ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 6

Тема: Адресація мереж другого і третього рівнів. Параметри мережного

підключення.

Мета: Вивчити систему адресації IP-адрес. Навчитися конфігурувати мережне

зєднання в різних операційних системах.
Час виконання: 2 год.

ХІД РОБОТИ
Теоретичні відомості
Пласка та ієрархічна адресація
Для адресації на другому (канальному) рівні еталонної моделі OSI
достатньо застосовувати пласку модель. У такій моделі адреси усіх мережних
пристроїв обираються з певного адресного простору без жодного зв’язку із
структурою мережі. У невеликих локальних мережах це не створює проблем
для пошуку необхідного пристрою за його адресою, оскільки завжди можна або
зберігати повну таблицю усіх наявних адрес, або здійснювати широкомовні
запити для пошуку. Прикладом такої адресації є MAC-адреси (MAC – media
access control). Це апаратні адреси мережних адаптерів у технології Ethernet і
деяких інших. Ці адреси задаються виробником під час виробництва адаптера, і
вони містять ознаки виробника і класу пристрою. Але цілком ймовірно, що
сусідні адреси адаптерів після постачання готових пристроїв дистриб’юторам
опиняться, наприклад, в Одесі і Сінгапурі.
На третьому (мережному) рівні моделі OSI необхідно застосовувати
адресацію, яка дозволила б ефективно розподіляти адресний простір у великій
об’єднаній мережі, а також дозволяла б здійснювати маршрутизацію (тобто,
визначати послідовність транзитних вузлів через яку повідомлення може
досягти адреси призначення). Для дійсно великих мереж, прикладом яких є
Інтернет, це вимагає застосування ієрархічної адресації, у якій структура адреси
певним чином пов’язана із структурою мережі.
У цій роботі ми вивчимо, як здійснюється така адресація у
найпоширенішій у наш час технології TCP/IP, а точніше – у протоколі IP версії
4, на якій значною мірою функціонує сьогоднішній Інтернет.

Структура IP-адреси версії 4

Кожний вузол IP-мережі має унікальну 32-бітову логічну адресу.
Структура IP-адреси складається з двох основних компонентів: частини, яка
ідентифікує мережу (яку називають номером мережі), і частини, що адресує
вузол в мережі. Межа між цими двома частинами може визначатись по-різному.
Завдяки тому, що кожна мережа, підключена до Інтернету, має свою
унікальну IP-адресу, дані можуть знайти потрібного адресата. Для того, щоби
кожна мережна адреса була унікальною і відрізнялася від іншої, в Інтернеті
існують уповноважені організації, що виділяють провайдерам пули IP-адрес в
залежності від розміру їхніх мереж.

Форма запису IP-адреси

IP-адреса є 32-розрядним двійковим числом. Таке число важко
запам’ятати. Тому прийнято записувати IP-адресу з використанням десяткових
чисел. Це називається поданням у десятковій формі з розділенням точками. У
такій формі IP-адреси записуються таким чином: кожне десяткове число
представляє один байт з чотирьох, що складають всю IP-адресу.
Наприклад, ми маємо IP-адресу 11000000000001010010001000001011.
Для того, щоби записати цю адресу традиційним способом, ми спочатку
розбиваємо її на октети (байти):
11000000
00000101
00100010
00001011
Далі кожне з 8-бітових чисел записується у десятковому вигляді:
11000000 → 192
00000101 → 5
00100010 → 34
00001011 → 11
В результаті записуємо цю IP-адресу у вигляді 192.5.34.11 .
Іноді (далі стане зрозуміло, у яких саме випадках) доводиться робити
зворотне перетворення, тобто записувати IP-адресу, або її окрему частину, у
двійковому вигляді.
Зробимо важливе зауваження. Коли ми здійснювали перетворення
двійкового числа у десяткове, ми вважали, що найстарший біт 32-розрядного
числа знаходиться зліва, а наймолодший – справа. При цьому ми здійснили
коректне перетворення, і старший октет (байт) отриманої адреси знаходиться
зліва, тобто запис починається з найстаршого октету. Це виглядає звичним для
нас і цілком природним, але не слід забувати, що насправді по каналу зв’язку в
мережі першим буде передаватись наймолодший біт, а останнім – найстарший.
Тому у деяких інших стандартах (це не стосується IP-адрес) прийнято
записувати адреси, починаючи з наймолодшого біта.

Класи IP-адрес
Кожна IP-адреса складається з двох частин: номера мережі та номера
хосту. Номер мережі ідентифікує мережу, до якої підключено вузол (комп’ютер
або мережний пристрій). Номер хосту ідентифікує пристрій у цій мережі.
 Ані номер мережі, ані номер хосту не можуть складатись повністю з
нулів чи повністю з одиниць. Якщо поле номера хосту заповнено одиницями,
то такий пакет є широкомовним (англ. – broadcast), він доставляється усім
вузлам у заданій мережі.

Визначено 5 класів IP-адрес (див. таблицю 1). 3 класи (А, В, С)

застосовуються комерційно, два інших зарезервовані: D – для групової
адресації; Е – для досліджень.

Таблиця 1. Відомості про класи IP-адрес

Загальна Максимальна
Межі значень першого
Клас кількість кількість вузлів Призначення
октету
мереж у мережі
А 00000001 – 01111110 126 (27 – 2) ~16 млн. (224 – 2) Стандартний клас
(1 – 126)
В 10000000 – 10111111 16384(214) 65534 (216 – 2) Стандартний клас
(128 – 191)
С 11000000 – 11011111 ~2 млн.(221) 254 (28 – 2) Стандартний клас
(192 – 223)
D 11100000 – 11101111 - - Групові адреси
(224 – 239)
E 11110000 – 11111111 - - Експериментальний
(240 – 255) клас

Існують також різні спеціальні номери мереж. Наступні діапазони

визначені як адреси, виділені локальним мережам:

 10.0.0.0 – 10.255.255.255 (маска підмережі для безкласової (CIDR)

адресації: 255.0.0.0 або /8)
 172.16.0.0 172.31.255.255 (маска підмережі для безкласової (CIDR)
адресації: 255.240.0.0 або /12)
 192.168.0.0 –192.168.255.255 (маска підмережі для безкласової (CIDR)
адресації: 255.255.0.0 або /16)
 Також для петльових інтерфейсів (не використовується для обміну між
вузлами мережі) зарезервований діапазон 127.0.0.0 – 127.255.255.255

Маски підмереж
Комп’ютер, розміщений в одній підмережі, не може безпосередньо
зв’язатися з комп’ютером в іншій підмережі. Якщо під час відправлення пакета
комп’ютер визначає, що адреса призначення належить іншій підмережі, він
надсилає цей пакет транзитному вузлу – маршрутизатору.
 Для визначення того, чи є адреса широкомовною, а також для визначення
належності IP-адреси тій чи іншій мережі, необхідно однозначно розділяти
номер мережі і номер хосту у кожній адресі.
Як було сказано вище, за стандартом у кожній IP адресі межа між
номером мережі і номером хосту може бути визначена за класом мережі, тобто,
за кількома першими (старшими) бітами адреси. Але така система не дає
достатньої гнучкості. Дійсно, за такої системи адресації дозволена кількість
хостів у мережі може складати або 254 (клас С), або 65534 (клас В), не кажучи
вже про мільйони у класі А. Ясно, що лише в окремих випадках адресний
простір буде заповнюватись раціонально. Існує безліч мереж, у котрих є,
наприклад, лише 10-20 комп’ютерів, а для них все одно необхідно виділяти
адресу класу С, або мереж з 300-400 комп’ютерів, які вимагають вже адреси
класу В. У першому випадку адресний простір буде використано лише на 5-
10%, а у другому – взагалі менше 1%. Адресний простір в Інтернеті є цінним
ресурсом, і таке марнотратство є неприпустимим.
Для оптимізації використання адресного простору в IP-мережах
застосовуються маски підмереж. Маска визначає, яка частина адреси належить
мережі, а яка – хосту.
Маска має вигляд неперервної послідовності одиниць, які відповідають
розрядам IP-адреси, що належать до номеру мережі, за якою йде неперервна
послідовність нулів, які відповідають розрядам IP-адреси, віднесеним до
номеру вузла.
Маска може записуватись у такому самому вигляді, як і IP-адреса.
Наприклад, для мережі класу С маску можна записати як 255.255.255.0. Іншою
формою запису маски підмережі є просте зазначення кількості одиниць у масці,
тобто, кількості розрядів адреси, що визначають номер мережі. Так, наприклад,
адреса хосту 192.168.1.15 у мережі класу С повністю може бути записана у
вигляді 192.168.1.15/24.
Кількість одиниць у масці не обов’язково кратна 8. Тому, на відміну від
визначених класів мереж, маска дає змогу гнучко призначати підмережі,
виходячи з необхідного обсягу адресного простору.
Наприклад, коректною є маска 255.255.240.0 (20 одиниць і 12 нулів). Без
зазначення маски адреса 77.122.125.113 має бути проінтерпретована як адреса
класу А, тобто номер мережі 77.0.0.0 і номер вузла 0.122.125.113. Але з маскою
255.255.240.0 ця адреса (що може бути записана як 77.122.125.113/20) задає
номер мережі 77.122.112.0 і номер вузла 0.0.13.113. Без зазначення маски
адреса 77.122.95.255 є адресою окремого вузла 0.122.95.255 у мережі 77.0.0.0, а
з маскою 255.255.240.0 ця адреса (77.122.95.255/20) є широкомовною адресою
для мережі 77.122.80.0, оскільки номер хосту (0.0.15.255) містить лише двійкові
одиниці.
(Для перевірки перетворіть власноручно зазначені адреси і маски у
двійкову форму)
Маски широко застосовуються у маршрутизації як для структурування
мереж, так і для виділення старшої частини адреси, так званого префікса, для
зменшення об’ємів таблиць і підвищення продуктивності маршрутизаторів (так
звана безкласова маршрутизація). У розглянутому вище прикладі мережа
77.0.0.0 може бути мережею певного провайдера Інтернету. У зовнішній щодо
цього провайдера мережі (тобто, на переважній частині території земної кулі)
маршрутизація здійснюється за префіксом 77.0.0.0. Внутрішня структура
мережі цього провайдера іншим провайдерам невідома. Але всередині власної
мережі провайдер враховує її структуру для найбільш ефективної
маршрутизації і, що є найголовнішим, для обмеження поширення
широкомовних розсилок. Тому мережа поділена на підмережі із застосуванням
масок, як ми це бачили на прикладі.

Параметри мережного підключення

Розглянемо дії комп’ютера під час спроби надіслати повідомлення
іншому хосту. З параметрів мережного підключення він бере власну IP-адресу і
маску підмережі, після чого визначає номери власної мережі і мережі адресата
– для цього виконується логічна операція «І» над адресою і маскою. Якщо
результат для обох адрес є однаковим, хост вважає, що він знаходиться у тій
самій підмережі, що і хост адресата, і між ними можлива безпосередня
взаємодія. Якщо ж результати виявляться різними, то вважається, що хости
знаходяться у різних підмережах, і тоді повідомлення безпосередньо
надсилається не хосту адресата, а маршрутизатору, що знаходиться у тій же
підмережі, що й хост відправника, і адреса якого також зазначена у параметрах
мережного підключення.
Отже, для того, щоб комп’ютер міг надсилати повідомлення IP-мережею
в межах підмережі, у параметрах мережного підключення повинні бути задані
IP-адреса і маска підмережі, а для надсилання повідомлення за межі підмережі
– ще й IP-адреса маршрутизатора (так званого шлюзу за умовчанням – default
gateway). Для повноцінної роботи в Інтернеті необхідним також є призначення
DNS сервера, але це питання виходить за межі цієї лабораторної роботи.
Для перевірки можливості обміну повідомленнями між двома
комп’ютерами на одному з них застосовується команда ping, в якості параметру
якої задається IP-адреса вузла, доступність якого перевіряють. Утиліта ping
намагається надіслати заданому вузлу кілька запитів за протоколом ICMP, і
очікує відповіді на них. Результати (відсоток одержаних відповідей і час від
відправлення запиту до одержання відповіді) виводяться у командному вікні.
Розглянемо, як здійснюється призначення названих параметрів у популярних
операційних системах.

Налаштування параметрів мережного підключення в ОС Windows

У Windows це можна зробити у вікні налаштування параметрів
підключення. Для цього слід викликати панель керування (Control Panel), а в
ній обрати аплет налаштування мережних підключень (Network Connections). У
вікні, що відкриється, обрати необхідне підключення і викликати контекстне
меню (правою кнопкою миші), у якому обрати «Стан» (рис. 1). Існує також
багато інших шляхів, якими можна дістатися того ж самого вікна інтерфейсу.
 Рис. 1. Вікно перегляду і налаштувань мережних підключень у Windows 10

Вікно стану мережного підключення подано на рис. 2. Для того, щоби

переглянути параметри підключення, необхідно у Windows перейти на вкладку
«Підтримка», а на ній, для отримання більш детальної інформації, натиснути
кнопку «Докладно…».
Рис. 2. Вікно перегляду і налаштувань мережних підключень у Windows 10

Рис. 3. Перегляд параметрів мережного підключення у Windows 10

Нас цікавить налаштування протоколу IPv4. Обираємо у вікні необхідний

пункт і натискаємо кнопку «Властивості». ОС Windows дозволяє здійснювати
ці налаштування лише адміністраторам. У Windows це означає, що наступне
вікно відкриється лише у тому випадку, коли поточний користувач є членом
групи Адміністратори, в іншому випадку в доступі буде відмовлено. У Windows
7 і новіших буде автоматично запропоновано ввести пароль адміністратора,
щоб отримати необхідні повноваження. У цьому вікні або обирається
автоматичне призначення параметрів підключення за протоколом DHCP (рис.
2), або вручну призначаються IP-адреса, маска підмережі, шлюз за умовчанням,
а також IP-адреса DNS сервера
Для того, щоб швидко переглянути стан і параметри мережних
підключень в ОС Windows зручно користуватись утилітою командного рядка
ipconfig. Якщо ви хочете переглянути інформацію про ваш комп’ютер, просто
введіть у командне вікно ipconfig . Результат поданий на рисунку.

Рис. 8. Результат роботи команди ipconfig без параметрів

Більш детальну інформацію можна побачити, якщо ввести команду з

параметром all:
ipconfig /all

У цій роботі ми не будемо розглядати інші параметри цієї команди (опис

параметрів можна отримати, давши команду ipconfig /?). Зазначимо лише, що
ipconfig не дозволяє призначати IP-адреси, але дозволяє скасувати IP-адреси
будь-яких адаптерів у системі, а також ініціювати оновлення адрес за
протоколом DHCP.

Налаштування параметрів мережних підключень у UNIX-подібних ОС

В UNIX-подібних ОС, як, наприклад, Solaris, Linux, FreeBSD, існують
різні засоби керування мережними підключеннями, але в усіх таких ОС є
традиційна утиліта ifconfig. Це утиліта командного рядка, на перший погляд
подібна до утиліти ipconfig у Windows. Але насправді, на відміну від ipconfig,
це дуже потужний засіб налаштування параметрів мережних інтерфейсів ядра
системи.
 Команда ifconfig без параметрів виводить відомості про параметри
підключень, що діють у поточний момент. Команда ifconfig –a виводить
відомості про параметри усіх підключень, що існують у системі (відповідно до
наявних у ядрі драйверів). У деяких системах, наприклад у Solaris, ifconfig без
параметрів виводить лише підказки щодо використання цієї утиліти, отже,
треба застосовувати саме команду ifconfig –a.
Призначати адресу і маску підмережі можна, наприклад, такою командою:
ifconfig eth0 inet 10.11.2.105 netmask 255.255.255.0 up

Розберемо її параметри.
eth0 – ідентифікатор інтерфейсу (перший інтерфейс Ethernet). Такий
ідентифікатор типовий для Linux. У Solaris ідентифікатори інтерфейсів
пов’язані з іменами драйверів, які, у свою чергу, відображають бренд
виробника мережного адаптера. У інших системах може бути інша система
іменування інтерфейсів. Тому розібратися з ідентифікаторами інтерфейсів
необхідно перед тим, як намагатись призначати їм IP-адреси.
inet – тип адреси, яку ми намагаємось призначити (цією ж командою можна,
наприклад, змінювати апаратну адресу адаптера).
netmask – маска підмережі. Її можна задавати і окремою командою.
up – команда ввімкнути («підняти») інтерфейс. Не потрібна, якщо інтерфейс
вже був увімкнутий, але й не завадить. Також можна давати окремою
командою.
Шлюз за умовчанням цією командою не задається. Як правило, він
задається або у спеціальному файлі (наприклад, файл /etc/defaultrouter), або
шляхом налаштування маршрутизації.

Протокол перетворення адрес – ARP

Тепер розглянемо як здійснюється передача повідомлення хосту (або
адресату, або маршрутизатору) всередині підмережі. Для цього застосовуються
процедури канального рівня (data link layer) згідно моделі взаємодії відкритих
систем. У деяких мережних технологіях, і зокрема у технології Ethernet
передача повідомлень (які у цьому випадку називаються кадрами) здійснюється
за MAC-адресами (MAC – media access control, керування доступом до
середовища). MAC-адреси є апаратними адресами мережних адаптерів. Вони
задаються виробниками обладнання і жодним чином не пов’язані з топологією
мережі і IP-адресами вузлів. MAC-адреси мають довжину у 6 байтів (48
розрядів). Їх прийнято записувати у шістнадцятковій формі, розділяючи окремі
байти рисками (наприклад, F0-A5-CC-D3-18-2E). Слід пам’ятати, що на відміну
від IP-адрес, за стандартом у записі MAC-адреси наймолодші розряди містяться
зліва, а найстарші – справа, тобто якщо ми запишемо адресу у бінарному
вигляді, то читаючи її зліва направо ми відтворимо послідовність, у якій окремі
біти передаються по каналу зв’язку.
Оскільки канальний рівень забезпечує передавання повідомлень
всередині однієї мережі, кількість доступних вузлів обмежена, і тому пошук
необхідної MAC-адреси можна забезпечити розсиланням широкомовних
запитів. Такий пошук здійснюється за протоколом ARP – address resolution
protocol, протокол перетворення адрес.
Протокол ARP діє за таким принципом. Якщо будь-який хост повинен
вступити у взаємодію з іншим хостом в мережі, програмне забезпечення, що
реалізує протокол ARP, передає широкомовний запит, тобто відправляє
повідомлення за МАС-адресою, яка складається лише з бітів 1 (в
шістнадцятковому форматі – ff-ff-ff-ff-ff-ff). Запит має зміст: «хто має IP-адресу
Х.Х.Х.Х – повідомте мені», де Х.Х.Х.Х – IP-адреса, для якої необхідно
дізнатись МАС-адресу. МАС-адреса відправника, як завжди, вказана у
заголовку кадру канального рівня. Крім того, у тілі запиту містяться поля МАС-
і IP-адрес відправника, а також МАС- і IP-адрес одержувача (поле МАС-адреси
одержувача у запиті не заповнено – саме цю адресу треба з’ясувати).
Усі вузли локальної мережі отримують ARP-запит і порівнюють вказану
там IP-адресу із власною. Якщо адреси збіглися, вузол формує ARP-відповідь, в
якій вказує свою IP-адресу і свою МАС-адресу, і надсилає його на адресу того
хосту, що формував початковий запит.
Отримавши відповідь, хост вводить одержані значення IP-адреси та
МАС-адреси у свою таблицю ARP. Таблиця застосовується для того, щоб не
повторювати запити кожного разу, коли необхідно відправити пакет. Замість
цього програмне забезпечення протоколу спочатку здійснює пошук у таблиці
ARP. Деякі операційні системи повторюють ARP-запити з певною
періодичністю, а деякі – лише на початку сеансу.
Поповнення таблиці за механізмом, що був розглянутий вище, додає так
звані динамічні адреси. У таблиці можуть також бути присутні статичні адреси,
які вводяться в неї адміністратором. Доступ до таблиці здійснюється командою
arp. Перегляд таблиці здійснюється командою arp –a. З форматом команд, що
додають статичні адреси, пропонуємо ознайомитись самостійно.

Контрольні запитання і завдання

1. Перевести число з двійкової у десяткову форму.

110000012 → _______________
111000012 → _______________
110000002 → _______________
110000112 → _______________
110000012 → _______________
110001012 → _______________
100000012 → _______________
100100012 → _______________
110010012 → _______________
111100012 → _______________
110001112 → _______________
110011012 → _______________
2. Адреса класу А містить _____ двійкових розрядів на адресу хосту.

А) 8
Б) 16
В) 20
Г) 24

3. До яких класів належать вказані адреси?

191.75.39.25
192.75.39.24
19.75.39.24
1.75.39.24
10.100.1.3
12.100.2.5
122.10.1.4
27.34.54.6
45.67.128.32
127.3.3.4
3.23.45.7
172.16.240.256
224.36.22.26
225.17.310.216
230.56.30.65
72.13.254.77
24.415.240.86
128.216.24.99
197.16.4.45
173.16.214.255
124.16.244.256
28.14.42.72
297.1.43.33
172.6.224.26
242.5.0.6
198.146.27.29
197.16.240.66

4. Що слугує для розділення адреси мережі і адреси хосту?

5. Якщо в адресі класу С виділити 7 біт на адресу хосту, скільки можна

утворити підмереж?

А) 1
Б) 2
В) 3
Г) 4
6. Маска підмережі 255.255.255.248. Яка максимальна кількість хостів у
такій підмережі?

А) 4
Б) 6
В) 8
Г) 14

7. Яка маска підмережі коректна?

А) 255.0.255.255
Б) 0.0.0.255
В) 255.255.254.0
Г) 254.254.254.256

8. Маска підмережі 255.255.255.192. Яка максимальна кількість хостів у

такій підмережі?

А) 30
Б) 62
В) 64
Г) 32

9. Оберіть адресу мережі класу С, що належить до приватних, і розбийте

цю мережу на 3 підмережі. Маску підберіть самостійно.

10. Дізнайтеся, скільки мережних інтерфейсів має ваш комп’ютер, які з

них активні.

11. Яку МАС-адресу має інтерфейс Ethernet вашого комп’ютера? Що

можна дізнатись з цієї адреси? Чи можна її замінити на іншу?