній на суші. Це виявилося
насамперед у результатах дій німецьких підводних човнів на морських комунікаціях
Великобританії та блокади англійським флотом узбережжя Німеччини. Досвід війни ще раз
переконливо підтвердив важливість завоювання панування на морі, особливо в умовах
необхідності перекидання на континентальний ТВД великих угруповань військ та їх
матеріально-технічного забезпечення.
Знаменитий Ютландський бій 1916 р. між головними силами німецького й англійського
флотів ознаменував крах ідеї завоювання переваги на морі в ході генерального бою. Війна
засвідчила, що досягнення стратегічних цілей на морі потребує проведення кількох
великих операцій і постійної бойової діяльності флоту для вирішення оперативних
завдань.

172
 Перша світова війна засвідчила високу ефективність дій підводних човнів, особливо
на морських комунікаціях. За час війни німецькі підводні човни потопили 192 бойових
кораблі і близько 5800 транспортів. Для боротьби з ними воюючі держави були змушені
залучити близько 5 тис. надводних кораблів різних класів і понад 2,5 тис. літаків і аеростатів.
Основним змістом воєнних дій на морі були: блокада, крейсерська, підводна і мінна
боротьба, десантні та набігові операції, бої і битви між лінійним и і легкими силами.
Не всі нові проблеми, що постали перед військовим мистецтвом, були вирішені
військовою наукою в ході війни. Над розв’язанням багатьох із них працювали військові
теоретики найбільших країн світу і в повоєнний період.
Перша світова війна закінчилася поразкою Німеччини та її союзників. Вона тривала 4
роки 3 місяці і 10 днів (з 1 серпня 1914 р. по 11 листопада 1918 р.). Війна завдала людству
небачених поневірянь та страждань. Було вбито і померло від ран 9,5 мільйона чоловік,
поранено 20 млн. чоловік, із них 3,5 млн. залишилися каліками.
«Якщо ми погодимося з тим, що останні битви цієї абсурдної війни, яка тривала з 1914
по 1918 рік, ознаменували закінчення XIX століття, щойно були підписані Версальський, Сен-
Жерменський, Тріанонський, Нейїський і Севрський договори, то повинні водночас визнати,
що виникло чимало економічних і соціальних проблем, які визначатимуть ситуацію у світі в
XX столітті, як і основні політичні напрями нового століття. Виснажена чотирирічною війною
Європа, яка вдалася до позик, щоб заплатити за зброю, втратила контроль над світовою
економікою... Тепер вона була не кредитором, а боржником, зокрема Сполучених Штатів
Америки, які витіснили її з позицій світового економічного лідера», – писав бельгійський
історик Жорж-Анрі Дюмон.

Розвиток військового мистецтва у ході першої світової війни (1914 –1918 рр.)
Головним воєнним підсумком першої світової війни була поразка Німеччини та її
союзників. За Версальською мирною угодою Німеччина втратила всі колонії, у неї були
відібрані Ельзас, Лотарингія, Саар та інші території. Їй заборонялося мати армію загальною
чисельністю більше 100 тис. чол., авіацію, танки та підводні човни. Країнам-переможцям
Німеччина повинна була виплатити величезні репарації.
Великі зміни відбулися на політичній карті світу. Розвалилася та припинила своє
існування Австро-Угорщина. В Європі виникли нові держави: Угорщина, Югославія,
Чехословаччина, Польща.
Уперше в історії людства війна набула такого розмаху та руйнівного характеру. Війна
вимагала великих матеріальних затрат, спустошила великі території. На фронтах війни
загинуло близько 10 млн чол., поранено – 20 млн чол. За абсолютною чисельністю втрат
перша світова війна переважила усі війни за останні 125 років, починаючи з війн буржуазної
Франції.
У роки війни набуло подальшого розвитку військове мистецтво.
Значне зростання масштабів і руйнівної сили воєнних дій вимагало перегляду існуючих
стратегічних поглядів. При розробці стратегічних планів стали враховувати економічні
можливості держави, наявність стратегічних резервів, координувати зусилля видів збройних
сил, організовувати взаємодію з союзниками.
Якщо раніше війна складалася з ряду боїв та битв, то тепер бої та битви стали складати
операцію, а ряд операцій – війну. Відповідно війни стали складатися з кампаній. Кампанія
являє собою сукупність операцій, які поєднані однією частковою стратегічною метою
війни і проводяться протягом певного періоду часу.
Участь у війні масових армій, які були оснащені різноманітною бойовою технікою,
обумовила розвиток і вдосконалення способів підготовки та ведення операції. Воєнні дії
почали розпадатися на великому просторі на ряд окремих боїв, битв, маневрів, які
об’єднувалися єдністю замислу та цілі.
У першій світовій війні набула закінченого вигляду операція як сукупність
узгоджених і взаємопов’язаних за метою, місцем і часом бойових дій військ, які
проводилися за єдиним планом оперативними об’єднаннями для досягнення поставленої
мети.

173
 Рис.108. Бойовий порядок піхотного полку «хвилі цепів» у роки першої світової війни
Основним оперативним об’єднанням у роки першої світової війни стала армія. Вона
мала у своєму складі всі роди військ і могла вирішувати завдання самостійно, спільно з
іншими арміями. На початку війни армії діяли самостійно. У компаніях 1916–1918 рр. армії
діяли у складі фронтів (груп армій) за директивами командування фронту або головного
командування.
Виникнення нових зразків озброєння та бойової техніки обумовило і зміни у тактиці,
насамперед у формах бойових порядків. На зміну щільним «стрілецьким ланцюгам» (інтервал
між солдатами 1 м), які пересувалися хвилями, прийшло групове шикування підрозділів, які
просувалися слід за танком або кулеметником.

Рис. 109. Бойовий порядок англійських піхотних батальйонів при русі за танками (1917 р.)

З 1916 р. артилерія стала проводити не тільки вогневу підготовку атаки, але й

супроводжувати наступ піхоти вглиб до 3–4 км. Але проблема організації взаємодії між
піхотою та артилерією так і не була вирішена.
Чисельна кіннота виявила практично повну недієздатність при виконанні
оперативних завдань. Наприкінці війни її чисельність зменшилася практично в усіх арміях
воюючих сторін.
Застосування отруйних речовин було однією з багатьох спроб знайти засіб, який би
сприяв прориву позиційного фронту. У ході війни вдосконалювалися як сама хімічна зброя,
так і способи її бойового застосування. Використання хімічних засобів боротьби привело
до виникнення ще одного нового виду бойового забезпечення – протихімічного захисту.
Практичне значення інженерних військ у ході війни збільшилося у 1,5 раза. Їх
найбільш характерними завданнями стало зведення і облаштування оборонних споруд та
загороджень, дорожньо-мостові роботи, руйнування оборонних споруд та загороджень
противника.
Значно вдосконалилася оборона. Це характеризувалося збільшенням її глибини
шляхом створення системи позицій та оборонних смуг. У середині смуг почали
споруджуватися вузли опору і відсічні позиції, з’явилися залізобетонні та металеві
оборонні споруди.

174
 Рис. 110. Розвиток оборони в роки першої світової війни

Новим засобом збройної боротьби у ході першої світової війни були танки.
Застосування танків викликало зміни бойових порядків піхоти, обумовило необхідність
організації протитанкової оборони.
Тактико-технічні характеристики танків часів першої світової війни наведені в таблиці 3.
Таблиця 3
Основні дані танків першої світової війни

Зразки танків Дов- Вага, Швид- Запас Команда, Озброєння

(місце і рік жина, т кість, руху, чол.
застосування) м км/год км

М –1 8 28 2–6 20 8 2 гармати
(Сомма – 57-мм або
1916 р.) 4 кулемети

М – ІV 8 28 2–6,5 25 8 2 гармати
(Камбре – 57-мм або
1917 р.) 4 кулемети

«Уиппет» 6 14 14 130 8 4 кулемети

(Ам’єн –
1918 р.)

«Рено» 5 6,7 7,8 60 3 1 гармата

(Віллер- або
Коттере – 4 кулемети
1918 р.)

Активно розвивалася у роки війни авіація. Потужність авіаційних двигунів збільшилася

з 60 – 80 до 300 – 400 кінських сил, швидкість горизонтального польоту – з 80 до 200 км/год., а
стеля – до 7 км. З’явилися літаки з кулеметним озброєнням. Бомбове навантаження зросло до
1000 кг.
У ході війни виникають нові роди авіації. Крім розвідувальної, з’являються
бомбардувальна та винищувальна авіації.
Розвиток авіації як одного з найважливіших засобів збройної боротьби викликав
застосування ряду заходів щодо зниження її ефективності: проведення ретельного маскування
військ та об’єктів, створення служби повітряного спостереження та оповіщення, організація
протиповітряної оборони. Так, для протиповітряної оборони Парижу в 1918 р.
використовувались: 192 зенітних гармати калібром 105 та 75 мм, 56 прожекторів, 140
аеростатів загородження.
Стрімкий розвиток авіації став причиною виникнення боротьби за панування у
повітрі, масштаби якої вже наприкінці війни були вражаючими. За чотири роки війни на
Західноєвропейському театрі воєнних дій у повітряних боях було збито 8073 літаки, крім того
2374 – знищено зенітними засобами.

175
 Таблиця 4
Покращення якісних показників авіації в роки першої світової війни

Практична Тривалість Бойове

Швидкість,
стеля, польоту, навантаження,
км/год
Літаки км год т

1914 р. 1918 р. 1914 р. 1918 р. 1914 р.1918 р. 1914 р. 1918 р.

Розвідники 80 180 3 5 2 4 0 0,5

Винищувачі – 220 – 7 – 2 0 0,3

Легкі
– 180 – 5 – 4 0 0,8
бомбардувальники

Важкі
– 130 – 4 – 7 7 1,0
бомбардувальники

Авіація стала широко використовуватися у взаємодії з наземними військами. Спільні

зусилля авіації та наземних військ на полі бою дозволили досягати успіхів у боях та операціях.
Таким чином, у роки війни набуло подальшого розвитку військове мистецтво а саме:
значне зростання масштабів і руйнівної сили воєнних дій вимагало перегляду існуючих
стратегічних поглядів. При розробці стратегічних планів стали враховувати економічні
можливості держави, наявність стратегічних резервів, координувати зусилля видів збройних
сил, організовувати взаємодію з союзниками;
якщо раніше війна складалася з ряду боїв та битв, то тепер бої та битви стали складати
операцію, а ряд операцій – війну, відповідно війни стали складатися з кампаній;
участь у війні масових армій, які були оснащені різноманітною бойовою технікою,
обумовила розвиток і вдосконалення способів підготовки та ведення операції. Воєнні дії
почали розпадатись на великому просторі на ряд окремих боїв, битв, маневрів, які
об’єднувалися єдністю замислу та цілі;
основним оперативним об’єднанням у роки Першої світової війни стала армія – вона
мала у своєму складі всі роди військ і могла вирішувати завдання як самостійно, так і спільно
з іншими арміями;
виникнення нових зразків озброєння та бойової техніки обумовило і зміни у тактиці,
насамперед у формах бойових порядків. На зміну щільним «стрілецьким ланцюгам» (інтервал
між солдатами 1 м), які пересувалися хвилями, прийшло групове шикування підрозділів, які
просувалися слід за танком або кулеметником;
з 1916 р. артилерія стала проводити не тільки вогневу підготовку атаки, але й
супроводжувати наступ піхоти вглиб до 3–4 км. Але проблема організації взаємодії між
піхотою та артилерією так і не була вирішена;
чисельна кіннота виявила практично повну недієздатність при виконанні оперативних
завдань. Наприкінці війни її чисельність зменшилася практично в усіх арміях воюючих сторін;
застосування отруйних речовин було однією з багатьох спроб знайти засіб, який би
сприяв прориву позиційного фронту. У ході війни вдосконалювалися як сама хімічна зброя,
так і способи її бойового застосування. Використання хімічних засобів боротьби привело до
виникнення ще одного нового виду бойового забезпечення – протихімічного захисту;
практичне значення інженерних військ у ході війни збільшилося у 1,5 раза, їх найбільш
характерними завданнями стало зведення і облаштування оборонних споруд та загороджень,
дорожньо-мостові роботи, руйнування оборонних споруд та загороджень противника.
значно вдосконалилася оборона. Це характеризувалося збільшенням її глибини шляхом
створення системи позицій та оборонних смуг. У середині смуг почали споруджуватися вузли
опору і відсічні позиції, з’явилися залізобетонні та металеві оборонні споруди;

176
 новим засобом збройної боротьби у ході першої світової війни були танки. Застосування
танків викликало зміни бойових порядків піхоти, обумовило необхідність організації
протитанкової оборони;
у ході війни виникають нові роди авіації, окрім розвідувальної, з’являються
бомбардувальна та винищувальна авіації. Стрімкий розвиток авіації став причиною
виникнення боротьби за панування у повітрі, масштаби якої вже наприкінці війни були
вражаючими. Розвиток авіації як одного з найважливіших засобів збройної боротьби викликав
застосування ряду заходів щодо зниження її ефективності: проведення ретельного маскування
військ та об’єктів, створення служби повітряного спостереження та оповіщення, організація
протиповітряної оборони. Авіація стала широко використовуватися у взаємодії з наземними
військами.

5.3. Стратегічна операція «Брусиловський прорив». Тактика одночасних ударів вздовж

фронту

Рис. 111. Брусиловський прорив

Однією з найважливіших подій 1-ої світової війни, яку заслужено включено до світової
скарбниці воєнного мистецтва, є переможна операція військ Південно-Західного фронту
Російської армії проти австро-угорських та німецьких армій, котра увійшла в історію під
назвою «Брусиловського прориву» і походить від прізвища видатного російського
воєноначальника часів війни 1914–1918 рр. генерала від кавалерії О.О. Брусилова, що
командував згаданим фронтом. Найважливіші бойові дії відбулися навесні – влітку, а також
восени 1916 р. та охопили величезну частину української території – зокрема Волинь,
Галичину, Буковину та Поділля.
Важливим джерелом є спогади самого О.О. Брусилова, де він детально розглядає весь
перебіг бойових дій навесні – влітку 1916 р.
Традиційно велике значення в кампанії 1916 р. (як і в попередніх) мали операції на
Східному (російському) фронті. Війська держав Згоди мали, згідно рішення конференції в
Шантіль’ї, у 1916 р. здійснити комбінований удар проти Центральних держав на Російському,
Італійському і Французькому фронтах. Конференція 14 лютого встановила початок атак на
Французькому фронті 1 липня, а на Російському – 15 червня. Проте критичне положення
італійських військ в Трентіно, де їх надто тіснили австрійці, що постійно отримували по-тужні
підкріплення, а також настійливі прохання союзників, і передусім французького
воєначальника маршала Жоффра призвели до прискорення початку російського наступу на
Південно-Західному фронті. Союзники – французи і англійці просили у Росії допомоги у
складний для них час. Король Італії Віктор Еммануїл ІІІ також просив імператора Миколу ІІ
допомогти італій-ському фронту, що ледь тримався.
Основні якісні та кількісні показники, які характеризують тодішні російські війська
та їх головного противника – австро-угорську армію.
На той час у Росії закінчилася криза із стрілецькою зброєю. На передових позиціях тепер
знаходилися 1732000 солдатів і офіцерів. Брусилов зміг зібрати навколо себе здібних офіцерів.

177
На його рахунку під час цієї війни вже були важливі перемоги. Російська армія влітку 1916 р.
була поповена особовим складом, на підготовку якого вже у військах було звернуто особливу
увагу. Солдатів навчали долати загородження, захоплювати і знищувати позиції противника,
артилерія готувалася руйнувати загородження і оборонні споруди, супроводжувати вогнем
свою піхоту. З цією метою в кожному полку створювалися запасні батальйони, а крім того в
кожній дивізії було по 2 саперні роти і спеціальні команди для позиційної війни. Проте вже
тоді траплялися випадки порушень військової дисципліни. Зокрема, за даними
А.М. Зайончковського, вони мали місце у ХХХІІ-му армійському корпусі у вигляді братання з
австрійцями. Однак вони не набули ще масового характеру і це скоріше був виняток. Російські
солдати відчували перевтому війною, проте у своїй переважній більшості вони не втратили
своєї бойової стійкості, і в цілому боєздатність російської армії була вищою ніж австро-
угорської.
Учасник 1-ої світової війни, а потім один з найвідоміших українських військових діячів
доби УНР М. Капустянський називає позитивні і негативні риси австрійської армії:
Позитивні: організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність,
упертість і витривалість в боях суцільним фронтом із забезпеченими крилами, порив в атаці,
одначе без належного завзяття та настирливості довести її до кінця за всяку ціну, як це
властиве німцям і росіянам.
Негативні: зайва централізація, страх за свої фланги та запілля, велика обережність у
маневрах на одшибі, відсутність взаємної виручки (різномовність армії та ворожнеча між
різними націями); до того, при відвороті австрійці швидко губили всяку впертість, досить
легко підпадали паніці й боялися кінних атак. Оточені, вони досить легко і охоче йшли в
полон, що з’ясовується причинами політичним и й національним и.
Ще помічалася у них відсутність широкої ініціативи і чекання детальних наказів зверху.
Треба зазначити, що в Австрійській армії доброю славою користувалися мадяри, дуже
активні під час походу й уперті при обороні, а також і слов’янські полки, надто «руські»
(тирольці сходу) тільки не на східньому фронті. Відомо, що найважчі завдання покладалися на
Італійському фронті на ці «руські» полки, і вони їх виконували непохитно і з самопожертвою.
Взагалі, як показав досвід великої війни та європейська воєнна література, Австрійська
армія була, щодо своїх бойових якостей, значно нижча за російську, яку вона переважала
тільки військовою технікою». А. Зайончковський вважає, що у 1916 р. моральний стан австро-
угорських військ, в зв’язку з відправкою на Італійський фронт най-кращих частин і поповнень,
різко погір-шав. В солдатських масах втомленість від війни і небажання воювати стали
звичай-ним явищем.
Австро-угорська армія була штучно створена з представників найбільш
різнохарактерних, іноді ворожих одна одній народностей, і з них лише німці, угорці, хорвати і
боснійці-мусульмани воювали завзято, решта ж – чехи, словаки, українці, серби, румуни та ін.
– йшли в бій без належного ентузіазму і при нагоді масово здавалися в полон, що
підтверджується доказами М. Капустянського.
До складу військ російського Південно-Західного фронту входило 4 армії: 7-ма,
командуючий – генерал від інфантерії Д.Г. Щербачов, 8-ма, командуючий-генерал від
кавалерії О.М. Каледін, 9-та, командуючий – генерал від інфантерії П.О. Лечицький, 11-та,
командуючий - генерал від кавалерії В.В. Сахаров.
Їм протистояли австро-угорські та німецькі війська: армійська група А. Лінзінгена,
армійська група Е. Бем-Ермолі, Південна австро-німецька армія генерала Ф. Ботмера і 7-ма
армія К. Пфланцер-Балтіна. Свою оборону австро-угорці зміцнювали протягом 9-ти місяців.
Вона була добре підготовлена і складалася з двох, а місцями з трьох оборонних позицій, на
відстані 3–5 км. одна від одної. Кожна позиція австро-угорських військ складалася з двох-
трьох ліній окопів і вузлів опору і мала глибину 1,5–2 км. Позиції були обладнані бетоно-
ваними бліндажами і прикривалися кіль-кома смугами дротяних загороджень. Укріплення
були настільки сильні, що коли кайзер Німеччини Вільгельм ІІ побував у Південній німецькій
армії, то був дуже вражений і запевнив, що таких укріплень він не бачив ніде, навіть на Заході.
Підготовка Південно-Західного фронту відзначалася особливою ретельністю. В
результаті кропіткої роботи командуючого фронтом, командуючих арміями та їх штабів був

178
складений чіткий план операції. Правофлангова 8-ма армія наносила головний удар на
луцькому напрямі. Інші армії виконували допоміжні завдання. Найближча мета бойових дій
полягала в тому, щоб розгромити австро-угорські війська і оволодіти їх позиціями.
Оборона австро-угорців була добре розвідана (в тому числі і за допомогою повітряної
розвідки) і детально вивчена. Щоб максимально наблизити до неї піхоту і захистити її від
вогню, було підготовлено 7–8 ліній траншей на відстані 70–100 м. одна від одної. Місцями
перша лінія траншей наближалася до австрійських позицій на 100 м. Війська приховано
підтягалися до районів прориву і лише безпосередньо напередодні наступу вводилися в першу
лінію. Приховано зосереджувалася артилерія. В тилу була організована відповідна підготовка
військ.

Рис. 112. Карта Південно-Західного (для Німеччини – Східного) фронту влітку 1916 року.
Ліворуч – напрямки головних ударів за план ом наступальної операції московських військ, праворуч –
реальні наслідки наступу.

Ретельне дотримання заходів маскування, прихованість всієї підготовки потужного

наступу обумовили його несподіваність для противника. В загальних рисах його керівництво
знало про угруповання росіян, розвідка надала відомості про підготовку атаки. Проте вище
військове керівництво Центральних держав, переконане у неспроможності російських військ
після поразок 1915 р. до наступальних дій, відкидало можливість загрози.
Дослідники наводять різні відомості щодо чисельності російських, австро-угорських та
німецьких військ на Схід-ному фронті у 1916 р. А.М. Зайончковський свідчить, що склад
російських сил Південно-Західного фронту, які прикри-вали напрямок на Київ і Одесу
(Україну) був таким: на 450 км – 19,5 корпусів і 11-12 дивізій кінноти (близько 510000 бійців).
Деякі інші дослідники пізніших часів доводять цю чисельність до 40,5 піхотних дивізій
(573000 багнетів), 15 кінних (60000 шабель), 1770 легких і 168 важких гармат. У К.А. Залєс-
ского знаходимо інші відомості: 643000 багнетів, 71000 шабель, 2200 гармат. Як видно,
дослідження дещо ускладнюється через відсутність оста-точної ясності щодо кількості
російських військ. Проте можна твердити, що на їх боці була незначна чисельна перевага. Їм
протистояли австро-угорські війська в кількості: 39 піхотних дивізій (437000 багнетів), 10
кінних (30000 шабель), 1301 легких і 545 середніх і важких гармат. Це давало перевагу по
піхоті 1,3 до 1 і по кінноті 2 до 1 на користь росіян. По кількості артилерії сили противників
були приблизно рівними, однак важкої артилерії у австро-угорців було у 3,2 рази більше. За

179
рахунок її вогневої потужності австро-угорці могли завдати нищівних людських втрат
росіянам. Можна стверджувати, що вирішальної чисельної переваги росіяни не мали.
4 червня 1916 р., значно раніше встановленого терміну почалася реалізація плану О.О.
Брусилова. Австро-угорські війська, що глибоко зарилися в окопах здовж західного берега
Стрипи, цього дня не побачили сонця. Перед його сходом їх позиції накрили тисячі російських
снарядів, що нещадно шматували оборонні споруди, завдавали великих людських втрат.
Артилерійська підготовка, що почалася о 3 годині ранку здійснювалася на різних ділянках
фронту від 6 до 45 годин. Блискучими діями російської артилерії керував генерал-лейтенант
С.М. Дельвіг, що пізніше служив в українській армії у 1917–1920 рр. Результатом
артилерійської підготовки стала значна руйнація австро-угорських окопів першої смуги та
часткова нейтралізація артилерії противника. В оперативній доповіді від 4 червня зазначалося,
що за оцінками командирів корпусів діяльність російської артилерії дає результати, що
перевищують сподівання. О.О. Брусилов свідчить, що «наша артилерійська атака скрізь
увінчалася повним успіхом». Кожна російська гармата вперше знала свою ціль. І вони вперше
були на відстані менше ніж 2 км. від противника.
Під прикриттям своєї артилерії російська піхота пішла в атаку. Вона рухалася хвилями
(по 3-4 смуги в кожній), одна за одною через 150–200 кроків. Перша хвиля, не затримуючись
на першій лінії, відразу ж атакувала другу. Третю лінію атакували третя і четверта хвилі, які
перекатувалися через перші дві (цей спосіб одержав назву «атака перекатами» і пізніше був
використаний союзниками на західноєвропейському театрі війни).
Найбільш успішно прорив було проведено на правому фланзі, у смузі наступу 8-ої армії
генерала О.М. Каледіна, яка діяла на Луцькому напрямі. Займаючи фронт у 185 км. від
Маневичи до Детиничі 8-ма армія числила 13 піхотних і 7 кінних дивізій – всього 170000
бійців та 582 гармати. Проти неї діяла 4-та австро-угорська армія ерцгерцога Йосифа-
Фердінанда в складі 12 піхотних і 4 кінних дивізій – всього 116000 бійців та 548 гармат. О 9
ранку піхота 6 російських дивізій XXXIX, XL, VIII, та XXXII армійських корпусів завзято
пішла на штурм і на 17 год. на ділянці XL корпусу оволоділа всією першою укріпленою
смугою австрійців глибиною до 2 км. В інших корпусах атаки першого дня успіху не мали. XL
корпус, розвиваючи успіх, 6 червня при сприянні VIII корпуса зайняв другу укріплену смугу, а
7 червня, переслідуючи 2-гу і 70-ту австрійські дивізії, на 21 год. оволодів Луцьком,
проникнувши в глиб розташування австрійців на 30 км. Форсувавши р. Стир 8 червня і ввівши
для розвитку успіху V Сибірський корпус, 8-ма армія на 12 червня вийшла на фронт Колки –
Переспа-Лаврів, тобто в 1–1,5 переходів на північний захід і захід від Луцька, а 14 червня – на
фронт Сокаль-Киселин-Блудів, до 2 переходів від Луцька. Тим часом на фронті 8-ої армії
здовж залізниці на Ковель вперше з’явилися свіжі німецькі - 11-та баварська і 108-ма піхотні
дивізії. Слідом за ними в районі Киселина розгорнувся X-й німецький корпус, спішно
переведений з Французького фронту. Потужні контратаки цих військ примусили 8-му армію,
що вже не мала резервів, зупинити успішне просування вперед.
Менш успішною була атака 11-ої армії генерала В.В. Сахарова, що зіткнулася з
жорстоким опором австро-угорців. Її дії звелися до прориву XVII-им армійським корпусом під
Соколовом, де укріплена позиція австрійців була прорвана росіянами 5 червня. Цей успіх на
правому фланзі 11-ої армії давав можливість узгодити її дії з 8-ою армією для полегшення
просування лівого флангу останньої. Проте командуючий армією продовжував вести до 9
червня невдалі атаки на своєму лівому фланзі VI армійського корпусу в районі
Тернопільського шосе.
Причини малоуспішних дій 11-ої армії полягали у порівняній слабості її сил і нестачі
наданих засобів, оскільки у вихідному положенні на початку прориву армія займала 130 км.
8,5 піхотними та 1 кінною дивізіями та 134 гарматами, маючи проти себе 2-гу австрійську
армію Е. Бем-Ермолі і німецький корпус Маршаля – 10 піхотних і 2 кінні дивізії при 471
гарматі (з них 159 важких). Разом з тим, незважаючи на невигідне співвідношення сил, 11-та
армія вела ще удари: головний – на ділянці в VI армійському корпусі і до-поміжні – на ділянці
XVII і XVIII армійських корпусів, але не мала достатніх резервів для розвитку одержаних
успіхів. О.О. Брусилов свідчить, що військам Сахарова приходилося надто тяжко, оскільки на

180
нього було проведено декілька рішучих атак противника, але він відбив їх всі і зберіг свої
позиції.
Прорив 7-ої армії, названий Язловецькою операцією, є зразком рішучих дій армії, що
отримала завдання вести допоміжний удар. Займаючи фронт 63 км. від Людвиновки до Латача
силами у 8 піхотних і 3 кінних дивізії (167000 бійців і 326 гармат), 7-ма армія протистояла
Південній австро-німецькій армії генерала Ф. Ботмера в складі 6 піхотних і 1 кінної дивізій
(84000 бійців і 325 гармат). Прорив було підготовлено в районі Язлівців на фронті 7 км. на
відтинку II-го армійського корпусу, підсиленого до 48000 бійців і 147 гармат, з яких 23
важких. 6 червня 4 полки рушили на штурм, взяли 3 лінії окопів, але просунулись лише на 1–
2 км. і тільки на кінець дня 7 червня після впертої боротьби прорвали позиції і вийшли на р.
Стрипа. Розвиваючи успіх 8–9 червня, частини XVI-го і II-го армійських корпусів відтіснили
противника на другу оборонну смугу, де наступ 7-ої армії 11 червня призупинився в
результаті успішного контрудару 48-ої німецької дивізії на правому фланзі XVI корпусу. На
цьому операція завмерла.
9-та армія на лівому фланзі включала 5 армійських корпусів, III-й кінний корпус, і 2-гу
кінну дивізію (180000 бійців, 489 гармат, з них 47 важких, 28 літаків). Вона мала прорват и
розташування австро-угорців на південь від Дністра на відтинку в 11 км від Онут до
Доброноуц. Її роль на Південно-Західному фронті, оскільки вона торкалася румунського
кордону і загрожувала Угорщині, після 8-ої армії, була найважливішою. Перед нею стояла
майже вся 7-ма австро-угорська армія К. Пфланцер-Балтіна - близько 10 піхотних і 4 кінних
дивізій, (112000 бійців і близько 500 гармат, з них до 100 важких). Головна увага
К. Пфланцер-Балтіна була звернена на оборону південного відтинку фронту, що
обумовлювалося незрозумілою поведінкою Румунії, необхідністю забезпечити південний
фланг австро-угорського фронту, важливістю карпатських перевалів і бажанням утримати
Чернівці.
Під час артилерійської підготовки було випущено 30000 набоїв, що створило сприятливі
умови, і 4 полки XI-го корпусу одночасно рушили в атаку. Всі дивізії мали великий успіх і
заглибилися в розташування противника на 1–2 км., а 3-тя Заамурська дивізія взяла всю першу
позицію австро-угорців. 9-та армія цього дня взяла 11640 полонених, 14 гармат і 20 кулеметів.
Спроби XI-го і XLI-го корпусів розширити прорив результатів не дали, тому вони 7-9 червня
проводили перегрупування і поповнення резервів. На п’ятий день наступу росіяни за даними
самого О.О. Брусилова захопили в полон 1240 офіцерів, 71000 солдатів, 94 гармати, 167
кулеметів, 53 бомбомети і міномети та багато іншої військової здобичі
На ранок 10 червня на фронті вже у 19 км. від Дністра до с. Доброноуц росіяни
розгорнули у першій лінії 4,5 піхотних дивізії (XLI, XII, XI корпуси) з 247 гарматами і у
другій – 2 піхотні і 1 кінну дивізії. Проти них боронили відтинок 4 австро-угорських піхотних
і 1 кінна дивізії у другій лінії. Після шестигодин-ної артилерійської підготовки росіяни
оволоділи всією австро-угорською пози-цією між Онутом і Доброноуцом, захо-пили 18000
полонених та 10 гармат і при сприянні Текінського (Туркменського) кінного полку і кінної
артилерії пере-слідували противника частково на захід, на Коломию, частково на південь, на
Чернівці. 10 червня росіяни пройшли 6–12 км.
7-ма австро-угорська армія за таких обставин змушена була 11 червня відійти від
Заліщиків на Городенку, і південніше – за Прут. 11 червня російська піхота відновила
переслідування противника на Коломию та Чернівці. Надвечір 13 червня корпуси 9-ої
російської армії призупи-нилися західніше Городенки і Снятина. Австро-угорці в ці дні
втратили разом із полоненими до 60000 чоловік. Втрати росіян склали 30000 чоловік.
13 червня О.О. Брусилов наказав 9-ій армії наступати кіннотою на Станислав,
включаючи Коломию - Кути. Але праве крило її відірвалося на 100 км. від станцій постачання
(Кам’янець-Подільський і Новоселиці). Тому П.О. Лечицький вирішив спочатку центр своїх
зусиль спря-мувати на забезпечення лівого флангу фронту, взяти Чернівці і розгромити
потужний II-й австро-угорський корпус. Сильні зливи, зіпсування шляхів, запіз-нення
понтонних засобів і перевтома військ дозволили форсувати р. Прут тільки вночі 18 червня,
після того як 17 червня XI-й корпус зайняв сильне укріплення австро-угорців північніше
Чернівців.

181
 Південно-Західний фронт опинився в незвичайному положенні після вдалого здійснення
прориву. Резерви були вичер-пані, війська зазнали відчутних втрат, 8-ма армія, що розвинула
найбільший успіх, рухалася у двох протилежних напрямах, на Ковель і Львів, де сусідня 11-а
армія зустріла потужний опір і не могла сама просунутися. 11 червня головний удар мав
наносити Західний фронт, і О.О. Брусилов не міг залишити без уваги Ковельського напрямку,
який зв’язував його з Західним фронтом. Успіх потребував розвитку. Після вдалого
здійснення прориву військами Південно-Західного фронту обстановка вимагала перенесення
головного удару на Західний фронт, але своєчасно це не було зроблено. Російська ставка
намагалася вплинути на командуючого Західним фронтом генерала А.Е. Еверта з м етою
примусити його перейти в наступ, але він, виявляючи нерішучість, зволікав. Переконавшись в
небажанні А.Е. Еверта переходити у наступ, О.О. Брусилов сам звернувся до командуючого
лівофланговою групою військ Західного фронту генерала Л.П. Леша з проханням негайно
перейти у наступ і підтримати 8-му армію. Однак А.Е. Еверт не дозволив своєму підлеглому
це здійснити. 16 червня Ставка впевнилася у необхідності розвинути успіх Південно-
Західного фронту. Брусилову почали надходити резерви, а А.Е. Еверт, хоча і з великим
запізненням розпочав наступ в напрямку на Барановичі, який носив другорядний характер і
закінчився невдало. На цьому закінчилася бойова діяльність Західного фронту по сприянню
наступу Брусилова.
А тим часом у Берліні і Відні зрозуміли масштаби катастрофи, що нависла над австро-
угорською армією. Хоча німці іронічно назвали Брусиловський прорив широкою розвідкою
без зосередження необхідної маси військ, все ж удар, завданий австрійцям, і стан їх військ, як
результат прориву, здійснили на німців приголомшливе враження. Для них не було сумніву,
що без потужної німецької підтримки Австрія остаточно буде виведена з ладу, а новий прорив
росіян в Угорщину або загроза Сілезії для німців були надто небезпечними, оскільки вели до
виснаження Центральних держав. З-під Вердена, з Німеччини, з Італійського фронту на
допомогу розбитим арміям німці почали стягувати нові війська і підвезли на Україну 24 своїх
дивізії, а австрійці припинили атаки на Італій-ському фронті і підтягнули свої війська на
Україну. Побоюючись втратити Ковель – найважливіший залізничний вузол, німці та австро-
угорці перегрупували свої війська і почали потужні контратаки проти російських військ і їх
наступ на Ковель тимчасово був припинений.
Під час боїв 5–9 липня 8-а і 3-я армії завдали ряд відчутних поразок німецьким військам.
Микола ІІ радісно повідомляє цариці: «Нарешті слово перемога з’явилося в офіційному
повідомленні». Тодішній французький посол у Росії М. Палеолог також зрадів: «Наступ
Брусилова починає набувати ознак перемоги». 9 липня Ставка передала Південно-Західному
фронту головний удар, проте тепер сприятливий час був втрачений і війська фронту зав’язли в
довготривалих кривавих боях, що затягнулися до осені 1916 р.
Ставка прийняла рішення нанести головний удар на Ковель і далі на Брест – Пружани. В
розпорядження О.О. Брусилова передавалися війська гвардії і IV-й Сибірський корпус, а з
Північного фронту – III-й армійський корпус. 19 липня О.О. Брусилов провів перегрупування
військ, висунув наперед війська генерала В.М. Безобразова між 3-ю і 8-ю арміями. А вже на
5 серпня було призначено наступ 11-ї, 7-ї, 9-ї, армій, а на 7 серпня – 2-й удар на Ковель. 7-а, 9-
а, 11-а армії, мали загальний успіх, але зважаючи на те, що всі резерви були передані на
Ковельський напрямок, розвинути його не вдалося.
За даними О.О. Брусилова російські війська з 22 травня (4 червня) по 30 липня (11
серпня) взяли в полон 8255 офіцерів і 370153 солдата; захоплено 496 гармат, 144 кулемети і
367 бомбометів і мінометів, близько 400 зарядних ящиків, 100 прожекторів, величезна
кількість набоїв до гвинтівок та гармат і велика кількість іншої військової здобичі.
На 29 серпня було призначено новий наступ: 8-а армія мала наступати на Володимир-
Волинський, 11-а – на Бережани, 7-а – надавати підтримку сусідам, а 9-а армія – наступати по
двом напрямкам на Галич і Мармарош – Сигет. Проте генерал П.О. Лечицький висунув
вимогу про передачу його військам Галицького напрямку. В результаті перегрупування військ
призвело до затримки, і війська фронту перейшли в наступ 31 серпня. В цілому операція при
значних втратах не призвела до бажаних результатів, і лише 7-а армія генерала
Д.Г. Щербачова завдала поразки Південній армії генерала Ф. Ботмера, що була

182
укомплектована австро-угорськими частинами, на Золотій і Гнилий Липі. В цих боях в складі
австро-угорських частин взяв участь полк Українських Січових Стрільців. 2 вересня вони
вступили в бій з частинами 113-ї піхотної дивізії, яка складалася з 4-х, територіально
українських полків: 449-го Харківського, 450-го Зміївського, 451-го Пирятинського, 452-го
Кролевецького. Завданням цих частин було захоплення м. Бережани. Пирятинський полк
проломив спротив полку УСС, але вони їх змогли ненадовго стримати, хоча і дорогою ціною –
січовики втратили більше половини особового складу. 16 вересня Січові Стрільці ще раз взяли
участь у боях і на Диких Ланах навіть взяли в полон понад 200 російських вояків. Але росіяни,
розгромивши 310-й мадярський полк, швидко оточили січовиків і майже всі вони потрапили в
полон. В строю залишилося тільки 16 старшин і 150 стрільців. Ця військова частина змогла
повернутися на фронт лише влітку 1917 р.
11 вересня О.О. Брусилов повідомляв у ставку: «Ми близькі до виснаження людських
ресурсів». Тому після серпневого наступу Південно-Західний фронт був підсилений за
рахунок військ Західного фронту і резервів Ставки. 16 вересня почався новий наступ, який
результатів не дав, а лише призвів до величезних втрат. 23 вересня до складу фронту передана
Особлива армія генерала В.І. Гурко. Після численних невдач на Ковельському напрямку
Ставка радила О.О. Брусилову перенести головний удар на фронт 7-ї і 9-ї армій, де намітився
успіх, проте О.О. Брусилов вважав Ковельський напрям головним і продовжував наступати на
Ковель, не рахуючись навіть з втратами. Головний удар покладався на Особливу армію, яка
була підсилена за рахунок 8-ї армії і фронтових резервів. Наступ призначався на 30 вересня,
але німецькі війська нанесли випереджувальний удар і Особлива та 8-а армії змогли перейти у
наступ лише 2 жовтня. Їх участь у боротьбі за Ковель не принесла бажаного успіху і на 5
жовтня наступ захлинувся. В резерві О.О. Брусилова залишалася лише одна дивізія кінноти.
Критики О.О. Брусилова не враховують відсутності координації зусиль, момент імпровізації,
самостійність воєначальника. За влучним зауваженням А.І. Уткіна, він дійшов у своєму
наступі до тих меж, до яких доскакала його кіннота. О.О. Брусилов, підводячи підсумки
діяльності військ Південно-Західного фронту під час прориву пише наступне: «Що б не
казали, а не можна не визнати, що підготовка до цієї операції була зразкова, для чого
вимагався прояв повного напруження сил начальників всіх ступенів. Все було продумано і
своєчасно зроблено. Ця операція доводить, також, що думка, чомусь поширена в Росії,
начебто після невдач 1915 року російська армія вже розвалилася, – невірно. У 1916 році вона
ще була міцна і, безумовно, боєздатна, оскільки розбила сильнішого ворога і досягла таких
успіхів, яких до того часу ні одна армія не давала».
Противнику вдалося стабілізувати фронт. Зважаючи на бездіяльність командування
Західного і Північного фронтів блискуча операція не отримала того завершення, на яке можна
було б сподіватися. Але вона відіграла величезну роль у кампанії 1916 р. Австро-Угорська
армія зазнала нищівної поразки. Її втрати склали близько 1,5 млн. вбитими і пораненими і
виявилися такими, що їх неможливо було відновити. У полон було взято близько 9000
офіцерів і 450000 солдатів.
Російська армія, відвоювавши 25000 кв. км., повернула частину Галичини і всю
Буковину. Від її перемоги держави Згоди отримали величезні переваги. Успіх операції
Південно-Західного фронту визначив вступ Румунії у війну на боці держав Згоди. За оцінками
британського історика Н. Корніша «Брусиловська система методичної підготовки призвела до
просування більш ніж на 80 кілометрів до ранньої осені 1916 р. – успіх, не перевершений
західними державами аж до літа 1918 р.». Рішучі успіхи військ Південно-Західного фронту
змусили німців та австро-угорців перекидати свої резерви на фронт південніше Полісся, де
зосереджувалося 27 піхотних і 2 кінних дивізії, з яких 18 німецьких і 2 турецьких. З
Французького фронту німці зняли 11 піхотних дивізій, австрійці з Італійського – 6 піхотних
дивізій. В той час Начальник Польового Генерального штабу австро-угорської армії генерал
Конрад фон Гьотцендорф зробив сумний висновок: «Мир слід укласти найближчим часом, або
ми будемо фатально послаблені, якщо не знищені». В цьому полягає суттєва допомога
росіянами своїм союзникам в тяжкі для них дні під Верденом і в Трентіно.
Проте Російська армія понесла величезні втрати, які тільки на Південно-Західному
фронті станом на 13 червня складають 497000 бійців. Ведення подальших бойових дій 1917 р.

183
потребували додаткових призовів новобранців і ратників ополчення, близько 1900000 чоловік
і 215000 коней. Ці заходи призвели до значного невдоволення населення всієї Росії.

Примітка
21 лютого 1916 р., випустивши з важких гармат протягом кількох годин понад 2 м лн снарядів
по Вердену і його околицях, на ділянці фронту в 10 км перейшли в атаку 12 німецьких дивізій.
Розпочалися запеклі бої. Німецькі солдати під Верденом уперше використали нову зброю –
вогнемети. 25 лютого німці захопили форт Дуомон, що панував над фортецею й усією місцевістю.
Французьке командування для уникнення катастрофи спрямувало під Верден військові частини з
інших ділянок фронту. У результаті цього на початок березня кількість французьких військ зросла
вдвічі. Стало зрозуміло, що німецький план операції провалився. За наступні кілька місяців
кровопролитних боїв ціною величезних втрат німці заглибилися у французьку оборону лише на 7 км,
але захопити Верден не змогли. Верденська «м’ясорубка», або «млин» Мааського району, як його
називали німці, завершилася в грудні 1916 р.
Перша битва при Ізонцо (район Трентіно) – перша наступальна операція італійських військ на
Італійському фронті Першої світової війни.
Італійське командування, сподіваючись на раптовість, хотіло опанувати пануючими висотами і
перевалами, проте австро-угорська армія без особливих проблем перейшла на заздалегідь підготовлені
рубежі оборони. Італійці за місяць прикордонних запеклих боїв змогли захопити плацдарм через річку
Ізонцо в районі Плави, опанувати висоту Монте-Неро і домогтися незначних успіхів в районі Трентіно.
Однак, значного успіху перший наступ італійців не здобув і вони відразу ж перейшли до підготовки
чергового наступу на цьому оперативному напрямку.

Таким чином, 4 червня 1916 року в ході Першої Світової війни на території Галичини
російські війська під командуванням генерала Олексія Брусилова прорвали оборону австро-
угорської армії на фронті шириною 340 кілометрів і окупували Буковину, Галичину й частину
Волині. Це була нова тактика ведення війни, коли чотири армії одночасно розпочали наступ, і
найвдаліша операція росіян в ході Першої світової.
Завдяки майже двократній перевазі у живій силі і артилерії, росіянам вдалось подолати
ешелоновану оборону австро-німецьких військ, 7 червня зайняти Луцьк, 18 червня – Чернівці,
і зламати весь південний фронт австрійців. Це дало можливість 30 червня захопити Коломию і
увійти на територію сучасної Румунії. Після того, як 1 липня союзники перейшли у наступ на
Соммі, змусивши перекинути на Західний фронт значні сили супротивника, 4 липня росіяни
поновили наступ на Ковель і Барановичі, проте зазнали невдачі.
Повторний наступ росіян розпочався лише в кінці липня і після триденних жорстоких
боїв їм вдалось прорвати авcтро-німецький фронт і просунутись вглиб на 80–120 кілометрів –
були зайняті Галич, Ковель, Станіславів, Львів. 13 серпня Брусиловський наступ був
зупинений через посилення опору австро-німецьких військ, а також великі втрати і втому
особового складу росіян.
В ході Луцького прориву (який став називатись Брусиловським після переходу в 1920
році Олексія Брусилова на бік більшовиків) австро-німецькі війська втратили 1 325 000
чоловік вбитими, пораненими і пропалими безвісти (проти 498 900 у росіян), були позбавлені
воєнної ініціативи, що врятувало італійську армію від неминучої поразки і змусило Румунію
вступити у війну на боці країн Антанти.
Незважаючи на свою незавершеність, ця операція являє собою видатне досягнення
воєнного мистецтва, що не заперечують іноземні автори. Вони віддають належне талантові
російського воєначальника. «Брусиловський прорив» – єдина битва 1-ої світової війни, де
фігурує ім’я полководця.

5.4. Тактика дій українських Січових Стрільців у 1915 – 1916 рр.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків у Першій світовій війні

займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні
ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських
земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди
покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро–Угорщина прагнула приєднати до
184
Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну
світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не
менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького
генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., писалося: «Для кожного, хто в дійсності знає
і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того
факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України» 2. Навіть
Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися
використати її для послаблення Австро–Угорщини. Отже, генерали ділили землі й
багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря – українського народу, який тоді був
розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше
постраждали від війни.
Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за
відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох
конфронтуючих таборах. Близько 3,5 мільйонів українців у росiйськiй армiї та 250–300 тисяч
– в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було
те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати
один одного.
Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців
(УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ
австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради
(міжпартійної політичної організації, яка представляла галицьких українців у Австрії в роки
війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до
новітнього українського війська зголосилися близько 28 тис. добровольців з усієї Галичини.
Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української
молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5
тисяч, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило лише 16. Ядро
легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху,
вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники
селянства тощо.
Активність, з якою українці організовували своє військо, занепокоїла австро–польську
адміністрацію. Вона почала чинити всілякі перешкоди мобілізації українських добровольців.
Були випадки, коли їх навіть арештовували та відправляли в концентраційні табори;
переслідували і їхні сім’ї. Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi,
використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до
створення їхнiх вiйськових формувань.
Створення леґiону Українських Сiчових Стрiльцiв ознаменувало вiдновлення збройної
боротьби за волю України. Хоча його становлення вiдбувалося в структурах австрiйської
армiї – то був тодi єдиноможливий шлях до органiзацiї українського вiйська – це не означало,
що стрiлецтво вiдстоюватиме чужi йому iнтереси. Українські Січові Стрільці стояли на
нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися складати присягу на вiрнiсть
Габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчались успiхом, зате чiтко визначили стрiлецькi
прiоритети.
Тим часом українські добровольці, відібрані в Стрию, після складання присяги
вирушили до Закарпаття для організаційного оформлення і військового вишколу. Там, у селах
Ґоронда та Страбичів поблизу Мукачева, 7 вересня 1914 р. леґіон Українських Січових
Стрільців було розділено на два з половиною курені (батальйони). Кожен курінь складався з
чотирьох сотень, кожна сотня – з чотирьох чет.
Що ж до військового вишколу УСС, то він тривав лише кілька днів. Російські війська,
зайнявши всю Галичину, наступали в напрямі Угорщини, тому стрільці мусили, хоч і не
зовсім підготовлені, ставати до боротьби.
Проте патріотичний порив українського стрілецтва був сприйнятий австрійською
стороною байдуже. Вона з насторогою ставилася до ідеї самостійної України, а тому в її плани
не входило формування сильного українського війська. Команданта УСС Михайла
Галущинського було попереджено, що Начальна команда армії (НКА) вважає кожний курінь

185
самостійною бойовою одиницею, яка має виконувати виключно накази НКА. А роль
команданта УСС полягала тільки в доведенні цих наказів до командантів куренів. Однак в
другій половині вересня НКА позбавила самостійності й курені. Вони фактично були
ліквідовані, а сотні перетворені на окремі партизанські відділи по двадцять стрільців. Їх
завдання полягало в тому, щоб, непомітно пробравшись у тил російських військ, нищити
телефонне і телеграфне сполучення, руйнувати залізниці, нападати на обози, невеликі відділи
та штаби, сіяти паніку серед ворога. Всі двадцятки відправлялися на чотири тижні і після
виконання завдання мали зібратись у Ґоронді. Проте цей план, прийнятий всупереч волі
стрілецтва, як виявилось, заздалегідь був приречений на провал. Він не враховував
відсутності у стрільців досвіду ведення партизанських дій, відповідного вишколу, зокрема
поводження з вибуховими матеріалами, необхідного обладнання та озброєння. Цілком
імовірно, що поділ леґіону на двадцятки був викликаний не стільки фронтовими потребами, як
прагненням антиукраїнських сил ліквідувати формацію УСС. На заваді реалізації цих
підступних намірів значною мірою став наступ росіян на позиції австрійської армії.
Переконавшись у нереальності своїх планів, австрійське командування через два тижні
припинило експеременти з двадцятками і наказало всім стрілецьким відділам зібратись у
Чинадієво. Після чергової реорганізації леґіон УСС на початку жовтня у складі корпусної
групи генерала Петера Гофмана розгорнув наступ з Карпат на російські позиції.
Протягом листопада 1914 – лютого 1915 р. леґiон УСС переважно займав оборонну
лінію на гірському хребті Бескид. Одним із основних його завдань було стеження
(розвідувальна служба) на лінії Ужок – Лихобора – Верб’яж – Лавочне – Сенечів – Вишків.
Про інтенсивність цієї служби свідчить той факт, що з однієї лише сотні Сеня Ґорука протягом
п’яти днів було вислано 108 розвідувальних загонів. Стрільці мали слідкувати за російським
військом, його розташуванням та переміщеннями і повідомляти про все вищому
командуванню. Ставши, образно висловлюючись, «оком фронту», вони нерідко добували
відомості, які викликали справжнє захоплення у військових колах.
Проте одним лише стеженням служба УСС не обмежувалася. Вони також брали участь у
численних боях, здобували воєнний досвід і вже невдовзі, за визнанням австрійського
командування, стали кращою фронтовою частиною 2-ї австрійської армії, що воювала в
Карпатах.
Розпочавши свою діяльність як гурт патріотично налаштованих, але погано
організованих та переважно далеких від військової служби осіб, УСС, докладаючи
неймовірних зусиль для подолання різноманітних перешкод на своєму шляху, зуміли до
1917 р. перетворити легіон у добре вишколену, фактично, українську військову формацію з
національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською
офіційною мовою та українською термінологією.
Значно важливішим завданням, ніж участь у бойових діях було для леґiону УСС його
об’єднання в єдиний органiзм, здатний стати в майбутньому запорукою виборення української
державностi.
Протягом 1914 – першої пол. 1915 p. легіон брав участь у бойових діях проти російських
військ у Карпатах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29.IV. –2.V.1915), де
Українські січові стрільці вкрили себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42
вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полону. Згодом один із німецьких генералів сказав
про стрільців: «Мої баварці б’ються як леви, а українці – як чорти».
Слід зазначити, що взимку 1914–1915 рр., надзвичайно важкі фронтовi умови, в яких
опинилися УСС, коли мороз сягав понад тридцять градусів, призвели до великих фiзичних
жертв: на сiчень 1915 р. втрати леґiону становили близько 46% вiд первiсного складу, а до
березня вони зросли до 66–75%.
Наприкінці квітня – на початок травня 1915 р. леґіон УСС вписав у свою історію одну з
найгероїчніших сторінок. Це сталося у битві на горі Маківці неподалік Славська. Прагнучи
прорватися через Карпати в Угорщину, російське командування кинуло на цей стратегічний
плацдарм великі сили, здійснюючи протягом 29 квітня – 2 травня атаку за атакою на позиції,
які захищали стрільці. У кровопролитних боях за Маківку леґіон УСС утратив 42 чоловіки
вбитими, 76 пораненими і 35 полоненими.

186
 В середині 1915 р. значну частину Галичини було звільнено від російського війська.
Чимало до цього спричинилися й Українські Січові Стрільці. Переслідуючи ворога, вони
через Тухлю, Сколе, Камінку і Тисів наприкінці травня підійшли до Болехова. Там їм
протягом 28–31 травня довелося витримати шалений натиск росіян, що спробували перейти в
контрнаступ. У найважчому становищі опинився І–й курінь, котрий, обороняючи позиції під
Лісовичами, потрапив в оточення. Це сталося через підрозділи 130–ї австрійської бригади, які
вночі 30 травня несподівано відступили, не попередивши стрільців. Вирватися з оточення
вдалося лише частині куреня. Крім вбитих і поранених, значна кількість стрільців потрапила в
полон.
Катастрофічно завершився 1916 рік для леґіону УСС, який лише протягом вересня у
найкривавiших за весь час свого iснування боях на Бережанщинi втратив убитими,
пораненими i полоненими понад 1300 чоловік. Бойова формацiя фактично перестала iснувати,
а її рештки – близько 150 чоловік – разом із канцелярією, обозом та іншими допоміжними
підрозділами під командуванням четаря Івана Цяпки перебралися до Коша і Вишколу УСС
(Вишкіл УСС – підрозділ, основним завданням якого було вiйськове навчання новобранцiв
УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґiону пiсля хвороб і поранень.).
У 1915–1917 pp. легіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі. Важко знайти
місцевість між Золотою Липою та Збручем, де б не було стрілецьких могил, на яких, поряд з
прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді:
«Впав за волю України». Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні, поблизу
сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці
здобули чимало відзначень і похвал, викликали пошану й симпатії союзників, змусили
рахуватись із собою навіть ворогів. Так, російське командування, характеризуючи УСС у
секретній директиві, наголошувало, що це «відбірні війська, які називають себе українцями і
мріють про відновлення самостійної України».
На початок 1917 р. в основному завершилося становлення леґiону УСС, який увiбрав у
себе найкращi сили галицької молодi, захопленої iдеєю вiдбудови української державностi й
об’єднання всього українського народу в єдине цiле, як нацiональної вiйськово–полiтичної
формацiї. Її особливiстю було те, що, незважаючи на фронтовi умови, вона вела iнтенсивну
нацiонально–полiтичну працю, метою якої було виявлення найефективнiших шляхiв для
досягнення поставлених завдань. Можна стверджувати, що результатом такої дiяльностi стало
формування стрiлецької iдеологiї, головними складовими якої були: державна самостiйнiсть,
соборництво, опора на сили власного народу.

Бойові дії легіону Січових Стрільців на горі Маківка у 1915 році

29.04.1915 – розпочався бій на горі Маківка. Бій за гору Маківка став епізодом збройного
протистояння на Східному фронті між підрозділами австро-угорської 55-ї піхотної дивізії
генерала фон Фляйшнера, до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських
Січових Стрільців (УСС), та російськими військами 78-ї піхотної дивізії генерал Альфтана.
Обидві сили прагнули оволодіти цією стратегічною висотою з метою контролю над селом
Козьова (тепер Сколівського району Львівської області).
Російські війська розпочали наступ на позиції українських Січових Стрільців на г.
Маківка 29 квітня 1915 р., атакувавши їх з трьох сторін. Вони захопили перші лінії окопів та
114 полонених, але були відкинуті внаслідок артилерійського вогню з австро-угорських
позицій та контратаки двох куренів Січових Стрільців. Втрати росіян того дня становили 572
осіб.
Другий штурм центральної вершини Маківки був проведений 30 квітня – 1 травня 1915
р. силами двох полків російської армії. Їм вдалося зайняти першу лінію окопів та зруйнувати
дротові загородження супротивника, проте після цього російські війська потрапили під
щільний вогонь Січових Стрільців, які невдовзі перейшли у контратаку і захопили 3 кулемети
та полонили 173 російських солдатів. Це сповільнило початок атаки лівого флангу росіян.
Загальний наступ останніх 1 травня призвів до першого захоплення вершини Маківки та
полонення 588 солдатів айстро-угорської армії. Залучивши резерви та артилерію, австро-
угорські війська перейшли у контратаку, однак були відкинуті супротивником. Третя

187
контратака стала успішною для австро-угорців – вони повернули вершину гори, а ввечері 1
травня залишки російських батальйонів відступили, залишивши на полі бою чимало вбитих. У
денному звіті командування 55-ї дивізії австрійської армії відзначило вирішальну роль
українських легіонерів у відбитті Маківки: «У дводенних боях вдалося ворогові добути
частину становищ нашого відтинку. Аж тут, у найгрізнішому моменті з’явилися українці… Із
запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом, як шумна буря, якій ніщо опертися
не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й
приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські
Стрільців двічі рушили бій у нашу користь». Ввечері 3 травня 1915 р. два курені легіону УСС
були відведені у резерв 130-ї австро-угорської бригади.
Третій штурм російських військ розпочався вранці 4 травня 1915 р. і приніс невдовзі
успіх. Уже о 6-ій ранку штаб 78-ї російської дивізії одержав повідомлення про взяття
Маківки. Однак бій на самій горі та її південних і південно-західних схилах тривав ще до
полудня. Усього під час атаки 4 травня на Маківці російські військові взяли в полон 53
офіцера, 2 250 військовослужбовців, захопили 8 кулеметів з амуніцією, кілька тисяч гвинтівок
і спорядження. Попри взяття Маківки, російське командування зазнало стратегічної поразки.
Запекла оборона 29 квітня – 4 травня 1915 р. дозволила 55-ій австро-угорській піхотній дивізії
виконати поставлені перед нею стратегічні завдання: не дозволила військам російської 11-ї
армії генерала А. Селіванова прорватися через карпатські перевали і вийти в Угорську
рівнину, що спричинило б катастрофічні наслідки для австро-угорського фронту; водночас
вона дала можливість німецьким військам 11-ї армії А. фон Макензена зосередити основні
сили на ділянці Горлиця-Тарнув і розпочати 2 травня стратегічну наступальну операцію на
Східному фронті – Горлицький прорив, що призвела до загального відступу російських військ
з Галичини. Вже 13 травня 1915 р., внаслідок загального відступу 11-ї армії з Карпат, російські
війська покинули Маківку, яку швидко зайняли австро-угорські військові.
Гора, що дісталася царській армії ціною величезних втрат (бл. 3 тис. поранених та
вбитих бійців, 173 полонених), була залишена без єдиного пострілу через 9 днів. Втрати УСС
у бою становили 42 осіб убитими, 76 пораненими й до півсотні полоненими. Австрійське
командування високо оцінило заслуги легіону УСС у відбитті російського наступу. Бій під
Маківкою став першим бойовим успіхом Січових Стрільців. У ньому особливо відзначилися
командири сотень і чот старшини О. Будзиновський, Д. Вітовський, Р. Дудинський, А.
Мельник, Р. Сушко, Б. Гнатевич, В. Кучабський, хорунжа О. Степанів. У міжвоєнні роки
Маківка стала місцем паломництва для пластунів, членів УВО та ОУН, які вшановували
полеглих героїв-січовиків. У 1999 р. у цій місцевості відкрили меморіальний військовий
цвинтар, що став місцем щорічного вшанування борців за незалежність і соборність України.
Отже, бойові дії і перемога на Маківці зміцнили положення Українських Січових
Стрільців в австрійській армії, а також сприяли підняттю авторитету Стрілецтва в
австрійському Генеральному штабі.
Після боїв за Маківку легіон брав участь ще в боях за Балехів, Галич, переправу через
Дністер, під Завадовим, над Стрипой, під Семиківцями.
22 вересня 1915 р. відбулася чергова реорганізація легіону в 1-й полк Українських
Січових Стрільців. Командиром полку був призначений Г. Коссак. 26 листопада 1915 р. полк
Українських Січових Стрільців був переведений на зимівлю в Соснов, де і знаходився всю
зиму 1915–1916 рр. Бойові дії у 1916 р. Українські Січові Стрільці почали з новим
командиром. 16 березня цього року командиром полку Українських Січових Стрільців став А.
Варивода, що замінив на цій посаді Г. Коссака.
У 1916 р. загальне положення Німеччини і Австро-Угорщини на фронтах почало
погіршуватися. Наступ австрійських військ на італійському фронті послабило Східний фронт.
В добавок до цьому німецькі війська почали бойові дії на Західному фронті. Для того щоб
полегшити положення на цих фронтах, держави Антанти почали відповідні бойові дії, у яких
одну з головних ролей зіграли російські війська.
4 червня 1916 р. почався наступ російських військ під командуванням генерала О.О.
Брусилова. За червень російські війська нанесли декілька сильних ударів на австро-
німецькому фронті на Волині і на Південному-Сході, після чого австро-німецькі війська

188
відійшли на Північ на лінію ріки Стохода, а на Півдні – до Буковинсько-мадярської границі і
за Солотвинську Бистрицю. В такій обстановці Південній Армії також довелося відійти.
Наприкінці серпня обидва курені зійшлися в Посухові і відтіля пішли у бій на горі
Лисоня.

Бойові дії легіону Січових Стрільців на горі Лисоня у 1916 році

Найвизначнішою та найтрагічнішою битвою Леґіону УСС стали бої за Лисоню, які
відбувались впродовж другої половини серпня–вересня 1916 року в ході Брусиловського
прориву . В цей час фронт проходив по лінії Золочів – Бережани – Галич – Станиславів (нині
Івано-Франківськ). Бойові дії за Лисоню відбувалися в декілька етапів та з перемінним
успіхом.
Січові стрільці прибули до села Потутори в ночі з 12 на 13 серпня 1916 року. Наступного
дня, надвечір, було чути наближення лінії фронту. Цього ж дня стало відомо, що російська
армія захопила село Літятин і прямує на Потутори. За наказом командування розпочато
зведення оборонних укріплень. Січові стрільці під обстрілами копали окопи та укріпляли
позиції . Стрільці 1 го куреня укріпилися вздовж підніжжя гори Лисоні на північ від села
Жовнівки. Північніше вздовж річки Ценівка зайняли позиції солдати 35-го Золочівського
полку. 2-ий курінь Січових стрільців окопався біля гирла річки Ценівки, східніше Потутор до
дороги Підгайці–Бережани. На південь від Потутор, на лівому березі Золотої Липи в районі
Диких Ланів знаходився 15-ий турецький корпус австрійської армії. В околицях фільварку
Милівка, що західніше Потутор, розташовувалася 8-ма сотня УСС.
«На початку серпня 1916 року 450 Зміївський полк російських армії під керівництвом
полковника Ф. Копшталя пройшов між селом Степанів (сучасне с. Щепанів Козівського р-ну) і
Козовою, вийшов на позиції між станцією Потутори та селом Шибалин…» , – згадує
очевидець цих подій, вояк російської армії Іван Кожушко.
Бойові дії за гору Лисоню розпочалися 14 серпня 1916 року. Російські війська розбили
батальйон 35-го Золочівського полку і змусили їх відступити на лівий бік річки Ценівки,
захопивши ліс і горби вздовж річки. Після 20-ї години розпочався наступ росіян із села
Жовнівка. Захопивши позиції одного з куренів 35 го полку, царська армія намагалася оточити
І курінь Леґіону УСС. «До найбільшої січі прийшло в середині становищ першого куреня, там
де стояли два стрілецьких скоростріли… ті не допустили до себе ворогів. Скосили майже все,
що наступало на них з переду і з прорваного лівого крила. Тим часом москалі напали на них з
заду і побили кольбами» . В цей час відбулося перегрупування сил І стрілецького куреня та
розпочався спільний наступ із двома сотнями 81-го моравського піхотного полку. В ході цього
контрнаступу встановлено контроль над втраченими позиціями й укріплено нові позиції на
лівому березі річки Ценівки.
«На світанку 451-ий Порятинський полк розпочав наступ на Лисоню. Сам бій відбувався
в лісі. Обстріл здійснювали 36 російських гармат. Арена бою охоплювала велику територію і
сягала околиць села Шибалин. Лінія фронту пролягала на відстані 100 метрів від річки
Ценівки. Були навіть такі моменти, коли російські війська не могли копати окопи через
близькість противника (60 м) та кам’янисту місцевість, тому споруджували «бруствери з
убитих». Наступного ранку розпочалася нова атака. За годину до того позиції УСС зайняли
угорські вояки, які змінили їх. Увечері цього ж дня баварська бригада вибила із позицій
Карський полк кавказького корпусу», – описує ці події Іван Кожушко, поручник 113-ї піхотної
дивізії 450-го Зміївського полку російської армії.
Після припинення наступальних дій стрільці зосередились на укріпленні своїх позицій,
наданні допомоги пораненим та похованні вбитих побратимів. Стрілецькі позиції були
зміцнені двома неповними австрійськими куренями і частинами баварського запасного
піхотного полку, що розташувалися по обох сторонах від стрілецьких позицій.
На початку вересня 1916 р. 7-а російська армія розпочала новий наступ на позиції
австро-німецької південної армії, що тримала оборону від Галича до Зборова. Російські
війська вдарили одночасно у південне крило армії та в її центр, коло Бережан . Перед 113
піхотною дивізією, що складалась із чотирьох територіальних українських полків – 449 го

189
Харківського, 450-го Зміївського, 451-го Пирятинського 452-го Кролевецького – стояло
завдання захопити м. Бережани.
Бойові дії на Лисоні відновилися 2 вересня 1916 року. О 16 тій годині розпочався
сильний артилерійський вогонь, після якого відбувся форсований наступ 113-ої піхотної
дивізії 450-го Зміївського полку російської армії на позиції 35-го золочівського полку. Наступ
відбувався на кілометровому відрізку лінії фронту, де знаходилися найважливіші комунікації
та стратегічні об’єкти. В результаті цього російські війська відсунули австрійські частини за
перші резервні рови. Окрім цього росіяни захопили горби 348 і 327, що ставали зручною
позицією для обстрілу прилеглої території.
35-ий золочівський полк намагався декілька разів повернути свої втрачені позиції. Але
це їм не вдавалося, бо прибули російські резервні частини, які з допомогою кулеметного
обстрілу утримували захоплену територію. Австрійські війська перейшли до оборони,
укріпившись під горою Лисонею.
Ввечері 2 вересня сотня Романа Сушка та Андрія Мельника отримали наказ зайняти
передові позиції: 1-ша сотня підсилила 35-ий золочівський полк; 2-га сотня закріпилась на
північ від дороги Потутори-Бережани. Бій тривав цілу ніч, проте лінія фронту залишалася
незмінною. «На Лисоні клекотіло, як в пеклі. Перші рови зайняли москалі. В лучникових
ровах ворожі відділи всуміш із австрійськими перестрілюються зза траверз» , – таким бачив
цей бій стрілець Пало Скочиліс.
35-ий золочівський полк і сотня Р. Сушка з усіх сил тримались на своїх позиціях. В
результаті кровопролитних боїв 1-а сотня втратила половину свого особового складу, більша
частина якого разом із сотником Р. Сушком потрапила в полон.
Уранці 3 вересня сотні В. Кучабського, О. Будзиновського отримали наказ вийти із
Посухова, де перебували в резерві, та спільно із сотнею А. Мельника отримали наказ зайняти
позиції на північ та північний схід гори 348. Далі «...сотня Андрія Мельника, рівною
розстрільною підбігала-посувалася до вершка гори. Московська артилерія і скоростріли
засипали наступаючі стрілецькі лави густим вогнем, падали на землю вбиті і ранені. Та
стрілецькі лави йшли твердо вперед. На чолі сотні, на кілька кроків перед нею, височіла
струнка постать сотника, перед чотами постаті чотарів. Що раз чути було дзвінкий голос
сотника «Рівняти розстрільну, вперед». За деякий час стрілецькі лави дійшли до вершка гори
Лисоні, перейшли його і зникли по той бік гори».
Бій не стихав: «під градом шрапнелевих куль (москалі стріляли найбільше шрапнелями),
клались стрільці як кошені цьвіти; хто не впав, йшов дальше витривало… Була година 7 ма,
коли перша розстрільна допала ліса, пірвала за собою рештки першої сотні і часть 35-полку і
вдарила на ворога.
Ворог сипав сильним крісовим і скорострільним огнем – але не видержав. В рукопашнім
бою добули УСС першу резервові лінію і там окопалися».
«Хорунжі Максиминиш і Соколовський, бачучи небезпеку, кинулись зі своїми четами з
яру проти московського куреня і пірвали за собою цілу сотню. Оба згинули від перших куль,
ідучи на чолі своїх чет».
Однак на цьому бій не закінчився. На горбах 327 і 348 російська армія продовжувала
наступ та намагалася оточити австрійські підрозділи, які знаходилися в лісі. З огляду на це,
отаман О. Лесняк спрямував до них третю сотню В. Кучабського, що спільно із частиною
куреня 310-го гонведського полку та із залишками 35-го золочівського полку розгорнула
контрнаступ. Це призвело до здобуття частини лісових позицій, об’єднання із сотнею Андрія
Мельника та продовження наступу на ворожі укріплення.
«Четар Кучабський з 30-ма людьми держить південно-західний кут лісу. На південь від
нього до верху 327 нема ніякої обсади. В останніх запасних окопах повно недобитків з полків
310 і 35, без проводу. На схід від верху 348 у ліску, у перших запасним ровах хорунжий
Мінчак і четар Кучабський зі своїми частинами. Сотня Мельника в бою у північно-західній
частині лісу. Треба ручних гранат та набоїв для крісів» , – так описує становище на Лисоні
Богдан Гнатевич станом на 8 год. ранку 3 вересня 1916 р.
Російські війська, потіснені січовими стрільцями, спрямували сильний удар південніше
пагорба 348, прорвавши оборонну лінію і захопивши позиції біля підніжжя. Далі просування

190
російських військ намагалася зупинити 4-та сотня І куреня під керівництвом Осипа
Будзиновського. «В завзятім бою УСС добули схил гори і часть південно-східної лінії. Вороги
боронилися завзято…» . Проте, бійці сотні не зуміли зупинити переважаючі сили ворога,
навіть ціною власного життя. Стрільці, які не загинули в бою, потрапили в російський полон.
Росіяни полонили більшість командування І куреня.
Під час бою ІІ курінь під командуванням Сеня Ґорука отримав наказ вирушити з села
Посухова на Лисоню. Прибувши на поле бою січовики, зайняли позиції між горбами 327 і 348.
Ліве крило куреня становила 5-та сотня Р. Дудинського, центр – 7-ма сотня О. Яримовича,
праве крило – 6-та сотня З. Носковського. Оцінивши розміщення ворожих сил, отаман С.
Ґорук наказав переміститись 5-ій сотні до підніжжя горба 327, куреню отамана О. Лесняка –
біля схилів гори Лисоні, сотні О. Яримовича і З. Носковського у підніжжя пагорба 348, а четі
Є. Ясеницького спільно з двома четами 35-го золочівського полку – ліворуч пагорба 348. Таке
розташування сил зміцнило позиції легіону УСС і зупинило наступ російських військ в цей
момент.
Відчайдушна боротьба відбувалася по всій лінії фронту:
– сотня Романа Дудинського і Осипа Яримовича боролися з московськими військами на
горі Лисоні біля лісу. Підхорунжий Денис Кліщ та його чета скорострілів стримували наступ
ворожих військ. Стрільці разом із угорським куренем відкинули ворога на південний край
лісу. Внаслідок спільної стрілецько-угорської атаки російські вояки залишили свої позиції. В
бою було поранено Романа Дудинського, сотню очолив четар Іван Нагайло (уродженець
Бережанщини), загинув підхорунжий Д. Кліщ та інші;
– частина сотні Зенона Носковського під командуванням хорунжого Ярослава Кузьмича
(загинув 3.09.1916 р.) вела затяті бої на пагорбі 348;
– чета Василя Коссака сотні З. Носковського зупинила просування російських військ на
захід від пагорба 348;
– напроти пагорба 348 розташовувалися підрозділ скорострілів УСС під керівництвом
Федора Черника, які стримували наступ ворожих військ.
Російські позиції на пагорбі 348 були добре укріпленими. На цій висоті знаходилася
значна кількість кулеметів, які вели безперервний вогонь по стрілецьких позиціях. Тому
перший наступ січовиків не досяг успіху, стрільці залишились на попередніх позиціях.
Перед полуднем курінь Сеня Ґорука отримав у допомогу чету 35-го золочівського полку
та розпочав другий наступ на пагорби 327 і 348. Проте в ході боїв закріпитись на пагорбах їм
не вдалося і змушені повернутися на раніше здобуті позиції.
Згодом 310-ий полк угорців зайняв позиції праворуч від стрільців напроти с. Потутори.
Ворожі війська декілька разів спробували здійснити контрнаступ, однак стрілецтво зупинило
ці намагання. Легіон ніс непоправні втрати вбитими та полоненими. Їм на допомогу було
відправлено технічну сотню під керівництвом Івана Сіяка, яка зайняла позиції в лісі у
запасних окопах. Під вечір бій стих. 3 вересня висоту 348 УСС так і не змогли здобути, попри
проявлену героїчну відвагу.
В цей час на допомогу УСС прийшли один курінь 4 го баварського полку, три сотні 35 го
золочівського полку та один курінь угорських гонведів. Врахувавши підкріплення,
командування здійснило перегрупування підрозділів: «…праве крило від Потутор зайняв
курінь гонведів. Від так сотня З. Носковського і сотня Р. Дудинського (заст. чет. І. Нагайло),
дальше три сотні 22 го полку гонведів. Цілий відтинок від Потутор до гроба 327 включно,
стояв під приказом курінного С. Ґорука. Простір від горба 327 і Лисоню зайняли четарі А.
Добрянський з хор. Є. Ясеницьким і М. Чичкевичем, четар Б. Гнатевич, хорунжий О.
Черкавський і технічна сотня, ця остання в резерві під проводом четаря І. Сіяка і хор. О.
Кваса. Команду тих відділів здійснювали О. Будзиновський, як сотник, а отаман О. Лесняк, як
курінний».
4 вересня близько 6-ї години ранку розпочався наступ австро-угорських військ та
Леґіону УСС. За короткий час січові стрільці здобули перші позиції ворога і захопили два

191
скоростріли спільно з баварцями. «Ми були на французькому фронті. Там були дуже завзяті
бої, не менші від сих, але там йшли муж проти мужа, а тут бють ся чорти проти чортів. З вами
варто до бою», – так оцінили німецькі офіцери відвагу січових стрільців під час спільних дій.
Атаку на пагорб 348 здійснював ІІ курінь УСС, праворуч від нього пліч-о-пліч йшли
угорські гонведи, а ліворуч – 81-й моравський піхотний полк, курінь баварського полку і
завершував наступальну лінію І курінь УСС. Російські війська розпочали контрнаступ і
розбили підрозділи 81-го полку і створили передумови для оточення ІІ куреня. Стрільці на той
час вже зуміли захопити частину ворожих позицій, однак перед загрозою повного оточення
відступили, при цьому втративши половину особового складу. Все це відбувалося в умовах
потужного артилерійського обстрілу по позиціях січових стрільців. Таким чином, спільний
наступ підрозділів австро-угорської армії та Легіону УСС зазнав невдачі через недостатність
спільної координації дій.
Погіршило ситуацію і значне підкріплення, що надійшло вночі російським солдатам, і
спорудження ворогом оборонних споруд в ніч з 3 на 4 вересня, і наявність значної кількості
скорострілів, і контроль російськими військами над верхівками горбів 348 і 327.
Про події 4 вересня згадував учасник боїв за гору Лисоню Василь Дзіковський: «Цілий
день трівала сильна артилєрийна стрілянина. Ворог, як лиш міг, сипав ураганним огнем на
наші становища. Найбільше обстрілював становища першого куреня. Гарматні стріли нарвали
цілі зломи вапняку, білий пил і дим стелив ся клубами над лісом, вздовж цілого поля аж до
Потутор».
Після обіду стрільці УСС здійснили спробу атаки на ворожі позиції, однак не вдало.
Близько 7 години вечора розпочався третій наступ спільних німецьких, австро-угорських
військ та Леґіону УСС. По ворожих позиціях «трикутним гарматним вогнем» вдарила
артилерія (гармати «мерзери»), яка знаходилась в Бережанах . Обстріл здійснювався впродовж
півгодини. Після цього розпочався наступ січовиків та інших підрозділів. В ході цього
кровопролитного бою січові стрільці повернули втрачені позиції. В цих боях Леґіон УСС
втратив більшу частину особового складу, а з 44 старшин залишилось лише 16.
«По тридневих боях на Лисоні в перших днях вересня 1916 р. змаліє полк УСС до
половини і велике поповнення, що прийшлі тоді з коша, не змогло заповнити всі
прогалини», – втрати Легіону УСС характеризував четар Мирон Заклинський.
Після важких боїв російські війська припинили наступ. Цим скористалося австрійське
командування, яке перекинуло дві дивізії союзних турецьких військ на позиції біля села
Посухів. 16 вересня розпочався новий етап наступу російських військ. Головний удар був
спрямований на позиції турецьких військ на Диких Ланах. «Курінь 35-го полку був на лівому
крилі, в напрямку на Милівку, обидва курені УСС на самім вершку Диких Ланів і лучили
направо до турків. Стрілецькі сотні розвинулися на краю посухівського лісу в розстрільну й
чекали на остаточний наказ до протинаступу. А в міжчасі австрійська артилерія гураґанним
вогнем обстрілювала здобуті москалями турецькі окопи. Часто й густо стріляли мерзери
(важкі гармати)».
Оборона турецьких підрозділів не витримала артилерійського обстрілу та штикового
бою з російською піхотою і була відкинута в напрямку сіл Посухів–Вільхівець. В результаті
цього російські війська здійснили прорив австрійської лінії оборони та зайшли із флангу та
тилу до позицій Леґіону УСС. Стрілецькі підрозділи здійснили стрімку контратаку, зупинили
просування противника та навіть повернули турецькі траншеї. В цьому бою стрільці вперше
застосували тактику наступу «хвилями»: декілька рядів стрільців наступали на відстані 50
кроків один від одного. Ця тактика звела до мінімуму втрати стрільців та створила враження
масованого наступу . В ході наступу частина російських військ була взята в кільце і 300 вояків
потрапило в полон.
«17 вересня 1916 року на Лисоні бої розгорілися з новою силою. В наступ пішли 449, 450
Зміївський, 452 полки російської армії та кавказький корпус, а 451 Порятинський полк
залишився в резерві. Здійснювався шквальний обстріл з гармат, що аж «між лісом виростали

192
велетенські гриби, деколи вгору викидало цілі дерева». В цей день в строю 450 Зміївського
полку залишилось 600 вояків. Наступного ранку цей підрозділ залишив позиції на Лисоні та
повернувся в розташування біля села Шибалин» , – згадує Іван Кожушко.
19 вересня командування австрійської армії віддало наказ українським стрільцям
замінити на фронті 310-й угорськй полк та турецьку дивізію та зайняти позиції в окопах на
схід перед Потуторами. Стрілецькі позиції простяглися від шляху Потутори–Бережани до
берегів Золотої Липи. Сотня О. Навроцького дислокувалося на правому крилі аж до Золотої
Липи. Однак через нерівні сили в ході цього бою Осип Навроцький потрапив у російський
полон під Потуторами разом із своєю сотнею.
29 вересня розпочався наступний етап боїв, до якого російські війська добре
підготувалися: на цю ділянку фронту перевели кавказький корпус та понад 150 гармат.
Російські війська штурмували позиції австрійської армії протягом трьох днів. Наступ
розпочався шквальним артилерійським вогнем по всіх позиціях австро-угорської армії, від
Диких Ланів до дороги на Бережани, самі Бережани та передмістя Адамівку. 30 вересня
російські війська здійснили форсований удар на становища 55 дивізії і проламали лінію
фронту на горбі 327. Таким чином, росіяни розбили угорський полк і вийшли в район села
Потутори, де дислокувався Легіон УСС. Про події згадував сотник Осип Навроцький:
«Передбачуваний наступ москалів почався раннім ранком 30 вересня. Розпочала його
московська артилерія гураґаним вогнем на позиції мадярського полку, на ліво від позицій
полку УСС, й на позиції турецької дивізії на Диких Ланах. Що діялося наліво від нас, ми не
могли бачити з наших ровів… Зате, як на долоні, було видно вибухи московських гранат на
Диких Ланах. На позиції під Потуторами падали лише зрідка московські стрільна, москалі
били з гармат на село, очевидно, щоб порвати сполуку і не допустити підкріплень».
Стрільці мужньо тримали оборону, однак сили були нерівні: «Тоді обійшли москалі наші
позиції і почалася страшна битва. Вже по окруженню нас із бригади ішла депеша за депешею,
аби трималися до посліднього чоловіка… Своєю обороною урятували стрільці Бережани, а
через це завдячує нам управа військова, що тепер аж в Карпатах… Але що нам з того, коли ми
стратили свій полк… Ґорук до послідньої хвилі приказував – боронити ся, а навіть приказував
з ножами продерти ся через москалів, але се було неможливим. Ріжно люди сповідають. Одні
кажуть, що оба отамани Лисняк і Ґорук суть вбиті, а другі кажуть, що в неволі. В кожнім разі
та ціла оборона – то заслуга Ґорука і відтепер він є українським героєм», – згадує про ці події
вістун УСС Станіслав Гузар. Лише командат Легіону Антін Варивода з групами чотарів Івана
Цяпки та Гриця Труха зуміли пробитися до Бережан. В тилу залишилась неушкоджена
технічна сотня.
Таким чином, Легіон УСС, взявши основний ворожий вогонь на себе, забезпечив
можливість перекинути резервні частини і зупинити наступ російських військ, хоча позиції в
Потуторах були втрачені. «І ніколи не забудеться то гасло з котрим пішли вони у бій. Воно
вічно лунати буде по нашій Вкраїні, хотяйби серед змінених обставин, а діла докажуть, що
сини України справді вибрали собі за ціль життя: «Воля або смерть!..».
Бої на горі Лисоні стали однією з найтрагічніших сторінок історії українського
стрілецтва, оскільки після цих боїв в лавах УСС залишилось 150 стрільців разом із
канцелярією та обозом під командуванням четаря Івана Цяпки.
Втрати російської армії на Лисоні були значно більшими. Згідно зі свідченнями
поручника 113-ї піхотної дивізії 450-го Зміївського полку російської армії Івана Кожушка, в
боях за гору Лисоню російське командування поклало 25 тисяч вояків вбитими і раненими .
Іван Калинович, вояк того ж полку, вказує цифру 15 тисяч . Обидві цифри вказують на
величезні людські втрати російської армії. Лисоню російські війська так і не захопили, її
відстояли Українські січові стрільці.
Вояки Легіону УСС, зокрема технічної сотні, перебували на Лисоні ще і в першій
половині жовтня місяця. «Ходимо щоночи на роботу. Се дуже мучить, бо ходимо далеко.

193
Спання і відпочинок забирає майже весь день. Вчера засипали ми лучний рів, в яким була маса
москалів побитих» , – так описує діяльність стрільців Мирон Заклинський в жовтні 1916 р.
На цьому воєнні дії на Лисоні не закінчилися. Вояки австро-угорської армії перебували
тут в продовж жовтня та листопада 1916 р . Противники пильно вели спостереження за діями
один одного. В кінці жовтня відбувся завершальний акорд боїв за Лисоню: «Ціла Лисоня
подобала на вулькан. У хмарах диму, пороху і туманах розбитої землі, не було видно ліса. На
його місці пнялася вгору великанська маса невиразної краски диму, яку зчаста прорізували
вибухи гранатів, що викидали у верх чорні, відвернені стіжки землі, які падали назад у формі
великанських, незугарних парасолів».
Отже, в боях за Лисоню січові стрільці проявили надзвичайну витривалість та мужність.
Однак така звитяга здобулася надзвичайно високою ціною: величезні людські втрати вбитими,
пораненими та полоненими. В боях на Лисоні проявилася найбільша трагедія українського
народу часів Першої світової війни – українці воювали проти українців у лавах двох ворожих
армій.
«УССи билися тому так, бо боронили під’їздів до Львова, своєї столиці. Билися тому так,
що мали на своєму прапорі: „Вільна, незалежна Україна», а Москва була найжорстокішим
ворогом цієї волі. Билися тому так, що хотіли втерти сльози своїм матерям, жінкам і сестрам.
Кажучи словами українського націоналіста д-ра Юрія Липи, тому так, „щоб над нашим ланом
був лиш Київ паном!» Тому нехай буде вічна слава УССам!».
Проте боротьба Легіону УСС не була даремною, оскільки січовики створили потужну
стрілецьку ідейно-культурну спадщину, яку залишили наступним поколінням як вірний
орієнтир у боротьбі за волю України. Військова та культурно-освітня діяльність Леґіону УСС
мала неоціненне історичне значення:
- відродження військових традицій українського народу, які заклали ще запорізькі
козаки, після 200-літньої перерви;
- УСС заклали основи української національної армії;
- бойові здобутки Леґіону УСС утвердили сподівання та ідею незалежної України, а
головне – єдиної соборної України.
Свідченням цього слугує прапор Леґіону УСС, на якому зображено Архангела Михаїла з
мечем в одній руці (київський символ) та щитом із зображенням галицького лева (галицький
символ) в іншій руці. Все це сформувало ядро національної ідеї, перша апробація якої
відбулася під час Першолистопадового зриву 1918 р., а стрільці склали основу Української
Галицької Армії, що боролася за незалежну соборну УНР.
29 вересня російські війська почали новий наступ, метою якого було захоплення
Бережан. З 29 до полудня 30 вересня російська артилерія знищила своїм вогнем позиції 129-ї
бригади на Лисоні та у Потуторах. Після полудня 30 вересня російська піхота пішла на штурм
Лисону і прорвалася у тім же самім місці, де і 2 вересня. Зайнявши позиції 308-го мадярського
полку, вона розгромила весь фронт до Потутор. Не зустрівши опору на своєму шляху,
російські війська увійшли в долину ріки Золота Липа і почали просування в напрямку
Посухове. Потім з півночі і з півдня атакували курені Українських Січових Стрільців,
розташованих в Потуторах. З перших же хвилин бою Січові Стрільці були оточені з трьох
сторін і відсічені від інших частин фронту. Обороняючи в плині декількох годин, Січові
Стрільці сподівалися на допомогу інших частин, але на допомогу ніхто не підійшов. Частина
Українських Січових Стрільців під командуванням Г. Потерть почали пробиватися з оточення.
Декілька бійців добралися до інших частин фронту. Інша частка Січових Стрільців потрапила
у полон.
Героїчна оборона Потутор Українськими Січовими Стрільцями затримала просування
російських військ і дозволила командуванню 55-ї дивізії підвести резерви, що остаточно
зупинили наступ російських військ. Однак узяти Потутори частини, що підійшли, не змогли.
Після бою в Потуторах від двох куренів Українських Січових Стрільців залишилося небагата
кількість бійців, але уціліла інженерна сотня. Інженерну сотню залишили на фронті, а

194
залишки куренів були відправлені в запасний полк Українських Січових Стрільців, що стояв у
місті Развадів, для формування вже полку, що тривало до березня 1917 р.
З березня по липень 1917 р. легіон брав участь ще в декількох невеликих боях, а на
початку серпня разом з іншими частинами австрійської армії вийшов до ріки Збруч. Досягши
ріки Збруч, бойові дії на Східному фронті закінчилися.
7 листопада 1917 р. у ході збройного повстання влада в Росії захопили більшовики, що
взялися за припинення війни. На фронті залишилися лише українські частини, що
підпорядковувалися Центральній Раді.
Наприкінці серпня легіон Українських Січових Стрільців був переведений у Залісся і
поповнений ще одним куренем. У Заліссі легіон простояв до Різдвяних свят. Після них легіон
залишив Залісся і перейшов у містечка Сковятин і Шишковці, відкіля у лютому 1918 р. разом з
австрійською армією здійснив похід на Наддніпрянську Україну, виконуючи постанову
Брестського договору, укладеного між країнами Четвертного Союзу й Українською Народною
Республікою лютого 1918 р. У цьому договорі говорилося про надання військової допомоги
Центральній Раді країнами Четвертного Союзу у війні з більшовиками. Виконуючи цей пункт
договору, 27 лютого 1918 р. австрійська армія вирушила на Наддніпрянську Україну.
Завданням цієї армії було очистити Правобережжя від військ більшовиків. У похід на
Наддніпрянщину була відправлена Південна Армія у складі трьох корпусів: 12-го, 17-го і
25-го. Легіон Українських Січових Стрільців, що знаходився у складі 25-го корпусу, перейшов
старий австро-російський кордон і зупинився в місті Кам’янець- Подільський. Тут легіон був
прикомандирований до окремого загону, яким командував архікнязь Вільгельм Габсбург. Під
його командуванням легіон залишався до розвалу Австро-Угорської імперії. Завдання ж,
отримане легіоном, зводилося до ведення пропаганди на користь Австрії, охорони військових
складів, збереженню порядку в призначеному районі. 29 квітня 1918 р. відбулася зміна
державної влади в Україні. Замість скинутої Центральної Ради був утворений гетьманат
«Українська Держава» на чолі з гетьманом П. Скоропадським. У червні легіон Українських
Січових Стрільців направили на Херсонщину для придушення селянських повстань, що
почалися. Стрільці втихомирили ці повстання дипломатично, без застосування зброї. Це не
сподобалося австрійському командуванню і легіон перекинули на Буковину. Тут на Буковині
легіон і простояв до розпаду Австро-Угорської імперії.
Останнім бойовим завданням легіону Українських Січових Стрільців було оборона від
польських загарбників Західноукраїнської Народної Республіки, утвореної 13 листопада
1918 р. Легіон Українських Січових Стрільців під час цієї війни з поляками обороняв Львів, а
також брав участь ще в декількох боях. Але в січні 1919 р. була проведена реорганізація
Української Галицької Армії, утвореної у листопаду 1918 р. У ході цієї реорганізації легіон
Українських Січових Стрільців розформували, а самих Січових Стрільців розкидали по різних
бригадах Української Галицької Армії.
Так закінчила своє існування перша українська військова частина.
Таким чином, на початок 1917 р. в основному завершилося становлення леґiону УСС,
який увiбрав у себе найкращi сили галицької молодi, захопленої iдеєю вiдбудови української
державностi й об’єднання всього українського народу в єдине цiле, як нацiональної вiйськово–
полiтичної формацiї. Її особливiстю було те, що, незважаючи на фронтовi умови, вона вела
iнтенсивну нацiонально–полiтичну працю, метою якої було виявлення найефективнiших
шляхiв для досягнення поставлених завдань. Можна стверджувати, що результатом такої
дiяльностi стало формування стрiлецької iдеологiї, головними складовими якої були:
державна самостiйнiсть, соборництво, опора на сили власного народу. Основи цiєї iдеологiї
були викладенi в стрiлецьких виступах, публiкацiях та наказах, вiдображенi в практичнiй
дiяльностi i становили спiльний вислiд думок та iдейних зусиль усього стрiлецтва, що
базувалися на кращих проявах довоєнної політичної думки, традицiях сiчово–сокiльського i
стрiлецького руху. Тому необґрунтованими здаються твердження Осипа Думiна про те, що
нiбито УСС не спричинилися до дальшого вироблення й теоретичного вдосконалення

195
української полiтичної думки. Тим бiльше, що й сам вiн в «Iсторiї Леґiону Українських
Січових Стрільців. 1914–1918» докладно показав її зростання у стрiлецькому середовищi.
Стрiльцi, як влучно зауважив iсторик Степан Рiпецький, робили збройним чином найвищу
полiтику й одночасно формували її теорiю. Їхнi заслуги в цьому питаннi змушенi були визнати
навiть українськi полiтики. Зокрема, Загальна Українська Рада, що уособлювала полiтичний
провiд українського народу, ще в 1915 р. заявляла: «... Стрiльцi! Ви боретеся за волю України
й тому в ваших рядах не тiльки серце народу, але й його полiтична думка. Полiтична
українська думка, спадщина по Володимирi Великiм, королю Данилi, по великих гетьманах
Хмельницькiм, Виговськiм, Дорошенку, Мазепi! Спадщину, що довго лежала не перейнята, ви
взяли в свої молодi, але твердi руки, бо волю України добуваєте кров’ю та залiзом!..». Таке
признання, з огляду на амбiцiйнiсть тодiшньої полiтичної елiти, говорило саме за себе.
Звичайно, стрiлецька iдеологiя не становила суто наукової концепцiї i не мала чистих
теоретикiв – у воєнних обставинах це, мабуть, було нереальним. Важка служба, що iнколи
мiсяцями поглинала творчу силу стрiльцiв, великi фiзичнi втрати (на початок 1917 р. – 350
вбитими, 1200 пораненими, 1500 полоненими), передчасна смерть багатьох талановитих УСС,
якi мали хист до нацiонально–полiтичної працi, часта вiдсутнiсть у керiвництва леґiону
розумiння стрiлецьких iдей – усе це не сприяло подiбнiй дiльностi. Принагiдно хотiлось би
зауважити, що й українськi полiтики, якi мали вдосталь вiльного часу та вiдповiднi умови, не
спромоглися до вироблення якоїсь теоретичної концепцiї. Тому УСС створили свою
визвольну стратегiю вiдповiдно до iсторичних обставин, серед яких дiяли, та вiдповiдно до
сил, якi мали.

Підсумовуючи матеріал слід зазначити:

по-перше, бойовий досвід попередніх воєн, передусім Російсько-японської 1904–1905 рр.
і Балканських 1912–1913 рр., стали тією основою, на якій розвивалося в ході Першої світової
війни військове мистецтво.
Німеччина, використовуючи більш досконалу систему мобілізації та розвинену мережу
залізниць, прагнула уникнути одночасної війни на два фронти. Вважаючи, що Росія не
зможе швидко провести мобілізацію, німецький Генеральний штаб планував блискавичними
нищівними ударами розгромити спочатку Францію, а потім, перенісши на Східний фронт
основні зусилля шляхом стратегічного маневру, у взаємодії з австро-угорськими військами
завдати поразки російській армії.
Як і їхні противники, країни Антанти розраховували на ведення короткочасної війни і
планували виграти її переважно силами кадрових армій, поповнених до штатів воєнного
часу, без значної мобілізації навчених резервів. Розгортання збройних сил в основному
планувалося зробити: в один стратегічний ешелон; великі стратегічні резерви не
створювалися; переведення економіки на виконання переважно військових замовлень не
передбачалося, тому що вважалося можливим забезпечити армію всім потрібним за рахунок
мобілізаційних запасів;
по-друге, українські землі зазнали значних руйнувань внаслідок Першої світової війни –
від самого початку боїв улітку 1914 територія Галичини, Волині і (меншою мірою) Центр.
України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Аж до початку 1918 лінія
фронту проходила через українську територію, і протягом усієї війни тут перебував
російський Штаб Південно-Західного фронту. Ключове геополітичне розташування, а також
значні природні та людські ресурси спричинили запеклу боротьбу за них Німеччини та
Австро-Угорщини, з одного боку, і Російської імперії – з іншого. За роки війни до лав
російської армії було мобілізовано 3,5 млн. українців (за ін. даними – 4,5 млн із заг.
чисельності 15,5 млн), а до складу австрійської армії – близько 300 тис. (близько 9% від
особового складу австро-угорської армії).
Затяжний характер бойових дій, що характеризувався, зокрема, відомим висловом «на
фронті без змін», значні людські втрати, а також активна пропагандистська робота

196
зумовлювали значне посилення антивоєнних та антиурядових настроїв, як серед всіх верств
суспільства, так і в солдатському середовищі. Все більше зростало невдоволення війною,
насамперед її неймовірно великими людськими жертвами та безперспективністю.
Необхідність і неминучість кардинальних змін суспільно життя усвідомили всі верстви
суспільства. Виявом цих суспільних настроїв стало зречення російського імператора
Миколи II 15 березня 1917 від престолу, а вже 17 березня – створення в Києві УЦР, яка
фактично взяла на себе функцію місцевого органу влади. Революційні події 1917–21 стали
органічним продовженням тих процесів, які зародилися і з особливою силою виявилися в роки
Першої світової війни, а тому фактично становлять з нею одне ціле.
У роки війни набуло подальшого розвитку військове мистецтво а саме:
значне зростання масштабів і руйнівної сили воєнних дій вимагало перегляду існуючих
стратегічних поглядів. При розробці стратегічних планів стали враховувати економічні
можливості держави, наявність стратегічних резервів, координувати зусилля видів збройних
сил, організовувати взаємодію з союзниками;
якщо раніше війна складалася з ряду боїв та битв, то тепер бої та битви стали складати
операцію, а ряд операцій – війну, відповідно війни стали складатися з кампаній;
участь у війні масових армій, які були оснащені різноманітною бойовою технікою,
обумовила розвиток і вдосконалення способів підготовки та ведення операції. Воєнні дії
почали розпадатись на великому просторі на ряд окремих боїв, битв, маневрів, які
об’єднувалися єдністю замислу та цілі;
основним оперативним об’єднанням у роки Першої світової війни стала армія – вона
мала у своєму складі всі роди військ і могла вирішувати завдання як самостійно, так і спільно
з іншими арміями;
виникнення нових зразків озброєння та бойової техніки обумовило і зміни у тактиці,
насамперед у формах бойових порядків. На зміну щільним «стрілецьким ланцюгам» (інтервал
між солдатами 1 м), які пересувалися хвилями, прийшло групове шикування підрозділів, які
просувалися слід за танком або кулеметником;
з 1916 р. артилерія стала проводити не тільки вогневу підготовку атаки, але й
супроводжувати наступ піхоти вглиб до 3–4 км. Але проблема організації взаємодії між
піхотою та артилерією так і не була вирішена;
чисельна кіннота виявила практично повну недієздатність при виконанні оперативних
завдань. Наприкінці війни її чисельність зменшилася практично в усіх арміях воюючих сторін;
застосування отруйних речовин було однією з багатьох спроб знайти засіб, який би
сприяв прориву позиційного фронту. У ході війни вдосконалювалися як сама хімічна зброя,
так і способи її бойового застосування. Використання хімічних засобів боротьби привело до
виникнення ще одного нового виду бойового забезпечення – протихімічного захисту;
практичне значення інженерних військ у ході війни збільшилося у 1,5 раза, їх найбільш
характерними завданнями стало зведення і облаштування оборонних споруд та загороджень,
дорожньо-мостові роботи, руйнування оборонних споруд та загороджень противника.
значно вдосконалилася оборона. Це характеризувалося збільшенням її глибини шляхом
створення системи позицій та оборонних смуг. У середині смуг почали споруджуватися вузли
опору і відсічні позиції, з’явилися залізобетонні та металеві оборонні споруди;
новим засобом збройної боротьби у ході першої світової війни були танки. Застосування
танків викликало зміни бойових порядків піхоти, обумовило необхідність організації
протитанкової оборони;
у ході війни виникають нові роди авіації, окрім розвідувальної, з’являються
бомбардувальна та винищувальна авіації. Стрімкий розвиток авіації став причиною
виникнення боротьби за панування у повітрі, масштаби якої вже наприкінці війни були
вражаючими. Розвиток авіації як одного з найважливіших засобів збройної боротьби викликав
застосування ряду заходів щодо зниження її ефективності: проведення ретельного маскування
військ та об’єктів, створення служби повітряного спостереження та оповіщення, організація

197
протиповітряної оборони. Авіація стала широко використовуватися у взаємодії з наземними
військами;
по-третє, 4 червня 1916 року в ході Першої Світової війни на території Галичини російські
війська під командуванням генерала Олексія Брусилова прорвали оборону австро-угорської армії на
фронті шириною 340 кілометрів і окупували Буковину, Галичину й частину Волині. Це була нова
тактика ведення війни, коли чотири армії одночасно розпочали наступ, і найвдаліша операція росіян
в ході Першої світової.
Завдяки майже двократній перевазі у живій силі і артилерії, росіянам вдалось подолати
ешелоновану оборону австро-німецьких військ, 7 червня зайняти Луцьк, 18 червня – Чернівці, і
зламати весь південний фронт австрійців. Це дало можливість 30 червня захопити Коломию і увійти
на територію сучасної Румунії. Після того, як 1 липня союзники перейшли у наступ на Соммі,
змусивши перекинути на Західний фронт значні сили супротивника, 4 липня росіяни поновили
наступ на Ковель і Барановичі, проте зазнали невдачі.
Повторний наступ росіян розпочався лише в кінці липня і після триденних жорстоких боїв їм
вдалось прорвати авcтро-німецький фронт і просунутись вглиб на 80-120 кілометрів – були зайняті
Галич, Ковель, Станіславів, Львів. 13 серпня Брусиловський наступ був зупинений через посилення
опору австро-німецьких військ, а також великі втрати і втому особового складу росіян.
В ході Луцького прориву (який став називатись Брусиловським після переходу в 1920 році
Олексія Брусилова на бік більшовиків) автро-німецькі війська втратили 1 325 000 чоловік вбитим и,
пораненими і пропалими безвісти (проти 498 900 у росіян), були позбавлені воєнної ініціативи, що
врятувало італійську армію від неминучої поразки і змусило Румунію вступити у війну на боці країн
Антанти.
Незважаючи на свою незавершеність, ця операція являє собою видатне досягнення воєнного
мистецтва, що не заперечують іноземні автори. Вони віддають належне талантові російського
воєначальника. «Брусиловський прорив» – єдина битва 1-ої світової війни, де фігурує ім’я
полководця;
по-четверте, на початок 1917 р. в основному завершилося становлення леґiону УСС, який
увiбрав у себе найкращi сили галицької молодi, захопленої iдеєю вiдбудови української державностi
й об’єднання всього українського народу в єдине цiле, як нацiональної вiйськово–полiтичної
формацiї. Її особливiстю було те, що, незважаючи на фронтовi умови, вона вела iнтенсивну
нацiонально–полiтичну працю, метою якої було виявлення найефективнiших шляхiв для
досягнення поставлених завдань. Можна стверджувати, що результатом такої дiяльностi стало
формування стрiлецької iдеологiї, головними складовими якої були: державна самостiйнiсть,
соборництво, опора на сили власного народу. Основи цiєї iдеологiї були викладенi в стрiлецьких
виступах, публiкацiях та наказах, вiдображенi в практичнiй дiяльностi i становили спiльний вислiд
думок та iдейних зусиль усього стрiлецтва, що базувалися на кращих проявах довоєнної політичної
думки, традицiях сiчово–сокiльського i стрiлецького руху. Тому необґрунтованими здаються
твердження Осипа Думiна про те, що нiбито УСС не спричинилися до дальшого вироблення й
теоретичного вдосконалення української полiтичної думки. Тим бiльше, що й сам вiн в «Iсторiї
Леґiону Українських Січових Стрільців. 1914–1918» докладно показав її зростання у стрiлецькому
середовищi. Стрiльцi, як влучно зауважив iсторик Степан Рiпецький, робили збройним чином
найвищу полiтику й одночасно формували її теорiю. Їхнi заслуги в цьому питаннi змушенi були
визнати навiть українськi полiтики. Зокрема, Загальна Українська Рада, що уособлювала полiтичний
провiд українського народу, ще в 1915 р. заявляла: «... Стрiльцi! Ви боретеся за волю України й
тому в ваших рядах не тiльки серце народу, але й його полiтична думка. Полiтична українська
думка, спадщина по Володимирi Великiм, королю Данилi, по великих гетьманах Хмельницькiм,
Виговськiм, Дорошенку, Мазепi! Спадщину, що довго лежала не перейнята, Ви взяли в свої молодi,
але твердi руки, бо волю України добуваєте кров’ю та залiзом!..». Таке признання, з огляду на
амбiцiйнiсть тодiшньої полiтичної елiти, говорило саме за себе.
Звичайно, стрiлецька iдеологiя не становила суто наукової концепцiї i не мала чистих
теоретикiв – у воєнних обставинах це, мабуть, було нереальним. Важка служба, що iнколи мiсяцями

198
поглинала творчу силу стрiльцiв, великi фiзичнi втрати (на початок 1917 р. – 350 вбитими, 1200
пораненими, 1500 полоненими162), передчасна смерть багатьох талановитих УСС, якi мали хист до
нацiонально-полiтичної працi, часта вiдсутнiсть у керiвництва леґiону розумiння стрiлецьких iдей –
усе це не сприяло подiбнiй дiльностi. Принагiдно хотiлось би зауважити, що й українськi полiтики,
якi мали вдосталь вiльного часу та вiдповiднi умови, не спромоглися до вироблення якоїсь
теоретичної концепцiї. Тому УСС створили свою визвольну стратегiю вiдповiдно до iсторичних
обставин, серед яких дiяли, та вiдповiдно до сил, якi мали.
Під час самостійної роботи обов’язково розглянути додаткові питання такі як:
1. Перша світова війна: стан збройних сил воюючих сторін напередодні війни.
2. Стратегічні плани країн – учасниць Першої світової війни.
3. Воєнне мистецтво у ході Першої світової війни (1914–1918 рр.) та його розвиток.
3.1. Зміни у способах ведення війни на рубежі ХІХ–ХХ ст.
3.2. Особливості воєнних дій у кампаніях Першої світової війни.
3.2.1. Кампанія 1914 р.
– Галицька битва (1914 р.)
– Операція «Біг до моря».
3.2.2. Кампанія 1915 р.
3.2.3. Кампанія 1916 р.
– Верденська операція
– Операція англо-французьких військ на річці Сомма
3.2.4. Кампанія 1917 р.
– Наймасштабніша стратегічна наступальна операція союзних військ Наступ Нівеля
– Операція англійських військ біля Камбре
3.2.5. Кампанія 1918 р.
– Невдалий наступ германських військ на Париж
3.3. Проблеми Першої світової війни що спонукали розвиток військового мистецтва.
3.4. Розвиток військового мистецтва у ході першої світової війни (1914–1918 рр.).
4. Перша світова війна і Україна.
5. Луцький (Брусиловський) прорив – нова тактика ведення війни.
6. Нацiональна вiйськово-полiтична організацiя на Україні – легiон Українських
Сiчових Стрiльцiв.
7. Бойові дії легіону Січових Стрільців на горі Маківка у 1915 році.
8. Бойові дії легіону Січових Стрільців на горі Лисоня у 1916 році.

199
 6. Розвиток військового мистецтва у Другій світовій війні
1 вересня 1939 року, через тиждень після підписання договору про ненапад із СРСР
(так званого пакту Ріббентропа-Молотова) нацистська Німеччина вторглася на
територію Польської держави, розпочавши найбільшу та найкривавішу трагедію
людства – Другу світову війну. 17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського
агресора вступив СРСР. Українські землі з перших днів опинилися в епіцентрі бойових
дій, тому для українців ця війна почалася саме 1 вересня.
Історична довідка:
Для України Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року. Українці у складі
польської армії вступили у бій вже 1 вересня 1939 р., а українські міста Львів, Самбір та
Дрогобич зазнали бомбардувань німецькою авіацією у перші дні війни. Частин а української
етнічної території була окупована нацистами в перші тижні війни.
1 вересня 1939 р. – Німеччина вторглася у Польщу, що означало фактичний
початок Другої світової війни. 3 вересня війну Третьому Рейху оголосили союзники Польщі
Великобританія та Франція, але збройного протистояння агресору не розпочали,
обмежившись на цьому етапі економічними і політичними санкціями.
Без підтримки західноєвропейських союзників польське військо змушене було
відступати на схід, углиб країни. 8 вересня перші німецькі підрозділи досягли Варшави.
Оборона польської столиці тривала 20 днів.
17 вересня 1939 р., відповідно до домовленостей із Гітлером, на територію Польської
держави зі сходу увійшли радянські війська (т.з. «визвольний похід у Західній Україні та
Західній Білорусії»). Того ж дня ними були зайняті Тернопіль та Рівне, наступного – Коломия,
Станіславів (Івано-Франківськ) та Луцьк.
До 20 вересня Львів був оточений нацистами, а 22 – до міста підійшли підрозділи
Червоної армії, які допомогли Вермахту добити оборонців Бресту. 22 вересня 1939 р. там
відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад Вермахту та Червоної армії.
24 вересня радянські й німецькі війська здійснили спільну операцію з оточення польських
з’єднань під Замостям. 28 вересня впала Варшава.
Перетин Червоною армією державного кордону Польщі означав фактичний вступ
Радянського Союзу у Другу світову війну 17 вересня 1939 року на боці нацистської
Німеччини.
Територіальний поділ Польщі між СРСР і Німеччиною був завершений 28 вересня
1939р. підписанням останніми договору про дружбу і кордон.
Внаслідок переділу Центральної і Східної Європи між Третім Рейхом і СРСР до складу
Радянського Союзу у 1939 році були включені території Західної України та Західної
Білорусії, а в 1940 році – країни Балтії, Бессарабія та Північна Буковина.
Наприкінці 1939 р. СРСР здійснив напад на Фінляндію, розв’язавши радянсько-фінську
війну 1939–1940 рр., за що був оголошений агресором і виключений з Ліги націй 14 грудня
1939 р.
Радянський Союз з вересня 1939 року по червень 1941 року залишався союзником
Третього рейху, поставляючи йому необхідні для ведення агресії в Європі сировину,
матеріали, інформацію.
Друга світова війна (01.09.1939 – 02.09.1945) – найкривавіший глобальний конфлікт, у
ході якого загинуло за різними оцінками від 50 до 85 мільйонів людей. Упродовж 21 місяця
цієї війни СРСР та Третій Рейх виступали як союзники, а від 22.06.1941 вступили у
військову конфронтацію, що увійшла в історію як німецько-радянська або, в радянській
історіографії, Велика Вітчизняна війна 1941–1945 років. Цей конфлікт не є тотожний поняттю
Другої світової війни. Війна між СРСР і Третім Рейхом була складовою більш широкого
хронологічно і географічно глобального конфлікту, про що раніше дуже часто забувала
згадувати радянська історіографія, а тепер – російська пропаганда.
За підрахунками Інституту історії України НАНУ прямі людські втратиУкраїни у Другій
світовій війні становлять 8–10 млн. Український вимір Другої світової війни не обмежується
участю у війні на боці СРСР. Сотні тисяч українців в лавах підпілля ОУН та Української
200
повстанської армії були залучені до спротиву нацистським окупантам, етнічні українці брали
участь у воєнних діях в складі інших армій учасників антигітлерівської коаліції –
американської, канадської та інших.

6.1. Перший період Другої світової війни (01.09.1939 – 22.06.1941 рр.)

Причини, характер та періодизація Другої світової війни

30-ті роки позначилися гострою кризою у міждержавних відносинах яка кинула людство
у вогнище нової війни.
Мирний договір, що офіційно підвів підсумки Першої світової війни, був підписаний
28 червня 1919 р. у Версалі (Франція) між країнами переможницями, з одного боку, і
Німеччиною, що капітулювала, – з іншого боку. Умови договору були вироблені після
тривалих секретних нарад на Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр. За Версальським
договором Німеччина повертала Франції провінцію Ельзас-Лотарингія (у межах 1870 р.) і
деякі інші території країнам переможницям. Також Німеччина визнавала й зобов’язалася
суворо дотримувати незалежність Австрії, Польщі й Чехословаччини. Німецька частина
лівобережжя Рейну й смуга правого берега шириною у 50 км підлягала демілітаризації.
Німеччина втрачала всі свої колонії, які пізніше були поділені між країнами-переможницями.
Версальський договір накладав значні обмеження на збройні сили Німеччини у кількісному
відношенні, обмежував і забороняв деякі види озброєння, забороняв співробітництво з іншими
державами у військовій сфері. За умовами Версальського договору Німеччині заборонялося
мати військово-повітряні сили, танки, зенітну, важку й протитанкову артилерію, підводні
човни, лінкори водотоннажністю понад 10 тис. т. і крейсера – понад 6 тис. т., а також
Генеральний штаб у будь-якій формі. Чисельність сухопутних військ обмежувалася 100 тис.
чоловік. До 1933 р. армія Німеччини була малочисельною. З приходом до влади фашистської
партії, мілітаризація країни значно зросла. Воєнне виробництво з 1934 по 1940 рік
збільшилося у 22 рази. 16 березня 1935 р. Німеччина офіційно відмовилася від виконання всіх
статей Версальського договору і було видано закон про загальну військову повинність та
побудову 500 тисячної армії. В березні цього ж року Німеччина окупувала демілітаризовану
Рейнську область і безпосередньо вийшла до кордонів Франції. До Німеччини була приєднана
також Саарська область.
Друга світова війна назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними й
різними. Найважливіша з них – загострення суперечностей між капіталістичними державами,
зокрема Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією – з
іншого.
Точилася гостра боротьба за світове панування. Тому незважаючи на глибокі
суперечності, що розділяли капіталістичні держави і соціалістичну країну СРСР, війна
почалася не між ними, а всередині капіталістичного світу.
Існує кілька причин, що призвели до нової світової війни.
По-перше, Версальська система, яка поставила Німеччину в дуже складне становище;
Японія та Італія також вважали себе обділеними. Усі вони стали на шлях боротьби за черговий
переділ світу.
По-друге, загострення суперечностей між великими державами внаслідок глибокої
економічної кризи. Одні країни виходили з неї шляхом державного регулювання, проведення
економічних реформ при збереженні демократичних засад у розвитку суспільства. В інших
було встановлено тоталітарні режими, що проповідували расизм, націоналізм, мілітаризм в
економічній та духовній сферах.
По-третє, до розв’язання воєнного конфлікту призвела політика потурання агресорам,
яку провадили Велика Британія і Франція, сподіваючись своїми поступками задовольнити їхні
«апетити», а також безпосередня підтримка агресорів з боку СРСР, що підписав пакт
Ріббентропа – Молотова.
Вступ СРСР у Другу світову війну змінив її політичний характер, зумовив переростання
війни з боку сил, що протистояли гітлерівському блокові, в антифашистську, визвольну. Союз
РСР став головним оплотом народів у боротьбі проти фашизму.

201
 Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941–1945 рр. проти фашистської
Німеччини та її союзників – найважливіший, вирішальний фронт Другої світової війни.
Період, що ввійшов в історію людства як Друга світова війна, охоплює шість років – з
вересня 1939 р. до вересня 1945 р.
Існують два підходи до періодизації Другої світової війни.
За одним – Друга світова війна розподіляється на п’ять періодів:
перший – з 1 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р.;
другий – з 22 червня 1941 р. по 19 листопада 1942 р.;
третій – з 19 листопада 1942 р. по 6 червня 1944 р.;
четвертий – з 6 червня 1944 р. по 8 травня 1945 р.;
п’ятий – з 8 травня по 2 вересня 1945 р.
За іншим – Друга світова війна хронологічно поділяється на три великих періоди:
перший період – з 1 вересня 1939 р. до червня 1942 р., для нього характерний дедалі
більший масштаб війни за збереження переваги сил агресорів;
другий період – з червня 1942 р. по січень 1944 р., час переламу в ході війни, коли
ініціатива і перевага в силах переходять до країн антигітлерівської коаліції;
третій період – з січня 1944 р. по 2 вересня 1945 р. – заключний етап війни, коли
позначилася криза правлячих режимів держав-агресорів і відбувся їхній крах.
Ми розглянемо періодизацію на п’ять періодів.
Нерівномірність економічного і політичного розвитку країн і різкі протиріччя, які нею
породжувалися, призвели до створення, перед початком Другої світової війни, двох
протидіючих угрупувань.
Основу першого угрупування складав блок фашистських держав – Німеччини, Італії,
мілітаристської Японії. Правлячі кола цих країн ставили за свою мету заново переділити світ і
встановити свою гегемонію.
Друге угрупування складали – США, Великобританія, Франція на базі єдності
політичних інтересів, які пов’язані з намаганням утримати й зміцнити своє панівне положення
у світі.
Окреме положення у міжнародній спільноті у міжвоєнний період займав СРСР. У
правлячих колах цієї держави неодноразово лунали ідеї щодо експорту соціалістичної
революції в інші країни світу.
Керівництво СРСР неоднозначно ставилося до подій, які відбувалися у 20–30-ті роки в
Європі, визначалося коливання від миролюбної політики та намагання створити колективну
систему безпеки до політики загравання з фашистською Німеччиною і навіть участь у
спільному загарбанні та розподілі Польщі та країн Прибалтики.
Ще до початку воєнних дій, користуючись політикою «умиротворення», яка
проводилася західними країнами, Німеччина у 1938–1939 роках без жодного пострілу
захопила Австрію, Чехословаччину, Мемельську область і потім почала готуватися до нападу
на Польщу, щоб окупувати її.
На Далекому Сході Японія окупувала території Північного, Центрального та Східного
Китаю.
З нападу фашистської Німеччини на Польщу і почалася ця сама кровопролитна в історії
людства війна.

Збройні сили фашистського блоку. Теорія тотальної і «блискавичної війни»

Німецькі мілітаристи одразу ж після закінчення Першої світової війни почали проводити
заходи щодо відбудування збройних сил.
У 1925 р. витрати Німеччини на армію і флот складали 490,9 млн. марок, а до 1935 р.
вони досягли вже 827 млн. марок. Дозволений по Версальському договору 100-тисячний
рейхсвер, на чолі якого стояв генерал Ганс фон Сект (особистість яка зіграла значну роль у
військовій і політичній історії Веймарської республіки 1920–1926 рр.), був по суті школою
командних кадрів: ніхто не виходив з неї рядовим солдатом. Офіцери і унтер-офіцери, які
виходили у резерв, поступали у військові організації «Сталевий шолом», «Вікінги»,
«Рейхсбанер», «Молода Німеччина» та ін., де проходили воєнну і політичну підготовку. Крім

202
рейхсверу, у Німеччині було побудовано так званий «чорний рейхсвер», який нараховував до
4 млн. чоловік. Ця нелегальна армія маскувалася під видом спортивних союзів, об’єднань
«ветеранів війни» і «робітничих команд». З приходом фашизму до влади у Німеччині почалася
відкрита побудова збройних сил, всупереч міжнародним договорам і обмеженням. У жовтні
1933 р. представники фашистської Німеччини покинули міжнародну конференцію з питань
роззброювання. 10 березня 1935 р. Геринг заявив, що німці утворюють військово-повітряні
сили. Після опублікування закону про загальну військову повинність була визначена
чисельність сухопутних сил біля 36 дивізій, об’єднаних в 12 армійських корпусів. До початку
Другої світової війни фашистська Німеччина мала великі, сучасні збройні сили з усіма
необхідними видами бойової техніки і озброєння. Вони складалися з сухопутних військ (далі –
СВ), воєнно-повітряних сил (далі – ВПС), воєнно-морського флоту (далі – ВМФ) і армії запасу
(резерву) (далі – АР). Верховним головнокомандувачем збройними силами був канцлер
німецького Рейха – Адольф Гітлер. Найвищим органом управління було верховне
головнокомандування, або Головний штаб збройних сил (далі – ОКВ), який очолював генерал-
фельдмаршал Кейтель. Основним органом Головного штабу був штаб оперативного
керівництва, очолюваний генерал-полковником Іодль. Найвищим органом СВ було Головне
Командування – ОКХ. Головнокомандуючим сухопутними силами був генерал-фельдмаршал
Браухіч, начальником Генерального штабу – генерал-полковник Гальдер. Головне
командування ВПС очолювалося рейхс-маршалом Герингом, ВМФ – адміралом Редером.
Всього у складі німецько-фашистських СВ до початку Другої світової війни нараховувалося
103 дивізії, у тому числі 6 танкових і 8 моторизованих, загальною кількістю біля 2 600 тис.
чоловік. ВПС фашистської Німеччини складалися з чотирьох повітряних флотів і
нараховували 4405 бойових і транспортних літаків, у тому числі біля 2000 бомбардувальників
і 800 винищувачів. У складі ВМФ Німеччини до початку війни було 2 лінійних кораблі, 3
броненосця, 2 важких крейсера, 6 легких, 22 ескадроних міненосця, 20 міненосців і 5
підводних човнів.
Основні теоретичні погляди на підготовку і ведення агресивних війн у період між
Першою і Другою світовими війнами були висловлені у книзі Людендорфа «Тотальна
війна», яка була надрукована у тому ж 1935 році. Суть її – містилася в збереженні і
затвердженні панування німецького народу у світі тільки шляхом війн проти інших народів.
Підготовці і веденню війни повинні були підкорені усі сторони життя країни. Навіть у мирний
час на першому плані повинні стояти інтереси війни. Для досягнення перемоги у війні
допустимі усі засоби: шантаж, обман, провокації, терор, вбивства і ін. Тотальна війна повинна
починатися раптово, без об’яви, без обліку міжнародних договорів і угод.
Суть теорії «блискавичної» війни була також сформульована Людендорфом, вона тісно
зв’язувалася з теорією тотальної війни і витікала з неї. Так як Німеччина займала центральне
місце в Європі та могла бути відрізана від джерел сировини, і так як фашистські теоретики не
надіялися довгий час тримати країну у стані тотальної воєнної напруги, вони зробили ставку
на швидкоплинну війну, на можливість досягнення успіху у одній блискавичній кампанії.
Оговтати противника раптовістю, приспати його пильність, швидко вторгнутися і
просунутися у глибину країни, використати для досягнення успіху безпощадність та
залякування по відношенню до народу, паралізувати волю противника й примусити його
капітулювати – ось основні риси теорії «блискавичної» війни. Такими методами гітлерівці
розраховували поодинці розгромити своїх противників, не допускаючи об’єднання їх зусиль в
опорі агресору.
Збройні сили Італії до Другої світової війни комплектувалися на основі
загальновійськового обовʼязку і складалися: з сухопутних сил, які в свою чергу мали
регулярну армію, колоніальні війська і міліцію; повітряний флот і воєнно-морські сили.
Найвища воєнна влада формально належала королю, фактично ж і безпосередньо –
прем’єр-міністру Муссоліні. Сухопутна армія мирного часу складалася з 13 армійських
корпусів, або 33 піхотних дивізій, 3 рухомих дивізій, 2 кавалерійських бригад, 1 танкового
полку, 63 артилерійських полків і ін. Після мобілізації 10 червня 1940 р. Італія мала сухопутну
армію з 74 дивізій, зведених у 25 армійських корпусів і 10 армій. Ці армії включали 61 піхотну
дивізію, 7 альпійських дивізій, 3 танкові дивізії і 3 кавалерійські дивізії – усього 1,5 млн.

203
чоловік. Велику увагу у фашистській Італії приділяли розвитку ВПС, які поділялися на
самостійну авіацію, авіацію СВ і морську авіацію. За офіційними даними, у 1939 р. італійські
ВПС нараховували 2950 літаків, у тому числі 850 бомбардувальників, 750 винищувачів, 200
штурмовиків, 750 розвідників. Однак, готових до бойових дій було 982 літаки. ВМС
складалися з 4 лінійних кораблів, 22 крейсерів, 59 ескадрених міноносців, 69 міноносців і 105
підводних човнів.
Італійські воєнні теоретики також вважали, що війна мала носити тотальний
характер. Враховувалося законом вести маневрову війну, тобто війну на знищення силами
масової армії, оснащеною передовою технікою. Підкреслювалося, що для Італії, яка не мала
потрібної кількості сировини, затяжна війна була смертельною.
Збройні сили Японії поділялися на: сухопутну армію і морський флот. Авіація входила
у ці два види збройних сил. На чолі усіх збройних сил стояв імператор. При ньому були: рада
маршалів і вища воєнна рада. Дійсна влада в сухопутній армії належала воєнному міністру і
начальнику генерального штабу, а у морському флоті – морському міністру і начальнику
морського штабу. Основним і вищим з’єднанням японської сухопутної армії була дивізія. До
початку 1940 р. в Японії було 50 дивізій загальною чисельністю до 2 млн. чоловік.
Бронетанкові війська японської армії у 1938 р. мали біля 1500 танків, у 1940 р. – 2700. У
складі авіації у 1938 р. – 3500, а у 1940 р. – 4500 літаків. Воєнно-морський флот Японії у 1941
р. складався з 10 лінійних кораблів, 10 авіаносців, 37 крейсерів, 109 ескадрених міноносців, 63
підводних човнів. Морська авіація нараховувала у 1940 р. біля 1000 літаків першої лінії і 300
запасних, з них 450 літаків були корабельною авіацією. Тільки японські теоретики перед
Другою світовою війною надавали велике значення діям авіаносної авіації і розробили
тактику її дій. Особовий склад японської армії відрізнявся фанатизмом і відданістю
імператору. Це давало можливість командуванню посилати війська на виконання
найважливіших завдань
Друга світова війна за своїм походженням і характером, складне явище. Відрізняючись
від Першої світової війни вона виникла і проходила в умовах загальної кризи капіталізму. В
ній знайшли вираз дві групи суперечок: по-перше, між двома капіталістичними коаліціями і,
по-друге, між капіталістичним світом в цілому і радянською державою.
Але західні держави не ставили завдання знищення фашизму. Навпаки, вони хотіли
використати фашистські держави для боротьби проти СРСР і національно-визвольного
руху в країнах Азії. Незважаючи на прагнення пануючих сил США, Англії, Франції
штовхнути Німеччину на війну з СРСР, війна почалася в середині самого табору
імперіалістичних держав. Основна роль у розв’язанні війни належала фашистській Німеччині,
де у 1933 р. утвердилася диктатура самих реакційних елементів. Правителі фашистської
Німеччини прагнули не тільки завоювати увесь світ, а й затвердити володарство фашизму у
всьому світі. Тому Німеччина і розв’язала цю війну.
Основними подіями першого періоду війни були германо-польська війна, окупація Данії,
Норвегії, війна з Францією, Бельгією, Голландією, Англією, окупація Югославії і Греції, а
також воєнні дії в Атлантиці, Середземному морі і Африці.
Найважливішою складовою частиною Другої світової війни була Велика Вітчизняна
війна радянського народу проти фашистської Німеччини. На радянсько-німецькому фронті
були найбільші битви, які змінили хід Другої світової війни і привели до остаточної перемоги.
Стратегічна раптовість і масовані танкові атаки у німецько-польській війні 1939
року

Найбільш повчальні, з точки зору воєнного мистецтва, були німецько-польська війна

і воєнні дії у Франції в 1940 р.
01.09.1939 р. німецько-фашистські війська вторглися у Польщу. Друга світова війна
почалася. Німецько-польська війна була короткочасною.
Швидкий розгром Польщі вказував на слабкість режиму польської держави і про
відсталість всієї її військової системи. Поразка поляків була наслідком великої переваги
німецької армії у технічних засобах боротьби.

204
 Таблиця 5
Співвідношення сил та засобів
Дивізії Особ/скл. Гармати Танки Літаки
Німеччина 62 1,6 млн. 6000 2800 2000
Польща 39 1 4300 870 407
Співвідношення 1,6 1,6 1,4 3,2 5

В основу плану нападу на Польщу «Вайс» була покладена ідея «блискавичної війни».
Гітлерівське командування планувало розгромити Польщу протягом однієї швидкої кампанії,
шляхом нанесення раптового і міцного удару переважаючими силами військ і авіації.
План передбачав нанесення двох ударів з півночі і півдня, націлених до столиці
Польщі – Варшави. В основу задуму було покладено ідею глибокого охоплення, оточення і
знищення головних сил польської армії у ході однієї стратегічної операції. Головний удар
наносився з півдня з ціллю захвату в короткі строки Сілезького промислового району і
послідуючого наступу на Варшаву. Його наносила група армії «Південь» (командуючий –
генерал Рунштедт) у складі трьох армій (усього 33 дивізії, з них танкових дивізій (тд) – 4,
легких піхотних дивізій (лпд) – 4, моторизованих дивізій (мд) – 2). Підтримував групу 4-й
повітряний флот. Другий удар був нанесений зі східної Померанії і східної Прусії у
загальному напрямку на Варшаву. Передбачалося перерізати так званий Польський
«коридор», захопити Данциг і Гдиню – головну базу ВМФ Польщі. Потім, узгодженими діями
всіх сил, розгромити польське військо на північ від Варшави і у взаємодії з військами групи
армій «Південь» закінчити оточення противника на схід від Варшави. Цю задачу виконувала
група армій «Північ» (командуючий – генерал Бок) у складі двох армій (21 дивізії, з них: тд –
2, мд – 2). Групу армій «Північ» підтримував 2-й повітряний флот.
Всього у складі п’яти армій, висунутих проти Польщі було 62 дивізії, у тому числі 7 –
танкових, 4 – моторизованих і 4 – легких. У нападі на Польщу брали участь 2800 танків, біля
2000 літаків, більш ніж 600 воєнних кораблів. Польський генеральний штаб розробляючи план
війни, брали за основу зобов’язання Франції і Англії допомогти Польщі у випадку нападу на
неї. План війни був оборонний. Передбачалося рівномірно розгорнути шість армій у одну
оперативну групу, вздовж кордону з Німеччиною і вести оборону до тих пір, поки наступ
союзників на заході змусить німців послабити тиск і перекинути частину сил з Польщі проти
Франції.
Найбільш стійкий опір німецько-фашистські війська зустріли в районі Варшави.
Оборона столиці Польщі була першим в історії Другої світової війни прикладом
організації і ведення оборони великого міста. Наступаючи на місто головні сили 8-ї польової
армії німців мали переважну більшість піхоти, артилерії і абсолютну – в авіації. Між тим,
оборона Варшави була протягом 20 діб (8 – 27 вересня). Стійкість оборони Варшави
обумовлювалася широкою участю в ній усіх мешканців міста.
На інших ділянках фронту проти агресорів також мужньо боролися польські патріоти.
Кинуті польським урядом і безталанним командуванням на самоті, вони вели героїчну
боротьбу в оточенні. Особливо стійкий опір патріотів був біля Модлину, біля Вестерпляте і на
півострові Хель. Протягом 3-х діб 19 танковий корпус Гудеріана штурмував Брестську
фортецю. До середини вересня Польща, кинута союзниками, пала і було визначено новий
німецько- радянський кордон.
17 вересня за угодою з Німеччиною до Польщі ввійшла Червона Армія, що означало
фактичний вступ СРСР у Другу світову війну. Польська держава фактично припинила
існування. Радянські і німецькі війська в Польщі розмежовувала лінія по ріках Нарев, Вісла,
Сян, як і було передбачено секретним додатковим протоколом від 23 серпня 1939 р.
Населення Західної України з надією та ентузіазмом зустрічало радянські війська. Для
надання законності радянському режимові в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем
нових властей було проведено вибори до Народних зборів.

205
 1–2 листопада 1939 р. П’ята сесія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про
включення Західної України і Західної Білорусі до складу СРСР і возз’єднання їх з УРСР та
БРСР.
28 вересня 1939 р. Ріббентроп знов прибув до Москви. Було укладено радянсько-
німецький договір про «Дружбу і кордон», який також супроводжувався секретними
протоколами. Договір зафіксував поділ Польщі, уточнював лінію радянсько-німецького
кордону: тепер її було пересунуто на схід порівняно з умовами секретного протоколу від 23
серпня; вона проходила за орієнтовною етнографічною межею проживання поляків, з одного
боку, українців і білорусів – з іншого. Землі з чисто польським населенням залишилися в
складі Німеччини, а натомість до «сфери інтересів СРСР» було передано Литву. Ці зміни дали
можливість назвати події в Польщі «визвольним походом заради возз’єднання із Західною
Україною і Західною Білоруссю». Вони також свідчили про небажання радянського
керівництва давати Британії та Франції привід для оголошення війни СРСР, оскільки
радянська армія так і не перетнула так звану «лінію Керзона», яку самі англійці визначили в
1920 р. як оптимальний радянсько-польський кордон.
2 жовтня здалися останні частини польської армії, що оборонялися.
Таким чином, в наслідок німецько-польської війни польська держава розпалася.
Польський народ опинився під жорстоким гнітом фашистської окупації. Поразка Польщі в
короткий строк була наслідком економічної і воєнної відсталості країни, слабого технічного
оснащення армії, зрадництва польського уряду і безкомпетентністю вищого польського
командування.

Радянсько-фінська війна (листопад 1939 – березень 1940 років)

Радянське керівництво вважало своєю зоною впливу й Фінляндію і протягом 1938 р.
вело переговори про складення угоди про взаємо­допомогу. Проте фінська сторона не
виявляла активності. У жовтні 1939 р. СРСР запропонував Фінляндії здати йому в оренду
строком на 30 років порт Ханко, передати в обмін на територію в Карелії ряд островів у
Фінській затоці. Ці пропозиції також не мали підтримки з боку Фінляндії.
Сталін був ображений тим, що якась маленька країна стоїть на заваді його планам.
Радянське керівництво взяло курс на збройне вирішення питання. Використавши
при­кордонний інцидент 30 листопада 1939 р., СРСР розпочав війну проти Фінляндії, яка
тривала 105 днів. Ця мала війна стала безславною для СРСР. У бойових діях з радянського
боку взяло участь 960 тис. бійців, з боку Фінляндії – 400 тис. У період з листопада 1939 р. по
лютий 1940 р. стратегічна ініціатива належала фіннам, радянські війська зазнавали поразок.
Лише в лютому 1940 р. радянським військам вдалося перейти в наступ, прорвати оборону
фінів, штурмом оволодіти Виборгом.
Війна затягнулася, обидві сторони прагнули миру. У березні 1940 р. було підписано
радянсько-фінську мирну угоду, за якою СРСР отримав в оренду острів Ханко для створення
воєнно-морської бази; встановлювалась нова лінія радянсько-фінського кордону, за якою
Карельський перешийок з Виборгом відійшов до СРСР.
Війна проти Фінляндії підірвала міжнародний престиж СРСР:
– 14 грудня 1939 р. його було виключено з Ліги Націй як країну-агресора;
– зросла недовіра до СРСР як можливого союзника у війні з Німеччиною з боку Великої
Британії, Франції та їхніх союзників у Європі;
– війна засвідчила Німеччині слабкість радянської військової машини.
Ця «мала війна» коштувала радянському народові «великої крові»: 70 тис. чол. загинули
та пропали безвісти, 176 тис. були поранені та обморожені (тоді як фінська сторона втратила
загиблими 23 тис, поранених нарахову­вала 44 тис).

Воєнне мистецтво німецько-фашистських військ у першому періоді Другої світ ової

війни
Англія і Франція, 3 вересня, у відповідь на напад фашистської Німеччини на Польщ у,
об’явили війну Німеччині, але обидві західні держави не надали допомоги своєму
союзникові. Їх армії були розгорнуті біля німецького кордону і більш як вісім місяців

206
простояли на місці. Це була «дивна війна». Її політичний зміст був у тому, що правлячі кола
Англії і Франції ще сподівались, що фашистська Німеччина нанесе удар по СРСР, а з ними
воювати не буде. Бездіяльність і пасивність союзників дозволили фашистській Німеччині
ретельно підготуватися для нападу на Францію і Англію. Однак, перш за все, фашистське
керівництво вирішило утвердити своє панування в Північній Європі, в Північній і Західній
частині Балтійського моря, мати вигідні бази для морської і повітряної війни проти Англії.
Для досягнення цієї мети фашистське командування у квітні 1940 року здійснило захват
Норвегії і Данії. З точки зору воєнного мистецтва найбільший інтерес викликає норвезька
десантна операція. Планом операції передбачалося здійснити раптову висадку чисельного
десанту в найважливіші порти Норвегії – Нарвік, Транхейм, Берген, Осло та ін. Для
здійснення десантної операції було виділено 270 бойових і транспортних кораблів, 1300
літаків, біля 2000 чол. у складі парашутних десантів і 7 дивізій у вигляді морського десанту –
120000 чоловік. Збройні сили Англії і Франції, а також норвезька армія мали значні сили та
засоби, особливо в кораблях і авіації – 300 бойових кораблів, 1500 літаків. Але діючи
нерішуче, пасивно, союзники не змогли використати перевагу свого флоту і авіації. Висадка
німецьких десантів почалася 8 квітня 1940 р. у восьми портах Норвегії. Підтримані вогнем
корабельної артилерії морські десанти захопили основні порти від Осло до Нарвіку. Водночас
повітряні десанти за короткий час захопили всі норвезькі аеродроми. Після цього німецька
авіація перебазувалася у Норвегію, щоб безпосередньо підтримати свої війська. 8 квітня
гітлерівці висадили морські десанти в основних портах Данії і окупували країну.
Збройні сили Англії і Франції не змогли чинити серйозного опору німецьким військам
при висадці. Прийняті ними спроби відбити захоплені порти не мали успіху. Основні причини
невдач були в тому, що політичні задуми англійського і французького уряду, на даному
етапі війни, викреслювали методи рішучої боротьби. Відповідно з політикою «дивної
війни» англо-французьке керівництво вагалося з веденням активних воєнних дій. Їх війська
не мали чіткого конкретного завдання, вели наступ меншими силами, ніж у німців, і, як
правило, при слабкій підтримці авіації і артилерії.
Паралельно з захватом Норвегії і Данії гітлерівці готувалися до продовженн я агресії у
центральній частині Європи. Фашистське керівництво вирішило, що настав час для розгрому
Франції, Бельгії і Голландії. Англо-французьке командування вважало, що німецька армія, у
випадку нападу, може нанести головний удар тільки через Бельгію і Голландію, згідно плану
Шліффена, складеному ще перед Першою світовою війною. У французькому генеральному
штабі домінували впевненість у неприступності лінії Мажино, а горно-лісистий район Арден
рахувався непрохідним для військ. У зв’язку з цим, союзники прийняли рішення: з початком
воєнних дій висунути сильне воєнне угрупування на територію Бельгії і Голландії.
З’єднавшись з арміями цих країн, англо-французьке угруповання повинно було організувати
міцну оборону прикордонних районів Бельгії і Голландії – вздовж річки Диль і південніше.
Союзне командування планувало, що в довготривалих оборонних операціях противник буде
виснажений і деморалізований, а потім, на заключному етапі, переходячи у наступ, вони
доб’ються перемоги. Згідно цього плану, французьке, англійське, бельгійське і голландське
командування розгорнули у загальній кількості 143 дивізій, більш як 3000 танків, 2700 літаків.
Війська союзників були зосереджені у трьох групах армій, з котрих найсильніша перша і
повинна була вступити в Бельгію.
Знаючи про те, що союзники зосередили основні сили на півночі, гітлерівське
командування вирішило нанести удар не на північ, а через Ардени, в обхід лінії Мажино.
Німецько-фашистське командування розгорнуло 3 групи армій «А», «Б», «С». Вони
нараховували 135 дивізій, 2600 танків і 3500 літаків. У зв’язку з задумом операції ці війська
повинні були нанести глибокі удари, розсікти союзні армії, оточити і знищити їх основні сили
у Північній Франції та Бельгії. Головний удар намічалося нанести групою «А», у склад якої
входила танкова група генерала Клейста (тд – 6, мд – 3, усього 1200 танків), у тому ж числі і
нових марок Т-ІІІ, Т-ІV і штурмові гармати «Артштурм». Ця група повинна була діяти у
першому ешелоні групи армій «А» і в тісній взаємодії з авіаційним корпусом 3-го повітряного
флоту. За загальною кількістю дивізій і танків незначна перевага була на боці союзників. На
напрямку ж головного удару германські війська мали перевагу в танках у 7 разів, в авіації – у

207
20 разів. Німецькому командуванню вдалося не тільки дезорієнтувати союзників у
«напрямку головного удару», але й приховати своє ударне угрупування, про яке союзники
нічого не знали. Вторгнення німецьких військ почалося 10 травня 1940 р. ударами авіації по
аеродромах на глибину до 300 км. У результаті великих втрат авіації союзників, германська
авіація завоювала повне панування у повітрі. Одночасно проводилася висадка повітряних
десантів для захоплення мостів, укріплень у Голландії та Бельгії. Вслід за ударами авіації
гітлерівські війська вторгнулися на територію Бельгії, Голландії, Люксембургу, наносячи
відтяжний удар. Союзне командування одразу ж віддало накази ввести головні сили у
Бельгію. Тут зав’язалися бої між групою армій «Б» і головними силами союзників. Тим часом
танкова група Клейста вступила до Люксембургу, а потім почала перехід через Арденни. По
шосейним дорогам арденнських гір, не зустрічаючи опору, німецька танкова група пройшла
протягом доби на 100–130 км і вранці 13 травня вийшла до річки Маас, біля Седану на ділянці
завширшки 100 км. Протягом 14 годин 13–14 травня група успішно форсувала водяну
перешкоду. Розвиваючи наступ, головні сили танкового угрупування вийшли до Ла-Маншу на
південь від Дюнкерку. Армії союзників були розсічені глибоким танковим «клином». В
результаті спільних дій німецьких груп армій «А» та «Б» угруповання союзників (до 40
дивізій), яке знаходилося у Північній Франції було притиснуте до моря. Голландська і
бельгійська армії до того часу вже капітулювали. Англійські війська, частково (338 тис. чол.),
були евакуйовані з Дюнкерку до Англії, а останні загинули або здалися у полон (102 тис.
чол.). Кинута англійцями бойова техніка та озброєння (23 тис. гармат, 8 тис. кулеметів)
попали у руки німців. 5 червня німецькі війська, перегрупувавши свої сили, нанесли удар по
ослабленій французькій армії, прорвалися у глибину центральних районів Франції і 14 червня
зайняли Париж. При наступі в глибину території Франції застосовувалися не одна, а три
танкові групи (Гота, Клейста, Гудеріана).
22 червня уряд Петена підписав капітуляцію, здійснивши акт національного
зрадництва.
Основна причина швидкої поразки Франції була в тому, що її правлячі кола проводили
необачну політику загравань з агресором. З боку союзників війна велася недостатньо рішуче,
що деморалізувало народ i армію. Франція втратила 84 тис. чоловік загиблими, 1547 тис.
воїнів полоненими. Втрати вермахту склали 45,5 тис. чоловік загиблими i втраченими безвісті,
більше 111 тис. воїнів пораненими. На хід воєнних дій суттєво вплинули помилка у
визначенні напрямку головного удару, яка спричинила невідповідне до обстановки
розгортання сил, а також неспроможність командування керувати військами у складній
оперативно-тактичній обстановці. Успіх наступу Вермахту був обумовлений раптовістю
нападу на англо-французькі війська у місці, якому не очікували союзники, завоюванням
домінуючого положення у повітрі. Успіху сприяло також широке використання повітрян их
десантів. При переключенні авіації на підтримку сухопутних військ характерним було її
масоване використання на головному напрямку. Масоване застосуван ня тан кових частин,
з’єднань i об’єднань підвищувало рухомість i ударну силу СВ, надавало їм можливості
наносити глибокі удари, що розсікали оборону союзників. Потужні оборонні рубежі на які
робили ставку союзники, обходилися з флангів i не відіграли своєї ролі.
Після успішного закінчення війни з Францією німецько-фашистське командування
приступило до розробки плану висадки своїх військ в Англії, але він залишився
нереалізованим, оскільки гітлерівська верхівка вирішила влітку 1941р. напасти на СРСР.
З серпня 1940 р. по травень 1941 р., германські ВПС розгорнули повітряну кампанію
проти Англії, з тим щоб зломити її опір. В результаті повітряних нальотів було зруйновано
більш 1 млн. будинків, вбито i поранено близько 90 тис. чоловік. Німецька авіація втратила
біля 1500, а англійська – більше 900 літаків. Стратегічний розрахунок гітлерівського
командування: зломити опір Англії повітряними ударами – не увінчався успіхом.
Таким чином, німецько-польська війна мала суттєве значення в розвитку воєнного
мистецтва. Вона показала роль стратегічної раптовості під час початку воєнних дій, за
допомогою прихованого розгортання військ. Передислокування 3-ї армії у східну Прусію
проводилася під виглядом осінніх маневрів і святкування 25-річчя битви під Таненбергом.
Танкові з’єднання були виведені на навчання з наміром у короткі строки вийти на вихідні

208
рубежі. Наявність сильної бомбардувальної авіації і з’єднань бронетанкових військ дозволило
гітлерівцям внаслідок раптового нападу досягти значно більших результатів, чим це було при
раптовому початку воєнних дій в минулих війнах, коли основною ударною силою були піхота
і артилерія. Сухопутні війська переходили в наступ зосереджуючи на вузьких ділянках фронту
велику масу танків, які були в тісній взаємодії з ВПС. Щільність танків на напрямках
головних ударів досягали 50–80 машин на 1 км фронту. Успішні дії танкових дивізій і
висунутих вперед (до 50 км) передових загонів в значній мірі пояснювалися
непідготовленістю польських військ до ведення оборонних дій в умовах масованих танкових
атак і відсутністю у поляків мінімально необхідної кількості протитанкової артилерії.
Бездіяльність і пасивність союзників дозволили фашистській Німеччині не тільки
захопити Польшу, але й ретельно підготуватися для нападу на Францію і Англію. Однак, перш
за все, фашистське керівництво вирішило утвердити своє панування в Північній Європі, в
Північній і Західній частині Балтійського моря, мати вигідні бази для морської і повітряної
війни проти Англії. Для досягнення цієї мети фашистське командування у квітні 1940 року
здійснило захват Норвегії і Данії. З точки зору воєнного мистецтва найбільший інтерес
викликає норвезька десантна операція. За планом операції передбачалося здійснити раптову
висадку чисельного десанту в найважливіші порти Норвегії – Нарвік, Транхейм, Берген, Осло
та ін. Висадка німецьких десантів почалася 8 квітня 1940 р. у восьми портах Норвегії.
Підтримані вогнем корабельної артилерії морські десанти захопили основні порти від Осло до
Нарвіку. Водночас повітряні десанти за короткий час захопили всі норвезькі аеродроми. Після
цього німецька авіація перебазувалася у Норвегію, щоб безпосередньо підтримати свої
війська. 8 квітня гітлерівці висадили морські десанти в основних портах Данії і окупували
країну.
Збройні сили Англії і Франції не змогли чинити серйозного опору німецьким військам
при висадці. Прийняті ними спроби відбити захоплені порти не мали успіху. Основні причини
невдач були в тому, що політичні задуми англійського і французького уряду, на даному етапі
війни, викреслювали «методи рішучої боротьби». Відповідно з політикою «дивної війни»
англо-французьке керівництво вагалося з веденням активних воєнних дій. Їх війська не мали
чіткого конкретного завдання, вели наступ меншими силами, ніж у німців, і, як правило, при
слабкій підтримці авіації і артилерії.
Основна причина швидкої поразки Франції була в тому, що її правлячі кола проводили
необачну політику загравань з агресором. З боку союзників війна велася недостатньо рішуче,
що деморалізувало народ i армію. На хід воєнних дій суттєво вплинули помилка у визначенні
напрямку головного удару, яка спричинила невідповідне до обстановки розгортання сил, а
також неспроможність командування керувати військами у складній оперативно-тактичній
обстановці. Успіх наступу Вермахту був обумовлений раптовістю нападу на англо-французькі
війська у місці, якому не очікували союзники, завоюванням домінуючого положення у повітрі.
Успіху сприяло також широке використання повітряних десантів. При переключенні авіації на
підтримку сухопутних військ характерним було її масоване використання на головному
напрямку. Масоване застосування танкових частин, з’єднань i об’єднань підвищувало
рухомість i ударну силу СВ, надавало їм можливості наносити глибокі удари, що розсікали
оборону союзників. Потужні оборонні рубежі на які робили ставку союзники, обходилися з
флангів i не відіграли своєї ролі.

6.2. Другий період Другої світової війни (22.06.1941 – 19.11.1942 рр.)

Найважливішою та вирішальною складовою Другої світової війни була німецько-

радянська війна, яка отримала у попередній історичній літературі назву Велика Вітчизняна
війна Радянського Союзу 1941–1945 рр. Після її закінчення вивчення подій цієї війни не
відійшло на другий план: вона, як і раніше, залишається в центрі уваги військових істориків та
фахівців військової справи, посідає одне з провідних місць серед науково-дослідницьких
проблем у галузі воєнного мистецтва.

209
 22 червня 1941 р. о 3 год. 30 хв. збройні сили Німеччини розпочали фатальний наступ на
Схід на усьому фронті – від Чорного до Балтійського моря: почалася німецько-радянська війна
1941–1945 рр.
На цей день збройні сили Німеччини (Вермахт) налічували 8 млн. 500 тис.
військовослужбовців, а збройні сили СРСР – 4 млн. 826,9 тис. У процесі війни до Вермхту
було призвано, мобілізовано (за винятком удруге при- званих) 17 893 тис. осіб, до Червоної
Армії – 29 574,9 тис.
Склад Сухопутних військ Вермахту нараховував 3 млн. 800 тис. військовослужбовців (із
них 3 млн. 300 тис. були розгорнуті проти Радянського Союзу). До складу Сухопутних військ
збройних сил СРСР (Червоної Армії) входило 2 млн. 527 тис. осіб.
Німецькі джерела повідомляють, що до 22 червня в районах стратегічного розгортання
німецьким командуванням були зосереджені: 81 піхотна дивізія, 1 кавалерійська дивізія, 17
танкових, 15 моторизованих, 9 поліцейських та охоронних дивізій. В ролі резервів головного
командування на підході перебували ще 22 піхотні, 2 танкові, 2 моторизовані дивізії та 1
поліцейська дивізія. Тобто, загалом сухопутна армія мала 140 повністю боєздатних з’єднань,
не рахуючи охоронних і поліцейських дивізій. У трьох повітряних флотах, які повинні були
взаємодіяти з трьома групами армій, налічувалося 1300 бомбардувальників (штатна
чисельність кожного повітряного флоту ВПС Німеччини складала майже 1 тис. бойових
машин).
Згідно з радянськими даними, німецьке військове угруповання вторгнення налічувало 5
млн. 500 тис. солдатів та офіцерів, понад 47 тис. гармат і мінометів, майже 4,3 тис. танків та
штурмових гармат і до 5 тис. бойових літаків. Цій потужній армії вторгнення, яка була
укомплектована добірними кадровими з’єднаннями, протистояли радянські війська західних
прикордонних округів, які налічували 2 млн.680 тис. солдатів та офіцерів, 37,5 тис. гармат і
мінометів, 1475 танків КВ і Т-34, 1500 бойових літаків нових типів, а також велику кількість
танків і літаків застарілих конструкцій.
Сучасні джерела стверджують, що чисельний склад дієвих військ Червоної Армії на
Західному театрі військових дій на 22 червня 1941 р. становив: 2 млн. 527 тис. вій
ськовослужбовців, 43 923 гармати і міномети, 12 683 танки і самохідні артилерійські гармати
(із них 10 506 справних), 8815 бойових літаків (із них 7451 справних).
Якщо оцінювати стан сторін до початку бойових дій з якісної точки зору, то виявляється,
що Німеччина встигла розгорнути проти СРСР до 22 червня 1941 р. 77% піхотних дивізій,
90% танкових, 94% моторизованих та 100% авіаз’єднань, залишивши у резерві до 12% сил та
засобів, які були надані для війни з Радянським Союзом. Навпаки, в угрупованні радянських
військ у першому ешелоні до 22 червня встигли розгорнутися тільки 43% дивізій. Ще 25%
входило до складу других ешелонів округів (фронтів) і 32% перебували у підпорядкуванні
Головного Командування (були в дорозі або у місцях постійної дислокації у внутрішніх
округах). Отже, у сил вторгнення була істотна чисельна перевага над частинами та
з’єднаннями Червоної Армії, здатних вступити з ними в бій у перші дні війни.
Варто підкреслити, що об’єктивно Вермахт мав значну якісну перевагу над
Червоною Армією. Це підтверджує генерал-полковник Г. Гот, який на той час командував 3-ю
танковою групою: «Німецька армія розпочинала свій важкий похід на Схід, усвідомлюючи
свою якісну перевагу».
Практично всі німецькі командири вищої та середньої ланки мали високу загальну й
військову освіту, володіли бойовим досвідом участі у Першій світовій війні на офіцерських
посадах, майже всі німецькі солдати мали восьмирічну шкільну освіту. Що стосується
Червоної Армії, то замість професійних військових керівників, на яких лягала
відповідальність початкового періоду війни, вона була укомплектована випадковими людьми,
більшість бійців мала лише початкову освіту. Управлінські посади зайняли малограмотні
люди – вчорашні робітники, селяни, солдати та унтер-офіцери, які мали досвід Громадянської
війни та пройшли прискорену підготовку на різних курсах, але не мали при цьому базової
загальної освіти (як правило, навіть середньої). Отже, у 1940 р. серед представників
командного складу армії вища освіта була тільки у 2,9%, а серед офіцерів запасу – у 0,2%.

210
 Слід відзначити, що кадровий склад Вермахту напередодні німецько-радянської війни
мав дворічний бойовий досвід, отриманий у війнах проти Франції, Бельгії, Нідерландів та
Польщі. Особовий склад Червоної Армії бойового досвіду не мав, тому його тактичні навички
та погляди не завжди відповідали новим умовам бою, які виникли у зв’язку з моторизацією та
механізацією збройних сил того часу.
Протягом 1941–1945 рр. Червона Армія здійснила понад 50 операцій груп фронтів,
майже 250 фронтових операцій, тисячі боїв, в процесі яких військова теорія та практика
збагатилися оригінальними зразками тактичних дій на полі бою.
Для першого періоду німецько-радянської війни (червень 1941 р. – листопад 1942 р.)
були характерні переможні наступальні дії Вермахту і маневрені, спонтанні, хаотичні
оборонні дії Червоної Армії майже до грудня 1941 року – Московської наступальної операції
Червоної Армії. Створивши на напрямках головних ударів приголомшуючу перевагу, німецькі
війська раптово атакували радянські з’єднання військ прикриття кордону, які висувались із
місць постійної дислокації, щоб розташуватися на рубежах оборони, захопили стратегічну
ініціативу та оволоділи повітряним простором. Поспіхом організовані контрудари радянських
військ були марними. Загалом 1-й стратегічний ешелон Червоної Армії зазнав великої
поразки, і вже до середини липня 1941 р. німецькі війська глибоко вторглися у кордони СРСР.
У роки війни 1941–1945 рр. наступальний бій був загальновійськовим. Успіх досягався
зусиллями всіх родів військ, авіації та спеціальних військ. В умовах суцільних фронтів
головною проблемою наступального бою був прорив тактичної зони оборони противника, яка
безперервно зростала з глибини та сили опору, внаслідок чого завдавалася поразка головним
силам противника та створювалися сприятливі умови для досягнення кінцевої мети операції.
Наступальна тактика Вермахту в першому періоді війни характеризувалася наступними
рисами. Наступ проводився піхотними і танковими дивізіями, які входили до складу
армійських та моторизованих корпусів. Піхотні дивізії, які діяли на напрямках головних
ударів армій, отримували смугу наступу 3–6 км завширшки. Дивізія іноді посилювалась одним
– двома артилерійськими полками і танками. Артилерійська густина, яка створювалась у смузі
наступу дивізії, досягала 50–70 гармат на 1 км фронту. Піхотні дивізії наступали у двох, рідше
в одноешелонному бойовому порядку. Особливими характерними рисами були навальність
просування та широкий маневр. Командири дивізій прагнули проводити безперервну атаку на
велику глибину, до того ж загальне завдання не поділялося на етапи. Командири частин і
з’єднань отримували велику ініціативу та самостійність дій у межах загального завдання. Дії
рухомих передових загонів використовувалися для прориву вглиб радянської оборони та
захоплення з ходу важливих тактичних об’єктів.
У першому періоді війни німецькі війська часто проводили наступ з ходу, тобто
безпосередньо з маршу або після швидкого розгортання та короткочасної підготовки. Це було
обумовлено тим, що наступ з ходу здійснюється, як правило, у випадках переваги того, хто
наступає, у бойової готовності, чисельності або морального стану військ (наприклад, після
вдалого прориву попередньої оборони противника, при переслідувані його тощо). Цей наступ
проводився майже виключно танками, тому що наступ однієї піхоти у цих умовах неминуче
викликав великі втрати і часто не давав бажаного результату. Крім того, якщо німецька піхота
проривала підготовлену оборону радянських військ, то наступ проводився наступним чином.
Вихідне положення щодо наступу займалось або в траншеях, створених у процесі попередніх
оборонних боїв, або безпосередньо за ними. Відстань вихідного положення до переднього
краю противника, зазвичай, не перебільшувала декількох сотень метрів. Артилерія приховано
здійснювала пристрілку протягом кількох днів перед наступом. Безпосередньо перед початком
наступу, часто на світанку, проводилася коротка артилерійська підготовка тривалістю 15–
30 хвилин у вигляді короткого вогневого нападу всією наявною артилерією. Вогонь
здійснювався переважно по перших траншеях противника. Потім піхота переходила до атаки.
Їй визначалося завдання – прорвати оборону противника на всю глибину.
Тактика наступального бою Вермахту, яку він застосував влітку та восени 1941 р.,
вплинула на розвиток тактики Червоної Армії в галузі оборонного бою. Перший же набутий
досвід радянського командування в умовах оборонного бою показав, що завзяте утримання
тактичної зони оборони забезпечує виконання завдань оборонної операції загалом. Але у

211
перші місяці війни внаслідок несприятливої ситуації з’єднання і частини були неспроможні
створити достатньо сталу оборону.
У 1941–1942 рр., відповідно до ситуації, радянські стрілецькі з’єднання переходили до
оборони, безпосередньо стикаючись з противником або поза сутичками, у першому або
другому ешелоні (резерві) корпусу (армії). Частіше оборона здійснювалась у безпосередньому
зіткненні з противником, коли одночасно з організацією оборонного бою треба було вести
напружені бойові дії.
У складних умовах початку війни дивізіям Червоної Армії, як правило, вказувався тільки
рубіж або смуга оборони. Через нестачу сил та засобів дивізія була змушена боронитися на
широкому фронті (14–20 км), обладнуючи лише одну смугу оборони глибиною 3–5 км.
Шикування бойових порядків було, зазвичай, в один ешелон із виділенням малих резервів та
слабких артилерійських груп підтримки піхоти. До складу резерву входили стрілецький
батальйон і танкова рота. При такому шикуванні бойового порядку до 80–85% вогневих
засобів використовувалось у боротьбі за першу позицію. Відсутність достатньої глибини
оборони негативно впливала на її сталість.
Водночас основу оборони складали батальйонні райони, між якими залишалися великі
проміжки. Оборона мала осередки опору. Досвід боїв показав, що такий порядок не забезпечує
сталості оборони. Тому вже восени 1941 р. на окремих ділянках фронту оборони почали
створювати переривчасті, а потім й суцільні траншеї на передньому краї оборони, а
батальйони розташовували поруч. Таким чином, поступово створювалася перша позиція
оборони.
З кінця 1941 р. і до осені 1942 р. відбулося удосконалення оборони радянських військ.
Глибина головної смуги збільшилася до 4–6 км при ширині оборони стрілецької дивізії до 15–
18 км. Внаслідок того, що штатні можливості стрілецької дивізії збільшились і вона почала
посилювати ся різними засобами, бойовий порядок стрілецьких полків та дивізій найчастише
складався з двох ешелонів, артилерійських груп підтримки піхоти, загального, танкового (до
танкового батальйону) і протитанкового резервів, склад яких збільшився. Другі ешелони
стрілецьких полків і дивізій почали розбудовувати у глибині оборони батальйонні райони, де
окремі стрілецькі окопи з’єднувалися траншеями з фронту, спочатку у кордонах взводних, а
потім ротних і батальйонних районів, що започаткувало організацію в головній смузі другої і
третьої позиції. Проте, в першому періоді війни траншеї ще не отримали великого
застосування. У цей час тактична оборона була недостатньо глибокою та щільною, в ній була
відсутня струнка система протитанкової оборони, а позиції у глибині були розвинені
недостатньо.
Наприкінці 1941 р. німецькі війська були змушені на певних ділянках фронту, зокрема
під Москвою, перейти до оборони. Характерною рисою організації оборони Вермахту було
створення опорних пунктів («їжаків»), обладнаних для кругової оборони. Ці опорні пункти
мали вогневу взаємодію і перетинали шлях радянським військам, які наступали на основних
напрямках. Вже на початку 1942 р. німці на окремих ділянках фронту розпочали поступове
створення більш глибокої та розвиненої з інженерного погляду оборони. Навесні 1942 р.
ставка Головного командування Вермахту розробила спеціальні «Вказівки з бойової
підготовки піхоти на підставі досвіду боїв на Східному фронті», які істотно вплинули на
подальший розвиток тактики не тільки наступального, а й оборонного бою.
У Вказівках із ведення оборонного бою головна увага була спрямована на систему вогню
та управління ним. «Всі види зброї повинні мати можливість маневреної та одночасної дії у
зазначених їм смугах вогню і спостереження. При цьому також необхідно створювати головні
напрямки вогневого удару». Велика увага приділялася веденню вогню в обороні на малих
відстанях. Такий вогонь вважався більш ефективним, ніж вогонь на далеких відстанях.
Особливо підкреслювалось це стосовно вогню протитанкової артилерії. Однак, надаючи
великого значення вогню в обороні, німецьке командування продовжувало будувати оборону з
системи опорних пунктів. Тобто, у частинах та з’єднаннях Вермахту вага вогневого бою
істотно зросла, що було певним зрушенням у тактиці німецьких військ, які на початку війни
покладали всі надії тільки на швидкість маневру.

212
 У другій половині 1942 р. німецьке командування було змушено визнати, що оборона,
побудована на системі опорних пунктів та вузлів опору, не відповідає наступальній
потужності Червоної Армії, яка на той час істотно збільшилася. Тому на окремих
напрямках оборони ділянки між вузлами опору заповнювали інженерними
загородженнями та поєднували траншеями. Намітився перехід від оборони, заснованої на
системі опорних пунктів, до суцільної траншейної оборони.
У перші місяці війни, аж до битви під Москвою, наступальне бойове завдання радянської
стрілецької дивізії призначалося на глибину 15–20 км, що відповідало передвоєнним
розрахункам, але не відповідало умовам того часу. Це пояснювалося багатьма причинами.
Внаслідок великих втрат у перші місяці війни бойові можливості стрілецьких дивізій
порівняно з передвоєнними різко знизилися. Загальновійськові армії украй погано
посилювали дивізії артилерією і танками. Смуга наступу дивізії також виходила із середніх
норм, що визначалися передвоєнними статутами Червоної Армії, але часто вони були
більшими. Зазвичай стрілецька дивізія наступала у смузі від 5 до 10 км. Така ширина в умовах
незначного посилення людьми і технікою не дозволяла мати необхідну перевагу щодо
противника. Тактична щільність була низькою і складала 1–1,5 стрілецького батальйону, 15–
35 гармат та мінометів і 2–3 танки на 1 км фронту. Вона не забезпечувала ні придушення
оборони противника, ні потужного удару під час наступу. Внаслідок цього стрілецькі дивізії
часто не виконували визначені завдання. У подальшому стрілецькі дивізії, зокрема під час
контрнаступу під Москвою, стали отримувати більш відповідні їх можливостям бойові
завдання на глибину 3–4 км, а у період загального наступу під Москвою (січень 1942 р.) – на
глибину до 8 км.
У процесі бойових дій було також з’ясовано, що побудова бойових порядків радянських
військ не відповідала умовам ситуації. Під час прориву оборони противника, яка мала
осередки опору, застосовувалося глибоке ешелонування бойових порядків від взводу до
стрілецької дивізії. Артилерійська група підтримки піхоти мала один або два артилерійські
дивізіони. Це призводило до того, що із 27 стрілецьких рот дивізії у першочерговому ударі
брали участь лише 8–9 рот та не більше 50% піхотної зброї. Внаслідок цього першочерговий
удар стрілецької дивізії був слабким. Другі ж ешелони в процесі наступу скупчувались і
зазнавали невиправданих втрат від вогню артилерії та авіації противника.
Наприкінці 1942 р. був ухвалений «Бойовий статут піхоти (БСП-42)», який вимагав
одноешелонної побудови військ і одночасного використання в бою максимуму вогневих
засобів. Згідно зі статутом, бойові порядки щодо наступу від відділення до роти шикувались у
ланцюг, з інтервалом між бійцями 6–8 кроків; від роти до дивізії – в один ешелон з
обов’язковим виділенням невеликих резервів – приблизно 1/9 сил. Застосування нових
бойових порядків істотно посилювало першочерговий удар піхоти під час атаки неглибокої
оборони противника. Із 27 стрілецьких рот дивізії у першочерговому ударі брали участь 18–19
рот і майже вся піхотна зброя. Статут також скасовував розподіл бойового порядку на ударну і
сковувальну групи. Він вимагав зосередження основних сил, засобів та зусиль на напрямку
головного удару та атак меншими силами на допоміжному напрямку. Отже, війська, що діяли
на допоміжному напрямку, також отримували наступальні завдання, але менші щодо глибини
порівняно з головним напрямком.

Окупаційний режим на території України

З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її
багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку у
нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними:
перший – здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка,
проте, мала перебувати під опікою Німеччини;
другий – знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати
для німецької нації.
Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на Східному
фронті. На початку війни події розгорталися успішно для Вермахту. Тому за основу було
взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше

213
відповідав расовій доктрині нацистів. Згідно з нею усі слов’яни вважалися людьми другого
сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Концентровано політика
«освоєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці
розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні
своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і
побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР,
передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й
відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8–9 млн. німців. Цю програму
окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно «виселяли» українців
вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г – Г» («Гамбург – Готенланд», так
нацисти перейменували Крим), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вервольф»),
Гімлера («Хагевальд»), Геринга («Форстонштадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з
тірольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1 Українського
фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося «велике переселення
нордичної раси». Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого
терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У
липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу
Гітлера були включені до складу Румунії. Їй були віддані також землі між Бугом і Дністром,
вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні
райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної
румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської (Івано-
Франківській) та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до
складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхскомісаріат
«Україна», поділений на 6 генеральних округів:
1. «Волинь» – Рівненська, Волинська і Кам’янець-Подільська області, а також південні
райони Брестської і Пінської областей Білорусі.
2. «Житомир» – Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони
Поліської області БССР.
3. «Київ» – Київська і Полтавська області.
4. «Миколаїв» – Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області.
5. «Таврія» – лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької
областей.
6. «Дніпропетровськ» – Дніпропетровська і частина Запорізької області.
Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в
окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького воєнного командування. На чолі
кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД. Загальне керівництво всіма
поліцейсько- каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та
районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.
Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й
нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов’ян. Він став справжнім катом
українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося
створити нову арійську імперію під назвою «Остготія» як пам’ять про остготську державу, що
процвітала на початку нашої ери в приазовських степах і була знищена гунами.
Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її
територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної
раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український
народ – білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною».
Політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету
підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих
українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й
силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох
громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.
Окупаційний режим німецької влади викликав відповідну реакцію місцевого населення,
що вилилася в рух Опору. У русі Опору утворилися дві течії, одна з яких керувалася

214
радянськими ідеями, інша орієнтувалася на створення незалежної Української держави.
Суперечливість і трагедія українського національного руху в тому, що, борючись за
незалежність України, оунівцям довелося йти на угоду з фашистською владою.

Напад Японії на Пірл-Харбор і початок бойових дій на Тихому океані

Японія, підписавши Троїстий пакт, отримала від Німеччини та Італії санкцію на
перетворення на зону «процвітання Японії» всієї Євразії на схід від 70° довготи.
Задум японського командування полягав у тому, щоб раптовим ударом розгромити
Тихоокеанський флот США.
7 грудня 1941 р. після 10-денного переходу японські кораблі наблизилися до Пірл-
Харбора. З авіаносців злетіли бомбардувальники і торпедоносці
Поразка в Пірл-Харборі вразила Америку. «Ізоляціоністи» зазнали повного краху. 8
грудня 1941 р. США і Велика Британія оголосили Японії війну.
11 грудня 1941 р. Німеччина та Італія оголосили війну США, звинувативши їх у
«порушенні нейтралітету». За ними так само вчинили Румунія, Угорщина, Словаччина,
Болгарія і Хорватія. Таким чином, війна охопила всі великі держави та їхніх союзників.
Починаючи з 7 грудня Японія повела масований наступ у зоні свого впливу.
За 6 місяців війни Японія завдала нищівної поразки союзникам, завоювала повне
панування на морі і в повітрі, захопила величезні території з населенням понад 150 млн. чол.,
найбагатші джерела нафти, олова, каучуку, продовольства та іншої стратегічної сировини.
США та Британія втратили тільки в сухопутних військах понад 300 тис. чол., а втрати Японії
склали 20 тис, союзники втратили 10 лінкорів і один авіаносець.
Отже, влітку і восени 1941г. радянські війська на всіх напрямах проводили оборонні
битви, вимотуючи супротивника і виснажуючи його ресурси. Противник був зупинений на
підступах до Ленінграда. Головні ж події розвернулися на Московському напрямку.
Битва під Москвою стала однією з переломних подій Великої Вітчизняної війни. У цій
битві противник був зупинений (оборонна операція 30.09–05.12.1941), розгромлений
(наступальна операція 05.12.1941 – 20.04.1942) і відкинутий на 100–150 км.
Не дивлячись на перевагу противника в кількості і якості техніки і озброєння, успіх в цій
битві був досягнутий шляхом правильного вибору і зосередження зусиль на головному
напрямку та своєчасного введення в бій резервів.
Одним з внесків в розвиток оперативного мистецтва можна рахувати застосування
способу завоювання панування в повітрі, суть якого полягала в завданні масованих ударів по
аеродромах базування авіації противника і знищення його літаків переважно на землі.
Перемога Радянських військ в Московській битві змусила німецько-фашистські війська
перейти до оборони на всьому радянсько-німецькому фронті. У стратегічному аспекті
фашистська Німеччина була поставлена перед необхідністю ведення затяжної війни, до чого її
економіка не була пристосована.
В 1941–1942 рр. оперативна побудова фронтів була одноешелонною з виділенням
незначних резервів.
У першому періоді німецько-радянської війни в деяких арміях, головним чином в тих,
що діяли на можливих напрямках головних ударів противника, створювалися два оперативні
ешелони.
Основні сили були в першому ешелоні, одна – дві дивізії – в другому, але нерідко
оперативна побудова армій була в один ешелон з виділенням резервів: загальновійськового,
артилерійсько-протитанкового і танкового.
Важливим елементом оперативної побудови була артилерійська група дальньої дії (ДД).
Фронтова наступальна операція проводилася способом завдання декількох ударів на
роз’єднаних напрямках. В умовах нехватки сил і засобів ця форма не дозволяла досягти
бажаного результату.
Починаючи з контрнаступу під Сталінградом, як правило, завдавався фронтальний удар
на одному з флангів фронту, з подальшим оточенням угруповання противника у взаємодії з
сусіднім фронтом.

215
 З метою відбиття наступу крупних угруповань противника, утримання важливих районів
і створення умов для переходу в контрнаступ були проведені оборонні операції. Головною
проблемою стратегічної оборони СРСР було забезпечення її стійкості. Стійкість оборони,
перш за все, залежить від правильного прогнозу моменту, сили і напрямків ударів противника,
а також своєчасного протиставлення ворогу на цих напрямках достатніх по силі угруповань
своїх військ. Найбільш характерною рисою стратегічної оборони радянських військ була її
активність, яка проявлялася в постійному нанесенні контрударів, в проведенні
контрнаступальних операцій, перманентному впливу авіації на ворожі війська, а також у
забезпеченні постійно наростаючої сили опору за рахунок безперервного маневру силами і
засобами з глибини і з пасивних напрямків. Результатом високої активності такої стратегічної
оборони було різке зниження темпів наступу противника.
Ця форма застосовувалася для оточення великих угруповань противника. Наприклад,
Сталінградського угруповання військами Південно-Західного і Сталінградського фронтів.

6.3. Третій період Другої світової війни (19.11.1942 – 30.12 1943 рр.)

У другому періоді німецько-радянської війни та аж до її закінчення тактична зона

оборони німецької армії будувалася наступним чином. Піхотна дивізія шести батальйонного
складу розташовувалася на оборонній смузі 12–15 км завширшки, а на особливо важливих
напрямках – 4–7 км. Бойовий порядок дивізії будувався в один ешелон з виділенням
дивізійного резерву силою у батальйон. Дивізія захищала головну смугу оборони («головне
поле бою») глибиною 4–6 км, а іноді – до 8 км. Головна смуга складалась із трьох позицій.
Перша позиція, обладнана двома-трьома лініями суцільних траншей, займалася батальйонами
перших ешелонів полків. На другій позиції перебували полкові резерви та вогневі позиції
артилеристів, а на третій – дивізійні резерви. Друга позція доволі часто обладнувалася
траншеями, іноді – пунктами опору, третя позиція – системою пунктів опору. В обороні – як
перед переднім краєм, так і в глибині – широко застосовувались інженерні загородження всіх
типів. Яскраво виражена тенденція до збільшення щільності бойових порядків на першій
позиції за рахунок виділення невеликих тактичних резервів пояснювалася прагненням
створити перед переднім краєм рушнично-кулеметний та мінометний вогонь високої
щільності. На відстані 10– 15 км від переднього краю головної смуги оборони будувалася
друга смуга, яка завчасно військами не займалася. Головна та друга смуги складали тактичну
зону оборони.
Отже, навесні 1943 р. характер оборони німецької армії у порівнянні з обороною, яка
застосовувалася на початку війни, докорінно змінився. Перед радянськими військами постало
нове завдання – завдання організації прориву глибокої позиційної оборони противника. Це
вимагало подальшого удосконалення тактики наступального бою Червоної Армії.
Варто відзначити, що у другому періоді війни в Червоній Армії набагато збільшилася
кількість озброєння та бойової техніки, покращилась їх якість, зменшилася ширина смуги
наступу та ділянок прориву, покращилася бойова майстерність командирів. Це дозволило
створювати набагато більшу щільність сил та засобів на ділянках прориву і більшу перевагу
над противником, ніж у першому періоді війни. На 1 км ділянки прориву тактична щільность
радянських військ вже складала у контрнаступі під Сталінградом – 2–3 стрілецьких
батальйони, 40–70 гармат та мінометів, 10–12 танків, що давало можливість забезпечити
подвійну і навіть потрійну перевагу над ворогом. У контрнаступі під Курськом щільність була
ще більшою: 4–8 стрілецьких батальйонів, 145–200 гармат та мінометів, 16–25 танків.
Перевага над противником у цей час складала в середньому в батальйонах – у 3–4 рази, в
артилерії – у 5–7 разів, у танках – у 3–4 рази. Ширина смуги наступу стрілецької дивізії
скоротилася приблизно удвічі, ділянки прориву складали: для дивізії – 2–2,5 км, для
корпусів – 4–6 км, а іноді й менше і часто збігалися зі смугою наступу. Відбулися зміни і у
побудові бойових порядків Червоної Армії. Бойові порядки стрілецьких військ починають все
більше ешелонуватись у глибину. Відповідно до завдання, місцевості, оборони противника
стрілецькі корпуси, дивізії та полки будували бойовий порядок в один, два, рідше в три
ешелони. Змінився статус і призначення танків та артилерії у бойових порядках з’єднань і

216
частин. Для безпосередньої підтримки піхоти танки почали застосовувати масовано на
напрямку головних ударів стрілецьких дивізій.
Визволення України від німецько-фашистських загарбників
Від дніпровського Правобережжя до Відня, Праги та Берліну проліг бойовий шлях
фронтів, які увійшли в історію під назвою «Українські». У лавах Радянських військ воювало 6
млн українців. І вони звільнили Європу та світ від нацистської чуми.

Чотири Українські фронти

1-й Украї́нський фронт – оперативно-стратегічне об’єднання радянських військ у
Другій світовій війні з 20 жовтня 1943 року до 10 червня 1945 року. Створений у результаті
перейменування Воронезького фронту.
Здійснив Київську наступальну операцію 1943, в 1943–1944 – Житомирсько-
Бердичівську, Корсунь-Шевченківську, Рівненсько-Луцьку, Проскурівсько-Чернівецьку і
Львівсько-Сандомирську операції.
У січні – березні 1945 війська фронту провели Сандомирсько-Силезьку, Верхньо-
Сілезьку, Нижньо-Сілезьку наступальні операції.
У квітні – травні 1945 брали участь у Берлінській та Празькій операціях.
2-й Украї́нський фронт – оперативно-стратегічне об’єднання радянських військ у
Другій світовій війні з 20 жовтня 1943 року до 10 червня 1945 року.
Створений на південно-західному напрямку радянсько-німецького фронту 20 жовтня
1943 шляхом перейменування Степового фронту.
У жовтні-грудні 1943 війська фронту провели операцію з розширення плацдарму,
захопленого на правом берегу Дніпра на ділянці від Кременчука до Дніпропетровська, в січні–
квітні 1944 року з’єднання фронту звільнили значну частину Правобережної України.
У серпні 1944 року у взаємодії з 3-м Українським фронтом звільнили Молдавію,
розгромили румунські війська.
Протягом жовтня 1944 року – лютого 1945 року 2-й Український фронт у взаємодії з
частиною сил 3-го Українського фронту брав участь у Будапештській операції, в ході якої
було оточено і ліквідоване 188-тисячне угрупування противника і звільнений Будапешт.
У березні – квітні 1945 року війська фронту брали участь в боях по звільненню
Угорщини, значної частини Чехословаччини, східних районів Австрії і її столиці Відня. У
травні 1945 року з’єднання фронту брали участь в розгромі угрупування противника в
Чехословаччині.
10 травня 1945 року війська фронту зустрілися з американськими військами в районі
міст Пісек і Чеське Будейовице.
Розформований 10 червня 1945 року і на його базі сформовано управління Одеського
військового округу.
3-й Український фронт – оперативне об’єднання радянських військ з 20 жовтня 1943
(до того мало назву Південно-Західний фронт) і брало участь у звільненні України від
німецьких окупантів, у Другій світовій війні.
Війська фронту провели Дніпропетровську, Нікопольсько-Криворізьку, Березнегувато-
Снігурівську, Яссько-Кишинівську наступальні операції, брали участь у визволенні Румунії,
Болгарії, Югославії, Угорщини, Австрії.
4-й Український фронт – оперативно-стратегічне об’єднання радянських військ і брало
участь у звільненні України, Чехословаччини, Польщі у Другій світовій війні 1943–1945.
Фронт діяв від 20 жовтня 1943 року до липня 1945 року. Створений унаслідок
перейменування Південного фронту.
Здійснив Мелітопольську операцію 1943, брав участь у Нікопольсько-Криворізькій та
Кримській операціях 1944. 16 травня 1944 року був ліквідований і знову створений 6 серпня
1944 року. Брав участь у Східно-Карпатській 1944 і Західно-Карпатській, Моравсько-
Остравській операціях 1945. Бойові дії закінчив Празькою операцією 1945.
9 липня 1945 фронт розформований, а його польове управління передислоковане до м.
Чернівці для формування Прикарпатського військ. округу.

217
 Звільнення України від німецько-фашистських військ
Вже на початку серпня контрнаступ радянських військ став переростати у загальний
стратегічний наступ, який охопив великий фронт від Великих Лук до Азовського моря (табл.).
Німецьке командування намагалося усіма засобами стабілізувати фронт. Був відданий наказ
про будівництво оборонного рубежу, який назвали Східним валом, по лінії ріки Нарва, міста
Псков, ріки Сож, середньої течії Дніпра, ріки Молочна. Проте ці розрахунки були зірвані
рішучим наступом радянських військ. Війська Центрального, Воронезького i Степового
фронтів після завершення Курської битви розгорнули наступ з метою звільнення
Лівобережної України.
Таблиця 6
Співвідношення сил на радянсько-німецькому фронті в листопаді 1943 року
Збройні сили СРСР Німеччина та її союзники
Особовий склад 6,7 млн. 3,7 млн.
Знаряддя і міномети 107,3 тис. 56,2 тис.
Танки 12,1 тис. 8,1 тис.
Літаки 14,7 тис. 4,1 тис.

22 вересня їх передові частини вийшли до Дніпра. Наприкінці вересня радянські війська

очистили від противника лівий берег Дніпра на фронті 700 км від Лоєва до Запоріжжя.
Форсування Дніпра почалося одночасно на багатьох ділянках. Воно було організовано вкрай
погано. На той час були зруйновані мости, відсутні табельні понтонні засоби, нестача
автотранспорту й пального ускладнювали підвіз техніки i озброєння. У військах відчувалася
нестача боєприпасів. Переправи організовували з підручних засобів. Переправлятись
доводилося під вогнем артилерії і авіації противника. Але, незважаючи на всі труднощі,
наприкінці вересня 1943 р. радянські війська форсували Дніпро на широкому фронті i
захопили на його західному березі більше 20 плацдармів. На початку 1944 р. радянські війська
чисельно перевищували противника у 1.3 рази, артилерія – у 1,7 рази, літаками – у 3,3 рази. В
танках був встановлений практично повний паритет. В обстановці, яка склалася, радянське
командування вирішило у зимово-весняній кампанії 1944 р. розгромити флангові угруповання
противника – під Ленінградом і Новгородом, на Україні i у Криму. Спочатку 1944 р. на
Правобережній Україні діяли німецько-фашистські війська, які входили до складу груп армій
«Південь» і «А». За планом Ставки ВГК цим силам належало розгромити ці групи армій,
звільнити Правобережну Україну та Крим.
З 24 грудня 1943 р. по 29 лютого 1944 р. були проведені Житомирсько-
Бердичевська, Кіровоградська, Рівенсько-Луцька, Корсунь-Шевченківська та Нікопольсько -
Криворізька операції. У ході них була звільнена значна частина Правобережної України i
ліквідований плацдарм противника у районі Нікополя. Проведені у січні – лютому 1944 р.
наступальні операції Українських фронтів створили сприятливі умови для розвитку наступу
радянських військ з метою повного визволення Правобережної України. На початку березня
війська 1, 2, та 3 Українських фронтів відновили наступ. Вже у середині квітня війська 1
Українського фронту вийшли до передгір’їв Карпат i розсікли стратегічний фронт
противника на дві частини. До кінця квітня 1944 р. практично вся територія Правобережної
України була визволена. Війська 4 Українського фронту у взаємодії з Окремою
Приморською армією i кораблями Чорноморського флоту у період з 8 квітня по 9 травня
здійснили Кримську операцію i звільнили півострів від ворожих військ. Остаточне
звільнення території Східної Галичини від німецько-фашистських загарбників відбулося
влітку 1944 р. у ході Львівсько-Сандомирської операції. У ході неї 8 дивізій противника були
знищені, а 32 втратили від 50% до 70% особового складу.
У результаті проведених операцій тільки на Правобережній Україні було розгромлено
69 дивізій противника, були створені сприятливі умови для подальших наступальних дій
на балканському напрямку, а також на інших ділянках радянсько-німецького фронту. Бойові
дії радянських військ проходили в умовах весняного бездоріжжя i у складних метеоумовах.
У силу цього чітка взаємодія між родами військ мала особливо велике значення для

218
успіху бойових дій. Удари Червоної армії наносилися потужними угрупованнями, до
складу яких включалися великі танкові з’єднання i об’єднання. Завдяки цьому наступ
радянських військ проводився у високих темпах i на більшу глибину.

Партизанський рух на Україні 1941 – 1944 років

На території, захопленій ворогом, поширився антифашистський рух Опору.
Найефективнішою формою його став партизанський рух. На Україні загальна чисельність
партизан сягала 500 тис. осіб. Партизанський рух 1941–1944 рр. пройшов у своєму розвитку
три періоди.
Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 р. (до оточення
німецько-фашистських військ під Сталінградом). На цьому етапі війни виступи партизан були
нечисленними і неорганізованими. На те були свої причини. Наприкінці 30-х років в СРСР
панівною була наступальна воєнна доктрина, згідно з якою війна буде вестись виключно на
території противника. Тому були знищені інструкції, посібники з питань організації і тактики
боротьби партизанських формувань, ліквідовані партизанські схованки та бази. Труднощі
організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю і формалізмом у доборі та
підготовці кадрів, закладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир,
налагодженні засобів зв’язку, відсутністю військових фахівців – радистів, мінерів-
підривників, шифрувальників. Тому, партизанські загони не змогли вести активну боротьбу з
гітлерівськими каральними організаціями, зазнавали величезних втрат від зрадників та
репресій окупантів, тому іноді саморозпускалися. Так із 3500 партизанських загонів і
диверсійних груп, залишених у перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р.
були відомості про наявність лише 22 діючих загонів. Стримував розгортання партизанського
руху окупаційний режим (німецька адміністрація загравала з місцевим населенням – звільняла
з полону червоноармійців-українців, дозволяла відкриття церков, видавала україномовну
пресу, створювала національні громадські організації).
На початку 1942 р. ситуація на фронтах ускладнювалась і диктувала потребу
централізації керівництва партизанською боротьбою.
30 травня 1942 р. при Ставці ВГК було створено Центральний штаб партизанського
руху, а 20 червня 1942 р. – Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з
Т. Строкачем. Успішно діяли в 1942 р. об’єднані загони О. Сабурова, О. Федорова,
І. Копьонкіна. Українські партизани знищили (з 1.08.1941 р. по 01.08.1942 р.) 1652 об’єкти
воєнного призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів. Втрати противника у
боях склали 12 тис. солдатів і офіцерів. Основним змістом партизанської боротьби в Україні у
другому періоді (кінець 1942–1943 рр.) стала реалізація розроблених ЦККП(б) України й
УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942–1943 рр., на весняно-літній
1943 р., зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип’ять
і допомоги Червоній армії щодо оволодіння Києвом. Другий період партизанського руху став
часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу
фашистських військ, вершиною військової майстерності. В 1943 р. С. Ковпак здійснив
Карпатський рейд. Гучний резонанс серед населення окупованих територій мали рейди Я.
Мельника, М. Наумова, О. Сабурова, О. Федорова з Лівобережної України на правий берег
Дніпра, у район білорусько-українського Полісся. В 1943 р. партизанські загони і з’єднання
здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури, кущі поліції, 24 – на штаби військових та
тилових підрозділів і частин противника, 19 – на залізничні станції, оволоділи 21 районним
центром. Від партизанів надійшло до УШПР 1260 донесень, які містили 2011 фактів
розвідувального характеру.
На третьому етапі (січень – серпень 1944 р.) руху Опору перед партизанами України
стояло завдання й надалі активними діяли дезорганізувати тил німецько-фашистських військ,
сприяти бойовим операціям Червоної армії. Пріоритетне значення надавалося виходу
партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині і Галичини.
На завершальному етапі визволення території України партизанські загони і з’єднання,
які концентрувалися на території Рівненської, Житомирської, Кам’янець-Подільської областей
(всього 18 з’єднань у складі 115 загонів чисельністю близько 30 тис. бійців) підірвали 1015

219
ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мостів, розгромили 52 штаби та
гарнізони, знищили 638 одиниць бронетехніки 4647 автомашин, завдали ворогові витрат у
живій силі.

Розвиток воєнного мистецтва в наступальних операціях на території України

В операціях Другої світової війни, у бойових діях на Україні стратегія, оперативне
мистецтво і тактика досягли значних успіхів. Вони розвивались і вдосконалювались у тісному
взаємозв’язку, залежно від умов та особливостей бойових обставин.
Основними видами стратегічних дій, які використовували війська, були стратегічний
наступ і стратегічна оборона. Стратегічний наступ був головним способом дій військ,
дякуючи якому була досягнута повна перемога над ворогом. Були найдені й успішно
використані принципіальна нова форма стратегічних дій Збройних Сил у вигляді операцій
груп фронтів. Вони являли собою сукупність узгоджених і взаємопов’язаних за метою,
змістом та часом ударів, операцій і бойових дій об’єднань та з’єднань різних видів Збройних
Сил, які проводились для досягнення стратегічних цілей.
Стратегічна оборона організовувалась і велась на всьому радянсько-німецькому фронті.
Метою стратегічної оборони був зрив наступу противника, виснаження його сили, утримання
важливих у воєнно-політичному й оперативно-стратегічному відношенні об’єктів і рубежів,
утворення сприятливих умов для переходу у контрнаступ. Найбільш важливі проблеми
стратегії, такі як відбиття несподіваного нападу, боротьба за захоплення і утримання
стратегічної ініціативи, більш ціленаправлене використання всіх видів Збройних Сил у
стратегічній обороні, наступі, маневр стратегічними резервами та завоювання стратегічного
панування у повітрі були досягнуті.
Оперативне мистецтво згідно з розробленою в довоєнний період теорією глибокої
наступальної операції було основою для його розвитку. Плануючи наступальні операції,
Ставка ВГК, фронти й армії враховували всі особливості оборони противника. Було вирішено
таку складну проблему оперативного мистецтва, як прорив завчасно підготовленої, суцільної,
ешелонованої в глибину тактичної зони оборони з розвитком цього прориву на всю
оперативну глибину, оточення і знищення великих угруповань ворога та форсування з ходу
водних перешкод. Оперативна оборона пройшла складний шлях розвитку, була спроможною
протидіяти ударам сильних угруповань ворога. Розвиток оборони йшов у напрямку
правильного визначення районів, рубежів, від утримання яких залежала стійкість оборони,
утворення найбільш доцільного угруповання військ, інженерного обладнання місцевості,
організація протитанкової та протиповітряної оборони, проведення контрударів і широкого
маневру силами та засобами, удосконалення взаємодії й управління військами.
Оперативне мистецтво під час проведення операцій на Україні отримало значний
розвиток. Тут успішно вирішувались завдання підготовки та проведення фронтових і
армійських операцій у найскладніших та найрізноманітніших бойових умова що виявилось
одним із найважливіших факторів успішного вирішення поставлених перед Збройними
Силами воєнно-політичних завдань. У бойових діях тактика збагатилась новими прийомами
підготовки і ведення бойових дій у різноманітних умовах бойової обстановки. Були
розроблені ефективні способи прориву суцільної, глибоко ешелонованої оборони противника,
ведення зустрічного бою і переслідування відступаючого противника. Широко
використовувались нічні дії, удосконалювались способи форсування водних перешкод,
оточення і знищення противника, ведення активної оборони. Вимоги статутів до бойових дій
використовувались нешаблонно, а відповідно до конкретних обставин. Вибір способів дій
спирався на врахування можливостей своїх військ, глибоке вивчення противника, сильних і
слабких його сторін. Уміло здійснювався маневр.
Наступальний бій був основним і найбільш складним видом бойових дій, який
переслідував мету повного розгрому ворога. Це був загальновійськовий бій, успіх в якому
досягався спільними зусиллями всіх родів військ і авіації при ведучій, головній ролі
загальновійськових з’єднань (стрілецьких корпусів і дивізій).
Оборонний бій розвивався в напрямку розвитку підвищення стійкості й активності
оборони. Це досягалося рішучим масуванням сил і засобів на найважливіших напрямках,

220
глибоким ешелонуванням військ, бойових порядків, застосування рухомих загороджувальних
загонів, підсиленням танкових і протитанкових резервів, переходом частин від слабкої до
багатосмугової обладнаної системи траншей, організацією чіткої системи вогню,
протитанкової оборони, здійсненням контратак і широкого маневру силами й засобами у ході
бою.

Українська Повстанська Армія та її диверсійні дії, партизанська тактика і тактика

«летучих бригад»
Початок Великої Вітчизняної Війни став поштовхом до нового розвитку подій на
Україні: повне завоювання українських земель німцями i досить-таки ліберальна політика
окупаційної влади до населення. Також спостерігалась активність всіх тих рухів, котрі при
радянській владі працювали у підпіллі.
Причини створення Української Повстанської Армії (УПА): встановлення нацистського
«нового порядку», арешт членів українського уряду, репресії гітлерівців проти національних
сил. Члени УПА почали готуватися до розгортання масової збройної боротьби, створили
кілька шкіл з підготовки молодших командирів, накопичували зброю і спорядження. У
жовтні 1942 р. дрібні загони оунівців, які діяли на Волині й у Поліссі, об ’єдналися в
Українську повстанську армію.
Перше захоплення німцями («хай буде сам чорт, аби лише не більшовик») змінилось
більш реалістичними поглядами на новоявленого окупанта України. В зв’язку з цим виникає
ситуація існування української офіційної i неофіційної політики, котру підтримує уряд
Української Народної Республіки, ОУН, Союз Монархістів. Але ОУН (С. Бендери) не чекаючи
розвитку подій 30 червня 1941 р. проголосила (прийняла) політичний акт: «Акт проголошення
Української держави» i «Акт консолідації українських політичних сил». Зміст цих документів
заклечався в тому, що необхідно тримати зброю в руках до тих пір, поки не буде створена
Суверенна Українська влада. Робився акцент на спільну роботу з німцями. Ідею створення
влади під німецьким протекторатом підтримував (благословив) сам митрополит Шептицький.
Підіймалось питання i про національну українську армію, котре теж залишилося невирішеним
через некомпетентність.
22 червня 1941 р. замість Українського Національного Відродження з’явилась
Українська Повстанська Армія. Військові дії ведуться в основному проти військ НКВС. Також
проводяться акції по захопленню транспорту i трудоресурсів у більшовиків, збір зброї. При
цьому застосовувалася тактика раптових нападів невеликими озброєними групами, диверсійні
акції і блокування районів розташування військових формувань Червоної армії. В Сарнах
з’являється школа «міліціонерів», котра готує для себе німецька армія. За цією «ідеологією»
проводився набір українців як «воїнів Поліської Сечі». Це була спроба, підготувати кадри
перш за все для української армії.
Перша військові акції УПА проходила на території Полісся, котра в принципі i була
«нічийною землею». Німці стрімко пройшли ці місця, залишивши за собою розрізнянні
частини радянських військ, яки потім стали об’єднуватись в партизанські загони. Полковник
Дяченко, командир кавалерійського полку «Чорних Запорожців», став командиром Поліської
Січі, а Бульба-Боровець став головнокомандуючим УПА та окружним комендантом міліції в
місті Сарни. Але трапилось так, що Дяченко i ще декілька офіцерів були вимушені виїхати у
Польщу. На вакантне місце було призначено підполковника П. Смородського, який зіграв
важливу роль в управлінні УПА. Автоматично, щоб дійсно укріпити свій авторитет
керівництво УПА проголосило положення, що визначало політичну програму армії:
це народна українська армія, її членами можуть стати всі українці;
непідлежність жодній політичній партії, дії її підкорюються законам лише Влади
Української Держави;
боротьба проти всіх загарбників i окупантів України для відродження суверенної
Української держави;
визнання принципів демократії, рівноправ’я, законів про людину, признання всіх вір i
релігій;

221
 підтримка всіх форм власності, захист людини як від державного капіталізму так i від
приватного капіталу;
в промисловому i сільськогосподарському відношенню Україна повинна розвиватись
сама, як велика держава, кожна трудова людина – акціонер; земля – для трудівників;
державне, кооперативне та приватне хліборобство, планова перебудова економіки;
вільна праця, культурні, медичні i інші питання.
20 серпня 1941 р. по всьому Поліссю, разом з військовими формуваннями Білоруської
Самооборони розпочався наступ Поліської Січі. Це такі райони як: Туров – Мозир, Олевськ –
Звягиль (Новгород-Волинський), так названа «лінія Сталіна», Бобруйськ – Гомель –
Коростень. Було зайняте місто Олевськ, очищено від більшовицьких збройних формувань
багато областей. В операції приймало участь більш 15 тис. чол.. (10 тис. українців i 5 тис.
білорусів) з обох сторін. Німецькі війська ніякої участі у військових діях не приймали,
озброєнням та іншим бойовим знаряддям Поліську Січ та загони Білоруської самооборони не
забезпечували, а навіть, навпаки, деколи заважали й обмежували розвиток подій. Результатом
операції було звільнена величезної території Полісся від впливу радянських партизанських
загонів.
На початку 1942 р. Т. Бульба-Боровець зустрічається з президентом Уряду А. Левiцьким.
Була змальована така політична ситуація на Україні: заборона німецькою владою прав
української нації на самостійність i незалежність; жорстока окупація, варварство в економіці,
інших областях; знищення культурних та етнологічних цінностей («рабам не потрібна освіта,
їх справа – чорна робота»); масові облави; дії агентів НКВС, білогвардіців та iнш.; внутрішня
партійна міжусобиця націоналістів.
Таким чином, склалась катастрофічна ситуація. I зносити все покірно від нового
окупанта не можливо, i підняти нове повстання теж неможна. Домовились бити німців, але не
шляхом загального повстання, а окремими «летучими бригадами» – починаючи з часу, коли
Гітлер вийде до Волги. Отже, вже весною 1942 р. паралельно гітлерівським «Amt»
окупаційним i політичним силам, стала діяти система прихованої суверенної української
влади, названою «лісовим царством».
Принципи і партизанська тактика невеликих партизанських груп УПА була такою:
тактика «з-під землі i під землю» (дія із засідок);
діяти скрізь та не попадатись; диверсійні дії;
жорстока підпорядкованість командирам; знаходитись постійно в руху;
напади вночі, сіючи паніку; розвідка й контррозвідка.
Ворогами УПА вважало нацистському i комуністичну партії (НКВС та есесівців), –
розстріл останніх на місці без суду й слідства. Під кінець весни 1942 р. всі головні задачі щодо
реорганізації армії були виконані. В цей час на Україні проходить злодійський масовий терор
гестапо. Виникає голод, багато концтаборів та інше – жити стало неможливо тяжко. «Ліс» стає
єдиним притулком для людей.
16 квітня 1942 р. – це початок «першої фази» цієї боротьби. П’ять летучих бригад
займаються партизанською війною: йде поповнення в ряди борців з числа тих, хто втікає від
гітлерівських арештів. Була в наявності чудова розвідка, співробітництво з українською
поліцією – німці переполошилися, вони побачили «величезну армію», а диверсії українських
партизанів на шляхах не давали спокійно жити всім структурам «нової» адміністрації. Але це
була війна лише i лише з адміністративними органами. У колах українського політичного i
воєнно-революційного підпілля літом 1942 р. не було згоди та єдності щодо поглядів на
методи боротьби. Група С. Бендери (М. Лебiдь) стояла на пасивному шляху без партизанських
диверсій: «партизани – це агенти ... з ними нам не по дорозі» тим самим зупиняючи зусилля
УПА.
У другій фазі партизанської боротьби, під час особливо тяжкого стану, влітку 1942 р.
видається указ всім «летучим бригадам» бити ворога на всіх пунктах воєнно-стратегічного
значення, а особливу увагу звернути на системи транспорту та тилового забезпечення – від
Чорного моря й до Білорусії та Балтики. Можна виділити таку операцію як Шепетiвська, що
мала більш демонстраційний ніж диверсійний характер. Проведено її було блискуче. Крім
того, були випадки визволення військових полонених шляхом нападів на ешелони.

222
 Таким чином, партизанські загони показали свою силу, з ними стали рахуватись. Настав
новий рубіж, рубіж переговорів. Фактично в 1941–1942 рр. на території України радянські
партизани не існували як реальна сила: загони під командуванням генерала Білова, Ковпака
було розбито. Але з радянської сторони була добре організована розвідка, до того ж потрібно
зважити й на все зростаючу недовіру простого народу до окупантів. Єдиною силою, котра
могла вести війну проти німців була УПА. Москва вирішила (у зв’язку з вдалими операціями
УПА) змінити відношення й курс своєї політики у відносинах з українською армією: з
радянської сторони з’являються пропозиції розпочати переговори «не дивлячись на минулу
антибільшовицьку компанію i помилки з обох сторін». В червні 1942 р. в трикутнику Олевськ
– Рокитне – Городище було закинутий радянський партизанський загін під
командуванням Медведєва для охорони радянської делегації i, як виявилось згодом не лише
для цього.
Пропозиція Генштабу СРСР були такі: припинити ворожнечу (УПА i радянських
партизанських загонів); злиття УПА з Червоною Армією i на основі цього отримати допомогу;
припинити антирадянську пропаганду в УПА; підняти загальне повстання на Україні; всім
членам УПА гарантувалась амністія. Відповідь УПА не затрималась: УПА – суверенна
військова одиниця УНР, з чужою армією не з’єднається, може бути лиш спілка; українські
військові сили, що перебувають у стані війни з СРСР з 1917 р., готові згодитись на мир i на
військовий союз проти Німеччини, якщо СРСР признає суверенітет; загальне повстання на
Україні буде підняте лише в тому випадку, коли відкриється західний фронт ї у всій Європі
з’являться також умови для повстання, інакше заколот приречений на невдачу i загрожує
зниженням всієї української нації. Відповідь Генштабу була така, що в якості суверенної
держави признавалась лише УРСР, процес дружніх переговорів всяко підтримувався і було
дано згоду на перемир’я й нейтралітет. До грудня 1942 р. переговори ні до чого не привели.
Загін Медведєва почав набирати силу, а Москва зимою 1942–1943 рр. проголосила
українських національних партизанів «бандитами».
Перші переговори УПА з німцями відбулися 23 листопада 1942 р. з шефом СД Волині i
Поділля Пiцом. Ці й подальші переговори також нічого конкретного не принесли, тому що
німці вимагали зупинити німецько-українську ворожу, перетворити УПА в легальну
напіввійськову поліцейську силу в системі німецьких військ, допомогти німцям знищити всякі
антинімецькі групування, за що вони будуть зобов’язані припинити всі репресивні заходи
проти населення України, а про організацію Української держави згоджуються говорити,
лише після війни. Контрпропозиція українців: припинити всі репресії, визнати суверенну
українську республіку негайно з усіма виникаючими з цього наслідками, розпустити всю
цивільну німецьку адміністрацію, зупинити грабунок економіки та інших надбань України;
УПА – це підпільна суверенна армія України i влитися може лиш в регулярну Українську
національну армію.
У 1943 р. відбулися і переговори представників УПА з польським підпіллям, які те ж ні
до чого не привели.
Розпочався Сталінградський наступ. Нейтралітет з радянськими партизанськими
загонами було розірвано – Москва вимагала рішучих дій проти національно-визвольних
організацій. Почались часті бої з партизанськими загонами більшовиків. Зимою 1943 р. УПА
робить спробу зв’язатись з польським підпіллям з метою припинити українсько-польську
ворожу, нормалізувати відносини й налагодити контакт між УПА й Армією Крайовою. Але
намагання польського уряду на перспективу, після розгрому німців, знову окупувати Західну
Україну – підвела УПА до факту про: 3-й відкритий фронт – польський.
22 травня 1943 р. М. Лебiдь перемейнував ОУН (С. Бандери) в УПА i очолив штаб.
З’явилося дві УПА, як раніш було з двома ОУН. В зв’язку з цім в липні цього ж року отаман
Т. Бульба-Боровець перейменував свою частину УПА в «Українську Народну Революційну
Армію» (УНРА). Вона стала розвиватись, відповідно обставинам, по лінії зменшення свого
складу i переходу в глибоке підпілля по мірі просування радянських військ на захід. УПА ж
навпаки, збільшувало свої лави, впритул до виникнення на Поліссі та і Волині цілих
«партизанських республік», в яких діяли свої економічні реформи та були втілені закони, які
заставляли жителів забезпечувати всім необхідним членів УПА. Ведеться також, «внутрішня»

223
війна проти бувшого УПА-УНРА. Їх розцінюють як ворожих агентів, i якщо вони не
переходять на сторону УПА – на місці розстрілюють. УНРА досить тактично реагує на це –
вони починають маневрувати, щоб не допустити братовбивства.
Під осінь 1943 р. Полісько-Волинська котловина стала ареною масової смерті. Сюди
стікались, перед загрозою швидко наступаючого фронту, люди з усієї України. Перед УПА,
сконцентрованою саме в цьому районі (біля 100000 чоловік, але погано організованих i
озброєних) знову УПА (С. Бандери) ставить задачі, які не виконуються: очищати українські
землі від поляків, нищити внутрішніх ворогів, вести військову боротьбу проти німців. Всі ці
«республіки» були знищені авіацією німців; радянські партизани ходили впродовж i впоперек
цієї «держави», Медведєв діяв в маленькому Чуманському лісі під Луцьком, стріляв i викрадав
німецьких генералів, а Ковпак зробив свій рейд від Брянську до Карпат, де був розбитий
німцями. Бійці УПА втратили ту гнучкість i блискавичність дій в нападі¸ хоча і вели героїчні
бої з німцями, що відступали й частинами радянських військ, які наступали. Але скрізь
потерпали поразки. Почалася паніка в рядах армії, люди тікали до лісу, служба безпеки у
відповідь проводила репресивні заходи проти тих, хто залишився.
У самій Поліській котловині збиралось все більше людей. I це ставало небезпечним –
клішні радянсько-німецького фронту сходились саме в цьому місці. Фактично УПА ще до
приходу радянської армії визволила значну частину Західної України, тому прихід радянських
військ, а особливо їхні дії викликали новий виток опору. Весною 1944 р. верховне
командування УПА перенесло свій штаб з Волині в Карпати. Всі військові частини отримали
наказ залишитись на місцях, переходити під радянську окупацію i продовжувати боротьбу у
підпіллі.
У 1944 р. німці бажали лише одного – створити спільний блок всіх народів, пригнічених
комунізмом, i на чолі цього блоку був вже поставлений генерал Андрій Власов, як
головнокомандуючий Російською Визвольною Армією (РВА). В останніх числах жовтня 1944
р. звільнив більшу частину українських полонених – С. Бандеру, Мельника, Бульбу- Боровця
та інших. Німці хотіли вести переговори, які розпочались в листопаді й тягнулись до кінця
грудня 1944 р. Швидкому просуванню заважала концепція Власова, «О єдиній Російській
імперії», тим самими поставивши під сумнів незалежність України. Але не маючи виходу
німці були змушені признати Український Національний Комітет в Німеччині як
репрезентацію українського народу перед німецькою владою. Отже, переговори закінчились в
кінці 1944 р., а в перші дні березня німецька влада затвердила комітет i дала дозвіл на
організацію нової української армії під командуванням генерала Шандрука. Нова армія мала
складатись з двох частин:
регулярна піхотна армія, яка б мала завдання боротися проти СРСР на східному фронті;
нерегулярна частина – «група Б» Української національної армії, що б мала диверсійно-
партизанське завдання на східному фронті (командиром був Т. Бульба-Боровець) До складу
регулярної УНА входили:
1. Дивізія «Галичина» – перша дивізія УНА.
2. Українське Визвольне військо.
3. Всі українці, полонені, з армією Власова, поліцейські.
Теоретично штаб УНА міг набрати 250000 особового складу. Але цим планам не дано
було втілитися у життя внаслідок закінчення війни.
Найбільш боєздатні частини армії було розбито на невеликі групи, які згодом
планомірно здавались у полон американцям. Одна з дивізій генерала Власова повернула
зброю проти німців i допомогла чехам звільнити Прагу, але через декілька днів її заново
«звільнили» радянські війська.

Таким чином, в операціях Другої світової війни, у бойових діях на Україні стратегія,
оперативне мистецтво і тактика досягли значних успіхів. Вони розвивались і
вдосконалювались у тісному взаємозв’язку, залежно від умов та особливостей бойових
обставин.

224
 Основними видами стратегічних дій, які використовували війська, були стратегічний
наступ і стратегічна оборона. Були найдені й успішно використані принципіальна нова форма
стратегічних дій Збройних Сил у вигляді операцій груп фронтів.
Найбільш важливі проблеми стратегії, такі як відбиття несподіваного нападу, боротьба
за захоплення і утримання стратегічної ініціативи, більш ціленаправлене використання всіх
видів Збройних Сил у стратегічній обороні, наступі, маневр стратегічними резервами та
завоювання стратегічного панування у повітрі були досягнуті.
Плануючи наступальні операції, Ставка ВГК, фронти й армії враховували всі
особливості оборони противника. Було вирішено таку складну проблему оперативного
мистецтва, як прорив завчасно підготовленої, суцільної, ешелонованої в глибину тактичної
зони оборони з розвитком цього прориву на всю оперативну глибину, оточення і знищення
великих угруповань ворога та форсування з ходу водних перешкод.
Оперативна оборона пройшла складний шлях розвитку, була спроможною протидіяти
ударам сильних угруповань ворога. Розвиток оборони йшов у напрямку правильного
визначення районів, рубежів, від утримання яких залежала стійкість оборони, утворення
найбільш доцільного угруповання військ, інженерного обладнання місцевості, організація
протитанкової та протиповітряної оборони, проведення контрударів і широкого маневру
силами та засобами, удосконалення взаємодії й управління військами.
У бойових діях тактика збагатилась новими прийомами підготовки і ведення бойових дій
у різноманітних умовах бойової обстановки. Були розроблені ефективні способи прориву
суцільної, глибоко ешелонованої оборони противника, ведення зустрічного бою і
переслідування відступаючого противника. Широко використовувались нічні дії,
удосконалювались способи форсування водних перешкод, оточення і знищення противника,
ведення активної оборони. Вимоги статутів до бойових дій використовувались нешаблонно, а
відповідно до конкретних обставин. Вибір способів дій спирався на врахування можливостей
своїх військ, глибоке вивчення противника, сильних і слабких його сторін. Уміло
здійснювався маневр.
Наступальний бій був основним і найбільш складним видом бойових дій, який
переслідував мету повного розгрому ворога. Це був загальновійськовий бій, успіх в якому
досягався спільними зусиллями всіх родів військ і авіації при ведучій, головній ролі
загальновійськових з’єднань (стрілецьких корпусів і дивізій).
Оборонний бій розвивався в напрямку розвитку підвищення стійкості й активності
оборони. Це досягалося рішучим масуванням сил і засобів на найважливіших напрямках,
глибоким ешелонуванням військ, бойових порядків, застосування рухомих загороджувальних
загонів, підсиленням танкових і протитанкових резервів, переходом частин від слабкої до
багатосмугової обладнаної системи траншей, організацією чіткої системи вогню,
протитанкової оборони, здійсненням контратак і широкого маневру силами й засобами у ході
бою.

6.4. Четвертий період Другої світової війни (31.12.1943 – 09.05.1945 рр.)

Відкриття другого фронту в Європі

Під час наступу радянських військ на Східному фронті розпочалося висадження військ
США і Великої Британії у Франції. Командування союзників розробило дві десантні операції:
«Оверлорд» – висадження союзників у Північній Франції та «Енвіл» – висадження союзників
на півдні Франції, в районі Марселя.
6 червня 1944 р. розпочалась операція «Оверлорд». Перевага сил була на боці союзників
по антигітлерівській коаліції: в чисельності військ – втричі; за кількістю гармат – вдвічі; за
кількістю літаків – у 60 разів. Перед безпосереднім проведенням операції «Оверлорд» на
Британських островах зосереджувалися чотири армії – 1-ша і 3-тя американські, 2-га
англійська і 1-ша канадська. Штаб союзних військово-морських сил очолював адмірал Рамсей.
Десантом командував Монтгомері, який дістав чин фельдмаршала після перемоги в Північній
Африці. Загальне керівництво силами вторгнення здійснював генерал Ейзенхауер.

225
 Вдало провівши висадження десанту, англо-американські війська захопили в Нормандії
великий плацдарм і 25 липня 1944 р. розпочали наступ, який завершився поразкою німецьких
військ у Північній Франції. Гітлерівці були змушені відступити далі на схід. (Детальніше
Воєнні дії на Західноєвропейському театрі війни. Висадка англо –американських військ у
Нормандії)
15 серпня союзники розпочали операцію «Енвіл». На південному узбережжі Франції
вони висадили ще дві армії – американську і французьку. Боячись потрапити в оточення,
німецькі війська в Південно-Західній та Південній Франції почали відступати. Незабаром
союзні війська, що діяли у Північній та Південній Фраінцїї, об’єдналися. В цей час почалося
повстання в Парижі. Прорвавши німецьку оборону на зовнішньому обводі, передові частини
2-ї французької бронетанкової дивізії генерала Леклерка ввечері 24 серпня вступили до
столиці. 25 серпня під вечір гітлерівці склали зброю. Капітуляцію приймали генерал Леклерк і
начальник штабу повстанців полковник А. Роль Тангі. Париж було визволено самими
французами.
Того дня, коли повстання остаточно перемогло, до столиці Франції прибув генерал де
Голль.

Остаточний розгром фашистської Німеччини. Берлінська операція 1945 року

Протягом другої половини 1944 р. територія СРСР була очищена від гітлерівських
військ. Бойові дії перекинулися на територію країн Центральної та Південної Європи.
Радянські війська надавали допомогу народам цих держав у звільненні їх від фашистської
окупації. В результаті вдало проведеної Bicло-Одерської операції радянські війська вийшли до
ріки Одер i на початку 1945 р. захопили на її західному березі ряд плацдармів. У середині
квітня 1945 р. Німеччина опинилася зажатою у тиски між двома фронтами. Її економіка
знаходилася у катастрофічному стані. Політичне і воєнне керівництво Німеччини знаходилося
у глибокій кризі. В умовах, які склалися серед учасників антигітлерівської коаліції, а саме між
англо-американським i радянським командуваннями, розгорнулися «перегони» за Берлін: i
CPCP, i союзники намагалися першими захопити столицю Німеччини та оголосити себе
переможцями у війні.
Ставка ВГК поставила радянським військам задачу у найкоротшіші строки розгромити
берлінське угруповання противника та оволодіти Берліном. Готуючись до відбиття наступу
радянських військ, гітлерівське командування створило на берлінському напрямку потужну,
глибоко ешелоновану оборону. Воно зосередило тут 1 млн. чол., 10,4 тис. гармат i мінометів,
1500 танків і штурмових гармат та 3300 літаків. Для проведення Берлінської операції
залучалися війська 2 й 1 Білоруських та 1 Українського фронтів, частина сил Балтійського
флоту, 18 повітряна армія дальньої авіації, Дніпровська військова флотилія. Разом з
радянськими військами в операції приймали участь 1 та 2 армії Війська Польського. Всього
було зосереджено 2,5 млн. чоловік, 41,6 тис. гармат i мінометів, 6250 танків i САУ i 7500
літаків. План операції полягав у тому, щоб на широкому фронті ударами трьох фронтів
прорвати оборону противника по річках Одеру й Нейсе, оточити i одночасно розчленити
берлінське угруповання противника та знищити його по частинах. У подальшому радянські
війська повинні були вийти на ріку Ельба.

Берлінська операція
Берлінська операція розпочалася 16 квітня. Перед світанком артилерією 1
Білоруського фронту була проведена потужна артпідготовка. Авіація нанесла удари по
опорних пунктах i вузлах опору противника. Після цього піхота з танками безпосередньої
підтримки перейшли в атаку. Поле бою у смузі атаки освітлювали зенітні прожектори.
Артилерія підтримувала подвійним валом i подавляла противника у глибині його оборони.
Винищувачі прикривали з повітря наземні війська i забезпечували бойові дії штурмовиків та
бомбардувальників. Головний удар з Кюстринського плацдарму наносили з’єднання 47, 3 та 5
ударних та 8 гвардійської армії, 1 та 2 танкових армій. З самого початку бойових дій
противник чинив шалений опір. Темпи просування радянських військ виявилися значно нижче
запланованих. У зв’язку з цим командувач фронту ввів у битву 1 i 2 гвардійські танкові армії.

226
Але тільки до кінця дня радянським військам вдалося прорвати головну смугу оборони
противника i просунутися на 8 км. 17 квітня війська фронту продовжували бойові дії по
прориву другої смуги оборони. Бойові дії не завершувалися i вночі. Особливо запеклі бої
розгорнулися у смузі 8 гвардійської армії за Зеєловські висоти. Наприкінці 19 квітня війська 1-
го Білоруського фронту завершили прорив Одерського оборонного рубежу противника.
Війська 1 Українського фронту почали наступ з форсування ріки Нейсе. Як i у смузі 1
Білоруського фронту, бої прийняли запеклий характер. Противник намагався ліквідувати
плацдарми, що були захоплені радянськими військами. З метою остаточного завершення
прориву ворожої оборони 16 квітня у битву були введені 25 i 4 гвардійські танкові корпуса.
Наприкінці дня головна смуга оборони німецько-фашистських військ була прорвана. Вранці
17 квітня у битву вступили головні сили танкових армій. Спільно із загальновійськовими
з’єднаннями вони відбили контратаки гітлерівців i завершили прорив другої смуги оборони.
18 квітня танкові армії вийшли до ріки Шпреє, з ходу форсували її i захопили плацдарми на
західному березі. Отже, частини i з’єднання 1 Білоруського та 1 Українського фронтів
прорвали оборону противника на Одері та Нейсе i створили передумови для розвитку наступу
на Берлін.
Війська ударного угруповання 1 Білоруського фронту продовжували наступ на Берлін з
північного сходу i сходу, а 3 та 4 гвардійські танкові i 28 армія 1 Українського фронту – з
півдня та південного сходу. Протягом 20–21 квітня війська 1 Білоруського фронту прорвали
берлінський рубіж оборони i увірвалися на околицю міста. 22–23 квітня з півдня до Берліну
вийшли війська
1 Українського фронту. 24 квітня вони з’єдналися з лівофланговими з’єднаннями 1
Білоруського фронту у районі Бонсдорфу. Днем пізніше війська фронтів зустрілися у районі
на північний схід від Потсдаму. Спроби противника прорватися до Берліну силами 12 армії,
яку перекинули з Західного фронту, були успішно відбиті частинами 5 гвардійського
танкового корпусу та 13 армії генерала М.П. Пухова, які діяли на зовнішньому фронті
оточення. 20 квітня на штеттинському напрямку у наступ перейшли війська 2 Білоруського
фронту, які протягом п’яти діб прорвали оборону противника. Своїми діями вони скували 3
танкову армію противника i не дали йому можливості перекинути резерви до Берліну.
25 квітня берлінське угруповання німецько-фашистських військ була розсічене на дві
частини і оточене в районі Берліну i на південному сході від нього. Одночасно з оточенням
берлінського угруповання війська 1 Українського фронту вийшли до Ельби, де зустрілися з
передовими підрозділами 1 американської армії. 26 квітня почалися бойові дії по знищенню
оточених угруповань противника. Характерною особливістю ліквідації 200- тисячного
франкфуртсько-губенського угруповання був його розгром не в районі оточення, а при спробі
вирватися з нього. До 1 травня воно було повністю знищено. Бої з ліквідації берлінського
угруповання противника носили виключно запеклий характер i продовжувалися i вдень, і
вночі.
Умови вуличних боїв у великому місті наклали свій відбиток на способи ведення
бойових дій. Наступали радянські війська невеликими підрозділами за окремими напрямками.
Від кожної дивізії виділялися підсилені батальйонні та ротні штурмові загони. Загін діяв на
одному напрямку, який включав до себе вулицю, або призначався для штурму великого
об’єкта. З метою оволодіння дрібними об’єктами із штурмових загонів виділялися штурмові
групи. Застосовуючи тактику нанесення розсікаючих ударів, 26 квітня радянські війська
відсікли від Берліна Потсдамське угруповання противника. 27 квітня бої велися вже у центрі
міста. О 15 годині 2 травня берлінський гарнізон припинив опір. У ході операції радянські
війська розгромили більше 93 гітлерівських дивізій, полонили близько 480 тис. чол., захопили
більше 1500 танків i штурмових гармат, 4500 літаків, 8600 гармат і мінометів.
8 травня у східному передмісті Берліну Карлсхорсті був підписаний акт про повну
капітуляцію фашистської Німеччини. У період з 6 по 11 травня війська 1, 2 та 4 Українських
фронтів провели Празьку операцію, у результаті якої 9 травня була звільнена Прага, а 11
травня був завершений розгром 900-тисячне угруповання противника на території
Чехословаччини. Велику Вітчизняну війну було закінчено.

227
 Головним видом бойових дій радянських військ у 1944–1945 рр. був наступ, який
починався з прориву підготовленої оборони противника. На основі узагальнення бойового
досвіду на ділянках прориву створювалися високі тактичні щільності i шикувалися глибокі
бойові порядки. Глибина задач частин i з’єднань зростала, а ширина смуг наступу
скорочувалася. Розвиток тактики відзначився створенням у другій половині 1944 р. полкових,
дивізійних i корпусних артилерійських груп. Це підвищило організацію бойового
застосування і управління артилерією. Значно покращилася взаємодія піхоти з танками. У
боях 1944–1945 рр. стрілецька дивізія, яка наступала на напрямку головного удару,
підсилювалася танковою бригадою або важким танковим полком прориву i полком САУ. У
наступальних боях 1945 p. танкові i самохідно-артилерійські полки та бригади поротно
(побатальйонно) придавалися стрілецьким батальйонам (полкам) першого ешелону.
Прорив оборони противника, як i раніше розпочинався потужними артилерійськими i
авіаційними ударами. Атака піхоти i танків підтримувалася одинарним або подвійним
вогневим валом. Ширше став застосовуватися маневр у ході бою. Більш організовано i на
більшій глибині стали використовувати другі ешелони частин та з’єднань. Швидке просування
у глибину ворожої оборони досягалося невідступним переслідуванням противника. У
маневрових видах бою широко застосовувалися передові загони, завданнями яких були
захоплення важливих вузлів та об’єктів в глибині оборони з ходу, вихід на шляхи відходу
противника з метою його розгрому, а також порушення управління у тилу ворога.
Економіка СРСР 1 1941–1945 рр. покрила розходи армії: 427млн. снарядів і мін; 1,7млрд.
патронів; 13 тис. тон пального.
Промисловість випустила: 489900 гармат, 137 тис. літаків, 103 тис. танків і САУ.
По ленд-лізу (1941–1945 рр.) із США СРСР отримав: 17 тис. літаків; 12 тис. танків; 105
підводних човна; 197 торпедних катерів; 11 тис. вагонів; 2 тис. паровозів; 3 льодоколи,
281 воєнний корабель, 445 радарів, 4 млн. 700 тис. тон продуктів і багато іншого на загальну
суму 11 млрд. доларів.
Велика Вітчизняна війна завершилася повною поразкою фашистської Німеччини i
перемогою Радянського Союзу в ній. Вона стала могутнім каталізатором у розвитку всіх
галузей воєнного мистецтва, озброєння i військової техніки.

Таким чином, в четвертий період Другої світової війни загальна військово- політична і
стратегічна обстановка порівняно з першим періодом війни корінним чином змінилася на
користь СРСР і його Збройних Сил. Радянські Збройні Сили в 1944 році розгромили основні
угруповання противника. Німеччина позбулася майже всіх своїх європейських союзників,
фронт наблизився до її кордону, а в Східній Пруссії перетнув його. У 1944 році Збройними
Силами СРСР було проведено більше 20 фронтових операцій.
Берлінською і Празькою операцією в травні 1945 р. закінчилася Велика Вітчизняна
війна.
Були проведені стратегічні наступальні операції на великому фронті і на велику глибину;
сміливо застосовувався маневр з метою оточення і знищення крупних угруповань
супротивника. Стратегія військового керівництва Радянської Армії показала свою повну
перевагу над стратегією німецько-фашистських командирів.
Радянським оперативним мистецтвом були розроблені і успішно застосовані способи
створення ударних угруповань для наступу, ефективного використання танків, артилерії і
авіації, вибору напряму головного удару з урахуванням слабких місць в обороні противника,
досягнення раптовості, розрахунку сил і засобів, необхідних для успішного прориву тактичної
оборони і розвитку успіху на оперативну глибину.
Тактика також отримала всебічний розвиток під час війни. По надходженню у війська
озброєння і бойової техніки зростали бойові можливості військ. Розвивалася оборона, для
боротьби з танками окрім протитанкової артилерії застосовувалися танки із засідок, дивізійна
зенітна артилерія, літаки-штурмовики.
Кількість засобів боротьби в Радянських військ знову збільшилася. За рахунок цього ще
більше зросла тактична щільність на 1 км прориву. Вона сягала: у піхоти – 6–8 стрілецьких
батальйонів, у артилерії – 200–250 гармат і мінометів і у танках – 20–30 бронеодиниць. Це

228
давало можливість радянським військам мати істотну перевагу над противником: у піхоті – в
5–7 разів, у артилерії – 7–9 разів, у танках – у 3–5 разів. У цей період війни отримав свій
розвиток розподіл бойових завдань на найближче, подальше і завдання дня, а глибина
останнього досягла 16 км та більше. Найближче завдання стрілецької дивізії полягало у
знищенні противника на першій позиції та вихід у район других ешелонів полків на другій
позиції оборони і завершення прориву головної смуги. Завдання дня передбачало розгром
резервів противника, які надійшли, і вихід до другої смуги оборони або захоплення її.
Загальна глибина завдання дня сягала 10–12 км. Крім того, якщо у першому періоді війни
стрілецькі дивізії наступали в широких смугах (від 7 до 14 км), то у третьому періоді ділянка
прориву мала 1,5–2 км. У цей час остаточно закріпилися глибокі бойові порядки, адже
радянським військам треба було проривати ще більш глибшу та міцнішу оборону німецьких
військ. У бойових порядках дивізій міцно посіли своє місце артилерійські групи ведення
вогню прямою наводкою, мінометні групи, артилерійсько-протитанкові резерви та рухомі
загони загородження.

6.5. П’ятий період другої світової війни (09.05.1945 – 02.09.1945 рр.)

П’ятий період – завершальний. Розпочався 9 травня 1945 року капітуляцією Німеччини

та закінчився беззастережною капітуляцією мілітаристичної Японії 2 вересня 1945, й
ознаменував кінець другої світової війни.

Розгром Японії
Велика Британія і США, ведучи війну проти Японії, надавали величезного значення
участі в ній СРСР. Вступ у війну на Далекому Сході Радянського Союзу вважався союзниками
по антигітлерівській коаліції обов’язковим.
Оскільки в самій Японії, а також у Китаї, Маньчжурії та Кореї перебували великі сили
японських суходільних військ, уряди Великої Британії та США взажали, що для перемоги їм
знадобиться в загальному підсумку не менше 18 місяців від моменту капітуляції Німеччини, і
війна може тривати до 1947 р. Саме тому президент Трумен, вирушаючи на Потсдамську
конференцію, вважав найтерміновішим зі своїх завдань «отримати від Сталіна особисте
підтвердження вступу Росії у війну проти Японії».
У Потсдамі Й. Сталін підтвердив готовність СРСР вступити у воєнні дії проти Японії
рівно через три місяці після закінчення війни в Європі. 5 серпня 1945 р. СРСР заявив про
денонсацію пакту про нейтралітет з Японією, а 9 серпня розпочав воєнні дії. 6 серпня 1945 р.,
за два дні до передбачуваного вступу СРСР у війну проти Японії, з важкого бомбардувальника
американських ВПС на японське м. Хіросіму було скинуто атомну бомбу, 9 серпня таку саму
бомбу скинуто на м. Нагасакі. Це призвело до загибелі понад 100 тис. мирних жителів, а
375 тис. дістали поранення та опіки.
Було декілька причин такої акції з боку уряду США:
збереження життів американських вояків;
«помста за Перл-Гарбор;
попередження Сталіну.
Одначе виправдати ці жахливі дії американського керівництва неможливо.

Війна СРСР проти Японії у 1945 року

9 травня 1945 р. війна в Європі була закінчена перемогою СРСР та його союзників. Але
на Далекому Сході пожежа війни ще тривала. Японія залишалася єдиною державою
фашистського блоку, що продовжувала бойові дії. Ще на Ялтинській конференції у лютому
1945 р. Радянський уряд зобов’язався допомогти союзникам у розгромі Японії через три місяці
після закінчення війни з Німеччиною. Війна СРСР з Японією є заключним етапом Другої
світової війни. Вторгнення японських військ у СРСР планувалося почати після захоплення
німцями Москви, але взимку 1941–1942 рр. цього здійснити не судилося. Вдруге Японія
готувалася напасти на СРСР влітку 1942 р. після захоплення Сталінграду, але й ці задуми не
були реалізовані. Свої агресивні плани проти СРСР Японія остаточно поховала після поразки

229
німців у Курській битві. Однак СРСР був вимушений тримати на Далекому Сході 40 дивізій
протягом всієї війни в Європі. Навіть після поразки Німеччини Японія продовжувала вести
бойові дії проти США та Англії на Тихому океані. Японські війська, що були розташовані у
Маньчжурії i Кореї, складали Квантунську армію, яка налічувала понад 1 млн. чол. Союзники
СРСР не мали достатніх сил для повного розгрому Японії, тому їх командування
розраховувало закінчити війну не раніше 1946 р. Декларація Потсдамської конференції від 26
липня 1945 р. вимагала негайної капітуляції Японії, але Японський уряд відповів відмовою.
Виконуючи союзні обов’язки, Радянський уряд 8 серпня 1945 р. оголосив війну Японії. 10
серпня 1945 р. війну Японії оголосила Монгольська Народна Республіка (МНР). Метою СРСР
було: усунути постійну загрозу з боку Японії, вигнати японських агресорів з окупованих
країн, повернути СРСР території, які були захоплені у 1904–1905 рр., прискорити закінчення
Другої світової війни.
При плануванні бойових дій радянське командування враховувало природно-географічні
умови та систему оборонних споруд Далекосхідного ТВД. Вони характеризувалися гірсько-
лісовими, пустельно-степовими районами та значними водними перешкодами, а також
тяжкими кліматичними умовами. Протяжність фронту складала 5000 км. На важливих
напрямках японці спорудили укріплені райони. Японські війська, об’єднані у 4 фронти, мали у
своєму складі 7 польових, 2 повітряні армії, у складі 42 піхотних, 7 кавалерійських дивізій і 27
бригад. Радянські війська були зведені у 3 фронти: Забайкальський та 1 i 2 Далекосхідні, які
налічували 72 стрілецьких i мотострілецьких, 6 кавалерійських та 2 танкові дивізії, 4 корпуси
та 30 окремих бригад. Угруповання радянських військ мало перевагу над японцями у живій
силі у 1,7 рази, артилерії – 5 разів, танках – у 4,8 , авіації – у 2,8 рази.
Війна проти Японії складалася з однієї кампанії, яка включала три наступальних
операції: Маньчжурську та Південно-Сахалінську i Курильську десантні операції. Задум
Маньчжурської операції передбачав нанесення двох основних ударів (з Монголії та Примор’я)
та ще декілька допоміжних по зустрічних напрямках у центр Маньчжурії. Маньчжурська
наступальна операція поділяється на два етапи:
I етап: 9–14 серпня – прорив оборони противника, розгром прикордонного ешелону
Квантунської армії та подолання гірських хребтів;
II етап: 15 серпня – 2 вересня – переслідування військ противника, оточення його у
Центральній Маньчжурії, роззброєння та полонення.
Наступ військ трьох фронтів почався вночі з 8 на 9 серпня без артилерійської та
авіаційної підготовки. Використовуючи фактор раптовості війська у перший день почали
розвивати тактичний успіх у оперативний. Забайкальський фронт за півтори доби подолав
безводну пустелю Гобі, i вже 12 серпня подолав i перевали Великого Хінгану. 1
Далекосхідний фронт за допомогою авіації прорвав оборону противника, подолав Східно-
Манчжурські гори i 13 серпня вийшов у Центральну Маньчжурію. Війська 2 Далекосхідного
фронту почали наступ з форсування річок Амур та Уccypi i 14 серпня подолали хребет Малий
Хінган.
На II етапі радянські війська проводили переслідування противника i закінчили оточення
головних сил Квантунської армії.
Щоб не дати японцям можливості знищити воєнне майно, склади, бази і для
деморалізації противника, з 18 по 22 серпня була проведена висадка повітряних десантів в
основні міста Маньчжурії. Кожний десант сягав до 500 чол. Завданням десантів було
захоплення аеродромів та допомога військам, які штурмували міста ззовні. З 19 серпня
почалася масова здача у полон. 20 серпня японське командування видало наказ про
капітуляцію своїх військ, але в окремих місцях бойові дії тривали аж до кінця серпня.
Паралельно з Маньчжурськими військами 2 Далекосхідного фронту за допомогою
Тихоокеанського флоту була проведена Південно-Сахалінська операція (11–25 серпня), у
результаті якої була звільнена південна частина Сахаліну. Перемога була досягнута завдяки
повітряним та морським десантам. У період з 18 серпня по 1 вересня війська Камчатського
оборонного району та Петропавловської військово-морської бази при підтримці авіаційної
дивізії провели Курильську операцію. До 1 вересня від японців були звільнені всі Курильські
острови, у полон було взято 65 тис. солдатів i офіцерів.

230
 Отже, у результаті ретельно спланованої та підготовленої кампанії радянські війська у
короткий строк розгромили основні сили японських військ – Квантунську армію. Загальні
втрати противника складали майже 700 тис. чоловік, втрати радянських військ – 32 тис. чол.
Військової перемоги такого великого масштабу i досягнутої у такий короткий строк, історія
раніше не знала. Перемогою над Японією було закінчено Другу світову війну.

Наприкінці серпня 1945 р. американські війська окупували Японські острови. 2 вересня

1945 р. в токійській бухті, на борту американського крейсера «Міссурі» у присутності
представників країн, що брали участь у війні проти Японії, відбулася церемонія підписання
акта про беззастережну капітуляцію Японії. З капітуляцією Японії завершилася друга світова
війна.

Військові дії на Тихому Океані

26 липня – проект резолюції беззастережної капітуляції Японії, прийнятної на
Потсдамській конференції
6, 9 серпня 1945 – ядерне бомбардування Хіросіми та Нагасакі
9 серпня – СРСР оголошує війну Японії
14 серпня 1945 – наказ уряду Японії про припинення опору
2 вересня – капітуляція Японії, закінчення ІІ світової війни
Таким чином, Радянська армія розгорнула три наступальні операції – Маньчжурську,
Південно-Сахалінську та Курильську. Японці сподівалися на радянський нейтралітет навіть
після американських ядерних бомбардувань 6 і 8 серпня, тому не були готові до війни з СРСР
і не організували належного опору. 15 серпня Японія проголосила про свою капітуляцію у
Другій світовій війні. Японські частини у Маньчжурії масово складали зброю, проте на
Сахаліні й Курилах чинили опір. Курильський наступ радянських військ тривав до 5 вересня,
незважаючи на те, що вже 2 вересня Японія підписала акт капітуляції, що офіційно завершив
Другу світову війну. В ході радянсько-японської війни СРСР знищив прояпонські
Маньчжурську і Монгольську держави, захопив південну частину острова Сахалін та окупував
Курильські острови. Японія, Маньчжурія і Внутрішня Монголія втратили убитими і
полоненими півтора мільйона вояків. Частина полонених були інтерновані до радянських
концентраційних таборів у Сибіру. 1951 року Японія уклала Сан-Франциський мирний
договір із США та союзниками, який СРСР відмовився підписати. Радянсько-японська війна
закінчилася, проте мирна угода між обома країнами ніколи укладена не була.
У розвитку воєнного мистецтва під час Другої світової війни слід підкреслити наступне:
вміле використання раптовості (перехід у наступ після масованого удару бомбардувальної
авіації, артилерії i реактивних систем залпового вогню по пунктах управління, аеродромах,
районах зосередження військ); вирішення задачі завоювання панівного становища у повітрі;
велику роль у розвитку фронтових та армійських операцій відіграли масовані удари авіації,
повітряні і морські десанти; глибоке ешелонування бойових порядків в обороні і наступі;
високі щільності військ; масування танкових з’єднань на напрямку основного удару; вміла
взаємодія бомбардувальної, штурмової авіації на напрямку головного удару; велике значення
мала організація тісної взаємодії між різними видами збройних сил i родами військ у
фронтових та армійських операціях; розвиток засобів радіозв’язку i організації управління
частинами та підрозділами при підготовці i проведенні бойових дій; глибоке ешелонування
оборонних бойових порядків, побудова протитанкової оборони, масування протитанкових
засобів на танконебезпечних напрямках; велике значення приділялося створенню i
використанню стратегічних резервів.
Друга світова війна відіграла велику роль в історії людства. Вирішальною подією, яка
докорінно змінила характер війни, був вступ до неї СРСР у зв’язку з агресією гітлерівської
Німеччини. Велика Вітчизняна війна стала головною складовою частиною Другої світової
війни i докорінно змінила її характер. Під час підготовки та у ході Другої світової та Великої
Вітчизняної війн суттєво змінилися погляди на всі складові воєнного мистецтва. Кардинальні
зміни відбулися як у стратегії, так i у оперативному мистецтві та тактиці.

231
 Підсумовуючи матеріал слід зазначити:
по-перше, німецько-польська війна мала суттєве значення в розвитку воєнного
мистецтва. Вона показала роль стратегічної раптовості під час початку воєнних дій, за
допомогою прихованого розгортання військ. Передислокування 3-ї армії у східну Прусію
проводилася під виглядом осінніх маневрів і святкування 25-річчя битви під Таненбергом.
Танкові з’єднання були виведені на навчання з наміром у короткі строки вийти на вихідні
рубежі. Наявність сильної бомбардувальної авіації і з’єднань бронетанкових військ дозволило
гітлерівцям внаслідок раптового нападу досягти значно більших результатів, чим це було при
раптовому початку воєнних дій в минулих війнах, коли основною ударною силою були піхота
і артилерія. Сухопутні війська переходили в наступ зосереджуючи на вузьких ділянках фронту
велику масу танків, які були в тісній взаємодії з ВПС. Щільність танків на напрямках
головних ударів досягали 50–80 машин на 1 км фронту. Успішні дії танкових дивізій і
висунутих вперед (до 50 км) передових загонів в значній мірі пояснювалися
непідготовленістю польських військ до ведення оборонних дій в умовах масованих танкових
атак і відсутністю у поляків мінімально необхідної кількості протитанкової артилерії.
Бездіяльність і пасивність союзників дозволили фашистській Німеччині не тільки
захопити Польшу, але й ретельно підготуватися для нападу на Францію і Англію. Однак, перш
за все, фашистське керівництво вирішило утвердити своє панування в Північній Європі, в
Північній і Західній частині Балтійського моря, мати вигідні бази для морської і повітряної
війни проти Англії. Для досягнення цієї мети фашистське командування у квітні 1940 року
здійснило захват Норвегії і Данії. З точки зору воєнного мистецтва найбільший інтерес
викликає норвезька десантна операція. За планом операції передбачалося здійснити раптову
висадку чисельного десанту в найважливіші порти Норвегії – Нарвік, Транхейм, Берген, Осло
та ін. Висадка німецьких десантів почалася 8 квітня 1940 р. у восьми портах Норвегії.
Підтримані вогнем корабельної артилерії морські десанти захопили основні порти від Осло до
Нарвіку. Водночас повітряні десанти за короткий час захопили всі норвезькі аеродроми. Після
цього німецька авіація перебазувалася у Норвегію, щоб безпосередньо підтримати свої
війська. 8 квітня гітлерівці висадили морські десанти в основних портах Данії і окупували
країну.
Збройні сили Англії і Франції не змогли чинити серйозного опору німецьким військам
при висадці. Прийняті ними спроби відбити захоплені порти не мали успіху. Основні причини
невдач були в тому, що політичні задуми англійського і французького уряду, на даному етапі
війни, викреслювали «методи рішучої боротьби». Відповідно з політикою «дивної війни»
англо-французьке керівництво вагалося з веденням активних воєнних дій. Їх війська не мали
чіткого конкретного завдання, вели наступ меншими силами, ніж у німців, і, як правило, при
слабкій підтримці авіації і артилерії.
Основна причина швидкої поразки Франції була в тому, що її правлячі кола проводили
необачну політику загравань з агресором. З боку союзників війна велася недостатньо рішуче,
що деморалізувало народ i армію. На хід воєнних дій суттєво вплинули помилка у визначенні
напрямку головного удару, яка спричинила невідповідне до обстановки розгортання сил, а
також неспроможність командування керувати військами у складній оперативно-тактичній
обстановці. Успіх наступу Вермахту був обумовлений раптовістю нападу на англо-французькі
війська у місці, якому не очікували союзники, завоюванням домінуючого положення у повітрі.
Успіху сприяло також широке використання повітряних десантів. При переключенні авіації на
підтримку сухопутних військ характерним було її масоване використання на головному
напрямку. Масоване застосування танкових частин, з’єднань i об’єднань підвищувало
рухомість i ударну силу СВ, надавало їм можливості наносити глибокі удари, що розсікали
оборону союзників. Потужні оборонні рубежі на які робили ставку союзники, обходилися з
флангів i не відіграли своєї ролі;
по-друге, влітку і восени 1941г. радянські війська на всіх напрямах проводили оборонні
битви, вимотуючи супротивника і виснажуючи його ресурси. Противник був зупинений на
підступах до Ленінграда. Головні ж події розвернулися на Московському напрямку.

232
 Битва під Москвою стала однією з переломних подій Великої Вітчизняної війни. У цій
битві противник був зупинений (оборонна операція 30.9 – 05.12.1941), розгромлений
(наступальна операція 05.12.1941 – 20.04.1942) і відкинутий на 100–150 км.
Не дивлячись на перевагу противника в кількості і якості техніки і озброєння, успіх в цій
битві був досягнутий шляхом правильного вибору і зосередження зусиль на головному
напрямку та своєчасного введення в бій резервів.
Одним з внесків в розвиток оперативного мистецтва можна рахувати застосування
способу завоювання панування в повітрі, суть якого полягала в завданні масованих ударів по
аеродромах базування авіації противника і знищення його літаків переважно на землі.
Перемога Радянських військ в Московській битві змусила німецько-фашистські війська
перейти до оборони на всьому радянсько-німецькому фронті. У стратегічному аспекті
фашистська Німеччина була поставлена перед необхідністю ведення затяжної війни, до чого її
економіка не була пристосована.
В 1941–1942 рр. оперативна побудова фронтів була одноешелонною з виділенням
незначних резервів.
У першому періоді німецько-радянської війни в деяких арміях, головним чином в тих,
що діяли на можливих напрямках головних ударів противника, створювалися два оперативні
ешелони.
Основні сили були в першому ешелоні, одна – дві дивізії – в другому, але нерідко
оперативна побудова армій була в один ешелон з виділенням резервів: загальновійськового,
артилерійсько-протитанкового і танкового.
Важливим елементом оперативної побудови була артилерійська група дальньої дії (ДД).
Фронтова наступальна операція проводилася способом завдання декількох ударів на
роз’єднаних напрямках. В умовах нехватки сил і засобів ця форма не дозволяла досягти
бажаного результату.
Починаючи з контрнаступу під Сталінградом, як правило, завдавався фронтальний удар
на одному з флангів фронту, з подальшим оточенням угруповання противника у взаємодії з
сусіднім фронтом.
З метою відбиття наступу крупних угруповань противника, утримання важливих районів
і створення умов для переходу в контрнаступ були проведені оборонні операції. Головною
проблемою стратегічної оборони СРСР було забезпечення її стійкості. Стійкість оборони,
перш за все, залежить від правильного прогнозу моменту, сили і напрямків ударів противника,
а також своєчас- ного протиставлення ворогу на цих напрямках достатніх по силі угруповань
своїх військ. Найбільш характерною рисою стратегічної оборони радянських військ була її
активність, яка проявлялася в постійному нанесенні контрударів, в проведенні
контрнаступальних операцій, перманентному впливу авіації на ворожі війська, а також у
забезпеченні постійно наростаючої сили опору за рахунок безперервного маневру силами і
засобами з глибини і з пасивних напрямків. Результатом високої активності такої стратегічної
оборони було різке зниження темпів наступу противника.
Ця форма застосовувалася для оточення великих угруповань противника. Наприклад,
Сталінградського угруповання військами Південно-Західного і Сталінградського фронтів;
по-третє, в операціях Другої світової війни, у бойових діях на Україні стратегія,
оперативне мистецтво і тактика досягли значних успіхів. Вони розвивались і
вдосконалювались у тісному взаємозв’язку, залежно від умов та особливостей бойових
обставин.
Основними видами стратегічних дій, які використовували війська, були стратегічний
наступ і стратегічна оборона. Були найдені й успішно використані принципіальна нова форма
стратегічних дій Збройних Сил у вигляді операцій груп фронтів.
Найбільш важливі проблеми стратегії, такі як відбиття несподіваного нападу, боротьба
за захоплення і утримання стратегічної ініціативи, більш ціленаправлене використання всіх
видів Збройних Сил у стратегічній обороні, наступі, маневр стратегічними резервами та
завоювання стратегічного панування у повітрі були досягнуті.
Плануючи наступальні операції, Ставка ВГК, фронти й армії враховували всі
особливості оборони противника. Було вирішено таку складну проблему оперативного

233
мистецтва, як прорив завчасно підготовленої, суцільної, ешелонованої в глибину тактичної
зони оборони з розвитком цього прориву на всю оперативну глибину, оточення і знищення
великих угруповань ворога та форсування з ходу водних перешкод.
Оперативна оборона пройшла складний шлях розвитку, була спроможною протидіяти
ударам сильних угруповань ворога. Розвиток оборони йшов у напрямку правильного
визначення районів, рубежів, від утримання яких залежала стійкість оборони, утворення
найбільш доцільного угруповання військ, інженерного обладнання місцевості, організація
протитанкової та протиповітряної оборони, проведення контрударів і широкого маневру
силами та засобами, удосконалення взаємодії й управління військами.
У бойових діях тактика збагатилась новими прийомами підготовки і ведення бойових дій
у різноманітних умовах бойової обстановки. Були розроблені ефективні способи прориву
суцільної, глибоко ешелонованої оборони противника, ведення зустрічного бою і
переслідування відступаючого противника. Широко використовувались нічні дії,
удосконалювались способи форсування водних перешкод, оточення і знищення противника,
ведення активної оборони. Вимоги статутів до бойових дій використовувались нешаблонно, а
відповідно до конкретних обставин. Вибір способів дій спирався на врахування можливостей
своїх військ, глибоке вивчення противника, сильних і слабких його сторін. Уміло
здійснювався маневр.
Наступальний бій був основним і найбільш складним видом бойових дій, який
переслідував мету повного розгрому ворога. Це був загальновійськовий бій, успіх в якому
досягався спільними зусиллями всіх родів військ і авіації при ведучій, головній ролі
загальновійськових з’єднань (стрілецьких корпусів і дивізій).
Оборонний бій розвивався в напрямку розвитку підвищення стійкості й активності
оборони. Це досягалося рішучим масуванням сил і засобів на найважливіших напрямках,
глибоким ешелонуванням військ, бойових порядків, застосування рухомих загороджувальних
загонів, підсиленням танкових і протитанкових резервів, переходом частин від слабкої до
багатосмугової обладнаної системи траншей, організацією чіткої системи вогню,
протитанкової оборони, здійсненням контратак і широкого маневру силами й засобами у ході
бою;
по-четверте, в четвертий період Другої світової війни загальна військово- політична і
стратегічна обстановка порівняно з першим періодом війни корінним чином змінила- ся на
користь СРСР і його Збройних Сил. Радянські Збройні Сили в 1944 році розгромили основні
угруповання противника. Німеччина позбулася майже всіх своїх європейських союзників,
фронт наблизився до її кордону, а в Східній Пруссії пе ретнув його. У 1944 році Збройними
Силами СРСР було проведено більше 20 фронтових операцій.
Берлінською і Празькою операцією в травні 1945 р. закінчилася Велика Вітчизняна
війна.
були проведені стратегічні наступальні операції на великому фронті і на велику глибину;
сміливо застосовува- вся маневр з метою оточення і знищення крупних угруповань
супротивника. Стратегія військового керівництва Радянської Армії показала свою пов- ну
перевагу над стратегією німецько- фашистських командирів.
Радянським оперативним мистецтвом були розроблені і успішно застосовані способи
створення ударних угруповань для наступу, ефективного використання танків, артилерії і
авіації, ви- бору напряму головного удару з урахуванням слабких місць в обороні противника,
досягнення раптовості, розрахунку сил і засобів, необхідних для успішного прориву тактичної
оборони і розвитку успіху на оперативну глибину.
Тактика також отримала всебічний розвиток під час війни. По надходженню у війська
озброєння і бойової техніки зростали бойові можливості військ. Розвивалася оборона, для
боротьби з танками окрім протитанкової артилерії застосовувалися танки із засідок, дивізійна
зенітна артилерія, літаки-штурмовики.
Кількість засобів боротьби в Радянських військ знову збільшилася. За рахунок цього ще
більше зросла тактична щільність на 1 км прориву. Вона сягала: у піхоти – 6–8 стрілецьких
батальйонів, у артилерії – 200–250 гармат і мінометів і у танках – 20–30 бронеодиниць. Це
давало можливість радянським військам мати істотну перевагу над противником: у піхоті – в

234
5–7 разів, у артилерії – 7–9 разів, у танках – у 3–5 разів. У цей період війни отримав свій
розвиток розподіл бойових завдань на найближче, подальше і завдання дня, а глибина
останнього досягла 16 км та більше. Найближче завдання стрілецької дивізії полягало у
знищенні противника на першій позиції та вихід у район других ешелонів полків на другій
позиції оборони і завершення прориву головної смуги. Завдання дня передбачало розгром
резервів противника, які надійшли, і вихід до другої смуги оборони або захоплення її.
Загальна глибина завдання дня сягала 10–12 км. Крім того, якщо у першому періоді війни
стрілецькі дивізії наступали в широких смугах (від 7 до 14 км), то у третьому періоді ділянка
прориву мала 1,5–2 км. У цей час остаточно закріпилися глибокі бойові порядки, адже
радянським військам треба було проривати ще більш глибшу та міцнішу оборону німецьких
військ. У бойових порядках дивізій міцно посіли своє місце артилерійські групи ведення
вогню прямою наводкою, мінометні групи, артилерійсько-протитанкові резерви та рухомі
загони загородження;
по-пʼяте, Радянська армія, у війні з Японією, розгорнула три наступальні операції –
Маньчжурську, Південно-Сахалінську та Курильську. Японці сподівалися на радянський
нейтралітет навіть після американських ядерних бомбардувань 6 і 8 серпня, тому не були
готові до війни з СРСР і не організували належного опору. 15 серпня Японія проголосила про
свою капітуляцію у Другій світовій війні. Японські частини у Маньчжурії масово складали
зброю, проте на Сахаліні й Курилах чинили опір. Курильський наступ радянських військ
тривав до 5 вересня, незважаючи на те, що вже 2 вересня Японія підписала акт капітуляції, що
офіційно завершив Другу світову війну. В ході радянсько-японської війни СРСР знищив
прояпонські Маньчжурську і Монгольську держави, захопив південну частину острова
Сахалін та окупував Курильські острови. Японія, Маньчжурія і Внутрішня Монголія втратили
убитими і полоненими півтора мільйона вояків. Частина полонених були інтерновані до
радянських концентраційних таборів у Сибіру. 1951 року Японія уклала Сан-Франциський
мирний договір із США та союзниками, який СРСР відмовився підписати. Радянсько-японська
війна закінчилася, проте мирна угода між обома країнами ніколи укладена не була.
У розвитку воєнного мистецтва під час Другої світової війни слід підкреслити наступне:
вміле використання раптовості (перехід у наступ після масованого удару бомбардувальної
авіації, артилерії i реактивних систем залпового вогню по пунктах управління, аеродромах,
районах зосередження військ); вирішення задачі завоювання панівного становища у повітрі;
велику роль у розвитку фронтових та армійських операцій відіграли масовані удари авіації,
повітряні і морські десанти; глибоке ешелонування бойових порядків в обороні і наступі;
високі щільності військ; масування танкових з’єднань на напрямку основного удару; вміла
взаємодія бомбардувальної, штурмової авіації на напрямку головного удару; велике значення
мала організація тісної взаємодії між різними видами збройних сил i родами військ у
фронтових та армійських операціях; розвиток засобів радіозв’язку i організації управління
частинами та підрозділами при підготовці i проведенні бойових дій; глибоке ешелонування
оборонних бойових порядків, побудова протитанкової оборони, масування протитанкових
засобів на танконебезпечних напрямках; велике значення приділялося створенню i
використанню стратегічних резервів.
Друга світова війна відіграла велику роль в історії людства. Вирішальною подією, яка
докорінно змінила характер війни, був вступ до неї СРСР у зв’язку з агресією гітлерівської
Німеччини. Велика Вітчизняна війна стала головною складовою частиною Другої світової
війни i докорінно змінила її характер. Під час підготовки та у ході Другої світової та Великої
Вітчизняної війн суттєво змінилися погляди на всі складові воєнного мистецтва. Кардинальні
зміни відбулися як у стратегії, так i у оперативному мистецтві та тактиці.
Під час самостійної роботи обов’язково розглянути додаткові питання такі як:
1. Причини, характер та періодизація Другої світової війни.
2. Збройні сили фашистського блоку. Теорія тотальної і «блискавичної війни».
3. Стратегічна раптовість і масовані танкові атаки у німецько-польській війні 1939 року
4. Радянсько-фінська війна (листопад 1939 – березень 1940 років).
5. Воєнне мистецтво німецько-фашистських військ у першому періоді Другої світової
війни. Завоювання Європи.

235
 6. Німецько-радянська війна 1941–1945 рр. Розвиток воєнного мистецтва у перший
період німецько-радянської війни (червень 1941 р. – листопад 1942 р.).
7. Окупаційний режим на території України.
8. Оборонні операції на території Україні у початковому періоді Великої Вітчизняної
війни.
8.1. Київська стратегічна оборонна операція 7 липня – 26 вересня 1941 року.
8.2. Оборона Одеси 5 серпня – 16 жовтня 1941 року.
8.3. Кримська оборонна операція 18 жовтня – 16 листопада 1941 року. Оборона
Севастополя.
8.4.Керченсько-Феодосійська десантна операція 1942 року 25 грудня 1941 року – 2 січня
1942 року.
9. Напад Японії на Пірл-Харбор і початок бойових дій на Тихому океані.
10. Вирішальні і визвольні битви у німецько-радянській війні. Розвиток військового
мистецтва у другий період німецько-радянської війни (листопад 1942 р. – грудень 1943 р.).
10.1. Битва під Москвою.
10.2 Сталінградська битва. Тактика штурмових груп.
10.3. Курська битва та Бєлгородсько-Харківська стратегічна наступальна операція
11. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Чотири Українські
фронти.
12. Розвиток воєнного мистецтва в наступальних операціях на території України.
12.1. Міуська операція 17 липня – 2 серпня 1943 року.
12.2. Київська стратегічна наступальна операція 3листопада – 13 листопада 1943 року.
12.3. Корсунь-Шевченківська операція 24 січня – 17 лютого 1944 року.
12.4. Одеська наступальна операція 26 березня – 14 квітня 1944 року.
12.5. Кримська стратегічна наступальна операція 8 квітня – 12 травня 1944 року.
12.6. Львівсько-Сандомирська стратегічна наступальна операція 13 липня – 29 серпня
1944 року.
12.7. Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція 8 вересня – 29 жовтня
1944 року.
13. Партизанський рух на Україні 1941 – 1944 років.
14. Українська Повстанська Армія та її диверсійні дії, партизанська тактика і тактика
«летучих бригад».
15. Участь українців у Другій світовій війні на боці Вермахту.
16. Союзницькі сили в Другій світовій війні.
16.1. Воєнні дії у Північній Африці.
16.2. Воєнні дії в Італії в 1943 – 1945 роках.
16.3. Воєнні дії на Західноєвропейському театрі війни. Висадка англо-американських
військ у Нормандії.
17. Остаточний розгром фашистської Німеччини. Берлінська операція 1945 року.
18. Війна проти Японії у 1945 року. Капітуляція Японії, закінчення Другої світової
війни.
18.1. Військові дії на Тихому Океані у 1945 році.

236
 7. Розвиток військового мистецтва у локальних війнах ХХ-го століття
Після закінчення Другої світової війни людство чекало на те, що у світі більш не будуть
розв’язуватися війни i нарешті настане довгоочікуваний мир. Але цього не сталося: вже у 1945
р. спалахнула війна у В’єтнамі, а потім одна за одною почалися декілька локальних війн i
збройних конфліктів у різних куточках світу. Безпосередню або непряму участь практично у
всіх локальних конфліктах приймали треті сторони, як правило, найкрупніші i наймогутніші
держави: США, СРСР, провідні держави Європи та Китай. Все це призвело до протистояння
між двома політичними системами – соціалізмом i капіталізмом, створення воєнно-політичних
блоків: Північноатлантичного блоку (НАТО) і Організації Варшавського договору (ОВД).
Основними i найбільш істотними рисами будь-якого локального збройного конфлікту є
обмеженість за метою, просторовим розмахом, застосовуваними силами та засобами. При
цьому локальною війною звичайно називають обмежений за політичною метою i територією
збройний конфлікт між двома чи декількома державами, який стосується переважно їх
територіальних, економічних, політичних та інших інтересів. Збройний конфлікт являє собою
форму вирішення національно-етнічних, релігійних, політичних, територіальних та інших
некорінних протиріч із застосуванням засобів збройного насильства, як у середині країни, так i
стосовно суміжної держави (держав), при якій держава (держави) не переходять особливий
стан, який називається війною.
За своєю соціально-політичною сутністю локальні війни є продовженням політики
класів і держав засобами озброєного насильства.
Локальні війни відрізняються від світових війн тим, що переслідують відносно обмежені
політичні цілі. Це обумовлює їх обмеженість масштабів воєнних дій, відносно невелику
кількість учасників, специфічну стратегію і тактику. Однак сучасні локальні війни
відзначаються значним розмахом, супроводжуються великими збитками, утримують постійну
загрозу переростання їх у світову війну.
Локальні війни породжуються політикою поневолення малих народів. Механізм тут
надто простий: «ринок» прискорює розвиток капіталізму у самих відсталих країнах і тим
самим розширює та загострює боротьбу проти національного гніту і звідси обов’язково
витікає, що «ринок» повинен у нерідких випадках породжувати національні війни. В сучасних
умовах спостерігається тенденція до розширення масштабів локальних війн і загостренню
боротьби в них. Це підсилює безпеку переростання таких війн у світову війну.
Історичний досвід свідчить, що на розвиток воєнного мистецтва та організаційних форм
армій – революційний вплив мають засоби боротьби. Для кожної епохи панування визначеної
бойової техніки і озброєння були притаманні відповідні форми та способи бойових дій.
Розвиток бойової техніки i способів ведення бойових дій здійснює безпосередній вплив
на форми організації військ, визначає їх безперервне удосконалення, а організаційні форми в
свою чергу впливають на способи ведення війни, операцій і бою. Основною тенденцією у
розвитку форм організації військ є забезпечення їх високої рухомості, маневреності,
керованості та бойової самостійності. Досвід локальних війн та збройних конфліктів другої
половини XX ст. початку XXI ст. свідчить, що перемога в них досягалася не тільки завдяки
наявності найсучасніших зразків озброєння та бойової техніки, але й високому
професіональному та морально-психологічній готовності, як особового складу збройних сил
так і громадян країни, яка приймає участь у локальній війні чи збройному конфлікті.

7.1. Арабо-Ізраїльський конфлікт (1948 р.)

Ара́бо-ізра́їльський конфлі́кт, протистояння між низкою арабських країн та арабськими

радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною арабського населення Ізраїлю й
підконтрольних йому територій, з одного боку та сіоністським рухом (див. Сіонізм), а від
1948 – Державою Ізраїль, з іншого. Основні сторони конфлікту – арабські країни та Ізраїль.
Непряму участь у протистоянні брали також зовнішні а́ктори – США, СРСР, пізніше Росія,
ЄС, міжнародні організації.

237
 У рамках масштабного арабо-ізраїльського конфлікту також виділяється регіональний
Палестино-ізраїльський конфлікт. Його зумовлено, насамперед, зіткненням територіальних
інтересів єврейського й арабського населення Ізраїлю й підконтрольних територій (Західного
берега річки Йордан і Сектору Гази). Саме цей конфлікт є джерелом політичної напруги та
відкритих збройних зіткнень у Близькосхідному регіоні упродовж останніх десятиліть.
Проблема врегулювання близькосхідного (Арабо-Ізраїльського) конфлікту триває вже
більш ніж 60 років. Міжнародне співтовариство говорить про те, як вирішити арабо-
ізраїльський конфлікт, розробляють плани, приймають резолюції, дивлячись крізь призму
власних інтересів і не враховуючи те, що витоки даної проблеми мають давні корені в яких
можливо і знаходяться відповіді на закоренілі питання.

Причини виникнення Арабо-Ізраїльського конфлікту

Арабо-ізраїльський конфлікт (Близькосхідний конфлікт) є одним із найтриваліших
неврегульованих конфліктів у світі. Його витоки пов’язано зі спільністю території
проживання, минулого, культурного ареалу арабів і євреїв на Близькому Сході.
Ідея створення Держави Ізраїль, як і саме єврейське питання, має давню історію.
Феномен єврейства полягає в тому, що народ із давньою культурою та звичаями, специфічною
вірою і високим рівнем самоідентифікації протягом тривалого часу існував за умов втрати не
тільки державності, а й власної території, оскільки в І ст. н. є. його було вигнано з території
Палестини римською владою. Євреї спромоглися не піддатись асиміляції в умовах соціально-
політичного та культурного домінування інших релігійних систем чи національно-державних
утворень і не втратили самоідентифікації. Протягом століть не раз робилися спроби
організувати їхнє повернення на землю предків із використанням релігійно-містичної
мотивації, опори на пророцтва, але всі вони були марні.
Ще з 80-х років XIX століття переселення євреїв у Палестину набуває систематичного та
організованого характеру, що було пов’язано з поширенням ідеології і політичного сіонізму, і
антисемітизму. Хоча сам термін «антисемітизм», що поширився з 70-х років XIX століття, від
самого початку було вжито неправильно, оскільки мовою тодішньої расової теорії «семітами»
називали широке коло неєвропейських етнічних груп, зокрема арабів і євреїв. Антисемітизм
відрізняється від більшості форм расизму, оскільки наголошує не на «нижчості» євреїв, а на
притаманній їм ворожості до інтересів неєвреїв, приписуючи їм не тільки таку
характеристику, як «біологічне виродження», а й прагнення загарбання всього світу.
У роки Першої світової війни Палестина була окупована Великою Британією, яка в 1922
році отримала мандат на управління цією територією. Підтримка єврейської емігра- ції з боку
країни-мандатарія призвела до збільшення єврейської частини населення Палестини з 9% в
1917 році до 28% у 1937-му і, зрештою, до арабо-єврейського протистояння.
У 1933–1939 рр. лідери сіоністського руху вимушено співпрацювали з німецьким
фашизмом, який обіцяв створити умови для переселення євреїв до Палестини, одночасно
перетворивши антисемітизм на державну політику і практичний шлях розв’язання єврейського
питання, наслідком чого стало знищення майже шести мільйонів євреїв.
Нова можливість розбудови самостійної держави виникла в повоєнні роки на хвилі
переділу світу та формування нового міжнародного порядку. Підтримка цієї ідеї світовим
співтовариством зміцніла з огляду на жахливе винищення євреїв під час Другої світової
війни – так званий холокост. Але Палестина на той час аж ніяк не була не заселена: там жив
арабський народ, палестинці. Постало питання легітимності національних претензій на
територію, яку євреї втратили ще за часів Римської імперії.
До листопада 1945 року обстановка в Палестині різко загострилася, посилилося англо-
єврейське й арабо-єврейське протистояння. Спроби Великої Британії знайти компромісне
розв’язання проблеми також не мали успіху, і тоді вона у квітні 1947 року винесла
палестинську проблему на обговорення ООН, розраховуючи використати механізм голо-
сування ООН на свою користь і продовжити мандат на Палестину.
З квітня 1947 року по травень 1948-го палестинську проблему багато разів обговорювали
на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. 29 листопада 1949 року
було прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, зокрема й СРСР та США,

238
проти – 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10
утрималися (зокрема й Велика Британія). Відповідно до резолюції 181/П на колишній
підмандатній території Палестини мало бути створено дві держави – єврейську (площа 14,1
тис. кв. км – 56% території Палестини, населення 1 008 800 осіб) і арабську (площа 11,1 тис.
кв. км – 41% території Палестини, населення 758 520 осіб). Як міжнародну зону
виокремлювали місто Єрусалим із його околицями (1% території Палестини, населення
205 230 осіб). Згідно з цією ж резолюцією було скасовано англійський мандат на Палестину.
Отже, в арабському регіоні мала постати єврейська держава. Амбіції нової держави
невпинно штовхали її до відкритого протистояння з арабським світом. Лише цих чинни- ків
було досить для виникнення конфлікту, але до них додалися ще й незважені, а часто й
відкрито ворожі кроки арабських країн та ігнорування обома сторонами конфлікту інтер есів
арабського населення Палестини, втручання зовнішньорегіональних держав. Усе це в
сукупності й породило близькосхідний конфлікт.
Утворення на території Палестини двох держав – Ізраїлю та Палестини – задовольняло
зовнішньополітичні інтереси і США, і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту
регіоні і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Приблизно таку саму мету ставили перед
собою США. Головною перешкодою в реалізації радянської й американської близькосхідної
політики було домінування в цьому регіоні Великої Британії, що й зумовило збіг позицій
США та СРСР. А Велика Британія, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході,
пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.
Після багатьох суперечок через конфлікт інтересів 14 травня 1948 року позачергова сесія
Генеральної Асамблеї у Нью-Йорку ухвалила де-юре рішення на підставі Резолюції
Генеральної Асамблеї ООН № 181/11 від 29 листопада 1947 року. Згідно з цією Резолюцією,
на колишній підконтрольній Великій Британії території Палестини мали утворитися дві
держави – єврейська (площею 14,1 тис. кв. км – 56% території Палестини, населення 1 008 800
чоловік) і арабська (площею 11,1 тис. кв. км – 43% території Палестини, населення 758 520
чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1% території
Палестини, населення 205 230 чоловік).
Акцентуємо увагу на тому факті, що зазначена Резолюція Генеральної Асамблеї ООН не
визнається державами арабського світу, однак на сьогодні вона є єдиним міжнародним
нормативно-правовим документом, що визначає територію держави Ізраїль.
Тієї самої ночі в Тель-Авіві було проголошено конституювання незалежної Держави
Ізраїль і створено її перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Цю державу одразу
визнали США й СРСР. Велика Британія вирішила не перешкоджати розв’язанню арабо-
єврейського конфлікту і заявила, що з 15 травня 1948 року (із дня проголошення Держави
Ізраїль) вона припиняє чинність свого мандата на Палестину.
Розпочалася розбудова нової держави. В «Законі про повернення» було визнано право
всіх євреїв жити в її кордонах. Відтоді термін «сіонізм» став означати підтримку існування
Держави Ізраїль.
Таким чином, склались історичні претензії сторін: право на самовизначеність і власну
державу. Саме тому, арабська сторона відхилила план розподілу Палестини 1947 року,
запропонований міжнародним співтовариством, в якому передбачалося створення одночасно
арабської та єврейської держав. Через те і єврейська сторона відхиляє запропоновані плани
вирішення конфлікту, завдяки поділу територій на користь сусідам. У такому випадку
претензії сторін залишаються невирішеними та незмінними каталізаторами конфлікту.
Важливість Арабо-ізраїльського конфлікту також зумовлювало стратегічне значення
регіону, його комунікаційні й геостратегічні переваги. На Близький Схід припадає третина
світового видобутку нафти, у регіоні співіснують три світові релігії – юдаїзм, християнство та
іслам.
Головні причини Арабо-ізраїльського конфлікту:
1) історико-територіальні (претензії арабського і єврейського населення на одні й ті ж
території й відмінне трактування їхньої історії);
2) політико-ідеологічні (зіткнення проголошеного сіоністським рухом наприкінці 19 ст.
курсу на створення єврейської держави з радикальною позицією низки арабських лідерів);

239
 3) релігійні (існування спільних або близько розташованих святинь);
4) економічні (блокада стратегічних торговельних шляхів);
5) міжнародно-правові (невиконання сторонами рішень ООН та інших міжнародних
організацій);
6) міжнародно-політичні (зацікавленість різних світових центрів у каталізації конфлікту
на різних його етапах).
На другий день після створення держави Ізраїль розпочалася Перша арабо-ізраїльська
війна 1948–1949 років, що мала за мету переглянути державно-територіальний устрій
новоствореної єврейської держави. Початком бойових дій стало введення на територію
Палестинської автономії 15 травня 1948 року регулярних військ Єгипту, Сирії, Лівану та
Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю.
Деякі дослідники вважають, що війна почалась з 29 листопада 1947 і ділять її на два етапи:
– перший період з 29 листопада 1947 до березня 1948 року, характеризувався тим, що
єврейські сили декларували принцип “відповідних акцій” проти арабів.
– другий період з березня 1948 року до середини травня 1948 року цей принцип
скасовується і війна характеризується активними діями Хагани, з взяттям під контроль
територій в підмандатній Палестині.
На нашу думку, війна розпочалась 15 травня 1948 р., коли Єгипет, Сирія, Ліван,
Йорданія, Саудівська Аравія, Ірак та Ємен оголосили війну євреям Палестини і напали на
щойно проголошений Ізраїль і є початком війни, а до цього моменту це були збройні сутички.

Перша Арабо-Ізраїльська війна 1948–1949 років

Після прийняття резолюції № 181 діяльність у Палестині парамілітарних єврейських та
арабських організацій активізувалася. Кожна зі сторін конфлікту намагалася в
односторонньому порядку захопити стратегічно важливі райони країни, а також витіснити
«чуже» населення з тих місцевостей, які мали скласти територію майбутніх незалежних
держав. Араби використовували тактику блокади єврейських поселень, розраховуючи на свою
кількісну перевагу за межами міст.
Однак тактична перевага була на боці євреїв. Ефективно деблокуючи оточені поселення,
«Хагана» займала позиції, які покидала британська армія. Водночас проводилися антиарабські
акції, що мали залякати й вигнати арабське населення з територій майбутньої єврейської
держави. У такий спосіб повністю було вигнано арабське населення сіл Квазда (грудень
1947 р.), Салама (березень 1948 p.), Віер Аббас і Дейр-Ясін (квітень 1948 p.). В останньому із
сіл у ніч з 9 на 10 квітня бойовики «Штерн ґанг» та «Іргун цвай леумі» вбили 254 особи, разом
з дітьми та жінками. На момент проголошення незалежності Ізраїлю 400 тис. арабів змушені
були покинути місця свого постійного проживання.
На початку квітня 1948 р. ізраїльські сили розпочали здійснення операції «Нахшон»,
спрямованої на деблокування оточених у Єрусалимі євреїв. До Єрусалима прорвалися колони
вантажівок зі зброєю, боєприпасами та провіантом. Унаслідок запеклих боїв ізраїльтяни
вигнали арабське населення кількох сіл, що були розташовані уздовж головної дороги до
Єрусалиму, після чого єврейське забезпечення частини міста стало регулярним. Одразу після
евакуації британських військ, 21 квітня 1948 р. євреї встановили контроль над Хайфою, а 30
квітня було заблоковано місто Цфата в Північній Палестині. Великим успіхом стало
захоплення 13 травня головного порту країни Яффи, звідки вигнано майже все арабське
населення.
Після прийнятя резолюції про розподіл Палестини на єврейську та палестинську
держави – Єврейське населення активно готувалося до створення власної держави завчасно
(ще до офіційного проголошення держави). Євреї вирішили не чекати на призначений ООН
термін і почали створювати свою державу в односторонньому порядку:
– з жовтня 1947 р. діяла єврейська комісія з підготовки проектів конституції та кодексів
законів майбутньої держави;
– 1 березня 1948 р. створено Тимчасову державну раду (уряд), в якій представлено 12
партій, етнорелігійних общини;
– створили власні збройні сили («Хагана»), які стрімко розвивались.

240
 У день, визначений ООН як термін припинення британського мандату – 14 травня
1948 р., на засіданні Тимчасової державної ради проголошено незалежність держави Ізраїль,
щоправда, без зазначення точних кордонів новопосталої держави. Перший уряд із 13 міністрів
очолив лідер партії МАПАЙ, голова палестинського виконкому і «Єврейського агентства»
Давид Бен-Гуріон (1866–1973). Через два дні президентом держави обрано лідера Партії
загальних сіоністів Хаїма Вейцмана (1874–1952). Створення незалежної єврейської держави
стало можливим завдяки підтримці США та СРСР, які, керуючись власними інтересами,
вважали позитивним послаблення британських впливів на Близькому Сході.

Чисельність збройних сил в роки першої арабо-ізраїльської війни

З приводу чисельності єврейської армії в роки першої арабо-ізраїльської війни гранично
точних даних немає, оскільки на різних етапах вона змінювалася за рахунок поповнення
цивільними особами і добровольцями з інших країн. Але проведений аналіз джерел дає
можливість навести приблизні дані.
Основною військовою силою єврейського населення була «Хагана» – підпільна
воєнізована організація створена в 1920 році для захисту єврейських поселень.
До 1947 року це вже була розгалужена організація, куди входять: «пальмах» – 4
батальйони загальною чисельністю 2200-2900 осіб – основна ударна сила; «хіш» (польові
частини) – підрозділи піхоти 1800 кадрових бійців і 10 000 резервістів, зведені в 6 бригади;
«хім» (сторожові частини) – оборонні і гарнізонні структури територіального підпорядкування
загальною чисельністю 32 000 чол.; штаби, допоміжні частини і нечисленна артилерія.
Крім «Хагани» на першому етапі війни самостійно діяли також бойові підрозділи
«Іргун» (5000 чол., на початку війни) і «Льохи» (до 1000 чол.)
На озброєнні: протитанкова і протиповітряна артилерія; легка зброя, вогнемети,
автомати; 30 легких літаків, які використовувалися для розвідки, перевезення вантажів
постачаючи ізольовані райони.
До жовтня 1948 року чисельність армії оборони Ізраїлю склала вже 120 000 чоловік, вона
мала близько 100 бойових літаків, але застарілих моделей. До кінця війни вона налічувала 84-
90 тисяч чоловік і один танковий батальйон. Швидке зростання чисельності ізраїльських сил
було зокрема пов'язане з тим фактом, що після проголошення незалежності, в Ізраїль
щомісяця прибувало понад 10 000 єврейських мігрантів.

Арабські збройні сили

Арабський легіон – найбільш підготовлені частини йорданської армії під командуванням
колишнього британського генерала Джона Глабба в кількості 10 000 чоловік.
Сирія – 5000 солдатів, один танковий батальйон і одна повітряна ескадрилья (легкі
штурмовики «Гарвард»).
Єгипет – дві бригади, танковий батальйон (танки «Матильда» і «Крусейдер») і
угруповання добровольців за підтримки Королівських Військово-повітряних сил Єгипту: 4
«Харрикейнів», близько 20 «Спітфайрів», ескадрилії легких бомбардувальників «Westland
Lysander» і декількох переобладнаних під бомбардувальники військово-транспортних С-47; по
ходу війни на єгипетській стороні було сконцентровано до 40 тисяч солдатів.
Ірак – від 10 до 18 тисяч солдатів, батальйон танків і 2 повітряних ескадрильї (в тому
числі 7 винищувачів «Sea Fury»).
Ліван – 2500 солдатів і 2 батареї артилерії.
Арабська Визвольна Армія – близько 6000-7500 добровольців з арабських країн, зведені
в 6 батальйонів. З них близько 3-4 тисяч – в Самарії.
Армія Священної Війни – іррегулярні формування палестинських арабів, основні дії в
районі Єрусалиму – близько 5000 чол.
Брати-мусульмани – близько 1500 добровольців з Єгипту, Йорданії і Сирії до березня
1948 року (загальна чисельність членів Братства в Палестині досягала 12-20 тисяч чоловік).
Арабські ополчення місцевого підпорядкування (аналог єврейських загонів «Хім»),
розосереджені по 700-800 населеним пунктам, чисельністю від 10 до 100 чоловік в кожному селі.

241
 На відміну від ізраїльтян, арабські країни задіяли у війні лише невелику частину свого
населення, яка набагато перевершує ізраїльське єврейське населення за чисельністю. Тому до
кінця війни ізраїльська армія чисельно перевищувала арабські.
Широкомасштабні бойові дії між арабами та євреями розпочалися вже наступного
дня після проголошення незалежності Ізраїлю. Уранці 15 травня єврейські дільниці
Єрусалима та міську електростанцію бомбили єгипетські літаки, а наземні сили
Трансйорданії, Іраку, Сирії, Лівану, Єгипту та Саудівської Аравії перейшли кордони
Палестини. Збройні сили арабів Палестини представляли порівняно нечисленні та слабо
організовані загони «Наджада» та «Футува». У районі Єрусалима діяла невелика партизанська
група «Армія порятунку», підпорядкована особисто М.А. Хаджу аль-Хусейні.
Арабські сили не мали єдиного командування, а за рівнем підготовки, забезпеченням
зброєю та бойовими якостями поступалися єврейським частинам. Серед збройних сил
сусідніх арабських держав єдиним і справді боєздатним підрозділом сучасного типу був
трансйорданський Арабський легіон під командуванням британця Джона Глабба (1897–1986).
Значну частину офіцерських посад у легіоні займали британці, а високого рівня підготовки
особового складу було досягнуто ще під час Другої світової війни, коли легіон готували до
висадки в Греції.
За посередництвом представника ООН на Близькому Сході графа Фолька Бернардотта
(1895–1948) 18 червня 1948 р. оголошено перемир’я. Євреї скористалися перервою в
бойових діях для реорганізації та переозброєння своєї армії. Оголосивши загальну
мобілізацію, військові формування країни вдалося довести до 60 тис. чоловік, а завдяки
поставкам зброї з Чехословаччини забезпечити армію найновішими видами озброєнь. Усі
збройні підрозділи Ізраїлю переформовано в Армію оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) під єдиним
командуванням.
Після завершення терміну перемир’я 9 липня 1948 р. сили ЦАХАЛ несподівано
перейшли в наступ на всій довжині арабо-ізраїльського фронту. Особливих успіхів
досягнуто на півночі, де, відкинувши сирійців, євреї 16 липня взяли Назарет. На центральній
ділянці фронту Єрусалим заблокувати не вдалося, а на півдні за день до запланованого
наступу єгиптяни нанесли превентивний удар, оточивши частину ізраїльських військ у пустелі
Негев. З метою психологічного тиску на уряди арабських держав ВПС Ізраїлю завдали
демонстраційних авіаударів по Дамаску та Каїру.
У результаті десятиденних запеклих боїв 18 липня 1948 р. підписано наступне
перемир’я. Ф. Бернардотт безуспішно намагався посадити ворогуючі сторони за стіл
переговорів. Урешті-решт ізраїльські екстремісти розстріляли машину представника ООН
просто в центрі Єрусалима. Вбивство графа Ф. Бернардотта, який був не лише представником
ООН, але й відомим діячем Міжнародного Червоного Хреста, а під час Другої світової війни
намагався рятувати переслідуваних нацистами євреїв, викликало обурення в цілому світі.
28 вересня 1948 р. ЦАХАЛ розпочав операцію «Хірам». З жорстокими боями
ізраїльтянам вдалося вибити ліванців з Галілеї та майже повністю знищити сили
палестинських арабів. Реалізуючи план «Йоав», єврейські сили розпочали наступ на півдні. 15
жовтня 1948 р. вони деблокували оточені раніше ізраїльські підрозділи й самі до 20 жовтня
завершили оточення 4000 єгипетських солдатів біля села Фалуджі. У Фалудзькому котлі
єгиптяни оборонялися до 24 лютого 1949 p., після чого, так і не склавши зброї, евакуювалися
до Єгипту. В останні дні грудня 1948 р. ізраїльтяни відрізали ще одне єгипетське з’єднання в
районі Гази й прорвалися на Синайський півострів. Під час боїв на Синаї ізраїльська військова
авіація помилково збила кілька літаків британських ВПС.
Останньою воєнною операцією арабо-ізраїльської війни 1948–1949 pp. було
витіснення ізраїльтянами 6–9 березня 1949 р. нечисленних йорданських патрулів з
пустелі Негев. Не чинячи опору, араби залишили пустелю, а євреї 10 березня вийшли до
невеликого арабського села Умм Рашраш на березі Акабської затоки. У цьому місці Ізраїль
згодом збудував порт Ейлат, отримавши, тим самим, вихід в басейн Індійського океану.
Мирні переговори між арабськими державами та ізраїльтянами відбулися на о. Родос.
Ізраїль підписав угоди про перемир’я з Єгиптом у лютому, з Ліваном – у березні, з

242
Трансйорданією – в квітні, Сирією – в липні 1949 р. Саудівська Аравія формально не брала
участі у війні, а Ірак відмовився підписувати мирну угоду.
У результаті війни Ізраїль додатково до визначених йому ООН територій захопив 6,7
тис. кв. км земель, що мали увійти до складу арабської держави. З окупованих земель змушені
були тікати близько 750 тис. арабів. За даними ООН, на початок 50-х pp. за межами Палестини
перебувало 906 тис. арабських біженців. У межах єврейської держави залишилося не більше
200 тис. арабів. Для допомоги арабським утікачам з Палестини 1 квітня 1950 р. створено
Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинцям та організації робіт (БАПОР).
Ізраїль проігнорував прийняту в грудні 1948 р. постанову ООН №194 про забезпечення умов
для повернення арабських біженців, погодившись на квотоване повернення не більше 100
тис. біженців. Будинки арабів, які покинули свою Батьківщину, знищували, а залишені н ими
землі передавали в «Єврейський національний фонд». Згодом цей фонд роздав захоплені таким
чином землі в оренду новим єврейським поселенцям. Арабські країни, на території яких
опинилися палестинські біженці, провадили політику протидії асиміляції прибульців,
оселяючи їх у спеціальних таборах. Маючи надію повернути окуповані євреями землі,
арабські лідери зберігали невизначений статус біженців, що а часом перетворило палестинців
у громадян другого ґатунку, піддатливих на екстремістські впливи.
На вимогу світового співтовариства, в Швейцарії розпочалися переговори про
широкомасштабні мирні угоди між арабами та євреями. Оскільки переговори не давали надії
на успіх, 9 грудня 1949 р. на Генеральній асамблеї ООН поставлено питання про поділ
Єрусалима на єврейську та арабську частини та надання йому міжнародного статусу. У
відповідь Ізраїль в односторонньому порядку оголосив Єрусалим своєю столицею, а 16
грудня 1949 р. король Трансйорданії Абдаллах (1882–1951), незважаючи на заперечення Ліги
арабських держав, приєднав окуповану під час війни територію Палестини. Приєднавши
західний берег річки Йордан, Абдаллах проголосив створення єдиної держави Хашимітського
Королівства Йорданії. Було скликано парламент з представників палестинців та йорданців,
який 24 квітня 1950 р. ратифікував це рішення. Арабські країни відмовилися визнати анексію
палестинських земель і встановили дипломатичні відносини з урядом палестинських арабів
Ахмеда Хільми-паші, що існував ще з вересня 1948 р. у Секторі Гази.
Таким чином, одразу після проголошення держави Ізраїль 14.05.1948 армії семи сусідніх
арабських країн (Єгипет, Йорданія, Ірак, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія, Ємен) вторглися на
його територію й бомбардували м. Тель-Авів. Ізраїль отримав підтримку світового
співтовариства, що полягала в наданні йому з боку США та СРСР військової допомоги. Ізраїль
завдав арабам низку поразок й узяв під контроль частину територій, на яких передбачалося
створення арабської держави, а також частину м. Єрусалима. Йорданія анексувала Західний
берег річки Йордан і східну частину м. Єрусалима. Сектор Гази перейшов під контроль
Єгипту. Війна завершилася в 02–07.1949 після укладення Ізраїлем угод про перемир’я з
Єгиптом (24.02), Йорданією (03.04), Сирією (20.07). Угоди мали тимчасовий характер й не
передбачали остаточного врегулювання територіальних питань. Вони встановлювали
тимчасові кордони і створення демілітаризованих зон по обидва боки від них. Контроль за
дотриманням перемир’я покладався на спеціальну комісію ООН. Таким чином, арабську
державу в колишній підмандатній Палестині не було створено. Упродовж наступних років
відбувся масовий виїзд євреїв із арабських країн до Ізраїлю внаслідок погромів і утисків та
підтримка арабськими державами «партизанської війни» проти Ізраїлю членів арабських
воєнізованих формувань з територій, контрольованих Єгиптом і Йорданією, а також із Сирії.

Продовження Арабо-Ізраїльського конфлікту

Друга арабо-ізраїльська війна 1956 року (Синайсько-Суецька війна, Суецька криза),
війна між Єгиптом з одного боку та коаліцією Ізраїлю, Франції та Великобританії з іншого.
Приводом до війни стала націоналізація Єгиптом Компанії Суецького каналу, яка мала
важливе значення для економік Франції та Великобританії. 29.10.1956 армія Ізраїлю атакувала
Сектор Гази та Синайський півострів і швидко окупувала їх. Єгипет не погодився на заміну
ізраїльських військ французькими і британськими, у відповідь на що дві європейські держави
розгорнули наступальну операцію. Проте, протидія з боку Саудівської Аравії, СРСР і США

243
призвела до відведення сил французько-британсько-ізраїльської коаліції з Синайського
півострова в 03.1957 та їхню заміну миротворчими військами ООН. Пізніше Єгипет розпочав
ремілітаризацію Синаю й висунув вимогу виведення миротворчих військ, що призвело до
Шестиденної війни 1967.
Третя «шестиденна війна». 05–10.06.1967. Ізраїль проголосив мету створення
«Великого Ізраїлю» («Ерец Ізраель»), до якого мав долучити території низки арабських країн,
тому отримував сучасну зброю з Великої Британії, Франції та ФРН, а з 1962 року і зі США, і
створював власну військову промисловість. На противагу цьому, арабські країни зайняли
непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю й висунули гасло: «Скинути
Ізраїль у море».
Це зіткнення розпочалося з превентивної відповіді Ізраїлю на зростання військової
активності Єгипту біля кордону, вимогу до миротворчих сил ООН залишити Синайський
півострів. Крім того, Єгипет запровадив морську блокаду Ізраїлю, який отримував морським
шляхом 80% життєво важливих продуктів. Упродовж шестиденного протистояння Ізраїль
завдав нищівної поразки коаліції арабських держав (Єгипет, Йорданія, Сирія) й узяв під
контроль стратегічно важливі території: Сектор Гази, Синайський пів-в, Голанські висоти та
Західний берег річки Йордан. На захоплених територіях мешкало близько 6 млн. арабів. Таким
чином, Ізраїль створив довкола себе «зону безпеки». На взятих під контроль територіях
розпочалося створення воєнізованих поселень. 22.11.1967 Рада Безпеки ООН ухвалила
Резолюцію 242, що закликала Ізраїль вивести війська з окупованих територій. Це рішення,
однак, не було виконано.
Четверта війна. Війна Судного дня 1973. 06.10.1973 у день юдейського свята Йом-
Кіпур збройні сили Єгипту за військової допомоги СРСР і Югославії форсували Суецький
канал й увійшли на Синайський півострів, втрачений внаслідок війни 1967. Того ж дня
сирійські війська завдали невдалого удару по Голанських висотах. Після короткочасного
відступу ізраїльські війська перейшли в наступ на південній ділянці фронту. Вони форсували
Суецький канал і розгорнули наступ на м. Каїр. Єгипетські війська на Синайському півострові
потрапили в оточення. 22.10.1973 Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію про негайне
припинення військових дій. Між Єгиптом і Ізраїлем було укладено перемир’я, а 18.01.1974 –
мирну угоду. Важливим наслідком цих подій стали Кемп-Девідські угоди та Єгипетсько-
ізраїльський мирний договір 1979. Президент США Дж. Картер запросив президента Єгипту
А. Садата і прем’єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна на саміт у м. Кемп-Девіді з метою обговорення
можливості укладення остаточного мирного договору. 26.03.1979 М. Бегін і А. Садат
підписали у м. Вашингтоні мирну угоду, яка формально завершувала війну між двома
державами і встановлювала між ними дипломатичні й економічні відносини. Відповідно до
умов угоди, Ізраїль повертав Єгипту Синайський півострів і визнавав т. зв. «законні права
палестинського народу». Також було досягнуто принципової згоди обох сторін на надання
автономії арабським мешканцям контрольованих Ізраїлем територій до остаточного
розв’язання питання про їхній майбутній політичний статус.
Воєнні конфлікти 1982–2006, з перервами – Ліванські війни. У 1982 Ізраїль втрутився
у громадянську війну в Лівані з метою знищення баз Організації визволення Палестини
(ОВП), з яких здійснювалися напади на Ізраїль і відбувалися обстріли північної частини
країни. Згідно з офіційними даними ліванської сторони внаслідок вводу ізраїльських військ
загинуло 18 тис. осіб, понад половину з яких складали комбатанти (бойовики ОВП, сирійські
військовослужбовці та ін.). Це становило бл. 13% від загальної кількості загиблих за час
громадянської війни в Лівані.
1985 Ізраїль вивів війська з Лівану, однак до 2000 залишав під своїм контролем буферну
зону на півдні країни. 1994 укладено Ізраїльсько-йорданський мирний договір. Йорданія
стала другою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. У 2000 Ізраїль вивів
свої війська з Південного Лівану. Однак 12.07.2006 підтримувана Сирією та Іраном ліванська
шиїтська терористична організація Хезболла (араб. «Партія Аллаха») запустила кілька ракет
по ізраїльських населених пунктах і атакувала позиції ізраїльських військ. Бойовики Хезболли
перетнули ізраїльський кордон й захопили в заручники двох солдатів. Наслідком цієї
провокації став початок нового збройного конфлікту. 11.08.2006 Рада Безпеки ООН ухвалила

244
резолюцію 1701 (діє з 16.08), що передбачала припинення вогню й зобов’язувала Ізраїль
вивести війська з Лівану, а бойовиків Хезбалли – роззброїти свої загони на півдні Лівану й
передати цю зону під контроль ліванських урядових військ і контингенту ООН. Фактичні
бойові дії припинилися 14.08.2006 після початку дії перемир’я.
Інтифади (повстання палестинського народу з 1987) і збройні конфлікти в Секторі Гази.
Перша інтифада розпочалася 1987 й завершилася створенням у 1993 Палестинської автономії.
Друга інтифада триває з 2000. Провідну роль в обох інтифадах відіграє ОВП, створена Лігою
арабських держав 1964. Внаслідок досягнутого компромісу в 1988 ОВП визнала Державу
Ізраїль. У відповідь прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабін 1993 визнав ОВП як повноважного
представника «палестинського народу». З 1993 триває інституціоналізований діалог між
урядом Ізраїлю та ОВП щодо співіснування двох народів. Того ж року міністр іноземних
справ Ізраїлю Ш. Перес та представник ОВП М. Аббас підписали в м. Осло мирні угоди,
згідно з якими було створено Палестинську національну адміністрацію (ПНА), яка отримала
контроль над частиною Західного берега річки Йордан і Сектором Гази. Згідно з «Угодами
Осло» упродовж 5 років планувалося укласти остаточний документ і створити на територіях,
зайнятих Ізраїлем 1967, Палестинську державу. Своєю чергою, ОВП зобов’язувалася визнати
факт існування Ізраїлю і припинити терористичну діяльність. Проте остаточного
врегулювання досягнуто не було. Ситуація стала особливо напруженою після перемоги у
01.2006 на підконтрольних ПНА територіях радикального ісламістського руху Хамас,
визнаного в Ізраїлі та низці інших країн терористичним. Рух Хамас, що перебуває в опозиції
до ОВП і партії Фатх, не визнавав «Угод Осло». Улітку 2007 відбувся збройний конфлікт між
прихильниками партії Фатх і руху Хамас, унаслідок якого Сектор Гази перейшов під контроль
Хамас, а частини Західного берега річки Йордан, на які поширюються повноваження ПНА,
опинилися під контролем Фатх.
З літа 2007 Ізраїль посилив блокаду Сектору Гази, що триває дотепер.
2008–2009 відбувся збройний конфлікт між Ізраїлем та воєнізованими угрупуваннями
Хамас, Ісламський джихад та Народний фронт визволення Палестини. Активна фаза
конфлікту розпочалася з бомбардування Ізраїлем цілей у Секторі Гази і призвела до значних
жертв серед мирного населення.
11.2012 відбулася операція Армії оборони Ізраїлю «Хмарний стовп» з метою знищення
військової інфраструктури Сектору Гази і припинення ракетних обстрілів території Ізраїлю.
21.11 сторони домовилися про припинення вогню. Після повторних обстрілів ізраїльської
території з Сектору Гази 2014–2015 Армія оборони Ізраїлю проводила аналогічні операції.
Незважаючи на складну обстановку на території Палестини і Близького. 02.09.2010 відновлено
прямі переговори між ПНА та ізраїльським урядом. Дотепер вони не дали остаточних
позитивних результатів.
Конфліктогенними чинниками лишаються: статус м. Єрусалима, проблема повернення
палестинських біженців, існування ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан,
проблема кордонів Ізраїлю з Сирією і Ліваном. Неможливість їхнього ефективного
розв’язання призводить до постійного загострення ситуації.
Таким чином, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення
близькосхідного конфлікту, проблема врегулювання якого мала кілька взаємопов’язаних
аспектів:
перший аспект – національний, або палестинський, стосувався питання національного
самовизначення палестинського народу, що охоплювало проблеми утворення арабо-
палестинської держави; статус міста Єрусалим; повернення палестинських біженців;
створення єврейських поселень на палестинських територіях;
другий аспект – регіональний, близькосхідний конфлікт на регіональному рівні – це
конфлікт між Ізраїлем і арабськими країнами. Він поділяється на блоки, кожен із яких будується
на базі взаємин Ізраїлю і тієї чи іншої арабської сторони, перш за все ПНА, Єгипту, Сирії,
Йорданії, Лівану. Конфліктність цих взаємин була головним гальмівним елементом мирних
трансформацій у регіоні;
третій – міжнародний аспект, у близькосхідний конфлікт із самого початку були
втягнуті треті країни, насамперед наддержави, що справляло негативний, певною мірою

245
каталізаційний вплив на його розвиток.
Аналізуючи ми робимо висновок, що Близькосхідна проблема – це симбіоз
взаємопов’язаних конфліктів, а саме:
територіальна приналежність двох народів Палестини та їх винятковому праві на
державність;
проблема Єрусалиму;
формування терористичних організацій як окремого політичного чинника;
проблема біженців;
суперництво за лідерство у регіоні, особливо між арабськими державами;
втручання позарегіональних акторів.
Можна стверджувати, що саме участь наддержав роблять цей конфлікт глобальним.
Арабо-Ізраїльська війна була першим етапом глобального конфлікту, який триває і
сьогодні, є велика вірогідність, що саме він може стати причиною війни Світового масштабу,
оскільки сучасний етап близькосхідного конфлікту відбувається на тлі піднесення
міжнародного тероризму. Тому, першочерговою задачею є знаходження якісно нового плану,
який би виключив всі можливі інтереси та зацікавленості міжнародних посередників і
поліпшив регіональні відносин на Близькому Сході, завдяки формуванню якісно нових
дипломатичних відносин між державами регіону.

7.2. Військове мистецтво у війні в Кореї (1950-1953 рр.) та В’єтнамі (1964–1973 рр.)

Від війни в Кореї (1950–1953 рр.) розпочався облік повномасштабних локальних

збройних катаклізмів другої половини ХХ ст.: вона стала фактично першим військовим
«зіткненням» соціалізму та капіталізму, відколи світ опинився на межі ядерного конфлікту.
Хоча війна й проходила лише в межах Корейського півострову і мала порівняно невеликий
розмах, її не можна назвати внутрішньою, або громадянською, війною, адже в її орбіту було
втягнено два десятки країн, а сама вона набула коаліційного характеру. В ній застосовувалася
найновітніша на той час зброя, всі види збройних сил і роди військ.
Досвід, набутий у ході воєнних дій та застосування військ у корейській війні, до цього
часу аж ніяк не втратив свого значення. Насамперед його можна творчо використати в
сучасних умовах для розвитку теорії воєнного мистецтва, передовсім у питаннях підготовки і
проведення операцій, доцільності застосування тих чи інших видів збройних сил та родів
військ. Досить повчальним, з огляду на способи підготовки та ведення наступальних,
оборонних, десантних і протидесантних операцій (боїв), є врахування специфіки тамтешньої
гірсько-лісистої місцевості та приморського клімату і рельєфу, причому за значної переваги
однієї сторони над іншою в засобах збройної боротьби. Вивчення воєнно-політичного і суто
військового аспектів має також важливе значення при вивченні найбільш дієвих заходів щодо
зміцнення національної безпеки та оборони нашої держави, сучасних пріоритетів у
військовому будівництві та бойовій підготовці військ, для вироблення практичних
рекомендацій в процесі підготовки збройних сил до можливого воєнного протистояння.

1945–1950. Наростання конфронтації на Далекому сході

У 1945 році з Азії були вигнані японські війська, що прославилися своєю жорстокістю на
увесь світ. Радянські війська, що вступили у війну з Японією по укладеному із союзниками
договору через три місяці після капітуляції Німеччини, у стрімкому марш-кидку зайшли в тил
і змусили здатися мільйонну Квантунську армію, тим самим, вони закінчили, довгу окупацію
Китаю і Кореї. Друга Світова війна підходила до кінця. Усім було ясно, що питання
капітуляції Японії – справа декількох тижнів. Але на світанку 6 серпня з японського неба в
районі Хіросіми зникли всі американські літаки, за винятком висотного розвідника, що
розмірно гудів удалечині. В 10 годин ранку з одного з атолових аеродромів злетіли трохи Б-
29, з ведучим «Енола Гей», до полудня 6 серпня цей літак з’явився над Хіросімою і скинувши
єдину бомбу швидко став іти.
Ядерний вибух стер з обличчя Землі це місто, та ж доля осягла через два дні Нагасакі.
Ядерні бомбардувальники були відповіддю аж ніяк не тактичного питання, а справою

246
стратегічної важливості. В умовах того часу СРСР, мав найбільші й обороноздатні армії у
світі, складав велику погрозу країнам капіталу. Тому зараз вибухи в Японії розглядалися як
початок «атомного шантажу США». Ця країна дуже хотіла взяти на себе «відповідальність за
долю» післявоєнного суспільства, і американці дуже розраховували на цю демонстрацію сили,
як про вагомий аргумент у свою користь при розділі сфер впливу. Ця помилка в переоцінці
своїх сил змусили США заплатити за неї дуже дорого спочатку в Кореї, а потім у В’єтнаму.
Але поки це породило тільки недовіру і підозрілість світу до «щасливого післявоєнного
суспільства по-американски».
Відповідно до угод між союзниками про організацію повоєнного миру на Далекому
Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на
північ – Радянської Армії, на південь – американських військ.
Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із
розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації
наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та створенні корейської
демократичної держави.
Ця домовленість стала наслідком компромісу між СРСР і США. СРСР бачив майбутнє
Кореї після розгрому Японії як незалежної та неподільної держави, маючи на увазі, що на
Корейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.
Сполучені Штати запропонували власний план, який передбачав установлення опіки над
Кореєю та перехідний період терміном у 20-30 років, після якого можна буде надати
незалежність корейському народові. Реалізація цього плану привела б до створення на
Корейському півострові держави – союзника США.
Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї
та угруповання японських військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р.
вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за
шість днів після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в розгромі японських військ на
корейській території.
Північна Корея. Відразу після капітуляції Японії радянське командування розпочало
формування прорадянської адміністрації в Північній Кореї. У свою чергу, американська
військова адміністрація заходилася створювати на Півдні систему органів управління,
зорієнтованих на США На Півдні зберігався японський колоніальний апарат. Американське
військове командування на чолі з генералом А. Арнольдом вжило «обмежених політичних та
військових заходів, щоб перетворити південну частину півострова на фортецю
антикомунізму». І США здійснили це. Створений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став
найбільш проамериканськи спрямованим лідером на Тихому океані. Такі дії свідчили, що
США свідомо здійснили розкол Корейського півострова.
Південна Корея. У відповідь на дії США північнокорейські політичні організації провели
в серпні 1948 р. вибори на території Півночі та Півдня до Верховних народних зборів, а у
вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що він
єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на
Корейському півострові фактично виникло дві держави – КНДР, зорієнтована на СРСР, і
Республіка Корея, зорієнтована на США.
Розкол півострова на Південь та Північ призвів до гострої військово-політичної
конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську війну. КНДР неодноразово пропонувала
Сеулові провести переговори, однак щоразу натрапляла на відмову. Втім, на той час
пропозиції КНДР були малореалістичними та не відповідали вимогам політичної ситуації.
Гостра конфронтація подекуди переходила у воєнні сутички, що точилися на 38-й паралелі.
Щодо планів США відносно застосування ядерної зброї проти КНДР та Китаю, то,
як свідчать документи, у Пентагоні серйозно замислювалися над можливістю застосування
ядерної зброї з метою досягти переможного закінчення війни та одночасно випробувати її
руйнівну силу під час бойових дій Але, незважаючи на настійливі пропозиції військових, ні Д.
Ейзенхауер, ні Г. Трумен не дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано.
Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну зброю в корейській війні викликали
рішучу протидію громадськості, в тому числі і в США. Загроза виникнення ядерної війни

247
спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо
припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953р. перемир’я між
командуванням військ ООН, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських
народних добровольців – з другої Глава південноко-рейського режиму Лі Син Ман відмовився
підписати документ, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця». В листі до
президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не
укладати перемир’я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в
Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре
перебуває з КНДР у стані війни.

Перебіг подій у війні в Кореї (1950 – 1953 рр.)

«Мала війна» в районі 38-ї паралелі. Передтечею Корейської війни явилася «м ала війна »
1949–1950 років, що складалася з «інцидентів» у районі 38-ї паралелі як зі сторони Корейської
Народно-Демократичної Республіки (далі – КНДР), так і Республіки Кореї (далі – КР).
Найгрізнішими з них можна вважати конфлікт за гору Сон’як висотою 488,2 м у
провінції Хванхе з травня до липня 1949 року, у волості Качхона уїзду Пексона провінції
Хванхе 21 травня – 7 червня, вторгнення Південнокорейської Армії у район Яньяна провінції
Канвона кінець червня – липень 1949 року, конфлікт біля гори Инпха у провінції Хванхе з
липня до жовтня 49-го року, інцидент у бухті Монгимпхо 6 серпня та інші.
Крім того, у райони північніше і південніше 38-ї паралелі у ході 1949 – початку 1950
років постійно засилалися розвідувально-диверсійні групи з метою проведення підривно-
диверсійних і терористичних актів, залякування мирного населення.
1950 рік, війна. 1950 рік почався в Кореї з чергового військового конфлікту на границі
38°. До цих зіткнень уже давно звикли, вони продовжувалися вже кілька років і були
своєрідним прощупом сил. Лідери Півдня і Півночі Кореї вважали, що війна – це єдиний
спосіб возз’єднання країни. Конфлікт розвивався дуже швидко в той рік, це дало ґрунт для
міркувань Кім Ір Сену, що і червні, прийняв рішення про мобілізацію. 25 червня 1950 року,
тобто через кілька днів після цього наказу, командуючий ВВС США Ванденберг одержав
директиву, зміст якої зводився до того, що якщо СРСР почне концентрацію військ на границі з
Кореєю і якщо ці війська перейдуть на територію КНДР, те Ванденберг зобов’язується
зробити удар по базах СРСР у Сибіру, по авіаносним з’єднаннях був відданий наказ
готовності №2. За травень місяць на границі 38° у 15 разів виросло число сутичок між
Південною Кореєю і КНДР
25 червня 1950 року Північнокорейські війська під прикриттям артилерії перейшли
кордон з південним сусідом. Чисельність сухопутного угруповання, навченої радянськими
військовими радниками, складала 135 тисяч чоловік, в її складі було 150 танків Т-34. Уряд
Північної Кореї заявило, що «зрадник» Лі Син Ман віроломно вторгся на територію КНДР.
Просування північнокорейської армії в перші дні війни було дуже успішн им. Вже 28 червн я
була захоплена столиця Південної Кореї – місто Сеул. Головні напрямки удару включали
також Кесон, Чхунчхон, Ийджонбу і Онджін. Був повністю зруйнований Сеульський
аеропорт Кімпхо. Однак головна мета не була досягнута - блискавичної перемоги не вийшло,
Лі Син Ману і значної частини південнокорейського керівництва вдалося врятуватися і
залишити місто. Масового повстання, на яке розраховувало північнокорейське керівництво,
також не відбулося. Тим не менш, до середини серпня до 90% території Південної Кореї було
зайнято армією КНДР.
Напад на Південну Корею стало несподіваним для США та інших західних країн:
буквально за тиждень до нього, 20 червня, Дін Ачесон з Державного департаменту у своїй
доповіді Конгресу заявив, що війна малоймовірна. Трумену про початок війни повідомили
через декілька годин після її початку.
США, що довго готувалися до цієї війни, перекинули в Південну Корею 24-ю піхотну
дивізію, з 04 липня 1950 року частини 7-го флоту США і флотилія «Її величності», на
14 липня 1950 року складали 4 авіаносці, 2 лінкори, 5 важких і 7 легень крейсерів, 100
ескадрених міноносців.

248
 Десять дивізій Півдня і 24 піхотна дивізія США не змогли, до подиву усього світу,
скласти надійний щит голодним, недоукомплектованим дивізіям КНДР. Ці дивізії були
буквально зметені, американська дивізія була оточена, знищена, а залишки разом з
командуванням були узяті в полон. Успіхи жителів півночі були приголомшливими до серпня-
вересня, тобто за два місяці армія Чи Сін Мана практично була розгромлена, була досягнута
лінія Пусан – Сеул, до столиці залишалися лічені кілометри.
Найважливіші бойові дії перших місяців війни – Теджонського наступальна операція
(3–25 липня) і Нактонганская операція (26 липня – 20 серпня). У ході Теджонського
операції, в якій брало участь кілька піхотних дивізій армії КНДР, артилерійські полки і деякі
більш дрібні збройні формування, північної коаліції вдалося відразу форсувати річку Кімган,
оточити і розчленувати на дві частини 24-у американську піхотну дивізію і взяти в полон її
командира , генерал-майора Діна. У результаті американські війська втратили 32 тисячі
солдатів і офіцерів, понад 220 гармат і мінометів, 20 танків, 540 кулеметів, 1300 автомашин та
ін У ході Нактонганской операції в районі річки Нактонган було завдано істотної шкоди 25-ї
піхотної і 1-ї кавалерійської дивізіям американців, на південно-західному напрямку 6-а
піхотна дивізія і мотоциклетний полк 1-ї армії Корейської Народної армії (далі – КНА)
розгромили відходили частини південнокорейської армії, захопили південно-західну і
південну частини Кореї і вийшли на підступи до Масани, змусивши відступити до Пусані 1-у
американську дивізію морської піхоти. 20 серпня наступ військ Північної Кореї було
зупинено. Південна коаліція зберегла за собою Пусанська плацдарм до 120 км по фронту і до
100-120 км у глибину і досить успішно його обороняла. Всі спроби армії КНДР прорвати
лінію фронту успіхом не увінчалися.
Тим часом на початку осені війська південній коаліції отримали зміцнення і почали
спроби прорвати Пусанський периметр.
Треба попередньо пояснити, чому «сили ООН»: рівно через місяць після початку війни
ввели війська. СРСР в ООН виразив протест із приводу дій США і ряду країн, які втручаються
у внутрішні справи Кореї, але американці домоглися узаконювання військової присутності в
Кореї. Ці війська були названі «миротворцями», а до США приєдналися і послали свої війська
наступні країни: Туреччина - 1 бригаду, Великобританія, Канада, Нова Зеландія й Австралія -
1 з’єднану дивізію, по одному батальйоні надіслали Франція, Бельгія, Голландія, Греція,
Таїланд, Філіппіни і Колумбія.
В ніч з 14 на 15 вересня 1950 року союзницькі війська висадили десант у Ічхоні. Цей
десант представляв могутній з’єднаний корпус «військ ООН», він нараховував 50 тисяч
піхотинців з танками й артилерією і прикривався 300-ми військовими кораблями і 800-ми
літаками.
Контрнаступ розпочався 15 вересня. До цього часу в районі Пусанське периметра
знаходилося 5 південнокорейських та 5 американських дивізій, бригада армії Великобританії,
близько 500 танків, понад 1634 гармат і мінометів різного калібру, 1120 літаків. З моря
угруповання наземних сил підтримувала потужне угруповання ВМС США і союзників - 230
кораблів. Протистояло їм 4 тисячі солдатів армії КНДР, які мають 40 танків і 811 гармат.

Контрнаступ військ південній коаліції (вересень-листопад 1950 року)

Забезпечивши надійний захист з півдня, 15 вересня південна коаліція почала операцію
«Хроміт». У її ході було висаджено американський десант у порту міста Інчхон поблизу
Сеула. Висадка десанту здійснювалася трьома ешелонами: у першому ешелоні – 1-а дивізія
морської піхоти, у другому – 7-а піхотна дивізія, в третьому – загін спеціального призначення
армії Великобританії і деякі частини південнокорейської армії. На наступний день Інчхон був
захоплений, що висадилися війська прорвали оборону північнокорейської армії і розгорнули
наступ у бік Сеула. На південному напрямку було розгорнуто контрнаступ з району Тегу
угрупованням з 2 південнокорейських армійських корпусів, 7 американських піхотних дивізій
і 36 дивізіонів артилерії. Обидві наступали угруповання з’єдналися 27 вересня під повітом
Есан, оточивши таким чином 1-у армійську групу армії КНДР. На наступний день сили ООН
оволоділи Сеулом, а 8 жовтня досягли 38-й паралелі. Після серії боїв у районі колишнього
кордону двох держав сили південній коаліції 11 жовтня знову перейшли в наступ у бік

249
Пхеньяну. Хоча жителі півночі в гарячковому темпі споруджували два оборонні рубежі на
відстані 160 і 240 км на північ від 38-ї паралелі, сил у них було явно недостатньо, а
завершували формування дивізії стану справ не міняли. Ворог міг проводити і часові та
добової тривалості артпідготовку і авіаудари. Для підтримки операції з узяття столиці КНДР
20 жовтня в 40–45 кілометрах на північ від міста був викинутий п’ятитисячний повітряний
десант. Столиця КНДР впала.

Втручання (жовтень 1950)

До кінця вересня стало зрозуміло, що північнокорейські збройні сили розгромлені, і що
заняття всій території Корейського півострова американо-південнокорейськими військами є
лише питанням часу. У цих умовах протягом першого тижня жовтня тривали активні
консультації між керівництвом СРСР і КНР. Зрештою було прийнято рішення відправити до
Кореї частини китайської армії. Підготовка до подібного варіанту велася ще з кінця весни
1950 року, коли Сталін і Кім Ір Сен поставили Мао до відома про підготовку нападу на
Південну Корею.
Керівництво КНР публічно заявляло, що Китай вступить у війну якщо які-небудь
некорейскіе військові сили перетнуть 38 паралель. Відповідне попередження було, зокрема,
передано через індійського посла в КНР на початку жовтня. Проте президент Трумен не вірив
у можливість широкомасштабного китайського втручання, заявляючи, що китайські
попередження є лише «спробами шантажувати ООН».
Вже на наступний день після того, як 8 жовтня 1950 американські війська перетнули
кордон Північної Кореї, Голова Мао наказав китайської армії підійти до річки Ялуцзян і бути
готовою форсувати її. «Якщо ми дозволимо США окупувати весь Корейський півострів, ми
повинні бути готові до того, що вони оголосять війну Китаю», – говорив він Сталіну. Прем’єр
Чжоу Еньлай був терміново посланий до Москви для донесення міркувань Мао радянському
керівництву. Мао в очікуванні допомоги від Сталіна відклав дату вступу у війну на кілька
днів, з 13 жовтня на 19 жовтня. Однак СРСР обмежився підтримкою з повітря, причому
радянські МіГ-15 не повинні були підлітати до лінії фронту ближче ніж на 100 км. Нові
реактивні літаки брали гору над застарілими американськими F-80 до тих пір, поки в Кореї не
з’явилися більш сучасні машини F-86. Про надання СРСР військової допомоги в США було
добре відомо, однак, щоб уникнути міжнародного ядерного конфлікту ніяких заходів з боку
американців не було. У той же самий час протягом усього періоду військових дій радянські
представники публічно і офіційно запевняли, що «радянських пілотів у Кореї немає».
15 жовтня 1950 Трумен відправився на Вейк для обговорення можливості китайської
інтервенції і заходів для обмеження масштабів Корейської війни. Там Макартур переконував
Трумена, що «якщо китайці спробують увійти до Пхеньяну, там буде велика рубка».
Китай більше не міг чекати. До середини жовтня питання про вступ китайських сил у
війну було вирішено і погоджено з Москвою. Наступ 270-тисячної китайської армії під
командуванням генерала Пен Дехуей почалося 25 жовтня 1950 року. Користуючись ефектом
несподіванки китайська армія зім’яла оборону військ ООН (китайська армія, удаваним
відступом заманили «миротворців» у заздалегідь підготовлену пастку: цей контр удар був
жахливий – 20 тисяч убитих і поранених, безліч полонених. Прибулий з Токіо генерал Уолкер
застав по прибуттю дезорганізовану, що рятувалося втечею, армію, що була колись гордістю
США.), проте потім відійшла в гори. Втрати китайців при цьому склали 10000 чоловік, проте
восьма американська армія також втратила майже 8000 чоловік (з яких 6000 були корейцями) і
змушена була зайняти оборону вздовж південного берега річки Ханган. Війська ООН, не
дивлячись на цей удар, продовжили наступ у бік річки Ялуцзян. З’єднання КНР вийшли до
ріки Чонгитам і, форсувавши її, увійшли на територію Півдня. В Америці був оголошений
надзвичайний стан. Країна стала готуватися до війни. У той час, як США, занурилося в
жалобу, на столі Трумена лежала доповідь Макартура, в якій зазначалось, що треба
найближчим часом: 12-му крилу стратегічних сил нанести бомбові удари по Сибіру, КНДР і
Китаю; могутніми ударами штурмових загонів очистити Корею від комуністів; привести в
боєздатність 6 і 7 флоту США, зосередивши їх на морському кордоні з СРСР.

250
 Через кілька днів після цієї доповіді генерал Макартур був знятий із займаної посади і
відправлений у відставку.
Щоб уникнути формальних конфліктів, що діяли в Кореї китайські частини іменувалися
«китайськими народними добровольцями»(за наказом Мао Дзе Дун китайська армія перейшли
границю і влилися в армію КНДР під видом добровольців і фахівців, цих «добровольців» до
53-го року їх нараховувалося 4 стрілецькі корпуси і 3 артилерійські дивізії.).
В кінці листопада китайці почали другий наступ. Щоб виманити американців з міцних
оборонних позицій між Ханганом і Пхеньяном, Пен дав наказ своїм підрозділам імітувати
паніку. 24 листопада Макартур направив дивізії Півдня прямо в пастку. Обійшовши війська
ООН із заходу, китайці оточили їх 420-тисячною армією і завдали флангового удару по
восьмий американськоїармії. На сході в битві біля Чхосінского водосховища (26 листопада –
13 грудня) був розбитий полк 7-ї піхотної дивізії США. У морської піхоти справи йшли трохи
краще: незважаючи на вимушений відступ на південь, 1-а дивізія морської піхоти розгромила
сім дивізій китайців, які задіяли дві армії з дев’ятої групи армій у боротьбі з американськими
морськими піхотинцям и.
На північному сході Кореї сили ООН відступили до міста Хиннам, де, побудувавши
оборонну лінію, приступили до евакуації у грудні 1950 року. Близько 100 тисяч солдатів та
стільки ж мирного населення Північної Кореї було завантажено на військові і торгові судна і
успішно переправлено до Південної Кореї.
1951 рік. До початку 1951 року стало ясно, що війна затягується на невиразно довгий
термін; розбита 8-я армія США швидко поповнювалася новобранцями, американці активно
готувалися до нового удару по КНДР, роблячи ставку на якісну, у технічному відношенні,
перевагу військ ООН. Зі США надійшли нові танки М-48, експериментальні зразки F-86,
зроблені фірмою North Amerіca, так само на півдні Кореї були добудовані кілька аеродромів,
на які перебазовувалися Б-29 і В-17. Ці авіаз’єднання ставили своєю задачею знищення
гребель КНДР і психологічний тиск на мирних жителів.
4 січня 1951 КНДР у союзі з Китаєм захопили Сеул. 8 армія США та 10 корпус були
змушені відступити. Після недовгого просування вони закріпилися по 38°, прийнявши тактику
контрударів.
Загиблого у автокатастрофі генерала Уокера змінив генерал-лейтенант Меттью Ріджуей,
який під час Другої Світової командував повітряно-десантними військами. Ріджуей відразу ж
взявся за зміцнення морального і бойового духу своїх солдатів, однак ситуація для
американців була настільки критичною, що командування всерйоз подумувало про
використання ядерної зброї. Боязкі спроби контрнаступу, відомі як операції «Полювання на
вовків» (кінець січня), «Грім» (почалася 25 січня) і «Оточення» успіху не мали. Проте в
результаті операції, що почалась 21 лютого 1951 року, військам ООН вдалося значно
відсунути китайську армію на північ. Нарешті 7 березня був відданий наказ про початок
операції «Різник». Було обрано два напрямки контрнаступу у центральній частині лінії
фронту. Операція розвивалася успішно, і в середині березня війська південній коаліції
форсували річку Ханган і зайняли Сеул. Однак 22 квітня війська Півночі зробили свій
контрнаступ. Один удар був нанесений на західному секторі фронту, а два допоміжних - в
центрі і на сході. Вони прорвали лінію військ ООН, розчленували американські сили на
ізольовані угруповання і кинулися до Сеулу. На напрямі головного удару виявилася займала
позицію по річці Імджінган 29-а британська бригада. Втративши у бою більше чверті
особового складу, бригада була змушена відступити. Всього в ході наступу з 22 по 29 квітня
було поранено і взято в полон до 20 тисяч солдатів і офіцерів американських і
південнокорейських військ.
Після ухвалення рішення Трумена про тотальні бомбардування КНР і КНДР, кодова
назва операції «Удар батогом». Ці удари, вірніше їхні наслідки змусили СРСР збільшити
розмір допомоги КНДР, до квітня 1951 року кількість радянських фахівців досяглася 2 тис.
чоловік, ще 4 тис. були інженери, спрямовані для відновлення зруйнованих гребель і заводів, у
СРСР же на навчання взяли кілька тисяч корейських громадян. Локальні бої сильно вимотали
обидві сторони. Втрати американців до квітня 1951 року перевалили за 50 тисяч убитих, на
батьківщині в США зріли невдоволення, міцнів рух за мир, молодь відмовлялася боротися

251
незрозуміло навіщо. Трумен Одержував доповіді генералів, з яких випливало, що потрібен
перепочинок, війська виснажені, потрібні поповнення, як у нових солдатах, так і в казну, що
сильно спустілу, війна «пожерла мільйони доларів».
16 травня почалося чергове наступ військ північної коаліції, досить безуспішне. Воно
було зупинено 21 травня, після чого війська ООН зробили повномасштабний наступ по всьому
фронту. Армія Півночі була відкинута за 38-у паралель. Розвивати успіх південна коаліція не
стала, обмежившись виходом на рубежі, які були зайняті нею після операції «Різник».
1952-1953. 2 січня 1952 року почалося в Кореї з наймогутніших повітряних ударів по
всій території КНДР. За 10 днів у цих операціях брало участь до 1000 бомбардувальників і
1500 винищувачів прикриття, гіркий досвід першого років війни змусив відмовитися від
рейсів без прикриття. Ціль повторювалося: знищення всіх гребель і залишків промисловості.
За 10 днів були знищені міста Хіннам, Пхеньян, Хвинхе, була проведена операція, що ввійшла
в класику тактичної науки: 12 бомбардувальників Б-17 і 15 винищувачів F-86 і F-84 знищили
найважливішу греблю в Нампхо. Ці удари вивели з ладу майже всі залишки діючих
виробництв. Бомбардуванню піддалися 56 міст, було убито 50 тис. мирних жителів. Ці удари
розглядалися як акт помсти і підготовка до великого весняно-літнього наступу.
Два місяці нарощування сил на східній ділянці привели до затишку на фронті, ці два
місяці були подарунком з’єднаним військам КНДР і КНР, це дало їм можливість зміцнити
оборону і поповнити втрату в техніку і людях. Для китайсько-корейських військ - це було
головною задачею. У результаті весняно-літнього настання американців по усьому фронті
обійшлися обом сторонам у 100 тис. убитих і поранених, було розгромлено до жовтня 9
дивізій з який 3 дивізії США. Американці втратили в ті дні 20 тис. убитих. У США була
оголошена національна жалоба, що вилилася в масові ходи і демонстрації за мирне рішення
корейського питання. На початку 53-го року Трумен підписав наказ про початок «серії
бомбардувань-відплат» за весняно-літній наступ. Після двох місяців виконання наказу
президенту прийшла доповідь, загальний зміст якої зводився до того, що бомбити більше
промисловості, а бомбардування укріплених районів на 38° паралелі не давали належного
ефекту у виді правильно побудованих окопних систем радянськими військовими інженерами,
але під кінець року, вважаючи з початку війни, «миротворці» скинули 167 тис. тон фугасних
бомб і випустили 600 тис. реактивних снарядів. У березні бомбардування припинилися і
почалася розробка «завершальної» воєнної операції, що одержала кодову назву «Удар
батогом». Розробка цієї операції привела до зсуву з посади командуючого 8-й армією СЩА
генерала Ван-Флінта і призначення на його місце генерала Максуелла. Операційні розробки
йшли дуже напружено в атмосфері постійних ударів з боку військ КНДР і КНР, проведших
тільки з березня по травень 1953 року більш 400 операцій.
У цей час найбільші проблеми приніс лінійний корабель «Нью-Джерсі» і крейсера
«Джюно» і «Сент-Пол», постійно затримуючі радянські торгові судна і систематично
обстрілюють позиції військ КНДР і КНР. Кім Ір Сен на настійну вимогу військових радників,
як своїх так і китайських, звернувся до СРСР із проханням передати кілька спеціально
пристосованих до торпедних атак Міг-15 МФ. Сталін задовольнив це прохання, виславши таке
також кілька досвідчених льотчиків торпедоносців, як військових радників. Для підготовки
операції з кодовою назвою «Гарпун» пішло майже 1,5 місяця. 25 квітня 1953 року ввійшов в
історію післявоєнного флоту США, як перша за мирні роки атака американського флоту. Події
розвивалися в такому порядку. У 12 годин по полудні радар на «Джюно» засік наближення
супротивника «Сент-Пол» підтвердив ці дані, уточнивши, що напад може відбутися, як з моря
так і з повітря. Через двадцять хвилин на обрії, показалися торпедні катери класу Г-5
радянської військової будівлі, вони йшли рівним ладом і дистанції 15 км. Відкрили вогонь з
торпедних апаратів. «Сент-Пол», заслонивши собою «Нью-Джерсі» одержав удар у носове
відділення, але залишився на плаву, у цей час катера, розгорнувши на великій швидкості стали
іти убік КНДР, за ними в погоню рушив «Джюно» і ескадрений міноносець «Уок». До двох
годинник по полудні, що залишився без супроводу «Нью-Джерсі» піддався нападу десяти
Мить-15 МФ, що втративши 6 машин торпедували його, у цей час, затягнені в митецьку
пастку, одержали торпедні влучення «Джюно» і «Уок», тоді ж, розгорнувши, вони стали іти, у
слід їм кинулася четвірка Мігів, результатом ударів, яких, з’явився потоплений «Уок», з якого

252
знялося лише 12 чоловік, піднятих на «Джюно». Головна мета операції «Гарпун» була
досягнута. Лінкор «Нью-Джерсі» і легкі крейсери «Джюно» і «Сент-Пол» до кінця війни
вийшли зі складу 7-го флоту США. Після цієї атаки, результати якої облетіли світ, точніше
спростували легенду про непереможний американський флот. У США військово-морський
міністр, поставився до цього інциденту, досить скептично, але одержавши підтвердження і
зробивши прості висновки звільнив із ВМС США капітанів «Джюно» і «Сент-Пола». Була
створена комісія з розслідування причин цього «ганьби», до плюсів комісії можна відзначити
їхні виправдувальні вердикти комскладу всіх кораблів. Була тверезо оцінена і проаналізована,
пророблена жителями півночі, операція, висновок цієї комісії спростував помилкові ідеї про
нездатність КНДР протистояти.
У квітні 1953 року почався «Удар батогом» удари, нанесені американськими військами,
у фланги корейсько-китайських армій, змусив випробувати оборону жителів півночі до межі,
атаки випливали одна за однією, артпідготовки йшли, продовжуючи з ранку до вечора, у небі
відбувалися постійні бої реактивної авіації, поля боїв були завалені «львами» і Мігами,
десятки підбитих Т-34 і М-48, купи трупів у білих пов’язках і білих-синіх касках, так очевидці
описували настання американців. Порятунок жителів півночі прийшов знову з Китаю, що
кинуло 100 тис. корпусів стримати настання американців. Утративши тисячі солдатів обидві
сторони відступили, генерал Максуелл написав у своїй доповіді що наступ видихнувся.
Втрати американців до кінця цього «удару» досягли 157500 чоловік убитими і пораненими і
20 тис. солдат було захоплено в полон. Конгрес зрозумів, що якщо війну не закінчити, то з
локальної – вона переросте у світову. З початку «Удару батогом» конгрес постійно натискав
на президента, вимагаючи закінчення воєнних дій у Кореї. Опозиційні до президента союзи
усередині уряду змусили його припинити безглуздий наступ і сісти за стіл переговорів. Після
двомісячних суперечок 26 липня 1953 року Кенсон (глава дипломатичного корпуса США)
підписав із представниками КНДР і КНР угоду про припинення вогню (м. Паньміньчжон).

Бойові дії останнього періоду війни (лютий 1951 – липень 1953 року)
Бойові дії заходять у глухий кут ( початок липня 1951). До червня 1951 війна досягла
критичної точки. Незважаючи на важкі втрати, кожна зі сторін мала у своєму розпорядженні
армією близько мільйона чоловік. Питання про застосування ядерної зброї розглядався
американцями неодноразово. Можна довго гадати, що сталося б, як би розгорнулися події при
3 світовій війні, але в обох планах досить ясно просліджуються авантюрні нотки. Фахівці обох
сторін ще тоді догадувалися, що переможців не буде, так само як і переможених, а буде
ядерна зима на 10-ки, років, будуть мільйони, сотні мільйонів убитих.
Протягом жовтня-грудня 1952 року в границях відносин Корея – США і СРСР – США
назрівав конфлікт, мільйони людей знаходилися в постійній напрузі, до грудня були акуратно,
як у США так і в СРСР, зважені всі «за» і «проти» і прийняте рішення про вихід 7-го флоту з
Охотського моря, з аеродромів у РЮК були прибрані Б-29 АА (носії атомних бомб), була
припинена перекидання десантів до кордону, з Приамур’я були відкликані кораблі флотилії,
закінчилися всі приготування по обидва боки. Напруга стала спадати. Трумен до кінця війни
відмовився від розгляду плану стратегічних ударів по СРСР із корейського плацдарму.
Усім сторонам конфлікту стало ясно, що досягти військової перемоги розумною ціною
буде неможливо і що необхідні переговори про укладення перемир’я.
Закінчення війни характеризувалося відносно невеликими змінами лінії фронту і
тривалими періодами переговорів (перший з яких відбувся в Кесоні 8 липня 1951). Однак
навіть під час переговорів бойові дії продовжувалися. Метою південній коаліції було
відновлення Південної Кореї у довоєнних межах. Китайське командування висувало схожі
умови. Обидві сторони свої вимоги підкріплювали кровопролитними наступальними
операціями. Так, під час наступу 31 серпня – 12 листопада 1951 восьма армія втратила 60 000
осіб, з яких 22 000 були американцями. В кінці листопада китайці почали контрнаступ,
втративши більше 100 000 чоловік.
До початку зими головним предметом переговорів стала репатріація
військовополонених. Комуністи погодилися на добровільну репатріацію з умовою, що всі
північнокорейські і китайські військовополонені будуть повернуті на батьківщину. Однак

253
будучи опитаними, багато хто з них не захотіли повертатися. Крім того, значна частина
північнокорейських військовополонених насправді була південнокорейськими громадянами,
які воювали на стороні Півночі з примусу. Щоб зірвати процес відсіву «відмовників», північна
коаліція засилала в південнокорейські табори військовополонених своїх агентів, які
провокували безлади.
Дуайт Ейзенхауер, обраний президентом США 4 листопада 1952 року, ще до офіційного
вступу на посаду здійснив поїздку до Кореї з тим, щоб на місці з’ясувати, що може бути
зроблено для припинення війни. Проте поворотним моментом стала смерть Сталіна 5 березня
1953 року, незабаром після якої Політбюро ЦК ВКП (б) проголосувало за закінчення війни.
Втративши підтримку з боку СРСР, Китай погодився на добровільну репатріацію
військовополонених, за умови відсіву «відмовників» нейтральним міжнародним агентством,
до якого увійшли представники Швеції, Швейцарії, Польщі, Чехословаччини та Індії. 20
квітня 1953 почався обмін першими хворими і покаліченими полоненими.
Після прийняття ООН пропозиції Індії про припинення вогню, договір про нього був
укладено 27 липня 1953 року (примітно, що представники Південної Кореї відмовилися
підписати документ, а південну коаліцію представляв генерал Кларк), після чого лінія фронту
залишилася в районі 38-ї паралелі, а навколо неї була проголошена Демілітаризована зона
(ДМЗ). Ця територія досі охороняється військами КНДР з півночі і американо-корейськими
військами з півдня. ДМЗ проходить трохи на північ від 38-ї паралелі на сході і трохи на
південь на заході. Місце мирних переговорів, Кесон, стара столиця Кореї, було частиною
Південної Кореї до війни, однак зараз воно є містом зі спеціальним статусом КНДР. До цього
дня мирний договір, про завершення війни, не підписаний.
Таким чином, головною передумовою війни став адміністративний розподіл Кореї по 38-
й паралелі, де після закінчення Другої світової війни були створені окупаційні зони СРСР і
США для роззброєння колишньої японської армії та поліції. Подальші плани об’єднати країну
через непримиренні позиції прорадянської комуністичної Півночі та проамериканського
режиму Лі Син Мана на Півдні країни не досягли мети, адже і Радянський Союз, і США
намагалися утвердити в Кореї владу своїх ставлеників. У результаті в 1948 р. на території
півострову оформились дві держави з різною ідеологією, політичним устроєм, власними
збройними силами.
КНДР і Республіка Корея. Не зважаючи на виведення військ СРСР і США з країни,
ситуація Кореї поступово загострювалася.
25 червня 1950 р. розпочалася війна Півночі та Півдня як громадянська війна між двома
частинами штучно поділеної нації.
Повномасштабні воєнні дії розв’язала Північна Корея, лідер якої Кім Ір Сен, прагнучи до
об’єднання обох держав в єдину соціалістичну країну за радянським зразком і отримавши
схвалення цього кроку з боку І.Сталіна та Мао Цзедуна та значну військову допомогу від
СРСР, віддав військам наказ про здійснення рішучого наступу. На основі аналізу архівних
документів робиться висновок, що план «швидкоплинної» війни розроблявся під
керівництвом і за участю фахівців ГШ ЗС СРСР, а в підготовці КНА до воєнних дій активну
участь брали радянські військові радники та спеціалісти.
Разом з тим, автор зазначає, що до війни активно готувалася і південнокорейська армія –
Лі Син Ман теж зажадав повної влади над всією територією країни і мав не тільки наміри, а й
конкретні плани розпочати воєнні дії проти КНДР за підтримки США.
Реакція США та ООН на агресію Північної Кореї була дуже швидкою – дії КНДР були
кваліфіковані як агресія та засуджені з боку Ради Безпеки ООН. При цьому радянський
представник у засіданні РБ участі не брав. Надалі було створено військову коаліцію для
протидії Північній Кореї на чолі з США, об’єднані збройні сили ООН очолив командувач ЗС
США на Далекому Сході генерал А.Макартур. Вже 27 червня президент США Г.Трумен
віддав наказ про надання збройної підтримки південнокорейській армії військово-повітряними
та військово-морськими силами з метою відкинути армію КНДР за 38-у паралель. У
подальшому в бойових діях взяв участь і значний контингент сухопутних військ США. Вступ
армії США та інших країн у війну, масовані авіаційні бомбардування міст і об’єктів КНДР,

254
пізніша окупація Північної Кореї, застосування бактеріологічної зброї військами США
суттєво змінили характер війни в Кореї.
Корейська війна мала коаліційний характер. У ній загалом брали участь військові
формування 20-ти країн: на боці КНДР – китайські народні добровольці (далі – КНД) та
військові з’єднання Радянської армії, на боці Республіки Корея – з’єднання та частини 16-ти
країн, але переважно ЗС США.
Війна тривала понад три роки, тобто виявилася затяжною. За ходом воєнних дій і
воєнно-політичними результатами війну в Кореї поділяють на 4 періоди:
– перший період – початок війни. Перехід 38-ї паралелі та загальний наступ військ КНА
до р. Нактонган (25 червня – 14 вересня 1950 рр.);
– другий період – контрнаступ багатонаціональних сил ООН і їх вихід в північні райони
КНДР (15 вересня – 24 жовтня 1950 р.);
– третій період – вступ у війну китайських добровольців. Відхід військ ООН з Північної
Кореї. Бойові дії сторін в районі 38-ї паралелі (25 жовтня 1950 р. – 9 липня 1951 р.);
– четвертий період – бойові дії сторін у ході переговорів про перемир’я аж до закінчення
війни (10 липня 1951 р. – 27 липня 1953 р.).
Війну в Кореї можна вважати одним з найбільших воєнних конфліктів, що відбувся
невдовзі після Другої світової війни. Корейська війна є повчальною з огляду вивчення
способів підготовки та ведення наступальних, оборонних, десантних і протидесантних боїв в
умовах гірсько-лісистої місцевості та на приморських напрямках із широким застосуванням
механізованих і танкових військ. Протягом перших трьох етапів війни бойові дії носили
маневрений характер, протягом четвертого періоду – позиційний.
Таким чином, війна не виявила переможця, а сторони не досягли поставлених цілей.
КНДР і Республіка Корея за умовами перемир’я залишились приблизно в тих самих кордонах,
що і до початку війни. Північна Корея, Китай і СРСР не досягли бажаного. Разом з т им і США
теж залишилися невдоволеними результатами війни. Головнокомандувач коаліційними
військами ООН в Кореї генерал М.Кларк (наступник А.Макартура та М.Ріджуея) визнав:
«Виконуючи інструкції свого уряду, я виявився першим американським командувачем в
історії США, який підписав перемир’я, не здобувши перемоги».
Війна призвела до різкого загострення міжнародної напруженості, значного посилення
протистояння двох світових систем, викликаного боротьбою супердержав за світове лідерство,
та ескалації «холодної війни» між СРСР і США, а через два роки й між очоленими ними
військово-політичними блоками.
Значними були й безпосередні наслідки війни. Насамперед, це величезні матеріальні
збитки та людські втрати, спричинені воєнними діями. Так, тільки США витратили на війну
20 млрд. доларів. За період війни ВПС США здійснили 104078 літако-вильотів і скинули
близько 700 тис. т бомб і напалму. Внаслідок воєнних дій тільки народному господарству
КНДР було завдано таких збитків: зруйновано 8700 промислових об’єктів, 600 тис. житлових
будинків, 6 тис. шкіл і лікарень та ін. Не набагато меншими були збитки Південної Кореї.
Сторонами було знищено, пошкоджено, виведено з ладу велику кількість засобів
збройної боротьби. Так, сумарні втрати сторін в засобах авіації, за найбільш достовірними
даними, складають до 4000 літаків і вертольотів, причому втрати США і союзників виявилися
значно більшими, ніж втрати авіації КНДР, КНР і СРСР – близько 2900 і 1040 відповідно,
тобто співвідношення втрат становить 2,8:1. З вказаних 2900 знищених авіаційних засобів
тільки радянські льотчики та зенітники зі складу 64-го вак збили 1309 літаків противника
(винищувальною авіацією – 1097, вогнем зенітної артилерії – 212), при цьому втративши 335
своїх літаків. Проте, втрати у винищувачах приблизно рівні.
Загальні втрати сторін і цивільного населення, включаючи вбитих, поранених і пропалих
без вісті, складають понад 5,5 млн. людей (більша частина – це мирні громадяни Кореї), з них
загиблих і пропалих без вісті – близько 2 млн. Причому загальні втрати корейців склали понад
4 млн. людей (КНДР – 2,5 млн. і РК – понад 1,5 млн.), з них загиблими і пропалими без вісті –
до 1,5 млн. людей (КНДР – до 1 млн., РК – близько 500 тис. чол.). Загальні бойові втрати
воюючих сторін становлять понад 2,5 млн. людей (КНА – понад 600 тис., КНД (китайські
народні добровольці) – понад 900 тис., усього – до 1,6 млн.; армія РК – до 700 тис., війська

255
ООН – до 180 тис., усього – до 900 тис.), з них вбитими та пропалими без вісті – більше 1 млн.
людей (КНА – до 300 тис., КНД – понад 400 тис., усього – понад 700 тис.; армія РК – близько
300 тис., війська ООН – до 65 тис., усього – понад 350 тис.). Загальні втрати ЗС США – понад
160 тис. військових, з них безповоротні втрати – до 60 тис. чол., втрати інших країн у складі
військ ООН – до 15 тис. чол., з них близько 5 тис. – безповоротні втрати. Загальні
безповоротні втрати радянських частин і з’єднань, за останніми уточненими даними, склали
315 чол., з них офіцерів – 168, сержантів і солдатів – 147 чол.

Вирішальні фактори, що визначали характер воєнного мистецтва під час війни в

Кореї (1950–1953 рр.)
Війну в Кореї можна вважати одним з найбільших воєнних конфліктів, що відбувся
невдовзі після Другої світової війни. Корейська війна є повчальною з огляду вивчення
способів підготовки та ведення наступальних, оборонних, десантних і протидесантних боїв в
умовах гірсько-лісистої місцевості та на приморських напрямках із широким застосуванням
механізованих і танкових військ. Протягом перших трьох етапів війни бойові дії носили
маневрений характер, протягом четвертого періоду – позиційний.
Вирішальними факторами під час війни в Кореї (1950–1953 рр.), що визначали характер
воєнного мистецтва сторін, стали: рівень технічної оснащеності (ступінь розвитку озброєнь
і військової техніки, що були застосовані у війні); погляди на форми і способи ведення
збройної боротьби; рівень підготовки командного складу і військ та попередній бойовий
досвід сторін; специфіка ТВД; морально-психологічний стан особового складу та певні
особливості національного менталітету особового складу.
Лише побоювання значного розширення конфлікту, виходу його за межі півострову і
переростання війни з локальної в нову світову (з великим ступенем вірогідності – ядерну)
стримали вище політичне і військове керівництво США від використа ння в Кореї нових
засобів збройної боротьби, які були на той час в арсеналі їх збройних сил: атомної зброї,
реактивних бомбардувальників, безпілотних засобів нападу та деяких інших видів бойової
техніки. Проте, у війні в Кореї вперше у широкому масштабі були застосовані реактивні
винищувачі (з обох сторін) і вертольоти (війська ООН). Американське командування
випробувало в Кореї й деякі інші види нової зброї (за деякими підрахунками, у цій війні було
застосовано 9 раніше невідомих видів зброї), зокрема керовані снаряди, оснащені
телевізійною системою управління й споряджені вибуховими речовинами, що запускалися з
авіаносців і наводилися на ціль спеціальними літаками управління, і керовані бомби для
ураження малорозмірних цілей. Крім того, ЗС США широко застосовували зброю масового
ураження: бактеріологічну, хімічну, а також запалювальну речовину напалм.
Гірсько-лісиста місцевість півострову впливала передусім на дії сухопутних сил сторін ,
дещо знижуючи ефективність застосування військової техніки, зокрема танків. Певним чином
на дії військ і застосування засобів збройної боротьби впливали і кліматичні особливості ТВД.
У ході першого періоду війни (25 червня – 14 вересня 1950 рр.) КНА здійснила
загальний наступ, провівши 5 послідовних операцій: Сеульську (25-29 червня), Сувонську
(30 червня – 6 липня), Теджонську (7–20 липня), Нактонганську (21 липня – 20 серпня) і
Пусанську (31 серпня - 14 вересня). В результаті цих операцій КНА просунулися на південь
на 250–350 км, оволоділа 90% території Південної Кореї. Війська противника опинилися
затиснутими на пусанському плацдармі. Проте, втручання військ США і ООН не дозволило
КНА повністю оволодіти півостровом і досягти поставленої мети.
На цьому етапі стратегічна і оперативна ініціатива належала КНА, наступальні операції її
військ мали рішучий характер. Використовуючи умови гірсько-лісистої місцевості та
слабкі сторони противника, вони частиною сил вели бої уздовж доріг, а головними силами
завдавали ударів по флангах противника з метою наступного виходу на тили його головного
угруповання. Однією з найважливіших особливостей бойових дій КНА була оперативна й
тактична раптовість ударів. Для її досягнення широко використовувались нічні умови.
Однак, на успіх переслідування і розгрому противника впливала нестача бронетанкових
військ, авіації, втрати та виснаженість військ, а також недоліки у підтримці управління,
взаємодії, всебічного забезпечення.

256
 Другий період війни розпочався 15 вересня 1950 р. Створивши рішучу перевагу сил над
противником, у серпні-вересні 1950 р. американське командування в Кореї підготувало
рішучу наступальну операцію з метою повного розгрому КНА. Операція розпочалася
висадкою морського десанту в районі Інчхона 13–16 вересня («Кромайт» – Інчхонська
десантна операція). До складу десанту американське командування виділило 10-й армійський
корпус, що мав понад 50 тис. солдатів і офіцерів. Для перекидання десанту морем і
забезпечення його висадки було виділено 257 кораблів і суден. Для забезпечення висадки
з повітря залучалося 500 літаків і вертольотів. А головний удар було завдано з району Тегу
в напрямку Теджон, Сеул. 28 вересня війська ООН оволоділи Сеулом.
З виходом на 38-у паралель генерал Макартур зі своїм штабом спланували нову
наступальну операцію. 11 жовтня після потужної авіаційної та артилерійської підготовки
війська ООН перейшли у наступ, прорвали оборону КНА і 23 жовтня захопили Пхеньян.
Цьому сприяли два загони повітряного десанту та морський десант, висадку якого було
проведено з 20 до 26 жовтня в портах Хиннам і Вонсан. В результаті успішно проведених
операцій об’єднані війська ООН вийшли у північні райони КНДР. Подальше просування
військ ООН було затримано обороною військ КНА спільно з партизанами, що діяли в тилу
противника, і вступом у війну китайських військ.
На цьому етапі стратегічна й оперативна ініціатива повністю перейшла до американських
і південнокорейських військ. Вирішальними факторами стали раптовісь дій, досягнута
американськими військами, та значна кількісна та якісна перевага над противником, особливо
у бойовій техніці й озброєнні.
Основною формою операції військ ООН у наступі був фронтальний прорив оборони з
наступним розвитком успіху в глибину. Наступу передувала авіаційна й артилерійська
підготовка, війська підтримувалися масованими діями авіації та артилерії на всю глибину
оборони. Глибина наступальної операції 8-ї американської армії сягала 250–300 км,
середній темп наступу в тактичній зоні – 2–3 км, а при переслідуванні – 10–17 км за добу.
Американські війська діяли переважно вдень, уникаючи нічних боїв.
25 жовтня 1950 р., коли КНА і китайські добровольці (КНД) завдали потужного
контрудару по противнику, розпочався третій період війни. В результаті Унсанської
операції, яка тривала до 5 листопада, було завдано поразки південнокорейському корпусу і
звільнено від противника територію на північ від р. Чхончхонган. Зірвавши здійснені в
листопаді спроби військ ООН перехопити ініціативу, КНД і КНА 25 листопада перейшли у
рішучий контрнаступ на всіх ділянках фронту і до 24 грудня провели Пхеньян-Хиннамську
операцію. Війська 1-го і 2-го фронтів 6 грудня спільними зусиллями звільнили Пхеньян, а до
25 грудня – всю територію КНДР і вийшли на рубіж 38-ї паралелі. 31 грудня 1950 – 8 січня
1951 р. війська КНД (китайські народні добровольці) і КНА провели Сеульську операцію. І
вже 4 січня знову було взято Сеул. У результаті операції китайські і північнокорейські
війська просунулися уздовж західного узбережжя до 37-ї паралелі. Під їхнім контролем
опинилася північно-західна частина території Республіки Корея, у тому числі великі міста
Сеул, Інчхон, Вонджу.
У подальшому військам ООН вдалося стабілізувати фронт і вдруге звільнити Сеул.
Зважаючи на виснаженість військ і недостатність стратегічних резервів, командування КНД
і КНА відвело війська до 38-ї паралелі, на вигідний для оборони рубіж, на якому завчасно
обладнались оборонні позиції.
Активні наступальні дії з перемінним успіхом тривали до 9 липня 1951 р. А 10 липня
американське командування погодилось на ведення переговорів про припинення вогню в
Кореї. Вони розпочалися в Кесоні, а пізніше були перенесені у Паньминьчжон
(Пханмунджом).
Останній – четвертий – період війни тривав понад два роки. Воєнні дії у цей період
мали в основному позиційний характер і велися на обмеженій території. Разом з тим
мали місце спроби наступальних дій на суші, а також масовані удари американської
авіації по тилових об’єктах і військах противника. Позиційний період війни виявився новим
кроком у подальшому вдосконаленні організації та ведення тактичної оборони. Оборона
була двох видів: мобільна і позиційна.

257
 У мобільній обороні війська ООН широко застосовували тактику швидких відходів, яка
сполучалася з вогневим впливом на противника усіма вогневими засобами і особливо
авіацією. Позиційна оборона американських і південнокорейських військ, обладнана
системою суцільних траншей, будувалася з урахуванням специфіки гірсько-лісистої
місцевості. Стійкість оборони американці підвищували застосуванням напалму,
ешелонуванням протитанкових засобів, використанням тунелів.
Оборона військ КНД (китайські народні добровольці) і КНА протягом останнього
періоду війни створювалася з урахуванням надійного утримання своїх позицій безпосередньо
на фронті та відбиття можливих десантів на узбережжі. Оборона будувалася на глибину 30-
50 км і складалася з трьох смуг і окремих укріплених районів та вузлів. При цьому смуги
оборони обладналися не на суцільному фронті, а лише на найважливіших напрямках.
Інженерне обладнання смуг мало вогнищевий характер. Широке застосування знайшли
тунелі-галереї, обладнання яких тісно ув’язувалося із системою траншей і ходів
сполучення. До кінця війни загальна довжина підземних галерей складала 1250 км. Вони
мали захисну товщу землі 40-70 м і витримували удари 500-кг бомб.
Визначаючи місце і роль видів збройних сил у війні в Кореї, слід зазначити, що
вирішальну роль відіграли сухопутні війська сторін. Зі всіх родів військ провідна роль в
умовах гірсько-лісистої місцевості належала стрілецьким військам. Бронетанкові війська
(танкові з’єднання і частини) у наступі використовувалися переважно для безпосередньої
підтримки піхоти. Характерним в діях танків КНА і КНД було намагання скрито, разом з
піхотою підійти до противника і на великих швидкостях увірватися у його бойові порядки. Це
різко знижувало ефективність впливу авіації противника. В обороні танки посилювали
протитанкову оборону, використовувались для проведення контратак, посилення вогню
артилерії із закритих вогневих позицій, для оборони морського узбережжя.
У ході війни в Кореї американцями застосовувались повітряні десанти. Так 20–21
жовтня 1950 р. для запобігання організованого відходу військ КНА на північ від Пхеньяна у
район Сукчен і Сунчхон був викинутий повітряний десант (близько 6 тисяч чол.), який
захопив вузли доріг на напрямку відходу пхеньянського угруповання КНА і півтори доби
утримував захоплені райони до підходу головних сил. Інший повітряний десант (3300 чол.) з
подібним завданням був застосований 23-24 березня 1951 р. в районі Мунсана. Здійснювався
викид на парашутах і розвідувально-дивесійних груп. У Кореї вперше в історії був
висаджений повітряний десант на вертольотах – 20 вересня 1951 р. десант у складі посиленої
роти морської піхоти здійснив висадку поблизу Косона.
Поряд із сухопутними військами велику роль у війні американці відводили військово -
повітряним силам (далі – ВПС). У ході війни в Кореї американське командування задіяло до
35% своїх регулярних ВПС. В умовах специфічного театру воєнних дій авіація по суті
була єдиним високоманевреним засобом для військ ООН. Новим у порівнянні з Другою
світовою війною було застосування з обох боків реактивної авіації та використання США
вертольотів.
Американці швидко захопили панування в повітрі, після чого їхні літаки виконували
завдання по ізоляції району бойових дій, руйнуванню промислових об’єктів, міст, мостів і
безпосередній підтримці військ. Тактика американської авіації в той період зводилася до
денних дій дрібних груп і поодиноких літаків-бомбардувальників В-26, В-29 з малих і середніх
висот. По мірі посилення протиповітряної оборони противника американська авіація була
змушена перейти до нічних дій, збільшити висоти польоту, а вдень діяти великими групами
під прикриттям винищувачів. Загалом, у війні тактика ВПС отримала значного розвитку.
Разом з тим, ВПС США й союзників у війні не повною мірою виконали покладені на них
завдання, про що свідчать висновки, зроблені американськими військовими експертами.
Важливу роль у війні в Кореї відіграли військово-морські сили (далі – ВМС) США. Проте,
способи дій, які вони застосовували, суттєво не відрізнялися від способів дій у Другій світовій
війні. Крім того, у війні в Кореї як і в пізніших локальних війнах дії американських ВМС
здійснювалися за відсутності серйозної протидії з боку противника. Флот США блокував
морське узбережжя, підтримуючи наступ військ уздовж нього; здійснював перевезення військ,
техніки, боєприпасів; брав участь у висадці морських десантів у тилу військ противника,

258
зокрема в Інчхоні та Вонсані. Інчхонська операція до цього часу залишається найбільшою
морською десантною операцією з проведених після Другої світової війни.
Війна в Кореї мала певний вплив на удосконалення озброєння, військової техніки,
організаційної структури військ, на розвиток теорії воєнного мистецтва, н асамперед США.
Після цієї війни американське командування переосмислило ряд положень своєї воєнної
доктрини. Військові фахівці розробили і обгрунтували теорію «обмеженої війни», яку
апробували, зокрема, в ході агресії у В’єтнамі та наступних локальних воєнних конфліктах.
Війна підтвердила зростання ролі ВПС у сучасній війні. Також було зроблено висновок
про те, що в майбутньому не можна ігнорувати роль ВМС. Не випадково в подальшому
США почали збільшувати чисельність ВМС, насамперед таких його родів як мінно-
тральних сил, авіаносної авіації та морської піхоти. Було докорінно переглянуто питання про
співвідношення різних видів ЗС. У результаті було прийнято директиву «збалансованих
сил», що передбачала досягнення перемоги спільними зусиллями сухопутн их, військово -
повітряних і військово-морських сил.
У сучасних умовах більшість уроків Корейської війни не втратили свого значення. Для
прикладу, наведемо лише один із них. Ця війна підтвердила, що висока технічна
оснащеність збройних сил має пріоритетну роль і значення в досягненні цілей війни. Але,
разом з тим, вона показала, що навіть значна технічна перевага над противником ще не
гарантує перемоги, і це підтвердилося у пізніших війнах – у В’єтнамі, в Афганістані та
інших. Не менш важливе значення для досягнення перемоги мають і такі фактори, як
реальна оцінка можливостей і дій противника, уміння адекватно реагувати на його дії та
протиставляти незручну для нього тактику, ініціативність і раптовість дій, рівень підготовки
командного та рядового складу, морально-психологічний стан військ та інші. Не можна
повністю ігнорувати і кількісні показники ЗС противника. КНА і КНД значно
поступалася військам ООН у рівні технічної оснащеності, але суттєво переважали їх у
кількості «живої сили», що теж значною мірою відбилося на результатах війни.
Особливості тактики дій сухопутних військ під час війни в Кореї (1950 –1953 рр.)
На початку війни Корейська Народна армія (далі – КНА) мала десять дивізій (чотири з
яких знаходились на стадії формування), до 1600 гармат і мінометів, танкову бригаду (три
танкових, по одному мотострілецькому і самохідно-артилерійському полку та підрозділи
спеціальних військ), усього 258 танків Т-34-85 та 20 самохідних установок СУ-76. Сухопутні
війська Республіки Корея на початок війни складалися з восьми дивізій, мали на озброєнні 840
гармат і мінометів, 1900 протитанкових рушниць і 27 броне-машин. Бронетанкові війська
КНДР мали на озброєнні найбільш сучасні танки того часу Т-34, які були оснащені 85-мм
танковою гарматою, та самохідні установки СУ-76, що на той час вже були морально
застарілими. Порівняльний аналіз характеристик бронетанкової техніки КНДР та Республіки
Корея на початок війни свідчить, що танкові війська КНДР були найчисельніші та найкращі з
бойової підготовки і тактико-технічних характеристиках матеріальної частини в Азії.
У ході війни за рахунок поставок танків, самохідно- артилерійських установок (САУ) із
СРСР танкова бригада була переформована у 105 гвардійську танкову дивізію, сформовані 16,
17 танкові бригади по 65 танків Т-34-85 у кожній (17 танкова бригада у жовтні 1950 р. була
переформована у 17 механізовану дивізію), 603 моторизований полк та вісім окремих
танкових полків (по 15–20 танків і САУ в кожному).
Під час війни в Кореї війська ООН (дві третини яких складали американські війська,
крім США та Республіки Корея у війні брали участь війська ще 16 країн – членів ООН та 4
країни направили тільки медичні підрозділи) застосовували бронетанкову техніку:
американські танки Т-26, М-26 «Першинг» та його модифікація М-45, М4-А3 «Шерман», М-
46 «Паттон»; англійські танки – важкий «Центуріон» та середній «Кромвель»; американські
бронетранспор-тери – М-16, М-1 та М-2. Американські танки М4-А3, М-26 та англійські танки
«Кромвель» та «Центуріон» по озброєнню, броневому захисту та маневреності значно
поступалися танку Т-34-85, танки М-45 та М-46 були оснащені 105-мм гаубицею (90-мм або
105-мм гарматою з ежекційним пристроєм)
відповідно, більш потужним двигуном, гідромеханічною трансмісією, але поступалися
танку Т-34-85 за габаритними даними і запасом ходу.

259
 Стрілецька зброя КНА, КНД та військ ООН була представлена, головним чином,
зразками часів Другої світової війни: гвинтівки 7,62-мм Мосіна, «Гаранд» М1, карабін М1;
пістолети-кулемети ППШ-41, ППД-1934/38; ручні кулемети Дегтярьова ДП-27, ДПМ,
«Браунінг» М1922, М1918А1, А2; станкові кулемети «Максим», «Браунінг» М1919А4;
крупно-каліберні кулемети ДШК, «Браунінг» М2НВ; ранцеві вогнемети РОКС-2,3, М1А2,
М2-2. Протитанкові засоби механізованих військ були представлені теж, в основному,
зразками часів Другої світової війни: протитанкові рушниці ПТРС, ПТРД; 60-мм реактивний
гранатомет М1, М9, М18 «Базука». Тактико-технічні характеристики стрілецької зброї,
вогнеметів та протитанкових засобів, в основному, задовольняли вимоги військовослужбовців
супротивних сторін для вогневого ураження противника в умовах гірсько-лісистої місцевості
Кореї.
Особливості рельєфу та природних умов півострова вплинули на організацію оборони та
бойових дій у цілому. Американські війська, озброєні сучасною бойовою технікою, під час
бойових дій скинули на бойові порядки КНА і КНД велику кількість снарядів, мін, бомб, у
тому числі напалмові. У цих умовах траншеї та укриття польового типу не могли забезпечити
захист особового складу, техніки від ураження противника.
З метою більш надійного захисту особового складу і техніки, забезпечення ведення
вогню в умовах активного вогневого впливу з боку переважаючих сил противника, а також
для здійснення маневру силами й засобами зв’язку вогневих споруд, розташованих на
передньому краї, з тилом, війська почали створювати споруди підземного типу – тунелі. На
початку війни тунелі використовували тактично невірно: вогонь із підземних споруд не
забезпечував прикриття усіх підступів до оборони, не забезпечувалось створення
багатошарового вогню, скорочувалась можливість спостереження, підрозділи були ізольовані
та зв’язок між ними і командуванням був відсутній. Внаслідок цього оборона мала пасивний
характер. У ході війни під час удосконалення способів ведення оборонного бою ці помилки
були усунені, розташування тунелів здійснювалося за замислом бою та пов’язувалось із
системою траншей, які займали війська, що забезпечувало стійкість оборони. Тунелі
влаштовували, як правило, у ротних опорних пунктах на першій позиції. У тунелях
зосереджувалась значна кількість особового складу, що обороняла ротний опорний пункт,
забезпечувалось збереження особового складу під час артилерійської й авіаційної підготовки
противника та негайне відкриття вогню при переході його в атаку. Так, у березні 1951 р. на
східному узбережжі Кореї по групі з чотирьох танкових вогневих споруд кораблі противника
впродовж 45 хвилин вели артилерійський вогонь, випустив близько 1800 снарядів, однак
танки та їх екіпажі залишилися неушкодженими.
Велике значення тунелі мали під час підготовки контратак проти противника, що
вклинився, оскільки дозволяли швидко й приховано виводити війська на рубіж розгортання,
запобігти втратам та провести контратаку раптово для противника.
Оборона військ КНА і КНД мала осередковий характер, включала розвинуту систему
ярусного розташування вогневих споруд та укриття тунельного типу, пов’язаних між собою
ходами сполучення в межах опорного пункту або вузла оборони. Чітко визначених позицій
(першої, другої, третьої) в головній смузі оборони не було. Позиції були обладнані на всю
глибину головної смуги оборони на окремих висотах або групі висот. Суцільними траншеями
позиції не обладнувались. Безперервний артилерійський та авіаційний натиск противника,
відсутність суцільних траншей змусили війська КНА і КНД влаштовувати численні ходи
сполучення як у тилу, так і вздовж фронту.
Широкого застосування з боку підрозділів механізованих військ КНА і КНД під час
ведення оборонних боїв набули рухомі та нерухомі каменемети: у великий кошик клали заряд
вибухової речовини, на нього зверху насипали каміння, спускали кошик униз по пагорбу та
підривалийого на невеликій відстані попереду піхоти противника. Вибухом одного
каменемета уражалося до 50 солдатів противника.
Досвід війни в Кореї виявив такі особливості побудови оборони: опорні пункти оборони
влаштовували залежно від важливості напрямків та умов місцевості для військ, які
наступають, що вело до влаштування в глибині оборони лише окремих опорних пунктів, які
мали вогневий зв’язок між собою; при значній відстані між траншеями в опорному пункті

260
оборони влаштовували проміжні вогневі рубежі; основним елементом батальйонних районів
оборони були окремі ротні райони оборони, які мали вогневий зв’язок між собою як по
фронту, так і вглибину; при побудові оборони на широкому фронті основою оборони були
окремі взводні та ротні райони оборони, які складались з вогневих споруд і окопів,
розташованих на крутих схилах висот.
Бойовий порядок стрілецького батальйону залежно від умов місцевості складався з
одного або двох ешелонів. Відстань другої траншеї від першої у ротному районі оборони
сягала 100 м. Це було зумовлено труднощами підтримки вогнем підрозділів, які обороняли
першу траншею, з другої траншеї. Протитанкові засоби розміщували на найнижчому ярусі,
щоб уражати цілі з близької відстані. Для того, щоб траншеї не спостерігались противником із
висот, на брустверах влаштовували паркани з гілок хмизу та маскувальних сіток. Те, що
позиції створювались несуцільними, та їх вигнуте розташування дозволяло встановлювати
мінні поля не перед опорними пунктами, а в одну лінію з ними на танконебезпечних ділянках.
Таке розташування прикритих вогнем протитанкових мінних полів на передньому краї
оборони робило їх важкодоланими для саперів противника перед початком атаки та для його
танків під час атаки.
У ході війни американські війська широко використовували танки. При зустрічі з
підрозділами КНА і КНД, що оборонялися на місцевості, яка обмежувала застосування танків
поза дорогами, піхота противника розгорталась та здійснювала наступ з боків дороги, а танки
продовжували рух по дорозі, підтримуючи вогнем піхоту. У цьому випадку в бою
безпосередньо брали участь тільки танки, що рухались у голові колони, тому невеликі
підрозділи КНА і КНД мали можливість стримувати наступ переважаючих за чисельністю
танкових підрозділів противника. У наступі американські танки дуже часто мали десант
піхоти. Зазвичай танковий десант був у складі піхотного відділення (до 9 чоловік). При
підході танків на відстань 500–700 м від противника, що оборонявся, танковий десант
спішувався та продовжував рух ліворуч, праворуч по 4 чоловіки від танка уступом назад.
Позаду десанту наступали головні сили піхоти. Наступаючи таким чином, американські танки
не відривались від піхоти більш ніж на 400 метрів з метою уникнення ураження піхоти від
уламків снарядів власної артилерії та бомб авіації. Зв’язок піхоти з танками здійснювався за
допомогою радіостанцій. Крім того, піхота мала можливість підтримувати зв’язок з екіпажами
танків по телефону завдяки контактній коробці, яка була встановлена на кормі назовні танків.
З метою сприяння наступу наземним військам американське командування досить часто
використо- вувало авіацію. При зустрічі організованого опору з боку КНА і КНД танки і
піхота противника при підтримці авіації тимчасово призупиняли наступ, а іноді відходили на
400–600 м назад, щоб уникнути ураження від ударів авіації, а після нанесення ударів авіації
наступ продовжувався. Враховуючи чисельну перевагу військ ООН у повітрі, у стрілецьких,
механізованих і танкових з’єднаннях та частинах КНА і КНД створювалися групи стрільців-
мисливців за літаками у складі 18–30 бійців, озброєних одним-двома ручними кулеметами
(радянського виробництва ДП-27, ДПМ, трофейними «Браунінг» М1922, М1918А1, А2),
станковим кулеметом («Максим»), двома–трьома протитанковими рушницями, зенітним
кулеметом або гарматою малокаліберної зенітної артилерії. Такі групи діяли підгрупами
чисельністю у 4–7 чоловік, які розташовувалися в 100–200 м від об’єкта, який прикривався, і
вели вогонь по літаках противника, що низько літали.
Американські підрозділи здійснювали наступ не суцільним фронтом, а, головним чином,
уздовж доріг. Місцевість, яка була на значній відстані від доріг, вони не займали, завдяки
цьому на їх флангах залишались підрозділи КНА і КНД, які використовували відсутність
суцільного фронту та захоплювали панівні висоти, виходили у глибокий тил американських
підрозділів та оточували їх. Урахувавши це, американці прагнули наступати не тільки по
дорогах, але й займати гори у смузі наступу.
Часто американські підрозділи використовували такі тактичні прийоми для оборони
вузлів доріг: танки розташовувалися осторонь від дороги на відстані 10–20 м, маючи попереду
піхоту в траншеях, а за танками, на відстані 2–5 км від доріг, займала вогневі позиції
артилерія. У 1952–1953-х роках американці використовували в горах переважно танки для
ведення вогню по обороні підрозділів КНА прямою наводкою та із закритих вогневих позицій.

261
Танки американських підрозділів вдень виходили через гори до переднього краю й вели
вогонь прямою наводкою по бойових порядках частин КНА, а після обстрілу танки заднім
ходом відходили назад, за укриття. Місця виходу таких танків до переднього краю не були
постійними, а змінювалися. Танки з 105-мм гарматами та САУ використовувалися для
ведення вогню по обороні КНА із закритих вогневих позицій, які часто мінялися. Уночі танки
американських підрозділів вели вогонь прямою наводкою, висвітлюючи місцевість
прожекторами, встановленими на спеціальних баштах на танках. Американські підрозділи,
використовуючи цим способом танки, завдавали руйнування й втрати частинам КНА, тоді як
їхні танки зазнавали невеликих втрат, тому що в горах частини КНА були озброєні 76-мм
гарматами, а танків не мали, внаслідок чого ефективно боротися з танками противника не
могли.
Заслуговує на увагу тактика танкових таранів військ КНА та готовність екіпажів до
самопожертви. У наступі, коли війська прикуті до доріг, для перешкоджання руху по дорозі в
обороні окремі танки підрозділів КНА на великій швидкості рухались назустріч танковій
колоні противника, яка наступала. Внаслідок зіткнення танка з головним танком противника
обидва танки розбивалися, чим надовго перекривався рух дорогою.
У гірській місцевості в обороні танки були досить потужним бойовим засобом. Частину
танків розташовували в засідці таким чином, щоб вони могли вести фланговий вогонь по
противнику. При обороні гірського перевалу, де місцевість поза дорогами для танків
непрохідна, їх розташовували у засідці в декількох місцях, групами по 2–3 машини. Якщо
місцевість була танкодоступна, то частина танків виділялась для дій із засідок, а основну масу
танків залишали в резерві для проведення контр-атаки. Танки, що розташовувались у засідці,
не поспішали з відкриттям вогню по танках противника: їх підпускали на таку відстань, щоб
можна було вести вогонь по флангах бойових порядків противника. При наступі противника
по дорогах танки, що перебували в засідці, одночасно відкривали вогонь по головному й
останньому танках, а потім вели вогонь по інших танках колони.
Оборона морського узбережжя в Кореї мала ряд особливостей і відрізнялась широким
застосуванням танків і САУ, будувалась за принципом оборони на широкому фронті, а на
найважливіших ділянках імовірної висадки морських десантів – як на звичай-ному фронті.
Передній край першої смуги оборони у перший період війни створювався на висотах, на
значній відстані від берега. Надалі досвід війни підтвердив доцільність створення переднього
краю оборони по зрізу води. Під час оборони західного морського узбережжя танки
розташовували на відстані 10–15 км від берега, безпосередньої боротьби з десантом на воді та
під час висадки не вели, а використовували для оборони вузлів доріг у глибині оборони,
влаштування засідок та як рухомі вогневі засоби, стримуючи противника, що наступав.
Як показав досвід воєнних дій у Кореї, танки в обороні морського узбережжя відіграють
велику роль та є потужним засобом протидесантної оборони. Маючи потужне озброєння,
броньовий захист, маневреність, танки можуть чинити значний опір противникові ще до
підходу його до берега. Вони можуть вести ефективну боротьбу з кораблями противника,
позбавити їх можливості маневрування при знаходженні їх на значній відстані від берега,
знищувати десант противника при підході до берега. Водночас самі танки, розташовані на
березі в укриттях тунельного типу, зовсім невразливі від вогню корабельної артилерії й авіації
противника, та можуть бути використані як рухомі і нерухомі вогневі засоби під час оборони
вузлів доріг при відбитті противника, що висадився та прагне розвивати наступ у глибину
оборони.
Таким чином, аналіз застосування сухопутних військ під час війни в Кореї дозволив
зробити такі висновки.
Протиборчі сторони під час війни у Кореї застосовували форми і способи ведення бою,
які були вироблені в Другій світовій війні. Бойові дії носили як маневрений, так і позиційний
характер. Обидві сторони застосовували як наступ, так і оборону.
На першому етапі війни наступ механізованих і танкових з’єднань і частин КНА мав
рішучий характер. Використовуючи умови гірсько-лісистої місцевості та слабкі сторони
південнокорейських і американських військ (недостатню підготовку до ведення бойових дій
вночі, прив’язку їх до мережі доріг та інші фактори), вони вели бої уздовж доріг тільки

262
частиною сил, а головними силами завдавали ударів по флангах противника з метою
наступного виходу в тил його головних сил.
У ході другого етапу війни ініціатива повністю перейшла до американських і
південнокорейських військ. Під час наступу американських механізованих і бронетанкових
з’єднань напрямок головного удару обирався, як правило, з урахуванням розташування
аеродромів військ КНА і районів висадки своїх морських десантів. Прорив здійснювався за
умов багаторазової переваги над противником у силах і засобах. Наступу передувала авіаційна
й артилерійська підготовка, наступаючі війська підтримувалися масованими ударами авіації
та щільним вогнем артилерії на всю глибину оборони підрозділів КНА та КНД.
На третьому етапі війни бойові дії мали переважно маневрений і рішучий характер, де
якнайбільше були використані маневрені можливості механізованих і бронетанкових військ.
Обидві сторони намагалися досягти своїх цілей наступальними діями, які розгорталися на
окремих напрямках, що збігалися з основними дорогами та виводили до життєво важливих
центрів американських військ. Бої велись за гірські перевали, проходи, залізничні вузли,
комунікації тощо. Активність дій підрозділів КНА і КНД вплинула на тактику американських
і південнокорейських військ. Підрозділи ООН, на відміну від КНА і КНД, наступ вели тільки
вдень і, як правило, після придушення оборони противника вогнем артилерії, ударами авіації
та наступали на суцільному фронті у складі тактичних груп (ротних, батальйонних, змішаних),
до складу яких залучалися й танкові підрозділи.
Війська ООН застосовували маневрену оборону, де після нанесення ураження
противнику на одному рубежі швидко й організовано відходили, готували оборону на новому
рубежі і чинили сильний опір по рубежах. Під час ведення оборони американські підрозділи
часто використовували танки як вогневі точки для стрільби прямою наводкою та із закритих
вогневих позицій.
Застосування у війні значної кількості бронетанкової техніки примусило застосовувати
новий протитанковий засіб: реактивні протитанкові рушниці американського виробництва
типу «Базука», які були набагато мобільніші та менш уразливі, ніж протитанкові гармати того
часу. Поява їх на полі бою дала поштовх для подальшого масового виробництва легких
протитанкових засобів (безвідкатних гармат, реактивних протитанкових гранатометів) та
поставок їх у піхотні (мотопіхотні) підрозділи, які прийняли на себе основний тягар боротьби
з танками противника.
Зростання протитанкових можливостей оборони вимагало поліпшення характеристик
озброєння і військової техніки з’єднань, частин та підрозділів, що наступали. Тому у другому
періоді війни на більшості бронетранспортерів, які раніше використовувалися лише як засіб
транспортування піхоти до поля бою, були встановлені великокаліберні кулемети. Ведення
інтенсивного кулеметного вогню з бронетранспорте-рів по протитанкових засобах на
значних дальностях у декілька разів знижувало ефективність їх застосування.
Американське командування випробувало в Кореї 9 раніше невідомих видів зброї
(зокрема, керовані снаряди, оснащені телевізійною системою управління; керовані бомби;
вертольоти тощо). Підрозділи США широко використовували напалм та застосовували
біологічну і хімічну зброю, причому як у наступі, так і в обороні, для знищення особового
складу та техніки підрозділів КНА і КНД.
Тактика механізованих і танкових військ у ході війни змінювалася та удосконалювалася і
мала свої характерні риси й особливості, які зумовлені низкою факторів, головними з яких є:
поява та застосування нових засобів збройної боротьби; значна перевага однієї зі сторін у
техніці й озброєнні, а іншої – у людських ресурсах; особливості місцевості.

Підсумовуючи слід зазначити:

1. Головною причиною Корейської війни стали геополітичні фактори: глобальні
протиріччя та устремління двох політичних, військових і ідеологічних центрів сили (СРСР і
США) до світового лідерства; штучний поділ Кореї на дві частини після Другої світової війни;
агресивні устремління політичного керівництва КНДР і РК, підтримані з боку СРСР, КНР і
США відповідно. Безпосередня відповідальність за розв’язання війни лежить не лише на
вищому керівництві Північної Кореї (адже саме КНДР розпочала масштабні воєнні дії проти

263
Півдня), але й на керівництві великих держав. Спочатку збройне зіткнення між Північчю та
Півднем мало риси громадянської війною, але зі вступом у війну ЗС США та країн ООН, а
пізніше – і китайських військ, отримало характер міжнародного воєнного конфлікту.
Війна, незважаючи на її велику ціну (величезну заподіяну моральну та матеріальну
шкоду, великі фінансові витрати і людські втрати сторін), не виявила переможця і за своїми
політичними результатами не задовольнила жодну із сторін, не змінила розстановки сил як
усередині Кореї, так і на регіональному та світовому рівнях.
2. Для першого року війни в Кореї – трьох перших її періодів – характерним було
ведення сторонами активних маневрених наступальних і оборонних дій. У четвертому періоді
(липень 1951 р. – липень 1953 р.) воєнні дії сторін мали в основному позиційний характер і
велися на обмеженій території. Разом з тим мали місце спроби наступальних дій на суші й
активні систематичні дії авіації сторін, а також масовані удари американської авіації по
тилових об’єктах і військах противника, зокрема із застосуванням напалму та біологічної
зброї.
3. Стратегія сторін визначалася їх воєнно-політичними цілями у війні. Обидві сторони
прагнули до об’єднання країни, але на власних умовах. Стратегічні плани сторін не були
незмінними, вони корегувалися залежно від стратегічної обстановки, яка складалася на
фронті. Так, якщо первинною метою КНДР у війні були повний розгром збройних сил
противника та встановлення комуністичного режиму на території всієї країни, то пізніше – не
зазнати повної поразки та стримати противника, зі вступом у війну на боці КНА китайських
військ – визволити територію КНДР та захопити частину території Південної Кореї, і
нарешті – стабілізувати фронт на вигідних рубежах. Цим були зумовлені і стратегічні дії:
стратегічний наступ, потім – вимушений відхід і оборонні дії, у подальшому – перехоплення
ініціативи і знову наступ, і врешті-решт – стратегічна оборона з контрнаступальними діями
меншого масштабу.
Для оперативного мистецтва КНА і КНД (китайські народні добровольці) у наступі
характерним було рішучість цілей операцій, їх відповідність конкретним бойовим умовам,
достатньо високі темпи наступу. Проте, іноді операції не досягали своєї мети через різке
скорочення темпів наступу, що було наслідком розтягнутості комунікацій, активної протидії
противника, труднощів у забезпеченні бойових дій. Оборона здійснювалася на широкому
фронті за принципом утримання важливих у тактичному відношенні об’єктів. У четвертому
періоді війни війська будували глибоко ешелоновану оборону на суцільному фронті. Новим в
організації оборони було широке використання тунелів.
Воєнне мистецтво американських і південнокорейських військ грунтувалося на
принципах, які були притаманні армії США у завершальному періоді Другої світової війни.
Головну ставку в досягненні перемоги американське командування робило на раптовість дій,
масоване застосування авіації та сил флоту для завоювання панування в повітрі та на морі,
після чого, переключивши авіацію та сили флоту на підтримку сухопутних військ, воно
прагнуло досягти розгрому збройних сил противника.
Наступальні операції війська ООН проводили за наявності значної переваги в силах і
засобах, особливо в авіації, а на приморських напрямках – за підтримки ВМС. Наступу
передувала авіаційна та артилерійська підготовка. Удари авіації та артилерії завдавалися на
всю глибину побудови оборони, після чого піхота та танки йшли в атаку. Недоліком
американських і південнокорейських військ була слабка підготовленість до ведення нічних
бойових дій.
Війна в Кореї велася в основному класичними способами. Формами воєнних дій обох
сторін були наступальні (контрнаступальні) та оборонні операції, битви та бої, і крім того з
боку США – систематичні бойові дії авіації та флоту, а також морські десантні операції.
Особливістю було те, що окремі частини і з’єднання КНА у тилу противника вели
партизанські дії.
4. Вирішальна роль у війні належала сухопутним військам сторін, а з родів військ –
стрілецьким і бронетанковим військам та артилерії.
5. Форми і способи воєнних дій в Кореї в ході війни змінювалися та удосконалювалися.
Вони мали свої характерні риси й особливості, які зумовлені низкою факторів. Це, зокрема,

264
поява та застосування нових засобів збройної боротьби, значна перевага однієї із сторін в
техніці й озброєнні, а іншої – в людських ресурсах, особливості театру воєнних дій. Звідси й
випливала своєрідність дій сторін. Передусім це стосується військ КНА і КНД, в діях яких
разом з класичними мали місце й партизанські способи збройної боротьби, що було новим і
незвичайним для противника, а тому й ускладнювало виконання ним поставлених бойових
завдань.

Військове мистецтво у війні у В’єтнамі (1964–1973 рр.)

Список скорочень:
ДРВ – Демократична Республіка В’єтнам (Північний В’єтнам)
РВ – Республіка В’єтнам (Південий В’єтнам)
НФВПВ – Національний Фронт визволення Південного В’єтнаму (веде партизанську
війну і має комуністичну спрямованість)
ВНА – В’єтнамська Народна Армія
«В’єтконг» – має китайське коріння (в’є конгшан) і перекладається як «в’єтнамський
комуніст».
РПВ – Республіка Південний В’єтн. Створена у 1969-му році.

Причини виникнення воєнного конфлікту у В’єтнамі

Війна, яка з невеликою перервою йшла в Індокитаї, перш за все у В’єтнамі, в 1946–1975 рр.,
Стала не тільки самим тривалим, але і найдивовижнішим військовим конфліктом другої половини
XX в. Економічно слабка, відстала напівколоніальних країна зуміла перемогти спочатку Францію,
а потім цілу коаліцію, очолювану найбільш економічно розвиненою державою світу – США.
Війна у В’єтнамі стала найбільшим конфліктом другої половини двадцятого століття.
Під В’єтнамською війною зазвичай мають на увазі збройне зіткнення з США. Але це лише
частина конфлікту.
У цій війні виділяють три основних етапи:
громадянська війна в Південному В’єтнамі; вступ США у війну; завершальний етап.
Всі ці події відбувалися в період з 1957 по 1975 рр. Їх прийнято називати Другою
Індокитайської війною. Конфлікт почався, як громадянське протистояння в Південному
В’єтнамі, в який потім втягнувся Північний В’єтнам. У певний момент війна у В’єтнамі
переросла в протистояння з однієї стророни західного блоку СЕАТО в який входили: США;
Південна Корея; Таїланд; Австралія; Філіппіни; Нова Зеландія (допомагали жителям Півдня) і
з іншої Радянський Союз та Китай (які допомагали жителям Півночі). В’єтнамський конфлікт
торкнувся сусідніх Камбоджі і Лаосу, де також йшли громадянські війни.
Без розгляду подій, що передують війні у В’єтнамі, неможливо показати повну картину
події. Тому спочатку згадаємо, що передувало цьому збройного конфлікту. Для цього
повернемося до часу закінчення Другої світової війни.
Франція колонізувала В’єтнам в другій половині XIX століття. У
країні йшла постійна боротьба з колонізаторами, і існувало підпілля.
Протистояння загострилося на початку XX століття після Першої
світової війни.
В результаті до 1941 року виникла Ліга за незалежність
В’єтнаму. Це була військово-політична організація, яка об’єднала
під своїми прапорами всіх, хто боровся з французькими
колонізаторами. Її також називали В’єтміня.

Фото солдата
В’єтміня

Ключові пости в цій організації займали комуністи і прихильники Хо Ши Міна.

У роки Другої світової війни США надавали різнобічну допомогу В’єтнаму у війні з

265
Японією. Після того як Японія капітулювала, В’єтміня зайняла Ханой і інші великі міста
В’єтнаму. В результаті була проголошена Демократична Республіка В’єтнам. Французька
влада з цим не погодилися і ввели експедиційний корпус до В’єтнаму в грудні 1946 року. Так
почалася колоніальна війна. Вона увійшла в історію, як Перша Індокитайська війна.
Війна тривала з 1950 по 1954 рік і закінчилася розгромом французьких військ при
Дьенбьенфу. На цей момент США забезпечували більше 80 відсотків витрат на цю війну.
Річард Ніксон (в ту пору він був віце-президентом США) висловлювався за використання
тактичної ядерної зброї. Однак в липні 1954 року в Женеві було досягнуто мирну угоду.
Відповідно до нього, В’єтнам був розділений на Північний і Південний по сімнадцятій
паралелі. В’єтнам перейшов під владу Франції, яка надала йому незалежність. Правда, тільки
на папері. Реально при владі там знаходилися американські маріонетки. Через деякий час в
країні почалася уповільнена громадянська війна.
У 1960 році у США відбулися вибори президента. У передвиборній боротьбі активно
використовувався лозунг «червона загроза». У Китаї був прийнятий курс на розвиток
комуністичної моделі. Тому США дуже нервово спостерігало за розширенням комуністичного
режиму в Індокитаї і з цієї причини займають місце Франції.
Першим президентом Республіки В’єтнам (Південний В’єтнам) став Нго Дінь Зьем, який
за допомогою американців прийшов на цю посаду.

Фото. Хо Ши Мін Фото. Нго Дінь Зьем

Правління цієї людини можна охарактеризувати, як гіршу форму тиранії і корупційної

влади. Ключові пости були зайняті родичами Дьєма, які влаштовували моторошне свавілля.
З 1957 по 1973 рік за співпрацю з американцями партизанами Вʼєтконга було
розстріляно близько 37 тисяч вʼєтнамців півдня, більшість з яких були дрібними
держслужбовцями.

Фото. Типова картинка в’єтнамських міст

Противники режиму нудилися у в’язницях, свобода друку і слова була відсутня.

Керівництво США закривали на це очі, щоб не втратити союзника.
При такому правлінні невдоволення населення в Південному В’єтнамі зростало, стали
з’являтися загони опору, які спочатку навіть не підтримувалися у Північному В’єтнамі. Але
США переконували себе, що в усьому винні комуністи і стали закручувати гайки. Це тиск
призвів лише до того, що до кінця 1960 року угруповання підпільників в Південному

266
В’єтнамі об’єдналися в єдину організацію під назвою Національний фронт звільнення. На
заході ця організація називалась В’єтконг.
Починаючи з цього часу, влада Північного В’єтнаму також налагодила постійну
допомогу партизанам. У відповідь на це американці збільшили технічну допомогу і підтримку
радниками. В кінці 1961 року в Південному В’єтнамі з’явилися перші частини армії США. Це
були кілька вертолітних рот, щоб зробити війська Півдня мобільніше. Радники США стали
займатися навчанням військ Півдня більш серйозно. Крім того, вони планували бойові
операції.
Всі дії адміністрації Білого дому були спрямовані на демонстрацію своєї рішучості на
боротьбу з «комуністичною заразою» в Індокитаї. Поступово це протистояння переростало
для США в «гарячу» точку і В’єтнам ставав ареною зіткнення супердержав. Адже за спиною
Північного В’єтнаму стояв СРСР і Китай. США при втраті контролю над Південним
В’єтнамом втрачали Таїланд, Лаос, Камбоджу. Це ставило під удар навіть Австралію.
Американці зрозуміли, що їх ставленик Зьем не може справлятися з партизанами, вони
влаштували переворот за допомогою генералів з його оточення. Нго Дінь Зьема вбили 2
листопада 1963 року разом з його братом. Після цього почався період боротьби за владу і
пішла черга переворотів. В результаті партизанський рух зміцнив свої позиції.
У той же час, в США був убитий Кеннеді і на цій посаді його змінив Ліндон Джонсон.

Дж. Ф. Кеннеді Ліндон Джонсон

Він насамперед відправив до В’єтнаму додаткові війська. Американці мали в 1959 році в
Південному В’єтнамі 760 військових, а до 1964 їх кількість там зросла до 23300. Тобто,
відбувалося їх поступове втягування в конфлікт. І пряме зіткнення американських військ з
Північним В’єтнамом було лише питанням часу.
Історична довідка
З 1959 року США вже ввели свої війська на територію Південного В’єтнаму і почали
повномасштабні військові дії. Одна з основних причин – зупинити поширення комунізму в Азії;
в той час боротьба з «червоною загрозою» взагалі була надзвичайно актуальна серед
американських політиків.
Американці задіяли величезні військові ресурси і день у день методично демонстрували
всю міць сучасної військової техніки: були залучені морська піхота, бойові літаки тактичн их
ВПС, ударні авіаносці, літаки, армійська авіація і стратегічні бомбардувальники.
Отже, після 1955 року, Франція як колоніальна держава йде з В’єтнаму. Половина країни
на північ від 17-ї паралелі, або Демократична Республіка В’єтнам, контролюється компартією
В’єтнаму, південна половина, або Республіка В’єтнам – Сполученими Штатами Америки, яка
керувала південнов’єтнамським урядом як маріонеткою. У 1956 р відповідно до Женевських
угод по В’єтнаму в країні повинен був проводитись Референдум про возз’єднання В’єтнаму,
що в подальшому передбачало вибори президента на всій території В’єтнаму. Однак,
президент Південного В’єтнаму Нго Дінь Зьем відмовився проводити референдум на Півдні.
Тоді Хо Ши Мін створює на Півдні Національний Фронт визволення Південного В’єтнаму
(НФВПВ), який починає партизанську війну з метою повалити Нго Дін Зьема і провести
загальні вибори. Американці називали НФВПВ, а також уряд ДРВ, Вьетконга. Слово
«В’єтконг» має китайське коріння (в’є конгшан) і перекладається як «в’єтнамський комуніст».
США надають допомогу Південному В’єтнаму і все більш втягуються у війну. На початку

267
60-х вони вводять в Південний В’єтнам свої контингенти, з кожним роком збільшуючи їх
чисельність.

Збройна боротьба проти американської окупації у В ’єтнамі 1964–1974 рр.

Загальноприйнята назва «В’єтнамська війна» або «війна у В’єтнамі» – це Друга
Індокитайська війна, головними воюючими сторонами в якій були Демократична
Республіка В’єтнам і СШ А.
Для довідки: Перша Індокитайська війна – війна Франції за збереження своїх колоній в
Індокитаї в 1946–1954 р.р. В’єтнамська війна почалася приблизно в 1961 році і закінчилася
30 квітня 1975 року. У самому В’єтнамі ця війна називається Визвольною, а іноді і
Американськю війною. Часто В’єтнамська війна розглядається як пік «холодної війни» м іж
радянським блоком і Китаєм, з одного боку, і США з деякими їхніми союзниками – з іншого.
В Америці війна у В’єтнамі вважається самим темною плямою в її історії. В історії В’єтнаму
ця війна є, мабуть, самою героїчною і трагічної сторінкою.
В’єтнамська війна була одночасно громадянською війною між різними політичними
силами В’єтнаму і збройною боротьбою проти американської окупації. Вона охопила не
тільки територію В’єтнаму, але й сусідніх з ним Лаоса і Камбоджі (звідси і друга її назва). З
боку ДРВ військові дії прийняли форму крупно масштабних партизанських операцій на
території Південного В’єтнаму за участю регулярних військ ДРВ проти збройних сил
Південного В’єтнаму і його союзника США.

Весь конфлікт можна розбити на наступні етапи:

 перший етап 1964–1967 роки. Вступ США та союзників у війну;
 другий етап 1968 рік – Тетський наступ;
 третій етап 1968–1973 роки. Америку захлиснули антивоєнні виступи. До влади в
США в цей час прийшов Р. Ніксон під гаслами припинення війни. Проте за 1970 рік США
скинули бомб більше, ніж за всі попередні часи;
 четвертий етап 1973–1975 роки – завершальний етап конфлікту. 30 квітня 1975 року
конфлікт завершився повною перемогою Хо Ши Міна, весь В’єтнам став комуністичним.

Вступ СШ А у війну. Початок військових дій

2 серпня 1964-го року стався перший «Тонкінський інцидент». В Тонкінській затоці
американські есмінці Turner Joy і Maddox вступили в бій з торпедними катерами Північного
В’єтнаму. Через 2 дні 4 серпня, з есмінця Maddox надійшло повідомлення про повторний
обстріл з боку супротивника. Але тривога була помилковою і з корабля це підтвердили через
деякий час. Але представники розвідки повідомили про те, що перехоплені повідомлення
північних в’єтнамців з підтвердженням про цю атаку.

Фото. Есмінець Maddox

Історична довідка
Уже в наш час з’явилися дослідження істориків щодо того епізоду. Зокрема, своє
дослідження зробив Метью Ейд, який займається питаннями історії АНБ (Агентство

268
Національної Безпеки). Ця спецслужба займається в США радіоелектронною розвідкою і
контррозвідкою. Він прийшов до висновку, що донесення розвідки про інцидент в Тон кін ській
затоці були підроблені. Він прийшов до цього висновку на підставі звіту Роберта Хейньока
(історик АНБ). Він був розсекречений в 2001 році. Згідно з даними цього документа офіцери
агентства національної безпеки припустилися помилки при перекладі радіоперехоплення.
Вищі чини розкрили цю помилку, але приховали її. В результаті все було представлено так, що
на американський есмінець дійсно було скоєно напад. Керівництвом країни ці дані були
використані для початку військової операції.

Чи були напади катерів реальними або уявними – окрема дискусійна тема, яку ми
залишимо професійним історикам. Так чи інакше, 5 серпня почалася повітряна атака і обстріл
території північного В’єтнаму кораблями 7-го флоту.
6–7 серпня була прийнята «Тонкіньска резолюція», яка зробила військові дії
санкціонованими. Відкрито вступили в конфлікт Сполучені Штати Америки планували
ізолювати північнов’єтнамську армію від ДРВ, Лаосу і Камбоджі, створивши умови для її
знищення.
Голосування в конгресі США було одноголосним за право відповісти всіма доступними
засобами. Так була прийнята Тонкінська резолюція і почалася повномасштабна війна у
В’єтнамі.
Уже в наш час з’явилися дослідження істориків щодо того епізоду. Зокрема, своє
дослідження зробив Метью Ейд, який займається питаннями історії АНБ (Агентство
Національної Безпеки). Ця спецслужба займається в США радіоелектронною розвідкою і
контррозвідкою. Він прийшов до висновку, що донесення розвідки про інцидент в Тонкінській
затоці були підроблені. Він прийшов до цього висновку на підставі звіту Роберта Хейньока
(історик АНБ). Він був розсекречений в 2001 році. Згідно з даними цього документа офіцери
агентства національної безпеки припустилися помилки при перекладі радіоперехоплення.
Вищі чини розкрили цю помилку, але приховали її. В результаті все було представлено так, що
на американський есмінець дійсно було скоєно напад. Керівництвом країни ці дані були
використані для початку військової операції.
В результаті чого Президент Джонсон віддав наказ про авіаційні удари по військово-
морських базам та об’єктам Північного Вʼєтнаму. Операція отримала назву «Pierce Arrow».
Тут цікавий той факт, що рішення про військову операцію з ентузіазмом сприймалося тільки
цивільним керівництвом США. Генерали Пентагону абсолютно не були раді цьому рішенню.
Таким чином війна поширилася на Північний В’єтнам. З цього періоду в війну
включився СРСР у формі надання ДРВ військово-технічної допомоги. Союзниками США у
В’єтнамської війні були південнов’єтнамська армія (ARVN, тобто, Army of Republic of
VietNam), контингенти Австралії, Нової Зеландії та Південної Кореї. Найжорстокішими по
відношенню до місцевого населення в другій половині 60-х років виявилися деякі
Південнокорейські частини (наприклад, бригада «Blue Dragon»). З іншого боку воювали
тільки Північнов’єтнамська армія ВНА (В’єтнамська Народна Армія) і НФВПВ (Національний
Фронт визволення Південного В’єтнаму). На території Північного В’єтнаму знаходилися
військові фахівці союзників Хо Ши Міна – СРСР і Китаю, які безпосередньо в боях участі не
брали, за винятком оборони об’єктів ДРВ від нальотів військової авіації США на початковому
етапі війни.

Війна у В’єтнамі 1965–1974 рр. Хронологія

В лютому 1965 року В’єтконгівці атакували військові американські об’єкти.
Після цієї нахабної витівки американським президентом Ліндоном Джонсоном було
оголошено про готовність нанесення удару у відповідь, який і був проведений під час операції
«Палаючий спис» – жорстокого бомбардування в’єтнамської території американською авіацією.
В березні 1965 року народження, армією США була проведена ще одна, найбільша з
часів Другої світової, бомбардувальна операція під назвою «Гуркіт грому». У цей час
чисельність американської армії зросла до 180 000 військових. Але і це ще не межа. Протягом
наступних трьох років їх було вже близько 540 000. Але перший бій, в який вступили солдати

269
армії США, стався в серпні 1965 року. Операція «Старлайт» була закінчена повною
перемогою американців, які знищили приблизно 600 в’єтконгівців.
7 лютого 1965 го була проведена операція «Палаючий Спис», основне завдання якої,
глобальне знищення важливих об’єктів Північного В’єтнаму. Атака продовжилася 2 березня –
вже в рамках операції «Гуркіт грому».
В березні 1965 року, армією США була проведена ще одна, найбільша з часів Другої
світової, бомбардувальна операція під назвою «Гуркіт грому». Бомбардування об’єктів
Північного В’єтнаму стали систематичними. Приблизно в цей же час в місті Дананге
висадилися кілька тисяч морських піхотинців. У цей час чисельність американської армії
зросла до 180 000 військових. Але і це ще не межа. Протягом наступних трьох років їх було
вже близько 540 000.
За різними оцінками у В’єтнамі воювала третину всієї наземної техніки і вертольотів
армії США, приблизно 40 відсотків тактичної авіації, 10–15 відсотків авіаносних з’єднань і
понад 60 відсотків морської піхоти.
Радянський Союз теж не сидів склавши руки. Радянський Союз і КНР надавали
економічну і технічну допомогу уряду Північного В’єтнаму. Також туди були направлені
військові фахівці та інструктори. Зокрема, за перші кілька років конфлікту ДРВ отримало від
СРСР допомогу в розмірі понад триста мільйонів рублів. У Північний В’єтнам поставлялось
озброєння, технічні засоби, боєприпаси. Фахівці з СРСР навчали місцевих бійців працювати
на бойовій техніці.

Фото. Висадка американських солдатів в Південному

В’єтнамі.Червень 1965 р.

Перший бій, в який вступили солдати армії США, стався в серпні 1965 року. Операція
«Старлайт» була закінчена повною перемогою американців, які знищили приблизно 600
в’єтконгівців.

Після цього американською армією було прийнято рішення про застосування стратегії
«знайти і знищити», коли головним своїм завданням солдати США вважали виявлення
партизан і їх повне знищення. Часті військові зіткнення з в’єтконгівцями на гірських
територіях Південного В’єтнаму вимотували американських солдатів.
Пізніше плануючи розгром комуністів, американські стратеги розраховували на
вертольоти. З їх допомогою солдати повинні були швидко з’являтися в тих районах джунглів,

270
де відзначалась активність комуністів. Але вертольоти легко збивалися з гранатометів, які
в’єтнамські комуністи отримували з СРСР і Китаю.

В 1965–1966 рр. проводилась операція по захопленню міст Контум і Плейку, метою якої
було розділення загонів Вьетконга, видавлювання їх до кордонів Камбоджі і Лаосу з
подальшим знищенням. Загальна кількість використаних для цієї операції військ, мала
чисельність 650 тисяч осіб. Американці використовували весь арсенал своїх засобів,
включаючи біологічну та хімічну зброю, а також напалм. Але силам фронту визволення
Південного В’єтнаму вдалося зірвати цю операцію завдяки наступу під Сайгоном (нині
Хошимін).
Армія Сполучених Штатів не гребувала використовувати саботаж і диверсії в своїх
інтересах. Одним з найбільш цікавих способів, який американці застосовували проти армії
Північного В’єтнаму, була операція «Попай». В рамках цієї операції американці провели 50
вильотів літаків, під час яких в дощових хмарах розсіювався йодид срібла, що призводило до
рясних опадів у 82 відсотках випадків. Ці дощі повинні були зупинити військове просування
в’єтнамців в певних районах.

Фото. «Посів» хмар

Також передбачалося, змінивши погоду, затопити конкретні області, завдавши збитків

сільськогосподарським культурам, що повинно було залишити в’єтнамську армію без
провіанту.
У період сухого сезону 1966–1967 рр. армія США організувала другу велику операцію.
До цього моменту у В’єтнамській війні склалася ситуація, коли партизани постійно йшли
з-під ударів, маневрували і завдавали ворогу несподівані удари. При цьому використовувалися
тунелі, бойові дії вночі, приховані укриття. В результаті при загальній чисельності в 1,2–1,3
мільйона чоловік коаліція американської і південнов’єтнамської армії перебувала у вимушеній
обороні.
Американці та їхні південнов’єтнамські союзники наносили удар за ударом по
партизанам і все одно не могли завоювати джунглі. Прихильники Хо Ши Міна проходили по
стежці його імені (комуністи ДРВ налагодили відправку на південь зброї і добровольців по
шляху, прокладеному в джунглях через Лаос і Камбоджу. Цю дорогу назвали «стежкою Хо
Ши Міна») і могли проникнути через Лаос і Камбоджу в будь-який район Південного
В’єтнаму, витягнутого з півночі на південь.

271
 Патріоти Південного В’єтнаму протиставили тактиці американців свій ефективний
прийом боротьби – вони широко використовували систему підземних тунелів і опорних
пунктів в найбільш важливих регіонах.
Прекрасним прикладом тунелів, до того ж відкритим в даний час для відвідування
туристів, є легендарна мережу Ку Чи. У період свого розквіту, тунельна система тільки в
цьому районі досягала 250 км. у довжину і простягалася від Камбоджійського кордону до
Південного В’єтнаму. Ця мережа розміщувалася на декількох рівнях глибини і включала
незліченні таємні входи, житлові приміщення, склади, майстерні для зброї, польові шпиталі,
центри управління і пункти харчування.
Комуністи знищували не тільки солдат, а й тисячі мирних жителів, які співпрацювали з
південнов’єтнамським режимом. Незабаром американцям довелося перейти до оборони своїх
баз, обмежившись прочісування і бомбардуваннями джунглів. Американська авіація поливала
джунглі хімічними речовинами, від яких висихала прикривала партизан рослинність, хворіли і
помирали люди і тварини. Однак ця екологічна війна не допомогла.
У 166-ому пройшла конференція держав, західного блоку СЕАТО (в який входили:
США; Південна Корея; Таїланд; Австралія; Філіппіни; Нова Зеландія), в результаті чого було
введено близько 50 тисяч корейських солдатів, близько 14 тисяч австралійських і більш двох
тисяч з боку Філіппін.
Навесні 1966 року розпочався черговий великий наступ. У ньому брало участь вже
250 тис. Американських солдатів. Це наступ також не приніс істотних результатів.
Осінній наступ 1966 року був ще масштабнішим і проводився на північ від Сайгона. У
ньому брали участь 410 тис. Американських, 500 тис. Південовьетнамских і 54 тисячі солдатів
союзних військ. Їх підтримували 430 літаків і вертольотів, 2300 великокаліберних гармат і
3300 танків і бронетранспортерів. З іншого боку протистояли 160 тис. бійців НФВПВ
(Національний фронт визволення Південного В’єтнаму) і 90 тис. солдат ВНА (В’єтнамська
Народна Армія). Безпосередньо в боях брало участь не більше 70 тисяч американських
солдатів і офіцерів, так як інша частина служила в частинах тилового забезпечення.
Американська армія і її союзники витіснили частину сил НФВПВ на кордон з Камбоджею, але
здебільшого Вьетконгу вдалося уникнути розгрому.
У період з 1966 по 1967 була зроблена друга спроба масштабного наступу, проте активні
дії АТ ЮВ (атаки з флангів і тилу, нічні напади, підземні тунелі, участь партизанських
загонів) зупинили і цю атаку. Варто зазначити, що на момент на американо-сайгонскій стороні
воювало понад мільйон осіб.
Під час війни у В’єтнамі поповнення американських військ відбувалося виключно за
рахунок добровольців і обмеженого призову. Президент Л. Джонсон відмовився від часткової
мобілізації і призову резервістів, тому до 1967 року людські резерви американської армії були
вичерпані.

Прямі бойові дії між військовими СШ А і СРСР у В’єтнамі

Під час в’єтнамської війни були окремі епізоди прямого зіткнення між США і СРСР, а
також загибелі цивільних осіб з СРСР. Ось деякі з них, опубліковані в російських ЗМІ в різний
час на основі інтерв’ю з безпосередніми учасниками воєнних дій. Перші бої в небі Північного

272
В’єтнаму з використанням ракет ППО «земля-повітря» проти літаків США, які здійснювали
бомбардування без оголошення війни, проводили радянські військові фахівці.
У 1966 році Пентагон зі схвалення президента США і Конгресу дозволив командирам
авіаносних-ударних груп (АУГ) знищувати в мирний час радянські підводні човни, виявлені в
радіусі ста миль. У 1968 році радянський атомний підводний човен К-10 в Південно-
Китайському морі біля берегів В’єтнаму протягом 13 годин непомітно на глибині 50 метрів
слідував під днищем авіаносця «Ентерпрайз» і відпрацьовував умовні атаки по ньому
торпедами і крилатими ракетами, ризикуючи бути знищеним. «Ентерпрайз» був найбільшим
авіаносцем ВМФ США і з нього більше всього здійснювалося вильотів літаків для
бомбардувань Північного В’єтнаму. Про цей епізод війни докладно писав у квітні 2007 р
кореспондент Н.Черкашін.
У Південно-Китайському морі під час війни активно працювали кораблі радіотехнічної
розвідки Тихоокеанського флоту СРСР. З ними було два інциденти. У 1969 році в районі на
південь від Сайгона корабель «гідрофонами» був обстріляний південно-в’єтнамськими
(союзник США) патрульними катерами. Виникла пожежа, частина апаратури вийшла з ладу.
В іншому епізоді корабель «Пеленг» був атакований американськими
бомбардувальниками. Бомби скидалися по носі і по кормі корабля. Жертв і руйнувань не було.
2 червня 1967 р американські літаки обстріляли в порту Камфа теплохід «Туркестан»
Далекосхідного пароплавства, який перевозив різні вантажі в Північний В’єтнам. Були
поранені 7 чоловік, двоє з них померли.
В результаті грамотних дій радянських представників торгового флоту у В’єтнамі і
працівників МЗС американцям була доведена їх вина в смерті цивільних осіб. Уряд США
призначило сім’ям загиблих моряків довічну виплату допомоги.
Були випадки пошкодження інших торгових суден.

Наступ на свято Тет

В середині 1967 року військовим керівництвом Північного В’єтнаму з метою
переломити хід військових дій почалося планування широкомасштабного наступу на півдні.
В’єтконг хотів створити передумови для того, щоб американці почали виводити з В’єтнаму
свої війська і повалити уряд Нгуєна Ван Тхиеу.
США було проінформоване про цей наступ В’єтконгівців, проте він всерівно став для
них повною несподіванкою.
В’єтнамці святкують Новий рік в кінці січня – початок лютого (свято Тет).
Саме на свято лідери Північного В’єтнаму запланували загальне повстання проти США і
їх союзників.

Фото. Американці в Північному В’єтнамі. Зима 1965/66 р

30 січня 1968 р Нгуен Зіап ( один з лідерів комуністів) розраховував завдати одночасного
удару по десятках пунктів Південному В’єтнамі – від американських баз до великих міст. На
думку Хо Ши Міна, до колон партизан мало приєднатися населення. Але до 30 січня не всі
сили Зіап встигли вийти на заплановані рубежі атаки, і він переніс удар на день.
31 січня 1968 року армією Північного В’єтнаму наносяться масовані удари по всій
території Півдня, включаючи великі міста. Багато атак було відбито, але особливо

273
небезпечними для американців стали удари по Сайгону і Хюе, який був взятий партизанами.
Бої в Сайгоні тривали більше місяця. Лише в березні цей наступ було зупинено. Американці за
45 днів наступу Півночі втратили 150 000 солдатів, понад 2 000 одиниць вертольотів і літаків,
понад 5 000 одиниць військової техніки і близько 200 кораблів.
Уже в перші дні боїв стало зрозуміло, що населення не готове до повстання. В’єтнамцям не
подобалася американська окупація, але більшість жителів не збиралися проливати кров і за
комуністів. Тим більше в свято, коли люди мали намір відпочивати. Після того, як Нгуен Зіап
(лідер комуністів) усвідомив, що повстання не буде, він відвів більшу частину своїх колон.
Проте наступ на свято Тет показало, що американці і їх союзники не контролюють
Південний В’єтнам, а комуністи відчувають себе тут як вдома. Це стало моральним
переломом у війні. США переконалися, що шляхом прямого військового втручання не
зможуть перемогти комунізм.
У 1968-му Національний фронт звільнення Південного В’єтнаму перейшов від захисту
до наступу, в результаті якого було знищено близько 150 тисяч солдатів противника і понад 7
тисяч одиниць військової техніки (машин, вертольотів, літаків, кораблів).
Паралельно з цими подіями армія США вела «повітряну війну» проти ДРВ. У килимових
бомбардувань було задіяно близько тисячі літаків. У період з 1964 по 1973 рр. вони здійснили
понад 2 мільйонів бойових вильотів і скинули близько 8 мільйонів бомб. Активно
використовувався напалм, фосфор і діоксин для випалювання джунглів. Однак і тут
американці прорахувалися. Керівництво Північного В’єтнаму евакуювало населення з великих
міст в гірські укриття і джунглі. СРСР постачав і допомагав освоювати надзвукові
винищувачі, комплекси ППО і засоби радіотехнічного характеру. В результаті в’єтнамцям за
весь конфлікт вдалося знищити близько 4 тисяч літаків ВПС США.
США використовували в ході війни у В’єтнамі хімічний реагент «Агент Оранж»,
заборонений для використання у військових цілях в Женеві в 1925 році. В результаті загинуло
принаймні 400 тисяч в’єтнамців.

Фото. Розпилення дефоліантів над джунглями.

Військовий фотограф відобразив трагедію американських солдатів.

Під час відступу в джунглях «Смерть чекає з усіх боків».

Після того як рахунок американських втрат в Індокитаї пішов на десятки тисяч,

274
популярність цієї війни в Сполучених Штатах почала стрімко падати. В Америці
посилювалися антивоєнні настрої, йшли антивоєнні мітинги, нерідко переростали в побоїща
між студентами і поліцією.
16 березня 1968 року у в’єтнамській війні відбулася знакова подія: рота лейтенанта
Вільяма Келлі перебила майже всіх жителів в’єтнамської села Мі Лай, включаючи жінок і
дітей. Це масове вбивство викликало новий вибух обурення в США. Все більше американців
вважали, що їхня армія діє нічим не краще фашистів.
16 березня 1968 року американська солдати повністю знищили в’єтнамське село, убивши
504 невинних чоловіків, жінок і дітей. За це військовий злочин був засуджений за все одна
людина, яка через три дні був «помилуваний» персональним указом Річарда Ніксона.

Фото. Знищене В’єтнамське село Мі Лай

Американські солдати у В’єтнамі залишали після себе безліч жертв.

Фото. Жертви американських солдат у В’єтнамі

Після «різанини в Мі Лай» продовжували спалахувати і множитися антивоєнні протести.

У 1968 і 1969 роках по всій країні прокотилися сотні маніфестацій і зборів.

275
 15 листопада 1969 року в Вашингтоні, округ Колумбія, відбулася найбільша мирна
антивоєнна демонстрація в американській історії, на якій зібралося понад 250 тисяч
американців, вимагаючи виведення американських військ з В’єтнаму. Антивоєнний рух, який
був особливо сильним в університетських містечках, разділив американців. Для деяких
молодих людей війна символізувала форму безконтрольної влади, і вони прийшли висловити
їй своє обурення. Інші американці вважали протидію уряду актом непатріотичності і
сприймали це як зраду.
Під час протесту 4 травня 1970 року, в Державному
університеті міста Кент в штаті Огайо, національні гвардійці
вбили чотирьох студентів. Ще через 10 днів по тому в
університеті міста Джексон в штаті Міссісіпі поліцією було вбито
двох студентів.
У травні 1968 р. почалися мирні переговори в Парижі,
спочатку тільки між США і ДРВ, а потім з січня 1969 р., за
участю представників Сайгонського режиму і НФВПВ.

У квітні 1968 року в зв’язку зі значними втратами американської авіації над Північним
В’єтнамом президент США Л. Джонсон віддав наказ про припинення бомбардувань, крім 200-
мильної зони на півдні ДРВ. Президент Р. Ніксон взяв курс на «в’єтнамізацію» війни, тобто
поступове виведення американських частин і різке підвищення боєздатності
південнов’єтнамської армії. До закінчення 1970-го з В’єтнаму вивели понад двісті тисяч
американських солдатів.

Фото. «В’єтнамізація»

Історична довідка
У самий розпал війни у В’єтнамі – у 1969 році в США проводилися президентські вибори.
Майбутній президент Річард Ніксон переміг завдяки тому, що виступав за закінчення
в’єтнамської війни і заявляв про наявність у нього чіткого плану в цьому напрямку. Але це
було брехнею, і після приходу в Білий дім Ніксон почав килимові бомбардуван ня В ’єтн аму. В
реальності у В’єтнамської війни був тільки один бенефіціар – це американські військові
корпорації, які займаються виробництвом зброї та боєприпасів. За час війни у В’єтнамі було
використано близько 14 мільйонів тонн вибухівки. Ця кількість перевищує те, що було
використано під час Другої світової війни на всіх фронтах.

За 1970 рік кораблі і бомбардувальники США випустили снарядів і скинули бомб

більше, ніж за всі роки війни. При цьому активно застосовувалися стратегічні
бомбардувальники.
Потужні авіаційні бомби, які заборонені міжнародними конвенціями, зрівняли з землею
будинки. Активно використовувався напалм, фосфор і діоксин для випалювання джунглів. За
час війни США розпорошили діоксину в кількості не менше 400 кілограмів. Для порівняння,
100 грам цієї речовини в системі водопостачання великого мегаполісу вб’є все місто. Ця
отрута у В’єтнамі й досі викликає народження дітей з відхиленнями.

276
 Фото. Бомбардування В’єтнаму.

У 1969-му була створена РПВ – Республіка Південний В’єтнам. В період з 1969 р по

кінець 1971 р перейшли до тактики обмеженої партизанської війни.
30 березня 1972 року ВНА за підтримки НФВПВ почали великомасштабний наступ,
зайнявши столицю прикордонної з Північним В’єтнамом провінції Куангчи. У відповідь США
відновили масовані бомбардування території Північного В’єтнаму. У вересні 1972 року
Південнов’єтнамським військам вдалося повернути Куангчи. В кінці жовтня бомбардування
Північного В’єтнаму були припинені, проте в грудні поновилися і тривали дванадцять днів
майже до моменту підписання Паризьких мирних угод в січні 1973 року.

Завершальний етап війни

27 січня 1973 були підписані Паризькі угоди про припинення вогню у В’єтнамі. У
березні 1973 р США остаточно вивели свої війська з Південного В’єтнаму. Після того як було
укладено Паризьку угоду в 1973 році в Сайгоні американці залишили 20 тисяч радників. Крім
того, вони надавали їм фінансову підтримку, яка за 1974–1975 рр. становила близько 4
мільярдів доларів. У 1973–1974 роках фронт звільнення активізував бойові дії. Військам армії
Південного В’єтнаму було завдано серйозних пошкоджень. До весни 1975 року жителі Півдня
мали сили тільки для оборони Сайгона. Все закінчилося в квітні 1975 року, коли була
проведена операція «Хо Ши Мін». Без підтримки американців армія Південного В’єтнаму
остаточно втратила боєздатність і була розгромлена. Це був кінець війни у В’єтнамі. У 1976
році Північний і Південний В’єтнам були об’єднані в єдину державу – Соціалістична
Республіка В’єтнам. Війна у В’єтнамі була одним з найбільших військових конфліктів у
військовій історії. Сьогодні про неї існує маса полярних думок.
В цілому, оцінка світовою спільнотою дій Південнов’єтнамської армії (ARVN) і армії
США в Південному В’єтнамі була різко негативною (ARVN перевершувала американців в
жорстокості). У західних країнах, в тому числі США, проводилися масові антивоєнні
демонстрації. Американські засоби масової інформації в 70-ті роки вже були не на боці свого
уряду і часто показували безглуздість війни. Багато призовників прагнули через це ухилитися
від служби. Протести громадськості до певної міри вплинули на позицію президента Ніксона,
який вирішив виводити війська з В’єтнаму, але головним чинником була військово-політична
безперспективність подальшого продовження війни. Ніксон і держсекретар Кіссінджер
прийшли до висновку, що у в’єтнамській війні перемогти неможливо, але при цьому
«перевели стрілки» на демократичний Конгрес, який формально і прийняв рішення про
виведення військ.

Цифри В’єтнамської війни

Загальні бойові втрати США – 47 378 осіб; небойові – 10 799; поранено – 153 303;
пропало безвісти – 2300; збито приблизно 5 тис. літаків ВПС США.
Втрати армії маріонеткової Республіки В’єтнам (союзника США) – 254 тис.чол.

277
 Бойові втрати В’єтнамської народної армії і партизан Національного фронту визволення
Південного В’єтнаму – понад 1 млн. 100 тис. осіб; втрати цивільного населення В’єтнаму –
понад 3 млн.чол.
Висаджено 14 млн.тонн вибухових речовин, що в кілька разів більше, ніж під час Другої
світової війни на всіх театрах бойових дій.
Фінансові витрати США – 350 млрд. доларів (в нинішньому еквіваленті – понад 1 трлн.
доларів).
Військово-економ ічна допомога ДРВ з боку Китаю склала від $14 млрд. до $21 млрд.
З боку СРСР – від $8 млрд. до $15 млрд. Була допомога і з боку східноєвропейських
країн, які в той час входили в радянський блок.
Таким чином, наслідки цього конфлікту дуже різні. На макрорівні, перемога Північного
В’єтнаму означало втрату для США Лаосу і Камбоджі, а також значне скорочення впливу
американців в Південно-Східній Азії. Війна зробила серйозний вплив на цінності
американського суспільства, воно спровокувало антивоєнні настрої в суспільстві.
Разом з тим, за час війни американці зміцнили свої збройні сили, помітно розвинулася їх
військова інфраструктура і військові технології. Однак багато військовослужбовців, що
залишилися в живих, отримали так званий «В’єтнамський синдром». Конфлікт також надав
серйозний вплив на американський кінематограф. Наприклад, можна назвати фільм «Рембо.
Перша кров.» В ході війни було скоєно безліч військових злочинів з обох сторін. Однак за
фактом ніякого розслідування, зрозуміло, не було. США втратили в цьому конфлікті близько
60 тис. загиблими, понад 300 тис. пораненими, Південний В’єтнам втратив убитими не менше
250 тис. чоловік, Північний В’єтнам більше 1 млн. чоловік убитими, СРСР за офіційними
даними втратив близько 16 чоловік убитими.

7.3. Розвиток військового мистецтва у війні в Афганістані (1979–1989 рр.)

Рис. 113. Мапа Афганістану

Причини виникнення воєнного конфлікту на території Афганістану

Афганська війна 1979–1989рр. – збройний конфлікт між афганськими урядовими і
союзними військами СРСР, що прагнули зберегти в Афганістані прокомуністичний режим, з
одного боку, і мусульманським афганським опором – з іншого.

278
 У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали
за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час
перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром
виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу.
У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не
отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в
Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з
режимом Дауда.
У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. 30 квітня 1978 р. країна
була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі,
його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму
соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин,
демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації;
проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення
державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При
проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі
темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна
боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений
договір про дружбу і співробітництво.
Політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і
розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану –
керівник Г. Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б. Рабба-ні та ін.). На
території сусідніх Ірану й Пакистану з’явилися афганські біженці, які стали джерелом
поповнення збройної опозиції.
На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського
керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної
опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво
неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою.
У вересні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. Після
перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися
всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша
половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією.
На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша
підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і
до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини
між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на
заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в
Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну
афганського керівництва.
Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським
часом. 27 грудня спецпідрозділ «Альфа» захопив президентський палац, під час штурму якого
загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Бабрак Кармаль.
Приймаючи рішення про введення радянських військових сил, багато хто з політиків не
розуміли, що насправді являє ця войовнича країна. Операцію планувалося провести
блискавично, проте в цьому і був головний прорахунок керівництва. Ідея продемонструвати
міць Радянської Армії міжнародному співтовариству, м’яко кажучи, виявилася невдалою.
Однак гучні звинувачення на адресу радянських чиновників, які прийняли рішення про
введення радянських військ на територію гірської держави, не можна назвати обґрунтованими.
Деякі політологи стверджують, що іншого виходу у Союзу просто не було. У разі відмови від
участі в долі Афганістану, підтримку однієї зі сторін зробило б США, з наступним
розміщенням системи ракет, націлених у відомому напрямку. Сьогодні пересічний
громадянин при згадці про афганську війну іменує її безглуздою і невдалою, деякі автори
називають події в цій державі нищівною поразкою. Проте подібні твердження поверхові й
базуються на обмеженості сприйняття і браку знань в даному питанні.

279
 Таким чином, головною причиною війни стало іноземне втручання в афганську
внутрішньополітичну кризу, який був наслідком боротьби за владу між урядом Афганістану і
численними збройними формуваннями афганських моджахедів («душманів»), що
користуються політичною і фінансовою підтримкою провідних держав НАТО та ісламського
світу, з іншого боку внутрішньополітичною кризою в Афганістані була «Квітнева революція»
– події в Афганістані 27 квітня 1978р., результатом яких стало встановлення в країні
марксистського прорадянського уряду.
В результаті Квітневої революції до влади прийшла Народно-демократична партія
Афганістану (НДПА), лідером якої був у 1978р. Нур Мохаммад Таракі (був убитий за
розпорядженням Хафизулла Аміна), а потім Хафизулла Амін до грудня 1979р., що
проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА).
Спроби керівництва країни провести нові реформи, які дозволили б подолати
відставання Афганістану, наштовхнулися на опір ісламської опозиції. У 1978 році, ще до
введення радянських військ, в Афганістані почалася громадянська війна.
Не користуючись міцною підтримкою в народі, новий уряд жорстоко придушував
внутрішню опозицію. Заворушення в країні і чвари між прихильниками «Хальк» і «Парчі» (на
ці дві частини була розбита НДПА), з урахуванням геополітичних міркувань (недопущення
посилення впливу США в Центральній Азії та захист середньоазіатських республік)
підштовхнули радянське керівництво до введення в грудні 1979 р. військ в Афганістан під
приводом надання інтернаціональної допомоги. Введення радянських військ на територію
Афганістану почалося на підставі постанови Політбюро ЦК КПРС, без формального рішення
щодо цього Верховної Ради СРСР.

Хід воєнних дій в Афганістані (1979–1989 рр.)

Введення радянських військ в Афганістан. У березні 1979 року, під час заколоту в місті
Герат, послідувало перше прохання афганського керівництва про пряме радянське військове
втручання. Але комісія ЦК КПРС по Афганістану, доповіла Політбюро ЦК КПРС про
очевидність негативних наслідків прямого радянського втручання, і прохання було відхилене.
Однак Гератський заколот змусив провести посилення радянських військ на радянсько-
афганському кордоні і за наказом міністра оборони Д. Ф. Устинова почалася підготовка до
можливого десантування в Афганістан посадковим способом 105-ї гвардійської повітряно-
десантної дивізії. Було різко збільшено число радянських радників (у тому числі військових) в
Афганістані: з 409 осіб у січні до 4500 до кінця червня 1979 року.
Поштовхом для втручання СРСР стала допомога США Моджахедам. Згідно з офіційною
версією історії, допомога ЦРУ моджахедам почалася протягом 1980 року, тобто після того як
радянська армія вторглася в Афганістан 24 грудня 1979р. Але реальність, що трималася в
секреті до сьогоднішнього дня, є інша: насправді президент Картер підписав першу директиву
про таємну допомоги противникам прорадянського режиму в Кабулі 3 липня 1979р. Рішення
про введення військ було прийнято на засіданні Політбюро 12 грудня 1979р.
В грудні 1979р. почалося введення радянських військ в Афганістан за трьома
напрямками: Кушка – Шинданд – Кандагар; Термез – Кундуз – Кабул; Хорог – Файзабад.

Фото. Введення радянських військ в Афганістан

280
 Участь радянських військ у бойових діях на території Афганістану директивою не
передбачалася, не було визначено порядок застосування зброї навіть з метою самооборони.
Правда, вже 27 грудня з’явився наказ Д. Ф. Устинова про придушення опору бунтівників у
випадках нападу. Передбачалося, що радянські війська стануть гарнізонами і візьмуть під
охорону важливі промислові та інші об’єкти, звільнивши тим самим частини афганської армії
для активних дій проти загонів опозиції, а також проти можливого зовнішнього втручання.
Кордон з Афганістаном було наказано перейти в 15:00 за московським часом (17.00
кабульський) 27 грудня 1979. Але ще вранці 25 грудня по понтонному мосту через
прикордонну річку Амудар’я переправився 4-й батальйон 56-ї гвардійської десантно-
штурмової бригади, якому поставили завдання захопити високогірний перевал Саланг на
дорозі Термез–Кабул, щоб забезпечити безперешкодний прохід радянських військ. Того ж дня
почалося перекидання частин 103-й гвардійської ВДД на аеродроми Кабула і Баграма. На
Кабульський аеродром першими висадилися десантники 350 гвардійського парашутно-
десантного полку під командуванням підполковника Г.І. Шпака.
Десант висаджувався на аеродромах Кабула, Баграма, Кандагара. Введення військ
проходило не легко; під час захоплення президентського палацу в Кабулі загинув президент
Афганістану Хафизулла Амін. Мусульманське населення не змирилося з радянською
присутністю, і в північно-східних провінціях спалахнуло повстання, що поширилося на всю
країну.

Хід війни в Афганістані (1979–1989 рр.)

Перебування радянських військ в Афганістані і їх бойова діяльність умовно поділяються
на чотири етапи:
– грудень 1979 – лютий 1980рр. – введення радянських військ в Афганістан, розміщення
їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об’єктів.
– березень 1980 – квітень 1985рр. – ведення активних бойових дій, в тому числі
широкомасштабних, спільно з афганськими з’єднаннями і частинами; робота з реорганізації і
зміцненню збройних сил Демократичної Республіки Афганістан.
– травень 1985 – грудень 1986рр. – перехід від активних бойових дій переважно до
підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами;
підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів за
кордону; відбувся вивід 6 радянських полків до СРСР.
– січень 1987 – лютий 1989рр. – участь радянських військ в проведенні афганським
керівництвом політики національного примирення; продовження підтримки бойової
діяльності афганських військ; підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і
здійснення повного їх виводу.
Радянське командування розраховувало доручити придушення повстання кабульським
військам, які, однак, були сильно ослаблені масовим дезертирством і не впоралися з цим
завданням. «Обмежений контингент» протягом ряду років контролював становище в основних
містах, тоді як заколотники відчували себе порівняно вільно в сільській місцевості.

Фото. Спільні дії радянських військ і афганських збройних сил

Демократичної Республіки Афганістан

281
 Кращі солдати з елітних підрозділів були кинуті на боротьбу з моджахедами і
душманами, воювати радянським воїнами довелося зі значною частиною місцевого
населення. Прорадянський уряд Кармаля, а потім і Наджібулли не змогли виконати своїх
обіцянок, застосовували силові методи збереження влади. Місцеві жителі, фанатично
охороняли свою свободу, сприйняли подібні акції як спробу її обмежити. Вміла пропаганда
опозиції посилила пожежу громадянської війни. Складність проведення військових операцій
полягала в особливій специфіці країни: населення вибрало партизанський варіант
протиборства і виявилося добре озброєне. Крім того, афганці з самого раннього віку
вправлялися у володінні холодною і вогнепальною зброєю, хоча й не мали достатніх знань в
тактиці і стратегії.
Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна
набрала форми джихаду – священної війни за віру.
Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово
втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в
Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати
партизанський рух не вдалось.
Міняючи тактику, радянські війська намагалися
розправитися з повстанцями за допомогою танків,
вертольотів і літаків, але високомобільні групи моджахедів
легко уникали атак. Бомбардування населених пунктів і знищення
посівів також не дали результату, однак до 1982р. близько 4 млн. афганців зникли в Пакистані
та Ірані. Поставки зброї з інших країн дозволили партизанам протриматися до 1989 р., коли
нове радянське керівництво вивело війська з Афганістану.
З початку 1985 року радянський уряд починає робити спроби встановлення діалогу з
найбільш адекватними лідерами банд. Тактика радянського військового командування
змінилася і тепер являла собою організацію засідок, а також проведення окремих
розвідувальних операцій, масштабні зачистки припинилися. Урядова армія отримала
цінний бойовий досвід і могла здійснювати важливі військові заходи самостійно. Поступово
почалося виведення контингенту з країни. У 1986 виводяться шість полків, а НДПА публічно
відмовляється від монополії на владу в державі. В Афганістані починається новий етап
розвитку, на щастя, менш кривавий, ніж попередній.
Посилювала ситуацію також військова допомога повстанцям з боку США,
Пакистану, Єгипту, Ірану, а також Саудівської Аравії і навіть КНР.

Фото. Афганський моджахед-зенітник із ПЗРК «Стінґер» на позиції, 1988 рік

Європейські друковані видання активно поширювали шокуючі факти «радянської

окупації мирного Афганістану», що дозволяло проамериканським державам направляти
повстанцям озброєння. Європейські держави направляли в регіон новітні типи зброї з метою
їх випробування і демонстрації, прикриваючи свої справжні цілі розмовами про підтримку
вільної нації. Біженці з «гарячої точки» приймалися в основному ісламістськими державами.
Сьогодні стають відомими кричущі факти розкрадання гуманітарної допомоги чиновниками

282
Пакистану, а також вербування нещасних в загони бойовиків. Лідери воюючої опозиції охоче
користувалися неписьменністю і фанатичністю місцевого населення, озброюючи їх проти
радянських солдат. Багато хто з рядових бойовиків щиро вважали, що захищають свою
Батьківщину і за смерть невірних комуністів можуть заслужити рай після смерті. Крім того, в
ході збройних зіткнень з’ясувалася повна нездатність і небажання урядової армії Афганістану
проливати кров за комуністичні ідеали.
Бойові дії в гірських районах приносили серйозні втрати особового складу, однак армія
придбала значний бойовий досвід. Офіцери й рядові виявляли разючу мужність і відданість,
операції проводилися на найвищому рівні, гучну популярність здобули радянські десантники.
Проте воювати з афганцями виявилося далеко не просто.

Фото. Група радянських воїнів на бойовому завданні. Афганістан, 1988рік.

Зазнавши нищівної поразки у відкритих зіткненнях, вони перейшли до абсолютно нової

для радянської армії тактики численних засідок, стихійних нападів, нічних вилазок і
установки розтяжок, а також мінування мостів, переправ і доріг.

Група радянських спецназівців перед виходом на завдання. Афганістан, 1988рік.

Фото Михайла Євстафьєва

Противник володів широкою агентурною мережею і, часом, був обізнаний про майбутні
операції дуже докладно. Втрати серед радянських солдатів стали наростати. Лідери опозиції
мали високий рівень освіти, в тому числі у військовій справі, причому кожен з них належав до
заможного стану, що підтримувало повагу до них з боку місцевого населення. Однак
грамотних командирів невисокого рангу у повстанців не вистачало, і ця обставина
використовувалася радянськими військами.
Радянський уряд, спрямовуючи військовий контингент, не врахував національних
особливостей країни, що також збільшило людські втрати. Нерідко мирні жителі, бралися
за зброю під покровом ночі і вирізали сплячих радянських воїнів. Як показала практика,
закони європейської війни азіатами не дотримуються, а прояви честі взагалі сприймаються як
слабкість і їх зневажають. Повстанці не були однорідні. Серед них виділялися кілька
угруповань, головними з яких вважалися помірні націоналісти й ісламські фундаменталісти. В

283
обох угрупованнях були присутні суніти, в той час як невелика частина мусульман – шиїтів,
також мала свої партії і банди. Потік озброєння повстанцям був налагоджений з Пакистану
караванним способом.
Мобілізовані військовослужбовці строкової служби Радянської армії, рядові Дмитро
Полярний та Андрій Ватаґін чергують на виносному посту сторожової застави батареї
артрозвідки 1074-го артилерійського полку. 1988 рік, Кабул (столиця Афганістану). Для
забезпечення кругової оборони виносного посту застосовується ноу-хау – до вкопаного у
ґрунт заднього мосту автомобіля ГАЗ-66 дротом прикручено автоматичний станковий
гранатомет АГС-17. Вогнева позиція обкладена ящиками від боєприпасів - вочевидь, з піском.

Фото: Kalabaha 1969

З метою блокування поставок через пакистанський кордон радянськими командирами

розроблялися різні операції, проте зробити це на практиці так і не вдалося. Незважаючи на те,
що основна прикордонна лінія виявилася перекритою, озброєння продовжувало чинити, хоча і
в менших обсягах. Душмани і маджахеди отримували військову допомогу караванами, що
проходили по вузьким і невідомим гірських стежках, блокувати які повністю виявилося не під
силу радянській армії.

Фото: Афганські ісламісти транспортують розібраний ДШК

В результаті більш ніж дев’яти років запеклих боїв, що спричинили колосальні людські,
економічні та моральні витрати, військовий контингент так і не домігся скільки-небудь
істотного результату. Афганістан, за словами окремих політологів, став «чорною дірою», яка з
неймовірною швидкістю поглинає мільйони радянських рублів і тисячі людських життів.

Виведення радянських військ з Афганістану

Зміни у зовнішній політиці радянського керівництва в період «перебудови» сприяли
політичному врегулюванню ситуації. Положення в Афганістані після виведення радянських
військ. Прогнози Заходу про те, що кабульський режим відразу після припинення радянської
військової присутності впаде через свою повну нежиттєздатність, а коаліційний уряд
угруповань моджахедів приведе країну до миру після вигнання «комуністичної чуми»,
284
виявилися неспроможними. 14 квітня 1988 р. за посередництва ООН в Швейцарії СРСР,
США, Пакистан і Афганістан підписали Женевські угоди про поетапне мирне вирішення
афганської проблеми. Радянський уряд зобов’язався до 15 лютого 1989р. вивести війська з
Афганістану. США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати
моджахедів.

Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану розпочалося

15 травня 1988 року. 15 лютого 1989р. з Афганістану повністю виведені радянські війська.
Виведенням військ 40-ї армії керував останній командувач обмеженим контингентом генерал-
лейтенант Борис Громов. Ця подія не принесла миру, так як різні угруповання моджахедів
продовжували боротися за владу між собою.

Фото: кладовище покинутої техніки є і в Афганістані, і це

кладовище танків, залишених після виходу з країни радянських військ

Наслідки війни. Після виведення Радянської армії з території Афганістану

прорадянський режим Наджібулли (1986–1992) проіснував ще 3 роки і, позбувшись підтримки
Росії, був повалений в квітні 1992 року коаліцією польових командирів-моджахедів. У роки
війни в Афганістані з’явилася терористична організація Аль-Каїда і зміцніли групи ісламських
радикалів.
Втрати. За уточненими офіційними даними, безповоротні втрати особового складу
радянської армії в Афганській війні склали 14427 осіб, КДБ – 576 чоловік, МВС – 28 чоловік
загиблими і зниклими без вісті. У ході війни було поранених – 49984, полонених – 312,
інтернованих – 18 осіб. Поранення і контузії отримали більше 53 тис. чоловік. Значне число
людей, які надходили в госпіталі на території СРСР, померли від наслідків важких поранень і
травм. Ці особи, що померли в госпіталях, не ввійшли до числа офіційно озвучених втрат. Точне
число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн. чоловік.
Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160000 українців. З них 2378

285
загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.
Поранення отримали більше 8000 українців, з них 4687 повернулися додому інвалідами. Із
72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців.
Політичні наслідки. В цілому радянські війська не відчували особливих труднощів у
проведенні військових дій на території Афганістану – головна проблема полягала в тому, що
військові перемоги не підкріплювалися політичними та економічними діями правлячого
режиму. Оцінюючи наслідки афганської війни, можна відзначити, що вигоди від втручання
виявилися мізерно малі в порівнянні із збитком, нанесеним національним інтересам СРСР і
Росії. Інтервенція радянських військ в Афганістані викликала різке засудження більшої
частини міжнародної спільноти (включаючи США, Китай, країни-члени Організації Ісламська
конференція, в тому числі Пакистан і Іран, і навіть деякі соцкраїни), послабила вплив СРСР на
Рух Неприєднання, ознаменувала кінець «епохи розрядки» 1970-х рр.., призвела до посилення
економічного і технологічного тиску на СРСР з боку Заходу і навіть якоюсь мірою посилила
кризові явища в самому СРСР.
Висновоки. Війна в Афганістані призвела до численних жертв, розтратила величезні
матеріальні ресурси, дестабілізувала положення в Центральній Азії, сприяла посиленню
ісламу в політиці, активізації дій ісламського фундаменталізму і міжнародного тероризму.
Фактично ця війна стала одним з факторів поразки Радянського Союзу в «холодній» війні.
Якщо вже говорити про урок, то дійсно урок мужності і доблесті дав нам афганський народ у
боротьбі за свої вікові традиції, культуру, релігію, Батьківщину. А всяку доблесть слід
прославляти і захоплюватися нею навіть у супротивника. Головний висновок, зроблений з
афганської війни, полягає в тому, що політичні проблеми, неможливо вирішити
військовими методами.

Іррегулярні збройні формування (бандформування) Афганістану

ІЗФ – іррегулярні збройні формування. З другої половини XX століття цим терміном
позначалися партизанські, повстанські тощо військові формування, які вели бойові дії проти
урядових військ.
Іррегулярні збройні формування створювались, як правило, за територіальним чи
родовим принципом. З огляду на багаторічний досвід ведення збройної боротьби такими
формуваннями в них стали створювати елементи регулярної армії – організація, підготовка,
забезпечення, зокрема єдине централізоване керівництво з метою всебічної координації дій
для досягнення своєї мети.
Організаційно угруповання складалось із декількох загонів, які нараховували приблизно
100–150 бойовиків. Керували загонами польові командири. Загін зазвичай поділявся на три
групи. Найбільш чисельна (80–100 чоловік) і підготовлена, добре оснащена центральна група
(так звана бойова), завжди знаходилась з командиром у готовності до бою. Вона не мала
постійного місця дислокації. Друга (спеціальна) група чисельністю 20–30 чоловік знаходилась
в населеному пункті. Вона була глибоко законспірована і її члени займалися повсякденною
діяльністю. Однак, усі вони завчасно проходили підготовку в спеціальних навчальних центрах
(у т. ч. і за кордоном) і мали спеціалізацію з диверсійно-розвідувальної діяльності,
снайперської стрільби, мінування. Бойовики третьої групи (група забезпечення 20–30 чоловік)
також проживали у своїх населених пунктах і за наказом командира прибували до загону,
виконували конкретне бойове завдання і поверталися додому. Крім того, вони виконували
допоміжні функції зі збору інформації. Мали місце й інші варіанти структури ІЗФ. Наприклад
були створені загони, що нараховували від 150–200 до 500 осіб.
На боці ІЗФ активно діяли найманці з інших держав, активно використовувались
кримінальні елементи і їх злочинні групи. Найманці – найбільш підготовлена, боєздатна
частина формувань, яка використовувалась для виконання надто складних і відповідальних
завдань. Вони діяли як у складі єдиного формування, так і окремими групами.
Тактика застосування артилерійських вогневих засобів моджахедів будувалась на
швидкоплинності раптових обстрілів і високій маневреності, адже їх артилерію складали
міномети та реактивна артилерія (більшою частиною одноствольна). Гармати і міномети
моджахеди викочували з печер, сховищ тільки для ведення вогню, із закінченням 5–6

286
хвилинного швидкого вогню ховали їх або укривали обслугу, пересиджували у сховищі
вогневий наліт у відповідь, змінювали вогневу позицію і знову відкривали вогонь.
Особливість тактики дій противника обумовила необхідність планувати вогонь на
глибину досяжності його вогневих засобів, тобто по місцях можливих засідок, вогневих точок
(окремих мінометів, протитанкових і інших засобів ураження).

Особливості проведення бойових дій з іррегулярними збройними формуваннями)

Афганістану. Розвиток воєнного мистецтва під час війни в Афганістані (1979 –1989 рр.)
Особливості проведення бойових дій на території Афганістану. Територія
Афганістану являє собою гірсько-пустельну місцевість це театр воєнних дій поєднує саме
гірський рельєф та складні кліматичні умови. Він має низку особливостей: значну
пересіченість рельєфу з великою кількістю важкодоступних ділянок, обмежену кількість
доріг та їх низьку якість, роз’єднаність напрямків, доступних для дії військ, наявність
кам’янистих і скельних ґрунтів, важкі кліматичні умови.
Кількість ділянок, придатних для розміщення вогневих позицій недостатня, і вони
мають, як правило, невелику площу. У цих регіонах переважають кам’янисті ґрунти, які
значно ускладнюють проведення інженерних робіт. Пересіченість рельєфу, а також велика
кількість «мертвих» зон і схованих підступів різко обмежують можливості спостереження.
Гори мають ефект екранування, що негативно впливає на роботу радіо, радіолокаційних і
радіотехнічних засобів, а також засобів звукової розвідки.
Ведення бойових дій по роз’єднаних напрямках, які перебувають у деяких випадках на
значній відстані один від одного, вимагає створення автономних угруповань
загальновійськових частин і підрозділів, що у свою чергу потребує збільшення чисельності
артилерії для забезпечення їх самостійності та обсягу завдань вогневого ураження, ускладнює
вогневу підтримку військ та взаємодію з ними.
Обмежуючи можливості застосування великих угруповань військ, гірський рельєф
місцевості вимагає підвищення ефективності бойового застосування дрібних підрозділів і
окремих вогневих засобів, значною мірою сприяє створенню глибоко ешелонованої оборони і
дозволяє вести маневрену оборону на більш широкому, ніж у звичайних умовах, фронті. Різка
пересіченість місцевості ускладнює виявлення противника і створює сприятливі умови для дій
із засідок. Внаслідок цього виникає необхідність більш широкого, ніж за звичайних умов,
використання артилерії для ведення вогню прямою і напівпрямою наводкою. Важкодоступні
ділянки місцевості, на яких можуть знаходитись потенційні цілі, а саме: сховані підступи,
зворотні схили гір, глибокі лощини, ускладнюють виконання завдань.

Афганські моджахеди з політичного руху «Ісламське

товариство» на вогневій позиції з важким кулеметом ДШК,
1987 рік. Tакож у кадрі – гранатомет РПГ-7 та автомат АКМ.
Фото: Erwin Franzen
Слід зазначити, що для виконання завдань необхідно створювати більш розгалужену
мережу основних і допоміжних спостережних пунктів, які б забезпечували видимість всіх
небезпечних напрямків, в умовах гірської місцевості Афганістану.
У гірських умовах різко знижуються можливості (підрозділу), як технічні так і
фізіологічні, але збільшується моральне, психічне та емоційне напруження, що в остаточному
підсумку призводить до значного зменшення бойових можливостей підрозділу. Автономність

287
дій і відсутність достатньої кількості доріг ускладнює забезпечення підрозділу необхідними
матеріальними засобами.
Слід зазначити, що найважливішим завданням було боротьба з банд-формуваннями, в
яких на озброєнні були не тільки стрілецька зброя, а й артилерійські і мінометні підрозділи,
переважну більшість яких складала причіпна і переносна артилерія малого калібру.
У ході проведення операцій в Афганістані все частіше радянські війська піддавались
мінометному обстрілу противником. Починаючи з 1981 року, при обстрілах
використовувались освітлювальні міни у нічний час з подальшим коректуванням вогню.
Однак засобів для того, щоб виявляти артилерію противника майже не було.

Ведення бойових дій міжвидовими тактичними групами

Під час проведення широкомасштабних операцій в Афганістані міжвидові тактичні
групи (далі МТГ) застосувались як у часткових операціях, так і в ході бойових дій (за
змістом – стабілізаційних) проти озброєних формувань. На відміну від широкомасштабних
операцій останні проводились обмеженим складом сил і засобів за рішенням відповідних
командувачів контингенту або рішеннями командирів з’єднань і частин цього контингенту на
основі оперативних і перевірених даних, які отримувалися від агентурної та військової
розвідки, а також від місцевого населення.
Мета часткових операцій та бойових дій полягала в розгромі (знищенні, нейтралізації,
обмеженні дій) угруповань озброєних формувань, збереженні боєздатності своїх військ,
охороні й обороні військових об’єктів, комунікацій та інших об’єктів інфраструктури.
Оперативними (тактичними) завданнями при цьому були: блокування й знищення
загонів (груп) озброєної опозиції в короткі терміни та обмеженим складом сил і засобів;
перекриття шляхів постачання озброєних формувань зброєю та боєприпасами; забезпечення
необхідних умов повсякденної бойової діяльності з’єднань, частин, підрозділів; охорона й
оборона військових об’єктів, комунікацій об’єктів інфраструктури.
Залежно від достовірності інформації (розвідданих) і характеру виявлених об’єктів
противника часткові операції (бойові дії) розпочиналися через 1–3 доби після виявлення
противника. Вони були найбільш ефективними в разі, коли противник був виявлений на
відстані 10–15 км від пунктів дислокації з виходом у призначений район у темний час доби.
Бойові завдання до підрозділів доводились за 2–3 години до початку висування, з тим, щоб
вони встигли завершити підготовку, але не змогли розголосити дані про терміни, райони
бойових дій, сили й засоби, що залучаються.
За тактичними прийомами та способами виконання завдань часткові операції (бойові дії)
у цілому не відрізнялись від великомасштабних операцій. Командування контингенту в
основу часткових операцій (бойових дій) покладало раптовість їх початку, швидкоплинність
проведення та мобільність застосування сил і засобів.
Бойові дії сухопутних підрозділів підтримували літаки бомбардувальники тактичної та
армійської авіації, як приклад, винищувачі-бомбардувальники Су-17, вертольоти Мі-24, Мі-8
(Афганістан).
Міжвидові тактичні групи, які приймали участь у проведенні стабілізаційних і
спеціальних дій, мали такий орієнтовний склад:
а) мотострілецький батальйон, танкова рота (без взводу), артилерійська батарея,
вогнеметне відділення, мінометний взвод 82-мм мінометів, взвод автоматичних станкових
гранатометів (АГС- 17), два колійних мінних трала (КМТ-5), дві інже- нерні машини
розгородження (ІМР), один бульдо- зер танковий універсальний (БТУ);
б) піхотний батальйон, танковий взвод, мінометний взвод 82-мм мінометів,
артилерійська батарея, два БТР-50ПБ афганської армії.
Підтримували ці МТГ (а, б) авіаційний полк, окрема авіаційна ескадрилья та ланка
винищувачів-бомбардувальників Су-17.

288
 Фото: Ударний гелікоптер Мі-24 супроводжує радянську транспортну колону

Заслуговує на увагу те, що після завершення розгрому великих за чисельністю загонів

противника, підрозділи діяли в зоні ведення бойових дій не 4 доби, а більше. При цьому до 60
діб у тісній взаємодії з місцевими племінними й виконавчими органами влади, вони виявляли
нові (раніше не розвідані) банди в зоні або в місцях їх розташування після відходу та
знищували їх, а також виявляли бандформування в населених пунктах і заарештовували їх
учасників. Одночасно підрозділи контингенту надавали допомогу керівництву провінції в
установленні місцевих органів влади у звільнених районах, та їх укріплення, зокрема
створювалися органи держаної влади, призначалася адміністрація, видавалась зброя,
організовувалося початкове навчання загонів поліції, міліції та інших військових формувань,
надавалась допомога місцевому населенню.
Прикладами успішного застосування міжвидових тактичних груп можуть бути такі факти.
Знищення збройних формувань повстанців під час війни в Афганістані. Для знищення
повстанців було виділено два мотострілецьких, один окремий розвідувальний батальйони,
окрема вертолітна ескадрилья й два артилерійських дивізіони. Дії радянських військ
підтримувала піхотна дивізія урядових військ Афганістану.
Під чвс висадки тактичних повітряних десантів, для забезпечення скритності,
застосували воєнні хитрощі, які полягали в тому, що десантування здійснювалось з
використанням вертольотів Мі-6, які звичайно застосовувались для перевезення вантажів.
Розвідка противника, знаючи цю особливість їх використання, не приділила уваги прольоту
цих вертольотів.
Отже, протягом доби було розгромлено великий загін моджахедів, знищено базу й
навчальний центр з підготовки повстанців. Були захоплені склади зброї, боєприпасів,
продовольства та іншого майна. Досягнення мети операції значною мірою було забезпечено
скритністю їх підготовки, застосуванням маневру повітрям з уведенням противника в оману,
чіткою взаємодією підрозділів і застосуванням різнорідних сил і засобів для досягнення мети дій.
Знищення загону повстанців силами посиленого мотострілецького батальйону в ході
участі військ СРСР в Афганістані. Після вивчення обстановки й умов місцевості було
прийнято рішення щодо знищення загону польового командира Каюма силами
мотострілецького батальйону за підтримки артилерії й авіації спільно з ротою урядових військ
Афганістану. Успіх дій значною мірою був забезпечений застосуванням воєнних хитрощів,
уведення противника в оману, скритним висуванням і блокуванням району розташування
противника, рішучими діями тактичного повітряного десанту та спільним застосуванням сил і
засобів різних родів військ і спеціальних військ.
Дії оглядових груп (аеромобільно-пошукові дії). Прикладом успішної міжвидової
взаємодії підрозділів спеціального призначення (СпП) з оперативними агентурними групами
(ОАГ) і підрозділами радіо і радіотехнічної розвідки, а також фронтовою й армійською
авіацією є дії 4 загону СпП у період 12–13 травня 1987 року по знищенню великого каравану.
Успіх дій 4 загону СпП забезпечили:
оперативність реалізації даних ОАГ, підтвер- джених радіорозвідкою разом із глибоким
знанням бойовиків у зоні відповідальності загону, грамотна оцінка обстановки та місцевості;
висока готовність резерву, яка дозволила прибути в район ведення бою групи через
20 хв., а бронегрупи через 1,5 год.;
289
 чітка взаємодія з центром бойового управ- ління армії та командним пунктом військово-
повітряних сил щодо своєчасного забезпечення бою загону силами артилерії та авіації;
уміння офіцерів управляти вогнем артилерії та наводити авіацію;
високий моральний дух, мужність, стійкість і сміливість особового складу загону СпП;
уміле керівництво та управління діями групи з боку командування загону та бригади
СпП.
Аналіз сучасних конфліктів показав, що вирішення бойових завдань у складі міжвидових
тактичних груп, що використовувався не тільки Афганістані, а й у інших конфліктах
сучасності (В’єтнам, Ірак тощо), і тенденція застосування військ для вирішення бойових
завдань у складі міжвидових тактичних груп збройними силами провідних у воєнному
відношенні країн світу постійно розвивається та впроваджуються дієві механізми, щодо
визначення раціонального складу військ (сил), їх організаційної структури, порядку
підготовки та застосування у відповідь на реальні виклики та загрози, характер і можливий
масштаб воєнних (бойових) дій.
При застосуванні військ (сил) у складі міжвидових тактичних груп необхідно
враховувати:
зміст бойового завдання, що виконується; умови місцевості, в якій ведуться бойові дії;
раптовість початку бойових дій, швидкоплинність проведення та мобільність
застосування сил і засобів у сучасних військових конфліктах;
проведення активних заходів бойових дій переважно в темний час доби;
можливості всіх видів розвідки;
наявність засобів зв’язку, цілевказання, їх сумісність, а також наявність засобів ведення
бою в нічний час;
значний відсоток часу дій в умовах відсутності зв’язку з командуванням та ін.
Таким чином, війна в Афганістані призвела до численних жертв, розтратила величезні
матеріальні ресурси, дестабілізувала положення в Центральній Азії, сприяла посиленню
ісламу в політиці, активізації дій ісламського фундаменталізму і міжнародного тероризму.
Фактично ця війна стала одним з факторів поразки Радянського Союзу в «холодній» війні.
Якщо вже говорити про уроки, щодо розвитку військового мистецтва, тоді аналіз
сучасних конфліктів показав, що вирішення бойових завдань у складі міжвидових тактичних
груп, що використовувався не тільки Афганістані, а й у інших конфліктах сучасності (В’єтнам,
Ірак тощо), і тенденція застосування військ для вирішення бойових завдань у складі
міжвидових тактичних груп збройними силами провідних у воєнному відношенні країн світу,
постійно розвивається та впроваджуються дієві механізми, щодо визначення раціонального
складу військ (сил), їх організаційної структури, порядку підготовки та застосування у
відповідь на реальні виклики та загрози, характер і можливий масштаб воєнних (бойових) дій.
При застосуванні військ (сил) у складі міжвидових тактичних груп необхідно
враховувати:
зміст бойового завдання, що виконується; умови місцевості, в якій ведуться бойові дії;
раптовість початку бойових дій, швидкоплинність проведення та мобільність
застосування сил і засобів у сучасних військових конфліктах;
проведення активних заходів бойових дій переважно в темний час доби;
можливості всіх видів розвідки;
наявність засобів зв’язку, цілевказання, їх сумісність, а також наявність засобів ведення
бою в нічний час;
значний відсоток часу дій в умовах відсутності зв’язку з командуванням та ін.

7.4. Військове мистецтво у війні в Перській затоці (1990–1991 рр.)

Війна у Перській затоці 2 серп. 1990 р. – 28 лют. 1991 р.

2 серпня 1990 року о 2:00 за місцевим часом Іракські війська увійшли на територію
Кувейту, багату нафтою сусідню державу. Кувейтські війська практично не чинили опору і їх
залишки, а також емір Кувейту, його сім’я і уряд втекли до Саудівської Аравії. Практично не
зустрівши опору, Ірак протягом кількох годин зайняв столицю країни. Захопивши Кувейт, Ірак

290
отримав контроль над 20% світових запасів нафти і доступ до великого за площею узбережжя
Перської затоки.
Того ж дня Рада Безпеки ООН одноголосно засудила інтервенцію і поставила перед
Іраком вимогу негайно вивести війська з Кувейту. 6 серпня Рада Безпеки ввела світове
ембарго на торгівлю з Іраком. Тим часом кількість Іракських військ в Кувейті зросла до 300
тисяч чоловік.
29 листопада Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, що дозволяла застосовувати
проти Іраку військову силу, якщо до 15 січня 1991 року з Кувейту не будуть виведені іракські
війська. Диктатор Іраку Саддам Хуссейн відмовився підкоритись рішенню ООН, і 16 січня о
4:30 почалась операція «Буря в пустелі» за участю 700 тисяч військ антиіракської коаліції – з
військових баз в Саудівській Аравії і американських та британських авіаносців в повітря
піднялись винищувачі і атакували військові цілі в околицях Багдаду. Керівництво операцією, в
котрій брали участь 32 держави, включаючи США, Британію, Францію, Єгипет, Саудівську
Аравію, здійснювали США. Ізраїль в бойових діях участі не брав.
За наступні шість тижнів наносились повітряні удари по військових об’єктах і цивільній
інфраструктурі Іраку, а 24 лютого 1991 року, після шести тижнів інтенсивних бомбардувань
іракської території, міжнародні війська держав антиіракської коаліції розпочали наземні
операцію на території самого Іраку та захопленого ним Кувейту – за чотири дні іракські
війська були вибиті з Кувейту, а 10 тисяч чоловік попали в полон.
28 лютого президент США Джордж Буш оголосив тимчасове припинення вогню, а 3
квітня Рада Безпеки прийняла резолюцію 687, в котрій були сформульовані умови
формального закінчення конфлікту – припинення вогню, оголошене Бушем, стає офіційним, а
Іраку заборонено продаж нафти до того часу, поки в країні не буде ліквідовано зброю
масового знищення. 6 квітня Ірак погодився з резолюцією і вона набула чинності 11 квітня.
У війні в Перській затоці загинуло 248 солдатів союзників і 457 було поранено.
Офіційних даних про втрати Іраку немає, але вони оцінюються в 25 тисяч загиблих і 75 тисяч
поранених серед військовослужбовців; близько 100 тисяч цивільних іракців загинуло від ран,
нестачі харчування, води і медикаментів. В наступні роки в результаті дій, так чи інакше
пов’язаних з санкціями ООН проти Іраку, померло близько одного мільйона мирних громадян
Іраку.

Принципові відмінності війни в зоні Перської затоки. Застосування нових засобів

збройної боротьби та їх вплив на розвиток воєнного мистецтва
Війна в зоні Перської затоки є великомасштабною локальною війною XX століття. Вона
тривала з 2 серпня 1990 р. (напад Іраку на Кувейт) по 28 лютого 1991 р. (вихід
багатонаціональних сил (далі – БНС)] антиіракської коаліції (далі – АІК) на рубіж річки
Євфрат і прийняття президентом США Д. Бушем рішення припинити воєнні дії). Хід війни
можна розділити на чотири етапи:
• 2–3 серпня 1990 р. – наступальна операція іракської армії для захоплення Кувейту;
•7 серпня 1990 – 16 січня 1991 рр. – операція «Щит пустелі», під час якої проходило
зосередження багатонаціональних сил антиіракської коаліції (далі – БНС АІК) в зоні Перської
затоки і підготовка їх до активних воєнних дій;
•17 січня – 23 лютого 1991р. – операція «Буря в пустелі» – повітряна наступальна
операція (далі – ПНО) засобів повітряного нападу (далі – ЗПН) БНС – головний, вирішальний
етап війни;
• 24–28 лютого 1991 р. – операція «Меч пустелі» – повітряно-наземна наступальна
операція (далі – ПННО) – заключний етап війни.
Воєнні дії в зоні Перської затоки велися не за класичною схемою і не укладалися в рамки
сталих стереотипів. По-перше, відбулося якісне розширення масштабів збройної боротьби – в
орбіту воєнних дій був включений космос. Протягом багатьох віків та навіть тисячоліть (із
стародавніх віків і до кінця XIX століття) збройна боротьба велася на суші й морі. На початку
XX століття вона поширилась у повітря. І нарешті, війна в зоні Перської затоки. на думку
керівника американської програми СОЇ Г. Купера, «стала першою війною, в якій вирішальну
роль зіграв космос».

291
 У зоні конфлікту фактично був створений принципово новий елемент стратегічного
угруповання БНС АІК – космічний ешелон. У його складі діяли дві групи об’єктів: група ШСЗ
(орбітальне угруповання) та наземні об’єкти космічної інфраструктури пункти управління,
контролю, прийому і передачі інформації (далі – ПУКППІ). Основою космічного ешелону
було орбітальне угруповання. До нього входило понад 60 космічних апаратів (далі – КА)
розвідки, до 20 ШСЗ зв’язку, а також супутники постійно діючих космічних систем навігації,
метеозабезпечення і виявлення запуску ракет (далі – КСНМВЗР).
Космічні засоби широко використовувались у трьох операціях війни: «Щит пустелі»,
«Буря в пустелі» і «Меч пустелі». Вони застосовувалися на всіх рівнях воєнного мистецтва:
стратегічному, оперативному й тактичному.
В операції «Щит пустелі» головним завданням космічних засобів було ведення
стратегічної розвідки. Вони надали вичерпну інформацію щодо противника: це дозволило
БНС добитися інформаційної переваги, що фактично стало першим кроком у досягненні
перемоги над Іраком.
В операції «Буря в пустелі» космічні засоби широко використовувалися в оперативному
масштабі. Зокрема, для створення регіональної системи протиракетної оборони. Американці
отримали перший досвід успішного застосування наземно-космічних розвідувально-ударних
комплексів, в яких розвідувальні космічні апарати системи «Імеюс» були інтегровані з
наземними засобами ураження (ЗРК «Петріот»).
В операції «Меч пустелі» характерне використання космічних засобів не тільки в
стратегічному й оперативному, а і в тактичному масштабі. В діях військ широко
використовувалося навігаційне поле, створене космічною системою «Навстар». Приборами
прийому навігаційних сигналів оснащувалися не тільки частини та підрозділи, а навіть танки.
Це сприяло успішному веденню бойових дій БНС в умовах величезного простору пустелі.
На основі вищевикладеного можна вважати досить справедливою точку зору, яка
отримала широке розповсюдження у воєнних публікаціях: війна в зоні Перської затоки
відноситься до війн, які проходять на стику двох епох в історії воєнного мистецтва. Ця війна
стала підсумком воєнного минулого й ознаменувала перехід до війн нової космічної епохи.
Друга принципова відмінність війни в зоні Перської затоки від попередніх локальних
війн полягає в тому, що в ній вперше в масовому масштабі були застосовані найновіші
різновиди високоточної зброї (далі – ВТЗ). Перш за все – це крилаті ракети (далі – КР)
морського та повітряного базування «Томагавк», КАР класу «повітря-земля» 81-АМ, КАБ із
лазерною системою наведення «Пейвуей», ПРР з удосконаленою системою наведення НАРМ,
найновіші ПРР АІ-АРМ, ЗРК «Петріот», здатні уражати балістичні ракети противника.
Застосування таких засобів боротьби відкрило, на думку іноземних військових спеціалістів,
нову епоху в історії війн. їй знайдена гучна назва: епоха війн високих технологій. Вважається,
що у війнах нової епохи мова буде йти не про шквал вогню, як це було раніше, а про
«хірургічні операції» по знищенню найважливіших об’єктів противника за допомогою
«інтелектуальної» ВТЗ.
Із кожною наступною локальною війною все більшого значення набували засоби
боротьби, які дозволяли уражати цілі з високою точністю. Під точністю розуміється виміряне
в метрах кругове вірогідне відхилення (далі – КВВ) засобів ураження відносно цілі. Для ВТЗ у
цілому КВВ не повинно перевищувати 10м. Але для ураження деяких цілей вимоги до КВВ
більш високі. Наприклад, для протитанкових КР КВВ не повинно перевищувати 1.5–2 м, для
протикорабельних ракет – 6–8м.
Другий критерій: до ВТЗ відносяться бойові комплекси, здатні забезпечити пряме
попадання в ціль із вірогідністю, близькою до одиниці, тобто уражати цілі з першого пострілу.
У воєнно-історичних публікаціях прийнято вважати, що вперше ВТЗ застосували в
березні 1972 р. на заключному етапі війни у В’єтнамі. Це були американські КАБ «Уоллай». В
арабо-ізраїльських війнах 1973 і 1982 років на Близькому Сході їх застосування розширили. В
зоні Перської затоки ВТЗ зіграла, за оцінкою багатьох воєнних спеціалістів, вирішальну роль у
досягненні перемоги.
Отже, воєнні теоретики дійшли висновку, що війна в зоні Перської затоки відкрила
початок нової епохи у воєнній історії за двома категоріями:

292
 •за масштабами ведення збройної боротьби – епоха космічних війн;
• за засобами ведення збройної боротьби – епоха війн високих технологій.
У зоні Перської затоки, на відміну від попередніх війн, є велика специфіка у формуванні
бойового потенціалу воюючих сторін. Іракське командування при формуванні бойового
потенціалу враховувало досвід двох світових та деяких локальних війн, у тому числі свій
досвід війни з Іраном у 1980–1988 рр. Воно створило могутнє угруповання СВ у складі 65
дивізій, 8500 систем, мінометів та РСЗВ, 5300 танків. Переважаючи БНС по
загальновійськових з’єднаннях (4:1) та артилерії (2:1), маючи рівне співвідношення сил по
танкових військах, військове керівництво Іраку вважало, що воно зуміє, якщо не розгромити
противника, то в усякому випадку відбити його удар. До того ж іракці діяли на своєму,
звичному для них і добре освоєному ТВД. Вони мали можливість завчасно підготувати
глибокоешелоновану оборону, насичену вогневими засобами і розвинуту в інженерному
плані.
Іншим був бойовий потенціал БНС АІК. Поступаючись іракцям за кількістю
загальновійськових з’єднань та артилерії, союзники багаторазово переважали їх за сучасними
видами зброї. Зокрема, по найновіших літаках у 13 і по бойових вертольотах у 16 разів. Вони
мали величезну перевагу в бойових кораблях (20:1). Особливо треба відзначити те, що
коаліційне угруповання мало абсолютну перевагу за космічними засобами розвідки, зв’язку та
навігації, засобами РЕБ і системами ВТЗ.
Війна в зоні Перської затоки довела, що технологічна якісна перевага однієї сторони
здатна звести нанівець кількісну перевагу другої сторони в загальновійськових з’єднаннях та
звичайних озброєннях. Важливою складовою частиною бойового потенціалу є рівень
професіоналізації особового складу армій, принципи їх комплектування. Війна в зоні Перської
затоки була першою в історії, в якій протистояли: з одного боку. армія, укомплектована
професіоналами-контрактниками, з іншого – армія, укомплектована на основі закону
загального військового обов’язку.
Отже, досвід війни в зоні Перської затоки свідчить, що при аналізі бойового потенціалу
воюючих сторін треба враховувати не стільки кількісні показники, скільки якісні
характеристики оснащення армій найновішокуброєю та рівень професіоналізації їх особового
складу.
Зросло і якісно нилося значення фактору раптовості. В операції «Буря в пустелі»
раптовість була досягнута при нанесенні першого масованого удару засобами повітряного
нападу БНС, а в операції «Меч пустелі» вона була досягнута при виборі напрямку головного і
другорядного ударів. Подібні випадки досягнення раптовості не були новими. Вони
неодноразово спостерігалися й у минулих війнах.
А що ж було принципово новим? Перш за все несподіваним для Іраку стало масове
введення в дію командуванням коаліційних сил якісно нових засобів збройної боротьби. Це –
ВТЗ та найновіші засоби РЕБ, а також малопомітні для РЛС літаки Ф-117А (МПЛ), здатні без
втрат подолати систему ППО противника.
Масоване застосування найновіших засобів боротьби дозволило чітко спостерігати дії
діалектичного закону переходу кількісних змін у якісні. Для іракського командування це було
повною несподіванкою і протистояти масованому застосуванню ультрасучасних видів зброї
вони не змогли.
Раптовим для іракського командування був сам характер війни. Воно припускало, що
БНС АІК після їх стратегічного розгортання перейдуть у наступ великим угрупованням СВ
при підтримці авіації. Так було майже в усіх попередніх війнах XX століття. Але. несподівано
для іракського командування, замість вторгнення великого угруповання СВ відбулося
вторгнення великого угруповання ВПС на всю стратегічну глибину (повітряний простір
Кувейту і Південного Іраку).
І нарешті, війна в зоні Перської затоки стала першою війною в історії, де вирішальна
роль у досягненні перемоги належала не СВ, як звичайно бувало раніше, а ЗПН (засоби
повітряного нападу).
У зоні Перської затоки ЗПН призначено було відігравати вирішальну роль у війні. Перед
командуванням БНС було поставлене завдання: нанести збройним силам Іраку таку поразку,

293
яка дозволила б СВ звільнити територію Кувейту з мінімальними втратами. Подібне завдання
у воєнній історії ставилося вперше і воно було виконане в повітряній наступальній операції
під кодовою назвою «Буря в пустелі». Для її проведення потрібно було 38 діб, що становило
91% загальної довготривалості активних воєнних дій. Така питома «повітряної фази війни
спостерігалася у воєнній істор;’ зше. В ході ПНО авіація та крилаті ракети союзників нанесли
іракській армії й країні в цілому таку поразку, яка призвела до кінця війни. При цьому треба
зазначити, що коаліційні сили здобули?
•не просто перемогу. Порівняно з попередніми війнами вони отримали перемогу з
мінімальними втратами, які становили 147 чоловік. В тому числі армія США втратила 88
чоловік, об’єднані сили Єгипту. Саудівської Аравії й Кувейту – 41, Великобританії – 16,
Франції – 2. Подібні втрати при таких просторових масштабах війни спостерігалися вперше.
У зоні Перської затоки сухопутні війська сторін, які оборонялись і наступали,
вирішальної ролі не зіграли. СВ союзників були введені в бойові дїі лише на заключному його
етапі, коли кінцевий, розгром іракської армії був очевидним.
Операція «Меч пустелі» продовжувалася 100 годин, що становило лише 9% загальної
довготривалості часу активного ведення збройної боротьби. Таку малу питому вагу наземних
воєнних дій ми спостерігаємо вперше. А в деяких публікаціях навіть висловлювалася думка
про те, що кінцева перемога союзників могла бути досягнута і без вторгнення СВ на
територію противника, мовляв, цілком достатньо було б проведення повітряної наступальної
операції або, як дають деякі автори нове визначення цієї фази війни – електронно-вогневого
бойовища.
В операції «Меч пустелі» механізовані і танкові з’єднання союзників не зустріли
організованого опору противника. Для подолання оборони іракських військ їм не прийшлося
застосовувати класичну форму наступальних дій – прорив, який буває пов’язаний з великими
втратами живої сили та воєнної техніки. Це пояснюється тим, що на саудівсько-іракському
кордоні оборона противника була неглибокою і осередковою. А на саудівсько-кувейтському
кордоні хоча й була створена глибокоешелонована оборона, насичена вогневими засобами і
розвинута в інженерному плані, але вона була залишена іракськими військами напередодні
переходу до наступу СВ БНС і призначеної їй ролі не зіграла.
Не було будь-якого серйозного опору іракських військ і під час операції. Лише в перший
день наступу союзних військ іракське командування намагалося організувати контратаки. Але
вони були зірвані ударами авіації. Контратакуючим не дали навіть можливості зблизитися з
наступаючими військами. А в подальшому противник, який оборонявся, як правило, не чинив
опору, а «планомірно» відходив на запасні позиції. Отже, під час операції «Меч пустелі»
ближніх боїв практично не було.
17 січня 1991 р, у перший день операції «Буря в пустелі», Ірак наніс удар БР «Скад» по
об’єктах на території Ізраїлю та Саудівської Аравії. «Скад» – це радянська рідинна
багатоцільова БР Р-300, яка знаходилася на озброєнні Радянської Армії з 1962 р., з дальністю
стрільби до 300 км із фугасним зарядом вагою 700 кг. Понад 500 ракет, куплених свого часу
Іраком у Радянському Союзі, були модернізовані фірмами ФРН. Завдяки збільшенню ємкості
топливних баків дальність їх польоту зросла в З рази (до 900 км). Але, з іншого боку, майже в
3 рази зменшилася вага бойового заряду (до 250 кг). Треба також відзначити, що даний вид
зброї був не високоточним (КВВ – 1500 м).
А тепер дамо коротку характеристику пусковим установкам (ПУ) ракетних комплексів.
Понад 300 ПУ (більше 90% їх загальної кількості) були мобільними. Вони розташовувалися
практично на будь-якому вантажному автомобілі і пересувалися зі швидкістю до 60 км/год. На
стартовій позиції такі ПУ знаходилися мінімальний час. Після запуску ракети автомобілі зразу
ж відходили в прикриття, їх легко було сховати в тунелях, під мостами, в гаражах. У
мобільності ПУ, їх компактності, простоті обслуговування і було позитивне в ракетному
озброєнні Іраку.
Після перших запусків іракських балістичних ракет перед командуванням
багатонаціональних сил гостро постала проблема боротьби з ними. Вона була вирішена
створенням принципово нового класу зброї – наземно-космічного розвідувально-ударного

294
комплексу (РУК). Цей комплекс став основою регіональної протиракетної оборони і був
призначений длярішення двох завдань:
•ураження пускових установок балістичних ракет;
• перехоплення балістичних ракет у польоті.
Для виконання першого завдання до складу РУК були введені спеціальні групи ударної
авіації. Перехоплення ракет у польоті покладено на угруповання ЗРВ (60 зенітних ракетних
комплексів «Петріот»).
ЗРК «Петріот» – сучасна, дуже ефективна зброя – була прийнята на озброєння армії
США у 1982 році. Комплекс призначався для ураження надзвукових повітряних цілей на
дальності до 100 км і в діапазоні висот від 30 до 1,5 км. У 1983–1990 рр. американські
конструктори модернізували комплекс, застосувавши його для боротьби з БР. Комплекс
отримав можливість уражати до п’яти БР одночасно на дальності до 20 км і на висотах до
7,5 км. Плануюча ефективність була 0,25. У зоні Перської затоки ЗРК «Петріот» пройшов
«бойове хрещення». Більше того, застосування його в масовому масштабі зіграло суттєву роль
у вирішенні проблеми створення регіональної ПРО.
Для здійснення розвідувальних функцій до складу наземно-космічного РУК ввійшла
космічна система раннього виявлення стартів балістичних ракет «Імеюс» (далі – КСРВСБР).
Космічні апарати. які входять до неї, оснащувалися інфрачервоними телескопами, які засікали
пуск БР по 30-секундному стартовому факелу. Координати місця старту БР і подальші
траєкторії її польоту передавалися з КА по каналах космічного зв’язку на мобільний пункт
прийому та обробки інформації системи «Імеюс» у зоні Перської затоки. Звідси інформація
щодо БР поступала на засоби ураження РУК (пункти керування ударною авіацією і КП
батарей ЗРК «Петріот»).
Середній польотний час БР був майже 7 хвилин. Якщо врахувати. що час від виявлення
стартового факелу БР до моменту передачі інформації на засоби ураження РУК становив
приблизно 2 хвилини, то в розпорядженні засобів ураження залишалося 5 хвилин. Рішення
командування США використати «Імеюс» було дуже вчасним. Практично всі ракети,
випущені Іраком по Ізраїлю та Саудівській Аравії були виявлені. Вірним було також рішення
інтегрувати космічні засоби розвідки із наземними засобами ураження – ЗРК «Петріот»,
Інформація, яку видавала система «Імеюс». сприяла своєчасному включенню ЗРК і ураження
БР у польоті. Всього ЗРК «Петріот» знищили 52 ракети противника. Ефективність ураження
становила 0.4. Тобто вона була значно більша запланованої.
Що стосується другої складової частини проблеми ПРО – подавлення мобільних ПУ, –то
вона не була вирішена. Сильні характеристики ПУ, про які було вище зазначено, не дозволили
ударній авіації БНС вивести їх із ладу. Тому запуски ракет продовжувалися до кінця війни
(всього їх було 133) і припинилися тільки після капітуляції Іраку.
Із вищевикладеного можна зробити висновок, що в зоні Перської затоки був одержаний
перший досвід застосування наземно-космічних розвідувально-ударних комплексів. У них
повітряні і наземні засоби ураження (ударна авіація та ЗРК) були інтегровані з
розвідувальними космічними апаратами. По суті – це принципово новий клас зброї.
Характерним для війни в зоні Перської затоки був перерозподіл «сфер впливу»
складових частин воєнного мистецтва: стратегії, оперативного мистецтва і тактики. В усіх
війнах попередніх епох, починаючи із стародавнього світу і до першої половини XX століття
включно, вирішальну роль у розгромі противника відігравала тактика. Не розгромивши
противника в бою, не можна було вирішити оперативні, а потім і стратегічні завдання.
Таким чином, війна в зоні Перської затоки була першою в історії, де був досягнутий
миттєвий стратегічний результат. Стратегічне керівництво АІК (антиіракської коаліції),
володіючи у великій кількості далекобійними високоточними ЗПН (засобів повітряного
нападу), отримало можливість своїми силами, обминаючи тактичну і навіть оперативну ланки,
нанести противнику таку поразку, яка призвела до кінця війни.
У деяких публікаціях висловлюється думка, що війна в зоні Перської затоки була
малоповчальною, і була більше схожою на «полігонну» війну, чимось на зразок великого
«тренувального» навчання із «означеним» противником. Ці автори грунтують свої міркування
на тому. що БНС АІК практично не зустріли протидії ні з боку іракських СВ, ні з боку

295
іракської авіації, ні з боку засобів ППО. А звідси, наголошують вони, чи можна робити
об’єктивні висновки про ефективність зброї, яка застосовувалася, про розвиток воєнного
мистецтва?
Це – спрощений, поверховий підхід до оцінки подій. Це перш за все недооцінка
противника, бо іракська армія була достатньо сильною:
• мала чотирикратну перевагу над БНС за кількістю дивізій і двократну – за артилерією;
• на саудівсько-кувейтському кордоні іракська армія створила глибокоешелоновану
оборону, насичену вогневими засобами, розвинуту в інженерному плані;
• Ірак мав досить сильну систему ППО;
• не можна не брати до уваги досвід восьмирічної війни з Іраном.
Перераховане підтверджує, що іракська армія мала достатній потенціал. І над цим
противником БНС одержали безумовну перемогу. Війна в зоні Перської затоки внесла багато
якісно нового в розвиток засобів і способів ведення збройної боротьби, довела, що необхідний
довготривалий, всебічний, оперативно-стратегічний аналіз цієї війни і на його основі –
прогнозування шляхів розвитку воєнного мистецтва у війнах XXI століття.
Воєнні експерти США та НАТО також приділили належну увагу до вивчення воєнно-
стратегічних та воєнно-технічних аспектів локальних війн і збройних конфліктів. Насамперед,
вони зосередили увагу на концепції стратегії глобального домінування, воєнних конфліктів
різної інтенсивності від «невеликих» до глобальних. На їх думку, війна з використанням
ядерної та інших видів зброї масового ураження, що ведеться на театрі воєнних дій,
визначається як конфлікт високої інтенсивності. Війни, що проводяться з обмеженими
цілями, належать до конфліктів середньої інтенсивності. Акції, від воєнних до
психологічних, об’єднані в конфлікти низької інтенсивності. До іноземних фахівців, що
приділяють значну увагу вивченню і аналізу локальних війн кінця ХХ – початку ХХІ століть,
в тому числі в Перській затоці, слід віднести: Г. Саммерс, Б. Ватсон, Р. Свейн, Дж. Аллен та
ін.

Підсумовуючи матеріал слід зазначити:

По-перше, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення
близькосхідного конфлікту, проблема врегулювання якого мала кілька взаємопов’язаних
аспектів:
перший аспект – національний, або палестинський, стосувався питання національного
самовизначення палестинського народу, що охоплювало проблеми утворення арабо-
палестинської держави; статус міста Єрусалим; повернення палестинських біженців;
створення єврейських поселень на палестинських територіях;
другий аспект – регіональний, близькосхідний конфлікт на регіональному рівні – це
конфлікт між Ізраїлем і арабськими країнами. Він поділяється на блоки, кожен із яких
будується на базі взаємин Ізраїлю і тієї чи іншої арабської сторони, перш за все ПНА, Єгипту,
Сирії, Йорданії, Лівану. Конфліктність цих взаємин була головним гальмівним елементом
мирних трансформацій у регіоні;
третій – міжнародний аспект, у близькосхідний конфлікт із самого початку були втягнуті
треті країни, насамперед наддержави, що справляло негативний, певною мірою каталізаційний
вплив на його розвиток.
Аналізуючи ми робимо висновок, що Близькосхідна проблема – це симбіоз
взаємопов’язаних конфліктів, а саме:
територіальна приналежність двох народів Палестини та їх винятковому праві на
державність;
проблема Єрусалиму;
формування терористичних організацій як окремого політичного чинника;
проблема біженців;
суперництво за лідерство у регіоні, особливо між арабськими державами;
втручання позарегіональних акторів.
Можна стверджувати, що саме участь наддержав роблять цей конфлікт глобальним.

296
 Арабо-Ізраїльська війна була першим етапом глобального конфлікту, який триває і
сьогодні, є велика вірогідність, що саме він може стати причиною війни Світового масштабу,
оскільки сучасний етап близькосхідного конфлікту відбувається на тлі піднесення
міжнародного тероризму. Тому, першочерговою задачею є знаходження якісно нового плану,
який би виключив всі можливі інтереси та зацікавленості міжнародних посередників і
поліпшив регіональні відносин на Близькому Сході, завдяки формуванню якісно нових
дипломатичних відносин між державами регіону.
По-друге, говорячи про розвиток військовго мистецтва у війні в Кореї (1950–1953 рр.)
слід зазначити:
1. Головною причиною Корейської війни стали геополітичні фактори: глобальні
протиріччя та устремління двох політичних, військових і ідеологічних центрів сили (СРСР і
США) до світового лідерства; штучний поділ Кореї на дві частини після Другої світової війни;
агресивні устремління політичного керівництва КНДР і РК, підтримані з боку СРСР, КНР і
США відповідно. Безпосередня відповідальність за розв’язання війни лежить не лише на
вищому керівництві Північної Кореї (адже саме КНДР розпочала масштабні воєнні дії проти
Півдня), але й на керівництві великих держав. Спочатку збройне зіткнення між Північчю та
Півднем мало риси громадянської війною, але зі вступом у війну ЗС США та країн ООН, а
пізніше – і китайських військ, отримало характер міжнародного воєнного конфлікту.
Війна, незважаючи на її велику ціну (величезну заподіяну моральну та матеріальну
шкоду, великі фінансові витрати і людські втрати сторін), не виявила переможця і за своїми
політичними результатами не задовольнила жодну із сторін, не змінила розстановки сил як
усередині Кореї, так і на регіональному та світовому рівнях.
2. Для першого року війни в Кореї – трьох перших її періодів – характерним було
ведення сторонами активних маневрених наступальних і оборонних дій. У четвертому періоді
(липень 1951 р. – липень 1953 р.) воєнні дії сторін мали в основному позиційний характер і
велися на обмеженій території. Разом з тим мали місце спроби наступальних дій на суші й
активні систематичні дії авіації сторін, а також масовані удари американської авіації по
тилових об’єктах і військах противника, зокрема із застосуванням напалму та біологічної
зброї.
3. Стратегія сторін визначалася їх воєнно-політичними цілями у війні. Обидві сторони
прагнули до об’єднання країни, але на власних умовах. Стратегічні плани сторін не були
незмінними, вони корегувалися залежно від стратегічної обстановки, яка складалася на
фронті. Так, якщо первинною метою КНДР у війні були повний розгром збройних сил
противника та встановлення комуністичного режиму на території всієї країни, то пізніше – не
зазнати повної поразки та стримати противника, зі вступом у війну на боці КНА китайських
військ – визволити територію КНДР та захопити частину території Південної Кореї, і нарешті
– стабілізувати фронт на вигідних рубежах. Цим були зумовлені і стратегічні дії: стратегічний
наступ, потім – вимушений відхід і оборонні дії, у подальшому – перехоплення ініціативи і
знову наступ, і врешті-решт – стратегічна оборона з контрнаступальними діями меншого
масштабу.
Для оперативного мистецтва КНА і КНД у наступі характерним було рішучість цілей
операцій, їх відповідність конкретним бойовим умовам, достатньо високі темпи наступу.
Проте, іноді операції не досягали своєї мети через різке скорочення темпів наступу, що було
наслідком розтягнутості комунікацій, активної протидії противника, труднощів у забезпеченні
бойових дій. Оборона здійснювалася на широкому фронті за принципом утримання важливих
у тактичному відношенні об’єктів. У четвертому періоді війни війська будували глибоко
ешелоновану оборону на суцільному фронті. Новим в організації оборони було широке
використання тунелів.
Воєнне мистецтво американських і південнокорейських військ грунтувалося на
принципах, які були притаманні армії США у завершальному періоді Другої світової війни.
Головну ставку в досягненні перемоги американське командування робило на раптовість дій,
масоване застосування авіації та сил флоту для завоювання панування в повітрі та на морі,
після чого, переключивши авіацію та сили флоту на підтримку сухопутних військ, воно
прагнуло досягти розгрому збройних сил противника.

297
 Наступальні операції війська ООН проводили за наявності значної переваги в силах і
засобах, особливо в авіації, а на приморських напрямках – за підтримки ВМС. Наступу
передувала авіаційна та артилерійська підготовка. Удари авіації та артилерії завдавалися на
всю глибину побудови оборони, після чого піхота та танки йшли в атаку. Недоліком
американських і південнокорейських військ була слабка підготовленість до ведення нічних
бойових дій.
Війна в Кореї велася в основному класичними способами. Формами воєнних дій обох
сторін були наступальні (контрнаступальні) та оборонні операції, битви та бої, і крім того з
боку США – систематичні бойові дії авіації та флоту, а також морські десантні операції.
Особливістю було те, що окремі частини і з’єднання КНА у тилу противника вели
партизанські дії.
4. Вирішальна роль у війні належала сухопутним військам сторін, а з родів військ –
стрілецьким і бронетанковим військам та артилерії.
5. Форми і способи воєнних дій в Кореї в ході війни змінювалися та удосконалювалися.
Вони мали свої характерні риси й особливості, які зумовлені низкою факторів. Це, зокрема,
поява та застосування нових засобів збройної боротьби, значна перевага однієї із сторін в
техніці й озброєнні, а іншої – в людських ресурсах, особливості театру воєнних дій. Звідси й
випливала своєрідність дій сторін. Передусім це стосується військ КНА і КНД, в діях яких
разом з класичними мали місце й партизанські способи збройної боротьби, що було новим і
незвичайним для противника, а тому й ускладнювало виконання ним поставлених бойових
завдань.
За три роки війни Півдню та Півночі Корейського півострова було заподіяно велику
матеріальну шкоду. Втрати тільки корейських сторін становили понад 4 млн. убитих,
поранених та зниклих безвісти. Кривава трирічна війна в Кореї продемонструвала
неможливість вирішення корейської чи будь-якої іншої міжнародної проблеми шляхом
застосування військової сили. Війна також показала: за сучасних умов будь-який воєнний
конфлікт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними наслідками для
усього людства.
По-третє, війна в Афганістані призвела до численних жертв, розтратила величезні
матеріальні ресурси, дестабілізувала положення в Центральній Азії, сприяла посиленню
ісламу в політиці, активізації дій ісламського фундаменталізму і міжнародного тероризму.
Фактично ця війна стала одним з факторів поразки Радянського Союзу в «холодній» війні.
Якщо вже говорити про урок, щодо розвитку військового мистецтва, тоді аналіз
сучасних конфліктів показав, що вирішення бойових завдань у складі міжвидових тактичних
груп, що використовувався не тільки Афганістані, а й у інших конфліктах сучасності (В’єтнам,
Ірак тощо), і тенденція застосування військ для вирішення бойових завдань у складі
міжвидових тактичних груп збройними силами провідних у воєнному відношенні країн світу
постійно розвивається та впроваджуються дієві механізми, щодо визначення раціонального
складу військ (сил), їх організаційної структури, порядку підготовки та застосування у
відповідь на реальні виклики та загрози, характер і можливий масштаб воєнних (бойових) дій.
При застосуванні військ (сил) у складі міжвидових тактичних груп необхідно
враховувати:
зміст бойового завдання, що виконується; умови місцевості, в якій ведуться бойові дії;
раптовість початку бойових дій, швидкоплинність проведення та мобільність
застосування сил і засобів у сучасних військових конфліктах;
проведення активних заходів бойових дій переважно в темний час доби;
можливості всіх видів розвідки;
наявність засобів зв’язку, цілевказання, їх сумісність, а також наявність засобів ведення
бою в нічний час;
значний відсоток часу дій в умовах відсутності зв’язку з командуванням та ін.
По-четверте, війна в зоні Перської затоки була першою в історії, де був досягнутий
миттєвий стратегічний результат. Стратегічне керівництво АІК (антиіракської коаліції),
володіючи у великій кількості далекобійними високоточними ЗПН (засобів повітряного

298
нападу), отримало можливість своїми силами, обминаючи тактичну і навіть оперативну ланки,
нанести противнику таку поразку, яка призвела до кінця війни.
У деяких публікаціях висловлюється думка, що війна в зоні Перської затоки була
малоповчальною, що була більше схожою на «полігонну» війну, чимось на зразок великого
«тренувального» навчання із «означеним» противником. Ці автори грунтують свої міркування
на тому. що БНС АІК практично не зустріли протидії ні з боку іракських СВ, ні з боку
іракської авіації, ні з боку засобів ППО. А звідси, наголошують вони, чи можна робити
об’єктивні висновки про ефективність зброї, яка застосовувалася, про розвиток воєнного
мистецтва?
Це – спрощений, поверховий підхід до оцінки подій. Це перш за все недооцінка
противника, бо іракська армія була достатньо сильною:
• мала чотирикратну перевагу над БНС за кількістю дивізій і двократну – за артилерією;
• на саудівсько-кувейтському кордоні іракська армія створила глибокоешелоновану
оборону, насичену вогневими засобами, розвинуту в інженерному плані;
• Ірак мав досить сильну систему ППО;
• не можна не брати до уваги досвід восьмирічної війни з Іраном
Перераховане підтверджує, що іракська армія мала достатній потенціал. І над цим
противником БНС одержали безумовну перемогу. Війна в зоні Перської затоки внесла багато
якісно нового в розвиток засобів і способів ведення збройної боротьби, довела, що необхідний
довготривалий, всебічний, оперативно-стратегічний аналіз цієї війни і на його основі –
прогнозування шляхів розвитку воєнного мистецтва у війнах XXI століття.

Під час самостійної роботи обов’язково розглянути додаткові питання такі як:
1. Арабо-Ізраїльський конфлікт.
1.1. Причини виникнення Арабо-Ізраїльського конфлікту.
1.2. Перша Арабо-Ізраїльська війна 1948–1949 років.
1.3. Продовження Арабо-Ізраїльського конфлікту.
2. Асиметрична стратегія Ізраїлю. Використання досвіду Ізраїлю, як прикладу оборонної
стратегії для України в її протистоянні російській агресії.
3. Розвиток військового мистецтва у війні в Кореї (1950–1953 рр.).
3.1. Наростання конфронтації на Далекому Сході 1945–1950. Наміри Сполучених Штатів
застосувати ядерну зброю.
3.2. Перебіг подій у війні в Кореї (1950–1953 рр.).
3.3. Фактори, що визначали характер воєнного мистецтва під час війни в Кореї
(1950–1953 рр.)
3.3.1. Особливості тактики дій сухопутних військ під час війни в Кореї (1950–1953 рр.)
4. Розвиток військового мистецтва у війні у В’єтнамі (1964–1973 рр.).
4.1. Причини виникнення воєнного конфлікту у В’єтнамі.
4.2. Збройна боротьба проти американської окупації у В’єтнамі 1964–1973 рр.
4.3. Бойові дії між військовими США і СРСР у В’єтнамі.
5. Розвиток військового мистецтва у війні в Афганістані (1979–1989 рр.).
5.1. Причини виникнення воєнного конфлікту на території Афганістану.
5.2. Хід воєнних дій в Афганістані (1979–1989 рр.).
5.3. Особливості проведення бойових дій з іррегулярними збройними формуваннями
Афганістану. Розвиток воєнного мистецтва під час війни в Афганістані (1979–1989 рр.).
5.4. Ведення бойових дій міжвидовими тактичними групами.
6. Війна в зоні Перської затоки у 90-х роках ХХ ст. – початку ХХІ ст.: її принципові
відмінності.
6.1. Фактори , що впливали на збройну боротьбу в зоні Перської затоки (1991–2011 рр.).
6.1.1. Фізико-географічні умови ведення збройної боротьби в зоні Перської затоки
(1991–2011 рр.).
6.1.2. Розвиток засобів збройної боротьби під час збройної боротьби в зоні Перської
затоки (1991–2011 рр.).
6.1.3. Особливості підготовки повітряно-наступальних операцій в умовах ведення

299
збройної боротьби в зоні Перської затоки (1991–2011 рр.).
6.1.4. Особливості підготовки повітряно-наземних наступальних операцій в умовах
ведення збройної боротьби в зоні Перської затоки (1991–2011 рр.).
6.2. Особливості проведення повітряно-наступальних операцій під час збройної боротьби
в зоні Перської затоки (1991–2011 рр.).
6.3. Особливості проведення повітряно-наземних наступальних операцій під час збройної
боротьби в зоні Перської затоки (1991–2011 рр.).
6.4. Участь України в Іракському конфлікті.
6.5. Тенденції розвитку форм і способів збройної боротьби за досвідом війн у зоні
Перської затоки у 90-х роках ХХ ст. – початку ХХІ ст.
7. Розвиток військового мистецтва під час війни в Югославії (1999 р.).
7.1. Причини виникнення конфлікту в Югославії.
7.2. Військова операція блоку НАТО проти Союзної Республіки Югославія «Союзницька
Сила» (Allied Force).
7.3. Вплив операції «Союзницька сила» на зміну оборонної стратегії США.
8. Розвиток військового мистецтва під час війни в Грузії (2008 р.).
8.1. Російсько-грузинська війна: причини та наслідки.
8.2. Російсько-грузинська війна 2008 року – особливості бойового досвіду національних
збройних сил Грузії і Росії.
8.3. Російсько-грузинська війна 2008 року – невдалий досвід ведення бойових дій в
умовах безконтактної війни.
9. Закономірності розгортання збройних конфліктів у ХХІ столітті.
10. Концепції застосування збройних сил провідних країн світу. Розвиток форм і
способів застосування військ у воєнних конфліктах різної інтенсивності.
11. Сучасні форми та способи ведення воєнних дій.
11.1. Характерні риси і особливостей сучасних збройних конфліктів.
11.2. Сучасні форми та способи збройної боротьби за досвідом локальних війн
сучасності.
11.3. Перегляд поглядів на форми і способи ведення сучасної збройної боротьби.
11.4. Застосування безпілотних літальних апаратів у воєнних конфліктах кінця ХХ –
початку ХХІ століття.
11.5. Психологічні операції у війнах та збройних конфліктах другої половини ХХ –
початку ХХІ ст.
12. Ведення воєнних дій в умовах проведення операції Об’єднаних сил.
12.1. Тактика армії РФ з другої половини XX ст. до війни на Донбасі.
12.2. Російська війна «нового покоління»: теорія і практика.
12.3. Досвід ведення бойових дій ЗС України проти іррегулярних збройних формувань
під час проведення операції Об’єднаних сил.
12.4. Інформаційна війна» Росії проти України.
12.5. Маніпулятивні технології Російської Федерації в Українському інформаційному
просторі.

300
 СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ НАВЧАЛЬНО-МЕТОЧНИХ МАТЕРІАЛІВ

1. Історія війн та воєнного мистецтва: навчальний посібник. / С.О. Кубіцький та ін. К.:
Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. 450 с.
2. Еволюція воєнного мистецтва: навчальний посібник: у 2 ч. Ч. 1 / Д.В. Вєдєнєєв та ін.
За заг. ред. В.В. Остроухова. К.: Нац. акад. СБУ, 2017. 276 с.
3. Історія війн і військового мистецтва: у трьох томах – Том 3. Від масових армій до
відродження професійних армій (ХХ – початок ХХІ ст.). / Віктор Голубко, Валерій Грицюк,
Леонід Кривизюк, Олександр Лисенко. Великий науковий проект Фоліо, 2019 р. 784 с.
4. Варакута В.П. Історія війн та військового мистецтва: навч. посібник. X.: АВВ МВС
України, 2009. 508 с.
5. Требін М.П. Соціологія війни: український контекст / веб-сайт. URL:
http://periodicals.karazin.ua/ssms/article/ view/4462/4034.
6. Панфілов О.Ю. Війна та суспільство Сучасне суспільство: політичні науки,
соціологічні науки, культурологічні науки: зб. наук. пр. Харк. нац. пед. ун -т ім. Г.С. Сковороди.
Х., 2012. Вип. 2. С. 87–100.
7. Кротюк В.А., Панфілов О.Ю. Сучасна війна: проблема осмислення характеру та
змісту Наука і техніка Повітряних Сил Збройних Сил України: наук.-техн. журн.
(Тематичний випуск, присвячений 65 річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні). 2010. №
1(3). С. 47–52.
8. Охотников Т.Н. О системном обосновании законов войны и вооруженной борьбы
Военная мысль. 2000. № 5. URL: http://militaryarticle.ru/voennaya-mysl/2000-vm/9793-o-
sistemnom- obosnovanii-zakonov-vojny-i.
9. Требін М.П. «Гібридна» війна як нова українська реальність / веб-сайт. URL:
http://www.ukr-socium.org.ua/Arhiv/Stati/ US-3_2014/113–127.pdf.
10. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття. Київ: Либідь, 1998. 894 с.
11. Военное искусство Древней Персии: / веб-сайт. URL: http://knowledge.all-
best.ru/history/2c0a65625a3ac68a5d43b88421216c37_0. Html.
12. Клейманов А.А. Стратегия и тактика завоевательных войн периода поздней Римской
республики : дис. канд. ист. наук: 07.00.03 / Тула, 2006. 165 с.
13. Жмодиков А.Л. Тактика римской пехоты IV–ІІ веков до н.э. // веб-сайт. URL:
http://www.xlrgio.ru.
14. Голованов С.О., Костирко С.В. Історія стародавнього світу. Київ, «Грамота». 2006р.
15. Ткачов Юрій Геннадійович. Сюжет про Александра Македонського та його
модифікації у світовій літературі: дис. канд. філол. наук: 10.01. 05 / Чернівецький держ. ун-т
ім. Ю. Федьковича. / Чернівці, 1996. 186 с.
16. Черненко Є. Прадавнина і сучасність воєнної справи. Воєнна історія. 2003. № 1.
С. 5–9.
17. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ століття): підручник
/ Крип’якевич І., та ін. Упоряд. Якимович Б.З. 4-те вид. Львів: Світ, 1992. 688 с.
18. Якимович Б. Збройні сили України. Нарис історії: підручник. Львів: Просвіта, 1996.
360 с.
19. Толочко П.П. Київська Русь: енциклопедія історії України у 10 т. Т. 4. К., 2007.
387 с.
20. Агеев А.М., Устинов Е.Ф. Военная организация и военное искусство Киевской Руси
(IX – XII вв.) Военно-исторический журнал. 1987. № 12. С. 75–87.
21. Павко А. Інститут державної влади Київської Русі в контексті політичних процесів
сьогодення Віче. 2008. № 11. С. 35–37.
22. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. Дніпропетровськ:
Січ, 2004. 229 с.
23. Історія українського козацтва: нариси у 2 т. / Брехуненко, Л.В. та ін. Київ: ВД
«Києво-Могилянська академія», 2006. 839 с.
24. Мицик Ю.А. Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали: іст. розповіді про
запорозьке. козацтво. – Дніпропетровськ: Промінь, 1991. 301 c.

301
 25. Мірошниченко М.П. Воєнна стратегія Богдана Хмельницького Воєнна історія. 2002.
№ 2. (березень – квітень). С. 26–42.
26. Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни
українського народу 1648–1654 рр. Історичні джерела та іх використання. Вип.7. К.,1972.
С. 161–169.
27. Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгі». Воєнна історія України
від давнини до сьогодення / Упоряд. К. Галушко. Харків: «Книжковий Клуб. Клуб Сімейного
Дозвілля», 2016. 352 с.
28. Волковинський В.М. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни.
В кн.: Проблеми історії України ХIХ – початку ХХ ст., вип. 4. К., 2004.
29. Брюханов В.А. Заговор против мира. Кто развязал Первую мировую войну. 2005. 653 с.
30. Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. Львів: Каменяр, 1991. 200 с.
31. Реєнт О., Янишин Б. Україна в період Першої світової війни: історіографічний аналіз
Український історичний журнал. Київ, 2004. № 7. С. 3–37.
32. Заполовський В. Буковина у останній війні Австро-Угорщини: 1914–1918. Чернівці,
2003.
33. Левицький К. Iсторiя визвольних змагань галицьких українцiв з часу свiтової вiйни
1914–1918. – Перша часть. Львів, 1928. 278 с.
34. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій
Українських Збройних Сил, 1917–1921. К.: Україна, 1995. – Парал. тит. л.: Канада Вінніпег,
1954. 206 с.
35. Сидоров С.В. Радянське воєнне мистецтво: історіографія: дис. д-ра іст. наук:
20.02.22 – військова історія / К.: НАОУ, 2006. 624 с.
36. Кучер В.І., Чернега П.Д. Україна у Другій світовій війні (1939–1945): посібник для
вчителя. К.: Генеза, 2004. 272 с.
37. Історія воєнного мистецтва: навчальний посібник. / С.В. Сидоров, та ін. К.: НУОУ,
2012. 300 с.
38. Мюллер-Гиллебранд Б. Сухопутная армия Германии 1933–1945 гг. / М.: Изографус,
Эксмо, 2002. 800 с.
39. Калистратов А.И. Советское военное искусство во Второй мировой войне
(объективные причины поражений 1941–1942 годов). Военная мысль. 2009. № 7. С. 51–58.
40. Сидоров С.В. Стратегічний огляд Другої світової війни. Історія війн і воєнного
мистецтва (стратегія і оперативне мистецтво): підручник для слухачів НАОУ /
В.Б. Толубко, М.І. Рибак, С.В. Сидоров та ін. К.: НАОУ, 2003. С. 72–100.
41. Гриневич В.А. Національні проблеми в Червоній Армії в період визволення України
від німецько-фашистських загарбників (грудень 1942 – жовтень 1944 рр.): автореф. дис. канд.
іст. наук: 07.00.02. К.: Інститут історії України НАН України, 1994. 16 с.
42. Захарченко А. Арабсько-ізраїльський конфлікт: проблеми врегулювання на
сучасному етапі. Одеса: Фенікс, 2009. 240 с.
43. Горовенко В., Тютюнник В., Асиметрична стратегія Ізраїлю. Використання досвіду
Ізраїлю, як прикладу оборонної стратегії для України в її протистоянні російській агресії. К.:
Національний інститут стратегічних досліджень, 2018. 59 с.
44. Локальні війни та збройні конфлікти другої половини XX століття (Історико-
філософський аспект): монографія / О.І. Гуржій, С.П. Мосов, В.Д. Макаров та ін. – К.: Знання,
2006. 356 с.
45. Пилявець Р.І., Романов Р.В. Воєнне мистецтво у війні в Кореї (1950–1953 рр.). Локальні
війни сучасності. Зб. наук. статей. К.: Ін-т історії України НАН України, 2004. С. 79–97.
46. Мясников В. Высокоточное оружие и стратегический баланс. URL:
www.armscontrol.ru/start/rus/publication/vto.html.
47. Ткачев В. Перспективная боевая система Сухопутных войск США. Зарубежное
военное обозрение. 2007. №4. С. 32–35.
48. Кучумов С. Взгляды военного руководства США на применение Сухопутных войск
Зарубежное военное обозрение. 2009. №1. С. 32–35.

302
 49. Боевые действия на Кавказе / Сост. П.П. Потапов. – Минск: Современная школа,
2010. 288 с.
50. Особливості розвитку воєнного мистецтва у війнах у Афганістані в 2001 р. та Іраку в
2003 р.: навч. посіб. /Даценко О.М., Макаров В. Д., та ін. К.: НАОУ, 2008. 55 с.
51. Кожевніков В.М. Характерні риси дій повстанських збройних формувань у війнах в
Афганістані (1979–1989 рр.) та Чечні (1994–1996 рр.; 1999–2000 рр.) Воєнні конфлікти другої
половини ХХ ст. Збірник наукових праць. К.: Інститут історії України НАН України, 2004.
С. 88–99.
52. Смит Д. Причины и тенденции распространения вооруженных конфликтов Чечня:
от конфликта к стабильности (проблемы реконструкции). М.: Институт этнологии и
антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая РАН, Фонд гуманитарного содействия Чеченской
республике, 2001. С. 225–231.
53. Слюсаренко А.В. Економічні причини війн у зоні Перської затоки та Іраку
наприкінці ХХ та початку ХХІ ст. Воєнні конфлікти другої половини ХХ ст. К.: Інститут
історії України НАН 2004. С. 39–49.
54. Мануйлов Є.М. Феномен воєнної сили у сучасному світі. Вісн. Нац. ун-ту «Юрид.
акад. України ім. Ярослава Мудрого». Серія: Філософія, філософія права, політологія,
соціологія. Х.: Право, 2015. № 3 (26). С. 112–121.
55. Стрижевський В.В., Сидоров С.В. Особливості тактики дій механізованих і танкових
військ за досвідом війни в Кореї (1950–1953 роки). Військово-науковий вісник. Львів: ЛІСВ,
2008. вип.10. С. 165–177.
56. Фещенко А.Л. Історіографія досвіду застосування БПЛА у збройних конфліктах
Труди академії. 2008. № 82. С. 74–79.
57. Требін М.П. Соціологія війни: український контекст. URL:
http://periodicals.karazin.ua/ssms/article/view/4462/4034.
58. Кудрявцев А. Военные конфликты третьего тысячелетия. URL:
http://nvo.ng.ru/realty/2016-04-01/6_ conflicts.html.

303
 Навчальне видання

УВАРКІНА Олена Василівна

ГАНГАЛ Артур Васильович
РОМАНЕНКО Вадим Петрович
СИНИЦИНА Наталія Георгіївна
АВТУШЕНКО Олександр Семенович

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з навчальної дисципліни

“Історія війн і сучасного військового мистецтва”

ІСЗЗІ КПІ ім. Ігоря Сікорського,

вул. Верхньоключова, 4, м. Київ, 03056
тел. (044) 204-91-51, факс (044) 204-90-77

304