Історія Україїни в романах

Роман Іваничук

Мальви
Орда
(збірник)

Харків
«Фоліо»
2008

Першиий історичниий роман «Мальви» (1968) приніс письменнику величезниий

успіх у читачів і шалену партіий ну критику. Він зображує подіїї мало або ий зовсім не
висвітлені в україїнськіий літературі. Автор розповідає про історію життя
україїнськоїї полонянки Маріїї та їїїї дітеий , котрі, як і мати, потрапляють у турецьку ий
татарську неволю. Повстання Богдана Хмельницького розбудило до життя
затурканих басурманством юнаків і дівчинку, яких автор символічно називає
мальвами.
У романі «Орда» (1992) відтворені подіїї мазепинськоїї доби в історіїї Україїни
— зруий нування гетьманськоїї столиці Батурина.

Мальви

Розділ першиий
«Хіба ви не ходили по землі і не бачили, якиий був їїх
кінець? Були вони могутньою силою, але Аллаха ніщо не
може ослабити ні на небі, ні на землі».
Коран, 35 сура, пророча

Навесні тисяча вісімнадцятого року гіджри [1] разом з багатьма галерами,

каторгами і паштардами причалила до Кафськоїї пристані невелика турецька фреката [2].
З неїї зіий шов на берег сивобородиий чоловік у біліий чалмі і сірому арабському бурнусі,
ий ого обличчя заховалося в густіий довгіий бороді — годі було б угадати вік старця, та був
він древніий як світ і в глибоких брунатних очах таїїлася мудрість багатьох поколінь.
 Старець вклякнув на землі, схилився і прошепотів:
— Вітаий , благодатниий краю, після довгоїї розлуки. Тобі вклоняється анатолієць,
меддах Омар, якого ти шістнадцять років тому вигнав із Кафи мечем Шагін–Ґірея [4].
[3]

Тоді я, не ображениий , а здивованиий , пішов мандрівником по всіий імперіїї від Карпат до

Балкан, від Дунаю до Нілу, щоб самому переконатися, чи справді народи ненавидять
нас, турків. А коли так, то за що? Думав я, що побачу темряву і глупоту, а зустрівся зі
шляхетним прозрінням осліплених богатирів; думав я, що зустрінуся з озлобленням до
мене, турка, а побачив високу шляхетність, пошану до розуму, ненависть до каий данів. І
спитав я тоді себе, хто винен, що міий народ став носієм зла ий неволі? Чи ж це ий ому
потрібне? Адже анатоліий ськиий раий я не став багатим від того, що завоий овує чужі країї…
Я повернувся до тебе, Кримськиий краю. Не мститися — твіий гнів був жорстокиий , але
справедливиий , — я хочу поглянути, чи міцно скував тебе Осман каий данами, чи, може, ти
ще дихаєш своєю буий ною непокорою; далі ти топчеш чужі землі, за прикладом свого
сусіда ий повелителя, чи, може, осінило тебе світло визвольного духу і дикі пристрасті
твоїї змінились пошуками правди?
Підвівся. З галер виходили, кваплячись на ясир–базар, турецькі купці, ий шли
маршовою колоною яничари — султанська охорона для кафського паші, поспішали
мубашири[5] відраховувати п’яту частину з татарського ясиру для турецького падишаха
— ий шла османська ненасить на кримську землю.
Меддах Омар проводжав їїх поглядом.
«О люде османськиий … Коли тобі вистачить свого власного добра, занехаяного,
нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужі землі, не розоравши своєїї, чому не нагодуєш
власним багатством рідних дітеий , а примушуєш їїх голодними рискати по не своїїх полях
і дарма проливати сусідську кров? Коли ти втамуєш свою захланну спрагу? У тебе є
сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від божоїї помсти, коли вона гряне?
А приий де. Замикається вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки приий шов, виконавши
своє покликання на землі. Вернешся, осуджениий світом.
О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославні і властолюбні вожді
твоїї, і ти, облудно взявши божу науку за зброю, залив сльозами, кров’ю і ненавистю до
себе півсвіту. А що маєш за це? Сидиш, як божевільниий скупар серед скарбів, загарбаних
у чужих коморах, хліб, відібраниий з голодних ротів, не ий де тобі до горла, сидиш у
лахмітті ий нужді, не знаючи, що подіяти з награбованим добром. Зубожив народи, а
збагатитися не можеш і родиш тільки люту ненависть до себе.
А міг би ти жити, народжувати мудреців, поетів, астрологів… Та нуртує уже
праведниий гнів ворогів твоїїх. І крикнули вони: «Брехливиий хадіс [6] пророка Магомета
про те, що не існує народностеий під берлом ісламу. Ми є!» Заспівав повстанчу пісню
болгарськиий гаий дук, грецькі даскали [7] понесли книги своїїм людям, підвели голови
волохи, чорногорці, албанці. Хто врятує тебе? Твоїї розумні діти кизилбаші [8] підносять
меч на призвідців твого горя і будучоїї загибелі твоєїї, а ти, засліплениий і нерозумниий ,
убиваєш їїх — своїїх спасителів.
Чому не бачиш, не розумієш цього, обманутиий османськиий люде? Ти ж не
народився грабіжником, не приий шов на світ злодієм, якого карати треба. Тебе таким
зробили.
Хіба не міг би ти жити із сусідами у згоді ий купатися у своїїх власних почестях і
багатстві? Чому не подаси руку гаий дукові, ускокові [9], клефтові[10], поки не пізно, поки
страшна кровопролитна злоба не схрестить ваші мечі тобі на загладу? Де тоий пророк,
якиий зумів би крикнути так, щоб ти, оглухлиий , почув: «Спам’ятаий ся, не вбиваий сам себе!
О народе міий …»
Зникли за воротами Кафи купці, яничари, мубашири, подався меддах Омар,
високиий і величниий , до Карантинноїї Слободи, де зупинялися паломники, що
поверталися з Мекки.
 Сонце пекло не по–весняному. Поблякли тополі біля північноїї кафськоїї стіни,
вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушилися під ногами кураий і сухі віники
тамариску, репалася глевка земля, і ледь сльозилися фонтани.
Лише при вході до північних воріт зеленів розкішниий самотніий платан, пишався
буий ною кроною над зубчастим муром і манив у свою тінь змучену спекою людину.
Цеий буий ниий платан привертав увагу місцевих жителів, паломників, невільників,
що тяглися журавлиними ключами з ринку на галери турецьких дервішів ордену Хаджі
Бекташа[11], що заснували на околиці міста такіє.[12]
Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тіні дерева, про вічність
життя; не одного бадьорила безсмертна живучість південного богатиря, і чабан,
можливо, складав пісню про мужнє дерево, що витримує суховіїї, спрагу і безжалісне
палюче сонце.
Зупинився біля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева і
гірко посміхнувся в задумі. Бо мало хто знав, що цеий богатир мертвиий , що серцевина
висохла і корені давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж міг знати, що плющ,
якому природа присудила повзати по землі, непомітно всмоктувався в пори дерева,
хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховіття, день у день
висмоктував соки, поки вп’явся мацальцями в коріння. А тоді запишався, забуяв,
розпустивши листя по чужих гіллях. Та не сідають на нього ні бджоли, ні метелики, ба
навіть сарана не їїсть ий ого. Цупкиий і ядучиий . Він зеленіє, поки струхлявіє коріння
старого дерева, роз’їїдене плющем, доки воно звалиться і вкриє паразита своєю
порохнею…
…Надто скоро почалося цього року літо в Криму. Шовковиця обсипалася, не
доспівши, виноград не зав’язався, попадали жовті персики величиною з ліщиновиий
горіх, вітри не наганяли на небо ні одноїї хмаринки. Достиг ячмінь, ледве покривши
собою сіру кам’янисту груду, і розвіялося половою виколошене просо.
А в червні налетіла до Кафських степів сарана. Виий шли селяни з кетменями
копати рови, виий шла процесія сіро–сукманних дервішів, несучи в калачикових баклагах
священну мекканську воду, і стояли всі, безпорадні, дивлячись, як довкола погибає
життя.
Серед натовпу жінок, що в розпачі вже не дбали про те, щоб закривати визолені
тривогою обличчя, стояв сивобородиий чоловік у біліий чалмі і сірому бурнусі. Тяжка
скорбота тінилася в ий ого очах.
— Кара Аллаха за гріхи наші… Отак чорніє і стогне земля, коли ий дуть
правовірні віий ська у чужі країї, — мовив сам до себе, і повернули до нього голови люди,
а дервіші, що стояли осторонь, підступили ближче. — Такиий же шум тоді летить над
землею, і так само лунає плач жінок та дітеий .
Різко підвів голову один із дервішів, зателіпалася срібна серга у вусі, він
підіий шов до меддаха Омара, зарослиий і босиий , смиренні очі заий шли гнівом.
— Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаєш нам кару
християнського Бога за джихад[13]? І хто ти такиий ? Ти, видно, мусульманин, тож як ти
міг забути слова пророка: «Піде до раю тоий , хто загине на полі бою з ґяурами?»
— Але сказано теж у сьоміий сурі Корану, отче, — відповів спокіий но меддах Омар,
— у сурі пророчіий : «Скільки сіл ми марно погубили!»
— Якщо ти знаєш Коран, хаий осінить нас світло єдино правдивого вчення, —
посмиреннішали очі дервіша, — то згадаий слова пророка: «Ми покажемо наші знамення
у всіх країїнах, поки вони не зрозуміють, що це правда».
— Але друга сура, благочестивиий , сура меддинська, гласить: «Горе тим, що
пишуть писання своїїми руками, а потім кажуть: це від Аллаха». Бо знамення, про які ти
говориш, несуть наші воїїни і до Азова, і до Багдада. І там, і там чорніє земля від наших
ратників, як Кафськиий степ від сарани. Скажи мені, яка ж віий на священна? Проти
християн чи проти єдиновірних мусульман?
Затремтів посох у руці дервіша, а жінки з тривогою ий надією дивилися в
розумні очі аксакала[14] — що скаже він ще, може, це приий шов до них віщун горя або
радості?
Глянув Омар на зажурених матерів, сестер і дочок воїїнів, що віддали або
віддають життя за Високиий Поріг [15] над Євфратом і Доном, — жаль закроїївся на губах,
мовчав стариий ; повів очима на проповідників священних воєн — зло струснуло ним, і
розповів він дервішам сон пророчиий .
— Приснився дивниий сон султанові Амурату під стінами Багдада. До лозини
нібито підіий шов ніж, щоб зрізати їїїї. А лозина відіслала ий ого до іншоїї. І ще побачив
падишах уві сні шулік, що їїли падаль, виригали і знову їїли, і гинули, обжершись
нечистю. Покликав Амурат мудреця і спитав ий ого, що означає цеий сон.
— Це віщування на нинішніий день, — відповів мудрець. — Лозина, що відсилає
ніж до своєїї подруги, — це ми самі, що не щадимо брата задля своєїї користі. А шуліки —
то знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро, відригуємося людським стражданням і
робимо ий робитимемо те саме, поки здохнемо від своєїї ненаситності.
Закричав дервіш:
— Ти шиїїт[16], перс шолудивиий ! І мудрець тоий теж був перс–шиїїт, хаий почорніє
ий ого голова, яку, напевно, стяв великиий падишах!
Заверещали дервіші:
— Хто ти такиий ? До каїїрського паші відвести ий ого!
Навіть не здригнувся аксакал.
— Я Омар–челебі, анатолієць. І цю відповідь султанові дав я.
Затих крик, і шепіт пішов по юрбі, ім’я Омара зашелестіло на губах вражених
монахів. О, ий ого — цього мандрівника, меддаха і хафіза [17], на якого ще не звелася рука
жодного можновладця, знали в Стамбулі і Брусі, в Бахчисараїї і Кафі.
— Моліться, люди, — мовив меддах. — Привид голоду блукає над степом.
Благаий те Бога, щоб не справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають
сім ситих, про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в неба…
Він звів руки, прошепотів молитву і подався в безвість розпаленого степу.

Розділ другиий
Зажурилась Україїна, що ніде прожити,
Витоптала орда кіньми маленькіїї діти.
Малих потоптала, старих порубала,
А молодих, середульших, у полон забрала.
Україїнська народна пісня

Цього пекельно–пекучого літа господар–татарин відпустив Марію на волю. Два

роки тому він купив їїїї з хворою семилітньою дитиною на ясир–базарі і привів їїх до
своєїї тісноїї ий темноїї ліплянки.
Посередині татарськоїї хати стояв килимниий верстат, а за ним, на міндері [18],
стогнала недужа жінка. Вона не підвелася, тільки скрушно глянула на невільницю,
потім їїїї скляні очі надовго вп’ялися в татарина і враз погасли, збаий дужіли.
— Якши ґяурка, — сказала. — Твоя буде.
Зніяковілиий господар розвів руками, показав на верстат із нап’ятою на кросна
основою, і зрозуміла Марія, що вбогиий їїїї власник, і купив він собі рабиню, певне, лише
для того, аби прожити за килими якиий сь там день.
Навчилася ткати швидко. Крізь натягнуті нитки дивилася, як росте їїїї донечка,
тягнеться руками до кольоровоїї волічки, вплітає їїх поміж основу, стає помічницею.
Прислухалась, як дитина береться розмовляти по–татарськи, і сама розмовляла з нею
чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса господарі та ий щоб легше було
дитині на вулицю виий ти. Ткала з ранку до вечора і пісню наспівувала, та все оту:
Оий що ж бо то та за чорниий ворон,
Що над морем крякає,
Оий що ж бо то та ий за бурлака,
Що всіх бурлак скликає…

— і дивно було чути, що доня підспівує за матір’ю часто чужими словами.

Татарин продавав килими, що їїх наткала Марія, і годував за них хвору дружину,
не зобиджаючи ий рабинь.
За рік господиня померла від сухот. Знала Марія, що запропонує їїий тепер хазяїїн.
Чого тільки не передумала, які сумніви не мучили їїїї днями і уві снах, та відганяла від
себе слабкості, спокуси ий вагання — десь глибоко в серці ще жевріла надія повернутися
в Україїну.
А татарин таки сказав небавом:
— Будь моєю дружиною, Маріям.
Заплакала. Просила пожаліти їїїї — не може віри своєїї зрадити, чоловіка свого,
знакомитого полковника Саміий ла, забути не може…
Не наполягав татарин. Коли минув рамазан і мусульмани різали баранів на
баий рам, привів на святковиий обід жінку у білому фередже [19] — злооку туркеню.
Здогадалася Марія, що це нова їїїї господиня, і заніміла від страху: продасть їїїї тепер
господар. І тоді каяття, ганебне ий боягузливе, скрутило душу: чом не стала жінкою
татаринові, тепер же їїх розлучать із дочкою!
Нова хазяий ка відразу дала зрозуміти, якиий порядок буде в хаті. Витягла з казана
баранячу кістку і пошпурила нею в кут — жеріть; кривився на те господар, та мовчав, а
згодом сказав до Маріїї:
— Не буду тебе продавати, хаий лютує. Ти добра, Маріям.
Ще вчора господиня штурхала їїїї в спину і погрожувала продати дочку, бо що з
неїї за користь, ще вчора падала Марія на коліна, обіцяючи ночами сидіти за верстатом,
аби тільки не розлучали їїх… А нині вранці, коли туркеня подалася на базар, татарин
увіий шов до хати, жалісливо глянув на Маріїїну дочку — не мав своїїх дітеий — і сказав
ледве чутно:
— Ідіть собі. Ви вільні…
Це слово «вільні» було несподіваним для Маріїї, приголомшило воно їїїї зовсім.
Вклонилася господареві до ніг, подякувала, похапцем зібрала своїї мізерні пожитки,
схопила дівчинку на руки і вибігла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи від
страху, що повернеться з міста туркеня і дожене їїїї, бігла, ховаючись за кам’яними
стінами, що заступали вікна будинків, квапилася до північних кафських воріт, щоб
виий ти з тісного міста на волю. Здавалось їїий, що мине одна лише хвилина, і зачиняться
ворота. Ось виий шов із–під зеленого платана вартовиий , крикнула ий ому:
— Я відпущена!
Високиий яничар у шапці з довгим шликом, що спадав по спині аж до пояса,
ліниво діткнувся рукою до ятагана і знову ступив у тінь: іди, мовляв, небого, хто тебе
тримає. Зелениий колір яничарського кафтана злився з плюшевим листям, вартовиий
спокіий но закурив люльку. Від такоїї баий дужості — адже тільки одне слово «яничар»
наводило жах на невільників — змоторошилося серце в Маріїї: невже це не останніий
мур, що огороджує Кафу? Виий шла на хребет Тепе–оба [20], що довгим насипом відділив
рештки гір від рівнин, — ні, далі — простір і жодноїї людини в степу. Передихнула,
промовила вголос:
 — Я вільна. І Мальва моя теж. О Господи…
І тут запримітила, що їїїї більше не дивує чудне ім’я доньки. Так назвала свою
дівчинку давно, ще на початку неволі. Дитя було хворе і зжовкле, здавалося, не
витримає тяжкоїї дороги з Карасубазару до Кафи. Несла дитину на руках і підставляла
спину під нагаий ки, затуляючи свою крихітку. А під ногами то тут, то там подибувалися
вигнані, певне вітрами, на чужину мальви — ті самі, що пишалися разом із
соняшниками, рівні з ними, біля україїнських білостінних хат. Там пишалися. А тут
ховалися в колючиий кураий , низькі, збідовані, та все–таки живі. Тож повірила Марія, що
дочка теж виживе, як ці квіти на чужіий землі, якщо тільки назве їїїї Мальвою.
Помітила тепер, що не дивує їїїї більше довгополиий бешмет, ні турецька шаль,
якою уже звикла закривати обличчя, і навіть те, що Мальва запитує в неїї про се і про те
по–татарськи.
Місто було позаду. Зубчасті стіни оперезали ий ого навколо, масивні башти
підвелися і давили, стискали громаддя будинків, мечеті, вірменські церкви і караїїмські
кенаси. Місто ревіло ий гуло, стогнало. Внизу кишіла смердюча яма невільничого базару,
кричали, захвалюючи живиий товар, татари і греки: на галери, що стояли в порту,
відправляли партіїї відібраних, приганяли нові; торохтіли мажари по кам’яних вибоїїнах,
захлиналися осли, викрикували азан[21] муедзини, закликаючи правовірних до
обіднього намазу.[22]
І ще одне зауважила Марія: усе це для неїї давно звичне, наче ий не було ніколи
іншого життя. А та хвилева радість волі раптом почала пригасати, ий у свідомість
повільно заповзало тупе почуття безвихіддя… Сіриий хребет Тепе–оба і дуга високого
міського муру тісно обступили їїїї, ніби обсотали вужівками цупкого кримського плюща,
і нікуди звідси не дінешся, і будеш у цьому світі вічно…
А що було?
ЙЙшли хозари, половці, печеніги, хто не ий шов? Падали трави і люди, у вимішаніий
копитами землі конав розтоптаниий дюшан. Журилася Україїна, бо ий шли ляхи на три
шляхи, а татари на чотири, і плакало небо над молочним степом і над людьми, що
нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським, Покутським і Муравським шляхами
пролетіла з гиком татарва — хто тепер їїїї зупинить? Закатували Підкову ляхи, вмер
Сагаий дачниий від турецьких ран, вбили Остряницю таки своїї на висланні в Чугуєвому
городищі, внук Баий ди Ярема обсадив дороги живоплоттю своїїх братів, і прослиз по
Україїні ганебниий час баий дужості і зради. Сховалися за облогами низькі хати, стікалися
до Криму ясирні валки, по–яничарилися юнаки і народили потурнаків степові дівчата.
Оий що ж бо то та за чорниий ворон,
Що над морем крякає…

— замугикала Марія. Співуча Мальва підтягнула за матір’ю, та враз обірвала

пісню, запитала:
— Що це за пісня, мамо?
Гірко вразила Марію чиста татарська вимова дочки, їїий хотілося сказати, що
вони вже на волі і ніхто тепер не має права заборонити їїм розмовляти по–своєму. Та
рудиий хребет Тепе–оба ніби впав раптом Маріїї на спину і придавив до колючоїї землі,
придавив туго, щоб не рухалася і бачила перед собою тільки невільничиий ринок і
галери, а ще північні кафські ворота, біля яких стоять два вартові: яничар і мертвиий
платан, обвитиий плющем.
Це те, що є… Але що ж було?
Був козак Саміий ло. Ховала губи від поцілунку, хоч знала, що поцілує, втікала від
Саміий ла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у п’янкому полині, хоч
знала, що не оборониться, і народила ий ому двох соколят–синів…
Оий сини, синочки!.. Чиїї руки розчісують вам кучері, яка мати вас у постелі
укриває? Де ви тепер, козацькі діти? Чи ходите ще по білому світі, чи очі ваші
виклювали яструби в ногаий ському степу, а голівоньку дощі миють, густі терни
розчісують, буий ні вітри висушують?
Несхожі були, наче ий не близнята. Один — у Саміий ла: чорнокудриий та
темноокиий , другиий білявенькиий був, мов соняшник, і очі мав блакитні, як тепер Мальва,
та вже ий пригадати не може ий ого обличчя — пропав білявенькиий ще до року. Поклала
ий ого в сповиточку в саду під яблунею, сама в городі поралася і — не застала. Повз село
проходили тоді цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не
знаий шли. А батько, як завжди, в поході…
Потім пішов сотник Саміий ло з гетьманом Трясилом на Крим, і тоді другиий —
уже чотирнадцять років мав — пропав у степу. Цього татари в ясир забрали. Велику
ціну взяли в батька за зруий нованиий Перекоп. Якось переболіли, а там донечка
знаий шлася, Соломією назвали.
Та нею вже не зміг тішитися Саміий ло — козацькиий полковник. Подався Тарас
Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшаві, стратили ляхи Павлюка, розбили
Остряницю, Ґуню. А зимою 1638 року зібрали переможці козацьку старшину над
Масловим Ставом біля Канева і наказали кинути під ноги свою славу — бунчуки і
прапори. «Всі давні права і старшинства та інші привілеїї козацькі через бунти втрачені
нині, — падали клинками на оголені козацькі голови слова польного гетьмана
Потоцького, — і на вічні часи відбираються, бо Річ Посполита бажає мати козацтво в
хлопів повернене».
Переможець дає закони!
Повернувся полковник Саміий ло з Маслового Ставу сплюгавлениий , знівечениий ,
без бунчука.
— Сором нам далі жити на ціий землі, — сказав, запріг воли і подався за
Остряницею в чужу сторону — Слободу.
Рипіли вози, висла над Україїною прощальна пісня, падала в холодні тумани,
тяглися валкою сімсот сімеий козацьких ізгоїїв до Білгорода присягати на вірність
сусідові, щоб дав притулок у своїїх хоромах.
Замкнувся в собі, отупів Саміий ло. Сидів день у день у пасіці, і не знала Марія, що
думає колишніий полковник, а чи ий думає? Він так і не рушився, тільки зсунувся з
колоди на землю і сидів з розчерепленою татарським ятаганом головою, і не ридала
тоді Марія, не могла. Горіла тільки що покладена хата, а їїїї з Соломією повели на сириці
до Перекопу.
Чи то щастя — по дорозі захворіла дівчинка пропасницею, і їїх тому не
розлучили, а на ринку в Кафі продали за безцінь безалтинному татаринові.
…Воля. Минали хвилини, і слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту
несподівану велич і, врешті, лякало невідомістю: а що далі? Куди подітися? Там, у
господаря, вони таки мали шматок хліба, а зараз хто прогодує бездомну ґяурку?
Страшне слово — ґяур, яке позбавляє праці, довір’я, будь–якого права, яке щодня
проклинають хатиби[23] в мечетях!
Та ні, є ж надія. Марія добре пам’ятає дорогу до Перекопу. Адже вона вільна і
може повернутися в Україїну, їїжу якось роздобуде в дорозі. Випросить у чабанів,
украде… Бог допоможе.
Взяла Мальву за руку і звела на стежку, що виводила поза мури в степ.
Побачила, як із воріт виходила людина у сіріий рясі, боса, в плоскодонніий воий лочніий
шапці на патлатіий голові. Чоловік ішов їїм наперестріч.
— Зупинися, жінко, — сказав тихо і владно.
Марія сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках і срібною
сергою у вусі. Злякалася не дервіша, а тієїї думки, що колись у надто скрутні хвилини
вповзала в мозок і не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися.
Ступила вбік, затуляючи подолом Мальву, але дервіш замахав руками, заволав:
— Я–агу!
Це незрозуміле слово було схоже на зловісне заклинання, і Марія зупинилась.
— Бачать очі моїї твоє горе, жінко, і я молюся, щоб Аллах — хаий благословенне
буде ий ого ім’я — послав тобі добру долю, — сказав дервіш.
— Мені твіий Аллах не пошле доброїї долі, — відповіла тихо Марія.
— Якщо Бог зачинить одні двері, то відчинить тисячу, тільки треба приходити
до нього з вірою і покорою. Я дервіш, жінко, мюрид [24] ордену наий розумнішого шеий ха з
усіх шеий хів — Хаджі Бекташа. Пергамент, на якому списаниий наш родовід — шередже,
— наий довшиий серед шередже всіх орденів, але він коротшиий , ніж дорога до
невільничого ринку. Підемо по ньому, жінко. Скорися словам Мураха–баби.
— Я стала вільною сьогодні! — різко відказала Марія. — І не хочу ий ти знову в
неволю — твою, твого шеий ха і твого бога.
— Немає, дочко, вільних людеий на ціий землі, — дервіш прискулено дивився на
Марію, перебираючи чотки в руках. — Ти була рабинею в хазяїїна і тяжко працювала,
але ніхто не корив тебе за те, що ти християнка — бо невільники всі християни, нема
рабів–мусульман. А тепер, коли ти стала вільною, твоий віра стане тобі новим рабством.
Тобі, звільненіий від примусовоїї роботи, ніхто не дасть заробітку. Ти будеш швендяти по
базарах, жебраючи хліба для своєїї дитини, а на тебе плюватимуть правовірні, і це
рабство стане встократ тяжчим. Але ти можеш приий няти мусульманство, наректися
рабою Аллаха і тоді…
— Ні! — скрикнула Марія, намагаючись криком убити черв’як вагання, якиий
тепер боляче завертівся в серці. — Ні, тільки не це рабство!
— Це наий легше рабство. Воно тобі виплатиться. За нього хліб дають на нашіий
волі.
— І купити треба ий ого своїїм сумлінням?
— Сумління — теж рабство. Вільних людеий немає, жінко, — похитав головою
дервіш і сказав маий же пошепки: — Хаий ти не змиришся в душі з новою вірою, хто ж про
це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрів, хіба відала б, що
живуть на світі олені? Про дочку подумаий , у неїї життя тільки починається. А про те, що
зможеш повернутися до свого краю, забудь. Оp–капу [25] замкнениий на сімнадцять
замків. Від Бористену до Гнилого моря [26] височать одна біля одноїї сімнадцять веж,
жодна людина не проий де через перешиий ок без ханськоїї грамоти.
— А з грамотою? — похапливо спитала Марія.
— ІЇїї може отримати тільки мусульманин.
Дервіш повернувся до Маріїї спиною, зашепотів слова молитви, тихо подався у
протилежниий бік, а вона стояла зблідла, без надіїї, з простягнутими руками і не
помічала, як синьоока Мальва безжурно бігає попід хребтом, зриває жовті квіти, що
пришпилилися голівками до сухоїї землі.
«Ні, ні! — промовила сама до себе вголос. — За це карає кожниий бог. За
відступництво нікого не минає кара… Але як ще тяжче може покарати мене міий Бог? Я
нині вдруге втратила волю, — що страшніше він зуміє придумати для мене? Муки
сумління?.. А тебе, о Господи, не мучитиме совість, коли загине моя дитина? Одне–
єдине віконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетіти на волю, — грамота. А
не відчиню ий ого, то колись постигне мене наий жахливіша кара — прокляття рідноїї
дитини».
Жмакали душу сумніви, шугали в голові покремсані думки, і між ними
промаий нула ота, тепер уже наче зовсім чужа ий непотрібна: що було позаду?
Що? А чи варто далі згадувати про те, що зажурилась Україїна, бо ніде прожити?
Україїна… А я хіба не Україїна, укроєна, ущерблена, як моя земля? Переді мною — рудиий
хребет Тепе–оба, позаду — кафськиий ринок, і нічого, ий нікого немає в мене більше, крім
Мальви. А ось вони, жовті, мізерні квіти, забули свою вітчизну і живуть. Якби
розрослися пишно, як там, їїх згризли б верблюди ий осли. Та вони змирилися… Що мені
тепер до Україїни, коли їїїї на світі вже немає, їїїї втоптали в болото на Масловому Ставі
самі проводирі–полковники, і відтоді я вже не шанована людьми полковничиха
Саміий лиха, а жебрачка… Нема Україїни. То чому я повинна вбивати юне життя дитини
лише заради пам’яті про неїї? Нема Україїни — є Ляхистан з костьолами, чим вони кращі
від мечетеий ? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости мені моє відступництво,
Боже. Якщо повернемося — викуплю свою провину: молитвою, кров’ю, життям.
Марія вклякла на землю і била останні християнські поклони. А безжурна
Мальва толочила худими ноженятами висохлиий тамариск, зривала жовті квіти і
зачарованими очима вдивлялась у міражну далечінь степу: перед нею розкривався ще
не бачениий світ, тоий , що був дотепер чомусь закритиий ґраткою ниток на кроснах. З
дитячоїї пам’яті зіслизли, не залишивши сліду, саманна хата з темним підвалом і лаий ка
господині — світ заряснів перед нею червоним кизилом, зав’яззю шипшини,
жовтоголовим держи–деревом і повінню гарячого сонця. Чарівниий ! Шумливе місто,
гладінь тихого моря, барвисті галери, величні башти, стрункі мінарети. І ти, горбата
тварино, що стоїїш непорушно під горою, теж чарівна!
Дівчинка підбігла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати ий ому до
обвислих губ, і тут схопилася мати, скрикнула:
— Не можна! Не дам тебе тварюкам!
Запхинькала Мальва, не зрозумівши, чому кричить на неїї мати, Марія ж стояла
перед верблюдом, вражена ий ого погордливим поглядом.
— Чого так дивишся на мене, наче я рівня тобі? — сказала, та раптом поникла і
мовчки заговорила до худобини:
«Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вільного тура став горбатим
рабом, верблюде? Коли переламали тобі хребта і ярмо вигнуло шию? Чи не за ту
провину, що дав себе впрягти, несеш віками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо
звелася догори, але не випростуватися їїий ніколи, і хребтові не зростися ніколи теж. Не
станеш більше ні саий гаком, ні оленем, ні туром. Усе, що можеш ти зробити, — гидливо
плюнути свому хазяїїнові у вічі, але ніколи не перестанеш нести ий ого мішки… Яка біда
примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несімо до скону свою
ганьбу, поки не вигинемо. І нащадки наші, що промчаться спраглі над землею, не
пожаліють нашу пам’ять…»
Марія рішуче взяла Мальву за руку і потягнула за собою, туди, де вирував
невільничиий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога чинити ий ого
правду на землі. Пішла за дервішем.
Мурах–баба чекав. Він бачив, як жінка била поклони, знав, що вона приий де до
нього. Потрібна була ий ому: навернена душа на істинну віру, монастирська куховарка і
наложниця. А дочка — та красунею стане, і за неїї великиий бакшиш матиме від будь–
якого мурзи.
Сказав дервіш:
— Стежка, якою ми ий демо, провадить до нашого такіє. Ступаючи на цю стезю,
ти заодно ступаєш на шлях наближення до Бога.
На околиці міста, в долині, виднівся серед квадратних ліп’янок пофарбованиий у
зелениий колір фасад будинку, від якого в обидва боки тяглися високі кам’яні стіни,
обгороджуючи просториий двір.
Монах розігнув спину, кивнув рукою до Маріїї, і вона, як заворожене заий ча, що
саме ий де у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.
Дервіш наказав обом скинути взуття і обмити в басеий ні руки, обличчя, ноги.
Потім він знову кивнув рукою і пішов попереду, ведучи їїх до сутінного приміщення
мечеті. Показав на сходи, що провадили вгору, а сам заий шов до середини. Марія
подалася на галерею, заґратовану мушарабіями [27], і, затамувавши подих, придивлялася
крізь ґратку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку.
Один за одним заий шли дервіші з опущеними головами і стали в коло. Останнім
увіий шов шеий х[28] у зеленіий чалмі. Він сів посередині на баранячу шкуру, і всі тоді сіли.
Хвилину мертво мовчали. Враз убігли два послушники, тягнучи за собою дорогі, мов
ланцюг, чотки з зернинами, завбільшки з волоськиий горіх. Кожниий монах схопив по
зернині в руки, а тоді шеий х затягнув:
— Ви побачите Бога–творця в останніий день суду лице в лице так, як бачите
тепер подібних вам. Усі, хто поклониться ідолам замість істинного Бога, будуть скинуті
в полум’я вічне.
Пішли чотки по руках монахів. Сусід передавав сусідові, а при дотикові до
кожноїї зернини всі кричали голосно «Аллах!».
Марія бачила, як здригнулася Мальва від першого викрику і здивовано підвела
на матір очі, потім вдивилася в залу і вже не відводила погляду від дервішів. Слово
«Аллах» повторювалося стільки разів, скільки зерен було на довгіий вервиці,
безнастанно билося у вуха, гіпнотизувало, і здавалося, що нічого в світі не існує, крім
цього слова. А коли мусульманськиий бог був уже прославлениий дев’яносто дев’ятьма
іменами, схопилися дервіші і почали своє божевільне радіння — зикр, їїм мало було
зерен на чотках, вони кричали, називаючи ім’я Аллаха сотні разів, билися в конвульсіях,
падали на кам’яну підлогу, заливаючись піною в екстазі.
Марія лячно глянула на дочку, кинулася до неїї, щоб винести їїїї геть з цього
скаженого содому, та враз упало в матері серце: вона побачила у сутінках, як горять очі
в дівчинки, як ворушаться їїїї губи. Склавши молитовно руки, Мальва повторювала:
«Аллах, Аллах, Аллах…»
Це приголомшило Марію. Вона зрозуміла, що сталося цієїї хвилини: дочку не
злякав зикр дервішів, а заворожив: дитина увірувала в того Аллаха, що заповнив тут
весь їїїї світ, свідомість, і, можливо, вже ніколи не схоче знати, яка віра була в їїїї батьків,
та ий узагалі не повірить, що може бути щось інше, крім магометанського бога, на світі.
Знала, що це трапиться, коли ий шла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку і збігла
сходами вниз. Та в передсінні зупинив їїїї Мурах–баба.
— Ти куди тепер? — прохрипів. Він схопив правиці Маріїї і Мальви, підвів їїх
угору. — Повторюий те обидві за мною, чуєш… Во ім’я бога милосердного, милостивого.
Слава Аллахові, панові світів…
Рука Маріїї безвільно опустилася, а дочка… дочка тримала побожно підняті два
пальці догори і пошепки повторювала за монахом:
— Слава Аллахові… цареві дня суду… Воістину тобі ми поклоняємося… веди нас
прямою дорогою…
Мурах–баба зірвав із Маріїїноїї шиїї хрестик і владно наказав:
— Топчи ногами!
Марія схлипнула, сахнулася, дервіш шпурнув хрест під ноги дівчини, і та
потоптала.
— Тепер ідіть, — сказав Мурах–баба. — Коли ж бо посмієш не приий ти сюди на
кожне ранішнє і вечірнє богослужіння, наречемо тебе безумною, і вік свіий скоротаєш у
тімар–хане[29] серед божевільних. Бо безумниий тоий , хто не вірить єдиніий правді на землі.
Мов із чаду вибігла Марія і на безлюдніий вулиці, оглянувшись, зітхнула:
— Прости мене, міий Боже… Ми не топтали хреста, це снилося. Прости…
І закам’яніла, — Мальва, звівши руки до неба, молилася:
— Воістину тобі ми поклоняємося і в тебе просимо допомоги, веди нас прямою
дорогою…
Шепіт дитини, побожниий , пристрасниий , так природно зливався з шумом міста,
викриками муедзина з мінарета мечеті Муфтіджамі, з клекотом невільничого ринку,
куди прибували нові ий нові невільники вмирати за віру, каратися за неїї, топтати їїїї і
родити ворогові здоровоїї крові лицарів.
Так природно…
Маий нула думка в Маріїї — втікати! Геть звідси поза мури Кафи, тут страшно, тут
неволя тіла і духу, це місто вповзає в душі людеий , засмоктує: ще день, ще година,
хвилина — і вже несила буде вирватися повік.
День хилився до спочинку, червоне, закіптюжене сухою пилюкою сонце
сповзало за хребет Тепе–оба. Марія поспішала знову до північних воріт, шаль зсунулася
їїий на плече, очі жінки злякано бігали під чорним надбрів’ям, розхристалося передчасно
посивіле волосся.
— Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? — спотикалася, підбігаючи за
матір’ю, Мальва. — Я хочу їїсти, хочу до хати. — Сльози стікали по запорошених
смаглявих щічках, залишаючи брудні сліди.
Марія згадала про дуката, що дав їїий на дорогу татарин. За нього можна буде
щось купити в крамничках за стіною Кафи, де живуть євреїї і караїїми. Тільки ж вечоріє
вже.
— Ходімо, доню, швидше, зараз купимо їїсти.
Вони вже наближалися до воріт, коли з провулка вибігла зграя смаглявих
хлопчаків. З криком, реготом обступили їїх, закидали грудками землі, камінцями.
— Джаври, джаври, джаври[30], — верещали вони.
Метнулася Марія, щоб вирватися з кола напасників, затулила Мальву грудьми,
та хлопчаки почали смикати їїїї за кафтана, за волосся, не вгаваючи кричали слово
«джаври».
Злякана Мальва плакала, притискаючись до матері. Марія відірвала від свого
волосся цупку руку голомозого нахаби, навідліг ляснула одного–другого по голених
головах. Ті сторопіли на мить, а далі загаласували ще дужче, з хвірток почали
висуватися закриті яшмаками[31] голови татарок, вони теж викрикували «ґяур яман» [32],
вимахуючи погрозливо руками, і вгамувалися аж тоді, коли Марія з Мальвою
заховалися в тісніий бічніий вуличці.
Краще, ніж за два роки неволі, зрозуміла Марія, що таке «ґяур». Треба було
закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хіба цього надовго стало б? Першиий
азан і — не вклякни на вулиці — знову презирство, перше слово дитини не по–
татарськи — знову каміння і ганьба. Що робити?
Тривожні думки перервали такі знаий омі, давно не чуті звуки: на дзвіниці
вірменськоїї церкви тихо, вкрадливо загомонів дзвін. Зупинилася, слухала. Віий нуло на
неїї далеким і ніжним, як дитинство, спогадом: вечірні дзвони в Україїні, сипле гомін
росу на степ, м’якне тирса, і соняшники опускають голови до молитви…
Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала і, оглядаючись весь час назад,
лебеділа крізь сльози:
— Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу…
Марія не чула скигління доньки, повільно ий шла на переривчасте теленькання
дзвону, із заздрістю, подивом і ляком дивилася на людеий , що не боялися ий ти на ий ого
поклик.
Скільки їїх у Кафі? Чи є в них діти? Що їїдять? Як живуть серед вічного
приниження і знущань, яких вона зазнала щоий но? На що сподіваються ці люди, задля
чого жертвують собою, адже день їїхнього спасіння ніколи не настане. Вони ж ніколи не
виий дуть за ворота Оp–капу, бо — християни. А все–таки ідуть на поклик совісті, за
совістю, щоб умерти самими собою.
І Марія ий де. ЙЙде, як бабуся в спогадах до свого дівоцтва. Ніколи до них не
діий деш.
— Я не хочу бути джавром, мамо…
 — Не плач, доню, ти не джавр. Ти… мусульманка.
— Яка мусульманка?
— Дізнаєшся… Навчишся… Оий , навчишся на мою сиву голову!
— Ну яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б’ють, не кидають за це камінням?
— Ні, дитино, за це хліб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я гріх візьму на
душу, щоб вивести тебе колись із цієїї страшноїї землі.
Діий шли до самоїї церкви. Біля паперті стояли пониклі старі люди. Якась жінка
привітно посміхнулася до Маріїї. Була одна мить, коли Марія хотіла кинутися до входу і
впасти пластом на церковниий цемент. Але тільки одна мить. Не відповіла на привітну
усмішку жінки, відвела погляд. А в пам’яті повз потоптаниий хрест і їїїї совість проий шли
маслоставські леий стровики з переяславським полковником Ілляшем Караїїмовичем на
чолі, що приий няли шляхетські бунчуки, аби тільки жити. ІЇх називав Саміий ло
яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часів. А що здобув полковник
Саміий ло своєю гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед
польськими бунчуками? Смерть собі, а родині — неволю.
— Дивися, Мальво, — сказала Марія, підвівши голову. — Дивися і запам’ятаий : це
Божа церква. В такіий , як ця, ти хрещена. Колись, як виростеш, мусиш їїїї пригадати. А
нині ми мусульмани і розмовлятимемо з тобою по–бусурманськи.
Мальва, втомлена і голодна, спала, поклавши голівку на материне плече.
— Тепер ходімо до Мураха–баби на вечірнє богослужіння, доню. Ходімо
послужити іншому богові, якщо наш забув про нас.
ЙЙшла Марія, смиренна, скорена, із зсутуленим сумлінням. Загорнула обличчя
шалем і не звертала уваги на людеий , що виходили на вулиці ий голосно про щось
гомоніли, на яничарів, що збиралися на маий дані біля мечеті і кричали:
— Слава султанові султанів Ібрагімові!
Марію ніщо на світі не обходило. Із сонною Мальвою заий шла на хори монастиря
і аж тепер зрозуміла, що, напевно, сталася у бусурманів якась велика подія. Дервіші
богослужили так, як і тоді, тільки після кожного викрику «Аллах» зривалися з місць і
верещали: «Світло очеий наших султан Ібрагім!», а після відправи загриміли в барабани,
запищали на флеий тах.
«Нового ідола собі обрали і радіють», — подумала і зіий шла вниз, баий дужа,
втомлена, виснажена.
На подвір’її стояв Мурах–баба. Очі ий ого світилися стриманим задоволенням.
— Ашхам хаий р олсун[33], — привітався він і повів Марію за собою.

Розділ третіий
Цеий світ — город: один росте,
другиий достигає, а третіий падає.
Східна приказка

Рік тому Османська імперія знову стривожила світ. Цього разу ляк огорнув не
тільки християнські, а ий мусульманські держави. Ім’я тридцятирічного султана Амурата
IV пролунало з такою силою, як колись імена ий ого великих попередників.
Магомет Завоий овник узяв Константинополь.
Сулеий ман Пишниий підкорив Сербію, Грузію, Алжир.
Амурат IV завоював Багдад.
Десять років турецькі віий ська облягали перлину світу, десять років текли гроші
з державноїї скарбниці на безнадіий ну, здавалося, віий ну, і нарешті — таки перемога,
нарешті багдадське золото перелилося до кованих куфрів стамбульського семивежного
замку Едікуле.
Фанатичниий ворог курців і шанувальник Бахуса, несамовитиий деспот, що
винищив тисячі непокірних яничарів, і простодушниий демократ, до якого на вулиці
підходили жебраки, пияк і звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега,
переодягнувся в мундир рядового воїїна і сам поліз на стіну Багдада. Деморалізовані
яничари і знеохочені невдачами спаґіїї [34] ринулися за своїїм шаленим полководцем —
Багдад упав. Переможці справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тигру, а на
султанськіий чалмі засвітився ще один алмаз.
Перськиий шах Сефі І погодився на всі умови Амурата. Протягом цілого року
прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан із віий ськом повернувся аж
навесні. Більш ніж місяць готувався в Скутарі до вступу в столицю. Стамбул томився в
очікуванні великого свята.
Врешті півсотні галер перепливли Босфор під грім усієїї артилеріїї. На білому
перському коні, в леопардовіий шкурі, перекинутіий через рамено, в сніжно–біліий чалмі
в’їїжджав у Золоті ворота султан–переможець, за ним — двадцять вельмож у срібних
латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, їїхав Амурат; народ
юрмився, лунала музика, юні циганки–красуні звивалися в гарячих танцях, дзвеніли
лютні, цитри, заливалися флеий ти, із сотень мінаретів викрикували муедзини хвалу
султанові, і навіть дзвонили церковні дзвони на Пері і Ґалаті.
За Золотим Рогом, на горбах Касим–паші, звідки видно, мов на долоні, весь
Стамбул, розставили столи. Амурат звелів пригощати всіх — від великого візира до
простого кафеджі. А сам раз по раз підіий мав бичачиий ріг із вином, і кожниий тост султана
супроводжували гарматні залпи з анатоліий ського і румеліий ського берегів.
Біля султана стояли п’ятибунчужниий великиий візир — сивобородиий Аззем–
паша, аґа яничарів — понуриий Hyp Алі, шеий хульіслам Реґель — глава духовенства.
— Я покорив перлину світу Багдад! — мовив гучно султан, і повіяло тишею над
гамірною юрмою. — Квітуча і хлібодаий на Месопотамія навіки з’єдналася із єдиновірною
імперією Османів. Я підіий маю чашу за те, щоб усі народи стали під зелениий прапор
пророка, якиий держатиме Висока Порта, за маий бутню перемогу над невірною Руссю, бо
присягаюся вам, що ий Азов, і Астрахань, і Киїїв лежатимуть біля моїїх стіп. Хаий допоможе
мені в цьому Аллах!
Вдарили залпи, знову заграла музика, дервіші–трясуни здирали одяг, кололи
себе ножами, пекли тіло розпеченим у багаттях залізним бруссям. Викрикували «слава»
спаґіїї, та мовчазні були чомусь яничари, наче отоий понуриий погляд Hyp Алі не дозволяв
їїм радіти з перемоги.
— Великиий султане, — підступив яничар–аґа до Амурата, — дозволь хоч мені,
коли забули про це твоїї уста, прославити сьогодні хоробре яничарське віий сько, що
штурмувало стіни Багдада і билося, мов стадо диких левів, за твою честь і славу.
Амурат не чекав таких зухвалих слів від яничара–аґи. З того часу, як він
розправився із збунтованими яничарами в казармах Селяміє на Скутарі, Hyp Алі став
запобігливим і заробляв собі султанськоїї ласки в битвах насправді героїїчних.
Мить не зводив грізного погляду з аґи, вже чув, як клекоче в грудях божевільна
лють, але вигляд Hyp Алі був настільки спокіий ниий , що знітився Амурат.
— Ти правиий , Hyp Алі, — промовив, стримуючи тремтіння губ. — За твоїїх
лицарів треба випити, і я дозволяю. Одначе, як велить закон предків, усі пропозиціїї
султанові доводить до відома диван [35], а не одна особа. І тому завтра я чекатиму ухвали
дивану про те, чи потрібен серед султанськоїї прислуги ще ий проголошувач тостів?
— День тільки–но закінчився, великиий падишаху, хаий вічним буде твоє ім’я, —
поклонився Hyp Алі, показуючи рукою в бік затоки, де засвічувалися смолоскипи. —
Сонце не швидко осінить Анатолію, а ніч довга. — Він із ненавистю дивився тепер в очі
Амурата, і не бентежило ий ого те, що насторожилися султанські сановники і підступили
ближче до султана зброєносці. Біля нього стояв чорбаджі [36] Алім — чорновусиий
кремезниий слов’янин, а позаду — почет. Яничар–аґа випростався. — Ніч буде довгою
для тебе, султане. А спадкоємці твоїї, можливо, задумаються, чи годиться рубати салузу,
на якіий сидиш, чи можна ремісникові ламати верстат, що дає ий ому засоби на прожиток.
Багдад здобутиий ціною крові, що лилася роками, а міг би впасти за місяць, якби не
злочин, якиий ти вчинив на Скутарі.
Амурат зблід. Вихопив із піхви далматинську шаблю, кинулися до Hyp Алі
султанські зброєносці, та цієїї миті султан схопився обидвома руками за живіт і впав
долілиць на землю.
Зчинився крик, брязнули шаблі, та не скресалися. Яничари обеззброїїли
султанську охорону.
Великиий візир Аззем–паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана,
промовив півголосом:
— Закінчилася династія Османів. Синів ти не народив, султане, а слабоумниий
брат твіий Ібрагім не може правити імперією.
Наказав своїїий прислузі занести тіло султана до палацу — споряджати для
вічного супочинку, а сам стояв у нерішучості, слухаючи, як верещить натовп,
розбігаючись по місту:
— Султан Амурат помер! Султан помер!
Та враз тривожні вигуки приглушилися іншим кличем, що наростав, ширився, а
врешті виразно долетів до вух великого візира:
— Ібрагіма! Ібрагіма!
Стояли, мов на герці, розумні очі Аззема–паші з підступними, злорадними
очима Hyp Алі.
— Рано тішишся, ефенді, — блиснув яничар–аґа білими зубами. — Чуєш, кого
проголошують яничари? Чи, може, ий ти посмієш піти проти них?
Тепер зрозумів Аззем–паша: султана отруїїли яничари, щоб поставити на
престол недолугого Ібрагіма, якого Амурат запроторив на вічне ув’язнення до
двірцевоїї тюрми. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, і, забуваючи
про свіий стан, великиий візир закричав:
— Шаий тан! Чужинцю, віровідступнику! Що дороге тобі на цьому світі, крім
власноїї вигоди? А будь ти проклята, зміє, вигодувана Урханом!.. [37] О Аллах, Ібрагім
правитиме імперією!
Hyp Алі спокіий но вислухав вибух безсилого гніву великого візира. Вигуки
«Ібрагіма, Ібрагіма!» лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар–аґа міг бути
спокіий ним. Він поклонився візирові і мовив, не ховаючи переможноїї посмішки:
— Непорушні підвалини Порти, ефенді. На яничарах виросла Османська
імперія, на яничарах тримається і, якщо буде воля Аллаха, загине разом із ними. А та
голова, — додав із погрозою, — що не має влади над своїїм язиком, часто пишається на
золотіий таці біля воріт Баб–і–гамаюн[38] напроти Аий я–Софіїї.
Він повернувся до великого візира спиною, сказав прислузі подати коня. З сідла
ще раз поклонився Аззему–паші.
— Сьогодні брат покіий ного Амурата буде на волі. А тоді, коли султан Ібрагім
повернеться з мечеті Еюба, оперезаниий мечем халіфа Османа, я сподіваюся зустрітися із
тобою на раді дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостів, а про
важливіші державні справи.
Аззем–паша не відповів. Він дивився на те місце, де недавно лежав останніий
хоробриий султан із роду Османів — династіїї, що пережила себе. Позаду візира стояв
ий ого ескорт, по всьому місту народ вигукував «Ібрагіма, Ібрагіма!», чвалував до палацу
Hyp Алі — усе це були піддані Аззема–паші, та серед них усіх наий менше сили мав він
сам.
 Тіло Амурата спорядили в спальні султана, і тоді увіий шли сюди шеий хульіслам,
анатоліий ськиий і румеліий ськиий кадіаскери [39], вождь спаґіїїв — алаий –беґ, останнім
увіий шов спітнілиий від швидкоїї їїзди Hyp Алі.
— Покличте валіде[40] Кьозем, — сказав шеий хульіслам, та саме в цю хвилину
відхилилася портьєра і до спальні увіий шла жінка в чорному. Серпанкова чадра
прикривала їїїї суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на
мертвого сина. Та хвилина материнськоїї печалі тривала недовго, валіде підвела голову,
здіий няла вгору руки.
— О, радість мого серця Ібрагім, син султана! — виголосила урочисто, і
блиснули очі в яничара–аґи. Владна султанська мати, що колись сама порадила
Амуратові посадити до тюрми Ібрагіма, благословила тепер свого юродивого сина на
трон.
Hyp Алі ступив крок назад, і глянули на нього сановники. Він мовчки показав
рукою на вихід, шеий хульіслам вагався тільки мить і пішов першим, а за ним усі члени
дивану. Мовчазною процесією проий шли через подвір’я, минули султанську конюшню і
зупинилися перед залізними дверима двірцевоїї темниці. Розступилися вартові,
каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом:
— Тільки з дозволу великого візира можу відчинити браму…
Hyp Алі шмагонув ий ого канчуком, зірвав з пояса каштеляна ключі, і
відчинилися зі скреготом двері.
Заросла людина в брудному халаті, з червоними очима боязко наблизилася до
виходу, впала на коліна і проячала:
— Тільки… тільки Амурат є і буде повелителем правовірних, ніхто не сміє
визнавати іншого… даруий те, даруий те мені життя…
Валіде Кьозем рішуче ступила вперед і перервала Ібрагімове квиління:
— Сину міий , твоя любляча мати благословляє тебе на престол предків.
— Ні, ні! — вереснув Ібрагім. — Я не піду звідси, я не піду!
— Принести тіло Амурата! — наказала валіде.
І тільки тоді, коли Ібрагімові дозволили діткнутися до братового трупа, він
повірив.
— Тиран мертвиий , мертвиий ! — закричав, схопив ротом повітря і впав зомлілиий
на руки Hyp Алі.

Стариий Хюсам, власник ювелірноїї маий стерні, що заховалася у темніий вулиці на

околиці Скутарі, довго не міг заснути цієїї фатальноїї ночі. Розтривожили ий ого сльози
вірноїї дружини Нафіси, зануртували своїї думи — невтішні ий тривожні.
Не знав, що діється по тоий бік Босфору, та, певне, — оргіїї, бенкети, зикри
дервішів із нагоди святкування перемоги Амурата. Але це ий ого мало обходило. Вісім
султанів змінилося на престолі за довгиий вік Хюсама, а пам’ятає він ще Сулеий мана
Пишного — Законодавця. Ні один не доріс до нього, ні один не досяг слави великого
можновладця.
Багато років прожили разом Хюсам із Нафісою — тільки удвох. Не мав він
більше жінок, хоч ця ий ому ий не народила дітеий . Любив Нафісу. А їїм, бездітним, завжди
давали із сералю на виховання хлопчиків, привезених із чужих країїн. Нафіса любила їїх,
приий маків, — отак, як люблять сусідських дітеий бездітні жінки. Хюсам навчав їїх
турецькоїї мови і Корану, а сам не раз запитував себе: навіщо це? Хіба можна полюбити
мачуху дужче, ніж рідну матір? І віддавали їїх до яничарського корпусу без болю, і
забували про них, як забувають про сусідських дітеий .
А одного випестили, а одного викохали — дикуватого хлопчину з Дніпровських
степів. Не хотів Хюсам віддавати вихованця, коли ода–баші [41] приий шов ий ого забирати
до яничарських казарм. Хаий подарують їїм Аліма — плату за багатьох добре вихованих
воїїнів. Ридала Нафіса — чеий заслужила вона в султана довгими роками безплатноїї
праці на право мати сина. Адже він один–єдиниий з усіх називав їїїї матір’ю. Зм’як ода–
баші, дивлячись на сльози Нафіси, але звелів покликати Аліма — хаий скаже він сам.
Увіий шов Алім, високиий , дужиий , широкі чорні брови зсунулися над орлиним носом;
загорілися в нього очі, коли побачив зброю, міцно стиснув ефес ятагана, якого подав
ий ому ода–баші, і пішов, не обіий нявши на прощання названих батьків, зник із їїхніх очеий
назавжди.
Сказав тоді Хюсам: «Людина має одну матір або не має жодноїї». Та не
заспокоїїли ий ого слова Нафісу, побігла проводжати Аліма. Потім день у день ходила до
яничарських казарм, тинялася там — даремно. Не виходив до неїї Алім. А вчора, коли
переправлялися яничари з Амуратом через Босфор, цілиий день простояла на березі, але
ий тепер ий ого не побачила. Голосила, що загинув.
Розтривожили Хюсама сльози Нафіси, хоч сам він не тужив більше за
приий маком. Інші думи схилили ий ого сиву голову над точилом, на якому кував жіночі
каблучки, браслети, серги.
Лежить перед ним рубін, на якому він більше місяця з ранку до вечора
вирізьблював квіткою вірш вічного Сааді: «Між друзями в каий данах ліпше бути, аніж в
саду сидіти з чужаками». Розсипалися на столику рідкісні перлини, самоцвіти, тонко
відшліфовані руками маий стра. Усі вони вже тут, удома, крамничку свою на Бедестані [42]
Хюсам закрив. Не ий дуть більше ий ого товари, перестали покупці помічати крам славного
ювеліра, виробами якого колись пишалися султанші і візири. Зате розхапують
брязкальця, аби тільки вони світилися показним блиском, аби тільки на них було
вигравірувано похвалу невічному султанові. Чому це так? Куди раптом поділося в
людеий зацікавлення справжнім мистецтвом? Адже воно було. За добрих часів
Сулеий мана спроваджували з Персіїї ий Аравіїї наий кращих маий стрів, австрієць Коджа Сінан
навіки прикрасив Стамбул вісімдесятьма мечетями, бібліотеками, караван–сараями.
Тоді кожен карниз на будинку, кожна колона, капітель, порохівниця, тарілка, ба навіть
мангал[43] ставали витвором вічноїї краси. І не шкодували тоді грошеий ні міщани, ні
вельможі. Чому тепер усі дбають тільки про своє власне збагачення, ставши баий дужими
до прекрасного? Адже коли жінка перестає дбати про рум’янці і убори, коли починає
труситися над кожним алтином і тримає їїх замкненими в шкатулці, а сама ходить у
брудному фередже, — то всі вже знають, що вона старіє…
Та хіба біда тільки в тому, що руий нуються мечеті, а замість нових медресе [44]
будують казарми, що на базарі купують радше латунь, ніж золото? Ґалата, Пера і
Скутарі з кожним днем повняться все більше ий більше зубожілими заїїмами ий
тімаріотами[45], що не витримали податків, яничарськоїї сваволі ий пішли наповнювати
базари жебраками, міські завулки бандитами, монастирі дармоїїдами–дервішами, а
яничарські полки грабіжниками. Адже коли мати стає баий дужою до дітеий і внуків,
значить — постаріла вона і збирається в дорогу на тоий світ. Що сталося з Туреччиною,
державою п’яти морів і трьох континентів? Невже вона відчула невиліковну хворобу ий
перед неминучістю смерті баий дужіє до того, що було окрасою їїїї молодості?
А куди поділося наий святіше почуття турка — любов до своєїї батьківщини?
Хюсам добре пам’ятає колишні походи Сулеий мана Пишного, коли кожниий здоровиий
мужчина покидав родину і хату, брав зброю і ий шов на віий ну, не питаючи про платню.
Тепер же ніхто не піде воювати, поки не пошпурять мішка з дукатами. Адже коли сини
забувають про матір, то вмирає вона, жебраючи, перед сусідськими порогами…
А ти, Нафісо, плачеш, що нерідниий син забув про тебе…
Десь під ранок заснув Хюсам у своїїий підвальніий маий стерні, не знаючи, що
діється по тоий бік Босфору. Нафіса розбудила старого аж над вечір. Саме повернулася з
міста. Була стривожена, настирливо трясла Хюсама за плече.
— Вставаий , вставаий , Хюсаме! Ти спиш і нічого не знаєш. Цієїї ночі помер султан
Амурат…
— Аллах акбар[46], — схопився Хюсам. — Як, чому помер Амурат?
— Подеий кують, що яничари отруїїли. На бенкеті.
— Прокляття… А хто ж, хто… — стариий раптом схопився за бороду, поманив
пальцем дружину до себе. — Слухаий , я добре знаю… О, я знаю, що є такиий закон,
виданиий ще Магометом Завоий овником, коли він узяв Кафу… Слухаий , Нафісо. Ядуча кров
чужинки Роксоляни витекла цієїї ночі! В законі тому заповів Магомет: «Коли
закінчиться міий рід, кримська династія Ґіреїїв посяде престол Порти…»
— Тс–с–с! — Нафіса затулила Хюсамові рот. — Сьогодні я чула, що якогось Ґірея
задушили в Дарданелльськіий фортеці за такі слова… Ти ж не знаєш, Ібрагіма випустили
з тюрми і мають проголосити ий ого султаном.
Хюсам замахав руками.
— Шаий тан тобі плюнув на язика! Таж він придуркуватиий …
— Спам’ятаий ся! — скрикнула Нафіса. — Ти ще на вулиці таке скажеш. Злетить
слово з язика і попаде на тисячі. А яничари нишпорять і хапають тих, хто лихословить
Ібрагіма.
Хюсам довго не зводив погляду з переляканоїї дружини, наче ждав: може, вона
усміхнеться і скаже, що пожартувала? Та бачив, що їїий, певно, нині не до жартів.
Сидів на міндері, опустивши голову на долоні, і думав тепер про Радісну
Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справді була вона
невольницею, а потім зрадила свіий народ, чи, може, вмисне приий шла, щоб отруїїти своєю
кров’ю османськиий рід? Чи то з дикоїї материнськоїї ревнивості наказала вбити
розумних синів Сулеий мана, щоб престол дістався їїїї синові Селіму, чи, може, вже знала
наперед, що продовжувач османського роду від їїїї плоті — виродок? Хто про це відає?..
Може, так, а може, ні. Та однаково — відплатили козаки за Баий ду.
Скубаючи бороду, простогнав Хюсам:
— О, як тяжко помстилася Русь!

Розділ четвертиий
Два бідняки на одніий підстилці вмістяться, для двох
падишахів цілиий світ тісниий .
Східна приказка

Чи з ногаий ського боку ий ти, від Альми–ріки, де ранньою весною буяють густі
трави, а влітку репає земля і свищуть вітри над заюженим степом, чи спускатися від
татів[47] з блакитних лісистих гір на плато за річкою Качею — ні звідти, ні звідти не
побачиш серцевини кримськоїї землі — Бахчисарая, поки не станеш над самим краєм
ущелини. Дві головаті чудернацькі скелі — з півдня Кала–асти, з півночі Топ–кая —
зупинилися над кручами, ий дучи одна одніий назустріч. Стань на одніий з них, — і перед
очима відкриється панорама продовгуватого міста, що причаїїлося між скелями, мов
сколопендра між камінням. Воно втікає від пишноти зеленоверхого ханського палацу і
хмародерних мінаретів униз, обабіч гнилоїї річки Чурук–су. Маленькі, загороджені
каміностінням хати біжать, налізаючи одна на одну, юрмляться біля невільничого і
соляного базарів, що кишать біля підніжжя Топ–каїї, і, злякані галасом та зоий ком,
розбігаються у рівниий степ, молитовно припадаючи перед величними ротондами
ханських усипальниць у Ескі–юрті. Угору, берегами Чурук–су, місто спинається важче.
Скелі щораз ближче сходяться, стискаються, тиснуть одна на одну, заступаючи вхід до
караїїмськоїї фортеці Чуфут–кале; хатки маліють, щезають, місто заривається в печери,
проте вперто повзе ущелинами Маріям— і Ашлама–дере, поки врешті ий ого спинять
гори: годі!
Бахчисарая не видно ий не чути, ий ого бачать хіба тільки орли, що ширяють під
задимленим небом. І ще вершник, якиий стоїїть на скелі Топ–кая.
На скелі Топ–кая стоїїть вершник у біліий чалмі і жовтогарячіий киреїї, облитиий
золотом призахідного сонця. Гостра роздвоєна борода і ніс із жорстокою горбинкою
вип’ялися вперед, вірлині очі вдивилися в примерклі гори. Темно–буланиий румак
застиг під ним, готовиий до безумного стрибка у провалля.
Це калга[48] Іслам–Ґіреий . Він сьогодні повернувся з Перекопу до свого палацу в
Ак–мечеть[49] і тепер їїде до старшого брата Беґадира Ґіреий –хана доповісти ий ому про те,
що відбудова фортеці Оp–капу закінчена. Сам їїде, без почту. Кілька місяців жив
відірваниий від політичного життя краю — чеий же мусять бути якісь новини.
Доповість Іслам–Ґіреий ханові, що мури на перешиий ку надіий ні, і промовчить про
те, що для цих укріплень потрібне ще ий надіий не віий сько і сміливиий хан, якиий у руках,
замість каляму[50], вмів би міцно тримати булатного меча. Мусить промовчати і про те,
що, крім Перекопу, що загороджує шлях невірним, час нарешті укріпити і південні
береги, захоплені єдиновірними турками. Ніжному авторові плаксивих газелів [51] і
боягузливому володареві Криму Беґадир–ханові властива ще ий жорстокість.
Попереджениий султаном Амуратом IV, що задушив у Стамбулі непокірного
Беґадирового попередника Інаєт–хана, він присягся «ні на штрих не сходити з
компасного кола послуху султанові» і видати для покарання будь–кого, хто насмілиться
виявити непокірність падишахові.
Мусить поки що мовчати калга Іслам–Ґіреий .
Розлігся по обидва боки причаєного Бахчисарая Крим, і сняться ий ому ліниві сни
про давню бувальщину. Кочує степом великиий ногаий , нащадок монголів, котриий також,
як і ий ого предки, не знає хліба, а тільки м’ясо, аий ран і кумис. Мандрують, переганяючи з
місця на місце своїї стада, Буджацька, Едікаий ська і Джамбулуий кська орди під проводом
хоий ма–ханів, а їїхні ашуги співають тужні билини–джири про Шамські степи біля
Нерчинська, куди колись повинні повернутися ногаїї. Бо так записано в заповіті
Чингісхана. Ногаєві баий дуже, хто в Криму при владі, ий ому однаково, якиий володар і за
що накаже воювати.
Міцно засів у горах чабан і вуглероб — омусульманениий грек, ґенуезець, ґот,
котриий шанує давні християнські свята, як реліквіїї своєїї власноїї історіїї. ЙЙому нема діла
до всього світу, аби тільки ніхто не зазіхав на ий ого яий ли, чаїїри [52] і жінок.
Молодиий , ще не ситиий Крим лежить розділениий глибокою тріщиною в землі
над Чурук–су, заселениий людьми, які вважають своєю батьківщиною інші країї. Та варто
кинути клич «за віру», як монголи–ногаїї і християни–тати, не задумуючись над тим,
хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета;
бряжчать мечі, пломеніють очі, що ніколи не заий дуть сльозою, побачивши кров, серця
жадають жертвоприношення во ім’я закону, що часто стає беззаконням. Пропадають
мріий ливість ногая і замкненість тата, пастухи стають воїїнами, готовими робити все, що
їїм накажуть: убивати, палити, нищити, аби тільки за віру, в якіий ніхто ніколи не
сумнівається. Пісню тоді заміняє воий овничиий крик, вільнодумство — сліпа покора,
волелюбність — поштивість і страх, доброту — жорстокість.
Крим молодиий , у ньому нуртує ще не усвідомлена жадоба волі і беззастережна
віра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в легенди ий пісні перевів
своє минуле, він ще не розжирів, ще чуже ий ому почуття ситого вдоволення. Даий те ий ому
вождя, і він здивує світ, а потім сам дивуватися буде, як героїїчно будував колись для
себе свою державу і свою неволю. Чеий же вміє сьогодні ставати грізним на
чужинецькиий поклик султана.
Даий те вождя!
«Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоїїть на скелі Топ–кая. Піді мною
необ’їїжджениий кінь, мені тридцять шість літ. Я — Іслам–Ґіреий , вчорашніий полонянин
польського короля, нині калга у слабкосилого брата Беґадир–Ґірея, завтра — хан.
Слухаий те мене, ногаїї і тати! Не хто іншиий , а я розірву турецькиий ланцюг, що обсотав
Крим від Баий дарських воріт до Кафи, і поставлю вас на таку висоту, до якоїї
підводитимуть голови народи світу. Я, правнук Тамерлана!»
Іслам–Ґіреий повернув коня і повільно почав спускатися понад урвищем,
вирізьблюючись у світлі призахідного сонця дивним монументом самотності. Ковзнув
поглядом по долині — греки зачиняли крамниці, галасували вірмени у своєму кварталі,
татари вклякали на вулицях до молитви. Темніли зелені дахи палацу, і тихо було в
ханському дворі. Певне, хан молиться або складає вірші про солов’я, закоханого в
троянду: в такі хвилини мовчить сторожа, і, мов тіні, тихо ходять по маий дану ханські
гвардіий ці сеий мени[53]. Злісно зареготав Іслам, аж кінь схарапудився. Стримав ий ого
вудилами, здиблюючи на задні ноги. Ахнули люди внизу; що це за безумець хоче через
провалля перескочити на ханське подвір’я? Вершник скрутив уліво — ні, ще не час — і
швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмістя Салачика.
Від Салачика тяглася в гори вузьким коридором повз північниий зріз фортеці
Чуфут–кале ущелина Ашлама–дере. Вхід до ущелини загородив літніий палац хана
Ашлама–сараий , весь захованиий у садах, а поруч приплюснулася до самоїї землі духовна
школа Зинджирли–медресе.
Тут колись учився Іслам–Ґіреий . У ціий школі почалась ий ого наука.
Ваий –ваий , коли то було… Над брамою медресе, пам’ятає, висів дугою ланцюг–
зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, —
згинатися перед маєстатом науки і релігіїї. І нагадував отоий ланцюг весь час, що ти
малиий і мізерниий перед мудрістю твоїїх предків.
У Зинджирли–медресе Іслама вчили ненавидіти невірних, і він палав бажанням
спробувати крицю своєїї карабели на ґяурських головах, покуштувати, зрештою, волі…
Під Бурштином, на Покутському шляху, вперше віч–на–віч стрівся з козацтвом,
скресалася шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного [54]. Зів’яла рука, схопили
чубаті бузувіри юного Іслам–Ґірея.
Тож у інших школах продовжувалась Ісламова наука. Козаки передали ий ого
полякам, щоб він цілих сім років, чекаючи на викуп, навчався при варшавському дворі
європеий ськоїї витонченості ий дипломатіїї.
Чи ж то треба жаліти за тими роками? Шугали, правда, віий ни над Європою, а
зміцнілі руки просили меча, по ночах снилися окульбачені коні і степ, що хвилювався
тирсою, і брязкіт бою будив ий ого посеред ночі. Не було конеий , не було зброїї —
залишалися самі думки і злоба.
Довкола ненависні ґяури. Хаий то козак, хаий лях а чи француз. Усі вони запеклі
вороги мусульманів — турків, татар, арабів. Якби воля і сила, рубав би їїх усіх підряд і
залишав би після себе гори голів, як це робив Тімур.
Але якось загомоніли у Варшаві, що на ринку четвертуватимуть козацького
ватажка Сулиму, ватажка тих самих козаків, які врятували Польщу від турків під
Хотином, що стояли на сторожі південних кордонів Речі Посполитоїї. Четвертуватимуть
ляхи козацького вождя? За що?
Іслам–Ґіреий бачив ту страту. П’ятеро козаків і самого гетьмана, так схожого на
Грицька Чорного, вивели на маий дан, і кат рубав їїм голови. За Кодак, за фортецю на
Дніпрі, яку вони зруий нували. А потім ляхи глумилися над тілами, четвертували і
розвішували на палях. І ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, — о, це не
та, що бризкала з очеий разом з іскрами, викресаними з шабель, у бою під Бурштином! То
був герць, після якого можна з одного рожна шашлик їїсти, — це ж був гнів, зроджениий
непрощеною кривдою. І ні одного зоий ку, і ні одного стогону…
Довго думав після цього Іслам. Видно, не єдиниий світ Ляхистану, видно, в’їївся
отоий Кодак чиряком у козацьке тіло… Чи не так, як ото турецькиий гарнізон у Кафі — у
колись вільниий Крим? Чи не схожі долі в козаків і татарів? Хіба не карає турецькиий
султан кримських ханів так само за непослух, незважаючи на те, що Крим є захисним
муром мусульманських земель? Християни–поляки називають християн–козаків
бидлом, а мусульмани — турки — прахом ніг падишаха мусульман–татар. Для чого тоді
поневоленим татарам і козакам ворогувати між собою? Чому б не подати один одному
руки, забувши про віросповідання, згадавши про каий дани?
А таке вже було. Був Шагін–Ґіреий , даїї [55] Іслама, що першим підняв меча проти
османів на кримськіий землі. Видно, згадав Сокіл [56] бувалі часи, коли від меча ий ого
предків падали Хорезм, Ляхистан, Русь, Угри, коли безбороді звитяжці танцювали на
тілах підкорених руських князів, а європеий ські королі на колінах благали пощади.
Видно, згадав Сокіл славу залізного кульгавця Тімура, що стрясав землею, мов кущем
кизилу, а достохвального султана Баязета спіий мав під Анкарою, наче коморну мишу, до
клітки посадив і так возив ий ого по містах на показ і глум. Певно, згадав Сокіл ганьбу
родоначальника династіїї Ґіреїїв хана Менґлі, що першим поцілував турецькому
султанові руку, заповівши своїїм наступникам цілувати тільки султанську шубу, щоб
ніхто більше не удостоїївся такоїї великоїї честі! Певне, гордість і сором піднесли
лицарського меча, якиий розрубав мацака османського восьминога у Кафі. Тоді Шагінові
подав руку козак. Уперше в історіїї два вороги–сусіди пішли пліч–о–пліч, і лягли турки
під Кафою. Утік з яничарами до Варни ставленик султана Джанібек–хан, а над Альму
прибув caм гетьман Дорош із шістьма тисячами запорожців. Та зрадили беїї —
ненаситна кримська гідра, — для яких багатство стало богом. Загинули всі на Альмі
разом із козацьким гетьманом того страшного 1628 року. Втік Шагін від Кантемира–
мурзи на Запорожжя, а потім до Азова. І обгоріли в Сокола крила. Поїїхав до Стамбула
просити прощення. Тепер чекає на султанську ласку або ж шовковиий шнурок у
Дарданелльськіий фортеці.
Але ж таки було!
Хто зважиться тепер?
Зинджирли–медресе… О, тоді Іслам був ще вільниий від честолюбних
пристрастеий , ще не мучила душу жадоба влади, і не було думок про те, хто є він сам, що
є ий ого батьківщиною і яка вона. Тоді рука тягнулася до шаблі, а голова згиналася перед
величністю науки і релігіїї. Нині ж руки тягнуться до бунчуків і трону. І висить над
головою, немов петля, іншиий зинджир — канчук Османів, що нагадує маий бутньому
вождеві, щоб не розпростовувався занадто. Як зірвати ий ого з цупкоїї залізноїї петлі? Хто
зважиться тепер? Беґадир — слинявиий віршомаз і боягуз? Ні, не він!..
Рвонув коня, бризнуло каміння з–під копит і посипалося на дахи циганських
хаток, що приліпилися під прямовисною скелею.
Передвечірня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсідалися за
дастарханом[57], заставленим глечиками і фільджанами. Стара циганка розливала вино,
два музики в баранячих шапках витинали дрібну мелодію на цитрах, малиий напівголиий
циганчук ґаляндрасив, і посміхалися задоволено дві молоді циганки — з розпущеним
волоссям, з довгими люльками в руках.
Певно, Іслам–Ґіреий проїїхав би мимо, не звернувши уваги на такиий звичниий
циганськиий відпочинок, та серед гурту помітив плечистого парубка з русим волоссям,
що стояв біля входу до печери, спершись спиною до стіни. Це не був чінґяне [58].
Одягнутиий у червониий кафтан, підперезаниий блакитним кушаком [59], він скидався на
козака. Звідки міг узятися тут?
Це зацікавило Іслам–Ґірея. Невже посли від козаків прибули до посольського
стану в Біюк–Яшлаві, що недалеко Бахчисарая, і оце один з них пішов розважатися до
циган?
Він зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достоий ником
цигани в земному поклоні. Знали ий ого в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма
дітеий , вони обступили калгу–султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на
голозаду малечу, та Іслам посміхнувся і сипнув дітям жменю мідних монет. Знявся галас
і стих, до ханича підступила молода циганка.
— Даий руку, я вгадаю твою долю, лицарю.
Змірявся Іслам з чорним поглядом красуні.
— Ще заскоро мені вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тоді,
коли сам почну визначати свою долю, та не для того, аби вгадувала їїїї, а хіба — щоб
побажала щастя. Такі уста не віщують лиха… Але ти скажи мені, що то за джигіт он там
стоїїть? Звідки він тут узявся?
Зніяковіла дівчина позадкувала, вперед виий шла згорблена стара циганка з
відьомським обличчям.
— Ти про нього питаєш, ефенді, хаий благословить Аллах твоє ім’я? — Глянула
спідлоба і показала рукою на хлопця, що незрушно стояв біля печери.
— Про нього питаю.
— Це… це міий син, — відказала циганка, заникуючись.
— Брешеш, стара відьмо! — крикнув Іслам. — Ану, підіий ди сюди, молодче, і
поклонися, — звернувся до парубка. — Ти не зігнув своєїї спини переді мною.
Парубок повільно підіий шов до Іслам–Ґірея і сказав:
— Мені ніхто ніколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я
спину щодня, випилюючи бодрацькиий камінь біля Мангушу.
— Хто ти є?
— Не знаю, хто я. Моє ім’я Селім, і я іншиий , ніж вони, — кивнув головою на
циган. — Але виріс я у ціий печері, тут їїм, і мене не б’ють.
— Ця циганка твоя мама?
— Я не знаю, що таке мама.
— Слухаий , стара, — Іслам–Ґіреий повернув голову до циганки. — Звідки він у
тебе? Не син це твіий . Для кого годуєш? Продаий мені ий ого, я дам за нього не менші гроші,
ніж ти могла б узяти на базарі.
— Не для базару я ховала ий ого, ефенді. Там платять за людеий так, як і за худобу
— яка ситість, яка сила. ЙЙого ж віддам за ціну, втричі вищу, тому, хто вміє оцінювати ще
ий лицарськиий дух.
— А того лицарського духу він набирався в бодрацьких каменоломнях?
— Якщо він є в людини, то не пропаде і в темниці. А ти збагни своїїм оком.
Козацькиий син, вигодуваниий грудьми вільноїї циганки, мусить бути лицарем. Він із
Україїни, ефенді.
— Добре вмієш захвалювати товар, сово, і знаєш перед ким, — посміхнувся
Іслам–Ґіреий . — Але як я не куплю, то ніхто не дасть тобі потрібноїї ціни. Що робитимеш
із ним? Цигани рабів не тримають, жебрати юнака не навчила і сином не назвала.
— Ханові колись продам.
— Ханові? Але ж хан є.
— Такому, що потребує не скопців, а лицарів.
— Язик заважає тобі в роті, відьмо. Твоє щастя, що гнів не підступив до мого
серця. Віддаий мені ий ого, я потребую лицарів.
— Ти не хан, вельможо…
— То візьми мою руку і ворожи. Наворожиш мені ханство, тоді візьму джигіта
задурно, коли ж не наворожиш, голову отут зітну!
Схилилася до землі стара, та не видно було переляку на їїїї обличчі.
— Достоий нику знакомитиий , — мовила, — володар, що грабує своїїх підлеглих, —
поганиий володар. ЙЙого боїїться народ, але не любить. Такиий хан програє битви. А за
тобою колись піде народ. Це кажу я — стара Еміне, якіий уже за вісімдесят. Кажу, не
дивлячись на руку.
Іслам–Ґіреий виий няв з–за пояса торбинку, побрязкав нею і шпурнув циганці.
Вона спритно підхопила торбинку, очі їїїї засвітилися.
— Це — за лицаря. А за ворожбу?
Глянув суворо калга–султан на циганку, але сягнув за пояса і кинув їїий в обличчя
жменею золотих дукатів.
— Завтра приведеш ий ого до мене в Ак–мечеть. — А тоді звернувся до юнака: —
Ти хочеш бути моїїм воїїном, юначе?
— О, так! — спалахнули захватом очі Селіма.
Іслам–Ґіреий пришпорив коня і поскакав, минаючи Ашлама–сараий і медресе, до
головного ханського палацу.
Зупинився на мосту біля воріт. Два мідні дракони над брамою, що вже сто років
перегризали один одному горло, блищали в останніх променях сонця, нагадуючи тим,
хто входить до ханського двору, що саме є гербом Ґіреїїв, і хаий обачним буде кожен:
калга чи простиий раий я.
Залишивши коня біля воріт, калга–султан статечно подався до спальних кімнат
хана. Пішов сходами вгору, минаючи сторожів–євнухів, що стояли навшпиньках біля
кожних двереий ; двері ханськоїї спальні відчинилися самі — за ними стояли, заховані в
біляодвірних нішах, німі раби.
Беґадир–хан сидів на подушці посеред кімнати в чалмі із зеленим дном, у
блакитному кафтані. Він приготувався до приий ому калги, однак ий ого обличчя було
бліде, аж жовте, і чимось стривожене, Іслам–Ґіреий відзначив про себе, що, певно,
недовго поживе цеий анемічниий меланхолік. Зняв із голови тюрбана, кинув на долівку,
нагнувся до брата і поцілував ий ого в полу кафтана. Беґадир кволо кивнув Ісламові,
дозволивши сісти напроти.
— Оp–капу укріплено, хане, — доповів Іслам–Ґіреий . — Десять веж перебудовано
наново, ворота оббиті залізом — жодна жива душа не проий де крізь них. З півночі Крим
безпечниий …
Беґадир–Ґіреий сидів, звісивши голову. Здавалося, він не слухав рапорту Іслама.
— Чауш[60] сьогодні прибув із Стамбула, — промовив згодом. — Амурат помер.
Нестриманиий і гарячиий Іслам схопився на ноги.
— Він же бездітниий ! — вирвалося із ий ого уст.
Беґадир сполошився, глянув на німих рабів, прошепотів:
— Не вір сьогодні навіть мертвим, Ісламе. Шагін–Ґірея скарали на горло.
Здригнувся Іслам. Він сподівався, що такою буде Шагінова доля, коли тоий
вирішив їїхати із Азова до Стамбула. Але чому саме тепер?
— Хто звелів скарати Шагіна, коли султана немає?
— Яничар–аґа, — підвів значуще очі хан. — А султан буде. Рід Османів не
закінчився. Завтра оперізують мечем Ібрагіма…
Беґадир вдивлявся в глибокі очі молодшого брата. Чекав від нього здивування,
обурення або ж навіть сміху.
Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги–султана. Тільки хижі,
зловтішні вогники на мить блиснули в чорних очах і тут же погасли.

Розділ п’ятиий
Сказав Пророк, хаий над ним буде мир:
«О ви, які хочете влади, запитаий те себе, кого і що ви
любите?»
З хадісів
 Стамбул напружено очікував коронування нового султана і був напружено
тихим. Мліли проти сонця кипариси, спиналися разом із ними до неба мінарети Аий я–
Софіїї, по тоий бік затоки мовчала завжди гамірна Ґалата, а султанськиий палац Біюк–
сараий причаїївся, мов до стрибка, на горбатому клину між Босфором і Золотим Рогом.
Третього дня після смерті Амурата із самого ранку почав збиратися народ
уздовж Ат–меий дану[61]. Люди вдивлялися в бік султанського палацу, що таїїв тепер у собі
таємницю влади.
Перед полуднем Ібрагім, одягнениий у султанську одежу, в’їїжджав у супроводі
анатоліий ського і румеліий ського кадіаскерів до Біюк–сарая. Попереду на буланому огирі
гордо скакав аґа яничарів Hyp Алі.
Три дні у Малому палаці на Петроні [62], де навчаються віий ськовоїї справи молоді
яничари, готували нового султана до вступу на престол. Заий мався з Ібрагімом
шеий хульіслам, навчав ий ого ритуалу коронування, радив, як він має поводитися у перші
дні султанування.
Ібрагім, наче новонароджениий , не знав нічого — ні життя султанів, ні звичаий них
людеий . Ще шестирічним хлопчиком ий ого відлучили від матері і завезли до Бурси, де він,
заледве ставши підлітком, пізнав розкіш розпусти і пияцтва. Султанич блазнював по
кафеджіях, на вулицях і в циганських притонах, поки Амурат замкнув ий ого до в’язниці,
щоб не плюгавив султанського роду.
Дивна доля престолоспадкоємців. Вона не має середини, а тільки небо або
пекло — золотиий трон або ж смердюча тюрма.
Реґель знав, навіщо готується ця вистава з Ібрагімом — треба рятувати
династію. В душі ж він противився: як можна оперізувати напівідіота мечем Османа?
Адже всі, навіть валіде, називали ий ого юродивим.
Шеий хульіслам довго придивлявся до мізерного Ібрагіма — він нагадував
пагінець проса, що виріс у підвалі. Бліда, аж прозора шкіра на обличчі, боязко стиснуті
губи, але очі — ні, очі не божевільні — якісь наїївні, хлоп’ячі, і слухає він порад
верховного душпастиря, як слухняниий учень у медресе. ЙЙому все цікаво, дивно, певне,
незвично слухати навіть людськиий голос, якого стільки років не чув. Він добре
запам’ятовує, що має сказати, коли ий ого опережуть мечем, доволі швидко вивчив
напам’ять промову до яничарів.
— Ти мусиш бути обережниий з яничарами і поки що повинен слухатися
великого візира Аззема–пашу, якиий знає всі подробиці ий таємниці державного життя…
— Так, ефенді…
«ЙЙого можна зарівно вивчити і на ремісника, і на імама, — подумав Реґель, коли
підготовка вистави коронування нового султана була закінчена. — Він ще дитина. Але
дозріватиме в тронному залі. Що з нього виросте?»
…Ібрагім цупко тримався за поводи, сидячи на буий ному перському коні,
нагнувся вперед, щоб не схитнутися і не впасти, рідка білява борідка стирчала, ніби
приклеєна, султанська чалма, втроє більша від маленькоїї голови, згинала тонку шию.
Злякано никали Ібрагімові очі по людях — хтось у натовпі пирснув сміхом, згадавши,
певно, величного Амурата, і пролилася перша кров у жертву новому падишахові.
Знічениий незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз
чиий сь гучниий голос: «Слава султану султанів сонцеликому Ібрагімові!», а тоді —
спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором — повторила цеий клич юрба,
раз, другиий ; клич, видно, мав гіпнотизуючу силу, бо люди повторювали ий ого все
частіше, голосніше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готові були хором
зареготати.
Відчинилася головна брама палацу, Ібрагім із почтом увіий шли на подвір’я, серед
якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завоий овником із церкви
Святоїї Софіїї. Тут усі, крім султана, злізли з конеий , яничар–аґа провів султанського коня
до другоїї брами, куди Ібрагім заий шов сам–один. За цією брамою, на подвір’її, стояли
спаґіїї, вишикувані в два ряди. Між них повинен був проий ти султан до двереий
селямлика[63]. Він ступив уперед кілька кроків, та вчув, як починають тремтіти коліна,
оглянувся — ескорту сановників не було, з обох боків дивилися на нього кам’яні
обличчя озброєних воїїнів, і серед них Ібрагім був сам. Страх зцупив м’язи, спазми
стиснули горло. Адже ий ого знову віддали стражникам, і ці двері, до яких він має проий ти
крізь лаву спаґіїїв, не до султанських хоромів провадять, а… а до тюрми! Боязко зиркав
то на один, то на другиий ряд воїїнів, а вони поштиво згинали голови — трохи вщух
переляк у душі Ібрагіма. Квапно проий шов між рядами, побіг східцями, двері
розчинилися і зразу зачинилися за ним. Ібрагім наткнувся на жахливо бридкого
чоловіка, що стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях.
Усе… Кінець!..
Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкіий довгіий шиїї,
обличчя без заросту сховалося в складках чорноїї шкіри, обвисла спідня губа відкривала
провалля рота, закладене ґратами жовтих рідких зубів.
Кат…
Ще мить, і пронизливиий зоий к сполохав би тишу хоромів, але гадючиий погляд
засльозених очеий став улесливим, потвора зігнулася у три погибелі.
— Вітаю, сонце сонць! Я слуга твіий , нициий раб кизляр–аґа Замбул.
Ібрагім зітхнув, витер холодниий піт із чола і, гидливо обіий шовши того, хто
назвав себе головним євнухом, ступив до зали.
Висока сувора жінка в чорному платті ий шла ий ому назустріч. Упізнав — це була
ий ого мати. Валіде підіий шла до сина і простягнула руки до ий ого грудеий на знак кровного
єднання, та Ібрагім різко відштовхнув їїх.
— Де ти була, коли я гнив у темниці? — скрикнув, аж тепер усвідомлюючи
кривду, яку ий ому заподіяли.
Затремтіла Кьозем, опустила руки. Ібрагім знає, видно, що вона теж винна в
ий ого ув’язненні. І придумав уже для неїї кару. А кара для султанськоїї матері одна — в
Ескі–сараїї. І тоді закінчиться могутність валіде назавжди, їїий доведеться до самоїї смерті
жити в Старому палаці на форумі Тавра серед вигнаних султанських жінок, постарілих
одалісок, султанських мамок — у бабських дріб’язкових інтригах, сварках, ненависті,
приниженні. Молодші там ще живуть надією, що їїх візьмуть заміж баші, їїий же звідти
ніколи не виий ти. Помітивши злючиий погляд свого суперника кизляр–аґи, валіде
поквапилася заридати і впасти на коліна перед сином.
— О міий сину! Відомо тільки Богові, що я перестраждала. Жорстокиий Амурат не
знав меж у своїїий заздрості. Він запроторив тебе до тюрми, боячись твого світлого
розуму, твоєїї сили. Не допомогли моїї благання, материнські сльози…
Зм’як Ібрагім, звелів матері встати. Люто блимнув очима Замбул, бо перед
султаном уже стояла не злякана жалюгідна жінка, а владна валіде — володарка двору.
Кланяючись і задкуючи, провів кизляр–аґа султана в потаємні двері, колір яких
зливався з кольором стіни, вивів ий ого по сходах до темноїї галереїї, заґратованоїї
мушарабіями.
Ібрагім глянув униз, упізнав шеий хульіслама і Нур Алі. Яничар–аґа пильно
спідлоба дивився на бородатого старого чоловіка в білому одязі. Позаду нього стояв
німиий слуга, тримаючи над головою великого візира бунчук із п’ятьма кінськими
хвостами.
— Тут відбувається рада дивану, повелителю, — прошепотів Замбул. — Ти
добре слухаий , що говоритиме отоий сивобородиий , великиий візир Амурата — паша. Ти
добре прислухаий ся…
— Аззем–паша? — Ібрагім прилип до ґраток. «Це та людина, якоїї я повинен
слухатись, поки навчуся правити державою».
— А потім зіий деш униз, я проведу тебе до тронноїї зали.
На гаптованих золотом подушках у залі дивану засідали чотири стовпи імперіїї:
великиий візир, дефтердар[64], анатоліий ськиий кадіаскер і шеий хульіслам. Бо на чотири
частини ділиться АльКоран, чотири халіфи були в пророка, вітри віють із чотирьох
сторін світу, і чотири стовпи підтримують балдахін над султанським троном. Та в залі
дивану був присутніий ще ий п’ятиий достоий ник — яничар–аґа. Не передбачениий ні
традиціями, ні Кораном. Наглядач священного порядку Блискучоїї Порти.
Аззем–паша підвівся з подушки і мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алі:

— Волею Аллаха відіий шов у царство вічного блаженства султан Амурат IV,
переможець персів. Мир ий ого прахові. Молодшиий брат Амурата стане на престол, а наш
обов’язок — допомогти ий ому правити великою імперією. — Підвів голову і додав,
дивлячись на Hyp Алі: — Допомогти імперіїї.
Члени дивану приклали руки до грудеий на знак згоди.
Ібрагім чекав нападників у тронному залі. Він стояв біля трону, не маючи сили
відвести від нього жадібного погляду. Це золоте крісло, що було колись назавжди
втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить — і замість вогкоїї
тюремноїї долівки — трон, устелениий коштовними килимами, з леопардовою шкурою в
підніжжі, із золотою короною над спинкою. І на ньому можна буде сидіти день, два, рік,
вік! Ще хвилина… Ібрагім знає, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому і
солодкому очікуванні.
Увіий шли сановники. Усі, крім шеий хульіслама, вклякли на коліна і поцілували
султанські шати. Ібрагім дав рукою знак, щоб виий шли, а тоді впав обличчям на трон і
цілував алмазне поруччя, як цілує ізгоий поріг отчого дому. Він ще не знав, що дасть
ий ому це коштовне крісло. По–дитячому схлипував, тулився головою до оксамитовоїї
леопардовоїї шерсті, шепотів слова вдячності Богові і був, зрештою, в цю мить
людиною.
В залі дивану державні діячі запивали пілав шербетом. Великиий візир давав
обід на честь нового султана. Тільки сам не діткнувся ні до їїжі, ні до напоїїв.
Тисячі людеий стояли під сонцем на вулицях, чекаючи виїїзду султана. Нарешті
головна брама Біюк–сарая широко відчинилася, і заревів народ. Бостанджі–баша [65] з
півсотнею субашів розігнали людеий з маий дану, звільняючи дорогу для процесіїї.
Попереду довгоїї імператорськоїї валки їїхав на білому коні султан Ібрагім. На
ий ого жовтуватому обличчі з’явилися рум’янці, очі сіли спокіий но в орбіти, тримався він
прямо, виставивши вперед коротко стрижену рідку бороду. Подеколи махав для
привітання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срібні монети.
Люди викрикували осанну султанові, билися за гроші, очманілі дервіші
витанцьовували перед процесією, деякі в екстазі розтинали собі вени і падали під
копита, щоб показати свою готовність пролити кров за падишаха.
Поруч із султаном їїхав Аззем–паша, звісивши в задумі голову.
«Кілька днів тому ці самі люди вітали Амурата, — думав великиий візир. —
Вітали так само захоплено. Нині ий ого ніхто не оплакує, нині мають нову цяцьку. Що це?
Знецінення султанського престижу чи баий дужість народу до державних справ, які
завжди звершуються без ий ого відома? А ий справді, що залишається людям, крім
політичних видовищ? Від того, що міняються імператори, не міняється людська доля, а
є нагода порозважатися серед будня. Але чому ніхто не обурюється, що цього білого
коня, на якому зараз їїде Ібрагім, узяв у персидського шаха хоробриий Амурат, а великиий
алмаз на біліий чалмі султана — емблема підкореного Багдада? Невже ніхто на помітив
такого страшного блюзнірства?.. А я? Я теж їїду поруч з Ібрагімом, схвалюючи своєю
присутністю це блюзнірство. Але ж я один нічого не можу зробити — позаду мене Hyp
Алі з полками яничарів. Ба, і за ними теж. Отоий бідниий ремісник, що он стоїїть зі
згортком паперу в простягнутіий руці, певно, хоче подати прохання новому султанові, а
бостанджі–баша штовхає ий ого в груди, щоб не затьмарював урочистості всенародного
свята. Отоий бідниий ремісник і я, наий вищиий державниий сановник, обидва однаково
розуміємо все, що діється нині, але ні він, ні я не можемо протестувати. Навпаки, на своїї
кошти ий своїїми силами влаштовуємо цеий парад, а в душі сміємося. Всі сміємося, крім
одного хіба Ібрагіма, що їїде на білому коні. Як же вибратися з цього колеса? A хіба
можна, коли воно, пущене нами самими, нас самих чавить, крутячись. І ми стали
іграшкою власного творіння».
Дервіші бігли юрмами попереду процесіїї, несамовито верещали, від їїх вереску
чманів народ, бився в конвульсіях, дехто вибігав на дорогу, падав і цілував сліди копит
султанського коня.
«Чи не єдине, на чому тримається імперія, — з жахом подумав великиий візир, —
це груба сила і фанатизм, розбурханиий такими видовищами?»
Імператорськиий почет прямував до мечеті Еюба, названоїї ім’ям Магометового
прапороносця, якиий у 48–му році хижри пішов завоий овувати Константинополь і
загинув тут. Султан Магомет Завоий овник, здобувши столицю Візантіїї, спорудив біля
гробу Еюба мечеть, в якіий зберігалася одна з чотирьох шабель халіфів пророка — шабля
Османа. Нею нині мали оперезати нового султана Туреччини.
Процесія зіий шла з широкоїї вулиці Шахзаде в тісні провулки, видовжилася,
народ не вміщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустріли дерев’яні ий
саманні халупи. В далині, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика
однокупольна мечеть, а поруч — мармурова усипальниця прапороносця Еюба.
— Це тут криниця з водою безсмертя? — нахилившись до великого візира,
наїївно спитав Ібрагім. Він чув цю легенду ще в дитинстві, тепер цікаво було дізнатися,
скільки в ніий правди.
Аззем–паша прокинувся від задуми, глянув на Ібрагіма насмішливо і відповів,
забуваючи про титулування:
— Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи на безсмертних людеий , і
нема надіїї, щоб бризнуло джерело.
Ібрагім не зреагував, та ий не було коли. Розступилися кипариси, відчинилися
ворота, на порозі мечеті стояв шеий хульіслам. Султан зліз із коня, яничар–аґа роззув
ий ого, обмив ий ому ноги. Верховниий духівник сім разів благословив Ібрагіма, потім
підіий шов до нього і, прив’язуючи до пояса меч, промовив:
— Царю наш, хаий вітає тебе Аллах і Магомет, пророк ий ого, пануий нам щасливо ий
довго.
Ібрагім випростався і продекламував у відповідь слова, яких навчив ий ого
шеий хульіслам:
— Присягаю, що зелениий прапор пророка розвіється від Багдада до Відня, від
Каїїра до Корсики. Я завоюю німецьку землю, а на вівтарі Святого Петра в Римі звелю
годувати свого коня.
Аззем–паша, схиливши голову, промовив побожно:
— О султане, хаий сповняться ці слова великого Баязета.
Ібрагім знітився, збентежено забігали очі, шеий хульіслам, звівши до неба очі,
шептав слова молитви.

Ювелір Хюсам з дружиною Нафісою сиділи на бруку навпроти яничарських

казарм, біля яких мав зупинитися коронованиий султан, повертаючись із мечеті Еюба.
Нафіса ще сподівалася побачити свого вихованця Аліма.
Довжелезні казарми стояли тут, у центрі міста, ще з часів Урхана, творця
султанськоїї піхотноїї гвардіїї «ий ені–чері». Ні один султан не наважувався поминути ці
казарми, повертаючись до Біюк–сарая з мечем Османа при боці. Чи міг передбачити
Урхан, що ий ого ідея оновлення турецького віий ська так жорстоко обернеться проти
спадкоємців османського престолу? Чи міг угадати, що воїїни, які мали стати слугами
трону, самі заволодіють ним і саджатимуть на нього собі вигідних султанів?
Але тоді таке віий сько було необхідне. Туреччина воювала без перепочинку, не
маючи регулярного віий ська. Урхан зібрав потурчених полоняників — босняків, греків,
вірмен, озброїїв їїх і взяв на своє утримання, щоб були слухняними. Засновник
дервішського ордену Хаджі Бекташ благословив нове віий сько. Опустивши довгого
чернечого рукава на голову першого яничара, мовив: «Називаий теся «ий ені–чері». Хаий
буде ваше обличчя грізним, рука переможною, мечі гострими, а хоробрість нехаий стане
вашим щастям».
Для підтримання престижу нового віий ська Урхан сам записався до першоїї
орти , а всьому корпусові дав герба — ложку, щоб нагадувала воїїнам про те, що
[66]

воювати вони мають за султанськиий харч. Цю емблему воїїни носили на вирізці високоїї
шапки над чолом. Ложка — символ наживи — сподобалася яничарам. Небавом вони
самі почали створювати такі емблеми. Казан, у якому варилася їїжа, став священним
символом орти і дорівнював прапорові. Залишити казана в руках ворога вважалося
наий більшою ганьбою, перевернутиий котел ставав сигналом до бунту. Віий ськові ранги
теж запозичили з кухонного лексикону. Полковника орти називали чорбаджієм —
маий стром великоїї супниці, леий тенанти називалися сакка–башами — водоносами.
Апетити яничарів зростали і згодом почали виявлятися не тільки в емблемах і рангах.
Яничари вимагали підвищення плати за службу, домоглися визнати їїх кастою, рівною
улемам[67]; щоб мати запоруку серед духовенства, закріпили дев’яносто дев’яту орту за
орденом Хаджі Бекташа. Врешті почали диктувати свою волю султанам.
З казарм почали виходити яничари — сини Греціїї, Болгаріїї, Грузіїї ий україїнські
мальви. В коротких шароварах і кунтушах, у високих з білого сукна шапках з довгими
шликами, вони вишикувалися в ряд для зустрічі султана.
Попереду першоїї орти, до якоїї повинен був підіий ти Ібрагім, стояв молодиий
чорбаджі–баша.
Нафіса підвелася з бруку.
— Хюсаме, поглянь на нього, такиий схожиий на нашого Аліма.
— Сиди, сиди, — смикнув Хюсам дружину за фередже, — це командир орти,
Алім же зовсім молодиий .
Заметушилися люди на вулиці, загомоніли, закричали — до яничарських
казарм наближалася султанська процесія.
Ібрагім зупинив коня біля вишикуваноїї першоїї орти. Hyp Алі під’їїхав до
чорбаджі–баші. Молодиий полковник із коротко стриженими чорними вусами, орлиним
носом витягнувся перед аґою яничарів, чекаючи на ий ого команду. Hyp Алі вдоволено
усміхнувся. Він не жалкуватиме, що під Багдадом призначив цього гордопоставного
ґяура башею першоїї орти. Тільки такі, рівні силою і завзяттям, можуть бути справжніми
супротивниками своїїх хоробрих співвітчизників. Нині ж молодому чорбаджієві випало
особливе щастя: вітати від яничарів нового султана і записувати ий ого до свого полку.
Hyp Алі кивнув головою.
Чорбаджієві подали чашу, наповнену шербетом, і він, карбуючи крок, підіий шов
до султана.
— Великиий із великих, султане над султанами! — промовив голосно. — Раби
твоїї, непереможне віий сько яничарів, хочуть зустрітися з тобою в країїні золотого яблука
— на Дону, Дніпрі і Віслі!
Ібрагім взяв чашу з рук чорбаджія, вихилив до дна, наповнив їїїї вщерть
золотими монетами і вигукнув до яничарів:
— Воїїни! Згадаий те славу римлян, колишніх повелителів світу. Продовжуий те
їїхню славу. Перемоги магометан хаий будуть для невірних карою небесною!
Великиий візир, шанобливо схиливши голову, мовив:
— Хаий кануть у серця воїїнам слова великого Магомета Завоий овника.
Ібрагім блимнув очима на Аззема–пашу. Він аж тепер зрозумів, що візир глузує з
нього.
Яничари вигукнули дружно:
— Кизил ельмада герюшюрюз![68]
А коли затихла луна і над маий даном залягла хвилева тиша, почувся враз
жіночиий лемент:
— Аліме, сину міий !
Стара жінка проривалася через ланцюг субашів, простягала руки, повторюючи:
— Ти живиий , Аліме, синочку міий !
Чорбаджі повернув голову на голос жінки. Він упізнав Нафісу, густо почервонів,
погляд ий ого зустрівся з Hyp Алієвим. Бачив, як субаші волочать жінку через вулицю,
б’ючи ий штовхаючи їїїї, і не моргнув оком.
На вулицях веселився народ. Султанськиий почет прямував до Біюк–сарая,
минаючи двір Аий я–Софіїї, де поруч із тюрбе [69] султанів виросла нова могила. Стариий
тюрбедар[70] читав уголос фатиху[71] за упокіий душі Амурата IV. У головах лежала біла
чалма, на шовкових шалях, що вкривали гріб, золотів напис: «Тільки Бог вічниий ».
Наступного дня в годину приий ому великиий візир Аззем–паша заий шов до
тронноїї зали повідомити падишаха про стан державноїї скарбниці. Ібрагім сидів на
троні ий насторожено дивився на величного старця, що гордо, не кланяючись у пояс,
ступав серединою зали. Знав молодиий султан, що ця людина є нині господарем імперіїї, і
довго ще Аззем–паша вирішуватиме державні справи, не радячись, а доповідаючи про
них султанові. Так сказав шеий хульіслам. Ібрагім вдоволениий був із цього, адже він ні з
чим не обізнаниий , але згадалися єхидні слова візира під час параду, і в душі несвідомо
наростав протест проти будь–якоїї ий ого пропозиціїї.
— Я повинен, — сказав Аззем–паша, — ознаий омити тебе, о султане, зі станом
державноїї скарбниці, що тримає цеий трон. Довгорічна віий на з персами спорожнила
куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило їїх. Крім цих мішків із грішми, що
стоять напоказ біля двереий залу дивану, в особистіий султанськіий скарбниці небагато
знаий деться. Чи не варто б зменшити плату…
Ібрагім підвів руку, зупиняючи великого візира. Дотепер він був позбавлениий
потреби мислити, але вчорашня церемонія вже почала лягати тягарем відповідальності
на плечі. ЙЙому ще хотілося по–хлоп’ячому скрикнути: «Даий те мені спокіий , я хочу
відпочити», та розумів, що мусить щось робити в ціий державі, якою звелено ий ому
керувати. Як керувати? Чиїїми руками, чиїїм розумом? Радили слухатися великого
візира, але Ібрагім не хоче, не хоче! Маий нули перед очима образи потаий ноїї валіде,
гидкого кизляр–аґи Замбула, і зупинилася стрічка пам’яті на постаті Hyp Алі, якиий , мов
ангел Монкір, що веде людину понад пеклом до раю, з’явився кілька днів тому у дверях
двірцевоїї тюрми.
— Накажи покликати Hyp Алі, — сказав. — Він воював з Амуратом у Багдаді,
ий ому ж і краще знати про воєнні витрати.
— Ліва рука, султане, не знає, що робить права. Hyp Алі воював у Багдаді, я ж
залишався у столиці. Яничари билися, щоправда, хоробро, проте надто великоїї плати
вимагають за кров. Про це добре знає дефтердар і я — великиий візир.
Замбул, що стояв за портьєрою, підслуховуючи, миттю вибіг, і за хвилину перед
султаном стояв зігнутиий у пояс яничар–аґа.
— Я слухаю тебе, султане.
Ібрагім придушив у собі здивування: як швидко все робиться! Тільки–но
задумав покликати Hyp Алі, а він уже тут, наче прочув бажання султана.
 — Що можеш ти сказати про витрати на віий ні з персами, Hyp Алі? — запитав
султан.
— Багато крові пролилося, султане. Чи зуміють навіть наий більші мудреці світу
назвати скарб, дорожчиий за кров султанських лицарів? А ще коли згадати, що вона
лилася невинно, не в боях, — у зачинених казармах на Скутарі від меча жорстокого
Амурата. І ні одного акче не заплачено ні за багдадську, ні за султанську кров. Твоїї воїїни
чекають на плату, султане, — закінчив виклично яничар–аґа.
Ібрагім зрозумів: Hyp Алі не просить, а ставить ультиматум. Він знає, що це
значить, коли яничари вимагають грошеий , а султан не може їїх дати. Султана Мустафу
вперше в історіїї Туреччини скинули яничари з престолу, коли тоий знизив їїм платню. Та
цього хоч залишили живим. Жорстокішою була доля ий ого сина Османа II. Після поразки
під Хотином яничари зажадали такоїї ж, як і нині, плати за кров — золотом. Не
знаий шовши ні алтина в порожніий скарбниці, Осман наказав перетопити золотиий посуд,
що зберігався у фортеці Едікуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс
грошеий катастрофічно впав. Тоді шістдесят яничарських орт, весь стамбульськиий булук,
збунтувалися. Яничари поперевертали на кухнях казани з пілавом, забарабанили по
них ложками, покидали тарілки і виий шли на Серальськиий маий дан. У смертельному
переляку Осман наказав стяти голову великому візирю і виставити їїїї на золотіий таці
перед брамою — ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничарів,
вони вдерлися до тронноїї зали і зажадали плати справжнім золотом. Осман показав на
дефтердара — то він розтратив скарб, але і це не допомогло. Яничари накинули
султанові шнура на шию, витягнули на вулицю ий мертвого поволокли містом на
пострах Османовим нащадкам.
Не уник підступноїї смерті, зрештою, владниий приборкувач яничарів Амурат IV.
А він, Ібрагім, їїх ставленик. Яничари посадили ий ого на трон, вони ж можуть і скинути.
Не як повелитель, а як невільник, що ладен дати за себе будь–якиий викуп, проказав
квапливо:
— По п’ятсот піастрів на орту… По п’ятсот!
Обличчя Hyp Алі проясніло — щедра була плата, і жахнувся Аззем–паша.
Яничар–аґа, кинувши переможниий погляд на візира, миттю зник за дверима.

Розділ шостиий
В Туреччині та на брамі кам’яніий
Там сиділи два братчики молодіїї.
Один сперся на поруччя, задумався,
Дрібненькими слізоньками умивався.
Оий стіий же ти, милиий брате, не журися,
Яка красна Туреччина — подивися!
Україїнська народна пісня

Мішки з грішми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну орту. З

казарм вибігали яничари, намагаючись випередити один одного — хто першиий схопить
мішка, тоий отримає десять піастрів у нагороду.
Чорбаджі Алім — чорнобровиий красень, одягнутиий у дорогиий червониий кунтуш,
стояв обабіч і чекав, коли ий ого заступник по казармі, ода–баша, подасть ий ому мішка із
грішми. Сягнув рукою, виий няв золоту монету, подав їїїї переможцеві, а коли яничари
розділили золото між собою, мовив урочисто:
— Я віддаю свою платню вам, хоробрі воїїни, щоб ви сьогодні побенкетували на
честь султана Ібрагіма.
 Нині він міг бути щедрим. Алімові випало щастя, яке трапляється раз на
десяток років одному з тисяч: він подав коронованому султанові чашу шербету. ЙЙому
тільки двадцять п’ять років, і вже чорбаджі, завтра з благословення султана стане
булук–башею, післязавтра — яничар–аґою. І хаий буде благословенниий тоий день, коли
кримськиий хан Джанібек–Ґіреий вирушив трьома шляхами в Україїну, щоб помститися
козацькому гетьманові Тарасові Федоровичу за зруий нованиий Перекоп. Щедру плату
взяли тоді ногаий ці з Україїни — безкарно. Тисячі бранців пішли на сириці до Перекопу,
не надіючись ні на визволення, ні на викуп. І слава Аллахові. Тобі, чужиий могутніий боже,
вклоняється до землі чорбаджі Алім за те, що вирвав ти ий ого з проклятоїї землі, за те,
що допоміг їїїї забути і зняв з нього обов’язок віддячуватися предкам за своє
народження.
Яничари бенкетували. Порозсідавшись навколо казана, з якого курилася пахуча
каурма , вони їїли і крадькома запивали вином; збоку на килимі за тацею, вивершеною
[72]

помаранчами і ананасами, сидів Алім і теж пив вино.

Все, що минуло, здавалося ий ому тепер вервечкою снів, бо діий сність для нього
починається нині, а сни повинні канути навіки в небуття.
Та все–таки вони були.
Стояла колись білостінна хата посеред великого хутора, а в тіий хаті, обсадженіий
головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андріий ком. Серединою
села бігла курна дорога, вздовж якоїї струнчилися двома рядами дерева, схожі на
кипариси.
У дворі ґелґекали гуси. Андріий ко любив цеий безугавниий гам: він будив хлопця
вранці і виганяв у широкиий степ. А степ безмежниий , ий ого не можна переий ти ні за день,
ні за два, тому часто аж смерком повертався додому і покірно вислуховував докори
жінки, яку називав мамою.
— Де ти бродиш, козаче, до ночі? — сварила мама. Вона тулила до себе одинака
і завжди при цьому нагадувала ий ому, що колись не в степу, а он у саду, пропав ий ого
маленькиий братик. Татари наскакують, цигани вандрують… — Ось приїїде батько з
походу, поскаржуся ий ому.
Батька Андріий ко бачив зрідка. То був статечниий довговусиий козарлюга в
синьому жупані, з шаблею при боці; гості звали ий ого паном сотником. Знав Андріий , що
батько воює з татарами у тіий далекіий кримськіий землі. Тут же татар ніде не бачив, тому
ий не боявся їїх, хіба іноді вночі, коли надворі гриміло, блискало і шуміли дощові потоки.
Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, — звідки могли взятися ті
косоокі злі люди, що їїздять на конях і забирають дітеий із собою? А навіть якби були, то
як знаий дуть ий ого у високіий , мов ліс, траві?
Баранчики білих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвеніло,
присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалася обрію, — тоді чвалом
біг додому, а по спині все–таки снували мурашки страху.
Наий цікавіше було ходити у степ із пастухами, що пасли громадську череду. ІЇїї
вигонили далеко, на цілиий день, тоді мати сама споряджала ий ому торбину, з якоїї тягло
спокусливим запахом свіжого хліба, сала ий часнику. Корови розкошували соковитою
травою, хрумкотіли ий форкали коні, пастухи, погеий куючи, віддалялися, а хліб солодко
пах і ніде так не смакував, як тут — на степовіий волі.
А коли ляжеш на спину і незворушно дивишся в глибоке небо, тоді бачиш усе,
про що мріється: батько на яблукастому коні, а поруч з батьком він сам — на білому, і
шабля в руках, і червониий жупан розвівається на вітрі. Ось мчать вони обидва, тільки
вихор біля вух; втікає гостроверха татарва, шабля свиснула в повітрі — чах, чах! —
летять погані голови з пліч, а коні рвуть копитами землю, тупотять, тупотять,
тупотять…
Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно–сірими
обличчями, косоокі, люті, стоять над ним, щось викрикують незрозумілою мовою.
Пустився втікати — та це ж татари! — один вершник зіскочив з коня, схопив ий ого під
пахву і посадив у сідло поперед себе. Андріий ко запручався, заверещав, тоді ий ому
заткали шматою рота і поскакали по безлюдді.
Потім було багато людеий , які ридали, голосили. Андріий ко шукав очима хоча б
одного знаий омого обличчя — не знаий шов нікого. Якась жінка сказала ий ому, що до ий ого
хутора татари не діий шли, бо звідкись начебто жене козацька погоня.
Ще жевріла надія, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем.
Брели люди, зв’язані по кількадесят воловодами, витоптували в степу чорниий шлях, і
лише гаий вороння летіло слідом.
Татарин віз Андріий ка в своєму сідлі, шмагав нагаий кою ясирних, а до нього не
торкнувся ий пальцем, годував та все примовляв: «Якши джигіт, біюк бакшиш». [73]
Страшніше було на привалах. Дикі ногаїї розв’язували дівчат, жінок і прилюдно
ґвалтували, немічних і хворих убивали — жах добирався до серця хлопця. Благально
дивився в очі татаринові, і тоий чомусь приязно всміхався до нього.
«Чому? — думав Андріий ко. — Чому косоокиий ні разу не вдарив мене нагаий кою?
Може, тому, що я покірно дивлюся в очі своєму панові? Он лежить чоловік із
розрубаною головою. Він кидався до ногаий ця, коли тоий забирав у нього дочку для
соромноїї втіхи, — і тепер мертвиий . Не допоміг нічого, а життя втратив. Був би
сумирниий — жив би. Б’ється дівчина в риданні — подвіий не зараз горе в неїї: безчестя і
сирітство… Тож єдиниий вихід для невільника — покора».
Смішним здалося зараз оте видіння в небі: він із батьком женеться за татарвою
на коні. Дурниці, ніхто таку силу не поборе, немає козацьких погонь — це вигадка
нещасних для своєїї потіхи. Нема ніде того Трясила, що трусить кримською землею, —
то мамина казка. Є тільки татари, що панують над усім світом і роблять те, що їїм
забагнеться. Треба з цим змиритися, інакше — смерть.
Скільки днів минуло — годі злічити. Зупинилася валка перед п’ятигранною
вежею, що височіла над гнилою водою Сивашу. «Перекоп», — сказали бранці. Кінець
вільних степів, ворота до вічноїї неволі. Буий ні шовкові трави змінилися сухою
колючкою, важкі чорні дрохви збилися понад берегом, наче отари баранів у полудневу
спеку; на каменях, схожі на розбіий ників, чатували яструби, і ширяли під небом чорні
орли. Чужинецька чужина…
І вже не залишилося в Андріий ка ні крихти віри в те, що десь тут батько,
сміливиий і хоробриий , воює з ворогами, — це теж мамина вигадка. Ніхто ніколи не
заий мав цих мурів ані високого валу, що загородив перешиий ок від блакитноїї гладіні
моря до боліт, звідки тягне терпким запахом солі і гнилою рибою. Вежа вперлася
задньою стіною у вал і двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татар і
бранців. Велика голова сови, вирубана в камені між брамами, загадково дивилася на
людеий , що втомлені падали з ніг, і говорила до них розумними очима: «Така ваша доля».
Андріий ко вдивився в очі нічноїї птахи: їїий дано бачити світ тоді, коли ий ого не
бачать люди, тому знає вона більше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а
птаха знає, що все те даремно; люди на щось сподіваються, а птаха знає — нема на що. І
тому промовляє мовчки досвідченими очима: «Заспокоий теся і покоріться. Така ваша
доля».
Хлопець відчув, як назавжди розвіялися ий ого надіїї на порятунок. Бо нема в
людеий власноїї волі для здіий снення своїїх бажань. Є воля долі, і опиратися їїий безглуздо
— вона баий дужа до людських прагнень, як ось баий дужі ці великі пташині очі до горя
бранців, із яких знущається здичавіла татарва.
Татарин зсадив Андрія з коня, поплескав ий ого по плечу і спитав, ламаючи
україїнські слова:
— Як назвав тобі мама?
 Чорбаджі Алім і нині пам’ятає те дивне ім’я, що було колись ий ого власним.
— Андріий , — відповів.
— Алім будеш. Чула, Алім!
Косоокиий наказав ий ому скупатися в морі, сам виправ своєму бранцеві сорочку, і
ще не встигла вона висохнути, як старшиий валки загорланив на ясирних, щоб вставали.
Засвистіли нагаий ки, почалося паювання.
З брами, біля якоїї стояли на варті зовсім не подібні до вилицюватих ординців
молоді воїїни, виий шов огрядниий чоловік у чалмі і скомандував щось. До нього дрібно
підбіг Андріий ків хазяїїн, поклонився і показав рукою на своїїх бранців. Чоловік у чалмі не
звернув на нього уваги, підіий шов до краий ньоїї ясирноїї групи, потім до другоїї, третьоїї,
розводячи окремо чоловіків і жінок. Лемент, голосіння вдарились об мури фортеці. Та
не зморгнула оком камінна сова, і баий дуже дивилися вартові яничари на розподіл
ясиру.
З кожноїї групи турецькиий мубашир відраховував щоп’ятого — чоловіка і жінку,
вибираючи наий сильніших, наий вродливіших, і відводив убік. А коли діий шло до Андріий ка,
татарин розвів руками, сказав:
— Великиий бакшиш для султана, ефенді.
Мубашир заголив хлопцеві живіт, потім спину, розтулив ий ому рота і поводив
пальцем по зубах, а татарин усе примовляв і улесливо усміхався. Довго морщився
ефенді, заперечливо хитав головою, врешті забрав Андріий ка і підіий шов до інших груп.
Відбір данини для султана тривав до передвечір’я. Андріий ко опинився серед
гурту хлопців, яких заганяли у браму фортеці. Він простягнув руки до свого хазяїїна, та
ногаєць знизав плечима і вимовив:
— Кісмет…
Це було перше слово, яке зрозумів Андріий без тлумачення. Доля. Така доля — і
нічого не вдієш. Це саме слово говорила камінна сова, і диво: від нього вселявся в душу
спокіий .
— Кісмет… — прошепотів чорбаджі Алім. — Кісмет! — крикнув, стукнувши
чашею об долівку.
Та ніхто з яничарів не звернув на нього уваги. Воїїни бенкетували. Алім налив
ще раз повну чашу вина і вихилив.

Галера з ясиром, відібраним для султана, наближалася до Босфору. Мубашир віз

падишахові данину від татар: степових красунь — до гарему, добірних чоловіків — до
галер і щонаий ціннішиий товар — хлопчиків — для яничарського оджака. [74]
Вижовклі від морськоїї хвороби, чисто одягнені ий пострижені хлопці сумно
вдивлялися в круті береги вузькоїї протоки. Галера увіий шла в ліий ку між мисами Румелі і
Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами і кедрами, розкинувся чужиий
краий : невеличкі густі села з мінаретними шпилями, форти, замки, башти, помаранчеві
гаїї.
Андріий , нагодованиий і вбраниий , уже забув про доброго татарина — тут з ним
поводилися не гірше. Він із цікавістю приглядався до мальовничих берегів. Згадував
розповіді батька про страшниий бусурманськиий краий , забриніли в пам’яті пісні сліпих
бандуристів про тяжку турецьку неволю — усе те ніяк не збігалося з враженням від
цього світу, що лежав, зеленоміражниий , над босфорськими водами. І де ті жорстокі
турки? Мубашир часто підходив до Андрія, говорив до нього по–своєму, хлопець
швидко схоплював мову. Ефенді казав ий ому стежити за порядком, ділити їїжу, — Андріий
був старшим за інших хлопчиків. Це призначення старшим було для нього приємним та
ий вигідним: він отримував ласкаву усмішку від турка і більшу порцію баялди.
Галера причалила до берега у Золотому Розі. По обох берегах затоки блищало
золотими куполами мечетеий , рясніло лісом мінаретів велике місто. Воно топилося в
садах і вабило незнаий омістю. Тепер Андріий уже не боявся долі — забувся свист
татарських нагаий ок, лемент бранців: у галерних трюмах цілу дорогу панував спокіий , і
три рази на день заходив до хлопців привітниий мубашир.
Ось він заий шов і наказав виходити один за одним на горішню палубу. Сюди не
впускали нікого під час подорожі. Андріий ступив на дощаниий поміст і враз жахнувся від
того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сиділи приковані ланцюгами до
весел виснажені, зарослі чоловіки, роздягнуті до пояса. З–під шкіри випиналися
суглоби, спини списані синіми пругами, каий дани повиїїдали зап’ястя до костеий , спалені
гарячкою очі каторжників дивилися на хлопців, і почувся раптом стогін поміж
гребцями:
— О Україїно… О діти моїї!
Засвистіла таволга, пробіг ключник між рядами, лупцюючи направо ий наліво,
верещав; і вирвалась раптом нерівна пісня — здалося, що це він, ключник, примусив
людеий заспівати:
Плачуть, плачуть козаченьки
В турецькіий неволі.

Таволга шмагала по обличчях, закипалися криваві басамани на голих спинах,

бризкала кров, а пісня не вгавала:
Геий , земле проклята турецька,
Віро бусурменська,
О розлуко ти християнська!

Почувся плач дітеий . Обличчя доброго ефенді налилося кров’ю, він прискочив і
почав бити хлопців кулаком по обличчях — тих, хто плакав.
Андріий здригався всім тілом при кожному свисті пружноїї перекопськоїї лозини,
суворі вусаті обличчя гребців нагадали ий ому козаків–сусідів, батька, пісні кобзарів
згадалися, та він закусив до крові губи, стримуючи плач. Знав, що від того, покотиться
чи не покотиться по ий ого обличчю сльоза співчуття і жалю, залежатиме ий ого доля на
довгі роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А ий ого сльози не допоможуть цим
людям. І їїхні сльози не допоможуть ий ому. Є кісмет — доля. Від неїї все залежить, і їїий
треба коритися.
Розлючениий мубашир підбіг і до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив:
— Добриий будеш яничар!
Позаду завмирала пісня, стихав таволжаниий свист, хлопчики ий шли берегом до
воріт султанського палацу.
У дворі їїх вишикували в довгиий ряд, і тоді виий шов до них сивобородиий чоловік
— великиий візир — у супроводі білих євнухів.
Євнухи розбіглися уздовж ряду, приглядалися до облич хлопців, запитували
імена, принюхувалися, мов голодні пси, і кидали коротко: «До медресе», «на човни», «до
саду». Хапали за руки, групували і швидко виводили за ворота.
Підіий шла черга до Андрія. Він виділявся серед хлопців зростом, міцною
поставою, вражав характерно закроєниий ніс, чорні широкі брови. Євнух наблизив до
нього безбороде обличчя, єхидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно,
палив Трапезунд або Скутарі. Спитав:
— А тебе як звати, козак?
Чекав погордливоїї відповіді від степового орляти, щоб потім помститися
страшним присудом: «До німих».
Завагавшися на мить, Андріий відповів чітко по–турецьки:
— Я називаюся Алім.
Євнух здивовано звів брови, задоволено хмикнув мубашир.
 — У сім’ю на виховання, — кивнув великиий візир.

Вервечка картинок–спогадів обірвалася. Перед очима постала стара жінка, яка

вчора проривалася крізь ряди субашів із зоий ком, що може вихопитися тільки з грудеий
матері: «Аліме, синочку міий !»
Нафіса… Алім колись любив їїїї. Він був ще малиий , потребував ніжності і мав їїїї.
Алім вдячниий Нафісі — вона навчила ий ого своєїї мови і віри, впровадила в нове життя,
яким він живе сьогодні. А це не приий шло так легко.
Алім добре пам’ятає молитви, яких вчила рідна мати. Вони були зрозумілі ий
милозвучніші, спочатку він потаий ки шепотів їїх перед сном. Нафіса не лаяла за це, але
щодня, свято переконана, що їїїї віра справедливіша, вчила ий ого Корану. Бачила, що
хлопець довіряє їїий: ретельно молиться п’ять разів на день, виконує мусульманські
обряди. Та не здогадувалася вона, не знала, що діється в душі юнака.
Алімові потрібні були нова віра і мова, він розумів це. Тому перестав молитися
по–материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут іншиий бог, і від цього бога він
залежниий ? Проте весь час відчував роздвоєння в душі: двох богів він знає, і обидва чужі.
Тоий , християнськиий , тепер над ним невладниий , тож немає потреби звіряти ий ому свою
душу. А мусульманськиий бог зовсім чужиий . Однак він є, керує людським життям на ціий
землі, де Алім живе, і з цим богом треба рахуватися. Треба коритися ий ому, як колись
мубаширові на галері. Та разом з таким приий няттям новоїї віри зникали святощі з душі
хлопця. Все в цьому світі підпорядковане користі, тож і він, Алім, мусить якось
скористатися з життя. Хюсам заробляє на хліб ювелірними виробами, колишніий батьків
сусід в Україїні — ралом, ий ому ж необхідно погодитися з новою вірою, щоб міг колись
жити з меча. Усе це просто і зрозуміло. А тому мусульманськиий бог потрібен ий ому
настільки, наскільки вимагає цього меч, мова — теж, материнська любов Нафіси —
також. Тепер меч уже є. Тож хаий не сердиться Нафіса. ІЇїї любов стала нині такою ж
непотрібною, як колись добриий християнськиий Бог. А мова ий віра — стає в пригоді.
Алім швидко сприий мав науку Хюсама і Нафіси, все рідше снився рідниий степ, а
потім і зовсім забувся, як забуваються речі, без яких легко можна обіий тися.
Стариий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв іноді називати
ий ого козаком, та морщився від цього слова Алім, усе здавалося ий ому, що між ним і
родовитими мусульманами вмисне роблять якусь різницю, що звучить це наий мення
погірдливо. Глуха ненависть до Придніпровського краю засівалася в серце, адже саме
через ту землю, де народився, не може він дорівнятися новим співвітчизникам, хоч знає
Коран не гірше за них і знаменито розмовляє турецькою.
Нафісу називав мамою, та приий шов час, коли поняття «мама» стало таким же
тягарем, як колись сни про степ. Аліма взяли на віий ськовиий вишкіл до яничарських орт.
Заплакана Нафіса провела юнака до самоїї казарми і на прощання почепила ий ому на
шию амулета. Цеий срібниий ромбик із зерниною мигдалю всередині любовно вирізьбив
Хюсам. На очах у яничарів Нафіса обіий няла Аліма, поцілувала і тихо заплакала. І тут
пролунав регіт — глузливиий , злиий .
Розчервонілиий від сорому хлопець вбіг до казарми, яничари смикали за
амулета, шарпали поли кафтана і, замість шаблі, дали ий ому різьблену з дерева ляльку.
Цілу ніч простогнав юнак на своєму лежаку — осміяниий , принижениий , а
вдосвіта тихо піднявся, зірвав із шиїї амулета і викинув ий ого до відхожоїї ями.
Алім швидко змив із себе ганьбу Нафісиного поцілунку. Він добре стріляв із
лука, з яничарки[75] і пищалі[76], переганяв своїїх однолітків у шалених перегонах на Ат–
меий дані. Слухняно виконував накази, бо непокірних били палицями в п’яти; ретельно
вивчав віий ськову справу, бо бездарних посилали до цеху м’яти шкури. Ріс мовчазним, бо
знав, що в того життя довге, у кого язик короткиий : уночі біля кожного п’ятого учня
лежав євнух і підслуховував, хто про що і якою мовою перешіптується, щоб потім
вільнодумців покарати голодом.

Алім прагнув стати воїїном. Чекав з нетерпінням того дня, коли ий ого назовуть
яничаром і запишуть до орти.
Минуло кілька років, поки цеий день настав. На площі перед казармами вивісили
криваво–червоне полотнище зі срібним півмісяцем і кривим мечем. Весь
стамбульськиий булук[77] вивели на маий дан. Навпроти яничарів вишикували аджем–
оґланів[78]. Імам прочитав молитву, виголосив проповідь:
— Ви гвардія султана. Ви охорона імперіїї. Будьте гідними звання ий ені–чері і не
забуваий те, що наий лютіші ваші вороги — болгарські гаий дуки, сербські ускоки, грецькі
клефти і україїнські козаки.
Високиий чорновусиий Алім стояв на правому фланзі. Він нині, нарешті, отримав
яничарські регаліїї — це означало, що ий ому повністю довіряють. Та останнє слово імама
неприємно шпигонуло в серце — здалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотні
очеий . Повів головою ліворуч і заспокоїївся: аджем–оґлани дивилися на яничара–аґу, що
підходив до їїхніх рядів.
І тут почувся злобниий шепіт ззаду, мабуть, адресованиий сардарові [79], та
спалахнули рум’янцями смагляві щоки Аліма…
— Баий да…
Це хтось із ляхів. Ім’ям Баий ди Вишневецького, що загинув, підвішениий гаком на
мурі фортеці Едікуле, ображали польські яничари україїнських. Це була наий тяжча
образа. Алім стиснув ефес шаблі і насилу стримався, щоб не освятити їїїї кров’ю.
— Баий да… — повторив чорбаджі Алім, і тоді спалахнула в мозку наий страшніша
згадка. Він випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити небажаниий спогад, але
безголова постать у закривавленому фередже не вступалася з–перед очеий , стояла перед
ним, як недавно у снах. Від цієїї примари хотілося втекти з казарми, та насторожилися
яничари, побачивши, як зблід їїхніий чорбаджі–баша. Алім напружив сили і глянув на
привида упритул. А тоді відчув, що більше ий ого не боїїться. Вчора сталася в ий ого житті
подія, що виправдовувала, видно, непростимиий гріх, і цеий привид з’явився тепер не для
докорів, а для утвердження Алімовоїї влади, сили і жорстокості. Бо віднині ці якості, а не
жалюгідні муки сумління, вестимуть ий ого в житті.

То сталося в Багдаді. Рано–вранці Амурат, вислухавши від меддаха Омара

зловісне тлумачення сну, очманів. Та замість стяти віщунові голову, він наказав
штурмувати стіни міста і сам кинувся в біий .
Алім між першими видряпався на мур. Чи то повела ий ого жадоба битви і слави,
чи то з персами хотів звести рахунки — але за що? А може, гнали ий ого до бою пильні очі
чаушлара[80], що гасав позаду орти на фарбованому коні і приглядався, як б’ються воїїни,
щоб потім доповісти яничарові–азі. Добираючись по драбині до гребеня муру, звідки
вже котилися додолу безголові яничари, Алім ще раз оглянувся: так, чаушлар не
зводить саме з нього погляду. І тільки з нього. А в тому погляді — старе недовір’я, а тоий
погляд мовчки вимовляє наий огидніше слово: «Козак, козак, козак!» Алім відчув тепер
гостріше, ніж будь–коли, як він ненавидить те плем’я, що ий ого породило! «Козак», —
говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; «козак», — дражнили ий ого в сварках
товариші; «козак!» — гримав на нього імам, коли Алім збивався на якіий сь сурі Корану.
Це слово іноді доводило юнака до сказу, він не раз вихоплював ятагана із піхви, щоб…
Та не було під руками того козацького племені, яке хотілося вирубати дощенту.
А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вірить у ий ого щиру
ненависть! То ий ди, скачи на фарбованому коні і поглянь, як Алім воює за
наий справедливішу віру безбатченків.
Він видряпався на мур і оскаженіло кинувся на противників. То козаки чи
перси? А, однаково!
«Дивися, чаушларе, пильно дивись і оціни ж нарешті справжнього яничара!»
Наглядач на зеленому коні помітив ий ого старання. Він прискакав до яничара–
аґи і показав на Аліма булавою. А коли перське віий сько було розбите і куріли руїїни
Багдада, коли яничари розбивали підвали і виносили скарби, їїжу і напоїї, Hyp Алі
покликав до себе Аліма і сказав:
— Ти хоробриий воїїн, і я хочу призначити тебе на місце загиблого в бою
чорбаджія першоїї султанськоїї орти. Та щоб тобі назавжди повірили, що ти до кінця
відданиий ісламу і ий ого величності падишаху, мусиш… Сюди їїїї! — махнув рукою, і
зброєносці привели перед Аліма молоду жінку з розпущеним русим волоссям у білому
фередже. — Це наложниця гарему шахського сановника. Вона родом із того поганого
краю, що плодить бандитів, розбіий ників, грабіжників нашоїї священноїї землі. Ця
козачка зарізала нині двох яничарів, що хотіли зблизитися з нею. Ти мусиш їїїї скарати.
Алім ще не вбивав жінок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у ті
малопам’ятні часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилася, і почув Алім мову, яку
— о прокляття! — ще пам’ятав:
— Козаче, соколе, — промовила тихо дівчина. — Мені, орлиці, теж обрізали
крила, як і тобі. Але в мене ще залишилися руки, і я ними викупила ганьбу. Чеий і тобі не
пізно. Зрубаий голову хоч одному ворогові, і Бог, і люди простять тобі.
Віий нуло від цих слів запахом скошеного степу, гірким полином, вечірньою
м’ятою, щебетом жаий воронка над весняною ріллею, а в синьому небі два вершники
помчали за татарвою… Нахлинуло це так раптово, що — мить, і він втратив би все. Та
дівчина, побачивши вагання яничара, підступила до нього і мовила голосно, твердо,
люто:
— Твіий предок Баий да три дні на гаку висів і не зрадив, а ти боїїшся смерті, що
станеться в один мент? Три дні…
Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дівоча голова. Тіло впало Алімові до
ніг, кров бризнула на шаровари.
— Вітаю тебе, чорбаджі–баша, — почув Алім голос Hyp Алі, та не побачив
сердара за червоною каламуттю, що залила очі.
Вона приходила до нього вночі і говорила завжди: «Козаче, соколе…» Ці слова
вже не навівали запаху скошеного степу, а тільки лють на докори сумління, яких не сміє
бути в чорбаджія. І за що докори? За тоий дитячиий короткиий сон, якиий давно розвіявся,
якиий тепер став зовсім заий вим?
Яничари бенкетували. Підпилі, заводили тягучих турецьких пісень, потім
несміливо зазвучала на лютні сербська мелодія, хтось затягнув україїнською. Чорбаджі
Алім не звертав на це уваги. У яничарському оджаку співати рідною мовою
дозволялося.

Розділ сьомиий
Перше, ніж увіий ти, подумаий , як виий деш.
Східна приказка

За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря західне передмістя Кафи.

Весною, коли перепадають дощі, тут буяють бур’яни і полин, влітку вони збиваються в
клоччя і тліють на вітрах; тріщать без угаву цикади і ліниво визирають із тріщин
голодні ящірки.
Димове повітря тремтить над вигорілим побережжям, а сонце вже хилиться з
полудня і не так пражить. З низьких мазанок вибігають голомозі татарчуки, збігають
до моря, кидають у воду галькою, верещать, тлумляться. Нараз зупиняються вражені,
зчудовані. Над бухтою під кручею стоїїть на камені шпичкувата дівчинка: вітер
розгонить їїїї довге хвилясте волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона
вдивляється в голубі озерця, що розкидалися по морськіий гладіні, і не чує гамору
хлопчаків. Сріблистиий пруг потягнувся за баий даком — ось він зникає за горизонтом,
далеко, в порту, стоять величні галери, схожі на казкових гігантських лебедів, тихо
дихає море, ледь торкаючись хвилею до підніжжя каменю.
Хлопці знають усіх мешканців передмістя — від наий старішого до малого, всіх
турецьких дервішів з такіє, навіть поважних ходж зі Слободи, але звідки взялася ця
дівчинка з чорним волоссям і з брунатним чарівним личком?
— Ти хто?
Вона незворушно дивиться поверх їїхніх голів. Чи не бачить?
— Хто ти така?
— Я — Мальва, — відповідає спокіий но дівчинка, замріяні очі опускаються на
поголені голови татарчуків і виливають синяву, ніби вони начерпнули їїїї тільки що з
моря і щедро морю віддають.
Бешкетники торопіють, вони не знають, що сказати, — такоїї дівчини ніхто
ніколи ще не бачив на цьому передмісті. Та хто ж вона?
— Ти звідки? — знову спитали, та вже без хлоп’ячого нахабства.
Дівчинка розвела руками, зірвала білу квітку клематису, що звис гадючкою по
скелі, і кинула їїм униз.
— Не знаю! — гукнула, пострибала кізкою по приступках скелі і за мить
опинилася на верху, а потім зникла, наче ий не було їїїї тут ніколи.
— Гурія… — прошепотіли хлопці в побожному страху.
Марія чекала на дочку перед брамою такіє, нетерпляче виглядаючи. Вона
тільки–но зварила вечерю для монахів, зараз оголосять передвечірніий намаз, і знову
Мурах–баба гніватиметься, що дитина не вчиться впору ставати до молитви. Обплутав
їїїї дервіш, наче павук комаху, і вирватися вже несила.
Того вечора, коли вони обидві, побиті, злякані ий голодні, повернулися до
монастиря, Мурах–баба повів їїх до передсіння кухні ий викинув їїм дервішські недоїїдки.
Марія не торкнулася до їїжі, дитина ж вилизувала миски, як собача, і забила Марія в
розпуці головою до кам’яноїї долівки.
Мурах–баба виий шов у сіни, підвів їїий босою ногою голову.
— Якщо Аллах захоче що–небудь дати, — сказав, — то він не питає, чиий ти син
чи дочка. Але тільки шукачі знаходять щедрого бога. Тож слухаий мене, Маріям. Тобі
пощастило, що сьогодні зустріла мене, божого чоловіка, слугу Блискучоїї Порти. Інакше
здохла б між цими шолудивими татарами, що є пилюкою ніг османів. Я дам тобі науку і
хліб, твоїїий дочці знаий ду колись багатого жениха, і ти будеш купатися в розкошах, які
ніколи ий не могли приснитися в поганому твоєму краю. Але мусиш бути покірною ий
сповняти заповіт Магомета–пророка: третину доби спати, третину працювати, третину
молитися богові. Молитимешся в такіє, працювати на кухні, а спати зі мною.
Марія схопилася, огида та обурення спалахнули в очах, Мальва вилизувала
миску і просила ще. Мурах–баба випередив Марію.
— У людини двоє вух, а язик один. Два рази вислухаий , а один раз говори. Якщо
тобі не до вподоби моя добрість, то я тебе відпущу нині, але дервіші нашого такіє, що
панують над душами татар Кафи, не дозволять тобі навіть жебрати в місті. А в степу
голод. До осінніх дощів ти ий води не нап’єшся, хіба що з солончаків. Тепер ти вислухала
мене два рази, я чекаю на одну відповідь.
Марія вже місяць живе в Мураха–баби на подвір’її монастиря. Дві третини
Магометового заповіту сповнювала: варила монахам їїсти і вчилася божого закону. Від
третьоїї повинності викручується. Сказала, що зможе лягти зі святим отцем аж тоді,
коли відчує себе справжньою мусульманкою. Мурах–баба бачить їїїї хитрощі і стає щораз
настирливішим, жах морозить Марію на саму згадку про те, та не знає, що має подіяти
далі.
А Мальва розцвіла. Там, у хазяїїна–татарина, рідко виходила з–за килимного
верстата, ниділа, жовкла, а тут їїий привілля. Ніхто не примушує працювати — гуляий по
горах і над морем, тільки на молитву приходь і на вечірню науку.
Вдивлялася в бік моря, неспокіий уже судомив груди, та ось маий нула малинова
спідничка, збігла на вулицю дівчинка з жовтими квітами в руці.
— Що це за квіти, мамо?
— Мальви, дитино.
— Мальви? Ха–ха! Таж то я — Мальва.
— І ти…
Цієїї миті закричали муедзини на мінаретах міських мечетеий , оглянулася Марія
— у дворі вже стояв Мурах–баба, простягнувши руки на схід. Простелила намазлик, і
вклякнули обидві тут же, на вулиці. Мальва молилася, вона вже напам’ять знала сури
Корану, Марія дивилася на скопичені бурдеїї по тоий бік вулиці. Хліви поприлипали до
хат, розвалені кам’яні тини нагадували пожарища, городи не чепурилися квітами — ні,
ні, хоч тисячу разів топчи хреста, ніколи до цієїї чужини не звикнеш.
— Вирвуся звідси, — шепотіли Маріїїні губи замість фатихи. — Вирвуся, хоч ти,
міий Боже, не хочеш цього. Мушу пересадити свою квіточку на рідну землицю. За будь–
яку ціну. А тоді караий мене за гріхи і за зраду.
Закінчилася молитва. Мурах–баба покликав Марію і Мальву до своєїї хатини. Він
скинув воий лочну шапку із зеленою облямівкою, папучі, сів, по–турецьки підігнувши
ноги, показав рукою на міндер, де завжди сідали Марія з Мальвою.
— Во ім’я бога милосердного, милостивого, — почав Мурах–баба незмінним
бесмеле[81]. — Обіцяв Аллах віруючим сади, де внизу течуть ріки, для вічноїї втіхи, і благі
житла у садах вічності. Я щасливиий , діти моїї, бо спрямовую вас на шлях істини. — Він
пильно глянув на Марію, що, опустивши на груди голову, блукала думками далеко від
божоїї науки. — Сказав Аллах: «Поклоняий теся мені, всі до нас вернуться». Нині я хочу
розповісти вам…
— Про Кара–куру, ти ж обіцяв, баба, — попросила Мальва, їїїї знудило щоденне
заучування Корану арабською мовою, якоїї не розуміла.
Дервіш невдоволено поморщився.
— Про злих демонів не годиться розповідати на ніч, дочко, та ще ий людям, які
не знають усіх правд віри. Ті зліїї джини завжди навколо нас, та страшні вони тільки
тим, хто не вбере в свою плоть і кров наий правдивішу ий наий справедливішу віру
Магомета.
Не виходячи із задуми, сказала Марія до себе самоїї:
— Кожна жаба своє болото хвалить… Ляхи це саме кажуть про католицьку віру,
жиди про Талмуд…
Дервіш почув глузливиий тон у словах Маріїї, ціла злива настанов мала зірватися
з ий ого язика, та Марія випередила. Підвела голову: губи презирливо стиснуті, погляд
зневажливиий — Мурах–баба ще не бачив Марію такою.
— Хіба можеш ти знати, монаше, що є на світі наий справедливіше? Ти, якиий так
ревно держишся своєїї віри тільки тому, що дає вона тобі владу над людьми, доволі їїжі і
жінок?
— Хаий візьме вітер з твого рота ці погані слова, Маріям, — прошипів дервіш, але
далі провадив спокіий но: — Ті, що вважають наше вчення ложним, не увіий дуть до воріт
раю, як верблюд у вушко голки. Наука Магомета наий справедливіша і наий правдивіша
тому, що вона остання. Адже Коран не заперечує Моий сея, Коран визнає божественне
походження Христа, але ж що варті ці пророки перед розумом Магомета, якщо вони
давали поради людям лише на нинішніий день, а на завтрашніий не могли нічого обіцяти,
крім раю, якого і уявити добре не могли. Моий сеий упав на межі ханаанськоїї землі і
зневірився в Єгові, Христа розіп’яли самі ж гебреїї за те, що він звелів їїм поклонитися
ідолам, Магомет же сказав: «Коли всі народи приий муть іслам, тоді з’явиться божиий
посланець Махді, що зробить усіх людеий рівними». Нині більше ніж половина світу
визнали нашу віру, і недалекиий тоий час, коли зрівняються всі — від шеий хульіслама до
моакіта[82], від султана до цехового ремісника.
— Ну, ну… — зітхнула Марія. — Та поки що є ситі і голодні, хазяїї і раби. Твіий
Махді, певне, ще ий не зачинався.
— Коли слухаєте Коран, то мовчіть, може, будете помилувані, — підніс голос
Мурах–баба. — Сказав же архангел Гавриїїл Магометові на горі Хирі: «Ти останніий
пророк, і. в тому, що ти скажеш, ніхто не зможе сумніватися. Ти візьмеш із наук
дотеперішніх пророків єдину сутність — єдність Бога — і проповідуватимеш божі
думки, які тобі єдиному доступні». Як можеш ти, земниий черв’як, мати сумніви? З уст
пророка записали Коран ий ого халіфи Абубекр, Осман, Омар і Алі, і в ньому ти знаий деш
відповіді на всі питання життя. На кожниий вчинок — пояснення і виправдання, якщо
тільки він не шкодить династіїї Османів, якіий випало нести у світ правдиву віру. Лише
вміий читати Коран, лише бережи ий ого від лжетлумачення, як це роблять перси–шиїїти
— вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за іслам мечем, і це ий ого
наий святіша заповідь. Сказано ж у сорок сьоміий сурі: «Коли зустрінеш такого, що не
вірує, вдар ий ого мечем по шиїї».
Мальва спала, так і не дочекавшись казок про вурдалаків [83], джинів, а Марія
слухала, і їїий ставало моторошно від проповіді дервіша.
«А що коли це все правда? Та невже мусульманська віра має стати єдиною у
світі? І розіллється страшна чума по всіх краях, і всі народи стануть схожими на турків…
І не буде пісень, не буде казок, не стане купальських вогнів, вертепів під Різдво, волі!
Ніхто нічого не матиме свого… Ляхи розіп’яли Україїну за схизматську віру, теж
навертаючи людеий на свою, праведну. Брехня, за хліб їїїї розпинають. Турки загребли
півсвіту — за віру? Ні, за наживу. A Бог один над усіма — єдиниий він, справедливиий і
вічниий . І він не дасть торгувати собою. Приий де час — і терплячиий Господь не витерпить
більше лжі, крикне він міняий лам і лихварям:
— Годі!
Це скрикнула сама Марія і затулила уста. Хитнулося полум’я свічки, схопився
Мурах–баба, закричав:
— Ґяурко! Відступників у нас карають не божою карою, а земною, і покарана ти
будеш…
— Не лякаий , — підвелася Марія, хустка сповзла на шию, дервіш аж тепер
побачив, що ця жінка зовсім сива. — Я живу так, як велить твіий бог, бо виходу іншого не
маю. Тож карати мене нема за що. А думати не заборониш. І ніхто не може заборонити
думати людям — ні ти, ні мулла, ні твіий Магомет. Ти говорив, і перси — вороги ісламу.
Та які ж вони вороги, коли самі мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж
вашоїї віри. Тож не в богові справа, вам, туркам, болить, що не весь ще світ опинився під
вашим башмаком. І тому ви, крім шаблі, взяли за зброю ще ий Коран. І орудуєте ним так,
як це вам вигідно, бо ви сильні. Але сила ваша не вічна. Людина міцна, поки молода, а
потім слабне, хиріє і вмирає. А коли не вміла жити із сусідами по–людськи замолоду, то
сусіди на старість їїий не допоможуть і навіть за домовиною не підуть!
Мурах–баба розгублено дивився на розхристану козачку, яка, здавалося, зараз
підступить і вчепиться руками в ий ого горло. Він не чекав такого вибуху слів від
зламаноїї горем Маріїї, якоїїсь холопки з–над Дніпра. Відступив, бо ще не зустрічав
розумноїї жінки, позадкував, бо ж розумна жінка може бути ий відьмою.
— Ти хто така… хто така? — пролепетав.
 — Полковничиха я! Жінка полковника Саміий ла, якиий душив вас димом у
Скутарі. Гетьмани гостювали в мене в хаті, державні ради радили при мені, а ти… ти
хочеш, щоб я з тобою, брудним і юродивим, лягла до ліжка? Тьху!
І відразу обм’якла. Впала на міндер і захлипала над сплячою Мальвою. Голос
дервіша прозвучав кволо, але погрозливо:
— Кажуть правовірні: «Доброму коневі збільшувати порцію ячменю, поганому
— канчуків».
— Від ячменю я відвикла, до канчуків не звикати, — зітхнула Марія, взяла на
руки дитину і пішла, похитуючись, до свого чардаку. [84]
…Прокинулася вранці з терпким передчуттям біди. Мураха–баби вже не було в
домі, помислила, чи не задумав дервіш чого–небудь поганого. Тяжко пошкодувала за
своїї вчорашні слова, бо що з того, що сказала правду в очі? Чеий же не переконала ий ого, а
собі, певно, нашкодила: Мурах–баба помститься. Тривога щораз зростала. Виженуть їїїї
геть, то це ще півбіди. А що коли пострижуть їїїї в черниці, замкнуть до келіїї? Мальву
заберуть? Рахіб–хоне[85] уже ніколи не вирветься з такіє.
Зварила обід на кухні, і тоді, коли дервіші подалися на обідню молитву–зухр,
Марія, заховавши під кафтан своїї і Мальвині речі, вислизнула з дочкою на вулицю. Не
знала, куди ий ти, але вірило серце, що мусить нині зустріти когось такого, хто дасть
пораду. Люди всюди є, не всі ж звірі.
В завулку біля Круглоїї башти побачила старого чоловіка з довгою, сивою, як у
бібліий ного Саваофа, бородою, в біліий чалмі і сірому арабському бурнусі. Він не вклякнув
на землю, коли муедзини прокричали зухр, а тільки звів обличчя до неба, і здалося
Маріїї, що ця людина бачить Бога. Отого Бога, яким торгують усі на світі, не знаючи
ий ого, того Бога, якиий є наий справжнісінькою правдою, вічно зневаженою і безсмертною.
З нею він зараз розмовляє віч–на–віч, радиться, питає.
— Допоможи, святиий чоловіче, — почув меддах Омар шепіт, і ий ого очі
опустилися. Біля стіп клячала жінка з дитиною. — Тоий , хто вміє бачити Бога, мусить
знати стежку до моєїї долі, якоїї я не можу відшукати.
— Встань, дочко, — мовив Омар. — Я не святиий . Я лише встиг довго пожити на
землі. Сходив усі мусульманські країї, звідав кожне село і місто, шукаючи правди не в
законах, а в людях. І збагнув одну правду — правду людських страждань. Це єдине, що
не є фальшивим нині під сонцем. Що ті страждання породять — не знаю, — мовчать
боги. Та якщо колись настане щастя на землі, то скажуть мудреці: «ЙЙого породило
безмежне горе». Яке лихо спіткало тебе, жінко?
— Я родом із безталанноїї Україїни. Рабинею була в Криму два роки, а тепер
пропадаю на голодніий волі. Віри своєїї відреклася, хреста святого потоптала, та цього
мало. Щоб животіти, треба топтати ще ий свою душу ий тіло кожного дня, а це понад моїї
сили. Я живу в дервішів у монастирі, та вертатися туди вже не можу. Порадь мені, куди
маю подітися, щоб хоч дитину врятувати від смерті?
— Твіий злиий демон водив тебе поміж лихих людеий . Іди геть від них. Аллах вклав
у людську подобу добро і зло, безбожність і богобоязливість і веде людство обома
шляхами. Ти зможеш знаий ти тих, що ий дуть шляхом добра. Хаий Бог ощасливить тебе у
твоїїх шуканнях і допоможе тобі знаий ти світ правди. Шукаий ий ого не серед багатих, не
серед святенників–нероб, а між тими, які знають ціну зернині проса. І ні за що не плати
своєю вірою і совістю. Бог єдиниий для всіх народів, і приий має він молитви з різних
храмів і різними мовами, аби тільки вони були щирими, аби тільки до них не діткнувся
бруд користолюбства. Покинь Кафу — цеий содом продажності і нечисті, покинь
швидше, поки погань не прилипла до незаий маноїї душі твоєїї дитини. Іди і не повертаий ся
більше до тих, хто молиться шаий танові словами фатихи. За Бахчисараєм є християнське
село Мангуш, може, там знаий деш собі пристановисько.
Цілющим бальзамом лилися слова мудреця на розтерзану душу Маріїї. Прояснів
сутужниий темниий світ: є ж таки добрі люди на ціий страшніий землі, а якщо вони є, то
нема неминучості загибелі. В темниці, де дотепер жила Марія, відчинилося раптом
віконце, і жмут світла розлився по холодних стінах золотими озерцями надіїї.
Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення і в сам обід, коли
наий дужче пекло сонце, квапилася з Мальвою колючим степом по бахчисараий ськіий
дорозі.
Гори залишилися позаду. Вони ще манили до себе прохолодою дубових лісів, та
попереду стелився наїїжениий злиий степ, і треба буде ий ого здолати. Він вигорів дотла і
був неозірниий , мов пустеля; чорніла курна дорога, витоптана возами, копитами ий
ногами, — хто їїїї проклав? Валки невільників, сама Марія прокладала їїїї два роки тому до
рабства. Виведе вона їїїї тепер на волю чи замучить, жорстока, спрагою і голодом? Хто
зустрінеться їїий на цьому шляху — розбіий ники, ясир, чи, може, чабани, які напоять
Мальву молоком? Марія має чим заплатити. В такіє заходили каліки, хворі — просити
зцілення в монахів, вони залишали в монастирі овець і кіз, а їїий, кухарці, перепадало
якесь акче — мусульмани завжди дарують милостиню, бо так заповідав всещедриий
Магомет. На першиий день баий раму побожні беїї випускають пташок із кліток на волю,
людеий же ні, не залишив чомусь такого заповіту пророк.
У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв Марію на
бездоріжжя, там тяжче було ий ти. Колючки протикалися крізь м’які папучі, плакала
Мальва і канючила вернутися до доброго Мураха–баби, вона так і не могла допитатися
в мами, чому вони покинули монастир.
Зрідка подибувалися річки, вони ледь струменіли по слизькому камінню і теж
задихалися від спеки, та все ж на берегах зеленіла трава, можна було тут помитися,
перепочити і з’їїсти шматок хліба.
Ночували в степу. Харчів трохи прихопила із собою, голод поки що не гнав до
аулів, та знала Марія, що невдовзі доведеться ий ти жебрати, признаватися, хто вони, і
наражатися, що якиий сь ретельниий кет–худа [86] поверне їїх із ногаий цями назад до Кафи.
Як і чим доведе, що вона відпущена?
Три дні не зустрічався ніхто по дорозі — наче вимерла кримська земля. Тільки
сипи–орли сиділи на каменях, хижо витягнувши довгі шиїї. Очікували валок із
Карасубазару, після яких є завжди чим поживитися — недоїїдками і людським трупом.
Ставало чимраз тяжче і страшніше: запаси їїжі закінчилися, подерлося благе
взуття. Треба було вибирати: або ий ти на ризик до сіл, або стати поживою
стерв’ятникам. На четвертиий день — Марія вже несла Мальву за спиною, підв’язавши їїїї
хусткою, мала зовсім знесиліла — почулося овече бекання, з півночі над степом
котилася курява. Марія вдивилася в розпечене повітря, що тремтіло над жовтим
стеблинням ковили: на обріїї заворушилася кора землі, наче враз закипіла від
нестерпноїї спеки. Позаду отари маячів вершник, за ним повільно рухалася крита
кантара, запряжена волами.
— Мамо, бачиш, — марила Мальва, тремтіла, билася, скрикувала в мами на
руках, — скаче на коні каїїш–башак[87], у нього роги на голові і замість ніг цапині копита.
— Цить, дитино, цить, це не башак, це добриий чоловік, він дасть тобі молока.
— Мамо, я нині не молилася. Он біжать по полю злі джини, то не овечки, мамо,
то оджу[88]! Вони по мене ий дуть, бо я сьогодні не молилася.
До подорожніх прискакав на легкому румакові хлопчик–татарин у сірому
доломані, в кудлатіий баранячіий шапці.
— Сабаних хаий р олсун![89] — гукнув із сідла, до якого ніби приріс і тільки міг
нагнутися, щоб приглянутися до людеий , які чогось блукають безлюдним степом. — Хто
ви такі і куди ий дете?
На сухому лиці юного чабана, в ий ого глибоких палаючих очах Марія впізнала
риси тих самих диких ординців, що гнали їїїї з Україїни до Кафи, тих, чиє серце не
здригнеться ні від плачу, ні від крові. Але цеий не мав ні шаблі, ні лука, що дають людині
право сваволити, і, мабуть, тому він був звичаий ним, людяним. Суворо закроєні уста і
пряме підборіддя свідчили про мужність і одчаий душність. Якби в нього в руці був не
карбач, яким він шмагає волів чи верблюдів, а аркан, можливо, він зв’язав би ним жінку
ий дитину, щоб потім продати на ринку в Карасубазарі — бо одразу побачив, що не
татари вони. Але він був пастух, а не воїїн, ий ого змалку вчили відрізняти людеий від
худоби, ніколи не доводилося юнакові поганяти їїх разом.
Чабан зіскочив з коня, подав дитині бурдюка із кумисом.
— Пиий , гюзель.
Мальва жадібно припала до бурдюка, цілющиий напіий повернув їїий дрібку сили,
привиди зникли з–перед очеий , дівчинка кволо осміхнулась до пастуха:
— Алла раз олсун, дост–ака.[90]
Парубок дзвінко засміявся.
— Дивись, яка з неїї татарочка! А звідки ти, мала ґяурко?
Мальвині очі наповнились страхом, вона згадала, як у Кафі кидали в них
хлопчаки камінням, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебеділа:
— Я не ґяурка, не ґяурка!
— Ти не біий ся, — пастух погладив їїїї по колінцях. — Християни, мусульмани —
люди, чого ти плачеш?
— Я не ґяурка, я мусульманка, — не вгавала Мальва.
Юнак допитливо глянув на Марію. Вона опустила руку з бурдюком, промовила:
— Так, вона мусульманка.
— І ти? — недовірливо придивлявся чабан до слов’янського обличчя жінки.
Промовчала.
— Спасибі тобі, добриий хлопче, — сказала по хвилині. — Ми ий демо до
Бахчисарая. Продаий нам бурдюк кумису на дорогу і трохи каий маку [91]. Гроші в нас є.
Тим часом під’їїхала двоколісна, крита воий локом кантара. Воли ліниво
зупинилися перед своїїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в
чадрі. З–під плоскодонноїї шапочки, вишитоїї золотом, спадали зміий ками на плечі
тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.
— Нам по дорозі, — промовив парубок до Маріїї. — Ми ий демо з худобою на яий ли
Бабургану і Чатирдаґу. Сідаий , підвеземо. Фатімо, — повернув голову до молодоїї татарки,
— помісти їїх в кантарі.
Такоїї ласки і доброти Марія не сподівалася від татарина. Кланялася парубкові,
зворушена до сліз, розгублена.
В душніий кантарі поруч із Фатімою сидів, спершись плечем на в’юки, старшиий
чоловік. Він підвівся, дав місце подорожнім. Марія тихо привіталася, хотіла осміхнутися
до жінки, але та суворо дивилася на неїї і не відповіла на привітання.
— Мені аби дитина трохи відпочила, — мовила винувато. — Ми недовго будемо
вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи сувориий погляд із матері на дочку. Стариий
крекнув у кулак, пробурмотів:
— Не говори до неїї, вона німа.
Гірко вразило Марію нещастя молодоїї жінки.
— Від уродження? — спитала.
— Та ні… Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом
степами Узухри[92]. Одного дня на наші кочовища напав Сагаий дак із козаками. Палили і
різали все живе. Я заховався у траві, а жінку мою, маму Фатіми, замучили в дитини на
очах. Були б і їїий голівку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову відібрало…
Відтоді ґяурів божевільно ненавидить, а це ий дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробігла в Маріїї горлом.
 — Ні, ні, — заперечила, натягаючи яшмак нижче підборіддя. — Ми… ми з Кафи.
До Бахчисарая до рідних вибралися…
Стариий глянув на Марію спідлоба, пронизливо, і від цього погляду нудотна
млість розслабила тіло. «Пропали ми, — подумала. — Він не вірить».
— А тоий хлопець, хто він вам? — спитала Марія, намагаючись бути спокіий ною.
— Син міий . Від іншоїї жінки. Недолугиий якиий сь. Брати ий ого пішли на невірних, а
він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче… А то, либонь, і добре. Ми, татари,
незлобниий народ. Нам треба кумису, бузи, каий маку, а не крові. — Він говорив це таким
тоном, ніби вже знав, що Марія — козачка, і заспокоював їїїї, аби не лякалася. — Та
добувають їїжу, як хто може. Воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди
дошкуляє, козаки не дають спокою…
«Голод дошкуляє, — гірко осміхнулася Марія. — Значить, сусіда грабувати
треба, ніби ий ому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти за таких, як
я, напали конашевці на ваше кочовище і невинних за невинних порубали? Твоя дочка
німа, і моя теж німа — мови своєїї маий же не знає. А вона могла б співати і водити
хороводи над Дніпром. Та ви їїїї примусили забути пісню і мову, ви відібрали їїий
купальські вінки, через вас я мушу виховувати їїїї яничаркою. Хіба не чув, як
відмагається вона від одного лише слова «ґяурка»?
Промовчала Марія, їїий тепер судилося тільки мовчати. Навіть тоді, коли топче
хреста їїїї дитина.
Зупинилися за Карасубазаром напоїїти волів у річці. Це страшне місце добре
пам’ятає Марія. Тут ногаий ці дозволяли невільникам митися. Чорною ставала вода,
мабуть, тому самі татари назвали місто Кара–су. [93]
— Зуя, — промовив стариий , показуючи на річку. — Коли переселялись хани з
Ескі–Кириму[94] до Бахчисарая, померла по дорозі жінка хана Хаджі–Ґірея — прекрасна
Зуя. Тут поховали султан–ханим і назвали їїїї іменем ріку.
— А тепер із неїї худоба п’є воду, — сказала Марія. — Худоба, яка має людську
подобу. Он, — показала рукою на невільничиий базар. Саме заганяли ясир, такиий
знаий омиий лемент вирвався з–поза стін міста у степ. — Дивіться, кого продають. Не
овець, не верблюдів, яких жене ваш син на яий ли Чатирдаґу…
— Так… Це так… Але ти поглянь у тоий бік. Бачиш гору, схожу на великиий стіл?
Це Ак–кая. З неїї турки скидають татар, що не хочуть іти на священниий джихад. Вовк
їїсть вівцю, вівця пасе траву… Так, видно, мусить бути, жінко. А ти давно тут?
— Третіий рік, — призналася.
— Горе всім, живущим на землі, — сказав татарин.
Він більше не заводив розмов, далі дивилася злими очима молода татарка то на
Мальву, то на Марію, а за кантарою чвалав юнак на румаку і наспівував пісню про
красуню, що чекає ий ого на чаїїрах Бабугану.
Вранці парубок відхилив воий лок, заглянув до кантари, і, скалячи в добріий
усмішці густі білі зуби, гукнув:
— Виходьте, ґяури! Бахчисараий он там, за цими горбами. А ми повертаємо
ліворуч, ий діть прямо, не звертаий те нікуди і діий дете до Мангушу. А там — рукою подати.
— Мангуш? — зраділа Марія. — Ми якраз це село шукаємо. Спасибі вам, люди
добрі.
Вона вклонилася старому, тоий мовчки кивнув головою, промовила до
татарочки:
— Буваий здорова, красуне!
Та у відповідь почувся лютиий писк і белькотіння, Фатіма схопилася з місця,
замахала руками.
— Заспокоий ся, Фатімо, — спинив сестру парубок. — Ці люди тобі нічого не
винні. Ну, ий діть. А мене звати Ахмет! — І не чекаючи подяки, почвалав за отарою овець,
що котилися по сірому степу, — швидше до зеленого підніжжя гір. На обріїї в димовому
серпанку плавала перевернена дном галера — пласка вершина Чатирдаґу.
Мальва порум’яніла, посвіжіла. Підстрибуючи на одніий нозі, вона наспівувала ту
саму пісню, що недавно лунала попереду кантари: про овець, про пахучі яий ли, про
красуню, що жде не діждеться молодого чабана зі степів.
А з уст Маріїї підсвідомо спливала одна ий та ж пісня, що невідступно ий шла за
долею двох людеий з Україїни в неволю. Бродила вона пилючними дорогами по Криму,
пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала у розпеченому міражі чужого
світу.
Оий що ж бо то за бурлака,
Що всіх бурлак скликає…

Мальва перестала співати, допитливо глянула на матір.

— Чому ти завжди цю пісню співаєш, мамо?
— Це пісня твоєїї колиски, доню. З нею ти народилася… З нею і вмирати
повинна.
Мальва не зрозуміла загадкових материних слів, вона погано розуміла ий ту
мову, якою мама іноді розмовляла.
— По–якому ти говориш, мамо, зі мною, коли нема чужих людеий ?
— Україїнською, дитино… По–твоєму.
— Тут так ніхто не говорить…
Марія з болю похитала головою. Боже, Боже, якою ціною вона купує дочці
життя… «Чеий не пізно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидіти мусимо все
тут суще. Пригадати їїий власне ім’я, переконати, що віра, яку ми приий няли, погана віра».
І дитина повірить матері, і ціле життя ненавидітиме тих, що вбили їїїї батька, забрали
братів. І разом з тим житиме серед них. На неїї кидатимуть камінням і обзиватимуть
ґяуркою. У серці дівчини закипатиме жаль і в горі клястиме матір: «Чому ти мене
породила іншою, ніж ці люди? Навіщо це мені? Що я маю за це? Погорду, сиві дівочі
коси, непосильну працю за шматок хліба і ту Україїну, якоїї не бачила ніколи ий не знала».
І ніякоїї надіїї на повернення. А так… Ні, ні, хаий росте вона мусульманкою, то хоч право
матиме на грамоту. А потім зрозуміє… і рідниий краий , і мою жертву. Думала Марія про
синів–близнят. Де вони, чи живі? Якщо живі, то, певно, не пам’ятають ні матері, ні своєїї
мови теж. Чи вже давно їїх на світі немає? А що краще? Що краще? Та на якіий вазі важити
сумління і материнську любов?
Дорога зіп’ялася на невисокиий перевал і круто збігла вниз по вапнистому
білому схилі. Далі пішла долиною, зрідка минаючи невеликі аули. Марія здалека
побачила село, що сховалося внизу між горами. Догадалася, що це Мангуш, — воно було
інакшим від татарських. Забіліло стінами з–поміж садів, заскрипіло колодязними
журавлями — всміхнулося відслоненим обличчям, і Марія зірвала яшмака. Стояла і
милувалася шматочком Україїни, що якось забрів у Кримські гори. Правда, по дорозі він
прибрався трохи по–чужинецьки: приплюснуті дахи замість високих солом’яних стріх,
мечеть під горою, кам’янистиий ґрунт замість пухкого чорнозему, піщані гори замість
степу, та все–таки повіяло знаий омим рідним вітром із чужоїї долини, і перехрестилася
Марія.
Зіий шла до села. Над бурхливим потічком, що плив низом, вона побачила гурт
чоловіків. Вони сиділи на каменях, курили люльки, розмовляли. Згадала, що нині
неділя, забула про неїї, святкуючи з татарами п’ятниці. Підіий шла, привіталася. Чоловіки
привітно, проте баий дуже дивилися на заий шлих. Видно, нові люди в цьому селі
з’являлися часто. Заговорила до них україїнською, вони зрозуміли їїїї, та відповіли
чомусь татарською.
— Де можна жити? Небо над головою, а земля під ногами. Он біліють бодрацькі
каменоломні. Камінь із Бодраку можна брати всім. Є з чого побудувати хатину. А
захочеш, сама різатимеш камінь на продаж бахчисараий ським татарам. Платять добре.
З гурту виий шов кульгавиий чоловік з острішкуватими бровами і рудими
прокуреними вусами, він заговорив тією рідною співучою мовою, якоїї давним–давно не
чула:
— Ходіть зі мною, земляки безталанніїї. Притулю вас, поки обзаведетесь. Я
каменяр Стратон. Може, ий до мене пристанеш у помічниці. Аби шия, а хомут знаий деться.
Не журися, жінко: перетреться, перемнеться та ий минеться…
Від щастя схлипнула Марія. Усі непевності і страхи, які мусила переносити
мовчки, бо ні з ким було поділитися, лишилися позаду. Вона нарешті вільна! І не знаий де
їїїї тут ні люта хазяий ка, що нахвалялася продати Мальву на кафському базарі, ані
підступниий Мурах–баба.
А в серці затеплилася надія: завтра ж виий де до Стратона на роботу,
надриватиметься, день і ніч працюватиме, а заробить грошеий і купить грамоту.
Чудодіий не ханське письмо, що виведе їїїї на ясні зорі, на тихі води, у краий веселиий .

Розділ восьмиий
Розважність, мудрість, справедливиий лад
Нехаий завжди панують там, де влада,
Бо царство, де невіглас управля,
Господнім добрим намірам завада.
Сааді

Затихли вулиці, відбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини Босфором і

Золотим Рогом місто пріло під сонцем, життя в ньому поверталося до свого буденного
ритму. Кишіла Палата купцями, волоцюгами ий послами, що прибували з різних країїн на
приий ом до нового султана; брязкала зброя на Скутарі — рихтувалися яничари до нових
походів; награвали сумні арабські мелодіїї єгипетські мандрівні скрипалі ий флеий тисти,
розсівшись біля кафеджіїїв у тінях платанів.
Нічого не змінилося, хоч незвичаий ні подіїї промчалися смерчем тривоги і
тріумфу над столицею імперіїї. Так само дзвеніло в маий стернях, так само сиділи на
вулицях ліниві бородані за кальянами: куріли мангали під чинарами, галасували купці
в крамничках.
Хіба що в душах людеий щось змінилося, але цього ніхто не помічав під сонцем
Аллаха. Злягла Нафіса, та знав про це лише Хюсам. Стариий ювелір, як і кілька днів тому,
горбився над срібним браслетом, якого ніхто не купить, і знову думу думав про
наий страшніше: що станеться з народом, коли ий ого охороняють чужинці, яким цеий
народ дав віру і зброю, а любові дати не зміг. Та про ці думи знав лише один Хюсам.
Сиділа в сералі самотня валіде і придумувала каверзи проти кизляра–аґи Замбула.
Тривога лягла борознами на високому чолі великого візира Аззема–паші: з ким
порадитися, де знаий ти філософа, астролога, пророка, що вгадав би, звідки ий де загроза
упадкові імперіїї, бо цю небезпеку відчуває він тільки інстинктом, а осягнути розумом
не може. Муштрував яничарів Алім. Непотрібні спогади розвіялися разом із хмелем.
Струнчився чорбаджі перед яничаром–аґою, випрошуючи поглядом у нього
наий несподіванішого наказу. Hyp Алі, порозумівшись із Замбулом, плів своїї сіті навколо
великого візира.
Падишах Ібрагім почав царювати за третьою брамою Біюк–сарая.
Царювати… Це було дивне слово, яке поки що існувало поза ним, окремо від
нього, десь поза мурами новоїї розцяцькованоїї тюрми, що називалася тронним залом.
Це було всесильне поняття, до якого він, незважаючи на коронування, ще не мав
доступу. Та машина, що створила вчора ий ого, працювала поза ним і, хоча обрала
Ібрагіма своїїм призвідцем, ще не розкривала таємниці, як управляти нею.
А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв їїїї до рук і
влаштував на радощах виставу театру Кара–ґез [95]? ЙЙого пишно вбрали, посадили на
султанського коня, не питаючи про це ий ого згоди, як і не питали тоді, коли
запроторювали до тюрми. Шеий хульіслам навчив ий ого ролі, і він виголошував цю роль
на підказках Hyp Алі. ЙЙого, Ібрагіма, возили по місту, дали ий ому гроші, щоб він шпурляв
ними у натовп, яничар–аґа з позірною ввічливістю знімав із нього взуття перед входом
до мечеті Еюба, а потім за це здер із нього плату. Великиий візир Аззем–паша, що
керував державою за сильного Амурата, відверто посміювався із вистави, але Реґель
наполягає, щоб Ібрагім слухав Аззема–пашу. Хто ж, власне, приий шов до влади, і що
повинен робити Ібрагім, якого нарекли султаном?
Ібрагім не виходив із тронноїї зали, боячись, що двері зачиняться і він не зможе
їїх відчинити знову. Хвилинне блаженство від розкоші, що так раптово приий шла на
зміну тюремніий безпросвітності, минула. Ібрагім нервово ходив по залу, подеколи
дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в голові вкладалася і вкластись не могла
страшна думка про нестіий кість султанського становища. Адже те, що вчора було
зневажене, зганьблене, нині має наий вищу хвалу, те, що вчора було святим, нині
шельмують. А хто може впевнити ий ого в завтрашньому дні? Чеий же і Амурата величали
тінню Аллаха на землі!
Вузькиий коридор провадив із тронноїї зали до бібліотеки. Ібрагім нерішуче
подався коридором. Попід стіною в низьких шафах лежали книги. Багато книг. Вони
таємничо дивилися на султана пергаментовими корінцями, оправленими в срібло і
дорогоцінне каміння. Може, в них Ібрагім знаий де пораду, може, там написано, як
керувати державою? Але ж їїх так багато, а ий ому стільки пропало часу в тюрмі, і він так
мало знає! З якоїї почати? А далі що? Гаий нувати дні, тижні, місяці на читання, а за
мурами палацу простяглася величезна імперія, кордонів якоїї він не уявляє. Десятки
народів живуть у ніий , а що це за народи? І є десь Персія — скорена, але не вбита, і є
Крим, готовиий завжди вжалити гадючим жалом у наий вразливіше місце — Кафу, гуде
непокірниий Азов, а зрештою, — цілиий світ довкола ворожиий і незвіданиий .
Де знаий ти точку опори і душевну рівновагу? Серед жінок гарему? Він спраглиий
жіночих ласк, але хто ж заручиться, що ий ого не отруїїть, не заріже кинджалом якась там
одаліска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привіз нових красунь? Ібрагіма огортала
нестримна хтивість, ий ому здалося враз, що як тільки він звільнить тіло від каламуті
фізичних пристрастеий , стане ясним і бистрим розум: він мусить спочатку відчути себе
володарем у малому, аби врівноважитися, стати, врешті, нормальною людиною.
— Замбуле! — крикнув. Повторив ще гучніше: — Замбуле!
Тієїї миті підбіг до нього кизляр–аґа зі схрещеними руками на грудях. На цеий раз
він не здався Ібрагімові аж таким огидним. Те, що євнух з’явився за першим покликом,
вдовольнило султана: може, ця людина буде ий ого першим слугою і порадником?
— Ти обіцяв мені показати гарем. Де ж ті красуні, за якими ти розіслав гінців по
всіх містах країїни?
— Великиий падишаху, — мовив Замбул, — я тільки чекав твого наказу.
Наий вродливіші дочки україїнських степів, Кавказьких гір і гарячого Єгипту чекають на
тебе в гаремі біля фонтана.
— Веди!
Ібрагім сторопів, побачивши довгиий ряд дівчат. Яку ж вибрати? Розгублено
дивився то на красунь, то на Замбула. Проий шовся вздовж ряду з хустиною в руці, яку
мав дати вибраніий , і зупинився, загіпнотизованиий великими чорними очима, в яких не
було ляку і покори, в яких не млявіло штучне звабництво. Ці очі пломеніли і
промовляли дивовижно сміливо: «Я хочу тебе не як рабиня — як жінка». Недовір’я на
мить заворушилося в мозку султана, він завжди мучився від усвідомлення своєїї
непривабливості, яку мусив надолужувати походженням і золотом, але погляд дівчини
жахтів силою і владністю — тим, чого бракувало саме тепер султанові, і він,
заворожениий , подав їїий хустину.
— Хто ти, яке ім’я твоє?
— Я черкеска Турґана, а для тебе, султане, буду шекер [96], — відповіла дівчина,
пов’язуючи султанською хусткою свою шию.
— О Аллах! — прошепотів вражениий Ібрагім.
Турґану вивела з ряду господиня гарему, кяя–хатун, щоб підготувати їїїї для ночі:
викупати в пахучих водах, одягти, а ввечері увести до султанськоїї спальні.
…Вранці гарем чекав із затаєним подихом: чи нарече Ібрагім одаліску Турґану
султаншею? Швидко заздрісниий шепіт прослиз по кімнатах — Замбул перевів
султанську обраницю до окремого корпусу сералю, приставив до неїї прислугу з чорних
євнухів, вручив їїий золоту корону і три тисячі цехінів у шовковому мішку. Валіде Кьозем
не пам’ятала такого щедрого пашмаклика [97], вона зрозуміла відразу хитрість своєїї
суперниці і заскреготіла зубами з люті.
Заспокоєниий і ситиий зустрів Ібрагім вранішніий азан. Цієїї ночі він збагнув
наий головніше: свою власну людську повноцінність. Він кохав і ий ого кохала чарівна
Турґана. Зникло оте вічне почуття ущербності, яке переслідувало ий ого, відколи
народився. Ібрагіма менше пестила мати, бо другим був сином; після обрізання ий ого
вивезли зі Стамбула, бо в столиці мав право жити лише старшиий брат; юність минала в
товаристві тюремних ключників і каштеляна, бо Амурат став султаном. ЙЙого називали
юродивим братом генія, зневажали, насміхалися, позбавляли всього того, що належить
кожніий людині.
А нині Ібрагіма покохала жінка. Коронування повернуло ий ому волю, Турґана —
людську гідність. Вона була пахуча ий свіжа, як умитиий дощем гіацинт, бурхлива, мов
гірськиий водоспад, гаряча, як перськиий рисак. Вона кохала ий ого — мужчину, а не
султана; в ньому, зневаженому, осміяному і так раптово возвеличеному, Турґана
побачила людину. Ібрагім повірив у це, і до нього повернулася рівновага — він осягнув
звичаий не щастя.
Забувши про тронну залу, з якоїї вчора боявся виий ти, про тисячі небезпек, які
щодня чатують на султана, Ібрагім виий шов з палацу і на повні груди вдихнув свіже
повітря. Пишниий сад простягся схилами від Золотого Рогу понад Босфором аж до
Мармурового моря. Стріли кипарисів виструнчилися над пласкими кронами ліванських
кедрів, понад протокою кружляли чаий ки, проводжаючи галери, які вирядив хтось у
чужі країї, — це не обходило Ібрагіма. Він уперше відчув повну радість волі, захотілося
по–хлоп’ячому стрибнути зі східців і стежинками помчати повз фонтани аж до моря,
скинути із себе шати і плюснутися у прохолодну воду.
Увагу Ібрагіма привернув оригінальниий фонтан з головатою колоною,
вирізьбленою геометричним арабським узором. З десятка вічок тихо булькала вода і
стікала вниз по оксамитових водоростях і ніжних листочках папороті. Навколо фонтана
на клумбах цвіли кущики квітів, яких ніколи не бачив Ібрагім. Він нагнувся, обережно
діткнувся до китиць, як учора до султанськоїї корони, притулився обличчям до куща
кремових троянд, задихаючись від ніжного запаху, а з уст сплили слова вірша, мабуть,
свого, власного, народженого захопленням красою світу:
Чи розлучили тебе з батьківщиною,
Що ти так плачеш, о соловію?
Чи ти покинув там свою кохану,
Що ти так плачеш, о соловію?
 Погляд упав на незасаджениий деревами зелениий схил, і маий нула в Ібрагіма
думка засадити ий ого фруктовим садом, в якому гілля вгиналось би від помаранчів,
цитрин і криваво–червоних грон кизилу.
Блукав по султанському саду, повертався до стану звичаий ноїї нормальноїї
людини, якою не був ніколи, в душі пробуджувався мріий ник; залюбувалися молодим
султаном німі карлики, що тихо ступали за ним на респектніий віддалі.
Хто знає, ким могла б стати ця пересічна людина, якби виий шла за мури саду і не
поверталася більше сюди ніколи. Може, садівником, може, пастухом–піснярем? Але був
він з роду Османів, тому тільки дві долі вписалися до книги ий ого життя: доля в’язня або
царя. А третьоїї Аллах не послав.
Та про це не думав тепер Ібрагім. Він торкнувся пучкою до волохатого джмеля,
джміль забурчав і знову вперто ліз до маточки троянди по краплю нектару.
Посміхнувся Ібрагім: кожному щось належиться у цьому світі, навіть наий меншіий
комашці. Ось вона протестує, свариться, добивається свого…
А що ий ому належиться? Відірвалася рука від квітки, на мить застигла, джміль
полетів на інші квіти. Задумався Ібрагім. Коли ж джмелеві дається крапля нектару, то
ий ому, султанові, певно, набагато більше. Адже він — людина. Так, і тому ий ого нектаром
стала прекрасна Турґана. А чи тільки тому? А хіба належала б ий ому наий краща жінка
світу, якби він був пастухом або садівником, а не Ібрагімом з роду Османів? Шпигонув
сумнів: тож нещирі були пестощі Турґани… Нехаий і так, але належаться ий ому одному, бо
він не звичаий на людина, а султан. Бо ий ого крапля нектару — це не тільки щастя і
розкіш, а ще ий влада над людьми. ЙЙого, не чиясь влада!
Оглянувся назад і стрепенувся від здивування: карлики — Ібрагім навіть не
сподівався, що вони ий дуть за ним слідом, — впали ниць додолу, від одного лише
султанського погляду впали! Видно, має він таки ту владу, і все, що марилось ий ому
вчора виставою Кара–ґез, було наий справжнісінькою правдою!
Ібрагім ступив до карликів, і вони дрібно позадкували — це сподобалося
султанові. Але мізерні людці, що лежали біля ий ого стіп, видались ий ому надто малими,
ий ого влада повинна бути набагато сильнішою. «Як переконатися у цьому?» — міркував
султан. Глянув на високі мури, повів очима по алеях і в безпорадності плеснув у долоні.
І тут сталося чудо.
З двереий гарему біг церемоніий меий стер. Капу–аґа, задиханиий , вклякнув перед
султаном на коліна. Дивився Ібрагімові в очі і чекав наказу. Ібрагім нерішуче сплеснув
ще раз. Це саме зробив капу–аґа голосніше — мчав уже алеєю начальник султанськоїї
свити, алаий –чауш, і схилився до пояса. Ібрагім продовжував плескати в долоні, цеий жест
повторював за ним капу–аґа, з нір палацу вибігала прислуга, і здивувався султан, що їїїї
так багато. Перед ним стояли — хто схилениий у пояс, хто на колінах, хто лежав пластом
на землі — якиий у кого чин: яничари, спаґіїї, бостанджі і капиджіїї [98], одежничі,
сокольничі, кублодержці, стрем’янники, мечоносці, поясничі, кухарі, німі, городничі —
сотні вірнопідданих людеий оточили ий ого одного.
Так ось де ключ до влади! Плесне він ще і ще, ий сотні разів — уся імперія
підніметься, запрацює без нього, але за ий ого сигналом.
Ібрагім відчув, як міцніють ий ого мускули, випростовується мізерне тіло,
сповнюється гордістю понівечена душа — покора цих людеий дала ий ому впевненість і
силу. Вперше за час свого султанства він прорік ніким не підказані слова. Спочатку
тихо, та щодалі сміливіше, врешті, голос ий ого лунав серед стін палаців:
— Я — володар трьох частин світу, п’яти морів, сторож святих міст Мекки і
Медини, владика Стамбула, Каїїра, Дамаска, Багдада!
— Так, ефенді! — відповіли ий ому хором.
— Амурат загинув тому, — продовжував Ібрагім, — що був він боягуз і
бездарниий полководець, а я ваш вождь, наий славетнішиий , наий мудрішиий … — І тут
запнувся султан. А що коли на це блюзнірство відповідять мовчанкою або хтось скаже:
ні! Що тоді?
— Наий мудрішиий з усіх султанів! — докінчили за нього.
Здалося ий ому, що над ним засіяв ореол небаченоїї могутності, він сміливо ступив
уперед. За Ібрагімом поверталися слуги і падали ниць. І подумав султан: проий де він
отак пішки через усю Анатолію і Румелію, усі народи впадуть так само перед ним на
коліна.
А чи так? У кого спитати? Вдивлявся в обличчя своїїх слуг, та не знав із них
нікого, тільки одна пара очеий проий мала ий ого відданістю, запопадливістю, благанням.
Це були очі Замбула.
Султан махнув рукою. Жест, видно, був удалим, бо раптом щезли всі, і
залишився перед ним тільки потворниий кизляр–аґа. Крізь заґратовану жовтими зубами
яму рота поплили цілющі слова:
— Зірко блискуча, що очі засліплює, високиий царю над царями, що тримаєш у
руках своїїх цілиий світ, я вітаю тебе!
Ні, ні, то не був театр Кара–ґез. Він, Ібрагім, томлячись у тюрмі, сам не знав, хто
він є. Це недолугиий Амурат, заздрячи генієві Ібрагіма, запроторив ий ого до темниці. Але
народ знав, любив і чекав на нього.
— Ти єдиниий володар на світі, що над усіма земними царями царюєш, я вітаю
тебе, — лилися з рота Замбула такі потрібні Ібрагімові слова. — А якщо ще ий
залишилися люди за свою силу гордовиті, то ий ті тремтять перед твоєю могутністю. Ти
наий справедливішиий із наий справедливіших, крихта неправди не впаде з рук твоїїх. Та
нагороджуючи добрих, мусиш карати лихих. Бо заповідав ще Селім Явуз: ріясет —
сіясет![99]
Ібрагім обірвав красномовство Замбула, дав знак рукою, щоб підвівся, сказав
коротко:
— Кажи все, що знаєш.
У Замбула заблищали очі, він не зумів приховати радості маскою смиренності.
О, як тільки вдасться виконати доручення Hyp Алі, Замбул стане наий багатшою
людиною в світі. Яничар–аґа обіцяє галеру золота зі скарбниці Едікуле, якщо не стане
великого візира Аззема–паші. Візира, що тримається вже при двох султанах,
наий сильнішоїї в імперіїї людини. Наий головніше — посіяти в султана підозру, а далі
ланцюг недовір’я обсотає візира і стиснеться врешті навколо ий ого шиїї. Хаий стає на ий ого
місце Hyp Алі чи сам шаий тан — Замбулові баий дуже. ЙЙому треба грошеий , за які в далекіий
священніий Медині купить землю і в розкошах доживатиме віку.
Кизляр–аґа почав здалеку. Він виий няв із рукава халата сувіий паперу і розгорнув
ий ого. Тут були записані імена декого із прислуг.
— Не всі твоїї слуги, великиий падишаху, раді з того, що наий мудрішиий із султанів
сів на престолі, — говорив улесливо Замбул. Він тицяв пальцем проти імен, а Ібрагім
баий дуже давав згоду на смерть незнаий омих ий ому людеий , яким після обіду зітнуть
голови на султанськіий конюшні.
Замбул сміливішав. О, це вже багато значить, що султан слухає ий ого. Він згорнув
сувіий , ступив кілька кроків назад, не зводячи погляду з Ібрагіма.
— Ти ще щось маєш сказати, Замбуле?
— Гнів мого повелителя хаий упаде на мою голову, я не знав би більшого щастя,
як умерти від ий ого руки. Великиий візир Аззем–паша…
Султан насторожився, і це не проий шло повз увагу головного євнуха. Замбул
опустив очі, замовк. Чи не забагато вкусив сьогодні?
Ібрагім згадав, що він уже десь чув подібниий підозрілиий натяк на великого
візира. «Слухаий добре, що говорить Аззем–паша…» Так, ці слова сказав Замбул на
галереїї в залі дивану. Що він знає про Аззема–пашу? Візир готує змову? Але ж досить
султанові плеснути в долоні, і візира не стане. А хто тоді стане опорою султана в
державних справах? Оцеий кретин? Hyp Алі? Hyp Алі… Він визволив Ібрагіма з тюрми,
так. Але від ий ого рук загинув Амурат. Загинув тому, що не доплачував яничарам
грошеий . А що, коли Ібрагім не зможе заплатити другиий , третіий раз по п’ятсот піастрів на
орту, хто захистить тоді ий ого, якщо не буде Аззема–паші?
Підозра, та зовсім не та, яку хотів викликати Замбул, проий няла мозок Ібрагіма.
Чи не хочуть яничари на чолі з Hyp Алі зробити ий ого своєю іграшкою не тільки на день
коронаціїї, а ий на весь час царювання? З допомогою Замбула…
Ібрагім уперше відчув, як ий ого огортає повелительськиий гнів. Бліде обличчя
налилося кров’ю, підступив до тремтячого євнуха.
— Що знаєш про нього?
— Він… він правив державою при Амураті і вірниий був ий ому. Аззем–паша не
радів, коли проголосили султаном тебе…
Про це здогадувався Ібрагім ще тоді, коли великиий візир не надто поштиво
підказував ий ому, хто перед ним виголошував такі ж промови. Ненавидів ий ого, так. Але
знищити нині керівника держави було б рівнозначним стяти собі самому голову.
— Що ти знаєш, Замбуле, про ий ого сьогоднішню невірність моїїий особі?
— Ні, ні… Я нічого не знаю…
— А хто тобі нарадив викликати в мене підозру до великого візира? — крикнув
Ібрагім і простягнув уперед руку, наслідуючи позу Сулеий мана Пишного.
Замбулові відлягло від серця. Ібрагім вправляється. Султан ще не став
султаном. О, Замбул знає справжніий гнів падишаха! Щоб витримати гру до кінця,
кизляр–аґа в удаваному жаху впав і почав повзати по землі, лепечучи:
— О, прости, великиий !.. Я сам… З безмежноїї відданості тобі. Амурат поводився зі
мною гірше, ніж із собакою, валіде погорджувала мною — усе це лише через те, що я
висловив свіий жаль за молодшим братом Амурата, коли… А великиий візир образив мою
безмежну любов до тебе своєю холодною мовчанкою в тоий час, як увесь Стамбул весь
краий тріумфував.
Обличчя Ібрагіма подобрішало. Він ще був вразливим на ласкаві слова, бо ж
небагато днів минуло від тюремного кібеля до трону. Якщо Замбул співчував колись
Ібрагімові, то тепер стане ий ого вірним псом. Султанові потрібні слуги. Плескати в
долоні він навчився, виконуватимуть накази довірені люди.
— Живи, Замбуле, — промовив. — Ти нині отримаєш від дефтердара подарунок
за вірність. Та якщо хоч у помислах затієш зраду, не сподіваий ся, що це сховається від
мене. І тоді я накажу викинути твою голову за ворота сараю… А тепер поклич великого
візира. Я чекаю на нього.
Ібрагім хвилювався, очікуючи приходу Аззема–паші. Нині він відчув свою владу
над слугами, як же він повинен повестися з розумом держави? Що в нього є проти цієїї
сильноїї людини? Шовковиий шнурок, меч?.. Але ж на цю зброю ще не приий шла пора. А
що більше?
Захоплення владою минало, щохвилі зростало нервове напруження, лоскотали
в горлі істеричні спазми, він ладен був закричати: «Відіий діть, робіть що хочете!»
Згадався вранішніий душевниий спокіий , і захотілось вибігти до саду, геть звідси, геть
назавжди!
Ходив по тронніий залі, ламав кісточки пальців і… наткнувся на сивобородого
чоловіка з розумними очима. Дивна усмішка, як у батька, що поблажливо дивиться на
розсерджену дитину, заграла на губах великого візира і вмить сховалася у вусах і
бороді.
— Слухаю тебе, султане.
Ібрагім затупотів ногами і, стискаючи кулаки, завищав:
— Я примушу, примушу всіх слухатися і повзати переді мною по землі! Чуєш, я
примушу!
— Не розумію твого гніву, о султане, — спокіий но відповів візир. — Хіба хтось із
державних мужів устиг уже виявити непослух твоїїий особі?
Ібрагім сів на трон, витер хусткою піт із чола. ЙЙому було соромно за свіий
хлоп’ячиий вигук, хотілося тепер добрати позу Сулеий мана Пишного, та знітився перед
поглядом Аззема–паші, зрозумів, що позувати перед ним було б ще смішніше.
— Ти моя права рука, — заговорив спокіий но, — та замість допомоги я чую від
тебе тільки ущипливі зауваження і, якщо хочеш знати, відчуваю погорду до особи
султана.
Аззем–паша опустив голову, і зрадів Ібрагім, що кориться ий ому нині ий великиий
візир. Та не слова каяття долинули до вух султана, а річ, що примусила б кожного в
Турецькіий імперіїї замислитися, насторожитися, злякатися.
— Держава наша набагато більша, ніж султанськиий палац, Ібрагіме. А тому
дорога вона не тільки родині Османів, а кожному туркові. Міцно зшив нашу державу
Мухаммед Завоий овник, ще краще одягнув їїїї в золоту парчу Сулеий ман Законодавець. Та
крізь дорогі шати видно, як розлазяться шви. І болить за те мені сива голова. Султани
міняються, держава залишається. А хто ж дбає про неїї, як про свіий власниий дім?
Яничари, що деруть із неїї лико і журяться тільки своїїми власними вигодами,
прикриваючись вірністю султанові і Корану?
— Що ти говориш, Аззем–пашо? — насторожився Ібрагім. — Не сміий проти
яничарів… То устоїї…
— А якщо ті устоїї не витримують більше проби часу, султане, то чи не краще їїх
викинути на сміття і поглянути, що роблять інші народи? Ні, ти не лякаий ся… Це тільки
думки моїї…
Ібрагім заспокоїївся. А, це ий ого філософські теревені. На твоє, візирю, і на моє
життя вистачить того, що є… А приий дуть інші, хаий думають…
— Але я повинен тобі розповісти, — продовжував Аззем–паша, — не про своїї
міркування, що сушать мозок, а про інше, що є важливим на нинішніий день. Скарбниця
порожніє, а думати треба, звідки дістати грошеий , щоб не піти завчасу на жебри до
сусідів. Якщо ти будеш так платити і далі яничарам, то швидко нам доведеться зривати
золоті написи з тюрбе султанів.
Ібрагім напружено думав, що відповісти візирові, щоб блиснути перед ним
розумом, і несподівано засміявся, переможно, злорадно:
— Великиий візирю, дав тобі Аллах гадючиий розум, а хитрості змія пошкодував.
Бо знає і дитина: джихад дає турецькому народові ий султанськіий скарбниці золото! Азов
не взятиий , віий сько нудиться, а ти квасишся в роздумах, невгодних ні богові, ні султану.
— На Азов піде похід. Наступного року, навесні, я пошлю туди султанське і
ханське віий сько. Та не в тім річ, султане. Від перемоги чи поразки під Азовом не
зміниться становище. Треба подумати, чому нема прибутків із глибин нашоїї імперіїї. А
чекати скрутноїї хвилини, щоб здобути прихильність підданих, збагативши їїх
награбованим добром, це велика помилка. Коли народові стане краще жити за рахунок
грабунків, то він дякуватиме не тобі, а твоєму ворогові.
Ібрагім позеленів від люті. Цеий старець розмовляє з ним, як із отроком. Та, на
щастя, спливла в султановіий пам’яті стара приказка, і він вигукнув їїїї, наперед
святкуючи перемогу у словесному поєдинку:
— Сказав пророк: «Голові думати, рукам виконувати, а язикові хвалити Бога».
Султан подумає, піддані виконають, а імами випросять в Аллаха для нас удачу. Можеш
іти, візирю.
Аззем–паша поклонився і мовив:
— Добра приказка, Ібрагіме. Та велика жура, коли хвалять Бога всі, навіть ті, що
не вірять у нього, рук для праці малувато, а голів, щоб думати, не дарував нашіий добі
Аллах.
Він не дивився, як подіють ий ого слова на падишаха. Повернувся і виий шов,
несучи гордо голову. Знав — недовго їїїї носити. І було дивно баий дуже. Що з неїї за хосен,
коли вона уже не в силі допомогти ий ого державі, яку він сам споруджував, зміцнював,
вірячи в їїїї велике призначення на землі.

Розділ дев’ятиий
Коли чуєте крик ослів, просіть захисту в Аллаха, бо осли
кричать тоді, як побачать шаий тана.
З хадісів

Років тридцять або сорок тому покинули греки своє старовинне село Мангуш і
поселилися в печерах Маріян–поля навпроти Успенського собору біля Чуфут–кале.
Предковічну церкву Успіння Пресвятоїї Богородиці вони назвали кримським Афоном,
спровадили сюди священиків і ченців, а тоді потяглися до неїї всі християни Криму. Ба ий
хани ставилися до святого місця із забобонною богобоязливістю. Ходили чутки, що
деякі, лаштуючись у похід, ставили біля ікони Маріїї свічку.
Грецькі папаси[100] розповідали, що заснував собор апостол Андріий ,
зупинившись у Криму по дорозі із Синопу до Скіфіїї. Проповідник Христовоїї науки, якиий
опісля на дніпровських горбах поставив хреста і провістив благодать на скіфських
землях, заїїжджав до Херсонесу, охрестив ий ого і, ий дучи далі на північ, побачив поблизу
нинішнього Бахчисарая печеру, вириту підземними водами. Над печерою на скелі він
повісив чудотворну ікону Богоматері і освятив місцевість.
Ходить по людях легенда, що в печері тіий жив зміий , що пожирав дітеий з
довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчаий душна жінка поселилася по
сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима Марія, і він здох від їїїї
погляду. Минали століття, скеля обросла лісом, і забули люди про ікону. Аж якось один
пастух із Біасали, де теж християни живуть, натрапив на неїї, блукаючи за отарою. Зняв
їїїї зі скелі ий поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся — нема ікони. Пішов знову до
скелі — висить вона, як і вчора, ніби ий не знімав ніхто. Здивованиий юнак розповів про
цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі скелі ікону, три рази вона
поверталася на своє місце. Тоді увірував татарськиий багатіий у християнське чудо,
одягнув рясу і заснував у печері церкву.
Греки впорядкували собор і проголосили відпуст у день Успіння святоїї Маріїї, а
Мангуш спорожнів.
Та ненадовго. У затишну долину між горами, де дзюрчить холодниий потічок,
приплентав кульгавиий парубок Стратон — відпущениий невільник із Карасубазару.
Забрали ий ого в ясир з Україїни, коли ще був хлопцем. ЙЙому пощастило. Через
кульгавість не взяли Стратона ні в яничари, ні на галери, купив ий ого на базарі багатиий
баринськиий беий до конеий . Грошеий заплатив за невільника мало, а взяв собі робітника із
золотими руками. Мабуть, він таки вродився конюхом — погладшали, побуий нішали
беий ські аргамаки з добрих рук Стратона. Крім цього, він знав столярську справу — від
батька навчився, а від матері — ворожки — пізнавати цілющі зела.
Напевно, ніколи не бачив би Стратон волі, якби не щасливиий випадок. Захворів
у бея син — єдиниий ий ого спадкоємець. Коли вже всі знахарки прирекли хлопчину на
смерть, заий шов до бея Стратон і сказав, що вилікує хворого, але в заплату зажадав волі.
І сталося диво: видужав баринськиий спадкоємець від чудотворних трав, а беий дотримав
слова.
Про повернення в Україїну навіть не мріяв Стратон. Пропав кінь, то ий узду
кинь… ий ого домівку на очах зруий нували, старих батька і матір убили — до кого
вертатися? Дехто утікав, пробираючись через Сивашські болота, та Стратон навіть не
пробував. До ходу був нездалиий , то ий не важив тією волею, що має. А тут не пропаде —
усе вміє робити.
Проий шов степи, ніде не знаий шов місцини, де б міг заховатися від злого ока.
Манили степовика до себе гори. До спорожнілого Мангушу прибрів випадково. З
грецьких поселень залишилися лише купи каміння, зарослі бур’янами, та сліди городів,
— зупинився Стратон, не можучи второпати, чому люди покинули таку благодатну
долину. Глянув оком маий стра на білу скелю, що виднілася над річкою Бодраком, і
подумав, що греки — нерозумні люди. За цеий камінь, тільки зуміий ий ого різати, багачем
станеш. Та що кому…
Знав Стратон татарськиий земельниий закон за шаріатом [101]: хто оживляє мертву
землю, тоий бере їїїї у власність. Якщо ти викопав криницю на пустирі, то володієш
землею на сорок кроків і всі чотири сторони світу, дерево посадив — на п’ять кроків, а
знаий шов протічну воду — то аж на п’ятсот.
Потічок Стратон назвав по–татарськи Узенчиком[102], обгородив ділянку землі
камінням, зробив залізниий шпунт і почав різати бодрацькиий камінь. На дерев’яних
полозах тягав ий ого до Бахчисарая і продавав вірменам; добротниий будівельниий
матеріал помітили татари. Небавом до Стратона в Мангуші навідався один
бахчисараий ськиий мулла умовитися, щоб Стратон доставляв ий ому камінь для мечеті.
Отоді посипалися гроші до кишені: купив собі коня, вибудував хату, і почали сюди
стікатися з різних кінців Криму ґяури.
Не забарився провідати Стратона власник земель, що біля Бахчисарая,
нефортунниий яшлавськиий беий . Серед усіх кримських — наий біднішиий . Ширіни захопили
родючі землі біля Кафи і митницю кафського базару. Ширінськиий беий диктував волю
ханові, і перед ним розступалися вартові, коли в’їїжджав у ханськиий двір. Мансури
володіли прибутним Перекопом, Барини — невольничим Карасубазаром, а Яшлави,
притулившись біля ханського порога, ниділи на незаселених горбах, що не давали
прибутків.
Дізнавшись про дорогиий бодрацькиий камінь, що ий ого відкрив ґяур Стратон, він
добився в хана ярлика[103], якиий дозволяв вільним християнам поселятися в Мангуші, а
щоб невірні не стали надто свавільними, наказав довколишнім татарам переий ти до
нового села.
Новиий Мангуш виріс за кілька років. Швидко з’явився в селі татарськиий кет–
худа; баскаки[104] здирали харадж і джіз’є[105] від господарств і від виробітку каменю —
покотилися круглі алтини до скарбниці Яшлавів, а в Бахчисараїї виростали нові будинки
ий мечеті з бодрацького вапняку.
Дехто ий шов до Стратона вчитися каменярськоїї справи, інші розробляли кожен
свіий кар’єр. Татари не ходили до каменоломень — вони воліли торгувати городиною на
бахчисараий ському базарі, може, тому ніколи не було неприязні і сутичок між
християнами ий мусульманами. Татарів у Мангуші було небагато. Розселилися вони
вперемішку з ґяурами і по–сусідськи зжилися, наче ніколи ий не було ворожнечі між
цими народами. Тільки дивне диво: християни, яким здавалося спочатку, що ніхто їїх у
ціий видолині не знаий де, відчули себе раптом комірниками в чужіий хаті і почали
пристосовуватися до господарів. Умерла пісня, що гомоніла в селі вечорами, — адже
мусульмани не виходять із хат після заходу сонця; почала стихати україїнська мова на
вулиці — розмовляти нею стало незручно перед татарами; татарки вороже дивилися
на дівчат і молодиць, що ходили з відкритими обличчями, тож, ідучи до Бахчисарая на
базар, україїнки закутувалися в чадри, щоб не дратувати правовірних.
Боліла душа в Стратона, дивлячись, як поглинає татарва православні душі —
непомітно, крадькома, без крику, і задумав церкву побудувати; може, вона не дасть
людям забути своє. І якраз, дуже до речі, з’явився в Мангуші колишніий запорізькиий дяк
— буде кому правити богослужіння. Порадилися старші громадою, почали будувати
гуртом. Кет–худа не перечив, та коли вже зводили баню, він прискакав на коні і
закричав:
— Мінарет!
Опустилися в людеий руки. Де ж то видано, щоб у поганському храмі возводити
хвалу християнському Богові? Занехаяли роботу. А потім підіий шла молода поросль, якіий
уже було баий дуже, якому богові молитися. Татари побудували на розпочатіий церкві
мінарет, і нині з нього мулла закликає ґяурів навертатися у магометанську віру.
Замучило Стратона сумління: ий ого ж руки доклалися до небожого діла.
Перестав торгувати каменем із бахчисараий ськими імамами, і заробітки помізерніли. А
серце стискалося від болю. Щораз більше ий більше людеий ходять по п’ятницях до
мечеті, а до Успенськоїї церкви вибираються по неділях лише старі. Щораз менше ий
менше чути рідну мову на вулицях, сам Стратон розмовляє татарською, хіба ото колись
на престольні свята розговіється в гостях за піснею. Це одне, що залишилося. Татари за
пісню не сердяться, мало того — самі переий няли козацькі думи.
Старів Стратон, і туга за рідним словом, за людиною, яка б розмовляла з ним
матірньою живою мовою і ий ому самому не дала їїїї забути, щораз то більше в’ялила душу.
Річ–річно приходили до Мангушу люди, відпущені, а інколи і втікачі, та все
якісь зламані, ущерблені, злякані. Відрікалися од своєїї віри, щоб не платити подушне і
харадж. Мусульманськиий податок — ушр — був набагато меншим. Хотілося іноді
Стратонові кинути чужину, перебрести Сиваш, але тоді згадував лядську неволю, що
гірша за татарську. Нема куди подітися козакові…
Не сподівався вже ий не чекав: з’явилася в селі стомлена красива жінка з
дитиною. Вона заговорила тією чистою, не зіпсованою татаризною мовою, яку чув ще в
дитинстві. Хлюпнулись у грудях і біль, і радість, туга і щастя. Чеий не все ще пропало, є
ще своїї люди на світі. Пригорнув блукачів, пригостив, та ий відмолодів якось Стратон,
наче свою рідну сім’ю знаий шов на вигнанні.
Життя в Мангуші розпочалося для Маріїї несогірше. Жили з Мальвою якиий сь час
у просторіий Стратоновіий світлиці, та не захотіла Марія бути ий ому тягарем, почала поруч
ліпити собі хатину. Стратон допомагав так ревно, ніби робив для себе. Замислювалася
не раз Марія, чому такиий добриий для неїї цеий ледь похилиий рудовусиий чоловік, та
здогадатися було неважко.
Марія посвіжішала, зацвіла останнім цвітом їїїї краса, ота, задля якоїї колись
запорожець Саміий ло покинув Січ. Задивився Стратон на молодицю, полюбив. І
думалося Маріїї, чи не доживати удвох віку. Обох же їїх звела в чужіий стороні та сама
доля, яка на золу перетерла–перемолола все, що було їїм дороге колись. Та одна
перешкода стала на заваді: Стратон не думав повертатися до Україїни. «Там каша з
молоком, де нас нема», — говорив він. А Маріїї ий подумати було страшно старітися і
вмирати в Криму.
Марія дозволила ий ому приий ти до неїї, втішила ий ого і свою самоту, та вінчатися в
Успенськіий церкві не погодилася.
— Добриий ти, Стратоне, полюбила я тебе. Але ж я покину тебе. Ти вмиратимеш
тут, я таки в Україїні.
Мальву полюбив Стратон, як рідну дочку. Радилася з ним Марія, як їїий бути з
дитиною. На зголоднілиий ґрунт дитячоїї душі впали слова чужоїї віри, та віра дала їїий
спокіий , перші дитячі радощі ий хліб. Думалося, що тут, у Мангуші, серед своїїх людеий дитя
забуде науку підступного Мураха–баби, — та як забуде, коли маий же всі розмовляють
татарською і до мечеті ходять. Можна б заборонити, та рота дитині не затулиш — скаже
десь, і до кет–худи діий де, а тоді вже ий не думаий , щоб присвідчив ханові, коли купуватиме
грамоту, що вона мусульманка. А чужа віра ий мова так міцно запали у свідомість
дитини, вона не вміє навіть думати матірньою мовою, хоч і розуміє їїїї. Іноді хіба
перекривить Стратона або Марію і засміється — дивіться, мовляв, і я вмію по–вашому.
— Помремо ми, Маріє, і все з нами загине, — сказав Стратон. — Там ляхівщина,
тут татаризна. Вмерла наша Україїна…
Наприкінці серпня перед святом Успіння Богородиці, коли до Успенського
собору сходилися з усіх кінців Криму християнські прочани, якось пожвавішав Стратон.
— Підемо ий ми на відпуст, — мовив. — І Мальву візьмемо із собою. Нехаий почує
праведне Боже слово, хаий дрібненька зернина впаде в душу, колись, може, таки
проросте. Наука в дитинстві — різьба на камені, кажуть імами.
Дотепер Марія не виходила з Мангушу, хіба ото що зі Стратоном у каменоломні
різати камінь. Бентежна радість проий няла їїїї: та невже це таки правда, що тут, у
поганському країї, є православна церква, куди вільно ходять люди, і священики в ризах
співають хвалу Христові?
— Як же це так, Стратоне? Тож коли налетять до україїнських сіл, каменя на
камені не залишать від церкви. А тут, під самими стінами Бахчисарая…
— Ге, то не спроста… — хмикнув Стратон. — На наші землі вони ий дуть віий ною, а
джихад заповідав сам Магомет. Тут вони мирно живуть, дітеий годують, урожаий
плекають і тому бояться гніву нашого Бога. Надто багато християн у Криму, було б кому
випросити в Бога помсту, якби наважилися зруий нувати храм. Татари хитро борються з
нами на своїїий землі. Не церкви руий нують, а душі людські. Чого ж, думаєш, так ревно
напосівся дервіш навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане ні одного
християнина в їїхньому краю, тоді і храми не страшні. Бог без пастви безсильниий . А їїїї
щоразу меншає і меншає…
…Мальва бігла попереду Стратона і Маріїї, зупинялася і, розпромінена,
перепитувала раз у раз:
— Мамо, в Бахчисараїї сам хан живе? І ми ий ого побачимо? Самого хана
побачимо?
Марія промовчувала, не втерпів Стратон:
— Дитино, не до хана, до Ісуса ий демо до Бахчисарая.
— А хто такиий Ісус?
— Бог наш…
— Ваш? А він інакшиий від Аллаха? Мамо, а хан такиий же дужиий і всесильниий , як
Аллах?
Марія прихилила до себе Мальву і мовила суворо:
— Вибиий собі, доню, з голови всіляких ханів. З ними лихо ходить і наше горе.
— Неправда, мулла говорить, що він божиий намісник. Я хочу бачити хана! —
вже вередувала мала.
— Нам, людям бідним, краще б ий ого не бачити…
— Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.
— О, тоді не потрібен нам буде жоден хан. Ми вернемося тоді до Україїни.
— Навіщо, а хіба тут погано?
Не відповіла Марія. Натовпом втискалися люди до ущелини Маріам–дере,
тривожниий неспокіий охопив Марію, як перед зустріччю з рідною оселею після довгоїї
розлуки. Дрібно тремтіло тіло, судорожно стискала Мальву за руку. Забула про
Стратона, пробиралася вперед поміж людеий , спиналася по схилу до печер Маріян–поля,
щоб звідти побачити чудотворну ікону на скелі: вона єдина може принести їїий рятунок.
Люди стояли і побожно вдивлялися в протилежниий берег ущелини. Марія
проштовхувалася вперед, вона вже побачила вікна печерноїї церкви, святих отців у
ризах, але їїїї, спасительки, ще не відшукала очима. Зіп’ялася на камінь — побачила. Це
не була звичаий на ікона Божоїї Матері, яку не раз бачила в церквах. Зі скелі на юрбу
знедолених людеий дивилася зажурена жінка з дитиною на руках. Обабіч неїї стояли два
молоді чоловіки з німбами над головами, і зовсім не були вони схожі на святих, радше
на дорослих синів цієїї скорбноїї матері.
Марія дивилася і не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви. Ні, це
не чудотворна ікона, це звичаий на жінка з дорослими синами і маленькою дитиною на
руках… Як їїий вдалося, як їїий вдалося?.. Схлипнула раптом Марія, ридання прорвалося
крізь горло, вона впала обличчям до землі, застогнала:
— Ти вберегла! Ти вберегла!..
ІЇїї підвів Стратон, заплакала Мальва, злякавшись материноїї розпуки, і тут
пролунав ангельськиий хор, що заповнив усю долину, весь світ, і народ підхопив пісню
різними словами на один мотив:
Пресвятая Богородице,
Спаси нас!

Цю молитву Марія чула не раз, сама співала їїїї, хоч і не знала, чому просять:
«Пресвятая Богородице, спаси нас».
— Пресвятая Богородице, спаси нас! — лунав крик розпачу у вузькіий ущелині
Маріам–дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо без кінця, і
здавалося, не витерпить всетерпимиий Бог. Упаде небо, здригнуться гори, зіий дуть зі
скелі дорослі сини святоїї жінки, стане їїх по два біля кожноїї осиротілоїї матері, і
виведуть вони матерів на ясні зорі, на тихі води, у краий веселиий .
Пресвятая Богородице,
Спаси нас!

Не сталося цього. Міцно стояв ханськиий палац, оточениий цього дня потроєною
охороною, вишикувалися подвіий ним ланцюгом при вході до ущелини ханські сеий мени,
голосніше, ніж будь–коли, горлали муедзини на мінаретах, і поверталися невільні люди
назад по своїїх домівках, та ставало їїх більше, ставали вони більшими, і могутнішав
їїхніий Бог.
Мовчки поверталися додому Стратон і Марія з Мальвою. Натхненним було
Стратонове обличчя, ступала Марія впевненішою ходою, і вже не гаморила Мальва —
тихо ий шла поруч, ніби стала дорослішою…
Скупа, малосніжна зима випарувалася на першому весняному сонці, не напоєна
ще з минулого року спражна земля закурилася чорториями, поруділо Мангушське
узгір’я. Голод підкрадався зі степу до гір, застукав у людські житла.
Змілів бурхливиий Узенчик, уже не вистачало в ньому води для грядок, над
вижолобиною в самому кінці долини з ранку до вечора стояли діти з глечиками, не
встигаючи настачити води для пиття.
Лише під берегами і на урвищах зеленіли нагаий ки соковитих каперсів,
розпускалися білим цвітом, і жінки никали попід схилами, збираючи ще не розцвілі
бруньки для засолу.
Розпачливо кричали осли. Забобонні татари вклякали під їїхніий вереск на коліна
і шепотіли слова молитви, увірували ий християни в татарське повір’я і молилися по–
своєму, бо до всіх однаково ий шов шаий тан голоду.
Марія повернулася з бахчисараий ського базару стомлена журою, поникла. Ціни
так неий мовірно підскочили! За бешур [106] проса — двадцять алтинів. То ще б нічого,
якби те просо, що напровесні купила і посіяла біля хати, виколосилося колись. Та де
там, засихає над грудою, а на каперсах не проживеш. Щось треба діяти.
Заробила Марія коло Стратона чимало грошеий за зиму. Він виплачував їїий за
роботу, як чужіий , хоч насправді чужою стала ий ому власна домівка — вільниий від роботи
час пересиджував у Маріїї.
— Стратоне, — сказала ий ому однієїї ночі, — чую я, що тяжко мені буде без тебе в
старості. Складаий мо гроші докупи, чеий удасться обом колись грамоту купити. Що тебе
тут тримає?
— Безнадія, Маріє… То страшна річ, але заповнила вона мені душу по вінця. І
серце ніби з повсті, і руки наче глиняні. Я не бачу ніде на землі такого клаптика, щоб
варто було до нього ий ти, страждучи. А тут хоч трохи є того, що не дає мені втратити
самого себе. Піду до Успенського собору, і здається, що побачив і Дніпро, і степ в Україїні.
Маю роботу і проживаю дні. І ти до мене приий шла, Маріє. А підеш — умерти схочу, якщо
Бог смерть пошле. Але ий ти кудись — куди ий ти? З неволі та в гіршу? І за яку ціну?
Прикидатися цілиий час мусульманином, душу свою губити, щоб потім з лядськоїї палі
позирати на Україїну… Ну, ти як знаєш. А до церкви більше не ходи, кет–худа вже знає,
що ти була на відпусті. Він усе мотає собі на вус. Іди тепер спокутуий християнськиий гріх
у мечеті. Оий , чи виплатиться тобі…
Думала–передумувала Марія, та не могла змиритися з тим, що тут умирати має.
Кривить душею — зате надія є, а без надіїї навіщо жити, хаий навіть зі своїїм Богом… Не
тут, оий не тут Мальвиніий молодості цвісти. Та ж за нею в Україїні Купаий ло тужить, і
високі мальви–посестри визирають їїїї з–за тинів. Покину я тебе, Стратоне, добриий міий
голубе…
Але як заробити стільки грошеий ? Питала в людеий — кажуть: аж п’ятсот алтинів
треба, та ще ий кет–худі бакшиш, щоб присвідчив, а голодниий переднівок витягає монету
за монетою. А їїм ціна — вільниий степ в Україїні і незаюжене синє небо. Баскак таки
насправді душить за горло: крім хараджу і джіз’є, наклали новиий — зброий ниий податок,
хан Беґадир–Ґіреий готується до походу на Азов. О Боже, як вирватися звідси, щоб хоч
своєю кривавицею не допомагати плюндрувати християнські землі! Недоїїдала і до
мечеті ходила про людське око, гріх відмолювала вдома і очі опускала перед Стратоном.
Принесла Марія дику новину з Бахчисарая. Одна багатодітна татарка з Карачори
продала на людському базарі свого хлопчика і годує тепер кров’ю наий старшого четверо
меншеньких. Страшно стало Маріїї. Як перебитися до зими, щоб хоч ці гроші, що є, за
літо не розтратити? Може, на другиий рік легше стане?
Заворушився кримськиий степ, зачувши голод. Гнали чабани голодну худобу в
гори, лаштував полки на Азов хан Беґадир–Ґіреий і все по хліб.
Сказала Марія Стратонові:
— Піду я в гори з Мальвою. Наий мемося вівці доїїти. Якось прогодуємося літом, а
мо’, ще ий сиру принесемо на зиму.
Мальва заплескала з радості в долоні.
— Мамо, там ми Ахмета зустрінемо! Він такиий добриий !
Не гаялася. Таки на другиий день вибралися вони обидві на знаий ому дорогу, що
провадила на яий ли Чатирдаґу. Можливо, цього дня добились би вони до якогось
коша[107], та незвичаий ниий рух на битому шляху привернув Маріїїну увагу. Чорною
валкою тяглося до Ак–мечеті віий сько.
Певно, на Азов вирушили.
Сама не знала чому — звернула з польовоїї дороги, підіий шла до шляху. Страх —
тоий колишніий , ясирниий — затамовував подих, та Марія підходила все ближче,
приглядалася до облич воїїнів, і чомусь хотілося їїий, щоб цим шляхом проий шло сьогодні
все татарське віий сько.
ЙЙшли грізні полки воювати за турецького султана. Попереду хан зі своїїм
почтом. Червониий , із золотим яблуком посередині, прапор розвівався над ий ого головою.
Одягнутиий у важку кольчугу і високиий шолом з гострим наконечником, він намагався
маєстатично триматися на коні, в руках щит і пірнач, та тяжкі були, видно, ханські
регаліїї — Беґадир–Ґіреий задихався від спекоти. За ним вели десять білих конеий ,
зв’язаних за хвости, слідом на буланих аргамаках їїхали калга Іслам–Ґіреий і нурредин.
Два десятки закованих у сталеві панцирі сеий менів ішли поруч із ханськими
достоий никами.
Молодиий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полі бою: зсунулися широкі брови
на чоло, випнута роздвоєна борода стиснулася в пружниий ґудз, грізно заклебучився
горбатиий ніс — чи не надто повільною була для нього ця їїзда? ЙЙому хочеться, видно,
пришпорити коня і перегнати хана, що пріє в кольчузі, та мусить стримуватися і ий ти на
поштивіий віддалі. Біля нього в такт кінським копитам ступають сеий мени, у них обличчя
грізні, кам’яні, у них обличчя напружені, як вудила в руках калги, — поскаче вождь,
ринуть і вони на звитягу або смерть. «А за кого? — питає мовчки Марія. — Коли очі і
чола у вас не татарські і не татарська мати вас народила?»
Придивляється Марія до кожного обличчя…
— Це, певно, хан, мамо, — показує Мальва несміливо пальцем на калгу–султана.
Цить… навіщо тобі тоий хан, дитино… Ось ідуть, один, другиий , десятиий — вірні
ханські слуги. Гостроносиий засмаглиий кавказець, кучерявиий болгарин, чорниий , як сажа,
мурин, а біля нього — і падає глибоко, на саме дно грудеий материнське серце — а біля
нього плечистиий , білявиий , по–дніпровському білявиий юнак… Хто ти, хто ти, хто ти? Чиий
ти син, хто твоя мати?..
Марія благає очима воїїна, щоб він поглянув у їїїї бік, підвів опущені віїї, очі ий ого
хоче побачити.
Але білявиий сеий мен не дивиться на неїї, проходить і губиться серед сотень
воїїнів.
Ослабла Марія, минуло напруження, подумала:
«Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна знаий ти голку в сіні, як можна
розшукати свою загублену дитину серед цього ворожого каламутного безмежжя? Але
хто він, хто він?»
І згадала, а від цього легше стало: це ж до тих святих, що стережуть Матір Божу
на скелі Успенського собору, подібниий ханськиий воїїн…
Треба було поспішати, щоб до вечора дістатися хоч би до підніжжя гір. Там, у
лісі, можна буде зробити з гілля колибу — все–таки не під голим небом. Марія
роздивлялася по узгір’її, чим би поповнити запас їїжі, бо хтозна–коли знаий дуться люди,
що приий муть їїх. А як не приий муть? Вертатися назад до висохлого Узенчика і зустріти
голодну зиму з порожніми руками?
У видолині побачила кілька дерев мушмули, на них плоди достигають весною,
обшукала, знаий шла кілька жовтуватих мушмулин, і за це слава Богу.
Мальва була бадьорою, з втіхою дивилася на неїї Марія — загартовувалося дитя,
ніби тут і вродилося. Засмагла ий витривала, як оте татарча, що в солі купане.
Стежка заводила все глибше в гори. Густішала бучина, малинові кущики
юдиного дерева чіплялися шапками за схили, з ущелин повіяло мрячною прохолодою.
Господи, там десь хмари бовдуряться і, либонь, дощі падають! Унизу без угаву тріщали
цикади, немов намагалися сухим свистячим цикотінням підгнітити спеку, щоб
задихнулися від неїї і верховини. Та не було їїий доступу в гори. Жарінь тут м’якла, під
ноги слухняно лягав вологиий мох, крухтіла соковита трава. Вдалині курився туманами
Бабуґан, чорні хмари сповзали з Чагирдаґу вниз.
Ставало відрадніше. Втоптана людьми і худобою стежка провадила до якогось
житла — люди знаий дуться. Згадалися слова татарина, що рік тому приий няв їїх до себе в
кантару: «Нам треба кумису, бузи, каий маку, а не крові…» То ж правда. А хіба ці, що пішли
нині на Азов, народилися упирями?..
Сини моїї… Де ж ви, сини моїї?..
Та ий блиснула блискавка, і заий нялося небо… Засвистіли стріли, загавкали
мушкети — ий де невільниця Марія, ий де україїнська доля чужими дорогами.
Ллє живодаий ниий дощ, і купається під ним Мальва, біжить попереду, хлюпається
в теплих потоках, набирається сили.
 — Мальво!
— Мальво!
Тільки луна материнська, тільки луна…

Розділ десятиий
…і коли чуєте спів півнів, просіть милості в Аллаха, бо
півні співають тоді, коли бачать Бога.
З хадісів

До весілля залишився один місяць. І звідки воно взялося, оте весілля, Мальва не
може второпати. Та ж вона ще мала, та ий Ахмет нічого не говорив їїий про шлюб. А може,
оте незрозуміле «укум–букум–джарим–барим», що він завжди бомборосив, коли вони
грали «в ашики»[108], то і є ті слова… Видно, що так, бо весілля за місяць. Біля неїї, на
самому шпилі Еклізі–буруну[109], сидять ще дві незнаий омі дівчинки, такі, як вона. І в них
та сама доля, всі троє квапляться шити придане.
Примарне світло, як при затемненні сонця, розливалось між верхами Демерджі,
Бабуганом і Чатирдаґом, дівчата разом угледілися в далечінь і побачили, як кам’яниий
ідол, що завжди непорушно бовванить на Демерджі, почав повільно зсуватися вниз. Ось
він уже переий шов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни і поплив
у сивому серпанку до них.
Відклали дівчата шитво: ні, це не дивовижна кам’яна фігура, до якоїї щодня
придивлялися здалеку, це якиий сь дід–жебрак. Що ж ий ому дати? Проте жебрак не
простягав руки. Він був високиий , білобородиий , і добрі були в нього очі, дід дуже
нагадував того святого старця, до якого вони з мамою підходили в Кафі, коли втікали
від Мураха–баби. А може, це тоий самиий ?
Мальва хотіла спитати, та їїїї випередила сусідка:
— Ти Хизр[110], що знаий шов джерело живоїї води і став безсмертним?
— Ні, дівчино, — усміхнувся дід, — я звичаий ниий чарівник. Скажи, джаним, яке в
тебе наий потаємніше бажання?
— Хотілось би швидше дошити своє придане, — відповіла та, — бо ж тільки
місяць залишився до весілля.
— Встигнеш, дитино, — сказав чарівник і звернувся до другоїї: — А ти чого
бажаєш?
— У мене лиха харт–ана[111]. Я хочу, щоб вона на мене не кричала, коли виий ду
заміж, і сорому перед коханим не робила.
— Стане доброю твоя харт–ана. Ну, а ти про що мрієш? — звернувся до Мальви.
Мальва не могла відповісти. Вона ще нічого не бажала в житті, і цього весілля
теж не хотіла, їїий добре було біля мами і Стратона, весело служилося підпасичем у
Ахмета, того самого, що колись напоїїв їїїї цілющим кумисом у палючому степу. Чого ж
забажати? Мама хоче вернутися туди, звідки вони приий шли, у якиий сь далекиий степ,
якого Мальва не пам’ятає. Знає тільки, що всі степи колючі, спраглі ий жорстокі, і
трапляються там погані люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такі гори, таке близьке небо,
що руками зір можна дістати? У горах живе Стратон, і білозубиий , вічно усміхнениий
Ахмет, і сувориий , проте добродушниий даїї Юсуф, є вівці, є дозвілля і безліч казок, що
гомонять під шум лісів у колибі підпасичів перед сном. Де так добре вміють лікувати
від злих очеий , як тут: ось притулить хтось тобі до чола лезо ножика з чорною
колодочкою, а тоді ий відьма не владна над тобою. Де, в якому краю розкажуть про
ангелів, що стоять на сторожі неба і кидають в Ібліса [112] вогненними кулями —
зорепадом, або про півня, що співає хвалу Творцеві світу? Ні, не хоче вона ий ти звідси
нікуди.
Але чого попросити в чарівника? Він не ий де, чекає.
Чи то від нерішучості, сама не знає чому — відчула Мальва, як їїий стає дивно
гаряче в усьому тілі, наче воно пучнявіє і наливається теплими соками, їїий нестерпно
захотілося скинути із себе одяг і кинутися в річку — мабуть, тому згадався Узенчик,
висохлиий від спеки.
— Ну, скажи своє бажання, дитино, — знову почула голос чарівника.
— Я хочу, — відповіла Мальва, — щоб у ціий горі забурхало джерело, і до сіл
побігла холодна вода, і щоб це джерело не висихало в наий лютішу спеку.
— Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?
— А мені нічого не треба, — розвела Мальва руками, — у мене все є.
Тоді дід повернувся до скелі і вдарив по ніий києм. Почувся тріск, голоснішиий за
грім, темною хмарою окутався Еклізі–бурун, а коли хмара розіий шлася, дівчата
побачили, як із ущелини падав униз гірськиий потік. Мальва стояла по коліна в холодніий
воді, вода підступала все вище ий вище, приємно обмивала незвично гаряче тіло, і
дівчина вперше відчула, що в неїї є стегна, груди…
Холодна передранкова роса змочила ноги Ахметовим підпасичам, запіяли півні
в уруш–коші[113]. Мальва схопилася — хлопці потягалися, не квапилися вставати — і
чимдуж побігла до коша, щоб першою стати при вигоні овець. Не ласки запобігала —
хотілося чимось добрим віддячити Ахметові: коли Мальва першою прибігала, він
щасливо усміхався, пришпорював коня і цілиий день потім гасав вітром навколо стада.
То чому ж би їїий не зробити Ахметові приємність? Хіба Мальва не бачить, як він пісніє
перед п’ятницею, коли вона ий де до матері в жіночиий курінь на долину Шумаїї, де жінки
доять верблюдиць?
— Укум–букум–джарим–барим! — проскандувала Мальва, підскакуючи на
одніий нозі, і приємні їїий були ці ворожбливі слова, і хотілося тепер більше, ніж будь–
коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що вони з мамою натрапили в борах саме на
Ахмета і ий ого батька, Юсуфа, — отамана чабанів!
Чудно було в Мальви на душі. З пам’яті ще не зіслиз дивниий сон — і як то їїий
могло таке приснитися, що до весілля залишився тільки місяць, чеий же ніколи про таке
ий думати не могла, бо ж мала ще… А воно взяло та ий приснилося! Ха–ха… Укум–букум…
А прозора чиста вода полоще їїий литки, стегна, вона вперше в житті відчула, що в неїї є
тіло, таке туге, що об нього розприскуються хвилі і холодять–холодять…
Мальва сповільнила крок, наче обважніла, знову розбіглися по тілу незнаий омі
струмені тепла, забивало віддих. Зупинилася, притулила руки до грудеий , осміхнулася і
сама не могла зрозуміти, чому враз стало радісно.
Заий мався світанок. Рання зірка Чалпан упала на голову кам’яного ідола, що уві
сні сходив із гори Демерджі, впала і розбилася на друзки: розсипалися міріади іскорок
по чаїїрах і яий лах і до ніг Мальві упали — на оксамитовиий дрок, у переповнені келихи
крокусів.
— Танґ атар! Танґ атар![114] — заспівала Мальва і почула, що співає на мелодію
Ахметових пісень; вона побігла пласким вигнутим кряжем, збиваючи росу з м’якого
повзучого ялівцю, ковзаючись на слизькому дрокові.
Чистим був нині вічно забандюрениий Бабуган, трави переливалися
перламутрово, гори на мить заніміли, чекаючи на першиий промінь сонця, і отаман
Юсуф не був сьогодні понуриий , як завжди.
Він переганяв кобилиць із місячними жеребцями до окремоїї загорожі,
прив’язував на мордочки лошаткам дерев’яні рогатки.
— Прискакала, кізко? Якши. Нині залишишся зі мною; доїїтимемо кобил на
кумис. — Юсуф випростався і пильно приглянувся до розпаленоїї дівчини. — Гм… А
втім, не тільки нині… Ось що: чорбу варитимеш для пастухів, на моїї руки легше буде.
Ахмет якось обіий деться без тебе.
Звісила голову Мальва, жаль стало Ахмета і пастушоїї волі. І ще соромно було: їїий
здалося, що Юсуф знає їїїї сон і тому не пускає більше з Ахметом на яий ли.
Парубок саме виганяв овець із кошари, раз у раз поглядав на Мальву: що
трапилося, чому баба затримує підпасичку?
— Чого стоїїш? — зиркнув на Мальву спідлоба отаман, зникла доброта з ий ого
лиця. — Виганяий жеребців на пашу, хаий вчаться самі добувати їїжу. Кожному на все своя
пора. А потім я навчу тебе, як доїїти кобил.
Мабуть, так має бути, що радість дозрівання ий де в парі з тугою за волею. Тому
потьмянів день, що почався для Мальви так чарівно. До обіду стерпли пучки від
втомливого циркання, і сліз накапало чимало у діий ниці.
Перед вечором, після другого удою, Юсуф заправляв молоко дріжджами,
ячменем, чаклував з корінцями якихось рослин над повним казаном. Коли стемніло,
заий шов до шатра Ахмет. Він мовчки поклав футляр із Кораном на килимок біля входу,
скинув із шиїї вервицю зі шкаралуп лісових горіхів — амулет від уроків для худоби, але
не присів, як завжди, біля батька. Стояв понуриий , стриманиий . Глянув на Мальву, що вже
дрімала на тапчані, буркнув батькові:
— Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик.
— Не треба вина, — відповів Юсуф, не підводячи голови. — Наплакала в
молоко, хмільниий будеш мати кумис.
Ахмет промовчав. У сутінках він не розгледів Мальвиного обличчя, може, вона
вже спала.
— Кого даєш у підпасичі замість неїї? — спитав по хвилині.
— Якось даси собі раду з тими підпасичами, що маєш, — отаман був
незворушниий . — Де багато пастухів, там вовк вівці ріже… А ти мусиш знати, Ахмете, про
три погибелі, що чигають на чоловіка, коли він стає дорослим. Треба вже тобі це знати.
Які погибелі? Коли закипає кров у тілі — тоді вино і жінка. Як висохне душа і кволим
стане тіло — тоді золото. Шаий тан знає, як кому догодити, щоб потім ліпше посміятися.
— Без золота я обіий дуся, баба, — процідив крізь зуби Ахмет. — Ти незабаром
розбагатієш, моїї брати привезуть з–під Азова повні міхи. До вина мене не тягне. Ну, а
про інше ти мені не розказ! Як же ти міг подумати про… Вона ж дитина.
— Коли людина молода, очі їїїї краще дивляться, ніж думає голова, — Юсуф
завзято вимішував молоко в казані. — Мальві вже пора бути між жінками, і ти це знаєш.
Та я поки що залишу їїїї при собі, сам навчу жіночоїї роботи. Завтра вона зварить нам
каурму. Ну, підливаий вина, чого стоїїш?
…А втім, Мальві не було так погано біля Юсуфа, як здавалося спочатку.
З Ахметом, правда, інша річ. Біжать вівці, а їїм спину нема, і не знати, хто кого
веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранців, ті хвицькають ногами
в зуби незлобивих охоронців, буяє Ахмет на своєму коні. Добре якось при ньому, при
тому Ахметові: вишкірить він своїї білі зуби — і туман розпогіднюється, і моросичка не
така вже дошкульно холодна. Вівці бредуть і бредуть — ніхто, мабуть, не ходив би зі
своєїї охоти аж до Еклізі–буруну, що завжди шпилем тримає наий важчу хмарку. А вівці
доведуть.
За Еклізі–буруном, о, за ним зовсім новиий світ. Там у скелях — три великі
печери, в яких зі стелі звисають бурульками льоду діаманти. Одна називається
Сніговою, бо ініий морозиться на стінах навіть тоді, коли гори мліють від спеки; друга —
Холодною, в ніий завжди опівдні ховаються пастухи з вівцями; третя печера називається
Бінь–башкоба — Тисячоголова. Печера якихось тисячі голів, що живуть там і дихають
джаханнамом[115] смерті. До неїї ніхто не заходить.
Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, і за цим. Але наий любіше
було з Ахметом. Він зіскакував з коня, коли спинялися вівці на попас, і підходив до
Мальви. Кидав перед нею чотири вирізьблені баранячі кості і називав кожну
таємничим наий менням: укум–букум–джарим–барим.
— Я собі загадав. Вибираий .
— Букум…
— Тепер мені.
— Тобі барим…
— Аий , єлдиз![116] — скрикував Ахмет. — Відгадала!
Він був тоді якиий сь дивниий і смішниий , схоплювався з місця, притьмом злітав на
коня, жорстоко бив ий ого чариками під живіт, і кінь мчав у провалля.
Ніч пізно приходила на Чатирдаґ. Із гір можна було бачити сонце ий тоді, коли в
степу вже западала темрява, та вічно похмуриий Бабуган таки вкутував гори імлою і
вкладав їїх спати, як дітеий . А коли гори міцно засинали, підпаски сідали довкола Ахмета,
і він розповідав. Мальва добре запам’ятала ий ого пісню про красуню, що жде не
діждеться джигіта зі степу, — він співав їїїї рік тому, коли вони з мамою їїхали, у Юсуфовіий
кантарі, — і просила розповісти про неїї. Оий , скільки він знав казок про ту дівчину, та все
різні…
…Затужив молодиий пастух, виганяючи корови на пасовисько, бо побачив
синьооку дочку Манґу–хана…
— Чорнооку, — поправляють підпаски.
— Ні, синьооку, — чомусь опирається Ахмет і дивиться на Мальву. — І більше не
втішали ий ого квіти. Краса квітів дивує, але якби–то вони мали сині очі, усмішку, ласку
— все те, що дає смертним на землі раий пророка…
— …Дочка Манґу–хана була гарною, як троянда. Хан же був схожиий на бика з
виверненим животом, але він усім говорив, що Ґюляш–ханим схожа на нього.
Наий розумніші люди часто помиляються. І зустріла Ґюляш–ханим пастуха, стрункого, як
тополя, сміливого, як барс. Перемінилася дівчина червінцем і впала до ий ого ніг. Але
пастух чесниий був. Тому віддав червінця до ханськоїї скарбниці. А вночі напав на хана
балаклавськиий князь і забрав скарбницю…
— А далі, далі що?
— Ахме–е–ет!
Це отаман Юсуф. А далі ночі і дивні сни…
В Юсуфа Мальві жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато
худоби і людеий , він намагався триматися суворим, насправді ж Юсуф мав добре серце.
Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсім іншим. Таким ий ого
дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Він усміхався, розповідав усілякі билиці і
вперто називав їїїї ґяуркою. Спочатку протестувала, а потім звикла, і навіть дивно було,
коли Юсуф кликав їїїї іноді по імені.
Зате Ахмет став понуриий . Приходив увечері, скидав із себе малахаий і доломан,
робив це сердито і мовчки, і не раз хотілося Мальві попросити ий ого, щоб не сердився,
чеий не винна вона, що отаман забрав їїїї від овець. Мальва знає, що ий ому тепер тяжче
доглядати отару, але зате вона готує для нього їїжу, хоч би спасибі сказав… А що ий ому
нудно, то і їїий не так уже ий весело. Чого ж сердитися? Але вона мовчала. «Укум–букум–
джарим–барим», — шепотіла часом уночі, та слова ці вже не мали тієїї таємничості, що
колись.
Вранці, уникаючи їїїї погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед
строю по вигнутіий таці Чатирдаґу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях.
Мальва притискала руки до грудеий у захваті, ий тоді повертав їїїї до тями сувориий голос
отамана:
— Чого стоїїш, вогонь час розкладати!
Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилося вогнище під казаном, а він
весь час про щось розповідав. Чи їїий, чи сам собі…
 «У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш
усієїї краси Кримського краю. А коли виий деш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає
людини, що тут не була. На півдні небо з морем разом живе — обоє сині, одне синіше за
друге, на півночі степ обіий мається з небосхилом. Такиий Крим, що живи в ньому і
вмирати не треба.
Пішов якось стариий Ґазі Мансур до Мекки святкувати баий рам. Ревно молився
він біля храму Кааба, і сказав ий ому імам:
— Якщо хочеш, залишаий ся в нас.
Подумав Ґазі Мансур, згадав свіий сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і
похитав головою:
— Не хочу вмирати в чужому краю.
Глянув на небо і почав просити в Аллаха, щоб допоміг ий ому вернутися до Криму.
«Якщо помру по дорозі, хаий хоч моїї кості відвезуть додому».
Відстав Ґазі Мансур від каравану і почув, що вмирає. Молився, аби хтось
надіий шов, він віддасть першому стрічному всі гроші і попросить, щоб похоронив ий ого в
Криму. А тим часом араби напали на караван, усіх перерізали і поскакали на конях
дорогою. «О слава Аллаху, люди ий дуть», — подумав стариий . І коли до нього підбіг араб із
ятаганом, він сказав, простягаючи мішечок з піастрами:
— Спасибі тобі, ти остання людина, яку Аллах послав мені перед смертю. Як
умру, відвези моїї кості до Криму і закопаий у саду… «Під горіхом», — думала голова, коли
скотилася додолу.
Минув баий рам, усі ходжі повернулися з Мекки, лише Ґазі Мансур не вернувся.
«Певно, вмер по дорозі», — сказали сусіди. Приий шла осінь. Один хлопчик, зриваючи
горіхи з Мансурового дерева, згадав старого: добриий був чоловік, завжди давав ий ому
горіхів. Коли бачить, хтось іде по саду без голови, а голову тримає під пахвою. Пізнав
хлопчик Ґазі Мансура по вбранню, скрикнув і впав без тями на землю. Збіглися сусіди,
дивляться — мезарташ[117] стоїїть.
Таке розповідають старі люди, коли в п’ятницю ий дуть на могилу Ґазі Мансура
біля Чуфут–кале. Може, ий правду кажуть, бо коли людина любить свіий краий , неодмінно
вернеться додому. Тільки треба дуже любити, щоб аж принести свою голову під пахвою.
А в нас був такиий …»
— І мама в мене така, — мовила тихо Мальва. — Вона так само несла б свою
голову в Україїну…
Отаман із болем глянув на засмучену дівчину.
— А ти… ти не хочеш до свого краю?
— Я… А де він? У мене нема рідного краю…
— Гм… Буває ий таке — міцно приростеш до чужого. А буває ий інакше.
Несподівано, хто зна ий звідки, зашпигає пекуча туга, затруїїть серце, і раий тоді стає
немилиий , і рідна ворона краще співає, ніж чужиий соловеий … Колись давно потрапив
молодиий ногаий ськиий ханич Орак–батир до руського полону. Пошанували руси ий ого
мужність і красу, дали землі ий золота і наий кращу дівчину за дружину. Зачарували юного
богатиря руські ліси, і красуня, і багатство — забув він про рідниий краий . Десять років
прожив Орак–батир, захмелениий щастям, п’ятеро діток народилося в нього, і доживав
би він, певно, віку на чужині, якби не… Ні з того ні з сього почав прислухатися до шуму
вітру, і все ий ому в тому шумі вчувався знаий омиий шелест ковили… А потім чув ий ого
всюди: у диханні дітеий , у шепоті коханоїї, у плюскоті річок.
Сохнути став Орак–батир, туга висмоктувала душу, признався дружині, що ий ому
долягає. Побачила жінка, що сяк чи так не буде мати ий ого для себе, а що розумною була,
то провела ий ого аж до степів. Обіцяв, що вернеться, але не вернувся. Та любов була
сильнішою…
Щось дивне сталося з Мальвою після цієїї казки. Ходила засмучена, не по–
дитячому задумана, і не міг здогадатися Юсуф, чи то затужила, як Орак–батир, чи
карається від того, що та туга до неїї не приходить.
А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собі голову отаман, що могло
трапитися, і поклав собі почекати до вечора. Ввечері пошле Ахмета до Маріїї — куди ж
іще могла подітися дівчина?
Мальва не ий шла — бігла знаий омими стежками до Еклізі–буруну. Всі ці дні
наслуховувала, чи не шепче їїий щось вітер, але що нашепче, коли вона не може нічого
зараз пригадати — що там було, на тіий Україїні. А хотілося затужити, заздрила матері,
Орак–батирові, Ґазі Мансурові і почувалася в чомусь гіршою за них, у чомусь винною.
Вона мусить бачити ту Україїну, а з Еклізі–буруну, певно, видно весь світ, шпиль же
такиий високиий ! І тоді приий де бажана туга…
Задихаючись від утоми, Мальва дряпалася по крутих приступах, збивала коліна,
не зупинялася. Шпиль високиий , неприступниий , але таки дісталася до вершини.
Вглядалася в далечінь до болю в очах, та не було видно ніде ніякоїї Україїни.
Довкола — тільки гори, і в долині — жовтиий татарськиий степ. Нема їїїї ніде, то мамина
вигадка, то мамина казка. Така ж, як Юсуфова про Орак–батира.
Розчарована, наче обкрадена, верталася Мальва до уруш–коша і тремтіла від
страху перед гнівом отамана. Обережно підходила, серце калатало в грудях: сидить біля
вогнища Юсуф і — слава Аллаху — ще якиий сь чоловік біля нього. Може, при чужому не
сваритиме. Підступила і сторопіла: поруч із отаманом сидів тоий самиий довгобородиий
чоловік, що зустрівся їїм у Кафі, тоий самиий чарівник, що недавно приходив до неїї уві сні.
На Мальву ніхто не звернув уваги.
— Я покидаю Крим, Юсуфе, — провадив меддах Омар. — За цеий рік я сходив
ий ого вздовж і впоперек. Благодатниий твіий краий , хоч і посуха нині ий ого мучить. Не загине
він, якщо матиме доброго керманича. Хаий же народжується ваша держава з мечем і
розквітає з калямом… Вертаюся до Туреччини. Вона сьогодні вмирає з канчуком у
руках. Правителі роз’їїдають їїїї, мов плющ пишну чинару. Та дізнався я, що знову
заворушилися кизилбаші, тож затеплилася надія в моєму серці. А може, таки не
пропаде міий народ, їїх, червоноголових лицарів, називають злодіями, проклинають у
мечетях, звинувачують у змові з персами, щоб знецінити в очах людеий , їїм нині дають
притулок тільки вільні кочові юрюки, і туди тягнуться з книгами софти, вигнані з
медресе. Дух Кара–Язиджі, Календер–огли[118] не вмер. Я повинен бути там.
Меддах Омар замовк. Довго дивився у вогнище, а Юсуф скоса глянув на Мальву і
не сказав нічого. Омар повернув голову і побачив дівчину. А Мальві здалося, що сон
триває, що вона може висловити ще одне бажання. Але яке, яке?..
Просвітліли Омарові очі, він упізнав злиденну колись дівчинку, тепер розквітлу,
розкішну, тільки стурбовану чимось.
— Кажу ще раз: воістину великиий Аллах! Як ти тут опинилася, дитино? Я вірив,
що ви знаий дете добрих людеий . А вам із мамою пощастило. Слухаий мого друга Юсуфа, він
тебе добра навчить. — Омар пригорнув до себе Мальву і вже по–дитячому заговорив до
неїї: — І не ходи понад урвища, і не заглядаий до Бінь–башкоби, бо там витають душі тих,
хто прагне праведноїї помсти. А праведна помста часто теж проливає невинну кров.
Такиий уже світ, дитино.
— Чиїї ж там душі, дідусю? — тривожно запитала Мальва.
— Хіба Юсуф не розповідав тобі? Це сталося не так давно, ніхто ще ий добрехати
не встиг. Років з п’ятнадцять тому козаки допомагали татарам визволитися від турків.
Козацькиий гетьман Дорош вивів на Альму шість тисяч степових лицарів проти
татарського зрадника Кантемира–мурзи. Та нерівні були сили. П’ять тисяч козаків
полягли разом із гетьманом над річкою, а одна тисяча відступила в гори і заховалася в
ціий просторіий печері. Догнав їїх тут Кантемир–мурза, оточив печеру і наказав виходити.
Та не виий шли козаки. Тоді мурза сказав закласти вхід до печери хмизом і запалити, щоб
викурити їїх, як борсуків. Але і цього не злякалися. Всі до останнього загинули, а не
здалися в неволю.
Широко розплющені сині очі Мальви палали здивуванням і захопленням.
Спитала:
— Вони такі відважні — ті козаки?
— Мужніий тоий , хто знає, за що бореться. Тільки зрадники стають боягузами,
дитино… Але ти не ходи до тієїї печери. Там гори кісток, там страшно.
Меддах Омар попрощався і подався вниз. Юсуф і Мальва мовчки просиділи за
вогнищем до вечора.

Минало літо. Марія з Мальвою заробили в Юсуфа стільки сиру і масла, що

донести ий ого не змогли б. Ахмет нав’ючив їїхнім добром коня, і подались вони утрьох до
Мангуша.
Марія була щаслива — тепер якось перезимують. Трохи турбувала їїїї Мальва.
Підросла, зміцніла, та надто мовчазною стала.
Запримітила теж мати гарячі очі Ахмета, якими він раз у раз позирає на
дівчину. Ба отоий невловимиий дівочиий смуток завжди приходить тоді, коли серце вже
чогось прагне, а чого — сказати не може. І Марія благала Бога, щоб допоміг швидше
заробити гроші, бо відтак може бути пізно.
Мальві жаль було гір, ватрища, овечого запаху, казок і безнастанного
погеий кування та співу Ахмета. І засмучувала думка, що ніколи вже, можливо, не
видряпається на Еклізі–бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де народилася, ніколи
більше не посидить біля входу до страшноїї печери, де загинуло тисяча козаків з тоїї
маминоїї Україїни, більше не уявить собі лицарів, які гинуть, щоб не потрапити до
неволі. Все це забудеться, як казки Юсуфа і святого старця.
Над річкою Бодраком Ахмет розв’ючив коня, подав Маріїї їїїї зароблене добро.
— Спасибі, Ахмете, — промовила Марія, але парубок не чув. Він стояв із
опущеними руками і дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає хлопець.
Мальва бентежилася від цього погляду, відступала боком до мами.
Раптом Ахмет вихопив ножа, і поки встигла скрикнути перелякана мати, поки
зрозуміла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дівочого волосся залишився в
ий ого кулаці, Ахмет скочив на коня і залопотів долиною, ховаючись за хмарою куряви.

Розділ одинадцятиий
Цеий світ — корабель, в якому розум —
вітрило, а думка — кермо.
Східна приказка

Шляхом від Бахчисарая до Ак–мечеті гнав вершник шаленим галопом. Кінь

збивав куряву некованими копитами, піна клоччям вилітала з–під вудил і хльоскала,
зеленкувата, в обличчя вершникові. Бараняча кучма зсунулася на очі, вивернутиий
кожух тримався петелькою за шию, прохолодниий осінніий вітер шарпав їїїї, намагаючись
зірвати з петлі. Вже недалеко: попереду показалися пологі хребти, що набігли один на
одного, наче випущені в череду бики, під лисими хребтами забіліли будинки резиденціїї
калги–султана. Враз гінець різко зупинив коня. Зсунув шапку на потилицю, вгледівся в
далину: по дорозі неквапно наближався невеликиий кінниий відділ. Два вершники —
один на буланому, другиий на білому в яблуках арабському коні — їїхали попереду, за
ними ий шов слідом загін сеий менів. Гонець зрозумів: калга–султан Іслам–Ґіреий рушив до
столиці на засідання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустріч калзі. Спинив
змиленого коня на краю дороги, спішився і підіий шов до наий вищого тепер у краю
сановника.
— Що скажеш? — спитав Іслам–Ґіреий .
Гонець підвів очі, не розгинаючись. На нього дивилися двоє всевладних людеий :
калга із суворим поглядом чорних очеий і не менш могутніий від нього — вузькоокиий , з
приплюснутим і схованим у рідку бороду обличчям аталик [119] Іслам–Ґірея Сефер Ґазі.
— Хаий милує мене Аллах від твого гніву, високиий ханськиий достоий нику, за
чорну вість, яку я тобі приніс. Сонце сонць, уста Аллаха, могутніий хан Беґадир–Ґіреий
учора вранці в Ґезлеві…
Іслам–Ґіреий не зрушив ні одним мускулом лиця, тільки сіпнулася гостра з
роздвоїїною борода; повіки Сефера Ґазі звузилися, і крізь щілини, схожі на сліди від
прорізу осокою, блиснули бистрі зіниці. Він повільно повернув голову до Іслама, калга–
султан притиснув руку до грудеий і процідив крізь стиснуті губи:
— Могутніий наш предок Чингіз на горло карав вістунів горя, геть з дороги! —
гукнув на переляканого гінця і вперіщив нагаий кою коня.
Іслам–Ґіреий намагався весь час триматися попереду Сефера Ґазі, не бажаючи
зустрічатися з ним поглядом. Знав — стариий хитриий учитель дивиться тепер в ий ого
потилицю і вгадує всі думки, що рояться в голові калги — першого претендента на
бахчисараий ськиий престол. Знав, що поділиться своїїми думками з аталиком як не
сьогодні, то завтра, — але тепер, коли кожна секунда важила не більше і не менше, як
зеленоверха чалма, тепер, коли серце калатало в грудях одне тільки: «Нарешті, нарешті,
нарешті!», коли очі жаріли жадобою і тривогою, він не хотів заглядати у вузькі прорізи
повік Сефера Ґазі, які завжди відкривалися тоді, коли Іслам потребував поради.
Що — «нарешті»? Він чекав на смерть свого старшого брата? Так, чекав. Якщо б
Беґадир не помер учора — о, слава Аллахові, що врятував від гріха, — Іслам сьогодні на
банкеті сам би ий ого відправив на тоий дивниий світ, де цвітуть сади і течуть ріки…
Бездарниий слинявиий віршомаз і боягуз — скільки лицарів погубив марно під Азовом,
під тим непотрібним Кримові Азовом, — і все лише для того, щоб ні на штих не
зрушитися з компасного кола послуху султанові. А цеий послух призвів до загибелі
татарського віий ська. Не так Азова, як саме цього хотілося Порті. Азов утратити —
відтяти мізинниий палець на лівіий руці, Крим утратити — це позбутися цілоїї правоїї
руки, що горне для імперіїї золото і невільників із Україїни, Московитіїї і Ляхистану. Порті
потрібне було ослаблення Кримського ханства, і Беґадир блискуче виконав волю свого
повелителя!
«Не зрушитися з компасного кола послуху султанові, — вистукували копита по
каміннях, — не зрушитися з компасного кола послуху Ібрагімові, придуркуватому,
юродивому. Так, так, я, Іслам–Ґіреий , присягну, присягну, присягну, це добре, що в
Стамбулі Ібрагім, Ібрагім, Ібрагім…»
Шмагав коня нагаий кою, бо кожна мить — це трон, кожна хвилина — це
незалежність татарського ханства. Аби тільки не спіткнувся кінь, це ж, може, якраз ота
мить…
Хто першиий із нащадків Чингіза втратив їїїї? Ногаий , Тімур, Хаджі–Ґіреий , Шагін–
Ґіреий ? Де спіткнувся Шагін–Ґіреий ?
Сефер Ґазі витримав час, поки вгамується буря в душі шаленого Іслама, потім
порівнявся з ним, сказав:
— Гарячиий розум — виграш у бою. Холодниий розум — перемога в політиці.
Сповільни свіий крок, Ісламе. Там, попереду, не ворожі обози і не жерла гармат. Там
снується павутина змов та інтриг, там уже закишіли зміїї підступності і злоби. Мечем не
візьмеш їїх, а тільки гнучкою мислю.
Сефер Ґазі розтулив повіки.
— Що ти вирішив робити, Ісламе?
 — Сьогодні їїду до Стамбула.
— Не гоже думаєш. Чи слід вождеві ий ти попереду віий ська і першому приий мати
на себе ворожі стріли? Ти ж не можеш вгадати, як зустріне тебе султан. А якщо він
приий ме тебе за посланця від брата Мухаммеда, якиий теж нетерпляче чекав на смерть
хана? А чому б ні? Може султан згадати, що ти колись, ще юнаком, стояв на боці
нещасного Шагін–Ґірея. А чому б ні? І замість позолоченоїї шаблі ий соболиноїї шуби тобі
можуть подати шовкового шнурка на срібніий таці. А чому б ні? Не гоже думаєш, Ісламе.
Сефер повернув коня ліворуч, і подався почет калги–султана понад Бодраком
землями яшлавського бея.
— Не потрібен нам сьогодні парадниий в’їїзд, — продовжував з незворушним
спокоєм Сефер Ґазі. — Ще маємо час. Нам краще непомітно ущелиною заий ти до
Ашлама–сарая і почекати там на вірного тобі молодшого брата нурредина Крим–Ґірея.
Шли гінця до Качі і подумаий про подарунки Ібрагімові.
За хвилину один із сеий менів скакав через біасальські верхи до резиденціїї
нурредина, а Іслам із Сефером поволі їїхали попри вапнякові скелі Бакла.
— Ми на землях Яшлава, — порушив мовчанку аталик. — Приказка каже, що
там, де ступить копито ханського коня, — те ханське. Та це далеко не так. Яшлавськиий
беий , щоправда, слабкосилиий . Але є Мансурови, Ширіни… Ті сильні. Позаду тебе ступає
сотня вірних капи–кулу[120] — рабів твоїїх, сеий менів. Ханові треба на когось опертися.
Хто буде в тебе правою рукою, чи думав ти над цим, Ісламе?
Іслам–Ґіреий оглянувся назад. ЙЙого улюбленець хоробриий білочубиий Селім,
якого він купив у староїї циганки в Салачику, їїхав на коні у першому ряді воїїнів і не
зводив відданих очеий з калги–султана.
— Беїї зрадили Шагін–Ґірея, — відповів жорстко Іслам. — Не вони будуть моєю
опорою. Маю здесятковане під Азовом віий сько, та я ий ого подвою, потрою, вдесятерю!
Лицарі будуть моїїми обома руками!
Промовчав Сефер Ґазі. ЙЙому сподобалася відповідь, бо сам вів свіий рід з капи–
кулу і ненавидів беїїв. Але знав: без них ханові не обіий тися. Не прихилить до себе, не
дасть гідрі жертви для заклання — при першіий нагоді зрадять хана. Тому промовчав.
Обігнули білу скелю Бакла, в’їїхали до довгоїї ущелини Ашлама–дере, стиснутоїї з
обох боків прямовисними кручами. В долині, біля Салачика, червоніли дахи літнього
ханського палацу.
— Ти був тут не раз, Ісламе, — заговорив Сефер Ґазі, — а, напевно, ніколи не
придивлявся до отоїї дивовижноїї скелі, що височить праворуч. Ану приглянься добре,
що бачиш?
Іслам–Ґіреий підвів голову. Справді, дотепер не помічав: із урвища звисав
велетенськиий камінь, обмитиий вітрами, він уже надколовся згори і погрожував
загородити вузькиий прохід. Іслам зупинився здивованиий . Зі скелі дивилась на степовиий
Крим кам’яна подоба володаря. Груди і руки заковані латами, жорстоке монгольське
обличчя владно і грізно вип’ялося вперед, поривчастість, гордість і сміливість
рисувалися на кам’яніий статуїї. Здавалося — ось зараз простягнеться рука і тисячі
сонних номадів помчать туди, куди вкаже жест вождя.
— Це ти, Ісламе, — такиий , як є.
Вдоволена усмішка пробігла по костистому обличчі калги–султана, блиснула
двома пучками світла в темних очах. Коні ий шли. Іслам не відривав погляду від кам’яноїї
подоби володаря, а вона що крок, то міняла свіий вигляд, лагіднішала, розпливалася і,
врешті, злилася з пласкою скелею.
— Тепер оглянься, — мовив Сефер, коли минули скелю. — Подивися з цього
боку на тоий самиий камінь. Що бачиш?
Іслам оглянувся. Над урвищем виповз велетенськиий тритон із хитрою головою
сфінкса, причаїївшись перед хижим стрибком.
 — Це ти, Ісламе, такиий , яким теж мусиш бути. Ти побачив два боки однієїї ий тієїї
ж суті — влади. Сміливість і владність у тебе є, хитрості повинен навчитися. А коли ні,
то станеш невиразним, як оця подоба, коли на неїї дивитися спереду. Або ж — як твіий
нефортунниий брат Беґадир–хан. Тільки пам’ятаий , сфінкс не повинен бути дужчим за
лицаря, бо тоді перехитриш сам себе.
— Мудриий єси, міий учителю, — промовив зворушено Іслам–Ґіреий . — Ти є моїїм
другим обличчям, я ще не знаий шов ий ого в собі. І, даий нам Аллах удачі, — будеш моїїм
першим візиром.
Стулилися повіки розумного старця, знову ий ого обличчя закрилося зморшками,
Іслам не міг би вгадати: радиий аталик із такоїї перспективи чи в душі іронічно
насміхається з недосвідченого ханича?
І тут згадалася Ісламові красуня–циганка, яку він мав покликати тоді, коли
почне вирішувати сам свою долю. Покликати, щоб побажала щастя. Тепер настав тоий
час. Нині в літньому ханському палаці єгипетська чарівниця ощасливить ий ого.
— Селіме! — збуджено вигукнув Іслам, і синьоокиий сеий мен вихором прискочив
до калги. — Ти не хочеш завітати до своїїх в Салачику?
Юнак звісив голову, не відповів. Нахмурився Іслам. Це вперше Селім не виявляє
бажання виконати наказ.
— Ти в мене батько і родина, — сказав Селім. — А більше нікого я не знаю.
— Справжніий капи–кулу! — Іслам вдоволено плеснув Селіма по широкому
плечі. — То слухаий , що я тобі наказую: скачи до Салачика і знаий ди мені ту циганку–
красуню, в якоїї очі світяться вогнем, а стан гнучкішиий від лози… — Калга–султан
раптом замовк, він помітив струнку дівочу постать у червоному сарафані, що виий шла з–
за гори на стежку. — Постіий , може, це вона. Добрі джини самі ведуть до мене віщунів
мого щастя, їїдь їїий назустріч і привези сюди! Тільки негаий но!
Сефер Ґазі поблажливо всміхнувся.
За хвилину Селім повернувся, тримаючи в сідлі на смерть перелякану дівчину.
Це не була циганка. Зовсім юна красуня, ще дитина, дивилася на Іслама
великими синіми очима, страх спливав з їїїї обличчя, вона прикипала поглядом до
лицаря в блакитному кафтані, наче впізнавала ий ого; в Іслама дивно, по–юнацьки,
стиснулося серце — він ще не зустрічав такоїї свіжоїї краси, і вмить забув про єгипетську
чарівницю, з якою тільки що бажав провести ніч.
— Хто ти така, дівчино? — тихо мовив Іслам, під’їїжджаючи ближче. — Не біий ся,
зла тобі ніхто не заподіє. Хто ти і звідки ий деш?
— Я — Мальва з Мангушу. Мама послала до Салачика за…
— То ий видно, що ти не циганка: очі в тебе блакитні, як у мого Селіма, і сказав
би я — брат із сестрою зустрілися, якби не твоє чорне, мов гебан, волосся. Скільки років
тобі?
— Дванадцятиий …
— Гарна ти, — блиснули очі в Іслам–Ґірея.
Від цього погляду облило Мальву спекою, і їїий стало так гаряче, як тоді, уві сні,
коли вода чарівника обмивала їїїї тіло. Мов заворожена, вона сповзла із Селімового коня
і підступила до Іслама.
— Ти знаєш, хто я, дівчино?
— Знаю… Ти — хан.
Широко відкрилися в Сефера Ґазі очі, рвучко нагнувся Іслам–Ґіреий , підхопив
рукою дівчину за стан і поцілував їїїї в щоку.
— Устами дитини глаголе правда, — сказав аталик. — Не гаий ся, Ісламе, тримати
ворожбу платою. Бо сказано: до казана розуму потрібен ще ий черпак щастя.
— О, плата буде тобі, дівчино, велика, якщо ти захочеш їїїї колись узяти. — Іслам
підвів обидві руки до неба. — Свідком Аллах, якщо я стану ханом, то ти будеш третьою,
але першою дружиною Іслам–Ґірея. Я знаий ду тебе в Мангуші, Селіме, відвези їїїї до
самого села.
Цієїї миті почувся густиий стукіт копит в ущелині. З Бахчисарая мчали чотири
вершники, і серед них упізнав Іслам нурредина Крим–Ґірея.
Юниий ханич зупинив коня, крикнув:
— Мухаммед ще вчора відіслав послання до Стамбула!
— Прокляття!
Заскреготали вудила по кінських зубах, здибився рисак на задні ноги, закричав
Іслам:
— До Ашлама–сарая! — І першиий рвонув галопом по вузькіий стежці ущелини.

У Золотому Розі щодня розвантажувалися галери. З Європи і Африки привозили

дівчат–полонянок для розпусного султана, купці з різних країїн постачали гарем
парчею, шовками, кисеєю[121], набивали золотом табівки і верталися додому, задоволені
щедрістю падишаха.
Ібрагім сьомиий день пиячив на радощах: черкеска Турґана народила ий ому сина
Магомета.
З–під Азова верталися розбиті полки.
Великиий візир Аззем–паша чекав султанського гніву: Азов вистояв. Він сам не
міг збагнути, як могла втриматися невелика фортеця перед такою незліченною
турецько–татарською силою.
Захмелениий султан не викликав візира, він почувався в безпеці: потроїїв
охорону палацу, тисячі наий маних шпигунів розіслав по столиці, Азов же десь надто
далеко.
Аззем–паша сам попросився до султана на приий ом. Адже віий ну програно, треба
вирішити, що діяти далі — воювати чи миритися.
Ібрагім блаженно посміхався, він поманив до себе пальцем візира і показав
ий ому списаниий якимись чудернацькими кривими лініями пергамент.
— Дивися сюди, безголовиий візире, — тицяв султан пальцем у малюнок. — Яке
це щастя, що великиий Аллах послав вам мудрого падишаха. Ви рік стояли під Азовом, і
ні одна бараняча голова не могла додуматися, з якого боку ий ого брати. Дивись добре: це
карта Прикаспію і Приазов’я. Бачиш — Каспіий ське море. Сюди увіий де наш флот і піде
Волгою вгору аж до того місця, де Дон впирається у Волгу, наче ти ось ліктем об
поруччя крісла. Там перекопаємо широкиий рів, через тоий рів флот виий де на Дон і
попливе вниз. З тилу, несподівано, вдаримо на Азов, і з нього залишиться купа попелу. А
тебе призначу адміралом. Та це ще половина діла. Велику битву розпочнемо тут, у
Туреччині. Я виріжу… — Ібрагім оскалив зуби, — виріжу, виріжу всіх християн…
Султан п’яно зареготав і хльоснув пергаментом по лиці великого візира.
«О Аллах! — шепотів сам до себе Аззем–паша і виривав жмутами волосся з
бороди, повертаючись із султанського приий ому. — Я не хочу, я не можу більше жити! —
Проходячи кімнату катів, він шукав очима капиджіїїв, і якби вони були, просив би, щоб
ий ому стяли голову. — Я не хочу жити. Божевільниий султан, божевільниий уряд, і я,
розумниий блазень, виконую волю безумних злочинців!»
Зігнутиий , пониклиий , заходив великиий візир у двері паша–каписи [122]. Біля входу
на нього чекали зігнуті в пояс татарські посли. Вони просили благословити Іслам–Ґірея
на кримськиий престол. Візир довго придивлявся до облич посланців і сказав їїм таке, що
вони знизали плечима, не знаючи, чи при своєму розумі султанськиий достоий ник.
— До кизляр–аґи Замбула ий діть. Так, так. Він відає справами Криму, а я ж
Азовом. — І пішов, дивно посміюючись.
Замбул насправді вже встиг приий няти послів від Мухаммед–Ґірея. Скарбниця
кизляр–аґи поповнилася ще одним мішком золота, і тепер він чекав лише, коли
прокинеться п’яниий султан.
Вранці Ібрагім довго не міг уторопати, чого хоче від нього Замбул. Стоїїть на
колінах і клянчить про якиий сь Крим. Крим? Ну, то що? Помер хан? Помер один, другого
призначимо.
Ібрагімові хотілося пити. Це ж так добре — випити і знову впасти в рожевиий
хаос марень, а потім до самого ранку блукати по кімнатах гарему і насичуватись,
насичуватись, впоювати спраглу плоть любов’ю, несиліти від неїї і знову пити. Чого він
так колись боявся, що не зможе керувати державою? Ось уже третіий рік вона існує при
ньому, як існувала, і він тримає їїїї в руках.
Плесне в долоні — і є золото, і є одаліски, і потроєна охорона палацу, і ціла армія
шпигунів, що за добру плату доносять, хто бунтує проти султана. А тоді тільки голови
— чах, чах, чах!
— Чого ти хочеш, Замбуле? — спитав роздратовано.
— Султане, до твоєїї високості прибув із Криму нициий раб нурредин Крим–
Ґіреий . Він хоче просити в тебе, володаря слави і величності, щоб ти затвердив ий ого
брата Іслама на кримськиий престол.
— Я приий му ий ого, коли Бог просвітить міий розум непомильною ухвалою, —
відповів Ібрагім улюбленою фразою і дав знак Замбулові, що розмову закінчено.
Але кизляр–aґa не підводився з колін.
— Воля твоя, султане, та хаий буде тобі відомо, що Іслам–Ґіреий за хана Джанібека
потрапив до ґяурів і сім років перебував у почесному полоні в наий запеклішого ворога
Порти — польського короля, де навчався зміїїноїї хитрості і лукавства.
— Він боягуз?
— О ні, він сміливиий , як барс, це…
— То хаий буде Іслам–Ґіреий ханом, — несподівано для Замбула ухвалив султан. —
Я пошлю ий ого на Азов, коли спорядять флот, — через Каспіий , Волгу і Дон.
— Азов буде твоїїм і без нього, — переконував Замбул. — Твіий неосяжниий розум
змішає з чорною землею ґяурську фортецю. А Іслам, хаий буде тобі відомо, підтримував
Шагін–Ґірея — отого зрадника, якому за твоїїм велінням стяли голову три роки тому.
Ібрагім схопився на ноги. Він досі нічого не знав про якогось Шагін–Ґірея, що,
очевидно, готував змову проти нього. Але тут же заспокоїївся. Думка про те, що цю
змову ліквідували без ий ого відома, підтвердила ще раз могутність ий ого влади і
безмежну відданість Замбула.
— Негаий но, зараз же запроторити до Дарданелльськоїї фортеці Іслам–Ґірея! —
крикнув Ібрагім. — І на Крим вислати віий сько, сто тисяч, двісті тисяч!
— Не треба віий ська, — заспокоював султана Замбул, — Крим нині не бунтує. А
коли повелиш призначити ханом Мухаммеда, боягузливі татари стануть
смиреннішими, ніж при Беґадирові.
— Повеліваю, — рік султан.

За білим островом Мармара бушує море. А в Дарданеллах тихо, тільки сивими

ребрами біжать хвилі і тихо хлюпаються до берега.
Фортеця Султанів — над самою протокою. Біля фортеці стояли дві зіржавілі
велетенські гармати. Ядра, вистрілені колись із цих гармат, пробили віковічні мури
Константинополя, і крізь пробоїїни увіий шов до міста Магомет II Завоий овник, щоб стяти
голову останньому візантіий ському імператорові Костянтину Палеологові і погрозити
всьому світові своїїм мечем.
Тепер грізні жерла цих гармат уже не страшні нікому. Але вони є, їїх ще не
скинули в море, вони свідчать про колишню воий овничу могутність Порти, хоч нині
стережуть тюрму.
Заходить сонце. Море щедро кидає на берег червоні шалеві хустки, та враз
кається за свою щедрість і швидко хапає їїх із ріні, залишаючи тільки черлені тороки на
піску. Ніч западає раптом, сонно дихає вода, як людина в трудному сні — поривчасто,
зрідка.
І так без кінця: тижні, місяці, роки… І тільки, як сон, згадуються Іслам–Ґіреєві
ворожба староїї циганки і дитяче пророцтво дівчинки Мальви. Немає нічого…
А молода сила нуртує і біль визолює душу. Зрадник Мухаммед гріється біля
мангала у гаремі, жирує, а турок щораз міцніше сковує ланцюгом Крим. Ісламові зрідка
приносять вісті з батьківщини. Іноді запливе до затоки якась рибальська баий дарка —
то, гляди, вірні переодягнені капи–кулу.
…Яничарськиий гарнізон роз’їїхався з Кафи по півострові забирати татарських
юнаків у аджем–оґлани.
…У Криму голод. Сарана доконала степ. Люди у відчаїї ий дуть за Перекоп і не
повертаються, залишаються жити на Диких полях. Щораз більше людеий купують
грамоти в хана, а він радо дає, бо хоче бахчисараий ськиий палац уподібнити до
стамбульського Біюк–сарая. Крим порожніє.
…Від розкладених трупів людеий , що загинули голодною смертю, шаліють
пошесті.
…Турецькі мубашири забирають на ринках у татар усю здобич. Стамбульськиий
двір вимагає золота. Азов здався, та від цього султанська скарбниця не збагатіла.
Росіий ськиий цар, наляканиий Ібрагімовою погрозою вирізати християн у Туреччині,
наказав козакам покинути Азов. Козаки підпалили порохові льохи і віддали туркам
купу каміння.
А що робить Мухаммед?
Він, як і Ібрагім, не виходить із гарему і щотижня висилає до Стамбула чауша з
листом, в якому присягається на вірність.
Іслам–Ґіреий у Дарданелльськіий фортеці — мов загнаниий до клітки лев. Сефер
Ґазі ще не здався. Він знає всі таємниці державного ладу Порти і вже кілька місяців
сидить у Стамбулі, сподіваючись зустрітися з Азземом–пашею.
Та небагато сподівань покладає Іслам на старання аталика. Він пробує діяти
інакше. Пише листи, в яких закликає скинути Мухаммед–Ґірея з трону, листи
розходяться по всьому Криму. Сам готується до втечі. Він піде в гори, збере віий сько, за
Перекопом знаий де козацьких недобитків і кине виклик усьому світові. ЙЙого клич
почують серби, болгари, єгипетські мамлюки… З дня на день чекає Іслам торговоїї
паштарди, якою він пробереться через Дарданелли і Босфор у Чорне море.
Заснула сторожа. Ледь–ледь хлюпочуть хвилі, та не чути, щоб хтось полохав
веслами затихлі води Дарданеллів. Чому ж не ий дуть? Затримали, пронюхали?
Неподалік тихо стукнулася об берег баий дарка. Хтось іде… Один… При місяці
сріблиться бородата голова. Сефер!..
Сефер Ґазі підіий шов близько до Іслама, плескате обличчя надималося від
стримуваного віддиху, повіки зіий шлися так тісно, що не видно крізь щілини чорних
зіниць. Аталик сердитиий . Іслам бачить, як він насилу стримує лють. Намагається
вгадати, що могло трапитися.
Розплющилися очі, гнівним поглядом проштрикнув Сефер свого вихованця,
схопив ий ого, мов хлопчика, за барки, потряс.
Зів’яв стариий . Опустив руки і пішов до берега, спотикаючись об каміння. Сів,
звісив ноги у воду. Мовчки присів біля нього збентежениий Іслам. Знав, що гнів аталика
недаремниий . Видно, все викрито.
— Коли мало сили, — мовив несподівано спокіий но Сефер Ґазі, — треба
розв’язувати міх із хитрощами, Ісламе. Я колись тобі показував кам’яну подобу в
Ашлама–дере, яку природа створила наче вмисне тобі для науки. Але ти не послухався…
Лізти на рожен і чесно вмирати — героий ське діло. Таких героїїв хвалять і шанують, про
них складають пісні ашуги. Користь від їїхніх подвигів немала — так. Ці безумці — то
світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом, бо ий ого зневажали б за покору.
Хтось мусить дати спалити себе на кострищі, хтось мусить вмирати напоказ без страху і
каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є інші героїї, що роблять другу половину
справи, їїх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони
мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати стопи своїїм
повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба їїх шанувати. Бо
приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать
ий ого. А плата їїм за це — ганьба від людеий . Слава — першим. Тільки запам’ятаий : тоий не
любить своєїї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неїї. Я ще раз терпляче
роз’яснюю тобі, Ісламе: вождь повинен поєднати в собі героий ство чесне з героий ством
хитрощів. А якщо ні, то ти тільки воїїн — тоді іди на герць і не берися за кермо.
— Що трапилося, Сефер–баба? — спитав Іслам–Ґіреий , коли аталик закінчив своє
довге повчання.
— Ти мусив би вже здогадатися, що… Коли твіий ворог навіть мурашка, то
вважаий їїїї слоном. А Мухаммед таки хан, в ий ого руках влада. Я довго тинявся попід
воротами сараю, багато терпіння і грошеий коштувало мені, коли я добився зустрічі із
всесильним кретином Замбулом, якого колись купили на кафському ринку за тридцять
піастрів. І таки зустрівся з ним, і він влаштував мені аудієнцію у великого візира. А тоді,
коли вже мала розв’язатися твоя доля, чауш Мухаммед–Ґірея прискакав із доносом, що
ти розсилаєш бунтарські листи по Криму. Зляканиий заєць іноді стає левом. Ти розкрив
карти перед боягузливим Мухаммедом, і він тепер тебе зжере. Ти забув, що пес, якиий
хоче вкусити, зубів не вишкірює… Я пробував заперечити, але візир показав мені листа,
писаного твоєю рукою. Сьогодні ти чекав не мене, а торговоїї паштарди, я знаю. Вона
арештована в Золотому Розі, твоїїх друзів завтра повісять, а ми з тобою помандруємо на
острів Родос.
Немов підтята, впала Ісламова голова на груди.
— Звідти не повертається ніхто…
— Навіть тоді, коли стоїїш під ешафотом і холодниий шнурок дотикається
кадика, — вузькі очі Сефера Ґазі були бадьорі, і не тьмяніла в них безнадія, — навіть
тоді не кажи, що все пропало…
Наступного дня Іслам–Ґіреий і ий ого вірниий наставник Сефер Ґазі пливли
турецькою каторгою під вартою двадцяти яничарів Егеий ським морем на південь.

Розділ дванадцятиий
Розмови з мудрецями більш потрібні царям, ніж царські
милості — мудрецям.
Сааді

Однієїї з останніх ночеий рамазану[123], перед світанком, коли правовірні

споживали сніданок, щоб запастися на денниий піст, краий чик повного місяця заий шов
чорним півкругом, темна пляма діий шла до середини диска, а потім поволі сповзла.
«Щось трапиться у султанському дворі, когось не стане в Біюк–сараїї, —
зашептали люди, виий шовши на вулиці Стамбула. — Коли темніє сонце — то султана, а
якщо місяць…»
Бачив затемнення місяця і Аззем–паша. Він не був забобонниий , але затемнення,
яке віщувало смерть великому візирові, надто відповідало обставинам, що склалися
при дворі, — усього можна було чекати.
На Ібрагіма, оточеного вартою і мурами, виснаженого вином і гаремними
ночами, щораз частіше находила манія страху і підозріливості. Іноді він шалів у
божевільніий люті, якоїї боявся навіть Замбул: султан шукав тоді жертви, і не одна голова
постельничого чи кубкодержця котилася додолу тут же, у султанських спальнях. Після
нервових приступів Ібрагім впадав у меланхолію, тоді кликав до себе великого візира і
примушував ий ого слухати своїї вірші або маніячні плани завоювання Русі, Італіїї,
Угорщини. Аззем–паша щодня чекав на безглуздиий наказ, якого виконати не зможе. А
тоді, звісно, кінець. Hyp Алі давно чекає на таку нагоду.
Великиий візир відчував тепер більше, ніж будь–коли, пекучу потребу зустрітися
з кимось розумним, кому б міг довірити своїї думки і сумніви, від кого почув би слова
поради і розради. В Біюк–сараїї такоїї людини не було.
Якось таємні агенти принесли у двір чутку, що у Стамбулі знову з’явився меддах
Омар: він розмовляє з людьми, слухає їїхні скарги. Що з ним чинити?
Аззем–паша багато чув розповідеий про меддаха Омара ще за часів Амурата. Про
мудреця, що розгадав під стінами Багдада сон шаленого султана і якимсь чудом
залишився живим, ходили по країїні легенди. Великиий візир наказав розшукати Омара і
запросити ий ого до свого палацу на першиий день баий раму.
Коли мосахир[124] настирливим калатанням об дерев’яну дошку сповістив
правовірних про кінець посту, до приий мальні візира приий шов меддах Омар. Хвилину
стояли вони один проти одного — неий мовірно подібні, немов близнюки: однакові на
зріст і віком, обидва сивобороді і високочолі, різнив їїх хіба тільки одяг. Візир — у біліий
хутряніий киреїї, Омар — у простому, вицвілому на дощах і сонці бурнусі. Зустрілися, наче
сини однієїї матері, яких доля розлучила ще в дитинстві і повела різними шляхами:
одного до влади, другого до народу, одного зробила володарем, другого — мудрецем.
А на схилі віку звела їїх знову, щоб кожниий з них розповів про свіий досвід, свою
правду.
— Ти просив мене, великиий візире, хаий Бог дасть тобі вічне життя, щоб я
приий шов до тебе, — вклонився меддах Омар. — Що ж примусило можновладця, якиий
тримає в руках тисячі віий ськ, мільий они народу і туґру [125], вдатися до убогого меддаха,
що не має нічого, крім крихти простоїї людськоїї мудрості, подарованоїї Аллахом?
— Сумніви, — коротко відказав Аззем–паша.
Не чекаючи запросин візира, меддах присів на гаптовану сріблом подушку,
напроти нього сів і візир. Омар придивився до обличчя Аззем–паші: не було на ньому ні
пихи гордоїї, ні жорстокості тирана, ні неприступності повелителя. Омар знав
всесильних світу цього, та зустрічав серед них лише грубу запальність, глупу пихатість,
темну жорстокість. Велителя, якиий сумнівається, ще не доводилося бачити.
— Сумніви — потрібна річ, — мовив він. — Бо хто не сумнівається, тоий не
досліджує, хто не досліджує, тоий не прозріває, хто не прозріває, тоий залишається в
сліпоті. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб моїї слова принесли тобі користь. Адже
сказав ваш шеий хульіслам, що слів, які приносять здобуток вірі і владі, не треба знати і
не треба говорити; слова, що записані в книзі пророка, треба говорити, а розуміти їїх не
конче, про вади вельмож можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш мені бути
з тобою?
— Говори правду. Бо ж мусить хоч один із владик знати істину. Кожна мить
тепер приносить незрозумілі загадки, яких я розгадати не в силі. Колись було інакше.
Давніше доба тривала десятки років, і людські уми призвичаювалися до неїї, тепер же
на один день десятки епох. Я розгублениий , я не розумію, де істина, а де облудність, де
золото, а де сухозлітка. Бачу якусь бездонну прірву між двором і країїною, між
потребами людеий і тим, що ми їїм даємо, між словом і ділом. І не знаю, як переступити їїїї.
Хто винен — султан, візир, кадіаскер? Але ж сановники міняються, а прірва западається
все глибше. Двір потребує грошеий , накладає на підданих податки, і чим більше їїх
накладає, тим менше золота у державніий скарбниці. Народ стогне, а імперія від цього не
міцніє…
— Це закономірно, візире. Між бажанням держави і бажанням людеий існує вічна
суперечність. Але при розумних, добрих і вчених правителях ця прірва така вузька, що
їїїї можна завжди переступити. Що ж сталося в нас? До того часу, поки слава завоювання
була спільною метою держави і народу, народ не шкодував свого життя для слави.
Потім одна людина взяла владу до своїїх рук, народ потрапив у залежність від
єдиновладця. Одна людина за всіх думати не може, вона впадає в помилки, думки
мільий онів не можуть збігатися з думкою однієїї людини. І звідси починається та криза,
про яку ти говорив. Єдиновладець прагне до розкошів, і витрати перевищують
прибутки. Він хоче слави для себе і завоий овує чужі землі. Кожна чужа земля сповнює
люд тривогою, бо тоді життя ий ого в постіий ніий небезпеці. Народ хоче спокою, а не чужих
земель, які не дають ий ому ні радості, ні хліба. Володар примушує підданих воювати, і
піддані нерадо проливають кров за те, що їїм не потрібне. Володар здирає податки на
воєнні витрати, людське маий но перебуває під постіий ною загрозою, люди втрачають
бажання до ий ого придбання. А багатство держави залежить від особистого багатства
людеий . Якщо ий ого в них немає, — звідки візьметься в держави? Коли народ
пригнічениий , — скарбниця порожня…
— Ти говориш страшні речі, розумниий старче, — мовив у задумі Аззем–паша. —
Твоїї слова доводять безвихідність становища Турецькоїї імперіїї. Я ж думаю про їїїї
могутність, а не про загибель, і шукаю шляхів до зміцнення.
— Те, що рветься, нескінченно зшивати не можна. Ми, правда, невтомно
зшиваємо, але чим? Догмами старого Корану, що навіває багато думок і поезіїї, але став
непридатниий для управління державою. Тисяча років минуло від часу ий ого створення, а
становища світу і народів, звичаїї і погляди не існують незмінно. З плином часу
відбуваються постіий ні зміни, Коран же залишається таким, як був за халіфів пророка.
Може, потрібні доповнення? Напевно, потрібні. Але улеми, чиїїми руками управляє
єдиновладець, відірвані від діий сного світу, їїхнє мислення умоглядне, їїхні книжні закони
не відповідають життю. Тому богослови мусять припускатися помилок, їїх же
наслідують проворні пристосуванці заради своєїї наживи. Народ перестав їїм вірити.
Кориться, а не вірить. Хвалить, а не любить. Говорить одне, а думає інше. Держава
відчуває це, щораз менше довіряє своїїм власним синам і впокорює своїїх же людеий
чужинцями — яничарами. Звідси починаються внутрішні бунти, а бунти — це початок
загибелі імперіїї.
Аззем–паша підвівся.
— Омаре, — сказав він, — даий подумати мені. За твоїї слова можна повести тебе
на ешафот. Але від цього не зміцніє Туреччина. Якщо ти маєш рацію, то нема за що тебе
карати, коли ж ти помиляєшся, то твоє дабірство [126] не підірве державних підвалин. Ти
мислиш, а мислячі люди повинні жити. Приий ди до мене за сім днів. Я хочу продовжити
нашу розмову.

В першиий день баий раму до Стамбула з’їїхалися купці і крамарі з усіх кінців
імперіїї. Як і кожного року після рамазану на Бедестані мало відбутися султанське
торжище. Субаші оголосив, що відкриватиме торги сам султан Ібрагім.
Ювелір Хюсам зважився піти ще раз зі своїїм незвичаий ним крамом на базар.
Мусив продати хоч трохи товару, щоб заплатити податок. Старості ювелірного цеху,
уста–рагінові, донесли, що Хюсам і далі виробляє браслети, медальий они, амулети, а до
цеху вступати не хоче, тож староста наклав на старого неий мовірно високиий податок —
аж вісімсот акче. Таких грошеий Хюсам не міг роздобути, хоч би спродав усе, разом зі
своїїми папучами. Правда, за один тільки рубіновиий амулет він міг би взяти набагато
більше, але хто ий ого купить?.. Нафіса хворіє, рідко вже ий на ноги підводиться, а
принести їїий чогось смачного нема за що. На Хюсамовому дастархані давно вже не було
ні пастирми, ні баклави[127], перебиваються обоє на паляницях і каві. Як дожити довгиий
вік, якщо Бог не пошкодував їїм днів під своїїм небом?
Хюсам зібрав добро до мішечка і подався до Бедестану, чеий знаий деться для
нього, нецехового, хоч трошки місця на долівці?
Базарниий гармидер було чути здалеку. Народ тягся юрбами до центру, на
в’ючених мулах і верблюдах пробивалися купці крізь натовп, тіснячи і тратуючи піших,
викрикували гамали[128], вимагаючи вступатися з дороги. А з обох боків один біля
одного сиділи жебраки з кяшкулями[129] — предтечі базару. Так багато жебраків Хюсам
ще не бачив. Щороку їїх, видно, збільшується, а хто знає — може, незабаром і стариий
ювелір поповнить їїхні ряди?
Цікаво, ким вони були? Хюсам понишпорив у кишені кафтана, знаий шов кілька
мідних монет і підіий шов до краий нього.
— Звідки прислало тебе горе, нещасниий ?
— З Анатоліїї… Тімаріотом був. Податки загнали в лихву, лихварі забрали
тімap…
Хюсам кинув до к’яшкулю одну монету і підіий шов до другого.
— Я дубильник з Адріанополя. Уста–рагін зажадав за мою маий стерню бакшиш.
Оце ий збираю на хабар. Не пошкодуий двох монет, добриий чоловіче.
— …Я ходжа, був учителем у медресе на Скутарі. Хіба я знав, що вірші Веий сі і
Нефі [130]
заборонено читати софтам? Вигнали…
— …Я колишніий хатиб. Насмілився сказати на проповіді, що кадіий тлумачить
Коран так, як ий ому вигідно…
— …Я румеліий ськиий раий я… А ти чого випитуєш усіх? Може, шукаєш товариша за
своїїм фахом? Не завдаваий собі клопоту. Тут усі рівні. Махді приий шов до нас раніше часу,
вказаного пророком. Сідаий біля мене, жебратимемо до спілки. Так краще…
Пішов Хюсам. Ряди жебраків змінилися мізерними крамничками під сірими
наметами. До головноїї брами Бедестану було ще далеко, та базар починався вже тут.
Власники крамниць, кравецьких маий стерень, цирулень, кафеджіїїв, яким, видно, не
залишилось місця під склепінням ринку, голосно вихваляли товар, звертали на себе
увагу, хто чим міг: один грав на гуслях, другиий дрібно вибивав на тамбурині, іншиий
курив ладан, хто видзвонював дзвіночками. Тут були і араби в різнокольорових
бурнусах, і крикливі греки з квітчастими хустками на головах, і мовчазні турки в
чалмах. Продавалося все: канделябри, таці, кремінні рушниці і ятагани, перець,
колеандра, помаранчі, парча, єдваб, шовк.
Хюсам подумав, що нема чого ий ому пробиватися далі, пізно приий шов.
Притулився в ряді, поставив перед собою солом’яне крісельце, розклав на ньому свіий
дорогоцінниий крам.
Крізь базарниий знервованиий гармидер долинали уривки фраз, небавом Хюсам
міг уже вловити їїхніий зміст: люди обурювалися, що на ринку ходять фальшиві монети, а
піастри вичеканили з нещирого золота.
Напроти, біля двереий нужденного склепу, стояв крамар у смішніий позі, ніби
розіп’ятиий , і лементував крізь сльози:
— Я ніколи не підвищував цін, але погляньте, погляньте, які мені гроші дають!
Хюсам скорботно похитав головою. Цього крамаря стамбульськиий кадіий прибив
сьогодні за вухо до одвірка крамниці — справедлива кара здирникам. Але ж як він міг
не заправити подвіий ноїї ціни, коли гроші наполовину втратили вартість?
— Ось приїїде султан, — не вгавав покараниий , — і ми спитаємо, куди поділося
золото, чому нам платять удвоє легшими піастрами.
З відчиненоїї кофеий ні долетів сміх. Якиий сь софта розповідав анекдоти.
— Куди поділося золото? Він питає, куди поділося золото! А хіба ий ому невідомо,
що трапилося недавно в Біюк–сараїї? Покликав наш султан дервіша Алі–бабу і запитав
ий ого, в чому суть щастя на землі. Алі–баба відповів: «ІЇсти, пити і пускати вітри».
Розсердився султан, посадив зухвалого дервіша до тюрми, аж раптом — о Всевишніий ! —
у султана стався запір. Покликав знову сонцеликиий Ібрагім дервіша і простогнав:
«Якщо вилікуєш, дам за кожниий спуск по мішку золота». Помолився дервіш добрим
джинам, почав султан голосно пускати вітри, а казнадар за кожним разом кидає перед
Алі–бабою по мішку з грішми. Тут вбігла валіде. «О сину міий , — закричала, — що ти
робиш? Адже так продуєш усе царство!» А він питає, куди поділося золото…
Регіт у кофеий ні раптово змовк, кремезниий чолов’яга вскочив до кофеий ні, схопив
софту за коміра. Тоий вирвався і зник у натовпі.
Хюсамові не було смішно. Він із болем поглядав на своїї вироби, яких ніхто не
брав, бо хто ж візьме, коли гроші султан справді проциндрив?
Народ усе більше хвилювався, гомонів. Чекали на приїїзд Ібрагіма.
Біля султанського палацу тим часом чинилася не менша веремія, ніж на базарі.
Із самого ранку біля головних воріт ліворуч стояли вишикувані кінні спаґіїї, ті, що
служили султанові за землі, — тімаріоти і заїїми; праворуч — яничари. Очікували на
виїїзд султана. Повинна була відбутися церемонія цілування султанськоїї мантіїї.
Падишах довго не з’являвся. Врешті відчинилися ворота, але замість нього
виий шов начальник охорони султанського плаща, перед собою на дрючку він ніс
Ібрагімову шубу.
Здибились враз коні спаґіїїв, обурені комонні готові були ринутися у ворота і
вчинити розправу над султаном за ганьбу, але тут почулася голосна команда яничар–
аґи Hyp Алі: «До зброїї», і спинилися спаґіїї. Розгублениий капу–аґа [131] схопив у руки шубу
і подав їїїї для цілування алаий –бегові. Тоий зблід від обурення і зневаги, і не знати, чим би
все закінчилося, якби не закричали яничари:
— До падишаха! Хто поперед нас сміє цілувати султанську мантію?
Зчинилася буча, вартові капиджіїї побігли у двір доповісти Ібрагімові про
небезпеку. Султан зачув підозрілиий крик і тремтів усім тілом. Дізнавшись про причину
яничарського бунту, він наказав негаий но стяти голову церемоніий меий стеру. Капу–аґа був
страчениий прилюдно, заспокоєні яничари юрбами подались до Бедестану відкривати
замість Ібрагіма султан–мезади.[132]
Чорбаджі Алім ішов попереду своєїї орти — бундючниий , у дорогому кунтуші.
Темним поглядом поводив на торговців, і вони нітилися, замовкали: на Бедестані знали
звички наий ближчого соратника яничар–аґи.
З того часу, як Аліма призначили чорбаджієм, минуло кілька років. Він міцно
увіий шов у довір’я Hyp Алі, гроші щедро капали до ий ого скарбниці, яку він тримав у
багатого ювеліра на Бедестані. Щодень, щорік згасала жадоба воювати — інші
перспективи всміхалися тепер лицареві. Знав Алім: при першіий нагоді яничар–аґа стане
великим візирем, а він тоді піде на ий ого місце.
Та ий не було раціїї при султанові Ібрагімові рватися до бою. Ті часи, коли
достатки і славу яничари здобували на віий ні, пішли в небуття. Тепер посаду і звання
можна було купити, а гроші кмітливим пливли звідусіль: хабарі приносили воїїни, що
викуплювалися від походів, і родовиті турки за право вступу до яничарського корпусу.
Бо тут краща плата, ніж у спаґіїїв, і кари, і смерть не такі страшні; комонних б’ють у
п’яти, яничарів — по спині, комонних на палю саджають, яничарів топлять у Босфорі.
Хабарі приносили і злочинці, яким у яничарському корпусі узаконювалися грабунки і
вбивства. А вже справжнє багатство прибувало чорбаджієві на документи загиблих у
боях воїїнів.
Яничарам дозволили одружуватися і купувати землі. Казарми порожніли, воїїни
ставали власниками.
Алім не одружувався. Він вдовольнявся полюбовницями і утримував їїх у
розкішному конаку біля Ат–меий дану.
 Чорбаджі прямував до воріт базару. Там, біля головноїї брами, над якою
розпростер крила вибитиий на камені візантіий ськиий орел, він стане поруч із Hyp Алі,
проголосить відкриття базару, а потім вибере наий кращі подарунки для коханок —
діамантові намиста, єдваби, шовки.
Алім не помітив старого крамаря, що стояв за солом’яним крісельцем, на якому
розкладені були коштовності. Хюсам прикипів до нього поглядом: де бачив це обличчя,
чиє воно? І, напевно, вихователь і колишніий приий мак ніколи б не зустрілися, якби
якиий сь яничар не помітив маий стерно вирізьбленого амулета, в сердечку якого горів
діамант, списаниий ледь помітною тонкою в’яззю. Яничарові очі жадібно блиснули, він
глянув на стривоженого ювеліра, спитав:
— Звідки воно в тебе?
— Я… Я ювелір. Сам зробив…
— Ти — ювелір? — зареготав яничар. — Ювеліри там, на Бедестані, а ти злодіий !
Бо якби ні, то став би поруч зі своїїми цеховими.
— Я не цеховиий …
— То яке ти маєш право продавати такі коштовні речі поза цехом?
Алім повернув голову, зупинився.
— Що там?
Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджія, тепер амулет дістанеться
ий ому. Він притьмом сунув за пояса коштовність, і тоді закричав Хюсам:
— Віддаий ! О Аллах, я працював над ним сорок ночеий !
Алім простягнув руку, яничар слухняно віддав чорбаджієві амулет.
— Ти звідки береш такі речі? — глянув Алім спідлоба на старого, він не впізнав
ий ого, бо ий годі було впізнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя втопилося в кудлатіий
бороді, тільки очі звідкись були Алімові знаий омі.
Хюсам затрусився, простягнув обидві руки, схлипнув:
— А… Алі… — більше слів не міг видавити з горла: перед ним стояв тоий , що
колись кликав ий ого батьком.
— Звідки ти маєш такі речі? — придивлявся чорбаджі до амулета. О, він не
сподівався аж такиий дорогиий подарунок принести сьогодні вирлоокіий Зулеий ці. Але
звідки в цього жебрака такі дорогоцінності?
— Ти — злодіий , — сказав він спокіий но, кивнув яничарові, і тоий миттю згорнув з
крісельця решту краму.
Застогнав Хюсам, схопився руками за чалму:
— О Аллах, що роблять ці грабіжники!
На ювеліра посипалися удари, крамарі порозбігалися, хапаючи свіий товар,
яничари, скориставшись із нагоди, забирали, що потрапляло під руки.
Хюсам лежав на землі, заслоняючи обличчя руками, а коли сам Алім штовхнув
ий ого ногою під ребра, неий мовірна кривда і лють додали ий ому сили, він звівся на ноги і
прохрипів, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджія:
— О зміє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого Ібліса, о смерте
наша! Та хаий тебе рідна мати прокляне!
Тепер Алім упізнав Хюсама. Він на мить остовпів, розгубився, та довкола стояли
яничари — чорбаджі не міг прощати якомусь жебракові такоїї зневаги.
Гостриий ятаган проколов горло старого ювеліра.
…Діждавшись, поки з–перед парадних воріт Біюк–сарая розіий дуться яничари і
спаґіїї, до вартового підіий шов якиий сь купець із великим сувоєм парчі.
— Мені звелів кизляр–аґа Замбул принести дорогоцінні тканини для гарему, —
крізь вузькі прорізи повік на вартового зиркали маленькі рухливі зіниці. — Скажи
провести мене до Замбула.
Кизляр–аґа підозріло зиркнув на торговця парчею. Він не кликав сьогодні
нікого.
Все починало набридати старому євнухові: і гарем, і недолугиий султан, і служба.
Сьомиий десяток ліг на спину, все важче було їїїї згинати; колись в’юнкиий і спритниий
плазун ставав лінивим алігатором, якому хотілося без діла лежати на сонці,
роззявивши пащу. І має вже через що. Багатство є. Якби ще чистих кілька тисяч
піастрів, він купив би у капудана–баші[133] галеру, перевіз би своїї скарби до Мекки і там
спокіий но доживав би віку.
— Не питаий нічого, Замбуле, — промовив тихо купець, і ахнув кизляр–аґа:
— Сефер Ґазі!
— Тс–с–с… Не розпитуий , як я дістався сюди з Родосу, і не клич прислужників,
поки мене не вислухаєш. Я розбагатів, у цеий сувіий парчі загорнутиий мішок із золотом,
один мішок. А другиий цілиий юк[134] лежить у наий потаємнішому сховку в одного
татарина, що торгує на Бедестані. Якщо ти мене викажеш, то другиий мішок для тебе
пропаде. Коли ж нині скажеш султанові, що Мухаммед–Ґіреий готує змову проти нього, а
єдиниий вірниий слуга Ібрагіма — це Іслам, ти отримаєш ий ого. Як тільки міий вихованець
виий де від султана з позолоченим мечем, я тобі дам ярлика, з яким ти підеш до торговця
тканинами татарина Мемета. А тепер купуий у мене цеий сувіий парчі і неси ий ого легко,
мов пір’їїнку, Ібрагімовим красуням.
— Шаий тан… — просичав Замбул і приий няв із рук Сефера важкиий сувіий .
Ібрагім поволі заспокоювався. Зловісниий гармидер біля воріт Біюк–сарая
нагадав ий ому, було, ту ніч, коли бенкетував увесь Стамбул, а він сидів у в’язниці,
проклинаючи могутнього Амурата. І раптом двері навстіж, і натовп біля двереий тюрми,
і труп ненависного брата перед ним… А що, коли цеий підозрілиий гармидер — то вже
ий ого, Ібрагімова, черга? А, слава Аллаху. Яничари збунтувалися за право першими
цілувати ий ого шубу… Значить, вірні ий ому, ще довго зможе він ніжитися в розкошах і
спокоїї… Ібрагім повільними ковтками цідив вино, очі п’яно плавали в орбітах, два
Замбули увіий шли до султанськоїї опочивальні.
— Я не кликав тебе, чого хочеш, кретине?
— Змова проти тебе, султане, — випалив Замбул.
Випав глечик із рук Ібрагіма, він хотів схопитися на ноги, але спина прикипіла
до подушки. Прохрипів:
— Де, хто?!
— Мухаммед–Ґіреий бунтує Крим, султане.
Ібрагім широко розплющив очі, хміль раптово минув. Зірвався з подушки,
схопив за груди кизляр–аґу і шпурнув ним, тупо вдивляючись у ий ого вишкірену пащу.
— Хто, хто говорив мені, що Мухаммед буде вірниий Порті, хто переконував
мене, що Іслам–Ґіреий — зрадник?
Замбул підвівся на ноги, випростався. Рабська покора, з якою він завжди входив
у царські покоїї, зникла з ий ого обличчя.
— Ти ще не бив мене, султане, і краще не роби цього. Замбул стане гніватися. Як
керуватиме сонцеликиий султан великою імперією, коли не стане всезнаючого Замбула?
Самотність пасує тільки Аллахові, бо він непомильниий , великиий Ібрагім на самоті може
помилитися. А тоді Hyp Алі не пожаліє твоєїї голови, як не пожалів Амуратовоїї. Я ж тобі
даю, як завжди, щиру пораду: пошли негаий но по Іслам–Ґірея на Родос, а по Мухаммеда у
Крим.
Ібрагім стояв з опущеними руками, піт горошинами стікав по рідких
волосинках борідки. Тепер він зрозумів: ота ий ого могутність, те сплескування в долоні
було самообманом. Усі ці роки ходив він по палатах, обдурениий своїїми ж підлеглими, і
влада ий ого триватиме доти, доки вони захочуть. Кара–ґез! Усе, що було дотепер, — це
Кара–ґез, а він, перекостюмованиий у султанськиий одяг в’язень, тішить публіку так, як
цього хоче Hyp Алі і цеий потворниий владика. Ось він, балаганщик, розправив перед
актором спину, дає ий ому зрозуміти, що вистава мусить мати кінець. Продовжити!.. За
всяку ціну продовжити виставу. Грати так, щоб вона була цікавою, щоб публіка просила
ще і ще, не вимагала опускати завісу…
…Гордо ступав Іслам–Ґіреий до султанського селямлика. Він уже був упевнениий в
перемозі. Розумниий Сефер Ґазі — великиий друг і мудрець! Але дивне одне: чому ий ому не
допомогли капи–кулу — сеий мени, а перекопськиий беий , якиий послав на султанське
торжище свого салердара–аґу[135] Мемета з мішком золота? Ісламові згадалася розмова з
аталиком у Ашлама–дере: «Хто буде твоєю правою рукою?» Мансур–беий хоче бути нею.
З Мухаммедом, видно, не вдалося. А чому? Невже брат не ласиий на гроші? А може,
побоявся беий давати золото в нездалі руки? І дає їїх сильнішому, щоб купити хана для
себе. Так… Але ж коли хабар заходить у двері, правда виходить крізь вікно. Невже ий ому
не вдасться чинити свою правду, бо він куплениий хабаром ще перед вступом на
престол?
Ібрагім возсідав на краю басеий ну, спершись ліктем на подушку. Він силкувався
надати своєму обличчю виразу зверхності і владності, та блідість, змережана
кров’яними жилками, робила ий ого нікчемним, жалюгідним. Біля султана стояв
задуманиий великиий візир.
Іслам–Ґіреий , постоявши мить перед своїїми повелителями, вклякнув на землю, і
тоді побадьорішав султан.
— Бачиш, Ісламе, я призначаю тебе ханом. Подивлюся, якиий ти є. Ти мусиш бути
другом мого друга і ворогом мого ворога… Чи правда це, скажи, що Мухаммед готував
зраду?
Іслам–Ґіреий глянув на великого візира. Аззем–паша знає, хто посилав
бунтарські листи до Криму. Він зараз може про це нагадати. Але відступати нема куди.
— Не смію заперечити того, що є правдою, — відповів. — Правда — вища за
мою любов до брата.
Іронічниий блиск спалахнув у очах Аззема–паші і погас.
— Введіть Мухаммеда, — сказав Ібрагім.
Іслам рвучко повернув голову до двереий . Не сподівався побачити тут брата.
Виходить — ще не перемога. Мовчазниий Аззем–паша влаштує зараз допит Ґіреям.
— Бачиш, Мухаммеде, — так само силувано повільним і наставницьким тоном
вів далі Ібрагім. — Ти не хотів бути моїїм другом, то поїїдеш сьогодні на Родос, і дякуий ,
що дарую тобі життя. Але звідти вже не повернешся. Що маєш сказати?
— Крім поклону ногам твоїїм, султане, нічого нині зробити не можу. А братові
своєму з твого високого дозволу хочу нагадати приказку: «Коли риєш яму, риий на свіий
зріст».
Великиий візир мовчав; Ісламові відлягло від серця, він сказав:
— Не гоже розмовляти підданим у присутності повелителя, але коли намісник
Аллаха дозволив нам, ницим, отверзти уста, то скажу тобі, дост–ака [136]: яму на свіий зріст
вирив ти. Мені ж ти повинен бути вдячниий . Адже тільки три Мухаммеди правили в
Криму, ти — четвертиий . Усі вони померли скоріше за свою смертну годину, і всі поховані
в Ескі–юрті на околиці Бахчисарая. Ти ж на Родосі доживеш до глибокоїї старості і
закінчиш свіий шлях у мирі ий спокоїї.
— Але мене ти замінив, — відповів Мухаммед. — То звідки така впевненість, що
не упокоїїшся замість мене в усипальниці моїїх тезків?
Ібрагім кивнув рукою, Мухаммеда вивели. Потім зміряв поглядом Іслама, і
знову боягузлива блідість виповзла на ий ого худі щоки. Він боявся цієїї людини, що
стояла перед ним у стриманіий покорі і не всміхалася улесливо на ий ого слова. Але
відмінити своєїї ухвали не мав сили. Великиий візир мовчав, Hyp Алі чомусь не приий шов,
Замбул же, певно, підслуховує за дверима.
— Скільки тобі років, Ісламе, і як ти сідаєш на коня? — спитав султан по
хвилині.
— Мені всього сорок років, султане, а сідати на коня я тільки починаю, —
відказав Іслам, і звелися острішкуваті брови у великого візира: Аззем–паша не чекав
від нього таких відточено зухвалих слів.
— Ну, ий ди, — промовив тихо султан і додав як щось непотрібне, другорядне: —
А служи мені правдою.
Іслам–Ґіреий поклонився, підіий шов до Ібрагіма, поцілував полу ий ого кафтана і
повернувся до виходу. Слуги одягли ий ого в соболину шубу, покриту парчею, оперезали
шаблею, прикрашеною дорогоцінним камінням.
Нового кримського хана супроводжував Аззем–паша у двір. Іслам ждав від
нього настанов, але великиий візир і тепер не промовив ні слова. Тоді хан сам зупинився
і сказав, дивлячись в очі старому:
— Великиий візире, я прошу, щоб мені Порта не заважала різними фірманами
розпоряджатися долею Криму.
Аззем–паша витримав гостриий погляд Іслам–Ґірея і вперше за нинішніий день
вимовив:
— Тобі підвели коня в добру для тебе пору, іди, я завадити тобі не встигну.

І знову зустрілися віч–на–віч два близнюки — володар і мудрець.

— Ти сказав тоді, Омаре, що кожна чужа земля сповнює наш народ тривогою.
Поясни, що ти мав на увазі?
Великому візирові недаром згадалися саме ці слова меддаха. З–перед очеий не
зникав образ незалежного і гордого Іслам–Ґірея, що явно дурив Ібрагіма і повернувся
до свого Криму не для жирування. Віий на з Кримом неминуча, але хто тепер виий де
переможцем, коли туди пішов царювати лицар і дипломат, а в Туреччині на престолі
сидить недоумкуватиий султан?
— Це велике горе нашого народу, візире, почалося з фальшивоїї догми, буцімто
не може бути різних народів на лоні ісламу. Скільки крові марно пролилося в ім’я цього
догмату, а що виий шло? Татари залишилися татарами, точніше — озлобленими
татарами, болгари і греки ісламу не приий няли. Мало того: в боротьбі проти нашоїї
імперіїї вони зміцніли духовно, і відплата над турками неминуча. А що, власне, винен
турок? Чи ий ому краще жити від того, що османи розповзлися по світу, чи потрібна ий ому
Сербія або Єгипет для того, щоб він мав що їїсти? Але відповідати змусять…
— Невже немає ніякого виходу?
— Турки почали своє існування із завоювань, і це наий тяжча історична помилка
нашого народу. Народ, що не поклав міцних основ своєїї власноїї цивілізаціїї, повинен
бути сам із собою. Бо коли він прагне розвиватися коштом інших, тоді стається щось
зовсім протилежне ий ого бажанню: підкорені народи міцніють, панівні ж вироджуються,
живучи чужим хлібом, розумом, мистецтвом.
— Наче чорниий демон, ти пророкуєш усім нам загибель, Омаре. Як же так:
пропаде наша могутність, і сліду від неїї не залишиться?
— Хто це може знати? — відповів Омар ухильно. — Он глянь на золотиий піастр.
Золото є змістом монети, сама ж монета є тільки формою для змісту. Хтось колись
з’єднав зміст з формою з метою користі. Уяви собі, що мета раптом втрачена — піастр
не ий де на ринку. Хіба пропаде зміст, якщо він справді золотиий ? Ні, він буде потрібниий
для новоїї форми, для новоїї мети.
Тихо відчинилися двері до візирового селямлика, на порозі став озброєниий
капиджіий . Сіпнулися вгору навислі брови Аззема–паші.
— Хто дозволив тобі заходити до мого палацу? — запитав грізно.
— Султан султанів Ібрагім велить тобі зараз же з’явитися перед ий ого очі, —
відповів капиджіий не кланяючись.
 Аззем–паша перевів погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду.
Обидва знали: годі сподіватися добра, коли візира викликає не капу–аґа, а озброєниий
охоронець султанських двереий .
— Скажи султанові, що я приий ду, — мовив Аззем–паша.
— Мені велено приий ти з тобою, великиий візире.
— Почекаий мене біля входу.
Омар підвівся.
— Приий ми ще одну мою пораду, ефенді, бо потрібна нині державі твоя розумна
голова: коли ий деш до сліпця, заплющ одне око.
— Ні, — відповів візир, — досить я заплющував своїї очі на безумство султана.
Далі не велить мені цього робити ні Бог, ні совість. Ти ж бережи себе, Омаре. І більше не
приходь сюди, хто б тебе не просив. Ті часи, коли царі жадали мудрого слова, минули.
Мудреці і огли–калями[137] стали непотрібними, бо вони примушують думати. А думати
— це розрізняти добро і зло. Коли володарі доходять до самодурства і вважають усі своїї
діла і вчинки доцільними, тоді вчителі стають заий вими. Вони заважають, і їїм стинають
голови.
— А якщо держава позбувається свого власного мозку, як може вона жити?
— В порожніий голові завжди є досить місця для глупоїї жорстокості, і за їїїї
допомогою вона живе і управляє.
— Поки не розіб’ється об руїїни власного дому.
— До цього ще далеко…
— Якщо міряти час нашим життям, — то далеко. На клепсидрі [138] історіїї — це
мить.
Аззем–паша приклав руку до грудеий , прощаючись з Омаром, і виий шов із
селямлика.
Небо тремтіло осінньою синявою над притихлим Біюк–сараєм. Три мури, один
від одного вищиий , що огороджували султанські палаци, здавалося, підпирали довкола
горизонт, і відзначив для себе візир, що донині ий ого світ був не більшиий за цю
криницю, з якоїї видно невелике кружальце неба. Меддах Омар ніби вивів ий ого на
височенниий мінарет, і Аззем–паша побачив, що дуже мало світу вміщується в
султанському вицяцькованому дворі, в Стамбулі, і що ціла імперія — ще не весь світ. Він
безмежно великиий , неосяжниий і могутніий , він диктує своїї не звідані ніким закони
народам і державам. Тож ніякиий наий могутнішиий тиран не в силі загнуздати їїх і
використати для своїїх вигід. Хіба не хотів Нерон увіковічнити на землі Рим, хіба Чингіз
і Бату–хан не потрясали усім материком від наий дальшого Сходу до глибокого Заходу, чи
не загинула могутня держава Тімура? Усе минуло.
«Що ж повинен я, тінь вищоїї сили, чинити ще на землі? Я бажав могутності
своїїий державі, тому так потрібен був мені Амурат — останніий шанс османськоїї династіїї.
Але і він минувся так, як минає все. Я побачив, що мою державу вразив заразниий мікроб
— яничарство, і думав над тим, як, чиїїми руками вбити ий ого. Омар переконав мене, що
імперія хворіє невиліковною хворобою — проказою. Він бачить вихід, я ж не бачу, і тому
шлях міий закінчився. ЙЙти далі нікуди».
У біліий киреїї, у гостроверхіий смушевіий шапці, величниий і неприступниий Аззем–
паша підіий шов до двереий султанського селямлика, і розступилися перед ним капиджіїї.
— Яку справу маєш до мене, султане? — мовив різко Аззем–паша і глянув на
Hyp Алі, що стояв у позі рисі, готовоїї до стрибка. — Чи не міг би я залишитися з тобою
наодинці, як це личить великому візирові на аудієнціїї у султана?
Очі Ібрагіма налились червінню, він скочив до Аззема–паші, вчепився ий ому в
бороду і завищав:
— Де Замбул? Де Замбул?
Аззем–паша рвучким рухом відвів кістляві руки султана.
 — Замбул? Не можу знати, де він. Я відаю армією і стосунками з державами, а не
гаремом.
— Де Замбул? — махав кулаками Ібрагім і в істериці тупав ногами. — Він утік
цієїї ночі на воєнніий галері, а ти нічого не знаєш? Знаий ди зараз Замбула або віддаий свою
голову! — репетував султан, і піна котилася з ий ого рота.
Візир злорадно посміхнувся.
— Кожниий цар, — сказав він, — що сп’янів від сваволі, твердіє тоді, коли влада з
ий ого рук вислизає. Замбул був твоїїм першим радником, я над ним не владниий .
— Дозволь, султане, мені сказати слово, — повернувся до Ібрагіма Hyp Алі. —
Замбул купив галеру в капудана–баші. Я арештував адмірала, і ти матимеш змогу
покарати ий ого якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такі справи творилися без
відома командуючого віий ськами.
Ібрагім остовпів від такого повідомлення яничара–аґи. Він був би знову
заверещав, та від страху пропав голос і замість крику прошелестів шепіт:
— Зрада… Зрада! Туґру, туґру віддаваий ! — простягнув руку до великого візира.
Здригнувся Аззем–паша. Він щоразу, приходячи на аудієнцію до султана, чекав
цього наказу, якиий означає — смерть. І все–таки приий мати вирок від безумця здалося
тепер страшним блюзнірством.
Він виий няв із кишені печатку і, повільно ступаючи, ніс їїїї султанові.
— Тебе, Ібрагіме, як це годиться, називають сонцем. Так, ти заходяче сонце
османськоїї династіїї, яке кидає на землю довгі тіні, що сповіщають ніч… Я з радістю
умру і перед смертю оплакую тих, хто мусить жити під таким володарем, як ти. Вони ж
бо будуть свідками божевільних вчинків юродивого султана і упадку імперіїї.
Ібрагім злякано відступав у глиб кімнати: на нього насувалася могутня постать
велетня, що зараз ий ого розтопче. Султан забув цієїї миті, що при вході стоять озброєні
капиджіїї, а поруч всесильниий яничар–аґа, якиий тримає у руках яничарське віий сько і
ий ого на султанському троні.
Туґра наближалася до очеий , ставала великою, як мідь таці, як жорнове колесо, і
заступила врешті цілиий світ: ще мить — і вона накриє ий ого, розчавить, і від Ібрагіма
зостанеться тільки великиий знак на мармуровіий долівці — пам’ять для приий дешніх
султанів.
— Беріть ий ого! — скомандував Hyp Алі.
До селямлика вбігли капиджіїї. Вони накинули на голову великого візира чорне
полотнище і виволокли ий ого за двері…
Цієїї хвилини несподівано для Ібрагіма і Hyp Алі до султанського селямлика
увіий шла валіде Кьозем. ІЇїї висока постать неначе виринула з провалля, в якому
безслідно щез великиий візир, валіде різким рухом відкинула чорну шаль з обличчя, і
воно, непроникливе, суворе, вмить сповнилося материнськоїї доброти.
Hyp Алі насторожився. Чому Кьозем тут? Сьогодні вранці, коли він, яничар–аґа, і
анатоліий ськиий беий лербеий Муса–паша вирішували долю великого візира в їїїї світлиці,
валіде не сказала, що заий де на султанську половину. Що надумала ця камінна жінка з
очима кобри?
Валіде підіий шла до Ібрагіма, якиий ще не отямився від смертельного переляку, і
поклала ий ому руку на плече.
— Твоїї, о сину, помисли в діло втілені, воістину дивують підданих і близьких по
крові. Ти мужньо розправляєшся з ворогами і щедрою рукою пригортаєш до себе тобі
відданих. — ІЇїї губи стягнулися у вузьку смужку, вона глянула на поставного і владного
яничара–аґу, готового приий няти з рук Ібрагіма державну печатку, яка поки що валялась
на долівці, і мовила: — Анатоліий ськиий беий лербеий Муса–паша тут. Він падає до твоїїх ніг і
славить Аллаха за високе довір’я султана, що велить ий ому взяти туґру.
Обличчя Hyp Алі осунулося, посіріло. Беий лербеий Муса, а не він? Але ж уранці…
Він повернувся до султана і заволав:
— Великиий падишаху, вона…
Та не докінчив. До селямлика увіий шов Муса–паша, а за ним озброєниий почет. В
Ібрагіма засіпалася нижня щелепа, він сам нагнувся за туґрою і тремтячою рукою подав
їїїї анатоліий ському беий лербеєві. І тут перевтомлені нерви здали, він затрусився від
приступу божевільноїї люті, заверещав і, вихопивши з піхви кинджала, замахнувся ним
на яничара–аґу.
— Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула даий те мені, і ви побачите те, чого
ще не бачили стіни Біюк–сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!
Валіде своєю постаттю заступила султана від очеий присутніх, а він у приступі
шалу корчився, скавучав і стискав пальці довкола уявноїї шиїї євнуха…

Розділ тринадцятиий
Нащо, мамо, так казала,
Татарчатком називала?..
Україїнська народна пісня

Тільки одне літо пролітувала Марія в Мангуші, а там знову подалася з Мальвою
на Чатирдаґ — голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з кожним роком старів,
та все думав одне ий те ж: як далі житиме без Маріїї, коли вона заробить грошеий на ту
грамоту і помандрує з Мальвою до рідних країїв. Звик до них, рідні ий ому стали, і
страшно було подумати тепер, що на старість залишиться сам як палець.
А може б, і самому?.. Оий , та чого?.. З Україїни ні вітру, ні хвилі, лежить вона десь
там під синім небом і щулиться під нагаий ками або спить уже мертвим сном, стратована,
столочена, кров’ю стечена. Гаий , гаий … І навіщо їїий нести туди рештки своїїх надіий , решту
життя свого на сплюндрування, на погибель?
Але ніщо не може переконати Марію. Наче скупиий лихвар, складає алтин до
алтина, недосипляє, ночами гроші перераховує.
У Маріїї турбота ще ий про Мальву. Того літа, коли не ий шли на Чатирдаґ, щось
трапилося з дівчиною, ніби підмінили їїїї. То гаморіла, пурхала, мов метелик, понад
Узенчиком — годі було їїїї на місці втримати, а раптом стала мовчазною, не по–дитячому
задуманою. Не чує, коли їїїї кличуть, водить блакитними очицями по світу, а видно: не
існує для неїї нічого, крім якихось своїїх думок, невідомих матері.
Підозрювала Марія: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок дівчинкою, то,
може, ий вона задивилася, адже буває це в дітеий . Не залишала більше Мальви в Юсуфа,
жила разом із нею в курені біля корів і верблюдиць та все приглядалася, чи не
зустрічаються вони часом вечорами. Ні, не бували разом. Гасав він на своєму коні по
верхах, іноді з’їїжджав на чаїїри, та все здалеку бовванів, а Мальва була холодно–
спокіий ною.
Сказала якось Марія дочці:
— Там Ахмет приїїхав. Ти не підеш з ним погратися?
— Ні, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.
Ще більше дивувалася мати: що могло статися з дитиною, звідки взялася жура
в неїї? Чи то, може, приий шла несвідомою в їїїї душу туга за рідним краєм? Раділа від такоїї
здогадки, сказала дочці потаємно:
— Скоро ми в хана грамоту купимо і підемо назавжди в Україїну.
— А хто тепер хан? — спитала Мальва, зовсім баий дужа до материних надіий .
— Мухаммед–Ґіреий … Він, кажуть, любить гроші і радо дає ярлики за бакшиші.
— Ханом мав бути Іслам–Ґіреий … — відповіла в задумі Мальва, і дивом поий няло
Марію: звідки їїий знати такі речі, що це в неїї за мова?
— Що ти можеш відати про ханів, Мальво? — з тривогою схилялася до неїї мати.
— Хто говорив тобі таке?
— Та я… я від татарок чула… — похопилася дівчина і відвернула голову, аби не
помітила мати рум’янців, що раптом червінню впали на щоки.
— Нам однаково, дитино, хто хан, — мовила Марія. — Аби лише не відмовив,
аби не відмовив… До рідного краю підемо…
Мальву вже не тривожили слова про Україїну, про дніпровські степи. І не
виглядала їїх більше з Еклізі–буруну, і до тисячоголовоїї печери не ходила, і забулася
легенда про Орак–батира. Наче в одержимоїї снувалися їїїї думки вузькою ущелиною
Ашлама–дере до Бахчисарая і заповнювали весь світ. А мама знову про свіий рідниий краий ,
знову про те…
— Чого нам їїхати туди, мамо? Хіба тут погано?
Марія сказала б навіщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозуміти? Тут вона
виросла і побачила світ свідомими очима, чужі пісні вперше зворушили дитячу душу,
чужа віра канула отрутою в мозок дитини… Та вже недовго. Побачить дівчина тирсові
степи, сади в молочному цвіту, кучеряві верби, білостінні хати, траву шовкову — і
полюбить. Бо хіба є десь краща земля?
«Ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам–Ґірея», — товклась заодно
думка в дівочіий пам’яті, муляла душу і не в’яла, не кришилася серед одноманітних днів і
роботи. Гарячі очі ханича, ий ого буий на велична постать щораз зриміше поставали перед
нею, щораз чутніше відчувала на своєму плечі міцниий потиск ий ого долоні. Де ж подівся
лицар, що назвав їїїї своєю? Загинув у битві, помер, убили?.. «Що це мама знову з тією
грамотою? Я нікуди, нікуди не хочу їїхати!»
Аж третього літа Ахмет переий няв Мальву, коли вона поверталася від корів з
бурдюком, повним молока.
— Мальво!
Він скочив із коня і несміливо підіий шов до дівчини. Мальва, збентежена — чеий
не запрошувати гратися «в ашики» приий шов Ахмет, він дорослиий , і вона вже не дитина,
— соромливо заслонила хустиною півобличчя і дивилася на стрункого вилицюватого
юнака, змужнілого і красивого. А поруч з ним богатирською тінню став лицар, якого
вона назвала ханом. Поруч із пастухом. Тоий тримав у руці меча, а цеий — карбача, стан
богатиря облягав золотом шитиий кунтуш, у пастуха звисав із плечеий сіриий чекмень, з
Ісламових очеий била владність і сила, з Ахметових — покора і несмілива любов. Мальві
стало жаль Ахмета: адже він врятував їїїї ще маленькою від смерті, він подарував їїий
стільки радості отим незабутнім «укум–букум–джарим–барим». І все ж — не такиий він,
не такиий , не такиий …
— Мальво, — прошепотів Ахмет, простягаючи руки. — Ти наий краща троянда
серед усіх троянд на світі, ти наий краща квітка на чаїїрах Чатирдаґу, ти світло очеий моїїх…
Я люблю тебе. Не закриваий переді мною свого обличчя, не відвертаий ся від мене, я
люблю тебе — свідками всі ангели раю, сам Аллах…
Пломеніли пристрастю Ахметові очі, він поривався до дівчини всім тілом і
насилу стримував себе.
Мальва боялася такого Ахмета і заперечливо хитала головою.
— Поглянь! — парубок виий няв із кишені чекменю жмут волосся, що ий ого тоді
так шалено стяв з Мальвиноїї голови, креснув кресалом, подув, і загорілося воно. — Я
приворожу тебе! Поглянь іще! — Він виий няв із–за пазухи жовту пласку кістку, списану
дрібною в’яззю. — Тут виписав на тебе ворожбу наий ученішиий ворожбит із Бахчисарая.
Ти будеш моєю, я люблю тебе!
Мальва злякано дивилася на розшалілого парубка і знову заперечливо
похитала головою.
 Тоді він вихопив із піхви ножа і з розмаху встромив ий ого вістрям у м’якуш вище
ліктя. Просякла кров крізь рукав, Ахмет навіть не скривився.
Зоий кнула дівчина і, покинувши бурдюка, прожогом помчалася галявинами до
шатра.
Невдовзі під’їїхав до жіночого табору Ахмет. Він пошпурив бурдюком під ноги
Маріїї і, не спитавши, де Мальва, сказав:
— Ахмет добриий , Ахмет не мстивиий . Але Ахмет і не залізниий . А тому на друге
літо шукаий інших чабанів і не приходь сюди більше!
З шатра виий шла німа Фатіма, вона дивилася на брата і розуміла ий ого біль. Очі їїїї
сповнилися зла ий ненависті, вона завила, підбігла до Маріїї і показала на степ, а в горлі
булькотіли невисловлені прокльони.
Сахнулася Марія і зрозуміла, що чужа вона тут, що не можна їїий залишатися далі
в Юсуфовому коші — за братову кривду Фатіма жорстоко помститься. Тож, певно,
мовчала всі ці роки тільки тому, що бачила ий ого любов…
Вибралися до Мангушу на другиий же день. Крізь гіркоту і образу, заподіяну
Фатімою, пробивалася в матері радість, що так усе закінчилося. Славниий він хлопець,
Ахмет, але ж не потурначитися до кінця дочці полковника Саміий ла. Та ий грошеий уже,
здається, вистачить. Може, восени… Аби лиш хан не відмовив. А тут ще втішна чутка
долетіла до неїї: казав Юсуф, коли зароблене брала, що чув він від ашугів, буцімто
козацькиий сердар Хмель–аґа з двома полками козаків розбив іспанців у Франціїї.
Кажуть, сам французькиий король ий ого запросив. Хмель–аґа… Та це ж Хмельницькиий ,
генеральниий писар реєстрового віий ська. Тоий самиий Богдан, що гостював колись у
Саміий ла. Господи, невже воскресає козацтво?..
Вдома розповіла про це Стратонові і ще раз просила вірного друга:
— Ти ж чуєш, підводять голови козаки, десь брязкає козацька зброя… Кет–худу
можна підкупити, він і на тебе присвідчить, що ти мусульманин, їїдь із нами. Продаий
хату і за ті гроші…
— Віий сько, що наий митує, то не оборона народу, Маріє, — відповів Стратон,
махнувши безнадіий но рукою. — Чужу правду, чужі скарби захищає за плату. То вже
чужинецькі слуги, а не характерники запорозькі. Користі гречкосіям від них мало…
— Але звідки ти можеш знати, що те віий сько не покине наий ми і не піднесе ще
раз шабель за свіий люд?
— Два полки — за люд? Бридня. За народ, на якого з усіх боків насіли сотні
полків ворожих? Заворушаться, і — розітруть їїх. Минулася козацька слава, Маріє. І не
повернеться більше. Та ти подумаий тільки: ляхи, турки, литва, татари… Не дадуть
воскреснути. А ще тепер, коли такиий хан іде на престол…
— Не чула про нового хана, — роздратовано перебила Стратона Марія і
замовкла: на порозі стояла Мальва, вона водила то на Стратона, то на Марію збудженим
гарячковим поглядом.
— Якиий хан? — спитала, ступивши крок до кімнати. — Якиий хан?
Стратон поблажливо глянув на Мальву, яке, мовляв, ще і їїий до цього діло, і
продовжував:
— Султан настановив Іслам–Ґірея. Нині, кажуть, в’їїжджати має до Бахчисарая.
О, то не Беґадир і не Мухаммед. У цього тверда рука. В полоні польському нагострив
розум, під Азовом — меч. А все на неїї, на ту Україїну, гаий , гаий …
— Він не буде воювати Україїну! — скрикнула Мальва, і сторопіли старі.
Марія кинулася до дочки, що це з нею: горять шаленою радістю очі і таке дивне
говорить, наче марить.
— Стратоне, оий , Стратоне, щось пороблено дитині!
Стратон дотулився долонею до Мальвиного чола, вона відвела ий ого руку і
повторила спокіий но:
 — Іслам–Ґіреий не буде воювати Україїну.
Ще мить стояла непорушно; потім метнулася і вибігла з хати. Не чула, як
кликала мама.
…У вузьких бахчисараий ських вулицях стовпилося народу — ніде голці впасти.
Ашлама–дере і Маріям–дере забиті натовпом, хлопчаки повилізали на дахи, до палацу і
близько не підпускають озброєні сеий мени. Хан в’їїжджатиме із заходу від Ескі–юрту.
Побігла Мальва назад, до Салачика, зіп’ялась крутими стежками попри циганські хатки
на плато і помчала туди, де менше народу. Спустилася вниз біля невольничого базару,
стала краий самоїї дороги, і вже ніяка сила не могла їїїї виштовхнути звідси.
— ІЇдуть, їїдуть! — прокотилося довгою вулицею, і впало серце в Мальви на саме
дно грудеий і там завмерло. З–за повороту виїїхав загін кінних воїїнів, закованих у лати, а
слідом два вершники у дорогих шатах.
— Слава Іслам–Ґіреєві! Слава Сеферу Ґазі! — закричала юрба, тільки Мальва
мовчала і широко розплющеними очима дивилася на тих, кому віддавали хвалу. Один
— стариий рідко–бородиий дід із поморщеним баий дужим обличчям і заплющеними очима
— зрідка розклеплював повіки і презирливо глипав на народ, другиий … Хіба це він? Ні,
не він… Зовсім незнаий ома людина сиділа у різьбленому дерев’яному сідлі, одягнута в
голубиий кафтан, в соболиніий шапці з двома султанами.
Почет наближався, і вже тоді, коли ось–ось мав проий ти біля Мальви, хан
повернув голову, виий няв із–за вишитого золотом гашника [139] жменю монет і гордо
кинув людям. Тоді впізнала: це був тоий самиий лицар, якому вона колись нпророкувала
ханство, тільки набагато старшиий , недоступниий , сувориий . Мальві здалося, що він
зупинив на ніий погляд, вона подалася вперед, та їїїї відтіснили комонні сеий мени, людські
спини закрили перед нею процесію.
Довго не стихав гомін у столиці, ховалося сонце за ротонди Ескі–юрту,
верталася Мальва до Мангушу. З опущеною головою, поникла, зів’яла. Мріїї, що
плекалися ий росли роками, що набиралися раий дужних кольорів, раптом зблідли,
збезбарвніли, стали такими бідними, як ця мідна монета, що потрапила в долоню
Мальви з рук щедрого хана. Стискала їїїї в кулаці, зрідка поглядала на неїї і тихо опустила
у вапнянисту пилюку.
Вдома чекали на неїї сплакана мати і похмуриий Стратон.
— Де ти була? — спитали разом.
— Там… хана зустрічали.
— Ти бачила ий ого?
— Так, — сказала тихо і безутішно заплакала.
Марія вклала Мальву в постіль, голова їїїї горіла: не інакше — хтось урік дитину.
Прикладала до їїїї чола холодного рушника, бідкалася, Стратон довго сидів мовчки, не
міг угадати, що за причина Мальвиноїї недуги, та певен був — не від уроків. Увечері
промовив, важко зітхнувши:
— Ось що, Маріє… Якщо ти вже твердо вирішила вертатися в Україїну, то не
відкладаий . Біда біду знаий де, поки сонце заий де… Іди до хана. Новиий цар на початку свого
владарювання завжди щедрішиий , ніж тоді, коли оговтається. А мало в тебе грошеий —
додам…
«З ким ти будеш, Ісламе?» — запитували пронизливі вузькі очі Сефера Ґазі
молодого хана, якиий увіий шов у зал дивану.
Іслам–Ґіреий спинився напроти високого крісла, оббитого оранжевим сукном, із
вишитим золотим півмісяцем на спинці, і чекав ритуалу коронування. До хана підіий шли
чотири беїї, кожниий тримався за ріг широкого пухкого воий лока. Зверхньо і поблажливо,
мов на дорослого сина, поглядав на Іслам–Ґірея наий багатшиий у Криму ширінськиий беий
Алтан, некоронованиий хан улусу. Запобігливими очима пасли нового хана яшлавськиий і
баринськиий беїї. Холодниий , гордовитиий , ніби зовсім баий дужиий до всього цього, що тут
відбувається, стояв володар Перекопу ногаєць Туґаий –беий з Мансурових. Навіть
поглядом не нагадав Іслам–Ґіреєві, що це він передав через свого солердара Мемета юк
грошеий для Сефера Ґазі.
Іслам–Ґіреий поволі і проникливо придивлявся до облич своїїх вимогливих
радників, зупинив погляд на Туґаєві, і просвітліли ханські очі. Ні, не для підкупу тратив
золото перекопськиий беий . Цього воїїна — саме воїїна, а не бея, — він знає ще з того часу,
коли командував відбудовою Ор–капу. Подумав у цю мить Іслам: якщо ий ому колись
стане необхідно рахуватися з цими чотирма наріжними стовпами ханства, то він
шукатиме дружби не з підступним Ширіном, не з боягузливим Барином, не з убогим
Яшлавом, а з Туґаий –беєм, з Мансурових, що вродився у сідлі, а не на м’яких перських
килимах.
Хан ступив на воий лок, беїї піднесли ий ого, взявшись за чотири ріжки, і винесли на
оббите шовком крісло, вигукуючи:
— Коп! Іаша![140]
Мовчки дивилися на церемонію ханські зброєносці–сеий мени і їїхніий ватажок
Сефер Ґазі, що стояли за троном.
Беїї чекали на поклін хана.
Напружилися м’язи на Ісламовому обличчі, ще дужче випнулися вилиці і
виголена борода. Він не підвівся для поклону, оперся головою на спинку трону і
простягнув назад руку до Сефера Ґазі. Тоий підіий шов, маєстатичним жестом подав ханові
сувіий паперу. Іслам розгорнув ий ого і повільно — слово за словом — прочитав першого
свого ярлика:
— «Великого улусу правого і лівого крила благородним беям, муфтіям, кадіям і
шеий хам повідомляю цим ярликом: «Однині я великоїї орди, великоїї монархіїї, столиці
кримськоїї, незліченних ногаїїв, гірських черкесів — великиий цезар.
Іслам–Ґірей, син Селямет Ґірея.
Великого хана наий благороднішиий
радник, уповноважениий і довірениий
Сефер Ґазі–аґа».

Сіпнулася голова Ширін–бея, губи стислися в злобі до синяви, тінню пробігло

невдоволення по обличчях яшлавського і баринського беїїв, тільки Туґаий стояв, як і
перше, — гордиий , міцниий і непроникливиий .
Іслам–Ґіреий підвів руку, і всі, крім Сефера Ґазі, виий шли із зали дивану. Колишніий
аталик, тепер ханськиий візир, процідив, не рухаючись із місця:
— Першиий біий виграно. Але це тільки першиий біий .
Несподівано увіий шов до зали ханськиий зброєносець сеий мен Селім — він три
роки вірно чекав на свого добродія і повелителя у свиті калги Крим–Ґірея — і
повідомив:
— Гонець зі Стамбула!
Скочили кутами угору брови Іслама, сховалися за повіками мишачі зіниці
Сефера Ґазі. Та не підвівся і тепер хан, не виий шов назустріч.
— Хаий увіий де, — наказав.
Високиий турок у яничарському одязі ледве схилив голову, і тут прошипів
Сефер–аґа:
— До ніг великому хаканові!
Збентежився султанськиий чауш, обличчя ий ого почервоніло, він поклонився
нижче, але на коліна не став. Промовив:
— Іменем сонця світів султана Ібрагіма повеліває тобі великиий візир Муса–
паша…
— Муса–паша? — схопився руками за поруччя крісла Іслам–Ґіреий .
 — …повеліває відправити своїї віий ська в Україїну чи то Московитію і доставити
до Стамбула чотири тисячі невільників для чотирьохсот каторг, що потрібні для віий ни з
Венецією. А ще велить вислати сорок тисяч віий ська під високу ий ого команду. З цим
передаю тобі султанські подарунки, — чауш поклав до ніг хана кунтуша і шаблю.
Навмисне ліниво підвівся Іслам, одягнув кунтуша тільки в один рукав, а на
шаблю ий не поглянув. Сказано зніченому від такоїї зневаги гінцеві:
— Нічого не відаю я ні про віий ну з Венецією, ані про їїїї причини. Два тижні тому
благословив мене на престол богоподібниий Ібрагім, а до воріт Баб–і–сеадет
супроводжував мене не Муса–паша, а великиий візир Аззем. Доповідаий мені, що сталося в
Порті з волі Аллаха.
Чауш доповідав покірно, вражениий незалежністю і пихатістю хана:
— Аллах бачить усе і не простить тим, що не розуміли свого щастя. Проклятиий
Замбул, хаий почорніє ий ого лице, купив з відома Аззема–паші у капудана галеру і поплив
на ніий до Мекки з краденим у султана добром. Біля Родосу на галеру напали мальтіий ці,
захопили їїїї, а потім зупинилися на перепочинок біля берегів острова Кандіїї [141].
Венеціанці дали зрадникові притулок, а султан, відвага і непомильність якого відомі
усім краям, виповів віий ну Венеціїї.
Іслам–Ґіреий слухав, сперши голову на руку. Немає Аззема–паші. Добре чи
погано? Може, ий добре. Ібрагім ще дурнішим і безпораднішим стане. Віий на з Венецією.
Добре це чи погано? Теж, мабуть, добре, бо крові турецькоїї виллється немало. Що
відповісти гінцеві? Відмовитися виконати першиий султанськиий наказ, коли ще кермо
не прибране до рук, — ризиковано. Іти на Московитію, якіий ще Мухаммед дав шертну
грамоту[142], невигідно. На Україїну? Ні, Україїни чіпати зараз не треба. Тепер козацтвом
зацікавилися Англія, Франція, Швеція, Голландія. Хмельницькиий здобув під Дюнкерком
блискучу перемогу над іспанцями, він ще може стати Кримові в пригоді. А Ляхистан не
платить упоминок, тож є нагода самим узяти, хоч султан і не каже ий ти на них. А піти
треба — Крим ще не оклигав від голоду.
— Перекажи султанові, — сказав хан після довгоїї надуми, — що покірниий слуга
Іслам–Ґіреий запевняє ий ого у своїїий відданості і є раб і порох перед ним. Але кримські
люди до Стамбула не підуть — голод у нас, чим там поживляться? Підуть на ґяурські
землі за ясиром для султана.
…Аж зимою верталося віий сько Іслам–Ґірея Покутським шляхом, ведучи поперед
себе десять тисяч польсько–україїнського ясиру. А зі Стамбула ий шли у Варшаву посли
запевняти короля Владислава, що напад на Польщу вчинив Іслам–Ґіреий за згодою
Аззема–паші, за що великиий візир покараниий на горло.
Довгою була дорога, холоднеча косила бранців, ремствували мурзаки і сеий мени
на те, що після султанськоїї сауги не залишиться їїм нічого.
За Перекопом відібрали дві тисячі сильніших мужчин для султана, рештою
почали ділитися між собою. Хан послав Сефера Ґазі і калгу Крим–Ґірея наглядати за
розподілом. Невдовзі незрозумілиий гамір, дзенькіт і стрілянина долинули до ханського
шатра. Стали у засніженому степу один супроти одного два ворожі табори: мурзи на
чолі з Крим–Ґіреєм і сеий мени — зі Сефером–аґою. Загриміли литаври, помчали
мурзацькі воїїни в гостроверхих чорних шапках на сеий менів, закованих у кольчуги і
шоломи. Стялися алебарди і бердиші одвічних суперників за здобич. Загавкали пищалі і
кремінні пістолі, засвистіли стріли, задзвеніли ятагани і шаблі.
Вдарив хан шпорами коня, прискакав на поле битви, та спинити не мав уже
сили. Мурзи оточили сеий менів і кришили їїх шаблями.
— ЙЙстер! ЙЙстер![143] — несамовито кричав хан і, наражаючись на смерть, гасав
полем. Біий почав стихати, повернули конеий мурзи і збіглися з усіх боків навколо хана.
До Іслам–Ґірея під’їїхав на коні ширінськиий мурза, син гордовитого і владного
Алтан–бея, що не забув ханськоїї зневаги під час коронування.
 — Хане, — сказав він, дихаючи клубками пари в обличчя своєму вождеві, — ти
наш володар, а ми твоїї слуги. Нема володаря без слуг, піддані ж завжди знаий дуть собі
пана. Ми згодні коритися тобі, але ж не самозванцеві, в жилах якого не тече ий краплі
благородноїї крові. Звели арештувати Сефера Ґазі, що, мов боягузливиий тхір, утік із поля
бою. Ми знаий демо ий ого. Ось тобі готовиий наш ярлик на ий ого арешт, прибиий тамгу. Не
можуть беїї терпіти, щоб головним аґою віий ська татарського був нициий раб, що виріс на
грабованих сеий менських харчах.
Сахнувся Іслам–Ґіреий : засудити до страти аталика! Він підвів було руку, та
опустилася вона — цієїї миті не мав ханськоїї влади і повернути міг їїїї лише ціною життя
Сефера. Обличчя мурз були суворі ий рішучі, очі їїхні говорили: «Ми тебе посадили на
трон, ми тебе ий знімемо з нього». І тоді ханові згадалися поради аталика: у вождя
повинно бути два обличчя — лицаря і підступного змія. «Так ось на кому мені
доводиться здіий снювати вперше твою науку, добриий міий вихователю!»
Ширінськиий мурза подав Ісламові записаниий папір, хан зняв із пальця персня і
тремтячою рукою приклав ий ого до ярлика.
Відділ беий ських воїїнів полопотів степом у напрямі Кафи в погоні за Сефером–
аґою.
Тоді до хана під’їїхав володар Перекопу Туґаий –беий і мовив, не розпогіднюючи
свого зцупленого жовнами обличчя:
— Хане, я в десять разів сильнішиий за тих, яким ти сьогодні скорився.
Сильнішиий я зі своїїми ногаий цями і за тебе. Але не личить міжусобитися тоді, коли на
ханськиий престол послав Аллах мудрого вождя. Сефер–аґа перебуде лихиий для нього
час в Оp–капу. Така голова не повинна злетіти з пліч. І твоя теж. Можеш розраховувати
на мене, хане. Бо не жадоба наживи, а справа волі мусить тепер бути нашим санджаком.
[144]

Довго Марія чекала приий ому в хана. Повернувшись із походу, він не впускав до
себе нікого. Аж у намазниий день [145], коли сусід сусідові приносить хиий гачу [146] за упокіий
померлих душ, а перед ворітьми ханського палацу роздають жебракам і циганам їїжу,
Іслам–Ґіреий приий няв прохачів.
З тремтінням заходила Марія до ханськоїї канцеляріїї в супроводі мангушського
кет–худи, якиий за добриий калим погодився посвідчити, що Марія і їїїї дочка — правовірні
мусульмани, що повертаються вони до ґяурів, аби проповідувати серед них
наий справедливішу на землі віру.
Залишивши чарики на сходах, Марія увіий шла до канцеляріїї і впала ниць перед
ханом. Іслам–Ґіреий мовчки кивнув на казнадара, що сидів збоку за столиком. Тоий велів
розповісти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан кивнув головою. Марія висипала
перед казнадаром купу алтинів, тоді писець, що сидів поруч, почав писати.
— Прочитаий те, — заблагала Марія. — Не вмію я.
Писець прогундосив:
— «Жителям Мангушу Маріїї і Соломіїї, що удостоїїлися отримати цього
красномовного хаканського ярлика, можна проий ти через укріплення Оp–капу в
Ногаий ські степи і далі, і ніхто з моїїх слуг хаий не чинить їїм ніяких перешкод.
Великиий хан Кримського улусу
Іслам–Ґірей».

Збулося! Кінець неволі! Та невже це правда? Марія кланялася і плакала, вибігла

з ханського двору і щодуху помчала ущелиною до Мангушу.
— Мальво! Мальво! Соломієчко! — кликала на своєму подвір’її, але ніхто чомусь
не одізвався.
Відчинилися ворота Стратонового обіий стя.
— Стратоне–е!
 Стратон викульгав на поріг, обличчя ий ого було брезкле і осунуте; він якось
винувато розвів руками. Тривога прокралась у серце матері.
— Де… де Мальва?
— Я не пускав, просив, погрожував… Але вона як не при своєму розумі…
— Та що ж сталося?! — закричала в розпачі Марія, і закляклі руки звелися до
горла, наче хотіла себе задушити.
— Заспокоий ся, Маріє… Чеий же не вмерла. Приїїхав сьогодні до нас якиий сь там
ханськиий стражник і сказав, що хан велить… не велить, а просить, щоб Мальва
з’явилася перед нього. Я нічого не розумію… Яким вітром може відати хан про нашу
Мальву… А вона поїїхала… Казала, що вернеться і все тобі розкаже. Маріє, не бери собі
того так до серця… Плачем лиха не виплачеш. Грамоту дістала? То завтра підете…
— Ось вона, моя кривавиця… Ось вона. Я знаю… Тепер я вже знаю… О Боже!.. В
ханські наложниці моя дитина! — Вона простягла до Стратона руку з грамотою,
хитнулася, схлипнула і непритомна впала на землю…

Розділ чотирнадцятиий
Мати моя дорогая,
А я ж тебе не пізнала.
Скидаий з себе своїї лати,
Будеш з нами панувати.
Україїнська народна пісня

«Сказав пророк, хаий над ним буде мир: підуть люди до раю по мосту–сірату,
тонкому як волос і гострому як меч. І поведе їїх Монкір…»
Цвяхом застряв цеий хитромудриий хадіс у мозку Іслам–Ґірея, і тлумачив він ий ого
сам, без хафізів, приий мав ий ого для себе, виковував собі з нього власну ханську тактику.
Багато днів після повернення з походу на Ляхистан Іслам не знаходив
заспокоєння для свого сумління. З усіх кутків, з–за канделябрів, через вікна із саду
дивились на нього пронизливі очі з–під прискулених повік. Аталика прирік на смерть!
Віддячив за науку, за врятування з неволі, за ханськиий престол.
А потім у пам’яті сплив почутиий ще в Занджирли–медресе хадіс, неначе писаниий
для нього. Кожну людину веде свіий ангел Монкір по тоненькіий волосині ризику. І тільки
тим, хто ладен вигинатися, щоб зберегти рівновагу, хто може ущерблювати свою
совість, вдається проий ти по ніий до раю. Ті ж, які ий дуть прямо, падають у джаханнам…
Приий шов спокіий до хана, а з ним дивне, блюзнірське відчуття вдоволення з
перемоги над самим собою: для досягнення мети він зможе тепер усе зробити. Хаий
прямо ий дуть ті, що мають тільки себе і своє сумління. У нього є Крим.
Довго не знав нічого про долю Сефера Ґазі. ЙЙому бракувало аталика — не для
заспокоєння совісті, для порад. Мусив тепер про все думати сам. Що зробити, щоб стати
могутнім самодержцем, щоб тамгу він прикладав тільки тоді, коли захоче цього сам? З
чого почати? Зморениий голодом народ тягнеться до грабунків за Перекоп, а він знає, що
зараз північних сусідів чіпати не можна. Беїї тримають у своїїх руках трон і віий сько —
піти на них тепер нема ще сили. Порта поки що міцна…
Не приий мав нікого, навіть калгу і нурредина. Чекав звістки від Туґаий –бея. Цеий
залізниий ногаєць стояв збоку, коли розшалілася злочинна битва за ясир. Не втрутився,
коли хана оточили мурзаки. А в кінці подав ий ому руку. Звернутися тепер до нього,
признатися в своєму безсиллі і стати залежним від нього? Ні, треба вичекати…
Нарешті з Оp–капу причвалав посланець з листом. Писав до Іслама сам Сефер
Ґазі.
 «Сину міий , я живиий , і приий де час, що повернуся до тебе. Я радиий , що ти вчинив
саме так. Ти довів, що можеш бути ханом. Однак не зловживаий моєю наукою, і Аллах
благословить твоїї наміри. Зі спільниками будь дипломатом, а не юдою, з ворогами будь
хитриий і підступниий , як ядуча змія, а друзів, що тобі в пригоді можуть стати, не
зраджуий . Друг ще простить, зате сама доля може часом помститися».
Вражениий великодушністю аталика, Іслам–Ґіреий спустився зі спальних покоїїв
до малоїї мечеті і довго молився. Потім виий шов із палацу сам, без супроводу, і подався
вгору понад Чурук–су в бік Качі. Виий шов стежкою на гору, звідки видно було
резиденцію нурредина Казі–Ґірея. Треба б поговорити з молодшим братом, порадитися,
як бути з калгою Крим–Ґіреєм, що став на бік беїїв. Але ні, ще заскоро. А може, і зовсім не
треба… Добре, що Сефер Ґазі живиий .
Повернувся і пішов горою по гребені до Чуфут–кале. Не хотілося сьогодні
розпочинати ділові розмови. Минав букові безлисті гаїї і поляни з промерзлими
кущиками жовто–брунькових ялівців; з низин тягло весняним запахом — там уже
зеленіла трава, та ий на верху хіба що за копичками ялівців сіріли клаптики снігу.
— Сефер Ґазі живиий ! — повторив ще раз уголос. — Він ще повернеться до мене,
хаий тільки я зміцнію. А зміцнію тоді, коли народ побачить різницю між мною і моїїм
попередником. Зніму віий ськовиий податок, що наклав Беґадир, відновлю на Перекопі
торгівлю сіллю з ґяурами, хаий оклигає народ, хаий наповнить животи. А тоді піде за
мною всюди, куди я захочу. Тоді затисну в жмені Ширінів і Баринів, на першому місці на
дивані поставлю погорджуваного Яшлава, і стане він моїїм вірним псом. А Туґаий –бея
назову другом. Людські скарги вислуховуватиму на вулиці і не шкодуватиму своїїх
щедрот. І пора настане! Крикну я, могутніий кримськиий хакан, на Альмі, і обізвуться на
міий поклик волохи з–над Дунаю, молдавани з–над Дністра, дніпровське козацтво. А тоді
скажу туркам: «Додому ий діть з усюд: з Кафи і з Ахтіара, із Судака і Керчі!»
Бадьориий настріий охопив Іслам–Ґірея. Згадалися молоді роки, польськиий полон,
тривоги за ханськиий престол, турецька неволя, і враз рвіий ною хвилею вдарився в серце
спогад… «Ти — хан». Хто сказав ці два короткі слова, що напророкували нинішниий
день?.. Він і Сефер їїдуть з Ак–мечеті до Бахчисарая віддати останню шану покіий ному
Беґадир–Ґіреєві. Сефер Ґазі навчає молодого Іслама державного розуму. А назустріч —
дівчина, струнка, тоненька, ще дитина, і прекрасна, як пуп’янок тюльпана на світанку.
«Ти знаєш, хто я, дівчино?» — «Знаю, ти — хан…» Звідки вона була? Ага, з Мангушу,
Мальвою себе назвала. І він пообіцяв їїїї знаий ти, коли стане ханом. Та це було давно…
Можливо, дотепер і заміж виий шла. Але він обіцяв, ий ого обіцянка мала бути платою за
ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати їїїї і хоч подякувати… Так, у
намазниий день він приий ме прохачів, а Селіма пошле по неїї. Хаий зажадає від хана, чого
сама хоче.
…Після обіду намазного дня Іслам–Ґіреий нарядився в легкиий одяг воїїна і в
дивно молодечому настроїї, наче ий не тяжів над ним тягар ханства, скакав на коні до
Апілам–сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з Мангушу. «Чи приий шла, чи
розшукав їїїї Селім? — думав дорогою. — І що сказати їїий, чим винагородити? А може,
таки спитати, чи не бажає, щоб хан виконав колишню свою обіцянку?» При ціий думці
ніжне бажання, якого давно не знав, проий няло тіло. Наче юнак, скочив Іслам–Ґіреий з
коня і рвучко увіий шов до селямлика, розсунувши портьєри обома руками.
Посеред кімнати стояла дівчина. Чорні брови збіглися до перенісся, від скронь
до підборіддя спливала молочна блідість і ще краще відтінила смоляне волосся і
темно–сині очі.
Стояла з відкритим обличчям, непорушна, злегка тремтіла. До неїї підходив тоий
сувориий і гордовитиий хан, що недбало кидає людям на голови мідні монети. Оий , ні, не
він…
До неїї ступав тоий самиий лицар, якого колись зустріла в Ашлама–дере — з
мужнім обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою…
Іслам–Ґіреий торкнувся долонею до їїїї лиця і проказав, ласкаво усміхнувшись:
— Я не можу впізнати тебе, красуне, хіба по твоїїх очах, що сині, як води
дарданелльські. Бачиш, сповнилося твоє віщування, і я готовиий сплатити тобі борг.
— Мідними монетами? — тихо спитала Мальва.
— Я зроблю все, що тільки ти захочеш. Але грошеий , пам’ятаю, я тобі не обіцяв…
— Іслам торкнувся в хвилевіий задумі пальцями до бороди… — Я сказав тобі тоді…
— Ти сказав: «Будеш моєю третьою, але першою дружиною», — докінчила за
нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очеий .
— Це пам’ять розуму в тебе, Мальво, чи пам’ять серця? — спитав Іслам,
вражениий безпосередністю дівчини.
— Не знаю, не розумію…
— Ти б погодилася стати моєю дружиною?
— О, так! Як же інакше? Я чекала і вірила, бо ці слова сказав мені лицар. Тільки
мама нічого не знає…
Хан повернувся до двереий .
— Селіме! — гукнув. — Скачи до Мангушу і привези сюди їїїї матінку. Скажи їїий:
хан до ніг кланяється матері наий чарівнішоїї у світі красуні і просить прибути до своїїх
покоїїв…
Ним опанувала пристрасть справжньоїї любові, якоїї не знав досі.
Він схопив на руки Мальву і пригорнув їїїї до себе.
Вперше в житті відчула Мальва міць і солодкість чоловічих обіий мів.
Інстинктивниий жіночиий протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук,
знесилена і спрагла, як тоді — у сні на Чатирдаґу.
— Ти хан великиий і могутніий … Та я скоряюся тобі не тому, що ти хан. Я люблю…
Благаю, не зроби мене бекечею[147] в гаремі…
— Не біий ся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябін. [148]
Повернувся Селім. Він був не такиий , ніж перше. Очі, в яких завжди світилися
відданість і готовність у кожниий мент умерти за хана, заволоклись тривогою,
збентеженням, сумом.
— Хане, — сказав він. — ІЇїї мати… вмирає.
Зоий кнула Мальва, прожогом кинулась до виходу і погналась ущелиною.
— Мамо–о!..
Миготіли різнобарвні плями перед очима; усе, що сталося сьогодні, здавалося
тепер їїий сном, а діий сність приий шла страшною вісткою: мати вмирає. Через неїї, через
неїї… через неїї…
Вбігла до хати. Стратон стояв біля постелі чорнішиий за ніч, вороже глянув на
Мальву.
— Ти заплатила їїий за все. І за своє народження, і за те, що не дала тобі загинути
в ціий страшніий неволі…
— Вмерла?! — скрикнула Мальва і припала до матері. — Ваий , ваий , анам! [149]
Марія розплющила очі, кволо прошепотіла:
— Ти тут, дитино?.. О Соломієчко моя… Не плач, не плач, я… я не хвора, тільки
серце не послухалося чомусь. Скільки воно витримувало… Я завтра встану. І ми підемо
на тихі води… на ясні зорі… О, як я чекала на цеий день! Грамота у нас є, ми вільні… Чому
ти ий шла до них, дитино?
Мальва впала перед матір’ю на коліна і чолом притулилася до їїїї шорсткоїї
долоні.
— Мамо, чуєте, мамо… — Марія підвела голову. — Ти вислухаий мене. Я чекала на
нього… Хіба я могла знати, що цим завдам тобі горя? Я полюбила ий ого ще малою, він
тоді не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала, я не вмію тужити за тим, що
ти, хоч і хотіла. Я не знаю тих ясних зір і тихих вод твоїїх. Вони в мене тут — у долині
Узенчика, на верхах Чатирдаґу, на вулицях Бахчисарая, в ий ого очах. Але тоий краий , що ти
оплакала, не чужиий мені, бо він твіий . І якщо хан мене любить, хіба він піде плюндрувати
землю моєїї матері? Я люблю ий ого, мамо. І ти не губи мене своїїм краєм так само, як міий
згубив тебе…
Мальва ридала і цілувала Маріїїні руки. Марія підвелася, спершись на подушку
ліктями, їїий у голові не вміщалося, що тоий самиий хан, перед яким вона сьогодні лежала
ниць на землі, має стати їїїї зятем. Тут щось не так… Вона — полковничиха Саміий лиха —
ханська теща? Роздивилася по хаті, заглянула Стратонові у вічі, чекаючи від нього
поради. Але він не відповів на їїїї німу просьбу. Руді брови опустилися аж до повік, і докір
тьмянів у ий ого блідуватих очах.
— О Ісусе, що я наробила! — схопилася обома руками за волосся і забилася в
розпачі на постелі.
У п’ятницю перед обідом із Мангушу виїїхала крита шаламаджею [150], замаяна
пальмовим віттям кантара. Спереду сидів молодиий погонич, погеий кував на п’ять пар
гладких білих волів і розкидав у натовп, що висипав із Мангушу і Бахчисарая до
ущелини Ашлама–дере, барвисті хустинки. Позаду кантари ий шли музиканти, виграючи
на зурнах і чонґарах.[151]
Весільна процесія зупинилася перед літнім ханським палацом, їїий назустріч
виий шов сам Іслам–Ґіреий у соболиніий шубі. Він підіий шов до кантари, розсунув шовкові
завіси і виніс на руках молоду, закутану в золоту фередже, закриту яшмаком із рожевоїї
турецькоїї кисеїї. Під музику, гамір і вигуки він проніс їїїї між рядами людеий і зник за
воротами палацу.
Постояли мангушці і розіий шлися — здивовані, заздрісні, а деякі з надією, що,
чеий , заступиться за них колись молода султан–ханим Мальва.
Ні Марія, ні Стратон не проводжали весільну кантару, не бенкетували на
доччиному весіллі. Сиділи зі своїїм чорним горем у Стратоновіий світлиці, такіий тихіий –
тихіий , мов за небіжчиком.
Сім веж Оp–капу навіки зачинилися перед Марією, пересунулися з Перекопу і
зупинилися непроий деними горами довкола Маріїїноїї домовини над долиною Узенчика.
Дотепер цих скель не помічала Марія. Адже біля їїхніх стіп жило тільки їїїї тіло,
працювали тільки їїїї руки на гріш, а душа, а надія були далеко поза ними, тому скелі не
гнітили. Нині ж вони зіий шлися, стулилися білими ребрами, загородили тоий вузькиий
прохід, яким довгими роками мандрувала з Мальвою у краий веселиий …
Дві гори: Анам–каяси і Балан–каяси… Гора–мама і гора–дитина. Колись, кажуть
старі татари, тут жила вдова з дочкою. Посватався до Зюлеий ки розбіий ник, і пішла
Зюлеий ка ий ому назустріч. Побачила це мати і закричала: «Краще камінням станьмо!» І
перемінилися обидві на скелі. О, якби мала тепер Марія таку чарівничу силу! Не втішив
їїїї ханськиий багатиий агарлик — плата за наречену. Вдесятикрат повернулися Маріїї
тяжко зароблені гроші на грамоту. Та кому тепер вони були потрібні?
Минув тиждень, другиий , і вибралася стара мати, ханська теща, до палацу
провідати дочку. В чорному і чорна на обличчі, мов тінь людська, підходила до
зачинених залізних воріт. Зупинив їїїї стражник у гостроверхому шоломі, з бердишем у
руці.
— Куди, стара?
— Я до дочки, — сказала, блукаючи поглядом по землі. — Вона дружина
ханська.
— Ти? Мати Мальви–ханим? — здивувався стражник, і тепер підвела на нього
очі Марія. Довго дивилася на воїїна і вже забула, чого приий шла. Десь вона бачила це
біляве обличчя, колись воно маий нуло повз неїї і дивно стривожило материнське серце…
Ах, це було давно, тоді, коли покіий ниий хан Беґадир вирушав на Азов, а вони обидві з
Мальвою вперше мандрували в гори, тікаючи з голодного степу… Так, так, це тоий ,
схожиий на святого, що береже Матір Божу на стелі Успенського собору. Тоді Марія не
бачила ий ого очеий , а тепер вони дивилися на неїї холодно і неприступно, але такі
знаий омі, такі знаий омі. Боже, це ж Мальвині очі!
Вражена неий мовірною здогадкою, підступила Марія, простягнула руки, і зів’яли
вони.
— Ти — мати ханим Мальви? — спитав ще раз сеий мен Селім, уже м’якше, та все
ж з недовірою.
— Так, так… — шепотіла. — А ти, хто ти? — запитувала і слабла. — Хто ти?
— Не годиться воїїнові на службі з жінкою розмовляти, — суворо відповів Селім,
але не зачиняв воріт, стояв, скованиий безумним поглядом цієїї незнаий омоїї жінки. —
Добре, — сказав по хвилині, — я доповім кизляру–азі, що до ханим приий шла їїїї мати.
— Хто ти? — не чуючи ий ого слів, допитувалася Марія. — Заради життя твоєїї
матері скажи, хто ти?
— Я не маю матері. У мене не було їїїї… — відповів, і сум промаий нув по суворому
обличчю воїїна, промаий нув тінню хмаринки і щез.
— Хто ж народив тебе на світ? Чеий же мусив хтось тебе на світ народити! —
скрикнула Марія, і відступив за ворота збентежениий Селім. — Ні, ні! Не зачиняий ,
благаю! — впала на коліна Марія. — Скажи мені тільки одне: звідки ти приий шов сюди?
Селім підвів їїїї з землі, мовив лагідно:
— Ти хвора розумом, жінко, і ий ди собі. Не змушуий мене кликати євнухів, щоб
вигнали тебе. У тебе, певно, велике горе, ти дітеий своїїх шукаєш, їїх тут нема. Ханим
Мальва з Мангушу родом, я називаюся Селім, а моя харт–ана — стара циганка Еміне з
Салачика. Тут немає твоїїх дітеий .
— Але ж ти не циган, ти білиий ! — вчепилася Марія за кільця зачиненоїї брами.
Отямилася. Ступала кам’янистою вулицею, мимовільно приспішувала крок,
підбігала, минала грецькі та вірменські крамнички, не чула вигуків крамарів,
наштовхувалася на жінок, що квапились на базар до Салачика, і зупинили їїїї циганські
ліп’янки, шатра і чорні отвори печер у скелі.
— Скажіть, де живе стара Еміне? — чіплялася до людеий . — Де Еміне живе?
Показали їїий на краий ню печеру.
Поморщена, з розпатланим сивим волоссям відьма виий шла з печери і наставила
кістляві пальці, ніби хотіла ними вчепитися в обличчя непроханоїї гості.
— Чого шукаєш тут? — просичала.
— Ти Еміне? — спитала Марія, і в пам’яті спливли циганські табори на околиці
села; зоий кнув у грудях стариий , забутиий уже біль, від якого божеволіла Марія, коли
пропав із саду маленькиий Семенко.
— Я не ворожу більше, — забулькало в горлі староїї. — Іди, — показала рукою на
вхід до печери. — Там донька моя…
— Ні, ні, я не по ворожбу приий шла… Але в мене є гроші, і я заплачу тобі… Скажи,
звідки в тебе взявся тоий парубок Селім, що в хана служить?
Збентежено забігали очі в староїї і зупинились. Проштрикнула вона
недовірливим поглядом Марію і повернулася, не відповівши.
Марія схопила циганку за руку.
— Я золото маю, Еміне! Скажи, ти з Україїни привезла ий ого?
— Ми люди кочові і всюди бували. Не може згадати моя пам’ять, звідки тоий
хлопець, якого хан купив у мене.
Марія відв’язала від шиїї мішечок.
— Тут багато золота. Я дам тобі все, якщо скажеш, відьмо, де і коли украла ту
дитину, що була біла, як шума на молоці, а очі мала сині, мов незабудки…
— Іди, жінко, — прошамкала Еміне, співчутливо позирнувши на Марію. — Не
шукаий втраченого. Він усе одно вже не твіий , навіть якщо ти ий ого народила…
Попленталась Марія. Гуділо в голові, стискало лещатами скроні. Пішла назад до
палацу.
Відчинилася парадна брама. Верхи на конях виїїхали безбороді євнухи, а
посередині — теж на коні — дружина хана в парчевіий чадрі. Впізнала Марія, та не
поворухнулася з місця, не підвелася. Це не їїїї дочка, не Мальва — зовсім чужа жінка зі
знаий омим обличчям, що просвічувалося крізь серпанкову вуаль. Усе тут несправжнє: і
те, що, можливо, їїїї син охороняє хана, і те, що Мальва стала ханською дружиною, і те, що
Марія Саміий лиха сидить, мов жебрачка, біля воріт палацу… «Бо хіба може бути це все
правдою? Ні, це не ми. Ядучиий плющ обсотав наші тіла і душі, взявши собі нашу подобу,
висмоктавши живу кров. Нас більше немає… Горбатиий верблюд, що он стоїїть на
маий дані біля купецького каравану, благороднішиий за нас. Він ще може плюнути в
обличчя господареві смердючою слиною, він гордо тримає голову, бо залишився–таки
сам собою, а нас немає. Ми вмерли, знищивши себе зі страху…»
Зупинила Мальва коня, побачивши матір, що сиділа згорблена на містку і
блаженно усміхалася. Припала до неїї.
І тепер Марія відчула, як зсувається з їїїї грудеий тяжкиий камінь жури, як
прояснюється стомлениий мозок і повертається тихиий спокіий .
«Десь, певно, живе ще ий третіий яничар. На службі у вбивць їїхнього батька. Куди
мені ий ти від них?»
Покора заповзала в душу Маріїї, погасли мріїї, бажання, не стало Саміий лихи.
Сиділа, скулившись біля чужих воріт, бездомна сука, що шукає на звалищах
розгублених щенят.
— Я до тебе вибралася, мамо, — почула Марія голос Мальви і дотик теплих
долоньок до щік. — Як живеш? Чи здорова? Чому донині не приходила?
— Нездужала я… А ти щаслива, дитино? — спитала, не дивлячись на дочку, щоб
не бачити їїїї в чужому одязі, а тільки чути рідниий голос, відчувати рідниий дотик рук.
— Щаслива, хан любить мене, — прошелестіли Мальвині губи, і тоді глянула на
неїї мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося в їїїї словах. Була марна і невтішна,
геий , чи не відчула пташка неволю в золотіий клітці?
Помітила Мальва материні стурбовані очі, осміхнулася.
— Я щаслива, мамо, аби ти тільки не побивалася…
— Не журися мною. Я житиму у Мангуші зі Стратоном. Як уже раз відірвешся
від свого вугла, то під чужим мусиш здихати… А Стратонові буде легше зі мною… І
тобі… — Марія глянула на воїїна, що стояв у воротах, прошепотіла: — І мені теж…
— Ти не плач, мамо, — Мальва пригорнула Марію.
— Самі сльози чомусь біжать. — Марія підвелася, показала рукою на Селіма. —
А ий ого ти знаєш?
— Знаю. Це улюбленець ханськиий , наий ближчиий ий ого охоронець.
«Обоє ханські. Обоє яничари… Діти, діти, мальви зів’ялі…»
Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, підходила Марія до Селіма. Селім
винувато усміхнувся.
— Прости, стара. Ти якась дивна, і я не повірив, що ханим — твоя донька.
Марія торкнулась до ий ого плеча.
— Я не гніваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти… ти усміхнися хоч іноді
до мене… Не дивуий ся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав мені мого сина,
Мальвиного брата, ий ого вкрали в мене, коли він був ще в пелюшках… — Марія затулила
уста долонею, бо побачила, як здригнувся Селім, очі вп’ялися в обличчя жінки, і дрібно
тремтів бердиш у ий ого руках.
— Хан виїїжджає! Великиий хан Кримського улусу Іслам–Ґіреий ! — пролунав
голосниий крик у дворі, виструнчився Селім, євнухи підхопили на руки Мальву, висадили
на коня.
Іслам–Ґіреий виконував волю коханоїї дружини: вирушив супроводжувати їїїї до
матері.
Марія тінню маий нула вздовж високоїї стіни і зникла непомітно за муром.

Розділ п’ятнадцятиий
Світ розвивається сам собою, і ніякиий тиран ий ого не
змінить і не зупинить.
Авіценна

Меддах Омар вирушив зі Скутарі в далеку дорогу — до Адріанополя. Старець

знав, що ця подорож буде, останньою: літа, яким забув лік, гнули все нижче до землі,
немічне тіло просилося на вічниий спочинок. Та розум протестував проти тієїї смерті, що
неминуче приходить до кожного. Омар бажав обірвати нитку свого життя там, де воно
могло б хоч на мить освітити шлях іншим своїїм останнім спалахом.
У перемогу повстанців, що одчаий душно наважилися вдарити на колишню
столицю Османськоїї імперіїї, він не вірив, та все одно ий шов до них. Бачив наперед
смерть нового ватажка кизилбашів Кир–огли, але знав, що відвернути повстання не
можна, як не можна викреслити один день із року — воно неминуче. Бо ж розвиток
нового світу від народження до перемоги — то ланцюг спроб і впертих намагань, в
якому одна ланка вмирає для того, щоб із неїї виростала друга.
Адже не стала смерть ювеліра Хюсама небуттям, і смерть великого візира
Аззема–паші не стала тліном. Тож і Омарові не можна відходити безслідно…
Видно, така вже воля всезнаючого Аллаха, а може, це вдячна доля справжніх
митців — що справи їїхні стають виднішими після скону. Чи то за життя творець сам
собою застує свою працю, а чи просто не вірять люди, що ця на позір нічим не примітна
людина, що не вміє так, як придворні співці, стояти на виду поруч із всесильними світу
цього і їїхніми очима звертати увагу на свіий товар, може бути великою. Та от відходить
вона, залишаючи думи своїї в живучіий пісні, в химерному розписі на вазі, у капітелі
мармуровоїї колони, і питають тоді люди: «Хто ж був цеий чарівник?» Намагаються
згадати ий ого ім’я, розпитують один в одного, і на допомогу нетямущим ідуть всезнаючі
придворні, що цькували митця за життя, і кажуть: «Це наш великиий попередник», щоб
хоч прив’язатися до безсмертя, коли самого безсмертя за життя вбити не змогли.
Хто там знав старого ювеліра Хюсама? Не пам’ятав ий ого покіий ниий Амурат, що
носив інкрустованиий перлами сагаий дак Хюсамовоїї роботи, баий дуже було імамам мечеті
Аий я–Софія, хто ж то чудом умістив вірш Корану в бахдашанському рубіні, що прикрашає
міхраб, не знав і кафеджі на Бедестані маий стра, якиий зробив яшмові чаші, в котрі він
наливає вино знатним чужинцям. Та чи ий повірив би хто з них, що це робота чародіий них
рук згорбленого старця, якиий стоїїть за солом’яним кріслом перед воротами Бедестану,
цькованиий і зневажуваниий устарагіном ювелірного цеху?
Та враз не стало Хюсама, Алімові посіпаки виволокли понівечене тіло жебрака,
що продавав коштовні речі та ще ий посмів підвести руку на чорбаджія першоїї
яничарськоїї орти, витягли за мури базару і наказали бакчибаші [152] зарити старого пса.
А тоді сталося те, чого ніхто не сподівався. Померла Нафіса, не дочекавшись
свого чоловіка, пограбували Хюсамову маий стерню цехові ювеліри, і небачені
коштовності з’явилися в наий багатших крамницях Бедестану. Дивувалися купці,
захоплювалися чужинці і питали, хто їїх зробив. Сказано — шила в мішку не втаїїш,
пішов поголос, що продаються вироби покіий ного скутарського ювеліра Хюсама, якиий
змаий стрував Сулеий манові Пишному султанськиий трон і персні якого носила сама
Роксоляна Хуррем. Неий мовірно підскочили ціни, торговці вимахували золотими
браслетами, підкидали в жменях медальий онами та амулетами, посудники
видзвонювали по срібних тарілках і кавниках, вигукуючи: «Купуий те, купуий те, це робота
рук Хюсама, славного Хюсама!», а дурисвіти підробляли хюсамівські візерунки і теж так
само вихваляли товар, не знаючи гаразд, чиїїм іменем заробляють.
І може, був би Хюсам возведениий посмертно у сонм геніальних попередників,
придворних ювелірів, якби один злидар, що сидів за кяшкулем у день султанського
торжища напроти плетеного з соломи крісельця, не впізнав Хюсама саме тоді, коли
чорбаджі Алім простромив старому горло ятаганом. Він довго мовчав, боячись
яничарськоїї розправи, та комусь таки шепнув, що Хюсам помер не своєю смертю, а від
яничарськоїї руки, хтось іншиий згадав останніий крик старого і здогадався, що чорбаджі
першоїї орти був вихованцем ювеліра — пішли по людях розмаїїті чутки і вкутувалися
вони в легенди. Народові запотребилося тепер знати все про Хюсама, так ніби
співвітчизникам славного маий стра хотілося змити із себе сором за баий дужість до нього
за ий ого життя, і швидко про Хюсама знали навіть таке, чого він сам і ий ого вірна подруга
Нафіса не змогли б пригадати. Меддахи розповідали у кафеджіях притчі про Хюсамове
дитинство, жінки в лазнях придумували сентиментальні легенди про ий ого палку любов
до своєїї єдиноїї дружини Нафіси, а ревнителі мистецтва допиталися до ий ого могили і
перенесли прах ювеліра до стамбульського некрополя.
Хто зна за що, а чи не за ті мислі, які вмів Хюсам виписувати у своїїх візерунках і
за які зазнав смерті, — почалися паломництво до ий ого могили, і зборища на цвинтарі, і
бунтарські заклики до помсти. Запрацювали субаші, відганяючи народ від тюрбе
Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли ім’я ювеліра імами в мечетях, замовкли
продавці на Бедестані, глухиий протест наростав у людських серцях, а справжні і
фальшиві вироби старого маий стра продавалися тепер з–під поли…
Тож, видно, така вже воля всесильного Аллаха, а може, дивна доля політичних
діячів — що одних знають, бояться і мусять шанувати їїх, а приий де смерть — і тільки
забуття, про інших же за життя ні слуху ні духу, а по смерті їїм за щось шану віддають. Чи
згадували люди Селіма П’яного хоча б на другиий день по тому, як він заснув над
глечиком грузинського вина і більше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого
Османа II, якого задушили яничари після хотинського розгрому? Ба ий Амурата забули,
хоч і говорили, що до нього, мовляв, навіть жебраки могли підходити на вулиці,
тримаючи факела над головою.[153]
А великого візира Аззема–пашу мало хто знав: він своє життя провів у походах і
на засіданнях дивану, а на молитву до Аий я–Софіїї пішки ходив, як це личить
правовірному: ніхто не викрикував ий ому хвалу, коли він супроводжував султанів, бо ж
часто славу бере тоий , хто їїїї вимагає, а не тоий , кому вона належиться.
Та враз Стамбул здригнувся від страшноїї звістки: Аззема–пашу стратив
юродивиий Ібрагім! П’яниий розпусник задушив того, хто вистояв на хисткіий посаді за
трьох султанів і чиїїм розумом жили хвалені падишахи. Заремствував народ: султан
убив їїх оборонця, бо за що інше міг убити? Пішли поміж людеий ашуги, тихо наспівуючи
пісні про легендарного візира, невтомні меддахи складали бувальщини про мудрого
Аззема–пашу, і взяли ий ого собі злидарі посмертно захисником — чи не за те тільки, що
за життя він умів мислити і за мислі своїї пішов на смерть.
Тож почалося нуртування, тож згадали своїї кривди зубожілі раий я, тімаріоти,
купці і ремісники, мученицька смерть Хюсама–ювеліра і Аззема–візира надихнула їїхні
серця відвагою: це ж були великі люди, а не пошкодували свого життя за правду, що ж
вони втратять — злидні і голодне животіння? Стягалися злидарі з міських завулків і
глухих сіл у гори під Адріанополем, куди скликав їїх одчаий душниий пастух Кир–огли, а
софти — вічні бунтарі — понесли їїм з медресе заборонені книги Веий сі і Нефі…
ЙЙшов меддах Омар крутими стежинами до адріанопольських гір. Не
марнославство і не віра в нинішню перемогу добра над злом вели ий ого. Життя мудреця
підходило до краю. І він, оглянувшись назад, зрозумів, що всі ий ого слова, поради людям,
наука пропадуть марно, якщо хоч наприкінці не прикладе рук до справи. Бо навіть
наий чесніше прожите життя зникне безслідно в людськіий пам’яті, коли не освятиться
воно гідною смертю.

Шеий хульіслам Реґель приий шов на вечірню молитву до мечеті Аий я–Софія. Під
величним склепінням пливла приємна прохолода, зелена чалма верховного пастиря
імперіїї здавалась тут легшою, ніж там, у Біюк–сараїї, цієїї гарячоїї і непевноїї весни.
Він підвів руки, вимовляючи тихо «Аллах акбар», потім вклав ліву руку до
правоїї і почав читати фатиху, та відчував, що не може повністю злитися з Богом,
відокремитися від того життя, яке залишив хвилину тому за ворітьми султанського
палацу. Як би ий ому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути від нього відповідь на
всі ті сумніви, що не дають тепер і день і ніч спокою? Чи вдоволениий він своїїм
намісником на султанському престолі, чи не вчинив гріха шеий хульіслам, оперезавши
Ібрагіма шаблею Османа? Наблизитися так, щоб запитати віч–на–віч, де ховається та
сила, що гнітить усіх власть імущих при дворі і якоїї всі мусять щодень слухатися. Адже
султан безпорадниий і не від нього та сила ий де: на владному обличчі валіде лежить
тавро приреченості ий страху, шеий хульіслам, якому сам султан цілує мантію в першиий
день баий раму і якому призначено слухати тільки Бога, мусив усупереч здоровому
глуздові підписати фетву на смерть Аззема–паші — і то тоді, коли ий ого серед живих уже
не було. Сила якого страху тяжить над усіма можновладцями і керує ними?
Реґель вклякнув на коліна і напружився весь, зосереджуючи свою увагу на
трьох страусових яий цях, що висіли перед міхрабом як символ гарячоїї Мекки. Чи не
обізветься на ий ого сумніви Аллах?
Мовчить Бог. Він завжди німує, а наий дужче тоді, коли ий ого рабів огортає
тривога. Але ж перед ким цеий страх? Перед віий ною, що почалася з Венецією? А хіба
Порті вперше воювати? Та ий це ще не віий на, Ібрагім не скликає дивану. То, може,
страшно від того, що Ібрагім воювати не хоче, що втікає від державних справ у
Понтіий ські гори на полювання або ж не вилазить з гарему? А чи лячно озброєних
пастухів, що зібралися під Адріанополем і погрожують помститися за візира і ювеліра?
Верховниий пастир відчитує каліграфічні написи над золотим міхрабом, але
вони ий ому нічого нового не говорять, і на думку спливає меддинська сура Корану:
«Кожниий раз ми міняємо вірша і придумуємо кращого. Хіба не знаєш, що Аллах усе
може?» Гм… А якиий тепер видумати вірш, щоб пояснити незриму силу страху?
Сотні свічок на гігантськіий люстрі освічують храм, світло хлюпається в
мармурових водоспадах стін і колон, здається, просвічує їїх наскрізь, і священні написи
ніби повисли в повітрі над олтарем. І враз Реґель стрепенувся: крізь золото літер
проступив силует Христовоїї матері, замальованиий ще за часів Магомета Завоий овника.
Вражениий , подався тілом уперед, і видіння зникло, наче появилось тільки для того, щоб
нагадати мертву Візантію і ще живучу Грецію. Чи, може, це привиділося? Ні, ступив
крок назад, і знову Мати Божа проступила своїїм скорбним обличчям крізь фарби та
емалі і нагадала вже тепер шеий хульісламові про бунтівничу Болгарію, Сербію — всю
ґяурську Румелію, за яку вона просить свого Бога навіть тут, у мусульманськіий святині.
— Щезни! — прошепотів шеий хульіслам, і видіння зникло. «Дотепер не вбита їїїї
ікона — неживе мальовило на стіні мечеті, то хіба зуміли ми вбити їїїї в серцях народів?
— думав він. — Ні, вони живуть, бачать цеий силует Маріїї щодня на стінах усіх мечетеий
Румеліїї, і вона благословить їїх, вселяє непокору. А сама згадка про те, що вони
підводять до тебе голови, просячи твого благословення, карбує тавро приреченості і
страху на наших лицях…» — Щезни…
Підводять голови… Шеий хульіслам підіий шов до мімбера, взяв Корана і гарячково
почав гортати, шукаючи сури, що підказала б, як боротися з Марією, яку не вдалося
вбити дотепер. Мусить підказати священна книга, адже іншоїї мудрості, крім
Магометового пророцтва, у них немає.
Сура меддинська, сура пророча… Сура рахманська. «Ми повісили їїм каий дани аж
до підборіддя, і вони… і вони мусять підводити голови». Так що ж ти радиш, премудра
книго?.. Зняти каий дани?!
Шеий хульіслам згорнув Корана і виий шов з мечеті, шепочучи для заспокоєння
п’яту суру меддинську:
— «О ви, які увірували, не питаий те про речі, що засмучують, коли вам
відкриваються. Запитували люди і перед вами, а потім стали невіруючими…»
На паперті заступив ий ому дорогу дервіш у сірому бекташському сукмані, зі
срібною сергою у вусі. Він вклякнув перед шеий хульісламом і припав губами до ий ого
башмаків.
— Підведися і скажи, чого хочеш, — сказав верховниий імам, приглядаючись до
дервіша, що підвів на нього начебто знаий омі блудні очі.
— Святиий отче, — промовив дервіш тихо, але в голосі не чутно було жебрацькоїї
покори, а щось ніби змовницьке. — Ти можеш і не пам’ятати мене, бо ж багато в тебе
слуг духовних. Я — Мурах–баба, дервіш ордену бекташів, якого ти багато років тому
милостиво послав до кафськоїї такіє, щоб я там проповідував правду Османів серед
татар і кримських ямаків[154]. Я чесно виконував свою повинність, та коли буря
насувається на нашу священну землю, совість моя примусила мене…
— Що за чорні вісті несеш мені, — шеий хульіслам схопив дервіша за плече. —
Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?
Мурах–баба став на ноги, і глумливі блискітки заблищали в ий ого очах. Тепер
Реґель згадав: це ж тоий , що підбурював колись яничарів проти Амурата IV, будучи
шеий хом дервішів у яничарському корпусі. Він, шеий хульіслам, врятував тоді свого слугу
від смерті, вчасно виславши ий ого до Криму.
— Турки, святиий отче. Турки! — відповів Мурах–баба, і розпогіднилося обличчя
шеий хульіслама.
— Ти про Кир–огли? Утри своє обличчя від тривоги, надто велика наша сила,
щоб боятися мізерного відділу заколотників. Не так давно розправилася Порта з Кара–
Язиджі і Календер–огли, хоч тих було набагато більше. Тисячі посаджених на палі в
долині Аладжа, на передмістях Анкари і Урфи довго ще лякатимуть ремісників і раий ю,
ще довго не зродиться в них охота допомагати бунтівникам.
— Не смію заперечувати тому, кого справедливо називають морем усіх пізнань.
Але ти не знаєш одного: серед цієїї нужденноїї жменьки бунтарів перебуває нині
наий тяжчиий ворог імперіїї — теж турок — меддах Омар, якому ніхто дотепер не
насмілився стяти голову. А заколотники, що думають головою Омара, — це вже не
банда, а поважна сила. Ти знаєш, що в своїїх блюзнірських проповідях він закликав
турків піти з чужих земель, зняти каий дани з поневолених. Що ж станеться? Коли
турецькиий люд проий меться ий ого крамолою, хто тоді душитиме ґяурську Румелію? Так, я
бачу, що насувається страшна буря на землю Османів. Крамола Омара піде по людях,
мов пошесть, і не зможе їїїї ніхто знищити, бо вона незрима. В заколотників мало зброїї, і
за півдня з них не залишиться навіть башмаків, але де ти знаий деш такоїї отрути, щоб
випекла в людеий віру в Омара, Хюсама, Аззема–пашу?
Шеий хульіслам поник. Цеий брудниий дервіш розкрив загадку ий ого тривог. Так,
так, імперія під страшною загрозою прозріння підданих! Промовив спокіий но і зверхньо:
— Мова твоя свідчить, що башка в тебе не дурна, і ти будеш шеий хом
яничарських дервішів. Але скажи, ти знаєш, як знаий ти ту отруту? Ти знаий деш учених,
які б довели, що Хюсам був бездарниий ремісник, філософів, що висміяли б вчення
Омара, політиків, які б переконали народ, що Аззем–паша був боягузом і злодюгою?
 — Ні, не знаий ду таких.
— А що робитимеш, коли вже приий шов пропонувати своїї послуги?
— Я розпалю в розледачілих яничарів бувалу жадобу битв і наживи, я поселю в
них страх, і вони стануть знову вошами.
— Ти марно розсипаєшся перлами свого розуму, Мурах–бабо. Що ти можеш
придумати, аби бунтарськиий дух народу вбити?
— Віий ну! — викрикнув дервіш. — Велику віий ну. Тепер є нагода. Вже більше двох
десятиріч вбивають протестанти католиків, а ми, дарма що правовірні, станемо проти
Венеціїї на боці протестантів. Яничари підуть, тімаріотів і заїїмів треба послати силою, в
країїні хаий залишаться тільки каліки, жінки і діти. І хаий голодні будуть, то думатимуть
тільки про хліб. З чого тоді зродиться бунтарськиий дух? І ще одне, — додав Мурах–баба
пошепки, — роздрухані яничари допоможуть позбутися того, хто вважає віий ною
погоню за газелями в лісах Понтіий ських гір…

Чорбаджія Аліма переслідував Хюсамів проклін. Він чув прокльонів немало і не

вірив у їїхню злу силу, поки тримав у руці ятагана, подарованого могутніми Османами.
Але це прокляв ий ого турок, господар, що дав ий ому віру, зброю і хліб. Передсмертниий
крик старого повторюють тепер сотні, тисячі — одні вголос під Адріанополем, інші
мовчки в Стамбулі. Верховні господарі не дали Hyp Алі туґри, а ий ому — регаліий
яничара–аґи. Чорбаджі Алім відчув себе непевно на турецькіий землі, яку називав своєю.
Ні, вона не ий ого, на ніий є своїї господарі, і від них залежить ий ого доля — багатство і
злидні, життя і смерть. А руки ослабли, відвикли воювати, і воювати ні з ким: де ж ий ого
вороги? Десь там, у незнаий омих світах, чи тут?
Проповіді Мураха–баби зцілювали ий ого підупалиий дух: Омар — ворог, Хюсам —
ворог, Аззем — ворог! Уперше усвідомив чорбаджі пекучу злобу не проти іновірних, а
проти самих турків, що не захотіли більш терпіти ий ого сваволі.
Яничарськиий булук Стамбула рушив під Адріанополь. Міцно стиснула рука
Аліма ефес ятагана, стиснула конвульсивно, в страху, — він з дикою ненавистю
розрубував черепи туркам, яким поклявся служити ціле життя, в яких роками
заслуговував довір’я. Колись убивав чужинців за те, що не хочуть стати під прапор
Порти, тепер убивав господарів, що захотіли позбутися своїїх слуг і були страшнішими
від персів і козаків. Адже в наий ми більш ніхто ий ого не приий ме, для нього ніде немає
землі.
Загін кизилбашів був розбитиий за один день. Кир–огли поруч зі своїїми
соратниками конав на палі. Живим залишили лише одного меддаха Омара. ЙЙому
зв’язали руки і привели перед конаючого ватажка повстанців, щоб він бачив страшну
ий ого смерть.
До Омара підіий шов Мурах–баба. Зловтішно блищали ий ого очі, він не забув, як
принизив колись ий ого меддах Омар на горі Тепе–оба в Кафі.
— Бачиш, старче, де ми знову зустрілися? Розпочинаий тепер своє дабірство, ти
ж знаєш Коран напам’ять, і доведи, що не я, а ти хочеш добра своїїий державі. О, тобі,
зраднику, більше не допоможуть усі філософи світу.
Мовчав меддах Омар, не відриваючи погляду від спотвореного муками обличчя
Кир–огли. Що думає він тепер? За що кається? За те, що вступив у нерівниий поєдинок з
тиранами, чи, може, за те, що просив у них пощади перед смертю? «О, коли–то міий народ
зуміє вмирати без каяття?»
— Ти, Омаре, певно, думаєш, що помреш так, як він, — вів далі Мурах–баба,
показуючи на Кир–огли. — Я знаю, ти один серед усіх цих боягузів хотів би такоїї смерті.
Та не стяв тобі голови Амурат, не запроторив до темниці Ібрагім, то я тебе помилую.
Помилую для того, щоб не робити тобі слави ий честі, якоїї бажаєш ти ий ті, що теж колись
наважаться так гинути. Ні, я водитиму тебе маий данами міст, моїї дервіші
пригріватимуть тебе розпеченим залізом, поки не назвеш себе брехуном і науку свою
брехливою. А потім дамо тобі можливість жити і виголошувати на мімберах проповіді,
які складе для тебе шеий хульіслам. Коли ж не захочеш, виріжемо тобі язика, щоб погане
слово, бува, не зірвалося з нього, повісимо ярлик на шию з написом: «Я — брехун» — і
прив’яжемо до стовпа Костянтина на Ат–меий дані, а людеий примусимо ий ти процесією
повз тебе і плювати тобі в лице… А тепер скажи мені по щирості, що спонукало тебе,
родовитого турка, піти проти своєїї влади і ув’язатися в цю дитячу гру у віий ну? Адже
знаєш, що так, як одна людина не може бути водночас чиїїмсь батьком і сином, так і раб
не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспівали муедзини до магрібу [155] в мечетях
Адріанополя і баталія закінчилась. Чи ж варто було губити себе?
— Я не зумію пояснити тобі того, — відповів меддах Омар, — чого твоя голова
зрозуміти не спроможна. Сказав один філософ: з невігласом, що вважає себе мудрецем,
не заводь розмов. Скажу тільки одне: нині загинув Кир–огли, а завтра, певно, загине
босніий ськиий ватажок повстанців, що мав з’єднатися з нами. Але важливо те, що стала
можливою боротьба розуму з темрявою. А те, що можливе, рано чи пізно стане діий сним.
Гряде велика боротьба, дервіше. Хіба не знаєш, що коли в кадубі появилася хоч одна
маленька дірка, то вино все–таки витече. Коли скелю черкнула тріщина, то камінь
конче звалиться. Якщо прозрів хоч один яничар, то розбредеться цілиий корпус. Якщо
один із можновладців умів мислити, то значить, що міий народ може мати розумних
правителів. А коли простиий пастух доросте до такоїї сили, що зуміє гинути на палі, не
каючись, тоді ви програєте… На мою ж допомогу не важ, Мурах–бабо. З цієїї миті я не
промовлю жодного слова, можеш відрізати язика. Він мені більше не пригодиться.
…Меддаха Омара потім задушив власними руками Муса–паша.

Розділ шістнадцятиий
Оий що ж бо то та за чорниий ворон,
Що над морем крякає,
Оий що ж бо то та ий за бурлака,
Що всіх бурлак скликає?
Україїнська народна пісня

За гаремними вежами — Персидськиий сад, перлина ханського двору, краса,

затулена мурами від людських очеий , недоступна, ув’язнена.
Фінікові пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на світ їїм не
судилося, нудяться філодендрони ий фікуси, їїжаться сердиті кактуси… Розпускаються
турецькі тюльпани, пучнявіють африканські гладіолуси, хиляться чашечками до землі
петуніїї — і тішиться смуток у ханському раю, смуток самотності, непотрібності,
невизнаності.
Рік за роком: розквітають і в’януть, і знову цвітуть з надією, що хтось побачить
їїхню красу, — надаремно. Ніхто нею не радіє, не милується. І тому смутна ця краса, і
сумно ходить по алеях наий краща квітка Персидського саду — чарівна ханим Мальва.
А за нею дріботить євнух, ий ого недремне око пильнує повелительку, а звикнути
до євнушоїї опіки вона не може. Колись, ще в перші місяці любовного рожевого хаосу,
вона марнославно раділа, що хиляться перед нею євнухи, никнуть ханські жінки і
опускають очі бекечі, та дедалі увага слуг сковувала і гнітила, затьмарювала щастя
кохання, що залило багряною повінню їїїї юність. І ці мури — ці остогидлі мури, за якими
ніхто ніколи їїїї не побачить, не замилується, щодень більше давлять, виростають, і маліє
Соколина вежа, що підвелася копулою–юртою над будовами палаців. Колись їїий можна
було дивитися на світ з Еклізі–буруну на Чатирдаґу, а тепер тільки з цієїї вежі. І так буде
весь вік… Зів’яне краса, стане вона такою, як старші Ісламові жінки, і тоді… невже лише
злоба і заздрість будуть їїий єдиною насолодою в ціий пишніий тюрмі?
І з глибин пам’яті зринало іноді прохання–молитва, яке почула колись біля
Успенського собору: «Пресвятая Богородице, спаси нас», — і вбивала ту згадку,
злякавшись, бо поставали перед нею сотні страдних облич, що просили в свого Бога
рятунку… Ні, ні, вона не просить рятунку ні в кого, сама ж хотіла такого щастя.
А молитва билася, здушена, і скигліла, віддаючи болючим щемом.
Ішли роки… Серед сумовитоїї краси, замкненоїї, ув’язненоїї, залишеноїї саміий собі
для милування. Чотири високі стіни, басеий н, витоптані стежечки, і кожніий куца дорога
— весь світ. А був же колись Узенчик у широкіий долині між горами, і бігти можна було
поруч із ним, куди очі глядять, і були колись запашні чаїїри, і казкові ночі, і геий кання
юного чабана серед гірського привілля…

У ханському дворі щодня багатолюдно. Іслам–Ґіреий завісив меча. Іслам–Ґіреий

торгує.
Десь там, при дворі польського короля Владислава Четвертого — ханові про це
відомо від купців — треться венеціанськиий посол Тьєполло, намовляє вдарити Порту в
наий болючіше їїїї місце — Крим.
Король трактує потаємно з козаками, героий Дюнкерка Іхмеліскі погодився.
Туґаий –беий стягає своїї сили до Перекопу, але тривога даремна. Тьєполло чомусь
виганяють із королівського двору, Хмельницького переслідує шляхта, він утікає на Січ.
Іслам–Ґіреий торгує. Козаки чаий ками і возами везуть до Перекопу тютюн,
збіжжя, олію, міняють своє добро на саф’ян, єдваби, вино і сіль. У ханськиий двір щодня
приходять усе нові ий нові торгові гості з різних країїн показувати крам. Співвітчизник
лукавого Тьєполло в коротких штанях і панчохах вище колін шанобливо скидає перед
ханом капелюха зі страусовим пером — що ж, будемо торгувати, венеціанцю, коли не
вдалося тобі піти на нас віий ною.
З московитами підписана шертна грамота — «бути в союзі, любові і дружбі, не
воювати україїнних городів, давати вільниий проїїзд купцям». Ось він, купець–касапчі [156]
в червоному кафтані, в соболиніий високіий шапці і саф’янових чоботях, думно викладає
інкрустовані моржевим зубом шкатулки, соболі, куниці, голубиий песець, білосніжниий
горностаий , пухнастиий бобер, лляні тканини. О хане, ти поглянь тільки, що це за
тканини! Купець наказує слугам розтягнути тоненьку, маий же прозору скатертину,
виливає на неїї жбан оліїї. Олія не капає.
Хан Кримського улусу торгує і вичікує. Віий на між Туреччиною і Венецією
затяглася, розледачілі яничари невдоволені, тремтить у своїїх хоромах юродивиий
Ібрагім — боїїться бунту. Ляхистан уперто не платить Кримові упоминок, вони, бач, не
визнають Іслам–Ґірея, колишнього свого полонянина, ханом.
А на Січі нуртує козацтво, рветься воювати зі шляхтою, жадає помсти обраниий
недавно гетьманом сам Іхмеліскі, якому ляхи вбили сина.
Чи не направити б до нього послів зі шертною грамотою? Але ж — ні.
Шертувати можна з державами, а козаки — не держава. Правда, Шагін–Ґіреий шертував
колись. І програв… Яка тепер у них сила?
Гарячіє повітря над Кримом. Хан вичікує і торгує. Бо в скарбниці порожньо, бо
саугу піддані віддають нерадо, бо треба мати багато грошеий , щоб не мусити більше
танцювати між капи–кулу і беями, мов між мечами.

«Чому не приходить хан?» — уже п’ятиий день товклися в Мальвиних грудях

підозра, ревнощі і сум.
Останнього разу Іслам довго придивлявся до маленького Батира і вимовив
дивні слова — Мальва ий донині не може второпати, чому він так сказав:
 — Не допусти Аллах, щоб заговорила в тобі, як виростеш, козацька кров. Ще ж
бо то не знати, як закінчиш ти діло, що я ий ого розпочав.
Потім глянув ув очі Мальві і кинув ще одним словом — без погорди, без зла, але
важко, наче ярмо надівав їїий на шию:
— Козачка.
Так їїїї ще ніхто не називав. Ображали ґяуркою, коли була маленькою, тоді
ставало до сліз гірко. А слово «козачка» прозвучало з гідністю, з гордістю за красу тих
людеий , що мали право так себе називати. І — з уст татарського хана.
Слово це ніколи їїий не належало. Може, матері, може, Стратонові — їїий було
баий дуже. А тепер віддав ий ого Мальві сам Іслам–Ґіреий — їїїї муж і повелитель, — і воно
враз збентежило їїий душу. Козачка… І в сина кров козацька. Докоряти почав хан чи
залюбувався їїїї родом?
Але ж чому стільки днів не приходить до неїї? Заздрісні ханські жінки і бекечі
вже давно приглядаються до неїї, чи не вчепилася під їїїї очима перша зморшка по тому,
як народила сина. Заглядала в свічадо: ні, ще гарнішою стала. З несміливоїї
тонкостанноїї дівчини розцвіла пишнотіла жінка — так із зарошеного вранці пуп’янка
розцвітає перед обідом лілея, і ще далеко, ще далеко до вечора. Чому ж хан не
приходить?
Маленькиий Батир заснув.
Меним оглим, яш ярем,
Меним оглим, яш ярем[157],

— наспівувала сонніий дитині і приглядалася до чорних брівець сина: чиїї вони

— батькові чи, може, ті, по дідові, козацькі? Яку справу ти мав би докінчити, і чому
тривожиться хан? Хто їїий пояснить ці ий ого слова? Чеий не насмілиться сама спитати…
Виий шла до саду. За нею подріботів євнух, махнула рукою, щоб вернувся, має ж
вона право побути хоч хвилину сама.
Пішла стежечками до фонтана. Весняне небо нагніталося синявою до глибокоїї
цямрини гаремного саду і відбилося в овальному басеий ні — перевернуте куполом униз.
Оце і все їїїї небо. Не бачити їїий більше того справжнього, великого, прип’ятого до
велетенського круга землі, а тільки це — відбите у мармуровому кориті ханського
фонтана.
Блакитниий мармур ще більше згущував синяву неба, тихо падали краплі, і ледь
брижилася поверхня води, а на дні — побачила Мальва — застигли рибки, що одна за
одною розігналися по жолобці, яким витікала з басеий ну вода, і чомусь зупинилися в
розгоні. Приглянулася пильніше — тож неживі вони, хтось так удало вирізьбив їїх у
мармурі. Але чому різьбяр зупинив рибок біля входу, чому не висік їїх у жолобці за
басеий ном — на волі?.. Гм… А хіба можна їїм туди? За цямриною причаїїлась клювата
мармурова чапля, не виий ти їїм ніколи з блакитноїї тюрми…
Для чого це придумав маий стер? Навіщо дав рибкам життя у тісному басеий ні і
поставив грізну сторожу при виході на волю? Що думав невідомиий митець, різьблячи
цю сумну картину? Про кого: про себе — ситого, одягненого і скованого ханською
службою або оскопленням? Про жінок, що томляться в гаремному раю, чи взагалі про
примарність щастя?
Глянула Мальва вгору, і захотілось їїий простору, неба, того неба над Чатирдаґом,
де можна рукою до зірки дістати, де бовдуряться вільні тумани і лягають на спочинок
біля печер, щоб окутати прохолодою жовті кості тисячі козаків…
Козачка… А вони мчать на конях у гори, їїм треба сховатися від незчисленного
віий ська Кантемира… Куриться дим, виїїдає очі, душить, та ні один не виходить
здаватися в полон.
Так зримо постала перед очима казка старого Омара, діткнулася до зневоленого
серця, зім’яла ий ого, стиснула. Від пекучоїї туги защеміло тіло. Був цеий щем схожиий на
кохання, але не такиий , був це щем пекучиий і солодкиий , видушував він із очеий сльози
невідомо за чим, і відізвалось раптом незнане почуття давно забутою піснею:
Оий що ж бо то та за чорниий ворон…

— Козачка… — прошептала Мальва, ий дучи по вузькіий стежці, і враз

здригнулася: з–за густого лаврового куща дивилися на неїї очі того самого євнуха, якого
прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипіла в грудях лють: хан підсилає
скопця, не вірить їїий, а сам же не приходить. А сам, певно, жирує в інших гаремах… Хотіла
крикнути на євнуха, як сміє він не виконувати волі ханськоїї дружини, але очі скопця
дивилися нахабно, злобно, і зрозуміла вона, що євнух сильнішиий від неїї, що він тут
хазяїїн, а вона — раба. Кинулася бігти — та куди, і хлюпнувся у серці пекучиий біль за
тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках…
Пішла, похилена, поміж клумбами, що біло пінилися кущиками нарцисів,
відхилила хвіртку до Соколиноїї вежі — в проході теж стояв євнух, і прорвався гнів у
лагідноїї ханим.
— Геть! — закричала, і щез скопець.
Вибігла витими сходами наверх, припала до мушарабіий . І тут довкола мури:
високі мінарети Ханджамі[158], за ханськими конюшнями — сторожова вежа, масивні
ротонди усипалень, із заходу — гаремниий мур, і лише з боку парадного входу —
маленька щілина між сторожовими баштами, крізь яку видно вулицю, їїий хочеться туди,
а хан не приходить, їїий треба до матері, а як піде, коли хан не приходить, вона мусить
бачити людеий , живих, дужих, а хан не приходить… І всюди хан, всюди хан, як ті мури
довкола, як та чапля біля цямрини, а вона — золота рибка у мармуровому пишному
басеий ні.
І враз неждано, наче грім з безхмарного неба, наче несподіваниий гарматниий
постріл — з–поза парадних воріт хвилею вдарила дружна пісня, та самісінька материна
— пісня їїїї дитинства, десятками голосів ударила — свіжа, вільна, простора, як те небо,
відібране в Мальви:
Оий що ж бо то та за чорниий ворон,
Що над морем крякає…

Хто їїїї тут співає? Чому тут? Що сталося: на вулицях Бахчисарая лунає
україїнська пісня, колись Мальві баий дужа, нині така рідна?
Ступила на карниз, стала вище, і відкрилося перед їїїї очима барвисте море
кунтушів і жупанів: з Тисячоголовоїї печери виий шли чубаті козаки на бенкет до хана або
на помсту. Вибивають чопи з бочок, п’ють кухлями вино; палає багаття, розвіваються
на вітрі пелехи полумені, у повітрі пахне смажениною; дружниий регіт, постріли з
мушкетів, і знову брава переможна пісня:
Оий що ж бо то та ий за бурлака,
Що всіх бурлак скликає!

Прорвалася туга з–під серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула

сльозами, і потекли вони, давно жадані, висушені в дитинстві зневагою чужинців і
нерозсудною матірньою любов’ю.
— Хто ви? Звідки ви? — трясла Мальва самшитовою ґраткою і знемагала.

Тиждень тому Іслам–Ґіреий безцеремонно і грубо вигнав купців за стіни палацу

— ий ому доповіли, що до нього їїде Туґаий –беий з почтом і разом з ним вертається до
Бахчисарая Сефер Ґазі.
Хан стояв непорушно посередині кімнати у вичікувальніий позі, забувши про
свіий ханськиий сан, коли увіий шли вони обидва, такі потрібні ий ому зараз, сильні мужі
Криму. Яку ж силу відчув Туґаий –беий , що посмів увести до палаців ізгоя Сефера Ґазі?
В червоному хутрі з бобровим коміром і в зеленому тюрбані стояв біля порога
аталик, якого зрадив вихованець. Ті самі примружені очі з осоковими прорізами, по
яких не вгадаєш ні вдоволення, ні гніву, те саме поморщене обличчя і рідковолоса
борода. Поруч із ним холодно–понуриий Туґаий –беий у жовтогарячіий киреїї. Він ледь
нахилив голову, підкреслюючи стриманим поклоном свою незалежність від хана.
— Ефенді Сефер Ґазі побажав бачити тебе, великиий хакане. Він хоче доживати
віку в Бахчисараїї, ширінськиий беий про це знає, але ніщо не може загрожувати твоєму
аталикові. Один волос упаде з бороди Сефера Ґазі, і ор–беий Туґаий покаже зухвальцям
силу незліченних ногаїїв.
Темні очі Іслама сховались під повіками, ніби хотіли приховати радість перед
Туґаєм.
— Сеферові Ґазі, — сказав він, — заскоро ще думати про старечиий спочинок. Він
повернувся до Бахчисарая як наий благороднішиий радник хана, уповноважениий і
довірениий аґа.
На мить розплющилися очі в старця, і знову стулилися повіки, Сефер–аґа
поклонився ханові.
Іслам–Ґіреий відповів аталикові теж поклоном. ЙЙому хотілося обіий няти старого,
але поруч стояв напускно гордовитиий Туґаий –беий — не можна було давати волю
почуттям. А в голові загасали знову ті самі думки, що колись: чи не хитрішиий Туґаий від
злобних Ширінів, що хотіли взяти хана силою? І чому саме сьогодні зважився приїїхати
із Сефером до Бахчисарая?
— Хане, — промовив Туґаий –беий , не міняючи крицевого тону голосу, — до тебе
ий дуть посли із Запорожжя.
Сіпнувся хан, ця вістка була надто несподіваною. ЙЙого мозок цілиий час
мозолила думка про спілку з козаками, а вони — вони самі ий дуть до нього? Перст
Аллаха! Значить, усе ухвалене… І сторгуватися можна буде на засадах ласки, а не
просьби.
Опустив голову, наче в задумі, і підвів їїїї по хвилині.
— Посли із Запорожжя? Від короля лядського ий дуть? Чи не здогадався
Ляхистан упоминки платити?
Посміхнувся Туґаий –беий краєчками уст, мовляв, дипломатично розмовлятимеш
із послами, а не зі мною. Сказав:
— До тебе ий де сам гетьман Віий ська Запорозького Богдан Хмельницькиий , що не
визнав себе підданим Ляхистану. Ми зустрічалися з ним учора на Перекопі. Я знаю ий ого
здавна. Це великого розуму і завзяття полководець. Він хоче розпочати віий ну з ляхами і
ий де в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але відмовлятися не варто. Тільки обережно
треба з ним. Він хитриий , як лис, і звинниий , мов змія. І гордиий . Від мене, колишнього
друга, відмовився брати фураж і баранів. Не хоче він теж зупинятися в Біюк–яшлаві,
нашому посольському стані. Знаий омих має на Ермене–маале. [159]
Хан сів на міндер, оперся ліктем на подушку. Довго мовчав.
— Зостанься в Бахчисараїї на кілька днів, Туґаю, — сказав нарешті.
— Залишуся, хане, — м’якше, ніж будь–коли, промовив Туґаий –беий . — Вибирався
я було на козаків цієїї весни: паде худоба, чахнуть коні, знову голод у Ногаий ських степах.
А тепер я готовиий зі своєю ордою піти позаду козаків. Виграє Хмельницькиий з нашою
допомогою — високиий польськиий ясир приведемо, програють козаки — з них візьму
живу данину.
— Хаий благословить наші наміри Аллах, — мовив хан. — Сефере, — звернувся
він до аталика. — Накажи пригощати козацьких послів як гостеий вельмишановних.
…В кінці березоля на вершині Топ–кая зупинилось кілька десятків вершників
на легких аргамаках — в атласних жупанах, у шапках із червоними шликами.
Попереду загону стали три комонні: богатирського зросту довговусиий козак у
суконному кунтуші, в хутряніий шапці з двома буий ними перами посередині — втікач від
шляхетськоїї розправи гетьман Віий ська Запорозького Зиновіий –Богдан Хмельницькиий .
Праворуч — старшиий віком від гетьмана — кропивенськиий полковник Филон
Джеджаліий , ліворуч — юнак у біліий свиті, Тиміш Хмельниченко.
— Погляньте, — показав гетьман униз нагаий кою. — Ще раз погляньте і
подумаий те, братове, щоб потім не було нарікань і каверз. Там унизу, бачите, лежить
гадючник — Бахчисараий . За камінними стінами, оповитими хмелем і павутицею,
живуть люди, що не раз топтали нашу стражденну землю. Збіглися вони сюди, до цього
яру, докупи, наче ті жуки на лаий но, і весь час чекають нагоди розповзтися по світу, щоб
нищити, жерти, роз’їїдати, тягнути чуже добро і неповинних людеий сюди, до свого лігва,
їїм однаково, на кого ий ти… Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, під нами,
загороджениий високим чотирикутним муром, обсаджениий зеленими тополями стогне
невольничиий ринок. На такому ринкові продавали колись мене. Чуєте: зоий ки, плач…
Там торгують нашими братами і сестрами. А ми ий демо до цього осиного гнізда просити
допомоги. ЙЙдемо, щоб забезпечити собі тил, щоб не вдарили поганці в наші спини, коли
ми двигнемо на ляхів. Ідемо просити в них кінноти, бо в нас мало, а на волах далеко
ляхів не поженеш. І стискати мусимо нашу лють і біль у жменях, і кланятися мусимо
ворогам нашим відвічним, бо інакше не бачити нам перемоги, не бачити нам волі в
страдницькіий Україїні. Тож прошу ще раз, братове, кажіть своє останнє слово.
— Веди, батьку, до хана! — відповіли козаки гуртом.
Вірменська вулиця згорнулася розімлілим на сонці вужем по схилі напроти
ханського палацу. Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичаий них гостеий ,
заскреготала завісами склепових віконниць — винесли крам воий лочники, зброярі,
башмачники, винарі, загармидили, набиваючись своїїм товаром. Збіглися сюди купці, що
гостювали в хана: голоколінні венеціанці, метушливі греки, бородаті московити;
виповзли в чорних сутанах польські єзуїїти — члени кримськоїї єзуїїтськоїї колегіїї, що
примістилася недавно на вірменськіий вулиці.
«О Боже правиий ! — жахнувся Хмельницькиий . — Де ви тільки не розпустили
своїїх мацаків! І тут, серед вас, мені, можливо, доведеться залишити свого сина… Що ви
зробите з ним, коли я розпочну віий ну з ляхами? Та коли треба буде — і цю дитину
віддам на заклання, але ще покусаєте ви пальці, ханжі чорносутанні. Не хотіли ваші
собраття дозволити королеві ий ти віий ною на Крим — я з Кримом на вас піду. І ви ще
проклянете лядських вельмож за те, що зневажили вони мене».
Другого ж дня до ханського палацу відправився полковник Джеджаліий . ЙЙого
гостинно приий няв Сефер Ґазі–aґa, але аудієнціїї у хана не призначив. Повернувся
полковник у супроводі слуг, що принесли харчі ий фураж. На другиий день повторилося те
ж саме, хмурнішав гетьман, а навколо нього звивалися цілиий час ханські придворні та
все вимагали подарунків.
Шість разів доповідав Филон Джеджаліий про приїїзд козацького посольства,
шість разів супроводжували ий ого ханські слуги з мізерними дарами. Аж на сьомиий день
аяк–капу[160] сам прибув на квартиру до Хмельницького і сповістив: хан чекає Іхмеліскі–
аґу сьогодні до посольськоїї зали.
Перед обідом з Ермене–маале виїїхав гетьман Хмельницькиий з посольським
ескортом. Попереду на білому коні їїхав аяк–капу. Біля воріт палацу він наказав козакам
спішитися і ий ти за ним.
Насторожениий довгим очікуванням ханського приий ому, але з гордо піднесеною
головою ступав Хмельницькиий у ханськиий двір. Подеколи поглядав на рябуватого
юнака в біліий свитині, що ий шов з ним поруч, і стискалося в грудях мужнє серце, а в
скронях калатало раз у раз: «На продаж, на продаж».
 Аяк–капу подався на коні у глиб двору, сказавши послам чекати в посольському
саду. ІЇх провів до саду плечистиий високиий сеий мен, Джеджаліий приглянувся до ий ого
білявого обличчя, пробурмотів: «Яничар клятиий …» — і знітився від ий ого ясного
погляду. Воїїн не зрозумів слів козака, але відчув у них образу. ЙЙого сині очі дивилися на
полковника з якимсь докором і жалем.
Гірко чомусь стало Джеджалієві, він підступив до сеий мена і спитав по–
татарськи:
— Ти давно з Україїни?
— З якоїї Україїни? — знизав плечима Селім. — Я із Салачика. — Якусь мить
помовчав, а потім підвів на Джеджалія очі і спитав тихо, ніби хотів таємницю вивідати:
— Скажи мені, чому завжди мене питають, звідки я, хто моя мати? Я не знаю цього, а
тому не розумію, навіщо про це знати людям…
— Бо ти іншиий , хлопче. Ти не татарин і не із Салачика родом. Ти — з Україїни.
— Які ж ті люди в Україїні? Ніде я їїх не бачив.
— Та ось поглянь, — Джеджаліий показав рукою на посольськиий почет. — Он —
сам гетьман козацькиий .
Селім знову стенув плечима.
— Багато сюди приходить чужинців. Я ж — ханськиий …
— Ні, хлопче. Ти з Україїни. Запам’ятаий собі. І мати твоя, може, десь побивається
донині за тобою.
Джеджаліий зітхнув, відіий шов у тінь кипарисів, що виструнчилися один біля
одного над самшитовими кущами. Здалеку спостерігав за сеий меном: у ий ого очах тінню
блукав сум.
— Ачеий прозрієш колись… — промовив сам до себе стариий полковник.
Хмельницькиий зупинився перед посольськими залізними дверима,
вправленими в кармінове різьблене кам’яне обрамлення. Прочитав золотиий напис над
дверима: «Цеий пишниий вхід і ці величні двері побудовані за велінням хакана двох
материків і двох морів».
Іронічно посміхнувся гетьман. «Які в тебе материки і які моря, коли ти не маєш
ні одного човна, а по Чорному ий Азовському морях ходять турецькі галери, що
пантрують кримські береги… Ти такиий самиий васал, як і я. Врозуми, Боже, твою пиху,
гординю, і ще переміниться обличчя світу».
Відчинилася залізна брама, і під звуки барабанів аяк–капу провів козацьких
послів угору сходами до кофеий ноїї кімнати.
Євнух наливав терпку пахучу каву до порцелянових фільджанів і, кланяючись,
розносив послам, що, порозсідавшись на міндерах, із селянською безпосередністю
розглядали виноградні розписи на стінах і маий стерні вітражі на маленьких шибках,
притулених під самою стелею.
Аяк–капу власноручно підніс гетьманові фільджана з кавою: зрозумів
Хмельницькиий , що багато дукатів попливе з кишень, поки покличе ий ого до себе
вередливиий хан.
Проте довго чекати не довелося. Слуга, що цілиий час шастав із кофеий ноїї
кімнати до посольськоїї зали, виий шов до послів і, зігнувшись у три погибелі, мовчки
показав обома руками на двері, що означало: хан дозволяє увіий ти. Гетьман подався до
зали сам–один.
— Не потрібен мені драгоман[161], — сказав Хмельницькиий і проий шов повз німих
рабів, що стояли навшпиньках біля одвірків, наче статуїї.
У правому куті зали на ворсистому червоному килимі під малиновим
балдахіном сидів сувориий , з м’язистим обличчям чоловік. Колись у Туреччині
Хмельницькиий бачив османських пашів, знав їїхні жорстокі звички і горду пиху — чекав
таким побачити ий хана. Тому приємно вразив вигляд суворого воїїна, якого лише сан
примусив одягти велику зелену чалму і сісти під малиновиий балдахін. «Певно, він
набагато краще почувається на коні, — подумав Хмельницькиий . — Я міг би з гідністю
скресатися з ним на шаблях, міг би ий ти пліч–о–пліч у рівноправніий спілці, та кланятися
ий ому тяжко, бо лицар лицареві раболіпних поклонів не складає».
Хмельницькиий якусь мить бачив тільки Іслам–Ґірея, потім помітив калгу і
нурредина, що сиділи обабіч хана, і ханських сановників, що стояли збоку.
Хан з цікавістю придивлявся до Хмельницького. ЙЙому сподобалася велична
постать гетьмана, на якіий так добре лежав жупан з білого сукна, а поверх нього темно–
зелениий кунтуш з відкидними рукавами. Сподобалися ий ого кошлаті брови, енергіий но
зсунуті до перенісся, і хвацькі вуса, але він чекав від Хмельницького поклону. Чеий же
просити чогось приий шов.
Гетьман скинув шапку і опустив на груди голову, відкидаючи вниз довгого чуба.
З цим він подав до ніг хана дорогу далматинську шаблю і пістоля з інкрустованою
кістяною ручкою.
— Милістю Аллаха великоїї орди високоіменниий хане, — почав гетьман, —
лицар багатств не має, тож приношу тобі те, з чого живемо і на що надіємося, а крім
цього, ще ий глибоку пошану до твоєїї особи полководця і богатиря.
— Гарно говориш, — відказав хан. — Знаєш, чим підкупити воїїна. І драгоманів,
бачу, не потребуєш… Що ж привело тебе, Іхмеліскі, до мене у весняну пору? Чеий не так
давно, як моїїм вухам чутно було, ти готувався з королем іти на мене віий ною.
— Досі ми були ворогами, — не опускаючи очеий , говорив Хмельницькиий , — але
тільки тому, що козаки гнули шиїї у лядському ярмі — тож воювали з тобою поневолі.
Тепер ми хочемо скинути ганебне іго і пропонуємо вам дружбу і вічну спілку.
— Але ж ти підданиий короля і зраджуєш ий ого. Звідки я можу знати, що не
зрадиш мене?
— Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман Дорошенко не
вважав Шагін–Ґірея зрадником, коли тоий почав справедливу віий ну проти кафського
паші і Кантемира–мурзи. Зрадити можна батька, та не губителя свого. А на Україїні
лядське тиранство гірше мучительства фараонів. Ляхи козацьких дітеий у казанах
варять, жінкам груди відрізують. Галерним гребцям у тисячі разів легше живеться, ніж
нашому ратаєві. А тому ий демо воювати ляхів, які є і твоїїми ворогами. Вони
погорджують твоїїм славним іменем, не платять тобі данини, ще ий нас підмовляють
нападати на вас. Ось, поглянь, — Хмельницькиий виий няв з–за оборки кунтуша папери і
подав їїх ханові. — Це привілеїї, що дав нам король у плату за те, щоб ми ий шли своїїм
віий ськом на Крим. Тож просимо тебе піти разом із нами проти зрадників і
клятвопорушників.
Іслам–Гіреий приий няв папери і передав їїх пласколицьому бородатому дідуганові,
що, здавалося, дрімав, стоячи справа біля трону.
— Даий драгоманам, хаий слово в слово перепишуть людською мовою, — сказав
до Сефера Ґазі і повернувся знову до Хмельницького. — Чим ти заручишся, гетьмане, в
тому, що чистосердечні твоїї помисли і наміри?
— Подаий мені свою шаблю, хане, — відказав Хмельницькиий . Він узяв з рук
Іслам–Ґірея карабелу, поцілував лезо і рік: — Присягаюся творцеві всієїї видимоїї ий
невидимоїї тварі, що все, чого прошу в ий ого ханськоїї милості, роблю без підступності і
зради. Коли ж кажу неправду, то допусти, Боже, щоб ця шабля відділила мою голову від
тіла.
— Тяжка клятва, — мовив хан, — але закликаєш ти в свідки свого Бога. Залиш
мені своїїх достоий них аманатів[162], гетьмане.
— Хане, одного мого сина замордував бузувір Чаплинськиий . Другого залишаю
тобі заручником, — хрипко вимовив Хмельницькиий , і біль зсудомив ий ого обличчя.
Іслам–Ґіреий вдоволено хитнув головою і на знак згоди плеснув долонею по
стегнах.
— Сказав пророк, хаий благословить ий ого Аллах: дружба з мудрим — це користь
вірі. Що ж, Іхмеліскі, я згоден на спілку з тобою. Та до віий ни я ще не готовиий . Але
дозволяю свому перекопському беєві ий ти тобі на допомогу з ногаями.
Хан показав рукою на сановників, що стояли збоку, Хмельницькиий приглянувся
до них і аж тепер упізнав обличчя Туґаий –бея. Очі в гетьмана просвітліли, він уклонився
ханові і ий ого достоий никам.
Наступного дня козаки пили на радощах посеред маий дану перед ханськими
палацами. Був Великдень, другого квітня.
Хмельницькому ж — не до Великодня. Чорно зажурениий сидів у кімнаті старого
вірменина Аветик–оглу, і здавалося ий ому, що в нього відібрали руки. ЙЙого сокіл —
Тиміш — у ханському дворі, і життя сина залежить від першоїї битви з коронним
гетьманом Потоцьким. А там — або перемога, і воля народові, і воля синові, або ж ще
темніша ніч в Україїні і каий дани галерного весляра на руках Тимоша.
Козаки святкували Великдень. Виносили з крамниць вино, цідили глечиками,
гомін і регіт вривалися у вікна ханських кімнат.
— Ґяури святкують свіий баий рам, — доповіли слуги ханові.
Іслам–Ґіреий велів викотити козакам три бочки вина і зарізати п’ятнадцять
баранів на знак милості.
А тоді закурилися вогнища, захмеліли голови козацькі, і покотилася над чужою
тісною землею широка, як дикі степи, могутня, як води на дніпровських порогах, —
пісня:
Оий що ж бо то та за чорниий ворон,
Що над морем крякає,
Оий що ж бо то та ий за бурлака,
Що всіх бурлак скликає!

І вдарилася пісня туманними дитячими спогадами і материнським болем і

тільки що відчутою тугою в серце жінки, що стояла за мушарабіями на Соколиніий
башті.
— Хто ви, звідки ви тут узялися? — шептала Мальва–Соломія материнською
мовою, притулившись чолом до самшитовоїї решітки, не помічаючи єхидно
підозріливих очеий євнуха, що стояв за колоною внизу.
— Звідки ви тут узялися так пізно?!

Розділ сімнадцятиий
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі!..
Україїнська народна пісня

Сімсот річок і чотири — всі в Дніпр упали, а одна річка, сама невеличка,
Дніпрові всю правду сказала… Та ий повіяв вітер низовиий на рямини кедрові, на вітрила
персові і розніс славу про козацьку розправу та по всьому великому світу.
Оий що ж то за Хміль?
Шугала козацька пісня над бистрими ріками, над тихими морями і за
тридев’ятими землями, та не про тоий хміль, що по тичині в’ється, а про славного
Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився і до схід сонця, як ще не
світало, вражою кров’ю умився!
Завмер на мить світ — а догулював він, задиханиий і стомлениий , тридцятилітніий
кривавиий танець, чекаючи останнього акорду, — завмер у подиві ий тривозі: хто
сколихнув повітря незнаною визвольною музикою, звідки новиий музика взявся?
Хмельницькиий ? Якиий — Хмельницькиий ?
Геий , а чи не знали ий ого досі? То ж чия слава три роки тому прогриміла від
Дюнкерка до Сараґоси, коли–то граф де Брежі [163] склав кондиціїї з королем
Владиславом про службу козацького полку у французького генерала Конде? Тоді
стариий дипломат сам подивляв хоробрість запорожців і воєнниий талант
Хмельницького, тепер же сполохав ий ого самостіий ниий похід козацтва в спілці з татарами
на Польщу, і він запропонував французьку допомогу королеві.
Тоий самиий Хміль! Подався ґабсбурзькиий дипломат Франц Лізоля до цісаря
намовляти ий ого, щоб узяв при ціий нагоді Польщу під свіий протекторат; вождь
англіий ських індепендентів Олівер Кромвель привітав гетьмана Україїни з перемогою
над католиками; причаїївся претендент на польськиий престол семигородськиий князь
Юріий Ракочі; венеціанці потирали вдоволено руки: Польща мусить вступити у віий ну з
Туреччиною.
А Хмельницькиий ішов з–під Жовтих Вод на Корсунь з шарлатовими корогвами,
переможна пісня лунала над розбурханим світом, досягнувши Кримськоїї землі.
— Що ж то за Хміль? — загомоніли сеий мени при ханському дворі, зашепталися
купці на ясир–базарі, засичали єзуїїти на Ермене–маале. Тільки Іслам–Ґіреий мовчав, ніби
не відаючи того, що перекопськиий opбеий Туґаий крокує поруч із Хмельницьким по
Україїні з шістьма тисячами ногаїїв.
Шістнадцятирічниий аманат Тиміш Хмельниченко перебував у Чуфут–кале на
правах знатного бранця, очікуючи листа від батька. Перемога чи знову невдача,
полковницькиий бунчук чи каий дани галерного весляра? Юному лицареві, що виріс у
сідлі, вмів стріляти з рушниці з–під черева коня, а з лука — правою і лівою рукою,
вузькою була караїїмська фортеця, обступлена з усіх боків глибокими проваллями;
вузькою була печера, в якіий мусив мешкати, непривітними ий чужими здавалися понурі
караїїми, що жили, наче кроти, в кам’яних норах і насторожено придивлялися до нового
поселенця.
Від батька звістка не надходила. Одного квітневого ранку незвичниий гамір
почувся біля входу до підземелля, до гетьманича долинуло настирливе «Темиш,
Темиш!», мешканці печерного міста чогось домагалися у вартових, і в їїхніх викриках
вчувалася погроза. Тиміш підіий шов до виходу, вартовиий сеий мен затримав ий ого і наказав
не виходити. Тільки ввечері, коли караїїми спали, вартові покликали Тимоша і, тихо
крадучись, провели ий ого через східну браму фортеці. Ханськиий заложник опинився
вночі у знаий омому будинку старого вірменина Аветик–оглу, в якого недавно зупинявся
Хмельницькиий .
Господар розповів Тимошеві новину, що вже встигла облетіти світ: батько
переміг під Жовтими Водами. А міг був і не дізнатися. Звитяга козацького віий ська мало
що не освятилася кров’ю гетьманського сина. Реєстрові козаки, з якими виий шов проти
Хмельницького молодиий Потоцькиий , переий шли на бік гетьмана, скаравши на смерть
старшин–зрадників Івана Барабаша та Ілляша Караїїмовича. Вістка про вбивство
потомственого караїїма — переяславського полковника Ілляша — діий шла до Чуфут–
кале, і караїїми зажадали крові за кров.
У першиий день свого перебування на Ермене–маале Тиміш побачив, що і тут
нема для нього безпеченства. Польські єзуїїти в чорних сутанах снували по вулицях,
вечорами зупинялися перед вікнами Тимошевоїї світлиці, викрикуючи прокльони,
вранці Аветик–оглу побачив на огорожі намальовані квачами чорні хрести. Стариий
порадив Тимошеві, щоб він просив у хана притулку за огорожею ий ого палацу. Але
відповіді від хана гетьманич не отримав.
Врешті надіий шов лист від батька. «Дорогиий міий сину, — писав гетьман, —
милістю Божою зацне Віий сько Запорозьке розбило лядських окрутників, та
анахтемськиий аспид ще не вбитиий — віий на тільки починається. Попроси хана, щоб
зволив приий няти тебе в своїїх покоях, і скажи ий ому, що здобич, яку отримали татари під
Жовтими Водами, нічого не значить перед тією, яку вони матимуть, якщо борзо
приий дуть з великим віий ськом. Дотепер ми мали справу зі слугами, віднині
валкуватимемо з панами — розкішними і багатими».
Тиміш передав ханові гетьманського листа, та знову Іслам–Ґіреий відмовчався.
Повільно ий нудно минали дні в непевності ий тривозі.
Аж у травні, коли гетьманич уже ий не чекав на ханськиий приий ом, на Ермене–
маале верхи прискакав ханськиий стражник. Біляве слов’янське обличчя так не пасувало
до татарського віий ськового одягу, що Тиміш у першу мить подумав: «Хтось із Низу,
переодягнениий . Що за вісті?»
— Хан на тебе чекає у дворі свого палацу! — проказав сеий мен і повернув коня.
Готовиий до наий гіршоїї несподіванки, проий шов Тиміш крізь одчинені ворота на
ханське подвір’я і мало не закричав від нестримноїї зловтіхи. Хан, одягнениий у шубу і
білиий тюрбан, гордо сидів на сивому аргамаку, а напроти нього під ескортом
ногаий ських воїїнів стояли два шляхтичі. Один, добре знаий омиий Тимошеві, —
довговолосиий , сивиий , у нагрудному панцирі, віяльцями розсипалися вуса; другиий у
кругліий бобровіий шапці з перами і в червоному пошарпаному жупані.
— ЙЙогомость пан краківськиий , великиий коронниий гетьман Потоцькиий і
чернігівськиий воєвода польниий коронниий гетьман Калиновськиий , — пролунав голос
ногаий ського мурзи Салтана, що привів із Україїни знатних ясирних, — віднині раби
великого хана Кримського улусу Іслам–Ґірея!
Поникла голова Потоцького, а Калиновськиий ніби ий не почув зневажливих слів,
він з ледь помітною посмішкою на устах вперто дивився на стягнуте в жовнах обличчя
хана, немов хотів прочитати на ньому вдачу і характер свого ворога. Очі їїхні зустрілися,
хан затримав на польному гетьманові холодниий погляд і промовив до Потоцького:
— Бачить Аллах, не хотів я цієїї віий ни. Але за диявольською намовою, забувши
наше колишнє побратимство, ви відсилали з порожніми руками наших послів, яких я
присилав за звичаий ними упоминками. Після цього козаки попросили в нас допомоги, а
тепер кличуть іти віий ною до самого трону вашого короля. Запитую тебе, чи може
Польща примиритися з козаками?
Потоцькиий глянув спідлоба на хана і з пихою відказав:
— Річ Посполита не мириться з підданими, вона їїх карає!
Глузлива усмішка розірвала ханові стулені уста.
— Ти ж бачиш, Потоцькиий , що за цим разом покарали піддані владців.
Калиновськиий випередив пустодзвонну відповідь коронного гетьмана, він хотів
діловоїї розмови з ханом.
— Річ Посполита не знає, чого вони хочуть, — сказав.
— Ви мусите їїх визнати як державу по Білу Церкву, а нам данину за чотири роки
по сто тисяч злотих щорічно і наперед не ухилятися від плати.
— Це добре, що ти готовиий торгуватися, хане, — відповів польниий гетьман. — І
ми згодні провадити торги, але з тобою — не з Хмельницьким. Проте таких умов Річ
Посполита не приий ме.
— Тоді самі дивіться… Ми з Іхмеліскі заприсяглися на вічне побратимство. А в
спілці з ним не боїїмося не тільки короля, а ий турецького султана. За вас же, вельможні
панове, я жадаю по двадцять тисяч злотих!
— Висока ціна, хане, — процідив крізь зуби Калиновськиий . — Видно, ти
спритниий купець, знаєш, за що як платиться.
Червінь проступила на смаглявому обличчі Іслам–Ґірея, він підвів руку з
нагаий кою, та спинився.
 — До Чуфут–кале їїх! — коротко наказав і повернув голову до Тимоша: — Твіий
батько чесно дотримав присяги, гетьманичу. Я теж дотримаю слова: ти скоро будеш
вільниий і повернешся в Україїну. Скажи гетьманові, що я небавом прибуду до нього
своєю власною персоною з незліченним віий ськом!
Хан шарпнув за поводи, кінь, відчувши владну руку господаря, здибився,
піднісся над головами гетьманів. Кинувся назад Потоцькиий , тільки Калиновськиий стояв
камінно, продовжуючи змагатися з ханом.
Ще мить — і баскиий аргамак упаде на вождів польського віий ська, і в
хвилинному пориві уявив собі Іслам–Ґіреий , як покриває він своєю могутністю Річ
Посполиту, як скаче верхи на коні по Керчі, Кафі, Ахтіарі, витолочуючи яничарські
гарнізони, басує кінь, б’є передніми копитами по Синопу і Трабзону і, спираючись
крупом у дніпровське понизов’я, жене в три вирви османів із кримськоїї землі…
А впертиий Калиновськиий стоїїть незворушно під кінською тушею, і опускається
ханськиий кінь поруч із польним гетьманом.
— Тридцять тисяч червінців за твою голову! — сині пелехи люті вихопилися із
ий ого очеий , він влущив у повітрі гарапником.
— Ти знаєш ціну силі, хане! — злобно засміявся Калиновськиий . — Ми з тобою
ще сторгуємося і за Україїну, і за Хмельницького!
Шаленством спалахнули очі гетьманича, кров хлюпнула до обличчя і бризнула з
кожноїї ямки глибокого ряботиння, він прискочив до Калиновського, схопив ий ого за
комір жупана. Та цієїї миті чиясь рука смикнула Тимоша за обшивку свити і потягла
назад. Рідкобородиий старець із вузькими щілинками очеий прошелестів сухим голосом,
сопухом дихнувши Тимошеві в лице:
— Не личить підданому втручатися в справи господарів!
Кивнув головою хан, тоий самиий білявиий сеий мен, що приїїжджав по Тимоша на
Ермене–маале, а тепер цілиий час стояв, наче витесаниий з каменю, поруч із Іслам–Ґіреєм,
підіий шов до гетьманича і, поклавши ий ому руку на плече, показав очима на браму.
Мовчки подався Тиміш через маий дан до тісних провулків вірменського
кварталу, а за ним — сеий мен на коні. Раптом Тиміш розправив плечі, повернувся до
стражника і крикнув надірваним голосом, простягаючи руку на північ:
— Ялан![164] Там господар, там!
Тепер чекав: якщо ханськиий стрілець штовхне або вдарить нагаий кою, він уб’є
ий ого.
Але очі в сеий мена були лагідні і трохи здивовані, він скочив із коня і,
підступивши до розгарячілого юнака, спитав з наїївною цікавістю:
— Іхмеліскі — твіий ата?[165]
— Так, воїїне! Міий батько — гетьман великоїї Україїни, спільник твого хана, а цих
собак у королівських кунтушах він власними руками спіий мав під Корсунем, мов
шолудивих шакалів у курнику!
— Я бачив ий ого, то — відважниий батир, — промовив сеий мен захоплено. Він
оглянувся і ще ближче підступив до гетьмана. — Темиш, чуєш, Темиш, стариий мурза
Іхмеліского Джеджал знає звідкись мене, він сказав, що я з Україїни. Скажи мені, чи
справді я з Україїни?
— Ти яничар! — гаркнув зневажливо Тиміш. — Ти забув свою віру і мову задля
шматка ханськоїї пастирми.
— О ні, Темиш. Яничари за морем, у султана, а я кримськиий і ніколи не знав
іншоїї віри і мови, як наша, татарська. Але чому мені кажуть, що я з Україїни?
— Не знаю, парубче, — охолонув Тиміш. — Може, тебе забрали в ясир, коли ти
був ще зовсім маленьким…
— Чого ж тоді я виріс у циган, скажи, Темиш?
— У циган? Бідолашниий ти міий брате… — зітхнув Тиміш. — Таж цигани не одне
немовля вкрали з Україїни на продаж. Як ти називаєшся?
— Селім.
— Можливо, ти ий Семен…
— Так, я сеий мен, — сказав тихо Селім і додав уже іншим тоном, гордовито–
запальним: — Першиий ханськиий стражник!
— Бог змилувався над тобою, врятував тебе від страшного гріха братовбивства.
Будь собі тепер хоч Селімом, а хоч і чортом. Все одно воюватимеш за Україїну. Ти підеш із
ханом допомагати Хмельницькому.
Сказав Тиміш і пішов по тісніий Ермене–маале до господи Аветик–оглу. Селім
проий шов за ним і зупинився. Стояв, поки гетьманич зачинив за собою двері, і все чекав:
він оглянеться і ще щось скаже. Але Тиміш не оглянувся…
…Іслам–Ґіреий згадав про Мальву аж тоді, коли Хмельницькиий виїїхав із
Бахчисарая. Туга ий бажання охопили ий ого, він скинув із себе тюрбан, кирею і подався до
гарему. Зупинився на порозі Мальвиноїї кімнати і чекав, що вона, як завжди, підбіжить
до нього, обіий ме за стан, тулячись головою до грудеий . Але Мальва стояла біля мангали
бліда, збентежена і непорушна.
— Що болить тобі, Мальво? — хан притулився долонею до їїїї чола.
— Нічого не болить… Ти давно не приходив. Але твоя воля… У тебе я третя…
— О Мальво, люба моя ханим. Хаий ніколи не пече тебе вогонь ревнощів. Я не
знаю нікого, крім тебе, відколи ти стала моєю. Важливими справами заий мався твіий
повелитель.
— Я чула дивні співи і бачила чужих людеий у твоєму дворі. Хто вони?
— Чи ж то мало чужинців приходить щоденно до хана? Хаий вони не турбують
тебе. Могутності Іслам–Ґірея ніщо не загрожує.
— То козаки були?
Хан пильно приглянувся до Мальви. Що це в неїї — цікавість, страх чи, може,
кров козацька мовить?
— Я приніс тобі, люба, намисто з червоними рубінами, хаий прикрашає воно твоїї
перса, я пришлю тобі черкеських танцюристок, щоб утішали тебе, проси в мене, чого
хочеш — сповню, але про справи державні не випитуий , не жіноча то справа.
— Спасибі, хане, — поклонилася Мальва, поклала намисто до шкатулки, і не
було на їїїї обличчі втіхи, а в очах колишньоїї пристрасті. Наче викупана в крижаніий воді,
стояла перед Іслам–Ґіреєм Мальва — покірна ий холодна.
Минали дні, а Мальва никла і в’янула, немов тюльпан у Персидському саду, що
ий ого забули поливати садівники. Браслети і рубіни лежали неторканими в шкатулці, зі
слухняністю рабині лягала Мальва на м’які багдадські килими поруч з ханом… Тільки
тоді впізнавав їїїї Іслам–Ґіреий , коли вона схилялася над колискою сина, наспівуючи
звідкись знаий ому чужу мелодію.
«Що могло статися?» — мучився хан. Він любив Мальву першою запізнілою, а
певно, ий останньою любов’ю, забув про двох старших жінок, що скигліли в безсиліий
злобі в своїїх гаремах, дарма чекали на нього довгими ночами хтиві одаліски: красуня з
Мангушу забрала собі ий ого всього. А тепер Іслам помічав, що втрачає їїїї любов, і жахом
проий малося серце: як він житиме без неїї?
— Пусти мене, хане, до матері, — попросила якось уранці Мальва. — Давно в неїї
не була.
— Назджаз![166] Я ж не бороню тобі ніколи. Зараз звелю запрягти карету.
— Дозволь мені саміий піти до неїї, пішки…
Хан не відповів, а після обіду заий шов до Мальвиноїї кімнати євнух і повідомив,
що султан–ханим може ий ти до Мангушу.
Так незвично і по–дитячому втішно було Мальві ий ти вузьким проваллям
Ашлама–дере, де знаий омиий кожниий камінчик, кожна чашечка білоїї павутиці, кожна
голівка жовтогарячого цвіту держи–дерева. Стало вільно, немов незримі, та міцні сіті,
що окутували і тіло, і свідомість, враз розповзлися, прогнилі, Мальва здерла з лиця
яшмак і побігла ущелиною, протинаючи грудьми холодне повітря, і була вона тепер
дівчинкою з–над Узенчика, і ніхто б не вгадав по ніий , що це ий де до матері можновладна
дружина хана. Та минуло захмеління, реальні контури світу випливли з блакитноїї імли,
а тоді побачила Мальва скопців, що ий шли за нею тихцем, скрадаючись поміж камінням.
І аж тепер зрозуміла вона, якою ціною купила ханську любов. Знесиліла раптом, а
інстинктивниий протест проти неволі затряс нею, і вона істерично закричала на євнухів,
що принишкли за скелями:
— Геть, геть, геть!
Вдарилася квола луна до стін ущелини і затихла разом із душевним бунтом.
«Що це зі мною? — подумала Мальва. — Я ж ханська дружина, а вони ий ого слуги, і так
мусить бути. Хіба могла б я жити тепер деінде, коли там син і — він… коханиий ?» Одягла
яшмак і статечно подалася видолиною до Мангушу.
— …Мамо, я бачила їїх… Чому вони приий шли так пізно?
Більше нічого не сказала і незворушно дивилася на материну розпуку.
А ввечері рабиня Наїїра розповідала їїий казку. Вона знала їїх безліч, і ставали ці
казки для Мальви тим другим світом, що закрився перед нею.
— Було чи не було, — тягла Наїїра, — а в колишні часи жив могутніий султан, що
підкорив три чверті світу, а та чверть, на яку не ступило копито султанського коня,
тремтіла в страху перед грізним падишахом. І пішов він на Русь і проковтнув сорок міст,
як один шматок. Повернувся султан зі славою і золотом, та ніщо не втішало ий ого так, як
полонянка Маруся, що їїїї схопили в церкві яничари, коли вона вінчалася зі своїїм
джигітом. Закохався султан, як тисяча сердець, і присягнув, що буде з нею однією жити.
Полюбила ий полонянка султана, а що була чарівниця, то відібрала волю свому панові.
Що б Маруся не сказала, він слухав їїїї, і домоглася вона неможливого: султан заприсяг
ніколи не ий ти віий ною на Русь. Сорок тисяч невільників повернула вона до їїхнього
рідного краю, та сама вертатися не захотіла. Ґяури пісні склали про неїї і назвали їїїї
своєю святою…
— А далі, далі що? — допитувалася Мальва, але Наїїра не знала, що було далі.
— Аллах один відає… їїм сповнилися бажання, хаий сповняться і нам…
Багато ще казок прослухала Мальва, а цієїї більш допроситися не могла —
чомусь випала вона з пам’яті староїї Наїїри. І, мабуть, тому розрослася дивна казка в уяві
султан–ханим по–іншому, і Маруся ставала подібною до синьоокоїї дівчини з Мангушу, а
турецькиий султан — до гостробородого хана Кримського улусу.
«…І домоглася Маруся в хана, що ніколи він не піде віий ною на Україїну, і сорок
тисяч невільників повернула до їїхнього рідного краю, а сама… сама вернутися не могла,
бо любила хана…. А що далі, що далі?»

Звістка про Жовті Води і Корсунь докотилася ий до Мангушу. Спочатку пошепки,

а потім голосно загомоніли поселенці над Узенчиком про чудо, яке виблагали люди в
чудотворноїї ікони Успенськоїї Маріїї: хан іде визволяти Україїну!
Стратон не вірив. Та звідки ж бо могла взятися сила на Україїні, щоб розгромила
королівське віий сько, і хто де чував, щоб християнам ий шли на поміч поганці? Сам
покульгав до Бахчисарая, а вернувшись, мовчав заклято і тільки ночами стогнав тяжко
крізь сон, наче стриножениий бугаий .
Незабаром рознеслася чутка, що кілька чоловіків зникли з Мангушу. Потім не
стало цілоїї родини. Спершу мовили про них, що пішли шукати інших місць, та шила в
мішку не втаїїш…
— За Сиваш повтікали, — сказав Стратон до Маріїї і шарпнув сорочку на грудях,
аж репнула.
 — Стратоне, Стратоне, — дорікнула Марія. — Чому ти не послухав мене раніше?
— Але ж не пізно ще, — гаряче заговорив Стратон. — Ти з грамотою, я…
— А Мальва?
— Вона вже не твоя.
— Мав би ти своїїх дітеий , Стратоне, так не говорив би…
Певно, не поверталися б вони більше до цієїї розмови, та несподівано завітав до
них пастух Ахмет. Дорослиий , змужнілиий , він зовсім не був подібниий до татар, що ходили
низом, — красивиий тат із густими чорними вусами зіий шов з гір, гнаниий невгасимою
спрагою кохання.
Понуривши очі, промовив:
— Ахмет знає, що все пропало, але забути їїїї не може. Я приий шов, щоб вдихнути
повітря, яким вона дихала…
Мовчали старі, і мовчав Ахмет, звісивши на груди голову.
— Ахмет сильниий і сміливиий , — провадив далі пастух. — І якби Мальва хотіла,
— чеий не може донині любити хана, бо ніяка пташка не любить свого господаря, що
тримає їїїї в золотіий клітці, — якби вона захотіла, Ахмет вкраде їїїї. Він знає всі дороги в
Криму, до самого Хмеля відвезе Мальву на своєму коні, бо Ахмет любить… А плати
ніякоїї за це не схоче — ні любові, ні ласки. Слугою їїїї згоден бути…
По–молодечому схопився Стратон із лавиці, обняв Ахмета.
— Ти можеш це зробити, ти можеш?
— Ахмет усе зробить.
— Маріє, чого ти мовчиш, Маріє?
Надія осінила материне обличчя, вона пожвавішала, сказала:
— Я піду, Стратоне, до неїї… Я завтра ий ду.
…Стояла біля ханських воріт і не наважувалася постукати: білявиий воїїн
відчинить і спитає знову: «Чого тобі треба, стара?», а тоді вона закричить: «Ти син міий !»
— і вже не від чужинця, від рідноїї дитини почує образу… А чи справді він син їїїї? Як
дізнатися, в кого?
Скреготнули ворота, іншиий стражник пропустив Марію. Кров відпливла в неїї
від серця: «Де ж Селім?»
— Де Селім? — тихо зоий кнула, та нічого не відповів вартовиий , і пішла Марія
повз Соколину вежу до гарему. Євнухові дала таляра і наслуховувала: з глибин гаремних
хоромів ледь чутно долинала пісня, оий , що ж то за пісня та про чорного ворона, що над
морем кряче?..
Вбігла мати до кімнати, підвелася Мальва з міндера, якась така дивна: бліде в
неїї лице, хворобливо пломеніють очі…
— Мальво, ти хіба нічого не знаєш, що діється в світі?
— А що діється… Були, поспівали ий поїїхали… Звідки мені знати, що діється? Хан
не розповідає про те, що робиться за стінами гарему. А я… я коштовностеий багато маю,
мамо, і не знаю, що з ними робити… Ти візьми трохи, дівчатам даси в Мангуші.
— Сердешна моя… Оий , де ж ті твоїї мріїї про міць твого кохання?
— А що, хан послав по ясир… туди?
— Мальво, — зашепотіла Марія, — послухаий , що скажу тобі. Побратим твого
покіий ного батька гетьман Хмельницькиий побив ляхів, ворогів наших предковічних, а
хан іде ий ому на допомогу. Ти послів козацьких бачила тоді… Але ханське слово
зрадливе, хто знає, що він завтра вчинить. А тепер є нагода. Ахмет поможе нам… в
Україїну. Люди ий дуть.
Чекала на відповідь. Очі Мальвині прив’язалися до материних і довго
відірватися не могли, та враз, ніби струшуючи із себе шкаралупу отупіння, вона розвела
руки і заговорила, прислухаючись до своїїх власних слів:
— Доля моя, мамо… Це доля моя… Ти кажеш іти в Україїну? Як мені ий ти? Я ж
зовсім не та, що ті — з–над Дніпра.
Я лише затужила по них і чомусь тієїї туги позбутися не можу, а сама твоя
Мальва — татарська, ханська, мамо…
— Потурначко ти моя…
— Мамо, а може, того хотів твіий Бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула своє
і аж тоді розбудилася від рідноїї пісні, коли стала ханською дружиною? Може, мені
призначено більше добра вчинити для твого краю, ніж народити козакові дитину?
— Що ти мариш, доню! Ти ясирка в работизні, що можеш зробити?
— Кажеш — хан іде на поміч козакам? І може зрадити їїх? Я не дам ий ому цього
вчинити, він любить мене. А тепер я розпалю ий ого любов… і стане він вірним Хмелеві
навіки.
— Царі, Мальво, зраджують, не радячись ні з ким.
— Як він це зробить…
— То що?
— Я… — І побачила Марія давно вже забуте: батьківськиий козацькиий блиск
спалахнув ув очах потурначки.
Іслам–Ґіреий дивом дивувався несподіваніий переміні султан–ханим. Увечері
Мальва зустріла ий ого бурхливими обіий мами, надмір ніжності підкотився ханові до
горла, м’якнув жорстокиий володар, забувався в їїїї гарячих пестощах.
— Ти мудриий міий цар, ти світло очеий моїїх, — шепотіла Мальва, — ти лицар,
перед яким падають вороги твоїї, ти вождь, що подаруєш волю своєму і моєму народові.
— Якому твоєму, Мальво? — звівся на лікоть хан і сторожко глянув на дружину.
— Ти ж мусульманка, як і я, і міий народ є твоїїм народом.
— Я люблю тебе, хане, і Крим теж став моєю батьківщиною. Але ти зрозуміий , що
не баий дужа журавлеві, коли він у теплих краях, холодна в’ялиця на півночі. Є такі, що ий
не повертаються, але тужно курличуть вони, коли в рідному країї вимерзають дерева і
квіти, спека висушує зелень і брати, що повернулися додому, гинуть із голоду на рідніий
землі. Я вірила, що ти не станеш ворогом мого краю. Тепер знаю про все! Велика
перемога сталася в Україїні, тож поклянися, міий мужу і володарю, що не відступиш ти
від козацького гетьмана.
Хан устав, одвів Мальвині руки. Такого ще не було, щоб жінка втручалася до
ханських справ і вимагала присяги від нього. Суворо глянув на Мальву, схопив їїїї за
плече.
— Чиїї слова речуть твоїї уста, ханим? — спитав і притягнув їїїї до себе,
пронизливо дивлячись у вічі.
— О хане, не запідозрюий мене в підступності. Ти мудриий і сильниий . Я ніколи не
зраджу тебе, бо кохаю, бо вимріяла тебе ще в дитячих снах. Можеш мене вбити, можеш
озолотити — я у твоїїий владі. Але послухаий щирих слів слабкосилоїї жінки. Невідаюче
серце моє чує те, чого, можливо, ще не бачить твіий розум. У твоїїх руках тепер така
могутність, якоїї ніхто не мав. Яка ж то сила, коли два дужі вороги стають сукупно проти
третього! Що можете зробити ви! Та коли схибиш, — багато горя поллється по світу.
Будь вірним своєму слову, хане…
Опустив руку Іслам–Ґіреий із рамена Мальви, згадавши: таке вже десь було.
Маий нула думка в голові про могутнього падишаха Сулеий мана Пишного і про русинку
Роксоляну, при якіий розцвіла Османська імперія. І ще згадав хан про синів Сулеий мана,
яких чарівна Хуррем убила руками султана, щоб подарувати імперіїї новиий рід від
п’яного Селіма.
— Принеси мені свого сина! — наказав Іслам–Ґіреий , і страшна погроза вчулася в
ий ого словах.
— Він спить…
— Принеси мені свого сина!
 Тремтіння проий няло тіло Мальви, спотикаючись об подушки, вона проий шла до
дитячоїї кімнати і винесла маленького Батира. Хлопчик спросоння кривив до плачу губи
і горнувся до матері. Личко в нього було смагляве, як у Іслама, а очі блакитні —
материнські.
Простяглася ханська рука до груденят дитини, звелася друга.
— Що хочеш робити, хане! — скрикнула Мальва.
— Я буду мудрішим від самого Сулеий мана Кануні, — мовив жорстоко. —
Любити розумну козачку і вбивати від неїї синів!
Мальва судорожно пригорнула хлопчика до грудеий , а він, ще не знаючи, що
може творитися в царському дворі, в якому з’явився на світ, просіяв в усмішці і
залепетав:
— Ата, ата, ата!
Опустились руки Іслам–Ґірея.
— Воля Аллаха, — зітхнув. — Спи, Мальво. На мене чекають справи. І будь
спокіий на. Я ий ду складати листа султанові про те, що виступаю зі своїїм віий ськом на
спілку з Богданом Хмельницьким.

Стратон нетерпляче чекав, коли Марія повернеться з ханського двору.

— Ну що? — зустрів їїїї на порозі і відразу все зрозумів: опущені Маріїїні плечі,
схилена голова ий очі, в яких витліли рештки надіїї, говорили мовчки: «Мальва не піде».
— Я так і знав, — промовив глухо. — Горе — море, пиий ий ого — не вип’єш. Але ми
підемо. Ти з грамотою, я — через Сиваш.
— Пізно ти вирішив, Стратоне. Якби колись мене послухав, ми разом були б там.
Ти кував би гармати, я варила б їїсти козакам, а Мальва, а Соломія… — вдарилась Марія
головою об стіну і хлипала безслізно. — Не можу, не можу я піти… Тут діти моїї…
— Діти?!
— Так… Ти пам’ятаєш того ханського воїїна, що приїїздив по Мальву? Я знаю, не
хибить моє серце: то син міий …
Ще кілька днів мучився Стратон, не зважуючись покинути Марію, а туга за
козацькою волею, що десь там воскресала на Чорному шляху, визволяла душу і не
давала жити. І врешті опустіла Стратонова хата, ніби мерця винесли. Не виходила Марія
більш на люди, сама–однісінька тужила в чотирьох порожніх стінах, а інколи пізніми
вечорами бачив сеий мен Селім чорну тінь жінки, що тихо стояла неподалік муру.
Стратон пробирався ночами через сивашські болота до козацького Низу,
полохаючи сонних стрепетів на курганах.

Розділ вісімнадцятиий
Цар загинув, хаий живе цар!

— Ви сліпі кроти і безмозкі устриці! — кричав султан Ібрагім на членів дивану,

що заий шли до тронноїї зали доповісти про стан віий ни з Венецією. — Хто розпочав це
безглуздя, хто підіслав до мене зрадливого Замбула, де голова ий ого?! До Золотого Рогу
більш не приходять торгові судна з коштовностями і тканинами, обезлюднів гарем,
ваші голови сплять, та я промию їїх розпеченим оловом!
Мовчки виходили від султана дефтердар, кадіаскери і великиий візир Муса–
паша, залишаючи в тронніий залі поруч із падишахом нового члена дивану — недима [167]
Зюннуна. Де ий ого знаий шов Ібрагім, ніхто не знав, та султан не розлучався з ним ні на
хвилину і довіряв ий ому ще більше, ніж колись Замбулові. Він входив до султанського
селямлика, не питаючи дозволу, і проголошував завжди одну ий ту ж касиду [168], що так
лестила Ібрагімовому самолюбству:
— Прикрасив Аллах Всевишніий небо сонцем, місяцем і зорями, а землю дощем,
красунями і наий справедливішим султаном Ібрагімом!
Після цього недим сідав на долівку, накреслював креий дою гороскопа,
відзначаючи, в якому зодіакальному сузір’її перебуває зараз сонце, і вгадував
безпомилково: цієїї хвилини в мечетях Багдада прославляють наий розумнішого
падишаха, або ж — сьогодні вночі він зустріне в гаремі невідому красуню, з якою ніяка
ще не дорівнялася в хтивості ий пристрасті, чи то міг навіть напророкувати багаті дари
від іноземних послів.
Далі вони удвох пили вино, і султан читав Зюннунові своїї вірші, а тоий підносив
руки догори, завертав очі і зітхав, і сміявся — залежно, яким тоном декламував Ібрагім.
Султан сам собі тепер дивувався, як він міг стільки років довіряти зрадникам
Замбулові ий Аззему–паші, коли в імперіїї живе така людина, що знає і поезію (скільки
касид міг проспівати за день Зюннун!), і астрологію (недим наперед міг угадати,
скільки звірів уб’є султан на полюванні), і дипломатів (він уміло розмовляв з послами в
присутності султана), і воєнну справу (адже Зюннун відгадав потаємні думки Ібрагіма
про те, що воювати ий ому більш не треба, а тільки насолоджуватися радощами світу
цього)!
Сам Бог послав ий ому з Анатоліїї цю людину, без неїї тепер Ібрагімові не обіий тися.
Деколи викликав султан до себе великого візира. Це були тривожні хвилини
для Муси–паші. Сім потів спливало при саміий лише згадці про тоий день, коли Ібрагім,
спонуканиий своєю матір’ю, віддав ий ому туґру. Після першоїї офіціий ноїї аудієнціїї падишах
провів нового візира до таий ника, розташованого поруч із залом дивану. Він відчинив
двері, вимальовані під колір стіни, трупниий сморід ударив в обличчя — жахливе
видовище постало перед очима Муси–паші: у невеликіий кімнатці височіла гора
людських забальзамованих голів.
— Бачиш, Мусо, — оскалив зуби Ібрагім. — Тут лежать ті голови, що хотіли бути
розумнішими за голову самого падишаха. Полюбуий ся, ось премудриий Аззем–паша.
Дивись, щоб і твоя сюди не потрапила.
Підігнулися коліна у великого візира, він вклякнув перед султаном.
— О султане, я служитиму тобі вірою ий правдою!..
Та відтоді і донині переслідували ий ого почорнілі лиця тих, що колись сиділи на
тому самому місці під п’ятьма бунчуками в залі дивану, на якому тепер сидить він.
Згадка про страхітливиий мавзолеий відбирала ий ому рештки сміливості, він
допомагав султанові торгувати беий лербеями і кадіями, усі гроші, виручені за посади,
сумлінно віддавав Ібрагімові, з кожною дрібницею ий шов радитися до валіде Кьозем,
яка, позбувшися за допомогою яничара–аґи розумного суперника Аззема–паші, взяла
до своїїх рук владу і відтіснила від державних справ самого Hyp Алі і красуню Турґану–
шекер.
Хаий діється воля Аллаха, а ий ому, Мусі–паші, — аби вберегти свою голову і
посаду. Нехаий собі Кьозем виховує для престолу молодшого султанського сина, що
народився від одаліски, він закриває очі на те, що потаємно зникають яничарські
старшини, які підтримують Hyp Алі; Муса–паша мовчатиме і тоді, коли несподівано
помре Турґана і старшиий син Ібрагіма Магомет.
Великиий візир помічав якесь підозріливе нуртування в надрах двора і у віий ську.
Hyp Алі з того дня, як туґра просковзнула повз ий ого руки, не з’являвся до двору навіть
на засідання дивану; Турґана виставила біля свого гарему сторожу з яничарів;
шеий хульіслам Реґель зі святенницьким обличчям щовечора ходить молитися до
яничарськоїї мечеті, а серед яничарів з’явився звідкись новиий шеий х Мурах–баба, що
закликає воїїнів до самостіий ного походу на Венецію, обіцяючи їїм бочки золота в Європі.
Муса–паша вдає, що нічого не помічає. Він боїїться всіх. Та поки що султан
тільки погрожує під час аудієнціий :
— Ти знаєш, яка кара чекає на тебе, коли в імперіїї заий дуть непорядки. Іди і
промиий свіий ослячиий мозок, годі мені за всіх думати!
Недавно Муса–паша дізнався від австріий ського резидента в Стамбулі Реніґера
про якісь коншахти Іслам–Ґірея з козацьким гетьманом Хмельницьким, потім почув
про те, що козаки ий татари розгромили польські віий ська під Жовтими Водами. Що буде,
коли Ібрагім про це довідається? Чию голову забальзамують? Але мовчав. Не треба
підганяти лихо. Хан все одно колись пришле своїїх послів.
У султана щодня — кеий ф[169]. Зараз він у горах Істранджу. Полювання випало
напрочуд вдале — достеменно таке, як пророкував недим. Яничари–секбани [170]
виганяють на галявину стриножених козуль, оленів, а Ібрагім цілиться з рушниці і
кладе наповал одну тварину за другою.
Добриий настріий у падишаха. Він обіцяє недимові винагороду, вихваляє секбанів,
та враз протяжниий звук рога долинає з лісу — знак, що хтось наближається.
Поскакали ловчі на конях лісовою дорогою і скоро повернулися, ведучи із
собою султанського чугадара.[171]
— Хто велів тобі ий ти сюди? — спитав Ібрагім, сердитиий , що перешкодили ий ому
в полюванні.
— Муса–паша, великиий султане… Ханські посли прибули до тебе. Кажуть, що в
них невідкладні справи.
— Раби погані! — затупав ногами Ібрагім. — Як вони сказали — невідкладні в
них справи? До мене, секбан–башо! Пошли кінних до татарських посланців, хаий волоком
приведуть їїх сюди, якщо нема в них терпіння чекати!
Наступного дня перед обідом примчали вершники до султанського табору,
тягнучи шнурами за собою послів Іслам–Ґірея, пошарпаних, у подертих башмаках, зі
збитими до крові напівбосими ногами.
Султан сидів у шатрі на подушці, поважниий і спокіий ниий , він оглянув нужденних
посланців з ніг до голови і мовив:
— Мені казали, що у вас невідкладні до мене справи. Коли ж це справді так, то
не годиться кликати султана до двору, а треба бігти чимдуж до нього, де б він не
знаходився. Як бачите, я вам показав сьогодні, як це треба робити. Кажіть швидше, що
там: хан помер чи, може, шторми Крим залили?
— Порох стіп твоїїх Іслам–хан, негідниий цілувати твоїї ноги… — простогнав
тремтливим голосом посол, — доносить тобі, що… що він особисто виходить з усім
своїїм віий ськом на Ляхистан, і ще доводить до відома: ногаий ські полки Туґаий –бея вже
розгромили з козаками ляхів на Україїні… Хан просить тебе теж іти по багатиий ясир, а на
знак високоїї поваги до вождя і воїїна велить віддати тобі цю коштовно оздоблену
шаблю і листа…
Розширилися у султана зіниці, затремтіли м’язи на дряблому лиці, приступ
скаженоїї люті повільно накипав, але ще не міг прорватися. Ібрагім довго дивився на
листа, не розрізняючи літер, і враз скочив, заверещав:
— Як, як він смів?! Ми шерть дали польським послам, як насмілився смердючиий
пес почати віий ну з Ляхистаном, не питаючи мене?
Посли стояли на колінах, опустивши до землі голови, вони вже не чекали, що
султан, як це належиться, накаже одягти їїх у почесні кафтани. Згасала надія виий ти
звідси живими.
— Я піду не на Польщу, а на Крим віий ною, я затоплю кров’ю погану вашу землю,
а вас… вас — бити киями і гнати до Золотого Рогу!.. — Ібрагім кричав і тіпався в люті. —
Ну, чого ви стоїїте? — накинувся на секбанів, і ті пустили на послів собак.
Тоді приий шла черга до недима, що один зі всіх тут присутніх був спокіий ниий за
свою шкуру.
 — Що твіий гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вість, чому затаїїв їїїї
переді мною? Ви всі, ви всі проти мене, всі зрадники! — султан схопив шаблю,
подаровану послами, і, не виий маючи їїїї з піхви, сягнув нею по черепу свого єдиного
дорадника.
Недим упав на землю мертвиий , і цієїї миті спам’ятався Ібрагім. Він вклякнув біля
нього, тер долонею по синьому басамані на скроні і безпорадно розглядався довкола.
— Зюннун… Зюннун…
Заклекотіло в яничарських казармах: Ібрагім вигнав татарських послів, а потім
убив булук–башу, що приий шов із домаганням відправити стамбульські орти на віий ну з
Ляхистаном. Згадали тепер воїїни своїїх побратимів, що останнім часом таємно зникли з
казарми, проклинали ім’я валіде Кьозем, заговорили про наий багатшу у світі здобич, що
потрапить до рук шолудивим татарам. Мурах–баба виголосив у мечеті проповідь про
розпусного султана, що проводить час у розкошах і гендлює державою та віий ськом,
яничари з мідними казанами поривалися з казарм на вулицю. Стримував їїх Hyp Алі. Він
ще не зважувався на ребелію.
Ібрагім зачинився у тронніий залі і не впускав до себе нікого. Не стало вірного
недима, султан оплакував ий ого і перебирав у пам’яті всіх сановників і слуг: нікому
більш довіритися не наважувався. А самостіий ність лякала ий ого, зі всіх кутків
просторого залу віяло подихом смерті. Ібрагім зачиняв двері на всі замки, а їїсти
подавала ий ому кяя–хатун через шафу, що поверталася в стіні довкола осі. Кожного разу
гаремна служниця шептала ий ому крізь щілину, що одаліски хочуть утішити великого з
великих, та він боявся ий ти навіть до гарему.
У тривожніий самотині Ібрагім починав розуміти: він безсилиий , і життя ий ого
існує поза державою. Щось там на світі діється без ий ого відома, діється, певно, і в дворі,
а нікому вже переконувати ий ого в тому, що він наий сильнішиий і наий могутнішиий , і всі
бояться ий ого гніву. Кермо раптово вислизнуло з ий ого рук: Крим самовільно розпочав
віий ну з Ляхистаном, якесь нове віий сько — ий ені–чері — з’явилось на півночі і змітає все
на своєму шляху. ЙЙені–чері, всюди ий ені–чері! Скоро весь світ рушить на Османську
імперію, а сама ж імперія хіба не стала ворогом ий ого, султанського життя?
Крізь залізні мушарабіїї дивився в сад, що спускався по схилові до Босфору. Там
пишалися лотоси і гліциніїї, достигали мангові плоди, і згадував Ібрагім свіий першиий
день султанування, коли він, вільниий , одягнениий і нагодованиий , виий шов до квітів, а з
уст ий ого зірвалися слова ніжного вірша про зажуреного солов’я. Чи не краще було тоді
проий ти за огорожу попри рибацькі селища і загубитися в людському морі?
І сплив на думку вірш Караджа–оґлана [172] — слова цього вірша були страшні, а
все одно вони поза ий ого волею самі вимовлялися, як невблаганне приречення:
Життя, ти спокіий не і радісне,
То раптом тривожне:
Вмить ти — пустельник,
Вмить — в’язень…
Страх огортає мене, що буде зі мною,
О любі браття, боюся я смерті…

— Не хочу, не хочу! — закричав Ібрагім, і тільки відлунило в залі — мертво,

зловісно.
Самотність ставала нестерпною, хотілося забуття. Тому чекав шепоту кяя–
хатун. В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремноїї
служниці:
— Самотина пасує тільки Аллахові. Послухаий , султане, я розкажу тобі вість, за
яку ти озолотиш свою вірну слугу.
— Говори…
 — Сказав пророк: розділив Бог хтивість на десять частин, а дев’ять із них дав
туркам. Я бачила в лазні небаченоїї краси дівчину, що вміщає в собі всі десять частин
гріховноїї похоті…
— Хто вона? — пожвавішав Ібрагім, забуваючи про душевні тривоги, і про
Крим, і Польщу.
— О, це напевно не проста. Я спитала їїїї, та вона прогнала мене, мов собаку. Але
кяя–хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця дівчина щодня перед
заходом сонця… Якщо хочеш, ти можеш мати їїїї ий сьогодні.
…Мешканці кварталу поблизу Ат–меий дану були свідками дивноїї подіїї. В
передвечір’її в напрямку до Золотого Рогу проторохтіла вуличкою карета. Вона
спинилася в розгоні на одну лише мить, з неїї вискочили два чоловіки із закритими
обличчями, накинули сіре покривало на дівчину, що саме проходила бруком, і не
встигли перехожі отямитися, як карета зникла в провулках.
Наступного дня шеий хульіслам Реґель поспішав до яничарських казарм. Від
святенницького спокою на ий ого обличчі не залишилося ий сліду: голова зведена до неба,
з уст зривалися страшні прокльони, руки зі стиснутими кулаками раз у раз підносилися
догори.
— Мурах–баба! — крикнув він на порозі дев’яносто дев’ятоїї орти.
Миттю прибіг дервіш, став перед верховним духівником на коліна. Він пильно
вдивлявся в обличчя Реґеля, дрібно хиталася серга в лівому вусі: бачив Мурах–баба, що
трапилося щось незвичаий не, і, можливо, цієїї хвилини розв’яжеться доля двору.
— Розпусник на троні, злочинець зі священним мечем Османа осквернив мою
єдину дочку! О прокляття, о Аллах!.. Клич, клич яничара–аґу!
Hyp Алі примчав на коні не гаючись. Він, власне, чекав слова шеий хульіслама.
Годину вибило! П’ятибунчужниий скіпетр уже завтра пронесуть слуги над ий ого головою.
Хаий згине тоий , хто не оцінив заслуг свого спасителя!
В яничарськіий мечеті зібрався диван у неповному складі.
— Сказав халіф Осман: мудриий султан — і цвіте держава, убогиий розумом і
духом — і держава валиться, — звернувся шеий хульіслам до Hyp Алі, алаий –беґа і лавних
пашів. — Чаша мого великого болю переповнилася, але над своїїм горем я один повинен
плакати і просити в Аллаха помсти для того, хто збезчестив мою дитину. Та долилася по
вінця чаша терпіння всього народу османського. Амурат IV залишив квітучу імперію. Не
минуло ий десяти років, як вичерпалася державна скарбниця, флот занепав, венеціанські
судна штурмують дарданелльські замки, християни заволоділи Далмацією. І винна в
цьому тільки одна гріховна і нечистоплотна людина, якіий Аллах не дав розуму
царювати.
— А хто винен у тому, — підвівся алаий –беґ, начальник спаґіїїв, із ненавистю
позираючи на Hyp Алі, — хто винен, що Ібрагім сів на троні?
— Ми рятували династію, — відповів спокіий но яничар–аґа. — Спадкоємець є, і
тепер може зіий ти з престолу негідниий панувати над нами.
— Є спадкоємці, — уточнив алаий –беґ.
— Старшиий син Ібрагіма — Магомет, — відповів різко Hyp Алі і звернувся до
шеий хульіслама: — Яничари просять тебе, духовниий отче, видати фетву, що вимагала б
султанського зречення.
Рада дивану закінчилася. Яничари повиносили з казарм казани і забарабанили
по них ложками. Зловісниий гримкіт пролунав над містом і сполохав народ, луна
вдарилася об стіни палацу. Сам Муса–паша вилетів із воріт на коні і щодуху помчав до
казарм. Та вже не мали яничари респекту перед великим візиром. Кивнув рукою Hyp
Алі, роз’юшені воїїни роздягли Мусу–пашу догола і погнали вулицями, шмагаючи по
спині нагаями.
До Біюк–сарая ий шов гонець із фетвою. Він помахував нею, щоб ніхто не
насмілився підступити до нього: священниий папір давав право входити до самого
султана. Кяя–хатун мусила відчинити двері тронноїї зали.
Гонець не вклякнув на коліна — всемогутність фетви не годилося
принижувати. Ібрагім, жовтиий і згорблениий , не кричав і не тупав ногами. Не
відриваючи малих побляклих очеий від сувою з печаттю, він тихо навшпиньки підіий шов
до посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаниий був ий ого останніий
день, підскочив, вихопив фетву і тут же порвав їїїї. Стиснув шматки у жмені, кинувся до
холодноїї мангали, запихаючи їїх в отвір.
— Вогню, вогню! — прохрипів у щілину до кяя–хатун, але ніхто не обізвався.
Знічениий гонець подався назадгузь до виходу.
— Фетву султан подер! — заревіли яничари і ринули через площу до палацу. —
Ібрагім зневажив Коран!
Барабанниий гуркіт, дзенькання мідних тарілок, пищання флеий т залунали перед
головними воротами, впали залізні брами…
В залі дивану перед шеий хульісламом, пашами і Hyp Алі стояв Ібрагім, якого
притягли сюди за руки білі євнухи. Він уже знав, що настав ий ого кінець, але повірити в
це було тяжко: надто різкиий був перехід від всемогутності до ув’язнення. Здається,
вчора ий ого витягли з темниці на трон, а нині знову туди? Без султанських регаліий і
чалми виглядав надто мізерним і худим, пригаслим голосом він запитував учорашніх
своїїх підданих, а нині суддів:
— Що це має означати? Як ви…
Шеий хульіслам і Hyp Алі коротко переглянулися, зніяковіння маий нуло в очах.
Може, їїм самим стало тепер дивно, як могли вони колись супроводжувати цю
жалюгідну нікчему до мечеті Еюба, а потім десять років боятися своєїї власноїї вигадки;
можливо, подумали про те, що завтра вони посадять на престол іншиий свіий витвір, і
нічого від того не зміниться, а нинішня розправа з Ібрагімом — тільки помста за
особисті кривди?.. Але так чи інакше вистава закінчувалася сама собою, Кара–ґез
закривав свіий балаган.
— Тобі, Ібрагіме, порада — сьогодні зректися престолу, — мовив Реґель, — і,
зробивши це спокіий но, ти б доживав віку в Ескі–сараїї. Але ж диявол намовив тебе не
тільки насміятися з моєїї дочки, а ий зі святого Корану. За це ти сядеш до темниці і…
Пронизливиий писк обірвав мову шеий хульіслама, Ібрагім затрясся в істериці, він
плескав у долоні, викликав слуг, погрожував і отямився від короткого слова Hyp Алі:
— ЙЙолюм.[173]
Тоді він упав на кахляну підлогу і заблагав:
— Аман, аман![174] Я жити хочу!..
Ібрагіма вивели, шеий хульіслам повернув голову до яничара–аґи.
— Хто це зробить? — спитав, примруживши очі.
— Будь–хто. Та запропонувати треба чорбаджієві першоїї орти Алімові. Цеий
щасливець, якому судилося вдруге підносити чашу шербету султанові, може стати
завтра на моє місце.
— Але ж ти знаєш, що чужинець, якиий …
— Отож він сам і доведе, чи гідниий командувати віий ськом Порти. Простому
яничарові вистачить ятагана, яничару–азі потрібен ще ий кмітливиий розум.
Подвір’я Біюк–сарая кишіло від яничарів, що штурмували гаремну браму. Там
замкнулася валіде Кьозем із онуком Соліманом. Упали залізні ґрати, зіскочили із завіс
двері кімнати валіде: тихо гоий далися під стелею підвішені оліий ні лампи, розкиданиий
одяг валявся по долівці, посередині лежав перевернутиий міндер, тільки в кутку стояв
неруханиий кованиий залізом куфер. Хтось відхилив віко, та замість сподіваного золота
побачив у ньому перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра і сипнула жменю
грошеий перед яничарами. Вони кинулись до неїї, мов голодні вовки, зірвали золоті серги
з вух, стягли браслети і персні з рук і прокололи кинджалами.
Султанича Солімана, якого яничари мали приставити живим Hyp Алі, не було ні
тут, ні в дитячіий спальні. Враз відчинилися бічні потаий ні двері, і до гарему валіде
увіий шла Турґана–шекер, ведучи за руку семилітнього хлопчика, їїїї красиве обличчя
позначили зморшки, а колись хтиві очі, що зманювали щедрого султана, грізно
дивилися на розшалілих яничарів, вгамовуючи їїхню сваволю. Хлопчик плакав,
переляканиий галасом, владна мати не звертала уваги на плач дитини.
— На коліна, раби, перед султаном великоїї Порти Магометом Четвертим! —
наказала вона, і миттю згас запал воий овників трону.
Яничари опустили ятагани і впали ниць до стіп ий ого світлості шахзаде. [175]
Перша орта знову готувалася до зустрічі нового султана, що завтра
вертатиметься з мечеті Еюба, оперезаниий мечем Османа. Чорбаджі Алім згадував, із
яким хвилюванням і надією виносив він із казарми чашу шербету для Ібрагіма десять
років тому. Тепер ий ому було баий дуже. При Ібрагімові він ні на п’ядь не підвищився по
службі, хоч виконував їїїї ретельно. Звання чорбаджія отримав за вбивство україїнськоїї
полонянки в Багдаді, — за жорстоку смерть турка Кир–огли ий ого навіть не похвалили.
А брати по крові просили тепер турків у спільники. Світові подіїї не ий шли в парі з
розрахунками Аліма. Зміни, що заходили в Османськіий імперіїї, — теж не на руку. Валіде
Кьозем скасувала девширме[176], до яничарського корпусу напливало щораз більше
турецьких хлопців, а ті, підростаючи, називали справжніх яничарів погордливо —
аджем[177]. Туреччина, якіий він усе своє свідоме життя вірно прослужив, не визнала ий ого
за свого.
Чи то правда, а кажуть старі меддахи по кафеджіях, що турки колись з’їїли серце
Баий ди, бажаючи набратися ий ого хоробрості. Які турки? Ті, що прибувають тепер до
яничарських казарм, чи ті, яких Алім саджав на палі під Адріанополем? Та все одно —
з’їїли, і ий ого більше немає в грудях. Якби хоч крихта того серця залишилася, то, може б,
не так шмагали мозок образливі слова: «козак», «аджем», «Баий да». Якиий же Баий да? Хіба
обличчя, хіба постава, бо серця то ж нема! Хотілося кричати, або впитися, чи вбивати
когось: турки з’їїли серце, і волю, і гідність, і наий мення. Все! Але вино не допомагало,
чужа смерть більше не вражала, крику яничарськоїї душі ніхто не чує. Залишалася
тільки баий дужість.
Алім був готовиий до всього: подати чашу шербету новому султанові а чи
шовковиий шнурок колишньому. Що скажуть, що довірять? Бунт у душі притих, воля
зламалася, вертатися назад нікуди, а жити якось треба.
Пізно ввечері до Алімового конака приий шов Мурах–баба. Шеий х яничарських
дервішів хвилину дивився пронизливо на чорновусого богатиря, потім заговорив по–
змовницьки:
— Око за око, зуб за зуб, гласить Коран. Шеий хульіслам жадає смерті Ібрагімові.
Святиий отець милостиво згадав про тебе. Ти виконаєш вирок?
— Рука, що дає, завжди вища за ту, яка приий має, — холодно відповів Алім. Ні
один м’яз не здригнувся на обличчі, ані вагання не заблукало в зіницях.
«Такі спокіий ні вбивці можуть здивувати навіть османів», — подумав Мурах–
баба і показав Алімові на вихід.
Тихо ий шли чорними вулицями чотири тіні; чорбаджі і дервіш попереду, два
капиджіїї позаду. Зупинилися біля двірцевоїї тюрми. Зсередини долинало завивання
Ібрагіма. Капиджіий подав Алімові ключа: Мурах–баба кивнув головою. Якиий сь час Алім
стояв непорушно, потім рішуче підступив до двереий . Скреготнув замок, обірвалося
Ібрагімове скигління.
При світлі смолоскипа чорбаджі побачив ту саму людину, якіий обіцяв колись, що
зустрінеться з нею в країїні золотого яблука. Зустрілися… В божевільному жахові, що
відбирає і мову, і крик, і порух, дивився на нього Ібрагім, і тільки очі благали пощади.
 Почуття, схоже на те, що зродилося на мить тоді, в Багдаді, коли незнаий ома
дівчина прошепотіла: «Козаче, соколе», — ворухнулося в душі, і та сама рішучість,
зроджена страхом, що знову втратить довір’я своїїх повелителів, підвела руку. Тоді він
починав службу, тепер мусить утримати те, що заробив, тоді заслуговував ласки у
можновладців, убиваючи рабиню, тепер — убиваючи вождя. Ібрагім став ий ому таким
непотрібним, як колись любов до Нафіси і віра в християнського Бога. Ба ні, виходить,
він ще потрібниий , потрібна султанова смерть від руки Аліма.
Вправною рукою, призвичаєною до вбивства, чорбаджі першоїї султанськоїї орти
проштрикнув кинджалом горло своєму покровителеві.
Мовчки поверталися: попереду Мурах–баба з Алімом, за ними два капиджіїї. Та
раптом Аліма діткнулася якась непевність, тривога. Він оглянувся — придворні кати
були понурі, Алім ступив набік, щоб порівнятися з ними, але вони знову заий шли позад
нього. Мурах–баба повернув із дороги до брами в прохід, що провадив до джеляд–
одаси[178]. Рвучко повернувся чорбаджі, сягнувши по палаш, на якому ще не застигла
османська кров, але ий ому вмить скрутили руки і заткали горло шматком сукна.
При світлі смолоскипа, що присвічував останнім хвилинам життя Ібрагіма,
капиджі–баша зачитав фетву, написану рукою шеий хульіслама Реґеля, неабияк
вдоволеного помстою.
— Султан убитиий , так уже було, але рід Османів священниий . Чужинець, що
вмочив руки в крові державця Порти, повинен умерти. Турецька кров не змивається
водою, лише кров’ю.
Останніий раз вдарило в мозок слово «чужинець», і від нього дужче заболіло, ніж
від смертного вироку. Ціле життя хотів зрівнятися з турками — і даремно…
В момент, коли вже шию стягнув холодниий зашморг, зринув у пам’яті Аліма
виклятиий ним самим степ і висока трава… а в небі хмаринки білі… і скачуть коні — ий ого
і батька, і летять голови татарські… І злетіли червоні коні в чуже чорне небо над
Босфором…
Цієїї ночі над Мармуровим морем у балик–хане [179], що притулився до південноїї
стіни Біюк–сарая, засвітилося світло. Рибалки спускали у воду мішок із тілом
першорідного сина козацького полковника Саміий ла — яничара Аліма.
До ранку сліди ребеліїї на Софіий ському маий дані були заметені. Народ сходився
до палацу супроводжувати до мечеті Еюба нового султана.
Дервіші бігли попереду, викрикуючи осанну імператорові, ревніші розтинали
собі вени на знак, що завжди готові пролити кров за падишаха, натовп роздрухувався,
гомонів, поривався до процесіїї, щоб поцілувати сліди копит султанського коня.
Великиий візир Hyp Алі притримував рукою семирічного володаря імперіїї, щоб
не впав із коня. Магомет Четвертиий плакав, бо ще ніколи не сидів верхи, лемент
повелителя трьох континентів і п’яти морів моторошно лунав над бундючною Портою.

Розділ дев’ятнадцятиий
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти,
По своїїий по землі
Свою кров розлили
І зарізали брата…
Т. Шевченко

Весна 1649 року знову зловіщувала Кримові голод і помор. Із гнилого Сивашу
виповзла чума і косила ногаий ські юрти одну за одною, дощами ий не пахло, сарана виїїла
Буджацькі степи — охоче збиралися ногаїї і тати на віий ну з Ляхистаном.
Іслам–Ґіреий розсилав до беїїв посланців. Усі відгукнулися, крім ширінського бея
Алтана. З того часу, як Туґаий пішов на відкриту злагоду з ханом і повернув до
Бахчисарая ненависного Сефера Ґазі, він замкнувся у своїїий резиденціїї на околиці Ескі–
Кирима і, втративши політичну вагу в дворі, намагався надолужити їїїї пихою —
розбудовував палац, щоб величнішим був за ханськиий сараий .
Та проте тут дихало пусткою, і заростали споришем биті шляхи до колись
могутнього бея, і марно височіли довкола дворища тополі, посаджені кожним із предків
ширінського роду. Таких тополь рід Ґіреїїв нараховував би менше, а однаково не тут, а в
Бахчисараїї схрещувалися світові дороги, і на їїхньому перехресті стояв Іслам, що
вростав у силу.
Щоранку на подвір’я до великого дерев’яного круга виводили беий ські слуги
п’ятдесят плеканих арабських огирів напоказ, у заїїжджому дворі цілоденно
ґаляндрасили цигани у кафеджіїї, стіни гарему виросли вище за сад, щоб їїх видно було
аж із берега Індолу. І все дарма, не приїїжджали високі гості до палацу Алтана, нічого
вже не важило ий ого багатство, і потерпав старокримськиий феодал, що доведеться за
свою гординю скуштувати ханського гніву. А на поклін іти не міг. Як?! Заходити
сумирним і впокореним туди, де ий ого предки і він сам завжди почувалися владцями?
Хіба ж не було так, що перед ширінськими беями відчинялися навстіж ворота, сам хан
запобігливо виходив назустріч, а беий ські сини вривалися до гарему і вибирали для себе
наий кращих ханських бекечі? Ширіни! Що залишилося від них за крутого Іслама?
Проклятиий Туґаий … Яку вікторію допоміг здобути Хмелеві, а паче — Іслам–Ґіреєві!
Тож великиий подив і страх охопив Алтана, коли він із вікна селямлика побачив,
як упали ниць стражники на мосту перед трьома вершниками, і в одному з них упізнав
самого хана. Спішно одягнув хутро поверх синіх шароварів, натягнув на голову тюрбана
і миттю вибіг до воріт.
— Не ий де гора до Магомета, то Магомет іде до гори, — глумливо промовив
Іслам, злізаючи з коня. — Що ж ти стоїїш, не вітаєш мене і слуг не кличеш, щоб відвели
мого аргамака, і не виносиш поставця з шербетом? Чи, може, мізкуєш оце, якби–то
схопити хана, щоб передати ий ого великому візирові, старому Кепрілі, опікунові
жовторотого султана?
Алтан–беий вибаньчив очі, і креснула мозок гадка, чи не приий шов до нього
Іслам–Ґіреий запобігати ласки, коли п’ятихвостиий бунчук переий шов до рук Магомета–
паші Кепрілі. О, це не вискочка Hyp Алі і не спокіий ниий Аззем–паша. Друг кардинала
Рішельє, він намовляв колись Амурата виступити на боці Франціїї проти Ґабсбургів;
бувши анатоліий ським кадіаскером, Кепрілі безцеремонно і воий овничо втручався в
справи двору і за це був висланиий до далекоїї Коньїї. Що ж тепер заспіває Іслам–Ґіреий ?
— Кепрілі? — перепитав беий , і хан спокіий но притакнув головою. Він урочисто
поглянув на Алтана і сказав стужавілим голосом:
— Цеий розумниий і стріляниий химородник приий шов, щоб рятувати Порту, яку
пропив Ібрагім. Він кинув флот на Венецію, він пригрозив мені своїїм гнівом, коли я не
допомагатиму Хмельницькому, і сам пообіцяв гетьманові шість тисяч румеліий ських
яничарів. Ха–ха! Покіий ниий Ібрагім обіцяв мені шовкового шнура за мою спілку з
Іхмеліскі, цеий же — навпаки!
Алтан–беий не зрозумів, чому хан невдоволениий зміною політики Порти щодо
Польщі.
— Ти ж сам хотів цього, Ісламе.
— Ширінськиий беий , — відповів хан, — не бажає ощасливлювати своєю
присутністю засідання ради дивану, і дипломатичні тонкощі для нього стали
недоступні. У ціий віий ні мені не потрібні турки. З Ляхистану вистачить моїїх і козацьких
віий ськ. Хмельницькиий же погнався за двома заий цями, не думаючи над тим, що може
цим розгнівити мене. Але ходімо, не гоже при слугах говорити про державні справи,
бею. І гляди, не затіваий чого–небудь, моїї сеий мени над Індолом.
— Хаий береже Аллах твоє життя, хане, — склав на груди руки Алтан–беий . —
Заходь до моєїї зали диванноїї. Колись у ніий збиралися на ради сильні мужі Криму, тепер
же, при тобі, спустів міий двір…
— Збиралися на ради і на зради, — кинув Іслам–Ґіреий , ідучи поруч із беєм. — І
тому я прикрутив вашу беий ську сваволю. А якщо ти і нині дивишся в ноги, а не в
обличчя, Алтане, то тепер зітру тебе, я сильниий . І не суши собі голову надіями на
Кепрілі, та ий не тішся тим, що Туґаий –бея забрав до себе Азраїїл. [180]
— Маш Аллах![181] — скрикнув Алтан. — Я не знав про це… — І радість з приводу
смерті здольного суперника таки бризнула з очеий . — Чорні вісті приносиш, хане… Хаий
втішаться в могилі кості ногаий ського звитяжця.
Іслам–Ґіреий єхидно посміхнувся.
— Не печалься, Алтане. На ий ого місце я призначив Карачі–бея, то не гіршиий
водатир. Тебе ж хочу спитати, чому піклуєшся ти лише самим собою? Хіба не бачиш, що
сьогодні кожен крок, кожне слово наше важить ні більше ні менше, як доля Кримського
улусу, в якому і тобі, і нащадкам твоїїм жити треба?
Ширінськиий беий не відповів, слова хана гнітили ий ого, він ще не міг змиритися з
утратою своєїї влади.
Диванниий зал Алтана не поступався своєю пишнотою перед ханським. Стеля
викладена самшитовими клинами з позолотою, стіни списані в’яззю, міндери оббиті
золотистою парчею, під стелею — люстра із сотнями свічок.
— Присядь, хане, — показав беий рукою на оббите оранжевим сукном високе
крісло із золотим півмісяцем на спинці. Сам умостився на дубовіий масивніий табуретці.
— Я слухаю тебе. Що думає чинити тепер киїївськиий тріумфатор Хмель?
Іслам–Ґіреий довго мовчав, розглядаючи інкрустованиий перламутром цибух
Алтановоїї люльки. Сам не курив, спостерігав за клубками диму, що вихоплювалися з
чашечки, ніби з вистреленого ядра.
Киїївськиий тріумфатор… Ваий , то ий справді про такиий тріумф не мріяв і
Владислав IV, коли ий ому вже здавалося, що однією ногою став на підмосток
московського престолу; а чи дорівняло б свято в’їїзду багдадського звитяжця до
Стамбула в’їїздові до Києва переможця під Жовтими Водами і Корсунем? Амурата IV
отруїїли, а під копита гетьманського коня стелив народ гаптовані рушники від Золотих
Воріт аж до Софіий ського собору в стольному городі Україїни, і сам єрусалимськиий
патріарх Паїїсіий благословив Хмельницького.
Та чи задля почестеий вернувся Хмельницькиий з–під Замостя? О, ні! Інше
намотав на вус цеий україїнськиий барс із розумом кобри. Він кинув клич посполитому
лядському людові, і вже в Татрах підвелися огряни, сокири схопили в руки, і ще день–
два, і піде чернь з Ляхистану назустріч Хмельницькому. Чи потрібен буде тоді
гетьманові союз із кримським ханом?..
А ий шли ж дотепер разом…
Тож попри Білу Церкву і Бердичів, переступаючи через польську ганьбу над
Пилявкою, крізь спорожнілиий Збараж навзаводи мчали козацькі полки до Львова, а
поруч, не витрачаючи надарма своїїх воїїнів, не відставав Туґаий –беий , щоб під містом
левів отримати для свого віий ська жолд золотом. Вождь ногаїїв власноручно відрахував
двісті тисяч червоних злотих, що їїх принесли львівські шляхтичі за викуп, і далі
скакали татарські бахмати[182] спопелілими польськими селами і містечками, впевнені
вже, що малою кров’ю досягнуть Вісли і з незліченним багатством повернуться до
Ногаий ських степів, які ще не оклигали від голоду. А тоді…
Тоді Іслам–Ґіреий знав, що робити, маючи за плечима таку силу, як Україїна. Хан
наче лев, що готовиий до стрибка, позирав за море, прислухаючись до стамбульськоїї
метушні. Двірцевиий переворот звільнив ий ого від дипломатичних викрутасів, із
султаном–дитиною вже не захотів розмовляти — бив же копитами білиий кінь
Хмельницького над Вепром поблизу Замостя! Добрі плани складав Іслам–Ґіреий і
гарячково формував татарські чамбули, яких мусив зібрати багато: одних — щоб
кинути на Кафу, інших — вивести в Україїну і показати їїх переможцеві Хмельницькому,
коли він стане над Віслою. Щоб побачив ий ого силу, щоб шанував і боявся південного
спільника.
А коли вже було недалеко до здіий снення ханських намірів, коли Іслам–Ґіреий
дякував своєму богові, що надоумив ий ого вступити в спілку з козацьким гетьманом, —
Бог православниий , а чи сам шаий тан, підказав гетьманові повернутися до Києва і
перетрактувати з московитськими людьми — людьми царя Олексія Михаий ловича. Ось
воно що: ґяур до ґяура, — тож віри ий ому тяжко ий няти.
А за цеий час шляхта трохи оклигала. Безкінниий король, проий дисвіт у
кардинальськіий сутані, авантюрист тридцятирічноїї віий ни Ян Казимир гасає Польщею,
готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з ним?
— Хмельницькиий програв час, — промовив нарешті хан, не вірячи в правоту
своїїх слів (чи ж то повинен знати ширінськиий беий ханські прожекти?), — але віий на
триває, і ми не виходимо з гри. Де проїїхало переднє колесо арби, там мусить проий ти і
заднє. Я хочу від тебе, Алтане, тридцять тисяч добірних воїїнів. Мені потрібне таке
віий сько, щоб перевищувало польське і козацьке, разом узяті. Щоб я міг диктувати
умови будь–якіий стороні. Ти приведеш їїх до Карасубазару не пізніше як через два тижні.
І не зловживаий моїїм терпінням, бею. Я відплачу тобі сповна — за добро а чи за зло.
— Ваий харин[183], — відповів тихо ширінськиий беий , заслоняючись від гострого
погляду хана хмаркою диму.
Наприкінці травня Хмельницькиий , залишивши під Бердичевом сімнадцять
зібраних полків, рушив у супроводі кропивенського полковника Филона Джеджалія і
миргородського Матвія Гладкого та кількох сотень козаків назустріч ханові — за Умань,
до Чорного лісу.
Іслам–Ґіреий уже чекав гетьмана зі стотисячним віий ськом, прибувши сюди з
Перекопу давно знаий омим Чорним шляхом. Через Інгулець, Інгул, Синюху ий шли
буджацькі ий джамбуий луцькі ногаїї у вивернених баранячих тулупах і шапках, гірські
тати в строкатих кафтанах із сагаий даками за плечима, довгочубі, схожі на козаків,
черкеси у високих білих папахах і шість тисяч румеліий ських яничарів. Ішли втоптаним
шляхом, не звертаючи навіть до близьких сіл, — залізною була рука хана, що ий шов на
з’єднання з гетьманом по лядськиий ясир.
Два дні відпочивали, поки приий шов гетьманськиий почет.
Заторохтіли тамбурини, запищали гуслі і зурни — виїїхав із табору хан,
одягнениий по–боий овому: в шоломі з гострим наконечником і в кольчузі. Поруч із обох
боків — калга Крим–Ґіреий і нурредин Казі–Ґіреий , а позаду кінниий відділ сеий менів.
Ударили довбиші в литаври, засурмили сурми — наближався до хана
Хмельницькиий у горностаєвіий мантіїї, тримаючи в руці булаву, обсипану дорогоцінним
камінням, поруч — полковники.
Поклонився гетьман, хан милостиво опустив повіки, та не надовго вистачило
пихатості. Воїїн, що звик до сідла, а не до трону, мірявся з ворогом і спільником не
вишуканими фразами, а мечем або ж торгом, тож запитав нахмурениий і неприступниий :
— Що отримають моїї лицарі за рать?
— Крим заселиш ляхами, — коротко відповів Хмельницькиий .
Було в ціий відповіді стільки впевненості в перемозі, стільки сили продзвеніло в
голосі гетьмана, що стрепенувся хан, і захоплення, а разом якиий сь острах чутно
діткнулися ий ого. Він глипнув спідлоба на гетьмана: перед ним стояв не тоий
Хмельницькиий , що просив у нього допомоги в Бахчисараїї — маловідомиий сотник і
капітан низових берлатників у Дюнкерку. Вождь великоїї держави, що раптом виросла
на руїїнах пошарпаноїї шляхтою Речі Посполитоїї, визнаниий світом переможець не
допомоги тепер просить, а пропонує плату за спілку. І згадав Іслам–Ґіреий Замостя: що
було б, якби він став над Віслою? На мить уявив собі козацького самовладця, що
діткнувся одним плечем Московитіїї, а другим Пруссіїї, спершись спиною до Швеціїї,
напирає дужими грудьми на Причорномор’я, витісняє з Диких степів джамбуий луцьку і
буджацьку орди і простягає руку до Перекопу. Кришаться, мов мурашкова купина,
замки Оp–капу, розтулюється жменя, щоб затиснути Крим…
Примружив очі і спитав різко:
— А коли не дістанеш ляхів, чим платитимеш?
— Нема такоїї сили тепер на світі, щоб могла встояти перед нашою, хане, —
відповів Хмельницькиий і цієїї миті перехопив гарячиий погляд білявого ханського воїїна.
Пломінь палахкотів у ий ого очах, захоплення малювалося на обличчі, воїїн весь подався
вперед, ніби зважувався переий ти віддаль між ханським почтом і гетьманським.
Хмельницькиий скупо осміхнувся з–під вусів, і сеий мен спаленів.
Хан повернув коня і рушив до табору. Джеджаліий нахилився до гетьмана.
— Гетьмане, ти, бачу, помітив того білявого парубіий ка. Я пам’ятаю ий ого з
Бахчисарая, то наш паросток. Він може нам знадобитися.
— То лицар, Филоне, а не земноплаз. Із погляду прочитав, що лицар. Такі двом
панам не служать.
Ішов небачениий похід через Бердичів двома берегами Случі на
Старокостянтинів. Попереду брацлавськиий полк Данила Нечая, п’ятнадцять полків
ішли з Хмельницьким, позаду Матвіий Гладкиий , а на флангах татари. Стугоніла земля, і
затьмилося сонце, і комета всі десять ночеий на небі являлася. Утікала шляхта до
Збаража і встигла замкнутися в замку перед святом Петра і Павла.

Билися день, бились другиий … Оий , чи то буде твоя Україїна, Хмельницькиий , а чи

твоя наруга?

…Зловісно тиха серпнева ніч, незвично тиха після денноїї раті. Ледь чутно
плещеться Стрипа до намулистих берегів, при місяці чорніє бовдурами спалена
Млинівка, і гуготить недалеко приречениий Зборів, і костьоли пнуться до неба,
благаючи в нього спасіння.
За кілька верст на схід конає Збаразька фортеця після місячноїї облоги, а в
Зборові, оточеному козаками, не спить завтрашніий бранець король Ян Казимир. Зі
смолоскипом у руці ходить він поміж рештками гусарських хоругов, закликаючи
захриплим голосом: «Панове, наберіться мужності, не губіть оий чизни… Король з
вами…»
Тихо в ханському наметі. Оподалік куряться вогнища, татари смажать на
рожнах кебаб і відсипляються після битви. Завтра вони стоятимуть збоку, коли
почнеться остання валка. Так їїм обіцяно нині.
У ханському наметі миготить світло, Іслам–Ґіреий не спить.
Сеий мен Селім вартує.
Пахне столоченою пшеницею — то дивниий запах, якого не можна до ніякого
іншого прирівняти, і чує він ий ого вже другиий місяць, ий дучи україїнською землею вслід
за Хмельницьким. Вдалині за Стрипою вирізьбилися на небосхилі контури дрімучоїї
діброви, вона густо шумить і стугонить — тоий шум теж зовсім іншиий , ніж у лісі над
Качею. Солодкаво пахнуть шуварі в заплавах річки, тужно квилить очеретянка, а з
оболоні несе пахом полину, нехворощі і ромену. І земля під ногами м’яка, як постіль.
«Невже я звідси?»
 Хан не спить. Що думає Іслам–Ґіреий ? Нині він уже не може сердитися на
Хмельницького, як там, під Збаражем. Сьогодні гетьман не звонпив собою — переміг.
Польське віий сько маий же розбите, і завтра до світу король Ляхистану стоятиме перед
ханом, як рік тому стояли польські гетьмани у дворі бахчисараий ського палацу.
Тоді Селім повернеться додому. І не почує більше задушного паху україїнського
збіжжя, і тужного стугоніння дібров, і земля жорстка, в колючках і дерезі, постелиться
під ноги.
Тож не побачить уже ніколи україїнського богатиря, в якого вірлиниий погляд і
демонська сила слова, що від нього тисячі лицарства ий дуть на смерть. Щось нестримно
притягаюче є в ий ого жесті булавою — здається, виріс він своїїм кремезним тілом над
усією величезною землею і бачить їїїї всю з краю в краий , і впевнено веде свіий народ до
цілі, яку зрить тільки він один.
І щось невловно близьке є в цих людях, що сліпо ий дуть за ним. ІЇхня відвага і
баий дужість до смерті дивує, тіло їїхнє, мабуть, не відчуває болю, бо не чув Селім від них
ніколи ні стогону, ні зоий ку, хіба тільки крик у бою, а стогін — у тих сумовитих піснях,
що іноді в перебоях та ий поллються рівні, мов степ, завивисті, як у баий раках потоки, і
м’які, ніби молода трава.
«Невже я звідси?»
Хан не спить. Він цілиий час понуриий — хан думає. Над чим? Чому наказав стояти
завтра осторонь від бою?
А що якби Селім, коли приий де зміна варти, на одну лише часину пробрався до
козацького табору і посидів із ними, козаками? Діткнувся б до рук, до чубів, що
злітають над головами, ніби зміїї, коли скачуть на конях, вслухався б у їїхню мову і
запам’ятав одне–два слова. І бодаий одну мелодію. І хочеться діткнутися пальцями до
струн бандури. Тільки на часину, а потім вернеться, адже він — ханськиий …
Сплять татари біля багать… А де тепер Тимеш? Тимеш недобриий , жорстокиий .
Він уміє зневажати тих, хто не схожиий на нього. А хіба Селім винен, що він іншиий ? Чому
Тимеш пошкодував ий ому тоді доброго слова і лагідного погляду? Як ота жінка, мати
ханим… Хто вона? Чому дивилася на нього з такою ласкою і тугою? Так добре стає на
серці від такого погляду, бо ласки він не знав ні від кого.
«Хто я?»
Хан ще не спить… ЙЙде зміна варти.
Ні, то не вартові ий дуть на зміну. З блідих місячних сутінків випливала постать,
за нею ще кілька — з мушкетами на плечах.
— Стіий ! Хто ий де?
— Посол ий ого милості короля до хана великоїї орди Іслам–Ґірея, — почулося
неголосне, вкрадливе, і в цю мить, мов із–під землі, виринуло кільце сеий менів довкола
ханського намету.
…У шатрі Іслам–Ґірея радилася тиха рада з вечора за північ.
— Боюсь, Ісламе, що між двома мечетями ти без намазу залишишся, — хитав
головою Сефер Ґазі–аґа, коли хан виклав ий ому свіий задум.
— Півроку тому я не знав іншого спільника, крім Хмельницького, — наче
виправдовувався перед аталиком Іслам–Ґіреий , та знав Сефер, що ханові тепер уже ні до
чого хікмети[184] колишнього вихователя. Він виріс у силу, а по тому, як упокорив
ширінського бея, ні з ким більше не радиться.
— Я чекав від нього державних послів, — провадив далі хан. — Та держави він
не створив, хоч міг. Сам же під Замостям назвав себе слугою Речі Посполитоїї. Чи ж
годиться ханові, що виий шов на королівські землі своєю власною персоною, шертувати з
підданими короля? Шертувати з ребелізантом і кидати виклик Європі? Тоді за королем
піде Генрік французькиий , прусськиий Фердінанд, Філіпп іспанськиий , і благословить
християнську коаліцію папа Інокентіий X.
 Сефер Ґазі зім’яв у жмені бороду. Він згадав, як колись Іслам не побоявся
підписати ий ому, аталикові, смертниий вирок. Як вимагати від нього вірності
Хмельницькому? Але не в честі справа. Хан короткозориий . Він не бачить, які сили
виринуть на побоєвищі, коли Хмельницькиий програє.
— Я знаю, чого ти хочеш, Ісламе, і молю Аллаха вдень і вночі, щоб допоміг тобі
здіий снити те, що задумав. Тож дозволь застерегти тебе ще одним повчанням: коли
хочеш волі свому народові, будь солідарниий з тими, хто визволяється, в них ти знаий деш
підпору. Хмельницькиий назвав себе підданим… А ти в своїїх ярликах султанові хіба
інакше підписуєшся?
— Чому ж ти не повчав Хмельницького, що злигався з Кепрілі і грає теж
подвіий ну гру? — роздратовано відказав Іслам–Ґіреий . — Гетьман стає надто сильним, він
скоро не проситиме, а диктуватиме, а потім разом із Портою візьме Крим у лещата. Я
боюсь ий ого, Сефере. Він ставить на карту Польщу, я ж ставлю Порту, і кожен з нас
вибирав собі вигідного спільника для своєїї боротьби. Мені потрібен слабиий король, в
якого служить сильниий козацькиий гетьман. Я вимотаю їїх обох, щоб і не падали, але і
підвестися не змогли.
— Ти забуваєш, що Хмельницькиий завжди знаий де собі союзника на Сході. Якщо
ти ий ого зрадиш, він це зробить тієїї ж миті. Цар московськиий уже допомагає гетьманові
не тільки гарматою, а ий людьми: недавно козаки з Дону приий шли до нього.
— Я знаю це ий не забуваю. Тому ий хочу порозумітися з королем, поки сибірськиий
ведмідь ще не встиг вилизати рани після лівонських воєн і польських чвар, поки він ще
дрімає.
— Не граий ся, Ісламе, з вогнем. Бо коли цеий ведмідь прокинеться, — та ий чи
дрімає він, подумаий , — то рик ий ого почують не тільки в Європі.
Іслам–Ґіреий замислився. В цю хвилину увіий шов до намету Селім. Хан не
підводив голови, Сефер Ґазі, здавалося, дрімав сидячи, тільки блискучі чорні зіниці, що
насилу продиралися крізь стулені повіки, свідчили, що він не спить.
— Великиий хане, — доповів Селім, — посол від короля до тебе.
Сефер Ґазі широко розплющив очі.
— Ти провадив розмову зі мною після діла, Ісламе.
— Ні, — відповів хан, — видно, на нашіий раді витав сам Аллах. Клич посла! —
кинув бадьоро Селімові, радиий , що розв’язка зборівськоїї борні приходить сама собою.
До намету увіий шов шляхтич у кармазиновому жупані. Поклонившись, він подав
ханові згорнуту цидулу. Іслам–Ґіреий розгорнув їїїї і чим далі вчитувався в текст листа,
тим дужче червоніло ий ого темно–сіре обличчя. Дочитавши, він схопився з подушки,
крикнув:
— Король нагадує мені полон і ласку Владислава Четвертого?! Що ж, передаий
ясновельможному Янові Казимиру, що я не забуду благодіий ства ий ого брата і, щоб
віддячитись, влаштую нинішнього владцю Речі Посполитоїї в наий кращому казематі на
Чуфут–кале. Усе він там буде мати, крім солов’їїного молока!
Хан у люті тупав ногами. Сефер Ґазі ще не бачив ий ого таким і готовиий був
угамовувати, але гнів хана був тепер доречниий — хаий завтра біий розв’яже всі
дипломатичні вузли.
Та хан враз охолов. Повернувшись спиною до посла, він кинув зневажливо через
плече:
— Я чекаю зараз, цієїї хвилини, канцлера Оссолінського в своєму наметі!
…Нарозвидні, коли сповзала з небосхилу на захід коротка ніч, загомоніло в
козацькому таборі — пробивала остання година Речі Посполитоїї. Козацькі полки
стрімливо вдарили на королівськиий табір, польська кіннота затримала козаків. А
ханське віий сько стояло непорушно на лівому березі Стрипи, приглядаючися до битви.
Хмельницькиий послав гінця до хана з наказом негаий но почати битву і чекав на
відповідь.
Гонець не забарився. На змиленому коні прискакав до гетьманського куреня і
крикнув, подаючи листа:
— Хан відмовився ий ти!
Підскочили вгору брови Хмельницького, біла смага покрила ий ого губи, він
нервово розірвав печатку, розгорнув листа і зблід.
«Гетьмане, — писав хан, — чому ти хочеш до кінця знищити короля, пана свого,
держава якого вже ий так досить сплюндрована? Треба мати милосердя, і тому я,
родовитиий монарх, хочу примирити тебе з твоїїм монархом, якому ти дотепер корився. Я
чекаю на тебе в своєму наметі. Коли ж не послухаєшся, піду на тебе».
— Коня! — вигукнув глухо Хмельницькиий . — Генерального писаря Виговського
до мене!
…Кількасот сеий менів стояли вишикувані півмісяцем перед ханським наметом.
Напроти входу сидів на персидських килимах Іслам–Ґіреий у цеглястіий соболиніий шубі —
біля нього Сефер Ґазі. А оподалік на підвищенні, встеленому парчею, сидів… ні, це
сниться, не може бути цього!… сидів король Ян Казимир. ЙЙого темно–бурі очі з
погордою дивилися на гетьмана–переможця, кучерява чорна перука по–патриціанськи
спадала на плечі, чорниий атласниий кафтан, торочениий білою коронкою біля шиїї,
надавав королеві колишньоїї кардинальськоїї маєстатичності. Поруч із королем стояв
великиий канцлер Єжи Оссолінськиий , зморщениий , синьоокиий , з короткостриженою
борідкою — тоий самиий , якиий , ще перед Замостям, потаємно приходив до
Хмельницького просити в нього згоди на елекцію Яна Казимира.
До болю зімкнув повіки Хмельницькиий , ніби хотів прогнати погане видіння, хоч
уже усвідомлював ганебну яву. Нечуване здраий ство, підступність здавалися ий ому
першоїї миті неий мовірними.
Рука стиснула ефес і обм’якла. Переможниий король милостиво простягнув для
поцілунку руку, а за нього промовив великиий канцлер:
— За вродженою добротою своєю король далекиий від того, щоб жадати крові
підлеглих. Він прощає тобі, Хмельницькиий , тяжкиий злочин у надіїї, що ти загладиш свою
вину вірністю і доблестю.
Розступалася під ногами земля від такого блюзнірства і злуди. Гетьман повів
навісним поглядом по обличчях хана, Сефера Ґазі, що стояв незворушно із
заплющеними очима, повернув голову до Виговського. Генеральниий писар втупив очі в
землю, боячись погляду Хмельницького.
Ще мить, і гнівниий клич сколихнув би повітря над зборівськими полями, і
ринули б полки козацькі на вірну загибель за честь гетьманську.
Та схаменувся гетьман. Допомоги чекати нізвідки. Він мусить витримати цю
наругу над собою. Скинув шапку, стиснув їїїї в жмені, аж поламалися пера, і довгиий вус
пересікся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом ханові очі, у вузьких щілинах
мигали блискучі зіниці Сефера Ґазі — повільно підступав Хмельницькиий до короля.
Тьмяніло серпневе небо, темними силуетами здавалися постаті короля і хана; ий шов із
перемогами від Жовтого Броду через Пилявку ий Вепр королівськиий васал, щоб аж над
Стрипою усвідомити для себе, що він вождь. Пізно… Чи пізно? Заграли раптом киїївські
дзвони і стихли в розпачі, підвела голову очманіла Європа, заніміла в подиві і враз
зареготала: розчаровано, глузливо, втішно.
Підігнулося одне коліно, друге, вклякнув Хмельницькиий , не діий шовши до краю
свого шляху.
Цієїї миті глухиий зоий к вирвався з сеий менського ряду, та не почув ий ого Богдан–
Зиновіий , не бачив потемнілого обличчя лицаря, що з таким захопленням колись зорив
на козацького гетьмана.
Сефер Ґазі монотонним голосом зачитував переможеним ханські кондиціїї,
слова гупали молотом по голові Хмельницького, і розліталася вона вдрузки від
принизливоїї ласки хана.
— Сорок тисяч реєстру… а всі інші козаки хаий повернуться до своїїх панів…
Киїївське, Брацлавське і Чернігівське воєводства — Хмельницькому. Король хаий
заплатить двісті тисяч злотих готівкою, а надалі щорічно по дев’яносто тисяч…
Торги, базар… За двісті тисяч злотих — Україїну. Як дешево… Скільки він
заправив би за голову гетьмана?
— З цієїї пори між королем Речі Посполитоїї Яном Казимиром та ий ого
спадкоємцями, з одного боку, і великим хаканом Криму та ий ого спадкоємцями, з
другого, утверджується вічна дружба.
Ім’я підданого не було названо…
Пішли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб їїм коні припочили, а татари
— на все поле…
Чим платитимеш, Хмельницькиий , за татарську допомогу: волохами, чи ляхами,
чи своїїми ж козаками?
То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань.
Згоріли Межибіж, і Ямпіль, і Заслав, наскакували ординці на хутори і села.
Сивіла гетьманська голова від усвідомлення неий мовірноїї зради. Билися у вуха
страшні слова невольницькоїї пісні, і в одчаий душному гніві стискала рука булаву: ось
підведе їїїї — і ринуть козаки на орду. І знову вгамував себе Богдан–Зиновіий : несила в цю
мить брати меча до рук, та сила буде… Буде ще свято, і очиститься од скверни стоптана
земля, і промчаться коні вільним степом від Орелі до Бугу, від Дону до Стрипи…
Гнали ординці ясир з Україїни, а до Дніпра і далі на північ скакали гетьманські
гінці, минаючи Чорниий шлях.
Ідуть хлопці гукаючи, а дівчата співаючи, а молодіїї молодиці старого гетьмана
проклинаючи:
Бодаий того Хмельницького
Та перва куля не минула…

Чого так порожньо в душі Селіма? Чом не пахнуть більше степи хлібом, а
малиною — трави, і не гомонять ліси тужливими мелодіями, а в серці блякнуть образи
двох мужів, яких рівно любив — Іслама і Хмеля?
Слалася з Чорного шляху курява, збита ногами ясирних, на пшеничні
потолоччя, на зґрасовані трави — ий ти по ньому невільникам, а не переможцям; мовчки
дивилася Україїна на свою ганьбу: чорночубі козаки супроводжували сестер і братів у
татарськиий краий .
«Ні, не моя це земля, не моя!» — німо кричав Селім серед рудого степу.

Розділ двадцятиий
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло.
Т. Шевченко

Каземат, в якому маий же два роки томилися, очікуючи викупу, гетьмани віий ська
Польського, був добре устаткованиий , і не знали знакомиті бранці ні голоду ні холоду. Та
ий волі їїм не бракувало. У всякому разі, Калиновськиий налагодив добриий контакт із
світом через єзуїїтів на Ермене–маале. Лише надто вже набридли колишні пшевудці [185]
Речі Посполитоїї один одному: взаємна нехіть і щоденні суперечки втомлювали їїх
більше, ніж неволя.
 А король з викупом не квапився.
Помітно постарів «quasi alter rex»[186] Польщі Микола Потоцькиий . Запали щоки,
сиві вуса опустилися донизу, і скляно блищали великі очі, в яких каламутилася
ненависть до всіх, кого могла відтворити пам’ять. Хмельницького він бачив тільки
скорченим у смертельних муках на палі — інакше мислити про нього не міг.
Усвідомлення того, що козацькиий гетьман отримав після Зборова сорок тисяч
реєстрового віий ська і три воєводства, що простягає він руку на Молдавію, а в Чигирині
приий має з дарами турецьких послів, приводила ий ого в шаленство, і він кричав до
Калиновського, одутлого від неробства і доброїї їїжі.
— Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тільки
шаблею і нагаий кою, ясновельможниий круль підписує угоди! А втім, чого можна було
сподіватися від Яна Казимира, якиий навіть оий чисту мову не вважав своєю, а в ті роки,
коли ми стинали козацькіий гідрі голови на Масловому Ставу, він шпигував у Франціїї на
користь Іспаніїї, з повіями по борделях валявся і сьорбав тюремну юшку у французькіий
тюрмі.
Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, він не міг ий ому донині
простити, що тоий колись злегковажив Хмельницького і вислав на Жовті Води свого
марнославного синка нагаий ками хлопів розганяти. Ловлячи вісті зі світу, Калиновськиий
сушив собі голову, як би скористатися ситуацією, що склалася під Зборовом, і
сторгуватися врешті з ханом. Бачив, що можна, і тому сердився, що Потоцькиий не хоче
думати, а воює самою лише жовчю з набагато сильнішим противником.
— Вацьпан забуває про те, що потім, в Італіїї, Ян Казимир вступив до ордену
єзуїїтів і повернувся до Польщі кардиналом. Кардинал у королівськіий родині — то щось
значить, добродзєю, якщо не забувати, що католицькиий костьол підлягає Римському
Папі.
— Так, так, нинішніий король недарма вчився в єзуїїтів. Нам присилає втішні
листи, але жодного гроша на викуп. Матка боска, регіментаріями славного віий ська
Польського — баглаий [187] Заславськиий , недоук Остророг і шмаркатиий Конецпольськиий !
Та при таких пшевудцах справді приий де koniec Polski… [188] А ми… а я конину їїм і кумисом
запиваю у Бахчисараий ськіий фортеці!
— Вацьпан витрачає надто багато енергіїї на безсилу лють, пан… коронниий , —
в’їїдливо відказав Калиновськиий . — Так було, зрештою, під Корсунем. Пан надто
обфітиий на амбіцію, а вона заважає зважити реальні сили ворога. І тепер замість
пронюхати, що замишляє хан після Зборова — адже для чогось він залишив короля на
троні, — пан тільки ий знає, що плювати на регіментаріїїв, Яна Казимира і бачити уві сні
Хмельницького на палі. Я ж знаю, що до Варшави прибули гінці з Болгаріїї просити в
короля допомоги на повстання проти Туреччини, і що це на руку Іслам–Ґіреєві. Він уже
кокетує з Венецією і до короля послів слав з пропозицією обопільно рушити на Османів.
Вашмосьць ніколи не задумувався над тим, що в такіий ситуаціїї, коли Хмельницькиий
оголосив себе підданим турецького султана, може виникнути конфлікт між гетьманом і
ханом?
— Волі мені треба, і я зітру козацьку ребелію, як дванадцять років тому!
— Киньте оті похвальби, пане… коронниий , — Калиновськиий не міг приховати
іроніїї, коли вимовляв титул Потоцького. — Ви ж самі бачили, що то за ребелія.
Хмельницькиий — політик, і, якщо він захоче, — Швецію натроюдить проти нас, і Москва
завжди готова ий ого підперти для своєїї користі. Нам треба добитися аудієнціїї в хана. Він,
мені здається, подумує про розрив із Хмельницьким, ну, а в усякому разі, боїїться ий ого
вікторіїї. Та коли передчасно станеться тоий розрив, Річ Посполита загине. Гетьман у ту ж
мить знаий де північного і східного спільників. Треба ще однієїї віий ни, подібноїї до
зборівськоїї…
— Co pan mоwi![189] — аж скочив Потоцькиий . — Ще одна угода, ще сорок тисяч
реєстрових, ще три воєводства? То здраий ство навіть мислити таке!
— Все це пишні патріотичні фрази, пане… кгм… коронниий . Я ж кажу вашмосьці:
потрібна ще одна баталія і ще одна… ханська зрада. Хіба не може зрозуміти вацьпан, що
Іслам–Ґіреий попросту продав Хмельницького під Зборовом. Бо коли б ні, то ми мали б
на Чуфут–кале ще одного зацного компаньий она — ясновельможного круля Речі
Посполитоїї. Тепер же… Хан напевно вже знає, що великиий візир Кепрілі від імені
султана місяць тому, в лютому, формально визнав Україїну васальною державою
Османськоїї імперіїї. Треба розпалити гнів ханськиий … Я чув цікаву приказку від наших
стражників: «Скоріше, ніж ворог, перемігши тебе, повечеряє, ти повинен, перемігши
ий ого, поснідати».
Мабуть, уперше за два роки співжиття в неволі Потоцькиий визнав за
Калиновським слушність. Він не гаючись сів до столу і почав складати супліку ханові,
щоб їїїї ще сьогодні передати стражником до двору.

Стояла Марія, як колись давно, при дорозі, що курно в’ється з Бахчисарая до Ак–
мечеті, і пильно приглядалася до татарського віий ська, намагаючись не пропустити
жодного обличчя. Вирушав кримськиий кіш ще раз походом туди — на Україїну. Тривога
нудила серце — різне кажуть люди в Мангуші: кажуть, хан великиий ясир пригнав до
Перекопу, повертаючись того разу з Україїни, і в Кафі заганяли на галери не лядських
бранців, а козацьких синів і дочок. Мальву засліпила любов, вона не вірить. А щось
мусить бути в тому правди… Яку ж то долю тепер несуть Україїні ханські віий ська?
У шапках, шкірянках, на густогривих малих конях, такі самі, як ті, що вели їїїї із
Соломією на сириці більше десятка років тому — чамбул за чамбулом. То страшна сила,
і якоїї треба відваги, щоб впускати їїх до краю, відчиняти їїм ворота…
Проий шли передні відділи, вляглася курява, і на обріїї силуетами виросли
вершники в дзьобатих шоломах — то наближався ханськиий почет під зеленим
прапором. Посередині сам… зять на коні. Здалеку видно ий ого похмуре, жорстоке
обличчя. Як, як то Мальва… могла?.. Попереду тягнуть на арбах гармати, а воїїни,
заковані в панцири, важко бряжчать шаблями і щитами, і частокіл списів жалить
весняне небо.
Чи побачить ий ого, того улюбленого ханського сеий мена, якого чомусь нарекла
своїїм сином? Чи не вигадало собі материнське серце? Та однаково, воно вже приий няло,
хаий і чужу, дитину до себе — і болить, і карається від туги: два роки не бачила ий ого, ще з
того часу, як ішли на Зборів. Може, загинув?
Уже близько… Хан звисока поглядає на матір своєїї дружини, начебто тепліє
ий ого погляд. Марія насмілюється підіий ти ближче. Пропускає одне за одним обличчя
сеий менів, де він подівся — білочубиий яничар? Один ряд, другиий , і раптом їїїї саму
знаходять блакитні очі, і підсвідомо вихоплюється з горла Маріїї тихиий крик:
— Мен–оглу!
Селім на мить зупинив коня і рушив далі, не відводячи голови від жінки, що
назвала ий ого сином.
ЙЙшла поруч, підбігала, щоб вдивитися ще раз у нього, ні, не обманює
материнське серце — це він!
— Хто я тобі? — спитав Селім тихо, та коні ий шли все швидше ий швидше, хан
поспішав в Україїну.
— Сину! — закричала вслід, і він почув їїїї голос, знову спинив на мить коня.
— Сину, пожаліий землю свою!..

Наприкінці червня 1651 року Хмельницькиий отаборився над річкою

Пляшівкою, що за чотири милі впадає в Стир біля Берестечка, і чекав на хана. Вістка про
те, що Іслам–Ґіреий , не взявши викупу, відпустив Потоцького і Калиновського на волю
без відома Хмельницького, не віщувала добра. Спілка з ханом непевна, московськиий цар
відмовчався, хоча, щоправда, щедро обдарував послів Хмельницького.
Опівдні вістові донесли гетьманові, що зі Сокаля до Берестечка іде король з
гусарією, драгунією, реий тарами, з усім посполитим рушенням. Віий ськом знову
командують Потоцькиий і Калиновськиий . Цього ж дня прибули татари і заий няли позицію
на лівому крилі козацьких боий ових лаштунків.
Був саме першиий день баий раму, тож ординці святкували. Забирали з
поблизьких сіл Солонева ий Острова овець та корів, варили в казанах каурму і
обпивалися аий раном.
Хмельницькиий цілиий день молився в острівськіий церковці Святого Михаїїла і
сповідався перед боєм.
Понад вечір густі тумани лягли над Стиром, сховалося Берестечко в тривожніий
імлі. Вранці з молочноїї пелени виринуло раптом польське віий сько під гаптованими
золотом корогвами, зашуміли залізними крилами, втиканими білим пір’ям, королівські
гусари і стали шахівницею, виий шли панцирні корогви в гартованих кольчугах, за ними
реий тари в капелюхах зі страусовими перами і строкате посполите рушення.
Два дні проминуло в дрібних сутичках, король чекав на козацько–татарськиий
наступ. Іслам–Ґіреий чогось вичікував, татари з тривогою перемовлялися про князя
Вишневецького.
На третіий день до татарського табору прибув полковник Джеджаліий з
гетьманським наказом ударити негаий но з обох флангів.
Хан був у поганому настроїї, похмуриий і сердитиий . Цієїї ночі він знову розмовляв
із Сефером Ґазі. Аталик наполягав рішуче вдарити на королівське віий сько. Іслам–Ґіреий
слухав ий ого в понуріий мовчанці, а в пам’яті бриніли благання Мальви. Щось наче
спільне вчувалося ий ому між їїїї просьбами ий Сеферовими домаганнями. Підозра
закралася в свідомість хана, у нападі гніву він вигнав аталика з намету.
Джеджаліий чекав на відповідь. Іслам–Ґіреий зневажливо глянув на полковника,
проказав:
— Ну що, вже витверезів твіий Хмельницькиий , що дурив мене баий ками про
слабке польське віий сько?
Не встиг Джеджаліий передати ханові гетьманськиий наказ, як на польському
боці вистрелила гармата, і поблизу ханського намету впало ядро.
Смикнувся Іслам–Ґіреий і, прискаючи слиною, закричав на Джеджалія:
— Бачиш? Бачиш, як ризикує хан, догоджаючи примхам твого гетьмана?
Шертує він із султаном, то хаий просить у нього віий ська і не загрібає жар моїїми руками!
З татарського боку вискочило кілька вершників на герць. Хан сторожко
приглядався до гарцівників і враз охнув, побачивши, як один сеий мен злетів з коня і
простягнувся на полі ногами до татарського табору.
— Поганиий то знак, полковнику, — кивнув рукою на боий овище. — Боюся я
починати битву.
Джеджаліий пополотнів. Тоді з ханського почту виїїхав уперед білявиий сеий мен і,
дивлячись упритул на свого повелителя, сказав різко:
— Дозволь, хане, мені піти на герць. Або переможу, або ж ляжу головою до стіп
твоїїх. Не відмовляий ся вдруге від бою.
Зухвалість мовчазного вірного слуги ошелешила хана, прошипів Іслам–Ґіреий :
— Як смієш, рабе!
У цю хвилину засурмили в польському таборі сурми, вдарили барабани, до
двадцяти панцирних хоругов пішло в атаку на татарськиий фланг, за ними гусари з
тривожним шумом крил. Попереду скакав на коні, вимахуючи голою шаблею, Ярема
Вишневецькиий — без шапки, в оксамитовому червоному кунтуші.
Джеджаліий помчав до Хмельницького.
 В передратніий метушні хтось серед татар панічно закричав:
— Ярема! Ярема!
Подалися назад чамбули, Іслам–Ґіреий завернув коня і, залишаючи свіий намет,
сам почвалав попереду, а татари, скидаючи з себе опанчі, куртки, зброю, з гиком і ревом
втеком гнали вслід за ханом.
З правого боку скакав навпереий ми ханові Богдан Хмельницькиий — безжалісно
батожив нагаий кою свого білого огиря. За ним — два десятки козаків.
Гетьман наздогнав Іслам–Ґірея аж смерком на дубнівському шляху.
— Де твоя присяга, хане, де шерть і умова зі мною? — закричав із розпукою в
голосі. — Чому ганебно втікаєш із поля бою?
Хан примружив очі. Що ж, вовка, за яким женуть сто собак, уже не вважаий
вовком. Тепер він уперше відчув, що вже не боїїться Хмельницького. З цієїї пори
Іхмеліскі–аґа буде ий ому вік послушниий . Після бою він пошле до короля послів: хаий
мириться з козацьким сердаром і ий де на Туреччину. Зараз потрібен Хотин. [190]
Промовив спокіий но, з ледь відчутним глузуванням:
— Сам собі не придумаю, гетьмане, звідки такиий страх напав на моє хоробре
віий сько. Обмарило! Чи не наслали поляки на нас чортів? Ти ж, Іхмеліскі, непоштиво
розмовляєш зі мною. Як це — я, хан Іслам–Ґіреий , втікаю з поля бою? Ти повинен знати,
що я завертав перелякане віий сько. Але тепер уже пізно вертатися, тож і тобі, гетьмане,
не годиться ий ти на вірну загибель. Я ціную твою доблесть, ми ще воюватимемо. А там,
під Берестечком, — яка вже їїм судилася фортуна. Сказав же пророк: ні один волос не
впаде з голови без волі Аллаха…
— Хане, граєшся ти з вогнем! — скипів Хмельницькиий . — Диявол тебе
надоумив удруге зрадити мене, тож знаий , я розірву спілку з тобою і…
Гетьман не докінчив. З лави ханських сеий менів вискочив підшпорениий кінь,
білявиий вершник здибив ий ого на задні ноги перед самим ханом, і з уст вірного капи–
кулу вихопився крик, від якого сторопіли і хан, і почет ханськиий , і Хмельницькиий з
подивом глянув на воїїна.
— Шаий тан шолудивиий ! Зрадник, будь ти проклятиий !
Поки встиг хан отямитися, Селім щодуху полопотів полем на захід і зник у
вечірніий імлі.
…Липень почався хлющею. Розлилася гнила Пляшівка по рівнині, з дванадцяти
тисяч козацького віий ська, що не встигло переправитися з Богуном через гружавину,
залишилося триста одчаий духів на острові Журавлиха.
Потоцькиий особисто командував наступом на неприступну твердиню,
захищену тільки козацькими грудьми.
Гармати козацькі вже не стріляли, не стало пороху. Обложені брали ядра в руки
і жбурляли на голови драгунів і наий маних реий тарів, що повзли болотом до острова. Ще
зрідка пострілювали гаківниці і ті затихли, козаки оборонялися тільки списами і
шаблями.
Серед обшарпаного гурту виділявся молодиий воїїн, закованиий у татарські лати.
Він бився боий овим ціпом, гамселив залізним зубатим бильнем по ворожих головах.
— Шаий тан! Шаий тан! — повторював за кожним ударом, і кров червонила болото.
Аж задивився Потоцькиий на героїїв.
— Геий , хлопи! — гукнув драгунськиий хорунжиий . — ЙЙого милість коронниий
гетьман обіцяє вам життя і волю. Як зацниий лицар, він шанує вашу хоробрість.
Здаваий теся!
— Нам краще смерть, ніж життя, подароване кривавими руками Потоцького! —
відгукнувся з берега рудовусиий козак, що воював косою, настромленою сторчма на
кісся.
Кульгаючи на одну ногу, він спустився з берега, зіпхнув човна. Відбився ногою і
стрімливо врізався в гущу драгунів, що застрягли в драглині. З сатанинською силою
косив рудовусиий ворожі голови, зачервоніла вода від свіжоїї крові. Доступити до нього
ніхто не зміг.
А на острові щораз менше ставало людеий , відділ реий тарів увірвався на берег. В
останніий жорстокіий сутичці падали один за одним козаки, і обірвався ціп у воїїна,
закутого в татарські лати. Він бився навкулачки, випльовував прокльони і врешті впав
обличчям ниць, розпростерши руки, ніби хотів обіий няти весь острів. Ізгоий вітався з
рідною землею, вернувшись до неїї. І простогнала вона ий ому, скривавлена, стратована,
голосом матері Мальви–ханим:
«Пожаліий мене, сину…»
Залишився лише один рудовусиий козак з косою на човні. Взяти ий ого живцем не
змогли. Підступили колом і підняли на списах.
Так загинув маий стер на всі руки Стратон — засновник козацького поселення в
Мангуші, вірниий друг Маріїї, матері яничарськоїї.

Епілог
Світ — море. Тож будуий свого човна
Із добрих діл, щоб не розбився.
Рудакі

— Скажіть, чи ще хто залишився на Україїні? — питали нових бранців старі

невольники у Кафі, Карасубазарі, на Скутарі і Ґалаті, веслярі на турецьких галерах.
— Чи можна знаий ти там хоч латку зеленого степу?
— Чи птахи ще звивають гнізда?
…Розлилися круті бережечки, геий , та по роздоллі, пожурились славні
козаченьки, геий , та у неволі…
— Ну що твоя дума, доню, ну що ж твоя надія на свою любов велику до ката
мого краю? Іди поглянь, невільнице постелі ханськоїї, на невольничиий ринок під горою
Токкая. Уже не в Кафі, ні — в саміий столиці, продає хан своїїх спільників — та все за
дукати, та все за таляри. Нині хрестини внука мого? То чому не кличеш мене в гості, я
задушила б ий ого — і хоч половину вини своєїї змила б кров’ю яничарською, бо тебе
вбити не могла… Залишаий ся, дочко, у ката, а я піду сина шукати. Чи то іти до Туреччини,
чи то іти до Румеліїї, а піду я в Україїну, де міий Семен залишився. Та ий знаий ду тоий
шматочок землі, що накрився він нею. ЙЙого прокляли в мечеті, зате, може, хтось ий ому
хреста поставить. А ти залишаий ся і ще наплоди ворогів–змієнят…
— Не проклинаий мене, мамо. Нащо змалку так казала — татарчатком називала?
Нащо, мамо!
— Хто ти і куди ідеш, жінко сива, непокрита?
— Пустіть мене, яничари, пустіть свою матір за мур Перекопськиий , у мене
грамота від хана. Заробляла ж їїїї тяжко, усе спродала для неїї: Бога свого, дітеий своїїх і
здоров’я. Мушу вмерти на тіий землі, де коноплі по стелю, а льон по коліна, де мальви
вищі соняхів ростуть — білі, рожеві ий червоні…
Оий на горі слобода, а там жила удова з маленькими діточками. На тихих водах,
на ясних зорях, у краю веселому…

«Ханові Кримського улусу Іслам–Ґіреєві. Просили ви нас допомогти вам велику

справу почати. Нічого ухвалити сам не можу, з цим треба чекати аж до сеий му. Але чи
гоже вашіий милості, підданому султана, ий ти проти пана свого, та ще ий мене, родовитого
монарха, у таке діло вплутувати? А з цим ще повідомляємо, що упоминок більше
платити не будемо, бо наш народ сам голодує після воєн.
Ян Казимир»

«Невірниий рабе великого султана, царя світу, перед яким ти порох і тлін! За
намовою самого Ібліса ти насмілився чинити змову проти свого повелителя. Велю тобі
явитися до Високого Порога і уступити місце своєму братові — вірному слузі падишаха,
що через твоїї обмови десять років невинно карається на Родосі.
Магомет IV»

«Милостивиий кримськиий царю! Віий ська твоєїї царськоїї милості, повертаючись з

Україїни, заподіяли нам великих і нестерпних кривд, і козацтво тобі більше не вірить.
Що ж до Москви, з якою ми вступили в союз, то це бажання віий ська мого і моє.
Богдан Хмельницький»

— Чому ти невеселиий , міий хане, в день обрізання нашого сина — твого

спадкоємця? Він уже спить… Дуже міцно спить. А ти випиий за ий ого спокіий ниий сон. І за
мене — третю, але першу ханим твою. І за свіий спокіий випиий … Правда, доброго вина я
тобі наварила?
…і за кров, яку ти розлив дарма по світу, і за зраду чужих і своїїх, і за те, що свіий
розум, якиий дав тобі Бог для добрих діл, продав дияволові підступності, і за…
— Ти відбирав у мене престол, а відібрав моє місце в Ескі–юртськіий усипальні
— місце Четвертого Мухаммеда, якому судилося вмирати своєю смертю, — сказав на
гробі Іслам–Ґірея старець хан, вірниий слуга малолітнього султана.
— На румовищах світу ти була трояндою і зів’яла. О, вічниий Боже, приий ми їїїї у
квітник раю… — ридав пастух Ахмет над свіжою могилою, винесеною за огорожу
бахчисараий ського палацу.

Львів — Бахчисарай,
1965–1967 рр.

Орда
І дана їїм була влада на четвертіий частині землі забивати
мечем і голодом, і мором, і земними звірами…
і люди зневажали Бога за покарання, бо кара ий ого була
дуже велика.
Іван Богослов

Армаґеддон

Розділ першиий
Двір Мазепи, відгороджениий неприступним од Сеий му муром і глиняним валом
од міста, став ураз із надіий ного захисту пасткою. Ніби болотниий чорториий , вибурхувала
з–під землі брудною лавою орда і заливала маий дан гетьманського двору на Гончарівці,
що за півверсти від Батурина. У вранішньому листопадовому сутінку ординці
Меншикова скидалися на слижів, що опинилися на безводному дні спущеного ставу,
вони телесувалися, штовхалися, сопіли, кректали, видобуваючись із провалля, яке враз,
немовби розступилася земля, утворилося в стіні валу. Оборонці гетьманськоїї столиці,
яку будь–яке вороже віий сько могло б узяти хіба що багатоденною облогою, розбігалися,
не відаючи, що трапилося, бо ж про потаємниий хід знали тільки генеральні старшини,
під команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи зі столиці, щоб у містечку Горках
над Десною з’єднатися зі шведським королем Карлом XII.
Судомниий страх обезвладнив оборонців, які ще вчора зухвало вигукували,
стоячи на високому мурі, що стрімко обривався до самого дзеркала Сеий му: «Помремо, а
до столиці нікого не пустимо!»; смерть приий шла неждано, німіли руки, шаблі
опускалися долу, орда вже ревіла моторошним ревінням, те страшне ревіння, що
оскверняло Боґа і людеий , морозило кров у жилах; москалі стріляли з пістолів упритул,
рубали шаблями ий боий овими сокирами козацькі голови, удари падали на спини ий
потилиці — супротиву не було; жінки вибігали на мур і кидалися на вірну смерть у
Сеий м; ті, що з дітьми, ховалися в льохах; різуни зв’язали полковника Чечеля,
коменданта Батурина, в’язали ий осавула Кеніґсена, хоч тоий спливав кров’ю від сокирноїї
рани в грудях і конав у ременях, ординці ревіли вже в Батурині — там лизнули
насурмонене небо перші язики пожеж, а на Гончарівці, в гетьманському дворі,
закінчувався дикиий содом: кого волокли в полон, обрубуючи захопленим носи і вуха,
жінок роздягали, шаблями відтинали перса, в животи піки встромлювали, козаків
прив’язували до дощок і кидали з мурів у глибокиий Сеий м.
Посеред маий дану гетьманськоїї садиби, на острові серед кривавого озера, між
купами трупів стояли призвідці батуринського шабашу. Осторонь на перевернутому
возі стояв фельдмаршал і сіятельниий князь Олександр Данилович Меншиков — у
соболиніий шубі ий високіий боярськіий шапці; пильно, проте спокіий но і впевнено, немов
царськоїї кухні шеф–кухар за роботою підручних, стежив за масакрою: до мокроїї роботи
князь давно звик, у більшості випадків вона ий ому вдавалася чи у відкритому бою, чи на
розправі з безборонними — хто б на такі тонкощі звертав увагу, якщо цього вимагала
посада наий ближчого сановника самого Петра: цар остаточно довірився Меншикову
тоді, як Олексашка десять років тому, натхненниий особистим царським прикладом,
власноручно зарубав сокирою більше сотні стрільців, що збунтувалися у Москві, — і
вже ні на мить не відпускав од себе.
Обіч тісно в парі, наче аж тулилися один до одного зі страху, стояли
гетьманськиий полковник і священик.
У чорніий киреїї ий шапці з довгим малиновим шликом, із засмаглим обличчям,
яке все дужче темніло, чим божевільніше розгарцьовувався на маий дані погром,
полковник Іван Ніс раз у раз стенав, немов зі студені, плечима; мав він скісні татарські
очі, а повіки, на щастя, природно прикривали зіниці, в яких міг блиснути жаль за
содіяне або ж обурення на Меншикова, адже на таку страшну розправу полковник Ніс
не чекав. Він показав фельдмаршалові таємниий хід до Батурина під умовою, що орда
різні чинити не буде; показав не за гроші, не з ненависті до Мазепи — вчинком ий ого
керував тверезиий глузд. На останніий раді увіч сказав Мазепі: задумав єси, гетьмане,
пропаще діло, он шведи спалили на Стародубщині три села, відступаючи перед
московським віий ськом, щоб не дістався противникові провіант. Чи ж то від чужинців
можна чекати добра? А Москва хоч і влізлива, зате своя, православна, та ий хіба встоїїмо
ми перед Петром? Треба ж пам’ятати про гнів царськиий за непокору… Тепер полковник
Ніс судомно стенав плечима, дивлячись на розправу, і заспокоював себе: віий на є віий на,
переплачеться, забудеться потім, чеий тільки п’ять тисяч батуринськоїї залоги загине, а
врятуються від кари мільий они люду!..
Проте обличчя полковника темніло ий брижилося, бо надто страшна була
розплата за ий ого тверезість, він вряди–годи скоса позирав на свого сусіду, в якого від
жаху очі стали білими, а зшерхлі губи вимовляли одне незрозуміле слово: армаґеддон,
армаґеддон…
Був це улюбленець Мазепи, вчениий протоієреий — схимник Єпіфаніий , служитель
Покровськоїї церкви, що он горить разом із Мазепиним палацом, а дерев’яна дзвіниця,
висунута ближче до маий дану, ще ціла — чому їїїї не палять?..
Полковник Ніс щораз частіше позирав на випещене і вкрите цинковою сніддю
страху обличчя отця Єпіфанія, абсольвента Києво–Могилянськоїї академіїї, учня самого
Феофана Прокоповича, що послав гетьманові на службу наий здольнішого свого
вихованця, у богословських і світських науках вельми обізнаного.
Іван Ніс бачив, як долає священика параліч безвольності: ще вчора Єпіфаніий , на
прохання полковника, погодився в разі прориву Меншикова до Батурина виий ти з
церкви ий закликати козацькиий люд не хапатися за зброю, щоб марно не пролилась
братня православна кров, і зляканиий Єпіфаніий навіть не спитав, чому мав би вдертися
до столиці Меншиков, коли фортеця неприступна і є вдосталь гармат, пороху та ядер,
він вислухав полковника незворушно, тільки бліді пасмуги поповзли від шиїї до
обличчя — видно було, що священик боїїться і зі страху виконає просьбу.
Він виконав їїїї, виий шов до полковника Носа, хоч і не треба було заспокоювати
козаків — їїх безкарно вирізували, немов куреий , але ж не став священик з ними,
скористався з острівця безпеки, якиий охороняли князь Меншиков і полковник Ніс;
духовна неміч здолала ий ого на самому початку різні — бо ж не зрушився з місця, наче
не чув і не бачив, коли дочка диякона Покровськоїї церкви бігла до нього разом з
батьком і лементувала: «Отче Єпіфанію, чому стоїїте, ви не бачите?!». Вона показувала
на провалля в стіні валу, звідки виповзали один за одним, а то ий по два і по три разом
ординці; отець Єпіфаніий стояв закам’янілиий і тоді, коли дяківна з вітцем припали
грудьми до отвору таий ника і тут же були поколені, порізані, розтоптані; він забув про
людеий і Бога, чув тільки своє тіло, яке ось так, у неий мовірному болю, може бути
знівечене, але цього не станеться, якщо він і далі стоятиме біля Носа ий Меншикова…
Бачив це полковник Ніс, і злобна втіха діий мала ий ого, що не тільки він
допустився зради, а ий оцеий улюбленець Мазепи; їїх поки що два, та буде більше — тих,
що впору зрозуміли безглуздя ий марність боротьби з царем; а може, вони з Єпіфанієм і
не зрадники, а навпаки — рятівники свого народу? Ці думки швидко, немов грибок у
теплі, проростали, множилися в душі полковника Носа, а коли сповнили ий ого всього
вщерть, він дорештною своєю сутністю зненавидів Мазепу. Бо ж не полковник Ніс
зрадив народ, а гетьман — так, гетьман Мазепа! — вже тіпав полковником праведниий
гнів, і хоч був цеий гнів самодостатніий для заспокоєння, все ж ий ому потрібна була опора
— безвілля отця Єпіфанія, мужа праведного, достоий ного і вірного Мазепі: он бачиш, до
чого довела авантюра твого кумира, тож тепер ий ому відомстимо, разом, чуєш,
всечесниий отче!
Полковник вимовив уголос:
— Будемо разом, отче Єпіфанію, ти зрозумів?
Тоді священик уперше одвів від жахливого видива очі — полковник бачив, як
вони враз дістали барви, була це барва сукровиці — і спитав:
— Ти показав їїм таємниий хід, полковнику?
Ніс мить мовчав, не дивлячись на отця, потім різко повернув голову і сказав:
— Я.
— Прокляне тебе народ.
— І тебе. Чеий же стоїїш разом зі мною.
Тоді Єпіфаніий глянув на купи трупів, на людеий , яких москалі дорізували, мов
овець на боий ні, тих людеий , за яких він завше ревно молився. Бачив їїхні муки ий
передсмертниий жах, внутрішньо рвонувся, щоб стати серед людеий і позбутися ганьби,
що нависала над ним, та зрозумів, що страх сильнішиий за нього, що він не може
добровільно піти на смерть, хіба би полковник штовхнув ий ого у тоий кривавиий содом, і
просив Бога отець, щоб так сталося.
Та полковник зовсім не збирався цього робити, він хотів мати спільника в зраді
ий розумів, що Єпіфаніий ставав тим спільником щосекунди, щохвилини, щогодини:
людеий убивали, прибивали на дошках цвяхами і кидали ті розп’яття в Сеий м,
винахідливіші кати споруджували над рікою плоти з шибеницями ий пускали повішених
по плаву; ординці ий далі встромляли піки в животи жінкам, полоненим козакам
відрізували носи і вуха, — усе це з кожною миттю відчужувалося від Єпіфанія, стаючи
потоий бічним; священик знав уже, що ий ого ніхто не зачепить, інстинктивниий страх за
своє життя відступив, а на місці страху зіяла ганебна порожнеча, яку він мусив
заповнити виправданням свого існування; в ім’я чого стоїїть свідком нечуваноїї збродні
— хіба тільки заради свого життя, яке віднині буде погорджуване ий нікому не потрібне?
Виправдання не знаходив, а на маий дані почало чинитися страшніше за вчинене:
ординці виводили з льохів жінок з дітьми; жінок убивали, а дітеий несли до вцілілоїї,
чомусь іще не спаленоїї дерев’яноїї дзвіниці. Бузувіри вганяли сокири між дилиння,
підважували їїх, забивали клини, роблячи великі щілини довкола у дзвіниці, просували
туди дитячі голівки аж по шиий ки, і коли зо два десятка діток уже увінчали жахливим
вінцем дзвіницю, кати дружно вибили клини — дитячі ніжки задригоніли у повітрі,
створивши коло смерті, і тоді вдоволено потер руки Меншиков: він не чекав від своїїх
підлеглих аж такоїї вигадливості.
Та отець Єпіфаніий і тепер не зрушився з місця: страх і кривда уже не напливали
до душі — душа переповнилася. Він покірно опустив руки і думав: «На все воля Божа, а
комусь треба жити на землі». І, думаючи це, зрозумів, що взяв на себе вічне ярмо і тавро
зрадника… «Але чому — зрадника? — боронився іще. — Я не кинувся до отвору
потаємного ходу, бо хіба затулив би ий ого? Я не спробував рятувати дітеий , бо все одно не
врятував би і марно загинув. А жити комусь треба на землі… Бодаий для того, щоб
розповісти людям».
Думав так, та знав, що про побачене не писне ий слова, бо за те не буде ий ому
пощади ні від кого: власть імущі жорстоко покарають, а люди спитають: «Ти бачив це і
не збожеволів? Ти бачив це і стояв без руху? Ти бачив це і не кинувся на допомогу? То
як після цього ти можеш бути мужем, другом, батьком?»
Знав отець Єпіфаніий , що віднині замовкне навіки.
Батурин горів. Горіли хати, палаци, церкви і людські трупи. Липкиий сморід
розносився зловістям по світу. Уцілів лише будинок страченого Мазепою генерального
судді Кочубея, в якому за плату колишньоїї батьковоїї зради залишилися живі ий
неушкоджені Кочубеїїха з дочкою Мотрею. За наказом царя Меншиков їїх пощадив.
Сіятельниий князь оглядав полонених і наказував — кого стратити на місці, кого
одвести до Глухова на муки. Були тут Чечель, генеральниий осавул Гамалія, полтавськиий
полковник Герцик. Не було лише Мазепиного небожа — полковника Андрія
Воий наровського. І це згірчувало князеве вдоволення прожитим у битві днем.
Полковник Ніс торкнувся долонею до рамена отця Єпіфанія, але тоий стояв
каменем, очі ий ого були скляні, немов у мертвого, він дивився неблимно на полковника,
ніби побачив ий ого вперше.
— Хто ти? — спитав.
— Як то — хто? Полковник Ніс…
— Не знаю тебе…
— Здурів! — жахнувся полковник. Він штовхнув Єпіфанія в спину ий повів ий ого
до будинку Кочубея, немов бранця.
 Кочубеїїха з дочкою Мотрею, жоною генерального судді Чуий кевича, що подався з
Мазепою за Десну, чекали судноїї миті. До самого надвечір’я долинав з Гончарівки
лемент мордованих людеий , шибки вікон відбивали червінь пожеж, мати з дочкою
чекали на свою чергу, бо хто в цьому пеклі згадає заслуги страченого Мазепою
генерального судді Василя Кочубея, що виказав цареві замисли гетьмана, — смерть
буде всім, і Кочубеїїха вкотре прокляла винуватця всіх бід їїїї родини, а нині ий Батурина.
Та ось долинув до їїїї вух вереск дітеий і слова благань: «Дядьку, не треба… мамо…
тату…!», і цього вже слухати було неміч — уста Кочубеїїхи заніміли на якомусь слові
«отченашу»; ні крик, ні молитви, ані плач уже не могли видобутися з горла, і була б
вона німіла до судноїї години, якби не обурив їїїї спокіий ниий , святиий лик Мотрі, що сиділа
на лаві під іконами; вибілене стражданням обличчя дочки випромінювало всю їїїї красу,
начеб мала вона витекти нині вся до краплі ий полишити по собі тільки зморшки, бо ий
кому та краса знадобиться, коли світ гине; Кочубеїїха помислила, що дочка збожеволіла,
але Мотря глянула на неїї чистими очима, немов заспокоювала, умовляла матір, що
смерть — то не наий страшніше, і цеий доччин спокіий видобув з горла староїї наий брудніше
прокляття:
— Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна
тільки ти!
— У чому я повинна, мамо? — спокіий но відказала Мотря. — Що любила
гетьмана ий вірила в ий ого рятівниче призначення в Україїні? Що він мене любив?
— Ось ий ого призначення! — показала Кочубеїїха на червоні від полумені вікна.
— Смерть усіий твоїїий Україїні, ось!
— Хтось мусить на віий ні програти, мамо. І ще не знати, хто програв, —
заговорила Мотря, не дивлячись на матір, і ніби не до неїї провадила свою мову: — Це
лише початок… Воля не може народитися в теплому запічку, вона завжди народжується
в крові, тільки ми ніколи не бачили, не зріли зблизька смерті за волю…
— Ти і тепер, цієїї страшноїї миті, з ним розмовляєш! — засичала Кочубеїїха. —
Наслано на тебе, наслано!
— Немає волі там, де люди стали покірним бидлом. А Україїна ще бореться, —
закінчила свою мову Мотря.
Кочубеїїха німіла від спокою дочки гірше, ніж від страху: ким це — Богом чи
сатаною спіслано на Мотрю ту облудну віру у волю цього тричі проклятого краю, що
уже дві сотні літ спливає кров’ю та слізьми і все марно, марно… То чому б не змиритися
з долею і спокіий но споживати хліб, якиий дає ще земля?.. А перед очима, немов жеріий ,
зблиснуло закривавлене лезо сокири, і дві голови відділено від шиїї — Кочубеєва та
Іскрина, а гетьманська сива голова на плечах, і обвислі вуса, і сіриий холодниий погляд з–
під насуплених брів. Це видиво відігнало отупіння, і вимовила Кочубеїїха останніий
проклін дочці:
— Кров батька впаде на твою голову!
Втім, хтось загрюкав у двері, хтось шарпнув їїх, немов хотів зірвати із завісів, і на
порозі стали два посланці смерті. Любов Федорівна впала їїм до ніг.
— Даруий те життя, о, даруий те життя, ми проклянемо Мазепу!
— Даий те оковитоїї, пані Кочубеїїхо! І встаньте… — почула над собою знаий омиий
голос, підвела голову ий побачила на порозі товариша їїїї покіий ного мужа полковника
Носа, а поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясі, ий ого вона не знала:
був він молодиий , вродливиий , а очі мав безбарвні, ніби полудою затягнуті, крізь яку
просвічувалися застиглі зіниці мерця.
— Врятуий те нас, полковнику, — лепетала Кочубеїїха, підводячись з колін. — Ти
ж себе врятував…
— Заспокоий теся, пані, — промовив полковник Ніс. — Ви давно врятовані тією
самою ціною, що нині я… Зрештою, я відомстив за смерть вашого мужа.
 Тоді підвелася з ослона Мотря. Вона підходила до полковника, обпікаючи ий ого
темінню чорних очеий . Спитала:
— Як відомстили? Що ви зробили?
Полковник ступив крок назад, відштовхнутиий гнівним поглядом молодоїї жінки,
та схаменувся, виий шов рішуче на середину світлиці ий зареготав:
— Як? Як я відомстив? А ий ди–но, поглянь на маий дан, то ий побачиш!
Він підіий шов до комоди, відчинив дверцята, дістав з полички бутель із сивухою,
взяв два пугарі, налив, один подав отцеві Єпіфанію, а другиий вилив собі у горло; отець
зробив те саме; полковник налив по другіий , і знову обидва випили;
Єпіфаніий робив ті самі рухи, що ий полковник, ніби перекривляв ий ого; так само
змахував рукою, так само перехиляв пугара, кректав так само і витирав губи, а коли Ніс
сп’янів і, помахуючи пальцем перед обличчям Мотрі, проказав: «Князь Меншиков дарує
вам життя», це саме проказав і священик, і тоді Мотря зрозуміла, що панотець втратив
глузд, а полковник Ніс — людську подобу. Промовила:
— Вовкулакою ходитимеш по світу і ніколи не настигне тебе смертна година!
Тоді вона зустрілася поглядом з отцем Єпіфанієм, впізнала сповідника Мазепи,
припала до нього, заблагала:
— Що він сказав на останніий сповіді перед своїїм від’їїздом за Десну? Що гетьман
переказав для мене? Ти знаєш! Нічого? Ані словечка?! Не може цього бути!
Єпіфаніий не розумів, про що питає Мотря, коханка гетьманова, він нічого не
тямив, тільки погляд їїїї великих, затягнутих сльозою очеий відбився в ий ого душі ий
зостався там.
«А ти теж пролив кров, отче?» — питали Мотрині очі.
…Вдосвіта полковник Ніс розбудив Єпіфанія, тоий слухняно встав і витягнувся
перед ним, мов козак на муштрі.
— Забудь, що вчора було, — мовив полковник.
— Що вчора було? — перепитав тим самим тоном отець.
— Не пам’ятаєш… Воно ий краще. Кволиий ти… Так ось, отче, віднині ти міий слуга,
де б не був. Не послухаєшся — оголошу, що був зі мною в Батурині: якиий приход тебе
тоді приий ме? Хіба я, до свого маєтку, що цар дасть за послугу. Та неслухняного не
приий му… Я крові не хотів, але коли вона з вини моєїї аж так обильно пролилася, то мушу
цідити їїїї ий далі. Втопити в ніий те, що ти з амвона називав сумлінням. Вороття назад
нема. А цар хоче крові, він не скоро вгасить нею спрагу. Спуску нам не дасть, розумієш?
— Чому я мав би проливати кров? — спитав отець.
«Тому, що ти вже пролив їїїї вчора», — пролунав у душі голос Мотрі.
«Вчора я крові не проливав…»
«Ти благословив німими устами кровопролиття».
«І за це мені не буде прощення?»
«Ніколи».
Аж тепер отець Єпіфаніий , немов блискавка прошила пітьму ий ого пам’яті, згадав,
що вчора сталося. Він скрикнув, бо полум’я пожеж спалило ий ому враз очі, від палу він на
мить осліп, і, мов уві сні, закружляла перед ним каруселя дерев’яноїї дзвіниці, за яку
головками почіплялися діти ий дригонять, дригонять ніжками. ЙЙому стало страшно, що
він бачив це і не рятував, не мстив!
— Чому я стояв, мов ідол?!
«А що ти міг зробити? — почувся співчутливиий голос полковника. — Що?
Протест нам ні до чого. Наш народ не повинен ніколи вириватися з підданства. ЙЙому
так краще, спокіий ніше. Він буде мирно працювати, а опікуни оборонятимуть ий ого і за це
братимуть данину, залишаючи нам на прожиток ковбас і хліба».
«А дух теж забиратимуть?» — мовчки запитав Єпіфаніий полковника.
«Дух у тебе забрали тоді, коли ти дивився на конаючиий Батурин».
 — Що сталося в Батурині? — запитав Єпіфаніий , впадаючи знову в непам’ять.
— ЙЙди, отче, у стан Мазепи і вбиий ий ого, — наказав полковник Ніс.
І отець Єпіфаніий подався у світ.

Розділ другиий
На початку листопада 1708 року запала раптом така люта зима, якоїї наий старіші
діди не пам’ятали: річки перемерзали до дна, заморозивши рибу, ворони падали на
льоту, а сніги стояли в пояс.
Єпіфаніий навіть не шукав шведського стану, де мав бути ий Мазепа: над Десною,
на Макошинськіий переправі, не було вже ні Карла, ні Мазепи, хтось сказав Єпіфанієві,
що шведсько–козацькі віий ська заий няли Ромен, Гадяч, Веприк; ий ти такими снігами крізь
люті морози не зважився отець, одягнутиий лише в рясу, і, переий шовши по кризі Сеий м,
подався глухівською дорогою, а коли в селі Ставках застала ий ого ніч, він попросився до
краий ньоїї хати.
Самотня молодиця приий няла вродливого ченця, мислила собі — мандрівного;
скупала ий ого, нагодувала і примовляла, пораючись біля нього, що в приході попа нема,
москалі забрали отця Данила до Глухова на муки за те, що правив у церкві, коли
мазепинські козаки квартирували в селі ий приходили на богослужіння, а ти будеш,
монаше, треби справляти, бо нема нині кому ні поховати, ні охрестити, ані дати шлюб…
Молодиця — може, вдова або сільська лярва, — вельми зваблива і своєю звабою
від сорому врятована, уклала Єпіфанія в ліжко, а перса самі випруджувалися з пазухи;
не вміючи їїх, немов брость, напучнявілих, у пазусі втримати, вона сама розстібала
керсетку, сама стягнула через голову сорочку, і сліпуче тіло, немов розпечена до білоти
лава, наближалося до нього, обпікало, а він, Єпіфаніий , лежав, немов висохла колода, і ні
жага, ні навіть звичаий на похіть не стривожили ий ого тіло: це дивувало ий лякало, чеий же
ніколи ще не бачив нагоїї жінки і молитвами та постом проганяв грішні марева, що
приходили до нього вночі, завдаючи солодких тортур; мислію він палко жадав цієїї
жінки, цілував їїїї, бо ж була незмірно гарна, та сам залишався холодниий і збудити себе
для злуки не міг, і десь опівночі після довгоїї муки, що втомила палку плоть молодиці,
встала вона, одяглася, сіла поруч і запитала співчутливо:
— Ти святиий ?
— Ні, — відповів Єпіфаніий , втопивши від несусвітнього сорому голову в
подушку, — я, мабуть, дуже грішниий …
— Чим согрішив: грабунком, убивством, ґвалтом?
— Такого я ніколи не чинив… Мабуть, ні… Я не пам’ятаю, та знаю: було зі мною
щось жахливе, може, то уві сні — вогонь, кров, трупи, а я стою — і руки моїї безсилі, мов
віхті, і мислі злякано принишклі… Що то було зі мною?
— Нічого не було з тобою. Ти від народження порчениий .
— Можливо…
Вранці молодиця нагодувала Єпіфанія і, мстиво посміхаючись, мовила:
— Не в мене тобі жити. Он іди на роздоріжжя, а звідти до четвертоїї хати
праворуч — там живе стара Килина. ІЇий уже за вісімдесят, у самоті віку доживає, помре
скоро, то відправиш за їїїї душу упокіий і в тепліий хаті залишишся. Певне, не забув треби
справляти?.. Оий , жаль мені: такиий красень, а з червоточиною…
Прибитиий соромом Єпіфаніий пішов, куди справила молодиця, одягнувши ий ого
на дорогу в чоловічу одежу, певно, таки вдовою була; ий шов пригнічениий їїїї красою і
своєю неміччю ий не міг збагнути, від чого та неміч у нього, чеий же снилися водно
гріховні сни, від яких він рятувався молитвами ий постом.
Знав, що повинен знаий ти Мазепу і вбити ий ого, — так наказав полковник Ніс. Де
він, тоий полковник, тепер — сатана ий ого знає, ніколи більше з ним, може, ий не
зустрінеться, та воля ий ого була тут, поруч, ий шла за ним і з ним, і Єпіфаніий не міг собі
пояснити, чому піддався їїий і чому мусить шукати свого благодіий ника гетьмана, щоб
вчинити ий ому смерть? Та ні, ні! Єпіфаніий знаий де Мазепу, впаде перед ним на коліна і
признається, що невільним став, хаий зніме з нього своєю владною рукою наслання і
пояснить, чому полковник Ніс бажає гетьманськоїї смерті.
Ішов і натруджував пам’ять, щоб згадати, що ж таки сталося з ним і що то було:
пожежа, кров і трупи, а він стоїїть безсилиий , такиий самиий всередині мертвиий , як учора
перед жінкою, і в мислях немає жодного просвіту, тільки судомниий страх. Сон це був чи
ява — хто ий ому повість? Чи то відтворився ий ому в образах Апокаліпсис Івана Богослова,
якого часто читав–перечитував, жахаючись завжди страшноїї долі міста Армаґеддона, а
відчути людське горе, описане в Апокаліпсисі, не вмів ніколи?
«Я знаю, що ти ані холодниий , ані гарячиий , ти літеплиий , тому виплюну тебе з уст
своїїх».
За що мені така кара, о Боже? Поверни мені пам’ять і душі моєїї храм!
Баба Килина зраділа Єпіфанієві, мов давно очікуваному рятівникові: церква ж
пусткою стоїїть, чоловіків нема — то вона за старшого братчика при храмі; ходім,
відкриємо ий освятимо, і хаий хоч жінки та діти приий дуть помолитися за душі
помордованих батуринських страждальців…
— Батуринських? — перепитав Єпіфаніий , та тут же вмовк, уздрівши, яка
незмірна печаль збрижила бабусине обличчя, — і він знову, ніби уві сні, побачив
розп’ятих на дошках козаків, яких червоні од полумені дияволи жбурляють з муру в
ріку; Єпіфаніий хотів спитати, що ж трапилось у Батурині, та забув потрібні слова.
Єпіфаніий мовчав, коли баба Килина відчиняла церкву, слухняно взяв з їїїї рук
коновку із свяченою водою та кропило, вмочував кропило в коновку, щоб освятити
притвор, вода в посудині хлюпала, а кропило виий мав сухе, і він не розумів, чому це так.
До церкви заходили жінки, вони шемрали молитви і вклякали перед святим
престолом; Єпіфаніий відчинив царські врата, звів руки вгору, щоб розпочати
богослужіння, та не міг згадати слів Літургіїї, він стояв мовчки з піднятими руками, а
жінки думали, що отець тиху службу Божу править, і ревно молилися.
Народ, утішениий , що з’явився на селі священик, валом валив до церкви: хто
хотів замовити панахиду по загиблих у битвах мужах і синах, в іншого дитина не
хрещена, а хтось на віру живе, не маючи де взяти шлюб.
Єпіфанієві піднесли дитину до хресту, він нахилився над сповиточком, щоб
миропомазати, а дитина скрикнула і навіки вмовкла; наблизився до молодих, що стали
до шлюбу, і ті вмить розбіглися у протилежні боки; Єпіфаніий знову звів руки, згадуючи
слова молитви, та замість них з ий ого уст почали вивергатися блюзнірські прокльони.
Тож ураз загукав народ: «Сатана, ґемон, убивця, женіть ий ого із села до
московського царя!» Єпіфанія вивели з церкви ий погнали вулицею на глухівськиий шлях,
кидаючи вслід замерзлим груддям, а молодиця, що осквернила себе наближенням до
нечистоїї сили, того ж дня кинулася в ополонку у ставку.
Єпіфаніий ішов глухівською дорогою навмання, він хотів ридати від горя ий
образи, але сліз не було, хотів молитися, та молитви забув, ніс на собі тягар чиий огось
наий тяжчого прокляття ий не знав, чом судилося ий ому чинити тільки зло.
«Бог виплюнув мене зі своїїх уст, та полишив надію», — він чув, як хтось поруч
вимовляє слова з Апокаліпсиса:
«Візьми у мене золота, у вогні очищеного, і білу одежу, щоб ганьба голизни
твоєїї не видна була».
«Де я візьму золото ий білу одежу?» — ридав Єпіфаніий без сліз, ий дучи шляхом до
Глухова, де стояло постоєм московське віий сько, і зблиснула в душі остання надія, що
допоможе ий ому цар, коли своїї люди прогнали і прокляли, що при цареві повернуться до
нього слова молитов, якщо серед людеий мусив їїх утратити.
У Глухові Єпіфанієві бувати не доводилося ий потреби на те сповідник Мазепи не
мав. Колишнє місто Васильків, що до монгольськоїї навали налічувало десятки церков, і
всі дерев’яні були спалені, а камінні осквернені ий розвалені, ий те руий новиння давно
запалося в землю, тільки кропива ий реп’яхи на замшілих грудах свідчили, що тут колись
стояли будівлі, — колишнє місто Васильків заникло в глушині ий перемінилося в село,
яке назвалося Глуховом. Воно ий на нинішніий день великим не стало: мало не більше
п’ятисот дворів, посередині двоповерхову з мезоніном полкову канцелярію,
Петропавлівськиий монастир на околиці та п’ятибанну Троїїцьку церкву із золотим
хрестом — ось і все містечко, що нині стало пристановищем похідноїї канцеляріїї Петра І,
якиий перед тим, як проголосити Глухів останньою столицею Гетьманщини, вирішив
освятити забуту землю козацькою кров’ю.
Того дня, коли Єпіфаніий , збиваючи замерзле груддя старими шкарбунами і
кутаючись від завіїї в подарованого кожуха, долав витолочену кінськими копитами
дорогу, Глухів столицею іще не був, він назветься нею завтра, коли цар призначить
нового гетьмана. А щоб тоий новиий підвладниий владця слухняниий був, цар зізвав до
похідноїї посольськоїї канцеляріїї вірних ий ому полковників: стародубського Івана
Скоропадського, чернігівського Павла Полуботка, переяславського Томару ий
ніжинського Журахівського, аби навіч побачили вони розправу над бунтівниками ий
ніколи по тому не спокушувалися звабою непокори; він вибере з них того, котрого
страх здолає дощенту, і, здоланиий ницістю своєю, упевнить царя, що віднині і повік
боятиметься гинути, рятуючи скривдженого, думати, мріяти, боятися і, ставши в душі
на коліна, переий меться повагою до влади, що не має законів і карає так, як їїий
заманеться.
До Глухова прибув ще ий миргородськиий полковник Данило Апостол, що втік від
Мазепи, коли прочув про загибель Батурина, а також охочекомонниий полковник Гнат
Ґалаґан із Січі, зваблениий на бік Петра Іваном Носом, що встиг уже заслужити
непохитноїї в царя довіри ий похвальну грамоту за батуринську послугу отримав.
Того всього не знав Єпіфаніий , він і не дізнається ніколи, хто з доброїї волі, а хто з
принуки або страху пішов служити цареві, — сам же ий шов до царя з безвиході: не
приий нятиий і прогнаниий людьми, яким ий ого руки і слова чомусь чинили зло, він
знаий шов єдину дорогу — битиий глухівськиий тракт, бо на інші дороги, якими колись
ходив, через безпам’ятство немає вороття.
А тракт усе чорнішав від кінського посліду; замішаниий з чорноземом сніговиий
покров курився чорториями і забивав очі та ніздрі; то ж бо тут проий шло полків —
драгунських і козацьких!.. У Волокитному над Есманню, що білою смужкою льоду,
спинивши свіий біг до Сеий му, ціпеніла між берегами, сходилися шляхи підданих, що на
виляск царського гарапника тягнулися з усіх кінців заляканоїї Україїни, а все до царя по
милості і суд, і ніхто не гнав їїх, крім страху, насланого повелителем, котриий своєю
волею робив із підлеглого люду те, що ий ому потрібне: мучеників, зрадників, лакуз,
рабів, владик — і всіх ий ому підвладних.
Єпіфаніий приспішив крок, бо вже на олов’яному обріїї крізь завію проступили
бані собору, вони манили ий ого, мов потопаючого у вирі плавуча корчага: там він знаий де
пристановище, там розпорядиться ним цар, бо сам собою Єпіфаніий розпоряджатися уже
не може, волю забрав у нього страшниий полковник, і з усіх тривог наий тривожнішим
було передчуття зустрічі з Іваном Носом, якиий , проклятиий Мотрею, ввижався тепер в
образі вовкулаки і був страшнішиий навіть за князя Меншикова; тоий відбирав життя, а
цеий — пам’ять.
Проте в душі Єпіфанія настала дивна переміна, коли він опинився на
залюдненому вщерть маий дані перед двоповерховим з мезоніном будинком, де
містилася нині царська похідна канцелярія, і здалеку побачив ий ого. Єпіфаніий зразу
впізнав у постаті з вовчою головою полковника Носа і здивувався, що тривога перед
зустріччю з ним пропала. Адже він надалі підлягатиме полковникові і ні за що на світі
не буде відповідати.
На маий дані стояли посполиті, козаки, драґуни, були тут жінки з дітьми ий старі
діди: всі товпилися, штовхалися, боязко гомоніли. Єпіфанія не пропускали, бо схожиий
був на жебрака; куди пхаєшся, там — цар. Он бачиш, за столом перед будинком сидить у
шубі ий треуголці сам цар, а біля нього з одного боку комендант Глухова Скорняков, що
особисто відає тортурами, а з другого — князь Меншиков; збоку сидять наші
полковники — один із них стане нині гетьманом. Тоий підупалиий і пригноблениий —
Скоропадськиий , а он стоїїть гладкиий , мов бочівка, — то Полуботок; ти що, до них чи до
самого царя; ну диви на нього — він до царя; а не хочеш бува он туди, ближче до річки,
там уже ий палі вбиті, і колесо є, і кліщі, і сокири; а може, ти в кати хочеш зголоситися, ну,
то ий ди, ий ди, серед нас охочих немає, ти дивися, він таки ий де!
А Єпіфаніий і справді пробирався до столу, де засідав царськиий суд. ЙЙого
притягала магнітом постать з вовчою головою; вовча голова стала враз людською,
блимнули ий примружилися очі; полковник Ніс упізнав Єпіфанія і кивнув ий ому;
Єпіфанієві стало на душі спокіий но, страх пропав до решти від остаточного
усвідомлення: все, що далі станеться, буде волею і виною полковника Носа, а він —
тільки свідком і виконавцем.
Полковник зупинив поглядом Єпіфанія, наказав мовчки стояти, дивитися і
слухати.
Цар допитував коменданта Батурина сердюцького полковника Дмитра Чечеля.
— Одвічаий , мерзотнику, — мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, —
одвічаий , коли вперше подумав про зраду!
Полковник Чечель — босиий , у подертіий сорочці, з непокритою головою — стояв
на снігу ий морозному вітрі закачанілиий і баий дужиий до того, що має зараз із ним статися.
Очі в царя округлювалися і більшали від стримуваноїї люті, що розпирала ий ого з нутра;
холодниий їїх полиск не обіцяв ні жалю, ні пощади, тож і страху в Чечеля вже не було;
тонкі ий закручені доверху царські вусики смішно підстрибували, коли невтримна
царська злість сіпала судомою горішню губу; височезного зросту повелитель
перехилявся через стіл, спираючись обома руками у протилежниий ий ого краий , і
здавалося Чечелю, що цеий всевладниий і фізично могутніий ґевал вмить перекине стола і
увіп’ється руками в ий ого горло — так могло статися, полковник знав про царське
замилування тортурами, а також усвідомлював і те, що уособлює в цю мить не Чечеля,
про якого цар донині не чував, а гетьмана Мазепу, котриий увіий шов у безмежне царське
довір’я і ошукав; Мазепу цар не впіий мав і не впіий має, тож доведеться колишньому
комендантові Батурина витримати муки за своїї і Мазепині перед царем провини.
— Я ніколи не подумував про зраду, ваша величносте, — спокіий но відказав
Чечель.
Підстрибнула в царя верхня губа і так застигла, загнавши закручені кінці у
широкі ніздрі, оскалилися білі кливаки, ий Єпіфанієві уздрілася вовча голова над
коміром бобровоїї шуби; він перевів погляд на полковника Носа — тоий теж був з вовчою
головою, глянув на Меншикова — і Меншиков теж ововкулачувався… Єпіфаніий приклав
долоню до губів і з полегшею усвідомив, що сам вовком іще не став; нудка тривога
вповзла в ий ого душу: як же він з людською подобою вживеться серед вовкулак, ий ого ж
розтерзає, зжере хижа зграя, коли не уподібниться тим, кому віддає задля спокою і
безвідвічальності самого себе.
Однак це видиво тривало лише мить: опустилася верхня губа в царя, закривши
рідкозуб’я, тільки безвіїї великі очі тратували люттю полковника Чечеля. Проказав
Петро:
— А як ти назвеш свою зухвалу відмову впустити ий ого світлість князя
Меншикова в Батурин?
— Я виконував наказ гетьмана, і якби вчинив інакше, тоді допіру можна було б
назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостоий ність політичних вчинків, то
здраий цею передовсім треба назвати тебе, царю, ти ж бо першиий потоптав угоду між
нашим батьком Хмелем і твоїїм вітцем Олексієм, навівши своїї віий ська на постіий в
Україїну на грабунок україїнського люду, і посягнув на наші одвічні вольності,
задумавши перемінити в драгунів козацькі полки.
— На палю ий ого! — коротко присудив цар.
— Іншого вироку я ий не чекав від тебе, кровопивце, — так само спокіий но, як і
перше, мовив Чечель. — Я загину з усвідомленням потрібності україїнському народові
моїїх мук.
Замордованиий мученик небезпечнішиий для завоий овника, ніж живиий лицар, —
він–бо народжує ідею помсти.
— Ту ідею, нещасливцю, я втоплю у крові! За неїї можуть постояти живі, а не
мертві! — Петро кивнув рукою на гурт полонених козаків, оточених драгунами,
звелівши вести на суд наступного.
— Мертві оживуть месниками в нащадках! — вигукнув Чечель, якого царські
посіпаки вже вели до річки на місце страти. — А ви у своїїий жорстокості самі себе
зжиратимете, як павуки!
Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями об стіл, випльовував сповнені
ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україїні:
«Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на ціий свавільніий землі — худобу
над порожніми яслами, і кидатиму їїм за покору жмутки бадилля, на банях церковних
замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита
підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче за тепле піий ло. І
забудете все, чим досі жили: звичаїї своїї, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і
молитов — усе віддасте за смачне піий ло в коритах!».
Єпіфаніий зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало
безнадією ий ого розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя,
та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаніий розплющив очі ий у подиві своєму
уздрів на Петровому обличчі владниий спокіий , набагато страшнішиий за почуті слова: цар
не лякав словами, він здіий снював проклін.
Чечеля вже вбивали сідницею на загострену палю, та навіть не застогнав
мученик, і тільки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людські голови, Чечель заволав,
корчачись у муках:
— Люди, схаменіться, вас багато, не стіий те стадом, убиий те прокураторів, що з
чужоїї землі приий шли управляти вами!
Та ніхто не зрушився з місця, люд на очах ставав німою худобою; комендант
Скорняков відправляв козаків одного за одним на муки і смерть, нелюдські зоий ки
долинали з–над Есмані; цар змахував рукою, посіпаки тягли засуджених на страдне
поле, кати працювали в поті чола: колесували, саджали на палі, відрубували ноги ий
голови на помості, виривали ніздрі, і Єпіфаніий , дивлячись на те, згадував, що десь
подібне бачив і що тоді карався він страхом, а тепер страху вже не було — панували в
душі тупиий спокіий і покора.
Цар при ціий роботі не спускав ока з полковників, яких покликав на гетьманські
вибори, і три з них, а наий дужче Іван Скоропадськиий , геть зовсім поникли, ледь до землі
не припали, тільки Павло Полуботок стояв рівно, випнувши живота, і витримував
царськиий погляд. Цар вибирав із них кандидатів на гетьмана і вже знав, що Полуботок
ним не стане, а кого призначити — теж іще не ухвалив: хто з них першиий прибіжить до
корита?
Не ий дуть? Тоді продовжуий те, кати, своє діло, поки не зрушиться з місця хоч
один! Цар підвів руку, та зупинився: ось ступив якиий сь наперед, — хто він, не званиий ,
що стояв поруч з Іваном Носом?
— Управляий нами, пресвітлиий повелителю! — упав незнаий омець на коліна
перед Петром. — Не хочемо мати своїїх проводарів — ні Мазепи, ні Воий наровського, ні
Орлика, ні Гордієнка, а тільки тебе, наий справедливішого. Хаий не карають нас своїї,
легшиий чужиий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема… Чим же вони ліпші за нас? —
Прохач підвів голову від землі ий квапніше заговорив, ніби злякався, що цар переб’є ий ого
щиру сповідь: — Я охочекомонниий полковник Гнат Ґалаґан із Січі. Я проведу твоє
віий сько до гадючого гнізда, що вже зрадило тебе, — колишніий отаман Кость Гордієнко
повів сім куренів на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Віддаий мені Гордієнкові
маєтки!
Просвітліло царське обличчя, і вже Петро в думці ухвалив призначити
гетьманом Гната Ґалаґана, та тут сталася несподіванка. Із натовпу до столу пробирався
козацькиий старшина, він теж вклякнув і, назвавшись хорунжим Забілою з Ніжинського
полку, просив для себе село Севолож, що залишилося після мазепинця сотника
Нетреби, — он ий ому тільки–но відрубали голову на пласі.
— ЙЙого вже нема, нема, віддаий мені Севолож, пресвітлиий царю!
А далі почали вибігати інші: були тут протопоп Заруцькиий — він просив
слободу Лизунівку, що належить отцеві Бистрицькому, котриий самого шведського
генерала Маий єрфельда гостював у своєму приході, і сотник Бандурко виказував
корчмаря, що частував оковитою шведських вояків; геий , аж бо то вже вилаштувалася
нескінченна черга до посольськоїї канцеляріїї з чолобитними на млини, ставки, лани і
пасіки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав
провіант для Мазепи, хто на глухівського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не
простаки ж вони, не роззяви — давно готові до корита царського. З ними треба
обережно, такі не тільки Малоросію, всю імперію розкрадуть…
Проте Петрові повернувся добриий настріий , він гукнув:
— Скорняков, а ий ди–но роздрухаий Чечеля, може, ще не сконав, хаий погляне,
яким героий ством мстять землячки за ий ого муки!
Та не встиг комендант зрушитися з місця, як із гурту полонених і до кари
приведених вихопився отець Данило із Ставків і, ставши перед царем, проголосив:
— Я покрию цю ганьбу своїїм життям і скажу: лукавиий царю, зруий нував єси
Батурин, людеий перебив, навіть дітеий не пошкодував, то ий ми не зарікаємося в
московськіий крові по коліна бродити, бо за руий нування Батурина вся Україїна встане!
Зареготався цар і зупинив слуг, що кинулися до священика.
— Облиште ий ого. Хаий подивиться сьогодні на страти, потім колесуий те, поки не
відмовиться від скверних слів, а завтра попросимо ий ого виголосити в Троїїцькому
соборі анатему Мазепі!
…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвіниці Троїїцькоїї церкви
забаламкали дзвони, скликаючи глухівськиий люд на маий дан вибирати нового гетьмана.
Тих, хто замкнувся по хатах, наляканих вчорашнім судом і шибеницею, яку для
чогось поставили на церковному маий дані, драґуни виганяли силоміць, надто ж упертих
в’язали ий долучували до гурту полонених козаків і старшин, яких не встигли стратити
вчора, ий погнали всіх до Лебедина на дальші допити ий муки.
Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, що мав перед
богослужінням проклясти Мазепу, — мовили кати, що покаявся на дибах піп.
Привели одягнутого в рясу ий єпітрахиль змордованого священика, він ледве
тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по рамену, похитав головою, мовляв,
будь розумниий , отче, ти ж бачиш, що все живе скоряється мені або ж гине, а ти
житимеш за два тільки слова «анатема Мазепі», і від тебе почнеться в православніий
церкві новиий вірнопідданиий ритуал, що протриває віки ий поселить у людеий віру в
царську справедливість і переконає в марності бунтарства. Тільки два слова, отче.
Князь Меншиков зачитував перед людьми маніфест, в якому проголошувалося,
що ніякиий народ під сонцем не може похвалитися такими свободами і привілеями, як
малоросіий ськиий , бо ні єдиного пенязя в малоросіий ському краю не велимо до казни
брати і милостиво доглядати сеий краий , від басурманського нашестя та від зажерливого
старшинства обороняючи.
Тоді ж цар звернувся до козацьких старшин із запитом, кого вони воліють мати
за гетьмана. Мовчали старшини ий глухо мовчав народ, тільки один, а був це отець
Данило, тихо сказав, зітхнувши:
— Полуботка або нікого…
Цар вдоволено посміхнувся, бо ж скорявся ий ому непокірниий , проте сказав:
— З Полуботка може виий ти другиий Мазепа… — Він глянув спідлоба на
поставного чернігівського полковника, якиий і нині стояв гордо ий витримував царськиий
погляд. — Не можна Полуботка вибирати, він надто хитриий . Виберіть краще
Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повісити
зрадника.
Хитнулася ий охнула юрба: невже спіий мали Мазепу? Ба ні, царські слуги винесли
на маий дан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрія Первозванного на грудях,
прив’язали до шиїї шнура, поволокли по маий дану ий повісили на шибениці.
— Проклинаий , проклинаий ! — зашипів на отця Данила цар.
Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в ий ого балухаті холодні очі,
потім підіий шов до шибениці і став під нею поруч з опудалом.
— Проклинаю тебе, царю, — вимовив змучено, скинувши з себе єпітрахиль і
реверенду. — І знаий : за Батурин вся Україїна встане!
Зблід Петро і кволо, зовсім кволо, немов переможениий у бою гладіатор, кивнув
рукою. Отця Данила в біліий льолі вивів з маий дану Скорняков і над придорожнім ровом
власноручно стяв ий ому голову.
Цар був розгублениий , вистава не вдалася. Та виручив ще раз свого повелителя
полковник Ніс. Він вивів перед царя якогось обірванця і мовив:
— Всемилостивиий царю, ось розкаяниий сповідник Мазепи: він виголосить
анатему.
Єпіфанія квапно одягли в рясу, накинули на шию єпітрахиль і підвели до
шибениці, де висіло опудало Мазепи. Єпіфаніий глянув на юрбу і враз побачив сотні
вовчих голів, він схопив обличчя у долоні і прокричав якісь слова. ІЇх цар приий няв за
прокляття, а Єпіфаніий вигукував без упину слово «армаґеддон», і врешті всю околицю
потрясло моторошне вовче виття.

Розділ третіий
Покрилося Дике Поле пухкою тирсою, червоним воронцем та зеленим
катраном, млосне літо розімліло над степом, і річка Чугаий ка, що вихопилася із баий раку
ий підмила горб, схожиий на велетенську могилу, стрімко вдаряючись у нього, наче хотіла
пробити наскрізь, щоб не блукати степом кривобродами, зміліла, і з туги стогне над
нею дзьобатиий бугаий ; земляні заий ці–тушканчики висувають головки з нірок, ворушать
вусиками, наслуховуючи прохолоду, якоїї нема ий нема; у піднебесніий зимноті кружляють
орли–степовики, зірко вишукуючи здобич, у заплавах Чугаий ки скорботно кигиче чаий ка.
Усе це бачить і чує чернець Єпіфаніий . Він стоїїть у келіїї скиту, що видовбав сам у
скалистому березі над Чугаий кою, стоїїть, взявшись руками за ґрати віконця, ніби хоче
виважити, хоч сам вправляв їїх у камінь; весь напружився, ніби захотів вирватися із
скитськоїї неволі, хоч сам себе сюди запроторив.
 …Крізь люту зиму, дощову весну ий спекотне літо, від села до села, від міста до
міста пробивався Єпіфаніий з Глухова до Полтави, випрошуючи милостиню ий
переночовуючи там, де ий ого заставала ніч: у хліві чи в домі або просто в полі, а деколи
надовше зупинявся в монастирськіий нічліжці, а потім із старцями, яких блукало по
Україїні немало, повертав на храмові свята, де можна було нажебрати кращиий паий , та
більше ий шов сам, бо жебрак на місці стояти не може, він мусить іти — це ий ого праця ий
заробіток.
Єпіфаніий ні з ким не розмовляв, і ий ого вважали за німого. Ніхто не проганяв
ий ого, але ий не затримував, а коли залишався сам, дослухався тоді до вовчого виття, що
долунювало звідусіль, і в тому витті водно вчувався ий ому наказ вовкулаки Носа: «Убиий
Мазепу, убиий Мазепу!», і він ішов далі, напитуючи слід шведсько–козацького віий ська, бо
інакше не міг чинити — вся ий ого людська сутність підлягала чужіий волі, з якоїї
визволитися не мав сили.
Здавалося у Глухові, що визволився, коли прокричав перед шибеницею, на якіий
висіло опудало Мазепи, слова «армаґеддон», і з полегшею подумав, що ось зараз
опуститься на нього сокира, яка щоий но стяла голову отцю Данилові; страху вже не мав,
він тільки прагнув звільнитися від наслання полковника Носа — бути завше у злі;
натовп прокричав за ним «анатема!», і Єпіфаніий знову мимоволі вчинив зло, першиий
проклинаючи Мазепу.
Він завив із розпуки, бо намацав пальцями на своєму обличчі вовчу пащу, і
зрозумів, що ніколи вже не вирветься з неволі вовкулак, він кинувся втікати з
церковного маий дану, та схопив ий ого за оборки Іван Ніс і проказав:
— А тепер іди вбиий Мазепу!
— Мене ж убивати ніхто не вчив! — заплакав Єпіфаніий , припавши до грудеий
полковника.
— Ти навчився дивитися, як убивають, тепер тільки зважся замахнутися
сокирою.
У липні 1709 року Єпіфаніий опинився на Полтавському полі. Вовчого виття
більше не чув, то здалося ий ому, що полковницькиий нагляд за ним припинився, що
загубився він у воєнніий завірюсі: марширують віий ська, риють вояки шанці, ставлять
бівуаки, лаштують гармати, бряжчить зброя… Десь тут Мазепа, десь тут ий ого
покровитель, він признається, що посланиий убити ий ого, хаий буде обережниий ;
полковник Ніс, напевне, не одного Єпіфанія на таке діло послав. Радість перед
очищенням затоплювала душу, він висповідається перед Мазепою, і сповідь поверне
ий ому пам’ять: що ж я такого наробив, що став безсилим свідком лиха, чому сам чиню
ий ого, не хотячи того?
Аж ось і він, ясновельможниий гетьман, виходить із намету, з ним молодиий
чоловік — це ж Карло! І ий дуть вони у бік Ворскли; почекаий те, пане гетьмане, почекаий те,
хіба не впізнаєте свого улюбленця, свого сповідника! Мазепа не чує і ий де далі, та на
поклик Єпіфанія зупинився Карло, і тут ядро, послане з московськоїї лініїї, потрапляє
королеві в коліно…
«Що я наробив, що я наробив, я ж не хотів!» — потряс ґратами маленького
віконця чернець Єпіфаніий .
Крізь віконце видно плесо–озерце, утворене річкою під скелею. Туди він
спуститься крутою стежкою аж під вечір, щоб набрати збанок води, і, може, матиме
щастя побачити зблизька білих лебедів, що інколи прилітають на синє озерце, — чисті
ий небесні; щоразу, коли бачить їїх з віконця, щемлива надія проий має серце Єпіфанія, що з
ними прилетить чи то рятівна звістка, чи дух очищення; він підходив обережно, щоб не
сполохати, — може, як наблизиться до них, пречистих, щось тоді станеться? Та лебеді,
голосно лопотячи крильми, злетіли в небо, і Єпіфаніий знав, чому вони ий ого бояться:
приносить із собою зло.
 Нема сьогодні лебедів. Єпіфаніий повертається від віконця і ступає крок у глиб
продовгуватоїї келіїї, де стоять два кругляки: один, меншиий , для сидіння, а вищиий —
замість столика; на столику каламар з чорнилом, перо ий ще не записаниий папір. Це дар
іґумена Нямецького монастиря Ніколае.
…Після перемоги над шведами Петро пиячив, святкуючи несподівану вікторію:
щасливиий випадок допоміг ий ому. Пораненого в ногу короля носили на ношах по
ратному полю, він вигукував крізь гарячку: «Воїїни, король з вами!», та це не
допомагало: шведи, що звикли бачити відчаий душного вождя завжди попереду,
розбігалися в паніці, і головнокомандуючиий полтавською операцією фельдмаршал
граф Рендшільд потрапив у полон. П’яного царя, якиий на бенкеті раз у раз підносив
келих то за славне воїїнство, то за «свого брата» короля Карла XII, спам’ятав Меншиков
аж надвечір, і тоді Петро послав князя в погоню за Мазепою.
Рештки шведсько–козацькоїї арміїї втікали берегами Ворскли до їїїї гирла.
Поранениий Карло і хвориий Мазепа їїхали попереду в одному повозі; гетьман, підпертиий
подушками, здавалося, був баий дужиий до всього, що трапилося, ий бачили всі: на ладан
дихав. Водив відсутнім поглядом по обличчях козаків, що ий шли за повозом кінно ий
пішо, і, звісно, не помічав обідранця, що квапився навздогін, — розмахував руками,
знаки подавав: отець Єпіфаніий думав у цю мить не про гетьмана, а про очищення своєїї
душі, він прагнув одного — діткнутися до руки гетьмана і, коли отримає від нього
відпущення невольного гріха, впасти під колеса повоза ий загинути, більшоїї–бо кари не
знав, як нести тягар полковницького наказу.
Та до повоза, оточеного комонними, Єпіфаніий проштовхнутися не зміг, тож на
переправі в Переволочніий , коли Карлові ий Мазепі подали пором, а козаки пустилися
вплав на конях і безкінно, Єпіфаніий ухопився за хвоста якогось аргамака і так переплив
на правиий бік Дніпра, а потім манджав степом разом з козацтвом до Бугу.
Сераскер Бендер і Буджака Ізмаїїл–паша в присутності кримського хана Девлет–
Ґірея 1 серпня 1709 року прочитав фірман султана Ахмеда III, за яким козаки
отримували землі між Прутом і морем, збрую, одяг, ще ий бакшиш був обіцяниий в разі
віий ни з невірними; кошового Костя Гордієнка нагороджували червоною хоругвою з
півмісяцем і зіркою, а гетьманові Мазепі, що лежав хвориий у наметі короля в селі
Варниця біля Бендер і чекав своєїї видачі москалям за триста тисяч талярів, подарував
султан соболине хутро.
Під цим хутром, накинутим поверх простирадл, лежав гетьман на смертніий
постелі і чекав на отця Єпіфанія, улюбленого сповідника, що таки добився до
гетьманського писаря Пилипа Орлика і впросив повідомити Мазепу про свою
присутність у гетьманському стані.
Пилип Орлик і полковник Андріий Воий наровськиий не відходили від гетьмана,
чекаючи, кому він передасть печать і клеий ноди, тож не покинули намету і тоді, коли
увіий шов Єпіфаніий в облаченні з хрестом, — у кожну мить міг Мазепа віддати Богові
душу.
Посміхнувся хвориий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Києво–
Могилянськоїї академіїї, що колись у хвилини відпочинку ий гетьманськоїї задуми
патетично ий витворно читав напам’ять поезіїї Овідія.
— І ти тут… — промовив кволо і здивувався, що сповідник упав долілиць і
довго плакав, а підвівшись, промовив:
— Прости мені міий гріх, якого не знаю, потонувши в пучині непам’яті! Хаий
повернуться до мене смисли…
— Ти коли покинув Батурин? — спитав гетьман з підозрою.
— Пітьма довкола мене, я нічого не тямлю…
— Що останнє ти запам’ятав?
— Що маю вбити тебе.
 — Хто тобі таке наказав?
— Ґемон і вовкулака полковник Ніс.
Мазепа звівся на лікті і прохрипів:
— І ти, оскверениий змовою зі зрадником і душогубцем, якого ще не знав світ,
насмілився приий ти до мене в мою останню годину?
— Пане гетьмане, прости мені, я в непам’яті! — застогнав Єпіфаніий , припав до
ложа і діткнувся губами гетьманськоїї руки, що безвладно лежала поверх хутра.
У ту мить гетьман сконав.
…Щось зашемрало біля двереий келіїї, здригнувся чернець Єпіфаніий , прочинив
двері і впустив до середини послушника Нямецького монастиря, що раз на тиждень
приносив ий ому від іґумена Ніколае хлібину, горнець вареного бобу і чверть оліїї.
— Чому сидиш у темряві? — спитав послушник. — Я ж приніс тобі свічок.
— Якщо не бачиш полумені свічки, отроче, — відказав Єпіфаніий , — то це ще не
означає, що у свічці ий ого немає. Є в ніий здатність заий нятися, і світить вона внутрішньою
силою своєю, я бачу тоий пломінь. Тільки стовпець воску без ґноту ніколи не спалахне.
— Ґноти у свічках, що я тобі приніс, суть, чом не засвітиш, щоб розігнати
довкруж темряву?
— Немає вогню у мене, я втратив вогонь.
— Принесу тобі…
— Не розумієш ти… Спершу треба просвітитися самому. Я хочу повернути до
свого серця Бога.
— Блюзніриш, отче! Чи ж може таке бути, щоб чернець жив без Бога?
— Бога в мене відбирали ціле життя… Я, хлопче, родом з Кам’янки, що біля
Фастова. Батько міий був богомільниий , навчив мене письма, і скоро я вивчив напам’ять
Псалтир і Часословець. До чернецтва готувався змалку: обідав лише в неділю ий середу,
спав на холодніий долівці… Потім закінчив Киїївську духовну семінарію і став постником
у Києво–Печерськіий лаврі. Поглинав я духовні книги і намагався не бачити, що діється
довкола. Але бачити мусив: ченці навіть у піст ий шли вечорами на чаий , вони там їїли
поросята ий карасі та гасили тлусті яства слив’янками і малинівками… За такою
трапезою застав я одного разу самого іґумена Алілуя і скрикнув: «Таж піст, ваше
преосвященство!» А він, підхмелениий , відказав мені безсоромно: «Для прохвоста нема
поста!» А в шафах, де одяг, я бачив зачинених жінок для похоті… Був я книгодержцем у
іґумена Алілуя, їїздив з книгами по хуторах святоїї Лаври і зрів страшну людську нужду.
Я плакав перед образом Богородиці, прикрашеним діамантами: «Діво Маріє, де твоя
правда: люди з голоду мруть, а твіий образ у золоті!..» Я втік із Лаври і пішов учитися до
Києво–Могилянськоїї академіїї. Учив мене філософіїї мудриий професор Тимотеий Вергун,
богословія — отець Антоніий Простибог, а піїїтику ий риторику викладав сам Феофан
Прокопович, апологет Мазепи… То скільки Божого могло залишитися в моєму серці по
тому, як іґумен Ніколае розповів мені, що у Софіїївському соборі за десять днів по
Полтаві Феофан оголосив прокляття своєму покровителеві ий похвалу Антихристові?.. Я
хочу повернути до свого серця Бога, якого витіснила орда страху, баий дужості і зради…
Спочатку з недовірою слухав послушник Єпіфанія, потім задумався і через
якиий сь час спитав знічев’я:
— Як же ти опинився в нашому монастирі і чому приий няв аскезу?
…Орлик і Воий наровськиий забули про сповідника, що увіч признався до змови з
полковником Носом проти Мазепи і, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до
ий ого раптовоїї смерті; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очі:
полковник Воий наровськиий , небіж гетьмана, мав право спадку, і спадок тоий визначався
не лише гетьманськими клеий нодами ий печаткою, а ий двома бочками золота, які Мазепа
встиг переправити на правиий берег Дніпра в Переволочніий , — освічениий і галантниий
молодиий генеральниий старшина потаий ки мріяв про гетьманську булаву, проте готовиий
був поступитися досвідченому політикові генеральному писареві Пилипові Орлику,
якого Мазепа першого посвятив у таємницю своїїх стосунків з Карлом.
Орлик пильно дивився у вічі суперникові, владно поклав долоню на
інкрустовану перламутрову шкатулку із гетьманською печаткою, що стояла на столику
в головах покіий ника, другою закрив гетьманові очі ий звелів Воий наровському
споряджати похорон.
І аж тоді, коли молодиий полковник відвів убік ображениий погляд, Пилип Орлик
запримітив священика, що стояв у куті намету, ворушив губами, і з них злітав шелест:
«Я не хотів, не хотів…» Генеральниий писар утямив, що Єпіфаніий винен у смерті
гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про ий ого спілку зі
зрадником Носом, але мав Єпіфаніий вигляд неосудного, а таких допитувати не
дозволяло козацьке право. То сказав ий ому:
— Шукаий монастиря для каяття, і якщо усвідомиш, що вчинив зло зі своєїї волі,
наклади на себе руки. Іди геть…
Була злива і буря велика, коли ховали Мазепу в приходськіий церкві села
Варниця. Від королівського намету до церкви потяглася похоронна процесія: попереду
повоза з труною, запряженою четвернею конеий , ніс Воий наровськиий на руках
гетьманську шаблю, а Орлик — печать на подушечці; позаду повоза ий шов відділ козаків
з рушницями на рамені, за козаками ступав з непокритою головою шведськиий король
Карло XII, а Єпіфаніий стояв збоку, промоклиий до нитки, і лише одне верзлося ий ому в
голові, що ось так — у негоду, а може, ий верем’яноїї днини — сотні років тому ховали на
ціий саміий землі римського вигнанця Овідія, поезією якого так милувався україїнськиий
вигнанець Мазепа, і все те — колишнє ий нинішнє — уже сховалося за горою, діла тут
похованих — теж уже історія, а живі — Пилип Орлик, Андріий Воий наровськиий , Карло XII і
він, Єпіфаніий , — залишаться в незвістях тут, на чужині, а в Україїні вмре по них пам’ять, і
нащадки підуть без них у своє маий бутнє з тією ж книжкою Овідія і дивуватимуться з
великоїї прогалини марно витраченого людського часу, а може, ий тієїї прогалини не
помітять.
Після похорону пішов Єпіфаніий навмання чужою молдовською землею і, коли
натрапляв на чернечу обитель, — зупинявся там на час, а що ніхто ні про що ий ого не
розпитував, то був німиий і покидав без жалю людеий , в яких не знаходив співчуття і які
не пробували розпитуванням повернути ий ому мертво забуте минуле. Він покинув
чернечі скити в Аґатоні, Барбу, Кирну, Далеуці, і аж у Нямецькому монастирі стариий
іґумен Ніколае покликав ий ого до себе і запитав:
— Мазепинець?
Єпіфаніий ствердно кивнув головою.
— З якого города?
— Не знаю…
— З Києва, Полтави, Чернігова?
— Ні…
— З Батурина?
Довго думав Єпіфаніий , блудив очима, спалахи страху ий божевілля пробивалися
червінню з очеий , і зрозумів мудриий іґумен, що нещасливець не зніс батуринського жаху,
і розум ий ого скаламутився — меншиковська різня відібрала ий ому пам’ять. Тож як
мудриий знахар, що голкою проколює вмерлому груди і, дотикаючись вістрям до серця,
примушує ий ого забитися, він почав розповідати те, що знав від прочан і від утікачів з
Батурина, чудом уцілілих.
Багато описав страшних картин іґумен Ніколае, та ніщо не зрушило пітьми
мозку Єпіфанія, подібне він бачив і в Глухові і залишився спокіий ниий : гинуть люди — на
те віий на; ні, він нічого пригадати не може.
— А вони, бузувіри, — розповідав, не жаліючи Єпіфанія, іґумен, —
попідважували дилиння дзвіниці, позапихали туди дітеий голівками і вибили клиння…
І тоді закрутилася, зашаленіла жива каруселя перед очима Єпіфанія, а діти не
кричать, тільки дригонять, дригонять ніжками, — скрикнув Єпіфаніий , полум’я пожеж
спалило очі, дочка диякона батуринськоїї Покровськоїї церкви продирала ий ому більма ий
лементувала: «Отче Єпіфанію, чому ви стоїїте, ви не бачите?!»
Усе згадав Єпіфаніий , він стояв, затуливши очі долонями, і шепотів: «Як
усвідомиш, що вчинив зло з волі своєїї, наклади на себе руки».
— Хто це сказав тобі, сину? — нахилився іґумен. — А ти вбивав?
— Ні… Але я мовчав і дивився. Я проклятиий за цеий гріх, тому приношу із собою
зло. Мені не належить жити на світі.
— Не квапся вчинити те, чого повернути не можна. Є різні провини і різні за
них спокути. Тобі треба усамітнитися. Приий маий аскезу і ий ди в скит. Над річкою
Чугаий кою стримить уривистиий берег. Бери лопату, сокиру і ий ди. Я про тебе пам’ятатиму.
А коли усвідомиш свою провину, відчуєш вагу їїїї, тоді сам придумаєш собі спокуту. Аж
тоді. Не квапся накладати на себе руки, це завжди встигнеш зробити.
…Послушник дивився на Єпіфанія широко розкритими, проте недовірливими
очима: чи могло аж таке страшне статися на світі? У Нямецькому монастирі так тихо ий
благодатно… Невже молодиий чернець усе те сам на своїї очі бачив?
Сказав, ніяково посміхнувшись:
— У тебе перо ий папір на столі. Ти все це вигадуєш, щоб написати?
— Перо ий папір дав мені іґумен Ніколае, щоб я вилив на письмі свіий гріх і
зважив тягар заслуженоїї покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити
пам’ять про нас. Для нащадків, можливо, замало буде одного Овідія…
— А хто такиий Овідіий ?
— Колись розповім тобі… Я думаю, що народ, якиий не має своїїх писань, гине
навіть тоді, коли зримих причин для загибелі немає. Він забуває сам про себе, впадає в
непам’ять, як людина із звапнілим мозком. Я повинен написати про те, що знаю. Про
свою непам’ять, про руїїну храму моєїї душі. Не буду нічого вигадувати. Але всього не
відаю — храм руий нувався не тільки в моїїий душі. Мені потрібен оповідач…
— Ти подумав на мене? Я ж нічого не знаю.
— Ні, не на тебе… Але ж не тільки я дивився і мовчав, багато таких, і всі повинні
заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тільки тоді змити зі своїїх облич, коли
скажемо людям правду. Про себе передусім. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з
кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я
мушу знати все. Хто розповість мені? Хто просвітить мене?
Єпіфаніий схилився над столиком і говорив сам до себе:
— Папір міий чистиий і перо сухе… порожньо довкруж, нема нікого…
— Вигадаий ! — почув голос послушника.
Оглянувся, та хлопця в келіїї не було.
Вигадати? Що? Передумати все бачене, відчуте, переболіле, все те відчужити на
папір і самому стати суддею своїїх і чужих вчинків? А де запорука, що суд буде правиий ?
За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумління? Таж у мене
замість сумління криваве місиво із решток пошматованоїї віри в Бога. Немає Бога! Якби
він був, то не згорів би Армаґеддон у такому несусвітньому жаху. А може, є… Але злиий .
Розсерджениий , як в Апокаліпсисі Івана Богослова… Як смію я допускати до себе такі
думки? Помилуий м’я, Боже, по велиціий милості твоїїий… по множеству щедрот твоїїх
очисти беззаконіє моє…
Не допомагає П’ятдесятиий псалом — міий досвід заперечує Бога. Міий досвід не
може існувати разом з вірою…
А хіба ти до кінця пізнав світ? Таж ні. А коли ні, то мусиш мати віру — спочатку
пізнавати ще не пізнане. Ту віру треба вигадати. Знаий ти їїїї в безмежніий розмаїїтості
речеий , у перемінності явищ. Виділити з тієїї розмаїїтості ий перемінності символ
справедливості і втілити ий ого в людськиий образ. Вигадаий сам собі суддю.
Без віри тобі не обіий тися, без віри обходяться всеможні, що самі собі суддями
будуть. Двометровиий цар Петро закріпив символ своєїї могутності в живому
співставленні великого ий малого: він з усіх сторін світу спровадив до столиці карликів і
на дозвіллі бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над
малим. І тому вірить у свою всемогутність, ий іншоїї віри ий ому не потрібно.
А ти, безсилиий , знищениий ним ліліпут духа ий тіла, з ий ого волі проклятиий чинити
зло, з ий ого ж волі знесилениий тілом, столочениий життям, — хочеш відновити храм душі
своєїї? То знаий ди символ. Хаий це буде лебідь, що прилітає на синє озерце Чугаий ки —
символ чистоти.
Бо то не птахи, а небесні грозові діви, валькіріїї, що з дощових ниток в’ють
хмарові куделі і випрядають з них золоті промені чистих блискавок. Вони виспівують
правду, виплакують брехню, вони зцілюють зневірених і знають маий бутнє.
Я вигадаю для відзискання втраченоїї віри валькірію. Спасибі, послушнику, що
нарадив мені. Помилуий , м’я, Боже…
Аркуш паперу був дрібно списаниий ; Єпіфаніий писав, як навчився від професора
піїїтики Феофана Прокоповича, інакше він писати не вмів — тільки притчами, тільки
символами. Відчував, що знаходить у писанні розраду, і творення заспокоює ий ого
розтерзану душу. Він створював образ валькіріїї, що злетіла лебедем з небес на Чугаий ку,
перемінилася в діву, нагою постала перед ним, а тоді проий няло ий ого земне могутнє
бажання, чоловічу силу відчув, яку так ганебно втратив, і зрадів, що Бог повертає до
нього своє обличчя і він сам знову знаходить для себе Бога.
Списував аркуш за аркушем, осягаючи таємницю перевтілення, лебедів у
дівчат, і враз почув ячання. Схопився, припав до заґратованого віконця — він завжди
так припадав, споглядаючи лебедів, і в наий глибших закутках душі виплекував надію,
що лебеді принесуть переміни в ий ого житті, та вони полохливо відлітали, коли
наближався до озерця, — відлетять, напевно, і тепер.
Тихо виий шов з келіїї, навшпиньки спускався крутою стежкою до озерця, та поки
виий шов на приступець, звідки стало видно синє око заплави, лебедів уже не було, ий
безвір’я знову зв’ялило серце.
Зненацька він побачив розпластаного птаха на піску. Хто вбив, якиий
безжалісниий мисливець нечутно стрілу пустив чи кулю; Єпіфаніий збіг на берег озерця,
підняв лебедя, легкого, мов пух, і побачив, що це тільки лебединиий кожушок, якиий
скидає валькірія, коли хоче скупатися.
Заховав під рясу кожушок, бо добре знав, як можна спіий мати небесну діву,
тільки–но написав про це, і квапно подався стежкою догори. Заий шов до келіїї,
нашвидкуруч видовбав у стіні ямку, вклав туди одяг і заліпив глиною.
А тоді став при вікні ий чекав. Недовго ждав; із–за скелі, що заступала від келіїї
озеро, виий шла дівчина, біла, мов шума під водоспадом; перса, ніби долонями знизу
підхоплені, зазирали в небо рожевими зернятками, вона наближалася до келіїї без
соромоти, дівоче лоно золотно кучерявилося, і коли стала перед віконцем,
напіврозхилені губи, ніби жагучого цілунку очікуючи, прошепотіли:
— Я не маю де подітися, а вночі холодно буде.
Єпіфаніий відчинив двері, взяв діву на руки, вклав до своєїї убогоїї постелі і довго
дивився, а коли вона подала знак очима, він припав до неїї і, втоливши свою пекучу
жагу, спитав:
— Чи ж то Господь прощає мені?..
Діва Лебедиця мовчки сиділа на прічі, прикривши лоно ий перса рядниною, і
дивилася на Єпіфанія, ніби з потоий біччя, де все вже відоме і немає загадок, і від того, що
знає все, їїий тоскно, бо хотіла б на щось чекати, чогось сподіватися, перед невідомим
тривожитися, боятися, вгадувати невідоме снами ий ворожбою — як усі люди. Та не
людина була вона, лише людською гідністю, що приий шла до ченця в келію, щоб він
пригадав собі цю людську вартість і, наближаючись, дотикаючись, втішаючись,
відчував повсякчас, що не вартиий тієїї гідності.
Єпіфаніий вдивлявся в обличчя Лебедиці, намагався пригадати, звідки знає ий ого:
вже десь бачив ці чисті очі — може, то було обличчя скорботноїї лярви із Ставків, що
втопилася в ополонці від ганьби приближення до скверни Єпіфанієвоїї душі, та ні —
інші це очі, інша це гідність, і він враз утямив, що Лебедицею стала вродлива Мотря
Кочубеїївна, яка того жахливого вечора в Батурині перемінила зрадника у вовкулаку, а
ий ого про щось спитала — що спитала? Не пам’ятав, тільки погляд їїїї, що залишався досі
в ий ого душі, впізнав тепер.
Вона підвелася з прічі ий подалася до виходу; Єпіфаніий пішов за нею, і довго
ий шли вони, продираючись крізь густі переліски, спускалися з круч, лягали у буий ні
трави: Єпіфаніий жадав їїїї безупину, намагаючись забрати від неїї крихту гідності собі, та
тільки жаби довкруж квакали, коли він, зморюючись, падав ниць до землі, розуміючи,
що ніколи не вгасить своєїї жаги з Лебедицею, бо їїїї гідність породжує безупинну спрагу
пізнання гідності, яку він утратив. Знав Єпіфаніий , що Лебедиця заспокоїїть ий ого тільки
тоді, коли повернеться до нього запродана вовкулаці душа.
Вечорами чекав, коли обізветься вовкулака ий настане можливість приий ти до
нього, відібрати свою душу і простелити їїїї Лебедиці під ноги.
І діждався: одного вечора в баий рачніий задичі почулося моторошне вовче виття.
Воно було не тічним зовом, не криком нестерпного вовчого голоду, а зоий ком невгасимоїї
муки хижака, що скаженіє від запаху крові.
Єпіфаніий , упізнавши це виття, підвівся з прічі. Надто знаий оме воно було: лунало
в пам’яті ще відтоді, як на глухівському маий дані змусив ий ого цар виголосити анатему
Мазепі; інакше слово прокричав Єпіфаніий , та згубилося воно у зловтішному реві
вовкулак, і каяття не було приий няте Богом — з новим злочином у душі подався тоді
Єпіфаніий вслід за Мазепою, щоб вчинити ще один, і другиий , і безліч, бо злочин за
злочином тягнеться… Знав чернець, хто ий ого тепер кличе, і, полишивши Лебедицю в
келіїї, пішов на поклик.
Ляк огортав ий ого, зупиняв, та він ішов, бо знав, що це виття лунатиме в ий ого
душі доти, поки він не розірве свого зв’язку з полковником Носом, доки не вб’є ий ого.
Спустився до озерця і сторожко вдивлявся в сірі сутінки, що туго оповили
зарості баий раку, припадаючи до кущів глоду, і між колючим чепірначчям уздрів дві
палаючі цятки, так блудно пломеніють чадні вогники, і був це вовкулака.
Єпіфаніий підіий шов на віддаль трьох кроків і побачив, як блимоокиий звір
підводиться на задні лапи ий стає людиною з обличчям полковника Носа.
Знав чернець, що вовкулаку вбивають осиковим, глодовим або терновим колом,
тож, не спускаючи ока з полковника, похапливо заходився, зранюючи об колючки руки,
виламувати товстого відкорінка з тернового куща, та це ий ому не вдалося: гілка терну
була в’язиста, а полковник, зрозумівши, що задумав чернець, злобно зареготав:
— Надто легко хочеш позбутися мене! А я вже не один: компаніий ськиий
полковник Гнат Ґалаґан, добре знаючи таємні стежки крізь плавні, навів на
Чортомлицьку Січ орду полковника Яковлєва, і всіх гультіпак, яких кошовиий Гордієнко
залишив на Січі, перебили, живим шкуру з голів здирали, мертвих викопували ий
вішали, Гнат сам ганяв за козаками, ловив і віддавав Яковлєву на розправу: за це він
отримав від царя маєток у Прилуках і нині виє на вас так само, як і я…
Втямив Єпіфаніий , що не зможе вбити вовкулаку, він переміниться у змію, ящера,
гієну і далі витиме ий сичатиме в ий ого душі, тож вирішив чернець убити упиря словом.
— Полковнику, послухаий , що скажу тобі, — підступив Єпіфаніий кроком ближче.
— Покаий ся в злобі своїїий і ти перемінишся з вовкулаки в людину. Бо ж нерозкаяниий у злі
станеш навіки в пам’яті людськіий убивцею, катом, тираном. Невже не страшно тобі
навіки залишатися потворою?
— Хіба видно по мені, що я потвора? — відказав полковник, нітрохи не
збентежившись. — Хіба хтось скаже, глянувши на мене, що я можу вбивати, ніби дрова
колоти, відпочивати від тієїї праці і, заробивши гроші, їїсти ий одягатися? Таж ні, мене
може навіть покохати жінка!
— Покохати?! — зжахнувся Єпіфаніий , згадавши білу Лебедицю. — І ти теж міг
би спромогтися на те святе почуття? О ні, духовна потвора не може кохати від самого
лише усвідомлення, що вона кохання не варта. А тому замість любові в потвори
народжується злоба. Духовниий покруч стає хіба що ґвалтівником — він наперед мстить
жінці за те, що вона доконче зненавидить ий ого, пізнавши.

— Тому я ий не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартиий

того.
— І можеш жити без любові?
— Простак ти. У мене замість любові є заздрість. Якби–то я народився зі славою
і талантом Мазепи!.. А я ж не повниий ціною… Та знаю, що однако привертають до себе
увагу потвора і красень, харциз і доброчинець. Різниця лише та, що красень і
доброчинець не дбають про своє вивищення, їїх вивищує сама природа. А я змушениий за
те продавати дияволові душу!
— Але ж благополуччя, куплене заздрістю, ніколи не приносить ні радості, ні
щастя! Щасливими бувають тільки доброчинці.
— Зате вони живуть у бідності!
— І ти весь вік задля свого добробуту вбиватимеш?
— Так! А ти в жебрацтві, ради нужденного животіння мовчатимеш, дивлячись
на вбивства!.. Святеннику, мовчання — гіршиий злочин, ніж убивство. Убивця навіть
наміру не має повертатися до людеий , вони ий ому не потрібні, і ий ому суджено жити серед
вовкулак. А мовчуни, що сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людеий і
суть підлішими за вбивць.
— Ти страшниий ! — висмикнув Єпіфаніий із землі тернового відкорінка і
замахнувся на полковника. — Тож пропадаий пропадом!
Та полковник вмить перемінився в звіра ий пошурхотів кущами, блудні сині
вогники віддалялися, і здаля почулося зміїїне сичання:
— Спробуий вбити мене в собі!..
І тут почулося моторошне виття. Єпіфаніий стояв прислухаючись, доки не
зрозумів, що виття видобувається з ий ого власного горла.
Над озером збілів сумерк: там стояла біла Лебедиця.
— Ходи зі мною, — сказала.
— Хто ти?
— Я була Мотрею Кочубеїївною.

Розділ четвертиий
Єпіфаніий сидів на кругляку за столом, зігнувшись над ним. Часто вмочаючи
гусяче перо в каламар, записував на папері слово до слова те, що розповідала Лебедиця,
яка була десь там, поза ий ого плечима, нага ий чиста, мов янґол, і він, жадаючи їїїї,
притлумлював писанням свою жагу, що ставала вряди–годи такою пекучою, аж було
соромотно, та не мав чернець навіть права повернути голови, бо ж перевтілилась
Лебедиця у Мотрю Кочубеїївну, якоїї вже на світі не було, а жила тільки їїїї шляхетна
врода, і входила вона тепер у кожну ий ого клітину, як пахощі чи звук, або тонка
прониклива вібрація, і, пишучи, Єпіфаніий втішався ідеальною красою Мотрі, як вищим
дарунком життя.
А Лебедиця–Мотря пригадувала Єпіфанієві те, що втонуло було у пітьмі
непам’яті, і відкривала ий ому світ, що промаий нув повз нього за роки блукань по світу, аж
поки він прибився до Нямецького монастиря і спам’ятованиий став іґуменом Ніколае —
це ж бо часу злетіло, і жив він у тому часі в неусвідомленості життя.
З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами,
халупами, маий стернями і зброєю, зостався цілим тільки будинок Василя Кочубея,
захищениий ий ого доносом на Мазепу, а в будинку єдиними живими з усіх людеий
батуринських — врятовані зрадою батька Любов Кочубеїїха ий Мотря та заклятиий у
вовкулаку вбивця Іван Ніс, а ще помилуваниий за мовчанку сповідник Мазепи отець
Єпіфаніий . Тож зрозуміла Мотря, що своє родове ий мення і цю єдину уцілілу батуринську
місцину, до якоїї колись приий дуть люди питати правди, очистить від скверни тільки
вона своїїм подальшим життям.
— Ти не пам’ятаєш мого прокльону полковникові Носові, забув, як умить
вишкірилися вовчі ікла у вовкулаки; і в тебе теж відбився на обличчі ий ого оскал… Ти ий
до сьогодні залишився б звіром, якби я вранці, коли полковник наказав тобі вбити
Мазепу, не наздогнала тебе над Сеий мом і не заблагала: «Розкриий , отче, таий ну сповіді,
подаруий мені на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказані про мене перед святим
причастям, соборованим тобою, в ніч виступу Мазепи за Десну!» Ти не розкрив мені
тоді таємниці, у тебе пропала пам’ять, проте людськиий вогник зблиснув у твоїїх очах від
тьмяного усвідомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро іншіий людині, і
вищир звіра зник з твого лиця…Ти плачеш, отче, ти згадав? Утішився, що навіть тоді,
перебуваючи в полоні смертного гріха, залишився на макове зерно людиною?
— А може, за те, що я запам’ятав гетьманові слова про тебе і переповів тобі їїх
потім, буде прощениий мені гріх? — спитав з надією Єпіфаніий . — Ти ж, несучи із собою ті
слова в душі, як наий ціннішиий скарб, як свою гідність, вижила серед катів, виростила
лебедині крила…
— Прощення так легко не дається, отче… Та втішся тим, що, зробивши добриий
вчинок, людиною зостався… Ти не сказав тоді мені нічого, а я, полишивши свою лиху
матір в стародубському маєтку, повернутому нам новим гетьманом Скоропадським,
діий шла до Полтави зі своїїм чоловіком генеральним суддею Чуий кевичем. Недовго жила з
ним: перед битвою Чуий кевич переий шов на бік Петра, лукавиий цар заплатив ий ому за
вірність каий данами ий наказав відправити на Ладозькиий канал, я ж подалася до
монастиря.
— Я все згадав, Лебедице… Після смерті Мазепи… У Молдові — в Далхеуці…
Маленькиий монастир у яблуневому саду, при ньому шпиталь, а я лежу на прічі хвориий і
німиий , маий же без життя… Якась черниця, ставна і вродлива, на ий мення Марія, доглядає
мене, поїїть молоком, мов дитину, і усміхається, радіючи, що повертаюся до життя. Я
приглядаюся до неїї день у день, намагаючись згадати, звідки знаю це миле обличчя, ий
нарешті впізнаю. «Це ти, Мотре? Як тут опинилася?» — «Пішла слідом за гетьманом, як
і ти. Ти — щоб убити, я — щоб урятувати». — «Я не вбивав ий ого…» — «А я не врятувала.
Скажи, грішниий отче, розкриий таїїну останньоїї сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь
слова про мене. Так потрібні вони мені на далеку дорогу…» — «Таїїну сповіді?
Пригадую… Він сказав, передаючи для тебе листочки безсмертника… я не маю їїх, вони
стерлися, як моя пам’ять… Він сказав: «Наснажувала вона мене на велике діло».
У келіїї почувся тихиий схлип. Єпіфаніий оглянувся: на лежаку, прикривши
голизну рядниною, сиділа Лебедиця з обличчям Мотрі, дивилась вдячно на ченця ий
шепотіла:
— Спасибі тобі, ці слова врятували мою гідність, і коли карлики хотіли зробити
мене малою, я зуміла виростити лебедині крила.
 — Карлики? Де це було?
— Я затужила за рідним краєм і повернулася на Полтавщину. У селі Пушкарівці,
неподалік Ромоданівського шляху, на горбах стоїїть серед вишневого саду жіночиий
монастир. Там я стала послушницею, а потім приий няла великиий постриг. Та не дали
мені дожити тут віку. Хтось доніс Скоропадському, що Чуий кевич і не збирався
переходити на бік Петра, що не на Ладозі він, а в Туреччині, тож за наказом канцлера
Головкіна Скоропадськиий вислав до Петербурга заручницями жінок усіх мазепинців, що
втекли до турків. Приий шли до монастиря і по мене. Сестриці звідомили про небезпеку, і
я притьмом подалася до Чернігова шукати захисту в Полуботка. Саме тоді виправлявся
він з козаками на Ладозькиий канал, і я подалася за ними. Пішла теж зі мною ий жона
генерального осавула Гамаліїї. Та не допустили нас до мужів, забрали до Петербурга
заручницями, хоч мужі наші в Туреччині ніколи ий не були… Поселили нас на
Василівському острові, де жили карлики. Звідки вони взялися? Хіба не знаєш — Петро
любить менших за себе.
— І в тебе тоді виросли крила… А що сталося з іншими жінками?
— Зі мною в карлицькіий слободі жили мати генерального бунчужного Федора
Мировича, жони генерального осавула Северина Гамаліїї, полковників Івана Покотила
та Дмитра Горленка… Наий старшиий карлик з наказу Меншикова примусив їїх написати
чоловікам листи до Туреччини, щоб вони повернулися. Жінки зробили це і стали самі
карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуий кевич в работизні на
каналах, не писала листа, і мене присудили до рівності…
— Як — до рівності?
— Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тоді я полетіла… Отче, а ти
ніколи не задумувався над тим, чому ми маємо здатність маліти?
— О, я знаю! — вигукнув Єпіфаніий . — Колись давно на нашіий землі жив Божиий
коваль Козьма Дем’ян. Отож на нього напав великиий зміий : пролизав язиком двері кузні,
та не ликом шитиий був Божиий коваль, схопив змія за язик кліщами, запріг у плуга і
проорав ним землю від моря до моря. Над Дніпром попросився великиий зміий до
водопою, та невблаганниий коваль погнав ий ого аж до Чорного моря. Випив зміий півморя,
луснув — і розповзлися з нього по нашіий землі малі змієнята, що ий донині не дають нам
вирости вище за їїхніий зріст.
— Це казка, — відказала Лебедиця–Мотря. — А ти докопаий ся до правди.
Задумався Єпіфаніий , повернувся до столика, перо само вмочилося у каламар і,
виводячи на папері слова заклинання, заговорило:
«Поможи нам, Боже, вбити полковника Носа. Вбиий мо у собі малість: щодня,
щохвилини втовкмачуий мо у свою свідомість ідею першості людськоїї свободи, бо без
визнання особистоїї незалежності гине нація. Подаий нам, Господи, силу відстояти висоту
свого духа: на нас звідусіль чигає неволя, що обіцяє легке ий спокіий не життя. Урятуий нас,
Спасителю, від ситого невільного животіння, що вбиває дух, зголоди нас жадобою
постигати всією своєю сутністю висоту душ наших. Не даий злінивитися і в лінивстві
змаліти, висуши уста наші спрагою свободи, відбери в нас рабську готовність вибирати
між волею і неволею!..
Уміцни нас, Всевишніий , державністю розуму, ми не винні за нашу історію. Чи ж
то наша вина, що в сиву давнину відмовилися предки наші від корони, визнавши
зверхність візантіий ського патріарха, що права коронаціїї не мав, і через те вони стали
слабші за сусідів, яких коронував Папа Римськиий ? Що, втративши княжу владу, ті ж
праотці потрапили в залежність від коронованих сусідів і вже ніколи не зуміли
витворити в собі поняття держави? Що відсутність власноїї корони породжувала
надмірну повагу до неїї, і тому витворилося у нас рабське прагнення чужоїї коронованоїї
влади? Що наші гетьмани монархами не ставали, а тому чернь шукала захисту в чужих
вінценосців? Чи ж не тому наші батьки присягали московському монархові в
Переяславі, беззастережно увірувавши в ий ого силу? Чи не через нашу готовність
вибирати між волею і неволею так трагічно довго тримав гетьман Мазепа в таємниці
свіий намір визволити Україїну? Чи не запанувала в Україїні одчаий душна ий приваблива,
що сусідів чарувала, дивувала і втішала, демократія черні? Чи не запізно приий шла до
Мазепи ідея гетьманськоїї автократіїї? Помилуий нас, Боже, по великіий милості твоїїий,
всели у нас дух державності!..»
— Зупинися, — промовила Лебедиця–Мотря. — Щира твоя молитва, та ніколи
не очорнюий того, що є наше і єдине на світі. З нашого демократизму виросте колись
наий сильніша в Європі держава, коли обручі корон розчавлять чола чужих вінценосців.
— Але для того ми спершу мусимо вбити в собі полковника Носа, що завжди
свого благополуччя ради готов покликати на нашу землю чужинця, допомогти ий ому
накласти на нас каий дани ситоїї неволі. Полковник Ніс протягом усієїї історіїї чигає на нас
звідусіль. Ти збаий дужів — це він вчинив. Злякався — він. Позаздрив, озлобився, доніс,
охаяв — він! А далі убив, зрадив, плюнув на розп’яття, зруий нував храм на землі і в душі
своїїий!
— Ти пишеш сповідь?
— Так.
— І хочеш цим очиститися?
— Так.
— Легку спокуту обрав для себе…
Єпіфаніий розмовляв з Лебедицею, не дивлячись на неїї: вона була при ньому
навіть тоді, коли полишала келію, проникаючи надвір смужкою серпанку крізь
заґратоване віконце. Він звіряв своїї думки і сумніви з їїїї гідністю, і коли вона не
заперечувала — тільки тоді переконувався в правдивості ий потріий ності своїїх думок.
Проте цієїї хвилини Єпіфаніий не хотів приий няти їїїї слів про дешеву спокуту
сповіддю. Хіба ж то легко простелити свою душу, понівечену ий заплямовану, напоказ
непосвяченим?
Сказав:
— Ти ще не закінчила своєїї розповіді про слободу карликів…
— Не зрозумієш, поки сам не побачиш… Чому ти уникаєш розмови про потребу
справжньоїї для тебе спокути? Глянь мені у вічі.
Єпіфаніий повернув голову і стрепенувся: на прічі сиділа жінка, сувора і
вродлива, та була це не Мотря: на ченця дивилося обличчя Діви Маріїї з іконостаса
Покровськоїї церкви в Батурині.
— Чому Юда продався синедріонові? — запитала Діва Марія.
На це питання, несподіване ий жорстоке, треба було, мов на суді, відповідати
тільки правду, а Єпіфаніий ще не був готовиий до цього.
— Юда не задля користі зрадив Ісуса, а тому, що зневірився в ньому, — сказав і,
злякавшись блюзнірськоїї відповіді, опустив очі.
— Тоді можна виправдати і вчинок полковника Носа, що зневірився в Мазепі, і
ти виправдовуєш, незважаючи на те, що прагнеш убити ий ого в собі. Бо вичистити слід
Юди в своїїий душі не так легко. Ти хочеш відчужити від себе свіий гріх на папір,
сподіваючись приий ти до нащадків чистим, насправді залишаючись у бруді. І, вдаючись
до таких хитрощів, ти не очищуєш себе, а роздвоюєш: людям віддаєш науку свободи,
сам же залишаєш за собою право вибору неволі. Людям показуєш важкиий шлях, сам
зостаєшся на легшому. І тому в твою сповідь ніхто не повірить: нащадки твоїї не підуть
описаним тобою важким шляхом, а, взявши з тебе приклад, ий надалі залишаться у
вигідніий неволі.
— Що я повинен зробити для власного очищення?
— Знаий ти Ісуса, взяти ий ого хреста на своїї плечі ий піти за ним.
— Де Ісус у цьому споганеному світі?
 — Шукаий ий ого у притворі оскверненого храму душі твоєїї.
— Але ж я відрікся від нього, повіривши, що Юда домовився із синедріоном не
проливати крові.
— Ти ж бачив: кров пролилася на нашіий Ґолґоті. А ти залишився з Юдою. У
нього зрада з розрахунку, а в тебе — зі страху, яка різниця? І тому мусиш знаий ти Ісуса
для каяття.
— Слід вчинку Юди залишився в моїїий душі — немає там місця для Бога. Для
мене залишився тільки один рятунок — сповідь.
— Ти хочеш висповідатися, а не спокутувати? Ба ні — мусиш виий ти із затишноїї
келіїї, як апостол Петро з Гетсиманського саду, і приий няти на себе ті муки, що нині
переносить народ. Блаженниий страждущиий за правду, бо матиме царство небесне.
Єпіфаніий повернувся до столика ий опустив голову над аркушем, що враз став
ий ому непотрібниий . Приглянувся — аркуш був чистиий , жодного слова не виписано на
ньому, і зрозумів чернець, що писати історію свого життя для власного очищення він
ще не має права, бо та історія тільки–но почалася, і треба терпеливо до кінця їїїї проий ти.
Втім, він відчув, як теплі долоні торкнулися щік, хтось ніжно притулився
обличчям до ий ого тімені. І від цього стало легко ий добре на серці, вмить стекла з нього
сукровиця страху перед життям, він став готовим до спокути.
— Це ти, Лебедице? — спитав.
— Я нині була Мотрею, якіий ти подарував рятівні для неїї слова.
— А краий карликів — є він?
— Є, — відказала Лебедиця. — Мотря втекла з того краю, а ти залишився в
ньому ий дотепер і думаєш, що карлики великі і страшні. Відкриий очі, уздри їїх, збагни і
аж тоді ий ди на прощу.
— Де тепер Мотря?
— Цього ніхто не знає. Бо ж не відає ніхто ий того, де душа гетьмана, що хотів
подарувати волю нашому краєві.
— А ти хто?
— Я зболена твоя душа… Бідниий міий страждальцю, як багато горя впало на
тебе, і даий , Боже, тобі сили вистраждати ий ого.
— Але ж ти ділитимеш зі мною у спокуті терпіння, і мені буде легше…
— Я чистота душі твоєїї, і з тобою буду тільки тоді єдина, коли сам очистишся.
Яка ж бо зі мною спокута, зі мною тобі радість. Покутувати можна тільки наодинці зі
своїїм гріхом.
— Куди ж ти подінешся?
— Віддаий мені мого лебединого кожушка, я повернуся у свіий вимір часу.
Показалася тобі, щоб ти знав, що я ще в тебе є.
— З туги за тобою умру.
— Туга додасть тобі сили страждати… Я повернуся до тебе, коли позбудешся
страху і вовкулака здаватиметься тобі боягузливим тхором.
Єпіфаніий підіий шов до стіни, виколупав з неїї сніжно–білого лебединого
кожушка, виламав ґрати у віконці, довго стояв заціпенілиий , вдивляючись за летом
Лебедиці, що віддалялася, маліла і врешті зникла в синяві неба. А коли пекучиий тиск
відпустив серце, Єпіфаніий узяв костура і вдруге рушив у світ, спонукуваниий тепер
наказом білоїї душі своєїї.

Розділ п’ятиий
Молодиий шведськиий король ні страху, ні відчуття жорстокоїї реальності не
відав. ЙЙого коротке життя, сповнене блискучих перемог і трагічних поразок,
замкнулося на стиснутому відтинкові часу — від одчаий душних хлоп’ячих забав у
батьківському палаці, під час яких від ий ого шаблі злітали баранячі ий телячі голови і
кров забризкувала драповані гобеленами стіни, аж до нерозважноїї смерті 1718 року під
обложеним москалями норвезьким замком Фрідріхштеий ном, коли–то король,
покликавши за собою на штурм запалених відвагою свого вождя шведських воїїнів,
вискочив з окопа і був поцілениий тупою кулею в саме серце.
Сповнилася ворожба староїї циганки, котра ще на початку Північноїї віий ни
напророкувала юному королеві коротке і славне життя: можливо, воно ий було тому
славним, що повірив витязь у ворожбу і квапився виконати завдану ий ому Богом місію, а
може, через поквапливість і було коротким, прагнув–бо Карло здобути славу в надміру
ущільненому часі, в якому для куль не залишалося вільного простору і кожна з них
справляла смерть.
Так ішов крізь життя безстрашниий король від поклику віий ськовоїї труби на поле
битви під Нарвою 1700 року, де розбив на голову Петра І, через Варшаву, Краків,
Гродно, Березину, Смоленськ, доки не опинився на Україїні, де зв’язало ий ого Провидіння
з долею народу, якому ще не судилася воля.
Проте, перебуваючи на вигнанні в Бендерах, Карло XII ще вірив у щасливе
призначення козацькоїї націїї, що стала на сьогодні ферментом європеий ськоїї ворохоби, а
завтра, керована своїїм просвіченим провідцем Пилипом Орликом, посяде місце
могутнього гарнізону в центрі Європи і під протекторатом Швеціїї триматиме в
належному респекті перед північним властителем зрадливу Туреччину, протрухлявілу
Польщу і зажерливу азіий ську Московію на чолі із самодержавним ґевалом, в якого, як і в
Карла, долоні чорні від праці ий руків’я шаблі, душа спрагла слави і влади, а серце
невразливе на вид надміру пролитоїї крові.
Стомлюючись неробством у бендерському полоні, без віий ська, бо шведська
армія, полишена в Переволочніий під командою генерала Левенгаупта, капітулювала
перед Меншиковим, задумав король акцію, якою сподівався повернути Швеціїї
колишню славу.
Він прикваплював козаків вибирати чимскоріше гетьмана, що схилив би
кримського хана Девлет–Ґірея до походу на Правобережну Україїну. Тоді султан Ахмет III
підтягне турецьку армію до польських кордонів, а він, король, накаже шведському
віий ську виступити з Помераніїї — і московська армія, обступлена противником з трьох
боків, відіий де назавше у своїї предковічні землі, втративши віий ськову ий політичну
перевагу на європеий ському терені.
Такиий стратегічниий план зародився у голові невгамовного короля, і певен він
був у перемозі, однак мусив ждати, поки закінчиться тяжба за гетьманську булаву між
Пилипом Орликом і Андрієм Воий наровським, якого покіий ниий гетьман ще в Батурині,
перед тим, як послати ий ого на навчання до Німеччини, назвав своїїм спадкоємцем.
Карло XII вагався, кому надати перевагу: Пилип Орлик, справляючись довгі
роки як генеральниий писар, набув неабиякого державного досвіду, проте дужче
схилявся король до молодого, елегантного ий вельми освіченого претендента на булаву
Андрія Воий наровського, що своїїм шармом і безстрашністю імпонував молодому
королеві.
Тяжба тягнулася маий же рік, жінки претендентів, обидві Ганни, навіки
пересварилися, та на початку квітня 1710 року козакам і королеві стало відомо, що
Воий наровськиий відмовився від гетьманства, при тому, як прямиий спадкоємець Мазепи,
забрав державниий скарб, виділивши Орликові на потреби віий ська із шістдесяти тисяч
талярів тільки три.
Не міг Карло збагнути секрету цієїї угоди, а козацтво почало ремствувати. Бо
ким стануть підпомічники, що несуть службу в обозах, постачаючи провіант, або ж піші
деий неки без жолду? ІЇх випишуть з реєстру, і вони, полишені безмаєтному гетьманові
Орлику, підуть хіба що в наий мити. Тож вимагала чернь віддати булаву Воий наровському.
Не знали козаки, не знав і король, що претенденти діий шли тоді згоди, коли
Воий наровськиий отримав із Гамбурга від молодоїї і в політиці впливовоїї графині Аврори
Кеніґсмарк листа, в якому вона застерігала, що продажна Порта щохвилини може
видати Петрові обох претендентів разом з Мазепиним скарбом, то радить вона
едукованому в Дрездені Воий наровському виїїхати чимскоріше зі скарбом до Європи,
здати золото в депозит до якогось банку, а самому заий няти англо–французьку
орієнтацію для маий бутньоїї віий ни з Москвою.
5 квітня 1710 року козацтво вибрало гетьманом Пилипа Орлика: новообраниий
гетьман оголосив «Конституцію прав і свобод Запорозького віий ська», послав депутацію
до Криму до Девлет–Ґірея і на Дон до колишніх булавінців, а також до башкирів і
казанських татарів, щоб сукупно з козацьким віий ськом у січні наступного року по
замерзліий землі вирушити у визвольниий похід в Україїну і взяти Киїїв, Вороніж, Озів.
…На могилах стрепети — мов сторожі або дороговкази. Куди ий ти? Світ
широкиий , а могили ліворуч, праворуч і попереду, і на кожніий квилить сизиий птах,
закликаючи у свіий бік, ніби на світі живе тільки ий ого правда, і він запевняє, що лише з
нею ти будеш врятованиий від олжі, що наздоганяє свою жертву, все ще сподіваючись на
тризну по їїїї душі.
А в якиий бік полетіла Лебедиця і чи була вона — незаплямоване, незанехаяне
Єпіфанієве сумління? Він мусить їїїї наздогнати, подолавши тридесять доріг
чистилищноїї спокуси, ий повернути собі, щоб мати право працювати, любити, навчати і
творити молитву.
Куди ти полетіла, біла душе моя, і яких мук я маю зазнати, щоб ти скинула із
себе лебединиий покров відчуження і, приий нявши знову образ діви, з’єдналася зі мною
назавжди в єдине ціле, і я не ходив би по світу, розчахнутиий на безліч іпостасеий , з яких
тільки одна була чиста — ти.
Як харциз, що вертається на місце свого злочину, ий шов Єпіфаніий до Бендер.
Стелилася під ноги пухка тирса, залишав чернець за собою слід на розтоптаному
зеленому катрані, по якому колись, вільниий од гріха, повернеться назад до покинутого
скиту, і кликав ий ого вперед знаий омою дорогою понуриий стрепет на високому пагорбі до
бендерських воріт. Вдалині серед розпеченого літом міражу мліло місто, в якому
Єпіфаніий колись — скільки часу минуло, і не згадає — дотиком своїїх уст до руки
гетьмана спричинився до ий ого смерті, а потім проводжав поглядом укриту китаий кою
домовину, що на козацьких плечах гоий далася над сполоканим дощем світом.
Неподалік Бендер, між Дністром і Варницею, де похованиий Мазепа, виросло
містечко. «Це Карлополіс — резиденція шведського короля, — сказали ий ому козаки, що
швендяли передмістям без діла. — Ось тут уся ий ого перемога і слава, і маий бутнє, а в
приий мах у нього україїнськиий гетьман — вигнанець Пилип Орлик, що недавно
повернувся з недобитим віий ськом із походу на Білу Церкву».
Вісім полків драгуніїї під командою генерала Бутурліна кинув Петро на армію
Орлика, та здригнулися царські воїїни перед силою і ненавистю ізгоїїв і відступили, а
тоді рушили на вигнаних з рідноїї землі чотири козацькі загони гетьмана
Скоропадського. Із послушенством ординців, яким обіцяли ласку і нагороди, із
запопадливістю мужів, жон яких забрав заручницями до Глухова генерал Бутурлін, з
ненавистю батьків, дітеий яких захопила в ясир покликана Орликом на допомогу
буджацька орда, із хоругвою православного Бога, що то уподобав собі московського
царя і дарував ий ому лише перемоги, з розпаччю хліборобів, которі ціле століття, з року
в рік, марили вільною хвилиною, щоб запопасти серпи і зжати засіяниий хліб, з відчаєм
проклятого неволею племені, якому вже ніколи не всміхнеться свобода, а подароване
Богом життя прожити мусять, і ніхто не хоче вмирати голодною смертю, — вдарили
чотири полки гетьмана Скоропадського і розбили сорокатисячну армію гетьмана
Орлика.
Повернувся Орлик до Карлополіса і спитав короля, де ж та турецька армія, що
мала доперти до кордонів Польщі, де шведське віий сько, що повинно було виий ти з
Помераніїї; король же спитав у гетьмана, де ж Мазепин скарб, за якиий Воий наровськиий
мав, на випадок походу, закупити у Франціїї зброю… «Ось де», — показав Орлик на
козацькиий базар за наметами і бурдеями: там товпилися турки, татари ий усюдисущі
вірмени, купуючи в запорозьких лицарів похідні обладунки, щоб козацтво мало за що
з’їїсти тарані ий випити оковитоїї за колишні перемоги.
Єпіфаніий дивився на торги: козаки продавали невірним гармати ий бунчуки за
таляри; фальконети ий пірначі — за дукати; гаківниці ий литаври — за гривеники; пістолі
ий сурми — за п’ятаки; шаблі ий курінні значки — за тригрошовики — і знову згадався
Єпіфанієві похорон Мазепи, коли–то він дивився на домовину, що гоий далася над
сполощеним світом, і думав про Овідія, якого в давнину теж поховали тут за
незнаий омим нинішньому люду обрядом, та про чорне провалля часу, що проляже між
життям Овідія і маий бутнім співцем, що не пам’ятатиме — бо не потрібна буде ий ому та
пам’ять — боротьби, пристрастеий подвигів і зрад забутого племені, враженого страхом
і покорою, — тож кому потрібна ий ого, Єпіфанієва, спокута, коли сам народ, за дрібняки
позбувшись своєїї зброїї ий державних символів, тієїї спокути не сподобиться…
Безнадія ий нехіть до життя огорнули Єпіфанія на вид цих торгів, галасу та
прихвалювання товару. Якиий сь нетяга скручував шаблю з дамаськоїї сталі в колечко,
відпускав, і вона випорскувала в повітря з дзвінким зоий ком; козак прицмокував, а
гомілатиий турок брав шаблю в руку, змахував нею, перерубуючи кінську волосину,
потім забирав собі, погордливо кидаючи на козацьку матню срібну монету. Іншиий козак
клацав язичком пістоля ий прицілювався в яструба, що ширяв у зеніті, заладовував
кулю, насипав пороху і стріляв — яструб падав додолу, козак забирав монету ий
квапився на краий базарного маий дану до шинку, а там уже кружляв по колу поставець —
то гармаші пропивали виторг за гармати: гуляий душа без кунтуша, раз у рік празник!
Єпіфаніий схопив голову в руки: та невже оце нині, сієїї хвилини, завершує
козацтво у безслав’її свою славну історію? Все ж бо траплялося на козацькому віку:
відбирали вороги в лицарів зброю, самі лицарі залишали їїїї після погрому на полі битви,
бувало, вибухали ий летіли в повітря порожні бочки, ламалися в рукопашнях з
наий кращоїї сталі шаблі, але ж іще досі не продавав козак зброїї — що ж він купить на
позосталі після пропою гроші — ярмо?!
Чернець спитав у підпилого козака, де курінь гетьмана; нетяга підозріло глянув
на ченця в рудіий циндрявіий рясі: для чого тобі, обірванцю, сам гетьман, він у нас один,
ми тільки те ий маємо, що гетьмана, бо жолду дастьбіг і зброїї вже нема, та є ще при
гетьманові вольниця козацька! А хто ти такиий , чи не московськиий , бува, шпигун, геий , та
чи не по душу гетьмана приий шов звідкілясь? Ану, кажи, хто ти, гетьмана не віддамо, ми
вже без зброїї, та з головами, а без нього безголовими станемо…
Нетяга сягнув рукою до пояса, де мала висіти шабля в піхвах; шаблі не було,
гроші за неїї вивітрювалися хмелем з козацькоїї голови; геий –бо, танцювала риба з раком,
а петрушка з пастернаком, а цибуля з часником, а дівчина з козаком! — пішов козак
повзунком по маий дану, приспівуючи: он, святиий отче, хата під очеретом, там наш
ясновельможниий гетьман пенязі рахує, щоб нам уділити, піди до нього, може, ий тобі
ялмужну дасть!
Єпіфаніий стояв на порозі гетьманськоїї світлиці ий довго придивлявся,
намагаючись упізнати в невисокому ий марному обличчям чоловікові вірного
побратима гетьмана Мазепи, що на вигнанні сам гетьманом став. Пилип Орлик у
черкесці ий високих ботфортах, з лисуватим тім’ям і зсутулениий у плечах, стояв біля
вікна і пригноблено дивився на базарниий збрід.
Повернув голову на скрип двереий ; упізнавши Єпіфанія, показав рукою на
лавицю, щоб присів; і подумав Єпіфаніий , що Орлик так само тепер безсилиий , як він
колись у Батурині, і не може нічого вчинити, і не має сили та відваги виий ти до міняий лів,
щоб, як Христос, нагаий кою розігнати їїх у три шиїї. Не може, бо козаки озлоблені
програшем під Білою Церквою і союзом Орлика з ордою, що, відступаючи з Україїни,
потоптала в церквах святі дари ий ікони, поробила в храмах стіий ла для конеий ,
поґвалтувала дівчат, дітям головки порозбивала об стіни ий покидала у вогонь, —
козацтво, озвіріле спустошенням Україїни від Росі до Дніпра, може розірвати свого
гетьмана серед торжища на шматки.
То знаий шов цієїї миті Єпіфаніий в особі гетьмана спільника во грісі, і Пилип
Орлик, гріх свіий усвідомлюючи, підіий шов до Єпіфанія, поклав руку на ий ого рамено і
сказав тихо, немов на змову зазивав:
— Прости, отче, що скривдив тебе тоді словом: ніхто не знає сьогодні, як
поведеться завтра… Тяжко нам стояти віч–на–віч з ордою. Але мусимо вистояти і віру в
Бога у себе зберегти… Я присягав, коли мене іменували гетьманом, дбати о добрі
отчизни, о їїїї цілості, о розширенні прав та вольностеий козацьких, скільки сил і способів
маю. Ніхто не примусить мене втратити віру в будучність мого народу…
Єпіфаніий проникливо зазирнув у вічі гетьманові, дошукуючись у них
впевненості, рівноцінноїї високим словесам, та побачив там тільки зневіри ий смутку
тінь, яку Орлик намагався погасити бадьорою річчю. Сказав:
— Прости мені, ясновельможниий , негідному тебе роззути, за слово, що повім. Ти
склав присягу і вивчив їїїї напам’ять, як спудеий великодню віршу, і тримаєш їїїї при собі
відкупом за все, що чиниш. Задумаєш, звісно, справедливе діло, так коли воно
обертається злом, ти захищаєшся тією присягою перед осудом і карою людською,
немов щитом, і знаходиш у ніий для своїїх діий виправдання. Що ж робити мені, коли я не
маю перед ким присягати, та ий хто мене слухатиме, а діло, праведно мною задумане,
обертається злом? Чи ж то не з доброго наміру виий шов я вранці на Гончарівськиий
маий дан у Батурині, а став помимо волі свідком і співучасником несусвітнього зла? Чи ж
то хотів я своїїм цілунком гетьмана вбити, чи бажав, щоб міий оклик, яким я зупинив
Карла, спричинився до ий ого фатальноїї рани?.. Немає мені прощення, мене осудить
кожен. А про твою білоцерківську акцію, за якоїї покликана тобою татарська орда
опустошила половину Україїни, маий бутні історики у своїїх діяріях похвалу тобі запишуть
за сміливиий ризик. Чому я маю каратися за те, що бачив загибель п’яти тисяч люду, а ти
не знаєш душевних мук, згубивши народу в десять разів більше?
Гетьман люто зблиснув очима, та витримав ий ого погляд Єпіфаніий , бо впевнениий
був тепер у своїїий правоті, і нітрохи не знітився від гордовитоїї Орликовоїї мови, що
прозвучала, як декламація спудея риторики:
— Якиий би успіх чи невдачу мала наша нація, ми зазнали від своєїї діяльності
лише втіху, бо працювали для слави ий величності батьківщини!
— То чому ж ти, утішениий своїїм чином, боїїшся виий ти на базар до козаків, яким
ти не дав жолду, і вони після твоєїї праці для величності батьківщини спродують зброю
разом зі своєю честю?

оник гетьман і довго мовчав, потім підвів голову і, дивлячись Єпіфанієві у вічі,
мовив невпевнено, а сумнів, що забринів у гетьманськіий мові, вселяв більше до нього
довіри:
— Замість жолду я дав їїм іншу цінність, вона сьогодні може здатися
безвартісною, та з часом їїїї вміст набиратиме все вищоїї проби і колись вивищить нашу
націю серед народів… Я вірю в це, мушу вірити, бо, коли б стратив на те надію, —
навіщо тоді моє гетьманство і міий труд?.. Я дав козакам і всьому україїнському народу
наий справедливішиий Закон — «Конституцію прав і свобод Запорозького віий ська», за
яким вони мають право судити навіть мене. Тому я ий не виходжу до них, щоб згарячу, не
втямивши глибинноїї суті Закону, не поквапилися застосувати ий ого до мене, бо Закон
міий — це не попуск сваволі, а визнання людськоїї гідності…
— Хочеш сказати, що заскоро дав їїм свіий Закон?
— Може, ий так… Але настане критична пора битви з деспотією, то мусить наш
народ, ослаблениий оружно, мати зброю, сильнішу за грубу силу темного деспотизму. Ця
зброя, викувана споконвіків у надрах нашого народу, а нині втілена в Закон, діятиме
пізніше. І неомильно… — Голос гетьмана тужавів, тужавість витісняла сумніви,
Єпіфаніий піддався силі гетьманськоїї логіки. — Де в світі знаий деш ти нині такиий Закон?
Може, в Московіїї, що здобула свою едукацію в татаро–монгольськіий школі? У тіий імперіїї,
де божевільниий від самовладдя цар Іван IV міг власними руками задушити
митрополита Пилипа тільки за те, що тоий думав інакше, ніж цар? Чи, може, в Польщі,
що ий донині, на ладан дихаючи, все ще сповідує тевтонськиий абсолютизм? А я дав своїїм
демократичним Законом можливість нашіий націїї стати у повен зріст, дав право кожніий
особі самовизначитися і бути вільною від страху залежності. Бо тільки вільні люди
зможуть створити вільну державу.
— Нині ті вільні люди програють від демократіїї.
— Сьогодні програють вони, а завтра прогрaà ють деспоти. Цар Петро могутніий
днесь серед карликів, яких розплодив по всьому краю, з великих людеий малих
створюючи. Що станеться, коли змаліє весь ий ого люд? Де знаий деться у того народу сила
для витворності в науці ий політичному мистецтві? У змалілого народу малиий розум,
народ з малим розумом стає ордою, що за своїїми ординськими законами
розпорошується в кочев’ях по світу: щораз то більше заий маючи простору, слабне вона
від завоий овницькоїї самовпевненості і ненависті завоий ованих, серед яких виростають
героїї, виховані волелюбством батьків. Карлики ж приречені на духовне вмирання тому,
що наука поголовного зневолення людеий мертва, вона породжує грубу силу, а не
мисль… Нині в нас запанувала орда карликів, завтра з новим Законом ми визволимося
від орди в душах наших. А тоді лицар своєїї зброїї не продасть!
Єпіфаніий слухав щораз то більше впевнену ий вірою проий няту мову гетьмана і
відчував, як у душі проколюється паросток надіїї, задля якоїї варто жити і страждати, а
марево розпачу, що окутало ий ого серед блюзнірського зброєвого базару, відступило, і
він знову побачив: за Мазепиною домовиною іде сполощениий живлющим дощем люд, і
стає того люду щораз більше ий більше, і вже не видно ий ому кінця–краю; ий де
нескінченниий похід з чужини в Україїну, повертаються розпорошені по світу ізгоїї на
рідну землю, колишеться над столоченим краєм вкрита китаий кою домовина, і будиться
до життя і каяття спотворениий гріхом баий дужості україїнськиий народ, тучнявіє силою,
вагітніє думкою і розродиться колись своїїм пророком, що не дасть умерти людськіий
пам’яті, і за це ий ого розіпнуть.
— Ясновельможниий пане гетьмане, — проказав Єпіфаніий , — я тільки–но
повірив вам, та знову сумнів зчервоточив мою надію: ми піддалися орді, вона
розмножилася в нас самих, убивши віру, честь і сумління, і несправедливиий Бог
зоставив нас на світі лише для того, щоб ми доливали здоровоїї крові в жили ординців,
живих соків у їїх мозок, а фізичною своєю силою вирощували хліб, щоб наповнити їїхні
шлунки. Собі ж залишили тільки зрадництво, баий дужість і темряву.
— Ти ще не виий шов із полону зневіри, отче, — промовив гетьман. — Ти впустив
у свою душу орду, яка твоїї святощі спустошила. А ти мусиш іти між людеий і їїх болем і
гріхами їїхніми лікувати себе. А вилікувавшись, зможеш допомогти їїм. Візьми із собою
міий Закон, — Орлик подав Єпіфанієві списаниий дрібною в’яззю пергамент, — і
проповідуий слова ий ого правди навіть у німих чертогах. Може, цим спокутуєш свою
провину за те, що не встояв перед первородним гріхом нашого народу — зрадою своєїї
совісті.
Єпіфаніий узяв сувіий і подався до виходу, та на порозі зупинився і спитав те, що
мусив у гетьмана спитати, щоб упевнитися у правдивості ий ого науки:
— Ви збираєтеся далі воювати, пане гетьмане? А чи вірите в перемогу?
— Ні, — сказав гетьман, і Єпіфанієві стало впевненіше від того, що не почув
бравадноїї олжі. — За свого життя я не діждуся перемоги. Така склалася у світі
кон’юнктура. Але коли ми нині не посягнемо ще раз по наші законні права, то
наступного разу наше право посягати стане незаконним. Ми мусимо щодня вселяти в
людеий віру у власниий Храм на своїїий землі. Іди ий ого шукати.

Розділ шостиий
Позаду вже подолана вплав річка Бог, зникла за шелюгами чужа земля.
Турецька сторожа не спиняла мандрівного монаха — можливо, дервіша з ордену
бекташів, що ий шов з піднятими вгору руками, певно, закликаючи милості в Аллаха, —
багато їїх тут ходить, ховаючись від битих доріг поміж високою тирсою; може, таку
покуту завдають собі, щоб, поминувши прикордонні бекети багатьох держав, обіий ти
весь світ, або ж несуть ґяурам єдино вірне вчення пророка Магомета, хаий над ним буде
мир… Так думали турецькі сторожові, баий дуже поглядаючи на обшарпанця в рудіий рясі,
що з півдня на північ прямував бездоріжжям, ніби десь там, у безвістях україїнських
просторів, має зустрітися ий ому напророчена доля, і ніщо не змусить ий ого схибити з
обраного напрямку, ба навіть самотні тополі, що сивіли на південному вітрі ий тяглися
віттям до Україїни, вилаштовувалися в ряд і линули попереду до рідного краю, мов
ключі журавлів.
Єпіфаніий крокував разом з тополями і, підводячи догори руки, творив молитви,
згадуючи їїх строфа за строфою; з надр пам’яті видобувалися отченаші і псалми, тропарі
і кондаки, єктеніїї і антифони, весь часословець згадався — небувала радість огорнула
душу ченця, і страхітним сном здавалася ий ому тепер пригода в сільськіий церкві
неподалік Глухова, коли–то замість позабутих молитов з ий ого горла видобувалися
прокльони.
«Бог прощає мені, Бог прощає мені!» — кричав до неба самотніий серед степу
Єпіфаніий , та стрепенувся враз від передчасноїї радості, бо збагнув, що в мислі він має
молитви, а уста вимовляють текст Орликового Закону, виписаного на пергаменті, що
оповив ий ого груди під сорочкою: писані в’яззю слова Закону спливали рядочками з
пергаменту і входили в пам’ять, витісняючи звідти тільки що згадані слова Літургіїї та
псалми Давида і посідаючи їїх місце, говорили не Божу, а гетьманську правду ий немов
застерігали, що тільки тоді до нього приий де прощення, коли з церковного амвона, до
якого так упевнено прямує через Дикиий Степ разом з тополями, донесе їїх до людеий .
Він не переставав ворушити губами і чув уже не «Вірую, Господи, ий сповідую,
яко єси Христос, син Бога живого», а карбовані слова Закону:
«Коли в самодержавних державах заховується хвалебниий порядок, якиий самі
самодержавці ведуть перед своєю присутністю, кладучи без заборони своє зізволення
на спільні міністрів та радників ухвали, чому б у вільнім народі не мав би бути
збережениий такиий добриий порядок, якиий був у Запорозькому віий ську за гетьманів,
згідно з давніми правами та вольностями? Через самодержавство, невластиве
гетьманському урядуванню, виросли численні в нашому віий ську незлагоди, розорення
прав та вольностеий , посполите утяження. Отож ми постановили при елекціїї ий ого
вельможності гетьмана таке право, яке має бути збережене в Запорозькому віий ську, що
з усіма генеральними особами має радитися ясновельможниий гетьман про цілісність
Вітчизни, про їїїї загальне добро, і нічого без їїхнього дозволу ий поради не зачинати
своєю приватною владою, не встановлювати і до завершення не приводити…»
ЙЙ далі звучали слова наий справедливішого в нинішньому світі Закону; Єпіфаніий
квапився чимдуж переий ти степ і запопасти слободу чи город, над якими підносяться
зелені бані величних храмів із золотими хрестами, і він, увіий шовши до храму через
захристіє, стане на амвон і проголосить перед многолюддям слова правди — для
козаків і посполитих, козацьких удів і осиротілих дітеий , і люд, у бидлості перебуваючи,
визволиться враз від ницості своєїї ий переміниться в народ, готовиий до людського
життя на волі. А тоді до Єпіфанія приий де прощення, і він з багатоголосим хором
проспіває священниий кант «Благословен гряди во ім’я Господнє, слава во вишніх!»
Так думав Єпіфаніий , долаючи степ, поки на обріїї не завиднілося безверхе село
без храму.
— Де ваша церква? — спитав у поселян, що чомусь розмовляли пошепки і,
пригощаючи обідом, оглядалися боязко на двері ий вікна, наче страхалися, що хтось
неждано увірветься до хати, забере з–перед носа гостя миску та ще ий спитає господаря,
чому годує заий ду з великоїї дороги, не спитавши на це дозволу в сільських властеий .
— Згоріла церква, — прошепотіла закутана понад самі брови в чорну хустку
молодиця.
ІЇїї висмоктане очікуванням якоїїсь біди обличчя пожолобилося у скорботі, вона
хотіла ще договорити, та цитьнув на неїї чоловік, в якого вуса закривали рота, наче
кляп, щоб не міг і слова вимовити, ий молодиця, сидячи на лаві, опустила на груди
голову, покірно зітхнувши. Проказала по хвилі:
— Не було в нас церкви…
— Як так — не було? — здивувався Єпіфаніий . — Чи ж то ви басурмени або
віровідступники?
— Хіба тобі, монаше, не однаково? — пропустив крізь густі чорні вуса чоловік, і
голос ий ого звучав глухо, мов у черевовіщуна. — Не було ий квит, їїж собі та ий годі.
Єпіфаніий відклав ложку — страва більше в горло не ий шла.
— Спасибі, що нагодували, — підвівся з–за столу. — Піду шукати село, де є храм,
бо проповідувати слово правди маю… А де ви молитеся, вінчаєтеся, дітеий хрестите?
— Даий спокіий , чоловіче добриий , — розгорнув вуса чоловік, і голос ий ого став
звучнішиий . — Бога нема, то ий не молимося… Нема Бога! — аж скрикнув господар, немов
переконував себе самого в безбожництві.
— Де нема Бога, там диявол панує! — сахнувся Єпіфаніий , злякавшись слів
господаря, які вдарили в ий ого серце докором, що ий сам так не раз думав у хвилини
розпачу. Він ступив назад–гузь до порога, щоб полишити дім, де живуть переконані
попихачі Антихриста, щоб не мати з ними спілки, та підвівся господар, схопив Єпіфанія
за плече рукою, потряс і спитав:
— А з якого ти краю ий деш, що знаєш Бога? Коли він десь і є, то не в нас, і не
каламуть нашого спокою. Без Бога лучче: кару маємо людську, то чи ж іще Божоїї нам
потрібно? Он повне село консистентів з пістолями, шаблями і нагаий ками — спонуку до
праці маємо, робимо з ранку до ночі, годуємо їїх, немов прірву, але ий самим залишається
щось за зуби покласти. А вже щоб церкву побудувати, попа утримувати та ще ий на Боже
дати — то нема звідки. Тому нам краще без Бога.
— І живете, як тварі?
— А ми тварі і є… Віл чи корова, собака та ий черв земниий — хіба вони моляться
Богу? А живуть… Ти не шукаий у нашому краю храму, в жодному селі нема. Де орда
спалила — татарська, шведська, московська, а де люди з наказу порозбирали церкви на
дрова.
— З чиий ого наказу?
Підвівши голову, тихо заговорила жінка:
— Гнався князь Меншиков до Переволочноїї за Мазепою… а щоб ий ого кості
розтягли вовки по світу, анатема, анатема Мазепі проклятому! — забулькотіли
прокляття в горлі жінки, ніби вона спрадавна завчила, що ім’я покіий ного гетьмана без
прокляття згадувати не вільно, і, вимовивши ий ого, мов віруючиий молитву перед обідом,
спокіий но продовжувала: — Гнався Меншиков за Мазепою, щоб скарати ий ого лютою
смертю, а потім Правобережжям на Польщу ий шов — і полишав за собою в селах
консистентів — таких малих, мов дітеий , людців, озброєних іграшковими шаблями ий
рушницями, ті шаблі не рубають, рушниці не стріляють, та мають вони ще ий нагаий ки —
справжні дротяні, тому люди їїх бояться гірше за драгунів. Вони позаий мали хати,
плюють людям в обличчя, сідають на мужиків верхи і поганяють, справляючи собі
забави, а люди їїм коряться, немов бугаїї, яких ведуть хлопчаки за кільця, вправлені у
ніздрі. А хто відганяється від них, того гуртом обступають, мов оси, видряпуються на
плечі, висмикують чуби… Все вже перебачив наш люд, а такого ще ні, то ий скорився: і
податки платимо, і низько кланяємося, аж до землі, щоб могли у вічі карликові
заглянути…
— Отож вони, — перервав чоловік жінчину мову, — оголосили на сході
народові: «Воля всім. Бога нема, і кари Господньоїї не буде — валіть церкви». І люди
повалили. Слабші розібрали тріски на паливо, бо сутужно в нас із дровами, а хто
сильнішиий — взяв колоди на підвалини для хати, дилиння ж розібрали на курники. А
золоту чашу взяли малі люди і п’ють з неїї оковиту, яку ми їїм варимо… Отак і живемо без
Бога, і лучче нам, бо кари Божоїї не боїїмося і не ждемо, тож із самого ранку п’ємо горілку.
І добре нам…
— У горілці свого бога знаий шли, — сказала жінка.
— Коли це з вами сталося? — не міг ий няти віри Єпіфаніий , що за ий ого відсутність
— таж не так багато часу проминуло, як він покинув Україїну, всього кілька літ — не
залишилося у краю церков, люди віру втратили і молитви забули…
Та згадав, як горів Батурин, орда храми розвалювала, а на дзвіниці, з котроїї
благовіст скликав колись людеий на богослужіння, дригали ніжками замордовані діти, і
Бог на це дивився, дозволяв, терпів таку бузувірську наругу — то чи ж насправді є він
на світі ий чи не з тієїї причини, що ий ого нема, витруїїлися колись з Єпіфанієвоїї пам’яті
молитви, а їїх місце посіли брудні прокльони? А ці люди — хіба менше бачили горя, ніж
він?
І все–таки, не маючи сил повірити в таку безпросвітну пустку людських душ, у
таке чорне провалля людськоїї пам’яті, перепитав:
— Коли це з вами трапилося?
— Що Бога забули? А ий ого немає, правду кажуть малі люди. Бо якби був, то чи
зміг би дивитися на плавучі шибениці, що випливали з Десни і, мов примари, тяглися
одна за одною вниз по Дніпру, трупи на них висіли, і чорне гаий вороння об’їїдало їїх до
костеий . А прибиті цвяхами до дощок козаки ще живі…
— І ніхто їїх не рятував? — спитав Єпіфаніий з боязкою надією, що може–таки
хтось один знаий шовся сміливиий і кинувся на порятунок ще живіий розп’ятіий людині.
— А ти б порятував? Ти б порятував?! — заярився мужик і, вмить приглушивши
густими вусами голос, прошепотів: — Я сам дивився на об’їїдені рибами кістяки, а
вдавав, що не бачу, — всюди вешталися драгуни, та ий своїї донесли б, якби хтось посмів
поховати по–християнськи трупи. Ні, не врятував і не ховав — боявся… Та якби був на
світі Бог, то хоч би страх у нас відібрав… Ну, скажи, ти б рятував? — з такою ж надією, як
тільки–но Єпіфаніий , допитувався тепер мужик.
— Усі мусять покутувати, — проказав чернець.
— Усі не будуть, — махнув рукою мужик. — Хто захоче пхати здорову голову під
Євангеліє? Хіба що один такиий з’явиться — аби за всіх… Та дарма, часи спасителів
минули. Нема Бога!
…Єпіфаніий прибився до другого села — і там церкви не було, і в третьому, і в
десятому не знаий шов. Всюди розмовляли пошепки, ніхто Бога не хотів знати, по неділях
від досвітку до вечора пили оковиту і лежали п’яні в садках, придорожніх ровах, а то ий
просто на дорозі, і ніхто не мав наий меншоїї охоти протестувати проти такого життя.
Карликів Єпіфаніий ніде не бачив, ніхто справити не вмів, чи то боявся сказати, де вони
живуть, проте всі виконували їїх волю, спущену на сільських здоровил–гаий дуків,
скорялися їїм бездумно ий покірно, цілиий тиждень тяжко гарували, а в п’яну неділю
дякували малим людям за щасливе і радісне життя, за можливість безтурботно жити і
не натруджувати мозок.
Аж в одніий слободі Єпіфаніий таки побачив карликів. Були вони подібні, мов діти
однієїї матері, і навіть гаий дуки, що служили в них, набирали кретинічних рис обличчя,
уподібнюючись до карликів; маленькі люди мали самовпевнениий вигляд, вони
надувалися, приндилися, надолужували тим недостаток зросту, дивилися на людеий
холодними, ніби слюдою покритими очима, з яких не просвічувалися ні гнів, ні
жалість…
Збіглися карлики, мов мишва, до двору гречкосія, що не сплатив подушного;
сховавшись за тином, обступили двір, а у дворі їїхні гаий дуки — відгодовані ґевали в
шароварах, якими землю замітали, та з козацькими оселедцями — забирали все, що
заздріли: худобу, знаряддя, хліб. Потім пригнали із села мужиків і звеліли їїм усе те
везти і нести до сотенного двору; мужики старалися справно виконувати наказ
гаий дуків, ще ий зловтішалися ий насміхалися з дурного господаря, якиий замінив вигоду
покори на каригідниий бунт.
А господар вивів з хати шестеро дітеий і жінку, знаий шов у повітці заіржавілу
шаблю і, постинавши їїм голови, закричав:
— Даий те квитка, розбіий ники, рівно сім душ випало із вашого рахунку!
Не пам’ятав Єпіфаніий , скільки сіл обминув після цього трафунку, боячись
показатися на очі людям, яким так зручно стало жити в неволі, що ий бунтаря осміяли, а
потім схвально гули, споглядаючи, як гаий дуки з козацькими чубами закували
непокірного в каий дани і віддали карликам — аби він більше не порушував їїхнього
спокою, не відбирав від них п’яних неділь, коли можна спочивати во хмелю весь день,
замість того щоб вистоювати на молитві в храмі.
Однієїї неділі, зголоджениий до знемоги, заий шов Єпіфаніий до тихоїї слободи,
посередині якоїї на трухлявих підвалинах колишньоїї церкви, що залишила на землі слід
хреста, мирно поселяни сиділи ий вихвалялися один наперед другого, хто краще вміє
зварити оковиту.
— Оце м’ятна настоий ка, і луччоїї приготувати ніхто не може, — доводив мужик,
показуючи сусідам гранчастиий бутель із зеленкуватою рідиною; він неохоче пустив
посудину по колу і скрушно дивився, як вона, переходячи із рук у руки, порожніла.
Мужики цмулили зелену бурду ий плювалися, проте бутель осушили до дна і,
замість того щоб подякувати, ганьбили щедрого сусіда за те, що таку смердюху приніс у
чесну неділю.
— Наий краща калґанівка! — виий няв з матні плескату пляшку другиий мужик і,
притуливши їїїї до губів, висмоктував трунок без передиху, знав–бо, що як пустить
пляшку по колу, то не залишиться в ніий ні краплі на денці.
— Пусте, — скривився третіий , якому вдалося відібрати пляшку у власника; він
висушив їїїї до дна ий пошпурив на саму середину відбитого на землі хреста.
Пляшка впала саме на те місце, де стояв колись церковниий престол, сторчма
стала, і сахнулися підпилі мужики, бо засвітилася враз посудина, немов виий нята з жару
головня, і на очах перемінювалася в золоту чашу, а коли чаша виросла в півсажня,
побачили мужики, як вона наповнюється зі споду по самі вінця криваво–червоним
вином, що вихлюпувалося через креш.
Заніміли мужики, порозкривали роти, бо згадали, на якому місці п’ють у святу
неділю, і кари Божоїї, котроїї давно вже в гадці не мали, збоялися, хрестовим знаменням
себе осіняючи.
 А тоді виступив насередину і став біля чаші невідомо звідки прибулиий чернець
в рудіий циндрявіий рясі ий проголосив:
— Пиий те од мене всі, сіє єсть кров моя Нового Заповіту!
Посхоплювалися мужики, щоб утекти від чуда і Божоїї кари, та не було куди:
навколо виросли стіни, а над головами повисло небо церковноїї бані з восьмикутними
зорями. Чаша з вином стояла вже на престолі, і відправляв перед нею службу Божу
отець Єпіфаніий .
Мужики стояли на колінах, як це уміли з побожністю ще перед пришестям
карликів робити, ий хрестилися, а коли священик виий шов за казальницю, повставали і
слухали проповідь.
Отець Єпіфаніий виий няв з пазухи сувіий пергаменту, розгорнув ий ого і почав
читати, мов з Євангеліїї.
— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Тріий ці. Нехаий станеться
на вікопомну пам’ять та славу Запорозького Віий ська і всього народу україїнського.
Дивниий і невгадниий у долях своїїх Бог, милосердниий і довготерпеливиий , справедливиий у
покарах, вивищує на мірилі правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконіє
смиряє, одні уярмлює, інші визволяє, одні підносить, інші скидає долі…
— Господи помилуий ! — ревнули п’яні мужики.
— Так і народ стародавніий козацькиий спершу був піднесениий безсмертною
славою, просторим володінням та лицарською відвагою, якою довколишнім народам
був страшниий … Потім славетниий во вишніх праведниий суддя Бог через примножені
неправди і беззаконня, покаравши численними карами тоий народ, знизив, змирив і
ледве не вічною руїїною скинув долі…
— Свят, свят. Господь Саваот, іспольн небо і земля… — не так уже впевнено
прогундосили мужики — де ж таку притчу в Євангеліїї вишукав пан–отець — і
крадькома переглянулися поміж собою.
— Московська держава, — читав далі з пергаменту отець Єпіфаніий , —
численними способами до решти зруий нувала наші права та вольності і на народ
вільниий козацькиий наклала невільниче ярмо…
Зашемрали мужики, а один сказав упівголоса:
— Мана… Диви, куме, чаша знову пляшкою стала.
— Єий же єий !.. А проповідує якиий сь обірванець.
— І говорить, скажу тобі правду, не теє… не з Євангеліїї.
— Тихо, тихо, то таки церковна чаша…
— Бабзделя ти п’яна, яка там чаша?
А Єпіфаніий , незважаючи на шемрання, продовжував читати Орликів Закон, щоб
за всяку ціну докінчити, бо впевнениий був, що, коли діий де до імені Мазепи, поселяни
зрозуміють ий ого.
— Тоді славноїї пам’яті ясновельможниий Іван Мазепа, повставши правдою та
ревністю за цілісність Вітчизни…
— Анатема, анатема! — дружно закричали мужики, та Єпіфаніий не спинявся.
— Не менше городам україїнським чиниться нині утяження. Тому по воєнніий
колотнечі і після визволення Вітчизни від московського підданства має бути
встановлена через вибраних на те комісарів і подана до уваги Генеральноїї Ради при
гетьмані…
— Хто ти такиий ? — прочумався від хмелю здоровенниий мужик у козацькіий
смушевіий шапці з довгим шликом. — Ач якиий ! ЙЙому самостіий ноїї Україїни захотілося. А
дідька лисого!
— Сепаратист! — закричали всі дружно, вимовляючи слово, якого навчилися
від карликів, а значення ий ого не зовсім розуміли.
— Мазепинець! — пронеслося зловістям по маий дані, а тоді мужики ліктями
розвалили церковні стіни, на тичку підняли блакитну, всіяну золотими зорями баню, і,
розмахавши, пошпурили їїїї, дивлячись, як вона падає брудним рядном на поросле
глодом цвинтарище.
— Звідкіля ти взявся? — шарпнув Єпіфанія за рясу мужик у козацькіий шапці зі
шликом, копнувши перед тим пляшку, що золотою чашею на мить здалася.
— Я… я приніс вам волю… — запинався переляканиий чернець.
— Тю–ю, та чи ж нужна вона мені? Зовсім нам твоя воля не потрібна. Ти б лучче
ковбас приніс, щоб ми мали чим закусювати по неділях. Волю ми вже мали і знаємо, що
воно таке. На волі порядку нема!
— Вислухаий те мене, — боронився Єпіфаніий . — Я приніс вам Закон про волю,
досить скніти рабами!
— Нам добре так, як є, а ти ий ди, звідки приий шов. Ми хочемо спокою і сала на
три вершки!
— Коли ж ви встигли стати худобою?
— Ну, милиий –любиий , ти вже забагато сказав. Биий те, братця, заий ду, мазепинця,
самостіий ника, таж він на самого нашого царя, благодіий ника ласкавого, руку підіий ма!
Дружно кинулися гречкосіїї на Єпіфанія, били ий ого, товкли, місили ногами. Він
терпляче переносив побоїї і думав у міжчассі:
«Кулака вам треба, а не демократичного закону, нагаий ками тіло до костеий
протяти, щоб спам’яталися від болю і втямили, хто єсьте! Віжок, зубил, щоб морди
розривали, а не свобода, послушенство вам потрібне, а не Орликів Закон!»
І заюшениий кров’ю, зболениий , напівмертвиий почув крізь марення голос
Лебедиці–Мотрі:
«Ти теж їїм кулака обіцяєш? Мало для них карликів? Ти хочеш їїх будити криком,
обрaà зами і в такиий спосіб завоювати їїх серця? Сонного обережно буди, щоб не злякався,
полуду з очеий не здираий , а вмиваий , щоб не боліло, світлом духа не засліплюий , а освічуий ,
будь учителем, а не погоничем…»
Пішов Єпіфаніий з маий дану і чув за собою регіт п’яних, вдоволених хмелем
мужиків:
— Нас не проведеш на полові, ми стріляні горобці! Знаємо, по чому пуд солі…
Волю приніс! Таж зовсім не нужна нам тая воля… Ну скажи, куме, ти в нас наий мудрішиий ,
для чого хохлові, галушці репаніий , потрібна свобода? Що ми з нею робитимемо? Тільки
людеий насмішимо…
— Та воно–то конешно, — відказав мудриий кум, чухаючи потилицю. — Коли
нема, то ий не потрібна, а якби була, то хаий би була. Та що тут говорити, братці, — чого
нема, того нема… Пиий мо краще, раз на тиждень неділя!
Єпіфаніий плівся бездоріжжям. Слобода, в котріий на землі зостався споганениий
знак хреста, вже давно сховалася за перелісками, а блюзнірськиий сміх упряжених
людеий , яким м’яка ий вигідна стала юхтова шлея, летів за ним, відбираючи рештки сил.
Розумів: якою тяжкою не була б ий ого спокута, він зможе визволити від гріха лише себе,
а ті люди, що осквернили Храм на землі, у своїїх душах, залишаться в невіданні
спокутноїї потреби, і ий ого каяття, і ходіння по муках їїх не врятують. Треба підіий мати
весь народ на хресниий хід. Треба вивести весь народ з малості, як виводив Моий сеий з
Єгипту ситиий рабським хлібом люд Ізраїїлю, сорок років блукаючи аравіий ською
пустелею в терпеливому очікуванні смерті останнього ситого раба.
Мусить з’явитися Месія в Третьому Римі — інакше духовна чума витруїїть
Божиий образ із людських облич, і стане народ навіки безликим, перестане бути
народом.
Орда карликів суне в Україїну, заполонює їїїї, і прилипають вони, мов поліпи, до
великих людеий , залишаючи в їїх душах назавше слід малості. Де Месія, що своєю смертю
при народі навчить ий ого, що можна встояти перед карлицькою подобою, не дати
заплямувати себе їїхньою тінню або ж віддерти ту тінь від живого тіла, якого болю це не
завдало б?
А може, мені суджено стати Месією, може, треба дозволити розіп’яти себе в ім’я
спасіння люду? Та чи приий шов уже час для подвигу Мученика, чи виросла в нас своя
Ґолґота, яку було б видно всьому краєві і муки Месіїї на ніий ? Чи готовиий я до тих мук, чи
готовиий народ освятити себе ними і зцілитися? І чи можу я, не проий шовши сам свого
очищення, долати шлях на Ґолґоту?
Помилуий м’я, Боже, по велиціий милості твоїїий…
Де ж тоий краий , в якому загніздилися карлики, з якого розплідника
розповзаються вони, помазані Антихристом, по землі? Як я можу боротися з ними ий
бажати вмерти від їїхніх рук на хресті, коли не знаю тієїї ворожоїї сили, шкідливоїї суті
їїхньоїї філософіїї, джерел тимчасовоїї всемогутності? Як я можу протиставити їїм своїї
моральні цінності, не збагнувши їїхньоїї ницості?
Та коли я маю ті моральні цінності, то мушу спершу вигартувати їїх серед них.
Хто мені покаже до карликів дорогу? Вовкулака? Ніхто іншиий не покаже, і треба знову
ий ти з ним на змову…
Витрачаючи рештки своїїх сил, здобувся Єпіфаніий на вовчиий голос і завив.
Прокотилася луна степом, ударилася об стіну баий рачних застумів і відлунилася
злорадним гавкотом.
У ту мить він побачив, як із далекоїї гущавини вихопився повіз, запряжениий
четвіркою чорних тарпанів, — були це коні Апокаліпсису: Віий на, Голод, Смерть і Мор.
Правив ними двометровиий верзюк з тарганячими вусами і непокритою
головою; він стояв, розчепірившись, у повозі, напинаючи ремінні віжки, рвав уздечками
кінські морди, бив конеий дротяною нагаий кою, коні хропіли і дихали вогнем, тратували
землю копитами і зупинилися біля подорожнього, що лежав долілиць на потрісканіий
землі.
— Полковник Ніс? — підвів голову Єпіфаніий .
— Бери вище! — почувся владниий голос.
— Ваша величносте… — стетерів чернець, схопився і, стріпуючи пилюку з ряси,
чекав неминулоїї покари за глухівськиий обман.
Аж тоді розплющив очі і вельми здивувався: на передку повоза сидів карлик,
що правив кіньми, а поруч з ним — вельможа в кучерявіий перуці, що закривала ий ого
всього, мов вивернениий кожух.
— Привиділося тобі, преподобниий , бери нижче, — сказав вельможа. — Я —
Меншиков, хіба не впізнаєш?
— Куди ж ти мчиш і звідки?
— З Малоросіїї до столиці Третього Риму. Сідаий зі мною!
І рвонули коні Апокаліпсису, звертаючи з польовоїї доріжки на битиий шлях.
Довго чи коротко летіли коні, по землі дудніли чи ширяли в повітрі, мов
огненні зміїї, полишаючи по собі чорну смугу пожарищ…
Спам’ятався Єпіфаніий лише тоді, коли на північному прузі болотистоїї рівнини
засвітився до сонця золотиий шпиль Адміралтеий ства над чорними бастіонами царського
гарнізону.
Апокаліптичні коні стали враз звичаий ним цугом, ліниво повискував на них
карлик–машталір, Меншиков повернув голову до Єпіфанія, що лежав скулениий у повозі,
ий промовив:
— Ти мужньо вистояв у Батурині, вірнопіддано проголосив першу анатему
Мазепі, тож призначаю тебе своїїм сповідником. Послужив Мазепі, служитимеш тепер
мені. Будеш, коли накажу, приходити до Петропавлівського собору і в сповідальниці
вислуховуватимеш моїї гріхи. А житимеш серед карликів на Василівському острові.
Тож подумав Єпіфаніий , що доля посилає ий ому наий тяжче випробування.
 Серед карликів

Розділ сьомиий
Поза понурим, схожим на казарму, палацом Меншикова, якиий заступив глибину
Василівського острова від багатоокого Петербурга, що виростав обабіч Великоїї
першпективи кам’яницями і мазанками, ховалася Карлицька слобода, що їїїї заснували
Петро І і ий ого фаворит Меншиков ще в ті часи, коли обидва юні були ий прагнули
небувалих і нечуваних у сірому світі московськоїї імперіїї розваг.
В кінці XVII сторіччя молодиий цар, повертаючись із Голландіїї, де вчився
будувати кораблі ий приглядався до європеий ських звичаїїв, привіз собі на потіху пару
маленьких людеий , Тома ий Мімі, якими забавлявся у вільниий час, немов ляльками:
ставив їїх на своїї величезні долоні, підкидав ними, втішався їїхньою малістю,
безпорадністю і страхом, та головне — відчував під час забав незмірну свою перевагу
над ними.
Коли ж хлоп’ячі забави з карликами цареві набридли, в ий ого винахідливіий
голові зродилася ідея одружити своїїх улюбленців, а щоб вони не були самотніми серед
великих людеий , задумав спровадити з усього світу їїм подібних і в новіий столиці, яку
розпочав будувати над Невою, заснувати колонію карликів, яка б повсякчас, немов
настільниий полігон, що представляє фельдмаршалові поле бою, була б прообразом
великоїї імперіїї, де люди повинні бути іграшками в руках всесильного повелителя.
Цар дав доручення Меншикову підписати з європеий ськими державами
контракт на купівлю менших за нормальниий зріст істот — людеий , звірів, птахів. З усіх
же кінців московськоїї імперіїї спроваджував своїїх недорослих співвітчизників за
безцінь, причому за щонаий менших і щонаий потворніших платив подвіий но, — і невдовзі в
молодому Петербурзі в залі палацу Меншикова, обставленому малими меблями, за
низенькими столиками, заставленими мініатюрним посудом, з приданим, що
складалося з карликових конеий , котів, куреий , собак, у присутності двометрового царя,
трохи нижчого за Меншикова, статечних міністрів, розкішно одягнутих дам і фреий лін
відбулося весілля нобілітованих у дворяни колись нещасних, духовно ущерблених
істот, що досі губилися в людському морі ий були погорджувані або ж надміру
обдаровані жалістю. Отож весілля голландських ліліпутів стало першою датою в історіїї
карлицькоїї колоніїї: після смерті основоположника колоніїї великого магістра Тома дата
ця відзначалася як велике свято ий обростала часом священними для малих людеий
легендами.
Світ карликів був ніби потоий бічним і від творців колоніїї позірно незалежним —
зі своїїм управлінням, власними і не знаними досі людству законами та вірою, що нічого
не мала спільного з Христовим вченням.
Малі люди, зібравшись у громаду, відчули раптом свою вартість та силу і,
переий нявши у власть імущих ий самого царя жорстокість, знань же не переий нявши —
побоювався ий ого величність віддавати їїх малим людям без душ, — витворили своє
власне вчення, з якого виросла, як і у великих людеий , політична практика, а що була
вона супротивна одвічним людським звичаям ий загрозлива для світу — розпорядився
Меншиков обгородити колонію високим парканом, щоб таємною для людеий
залишалася, і, побоюючись від них для держави небезпеки, сторожу з гвардіий ців
поставити.
Та зобов’язані міжнародними конвенціями вербувальники карликів безупину
доставляли до Петербурга замовлениий товар, колонія розросталася, паркан разом з
вартовими гвардіий цями посувався щораз то ближче до Меншикового палацу, і
сіятельниий князь виводив їїх партіями, щоб не розрослася колонія на весь Петербург,
давав їїм караючу владу і посилав у місця, де було неспокіий но, а наий більше до непокірноїї
Малоросіїї; призначав теж машталірами князівських повозів та чорних кибиток, що
забирали запідозрених у змові проти царя людеий ; служили вони також «язиками», які
гаслом «слово і діло» виявляли на вулицях державних злочинців.
Карлики у своїїий колоніїї сповідували ідею рівності, вищих за себе ненавиділи і
тим, котрі надто вивищувалися над магістром і комтурами, стинали на ешафоті голови.
Мали свіий університет: не знаючи, як і їїх протектор князь Меншиков, письма, вони на
вечірніх політичних заняттях вивчали напам’ять історію колоніїї, зокрема біографію
першого великого магістра Тома.
…Машталір карлик Єрмолаий зупинив конеий перед високими фігурними
воротами із гартованого заліза; ворота рвіий но відчинилися, і четверо слуг у барвистих
лівреях, постававши парами біля стулок, вмить у поясі переламалися.
Меншиков виий шов з повоза. Змірявши поглядом Єпіфанія, що стояв перед ним
пониклиий , ніби засуджениий до страти, бридливо чмихнув і кивнув карликові пальцем.
Тоий досадливо зітхнув, ліниво зліз із передка на землю і став ще меншим, ніж виглядав
дотепер. Через це був явно невдоволениий , бо досягав Меншикову до коліна, а Єпіфанієві
до паху; він почав надуватися, приндитися, і хоч більшим від цього не став, зумів усе–
таки викликати певниий решпект у повелителя, а в Єпіфанія — почуття здушеного
страху: очі в карлика наливалися холодною червінню і були достоту такі, як у
розшалілих ординців, що вирізували в Батурині людеий .
Мабуть, через це зникло в Єпіфанія враження карликовоїї малості: він згадав
пригноблених поселян, що розмовляли пошепки, і відчув тоий же їїхніий ляк, що
позбавляв голосу і владності тіла; стерпло в ньому серце в передчутті незвіданого ще
лиха.
Меншиков поблажливо посміхнувся до карлика, проте і в нього та усмішка
перемінилася в запобігливу гримасу; він показав пальцем на Єпіфанія і мовив,
відводячи погляд від червоних карликових очеий :
— Не зрівнювати, одягти в чорне, поставити на жолд супроти одного монаха
Петропавлівського монастиря ий поселити в сторожці біля піщаного складу.
Князь повернувся ий подався зі слугами до палацу; з двору вибігли конюхи ий
повели за уздечку конеий , а коли за повозом зачинилися важкі ворота, карлик
видряпався, мов по дереву, на спину Єпіфанієві, звісив ий ому на груди ноги, вигідно
всідаючись на шиїї, і голосно вий окнув.
Єпіфаніий умить відчув дивну в собі переміну: так, напевно, полегшувалося
життя в посполитих, коли їїх осідлували карлики, і вони з людеий , яким досі треба було
думати про Бога і хліб насущниий , ставали бездумним і ситим тяглом. Єпіфаніий зрозумів
усю небезпеку такоїї вигідності, він стенув плечима, щоб скинути з себе карлика, та
було вже пізно: Єрмолаий цупко оповив ий ого шию кривими ногами і, тримаючись за
рідкавого чуба, п’ятами пришпорив під ребра.
Чернець помчав, мов неприборканиий лошак, до отвору в паркані, біля якого
стояли меншиковські гвардіий ці, заблагав у них порятунку, та злякані сторожові
розскочилися врізнобіч, бо такого дива, щоб карлик верхи їїхав на великіий людині, — ще
не бачили.
Не бачили, видно, такого ий самі карлики: вони вибігли із своїїх бурдеїїв, бігли
назустріч машталірові, що несподівано з наий меншого став наий більшим, але карликом
залишився, вони попадали перед ним ниць на землю і надривно закричали:
 — Хаий живе великиий Єрмолаий , вірниий учень покіий ного, але вічно живого,
живішого за всіх живих на світі магістра Тома! Під твоїїм мудрим керівництвом ми самі
виростемо і доведемо їїм перевагу нашого ладу! — Карлики показували на палац
Меншикова. — Навчи нас, як стати великими!
Єрмолаий наприндився і загорлав, простягнувши вперед руку:
— Великим стане тоий , хто осідлає Малоросію!
— Ур–р–ра! Ми готові до цього великого чину!
— Вірним шляхом ідете, карлики! — повторив Єрмолаий улюблениий заклик
покіий ного великого магістра Тома. — Я обіцяю вам за п’ятиріччя дати по одному
малоросові на душу населення, а тоді ми всі підіий мемося на небувалу висоту. Віднині
наш девіз такиий : кожному карликові по хохлові! Скільки нас є сьогодні?
— Не більше двохсот п’ятдесяти і не менше двохсот відібраних — стільки,
скільки належиться за статутом.
— Ми статут змінимо і за п’ятиріччя подвоїїмося!.. З князем–протектором я
з’їїздив Малоросію з краю до краю: вже немає там сепаратистів, усі хочуть возз’єднання
з нами, усі готові підставити нам своїї спини. А хто цього не хоче, тих ми зрівняємо,
батеньки! — Єрмолаий безбожно копіював магістра Тома і хвацько розрубував повітря
ребром долоньки. — А ось осідланиий малорос, з якого розпочне своє життя нова
історична спільність. Одягніть і нагодуий те ий ого до відрижки, а ввечері проведіть на
політичне заняття, щоб він почав пізнавати наше вчення, яке тому непереможне, що
воно правильне! — не втримався і тут від плагіату Єрмолаий .
— Хаий живе великиий магістр карлицькоїї держави Єрмолаий ! — хором
пропищали маленькі люди.
Єрмолаий зіскочив із шиїї ченця, карлики потягли ий ого за поли рудоїї ряси туди,
де стояла церковця без хреста, набита мішками з піском. Біля неїї притулилася
сторожка, в якіий карлики поселили Єпіфанія.
Не стільки переляканиий тим, що з ним відбувається, скільки здивованиий ,
Єпіфаніий обережно розглядав сторожку, боячись умерти від чергового подиву. Він
присів на лежака, освітлениий блідою квадратовою плямою, що падала з маленького
віконця: у сторожці було сутінково, дощані стіни тьмяно блищали соляною намороззю і
були голі — від цього ченцеві стало легше на душі, бо ж сподівався побачити на них
якщо не знаряддя тортур, то хоч підвішені на кілках канчуки, — нічого ж бо доброго не
міг очікувати від червонооких карликів, що так ревно заприсягнулися осідлати всю
Малоросію; ий , мабуть, через те, що полегшало на серці, прокололася в мозку дрібна
цікавість: чому карлики зробили в церковці склад саме з піску?
Єпіфаніий став на лежака ий виглянув крізь віконце: церковця з цибулинною
банею розсідалася від набитих піском мішків, а від церковці аж до берега Неви стояли в
довгіий шерензі карлики і передавали один одному зі жмені до жмені мокриий ,
видобутиий щоий но з дна річки пісок.
Карлики працювали невтомно, тонкоголосо виводячи при цьому маршову
пісню, а біля церковці виростала купа піску, якиий вони тут же засипали до мішків.

Не витримав Єпіфаніий , виий шов, долаючи страх, зі сторожки, підіий шов до

маленьких роботяг і, несміливо обриваючи їїхню бадьору пісню, запитав:
— Для чого вам… пісок?
— Екоий хохол! — закричали гуртом карлики, на Єпіфанія посипалися
зневажливі, повні ненависті ий погорди слова: — Манда хохлацька, жмикрут,
самостіий ник, хитрун! А як там у вас балакають: «Ти почекаий , а я посеру», «Пан за пана
заховаий ся!» А правда, що у вас такі низькі хати, що в печах тільки паляниці можна
пекти, а коло хат срачі будуєте і в них гівно тримаєте? У–ух, блядь ти нєрусская, він
питає, для чого нам пісок!
 Розлючені карлики обступили Єпіфанія, готові ий ого шарпати ий кусати, та ось
один, спокіий ниий і поважниий , з пом’ятим, немов шмата, обличчям виступив уперед і
мовив повчально:
— Послухаий , хохлацька твоя башка: ми хочемо мати багато піску — і вся тут
мудрість.
— Я розумію, — відказав Єпіфаніий , — що пісок, можливо, ий потрібен, але для
чого ви набиваєте ним мішки?
— Сказано: малорос — нєдорос! А як би ви могли тоий пісок порахувати? По
піщині?
— Навіщо ж рахувати? — все більше дивувався Єпіфаніий .
— Ми ж хочемо перегнати всі країїни світу з видобутку піску. Усьок?
— А що це дасть?
— Це засвідчить перевагу нашого карлицького ладу: жодна країїна світу не буде
мати стільки піску на душу населення, як наша колонія! Тепер зрозумів?
— Як не розуміти… — зовсім знітився Єпіфаніий . — Але ж пісок у вас ніхто не
купує, за які гроші ви їїсте?
— Це зовсім інша справа! — розвів руками Поважниий Карлик. — Ми стоїїмо у
Меншикова на спеціальному паий ку. Такого їїдла ти ще ий не куштував: білиий хліб, окіст,
кури, гуси, індики, балик, червона ий чорна ікра, вишнівка, малинівка, заморські вина!
— За що така щедра плата?
— За те, що нас бояться Меншикова піддані.
— То для чого вам так тяжко працювати всує, коли маєте плату за те, що єсьте
страшні?
— Ми загартовуємо свіий дух у самовідданіий праці! — виструнчився Поважниий
Карлик.
Карлики, що цілиий час незадоволено галасували — забагато честі хохлові! —
раптом стихли. Від бурдеїїв, що скупчилися посередині загородженого маий дану, мов
купки кротовиння, ий шов до гурту машталір Єрмолаий , обраниий нині магістром колоніїї.
— Закінчуий те роботу і марш на політиче заняття! — гукнув.
Він підбіг до Єпіфанія, видряпався по ий ого спині на шию, зручно вмостився і
пришпорив у боки п’ятами.
— Вперед, хохляндія! — пропищав.
Єпіфаніий знову відчув у собі стан блаженноїї приборканості — дивна переміна
відбувалася в душі, коли ий ого осідлував карлик. Тільки–но він усім своїїм єством
протестував проти карлицькоїї жорстокості, дивувався з їїхньоїї нісенітноїї праці, ий у
хвилину застанови їїхніий спосіб життя здавався забавою; була мить, коли він
сповнювався лютою силою настільки, що міг стлумити цеий низькорослиий збрід,
розметати ий ого увсібіч, схопивши в руку по два–три карлики разом. Та ось, відчувши на
собі погонича, вмить присмирив протест, і лють, і огиду, а на їїхнє місце підступно
вповзало липуче почуття спокою ий безвідповідальності за все, що діється довкруж; він
мусив тепер виконувати чужу волю, а чию — стало баий дуже, бо ж не бачив над собою
мізерності того, хто сидить зверху. Такиий стан мав свою звабу: він обіцяв затишок, до
того ж голодному ий змореному Єпіфанієві супроти волі ввижалися окости, балики, ікра,
білиий хліб, зрештою, будь–яка їїжа, якоїї він, неосідланиий , не знаий де або ж тяжко буде їїїї
роздобувати, а тут за покору дадуть задурно.
Єпіфаніий біг підтюпцем, несучи на собі карлицького магістра, ий відганяв, як
тільки міг, від себе ниці думки про дарованиий за приниження хліб, та вони вперто
всмоктувалися в мозок, ий чернець намагався пригадати, коли то ним уже володіла чужа
всевладність, проти якоїї він не мав сил боротися і якіий у муках сумління піддавався.
Згадав: був це батуринськиий страх. Але що може бути спільного між божевільним
нападом жаху, від якого ціпеніє воля, і звабою спокіий ноїї безвідповідальності? А є тоий
зв’язок, є — у меншості своєїї волі перед чужою, у карлицькіий малості своєїї душі.
Тож знову, як уперше, стенув Єпіфаніий плечима, щоб скинути із себе нахабного
вершника, та це ий ому не вдалося, а ще вдарилася об свідомість твереза думка, що
нічого цим собі не допоможе: карлики ий ого наздоженуть, а на сторожі біля воріт колоніїї
стоять озброєні гвардіий ці: за парканом височить схожиий на казарму палац Меншикова,
за палацом — Петербург, за Петербургом — безмежна імперія, і безнадія, сильніша за
страх у Батурині, зневольнила бунт у Єпіфанієвіий душі. Він скорився і побіг далі, а коли
карлики, що ий шли позаду, почали благати Єрмолая, щоб дозволив їїм по черзі
повозитися на малоросові, то Єпіфаніий уже без супротиву підставляв спину малим
людям і виписував під регіт карликів кола по маий дані, навчаючи їїх секретів
маий бутнього панування над Малоросією.
Врешті вхоркався Єпіфаніий , ий ому дали їїсти, потім посадили скраю маий данчика,
де вже сиділи на мішечках з піском подібні один до одного, мов близькі родичі, малі
люди, приготувавшись до політичного заняття. Єпіфаніий ліниво перераховував
карликів — їїх було більше двохсот. Це ті, що скупчилися біля Єрмолая, — вибрані, а
подалік сиділо видимо–невидимо простих карликів.
Єпіфаніий приглянувся, були тут представники обох статеий , одягнуті по–різному,
бо ж з різних сторін світу позбиралися. Хто в голландських панталонах, хто у
французьких треуголках; ось жіночка в перловому віночку, прикритому хусткою з
тонкоїї кисеїї, — певне, кавказка; ось мордовка у вишиваніий червоною шерстю сорочці, з
разком срібних монет на грудях; а це, мабуть, сибірячка в подібному до лопати
кокошникові; он там ціла зграий ка маленьких жіночок у червоних керсетках і сап’янових
черевичках — ці з Україїни, напевно, козацьких полковників дружини, що понаписували
своїїм мужам до Туреччини листи з проханням приий ти до царя з повинною і через це
змаліли — про них розповідала Лебедиця; карлики чоловічоїї статі були зодягнуті
здебільшого в кацапські косоворотки, і видно було, що правлять тут вони…
Статечно виий шов перед усіх Поважниий Карлик, всівся на мішок з піском,
поклонився Єрмолаєві, що сидів на вищому мішку, ий розпочав навчання.
Єпіфаніий швидко збагнув, що карлики різних національностеий , зібравшись у
міцну і спаяну дружбою інтернаціональну колонію, порозуміваються між собою
московською мовою як засобом міжнаціонального спілкування, та щоб усім була
зрозуміла ий ого мова, Поважниий Карлик вживав для зв’язку менш зрозумілих понять
одні і ті самі слова та словосполучення, серед яких наий частіше вирізнялися такі:
«виконаємо і перевиконаємо», «покажемо світові перевагу нашого ладу», «крокуємо у
світле маий буття», «наша наука наий досконаліша, бо вона озброєна передовим вченням»,
а коли ий цих слів не вистачало, він вдавався до вишуканого сквернослів’я, що
викликало пожвавлення в залі.
Заняття почалося з уроку історіїї карлицькоїї колоніїї. Рідну історію карлики
знали, видно, напам’ять, бо зразу ж піднявся ліс рученят; усі наперебіий вставали ий
декламували легенду про зодчого карлицькоїї колоніїї Тома. Легенда починалася з опису
весілля Мімі ий Тома в палаці Меншикова. Коли хтось до конфірмованоїї легенди додавав
щось своє, того Поважниий Карлик присоромлював, а публіка вимагала покарання.
Карлики схоплювалися з місць, викрикували: «Смерть скаженому собаці!», «Всіх ворогів
до одноїї ями!», однак Поважниий Карлик нагадував присутнім про наий гуманнішиий у
світі карлицькиий лад, а нахабі, що посмів ревізувати наий справедливіше вчення Тома,
присуджував строк на піщаних рудниках, де він повинен перевиховуватися, і
винуватець тут же манджав під конвоєм на берег Неви.
Ортодоксальність легенди полягала ще ий у тому, щоб у їїїї викладі ніхто не
посмів змінити жодного слова. Наприклад: сіятельниий князь Меншиков на
знаменитому весіллі звелів поставити на стіл перед молодими величезного торта, сам
розрізав ий ого, з торта вискочили дві чепурні карлиці і протанцювали на столі менует.
Карлики, що походили із сіл, не розуміли значення цього слова і плутали патріотичниий
термін «менует» з іншим, теж незрозумілим, але з ворожого лексикону взятим —
«пірует». Справа в тому, що карлиці, як виявилось потім, танцювали зовсім не менует, а
лише виконували пірует, за що їїх скарали на горло, а слово «пірует» клеврети Тома
оголосили крамольним.
Ніхто з карликів не смів розмовляти своєю рідною мовою. За таку провину
порушника виводили до мішка, на якому сидів Єрмолаий , і примушували каятися в тому,
що донині не усвідомив іще своєїї належності до новоїї історичноїї спільноти, в якіий живе
інтернаціональниий простиий карлицькиий люд.
Наий більше, як зрозумів Єпіфаніий , завдавали карликам клопоту економічні
проблеми: це їїх нудило, і вони починали дрімати. Наий простіше розв’язувалася
проблема піску: треба ий ого невпинно добувати, здивувати світ кількістю на душу
населення — і квит. Це реальна можливість.
А ось питання світлого маий бутнього… Відомо, що в карлицькіий державі
розробляється вчення про прищеплення груш на вербах. Доповідь про результати
дослідів виголосив Першиий учениий карлик: він науково довів, що в недалекому
маий бутньому, в день карлицького свята Одруження Мімі ий Тома карлики покуштують
перших, незнаних досі світові пахучих вербогруш. Проте ніхто з карликів на таку
заманливу перспективу не зреагував, чули вони про це вже не раз і тому поголовно
засинали. Тоді взяв слово Другиий вчениий карлик, що вже довгі роки працював над
вирощенням жита, в якого не буде стебла, а тільки один колос. Щоб роздрухати публіку,
Поважниий Карлик звелів проголосувати: хто за те, щоб на друге літо спекти хліб з
такого жита?
Карлики, що дбали про пожвавлення в залі, заплескали, оплесками розбудили
тих, які спали, — всі дружно проголосували «за». Поважниий Карлик запитав, хто проти:
один ліліпут, що міцно заснув, прокинувся ий підняв руку, думаючи, що голосують «за».
Нещасного тут же вивели з маий данчика і руку відрубали. Відтоді вже ніхто не дрімав,
усі думки карликів спрямовувалися до однієїї мети — не заснути.
Єпіфаніий збагнув, що всі ці питання розглядалися на карлицьких засіданнях
уже не раз — з поведінки карликів прозирала завченість. Але ж нинішніий день приніс
нову проблему: в наий ближчому маий бутньому карлики повинні осідлати всю
Малоросію, а клич Єрмолая «по одному малоросу на душу населення» збіднював
грандіозні карлицькі плани — їїх же не так багато…
Довго думав Єрмолаий над тим, як змінити стариий революціий ниий клич у нових
політичних умовах… Цар Петро, що замінив карликам Бога, помітно старіє, цілиий час
проводить у битвах, ий ому вже не до забав. Карликів на Василівськиий острів прибуває
щораз менше, і все то старе і скалічіле, а тому гурт відібраних карликів не зростає.
Тяжко мислив Єрмолаий , врешті підвівся ий проголосив:
— Я вношу поправку до закону про Малоросію: на кожного карлика по одному
малоросіий ському повіту, або, як це у них називається, — по сотні!
— А коли сотнями не захочуть? — кинув хтось сумнів. — Хохли ж уперті, коли
збираються докупи…
— Ми проведемо референдум по козацьких сотнях. На східних окраїїнах
Малоросіїї багато охочих знаий деться. Я з’їїздив Хохландію з краю в краий — там
сепаратистів стає щораз менше!
— Хаий живе Єрмолаий , що нині став великим! — закричали карлики. — Великим
стає тоий , хто сідає верхи на малороса!
Заняття закінчилося. Карлики повставали, притулювалися один до одного
спинами — мірялися. Відбувався ритуал зрівнювання з меншим.
До Єпіфанія підіий шов Поважниий Карлик і сказав:
— Паґаваріть нада!
 Він узяв Єпіфанія за мізинниий палець, відвів набік, довго ий пронизливо дивився
на нього, міряючи доверху ий ого високу постать; у червоних очах ліліпута тінився жаль
ката, що не має змоги негаий но розправитися з жертвою, захищеною в цю мить
сильнішою, ніж у карлика, владою князя Меншикова.
Поважниий Карлик наказав Єпіфанієві сісти на землю, а сам ходив довкола,
дотикаючись гладкими пучками пальців до ий ого вух, потилиці, носа, цілився
розчепіреною п’ятірнею в очі, і Єпіфаніий в моторошності збагнув, що карлик в думках
відрізує ий ому вуха, ніс, вибирає очі, гатить сокирою в потилицю.
Знав, що нічого карлик ий ому не вчинить, бо на ий ого захисті стоїїть сам
Меншиков, якого карлики недолюблювали, проте станеться з ним непоправне лихо,
якщо Меншиков утратить ласку в царя або ж Єпіфаніий не сподобається князеві на
першіий сповіді.
— Ти знаєш, куди потрапив? — спитав урешті Поважниий Карлик.
— Знаю: до карлицькоїї колоніїї, — відказав Єпіфаніий , боязко виминаючи
червониий погляд ліліпута.
— Ні, — відказав карлик з пихою. — Ти потрапив до Маий бутнього Раю.
— Як можна потрапити в маий бутнє?.. А нині чим є ваша колонія?
— Я ж сказав тобі: Маий бутнім Раєм. Іншоїї назви ще не маємо, і тобі не радив би
називати нас колонією. Цю назву придумав Меншиков, що нині могутніий , але від нас
залежниий … Ось я в молодості служив «язиком» при царському дворі. Ти думаєш, мені
завжди підказували, в чиий бік крикнути «слово і діло» ий показати пальцем? Такі накази
час від часу дає сам цар, коли готує списки змовників. А поза тим — наша воля! Не
сподобався мені жебрак, що надто вошивиий , заразу розносить, — «слово і діло!»
Наприндився надто середніий дворянин — «слово і діло!». Замітає прошпект спідницею
розкішна циганка — я не терплю вродливих! — «слово і діло!» Зачую хохлацьку мову
або побачу вусатого запорожця з «оселедцем» — «слово і діло!». А чорні кибитки, якими
правлять карлики, їїдуть слідом, хапаючи, на кого я вказав, — і вже ніхто ніколи їїх не
побачить. Тож чи не може статися колись таке, що наш «язик» вкаже на ий ого
сіятельство? — Поважниий Карлик стишив голос: — Сам лише цар нам не підвладниий .
Сам лише цар. Та ий то… — карлик раптом осікся.
— Я не збагну, — насмілився вставити слово Єпіфаніий , — навіщо винищувати
невинних людеий ?
— Щоб страх був. Повсюдниий страх! Без страху раю не сотвориш. Ти ж чернець і
знаєш: є страх Божиий , і віриш, що до небесного раю без страху Божого ніхто не ввіий де…
Та я скажу тобі: небесниий раий і Божиий страх — то казочки для дітеий . А земниий раий
можна створити тільки через земниий страх… Отак! Я вже стариий , і руки в мене
трясуться, але з якою насолодою я виколював колись людям очі! Відрубував вуха ий
носи! При людях, на маий данах… Виривав з паху муди! А люд ревів від задоволення і —
страху. І всі навперебіий кричали, що вірять у раий . Бо як тут не повіриш? А бувало — не
вистачало жертв, то ми оголошували ворогом таки свого карлика ий віддавали на
розтерзання…
— І так без кінця?
— Без кінця. Страх — це постіий ниий стан людини в Маий бутньому Раю. Як тільки
ляк закінчиться — Раий зникне з нашого горизонту… Ти ж не знаєш: цар сам заохочує
нас до страшних забав. Ось іде він по Василівському острові, перебраниий на мужика,
гатить кулаками в бубон, частує карликів горілкою і позирає на нас підбадьорливо: де
ж ваші видовища? А мороз лютиий , Нева в кризі… Ми хапаємо з царського таки почту
краий нього — був то дворянин Матвіий Головін, роздягаємо, вимазуємо сажею, садовимо
голого на кригу ий оголошуємо ий ого демоном, що приий шов збурити Раий … Того демона
зняли з криги аж у весняну відлигу.
— А цар вірить у ваш раий ?
 — Це нас не обходить. Цар і Меншиков знають, що ми їїм потрібні, бо ж і їїхня
влада тримається на страху… Ти нині слухав наше політичне заняття, і тобі дивно було,
я ж бачив… Бо ти ще не збагнув нашоїї політики. Розумієш, ми маленькі на зріст, кволі
розумом, а тому мусимо осідлувати великих і мудрих. Тебе ж осідлали, осідлаємо і всю
Малоросію. Але без царя нам цього не зробити, а тому ми осідлуємо і ий ого. Цс–с–с, не
роби великих очеий . Осідлуємо не так, як тебе, — хитріше. Оголошуємо, що цар у нас
наий кращиий , що ий ого беззаконні закони наий справедливіші, що ий ого табель про ранги
зрівнює всіх у малості, крім нього самого, що він наий розумнішиий , а тому підданим не
треба думати — за них думає цар; що діє він від імені народу, а коли що, то ми ий сам
народ оголошуємо ворогом народу. А тоді наші «язики» розбігаються по всіий столиці ий
виловлюють невдоволених. Цар усе бачить, знає і розуміє, що без нас ий ому не обіий тися.
Отож ми згори ий на цареві.
— А чому ви церкву осквернили? Адже цар побожниий …
— По–перше, ми в Божому храмі виглядаємо надто малими. А по–друге, наш цар
зовсім не побожниий : у церкві він перед світом грає артистичну ролю. Якби ми раптом
стали богомільні, то він мусив би нас розігнати, адже церква проголошує милосердя. А
де є милосердя, там нема страху. Як міг би панувати цар без страху?.. Для себе ж ми
маємо свого ідола, якому поклоняємося, — зодчого Маий бутнього Раю великого магістра
Тома. ЙЙого подобизни в камені розставлені по всьому острові — так розставлені, щоб
будь–якиий карлик, до якого підкрадається вільнодумство, міг наткнутися щомиті на
великого зодчого з грізно простягнутою вперед рукою — і вчасно спам’ятатися.
— А яка ваша остаточна мета? — запитав Єпіфаніий , сподіваючись, що на це
питання Поважниий Карлик відповісти не зможе. — Ви стільки проливаєте крові, а в ім’я
чого?
— В ім’я рівності і братерства! — виструнчився Поважниий Карлик. — Ми
хочемо зрівняти світ за своїїм зростом!
— Але ж ви бідні, харчуєтесь з князівського столу, і нічого у вас нема, крім піску.
Яка рівність може бути між вами і багатим зовнішнім світом?
— Ми зрівняємо всіх за бідністю. Самі ж умисно створюємо жебрацькі умови
для карликів, щоб вони мали природне бажання підкорювати людеий , мудріших і
більших, вивищуватися їїх зростом, жити плодами їїхньоїї праці і духу, руий нувати на
завоий ованих землях ий на чужих костях ставити своїїх ідолів.
— Чи можна вас позбутися?
— Не можна. Куди ми ввіий демо, звідти більше не виий демо. У вашіий Малоросіїї ми
залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми
ввіий демо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєїї мови,
насміхатимуться над своїїми прозрілими дітьми, і наий більшим щастям для них буде
пити горілку ий возити нас на своїїх спинах… Ми — як воші в кожусі: коли хочеш нас
позбутися, спали кожуха… Але від нас можна на якиий сь час відкупитися: ми беремо
хабарі. Це наш капітал, ми ж не вміємо нічого виробляти, крім піску. До того ж самі
добре усвідомлюємо, що в Маий бутньому Раю самі жити не можемо. Ми ий царів
осідлаємо, зате завжди вірно служитимемо імперіїї. Це наше корито.
— А своє віий сько маєте?
— Ні, ми маємо тільки донощиків. Це наша стратегічна сила.
— І науки не маєте? Бо ж колоски без стебел і груші на вербах — це, звісно,
дурниця.
— То не наука, то — мрія про світле маий бутнє. Нам науки не треба, у нас є своє
вміння, якого не має жоден народ. Ми вміємо самовихвалятися — і в цьому полягає
головна перевага нашого ладу. Вміємо всіх зневажати ий пишатися своєю ницістю,
духовним убожеством і жорстокістю. А науки в нас нема, для чого нам цеий клопіт?
— Ну, а карлики вірять у ваш Маий бутніий Раий ?
 — У Маий бутніий Раий вірять усі, приий намні — мусять так казати. Ваш Ісус теж
обіцяв людям пшеничні стебла в п’ять китиць і виноградні дерева по десять тисяч лоз.
Невірниий Тома запитав Ісуса: «Коли ж це станеться?» — «Це побачать ті, що доживуть
до тих часів», — відказав ваш Ісус. Так відповідаємо маловірам і ми.
— Але ж кожен просить: «Хліб наш насущниий даий нам днесь»?
— А ми ий дамо: наш оплот, наша опора і твердиня — медом і молоком плинна
Малоросія.
Єпіфаніий підвівся із землі.
— Я вислухав тебе, Поважниий Карлику, і багато чого зрозумів. Але не до кінця.
Чи можна мені буде розмовляти з вашими маленькими людьми?
— Цього тобі ніхто не заборонить, поки при владі Меншиков. Ти ж ий ого
сповідник. Але коли з ним щось трапиться…
Поважниий Карлик не доказав, огрів ненависним поглядом Єпіфанія,
потупцював, обіий шов кілька разів довкола нього, смачно матюкнув, притьмом побіг до
бурдеїїв і зник.

Розділ восьмиий
«Я потрапив до зовсім окремішнього світу, тут, мабуть, і часові виміри інші;
якиий рік минає там, за парканом, за ворітьми, де стоять гвардіий ці, не знаю; я не
виберуся звідси ніколи, ніхто мене не випустить; за мою цікавість пізнавати бездуховну
і злочинну сутність імперіїї, уздріти навіч зло у ий ого первісніий іпостасі я навіки
поплатився волею; нині те зло я побачив і матиму змогу пізнати ий ого до решти, але ж
нікому міий досвід ні на що не здасться; звідси, подібно душі самовбивці, що зважився
пізнати смерть, не зможу повернутися до попереднього стану; ні з ким не поділюся
пізнаним, нікого не застережу перед небезпекою, що затаїїлася в наброді мізерного на
першиий погляд, зате всесильного наданою ий ому владою бездушності і беззаконня люду,
а сам тут пропаду, змирившись урешті зі злою силою. Помилуий м’я, Боже, по велиціий
милості твоїїий…»
Так думав Єпіфаніий , блукаючи щоденно після виконаноїї тягловоїї служби
просторим і піщаним, немов пустеля, Василівським островом, — після політичних
занять карликам, і ий ому теж, давався вільниий час.
То тут, то там натрапляв він на карлицькі містечка, виліплені колись з мокрого
піску, тепер розсипані; нікому не було до них діла — карлицькиий люд умів сам себе
обдурювати ілюзорним добробутом. Поважниий Карлик розповів якось Єпіфанієві, що
взимку вони витесують на Неві з брил льоду цеглини і будують крижані палаци, в яких
ніхто не живе і які безслідно тануть навесні; це марниця, що тануть і розсипаються, в
історичніий карлицькіий пам’яті вони залишаються назавжди, і ніхто ніколи не зможе
переконати карлика, що їїх нема; карлики з гордістю перераховують кількість
побудованих з піску і криги містечок та палаців. Про те, що їїх нема, мовчать, бо
зневіреного чекає єдина кара — смерть, тож кожен добре усвідомлює: набагато краще
жити у брехні, ніж не жити зовсім, а тому на політичних заняттях карлики
наввипередки називають неіснуючі містечка, фабрики, академіїї, казарми, крамниці,
музеїї ий незмірно пишаються ними перед запарканним світом і перед самими собою.
Одне, що в них справжнє, — це кам’яні ідоли великого магістра Тома. Ті
пам’ятники стоять по всьому острові — могутні ий монументальні, зовнішніий їїх вигляд
величниий і грізниий ; ніхто з карликів уже не пам’ятає спражнього лику магістра, знають
тоий образ, що створили запрошені із–за паркану каменотеси: портрет зодчого чимсь
нагадував стандартне карлицьке обличчя, проте в погляді ий жесті рук — одна
простягнута вперед, а друга закладена за борт куфаий ки, — вчувалася люта воля ий
погроза; то був уже пам’ятник не Тому, а владі, яку він символізує, і через те карлики
зупинялися в трепетному ий побожному мовчанні перед пам’ятниками і, немов
християни в храмі, продумували свіий прожитиий час, з острахом дошукуючись гріхів
зневіри, і вислуховували гасла, які виголошували речитативом почесні вартові, що
вдень і вночі стояли біля постаментів, не змигнувши оком.
Гасла ті зводилися до коротких і глибоких фраз: «Слава групі вибраних
карликів!», «Наше вчення непереможне, тому що воно правильне!», «Наші карлики
наий вищі в світі!»; біля деяких пам’ятників почесні вартові цілилися вказівним пальцем
в обличчя карликам і запитували: «Скількома мішками піску ти засвідчив перевагу
нашого ладу?», а віднедавна стало модним нове гасло: «Малоросія може бути щасливою
тільки в союзі з Маий бутнім Раєм, без такоїї спілки про щастя Малоросіїї не може бути ий
мови!».
Щодня надвечір Єпіфаніий виходив зі сторожки ий обходив Василівськиий острів з
краю до краю. Вдень він був безлюдниий , бо прості карлики працювали на піщаних
рудниках, а вибрані наглядали за роботою. Потім вибрані сідали до довгих столиків ий
споживали меншиковську паий ку: вони чвакали вмисне голосно, щоб дратувати або
спокушувати простих карликів, що обіч споживали хліб і воду. Траплялося, що не
втримувався простиий карлик перед спокусою, підходив до столиків, заставлених
смачними стравами, згинався в пояс і показував пальцем на свого побратима; тоді ий ому
давали індичу ніжку або жменьку червоноїї ікри, а оскарженого донощицьким жестом
забирали на допит. Бувало, що хтось із простих карликів підіий мався і вигукував у бік
вибраних: «Ось тоий щоий но загадково посміхався, я не знаю, що він мав на думці, але
посміхався не випадково, мені здається, що він прихованиий ворог карлицького ладу».
Вибрані знову кидали донощикові ситиий шмат зі столу, а жертву виводили.
Після обіду відбувався ритуал каяття: прості карлики наговорювали на себе,
признавалися, що колись мали супроти магістра ий комтурів погані задуми; Єрмолаий і
Поважниий Карлик їїх вислуховували, великодушно посміхалися і прощали, зазначаючи,
що кожну провину можна спокутувати самовідданою працею на благо Маий бутнього
Раю. Ритуал відбувався без кар — на засадах усвідомлення, що зовсім невинних у
карлицькіий колоніїї немає, проте гуманна влада вміє винним прощати.
Коли закінчувалися політичні заняття, карлики розходилися по острові
земляцькими гуртами, і кожен гурт заводив своїїх національних пісень: співати рідною
мовою в Карлицькіий колоніїї дозволялося.
Та коли десь стишувалася пісня ий починалися розмови, тоді до гурту
наближався підслуховувач, і пісня знову здіий малася над островом — де монотонно–
надривна тюркська, де урочиста волоська, сибіряки витинали частівки, а україїнки — їїх
було не більше десятка — виводили тужливі степові пісні, в яких оплакувалася
колишня воля.
Єпіфаніий нарешті зважився підіий ти до них. Присів неподалік і запитав:
— Є серед вас батуринські?
Маленькі жіночки сполохано оглянулися, а одна проспівала:
— Я батуринка, жона генерального осавула Гамаліїї…
— Ти писала мужеві листа до Туреччини?
— Писала…
— Чому?
— Бо страшно було…
— А тепер?
— Тепер нам усе однаково. Ми люди маленькі, якиий з нас спрос?
— Так легше жити?
— Не легше і не гірше. Животіємо…
— Мотрю Кочубеїївну знала?
 — Я була з нею на Ладозькому каналі.
— Що з нею сталося?
— Ти слухаий , а я проспіваю тобі пісню про Мотрю.
…Розбив Петро Карла ий Мазепу, спіий мав Меншиков Воий наровського у Гамбурзі
— настала черга на чернігівського полковника Павла Полуботка, якиий ще в Глухові на
кривавіий розправі вразив царя своєю незалежною поведінкою і самолюбством та
гордістю роз’ятрив лють самодержавця, що звик до принизливих випрошувань хоча б
мізерних пільг, колінопреклонінь та доносів. Чекав цар від козацьких старшин, що
прибули до Глухова за гетьманською булавою, цілковитоїї покори, ницості, плазування і
дочекався цього: навпереий ми засвідчували своє вірнопідданство полковники Ніс,
Ґалаґан і Скоропадськиий , тільки Павло Полуботок стояв незалежниий . Могутня постава,
міцні щелепи з ґудзуватими жовнами, яструбиниий ніс, глибокі чорні очі, в яких цар не
міг догледіти ненависті до себе, проте відчував їїїї, свідчили про ий ого козацьку непокору
і, напевне, пиху за своїї незмірні багатства: дві тисячі дворів мав чернігівськиий
полковник, а в скарбниці десятки бочок, вщерть наповнені московськими червінцями,
голландськими талярами, австріий ськими дукатами, — і все те щире золото не в Петра,
не в Петра!
Минув час, а царська ненависть до Полуботка не вщухала, та важко взяти
полковника голими руками. Справно платить Полуботок чинш до державноїї казни і
козаків у походи посилає: ось із Дербентськоїї виправи тільки дві з чотирьох сотень
повернулися — кров’ю платить, хитрюга, за полковницьку посаду, до того ж терпить
біля себе московського коменданта Богданова, якого цар обіцяв відкликати з Чернігова
після віий ни зі шведами; віий на закінчилась, а комендант цупко сидить у своїїий канцеляріїї,
мов воша на струпі, і не збирається повертатися до Московіїї. Пригощує полковник у
себе ий сіятельного князя Меншикова, що захопив після Мазепи город Почеп і Ямпіль,
примусив гетьмана Скоропадського виключити козаків з реєстру ий поставити на
службу князеві, записав у свою власність сотню козацьких дворів і півтисячі дворів
посполитих, а ще домагається в царя Батурина, щоб гетьманом на Україїні стати.
Усе стерплює Полуботок, і це насторожує Петра — пам’ятає цар сумирну
поведінку гетьмана Мазепи! Щось–то, напевне, замислює козацькиий улюбленець: не
пише скарг на Меншикова і депутаціий не присилає до Петербурга — чи не налагоджує
скритно полковник зв’язків з Пилипом Орликом, що метушиться в Європі, підбиваючи
Туреччину, Францію, Англію на віий ну з Московією, — з тим самим Орликом, маєток
якого в селі Домашині Чернігівського полку, для відводу царських очеий , посів, і
Орликові винокурні ий пасіки, і скотниий двір тримає, а будинок з дванадцятьма
світлицями, оббитими перськими килимами ий обвішаними ліхтарями кавказького
кування, своєю літньою резиденцією зробив.
Шастають на пограниччі з Туреччиною меншиковські нишпорки, щоб листа від
Полуботка до Орлика перехопити, ловлять підозрілих, саджають до льохів, допитуючи з
пристрастієм, щоб хоч слово супроти Полуботка вичавити, — надарма. Полуботок
хитриий , як лисиця, звинниий , мов куна, — і додумується Меншиков: пише супліку цареві,
щоб Чернігівськиий полк, очолениий самим Полуботком, на Ладозькиий канал послати.
Дізнавшись про виправу Полуботка на Ладогу, ми з Мотрею прибігли до
канцеляріїї, впали перед полковником на коліна — візьми і нас із собою, там наші мужі…
Чуий кевич добровільно до царя переий шов ще перед Полтавською битвою, а міий утік
просто–таки з рук меншиковських бузувірів по дорозі з Батурина до Глухова, пішов до
Мазепи і втік з–під Полтави разом з ним, а біля Переволочноїї в полон до Меншикова
потрапив. Однакову плату отримали від царя і Чуий кевич, і Гамалія: довго обидва сиділи
в лебединських катівнях, а потім обох із партією генерального хорунжого Івана Сулими
на Ладогу послали. Козаки, що вижили на каналах, за рік додому повернулися і звістку
принесли, що Чуий кевич і Гамалія лопатами орудують, а за їїхніми ногами ланцюги
волочаться…
Впали ми ниць перед полковником: візьми нас із собою, з мужами нам бути і
вмирати з ними, та він і слухати не хотів — не для жінок земляні роботи, та ми таки
попленталися в обозі шеститисячноїї партіїї козаків — за кухарок служили.
Крізь буран ий заметілі ий шли ми бездоріжжям через ліси ий бори, харчів не
вистачало, козаки міняли в посполитих московитів зброю за харчі, воли та одяг
продавали, багато замерзло в снігах, а ми трималися, як могли: нема на світі
відчаий душніших людеий , як жони, що ий дуть втішати знедолених мужів, допомагати їїм
вижити тілом і духом…
Врешті добралися ми на Ладогу і там своїїх сердег знаий шли — замучених,
замерзлих, голодних, зі зраненими ногами — виїїденими до костеий обручками каий данів.
Тільки на мить ними втішалися, схопили нас опричники: наложницями, мовляв, хочемо
стати на каналокопі, бо мужі наші, звісно, в Туреччині, так у протоколах записано.
Привели нас із Ладоги до Карлицькоїї слободи, де ми застали інших жінок–заручниць.
Нас примусили писати листи до мужів до Туреччини, щоб ті приий шли з повинною і цим
урятували нас від кари смерті.
Ти хочеш запитати, чому я писала того листа, хоч знала, де знаходиться міий
Гамалія? Не питаий . Не кожен може залишитися великим у карлицькому світі. Не
засуджуий , поки сам не витерпиш… Існує страх смерті — на віий ні, в заметілях, у катівнях.
Та немає гіршого страху, коли опиняєшся серед малих людеий , в яких немає серця. Душі
немає. Жалості. Теплого погляду хоч на мить. Коли вони у своїїий жорстокості однакові,
немов близнята, і самі якомусь незрозумілому страхові підвладні. Коли не можна ні в
кого випросити порятунку, коли ті люди не вміють, не можуть чи не хочуть хоча б на
макове зерно учинити інакше, ніж чинять. Серед малих людеий пропадає воля ий бажання
боротися. Пропадає сенс боротьби: ніхто тебе не підтримає, зрештою, ніхто ий не
знатиме, що ти за якусь ідею чи віру загинув на муках. Страшне безвір’я опановує
людину в поспільності карликів. Серед них глухо і страшно. Серед них — сліпа покора,
баий дужість і упадок духу. О, ти ще не знаєш, як серед них страшно!
І я написала листа. Я можу ий нині написати ий наговорити на себе, що тільки
накажуть. Карлики забирають у людини все: гідність, протест, волю, мислення,
залишають тільки шлунок. А із самим шлунком не будеш великим. Шлунок є і в щура, і
в тхора…
А Мотря… Не всі можуть бути такі, як Мотря. І я потаий ки дякую своєму Богові,
бо тут і Бога не можна споминати, що піду із життя з пам’яттю про єдине світло, що
сіяло мені в ціий темряві, — то була Мотрі Кочубеїївни душа, що горіла, поки не згасла,
мов допалена воскова свічка.
Жона осавула Гамаліїї затихла. Обірвалася мелодія, на храмову жебранку схожа,
а за хвилину почувся болючиий спів — поминальна пісня по Мотрі.
Мотря стояла посеред маий дану з розпущеним волоссям, що спадало аж до колін
білявою зливою, закривало з обох боків щоки, ий маленьким людям видні були тільки їїїї
очі кольору шаленого чорторию, що міниться синявою ий густою зеленню; очі ті
скаламучувалися тугою ий ненавистю, впевненістю ий погордою; довкруж неїї день–денно
стояли тісним колом вибрані карлики, а прості — ий серед них уже ми, змалілі
старшинські жони з покрученими кистями рук після написання зрадницьких листів —
неподалік за вибраними, і всі хором кричали: «Напиши листа мужові, анатема тобі,
анатема!»
Вибрані карлики готові були шарпати Мотрю, кусати ий розтерзувати, проте
доступитися до неїї не могли, відштовхувані їїїї поглядом, у якому ні на мить не
затінювався страх: тільки над зляканою людиною можуть мати карлики владу.
Дивувався Поважниий Карлик з упертості Мотрі ий натужно думав, яким чином
викликати в непокірноїї бранки те всесильне почуття страху, що закрадається
непомітно, а розмножується швидко ий повсюдно, як тля на калині, і никне, і тліє, і
всихає тоді розкішниий цвіт. Врешті додумався, наказав подати Мотрі добірноїї їїжі ий
кришталевоїї води з наий глибшоїї меншиковськоїї криниці: стояла Мотря на маий дані,
зголоджена і спрагла, вже п’ятиий день.
Жадібність зблисла в очах Мотрі, і обнадіий ливиий шепіт прошелестів серед
вибраних карликів, та відсунула вона тацю із запашними наїїдками, проте збанок з
водою, холодниий і вогкиий , що ий ого подав Поважниий Карлик, затримала в долонях, і
вперше побачила Мотря на губах ліліпута гримасу, схожу на вдячну посмішку: ий ого
бажання зламати волю Мотрі було таке жагуче, що він чисто по–людськи заблагав їїїї,
аби надпила зі збанка хоч ковток цілющоїї води; Мотря уздріла провалля, до якого
наблизилася, а на ий ого дні свою власну малість побачила; із зусиллям, немов то була
тяжка камінна брила, простягнула вперед руки із збанком і кинула, пожбурила ий ого на
голову Поважному Карликові.
А тоді почувся зловісниий писк, карлики підступили ближче до Мотрі ий почали
на неїї плювати. Вони корчилися зі скаженоїї люті, чорна піна виступала на губах,
карлики бризкали нею, немов тхори сморідним калом, та відступали назад перед
погордливим поглядом Мотрі, в якому не могли догледіти ий тіні страху.
Тільки один карлик, якого прозвали Калмиком, бо аж із Калмикіїї привезли ий ого
в подарунок Петрові, наважився виступити вперед. Мав він рідке рудаве волосся, що
спадало на потилицю брудними ковтунами, і плюскле, немов хтось ударив ий ого разом
долонями зобабіч, обличчя, очі мав налиті сукровицею, як роз’ярениий щур, він
прошипів, повертаючи голову до змалілих україїнських жінок:
— Чого ж ви так швидко скорилися? Ану виходьте голодувати, бачите, вона не
боїїться, що ж то ви за такиий народ боязкиий , хохли, що тільки одного можете послати на
жертовник, а самі ховаєтеся, шкуру свою рятуєте і потаий ки в душі пишаєтеся своїїми
мучениками? Виходьте, голодуий те, ставаий те знову великими! Нема сміливців? Ох ви,
патріоти з печі!
Та ніхто з нас не зрушився з місця. Ми вже були здолані страхом, а Калмик не
переставав знущатися:
— Станьте всі біля неїї, не їїжте і не пиий те: скільки трупів лежатиме на цьому
маий дані за тиждень!
Гримнув регіт — карлики сміялися. Вони хапалися за животи, качалися в
знемозі по землі, вставали ий захлиналися, вибелькуючи крізь сміх раз по раз:
— Скільки трупів! Скільки трупів!
А один, якого звали Вурдалаком, через те, що був губатиий , мов верблюд, і у
вічно роззявленому ий ого роті парувалися мухи, до того ж він був волохатиий , і від
внутрішньоїї люті волосяниий покрив пробивався крізь сорочку, мов жала, — він так
щиро сміявся, що не витримав і вмер від розриву серця, ий ого потягли за ноги ий
викинули на звалище зі сміттям: до мертвих карлики пошанівку не мали, не було в них
навіть своїїх цвинтарів — тільки ідоли.
Мотря стояла посеред маий дану ще день і другиий , простягнувши вперед руки, ий
шепотіла сухими губами одні ий ті ж слова: «Наснажувала я ий ого на велике діло…»
Я не розуміла тих слів, та чула їїх завжди, коли нас після політичних занять
проводили гусаком повз Мотрю ий примушували у їїїї бік плювати ий глумитися над нею.
«Наснажувала ий ого на велике діло!» — слухала я і відчувала ту наснагу, якою
скористатися вже не могла.
Одного разу пізно вночі я тихо виий шла з бурдею. Карлики спали, а Мотря
стояла на маий дані, облита місячним світлом; круглиий місяць висів над нею, вона
простягала до нього руки, наче хотіла злетіти. Я підіий шла до неїї і спитала:
— Бідна Мотре, чому так чиниш? Загинеш і нікому своєю смертю не
допоможеш.
 — Жаль мені тебе, жоно мужнього Гамаліїї, — відказала Мотря. — Жаль, що так
зниділа. І не ти одна. Нидіє наш народ… Міий батько, ницим ставши із захланності,
вчинив велику зраду: став наий відомішим донощиком в Україїні, приклад якого довго
наслідуватимуть нові Носи ий Ґалаґани. Моя мати в невігластві своїїм благословила
батька на зраду. Наш будинок завдяки їїхньому злочинові єдиниий уцілів у Батурині, як
пам’ятник зради… Я хочу врятувати честь моєїї вітцівщини, честь Україїни. Хтось мусить
стати ідеалом національноїї чесності. Я спробую, і, напевне, не одна я така… Наш
будинок буде стояти ий тоді, коли діло, що розпочав Мазепа, переможе. І я хочу, щоб
маий бутні вільні люди не потрощили з ненависті до зрадника Кочубеий ового палацу, а
зібралися зі святими отцями і біля єдиноїї уцілілоїї пам’ятки славноїї столиці
Гетьманщини, де вперше зродилася у гетьмана думка про визволення з московського
ярма, відправили замість анатеми панахиду по великому Мазепі. Може, моя віра у
вільну Україїну, що наснажувала колись гетьмана, надихне людеий на переможну битву.
Може, дізнаються нащадки, що з вірою в продовження Мазепиного чину я вмерла на
пустирі серед змалілих людеий .
Другого дня Мотрі на маий дані не стало. Шукали карлики повсюдно — не
знаий шли. Сторожові гвардіий ці теж не бачили їїїї біля воріт. Зродилася чутка, що з великоїї
жаги до волі в Мотрі виросли лебедині крила.
Карлики, зачувши це, створили мисливськиий гурт, що заприсягнув
перестріляти всіх на світі лебедів. Виконати присягу було їїм, звісно, не під силу, проте ий
до сьогодні кожен вибраниий карлик мріє вбити хоча б одного лебедя…
А я, коли забачу їїх на Неві, потаий ки годую крихтами хліба. Це вся моя покута за
страх. Може, я про Мотрю дбаю?.. Та чи стала вона Лебедицею?
— Стала, — відказав Єпіфаніий . — Я знаю. Це втекла від мене чиста моя душа.
— Слава Богу! Втекла душа повернеться, убита — ніколи.

Розділ дев’ятиий
Вперше за незліченні дні свого перебування в карлицькіий колоніїї Єпіфаніий
помітив в очах Карлика тінь жалю. Це здивувало ченця, бо таке почуття, як жаль, було
мешканцям Маий бутнього Раю невластиве, та ось стариий ліліпут витер каправі очі ий
проказав, гірко зітхнувши:
— Твоє преподобіє, кличе тебе до себе сіятельниий князь. А я ж то мав охоту
таки сьогодні на політичних заняттях зрівняти тебе з нами. Подумалося, що Меншиков
про тебе давно забув… Ан нєт!
Він помолов беззубим ротом, провів ребром долоньки по горлу і сплюнув
спересердя. Затим кивнув головою ий пішов попереду до воріт, де стояли сторожові
гвардіий ці, щось там тихо прошепотів до них, і вони розступилися, піднявши мушкети
«на караул».
Єпіфаніий з карликом переий шли через місточок, під яким сльозився
чистоводниий струмок ий , запливаючи під паркан, тут же пропадав у піщаному грунті;
далі подався викладеною бруком доріжкою, діий шов до високих фігурних воріт з
гартованого заліза, ворота відчинилися, слуги в барвистих лівреях позгиналися,
лакеий ськими жестами запрошуючи гостеий на подвір’я меншиковського палацу.
— Ох–ох, — знову зітхнув Поважниий Карлик, — не скоро тобі бути зрівняним:
ий ого сіятельство до тебе прихильниий . Ох–ох!
Через подвір’я — від воріт аж до арковоїї низькоїї брами, що норою вгризалася в
підчерев’я сірого казарменого палацу, вишикувалися лакеїї в яскравих кафтанах,
шовкових смугастих панчохах, у башмаках зі срібними пряжками ий дивувалися, що
мусять віддавати честь звичаий ному монахові ий огидному карликові. Єпіфаніий запитав у
Поважного Карлика, за що їїм така честь.
— Не нам, а ий ого сіятельству. Кожна церемонія, що ий ого стосується, мусить бути
урочиста ий велична. Я впевнениий , що ий до Сибіру ий ого колись везтимуть з музикою і
хоругвами…
Втім, брама прочинилася, і на подвір’я вибігли два блазні у ковпаках з
дзвіночками: вдаючи із себе півнів, вони кукурікали, наскакували один на одного і
билися до крові, а втомившись, поставали, витягнувши своїї шиїї, і протяжно запіяли,
вітаючи гостеий ий ого сіятельства.
— Цеий , ліворуч, — пояснив Єпіфанієві Поважниий Карлик, — колишніий князь
Голіцин. Під час свого перебування в Італіїї з дипломатичною місією таємно одружився
з італіий кою і приий няв католицтво. Агент царя і Меншикова капітан Рум’янцев — ти про
нього багато ще почуєш — розкрив таємницю, тож після повернення Голіцина до
Петербурга Меншиков зробив ий ого блазнем. А тоий , праворуч, — колишніий граф
Волконськиий . Він теж був у місіїї Голіцина і на приий омі у Ватикані мав необережність
поцілувати Папі Римському пантофлю.
— Хіба карлицькиий світ за парканом не кінчається? — занепав духом Єпіфаніий .
— Усюди, по всіий імперіїї, — наш світ, — гордо промовив Поважниий Карлик. —
Тільки ий того, що за парканом люди маліють, щоб бути відмінними від поспільства, а
тут живуть у повному зрості.
У довгому склепінчатому коридорі тихо стояли кретини з величезними
головами ий короткими ногами, їїх вигляд був добродушниий , вони начебто мали
заспокоювати прибулого на візит до князя; кретини маленькими ручками показували в
глиб коридора, де стояв у парчевіий киреїї і треуголці маршалок–дворецькиий . Тоий кивнув
головою, ий Поважниий Карлик дрібно позадкував і зник умить; дворецькиий
маєстатичним жестом відчинив двері, і Єпіфаніий опинився у просторіий залі з
мармуровими колонами, обвитими ліпленою з алебастру виноградною лозою, з
розписаною античними сюжетами стелею, з якоїї звисали кришталеві люстри із
сотнями запалених свічок.
Посередині зали у фотелі сидів князь Меншиков у світло–фіолетовому кафтані,
в довгіий біліий перуці. Він пильно приглядався до Єпіфанія, врешті посміхнувся ий мовив:
— Вельми ти сподобався мені в Батурині: я в своєму житті ще не бачив людини,
проий нятоїї аж таким вірнопідданим страхом. Тож думаю, що ти розумієш і страх Божиий ,
що де–не–коли огортає мене, смертного. Висповідатися мені пора. А ти слухаий і
постараий ся відрізнити праведні моїї діла від неправедних, бо чинив я їїх і на свою, і на
державну користь, і готуий ся відпустити мені гріхи, якщо вони в мене є… Бери он
пуфика, сідаий і слухаий … Чи, може, ти думав, що я заведу тебе до храму і вклякну перед
сповідальницею?
В очах князя зблиснув лихиий вогник і причаїївся в глибині зіниць: так нишкне
рись, коли бачить, що жертва вже не має змоги втекти.
А Єпіфаніий і не подумував про порятунок; він був у цілковитіий владі Меншикова
так само, як колись у Батурині, здоланиий жорстоким спокоєм князя і насланою ий ому
самим дияволом владою карати смертю народ… Але ж якщо дається така влада людині,
значить, існує вона в світі: звідкись цеий світ їїїї приий няв, узаконив і розпоряджається
нею; цю страшну владу терпить навіть Бог — видно, вона ий ому потрібна… Чи ж то
Єпіфанієва справа супротивитися їїий, чи ж то має він силу для такого спротиву?
Покора, що заволоділа Єпіфанієм у Батурині ий довела до непрощеного злочину
мовчанки на вид наий жахливішоїї збродні, підкрадалася до нього ий тепер, намагаючись
заволодіти ним і кинути знову до пекла гріха. Що задумав Меншиков з ним діяти, не
знав Єпіфаніий , та зрозумів, що ий ого митарства за батуринськиий гріх продовжуються, що
князь єдиниий , мабуть, вловив проблиск ченцевоїї непокори в Глухові ий хоче здолати
тепер ий ого до кінця, щоб не залишилося в імперіїї непокорених ий на розплід.
 — Мабуть, не відаєш, — кинув Меншиков недбало, супроводжуючи думки
Єпіфанія, — я Воий наровського спіий мав.
Чернець уже чув про це, та цієїї миті вп’ялася в ий ого мозок страхітлива думка,
що водно переслідувала: жив у Батурині україїнськиий Месія — може, серед юнаків,
може, серед тих дітеий , що закружляли на дзвіничіий каруселі, — Меншиков, певно, знав і
тому, немов Ірод, винищував усіх живих, а утеклих виловив: залишився один Єпіфаніий .
Знав чернець, що тим Месією був не він, але ж — єдиниий з батуринців
залишився живим, то чи ж не ий ому взяти на себе хреста убитого Месіїї, чи ж то не сам
Бог розпорядився? Квола ий боязка думка про своє вище, ніж покутницьке, призначення
вкралася до Єпіфанієвоїї душі і додала супротивноїї сили.
— Я знаю, що вб’єш мене, князю, або віддаси карликам на розтерзання, —
мовив Єпіфаніий , — та скажу наперед, перед твоєю сповіддю: за Батурин немає тобі
прощення.
— Не вб’ю, не втішаий себе, — зневажливо махнув рукою Меншиков. — Я ще в
Глухові міг тебе на палю посадити, чув бо, що не анатему Мазепі проголошував єси, а
нам віщував Армаґеддон. А з тебе зроблю жельву ий повезу на показ до Малоросіїї, щоб
утямили твоїї родаки: останніий протестант плазуном став. Я ж задумав усіх вас,
козацьку потолоч, знищити, щоб ви своїїм вільнодумством московських вірнопідданих
не заражали. А що не маю змоги фізично всіх убити, — винищу виродженням. Гріх це чи
не гріх — врятувати підданих всієїї імперіїї смертю вашого непокірного кодла? Кажи!
Поник Єпіфаніий , він не мав що відповісти ий ого сіятельству. Меншиков цинічно
оголював засади своєїї діяльності, не приховував ні жорстокості, ні аморальності. Мало
того, у викладі ий ого засад панувала залізна логіка тирана, що може чинити тільки так,
як ий ому диктує державна система, котріий він підлягає, — іншим стати просто
нездатниий . Іншого сама система викинула б і знищила, і всесильниий князь став би
знову тим, ким він був дотепер, — пічником, пекарем, теслею, тим самим теслею, що
спритно орудував сокирою на верфі в Голландіїї, зачарувавши цим Петра, і тоий збагнув,
що таке вміння набагато краще може бути застосоване в політичніий справі, ий не
розчарувався потім, поглядаючи, як легко ий уміло гамселить та сама столярська сокира
по головах збунтованих стрільців.
Ні, не винен Меншиков; він, як та сокира, є лише знаряддям у механізмі
держави, і навіть якби вивільнився від неїї зі своєїї волі чи з принуки, то ще не знати, чи
мав би право ий змогу заий матися і надалі ремесним ділом.
— Не гріх, — відказав коротко.
— Ти мені подобаєшся, — просвітліло обличчя в Меншикова. — То слухаий далі.
Крім того, що я покликаниий , як політичниий діяч, винищувати непокірних і вельми
шкідливих для Московіїї малоросів, єсьм звичаий ною людиною: люблю багатство,
розкіш, славу, видноту, пиятику і бешкети… Не квапся оцінювати цеий бік моєїї вдачі,
адже маий же всі ми, царські достоий ники, виий шли з наий нижчих низів, із людського дна —
ий ого величність не полюбляє собі рівних, то чому, опинившись раптом на високих
посадах, ми мали б стати іншими? Я ж не один такиий . Син костельного органіста з
Курляндіїї Павло Ягужинськиий став генеральним прокурором. Жид–вихрест Петро
Шефіров заий має посаду віце–канцлера. Французькиий плебеий Антон Девієр —
генеральниий поліцмеий стер. Ну, а я, — Меншиков підвівся і звів руки догори, — всі
можливі імперські звання маю. Та ще генералісимусом хочу стати — і стану! — Князь
вискочив на фотеля і став, немов на п’єдесталі; потім, ніби засоромився своєїї
нескромності, сів, відкинувся на спинку фотеля, поплескав себе долонями по животі ий
продовжував далі: — Вбрання ми одягли інше, натура ж залишилася та сама… А ось
Федорові Ромодановському, злодіий чукові з Преображенського, де літня резиденція
царя, не так пощастило… Цар наш вельми спостережливиий : мене запримітив при
столярськіий роботі і, проглядаючи своїїм здольним розумом маий бутнє, збагнув, що я
можу побудувати ий ому столицю. А Федя полюбляв знущатися з домашніх тварин —
вішав котів і відрубував хвости собакам, то цар узяв ий ого на посаду генерального ката,
що примушує за допомогою кліщів, колеса ий паль весь народ, і нас теж, думати так, як
ий ого величність. Здіий снює він вправно Петрову волю — від стриження боярських борід
до страти царського сина Олексія, і сильнішиий єсть за мене, та не носить шитого
золотом кафтана, а червоного каптура, і стільки золота, як я, загребти не може. У
кожного своя доля… Ти хочеш щось сказати?
— Помилуий нас, Боже, по велиціий милості твоїїий… — прошепотів Єпіфаніий
початок п’ятдесятого псалма. — Визволи нас з лабетів диявола.
— Перестань тремтіти, — кинув недбало Меншиков, — я тебе до
Ромодановського не посилаю… Ну добре, признаюся тобі у веселіших своїїх гріхах… Але
чи ж то гріх, коли ми збираємося вряди–годи разом з царем у моєму палаці на
«всеп’янєий шиє собори» і напиваємося так, що слуги нас напівмертвих розвозять потім
по домівках? Або що я і всі інші вельможі складаємо підряди на провіант за
завищеними цінами на підставних осіб? Спочатку це робилося обережно, за виручку в
п’ять тисяч карбованців, потім я насмілився взяти п’ятдесят, а тепер беру по сто тисяч
за один підряд — і не менше! Хіба це гріх, коли можна?.. Хтось доніс на мене цареві, тоий
викликав генерального прокурора Ягужинського і сказав ий ому з тим наміром, щоб я
про ий ого слова дізнався: «Хто вкраде стільки, що за ті гроші можна купити шнура, буде
повішениий ». Ягужинськиий поклонився цареві в пояс і відповів: «Невже ви, ваша
величність, хочете залишитися без підлеглих?» Петро Олексіий ович щиро засміявся і
передав нашіий компаніїї тисячу золотих на засідання чергового «всеп’янєий шого
собору». Скажи, чиню я цим гріх?
Знову задумався Єпіфаніий , згадав римське право, що вивчав колись в академіїї,
довго мізкував, та складу злочину в злодіий ських махінаціях Меншикова не побачив. Бо
ж чи винен він, що держава не тільки дозволяє, а ий спонукає красти? Був Олексашка
злодюжкою у свого батька — щоразу недодавав ий ому з виручки за продані пиріжки по
копіий ці ий назбирав золотого карбованця. Такі «злочини» до жодного карного кодексу не
записані, та ий батько за подібне не подав би позову до суду на свого шпаровитого сина.
То чому ж ий ому, коли нині він має за батька самого царя, не хотіти мати мільий она
нашпарованих таким самим способом золотих дукатів? Хіба за якихось тридцять років
може аж так змінитися людина? Сказав:
— Ні, не чиниш цим гріха.
— Ось бачиш, — вдоволено потер долоні Меншиков. — Комусь там ніздрі
виривають, пальці вставляють між двері, щоб зрозумів, як треба в імперіїї поводитися, а
ти зовсім легко жельвою стаєш… Ти мені допоможи гетьманувати в Україїні: служив
зрадливому Мазепі, тепер послужи Меншикову. Жоден владика, хоч ні один не любить
надто розумних порадників, без учених мужів, а паче без покірного і освіченого
священнослужителя не стане сильним ні царем, ні гетьманом. Чому ж бо Петро брав
собі в радники премудрого хохла Феофана Прокоповича?
— Я… я не розумію, ваше сіятельство, як це — гетьманом? Ви хочете стати
гетьманом Україїни? Може, мені причулося…
— Ви лише подивіться на нього! — зареготав Меншиков. — Він дивується! Так,
я хочу стати гетьманом Малоросіїї… В цьому ж порятунок імперіїї. Власне, не так
порятунок, як їїїї остаточне зміцнення. Ти глибше заглянь до історіїї і переконаєшся сам:
усі ваші гетьмани були зрадниками. Сагаий дачниий ішов на Москву? ЙЙшов. Хмельницькиий
перед смертю лигався із шведами? Аякже. А Виговськиий , а Дорошенко? Не кажу вже про
Мазепу ий Орлика… Вам вірити не можна. Непокірниий малорос, ставши гетьманом,
відразу ж подумує про зраду. Думкою про своє гетьманування на Україїні я поділився з
царем одразу після полтавськоїї баталіїї. То цар, для початку, дав мені місто Почеп на
Чернігівщині. Свавільне то було місто: закордонна торгівля, магдебурзьке право,
козацькі ради, до зубів озброєне віий сько, і кожен другиий козак — дука, де таких на
Московщині знаий деш? Хіба можна баий дуже дивитися на кричущу нерівність?
— Так, так, — проказав сам до себе Єпіфаніий , — це метода карлицька, я вже
знаю: зрівнювати всіх до малості, до бідності…
— Саме так, — підтвердив Меншиков. — Не забуваий , отче, що наий більшиий ворог
козака не москаль, що нічого не має і хоче взяти, а багатиий козак, що має, а не хоче дати.
Таких — до Сибіру, на Ладогу! І не нашими — вашими руками. Ви мусите зрозуміти, де
ваш ворог, і позбутися ий ого, а коли позбудетеся, тоді нарешті заспокоїїтеся в тихому
рабстві. Немає кращого життя для будь–якого народу, ніж тихе рабство! За тебе
думають, тобі наказують, а ти лише сполняєш… То я спершу скасував у Почепі
магдебурзьке право, а ратушу звелів розвалити. Потім заборонив вивозити юхт, сало,
віск, олію, смолу, збіжжя, срібло, а якщо ий дозволяв, то через московські порти; митниці
обсадив карликами — не тільки Почеп, вся Україїна донині віддає Московщині мито.
Треба ж і нам якось жити… Трохи пізніше попереводив козаків до кавалеріий ських
драгунських полків. Позабирав до своїїх магазинів козацькі гармати, шаблі, намети,
горілку, навіть ікону Пресвятоїї Богородиці Печерськоїї — символ козацьких свобод —
реквізував… Поскаржився на мене цареві гетьман Скоропадськиий , ий ого величність
показав мені тую цидулу, помахав мені пальцем. Я ж, довго не думаючи, приїїхав до
Глухова, звелів укопати на гетьманському подвір’її палю з накладною гострою шпицею і
сказав гетьманові: «Ось де твіий трон, якщо крамольниий будеш… Чув я, що в Малоросіїї з
Божою поміччю хліб уродився. А в нас не растє. Накажи відвезти тридцять тисяч
четвертеий муки до Смоленська». І повіз сердешниий гетьман. Але Почепа мені мало: хочу
всієїї Малоросіїї, чуєш? Випрошу в царя Батурин, відбудую столицю по–своєму і стану
останнім гетьманом Україїни! А ти будеш моїїм Феофаном: з амвона недоламані душі
доламуватимеш. Хіба це гріх?
Єпіфаніий схопив голову в руки і заскиглив, завив: він уздрів в одну мить, як
горить не один Батурин, а вся Україїна з краю до краю. Котиться степами полум’я,
пожирає доми, сади, села, міста, ліси, і тягнуться валками чорні погорільці, гнані
русявими ординцями, на північ у тихе рабство. Нема вже ніякоїї надіїї на волю, тільки б
зберегти життя хоч одніий парі вигнанців, що могли б колись повернутися в Україїну ий
розпочати новиий рід. Хто має зберегти себе — я? Яким коштом?
І тут ревнув Єпіфанієві у вуха громовиий голос, що обнадіяв і злякав: «Феофанові
можна, а тобі — ні?!»
Чернець викрикнув ці слова вголос, і засміявся Меншиков:
— То чи ж маю я гріх?
— Ні, ні, ні! — застогнав Єпіфаніий , б’ючи головою об підлогу. — Ви не маєте
гріха, ви такі страшні, що навіть не знаєте, що таке гріх!
Потім Єпіфаніий підвівся і прошепотів зшерхлими губами:
— У Батурині жив Месія. Невже то був Воий наровськиий ? Що сталося з ним?
Квасно скривився Меншиков і погордливо глянув на Єпіфанія.
— Месія з хохлів? Це ти вже мариш, втомився, мабуть… Тільки Московія —
Третіий Рим — несе світові месіянство. Вся Московія — не один чоловік! Визволення
несе народам, порятунок.
— Від чого?
— Від вигаданих ваших свобод… Ти ж освічена людина — невже не розумієш,
що тільки в неволі може бути сякиий –такиий порядок?
— Але ж і першиий , і другиий Рим, гинучи від невільного порядку, народжував
свого Месію — Ісуса, Магомета. Мусить і Третіий Рим зродити Спасителя — чеий пропадає
в неволі людськиий дух!
— Що може вчинити Месія?
— Привести народ до каяття.
 — І властителів?
— Перш за все.
— Тоді відпусти мені батуринськиий гріх: якщо я вбив у Батурині україїнського
Месію — можу спокіий но доживати віку. Імперія, в якіий розкаюються властителі,
перестає бути імперією… Слава тобі, Господи: україїнські спасителі в темниці.
— Як вам вдалося спіий мати Воий наровського?
— Cherche la femme[191], — розвів руками Меншиков. — Я сам неписьменниий ,
проте французьку мову знаю і єсьм академіком Кембриджського університету, про що
мені сповістив сам Ісаак Ньютон! Європа без нас обіий тися не може — місія наша така.
Ми повинні ий ти вперед і вперед — до останнього моря. Ні Чингісхан, ні Батиий не
діий шли — нам передоручили… А Воий наровськиий що — комашка. Ми ий ого спіий мали в
Гамбурзі, в ліжку однієїї красуні…
— З Мазепиним скарбом? — боязко спитав Єпіфаніий .
— Ти, бачу, все знаєш, і це добре… Не потрапило нам до рук гетьманське золото.
Тому ий тримаємо вже більше семи років Воий наровського у Петропавлівськіий фортеці,
може, хтось зголоситься зі скарбом — виміняємо. А тобі, певне, цікаво, як ми ий ого
впіий мали? О, я за ним полював ще відтоді, як він мене так тяжко обдурив у Гродні…
Єпіфаніий слухав Меншикова ий пильно придивлявся до вродливого вельможі, що
із захопленням мисливця почав розповідати про полювання за Воий наровським, і ніяк
не міг співставити ий ого з тим холоднокровним убивцею, що стояв посеред
батуринського маий дану ий віддавав щораз то жорстокіші накази, і жоден м’яз на ий ого
обличчі не здригнувся на вид кривавоїї м’ясарні. Чи ж то і там він не грішив, підвладним
бувши державніий системі, що велить робити так, а не інакше? А коли за ним немає
гріха, то що таке міий гріх — я теж був підвладниий іншіий силі. То чому я караюся, а він —
ні? Чи не змиритися мені раз і назавше з долею і спочити від душевних мук у теплому
багні тихого рабства?
Меншиков розповідав лютуючи: полковник Воий наровськиий , тоий світськиий
франт, з першого погляду не припав ий ому до душі. Чи то крізь ий ого європеий ську
освіченість пробивалася зверхність до князя–плебея, а може, Меншиков убачав у гордіий
поставі та чоловічіий вроді полковника ий ого намагання зрівнятися з князем: сватав же
Мазепа за Воий наровського Меншикову сестру…
Відпоручник Мазепи полковник Воий наровськиий заий мав Меншикова у головніий
царськіий квартирі в Гродні світськими розмовами, а шведські віий ська вже переий шли
Березину ий розбили москалів під Головчином поблизу Могилева… «Де Мазепа з
віий ськом? — допитувався Меншиков, перебиваючи прецікаві розповіді полковника про
мандри Геродота в Скіфіїї. (— Я аж потім зрозумів, — говорив князь Єпіфанієві, — що
Воий наровськиий стримує мене від маршу в Україїну доти, поки не підіий дуть шведи.) —
Що ти сказав? Захворів Мазепа в Борзні і вже висповідався перед смертю?»
— Я притьмом погнав гінців до гетьмана до Борзни, щоб привезти ий ого живого
або мертвого до Гродна, а тим часом серед ночі Воий наровськиий зник. А що було далі, ти
знаєш: полковник поскакав на коні до Борзни, звідти з Мазепою помчався до Батурина,
дали розпорядження Чечелю і вночі переправилися через Десну… Утік, утік негідник!
Князь заламував руки, ніби це щоий но сталося, князь дотепер не міг з тим
змиритися, що не побачив полковника у Глухові на палі. Видно, це наий більш боліло
Меншикову, бо далі розповідав без запалу, скоромовкою.
1716 року Андріий Воий наровськиий прибув до Гамбурга прямо в обіий ми Аврори
Кеніґсмарк, впливовоїї в європеий ськіий політиці особи, через яку Пилип Орлик провадив
свою англіий ську орієнтацію в боротьбі з Москвою. Приїїхав зі скарбом Мазепи… ЙЙого
взяли із ліжка графині.
— Скарб гетьмана, хоча б ий ого частина, мені повернеться, — говорив сам до
себе Меншиков. — Ми зашлемо Воий наровського до Якутська, а ий ого дружина Ганна, що
тепер сновигає біля королівського двору в Швеий царіїї, віддасть нам за повернення мужа
вивезені ним до Європи гроші… Але мене тепер інше турбує: до якого банку Європи
здав своє золото Полуботок?
— Чому — Полуботок? — скинувся Єпіфаніий .
— А тому, — відказав спокіий но Меншиков, — що наказниий гетьман сидить в
каий данах у сусідньому з Воий наровським казематі. А в ий ого маєтку після арешту ми
знаий шли лише мідяки…
Меншиков ураз перервав свою мову ий нахилився до Єпіфанія.
— Ти знаєш… Ти знаєш, до якого банку віддав Полуботок своє золото! Знаєш!!
— заревів, і слуги вмить вбігли до зали. — Геть! — крикнув на них Меншиков і,
схопивши Єпіфанія за оборки, запитав благально: — Ти ж знаєш… Ну скажи! Ті гроші
візьмуть німці чи англіий ці, Полуботок ніколи не виий де на волю, не впімнеться… Гроші ж
царські — вся Малоросія царська. Ну скажи, до якого банку здав Полуботок своє
золото?
— Не належить Москві золото Україїни, — мовив Єпіфаніий . — ЙЙого повернуть
україїнському народові, коли він стане вільниий .
— Вільниий ? — здивувався князь. — Хто раз потрапив до нас у руки, тоий про
волю хаий забуде… Отче, я бачу, що ти знаєш, ти був довіреним у Мазепи, в полковників.
Ти мусиш мені сказати, я розв’яжу тобі язика! Зведу тебе з ним, покажу тобі ий ого муки, і
ти скажеш, пожалівши ий ого… Скажеш! Я замучу ий тебе…
— Мені баий дуже, князю. Якщо нема в Україїні вже ий Полуботка, то на що
сподіватися? Можеш мене вбити хоч сієїї миті.
— Ба ні, голубчику, вбити тебе мені наий легше. Та це нам невигідно — вас потім
родаки називають мучениками, іконописують, лампадки світять під іконами і моляться
до них… А я хочу усіх зігнути. Ти розумієш — зігнути: Воий наровського, Полуботка, тебе.
Бо коли цього не зроблю, залишиться після вас світла пам’ять у головах хохлів. І будуть
вони тією пам’яттю відроджуватися до непокірності ий незалежності. Треба, щоб ви
залишили після себе ганьбу. З ганьбою не відроджуються… Ось ти плазун, що цілиий час
силкується злетіти, і якби я дозволив тобі це зробити, ще хтось спробував би встати за
твоїїм прикладом з колін на ноги. Ти мрієш покаятися, очиститися. Недопустимо!
Каяття — це прозріння упокорених людеий , що вже звикли до тихого рабства.
Наий небезпечніші для імперіїї — прозрілиий раб, воскреслиий Лазар і навернениий блудниий
син. Вони здатні започатковувати загибель рабства, яке ми так довго і з тяжкими
зусиллями будуємо на землі… — Обличчя Меншикова враз налилося кров’ю, він
закричав, намагаючись залякати свою жертву: — Де скарб Полуботка, де? Я ж тебе ще
нині віддам на муки Ромодановському!
Єпіфаніий відчув, що більше не боїїться.
— Хаий він уб’є мене, — сказав спокіий но.
Меншиков зрозумів своє безсилля і змінив тон.
— Він тебе не вб’є, голубе, він тебе принизить… Імперіїї потрібне людське
приниження… Чеий же мене також, — вдарився князь у груди, — цілиий час принижують,
ий ого величність, коли ий ому заманеться, може вдарити мене в обличчя. І що — терплю,
стерпиш і ти… Якось на дипломатичніий вечері у Дуврі, — продовжував Меншиков уже
зовсім спокіий но ий довірливо, ніби шукав у Єпіфанія співчуття, — Петро в присутності
європеий ських достоий ників кинув мені в обличчя індичою ніжкою і обізвав азіятом за
те, що я смачно плямкав. Але чого не стерпиш заради імперіїї, такоїї щедроїї для нас. Маю
гроші! І ти будеш мати, тільки стань жельвою… Ну, що ви за народ такиий , хохли! Вже,
здається, скрутили в баранячиий ріг останнього, аж диви — ще є. І ще… І ще! Та я нашлю
на вас бездушних і страшних карликів — від них і в мене стигне кров у жилах…
Карлики вас здолають, мов комарі північного оленя. З їїх допомогою я створю в
Малоросіїї таємну канцелярію в кожніий хаті, і зруий новані будуть навіть родинні зв’язки,
і не віритиме брат братові, а батько синові!
— Страшну річ повів ти мені, князю, — промовив здушено Єпіфаніий . — І я
зневірився аж тут, у ціий залі, бо коли і Воий наровськиий , і Полуботок у тюрмі, то що я —
без них? І Орлик загубиться в Європі серед можновладних хижаків, що ділять між собою
світ. Немає більше в нас провідців… Що допоможе тепер каяття? Ти зламав мене, можеш
радіти. Але ж сам, сам єси таким рабом, як і я… Ба ні, не таким. Я гину за Україїну, ти ж
загинеш не за Московію — за золото. Я спокіий но зустрічаю свіий кінець. А ти ось
соваєшся у своєму м’якому фотелі ий крадькома оглядаєшся, ніби хтось має вдарити тебе
в спину. Бо смерть моя — на моїїий землі, де б я не знаходився, а твоя — у временному
кріслі. У вас нема ідеалу… І кожен з нас має те, на що заслужив. Ми на рабство своєю
неміччю і страхом, ви ж на вселюдську ненависть — через свою захланність.
— Згоден, згоден! — засміявся Меншиков. — Ти взиваєш до сумління людеий , в
яких ий ого немає. Мені досить того, що ти визнав себе рабом. І я раб, так. Але ти в тюрмі,
а я при ситому кориті, і в цьому різниця між нами… Тепер ти можеш вільно ходити по
Петербургові, до карлицькоїї колоніїї сам вернешся. Тобі більше нікуди ий ти, там рабам
дають їїсти. Іди, я покличу тебе, коли потрібно буде.
Єпіфаніий покірно виий шов. Проминув озброєних гвардіий ців і відсутніий , немов уві
сні, подався до своєїї сторожки, не звертаючи уваги на карликів, що стояли у довгіий
черзі, передаючи один одному жмені піску.
Ліг горілиць на лежака і побачив…

Розділ десятиий
Єпіфаніий побачив перед собою високу гору, подібну до велетенськоїї могили,
вершина якоїї загубилася в піднебесніий імлі, а він ий де знаий омою стежкою, що вибігає
нізвідкіль, із наий пропасніших глибин баий рачних застумів і виходить на кривобрід
маленькоїї річки, що, вдарившись до гори, начеб хотіла пробити їїїї наскрізь, утворила
плесо; Єпіфаніий упізнав Чугаий ку, лебедине озерце, і серце зупиняється на мить від тихоїї
втіхи: повернувся нарешті з моторошних безвістеий на круги своя. Зажевріла, як колись,
у душі надія, що прилетять на озерце лебеді, і серед них він знову знаий де свою
незаплямовану душу — білу Лебедицю: може, приий де вона до нього виміряти вартість
покути.
Знаий ома стежка спинається вгору до келіїї, що он темніє ніркою, ніби дзьобиком
видовбана; впізнав свою гору, тільки незмірно виросла вона ий увінчала свою вершину
колом зубчастого муру, з якого вихоплюється і впивається у небо гостриий шпиль… Ця
новизна змусила Єпіфанія зупинитися ий задуматися не так над тим, хто за час ий ого
відсутності вивершив гору шпилем, як над тим, що знаменує він: нові муки сходження ий
осягнення власноїї висоти чи остаточне переконання у своїїий недосконалості ий безсиллі?
Зеленоокиий чорториий , гладкиий , мов виполіруваниий щит, був протятиий
навпоперек вузьким пругом, що вже зливався і ось–ось мав зникнути з поверхні плеса:
хто, втікаючи у прибережні шелюги, залишив ий ого — добра чи зла сила; хто чатував на
Єпіфанія і з яким наміром, хто перемінився, почувши ий ого кроки, у водяну смужку?
Згадав вовкулаку, що навідувався колись у ці баий рачні задичі ий умів
перевтілюватися у будь–яку твар, — невже не здох донині, невже Єпіфаніий і досі не
відмовився од скверни зрадника? А може, порятунок жде ий ого на вершині осяяноїї
сонцем гори, до якоїї зло не доповзе ні в якіий іпостасі?.. Кого наполохав своїїми кроками
чернець і чому він думає тільки про зло?
Єпіфаніий оглянувся і враз тихо скрикнув, побачивши на березі озерця білиий
кожушок. Він підбіг, схопив ий ого, притулив до грудеий , притьмом виий шов стежкою на
гору, шугнув до келіїї і заховав кожушка до тієїї самоїї ямки, яку видовбав колись у стіні.
 Аж тоді роздивився: у келіїї все стояло на своїїх місцях, ніби він ніколи ий не
виходив з неїї. Пріча, застелена старим рядном, два дубові кругляки і на вищому —
папір, що ий ого переказав колись ий ому архімандрит Нямецького монастиря Ніколае,
поруч перо і каламар, повниий чорнила, і шматок хліба, принесениий монастирським
послушником.
Нічого не змінилося — а може, Єпіфаніий і не виходив ніколи з келіїї?.. Присів на
нижчого пенька, приглянувся, папір був незаписаниий . Невже він так і не розпочав свого
літописання? Адже ще в Києво–Могилянськіий академіїї Єпіфаніий і ий ого побратим
Саміий ло Величко присяглися написати історію свого часу: Саміий ло, перебуваючи на
службі в канцеляриста Кочубея, працював над літописом, та був ув’язнениий після
страти генерального судді. Чи живиий він? Розпочинав своє писання і Єпіфаніий , сидячи в
ціий келіїї, — де ж поділося письмо?
Певно, нелегко підкорити словом папір, мабуть, літописцеві слід спочатку
збагнути час ий осягнути своєю пам’яттю, виміряти вагу слів, що мають лягти на папір, і
визначити не тільки зміст задуманого творіння, а ий вищу мету викладених словами
думок…
Мислив про це Єпіфаніий , аж поки із задуми не розбудив ий ого скрип двереий . Не
схопився, не підбіг, це не Лебедиця. Ще нема причини увіий ти їїий. Не приий шло
просвітління, не зморило до решти ий страждання: Лебедиця приий де на порятунок або
свято.
У дверях стояв послушник Нямецького монастиря. Він тримав у руці мосянжеву
мисочку, вивершену вареною сочевицею, ий допитливо дивився на Єпіфанія.
— Що скажеш, сину? — спитав чернець.
— Дивно мені… Скільки не приходжу, водно сидиш без діла. Всі люди щось
роблять, а ти — нічого.
— Чому ти думаєш, що мислення — не робота?
— Про що мислиш цієїї миті?
— Осягаю думкою свіий час. Коли він для мене почався, коли вперше став мені
потрібен, хто першиий до того спричинився, що моя пам’ять з’явилася у часі ий заий няла в
ньому певниий відтинок? Адже те, в чому ми нині існуємо, — то ще не час, а лише часова
позначка. Я хочу осмислити простір, в якому відбувся міий розвиток. Чому я став таким,
а не інакшим, чому я тішуся цим, а не тим? Чому мені болить це, а не те?.. То неправда,
що люди вмирають: зачаті в певному часі, вони переходять із форми у форму,
розвиваючись і вдосконалюючись, та залишаючись при тому повік рабами свого
відтинку часу.
— Мудро говориш, отче, — мовив послушник. Він переступив поріг і поставив
перед Єпіфанієм мисочку із сочевицею. — Слова твоїї густі, мов мед… Але ж ти зі своєїї
роботи нічого не маєш.
— Зате маю час, я віднаий шов ий ого.
— Час можна використати для діла, з якого ти мав би хосен…
— Хосен — це теж позначка в часі: люди прагнуть перетворити все на користь,
щоб на мить втішитися. Чи не чинить так і тварина? А хтось же повинен осягнути
неминучість і доцільність людського існування. І тільки після осмислення великого
можна пізнати мале — вартість миттєвоїї користі: що вона важить для висоти духу, що
належить не одніий людині, а є породженням ланцюга людських життів протягом
століть.
— Де ж починається і кінчається твіий час, скажи ясніше? — знетерпеливився
послушник.
— Міий час почався з приходу Ісуса Христа на Почаий ну, коли Володимир охрестив
Русь–Україїну. А закінчився шабашем диявола в Батурині.
— Так довго ти прожив? Хіба ти вічниий ? — побожниий подив поий няв
послушника.
— Людина живе багато разів, сину. Народженням не розпочинається, а смертю
не закінчується лінія нашого життя.
Якби так було, то чому б я — без жодних докорів сумління — не замінив би свіий
краий на іншиий — спокіий нішиий і щасливішиий ? А не можу, бо саме тут, у злиденніий
Україїні, я повторювався безліч разів, закарбовуючи своє повторення в пам’яті. Тільки
зрадникам дається воля вибирати собі батьківщину, бо в них відібрана пам’ять. А я жив
на своїїий землі у князеві і смердові, в козакові ий ізгоєві, я перевтілювався у зело, що
росте тільки на Україїні, у птаха, що з далеких світів повертається кожноїї весни на
Дніпро, у фреску Софіїївського собору, у леміш плуга фастівського посполитого, у мудру
книгу печерського ченця. І тому, що жив у всіх цих іпостасях, я пам’ятаю радість
подвигу і сором поразки, запах зела і журавлину тугу, півтони кольорів і народну
мудрість — і все це моє, рідне. Лише відступник, якому мерзість душі заступає пам’ять,
вважає, що він живе вперше, і через те, що не знає досвіду свого роду, не має любові ні
до минулого, ні до сучасного, ні до маий бутнього — лише до миттєвоїї користі.
— Ти цілиий час говориш про минуле, сучасне тільки згадуєш з гіркотою, а про
маий бутнє мовчиш. Чому?
— У сучасності ми пристосовуємося до обставин, щоб вижити і мати змогу
передати свіий досвід у маий бутнє. Виживаємо ми не завжди чисто, в сучасності нам
важко збагнути, що є головне, а що другорядне, а тому вона для нас неприваблива.
Маий бутнє нам заслоняють віра і мріїї, а тому воно не має реальних ознак. А минуле —
пізнане, перевіяне на добро і зло, в ньому нам легко знаий ти живицю нашого духу. Тому
в нас більше минулого, ніж сучасного і маий бутнього. А втім…
Єпіфаніий глянув на послушника: біля двереий у темряві маячіла ий ого тінь,
обличчя хлопця він не бачив і розмовляв сам із собою.
— Слухаий , коли цікаво, — сказав, — а я вголос розтлумачу для себе самого те,
що збагнув, проводячи незліченні дні в келіїї своєїї змученоїї душі… Ти сказав, що я водно
сиджу в ціий ямі і мене тут завше застаєш. Може бути. Ми живемо у своєму часі разом з
тобою і якщо переміщаємося, то теж укупі… Коли володієш часом, тобто пам’яттю у
часі, то в шаленому ий ого леті зливаєшся з ним. Таке злиття називається своєчасністю.
Якщо ж своєчасністю не володієш, — станеш подібним до заїїки, якиий встигає
висловити свою думку тоді, коли ий ого співрозмовник говорить уже про щось зовсім
інше… Коли ж летиш із часом у парі, то є істина, яку запосяг, залишається своєчасно
навіть тоді, коли ти фізично відстав, — вона стає надбанням того, хто тебе продовжує.
Тим продовжувачем істини є ти сам, але з новим досвідом. І так без кінця. Ти ніколи не
вмираєш, ти вічниий — якщо не дав себе згубити непам’яттю серед ліліпутів. Я спитав
якось Поважного Карлика: що ж було перед вами? Нічого не було, — відказав він мені,
— ми перші… Бо вони не знають, що час не має ні початку, ні кінця. Час — це «є». Історія
умовно лише ділиться на «було», «є» і «буде», усі ці категоріїї існують у єдиніий площині
безперервного життя народу, в якіий кожен момент у категоріях «було» і «є» стає
зародком для свого помноження у категоріїї «буде». Тому ми пов’язані з минулим
настільки міцно, як із сучасністю, що на наших очах стає минулим. Кожен мент нашого
життя — це вже історія, і коли ми втрачаємо їїїї з пам’яті — стаємо ліліпутами, що не
мають храму. Тільки пам’ятаючи минуле, можна прозріти маий бутнє. А філософ, що
прозрів маий бутнє, стільки разів повторює своє життя, скільки разів ий ого ідеїї
знадоблюються для сучасного діла. І вмирає, коли вони більш людям не потрібні.
Єпіфаніий глянув на двері, потім на прічу — послушника в келіїї не було. Та
чернець упевнився, що хлопчина таки приходив до нього: взяв з мосянжевоїї мисочки
сочевицю і поклав собі до рота. Вона розплилася на язиці, мов манна, була смачною і
поживною, скромна їїжа додала Єпіфанієві сили ий отухи, і він збагнув, забувши враз смак
меншиковських пишних наїїдків, що саме ця їїжа потрібна для підтримання ий ого
фізичних і духовних сил — пожива рідноїї землі, подана не з панського столу, а рівним
рівному.
Смак сочевиці повернув до нього тоий час, коли в келіїї поруч з ним сиділа
Лебедиця ий обіцяла повернутися до нього чистою душею після спокути.
— Коли настане кінець моїїм митарствам? — прошепотів Єпіфаніий , дивлячись
на записаниий дрібним письмом папір: видно, він не тільки думав, а ий писав,
осмислюючи свіий час від хрещення русичів на Почаий ні до шабашу диявола в Батурині.
— Чому так поспішаєш? — почувся голос Лебедиці. — А може, історія твого
народу — одна спокута, і виживає він у ніий , усвідомлюючи повсякчас своїї гріхи? А без
спокути стане баий дужим, без спокути перестане вдосконалюватися і усвідомлювати
сам себе? Удосконалюватися розумом, витонченістю духу, гармоніий ністю? Адже життя
людське — це сплата боргів за дивну радість зачаття… Ось ти за покуту пишеш. Яка ж
мета твого писання?
— Хочу повернути народові минуле.
— Ми любимо більше мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків,
їїхніми героїїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у
нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню
волю, якоїї не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.
— Невже своїїм риданням над знищеним ордою Храмом я не споворушу свіий
народ, що задля ковбаси ий сивухи душу свою зліліпутив?
— А коли споворушиш і відбудує народ святиню, про що тоді писатимеш?
— Про свою трудну дорогу до Храму. Святиня, якоїї я сьогодні шукаю, — це
своєчасне діло. Ним заий мається наш народ цілі століття. Я хотів би дожити до тієїї пори,
коли моя проповідь стане несвоєчасною, коли на нашіий землі стоятиме вже Храм. Тоді я
переий ду теж у минуле. Але хіба моїї думки не цікавитимуть дослідників того моменту
часу, коли міий краий був заполонениий карликами без душі і пам’яті?
— Хто зна… Хто зна, чи твіий плач стривожить їїх. Чи схочуть дослухатися до
нього інші народи? Він надто наш… А дослідники спитають: яке зерно вічних духовних
вартостеий посіяли літописці карлицькоїї доби для будуччини? Що вони зробили для
маий бутньоїї гармоніїї світу, що нині зґвалтована ліліпутами? Тільки плакали? Плач
гармонію не врятує.
— Не знаю, що відповісти. Говори ти.
— Ти забув, що існує, крім корисноїї, ще ий чиста поезія. Самодостатня субстанція
Прекрасного, що нічого не будує, не відбудовує і не міняє, проте чарує, виховує людське
в людині, не дає вмерти високим почуттям. Що сталось би, якби у світі раптом
позамовкали солов’її? Яка сірість, яка глухота запанувала б у храмі Природи! Мало
побудувати собор, у ньому мусить звучати ще ий велична пісня, що славить Бога. Народи
таке слово не записом минулого, а кантом вільноїї людини!
— Поет, що міг би створити таке слово, мусить народитися в Храмі.
— Пізно буде. Він народиться у вертепі.
Із заплющеними очима підіий шов Єпіфаніий до двереий : він знав, що Лебедиця
стоїїть у проий мі і розмовляє з ним. Уявляв, яка вона: біла, мов шума під водоспадом,
перса, ніби долонями знизу підхоплені, зазирають уверх рожевими зернятками, і в неїї
сині очі Мотрі. Єпіфаніий узяв Лебедицю на руки, вклав до постелі, припав до неїї і,
втоливши свою пекучу жагу, прошепотів:
— Бог простив мені, що ти вернулася?
— Приий шла нагадати тобі, що я в тебе ще є. І тому зближуюсь з тобою, щоб ти
відчув мене ий боявся втратити… Я приий шла нині на свято твого прозріння.
— В образі Мотрі?
— Ти вигадав мене в образі Мотрі, і я такою є. Вигадане стає справжнім, нікуди
вже воно не подівається ий живе поміж живими у мисленні людеий . Хто нині міг би
сказати, що нема на світі Аґасфера або Юрія–Змієборця?.. У своїїий непам’яті в Батурині
серед наруги ий насильства, серед наий чорнішого зла, на яке вряди–годи спромагається
вселене в людеий звірство, ти уздрів у образі Мотрі Кочубеїївни проблиск людяності ий
незнищенності духу. Тонучи в скверні, баий дужості, страху і зраді, ти відокремив од себе
колишню чистоту своєїї душі ий оповив нею образ батуринськоїї Святоїї Діви, щоб потім
цілиий час ий ти до неїї ий чіплятися, мов потопаючиий стебла, за неспоганениий ідеал
чистоти. Якби цього не сталося, ти б утопився у тванюці зла так само, як полковник Ніс:
образ Лебедиці–Мотрі додає сил до спокути. А спокута — наий тяжче випробування:
звитяга в битві, подвиг з любові, героїїзм з ненависті — це тільки миттєвості, в яких
виявляється людська сутність, і по них ще не можна судити ні про мужність, ні про міць,
ні про самовідданість людини. Праведна людська сутність виховується ий гарантується
лише в спокуті. Тому я кажу: не квапся викупити свою провину. Гріх твориться за мить,
усвідомлення гріха триває вічно. Під пострахом, під карбачем усвідомленого гріха ти
виростиш чесних дітеий , з тим гріхом звірятимеш кожен свіий вчинок, гріх стоятиме, мов
пес, на сторожі твоєїї душі, застерігатиме від заздрості, захланності, неробства; ти
відправлятимеш службу Господові, будеш писати книгу чи малювати ікону Богоматері
на стіні храму з думкою, щоб не вкрався у молитву, слово або мазок фальш колись
учиненого гріха.
— Чи ж то тільки я согрішив: весь народ мовчки споглядав, як ий ого топчуть.
Чому повинен покутувати я один?
— Ти частка народу. Не намагаий ся вдосконалювати іншого, не вдосконаливши
спочатку себе. Не шукаий для себе взірця — сам стань прикладом. А коли народ візьме в
тебе науку очищення — аж тоді він стане готовиий до волі.
Лебедиця–Мотря гладила ий ого лице, руки, все тіло ий шепотіла:
— Бідниий міий , як ти стомився… Ось інші змирилися з гріхом і, тварям
уподібнившись, не думають, не мучаться, нічого не шукають і не чекають. Добре їїм у
тихому рабстві. А ти караєшся, ий терзає тебе навпористиий глас Івана Богослова, чуєш?
«Ось кінь чалиий , а тоий , що на ньому сидить, ім’я ий ому Смерть, і за ним слідом іде
пекло. І дана їїм влада вбивати мечем, і голодом, і мором. А вигляд сарани подібниий до
конеий , а обличчя в сарани людські… Та з’явилася на небі велика ознака — жінка,
зодягнена в сонце, а під їїїї ногами місяць, а на їїїї голові вінок з дванадцяти зір… І сказала
жінка: ти мусиш пророкувати народам і царям, ти достоий ниий взяти книгу і розкрити
печатки їїїї. І зрозуміємо: хто до полону веде, сам піде в полон, хто мечем убиває, тоий сам
буде вбитиий мечем. І впаде Вавилон — город великиий , бо лютим вином жадоби своєїї
напоїїв усі народи!»
Єпіфаніий стояв посеред келіїї, звівши догори руки, і повторював за Іваном
Богословом слова Апокаліпсиса, і були це ий ого слова, усвідомлені ним — у часі, змісті ий
потрібності на шляху до мети.
— Ти готовиий ? — спитала Лебедиця–Мотря.
— Так.
— То ходімо. Я покажу тобі те, що мусиш побачити.
Вона сама виий няла зі сховку кожушка і стала птахою, Єпіфаніий обіий няв за білу
шию Лебедицю, і вони разом злетіли в незмірність висоти. Маліли внизу дерева, і
баий раки ставали схожі на буий ниий зелениий мох, і Чугаий ка стала в’юнкою зміий кою, а
лебедине озерце — зеленою цяточкою, — і опинилися вони на вершині високоїї гори,
що виросла над Чугаий кою ий перемістилася в саме серце Україїни, стали посеред
дитинця, обгородженого зубчастим муром замку, звідки стримів у небо гостриий шпиль.
— Це фортеця нашого духу, яку ніхто не здолає, — сказала Лебедиця. — А тоий
шпиль — висота Духу. Хто ий ого досягне, тоий стане вільниий . А тепер поглянь довкола:
ось увесь твіий простір у часі — із заходу на схід, з півдня на північ — і доки око твоє
гляне — все це Україїна. Ти бачиш їїїї велич і красу? Хто може їїїї здолати? І хто ми такі у
Бога, коли дозволили карликам зневолити цеий світ? Он синя бинда Дніпра розтинає
твою землю. Он золоті бані незнищенних храмів Печерських. А на західному обріїї біліє
пруг Дністра, за яким стали на захист нашоїї землі Карпатські гори, а з їїхніх ізворів
стримлять хрести Манявського скиту. На півночі сіяє банями соборів стариий Чернігів, а
на південь — гладь Чорного моря. Внизу ж під нами метушиться киїївськиий Поділ,
звідки ий де наука на весь світ. Усе це наше, наше! А ти впокорився мізерним карликам,
возиш їїх на своїїий спині і стогнеш: пропало все! Як усе це може пропасти, куди
подінеться, які землетруси знищать цеий простір і красу? Маловіре, твіий час не
закінчився в Батурині, він щоий но там розпочався. Ти готовиий іти далі ий сходити свіий
краий у всьому ий ого часі ий просторі?
— Готовиий .
— Тоді вертаий ся, звідки приий шов, зроби там те, що продиктує тобі твоя совість,
а потім бери хреста, клич народ і ий ди з ним у хресному поході до фортеці ий ого духу.
Вдарив дзвін, Єпіфаніий прокинувся. Лунав–божеволів мідниий лемент над
Петербургом.
Чернець вибіг із сторожки: карлики з якоїїсь причини раділи, пищали, скакали,
далі лаштувалися в предовгу колону по чотири головою в бік Неви. До Єпіфанія
підіий шов магістр Єрмолаий , видряпався на нього, пришпорив у боки ий погнав уздовж
карлицькоїї колони.
— Що трапилося у столиці? — запитав Єпіфаніий , коли колона зупинилася над
Невою.
— Царя нашого імператором проголошуємо. Повертаий на місток.
— А може, вбрід підемо?
— Для нас немає жодних перепон! — вигукнув Єрмолаий і протягнув уперед руку
— достоту, як це на кам’яних бовдурах магістра Тома зображено. — Коли рушимо на
Хохляндію, долатимемо вбрід і річки, і озера!

Розділ одинадцятиий
Зі свого маленького ий чепурного будиночка на Набережніий , згинаючи у дверях
голову, виий шов до народу фудульниий і сердитиий цар. Горішня губа сіпалася, оголюючи
рідкі кливаки, кінчики гострих вусиків лоскотали масивні ніздрі, роздуті, мов у хижого
звіра, що чує здобич. Цар був надміру збуджениий , ніби щоий но повернувся з поля битви,
здобувши перемогу. Перемогу він таки здобув, і немалу: два роки тому закінчилася
двадцятирічна Північна віий на, і Петро з королевою Швеціїї Ульрікою–Елеонорою,
сестрою покіий ного Карла XII, підписав у Ніштадті вигідниий мир.
А спокою не мав. Після тяжких битв з ворогом він тепер воював з невдячним
народом, що за довгиий час кровопролитноїї віий ни не забув заподіяних царем кривд і
назвав ий ого антихристом — за скасування патріархату після смерті всесвятіий шого
Адріана, за прирівняння монастирів до кріпацьких поселень, за перелиті на гармати
церковні дзвони, після чого Московія назавжди оніміла, за вбивство царевича Олексія.
Не вітець, не благодіий ник, не вождь, стратег або генералісимус — Антихрист!
У моторошніий катівні Преображенського приказу генеральниий царськиий кат
Ромодановськиий працював зі своїїми підручними вдень і вночі. Припікаючи на вогні,
викручуючи запідозреним суглоби на дибах, дізнавався, хто розповсюджує серед
народу листки з текстом сімнадцятоїї глави Апокаліпсиса, в якіий сказано, що восьмиий
цар великоїї держави буде Антихристом — Петро в Московіїї був восьмим; хто карбує на
срібних монетах зображення ий ого величності з рогами. Даремно. Злітали голови,
мордовані позбувалися рук, ніг, носів та язиків, а гідність царська все падала ий падала,
тож думав Петро аж два роки, як урятувати свіий престиж, і додумався врешті: він
витіснить ганебне прізвисько наий вищим римським титулом!
Цар розіслав гінців скликати народ над Невою, та оскільки боявся, що з
тисячним натовпом — якщо комусь там захочеться викрикувати блюзнірські слова —
не дадуть ради всі поліцеий ські і ярижки Петербурга, з гармат по народові стріляти не
будеш, то звелів обгородити царськиий будиночок парканом у радіусі однієїї версти, хаий
стоять там і галасують, до царських вух скверна звідти не долетить, а для
проголошення царя імператором наказав привести карликів з Василівського острова.
Цар у душі лютував, він уперше був невдоволениий такою великою різницею в
зрості: чи не осмішить зібраниий зі світових задвірків людськиий люмп наий вищиий титул?
Та було пізно: магістр карликів Єрмолаий , не злізаючи з шиїї Єпіфанія, пропищав:
— Да здравствуєт вєлікіий імператор всєя Русі Пий отр Пєрвиий !
Задзявкотіли карлики, повторюючи Єрмолаїїв клич, а народові мовби заціпило:
мертва тиша панувала у верстовіий зоні.
І хто зна, чи не діий шло б навіть до гармат, та у викрику верховного карлика
прозвучали слова, про які цар досі ий не подумував, — бистриий царськиий розум умить
збагнув їїх суть: «Всєя Русі!» Досі він панував над Московією, а Русь була десь там, на
півдні, підкорена і невпокорена, і ось цеий нікчемниий напівлюдок, так просто
відбираючи в корінних русичів родове ий мення, передав ий ого Петрові: імператор всієїї
Русі!
Цар просвітлів, випростався: нова назва держави і новиий царськиий титул
давали ий ому владу над усіма, хто носив ім’я росів. Громовиий царськиий голос долинув до
наий дальших кресів верстовоїї зони:
— Вірнопіддані! Віднині я імператор країїв, які ви можете вважати своїїми і за
власним розсудом розпоряджатися багатствами Великоїї, Білоїї, Малоїї, Галицькоїї,
Карпатськоїї і Червоноїї Русі! Усе це ваше: ідіть заполоняти землі, забираий те в нових
підданих хліб, залізо, золото і мову. Мову перш за все — «даби нікакоий розні і особих
нарєчіий нігде не било!»
І досить було цієїї обіцянки, щоб московити в одну мить забули, що перед ними
стоїїть Антихрист.
— Да здравствуєт імператор всєя Русі! — дружно загукали.
«Чому вони такі? — думав Єпіфаніий . — Що спричинилося до того — може,
шалені простори великого краю або ж багаторічне монгольське іго, що в них
витворилася особлива і слов’янському світові невластива кочова вдача? Живе московит
спокіий но ий ліниво, та як тільки побачить незахищениий простір, — готовиий умить все
лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і ий ти і гнати поперед себе,
мов худобу, людеий з місця на місце, і ні собі, ні тіий двоногіий худобі перепочинку не
давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їїдати
і ий ти далі ий далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові».
— Хаий живе імператор! — ревіла юрба. — Веди нас до останнього моря!
— До морів, діти моїї, до морів! — реготав цар. — Я ж бо відвоював для вас від
Швеціїї Лівонію, Естонію, Інґрію, Карелію!
— Ура імператорові!
Цар кивнув рукою — і понесли слуги до парканів кошики, набиті суліями з
горілкою і наїїдками; замерехтіли в небі феєрверки, почалася штовханина, біий ка і п’яне
радіння.
До імператора Третього Риму підіий шов наий меншиий у колоніїї карлик, якого за
виняткову жорстокість назвали Опричником, — озлоблювала ий ого власна
непомітність, він підступив до царя і постукав кулачком по коліні.
— Ваша величність… Ваша величність! Коли вже і Галіція, і Карпати наші, то
звели послати туди карні загони: у Львові, це я знаю достеменно, розмовляють по–
своєму і своїї хоругви мають, а в православному монастирі Скиті Манявському і досі не
проголошують анатеми Мазепі.
— Быть по сему, — відказав цар.
Імператор подався до свого будиночка на спочинок. Меншиков прикликав до
себе Єпіфанія.
— Поїїдеш зі мною до Преображенського приказу: імператорові потрібне
золото.
Князь махнув рукою, і Єрмолаий умить перемінився із магістра Карлицькоїї
колоніїї в меншиковського машталіра. Спритно зіскочив з плечеий Єпіфанія, підбіг до
чорних кибиток, що, запряжені цугами, зловісним рядом стояли скраю маий дану,
вискочив на облучку краий ньоїї кибитки, браво прицмокнув і зупинив конеий біля
Меншикова. Князь примостився поруч з Єрмолаєм, а карлики, схопивши Єпіфанія за
поли ряси, заштовхували ий ого до темного, без віконець, короба кибитки.
Холоднопітне тремтіння проий няло ченця: він начувся вже чимало про
Преображенськиий приказ, де хазяий нував генеральниий кат Ромодановськиий . Навіть
карлики, в яких серця не здригалися на вид крові ий мук, пошепки перемовлялися про
таємну царську установу, до якоїї міг потрапити кожниий в імперіїї сущиий і звідки ніхто
не повертався: могли то бути князь, граф, тоий же карлик, посполитиий , царевич,
архімандрит — всяк, крім ий ого величності, та ий то Поважниий Карлик вельми сумнівався
у цілковитіий безпеці самого царя.
Преображенськиий приказ був державою в державі — нікому не підвладниий .
Даремно Меншиков гороїїжився, зловтішно просторікуючи, що Ромодановському не
зовсім пощастило в житті. Звичаий но, доступу до державноїї скарбниці генеральниий кат
не мав, та для придбання доброго харчу, горілки та червоного кафтана вистачало
царського доброго жалування; у світських компаніях Ромодановськиий не бував, ним
гидували і ий ого боялися, проте міцнішоїї влади над людьми не мав навіть цар. Петро
Олексіий ович не раз із подивом вислуховував доповіді Ромодановського про кількість
замордованих в’язнів на допитах у справах протидержавних змов, крадіжок казенного
маий на, хулителів царського імені та про нові способи тортур.
Поруч з Єпіфанієм сидів у кибитці карлик Опричник. У передчутті блаженноїї
насолоди, що чекала на нього в Преображенському приказі, він втішно попискував,
штовхаючи Єпіфанія раз по раз у бік, довірливо ий захоплено хвалився, що для допитів із
пристрастієм здебільшого беруть ий ого, бо Поважниий Карлик постарів і руки в нього
трусяться, а Опричник допитувати вміє. Підвішувати жертву на дибу він не може, це
робить сам Ромодановськиий , а от для виривання ніздрів і язика є в нього змаий стровані
ним самим кліщики, а ще виявив він себе неабияким маий стром «копчення»: так уміло
розкладає під ступнями підвішеного вогонь, що і не шкварчить, і не холодно в ноги, і не
треба потім допитуваного нести на чергові тортури — сам спроможниий іти.
— Скільки я разів чув: «Убиий , убиий мене!» А дзюськи, а дзюськи! — тикав
Опричник Єпіфанієві під бік дулі.
Єпіфаніий слухав і тремтів зі страху: він був упевнениий , що ий ого везуть на допит,
адже викрикував на сповіді Меншиков: «Ти знаєш, знаєш, де полуботківське золото!»
Не знав Єпіфаніий про золото нічого — що він скаже на муках? Брехатиме? А може, зуміє
мовчати, чеий же і слова не пискнув на Гончарівському маий дані в Батурині!
Кибитка зупинилася. Єрмолаий відчинив дверцята, покликав Єпіфанія.
Меншиков повернув голову, мовив:
— Поводься розумно, твоє преподобіє: Опричник поведе тебе до келіїї і
залишить з ним… З ким, питаєш? Побачиш сам. Розмовлятимеш з ним довірливо і не
вельми поштиво щодо царськоїї особи. Вміло ий делікатно випитуий про скарб. Так, так, у
келіїї сидить Полуботок, ий ого сюди привезли вчора з Петропавлівки на допит. Не
зізнається, бестія… У келіїї сутіношно, Полуботок бачить погано, він не помітить
Опричника, що сидітиме під прічею тихо, мов миша… А ти признаий ся до гетьмана,
розжалоб ий ого, поплач над ненькою–Україїною, замордованою москалями. За це тобі
нічого не буде, ти вже наш і нам потрібен. Сповідник! Ха–ха… А завтра на розмову з
наказним гетьманом прибуде сам імператор. ЙЙому потрібне золото, розумієш?
Імператора не стільки цікавить, кому він передав бочку чи дві, хаий і десять бочок
злитків, а звідки брав золото. З посполитих? Ні–і, з посполитих так багато не візьмеш…
Ти про могили ваші славні заговори, як ото співають сліпі кобзарі… Потужи разом з
Павлом Леонтіий овичем, сльозу пусти, ви ж, хохли, умієте так тужно плакати, що не раз і
мене розворушували… Ось Преображенськиий приказ, — показав Меншиков на
непримітниий будиночок посеред пустиря. — Веди ий ого, Опричнику, з Богом!
…У келіїї блищить під самою стелею малесеньке віконце, під стіною стоїїть сива
патлата примара з більмуватими очима.
Підвелася, брязнули ланці.
— Хто приий шов до мене — кат чи сват? — спитала худорна, мов кістяк,
примара.
— Сват приий де завтра, — відказав Єпіфаніий . — Нині ж прислав мене до тебе
Меншиков випитати про золото. Не розповідаий , чого не треба… А може, ти не
Полуботок? Я не впізнаю тебе. Куди поділося твоє могутнє тіло?
— Висмоктали п’явки. Хвалити Господа, душа іще тепліє. А ти хто?
— Я сповідник Мазепи Єпіфаніий , котриий …
— Не треба, знаю. Все знаю про тебе… Вся Україїна відає про трьох уцілілих у
Батурині: зрадника Носа, боягуза Єпіфанія і святу Мотрю, — різні пісні склав про вас
народ… А ще я бачив тебе у Глухові, коли ти своєму покровителеві першиий на Україїні
анатему проголосив.
— Неправда, я вимовив слово прокляття…
— Слово прокляття вимовив отець Данило, і за це ий ого скарали. А ми
викручувалися з тобою так, щоб і Богові свічка, і дідькові огарок. Вони ж, кати наші,
записують у своїї протоколи, що їїм вигідно, і огарок за свічку приий мають… Ми хотіли
самі себе перехитрити: панами залишитися, рабами ставши. Таких не приий мають навіть
вороги. Або пан, або пропав, третього не дано. Я ходив по лезу шаблі ий сковзнув до
тюрми. Мені легше, я вже знаю свою долю. А ти ще рятуєшся і бавишся з власною
душею, як кіт з мишею… Ні, я не засуджую тебе: якщо всі умруть, хто ж залишиться на
Україїні? Але як тобі душу свою пронести крізь муки і неоскверненою передати
нащадкам? Як очистити їїїї? І чи це можливо?… Ось тебе привів сюди карлик, він
притьмом сховався під прічу ий підслуховує. Що підслуховує, за чим спостерігає? За
душею твоєю — чи не зменшується вона, нарешті, до ий ого зросту? Бо ти вже не
Єпіфаніий , ти зацькована і змучена душа нашого народу. Що з нею станеться?
— Як ти опинився в їїхніх руках, гетьмане? Розкажи все, зміцни мене. Мені ж,
бачу, суджено не вмирати, а змагатися з малістю. Такиий хрест поклав на мене Бог і
випробовує всевладним своїїм перстом.
— Бог випробовує нині весь народ, — зітхнув Полуботок. — Я хочу вірити в
ий ого справедливість, та вже немає сил. Чому ж він, створивши людину за своєю
подобою, витравлює з нас образ Божиий ? Чи не гідні ми того образу, чи прагне Господь,
щоб ий ого подоба тільки ий ому ий належала? Що сподіяно з народом! Не встиг Петро
завести «Табель про ранги», як валом посунула наша старшина до президента
Малоросіий ськоїї колегіїї Вельямінова за привілеями, немов орда, і вже не побачиш ти на
їїхніх обличчях ні привіту, ні поштивості, а тільки жадобу маєтків, грошеий і посад — хоч
маленьких, і все те ціною наклепів та доносів. О, нема страшнішоїї потвори, ніж
донощик! Язик ий ого гадючиий : у ньому захована отрута, яку він вичавлює за гроші.
Золото ж запановує над совістю, через нього вороги стають жорстокі, а друзі віроломні,
через них зрада і підлість підглядають людину на кожному кроці… Спаси, Боже, люди
твоя і благослови достояніє твоє, — перехрестився Полуботок і продовжував: — Я,
осягнувши науку державності в Мазепи, ходив, як він, по лезу шаблі, шукаючи та
виглядаючи серед своїїх людеий героїїв, царів волі, а мені зустрічалася тільки чернь, що
прагла ситноїї їїжі… Чернь не народжує героїїв. Навіть ті, що не заразилися отрутою
зради, пристосувалися до рабства: один заспокоює свою душу плачем за колишньою
волею, вискиглює жебранки під храмами без хрестів на кобзі чи лірі, а іншому досить
чарки, козацького одягу та гопака — і так одному здається, що він бореться проти
неволі, а іншому, що він на волі… І ніхто не намагається осмислити своє існування в
рабстві. А чеий не були ми вічно рабами і не потрапили в ярмо навіки: треба комусь
прозріти вихід!
Полуботок думав уголос, можливо, він забув і про Єпіфанія, що ловив кожне
ий ого слово, сидячи поруч на лежаку, і про карлика, що сховався під прічею. Він знав, що
завтра помре, і сповідався перед Богом.
— …За рік я вернувся зі страшноїї ладозькоїї каторги, якоїї не знали, напевне,
єгипетські раби на будівництві пірамід. За двадцять років при Петрі загинуло на
каналах і петербурзьких болотах двадцять тисяч козаків. Хто нам поверне борги за
кров?
Цар не ий няв віри, що я вернувся, лютиий був дуже і старого гетьмана
Скоропадського притьмом викликав до Петербурга. Ласкаво там приий мав ий ого,
частував та все застерігав перед лукавим Полуботком… Скоропадськиий на смертному
одрі признався мені у всьому. І картав цар гетьмана ще ий за те, що мене наказним у
Глухові зоставив… Довго тримав Петро в себе Скоропадського, поки — на моїїх очах —
не прибула до Глухова призначена царем Малоросіий ська колегія з президентом
Вельяміновим на чолі. Розпочалося пряме царське правління в Україїні: збори податків,
розміщення консистентів по містах і селах, обсадження полків московськими
офіцерами… Вельямінов заспокоював мене, мовляв, усе це робиться з метою контролю
за дотриманням переяславських угод та для захисту простих козаків і посполитих
перед зажерливою старшиною. Отакоїї… Обнадіяниий царськими милостями та
подарунками Скоропадськиий повернувся в Україїну і, побачивши навіч царську
підступність, помер з горя. Я ж залишився невибраним наказним гетьманом з
дорадчим голосом при колегіїї.
В Україїну тим часом прибуло вісім драгунських полків: у Ніжині заквартирував
полковник Толстоий , у Стародубі — Кокошкін, у Чернігові — Богданов, у Переяславі —
Яковлєв. Як ото у Святому письмі: розділиша ризи і меташа жребіий …
Тоді я написав два листи. Один цареві з петицією про підтвердження козацьких
вольностеий та про гетьманські вибори, а другиий — Пилипові Орликові до Салонік.
«Пане гетьмане, — писав я Пилипові, — корив ти колись мене у своєму листі за
те, що москалям служу. Бог іще розсудить, хто більше зробив добра отчизні — ти чи я. Я
ж бо в Україїні залишився — не всім іти на чужину, хтось мусить вдома діла вершити.
Україїна може постати лише в Україїні… Та слава нам буде, коли ми обидва одне добро
чинитимемо. Лютиий ворог розділив нас і поодинці поторощить. Поєднаий мося, пане–
брате, у спільніий боротьбі, то дасть Бог — і переможемо. Ти краще знаєш європеий ську
кон’юнктуру; коли настане слушна мить, шли до мене гінця з листом, а я зі своїїми
полками, які ще в мене є, виий ду тобі назустріч…»
Довго не знав я, чи діий шов міий лист до Орлика. Стало мені відомо, що капітан
Рум’янцев, якиий виловив царевича Олексія та Андрія Воий наровського в Європі, гасає зі
своїїми нишпорками на півдні, купців перевіряє, перебіжчиків ловить — міг же міий
гонець потрапити ий ому до лап… Та скоро я заспокоїївся: цар написав мені милостивого
листа, пообіцяв сам приїїхати в Україїну, і ось на Благовіщення минулого року прибув до
Глухова з царицею і Меншиковим.
На обідні в Успенськіий церкві цар сам читав Апостола, а на маий дан сходилися з
примежних сіл і городів люди: хто їїм велів іти, не знаю, я їїх не кликав… Та Бог з ними,
думав я, захотілося їїм зблизька поглянути на Божого помазаника, хаий дивляться. Люди
— ґави, їїм — що комета на небі, що цар на землі — невиданка… Та коли ми виий шли з
церкви, я почув таке, у що ий досі важко повірити. Я знав, що Меншиков порозсилав по
Україїні карликів: незримі вони, та люди смертельно їїх бояться. Кажуть, карлики так
дрібніють, що непомітно можуть залізти в душу, а тоді людина вже не своїїм розумом
думає і не своїїми словами розмовляє… Певно, таке сталося з народом, що прибув на
маий дан Успенськоїї церкви, бо хіба міг він із власноїї волі спромогтися аж на таке
раболіпство, коли цар з’явився на паперті? «Не хочемо свобод! — викрикували вони
надривно. — Нам добре в неволі ий підданстві!» «Геть із самостіий ністю Україїни!» «Усі
гетьмани — зрадники!» «Полуботка під арешт!» А монахи з Києво–Печерськоїї лаври,
що приий шли привітати царя, скандували вельми розумне гасло, бо вчені були: «Геть
парад суверенітетів!»
Цар вдоволено посміхався, Меншиков заглядав ий ому до рота, мовляв, ось як я
підготував хохлів до свого гетьманування в Україїні, віддаий своєму улюбленцеві всю
Малоросію; а мені обличчя палало від сорому і душа судомилась від кривди за таке
каліцтво моїїх людеий ; я суворо спитав президента Малоросіий ськоїї колегіїї Вельямінова:
— Це ви їїх навчили такого?
— Пане наказниий , — криво посміхнувся президент, — хіба не бачиш їїхніх
натхненних облич? Це голос твого народу, змирися нарешті з діий сністю. А ні, то… —
Вельямінов нахилився до мене і прошипів упівголоса: — А ні, то зігну вас так, що ий інші
тріснуть! Цар давно вже наказав перемінити ваші давнини, щоб ви почали жити по–
нашому. Нині я вам указ!
Зрозумів я тоді, що гра в державність закінчується. Та все ще зажевріла слабка
надія, коли цар забажав пообідати зі своїїм почтом і колегіатами у глухівськіий
гетьманськіий канцеляріїї.
Цар, добре подпіяху, звелів мені сісти поряд з ним, він поплескував мене по
рамені, налив оковитоїї і, сам захмелівши, сказав таке, від чого жаром сипнуло мені
спиною: «Не вір, Павле, тіий ворожці, що напророкувала тобі гетьманство: не будеш
гетьманом в Україїні. Понеже відомо, що від Хмельницького аж до Скоропадського всі
гетьмани були зрадники і що велике від того горе терпіла наша держава, а наий паче
Мала Росія — ще свіжа пам’ять про Мазепу, — то через це належить знаий ти нам вірну
людину, про що постіий но дбаємо, а поки такиий знаий деться, уряд ми визначили. Ось тобі
Вельямінов»… Цар довго пропікав мене поглядом і закінчив так: «Багатиий єси, то мусиш
половину свого скарбу до царськоїї казни віддати. За що? А так… За те, що живеш на
землі… І не чекаий на листа від Орлика, лист уже в нас. Пусте ви задумали:
малоросіий ськиий народ не підтримав Мазепу, не піде ий за вами. Хіба ти не чув ий ого волі
нині на маий дані?»
Хвалити Бога, я ще встиг розпорядитися частиною свого скарбу… Незабаром
цар викликав мене до Петербурга разом із суддею Іваном Чернишем та писарем Іваном
Савичем. Не знаю, де вони. А я ось тут. За листа до Орлика, якого таки виловив
Рум’янцев і копію зняв, мене засудили до вічного ув’язнення. Та на цьому не кінець —
допитують тепер про золото. Не буде їїм золота, золото в могилі…
— Замовкніть! — скрикнув Єпіфаніий .
Тоді виліз з–під нар карлик Опричник, заскакав, заверещав:
— Ви маєте розмовляти про могили, ий ого сіятельство наказав! Говоріть про
могили!
— Пропади ж ти в трясту та в болото! — вперше визволився Єпіфаніий з–під
влади ліліпутів, він розмахнувся ногою і загнав під прічу Опричника.
— Загартуий своє серце, отче, — мовив Полуботок. — Завтра відбудеться
розправа над моїїм тілом і твоєю душею.
… Цього разу кат Ромодановськиий обходився без підручних. Один лише карлик
Опричник сидів непомітно в кутку катівні ий ножиком розколював на скіпи липову
дошку, втішно усміхаючись при цьому. Посередині склепінчатого підвального каземату
стояла диба — невигадливиий дерев’яниий верстат у вигляді безверхого хреста, з якого
звисав шнур для підвішування допитуваного, а під дибою чорніла холодна іще
жаровня, в яку Опричник накладав білих скіпок.
Полуботок сидів на долівці, спокіий но чекаючи на муки. Ромодановськиий у
розщепленому червоному кафтані походжав по казематі, пробував рукою перекладину
на дибі, посіпував за шнура і був подібниий не до ката, скоріше, до коваля, що готує
кузню для роботи. Він з цікавістю поглянув на бліде, мов гашене вапно, обличчя ченця
і, певно, помізкував, чи буде потреба заий матися ще ий ним; кат потирав долоні і раз у раз
поглядав на ковані двері. Врешті вони відчинилися, ий до каземату увіий шов цар Петро і
князь Меншиков. Вони присіли на лавицю під стіною, цар сперся ліктем на коліно і,
вдивляючись великими блідими очима в Полуботка, смикав гострі кінчики вусів.
Сказав згодом:
— Ось де зустрілися Петро з Павлом… Чи не краще було б, Полуботку, разом з
нами мед–горілку пити ий жити в достатках, поки живеться? Що скажеш на це, Павле
Леонтіий овичу?
— Розпочинаий допит, царю, — відказав Полуботок.
Єпіфаніий аж тепер почав упізнавати гетьмана — по розкрилих сивих бровах,
чорних глибоких очах і орлиному носі: обличчя на ньому не було, воно осунулося до шиїї
брезклими складками.
— Як так, то ий так, — мирно промовив цар. — Мені потрібно знати, звідки
взялося в тебе стільки золота. Довго я про це думав. Був ти багатиий , що ий казати, вільно
торгував, поки ми не поставили на границях своїї митниці, — могли в тебе водитися
венецькі дукачі, еспанські дубльони, цісарські таляри і секіни турецькі… Та не можу
ніяк збагнути, де захована в тебе скарбниця, з якоїї ти, немов поліна з дровітні, добував
злитки черленого металу та ще ий золоті самородки, на морські мушлі схожі. Ми їїх трохи
знаий шли в твоїїх куфрах у чернігівськіий резиденціїї…
— Не забрав усього Остап, — зітхнув Полуботок.
— Твіий син? Знаємо, розшукували… Не вернувся з Європи до свого доброго
царя. А жаль. Він, гадаю, був би податливішиий , ніж ти… А втім, ми все вже знаємо. Рік
тому Остап навантажив у Чернігові на вози вісім діжок золотих злитків та самородків і
подався з тим невеликим караваном до Архангельська. Там наий няв шхуну, дістався
крізь холодні шторми до Англіїї і здав скарб у депозит англіий ському банку Ост–Індськоїї
компаніїї на чотири відсотки дивіденду річно. Так чи не так?
— Свята правда, царю, маєш добрих агентів. Чого тобі ще треба від мене?
— Ми хотіли, — розправив спину цар, — як справжні господарі всіх наших
земель і всіх багатств, що є на ніий , повернути собі малоросіий ськиий скарб, та нам не
вдалося. Ти хитромудрого заповіта в банку зоставив: скарб може собі повернути тільки
самостіий на Україїна. А банківська служба має королівську інструкцію про те, що
самостіий ноїї Україїни не існує. Ти не сказав би мені, якими тобі бачаться ознаки
самостіий ності вашого краю?
— ІЇх усього кілька, царю: своє віий сько, своїї кордони ий митниці, банк зі своїїми
грошовими знаками — і жодного московського драгуна в Україїні!
— Не виплатиться шкіра за виправу, — махнув рукою Петро. — Та досить про
це. Хаий тими вісьмома бочками твого скарбу подавляться англіий ці. Бо вам не скоро
бачити самостіий ність. Хто ви тепер з вашим потеребленим козацтвом, з вашою Січчю на
турецькіий землі та з інтернованим у Салоніках гетьманом Орликом? Ми вас міцно
зігнули… А якщо колись за двісті чи там за триста років і розпростаєтесь, то якиий банк,
яка держава сплатить вам дивіденди — таких грошеий з усього світу не нашкребеш…
Краще б ти пропив тоий скарб! Та я про інше хочу тебе спитати: звідки ти брав золоті
самородки — з яких земель, штолень, могил? Ще ж князі киїївські добували на вашіий
нинішніий землі много золота — де ти роздобув ті секретні мапи? Ось про це ти мені
зараз і скажеш. Розпочинаий , Федю!
Кат Ромодановськиий притьмом, бо ж нетерпляче чекав на любу ий ого серцю
роботу, зав’язав петлею скручені назад Полуботкові руки ий почав повільно намотувати
шнура на руку. Тіло мордованого видовжувалося, витягувалося, Єпіфаніий відзначив про
себе, що зростом Полуботок перевищує царя, може, через це так ненавидів ий ого Петро;
ноги гетьмана відірвалися від долівки, ий почувся голосниий хрускіт — то вискочили
враз суглоби із ключиць. Впала Полуботкова голова на груди, тоді кат опустив жертву
на долівку, повправляв суглоби в гнізда ий вилив на скатованого ківш води.
— То скажеш тепер, де могили із золотом? — запитав цар, коли Полуботок
розплющив очі.
— На Бояновіий землі, — вистогнав гетьман.
— Де та Боянова земля? — кинувся Меншиков.
— В Україїні, ваше сіятельство. Шукаий те, розкопуий те начетверо кожну могилу і
знаий дете!
— Жартуєш, поганцю! — вигукнув князь. — Геий , карлику, берись–но за своє
діло!
Опричник взявся роздмухувати жаровню.
— Зупиніться! — скрикнув Єпіфаніий . — Зупиніться, він скаже!
— Бачиш, отче, — вимовив Полуботок, — моє тіло витримує, а душа твоя — ні.
Ще довго доведеться тобі покутувати…
— Але ж не варте, не варте все золото світу таких страшних мук!
— Не варте було б, коли б належало мені. Але ж то власність вільноїї Україїни. І
розкопають ий ого наші нащадки — приий де час! Розкопають, якщо не покриється навіки
окалиною золото душ наших…
— На дибу ий ого! — гаркнув цар.
Знову захрустіли суглоби, а пломінець із карликовоїї ватерки уже лизав стопи
Полуботка.
— Опусти мене, кате, на вогонь, — попросив гетьман. — Приходить моя
смертна хвилина… Дозволь помучитися так, щоб тих мук ніколи не забула Україїна, щоб
нинішні моїї муки кликали до помсти україїнськиий народ повсякчас… Отак… — сказав,
стоячи босими ногами на жару. — Не страшно мені тепер останньоїї миті — після моєїї
смерті приий де слава. Буде вона наий дорожчим скарбом для Україїни… А золота ви не
знаий дете в розритих могилах, втікатиме воно з ваших рук, мов ртуть. Та навіть
знаий шовши, користі з нього не матимете. У куфаий ках приий шли ви в Україїну, у куфаий ках
і підете з неїї: грабіжник ніколи не багатіє… Царю ненаситниий ! Ти нищиш мою Україїну, а
не знаєш того, що загартовуєш їїїї, сам же в люті своїїий згоряєш, мов тля. І не залишиш
сліду, і дивуватиметься пізніий світ: в ім’я чого пролилося стільки крові на землі? То
скажуть пізні люди: ті за золото повиздихали ий зникли, яко обри, зі світового овиду, а ці
викували золото душ своїїх… ЙЙди, Єпіфанію, шукати дорогу до Храму. Ти будеш жити
доти, доки не знаий деш ий ого на сплюндрованіий Антихристом землі… А з тобою, царю…
— дзвінко пролунав голос Полуботка, вдарився в стіни каземату, і здригнулися кати та
власть імущі. — З тобою, царю, за невинне страждання моє і земляків моїїх будемо
судитися в нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить
Петра з Павлом!

Розділ дванадцятиий
Полуботок подався тілом уперед, наче б поривався виступити з жару ий
кинутися на своїїх мучителів, та, зачеплениий шнуром на дибу, повис нахилениий : він
щось іще шепотів зшерхлими губами, ще мить дивився темними очима на царя і схожиий
був у цю мить на пророка, що вимовляв проклін. Та враз ий ого очі зблякли, безвладно
звисла голова, ий гетьман тихо осунувся на долівку.
Єпіфаніий схилився над мертвим, закрив повіки ий припав до ий ого грудеий .
— Вічная пам’ять, — прошепотів. — Прости ий ому, Боже, вольния і невольния
гріхи ий ого…
Кат Ромодановськиий стояв спокіий но біля диби, чекаючи на новиий наказ від
повелителя: знав, що допит не закінчено, — єсть іще чернець, якого привели сюди не
для почту цареві. Та Петро і Меншиков мовчали, вражені небаченою досі мужністю.
Тільки карлик Опричник пищав, показуючи то на ченця, то на мертвого:
— Єпіфанія, Єпіфанія на дибу, він забороняв ий ому говорити про могили. Я чув,
чув!
Та ніхто на карлика не звертав уваги. Цар тупо вдивлявся спідлоба на
замордованого гетьмана ий наче дослухався до Полуботкового голосу, що мав би
долинути вже з потоий біччя смертним вироком: відчув імператор неминучість кари за
смерть невинного.
Меншиков, утираючи долонею спітніле чоло, відступав перед карликом, що
тупотів перед ним ніжками, вимагаючи покари, — не знав уже князь, на кого ліліпут
накликає муки, здалося ий ому, що на нього самого, і давніий притаєниий переляк перед
карликами перемінився в незмірниий страх: пониклиий імператор на ладан дихає — і
полишить колись ий ого на поталу своїїм вихованцям…
Єпіфаніий підвівся, глянув на німотних повелителів і, минаючи ката, що стояв
розгублениий , тихо виий шов з каземату.
Сонце засліпило ченцеві очі, він глянув, примружившись, на розпечене небесне
світило і за довгиий час, якому не знав ліку, усвідомив, що є воно на світі. Розглянувся
довкола: за пустирем, на якому самотньо щулився будиночок Преображенського
приказу, виднілося людське поселення, і Єпіфаніий згадав, що крім карликів живуть на
світі ще ий люди, і ий ому враз нестерпно захотілося побачити людські обличчя; веселі ий
засмучені, вродливі ий потворні, заклопотані ий баий дужні — а кожне інакше, у щасливу чи
нещасливу мить витворене Господом і послане у світ на щастя чи то на муки зі знаком
неповторності, — щоб у буденніий метушні не згубила людина своєїї особистості, щоб у
наий тіснішіий метушні, у наий густішому натовпі могла розрізнити собі подібних.
Хто ж створив карликів — однакових, мов близнят, хто відібрав їїм розмаїїття
образу, хто примусив їїх однаково мислити, проголошувати одні ий ті ж гасла, хто
поробив з них сліпе знаряддя, вселивши в їїхнє нутро замість душ стандартну
жорстокість, хто видумав для них ідею знеособлюючоїї рівності?
Невже Господь? Для чого? Щоб застерегти світ від згубноїї баий дужості,
лінивства, знеохочення відшукувати в собі себе, збагачувати своєю неповторністю
світову гармонію? Чи для того, щоб покарати вже знеособлене, збаий дужіле,
розлінивлене суспільство, котрому стало добре жити в тихому рабстві?
Єпіфаніий ішов і ий шов, не зупиняючись, минав села ий містечка, жадібно
приглядався до людеий і, дивуючи перехожих, вітався ий усміхався до них. Він помітив ще
ий те, що надворі весна, і світ міниться в різноманітніий гамі барв, що на землі шумлять
ліси ий цвіте зело, що течуть струмки ий синіють озера, гладь яких протинають вороні
хребти дужих риб, що гаморять у кущах птахи і ширяє в небі срібнокрилиий орел.
І заспівав воскреслиий духом Єпіфаніий хвалебну пісню: «Тебе, Бога, хвалимо,
Тебе, Господа, ісповідуємо. Тебе, предвічного отця, вся земля величає. Тобі херувими і
серафими непрестанними гласи взивают: свят, свят, Господь Саваоф, полни суть небеса і
земля величества слави Твоєя!»
І раптом замовк: попереду завиднівся шпиль Адміралтеий ства, від якого в глиб
міста простягся широкиий проспект, обліплениий з обох боків високими і низькими
будинками. То був чужиий і ворожиий Петербург. То було місто, де жили ненависні ий ому
люди, що завоювали Україїну і вбили Полуботка, то був Вавилон зі страшним
Василівським островом, куди Єпіфанієві треба повертатися, щоб до кінця пізнати
карлицькиий світ, — або розчинитися в ньому ий пропасти навіки, або врятувати людство
від ліліпутноїї орди.
Попереду жив Петербург, побудованиий на козацьких кістках і заселениий
світовим багатолюддям. Хто вони — ті люди? Невже всі вороги ий ого?
Не знане ще дотепер почуття жалості до людеий , яких боявся і ненавидів,
проий няло ий ого і втішило:
«Чи ж то винні вони, що стали такими? І чи всі такими стали?.. Ти ж не шукав
серед них окремоїї людини, бачив тільки масу, що прагне ий ти на чужі землі — до
останнього моря. А, певно, не всі прагнуть. Хтось із них хоче жити на своїїий землі ий
розкопувати їїїї. Хтось із них напевно шанує твою любов до рідного краю. А може, хтось і
бажає народові волі?.. Вони ж різні, і кожен неповторниий . Яке ти маєш право
ототожнювати всіх з царями, гаий дуками та зграєю карликів–посіпак? Не впускаий
ненависті в свою душу до будь–якого народу, навіть того, іменем якого поневолено
тебе, бо не весь він винен; ненависть до всіх — сіє єсть також орда душі».
Єпіфаніий залишив позаду Лугову вулицю і ий шов через Велику Першпективу в
напрямі Анічковоїї слободи. Відчував пекучу потребу заговорити з ким–небудь. І враз
зупинився, мов укопаниий : назустріч ішов ий ого стариий учитель, професор Києво–
Могилянськоїї академіїї Тимотеий Вергун.
Заступив дорогу, і поки професор розгублено придивлявся до ченця,
намагаючись ий ого виминути, в Єпіфанія перед очима картиною постала давно забута
пригода… Він ще не спудеий , тільки кандидат першого класу академіїї — фари,
жовтодзьобиий «беан», слухняно лягає на бурсацьку підлогу, а депозитор, старшиий
спудеий з другого року філософіїї, обмірює ий ого шнуром, мов колоду, бере до рук пилку і
ніби спилює усе заий ве з неотеси, потім сокирою теж нібито обрубує вуха, примовляючи,
щоб глухиий був і не доносив на товаришів, далі обмиває водою ий розчісує, врешті подає
новопосвяченому спудєєві перо і каламар, після чого Єпіфаніий пригощає побратимів у
шинку…
Хвиля спогаду залила ий ого, розчулила до сліз, Єпіфаніий обіий няв учителя ий
прошепотів:
— Пане Вергуне, я ваш учень, Єпіфаніий …
Професор звільнився з обіий мів ченця, приглянувся:
— Живиий ! З Батурина живиий виий шов!
Поник Єпіфаніий , пропало з–перед очеий миле серцю видіння, і знову вкотре
зашмагала душу жорстока діий сність, ий замість мальовничого Подолу над Дніпром
постали дерев’яні, криті дерном будинки Великоїї Першпективи, а там, над Невою,
вовтузяться в болоті чубаті раби — закладають фундамент під Зимовиий царськиий
палац, забивають палі, випалюють цеглу, засипають землею твань.
— Учителю, що діється на світі? — запитав розпачливо Єпіфаніий .
— Суд іде, — коротко відповів Тимотеий .
— Над ким?
— Нас судять… — Хвилину помовчав, додав упевнено: — І їїх!
— О ні, — похитав головою Єпіфаніий , — їїх ще не скоро судитимуть. Розправа
відбувається над нами. Нині закатували Полуботка…
— ЙЙде наий суворішиий суд над ними, сину, не сумніваий ся… Я давно думав над цим
і все більше переконуюся, що не помиляюся, їїхні нинішні вчинки вже судять їїх, і
наказниий гетьман сьогодні прикликаниий у свідки.
— Ви сказали щоий но, що і над нами ий де суд… А за що — ви і над цим думали? За
що — коли ми завжди бажали тільки того, що кожніий людині належиться?
— Мабуть, нас судять за те, що ми україїнці. За історію нашу судять… Ми так
любимо пишатися: україїнець — героий , мученик, лицар, філософ. Ми можемо ий
самобичуватись: україїнець — лінюх, зрадник, донощик. А ми ж не нині народилися з
усіма своїїми гідностями ий вадами — ми продукт історіїї. І ось так само, як їїхні діти
будуть покарані за гріхи батьків, — показав на посіпак, що стояли з нагаий ками краий
вритих під фундамент траншеий , — так і ми мусимо нині відповідати за гріхи наших
предків… Чиїї гріхи? Та згадаий мо хоча б жорстокого Романа, кривавого Святополка
Окаянного, недалекоглядного Хмельницького, плазуна Брюховецького, скритного
Мазепу… Та що там — за князів та гетьманів! За лінивство і баий дужість простих батьків
наших: чом же чухалися замість того, щоб посісти свіий простір і загнуздати для себе
час? Тому ий судить нас Бог. А якиий вирок буде — побачать діти наші. Може, на смерть
скарає, може, в штрафні полки пошле боротися і гинути за волю… А їїм нині Бог вирок
підписав: до чорноїї книги внесениий Батурин. Кров убієнних упаде на голови винних і
невинних.
Тимотеий Вергун, сивиий , як полин, зморшка на зморшці, пригорблениий , та з
очима жвавими, підбадьорливо глянув на Єпіфанія, мовив:
— Ходім до мене, сину. За звичаєм старих спудеїїв по чарці вип’ємо. Хаий простить
нам Бог…
На Луговіий лініїї, що звертала вбік від Великоїї Першпективи ий губилася у
шелюгах, стояло кілька будиночків, покритих очеретом, що мовби до столиці не
належали і жили своїїм окремішнім життям.
— Це наша професорська колонія, — зупинився Тимотеий Вергун біля краий ньоїї
хати. — Побудували їїїї ті ж самі козаки, що он зводять цареві Зимовиий палац, — для нас,
засланих до Петербурга україїнських вчених, наий менованих тепер «ученою дружиною»
Петра І. Вся Україїна служить цареві — від землекопів до філософів… Заходьмо до хати,
несила дивитися на це гниле болото і згадувати — весь час згадувати! — чепурниий
Поділ над Дніпром!..
Помешкання Вергуна складалося з двох невеликих кімнаток, з’єднаних
прямокутним отвором без двереий , і в другіий повно книг, складених попід стіною. Не
чуючи припросин професора, що виий мав з комоди запорошеного бутеля з наливкою та
копчену пахучу рибу, стояв Єпіфаніий і заворожено дивився на книги, яких не бачив,
здавалося, сотні літ; не питаючи дозволу, він просто–таки увірвався до кімнатки, хапав
книги одна за одною, розгортав, прочитував заголовки, відкладав, тулив до грудеий і
щось шепотів.
— Зголоднів, сердешниий , — промовив сам до себе Тимотеий , підіий шов до
Єпіфанія, взяв за руку ий повів до першоїї кімнатки, всаджуючи ий ого до столу. —
Надивишся іще… Вся мудрість україїнська до Петербурга перекочувала. Пригощаий ся, ий
погомонимо годинку.
— А там, — невизначено махнув рукою Єпіфаніий , — там уже нікого ий нічого не
залишилося?
— Там залишився народ, — відказав Тимотеий . — А де є народ, там єсть мисль
витворна… Філософія, синку, то не стоси книг, не наука, не мистецтво, не політика і не
релігія — то сфера духовного життя ий діяльності людини. А народ залишився у своїїий
сфері ий щоденно має можливість з’ясовувати для себе сенс свого буття… Я теж для себе
з’ясував тоий сенс і спробую сьогодні викласти ий ого тобі. А ти ще молодиий , вернешся в
Україїну і помножиш своїїм і людським досвідом моє розуміння нашого призначення на
землі. Сам Бог послав мені тебе — я ж уже не встигну повернутися.
Єпіфаніий глянув на Тимотея і сокрушився серцем: дуже підупав професор. Сіре
обличчя мішками взялося під очима ий на щоках, проте пугар підбадьорив ий ого, він
заговорив збуджено:
 — Вже маий же сотню літ годує Україїна розумом Москву. І не жаль було б
ділитися багатством із сусідою — хаий і він має, хаий повниться культурою весь світ, та ні
ж: бере за своє, зриває з нас родові таблички і шпурляє в грязь… І вже учитель царськоїї
родини поет та друкар Симеон Полоцькиий , і вже блюститель всеросіий ського
патріаршого престолу Стефан Яворськиий , і великиий дидаскал киїївськиий , а потім ректор
греко–латинськоїї московськоїї школи Єпіфаніий Славинецькиий , і письменник Дмитро
Туптало, митрополит Ростовськиий , і, нарешті, кладезь усіх нинішніх мудростеий — поет,
філософ, астроном і політик, псковськиий єпископ і голова «вченоїї дружини» Петра І
Феофан Прокопович — усі наий меновані московськими, і дико лютує росіий ське
духовенство, коли ми нагадуємо про наше україїнське походження. Топчеться римськиий
люмп на грецькіий культурі, і пасеться на ніий , і знущається з неїї… У нашіий професорськіий
колоніїї теж чимало вчених: Кульчицькиий , Лопатинськиий , Бужинськиий , Волатовськиий , я,
грішниий , — усі вихованці Києво–Могилянськоїї академіїї!
— Велику ціну взяв царськиий двір за посланих в Україїну карликів, — тихо
мовив Єпіфаніий .
— Не розумію, синку.
— Потім поясню… Так що ж робить для царя «вчена дружина»?
— Допомагаємо Феофанові обезсмертити діяння Антихриста Петра.
— І кари Божоїї не боїїтеся?
— Хто має очі, тоий побачить: образ Антихриста проступає крізь славословіє,
мов стара фреска крізь оліий ну фарбу богомаза.
— Усі ми втішаємо себе малими ділами, велико согрішаючи своєю участю в
ділах неправедних…
— Правду кажеш… І все ж ти вернувся з Батурина живиий і торуєш народові
дорогу до каяття. А загинув би — і дорога та споришем поросла б… А ми, не маючи
змоги написати історію гетьмана Мазепи, пишемо історію Петра, і зрячиий уздрить…
Залишився таки Феофан живиий і книги філософські пише, а ті книги візьме колись наш
нащадок і умудрить себе, і гріх ий ому простить.
— Та хіба можна так вживатися на світі і жити? Чи ж простять люди, чи
забудуть Феофанові блюзнірські слова ий ого панегірика, виголошеного у Святіий Софіїї на
честь Петра: «Псы не угрызут господеий своих, звери свирепые питателеий своих не
вредят: лютеий шиий же всех звереий раб пожелал угрызти руку, ею же на столь высокое
достоинство вознесен». Це так він про Мазепу, покровителя свого, лицаря, що з рабства
Україїну прагнув визволити! Чи вимовив хтось у світі підліші слова самоприниження?
— Я згоден з тобою… Але написав Прокопович ще ий мудру баий ку про сільську та
міську миші… Запросила сільська миша міську на ласощі принадні. Та хтось там двері
відчинив, і придворна до знаий омоїї дірки шуснула, а сільська по чужих дорогах блукала
і, лиш вночі досягнувши рідних околиць, сказала: «Вітаий , безпечна бідносте наша з
хлібом простим!» Оце тобі ий уся правда. Ти ще вернешся до рідних околиць, а ми тут
поздихаємо на царськіий трапезі…
Довго мовчав Єпіфаніий , потім поклав на стіл книжку, яку взяв з читальноїї
кімнати, розгорнув їїїї.
— Ось переді мною «Зеґар з полузеґарком» Івана Величковського. Пише він:
«Мине слава, мине багатство, мине марнославство, минуть високі думи, минуть усі літа
— а на все мине час каяття». Треба нам це втямити. Горе тому суспільству, що
погодилося служити самозваніий незагнузданіий силі… Але куди ий ти, щоб не служити їїий?
Тимотеий Вергун, пильно глянувши на Єпіфанія, мовив:
— Коли людина не знає, куди ий ти, — хаий зупиниться і подумає, для чого живе.
Хаий стане хоч на мить мудрецем… Тільки пам’ятаий , що мудрець не тоий , котриий навчає
інших, а тоий , хто знає істину і сам кожним днем свого життя підтверджує їїїї
справедливість… Що єсть істина? Скажеш — воля. Так, і виборювало їїїї козацтво, а ось
підтверджувати їїїї справедливість кожним днем свого життя не вміли. Та ж вони не
знали, що з нею робити, їїм нудно було — то віддавали свободу сильнішим сусідам, щоб
потім знову відбирати. І так весь час мали вони роботу, поки руки не стомилися при
сонному розумі, а в тоий же час суспільство, втомлене від крові ий битв, прагнуло
духовного життя. Отож не знаходив істини народ, не дозрів до думки, що воля на одніий
шаблі втриматися не може. Занехаяли ми Академію на Подолі, захирів філософськиий
гурток архієпископа Лазаря Барановича в Чернігові, аж гульк — уже ий шабель у руках
нема! То що єсть тепер істина? Звичаий но ж — воля, тільки виборювати їїїї тепер, коли в
нас відібрано меча, можемо єдиною мислю… Воскрешаий мо прудко наш розум! Ти не
знаєш, що маєш робити?.. Твіий товариш по науці Саміий ло Величко осліп у Диканьці, він
уже не закінчить свого літопису. Чи ж то грамоти не знаєш, чи не викували в тобі
киїївські дидаскали здольного ума? Візьми перо ий розкриий злочини і чесноти достоий ні,
розповіж про народження ий загибель царств, постав на очі подвиги героїїв, що жили в
славі, витлумач священне вчення трисвятого Бога. Історія — це свідок часів, світло
істини, вчителька життя, а слово літописця робить їїїї безсмертною. Напиши історію
неволі — і цим підтвердиш справедливість єдиноїї істини — свободи!
Єпіфаніий схопив висохлу руку Тимотея і припав до неїї губами.
— Спасибі, вчителю, що сумніви розвіяв… Я пишу, та блякнуть записані мною
сторінки від немочі моєїї. Сталося зі мною наий страшніше, вислухаий мене… Пізнавши
страх перед ордою, я пішов у світ, щоб збагнути їїїї силу. А вона мене осідлала. Я ношу
карликів на своїїий шиїї, ти не віриш? Не віриш, що є карлики на світі?.. Вони тут, поруч.
Вони всюди. Я захотів побачити їїх малість і вищістю своєю душу укріпити, а зрозумів,
що існують на світі тільки вони — великі ий малі — і всім нашим життям
розпоряджаються. Я весь піддався цьому відчуттю… Карлики страшні: вони своєю
брехнею відтісняють навсібіч правду, і правдою здається їїхня брехня. Вони своє
нахабство назвали сміливістю, марнославство — величчю душ, донощицтво —
патріотизмом, і так переий менувавши ці страшні і згубні для людськоїї сутності вади,
залишили їїм попередніий зміст і примусили всіх довкола визнати зло за добродіий ство…
Суди їїх беззаконні, їїхні вироки ніхто не оскаржує, вони плещуть у долоні, коли невинно
засудженого вбивають, магія їїхньоїї сваволі, немов мор, заражує людеий , перетворюючи
усіх довкруж на карликів… Карлики прагнуть заполонити всю землю, щоб проїїсти всі їїїї
блага. Вони руий нують Божі храми не тільки на землі, а ий у людських душах. Самі ж
поклоняються ідолам і земним божкам, що беруть на себе Божі карні функціїї.
Заляканиий карликами народ випрошує у тих божків життя, а за своє існування мусить
віддавати на олтар ближніх… І мені в довгих пошуках Храму враз здалося, що ий ого
ніколи ий не було на світі. Світ став для мене пустелею без святині, він дає мені право
стати злочинцем. Порятуий мене, вчителю!
— Заспокоий ся, сину… — Тимотеий погладив Єпіфанія тремтячою рукою по
голові. — Якщо ти уздрів орду у такіий візіїї, то ти ще не пропащиий . Ти борешся з
малістю. Тебе переконують, що ти малорос — малорослиий , тобто карлик. А ти
протестуєш і малоросом не станеш. Бо малорос — це не поневолениий україїнець, а
скалічениий духовно покруч, прислужник, зрадник зі зниклою пам’яттю. Таким ти не є.
Тож не падаий духом перед карликами. Вони безсилі, сильна тільки мана страху, яку
недоростки спускають на людеий … Ти уважно вислухаий мою логічну формулу, що я склав
для себе, сприий маючи невільниий світ трохи інакше, ніж ти. Отже так… Правляча
меншість завжди справляє враження більшості, бо вона є більша своєю силою. Ця
позірна більшість неминуче стає реальною меншістю, коли втрачає насильницьку
владу. А втрачає вона їїїї через те, що навколо неїї створюється порожнеча: слухняні
виконавці ніколи не стають творцями, до того ж справжню більшість — народ —
тиранія ніколи не може переманути повністю на свіий бік. Тирани цілиий час сидять на
пороховіий бочці, і бочка скоріше чи пізніше вибухає. Тоді більшість, що дотепер
вважалася меншістю, стає не сильною меншістю, як їїїї попередниця, а сильною
більшістю. А тому в нас за позірноїї неперспективності є реальна перспектива, а в них за
уявноїї перспективності — реальна неперспективність. Ми скоріше чи пізніше
примусимо нинішню сильну меншість слухати нас… Держава, що перетворює людеий на
карликів для того, щоб вони були слухняним знаряддям у їїїї руках, врешті–решт
переконується, що великі справи не вершать маленькі люди і що створена нею машина
мусить перестати працювати, бо не вистачає для неїї життєвоїї сили, яку держава
знищила заради самоїї машини.
Єпіфаніий підвівся: він зрозумів, що ий ому треба ий ти до колоніїї ий готуватися до
великоїї справи.
— Спасибі, вчителю, за науку, — поклонився доземно.
— ЙЙди здоров, сину, — відказав Тимотеий Вергун не підводячись. — І пам’ятаий :
суд над світом буде, він уже почався. Кожен твіий вчинок — суд, і за кожен свіий вчинок ти
підсудниий … А втім — письменниий єси, і яко Бог навчить тебе, так і живи.
Сонце вже сховалося за Меншиковим палацом, блищав тільки золотиий шпиль
Адміралтеий ства, та ий тоий поволі меркнув — падали бліді сутінки на Петербург.
Козаки–землекопи розгиналися, кидали долу джаґани ий лопати і тяглися, мов
підбиті птахи, вздовж Неви на Козацьку слободу — до своїїх бараків і бурдеїїв. Були вони
чорні, брудні ий зарослі, були вони згорблені, підупалі ий мовчазні; козацькиий ключ
баий дуже минав ченця, що стояв скраю проспекту ий не міг відірвати погляду від
знедолених рабів, які ще вчора замість лопат тримали в руках шаблі ий мушкети і були
пострахом для турка, ляха ий москаля.
ЙЙшли неконвоий овані — сотні, а може, ий тисячі, і жоден не звертав з розбеий каноїї
дороги, ніхто не зітхав і не вимовляв прокльонів — німа отара покірно долала тоий
невеликиий відрізок шляху, яким мала проий ти, щоб отримати паий і набити будь–якою
їїжею спорожнілі шлунки.
«Та невже це вони, козаки, які ще вчора — пішо чи кінно — з розвіяними на
вітрі чубами, з піднятими шаблями, з буий ним степовим гиком вривалися до ворожого
стану, змітаючи все на своєму шляху? — думав скрушно Єпіфаніий . — Як могло статися,
що так умент лицарі перемінилися на худобу? Чого не вистачало їїм там, на волі, чого не
виховали в собі, що так легко здалися? Мабуть, мало для лицаря боий ового запалу,
залізноїї орденськоїї єдності і хвилевих перемог… За воїїном мусить стояти інститут
державного послушенства, якого ніколи не знав козак, вихованиий безконтрольною
вольницею і розгнузданим правом козацькоїї охлократіїї. Що залишається ий ому, коли це
право в нього відбирається? Ніщо. Хто за ним стоїїть, хто ий ого обстоює? Ніхто. Він
усвідомлює це тільки тоді, коли з ий ого рук вибивають шаблю, і упадає тоді духом і з
лицаря вмить стає рабом. Що потрібно дати народові, щоб він народом залишився, коли
в нього відбирають меча? Сто разів правиий Тимотеий Вергун: мисль, просвіту, науку
права і державності, філософію буття. Крізь які інститути слід провести народ, щоб він
мав усе це про запас на випадок поразки? — Тільки крізь храм науки і духовності. Хто
підіий ме і поведе ий ого до Храму? Я? Але ж я сам того Храму ще не знаий шов. Де він має
стояти — на уярмленіий землі чи в безпечніий чужині? — Тільки вдома!.. Треба скликати
люд з усіх усюдів до рідних домівок. Бо що можуть вдіяти козаки на турецькіий землі, що
може вчинити гетьман Пилип Орлик у далеких Салоніках, що вимислять вчені для
Україїни в Петербурзі? Хто трубним зовом скличе їїх на рідну землю, що без них вільною
стати не зможе? Я?!»
Єпіфаніий дивився на сірих, уподібнених один до одного людеий , він думав про те,
що і раби, і рабовласники через знеособлення втрачають відмінність облич; він мовчки
викликав із чорноїї валки хоча б одного раба, якиий ще не втратив козацького обличчя.
І виий шов козак.
Був це сивиий кремезниий чолов’яга з палаючими очима, сповнениий люті ий
гідності.
— Чого кличеш мене, святеннику? — спитав зі зневагою в голосі. — Утри
сльози, слинявче, не час нині плакати ий правити панахиди. Ставаий поруч зі мною до
гурту і разом будитимемо їїх на повстання, — показав на збаий дужілу отару рабів.
— Вони не мають зброїї, — відказав Єпіфаніий .
— Кулаки мають.
— Кулаками не навоюєшся, розум їїм потрібен.
— Даси їїм розум, ходи з нами. Усі, хто хоче волі, повинні проий ти через тюрму.
— Страшні слова говориш, чоловіче. Увесь народ — через тюрму?
— Тільки тоий , хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути їїїї.
— І більше ніхто? Хто ж тоді вирощуватиме хліб і писатиме книги?
— Про які книги ти мовиш, коли гине козацтво у петербурзькому болоті? Ти
легкоїї волі шукаєш, боягузе. Зважся піти до тюрми!
— Коли в тюрмі опиняться, хто знищить карликів?
— Знаю, що ти задумав… Та карликів так просто не знищиш, вони вселилися в
людські душі. І в твою! Ходімо, отче, зі мною. Ми підіий мемо повстання і хоч загинемо з
честю!
— Досить уже нам гинути з честю. З честю загинув весь Батурин — і нема ий ого,
нема!.. Ходи зі мною, козаче. Підемо по Україїні скликати народ — для самоусвідомлення
в каятті.
— Різати треба, а не каятися. Ми не є народом розкаяних рабів!
— І знову проливати марно кров? Щоб і краплі не залишилося в жилах? Щоб
світ пам’ятав про героїїв, яких більше немає на землі? О ні, безумцю! Я мушу спасати
народниий Дух.
Єпіфаніий повернувся і пішов, полишаючи за собою глузливиий регіт. Не
оглядався, рішуче попрямував до Василівського острова, знав уже, що діятиме!

Розділ тринадцятиий
Першого місяця петербурзького літа хлинули скісні зливи на Петрову столицю.
Західні вітри гнали з Фінськоїї затоки бовдури важких хмар, що ламалися над Невою і
спиняли потужниий плин ріки. Нева набрякала ий виходила з берегів, загрожуючи
вилитись на Василівськиий острів.
Непогодь стала для карликів тривожним знаменням: чи не сповнюється
проклін Полуботка, про якиий пошепки, але всім вибраним розповів карлик Опричник?
Одне слово, всі почали думати про порятунок від можливоїї повені, що, за
розповідями старожилів, не раз заливала острови в дельті Неви.
Магістр карлицькоїї колоніїї Єрмолаий за правом першості заий няв місце на
вершині цибулинноїї бані колишньоїї церковці, що стала піщаним складом, і,
тримаючись за шкворінь, якиий завершувався колись хрестом, вигукував бадьорі
заклики, які сам склав:
— Нам нет преград на море и на суше!
— Нам не страшны ни дождь, ни облака!
Він без упину повторював заклинання, з тривогою вдивляючись, як
надувається ріка, виходить з берегів і трощить містки ий мости. Карлики швидкуруч
споруджували піраміди з мішків, наповнених піском. Єрмолаий наказав вибудувати
таких пірамід двісті, бо понад це число рахувати не вмів, тож і не знав докладно,
скільки в нього вибраних ліліпутів. На вершині кожноїї піраміди повинен стати
вибраниий , і таким чином ядро Маий бутнього Раю буде врятоване. Та незважаючи на те,
що карлицька колонія виий шла на перше місце в світі за видобутком піску на душу
населення, мішків вистачило тільки на чотири піраміди, на яких притьмом вмостилися
представники першого ешелону партіїї вибраних: заслужениий ветеран катівських справ
Поважниий Карлик, діючиий маий стер–заплічник Опричник, натхненник непримиренноїї
боротьби з голодуючими Калмик і народниий костоправ — малорос із Полтави, круглиий ,
немов бочівка, з животом, що починався від горла, а закінчувався над колінами, ліліпут
Кавун, без якого карлицька колонія не мислила свого існування, оскільки дбав він про
здоров’я і зріст карликів, міг за один день приий няти усіх вибраних і, провівши
відповідні процедури, запевнити, що в жодного карлика зріст зменшуватися більше не
буде.
Народниий костоправ Кавун провадив медичні огляди фахово і швидко мацав
пальцями по хребту, надибував м’якого хребця, що міг згодом стиснутися ий
применшити карликові зріст, гатив по ньому, потім давав стусана під сідницю ий
вигукував: «Следующиий !»
Проий шовши такиий огляд, карлики впевнювалися, що маліти більше не будуть,
тож за безкоштовне лікування обожнювали Кавуна, назвали ий ого чарівником,
випросили у Меншикова для нього ордена, до того ж, знаючи невтомну балакучість
костоправа, дозволили ий ому виступати на кожному політичному занятті, де він
проголошував глибокодумні сентенціїї, одна з яких, вимовлена під час голодування
Мотрі, стала крилатою фразою:
«І хаий собі голодує, нам буде більше що їїсти»!
Отож сиділи, очікуючи повені, — Єрмолаий на церковніий бані, Поважниий Карлик,
Калмик, Опричник і Кавун — на вершинах пірамідок і, не дихаючи, споглядали, як
підступає на Василівськиий острів каламутна вода. Інші з вибраних обліплювали
піраміди з усіх боків, а прості карлики були залишені на поталу повені.
Та змилувався Бог над карликами — а може, над Єпіфанієм, — вщухла злива,
відступила вода, і Нева вляглася в річище.
Але з’явився новиий страх: повінь порвала мости, і карлики лишилися відрізані
від столиці. Меншикову — що? В нього і яхти, і кораблі, а карлики флоту не мали. Тож,
певно, з тієїї причини, що Єпіфаніий був серед них наий вищиий , — і потаємно кожен карлик
визнавав, що наий мудрішиий , — звернулися вибрані з вибраних до ченця з вимогою
знаий ти вихід зі скрутного становища: карлики мусять мати доступ до Петербурга, без
них столичні люди позбудуться послушенства, і крамола неминуче розповзеться по
всіий імперіїї.
То порадив Єпіфаніий :
— Ви носите пісок з річки на берег і цим поглиблюєте русло. А коли б ви ий ого, у
тих мішках, поскидали у воду впоперек річки, та ще ий прикидали камінням, то згодом
утворилась би коса, по якіий можна піти вбрід.
Карлицьким радощам не було впину: хохол, звісно, дурниий , бо ж — хохол, зате
хитриий , дивись, до чого додумався!
І почалась робота. Більше півроку носили прості карлики мішки з піском і
камінням, кидали їїх на дно Неви, висипали косу. Взимку ламали кригу і без упину
працювали, щоб навесні піти вбрід на столицю, що чомусь призабула про них, і харч
став гіршиий , а врешті, ий зовсім перестали з’являтися на острові меншиковські
постачальники…
Та біда біду кличе: прослизла чутка, що цар тяжко хвориий — таки сповнюється
проклін Полуботка! — а Меншиков квапно збирається до Малоросіїї, щоб там стати
гетьманом.
«Що буде з нами?» — бідкалися карлики.
Наприкінці довгоїї ий виснажливоїї на роботах зими вдарив справжніий грім.
Сторожі, що вартували карлицьку колонію, одного дня вигукнули зловтішно:
— Моліться, карлики! Імператор всія Русі Петро І упокоїївся в Бозі!
 Вість про смерть царя смерчем прогула над островом ий надовго загнала до
бурдеїїв карлицькиий люд: як житимемо без покровителя?
Ніхто вже не виходив на піщані роботи, припинилися ий політичні заняття.
Днями ий тижнями тільки вітер гнав по острові снігово–піщану порошу ий надимав
брудні кучугури навколо пам’ятників великому магістру Томові, біля яких давно вже не
стояли в почесніий варті карлики, і до весняних відлиг лише голови ідолів із
засніженими більмами очеий визирали із заметів — сліпі, смішні і жалюгідні.
Вибрані карлики виходили з бурдеїїв, коли наставала ніч. Вони вдивлялися у
вікна Меншикового палацу і самі не могли сказати, з темних чи освітлених шибок варто
їїм більше радіти. Якщо в палаці темрява, то це могло означати, що сіятельниий князь
уже покинув Петербург, а тоді карликам доведеться вмирати голодною смертю — адже
нічого ж робити не вміють, коли ж вікна горять, то напевно шанси Меншикова по
смерті царя пішли вгору, і ще не знати, як поведеться князь з царськими улюбленцями.
Непевність зробила вибраних карликів м’якшими ий податливішими. Коли
настала весна, вони всі гуртом приєдналися до простих карликів, явно запобігали
перед ними, признавалися, що не завжди були до них справедливі, заговорили про те,
що треба перебудувати спосіб життя в колоніїї — дати простим карликам більше
свобод; і всі разом носили каміння, висипаючи в ріці поперечну косу.
Магістр Єрмолаий скасував політичні заняття ий спочатку несміло, а далі щораз
відвертіше ганьбив тирана Петра, якиий позбавив їїх рідних домівок, де їїм незле жилося,
ий переселив на безлюдниий острів для неминучоїї загибелі. Народниий костоправ Кавун з
тугою заговорив про Малоросію, краий , медом і молоком плинниий , якиий імператор
обіцяв віддати карликам у володіння, немов Моий сеий гебреям Ханаан.
Коса на Неві підростала, і Єпіфаніий , бредучи по коліна, добирався нею вже до
половини річки. Карлики працювали невтомно і, занурюючись у воду попід пахви,
ий шли слідом за Єпіфанієм, несучи на плечах мішки з піском.
Карлицькиий ентузіазм не знав меж. Один лише Поважниий Карлик з підозрою
спостерігав за громадою: він почав помічати, що простим карликам вода досягає лише
до пупків, а вибрані занурюються мало що не з головами. І враз у панічному страху
втямив, що в колоніїї порушилась заповітна рівність: прості карлики почали рости, а
вибрані — маліти.
Своєю тривогою він поділився з Єрмолаєм, магістр вишикував на березі всіх
карликів і переконався, що виплекана всією історією карлицькоїї колоніїї ідея рівності
втрачає силу. Він наказав народному костоправу Кавунові негаий но провести для
вибраних сеанси лікування.
Карлик Кавун приий няв за день усіх вибраних, він гатив їїх кулаком по хребту,
давав стусани під сідниці, та це нічого не допомогло — вибрані карлики однаково
залишилися меншими. Кавун заий мався лікуванням щодня, а пацієнти однаково маліли,
і зрозпачениий магістр наказав прив’язати шарлатана–костоправа до шкворня, що
стирчав на цибулинніий бані колишньоїї церкви, ий залишити ий ого там без хліба ий води.
— Здихаий ! — закричали вибрані карлики, повторюючи крилату фразу Кавуна.
— Нам буде більше що їїсти!
Прості карлики щодня підростали, зрівнювати їїх вибрані не мали вже сил, бо
самі стали зовсім маленькими, зате тепер тісніше трималися разом, зміцнюючи
партіий ну дисципліну і огризаючись на вирослих.
Вирослі карлики створили окремиий гурт ий перестали спілкуватися з
вибраними; гарячіші водно ганьбили їїх і обзивали карлократами. Карлократи щодня
провадили потаий ні наради, готуючись до відвертого наступу на вирослих. Крім того,
вони намагалися переманити на свіий бік противників і одного таки звабили: був це
колишніий суддя Конотопськоїї сотні Кочерга, що давно–давно зліліпутився, беручи
хабарі. Тепер же почав рости, та наздогнати вирослих не зміг ий із заздрості виповів їїм
непримиренну віий ну. В Єрмолая закралася підозра, що Кочерга хоче цим завоювати собі
популярність серед вибраних і усунути ий ого з посади магістра; однієїї ночі ренегат
Кочерга пропав, пішла чутка, що ий ого втопили в Неві…
Тиха боротьба між таборами тривала недовго: одного дня викресалася іскра.
Сталося таке, на що ніколи не сподівалися вибрані карлики: вранці вони не побачили
на острові ні однієїї подоби великого магістра Тома. Всі ідоли були повалені ий лежали
потрощені на землі.
Зчинився несусвітніий писк у громаді вибраних.
— Вчинено акт вандалізму! — кричав Єрмолаий , і щелепи в нього набрякли, мов
у маленькоїї горили. — Осквернені пам’ятки мистецтва та історіїї!
— У вас нема історіїї, — відказували вирослі ий реготали: — Ви ж самі нас
навчали, що перед вами на світі нічого не було.
— Був Том — наий людянішиий із людеий ! — запищав карлик Опричник, втираючи
сльози. — Все, що нам нині залишилося, — це Том! Петро — тиран, Меншиков — злодіий ,
і кожного після них ми самі спаплюжимо, тільки великиий магістр був непогрішниий і
святиий . Він нам замінив Бога, і ми без нього — ніхто!
— Ваш Том був першим бузувіром! — відповідали вирослі. — Хто скарав на
смерть невинних карлиць? А скільки потім загинуло карликів за одне слово «пірует»!
Ви про це мовчите?
— Яке блюзнірство! — розводив руками Поважниий Карлик. — Ви замахнулися
на святая святих. Хто валить пам’ятники магістрові Тому, того хаий покарає Бог!
— Але ж ви Бога досі не знали, невже смерть свою уздріли, що молитеся? —
запитала висока біла жінка, була це жона генерального осавула Гамаліїї.

— Усіх, усіх зрівняти! — біснувався карлик Калмик і випльовував чорну піну з

рота.
— Пізно вже зрівнювати, — застогнав Кавун, сидячи на цибулинніий бані без
хліба ий води. — Якби то знаття, що вони мають здатність рости! Ми б їїх усіх… А тепер
пізно. Пропали ми, це я бачу зі своєїї висоти. Де ті обріїї Маий бутнього Раю, про якиий нам
водно брехали на політичних заняттях? Нема нічого на тих обріях — пустка… О горе,
горе! Ми, карлики, завжди мріяли про світле маий бутнє, а про свою власну будучність не
подумали ні разу… — І прошепелявив, конаючи: — Нажеріться того хліба, якого мені не
дали: я голодую, а вам буде більше що їїсти… О, прірво, нас нагодувати не можна, нас
треба витруїїти, мов бліх!
Без ідолів карлики стали зовсім безпорадні. Вони враз утратили свою ідею
влади і стали неорганізованою бандою. Здеморалізована партія вибраних карликів
ринула разом до складу, де ще зберігалися запаси їїжі, які донині мудро розподілював
між карликами Єрмолаий за принципом — з кожного за можливостями, кожному за
працю; принцип тепер порушився, кожен кидався на колишнього друга по партіїї
вибраних і добирався до горла зубами.
Не втратив глузду тільки Поважниий Карлик. Він порозштовхував оскаженілих
недоростків і скомандував:
— У колону! Втрата партіий ноїї дисципліни — наша смерть! Нам повалили
пам’ятники Тома, а ми намалюємо ий ого образ і підемо з ним до світлого маий буття!
Карлики спам’яталися. Вмить розібрали спорожніле приміщення складу, вуглем
понамальовували на дошках подобу великого магістра Тома, підняли дошки понад
головами і закричали:
— Виходимо з окопів! Вчення Тома безсмертне! З іменем Тома переможемо всіх
ворогів — на землі, у небесах і на морі!
Тим часом вирослі подалися гуртом до Неви і пішли вбрід.
— Вперед! — заволав Єрмолаий . Він видряпався на плечі Єпіфанієві ий
прошепотів у вухо: — Будь другом, провези востаннє…
І рушила колона вибраних карликів. Попереду ий шов Єпіфаніий , несучи на
горгошах Єрмолая, а за ним з останньою вірою у світле маий бутнє дріботіли ліліпути, і
було їїх не менше двохсот. Вони тримали в руках дошки із зображенням Тома, на березі
дружно проспівали «Нам нет преград на море и на суше» і мужньо ринули у воду,
намацуючи ногами ґрунт на висипаніий косі. Брели спочатку по колінця, потім по шиїї,
потім…
Добираючись до другого берега, Єпіфаніий врешті оглянувся ий полегшено
зітхнув. Сталося те, що задумав: по Неві в бік Меншикового палацу пливли,
похитуючись на хвилях, чисті дошки.
Єпіфаніий скинув з плечеий Єрмолая ий підніс ий ого за комір лапсердака до очеий .
— Що з тобою робити? — спитав.
— Пусти мене, — задріботів ногами у повітрі Єрмолаий . — Ніякиий я не магістр, а
машталір ий ого сіятельства князя Меншикова. Я державна особа, а не тоий непотріб, що
добирається тепер по дну Неви до Фінськоїї затоки. І якщо ти мене вб’єш —
відповідатимеш за законом.
Єпіфаніий опустив Єрмолая на землю, і тоий щодуху побіг до Меншикового
палацу. Перед залізними воротами зупинився ий вигукнув:
— Ти зі мною не жартуий : хто Меншикова повезе до Сибіру, якщо доведеться?
Вирослі з карликів люди круто повернули з берега Неви на південь, і провадила
їїх в Україїну жона генерального осавула Гамаліїї.
Єпіфаніий подався за ними.
ЙЙому переий шов дорогу Сивиий Козак з палаючими люттю ий гідністю очима.
— В Україїну прямуєш? — запитав.
— Так. Пора вертатися на рідну землю для праведного діла. Я знищив карликів.
— Ти знищив наслідок, а не причину, — відказав козак. — Причина живе, вона
ще міцна і наплодить ліліпутів більше, ніж їїх було.
— Але цих уже немає!
— Вони за своє життя встигли вселитися у людські душі.
— Будемо витравлювати. Он пішли вирослі з карликів люди без орди в душах,
— Єпіфаніий показав на гурт, що вела в Україїну жона Гамаліїї.
— Скільки їїх… — сплюнув Сивиий Козак. — А з ордою в душах — мільий они.
Ходімо, отче, підіий мати повстання в Україїні ий убивати всіх заражених!
— Божевільниий ! Треба тебе вбити першого, бо крові невинноїї много проллєш…
Людеий лікувати потрібно — очищувати од скверни в притворі Храму.

Дорога до храму

Розділ чотирнадцятиий
Замаїїлася Україїна стиглою весною. Чернігівські соснові бори помолодилися
липкими від живиці пучками чатиння, заховавши від неба таїїну свого світу, про яку
знає тільки Бог, і все, що народжується, розквітає і вмирає під банею зеленого храму, є
Природі властиве: ніщо тут не заий ве, всього для гармоніїї достатньо, і кожен листок,
кожне зело, комаха, птах і звірина живуть у злагоді з Творцем, ніщо нічому не заважає, і
смерть, як і народження, — доцільні.
 Дав Бог людині зразок тимчасового перебування на землі — довколишню
Природу, він відокремив їїїї від людини, поставив збоку, унеможливив спілкування з нею
— залишив для споглядання, прикладу, науки і наслідування досконалість свого
творіння недосконаліий людині. І дивується, певно, Господь, коли і де, непомильним
будучи, помилився, допустивши до того, що наділена розумом істота, вінець ий ого
творіння, не чує ий не відчуває гармоніїї Природи, безжально нівечить їїїї, знищує себе
саму і помислами своїїми та ділами, двоєдушністю і фальшю, ненавистю і заздрістю,
властолюбством і жорстокістю — прикметами, що в храмі Природи не існують, топче і
руий нує їїїї довершеність.
У чому Божа помилка?
Кордон між Московією і Україїною позначився намистом запінених білим цвітом
кущів калини, що відділили березові сумні гаїї від потужних соснових борів, вони
нагадували подорожньому, що входить він у краий — не кращиий і не гіршиий , але іншиий , і
що обидва країї, кожен зі своїїм чаром, доповнюють гармонію світу, і ніщо не стоїїть на
перешкоді їїхньому сусідському існуванню, — чому ж це людина так грубо втрутилася в
Господню містерію, для чого стався страшниий , сповнениий крові і сліз Божиий допуст?
Чи не досліджує, не вивчає Бог суть недосконалості людини, поставивши їїїї
поруч із досконалою Природою?
Єпіфаніий входив до бору, немов до Божого храму. Він надягав на себе білого
підризника, єпітрахиль, оперізувався поясом і накидав на рамена фелон: був готовиий до
вічного повторення великого подвигу Христовоїї любові — відправи Божественноїї
Літургіїї.
За довгі роки блукань по дну апокаліптичного пекла, до якого, щоб пізнати
ий ого, увіий шов добровільно, і силою духу свого вирвався з нього, — вперше відчув себе
священиком, готовим до єднання з Богом, здатним зануритися в таємницю вічності,
перед обличчям якоїї такими мізерними здалися марнославні прагнення земних
можновладців.
— У святім Храмі цім із вірою, благоговінням і страхом Божим Господу
помолимося! — пролунало урочисто слово Боже в сутінках храму Природи, воно
повторилося луною ий повернулося до вух Єпіфанія хоровим співом.
— Господи, помилуий ! — відповів бір, і Єпіфаніий пішов на голос.
Довго ий шов, відправляв, ідучи, Літургію, і відповідав ий ому бір на антифони і
єктеніїї. ЙЙшов піднесениий і возвищениий , весь світ молився Господу, підносив люд д’горі
своїї серця, дзвенів космос стоголосою молитвою, і дивувався Єпіфаніий , що людство, яке
склало таку пісню, може опускатися до зла.
Врешті виий шов Єпіфаніий на галявину, прорізану биндою струмка, що обмивав
оточениий людьми жертовниий камінь, і падав на нього згори сніп сонячного світла.
— Підіий ди до нас, отче, — сказав сивобородиий старець, — ий разом помолимося
Даждьбогові, що дав нам світло і тепло.
— Ви молитеся язичницькому Богові? — здивувався Єпіфаніий . — Але ж єдиниий
єсть Бог, Господь Саваот, і сповнені ним небо і земля.
Старець не звернув уваги на Єпіфанієві слова; громада людеий — молодих і
старих, жінок і чоловіків — звела догори руки і простими, зрозумілими словами
дякувала сонцю за хліб, воду, молоко, мед, за радість очищення під промінням
небесного вогню.
Молився разом з людьми і Єпіфаніий , бо не була ця поганська молитва противна
Христовіий науці, і все ж дивувався чернець, що із сивоїї давнини до нинішніх днів
діий шли язичницькі обряди.
— Ти волхв? — спитав Єпіфаніий старого.
— Так, я живу вже тисячу років і знаю, що наш час розпочався набагато скоріше,
ніж відбулося хрещення на Почаий ні. Ми вічні і вічну віру русичів мусимо відновити в
Україїні в цеий поганиий час. Тільки своя, не принесена чужинцями релігія може втримати
нас при житті.
— Наий поважнішиий старче… — Єпіфаніий поклонився волхвові в пояс,
передчуваючи, що в розмові з ним зможе розвіяти своїї сумніви щодо помильності чи
непомильності Господньоїї, які вкралися в ий ого душу, коли заий шов до храму Природи. —
Ніколи людськиий розвиток не повертався до своїїх джерел, щоб наново розпочати
дорогу, бо таким чином не просунувся б ні на п’ядь уперед: ми повинні нині
вдосконалювати, як науку духовності, сущу релігію, а не повертатися до їїїї дитинства —
поганства.
— Чи можливо, сину, — спокіий но відказав волхв, — щоб отрок, якиий тільки–но
вступив до фари[192], зразу ж оволодів премудростями піїїтики і риторики? Вашим
предкам не дали послідовно розвинути свіий духовниий світ, їїм накинули не властиву
їїхніий природі чужу релігію, яку вони приий няли згодом не почуттями ий не розумом, а на
віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищиий ступінь
Духу, не знаючи нижчого. І ще треба зважити, чи язичницькиий ступінь єсть нижчим.
Сядьмо перед жертовним каменем і понатужмо своїї змисли для пізнання.
Волхв був одягнутиий у довгиий блакитниий подир, що носили колись гебреий ські
первосвященики, він тим підкреслював старожитність своєїї релігіїї, сів на приступку
жертовного каменя обличчям до громади, погладив сиву бороду, звів острішкуваті
брови ий довго вдивлявся в Єпіфанія, ніби пізнавав ий ого. Мовив:
— Я почув твоїї думки і сумніви, як тільки–но ти ступив до храму Природи. Маю
чуття, що не розвинулося у вас, діти моїї. Саваот примушує вас сліпо вірити в нього, він
не розкриває перед людиною своїїх таємниць. Мало того — жорстоко карає тих, хто
наближається до потаємного. Саваот боїїться свого власного творіння: збагнувши, що
людина прагнутиме зрівнятися з ним, через змія намовив праотців до гріха, щоб мати
право потім знесилити їїх покарою; наклав на людеий печать, щоб вони воювали між
собою і знищували свіий розум; Саваот, боячись людськоїї єдності, змішав мови у
Вавилоні… Ваш Бог вибирає собі для випробування народи і не шкодує їїх, бо він для
них чужиий . Чи в римському, чи в грецькому, а чи в московському одязі приходить до них
однаково чужиий . Ви для Саваота — ніби бджоли в дуплі: схоче — залишить вам мед,
схоче — забере. Забагнеться ий ому — і вб’є Авраам сина, а ні — живиий залишиться Ісаак.
Саваот випробовує проказою ЙЙова — чи не збогохулить бува пророк? За те, щоб
зберегти в собі пророчиий дар, він мусить каятися в несподіяному. Навіщо це? А для
того, щоб ви були невільні, бо тільки вільна людина може приблизитися своїїм розумом
до Бога… тому ви не знаєте того, що знаю я — стариий поганин. Ваш розум затуманениий
запахом фіміаму, яким ви заглушуєте сморід прокажених ран. Ви постіий но обдурюєте
себе… А наш Даждьбог добриий . Він любить нас, немов своїїх дітеий , бо придніпровськиий
єсть, і ми зливаємося з ним, як з Природою, і пізнаємо ий ого в природі. Наші ворожбити,
чародіїї і кудесники вміють розмовляти з неземними істотами, душі своїї посилають до
них у гості. Ба що більше: ми розуміємо мову дерев, трав, птахів та звірів і тому
перебуваємо з ними у згоді; ми чуємо на віддалі людську радість і скарги. Тієїї миті, як
ти ступив до храму Правди, я почув твоїї сумніви і покликав тебе. Твіий Бог затуляє тобі
двері пізнання, питаючи: «Чи входив ти в глибину моря, чи бачив ти смертну тінь?», а
міий каже: «Увіий ди і пізнаий ».
Єпіфаніий уважно вислухав волхва, сказав:
— Не чужі мені правди твоєїї віри, бо народився я там, де ий ти. Але пізно вже
воскрешати україїнського Бога — не приий ме ий ого народ. Або — що гірше — роздор
учиниться. Чи не краще одягти в україїнські шати Ісуса і Діву Марію? Людство не може
нині обіий тися без Ісуса, що віддав своє життя за нього, ставши першим мучеником. Син
Божиий , виий шовши з гебреий ськоїї общини, став об’єднуючим чинником між народами,
став символом порозуміння між державами — і в цьому їїхня сила. Коли гебреїї зробили
Яхве тільки своїїм Богом і закрилися у своїїий громаді, зразу ж утратили колишню вагу в
світі… Чи зможемо ми жити на узбіччі світу, чи виживемо самі — без досвіду сусідів? Ви
з’єдналися з Природою, принизившись до неїї, і не возвисили їїїї своїїм духом. Для чого ж
тоді Творець дав нам дух? Для того, щоб ми повторювали сліпі сили Природи чи щоб
одухотворювали їїх? Де ваш Храм для очищення? Цеий камінь, на якому ви приносите
жертви, дякуючи сонцю за життя, яке так само належить і тварям? Але ж людина — не
звірина, що не мислить, тому ий грішити не здатна, людина мусить осмислювати своїї
вчинки. Ви хочете уподібнитись Богові, а уподібнюєтесь чистіий тварі, що не мудрішає ні
за тисячу, ні за мільий они років. Людина не лише будує і не лише руий нує, — вона
постіий но самоусвідомлює себе. Будують і муравлі, воюють і мавпи, та ніхто з живих
істот, крім людини, не піде на смертельниий ризик в ім’я істини. Тільки усвідомлениий
каяттям муж може жертвувати собою за переконання. Добриий Бог Природи опікується
тварями, а християнськиий — людьми. Він дарує їїм Храм. І коли б ми втекли тепер у
лісові нетрі до свого Даждьбога, світ про нас забув би. Чи ж може жити народ тільки для
себе?
Волхв хмурив брови, стримував гнів.
— А чи не занадто довго живе народ для інших? — спитав. — Чи не час нам
відокремитися хоча б і в нетрях? Ви покорилися своєму Богові, що заборонив вам брати
до рук меча, і стали безсилими. Ви чекаєте манни з неба, бо ліниві єсьте, бо ніколи не
намагалися дорівнятися Богові.
— А ви прагнете стати богами?
— Що ж дивного в цьому: хіба в людині не живе Бог? Треба тільки віднаий ти
ий ого в собі. Ти нині заспівав у храмі Природи хвалу Господові словами Іоанна
Златоустого. Чому не спроможешся на свою власну молитву? Бо в тобі заник
україїнськиий Бог. Чому ти, літописець нашого відтинку часу, не проголосив іще молитви,
котра б спам’ятала твіий народ від орди духу? Бо ти свого Бога лише шукаєш. Пізнаий
ий ого нарешті! Немає Бога для всіх. Гебреїї мають Яхве — мудрого ий жорстокого. Ляхи
полонили в своїїх домах католицьку Діву Марію і використовують їїїї ім’я для
шляхетських потреб. Москва загнуздала православ’я імператорськими веригами і
створила собі Бога на подобу боярина — самовпевненого і нетерпимого до інородців.
Тільки Україїна кланяється чужим богам — грецьким, римським, польським і
московським. І молиться до них не своєю мовою. Як колись гебреїї, піддавшись
грецьким Птоломеям. Однак їїх повернув до національного життя верх кривди —
зруий нування Єрусалимського храму. Чи мало нам Батурина? Чи, може, ти хочеш
дотримуватися підлоїї рівноваги між праведністю і нечесністю, добром і злом і
заспокоювати себе бібліий ним віршем: «Що було, те ий буде, що діялося, те ий буде діятися,
і нема нічого нового під сонцем»?
— Гідниий старче, — суворо перебив Єпіфаніий волхва, — скривдив ти мене, хто
пережив і несе в своїїх очах полум’я україїнського Армаґеддону. Рідне мені все, що
україїнське, і я готовиий покласти голову за свіий народ, за ий ого звичаїї. Чи ж думаєш, що
невідомі мені україїнські поганські вірування? Що на Різдво сонце сходить у сузір’її
Перуна і народжується наново, ніби немовля. Що на Водохреще сонце виходить із
сузір’я, а тоді народжується вода. Що колір вогню сонця жовтиий , а води — блакитниий , і
це наші священні кольори… Але не будуий мо нині жертовників своєму Ваалові, віддаий мо
Богові Боже і не ставаий мо самі богами, бо позбудемося того, що належить тільки
людині, — сумління. Адже Бог сумління не має — тільки розум. Коли ж ми станемо
земними богами без сумління, то перетворимося в духовних карликів, бо абсолютного
розуму людина досягти не може. Тоді кожен божок продиктує своїї закони честі, що
стануть безчесними. Не руий нуий мо Храму Ісуса — пізно вже! На ий ого місці ми можемо
побудувати нині тільки тюрму. Зруий нувавши Храм Ісуса, зруий нуємо страх Божиий і дамо
волю злодіий ству. Вивищуий мо добром, а не злом образ людського життя. А добро може
народитися тільки в християнському храмі, що возвисився над усіма народами. В
християнськіий церкві ми створили свіий образ Бога — і він навіки наш. Знаий дімо в тіий
церкві свіий престол.
Сонце кидало сніп світла на непокриту голову волхва, подир з блакитного
ставав білиий — відбувалося Преображення жерця у Даждьбога, і став він камінним.
Громада поклонилася ий ому і розіий шлася.
Даждьбог прорік до Єпіфанія:
«Ти несеш у собі Слово — Лоґос. А Слово стане Ділом і залишиться поміж нами.
Народ чекає на твоє Слово — і хаий буде воно справедливим. Одну лише науку дам тобі
на дорогу, і як збагнеш їїїї, зможеш вернутися до мене. Коли ж уздриш можливість
втілення моєїї науки в християнськіий церкві — не вертаий ся. І так, і так вчиниш
справедливо… Пам’ятаий : Україїна тільки тоді стане вільною, коли матиме свою
самобутню релігію, що втілить у собі властивості україїнськоїї Природи та стану душі.
Великиий народ не може бути наслідувачем чужих релігіий і ритуалів, він мусить мати
свіий незалежниий шлях духовного життя. У московськіий церкві, що нині панує в Україїні,
нема релігіїї — є тільки засоби поневолення і нищення україїнських звичаїїв та мови.
Духовна столиця Україїни не може бути ні в Римі, ні в Константинополі, ні в Москві —
тільки в Києві. Іди туди і стань над Дніпром перед Печерською лаврою, де колись, у
сиву давнину, стояв Даждьбог із золотою Трисуттю у руці. Тоді русичі–україїнці
говорили гордо: «Єсьмо Даждьбогові внуки і походження у нас божественне». Якщо не
зможеш цього сказати в своєму Храмі — вертаий ся назавжди до мене».
Єпіфаніий доземно вклонився камінному Даждьбогові і подався в глиб бору,
наслуховуючи ий ого поважну тишу — таку співзвучну із затишшям власноїї душі.
Впевненість приий шла до Єпіфанія: він воздвигне Храм, в якому Спаситель людства, що
приий шов у світ з Назарету, благословитиме дух Даждьбога, назавжди вселеного в
україїнську святиню. Цю благу вість — свіий євангеліон — він понесе в Україїну.
Єпіфаніий брів крізь чернігівські бори, понад тихою Десною, через зелені луки і
закожушені озиминою поля — до Києва ий приий мав кожною клітиною тіла, кожною
струною душі гармонію україїнськоїї Природи і знову думав про лихі людські діяння, що
цю гармонію руий нують.
Коли все ж таки помилився Господь, що допустив до свого творіння руий нівну
людську силу? Чи тоді, як зачинив перед нею Божі таємниці і озлобленіий цим чином
залишив ниці пристрасті? Чи коли дав розшматувати свіий Храм між сильними світу
цього, і вони зробили з них розбіий ницькі вертепи? А може, тоді, коли звелів язичникам
зрікатися своїїх богів і бездумно приий мати чужих?
Чи можеш виправити свою помилку, всесильниий Боже?!

Розділ п’ятнадцятиий
Через баий раки і поля виходив Єпіфаніий на Ніжинськиий шлях. Уже думки ий ого
витали перед Печерськими ворітьми у Києві, линули за мури Лаври, де він, прибувши,
вибере для себе наий величнішиий храм і в ньому проголосить пастві свою правду, пізнану
на світових дорогах і вистраждану в душі. Будуть це слова про єднання земного ий
Божого у новітніий святині, про воскресіння прадавніх звичаїїв під знаменням єдиного
Христа, про вічність україїнського народу на придніпровськіий землі та про єдність
Закону, створеного народом, з вічним Законом Божим. Це буде розповідь про земне
влаштування україїнського народу на підставі Конституціїї гетьмана Орлика і
християнських правд віри.
«Я ий ду до людеий зі своїїм Словом, бо так призначив мені Бог. Знаю, що за це на
мене чекає доля апостолів. Я звичаий на людина, якіий властивиий страх за своє життя, та я
бачив те, що є гірше за смерть — людське виродження, і тому вибираю смерть. Я
настільки переконаниий у справедливості свого чину, що навіть зі своєю боязливістю
ий ду супроти небезпеки, заплющивши зі страху очі. Віра в справедливість моєїї ідеїї
сильніша за страх. Я несу людям замість меча Слово. Меч став затяжкиий для ослаблих
рук, меч може тримати народ, сильниий духом, а дух зміцнюється Словом.
Україїна понесла в своєму лоні Месію, що мученицькою смертю розвалить
Третіий Рим. Це буде не воїїн, а співець, що з наших слів, з наших записів, літописів, пісень
візьме досвід попередніх поколінь і створить Книгу Буття україїнського народу. А та
книга виховає політиків і вождів.
Я один із предтеч Месіїї, і нас буде легіон. Ми жерці, що створюють новітнє
Євангеліє — благу вість.
А ті нинішні літописці, які ще служать власть імущим і вихваляють їїх, марно
обдурюючи себе, що потім хтось у їїхніх фальшивих писаннях повизбирує між рядками
крихти правди, уподібнюються первосвященикам–саддукеям, що називали себе синами
гебреий ського народу, а насправді підтримували римських намісників і були їїхніми
вірними слугами.
Станьмо праведними пророками грядущого Месіїї. Хаий більше не злетить з
наших уст жодне слово підхлібства чужим намісникам і своїїм відступникам та
христопродавцям, бо потім вони самі, перед сконом, битимуть нашими словами нас
самих, глузуючи: «Ви прославляли нас, чому нині ганьбите і коли були справедливі?»
Ми заходимо в довгу неволю, та кожен наш вчинок, кожен порух душі мусить
бути гранично виважениий , бо нас наслідуватимуть слабші, а сильніші шукатимуть
прогріху для нашого знеславлення. Маємо одну душу, а не дві, здвоєдушиться наш
народ, і біла душа витліє з горя, а чорна залишиться.
А щоб ми не втратили пам’яті, пронесімо крізь неволю свято Пасхи, як гебреїї —
спогад про вихід із єгипетського рабства. Збережімо себе в потаємному святкуванні
україїнського Великодня — вимаршу Гетьмана проти Антихриста: в думках і наяву
поклоняий мося жертвам Батурина і домовині Мазепи. Бо хто втратив пам’ять, тоий
чужинець на своїїий землі і ворог власному народові.
Хто ми є нині? Московські полоняники на рідніий землі. Стань же пророком у
московському полоні, як Ієзекіїїль — у вавилонському! Це він бачив наругу над
Єрусалимським храмом, як ти — над Батурином. І сказав пророк: «Яхве передав мені
список гріхів народу, за які одна частина загине в полум’її, другу поженуть у полон, а
третя розсіється по всьому світі». Чи не така сама доля спіткала твіий народ, що гине за
вітцівські і своїї власні гріхи?
Тож утіш страждущиий народ, як це робив Ієзекіїїль, ще перед тим, поки приий де
Месія. Бо плаче люд, а утішителя немає, і сльози вимивають ий ому пам’ять. І рци:
«Відновляться зруий новані доми, спустошені землі заплодоносять, і повернеться народ
на свою землю, щоб відбудувати зруий нованиий Храм».
Боже, вислухаий міий псалом!»
Єпіфаніий прямував Ніжинською дорогою до Києва і думав про Батурин. Якиий
він тепер, що зосталося там, чи живе хоч одна людина, чи стоїїть ще палац Кочубея, чи
покришилися руїїни на Мазепиніий Гончарівці, чи знаий шов би Єпіфаніий того острівця, на
якому, серед озера крові, стояв він поруч з полковником Носом, здоланиий ганебним і не
прощеним донині зрадницьким страхом?
Хтось ішов позаду Епіфанія, наче наздоганяв. Оглянувся ий зовсім не здивувався,
побачивши Сивого Козака з палаючими люттю і гідністю очима, наче б це був ий ого
двіий ник або ж антипод.
— Наїївниий єси, отче, — сказав козак, ий дучи поряд з ченцем. — Ти мрієш про
мир тоді, коли віий на ще ий не починалася. А мир настає після битви. Де ж ти бачив, щоб
завоий овник добровільно дарував поневоленим свободу? Та ий воля подарована єсть
рабство, хіба що дворянською пудрою посипане. Мріїї про здобуття волі без крові —
рабські марення… Хочеш, розповім тобі притчу. Якось знаий шли козак з москалем
буханець хліба, і каже москаль: «Даваий поділимося по–братськи». А козак відказує:
«Краще по–рівному». Отак–то. Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, взяти кожен
собі, що кому належить, а потім, може, ий станемо добрими сусідами… Ти чекаєш на
Месію і сам готуєшся стати ий ого пророком. Можливо, такі сподівання ий потрібні —
приносять розраду збезнадіяним. Та Месія — мрія слабих, вона заспокоює люд тоді,
коли він повинен боротися. Під час повстання юдеїїв проти римлян 132 року під
проводом Бар–Кохби християни не підтримали бунтівників — вони чекали на друге
пришестя. А може, Бар–Кохба ий був Месією — хто про це нині знає?
— Ти знову про віий ну, — мовив Єпіфаніий . — А згадаий давню історію Риму, бо ж
бачу: вчениий єси. Якою була Римська імперія перед Христом? Володаркою світу! А яким
облудством загарбувала світ! Незрівнянниий у жорстокості Рим вважав себе
боговибраною державою, що несе цивілізацію варварам. Рим затрачував усі сили на
розширення володінь, та ніколи не міг влаштувати свою власну землю, і римлянин у
могутніий державі залишався рабом. Проте він уявляв себе визволителем світу і своє
жебрацтво ставив за приклад культурнішим народам. І так римськиий народ, заражениий
фальшивим месіянізмом, позбавив сусідні народи національних свобод, зробив їїх
подібними собі — такими ж убогими і слухняними. Здавалося світові, що ніхто ніколи
не розвалить Рим. Та ось приий шли учні Ісуса — християни і в лічені десятиріччя
покінчили з месіянізмом і могутністю Першого Риму. Згодом від імперіїї каменя на
камені не залишилося… Чим же відрізняється Третіий Рим від Першого? А нічим: обидва
подібні, мов близнюки, бо обидва імперськими законами керовані. Тож і Третіий так само
розвалить новиий Месія, назве наш дім домом молитви і очистить ий ого від розбіий ників.
— А чи пам’ятаєш ти, — запитав козак Єпіфанія, — що відказав після свого
воскресіння Ісус Петрові, коли зустрівся з ним за воротами Риму, на Аппієвіий дорозі, ий
апостол запитав учителя: «Quo vadis, Domine?» [193] — «ЙЙду до Риму, — відказав Ісус, —
щоб там знову мене розп’яли». Замало, як бачиш, для волі однієїї пожертви Месіїї. Треба
багато розп’ять… І тоді Петро сам пішов на муки. А ти готовиий піти, святеннику і
боягузе?
— Міий час настане, я не уникну своєїї долі. І коли вона зустріне мене, я вже не
зверну з дороги. А нині роблю те, що вмію: несу народові Слово — історію ий ого неволі,
щоб він проніс крізь невольничі літа пам’ять про свою Пасху: марш Мазепи з Батурина
за Десну на злуку з Карлом.
— Можливо, ми ще зустрінемося, отче, — промовив Сивиий Козак, залишаючи
Єпіфанія на перехресті Ніжинського ий Глухівського шляхів. — Моя дорога пряма, твоя
— звивиста, але вони перетинаються, як бачиш. Не суджу тебе за те, що шукаєш миру і
згоди навіть з ворогами. Не може, прецінь, цілиий час литися кров. Та коли забажаєш,
щоб тоий мир ознаменувався на нашіий землі козацьким стягом з двоголовим орлом на
полотнищі, то я, на палі сидячи, проклену тебе… Я ий ду бунтувати народ, а ти зводь Храм
— тільки так зможемо вибороти собі волю.
Ліворуч побіг шлях на Глухів, праворуч — на Киїїв, а навпроти, за порослим
кропивою ий будяками пустирем, німів чорниий привид Батурина. Все залишилося таким
самим, як стало в тоий день: сиві попелища і стовбури димарів, зірвані порохом вали на
Гончарівці, а кістяк гетьманського палацу з чорними очницями віконних ям звівся над
околицею для постраху всьому живому.
Тільки яблуневиий цвіт у самотніх незахищених садах засвідчував, що земля не
затруїїлася трупною отрутою, і житимуть тут колись люди хоча б для того, щоб назва
колишньоїї гетьманськоїї столиці своїїм тугим звучанням нагадувала приий дешнім
поколінням колишню славу і ганьбу, гордість і біль Україїни.
Батурин…
 Посередині згарищ і руїїн чепуриться в густому саду палац Кочубея — символ
боротьби добра зі злом. Звідси пішли в Україїну дві супротивні сили в постатях вірного
учня генерального донощика Кочубея — полковника Носа і світлоголовоїї дочки
гетьманського судді Лебедиці–Мотрі. Яка сила переможе, яка?
А он там, між розваленими мурами Гончарівки, на плацу, що лисніє п’ятаком на
сонці, стояв він, Єпіфаніий , поруч з Носом і Меншиковим і німів, і непам’ятався, як гине
новітніий Армаґеддон, і умирав у безслав’її, щоб потім народитися удруге — для каяття.
А ген, за блакитною смугою Сеий му — прямиий , мов витягнутиий шнур,
Глухівськиий шлях, і десь біля нього притулилося село, в якому вперше проявився на
людях Єпіфаніїїв гріх…
Моторошна тиша над мертвим містом, і блюзнірською насмішкою здається
яблуневиий цвіт на тлі чорного провалля апокаліптичноїї катастрофи, і дивом уціліла
дерев’яна дзвіниця — дитяча карусель московськоїї видумки — стоїїть скраю
Гончарівського маий дану як пересторога перед можливостями людськоїї жорстокості.
Зупинився Єпіфаніий на розпутті — далі нікуди ий ти, тут краий ий ого світу, тут
україїнське цвинтарище, на якому для нього виділене місце за огорожею.
Тиша. І враз — чи то причулося? — бамкнув дзвін на дзвіниці. Прислухався: ще
раз скрадливо теленькнуло сердечко об креш: що це, невже тут животіє хоча б одна
душа? А потім третіий раз — теленьк, — і знову тиша.
Кого скликає тут дзвін — людські душі? На сповідь, на молитву, на панахиду?
Обережно ий боязко наближався Єпіфаніий через пустир до Гончарівки, крізь
пролом у валу виий шов на маий дан і став на тому самому місці, де стояв тоді, і в одну мить
червона лава затопила ий ого мозок — то дзвіниця закрутилася шалено, і задригали
дитячі ніжки… Він стояв по коліна вкопаниий у землю, та надсадився і витягнув з тягучоїї
трясовини одну і другу ногу, а тоді ще раз теленькнув дзвоник, і Єпіфаніий побачив біля
дзвіниці людськиий гурт.
Згадав, що за всю дорогу, як тільки переступив межу Україїни на Чернігівщині,
він ніде не зустрічав людеий , хоча поля були засіяні ий дими курилися з коминів; на
лавках біля обіий сть лежали буханці хліба ий коновочки з молоком; подорожні пили і їїли,
клали копіий ки, та ніхто з хат не виходив, тільки часом діти визирали крадькома крізь
вікна на вулицю і притьмом ховалися, коли прохожиий зупинявся.
Єпіфаніий ламав хліб, запивав молоком і ий шов далі, пригноблениий людською
застрашеністю: кого вони бояться — драгунів, карликів, себе? Коли ж себе, то що потім
сподіється з цим людом? ЙЙого просто не стане на землі, він самозникне, переміниться,
перевтілиться, боячись свого власного імені…
А тут побачив — гурт мовчазних людеий на всеукраїїнському цвинтарі. Що вони
роблять, чому стоять перед відчиненою дзвіницею, чи має хто право підіий ти до них?
Єпіфаніий наблизився: тут стояли зі складеними до молитви долонями чоловіки
у сіряках, жінки в чорних керсетках, козаки в поношених кунтушах і слухали: в середині
дзвіниці тихо виголошував проповідь стариий священик.
— Уже сокира в прокорінках дерев лежить: дерево, що не приносить доброго
плоду, рубають і кидають у вогонь… І Моий сеий водив по арабськіий пустелі сорок літ
ізраїїльськиий люд, терпеливо вичікуючи, поки не вимруть ті, що пам’ятали зваби
лінивого єгипетського рабства. Виродиться перестрашене покоління і в нас,
народиться нове, що відзискає колишню мужність і, усвідомивши ницість батьків,
візьме тягар спокути їїхніх гріхів на себе. Благо людині, що знаий шла саму себе і
пробудилася. Спасіння їїїї — тільки у вірі ий самоусвідомленні свого роду. Тож помолимось
за того, хто душу свою віддав за життя роду нашого. Вічная пам’ять гетьманові Іванові
Мазепі!
Слухати це було втішно і страшно: серед хору анатем уперше прозвучало в
Україїні слово похвали Гетьманові.
 — Вічная пам’ять… — незлагоджено звучав реквієм, та вирівнювалися голоси,
поєднувалися між собою єдиною гармонією, і вже дзвінко на все мертве місто
пролунало крамольне:
— Вічная пам’ять!
— Єще молимся, — правив священик панахиду, — о упокоєніїї душі усопшаго
раба Божія Іоанна і о єже проститься єму всякеє прогрішеніє вольноє і невольноє!
— Господи помилуий ! — дружно відповів хор, і віддалася луна за пустирями і
згарищами.
— Безсмертниий Христос наш, істинниий Бог наш, душу від нас переставившагося
раба своєго Іоанна в селеніїї святих вселить і з праведними причтет і нас помилуєт, яко
благ і человіколюбець, — закінчив панахиду стариий священик, ий воскреслі в душах
своїїх люди, безстрашними ставши, впали на коліна ий молилися за спаплюженого
ворогами Великого Гетьмана, святкуючи першиий день Пасхи у новому Храмі.
Стариий священик підіий шов до Єпіфанія, що стояв на колінах ий очищував душу
першими сльозами радості:
— І назву дім міий домом молитви і очищу ий ого від розбіий ників…
— Встань, Єпіфанію, — промовив священик і перехрестив ий ого. — Тебе,
страждальця, вся Україїна знає, хоч ти ий ховаєшся від людеий . Не ховаий ся. Часом і
розбіий ник шукає притулку у вівтарі храму ий насмілюється просити допомоги в
розгніваного Бога. Добре, сину, що переступив межу переляку ий наблизився до нього.
Не один ти согрішив, грішниий весь народ, тож і покутувати мусимо всі разом.
Піднеслись духом — Україїна очунює від знепритомлення, Україїна розпочала будувати
свіий Храм.
— Що я маю зробити для Україїни, отче? — глянув Єпіфаніий священикові у вічі, і
тоий зрозумів, що чернець готовиий на все.
— Я прибув сюди із Салонік, портового міста на Егеий ському морі. Послав мене
Пилип Орлик будити народ. Незабаром розпочнеться велика віий на між Московією і
Туреччиною. Наше козацтво, що стоїїть кошем на турецькому боці, піде з османським
віий ськом і дасть останніий біий московськіий орді. Та з великоїї туги за рідним краєм
ворохобиться козацтво — прагне повернутися в Україїну. А оце помер стариий кошовиий
отаман Кость Гордієнко — то вже ий стриму їїм нема… Сказав мені Орлик: коли зустрінеш
в Україїні отця Єпіфанія, що перебуває нині в спокуті за свіий великиий гріх, скажи ий ому,
хаий пробереться за межу Кримського ханства у гирло Кам’янки і від мого імені
зупинить запорожців хоча б на рік. Тоді простить ий ому Господь усі прогрішення —
більшоїї послуги Україїні годі нині зробити. Заскоро ще скликати народ на Україїну,
україїнці потрібні нині там, де вони опинилися, — усі боротимуться за незалежність…
Квапся, сину, бо з дня на день виий дуть з турецькоїї землі запорожці ий увіпхають своїї шиїї
в зашморг, якиий приготував їїм за намовою цариці Анни Іванівни вижитиий з розуму
Данило Апостол — намісник московськиий на Україїні. Єдиниий у нас гетьман Пилип
Орлик, та невільниий він і волає із Салонік до синів Україїни: «Це останніий наш шанс!»
Тож подався Єпіфаніий Киїївським шляхом. Він ішов і вголос молився, зводячи до
неба руки:
— Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, побіди на супротивния
даруя, і твоє сохраняя хрестом твоїїм жительство!.. Сталося, о Боже! Прокидається народ
з отупіння — відправляє панахиди по своєму провідцеві, і пробудження народне — се
єсть Храм… Я покличу козацтво в Україїну, як колись поклявся, але для визвольного
походу!
Він ішов, славив Бога і натхненно шепотів слова Лебедиці–Мотрі:
«А тепер поглянь довкола — усе це твоя Україїна. Ти бачиш їїїї велич і красу? Хто
може цеий краий здолати? Маловіре, твіий час не закінчився у Батурині, він щоий но там
розпочався. Ти готовиий іти далі ий сходити свіий краий у всьому ий ого часі ий просторі?»
 Відповів уголос Єпіфаніий :
— Готовиий !
Цієїї миті почулося вовче виття. Зупинився чернець і весь скам’янів, бо впізнав
поклик вовкулаки, що приий шов відібрати в нього воскреслу душу.
Вовкулака стояв на узбіччі дороги, ікластиий і наїїжениий , він гарчав, бризкав
піною, корчився і врешті перемінився зі звіра в полковника Носа.
— Куди так поспішаєш, отче? — загородив полковник Єфіпанієві дорогу. — Ти
вже ий забув, що я на світі є. То нагадаю тобі про себе… Складаий реляцію за крамольні
діла: чи правда те, що з грамотою Орлика ходив єси по Україїні, що карликів, вірних
помічників орди, потопив у Неві?
— Пріч з дороги, зраднику! — відсторонив Єпіфаніий полковника. — Не боюся
більше тебе, мене нині захищає міий Храм!
— Ха–ха! — зареготав Ніс. — Твіий храм згорів, і всі ваші книги попелом
розвіялися! Покіий ниий благодіий ник цар Петро наказав спалити друкарню в Печерськіий
лаврі — з усіма рукописами і фоліантами! Я сам передавав царськиий наказ
архімандритові Алілуєві, і він ий ого ретельно виконав. Згорів твіий храм!
— Страшну річ повів ти мені, вовкулаче, — простогнав Єпіфаніий і затулив
долонями обличчя, згадуючи блюзнірські слова Алілуя: «Для прохвоста нема поста»…
О, цеий святотатник міг таке зробити! Проте ще не ий няв віри. — Але ж він християнин?
— перепитав. — Що може бути гіршого для нас, ніж втрата пам’яті нашоїї?
— Безбожник він, такиий самиий , як і я! А втім, у Московіїї церкву відділили від
держави, ти цього ще не знав? Безбожниий сенат, безбожниий синод, то де ж візьмуться
побожні священики?
— У що ж переміниться держава без Бога, коли ий перед тим була страшною у
своїїий ненаситніий жадобі? Що станеться з народами?
— А ось що! Коли немає Бога — все дозволено!
Вовкулака протяжно завив, і на обріїї постало видіння.
Золотоверхиий Михаий лівськиий собор, що возвисився до неба над Подолом,
обступала диявольська рать у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, з
факелами в руках. Пролунала команда, і ратники почали підпалювати бікфордові
шнури, ий ті зашипіли враз, вивергаючи іскри. Завмер Поділ, завмер весь Киїїв, чекаючи
великого лиха. І враз почали падати стіни собору, ламалися хрести, топилося золото, і
врешті безгучно злетіли золоті бані в піднебесся. Тоді почали збігатися з лементом і
риданням до місця, де стояв Михаий лівськиий собор, люди; диявольська рать реготала,
злітали над головами аркани, ординці в’язали людеий , зводили на Поділ і в гирлі
Почаий ни, там, де хрестив Володимир Україїну, брали полонених по одному і стріляли
кожному з пістоля в потилицю. А гору трупів підмивав Дніпро і ніс, і знову ніс…
— Не було цього! — закричав Єпіфаніий .
— Як не було, то буде! Нема гіршого звіра од людини, коли їїий дають владу і
відбирають Бога… Оце як зовсім віру у нас скасують, тоді ми сукупно з Опричниками,
Калмиками і своїїми Кавунами все зробимо: мільий онами трупів начинимо землю імперіїї
— станеться нарешті те, що побачив у своїїх видіннях Іван Богослов! Твіий Батурин
забавкою здаватиметься нащадкам Меншикова… І розкопають потім останки в
кожному селі, в кожному місті, знаий дуть замордованих — штирями в хребти, цвяхами
— в очі, і забудуть люди назву «Армаґеддон», нові ий мення — Куропати, Биківня,
Дем’янів Лаз — стануть апокаліптичними, а по вас залишаться тільки хрести, і їїх знесе
з лиця землі новітня орда. Вас більше не буде: настане нова спільність людеий , які не
назовуть себе ні білорусами, ні україїнцями, а якось зовсім інакше, і настане врешті–
решт спокіий у світі. Люди житимуть у примусовіий дружбі, слухняно працюватимуть,
їїсти будуть, що дадуть, а випорожнятися — усі сукупно в громадських вбиральнях. І
зітхнете з полегшею ви самі, бо не треба вам буде більше боротись за якусь там Україїну,
за своїї пісні, за кольори… Кінець! А нині я проголошую першиий день смерті
україїнському народу, і хаий воно стане урочистим вовкулацьким святом!
— Брешеш, перевертню! — відказав Єпіфаніий , і полковник Ніс під ий ого
поглядом заник, змалів і знов перемінився у звіра. — Брешеш. Нині першиий день
воскресіння мого народу. Нині у мертвому Батурині, споганеному і спаленому, ще вчора
зацькованиий народ відправив панахиду по Мазепі і від цього прокинувся назавжди.
Україїна розпочала святкувати свою Пасху в неволі і з Пасхою виживе в ніий , і
підіий меться до самостіий ного життя. А відступників, зрадників, донощиків, сексотів,
катів проклене і виставить усьому світові на ганьбу. Ти не чекав на таку звістку, чи ий не
сподівався, що я давно вже вбив тебе в собі? То знаий — я нині вбиваю тебе самого своїїм
Словом. Згинь, кровопивцю!
Вовкулака гарчав, поривався кинутися на Єпіфанія, та враз почала корчити
ий ого судома, він скреготав іклами, розпачливо стогнав, але правда Єпіфанієва діяла на
нього, мов скоротічна отрута, він завив востаннє і здох. А в мертвих ий ого очах відбився
спокіий чи то вдоволення, що скінчилося нарешті злочином струджене життя, і Мотрине
прокляття жити вічно вовкулакою не сповнилося.

Розділ шістнадцятиий
Бігли навперегони степом тополі. Баий рачні задичі поховалися за обрієм і,
притаїївши в своїїх нетрях вологу ий прохолоду, визирали з–за нього то тут то там
вершечками осокорів, що мліли на спекотному сонці і, зрештою, зникали за пругом. А
тополі, немов апостоли, ий шли і ий шли по розпашілому крузі степу, беззвучно протинали
дзвінку тишу ий зупинялися біля могил.
Що тих могил на Україїні! І хто їїх висипав — скіфи, анти, русичі, роксоляни,
козаки? Хто похованиий у них — оборонці краю чи завоий овники–ординці? Славою чи
ганьбою вкриті їїхні голови, волю чи ярмо несли вони на цю благословенну землю?
Ніхто не знає, тільки тополям, що ий дуть, мов посланці історіїї, на вивід, відомо все, та
мовчать вони, співаючи над могилами свіий тихиий реквієм.
Усіх прихистила Україїна — господарів і заброд, для всіх однаково легка або
важка їїїї земля — хто має право судити мертвих? Ніхто на світі не мав такого права — за
всіх богів і боженят, за всіх царів і базилевсів, за всіх князів і гетьманів, бо Провидіння
заслонило потоий біччя від людських мислів ий заборонило торкатися таємниць, яких
смертним збагнути не дано.
На сторожі мертвих стоїїть сам Бог.
Так було і так уже не є. Безбожна власть приий шла на землю, гине невинниий люд,
ніхто полеглих не ховає, і розгризають вовки трупи.
Чи хоч одна могила виросла над Невою, над Ладогою, на Соловках, у Батурині,
Лебедині чи Глухові? Нема! Заривають людеий , немов собак, притоптують, зарівнюють
над прахом землю, щоб ніхто з живих не знаий шов сліду свого роду, для пам’яті свічки не
поставив, щоб ті, яким ординці подарували життя або дозволили народитися, не знали,
де ий коли розпочався їїхніий час, щоб жоден не відав, хто він єсть сам… Ще ий досі право
велить судити злочинця за смерть однієїї людини, та ніхто не карає винуватих у
вбивстві цілого народу!
Коли збереться всесвітніий трибунал і розпочне суд над катами моєїї Україїни?
А може, нам належить без кінця чекати на суд Божиий ?
Певно, ти мав рацію, мудриий учителю Тимотею, коли твердив, що Божиий суд
уже давно триває, тільки про це не знають ні постраждалі, ні злочинці. А може, Господь
умисно показує світові злочини у діїї, щоб ніхто ніколи не мав сумнівів у їїх карності?
Бог судив Рим століттями, поки настала пора вироку, а Рим про це не знав:
утішався в розпусті, шаленів від крові, народжував озвірілих недолюдків і садовив їїх на
трон, розпинав своїїх суддів — християн — на хрестах, розкрадав світове добро і
пропивав ий ого на оргіях — і здавалося, що судить він, не знав і знати не хотів, що суд
відбувається над ним.
Як пережити, як витримати це Боже слідство над злочинцями — коли
звинувачувальні акти не зачитуються, а демонструються? Як ми, справжні судді, маємо
витримати затяжниий судовиий процес?
Судді–християни зберегли себе в Божому храмі, що самі споруджували під час
процесу. А наш храм зостався в розвалинах, він доруий новувався на наших очах, ми всім
народом стояли під склепінням собору, і в перших рядах перед престолом — колишні
оборонці Україїни — загнуздані козаки, а мислитель націїї, тоий самиий , що свіий
знаменитиий твір присвятив Великому Гетьманові ий потім квапно витирав на рукописі
присвяту, переадресовуючи їїїї Антихристові, — патетично ий надривно, щоб кожне слово
чув Антихрист, виголошував прокляття Гетьманові. А ми мовчали, німі ий ниці раби,
коли визволителя Україїни називали зрадником україїнського народу, а лицарів, що
загинули за волю, — чужоземними запроданцями. Своєю мовчанкою ми оплюгавили
власниий храм — як можемо нині вернутися до нього і в тих самих стінах
проголошувати славу визвольникам і лицарям?
Де знаий ти нині амвон для проповіді Свободи? ЙЙти в катакомби, ховатися, як
батуринці, у дерев’яніий дзвіниці, чи шукати в пущах язичників для гласу вопіющого? А
може, заий ти до Успенського собору Печерськоїї лаври, прогнати з–перед царських врат
архімандрита Алілуя, як гнав Ісус міняий лів з храму, виголосити єдину проповідь і
скласти голову на плаху?
Вчора я був свідком закладення каменя під новиий Храм. Довго триватиме
будівництво, та поки вивершиться свята споруда золотою банею, творімо святині у
власних душах!
Бігли звідусіль тополі до Високоїї Могили, що замаячіла на обріїї, ий шов до неїї
Єпіфаніий спочити у їїїї підніжжі.
А вона, скільки не наближався, віддалялася, наче боялася зустрічі з людиною,
що може посягнути на їїїї відвічну таємницю, і воліла розмовляти з німими тополями:
пожуряться вони над нею, вивідають таий ну і промовчать.
Висока могила манила подорожнього, немов останніий пристанівок, та, видно,
ще не настала пора для Єпіфанія дізнатися про наий страшніше. А може, хотів Бог
провести свого вибранця ще через один акт спокути: уздрів Єпіфаніий село, що в білих
льолях і віночках садів збіглося до синього озерця у видолині.
Село сховалося на відлюдді між пологими горбами, що обступили ий ого з усіх
боків і зупинилися над озерцем, мов бугаїї над водопоєм. Села зовсім не було видно
серед безкраий ого степу, притаїїлося воно останнім острівком волі на Україїні.
Єпіфаніий присів на вершечку горба ий милувався тихим людським причалом, не
сміючи наблизитися до людеий , що святкували неділю.
Діди сиділи на призьбах і в пасіках, діти ганяли гилку на вигоні, на церковному
маий дані перед притвором храму стояли барвисто одягнуті жінки ий дівчата, слухаючи
відправу, чоловіки гомоніли за дзвіницею ий смоктали люльки, — можливо, було це
видіння, таких сіл на Україїні давно вже немає.. Так ні, справжнє воно — одне збереглося
таке, мабуть, для того, щоб Єпіфаніий збагнув усю ціну втраченоїї волі.
Не довго милувався чернець ідилією — доля дозволила побачити ий ому минуле
Україїни тільки на мить. Сталося враз те, що діється нині у всьому країї; якщо Україїна —
вибраниий Богом народ, то не для щастя — наш Бог жорстокиий .
На вигоні, де хлопці грали в гилку, зчинився лемент, прудкіші підлітки щодуху
побігли до села, вигукуючи страшне слово «консистенти, консистенти» — мабуть, так
вартові на чатах сповіщали колись народ про наближення татарськоїї орди.
 Немов смерчем змело людеий з церковного маий дану, поховалися із призьб та
пасік діди до хат, і побачив Єпіфаніий : на дорогу, що вибігала ген аж за озерцем з
улоговини до степу, в’їїжджала рота кінних драгунів, гадюкою вповзала у незаий маниий
досі людськиий затишок з хрипким співом «Канареий , канареий , пташечка!»
Єпіфаніий чекав і певен був: повстане народ, і кара впаде на село; не пощадять
ординці ні дітеий , ні жінок, ні старих — як у Батурині, та знав уже, що не стоятиме,
занімілиий , на безпечному п’ятачку землі, ий сам загине. Чекав: схоплять вчорашні козаки
не заіржавілі ще шаблі, а жінки — рогачі, хлопчики — палиці, діди настромлять коси на
кісся — і зчиниться останніий біий за останню волю, а свідком загибелі села стане Висока
Могила, що видніє на обріїї, — вона ий приий ме полеглих за свободу до свого лона.
Проте ніхто не квапився хапатися за зброю. Посеред сільського маий дану
радилися чоловіки, чухали чуби, смоктали люльки — і врешті врадили.
Вибрали з жіночого гурту наий вродливішу молодицю, жінки пов’язали їїий на
голову очіпка з барвистоїї шалі, накинули на плечі вишивану червоною волічкою
керсетку, дали їїий у руки пучок степових квітів; поруч з нею став старезниий дід з
медовими, до пояса, вусами, він був одягнутиий у білі штани ий вишивану сорочку, в руках
тримав високого коровая з уміщеною між качуриками товпкою солі.
Молодиця і дід пішли попереду довгоїї процесіїї назустріч консистентам, що
сповільнили їїзду, і ротмістр, що їїхав попереду на гнідому коні, спішився, підіий шов до
хлібосольних господарів села ий запитав суворо:
— Што ето за представлєніє?
— Хлібом–сіллю вітаємо вас у нашіий хаті, — задеренчав голос старого. — Щоб
ви добрі були до нас… А ця молодиця, сама як квіточка, хоче вам…
Смикнув ротмістр пальцями за кінчик вуса, цвиркнув цівкою слини під ноги
дідові, вихопив з рук молодиці квіти ий тицьнув у морду коневі, поплескав красуню
нижче пояса, потім підступив до діда, вибив з ий ого рук хліб і штовхнув у груди.
— Даий дорогу, старік! Іш ти. Виий шли з хлібом, щоб нагадати нам, що вони
господарі, а ми тимчасові гості. Ні, діду, віднині ми тут хазяїїни!
Вклякнув дід на землю, підняв хліб, подув на нього, поцілував і так стояв на
колінах, не маючи сил підвестися, а люди в процесіїї глухо мовчали, потім почувся
шемріт, хтось когось штовхнув ліктем, старші чоловіки зашикали на парубків, і всі
покірно почали розступатися обабіч дороги, даючи прохід консистентам.
Та де не взявся тут Сивиий Козак. Прискакав зі степу на змиленому коні, здибив
аргамака перед ротмістром і оперезав ий ого нагаий кою по обличчі.
— Камінь їїм, а не хліб! — крикнув він до людеий . — Чого ви стоїїте, мов барани,
беріть зброю до рук і биий те заий д!
Та сталося зовсім інше, ніж сподівався козак: з гурту виий шов поважниий
посполитиий , ніяково знизав плечима, шморгнув носом і несміливо проказав,
похнюпивши голову:
— Не заий маий ий ого, козаче, не ті часи… ЙЙди від нас, ми хочемо в мирі з руським
народом жити…
— Так це ж не народ! — гукнув козак. — Це заброди!
— Все одно — руські… — ледь чутно вимовив посполитиий .
Ротмістр потер долонею щоку, на якіий залишився басман від козацькоїї нагаий ки,
сплюнув ще раз крізь зуби ий наказав спокіий но драгунам:
— Связать єво!
І пішов Єпіфаніий через степи до Високоїї Могили, обганяючи тополі. Він згадав,
як колись побили ий ого мужики за те, що хотів їїх просвітити. Нічого не змінилося, ба ні
— стало там, де їїх ще ий не було. Настав ординськиий мор.
«Оце і все твоє повстання, козаче. Тепер тебе посадять на палю за мовчазноїї
згоди народу, — зітхнув Єпіфаніий ідучи. — І я не звершив подвигу, хоч готовиий був…
Минув час подвигів, настала пора праці. Спершу треба засвітити храмові свічки в
людських душах!»
ЙЙшов — і могила вже не віддалялася. Вона ніби почала наближатися до нього, і
Єпіфаніий , побачивши на їїїї вершечку силуети людеий з лопатами, зжахнувся:
— Невже розкопують?!
Він згадав допит Полуботка в Преображенському приказі: наказного гетьмана
вогнем і дибою змушують признатися, звідки у нього самородне золото, де ті рудники
на Україїні, де ті могили, в яких знаходяться скарби. «На Бояновіий землі», — відповідав
одне і те ж Полуботок аж до скону, і не розумів тоді Єпіфаніий , де ж та земля, забувши, що
вона від віків лежить розкинута між Сяном і Кубанню, між Прип’яттю і Чорним морем.
Розкопують, грабують, витрушують україїнське добро вже не з комор,
скарбниць, шпихлірів, а із самоїї землі, щоб нічого на ніий чи в ніий не зосталося, щоб
ненависниий завоий овникові україїнськиий народ навіть тоді, коли розпадеться імперія і
світ забуде про їїїї моторошну, дияволом дану власть, ходив по світу жебраючи, мов
погорілець.
Єпіфаніий біг до Високоїї Могили і вже зблизька бачив гробокопачів у
гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, — були вони такі самі, як ті, що
підривали Михаий лівськиий собор: чи тоді ий ому ввижалося, чи нині мариться?
Та ні, не мариться: глибокиий рів перекроїїв велетенськиий курган, а другиий
прокопують навхрест; навколо могили лежать розкидані зотлілі кості, валяється бите
череп’я із старовинних амфор, наконечники стріл, кам’яні сокири і серпи, а вони,
гробарі, не розгинаючись, працюють у поті чола, вгризаються лопатами все вглиб і
вглиб і лаються, і шельмують усіх матерів на світі ий самого Бога — що золота нема.
— Люди, схаменіться, якщо ви не дияволи, а люди! — залементував Єпіфаніий . —
Ви вже ий покіий никам не даєте спокою, як же не боїїтеся, то пам’ять наша, невже вам,
ненаситним, заважають навіть мертві?!
Та ніхто на Єпіфанія не звертав уваги, ніхто ий не чув ий ого крику, а він стояв
серед степу і вивергав прокльони, мов старозавітниий пророк.
Аж урешті маленькиий чоловічок, що стояв на вершечку могили і водно
показував рукою в глиб прокопаного рову, запримітив Єпіфанія і, пильно
приглянувшись до нього з–під дашка долоні, враз почав швидко спускатися вниз.
— Ти звідки тут узявся? — запищав маленькиий чоловічок, і Єпіфаніий з подивом
упізнав у ньому колишнього магістра карлицькоїї колоніїї Єрмолая.
— Прокляття, чом я тебе тоді не вбив?! — заволав Єпіфаніий і звів руки, волаючи
до неба про помсту.
— Усіх не вб’єш, усіх не вб’єш, нас — що трави та листя! — засюрчав, мов цикада,
Єрмолаий . — А втім, такоїї нагальноїї потреби в карликах, як то було колись, уже нема —
народ достатньо сам скоцюрубився, скоро вся Малоросія сповниться малими людьми, в
яких усе буде куце: зріст, совість, пам’ять, свідомість, — і настане нарешті в імперіїї
благодать… Хоча ви, як говорив проклятиий нині народом Меншиков, маєте здатність
відроджуватися, мов двадцятиголова гідра. Як тільки зачуєте хоча б мізерну полегшу,
як тільки правитель добре засне або уп’ється, а що вже казати, коли упокоїїться, — так
ви одразу голови підіий маєте. З вами треба тримати вухо пильно: забудь про вас хоча б
на мить, так у ваші очі тут же входять хрести, могили, і ви згадуєте своїїх предків,
висвячуєте їїх у мученики, що полягли за волю Україїни, і садите в їїхніх головах червону
калину. А небо, яке є не що інше, ніж повітря, перестає бути для вас небом, а достигла
пшениця, що в шлунках перетворюється на лаий но, вже більше не здається звичаий ною
соломою із зерном, ви втямлюєте раптом, що небо — блакитне, а пшениця — жовта,
знаходите між цими кольорами гармонію, притьмом купуєте в крамницях шовк і шиєте
синьо–жовті прапори! А малорос із синьо–жовтим прапором — це вже не малорос, а
україїнець, якиий тут же заспівує пісню про козацькі могили ий колишні подвиги, про
похилену червону калину, про славну неньку–Україїну, яка чомусь зажурилася, і стає для
імперіїї особливо небезпечним.
— Як ти тут опинився, недоростку? — перебив карлика Єпіфаніий і потряс
Єрмолая за лацкан сурдута з навішаними на ньому значками, що, певно, замінювали
карликам ордени. — Що ви тут чините?
— Ти зі мною не жартуий , — застеріг карлик. — Я був і є надалі особою
державною: чи то магістр в карлицькіий колоніїї, чи машталір ий ого сіятельства, а нині я
голова археологічноїї комісіїї при кабінеті киїївського намісника графа Голіцина… Отже,
слухаий , якщо тобі цікаво. Я вже сказав: хохли достатньо змаліли і поки що нічим імперіїї
не загрожують. Та щоб вони ніколи не виростали, бо таку здатність мають, я ж сам
бачив, як вигуділи малоросіий ські карлиці, коли переставився Петро Великиий … То щоб
вони не підіий малися, ми водно їїх переконуємо, що небо — то ніяка не духовна висота,
де витає Господь, а звичаий не повітря, що не має кольору, — ми ж матеріалісти, атеїїсти,
соціалісти, комуністи — усе, що хочеш, тільки не ідеалісти… О, я не одного навчився у
графа Голіцина!.. Переконуємо їїх, що колір пшениці не жовтиий , а зелениий — потім він
стає чорниий , бо поки змалілі люди ий ого зберуть, то ий стебло кришиться… Що могили —
це купини, нарости, болячки на здоровому тілі степу, які заважають ходити і їїздити, до
того ж марно заий мають площу — кажуть наші вчені, що на місці могил рясно родять
огірки… А за моєю порадою граф Голіцин наказав вирубати по всіий Малоросіїї калину,
щоб не спонукала поетів створювати неугодні імперіїї співанки. Шкода, правда, бо
калинівка сильно запаморочує голову і на похмілля не дає відрижки, а сік з калини
помагає проти кашлю — але хто з цим рахується, коли ий деться про спокіий у державі?
— У колоніїї, пам’ятаю, ти заий мався здебільшого видобутком піску на душу
населення, — зауважив Єпіфаніий . — А в Україїні маєш ширше поле діяльності.
— Тому ий пруться карлики в так звану Україїну, бо тут не пісок, на якому ніщо
«не растє», а пшениця, мед, огірки і хмільна калинівка…
— Що ви вже встигли знаий ти в могилах? — запитав по хвилині Єпіфаніий з
обережністю.
— А нічого: кості ий черепки. Золота ще не знаий шли… Та імперіїї, як вчить князь
Голіцин, благородниий метал не так уже ий потрібен. Ось розпочнеться віий на з турками —
і нагребемо в Стамбулі золота, скільки треба, воно там лежить на поверхні. Ми ж, як
тобі відомо, непереможні, і нам нєт преград… А розкопуємо могили перш за все для
того, щоб малороси не мали місць для своїїх панахид. Та коли те золото все–таки в землі
є, то треба ий ого забрати, щоб вам не дісталося. Бо хохол зі скарбом може стати досить
небезпечним, а коли врахувати, що Малоросія знаходиться в центрі Європи, яка знає
вартість грошам, — то ий зовсім для імперіїї загрозливим.
— Багато вже могил розкопали? — знову перебив Єпіфаніий балакучого
Єрмолая.
— Вже зовсім мало залишилося: не більше десяти.
— А далі чим заий матиметься ваша археологічна комісія, коли останню могилу
розкопаєте?
— Це таємниця, граф Голіцин велів не розголошувати… Але тобі скажу: ми
згодом перелопатимо кожен шмат малоросіий ськоїї землі і все: кам’яне вугілля, залізо,
сірку, нафту, газ і всіляке добро — викачаємо з надр до крихти і вагонами, вагонами до
Москви! О, вибач, вагонів ще у нас немає. Але ж будуть! Нам нєт преград!
— Ти мріий ник, Єрмолаю, тобі б у Кремлі сидіти, а не витирати кути в
голіцинськіий конторі… А скажи, за що ж раптом народ Меншикова прокляв?
— А–а, ти ж нічого не знаєш! Я тобі потім розповім про те все докладно…
Меншикова народ проклинав давно, бо ненаситниий був. А власть імущі теж ий ого
побоювалися: надто сильниий став, одне слово — генералісимус! Тож настала пора:
царськиий двір наказав проклясти временщика на бумазі. Два гриби до борщу: і
Меншикова нема, і ворога імперіїї створили. Граф Голіцин вчить: для того, щоб імперія
міцно стояла на ногах, вона мусить постіий но мати ворога — для зосередження влади в
одних руках. Якщо нема — треба вигадати. Ще великиий магістр Том, пам’ять якого
збезчестили вирослі хохли, теж вчив: зі зміцненням імперського ладу боротьба проти
нього загострюється, тож треба знаходити ворога і знищувати. Ми те справно робили,
коли служили «язиками» в Петербурзі. «Слово і дєло!» — і ворог спіий маниий ! Невинниий ?
Дурниця: була б людина, а стаття в карному кодексі завжди для неїї знаий деться… Нині
цариця Анна Іванівна прислала в Україїну нову партію карликів для пошуків ворогів
народу. Вона привезла їїх з Курляндіїї — не менше двохсот. А ти думав — потопив. Ан
нет, мы не потопляемы, мы вечны! Надіслала вона теж в малоросіий ські губерніїї
супровідного циркуляра, я перекажу дослівно, що в ньому написано: «Ониє служащіє
предназначени для наблюдєнія над направлєнієм умов, мнєніий і вообще желаніий
малороссіий скоий націїї в целом». От чим будуть заий матися тепер карлики в Малоросіїї:
можеш собі уявити, яке то буде «наблюдєніє»!.. Ну, а тоді, після смерті Петра Великого
імперія, скажу тобі, добре похитнулася, я сам відчув… Малоросіий ські карлики виросли,
ідолів Тома повалили, вибраних карликів ти втопив у Неві, а в Петербурзі — тільки
вдумаий ся! — городяни почали збиратися ий про щось радитися — по чотири. Не по два і
не по три! Запахло великою крамолою. Один чоловік нікому не страшниий : «Єдініца —
ноль», як казав поет, не пам’ятаю прізвища. Два — теж не страшно, бо одного з двох
завжди можна зробити донощиком. Три — то вже досить складно, бо коли в тріий ці
навіть два донощики, то вони доноситимуть один на одного. А чотири для таємноїї
канцеляріїї — темниий ліс!.. Отож довго думав Петро Малиий , як ий ому зберегти і водночас
оновити розхитану вільнодумством імперію, і поклав собі налякати вірнопідданих.
Заявив прилюдно, що до самоїї серцевини імперіїї — до правлячого сенату — закралися
вороги, що мають розширену агентуру по окраїїнах, хочуть створювати периферіий ні, не
залежні від Москви владичества — і ось один такиий попався, і хто б ви думали —
Меншиков! Захотів стати гетьманом Малоросіїї, а на гіршиий випадок — Курляндським
герцогом. Преображенська агентура ворога викрила — і уяви собі, народе руськиий , що
сталось би з тобою, якби Меншикову вдалося здіий снити своїї підступні плани. За ий ого
прикладом пішли б інші князьки та гетьмани — і розвалюється у вас на очах Третіий
Рим. Панове дворяни, а теж і посполиті! Хто вам тоді дасть жалування, хто дасть
можливість брати хабарі, де ви тоді знаий дете крамниці, в яких ви нині можете брати
все, що вам потрібне, за півціни? А ще кріпаки проголосять право приватноїї власності
на землю і розберуть до клаптика, а вас, нині всесильних, матимуть у задниці. А ще
закриються школи ий академіїї, а ще погаснуть ліхтарі в Петербурзі, а ще… Ну, нічого
таки не будете мати, панове дворяни, коли завалиться імперія, тож даваий те очищувати
їїїї від ворогів. Хтось має сумнів, що Меншиков ворог? Тоді самі подивіться: ще вчора
крамниці були порожні, черги повсюдно, бідниий городянин навіть коров’ячого вимені
не міг купити. Ґвалт! А ось бачите — заслали Меншикова до Сибіру — і все одразу
з’явилося: і масло є, і варена ковбаса… Будьте обачні, ворог не спить. Якщо треба, то ми
запровадимо пряме царське правління, до кожного громадянина жандарма приставимо
— ніхто ий не писне! Тож заволав дворянськиий люд: «Слава Малому імператорові! Хаий
живе оновлена імперія! Ур–р–р–а!» Добре продумано, правда?
— Таж розкажи нарешті, що сталося з ий ого сіятельством, — знетерпеливився
Єпіфаніий .

Розділ сімнадцятиий
— Ти, напевне, добре пам’ятаєш… — повів Єрмолаий свою розповідь, присівши
поруч з Єпіфанієм біля підніжжя Високоїї Могили, в середині якоїї шаруділи ий скреготали
лопатами гробокопачі, вони хекали та матюкалися, вгризаючись углиб, і згодом уже не
голоси, а лише глухе дудіння долинало на поверхню. — Ти ж мусиш добре пам’ятати, як
Невою попливли чисті дошки, на яких ми востаннє понамальовували вуглем подобизни
незабутнього великого магістра Тома, а вибрані і всемогутні колись карлики
добиралися по дні ріки до світлого маий бутнього… Ти подарував мені життя і цим
неабияк прислужився своєму тимчасовому покровителеві пресвітлому князю
Меншикову, над головою якого те світло враз померкло.
У приий мальніий залі Меншикового палацу я застав вельми зажуреного князя.
ЙЙого сіятельство зрадів мною так, ніби ціле життя чекав на мене: підбіг, узяв на руки,
пригортав, цілував і ревно плакав, примовляючи:
— Так минає слава світу цього, як говорили древні римляни… Скінчилося моє,
Єрмолаю, і як добре, що ти завітав: обоз уже споряджено. Тридцять три коляси, карети і
колимаги стоять запряжені на Московськіий дорозі, а в них, бачить Бог, лише мізерна
частка мого добра, бо надбав я за своє життя сто тисяч кріпаків, шість міст з
примежними селами, п’ять мільий онів золотих карбованців готівкою, а ще дев’ять вклав
до англіий ського банку… Якби–то знаття, яким шматком подавишся! Чи ж то треба було
мені малоросіий ського гетьманства або курляндського герцогства? Та, певне, ці моїї
забаганки були б забулися, якби не сталася велика конфузія: цісар Священноїї Римськоїї
імперіїї ЙЙосиф оголосив на весь світ, що за моїї заслуги у світовіий політиці дарує мені
герцогство Коссель у Сілезіїї. Іншого часу — то був би черговиий міий тріумф, та нині наші
стосунки з німцями попсувалися, тож упала на мене велика підозра. Цар Петро Малиий ,
під’юджуваниий супроти мене Голіциними, Толстими та Долгорукими, що, видно,
нагадували одинадцятилітньому вінценосцеві, що це я і ніхто іншиий винен у
мученицькіий смерті ий ого батенька царевича Олексія, оголосив мене, славного князя
Меншикова, якиий стільки перемог здобув для Росіїї, агентом міжнародноїї розвідки. Ні
більше, ні менше! А в нас — аби тільки жертву знаий ти, — і всі прогріхи зі своїїх пліч на
неїї звалять. Нині, звісно, я один винен у всьому неладі в державі — тож добровільно
вступаюся з Петербурга, виїїжджаю до свого Ранненбурзького замку, що біля Воронежа,
бо завтра може бути пізно… Як добре, що ти приий шов, вірниий міий машталіре, поведеш
мого каравана, я ж бо нікому вже не довіряю, — говорив сіятельниий князь, колихаючи
мене на руках і обливаючись сльозами.
Знав я, отче Єпіфанію, що ставлю своє життя на програну карту, але що мав
діяти: карлицька колонія розпалася, треба ий собі «смативать удочкі», — тож погодився
я везти Меншикова не то що до Воронежа, а ий до глибокого Сибіру, і таки довелося
звідати і ту западню нєісходімую!
Виїїхали ми зі столиці з парадою. Наш караван, крім роти драгунів, посланоїї
самим царем для опатрунку за опальним князем, супроводжувало близько двохсот
чоловік обслуги — пажів, гаий дуків, лакеїїв. Пресвітлиий сидів поруч зі мною у кареті
роботи знаменитого берлінського маий стра Шпільдорфа і низько кланявся на обидва
боки Московськоїї дороги, обліпленоїї людським натовпом, мовляв, не плач, народе
руськиий , я ще повернуся до тебе, це тільки вимушена прогулянка…
Проте марно втішав себе пресвітлиий … їїхали ми через ліси, вирубані на
тридцять сажнів обабіч дороги для безпеки перед розбіий никами, що ватагами гуляли в
московських пущах, проїїхали щасливо Іжор, Любань, Валдаий , Торжок, а в Твері
наздогнав наш обоз царськиий ад’ютант ий наказав обслузі Меншикова здати зброю. У
Клині з’явився другиий посланець, — цеий уже здер з князя ордени і прислугу маий же всю
розігнав.
А в Ранненбурзі, де Меншиков збирався доживати віку, комендант драгунськоїї
роти Іван Мельгунов викликав пресвітлого на допит і, погрожуючи тортурами,
випитував про зв’язки Меншикова зі шведами. Про цісарськиий подарунок було вже
забуто. Міжнародниий агент — так міжнародниий , будь–кому міг продатися… Від диби та
від кліщів відкуплявся князь дорогоцінностями: виий мав зі шкатулок адаманти, перли,
золоті персні, далі віддав Мельгунову паличку із золотою головкою, всипаною
алмазами, — подарунок Петра І за Каліську перемогу в Саксоніїї, потім — шпагу із
золотим ефесом — подарунок польського короля Августа, ще далі — запонки з
алмазами, подаровані цісарем ЙЙосифом, і нарешті — срібниий нічниий горщик! Усе забрав
Мельгунов, а тоді примусив–таки князя підписати протокол про своє запроданство
іноземніий агентурі.
Отож я, малиий карлик, просвічениий , правда, наукою графа Голіцина, якому
служу вірою і правдою, водно міркую собі про непостіий ність і непевність життя
великих у нашіий імперіїї. Нині — слава, портрети, статуїї, спеціальні крамниці,
поклоніння, дачі (мав же їїх Меншиков в Оранієнбаумі і Кронштадті, в Петербурзі і
Нарві, у Москві ий Почепі в Україїні!), а завтра — очорнять, назвуть тираном,
волюнтаристом, застіий ником, перебудовником чи ще якось, портрети знімуть, паий ки не
дадуть, статуїї повалять, дачі сконфіскують і передадуть новим ідолам, навіть нічного
горщика відберуть, і ти, колись всесильниий владика, муситимеш ходити за потребою до
громадськоїї сральні! Отаке наше життя… А тому, поки тримаєшся на поверхні, — жери,
кради, гарбаий і втішаий ся, мов на бенкеті під час чуми! І я собі думаю, по–карлицьки
зловтішаючись: власть імущі теж карлики, бо всесилля їїхнє несправжнє, і суть вони
раби.
По тому, як Меншиков підписав Мельгунову протокола, Верховна Таємна рада
видала указ страшного змісту: «За многіє прєступлєнія ониий Меньшіков смєртноий казні
достоін, однако по нашему мілосердію вмєсто казні сослан в ссилку». І став пресвітлиий
князь звичаий ним висланцем у мужицькому одязі — такого я ий довіз до Тобольська.
Звідти до Березового крізь люту зиму везли ий ого вже на колимагах від села до села
мужики, а я повернувся до милоїї мені Малоросіїї і став вірним слугою ворога
Меншикова — киїївського намісника, премудрого князя Голіцина. Ублажив я ий ого
з’їїдливою характеристикою колишнього всесильного князя, почутою свого часу від
самого Петра Великого: «Меншиков у беззаконні зачатиий , во грісі родила ий ого мати і у
плутовстві скінчить життя своє».
Треба думати, що і коли сказати. Голіцин сподобав собі мене, і я став
начальником археологічноїї комісіїї.
Та розкажу тобі, отче, ще одну пригоду з моєїї подорожі до Тобольська. Вона
тебе, заклятого мазепинця, напевно зацікавить…
Тобольському поліцмеий стерові було дано розпорядження з Петербурга, щоб він
виплатив Меншикову перед ий ого виправою до Березового останні п’ятсот карбованців
золотом — на доживотне.
Побачив князь решту золотих монет зі свого багатомільий онного скарбу,
перерахував, зітхнув гірко ий подався з чотирма залишеними ий ому слугами ий зі мною на
тобольськиий ринок, щоб ті гроші потратити, — знав, що в Березовому вони ий ому не
знадобляться. Тримався я від нього трохи осторонь, знаючи, що чернь невдячна:
впізнають у сутолоці колишнього царського сатрапа, що засилав сюди неугодних ий ому
партіями, а тепер сам скуповує продукти на етап, — можуть бути непереливки, і
Єрмолаєві дістанеться… Проте ніхто не чіплявся до Меншикова, та ий годі було ий ого,
одягнутого у серм’ягу, тулуп і баранячу шапку, впізнати. Меншиков запасся мукою,
сіллю, м’ясом, горілкою, купив також пилу ий сокиру, сам узяв інструмента до рук, ий
повернулися ми до запряженоїї колимаги, що чекала на нас біля поліцеий ського приказу.
Слуги завантажували повіз, а князь, як досвідчениий тесля, мацав пальцями
зубці пили, приглядався, прискуливши одне око, чи рівниий у неїї розвід, потім відклав
пилу ий довго оглядав сокиру з широким лезом і масивним обухом; він узяв їїїї за
топорище, змахнув у повітрі раз–другиий і вдоволено прицмокнув, високо оцінивши
столярське знаряддя.
 І цієїї миті я побачив у ньому первісного Олексашку, якого Бог задумав не для
тієїї справи, котрою він заий мався ціле життя: замість будувати він протягом десятків
років чинив сокирою руий націю, і аж від сьогодні орудуватиме нею за призначенням…
Меншиков запримітив міий пильниий погляд, примружив око, посміхнувся, і та
усмішка застигла на ий ого губах гіркою гримасою.
— Вибір життєвого шляху, Єрмолаю, — мовив він, — відбувається поза волею
людини: усім на світі керує потреба часу і незначниий випадок. Проте вирішальним
чинником у цьому виборі є внутрішнє прагнення особи. Ущемлена долею людина
надолужує свою неповноцінність помисловістю: глибоко в душі вона виплекує мрію
стати зі знедоленоїї володарем, і ця мрія спричиняється до корисноїї або ж шкідливоїї
діяльності. Спрагла влади людина, залежно від природноїї вдачі, за вдячноїї нагоди стає
тираном або мудрецем. А все одно — володарем… Ти зрозумів? Якби моє прагнення
вибитися із принизливого стану запримітив не цар, а мудрець — я нині був би
академіком, а не липовим генералісимусом.
Меншиков розмовляв сам із собою, на мене не дивився, пильно розглядав
сокиру, водячи пучками по їїїї лезу, і не помітив, як біля нього зупинився високиий
чоловік у поношеному козацькому жупані ий хутряніий полковничіий шапці.
— Але шлях мудреця набагато важчиий , — продовжував своїї міркування князь.
— Кожна людина ціле своє життя знаходиться посередині між двома силами, які одна
одну виключають, — возвишеною ідеєю добра і примітивним почуттям голоду. З
одного боку — духовність, а з другого — тваринність. А в людини сильніше те, що
первісніше: спершу вона пізнала смак їїжі і аж потім зрозуміла Бога. Що легше дається?
Звичаий но, тваринність. Божественне в душі треба виконувати, викохувати, а тваринне
дається людині без натуги. Без возвишеності можна смачно їїсти, а спробуий на порожніий
шлунок молитися Богові! Це вже подвиг…
— Чи ж то треба спочатку наробити стільки зла на світі, як це вдалося тобі, так
багато награбувати, щоб потім, усе втративши, збагнути наий простішу істину? — почув
Меншиков чиий сь голос, повернув голову ий пильно вдивлявся у звідкись знаий оме
обличчя козака. Не міг пригадати, а може, ніколи ий ого ий не бачив — усі козаки на один
кшталт: вусаті, вродливі, дужі і зневажливі до своїїх супротивників… Була б у
Меншикова нині колишня сила, порозмовляв би він з нахабою! А так — треба
вислуховувати, бо слуг мало, карлик слабосилиий , а влада над людьми втрачена навіки.
— Не знаю, хто ти, — відказав козакові Меншиков, — та лише те, що малорос
єси, ставить тебе супроти мене. Не любив я цього народу, терпіти не міг. І знаєш, за що?
За вашу гордовитість! Ось ти — так само, як і я, на засланні опинився, та я по–рабськи
змирився з долею, а ти далі кирпу гнеш. І всюди ви такі: на дибі, на пласі, на палі! Волю
викохали у своєму непокірному нутрі, а я хотів їїїї у вас убити. Московського раба
вселити у вас! Вдалося трохи, але ж не всі ви впустили до своїїх душ орду рабства… Якиий
жаль, що ми з Петром не послухали поради цісаря ЙЙосифа! Казав же він: виселіть до
ноги малоросів за Урал, розпорошіть, бо поки вони вкупі, знищити їїх неможливо, а я
Малоросію заселю німцями. І зродить земля україїнська в німецьких руках ще краще —
буде що їїсти і німцям, і москалям, а по непокірних козаках слід загине! Я тоді не
стримався:
— Таж вагонів, вагонів ще нема!
— ЙЙди ти пріч зі своїїми вагонами, не знаю, що воно таке! — цитьнув на мене
Меншиков. — Звісно — нема, не вивезеш усіх хохлів до Сибіру на колимагах!
Статечниий козак чи, може, полковник щиро засміявся.
— На колимагах поки що ми з тобою їїдемо на заслання. Рівні нині єсьмо.
Різниця тільки та, що я маю куди повернутися хоча б пам’яттю своєю після смерті — в
Україїну. А ви тут безпам’ятно залишитесь, бо у своїїий захланності до чужого не зуміли
створити на таких великих просторах для себе батьківщини. Тому вам хотілося би, щоб
ніхто їїїї не мав. Та, прагнучи розпорошити поневолені народи, самі розпорошуєтеся
середо них і пропадаєте! Ось так, як нині пропадаєш ти, пресвітлиий князю. Усе, що в
тебе залишилося, — пила ий сокира!
— Не князь я вже, і не світлість, — проказав Меншиков, раптом поникнувши. —
Я тепер бідниий мужик, яким колись народився. Господь возвів мене на висоту суєтноїї
величності, а нині повернув до первісного стану. — Князь підняв над своєю головою
сокиру і з силою вгатив їїїї у стовпця, до якого прив’язали колимагу. — Отак! Вперше я
змахнув нею на Саардамськіий верфі в Голландіїї, і тоий помах побачив Петро, востаннє —
нині перед тобою. А поміж цими двома помахами промаий нуло моє життя. Але яке дивне
життя!!! — завив Меншиков і розпростер руки, ніби ще раз спробував схопити у своїї
обіий ми весь світ.
— Неправда твоя, — мовив козак чи то полковник. — Не два змахи ти зробив за
своє криваве життя. Сокири ти не відкладав ніколи. Між двома помахами по дереву ти
гатив нею по людських головах, і за це тобі ніколи не буде прощення… Дякуий Богові, що
вернувся до знаий омоїї тобі справи — теслярства. А могли б тебе карлики настановити
гімновозом у своїїий колоніїї.
— Усе можливе в нашіий державі, — зітхнув упокорено Меншиков. — Як сказав
один англіий ськиий політик: московська імперія — це світ політичних непевностеий і
матеріальних нестач. І такою ще довго перебуде. Бо ж не знає наша імперія права і
через те багатою ніколи стати не може, всі їїїї ресурси поїїдають опричники, що
тримають народи у безправ’її і страху. І все ж я благословляю цю нашу велику стодолу, з
якою ще рахується Європа. Бо хто ми без неїї, хто з нами захоче розмовляти, коли
московська імперія раптом розвалиться і підіий муть голови вигартувані у неволі
народи!.. Та коли я, незнаий омцю, нагрішив аж так тяжко, як ти кажеш, то обіцяю перед
Богом: ось цією сокирою збудую в Березовому церкву і відмолю в ніий гріхи…
— Не зробиш цього! — потряс кулаком козак. — Бо грім розколе святиню,
збудовану твоїїми руками! Нема тобі прощення за Батурин.
— Хто ж ти єси, міий вороже, що так тяжко проклинаєш мене на останніий моїїий
дорозі? — знову пильно приглянувся Меншиков до козака, намагаючись ий ого впізнати.
— Я одна з твоїїх незліченних жертв. Ти довго тримав мене в Петропавлівськіий
фортеці, чекаючи від моєїї дружини викупу. Не дав їїий шведськиий король заправлених
тобою сто тисяч талярів. Тому я ий ду на вічне заслання до Якутська, як ти — до
Березового… Та, видно, Бог змилосердився наді мною: дозволив наприкінці дороги
побачити лютого ворога мого народу — розчавленого ницістю і жебрацтвом, мов
гадюка на шляху.
— Воий наровськиий ! — вигукнув вражено Меншиков.
…Тим часом у нутрі Високоїї Могили щось затріщало, загуркотіло, закричали
гробокопачі — і раптом усе стихло.
Занімілиий від страху Єрмолаий схопився, беззвучно ворушив губами, показуючи
Єпіфанієві на отвір у могилі, жестами спонукаючи ий ого заглянути досередини. Та не
зрушився з місця чернець і радість не зблисла на ий ого обличчі. Що з того, що він
потопив карликів, що з того, що провалилися в преісподню гробокопачі? Мав рацію
Сивиий Козак: гинуть зрідка наслідки, а першопричина жива.
Єрмолаий якусь мить стояв, махав руками, та голосу з горла видобути не міг, а
коли збагнув, що трапилося, закричав: «Горе мені, що скаже граф Голіцин?!» Він круто
повернувся і побіг щодуху степом навмання; віддаляючись, щораз то дужче малів і
врешті зник у тирсі.
Єпіфаніий підвівся, щоб далі продовжувати свіий покутниий шлях, та, на великиий
подив, побачив за дугою могили осідланого вороного коня, біля якого сидів, заклавши
по–турецьки ноги, Сивиий Козак. Він виий няв люльку з рота ий запитав:
— Що то так загуркотіло в могилі?
 — Москалі провалилися в пекло.
— Усі? — зблиснули білі зуби в Сивого Козака, а очі яріли люттю і гідністю.
— Не треба так про всіх, — відказав Єпіфаніий . — Не кожен москаль винен, що
наших людеий закріпачують і могили гинуть… А ти втік від них — як це тобі вдалося?
— Так має бути: я ж козак Мамаий . Хіба ти ий досі не впізнав мене?
— Аж тепер, даий тобі, Боже, здоров’я! А чи всі вже Мамаїї зіий шли з картин?
— Вони зіий дуть з полотен у день страшного суду над імперією.
— Слухаий , Мамаю, — заговорив по хвилі Єпіфаніий . — Мені звелено ий ти до
Кам’янськоїї Січі, щоб спинити козаків, які з великоїї туги за рідною землею хочуть
повернутися в московськиий зашморг. Не встигну я — пішиий і кволиий . А ти сідлаий сивого
мамаїївського коня, скачи до них і скажи їїм: гетьман Пилип Орлик з болем зраненого
серця волає до запорожців, щоб не поверталися в тяжку неволю, де їїх знову
нищитимуть вогнем і мечем, — хаий чекають на гетьманськиий поклик до
всеєвропеий ського походу проти людожерів. Скачи, козаче, і повертаий ся в Україїну із
запорожцями, коли настане пора. А я піду шукати духовного шляху для нашого
воскресіння. Бо ще не раз виб’ють вороги з наших рук меча. Тож мусимо кувати іншу
зброю, яку ніхто здолати не може, — мисль і дух…

Розділ вісімнадцятиий
Дніпро!
Одне слово — і спадає з тебе полуда зневіри та втоми, одне слово — і зцілюєшся
від кривдних ран, очищуєшся від накипу злоби ий , ослаблениий , повертаєш собі
життєдаий ні сили ий жадобу творення.
Якщо маєш у душі те слово…
Не в образі водного шляху для воїїв і купців, не у вигляді повені, що бурхотить із
земних джерел незагнузданою силою, не в картині сизого безмежжя простору,
сповненого світла, барв і гомону, а в символі нашоїї сутності, вічного буття народу, ий ого
багатства, сили і здоров’я.
Коли не згубив ий ого, не спродав, не пропив, не зрікся — кожноїї миті,
висвітливши в своїїий душі цеий символ, воскресаєш, як тлінниий Лазар з небуття, і стаєш
видниий світові, мов хрест на церковніий бані — святиий і чистиий .
Дніпро…
Розділився, монолітниий і дужиий , досягаючи столиці Україїни, на ріки, річки,
потоки ий рукави, ніби стомився дорогою ий спинитися хоче; омиває зелені острови,
спочиває в замшілих очеретом старицях, тихою гладдю засинає на лебединих озерах,
аж поки не допаде до зелених круч Печерська — та ий вирветься на степовиий простір, і
благословлять золотим блиском ий ого нестримниий біг до моря суворі шпилі Лаврських
соборів і хрещаті бані Видубецького монастиря.
Єпіфаніий ступив на пором, пропустивши поперед себе гурт прочан, і привітався
Божим іменем з перевізником, молільниками, а паче зі святою місциною, на яку,
обурениий колись гріховністю ситого монашества, не ступав багато літ, а скільки — і
згадати не міг, тільки за своїїм відображенням у воді, коли сперся на поруччя порома,
зрозумів, що Хронос відлічив ий ому вже довгу дорогу днів: у дзеркалі води побачив
змученого бородатого старця, якому невдовзі доведеться складати одвіт перед Богом, а
справжньоїї справи ще не сповнив.
Чи то тут, на Печерських горах, настане для нього мент, коли він зможе сказати
світові своє «аз єсьм» і провістити вистраждану ним самим правду, чи ще довгими,
крутими і незнаними дорогами доведеться блукати, поки дізнається, що єсть правда?
Де вона? На вістрі леза мамаїївськоїї шаблі чи у затворницькому
самоспогляданні своєїї душі; у класі академіїї, де засіваються уми спудеїїв зернами науки,
чи за амвоном перед спраглими духовного очищення прочанами; у вільному гурті
людеий , де кожен має право на свою думку, чи у злютованому послушенством
суспільстві, в якому всі слухають одного?
Всі ці дороги перед тобою, і ти мусиш вибрати з них одну, і в надіїї, що
очистишся на ніий , і хоч знову зустрінешся з брудом і гріхом, хоч знову розчаруєшся —
однаково ий тимеш, долаючи перешкоди, бо ніде нема гладкоїї стезі до правди.
Он поглянь. Одна пролягає повз п’ятибанниий хрещатиий собор на Видубеччині, в
якому козак, заий шовши на молитву, вмить відчує себе розкутим від легкості зодчества
ий духом воскресає і, відмовивши похапцем молитву перед образом Святоїї Покрови,
прямує на Січ, на Великиий Луг, на Татарські шляхи виборювати собі вольницю, а
виборовши, нікому не залишить їїїї у спадок і зникне з нею на своїїий славніий дорозі.
А друга важко стугонить угору по печерськіий кручі до тринефного
Миколаїївського собору, Мазепою збудованого, суворого ий величного, в якому людина
почуває себе мізерною ий залежною, — можливо, то була єдино вірна дорога
гетьманськоїї автократіїї, яку торував Мазепа для того, щоб козацька вольниця не
передавалася у спадок і не гинула в охлократичних чварах на чорних радах?
А третя біжить он з Печерська Хрещатицьким узвозом на Поділ до славноїї, теж
Мазепою збудованоїї кам’яноїї споруди Академіїї, звідки цар Петро, немов п’явка,
висмоктав наий здольніші уми, — хіба не треба тут нових сил розуму ий духу людського?
Три дороги — і всі в нікуди. Бо козацька вольниця доживає свого віку на
чужині, гетьмани з автократів прислужниками стали, а вчені, навіть ті, що залишилися
вдома, досліджують нині не історію свого народу, а божественниий родовід царів.
Зносить потужниий плин Дніпра шкаралущу порома навскоси до причалу, звідки
беруть початок усі шляхи, крім того одного, що мусить знаий ти для себе приречениий на
покуту чернець.
Стукнувся ніс порома до берега, виий шли прочани на священниий клаптик землі
ий припали до неїї чолами, а один підвів голову і, дотикнувшись рукою до плеча Єпіфанія,
сказав, показуючи на румовище, що чорніло на пагорбі навпроти Успенського собору:
— Поглянь на Антихриста нечисте діло. І не хрестися — всохне рука.
— Що там було? — з тривогою запитав Єпіфаніий в кустратого прочанина, в очах
якого таїїлась тінь печалі, — згадав зловісні слова вовкулаки про спалениий храм і
спопелілі книги.
— Мудрість людська, ще великими князями записана. Спалив Антихрист во
славу десятиріччя полтавськоїї перемоги… Древлєхранилище згоріло з літописами ий
актами княжими. Щоб царськиий родовід числився від дня Антихристового народження.
— Хто ж тоий Антихрист? — запитав пошепки Єпіфаніий .
— Петро, хіба не знаєш? У дев’ятнадцятому році приий шли сюди ий ого посланці в
монаших рясах — і згорів храм. А злочинці ще ий досі тут живуть, обдаровані царськими
орденами.
— Чому не боїїшся мені про це казати?
— Образ Божиий на тобі…
— Ти московит — я вперше чую такі слова від московита.
— Так, із Твері я. І щороку сюди приходжу відмолювати первородниий гріх мого
народу — месіянство.
— Хіба месіянство у вас вважається гріхом?
— Так — коли месіями називають себе антихристи.
— Чому ж ви підкорилися зліий силі і волю їїїї виконуєте вже віки?
— Наш народ вибраниий Богом.
— Для зла?
— Ми зла не хочемо, та чинимо ий ого. Несемо ж людству неволю ий німоту, ий самі
свободи ніколи не мали. Бо ж месіїї в нас — антихристи. Так захотів Бог, а ми виконавці
ий ого волі. Тому месіянство стало нашою долею і нашим горем. Мене, московита, у вас
ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І міий народ не винен. Ми ж
нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі країї, самі гинемо. З награбованого
добра нам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому
темному людові інколи здається, що недокрадене у вас добро — ним самим вам
принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.
— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі
зло приносите?
— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так
— вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо,
щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не
дасте: ні віий ська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?
— Від кого?
— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.
— Чорніша, ніж ваша?
— Йсчадие ада!
— Ось тобі віз і перевіз, — зітхнув Єпіфаніий . — У всіх вас, без винятку,
розбивається розум об мур месіянськоїї облуди, навіть у тих, що бачать їїїї злочинність,
як тільки мова заходить про право іншого народу на волю. І в цьому ваше горе: через
жадобу володіти чужими землями — своєїї знаий ти не можете. Ви — як ті сліпці, що
навпомацки ий дуть завжди вперед, не зріючи перед собою горизонту: не бачите, де
кінчається ваш і починається чужиий . Але ж не бачите теж і провалля, до якого
неминуче виий дете, ий дучи наосліп. Здеріть із віч своїїх більма!
— Несила наша. Видно, Бог вибрав нас для зла…
— Увесь народ? Не може цього бути!
— Хто питає в народу? У нас є цар…
Втім, прочани, не діий шовши до Христовоздвиженськоїї церкви, що біля Далеких
печер, загомоніли, зашепталися, і дивниий , як для святого місця, рокіт пролетів над
юрбою: із притвору церкви виий шов високиий , із сивою кучерявою борідкою
священнослужитель у білому клобуку.
— Це ж архімандрит, — промовив Єпіфаніий до кустратого прочанина. — Чого ж
вони?..
— Юда, — відказав прочанин. — Окаянниий Алілуий , слуга Антихриста. Це ж він
спалив древлєхранилище… І стародавні розписи в печерах кислотою витравив — щоб і
в помині не було слави предків.
Єпіфаніий запримітив на шиїї архімандрита не панагію, а царськиий орден Андрія
Первозванного, рясу ж прикрашали генеральські аксельбанти.
— Царські нагороди понавішував! — прошепотів прочанин.
Алілуий з ненавистю поглядав на лахмітних прочан, що перегородили ий ому
дорогу і впівголоса вимовляли:
— Юда, Юда, Юда…
— Розступись, царство хама… вашу мать! — гаркнув по–солдатськи
архімандрит, пробираючись крізь натовп, а люди розступалися не так зі страху, як з
ляку діткнутися до ряси христопродавця.
— І ви ий дете до нього на молитву? — спитав із подивом Єпіфаніий прочанина.
— Ми ий демо наблизитися до Бога… Я вчениий –розкольник, я проклинаю
антихриста–царя і молюся за свіий народ — єдину і неподільну Русь.
«Боже, як глибоко запав ординськиий дух у народ!» — думав Єпіфаніий ,
вибираючись із юрби.
Перед величчю Успенського собору схилив голову, та поки встиг осінити себе
хрестом, побачив біля своїїх ніг гранітну плиту і вжахнувся, прочитавши на ніий ім’я
Василя Кочубея.
— Господи, — прошепотів, — і це теж твіий допуст, що на святому місці
канонізують зрадників і донощиків?.. Ніні, не міий це храм!
І подався з Печерська до Хрещатого узвозу, щоб виий ти на Поділ.
…Зміліла свята Почаий на, непомітно спливає по біліий ріні у Дніпро, обмиваючи
Щекавицю. І думає, зупинившись над нею, Єпіфаніий , що ий ого час, якиий він так скупо
визначив для себе і всього свого народу, розпочався не тоді, коли дерев’яні ідоли,
зневажені, осміяні ий кинуті у ріку, попливли попід кручі до нинішньоїї Видубеччини, де
Даждьбогові внуки, сподіваючись іще на чудо, благали безсилих ідолів, щоб вони
видибали з води… Час ий ого розпочався перед тим, як люди, вперше зрозумівши своє
безсилля, витесали з тисових окоренків божків на свою подобу, наділивши їїх вищою
рятівною силою, — час ий ого розпочався ще тоді, коли тут розкололася земля,
утворивши дві гори, названі потім Киселівською і Щекавицькою, і на рівнину, яку люди
згодом назвали Подолом, потекла чиста сльоза землі.
Я вічниий тут. Я існую в категоріїї Є і в ніий завжди зостануся. Нема такоїї сили на
світі, що могла б перемістити мене і міий вічниий народ у категорію БУЛО, позбавивши
нас перспективи БУДЕ. Ми ий демо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим
Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.
Стою обличчям до Дніпра і в душі викохую ий ого образ, щоб піти з ним у далеку
дорогу. А дорога та, немов обвід персня, кінця не має, а дорога та — через кожне місто,
село, хутір на Україїні, через душі і серця кожноїї людини — і всім треба вкрапити у
свідомість, відбити, вирізьбити в ніий образ благословенного Дніпра, до якого збіглися
обидві половини великого простору Україїни, вчепилися за ий ого береги, а діти
україїнськоїї землі прокладають через нього мости і кладки і тягнуться зобабіч, щоб за
руки взятися і триматися цупко — назавжди в будуччині.
Так було, так є і так буде.
Позаду Подільського узгір’я підвелася в небо Андріїївська гора, на якіий колись
первозванниий апостол провістив благодать на киїївських горах, ліворуч — ніби
корабель на якорі, яким щоденно рушає в мандрівку до людеий , стоїїть Академія, а
довкруж неїї — церкви ий монастирі, крамниці ий ринки, і многолюддя, і торги, і сварки, і
братання… Єпіфаніий стоїїть біля старого сонячного годинника, дивиться на колонаду
Академіїї і просить долю, щоб виий шов з неїї тоий , якого він, зневірениий , нині на пораду
кличе, — професор богословія Антоніий Прости–бог, улюблениий учитель і приятель, що
вмів не тільки вірити, а ий розуміти віру. Так потрібна Єпіфанієві цієїї миті ий ого наука!
Тільки про це подумав, як із брами Академіїї виий шов авдитор класу метафізики,
порозглядався, уздрів Єпіфанія, підіий шов і мовив, поклонившись:
— Вас запрошує на лекцію ий ого первосвященство Антоніий . Ідіть за мною.
У класі було порожньо, а може, тільки так здавалося Єпіфанієві, можливо, тут
сиділи спудеїї ий слухали, але він бачив перед собою тільки вчителя, що виголошував
проповідь про шлях Божоїї істини.
— Преблагиий Господи, — звучав у аудиторіїї знаий омиий голос професора
Простибога, — пошли нам благодать духа твого святого, щоб, у навчання вникаючи, ми
виросли тобі на славу, а батьківщині на користь.
Єпіфаніий , спудеєм ставши, уважно ловив ий ого слова, щоб міг на кожен постулат
виий ти зі своїїм власним судженням.
— Усі духовні устремління мають теологічниий характер, — продовжував після
молитви професор. — Тому перед тим як рушити в дорогу, — щоб чистим бути, — слід
примиритися з ближнім, якого ти скривдив.
«Я просив у скривджених мною прощення на панахиді по Мазепі в Батурині, —
відказав мовчки Єпіфаніий . — Не знаю, чи прощено мені».
 — Вибір життєвоїї дороги — це духовне устремління людини, що за своє
страждання просить у Бога винагороди або заслуженоїї покари. Бог зважує на точніий
вазі твоїї гріхи ий заслуги, і не жадаий , щоб шалька винагороди переважила, не вимагаий
більше, ніж тобі належиться, бо правда, яку ти запосяг, може стати враз олжею.
«Візьму не ремствуючи те, що заробив, і піду з тим набутком своєю дорогою».
— Не бери більше на себе, ніж можеш узяти, бо всяка дорога довга, і голка
заважить більше, ніж камінь. Ти можеш нести рівно стільки, скільки здужає двигати
твіий народ. Зрозуміий істину: навіть велика людина не в силі перемінити звичок, звичаїїв
і плину народного життя. Проте через надмірниий волевияв або хвилеву баий дужість
здатна вона спричинитися до перерви в розвитку свого народу і повернути ий ого від
цивілізаціїї до кочового рівня.
«Я прагну збагнути духовні потреби мого народу і через те не знаю ні сну, ні
спочинку».
— Не загордися, пам’ятаючи повсякчас, що тільки великиий народ може
народити велику людину.
«Міий народ змалів у неволі, невже він ніколи не народить Спасителя?»
— Але ніколи і в помисли не допускаий , що твіий народ малиий , бо тоді ий сам
зупинишся в своєму рості. Дикі римляни, зустрівшись із цивілізованими еллінами,
віддали себе їїм в науку і ту науку використали для жорстокості. Чи змаліла Еллада від
того, що Рим, перемінивши добро у зло, сам захлинувся в крові? Народ маліє тоді, коли
втрачає духовність, пориває з вічними цінностями ий кидається в погоню за тимчасовою
користю. Бережи народ від духовного занепаду.
«Я бачив, як міий народ продавав зброю, пропивав церковні чаші ий підносив
завоий овникові хліб. Чи можна ще нижче впасти?»
— Народ, що змалів з принуки, а не із самовдоволення, зарозумілості ий
жорстокості, завжди здатниий піднестися, якщо, підводячись, звертає свіий зір до
божественного начала. Віра в Бога дає людям надію і не дозволяє увірувати в земних
божків. Релігію не можна відібрати в людеий так само, як історію. В релігіїї навіть тоді,
коли народ поблажливо ставиться до культових догм, можна знаий ти закладену в ніий
відвічну гуманістичну мораль, що виявляється у звичаях, обрядах і етиці. Без релігіїї
народ хаміє. Не даий те дияволу відібрати в народу віру в Бога!
«Бога в народі вбивають самі священнослужителі. Ви ж чули, Вчителю, про
Алілуя, що спалив храм і книги, ви ж бачили пам’ятник зрадникові, поставлениий
навпроти святого собору. Ви ж знаєте, що константинопольськиий патріарх Діонізіий
продав киїївську митрополію московському патріархові за двісті золотих червінців і сто
двадцять соболиних шкур — ий отримав цю плату з рук антихриста–царя».
— Щоб убити Бога в поневоленого люду і зруий нувати церкву, диявол одягає
архієреий ські шати. Та після розрухи Храм завжди виходить із полум’я цілим і знову
збирає біля себе народ, являючи світові у первозданніий чистоті християнськиий ідеал:
цінність людськоїї особистості, яка є носієм вічного смислу життя — любові.
«Я шукаю такого храму, якиий не принижував би людину, а підносив до рівня
Бога».
— Та чи може збудувати храм держава, що оголосила один народ вибраним і
поставила ий ого над іншим? Третіий Рим — Москва уявила себе єдиним у світі
пристанищем православноїї віри і, поставивши вище церкви державу, примусила
пастирів стати їїїї агентами. Що може дати людині церква, підпорядкована кріпосніий
державі, — крім рабства? Що може дати людям теократична влада — крім тюрми?
Московське самодержавство оголосило всенародну тюрму «царством божим»; а тому
для Храму в ньому місця немає.
«Чи можу я визнати храмом божницю, в якіий щодня проклинають людину, яка
хотіла моєму народові дати волю? Чи не краще вернутися до язичницького капища, де
сповідується Різдво Світла нашоїї землі?»
— До будь–якого храму, якщо тільки в ньому не проповідується насильство над
людьми, маєш право увіий ти. І до поганського. Та древня віра єднала людеий з Природою і
була досконалою, як Боже творіння. Підіий ми камінь — і там знаий деш Мене, розсічи
дерево — і Я там… Зате людина в поганському храмі не могла пізнавати висоти свого
Духу, їїий став потрібен Учитель. Коли людина увіий шла до християнського храму, вона
побачила, як сходить він до неїї з ікон, як виходить в іпостасі Божого намісника через
царські врата… ий почала просити, щоб він розкривав їїий таий ну Духу, навчав і прощав. Не
маємо права зрікатися тієїї віри сьогодні. Але знаий демо у ніий Бога, що благословить
наші святощі і нашу волю. Наблизьмося до нього, як це робить природа, що створила
життя з туги за Богом, відтворює ий ого у своїїх діяннях, хоч сама ніколи не може досягти
Божоїї досконалості.
«Можна досягти — правдивим Словом, — прошепотів Єпіфаніий . — Бо Слово —
це витвір Божиий , і спочатку було воно. Я ий ду шукати Храму, в якому цим Божим
знаряддям славлять, а не проклинають Волю».

Розділ дев’ятнадцятиий
Пробився нарешті Єпіфаніий до межі простору свого світу, якиий у часі не мав ні
початку, ні кінця, — спинили ий ого Карпатські гори, що піднебесною зубчастою грядою
відгородили розлогу Україїну від європеий ських країїн, пропустивши крізь себе однокінні
путівці ий звірині стежки, де чужинцям годі проий ти ордою: прокрадаючись під
навислими кручами, боязко заглядаючи в паморочливе бездоння ізворів,
продираючись крізь жереп і хащі, може заий да навідатися сюди хіба що в гості, а зі злом
приий шовши, яко тать, рідко коли вибереться цілим з гірських тенет.
Стогнуть заблукані у бескеттях вітри, виють, загнуздані, мов грішні душі, і
вирватися на волю не мають сил; мстять вони горам хмароломами, блискавицями,
громами, градобоєм, а гори тільки звитяжно стугонять, виборсуючись одна по одніий із
западень до небес, і жодна наий вищою не стане, і завжди дальшиий верх вищим здається,
— не здолати тих висот ні вітрам, ні людям, стоять верхи Чорногори, заковані в панцирі
непробивних гранітних скель, у коронах смерек, мов горді князі.
І що їїм ординські шляхи, і що їїм тоий невгамовниий люд, якому місця на землі
мало, — всяк зупинився тут: нестримниий монгол — розбіий ник вселюдськиий і
пожадливиий на корону жорстокиий угр, а підступниий лях тремтить сьогодні,
допановуючи над гірським краєм, — не даий , Боже, нікому такого панування…
Геий , а чом ви, Карпатські гори, не оперезали всю мою землю з півдня, сходу ий
півночі, чому зупинилися у своєму потужному поході, ніби стомилися, ий не загородили
шляхи татарам, туркам, московитам, полишивши їїм відкриті брами до мого краю?
Чи ж то зачарував вас невпинниий шум гірських потоків, клекіт орлів, гудіння
готурів, регіт пугачів чи шамотіння струнких, немов купальські діви, зелених ґаджуґ?
Чому ви, задивившись на свою вроду, забули, що міий краий — незахищениий , стратованиий
ордою — гине у підніжжі вашоїї високості?
…А там, де зупиняється у степовому бігові Україїна, наткнувшись на перепону
гір, під стінами темних борів, посіялися містечка ий села, немов розсипи білоїї ріні;
знаходять вони для себе ущелини, ніби ховаються од завидющого ока, ий крадькома
спинатимуться звідти догори по руслах річок, доки стане сил, ий зупиняться біля джерел
бурхливоїї Манявки, від якоїї далі доріг нема, тільки стежки, а у гірськіий закутині,
спершись плечима до неприступних скель, бовваніє відлюдниий скит, дві сотні років
тому галицькими ченцями заснованиий , не завоий ованиий досі католиками оплот
україїнського православ’я, до якого не діткнулася ий царська рука, не осквернила ий ого
облудою московського месіянства, ий ніколи не звучали тут блюзнірські слова
прокляття сподвижникам Волі.
Та далеко ще до Скиту Манявського, куди і місяць, і два, і рік тягнуться звідусіль
православні прочани за живлющою водою чистоїї віри, а на ціий хресніий дорозі,
неподалік від міст і сіл великих, повиникали поселення з нічліжками, торгами ий
базарними видовищами — звані Кальваріями.
У Кальваріїї біля містечка Осмолоди, що причаїїлося над холодною Лімницею у
підніжжі піднебесноїї Ґрофи, вершина якоїї, вихопившись із кожуха борів, тяжіє над усім
краєм сталевими щитами скель, зупинився стомлениий Єпіфаніий .
Ще здалеку долинула до нього музика, і була вона не звичаий ною для вуха —
такою густою, що не дає передиху між музичними тактами, наче б їїїї виконавці кудись
квапилися, наздоганяли або втікали від когось, такою дрібною, мов розсипаниий мак, що
ий ого ніхто не в силі позбирати, а він сиплеться ий сиплеться із горнця, віхолить,
заповнює весь простір ий подих забиває; такою тісною, ніби музики вмістилися на
кружальці мідного креий царя і зіступити з нього не можуть, бо довкруж місця немає, і
вони перемішують, мов перли в кришталевіий амфорі: шалениий дзенькіт цимбалів і
скрипкові перебори, завиточки сопілкового плачу і пищання фрілок, а над усім цим
гомінким содомом верховодить лункиий бубон, що нагнітає у міжгір’я всі ті звуки, мов
бринзу до бочки, а столочити їїїї не можна: у неий мовірніий тісноті кожен звучить окремо,
перегукуючись з іншими у дивно злагодженіий гармоніїї.
Єпіфаніий слухав заворожено і не міг збагнути, до якого краю потрапив, що та
розлога степова пісня, яка діий мала тугою, пестила слух, сльозу витискала ий
заколисувала, враз потрощилася, покромсалася і завихорилася у феєрверках звуків? Чи
тут ще Україїна?
Музика не вгавала, була вона невтомна ий вічна, музики на п’ятачку землі
самобутньо зливалися зі своїїми інструментами, стримано кивали головами до такту і
щораз голосніше вимоцовували звуки.
А люд ніби ий не чув: метушився на базарі, приглядався до товару, що лежав
просто на землі біля ніг збутників; подався на торг і Єпіфаніий , та все випитував, як що
називається, бо такого краму ще ніде не бачив: були тут килими ий ліжники, кептарі ий
запаски, різьблені шкатулки ий коники із сиру, бриндза ий тягуча гуслянка в бербеницях,
стоси кукурудзяних малаїїв і чорноїї афини в бочівочках…
Люд приглядався до товару, ий наразі ніхто не купував нічого, немов чогось
очікував; продавці припрошували ласкаво–запобігливою мовою, що була таки
україїнською, але від степовоїї відрізнялася багатьма словами і тональністю. Що ж це за
краий , куди потрапив Єпіфаніий ?
Та враз музика стихла, наче з переляку: на ближніх відрогах Ґрофи, над
видолиною, поставали велетні в довгих сардаках, виквітчаних на комірах волічковими
басарунками, у постолах і вишиваних камашах, у чорних кресанях з блакитними павами
і з крісами на плечах.
Вони підняли ген до неба довгі труби, притулили денця до уст — і затремтіло
над горами тужливе курликання, довго воно не змовкало, а коли вщухло, запала над
долиною святкова тиша, і люди заніміли в очікуванні несподіванки.
ЙЙ вона сталася. Велетні, поклавши долі трембіти, зіий шли з горбів, поскладали
до куренів кріси, вихопили з–за чересів бартки, зчепили їїх лезами над головами,
дзенькнули ними, аж іскри посипалися, а тоді вдарила музика до танцю.
Велетні побралися за плечі, почали розганяти коло: задуднів притуп, затіпала
танцюристами трясунка, ий барвистиий людськиий обруч закрутився в шалених обертах
то ліворуч, то праворуч, і не стало видно постатеий ; обруч стиснув музик ще дужче
докупи, і тільки чутно було вигуки: «Раз–два, а прибиий , раз–два, ще такиий !»
Довго крутився розшалілиий аркан — чи то втоми велетні не знають? — та враз
утихла музика, ніби струни обірвалися, сопілки потріскали від натуги, а бубновиий квач
зламався; поставали леґіні, піт градом котився з їїхніх лиць, бартки за череси
позакладали, розбирали кріси з куренів ий вирушали з базару, не чекаючи дяки, ніби
виконали тут свіий обов’язок, потішивши танцем народ, а далі в них важливіша справа
— ий дуть воювати з ворогами.
Зупинив їїх Єпіфаніий , простягнувши вперед руки:
— Хто ви: угри, чехи, волохи чи дияволи?
— Опришки, святиий отче! — відповіли хором.
— Православні, католики, протестанти чи погани?
— Україїнці, отче!
Єпіфаніий з подивом і захватом дивився услід опришкам, що зникали в синіий
ущелині, та замість радості туга скоробила ий ого душу. Чи то від думки, що над Дніпром
заникло буий не лицарство і козаки підневольними гречкосіями стали, чи від
усвідомлення, що цієїї миті приий шло до Єпіфанія: поділилася Україїна на дві, а може, ий
більше часток, і кожна згодом знатиме тільки свіий п’ятачок землі ий лише своє життя на
ніий , — десь буде легше коротати дні в ярмі, а десь важче, та вроздріб волі ніхто не
здобуде, і неминуче настане тоий час, коли, задивлені у себе, увірувані у свою красу ий
силу, змаліють і опришки, простору широкого не зріючи, — велетні ж бо можуть
виростати тільки на Великіий Землі.
А люди на базарі вже іншу знаий шли собі розвагу: тісним колом обступили
дивного для них ий не баченого, видно, в цих краях музeà ку, що сидів, підігнувши під себе
ноги, ий перебирав пальцями на багатострунному інструменті. Над ним нахилив голову
буий ниий гнідиий кінь; з тімені музeà ки звисав, чіпляючись за вухо, сивиий чуб; був музeà ка
одягнутиий у червониий жупан, а очі мав заплющені, ий тому, що не бачив Єпіфаніий
сповненого люті ий гідності погляду бандуриста, — не міг упевнитися, що це був тоий
самиий сивиий козак Мамаий , якого він послав від імені Пилипа Орлика до Кам’янськоїї Січі.
Стояв народ, заслухавшись у дивні перебори звуків на бандурі ий речитативниий
тихиий спів, подібниий до поминальноїї молитви.
— Геий , у стороні чужіий над морем синім та на білому камені сидить останніий
україїнськиий гетьман, ім’ям Орла звеличениий , рясні сльози проливає і словами
квилить–проклинає:
«Моїї вельце ласковіїї приятелі і браття, пане отамане кошовиий і все Низове
товариство! Будучи в далеких од ваших мостеий одлеглих краях, одобралем ту
непотішну вістку, же вашмость добрі молодці забули присягу свою — послідньоїї крові
не жаловати, поки не будете до своїїх первобитних прав і вольностеий повернуті і од
незносного ярма московського освободжені. Тепер, коли на виповнення тоїї присяги
настав час, коли король французькиий , з’єднавшись з королем гішпанським, проти
Москви праведную воий ну виказав, коли воий сько польскоє і литовскоє на коні проти
Москви всіли, далисте вашмость добрі молодці, звестись московськими хитрими
обіцянками…»
Єпіфаніий упізнав нарешті сивого козака Мамая, пробрався поміж людеий ,
схилився над бандуристом, долонею струни затулив, потряс ий ого за плече.
— Запізнився?
— Пізнаю тебе, не зріючи, отче Єпіфанію… Не я запізнився, світлоїї пам’яті
гетьман Мазепа пізно народові свою правду сказав. Чи ж то не знав він, що до битви
треба народ готувати? Пощо розбудив ув останню мить і заспаних перед ворогом
поставив?.. Слухаий те, люди гірськіїї, у вас нині ще кріси наладовані, тож не даий теся в
оману, як тіїї козаки кам’янські… Що ж відповів Орликові кошовиий отаман Милашевич, у
малості своїїий нікчемниий , не гідниий покіий ному Гордієнкові ноги цілувати: «Од ханського
величества ми мусимо одділитися, бо велику кривду від татар малисьмо. Да не ізвольте
больш до нас писати, занеже єстесьмо уже єя імператорськоїї величності вірніїї слуги».
 Утер скупу сльозу козак Мамаий , і знову схлипнула поминальна молитва:
— І заплакав у стороні чужіий басурменськіий останніий гетьман Україїни, іменем
Орла звеличениий : «Чом же випало вашмостям з пам’яті, як Москва при добиванню Січі
1709 года утинала козачеству голови? Леч по окончанію воий ни що з вашмостями
станеться?» Люди, опришки свободнолюбні! — заволав Сивиий Козак, схопився на ноги і
бандуру над головою підняв. — Тож ніхто волі ще не випросив, воля — на вістрі шаблі!
Тоді повісив за спину бандуру, навпомацки до коня підіий шов, взявся за уздечку,
ногу в стремено вставив, сів верхи і поплескав гнідого по шиїї:
— Скачім, міий вірниий товаришу, в гірські бескеття. Або волю здобути, або вдома
не бути!
— Хто тебе осліпив, козаче? — запитав Єпіфаніий і коня буий ного стримав.
— Непроглядь, отче. Всі посліпли. Хіба вони, брати моїї низовіїї, зрячими бувши,
повернулися б у ярмо?
— Чужина — теж ярмо. Коли хочеш до рідних плавнів, тоді ий політика здається
марною… Горе наше не тільки в неволі, а ий у любові до рідного краю… Ти зневірився,
Мамаю?
— Не впускаю до себе зневіри. Поки хоч один заряджениий мушкет залишився в
лицарських руках — не програна ще воля. Я ж маю зір — пісня моя зряча.
— Куди прямуєш?
— До опришків. Поведу їїх з гір у степ воювати… На Погарі за Манявою чекають
вони на мене. А по дорозі до скиту заий ду, поклонюся прахові гетьмана Виговського, що
першиий підняв шаблю на зажерливу Москву. Хаий ий ого дух благословить нас на битву з
ордою.
— Гетьман у скиті похованиий ?
— У скиті. Сказала мені про це жона Пилипа Орлика, що у Станіславі доживає
віку в самотності… У церкві Воздвиженськіий Скиту Манявського стоїїть єдина на Україїні
гетьманська могила. Розкидали вороги кості Богдана ий Івана — без цвинтаря зосталась
Україїна. А без батьківських могил гине народ… Хвалити Бога, що хоч у ціий закутані
україїнськоїї землі збереглася наша пам’ять. Тож підемо від могили гетьманськоїї, від
початку нашого — в похід.
— ЙЙ матимете силу діий ти аж до краю Україїни?
— З шаблею і піснею, зі словом і вірою!
— Хаий провадить вас Господь, — перехрестив козака Єпіфаніий і подався пріч. Та
зупинився, повернувся. — Я проведу тебе до Скиту Манявського, сам туди прямую. Хочу
запосягти для себе православниий храм, в якому ще не проклиналася україїнська воля.
— Чи ж ти впевнениий у цьому? Говорила мені пані Ганна Орликова в Станіславі,
коли я напитував дорогу до Маняви, що іґумен скиту триста карбованців отримує від
цариці щорічно… За волю Україїни можеш помолитися і в уніатському храмі — Бог один.
Не відповів на це нічого Єпіфаніий , мовчав і Сивиий Козак, та в уяві ченця відбувся
між ним і Мамаєм такиий діалог.
«Чужа мені унія, козаче. Та вона б і тут не прижилася, якби не страх перед
Москвою, яка ий віру відбирає в людеий і глумиться над нею. Унія — то протест проти
духовного московського рабства».
«Я знаю… Розумію ий те, хоч іноді мені це розуміння здається блюзнірством:
якби за Гадяцькою угодою Україїна залишилась би в складі Польщо–Литви зі своєю
автономією, ми б тепер, при ослабленіий Польщі, виростали у велику європеий ську
державу… Але чому, чому така наша доля, що ми завжди мусимо шукати захисту в
сильнішого сусіда?»
«Це не тільки наша доля така. Кожна нація, що бореться, шукає сильного
союзника. Хіба в нас хтось таке право відібрав? З якоїї причини кожен хоче нас
принизити звинуваченням у прислужництві ий схилянні перед сильними? Наша справа,
де маємо шукати спільників. Наша! Москва ж лає, кого їїий спідручно: не Богдана, а
Виговського, не Брюховецького, а Мазепу! Кому яке діло, в якиий спосіб ми хочемо
здобути волю? Кого це, крім нас, має обходити?… Православна віра! Свята вона була для
Україїни, поки ми мали їїїї для себе. Геий , та якби то наш народ приий няв унію за Мазепи, не
мали б ми тепер тяжби з московським синодом!.. А Іван Виговськиий , у душі греко–
католиком бувши, хотів разом зі своїїм канцлером Юрієм Немиричем створити Велике
Руське князівство — в серці Європи…»
«Помолимося на ий ого могилі».
Єпіфаніий вів Мамаєвого коня за уздечку, все глибше входили вони в гори, ий
замикалися над ними у високості верховіття смерек.
Усамітнившись у собі, осмислював чернець єдино вірну істину: всі
віросповідування повинні бути взаємотерпимі, бо ж визнають єдиного Бога і єдиниий
Дух, що втілюється в матерію. Боротьба між православними ий католиками безглузда ий
злочинна, бо роз’єднує народ. Вищому ж Духові баий дужі обряди, за допомогою яких
віруючі наближаються до істини. Не сміє бути ворожнечі не тільки між християнами
різних обрядів, а ий між релігіями, бо і євреїї, і мусульмани, і буддисти, і язичники
однаково прагнуть духовноїї висоти… Та коли власть імущі підпорядковують собі
релігію — чи ж може бути вона справедливою? Чи ж то прояв Божого чину, коли
католики вбивають православних, а православні католиків? Коли православниий
архімандрит Алілуий спалює православні книги тільки тому, що вони належать Україїні, а
не Москві? Коли польські католики ламають хрести в україїнських католицьких
вівтарях і викидають ченців з монастирів?.. Наий вищу правду мовили опришки: не
католики вони, не православні, не протестанти і не погани — україїнці! І тому я хочу
помолитися у православному храмі над гробом католицького гетьмана…
Далі дорогу заступили гори. Зі сходу на південь — від вершини Канюка аж до
Погару — протягся хребет, через якиий могли проповзти хіба що звірині путівці, ий
неподалік села Краснополя прикуцнув в ущелині над гомінкою Манявкою, ніби ліктями
сперся на гірські приступи, тихиий монастир.
Високиий мур обгородив святу місцину — гірську фортецю, залишивши для
вхожих вузьку, залізом ковану хвіртку.
Сивиий Козак спішився. Єпіфаніий постукав.
— Православні? — почулося з дитинця.
— Православні.
Рипнула хвіртка, стариий чернець в островерхому клобуку кивнув:
— Проходьте… Служба Божа правиться у Воздвиженськіий церкві.
Церковця була маленька, немов капличка, вміщалося в ніий усього кілька
десятків прочан, що навколішки били поклони. Мініатюрниий іконостас дихав
старожитністю — пам’ятав він, напевно, засновника Скиту Манявського ЙЙова
Княгиницького; храм прикрашали розп’яття, на яких страждали мученики з обличчям
опришків; до Гробу Господнього, гуцульським візерунком різьбленого, припадала на
іконі Божа Мати в кожушку ий шальовіий хустці. А високо вгорі синіла баня, що не мала
дна і єдналася з небом.
Сивиий Козак опустив повіки на більма; склавши руки долонями докупи, звів їїх
угору ий німо накликав помсту на ворогів — іншоїї молитви він не знав… Єпіфаніий ,
леліючи в душі неспізнане досі блаженство ий передчуваючи кінець своєїї спокути,
прошепотів:
— Міий це Храм…
Він схилив у поклоні голову ий побачив перед собою кам’яну плиту з написом:
«Гетьман Іван Виговськиий із села Руда, що біля Стрию». Плита була прозора, крізь неїї
проглядав сумниий лик гетьмана, знаий омиий із козацькоїї літографіїї. Єпіфаніий викликав
ий ого, розстріляного поляками під Корсунем, із небуття, воскрешав заблуканого у
визвольних змаганнях між двома ворожими силами гетьмана і виправдовував: «Ні, не
можна було тобі ий ти з Москвою. Москва, що осягала науку державності в
монгольському рабстві, не розуміє душі вільноїї людини… Нині ще не розуміє. Може, ий
настане час, коли московськиий народ вивільниться від диявольського наслання
зверхності ий неповаги до народів, яких собі підкорив… Можливо, будемо ми колись
торгувати — кожен своїїм достатком, обмінюватися книгами ий витворами митців, але
тільки тоді, коли витруїїться з нашоїї історіїї ий слід про підданство Богдана в Переяславі, і
зрозуміють московити, як довго ий марно були вони знаряддям насильства в руках
знавіснілих самодержців… Ти першиий виступив проти невірного зговору і за це
винагороджениий : спочиваєш на клаптику україїнськоїї землі, де ще бореться народ
проти неволі. І хаий твоє останнє пристановище стане Храмом моєїї душі».
Священик правив Службу Божу, мова молитов була наближена до україїнськоїї, ий
це додавало святковості ий урочистості.
Єпіфаніий вдивлявся в надгробну плиту ий бачив уже крізь неїї не лик
Виговського, а засланого в турецьку чужину Пилипа Орлика, якиий говорив:
«Я задав тобі покуту, отче, і ти сповнив їїїї, осмисливши початок нашоїї відвічноїї
боротьби. Вільниий уже єси від гріха. Та не вільниий іще від нього наш народ. Тож, ставши
чистим, як голуб, ий ди між людеий і навертаий Словом людські душі до правди. Ось Мамаий
полишив тебе в храмі, нема вже ий ого поруч з тобою. Чуєш — лунає клич від Ґрофи до
Погару: «До зброїї!» А зброя продана, зброя складена в новіий і останніий Січі біля села
Покровського до стіп орди, що готова і далі вбивати нас в ім’я своєїї божевільноїї ідеїї
всесвітнього панування, і ніколи не прагнутиме вона спокути за вчинене… Не чує наш
народ гірського кличу, тому ий ди ий ого будити. Повертаий до матірнього лона людські
серця, заполонені ордою, — та не силою, не криком, не ганьбленням: затуркані і
ущерблені душі пригріий мудрим і ласкавим словом. Бери міий Закон і заходь з ним до
кожноїї хати, землянки, вертепу, проповідуий гордість за свіий краий , за ий ого жертовне
прагнення до волі, за добро до ближніх, за власну гідність. А уздрівши помислом своїїм
кожну людину на Україїні ий кожну пригорнувши до свого серця, переконаєшся, що не
так уже ий багато в нас холопів і яничарів… Стою на погарищі Запорозькоїї Січі над
річкою Кам’янкою, молюся над могилою лицаря Волі Костя Гордієнка ий плачу над
долею мого довірливого ий незрячого народу…»
Втім, Єпіфаніий почув: з уст священика, що стояв у царських вратах, пролунали
несусвітньо блюзнірські слова, що глумилися над схиленими в поклонах прочанами,
над просвітленою мислю Єпіфанія, над розіп’ятими на хрестах опришками, над Божою
Матір’ю в кожушку, що припала до різьбленоїї гуцульським узором домовини:
— Преподобніїї і богоносніїї отці наші, пастиріє, і учителіє вселенні, молітеся за
нас грішних… Святіий шую заступницю царицю Анну і всіх вас православних християн да
пом’яне Господь Бог у царстві своїїм всегда і нині, і присно, і вовіки віків!
Та не встиг іще прочанськиий люд проспівати «амінь», як священик, кваплячись і
соромлячись слів своїїх, пробубонів:
— Івашкові Мазепі, людиноненависнику, зрадникові ий христопродавцеві, —
анатема!
ЙЙ прочанськиий люд, не розуміючи змісту мовленого, повторив луною
прокляття.
Стало темно в церкві, мов у в’язниці, погасли свічки, висока баня опустилася на
долівку ий розчавила молящих.
Вибіг Єпіфаніий із мурів скиту, слухаючи, як регоче в горах пугач зловтішним
сміхом Мамая:
— А що, викупив мирною спокутою народниий гріх, святеннику?! Ласкавим
словом будиш люд — а треба припекти ий ого розпеченим залізом!.. Геий , браття–
опришки, набиваий те кріси — воля ж народжується на вістрі кулі!
 — Не міий це храм, не міий ! — заридав Єпіфаніий .

Розділ двадцятиий
Він виий шов на наий вищу вершину довколишніх гір — був це шпиль Ґрофи чи то
Поґара, а може, Чугаий ськоїї гори, що перемістилася на краий україїнськоїї землі, і побачив
звідти всю свою захомучену землю від Прип’яті до Чорного моря, від Пруту аж до
Лопані, оточену високими тюремними стінами.
Вітер гнав морозниий туман, небо затяглося сніговими бовдурами хмар, тіло
продрягло до костеий , та зігрівала душу незрима присутність Лебедиці–Мотрі, яка знову
вивела ий ого на шпиль духовноїї висоти, щоб він ще раз навіч уздрів усю Україїну в їїїї
величі і терпінні.
— Що бачиш, запиши те до Євангелія, — почув голос своєїї білоїї душі. — Все
запиши, що бачив і чув і що має бути по цьому. Ти єдиниий виий шов ціло — тілом і душею
— з Армаґеддону, тому нарікаю тебе Месією, приреченим на розп’яття за свіий народ. Де
хрест твіий ?
Єпіфаніий побачив біля своїїх стіп опришківську бартку, а поруч росла рівна, мов
свічка, ґаджуґа, готова хрестом стати. Зрубав їїїї і хреста тесав, з потрісканих мозолів
кров капала на обтесану колоду — був це прообраз мученицькоїї крові, і знову відчув
чернець страх перед тілесним болем і прошепотів:
«Боже, Боже, якщо можна, хаий обмине мене чаша сія… Прости мені, Ісусе, але
якщо тебе діий мав страх, то чому маю не боятися я?»
«Проте Христос дав–таки себе розіп’яти», — почув відповідь Лебедиці.
«У нього не було іншоїї дороги, ий ого ж конвоювали центуріони».
«Мав він дорогу — міг зректися свого вчення».
«Це ще страшніша смерть».
«Тому шукаий для себе мук спокути, а не порятунку від них».
«Скільки ж нам іще мук?! Народ стомився, звідчаїївся: он ідуть опришки
улоговиною з бартками ий крісами, веде їїх сліпиий козак, а змучені люди благословляють,
хоч відають, що не вернуться звитяжці з походу. Та все ж благословляють — чому ніхто
не бачив мого подвигу і моїїх мук?»
«А чому юдеїї дали волю Варраві, що убив центуріона, а не Христові, що прозрів
маий бутнє? Бо вони не вміли бачити того, що бачив Ісус, а Варрава зробив видиме діло,
що дає хвилеву зловтіху. Але не волю. Дорога до волі пролягає крізь терпеливість і
хрестами обставлена; наука волі довга, важка ий непоказна. Чому ж ти, входячи мовчки в
ярмо, ховався від себе і від людеий , а на дорозі до волі слави забажав?»
«Чи ж тільки я один мовчки одягав ярмо? Чому маю покутувати за всіх?»
«Хтось першиий мусить спізнати солодкиий смак вільноїї знемоги по тому, як
витече з нього ординська сукровиця. Це будеш ти!»
«Чи ж дозрів я до того, щоб умерти на Ґолґоті? І чи виросла у нас уже Ґолґота?»
«Ґолґота давно уже чекає на тебе. Ти сам допомагав висипати їїїї в Батурині. Іди,
несучи хрест, туди, та по дорозі заглянь до кожноїї домівки ий промов до людеий слово
правди з гетьманського Закону, яким давно оповив собі душу ий серце. Виий ми пергамент
— настала пора! А здолавши хресну дорогу, постав на батуринському згарищі хреста,
признаий ся народу во грісі своїїм і даий себе розіп’яти. І аж тоді на місці своєїї ганьби
воздвигнеться справжніий чистиий Храм, якого ти досі марно шукав, бо не хтось, а ти сам
своїїм гріхом мовчанки споганив наші святині. Нині ти волаєш повсюдно: «Не міий це
храм!», а хто винен у тому, що в храмах проклинають Волю? Ти — якиий не боровся за
неїї. Ти — якиий , ніби та худобина на боий ні, німо дивився на смерть братів своїїх!.. Іди, ось
перед тобою намет Бога із многими людьми — Україїна. Це Храм твіий , в якому водрузиш
освячениий твоєю покаянною кров’ю хрест».
«Я ий ду».
«Постіий . Он бачиш на далекому обріїї — фортеці, мури та вежі. То столиця
великоїї блудниці нинішнього світу — Третього Риму. То метрополія нашоїї страшноїї
імперіїї. Жодному народові, ий московському теж, не потрібне їїїї існування. Держать їїїї
тільки владці заради влади. А тому в один день впаде на неїї кара, ий ніхто не рятуватиме
їїїї. І зітхнуть полегшено народи, уздрівши румовища імперіїї, побачать нові землі ий моря,
і зацвіте усміх на обличчях людських, а земля зашумить налитим колосом».
Цілу добу, що не мала часового виміру, маий стрував Єпіфаніий хреста. ЙЙого долоні
сочилися кров’ю, а серце обливалося єлеєм; при ціий роботі він сприий мав гармонію
звуків Природи, божественниий хорал космічноїї музики і думав, чому не чув цього
раніше. І втямив: злагоду в Природі не руий нувало більше виття вовкулаки, здох звір у
ий ого душі — Бог приий няв спокуту.
Поставив сторчма хрест, якиий вершком досягав неба, а тоді з навислих над
краєм хмар впали перехресні блискавки, вдарили громи, затряслася земля, і побачив
чернець, як повалилися муровані стіни, що звідусіль обступали Україїну; з усіх боків
ринула, немов весняна повінь, блакить на землю, випнулося чистою банею небо ий
відбилося в озерах і ріках. З гуркотом валилася тюрма ий зникла у земних проваллях, а
на берег Дніпра впала в’язка чорних тюремних ключів, які стануть ключами до Храму.
Єпіфаніий вирушив з гір, щоб підняти їїх. Він ішов дні і ночі з хрестом на плечі і
глаголив Єрусалимові, що кінчаються ий ого страждання. Долав четверту із явлених ий ому
в Печерськіий лаврі доріг до Храму — з образом Дніпра у серці.
А коли стомився і першиий раз упав під хрестом, то засумнівався в доцільності
своєїї жертви.
«А чи воскресну я?»
«Хіба ж Ісус втішав себе воскресінням? — почув знову голос білоїї душі своєїї —
Лебедиці. — Він тільки поєднував своє безсмертя після жертви з воскресінням народу».
«Але ж не бачить, не бачить народ моєїї хресноїї дороги, не прозріває, і я марно
гину у пітьмі незримиий … Де ж ті козаки, що з того самого страху, якиий здолав мене, не
пішли за Мазепою, де старшини, які заради тихого рабства зрадили гетьмана, де
запорожці, що спродали зброю, посполиті, що подали завоий овникові хліб, холопи, що
пропили церковну чашу? Де вони, чому не виходять на покаянниий хресниий хід?»
Єпіфаніий ішов і падав у знемозі, а коли всоте придушив ий ого хрест, він припав
обличчям до землі ий почув раптом, як у глибині гуде вона церковними дзвонами —
ґвалтовними ий урочистими, похоронними ий великодніми — вся земля будилася
покликом до походу.
Чернець підвівся ий заволав:
— Виходьте, люди, на хресниий хід, бо застане вас Страшниий суд сплячими, і
сонце Волі не розклепить ваших повік!
Тоді дзвін вихопився з підземних тіснин на білиий світ урочистим благовістом, і
люди почали виходити зі сховків на ий ого поклик, ставало їїх щораз більше ий більше;
перелякані заспокоювалися, зневірені вірою багатіли, темні прозрівали; народу
повнилося, тисячилося і мільий онилося; хресниий хід ішов угору по Дніпру, Єпіфаніий
підняв чорні ключі тюрми, що стануть ключами до Храму, і, ий дучи, проголошував слова
гетьманського Закону, а люд повторював їїх за ним, немов спудеїї–богослови правду
віри; над мільий онами голів пливла з далекого краю вкрита китаий кою домовина
Мазепи, що знаий де місце в батуринськіий дзвіниці поруч із невинно убієнними дітьми, і
стане та дзвіниця Храмом і серцем Україїни.
— Лебедице–Мотре, Лебедице–Мотре! — прошепотів Єпіфаніий , ставлячи хреста
на батуринському погарищі. — Явись мені, прилинь до мене, біла душе моя, я
прощениий , я віднаий шов Храм!
 * * *
Єпіфаніий розплющив очі: над Сеий мом світало. Спливали по течіїї останні криваві
пасмуги, чорна курява тихо спадала на луки, витемнюючи зелень, тліли останні головні
на батуринських румовищах.
Біля Єпіфанія, на камені, сиділа в чорніий хустині Мотря Кочубеїївна. Вона
дивилася сумними очима на ченця, гладила ий ого долонями по обличчі, заспокоювала ий
благала:
— Я наздогнала тебе… Скажи, грішниий отче, розкриий таїїну останньоїї сповіді
Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні мені вони на далеку
дорогу…
Єпіфаніий упізнав Мотрю, а в ніий Лебедицю, що приснилася, згадав усе, що
сталося, ий відказав:
— Таий ну сповіді? Так, так… Гетьман передав для тебе листочки безсмертника,
ось вони… І мовив: «Благословила вона мене на велике діло». Більше нічого не сказав…
Хаий не забуде Господь того благословення в грядущих поколіннях…
— Спасибі, — проказала Мотря.
Єпіфаніий сидів біля Лебедиці на камені, замість хреста тримав у руці палицю.
Втім, почувся стогін — оглянулися обоє. Неподалік, над самим Сеий мом, конав козак,
вбитиий на палю. Сивиий чуб упав на ий ого обличчя, мов хвіст полковницького бунчука,
він вистогнував:
— Чи ж то я Месія, що гину за спасіння народу? Скажи мені, всечесниий отче… А
коли так, то запиши до своєїї євангеліїї моїї муки і будь моїїм апостолом первозванним…
Підвелися. Мотря сперлася рукою на плече Єпіфанія, а він — на палицю; довго
вдивлявся чернець в обличчя замученого козака, намагався згадати, де бачив ий ого;
потім обоє перехрестилися, помолилися за упокіий козацькоїї душі ий рушили вниз
берегом Сеий му, щоб іти від села до села, від міста до міста ий мовчки заглядати в людські
обличчя, — а ще хтось подасть шматок хліба.
Помилуий нас, Боже, по велиціий милості твоїїий!..

Львів — Київ — Батурин,

1989–1991

Примітки
1 Магометанське літочислення, що починається з 622 року — дати переселення
Магомета з Мекки до Медини. За нашим літочисленням — 1640 рік.
2 Фреката — веслове турецьке судно.
3 Меддах — турецькиий співець, оповідач.
4 Шагін–Ґіреий — татарськиий полководець із роду Ґіреїїв, що 1624 року вигнав
турецьких васалів із Кафи.
5 Мубашири — рахівники, що відраховували данину для султана.
6 Священниий вислів пророка Магомета.
7 Грецькі даскали — грецькі вчителі.
8 Кизилбаші— турецькі повстанці проти султанів.
9 Ускок — сербськиий повстанець.
10 Клефт — грецькиий повстанець.
11 Хаджі Бекташа — монах, якиий заснував у XIV ст. орден дервішів–бекташів.
12 Такіє— дервішськиий монастир.
 13 Джихад — священна віий на проти християн.
14 Аксакал — сивоборода, шанована людина.
15 Висока Порта, Високиий Поріг — султанськиий уряд Туреччини.
16 Шиїїт — мусульманська секта, визнана в Ірані ий Іраку. В Туреччині — сунніти.
17 Хафіз — вчениий богослов, що знає Коран напам’ять.
18 Міндер — підвищення вздовж стіни для спання.
19 Фередже — жіноче покривало поверх плаття в туркень.
20 Тепе–оба — у перекладі з татарськоїї — вершина–гора.
21 Азан — заклик до молитви.
22 Намаз — молитва.
23 Хатиби — мусульманські проповідники.
24 Мюрид — послушник.
25 Оp–капу — Перекоп, у перекладі з татарськоїї — двері фортеці.
26 Від Бористену до Гнилого моря — від Дніпра до Сиваша.
27 Мушарабіїї— ґратки на вікнах у гаремах і на галереях у мечетях, де моляться
жінки.
28 Шеий х — глава дервішського монастиря.
29 Тімар–хане — будинок для божевільних.
30 Джаври — ґяури, погордлива назва християн.
31 Яшмак — заслона на обличчях у мусульманок.
32 Ґяур яман — проклятиий ґяур.
33 Ашхам хаий р олсун — добриий вечір (татар.).
34 Спаґіїї — воїїни турецькоїї національноїї кавалеріїї.
35 Диван — верховна рада при султанові чи ханові.
36 Чорбаджі — яничарськиий полковник.
37 Урхан — султан Урхан Газі, якиий сидів на престолі у XIV ст., створив віий сько
«ий ені–чері» (нове віий сько) з вихованих у спеціальних закладах християнських
хлопчиків.
38 Ворота Баб–і–гамаюн — ворота султанського палацу, перед якими
виставляли голови страчених достоий ників.
39 Кадіаскери — верховні судді обох беий лербеий ств — Анатоліїї і Румеліїї.
40 Валіде — мати султана.
41 Ода–баші— начальник яничарськоїї казарми.
42 Бедестан — центральниий критиий ринок у Стамбулі.
43 Мангал — жаровня.
44 Медресе — школа.
45 Тімаріоти — турецькі землевласники, що за землю відбували службу в
спаґіях.
46 Аллах акбар — великиий Боже (араб.).
47 Тати — степові татари називають гірських татами (віровідступниками).
48 Калга — молодшиий брат хана, воєнниий міністр.
49 Ак–мечеть — теперішніий Сімферополь.
50 Калям — тростинкове перо.
51 Газелі— ліричні вірші.
52 Чаїїри — полонини і поляни.
53 Сеий мени — ханські стрільці, татарські яничари.
54 Гетьман Грицько Чорниий розгромив татар під Бурштином у 1629 році.
55 Даїї — дядько (татар.).
56 Шагін — у перекладі з татарськоїї — сокіл.
57 Дастархан — килимок, на якому розкладають їїжу.
58 Чінґяне — циган (татар.).
 59 Кушак — крамовиий пояс.
60 Чауш — посланець.
61 Ат–меий дан — іподром.
62 Петроні — квартал Стамбула.
63 Селямлик — чоловіча половина турецького дому, султанського палацу.
64 Дефтердар — міністр фінансів.
65 Бостанджі–баша — шеф субашів — охоронців громадського порядку в
османськіий Туреччині.
66 Орта — яничарськиий полк.
67 Улем — вище юридичне духовенство.
68 Кизил ельмада герюшюрюз! — Ми зустрінемося в країїні золотого яблука!
(турецьк.)
69 Тюрбе — гробовець.
70 Тюрбедар — цвинтарниий сторож.
71 Фатиха — перша сура Корана.
72 Каурма — суп із баранини.
73 Якши джигіт, біюк бакшиш — хорошиий юнак, великиий бакшиш.
74 Оджак — яничарськиий корпус.
75 Яничарка — яничарська рушниця.
76 Пищаль — ручна гарматка — зброя яничарів.
77 Корпус яничарів ділився на три з’єднання — булуки. Стамбульськиий булук
складався з 60 орт.
78 Аджем–оґлани — іноземні юнаки (турецьк.).Яничари–школярі.
79 Сардар — полководець. Так називали яничара–аґу.
80 Чаушлар — наглядач за поведінкою яничарів у бою. Чаушлари їїздили на
фарбованих конях, щоб виділятися серед воїїнів.
81 Бесмеле — постіий ниий вступ до сур Корану, до проповідеий .
82 Моакіт — відаючиий годинниками при мечетях.
83 За мусульманською демонологією, мерці перетворюються на вурдалаків.
84 Чардак — балкон, галерея.
85 Рахіб–хоне — послушниця дервішського монастиря.
86 Кет–худа — сільськиий староста.
87 Каїїш–башак — напівлюдина, напівчорт (татар. демонологія).
88 Мекіри, оджу — злі джини, що перетворюються на собак, цапів.
89 Сабаних хаий р олсун — доброго ранку! (татар.)
90 Алла раз олсун, дост–ака — спасибі, брате (татар.).
91 Каий мак — твердиий овечиий сир.
92 Степи Узухри — так ногаий ці називали степи між Дніпром і Доном.
93 Кара–су — Чорна вода (татар.).
94 Ескі–Кирим — Стариий Крим — перша столиця татарського ханства.
95 Театр Кара–ґез — театр на зразок вертепу.
96 Шекер — цукор (турецьк.).
97 Пашмаклик — віно для султанських жінок.
98 Капиджіїї — сторожа воріт султанського палацу.
99 Вислів Селіма Грізного (1512–1520): «Панувати — це суворо карати».
100 Грецькі папаси — грецькі священики.
101 Шаріат — мусульманське право.
102 Узенчик — у перекладі з татарськоїї — річка.
103 Ярлик — ханська грамота.
104 Баскак — татарськиий збирач податків (у перекладі: тоий , що давить за
горло).
 105 Джіз’є — земельниий податок з немусульманського населення і подушне.
106 Бешур — міра сипучих тіл, восьмина.
107 Кіш — стіий ло для овець.
108 Ашики — дитяча гра в кості.
109 Еклізі–бурун — наий вищиий шпиль Чатирдаґу.
110 Хизр — покровитель подорожніх і пастухів.
111 Харт–ана — бабуся.
112 Ібліс — злиий демон, сатана.
113 Уруш–кіш — місце перебування отамана чабанів.
114 Танґ атар — світає (татар.).
115 Джаханнам — пекло.
116 Єлдиз — зірка (татар.).
117 Мезарташ — надмогильниий пам’ятник.
118 Ватажки повстань проти османського уряду на початку XVII ст.
119 Аталик — вихователь ханича.
120 Сотня капи–кулу — сеий менів, що формувалися у Криму на зразок
турецьких яничарів, називали капи–кулу (в перекладі — дверними рабами).
121 Кисея — тонкиий прозориий крам.
122 Паша–каписи — канцелярія великого вождя.
123 Рамазан — мусульманськиий осінніий місяць посту.
124 Мосахир — барабанщик, вуличниий сторож.
125 Тугра — державна печатка.
126 Дабірство — риторичне мистецтво.
127 Пастирма, баклава — страви з баранячого м’яса.
128 Гамали — носильники.
129 Кяшкуль — мисочка з кокосового горіха.
130 Веий сі і Нефі — турецькі поети–сатирики початку XVII ст.
131 Капу–аґа — церемоніий меий стер.
132 Султан–мезади — султанське торжище.
133 Капудан–баші— адмірал флоту.
134 Юк — турецька міра грошеий (100 тисяч акче).
135 Салердар–аґа — начальник придворних зброєносців.
136 Дост–ака — рідниий брате (татар.).
137 Огли–калям — інтелігенція (турецьк.).
138 Клепсидра — водяниий годинник.
139 Гашник — чоловічиий шовковиий пояс.
140 Коп! Іаша! — Встань! Живи! (татар.)
141 Острів Кандія — Крит, належав Венеціїї.
142 Шертна грамота — договірна грамота.
143 ЙЙстер!— Досить! (турецьк.)
144 Санджак — прапор (турецьк.).
145 Намазниий день — день молитов за померлі душі.
146 Хиий гач — паляниця на курдючному салі.
147 Бекеча — наложниця.
148 Кябін — весілля.
149 Ваий , ваий , анам!— Оий , оий , мамо! (татар.)
150 Шаламаджа — турецькиий шовковиий крам.
151 Чонґар — інструмент, схожиий на гітару.
152 Бакчибаша — сторож базару.
153 Хто хотів звернутися до султана на вулиці, тримав засвіченого факела над
головою.
 154 Ямаки — гарнізонні яничари.
155 Магріб — молитва при заході сонця.
156 Купець–касапчі — різник (татар.). Так татари називали росіий ських купців.
157 Меним оглим, яш ярем — міий синочку, молоденька половинко (татар.).
158 Хан–джамі — ханська мечеть.
159 Ермене–маале — вірменська вулиця в Бахчисараїї.
160 Аяк–капу — ханськиий придворниий , що вводить послів.
161 Драгоман — тлумач, перекладач.
162 Аманат — заручник (татар.).
163 Граф де Брежі — французькиий посол у Польщі за часів Хмельниччини.
164 Ялан — брехня (татар.).
165 Ата — батько (татар.).
166 Назджаз — ніжна моя! (татар.)
167 Недим — султанськиий товариш по чарці, що мав право заходити до султана
в неприий омні дні.
168 Касида — панегіричниий вірш.
169 Кеий ф — розваги, безділля.
170 Яничари–секбани — у перекладі — ловчі, псарі (яничарська орта, з якою
султан ходив на полювання).
171 Чугадар — посланець–скороход.
172 Караджа–оґлан — турецькиий поет першоїї половини XVII ст.
173 ЙЙолюм — смерть (турецьк.).
174 Аман — помилуий (турецьк.).
175 Шахзаде — султанськиий син.
176 Девширме — система, за якою набирали іноземних хлопчиків у яничари.
177 Аджем — чужинець (турецьк.).
178 Джеляд–одаси — кімната катів.
179 Балик–хане — рибальськиий дім.
180 Азраїїл — архангел смерті.
181 Маш Аллах! — Оце так! (татар.)
182 Бахмати — малі татарські коні.
183 Ваий харин — гаразд (татар.).
184 Хікмети — повчання (татар.).
185 Пшевудці — провідники (польськ.).
186 Quasi alter rex — ніби другиий король (лат.).
187 Баглаий — лінивець.
188 Koniec Polski — кінець Польщі (польск.).
189 Co pan mowi!— Що пан каже? (польск.)
190 1621 року гетьман Сагаий дачниий разом з польським віий ськом розбив турків
під Хотином.
191 Шукаий те жінку! (франц.)
192 Фара — першиий клас у колегіїї.
193 Quo vadis, Domine? — Куди ий деш, Господи? (лат.)