Українське філософсько-економічне наукове товариство

ДВНЗ «Університет банківської справи»

ВГО «Інститут досліджень економіки і суспільства XXI століття»

ФІЛОСОФІЯ
ФІНАНСОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ:
ЛЮДИНА У СВІТІ ГРОШЕЙ

Збірник наукових праць

Київ
2016

  1
 Редакційна колегія:

Т. С. Смовженко, доктор економічних наук, професор

В. П. Мельник, доктор філософських наук, професор
В. Д. Базилевич, доктор економічних наук, професор
В. Г. Бодров, доктор економічних наук, професор
М. А. Вознюк, кандидат економічних наук, доцент
Ю. А. Габер, доктор економічних наук, професор
А. А. Гриценко, доктор економічних наук, професор
О. О. Другов, доктор економічних наук, професор
В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор
А. Я. Кузнєцова, доктор економічних наук, професор
С. В. Пролеєв, доктор філософських наук, професор
З. Е. Скринник, доктор філософських наук, професор

Затверджено до друку вченою радою

ДВНЗ «Університет банківської справи»,
протокол № 8 від 04 березня 2016 року

УДК 1:336:001.891(08)
Філософія фінансової цивілізації: людина у світі грошей : зб. наук. пр.
/ редколегія ; відп. секретар З. С. Скринник. – К. : ДВНЗ «Університет банківської
справи, 2016. – 419 с.
ISBN 978-966-484-277-5

Збірник наукових праць публікується за підсумками дискусій, які відбулися на

ІХ Міжнародних філософсько-економічних читаннях 12–13 травня 2016 року у
Львівському навчально-науковому інституті ДВНЗ «Університет банківської справи».
Розглядаються проблеми: філософія перемін у сучасному світі, роль глобально-
фінансових процесів у сучасному цивілізаційному розвитку, майбутнє Європи та
світу в добу великих міграцій, аксіологічні аспекти геостратегічних змін.

ISBN 978-966-484-277-5 © ДВНЗ «Університет банківської справи», 2016

 
2
 ЗМІСТ

ІВАН ФРАНКО – ФІЛОСОФ І ЕКОНОМІСТ: З НАГОДИ 160-РІЧЧЯ

ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ І 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ СМЕРТІ ........................... 6
Скринник М. А. Проблема цілості українського буття у творчості І. Франка....... 7
Бегей І. І. Етнополітичні сюжети у творчості Івана Франка................................ 21
Шелюх О. М., Шелюх Ю. Є. Іван Франко і Василь Сімович ................................ 36

ЮВІЛЕЙНИЙ КРУГЛИЙ СТІЛ ПОЧЕСНОГО ГОСТЯ.

Ю. А. ГАБЕРУ – 75 ................................................................................................ 39
Юзеф Антоній Габер – речник Польщі в Україні, речник України в Польщі ... 40
Габер Ю. А. Час – критичний чинник змін ............................................................. 45

ФІЛОСОФІЯ ПЕРЕМІН У СУЧАСНОМУ СВІТІ.

АКСІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ЗМІН ........ 55
Гриценко А. А., Корнівська В. О. Суперечливість та комплементарність
реконструктивного розвитку інституціональної системи ........................... 56
Пролеєв С. В. Ідея Європи та європейська ідентичність ....................................... 72
Смовженко Т. С., Скринник З. Е. Соціально-економічні колізії та ціннісні
механізми самозбереження суспільства ХХ–ХХІ століть ........................... 80
Мельник В. П. Людиновимірний принцип сучасної наукової
парадигми ........................................................................................................... 91
Бодров В. Г. Фінансово-інвестиційна політика стимулювання
структурних зрушень в економіці України .................................................... 98
Шморгун О.О. Європейська національна політика як елемент геополітики:
підсумки і перспективи................................................................................... 109
Базилевич В.Д., Ільїн В.В. Сучасність у рефлексіях культури мислення:
методологічний аспект ................................................................................... 119
Гайдай Т.В. Макроекономічна фінансова нестабільність у вимірах
психологічно-поведінкового аналізу ............................................................ 126
Осецький В.Л. Теорія економіки знань у суспільному
цивілізаційному розвитку ............................................................................... 134
Фомичев І. Ю. Аксіологічні аспекти неформального управління
в сучасних умовах ........................................................................................... 139
Липов В. В. Ціннісне підґрунтя соціального капіталу і стратегії
глобалізації ....................................................................................................... 143
Пустовійт Р.Ф., Гаркавий С.Ф. Економічне розуміння збройних
конфліктів ........................................................................................................ 156

3
Шамрай В. В. Модернізація проти себе самої...................................................... 165
Ільїна А. А. Людина в системі трансформації цінностей: перспективи
нової антропології ........................................................................................... 171
Сакун А. В. Філософське знання в перспективах розвитку
сучасного мислення ........................................................................................ 177
Шашкова Л. О. Філософія перспективи: соціально-комунікативний
і аксіологічний потенціал ............................................................................... 181
Пилипенко Г. М., Прушківська Е. В., Литвиненко Н. І. Соціокультурні
чинники соціально-економічного розвитку України .................................. 190
Маслов А.О. Інформаційна та ринкова невизначеність і функціонування
державних фінансів ......................................................................................... 198
Зотова О. С., Скринник З.Е. Велике Невідоме: за романом Юр. Михайлова
«Реквієм» ........................................................................................................ 206
Скотний П. В. Синергетика і синергізм у контексті розвитку
практичних засад економічного процесу...................................................... 214
Кожем’якіна О.М. Аксіологія довіри в умовах глобалізаційних
змін сучасності ................................................................................................ 222
Ліпін М. В. Ідентичність у вимірах «фінансової цивілізації» ............................ 230
Ільїна Г. В. Люди, планета, прибуток: етика проти економізму......................... 238
Чистіліна Т. О. Міфологеми в українській економічній культурі ................... 241
Вознюк М. А. З історії банківської справи в Україні ......................................... 252
Олійник Н. Ю. Електоральна поведінка: вимір громадянської співучасті .... 259
Стефанків О. М. Фінансово-кредитні інструменти реалізації
інвестиційних програм публічно-приватного партнерства ...................... 265
Твердовська О. В. Інноваційний розвиток особистості в модифікаціях
інформаційного простору ............................................................................. 273
Комаха Л. Г. Економічна наука в аргументах «риторики економіки»:
«pro» і «contra» ................................................................................................ 279
Жеребило І. В., Олефір Є. А. Роль довіри до благодійних організацій
в Україні в контексті євроінтеграційних процесів ................................... 285
Войнаровська Л. І. Економічна антропологія як alter ego філософської
антропології ..................................................................................................... 303
Іванова Н. В. «Економіка щастя» в соціокультурному дискурсі .................... 311
Дяк Т. П. Аксіологічні параметри буття людини у викликах сучасності .......... 318
Бодрова Д. В. Інституційні механізми фінансової децентралізації
в Україні ......................................................................................................... 325
Комаринська З. М. Проблема збереження національної ідентичності
в умовах глобалізаційних викликів ............................................................. 334

4
Руденко І. І., Майстренко С. В. Чинник ментальності в економіці ................... 337
Кузьмінська Н. М. Економічні інтереси суспільства і державної влади
у світлі теорії суспільного вибору ............................................................... 349
Осецька Д. В. Фіскальна консолідація у світлі макрофіскальної теорії ............ 354
Гірник Є. В. Інновація як фактор розвитку соціального сектору ....................... 361
Лежан М. Конфліктна ситуація в Україні: виклики і перемоги
(на прикладі новітніх революцій) .................................................................. 366
Коник О. І. Перспективи вільної торговлі між Україною і ЄС:
контекст геополітики ..................................................................................... 371
Шпартько Т. В. Вплив міграційних рухів населення на міжнародні
політико-економічні зв’язки країн світу ..................................................... 378
Кузьмінська Ю. Р. Соціальний демпінг у країнах Європейського Союзу ........ 381
Юсупова К. О. Міграційна криза в Європі ......................................................... 384
Шароян Ф. А. Економічні наслідки міжнародної інтелектуальної міграції .. 387
Жеребило В. Д. Шевченко – модерний ................................................................. 396
Кузьменко Л. В. Інноваційна культура як чинник економічної діяльності ..... 406
Пасевич Д. І. Соціальна природа грошей ............................................................ 409
Белкін Г. В. Економічний вимір освіти в постіндустріальну епоху ................. 412
Чавдар Є. А. Функції, сутність і роль грошей у сучасній ринковій
економіці ......................................................................................................... 415
Рудов-Цимбаліст В. А. Філософія перемін у сучасному світі . .......................... 417

5
6
ІВАН ФРАНКО – ФІЛОСОФ І ЕКОНОМІСТ:
з нагоди 160-річчя від дня народження
і 100-річчя від дня смерті

7
 Михайло Антонович Скринник,
доктор філософських наук,
професор кафедри філософії
Національного лісотехнічного університету

ПРОБЛЕМА ЦІЛОСТІ УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ

У ТВОРЧОСТІ І. ФРАНКА:
кінець ХІХ – початок ХХ ст.

Основним завданням публіцистичної, літературно-художньої політичної

діяльності І. Франка стало витворення з українського народу нації, як суб’єкта
політичних процесів в Европі, що фактично означає ствердження цілості її
власного буття. Вікове бездержавне існування української спільноти було
внутрішньою причиною гальмування цього процесу, що знайшло вираз у
роздвоєносі буття як на рівні нації, так і окремої одиниці. На рівні нації воно
виявилося в служінні значної частини української еліти на користь тій імперії в
яку входила та чи інша частина української території. На рівні індивіда
дуальність буття виражалася в домінуванні прагматично-меркантильних потреб
над національно-культурними й соціально-політичними цінностями, зокрема,
мовою, освітою, національною самосвідомістю, політичними свободами,
міжнаціональною рівністю. Велику увагу Франко у цей період приділяє
вихованню постаті інтеліґента-борця, для якого ідеалом і справою життя є
служіння власному народові.
У Галичині осердям національно-політичного й культурного відродження
української нації став франківський період – від 80-тих років ХІХ ст. по 1905
рік, який для підросійської України знаменний послабленням репресій проти
українського слова. Це часи, коли відбулося переміщення «духовної столиці»
України з Києва до Львова, воно «втягло українське національне відродження в
епіцентр тих бурхливих процесів національного будівництва, якими у «вік
націоналізму» охоплена була вся Європа»1. Саме у Львові М. Грушевський, що
в 1894 році був запршений з Києва на посаду професора історії у Львіський
університет, починає роботу над науково-історичним обґрунтуванням ідеї
української державности в своїй «Історії України-Руси». І. Франко, репрезен-
туючи Молоду Україну як «національний, культурний і політичний україн-
ський рух» (М. Грушевський) кінця ХІХ – початку ХХ ст., працює над

                                                            
1
Забужко Оксана «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період». – К.:
Факт, 2006 – 156 с. – С. 24.
8
завданнями щодо формування в народу української самосвідомости через
свободу творчого самоствердження інтеліґента-борця як літератора, митця,
правника, учителя та завданням органічного поєднання національних
провідників з народом. Франко не сприймає поширене в цей період серед
творчої інтеліґенції модерністське світосприйняття, виражене «безсиллям щось
змінити в житті» з притаманним прагненням його адептів впиватись «своєю
нудьгою». Проте його збірка «Зів’яле листя» включає мотиви такого
сприйняття світу – вона пройнята тривогою, сумом, біллю душі, розпукою і
самотою: «Хто взнає, який я чуття скарб багатий / В ті вбогії вірші вкладаю? /
Ті скарби найкращі душі молодої / Розтративши марно, без тями, / Жебрак
одинокий, назустріч недолі піду я сумними стежками»2. Але на закиди в
декаденстві він відповідає віршем «Декадент», де пояснює песимістичні нотки
в своїй поезії усякому, хто вбачав у ній прояви декадентства: «Що в моїй пісні
біль, і жаль, і туга – / Се лиш тому, що склалось так життя. / Та є в ній, брате
мій, ще нута друга: – / Надія, воля, Радісне чуття»3. Ця «нута друга» є його
переконанням, що творчість поета має бути націлена на формування з народу
нації. Проте, не забуваючи раціональної доцільности – «Нам пора для України
жить!», Франко не обмежує творчість митця лише «каменярством» тобто не
зводить творчий процес до пропаганди ідеології. Про це свідчить пройдений
ним шлях творчої еволюції від «Каменярів» до «Зів’ялого листя» та
філософічних поем.
Репрезентована Франком «Молода Україна», як нова ґенерація інтеліґенції,
протиставила сформованому науковим раціоналізмом і позитивізмом
утилітаризму міжлюдських взаємин антиутилітаризм нового сприйняття світу,
що базувався на переосмисленні романтичного світобачення, яке виражало
занурення в особисті переживання, в традиції народу, звернення до міфів і
символів культури, протиставлення ідеалу і реальности. Неоромантизм
українських письменників, митців цього періоду (А.Чайковський, В. Стефаник,
І. Труш, О. Новаківський, М. Бойчук та ін.) своєю творчістю стверджував
органічність і цілість національного буття – буття нації як цілого і буття
окремої людини як «цілого чоловіка» (Франко).
Завдання по формуванню цілости українського буття, що по суті є
питанням національного будівництва, І. Франко формулює в «Одвертому листі
до галицької української молодежі»: витворити з етнічної маси народу
«українську націю» як «суцільний культурний організм». Проте, згідно з

                                                            
2
  Франко І. Я. Твори в 2-х томах. Т. 1. – К.: Дніпро, 1981. – С. 104. 
3
  Франко Іван. Декадент // Франко І. Я. Твори в 2-х томах. Т. 1. – К.: Дніпро, 1981. – С. 129.

9
Франком, процесу становлення нації як цілісного соціально-культурного
організму стоїть на заваді усталена в українстві починаючи з кінця ХVI ст.
роздвоєність буття окремої людської одиниці. Так, М. Сморицький у «Треносі»
перелічує православні роди української шляхти, що перейшли на латинство і
спольщилися, і кваліфікує цей перехід як велику національну втрату.
Роздвоєність українця у XVII–XVIII ст. виразно виявила себе у формі
колабораціонізму досить великої частини козацької старшини, а пізніше –
малоросійського панства, що вилилося в поділ української еліти Лівобережної
України на асиміляторів і традиціоналістів (З. Когут), а в Галичині з другої
половини ХІХ ст. – на москвофілів і народовців.
Питання цілості нації, яке підіймає Франко, на зламі століть було
актуальним не лише для українців, а й для всіх бездержавних націй. Зміст
роздвоєності буття бездержавного народу Франко окреслює у «Перехресних
стежках» через діалог двох євреїв – Вагмана та бурмістра. Вагман: «…ті ваші
нові жиди, асимілянти чи асимілятори, по моїй думці розірвали стару жидівську
душу на дві часті. Яка то стара жидівська душа? … Ви почали асиміляцію від
того, що викинули з серця всяку решту того громадського змислу, яким була
сильна наша нація. …Ви перестали любити своє плем’я, свою традицію,
пере-стали вірити в його будущину. З усього національного добра вам
лишилося тільки своє «я», своя сім’я, мов одна тріска з розбитого корабля. За
сю тріску ви вчепилися і пробуєте прикермувати її до іншого корабля, найти
іншу батьківщину, купити собі іншу, нерідну матір»4. Отож, згідно з Франком,
карму роздвоєності несе на собі не лише український народ, а й кожна
бездержавна нація.
У повісті «Перехресні стежки» відчутне переконання Франка, що
необхідним кроком до формування цілості нації є гармонійна пов’язаність
«індивідуального я» провідника нації, інтеліґента з народом, нацією. Власне
воно є наскрізним у Франковій творчості і надзвичай чітко постає у збірці «Мій
ізмарагд» та філософічних поемах.
У поемі «Іван Вишенський» Франко наголошує на роздвоєності
особистости, внутрішніх суперечностях у бутті героя поеми, які переривають
його гармонійний зв'язок з народом, що зрештою веде до духовної порожнечі,
марнотности власного буття. Духовна роздвоєність Вишенського стає
                                                            
4
  Франко Іван. Перехресні стежки // Іван Франко Мойсей; Перехресні стежки. – К. Наукова думка,
2001. – 384 с. – С. 306. (До окресленої Франком роздвоєності єврейської душі, що в цьому контексті
«перегукується» з українською, звертається О. Забужко в «Філософії української ідеї та
європейський контекст: франківський період». – С. 98–102).

10
показовою у його рефлексії над сенсом свого життя, тожсамістю, вибором,
своїм призначенням у світі.
Вишенський як історична постать – завзятий православний полеміст,
затятий противник унії східної та римської церков. Вишенський як герой поеми
Франка не є цілком тотожним за своїм суб’єктивним світовідчуттям,
переживаннями, духовним світом з Вишенським – реальною особою. Як
історична постать він виразник релігійно-філософського вчення ісихазму,
згідно з яким, людина має внутрішнє прагнення спокою, неусвідомлений потяг
до вічного, Бога, якого можна пізнати через «розумну молитву», умну. На
цьому моменті і побудована фабула поеми. За ісихазмом, тілесне «я» є
гріховною істотею, але має внутрішній екзистенційний центр – серце.
Звертаючись до нього, можна поєднатися з Богом і мати обоження. Шлях до
нього включає три необхідні щаблі: 1) очищення (звільнення від мирських
потреб, звичок, турбот тощо); 2) просвітлення душі божистим світлом;
віднайдення містичної досконалости, 3) обоження. Цей шлях веде до
віднайдення себе в Богові через злиття з Ним і є проривом в сферу
трансцендентного. Тому відречення від мирського життя для Вишенського як
реальної людини й так сомо для героя поеми виявляється доконечним.
Відчуження власного «я» від свого буття він сприймає як самоствердження, як
елемент на шляху обоження. Бувши фанатично відданим ідеалу аскези і
чернецтва покидає Україну і йде в монастир на святу гору Афон. Звідти в
іпостасі речника русько-української спільноти пише послання на батьківщину в
яких подає себе як мученика за гріхи України-Руси. Позиціонує себе її
ідеологічним наставником, учителем і пророком, що хоче відвернути Русь-
Україну від «облуд» латинства, ошуканства владик і настановити русинів-
українців, на його переконання, на істинне християнство. Його суспільно-
релігійний ідеал – первісна християнська община в якій нема релігійної
ієрархії, влади, науки, латини, «Аристотелів та Платонів». У якості
войовничого полеміста він по суті виражає протистояння двох світобачень у
русько-українській еліті кінця ХVI–початку XVII ст. Вони репрезентовані, з
одного боку, цінностями польсько-литовської еліти, а, з іншого – цінностями
візантійського православ’я, які, зрештою, вилилися би в ізоляцію України від
европейської культури, шкільництва, науки, літератури.
В основі поеми лежить факт сходження аскета Вишенського на «останній
ступінь» власної досконалости, адже згідно з ісихазмом, він порвав усі зв’язки
зі світом, «поборов бажання тіла» й при цьому «чує і силу і охоту в очі вічності
глядіть» і в пустельницькій печері прагне сповнення найвищого «бажання
вічного спокою».

11
 Якось у печері його постійні думки про вічне перериває павук на павутині,
який ніби засвідчує, що аскет так і не звільнився від болей і радостей життя.
Старець підняв руку, щоб зірвати павутину, але не зміг: «Може з Божого наказу
сей павук тут сіть мотає…?». Онде замоталася у павутинні муха. Знову підіймає
руку, аби її увільнити: «Серце в старця тріпотілось, та рука не піднеслась».
Спинила думка, що павук, як і все живе, спроможний на виживання лише через
власний труд, отож життя має свій самостійний хід, а чи не гріх у нього
втручатися? Уночі проймаючий холод наводив на грішні думки й зродив
сумніви: «Бачилось, і Бог у небі / вмер, один лиш чорний демон / тепер паном у
вселенній / і гуляє, і реве»… А вранці «заблисло сонце / щезли демони півночі, /
уляглись вітри скажені, / теплотою подиха». І «в путах сумніву», що породжує
зневіру, сплило на думку питання грішне: може «душа, і її віра, / і сам Бог – то
тільки витвір / тої дрібки теплоти?»5. Ще більшого сум’яття його зболеній душі
і серцю додали спомини про Україну, ніби занесені вітром у печеру разом з
пелюстками цвіту і запахом вишні. Ще й лист з України, де посланці, вбачаючи
в ньому незламного борця за кращу долю України, благають повернутися й
допомогти батьківщині. Знову внутрішньо роздвоєний старець Іван стоїть
перед вибором – що миліше: порятунок України чи власне спасіння? «Що сей
лист і що сей голос?.. / Старця Йвана вже немає, / він умер, умер для всіх... Що
мені до України? / Хай рятується як знає, – / а мені коли б самому дотиснуться
до Христа»6. І все ж думки і сумнів гризуть душу, адже лист був останньою
ниткою, яка єднала його з життям, теплом і сонцем – це в них він побачив був
Бога. І враз відкрилося: істина – це єднання зі своїм народом, батьківщиною, а
тому треба вернутися до нього й жити його життям. Проте барка з посланцями
вже відплила в Україну. Старий відлюдник Іван у відчаї знову взявся до
молитви: «Все віддам, готов як грішник, / вічно у смолі кипіти – / лиш тепер
зроби для мене / чудо: барку заверни». Відхід барки в поемі є матеріалізацією
внутрішньої роздвоєності і символом відходу старця Івана у вічність,
сповненням його заповітної мети, яка обернулася апогеєм особистого каяття у
зробленому виборі.
У поемі Франко піддав художній обробці внутрішній світ Вишенського
показавши, що віра в суб’єктивно привабливі умоглядні конструкції, які далекі
від реальності і від майбутнього батьківщини, не може замінити живильний
зв'язок із рідною землею, народом. Людина без внутрішньої тривкої основи, а
саме духовного субстанційного зв’язку з нацією, стає ніким. Роздвоєність
                                                            
5
Франко І. Іван Вишенський // Франко І. Я. Твори в 2-х томах. Т. 1. – К.: Дніпро, 1981. – 533 с. –
С. 400 – 431.  
6
Там само. – С. 425 – 426. 
12
індивідуального буття як антипод його цілости, стає запереченням сутности
буття і свободи у формі життєвої активності. Тому особистий вибір Вишен-
ського обертається відчаєм роздвоєної душі.
Історично підхід до буття як цілости був започаткований ще Парменідом:
Єдине як цілість буття є скрізь і в усьому. У Т. Аквінського Бог як буття є
всюди центром і вільно виявляє свою активність, а власне свободу. Те ж саме
розуміння буття Бога у філософії Спінози і Геґеля. М. Гайдеґер, застосовуючи
категорію присутності до реального індивіда, стверджує, що він кожен раз
виявляється у тому чи іншому способі бути. Тому присутність це завжди
можливість вибрати в своєму бутті самого себе. Індивід як сутнє може в
своєму бутті «вибрати» самого себе, а може втратити себе.
Франко, своє власне буття як цілість, виявляє своєю свободою, яка є
активністю, зумовленою його внутрішнім духовним світом, що виражає суб-
станційні прагнення народу, і цим стверджує центрованість свого буття: «Я
єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була». Ця Франкова
позиція як власне самоствердження проходить рефреном через його життя і
творчість.
Питанням розщеплення, розірваності буття тієї частини інтеліґенції, що
стояла на позиціях «малоросійства» та «москвофільства» і стверджувала, що
вона gente Ukraini natione Russi і переймається Франко у питанні цілості буття
спільноти та її української ідентичности.
Стимулом, що збурив ментальну енергію української інтеліґенції на межі
ХІХ–ХХ століть до формування органічности національного буття та
ідентичности все ж був романтизм. Пробуджене романтиками загострене
сприймання втрати національної особистісної основи та відхід від неї стає
актуальним і для неоромантичного життєбачення літературно-мистецької
інтеліґенції на зламі століть. Літературним означником втрати людиною
первісної основи власного буття у романтиків є зрада. Франко аналізуючи в
статті «Поет зради» (1897 р.) творчість А. Міцкевича зауважує в нього «нахил
до опису зради, втечі та відступництва» і переймається тим, що у великого
польського поета «зрада представлена не як якась провина чи злочин, не як
заперечення етичного, але часто як геройство, часом навіть як ідеал, оскільки
породжений найвищими патріотичними поривами»7, наприклад, в епопеї
«Конрад Валенрод». У поемі «Похорон» Франко задається питанням: чи можна
назвати зрадою служіння ворогові, яке за кінцеву мету має перемогу над ним за

                                                            
7
Франко Іван. «Поет зради» // Франко Іван. Мозаіка. Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т..;
Упоряд. З.Т. Франко, М.Г .Василенко. – Львів: Каменяр, 2001. 434 с. – С. 213. 
13
будь-яку ціну. Це питання у моральному плані певним чином боліло Франкові
особисто, адже виховувався він переважно на европейській (німецькій,
польській) культурі, був одним «із співзасновників Польської партії людової»,
упродовж десяти років був співробітником «Kuriera Lvovskiego», п’яту частину
творів написав польською мовою8.
Спробою проникнення у психологію дуальності душі провідника поне-
воленого народу є поема «Похорон», у якій поєднані лицар і людина з народу,
вождь як аристократ духу і плебей воднораз (зауважимо – плебей в очах
поневолювача), отож провідник має чути себе і левом і лисом. «Похорон»
читається як психологічне зануренням поета у свій суб’єктивний світ, свою
власну душу. З цього боку є цікавою розвідка Г. Грабовича у плані
проникнення у внутрішній світ Франка. Так, дослідник в аналізі феномена
зради, на основі звернення до архетипів колективного несвідомого «Персона» і
«Тінь», говорить про «несподівано тонкі й психологічно оголені риси Франка».
Що це «здебільша є несподіванкою, зазначає автор, вказує на гегемонію
редуктивістичних (популярно-громадських) і позитивістських («реалістичних»)
аксіом у рецепції Франка – і в його власній конструкції свого авторського
обличчя. А в тім саме в цій поемі («Похорон» М.С.), в її анатомізуванні
поставання й нищення тіні, ми бачимо весь драматизм і трагізм Франкового
пошуку самого себе»9.
Безумовно «Похорон» можна інтерпретувати як алегорію зустрічі автора
поеми з самим собою, тобто з власною Тінню. Проте, якщо йти за Юнґом, її не
можна знищити, незнання Тіні, її ігнорування веде до втрати особистістю
цілости, її Самости. Якщо людина прагне цілости власного Я, вона мусить мати
мужність визнати свою Тінь. У момент зустрічі Тінь нагадує про себе муками
безпорадності, «болю серця, й сумніву, й розпуки», розчарування, зневіри,
марнотности тощо. А в реальності це власне ті мотиви, які Франко з позиції
свого раціоналізму відкидає в творчості представників модернізму. Адже лише
усвідомлюючи власну Тінь можна тверезо проаналізувати: «Чи вірна наша, чи
хибна дорога?» / Чи праця наша підійме, двигне / Наш люд, чи мов каліка та
безнога, / Він в тім каліцтві житиме й усохне?»10. Для Франка це смислотворче
питання було визначальним у житті.

                                                            
8
Забужко О. «Філософії української ідеї та європейський контекст: франківський період». – С.112;
Якубець М. Із спостережень над мовою та стилем творів Івана Франка, писаних польською мовою
// Іван Франко і світова культура: матеріали міжнар. симпоз. ЮНЕСКО. Львів, 11 т- 15 верес.
1986 р.: У 3 кн. – К.: Наук. Думка, 1990. – Кн. 1. С. 129. 
9
  Грабович Григорій. Тексти і маски. – К.: Критика, 2005. – 312 с. – С. 134. 
10
 Франко Іван. Похорон // Іван Франко. Твори в 2 т. – С. 399. 

14
 Франко у «Похороні» ставить питання якими мають бути взаємини між
вождем і народом? Чи може бути морально виправданим, що Мирон зрадою
привів своє військо до поразки? Чи є виправданим те, що вояки «погибли як
герої / І мученицький прийняли вінець. / Їх смерть життя розбудить у народі. /
Се початок борні , а не кінець. …Їх смерть будущі роди переродить, / Вщепить
безсмертну силу – ідеал»11. Чи можуть бути виключно моральними способи
прищеплення ідеалу свободи всьому загалові й чи має він у цьому потребу? Й
чи можна називати зрадою служіння ворогові задля перемоги над ним у
майбутньому? Це питання на які поема не дає відповіді.
Франкові найгостріше болить той вимір зради, до якого зверталися
романтики: це втрата людиною субстанційного стрижня, яку вони позначають
через смисло-образ «блуд». На рівні персональної ідентичности «блуд»
асоціюється зі втратою себе, блуд стосовно національної ідентичности означає
втрату особистістю свого національного буттєвого призначення – бути
українцем, тому його можна назвати буттєвим.
Іван Франко сюжет блукання використовує у повісті «Перехресні стежки»:
«Ходжу й ходжу, всюди однаково, а кінця нема. … Ледво-не-ледво виплентався
на гостинець, а тут знов та сама біда. Сюди гляну – рівно і кінця не видно; туди
гляну – знов рівно і кінця не видно. Куди йти?»12. Доречи зазначимо, що в
романтиків людина починає блукати в заклятому, блудному місці, що стає
символом усієї України. Так, у Квітки-Основ’яненка таким непритомним
місцем є Конотоп, у Гоголя – хата, ярмарок, хутір сотника, Україна. У Франка
як і в романтиків символом блудного місця є вся Україна: «Отсей старий, що
зблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного
шляху і не знає в якій бік йому додому, чи ж се не символ усього нашого
народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій
шлях, і стоїть мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і
будущим…»13. На жаль, і в ХХІ столітті Україна все ще продовжує стояти між
минулим і майбутнім.
Заклик творчої інтеліґенції до пробудження народу, що впав у
«летаргічний сон» властиві на зламі століть як для наддніпрянської так і
галицької України. Це й болісне до розпачливости душі звернення П. Куліша у
«Псалтирній псалмі»: «Народе мій, недоуку латинський, / Товаришу

                                                            
11
Франко Іван. Похорон // Іван Франко Мойсей; Перехресні стежки. – К. : Наукова думка, 2001. –
С. 391 – 392.  
12
  Іван Франко Перехресні стежки // Іван Франко Мойсей; Перехресні стежки. – К. : Наукова думка,
2001. – С. 232. 
13
Там само. – С. 233. 
15
московської темноти! / ...Народе мій! Що нам тепер почати? / Невже вовіки
будеш спати й спати? / Народе мій! Прокинься на хвилину / Та подивись по-
людськи на Вкраїну»14; й заклик Кассандри Лесі Українки «Прокинься, Троє!
Смерть іде на тебе!» й гірка стурбованість І. Франка: «Народе мій, замучений
розбитий, / …Невже тобі на таблицях залізних / Записано в сусідів бути гноєм, /
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?»15.
Головне життєве завдання Франко у становленні цілості буття вбачав у
створенні умов для формування народу як політичної нації, яка в майбутньому
стане суб’єктом в історичному поступі Европи. В листі «До галицької
молодежі» накреслив практичні кроки в напрямі здійснення цього ідеалу.
Важливою умовою в досягненні ідеалу він вважав наявність неординарних
духовно зрілих творчих особистостей, які б запалювали людність до
політичного самоствердження. Себе Франко скромно називав одним з рядових
будителів, «каменярів» й у вірші «Сідоглавому» свою заповзятливість на шляху
до політичного ствердження нації образно порівняв з собакою: «Ти, брате,
патріот. / А я собі собака. / Ти, брате, любиш Русь, / Як хліб і кусень сала, – / Я
ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала»16. Неодмінною рисою «будителя», за
Франком, є наявність «духу, що тіло рве до бою», який є суб’єктивним виявом
ідеалу. Своє бачення ідеалу як духу, що виражає кінцеву мету в
самоствердженні нації, він формулює у статті «Поза межами можливого:
«Усякий ідеал – се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично
легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на
око лежать поза межами можливого. …Такі ідеали можуть повставати, можуть
запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших
зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і
терпіннях»17.
Проте ідеал є лише одним із багатоаспектних моментів у змісті духу. В
інтерпретації поняття духу у Франка виразно виявна внутрішня дихотомія:
позитивістський раціоналізм, з одного боку, та поетичний романтизм – з
другого. З позиції позитивізму та матеріалізму він інтерпретує дух як
універсалію культури у такий спосіб: «той дух, та духова зв’язь, то не що інше
як природна причиновість, внутрішня діалектика розвитку, котра з

                                                            
14
 Куліш Пантелеймон. Твори. В 2-х т. – К., 1989. – Т. 1. – С. 184–185.
15
Франко Іван. Мойсей // Франко Іван. Твори в 2-х т. Т. 1. Поезія. – К. : Дніпро. – С. 440.
16
Франко І. Сідоглавому // Франко Іван. Твори в 2-х т. Т.1. Поезія. – К. : Дніпро. – С. 129–128.
17
Франко Іван. Поза межами можливого // Франко Іван. Зібр. тв. у 50 т. Наукові праці. – К.: Наукова
думка, 1986. – Т. 45. – С. 284.
16
найрізнородніших частей творить одноцільну єдність»18. Наука «мусить
признати, що матерія і сила – одно суть. Що дух і тіло – одно суть»19. Дух як
соціософська категорія розкриває у Франка свій зміст через поняття
«національна свідомість», «національний ідеал», «національна ідея»,
«національна ідентичність», які посутньо є виразом духовної культури народу
як суспільного об’єктивного духу, те, що романтизм називав «духом народу».
На рівні ж особистості дух як вияв культурного життя народу переживається
людиною у формі духу-ідеалу.
З другого боку, у філософічних поемах Франка Дух є вияв Бога, що
осягається як вчуттєвлення людиною Вищої трансцендентної сили: «І я встану
ясний, чистий, / І почую в собі силу / І безмірну духу владу, / І перед найвищим
Духом / В пориві любові впаду»20. Тут трансцендентний Дух розкриває свій
зміст у формі екзистенціалів людського буття як-от: «життя – смерть», «добро –
зло», «справедливість», «правда», «свобода», «самотність» тощо. Вони,
говорячи словами Франка, є «божеським в людськім дусі».
Знаменно те, що Франко наголошує на історіотворчій ролі суб’єктивного
духу-ідеалу, «вічного революцйонера», який притаманний натурам з високими
духовними пориваннями, будителям, здатним вести за собою «міліони»: «Деякі
люди – мов грім, що стріляє всю землю в посадах, / Страшить дітей і жінок, та
освіжає весь світ; / Або мов блискавка, що розбиває дуплавого дуба, / Та
міліони ростин озоном розвеселя»21. Стосовно ролі суб’єктного фактора в
соціально-політичному житті нації, що «Словом сильним, мов трубою, /
Міліони зве з собою. – / Міліони радо йдуть, / Бо се голос духа чуть», Франко,
як справедливо зауважує О. Забужко, «постає безперечним спадкоємцем
романтичної філософії історії»22.
Романтична історіософська канва твору виразно проглядається у поемі
«Мойсей» – обраний Богом народ Ізраїль торує призначений йому складний
тернистий шлях до самого себе. На цьому шляху він виявляє «непохитне
завзяття», що пхає його до обіцяного власного царства. Адже «В нім самім його
керма і власть, / В нім самім ота сила, що назначує місце йому, / Що його
сотворила». Вже спливає сорокалітній термін визначеного Богом пустельного

                                                            
18
  Франко Іван. Кілька слів о тім як упорядкувати і провадити наші людові видавництва // Франко
Іван. Зібр. тв. у 50 т. – Т. 45. – С. 188.
19
Франко Іван. Кілька слів о тім як упорядкувати і провадити наші людові видавництва // Франко
Іван. Зібр. тв. у 50 т. – Т. 45. – С. 189.
20
Франко Іван. Страшний суд. // Франко Іван. Зібр. тв. у 50 т. – Т. 3. – С. 182.
21
Франко Іван. Стріли. XIV // Франко Іван. Твори в 2 т. Т.1. – С. 242.
22
Забужко Оксана «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період». –
С. 88.
17
блуду й має настати час повного прозріння, коли народ остаточно вичавить із
себе раба, що вріс у нього за часи вікової неволі.
Народ Ізраїль після сорокарічного подвигу, що втілився в пустельні
поневіряння раптом – «на межі Канаана» – впав у повну зневіру й ніби
перевтілився у «кочовисько ледаче» і не хоче «верхи перейти» та ввійти в
обіцяний край. Уже не гріє його «Те незриме, несхопне, що все / Поміж ними
горіло, / Що давало їм смисл життєвий, / Просвітляло і гріло»23, котре будило
натхнення і давало сили виживати попри всі незгоди й випробовування які він
мав пройти. Народ Ізраїль стомився, зневірився й тепер не йме віри пророку.
Усе ж поки народ не усвідомив власного призначення, він потребує
зовнішніх впливів з боку особливих людей, які наділені даром переконувати й
вести за собою. Коли ж гебреї зневірились у провідникові, тоді Мойсея
заполонила самота, вона обгорнула душу й наповнила її тугою, зневірою,
пусткою й сумнівом. А сумнів здатний породжувати безнадію: «Що значить
безґрунтовій юрбі / Обіцяти свободу? / – Чи не те, що з землі вирвать дуб / І
пустити на воду?»24. Цей стан безнадії зумовив зустріч Мойсея, з власною
Тінню – витіснених в сферу несвідомого неприємних і неприйнятних для
свідомости ситуацій, переживань, сумнівів тощо (цей прийом, як зазначалося
вище, застосував Г. Грабович в аналізі «Похорону») – «темним демоном
відчаю». Як людина Мойсей приречений на внутрішню роздвоєність та сумнів.
Тепер він має одне завдання – вивести народ з «остовпіння тупого», щоби той
мав змогу далі йти до самодостатности, адже Мойсей не мислить власне життя
поза своїм народом: «Ти мій рід, ти дитина моя, / Ти вся честь моя й слава, / В
тобі дух мій, будуще моє, / І краса, і держава»25. У поемі, як і в «Каїні» та
«Похороні» присутній романтичний мотив жертовності, в ім’я свободи і добра
народу: Мойсей ціною власної смерти повертає гебреїв на дорогу, що
накреслена їм Богом. І коли втямили гебреї, що тим незримим, несхопним, «що
давало їм смисл життєвий», був не хто інший як їхній вигнанець Мойсей, якого
ледь не закидали камінням, тоді «безмежна скорбота лягла» на їхнє «затвердле
сумління». Для того, щоб «нетямучі раби» прокинулися «з остовпіння тупого» і
мали мужність та силу для здобуття свободи і нарешті ствердили цілість свого
буття і здобули свободу він (Мойсей) повернеться до них, але вже ідеалом-
духом, який «із номадів лінивих» «люд героїв сотворить».
Отже, згідно з Франком, цілість буття нації зумовлює цілість буття її
представників і навпаки, історично тривале бездержавне існування народу
                                                            
23
 Франко Іван. Мойсей. // Франко Іван. Твори в 2 т. Т.1. – С. 487. 
24
 Там само. – С. 472–473. 
25
 Там само. – С.462. 

18
розмиває його культуру, мораль, мову, що певним чином позначається на
індивідах. Отож внутрішня розірваність, дуалізм буття як пересічної людини,
так і виродження значної кількости еліти, в своїй основі спричинені віковим
перебуванням в імперіях, виявилися основним бар’єром на шляху народу до
власної самодостатности. Тому стрижневими в нової інтеліґенції Молодої
України, і зокрема Франка, стають питання взаємин «інтеліґенція – народ», та
духовна культуро-національна зрілість провідника-будителя народу як цілісної
особистости («цілого чоловіка»). У філософських поемах Франко робить
наголос на романтичній ідеї: надихає народ до свободи жертовність лицарів, що
поклали життя за його майбутню кращу долю.

19
 Ігор Іванович Бегей,
доктор політичних наук,
доцент кафедри соціальної роботи та суспільних дисциплін
Львівського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»

ЕТНОПОЛІТИЧНІ СЮЖЕТИ У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА

Іван Франко зростав і формувався у національно-культурницькому чотири-

кутнику: українському, польському, єврейському, австро-німецькому (четверта
сторона цієї геометричної фігури залишається за межами наукової розвідки).
Він вільно володів і заробляв собі хліб насушний трьома мовами: українською,
польською і німецькою. Це поодинокий приклад у світовій культурі. Також
добре знав ідиш.
Намагання українця Франка-політика сформувати трикутник українсько-
польсько-єврейського єднання вилилося у написання спільно з поляком Б. Чер-
венським і євреєм А. Інлендером першої «Програми галицьких соціалістів»
(1880 р.), що мала стати платформою для створення в Галичині інтернаціо-
нальної за характером робітничої партії [1, с. 449-453]. Справедливо відзна-
чити, що, так би мовити, інтернаціоналізм Івана Франка не обмежувався цим
трикутником. У середині 1880-х років він склав «Zarys programy dzialalnosci»
«Rusko-Polsko-Litewsko-Bialoruskiei» «Spolki Wydawniczej», яка мала діяти у
Вищій рільничій школі в Дублянах біля Львова. У проекті програми наголо-
шувалось: «Підставою спільної діяльності буде повна автономія і незалежність
окремих народностей, котрі в федеративному зв’язку здолають вибороти
якнайширші свободи і протистоятимуть усіляким централізаційним замахам так
з боку окремих партій, як цілих державних організмів» [2, с. 80]. Як бачимо,
йдеться не лише про видання літератури рідною мовою українців, поляків,
литовців, білорусів, але й про федеративний устрій їх політичного співжиття,
прихильником якого на той час ще був Іван Франко.
У 1878–1881 рр. Франко-публіцист входив до складу редакції, а де-факто
був редактором і автором найбільшої частини статей першої у Галичині соціа-
лістичної газети «Praca» і входив до складу організованого навколо неї польсь-
ко-українсько-єврейського комітету. Він тісно співпрацював і часто друкувався
в газетах «Przyjaciel ludu» (1886), «Kurjer Lwowski» (1887–1897), «Przegland
spoleczny» ( 1886), дописував до варшавських журналів «Prawda» та «Glos».
Серед літературознавчих праць письменника Франка резонансною була і
залишається стаття «Поет зради», де в контексті ідейно-політичної поведінки

20
польських демократів (людовців) до австрійського парламенту 1897 р. критич-
но оцінюється оспіваний Адамом Міцкевичем мотив зради як ознака патріо-
тизму за певних історично-політичних обставин [3, с. 201–214]. За цю статтю
Івана Франка звільнили з роботи в газеті «Kurjer Lwowski», його повсюдно
бойкотувала польська спільнота за нібито приниження своєї національної
гідності. Одним із небагатьох польських науковців, який з позицій історизму та
об’єктивізму намагався розглядати статтю Івана Франка на тлі тогочасних «га-
лицьких міжетнічних стосунків», залишається М. Купльовський [4, c. 70–78].
Для порівняння. Важко знайти приклади обурення представниками польської
громадськості паплюження українських національних почуттів, скажімо, у відо-
мій трилогії Г. Сінкевича.
Єврейська тематика в Івана Франка представлена різними жанрами: пое-
зією (вісім віршів з циклу «Жидівські мелодії»), прозою («Борислав сміється»,
«Boa constriktor»), поетичними перекладами (уривок з поеми чеського поета
Ярослава Врхліцького «Бар-Кохба», вірші Розенфельда Моріца «Моя пісня»,
«Пісня робітників»), мемуаристикою («Мої знайомі жиди») і науковою публі-
цистикою («Семітизм і антисемітизм у Галичині», «Жидівська держава»). На
жаль, вона, як польська й українська, збіднена не лише у цензурованому
комуністичною владою 50-томному зібрані твори великого Мислителя, а й у
сучасних українських виданнях. Залишається сподіватись, що у майбутніх
збірках (а може, вартувало б це зробити окремою) вона буде представлена і
такими працями Івана Франка: рецензії на «Енциклопедію юдаїстики», п’єсу
Г. Зудермана «Загибель Содоми», «Мозес Мендельсон – реформатор жидів-
ський», «Питання жидівське», «Жиди про жидівське питання» та іншими.
За всієї пильної уваги до польських і єврейських проблем Іван Франко
розглядав їх передусім у контексті вирішення українського питання. Про кожну
із цих сторін трикутника окремо, особливо українськими дослідниками
(Р. Горак, Я. Грицак, І. Чорновол, П. Чорновол, З. Франко, Й. Лось, Ф. Медвідь)
написано чимало. Але саме такий ракурс політично-літературної спадщини
Каменяра висвітлено недостатньо. Це, а також доцільність проекції бачення
українсько-польсько-єврейських взаємин Франком на сьогодення визначає
актуальність статті.
Метою дослідження є аналіз поглядів Івана Франка на міжнаціональні
взаємини галицьких українців, поляків та євреїв, їх висвітлення, характеристика
і оцінка в його політичній та літературній спадщині.
Підвищена увага Мислителя до польської та єврейської тематики поясню-
ється національним середовищем, у якому він провів усе своє життя. А воно
було таким. Загальне національно-етнічне співвідношення населення Галичини

21
(Східної і Західної) до кінця австрійського панування, за даними знаного
українського історика М. Кордуби, було таке: українці – бл. 65%, поляки –бл.
20%, євреї – бл. 10% [5, с. 22].Сучасний польський дослідник Марек А.
Копровський змальовує дещо іншу національно мапу краю станом на час
розпаду Австро-Угорської імперії. У 1918 році на території понад 70 тисяч
квадратних кілометрів, на якій Західно-Українська Народна Республіка
проголосила свою владу (Східна Галичина, Північна Буковина, Лемківщина,
Закарпатська Русь), проживало 6 млн. населення, з яких 71% – українці, 14% –
поляки, 62% – греко-католики, 6% – православні, 18% – католики, 13% – юдеї.
Він також подає міжетнічну статистику окремо на території 45 тисяч квад-
ратних кілометрів, де на його думку, поширювалась фактична юрисдикція
ЗУНР: 75% – українці, 12% – поляки, 11% – євреї і 2 відсотки інших [6, c. 47].
Іван Франко помер за два роки до краху Австро-Угорської монархії. Отже,
за його життя міжетнічне співвідношення в Галичині було близьким до наве-
деного вище. Як бачимо з нього, українці Східної Галичини становили приблиз-
но дві третини всього населення краю. Але попри те, що поляки і євреї пере-
бували у значній меншості, їх фактичний вплив у всіх сферах суспільного
життя був навіть більшим, ніж обернено пропорційним.
Австрійські закони про місцеве самоврядування 1866 року повсюдно
надавали перевагу польському елементу. Призначений у вересні того ж року
намісником краю А. Голуховський упродовж одного року (!) провів докорінну
реорганізацію системи управління і майже повністю усунув австрійських
чиновників (!) з державних установ Галичини. Ті з них, які хотіли залишитись
при владі підкреслено демонстрували «знання польської мови, а самі вчать цю
мову цілими днями й ночами» [7].
Куріальна система виборів, майновий ценз, ценз походження, формування
виборчих округів на користь поляків забезпечували відчутну перевагу
польським шляхетсько-консервативним колам у Галицькому сеймі. Так, якщо у
1861 році українці зуміли вибороти у ньому 46 мандатів із 150, то у 1867 р. –
38, 1870 році – 32, 1876 році – 14, 1883 р. – 9, 1889 р. – 16, 1895 – 11 [8, с. 77].
Характерним є такий приклад. На початку XX століття повітова рада
Турківського повіту (тепер Турківський район на Львівщині), у якому 90
відсотків населення становили українці, складалася з 24 поляків та євреїв і
лише двох українців [9]. Мінімізація українського представництва в органах
місцевого самоврядування, сеймі, Державній Раді монархії сприяло і фальшу-
вання виборів на польську користь. Його жертвою став також Іван Франко,
який безуспішно висувався до австрійського парламенту в 1895 і 1897 роках.
Цікавим і дещо кумедним є випадок, який трапився з Іваном Франком під час

22
виборчої компанії у готелі містечка Добромиль на Прикарпатті. Тут йому
поцупили єдині черевики, щоб зірвати його зустріч із виборцями [10, с. 226].
Іншого разу Іван Франко зупинився в будинку свого одногімназійника, єврея з
походження, добромильського адвоката Ісака Тігермана. Прихильники поль-
ського кандидата в посли до Державної Ради заблокували цей будинок і не
давали українському кандидатові можливості вийти в місто для бесіди з меш-
канцями [11, с. 197]. Але були ще не приємніші епізоди передвиборної ком-
панії Івана Франка. Так, одного разу йому разом із своїми помічниками Адамом
Коцком і Лесем Мартовичем після передвиборного мітингу довелося кілька
годин під рясним дощем переховуватися від жандармів у житі [12, с. 143]. Одне
слово, до кандидата на посла до парламенту Івана Франка польсько-австрійська
влада застосовувала повний набір виборчої «демократії»: особисті погрози,
переслідування, шантаж, затримання, цькування, арешти і побиття довірених
осіб, заборона зібрань, підкуп виборців.
Польськомовними стали Львівський університет і більшість освітянських
закладів. Так, якщо у 1848 році українці становили 39% числа студентів Львів-
ського університету, то у 1867 році вже 23%, а на початку XX століття менше
ніж 20 відсотків. Та і ця кількість українців серед студентів досягалася завдяки
богословському факультету, де здебільшого навчались українці [13, с. 129].
Перед доктором філософії Віденського університету, почесним доктором
Харківського університету Іваном Франком поляки зачинили двері Львівського
університету, іменем якого названо навчальний заклад.
Євреї впродовж віків були однією з найчисельніших національних меншин
на етнічних землях України. Так, напередодні Першої світової війни Буковина і
Закарпаття були найбільш густонаселеними євреями у світі регіонами, а у
Східній Галичині вони були третьою за чисельністю національною групою
після українців і поляків. На 1910 р. кількість галичан юдейського віроспові-
дання становила 657 640 осіб [14, с. 81–82]. Але, незважаючи на те, що тут
євреїв проживало майже у 8 разів менше, ніж українців, за фактичним впливом
у більшості сфер суспільного життя, вони перебували на другому місці після
панівної нації – поляків. А в економічній і торговельній сферах євреї часто
виходили на перший план.
Так, за даними перепису 1900 року лише 1,4% українського населення
Гали-чини було зайнято у промисловості. Водночас цей показник становив
серед поляків 8,6%, а серед євреїв 26,4% [15, c. 129]. До середини 70-х рр. XIX
століття через відсутність банків збіднілі галицькі селяни змушені були брати
гроші в борг переважно у євреїв-шинкарів по селах та крамарів у містах. Річні
відсотки становили від 150 до 500 (!). Ситуація дещо змінилася в останній
чверті XIX століття.

23
 На межі XIX і XX століть кристалізуються національно-державницькі
прагнення спільноти євреїв, а їх політичний рух набуває сталої тенденції до
організаційного усамостійнення. Сказане ілюструється виданням у 1896 році
книжки австрійського журналіста, єврея Теодора Герцля «Der Iudenstat»
(«Єврейська держава»), постулати якої стали програмними в осучасненні
сіонізму, відновленні єврейської національної держави. Через століття потому
ізраїльський учений Ш. Авінері так оцінив її значення: «Герцль першим
здійснив пролом у європейській та світовій суспільній думці, перетворивши
національне вирішення єврейського питання з теми, яка обговорювалася на
сторінках провінційної періодичної преси… в проблему, яка зацікавила широкі
кола в усьому світі [15]». Відбулося це майже миттєво – вже наступного року
після виходу праці Т. Герцля у Базелі перший сіоністський конгрес за участі
представників Галичини виробив програму, в якій ставилась мета і окреслю-
валось завдання утворення єврейської держави у Палестині. З того часу сіонізм
є важливим і невід’ємним чинником геополітики. А Іван Франко був «най-
кращий у той час знавець єврейського питання в Галичині» [17, с. 48].
Висвітлення власних спостережень і оцінок українсько-польсько-
єврейських відносин Іван Франко починає зі свого навчання у Дрогобицькій
гімназії (60-ті роки XIX ст.). Згадуючи про регулярні бійки між старшими
гімназистами і місцевими євреями, він зазначає, що їхніми ініціаторами були
здебільшого поляки. В україно-польських історико-літературних дискусіях
єврейські гімназисти в основному займали сторонню позицію, хоча окремі з
них записувалися на заняття з української мови та літератури [18, с. 335–347].
Цікаво, що таку нейтральну позицію більшість єврейських партій і діячів
займали в українсько-польському протиборстві періоду ЗУНР і українсько-
російському – за часів УНР.
На межі 70-х і 80-х років XIX ст. Іван Франко ініціював створення
українсько-польсько-єврейської соціалістичної партії. Як уже зазначалося, він
разом із польським поетом Болеславом Червєнським і Адольфом Інлендером
склали Програму для соціалістів Галичини. На основі окремих положень праць
Ф. Лассаля, «Маніфесту комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Капі-
талу» Маркса вони прагнули «утворити сильну робітничу партію, організо-
вуючу пролетаріят польський, український і єврейський» [19, арк. 11–13].
Значну увагу в документі творці програми надавали проблемі ставлення до
держави, наголосили на необхідності забезпечити доступ робітників і селян до
виборних органів влади. Основний лейтмотив документа: «Повсюдне право
вибору і виборності до парламентських органів, як центральних, так і провін-
ційних, і общинних,… прямих виборів і таємного голосування» [1, с. 450].

24
 Каменяр заперечував «панування загарбницьких урядів над народами
польським і українським». У документі відзначено, що «немає народів вищих і
нижчих: усі є рівними і мають рівне право на вільний розвиток». І. Франко,
Б. Червенський, А. Інлендер наголошували на тому, «щоб польський і
український народи здобули незалежне національне існування», проте «партія
не може мати нічого спільного з партією, яка прагне до відбудування Польщі
епохи Ягеллонів “від моря до моря”». Найкращий устрій для майбутньої
держави, на думку Івана Франка, – «якнайширша федерація» [1, с. 451].
Однак проект Івана Франка створити українсько-польсько-єврейську
партію з різних причин не був реалізований. Більше того, згодом вони з
А. Інлендером стали опонентами з єврейського питання, про що дізнаємося із
статті Івана Франка «Семітизм і антисемітизм у Галичині». А ще більше
Франко розчарувався у спільній з поляками боротьбі за соціальне і національне
визволення.
Натомість Іванові Франку дався інший партійний проект – Русько-україн-
ська радикальна партія (1890 р.). У її першій політичній програмі відзначено,
що РУРП змагає «у внутрішній політиці Австрії до правдивого автономізму,
котрий би бачив силу монархії в якнайкращім культурнім і національнім
розвою провінцій і народностей…» [20, с. 20] Наголосимо, що Іван Франко
виступив проти внесення у програму партії положення про необхідність поділу
Галичини на українську і польську. Свою позицію він мотивував тим, що разом
із поділом Галичини українці втратять союзника в особі польського селянина в
боротьбі з найбільшим соціальним і національним гнобителем – польською
шляхтою [21, с. 2]. Незабаром Іван Франко усвідомив марність такої співпраці
для україн-ської справи і, мабуть, зрозумів, що за відновлення української
державності треба боротися так само беззастережно, як це роблять поляки в
боротьбі за польську. Адже радикалізація «національної програми» РУРП
відбувалася на тлі національної консолідації польських соціалістів. Сучасні
науковці відзначають, що в той період «дедалі відчутнішою ставала тенденція
до консолідації польських політичних сил різного ідейного спрямування на
національній основі» [22, с. 153]. В одній із статей того періоду Іван Франко
писав: «Наша соціальна боротьба в Східній Галичині… затруюється
дволичністю та фарисейством національних відносин. Неперерваним рядом
тягнуться в Галицькій політиці факти, де польські демократи, навіть людовці,
навіть соціал-демократи ідуть рука в руку із шляхтою “з народових оглядів”…
Ми чуємо чим раз виразніше, що проти нас стоїть уся польська нація, всі її
верстви, від шляхти і магнатерії аж до репрезентації організованого
пролетаріату» [23, с. 148].

25
 Ще одна причина суперечностей випливала з різного бачення україн-
ськими і польськими діячами майбутніх кордонів відроджених Української і
Польської держав. Поляки прагнули до відновлення своєї державності в межах
«історичної Польщі», що, зрозуміло, увічнювало б перебування в її складі
споконвічних українських земель, загарбаних нею в XIV–XVII століттях.
Природно, що більшість українських політиків не могли і не хотіли погодитися
з такою постановкою питання, а тому пропонували полякам відроджувати
власну державу на своїй етнічній території. Проти «історичного» підходу у
справі польського державотворення, а отже, ]] вирішення національного питан-
ня, рішуче виступили і наддніпрянські, і наддністрянські мислителі. М. Драго-
манов запропонував натомість «етнографічний» принцип його вирішення.
Категоричним був Іван Франко: «Ми мусимо протестувати проти відбудування
історичної Польщі будь-якій формі: чи шляхетській, чи навіть демократичній,
бо ми знаємо дуже добре, що всяка Польща в давніх границях значить для нас
майоризацію, притиск, упослідження і винародовлення». [24, с. 282]. Подальше
панування Другої Речі Посполитої та комуністичної Польщі на українських
землях повністю підтвердило це передбачення Франка.
Одним із тих сучасників Івана Франка, який не бачив державницької
перспективи євреїв? був визначний теоретик і лідер австрійських соціал-
демократів Отто Бауер. Він стверджував, що євреї не є історичною нацією, а
«капіталістичне суспільство взагалі не дає їм збереження як нації» [25, с. 84].
Протилежну позицію займав Іван Франко, як провідний ідеолог РУРП він за-
значав: «Радикали не є антисеміти. Говоримо се ясно і одверто. Ми не є воро-
гами жидів для того, що вони жиди, що походять з Палестини» [26, с. 9–15].
Разом з тим він стверджував, що партія не може погодитись із соціально-
економічним гнобленням простого люду, яким займаються багаті євреї.
Як вже зазначалося, програмні засади сіонізму виклав Т. Герцль у праці
«Жидівська держава». Ще за чотири роки до друку цієї книги Іван Франко мав
зустріч з її автором у Відні. Під час неї він сказав Герцлю таке: «Lуже мені
подобається панова ідея відбудови єврейської держави…, оскільки є вона на-
чебто рідною сестрою нашої української ідеї-відродження української дер-
жави» [27, с. 334]. На саму ж книжку Іван Франко відгукнувся рецензією з
такою ж назвою, в якій з певними застереженнями поставився до запропо-
нованих концепцій і способів творення єврейської держави. Однак, на відміну
від багатьох своїх сучасників, однозначно визнає євреїв окремим народом, який
не вирішить свого національного питання, поки «не здобуде свого власного
краю, своєї власної землі, щоб міг сам на себе працювати, плекати свої традиції
і почуватися господарем у себе дома». І робить пророчий висновок про те, що

26
план утворення єврейської держави «має перед собою беззастережне майбутнє,
якщо теперішнє покоління виявиться ще не дозрілим для того, то мусить з
часом дочекатися молоді, яка захоче і зможе його виконати» [27, с. 332–334].
Через півстоліття Франкові передбачення матеріалізуватися.
У рецензії «Жидівська Держава» Іван Франко також продовжив роз’яс-
нення свого розуміння семітизму та антисемітизму в Галичині, викладеного ще
десятиліття перед тим у польському часописі «Przeglond Spoleczny» і пере-
кладеного українською мовою у 1913 році. Стаття є однією з найґрунтовніших
студій єврейської проблеми в тогочасній українській публіцистиці і написана
на широкому фактологічному матеріалі. У ній Франко відреагував у руслі
широкої полеміки на писання єврейських журналістів Носсінга і Ліппе про
особливе гноблення і безправне становище євреїв в Австро-Угорській імперії.
Передусім Іван Франко закликає сторони полеміки до єдиної методології
розгляду цієї проблеми, а саме: права і обов’язки мають бути однаковими і для
євреїв, і для українців, і для поляків; учасникам полеміки слід дотримуватись
єдиної етичної міри; брати до уваги і суспільно-економічні і суспільно-релігійні
відносини, керуватися фактами замість непідтверджених звинувачень. Він
визнає, що у внутрішньоєврейські справи неєвреї не мають права втручатись,
«натомість у справах, що доторкають обопільних відносин між євреями і
неєврейськими народами, мають обі сторони, євреї і неєвреї, не тільки право,
але є обов’язок робити все, що можна для вияснення фактичного стану речей,
для вказання його хиб і можливих способів заради» [28, с. 317].
Однак єврейські полемісти переважно зауважували і наголошували на
кривдах завданих неєвреями євреям і замовчували кривди євреїв неєвреям.
Франко ж відверто вказав на причини проявів антисемітизму: перекидання
євреїв на бік народу переможця, гноблення разом з ним поневоленого народу,
зосередження в їхніх руках більшої частини промислу і майже всієї торгівлі,
лихварство, «нечесна конкуренція індивідуальна», «не перебирання в спосо-
бах» для досягнення мети, часто огидний визиск людей і виснаження земельних
наділів, ухилення від виконання громадянських обов’язків... При цьому Іван
Франко рішуче заявляє: «Жодна релігія, жодне переконання, жодна раса і
жодна народність не були і не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким
предметом були й лишається на все тільки всякий утиск, усякий визиск і всяка
облуда» [28, с. 315].
Як політичний і громадський діяч Іван Франко був доволі стриманим і
коректним в оцінці підприємницької діяльності євреїв. Значно відвертішою,
образнішою постає їхня підприємливість у його художніх творах, присвячених
становищу українських робітників і ролі євреїв у соціально-економічному

27
розвитку в Бориславсько-Дрогобицькому промисловому районі Галичини.
Після винайдення ефективного способу очищення нафти та її широкого
застосування у промисловості у цей район почав злітатиcя «слизький, влізливий
елемент жидівський, мов вода під час повені, вдирався у всі закутки, всі
шпарки, кишів, немов тисячі хробаків, показувався всюди, де його ніхто не
надіявся. Докладне знання простого люду, умілість використовувати його,
ошукувати в дрібницях на кожнім кроці – надавали жидам велику перевагу»
[29, с. 400]. Опираючись на праці Івана Франка та інші джерела, М. Шестопал
приходить до висновку, що особливістю експлуатації корисних копалин і
промислового комплексу Бориславсько-Дрогобицького комплексу було те, що
первісне нагромадження капіталу на західноукраїнських землях «відбувалося
не в руках українців, а в руках їхніх інонаціональних і, зокрема, єврейських
експлуататорів» [30, с. 93].
Але й у ролі письменника Івана Франко шукає стежку до порозуміння між
двома народами – українським і єврейським. Виразниками такого прагнення в
його повісті «Петрії й Довбущуки» змальовані прогресивні інтелігенти-
українець Кирило Петрій і єврей Ісаак Бляйберг. Та благородні заклики другого
до своїх одноплемінників не нищити, не підкопувати добробут гостинних
українців з допомогою споювання і лихварства, не дивитись на них з погордою,
на жаль, знайшли відгук не всіх євреїв. Їх розлючений натовп, керований
рабином, спочатку заплював і зганьбив проповідника єврейсько-українського
братерського співробітництва, а потім вивіз невідомо куди [31,
с. 7–244]. Резюмуючи цю сюжетну лінію повісті, М. Шестопал стверджує, «що
в умовах тогочасної Галичини, де українці зазнавали потрійного гноблення з
боку євреїв, поляків та австрійців, зусилля Бляйбергів і Петріїв не могло при-
вести до чогось іншого, крім неминучої поразки» [30, с. 112].
Як бачимо, Іван Франко вважав коріння антисемітизму в Україні виростало
з поведінки і вчинків самих євреїв – багато з них переходили на політичну
службу до панівних націй, добровільно і активно допомагали їм визискувати
економічно і нівечити духовно українців.
Висновки. Усе життя Івана Франка минуло в міжетнічному середовищі,
від четвертини до третини якого становили поляки та євреї. Попри втрату
державності де-юре наприкінці XVIII століття, поляки у другій половині
XIX століття відновили своє панівне становище де-факто у підавстрійській
Галичині. Українці та євреї зазнавали тут подвійного (австропольського) гніту,
що часто об’єднувало їх у спільній боротьбі за усамостійнення в різних сферах
національно-політичного і соціально-економічного буття. Правда, у другому
євреї випереджували українців, що, до речі, спостерігається і сьогодні.

28
 Молодий Іван Франко, образно кажучи, був інтернаціоналістом, чимало
зробив для українсько-польсько-єврейського братання, розвитку їхніх культур.
Підтримував відновлення державності «етнографічної Польщі» та єврейської –
на землях Палестини. У зрілому віці він зберіг своє ставлення до вирішення
єврейського питання, але змінив його в польському. Каменяр категорично
виступив проти ідеї більшості польських політичних кіл відновлення держав-
ності Польщі в «історичних кордонах». Така позиція поляків, а також рішучість
провідних єврейських верств створити власну державу, прискорили перехід
самого Івана Франка з інтернаціонально-федералістичної на національно-само-
стійницьку політичну платформу.
У той період він став, так би мовити, українським націоналістом, який
продовжував любити своє, поважати чуже, але вимагав дотримуватися такої
формули і неукраїнців. За певних відмінностей у своїх поглядах на українсько-
польські, українсько-єврейські, польсько-єврейські стосунки він дотримувався
принципів невтручання у внутрішнє життя національних громад, підтримки
їхньої національно-релігійної самобутності, права на створення власних
політичних інститутів. Його застереження стосувалися соціально-економічних
утисків українців з боку євреїв, плюс політичних і духовних від поляків. Кілька
етнополітичних передбачень Івана Франка справдились.
Нова сторінка історії українсько-польсько-єврейських етнічних відносин
відкрилася чверть століття тому після відновлення української державності.
Заслуги Франка щодо їх налагодження на рівноправній основі в минулому
незаперечні. Справедливість вимагає, щоб вони належним чином були
поціновані не лише українською, а й сучасними польською та єврейською
націями. Тим паче, що 2016 рік – це рік Франкових ювілеїв.

Список використаної літератури

1. Франко І. Програма галицьких соціалістів // І. Франко. Зібран. тв.: у 50-ти т. – К.:
Наукова думка,1986. – Т. 45. – C. 449–453.
2. Цит. за: Чорновол Ігор, Чорновол Павло. І. Франко, М. Павлик та «Союз польської
молоді “Зет” у Дублянах» // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали
міжнар. наук. конa. – Львів: Світ, 1998. – 872 с.
3. Франко І. Поет зради / Франко І. Я. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли, до зібр. тв. у
50 т. / Упоряд. З. Т. Франко, М. Г. Василенко. – Львів: Каменяр, 2001. – 434 с.
4. Kuplowski M. Poeta zrady // Iwan Franko. O literaturze polskiеj. – Krakow, 1979.
5. Цит. за: Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації
XIX–XX століття. – К.: Генеза, 1996.
6. Koprowski Marek A. Lwоw. Historia. Ludzie.Tradycie. – Warszawa: SBM, 2013.
7. Gazeta Narodowa. – 1866. – 24 pazdzier. – № 245.
8. Мудрий М. Місцеве самоврядування Галичини в контексті українсько-польських
взаємин (друга половина XIX ст.) // Україна в минулому. – Київ – Львів, 1996. – Вип. IX.
29
 9. Турція в Галичині // Галичанин. – 1901. – 17 червн.
10. Кріль М. М. Добромиль у долині Вирви. – Львів, 2016. – Т. 2: Історія і культура.
11. Кріль М.М. Старосамбірщина: історія і культура. – Львів: Піраміда, 2009. – 600 с.
12. Франко І. Наш погляд на польське питання / І.Франко // Вибрані суспільно-
політичні і філософські твори. – К., 1956. – 499 с.
13. Сухий О. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії XIX – початку XX ст. –
Львів: Львівський державний університет ім. І. Франка; Інститут українознавства ім. Івана
Крип’якевича НА України.
14. Макарчук С. А. Український етнос (виникнення та історичний розвиток). – К.,
1992. – 146 с.
15. Bujak F. Galicya. – Lwow, 1996. – T.1: Kraj. Ludnose. Spolezenstwo. Rolniztwo.
16. Цит. за: М. Гон. Галичина кінця XIX – початку XX ст.: формування єврейського
сегменту політичної системи Австро-Угорщини // vuzlib.com/content/riew/1678/25.
17. Дашкевич Я. Р. Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у
Східній Галичини (кінець XIX – початок XX ст.) // Український історичний журнал. – 1990. –
№ 10.
18. Франко І. Я. Мої знайомі жиди / Франко І.Я. // Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до
зібрн. тв. у 50 т. / Упоряд. З.Т. Франко, М.Г. Василенко. – Львів: Каменяр, 2001. – 434 с.
19. ЦДІА України у Львові. ф. 146, спр. 37–38, арк. 11–25.
20. Програма русько-української радикальної партії // Народ. – 1890. – 15 жовтня.
21. Будзиновський В. Ексгумація і новий похорон / В. Будзиновський // Діло. – 1912.–
13 квітня.
22. Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на
Буковині (1890–1918 рр.) / О. Жерноклеєв. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2006.
23. Цит. за Грицак Я. «Дух, що тіло рве до бою…» Спроба політичного портрета Івана
Франка / Я. Грицак. – Львів: Каменяр,1990.
24. Франко І. Наш погляд на польське питання / І. Франко // Вибрані суспільно-
політичні і філософські твори. – К., 1956. – 499 с.
25. Бауер Отто. Національне питання і соціал-демократія. – К.: Основні цінності, 2004.
– 120 с. – (Сер. «Спадщина»).
26. Франко І. Радикальна тактика. – Львів, 1898.
27. Франко І. Я. Жидівська держава / Франко І.Я. // Мозаїка: Із творів, що не ввійшли
до зібрн.тв. у 50 т. / Упоряд. З.Т. Франко, М.Г. Василенко. – Львів: Каменяр, 2001. – 434 с.
28. Франко І.Я. Семітизм і антисемітизм в Галичині / Франко І.Я. // Мозаїка: із творів,
що не ввійшли до зібрн. тв. у 50 т. / Упоряд. З. Т. Франко, М. Г. Василенко. – Львів: Каменяр,
200. – 434 с.
29. Франко І. Boa constrictor / І. Франко. // Зібрн. тв.: у 50-ти т. – К.: Наукова
думка,1986. – Т. 14. – С. 370–442.
30. Шестопал Матвій. Євреї на Україні: (Іст. довідка) / Упоряд. і передм. В. В. Яре-
менка. – К.: МАУП, 2002. – 240 с.
31. Франко І. Петрії й Довбущуки / І. Франко // Зібрн. тв.: у 50-ти т. – К.: Наукова
думка, 1986. – Т. 14. – С. 7–244.

30
 Шелюх О. М.,
кандидат філологічних наук,
старший викладач кафедри гуманітарних наук
Національної академії сухопутних військ
імені Гетьмана Петра Сагайдачного
Шелюх Ю. Є.,
кандидат технічних наук,
доцент кафедри соціальної роботи та суспільних дисциплін
Львівського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»

ІВАН ФРАНКО І ВАСИЛЬ СІМОВИЧ

(до історії особистих та літературно-видавничих взаємин)

Серед відомих постатей, доля яких так чи інакше була пов’язана з Іваном
Франком, чільне місце посідає особистість Василя Сімовича. Творчі шляхи цих
двох діячів українства, що значною мірою спричинились до розвитку
національної культури, перетнулися на початку 900-х років.
Непересічне місце І. Франка в культурному просторі України та світу
В. Сімович визначав такими високими атестаціями: «Мойсей Галицької Землі»
[8, с. 153]; «…найбільший сучасний український письменник» [8, с. 203]; «один
з найбільших людей, яких видав український народ» [8, с. 155], – які не
втратили виразності та актуальностій сьогодні.
Тому дослідницький інтерес ученого до І. Франка й до його громадян-
ського та креативного (філософського, наукового, мистецького) чину базується
на величезній шані й справжньому пієтеті до «найбільшого сина Галицької
Землі» [8, с. 154], а відтак – на щирому бажанні осягнути його титанічний
життєвий подвиг та розкрити секрети універсальної творчості І. Франка
найширшим верствам українського народу.
Аналіз досліджень і публікацій. На жаль, багатогранна франкознавча
діяльність В. Сімовича, як і вся загалом, стала предметом серйозного
літературознавчого аналізу лише наприкінці ХХ століття. Так, І. Денисюк у
статті «Василь Сімович – видавець поезії Івана Франка та його біограф»
доводить, що заслуги В. Сімовича для франкознавства є безсумнівними і ще
повністю (на той час – авт.) не оцінені [4]. М. Гнатюк пише про Сімовича як
про інтерпретатора творів І. Франка, аналізуючи його (Сімовича) біографічний
нарис «Іван Франко, його життя та діяльність», передмови та вступні статті до
редагованих Сімовичем творів Франка. М. Білоус та З. Терлак у монографії

31
«Василь Сімович» (1992) подають синтетичний образ Сімовича-редактора, рука
якого не обминула творів багатьох класиків світової літератури.
В. Сімович був певен, що вивчати Франка треба, «щоб зрозуміти, хто був
для нас Франко, яка його вага для нашого народу та чим його ім’я стало для нас
безсмертне» [8, с. 157], – так розумів учений мету і сенс франкознавчого
пошуку.
Наше завдання показати, яке місце займає творчість І. Франка в науко-
вому дискурсі В. Сімовича. Як дослідник підходить до аналізу творчості пись-
менника крізь призму методу «внутрішньої інтерпретації».
Виклад основного матеріалу. У науковому дискурсі В. Сімовича франко-
знавча концепція, на наш погляд, найперше пов’язана саме з редакційно-видав-
ничою діяльністю, адже саме з неї розпочався шлях В. Сімовича до осягнення
спадщини свого великого попередника, учителя і старшого сучасника –
І. Франка.
Якщо підійти до підрахунку кількості франкознавчих праць, то у чисто
фізичному вимірі в загальному науковому доробку вони складають найбільший
після «кобзарознавства» змістовий блок: це, за нашими підрахунками, 16 літе-
ратурознавчих розвідок і одна – мовознавча. Додаймо ще відповідні позиції
історико-літературних оглядів та згадки в роботах іншої тематики та й мати-
мемо весь обшир франкіани В. Сімовича (найповніше її зібрали М. Білоус та
З. Терлак в однойменному виданні «Франкіана Василя Сімовича» [10]).
Жанрово франкознавчий доробок науковця також дуже неоднорідний:
передмови до повістей, нариси життя і творчості письменника, проблемні
статті, спогади, статті до роковин, реєстр поетичних творів.
Звідси випливають і головні завдання франкознавчих студій, які, очевидно,
ставив перед собою В. Сімович:
- якомога всеохопніше (ширше і глибше) пізнати життя, психоморальне
і світоглядне «я» І. Франка та його громадську і креативну діяльність;
- здійснити ґрунтовне «розбірання», вичерпне й арґументоване тлума-
чення і гідне поцінування творчого спадку митця;
- визначити місце, роль і значення Франка в націотворенні;
- належно пошанувати національного генія;
- сприяти якомога ширшому і, головне, невпинному духовному наступ-
ництву Франка серед сучасних і прийдешніх поколінь українців.
Хоч особисте знайомство двох митців відбулося лише у 900-х роках, проте
з літературною та літературно-критичною творчістю Івана Франка Василь
Сімович був знайомий набагато раніше.
Співпраця між І. Франком та В. Сімовичем почалась ще з 1908 року,коли
В. Сімович – майбутній вчений, був одним із членів чернівецького молодіжного

32
товариства «Молода Україна», основу якого складала молодь, що не тільки
виявляла велике зацікавлення українським всесвітнім письменством, а й мала
неабиякий журналістський талант (Микола Левицький, Лев Когут) і навіть
письменницький талант (Антін Крушельницький, Василь Сімович).
Члени товариства ставили перед собою благородну мету: видавати для
молоді переклади творів тих письменників, які писали не по-українськи. Але
після гострої критики В. Гнатюка, як стверджують дослідники М. Білоус та
З. Терлак, молоді видавці відмовились від початкового наміру і вирішили
випускати відбитками кращі твори українських письменників, що друкувалися
на сторінках «Буковини» – газети, в якій члени товариства активно спів-
працювали і навіть деякий час були у складі її редакції.
За два роки існування «Молодої України» В. Сімович підготував до друку і
видав велику кількість творів, що принесло йому пошану в письменницьких
колах. Йому довіряли видання своїх творів Марко Черемшин, Ольга Коби-
лянська, Леся Українка. Його рук не оминали й твори І. Франка.
Таким чином, стараннями В. Сімовича вдруге побачила світ повість
І. Франка «Петрії й Довбущуки». Відомо, що в 1908 році І. Франко важко
захворів, і В. Сімович простягнув йому руку допомоги, запропонувавши
перевидати першоповість. І тут може виникнути цілком логічне запитання:
чому І. Франко вирішив перевидати першоповість, адже вважав її слабкою
річчю? Відповідь на це запитання ми знайдемо у постскриптумі до повісті,де
І. Франко писав: «Знаючи добре хиби тої в молодих літах писаної повісти, я був
би навіть не подумав передрукувати її, якби не предложенє д. Василя Сімовича,
професора учит. семінарії з Чернівців, який 1908 року, в часі, коли мене
постиглонещастє, через посередництво д. В. Гнатюка попросив у мене дозволу
передрукувати всю повість у видаваній ним «Бібліотеці для молодіжі», яку він
там дав переписати фонетичним правописом» [11, с. 283].
Отже, пропозиція перевидати першоповість була першим ближчим
безпосереднім знайомством В. Сімовича з І. Франком.
Наприкінці ХІХ ст. в Україні складається філологічна школа. Іноді її
ототожнюють з формальним методом, що, на думку деяких учених, не цілком
правильно. Найвищим ступенем розвитку філологічної школи в Україні можна
вважати перші два десятиліття ХХ століття. Коли центром ідей О. Потебні стає
Харківський університет, то осередком філологічної критики стає Київський
університет на чолі з професором, а потім академіком – В. Перетцем.
У Львові ж прищеплюється філологічна школа літературної критики під
впливом В. Ягича, апологетами якої стають проф.К. Студинський, С. Смаль-
Стоцький, І. Франко, В. Щурат, М. Возняк. А В. Сімович, як молодий

33
науковець 20-х років, щиро вважав І. Франка та С. Смаль-Стоцького своїми
учителями. І очевидно, традиції філологічного типу дослідження літературних
творів В. Сімович перейняв від своїх учителів.
Основним завданням філологічної школи її представники передусім
вважали розшуки в архівах і книжкових сховищах невідомих і забутих
художніх творів та інших давніх пам’яток писемності, їх науковий опис та
текстологічне вивчення і через критику тексту – встановлення канонічного
тексту або архетипу, а далі – публікацію літературних і близьких до них
пам’яток із фактологічним коментуванням.
На думку В. Перетца, саме філологічний метод, використовуючи кращі
здобутки і позитивні сторони усіх інших, є найконструктивнішим, науково-
об’єктивним, який дає змогу вивчати не вибіркові явища, а всю літературу.
Деякі тогочасні вчені – «спеціалісти-естети» вважали, що філологічний
метод – це «копання на чорному дворі науки», на що В. М. Перетц відповідав,
що без «чорної роботи» не можна будувати «храм науки» [6, с. 216 ]. Вчений
стояв на тій позиції, що всі літературні твори від найдавніших часів треба
вивчати як результат творчості людини в слові – коли, де і як вони
виникли,причини їх появи та історію збереження. При вивченні пам’яток
літератури, каже В. Перетц, філолог повинен врахувати дані допоміжних наук:
бібліографії, палеографії, історіографії, історії мови, літератури та мистецтва.
Відомо, що складовою частиною філологічного методу є «теорія внут-
рішньої інтерпретації» художнього твору. В. Сімовича вважають одним із
засновників школи «внутрішньої інтерпретації» художнього твору.
Принцип внутрішньої інтерпретації, яким так досконало володів В. Сімо-
вич, чітко проявляється в його літературних портретах, присвячених
Т. Шевченкові, Ю. Федьковичу, й І. Франкові.
Варто зазначити, що й І. Франко був знайомий з принципами методу
«внутрішньої інтерпретації», але у своїх дослідженнях їх не застосовував, проте
самого методу не заперечував.
Що ж це за явище «внутрішньої інтерпретації» художнього твору?
У літературознавчому словнику-довіднику (1997) зазначено, що інтер-
претація – це «дослідницька діяльність, пов’язана з тлумаченням змістової,
смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях
через співвідношення з цілістю вищого порядку. Смисловий зміст дослід-
жуваного літературного явища в інтерпретації виявляється через відповідний
контекст на фоні сукупностей вищого порядку» [5, с. 316]
Отже, В. Сімович розкриває внутрішній зміст («смислову сторону»)
літературних творів через «співвідношення з цілістю вищого порядку» – через

34
життя письменника і суспільні події, з якими воно тісно переплетене. Таким
чином, інтерпретатор дає можливість читачеві заглянути вглиб душі поета,і
через це зрозуміти істинний зміст і настрій твору.
Існує цілком слушна думка (М. Зубрицька), що окремі положення
представників школи «внутрішньої інтерпретації» поезії (С. Смаль-Стоцький,
В. Сімович, С. Єлюк) «синтезують теоретичні міркування О. Потебні» [3, с. 81],
який звертав основну увагу на психологію творчості письменника і
літературних героїв, на гносеологічну природу мислення і закономірності
пізнання сутності образів, а також на концепцію «внутрішньої форми». Згідно з
цією концепцією, кожне слово за своєю структурою становить сукупність
членороздільного звуку, внутрішньої форми й змісту. Внутрішня форма
близько з етимологічним значенням слова і є «відношенням змісту думки до
свідомості». Внутрішня форма як засіб передачі значення, а слово – як «засіб
членороздільного звуку з чуттєвим образом. За О. Потебнею, завдяки слову
відбувається перехід від образу предмета до поняття про предмет: не існує
думки без мови і мови без думки» [9, с. 23]
Отже, внутрішня форма – це «образ, який вказує на зміст (або ідею), який
відповідає уявленню (яке також має значення тільки як символ, натяк на відому
сукупність чуттєвих сприйнять, або на поняття)» [7, с. 29 ].
Ознайомившись з теорією «внутрішньої форми» О. Потебні, з його мето-
дами інтерпретації, не важко помітити деяких паралелей, які лежать між мето-
дом інтерпретування художніх творів цього знаменитого вченого з методами
С. Смаль-Стоцького та В. Сімовича. Два останні пояснюють кожне слово,
вислів, навіть речення, намагаючись схопити зміст та значення не буквально, а
символічно, бо, якщо твір зрозуміти у буквальному значенні, каже О. Потебня,
це означає – зовсім його не розуміти.
Відомо, що у своїй літературно-критичній діяльності І. Франко акуму-
лював принципи багатьох методів дослідження: і культурно-історичного, і
порівняльно-історичного, й есто-психологічного та філологічного. Особливо
великого значення вчений надавав порівняльному методу у літературознавчих
дослідженнях, про що наголосив у праці «Шевченко і критики»: «Ми
признаємо його величезну вагу для літературно-наукових досліджень повністю
і вважаємо його для них єдино можливим і раціональним» [12, с. 435]. На
думку І. Франка, цей метод надзвичайно важливий і при дослідженнях світових
літератур. Вчений каже: «Лиш на його основі можна побачити наглядно, як
духове життя народів впливає взаємно на себе, як постають, ширяться від
одного народу до другого і гинуть різні літературні течії, як викликають при
однакових обставинах у неоднакових народів однакові літературні прояви

35
і т. п.» [12, с. 435]. І. Франко також наголосив про користь порівняльного
методу для української літератури: «На підставі порівняльного методу
переконуємося, що загальні літературні прояви не поминають і нашого народу,
і нашої літератури» [12, с. 435].
Отже, порівняльний метод, ставши міцною основою української літерату-
рознавчої науки, сприяв утворенню порівняльно-історичної школи.
До прийомів порівняльно-історичного методу у своїх літературознавчих
студіях нерідко звертався й В. Сімович. Аналізуючи творчу спадщину Марка
Вовчка, вчений вдається до порівняння тем і настроїв творів письменниці з
художніми полотнами Т. Г. Шевченка.
В. Сімович вважає, що Марко Вовчок, в основному, порушує такі ж теми,
як і Шевченко. Та існують деякі відмінності, бо у Шевченка «за такий лад
буриться кров, він вибухає гнівом, кидає громами…» [2, с. 340]. Тобто, слово –
могутній протест, який «струшує сумлінням так сильно, що здається: ось-ось
мусять панщизняні спости кайдани з людей, і вони будуть вільні» [2, с. 340]. Та
цього В. Сімович у Марка Вовчка знайти не може. Простежмо далі за
порівнянням між двома письменниками. У Шевченка жінки – діяльні («Мари-
на»), хоч і прощають ворогам («Відьма»), але ж їх слова про кривду – «вогнем
печуть». У Марковички – жінки тільки страждають («Козачка»), і хоч від її
оповідання про тяжке жіноче горе в самих читачів «ворушиться» гнів, та «той
гнів, – пише критик, – переливається тільки в безмежний смуток, і ми разом з
авторкою та її сердешними людьми тільки страждаємо».
Отже, порівняльний принцип дає можливість В. Сімовічу вичерпно
проаналізувати художню палітру обох митців.
Ми знаємо В. Сімовича і як неперевершеного видавця і популяризатора
класичної української літератури. Але й тут не обійшлося без І. Франка:
принципи, за якими працював В. Сімович, поступово вироблялися на основі
редакторського таланту І. Франка, який ніколи не вважав своїх творів
«історично-літературними» документами, і, перевидаючи їх, вносив правки
згідно з власною мовною еволюцією та об`єктивними змінами у розвитку
української мови.
Слід додати, що редагування Франкових творів постійно вимагало від
В. Сімовича розв`язання двох важливих і дискусійних проблем: правописної і
власне мовної. І тому до 1916 року В. Сімович, готуючи до друку твори поета,
постійно консультувався з ним щодо видання того чи іншого твору (про це
свідчить листування В. Сімовича з І. Франком) [1]. На основі здобутого
досвіду, В. Сімович продовжував редагування текстів і після смерті І. Франка,
але вже з огляду на його прижиттєві вимоги.

36
 Тому гідним синтезом франкознавчих студій В. Сімовича стала його
підсумкова літературно-критична праця в цій галузі – монографія «Іван Фран-
ко. Його життя та діяльність». Власне, праця була написана в 1920 році, та
потім зазнала ще двох редакцій: у 1936 та 1941 роках. Звісно, що остання з них
є найповнішою. Але, маючи досвід розгляду подібних студій В. Сімовича про
Шевченка і Федьковича, можемо твердити, що головні сутнісні положення цієї
розвідки вчений виформулював уже в першій редакції. Як правило, з роками
він своїх уявлень, поглядів і оцінок не міняв. Хіба лиш уточнював їх,
деталізував та поглиблював.
Головний науковий сенс цієї вартісної студії, за задумом автора, полягав у
тому, аби створити цілісний і якомога достовірніший образ особистості пись-
менника-мислителя й громадянина через ретельний і детальний огляд його
життєвого шляху і глибокий аналіз його творчості. Тож треба визнати, що і
сьогодні це дослідження зберегло своє наукове значення у франкознавстві,
насамперед як вдалий приклад цілісного літературного портрета І. Франка,
синтетичного нарису його життя і творчості (поруч із класичними працями
С. Єфремова «Співець боротьби і контрастів» та М. Возняка «Титан думки і
праці»). Варто відзначити також, що книга В. Сімовича, при всій її факто-логіч-
ній обґрунтованості, вигідно вирізняється легким, ясним стилем викладу,
доступним для широкого кола читачів, що аж ніяк не позначається на її
науковому рівні.
Аналіз методологічних пошуків В. Сімовича дає підстави стверджувати,
що історико-літературний підхід учений часто доповнював історико-мему-
арним. Тож насамкінець стисло схарактеризуємо Сімовичеві спогади про
Франка. Їх порівняно небагато: «Франко й українська молодь Галичини й Буко-
вини 90 рр. ХІХ ст.» (1936), «Іван Франко в Чернівцях 1913 року» (1936), «Друг
молоді» (1941). Якщо перший опус – це не стільки спогади, скільки «мірку-
вання на тему», тодві останні мініатюри – таки справді спогади. Увесь цей
літературно-мемуарний цикл об’єднує спільна тема: Франко і молодь.
Зауважимо, що В. Сімович вважав Франка насправді і вчителем, і другом
молоді, її духовним провідником, «виховником нового покоління» [8, с. 198]:
«Як діяч Франко був ув очах молоді зразком громадянина-борця, як поет він її
просто немов заворожував. У словах Франкової поезії, повних сили й експресії,
таких близьких тодішньому поколінню своїм змістом, ніхто не зважувався
додумуватися яких хиб: вона молодого читача просто приголомшувала голою
правдою, сміливістю думок, боротьбою, вірою в перемогу світла над темінню,
весни над зимою, заповіддю кращого майбутнього» [8, с. 198 – 199].
Звідси висновок, до якого доходить франкознавцеь-мемуарист: «Франко
був для молоді 90 рр. ХІХ ст. всім. Вона од нього тільки бажала – йти дорогою,

37
що її показав Франко, «щоби своєму народові вибороти суспільну і політичну
волю…» [8, с. 201]. Відтак, на думку В. Сімовича, «Франкові твори виховували
нашу тодішню молодь мало чи не на рівні з «Кобзарем» [8, с. 203]. І знову ж
таки бачимо, що Сімовичеві оцінки творчості І. Франка дуже глибокі,
аргументовані й звучать особливо актуально в контексті проблем сьогодення.
Висновки. Отже, схрещення творчих стежок двох талановитих майстрів
слова – І. Франка та В. Сімовича – дало світові нові видання Франкових творів з
неперевершеним редакторським оформленням і науково-цінними передмовами;
дало І. Франкові віру і силу до життя (йдеться про 1908 р.). Це, врешті-решт,
створило неперевершений дует галицьких митців, хоча й не на довгий час, які
намагалися тримати літературне життя Галичини першого двадцятиріччя ХХ
ст. на належному рівні.

Список використаної літератури

1. Білоус М. Василь Сімович (1880–1944). Життєписно-бібліографічний нарис / Марія
Білоус, Зиновій Терлак. – Львів, 1995. – 178 с. – (Наук. тов. ім. Шевченка у Львові. Визначні
діячі НТШ, № 3).
2. Верниволя В. [Сімович В.] Марія Марковичка (Марко Вовчок) / Василь Верниволя
// Життя і знання. – 1934. – Ч. 12. – С. 340–341.
3. Зубрицька М. В. Сімович і школа внутрішньої інтерпретації художнього твору
/ М. Зубрицька // Розвиток мовознавства в Західній Україні в 20–30-их роках ХХ ст. : Регіо-
нальна наукова конференція, присвячена пам’яті Василя Сімовича : тези доповідей (28–29
січня 1992 року). – Львів : [б. в. ], 1992. – С. 81.
4. Денисюк І. В. Сімович – видавець поезії Франка та його біографії / І. Денисюк
// Розвиток мовознавства в Західній Україні в 20–30-их роках ХХ ст. : Регіональна наук.
конф., присвячена пам’яті Василя Сімовича : тези доповідей (28–29 січ. 1992 р.). – Львів :
[б. в. ], 1992. – С. 76–78.
5. Літературознавчий словник-довідник – К. : ВЦ «Академія», 1997. – 752с.
6. Перетц В. Н. Из лекций по методологии русской литературы / В. Перетц. – К., 1914.
– 496 с. – С. 216.
7. Потебня О. Думка й мова (фрагменти) / О. Потебня // Слово. Знак. Дискурс:
антологіясвітовоїлітературно-критичної думки ХХ ст. – Львів : Літопис, 1996. – С. 23–40.
8. Сімович В. Праці у двохтомах. Т. 2: Літературознавство. Культура / Упорядк.
Л. Ткач, О. Івасюк за участю Р. Пилипчука, Я. Погребенник; передм. Ф. Погребенника.
/ Василь Сімович. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 904 с.
9. Фізер І. Психолінгвістична теорія Олександра Потебні / І. Фізер // Слово. Знак.
Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів, 1996. – С. 23.
10. Франкіана Василя Сімовича / упоряд., передм. та приміт. М. Білоус і З. Терлака. –
Львів, 2004. – 234 с.
11. Франко І. Петрії й Довбущуки / І. Франко. – Чернівці, 1913. – С. 283.
12. Франко І. Шевченко і критики // Франко І. Твори : у 50 т. / І. Франко.– К. : Наук.
думка, 1982. – Т. 35. – 512 с.

38
 Ювілейний круглий стіл
почесного гостя

ЮЗЕФУ АНТОНІЮ ГАБЕРУ

75

39
 ЮЗЕФ АНТОНІЙ ГАБЕР – РЕЧНИК ПОЛЬЩІ В УКРАЇНІ,
РЕЧНИК УКРАЇНИ В ПОЛЬЩІ

Почесний член Українського філософсько-економічного товариства,

незмінний і надзвичайно заангажований учасник наших Читань «Філософія
фінансової цивілізації» Юзеф Антоій Габер святкує своє 75-річчя – в розквіті
творчих сил і натхненній праці для добра Польщі й України, яка посідає
важливе місце в його серці.
Юзеф Антоій Габер народився 29 травня 1941 року у Львові по вулиці
Баторія, № 11 (тепер вул. Князя Романа), де мешкав до травня 1946 року. Разом
з сім’єю переселився в Сілезію до міста Глівіце, в якому мешкає донині.
Економіст, політолог, філософ, викладач, дипломат, господарський практик.
Вивчення економіки закінчив в 1968 році у відділі промисловості Вищої
Економічної Школи в Катовіцах (тепер Економічний Університет). Кандидат-
ську дисертацію на тему: «Всесвітня Програма Працевлаштування як інстру-
мент міжнародної політики по відношенню до малорозвинених країн» захистив
з відзнакою в 1983 році в Сілезькому Університеті в Катовіцах. Тричі (1996,
1998, 1999) виграє конкурс на міждисциплінарні лекції в галузі європейської
інтеграції у рамках Програми Жан Mоне, отримавши титул Почесного
Професора цієї Програми. Є єдиним професором в Програмі Жан Mоне в
технічному вузі в Польщі. Наукову і дидактичну роботу у сфері теорії
економіки, а потім міжнародних взаємин і управління здійснював до 2006 року
в Політехнічному Сілезькому Університеті в Глівіце. В Університеті протягом 9
років виконував функції редактора наукового видання серії Суспільні Науки и
проректора у європейських справах. У рамках цієї функції уклав кільканадцять
угод з міжнародної співпраці для навчань у рамках програм Erasmus, Tempus і
наукового співробітництва. У 1985–1987 роках виконував функцію керівника
відділу Взаємин Схід–Захід в Польській Академії Наук у Варшаві. У 2000–2002
роках виконував функцію директора Центру досліджень і європейських студій
у Верхньосілезькій Вищій Торговельій Школі в Катовіцах. У 1998 році роз-
починає співробітництво з Вищою Банківською Школою в Познані, у замісь-
кому відділі в Хожуві, куди в 2006 році переходить на повний штат, працюючи
тут до нинішнього часу. Виконував різні функції, в тому числі керівника
кафедри міжнародних взаємин, члена Сенату вузу.
Головними темами його наукових інтересів були завжди міжнародні
взаємини, питання міжнародного розвитку і співіснування народів. Польсько-
німецькі взаємини є одним з найважливіших його наукових інтересів. Він є
членом Комітету досліджень Німеччини Польської Академії Наук, дійсним

40
членом Сілезького Інституту в Ополе. Проводить дослідження ролі Апостоль-
ської Столиці в міжнародних взаєминах і суспільної доктрини Римсько-
католицької Церкви. З 1981 до 1985 року року – зарубіжний консультант Інсти-
туту Суспільних Наук Папського Григоріанського Університету в Римі. У
Польщі створив засади теорії екологічної безпеки, опублікувавши в 1981 році
перше визначення цієї безпеки і її методологічне обгунтування. Займався також
справами роззброєння і мирного співіснування, практичною роботою з
залагодження міжнародних конфліктів, використовуючи свій дипломатичний
досвід. Польська Академія Наук доручила йому функцію координатора дослід-
жень глобальної екологічної проблеми, а Інститут Охорони Середовища функ-
цію керівника державного відділу екологічної політики. У рамках Програми
Жан Моне вів лекції у багатьох університетах Європи (Великобританія, Німеч-
чина, Чехія, Словаччина, Угорщина, Італія, Франція, Іспанія, Австрія, Греція,
Болгарія, Люксембург, Швейцарія, Португалія, Бельгія), а також в Університеті
штату Теннесі в США. Отримав стипендії уряду Федеральної Республіки
Німеччини в сфері міжнародного управління в Університеті Мангейм. Член
багатьох редакційних колегій польських і зарубіжних журналів.
Окремою частиною його життя є активне міжнародне співробітництво. Ще
в процесі навчань став активним членом Студентського Товариства друзів ООН
і членом його проводу, а потім членом Польського Товариства друзів ООН,
виконуючи від 1981 до 1992 року функцію віце-президента цього Товариства.
Репрезентував Товариство на багатьох світових конференціях під егідою ООН.
У 1971 році був представником Міністерства Закордонних Справ Польщі у
Женеві, де брав участь в роботі Комітету Роззброєння, Господарсько-суспільної
Ради, а також в Міжнародному Бюро Праці в Женеві. Співпрацює при творенні
Всесвітньої Програми Працевлаштування, якій потім присвятив свою
кандидатську дисертацію. На дипломатичній ниві співпрацює також зі Все-
світньою Радою Костелів на користь миру і міжнародної розрядки. У Польщі
був членом Комітету досліджень миру. Головував на багатьох міжнародних
конференціях. У 1989 році став співголовою робочої групи у справах обміну
технологіями захисту середовища в Європейській Господарській Комісії ООН в
Женеві. З 2001 року член Консультаційної Ради при Міністрові Закордонних
Справ Польської Республіки, а з 2002 до 2007 року представник польського
уряду у складі Президії Ради Фонду польсько-німецьких стосунків. З 2014 року
зарубіжний член-кореспондент Геополітичної Академії в Парижі, а також член
Видавничої Ради її щоквартального журналу Geopolitiques. У рамках Академії
брав участь в дебатах на тему Близького Сходу, організованих у французькому
парламенті. Професор Габер є також експертом до справ європейських в Китаї.

41
 Особливе місце в його міжнародному науковому співробітництві займає
від 2007 року Україна. Ще в 1993 році публікує у «Львівській Газеті»
програмну статтю «Польща-Україна-Європа», опубліковану також пізніше в
Польщі. Інтенсифікація співробітництва пов’язана з його візитом в Київ у
грудні 2006 року в ранзі представника Міністра закордонних справ Республіки
Польща з метою презентації науковим колам польського досвіду європейської
інтеграції. Від 2007 року Ю. А. Габер бере активну участь в науковому і ди-
дактичному житті Української банківської академії НБУ в Сумах. Спів-
організатор масових заходів для спільноти міста Суми. У 2009 році отримав
звання Почесного Професора Академії в Сумах, а з боку міста численні
дипломи, орден «За заслуги для міста Суми» III ступеня. Опублікував в Польщі
есе «Сумські етюди», які перекладено на українську мову і видано в Сумах.
Від 2010 року триває і розвивається з року в рік співробітництво з
Львівським інститутом Університету банківської справи. Бере участь не тільки
в численних конференціях, особливо в щорічних філософсько-економічних
читаннях, але також у зустрічах із студентами. Відзначений прийняттям в
почесні члени Українського філософсько-економічного наукового товариства в
2010 році. Виконує функції співголови програмового комітету Міжнародних
філософсько-економічних читань у Львові. Став речником справ України і
Львівського інституту УБС у світі, що робить звеликим заангажуванням.
Нагороджений багатьма державними, а також відомчими і вузівськими
відзнаками. Вирізнений дипломами і нагородами за наукову роботу Міністром
науки і вищої освіти Республіки Польщи.
Має багатий науковий доробок, в тому числі книги та кількасот наукових
та науково-популярних статей, а також твори в літературній формі. Його праці
оубліковані не тільки в Польщі, але також в таких країнах як Німеччина, Чехія,
Словаччина, Литва, Україна, США, Швейцарія, Греція, Канада, Китай,
Сінгапур, Іспанія, Португалія, Люксембург. До особливо важливих належать
праці, пов’язані з європейською інтеграцією. Зокрема:
1. Role and the importance of the EU, [w:] Stosunki międzynarodowe. Teoria i
praktyka. – Warszawa, 2015. – ISBN 978-83-208-0.
2. Technology: driving force of a mankind. [w:] Ukrainian society in the European
world: identity’s dimension. – Kiev, 2015. – ISBN 978-966-484-240-9.
3. Are threatened with a conflict of civilizations in Europe? [w:] Philosophy of
financial civilization: mankind in a world of money. – Kiev, 2015. – ISBN 978-
966-484-232-4.
4. Geostrategic trap of the Eastern Partnership. [w:] Herald of the National Bank of
Ukraine. – No. 11 (225). – November 2014.

42
5. Human Rights as Fundament of Europe of Values. [w:] Prawa człowieka
fundamentem Europy wartości. – Warszawa, 2014. – ISBN 978-8389710-97-0.
6. Institutions of the European Union {in monography] Jevropeyskaya integracya. –
Kiev, 2014. – ISBN 978-617-673-333-1.
7. Europa wartości czy rywalizacji? [w:] Філософія фінансової цивілізації:
людина у світі грошей: Збірник наукових праць / редколегія. – К.: УБС НБУ,
2014. – ISBN 078-966-484-208-9.
8. Geostrategic importance of the Euromediterranean free trade service [w:]
Servicios en El Area de Libre Comercio Mediterranea. Universidad de Alcala. –
Madrid, 2014. – ISBN 978-84-695-9987-7.
9. Spór o wartości to spór o prawa człowieka. [w:] Prawa człowieka fundamentem
Europy wartości. – Warszawa, 2014. – ISBN 978-83-89710-97-0.
10. Global Rivalry as a driving force of the Transatlantic Alliance [w:] Financial
Space. The International Scientific and Practical Journal. – No. 3 (11). – 2013.
11. Poznać, aby zrozumiec [w:] Polska-Chiny: współpraca społeczna,vol.4,
Warszawa 2014
12. Integracja europejska (European integration) Monography. – Gliwice, 2013. –
ISBN 978-83-930471-7-8.
13. Spór o wartości. Monography. – Gliwice, 2013. – ISBN 978-83-930471-8-5.
14. Dialog w świecie wyzwań. [w:} Wyzwania i dialog. – Gliwice, 2013. – ISBN
978-83-930471-9-2
15. Dylematy dyskusji o przyszłość Europy. [w:] Філософія фінансової цивілізації:
людина у світі грошей: Збірник наукових праць / редколегія; відп. секретар
З. С. Скринник. – К.: УБС НБУ, 2013. – ISBN 978-966-484-173-0.
16. Kilka uwag o wpływie kryzysu finansowego na zmianę polityki Unii Europejskiej
(Some remarks on financial crisis impact on a change o the European Union’s
policy/ [w:} Філософія фінансової цивілізації: людина у світі грошей.
Матеріали V Міжнародних філософсько-економічних читань / Університет
банківської справи НБУ; редкол. – Львів, 2012.
17. Europa i jej interesy w świecie globalnej rywalizacji [w:] Zeszyty Europejskie
No. 9 (2012).
18. Financial crisis: towards new powershift. [w:] Financial Space. The International
Scientific and Practical Journal No. 2 (2011).
19. Pieniadz: środek do zycia czy cel ludzkiej egzystencji [w:] Філософія
фінансової цивілізації: людина у світі грошей: Збірник наукових праць
/ Редколегія. – К.: УБС НБУ, 2012.
20. Knowing for understanding. [w:] International Understanding, Vol. 4, 2012,
Beijing, PRChina.

43
21. Financial crisis as a global challenge: some thoughts of practical importance
(Poland). [w:] Worls financial crisis: causes, consequences, ways of overcoming,
Business Pesrspectives. – Sumy, 2010. – ISBN 978-966-2965-07-0.
22. Enlargement towards East: the European Union’s dilemma, [w:] Socialno-
ekonomiczni problem sychasnogo period Ukraini. – Vol. 2 (76). – Lviv, 2009.
23. Udział integracji europejskiej w rozwoju krajów najsłabiej rozwinietych. [w:]
Piotrkowskie Studia Międzynarodowe nr 2/2007.
24. Strategic Factors of Globalization. [w:] The Challenges of the Globalization
Process. WSB Dąbrowa Górnicza, 2007. – ISBN 978-83-88936-45-6.
25. Uniwersalistyczny wymiar europejskiego dziedzictwa kulturowego [w:] Wizje
jedności europejskiej. – Warszawa, 2003. – ISBN 83-7151-573-1.
26. Globalny charakter polityki gospodarczej Unii Europejskiej. [w:] Droga Polski do
Unii Europejskiej. Negocjacje, dyplomacja i różnice kulturowe. – Katowice,
2001. – ISBN83-7245-046-9.
26. Integracja europejska. Aspekty kulturowe. – Gliwice, 1995. – ISBN 83-86880-01-5.

44
 Юзеф Антоній Габер,
доктор політичних наук, професор
Вищої школи банківництва,
м. Познань, Республіка Польща

ЧАС: КРИТИЧНИЙ ЧИННИК ЗМІН

Tempora mutantur et nos mutamur in illis
Rozważania nad czasem nasuwają wiele różnych refleksji. Tak działo się przez
wieki i nikt tego nie zmieni. Zmienia się natomiast postrzeganie pojęcia czasu.
Zwłaszcza w kontekście rozszerzania się naszej wiedzy nie tylko naszym świecie, ale
całym Wszechświecie. Pojęciem czasu zajmują się nie tylko filozofowie, św.
Augustyn [1], A. M.S.Boecjusz [2], Newton [3], ale także, a może dzisiaj zwłaszcza,
fizycy czy astrofizycy jak Stephen W. Hawking. [4]. Czas to również domena
futurologów, ekonomistów, politologów. Czas jawi się nam jako ważny czynnik
wszelkiej działalności, a zatem niemal abstrakcyjne wydaje się pytanie: czy możliwe
jest istnienie bez czasu? Można na nie prosto odpowiedzieć, że nie, ponieważ nasze
życie, życie otaczającego nas świata odbywa się w czasie. To ważne rozważania dla
nauki i naszego doświadczenia. Tkwią one w istocie rzeczy w ciągle ponawianym
pytaniu o początek. Czy był to „Wielki wybuch” czy dzieło stworzenia? Kiedy
powstał ten pierwszy impuls, od którego rozpoczął się czas? Gdzie strzałka czasu ma
swój punkt zerowy, od którego zaczęliśmy liczyć nasze dzieje? Odkrywanie
Wszechświata dostarcza nowej wiedzy, lecz mnoży także pytania. Być może właśnie
to stało się powodem do podjęcia próby odpowiedzi w świetle nowych odkryć na
wiele z tych pytań, które zaprezentowano w zbiorze o spotkaniu fizyki z filozofią na
Skali Plancka.[5] Odkrycia fizyki kwantowej stawiają wysoko poprzeczkę dla
rozumienia roli czasu w życiu ludzkości. Człowiek zadaje sobie proste pytanie o
swoje miejsce w tej przestrzeni i na osi czasu w kontekście skomplikowanej
architektury poznania. Chcemy wiedzieć więcej, a przede wszystkim rozumieć. Już
Arystoteles powiedział, że „wszyscy ludzie z natury dążą do poznania”[6] Potrzebna
jest nam jednak refleksja nad tym co było jest i co może się w przyszłości zdarzyć.
Poświęćmy więc chwilę uwagi tej bardzo ważnej sferze życia ludzkości we
Wszechświecie a przede wszystkim na Ziemi. Ziemia jest cząstką Wszechświata z
całym swoim kontekstem miejsca i czasu. Ma swoją własną charakterystykę i prawa
przyrody oraz prawa społeczne o charakterze obiektywnym. Ma przede wszystkim
swoich mieszkańców, mniej lub bardziej przyjaźnie do siebie nastawionych.
Moje rozważania rozpocznę od stwierdzenia, że współczesny świat
charakteryzują przynajmniej trzy główne cechy: dynamika, rywalizacja oraz
niepewność. Wszystkie osadzone są w kontekście miejsca i czasu. Ten determinizm

45
jest wszechobecny. Atrybutem czasu jest ruch. Czasu nie można zatrzymać.
Zauważył to już Heraklit z Efezu mówiąc Panta rei czyli wszystko płynie, nie można
wejść dwa razy do tej samej rzeki, nawet jeśli będzie to w tym samym miejscu, ale
rzeka już nie ta sama, bo woda w niej przepłynęła. Cechę ruchu najwyraźniej widać ,
gdy odnosimy coś do przeszłości, do tego co już było i nie może się wrócić. Nie
wróci się, ale mogą się pojawić podobieństwa. Być może powtórzy się pewien
mechanizm, jakaś prawidłowość lub zadziała prawo nauki o obiektywnym
charakterze, lecz mimo to będzie to już inny punkt na osi czasu. Ruch to nie tylko
pojęcie z obszaru fizyki. Ruch stanowi integralną część życia człowieka. Człowiek
rodząc się już zostaje poddany ruchowi. Uruchomiony jest jego biologiczny zegar
czasu, dla każdego inny, lecz w jakimś momencie łączący się z życiem
społeczeństwa. To jednoczenie się nie zawsze przebiega harmonijnie ponieważ
występują liczne konflikty. Mimo tego wszystkie te zdarzenia możemy umiejscowić
na osi czasu jednostki i całych grup społecznych po prostu ludzkości. Patrząc wstecz
piszemy historię, którą oceniamy z dzisiejszego punktu widzenia czyli posiadanej
dzisiaj wiedzy, której
nie posiadali ludzie w tamtym czasie. Oceniamy to jednak osadzając te fakty i
procesy w konkretnym miejscu i czasie. Jak wspomniałem ten determinizm określony
rzymską maksymą hic et nunc wciąż jest decydujący dla oceny przeszłości i dnia
dzisiejszego. Nie inaczej będzie zapewne w przyszłości. Ruch na osi czasu
spowodował rozszerzenie się naszej wiedzy o świecie, a tym samym zmienił kryteria
oceny. Z tej perspektywy czas to przemijanie, czyli ruch tylko w jednym kierunku.
Ruch zgodny ze strzałką czasu. Czasu nie można zatrzymać przez zaniechanie
działania, bo zaniechanie działania już samo w sobie jest działaniem. Czasu jak
wspomniałem nie można też cofnąć. Procesy raz rozpoczęte biegną i co najwyżej
zostaną spowolnione, a więc przesunięte w czasie, lecz tylko naprzód. Zasadniczą
kwestią będą natomiast skutki, które są trudne do przewidzenia. Zważywszy na to co
już wcześniej powiedziano w odniesieniu do czasu jako cechy życia jednostki, która
przecież nie żyje w odosobnieniu, mamy do czynienia z istnieniem czasów
równoległych, przy czym ani nie rozpoczynających się, ani nie kończących w tym
samym momencie, chociaż nie jest to wykluczone. Trzeba zwrócić też uwagę, że nie
mamy tutaj do czynienia z konwergencją, a jedynie ze współpracą lub konfliktem.
Współpraca daje szansę na przedłużenie życia ludzkości poprzez narodziny nowego
człowieka, a konflikt temu zagraża. Odnieśmy to teraz do współczesności, która za
chwilę będzie już nie ta sama, ale może podobna, bo toczą się pewne procesy
zapoczątkowane jakiś czas temu.
Dynamika procesów prowadzi do zmiany. Procesy te zaczynają swoje życie w
momencie ogłaszania tzw. inicjatyw. Jedne mają zasięg lokalny lub krajowy, a inne

46
regionalny lub ogólnoświatowy. Powszechny sukces odniósł slogan „Myśl globalnie,
działaj lokalnie”. W zamyśle tego sloganu było zwrócenie uwagi na to, że świat
współczesny to nie tylko „globalna wioska”, jak ogłosił to Marshall McLuhan [7],
mając rację co do roli nowych środków masowego komunikowania. Można
powiedzieć, że przewidział światową sieć, która spowodowała śmierć odległości”, a
więc skrócenie czasu kontaktu miedzy ludźmi, sprowadzając ten kontakt niemal do
czasu rzeczywistego. Współczesny świat to, moim zdaniem, także, a może głównie,
globalny „stół bilardowy”, na którym hegemoni światowi, lub pretendenci do tej
pozycji, grają mniejszymi jak bilami. Hegemoni, jako globalni gracze, oraz bile są w
ciągłym ruchu; to znikają to pojawiają się w nowej konfiguracji. Przy czym na tym
stole bilardowym mamy do czynienia nie tylko ze zmianą, lecz również, a może
przede wszystkim z rywalizacją i niepewnością co do postawy, zamiarów i siły
pozostałych graczy. Bile mają jedynie znaczenie jako instrumenty eliminacji
pozostałych. Podstawowe założenie jest zaś takie, że zwycięzcą będzie tylko jeden.
Załóżmy jednak, uwzględniając dynamikę, ruch, w który wprawiane są bile czyli
państwa, a przecież to nie martwe organizmy , ale posiadające same w sobie własną
dynamikę i mogące wchodzić w alianse, że na skutek tych aliansów zabraknie bil.
Ten proces aliansów już się rozpoczął, a hegemoni poszukują sposobów, aby go
powstrzymać stosując różne formy np. sami proponując alianse z nimi, aby osłabić
tendencje zmierzające do uniezależniania się od ich wpływów, bo po prostu nie
będzie gry hegemonów, a świat stanie się jeszcze bardziej spolaryzowany. Czas staje
się krytycznym czynnikiem dla zmiany geometrii układu sił w świecie. Ten kto
szybciej wpłynie na zmianę wielobiegunowego układu sił hegemonicznych zyska
przewagę. Najwyraźniej widać to dzisiaj w funkcjonującej Grupie G7, działającej w
tej formule po usunięciu z G8 Rosji [8].
Dostrzegam przy tym jeszcze jedno zjawisko, które nazwę syndromem Dawida.
W czym się to przejawia? Otóż wielcy gracze na arenie międzynarodowej, z
obawy przed mniejszymi, którzy wchodzą ze sobą w sojusze, a przez to maja
możliwości powstrzymywania ekspansywnych polityk poszczególnych hegemonów,
lub dążących do hegemonii, starają się nie tylko osłabiać, ale także tych mniejszych
na arenie międzynarodowej izolować. Czynią to wszystko po to, by w przyszłości nie
napotykać trudności w realizacji swoich hegemonicznych celów. Izolacja ma także
służyć hamowaniu procesów jednoczących mniejszych, czyli te bile, którymi do tej
pory grano. Obecnie widać to szczególnie teraz w polityce Unii Europejskiej
stymulowanej przez polityków niemieckich zarówno w rządzie niemieckim jak i tych
znajdujących się w instytucjach Unii Europejskiej np. w Parlamencie Europejskim
czy w Komisji Europejskiej. Dodajmy, że mają przy tym zawsze usłużnych,
oportunistycznych zwolenników obawiających się utraty swoich wpływów. Rzecz

47
idzie głównie o Polskę i Węgry a szerzej o całą Grupę Wyszehradzką. Na Wschodzie
Europy widoczne jest takie działanie ze strony Rosji wobec Ukrainy. Rzecz zasługuje
na szersze studium, bo ma istotne znaczenie dla dynamiki zmian w stosunkach
międzynarodowych oraz wewnętrznych. Istotnym elementem tej gry jest
wykorzystywanie sił wewnętrznych, niechętnych jakimkolwiek zmianom pozycji
hegemona w polityce wewnętrznej mniejszych państw, oczekujących w zamian
istotnych indywidualnych lub grupowych korzyści. Czas ma przy tym kluczowe
znaczenie ponieważ nie odnosi się do działania państwa jako całości dziejach, lecz
ma to odniesienie do korzyści indywidualnych, a zatem zupełnie innego odcinak
czasu. Następuje więc zasadnicza sprzeczność interesów. Interesów wyznaczanych
przez życie jednostki i interesów wyznaczanych przez rację stanu państwa czyli
trwanie i rozwój narodu w historii, a więc na przestrzeni wieków. Budzące się
poczucie.
Świadomości narodowej dezawuowane jest takimi określeniami jak
nacjonalizm, populizm, radykalizm prawicowy czy zamach na demokrację. Przyjęcie
pozycji obronnej natychmiast wykorzystywane jest do wzmożenia nacisków, aby
osłabić nie tylko pozycję jednego państwa, ale i jego potencjalnych sojuszników.
Syndrom Dawida działa perfekcyjnie pod płaszczykiem obrony, nawet w formie
zbrojnej, demokracji czyli interesów hegemona lub hegemonów. Jednym z
możliwych scenariuszy destabilizacji sytuacji jest wykorzystanie innych sił, które
skutecznie odwracają uwagę od istoty problemu. Uważam, że w chwili obecnej
posłużono się wielką migracją ludzi do Unii Europejskiej, którzy nie spełniają, w
większości przypadków, kryteriów przewidzianych dla uchodźców. Wiele organizacji
humanitarnych i tych broniących prawa człowieka jest, moim zdaniem,
wykorzystywanych w sposób instrumentalny. Sama zaś migracja została wywołana w
sposób zaplanowany celem osłabienia integracji europejskiej. To cel dalekosiężny, a
niekoniecznie doraźny obliczony na dwa lata, a mimo tego zachwiane zostały
podstawy integracji europejskiej. Problem Polski czy Węgier w Unii Europejskiej
oraz stowarzyszenie Ukrainy i przyszłe jej przyjęcie do Unii Europejskiej to w tej
chwili tematy zastępcze mające odwrócić uwagę od tego, że dwie kolejne strategie
ogłoszone dla Unii Europejskiej nie zostaną zrealizowane. Przy czym Strategia
Lizbońska nie została zrealizowana ponieważ Europa niestety uwikłała się w
konflikty zbrojne na Bliskim Wschodzie, wyreżyserowane zresztą przez Stany
Zjednoczone przy inteligentnym udziale polityki rosyjskiej, a także odczuła boleśnie
kryzys finansowo-walutowy. Nowa strategia Europa 2020 oczywiście nie może być
zrealizowana ponieważ mamy do czynienia już obecnie z czynnikiem
ograniczającym czyli imigracją do Europy setek tysięcy ludzi w krótkim czasie. I
znowu czynnik czasu jest ważną determinantą zmiany. Ważny jest czas ponieważ

48
dokonywane są coraz częściej akty terroryzmu, które destabilizują sytuację
zmuszając do szybkich reakcji, a więc dynamicznych lecz wymuszonych zmian.
Zmiany te niekoniecznie przynoszą pożądane skutki ponieważ nie do końca znamy
przyczyny i cele ostateczne tych działań. Nie wydaje się, aby były one tylko doraźne,
mające destabilizować poczucie bezpieczeństwa. Uważam, że jednym z
najważniejszych celów jest demontaż instytucji międzynarodowych, które nie są
osadzone na solidnych fundamentach solidarności między narodami, lecz drogą
polityczną miały stworzyć coś na kształt Stanów Zjednoczonych Europy. Przy okazji
chciano stworzyć niemal mityczną narodowość Europejczyka nie definiując jej, lecz
burząc dotychczasowe poczucie więzi narodowej, a następnie zamiast
chrześcijańskiej tożsamości, która była spoiwem narodów, kultury i historii Europy
usiłuje się wprowadzić inne wzorce obce tej kulturze. Imigranci w większości
muzułmanie nigdy nie uznają tej nowej wersji kulturowej ponieważ ona jest nie tylko
obca Islamowi, lecz przez Islam odrzucana. Moim zdaniem politykom europejskim
zabrakło myślenia długofalowego. Być może byli tak zafascynowani szybkim
rozwojem „szóstki”, a następnie rozpadem bloku sowieckiego, że uwierzono w ten
mit o zjednoczonej Europie nie uwzględniając globalnego kontekstu tego projektu.
Stracono czas na cos co jest po prostu utopią. Nie przewiduję, żeby w tym stuleciu
dokonała się taka zmiana w kierunku stworzenia zjednoczonej Europy. Na
przeszkodzie stoją nie tylko problemy wewnętrzne Europy, ale interesy innych
hegemonów. Będziemy obserwowali powolne osłabianie gospodarki Niemiec, a
wewnątrz narastanie niechęci do imigrantów co w ostatecznym przypadku
doprowadzi osłabienia więzi integracyjnych. Równolegle przebiegnie proces
nasilania się wewnętrznych problemów i procesy przeniesienia przynajmniej ich
części poza
Niemcy, Francję czy Wielka Brytanię. Naciski na Europę Środkową i
Wschodnią nie będą słabły, lecz odwrotnie będą się nasilały i zgodnie z tym co
określiłem jako syndrom Dawida państwa hegemoniczne będą zabiegały o
rozszerzenie swoich wpływów w tej części naszego kontynentu. Natomiast działania
na rzecz liberalnej poprawności politycznej, które spowodują dalsze pogorszenie
sytuacji wewnątrz integracji europejskiej doprowadzą do jej najpierw segmentacji, a
potem powrotu do państw narodowych, Te zaś z kolei dla zapewnienia
bezpieczeństwa będą poszukiwały nowych aliansów lub prób konfederowania się.
Wszystko to pod warunkiem, że ogarnięte syndromem Dawida mocarstwa porzucą
działania rywalizacji, chociaż akurat ten przypadek uważam za mało
prawdopodobny, a jedynie w warunkach zagrożenia globalnego bezpieczeństwa
może dojść do tej rezygnacji.

49
 Drugą, wymienioną wcześniej, cechą współczesności jest rywalizacja.
Rywalizacja nie występuje jedynie jako rywalizacja potęg, hegemonów, lecz także
pojawia się między ugrupowaniami. Czas w tej rywalizacji odgrywa istotną rolę.
Dzisiaj zwycięża raczej szybszy niźli większy. Kraje mniej rozwinięte ciągle głoszą
pogoń za tymi najwyżej rozwiniętymi, ale ci wielcy także się rozwijają tyle, że
wolniej i wcale nie zamierzają ułatwiać goniącym w tej pogoni. Realnie rzecz biorąc
tylko poważne błędy w polityce rozwojowej mogą doprowadzić do zapaści
gospodarczej hegemonów. Syndrom Dawida działa także w rywalizacji gospodarczej,
a siła gospodarki jest podstawowym gwarantem pozostawania na pozycji hegemona.
Rywalizacja przybierała i przybiera do dzisiaj postać tzw. wyścigu zbrojeń, który
miał doprowadzić do trudności gospodarczych, a przez to społecznych u przeciwnika.
Dobrym przykładem był w przeszłości wyścig zbrojeń miedzy Stanami
Zjednoczonymi a Związkiem Radzieckim. Jak wiemy czas był rzeczywiście
krytycznym czynnikiem tej rywalizacji. W międzynarodowych stosunkach
gospodarczych kryterium czasu z całą siłą występuje w wewnętrznych relacjach Unii
Europejskiej. Nakreślany horyzont czasowy na przykład dla uzyskania statusu
członka stowarzyszonego, a następnie pełnego członkostwa w UE jest niezwykle
płynny, ale traktowany także przez instytucje unijne, zwłaszcza przez Komisję
Europejska bardzo instrumentalnie. Z jednej strony wyznaczanie horyzontu
czasowego ma dyscyplinować kandydatów, a drugiej strony im ten horyzont jest
dłuższy, to tym większe korzyści odnoszą dotychczasowi członkowie. Nie waham się
powiedzieć, że takie postępowanie obserwowaliśmy w stosunku do Polski, a obecnie
także do Ukrainy czy Turcji, aczkolwiek w stosunku do tej ostatniej zmieniono
pozycję w związku z kryzysem imigracyjnym. Rywalizacja przejawia się także na
płaszczyźnie społecznej na przykład w formie drenażu mózgów, czyli „wysysania’
najwyżej kwalifikowanych kadr przez wysoko rozwinięte gospodarki z krajów niżej
notowanych. To oczywiście sprawia, że słabsi tracą potencjał intelektualny, który
będzie pracował na rzecz bogatszych, a nie biedniejszych. Ta rywalizacja na polu
innowacyjności i kreatywności podlega wyjątkowo czynnikowi czasu, gdyż dotyczy
zasobów ludzkich i ich życia. Nie można sobie pozwolić na przeczekanie, lecz należy
działać szybko stosując przede wszystkim motywację ekonomiczna i możliwości
zapewnienia odpowiednich warunków, dla dalszego rozwoju kadr. Czas działa
krytycznie szczególnie w odniesieniu do młodych generacji, a więc to do tej grupy
wiekowej stosuje się różne zachęty, a przede wszystkim nie stwarza się barier.
Przytoczę tutaj tylko fakt, że Niemcy, po uzyskaniu przez Polskę statusu pełnego
członka Unii Europejskiej, wprowadziły dla Polaków okres przejściowy co do
możliwości podejmowania pracy w tym kraju, ale nie dotyczyło to wysoko
wykwalifikowanych kadr, które uzyskiwały pozwolenie na pracę w Niemczech.

50
Zastosowano zatem kryterium czasu, ale nie trzymano się tego sztywno, bo Stany
Zjednoczone Ameryki Północnej stosują politykę drenażu mózgów na rynku
niemieckim i trzeba było ten utracony potencjał uzupełnić. Rywalizacja występuje
także na płaszczyźnie badawczo-rozwojowej. Ten kto przeznacza większe nakłady na
tę sferę może liczyć na trwała przewagę. Nic zatem dziwnego, że przewaga Stanów
Zjednoczonych na tej płaszczyźnie jest tak widoczna. Chiny w tej rywalizacji także
dostrzegają istotna rolę nauki w rozwoju.[10] Rywalizacja jest zatem ważną siłą
napędową współczesnego świata. Zresztą cała nauka o zarządzaniu oparta jest o
paradygmat rywalizacji. Innym obszarem rywalizacji są tzw. bezpośrednie inwestycje
zagraniczne (FDI – Foreign Direct Investments). Na tym polu przodują Stany
Zjednoczone. W 2012 roku wartość wszystkich inwestycji amerykańskich w skali
globalnej wynosiła 388 mld USD. [11] Kryterium czasu wejścia na rynek
uprzedzając konkurentów jest bardzo istotne, a więc ciągła rywalizacja trwa.
Elementem rywalizacji jest niezmiennie tworzenie przez hegemonów, lub
pretendentów do tej pozycji, swoich stref wpływów. Można powiedzieć, że nie
osiąga się pozycji hegemonicznej na trwałe bez strefy wpływów. Stąd też
obserwujemy stałe rywalizacje o zdobycie takich stref wpływów. Konflikty na skalę
światową strefy wpływów zmieniały droga porozumień powojennych. Czy nam się to
podoba czy tez nie taki układ stref wpływów dokonał się w Jałcie. Przemiany w
Europie czyli ponowne zjednoczenie Niemiec, rozpad Układu Warszawskiego,
rozpad Związku Radzieckiego i rozszerzenie Unii Europejskiej naruszyły istniejące
strefy wpływów. Słów kilka na ten temat.
Stany Zjednoczone uważały Europę Zachodnią za swoją naturalną strefę
wpływów nie tylko udzielając pomocy w odbudowie ze zniszczeń wojennych, czemu
służył między innymi Plan Marshalla, ale także tworząc Pakt Północno-Atlantycki
(NATO). Stałe stacjonowanie sił zbrojnych Stanów Zjednoczonych w Europie
Zachodniej, a obecnie przesuwane do Europy Środkowej i państw nadbałtyckich ma
świadczyć również o wsparciu modelu demokracji zachodniej w tej części świata
przez bezsprzecznego hegemona U.S.A. Stany Zjednoczone są jednak mocarstwem
globalnym i maja swoje najważniejsze interesy na Pacyfiku. Osobiście skłaniam się
ku refleksji, że negocjowana, z naruszeniem wszelkiej transparentności, umowa o
TTIP ma wpływy amerykańskie utrwalić, oraz wzmocnić, na obszarze 28 państw
Unii Europejskiej, z których konkurencyjne dla gospodarki amerykańskiej są jedynie
Niemcy i Finlandia. Przeczucie mówi mi, że tym razem to nie zamiar politycznego
panowania, lecz ekonomicznego. Uważam, że tym razem rząd Stanów
Zjednoczonych odda obszar Unii Europejskiej wielkim koncernom amerykańskim,
które dokonają trwałej przebudowy gospodarki europejskiej. Przy okazji pretendent
do pozycji hegemona Unia Europejska zostanie skazana na korzystanie z militarnego

51
parasola ochronnego ze strony NATO. Stany Zjednoczone doskonale zdają sobie z
tego sprawę, że UE nie posiada własnych sił zbrojnych, ani też wspólnej polityki
zagranicznej i bezpieczeństwa, za wyjątkiem pewnej fasadowości jaką jest
ustanowienie Wysokiego Przedstawiciela do tych spraw. Siła ekonomiczna w tej
rywalizacji jest bez cienia wątpliwości po stronie partnera z drugiej strony Atlantyku.
Dodatkowym argumentem przemawiającym za moim przekonaniem jest obecna
sytuacja wielkiego problemu związanego z imigracją do Unii Europejskiej. Przy tej
okazji mamy do czynienia z niekorzystnym dla Unii Europejskiej konfliktem z
Turcją. Turcja już ponad dwadzieścia lat jest krajem stowarzyszonym z Unią
Europejską i nie miała do tej pory szans na zmianę swojego statusu. Jej pozycja w
kwestii migrantów pozwoliła jej na uzyskanie dodatkowych przesłanek dla
wykorzystania swojej obecnej roli w stosunku do Unii Europejskiej. Nie wolno przy
tym zapominać, że Turcja jest najważniejszym, od dawna, sojusznikiem Stanów
Zjednoczonych na Bliskim Wschodzie i zajmuje ważne miejsce w strukturze NATO.
Myślę, że te obecne perturbacje wpłyną dość szybko na procesy dezintegracyjne w
Unii Europejskiej. Świadczyć o tym może także wypowiedź Przewodniczącego
Komisji Europejskiej Juncker’a, że wejście Ukrainy d Unii Europejskiej nie dokona
się wcześniej jak za 25 lat. Moja perspektywa czasowa jest taka, że za 25 lat Unia
Europejska nie będzie już tą Unią i nie wiem czy Ukraina będzie chciała być w tej
organizacji. To bezsprzecznie niezbyt optymistyczne na tym etapie, ale ma też swoje
plusy zważywszy na procesy tworzenia sub-integracji prezentowane przez Polskę.
To rzecz jasna budzi zrozumiałą kontrreakcję ze strony Rosji, która utraciła
swoje decydujące wpływy w dawnych republikach oraz państwach należących do
Układu Warszawskiego. Nie dziwi zatem obecna polityka Rosji zmierzająca do
odzyskania wpływów w tej części Europy, a zwłaszcza w stosunku do Ukrainy, która
z geostrategicznego punktu widzenia powinna dla Rosji stanowić ważną strefę
wpływów umożliwiająca później dalszą rewitalizację swoich interesów. Co do tego
nie ma wątpliwości i stąd ciągłe napięcia, bo ścierają się różne interesy. To, że Rosja
nie będzie się tym wszystkim procesom przyglądać biernie wiemy od zawsze. Stosuje
się zatem wiele nowych instrumentów, które w rywalizacji wykorzystują tę trzecia
cechę jaką jest niepewność. Zwłaszcza wobec Ukrainy i państw nadbałtyckich. Rosja
ma swoich zaprzedanych lobbystów w Unii Europejskiej. To nie tylko rząd niemiecki
i politycy, ale również politycy reprezentujący państwa zachodnie w Unii
Europejskiej, przede wszystkim w Parlamencie Europejskim i Komisji Europejskiej.
Niepewność widoczna jest też w samej polityce Rosji, bo ma innego pretendenta
do pozycji hegemona jakim są Chiny. Chiny również budują swoją naturalną strefę
wpływów przede wszystkim w Azji Południowo-Wschodniej. Wysunięta przez
Prezydenta Xi Jinping’a inicjatywa wspólnej budowy pasa gospodarczego wzdłuż

52
Szlaku Jedwabnego oraz Morskiego Szlaku Jedwabnego Xxi wieku dobitnie
wskazuje na to, że Chiny reprezentują politykę globalną. Państwo Środka wyraźnie
wskazuje, że „Inicjatywa w sprawie wspólnego budowania Pasa i Szlaku
odzwierciedla tendencję zmierzającą do utworzenia świata wielobiegunowego, do
globalizacji gospodarczej, do różnorodności kulturowej, a także do stosowania w
większym zakresie technologii informacyjnych, co ma na celu podtrzymywanie
systemu wolnego handlu globalnego, a także otwartej gospodarki światowej w duchu
nieskrępowanej współpracy regionalnej.” [12] Kontynuacją tej inicjatywy było
utworzenie Grupy 16+1 czyli kraje Europy Środkowo-Wschodniej plus Chiny. To
rzeczywista globalizacja polityki zagranicznej i ekonomicznej Chin. Sieć powiązań
Chin wskazuje na to, że Chiny rywalizują ze Stanami Zjednoczonymi. Ani Rosja ani
Unia Europejska w tej rywalizacji nie mają szans dlatego też poszczególni
członkowie Unii Europejskiej jak Niemcy, Francja czy Wielka Brytania utrzymują
bardzo bliskie kontakty polityczne i gospodarcze z Chinami. Kraje Europy
Środkowej uzyskały także statusy partnerów strategicznych tyle tylko, że nie
określono co ten status rzeczywiście oznacza.
Na koniec kilka refleksji natury filozoficzno-politologicznej.
Po pierwsze, czas stanowi nie tylko miernik ludzkiego życia, lecz jest, moim
zdaniem, ale może się mylę, również wielką wartością. Taką samą jak życie, co tak
trafnie opisał Daisaku Ikeda, że jest zarówno skarbem jak i wielką niewiadomą. [13].
Po drugie, czas w ludzkiej działalności, którego nie wykorzystamy jest już
czasem straconym
Po trzecie, życie jednostek i całych wielkich grup społecznych, przebiega dość
często w wymiarze czasów równoległych, czyli żyjemy jakby razem, w tym samym
czasie, lecz obok siebie.
Po czwarte, czas to ważny czynnik każdej zmiany. Zmiana wymaga właściwego
momentu jeśli ma być siłą napędową rozwoju. Ta dynamika często zniechęca do
zmiany, a więc jest przyczyną utraty tempa rozwoju.
Po piąte, czas biegnąc ciągle wprzód wymaga także odniesienia do przeszłości,
aby podejmowane działania dla przyszłości wykorzystywały doświadczenia
minionych pokoleń pod warunkiem, że je właściwie odczytamy.
Po szóste, rywalizacja jest procesem ciągłym, na który wpływ ma wiele
czynników, ale najważniejszym jest jednak czas nagradzający szybszego.
Po siódme, czas w polityce cechuje rozbieżność jego pojmowania w kontekście
życia jednostki i zmiany międzypokoleniowej. Współcześnie tzw. „elity” polityczne
nie mają myślenia długofalowego, lecz nastawione są na sukces indywidualny, a więc
w kontekście własnego czasu życia, lub swojego ugrupowania politycznego, przez co
gubią perspektywę trwania i rozwoju swojego narodu.

53
 Po ósme, niepewność jest czynnikiem wpływającym na podejmowane decyzje.
Nie mając pewności, a może i wystarczającej wiedzy podejmujemy nietrafne decyzje.
I konkluzja końcowa: skoro nie wiemy jaki jest nasz przedział życia na skali
czasu to starajmy się, aby go racjonalnie wykorzystać. Nie bójmy się dokonywać
zmian, zwłaszcza tych, których nie zakończymy. Postępujmy według wskazania
Michała Anioła „Zaczynajcie, czas dokończy.”

Список використаних джерел

1. Święty Augustyn: Wyznania. De Agostini, PAX, Altaya,Warszawa, 2001, Rozdiał XI
ss.231-232 rozważa porównanie czasu z wiecznością.
2. A.M.S. Boecjusz: O pocieszeniu jakie daje filozofia. Kęty 2006.
3. Newton przyjął, że istnieje „czas jako miara ruchu” oraz „czas prawdziwy i
matematyczny” i wiąże się z nieskończonością związana z pojęciem przestrzeni. To fundament
fizyki newtonowskiej.
4. Stephen W. Hawking: Krótka historia czasu. Wydawnictwo Alfa, Warszawa, 1993.
5. Craig Callender and Nick Huggett (Editors): Physics meets Philosophy at the Planck Scale.
Contemporary Theories in Quantum Gravity, Cambridge University Press 2001.
6. Arystoteles: Metafizyka, Księga A, PWN Warszawa 1983, s. 3.
7. Marshall Mc Luhan: The Gutenberg Glaxy: The Making of Typographic Man. University
of Toronto Press 1962.
8. Rosja po wykluczeniu w 2014 roku ma jednak w G7 swojego adwokata w postaci
Niemiec. Wyraźnie dał temu wyraz minister spraw zagranicznych Niemiec Frank-Walter
Steinmeier na spotkaniu w Hiroszimie (kwiecień 2016) optując za powrotem Rosji do składu G8.
9. www.wto.org/english/tratop_e/regfac_e.htm.
10. Dokumenty z 3.Posiedzenia Plenarnego 18. Komitetu Centralnego Komunistycznej Partii
Chin. Wydawnictwo „Kto jest Kim”, Warszawa 2014, s. 49.
11. James K. Jackson: US Direct Investment Abroad: Trends and Current Issues.
Congressional Research Service, Washington, December 11, 2013. s.1.
12. Vision and Actions on Jointly Building Silk Road Economic Belt and 21st
CenturyMaritime Silk Road. National Development and Reform Commission, Ministry of Foreign
Affairs, and Ministry of Commerce of the People’s Republic of China, with State Council
authorisation, Beijing, First Edition March 2015, s.7.
13. Daisaku Ikeda: Life: An Enigma, a Precious Jewel. Kodansha International, Tokyo, New
York&San Francisco, 1982.

54
 ФІЛОСОФІЯ ПЕРЕМІН
У СУЧАСНОМУ СВІТІ.
Аксіологічні аспекти
соціально-економічних змін

55
 Андрій Андрійович Гриценко,
доктор економічних наук, професор,
член-кореспондент НАН України,
заступник директора
ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»,
член Президії Українського філософсько-економічного наукового товариства,
дійсний член Академії філософії господарства
Валерія Олександрівна Корнівська,
кандидат економічних наук,
старший науковий співробітник відділу економічної теорії
ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

СУПЕРЕЧЛИВІСТЬ ТА КОМПЛЕМЕНТАРНІСТЬ
РЕКОНСТРУКТИВНОГО РОЗВИТКУ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ
СИСТЕМИ ЄС

Європа переживає дуже складний період своєї історії. В європейському

інституціональному просторі накопичилося стільки протиріч, що продовження
вдосконалення його існуючої архітектури не зможе їх вирішити. Необхідна
реконструкція всієї інституціональної системи як більш кардинальна
перебудова її несучих конструкцій. Реконструкція – багатозначне поняття,
широко застосовується в науці і практиці. Вона розуміється як «переробка,
корінна перебудова чого-небудь, організація по абсолютно новим принципам»,
або «з метою поліпшення, удосконалення», як «відтворення процесів, що
відбувалися в минулому, на основі деякої моделі і передумов», як «відновлення
первісного вигляду чогось», як «відтворення матеріальної і духовної культури
тієї чи іншої історичної епохи і регіону» [1; 2] і т. ін. У даній статті термін
реконструкція буде вживатися як синтез двох значень: 1) докорінної
перебудови і 2) відновлення власної ідентичності і самості. Інакше кажучи, в
даному контексті реконструкція Європи – це її корінна перебудова з метою
відновлення її самості.
Але реконструкція повинна бути не просто перебудовою, а такою
перебудовою, яка розвиває систему. Мова йде про реконструктивний розвиток,
в якому якісні зміни переважають над кількісними і змінюється сама міра
розвитку. Такий розвиток може здійснюватися як при зростаючому,
незмінному, так і падаючому ВВП. Він внутрішньо суперечливий, а формою
розв’язання цих суперечностей є пошук і інституціоналізація комплементарних
зв’язків базових елементів системи.

56
 Дуже складними є питання відновлення власної ідентичності, самості
Європи. Середньовічна Європа істотно відрізняється від її сучасного вигляду.
Просте порівняння принципів її організації та цінностей нічого не дасть. Це
будуть порожні абстракції. Для адекватного відображення самості Європи
необхідно розуміння логіки її історичного шляху. У сучасній Європі є те, що
історично виникло, стало її завоюванням і буде розвиватися; є те, що було
історичною перевагою, але в нових умовах перетворюється на гальмо розвитку
чи навіть загрозу існуванню; і є те, що тільки народжується і ще не приймається
суспільством, але в перспективі стане панівним. Ідентичним для Європи є не те,
що вона вже затвердила (там можуть бути і консервативні, що заважають
розвитку, цінності), а те, що відповідає історичній логіці її розвитку. Соціальна
держава, гуманістичні цінності, права людини, політкоректність – все це і
багато іншого має бути розглянуто не в якості абстрактних цінностей, а в логіці
історичного розвитку. Такий підхід передбачає розгляд Європи в контексті
глобального розвитку світу.
Сучасний світ витканий з протиріч: економічних, соціальних, політичних,
ідеологічних, екологічних, психологічних, міжособистісних, групових,
цивілізаційних і безлічі інших. Вони пронизують всю тканину суспільства і
приймають конфліктні форми, включаючи військове протистояння. Але це не
просто фрагменти сучасної дійсності. Вони мають загальну підставу, з якої
виростають, і загальне результуюче вираження.
Вихідним суспільно-економічним відношенням, з якого розвинулися
людина і суспільство, всі форми їх існування, була спільно-розділена праця, що
доведено теоретично і експериментально [3; 4, 263–269, 320–341]. З неї
формуються у взаємозв'язку і взаємопроникненні, з одного боку, відносини
розділеності і відособленості, з іншого – кооперації і усуспільнення, що
знаходить своє вираження з боку розділеності в формуванні ринкової
економіки, а з боку спільності – у виникненні і розвитку держав.
Держави до недавнього часу досить ефективно виконували функції
просторово-інституційної локалізації ринкових систем, які зовні взаємодіяли
через рух товарів, робочої сили і капіталів, регульований за допомогою тарифів,
квот та інших різноманітних інструментів. Це давало можливість країнам
отримувати взаємну вигоду і реалізовувати свої конкурентні переваги.
Однак в даний час кооперація та усуспільнення праці і виробництва
вийшли на такий рівень, який переріс національні кордони і зумовив
екстенсивний і інтенсивний розвиток глобалізації. Необхідними умовами для
цього були розвиток інформаційно-мережевих технологій і фінансизація
економіки. У своїй єдності вони сформували передумови для глобального

57
характеру руху капіталу, який легко долає національні кордони. Разом з цим
процесом глобалізації і в нерозривній єдності з ним розвивається процес
локалізації глобальних можливостей. Наприклад, сучасний університет, який
навчає студентів і залучає викладачів з усього світу, що використовує
різноманітні джерела інформації і фінансування, є локальним представником
глобального процесу розвитку науки і освіти в значній мірі незалежним від
національної держави, на території якої він розташований.
Відносини спільно-розділеної праці в своєму розвитку втілилися в
різноманітних характеристиках сучасного світу, який є дуже складним. Для
його опису використовуються сотні тисяч різних категорій, і навіть при цьому
він значною мірою залишається непізнаним. Але в той же час завжди є
характеристики, які найбільш адекватно і коротко відображають сутність явищ
або процесів. Можна дуже довго і докладно описувати різного роду деталі, так і
не підібравшись до суті. А можна висловити її в одному короткому визначенні.
Якщо спробувати коротко висловити найбільш істотну і в той же час найбільш
актуальну і потенційно багатогранну характеристику сучасного світу, то його
можна визначити як розділено-спільний світ. У цьому визначенні міститься вся
попередня історія людства, його сучасні колізії і перспектива.
Кожна окрема людина може реалізувати себе тільки через виробництво
благ для інших і отримання необхідних йому благ від інших. Промисловість і
сільське господарство, будівництво і транспорт, наука і культура, різноманітні
професії та сфери діяльності – все це лише сучасні форми розвиненої протягом
всієї людської історії спільно-розділеної праці. Головна проблема тут полягає в
тому, щоб забезпечити з’єднання відокремлених елементів системи: як знайти
роботу, продати товар, отримати гроші, забезпечити збалансованість бюджетів
(сімейних, державних), регіонального розвитку, досягти торгових і платіжних
балансів країн, ефективно вбудувати національну економіку в світову і т.д.
Протиріччя є джерелом розвитку суспільства і, якщо вони відносяться до
сутнісних характеристик суспільства, то вирішуються шляхом знаходження
ланок, які опосередковують рух протилежностей, і занурення протиріччя, як
показав Гегель, в основу [5]. Так, наприклад, держава, як одиничний
представник спільних інтересів, виникла як форма розв’язання суперечності
між приватними і спільними інтересами членів суспільства. Гроші виникли як
форма розв’язання і руху суперечності між споживчою вартістю блага і його
вартістю і спочатку представляли собою одиничний товар, що виконує роль
загального еквівалента в обміні. Європейський Союз, який є, перш за все,
інституціональною системою, виник як форма розв’язання суперечності між
спільними інтересами європейських країн та їхніми інтересами як

58
відокремлених національних держав. Одним з важливих результатів його
існування є перетворення Європи з «Континенту війни в континент миру» [6],
за що в 2012 р. Європейському Союзу була присуджена Нобелівська премія
миру. Підставою для такого рішення Нобелівського комітету був «шістдесяти-
річний внесок у досягнення миру і врегулювання, демократії і прав людини в
Європі» [7].
Але суперечності можуть не тільки вирішуватися шляхом знаходження
ланок, що опосередковують і створюють форму подальшого руху, а й
накопичуватися, загострюватися, приймати антагоністичні форми, призводити
до військових конфліктів і руйнування цілого. Рух суперечностей розділено-
спільного світу в даний час набув конфліктної форми, що виразилося в
загостренні економічних, соціальних, політичних, релігійних, цивілізаційних та
інших суперечностей і виникненні глобальної кризи, що охопила весь світ і всі
сфери людського існування.
Узагальненою сучасною формою реалізації протиріччя спільно-розді-
леного існування є протиріччя між глобалізацією, яка розвивається з боку
сумісності і реалізується, перш за все, через інформаційно-технологічні та
фінансово-економічні механізми, і локалізацією, яка розвивається з боку
розділеності і реалізується через просторово-територіальні форми локалізації
матеріальних і трудових ресурсів, здатних переміщатися в просторі зі
швидкістю фінансових потоків і електронних платежів. По суті, це є основне
протиріччя сучасної епохи, що виявляється в безлічі різноманітних форм буття
людини і суспільства. Конфліктними формами прояву цього протиріччя є
глибокі фінансово-економічні кризи в державах з відносно слабкою еконо-
мікою всередині інтеграційних утворень, спроби певних національно-
територіальних одиниць отримати незалежність, вимоги глибшої регіоналізації,
протидія ряду політичних сил поглибленню інтеграції країн ЄС, збройні
конфлікти в країнах, де концентруються економічні та геополітичні інтереси
транснаціональних корпорацій і держав їх базування та ін.
Формування основ посткризового розвитку в Європі сьогодні розгор-
тається на фоні загострення протиріч соціального, інституційного та демо-
графічного характеру, що є результатом не тільки глобальних кризових
тенденцій, але й об’єктивних внутрішньо-європейських суперечностей. Перш за
все мова йде про домінування наднаціонального цілеполагання в умовах
послаблення економіко-політичних мотивацій до єдності в ЄС. І тут проблема
не тільки в тому, що в процесах фінансового реформування в ЄС переважають
уніфіковані підходи, а економічно-слабкі країни потребують індивідуальних
рецептів економічного відновлення з врахуванням соціоінституційних факторів

59
розвитку. Справа ще й в тому, що посткризовий розвиток напряму пов’язаний
із реанімацією інституту відповідальності, ефективне функціонування якого
можливо лише в умовах чіткого інституційного оформлення простору взаємодії
економічних суб’єктів, а таке оформлення у зв’язку із недостатньою
інституціоналізацією наднаціонального простору досяжно поки в межах
національних держав. Останні в сучасних умовах переживають глибинну кризу,
пов’язану в тому числі із невідповідністю між економіко-фінансовим
простором, що регулюється державою, та простором фактичної відповідаль-
ності державних інститутів. Це наочно було показано в період активного
розгортання кризи, коли суб’єкти фінансових ринків, що в умовах глобального
профіциту ліквідності оперували в світовій системі фінансово-інституційних
координат, в умовах нестачі ліквідності зверталися саме до національних
кредиторів останньої інстанції. Інакше кажучи, проблеми глобального рівня в
умовах відсутності адекватного наднаціонального інституційного забезпечення
мають вирішувати обмежено ефективні національні держави.
Прикладом тому є й загальноєвропейська проблема мігрантів, що в умовах
переваги принципу колективної безпеки має бути вирішеною на рівні всього
ЄС, в той же час в умовах слабкої ефективності загальноєвропейських
інституційних важелів її вирішення певні європейські країни стають практично
на одинці як перед самою проблемою, так і перед вимогами ЄС щодо
недопущення її розвитку, мова йде перш за все про Грецію.
Отже на фоні невизначеності, а іноді явного дисбалансу між інсти-
туціоналізацією та відповідальністю наднаціонального та національного рівнів
в Європі все частіше лунають ідеї про вихід певних країн з інтеграційного
об’єднання, при цьому це стосується не тільки найбільш постраждалих від
кризи та рецесії держав, а й відносно стабільних, що свідчить про те, що в
європейській системі координат протиріччя глобалізації і локалізації
розвивається. В цьому контексті показова не тільки сама наявність ідей про
можливості європейських країн краще вирішувати насущні проблеми
самостійно, окремо від ЄС, а й практично рівне співвідношення серед
населення думок, як про самостійне існування країн, так і про їх залишення в
інтеграційному об’єднанні. Останніми свідченнями цього є результати
опитування в Великобританії, яка до кінця 2017 року має провести референдум
про членство в ЄС, а на сьогодні голоси розподілилися так: 43 % прагнуть
виходу із ЄС, в той же час як 40% бажають лишитися в його складі [8]. Отже
думки не є однозначними, і вони за певних обставин можуть стимулювати
соціоінституційний розкол в країні, в якій до того ж умови кризи актуалізували
дію інституційно-ціннісних засад національного та етнічного характеру [9]: 18

60
вересня 2014 року було проведено референдум про незалежність Шотландії,
при цьому 55% населення проголосували за залишення в складі Велико-
британії, тоді як за незалежність проголосували 45%. Такий паритетний
розподіл думок свідчить про те, що ідеї єдності, європейського світу,
європейської рівноваги, народжені ще в Середньовіччі, виплекані в працях
філософів Просвіти, розвинуті в великомасштабній соціопсихологічній
європейській спільності, сформованій через активну соціальну комунікацію та
створення спільних культурних символів, поки продовжують бути провідними
в соціоінституційному кліматі ЄС. В той же час в Європі, як і у світі,
розвиваються небезпечні тенденції переформатування національного та
етнічного відродження в ультраправі ідеї та рухи, які користуються підтримкою
певних верств населення, займають активну політичну позицію, представники
яких приймають участь у виборах та посідають пости як у законодавчій, так і
виконавчій владі. Це стимулює трансформації базових гуманістичних засад, які
формували та цементували європейську ідею, і чи не переростуть нові патерни
у деструктивний соціоінституційний клімат, буде залежати, перш за все, від
виходу з рецесії та збереження ЄС як інтеграційного об’єднання.
Проблеми європейської рецесії мають як актуальний короткостроковий
контекст, пов’язаний із складностями запуску кредитно-інвестиційного процесу
в повному обсязі, необхідному для посткризового розвитку, так і довго-
строковий, пов’язаний із суттєвим скороченням робочої сили (за підрахунками
до 2050 року – на 42 млн чол., або 12%) на фоні відсутності зростання
продуктивності. Основними ліками в вирішенні цих проблем називають ство-
рення гнучкого ринку праці; інвестування для зростання, в тому числі в сфері
освіти та інновацій; стимулювання конкуренції та посилення інтеграційних
процесів. Саме із завершальними кроками на шляху формування єдиного
економічного та валютного простору пов’язується сьогодні створення основ
довгострокового європейського відновлення.
У цьому зв’язку слід враховувати, що посилення інтеграції в ЄС поки
проходить на тлі зміцнення довіри: довіра до Європейського Союзу знову
зросла (40%, +3 відсоткових пунктів з осені 2014 року), досягнувши самого
високого рівня з моменту опитування Eurobarometer Standard (весна 2011).
Довіра до національних політичних інститутів також дещо поліпшилася, хоча
вона все ще знаходиться на більш низькому рівні, ніж довіра до Європейського
Союзу: 31% європейців схильні довіряти своєму національному уряду (+2) і
31% національному парламенту (+1). У той час як частка громадян ЄС, які не
довіряють національним парламентам (62%) залишилася незмінною, частка, що
не довіряє національному уряду (63%), і не довіряє Європейському Союзу
(46%), ( -4) [10].
61
 В цьому контексті важливо враховувати, що в період активної фази кризи
від національних урядів вимагали особливих кроків щодо стабілізації
економічної ситуації, в той же час зайнявши активну позицію щодо підтримки
фінансових ринків та практично не вирішивши проблеми безробіття та рецесії,
національні уряди все менше користуються довірою, тоді як від наднаціо-
нального рівня регулювання очікується прийняття та реалізація ефективної
стратегії посткризового розвитку.
Ми спостерігаємо сьогодні трансформацію довіри в європейській системі
координат, що має об’єктивні та суб’єктивні корені. З одного боку,
переміщення довіри з національного на наднаціональний рівень – це
об’єктивний результат посилення ролі наднаціональних інститутів в умовах
зростання інтеграційних процесів. А з іншого боку, національні уряди явно не
виконали своїх прямих обов’язків під час кризи, в той же час прийнявши на
себе додаткові зобов’язання для спасіння великих фінансових інститутів.
На сьогодні загалом в ЄС поки переважає клімат, що сприяє подальшій
інтеграції, мається на увазі як зростаюча довіра до загальноєвропейських
органів, так і підтримка серед більшості європейського населення існування
країн в інтеграційному об’єднанні; більше того, дезінтеграція пагубна як в
економічному, так і в соціоінституційному контексті. В той же час ті кроки, які
пропонуються сьогодні в контексті завершальної фази формування Еконо-
мічного та Валютного Союзу, мають бути оціненими в довгостроковій
перспективі, і не є такими однозначними.
Слід враховувати, що одним з базових принципів функціонування ЄС є
високий рівень комплементарності фінансового ринку та реального сектору
економіки, деформації якої відбувалися в період розвитку процесів фінансизації
та найбільш яскраво проявили себе під час кризи. Відновленню комплемен-
тарності між фінансовим та реальним сектором економіки має слугувати
активне фінансово-інституційне реформування як в контексті посилення
інтеграції, так і в контексті реанімації кредитно-інвестиційного процесу. В той
же час на сьогодні виходять на поверхню наріжні суперечності, що супро-
воджують реформування в ЄС: на фоні декларування необхідності формування
потужних інвестиційних потоків для відновлення економіки європейських
країн як головної цілі, очевидними є прагнення створення конкурентної пло-
щадки по відношенню до глобального гравця США і відхід від домінанти від-
новлення комплементарності та продовження тенденцій примату цілей розвит-
ку фінансових ринків, отже фінансова інтеграція для фінансової індустрії.
Економічний та валютний союз являє собою стадію європейської
інтеграції, яка передбачає високий рівень координації економічної політики

62
країн на основі їх тісних комплементарних взаємозв’язків, спільну монетарну
політику, а також єдину валюту, євро. Процеси формування єдиного еконо-
мічного, валютного, фінансово-інституційного простору тривають з 1991 року,
їх юридична складова закріплена Маастрихтським договором, на основі якого
між країнами-членами здійснюється координація економічної та фіскальної
політики, зокрема шляхом обмеження держборгу і дефіциту бюджету; Євро-
пейським центральним банком проводиться незалежна монетарна політика;
впроваджені єдині правила і нагляд за фінансовими інститутами в зоні євро;
функціонує єдина валюта і єврозона.
Інтеграція фінансів в ЄС сьогодні розвивається за двома основними
напрямками: фіскальна інтеграція через створення Фіскального Союзу та
подальша інтеграція фінансових ринків, власне фінансова інтеграція. В
контексті даної роботи нас цікавить, перш за все, другий напрям, – фінансова
інтеграція. Фінансова інтеграція в ЄС бере свій початок від створення
механізмів вільного перетоку капіталу. Вільний перетік капіталу – це один з
наріжних каменів, на яких будувався ЄС більше п’ятдесяти років тому.
Римським договором 1957 року в якості однієї з фундаментальних основ була
визначена свобода руху капіталів, передбачено усунення перешкод руху
капіталів не тільки між резидентами країн-учасниць договору, але і між
резидентами країн-учасниць і резидентами третіх країн (ст. 67, 70) [11].
Теоретичні підходи до фінансової інтеграції в Європі визначаються ЄЦБ:
ринок певних фінансових інструментів/послуг є повністю інтегрованим, якщо
всі потенційні учасники з однаковими характеристиками діють згідно
однакового набору правил, мають однаковий доступ до вказаних фінансових
інструментів/послуг і є рівними у своїй операційній активності на ринку [12].
Інакше кажучи, повністю інтегрований ринок є ринком вільної конкуренції.
Євросистема зацікавлена в поглибленні інтеграції, оскільки остання є базою
ефективного функціонування фінансової системи в Європі, і особливо в зоні
євро, вона сприяє збалансованій передачі грошово-кредитної політики по всій
території єврозони та зростанню ефективності платіжних систем. Без загрози
для стабільності цін Євросистема підтримує реалізацію цілей завершення
формування єдиного ринку, в якому фінансова інтеграція є ключовою
складовою [12].
Показники фінансової інтеграції дають загальну оцінку її ступеня в
основних фінансових сегментах ринку єврозони, а саме на грошовому ринку,
ринках облігацій, фондових ринках і банківських ринках, в тому числі
аспектам, пов’язаним з ринковою інфраструктурою [13]. Звіт «Фінансова
інтеграція в Європі» (квітень 2015 р.) свідчить про покращення показників

63
інтеграції на грошовому ринку, так рівень надлишкової ліквідності продовжив
знижуватися через зниження обсягів «грошових буферів», що
продемонструвало структурні покращення, які у свою чергу стимулювали
покращення цінових показників інтеграції – крос-кордонні стандартні
відхилення за кредитними ставками знизились. Тут слід зазначити, що звіти
публікуються один раз на півроку, і демонструють короткострокові тенденції у
галузі фінансової інтеграції. В той де час довгострокові тенденції, що
розвиваються з моменту введення єдиної валюти до сьогодні, свідчать, що
досягнути повної фінансової інтеграції в тому сенсі, як це визначає ЄЦБ, поки
не вдалося, адже ціни на кредити нефінансовим корпораціям в різних країнах
єврозони дійсно прямували до певного середнього рівня, тоді як ціни на
роздрібні фінансові послуги завжди сильно відрізнялися по країнах.
Якщо подивитися на сегмент роздрібних фінансових послуг банківського
ринку, то рівень фінансової інтеграції на сьогодні не високий. Так, дані про
крос-кордонні споживчі фінанси в Європі [14] доводять, що тільки 3%
європейських споживачів використовують банківські продукти з інших країн, і
тільки 5% використовують споживчі кредити закордонних банків.
Європейський фінансово-інституційний простір в сучасних умовах
проходить досить складний шлях реформування, викликаного, з одного боку,
необхідністю подолання рецесії, а з іншого боку – посиленням інтеграції як
серед країн Єврозони, так і загалом в ЄС. В цьому русі можна виділити два
основні напрями: впорядкування банківської діяльності та формування дійсно
єдиного ринку капіталу шляхом створення Союзу Ринків Капіталу (СРК).
З одного боку, посилюються критерії ефективного функціонування
банківської системи та створюються загальні механізми нагляду. Так,
4 листопада 2014 року в межах Банківського Союзу почав діяти Єдиний
Контрольний Механізм Single Supervisory Mechanism (SSM), який кардинально
змінив підходи до нагляду в європейському банківському просторі: відтепер
загальне законодавство і правила будуть застосовуватися єдиним органом,
збільшуючи прозорість і компаративність банків в різних країнах. А з іншого
боку, розвиваються процеси, спрямовані на диверсифікацію інвестиційних
джерел шляхом формування нових, небанківських каналів фінансування для
малих та середніх підприємств (процеси дезінтермедіації).
Процеси дезінтермедіації в європейському фінансово-інституційному
просторі викликані особливою позицією банківських структур під час кризи та
їх недостатньою участю в процесах виходу з рецесії. Під час кризи стало
зрозумілим, що банківська система в умовах нестабільності перетворюється в
систему «інститутів в собі», які поглинаючи ресурси рефінансування, не

64
трансформують їх в кредитно-інвестиційний ресурс реальної економіки.
Фундаментальною причиною цього стала докризова політика випереджуючого
кредитування, накопичення боргів домогосподарств, що стали неплато-
спроможними під час кризи, та створили значний обсяг проблемних кредитів,
що не дозволяють банківській системі кредитувати в повній мірі. Крім того
важливу роль в банківській функціональній дестабілізації грає криза
суверенних облігацій, на ринку яких банки приймають значну участь.
Витрати на підтримку депресивних фінансових установ за різними даними
склали більше 5% ВВП в таких країнах, як Бельгія, Греція, Ірландія,
Люксембург, Нідерланди, Австрія. Але наскільки виправданими були ці
витрати сьогодні дуже складно відповісти, адже рецесія триває, безробіття
зростає: так його рівень в зоні євро виріс з докризових 7,5% (в 2007 році) до
11,6% в 2014 році, в ЄС за той же період безробіття зросло з 7,2% до 10,2% .
Якщо подивитись на монетарний розвиток в Єврозоні (дані січня 2016 р.)
(рис. 1), то можна стверджувати, інвестиційна активність банків невисока,
обсяги виданих кредитів та цінних паперів на балансі інститутів грошового
ринку на сьогоднішній день менші за показники 2011 року (історичний
максимум):

Рис. 1. Загальні обсяги виданих кредитів та цінних паперів на балансі інститутів

грошового ринку (MFI) в єврозоні (млн євро)
Джерело: Офіційний сайт ЄЦБ: http://sdw.ecb.europa.eu

Показник кредитної активності на ринку кредитів нефінансовим корпо-

раціям також далекий від історичного максимуму 2009 року (рис. 2):

65
Рис. 2. Загальні обсяги кредитів, виданих нефінансовим корпораціям в єврозоні
в 1998 – 2016 рр. (млн євро)
Джерело: Офіційний сайт ЄЦБ:
http://sdw.ecb.europa.eu/quickview.do?SERIES_KEY=117.BSI.M.U2.N.A.A20.A.1.U2.2240.Z01.E

Дані Єврокомісії свідчать про те, що через рецесію та слабкий кредитно-

інвестиційний процес найближчим майбутнім країни ЄС не зможуть досягти
потенційного ВВП, тоді як для США ця перспектива стає реальністю вже в
2018 році [15]. Рівень інвестицій (валове нагромадження основного капіталу) у
ЄС знизився приблизно на 10% (300 млрд євро в цінах 2010 року) з моменту
свого піку в 2007 році. Через слабкі перспективи зростання приплив капіталу з-
за кордону в ЄС також значно скоротився, так в ЄС-28 приплив капіталу з-за
кордону знизився з 15% ВВП в 2004-2007 р. до 5% ВВП в 2009–2013 р. [15]
Цей інвестиційний розрив ставить під загрозу досягнення цілей,
поставлених у Стратегії Європа 2020. Для розблокування інвестиційного
процесу Європейською комісією та Європейським фондом стратегічних
інвестицій (ЕФСІ) був розроблений новий план відповідно до пріоритетів ЄС
щодо проектів в області енергетики та формування низьковуглецевої
економіки26. В той же час, все більше стає зрозумілим, що банківська система
сьогодні не відповідає інвестиційним потребам економіки, і необхідним є
стимулювання нових механізмів введення інвестицій в реальну економіку.
Сьогодні ми спостерігаємо поступову трансформацію європейської
                                                            
26
   Підрахунки Міжнародної енергетичної агенції доводять, що обмеження з підвищення глобального зростання
температури на 2 градуси потребують зростання інвестування на 36 трлн долл до 2050 року (це в тому,
випадку, коли вирішення цієї проблеми навіть не є пріоритетним). Для Європи щорічні інвестиції в подібні
проекти мають складати 200 млрд євро для досягнення цілей формування низьковуглецевої економіки до
2030 року.

66
континентальної моделі фінансового посередництва з переважно банківської
на ринкову шляхом формування Союзу Ринків Капіталу, який представлятиме
собою єдиний ринок капіталу для всіх 28 держав – членів ЄС.
18 лютого 2015 року Єврокомісія оприлюднила Зелену книгу «Розбудова
Союзу Ринків Капіталу», в ній вказувалося [16], що реалізація основного
європейського пріоритету, – економічного зростання та створення робочих
місць, – стикається з істотною перешкодою, пов’язаною із недостатністю
інвестування. Вирішити цю проблему покликаний єдиний ринок капіталу,
дійсна єдність якого можлива лиже за створення Союзу Ринків Капіталу. (В
той же час, як буде показано нижче, незважаючи на декларації, базові
механізми Союзу будуть слугувати, перш за все, цілям фінансової індустрії).
Публікація Зеленої книги розпочала трьохмісячні консультації з приводу
побудови СРК для створення плану дій, реалізація якого дозволила б досягти
поставлених цілей до 2019 року. Важливим моментом, задекларованим в
Зеленій книзі, є розбудова Союзу знизу вгору (від національних фінансових
просторів до наднаціонального європейського).
В Зеленій книзі вказувався важливий аргумент щодо створення СРК:
надмірна залежність від банківського фінансування та недостатні обсяги
фінансування через ринки капіталу. «Більш потужні ринки капіталу будуть
доповнювати банківське фінансування та сприяти інвестуванню у малі й
середні підприємства та інфраструктурні проекти, залучати інвестиції в Європу,
робити фінансову систему більш усталеною, відкриваючи широкий спектр
джерел фінансування» [16].
Головним контекстом завдань, що поставила Єврокомісія у зв’язку із
створенням СРК, є пошук способів ув’язування інвесторів і вкладників із
зростанням через усунення бар’єрів між інвестиційними коштами та
інвестиційними можливостями [16].
30 вересня 2015 року Єврокомісія представила План дій щодо створення
СРК, який складається з переліку технічних пропозицій для усунення регу-
ляторних та інституційних перешкод вільному руху капіталу в європейському
фінансово-інституційному просторі. Цей план містить як короткострокові цілі,
такі як скорочення витрат на лістинг малих та середніх підприємств, так і
довгострокові цілі загального покращення транскордонного довгострокового
інвестування. В той же час вже сьогодні План наразився на значну критику з
боку представників наукового дискурсу та практиків фінансового ринку щодо
розмитості довгострокового бачення шляхів вирішення завдань, що були
поставлені (зокрема, формування єдиних стандартів бухгалтерського обліку,
єдиних форм звітності компаній). Головною проблемою досягнення

67
довгострокових цілей, вказаних в Плані, науковці бачать значну волатильність
ринкових умов [17].
Незважаючи на те, що основною ціллю створення Союзу Ринків Капіталу є
формування єдиного фінансового інституційного простору циркуляції ліквід-
ності в ЄС, вже сьогодні автори ідеї розуміють, що багато структурних
проблем, які стоять на зваді виконання поставлених цілей, можуть дути
вирішеними тільки на рівні держав–членів ЄС, а не на загальноєвропейському
рівні [18].
Разом із самим Планом 30 вересня 2015 року був представлений його
всебічний економічний аналіз, підготовка якого була здійснена на основі даних,
представлених в доповіді «Європейська фінансова стабільність та інтеграція»27.
Яку головну ціль переслідують розробники Плану: це активізація ринків
капіталу та небанківських фінансових установ в контексті посткризового
відновлення послабленої економіки ЄС, диверсифікація джерел фінансування
економіки та зниження вартості залучення інвестиційних коштів для малого та
середнього бізнесу. На сьогоднішній день План є ключовою ініціативою
Єврокомісії; він також є одним з завершальних елементів побудови
економічного та валютного союзу [18].
Одним з ключових механізмів створення діючого загальноєвропейського
фінансово-інституційного простору вбачається сек’юритизація. При цьому
оскільки складно структуровані фінансові продукти стали однією з причин
кризових тенденцій, сьогодні вважається за необхідний розвиток простої,
прозорої та стандартизованої сек’юритизації [19], що має бути поставленою на
службу посткризового відновлення. Для забезпечення основ довгострокового
посткризового розвитку необхідною складовою відновлення має бути
реанімація інституту відповідальності в системі фінансово-інституційної
взаємодії, це означає, що всі учасники кредитно-інвестиційного процесу
відповідають в повній мері в зафіксованих межах згідно системи норм і правил
Союзу Ринків Капіталу, над якою сьогодні активно працює і Єврокомісія, і
ЄЦБ, і яка має бути завершеною до 2019 року. В той же час очевидно, що така
система операційної активності в межах СРК не торкається головного
протиріччя, що несе в себе сек’юритизація, – створення певного клімату
безвідповідальності на фінансових ринках. Сек’юритизація трансформує статус
та цільові орієнтири банку як такого: з фінансового посередника, що

                                                            
27
До 2009 року Єврокомісія публікувала доповіді з Європейської фінансової інтеграції, що містили аналіз
ринкових та політичних подій, що впливають на показники фінансової інтеграції, ефективності, стійкості
та конкурентоспроможності. Після фінансової кризи додатковий акцент був зроблений на питаннях
фінансової стабільності, тому доповідь було розширено вказаними аспектами.

68
організуючи депозитно-кредитний процес, трансформує ліквідність від
суб’єктів із профіцитом бюджету до суб’єктів із його дефіцитом, приймаючи
при цьому на себе ризики, він перетворився на суб’єкта, що знімає ризикові
активи зі свого балансу, передаючи їх фінансовій системі загалом.
Сек’юритизація – це механізм трансформації ризиків, а таким чином і
відповідальності. І якщо на сьогодні ми констатуємо безвідповідальність в
системі банківських відносин, в частині видачі «поганих» кредитів, то шляхом
сек’юритизації така безвідповідальність буде переміщена і на небанківські
фінансові установи. Крім того, не слід забувати, що будь-який фінансовий
актив для фондового ринку – це перш за все інструмент, волатильність ціни на
який формує тренди і заробітки фінансових посередників. В той же час
спекуляції цінами на сек’юритизовані активи опосередковано будуть впливати і
на показники банківської діяльності. Отже тісне переплетення банківського та
фондового секторів в системі сек’юритизації може створювати додаткові
довгострокові ризики. Крім того, очевидно, що через активне впровадження
сек’юритизації декларовані цілі створення СРК (відновлення реального
сектору) явно є другорядними по відношенню до цілій розвитку фінансової
індустрії.
Висновки. Сучасна Європа знаходиться на шляху реконструктивного
розвитку своєї інституціональної системи, який характеризується супереч-
ливістю та активним пошуком комплементарних форм взаємозвязку базових
інститутів. Посткризова інституціоналізація в ЄС сьогодні реалізується як в
контексті посилення інтеграції і створення основ довгострокового усталеного
економічного розвитку реконструктивного типу. Вирішення цих завдань
значною мірою залежить від реанімації інституту відповідальності, який в
сучасних умовах знаходиться в стані трансформаційного переходу, що
характеризується як незавершеністю формування наднаціонального інститу-
ційного забезпечення, так і кризою відповідальності національних держав. В
результаті зростання невизначеності, а іноді явного дисбалансу між
інституціоналізацією і відповідальністю наднаціонального та національного
рівнів в ЄС, розвиваються процеси трансформації довіри як базового
суспільного інституту. Вони мають об’єктивні та суб’єктивні корені. З одного
боку, переміщення довіри з національного на наднаціональний рівень – це
об’єктивний результат посилення ролі наднаціональних інститутів в умовах
зростання інтеграційних процесів. А з іншого боку, це результат невід-
повідності між очікуваннями та обмеженою ефективністю заходів національних
державних інститутів щодо подолання кризового стану та виходу з рецесії.
Завершальні кроки щодо формування Економічного та Валютного Союзу

69
сьогодні розглядаються як шлях до подолання рецесії, економічного віднов-
лення та усталеного розвитку. В цьому русі можна виділити два основні
напрями: впорядкування банківської діяльності та формування дійсно єдиного
ринку капіталу шляхом створення Союзу Ринків Капіталу, запровадження якого
вбачається як фактор формування потужних інвестиційних потоків для
відновлення економіки європейський країн. В той же час аналіз базових
механізмів, які будуть створювати фундамент СРК, свідчить, що домінування
фінансової індустрії та деформації комплементарного зв’язку між реальним та
фінансовим секторами економіки навряд чи будуть подолані в умовах явної
домінанти фінансового цілеполагання в процесі створення Союзу Ринків
Капіталу.
Список використаної літератури
1. Електронний ресурс: http://dic.academic.ru/dic.nsf/bse/ Реконструкция.
2. Електронний ресурс: https://ru.wikipedia.org/wiki/Реконструкция.
3. Ильенков Э. Становление личности: к итогам научного эксперимента // Коммунист.
– 1977. – № 2.
4. Гриценко А. Институциональная политическая экономия: предмет, методология,
содержание. Saabrucken/Deutschland, 2014.
5. Гегель Г. Наука логики. – 1971. – Т. 2.
6. Електронний ресурс: http://www.1tv.ru/news/world/217497.
7. Електронний ресурс: http://sobesednik.ru/news/20121012-nobelevskaya-premiya-mira-
dostalas-evropeiskomu-soyuzu.
8. Електронний ресурс: http://ru.tsn.ua/svit/stalo-izvestno-korda-velikobritaniya-mozhet-
provesti-referendum-o-vyhode-iz-es-561654.html.
9. Електронний ресурс: http://www.bbc.com/russian/uk/2014/09/140919_scotland_
wrap_up.
10. Eurobarometer //Електронний ресурс: http://ec.europa.eu/public_opinion/archives/eb
/eb83/eb83_first_en.pdf
11. В.М.Шумилов Международное публичное экономическое право http/ Електронний
ресурс: //www.bibliotekar.ru/mezhdunarodnoe-pravo-4/index.htm.
12. Financial Іntegration in Europe. – April 2015. – P. 4. – https://www.ecb.europa.eu
/pub/pdf/other/financialintegrationineurope201504.en.pdf.
13. Офіційний сайт ЄЦБ // https://www.ecb.europa.eu/stats/finint/html/index.en.html.
14. Офіційний сайт Єврокомісії http://ec.europa.eu/finance/finservices-retail
/docs/policy/151210-factsheet_en.pdf.
15. Capital markets union – the “Why” and the “How”// Dinner speech by Yves Mersch,
Member of the Executive Board of the ECB, Joint EIB-IMF High Level Workshop,
Brussels, 22 October 2014.
16. GREEN PAPER Building a Capital Markets Union // http://eur-lex.europa.eu/legal-
content/EN/TXT/?uri=celex%3A52015DC0063.
17. Light and shadows in Europe’s new Action Plan for Capital Markets Union
// http://www.feelingeurope.eu/Pages/capital%20markets%20for%20growth.html.

70
 18. Economic Analysis, Accompanying the document «Communication from the
Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social
Committee and the Committee of the Regions Action Plan on Building a Capital Markets Union»
http://ec.europa.eu/finance/capital-markets-union/docs/building-cmu-economic-analysis_en.pdf.
19. Joint response from the Bank of England and the European Central Bank to the
Consultation Document of the European Commission: “An EU framework for simple, transparent
and standardised securitisation” // Офіційний сайт ЄЦБ // www.ecb.europa.eu.

71
 Сергій Вікторович Пролеєв,
доктор філософських наук, професор,
Президент Філософського фонду України,
головний редактор журналу «Філософська думка»;
провідний науковий співробітник
Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України;
професор кафедри філософії та релігієзнавства
Національного університету «Києво-Могилянська академія»

ІДЕЯ ЄВРОПИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ

На сьогодні євроінтеграція стала загальником українського політичного

дискурсу та політичних прагнень. Тим не менш (а можливо, саме тому) зміст її
залишається доволі аморфним, розмитим. Він зводиться переважно до
організаційно-інституційних форматів співпраці з ЄС (як от торгівля, безвізо-
вий режим, кредити тощо). Те, що євроінтеграція передбачає глибокі внутрішні
перетворення країни – правдиву волю власне українського суспільства до
самовизначення – залишається у сутінках. Мені хотілося б зробити предметом
обговорення сенс євроінтеграції, основою розуміння якого має бути теоретична
реконструкція ідеї Європи.
Європа завжди зазіхала на те, щоб бути чимось більшим, ніж Європа. Її
власна ідентичність конституювалася як домагання універсальної, загально-
людської значущості. Це відразу вимагає ставити питання європейськості
ширше і сутнісно інакше, ніж питання окремої культурної матриці. Лише
аналізуючи і простежуючи сенс і можливість домагань універсальної значу-
щості, ми можемо оцінити зміст, спрямованість та перспективи європейської
ідентичності.
Відтак зрозуміло, що ставити питання європейської ідентичності як
технічне, інституційне питання Євросоюзу, означає прирікати себе на теоре-
тичну поразку. Це питання метафізичного, світоглядного ґатунку. Воно розв’я-
зується не на грунті концепту Євросоюзу, а потребує понять Європи та
глобального світу. Європейськість завжди стверджувала себе і долала власні
внутрішні кризи, пропонуючи рішення для людства, для людини загалом. Це є
основою для розуміння європейської ідентичності як універсалізму.
Принагідно зробимо методологічну заувагу щодо самого поняття ідентич-
ності. Наївне, натуралістичне розуміння його як комплексу особливих рис, з
якими ототожнюється певна сутність (як от «бути європейцем») не може нас
задовольнити. Ідентичність африканська, китайська чи ісламська відрізняються

72
від європейської не лише змістовно, а й структурно. Було б грубою помилкою
мислити культурну ідентичність в дусі старої психології народів.
Європейська ідентичність – не набір рис, а продуктивний режим спів-
існування відмінностей, визнаних значущими. Вона – не певне «щось», а
можливість співіснування відмінних культурних «щось», яка реалізується в
міжкультурному діалозі. Вона – не визначене місце, а простір для присутності і
продуктивного існування. Не позиція – а метапозиція, не топос – а у-топія, не
щось стале – а можливість бути. Згадаймо принагідно слова Поля Валері:
«Принципом Європи є її власна трансформація».
Відтак європейська ідентичність – інтерсуб’єктивний феномен. Вона
нікому окремо – французам, німцям, полякам – не належить (як їх властивість,
але уможливлює всіх як учасників європейського людства.
Як можливий такий інтерсуб’єктивний режим? Гарантіями європейської
ідентичності є європейські інститути, вони є умовою можливості збереження та
самовідтворення Європи. Оскільки йдеться не ідентичність як субстанцію, а
про режим співіснування, то вона неминуче набуває форми прав і права. Відтак
європейські інститути підтримують режим ідентичності і забезпечують
відповідні права. Нині діючими інститутами європейської ідентичності є
представницька демократія, права людини, ринкова економіка, національний
суверенітет, свобода совісті та інші.
Ми наголошуємо на цьому сенсі інститутів європейськості, щоб
відрізнити їх від політичних та економічних інститутів, які є інструментами
реалізації проекту під назвою Євросоюз. Не можна відкидати того, що
Євросоюз як здійснення ідеї єдності Європи знаходиться у внутрішньому
змістовному зв’язку з європейською ідентичністю. Разом з тим, Євросоюз як
конкретне політичне і економічне утворення містить в собі загрозу
європейській ідентичності, небезпеку її самоспростування. Це відбувається
тому, що політико-економічні інститути Євросоюзу, які стають все більшою
мірою державними інститутами, значною мірою вилучені з силового поля
інститутів європейськості і вибудовують себе за власною логікою, яка в своїй
основі є логікою євробюрократії. Євросоюз став ареною прихованого, але
дедалі все очевиднішого конфлікту інститутів євробюрократії з інститутами
європейськості. Саме з цим пов’язана нинішня гострота кризи європейської
ідентичності.
На позір картина виглядає інакше. Йдеться начебто про те, що європейська
ідентичність опинилась перед викликом культурно Інших, які залучені в тіло
Європи, але так і не інтегрувалися в неї. Вони, образно кажучи, є
європейськими мешканцями, але так і не стали своїми. Хоча фізично Європа все
відчутніше стає їх місцем, про що красномовно свідчать демографічні дані.
73
 Цей стан речей осмислюється в логіці конфлікту культур (чи навіть їх
«війни», згадаємо Гантінгтона). Однак з вищесказаного випливає, що
першорядне значення має не конфлікт культур, зіткнення європейські «свого» і
європейські «чужого», а внутрішньоєвропейська боротьба інститутів
євробюрократії з інститутами європейськості. Натомість, конфлікти з
культурно іншими мають бути піддані переосмисленню на предмет з’ясування:
якою мірою подібні конфлікти інспіровані та ідейно оформлені
євробюрократією (та підпорядкованими їй засобами впливу, зокрема – чи
передусім – мас-медіа)? Чи не є вони не базовими величинами, а соціально
похідними з дискримінаційної політики євробюрократії? Яка, зазначимо, має
свій очевидний зиск в перенесені уваги на конфлікт культур з конфлікту
інститутів.
Доходимо висновку: Криза європейської ідентичності пов’язана не з
інвазіями культурних інших, а з конфліктом в середині неї самої між
інститутами європейськості та інститутами Євросоюзу, фактично між
європейськими суспільствами та євробюрократією.
Ставити питання європейської ідентичності як технічне, інституційне
питання Євросоюзу, означає прирікати себе на теоретичну поразку. Це питання
метафізичного, світоглядного ґатунку. Воно розв’язується не на грунті
концепту Євросоюзу, а потребує понять Європи та глобального світу. Весь
глобальний світ на сьогодні складається з неспростовних відмінностей і містить
нагальний запит на режим їх співіснування. Вирішити це питання для людства
– означає вирішити його для Європи та Євросоюзу. Інакше неможливо.
Знову звертаюсь до вислову Поля Валері: «Принципом Європи є її власна
трансформація». Європейська ідентичність – не набір рис, а продуктивний
режим співіснування відмінностей, визнаних неспростовними. Відтак вона –
інтерсуб’єктивний феномен. Вона нікому окремо – французам, німцям, полякам
– не належить, але уможливлює всіх як учасників європейського людства.
Як можливий такий режим? Його не можна створити позитивними
нормами, бо ті зобов’язують кожну інакшість бути тим, чим вона не є. Режим
співіснування складається з утримань та застережень, себто має цілком
негативний характер.
Найтісніше єднає те, що містить найбільше визнання моєї самобутності.
Європа надто нелояльна в середині себе самої. Приклад: франко-німецьке
філософське протистояння, виразно описане Манфредом Франком.
Режим співіснування не лише має негативний характер, він не може бути
просто заданий, а лише досягається практикою взаємодії. Він не ідея – а
прагматичний результат. Відтак окрім принципів, необхідно вести мову про

74
місця європейської єдності. Ними мають бути не стільки спільні інститути,
скільки інші феномени. Індивіди. Культурна спадщина (вражаючим прикладом
якої може слугувати Рим). Площадки набуття досвіду – як от розв’язання
проблеми взаємовизнання у християнстві.
В останнє десятиліття ідея Європи привертає до себе все більшу дослід-
ницьку увагу. Досить назвати праці Деланті (Delanty), Боера (Wilson та J. van
Dussen), Гуєріни (Guerrina), Пагдена (Pagden) та інших, а також потужну інтер-
національну видавничу серію «Становлення Європи», ініційовану Ле Гофом.
В цьому колі досліджень та гуманітарних рефлексій йдеться передусім не
про історію чи культуру Європи як такі, а про ідею Європи – про особливий
шлях людського розвитку, фундований Європою. У вигляді ідеї Європи маємо
не історичну чи соціальну диспозицію, а культурну мета-позицію щодо
людського буття взагалі, що її уособлює Європа.
В чому ж полягає сенс європейської ідеї? Для початку відокремимо
історичну та культурну даність, якою є Європа, від її конститутивної ідеї.
Для узвичаєного мислення Європа постає як певна історична реальність.
Для гуманітарного розуму це, звісно, не географічний, а культурісторичний
континент, що генетично та ціннісно обіймає існування величезної кількості
країн та народів (багато з яких вже не існують сьогодні, але складають
невід’ємну частину генезису й культурного тіла Європи). Європа в цьому
розумінні є особливий історичний тип, що стоїть поруч з близькосхідною,
індійською, китайською, латиноамериканською чи ісламською цивілізаціями.
Але ця позірна очевидність є хибною. Мислячи Європу у вигляді одного з
культурно-історичних світів, неможливо зрозуміти її ані як ідею, ані як
історичну долю. При такому погляді втрачається ключовий трансценден-
тальний чинник, яким повсякчас створюється та перестворюється, засновується
та перезасновується Європа. Втрачається якраз головне для розуміння – сенс,
ідея Європи. Залишаються лише жевріючі вугілля історичних обставин
європейського буття. Але то – мертвий попіл, навіть не тіло Європи, а «тлін».
Ми окреслимо зміст та спрямованість ідеї Європи, якщо розкриємо
природу та особливість європейської ідентичності. Європейська ідентичність не
тотожна якійсь іншій регіональній чи континентальній ідентичності: латино-
американській, ісламській, африканській тощо. Вона має суттєво іншу природу.
Європейська ідентичність – веберівський чистий тип.
Принагідно зазначу, що ідентичність – це не те, чим особа чи народ
натурально є, а чим – ким – вони себе стверджують та яким чином
самовизначаються. Отже, ідентичність це не даність, не сукупність якостей, а
спосіб самовизначення. Яким чином ти самовизначаєшся, той ти і є.

75
 Серед іншого, ефект Європи полягає у створенні особливого режиму
існування культурної ідентичності. Відтепер вона стає не натуральною
визначеністю, що підтримується та відтворюється силою культурної традиції, а
цілеспрямовано покладеною реальністю.
Ідентичність перетворюється на справжнє самовизначення – самочинну
дію від власної особи. Причому самоусвідомлення тут зовсім не обов’язково
співпадає з станом індивідуальної самосвідомості. Навпаки, примітною
ознакою Європи є вироблення потужних культурних практик рефлексії та
самовизначення. Як приклади, наведу національну літературу та створювану
нею нову національну мову. Подібною ж практикою є дія договірного чинника,
який стає основою суспільних стосунків щонайменше від часів європейського
феодалізму. Або приклад римського права, яке не тільки в своїй основі, а майже
у всьому обсязі є приватним правом. Приклади можна множити.
Тому навіть інтерсуб’єктивні культурні практики стають запорукою
свідомо покладеної культурної ідентичності. Яка, у власному сенсі слова, лише
з Європи та у Європі починає існувати.
Нове слово у створенні механізмів та потуг культурної ідентичності
належить модерній Європі. Уособленням модерної ідентичності стали права
людини та феномен нації. І тут ми бачимо характерне для Європи поєднання
домагань універсальної значущості та індивідуальної автономії, інтерсуб’єк-
тивної всезагальності та самочинної особи.
Що ж відрізняє європейську ідентичність? Те, що Європа вибудовує свою
ідентичність через універсалізми. Це означає, що європейськість стверджує себе
як всесвітовість, чи то загальнолюдський вибір. Європейцями стають, долу-
чаючись не до окремої культурної традиції, обмеженої певним історичним
регіоном, а практикуючи спосіб буття, що має загальнолюдське значення.
Домагання універсальної значущості ми бачимо й з боку інших видатних
культур чи цивілізацій, які прагнуть ствердити властиві їм форми буття як
загальнолюдські. Більше того: кожна культура за визначенням стверджує себе
як повноту людяності. Однак є універсалізм та універсалізм. Позаєвропейські
універсалізми мають за засновок принцип виключності та зверхності проду-
цента культурних значень над іншими. Це універсалізми, побудовані на основі
ідеї величі. Згадаймо хоча б китайський приклад Піднебесної імперії, яке є
єдино значущою та гідною областю людського існування. На противагу цьому
плеканню власної значущості, уособлюваною величчю, європейський універ-
салізм ґрунтується на підвалинах, щодо яких європеєць не має жодної припи-
саної пріоритетності. Зокрема, такою всезагальною підвалиною європейськості
є розум як відкрита здатність мислення та розуміння. Він, розум, є правдива

76
властивість всіх людей, його універсалізм не має виключень. Розумність постає
універсальним принципом, значущим для всіх, який одночасно не належить
нікому. Унікальність Європи якраз і полягає у здатності ставати на точку зору
універсального, долаючи у горизонті універсальної вимоги й свою власну
обмеженість. Нечуване самоскасування, що не має аналогів в інших цивілі-
заціях, стало нормою європейського буття.
Колись Гегель визначив людину як те особливе, способом буття якого є
всезагальне. Застосовуючи ті ж категорії, можна сказати, що Європа є те
культурісторичне особливе, способом легітимації і самоствердження якого є
людське всезагальне. Це і складає основу європейської ідентичності. Людина в
її загальнолюдських прагненнях є особливістю європейського самовизначення.
Ні в чому ідентичність не оприявнює себе так наочно, як в тому, що
заперечує та відкидає як протилежність гідного, значущого. Імпліцитно іден-
тичність завжди залишається контрідентичністю. Те, проти чого вибудовувала
себе Європа, було анти-людяне – людина в її позбавленості людської гідності,
людської сутності і свободи. Спроможність людини бути людиною складала
головне питання і стрижень європейського буття.
У своїх універсалістських домаганнях Європа досягла повного, безпре-
цедентного історичного успіху. Його втіленням стала вся доба модерну. З цього
успіху і перетворення модерних універсалій на загальнолюдські зразки, постав
сучасний світ.
Але той самий успіх відкритих Європою універсальних принципів призвів
зрештою до процесу глобалізації, наслідком якої став глобальний світ та
становлення нового, історично безпрецедентного всепланетного людства.
Процес глобалізації створює світ неспростовних відмінностей. Саме в
цьому полягає принципово нова, відмінна від усіх попередніх, форма людсь-
кого буття за умов глобалізації. Дотепер всі відмінності вписувалися в єдиний
універсалізм, якому вони підпорядковувалися як особливе всезагальному й в
межах якого зрештою спростовувалися як самостійні значущості. Натомість,
глобальний світ містить відмінності, які не лише дані як факт (а відтак можуть
бути спростовані як партикуляризми), а й складають нескасовувані, сутнісні
відмінності. Способом буття світу став не універсалізм тотожності, а спів-
існування відмінностей. Принагідно зазначу, що до цього стану світу філософ-
ське мислення готується щонайменше півсотні років, починаючи хоча б з
пізнього Вітгенштайна чи Дельоза. Відтак філософія, за відомим гегелівським
образом сови, що вилітає у присмерку, не лише підводить підсумки, а й віщує
новий день і новий світ ще до його появи.
У глобальному світі ідея Європи як загальнолюдська універсалія з
необхідністю переживає кризу. Це випливає з того, що домагання універсальної
77
значущості постають з багатьох інших джерел. Фактично кожна культурна
традиція явним чи латентним чином виступає з цими домаганнями. І якщо вони
далеко не завжди присутні як факт, то їх можливість завжди відкрита. Сам
глобальний світ можна визначити як завжди-відкриту-можливість домагань
універсальної значущості для окремих культурних світів, які узвичаєно
вважались суто партикулярними явищами. Невірно казати, що глобальний світ
відкидає універсалізм. Навпаки, він його нечувано множить, створюючи
відкриту ситуацію співіснування універсалізмів, жоден з яких не може бути
відкинутий на «користь іншого».
Дана характеристика є радше потенціалом глобального світу, ніж сталою
всеохопною рисою його наявного стану. Сам глобальний світ та пробле-
матизоване ним всепланетне людство створені діяльністю європейської
цивілізації. Відбиток цього походження ще чітко простежується у структурі
глобального світу. Його визнані засади, як от світовий ринок, ООН та інститути
міжнародного співробітництва, ціннісно-правові підвалини (ключовою серед
яких є права людини), є продуктами Європи. Тому на сьогодні європейська
модель людини є і залишається визначальною. Однак природа глобальної
дійсності переводить навіть ці визнані універсальні засади в суттєво інший
режим існування. Просто кажучи, вони втрачають ефект нормативних вимог,
приписів, і стають основою комунікації відмінних універсалізмів.
Втім, навіть цей образ, що використовує ідею інтерсуб’єктивності на
противагу минулій ідеї всезагальності, є паліативним. Принципом і моделлю
існування глобального світу стала мережа відкритих до долучення контактів.
Мережа (а зараз багато пишуть про мережене суспільство) вимагає нового типу
універсалізму, який має не позитивний, а негативний характер. Себто його
складають не позитивні приписи та твердження, а всезагально визнані
утримання. Відтак на перший план виходять не спільні цінності, можливість
яких у глобальному світі стає все більш проблематичною, а спільні утримання
від певних, визнаних деструктивними, домагань.
Отже, виклик глобалізації полягає в денонсації класичного механізму
європейської ідентичності, що стверджувала себе через універсальні принципи.
Яким чином ідея Європи за цих умов може зберегти себе, і чи може взагалі?
Світ неусувних відмінностей набуває вигляду мереженого суспільства.
Мережа, net – стає принципом його конституювання та організації. Його
визначають не домагання універсальної значущості, а універсальні утримання.
Мережа – новий тип спільноти. До неї долучаються і з неї виходять. До неї
пасивно належать і в ній активно беруть участь, незалежно від системи, яка не
діє як особлива інстанція заохочення чи покарання. Мережа може інверсувати

78
до суспільства чи зберігати в собі рудименти суспільства – це окрема тема.
Головне, що єдиною умовою долучення і перебування у мережі є не поділяння
спільних з іншими цінностей, а утримання від ворожих щодо інших учасників
акцій. Утримання від ворожості взагалі стає єдиним підмурком мережі. Тоді як
підмурком суспільства є солідарність, спільне благо. У мережі спільне благо
відсутнє, хоча є утримання від деструктивного для кожного зла.
Суспільство скасовує та асимілює чужих. В мережі, натомість, маємо
пріоритетність чужого, який залишається недоторканним у своїй чужості. Тому
іншим визначенням мережі може стати недоторканність чужості. Коли
мережа стає способом організації спільного буття (чи то співіснування) людей,
тоді маємо нетовість.
Універсалізм у світі неусувних відмінностей може існувати лише
негативно, як загальновизнана відмова – утримання від певних домагань,
визнаних деструктивними.
Принципово новим у цьому негативному універсалізмі відмов є те, що з
царини різних культурних світів фундаментальні утримання досягаються на
змістовно різних, може навіть протилежних підставах, й мають в різних
культурних системах несхожий сенс. Але, тим не менш, існують як спільний
здобуток унеможливленої деструкції.
У творенні цього негативного універсалізму утримань полягає шанс
Європи у глобальному світі. І в цьому одночасно полягає єдиний шанс
глобального світу на існування. Європейськість полягає не в тому, щоб той чи
той народ долучився до регіональної спільноти, а в тому, щоб кожен,
виконуючи універсальні вимоги, отримував самого себе. Долучення до Європи
передбачає не зречення своєї самобутності, а якраз набуття єдино міцного
ґрунту для неї. Без врахування цього виміру європейськості євроінтеграція
України залишиться абстрактним гаслом і буде неуспішною.

79
 Тамара Степанівна Смовженко,
доктор економічних наук, професор,
ректор ДВНЗ «Університет банківської справи»
Зоя Едуардівна Скринник,
доктор філософських наук, професор,
завідувач кафедри соціальної роботи та суспільних дисциплін
Львівського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ КОЛІЗІЇ ТА ЦІННІСНІ МЕХАНІЗМИ

САМОЗБЕРЕЖЕННЯ СУСПІЛЬСТВА ХХ–ХХІ СТОЛІТЬ

Людина стала об’єктом науки про людину

тільки починаючи з того моменту,
як автомобілі стало важче продавати, ніж створювати.
Джеймс Гелбрейт

«Cуспільство споживання» – так визначив Жан Бодріяр той шлях, яким іде
сучасна Західна цивілізація. Він вважає основною ознакою людського життя у
ХХ столітті «фантастичну очевидність споживання і достатку», засновану на
безмежному примноженні багатств, послуг, матеріальних благ, яке являє собою
різновид «глибокої мутації в екології людського роду» [1]. Власне кажучи,
люди в суспільстві достатку оточені не стільки іншими людьми, скільки
об'єктами споживання. Їх повсякденне спілкування полягає не в спілкуванні із
собі подібними, а в отриманні найрізноманітніших споживчих благ. Нашу
сучасність Бодріяр визначає як «час речей»: людина підпорядковується ритмові
продукування і споживання, яке доходить до утворення всеохопного
навколишнього середовища.
При цьому створена цінність набагато більше значуща, якщо в неї
закладено її швидке відмирання, відновлення попиту. Ось чому руйнування
залишається основною альтернативою виробництву: споживання є тільки
проміжною ланкою між виробництвом та руйнуванням. В споживанні існує
глибока інтенція перевершувати себе, перетворюватися в руйнацію. Тому
наддостаток богатих суспільств пов’язаний з марнотратством. Бодріяр зазначає:
уже можна говорити про «цивілізацію сміттьового кошика»: «скажи мені, що ти
викидаєш, і я скажу тобі, хто ти», «розбийте ваш автомобіль, страхування
зробить решту». Споживання не переживається в повсякденній практиці як
результат праці або процесу виробництва, воно переживається як чудо,
дароване природним ходом речей і не зумовлене власними зусиллями людини.

80
 Це не означає, що наше суспільство не є суспільством виробництва,
системою виробництва і сферою економічної і політичної стратегії. Але в міру
того, як у нього включається система споживання, суспільство стає системою
маніпуляції знаками – адже пересиченість споживчими благами призводить до
того, що об’єктом споживання стає вже не реальний корисний зміст речі, а її
символічна значущість: престиж, демонстративне споживання, в якому через
значущість речей утверджується статус їх власника. Маніпуляції об’єктами
споживання як знаками або стверджують приналежність їх власника до певної
соціальної групи, взятої як ідеальний еталон, або відділяють від неї і
приєднують до групи з більш високим статусом. Все більше й більше
фундаментальних форм діяльності сучасних суспільств дають місце логіці
знаків, постають в рамках аналізу кодів і символічних систем. Розгубленість
економістів перед очевидною неможливістю для системи споживання
стабілізуватися, перед її безмежною спрямованістю вперед спричинена якраз
тим, що основним ракурсом їх бачення є зростання благ і доходів, а має бути в
центрі уваги співвідношення та диференціація знаків.
Маніпулюючи знаками, образами нашої уяви, засоби масової комунікації у
суспільстві споживання подають будь-які факти у формі універсальної події – ці
факти драматизовані у формі видовища, але разом з тим деактуалізовані:
людина за посередництва засобів інформації є не учасником, а глядачем,
спостерігачем, перебуваючи на безпечній дистанції від подій реального життя.
Тому «масові комунікації дають нам не дійсність, а запаморочення від
дійсності». Вони дозволяють нам бути свідками карколомної драми життя,
водночас комфортно влаштовуючи нас у позиції стороннього глядача, «місці,
де нічого не відбувається». Таким чином, ми живемо у захистку знаків і у
відмові від дійсності, в чудесній безпеці, поєднуючи два задоволення: від ілюзії
нашого вторгнення у дійсність і водночас від можливості по-справжньому не
бути в ній. Образ, знак, послання – це і є все те, що ми «споживаємо».
Відношення споживача до дійсного світу, до політики, історії, культури не
є відношенням інтересу, участі, прийнятої на себе відповідальності – але воно
не є і тотальною байдужістю: це відношення цікавості. Пізнання світу не є
характеристикою споживання, але для споживання не характерне і тотальне
невігластво: Бодріяр вважає, що в розглядуваному аспекті головну ознаку
споживання можна охарактеризувати як незнання. Цікавість і незнання – це
відмова від реальної дійсності на користь жадібного й інтенсивного вивчення її
знаків. Душевний спокій, таким чином, досягається за допомогою запамо-
рочення від дійсності та історії. Споживання перетворює максимальне
виключення зі світу в максимальний знак безпеки.

81
 Ж. Бодріяр робить висновок: основною проблемою сучасного капіталізму
більше не є суперечність між «максимізацією прибутку» і «раціоналізацією
виробництва», основна проблема – це суперечність між потенційно
безкінечною продуктивністю і необхідністю збуту продуктів. На цій фазі для
системи стає життєво необхідним контролювати не тільки апарат виробництва,
але і споживчий попит, не тільки ціни, а й те, що буде запотребуване за цими
цінами. Загальним підсумком, що досягається чи то за допомогою заходів, що
передують самому акту виробництва (дослідження ринку), чи то за допомогою
заходів, наступних за виробництвом (реклама, маркетинг, упаковка), є
«вилучення у покупця влади вирішувати», натомість передача цієї влади
підприємству, яке нею може маніпулювати. Адаптація поведінки індивіда до
ринку і адаптація соціальних позицій взагалі до потреб виробника і до цілей
техноструктури є, таким чином, природною характеристикою системи. Її
значення зростає разом з розвитком індустріальної системи. Гелбрейт називає
це «перевернутою послідовністю» на противагу «класичній послідовності», де
передбачалося, що ініціатива належить споживачу і впливає через ринок на
виробництво. Тут, навпаки, саме підприємство контролює поведінку на ринку,
управляє соціальними позиціями і потребами і моделює їх. Це веде, принаймні
в тенденції, до тотальної диктатури виробничої системи.
«Перевернута послідовність» руйнує фундаментальний класичний міф,
який полягає в тому, що в економічній системі саме індивіду належить влада.
Весь економічний і психосоціологічний апарат досліджень ринку, мотивацій
і т. д., за допомогою якого намагаються стимулювати на ринку реальний попит,
глибинні потреби споживача, весь цей апарат існує для того, щоб впливати на
попит з метою збуту і водночас так замаскувати цей процес, щоб створювалося
протилежне враження.
Істина полягає не в тому, що «потреби є плодом виробництва», а в тому,
що система потреб нині становить продукт і елемент системи виробництва.
Система потреб означає не те, що потреби виробляються одна за одною у
зв’язку з відповідними об’єктами, а те, що вони виробляються як споживча
сила, як глобальна наявність в загальних рамках продуктивних сил. Світ речей і
потреб, таким чином, подібний до зростаючої істерії. Стає неможливо
визначити об'єктивну специфіку потреби, як неможливо об’єктивно визначити
при істерії специфіку хвороби в силу того, що такої специфіки не існує.
Ці зміни проаналізував Е. Фромм у праці «Здорове суспільство» саме під
кутом зору змін у соціальному характері, спричинених специфікою ринкових
відносин у ХХ столітті. Під соціальним характером Фромм має на увазі ядро
структури характеру, спільне для більшості представників однієї й тієї ж

82
культури, функція якого – формувати й скеровувати людську енергію. На
думку Е. Фромма, соціальному характерові в ХІХ ст. були притаманні такі
визначальні риси, як суперництво, накопичування, експлуататорство, автори-
таризм, агресивність та індивідуалізм. У ХХ ст. місце експлуататорської та
накопичувальної орієнтацій займають сприймаюча (рецептивна) та ринкова
орієнтації. Замість суперництва спостерігається зростання тенденції до спільної
праці, замість прагнення до безперервного зростання прибутку – прагнення
мати постійний та надійний дохід, замість експлуатації – тенденція поділитися
багатством з іншими й маніпулювати ними й собою; замість раціональної чи
ірраціональної, але явної влади, ми виявляємо владу анонімну – владу гро-
мадської думки та ринку, замість власної совісті – потребу пристосовуватися й
одержувати схвалення зі сторони, замість почуття власної гідності та почуття
господаря – постійно зростаюче, хоча здебільшого неусвідомлене почуття
безсилля.
Для ХХ століття характерні люди, які легко взаємодіють у великих групах,
прагнуть споживати все більше й більше, чиї смаки стандартизовані і чиї
реакції легко передбачувані; люди, які почувають себе вільними й неза-
лежними, не підкоряються авторитетам, принципам або совісті, проте готові до
того, щоб ними командували; вони роблять те, що від них очікують, легко
пристосовуються до суспільного механізму. Характерною рисою сучасності
Фромм вважає розповсюдження абстрактного підходу: людина зводиться до
одиниці у множинах, до функції, до її грошового еквіваленту (наприклад,
мільйонер). «Ми живемо серед цифр і абстракцій. Раз немає нічого конкрет-
ного, значить, немає нічого реального. Усе стало можливим, як практично, так і
морально… Людина виявилася скинутою з будь-якого хоч мінімально визначе-
ного місця, звідки вона могла б оглянути своє життя і життя суспільства й
керувати тим та іншим. Сили, початково покликані до життя нею самою,
втягують її у все стрімкіший рух. У цій шаленій круговерті вона думає,
обчислює, занурившись з головою в абстракції, усе більше віддаляючись від
конкретного життя» [2, 163].
Е. Фромм у відповідності до обраної ним системи вихідних засад інтер-
претує явище відчуження: людина відчуває себе не активним носієм власних
сил і багатства особистості, а позбавленою індивідуальних властивостей річчю,
яка залежить від зовнішніх сил, на які вона перенесла свою життєву суб-
станцію. Зокрема Фромм виділяє відчуження від речей, які ми споживаємо: при
людському способові придбання потрібно докласти зусилля, кількісно співмірні
тому, що я здобуваю. Коли ж я маю гроші, то для придбання від мене не
вимагається ні зусиль, ні особливого інтересу – нема індивідуального ставлення

83
до об’єкту потреби. Це виявляється, зокрема, у тому, що утверджується
рецептивна орієнтація замість орієнтації на накопичування: мета людини –
постійно набувати щось нове, «жити з роззявленим від подиву ротом». Відбу-
вається відчуження від суспільних сил, від інших людей: ставлення до ближ-
нього набуває характеру стосунків між двома абстракціями. Усе це логічно
доповнюється витісненням зі сфери усвідомленого сприйняття осново-
положних проблем людського буття.
Головною рушійною силою у сучасної людини стала потреба в обміні.
Обмін перетворився в самоціль, пристрасть до обміну прийшла на зміну
пристрасті до володіння. Так, людина купує машину або будинок, маючи намір
при першій можливості замінити їх на інші, престижніші. Кохання часто
виявляється вигідним обміном між людьми, які в результаті одержують макси-
мум того, що вони можуть очікувати, виходячи зі своєї ціни на ринку
особистостей. Весь хід життя сприймається неначе вигідне розміщення
капіталу, де інвестований капітал – це моє життя і моя особистість. Тлумачення
життя як комерційного підприємства лежить в основі типового для наших днів
явища – зростання кількості самогубств. Одна з розповсюджених причин
самогубств у наш час – «життя не вдалося», «не варто жити далі» – це подібне
до того, як підприємець оголошує себе банкротом.
На зміну авторитетові видатних особистостей або інституцій приходить
«анонімна влада»: авторитет прибутку, економічної необхідності, ринку, гро-
мадської думки, здорового глузду. З анонімною владою неможливо боротися,
бо нема суб’єкта, якому можна протистояти. Механізм її панування –
конформізм: бути прийнятним для соціального оточення означає не відрізня-
тися від інших. Особливо виділяє Фромм серед визначальних деформацій
людського ставлення до світу сформований сучасною економічною системою
принцип безперешкодного задоволення: негайне виконання кожного бажання і
відсутність перешкод на шляху задоволення кожного з них. Водночас праця,
замість того, щоб бути діяльністю, що несе в собі втіху та задоволення, стала
обов’язком.
За таких умов Хосе Ортеґа-і-Ґасет вважав вирішальним для долі будь-
якого народу питання: хто в суспільстві є реальним суб’єктом прийняття
соціально значущих рішень? Ортеґа-і-Ґасет розглядає суспільство як динамічну
єдність двох чинників: меншин та мас. Відмінність між ними пролягає в
площині спеціальної кваліфікацїі для виконання певних соціальних функцій.
Основний принцип підходу до суспільного життя – виділення ряду процесів,
чинностей і функцій, які своєю природою особливі і яких відповідно не можна
виконувати без особливого хисту та підготовки. Меншини – це спеціально

84
кваліфіковані одиниці чи групи одиниць, здатні виконувати ці функції. Маса –
сукупність одиниць без спеціальної підготовки, «рядові люди», «суспільна
безформність», людина, що не відрізняється від інших і лише повторює
загальний тип. Центральна, провідна думка Ортеґи-і-Ґасета: маси не здатні і не
повинні керувати власним буттям, а тим більше життям суспільства як цілого.
Криза європейського життя прибирає конкретні і драматичні обриси:
«Європа переживає тепер найтяжчу кризу, яка лише може охопити народи,
держави чи культури… Це – бунт мас» [3].
Маса – це не просто велика кількість людей, це певний психологічний та
соціальний тип. Ортеґа-і-Ґасет виділяє такі його головні характеристики.
По-перше, «людина-маса» – це примітив. Вона не дає сама собі
обґрунтованої оцінки – «доброї» чи «злої», вирішальний орієнтир її самооцінки
– «така, як усі». Однак цю пересічність вона не сприймає як ваду – навпаки,
вважає свій усереднений, простацький рівень за добрий, взірцевий, довер-
шений. Це спонукує її відкидати всякий зовнішній авторитет, не піддавати
сумніву власні погляди, поводитися так, ніби, крім неї та їй подібних, не існує
нікого у світі.
По-друге, «людина-маса» переконана, що життя легке, багате, позбавлене
трагічних обмежень, а завтра воно буде ще багатшим і щасливішим. Вона
«просякнута почуттям влади й тріумфу». По суті, це почуття розпещеної
дитини, яке в дорослих людях постає як тип «самовдоволеного панича» –
людини, яка прийшла у світ, щоб робити те, що їй заманеться. Самовпевненість
«людини-маси» породжена надмірними можливостями цивілізації ХХ століття
– надмірними порівняно з примітивним рівнем потреб та здібностей цієї
людини. Ортеґа-і-Ґасет уважає необхідною умовою, «законом» людського
життя співмірність засобів, що є в розпорядженні людини, та проблем, які вона
мусить розв’язувати. У кінці ХІХ – ХХ ст., коли пересічна людина влашто-
вується у світі багатств, коли вона зустрічає надмір засобів, не врівноважених
життєвими труднощами, виникають деформовані зразки людського життя.
Найважливіша деформація – це засаднича невдячність «людини-маси» стосовно
всього, що уможливило їй легке і забезпечене життя. Вигоди цивілізації вона
сприймає не як плоди тяжких зусиль та творчих здібностей, а як готову
безпосередню реальність, котрої можна домагатися на засадах природного
права.
Люди всіх попередніх епох жили за умов, недостатніх щодо захищеності та
комфортності, у світі, в якому не було нічого певного, багатого, сталого. Це
прищеплювало їм почуття обмеженості власних можливостей, а водночас –
присутності когось іншого, вищого та сильнішого, виховувало дисципліну та

85
усвідомлення свого місця і своєї співвіднесеності з іншими людьми.
Соціальний світ ХХ століття створює у людини враження, що все дозволено,
бажання не обмежені, а обов’язків не існує. Вона звикає не зважати на інших, а
головне – на вищих за себе, не знати жодної інстанції поза собою. Тому, по-
третє, «людина-маса» – це варвар. Варварство – це відкидання норм співжиття,
відмова від необхідності вести діалог та досягати порозуміння з іншими
людьми. Культура передбачає наявність загальновизнаних інстанцій, що
встановлюють обов’язкові для всіх норми. Варварство маси полягає в тому, що
вона не визнає зверхності жодних інстанцій над собою – вона не знає
дисципліни та самообмеження. Тому «людина-маса» всюди втручається,
накидаючи всім свій простацький погляд на речі. Культура передбачає
доведення рації тих чи тих поглядів, апеляцію до аргументів. «Людина-маса» не
лише нераціональна в своїй поведінці, вона принципово «не хоче давати
аргументів і не хоче мати рації», новизна її позиції в тому, що вона обстоює
своє «право не мати рації, ґлузд безґлуздя». Сучасну добу, коли маси перестали
коритися меншинам і дістали у своє розпорядження весь репертуар життєвих
можливостей меншин, Ортеґа-і-Ґасет називає «вертикальною навалою
варварів». Він наполегливо підкреслює, що світ, де народилися сучасні маси,
являє докорінно нове, не бачене в історії обличчя: європейська історія вперше
залежить від рішення простої людини як такої. В останній третині ХІХ ст.
почалася інволюція, регрес до варварства – до наївності та примітивізму
людини, що не має минулого або забула його. Історичні рухи маси є керовані
людьми пересічними, несвоєчасними, без доброї пам’яті та «історичного
сумління». Такими є, зокрема, більшовизм і фашизм.
Демократія та загальне виборче право, за Ортеґою-і-Ґасетом, самі собою не
утверджують всевладдя маси: вони лише спонукують масу прихилятися до
рішення тієї чи іншої меншини. Однак за сучасних умов сформувався новий
тип державної влади, в якому панують «всі ці натовпи, що переповнюють тепер
історичний кін». «Людина-маса» не має мети і пливе за течією. У державах, де
тріумф мас найбільш помітний, «державна влада, уряд, живе сьогоднішнім
днем; він не виступає як щирий представник майбутнього…, він не стає
засновником чогось, що мало б уявлений розвиток чи еволюцію». Він оминає
конфлікти дня, а тим нагромаджує ще більші конфлікти на майбутнє. Для
характеристики сучасної епохи Ортеґа вважає найбільш прийнятними такі
риси: «Вища за інші часи і нижча від себе. Потужна і рівночасно непевна свого
призначення. Горда зі своїх сил і рівночасно застрашена ними». Це епоха
«всеохоплюючого фарсу», суть якого – прагнення людей, народів, урядів
утекти від власного призначення. Призначення – це те, чим ми мусимо бути в

86
житті, воно не дискутується, його приймають або відкидають. Ми автентичні
лише в тому разі, коли приймаємо і виконуємо своє призначення, коли ж
відкидаємо – ми заперечуємо та фальшуємо самих себе. У сучасному
суспільстві майже всі позиції, займані та проголошувані, є в істоті фальшиві.
Бунт мас – це зрада власного призначення, повстання проти себе самого. Бо
призначення маси – не діяти самостійно. Вона прийшла на світ для того, щоб її
вели, переконували, репрезентували, організовували. Її призначення –
орієнтувати своє життя на вищі інстанції, складені з добірних меншин.
Історія становить безперервне і послідовне чергування двох процесів:
формування добірних меншин – водночас і соціуму, та занепад аристократій і
водночас розклад суспільства. Соціальна структура – це, по-перше, система
колективних функцій найрізноманітніших рангів, що неминучо заснована на
ієрархії та підпорядкуванні. По-друге, соціальна структура передбачає
розрізнення індивідів, які мають виконувати ці відмінні функції. Лише
дотримання цих двох умов робить суспільство здоровим, тобто відповідним
його призначенню, вираженому в імперативі: «Стань тим, чим ти є». Це «є»
незрівнянно важливіше за етику та право, які конструюють схеми того, що «має
бути». «Здоров’я» суспільства – це щось більше, ніж справедливість, «має
бути» лише те, що «може бути», ідеальне з етичного чи правового погляду
суспільство – це ілюзія ХVIII та ХІХ століть, його неможливо реалізувати на
практиці.
Те, що є, має і може бути основою здорового суспільства – це добірна
меншина, аристократія. Ортеґа-і-Ґасет обстоює радикально аристократичне
тлумачення історії: людське суспільство є завжди аристократичне самою своєю
істотою аж до такої міри, що воно є суспільством згідно зі своїм
аристократизмом і перестає ним бути в міру того, як утрачує аристократизм.
Під аристократією та масою Ортеґа-і-Ґасет розуміє не те, що «примітивна
соціологія» вкладає в поняття «соціально вищі класи» та «економічно нижчі
класи». У будь-якому класі завжди існує вульгарна маса й видатна меншина.
Соціальна функція речників добірної меншини – виробляти і репрезентувати
масі взірцеві норми та способи життя. Підпорядкування цим нормам – це і є
сутність суспільного об’єднання людей. Їх об’єднують не принука й не користь,
а сила привабливості найдосконаліших індивідів, що становлять ідеали,
архетипи, моделі. Справжня аристократія формується на владі психологічної
привабливості.
Добірний чоловік, стверджує Ортеґа, – не той, хто вважає себе вищим за
інших, а людина, що вимагає від себе більше, ніж інші, бере на себе все нові
труднощі та обов’язки. Не маса, а добірна людина живе у властивій неволі. Ця

87
неволя полягає в тому, що добірна людина присвячує своє життя служінню
вищим інтересам. Належність до добірної верстви визначається вимогами,
обов’язками, а не правами – це життя, обернене в дисципліну. Права та привілеї
шляхетної людини не є пасивною власністю, а вказують на висоту, якої сягнули
зусилля цієї особи. Шляхетність – це синонім напруженого життя, яке постійно
прагне перевершити себе, життя аскетичного, бо його сутнісна ознака –
самозречення в ім’я вищої мети.
Нації Європи фундували шляхтичі – «люди, гідні подиву за їхню відвагу,
за їхній хист володарства, за їхнє почуття відповідальності… Але з усіма цими
чеснотами серця шляхтичі завжди мали слабу голову. Вони жили другою
половиною душі. Були вони дуже обмеженого розуму, почутливі, імпульсивні,
інтуїтивні, словом, ірраціональні». Така природа шляхтичів призвела до їх
програшу у змаганні з розсудковими, практичними міщанами, з яких зродилася
буржуазія.
Сутність суспільства Ортеґа-і-Ґасет, спираючись на таку логіку, визначає
як динамічну духовну єдність, що її утворюють взірець та його наслідувачі.
Суспільство самою своєю природою є апаратом удосконалення, самовдоско-
налення людини за допомогою механізму «зразковості – податливості», узятого
за принцип соціального співіснування. Характер тої чи тої нації слід визначати
виходячи з того, як у ній розвиваються взаємини мас з добірними меншинами.
Адже нація – це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добір-
них індивідів. Наприклад, антична Греція характеризувалася надміром взірце-
вих особистостей, за якими стояла дрібна, мізерна, непокірлива маса. Геніальна
як культурна цілісність, Греція була нестабільна як соціальне тіло: вона стала
немов індустрією, що розробляла зразки замість того, щоб задовольнитися
стандартами. Прикладом протилежного характеру є, за Ортеґою, Росія та
Іспанія – вони страждають на очевидну й тривку злиденність на видатні особис-
тості. «Слов’янська нація – це величезна народна маса, над якою труситься
дрібненька голова».
Застосувати до перспектив суспільного прогресу методи економічного
аналізу уперше в економічній теорії спробував лауреат Нобелівської премії з
економіки Дж. Б’юкенен. У роботі «Межі свободи. Між анархією і Левіафаном»
(1975) він шукає таку пропорцію між економічним розвитком і гуманітарними
нормами соціального співжиття, яка б дозволила суспільству ефективно
функціонувати. У центрі уваги досліджень Бьюкенена – проблема суспільних
фінансів. Новим кроком у напрямку розбудови філософії фінансів стало
включення у поле досліджень взаємозв’язку моралі, етики та економіки. Ще в
60-х роках ХХ століття Б’юкенен прийшов до висновку, що «ми занурюємося в

88
анархічний хаос і неконтрольовану експлуатацію під тягарем держави-
Левіафана. Виглядало так, що демократія нездатна контролювати свої власні
крайні прояви, а всякі ознаки конституційного порозуміння, здавалося, раптово
зникли» Чим виправдовується політично організований примус індивідів? Де
пролягають межі колективної дії? Як можна проаналізувати дію обмежень
морального характеру на економіку? Дж. Б’юкенен приходить до висновку, що
будь-який діагноз соціально-економічного і політичного ладу в кінці ХХ
століття має включати також і морально-етичні виміри.
Питання: як відновити моральні підвалини політичного та економічного
ладу – актуальне для Б’юкенена тому, що від його розв’язання залежить повага
і довіра до інституцій і суб’єктів політики, цивілізації і культури Західної
Європи й Америки, необхідні для їхнього ефективного функціонування. Він
шукає новітній еквівалент «ідеї прогресу», що панувала в XIX і на початку XX
століття, прагне відвернути занепад громадянського устрою, до якого призвело
«наше жахливе XX століття». На його думку, сучасна держава добробуту, яка
могла би залишатися життєздатною при менших рівнях соціальних
трансфертів, може зазнати краху в тому сенсі, що вимоги щодо трансфертів
можуть перевищити ті надходження, які люди як платники податків готові
генерувати. Б’юкенен приходить до вельми песимістичного висновку, що XXI
століття не супроводжуватиметься якимось новим відкриттям етики взаємної
терпимості, не з’явиться і якогось нового корпусу моральних чеснот, що завоює
загальну й одностайну підтримку. Посилаючись на Джона Ролза, від говорить
про необхідність досягнення мінімальної згоди, потрібної для політичного миру
та справедливості – мінімальної згоди навіть незважаючи на загрозу
розбіжності у фундаментальних цінностях.
З такої песимістичної оцінки соціально-економічного й політичного
становища Б’юкенен робить два висновки. Перший – «поразницький» зво-
диться до твердження, що вся струнка просвітницька доктрина від самого
початку й упродовж двох століть була романтичною мрією, яку зараз слід
вважати всього лише філософською фікцією. Другий висновок, до якого він
вважає своїм моральним обов’язком приєднатися, залишає надії на належним
чином продумані і втілені інституційно-конституційні зміни, які можуть
привести до принаймні певної відповідності поведінки тому класичному
ліберальному наборові стандартів, який видається необхідним. «Це жахливе
століття» було позначене невдалими експериментами, у ході яких руйнувався
«цінний соціальний капітал, капітал, який репрезентується особистим став-
ленням до незалежності, дотриманням законів, покладанням на власні сили,
наполегливою працею, відчуттям впевненості в завтрашньому дні, довірі,

89
взаємній повазі й терпимості. І цей капітал руйнувався тільки для того, щоб
поступитися місцем установці, що має своїми складовими безвідповідальність,
залежність, експлуатацію, опортуністичну гонитву за вигодою, швидкоплинний
гедонізм, вимагання грошей під прикриттям закону, судову тяганину, недовіру і
нетерпимість».
Висновок, що його формулює Б’юкенен, значною мірою всупереч логіці
економічної цілераціональності, означає визнання залежності економічної
ефективності від екзистенційних основ людського буття: «Допоки люди як
громадяни не матимуть змоги довіряти одне одному – як громадяни і як
суб’єкти економічної діяльності, – ні економіка, ні держава не зможуть функ-
ціонувати ефективно… Цілком незалежно від інституційної трансформації,
необхідної для забезпечення стимулів для оновлення, паралельно має розпо-
чатися певне відродження духу, певне відчуття спільної мети у суспільстві
вільних у своєму виборі громадян» [4, 146].
Ще зовсім недавно, після розпаду СРСР і завершення холодної війни,
здавалася досяжною перспектива гармонізації життя, прогнозована у висунутій
Френсісом Фукуямою концепції «кінця історії» [5]: залишився в минулому
біполярний світ, людство у своїй еволюції прийшло до моделі, в якій західна
ліберальна демократія стає універсальною формою соціального устрою. Але
незабаром виявилося, що концепція «великого краху» була утопічною: світ став
іншим, але не став більш мирним та позбавленим суперечностей, зміни були
неминучими, але прогрес – ні. Ілюзію гармонії швидко розвіяли нові етнічні
конфлікти, порушення законів і міжнародного порядку, виникнення нових
альянсів та конфліктів між державами,відродження неокомуністичних та
неофашистських рухів, зростання релігійного фундаменталізму, неспромож-
ність міжнародних організацій відвернути чи припинити локальні конфлікти.
Проте саме духовні, моральні засади людського буття виявляються найбільш
проблематизованим аспектом сучасного стану людства, яке досягло небачених
успіхів у сфері науково-технічного прогресу та масового споживання, але
стрімко втрачає ціннісні механізми самозбереження.
Список використаної літератури
1. Бодрияр Ж. К критике политической экономии знака / Ж. Бодрияр ; пер. с фр.
Д. Кралечкин. – М. : Академический Проект, 2007. – 335 с.
2. Фромм Эрих. Здоровое общество. – М.: Хранитель, 2006. – 539 с.
3. Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. –
419 с.
4. Бьюкенен Дж., Масгрейв Р. Суспільні фінанси і суспільний вибір: Два протилежних
бачення держави / Пер. з англ. А. Іщенка. – К.: Києво-Могилянська академія, 2004. – 176 с.
5. Фукуяма Ф. Великий крах: Людська природа і відновлення соціального порядку
/ Пер. з англ. В. Дмитрук. – Л.: Кальварія, 2005. – 377 с.
90
 Володимир Петрович Мельник,
доктор філософських наук, професор,
ректор Львівського національного університету імені Івана Франка

ЛЮДИНОВИМІРНИЙ ПРИНЦИП
СУЧАСНОЇ НАУКОВОЇ ПАРАДИГМИ

У межах класичної раціональності, яка органічно повязана з ідеалом

наукової об’єктивності знання, послідовно проводилася ідея про елімінацію
су’бєктивного чинника з пізнавального процесу. Людський чинник, глибинні
ментальні структури людського «Я», творчість та інтуїтивні процеси в науковій
діяльності були витіснені та заміщені абстрактно-нейтральним суб'єктом
пізнання.
Наступні етапи розвитку науки пов’язані з утвердженням не-класичної та
постнекласичної раціональності. Некласичний тип раціональності охоплює не
тільки логіко-методологічні стандарти, а й враховує динамічне ставлення
людини до реальності, постійне самовдосконалення суб’єкта пізнання у процесі
взаємодії зі зовнішнім світом. Результативність, як і зміст результатів науково-
го пізнання, корелюють не тільки з активністю суб’єкта пізнання, але й із
залученими засобами пізнавальної діяльності. Тенденція до посилення
антропологізації наукового пізнання особливо чітко виявляється в ідеології
постнекласичної раціональності, яка характеризується співвіднесеністю знань
не тільки з активністю суб’єкта та засобами пізнання, але й ціннісно-цільовими
структурами діяльності. Суб’єкт пізнання трансформується з пасивного
«пізнавального відображувального дзеркала», до активно-селекційного та
системоутворюючого фактора. В новій раціональності предметні визначення
об'єктивної сфери охоплюють також цільові та ціннісні установки суб'єкта
пізнання.
Крім того, варто звернути увагу, що у природознавстві людинозаданість та
антропомірність виявилась і в методологічно важливому антропному принципі.
Як відомо, його суть зводиться до питання: чому природа облаштована саме гак
і чому закони Всесвіту саме такі, якими ми їх пізнаємо? Якщо філософія
виникла як результат здивування античного мислителя в осмисленні світу, то
цілком філософсько-навантаженим є твердження (в контексті змісту антроп-
ного принципу): кількісні значення фундаментальних фізичних констант були
визначені та запрограмовані на початкових етапах еволюції Всесвіту адекватно
до програми виникнення живого та людини на подальших етапах історії світу.

91
Людський розум відповідно до антропного принципу «задавався» в еволю-
ційній програмі наперед для усвідомлення Всесвітом самого себе.
Важливо зазначити, що «предметом "антропних аргументів" є насправді не
те, що виокремлює форми життя на фоні стійких структур "неживого Всесвіту",
але те, що їх об’єднує на тому рівні (атомному та субатомному), де ще немає
відмінностей між "живим" і "неживим"28. Тому є основи передбачити, що
"принцип, який організовує Всесвіт певним чином", нагадує не "неперервний
промисел", який пронизує всю "історію буття" від Великого вибуху до появи
розуму, але механізм типу "пускового гачка", який спрацьовує вже на ранній
стадії фізико-космологічної еволюції Всесвіту, тобто на тому етапі, коли про
передумови біологічної еволюції не могло бути ще мови»29.
Вже з наведених міркувань стосовно евристичного потенціалу антропного
принципу можна зробити висновок про те, що у своєму розвитку людина і
природа не просто взаємопов’язані та взаємообумовлюючі – вони коеволю-
ційні. Людина може пізнати те, що вона потенційно та історично, грунтуючись
на соціокультурних здобутках, може пізнати, враховуючи свої реальні та
конкретні можливості. Одночасно природа не «здається без бою», а
«відкривається» тією мірою, наскільки відповідає етапу вдосконалення
гносеологічних можливостей людини та еволюції природи на шляху до все
більш повного усвідомлення себе мислячим розумом.
До наведених міркувань щодо потенційних та актуальних шляхів
гуманізації науково-технічного поступу, експлікації люди-новимірності науки і
техніки, варто додати ще одне твердження. Воно стосується теоретико-
світоглядної проблематики – пошуку нової стратегії розуміння Всесвіту та
місця людини у ньому.
Ще раз звернемось до критики наукової раціональності. В чому, як
видається, варто погодитись з аргументами її критиків? Передусім у тому, що
принципи раціональності з наукової царини поширились, ставши сенсо-
визначальними, на усі сфери життєдіяльності людини і суспільства. Це,
очевидно, визначальна причина кризових явищ у культурному бутті людини,
перш за все – як духовної особи.
Як зазначив І. Цехмістро, і з чим варто погодитись, відбулися суттєві
трансформації у структурі духовної культури стосовно ставлення людини до
абсолюту: Бога, Природи, Істини або «якщо не визнають нічого з названого –
принаймні до великої таємниці буття, уникнути питання про яку ще нікому не
                                                            
28
Балашов Ю. В. «Ангропные аргументы» в современной космологии / Ю. В. Балашов // Вопросы
философии. – 1988. – № 7. – С. 126.
29
Там же. – С. 126–127.
92
вдалося»30. Крім названого вертикального складника духовної культури, існує
горизонтальний, сутність якого становлять стосунки між людьми. Розвиток
науки призвів до витіснення духовних чинників культурного буття і заміни їх
визнанням природної та соціальної закономірностей, які повністю визначають
імперативи буття людини, суспільства та їхніх стосунків між собою та
Природою. У цьому, очевидно, і полягає суть сучасної кризи європейської
культури, вияв її дегуманізуючих тенденцій та ролі наукового раціоналізму –
людина стає похідною від суспільно-економічних відносин, а отже, людину
можна проектувати в необхідному для чогось чи когось ключі. Іншими
словами, людина загубилась в тотальності природно-історичної закономірності,
її неповторність в духовному сенсі стала вимірюватись раціоналістичними
можливостями пізнання і перетворення світу – соціального, природного і свого
внутрішнього, який став ущільнюватись до задоволення певних примітивних
потреб самозадоволення та самовідновлення вже не стільки людини, а
«одномірної істоти».
Вирватись з цупких обіймів існуючих концепцій гуманізації та існуючої
раціоналістичної концепції світу, по суті, неможливо, оскільки вони апелюють
до цивілізаційних систем, в яких антропоцентристські ідеї є похідними від
інших, нелюдом ірних – тобто недуховних її (людини) сутностей.
Цікаві та багатообіцяючі перспективи щодо побудови нової раціо-
нальності, яка здатна, як видається, реанімувати оптимістичну ідею духовної
цілісності людини та вивершеності гуманістичних цінностей, пов'язані з
квантовою фізикою. Квантово-механічний підхід дає змогу заглянути за гори-
зонт нині усталених поглядів на світ і, що важливо, виявити нову роль і місце
людини в його пізнанні та освоєнні. В рамках такого підходу обґрун-товується
ідея неподільної цілісності Всесвіту на субквантовому рівні. Всесвіт мислиться
цілісно за наявності невіддільної присутності у ньому людини. Всесвіт тому і є
нерозкладеною єдністю за наявністю, означеністю його людиною.
Важливо також констатувати, що, по суті, ми приходимо до визнання
також чогось, що існує поза заданим Всесвітом як нерозкладеною цілісністю.
Такі висновки можна отримати лише на основі логічних аргументів як єдино
можливих у визнанні неподільно цілого світу на засадах заперечення гранично
загальних понять «елемент» і «множина елементів», які виявили свої
обмеженості в описі природи.
На переконання І. Цехмістро, квантова фізика « здійснила грандіозний
прорив. Вона перекинула проблему. Вона залишає осторонь зовнішню
                                                            
30
Цехмістро І. 3. Голістична філософія науки / І. 3. Цехмістро. – Харків : Акта, 2003. – С. 14.
93
речовинно-субстратну оболонку світу й зосереджує свою увагу на ментальних
структурах імовірностей у її засадах. Водночас вона розкриває дивну іден-тич-
ність найбільш тонких структур ментальної основи буття й ідеальних структур
свідомості. Якщо в інтерпретації квантової механіки ми не доводимо справу до
визнання унікальних властивостей світу як неподільної одиниці, а отже, до
визнання першості ймовірностей, логічними властивостями невзаємної ско-
рельованості, взаємної узгодженості, ми нічого не можемо сказати ані про фун-
даментальні властивості світу, ані про саму можливість людини в ньому»131.
По суті, квантовий підхід реанімував та по-новому виявив не просто
взаємозалежність Всесвіту та Людини, а можливість їхнього існування, їхнього
буття як єдиного та неподільного цілого. Людина в повноті свого буття не
тільки виявляє та виражає багатство світу природи, а розкриває свою іманентну
духовну укоріненість у незбагненну та непохитну ідею буття універсуму.
Людина не є сторонньо-споглядальницькою, соціальною, тобто протипри-
родною одиницею, а вона тотожна «ментальним підвалинам буття... Ця
вкоріненість людини у бутті, у вихідних духовних підвалинах буття перетворює
людину з випадкової та сторонньої на необхідну, та істотну, а тим самим
зафундовує загальнолюдське у функції вертикального складника в структурі
духовності створеною нею культури. Йдучи таким шляхом, можна сподіватись
прийти до нової концепції духовності людини та її культури, яка відповідає
вимогам сьогодення»132.
Очевидно, що такі підходи до інституювання нової раціональності як
основи духовної наукової картини світу своєю нетрадиційністю не відразу
знайдуть свою соціальну підтримку. Проте у сьогоднішніх кризових ситуаціях
замежової гостроти набуває саме пошук нових ідей, нових концепцій антро-
пологічної перспективи, які своєю опорою мають незгасиму і незаспокійливу
духовну сутність людини з її надіями на «взаємопорозуміння» зі світом та з
самою собою, зокрема, з непокірним і надійним науковим раціоналізмом.
Повернемось на нашу грішну землю, точніше, до обговорюваних проблем
людиновимірності науки, зокрема соціогуманітар-ної та технічної.
Принцип антроповизначеності науки «спрацьовує» і у сфері соціо-
гуманітарного пізнання, де, на відміну від природознавства, акцентується увага
не стільки на поясненні, а на пізнавальній процедурі інтерпретації та розуміння.
Одначе в методологічній моделі соціогуманітарного пізнання органічно
поєднані принципи об'єктивності знання, детерміністсько-дедуктивні схеми
                                                            
31
Цехмістро І. 3. Голістична філософія науки / Г. 3. Цехмістро. – Харків : Акта, 2003. – С. 33–34.
32
Цехмістро І. 3. Наукова картина світу останніх 20 років: докорінна зміна антропологічної
перспективи / І. 3. Цехмістро // Філософська думка. – 2004. – № 3. – С. 62.
94
пояснення соціальних феноменів, що виражають генералізуючо-узагальнені
методи становлення загального в явищах дійсності, з персоналістсько-
індивідуалізованпми чинниками. Вони фіксують специфічні особливості
соціально-гуманітарного пізнання – системотворчу вагомість і механізми дії
суб'єктивних чинників у ньому. Суб’єктивний вимір соціогуманітарного
пізнання не зводиться до абстрактного, позаіндивідуалізованого виміру
людини, а інтерпретується як реальна соціальна одиниця з ціннісно-цільовими
установками, переконаннями та уподобаннями.
Звернемось до технічної науки. Саме вона яскраво демонструє
антропомірність науки загалом. Варто наголосити на синтетичній природі
технічної науки, в якій інтегровані природничі та соціально-антропологічні
сутності. Вони визначають соціотехнічну доцільність у створенні технічних
структур з певними технічними параметрами, що забезпечують реалізацію
визначених соціальних функцій. Це так. Йдеться про те, що людська
суб'єктивність не опосередковано, а, по суті, безпосередньо визначає значною
мірою напрям і сутність технологічного прогресу. Адже в технічних структурах
опредметнюється певною мірою людська суб’єктивність. Технічна наука
завдяки людській творчості розширює горизонти та відкриває нові форми
використання природних сил і процесів, знаходить оптимальну технічну
структуру досягнення очікуваного соціального ефекту.
Соціально-антропологічна вимірність усієї системи наукотехніки і
кожного структурного її елемента: науки – технікознавства – техніки –
становить реальну потенційну об’єктивну основу гуманістичної спрямованості
науково-технічного поступу. Для того, щоби генетично закладені в науці та
техніці гуманістичні механізми запрацювали, треба, як це не звучить звично –
традиційно, звернутись до морально-етичних норм людини, ідеалів та запитів
суспільного розвитку. Тобто, ці механізми повинні бути «запущені», оплодо-
творені морально-духовним чинником. Передусім йдеться про те, що проблему
гуманізації науково-технічного поступу неможливо вирішити, якщо вона не
стане екзистенційним питанням персоналістського вибору особистості. Цей
вибір має зрезонувати з установленими нормативно-імперативними при-
нципами гуманістично-стверджувального характеру розвитку суспільства. Вісь
драматичного конфлікту – між особистісно-визначеними цінностями та універ-
сально-загальними соціальними цілями. Крайнощі, абсолютизація однієї зі
сторін суперечності веде або до суб’єктивізму та егоїзму, або – до засилля
технократизму та тоталітаризму.
Гармонійно-оптимальне співвідношення інтересів особи та суспільства
можливе за умови, коли людина керується почуттями обов’язку та

95
відповідальності, а гуманістично-прогресивний ідеал стає суспільною нормою.
Головним принципом гармонізації особистіших і суспільних інтересів має стати
визнання етики виживання як єдино можливої ідеології суспільного договору,
що забезпечить перспективу розвитку європейської цивілізації.
Поняття відповідальності відображає особливий характер взаємозв’язків
між різними суб’єктами цивілізаційного прогресу – особами, соціальними
групами, націями, народом, державами тощо, які реалізують у своїй життє-
діяльності певні запити та цінності. Стосовно наукової діяльності відпові-
дальність її суб’єкта репрезентується як моральний обов’язок вченого –
багатокомпетентним духовним утворенням, в якому синтезовані моральні
переконання, духовні цінності та раціоналістичні чинники – професійно-
інтелектуальний потенціал особистості. «У той же час моральна відповідаль-
ність істотним чином пов’язана з духом епоха (виділено – О. Сичивиця), де
прямо, а де опосередковано залежить від специфіки конкретно-історичної
системи суспільних відносин, пануючої ідеології, загальної культури людства,
рівня розвитку науки, її проблематики, вплив на історичний процес тощо»133.
Наука як специфічно раціоналістичний спосіб осягнення світу не тільки
розкриває механізми, закономірності саморозвитку дійсності (природної та
соціальної), вона одночасно дає змогу пояснити і зрозуміти її телеологічність,
потенційну напередзаданість дійсності. Щодо соціальних наук, то сьогодні
вони трансформуються у своєрідні науки проектно-конструкторського характе-
ру, які «задають» моделі майбутньої соціальної дійсності. Науку треба
інтерпретувати як спосіб освоєння світу, оскільки вона не тільки задає людині
траєкторії її предметно-творчих і перетворювальних можливостей, творить,
розкриває горизонт можливостей щодо творення штучного соціально-
доцільного світу. Отож, розкривається як даність наявного з нарощуванням
очікувано-створюваного. У цьому силовому напруженому дипольному утворен-
ні між даним, сущим та належним і перебуває людина з її надіями та
очікуваннями. Засобами, якими людина може облаштувати свій життєвий світ,
є її воля, інтуїція, переконання, а також розум, раціоналістичні міркування.
Завдяки науковому раціоналізмові перед людиною розкриваються найней-
мовірніші перспективи – у тім числі і самознищення. Саме тому наука як
раціоналістичний спосіб освоєння світу повинна бути в постійно-керуючих та
нормуючих обіймах ірраціональної упорядкованої стихії – волі та вірі в
гуманістичні ідеали як імперативи будь-якої діяльності.

                                                            
33
Сичивица О. М. Моральная ответственность ученого и общественно-исторический процесс
/ О. М. Сичивица. – Донецк : ООО «Юго-Восток, ЛД», 2003. – С. 25.
96
 Людина відкрила у собі неймовірні можливості щодо розуміння та
перетворення світу. У наш час, як ніколи, актуальним є завдання (як
очікування) нового відкриття – відкриття в людині морального імперативу як
форми виразу моральної відповідальності перед теперішнім і майбутнім
людства. Моральна відповідальність вченого «синтезує в собі раціональні та
чуттєво-емоційні сторони духовного світу людини, має своєю глибинною
основою пою морально-етичну освіченість та вихованість, широку ерудицію та
глибокі спеціальні знання, ціннісні орієнтації та життєві смислові установки,
почуття обов’язку, вини, гордості, сорому, гріха тощо»134.
Хочеться вірити, що разом з XXI ст. ми вступаємо у принципово нову фазу
цивілізаційного розвитку, коли наявні суперечності знімаються як результат не
заперечення розвитку людського в людині через розвиток науки та технізацію її
діяльності, а досягнення такого стану технізації соціальних процесів, коли
наука і техніка стає сферою реалізації сутнісних сил людини, розвитку
творчого, гуманістичного начала в ній.

                                                            
34
Сичивица О. М. Моральная ответственность ученого в общественно-историческом процессе
/ О. М. Сичивица. – Донецк : ООО «Юго-Восток, ЛД», 2003. – С. 235.
97
 Володимир Григорович Бодров,
доктор економічних наук, професор,
завідувач кафедри управління національним господарством
та економічної політики
Національної академії державного управління при Президентовіі України,
генеральний директор
ВГО «Інститут досліджень економіки і суспільства XXI століття»,
член Президії Українського філософсько-економічного товариства,
дійсний член Академії філософії господарства,

ФІНАНСОВО-ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА СТИМУЛЮВАННЯ

СТРУКТУРНИХ ЗРУШЕНЬ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

Однією з визначальних тенденцій розвитку світової економіки на початку

XXI століття є відродження активного інтересу до фінансово-інвестиційної під-
тримки системоутворюючого ядра сучасних висхідних національних госпо-
дарств промислового сектора, цілеспрямованого формування його прогресивної
структури (технологічної і галузевої), істотного підвищення ефективності й
конкурентоздатності виробництва. Важливим чинником стало, зокрема,
неочікуване швидке переміщення «майстерні світу» з світової Півночі на
світовий Південь, у країни Південно-Східної Азії, що відбулося наприкінці
минулого століття. У результаті чимало промислово розвинених країн не тільки
втратили свої позиції світових лідерів з розробки, виробництва й реалізації
промислової продукції, але й зіштовхнулися з новими ризиками втрати
передових галузей, технологічної залежності й соціальної напруги. Наслідком
цього стало помітне охолодження ставлення держав до ідей Вашингтонського
консенсусу та очевидне посилення державного інтервенціонізму, регулю-
вальної функції держави в економіці, насамперед, у сфері промисловості,
пошуку її нових форм і методів.
Трансформації та модернізації сучасних економічних систем набувають
перманентного, всеосяжного характеру в координатах як глобальної, так і
національної економіки. Соціальні та економічні перетворення нерозривно
пов’язані з емерджентними метаморфозами, що відбуваються, насамперед, у
промисловому виробництві і виступають чинниками, що визначають запуск
маховику неоіндустріальної динаміки, з одного боку, й результативність у
двосторонній каузальній діаді, з іншого. Не має жодних сумнівів, що
неоіндустріальну динаміку сучасних макроекономічних систем не можна
інтерпретувати як явище лінійного характеру, до якого можна безболісно

98
застосувати звичайні операції примітивної декомпозиції та редукції.
Надзвичайна складність, переплетіння ентропійних та антиентропійних
процесів, емерджентність, фрактальність, мультистаціонарність є невід’ємними
атрибутами неоіндустріальної динаміки глибоко інтегрованої у глобальний світ
національної економіки постмодерну.
Новий погляд на процеси фінансово-інвестиційного стимулювання
індустріального розвитку й відповідну промислову політику, наприклад, в
об’єднаній Європі, знайшов концентроване вираження в Комюніке Єврокомісії
(2010) «Інтегрована промислова політика для ери глобалізації: підтримка
конкурентоздатності й стабільності в центрі уваги». Досить виразною у цьому
сенсі є вихідна теза документа: «Нині, більш ніж коли-небудь, Європа потребує
промисловості, і промисловість потребує Європи» [1].
Нажаль, період ринкових трансформацій економіки Україні, заснованих на
ідеях ринкового фундаменталізму, лібералізації господарських відносин та
мінімізації ролі держави в господарському житті суспільства, істотно
позначився на функціонуванні її промислового сектора. Обраний шлях
ринкових перетворень у промисловості привів до появи й закріплення низки
негативних тенденцій, критичного відставання України від країн з розвиненою
індустрією. Відбувається масштабна структурна деградація і деіндустріалізація
зодночасним розширенням частки неефективних низькотехнологічних енерго- і
ресурсномістких виробництв і фактичною втратою цілих галузей, насамперед
тих, що мають інвестиційне (машинобудування) і соціальне (легка проми-
словість) значення. Відчутно скоротилися абсолютні обсяги випуску й продажів
основних видів промислової продукції. Присутність вітчизняної промисловості
на зовнішніх ринках відзначається тільки в сировинних і низькотехнологічних
сегментах.
Все це є прямим результатом неефективної промислової політики, що про-
водилась в Україні. Причини її дисфункції численні й різноманітні, пов'язані як
з невірно обраними концептуальними підходами, так і з організаційно-
управлінськими проблемами реалізації. У зв’язку із цим перед Україною
постала гостра проблема розробки і реалізації такої промислової політики, яка
була б здатна призупинити тенденцію деіндустріалізації і відповісти не тільки
на зовнішні виклики сучасного розвитку світової економіки, наростаючі
воєнно-політичні загрози, але й розв’язати внутрішні соціально-економічні
суперечності.
Недивно, що останніми десятиліттями з’явилась ціла низка праць,
присвячених дослідженню промислової політики, її фінансово-інвестиційного
забезпечення, були здійснені спроби визначити її роль в економічному

99
розвитку, з’ясувати механізми впливу на зміни у соціально-господарському
житті суспільства, можливості її ресурсної та інституціональної підтримки.
Однак, незважаючи на такі спроби, змістовне наповнення неоіндустріальної
модернізації; передумови та фактори її активізації; генетичні, самоорганізаційні
та регуляторні механізми метаморфоз промислового сектора національного
господарства продовжують залишатися недостатньо розкритими у сучасній
економічній науці, а їх ґрунтовне вивчення вимагає істотного оновлення доволі
застарілої теоретико-методологічної бази. Інструментальний апарат наявного
теоретико-методологічного підгрунтя не дозволяє отримати адекватні
результати при дослідженні універсалій та ексклюзивів якісно нових явищ,
тому завдання його удосконалення є безперечно нагальним та важливим
науковим завданням. Звідси випливає значимість винайдення ефективної
моделі фінансової та інвестиційної підтримки промислової політики щодо
вирішення завдань структурно-технологічної модернізації галузі і всьго
національного господарства в цілому.
Особливе місце в реалізації довгострокової стратегії розвитку економіки і
проведенні структурно-технологічної модернізації виробництва обіймає
створення сприятливих макроекономічних умов для зростання господарської
активності суб’єктів та віднайдення резервів кардинального збільшення обсягів
інвестиційних і фінансових ресурсів. Відповідно, інвестиційна політика має
здійснюватись у таких напрямах:
– створення умов для відтворення та модернізації виробництва за рахунок
зростання обсягів власних коштів підприємств та їхнього використання на
інвестиційні цілі;
– розширення обсягів державного інвестування пріоритетних сфер;
– формування грошово-кредитного механізму довгострокового інвести-
ційного кредитування;
– розгортання механізму міжгалузевого перетоку капіталу із сировинних і
низько технологічних секторів у переробні високотехнологічні, що належать до
пріоритетних стратегічних цілей та здійснення місії країни [2, c. 382].
Стимулювання збільшення власних коштів підприємств доцільно здійсню-
вати за рахунок запровадження таких податкових преференцій як інвестиційний
податковий кредит, інвестиційна податкова пільга та інвестиційна податкова
премія. Суть інвестиційного податкового кредиту полягає у зменшенні по-
даткових зобов’язань з податку на прибуток на певний період на суму
здійснених суб’єктом інвестицій у модернізацію та розширення виробництва із
поверненням цього кредиту у майбутніх податкових періодах. Оскільки
основною метою застосування цього кредиту є активізація відтворювальних

100
процесів в економіці, то можливість його отримання повинні мати усі суб’єкти
господарювання незалежно від галузевої приналежності. Вартість кредиту
повинна бути мінімальною й не перевищувати, наприклад, половини ставки
рефінансування НБУ у рік надання кредиту або третини середньозваженої
ставки комерційних банків за довгостроковими кредитами на інвестиційні цілі.
Для підприємств, що працюють у пріоритетних сферах, надання інвести-
ційного податкового кредиту доцільно здійснювати за нульовою вартістю.
Інвестиційну податкову пільгу та інвестиційну податкову премію доцільно
застосовувати виключно для підтримки пріоритетних видів діяльності. Сутність
першої полягає у зменшенні зобов’язань зі сплати податку на прибуток на суму
здійснених підприємством інвестицій у модернізацію діючих чи створення
нових виробництв без стягування у майбутніх податкових періодах цієї суми.
Друга представляє собою одноразове, погоджене з податковим органом,
зменшення зобов’язання з податку на прибуток на суму, що перевищує згадані
інвестиційні витрати суб’єктів. Допустимий розмір перевищення може
коливатись залежно від обсягів здійснених інвестицій, але не бути більшим,
наприклад, від їхньої п’ятої частини.
Для підвищення активності підприємств у здійсненні ними власних
досліджень і розробок та підвищення рівня їх впровадження доцільно також
застосовувати податкове стимулювання. Наприклад, можливим є введення
регресивного оподаткування прибутку залежно від приросту витрат на НДДКР
порівняно з попереднім податковим періодом. Аби запобігти зловживанню
цією пільгою як засобом ухиляння від оподаткування слід періодично
зіставляти її надання із результативністю НДДКР, тобто із практичним
впровадженням здійснюваних розробок та їх ефектом для виробництва. За
відсутності останніх протягом певного періоду та відсутності відчутного
ефекту слід у безспірному порядку здійснювати відшкодування наданої пільги.
Важливу роль у процесах відтворення і оновлення виробництва мають
відіграти амортизаційні кошти. В останні десятиліття вони втратили своє пряме
призначення, їхнє нарахування призводить лише до зменшення бази
оподаткування, проте практично не впливає на поліпшення процесів від-
творення. Тому амортизацію також слід розглядати як податкову пільгу та
здійснювати регулярний контроль за її цільовим використанням.
Доцільно відновити у бухгалтерському обліку накопичувальні аморти-
заційні рахунки, запровадити проведення податковими органами регулярного
контролю використання підприємствами коштів з цих рахунків, передбачити
відшкодування на користь держави нарахованих сум амортизації у випадку її
нецільового використання або відсутності ефекту від неї з точки зору

101
зменшення рівня зносу основного капіталу та поліпшення його вікової
структури [2, c. 383].
Розширення обсягів державного інвестування пріоритетних сфер може
відбутись за декількома напрямами. По-перше, доцільно переглянути структуру
видатків бюджету й винайти можливість збільшення капітальних видатків за
рахунок скорочення надання необґрунтованих соціальних пільг, запровадження
адресності останніх; ревізії діючих державних програм на предмет відпо-
відності їх цілей і завдань стратегічним цілям розвитку країни з подальшим
припиненням фінансування тих програм, які не відповідають названим цілям;
скорочення витрат на державне управління із запровадженням граничних норм
витрат на нього.
По-друге, збільшення капітальних видатків повинно відбутись, з одного
боку, щодо зростання підтримки конкретних інвестиційних проектів у
пріоритетних сферах, з іншого – щодо збільшення фінансування капітальних
витрат у тих сферах, які споживатимуть продукцію, вироблену за результатами
реалізації цих проектів. Це стосується, наприклад, сфер медицини, житлово-
комунальної, транспортної та енергетичної інфраструктури, оборони, житло-
вого будівництва. Збільшення частки капітальних витрат у їх фінансуванні
стимулюватиме внутрішній попит на продукцію, яку вони використовувати-
муть у своїй діяльності і яка вироблятиметься підприємствами, створеними
внаслідок реалізації підтримуваних державою інвестиційних проектів. При
цьому збільшення фінансування капітальних витрат цих сфер має супро-
воджуватись обов’язковою вимогою щодо придбання відповідної продукції у
вітчизняних виробників. У такий спосіб можна стимулювати розвиток
внутрішнього виробництва медичного обладнання та устаткування, фармацев-
тичної продукції, енергетичного устаткування, транспортних засобів усіх видів,
військової техніки, техніки та устаткування для ЖКГ, будівельних матеріалів і
складної техніки для будівництва тощо. Надання державної підтримки
інвестиційним проектам у пріоритетних сферах необхідно здійснювати на
зворотній основі через спеціально створений державний банк розвитку. Це
дозволить підвищити ефективність та цілеспрямованість витрачання державних
коштів, більш ґрунтовно підходити до відбору інвестиційних проектів, конт-
ролювати перебіг їхньої реалізації.
По-третє, слід знайти додаткові джерела для збільшення доходів бюджету
та їхнє спрямування на інвестиційні цілі. У цьому зв’язку слід звернути увагу,
що нестачу коштів у державі можна пов’язати із існуванням колосального
тіньового сектора економіки і масштабним вивезення капіталу з країни як
законними, а більшою мірою незаконними способами. Вивезення капіталу не

102
компенсується його ввезенням. Така «втеча» також призводить до нестачі
пропозиції на позичковому ринку і зумовлює зростання зовнішніх позик з боку
держави та корпоративного сектора, що в свою чергу лише збільшує відплив
капіталу з країни при настанні термінів погашення цих позик. Серед заходів,
що обмежать виведення капіталу, можуть бути вжиті, зокрема, такі як:
відшкодування ПДВ експортерам тільки після отримання експортної виручки і
документального підтвердження цього факту, стягнення ПДВ при перерахунку
авансу постачальникам із-за кордону, накладання штрафних санкцій за про-
строчену дебіторську заборгованість за зовнішньоекономічними контрактами у
розмірі до 100% суми останніх, запровадження кримінальної відповідальності
для посадових осіб органів влади та керівників підприємств за виявлені факти
незаконного виведення капіталу.
Цілком слушним є запровадження окремого податку на вивезення капіталу
та на валюто-обмінні операції у великих розмірах небанківських установ та
фізичних осіб, не пов’язані з оплатою імпортних контрактів і погашенням
зовнішніх позик. Особливо це стосується того капіталу, який згідно з законо-
давством підпадає під класифікацію прямих чи портфельних інвестицій
резидентів в економіки інших країн й використовується для так званого
міжнародного структурування бізнес-процесів. Суть останніх полягає у тому,
що резиденти створюють у країнах із меншим рівнем податкового наванта-
ження ( фактично офшорах) свої зарубіжні «дочки», які використовуються для
формування штучних транзакцій, що дозволяють перевести капітал в ці країни,
мінімізувавши податкові зобов’язання в УкраїніІнструментом протидії такому
прихованому відпливу капіталу, крім запровадження податку на його вивезення
для створення подібних контрольованих іноземних компаній, може стати
зарахування їхніх доходів у доход резидентів для цілей оподаткування.
Ще одним джерелом для збільшення доходів держави повинна стати зміна
умов оподаткування для офшорних компаній, що ведуть свою діяльність в
Україні й користуючись своїм статусом також мінімізують податкові зобов’я-
зання. Не секрет, що вітчизняний бізнес, особливо великий, широко використо-
вує «офшорні» схеми ухиляння від податків. За оцінками міжнародних
експертів, з 1990 р. до останнього часу з України було виведено в офшори май-
же 170 млрд дол. [3]. Тому, на нашу думку, Україні слід переглянути свої між-
народні угоди про уникнення подвійного оподаткування й денонсувати їх для
країн-офшорів, поширивши на офшорні компанії загальний режим оподат-
кування, що діє в країні. Крім того, можна підтримати позицію окремих
дослідників, що за умов наростаючої нестабільності світової економіки
доцільно повернути права власності на вітчизняні активи, які зараз належать

103
офшорним компаніям, під українську юрисдикцію, оскільки виникає загроза
поглинання іноземним капіталом вітчизняної економіки [4]. Припинення
напівзаконних і незаконних операцій з вивезення капіталу дозволить не лише
збільшити податкові надходження, але й посилить валютний контроль і
стабільність національної грошової одиниці, що є важливою умовою переходу
до політики «довгих» і дешевих грошей для реального сектору.
Для підвищення ефективності валютного контролю доцільно включення в
число органів, що його здійснюють, податкової та митної служби, формування
єдиної інформаційної системи валютного контролю, що передбачає електронне
декларування паспортів угод із їхньою передачею в бази даних усіх органів
валютного контролю, а також притягнення до відповідальності керівників
підприємств, що допускають накопичення простроченої дебіторської заборго-
ваності за експортно-імпортними операціями. Значне зростання бюджетних
доходів можна отримати, переглянувши у бік посилення умови екологічного
оподаткування. Це варто зробити у трьох напрямах.
По-перше, підвищити ставки оподаткування за викиди забруднюючих
речовин до розмірів, які застосовуються в країнах ЄС. Зараз ці ставки, не
зважаючи на їхній перегляд і збільшення у Податковому кодексі, залишаються
далекі від стандартів Євросоюзу.
По-друге, слід запровадити прогресивну шкалу екологічного податку не
лише у розрізі видів забруднюючих речовин та класу їхньої небезпечності, але
й у розрізі обсягів викидів.
По-третє, слід налагодити постійний суворий незалежний контроль
(наприклад Екологічною інспекцією та громадськими організаціями) за обся-
гами викидів підприємств, оскільки нині їхній облік самими підприємствами
значною мірою умовний і задекларовані показники викидів далекі від
фактичних.
Запровадження цих змін дозволить не лише отримати додаткове джерело
доходів бюджету, але й стимулюватиме підприємства-забруднювачі впровад-
жувати нові екологозахисні технології. Аналогічне збільшення надходжень до
бюджету може бути отримано шляхом перегляду умов стягування плати за
користування надрами і запровадження її прогресивної шкали залежно від
обсягів ресурсів, що видобуваються. Одночасно з цим слід запровадити підви-
щені ставки податку на прибуток підприємств-надрокористувачів. Це
стимулюватиме, з одного боку, до більш глибокої переробки видобутих ресур-
сів й відповідно до їхньої економії та поширення технологій отримання мате-
ріалів і продуктів від перероблення відходів виробництва та вторинної
сировини, а з іншого – зробить видобуток сировини менш прибутковим

104
порівняно із її переробкою.Зараз рентабельність підприємств з видобутку
сировини в рази перевищує рентабельність переробних підприємств, причому
не лише в Україні, але й у розвинених країнах, та країнах багатих на природні
ресурси. Це чималою мірою живить існування і поширення, особливо серед
ресурсно-багатих країн, такого явища як «ресурсне прокляття» і звужує
можливості розвитку на основі інновацій.
Нагальним питанням не лише з точки зору збільшення бюджетних доходів,
але з позицій забезпечення соціальної справедливості в умовах постійно
наростаючого розриву у доходах найбагатших і найбідніших верств населення,
є запровадження прогресивної шкали оподаткування доходів фізичних осіб, а
також запровадження податку на розкіш. Розвинені країни давно відмовились
від ліберального пропорційного оподаткування доходів своїх громадян, моти-
вуючи це необхідністю дотримання принципу соціальної справедливості при
стягуванні податків. В Україні принцип соціальної справедливості оподатку-
вання лише задекларовано у податковому законодавстві, зокрема, у п. 4.1.6.
Податкового кодексу України відзначається, що «соціальна справедливість –
установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників
податків». У дійсності цей принцип проігнорований при оподаткуванні доходів
фізичних осіб.
Ставки податку на високі доходи у більшості з них перевищують 40%.
Черговий кризовий спад світової економіки, що розпочався у другій половині
2012 р., зумовив подальше підвищення урядами країн ЄС ставок податків на
доходи найбагатших верств населення. Так, Президент Франції Ф. Олланд ого-
лосив про намір запровадити оподаткування доходів найбагатших громадян
країни, чий статок перевищує 1 млрд євро, за ставкою у 75%. [5]. Україні варто
скористатись європейським досвідом. Це дозволить не лише поповнити
державну казну, але й підвищить довіру до влади у громадян, зменшить
«градус» соціального невдоволення, пов’язаного з несправедливим характером
приватизації і концентрацією усього багатства країни в руках декількох
десятків сімей у далеко не завжди законний і прозорий, а часто кримінальний
спосіб.
Чималий потенціал для акумуляції державою ресурсів на інвестиційні цілі
становлять кошти населення як ті що зберігаються на депозитах у банках, так і
ті, що перебувають поза банками. Наприклад, станом на 1 січня 2015 р. обсяг
коштів громадян, розміщених на депозитах в банках, становив 418 млрд грн
[6, с. 41], а «на руках» у населення, за оцінками експертів, знаходиться від 50 до
150 млрд дол. США. Залучення коштів, що зберігаються поза банками,
можливе, наприклад, шляхом випуску державних інвестиційних облігацій для

105
фізичних осіб із строком гарантованого погашення від 5 років і доходністю, яка
б була не менш привабливою, ніж за банківськими депозитами.
Зрозуміло. розширення пропозиції інвестиційних ресурсів в економіці не
повинно і не може відбуватись лише завдяки нарощуванню бюджетних витрат
держави. Не менш важливо зорієнтувати на інвестиційні цілі банківське
кредитування і збільшити пропозицію довгострокових кредитних коштів на
прийнятних для бізнесу умовах. Вирішення цього завдання слід пов’язувати, з
одного боку, із спеціальним створенням для цих цілей українського банку
розвитку, а з іншого – із збільшенням впливу Національного Банку України на
інвестиційні процеси. Щодо останнього, то слушним буде запровадження
цільового рефінансування комерційних банків та формування пропозиції
«довгих» грошей з прив’язкою до завдань структурно-інноваційної модернізації
промисловості, також слід розширити функції НБУ завданнями забезпечення
економічного зростання, інвестиційної активності та підтримання зайнятості, як
це передбачено в багатьох розвинених країнах світу. Для створення механізмів
грошової пропозиції, замкнених на інвестиційному кредитуванні реального
сектора в цілому та його окремих пріоритетів, слід прив’язати умови доступу
комерційних банків до рефінансування з боку НБУ із зобов’язаннями щодо
використання кредитних ресурсів на фінансування інвестиційних проектів
суб’єктів. Це можна зробити як непрямими, так і прямими способами форму-
вання пропозиції грошей Нацбанком. Варто зауважити, що ставка рефінан-
сування не повинна перевищувати середню норму прибутку у переробній
промисловості, а строки надання кредитів мають відповідати усередненій
тривалості науково-виробничого циклу в реальному секторі (до 8 років).
Доцільно скористатись можливостями спрямування грошової емісії на
державні інвестиційні потреби, як це робиться, наприклад у США, Японії,
частково в ЄС шляхом придбання центробанками державних довгострокових
боргових зобов’язань і рефінансування під них комерційних банків. Емісію
також доцільно використовувати для фінансування інститутів розвитку, як це
широко практикувалось в країнах «економічного дива», до цих пір застосо-
вується в Японії, нових індустріальних країнах та Китаї. Створення інститутів
розвитку та забезпечення їх відповідними емісійними фінансовими ресурсами
має здійснюватись не лише для розширення інвестиційного кредитування, але й
для надання освітніх кредитів, венчурного та мікрофінансування.
Застосовуючи такі інструменти, як ставка рефінансування, ломбардний
список Нацбанку, інститути розвитку, держгарантії за кредитами, що залуча-
ються підприємствами для реалізації інвестиційних проектів у пріоритетних
секторах, та компенсація відсоткових ставок за такими кредитами, держава

106
може гнучко впливати на грошово-кредитні потоки, спрямовуючи їх як на
підтримку відтворювальних процесів в економіці в цілому, так і на підтримку
проектів у пріоритетних секторах.
Необхідно ввести обмеження на вкладання коштів вітчизняних підпри-
ємств у іноземні цінні папери, включаючи держоблігації США та інших держав
із високим рівнем бюджетного дефіциту чи державного боргу. Заходи щодо
міжгалузевого перепливу капіталу із сировинних і низькотехнологічних у
пріоритетні високотехнологічні сектори, поряд із збільшенням державного
інвестування останніх та запровадженням стимулів для банків щодо їхнього
кредитування, мають передбачати застосування податкових преференцій.
Підсумовуючи вищенаведене можно зазначити, що успіх стратегії та
політики розвитку вітчизняної промисловості, її фівнансово-інвестиційного
забезпечення неможливий без радикального підвищення якості державного
управління, запровадження адміністративних і санкційних механізмів відпові-
дальності представників державного апарату, в тому числі вищих посадових
осіб держави, за виконання намічених цільових показників стратегії. Варто
зауважити, що теперішня недосконалість інституційного та політичного устрою
країни, глибока інституційна криза не повинні бути приводом для відмови від
проведення за активної участі держави структурно-технологічної модернізації
виробництва. Інституційні та господарські реформи мають відбуватись пара-
лельно, цим вони лише підштовхуватимуть одне одного до змін у кращий бік.
Позитивні зміни у виробництві сприятимуть позитивним змінам в інститу-
ційній структурі суспільства, які в свою чергу, лише посилять і закріплять
перші.
Важливу роль у фінансово-інвестиційному забезпеченні реалізації страте-
гії та політики розвитку має відіграти вдосконалення інституту держави як
потужної креативної сили, розробника «правил гри» та контролера їхнього
виконання, як інституціонального конструктора перерозподілу ресурсів країни,
регулятора і власника одночасно. Водночас держава має розвивати високо
конкурентний приватно-корпоративний сектор, працюючи з ним у партнерстві,
а не у протиборстві, та сектор виробництва суспільних благ, а механізм
ринковоїсаморегуляції органічно доповнювати механізмами державного регу-
лювання для запобігання у майбутньому повторення драматичного і сумного
досвіду попередніх реформаторських зусиль у національній економіці.

Список використаної літератури

1. An Integrated Industrial Policy for the Globalization Era [Electronic resource] // Putting
Competitiveness and Sustainability at Centre Stage SEC, 2010. – 33 р. – Mode of access:
http://aei.pitt.edu/45442.

107
 2. Кіндзерський Ю. В. Промисловість України: стратегія і політика структурно-техно-
логічної модернізації : монографія / Ю. В. Кіндзерський ; НАН України, ДУ «Ін-т екон. та
прогнозув. НАН України». – К., 2013. – 536 с.
3. Богачи со всего мира скрывают в офшорах до $32 трлн, украинцы – $167 млрд
[Электронный ресурс] // Экономические известия : новости. – 2012. – 23 июля. – Режим
доступа: http://news.eizvestia.com/news_economy/full/bogachiso-vsego-mira-skryvayut-v-
offshorah-do-32-trln-ukraincy%e2%80%93-167-mlrd.
4. Хейфец Б. А. Офшоризация Non Stop / Б. А. Хейфец // Российская Федерация
сегодня. – 2010. – № 10. – С. 12–24.
5. Ходырев Ю. Франция повышает налоги на богатых. Миллиардерам бежать некуда?
[Електронний ресурс] / Ю. Ходырев // Економіст : новини. – 2012. – 10 вересня. – Режим
доступу: http://ua-ekonomist.com/295franciya-povyshaet-nalogi-na-bogatyh-milliarderam-bezhat--
nekuda.html.
6. Бюлетень Національного банку України. – 2015. – № 2. – 225 с.

108
 Олександр Олександрович Шморгун,
кандидат філософських наук, доцент,
провідний науковий співробітник
Інституту всесвітньої історії НАН України

ЄВРОПЕЙСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА

ЯК ЕЛЕМЕНТ ГЕОПОЛІТИКИ: ПІДСУМКИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Євроскептицизм проти євроутопізма

Протягом майже двадцяти років формування та прискорене територіальне
розширення ЄС відбувалось на тлі оптимістичних прогнозів та утопічних
проектів про переміщення вже у середньостроковій перспективі у Старий Світ
центру всесвітньо-історичного розвитку та остаточне подолання так званого
етнонаціоналізму (переважно в Східній Європі) [1]. Але поступово з’ясувалось,
що уніфікація правил економічної гри, зокрема вимоги до підтримки дефіциту
бюджету на якомога нижчому рівні, а також запровадження єдиної євровалюти
насправді значно ускладнило впровадження ефективних антикризових заходів
окремими членами цього геополітичного та геоекономічного об’єднання. А
замість очікуваного зростання загальноєвропейського ВВП в середньому 6%
щорічно дуже швидко настав відвертий економічний занепад.
Внаслідок цього відбулось не тільки входження у переддефолтний стан
Іспанії, Італії, низки східноєвропейських країн, а й катастрофічний дефолт
Греції, який реально поставив питання про подальше перебування цієї країни в
ЄС, що є вкрай небезпечним для збереження цілісності самого Старого Світу у
його новітньому вигляді. Лунає все більше нарікань і на ефективність над-
державних політичних і економічних інститутів, які насправді мають серйозні
системні вади. І тому за останній час ейфорія з приводу райдужних перспектив
достатньо різко змінилась скептичними, а то й песимістичними настроями.
Євросоюз, як і решта економічно розвинених країн Заходу і Сходу, переживає
важку системну кризу, всі спроби подолання якої виявилися марними.
Нарешті, відбувається активізація і стрімке зростання в країнах ЄС євро-
скептичних правих та лівих рухів, представники яких стоять на відверто анти-
єесівських програмних засадах і часто активно співпрацюють зі злочинним
путінським режимом. Звичайно, це не може не викликати нарікань не тільки з
боку офіційних українських речників, а й лідерів інших країн, які знаходяться
по периметру європейських кордонів Росії і відчувають реальну загрозу з боку
Кремля.
Треба враховувати і те, що задекларована в офіційних документах на рівні
Євроконституції модель Європейського Союзу насправді не відповідає
109
реальності. Адже в них прописано принципи максимальної уніфікації
національних політичних та економічних процесів, спільні правила гри для всіх
європейських гравців. Насправді ж нерівність спостерігалася вже на рівні
прийому до ЄС. Наприклад, на першому етапі утворення ЄС кредити, які
надавалися Іспанії, Греції та іншим країнам для «підтягування» їх економік до
загальноєвропейського рівня, нараховували десятки мільярдів доларів, в той час
як для нових східноєвропейських країн-членів допомога складала вже лише
кілька мільярдів. Взагалі, як це не дивно, сьогодні економічна і духовна
неоднорідність в ЄС більша, ніж була до його заснування. Адже невдовзі після
проголошення Маастрихтською угодою головного принципу і мети майбут-
нього союзу як забезпечення максимальної однорідності ринку товарів, робочої
сили і технологій, реальний розвиток цього безпрецедентного геополітичного
об’єднання фактично пішов у протилежному напрямку.
Німеччина, весь час жаліючись, що головний тягар фінансової допомоги
слаборозвиненим європейськими партнерам лягає на її плечі, активно вико-
ристовує лихварські механізми збагачення через перекредитування і моно-
полізацію банківської сфери в країнах Центрально-східної Європи; не припи-
няється процес викачування високоякісної робочої сили до економічно більш
розвинених країн ЄС, що не тільки посилює демографічну катастрофу, а й
позбавляє держави європейської периферії їх інноваційного потенціалу.
Нинішня модель ЄС нагадує Сонячну систему: масивний центр притягає
до себе людські, фінансові та інші ресурсні потоки, які не може втримати
периферія з послабленою «гравітацією». Вкрай показово, що під цю ситуацію
дуже швидко було підведено «теоретичну базу», яка виправдовує стрімке
розшарування, насамперед економічне, держав-учасників ЄС. Йдеться про т.з.
«модель концентричних кіл» Е. Баладюра, згідно з якою інші європейські
країни на різних орбітах мають обертатися навколо «світила» – Німеччини та
Франції, а також про чудернацької ідеї «різношвидкісного» розвитку членів ЄС,
особливо з числа новоприйнятих. Це призвело до відтворення вже всередині
самої Європи загальносвітової структури «центр – напівпериферія – пери-
ферія», концепція якої сформульована Е. Валерстайном.
На елітних верхніх поверхах «спільного європейського дому» (популярне
гасло 1980–1990-х рр.) розташувалися Німеччина, Франція, Британія та сканди-
навські країни, які, хоча і не є членами ЄС, але входять до т. зв. Великої
Європи. В цих державних утвореннях продовжує за інерцією існувати спосіб
життя, що відповідає моделі «соціальної держави»: більшість населення (т. зв.
середній клас) живе за стандартами суспільства масового споживання в умовах
гарантованого соціального захисту, який навіть подекуди переходить у

110
соціальне утриманство. Однак того стану безтурботності, що панував до
початку світової економічної кризи, немає і тут. «Другий поверх» європейської
багатоповерхівки (Іспанія, Італія, країни Вишеградської групи) вже відчуває
суттєве зниження рівня життя і, відповідно, політичної та соціальної
стабільності, але ще плекає надію на позитивні зміни економічної кон’юнктури
і повернення до попереднього стану майже безбідного життя в кредит.
Нарешті, мешканці «напівпідвалу» (Греція, Румунія, прибалтійські та
балканські країни), або, якщо називати речі своїми іменами, країни-ізгої, до
яких сьогодні, причому без реальних шансів на успіх, мріє приєднатися й
Україна, вже розраховують лише на подачки, які, можливо, даватимуться
заради формального збереження ЄС, фактично не маючи шансів піднятися з
соціального дна. Очевидно, що потрапивши в таку систему, Україна
однозначно опиниться на найдальшій орбіті, найменш зігріта «сонцем»
загального економічного добробуту ЄС.
Вищезгаданим негативним дезінтеграційним процесам до певної міри
сприяє і концепція так званої «Європи регіонів», багато в чому покликана
підмінити міжнаціональні стосунки міжрегіональними. І це за умови, коли в
багатьох європейських країнах і так спостерігаються сепаратистські тенденції!

Геополітика Європи як прояв геоекономіки фінансового зиску

Виникає логічне запитання, звідкіля такий небачений розрив не просто між
бажаним і реальним, а між декларованим і реально зробленим? На наш погляд
це обумовлено тим, що з самого початку процес євроінтеграції відбувався за
схемою, спрямованою на вбудовування майбутнього європейського об’єднання
в існуючу абсолютно нежиттєздатну у стратегічній перспективі світову систему
гігантського паразитичного лихварства, яка набула всесвітнього масштабу ще
на етапі розквіту Британської імперії [2].
На підтвердження цієї гіпотези варто навести коротку історичну довідку.
Один з творців Євросоюзу Жан Моне – переконаний глобаліст, трансатлантист
і «Людина Європи» (назва його останньої книги) – в Першу світову війну
починав з бізнесового співробітництва з господарськими структурами Антанти
в Лондоні, і вже тоді активно відстоював британські інтереси у Європі. Не в
останню чергу саме завдяки цьому він і став заступником Генерального
секретаря новоствореної Ліги Націй, тієї самої попередниці ООН, яка лише
імітувала боротьбу «за мир у всьому світі». Там наш герой займався
вирішенням проблеми запровадженого Версальсько-Вашингтонською угодою,
післявоєнного устрою Європи, неефективність якого врешті-решт призвела до
Другої світової війни. Потів він перебував на дипломатичній роботі у
Вашингтоні, одночасно керуючи французьким філіалом банку Моргана.
111
 Під час Другої світової війни саме Ж. Моне був призначений емісаром
США в Алжирі, радником генерала А. Жиро, якого У. Черчилль і Ф. Рузвельт
прагнули поставити на чолі французького визвольного руху, оскільки
Ш. де Голль, на їх думку, занадто переймався захистом національних інтересів
Франції. Ж. Моне неодноразово намагався переконати і самого майбутнього
президента Франції, і інших голлістів в тому, що майбутнім світовим лідером
повинні стати США, які на роль європейського гегемона готові поставити
Великобританію.
В особі Ж. Моне йдеться про людину, яка ще у 1929 році активно
підтримала ідею А. Бріана про створення «Сполучених Штатів Європи», що
фактично означало б денаціоналізацію європейського континенту; а після
Другої світової війни створила і у 1955–1975 рр. очолювала «Комітет за
створення Сполучених Штатів Європи».
Заснувавши «Союз вугілля і сталі», ставши першим його секретарем,
Ж. Моне почав сповідувати так звану функціональну модель єдиної Європи,
згідно з якою кон’юнктурні бізнесові інтереси і тактика «малих кроків» повинні
переважати над загальною стратегією, а формування союзу «за ходом справи»
краще за визначення стратегічних орієнтирів і попереднє створення системної
моделі ЄС. Саме на цьому ґрунті Ж. Моне фактично вступив в конфлікт з
Ш. де Голлем, не визнаючи право національного вето в майбутньому ЄС,
відстоюване головою П’ятої французької республіки. Як відомо французькій
президент був категорично проти домінування наддержавних владних структур
(я вже неодноразово писав про запропонований де Голлем проект об’єднання –
«Європу Батьківщин», а зовсім не національно безликих «сполучених штатів
Європи»). Також Ж. Моне був одним із засновників НАТО, з військових
структур якого де Голль вийшов у 1966 через незгоду з американо-британським
гегемоністським курсом стосовно Європи і світу. Також він всіляко
підтримував економічний вплив США на Європу, в той час яки де Голль
примусивши американців обміняти величезну паперову доларову готівку на
золото наніс нищівного удару по статусу долара як світової валюти. Власне
саме за цю свою непримиренну стосовно нинішнього світоустрою позицію
пізніше французький лідер і поплатився своєю президентською посадою.
Нагадаю, що послідовником, Ж. Моне був колишній прибічник де Голля
Валері Жискар Д’Естен, який, ставши президентом Франції, радикально
поміняв деголлівський курс розвитку не тільки своєї країни, а й всієї Європи.
Адже саме Ж. Д’Естен (між іншим, член Більдербергського Клубу) очолив
спеціальний Конвент зі створення проекту нинішньої конституції ЄС. Цей
проект спочатку було провалено на національних референдумах і в
Нідерландах, і в самій Франції, а потім все ж таки протягнуто, фактично у
нелегітимний спосіб, у вигляді Лісабонської угоди.
112
 Нарешті, не можна не згадати головного будівничого ЄС і фінансиста за
сумісництвом Жака Делора. Адже саме він, певний час також видаючи себе за
голліста, в якості багаторічного президента Єврокомісії, знов-таки, всупереч
деголлівським ідеям, запроваджував нинішній європейський федералізм і
спільну європейську валюту. Водночас, саме Ж. Делор, який, на нашу думку,
прекрасно усвідомлював повну міфологічність ідеї єдиної однорідної за
добробутом Європи, і запропонував під заклики про спільний європейський
економічний простір сумнозвісну модель «Європи концентричних кіл», яка
сьогодні вже реалізувалась на практиці.
Слід наголосити, що від самого початку розпаду СРСР Ж. Делор, активно
підтримуючи євроінтеграційні ініціативи України, неодноразово висловлював
граничний скепсис щодо перспектив пострадянських країн коли-небудь стати
повноцінними членами Євросоюзу. В цьому плані дуже показово, що саме йому
належить ідея асоційованого членства для «недоєвропейських» країн, які
знаходяться на найбільш віддалених від Німеччини і Франції периферійних
орбітах. Причому згідно з так званими копенгагенськими критеріями, яким ми,
повторюю, сьогодні абсолютно не відповідаємо, асоційовані члени передусім
повинні в повному обсязі виконати політичні і економічні вимоги, що
пред’являються до країн повноправних членів ЄС. Тобто саме обов’язки мають
переважати над правами, отримання яких залишатиметься в тумані.
Тому дуже прикро, що деякі українські дослідники оцінюють всіх вище-
згаданих «прагматиків європейської ідеї», «творців нової Європи» виключно у
панегіричних тонах, фактично не проводячи різниці між справжніми будівни-
чими нової Європи і тими, хто зробив все, щоб спрямувати її на хибний шлях [3].
Отже, є великі сумніви, що ті, хто приймав рішення про створення
неофедерального ЄС «за Моне і Делором», де явно домінують надкраїнні
бюрократичні структури (за якими цілком можуть ховатися анонімні
космополітичні бізнес-еліти), не знали цих загальновідомих фактів. Тому і
виникає підозра щодо щирості намірів речників Європейського Союзу невдовзі
побачити Україну членом ЄС. Скоріше йдеться про те, щоб, заохочуючи нас
примарним «остаточним вступом», використати нашу державу «в темну» як
сировинний додаток і джерело наддешевої робочої сили для вирішення
насамперед своїх власних проблем.

ЄС: від космополітизму до сепаратизму

Всі вищеописані процеси, включаючи
«золотого мільярду», а також небачену
корумпованість сучасних західних (в т. ч.
політичних еліт (яку активно використовує на
113
деіндустріалізацію західного
управлінську деградацію і
європейських) економічних і
користь своїх гегемоністських
зазіхань В. Путін) є наслідком і духовно-світоглядної денаціоналізації навіть
розвинених європейських держав, населення яких все більшою мірою стає
підданими, а не громадянами, готовими до наполегливої праці і навіть боротьби
за свою політичну і економічну суверенність.
Саме внаслідок цього на наших очах, на тлі наростаючої нестабільності в
країнах-ізгоях, відбувається небачене новітнє «переселення народів», спів-
ставне з тим, що колись знищило світового цивілізаційного лідера Античності –
Стародавній Рим. Наслідком цього стало масове проникнення до країн ЄС
чужорідного етнічного компоненту, який буквально роз’їдає європейську
культуру і спосіб життя. І це за ситуації, коли, через багатолітнє культивування
споживацьких «цінностей», Старий Світ перебуває в повному сенсі в стані
демографічної катастрофи. За прогнозами аналітиків Євростата, кількість осіб
старше 60 років в країнах-членах ЄС буде збільшуватись в середньому на
2 млн в рік. Продовжуватиметься різке зростання вікової групи старше 80 років.
Причому одним з лідерів за кількістю пенсіонерів є саме Німеччина.
Сьогодні в країнах ЄС перебуває близько 35 млн іноземців, що складає
майже 7% населення. Причому 75% всіх іноземців осіли у великих містах най-
потужніших економічно розвинених країн Євросоюзу: Німеччині, Франції,
Великобританії, Іспанії, Італії. 49 млн осіб (майже 10% всього населення) наро-
дились поза межами ЄС, а в цілому більше 82 млн походять з іммігрантів.
Причому, згідно з прогнозами до 2050 року, чисельність дітей і молоді з так
званим імміграційним фоном буде перевищувати 50% загальної кількості насе-
лення! Однак для підтримання навіть існуючого рівня економічного розвитку, а
точніше рівня занепаду, вже найближчим часом необхідно буде додатково
впустити на територію ЄС більше ніж 20 мільйонів мігрантів. Водночас високо-
кваліфіковані корінні мешканці західноєвропейських, усвідомлюючи закінчен-
ня епохи практично безпроблемного життя, активно «валять» до США, Канади
Австралії, і їх намагаються замістити насамперед вихідцями зі Східної Європи,
Прибалтики, України та Росії. І при всьому цьому у «Великій Європі» тільки
кожний другий громадянин ЄС у віці 15–24 роки має роботу, а в таких країнах,
як Іспанія і Греція, працевлаштована лише кожна третя молода людина.
Причому повний крах абсолютно безглуздої політики так званого мульти-
культуралізму відбувся не тільки тому, що взаємна інтеграція менталітетів
турецьких, арабських, африканських мігрантів мало або зовсім не сумісна зі
стадіально вищими автентичними європейськими цінностями, і на тлі втрати
цих цінностей нездатна розчинитись у сумнозвісному «плавильному котлі
націй», постійно розширюючи площу своїх агресивно-фундаменталістських
автономій. Проблема в тому, що якість цієї робочої сили, яка вже не одне

114
покоління плодить люмпенство на території європейських країн, як правило,
вкрай низька, а культурний рівень мігрантів переважно значно нижчий, ніж
рівень тих етнічних культур, представниками яких вони себе декларують.
Європі ж тепер реально загрожує особливий мігрантський сепаратизм, коли
штучно створені національні меншини, незадоволені рівнем соціального
утримання (а величезна частина колишніх гастарбайтерів вже давно не
працює), масово перейдуть до різноманітних легальних і нелегальних
антисоціальних акцій. Перші такі дзвіночки вже продзвеніли у формі
новорічних інцидентів у німецьких містах, терактів у Франції та Бельгії.
Думаю, що все вищесказане пояснює неухильне зростання націоналістичних
рухів та євроскептичних настроїв у так званій Великій Європі.
Знов-таки вкрай показово, що всі ці процеси ретельно відслідковують
російські аналітики, які постійно підкреслюють, що Росія належить до
європейської цивілізації, водночас трактуючи специфіку свого «Русского мира»
так, що від будь-яких справжніх європейських цінностей у ньому не лишається
і сліду [4; 5; 6].

Україна – геополітичний пасинок ЄС

Отже, реальне існування ЄС не має нічого спільного з ідилічною
картинкою, яку почали у нас формувати з подачі В. Ющенка ще за часів
першого Майдану і яка стала гаслом Євромайдану, що був детонатором
наступних революційних подій. Не випадково для багатьох наших громадян
Польща вже фактично стала перевалочною базою масової напівлегальної (виїзд
на роботу, навчання) еміграції, що на практиці означає остаточне знекровлення
нашої держави внаслідок відтоку останніх працездатних професійних кадрів
молодого віку та, між іншим, неминуче зниження боєздатності української
армії. Причому, під прикриттям інформаційної кампанії про безвізовий режим,
цей «вибірковий режим вільного пересування», за якого одна частина
найактивнішого соціального елементу гине на Сході, а інша тікає на Захід,
запроваджено за повного потурання нашої вже начебто докорінно оновленої
влади. Не думаю, що путінські спецслужби не в курсі всіх цих процесів.
Водночас «Велика Європа» знов-таки з часів В. Ющенка нав’язує Україні
роль величезного відстійника нелегальних мігрантів, резервації антисоціальних
елементів і, водночас, буферної зони з вибухонебезпечною Росією; про що,
зокрема, свідчить і минулорічний саміт Східного партнерства у Ризі, а також
напівтаємно підписані П. Порошенком угоди про створення на території
України таборів сірійських біженців.
Тому потрібно визнати: існує велика небезпека, що під гаслом «закордон
нам допоможе» українське суспільство так і не знайде в собі сил нарешті
115
полишити безплідну віру у «доброго дядечка Сема» або «тітоньку Меркель».
Адже, на превеликий жаль, значна кількість наших громадян все ще вбачає у
європейському членстві України реалізацію комуністичного ідеалу «від
кожного за можливістю, кожному за потребою», хоча насправді життя «за
потребою» завжди обертається життям за чийсь рахунок.
Тим більше, що зацікавленість в Україні як засобі вирішення своїх
наростаючих проблем за останній час безумовно зросла. Адже перед самим ЄС
у повний зріст стали вкрай складні економічні, політичні, демографічні і навіть
світоглядні проблеми, про неминучість стрімкого загострення яких ми писали
ще тоді, коли, коли декому здавалось, що ось-ось ми станемо повноцінним
членом ЄС. Причому, ціною власного демографічного знекровлення, втрати
якісної робочої сили, дешевого сировинного експорту, ми і так вже суттєво
допомогли «братерській» Європі «за власний рахунок».
В зв’язку з цим слід згадати, що у повоєнній Центрально-Західній Європі
ті ж самі італійці та югослави досить довго перебували на положенні
низькокваліфікованих жебраків-заробітчан, що блискуче показано у фільмі
видатного італійського режисера та актора Н. Манфреді «Хліб і шоколад». Ця
незавидна роль згодом перейшла до турків та арабів, а сьогодні такими ж
жебраками стають вже наші співвітчизники, змушені працювати в Європі на
найбільш непрестижних посадах, в тому числі на тих же італійців та турків. Не
кажучи вже про жахаючі масштаби торгівлі людьми (насамперед українськими
жінками, що складають величезний відсоток персоналу турецьких борделів) які
не снилися тогочасній Європі.
Отже, дуже хотілося б вірити, що у випадку угоди про асоціацію не
йдеться про прагнення завчасно потрапити на бенкет розподілу так званих
активів України, випередивши своїх євразійських та далекосхідних
конкурентів. України, фінансова система якої на тлі згортання національного
виробництва, фактично перебуває на межі з дефолтом, і вже не може
відтворювати навіть вкрай низький рівень життя населення без кредитних
наркотичних вливань, яких зараз явно бракує.
До того ж тотально зрощена з компрадорською владою монополізована
українська економіка є принципово антиінноваційною, надприбутки в ній
отримуються переважно за рахунок не конкурентних, а кланових переваг; і за
власним бажанням змагатись за крихітну (декілька відсотків) європейську
норму прибутку, маючи нинішні надприбутки, добуті шляхом жорстокої
неорабовласницької експлуатації, жодний український олігарх ніколи не
погодиться, та й працювати в умовах наукомісткої реально конкурентної
економіки просто не зможе. Тому виникають дуже великі сумніви з приводу

116
того, чи насправді представники українського архаїчного бізнесу, які окупували
вищі владні посади зацікавлені у прозорих конкурентних правилах гри на
європейському економічному просторі.
Що стосується інституціональних альтернатив нинішнього Євросоюзу, то
реальній консолідації сучасної Європи заважає сама нинішня конституційна
модель ЄС. Замість «Європи Батьківщин», ідею якої обстоював де Голль, в якій
повинне відбуватися взаємне кумулятивне підсилення та синтез національних
та наднаціональних європейських структур, фактично відбувається
витіснення національних урядів наддержавною бюрократією. Побудова такої
альтернативної існуючій моделі потребує дуже серйозних змін нинішньої
політичної та економічної структури цього геополітичного утворення на
інституціональному рівні [7]. Необхідно черговий раз наголосити, що
подолання повоєнної економічної кризи у 1950-ті рр. і так звані «економічні
дива», здійснені не тільки Німеччиною Л. Ерхарда та Францією де Голля, а до
певної міри навіть Іспанією Ф. Франко та Грецією «чорних полковників»,
відбувалися в умовах суспільного ладу та економічної політики, які докорінно
відрізнялися від тих, що панують нині в ЄС. Йдеться про патріотично
орієнтований корпоративно-солідаристський тип національної держави [8].
Важливо зазначити, що альтернативний нинішньому проект так званої
Пан’Європи виник ще на тлі першої світової війни, яка стала наслідком
катастрофічного конфлікту між системою «фінансового імперіалізму» епохи
стадіально-цивілізаційного занепаду класичного капіталізму та посттота-
літарного суспільного устрою, становлення якого на той час відбувалось у
Європі. Безпосреднім автором цього антиуніфікаційного неоконфедеративного
проекту Великої Європи став видатний політик Р. Куденхов-Калергі, який
зрозумів, що єдиний варіант виживання Європейської Європи (цей термін
пізніше вживатиме Ш. де Голль), що перебуває між молотом американо-
британського тоталітарного імперіалізму та ковадлом колоніально залежного
від Британії «жандарма Європи» – імперської Росії, а пізніше вже «окупанта
Європи» – радянського комунізму, створення життєздатного загальноєвропей-
ського геополітичного та геоекономічного союзу. (Загроза перетворення
Старого світу на сателіта американо-британського паразитично фінансового
світового гегемона, яка виникла ще за часів Наполеона Бонапарта, посилилась
після Першої світової війни [9] і, на жаль, залишається по сьогодні [10]).
Фактично Ш. де Голль став продовжувачем ідей Р. Куденхов-Калергі, а той,
своєю чергою підтримував всі починання видатного французського політика,
зокрема його вето на вступ форпосту США в Європі Британії до ЄС і вихід
Франції з НАТО.

117
 Підводячи підсумки, підкреслимо, що автор цієї статті зовсім не є
принциповим євроскептиком! Ми вважаємо, що задля виживання людства
альтернативи переструктурування існуючої світосистеми, вибудованої на
засадах глобалістського проекту, який насправді лише посилював поляризацію
«світосиситемного ядра», східної індустріальної напівпериферії та неоколо-
ніальних вічних боржників вже не третього, а другосортного світу, не існує. На
тлі наростаючої загально світової кризи все одно неминуче буде відбуватися
фрагментація геополітичного простору, причому реальність економічного і
інформаційного глобалізму все одно вимагає оптимального «вписування»
національних держав у більш потужні регіональні об’єднання. Але подібні
міждержавні системні утворення не повинні створюватись коштом розвитку
національних держав!
Список використаної літератури
1. Леонард М. ХХІ век – век Європы. – М.: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. –
250 с.
2. Шморгун О. Цивілізаційна сутність епохи бонапартизму та історичний шанс
альтернативного розвитку Російської імперії // Вітчізняна війна 1812 року в контексті
поступу всесвітньої історії. – К. : Фенікс, 2013. – 242 с. – С. 207–235.
3. Віднянський С., Мартинов А. Обєднана Європа: від мрій до реальності. Історичні
нариси про батьків – засновників Європейського Союзу. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська
академія», 2011. – 395 с.
4. Большая Европа. Идеи, реальность, перспективы. – М.: Весь Мир; Ин-т Европы
РАН, 2014. – 704 с.
5. Европейский Союз в XXI веке: время испытаний. – М.: Издательство «Весь Мир»,
2012. – 656 с.
6. Социальная Европа в ХХI в. – М.: Издательство «Весь Мир», 2011. – 528 c.
7. Шморгун О. Проблеми геополітичного структурування Європейського Союзу:
підсумки та перспективи // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. –
Спецвипуск: Європейська перспектива. – К.: Український центр політичного менеджменту,
2009. – С. 199–204.
8. Шморгун О. Солідаристсько-корпоративна парадигма антикризового розвитку
України // Культурно-цивілізаційний простір Європи і Україна: особливості становлення та
сучасні тенденції розвитку. – К.: Інститут європейських досліджень НАН України, 2010. –
С. 389–403
9. Шморгун О. Перша Світова Війна: Причини в Наслідки у геостратегічному вимірі
// Перша світова Війна: історичні долі держав і народів (До l00-річчя від початку Першої
світової війни). – К.: «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2015. – С. 36–53.
10. Шморгун О. Становлення нового світового порядку: пошук балансу між геополі-
тикою і геоекономікою // Філософія фінансової цивілізації: людина в світі грошей. – К.: УБС
НБУ, 2015. – С. 112–131.

118
 Віктор Дмитрович Базилевич,
доктор економічних наук, професор,
декан економічного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Володимир Васильович Ільїн,
доктор економічних наук,
професор кафедри макро- та мікроекономіки
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

СУЧАСНІСТЬ У РЕФЛЕКСІЯХ КУЛЬТУРИ МИСЛЕННЯ:

МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АПСПЕКТ

Для адекватного розуміння природи сучасності необхідно відійти від існую-

чих в соціальній філософії поглядів і пояснити граничний динамізм і глобальне
поширення інститутів нашого світу за умови включення поняття рефлексивності.
З точки зору Е. Гидденса, рефлексивність є визначальною властивістю будь-яких
людських дій. Рефлексивність сучасного соціального життя полягає в тому факті,
що соціальні практики постійно досліджуються і реформуються у світлі
інформації, що поступає про ці ж практики, змінюючись унаслідок цього в самих
своїх основах. Характерною рисою сучасності є не просто несприйняття нового в
силу його новизни, а «презумпція загальної рефлексивності, що включає і
рефлексію про природу самої рефлексії» [2, с. 156–157].
У цьому контексті виникає проблема: якими засобами забезпечується
рефлексивність? На наш погляд, цим асобом є методологічна культура мислен-
ня, яка в першу чергу формується процесом наукового пізнання. Це
пояснюється в першу чергу тим, що розвиток теоретичного пізнання і його
інституціоналізація, інтеграція різноманітних видів дослідницької діяльності,
різних типів знання в єдиному процесі теоретичного освоєння світу припускає
існування методологічної культури мислення, яка розділяється науковим спів-
товариством. Йдеться про типові для конкретної історичної епохи епістемо-
логічні орієнтири, що проявляються у вигляді ідеалу раціональності; методоло-
гічних навичок і «інструментів» дослідження; про певні форми усвідомлення
себе дослідником в якості суб’єкта пізнання. В цьому відношенні велике
значення має та обставина, що «сучасний етап розвитку наукової раціо-
нальності супроводжується визнанням факту співіснування концептуальних
систем, які опосередкують різне розуміння, інтерпретацію одних і тих самих
явищ, процесів і при цьому не виключають, але взаємодоповнюють одне одне»
[5, с. 161]. Внаслідок цього сучасний учений повинен навчитися формувати
достовірне знання в умовах співіснування в теоретичному пізнанні і

119
взаємозбагачення різних теоретико-методологічних систем відліку, не
сповзаючи при цьому до еклектизму, утилітаризму, зберігаючи «можливість
взаємодії з іншими дослідниками, здійснювати пізнавальну діяльність на
високому теоретичному і методологічному рівні» [6, с. 42–43].
Відносно співіснування різних теоретико-методологических систем від-
ліку, то необхідно згадати концепцію І. Лакатоса, згідно з якою в одній науко-
вій дисципліні може співіснувати декілька науково-дослідних програм, що
конкурують між собою. Іншими словами, одні й ті ж факти, або факти, що нале-
жать до однієї й тієї ж предметної області, можуть отримувати «різні теоре-
тичні пояснення, що в рівній мірі претендують на істинність і визнаються в
якості наукових» [1, с. 27]. Згідно з І. Лакатосом, прогрес в науці з’являється як
«розмноження дослідницьких програм», що змагаються між собою [3, с. 11, 57].
Зауважимо, що в сучасному пізнанні відбувається формування мето-
дологічної культури мислення, грунтованої на узгодженні різних стилів
мислення, різних типів методологічної рефлексії суб’єкта пізнання. Поступово
приходить розуміння тієї обставини, що сам по собі логико-методологічний
апарат, конкретні способи отримання і обгрунтування знання, принципи і
прийоми дослідницької діяльності, терміни і теоретичні конструкти – усі ці
складові пізнавального процесу самі по собі не є «хорошими» або «поганими»,
прийнятними або ні, але стають такими відносно певного дослідницького
завдання, бувши більш менш адекватними для досягнення конкретної мети
дослідження. Так, дослідницькі завдання, що вирішуються представниками
конкретної науки, відрізняються від завдань, вирішенням яких зайняті, наприк-
лад, філософи науки, фахівці в області соціального пізнання, філософії еконо-
міки, етики або теорії пізнання. При цьому «вирішення відповідних дослід-
ницьких завдань вимагає не просто використання в кожному випадку властивих
для нього методів, процедур дослідження, концептуальних ресурсів» [5, с. 162].
Якісна відмінність дослідницьких завдань припускає необхідність застосу-
вання в ході їх вирішення якісно різних стилів мислення, грунтованих на різних
типах методологічної рефлексії суб’єкта пізнання. І це має принципове
значення, оскільки ігнорування цієї обставини перешкоджає взаємодії дослід-
ників у рамках цілісного і в той же час внутрішньо диференційованого,
багаторівневого процесу теоретичного освоєння людиною світу, перешкоджає
розумінню процесів, що відбуваються в сучасному пізнанні, засліплює «уявною
катастрофічністю» спостережуваних змін.
Розвиток методологічної культури мислення припускає збагачення
навичок методологічної рефлексії. Рефлексія припускає «критичний аналіз,
передусім, передумов і методів пізнання, на основі чого дається певне
тлумачення усього змісту пізнавального процесу і його результату» [4, с. 50].
120
На теперішній час уявлення про те, що людина, як і всі сфери її свідомої
цілеспрямованої діяльності, є «системами з рефлексією», стало, як ми вже
говорили, засадничим і загальноприйнятим.
Подібно до того, як виділяють два типи пізнання (позанаукове і наукове),
можна виділити соціально-теоретичну і науково-теоретичну гносеологічну
рефлексію. Соціально-теоретична рефлексія – це осмислення специфіки пізна-
вальних дій, здійснюваних переважно у сфері соціального пізнання, за допо-
могою уявлень, вироблених в різних формах суспільної свідомості, передусім, у
буденній свідомості, релігії, мистецтві, певних течіях філософії. Найбільш
типовим, простим і поширеним прийомом соціально-теоретичної рефлексії є
зіставлення змісту пізнавальних дій з певним еталоном – здоровим глуздом,
традицією, стереотипом, виробленим в життєво важливій сфері діяльності [4,
с. 52–53].
Науково-теоретична рефлексія як самостійна форма рефлексії – це
осмислення людиною передумов, форм, шляхів і можливостей пізнання,
грунтоване на принципах системності, детермінізму, логічної послідовності і
доказовості, а також на даних конкретних наук, що вивчають пізнавальні
процеси. Ці підстави забезпечують збереження специфіки предмета рефлексії –
наукового пізнання, що має особливий епистемологічний статус по відно-
шенню до інших типів пізнавальної діяльності. В іншому випадку говорять про
неадекватну, хибну рефлексію, невідповідність рефлексії її об'єктові як про
явище, можливість якого обумовлена процесуальною специфікою самої
рефлексії, що є єдністю відображення і перетворення.
У загальному контексті наукового і соціального пізнання форми рефлек-
сивного осмислення є у функціональному плані якісно самостійним елементом.
Їх, за визначенням, не можна звести до форм нормативного і тим більше
предметного знання. Але якщо звернутися до реального життя або дослід-
ницької роботи, то неважко помітити, що деякі засоби регуляції пізнавальних
дій (наприклад, методи, принципи, ідеали і норми наукового дослідження)
одночасно виконують і функцію рефлексії – несуть інформацію про підстави
(передумови) пропонованого ними образу дій. Виникає необхідність відповісти
на питання про наявність і специфіку форм і засобів рефлексивного осмислення
різного типу дій в їх відмінності від форм і засобів регуляції пізнавальних дій
(подібно до того, як це було зроблено по відношенню до форм і засобів
предметного і нормативного знання).
Засоби рефлексивного осмислення – це ментальні утворення, що
відображають їх передумови, форми і умови продуктивності. Вони служать
«осмисленню структури і зв’язків початкового і прирощеного знання,
можливостей використовуваних пізнавальних засобів, якості отриманого
121
результату (його обгрунтованості і достовірності). Засоби регуляції пізна-
вальних дій – це ментальні утворення, що визначають їх зміст і послідовність.
Створення (розробка) такого роду засобів (способів, методів, прийомів,
алгоритмів, принципів, програм Я ін.), їх застосування і вдосконалення
складають зміст процесів регуляції пізнавальних дій» [4, с. 53–54].
У обох випадках осмислюється необхідність здійснити певну сукупність
дій для отримання очікуваного результату, усвідомлюється зміст і
послідовність цих дій. Якісна відмінність процесів рефлексії полягає в тому, що
в них (окрім згаданого) осмислюються також передумови здійснюваних дій,
відшукуються онтологічні, когнітивні, соціокультурні, морально-етичні та інші
підстави, що обумовлюють здійснення пізнавальних дій саме в цьому варіанті.
Що, у свою чергу, передбачає чіткість, системність і послідовність мислення.
Рефлексивна система, що відображає структурну динаміку наукового
знання і раціонально обгрунтовані оптимальні шляхи його приросту, утворює
методологію наукового пізнання. У рамках внутрішньонаукової рефлексії
методологія наукового пізнання довгий час існувала виключно у формі
конкретно-наукової методології, тобто як система рефлексії, що відбиває
раціонально обгрунтовані оптимальні варіанти організації пізнавальних дій в
тій або іншій конкретній дисципліні або області досліджень, користуючись
майже виключно їхніми засобами. Тому її результати мали локальний характер.
Відомо, що пропоновані конкретно-науковою методологією варіанти
організації пізнавальних дій помітно розрізняються навіть в одній групі
наукових дисциплін. Більше відчутні відмінності методологічної парадигми
природничих і гуманітарних наук [4, с. 51–52].
У історичному масштабі здійснення соціального процесу найбільш
важливі зміни пов’язані з якісним перетворенням стилів теоретичного
мислення, яке супроводжується (а, можливо, правильніше було б сказати
«ініціюється»), відкриттям нового типу методологічної рефлексії і веде до
трансформації засадничих принципів. Історично проявляються три такі типи,
перший з яких («операційний») формується на зорі теоретичного пізнання,
другий («предметно-теоретичний») є відкриттям Нового часу, а третій
(«метатеоретичний») служить надбанням сучасного етапу розвитку теоретич-
ного пізнання. Відкриття нового типу методологічної рефлексії припускає
освоєння методологічних навичок, що відповідають йому. При цьому подібні
навички не лише не виключають навичок, сформованих на попередньому етапі
розвитку методологічної культури мислення, але припускають їх, вибудо-
вуються на їх основі. У цьому сенсі методологічну культуру мислення доречно
трактувати у вигляді свого роду «нашарування культурних шарів», формування
яких «здійснюється в різні історичні епохи і які в той же час, бувши одного
122
разу сформовані, зберігаються в структурі теоретичного пізнання в якості його
невід’ємних складових» [5, с. 162].
Зважаючи на цю ситуацію, необхідно відмітити, що відмінність доміную-
чого (у певну епоху) типу методологічної рефлексії від того, який вже не є до-
мінуючим, хоча і зберігається в структурі теоретичного пізнання, полягає в
тому, що подібна «домінанта» є не просто сукупністю методологічних навичок,
але передусім горизонтом усвідомлення себе суб’єктом пізнання на відповід-
ному етапі розвитку теоретичної думки. І тут йдеться не про окремо взятого до-
слідника, а про людину як таку, про горизонт розвитку теоретичного пізнання
епохи в цілому і, отже, про ідеал раціональності, який проявляється на основі
цього типу методологічної рефлексії. Це, окрім іншого, означає, що доміную-
чий тип методологічної рефлексії не просто проявляється на основі попередньої
методологічної «домінанти», але також проявляє собою пізнавальну ситуацію,
у рамках якої методологічні навички, що відповідають їй (попередній «домі-
нанті»), «реалізуються суб’єктом пізнання по-новому, не так, як вони функціо-
нували на попередніх етапах розвитку теоретичного пізнання» [5, с. 163].
Необхідно відзначити, що співвідношення логіки наукового пізнання з
теорією пізнання і методологією за їх предметом може бути досить чітко
розмежоване, якщо скористатися найзагальнішими уявленнями про компо-
нентний склад пізнавальної діяльності, системотворні відношення цих компо-
нентів і типи рефлексивного відношення суб’єкта до першого і другого у
рамках наукової пізнавальної діяльності. Перше уявлення включає: системи
об’єктів; системи пізнавальних дій; системи знань. Друге – типи системо-твор-
них відношень. У рамках третього уявлення виділяють три типи відношення
рефлексії суб’єкта діяльності до компонентів: до систем об’єктів – онтологічне;
до систем пізнавальних дій – праксеологічне; до систем знань – логічне, а
також два типи відношення рефлексії до відношень (зв’язків) між компонен-
тами: гносеологічна рефлексія є аналізом зв’язків знань і систем об’єктів;
методологічна рефлексія є аналізом зв’язків систем знань і систем пізнавальних
дій. З урахуванням викладених уявлень про компоненти пізнавальної діяль-
ності, характер їх відношень і типи рефлексивного відношення суб'єкта, що
пізнає, до першого і другого, предмет теорії соціального і наукового пізнання
виявляється співвіднесеним, передусім, з дослідженням суті, загальних переду-
мов і можливостей пізнання в духовному осягненні реальності [4, с. 56–57].
Формування сучасним дослідницьким співтовариством культури теоре-
тичного мислення, грунтованої на метатеоретичному типі методологічної
рефлексії, припускає, по-перше, появу суб’єкта пізнання, здатного, концептуа-
лизуючи свої підстави, працювати з різними теоретико-методологічними
системами координат. По-друге, формування колективного суб’єкта пізнання,
123
«усередині» якого різні дослідники і дослідницькі співтовариства, залежно від
вирішуваних ними когнітивних завдань, реалізують у своїй діяльності різні
типи методологічної рефлексії. В даному випадку визнання можливості
побудови надпредметних, метатеоретичних утворень, що визначають спрямо-
ваність безлічі конкретних досліджень, зовсім не означає перемикання усього
теоретичного пізнання на роботу з подібними теоретико-методологічними
утвореннями. Метатеоретина робота не має ніякого сенсу у відриві від
предметно орієнтованих досліджень. А це означає, що теоретичне пізнання
ускладнюється за рахунок появи в його структурі нового рівня дослідницької
діяльності, але в той же час не втрачає власної ідентичності, зберігає основні
механізми і принципи інтеграції пізнавальної діяльності в єдине інституційно
скоординован ціле.
Теоретико-методологічний простір теоретичного пізнання є багатоскла-
довою системою координат, яка на поточному етапі розвитку пізнавального
процесу, по-перше, ідентифікується в якості такої, по-друге, починає відтво-
рюватися, виходячи з усвідомлення дослідниками цієї обставини. Пов’язані з
подібною багатоскладовістю епистемологичні труднощі, протиріччя, парадокси
втрачають статус пізнавальних аномалій, стаючи «умовою завдання», невід’єм-
ною властивістю, параметром пізнавального процесу. Рефлексивне осмислення
специфіки пізнавальних дій в науці і суспільстві здійснюється широким на-
бором філософських і наукових дисциплін, а також форм міждисциплінарного
аналізу. У них накопичений величезний масив знань, актуалізація яких в
повному обсязі для окремого дослідника і навіть колективу дослідників є
справою нереальною. Як правило, ними використовується лише певна частина
цих знань, що виділяється із загального масиву за допомогою механізмів
методологічної свідомості [5, с. 163].
Зауважимо, що методологічна свідомість, є сукупністю прийнятих певним
науковим співтовариством уявлень про шляхи продуктивної дослідницької
діяльності ікритерії науковості знання, якими керуються учені в їх професійній
діяльності. В порівнянні з теорією пізнання, методологією і логікою науки,
зміст яких структурований за «принципом належного», методологічна свідо-
мість має досить виразно виражену гетерогенну організацію. У структуру
методологічної свідомості входять (часто в неявному вигляді) фрагменти філо-
софсько-гносеологічних, методологічних і логико-наукових концепцій, елемен-
ти еврилогії, а також уявлення, що відбивають власний досвід дослідника і дані
наук, що досліджують пізнавальні процеси. Методологічна свідомість як
поняття – одне з фундаментальних в системі методологічного знання, з’явилося
відносно нещодавно і ще далеко не міцно увійшло до науково-філософського
ужитку. Проте його «семантичний сенс є цілком визначеним, а евристичний
124
потенціал достатнім для того, щоб це поняття послужило основою для
пояснення як внутрішньонаукових "нестандартних" явищ, так і ситуацій у
взаємодіях науки з іншими сферами: "невиправданий" консерватизм по
відношенню до певних теорій і методів і "мода" на їх використання,
дисциплінарний ізоляціонізм ("тероризм" окремих форм і методів роботи) і
інтенсивне культивування загальнонаукової спадщини, зокрема, уявлення про
наукову раціональність, рафінована нетерпимість і лібералізм по відношенню
до квазінаукових феноменів» [4, с. 64].
Коли ми говоримо про сучасну науку, то вона опинється в ситуації, коли
можливість її самозбереження, відтворення, розвитку залежить від здатності
дослідницького співтовариства формувати достовірне наукове знання в умовах
взаємодії в просторі теоретичного пізнання безлічі концептуальних систем
відліку, формування нових вимог до методологічної культури мислення. Адже
важливі «не лише конкретні результати досліджень, а і утворювані ними
системи уявлень і принципів» [6, с. 44].
В цьому відношенні принципово важливо наступне: якщо розглядати
трансляцію пізнавальних ресурсів з одного рівня пізнання на інший як процес
передачі даних в ході наукової або соціальної комунікації, то пояснити
ефективність названого процесу неможливо. Дослідники, працюючі в різних
теоретичних дискурсах, як правило, зазнають дуже відчутних труднощів у разі
потреби прямої взаємодії. Приміром, учений, працюючий в економічній науці,
найчастіше не цікавиться філософією і методологією, що в той же час не
заважає йому вирішувати вузькоспеціалізовані завдання у своїй області знання.
Проте це не означає, ніби результати філософсько-методологічних досліджень
не чинятьв пливу на його наукову діяльність. Річ у тому, що сама соціальна
наука в цілому (як і інші), також може бути кваліфікована як система рефлексії,
орієнтована на осмислення тих або інших аспектів пізнавально їдіяльності в
теоретичній формі.
Список використаної літератури
1. Ананьин О. И. Структура экономико-теоретического знания: Методологический
анализ / О. А. Ананьин; Ин-т экономики. – М., 2005. – 224 с.
2. Гидденс Э. Последствия современности / Э. Гидденс. – М.: «Праксис», 2011. – 352 с.
3. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ
/ И. Лакатос. – М.: Медиум, 1995. – 423 с.
4. Лукашевич В. К. Философия и методология науки : учеб. пособие / В. К. Лукашевич.
– Минск: Соврем. шк., 2006. – 320 с.
5. Медведев В. А. О тенденциях развития методологической культуры мышления
/ В. А. Медведев // Вопросы философии. – 2010. – № 2. – С. 161–164.
6. Пружинин Б. И. Ratio serviens? / Б. И. Пружинин // Вопросы философии. – 2004. –
№ 12. – С. 41–50.

125
 Тетяна Вікторівна Гайдай,
доктор економічних наук,
доцент кафедри економічної теорії, макро- і мікроекономіки
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

МАКРОЕКОНОМІЧНА ФІНАНСОВА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ

У ВИМІРАХ ПСИХОЛОГІЧНО-ПОВЕДІНКОВОГО АНАЛІЗУ

Вочевидь, не потрібно зайвих доказів того, що розвиток світової економіки

не тільки останньої третини ХХ ст., але, як бачимо, і перших десятиріч ХХІ ст.
позначений множинними та різноформатними проявами локальної, регіональ-
ної, загальнонаціональної та глобальної фінансово-економічної нестабільності.
Це змушує світове наукове співтовариство на новому витку спіралі цивілізацій-
ного економічного розвитку вчергове привертати особливу увагу до широкого
кола фундаментальних і разом з тим нагальних проблем наукового пізнання
економічної дійсності. Зокрема, як ніколи гостро постають такі проблеми, як:
 надскладний множинний оптимізаційний вибір ціннісно-світоглядних
та теоретико-методологічних підвалин сучасної економічної науки;
 знаходження взаємовідповідності між науковою економічною онтоло-
гією та пізнавально-дослідною практикою наукових спільнот;
 модернізація та вдосконалення аналітичного інструментарію еконо-
мічних досліджень;
 реалістична оцінка рівнів ефективності дескриптивної та прогностичної
функцій економічної науки;
 інтенсивний пошук напрямів їх підвищення в епоху постмодерну;
 нарешті, співвідношення та взаємодія наукової макроекономічної
теорії, господарської практики та макроекономічної політики.
Тобто вчергове постає наріжне питання: чи здатна сучасна економічна
наука з достатнім ступенем ефективності виконувати свої базові функції –
пізнавальну, практичну (регуляторно-нормативну) і прогностичну? У зв’язку з
цим актуалізується проблема наукової достовірності й доказовості економіко-
теоретичного знання, спроможності основних напрямів світової економічної
науки до адекватного теоретичного відображення надскладної та динамічної
економічної реальності.
Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що глобальна фінансова
криза 2008–2010 рр., з одного боку, виявила системні теоретико-методологічні
та функціональні дефекти неокласичного ядра панівної макроекономічної
ортодоксії – симбіозу монетаризму, нової класичної макроекономіки і теорії

126
економіки пропозиції. З іншого боку, криза сприяла науковій актуалізації та
розширенню репрезентативності в сучасному економічному дискурсі найбільш
конкурентноздатних і перспективних напрямів наукової економічної гетеро-
доксії.
У галузі макроекономічної теорії найбільш помітним трендом стає процес
піднесення кейнсіанства, який у широкому колі публікацій останніх років усе
частіше іменується його справжнім «ренесансом» чи навіть «реінкарнацією»
1–4. Нова хвиля кейнсіанського відродження передусім підживлюється
основними течіями сучасної кейнсіанської гетеродоксіі – посткейнсіанством і
новим кейнсіанством. Основне призначення гетерогенних течій в структурі
макроекономічної теорії, як і економічної науки в цілому, полягає в компенсації
очевидної теоретико-методологічної недостатності мейнстріму на основі
розвитку більш реалістичних і продуктивних альтернативно-конкурентних
підходів у сфері економічної методології, нормативної та позитивної еконо-
мічної теорії. Помітні зрушення в пріоритетах макроекономічної теорії не
обійшли увагою решту провідних представників економічної гетеродоксії,
зокрема методологічно споріднений з кейнсіанством інституціоналізм 5.
На тлі реалій глобальної фінансової кризи 2000-х рр. одним з найяскра-
віших прикладів методологічної продуктивності і пояснювально-прогностичної
ефективності альтернативних течій кейнсіанства стала теорія фінансової крих-
кості сучасного ринкового господарства лідера монетарного посткейнсіанства
Х. Мінскі. Через це остання фінансова криза навіть отримала в широкій
економічній літературі назву «моменту Мінскі».
Принагідно зауважимо, що до посткейнсіанства прийнято відносити
сукупність неортодоксальних підходів кейнсіанської макроекономічної теорії,
спрямованих на відродження і розвиток «істинного духу» теоретичного спадку
Дж. М. Кейнса (монетарне, неорікардіанське та калецкіанське посткейнсі-
анство), об’єднаних неприйняттям і гострим теоретико-методологічним проти-
стоянням стандартній ортодоксальній версії неокейнсіанства – кейнсіансько-
неокласичному синтезу. Представники посткейнсіанства вважають, що роз-
виток кейнсіанської макроекономіки в середині ХХ ст. в руслі мейнстріму став
дорогою в нікуди, фактично нівелювавши і вихолостивши Кейнсову наукову
революцію. На їхню думку, розробка та широке впровадження у наукову та
навчальну літературу кейнсіансько-неокласичного синтезу такими його інте-
лектуальними лідерами, як Дж. Хікс, П. Семуелсон, Е. Хансен, Ф. Модільяні,
Дж. Тобін та інші за своєю суттю стали поверненням до неокласичних
принципів. Більш того, провал розроблених на його основі змісту та
практичних рекомендацій макроекономічної політики в умовах попередніх
світових криз 1974–1975 рр. і 1980–1981 рр. безпосередньо зумовив кризу
127
кейнсіанства, втрату ним лідерських наукових позицій, що безпосередньо
потягло за собою монетаристську та нову класичну «контрреволюції» в
макроекономіці 6, с. 82.
Співставлення розвитку основних течій посткейнсіанства протягом
останньої третини ХХ ст. та перших десятиріч ХХІ ст. дозволяє дійти висновку,
що на шляху тіснішої інтеграції їх теоретичних напрацювань з назрілими
потребами вдосконалення державного регулювання ринкової економіки
найбільше просунулися вперед представники монетарного посткейнсіанства.
Їх теоретичні розробки можна класифікувати як радикальні, а економічну
програму – як реформістську. Передумови для активного розвитку цієї наукової
течії склалися в умовах нарощення стагфляції 1970–1980-х рр., коли увагу
дослідників було привернуто до аналізу відносно малорозроблених у кейн-
сіанстві проблем фінансів, грошей, грошового обігу, грошової політики, опти-
мізації змісту та інструментарію кредитно-грошової регуляторної макро-
економічної політики. Теоретична значимість, прогностичність і експертна
авторитетність монетарного посткейнсіанства, як вже зазначалось, особливо
зросла в умовах глобальної кризогенності та фінансово-економічної неста-
більності 2000-х рр.
Монетарне посткейнсіанство сформувалося та отримало пріоритетний
розвиток у США (С. Вайнтрауб, П. Девідсон, X. Мінскі, А. Ейхнер, В. Чік,
Л. Рей, Ф. Ерестіс, Ф. Карвальо, Ч. Уолен та ін.), а згодом в Канаді та Англії
(Дж. Ітуелл, Г. Шеклі). Його теоретичні витоки сягають 1960–1970 рр., коли
відбулось об’єднання молодої генерації науковців-новаторів, які виступили з
різкою критикою неокейнсіанської ортодоксії. Цю групу радикально налашто-
ваних прихильників теорії Кейнса очолили такі видатні американські
економісти, як С. Вайнтрауб, П. Девідсон, X. Мінскі та ін. Вони виступили з
обґрунтуванням принципів сучасного творчого прочитання і переосмислення
спадщини Дж. М. Кейнса, а також з кардинальної переоцінкою і критикою
стандартної версії кейнсіанства в структурі неокласичного синтезу чи
«хіксіанського кейнсіанства» 6.
Об'єктивною підставою для чергового теоретичного переосмислення ними
наукової спадщини Кейнса стала, перш за все, своєрідність його фунда-
ментальної праці «Загальна теорія, відсотка та грошей», 80-річчя виходу якої
виповнилось у 2016 р. Час, що минув з її опублікування, лише підтвердив те,
що ця книга за своїм змістом була і лишається надто глибокою і складною для
її однозначних інтерпретацій. Жодне з її існуючих трактувань дотепер не є
незаперечним. Тому представники посткейнсіанства рішуче виступили проти
монополії кейнсіансько-неокласичного синтезу на інтерпретацію ідей Кейнса,
за відродження первинного змісту кейнсіанської революції 7. На їхню думку,
128
послідовники Кейнса з числа лідерів неокейнсіанства – Дж. Хікс, Е. Хансен,
П. Семюелсон та ін. – насправді «перекрутили» істинний сенс теорії Кейнса,
підмінивши його «хіксіанською моделлю», що мала дуже мало або зовсім не
мала нічого спільного з тим, про що писав Кейнс.
Посткейнсіанці виступили з різкою критикою прихильників «хіксіанського
кейнсіанства», яким був притаманний дещо спрощений погляд на економіку,
згідно з яким вона може відчувати чи безробіття, чи інфляцію (крива Філіпса),
тобто не передбачали стану збігу цих явищ в умовах стагфляції, а відповідно і
засобів боротьби з нею. Хіксіанцям закидалось опонентами ігнорування зміни
цін, факторів економічної невизначеності, невпевненості і ризику, недоско-
налості інформації та впливу всіх цих явищ на поведінкові, зокрема інвести-
ційні процеси. На думку представників монетарного посткейнсіанства, помил-
ковим було традиційно розглядати теорію Кейнса як статичну, а не динамічну
теорію. Критики ортодоксального кейнсіанства пов’язували економічну неста-
більність переважно з фінансовою нестабільністю економіки. Подібній пере-
оцінці наукового трактування теорії Кейнса було присвячено ряд фундамен-
тальних праць представників посткейнсіанства, передусім таких як:
 Пол Девідсон «Гроші та реальний світ» (1972), «Світові гроші та
реальний світ» (1982), «Контрверсія посткейнсіанської економічної теорії»
(1991), «Зростання, зайнятість і фінанси: економічна реальність, гроші та
податки» (1994), «Посткейнсіанська макроекономічна теорія» (1994), «Фінан-
сові ринки, гроші і реальний світ» (2002), «Рішення Кейнса: шлях до
глобального економічного процвітання» (2009);
 Сідней Вайнтрауб «Класичне кейнсіанство, монетаризм і рівень цін»
(1961), «Кейнс, кейнсіанство і монетаризм» (1978), «Сучасна економічна
думка» (1981);
 Хайман Мінскі «Джон Мейнард Кейнс» (1975), «Стабілізуючи нестійку
економіку» (1986).
Теоретичний вплив монетарного посткейнсіанства в порівнянні з іншими
течіями цього наукового напряму посилився в умовах консервативного
зрушення в ідеології та макроекономічній політиці 1980–1990-х рр. Новий етап
його наукової актуалізації розпочався в умовах фінансово-економічної кризи
2008–2010-х рр. і триває понині. В сучасних умовах відбувається популяризація
даної течії не тільки в США, але й в європейських країнах. З 1996 р. у Німеч-
чині плідно функціонує європейська науково-дослідна мережа з макроеконо-
мічної теорії та політики альтернативного посткейнсіанського спрямування,
активно координуючи та інтегруючи творчі зусилля і співпрацю його
прихильників з усіх країн, де розвивається макроекономічна гетеродоксія 8.

129
 Змістовним стрижнем монетарного посткейнсіанства стала модернізація
предмета дослідження і методології кейнсіанського теоретичного аналізу. Його
основні теоретико-методологічні засади є наступними: макроекономічний
аналіз монетарної сфери; врахування грошового фактора в макроекономіці;
включення мікроекономіки як теоретичного освоєння мікроекономічного
аналізу; розробка проблем недосконалої інформації на фінансових ринках;
врахування та активне дослідження факторів макроекономічної невизначеності.
Центральне місце в монетарному посткейнсіанстві належить, по-перше,
врахуванню грошової природи економіки, а звідси – дослідженню грошового
фактора економіки. По-друге, акцентована вагомість фактору економічної
невизначеності майбутнього та очікувань у розгортанні господарських
процесів 9.
Стрижнем теорії Кейнса монетарні посткейнсіанці вважають ідею
внутрішньої нестабільності ринкової економіки. Кейнсову теорію вони
трактують не як статичну теорію рівноваги з неповною зайнятістю, а як
динамічну макроекономічну теорію пристосування до порушення економічної
рівноваги. Основне значення, на їхню думку, Кейнс приділяв ролі
невизначеності економічних процесів, недостатності господарської інформації
функціонуючих ринкових суб’єктів. Монетарні посткейнсіанці вважають, що
саме використання Кейнсом ідеї економічної невизначеності похитнуло засади
неокласичної системи, яка традиційно базувалась на моделюванні поведінки
раціонального, цілком інформованого господарського суб'єкта. У теорії Кейнса,
на їхню думку, передбачення щодо майбутніх процесів неодмінно є
невизначеними. І саме цим в першу чергу «Загальна теорію зайнятості, відсотка
та грошей» Кейнса відрізняється від неокласики, а не теорією ефективного
попиту, як прийнято вважати.
Представники даної течії також виходить з того, що в умовах
невизначеності гроші виступають як сполучна ланка між сучасним і
майбутнім станом економіки. Визнаний класик монетарного посткейнсіанства
П. Девідсон основну увагу в своїх дослідженнях відводить взаємозв’язку між
фундаментальною невизначеністю, відсутністю нейтральності грошей і
роллю форвардних контрактів в економічній системі, пропонуючи на цій
основі оригінальний підхід до макроекономічного аналізу 7. Врахування
грошового фактора та невизначеності, введення їх в теоретичний аналіз сприяє
більш реалістичній оцінці складних і суперечливих явищ ринкової економічної
системи. Монетарні посткейнсіанці реалістичніше оцінюють ендогенні
суперечності, які властиві ринковій економіці, а також шляхи їх подолання.

130
 Одне з основних джерел нестійкості макроекономіки посткейнсіанці
бачать в особливостях формування фінансового сектора та грошового попиту.
Яскравим втіленням цього підходу стала теорія фінансової крихкості
(нестабільності) економіки Хаймана Філіпа Мінскі (1919–1996), яку вчений
активно розробляв ще у 1970–1980-х рр.
Як відомо, більшість представників економічного мейнстріму, виходячи з
основної неокласичної теорії загальної економічної рівноваги, вважають, що
економічні, в тому числі і фінансові, кризи є породженням виключно зовнішніх
чинників (шоків) економіки. На відміну від них, в основі теорії Х. Мінскі
лежить протилежна теза щодо притаманності сучасній капіталістичній
економіці комплексу іманентних ендогенних чинників, що породжують
крихкість фінансової структури, її схильність до нестабільності і криз. Саме
фінансова нестабільність через систему грошово-фінансових інституцій
впливає на ринкову економіку, а фінансові кризи лежать в основі економічних
криз, вважав X. Мінскі 10. На цій теоретичній основі вчений пояснював низку
криз, що сталися в світовій економіці за попередні 100 років її історії.
Проте життя довело, що розроблена ним теоретична модель фінансової
нестабільності може бути ефективно використана не тільки для інтерпретації
економічної та фінансової ретроспективи, а й має безсумнівний прогностичний
потенціал. З особливою переконливістю це підтвердилося в ході глобальної
фінансово-економічної кризи 2008-2010-х рр. Методологічна проникливість
розробленої Мінскі теорії фінансової крихкості ринку дозволила вченому:
 теоретично обґрунтувати закономірність періодичності фінансових
криз світової економіки;
 виявити їх глибинну економічну природу;
 передбачити основний економічний механізм їх виникнення та
розгортання.
Х. Мінскі привернув особливу увагу до проблеми забезпеченості
фінансування інвестиційної активності, підійшовши до її дослідження з
позицій психологічно-поведінкового аналізу. Учений показав, що стійкість і
динамічність економіки в значній мірі залежать від способів фінансування
розвитку підприємницького сектора. Забезпечене фінансування означає
непорушну вимогу того, щоб фірми мали грошові надходження, достатні як для
регулярного погашення боргу, так і відсотків по ньому. Невиконання цих умов
загрожує підвищенням ризиком фінансової сфери і, в кінцевому рахунку, –
неминучими фінансовими кризами. Основний механізм, який підштовхує
економіку до наступної кризи, полягає в акумуляції боргу.

131
 Плідність теорії X. Мінскі полягає у визнанні важливості факторів часу і
невизначеності у функціонуванні недержавного фінансового сектора еконо-
міки. З урахуванням цих факторів учений розкрив соціально-психологічне
підґрунтя економічної поведінки ринкових суб’єктів на різних фазах ділового
циклу. Фокусування теоретичного аналізу фінансової макроекономічної неста-
більності саме на її психологічно-поведінковому підґрунті мало для свого часу
виразні ознаки методологічного новаторства, оскільки відбувалось задовго до
теперішнього широкого визнання поведінкової та когнітивної економіки.
На думку Х. Мінскі, у початковій фазі ділового циклу переважає
забезпечене фінансування. Це пов’язано з тим, що у сідомості економічних
суб'єктів ще свіжі негативні спогади про недавню депресії. У подальшому
впродовж стабільного економічного зростання посилюється психологічне від-
чуття економічної безпеки позичальників, внаслідок чого відбувається неухиль-
не нарощування боргових зобов’язань, що в решті решт невідворотно при-
зводить до переважання спекулятивного фінансування фірм. Останнє означає
погашення відсотків по боргу та його періодичне рефінансування і має місце в
разі фінансування довгострокових інвестиційних проектів за рахунок коротко-
строкових кредитів.
Отже, саме на етапі економічного процвітання фінансова стабільність
капіталістичної економіки стає, за Мінскі, все більш і більш крихкою.
Зростаючі прибутки спонукають підприємців збільшувати рівень та ризиковість
їх запозичень. Чим більше вони беруть в борг, тим на більший прибуток вони
розраховують. Згодом накопичення боргів починає випереджати здатність
позичальників не тільки їх виплачувати, але й обслуговувати. На основі струк-
турування моделей інвестиційної поведінки ринкових суб’єктів Х. Мінскі
виділив такі три основні групи позичальників в процесі накопичення боргів, а
отже створення і поглиблення подальшої фінансової нестабільності:
- позичальники, які можуть здійснювати всі виплати по борговим та
кредитним зобов’язанням зі своїх поточних доходів;
- спекулятивні позичальники, які можуть лише здійснювати виплату
відсотків по кредиту і змушені реструктурувати свої борги;
- специфічна група позичальників, названих автором Понці-позичаль-
никами, яка не може виплачувати ні відсотки, ні тіло кредиту.
Найбільш вразливою з точки зору фінансової дестабілізації є діяльність
другої і особливо третьої груп позичальників-боржників. Х. Мінскі пере-
конливо розкрив деструктивні наслідки накопичення боргу, особливо спрямо-
ваного на придбання спекулятивних активів з метою подальшого перепродажу,
що характерно для поведінки Понці-позичальників.

132
 Також учений показав, що при втраті позичальниками здатності
виплачувати навіть відсотки по кредитах чи боргах, заборгованість фірм
починає рости лавиноподібно, а це у свою чергу призводить до утворення
хиткої фінансової піраміди. За таких умов фінансово-економічна криза стає
неминучою і невідворотною. Як бачимо, значною мірою вона настає через
хронічну нездатність підприємницького сектора розрахуватися з фінансовим
сектором. Таким чином, накопичення заборгованостей у недержавному секторі
економіки Мінскі вважав основним кризогенним чинником. У цьому, на його
думку, проявляється внутрішня ендогенна фінансова нестабільність сучасної
ринкової економіки.
Звідси випливає основний посткейнсіанський висновок щодо необхідності
постійної зваженої державної регуляторної політики, спрямованої на нейтра-
лізацію ендогенної фінансової нестабільності ринку, а також на активне
регуляторне убезпечення тих видів економічної діяльності, що викликають її
фінансову крихкість. Наостанок слід зауважити, що зазначені позитивні і
нормативні аспекти теоретичних досліджень представників монетарного
посткейнсіанства складають плідну основу для процесу подальшого більш
глибокого наукового пізнання надскладної, мультифакторної природи сучасних
фінансово-економічних криз.

Список використаної літератури

1. 21st Century Keynesian Economics / Ed. Arestis, P., Sawyer, M. – L.: Macmillan
Publishers Limited, 2010. – 246 р.
2. Hart N. Mainstream Macroeconomics: A ‘Keynesian’ Revival? // The Economic and
Labour Relations Review. –2011. – May. – № 22. – P. 17–40.
3. The Keynes comeback [Електронний ресурс] // The Economist, Octоber 1st 2009. –
Режим доступу: http://www.economist.com/node/14539560.
4. Brannon I. The Troubling Return of Keynesianism [Електронний ресурс] // Tax &
Budget, January 2009, № 52. – U.S., Cato Institut. – Режим доступу: http://object.cato.org/sites/
cato.org/files/pubs/pdf/tbb_0109-52.pdf.
5. Hodgson G.M. The Great Crash of 2008 and the Reform of Economics // Cambridge
Journal of Economics. – 2009. – № 33. – P. 1205–1221.
6. Дэвидсон П. Посткейнсианская школа в макроэкономической теории // Вопросы
экономики. – 2006. – № 8. – С. 82–101.
7. Davidson P. John Maynard Keynes. – Ваsingstoke, UK: Palgrave Macmillan, 2009. –
224 р.
8. Research Network Macroeconomics and Macroeconomic Policies (FMM) // [Елект-
ронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.boeckler.de/index_netzwerk-makrooekonomie.htm
9. Davidson P. Post Keynesian Macroeconomic Theory: A Foundation for Successful
Economic Policies for the Twenty-first Century. – Aldershot, England, and Brookfield, Vt.: Edward
Elgar, 1994. – 309 p.
10. Minsky, H. Stabilizing an Unstable Economy. – L.: Yale University Press, 1986. – 350 р.

133
 Валерій Леонідович Осецький,
доктор економічних наук,
професор кафедри економічної теорії макро- і мікроекономіки
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ТЕОРІЯ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ У СУСПІЛЬНОМУ

ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ РОЗВИТКУ

Розвиток сучасної цивілізації відбувається в напрямку інтелектуалізації,

що підвищує значимість освіти та знання. Освіта є не лише однією з інституцій
соціальності, але й системою трансляції знань у реальний сектор економіки. В
своїй сутності знання розширюють горизонт модернізації всіх факторів
економічного розвиту, є способом самовідтворення як індивідуальних, так і
соціальних практик. Саме в соціальній сфері, у момент трансферу усталеного
інституційного досвіду зростає роль, значення та функції знань. Поняття
«знання» не є новим, адже воно бере свої витоки з прадавніх часів. У різні часи
та епохи дослідники – від давньогрецьких і римських мудреців до сучасних
учених (філософів, економістів-теоретиків) – не тільки цікавилися поняттям
«знання», а й прагнули розкрити та охарактеризувати його ступінь, надати йому
не тільки якісної, але і кількісної визначеності. Однак навіть дотепер вчені
визначають по-різному сутність поняття «знання». Щоправда, всі тлумачення
означеного поняття мають не тільки відмінні ознаки, але і спільні. Важливо, що
сучасні економісти-теоретики в основному поділяють твердження давньо-
грецьких мислителів, що «знання – це істина думки», а «дізнатись – означає,
очевидно, отримати знання» [1, с. 245, 274].
Галузь знання, безперечно, посідає важливе місце серед факторів-
характеристик нової економіки і заслуговує на детальніше дослідження. Вона
спрямована на використання таких ресурсів як інформація і знання. Усе це
суттєво змінює економічні відносини, процес виробництва, обміну, розподілу
та споживання і впливає на економічну політику уряду, розробку стратегії
економічного розвитку країни.
Основна особливість знань (як суспільних, так і економічних) полягає в
тому, що вони нерозривно пов’язані з економічною діяльністю людини,
спрямованої на перетворення об’єктивних речей. В сучасних умовах людина
трансформується у виробника таких знань, які перетворюються у безпосередню
продуктивну силу суспільства, джерело соціального багатства. П. Друкер
проголошує, що суспільство знань неминуче стане набагато більш конкурентне,
ніж будь-яке інше суспільство за всю історію людства. «Суспільство знань – є
суспільством підвищеної мобільності… Ця мобільність означає, що в
134
суспільстві знань соціальні задачі примножуються та ускладнюються. У
людини вже немає «коріння». У неї нема «кола», яке б контролювало її життя, її
вчинки… Суспільство знань за визначенням є конкурентним суспільством –
суспільство, в якому кожен має доступ до знань, де кожен має відшукати собі
гідне місце, де кожен може вдосконалювати та розвивати себе, ставити перед
собою якісь цілі та досягати їх. В цьому суспільстві успіх здобудуть набагато
більше людей ніж будь-коли. Але разом з тим в цьому суспільстві, за
визначенням, набагато більше людей зазнають невдачі чи, у всякому випадку,
опиняться «на других ролях» [2, с. 374–375]».
Піонером «індустрії знання» і одним із засновників теорії економіки знань
є Фріц Махлуп – автор двох фундаментальних праць «Виробництво і роз-
повсюдження знань в США» і «Економіка інформації та людського капіталу».
Вже у 60-х роках він стверджував, що головною і визначальною для подаль-
шого економічного розвитку США та інших країн галуззю національного
господарства є освіта і виробництво знань. Широкий спектр ідей, положень і
гіпотез щодо найближчих перспектив розвитку економіки, зокрема американ-
ської, висловлених Махлупом, покладено в основу подальших досліджень
західних учених у цій галузі.
Знання – дуже складна і масштабна функціональна система, яка сама є
організованою формою існування матеріального світу, а сфера знань – вся
економіка, все господарство. Основна особливість знань (як суспільних зага-
лом, так і економічних зокрема) полягає в тому, що вони нерозривно пов’язані з
економічною діяльністю людей, спрямованою на перетворення об’єктивних
речей. Таким чином, система знань як один із різновидів соціальних систем
можна охарактеризувати з двох боків: по-перше, суто суб’єктивного, оскільки
вона завжди пов’язана з практичною діяльністю, а по-друге, суто об’єктивною,
оскільки будь-яка практична діяльність людини спрямована на ту чи іншу
трансформацію об’єктів, зокрема, ресурсів економічної діяльності.
У найзагальнішому вигляді система знань – це практична (підкреслюємо –
взаємодія як суб’єктивного так і об’єктивного) діяльність людини з приводу
трансформування ресурсів у продукти. Але знання, що мають певну специфіку,
можуть бути використані як особливий тип – «економіка знань».
Основна особливість економіки знань, яка відрізняє її від попередніх
економічних систем, полягає в тому, що ця стадія передбачає виробництво
нових знань та їх втілення в інноваційних продуктах і послугах як ключова
базисна складова відтворювальних процесів. Найважливіший прояв цієї особли-
вості – виникнення та зростання ринкового попиту на знання. Однак механізми,
що визначають продуктивне споживання знань, у різних ситуаціях можуть і
повинні бути різними – від ринкових і квазіринкових до свідомого забезпечення
135
й, можливо, ширшого доступу до нього. Необхідно підкреслити, що в сучасній
економіці знань неринкові механізми регулювання передбачають не тільки
пряму державну підтримку. Значна їх частина діє через структури й інститути
некомерційного сектору та соціально відповідального бізнесу. Дієвість цих
механізмів прямо залежить від поведінки населення, його ціннісних орієнтацій,
реакцій на зміни економічної, політичної та іншої ситуації в суспільстві.
Йдеться про новий прошарок педагогів і вчених, що володіють можливостями,
необхідними для реалізації своєї історичної ролі в розвитку постіндустрі-
ального суспільства. Суспільство повинно усвідомлювати, що педагог і вчений
– фігури, наділені владою. І ця влада об’єктивно породжується тим, що педагог
є постачальником такого фактора виробництва, від якого залежить успіх
функціонування постіндустріальної системи. Педагогів і вчених Гелбрейт
відносить до нового прошарку буржуазного суспільства, до прошарку, що
швидко розвивається і чисельно збільшується. Цей прошарок повинен «усвідо-
мити своє становище і здійснювати свою владу не в інтересах індустріальної
системи, а в інтересах розвитку людської особистості, морального та інтелек-
туального її удосконалення» [3, с. 434].
Суспільство, засноване на знаннях, може бути побудовано людьми, що
близько стоять до джерел знань, компетентними й відповідальними за свою
справу. Водночас, коли вирішальним фактором виробництва був банкір і його
капітал, об’єктивно власник капіталу знав про власні можливості й тому
диктував свої умови щодо діяльності відповідних виробничих структур суспіль-
ства. Сьогодні це стосується педагога: він не повинен залишатися наївним у
розумінні своєї ролі в новій системі цінностей, створюваних педагогами і
вченими в системі освіти, в першу чергу вищої освіти. При цьому освіта має
бути зорієнтована не стільки на передачу знань, які постійно застарівають, а на
вміння набувати знання самостійно і в подальшому по мірі потреби навчитися
креативно мислити й практично застосовувати нові знання. Тому така освіта
має бути пов’язана з практикою більш тісно, ніж рівень сучасної освіти. Можна
впевнено стверджувати, що нині освіта як система отримання знань відстає від
реальних потреб сучасної науки і виробництва.
Перше, що впадає у вічі при дослідженні системи знань із позицій їх
подальшого теоретико-методологічного (а саме таке дослідження ми висуваємо
на перше місце) аналізу, – це те, що вони володіють величезною сукупністю
властивостей. Навіть якщо предметом вивчення є найпростіші знання, їхніх
властивостей буде нескінченна кількість. І лише якась із них може бути
предметом подальшого кількісного та якісного аналізу. Це є першим
свідченням того, що будь-яке вимірювання будь-якої, навіть найпростішої,
системи знання завжди є не лише векторним (може складатися із певного
136
напряму: соціального, інноваційного, економічного, технологічного тощо), не
тільки синергетичним (виступати як певна система цих знань), а є інфор-
маційним. Як не дивно виглядає, але такий інформаційний характер має в
системі знань такий економічний актив як людський капітал, який включає
людський і соціальний вимір економіки знань. І це не випадково. В умовах
економіки знань успіх економічної діяльності визначається вже не простим
ростом обсягів виробництва, а тією його складовою, що формується за рахунок
різного роду інноваційних, якісних зсувів. Основна частина таких зсувів
генерується в процесі творчої діяльності людей на основі законів і стимулів
творчого процесу. На зміну ціновій конкуренції, заснованій на зниженні витрат
виробництва, в тому числі витрат на робочу силу, приходить конкуренція
якості. Зміна факторів конкурентоспроможності диктує необхідність станов-
лення нової системи соціально-трудових відносин, здатної активізувати творчі
й інші нематеріальні стимули трудової діяльності, і визначає висунення людини
у центр сучасного відтворювального процесу.
Перед Україною стоїть завдання переходу до економіки знань в історично
короткі строки. Це завдання в принципі є вирішуваним, якщо залучаються
якісно нові механізми творення і розповсюдження знань, що ґрунтуються на
загальному доступі до знань та освіти, розподілу витрат, відмові від приватної
інтелектуальної власності. Сьогодні багато економістів-теоретиків шукають
відповіді на запитання: при формуванні яких відносин і інститутів Україна
перетвориться в одну з провідних у технологічному, економічному та гумані-
тарному відношенні держав світу. Згідно з позицією міжнародних організацій
розбудова економіки знань має розпочинатися з розроблення й реалізації таких
трьох блоків державної соціально-економічної політики:
1) опрацювання комплексної національної стратегії формування й
забезпечення стабільного розвитку економіки знань, ключовим елементом якої
є формування масової свідомості громадян, їхньої готовності та сприйнят-
ливості до постійних змін, а також до швидкого опанування й ефективного
практичного використання нових сучасних передових знань;
2) реалізація цієї концепції на широкій соціальній базі участі та відпо-
відальності всіх прошарків суспільства, включаючи, крім державних органів
управління, приватний сектор, освітян, науковців, інноваторів, інституції
громадського суспільства, засобів масової інформації тощо;
3) забезпечення тісної й ефективної кооперації, координації та збалансу-
вання розвитку ключових секторів економіки, що зумовлюють успішність руху
до економіки знань.
Соціально-економічна органічність і комплексність економіки знань по-
винні забезпечуватися координованим та збалансованим розвитком управлін-
ських сегментів, що сприятиме ефективності відповідної державної політики.
137
 Політика розбудови економіки знань буде ефективною, якщо всі сегменти
державного управління спрацьовуватимуть на кінцевий результат – випуск у
країні конкурентоспроможних на світовому ринку інноваційних продуктів і
технологій. Тому особливого значення набуває удосконалення елементів
знаннємісткої частини цієї комплексної системи – науково-технологічної й
інноваційної сфери економіки знань.
Головною проблемою, яка стоїть перед економічною системою України, є
підвищення ефективності знань на тлі низької інноваційної активності.
Світовий досвід переконує, що «економіка знань» еволюційно розвивалася в
напрямі усвідомлення ролі та значимості науково-технічного фактора у процесі
економічного зростання, а потім у напрямі розкриття сутності знання й пошуку
інструментів і механізмів управління інтелектуальними (знаннєвими)
ресурсами як ключовими компетенціями господарюючої системи.
Таким чином, у процесі дослідження з’ясовано, що знання як базовий
системоутворюючий фактор вносить принципово нові властивості в характер
національної економіки, зокрема, підвищення творчості праці, в специфіку
соціальних відносин. При дослідженні сутнісних теоретичних основ появи і
функціонування економіки знань з’ясовано, що економіка знань та її
теоретичне віддзеркалення є закономірним і логічним результатом іннова-
ційного розвитку. На нашу думку, економіка знань утворилась як сукупність
елементів традиційної та економіки знань і має свої особливі змістовні
елементи, заснована на інформації і знаннях. Економіка знань розглядається як
новий напрям в економіці, що вивчає вплив знань на економічні рішення. У
ході систематизації теоретико-методологічних засад теорії економіки знань
показано, що поява теорії економіки знань є безпосереднім результатом
суспільного розвитку. Методологічною основою дослідження теорії і практики
економіки знань є праці Є. Тоффлера, Д. Белла та інших учених. Вона полягає в
збагаченні теоретико-методологічного арсеналу дослідження господарства й
економіки у зв’язку з подальшою зміною структури економіки та зайнятості на
користь зростаючої економіки знань. Усе це свідчить, що сучасному
суспільству необхідно володіти, можливо, ширшим спектром знань, що
дозволить йому з практичної точки зору врахувати досвід минулих епох,
оцінити їх досягнення, побачити їх помилки, скористатися їх відкриттями.

Список використаної літератури

1. Платон. Теэтет // Соч.: В 4-х т. – М., 1993. – Т. 2.
2. Друкер П. Энциклопедия менеджмента : пер. с англ. / Друкер П. – М.: ООО
«Вильямс», 2006. – 432 с.
3. Гелбрейт Д.Ж. Новое постиндустриальное общество. – М., 1969.

138
 Ігор Юрійович Фомичов,
доктор соціологічних наук,
професор Тюменського нафтогазового університету,
дійсний член Академії філософії господарства,
Почесний член Українського філософсько-економічного наукового товариства
(м. Тюмень, Російська Федерація)

АКСІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ НЕФОРМАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Как известно, практически неизбежной чертой институциональной

организации, оказывающей влияние на содержание управленческих взаимо-
действий является наличие специфических образований – формальной и нефор-
мальных структур. Взгляд на организацию с точки зрения взаимодействия
первичных и вторичных групп, а также теории ролей логически приводит к
утверждению, что в организации сосуществуют две системы отношений – с
одной стороны, порожденная предписанными процедурами, институционально-
санкционированная, безлично-рациональная и, с другой стороны, возникающая
спонтанно, на фоне различных первичных групп на основе устойчивых
чувственно-эмоциональных связей, которые ниже мы будем обозначать как
формальную и неформальную организации.
Под формализацией нами понимается обязанность следовать определённым
образцам, программирование организационного поведения, а значит подчинение
индивидуальной воли безличному организационному порядку. Заметим, что такая
рациональность организационной структуры не может уже по психологическим
предпосылкам создать ей многочисленных приверженцев. По отношению к
человеку как активному и творческому существу это выглядит как насильственная
экспансия организационной идеологии в сферу личности, инкорпорирование
более низшей определённостью более высоких и разрушение целостности
последних. Видимо поэтому, признаваемая общественно значимой, организа-
ционная структура в большинстве случаев наделяется авторитетом институцио-
нальной признанности, узаконености и становится официальной.
Идеологема формальной организации, подчиняющейся в своем внутрен-
нем развертывании лишь имманентным законам своей институциональной
целостности, конституирует все свойства и качества личности в виде их долж-
ностных проекций. Мерой всех вещей и самой личности здесь оказываются
организационные притязания, при этом вся тотальность целой иерархии
сущностных функций человека сводится лишь к сумме организационных
отношений, что объективно означает дегуманизацию многоаспектной личност-
ной экзистенции.
139
 Формальная сторона организационной деятельности представлялась
очевидной еще со времен А. Смита. Тем не менее, во второй половине девят-
надцатого века появились представления о нелинейной природе организации,
ее социально-культурной детерминированности (Ф. Лист, В. Зомбарт), в двад-
цатом веке Э. Мейо обосновал и экспериментально продемонстрировал соци-
альные основания организационных отношений. Оказалось, что как и в любом
другом социальном отношении, в организационных отношениях параллельно
осуществляется компенсаторный процесс, позволяющий в определённой мере
снять последствия всеобщей формализации.
Именно в то время появляется понятие неформальной организации, в
рамках которой осуществляются неформальные профессиональные взаимодей-
ствия.внутриорганизационное взаимодействие осуществляют не частичные
индивиды, безличные исполнители социальной роли, а целостные личности,
сохраняющие индивидуальную автономность по отношению к функции и в
процессе производственного общения устанавливающие устойчивые межлич-
ностные связи, и, как следствие, принципы совместного поведения. При этом
«человеческий фактор» способствует, с одной стороны, решению производ-
ственных проблем с помощью личностного взаимодействия, не предусмотрен-
ного формальными предписаниями. С другой стороны, в организации устана-
вливается особый морально-психологический климат, возникают неформаль-
ные принципы и нормы межличностных коммуникаций, которые, как правило,
высоко ценятся людьми и нередко соблюдаются более последовательно,
нежели чем официально навязываемые поведенческие стереотипы. То есть в
различных учреждениях неизбежно происходит естественный стихийный про-
цесс социальной самоорганизации, который имеет всеобщий характер, является
присущим всем социальным системам. При этом важно подчеркнуть, что дан-
ный процесс может носить как конструктивный, так и деструктивный характер.
В настоящее время термин «неформальный» в социоэкономической
литературе получил расширенное понятийное значение. Под «неформальными»
также понимаются не установленные административно, нелегальные процессы,
которые проистекают не только внутри организации, но и в межорганизацион-
ных и, шире, в общественных отношениях. Имеется ввиду нелегальная, так
называемая «черная», «серая» экономика, коррупционные отношения в
управлении различного рода организациями – государственными, частными,
общественными и т. п. Особенности таких процессов обусловлены уровнем
социального развития, характером институциональной среды, ролью госу-
дарства в регулировании экономики.
В такой трактовке неформальные отношения в управлении – это нерегла-
ментированные официально формы управленческой практики, направленные

140
на самостоятельное решение субъектом управления возникающих у него
профессиональных проблем. Неформальные отношения в управлении возни-
кают в тех сферах управленческих взаимодействий, которые, с одной стороны,
еще не в полной мере регламентированы вечно отстающим законодательством
и административными документами, а с другой стороны отсутствие цивилизо-
ванных рыночных механизмов не позволяет запуститься процессу саморегу-
ляции. На этой основе в управленческих взаимодействиях (в которых, как
известно, участвуют и субъект управления, и объект) возникают неформальные
практики, отражающие современную социально-политическую и социально-
экономическую ситуацию переходного периода. В российской действитель-
ности они простираются от бартерных обменов между организациями, непла-
тежей, нецелевого использования ресурсов, невыплаты и сокрытия зарплаты до
вторичной занятости, неуплаты налогов, воровства и т.п.
Разнообразные неформальные управленческие взаимодействия можно
структурировать по следующим основаниям:
- во-первых, это законная управленческая деятельность. Внутри органи-
зации это реализация личностного потенциала в воздействии на подчиненных,
воспитательная работа, формирование особого «корпоративного духа»,
установление не предусмотренных должностными инструкциями взаимных
обязательств, различные формы договоренностей с коллегами о реализации
неких групповых интересов и т.п. В межорганизационной сфере это заклю-
чение соглашений с партнерами, не фиксируемых в официальных, юридически
оформленных договорах, лоббирование интересов фирмы посредством лич-
ностных контактов и т.п. Нравственная оценка таких управленческих взаимо-
действий не вызывает негативных эмоций в профессиональной среде и
общественном сознании;
- во-вторых, это внезаконная управленческая деятельность, которая не
предусмотрена существующей правовой системой, но в то же время не влечет
правового преследования. Внутри организации это административное давление
на подчиненных, вынуждающее их к определенным действиям (например, к
увольнению по собственному желанию), не выполнение данных обещаний
(например, в области социальной политики, социального обеспечения
конкретных работников), авторитаризм и диктаторство, подавление личности
сотрудника, различные формы манипулирования сознанием подчиненных
(некая «интервенция в подкорку») и т. п.
В межорганизационной сфере такого рода деятельность распадается на
а) прямо не нарушающую права других субъектов управления, других
организаций (например, экологическая политика, связанная с охраной окружа-
ющей среды, взаимоотношения с местным сообществом, создание фирм-

141
однодневок под видом дочерних предприятий, вывод активов в оффшорные
зоны и др.) и б) на нарушающую права других субъектов управления, других
организаций (например, недобросовестная конкуренция, в том числе в ответ на
неправовые или аморальные действия конкурентов).
Такое управленческое поведение имеет место в силу недостаточной
четкости существующего законодательства, неадекватной правопримени-
тельной практики. Нравственная оценка в данном случае может иметь как
позитивный, так и негативный контекст в зависимости от конкретной ситуации
принятия управленческого решения;
- в-третьих, незаконная, нелегальная управленческая деятельность. Внутри
организации это незаконное ущемление прав сотрудников (увеличение рабочей
недели, невыплата зарплаты) и т.п. В межорганизационной сфере и по
отношению к социуму в целом это загрязнение окружающей среды, работа без
лицензий, уход от налогов по различным «схемам», нецелевое использование
ресурсов организации (в частности, в целях личного обогащения) и бюджетных
средств, «откаты», подпольное производство, связи с черным рынком,
коррупция, связь с криминальными структурами, рэкет и т.п.
Нравственная оценка этого сектора управленческой деятельности
негативна, хотя не исключены некоторые компенсаторные эмоции –
«понимание» безвыходности сложившегося положения, сочуствие и т.п.
Утверждая обусловленность управленческих взаимодействий наличными
социально-экономическими отношениями, неразрывности неформальных
традиций управления с его формальной базой можно утверждать, что в
современных российских условиях в полном соответствии с общезначимым
принципом о строгости формальных правил и необязательности их выполнения
неформальный аспект управленческих отношений приобретает возрастающее
значение, становится универсальным и всеобъемлющим.
В связи с вышеизложенным автор склонен утверждать, что было бы
неправильно подчеркивать только негативный потенциал неформальной
управленческой деятельности в современном обществе. Часть форм такой
деятельности элиминирует государственные интересы, еще часть имеет целью
незаконное личное обогащение и т. п. Вместе с тем надо признать, что
неформальные управленческие взаимодействия становятся фактором особого
рода в деле повышения эффективности деятельности организаций. Они
заполняют собой лакуны несформировавшихся формализованных процедур,
нередко проявляя компенсационный, стабилизирующий характер, создают
благоприятные условия для различного рода адаптаций.

142
 Володимир Валентинович Липов,
доктор економічних наук,
професор Харківського національного економічного університету
імені Семена Кузнеця

ЦІННІСНЕ ПІДҐРУНТЯ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

І СТРАТЕГІЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Бурхливий розвиток сучасних, і перш за, все інформаційних технологій

загострює проблему визначення шляхів успішної інтеграції національних
економік в систему міжнародного розподілу праці. Одночасно відбуваються
динамічні зміни ролі й значимості окремих чинників, що визначають місце
країни в глобальному середовищі господарювання. Якщо на ранніх етапах
розвитку цивілізації ключову роль відігравали чинники природного
середовища, географічного розташування, в період індустріалізації –
забезпеченість країни природними ресурсами, то за сучасних умов на перше
місце виходять фактори, що визначають ефективність соціальної взаємодії
учасників суспільного виробничого процесу, соціальний капітал. Більше того,
якщо за твердженням дослідників історії становлення економічного способу
господарювання успіх країн «першого ешелону капіталізму» пов’язувався з
домінуванням індивідуалістичної спрямованості соціальних орієнтацій цін-
нісної системи, то економічні успіхи цілої низки країн Східної та Південно-
Східної Азії вказують на можливість побудови принципово відмінної успішної
моделі економічної системи. Вже досвід післявоєнного економічного буму
Японії показав, що не лише суспільства, зорієнтовані на цінності інди-
відуалізму, а й комунітаристські культури здатні забезпечити ефективне
функціонування економічних систем, успішність стратегії їх інтеграції і
глобальну економіку, їх спроможність проявити власну суб’єктність в процесі
визначення і втілення певного варіанта глобального стратегічного розвитку.
Як іноземні, так і українські дослідники приділяють значну увагу проблемі
визначення перспектив геостратегічних змін. Сформовано цілу низку наукових
шкіл і напрямів вивчення різноманітних її аспектів. Варто згадати прогнозну,
еколого-економічну школи глобалістики; школи, що акцентують увагу на
стратегіях глобального економічного розвитку; школи універсального
еволюціонізму, контрольованого глобального розвитку, міжнародної політ-
економії, економічної соціології, глобальної екології. Слід відмітити напрацю-
вання представників української школи глобалістики – О. Білоруса, І. Бураків-
ського, А. Гальчинського, А. Гриценко, П. Єщенко, Н. Кравчук, В. Сіденко,
О. Скаленко, Ю. Пахомова, А. Філіпенко, А. Чухно та ін.
143
 У цілому дослідники виділяють три варіанти можливих геостратегічних
змін. Вони передбачають формування уніполярної, бі- / триполярної, або
поліполярної системи. Перший напрям передбачає формування єдиного ядра
найбільш могутніх держав світу, здатних просувати та нав’язувати іншим
країнам власні норми й принципи поведінки. Варіантами визнаються концен-
трація влади країною-гегемоном, формування глобального або антитеро-
ристичного уряду. Функціонування бі- або триполярної системи передбачає
наявність декількох глобальних управлінських полюсів, які погоджують між
собою рішення, в свою чергу інші країни виявляються вимушеними їх
приймати. Передбачаються два варіанти коаліцій – держав та регіональних
інтеграційних утворень. Безумовно найбільш привабливою виглядає стратегія
формування поліполярної системи. Вона передбачає розвиток багатосторон-
нього співробітництва, багатовекторність розвитку, зростання ролі нових
індустріальних країн. В основі об’єднання повинна бути спільність інтересів з
вирішення глобальних проблем. Варіантами розвитку глобальної інституційної
архітектури визнаються корпоративізація, автономізація або формування гло-
бального громадянського суспільства. Перший варіант акцентує увагу на
неминучість впливу на глобальне регулювання ТНК. В свою чергу автоно-
мізація призводитиме до максимізації незалежності усіх суб’єктів глобальної
взаємодії, її поліцентричність, урізноманітнення форм співробітництва,
колективу участь у вирішенні проблем, трансформацію системи міжнародного
співробітництва. Третій варіант – глобальне громадянське суспільство перед-
бачає формування сукупності недержавних некомерційних організацій і рухів
що активно включаються у взаємодію у міжнародному середовищі.
Місце й роль країни в глобальному господарстві, те, до якого варіанту
стратегії глобалізацій вона виявляється в найбільшій мірі пристосованою, який
з вказаних варіантів отримає найбільшого розвитку в значній мірі зумовлюється
рівнем розвитку і механізмом функціонування соціального капіталу
суспільства. Розуміння цієї проблеми набуває особливого значення в умовах
посттрансформаційного стану економік країн, що утворилися після розпаду
СРСР. Адже стрижневою основою провалу реформ, заснованих на цінностях
ринкового індивідуалізму, втрати позицій в світовій економіці, стали, з одного
боку, руйнування попередньої інституційної моделі побудови соціального
капіталу суспільства, а з іншого – провал у формуванні нової інституційної
моделі його устрою. Мова йде саме про модель інституційного устрою
соціального капіталу суспільства.
Під інституційною моделлю соціального капіталу ми розуміємо специ-
фічну систему цінностей, інституцій та інститутів, що забезпечують
відтворення у суспільстві розгалужених мереж соціальних зв’язків, здатних
144
забезпечити ефективний розвиток національної економіки та її інтеграцію в
глобальний економічний простір.
Ключового значення для розбудови соціального капіталу Р. Пантем надає
цінностям соціальної довіри [1]. Довіра до інших суб’єктів соціальної
взаємодії, довіра до інституцій та інститутів у визначальній мірі зумовлюють
інтенсивність та глибину контактів, розповсюдженість та дієвість громадських
об’єднань, електоральну активність, рівень задоволення суспільними взаємо-
відносинами, почуття безпеки. Вона є вихідною умовою не лише розвитку
соціального капіталу, а й визначення його характеристик. Разом із тим,
значення набуває не лише розвиненість або відсутність соціальної довіри в
суспільстві. В контексті теми дослідження особливу роль відіграє дистанція
соціальної довіри. Красномовною ілюстрацією альтернатив можуть слугувати
індустріальна Північ та аграрний Південь Італії. Півночі протистоїть дослід-
жена Р. Банфілдом ще у п’ятдесятих роках двадцятого століття, заснована на
малій, обмеженій членами родини, дистанції довіри, культура «сімейної
аморальності» Півдня Італії [2].
В роботах А. Портеса описане Е. Банфілдом явище отримало визначення
«негативного соціального капіталу» [3]. Така сімейно-кланова, заснована на
родинних відносинах або відносинах клієнтели система по-перше, з одного
боку, обмежує доступ до відповідного соціального капіталу лише своїми
членами, а з другого – унеможливлює соціальну динаміку, створюючи
перепони для потенційного виходу членів групи з неї, переходу до іншої групи,
а, отже і диверсифікації соціальних кіл довіри, розширення соціального
капіталу суспільства. По-друге, обмежується внутрішня свобода членів групи,
вони зобов’язуються діяти в межах прийнятих правил і перебувають під
постійним контролем з боку інших учасників. По-третє, і це головне з точки
зору суспільних наслідків розповсюдження «негативного соціального капі-
талу». Вони пов’язані з широким розповсюдженням у суспільстві описаних
М. Олсоном «малих груп з особливими інтересами» [4]. Ці «особливі
інтереси» окремих груп, здатних накопичувати значний соціальний капітал, а
отже і самоорганізовуватися з метою їх лобіювання, можуть не лише
відрізнятися від інтересів суспільства в цілому, а й, як показав вчений в
наступній своїй роботі, призводити до катастрофічних наслідків для самого
існування суспільства. Досягається це через його дезорієнтацію, переключення
на орієнтири розвитку, що влаштовують окремі малі групи зі специфічними
інтересами, але суперечать інтересам розвиту суспільства в цілому [5].
Особливе значення для України набувають висновки вченого про непропорційно
велику здатність малих груп до самоорганізації та змови в нестабільних
суспільствах.
145
 Засновники концепції соціального капіталу акцентують увагу на значенні
суспільної довіри як ключової вихідної складової його формування. Разом із
тим, довіра сама по собі є складним суспільним явищем, що може проявлятися
як цінність, втілюватися в системі інституцій та інститутів, які формують
механізми соціальної взаємодії, є комплементарно зумовленим продуктом
взаємодії складових як ціннісної системи, так й інституційної системи певного
суспільства в цілому. Відповідно, окрім довіри, як передумови формування
суспільного капіталу, варто враховувати й інші ціннісні орієнтації. Важливим
результатом такого ускладнення є висновок про те, що структура й механізми
функціонування соціального капіталу в різних суспільствах можуть суттєво
відрізнятися і це зумовлює обмеження можливостей механічного копіювання
успішного досвіду формування соціального капіталу інших країн.
Наявність значної компаративної бази даних, що характеризують різно-
манітні аспекти ціннісного й інституційного устрою країн світу створює гарне
підґрунтя для більш детального дослідження взаємозв’язку між рівнем
суспільної довіри та іншими складовими інституційного устрою країн світу, як
елементів соціального капіталу суспільства. В табл. 1 представлено дані, що
поєднують результати дослідження рівня міжособистісної довіри, отримані в
ході чергової хвилі World Values Survey (2010–2014), з результатами
дослідження цінностей Г. Хофстеде, домінуючими релігійними конфесіями,
правовими системами та моделями економічного устрою. Характер розвитку
соціального капіталу в суспільстві пов’язується з поглядами на можливість
довіри до більшості членів суспільства (колонки 3, 4), дистанцією влади (ДВ,
колонка 5), мірою запобігання невизначеності (ЗН, колонка 6), співвідно-
шеннями колективізм / індивідуалізм (К / І, колонка 7), маскулинність /
феминність (М / Ф, колонка 8), довгострокова / короткострокова орієнтація
(ДО, колонка 9), орієнтація членів суспільства на насолоду життям або
самообмеження (Н / С, колонка 10). При цьому показник у 100 балів означав
би – максимальні рівні дистанції влади, запобігання невизначеності, маскулин-
ності, індивідуалізму, орієнтації на довгострокові цілі, насолоди життям.
Дані про релігійні конфесії дозволяють встановити зв’язок вказаних
цінностей з переважними орієнтаціями носіїв відносно оточуючого світу, а
відповідно і вплив на механізми функціонування соціального капіталу.
Активна позиція протестанта щодо оточуючого світу, покладання на
нього відповідальності за власну долю знаходить відображення в переважно
зваженому відношенні до невизначеності, помірній дистанції влади, пріоритеті
індивідуалізму, спрямованістю на отримання насолоди життям, що
поєднуються з досить значною дистанцією довіри. В своїй сукупності такі

146
орієнтації будуть сприяти формуванню динамічних мережевих структур
(громадянське суспільство) як елементів соціального капіталу.
Таблиця 1
Соціальний капітал, цінності та інститути [6, c. 438-440, 454-452; 7; 8]
Більшості Необхідно
Правова
Країни людей можна бути дуже ДВ* ЗН К/ І М/Ф ДО Н/ С
система
довіряти обережним
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Англосаксонська ліберальна (протестантська) модель
**
Австралія П, К ЗП*** 51,4 47,8 38 51 90 61 20 71
США П, К ЗП 38,4 64,3 40 44 91 62 25 68
Западноєвропейська (континентальна) соціал-демократична модель
Північноєвропейський варіант
Швеція П ЦПП 60,1 37,2 31 29 71 5 53 78
Центральноєвропейський варіант
Німеччина К, П ЦПГ 44,6 54,8 35 65 67 66 86 40
Нідерланди К, П ЦПР 66,1 32,0 38 53 80 14 67 68
Південноєвропейський варіант
Іспанія К ЦПР 19,0 78,0 57 86 51 42 48 44
Посттрансформаційні економіки Східної Європи
Польща К, Пр, ЦПР 22,2 75,6 68 100 60 64 38 29
У т.ч. православні країни
Росія Пр. ЦПГ 27,8 66,2 93 95 39 34 81 20
Румунія Пр, К, П ЦП 7,7 91,4 90 90 30 42 51 20
Україна Пр ЦПГ 23,1 70,3 92 80 18 46 86 14
Далекосхідна патріархально-корпоративна (конфуціанська) модель
Китай Конф., Б, М, Д СП 60,3 35,2 80 30 20 66 87 24
Сінгапур Конф. Д, М ЗП 37,3 62,5 74 8 20 48 72 46
Південна Корея
ЗмП 26,5 73,0 60 85 18 39 90 29
Конф., Б, П, К
Японія Конф., С, Б ЗмП 35,9 56,8 54 92 46 95 88 42
 

* – ДВ – дистанція влади; ЗН – запобігання невизначеності; К/І – індивідуалізм / колективізм, М/Ф –

маскулинність / феминність; ДО – довгострокова орієнтація, Н/С – насолода життям / самоконтроль,
100 – максимальний рівень дистанції влади, запобігання невизначеності, маскулинності,
індивідуалізму, орієнтації на довгострокові цілі, насолоду життям;
** – Б – буддисти, І – індуїсти, Д – даосисти, К – католики, Конф. – конфуціанці, М – мусульмани, П
– протестанти, Пр. – православні, С – синтоїсти;
*** – ЗП – загальне право, ЦП - цивільне право, ЦПГ – цивільне право, германська гілка, ЦПР –
цивільне право, романська гілка, ЦПЗ – цивільне право з впливом англійського загального права,
ЦПзв. – цивільне право з впливом звичаєвого права, ЦПП – північна гілка цивільного права, СП –
соціалістичне право, ЗмП - змішане право з елементами цивільного та и загального права;
**** – частини країни, де переважають представники відповідних націй.
 

147
 Закінчення табл. 1
Більшості Необхідно
Правова
Країни людей можна бути дуже ДВ* ЗН К/ І М/Ф ДО Н/ С
система
довіряти обережним
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Країни Південної Азії
Індія І, М, ЗП 32,1 64,6 77 40 48 56 51 26
Філіппіни К, П, М ЗмП 3,2 96,4 94 44 32 64 27 42
Мусульманські країни
Малайзія М, Б ЗП 8,5 91,5 104 36 26 50 41 57
Туреччина М ЦПР 11,6 82,9 66 85 37 45 46 49
Країни Латинської Америки
Аргентина К ЦПР 19,2 77,5 49 86 46 57 20 62
Мексика К ЗмП 12,4 87,4 81 82 30 69 24 97
Бразилія К ЦПР 7,1 92,2 69 76 38 49 44 59

* – ДВ – дистанція влади; ЗН – запобігання невизначеності; К/І – індивідуалізм / колективізм,

М/Ф – маскулинність / феминність; ДО – довгострокова орієнтація, Н/С – насолода життям /
самоконтроль, 100 – максимальний рівень дистанції влади, запобігання невизначеності,
маскулинності, індивідуалізму, орієнтації на довгострокові цілі, насолоду життям

Посилення впливу традиційних цінностей християнства (від католи-

цизму до православ’я) зумовлює зростання дистанції влади, рівня несприй-
няття невизначеності, колективізму, орієнтацію на самообмеження, суттєво
скорочується дистанція соціальної довіри. Відповідно обмежуються
можливості формування соціального капіталу, звужується спектр інтересів
потенційних носіїв, він втрачає динаміку. Значне розширення часових
горизонтів суб’єктів взаємодії закріплюється спрямованістю на довготривалі
соціальні контакти (мережеві структури, засновані на кревно-родинних
зв’язках, непотизмі).
Вплив традиційних цінностей ісламу знаходить втілення в протиречному
поєднанні високої дистанції влади, неоднозначного відношення до
невизначеності, навіть в країнах, що успішно розвиваються, з помірним
співвідношенням між маскулинністю і феминністю, коротко- і довгостроковою
орієнтацією, насолодою життям і самообмеженням. Допустимість широкого
спектру мотивів формування соціального капіталу, високий потенційний
динамізм соціальних мереж гальмуються поєднанням намагання віднаходити
середнє між конфліктом і консенсусом з одного боку і абсолютним визнанням
авторитету влади, що підкріплюється впливом цінностей колективізму.
Відповідно зазнає суттєвого викривлення сама ідея горизонтальної (мережевої)
взаємодії. Вагомою альтернативною формалізації відносини на інститу-
148
ційному рівні у межах мережі стають переважні ціннісні орієнтації членів
суспільства.
В провідних конфуціанських країнах цей конфлікт вирішується завдяки
поєднанню значно вищих рівнів маскулинності та колективізму. На фоні
переважання довгострокової орієнтації отримують розвиток мережеві
структури, що поєднують членів однієї родини, або вихідців з однієї
місцевості. Орієнтація на самообмеження дозволяє пояснити підстави
готовності спрямовувати значну частку ВВП на подальший розвиток.
Розуміння конфуціанства як морального вчення, що проповідує ідею
пристосування до світу допомагає пояснити суттєві крайнощі у відношенні до
невизначеності. Адже саме категоричне сприйняття або несприйняття
невизначеності передбачає увагу до ситуації, відстеження явища, що її
породжує, а відтак і намагання використати приходній стан речей.
В цьому контексті стає зрозумілим досить помірне відношення до
невизначеності в Індії, країні, де домінує індуїзм. Адже втеча від світу, що
відрізняє це релігійне вчення, саме і передбачає більш менш відсторонене
ставлення до невизначені, що нею породжується. Релігійні настанови індуїзму
цілком здатні пояснити й високий рівень орієнтації на самообмеження. Разом із
тим, варно-кастова система забезпечує суттєве розширення дистанції
соціальної довіри, вихід соціального капіталу за межі сімейних структур.
Відправним моментом порівняльного дослідження ціннісних засад
моделей соціального капіталу цілком закономірно є рівень соціальної довіри в
суспільстві. Вже за самим своїм визначенням довіра посідає проміжну позицію
між ситуаціями, що відбивають протилежності між, з одного боку, мірою
визначеності ситуації (висока визначеність / відсутність визначеності), а з
іншого – можливості контролю над нею (значний контроль / відсутність
можливості контролю). Зіставлення матриці норм, запропонованої Ф. Фуку-
ямою [9, с. 203] і моделі довіри А. Журавльової та А. Купрейченко [10, с. 216 –
217] дозволило нам запропонувати графічну інтерпретацію довіри (рис. 1).
Результатом є п’ ять варіантів ставлення суб’єктів до ситуації: за можливості
контролю й низької невизначеності – ощадливість; за можливості контролю й
високої невизначеності – контроль; за неможливості контролю й низької
невизначеності – упевненість; за неможливості контролю й високої
невизначеності – віра; за помірних показників невизначеності й обмежених
можливостях контролю – довіра. Отже довіра як цінність, інституція й
інститут виявляється безпосередньо пов’язаною з такими дослідженими
Г. Хофстедом цінностями національних культур як запобігання невизна-
ченості і дистанція влади.

149
 Висока визначеність.
Ощадливість Ієерархія Упевненість

 
Відсутність можливості
Фіксоване Звичай контролю.

право
Можливість контролю.
Довіра
 

Контроль Віра
Низька визначеність.

Рис. 1. Довіра і ставлення до визначеності ситуації

Навіть побіжний погляд на табл. 1 засвідчує, що в країнах з помірною

дистанцією влади, що коливається в межах від 30 до 38 (Австралія, країни
Північної та Центральної Європи) ми зустрічаємося з найвищім рівнем
соціальної довіри, що варіюється в межах від 44,6 (Німеччина) до 66,1
(Нідерланди). Цілком очікувано зростання дистанції влади, характерне для
країн, що пізніше вступили на шлях економічної модернізації, виявляється
пов’язаним зі значним скороченням дистанції довіри.
До певної міри випадають із загальної картини конфуціанські країни. За
значення дистанції влади 80 показник довіри в Китаї сягає 60,3. Одночасно
Японія за показників дистанції влади 54, що суттєво менше китайського,
демонструє й суттєво нижчі показники соціальної довіри (35,9). Ці результати
суперечать тезі Ф. Фукуями, який протиставляє засновану на великій дистанції
довіри Японську культуру, культурі Китаю й китайських співтовариств, що
ґрунтується на тісних родинних зв’язках і незначній дистанції довіри. Адже
японській «гранітній скелі» в роботі Ф. Фукуями протистоїть китайська
«жменя піску» [11, c. 119–140, 169–285]. Можна навести кілька пояснень
ситуації. До певної міри її зумовлює динамічний розвиток Китаю, зростання
рівня життя населення, пов’язаний з цим оптимізм, певна відкритість країни до
інновацій. З протилежного боку Японія переживає довготривалу економічну
стагнацію. Стосовно США ми також спостерігаємо падіння дистанції
150
соціальної довіри [11, c. 435–526]. Висновок для України, який можна зробити з
виходячи з цього полягає у можливості досить динамічних змін цінностей
довіри, суттєвій зумовленості останніх соціально-економічним становищем
країни.
Цілком очікуваним виглядає й зв’язок між характерним для англо-
саксонських країн і країн Центральної Європи зваженим відношенням до
невизначеності та рівнем соціальної довіри. Дещо випадає із загального ряду
північноєвропейська Швеція, де найнижчі серед усіх європейських країн
показники несприйняття невизначеності (29) і дистанції влади (31) по-
єднуються з другим за величиною показником довіри (60,1).
Країни Південної і Східної Європи поєднує високий рівень несприй-
няття невизначеності, незначна дистанція довіри і суттєва дистанція влади.
Особливо великими останні виявляються в православних країнах.
Помірно прийнятним відношенням до невизначеності і значною дистан-
цією влади характеризуються країни Південної Азії. Одночасно показник
довіри відрізняється на порядок. Від 32,1 (Індія) до 3,2 (Філіппіни).
Суттєві розбіжності в показниках прийняття невизначеності й дистанції
влади в ісламських країнах (від 36 до 85 й від 104 до 66 в Малайзії й
Туреччині відповідно) поєднуються зі вкрай малою дистанцією соціальної
довіри (8,5 і 11,6).
Для країн Латинської Америки характерні значне несприйняття
невизначеності, висока дистанція влади і незначна дистанція соціальної довіри.
Певним виключенням виглядає Аргентина, де спостерігаються найнижчий по
країнах групи показник відношення до невизначеності (49, помірний) за
найвищих показників дистанції влади (104) і довіри (19,2). Таку суперечливість
можна пояснити взаємозв’язком і взаємозумовленістю показників, коли від-
мінності одних ціннісних характеристик компенсуються і взаємодоповнюються
іншими. У випадку з Аргентиною навіть незначне розширення кола довіри і
скорочення дистанції влади доповнюється помірним співвідношенням між
колективізмом та індивідуалізмом, яскраво вираженою короткочасовою орієн-
тацією.
Протиречним виглядає зв’язок дистанції довіри з відношенням до невизна-
ченості й у конфуціанських країнах. З одного боку, яскраве її несприйняття в
Японії та Південній Кореї (92 і 85) поєднується з досить значною для країн з
відповідними показниками дистанцією довіри (відповідно 35,9 та 26,5). З
іншого боку Сінгапур демонструє найвищій для країн, що аналізуються, рівень
прийняття невизначеності (8), що також поєднується з досить високою як для
країн Сходу дистанцією соціальної довіри (37,3). Можна припустити, що така
ситуація є певною зворотною реакцією населення країни, що вже на протязі
151
кількох десятиліть успішно розвивається умовах авторитарної системи
правління [12, с. 27–63]. Варто зазначити, що для Китаю цей показник також є
досить високим (30) і виявляється абсолютно співставним з показником Швеції
(29), країни, що демонструє аналогічну характеристику дистанції довіри (60,1
проти 60,3 у Китаї). Парадоксально, але за цими показниками, а також частково
за довгостроковою орієнтацією (53 проти 87 відповідно) шведська держава
соціального добробуту (шведський соціалізм) зустрічається із соціалізмом з
китайською специфікою. Разом із тим за дистанцією влади, співвід-
ношеннями індивідуалізм / колективізм, феминність / маскулинність, насолода
життям / самообмеження ці культури виглядають цілковитими протилеж-
ностями (відповідно 31 проти 80, 71 – 20, 5 – 66, 78 – 24).
На перший погляд в контексті дослідження механізмів формування
соціального капіталу парадоксальним виглядає той факт, що за виключенням
Китаю, країни з переважно колективістською орієнтацією цінностей
демонструють незначну дистанцію соціальної довіри, а країни, зорієнтовані на
індивідуалізм навпаки – досить велику її дистанцію. Але розуміння довіри як
умов соціальних відносин, в яких зберігається певний помірний рівень
невизначеності, не підконтрольності ситуації (помірна дистанція влади)
дозволяє пояснити витоки цього явища. Адже колективізм, однозначна первага
суспільного інтересу над інтересами індивіду передбачає у якості механізму
свого забезпечення високий рівень впорядкованості, ієрархізації контрольо-
ваності соціальної системи. З протилежного боку індивідуалізація забезпечує
значно більшу свободу вибору для окремих суб’єктів. Особливості історичного
шляху розвитку Японії, Індії та Аргентини можуть пояснити чому вони
виглядають виключенням серед країн відповідних груп як через незначну
перевагу колективізму (відповідно 46, 48, 46) так і досить високий рівень довіри
(35,9; 32,1; 19,2).
Важко знайти прямий безпосередній зв'язок між дистанцією соціальної
довіри в суспільстві та показником маскулинність або феминність. Серед
країн з досить великою дистанцією довіри є як виразно маскулинні країни
(Німеччина – 44,6 / 66, Китай – 60,3 / 66, Австралія – 51,4 / 61, Японія – 35,9 /
95), так і феминні (Швеція – 60,1 / 5, Нідерланди – 66,1 / 14). І навпаки, низький
рівень соціальної довіри на перший погляд парадоксально співпадає з більш
менш зваженим співвідношенням маскулинність або феминність (Філіппіни –
3,2 / 64, Бразилія – 7,1 / 49), Румунія – 7,7 / 42, Малайзія – 8,5 / 50). Пояснення
може виглядати наступним чином. Успішність життєдіяльності суспільств, що
засновуються на яскраво вираженій змагальності, притаманній маскулинним
культурам вимагає, у якості певного запобіжника повного розвалу суспільних
відносин, більш чіткого роз’єднання сфер, в яких допускається і заохочується
152
суспільна конкуренція, і сфер, в яких суспільні відносини будуються на
взаємній повазі та довірі. З протилежного боку у феминних культурах, що
ґрунтуються на принципах суспільного консенсусу, довіра стає необхідним
інструментом його розбудови. Відповідно зі зменшенням рівнів як маскулин-
ності, так і феминності, їх зближенням, значення, роль та стимули до
розвитку відносин довіри зменшується.
Довіра за самою своєю суттю пов’язана з довгостроковою орієнтацією
суб’єктів економічних відносини. Адже, навіть якщо ці відносини мають
короткотривалий, епізодичний, разовий характер, передумовою довіри учасни-
ків є наявність в суспільстві певних усталених принципів, що ґрунтуються, з
одного боку, на сформованих в процесі довготривалої соціалізації внутрішніх
цінностях індивідів, а з іншого – на загальновизнаних нормах, порушення яких
в перспективі може привести до покарання (культура вини) або втрати лиця
(культура сорому). Разом із тим, як і в попередньому випадку ми маємо справу
з суперечливим поєднанням значної дистанції довіри як з довго-, так і з
короткочасовою орієнтацією (Австралія – 51,4 / 20, США – 38,4 / 25, Нідер-
ланди – 66,1 / 67, Китай – 60,3 / 87). Однак, цілком очікувано, незначна
дистанція довіри в більшості випадків поєднується з коротко-, або середньо-
часовою орієнтацією у часі (Філіппіни – 3,2 / 27, Малайзія – 8,5 / 41, Мексика –
12,4 / 24, Польща – 22,2 / 38). Виключенням виглядають Україна і Росія (відпо-
відно 23,1 / 86; 27,8 / 81). Характерна для постперехідних економік незначна
дистанція довіри поєднується з довгостроковою орієнтацією у часі. До певної
міри пояснення цьому може дати традиційно більш високий рівень розвитку
системи освіти цих країн.
Ціннісна орієнтація насолода життям (потворство бажанням) / само-
обмеження розглядається як потяг до відносно вільного задоволення основних
та природних людських бажань, пов’язаних із забезпеченням задоволення
життям та отриманням насолоди або впевненість у тому, що таке задоволення
потреб повинно бути обмежене та регульоване чіткими соціальними нормами
[7, p. 281]. У сферах, безпосередньо пов’язаних з формуванням соціального
капіталу, відмінність між першим й другим полюсами ціннісних орієнтацій
проявляється у формі протистояння перевага екстравертних / невротичних
особистостей, скорочення / розширення спектру обмежень соціальної взаємо-
дії, зростання / падіння значимості особистої дружби, позитивного / цинічного
відношення до оточуючих. За цим показником можна спостерігати чітке
об’єднане протистояння протестантських і католицьких країн Європи
(висока дистанція довіри) і Латинської Америки (низька дистанція довіри)
Православним країнам з низькою дистанцією довіри. Помірним рівнем
самообмеження відрізняються такі країни з високою дистанцією довіри як
153
Німеччина (40), Сінгапур (46), Японія (42). З протилежного боку низький рівень
соціальної довіри поєднується з помірним рівнем самообмеження на Філіппінах
– 42, в Іспанії (44), Туреччині – 49, або насолоди життям Бразилія – 59,
Аргентина – 62. Україна вирізняється найвищім серед представлених країн
рівнем орієнтації на самообмеження (14). В нашому випадку цей показник
частково меже бути пояснений наслідками трансформаційної та пост транс-
формаційної криз. В цілому, вказані дані свідчать про більш складний характер
взаємодії цих цінностей з іншими ціннісними орієнтаціями, що в своїй
сукупності формують соціальний капітал суспільства
Правові системи являють собою інструменти формалізації інституційного
устрою. Вони вибудовуються відповідно до переважних соціальних орієнтацій
ціннісних систем та зумовлюють специфіку механізмів розбудови та підтримки
соціального капіталу певного суспільства. Індивідуалістичні засади побудови
загального (прецедентного) права (принципи індивідуалізму (суспільство –
сукупність індивідів), деетатизації, переваги прав громадян перед інтересами
держави) виявляються пов’язаними зі структуруванням соціальних мереж
таким чином, що акцент в їх побудові ставиться на особистості, навколо якої
вибудовується система соціальних зв’язків. З протилежного боку романо-
германське (цивільне, кодифіковане) право побудоване на принципах пріори-
тету колективізму (громадянин – частина суспільства), етатизму, вторин-
ності прав громадян перед інтересами суспільства. Відповідно і у структу-
руванні соціального капіталу суспільства акцент ставиться на самій мережі.
На відміну від попереднього випадку, суб’єкт виявляється вторинним відносно
неї. Він включається в систему мережевих зв’язків. В обох випадках основою
забезпечення стійкості горизонтальної взаємодії стає єдність або близькість
інтересів та ціннісних настанов учасників. Поява різних варіацій правових
систем, що поєднують елементи традиційного, загального і цивільного права,
розподіл останнього на романську та германську гілки, соціалістичне право, з
одного боку, є продуктом історичного шляху розвитку, а з іншого – може
слугувати підтвердженням залежності правових систем від переважних
цінностей національних культур господарювання.
Висновки. Важливу роль у визначенні успішної стратегії глобалізації
відіграє врахування специфіки національного механізму функціонування
соціального капіталу. Його інституційна модель включає цінності, інституції та
інститути. Порівняльний аналіз результатів коросснаціональних досліджень
ціннісних підстав національних культур господарювання дозволяє визначити
особливості механізмів формування та функціонування соціального капіталу. Їх
розуміння може скласти основу вибору місця й ролі України в глобальному
господарстві, визначення найбільш ефективної стратегії глобалізацій з
154
урахуванням інструментів її здійснення, до яких Україна виявляється в
найбільшій мірі пристосована.

Список використаної літератури

1. Пантем Р. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії
/ Р. Пантем. – К. : Основи, 2001. – 302 с.
2. Banfield E The Moral Basis of a Backward Society / E. Banfield. – Glencoe, Illinois : The
Free Press, 1958. – 204 р.
3. Portes A. Social Capital: Its Origins and Applications in Modern Sociology // Annual
Review of Sociology.– 1998. – № 1.
4. Олсон М. Логика коллективных действий / М. Олсон. – М. : ФЭИ, 1995. – 174 с.
5. Олсон М. Возвышение и упадок народов. Экономический рост, стагфляция и
социальный склероз / М. Олсон. – М. : Новое издательство, 2013. – 324 с.
6. Липов В. Институциональная комплементарность социально–экономических систем
/ В. Липов. – Х.: Изд-во ХНУ имени В. Н. Каразина, 2011. – 484 с.
7. Hofstede G. Cultures and Organization. Software of Mind. Intercultural Cooperation and
Its Importance for Survival / G. Hofstede, G. J. Hofstede, M. Minkov. – N.-Y.: McGrawHill, 2010.
– 561 p.
8. World Values Survey (2010-2014). Crossings by country // [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.worldvaluessurvey.org/wvs.jsp.
9. Фукуяма Ф. Великий разрыв / Ф. Фукуяма. – М.: АСТ, 2003. – 474 с.
10. Журавлев А. Нравственно-психологическая регуляция экономической активности
/ А. Журавлев, А. Купрейченко. – М.: ИП РАН, 2003. – 436 с.
11. Фукуяма Ф. Доверие / Ф. Фукуяма. – М. : АСТ, 2004. – 733 с.
12. Кампфнер Дж. Свобода на продажу: как мы разбогатели – и лишились
независимости / Дж. Кампфнер. – М. : Астрель, 2012. – 414 с.

155
 Роберт Фрідріхович Пустовійт,
доктор економічних наук, професор,
завідувач кафедри економіки та управління
Черкаського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»
Сергій Федорович Гаркавий,
кандидат технічних наук, доцент,
доцент кафедри правознавства
Черкаського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»

ЕКОНОМІЧНЕ РОЗУМІННЯ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

Понятійний сенс «війни», як правило, визначають в історичному контексті,

як збройні дії між державами. У XVIІ–XIX ст. загальне число загиблих в
результаті конфліктів між країнами впродовж зазначених століть становило
відповідно: 1,6 млн 7,0 млн і 19,4 млн. У ХХ ст. у 25 найбільших збройних
конфліктах безпосередньо або побіжно загинуло майже 191 млн чоловік,
причому 60% загиблих не мали прямого зв’язку з військовими діями. Після
Другої світової війни вже відбулося 190 збройних конфліктів, причому тільки
чверть з них були міждержавними. У той же час фактично, сучасні конфлікти
проходять все частіше всередині країни, а не між країнами. Більшість збройних
конфліктів після Другої світової війни тривали менше 6 місяців. Однак були й
такі, які продовжувалися протягом багатьох років. Наприклад, у В'єтнамі війна
тривала понад два десятиліття. Довготривалими були також конфлікти в
Афганістані та Анголі. Незважаючи на значне поширення конфліктів всередині
держав, конфлікти між країнами нині також мають місце. Війна між Іраком та
Ісламською Республікою Іран в 1980–1988 рр. призвела до загибелі близько
450000 військових та 50000 цивільного населення. Відбувалися також й війни, в
яких приймали участь коаліційні багатонаціональні збройні сили, так було у
війні в Перській затоці проти Іраку і в військовій кампанії НАТО проти
Федеративної Республіки Югославії в 1991 р.
На особливу увагу заслуговує ситуація з збройним конфліктом на сході
України, де на початок 2016 р. загинуло щонайменше 9100 осіб, поранено
більше 21 тисячі, майже 2,9 мільйона чоловік, що проживають в зонах,
охоплених конфліктом, продовжують наражатися на небезпечні обставини при
реалізації своїх економічних і соціальних прав.
Необхідно визнати, що військова конфронтація, що спирається на силу є
повсякденною реальністю сучасного глобального світу. Якщо в п'ятдесяті роки

156
минулого століття в світі відбувалося в середньому 12 воєн у рік, то в
шістдесяті їх було вже 22, а в вісімдесяті їхня кількість збільшилася до 40. Нині
щорічно починається військових дій більше, а ніж закінчується. Однак,
незважаючи на те, що війни відносяться до найдавнішого явища соціально-
економічного буття, цілісної економічної теорії воєн не існує, а питання про
економічну природу збройного конфлікту залишається маловивченим і
потребує поглибленого аналізу.
При цьому акцентуємо увагу на тому, що проблеми кількісних індикаторів
(зокрема, скільки людей має загинути в боях, і протягом якого періоду часу),
відкритості оголошення військових дій, географічних кордонів, різноманітності
збройних протистоянь, потребує чіткого визначення сутності терміну «війна».
Наприклад, назва «нова війна» використовується для опису конфліктів, де
розмиті межі між традиційними поняттями «війна» і «організована злочин-
ність». Термін «асиметрична війна», безпосередньо пов’язаний з феноменом
сучасного тероризму і застосовується для відображення воєнізованого преце-
денту, в якому терористична група здійснює атаки за допомогою нетрадиційних
видів зброї, використовуючи нестандартну тактику і не керуючись при цьому
військовими кодексами поведінки. Для запобігання подібних невизначеностей
і, керуючись принципами Женевської конвенції 1949 р., фахівці та науковці, в
більшості випадків використовують термін «збройний конфлікт», хоча іноді
вживається позначення «війна» в якості референтної систематизації
насильницьких протистоянь.
У той же час необхідно визнати той безперечний факт, що економіка,
ймовірно, відіграє ключову роль у розумінні сутності війни [1, с. 2]. Так,
економічна обумовленість насильницьких конфліктів в доісторичному суспіль-
стві, коли війни відбувалися за місця притулку племен, худобу, водні та
пасовищні ресурси, позначалася більш виразно, ніж згодом. У той же час,
збройні зіткнення, що мали місце на «додержавних» етапах розвитку людського
суспільства не можуть вважатися війнами в повному розумінні цього слова,
оскільки вони не мали політичних наслідків і не призводили до встановлення
влади одних груп людей над іншими. Такі обставини конфлікту можна
інтерпретувати, ґрунтуючись на ідеях Т. Гоббса, який зображує «природний
стан», за якого всі люди рівні, і кожен керується власними потребами та
інтересами. На думку вченого, людина є егоїстичною і прагне до влади,
багатства, задоволень, а тому бажає отримати якомога більше благ і уникнути
страждань. При цьому, поки люди живуть без загальної влади, яка тримає їх в
остраху, кожен має право на все, навіть на життя іншої людини, а це
призводить до постійних насильницьких протистоянь і виникнення війни всіх
проти всіх. Одночасно війною є не стільки військові дії, а інтервал часу
157
протягом якого, явно позначається воля до боротьби у напрямі до битви
[2, с. 48].
У свою чергу Дж. Локк розглядав природний стан «війни всіх проти всіх»,
як безпросвітній і тимчасовий період, коли люди жили подібно до звірів. Автор
теорій природного права і суспільного договору підкреслював, що війна є
становищем ворожнечі і руйнування, коли «той, хто захоче підпорядковувати
мене собі без моєї згоди, буде поводитися зі мною, як йому заманеться, і може
навіть вбити або зробити рабом». Тому того, хто в людському суспільстві бажає
відняти свободу в іншого, варто підозрювати й у намірі відібрати останнє, а
звідси вважати подібну ситуацію війною [3, с. 271, 272]. Далі Дж. Локк
стверджує, що за таких обставин кожна людина має право вдатися до само-
захисту, війни і допустимості вбити нападника як єдиного засобу порятунку.
Необхідною умовою воєн на історичному етапі формування держав
вважається виникнення приватної власності та поділ суспільства за майновою
ознакою. Логічним продовженням таких висновків є генезис приватної
власності, а також породжуваних нею різноманітних форм економічної
взаємодії людей і товарного виробництва. Пізніше в ранні століття людської
цивілізації збройні конфлікти виникали за людські ресурси (жінок, рабів), з
метою поневолення племен, що знаходилися на нижчій стадії суспільного
розвитку, збору данини, захоплення територій і пограбування завойованих
країн. Зокрема, у Стародавній Греції і в Римі, війна і грабіж як засоби
накопичення багатств були тим самим, чим для сучасних народів є промислове
виробництво, а розподіл між вождями та їх соратниками відповідав розподілу
доходів між панівним класом і трудящим населенням [4, с. 156].
Середньовічні війни переслідували мету перерозподілу територіальних і
сировинних ресурсів, хоча одночасно цілями проголошувалися релігійні та
династичні. При цьому часи, коли війни велися нібито за політичні, релігійні
або ідеологічні переконання, підтверджують судження про те, що філософсько-
теологічне обґрунтування в ці періоди представляло економічно-експан-
сіоністські устремління воюючих сторін. Наочний приклад цього – «христи-
янське» підкорення Америки, хрестові походи в Єрусалим «за труною
господньою», військово-релігійна експансія арабів в VII столітті.
Війни XVIII – початку ХХ ст. в цілому підтверджують висновки про те, що
роль економічних чинників істотно збільшилася в системі причинно-наслід-
кових взаємодій, що породжують збройні конфлікти. У той же час, на початку
становлення капіталізму, домінуюча теорія меркантилізму заохочувала урядове
втручання в економіку, і стимулювала військові дії у сфері перерозподілу
ринків збуту і сировини. Зрозуміло, що прагнення до примноження багатства в

158
країні вимагало відповідної військової сили, яка, в свою чергу, потребувала
«войовничої» держави.
Виходячи з цього, один з ключових теоретиків німецької історичної
школи В. Зомбарт підкреслював: «держава – це потужна зброя, що надана нації
як засіб боротьби з ворожими силами». Водночас національна держава
передбачає існування й інших держав і разом з цим прагнення до життєвого
росту як органічного розширення кордонів. Тому боротьба, яку ведуть між
собою держави, тобто війна між різними народами, є неминучим природнім
явищем усякого державного життя [5, с. 64, 65]. Орієнтовно так само міркував й
теоретик концепції, яка поставила під сумнів базові принципи існуючих на той
час форм моралі і суспільно-політичних відносин, Ф. Ніцше: «Усякого роду
ділові люди і користолюбці, – словом, усі ті, хто повинні давати в кредит й
брати кредит, змушені відстоювати однакову основу цінностей: світову
торгівлю і світовий обман усілякого роду завойовують силою, отже,
загальнообов'язкова мораль встановлюється силою, бо за допомогою її
досягається загальновідома вигода» [6, с. 190].
На противагу таким твердженням, ліберальна перспектива А. Сміта
розглядала капіталізм як найкращий і безконфліктний спосіб примноження
багатства і розвитку свободи особистості. Одночасно економічна доктрина
мінімального державного втручання в економіку і глобального поділу праці
передбачала можливість отримувати країнам вигоду від міжнародної торгівлі. І
здавалося б, що глобалізаційні процеси, які відбуваються нині в світовій
економіці переконують щодо створення «наднаціонального співтовариства
країн на інтернаціональному рівні», де відсутній «світовий правитель», а
управління міжнародними процедурами забезпечують інтернаціональні інсти-
туції, які регулюють міжнародні економічні відносини, договори, дипломатію
[7, с. 203, 212]. Вищенаведений умовивід доповнює сучасна інтерпретація ідей
трактату І. Канта «До вічного миру», яка засвідчує, що між державами з
демократичними режимами не може бути воєн. Це випливає з того, що якщо в
державі дотримуються прав людини, то в такій країні не виникає бажання
зашкодити народу іншої держави. Єдиним приводом для участі у війні може
бути самозахист, але він не потрібний, якщо світ складається з країн, в яких
народ задоволений своїм життям. Також, І. Кант стверджував, що війна є
скорботним і вимушеним засобом природного становища, коли відсутні судова
інстанція і справедливий вирок, що мав би силу закону. Тому права
затверджуються силою, а підсумки війни вирішують на чиєму боці перевага.
Тобто війна служить цілям Провидіння. Однак далі І. Кант припускав, що
об'єктивною закономірністю в майбутньому стане створення союзу народів і

159
встановлення миру, а втілений союз держав забезпечить не тільки постійний
мир, але й суверенітет кожної країни [8, с. 5–56].
Однак у опонентів ліберальної теорії демократичного світу існує ряд
серйозних зауважень. Основним з них є необхідність і допустимість для
демократичної держави розпочати бойові дії на території іншої держави для
захисту від зовнішньої агресії та зазіхань на демократію. Даний висновок був
ідеологічним фундаментом західних країн впродовж протистояння між
капіталістичною і соціалістичною системами після Другої світової війни.
Період після холодної війни з усією очевидністю продемонстрував, що
змінився сам характер насильницьких конфліктів, які зосередилися на
громадянських або внутрішньодержавних війнах. Разом з цим за роки холодної
війни і США і колишній Радянський Союз призвичаїлися вибудовувати і
підтримувати певні запобіжні заходи. Хоча кілька разів неузгоджені агресивні
дії ледве не закінчилися повномасштабною війною, але конфронтуючі країни
навчилися зберігати певний баланс взаємного побоювання і втілювати в життя
все можливе для виключення вірогідності застосування ядерної зброї, навіть у
разі збігу обставин. У «нових ядерних країн» подібний досвід відсутній.
Держави з порівняно невеликими арсеналами ядерної зброї є непередбачу-
ваними, не викликають довіри у оточуючих країн і мають куди більше шансів
застосувати атомну зброю, ніж США і СРСР у період конфронтації [9, с. 103]. І
хоча ймовірність війни між найпотужнішими державами суттєво зменшилася,
безперервними стали «малі війни» за участі найбідніших країн і країн, що
трансформуються. Зросла жорстокість та інтенсивність військових дій, що
набувають характеру громадянських конфліктів і можуть перетинати державні
кордони. Також змінилася й мотивація воєн, коли головними стали фактори, які
були майже не були помітними в період холодної війни: націоналізм, етно-
релігійні протиріччя, суперечки щодо кордонів і природних ресурсів.
В цілому збройні конфлікти в новітній історії є дуже різноманітними з
огляду на причини і характер бойових дій та повинні розглядатися в контексті
політичного і економічного різноманіття країн глобального сучасного світу. Як
приклад, у багатьох африканських і південноамериканських країнах не існує
принципової різниці між внутрішньодержавним військовим конфліктом і
війною, що розпочинається кримінальними угрупуваннями за сфери впливу в
тіньовій економіці або в контролі за ресурсами. Тому для з’ясування чинників
протидії збройному насильству необхідно визнання того очевидного факту, що
причини конфліктів в першу чергу криються в економічних проблемах, які
багаторазово підсилюють етнічні і релігійні протиріччя і не можуть бути
розв’язані протягом короткого періоду. Згідно з висновками П. Кольєра і
А. Гоефлері збройні конфлікти можуть бути пояснені також надзвичайним
160
загостренням можливостей задоволення елементарних потреб людей, яке
посилюється значною нерівністю при розподілі ресурсів, зокрема медичних і
освітніх послуг, етнічними та релігійними утисками в суспільстві [10, с. 571,
589]. У той же час доступ до політичної влади з огляду на приналежність до
соціальної громади, релігії, раси або етносу також є важливим фактором, який
може сприяти виникненню збройного конфлікту.
При цьому, якщо в розвинених країнах військово-промислові комплекси і
збройні сили були модернізовані після розвалу Радянського Союзу з ураху-
ванням мінімізації ризику глобальної ядерної війни, в бідних країнах, з
урахуванням фактора релігійної нетерпимості, спостерігалося активне форму-
вання терористичних груп і примноження нових внутрішньодержавних зброй-
них протистоянь. Тому надзвичайно актуально для сучасного економічного
аналізу розуміння нинішніх причин, перебігу і наслідків збройних конфліктів,
які багато в чому визначають характер еволюції глобальної економіки.
В цілому можна виділити такі специфічні узагальнені фактори сучасних
збройних конфліктів: відбуваються на стику національних кордонів; мають
коріння, що пов'язані з конкуренцією за владу і ресурси; затягуються надовго;
часто характеризуються «грабіжницьким» пануванням одних соціальних груп
населення над іншими. Серед інших факторів ризику насильницьких конфліктів
акцентуємо увагу на таких: контроль над виробництвом і торгівлею наркоти-
ками, розпалювання фанатизму за етнічними, національними чи релігійними
мотивами, доступність до зброї, як до стрілецької, так і до біологічної та
хімічної.
Разом з цим орієнтуємося на концепцію Д. Норта, Д. Уолліса і Б. Вайн-
гаста, які досліджують суспільства, що відносяться до «природних держав». На
думку зазначених інституціоналістів в «базисних природних країнах»
обмеження насильства відбувається за допомогою політичного маніпулювання
економікою шляхом створення привілейованих груп за інтересами, а уряди в
таких державах мають монополію на легітимне застосування насильства. У той
же час успішні природні держави отримують вигоду від своєї здатності
виробляти значні суспільні надлишки і мобілізовувати ресурси для їх вико-
ристання в інтересах суспільства (наприклад, фінансуючи військову експансію
за рахунок своїх сусідів). Адже успішна експансія – це не просто результат
військових дій, першочергово звертаємо увагу на комплекс військових,
політичних, економічних і релігійних чинників, які дозволяють приєднувати
нові території. Саме здатність координувати зазначені чинники надає при-
родним державам можливість бути успішними в різних вимірах, у тому числі й
військовому.

161
 На противагу в «крихкій природній державі», де гарантії всередині
панівної коаліції є мінливими і нестабільними, керівництво країни навряд чи
може протистояти наступу внутрішнього або зовнішнього свавілля. У цьому
сенсі можна навести такі приклади з сучасної історії, що підтверджують
зазначене і засвідчують вказаний інституційний фактор, а саме: збройні
насилля в Іраку, Лівії, Сомалі, Сирії. Коаліція в цих країнах крихка у тому
сенсі, що певні, іноді малопомітні, зміни у становищі учасників владного блоку
– кліматичні потрясіння, цінові шоки на ресурси, агресія від сусідів, спалах
релігійного фанатизму – можуть привести до нерівноваги панівної коаліції.
Разом з цим соціальні потрясіння, бунти досить швидко переростають у
збройне насильство і створення нового владного об’єднання. При цьому у
крихкій природній державі не тільки війна, але й економіка служить продов-
женням політики, де загроза застосування насилля пронизує все суспільство,
будь хто перебуває у готовності застосувати неправомірну силу, а зброю має
більшість населення.
На відміну від крихких, у базисних природних державах порядок забез-
печується функціонуванням стабільних інститутів, і, разом з тим як суспільство
стає краще організованим, держава здатна «гасити» насильство серед різних
угрупувань при владі і соціальних груп. Тобто така держава здатна застосо-
вувати силу конструктивно, а не тільки для досягнення руйнівних цілей, і
замість того щоб служити засобом здійснення неефективних трансакцій щодо
перерозподілу валового продукту, влада стає засобом, який сприяє створенню
багатства [11, с. 98, 100, 307]. Але водночас необхідно визнати, що масштаб
інновацій у військовій сфері та напад тероризму у ХХІ ст. встановлює у
конструкції світового ладу на перше місце саме збройний конфлікт незалежно
від типу держави.
В цьому напрямку американський політолог і політичний економіст Ф. Фу-
куяма стверджує, що політичні зміни кінця 80-х років ХХ століття привели до
побудови світу, фундаментом якого є країни з ліберальними демократіями.
Здавалося б, за таких умов, нинішня цивілізація повинна бути менш схильною
до війн, оскільки розвинуті держави взаємно визнають легітимність один
одного. Хоча напередодні Першої світової війни представники ліберальної
економічної теорії вважали, що свобода торгівлі поставить під сумнів
територіальні загарбання і у цьому разі війна стане економічно недоцільною.
Однак суїцидальне саморуйнування європейських держав у двох світових
війнах розкрило хибність ідеї про переважаючу світоглядну цінність
раціональності ринкової демократичної економіки. При цьому вчений акцентує
увагу на тому, що всі раціональні теорії ґрунтуються на припущення, що
загроза безпеці є загальнозначущим явищем як на мікро, так і на макрорівні.
162
Але за відсутності наднаціонального государя, кожна держава відчуває
потенційну загрозу з боку будь-якої іншої. Це почуття небезпеки в деякому
сенсі є невідворотним, оскільки країни вважають оборонні діяння інших держав
як загрозу для себе, і здійснюють відповідні військові заходи, які в свою чергу,
сприймаються іншими як агресивні [12, с. 21, 31, 35]. Наслідком такої ситуації
буде прагнення всіх держав посилити свою військову могутність, в першу чергу
її економічну і технологічну складову, по відношенню до решти країн.
Таким чином, описовий реалізм генезису війни призводить до висновків
щодо взаємозв'язку і взаємовпливі збройних конфліктів і економіки. При цьому
перший висновок полягає в тому, що остаточне вирішення проблем зовнішньої
загрози необхідно знаходити в дотриманні балансу військового і економічного
потенціалу щодо можливого агресора. Оскільки війна є останнім арбітром в
суперечках між державами, то будь-яка демократична країна повинна мати
достатню військову і економічну потужність для самооборони. На жаль, за
теперішніх обставин держави глобального світу, й Україна зокрема, не можуть
покладатися лише на міжнародні угоди або на міжнародні організації на кшталт
ООН, що не мають фактичних можливостей для здійснення санкцій проти
агресора, у тому числі й військових. Приклад тому – «Будапештський
меморандум», коли навесні 2014 року Російська Федерація порушила умови
цієї угоди, здійснила процес анексії АР Крим з подальшою її окупацією та
розпочала військові дії на материковій території України. Крім того, хоча 23-тя
сесія Парламентської асамблеї Організації з безпеки і співробітництва у Європі
більшістю голосів ухвалила резолюцію, в якій серед іншого зазначається, що
Російська Федерація порушила свої міжнародні зобов’язання і вчинила дії, які
спрямовані на утиск суверенітету України, проте заходи, які були вжиті проти
агресора, є вкрай недостатніми і непереконливими.
У зв'язку з вищевикладеними фактами підкреслимо, що українська
економічна наука раніше не приділяла належної уваги аналізу питань
пов'язаних зі збройними конфліктами, апріорно припускаючи дану проблему як
зовнішньополітичну, що не може безпосереднього стосуватися України, а
збройне вторгнення з інших країн вважалося малоймовірним. Тому сьогодні
необхідно акцентувати увагу на тому безкомпромісному висновку, що
національна безпека вимагає створення такої економічної системи в Україні,
яка забезпечить формування ефективного інституційного середовища для
виробництва, розподілу і споживання товарів і послуг у військовій сфері.
Одночасно з цим, враховуючи нинішню ситуацію у глобальному світі,
необхідно визнати необхідність вивчення тих економічних факторів, які
мінімізують ризик потрапляння в «інституційну пастку збройного конфлікту»,
фундаментом якої є тотальна бідність переважної більшості населення країни і
163
клептократичне державне управління. А саме, створення інституційних умов
для: починання і зростання виробництва, в першу чергу в найбідніших країнах,
що, тим самим, дозволить збільшити доходи населення і мінімізувати
безробіття; більш справедливого розподілу доходів між багатими і бідними;
встановлення мінімальної оплати праці, який дозволить поліпшити стандарти
рівня життя для населення, втілення заходів, що протидіятимуть клепто-
кратичному устрою економіки. У той же час необхідно підкреслити, що зброй-
ний конфлікт виступає, з посеред іншого, і як наслідок незадовільного розпо-
ділу прав власності в економіці країни і відображає потенційну здатність
власників активів ефективно захищати їх від посягання інших та створювати
інституційні умови, що унеможливлюють незаконне привласнення ресурсів.
Звідси ключова цільова функція держави, незалежно від рівня і ступеня загрози
насильницького конфлікту, повинна бути першочергово зорієнтована на опти-
мальну розбудову збройних сил, фундаментом яких є ефективна економіка.

Список використаної літератури

1. Coulomb F. Peace, War and International Security: Economic Theories / Coulomb Fanny,
Dunny Paul J. // Peace, War and International Security: Chapter in J. Fontanel and M. Chatterji
(ed.) – Holland: Elsevier, 2011. – Р. 1–17.
2. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и
гражданского / Т. Гоббс. – М.: Мысль, 2001. – 478 с.
3. Локк Дж. Два трактата о правлении / Дж. Локк. – Сочинения: В 3 т. – М.: Мысль,
1988. – Т. 3. – С. 137–405.
4. Парето В. Трансформация демократии / В. Парето. – М.: Издательский дом
«Территория будущего», 2011. – 208 с.
5. Зомбарт В. Торгаши и герои. Раздумья патриота / В. Зомбарт. – Собрание Сочинений
в 3 т., Т. 2. – Санкт-Петербург: Издательство «Владимир Даль», 2005. – С. 8–104.
6. Ницше Ф. Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей / Ф. Ницше. – М.:
Культурная Революция, 2005. – 880 с.
7. Сміт А. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй
/ А. Сміт . – К.: Port-Royal, 2001. – 594 с.
8. Кант И. К вечному миру / И. Кант. – Соч.: в 8 т. – М.: ЧОРО, 1994. – Т. 7. – С. 5–56.
9. Эндрюс Д. Мир в 2050 году /Д. Эндрюс, Д. Франклин. – М.: Эксмо, 2012. – 220 с.
10. Collier P. Greed and Grievance in the Civil War / P. Collier, A. Hoeffler // Oxford
Economic Papers. – 2004. – № 56. – Р. 563–595.
11. Норт Д. Насилие и социальные порядки. Концептуальные рамки для интерпретации
письменной истории человечества / Д. Норт, Д. Уоллис, Б. Вайнгаст. – М.: Изд. Института
Гайдара, 2011. – 480 с.
12. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Ф. Фукуяма. – M.: OOO
«Издательство ACT: ЗАО НПП «Ермак», 2004. – 588 с.

164
 Вікторія Вікторівна Шамрай,
кандидат філософських наук,
старший науковий співробітник відділу соціальної філософії
Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України

МОДЕРНІЗАЦІЯ ПРОТИ СЕБЕ САМОЇ

Питання про модернізацію сучасної України (соціальної системи, держави,

економіки, всіх сфер суспільного життя) постає і має розв’язуватися в умовах
глибокої світової кризи. Очевидним виявом цієї кризи є крах світового
політико-правового порядку, оприявнений російською агресією проти України
та анексією частини території незалежної держави у Європі (що є
безпрецедентним від часів Другої світової війни).
Однак світова криза має й більш глибокі підвалини соціокультурного
порядку, які можна узагальнено позначити як кризу модерності. Парадокс
потреби модернізації нашої країни полягає в тому, що цей процес має
відбуватися в умовах кризи модерності – тобто того зразка, якому начебто мали
відповідати бажані перетворення. Розуміння даного парадоксу вимагає
корекцій та застережень в стратегії української модернізації.
Буттю сучасного людства у глобальному світі властивий глибинний
внутрішній конфлікт. Він виникає між ціннісними засадами суспільства та
геополітичною прагматикою його існування. Можливо, найбільш наочно та
відчутно цей конфлікт виявляється у Європі, яка у своєму нинішньому стані є
водночас витвором модерного соціального проекту з властивою йому системою
цінностей, і в той же час потужним політико-економічним утворенням у
глобальному світі.
Це два суттєво відмінні режими існування, які можна розрізнити як «ідею
Європи», європейськість в її культурно-історичному сенсі з одного боку, і роль
геополітичного «світового гравця» – з іншого. Йдеться про відмінність і навіть
у деяких вимірах протилежність, конфлікт «Європи цінностей» та «Європи
інтересів». Напруження й навіть конфлікт між цими двома величинами на
сьогодні усвідомлюється не лише на рівні теоретичних рефлексій, а й у
площині конкретних політичних дій. Як приклад, досить згадати гучні заяви
європейських лідерів про відмову від політики мультикультуралізму чи
суперечливий досвід сірійських біженців у Європі.
Не буду далі заглиблюватися в цей сюжет, оскільки він не є головним
предметом мого розгляду і покликаний лише визначити контекст української
модернізації. Отже, констатуємо кризу ціннісних універсалій у глобальному
світі, своєрідну ціннісну невизначеність світового простору, яка тим більш
165
посилює конститутивну роль інтересів в діях світових гравців. Знов наголошу:
в контексті досліджуваної теми нас цікавить не сама по собі ця ситуація
глобального людства, а спричинена нею двоїстість, амбівалентність
модернізації в сучасних умовах.
З одного боку, сенс модернізації заданий соціальним проектом модерну
(включно з його новітніми трансформаціями), з іншого – вимогою поточної
успішності в ситуації глобального соціально-політичного і економічного
змагання світових потуг. Для суспільства, що модернізується, це створює
колізію двох сценаріїв розвитку: модернізація як ціннісний вибір суспільства,
засвоєння певного соціокультурного патерну, – чи модернізація лише як засіб
успішної конкуренції у світі (геополітичний зиск). Тому про модернізацію в
умовах сьогодення не можна вести мову як про собі-тотожну, єдину за сенсом
величину. Треба кожен раз враховувати і визначати, що домінує у розумінні
модернізації – конкуретне прагнення геополітичної успішності, чи ціннісний
вибір. Хоча, зауважу, ці сутності у ширшій смисловій перспективі здатні
виступати не тільки відмінними, а й взаємодоповнювальними.
До внутрішньої суперечності цінностей та інтересів додається не менш
суттєва суперечність різних стадій модернізації. Перша відповідає
індустріальному суспільству, яке постало на грунті промислового перевороту
XVIII-XIX століть. Друга – інформаційному суспільству, що було уможливлене
науково-технічною революцією другої половини ХХ століття. Модернізація,
яка зорієнтована на форми інформаційного суспільства та відбувається в
умовах глобалізації, вочевидь складає істотно інше явище, ніж модернізація за
мірками індустріального суспільства. Відтак має йтися про модернізацію
індустріального та постіндустріального ґатунків. Не занурюючись у
конкретику відмінностей цих двох історичних форматів модернізації, зазначу
лише їх різницю на рівні загального, інтегративного ефекту.
Модернізація минулої, індустріальної доби створювала масове суспільство
мобілізацій, тоді як модернізація мережно-інформаційної епохи створює
сингулярне суспільство мобільностей. У своїй статті в минулорічній збірці
наших читань, я пов’язувала модернізацію в її класичному сенсі з
домінуванням трьох визначальних ідей: прогресу, всесвітньої історії та
індустріальної революції. На противагу їм в умовах глобального світу
домінують ідеї конкурентоспроможності, плинної (невизначеної) дійсності та
інформаційної революції.
На відміну від суспільства мас, де діє максима «всі», уособлювана
патерном «ми», в глобальному світі мобільності окрім «всі» з’являється
максима «кожен». Однак цей «кожен» глибоко відмінний від класичного
модерного «Я», самості. Тепер це віртуальні «Я», через які особа присутня у
166
соціальних інтеракціях і загалом вибудовує своє життя. Наголос на
множинності «Я» тут є принциповим. Свою присутність особа має через
множину своїх віртуальних проекцій, відтак – через низку різноманітних «Я».
Кожне з них стає як способом оприявнення особи, так і маскою, ніком, завдяки
якому особі приховує себе – виставляє у простір символічних інтеракцій своє
заміщене «Я» (нік). Цим віртуальні «Я», або ніки, відрізняються від соціальних
ролей класичної доби. З ролями людина так чи так тотожна, через них вона є –
постає у соціальному просторі і його стосунках. Звісно, завжди залишається
напруження, невідповідність, аж до суперечності та конфлікту між особистістю
та її соціальними ролями. Однак самі ці суперечності стають потужним
джерелом соціальної динаміки, продукують впливові імпульси розвитку
суспільства. У соціальній ролі відбувається зустріч та синтез особистісного
самовизначення, власних життєвих прагнень індивіда з одного боку, і прагнень
та форм буття суспільства – з іншого.
Натомість, віртуальними «Я» особа володіє значно повніше, ніж
соціальними ролями. Напозір може здатися, що вони взагалі є її свавільними
витворами. Це не зовсім точно, однак розгортання особою через ніки свого
власного життєвого сценарію справді відбувається. Цей спосіб новітнього
існування людини покликане схопити поняття сингулярності. На відміну від
буквального смислу слова, у його соціально-філософському застосуванні
позначається не просто абстрактна «одиничність», яка звично обожнюється з
«індивідуальністю».
Сингулярність – особливий, характерний для суспільства мобільності
режим існування людини (людської особи), який визначається тим, що людська
присутність в соціальних стосунках та інтеракціях опосередковується кожного
разу окремим віртуальним «Я» (ніком). Сама особа при цьому залишається
чимось невизначеним, прихованим. Вона нагадує ляльковода, який з-за куліси
маніпулює своїми самопрезентаціями – віртуальними «Я».
Ці глибокі відмінності (аж до взаємозаперечення) в сенсі модернізації
дають підстави казати про парадокс модернізації проти себе самої. Це вимагає
при виробленні сучасної стратегії модернізації враховувати не лише
відмінності її сенсу, а й властиве їй самозаперечення.
Для України врахування амбівалентного сенсу модернізації має особливе
значення. Ідея Європи та євроінтеграції весь період незалежності відігравала
відчутну роль у суспільній свідомості та політичних стратегіях. А в останні
роки, як відомо, євроінтеграція стала основою політики держави та
визначальним чинником умонастроїв суспільства.
Разом з тим, як не парадоксально для потужно акцентуйованої ідеї
(провідної ідеологеми), смисл євроінтеграції України залишається розмитим.
167
Він розпорошується між «Європою цінностей» і «Європою інтересів», між
корисливою привабливістю європейського культурного та економічного
простору і орієнтацією на перетворення соціальних засад українського буття в
дусі європейських цінностей. Ідея Європи у пересічній свідомості великою
мірою редукована до кількох індикаторів, серед яких на передньому плані –
безвізовий режим для українських громадян, торгівельна та економічна
асоціація з ЄС (яка спровокувала катаклізми від 2013 р. й дотепер), непевні
зміни у законодавстві, які чи то наближають Україну до правового поля
Європи, чи то імітують демократичні зміни. І доволі аморфний дискурс щодо
європейських цінностей як основи подальшого розвитку країни.
Отже, можемо констатувати розмитість і бідність змісту ідеї
євроінтеграції в її нинішньому політичному та суспільному ужитку (що
вимагає, до речі, цілеспрямованих зусиль гуманітаріїв та медіа по наданню
цьому змісту певності та системності – і подібна робота мала б здійснюватися
на рівні окремої державної програми; якби можновладці, додамо, справді дбали
б про успіх євроінтеграції України). Попри це очевидно, що євроінтеграція на
сьогодні складає визначальний чинник модернізації України, є її основою.
Адже системні суспільні перетворення не можуть здійснюватися силою
абстрактного гасла («Модернізуймося!»). Для них недостатньо навіть
продуманої політичної програми (якої наразі не видно). Перетворення в різних
сферах життєдіяльності суспільства лише тоді мають шанс на реалізацію, коли
підкріпляються конкретними спонуками, коли на кожне значне перетворення
виникає чіткий запит. Євроінтеграція є таким полем суспільної активності
(економічної, політико-правової, соціальної, культурної тощо), яке постійно
породжує запити на інновації та перетворення в українському бутті.
Наприклад, торгівля з ЄС висуває високі вимоги до стандартів товарів, що
спонукає до технологічної модернізації виробництва. Співробітництво у
політичній царині або отримання кредитів вимагає модернізувати українське
законодавство у відповідності до сучасних цивілізаційних стандартів. Потреба
у залученні інвестицій з країн ЄС вимагає забезпечити ті умови ведення
бізнесу, які передбачають модернізацію підприємницького клімату, умов праці,
бухгалтерський облік тощо. Залучення європейських туристів робить
необхідним модернізацію інфраструктури, транспортної мережі, готелів, сфери
обслуговування. І це актуально щодо будь-якої царини суспільного життя.
В цьому сенсі наразі можна змістовно ототожнити євроінтеграцію
України та її модернізацію.
Наступний крок в аналізі сенсу і стратегії української модернізації полягає
в оцінці актуального стану української соціальності. Він має оприявнити, які
можливості та які перепони модернізації містить наявна українська дійсність.
168
Поза цим вирішальним контекстом будь-які суперечки про роль та перспективи
євроінтеграції, примат геополітичної успішності чи ціннісного вибору в справі
модернізації перетворюються на абстрактну розмову без вирішального
аргументу.
Звісно, соціальна картина сучасної України вельми строката і суперечлива,
не беру на себе сміливість з належною повнотою описати її. Зверну увагу лише
на ключовий, конститутивний чинник соціальності загалом – стан та ефект
суспільних (в першу чергу державних) інститутів. Характерною ознакою їх
нинішнього стану є своєрідний колапс їх функціональності, цілей та ціннісної
основи. Щоб позначити цей загрозливий стан соціальних інститутів я ввожу
поняття колапсоїдні режими соціальністі.
Вони означають злоякісне переродження соціальних чи державних
інститутів, певних сегментів соціального життя, яке унеможливлює виконання
ними свого призначення, належних функцій. Натомість, державний орган в
колапсоїдному режимі починає працювати як інструмент обслуговування
особистих та корпоративних інтересів самих функціонерів, їх партнерів та
клієнтів (і загалом можновладців). Зколапсовані сегменти соціального поля
позбавляються не лише власної адекватної функціональності. Вони мають
глибоко негативний вплив на соціальну систему загалом, що виявляється у
втраті суспільством соціальної динаміки, можливостей розвитку. Поширення
колапсоїдних режимів на значні сегменти соціального поля не лише виводить з
ладу окремі інституції, а й унеможливлює поступ суспільства як такого,
призводить до його деградації та розпаду.
Зі сказаного випливає, що успіх української модернізації та її перший крок
(«нульовий цикл») має полягати у глибокій санації соціальної реальності,
відновленні життєздатності суспільства, яка фактично заперечена
колапсоїдними режимами соціальності. Звісно, це завдання не може
вирішуватися абстрактно, поза конкретних перетворень у сфері судочинства та
бізнесу, політичної системи та комунального господарства, науково-освітніх
інновацій та пенсійної системи тощо. Однак на цьому первинному етапі
головною метою є не стільки інновації як такі, залучення світових форм та
моделей організації, а повернення інститутам властивої їм функціональності.
Зміст цього етапу можна загалом визначити як санацію суспільства та
подолання колапсоїдних режимів соціальності, які унеможливлюють не лише
подальший розвиток, а й нормальне самовідтворення українського суспільства.
Ця санація складає в українських умовах перший крок реальної модернізації,
без успіху якого всі інші приречені на поразку.
На останок зазначу, що санація суспільства передбачає комплексну,
системно вибудовану програму, розробка якої є прямим покликанням
169
українських інтелектуалів (і, до речі, потужною соціальною спонукою для
нарощення евристичного потенціалу українських гуманітарних та соціальних
наук). Звісно, було б самовпевнено пропонувати зараз подібну програму,
вироблення якої має стати предметом зусиль всієї наукової спільноти. Особисто
могла б зазначити лише деякі міркування з цього приводу (зокрема, щодо
ключової ролі режиму «влади закону» в подоланні колапсоїдних режимів
соціальності), однак і це виходить за межі даної статті. Моїм завданням було
лише теоретичне обґрунтування цієї вирішальної складової процесу
модернізації сучасної України.

170
 Антоніна Анатоліївна Ільїна,
доктор філософських наук, доцент
(Київський національний університет технологій та дизайну)

ЛЮДИНА В СИСТЕМІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЦІННОСТЕЙ:

ПЕРСПЕКТИВИ НОВОЇ АНТРОПОЛОГІЇ

Важливим показником сучасного філософського знання є зміна ціннісних

орієнтацій і свідомості людини, які формуються в певних стандартах одно-
мірного сприйняття оточуючої дійсності. Дане твердження обумовлене
колосальними можливостями, що відкриваються комп’ютерно-телекомуні-
каційними технологіями в справі освоєння людиною знань та інформації про
самі різні аспекти суспільного і природного життя. Одночасно в результаті
інформаційно-телекомунікаційної експансії суспільство стає менш «прозорим»,
менш прогнозованим. Адже суспільна динаміка змушує вступати в супе-
речність нових тенденцій з ще більш новітніми контртенденціями.
Суперечності, конкуренція, боротьба, протистояння – закономірний стан
буття природи і людства. На початку третього тисячиліття людство досягло
небачених висот прогресу в розвитку науки и техніки, безпрецедентних в
історії життєвих стандартів та рівнів добробуту широких верств населення.
Проте одночасно людина втрачає свої традиційні корені, стає іншим горизонт її
світобачення, змінюється діапазон інтересів. Відриваючись від минулого і
відчуваючи байдужість до майбутнього (цінне тільки те, що «тут» і «тепер»),
вона повністю зосереджується на теперішньому. Модернізація, урбанізація,
промислова, соціальні, політична, технологічна, сексуальна, інформаційна та
інші революції мають своїм наслідком підрив, руйнування в цілому стійкого
світу традиційних зв’язків, релігійних та політичних устоїв, загальновизнаних
духовних цінностей, змішання і стирання кордонів між соціальними групами. У
все більш зростаючому масштабі виявляється тенденція до розмивання спе-
цифіки, неоднорідності, поліфонії, самобутності культур, багатства їх проявів,
до ствердження єдиних стереотипів, шаблонів, стандартів, однопорядковості.
В такі історичні періоди особистість перетворюється в частину маси,
філософія множини стає «єдиною філософією історії» [4, с. 154] (Г. Лебон).
Позбувшись національних джерел і соціально-культурних зв’язків, анонімні
міріади одиноких, роз’єднаних індивідів, позбавлених авторитетів і морально-
духовних цінностей, дезорієнтованих нескінченними і стрімкими змінами,
ставали тим живильним ґрунтом, завдяки якому народ перетворюється в
натовп, в масу, а особистість – в пересічного громадянина.

171
 Все це ускладнює і так проблемне буття людства, оскільки новітні
тенденції суспільно-історичного розвитку приводять до стирання традиційних
відмінностей між дозволеним і недозволеним, нормальним і ненормальним,
сакральним і світським, допустимим і неможливим. У людини маси втрачається
внутрішній зв’язок з глибинними основами буття, безмежно розширюється
вакуум бездуховності. Її характерною особливістю стає тенденція до
своєрідного соціального нарцисизму, впевненості в своїй непогрішимості. Вона
буквально перестає бачити в реальному втіленні оточуючий світ, стає схильною
до самообману, небажанні знати всю правду про себе і своє оточення, про
сутнісні характеристики і можливості власного буття. Ухиляючись («втіка-
ючи») від правди, люди починають віддавати перевагу різного роду ілюзіям,
зовнішній поверховості, тим самим виправдовуючи безтурботність свого життя,
шукаючи легкі шляхи і способи самореалізації та щастя [1, с. 4].
Таким чином, людина опинилася перед спокусою відмови від морально-
ірраціональних переживань; совість, справедливість, збереження гідності,
пошук смислу, екзистенційні відчування тощо поступилися на користь спро-
щеного буття, яке підлягає кількісному вирахуванню. «Будь простіше», «немає
проблем», «живи для насолоди» та багато інших такого роду лозунгів напов-
нюють людину «маси» прагненням до інших смислів. Що цілком закономірно,
оскільки спрощена або, як її називають «проста», «пересічна» людина не має
потреби у вольових, емоційних, характерологічних актах життя. Хоча людині
по своїй природі властиве те, що У. Джеймс назвав «волею до віри», яка
наповнює сокровенні глибини і підносить її над самою собою, рухає нею.
Людині неможливо жити без віри, без вищих смислів, керуючись, подібно до
тварини, одними лише інстинктами і матеріальними потребами [2, с. 34–36].
В силу цього завдання, яке стоїть перед людиною в епоху глобалізації —
знаходити перспективи різним аспектам свого існування, що дозволить
зберігати смислове наповнення буття. Необхідно враховувати, що в результаті
втрата смислу стає загрозою і для існування культури, відповідно, самій
ідентичності людей. Можна з великою впевненістю стверджувати, що у джерел
майже всіх людських інституцій, феноменів, чи то держава, релігія, культура,
мистецтво, політика і т.п. в тій чи іншій формі або іпостасі знаходиться міф,
віра, символ, які і роблять буття людини осмисленим.
Важлива проблема, перед якою опинилась сучасна людина — руйнування
основ, на яких стояли звичні для багатьох поколінь опори життєвлаштування.
Вони не витримали наступу спочатку урбанізації та індустріалізації, а потім
космополітизації, глобалізації й універсалізації найважливіших сфер сус-
пільного життя, наступу «космополісу» і «мультимедійного простору», масових
міграцій і масштабних переміщень людей. Сьогодні цей аспект набуває
172
особливої значимості, поскільки світові реальності кидають виклик націо-
нальній, соціокультурній, державно-політичній самобутності як окремо взятого
народу, так і окремого індивіда.
В зв’язку з ускладненням, модернізацією, комп’ютеризацією, інформацією,
обезособленям суспільства і, відповідно, втратою джерел, потреба людей в
новій стабільності не зменшується, а в багатьох випадках посилюється. Проте в
силу втрати смислових цінностей на перший план висуваються потреба,
прагнення приєднатися до різного роду фіктивним, штучним, хибним ціннос-
тям, які формуються партіями, сектами, сумнівними суспільними організаціями
і утвореннями. Несподівані і малопрогнозовані зміни в світогляді духовний світ
людини вносить віртуальний світ, передумови якого створені в ХХ столітті, а
двадцять перше з все більшою швидкістю входить в епоху віртуального буття.
Воно також є породженням інформаційної епохи. В ньому надумані, штучно
утворювані конструкції набувають все більш зростаючої ваги і значимість
порівняно з реальною дійсністю. Віртуальність як одна з основоположних
складових сучасного світу проникає у всі сфери суспільного життя. Більше
того, віртуальний світ для «комп’ютерного покоління» стає більш приваб-
ливим, чим реальний світ. Нове штучне середовище «сканує», приймає тільки
інформаційний аспект людини, вводячи її як цілісну істоту в стан кризи по
відношенню до попереднього вічування. Людина у віртуальному середовищі
зовсім інша, відмінна від тих образів і уявлень, якими наповнена освіта,
система виховання, мораль, література, рекомендована для набуття гуманіс-
тичних світоглядних орієнтацій.
Віртуальне середовище – складне утворення, яке вимагає пояснення.
Віртуальне – це «інша можливість» стосовно realis – речовині, матерії,
існуючому. У віртуальному на перший план виступає нереальне, надсуб-
стратне, ідеальне: virtus – доблесть, енергія, уявне (потенція як вираз чоловічої
сили). В історії культури ці тонкі відмінності переплітались, змінювались,
втрачалися. Сучасна свідомість рухається в бік віртуальної інтерпретації
можливого при його одночасному склеюванні зі своєю протилежністю –
реальним. Утворюється «віртуальна реальність» – гібрид, який з моністичної
точки зору видається втіленням абсурду. Також і в сфері духа відбуваються
поєднання і мутації, розуміти які негативному людському розуму все
складніше, а технології розуміння бути не може [3, с. 7].
Технічно під віртуальною реальністю мають на увазі штучне зображу-
вально-звукове відтворення предметних форм матеріального світу у взаємодії з
нашою свідомістю, включаючи її діяльність по симуляції неіснуючого, уявного.
Віртуальна реальність існує до того часу, поки продукується і сприймається
яким-небудь суб’єктом, тобто «тут і тепер». В загальноприйнятному значенні
173
під віртуальною реальністю розуміється будь-яка інтерактивна діяльність в
Мережі. Виникнувши в кінці ХХ століття в інформаційній кіберкультурі, вона
стрімко розповсюджується серед користувачів: в промисловості, сфері дозвілля,
освіті, медицині і при інших маніпуляціях із зовнішнім в внутрішнім середо-
вищем людини. «Ідеал» у застосуванні віртуальної реальності – поява у людей
можливості відчувати, мислити, діяти і «жити» у «повністю штучній реаль-
ності, яка підтримується імітаційно-симуляційними технологіями» [3, с. 4].
Широке практичне розповсюдження віртуального простору породжує
відповідну ідеологію; люди, які занурюються у віртуальний простір, на все
дивляться крізь її призму. Теоретизуючи, але «без рефлексії, в масці філософії,
але не філософські, вони перетворюються в носіїв відверто егоїстичного, іноді
наївного, іноді агресивного презентизму і антиісторизму» [3, с. 6]. Все це
зумовило те, що змінилось середовище буття людини, змінилися цінності,
змінилися ідеали. На зміну секуляризації приходить нова залежність, утворю-
ються нові міфи, нові герої, нові боги. В підсумку ми маємо іншу свідомість,
інше буття, інші запити і потреби, спрощені до примітивізму. Якщо примі-
тивізм первісної людини був природним, органічним, то примітивізм теперіш-
нього існування – штучний, деструктивний.
Звичайно, ми говоримо про примітивізм людини «масової», яка, відмо-
вившись від пошуку смислу життя, стала на шлях споживання і тільки
споживання, перетворившись у «голого» прагматика. Це ні в якому разі не
применшує ролі інтелектуального, творчого, знаннєвого начала в розмаїтті
суспільної діяльності. Що в свою чергу передбачає постійний пошук виходу з
тих викликів і загроз, які виникли перед сучасною людиною. Адже поступ
людства по шляху прогресу не зупинити, і постійні відкриття, інновації з
необхідністю вносять зміни в економіку, культуру, світогляд, що й приводить
до тих трансформацій, які ми спостерігаємо сьогодні. Навіть якщо ці зміни,
інновації і трансформацїі руйнівні. Але прогрес в багатьох своїх аспектах з його
спрямованістю вперед і вгору проблематизує наше життя, веде начебто назад, а
в дійсності – веде до нових звершень, досягнень, відкрить. Окрім всього
іншого, вся справа в тому, що по самій своїй природі людина не може, їй
просто не дано зупинитись на досягнутому. Кожний новий результат в науці,
техніці, економіці, освіті, політиці часто слугує для неї лише трампліном для
наступного руху вгору, в глибину і вшир. Людина по своїй сутності приречена
на постійний пошук все нового, кращого, зручнішого, більш оптимального,
комфортного, вигідного тощо. Вона може зупинитись, якщо досягне межі. Саме
тоді людина здатна осягнути істинну сутність начала і самого життя. Звичайно
ця межа, як правило, ніколи не досягається. Тому-то ми завжди будемо стояти
перед викликами і загрозами, які є результатами прогресу, хоча на перший
174
погляд він і не відповідає морально-етичним, естетичним, культурними нормам
і оцінкам. У відповідності з цим суперечності та деструктивні процеси можна
розглядати як прояви певної системи цінностей, як найважливіші складові
самого існування людини та її розвитку, як символи нашої епохи, без яких вона
втратила б своє значення сучасності. «Сьогодні двозначність, розщепленість, –
зазначає О. Неклесса, – пронизує практично всю соціальну феноменологію –
політичну, економічну, правову, – підкреслюючи тим самим її транзитний
характер. Можна без особливих зусиль вказати на сумісну присутність в
соціальному житті досить несхожих реальностей. Наприклад, громадянське
суспільство і суспільство масове, демократія представницька і керована,
лібералізм, який розуміється як свобода і повнота прав особистості і
неолібералізм, тобто універсальність цінностей ринку, котра акцентує функціо-
нальний аспект індивіда (фактичний суб’єкт неолібералізму не особистість, а
підприємство), національний суверенітет і транспарентна система міжнародних
зв’язків, яка складається» [5, с. 148].
В силу чого було б некоректно оцінювати явища, зокрема масову культуру,
як і різні її прояви або складові в якості переважно негативної величини. Це —
складний соціокультурний феномен, характерний для суспільства з високим
рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних систем, високим ступенем
урбанізації, індустріалізації, технологізації, нестримною комп’ютеризацією
тощо. В зв’язку з цим оціночні судження повинні бути в значній мірі доповнені
об’єктивним науковим аналізом. Він показує, що масова культура відповідає
установкам і потребам людей сучасного універсалізованого, космополіти-
зованого суспільства в проведенні вільного часу, розвагах, емоційній розрядці,
«знятті» всілякого виду стресів тощо. Вона виконує певну компенсаторську
функцію, покликану відтворювати втрачену цілісність людської свідомості, яка
стала «кліповою», фрагментарною. Друге, не менш важливе призначення
масової культури визначається існуючою сьогодні світовою системою
управління, відмінною від традиційних, яку можна назвати геоекономічною.
Вона містить регулюючі владні функції, котрі далеко виходять за рамки самих
складних виробничих і ринкових зв’язків і відноситься до політочного життя
суспільства. Вона є владою не публічною, але добре володіє «схемами
поліфункціонального організаційного і господарського управління, постійно
нарощуючи вишуканість і могутність звичних фінансово-правових кодів» [5,
с. 147]. Ця система здійснила вражаючу еволюцію від панування над
матеріальними об’єктами до управління соціальними об’єктами (суб’єктами),
зливаючись, таким чином, з більш звичним контуром влади, причому
надзвичайного рівня компетенції. В цьому аспекті вона вимагає використання

175
для підтримки і розвитку свого панування такого дієвого феномену, як
культура.
Проте масова культура не може так швидко привести до деградації і
духовного колажу. Як правило їй завжди протистоять певні захисні бар’єри —
національні традиції, релігія, вироблені духовні цінності, які так просто не
зникають, і, звичайно освіта. Вона в найбільшій мірі виконує роль не лише
відтворення і примноження знання, але, в першу чергу через вищу освіту, готує
просвічених людей. Просвічена, широко освічена людина – мета, мабуть, більш
важлива порівняно із здобуттям певної спеціальності. Освіта наповнює людину
духовністю, вона змушує її «задумуватися над смислом і цінностями свого
існування, саме вона окреслює для неї основні контури світу справжньої, а не
масової культури, в яку вписані справжні цінності, саме вона говорить їй про
те, що добро і краса не менш важливі для життя, чим істина і пріоритети
сучасного життя» [6, с. 22]. Саме освіта формує особистість – мислячого і
відповідального творця власного життя і громадянина країни. В свою чергу
лише мисляча, думаюча людина може бути здатною до змін, до інновацій, до
сприйняття сучасного світу. Які ж особливості інноваційної освіти, котра і
може підготувати інноваційну людину?

Список використаної літератури

1. Гаджиев К. С. Масса. Миф. Государство / К. С. Гаджиев // Вопросы философии. –
2006. – № 6. – С. 3–14.
2. Джеймс У. Воля к вере / У. Джеймс. – М.: Республика, 1997. – 437 с.
3. Кутырев В. А. Философия иного, или Небытийный смысл трансмодернизма
/ В. А. Кутырев // Вопросы философии. – 2005. – № 12. – С. 3–15.
4. Лебон Г. Психология народов и масс / Г. Лебон. – СПб.: Макет, 1995. – С. 154.
5. Неклесса А. Трансмутация истории / А. Неклесса // Новый мир. – 2002. – № 9. –
С. 143–159.
6. Никифоров А. Л. Философия в системе высшего образования / А. Л. Никифоров
// Вопросы философии. – 2007. – № 7. – С. 20–29.

176
 Айта Валдурівна Сакун,
доктор філософських наук, доцент,
завідувач кафедри філософії, політології та українознавства
Київського національного університету технологій та дизайну

ФІЛОСОФСЬКЕ ЗНАННЯ В ПЕРСПЕКТИВАХ РОЗВИТКУ

СУЧАСНОГО МИСЛЕННЯ

В структурі науки сьогодення філософія в її традиційному розумінні, по

суті, втрачає своє фундаментальне положення. В силу чого актуальним стає
питання: чи повинна вона бути реформована, чи настав час відкинути подібний
підхід до пізнання, як застарілу парадигму, і замінити її певним спектром
дисциплін та підходів як різноманітних іпостасей пізнання? Зрозуміти, у якому
напрямку буде розвиватися філософія пізнання, як основа мисленнєвої
діяльності, можна лише усвідомивши попередній досвід й тенденції, які
намітилися в результаті його узагальнення. Філософія пізнання, як і вся
філософія в цілому, стоїть перед проблемою відношення до класичної традиції
та раціональності як способу мислення. Чи повинна вона бути остаточно
переборена й відкинута, на чому наполягали представники неокласичного і
постнекласичного способу мислення, або перейде в наступні епохи, будучи
багато в чому переосмисленою, переоціненою й істотно доповненою?
Необхідність подальшої розробки проблем сучасного мислення вимагає
перегляду традиційної теорії мислення і пізнання, їх природи, статусу,
понятійного апарата й можливостей модифікації. Здійснення цих процесів
відбувається в нинішньому філософському й науковому контекстах із
застосуванням нових ідей, образів і понять, із пропозицією інших інтерпретацій
і тлумачень пізнавальної діяльності й знання. Продуктивним для розуміння
природи мислення у філософії, що має вікові традиції, є застосування сучасних
уявлень про буття ідеальних сутностей і віртуальної реальності. У певному
значенні це не прийнятно для традиційної епістемологічної проблематики, але в
той же час тісно пов’язано з антропологічним й інтерсуб’єктивним баченням
мислення і пізнання, з давніми дискусіями про буття й реальність ідей. Як саме
мислення, так і вчення про нього наповнені незвичними феноменами –
«віртуальними об’єктами», які продукуються не тільки електронними
системами, що найчастіше стають предметом уваги, а й також взаємодією
людини з іншими людьми в комунікації, у різних формах текстових та інших
діалогів [1, с. 22]. Уявляється, що певного роду цілісні, відносно самостійні
структури філософського знання про мислення, існування й функціонування
яких зафіксовано й перевірено часом, можуть розглядатися як свого роду

177
віртуальні об’єкти, реальність яких має особливу природу. Це ідеальні
конструкти, створені філософуючим розумом, прийняті науковим спів-
товариством. Набувши самостійного легітимного статусу нормативних й
інструментальних сутностей, вони пропонують напрямки й форми пізнавальної
активності в різних формах мисленнєвої діяльності.
Саме таким об’єктом постає класична загальна теорія пізнання, або
гносеологія, що сформувалася в історії філософії як певний абстрактно-
понятійний, і в цьому значенні віртуальний конструкт, що пропонує бачити й
інтерпретувати діяльність людей у суб’єктно-об’єктному аспекті, спираючись
на метафори розуму, виходячи з ідей відображення й репрезентації. Впродовж
століть у європейській культурі мислення явно або неявно панує суб’єктно-
об’єктна гносеологія, що робить визначальний вплив не тільки на різні
філософські, наукові, взагалі еоретичні конструкції, але й на різноманітні
методики в сфері навчання й освіти. Саме опозиція суб’єкта й об’єкта, яка в її
різноманітних іпостасях персоніфікувала раціональність, була базовою для
систематичної філософії, основою її «науковості». Усе, що виходило за межі
цієї опозиції або мало відношення до сфери до-суб’єктно-об’єктних відмін-
ностей, розглядалося як ірраціональне, що випадає із предметного поля теорії
пізнання, взагалі з раціональної філософії та раціонального мислення.
Неповнота, нереальність, невідповідність цієї теорії як віртуального
конструкта дійсним подіям і процесам у мисленнєвій діяльності людини,
неприкладність її принципів і категорій безпосередньо до конкретного пізнання
й до його історії, існують давно. Це породило безліч різних спроб пояснити
природу мислення, удосконалити її, або просто відкинути й запропонувати нові
способи розуміння й бачення пізнання, тобто розробити інші за природою
вчення про мислення. У першому випадку до уявлень, понять і принципів, що
прийшли із природничих наук, прагнули додати методологічні принципи й
категорії «наук про дух» (культуру), як це намагалися зробити представники
екзистенціально-герменевтичної традиції в цілому. У другому випадку, як
правило, розроблялася нова онтологія пізнання й знання, на основі чого
пропонувалися нові принципи й категорії розуміючої й пояснюючої мислення
структури. Найбільш радикальними для нашого століття були Л. Вітгенштейн,
М. Гайдеггер, Дж. Дьюї, які просто відкинули традиційну теорію пізнання і
мислення, не вважаючи за розумне піддавати її критиці, оскільки вона являє
собою «змішання соціальних практик і постульовані психологічні процеси», де
«домінували візуальні метафори греків»; а поняття істини як «точної
репрезентації» реальності «є автоматичним і пустим компліментом, що
відпускають тим вірам, які допомагають нам робити те, що ми хочемо» [2, с. 6].

178
 Зазначимо, що традиційна гносеологія не виникла як загальна й не була
вченням про пізнання в цілому, на відміну від вчення про спеціалізоване
наукове пізнання. Дослідження з історії науки й філософії показують, що в
попередні епохи почали формуватися вчення про принципи, методи, способи
наукового пізнання, які потім були поширені на пізнання в цілому. Так, Платон
розповсюдив піфагорійський теоретизм на оцінку людської мисленнєвої
діяльності загалом й тим самим перетворив його в загальногносеологічну
концепцію раціоналізму. На початку XVІІ століття Ф. Бекон розробляв
гносеологію «емпіричної» науки, а Дж. Локк пізніше порахував за можливе
поширити принципи беконівського емпіризму на людське пізнання в цілому.
Тим самим побудована перша загальногносеологічна концепція мислення
сенсуалістичного типу. При цьому за межами загальної теорії пізнання
залишилася величезна область позараціонального, позанаукового знання, тобто
всього того, що повинно бути предметом уваги гносеології, але випадало з її
поля зору, оскільки «не відповідало критеріям об’єктивності природничо-
наукового знання, на яких базувалася теорія пізнання і наукового мислення»
[1, с. 24]. Цей контекст вимагає уточнення вживання терміна «теорія пізнання»
(гносеологія). Все частіше його заміняють терміном «епістемологія», як теорії
наукового пізнання і мислення. За минулі століття саме сполучення слів у
терміні «теорія пізнання» набуло силу забобону, і, як правило, ніхто вже не
замислюється над тим, чи правомірно говорити в цьому випадку про теорію, і
якщо так, то в якому смислі. В епістемології теорія – це розвинена форма
організації наукового знання, яка в ідеальному випадку передбачає дедук-
тивний метод побудови й виведення знання – логічних наслідків, одержуваних
з необхідністю із системи аксіом або достовірних посилок. Строга дедуктивна
структура теорії відповідає вимогам несуперечності й повноти при виконанні
головних функцій – пояснення й передбачення. Однак такого роду «теорії» – у
точному й повному смислі цього терміна – мають місце в природничих,
математичних науках, тоді як гуманітарне знання оперує поняттям «теорія» у
широкому значенні, як певною концепцією, сукупністю поглядів мислителя,
певною системою висловлювань, не пов’язаних твердою дедуктивною послі-
довністю, строгим обґрунтуванням і доказовістю. Очевидно, виникнуть великі
труднощі, якщо ми в кожному випадку будемо мати на увазі теорію в точному
значенні, яку характеризують цілісність, логічна зв’язність і несуперечність,
виводимість змісту з вихідного базису – понять і тверджень – за логіко-
методологічними правилами й принципам. Скоріше, мова йде «про теорії в
широкому значенні, як про комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на
пояснення, на інтерпретацію знання, пізнавальної та мисленнєвої діяльності»
[1, с. 25], – вважає Л. Мікешина.
179
 В своїй праці «Наука й осмислення» М. Гайдеггер, щоб дійти до
справжнього, глибинного смислу слова «теорія», здійснює етимологічно-
герменевтичні розвідки, прагнучи пожвавити «замовклі смисли» або, при-
наймні, нагадати про них. З’ясовується, що «теорія» у ранньому, успадко-
ваному від греків, але нітрохи не застарілому смислі є «увага до істини»,
«вглядування в образи», споглядання. Але сучасна теорія постає вже як розгляд
дійсності, і хоча в теоретичності робиться ставка на чистоту осмислення
дійсності, «проте сучасна наука як теорія в значенні розгляду є рішуча обробка
дійсності», і ця обробка полягає, насамперед, у тому, що «дійсне фіксується у
своїй присутності за способом предметного протистояння. Наука відповідає
предметній протипоставленності всього наявного тому, що вона зі свого боку
як теорія власне й доводить дійсне до предметного протистояння. ...Дійсність
заздалегідь бачиться як предметна множина, готова для дослідного осмис-
лення» [3, с. 244–245], – зазначає М. Гайдеггер.
Вказані ідеї мислителя є значимими не тільки для розуміння природи
наукової теорії, але й для «відновлення» вихідного смислу теорії пізнання.
Вчення про пізнання було наділено статусом теорії в точній відповідності з
пануючими ідеалами класичного природознавства і мислення. Вона як наукова
теорія повинна проявляти «увагу до істини» і, що особливо істотно, у своєму
розгляді пізнання дійсності повинна здійснювати ту саму мисленнєву обробку,
у результаті якої все пізнання й світ, який стоїть за ним, виявляються в позиції
«предметного протистояння» [3, с. 245]. Останнє постає умовою актуалізації
мислення. Це привело до важливих наслідків, головний з яких – виникнення
опозиції «суб’єкт-об’єкт» і, відповідно, інтерпретація всієї пізнавальної ситуації
з погляду суб’єктно-об’єктного протистояння. При цьому й сам суб’єкт з його
відчуттями, сприйняттями й всіма іншими властивостями й відносинами також
був явлений мислителю в предметній опозиційності, що розглядалася як умова
ствердження істинності, вірогідності й науковості.

Список використаної літератури

1. Микешина Л. А. Философия познания. Проблемы эпистемологии гуманитарного
знания / Л. А. Микешина. – М.: «Канон+» РООН «Реабилитация», 2009. – 560 с.
2. Рорти Р. Философия и зеркало природы / Р.Рорти. – Новосибирск, 1997. – 230 с.
3. Хайдеггер М. Время и бытие. Статьи и выступления / М. Хайдеггер. – М.:
Республика, 1993. – 447 с.

180
 Людмила Олексіївна Шашкова,
доктор філософських наук, професор,
завідувач кафедри теоретичної і практичної філософії
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ФІЛОСОФІЯ ПЕРСПЕКТИВИ: СОЦІАЛЬНО-КОМУНІКАТИВНИЙ

І АКСІОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

У сучасному глобалізованому світі, як нелінійному і багатовимірному,

кожна країна повинна навчитися мобільно й адекватно реагувати на зміни,
трансформації та виклики, що їх супроводжують. Оскільки провідні країни
світу тримають курс на інформаційне або технологічне суспільство, то виникає
потреба в усвідомленні кожним міжнародним актором власних пріоритетів і
цінностей. Без такого усвідомлення будь-яке суспільство, а особливо те, що
знаходиться у перехідному стані, не зможе встояти перед моделями, які
пропонуються провідними країнами світу. Політичні та соціально-культурні
проекти подальшої розбудови системи міжнародних відносин мають широкий
спектр (наприклад, Г. Кисинджер, Г. Мейнс висловлюються за повернення до
системи балансу сил, Дж. Розенау розглядає міжнародну політику як два
паралельні світи, модерністська концепція С. Брауна визначає сучасну світову
систему як «глобальну поліархію» тощо).
Світ, що глобалізується, є світом нестабільності, життя за світовими стан-
дартами не проходить без конфліктів, тому що трансформує стійкі соціальні й
культурні відношення. Глобалізація викликала невідомі до сьогодні процеси
економічного, інформаційного та комунікаційного зближення [3]. Це новий
соціально-культурний фактор, значний за потужністю впливу на людство,
результатом дії якого стає міжрегіональна і навіть трансконтинентальна
взаємозалежність, яка проявляється у таких формах як глобальна комунікація,
глобальна масова культура тощо. Утворюється такий глобальний простір, який
розглядається як основа і середовище формування глобального інформаційного
суспільства. Деякі вчені навіть говорять про подальше формування глобальної
свідомості.
У сучасній науково-дослідницькій літературі наявна значна кількість
концепцій та підходів до розуміння сутності та особливостей глобалізаційного
процесу. Глобалізація характеризується як процеси становлення та універ-
салізації єдиних для всього людства зв’язків та відносин, які є багатоманітними
і проявляються у різних сферах суспільного життя. Без урахування таких
процесів неможлива побудова соціальних проектів. Зрозуміло, що головною
рушійною силою глобалізаційного процесу є економічні й ринкові відносини,
181
які спричиняють багато інших суспільних явищ, пов’язаних з соціальним і
культурним розвитком. Проте сучасні соціальні філософи звертають увагу, що
сучасна ситуація є результатом глобалізації також засобів масової інформації,
транспорту, туризму, комунікацій, культури, ризиків у сфері охорони здоров’я
та навколишнього середовища тощо. Дослідники прагнуть виявити виклики
глобалізації з метою проектування і передбачення ситуації.
Водночас у філософських, політологічних, культурологічних дослідженнях
акцентується увага на не виробленості у період після протистояння двох систем
діючих етико-моральних концептуальних моделей співжиття. У такому зв’язку
культурно-цивілізаційний конфлікт умовно Східного і Західного підходів
розвивається не на ґрунті політичного, соціального або культурно-релігійного
протистояння, а на підставі несумісності світоглядних, етико-моральних
концепцій. Зокрема, глобалізаційні процеси наштовхнулись на нездоланну
перешкоду східного культурного ізоляціонізму та етнорелігійного консерва-
тизму, що на практиці потребує відповідних новацій у системі нормативних
засад міжнародної комунікації. Актуальним і перспективним є розуміння
глобалізації як пов’язаної не лише з інформаційними можливостями, техноло-
гічною чи фінансово-економічною потужністю, але й як «якісної зміни власне
способу суспільного існування», або ж «духовного синтезу у масштабах
людства», «глибинних духовних перетвореннях у світі» тощо. Такі уявлення
сприяють виявленню всесвітньо-історичної перспективи людського буття.
Звернення до глобальних проблем засвідчує існування об’єктивних
інтересів світової спільноти як єдиного цілого, а також об’єктивна потреба у
координації цілей і завдань людства в цілому, а в перспективі – в узгодженості
дій. Це положення усвідомлюється все більше як невід’ємна умова збереження
життя людини. Завдання, пов’язані зі стратегією й тактикою регулювання
життя світової спільноти, потребують аналізу і розробки нових форм дій і
ціннісних настанов на основі діалогу. Поняття діалогу є міждисциплінарним
поняттям і широко використовується для позначення багатьох явищ сучасного
життя: діалогу культур, міжцивілізаційного, міжетнічного, міжконфесійного,
політичного, діалогу в освіті тощо.
Особливу значимість дослідження проблематики діалогу набули у зв’язку
з підвищеною увагою до проблем людського спілкуваннята соціальної
взаємодії. М. Бубер і К. Ясперс трактували діалог як засіб комунікації, в процесі
якої мають місце відносини партнерства, рівності, відкритості, взаємоповаги:
діалог розглядається як засіб спілкування, в ході якого стимулюється моральне
та духовне ставлення обох сторін комунікації.Тема діалогу є однією з головних
як для сучасної філософії, так і для багатьох гуманітарних дисциплін.
Основною категорією концепції діалогу культур М. Біблера є культура як
182
специфічний суб’єкт, який здатний до повного розгортання усіх своїх
смислових інтенцій. Саме повнота або ж граничність представлення основних
смислів змушує М. Біблера говорити саме про культуру, а не про окремих
авторів. У культурі кожне поняття продумується, досягається всезагальність
мислення. Будь-яке питання, поставлене в межах культури, має отримати в них
вичерпну відповідь. Проте така граничність відповідей можлива лише тому, що
будь-яка культура відштовхується від іншої всезагальності, від інших
граничних відповідей на питання, поставлені інакше. У деякій прикінцевій
точці культура стикається та вступає в суперечність з іншою культурою, яка
розгортає свої смисли інакше. Така суперечка відбувається у позачасовому
просторі, в якому будь-яка історично завершена культура може знайти власні
відповіді на мисленнєві ходи нових культур, розгорнути власні контраргументи
з приводу наданих їй заперечень.
Власне діалог може мати конструктивний або деструктивний характер,
бути виявом партнерства або ворожості, мати яскраво виражений пізнавальний
інтерес з певною метою. В усіх випадках наявна загальність діалогу, діало-
гічних відносин як основи людської взаємодії. Головним результатом діалогу є
розуміння, яке виникло в ході спільної розмови, схоплення або прояснення
істини завдяки тривалому обговоренню. Істина діалогу не формулюється у
готовому вигляді та не має мовного завершення. Вона народжується із сукуп-
ності всього висловленого в ході обговорення і не міститься в жодному з
доконечних висловлювань. Саме тому діалог є найадекватнішим методом
пізнання істини [1].
Як методологічний підхід до вирішення багатьох актуальних і в тому числі
глобальних міжнародних проблем приймається концепція комунікативної
раціональності, яка визнається не лише теоретичною конструкцією, метою якої
є створення знання на основі раціональності, узгодженості й розуміння. Головні
положення цієї концепції широко відомі. Поняття комунікативної раціональ-
ності є теоретичною конструкцією, яка має на меті виробництво теоретичного і
практичного знання на основі раціональності, узгодженості (консенсусу) та
розуміння. В межах концепції комунікація розуміється по-новому: не просто як
засіб поширення інформації, а як спосіб здійснення зв’язку та взаємодії людей у
соціальній сфері через продуктивний, конструктивний діалог. Комунікативний
діалог не обмежується лише обов’язковими правилами логічності, аргументо-
ваності, достовірності та незацікавленості, а й вимагає від учасників високого
рівня критичної рефлексії, здатності до раціонального прогнозування і націле-
ності на досягнення спільного розуміння певного питання, єдиної думки –
раціонального консенсусу. Що не означає відмови від своєї точки зору, проте
зобов’язує враховувати інші позиції, шукати способи конструктивної взаємодії
183
різних позицій. Раціональний консенсус націлений не просто на розуміння, а на
комунікативно досягнуте розуміння в результаті подолання розбіжностей. При
цьому акцентується активна роль суб’єкта як діючої особи, актора. Показником
продуктивності комунікації є узгоджені цілераціональні практичні дії.
Комунікативна раціональність націлена на створення нових підходів до
соціальної реальності, пошук методів раціонального прогнозування, нових
норм, цінностей та культурних смислів, які вони несуть, і які можуть стати
орієнтирами для розвитку суспільства і конкретної людини. Так, комунікативна
раціональність розуміється як творчий процес, в якому створюються соціокуль-
турні моделі і проекти, які перевіряються у практичному дискурсі, а в соціаль-
ному вимірі відкривати можливості не лише модернізації, а й гуманізації
суспільства. Значення комунікативної раціональності в методології соціального
пізнання полягає в тому, що вона розглядається як спосіб діяльності не лише в
сфері пізнання, а й у сфері цінностей, як засіб соціалізації та гармонізації
людських відносин. Прикінцевою метою комунікативної раціональності є
здійснення скоординованих конкретних соціальних дій. Комунікативна раціо-
нальність як нова діалогова концепція раціональності співвідноситься з етич-
ними та гуманістичними принципами людської діяльності. У її завдання вхо-
дить не лише правомірність дій та норм, але й їх правильності у моральному
вимірі. Моральна відповідальність і толерантність, визнання та повага Іншого,
дотримання етики дискурсу – необхідні умови раціональної комунікації та
раціонального консенсусу.
У комунікативній парадигмі практичної філософії демократичний політич-
ний процес філософи інтерпретують в поняттєвих межах дискурсивної етики, а
також розглядають комунікативне співтовариство, використовуючи інструмен-
тарій прагматизму для аналізу передумов і умов комунікації та дискурсу
(К.-О. Апель, Ю. Габермас) [2; 3]. Провідна ідея відкритості виявляється в
тому, що за допомогою публічного обговорення здійснюється публічний
контроль і легітимація системи політичної влади, а також улагоджуються
конфліктні ситуації у суспільстві на основі консенсусу.
Проблема спільного прийняття рішень ґрунтовно проаналізована у працях
Ю. Габермаса. На його думку, будь-яка пропозиція має бути піддана обгово-
ренню, всі учасники якого у рівній мірі беруть до уваги й точки зору інших
учасників. Тобто обговорення має бути безпристрасним і йому мають сприяти
правові процедури як на глобальному, так і на внутрішньому рівні. Така
процедура прийняття рішень є результативною і демократичною. Комуніка-
тивна дія обов’язково неоднозначна, вона потребує взаєморозуміння хоча б у
двох її учасників, вона діалогічна, дає змогу людині мислити, ставити
запитання, стверджувати свій погляд. Дискурс визнає за особою здатність
184
обґрунтувати спонуки своїх дій та вчинків, виправдати їх шляхом пояснення чи
інтерпретації. У процесі дискурсу з’ясовується відповідь на питання про те, що
саме стоїть на заваді взаємодії. Оскільки дискурс має мету відновити
взаєморозуміння для здійснення взаємодії, то згоди досягають тільки у сфері
інтерсуб’єктивності.
Водночас успішність дискурсу вимагає від його учасників оволодіння
«комунікативною компетентністю». Вона є передумовою того, що комунікація
не буде спотвореною. Комунікативні дії на основі згоди не дозволяють
маніпулювати особистістю.В межах комунікативної парадигми етичні й правові
норми мають формуватись у неспотвореному умовами панування дискурсі,
тобто у вільному обговоренні норм і цінностей, що спираються на раціональну
аргументацію. Моральної цінності набувають власне демократія та громадян-
ське суспільство яктакі, що уможливлюють не лише вільне спілкування та
загальнолюдський консенсус, а й розв’язання регіональних проблем і кон-
фліктів. Ідея дискурсивної етики має просту та чітку практичну установку, що
покликана служити адекватною відповіддю на глобальні виклики сучасного
світу: бути універсальною етикою колективної відповідальності за майбутнє
людства.
У соціальному пізнанні все більшого визнання набувають методи
соціального конструювання реальності [4]. Актуальним є пошуки поясню-
вальної сили адекватної соціальної теорії, зв’язок з якою може переконати у її
значенні для інтерпретації сучасної соціальної реальності. Сучасний науково-
технологічний розвиток переживає глибоку кризу. Суспільство продовжує
керуватися прагненням до прискореного саморозвитку на шляху досягнення
добробуту засобами науки і техніки. Водночас стає вочевидь зрозумілою
утопічність таких прагнень перед загрозливою ймовірністю неможливості
досягнення в майбутньому навіть стабільної врівноваженості та збереження
досягнутого. Тобто фундаментальна суперечність сучасної епохи, і на цьому
все більше наголошують соціальні філософи, пов’язана, з одного боку, з
прагненням досягнення стійкого розвитку, а з іншого боку, з підвищенням
ризику життя. Дослідження такої проблематики в соціальній філософії
здійснюється в межах концепції «суспільства ризику» [5; 6]. Все більше
ситуації, в яких суспільство має приймати рішення, характеризуються ступенем
невизначеності, який зростає. З цієї причини суспільство має знайти наукове
підґрунтя рішень, обґрунтувати за допомогою науки вибір конкретного шляху
розвитку. Наразі наука є засобом і важливою складовою сучасної політики, а
для досягнення сталого розвитку – навіть вирішальною. В такому розумінні
наука є трансдисциплінарною, яка виходить за межі дисциплінарної науки у
соціально-гуманітарну сферу. Сучасна наука аналізує наслідки власної
185
діяльності, при цьому водночас і продукує ризики, і їх розпізнає, оцінює
ступінь та масштаб загроз для суспільства. Актуальною постає проблема
акцептації (Н. Луман) – прийняття чи неприйняття суспільством чи окремими
суспільними групами тих чи інших науково-технічних, політичних, еконо-
мічних та інших рішень, які приймаються конкретними політиками,
соціальними інститутами тощо. У комунікативній теорії раціональні пояснення
та дії мають доповнюватися раціональною рефлексією. Зв’язок політичних,
економічних, соціальних рішень з очікуваннями діяльності веде до орієнтації
цих рішень на відношення акцептації в соціальному середовищі, яке вони
заторкують. Мова йде про прийняття суспільством політики, в межах якої
створюються умови для фінансово-економічного, науково-технологічного
розвитку, який суспільство може соціально витримати. Отже, будь-які рішення,
що приймаються, та відповідні їм дії повинні мати потенційну прийнятність для
суспільства. Тому актуальним є громадські обговорення, діалог з метою
переконання у правильності обраного сценарію розвитку з показником
можливих позитивних та негативних наслідків і ступенів ризику.
В межах комунікативної філософії реалізується проект дискурсивної етики
як політичної етики відповідальності сучасного світу [7; 8]. Власне етичний
аспект в осмисленні глобалізаційних процесів з’являється з темою обмежень у
діях і претензіях учасників цих процесів. Усвідомлення меж, прийняття
обмежень є необхідним моментом в царині моралі взагалі. В моральному плані
виправданою є потреба узгодження партикулярних інтересів учасників еконо-
мічних, політичних культурних процесів із загальними інтересами світової
спільноти. Здатність співвідносити часткові і загальні інтереси є моральною
характеристикою члена будь-якої спільноти. Невизнання загальних регулятивів,
потреб, що диктуються досягненням спільного блага, є зрештою небажанням
учасників спільноти до самообмеження, виявом егоїзму на рівні спільноти або
нації. Вимога спільної відповідальності за наслідки діяльності в глобальному
масштабі викликає досягнення взаєморозуміння в оцінюванні нормативних
стандартів та ціннісних уподобань, чи інтерсуб’єктивного узгодження тих
вихідних принципів, на які спирається етика відповідальності. Створення
універсалістської етики відповідальності, норми й цінності якої набули б
характеру орієнтирів сучасного суспільного розвитку, здійснюючи також і
інтегративні процеси у суспільстві, вважають виходом із кризи. Етика
відповідальності має виконувати функцію критичної, або легітимуючої
інстанції і здійснювати контроль за розвитком сучасного суспільства. На
противагу традиційним формам конвенціональної моралі вона має враховувати
і поєднувати знання як наукових дисциплін, так і позанаукової рефлексії та
культурних практик.
186
 В сучасному світі утвердження та самореалізація людини як особистості
відбувається в контексті цивілізаційних процесів, тому й розвиток культури в
світовому значенні спрямований на віднайдення та реалізацію загально-
людських смислів, цінностей, орієнтацій. Розвиток гуманітарних вимірів
відносин пов’язаний з зусиллями, спрямованими проти насилля й жорстокості
відносно людини, звільнення людини від страждань та попрання її гідності. В
сучасному світі людина може стати жертвою воєнних конфліктів, експлуатації,
насилля, тероризму, а також стихійні лиха, епідемії, хвороби перетворюють
середовище існування людей на загрозливе для життя. Багатостороння гума-
нітарна дипломатія зазнала суттєвого розвитку після Другої світової війни,
трагічні наслідки якої спонукали міжнародну спільноту до розробки нової
методології дослідження питань та прийняття рішень. Людина була визнана
носієм природних прав, які часто ігнорують держави, а гуманітарні катастрофи
ведуть до страждань людини як особистості. Спочатку в межах гуманітарної
дипломатії була розроблена концепція прав людини, а згодом її прибічники
перейшли до активного врегулювання стану справ з правами людини у різних
країнах світу, виходячи за традиційні межі виключної правосуб’єктності
держав.
Гуманітарна дипломатія спрямована не лише на захист особистості як
такої, або як члена деякої групи, яка піддається фізичній чи моральній
небезпеці, але й як невід’ємної частини суспільства. Таким чином гуманітарний
фактор набув значення соціального. Як позитивний наслідок, велика увага
почала приділятися вирішенню соціально-культурних проблем. Хоча треба
відмітити і деякі специфічні прояви сучасної гуманітарної демократії,
наприклад, часто вона перетворюється на так зване «гуманітарне втручання».
Мається на увазі активна участь не політико-дипломатичних, а військових
структур. Наразі міжнародній спільноті зрозуміло, що конфлікту можна
запобігти лише за умови, що гуманітарна інтервенція буде супроводжуватися
довгостроковими програмами, спрямованими на викорінення причин кон-
флікту, тобто на боротьбу з дискримінацією, несправедливою соціальною та
економічною політикою, корупцією, насиллям та порушенням прав людини.
В аналізі процесів комунікації та спілкування відіграють важливе значення
поняття конфлікту і консенсусу. Конфлікт у соціальній теорії – це зіткнення
інтересів, мотивів, тенденцій, суб’єктів суспільного життя Консенсус є
поняттям практичної філософії, яке на відміну від конфлікту передбачає
досягнення балансу інтересів у суспільстві на ґрунті всезагального порозуміння
щодо основних цінностей та етичних норм. Консенсус є фундаментальним
поняттям комунікативної філософії. Особливу увагу сучасних соціальних
досліджень викликають проблеми, пов’язані з упередженням та розв’язанням
187
конфліктів «нового покоління». До них відносять конфлікти локального і
регіонального характеру на територіях країн, що зазнали суттєвих терито-
ріальних та політичних змін, а також конфлікти етнічного та релігійного
характеру. Згадаймо у цьому зв’язку тезу С. Гантінгтона про зростаючу роль
релігії у ХХІ сторіччі, що пояснюється передовсім деяким ідейним вакуумом, у
якому домінує прагматизм сучасних політиків, які не гребують політикою
подвійних стандартів. Довгий час нехтували у міжнародних відносинах релігій-
ним фактором, проте виходячи з сьогоднішніх реалій політикам зрозуміло, що
подальший розвиток буде залежати від того, чи зростуть релігійні конфлікти та
навіть війни, чи релігійні ідеали будуть передумовами мирного розв’язання
спорів у дусі терпимості та справедливості. Наразі очевидним є значення
релігійного фактору у міжнародних відносинах. Католицькі, протестантські,
православні, буддистські, мусульманські організації беруть активну участь в
упередженні збройних конфліктів, або ж запобіганні важких наслідків для
населення. Таким чином проблема релігійної свідомості є ключовим фактором
дипломатичних зусиль у продовженні політики прав людини.
Розвиток новітніх телекомунікаційних засобів відкриває все нові можли-
вості, види й форми спілкування, основною умовою ефективності яких є
взаєморозуміння, діалог культур, терпимість та повага до культури партнерів
по комунікації. Все це викликає особливий інтерес до питань міжкультурної
комунікації, при всьому розмаїтті і несхожості національних культур, завжди
можна знайти в них спільну основу, яка дає змогу вести спільний діалог. Для
успішної реалізації концепції міжкультурної комунікації необхідно подолати
ряд протиріч, які не є новими, але набувають визначального статусу: проти-
річчя між глобальним і локальним, між універсальним та індивідуальним, між
довгостроковими та короткостроковими завданнями, між принципами змагаль-
ності та солідарності тощо. Прогнозуючи шляхи їх подолання, актуалізується
завдання перегляду множини соціально-культурних вимірів ціннісних орієн-
тацій для забезпечення можливостей розуміння позиції іншого у міжкультур-
ному діалозі. Шлях до стійкої, прогресивної еволюції, розв’язання конфесійних
та етнічних конфліктів та суперечностей пролягає через організацію глобаль-
ного діалогу, в основі якого – затвердження принципів справедливості та прав
людини, толерантність і культура.
Список використаної літератури
1. Энциклопедия эпистемологии и философии науки. – М.: Издательство Канон+,
2009. – 1248 с. – (С. 189).
2. Апель К.-О. Дискурсивна етика як політичн етика відповідальності у ситуації
сучасного світу / К.-О. Апель // Єрмоленко А. Комунікативна практична філософія. – К.:
Лібра, 1999. – С. 395–412.

188
 3. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ / Ю. Га-
бермас // Єрмоленко А. Комунікативна практична філософія. – К.: Лібра, 1999. – С. 287–324.
4. Луман Н. Глобализация мирового общества: как следует системно понимать
современное общество / Н. Луман // Социология на пороге ХХІ века: Новые направления
исследований. – М.: Канон-Пресс, 1999. – С. 312-319; Луман Н. Общество как социальная
система. – М.: Логос, 2004; Луман Н. Социальные системы. – М.: Наука, 2007.
5. Бергер П. Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном
мире / В. В. Сапов (пер. с анг.); М. М. Лебедева (ред. пер.); П. Бергер, С. Хантингтон (ред.). –
М.: Аспект Пресс, 2004. – 379 с.
6. Див.: Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну. – М.: Прогресс-
Традиция, 2000; Бек У. Власть и ее оппоненты в эпоху глобализма. – М.: Прогресс-Традиция,
2007; Бехманн Г. Современное общество. Общество риска, информационное общество,
общество знаний. – М.: Логос, 2010.
7. Апель К.-О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації
сучасного світу / К.-О. Апель // Єрмоленко А. Комунікативна практична філософія. – К.:
Лібра, 1999. – С. 395-412.
8. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ / Ю. Га-
бермас // Єрмоленко А. Комунікативна практична філософія. – К.: Лібра, 1999. – С. 287–324.

189
 Г. М. Пилипенко,
доктор економічних наук, професор
(ДВНЗ «Національний гірничий університет»)
Е. В. Прушківська,
доктор економічних наук, професор
(ДВНЗ «Запорізький технічний університет»)
Н. І. Литвиненко,
кандидат економічних наук, доцент
( ДВНЗ «Національний гірничий університет»)

СОЦІОКУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО

РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Соціально-економічні перетворення, що змінили пострадянський світ

наприкінці ХХ ст., стали своєрідним каталізатором руйнації усталених уявлень
про закономірності розвитку країн та наукового пошуку шляхів подолання
кризових явищ, які виникали у ході трансформаційних процесів. Значним
здобутком останніх десятиріч еволюції вітчизняної науки стало те, що вчені
відійшли від трактування розвитку як процесу, у ході якого всі країни мають
повторити шлях високо розвинутих держав і відтворити у своєму економічному
й політичному просторі ліберальні інститути Заходу. Поступово прийшло
розуміння, що кожна країна має свої специфічні особливості, які пов’язані з її
історичними умовами розвитку, соціокультурними та ментальними чинниками,
що буде постійно її відхиляти від зальноцивілізаційної траєкторії посту-
пального руху.
Базуючись на результатах піонерних досліджень Г. Хофстеда, який
здійснив перші спроби виміру впливовості культури на економічну діяльність, а
також наукових здобутках Р. Хоуза, Р. Інглхарта та Ш. Шварца [1–4],
українські науковці почали залучати до моделей розвитку соціокультурні
чинники. Так, наприклад, Л. В. Пан та Н. В. Романченко здійснили спробу
встановити взаємозв’язок між суспільними цінностями та рівнем економічної
свободи. Дослідники провели розрахунки коефіцієнтів кореляції між «Індексом
економічної свободи» і показниками суспільних цінностей, отриманих на
основі досліджень Г. Хофстеда. У результаті було встановлено сильний зворот-
ній зв’язок між рівнем економічної свободи і показником дистанції влади (із
зростанням рівня дистанції влади рівень економічної свободи зменшувався).
Характер виявленого зв’язку, як стверджують вчені, вказує на зростання
обмежень існуючого бізнес-середовища та посилення втручання держави в
економіку.
190
 У подальших дослідженнях Л. В. Пан та Н. В. Романченко виявили прямий
сильний зв'язок між рівнем економічної свободи і показником індивідуалізм.
Загалом вчені дійшли висновку, що суспільні цінності впливають на рівень
соціально-економічного розвитку країн, а також на економічну свободу. Разом з
цим було показано, що зважаючи на об’єктивні специфічні риси розвитку
кожної із країн, загальної культурної моделі, яка б могла забезпечити
автоматичний успіх для всіх, не існує [5].
Ці та інші роботи (див. напр. [6, 7]) є надзвичайно важливими для пізнання
закономірностей розвитку окремих країн. Визнаючи вплив на економічний
розвиток соціокультурних факторів, дослідники, однак, акцентують свою увагу
переважно на зовнішніх формах її впливу – намагаються дослідити стереотипи
поведінки, норми та цінності з подальшим пошуком їхнього зв’язку з макро-
економічними показниками, рівнями економічної свободи та демократії.
Визнаючи вагоме значення таких досліджень слід водночас зауважити, що
вони зорієнтовані виключно на діагностику суспільного рівня свідомості і в
силу цього не дозволяють отримати важливу інформацію про те, як соціо-
культурні чинники впливають на реальну поведінку людини і завдяки яким
механізмам сприяють або не сприяють розвитку певної країни. Тому для більш
глибокого розуміння впливовості культури на розвиток ми повинні разом із
суспільним рівнем досліджувати індивідуальну свідомість людей. У ході цього
процесу необхідно зосереджуватися на вивченні конкретних регулювальних
механізмів поведінки людини – ціннісних орієнтаціях і соціально-психоло-
гічних спрямуваннях, які, власне, й перетворюють економічну діяльність
суб’єктів на конкретні поведінкові механізми, що сприяють або уповільнюють
розвиток.
Ціннісні орієнтації – це форма включення суспільних цінностей в меха-
нізм діяльності й поведінки особистості, певний ступінь переходу цінностей
суспільства в діяльність суб’єкта. Саме ціннісні орієнтації дають людині
підстави для вибору із наявних альтернатив цілей і засобів їх досягнення,
визначаючи тим самим припустимі межі діяльності. Ціннісні орієнтації
займають місце на перетині світоглядних структур свідомості людини й її
мотиваційно-потребової сфери. Остання охоплює такі стани особистості, які
детермінують її до певної діяльності.
Весь мотиваційний комплекс, як правило, не усвідомлюється людиною,
однак він проявляється у формі складного емоційного відображення суб’єк-
тивної цінності певних об’єктів або явищ і закріплюється в особливих регулю-
вальних утвореннях – соціально-психологічних спрямуваннях. Зазвичай, їх
визначають як несвідомий психологічний стан, внутрішню якість особистості,
яка базується на її попередньому досвіді, налаштованості на певний вид
191
активності за умов, що склалися. Спрямування реалізується як стан мобілізо-
ваності, готовності до реалізації певної ціннісної орієнтації. Соціально-психо-
логічне спрямування мобілізує свідомість, орієнтує її на пошук відповідних
цілей і способів їх досягнення стереотипним чином. Відповідно, знаючи
ціннісні орієнтації й соціально-психологічні спрямування членів суспільства,
можна прогнозувати їх діяльність, виявляти стереотипи та реакцію на зміну
середовища, в якому дана діяльність відбувається.
Для виявлення й оцінки соціально-психологічних спрямувань пересічних
українців авторами статті у складі наукової групи ДВНЗ «Національний
гірничий університет», яка проводила у жовтні 2009 – серпні 2010 рр. дослід-
ження цінностей українців згідно плану бюджетної науково-дослідної роботи
«Економічний світогляд українського суспільства у період трансформаційних
змін» (номер державної реєстрації 0110U001828), було проведено дослідження
соціально-психологічних спрямувань населення України в мотиваційно-
потребовій сфері за методикою О. Потьомкіної [8].
Дана методика дозволяє виявити ступінь вираження соціально-психоло-
гічних спрямувань особистості за двома напрямами шкал. Перший напрям
дозволяє з’ясувати спрямування, націлені на ціннісні орієнтації «альтруїзм –
егоїзм», «процес – результат». Другий напрям виявляє спрямування «свобода –
влада», «праця – гроші».
Спрямування на альтруїзм відображає націленість індивіда діяти, перш за
все, на користь іншим і часто у збиток собі та справі. Альтруїзм вважається
найбільш цінною мотивацією, яка відрізняє зрілу людину, і робить її щасливою
незалежно від особистого добробуту. Суспільство, в якому переважає
альтруїзм, готове йти на жертви заради колективних, суспільних цілей і, тим
самим, сприяти суспільному розвитку. Спрямування на егоїзм відображає
концентрацію суб’єкта на власних інтересах. Це не означає, що його інтереси
зводяться виключно до матеріальної вигоди – просто при прийнятті рішень він
досить серйозно враховує те, як їх наслідки відобразяться на ньому особисто.
Спрямування на процес відображає відношення людини до праці.
Зазвичай люди, які більш зорієнтовані безпосередньо на сам процес праці,
менше замислюються над його результатами. Найбільш важливими стають
творчість, розкриття власних потенцій, самореалізація. Таке соціально-
психологічне спрямування дає високі результати там, де усунуті непривабливі
елементи трудового процесу – монотонність, жорстка заданість параметрів
технологічного процесу, одноманітність тощо. Якщо ж технології не
дозволяють відійти від таких елементів, орієнтація на процес може призводити
до вкрай негативних явищ – зниження відповідальності, невиконання роботи в
установлений термін, втрати зацікавленості. Процесуальна спрямованість
192
діяльності людей, зорієнтованих на процес, перешкоджає їхній результа-
тивності, оскільки вони часто не можуть перебороти негативне відношення до
рутинної роботи, з якою пов’язаний трудовий процес.
Спрямування на результат відображає прагнення людини досягти
результатів у своїй діяльності всупереч всьому – перешкодам, метушні,
невдачам. Таке спрямування може бути корисним для суспільства, якщо воно
має помірне вираження. Однак, при його домінуванні над іншими спряму-
ваннями відбувається концентрація на досягненні мети будь-якою ціною, навіть
людськими жертвами.
Спрямування на працю домінує у людей, які весь свій час використовують
для того, щоб щось зробити. Праця сама по собі приносить такій людині більше
радості й задоволення, ніж інші види діяльності. На відміну від спрямування на
процес, спрямування на працю психологічно схиляє людину до відчуття
важливості не просто зайнятості певною справою, а саме роботи, трудової
діяльності. При цьому те, настільки ця праця є результативною, має мало
значення. Однак важливим є те, настільки індивід отримує визнання керів-
ництвом або суспільством.
Спрямування на гроші відображає те, що провідною цінністю для людей з
такою орієнтацією є прагнення до зростання свого добробуту, який асоціюється
з певною кількістю грошей. Якщо суб’єкт не володіє достатньою величиною
грошового багатства, він прагне якомога швидше його отримати, а якщо він
наявний – то як його не втратити й примножити. Гроші для такої людини
отримують цінність самі по собі, а не тільки як засіб придбання благ. Тому при
виборі роду занять така людина скоріше всього буде звертати увагу на
заробітну плату, а не цікавість роботи. З одного боку, таке спрямування сприяє
нагромадженню, зростанню заощаджень, які слугують базою для інвестицій,
однак при цьому уповільнює розвиток інновацій.
Спрямування на свободу утверджує в якості домінуючої ціннісну
орієнтацію на свободу й незалежність як головну мету. Досить часто вона
поєднується із спрямуванням на працю, і менше – з орієнтацією на гроші.
Свобода відіграє ключову роль у економічному розвитку, оскільки утверджує
демократію, сприяє підприємницькій активності й розвитку конкуренції.
Спрямування на владу відображає домінування ціннісної орієнтації, яка
знаходить свій прояв у прагненні здійснювати контроль та впливати на інших
людей, суспільство.
Дослідження соціально-психологічних спрямувань здійснювалося на
вибірці 2058 респондентів. Опитуванням було охоплено всі області України
(згідно районування за В. Поповкіним), а кількість анкетованих визначалось
пропорційно кількості населення кожного з регіонів. Серед респондентів були
193
різні за освітою, віком, професійною спрямованістю і соціальним статусом
прошарки населення, в основному, жителі обласних і районних центрів
України. У складі вибірки – 44% чоловіків і 56% жінок, що приблизно
відповідає тій статево віковій структурі населення, яка склалася на сьогодні в
країні. Дослідження реалізовувалось шляхом персонального опитування
респондентів.
У ході дослідження соціально-психологічні спрямування виявлялись не
тільки для загальнонаціонального рівня, але й для окремих регіонів України.
Оскільки населення країни довготривалий час розвивалось у складі інших
держав і під впливом чужих культур, то ці фактори могли закласти певну
регіональну специфіку в індивідуальній свідомості українців.
Оцінка соціально-психологічних спрямувань пересічних українців
здійснювалась за 11-бальною шкалою, де 0 означає відсутність даного
соціально-психологічного спрямування, а 10 відображає його найвищий рівень.
Середнє значення даних показників формує уявлення про нормальний
емоційний рівень особистості, який відповідає 5 балам. Для з’ясування пере-
важаючого у суб’єкта певного соціально-психологічного спрямування було
окремо розраховано кількість осіб у процентному вираженні, для яких рівень
відповідного спрямування був вищим за середній рівень (≥5) або меншим
середнього значення (≤ 5).
Для оцінки загального рівня соціально-психологічних спрямувань у країні
було розраховано індекси за окремим спрямуванням, які дозволяють провести
порівняння з нормальним емоційним рівнем кожного спрямування та виявити
відхилення від нього. Значення цих індексів за всією вибіркою наведено на
діаграмі рис. 1.

Рис. 1. Індекси соціально-психологічних спрямувань по Україні

194
 У свою чергу, рис. 2 відображає графічний профіль соціально-
психологічних спрямувань українців.
Свобода
7
6
Егоїзм Влада Україна
5
4
Центрально-
3 Український
2 Західно-
1 Український
Альтруїзм 0 Праця Північно-східний

Донецько-
Придніпровський
Причорноморський

Результат Гроші

Процес

Рис. 2. Профіль соціально-психологічних спрямувань українців

Як свідчать вищенаведені рисунки, найбільш вираженим серед соціально-

психологічних спрямувань для українців є свобода (індекс 6,32). Здавалося б,
така ментальна особливість дає всі підстави стверджувати про високу
можливість трансформації економічної системи України у ліберальну західну
модель, базовану на домінуванні індивідуальної свободи і приватної власності.
Однак, порівняння цього індексу з показником, що відображає орієнтацію на
владу (індекс 3,5), не дає жодних підстав для таких сподівань.
Як відомо, для реалізації свободи необхідна активна участь держави, яка
надає необхідні ресурси для користування свободою: закони і механізми
примусу до їх виконання. Без цих елементів свобода в принципі є неможливою.
Українці ж виявились людьми, що мають доволі низьке спрямування на владу,
а, отже, не сприймають державу в якості легітимної сили примушувати до
виконання формальних правил. Така особливість стала результатом
специфічних умов розвитку українського народу, який довготривалий час
перебуваючи під владою інших держав, виробив стійке архітипічне прагнення
до свободи й непідкорення будь-якій владі. Все це сприяє анархічним проявам
свободи в суспільстві й уповільнює розвиток.
Не надто високими серед українців виявилися орієнтація на егоїзм та на
гроші. Як свідчать дані рис. 1, у переважаючої більшості населення

195
домінуючим є соціально-психологічне спрямування на альтруїзм (індекс 5,74)
на противагу егоїзму (індекс 3,79). Отже, Україна є суспільством, населення
якого готове йти на жертви заради колективних, суспільних цілей і, тим самим,
сприяти соціально-економічному розвитку.
Дослідження спрямування населення на працю-гроші виявило, що українці
у своїй переважній більшості мають домінуючу мотивацію до трудової
діяльності як самої по собі (індекс 5,07), без суттєво вираженої орієнтації на
грошову винагороду (індекс 3,35).
За даними рис. 1 можна зробити висновок про те, що українці майже
однаковою мірою зорієнтовані і на процес, і на результат. Про це свідчать
значення відповідних індексів – 5,96 для соціально-психологічного спряму-
вання на процес і 5,86 – для соціально-психологічного спрямування на
результат. Це є свідченням гармонійної мотивації економічних суб’єктів до
трудової діяльності, оскільки інтерес до роботи тісно пов’язаний з її резуль-
татами. Це є свідченням гармонійної мотивації економічних суб’єктів до тру-
дової діяльності, оскільки інтерес до роботи тісно пов’язаний з її результатами.
Таблиця 1
Індекси рівнів соціально-психологічних спрямування у мотиваційно-потребовій
сфері за методикою О. Ф. Потьомкіної в регіональному розрізі

Причорноморськи
Придніпровський
Північно-східний
Центрально-
Український

Український

Донецько-
Західно-
Україна

й
Індекс рівня соціально-
психологічного спрямування

Свобода 6,32 6,43 6,37 6,24 6,16 6,41

Влада 3,50 3,94 3,69 3,10 3,44 3,36
Праця 5,07 5,03 5,43 5,00 4,95 4,95
Гроші 3,35 3,46 3,36 3,21 3,36 3,38
Процес 5,96 5,93 5,78 6,23 5,85 6,03
Результат 5,86 6,04 5,89 5,67 5,92 5,79
Альтруїзм 5,74 5,61 5,95 5,88 5,63 5,63
Егоїзм 3,79 4,06 3,79 3,61 3,72 3,77

Представлення соціально-психологічних спрямувань у регіональному

розрізі (діаграма на рис. 2 та табл. 1) показало, що профілі соціально-
психологічних спрямувань населення України за регіонами практично не
відрізняються. Як слідує із табл. 1 наші громадяни незважаючи на належність

196
до різних регіонів країни є низькомотивованими в орієнтації на владу, гроші,
егоїзм і високо мотивованими на свободу, процес, результат, альтруїзм.
Отже, здійснене дослідження дозволяє зробити певні висновки відносно
того, наскільки внутрішні мотиваційні детермінанти діяльності економічних
суб’єктів будуть сприяти або протидіяти швидкій модернізації українського
суспільства. Переважання в структурі мотивації українців спрямування на
альтруїзм порівняно з егоїзмом, рівно як і з низькою орієнтацією на гроші,
свідчать про неможливість модернізації завдяки дії виключно ринкових
механізмів, що вимагає активізації державної участі в регулюванні даних
процесів. Однак, ефективність такого державного впливу суттєво знижується
через анархічні елементи свободи. У той час високі показники спрямування на
процес, результат і альтруїзм створюють сприятливі для розвитку за умови
створення відповідного ідеологічного оформлення реформ. Різноспрямованість
векторів мотивації суб’єктів національної економіки вимагає розробки та
застосування таких важелів впливу на економіку, які відповідають «духу»
народу, сприяють кумуляції його енергії на розбудову нової реальності.

Список використаної літератури

1. Hofstede G. Cultures and Organizations (Software of the Mind) / G. Hofstede. – L.
: Harper Collins Publishers, 1994. – 196 р.
2. House R. Cultural influences on Leadership and Organizations. Project GLOBE
/ R. House, P. Hanges // Advances in Global Leadership. – 1999. – Vol. 1. – P. 171–233.
3. Inglehart R. Culture Shift in Advanced Industrial Society / R. Inglehart. – L. : Princeton,
1990. – 268 р. Inglehart R. Modernization and post modernization: Cultural economic and political
change in 43 societies / R. Inglehart. – L. : Princeton; N. J., Princeton University Press. – 1997. –
168 р.
4. Schwarz S. Cultural Value Orientation. Nature and Implication оf Natural Differens
/ S. Schwarz. – V. : Pabl. House SU HSE, 2008. – 426 p.
5. Липов В. В. Инстуциональная комплементарность соціально-экономических
систем: монографія / В. В. Липов. – Х. : ХНУ им. Каразина, 2011. – 489 с.
6. Петрушенко Ю, Голець Т. Когнітивна концепція урос-культурного менеджменту
/ Ю. Петрушенко, Т. Голець // Вісник СумДУ. – 2008. – № 1. – С. 120–128. – (Серія
: Економіка).
7. Пан, Л.В. Вплив культури на рівень економічної свободи і міжнародну комерційну
діяльність / Л. В. Пан, Н. В Романченко // Наукові записки Національного університету
«Києво-Могилянська академія». Економічні науки. – 2008. – Т. 81. – С. 61–65.
8. Методика диагностики социально-психологических установок личности в мотива-
ционно-потребностной сфере О. Ф. Потемкиной // Практическая психодиагностика.
Методики и тесты : учебное пособие / ред. и сост. Райгородский Д. Я. – Самара, 2001. –
С. 641– 648.

197
 Анатолій Олександрович Маслов,
доктор економічних наук,
доцент кафедри економічної теорії, макро- і мікроекономіки
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ІНФОРМАЦІЙНА ТА РИНКОВА НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ

І ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ФІНАНСІВ

Нові історико-економічні умови господарювання в межах сучасної, третьої

науково-технічної революції і трансформації її під впливом інформаційної
революції кінця 1970–1980-х рр. в інформаційно-технологічну революцію
зумовили небачене зростання значення нематеріальних факторів виробництва,
зокрема, інформації та інформаційно-знаннєвих ресурсів. Трансформаційні
процеси під впливом інформаційно-технологічної революції охопили всі
сторони суспільства, перетворивши його із індустріального в постіндустріальне
сервісно-інформаційне (нове індустріальне, надіндустріальне, мережеве, пост-
економічне) з відповідною йому економікою. Поряд з цим, перебіг
інформаційно-технологічної революції і сучасний розвиток світової економіки
відбуваються за умов посилення таких процесів, як глобалізація, регіональна і
субрегіональна інтеграція, зростання ролі ТНК, криз у фінансовій сфері та
економіці, посилення фінансової та економічної нестабільності тощо.
Всі ці процеси призвели до того, що у ХХІ ст. людство увійшло з «новою
економікою», концепція якої набула широкої популярності насамперед в США,
але одночасно й інші найбільш розвинуті країни світу почали «приміряти» її до
своїх економік. За визначенням лауреата Нобелівської премії з економіки за 2001
рік Дж. Стігліца, 1990-ті рр. – «буремні дев’яності», стали для економіки США
«найбільш процвітаючим десятиліттям ХХ століття», про що свідчать 107 місяців
безперервного економічного зростання. Економічне піднесення 1990-х рр. тривало
майже дев’ять років – від економічної рецесії 1990–1991 рр., що завершилась у
березні 1991 р., до кінця 2000 р. Так, на піку економічного буму, в 1999 р.
зростання ВВП становило 6%, а в 2001 р. – 5,9% [6]. Зараз цей розвиток
оцінюється як унікальне явище економічної історії США і західного світу.
В економічній літературі сукупність галузей, що найбільш тісно пов’язані,
чи таких, що заново сформувались у зв’язку з цими змінами, називають по
різному: «нова економіка», «інформаційна економіка», «Інтернет-економіка»,
«мережева економіка», «економіка високих технологій» та ін. Всі ті проблеми і
перспективи, що пов’язані з виникненням нових інформаційно-комунікаційних
технологій (ІКТ), які виникли в ході сучасної інформаційно-технологічної
революції, безумовно свідчать про глобальні зміни макроекономічних пара-

198
метрів під їхнім впливом. Онтологічними змінами, які зумовили появу
інформаційної економіки є наступні.
По-перше, перетворення інформації в самостійний ресурс, який має спе-
цифічну цінність і принципово відмінний від традиційних галузей виробничий
процес, форму організації і управляння, а отже такий, що «має значення».
По-друге, саме інформація та інформаційний сектор є наймогутнішим
джерелом, що генерує сучасний соціально-економічний розвиток, динаміки і
зростання.
По-третє, відбуваються зміни в механізмі і напрямах економічного
прогресу, зокрема, створюється нова якість взаємодії техніки і технологій,
економічних відносин і форм, соціальних та інституційних зв’язків, внаслідок
якого спрацьовує синергетичний (кооперативний ефект) кластерів інновацій
згідно Й. Шумпетера, чи макрогенерацій.
По-четверте, змінюється структура і форма суспільного багатства,
значну частину якого становить інформаційне, соціокультурне багатство, яке
характеризується специфічною споживчою цінністю.
По-п’яте, сучасна інформаційна революція засобами комп’ютеризації та
Інтернет, чи інформаційно-комунікаційних технологій, здійснила переворот в
засобах телекомунікації, завершивши формування глобального суспільства з
усіма характерними для нього ознаками.
По-шосте, відбулися якісні зміни в розвитку такої потужної виробничої і
фінансової організаційно-господарської форми як ТНК, які перетворились в
основних виробників і споживачів інформації, а завдяки поширенню інфор-
маційних мереж і мережевих структур організації виробництва поняття центру і
периферії втратило своє початкове значення.
І останнє, на чому в даному випадку необхідно наголосити є те, що одним
із парадоксів нової інформаційної економіки є зростання відкритості
національних економік, суттєвої зміни змісту національної політики, її форм,
структури, реалізації тактичних та стратегічних цілей, з усіма позитивними і
негативними наслідками, що звідси випливають, в тому числі й зокрема, поява
інформаційної експлуатації та нерівності, посилення фінансової та економічної
залежності національної економіки.
Гносеологічно початком нової інформаційної економіки можна вважати
той момент, коли економісти почали цікавитися окремими теоретичними
проблемами інформації в економіці – у межах півстоліття. Стрижень нового
типу економіки утворюють новітні інформаційно-комунікаційні технології.
Унікальність цього явища полягає в тому, що до цього жоден тип виробництва і
жодна технологія не поширювались так швидко, міцно і практично одночасно у
все зростаючий кількості країн світу.
199
 Інформаційна економіка вимагає якісно нового наукового підходу, тому
що за нових умов наявні економічні теорії не в змозі розкрити багато її сторін.
Необхідно дослідити суперечності інформаційної економіки, її структуру,
динаміку та особливості формування в умовах української дійсності. Сучасний
стан економічної науки характеризується загальним визнанням наявних
значних проблем, і, насамперед, у її панівному неокласичному напрямі. Світова
економічна думка вже впродовж декількох десятиліть заявляє про назрілу
потребу в розробці нової економічної парадигми, створення нової методології
осягнення суті сучасних змін в економічних процесах. На роль такої нової
парадигми поряд з інституційно-еволюційним напрямом претендує також, і не
безпідставно, інформаційна парадигма, представники якої в аналізі еконо-
мічних процесів і явищ на перше місце поставили інформаційний фактор.
Однією із найважливіших проблем інформаційної економіки є інфор-
маційна асиметрія та вибір гірших товарів, дослідження яких містяться у
працях лауреатів Нобелівської премії 2001 р. М. Спенса [3], Дж. Акерлофа [1],
Дж. Стігліца [5] та ін. Дослідження проблеми асиметрії при укладанні угод та
ефекті несприятливого відбору здійснював С. Росс [7]. Важливої ролі інфор-
маційним аспектам надають в трансакційних інформаційних теоріях Р. Коуз – в
теорії фірми [2], та Дж. Стіглер – в теорії пошуку інформації [4].
Теоретичні моделі Дж. Акерлофа, М. Спенса та Дж.-Ю. Стігліца, що
почали формуватись на початку 1970-х рр., ґрунтувались на загальній теорії
економічної рівноваги, згідно якої усяке ринкове господарство наближається до
рівноваги у вигляді тенденції, та існує принцип взаємозалежності основних
елементів ринкової економіки, який забезпечує єдність системи і впливає на
реалізацію прагнення до рівноваги. Однак відбувається це без головної її
передумови – автоматичної «розчистки» ринків, тобто без автоматичного
приведення у відповідність попиту і пропозиції з допомогою швидкої зміни цін.
Причиною цього є відсутність повної або достатньо надійної інформації та
діючі інституційні обмеження.
Нереалістична передумова досконалої інформації сучасної неокласики
різко обмежила використання економічного аналізу і не давала можливості
зрозуміти деякі важливі економічні явища. Тобто, в економічній теорії у межах
моделей ринку з досконалою конкуренцією до уваги зовсім не брались такі
характеристики, як невизначеність та різна інформованість учасників ринку, у
тому числі, й зокрема, у фінансовій сфері. Вважалось, що покупці володіють
рівною з продавцями інформацією про наявні товари. Слід зазначити, що в
межах периферійного сегменту економічної теорії вже робились спроби
Ф. Найтом і Й. Шумпетером та іншими використати відсутність загального
рівного і вільного доступу до інформації для пояснення феноменів під-
200
приємництва та підприємницького прибутку. Однак ці спроби так і не були
інтегровані до неокласичної течії. До того ж концепція справжньої невизна-
ченості Ф. Найта не піддавалась кількісному аналізу та була аж ніяк не
операційною. Для того, щоб включити невизначеність та ризик до неокласичної
теорії, потрібно було описати поведінку господарюючих суб’єктів в умовах
невизначеності і ризику як економічно раціональну, тобто таку, що максимізує
цільову функцію. Це було зроблено в межах теорії очікуваної корисності,
теорії пошуку роботи і концепції асиметричної інформації.
З цих позицій представники теорії інформаційної економіки піддають
аргументованій критиці не лише традиційні (характерні для неокласичної
парадигми мейнстриму), а й новітні прояви ринкового фундаменталізму. Вони
властиві сучасним неоліберальним концепціям раціональних очікувань,
економіки пропозицій та ін. У своїй нобелівській лекції (2001 р.) Дж. Стігліц
стверджував: «положення, на якому ґрунтується більша частина традиційного
аналізу конкурентної рівноваги – ринок обов’язково «очищується», є просто
неправильним в умовах недосконалої інформації» [5, с. 547]. Насправді в цих
умовах, на думку вченого, може існувати надлишок пропозиції на ринку праці.
Специфічні теоретико-методологічні засади теорії інформаційної еконо-
міки, відмінні від парадигми сучасного мейнстриму, створюють широке поле
взаємодії теорії інформаційної економіки, інституціоналізму та фінансів. Воно
охоплює насамперед з’ясування питань впливу інформаційно-комунікаційних
технологій, інформаційної невизначено, асиметрії інформації та інституційного
забезпечення на фінансові ринки загалом і ринки похідних цінних паперів
(деривативів) зокрема.
В господарській практиці, у тому числі й на фінансових ринках, асиметрія
інформації поширена досить широко, оскільки продавці, а в деяких випадках і
покупці, намагаються приховати свої справжні знання про об’єкт угоди для
отримання певних переваг. Необхідно зазначити, що інформаційне забезпе-
чення являє собою досить важливу проблему. По-перше, значною мірою
становить складність сам доступ до інформації. Насамперед, отримання
практично будь-якої інформації пов’язано з витратами, у т. ч. трансакційними.
Так що прагнення до її отримання передбачає співвіднесення витрат,
пов’язаних з отриманням інформації, і додаткових вигід від її отримання.
Ще однією суттєвою проблемою, є надійність інформації, враховуючи її
мінливість і старіння. Поряд з цим, навіть інформація яка надходить, не може
бути повністю засвоєна, і певна її частина обов’язково буде відкинута. Існують
також і когнітивні обмеження у сприйнятті інформації, у її правильному
розумінні і оцінці, що пов’язано з особливостями людського мислення.
Зрозуміло, що за таких умов, покупці і продавці володіють неоднаковою
201
інформацією про товари, а зазначене вище дає достатньо підстав для висновку
про неповноту інформації як об’єктивно існуючу даність і одну з безпосередніх
причин ринкової невизначеності. Існування ринкової невизначеності має ряд
наслідків, зокрема: вона перешкоджає прийняттю оптимальних рішень;
створює додаткові трансакційні витрати; із-за ринкової невизначеності
економічні агенти при прийнятті рішень знаходяться у нерівних умовах. Також
ринкова невизначеність впливає на поведінку фірм, а саме: чим вища ринкова
невизначеність, тим більша схильність фірм до кооперативних стратегій
поведінки. Але, неповнота інформації, яка породжує ринкову невизначеність –
лише частина проблеми, що постає перед учасниками ринкових операцій. Інша
частина проблеми полягає в тому, що доступна інформація нерівномірно
розподілена серед учасників ринкової угоди. Різна ступінь обізнаності агентів
про ринок і називається асиметрією інформації. Інформаційна асиметрія є
внутрішньою ознакою ринку. Річ лише в ступені інформаційної асиметрії,
оскільки саме від цього буде залежати її вплив на функціонування ринку в
цілому. Вплив інформаційної асиметрії на ринок є дуже багатогранним, що
змінює поведінку споживачів і стратегію фірм, впливає на конкуренцію та
ефективність функціонування ринку.
Інформаційна асиметрія впливає не лише на мікрорівні – на рівні фірми,
але й на мезорівні, на рівні галузевих ринків, тобто, всіх ринків (фінансових, у
т. ч. страхування, кредитних). Схематично доступ до інформації на ринках в
різних теоріях можна подати наступним чином (рис.).
Зрозуміло, що теоретики намагались, наскільки це можливо, послабити
передумову досконалої інформації і просунутись до адекватнішого пізнання
економічної дійсності. До різних аспектів проблеми інформаційної асиметрії
вчені-економісти вдавалися досить давно. Одним із них був американський
економіст, лауреат Нобелівської премії 1996 р., (спільно з Дж.-А. Міррлісом)
Вільям-Спенсер Вікрі, який ще в 1940-х роках [9] звернувся до дослідження
проблеми оптимальної системи оподаткування доходів з точки зору мотивації і
з точки зору асиметричності інформації. Якщо з точки зору мотивації кожен
платник податків, визначаючи ступінь напруженості своєї праці, враховує
шкалу оподаткування, то з огляду асиметричності інформації фактична
продуктивність праці платників податків державі невідома.
Лише через чверть століття висновки В.-С. Вікрі узагальнив і використав
їх у галузі планування дохідності системи оподаткування видатний
шотландський економіст Джеймс-Александер Міррліс [«Інформація та стимули:
економіка батогів і пряників» (1966 р.) та «Оптимальне оподаткування та
інформація» (1997 р.)], продовживши дослідження ролі інформаційної
асиметрії при оподаткуванні в межах «економіки батога і пряника».
202
 Доступ до інформації на ринках з позицій
різних теоретичних систем

сучасна неокласика  теорія інформаційної економіки

досконала ринкова інформація інформаційна асиметрія інформаційна

(нереалістична) нерівність
( і )
+ І тип ІІ тип
досконалі передбачення

Дж. Хікс (1939 р.) пов’язана з прихованими пов’язана з прихованими

характеристиками; діями

203
(чи з постконтрактним
виникає в момент підписання опортунізмом);
досконала інформація контракту чи в процесі
з досконалими передбаченнями торговельної угоди виникає після підписання
угоди

несприятливий відбір
(або негативна селекція)  «моральний ризик»,
який несе
непоінформована сторона
«вимивання» високоякісних
товарів

Рис. Доступ до інформації на ринках у різних теоретичних системах [авторське складання].

203
 Найбільш адекватні відповіді на запитання у зв’язку з інформаційною
складовою економічного розвитку в контексті глобалізаційних процесів та криз
кінця ХХ – початку ХХІ ст. дають результати дослідження інформаційної
економіки лауреата Нобелівської премії 1996 р. Дж. Стігліца в межах нового
кейнсіанства. Головна тема наукових досліджень Стігліца – теорія інфор-
маційної економіки, або економічна теорія інформації (economics of infor-
mation), де центральним питанням робіт стало вивчення проблем збору, аналізу
і поширення інформації та прийняття рішень на основі її дефіциту.
У зв’язку з тим, що Дж. Стігліц тривалий час працював у дослідницькому
департаменті Світового банку, теорію ринків з асиметричною інформацією він
використовував в контексті державного регулювання. Спектр аналізу був дуже
широким: від проблем безробіття до розробки оптимальної податкової системи.
Особливу увагу Дж. Стігліц приділив фінансовим ринкам з асиметричною
інформацією. Спільно з Ендрю Вейссом він показав, що для мінімізації втрат
від неповернення кредитів банкам потрібно не підвищувати процентні ставки
як компенсацію за ризик, а нормувати обсяг позик. Дж. Стігліц детально
проаналізував проблему асиметричної інформації з точки зору менш
інформованих учасників ринку на прикладі страхових компаній. Він пояснив, у
який спосіб вони прагнуть покращити своє становище, здобуваючи додаткові
дані, розробивши механізм «зворотної ринкової адаптації», коли недостатньо
інформовані учасники ринку одержують інформацію від краще інформованих.
Дж. Стігліц разом із М. Ротшильдом [8] показали, як «працюють» інформаційні
потоки на тих ринках страхових послуг, де компанії не володіють інформацією
про рівень ризику стосовно окремих клієнтів. Страхова компанія (слабо
інформована сторона) повинна ефективніше стимулювати своїх клієнтів (добре
інформована сторона) з тим, щоб вони «виказали» інформацію щодо страхового
ризику. Дії, спрямовані на передачу інформації, змушують людей змінювати
свою поведінку (інформувати про стан свого здоров’я) і сприяють зміні
способів функціонування ринків.
Досліджуючи багато років проблему ринків з асиметричною інформацією,
Дж. Стігліц наочно показав, що висновки традиційних економічних моделей з
повною інформацією вводять дослідників в оману. Оцінка багатьох ринків за
допомогою концепції асиметричної інформації дала можливість виявити, що
насправді вони функціонують зовсім інакше, ніж уявляють собі економісти.
Звідси можна зробити висновок, що і державне регулювання ринкової
економіки повинно здійснюватися інакше, ніж про це говориться в
неокласичній теорії, насамперед, із врахуванням теоретичних здобутків і
методологічних засад теорії інформаційної економіки.

204
 Таким чином, необхідність всебічного врахування методологічних засад і
теоретичного арсеналу інформаційної економіки, зокрема, нового кейнсіанства,
які є альтернативні до сучасної неокласики у засобах розроблення та реалізації
економічної політики, є надзвичайно важливим в сучасних умовах економічної
і фінансової нестабільності для функціонування та розвитку державних
фінансів.

Список використаної літератури

1. Акерлоф Дж. Рынок «лимонов»: неопределенность качества и рыночный механизм
// Thesis. – 1994. – Вып. 5. – С. 91–104.
2. Коуз Р. Природа фірми / Природа фірми: Походження, еволюція і розвиток / За
ред. О. І. Вільямсона, С. Дж. Вінтера; пер. з англ. А.В. Куликова; Наук. ред. пер. В.П.
Кузьменко. – К. : А.С.К., 2002. – С. 30–48.
3. Спенс А. Майкл. Передача сигналов в ретроспективе и информационная структура
рынков. Нобелевская лекция 8 декабря 2001 г. / Мировая экономическая мысль. Сквозь
призму веков : в 5 т. – М. : Мысль, 2005. – Т. V: в 2 кн. – Кн. 2. – С. 484–534.
4. Стиглер Дж.Дж. Экономическая теория информации // Вехи экономической мысли.
Теория фирмы. – СПб. : Экономическая школа, 2000. – Т. 2 / под ред. В. М. Гальперина. –
С. 507–529.
5. Стиглиц Е. Джозеф. Информация и смена парадигмы в экономической науке.
Нобелевская лекция 8 декабря 2001 г. / Мировая экономическая мысль. Сквозь призму веков
: в 5 т. – М. : Мысль, 2005. – Т. V: в 2 кн. – Кн. 2. – С. 535–629.
6. Economic Report of the President. – Wash., 2005. – P. 208 (Table B-1).
7. Ross S.A. The Economic Theory of Agency: The Principals Problem. – American
Economic Review LXII, May 1973. – P. 134–139.
8. Rothschild М. and Stiglitz J. Е. Equilibrium in Competitive Insurance Markets // The
Quarterly Journal of Economics 90 (1976). – P. 629–650.
9. Vickrey W.S. Agenda for Progressive taxation. – N.Y. : Ronald press comp., 1949.

205
 Олена Серафимівна Зотова,
кандидат економічних наук,
академік-секретар Академії філософії господарства,
член-кореспондент Академії гуманітарних наук,
заступник директора Центру суспільних наук МДУ імені М. В. Ломоносова
( м. Москва, Російська Федерація)
Зоя Едуардівна Скринник,
доктор філософських наук, професор,
завідувач кафедри соціальної роботи та суспільних дисциплін
Львівського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»

ВЕЛИКЕ НЕВІДОМЕ:
ЗА РОМАНОМ ЮР. МИХАЙЛОВА «РЕКВІЄМ»

В кінці травня 2009 року, прогулюючись вузькими вуличками Львова,

відомий письменник, ім'я якого багато хто легко розпізнає за псевдонімом
«Юр. Михайлов», нечебто ненароком обмовився, що сьогодні вночі закінчив
дуже важливий для нього рукопис. Навмисна недбалість цього зауваження
підказала, що мова йде в подію настільки особисту, що краще утриматися від
передчасних розпитувань. Прочитати цю працю вдалося лише через рік, коли
рукопис став книгою, «Романом про роман або романом з романом». Хоча
текст від першої до останньої сторінки насичений особистістю М. Булгакова і
його романом «Майстер і Маргарита», виявилося, що це зовсім не герменев-
тичне дослідження Булгаковського бачення вічних проблем буття, а власна
грандіозна картина світобудови, розгорнута автором на шестистах сторінках
метафізичної прози. І в центрі цієї картини – доля Росії, вписана в трагічний
потік світової історії. За кілька коротких років, що минули від тієї пори, наше
прагнення заново зрозуміти так добре, здавалося б, відому нам країну, змушує
заново прочитати твір одного з провідних ідеологів російського державництва.
Силове поле роману створює протистояння двох полюсів, двох персонажів,
які, відповідно з метафізикою роману, визначають своєю незримою присут-
ністю граничні підстави тієї картини світу, яку творить Юр. Михайлов. З
одного боку, це «Письменник» – Михайло Булгаков, людина-роман, не москвич
за походженням і зовсім не росіянин, а немовби сторонній спостерігач, який
народився і виріс в Києві і вже в Москві перетворився на письменника-роман. З
іншого – «Вождь» – Йосип Сталін, недавній революціонер і актуальний контр-
революціонер, месник і інквізитор, кат, але разом з тим зухвалий творець,
непохитний будівник, який на місці Росії створював, ламаючи, помиляючись і
206
втрачаючи, зневажаючи і жертвуючи, якийсь новий світ. Сталін не міг бути
упізнаваним героєм роману, але він виявний у Ієшуа, Пілаті, Афранії, Воланді,
навіть у Майстрі (375).
Канву роману створює це дивне протистояння Письменника і Вождя, в
якому вони, перебуваючи в нескінченному духовному протиборстві, виявля-
ються все ж необхідні один одному. Юр. Михайлов бачить понадлюдську
правоту Вождя в єдиному: Сталін став вождем – інквізитором, проектантом і
рятівником в час розпалу світової апокаліптичного кризи, що охопила весь
тодішній світ (352). За цих умов не було однієї прийнятної для всіх формули,
тому не залишалося нічого іншого, як запустити єдино можливий в крайній
есхатологічної ситуації творчий проект, придушивши всякий опір. Ним і став
сталінський проект (353), що й змушує Письменника, можливо і всупереч своїй
волі, визнати «грізне і сакральне» право Вождя на насильство і швидкий суд.
Звичайно, «Роман про роман» Юр. Михайлова – далеко не перша спроба
дослідницького прочитання «роману-загадки», який побачив світ через чверть
століття після створення, був з величезним піднесенням прийнятий, став
надзвичайно актуальним в 1960-ті, в розпал боротьби з режимом, що його
побудував диктатор, але зрозуміли його, на думку Юр. Михайлова, досить
поверхово і взагалі спотворено (222). «Нравился диссидентам роман, точнее,
извлекаемая из него диссидентская навь», оскільки побачили в ньому воскреслу
в образі СРСР римську Юдею, гнітючу реальність, її безсовісних захисників, а
також дисидентів, іноземця-консультанта – захисника (223). І ніхто не
замислився, чому це в одному з ключових епізодів роману голова злетіла у
Берліоза, інтелігента й ерудита, ніхто не звернув уваги, що Ієшуа зовсім не був
революціонером, ніхто не зрозумів тоді, що справді роман не був присвячений
дисидентам, революціонерам і борцям за людяність: автор створював його з
іншого приводу (224).
Якщо спробувати гранично стисло передати справжню проблему, якій, на
думку Юр. Михайлова, присвячений роман Булгакова, яка перебуває в центрі
«Роману про роман» – це Сталін і сталінський проект, його зміст та історична
доля. Роман Булгакова неймовірно суперечливий і не піддається однозначній
інтерпретації саме тому, що вкрай суперечливими були сама особистість Ста-
ліна, його історична місія і траєкторія його тепер вже над-історичного буття.
Сталін взяв на себе тяжкий гріх перебудови й переробки людей заради
свого проекту. І виправдання цього неймовірно тяжкого гріха Юр. Михайлов
бачить у тому, що це проект для Росії відроджувальний. Саме через такий
потаємний сенс цього проекту громадяни стали не просто виконавцями, а його
синами і дочками, а Сталін, начебто, став прямим представником Бога на землі
(355). Сталінізм, стверджує Юр. Михайлов, був фатальною неминучістю, тому
207
що, «без сдачи России сбесившейся загранице», не було іншого вибору, крім
сталінізму (357).
За Юр. Михайловим, значущість Булгаковського роману саме в тому, що
письменник в неймовірно далекій для нього перспективі майбутнього зумів
розгледіти катастрофічне закінчення сталінської епопеї. Але не докоряв, а
пошкодував Сталіна, тому роман «Майстер і Маргарита» – суд над Сталіним,
суд – розуміння і виправдання (377). Романіст спрогнозував сталінському
варіантові російського буття півстоліття: чверть століття розгону і процвітання,
чверть – застою. І передбачив спосіб загибелі: з’ява в системі темної і нахабної
антисистеми, здатної здійснити руйнівний переворот. Символом цього
руйнування в романі став образ Москви, яка занурюється в імлу (269).
Безперспективність сталінського диво-царства приймає і Юр. Михайлов:
чимало можливостей було в нього, але не було в ньому Благодаті Божої (496).
Довгий час після того Сталін залишався не більше ніж історією. Однак все
різко змінилося, коли створений Сталіним лад завалився, і настала
антисталінська епоха. Ось тоді Сталін і з’явився в наше сьогодення: спочатку
контурно, а потім все більш змістовно, насичено, повноцінно – це «мета-
фізичний феномен, демон-навігатор, деміург, Демон-бог!» (342). І якщо
Майстер отримав посмертний спочинок, то Сталін знаходив після смерті щось
зовсім інше – «какое-то беспокойное прямо на презиравшемся им миру
непрестанное призраковое присутствие» (245). Не було тут ніякого іншого
рішення, вважає Юр. Михайлов, крім звернення до товариша Сталіна. Його тінь
в наш час – знак апокаліптичний (499).
Ось тут і починає проявлятися істинний сенс пророцтва, яке побачив Юр.
Михайлов в романі М. Булгакова, «романі – розгадці».
Ні Сталіну, ні сталіністам вже не було місця в поточній історії, а тому він
таємничо пішов геть. Завершився історичний експеримент: сталінську «соц-
постройку» переробити по-крупному так і не вдалося, а ось підточити її
помаленьку – це і виконала реальна історія (243). Виконала – і повторилася,
точнісінько втіливши сценарій, який Юр. Михайлов прочитує в романі
М. Булгакова: «неожиданное явление в Москве какой-то темной и не
брезгующей никакими средствами силы, представленной группой необычных,
будто бы с Луны свалившихся персон, причем силы возмущающей, баламу-
чащей, крикливой, выливающей на встревоженных москвичей потоки неверо-
ятной и поразительной правды, доводящей обывателя до нигилистического
исступления, жажды немедленной расправы с наличествующим бытием и его
радикальнейшей переделки» (268). Автор «Реквієму» не залишає сумнівів щодо
конкретно-фактологічної сутності здійсненого пророцтва: «Меченый! И
лукавство и все такое. Да, мудер был киевлянин…» (241).
208
 Сталінський проект лише на півстоліття відстрочив неминучий прихід
«іуд, пігмеїв і піраній» (497). У реаліях 1980-90-х років, у діяльності команди
перебудовників автор «Реквієму» простежує майже дослівне повторення Булга-
ківського сценарію: добре організована кимось смута, вуличні заворушення,
брехня – «все тот же дьявол, сатана, шайтан – обернулось житейской жутью»
(270–271). На думку автора «Реквієму», сталінське диво-царство було при-
речене не тільки за себе самого, а й унаслідок самої волелюбної людської
природи.
Саме людська природа зумовила велетенський зигзаг історії, який у романі
становить історичний фон для осмислення долі Росії: він прокреслений в
хронологічних рамках, які охоплюють період від епохи Відродження до наших
днів. В епоху Відродження, на думку Юр. Михайлова, на зміну християнської
цивілізації прийшла зовсім не відроджена давньогрецька, а цілком нова –
антихристиянська. І тому не даремно «болтают про какую-то теорию заго-
вора… ведь и теория есть, и заговор есть, и управление всем и вся тоже» (340).
Всі ми, люди Модерну і Постмодерну, за логікою «Реквієму», хто з власної
волі, а хто і мимоволі, виявилися залучені в згубний потік антихристиянської
історії. Розкладання обезбоженного світу йде повним ходом, і ситуація в світі
вже дуже нагадує ту, що була в пізньоантичному світі до моменту явлення
Христа (535). Автор «Реквієму» прагне розпізнати ознаки прийдешнього Апо-
каліпсису. Так, 11 вересня – знак відплати США, «ненавидимой во всем мире за
дьявольскую гордыню»: «прилетели откуда-то в Америку отважные и безумные
бандиты, ударили самоотверженно и жертвенно по небоскребам» (363).
Вселенська катастрофа, на його думку, неминуча, але її сценарій і наслідки
можуть бути різними: це або поетапна загибель людства, або ризикований
«перепрыг» якоїсь його частини в постлюдство. Незрозуміло, чому Юр. Ми-
хайлов, підкресливши, що вся справа у тому, яка саме катастрофа і з якими
наслідками, тут же ставить між цими двома варіантами знак рівності. Ймовірно,
сценарії рівносильні тому, що нічого не можуть змінити в загальній схемі
історичного процесу: «В начале Христос со своим словом, потом антихрист со
своим делом, а в будущем, возможно скором, Христос со своим Вторым При-
шествием и Страшным Судом» (486). І тоді весь християнський період – лише
епізод в експлікації історичної матриці: боговідступництво, вже відбувається
суд, вже йде катастрофа, невблаганно насувається якесь перетворення (487).
Цей інший, новий Христовий етап історії людства в «Реквіємі» намічений
ледь вловимим контуром: Юр. Михайлов говорить про нове середньовіччя,
хоча бачить в ньому швидше пародію – «истинного средневековья уже не
вернуть, да и не надо. Надо что-то похожее, пусть и имитационное…» (324). І
хоча натяк на повернення до середньовіччя залишається досить невизначеним,
209
він не може не породити питань. Чи може відкат в далеке минуле вирішити
найскладніші проблеми сучасного буття? Тим більше, якщо це минуле – взагалі
не реальність, а імітація: чи не стало б це «квазисредневековье» лише ще одним
симулякром в нескінченному різноманітті симулированої псевдореальности
Постмодерну?
Для автора «Реквієму», однак, «нове середньовіччя» являє собою, не
імітацію давно минулої історичної атрибутики (хоча «треба буде – і інститут
царя відновлять» – 324), а повернення до одвічної світоглядної проблеми:
взаємозв'язку Бога, світу та людини, яка, безумовно, була сформульована й
осмислена саме в середньовічній системі світогляду. Зрозуміло і прагнення
вписати цю категоріальну структуру в матрицю сучасних уявлень про світо-
будову: «Мы, люди, лишь элементы некоего неведомого нам энерго-информа-
ционного поля, обычно называемого мировым духом» (230). Містика полягає
не стільки в тому, що існує вища сила, яка володіє людською долею, а в тому,
що людина при цьому все-таки виявляється здатною бути творцем своєї долі.
Росія, на думку Юр. Михайлова, вже багато століть перебуває в зоні тем-
них згущень трансцендентного поля (234). Тому і призначення її – «для всего,
чего угодно, только не для счастья! С этим ничего нельзя поделать: Россия сама
для себя ад, черная дыра» (235). Вона, начебто, безпосередньо стикається і з
Богом, і з дияволом; Юр. Михайлов бачить в ній канал зв'язку з якимись
іншими світами і одночасно поле якоїсь нескінченної трансцендентної битви.
Головний нерв роману «Майстер і Маргарита» промацується у цьому
зіткненні протилежностей: ірраціональної сутності російського буття, цього
хаотичного потоку вічного самосотворения – і вирощеного Заходом інстру-
ментального калькулюючого розуму. «В романном дьяволе – умнейшем и
проницательнейшем Воланде – был воплощен и олицетворен… разум. … Вот и
в Москву явился разум, да не простой, а самый что ни на есть главный» (133).
Розум з'явився в подобі проникливого, вельми розчарованого в людині й
людстві, злегка знудженого, втім, мало не справедливого отакого верховного
судді, який звершує начебто суворий, але забарвлений якимось навмисним
комізмом суд, «пустяковый, побрякушечный, смешной» (130–131).
А чому ж це з’ява розуму обернулася блазнюванням, балаганом? Тому що
неспроможною виявилася сама проголошена в Москві велика претензія на
новий розумний світ, на нову розумну людину, на нову розумну віру (134). За
цим блазнюванням ховається драма: Воланд знав, що Сталінська споруда
приречена. Тим не менш «гигантское предприятие должно было непременно
осуществиться, ибо впереди маячила небывалая война» (275).
Юр. Михайлов бачить помилку дисидентського прочитання «Майстра і
Маргарити» саме в інтерпретації романного образу Воланда: це зовсім не
210
Сталін! Воланд у Москві – пророцтво приходу Хрущова: сталося саме так, як
передбачав товариш Сталін: дурість, зрада, підступність, «купа лайна» на його
могилу, накликана на нього ганьба! Воланд і не анти-Сталін, а «вполне
достойный бес 1930-х, прикинувшийся перед Сталиным бесом второстепенным
и лояльным» (212).
Так постає в «Реквіємі» спіраль історичного руху Росії в ХХ ст.: 1930-ті
роки, і як їх заперечення – 1960-ті, а потім 1980-1990-ті – руйнування Великої
Сталінської Імперії, «романом передбачуване, якщо не освячене» (276). Тепер
вже не Воланд з'явився в Москві, а пародія на Воланда. «Эпоха великих измен...
Никогда еще Россия не была так предательски настроена, так глупа, так ловко и
коварно обманута» (277), бо ініціативу захопив Юда, що прикинувся новим
Воландом. Юда – це Воланд у часи перебудови. Романний Воланд лише
насміхався над людиною-москвичем, поважаючи хоча б москвича сильного, а
Воланд-Юда вже відкрито поглумився над людиною взагалі (278).
Автор «Реквієму» стверджує: творцем небувалої реформи стала зовсім не
людина, а звір людський, сама ж реформа виявилася «выворотом», який
дозволив антисвіту заполонити собою людський світ (301). Ось тоді-то,
одержавши несподівану свободу, і з’явилася людина у свїй дійсній сутності –
як головне джерело страждання і зла! Юр. Михайлов вважає це найважливішим
висновком з роману «Майстер і Маргарита» (322): людина в зіткненні з вищим
світом – Ієшуа, з нижчим – Воланд, а то і Юда.
Лібералізація, яку Юр. Михайлов порівнює за масштабами з Революцією
доби Відродження, знаменувала звільнення в людині її найгірших рис. Людина
вирішила посісти місце Творця, скориставшись свободою вибору: свобода, яку
християнське віровчення визнає невід’ємною прерогативою особистості,
створює «пролом в світоустрої», через який «человек выскочил на пере-
сотворенческий простор» (537). Комуністична ідея «мы наш, мы новый мир
построим» виявилася однією з багатьох варіацій пересотворіння світу – вже не
Богом, а людиною, якій іншого світу захотілося не для піднесення душі, а
заради свого тіла і зажерливості фізичного задоволення. Вихід з цього
онтологічного глухого кута – в постлюдський світ (484).
Чи бачить автор «Реквієму» можливість іншого виходу? Він вельми
обережний в своїх прогнозах: «Оптимістів серед філософів немає» (468).
Людина як сакрально-природна істота перетворюється в постлюдину – ми є
свідками «людської катастрофи», «зникнення людини в людині». Глобальна
катастрофа сьогодні дуже ймовірна – загальна сутичка майбутніх людино-
подібних за життя у війні всіх проти всіх. Попереду одна трансцендентна
невизначеність (485).

211
 Проте боротьба не закінчена і результат її не визначений, вона
відбувається в самій людині. По суті, ця боротьба – продовження перма-
нентного створення світу Богом: «Творение еще идет, а чем закончится – Он и
сам вряд ли знает» (556). Людина наділена знанням, і завдяки знанню,
свідомості, здатності і можливості вибирати за своєю волею, вона є активним
учасником космогонічної гри, неймовірно складної гри – тому вона і робить
помилки.
Бог «не был человеком понят... – Он огорчен? – Вполне!... Теперь
кульминация! Человеку самому решать… А порча его велика...! Господь все
еще надеется на человека, на ту же Россию» (557).
Господь сподівається на Росію. У бесіді романних Вченого і Президента
масштаби її, Росії, історичного завдання окреслені з усією повнотою: мова йде
не просто про оздоровлення обстановки, а про створення в Росії нової
цивілізації, нової нації. Автор «Реквієму» бачить Росію єдиним, унікальним
базисом для антикатастрофної корекції у планетарному вимірі.
Споруджений Сталіним на руїнах колишньої Росії СРСР з його надуманою
ідеологією і тяжкій повсякденною практикою ніякої просторої історичної
перспективи не мав. Сталіна його послідовники не зрозуміли і зробили все не
так (523). Остаточно впала Росія разом з Москвою – «третім Єрусалимом» у
1991 – накрившись темрявою юдства, жадібності, боягузтва і ганьби – вона
перестала бути столицею найбільшої в світі держави, символом переможності
(346). Покоління творців і переможців пішло, прийшло ж покоління
нахлібників і переможених на чолі з останнім генсеком КПРС – типовим, на
думку автора, історичним «пораженцем» (316). Це і було завершенням
гігантського історичного експерименту, за який довго ще доведеться роз-
плачуватися: «За все приходится платить! Да хранит вас Провидение!» (262).
І все ж у цих випробуваннях країна не розвалилася (343). Найнебез-
печніший момент, найнижчу точку падіння вона вже пройшла, і тепер, в діалозі
двох москвичів, що датується 2000 роком, автор «Реквієму» позначає траєк-
торію її подальшого руху вгору (344). З 2005 р. він починає відлік стабілізації.
«Але чого? Саме цього жахливого ладу. Жити було знову можна, але лише в
рамках цього ладу і тільки для нього» (395–396). Життя триває... але в умовах
антижиття.
І це знову призводить автора «Роману про роман» до сакраментального
російського питання: «Делать-то что?» (558).
Відповідь зумовлена самою історичною ситуацією: нинішня Росія, хоч ще і
не моноліт, але куди цілісніша за колишній СРСР, вона готується до якогось
ривка в майбутнє (523). «Она, конечно, никуда не денется. Она выживет, но…
через кровь… через кровь!» (319). В уста двох професорів, які ведуть між
212
собою ідилічну розмову, Юр. Михайлов вкладає далеко не ідилічний заклик:
«Новая опричнина? – Это бесспорно!» (454). Росія переживає сьогодні «слав-
ний і гіркий апокалиптизм». Але, передрікає автор «Реквієму», він відстане від
Росії прямо посеред трансцендентного «ніколи», раптово, без попередження.
Головна, згідно з тезами Юр. Михайлова, умова самоствердження онов-
леної Росії – консолідація нації і навіть будівництво нової нації. «Без нации
ничего не получится» (368). Найважливіше – національна ідеологія, її
порятунок – традиція, яка одна лише здатна утримати людину в людині (471).
«Роман про роман», автор якого, безсумнівно, є одним із видатних
сучасних речників національного російського духу – це і реквієм втраченій
«найбільшій в світі державі», і заклик до її відродження, і спроба осмислити
реальні можливості та умови такого відродження.
Після того, як прочитаний останній рядок: «І свет в конце туннеля!» –
залишається враження, що саме ці реальні можливості та умови нині пере-
бувають в полі Великого Невідомого, яке і є головним героєм як роману
Булгакова (588), як роману в романі Булгакова, так і «Роману про роман»
Юр. Михайлова.
І тому, за багатьма експлікованими у романі відповідями на смисло-
життєві проблеми, неминуче постають нові питання:
Чи повинна Росія присвятити свої духовні, інтелектуальні, політичні,
економічні, військові ресурси того, щоб залишатися і надалі імперською
державою, альтернативною Західному світові?
Якщо повинна, то яку саме альтернативу, яку «нову цивілізацію»,
відповідну реаліям ХХІ ст. вона пропонує людству?
А головне: яку альтернативу, крім повернення в статус «сталінської
спадщини», вона може запропонувати своїм найближчим сусідам?
Яким чином це може відвернути «поетапну загибель людства»?
Чи «рискованный перепрыг в постчеловечество» на тлі апокаліпсису для
всіх, хто шукає «земного благополуччя» – це унікальний історичний спадок
лише Росії?
Використана література
Михайлов Юр. Реквием. Роман о романе или роман с романом. Метафизическая проза.
– М.: Теис, 2010. – 592 с.

213
 Павло Валерійович Скотний,
кандидат економічних наук, доцент
(Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка)

СИНЕРГЕТИКА І СИНЕРГІЗМ У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ

ПРАКТИЧНИХ ЗАСАД ЕКОНОМІЧНОГО ПРОЦЕСУ

Аналіз сутності економічної синергетики та утвореній на її основі

синергетичної методології виокремлює поняття «синергії», яке досить часто
вживається в наукових, зокрема економіко-теоретичних дискурсах. Що є
свідченням все більшого розширення не лише поняття «синергетики», але й
розуміння його змістовної продуктивності. Це обумовлено тим, що синергетика
вивчає складні системи, які містять багато підсистем різного характеру, маючи
на меті виявити, в який спосіб взаємодія таких підсистем приводить до
виникнення нових стійких просторових, часових чи просторово-часових
структур або режимів функціонування, а також досліджує характерні масштаби
й швидкості перехідних процесів. Синергія акцентує увагу на явищах, що
виникають завдяки спільній дії кількох (багатьох) факторів, кожний з яких
окремо до цього явища не приводить. На основі синергійного підходу виникає
синергетична наукова і методологічна парадигма [12].
Синергетика є одним з основних похідних поняття «синергія». Зазначимо,
що синергія і синергетика є двома спорідненими, але не тотожними поняттями.
Проте вони стали родоначальниками цілого ряду ключових понять, що
використовуються в сучасній науці – «синергетичний підхід», «синергетичний
метод» дослідження, «синергетична парадигма», «синергетична концепція»
розуміння, «синергетичне пізнання» світу і життя людини тощо [13].
Синергія – багатопланове поняття, яке означає також незаплановану і / чи
неусвідомлювану співпрацю індивідів в тих чи інших питаннях, причому кожен
з них переслідує власні цілі. Отже, синергія – це співпраця, співдружність,
спільна дія (від грец. «syn» – спільне), а також взаємодія різних видів енергій в
цілісній дії, які вступають в партнерство один з одним.
Поряд із терміном «синергетика» часто використовують терміни теорія
«складності» (complexity theory), теорія «динамічних (складних) систем»
(dynamic (complex) system theory), теорія «хаосу» (chaos theory), «нелінійна
динаміка» (nonlianer dynamic) або більш загальний – «нелінійна наука»
(nonlianer science), увиразнюючи при цьому принципову «нелінійність»,
«нерівноважність», складність досліджуваних явищ. Фундаментальні резуль-
тати в цій галузі здобули Г. Хакен, І. Пригожин, Н. І. Гражевська,

214
Р. М. Кроновер, С. Курдюмов, О. Н. Князєва, Г. Малинецький, О. Самарський,
О. Тихонов, Р. Том та інші.
Основною метою статті є характеристика та узагальнення основних
поглядів науковців на розвиток синергетики в економічній теорії і виділення
основних видів синергізму в контексті розвитку практичних засад економічного
процесу.
На відміну від «синергетики» поняття «синергія» і похідний від неї
«синергетичний ефект» означає підвищення ефективності діяльності в
результаті інтеграції, злиття окремих частин в єдину систему за рахунок
системного ефекту (емерджентності). Обґрунтовуючи «дискурс синергізму»,
А. С. Філіпенко зазначає, що «центр світової економіки найбільше набли-
жається до цивілізаційної субстанції як її найрозвинутіша частина» [14, с. 60],
визначально впливаючи на процес еволюції світової спільноти. Разом з тим
трансформація центру світової економіки відбувається в напрямі «поступового,
але неухильного формування постматеріальних, постекономічних структур з
яскраво вираженого тенденцією для гуманітаризації економічних процесів за
зміцненням центру уваги зі сфери матеріального до сфери духовного багатства»
[14, с. 61]. Це обумовлено зміщенням акцентів із забезпечення потреби
виживання на основі максимізації економічного зростання до питань
максимізації якості життя.
Поняття «синергії», «синергізму» та «синергічного ефекту» часто
ототожнюються. Однак із практичних міркувань ці поняття варто розділяти.
Під «синергією», або «синергізмом», слід розуміти можливість якісно
відмінних типів поведінки економічної системи за рахунок нелінійних
динамічних взаємозв’язків між елементами самої системи та системою і її
середовищем. Наслідком впливу таких зв’язків є виникнення специфічних
режимів еволюції складників системи, що дозволяє досягати результатів у її
діяльності, які є неможливими за відсутності таких взаємозв’язків. Під
«синергійним ефектом» слід розуміти зміну кількісних (економічних, фінан-
сових, ринкових) та якісних (загальна якість діяльності та якість кінцевої
продукції, імідж організації, мотивація працівників тощо) показників діяльності
системи під впливом синергії [11].
Функціональність синергійного підходу забезпечується принципами
синергетики, до яких відносять: ієрархічність; гомеостатичність; нелінійність;
відкритість; нерівноважність; динамічна ієрархічність (емерджентність);
спостережливість. Їх застосування обумовлює дієвість синергійного підходу до
оптимізації економічних систем. Зокрема, питання врахування ефектів
синергізму для обґрунтування «стратегічного розвитку компаній» [9, с. 39–40].

215
 Дослідження економічного синергізму проводив М. Портер, який вивчав
«ланцюги» створення цінності різних підприємств, а також спільні види
діяльності та їх потенційні зв’язки, які можна «використовувати для створення
конкурентних переваг» [10, с. 14]. Сформульована ним концепція терито-
ріальних кластерів знайшла широке застосування у багатьох країнах. Кластери
визначаються, як групи незалежних компаній та асоційованих інституцій які
співпрацюють та конкурують, географічно зосереджені в одному чи сусідніх
регіонах, спеціалізуються у різних галузях, пов’язані спільними технологіями
та навичками і доповнюють одна одну. Кластери неминуче асоціюються з
мережами. Проте основними відмінностями між ними є те що кластери є
відкритими системами, а мережі характеризує обмежене членство. Кластери
поєднують як співробітництво так і конкуренцію. Проте основна відмінність
полягає в тому, що мережі зазвичай спираються на ефект масштабу, а кластери
на синергетичний. Ефект масштабу – зниження витрат виробництва на
одиницю продукції в результаті збільшення обсягів виробництва. Ці два ефекти
часто ототожнюються проте за змістом і суттю вони кардинально різні ефект
масштабу це лінійне поняття, а синергетичний – не лінійне.
Аналіз досліджень із економічного синергізму дає можливість визначити
та проаналізувати основні його види (рис.).

СИНЕРГІЗМ 

міжособистісний синергізм

інвестиційний синергізм

фінансовий синергізм

операційний синергізм

торгівельний синергізм

маркетинговий синергізм

науково‐освітній синергізм»

синергізм людини та комп’ютера

інформаційно‐інноваційний синергізм 

корпоративний синергізм

Рис. Основні види синергізму

216
 Синергізм комплексноого існування і розвитоку «міжособистісного
синергізму» показує, як дві або більше людини із різними навичками
співпрацюють. Один із прикладів цього виду синергізму простежуємо у бізнесі.
Це співробітництво людей із організаційними та технічними навичками.
Основна причина співробітництва – досягнення синергійного ефекту.
Виникнути він може, безперечно, тільки за умови злагоджених, скерованих та
кооперативних дій усіх учасників процесу, які мають спільну мету і активно
працюють у цьому напрямку. З іншого боку, тенденція до спеціалізації дає
змогу сформувати групи з високим рівнем синергізму, створити потужну
команду фахівців із різноманітними здібностями та досвідом. Дана ситуація
показує, що «економіку потрібно розглядати як єдину, хоча і багатомірну
реальність» [1, с. 143], в якій репрезентований не лише «живий зв’язок»
«об’єкта і суб’єкта», але й «суб’єкта і суб’єкта» [6, с. 19].
Виникнення «інвестиційного синергізму» можливе у результаті спільного
використання матеріального обладнання, спільних запасів сировини,
експлуатації спільних основних виробничих фондів. Цей вид синергії виявляє
себе також при спільному використанні короткотермінових і довготермінових
кредитів, виробничих площ, інформаційно-комунікаційних засобів, загальної
технологічної бази тощо. Так, різноманітність різних галузевих виробництв на
основі єдининої компанії чи території дозволяє використовувати ефекти
кооперації і синергії, коли відходи одного виробництва можуть слугувати
сировиною для іншого, збільшуючи замкнутість матеріальних циклів в
промислових вузлах [3, с. 174].
«Фінансовий синергізм» виникає за умови зниження податків, диверси-
фікації. Він характерний для компаній, що працюють у сфері фінансових
послуг, наприклад, надання клієнтам широкого набору фінансових продуктів та
послуг (кредитних карток, житлової іпотеки, особистих позик, посередництва,
інвестицій, створення єдиного «бюджету розвитку», тощо). Цей вид синергізму
необхідний для корінної зміни економічного стану фірм-учасниць. Можна
виділити такі основні переваги фінансового синергізму: зниження ступеню
фінансового ризику для підприємств завдяки продуктовій та територіальній
диверсифікації; зниження податкового навантаження та забезпечує можливісь
створення єдиного бюджету, необхідного для екологічно орієнтованого
розвитку підприємства; диверсифікація клієнтських сегментів сприяє
покращенню покриття зобов’язань; зниження нестійкості грошових потоків
забезпечує зростання кредитоспроможності та полегшує доступ до фінансового
капіталу; зниження ділового ризику сприяє створенню або розширенню
внутрішнього ринку капіталу [8, с. 117–124].

217
 При умові, коли більш ефективно використовуються виробничі потужності
та персонал, розподіляються накладні витрати, відбувається навчання за
загальними напрямками, надаються переваги закупівлі великих партій товарів,
виникає «операційний синергізм». Операційна синергія пов’язана із
операційною діяльністю фірми. У літературі визначаються такі основні
переваги операційного синергізму: економія на масштабі; дає можливість
підвищити продуктивність за рахунок спеціалізації, зменшити постійні витрати
за рахунок їх перерозділу, збільшити ступінь використання потужностей;
економія на гнучкості; забезпечується гнучкістю товарообігу, попиту;
дослідження ринкових сегментів, управлінської команди у плануванні та
контролі; можливість економічного зростання; забезпечується швидкістю
розширення ринку, завоюванням нових ринкових сегментів, швидкістю реакції
на залучення нових інноваційних технологій та створення нових творів,
збільшеннями вартості (ціни) компанії [7, с. 27–29].
Формування «торгівельного синергізму» характеризується з оптимізацією
продажів, адміністрація фірми використовує одні канали розподілу товарів, які
зберігаються в одному складському приміщенні(обо тільки в торгових точках).
Особливо популярними стали відносини між виробниками продукції та
торгівельними мережами які зводяться до випуску товару під торгівельною
маркою мережі, що дозволяє при об’єднані зусиль двох компаній отримати
позитивний, енергетичний ефект. Він (торгівельний синергізм) включає оптимі-
зацію не тільки логістичних процесів (транспорт, складування, розміщення
торарів в магазинах, тощо.) але і інформаційних – використовує єдину
програму обліку та аудиту, яка дає змогу наглядно бачити ситуацію(фінансову,
матеріальну, та ін.) в реальному часі, та по необхідності реагувати на неї.
На думку Р. Росона, різновидом «торгового синергізму» можна вважати
«маркетинговий синергізм», ми виділимо його в крему групу, мотивуючи це
тим, що в комплексі маркетингових взаємозв’язків синергізм означає ефект
взаємодії різних способів (інструментів) комунікації, що виникає при їхньому
спільному використанні і є актуальним не тільки в розвитку торгівельних
відносин. Способи (інструменти) комунікації підсилюють один одного,
створюючи синергійний ефект [2]. Синергетичний ефект у системі маркетингу
є результатом орієнтації всіх суб’єктів маркетингової системи у процесі їхньої
взаємодії на потреби споживача і виражається в розширенні ринків збуту, та
ефективному фокусуванні на цільовій аудиторії. Маркетинг перебуває в
активній стадії переформатування оскільки відбуваються глобальні зміни
засобів масової інформації. Друкована продукція відходить на другий план,
телебачення та радіомовлення поступаються Інтернету (одночасно інтегру-
ються в Інтернет). Великі інформаційні ТНК соціальні мережі (Google,
218
Facebook, LinkedIn, та ін.) формують нові підходи до маркетингової діяльності,
збирають величезні масиви інформації про своїх користувачів, за допомогою
специфічного аналітичного обладнання формують образ окремого споживача
на основі цих образів формується цільова аудиторія. І рекламна, інформація
надається безпосередньо зацікавленим особам саме в цьому товарі чи
інформаційному ресурсі.
Можна виділити, ще один тип синергізму «науково-освітній синергізм»
його основою є відкритість системи освіти(нелише в масштабі країни, але і
глобальному) та наукових досліджень.
Сьогодні наукова спільнота є однією з найбільш інтегрованих спільнот в
світі, обмін знаннями відбувається надзвичайно швидко, науковці та студенти є
чи найбільш мобільними соціальними групами. З розповсюдженням Інтернету
з’явилося багато наукових баз даних (Scopus, Web of Science, Google Scholar,
ЗИНЦ, та ін.) Що дає змогу ознайомитись з науковим доробком всієї наукової
спільноти світу, та миттєво прореагувати на ті чи інші дослідження.
Університети та дослідні інститути формують науково-дослідні та навчальні
кластери, які є відкритими за своєю суттю і готові долучити до своїх
досліджень не тільки окремих науковців, але і цілі наукові інститути.
Ще один аргумент на користь науково-освітнього синергізму – це
мобільність студентів, сьогодні майже всі вищі навчальні заклади є учасниками
програм по обміну студентів (Global UGRAD, Erasmus, CEEPUS, та ін.). Західні
університети активно використовують програми подвійних дипломів, ця
практика вже є і в Україні. Аргументом синергізму в освіті виступає факт появи
віртуальних університетів та курсів, доступ до яких моє кожен користувач
Інтернету.
В еру інформації та комп’ютерних технологій необхідно виокремити
«синергізм людини та комп’ютера» – комбінацію людських навичок, здібностей
та технічних можливостей комп’ютера. Можливості останнього надзвичайні у
поєднанні із професійними навичками людей, які працюють з такою технікою.
До появи новітніх інформаційних технології вважалося, що величезна кількість
інформації може бути опрацьована тільки за участі людини. Проте в епоху
інформаційних технологій коли величезні масиви інформації знаходяться в
Інтернеті, персональних комп’ютерах, планшетах, смартфонах, зовнішніх та
хмарних носіях інформації. Людина розглядається в тандемі з інформацією яка
репрезентує її в Інтернеті (соціальні мережі, електрона пошта, професійні
сайти, тощо.) Не даремно говорять «якщо вас немає в Інтернеті ви не існуєте».
Другою ознакою є взаємодоповнюваність людини технологіями обробки
інформації. Якщо раніше людина одержувала певну кваліфікацію – вона була
носієм інформації, навичок, досвіду. То сьогодні основною функцією освіти є
219
сформулювати вміння аналізувати, відфільтровувати, знаходити потрібну
інформацію в її безмежних масивах.
«Інформаційно-інноваційного синергізму» можна сформулювати наступ-
ним чином: поєднання інформаційних активів в взаємодії з іншими вироб-
ничими факторами. Основними перевагами цього виду синергізму, які можуть
підвищити ефективність компанії, можна назвати: захисні, інвестиційні,
конкурентні, експансивні та екологічні. Проте основою отримання даного
позитивного ефекту є впровадження інформаційних інновацій, які не тільки
дають змогу контролювати більшість процесів в організації в реальному часі,
але і підвищують її конкурентоздатність за рахунок надання можливості
швидко приймати управлінські рішення та реагувати на поточні проблеми.
Даними інформаційними інноваціями виступають засоби Business Intelligence
які представлені на ринку компаніями ІВМ, SAP, Microsoft, SAS, TIBCO та
інші.
Хіроюкі Ітамі в роботі «Мобілізація невидимих активів» [15] трактує
синергізм та опирається на засади ресурсної концепції фірми, прихильники якої
визначають компанію як набір матеріальних та нематеріальних активів або
ресурсів. «Корпоративний синергізм» – це ефект який виникає в поєднанні
активів компанії (матеріальних і нематеріальних) Причому, підвищуючи
ефективність використання фізичних ресурсів, організація скорочує витрати,
що Х. Ітамі визначає як «комплементарний ефект», який не забезпечує компанії
стійких конкурентних переваг, тому що може бути відносно легко відтворений
конкурентами. Отже комплементарний ефект не визнається істинним джерелом
синергії. Виникнення синергійного ефекту зумовлює ефективне використання
нематеріальних активів фірми, таких як торгова марка, ділова репутація тощо
[5]. Тому для кожної компанії пріоритетним є завдання створення «невидимих
активів», які б гарантували їй у довготривалій перспективі економічний успіх.
Розглядаючи основні види синергізму важко не зауважити, що в основі
більшості з них лежать інформаційні потоки. Саме тому важливим напрямом
розвитку послуг інформаційних технологій є системна інтеграція. З її
допомогою менеджмент управляє людським, інформаційним, виробничим і
фінансовим капіталом як однією цілісною системою. В управлінні людськими
ресурсами також можливий прояв синергії. Коли в компанії створюються
сильні команди, побудовані з урахуванням цілей і завдань, то командний
результат є результатом синергії. В силу цього можна говорити про «закон
синергії», згідно якого будь-яка складна динамічна система намагається
отримати максимальний ефект за рахунок своєї цілісності; прагне максимально
використовувати можливості кооперації для досягнення ефективних
результатів. Ефект синергії – це не лише сприятливе поєднання ресурсів, але і
220
узгоджена поведінка, зв’язки, стосунки – одним словом, увесь набір параметрів,
що характеризують складну систему, яка розвивається. В даній ситуації
потрібно враховувати, що специфіка ствердження нового полягає в тому, що
воно не виводиться на підставах однолінійних детерміністських законо-
мірностей, а визначаються на основі взаємозв’язків, спільних дій.

Список використаної літератури

1. Ананьин О. И. Структура экономико-теоретического знания. Методологический
анализ / О. И. Ананьин. – М. : Наука, 2005. – 244 c.
2. Арланцев А. В. Синергизм коммуникационного инструментария / А. В. Арланцев,
Е. В. Попов // Маркетинг в России и за рубежом. – 2001. – № 1. – C. 3–8.
3. Балтин В. Э. Оценка эффекта синергии создания и функционирования холдинга
/ В. Э. Балтин // Вестник ОГУ. – 2003. – № 8. – С. 172–173.
4. Гражевська Н. Системна трансформація економіки в сучасному парадигмальному
контексті // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2006. –
№ 86–87. – С. 7–10.
5. Гребешкова О.М. Проблеми виявлення та оцінки синергійного ефекту стратегічної
взаємодії підприємств // Економіка підприємства: теорія та практика: Зб. мат. ІІ Міжнар.
наук.-практ. конф. 13–14 березня 2008 р. – К.: КНЕУ, 2008. – С. 22–24.
6. Евстигнеева Л. П. Экономика как синергетическая система / Л. П. Евстигнеева,
Р. Н. Евстигнеев. – М. : ЛЕНАНД, 2010. – 272 с.
7. Ивашковская И. Слияние и поглощение : ловушки роста / И. Ивашковская
// Управление компанией. – 2004. – № 7. – С. 26–29.
8. Ильяшенко С. Н. Инновационное развитие рыночных возможностей : проблемы
управления / С. Н. Ильяшенко. – Сумы : ВВП «Мрія-1» ЛТД, 1999. – 222 с.
9. Кемпбелл Э. Стратегический синергизм / Э. Кемпбелл. – СПб.: Питер, 2004. –
С. 39–40.
10. Портер М. Конкурентное преимущество. Как достичь результат и обеспечить его
устойчивость / М. Портер. – М. : Альпина Бизнес Букс, 2005. – 720 с
11. Прытков В. П. Оправдание синергетики / В. П. Прытков // Вопросы философии. –
2001. – № 4. – С. 146–150.
12. Синергетика економічних систем : навч. посіб. / І. Г. Грабар, Є. І. Ходаківський,
О. В. Вознюк, Л. Ю. Возна. – Житомир : Житомир. держ. ун-т, 2003. – 244 с.
13. Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. – М.:
Прогресс-Традиция, 2002. – 436 с
14. Філіпенко А.С. Глобальні форми економічного розвитку : історія і сучасність
/ А.С. Філіпенко. – К. : Знання, 2007. – 670 с.
15. Itami Hiroyuki with Roehl Thomas H., Mobilizing Invisible Assets. – Harvard University
Press, Cambridge, Mass., 1987.

221
 Оксана Миколаївна Кожем’якіна,
кандидат філософських наук, доцент
(Черкаський державний технологічний університет)

АКСІОЛОГІЯ ДОВІРИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ

ЗМІН СУЧАСНОСТІ

Проблематика довіри в сучасному глобалізованому світі значно актуа-

лізується, з одного боку, в зв’язку з ускладненням та рольовою диференціацією
соціуму, з іншого боку, – внаслідок кризи самої довіри, що в якості ресурсу
соціальної надійності та соціальної відповідальності зазнає суттєвого
виснаження та супроводжується появою тотальної недовіри. Про настання
«суспільства недовіри» в останні роки говорять чимало дослідників (Р. Хардін,
М. Гартман, У. Бек, Д. Гамбетта, М. Уоррен, А. Байєр, Є. Головаха та ін.),
відзначаючи в якості підстав кризовості довіри її надзвичайну вразливість та
непередбачуваність. Цікавим є факт, що найпомітнішими серед наукових
розвідок з питань довіри постають праці тих авторів, які звертались до аналізу
глобалізаційних тенденцій сучасного світу (Ф. Фукуяма, Е. Гідденс, Н. Луман,
П. Штомпка, А. Селігмен та ін.), що свідчить про актуалізацію довіри як однієї
з ключових проблем сучасності.
Глобалізаційні процеси суттєво та стрімко змінюють архітектоніку
сучасності, породжуючи як масштабні можливості та перспективи, так і
нечувані раніше ризики та небезпеки, стираючи кордони та розширюючи коло
взаємодій з непевним Іншим, що в цілому спричинює зниження довіри
внаслідок зменшення контрольованості та передбачуваності соціальних
взаємодій. В умовах «суспільства ризику» збільшується невизначеність, зростає
кількість різного роду катастроф та криз, що проблематизує важливі для довіри
підстави надійності та значно ускладнює процедури прогнозування, зокрема, в
макроекономічному вимірі. Відкриті світові внаслідок глобалізації та занадто
ускладнені сучасна економіка та політика стають менш передбачуваними, що
спричинює так званий «синдром недовіри» та «ерозію довіри», увиразнюючи
питання значущості довіри в сучасному світі та специфіки її функціонування в
умовах системної складності.
Тому метою даного дослідження є окреслення аксіологічного підґрунтя
довіри в мінливих умовах глобалізовного соціуму та виявлення підстав
надійності відносин довіри у взаємозв’язку раціональних та емоційних
компонентів.
Довіра, як один із найдієвіших соціокультурних ресурсів сучасного
суспільства, що уможливлює ефективну соціальну взаємодію в тривалій
222
перспективі, значно проблематизується через посилену динамічність та
ризиковість, зумовлюючи численні кризи довіри в різноманітних сферах. В
трактовці П. Штомпки криза довіри постає як своєрідна «хвороба сучасності»,
що виникає внаслідок радикальних, всеосяжних та неочікуваних суспільних
змін, що призводять до появи культурних травм, побічним ефектом яких є
моральна паніка, невпевненість у майбутньому, розповсюдження цинізму,
занепокоєння, недовірливості [1].
«Кризовість» довіри в сучасному глобалізованому світі зазвичай поясню-
ється наступними «травматичними» чинниками: екзистенційними – втратою
відчуття контрольованості, впорядкованості та безпечності світу; ціннісно-
нормативними – аномією, хаосом та руйнацією моральних правил та усталених
цінностей; економічними – зростаючою прірвою між багатими та бідними (або,
в термінах З. Баумана, глобалізованим багатством та локалізованою бідністю);
політичними – гучними політичними скандалами, корупцією, руйнацією
політичних авторитетів, політикою подвійних стандартів тощо. Саме тому
надзвичайно важливим у ситуації тотальної кризи довіри виявляється всебічне
дослідження довіри та формування філософії довіри як гуманістичної стратегії
сучасності, що передбачає оптимальне співвідношення довіри та недовіри у
сучасному глобалізованому світі, актуалізуючи значущість відповідальності,
взаємності, солідарності, співробітництва, які постають дієвими чинниками
викорінення тотальної недовіри.
Посилення занепокоєності довірою та тоталізація її кризовості зумовлю-
ються суттєвими трансформаціями сучасності, потужною динамікою тих змін,
які ще тільки проглядають крізь уже існуючі новації. Згідно з Е. Гідденсом,
глобалізація на глибинному рівні реструктурує способи нашого існування в
світі – від повсякденного життя (сім’ї, шлюбу, роботи тощо) до подій світового
масштабу (глобальні ринки, міжнародна політика, технологічні досягнення,
соціокультурні зрушення), в цілому сприяючи появі напруги та стресів, що
руйнує традиційні способи життя та культури значної частини регіонів світу [2,
с. 8–9]. В просторовому відношенні глобалізація відображає інтенсифікацію
контактів та розширення сфери комунікацій, що, з одного боку, зумовлює
непередбачуваність, складну прогнозованість та ризиковість соціальних
взаємин, з іншого боку, актуалізує потребу генералізованих проявів довіри як
умови можливості підтримки контактів з непевним іншим в умовах
просторово-часової дистанціації, що увиразнює контексти соціальної
залежності, глобального взаємовпливу, віртуальної співприсутності, віддаленої
взаємодії тощо.
Трактуючи глобалізацію в сенсі інтенсифікації «розповсюджених по
всьому світу соціальних відносин, які пов’язують віддалені місцевості таким
223
чином, що місцеві події формуються подіями, що відбуваються за багато миль
від них, і навпаки» [3, с. 188], Е. Гідденс пов’язує горизонтальні розширення
соціальних зв’язків у часі і просторі та локальні трансформації з формуванням
нових механізмів вивільнення та нових контекстів взаємодій, що базуються як
на особистісних, так і безособових зобов’язаннях. Саме останній тип
зобов’язань сприяє появі так званої «абстрактної довіри», або довіри до
абстрактних, зокрема, експертних систем [3, с. 211].
Довіра як необхідний елемент структурації динамічної сучасності відіграє
роль рефлексивного механізму обґрунтованого розрахунку мінімізації ризиків
та максимізації прибутків, ініціюючи нові результативні інтеракції та
демонструючи спосіб пристосування до складного, невизначеного та
непередбачуваного соціуму.
Як відзначає один з відомих дослідників процесу глобалізації, автор теорії
суспільства ризику У. Бек, разом з глобалізацією відбувається руйнація ключо-
вих принципів, які до цього часу організовували життя суспільств і держав як
територіально обмежених одне від одного утворень, в той же час з’являються
нові силові та конкурентні відносини, конфлікти та перехрещення між націо-
нально-державними єдностями та транснаціональними акторами, новими іден-
тичностями та соціальними просторами [4]. В цілому підтримуючи ідеї неліній-
ності розвитку сучасного світу, вчений наголошує на появі ризиків нового типу,
що мають принципово іншу природу, яка визначається відсутністю жорсткої
прив’язки до конкретного місця і часу, спричинюючи ескалацію негативних
наслідків, ефекти посилення майнового розшарування, появу відчуття
невпевненості в майбутньому та надлишок небезпек [5, с. 40–41].
Вагомим результатом впровадження теорії суспільства ризику У. Бека є не
лише аналіз сучасності з позицій загроз та природи нових ризиків, а й
актуалізація формування нової специфічної рефлексивності, що передбачає
розповсюдження знань про ризики, про їх наслідки та можливість управління
ризиками шляхом їх попередження та мінімізації в контексті «творення» нової
соціальної реальності, свідомого вибору соціального контексту взаємодій. До
проблеми розрахунку ризиків як в кінцевому рахунку визнання ризику та
виявлення його специфічних наслідків дотична концепція «етики відповідаль-
ності», яка також зосереджена навколо питань формування обов’язку поперед-
ження, чи то перешкоджання, або ж сприяння, прискорення існуючих
тенденцій, фактично виявляючи обережний та обґрунтований спосіб подолання
небезпек та загроз технізованого світу.
Але враховуючи значну вразливість довіри та складну прогнозованість
сучасного світу, довіра може бути розглянута не лише як спосіб подолання
невизначеності та розрахунку ризиків, а й як механізм породження ризиків, що
224
змінює риторику захоплення довірою та визнання її універсальності риторикою
обережності та всебічного дослідження. Зокрема, Р. Хардін розглядає можли-
вості «захисту» довіри та наголошує, що сама по собі довіра не має ніякої
цінності без достовірності [6, с. 28], а М. Гартман наголошує на альтерна-
тивності концептуальних перспектив довіри та небезпеках довірливості, демон-
струючи спроможність довіри не зменшувати соціальну складність, а, навпаки,
породжувати нові проблеми [7]. Так, значна кількість фінансових криз пород-
жені саме надмірною довірливістю та неврахуванням усіх небезпек довіри в
реальних (а не ідеальних) умовах сучасного глобалізованого світу. Макрорів-
неві прояви довіри передбачають віднесення до характеристик та потенційних
можливостей інституцій, що у випадку руйнації довіри призводить до криз
системного рівня, що й визначає стійку тенденцію спаду довіри, особливо в
політичному та економічному контекстах, що спостерігається вже досить
тривалий час.
Таким чином, слід відзначити складність та дискусійність в дослідженні
проблематики довіри, що зумовлено як фундаментальною значущістю довіри в
соціальних взаєминах та перспективах соціальних очікувань, так і багато-
факторністю умов появи, функціонування та наслідків довіри, що ускладнює
також і аксіологічну концептуалізацію довіри. Моральна цінність довіри
виявляється переважно в ситуаціях особистісних зобов’язань, демонструючи
переважно емоційний бік соціальних очікувань та реалізуючись на рівні
міжособистісної довіри. Стратегічний аспект довіри визначає можливість
розрахунку надійності соціальних взаємодій, що й визначає обґрунтовані очіку-
вання відносно потенційних інтеракцій та їх результативності, що знаходить
своє вираження на рівні інституційної довіри.
Загальна концептуалізація довіри як ціннісної основи соціальної взаємодії
передбачає наявність таких ознак:
- оцінки (зазвичай, позитивної, відносно базових компетенцій суб’єктів
довіри – технічної спроможності, повноважень, здібностей, схильностей,
мотивів);
- очікувань (переважно оптимістичних – безпечності, надійності, намірів);
- прийняття ризику (внаслідок системної складності, непрозорості
мотивів та наявної свободи дій);
- рішення (як бажання та готовність виявити довіру відповідно до
сформованого відношення, усвідомлюючи власну вразливість та залежність),
що передбачає соціально-аналітичну, оціночну, проективно-перспективну та
діяльнісну компоненти довіри як інструменту сприйняття, виразу відношення
та рушія діяльності.

225
 Довіра позначає також специфічне подвійне відношення – відношення-
ставлення, що передбачає наявність певних умов довіри, та відношення-зв'язок,
що демонструє результативність довіри в аспекті формування нових контактів
соціальної надійності та розширення мереж ефективних взаємодій. Відзначимо,
що ключовою умовою продуктивного функціонування довіри є певний
нормативний рівень підтримки взаємності, що сприяє в свою чергу створенню
мережевих об’єднань активних та відповідальних громадян.
Ціннісна складова довіри обумовлює своєрідне аксіоматичне кредо –
довіри до себе, до інших, до світу. В соціокультурному контексті така позиція
стає надбанням суспільного досвіду, реалізуючись у культурі довіри, коли
цінність довіри виявляється у авансованому відношенні до іншого як гідного
довіри, аж поки той не виявиться обманщиком. Протилежна, захисна позиція,
представлена в культурі недовіри, передбачає упереджене ставлення до іншого
як не вартого довіри, аж поки він не доведе власну надійність. Культура довіри
може розглядатись як один з орієнтирів суспільного розвитку в сучасних
умовах, причому саме вживання поняття «культура довіри» (термін,
запропонований П. Штомпкою) постає як довгострокова моральна стратегія
реалізації відносин довіри та акцентує увагу на нормативному контексті
дієвості довіри в соціумі, наявності умов застосування принципу довіри,
враховуючи суспільний механізм породження довіри та її впровадження як на
особистісному, так і на інституціональному рівнях. Розповсюджена в
суспільстві культура довіри стає основою формування соціального капіталу,
сприяючи завдяки активності небайдужих громадян утворенню добровільних
асоціацій, непідзвітних державі.
Однією з вагомих підстав аксіологічної концептуалізації довіри є її
спонукальний, регулятивний та мотивувальний ефект, що може розглядатись в
аспекті ціннісної відповіді. Це саме той благо-орієнтований чинник, що
розвиває особистість, зміцнює взаємини, розкриває кращі якості, сприяє
добровільності виконання зобов’язань та генералізації очікувань соціальної
надійності. Саме тому довіра має незамінне значення для виживання спільноти
та її процвітання, але однією з головних умов обґрунтованості довіри стають
спільні цінності та унормована практика їх підтримки.
Суто раціональний підхід до посилення надійності у відносинах довіри
пропонує Р. Хардін, визначаючи в якості підстав достовірності «інкапсульо-
ваний інтерес», що демонструє захищеність довіри раціональним розрахунком
раціональних суб’єктів довіри на основі наявної інформації [6]. Тобто
передбачається, що в даному конкретному випадку саме в цій ситуації довіра
сприятиме максимізації інтересів суб’єктів довіри, наголошуючи, що турбота
про інтереси того, хто довіряє, входить у сферу інтересів того, кому довіряють.
226
Тут виникає стратегічна довіра, що передбачає взаємовигідні та взаємо-
виправдані відносини довіри.
Така раціонально-соціальна довіра як обґрунтована упевненість у інших є
важливим соціальним досягненням, оскільки в ситуації, коли з’являються
підстави та можливість зрадити довіру заради власних активних цілей, інтереси
тих, хто виявив довіру, стають переважаючими в соціальному сенсі, формуючи
більш високі цілі, які припускають витрату ресурсів задля реалізації цілей та
задоволення інтересів інших. Мотивами для вияву такої довіри може бути
самозадоволення від альтруїстичної поведінки, прагнення зберегти відносини
та продовжити їх, що загалом входить в структуру інтересів суб’єктів довіри.
Але раціонально-стратегічна довіра в ситуації принципової конфліктності
інтересів та недостатності інформації далеко не завжди гарантує очікувані
результати. Ситуацію непідконтрольності та соціальної невизначеності
враховує реляційний підхід, в межах якого, не заперечуючи раціональний
компонент, довіра розглядається з урахуванням таких її важливих компонентів,
як соціокультурна та емоційна складові, що сприяє розширенню сфери
чинників довіри до широкого кола проблем соціальної та культурної іденти-
фікації, попереднього особистого та колективного досвіду, специфіки соціалі-
зації, рівня громадянської культури та загальної суспільної згуртованості.
Перевагою такого підходу є деякі гарантії довіри за рахунок узгодження
спільних цінностей більш широкого соціального контексту, зокрема, шляхом
солідаризації та кооперації зусиль для досягнення спільного блага.
Зокрема, П. Дасгупта розглядає підстави надійності довіри з прийнятою в
конкретному соціальному середовищі практикою виконання зобов’язань та
системою дієвого покарання за порушення зобов’язань [8]. В суспільстві має
скластись збалансована система захисту довіри, що враховує навіть ті наслідки
відносин довіри, що не були охоплені угодою. Тобто феномен довіри розкриває
такі сфери соціальних залежностей, які не можна вписати в контракт чи
домовленість, позначаючи систему звичних очікувань надійної поведінки,
причому очікувань відносно вибору чужих дій. В цьому контексті проблема
довіри постає в сенсі співвідношення індивідуальних та моральних цінностей,
міра конгруентності яких закріплюється в загальних правилах спільноти,
заохочуючи прояви довіри чи застерігаючи від них.
Суттєву регулятивну функцію тут може зіграти соціальний остракізм, що
виключає зі сфери надійних контактів тих суб’єктів довіри, що навмисно
порушували взяті зобов’язання, або так зване «альтруїстичне покарання», що
передбачає моральне право на викриття нечесної поведінки та покарання
ініціаторів порушень очікуваних довіро-продукуючих норм, навіть якщо це
шкодить власним інтересам та потребує додаткових витрат.
227
 Таким чином, аксіологічна концептуалізація довіри як ціннісної основи
соціальної взаємодії передбачає розкриття положень «довіри як цінності» та
«цінності довіри», актуалізуючи аналіз критеріїв нормативної значущості та
прогнозованої надійності, а також окреслення соціокультурної обумовленості
довіри. Як імперативне відношення в аспекті вірності обіцянкам та зобов’язань
дотримання певного нормативного рівня взаємності довіра має внутрішню
цінність, оскільки ініціює прояви доброї волі відносно бажаних орієнтирів
порядності, чесності, компетентності, відповідальності тощо, заохочуючи
широку суспільну підтримку бажаної поведінки. Ціннісно-нормативна природа
довіри визначає силу соціальної потреби розповсюдження неформальних
настанов соціально схваленої поведінки, прийнятність та тиражованість якої на
макрорівні визначається концептом «культури довіри», що в цілому відображає
процес не стільки кількісної, стільки якісної ціннісної зміни, що може бути
концептуалізовано в аспекті ціннісної емансипації.
В цілому довіра може бути розглянута як моральний ресурс спільноти, що
забезпечує соціальну зв’язаність та тривалу надійність, демонструючи взаємо-
залежність та актуалізуючи взаємопідтримку. Довіра є своєрідною соціальною
інвестицією, що уможливлює шляхом розширення сфери генералізованої
довіри подальші переваги соціальної кооперації та сприяє економічному
процвітанню суспільства. Ефективна довіра є мірою конгруентності раціональ-
ного та емоційного, причому важливою складовою довіри в умовах потенційної
невизначеності є саме емоційне відношення, що багато в чому залежить від
моральних якостей людини, особистого досвіду довіри та загальної культури
довіри в суспільстві. Таке емоційне відношення задає своєрідне бачення
потенційної ситуації довіри як відносно безпечної, що підкріплюється, залежно
від сфери відносин, добрими намірами, технічною компетентністю, соціальною
надійністю, а також репутацією, що стає у відносинах довіри репутаційним
капіталом.
В умовах глобалізованої сучасності криза довіри може бути подолана
шляхом формування культури довіри у планетарному масштабі як результату
взаємодії раціонального та емоційного векторів довіри, враховуючи як соці-
альні факти та можливість експертної оцінки та прогнозування, так і моральні
оцінки та емоційну привабливість, увиразнюючи орієнтири надійності,
безпечності та ефективності як мінімальні умови потенціалу довіри глобальної
світової спільноти.
Список використаної літератури
1. Штомпка П. Доверие – основа общества / Петр Штомпка ; [пер. с пол. Н. В. Мо-
розовой]. – М.: Логос, 2012. – 440 с.
2. Гіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя / Ентоні Гіденс
; [пер. з англ. Н. Поліщук]. – К.: Альтерпрес, 2004. – 100 с.
228
 3. Гидденс Э. Последствия современности / Энтони Гидденс ; [пер. с. англ. Г. Ольхо-
викова, Д. Кибальчича]. – М.: Праксис, 2011. – 352 с.
4. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / У. Бек ; [пер. с нем. В. Се-
дельника, Н. Федоровой]. – М.: Прогресс-традиция, 2000. – 383 с.
5. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию
/ У. Бек ; [пер. с нем. А. Григорьева, В. Седельника]. – М.: Прогресс-Традиция, 2001. – 304 с.
6. Hardin R. Trust and trustworthiness / Russell Hardin. – New York: Russell Sage
Foundation, 2002. – 234 p.
7. Hartmann M. Die Praxis des Vertrauens / Martin Hartmann. – Frankfurt am Main
: Suhrkamp, 2011. – 541 p.
8. Dasgupta P. Trust as commodity / Partha Dasgupta // Trust: Making and Breaking
Cooperative Relations (electronic edition) / Ed. by D. Gambetta. – Oxford: University of Oxford,
2000. – P. 49–72.

229
 Микола Вікторович Ліпін,
кандидат філософськиї наук,
доцент кафедри філософських і соціальних наук
Київського національного торговельно-економічного університету

ІДЕНТИЧНІСТЬ У ВИМІРАХ «ФІНАНСОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ»

Розвиток цивілізації за останні двісті років призвів до утвердження

тотального панування людини на планеті. Втім, на іншому боці людського
існування, паралельно розгортається криза ідентичності. У стрімких
трансформаціях, що впевнено руйнують обриси «старого порядку», зали-
шається все менше місця для людської присутності. Панування людини
стверджується за рахунок втрати особистісних параметрів серед тектонічних
зрушень, котрі супроводжують формування глобальної соціально-економічної
системи. Чим більш оптимістичними стають прогнози технократів щодо
майбутнього нашої цивілізації, тим безнадійнішими виявляються діагнози,
поставлені людини у ній. Якщо сучасний технологічний прогрес дозволяє
вперше в історії міркувати про набуття безсмертя, то гуманітарна думка
стикається з проблемою втрати ідентичності сучасною людиною.
На початку ХХ століття ряд мислителів констатували втрату смислу
людського існування. Найбільш показовим у цьому сенсі був А. Камю, котрий
наполегливо виявляв симптоми абсурдності сучасного йому світу. Подібний
висновок був продиктований не стільки примхами самого філософа, скільки
тією ситуацією, що почала формуватись у Західному суспільстві в першій
половині минулого століття. З тих пір людський світ не став більш осмисленим,
швидше навпаки, сама вимога смислу втратила екзистенціальну глибину і тому
задовольняється тепер за допомогою імперативів наявної ситуації. Проблема
пошуку універсального смислу наразі зникає з повістки дня, що вже
унеможливлює не те що її вирішення, а навіть саму її постановку. Проте, це
означає, що пропоноване, наприклад, в межах трансгуманізму безсмертя в
найближчому майбутньому буде супроводжуватись, в кращому випадку,
відповіддю на питання як жити довше, втім анітрохи не наблизиться до
постановки питання навіщо. Навіть більше: переважна більшість ідей
трансгуманізму не переймається так званими екзистенційними проблемами, а
значить, висловлюючись термінами традиційної філософії, вони постають
продовженням розгортання нігілізму. Так стверджується зв’язок новоєвро-
пейської історії, що мислиться як метафізика влади і нігілізму [1].
Як свідчать останні дискусії з приводу проблем генетики, клонування,
біотехнологій і постгуманології подальше просування технологічного прогресу
230
в цьому напрямку рухається в межах антропоцентризму «волі до влади» та
безпосередньо залежить від розширення меж нігілізму. В іншому ракурсі ця
проблема постає як необхідність анігіляції людської сутності, котра є
остатньою перепоною на шляху просування сучасної глобальної системи.
Таким чином ми підходимо до гіпотези, згідно якій жага влади, що прагне
реалізації у технологічному майбутньому обертається втратою людиною
пам’яті про власну сутність.
Згідно з поглядами М. Мамардашвілі, нігілізм можна визначити як
ситуацію домінування принципу «тільки я не можу» [2]. Відповідно до цього
принципу щось змінити у світі та моєму житті можуть всі інші або надприродні
сили, але тільки не я. Можливість мого здійснення в такому випадку залежить
від припущення існування деякого самодіючого механізму. Зрозуміло, що моя
участь в процесі такого здійснення є пасивною, «жертовною» і тому
безвідповідальною. В цих межах людина постає як функція, наслідок дії
невідомих сил. Отже, відповідно до цих міркувань, нігілізм можна
охарактеризувати як процедуру виключення «місця» людини у світі та
перетворення її на частину, елемент функціонування певного надіндиві-
дуального механізму. Відповідно до цього, припущення існування будь-якої
«структури», що жорстко детермінує буття окремих індивідів породжує нігілізм
як спосіб світорозуміння. Стерильність порядку продукує функціональність як
єдиний та універсальний взірець існування. «Порядок формує уявлення про
наявність необхідної міри пустоти, яку можна наповнити будь-ким змістом»
[3]. Оця байдужість до змісту справи перетворює нігілізм у постійного
супутника організаційного порядку, котрий за будь-яку ціну прагне бути
ефективним. Адже зростання інструментальної ефективності, що проголо-
шується самоціллю функціонування системи, продукує «дієвість без значення»
[4], тобто таку цілеспрямованість, котра немає ніякої цілі поза собою. В
кінцевому підсумку байдужими виявляються людські виміри існуючого
порядку і людська особистість відкидається як те, що гальмує зростання
ефективності наявної соціальної системи.
Показовим у цьому сенсі є відоме висловлювання М. Фуко, в якому
виражається важливий симптом сучасної цивілізації: «В наш час мислити
можна тільки у пустому просторі, де вже немає людини. Всім тим, хто ще хоче
говорити про людину і її царство, звільнення. Всім тим, хто ще хоче ставити
питання про те, що таке людина і її суть, всім тим, хто хоче починати з людини
у своєму пошуку істини і навпаки, всім тим, хто прив’язує будь-яке пізнання до
істин людини, хто не бажає мислити без думки про те, що мислить саме людина
– всім цим нісенітницям і недолугим формам рефлексії можна протиставити
лише філософський сміх, тобто, висловлюючись інакше, беззвучний сміх» [5].
231
Всі ми знаємо, чим завершується цей сміх – зникненням людини, як обличчя,
що накреслене на піску. Важливо, що в творчості М. Фуко перспектива «смерті
суб’єкта» одночасно пов’язана з перспективою тоталізації влади. Якщо нігілізм
руйнує світ «метафізичних цінностей» та перериває доступ суб’єкта до них, то
влада постає «новим» способом їх покладання.
Ще одним важливим моментом у наведеному висловлюванні є те, що
нігілізм заперечує існування об’єктивної істини і розчищає місце для
становлення владних механізмів її виробництва. Проте якщо істина постає
результатом випадкового зіткнення різноманітних сил, тоді у чому людська
ідентичність може віднайти надійну основу? Універсалізація нігілістичного
відношення до буття унеможливлює пошуки ідентичності, натомість вона
розкриває небачені можливості зростання волі до влади, що розігруються на
залишках «зникаючої людини».
Усунення людини з історичної арени відбувається з різних причин. Можна
припускати, що причиною «смерті людини» є еволюція або трансформація
дискурсивних практик, проте, як зазначав Ф. Джеймісон, «Будьмо серйозні:
будь-хто, хто вважає, що мотив користі та логіка накопичення капіталу не є
фундаментальними законами цього світу, хто переконаний, що вони не
встановлюють абсолютних бар’єрів і меж соціальним змінам і перетворенням,
що здійснюються в цьому світі, – така людина живе у деякому альтернативному
всесвіті…» [6]. Спираючись на це твердження, вчений послідовно доводить, що
сучасна культура (постмодернізм) є вираженням логіки пізнього капіталізму,
яка в кінцевому рахунку спричиняє «зникнення відчуття історії» [7]. Людина не
відчуває історії тому, що міра присутності історичного змісту в індивіді
обумовлюється ринковою доцільністю. Втім, цей мінімум історії часто буває
недостатнім щоб забезпечити людиновимірність способів соціального
співіснування, при якому ми можемо віднаходити власну ідентичність у змісті
минулого. В наш час людина зникає зі сцени історії не просто внаслідок яко-
гось злого умислу, а швидше в результаті втечі від неї. Людина біжить від
історії як від занадто обтяжливого обов’язку бути собою. Проте, з іншого боку,
подібна втеча обумовлена неможливістю залишатися собою в умовах дегумані-
зованої соціальної реальності, що конституюється розвитком капіталізму.
Сучасна соціально-економічна система в своїй основі містить принцип
аісторичності як зворотній бік нігілізму. Нагадаємо, що формування доби
Модерну починається саме з жесту переривання історичної неперервності.
Наразі ми є нащадками цієї епохи у тому сенсі, що знову і знову прагнемо
започаткувати «новий час», знову і знову відмовляється визнати причетність до
власного витоку. А це значить, що ми знову і знову відтворюємо у цьому жесті
нігілістичне відношення до світу як ситуацію «переходу через лінію»
232
(Е. Юнгер). Правда, судячи з постійного відтворення жесту переривання,
бажаний перехід так і не відбувся. В масштабах всієї цивілізації свідченням
цього виступає приставка «пост-», котра швидше видає бажане за здійснене,
ніж констатує дійсний перехід. Як відомо, слідом за пост-моденом ми
отримуємо пост-пост-модерн, у якому започаткована модерном криза
легітимності набуває свого абсолютного вираження.
Причиною репродуктивного відтворення приставки «пост-» може бути
відсутність усвідомлення сутнісних проблем, котрі обумовлюють необхідність
цього «переходу через лінію». Відповідно, наш час, що продовжує існувати у
горизонті нігілізму, усуває саму можливість виходу за межі емпіричного кола
наявного, а значить і можливість виходу до витоків не просто часу нашого
фізичного існування, а й історичного часу взагалі.
Необхідно підкреслити, що джерело, витік міститься не у деякому
далекому історичному минулому, куди його намагається помістити ідеологія,
швидше він є тім підґрунтям, котре обумовлює логіку розвитку сьогодення і є
присутнім у кожному його моменті. Усвідомлюємо ми це або ні, але
повсякденність нашого існування проростає саме з нього. Проте підґрунтя
сучасності не є чимось однорідним і несуперечливим, навпаки, іманентною
йому є суперечливість. Відповідно, існує можливість «вибрати» те, на що ми
спираємось у власних вчинках, або інакше, до чого у витоках нашого часу ми
причетні, що ми наслідуємо, яка основа стає принципом нашого інди-
відуального розвитку та витоком особистісного самоздійснення.
З самого початку свого формування суспільство доби Модерну вико-
ристовує пам’ять задля утилізації минулого, за допомогою цього в історії
людства відбирається тільки те, що може служити самоствердженню «волі до
влади». Засади утилітарного ставлення до світу властиві структурі буржуазного
суспільства, яке ґрунтується на принципі еквівалентного обміну. Зрозуміло, що
для подібного обміну необхідною є редукція усієї багатоманітності світу до
абстрактних кількісних параметрів. Час тут присутній виключно у формі
«мертвого часу», що послідовно зводиться до сукупності однакових кількісних
відрізків. Тому, як писав Т. Адорно, феномен «людства без пам’яті» нерозривно
зв’язаний «з прогресивністю буржуазного принципу». «Обмін за своєю суттю є
чимось позачасовим, як і саме ratio, – так само, як виключають з себе моменти
часу операції чистої математики. Подібно до цього конкретний час зникає з
індустріального виробництва. Останнє все більше розвивається відповідно
однаковим і переривчастим, потенційно одночасним циклам і вже майже не
потребує накопиченого досвіду» [8]. Одним з найважливіших інструментів
подібного позачасового кількісного обміну виступають гроші, які завдяки
властивій їм формальній універсальності заперечують саму ідею свого
233
походження («Гроші не пахнуть!»). Гроші ворожі ідеї походження, витоку,
саме тому вони є батьківщиною безрідних. Але тоді людина, що потрапляє у
цей вир еквівалентного обміну втрачає пам’ять і, як наслідок, власну сутність.
Гроші вимивають ознаки людської сутності, пропонуючи натомість
множинність ідентичностей.
Чудову характеристику перетворюючої сили грошей можна віднайти у
К. Маркса в його «Філософсько-економічних рукописах 1844 року». В них
гроші постають тією силою, котра здатна опосередковувати ставлення людини
до світу. Звідси витікає їх здатність заміняти собою як світ, так і саму людину.
Гроші підміняють сутністю їх обох, вони обмінюються не на якусь одну певну
якість, не на якусь одну певну річ або певні сутнісні сили людини, а на весь
всесвіт, вони обмінюють будь-яку властивість і будь-який предмет на будь-яку
іншу властивість або предмет. Вони – це чиста можливість, або, як писав
К. Маркс, «справжня творча сила» [9]. Гроші здатні розчинити сутність чого
завгодно і навпаки, що завгодно відтворити, надати йому предметного вигляду.
Опосередковуючи відношення людини до світу, гроші опосередковують
відношення людини до інших людей і до самої себе. При абсолютизації даного
опосередкування буття відкривається виключно у грошових формах. Як
наслідок, тільки в контексті грошової оптики будь-що набуває значення
реальності, адже гроші, «що мають властивість усе купувати, усі предмети
собі привласнювати, являють собою предмет у найвищому розумінні» [10].
Таким чином, все починає існувати для людини завдяки грошам. Так само, як і
статус реальності будь-чого засвідчується грошима. Вони надають моїм
бажанням предметного втілення, але тоді те, чим я є, визначається також
грошима. «Те, що існує для мене завдяки грошам, те, що я можу оплатити,
тобто те, що можуть купити гроші, це – я сам, власник грошей. Наскільки
велика сила грошей, настільки велика і моя сила. Властивості грошей є мої – їх
власника – властивості і сутнісні сили. Тому те, що я є і що я можу зробити,
визначається аж ніяк не моєю індивідуальністю» [11]. Гроші є «загальним пере-
крученням індивідуальностей, що їх вони перетворюють у їх протилежність і
надають їм властивостей, які суперечать їх справжнім властивостям» [12].
Завдяки грошам я можу набути будь-якої ідентичності, а значить, для мене
не існує ніяких меж і кордонів, немає ніяких «ми» і «вони», які б не могли
здолати гроші. Втім, завдяки грошам можна також відтворити будь-які кордони
там, де ніколи їх не було, можна провести нездолану, «природну» межу. «Вони,
дійсно, і роз’єднуюча людей «розмінна монета», і справжній сполучний засіб;
вони – [всезагальна] хімічна сила суспільства» [13]. Всі ці метаморфози
можливі за умови того, що гроші здатні підміняти собою людську сутність,
тому К. Маркс вважав, що гроші це «відчужена могутність людства» [14], що
234
протистоїть людині як зовнішній універсальний засіб перетворення уявлення в
реальність, а реальності в уявлення. В контексті цих міркувань стає зрозумілим,
що гроші можуть виступати еквівалентом будь-якої ідентичності.
Соціальний простір, котрий продукує тотальну монетаризацію людських
відносин, призводить до того, що починається ототожннення економічного і
онтологічного порядків. В силу зазначеного, може, наприклад, відбуватись
перенесення джерела людського розуму до «економічного космосу». Так, з
точки зору відомого економіста Л. Мізеса «будь-яка розумна дія є одночасно і
економічною дією. Будь-яка економічна дія є раціональною» [15]. В кінцевому
рахунку сфера економічного і раціонального ототожнюються з «грошовими
розрахунками» [16], що цілком логічно завершується перетворенням грошей у
матеріальне втіленням розуму. Але подібні метаморфози розуму спричиняють
його відокремлення від світу та локалізацію в межах суб’єктивності. Всередині
циркуляції вартостей «економічний космос» постає як самодостатній, а буття,
навпаки, розчиняється в множинності уявлень. Подібне відокремлення раціо-
нальності від реальності має своїм наслідком замикання грошей у відтворенні
самих себе («Гроші роблять гроші»). В контексті проблеми нашого дослід-
ження це означає, що людська ідентичність виявляється лише моментом цього
самовідворюючого процесу циркуляції грошей.
Справа у тому, що поза дійсним відношенням до себе як до представника
роду людського, тобто того, що Г. В. Ф. Гегель називав «овнутренням»,
ідентичність постає суто ідеологічним утворенням. В якості останнього вона
виявляється відірваною від практичного самоствердження особистості, а
значить, зменшення простору реальної участі людини в історії призводить до
збільшення потреби в ідентичності як способі уявного набуття смислу. З точки
зору М. Кастельса, в сучасному світі «пошук ідентичності, колективної або
індивідуальної, приписаної або сконструйованої, стає фундаментальним
джерелом соціальних значень» [17], а втрата легітимності соціальними
інститутами та культурою взагалі спричиняє перетворення процесу пошуку
власної ідентичності у єдине джерело смислу. Іншими словами, відбувається
замикання розгубленої індивідуальності у сфері приватного, яке тільки і
визнається єдиним достовірним простором її свободи. Але ця «територія» поза
реальною діяльністю індивіда постає як дещо віртуальне. «Люди все частіше
організують свої смисли не навколо того, що вони роблять, але на основі того,
ким вони являються, або своїх уявлень про те, ким вони являються» [18].
Проблема полягає у тому, що в навколишньому світі те, що М. Кастельс
визначає як «глобальні мережі інструментального обміну» продовжує
використовувати індивідів відповідно до власних інтересів. Як наслідок,

235
стверджує вчений, «наші суспільства все більше структуруються навколо
біполярної опозиції між Мережою і "Я"» [19].
Абсолютизація зазначеної опозиції, утім, приховує той факт, що уявлення
людей про себе виявляється вже обумовлені логікою функціонування
«Мережі». Процес ідентифікації давно став «ставкою в грі влади» [20].
Уявлення про відмінність «персональної ідентичності» та «колективної
ідентичності» тільки приховують їх взаємозв’язок. Вони обидві конституюють
«ego» як те, що постає перед нами, як наявне, і саме в такому вигляді воно не
тільки є претензією стати суб’єктом панування над світом, але і готовністю
бути об’єктом панування. Небезпека втрати людиною власної сутності зростає
пропорційно перетворенню її на володаря усього сущого. В якості останнього
вона репрезентується саме у «глобальних мережах інструментального обміну»,
всередині яких утилізується не тільки навколишній світ, а і сам індивід. В
контексті нашої проблеми людина утилізує себе в процесі постійного
споживання різноманітних образів ідентичності, які нібито поставлені перед
нею в наявному вигляді. Споживання готових образів утворює тимчасову
ілюзію самототожності, хоча насправді, як писав М. Гайдеггер, з самою собою,
тобто зі своєї сутністю, «людина сьогодні якраз ніде вже не зустрічається … і
тому вже ніколи не може зустріти серед предметів свого уявлення самої себе»
[21]. Наш час пропонує шукати власну ідентичність і відповідні смисли у сфері
уявного, втім, постає питання, якими є смисли, що конституюються навколо
пустоти, що утворюється на місці зникаючої сутності світу і людини?

Використана література
1. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления : пер. с нем. – М.: Республика,
1993. – С. 95–101.
2. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс; Культура, 1992.
– С. 109.
3. Юнгер Э. Через линию // Политическая концептология: журнал метадисцип-
линарных исследований. Научно-аналитическое издание. – 2009. – № 2. – С. 258.
4. Агамбен Д. Homo sacer. Суверенная власть и голая жизнь. – М.: Издательство
«Европа», 2011. – С. 70–71.
5. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук / Пер. с франц.
В. П. Визгина, Н. С. Автономовой ; вст. ст. Н.С. Автономовой. – СПб., 1994. – С. 363.
6. Джеймисон Ф. Марксизм и интерпретация культуры : пер. с англ. – Москва
; Екатеринбург : Кабинетный ученый, 2014. – С. 345.
7. Там само. – С. 307.
8. Адорно Т. Что значит «проработка прошлого»? // Неприкосновенный запас. –
№ 2–3. – С. 40–41.
9. Карл Маркс. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Карл Маркс і Фрідріх
Енгельс. З ранніх творів. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1973. – С. 567.
10. Там само. – С. 573.
236
 11. Там само. – С. 575.
12. Там само. – С. 576.
13. Там само. – С. 575.
14. Там само. – С. 576.
15. Мизес Л. Социализм. Экономический и социологический анализ. – М.: Catalaxy,
1994. – С. 77.
16. Там само. – С. 85.
17. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / пер. с
англ. под науч. ред. О. И. Шкаратана. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – С. 27.
18. Там само.
19. Там само.
20. Делез Ж. Фуко / пер. с франц. Е. В. Семиной; вступ. статья И. П. Ильина. – М.:
Издательство гуманитарной литературы, 1998 (Французская философия XX века). – С. 135.
21. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления : пер. с нем. – М.: Республика,
1993. – С. 233.

237
 Галина Володимирівна Ільїна,
кандидат філософських наук, доцент
(Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

ЛЮДИ, ПЛАНЕТА, ПРИБУТОК: ЕТИКА ПРОТИ ЕКОНОМІЗМУ

У роботі «Критика економізму» П. Ульріх висуває ряд аргументів проти

економізму, яке він описує в трьох ракурсах: 1) виділення економічної
діяльності як окремого типу діяльності, нейтрального щодо ціннісного
контексту; 2) абсолютизація типу мислення, що висуває на перший план
пріоритет ціни/користі; 3) перебільшення логіки ринку, який розглядається як
абсолютний принцип координації суспільства [1, с. 19–21]. Проте само-
достатність економічної діяльності, на думку дослідника, не ставить основного
питання щодо економіки: у чому її кінцеве завдання? Зрештою, таким
завданням можна визначити створення умов для гідного життя людини. Таким
чином, справжній сенс економічної діяльності перебуває поза «економізмом», у
смисложиттєвій сфері.
Проблема гідності, яка ставиться в економіці, тут же здобуває етичного
виміру. Відома теза «економіка – напрям етики» здобуває нового значення в
сучасній корпоративній та діловій етиці. Організації сьогодні використовують
етику як інструмент управління. Концепції відповідальності стають більше, ніж
тимчасовим додатком до діяльності організацій – вони інтегруються в
механізми їх існування. «У всьому світі люди бізнесу усвідомлюють той факт,
що ключові ринки перебувають на грані швидких змін, які зумовлені новими
екологічними стандартами і пов’язані із запитами споживачів, – зазначає
Дж. Елкінгтон. – У результаті, нові сутнісні напрямки [newbottomlines]
розгорнулися поруч із старими константами «прибутку-збитку». Проблема
корпоративного громадянства, яка була оцінена як низькопріоритетна, у
програмі сталого розвитку постає у процесах становлення конкурентного і
стратегічного завдання для основних ділянок індустрії й комерції» [2, с. 44].
Здебільшого етика в економічній діяльності ґрунтується на трьох основних
складових – соціальний, економічній, екологічній. Дж. Елкінгтон назвав їх
«triple bottom line of sustainable development» – три основні напрями сталого
розвитку. Ці напрями – «People, Planet, Profit» (люди, планета, прибуток) –
формують систему етичних цінностей та визначають, яким основним
порушенням в сфері етики слід запобігати.
Отже, якщо розглядати основні проблеми, які знаходять своє відображення
в діяльності економічних агентів, то можна виявити цілий ряд етичних питань і
проблем, які постають в їх межах. Макроетика менеджменту, яка розглядає
238
етичні проблеми в процесі управління організаціями, використовує ці складові
таким чином.Економічна складова, «Profit». Основними формами порушення
етики тут можуть виступати корупція, хабарництво, конфлікти інтересів,
шахрайство, здирництво, недобросовісна конкуренція, обмежувальна ділова
практика, використання ресурсів організації, промислове шпигунство,
рейдерство та інші. На рівні макроетики проблеми в цій сфері пов’язані із
жадібністю та відсутністю ділової бездоганності. Проте, як казав Б. Франклін,
«якби шахраї знали всі переваги чесності, то вони заради вигоди перестали б
шахраювати». Для запобігання таким проблемам організації формують етичні
кодекси та інші інструменти впливу.
Проблеми економічних форм порушення етики можуть лежати не тільки в
діяльності організацій, їх коріння сягає самої форми організації економічних
взаємодій. Так, існує таке поняття, як «кумівсткий капіталізм» (Cronycapitalism)
– капіталістична економіка, успіх в який залежить від особистих звʼязків
бізнесменів з державними службовцями (для отримання державних замовлень,
субсидій, ліцензій і т.п.). Така система грає на випередження щодо етики й
рідко допускає запобігання порушень етичних норм.
Соціальна складова – People – досить широка. Вона стосується
забезпечення гідних та безпечних умов праці, освіти, рівності та запобіганню
дискримінації на робочому місці, здоров’я та добробуту, якості життя,
соціального капіталу [Див. 3]. На підставі цього сучасний бізнес відмовляється
працювати з організаціями, які визнають використання примусової чи дитячої
праці; стратегіями діяльності стає вирішення проблеми безробіття, занятості
людей з особливими потребами, фізичного покарання на робочому місці,
тривалості життя та здоров’я, доступу до освіти тощо.
Окремим прикладом ставлення організацій до проблеми дискримінації є
проблемамоббінгу. Взагалі запобігання дискримінаціям сьогодні отримує
специфічний поворот. У такої компанії, як Google, яка входить у рейтинг
найбільш бажаних місць роботи, можуть звільнити працівника через вислов-
лювання дискримінаційного характеру. Загальні тенденції в сфері проблем
дискримінації показують значимість проблеми гендерної дискримінації на
робочому місці. Так, у Німеччині, Франції, Норвегії були прийняти анти-
дискримінаційні закони, в яких на законодавчому рівні закріплені норми, які
можна визначити як «позитивну дискримінацію»: уведені квоти на заняття
посад у радах директорів жінками. Деякі дослідження свідчать про те, що
ефективність праці від цього підвищилася.
І, зрештою, «Planet», екологічна складова, закликає до відповідальності та
сталого розвитку. Відомий у свій час проект – «Годинник апокаліпсису» –
показує сьогодні п’ять хвилин до півночі. Цей проект, який був започаткований
239
в епоху ядерних перегонів, сьогодні загрозою людства та його вимиранням (в
символічному значенні на цьому годиннику північ дорівнює апокаліпсису) є не
тільки ядерне озброєння, але й кліматичні зміни. Незворотність процесів
змушують ставити питання відповідальності в більш глобальному й гострому
контексті, ніж раніше. Категоричний імператив І. Канта був пере формульова-
ний Г. Йонасом таким чином: «чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгод-
жувалися з продовженням автентичного людського життя на землі» [4, с. 23].
Соціальна відповідальність бізнесу сьогодні стає основним предметом
економічної макроетики. Ще донедавна проблеми етики та відповідальності
бізнесу розглядалися як другорядні, проте сьогодні вони посідають власне
місце в соціальній діяльності бізнесу. «Якщо людожери користуються видел-
ками – чи це прогрес?». Таке запитання-парадокс Станіслава Єжи Лєца стало
метафоричним відображенням сучасного бізнесу: на думку Дж.Елкінгтона,
бізнесмени, які традиційно розглядалися як «людожери», зосереджені на
прибутках, сьогодні зобовʼязані дбати про власний імідж, а отже, вести
відповідальний бізнес. Таким чином, ділова етика сьогодні розглядається не
тільки як напрям знань, який забезпечує фундаментальне обґрунтування моралі
в господарській діяльності. Вона має суто прикладне значення – виявити
загальні засади ділової бездоганності учасників економічних процесів, що,
безумовно, впливає як на імідж та репутацію бізнесменів, менеджерів та
підприємців, так і на діяльність організацій в цілому.
Цінності, які включаються в сучасний економічний дискурс, вступають в
суперечність із засадами економізму. Пошук засад економічної діяльності
проводиться у сфері етики, а інтерпретація економіки як напряму етики певною
мірою відображається в прагненні сучасних економічних акторів до постановки
питань про цінності та про нефінансові цілі праці.

Список використаної літератури

1. Ульрих П. Критика экономизма. – М. : Вузовская книга, 2004. – 120 с.
2. Elkington J. Cannibals with Forks. The Triple Bottom Line of 21 Century Business
/ J. Elkington. – Capstone, 1997. – 402 p.
3. Кращі практики на рівні підприємств щодо дотримання принципів рівних
можливостей та недискримінації на робочому місці. Результати дослідження. – URL:
http://csrgender.org.ua/gender_doslidgennya.pdf.
4. Йонас Г. Принцип відповідальності – до засад етики майбутнього / Г. Йонас
// Етика майбутнього / За ред. Г. Майера, С. Міллер. – К. : Вид-во «Основні цінності», 2003. –
С. 23–40.

240
 Тетяна Олександрівна Чистіліна,
кандидат філософських наук, доцент
(Харківський навчально-науковий інститут
ДВНЗ «Університет банківської справи»)

МІФОЛОГЕМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕКОНОМІЧНІЙ КУЛЬТУРІ

З огляду на намагання поєднати філософське та економічне знання,

актуальним буде осмислення культурних особливостей в економічній сфері,
тобто, аналіз поняття «економічна культура». Звернення до цього поняття в
національному контексті дозволить розкрити ті проблемні аспекти, які
викликають перманентні проблеми та кризові явища у сфері національної
економіки, не дозволяють їй вийти на цивілізований рівень.
В літературі даються різні варіанти визначення економічної культури.
Наприклад, у словнику з культурології «економічна культура – це сукупність
елементів та феноменів культури, економічної свідомості, поведінки,
економічних інститутів, які забезпечують відтворення економічного життя
суспільства» [1]. Вітчизняні дослідники С. О. Матвєєв та Л. І. Лясота дають таке
визначення: «Економічна культура – це комплекс уявлень, переконань, звичок,
стереотипів поведінки, які реалізуються в економічній сфері суспільства і
пов’язані з економічною діяльністю» [2]. Російський дослідник К. М. Парфьоров
дає визначення: «економічна культура – це ступінь засвоєння людьми
вироблених знань в області економіки; рівень оволодіння економічними
знаннями та категоріями; розуміння дії існуючих виробничих відносин в
суспільстві; це усвідомлення свого місця у справі реалізації економічних
концепцій» [3]. Можна запропонувати власне визначення аналізованого
поняття: економічна культура – це історично визначений рівень розвитку
економічної сфери суспільства, що включає спосіб реалізації творчого
потенціалу людини в цій сфері; особливі типи і форми організації економічної
діяльності, а також вироблені матеріальні та духовні цінності.
Структуру економічної культури складають елементи: економічний досвід,
економічні звичаї та рутини, економічну свідомість. Остання має ідеологічний
та емоційно-психологічний компоненти, до яких, в свою чергу, належать:
економічні знання, економічні переконання, економічні цінності та норми,
економічні орієнтири, стереотипи, нарешті, економічні міфологеми [2].
Зупинимося на аналізі одного з цих компонентів, який виглядає цікавим, а
можливо, постає і одним з визначальних чинників економічної діяльності
суб’єктів в умовах сучасного суспільства постмодерну. Мова йде про економічні
міфологеми.
241
 Характерною рисою постмодерної культури, а значить, і економічної
культури, як складової, дослідники називають суцільну міфологізацію
реальності. На цей феномен першими звернули увагу провідні представники
філософії ХХ ст. Р. Барт, Ж. Батай, Ж. Бодрійяр, Ж. Дельоз, Ж.-Л. Нансі.
Постмодерна «неоміфологія» приходить на зміну характерним для попередньої
епохи Модерну намаганням раціоналізувати світ, пояснити його з позицій
розуму, об’єктивних наукових законів та логіки. Соціальна реальність
постмодерну з її накопиченням гігантських масивів інформації, наукових знань,
культурних досягнень які людина неспроможна осмислити та впорядкувати,
стає фактором нового «зачарування світу» для пересічної людини, бо постає
такою само незрозумілою та загрозливою силою, якою була природа в прадавні
часи. Нездатність засвоїти та впорядкувати інформаційні масиви у поєднанні з
їх всезагальною доступністю завдяки Інтернету, викликають нову міфотвор-
чість, намагання пояснити незрозумілі складні процеси та явища за допомогою
доступних оповідей. Таким чином, ключовою рисою культури суспільства
Постмодерну стає суцільна міфологізація навколишньої дійсності, яку
позначають терміном «панміфологізація» [4].
Реальність постає у вигляді чуттєво-наочних образів, в яких стирається
межа між об’єктивним та суб’єктивним. Міфотворчість відбувається щодо усіх
сфер суспільного життя. За думкою Р. Барта, постмодерна неоміфологія не
відображує реальність, а виражає її, одночасно виражаючи внутрішній світ
розповідника (індивіда, соціальної групи, нації), який привносить до міфоло-
гічного наративу трагічні та драматичні переживання індивідуального або
історичного досвіду [5, с. 76–78].
Сучасні міфи, як продукт фрагментованої свідомості людини Постмо-
дерну, не дають цілісної картини світу, а сама міфологічна свідомість не є
синкретичною. Міфи Постмодерну існують у формі оповідей про окремі
аспекти та явища суспільного життя, тобто, у формі міфологем. Визначення
цього поняття, запропоноване російською дослідницею Є. В. Пилюгіною, дає
можливість розкрити специфіку постмодерної міфотворчості, відрізнити її від
традиційної архаїчної. Вона визначає міфологеми, як «сформований за
посередності інформаційних технологій контент резонуючих між собою знаків
та значень різноманітних фактів та подій, не пов’язаних напряму з дійсністю,
реальними історичними подіями або культурними аттракторами» [6, с. 291]. Це
визначення дає зрозуміти, що «міфологеми Постмодерну не лише деформують
реальність, подібно до міфів традиційного суспільства, але й деконструюють
реальність згідно певних соціальних замовлень, посилюючи сингулярність
соціальних суб’єктів та їх деструктивні властивості» [6, с. 291]. Сучасні міфо-
логеми демонструють компонент цілеспрямованої міфотворчості, продуку-

242
ються з певною метою, виступаючи вагомими інструментами маніпуляції
суспільною свідомістю та поведінкою соціальних суб’єктів. В той же час,
міфологеми базуються на перенесенні проекцій колективного безсвідомого
(архетипів) на об’єкти реальності, тобто, експлуатують ці архетипи для власного
підкріплення.
Міфологеми культури Постмодерну відрізняються як від синкретичних
міфів традиційного суспільства, так і від метанаративів епохи Модерну, що
існували у формі ідеологій. Головна відмінність полягає в тому, що «… сучасні
міфи, на відміну від ідеології, не апелюють до Логоса, але й вже не стільки
апелюють до чуттєвих образів, скільки до інших міфів, які, насправді, постають
ремейками або серіями якогось вихідного міфу як вигаданої, штучної
псевдореальності» [4, с. 171].
Постмодерні міфологеми є по суті мікронаративами, тобто, вони не дають
цілісної картини світу, а в образній формі пояснюють лише окремі її складові. А
в своїй сукупності складають своєрідну наративну «мозаїку» реальності. Одним
з проявів фрагментованості зафіксованої міфологемами реальності є існування
окремих груп міфологем для пояснення різних сфер навколишньої дійсності та
суспільного життя.
З метою відділення міфологем від інших складових постмодерної культури,
можна виділити їх характерні риси:
- міфологеми виникли в культурній ситуації Постмодерну, створивши
опозицію метанаративам минулого – традиційним міфам та ідеологіям
попередніх епох;
- міфологеми співіснують з ідеологіями та традиційними міфами, будучи
проявом протистояння різних типів культур та світоглядних орієнтирів
соціальних спільнот сучасної цивілізації;
- міфологеми намагаються пояснити складні та незрозумілі аспекти
реальності. Вони існують у вигляді раціоналізованих образів реальності,
являючи мікронаративи про неї;
- міфологеми слабко корелюють з об’єктивною реальністю, створюючи
своєрідну «другу реальність», віртуалізований світ наративів про реальність;
- кожній сфері життя суспільства відповідають свої міфологеми, висту-
паючи елементом культури цієї сфери. Міфологеми створюють «мозаїчну
реальність», виявляючи таку особливість культури постмодерну, як фрагмен-
тарність;
- джерелом розповсюдження міфологем є інформаційний простір (Інтер-
нет, телебачення, радіо, вся сукупність медіа-ресурсів);
- процес виникнення міфологем носить амбівалентний характер: деякі з
них створюються цілеспрямовано, інші – спонтанно. При цьому, вони
виступають проекцією архетипів колективного безсвідомого;
243
 - міфологеми впливають на діяльність соціальних суб’єктів, але їх вплив є
важко передбачуваним, оскільки в цей процес включені ірраціональні чинники;
- міфологеми можуть бути як спільними для людства в цілому, так і
приналежними до культури окремих націй;
- існуючі міфологеми можуть створюватися та використовуватися певними
соціальними суб’єктами з метою маніпуляцій суспільною думкою та поведінкою
громадян в різних сферах;
- наслідок впливу міфологем на суспільну свідомість та діяльність в
більшості випадків є деструктивним, оскільки міфологеми не відтворюють
об’єктивну реальність, а викривлюють уявлення людини про світ.
Якщо розглядати міфологеми української економічної культури, то їх аналіз
треба спрямувати в таких напрямках:
- виявлення наявних в українській економічній культурі міфологем, їх
змісту;
- розкриття походження міфологем;
- дослідження існуючого або потенційного впливу цих міфологем на
діяльність економічних суб’єктів, рівня їх деструктивності.
Міфологеми мають властивість найбільш активно розповсюджуватися та
циркулювати в суспільствах, які потерпають від кризи, вражені соціальними
вадами, такими, як корупція, світоглядна дезорієнтація або невизначеність,
соціальна апатія, депресія, військові конфлікти, політична нестабільність тощо.
Тобто, міфологеми отримують плідний грунт у вигляді соціального хаосу. В
сучасному українському суспільстві, поряд із наявністю усіх перерахованих
явищ, найболючішим проявом цього хаосу є економічна криза, яка, очевидно,
перетворилася на перманентний стан української економіки. Отже, у
намаганнях пояснити процеси, що відбуваються в українській економіці,
міфологеми складають вагому частку. Українська економічна культура
виявляється сповненою міфологемами.
Слід зауважити, що міфологеми, пов’язані з економічною сферою, є в той
же час тісно пов’язаними із сферою політичною. Так само, як економіка в
соціальній реальності функціонує у взаємодії з політикою. Іноді ці сфери
зрощуються настільки, що їх важко розділити, особливо у суспільствах, де
відбувається зрощення економічної та політичної верхівки, економічних та
політичних інтересів суб’єктів на всіх рівнях. Українське суспільство
демонструє саме такі риси, отже відділити економічні та політичні міфологеми,
розмежувати їх вплив за сферами є проблематичним.
Одною з таких міфологем є міфологема демократії. За походженням її не
можна вважати суто національною. Вона є продуктом західної культури, в якій
так само успішно циркулює. Але має певні інтерпретації, визначені
244
національною специфікою, українськими культурними особливостями.
Ж. Бодрійяр вважає повсюдно розповсюджений образ демократії, як
найкращого суспільно-політичного устрою, основною міфологемою сучасної
західної цивілізації. ЇЇ тоталітарне нав’язування призводить до «нестримної
ескалації демократичності ціною інфляції її установок та нескінченної
спекуляції на її ідеях» [7, с. 124]. Міфологема демократії стала своєрідним
фетишем сучасної західної політичної культури. Вона посіла місце і в
українській культурі, як образ найбажанішого та найдоцільнішого суспільно-
політичного устрою. Національним аспектом інтерпретації цієї міфологеми є
напружений емоційний компонент щодо відсутності «справжньої демократії» в
Україні, песимізм відносно її побудови у найближчому майбутньому.
Винуватцями оголошуються політики, чия корумпованість заважає реалізувати
в країні ключовий принцип демократії – незалежність трьох гілок влади.
Пов’язаність економічної та політичної теми в міфологемі демократії
розкривається у питанні «Чому ми не можемо побудувати справжню
демократію?» Відповідь лежить в економічній площині: «Тому, що при владі –
олігархи, які ставлять свої бізнес-інтереси вище за державні». І зворотно –
причиною негараздів в економіці оголошується відсутність справжньої
демократії в державі. Ці питання та відповідь стали формулою життя
української держави на протязі всього історичного етапу незалежності,
демонструючи зацикленість суспільної свідомості та виступаючи деструк-
тивним елементом як економічної, так і політичної культури. Причина цієї
зацикленості – в перетворенні міфологеми демократії на своєрідну «священну
корову», неспроможність уявити ні інших варіантів демократії, окрім
представницької, ні звернути увагу на той факт, що далеко не всі успішні в
економічному плані держави мають демократичний устрій.
Одними з ключових міфологем української економічної культури є
міфологема ринкової економіки і пов’язана з нею міфологема вільного
підприємництва. Вони виникли в перші роки незалежності, в період епохальних
якісних трансформацій усіх сфер життя суспільства, зокрема, економічної сфери.
Ці міфологеми формують образ економічної реальності, як простору свободи дій
суб’єктів. При цьому, свобода часто розуміється, як анархія, втілення нічим не
обмеженої волі учасників економічних процесів – вільних підприємців. За зразок
реформування української економіки після розпаду Радянського Союзу були
взяті концепції та реалії економіки Західної цивілізації. В результаті їх вільної
інтерпретації, недостатньо глибокого розуміння змісту західної економічної
культури, врешті – об’єктивної неможливості перенести усі її компоненти на
зовсім інший український культурно-історичний грунт, виникли викривлені
образи як ринкової економіки, так і її основної складової – приватного
245
підприємництва. Деструктивність цих міфологем виявилася в ігноруванні
важливих компонентів сучасної економічної культури Західної цивілізації, таких
як соціальна відповідальність бізнесу, соціальна солідарність та партнерство,
громадянське суспільство, демократичні принципи управління. Міфологема
ринкової економіки, накладена на специфічну форму індивідуалізму, як рису
українського національного характеру, породила анархію в економічних
відносинах. Для суб’єктів українського підприємництва збагачення та реалізація
власних інтересів стали самоціллю. При цьому, усі інші інтереси (в тому числі –
державні та суспільні) ігноруються, а в досягненні поставленої мети
використовуються будь-які засоби. Українська інтерпретація ринкової економіки
не вписується в реалії сучасного стану економічної культури західного зразка,
скоріше вона відповідає західноєвропейській економічній культурі доби
первісного накопичення капіталу. А тому українські економічні відносини
виглядають нецивілізованими, варварськими, такими, що знаходяться на
периферії сучасних тенденцій розвитку світової економіки.
Міфологеми демократії, ринкової економіки та вільного підприємництва
виникли як опозиція радянській ідеології, стали втіленням прагнення українців
до побудови цивілізованого майбутнього на протилежність колоніальному
радянському минулому.
Але це минуле досі дається взнаки у вигляді породжених ним міфологем,
які все ще продовжують циркулювати в сучасній українській економічній
культурі. Вітчизняний дослідник О. Полісаєв називає такі міфологеми
імперськими. Найбільш розповсюдженими з них є «…міфологеми, згідно з
якими домінуючим чинником консолідації українського суспільства виступає
економічна складова, після розв’язання якої всі інші проблеми будуть подолані
мало не автоматично» [8, с. 77]. Ця міфологема є відголоском марксистської
соціально-економічної теорії та заснованої на ній радянської ідеології. Її
деструктивність полягає, з одного боку, в тому, що вона деформує уявлення про
реалії соціального буття (ігноруючи неекономічні чинники), з іншого боку, ця
міфологема, будучи породженою радянською (по суті – імперською)
ідеологією, не дає можливості остаточно розірвати з колоніальним минулим.
О. Полісаєв вважає, що подолати проблеми в економіці, в той же час –
завершити посттоталітарну трансформацію суспільної свідомості допоможе
вироблення та закріплення консолідуючої ідеології з визначеною національною
ідеєю. Цей крок необхідний, хоча і є, так би мовити, кроком назад, поверненням
до модерної картини реальності з її метанаративами у вигляді ідеологій. Але
українському суспільству це потрібно для національної консолідації та
форсованого шляху встановлення єдиної в масштабах країни національної
ідентичності, який в свій час пройшли усі європейські нації. «Поза такого роду
246
ідеями якісна трансформація просто неможлива, адже досвід країн
пострадянського блоку однозначно підтверджує це» [8, с. 77].
Ще одна «імперська» міфологема української економічної культури існує у
вигляді наративу про те, що збагачуватися треба тут і зараз, якщо є такий шанс
(бо іншого може не представитися); при цьому усі засоби прийнятні. Ця
міфологема ілюструє психологію виживальника, притаманну українцям, і є
породженням страхів імперського колоніального минулого. Ключовим для її
виникнення є характерне для імперської ідеології ставлення до пересічних
представників соціуму, як до засобу, інструменту досягнення якоїсь «великої»
мети. Вкорінене у свідомість української політично-господарської еліти, це
ставлення було перенесено у сучасні реалії, і породило ігнорування інтересів
пересічних громадян в процесі накопичення капіталу; безвідповідальність
«бізнесу» за суспільство та державу, відсутність цивілізованих «правил гри» в
українській економіці. Таким чином, українська «бізнес – еліта» відтворює
компоненти імперської свідомості, ставлячи на місце імперських фетишей вже
нові (у вигляді багатства та збагачення), але так само приносячи їм у жертву
інтереси переважної більшості громадян. Деструктивність міфологеми
«збагачуйся в будь-який спосіб» проявляється як у породженому нею
примітивному розумінні сутності ринкової економіки, так і реальній шкоді –
принесенні в жертву збагаченню бізнес-еліти як самої національної економіки,
так і потужного людського потенціалу, який мала Україна на початку доби
незалежності. При цьому, носії цієї міфологеми, очевидно, не усвідомлюють, що
її культивування загрожує їм самим, перетворює соціальне середовища розвитку
їх бізнесу на хаос з відсутніми цивілізованими «правилами гри», знижує
авторитет української держави на міжнародній арені, що в сукупності
перекриває перспективи розширення та процвітання їх власного бізнесу.
Наступну міфологему можна сформулювати, як «прагнення до Європи». В
контексті сучасної української економічної культури ця міфологема
інтерпретується так, що нібито приєднання до європейського співтовариства
автоматично забезпечить Україні процвітання економіки та добробут громадян.
Європейський Союз в даному випадку розглядається не тільки як конкретно-
історичне міждержавне утворення, а в символічному сенсі, як ідеальний взірець
демократичної форми державного правління, простір економічного добробуту та
процвітання. Джерелом міфологеми «прагнення до Європи» є архетип «землі
обітованної», якої страждалий та переслідуваний на протязі всієї історії
український народ нарешті досягне. Злощасний колишній президент Янукович,
відмовившись від підписання договору про євроасоціацію, таким чином вчинив
набагато більший злочин, аніж його корупційні діяння, адже це був злочин проти
колективного безсвідомого українців, замах на національний архетип. В той же
247
час, цей архетип був досить вдало використаний маніпулятивними
політтехнологіями для закріплення в українські культурі його симулякру –
міфологеми про інтеграцію до Європи як умову автоматичного досягнення
економічного добробуту та процвітання (а в політичному вимірі – як
автоматичне встановлення «справжньої» демократії). Розповсюдження в
економічній культурі цієї міфологеми змушує сприймати українців, як націю
аферистів, які чекають зовнішньої допомоги, але самі не бажають докласти
жодних зусиль для покращення економічної ситуації у власній країні. Це –
досить небезпечна для майбутнього держави та національної економіки
міфологема. Вона приводить до ситуації міждержавного «квазі-партнерства»,
коли в обмін на матеріальну підтримку з боку одного, заможнішого партнера,
інший, незаможний, має щось віддати, але матеріальними ресурсами не володіє.
Тоді віддати потрібно те, що є: частину суверенітету, самостійності в прийнятті
внутрішньо- та зовнішньополітичних рішень тощо. Таке квазі-партнерство
загрожує неоколоніалізмом [див.: 9, с. 108–109].
Якщо повернутися до міфологем економічної культури, породжених
імперською ідеологією та колоніальним минулим, слід звернути увагу на ту, яка
з легкої руки та недорікуватого мовлення колишнього прем’єр-міністра Миколи
Азарова отримала досить конкретне формулювання: «Папірєдьнікі вінавати!» У
неспроможності вивести економіку з перманентної кризи, катастрофічному
скороченні за роки незалежності економічного потенціалу країни,
інтелектуальних ресурсів, відсутності конструктивних реформ обвинувачуються
історично віддалені, або нещодавні попередники. Ця міфологема активно
ретранслювалася як до Азарова, так і після нього українською політичною
елітою. Вона експлуатує архетип «ворога» у поєднанні з наслідками імперської
ідеології, під впливом якої в українців сформувався комплекс «молодшого
брата» та інфантилізм, як риса національного характеру. Деструктивний наслідок
цієї міфологеми – неспроможність брати на себе відповідальність за процеси, що
відбуваються у власній державі та суспільстві як з боку керівників держави, так і
пересічних громадян, відстороненість від прийняття важливих для долі нації
рішень, нездатність брати вину за невдачі та прорахунки економічних
трансформацій, політична безвольність тощо.
Частиною сучасної української економічної культури є також міфологема
соціального партнерства. В економічному вимірі соціальне партнерство є одним
з основних практичних елементів організації економічних відносин на засадах
збалансованості та рівноцінності дій кожного суб’єкта. Довільне тлумачення
цього принципу, основоположного для сучасних економічних відносин західної
цивілізації, в українській економічній культурі має вигляд великої розбіжності
між бажаним та дійсним. Вітчизняний дослідник О. Масюк зазначає, що одним із
248
деструктивних проявів міфологеми соціального партнерства у економічному
вимірі є ілюзія рівноправності його суб’єктів у сфері взаємодії праці та капіталу.
Мова йде про образ рівноправної взаємодії та рівносильності впливів на
прийняття рішень найманих робітників, їх роботодавців (власників засобів
виробництва) та держави. «Проте ця модель на практиці є лише формою
опосередкованого представництва виробника суспільних благ у взаємодії
власників засобів виробництва, органів державної влади та спеціальних установ
із захисту суспільно-трудових відносин» [9, с. 104]. Суб’єкт-суб’єктні відносини
між декларованими учасниками соціального партнерства на практиці відсутні,
оскільки наймані робітники у прийнятті важливих рішень виступають у ролі
об’єкта, а власники засобів виробництва є суб’єктами епізодично, коли їх
інтереси співпадають з інтересами держави або є тотожними інтересам
функціонерів державного управління (в разі зрощування влади та капіталу).
Головним суб’єктом у цих відносинах виступає держава. Тобто, в реальності має
місце патерналістська модель економічної культури. А рівноправний вплив усіх
учасників економічних процесів на прийняття рішень є ілюзією, проявом
деструктивності міфологеми соціального партнерства. О. Масюк пропонує
позбавитися від цієї ілюзії, врахувати українські соціально-економічні реалії у
вигляді патерналізму, делегувати державі функцію піклування про інтереси тих
учасників економічного процесу, які насправді суб’єктами не є – найманих
працівників та дрібних підприємців [9, с. 108]. Це відповідало б реальному стану
речей та дозволило б державі продемонструвати відповідальність. Тоді як
міфологема соціального партнерства приводить до того, що держава виконує
лише функції контролю, регулювання, захисту власних економічних інтересів
або інтересів «великого бізнесу» в ситуаціях зрощування влади та капіталу.
Серед міфологем української економічної культури існують, окрім
проаналізованих, і інші – такі, що мають обмежений вплив в соціумі, або ж ті,
що поступово відходять у минуле. Наприклад, це міфологема про отримання
незалежності, як запоруку економічного зростання (варіант міфологеми –
«Україна така багата на ресурси, що зможе самостійно досягти економічного
процвітання»). Ця міфологема була популярна в період розпаду Радянського
Союзу та перші роки незалежності. Саме її культивування стало поштовхом для
позитивної відповіді більшості населення на питання про доцільність
незалежності на референдумі 1991 р. Існує міфологема, яка має джерелом
аграрне спрямування української культури в минулому та прадавній архетип
«матір – земля». Зміст цієї міфологеми полягає в твердженні про те, що, як
тільки селяни отримують землю, одразу ж досягнуть добробуту та багатства,
адже українська земля – найродючіша у світі. Реальність демонструє, що без
новітніх технологій, докорінної модернізації сільського господарства, вкладання
249
коштів, на сучасному світовому аграрному ринку посісти вагоме місце
неможливо. Існують міфологеми, що пов’язані з релігійною культурою або
ідеологією минулого та сформованими під їх впливом ментальними
установками: «багатий – значить вкрав», «бідний, але чесний», «західні українці
краще сприймають ідеї ринкових відносин та демократії, аніж східні», «моя хата
скраю» («я нічого не можу зробити для покращення національної економіки, це –
справа держави або олігархів», «від пересічної людини нічого в економіці не
залежить, отже, не варто докладати зусиль») тощо. Вплив цих міфологем є
обмеженим часовими або соціальними рамками. Але як ці міфологеми, так і
аналізовані вище масові міфологеми української економічної культури
формують викривлений образ реальності, заважають побачити справжні
передумови та причини перманентно-кризового стану вітчизняної економіки.
Проведений аналіз підтверджує тезу про деструктивний та деконструк-
тивний характер економічних міфологем. Адже вони, заважаючи бачити об’єк-
тивний стан речей, спочатку спотворюють об’єктивну економічну реальність
своїми образами, а потім – створюють її симулякр – «другу реальність»,
ілюзорну та викривлену, здійснюючи тим самим процес деконструкції.
Ключові для сучасної української економічної культури міфологеми
виявляються не вкоріненими в національну культуру, а запозиченими або
породженими з інших культурних контекстів (західноєвропейського або радян-
ського). Сучасні українські економічні міфологеми – це якісь знаки другого
порядку, «симулякри симулякрів», похідні не від соціальної реальності або
культурних надбань нації, а від знаків інших культур. Тому сучасну українську
культуру іронічно можна назвати «найпостмодернішою із постмодерних».

Список використаної літератури

1. Человек и общество: Культурология. Словарь-справочник / под ред. О. М. Штом-
пеля. – Ростов-на-Дону, 1996.
2. Матвєєв С. О. Економічна соціологія : підруч. для студентів економ. та соціолог.
спец. ВНЗ [Електронний ресурс] / С. О. Матвєєв, Л. І. Лясота. – Суми : Університетська
книга, 2006. – 184 с. – Режим доступу : http://tourlib.net/books_others /matveev101.htm.
3. Парфёров К. Н. Экономическая культура (социально-философский анализ) : автореф.
дис. … д-ра филос. наук : спец. ВАК РФ 09.00.11 / К. Н. Парфёров. – М., 2000. – 22 с.
4. Пилюгина Е. В. Мифы, мифологемы и идеология как инструменты влияния на
социальную действительность в условиях информационной войны / Е. В. Пилюгина
// Контекст и рефлексия: философия о мире и человеке. – 2015. – № 6. – С. 166–182.
5. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / Р. Барт ; пер. с франц. ; сост., общ.
ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. – М. : Прогресс, 1989. – 616 с.
6. Пилюгина Е. В. Феномен панмифологизации действительности и актуальные
мифологемы украинского кризиса / Е. В. Пилюгина // Современные исследования соци-
альных проблем (электронный научный журнал). – 2015. – № 1 (45). – С. 291–307.

250
 7. Бодрийяр Ж. Пароли. От фрагмента к фрагменту / Ж. Бодрийяр ; пер. с франц. –
Екатеринбург : У-Фактория, 2006. – 129 с.
8. Полісаєв О. Імперські міфологеми у сучасному українському суспільстві:
перспективи подолання / Олександр Полісаєв // Філософські обрії. – 2007. – № 18. – С. 73–84.
9. Масюк О. Міфологеми соціального партнерства / Олег Масюк // Політичний
менеджмент. – 2008. – № 2 (29). – С. 101–109.

251
 Микола Андрійович Вознюк,
кандидат економічних наук, доцент,
директор Львівського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»

З ІСТОРІЇ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

Перші офіційні згадки про створення банківських установ у Західній

Україні датовано другою половиною XVIII ст. (Східна Галичина). 1783 р.
створено перші 18 ощадних кас, метою яких було обслуговування селян та
міщан. Виникнення ощадних кас зумовлено зростанням товарно-грошових
відносин, необхідністю формування нижньої ланки кредитної системи, а також
заощаджень громадян.
Становлення і розвиток фінансово-кредитної системи у Західній Україні
відбувалось під пильною опікою австро-угорського уряду та за домінування
іноземного капіталу. 1826 р. у Львові було організовано Австрійську ощадну
касу. Галицька ощадна каса заснована в 1843 р. як своєрідний гіпотечний банк
для надання позик шляхті. На початку ХХ ст. у Східній Галичині, яка до 1918 р.
перебувала в складі Австро-Угорської імперії, функціонувала широка мережа
ощадних кас: Галицька ощадна каса, Галицька поштово-ощадна каса, Цент-
ральна ощадна каса рільничих спілок, Українська щадниця, Львівська міська
ощадна каса та ін.
У 50-60-х рр. ХІХ ст. у м. Львові були відкриті філії Австрійського
національного банку (1853), Австрійського кредитного банку (1862), Англо-
Австрійського банку (1865). Центральною кредитною установою всієї Австро-
Угорської імперії був емісійний Австро-Угорський банк (1853).
Першими місцевими банками були Галицький гіпотечний (1867) і
Селянський (1868) банки.
Селянський банк (Банк Рустикальний) здійснював позики під заставу
нерухомого майна (землі) за 12 % річних. Протягом 10 років діяльності банк
надав 62.972 позики. Його діяльність поширилася й на Буковині.
Активно працював Буковинський крайовий банк. Він видавав позики під
зерно, земельне забезпечення, соло-векселі та здійснював інші операції. У 1898
році іпотечна заборгованість Буковинського крайового банку досягла 18 млн.
золотих ринських, у 1910-му ця сума збільшилася до 68 177 093 крон. 1903 року
всі справи Буковинського крайового банку перейшли до Буковинського
земельного банку в Чернівцях. У цьому банку кредити великим землевласникам
стали ще більшими: у 1907 р. – 20 362 тис., а у 1909-му – 23 630 тис. крон. У
1890 р. земельні магнати за активного сприяння Австро-Угорського та місцевих
252
банків заснували Львівський парцеляційний банк. Метою його діяльності було
сприяння парцеляції великих землеволодінь і продаж селянам ділянок землі за
умови виплати їх вартості протягом 5–10 років. При цьому банк продавав землі
великих землевласників за спекулятивними цінами, які постійно зростали.
Поступово Львів стає одним із важливих фінансових центрів Австро-
Угорщини. Тут діяло чимало філій банків різних країн: Варшавський торговий
банк, Празький кредитний банк, Лодзький депозитний банк, Варшавський
дисконтний, Італійський страховий «Ассікураціоні Дженералі», «Віденський
союзний, Вірменський, Російсько-азіатський банк та інші. Більшість банків
були спеціалізовані, серед них – купецький Малопольський банк, купецький
кооперативний банк, сільськогосподарський банк, селянський, земельний,
торговий, цукрівництва, меліораційний, парцеляційний, рільничий та інші.
Наприкінці ХІХ ст. на Закарпатті виникло кілька десятків кредитних кас і
установ, які були створені у зв’язку з акцією спрямованою на обмеження
приватного лихварства і працювали на зібраному капіталі при підтримці
угорських банків. Вони належали іноземним (угорським і німецьким) банкірам.
На кінець ХІХ ст. у Західній Україні було 10 філій і 12 представництв
емісійного Австро-Угорського банку; 14 філій, 6 експозитур, 4 міняльні
контори і 72 уповноважені представництва західноєвропейських комерційних
банків. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. характеризується появою і зростом
українських фінансово-кредитних товариств і установ. Початок їм було
покладено у 70-х рр. ХІХ ст. організацією при церковних парафіях братських
кас, шпихлірів, позичкових кас при товаристві «Просвіта». Станом на 1900 р. у
Львові налічувалось 39 українських фінансово-кредитних і господарських
акціонерних товариств, які об’єднувались у Крайовому союзі кредитовому і
Крайовій спілці кооперативній. Найбільшими кредитними спілками,
пов’язаними з українським підприємництвом, були «Народна торгівля» (1883),
«Дністер» (1892). Великих успіхів досяг кооперативний рух на початку ХХ ст.
у Західній Україні, представлений майже 500 кредитними магазинами, спілками
для продажу сільськогосподарських продуктів.Координували і підтримували
кооперативний рух українські товариства: «Дністер» (1895), Центральний
кооперативний банк (1898), Земельний банк гіпотечний (1910).
На теренах Наддніпрянської України, яка перебувала у складі Російської
імперії, зародження банківської діяльності відбувалося разом зі становленням
банківської системи в Росії. В першій половині XVIII ст. на російському
кредитному ринку безроздільно панувало лихварство і позичковий відсоток
тримався на дуже високому рівні – 10–20%. Унаслідок цього гостро постала
проблема розорення поміщиків, які брали позички під заставу своїх маєтків.

253
 З метою запобігання відчуженню дворянських маєтків маніфестом
імператриці Єлизавети Петрівни від 13 травня 1754 р. було оголошено про
створення в Росії державного банку для дворянства, точніше, Петербурзького і
Московського дворянських банків. Одночасно з ними був заснований
Комерційний банк для купецтва. Позики дворянських банків видавалися лише
великоруським поміщикам, і лише в 1764 р. було дано дозвіл дворянського
банку в Петербурзі приймати в заставу прибалтійські та малоросійські маєтки.
Позаяк приєднані під час першого і другого поділів Польщі провінції теж
складали частину імперії, то на них поширювалися всі права з отримання позик
та заставі маєтків. Тому 1783 р. позики могли отримувати й українські
поміщики. Після ліквідації в 1786 р. дворянських банків був заснований
Допоміжний банк для дворянства, проте, оскільки його позички часто
витрачалися вкрай непродуктивно, в 1802 р. його існування було визнано
недоцільним, і він був по суті ліквідований.
Особливість становлення банківської системи в Російській імперії поля-
гала в тому, що, в той час як у країнах Західної Європи банки були сферою
діяльності приватного капіталу, в Російській імперії з 1733 до 1860 р. бан-
ківська справа практично було монополією держави. За винятком невеликого
числа міських громадських банків, приблизно двох десятків приватних
банкірських домів і Контори придворних банкірів, яка обслуговувала державні
зовнішньоторговельні операції, банківська система складалася з центральних і
місцевих державних кредитних установ. Головне місце в банківській системі
займав іпотечний кредит. До середини XIX ст. не тільки в Росії, але і в
західноєвропейських країнах нерухоме майно розглядалося як найбільш
надійне забезпечення кредиту, але в Російській імперії нерухомість, унаслідок
нерозвиненості промисловості і слабкого розвитку торгівлі, була практично
єдиним реальним забезпеченням. Тому всі кредитні установи, окрім Держав-
ного комерційного банку, були іпотечними.
Після вивчення досвіду розвитку банківської справи в Західній Європі, в
Польщі і в Прибалтійських губерніях було прийняте рішення перейти від
системи казенних банків до системи приватних і зовсім самостійних земських
банків. Банки західного зразка в Росії дуже довго не засновувалися. Основною
причиною цього була відсутність реальних економічних передумов, нероз-
виненість російської промисловості. Великі труднощі виникали при спробі
зібрати приватні кошти, необхідні для створення статутного капіталу. Окрім
того, підприємці Російської імперії спочатку просто боялися вкладати гроші в
незнайому їм справу. До 1869 р. в Росії було всього 5 акціонерних комерційних
банків (з них по одному в Санкт-Петербурзі та Москві) і 9 товариств взаємного
кредиту.
254
 В Україні банки, засновані органами місцевого самоврядування або
меценатами, почали з’являтися з 1810 р. Перші приватні кредитні установи
виникають тут у 30-х рр. XIX ст. Їх засновники – відомі купці та промисловці:
поляки Сангушки, Браницькі, Бобринські, українці Яхненки та Симиренки.
Поява таких банків пояснювалася неспроможністю державних установ
задовольнити потреби всіх бажаючих в отриманні позик. Відтак найбільш
прогресивно налаштовані господарі започатковують у своїх маєтках власні
кредитні заклади. Їх поширенню сприяло прийняття у лютому 1862 р.
«Положення про міські громадські банки». Міські громадські банки
утворювалисяз дозволу Міністерства фінансів при міських думах. Вони
надавали кредити міським і земським управам, місцевим купцям, і тим самим
помітно сприяли розвиткові економіки.
24 травня 1839 р., згідно з указом імператора Ніколая І, у Києві
засновується місцева контора комерційного банку.
Указом від 31 травня 1860 р. був створений Державний банк Росії.
Одночасно з установою Державного банку був затверджений його Статут.
Бувши відповідно до Статуту банком короткострокового комерційного кредиту,
Державний банк був найбільшою кредитною установою країни. Кредитування
торгівлі і промисловості Державний банк здійснював через мережу своїх
контор і відділень, а також через комерційні банки. Згідно зі Статутом 1860
Державний банк був створений для «пожвавлення торгових оборотів» і
«зміцнення грошової кредитної системи». Але основну частину ресурсів банку
на першому етапі його розвитку поглинало пряме і непряме фінансування
скарбниці, а також операції з ліквідації дореформених державних банків.
Того ж року Державним банком Російської імперії були засновані контори
у Києві, Харкові та Одесі, а також відділення у Полтаві. У 1862 р. керуючим
Київською конторою став Микола Бунге, який згодом брав безпосередню
участь у заснуванні в Києві біржі, першого приватного комерційного банку і
товариства взаємного кредиту. У 1862 р. було видано перший нормативно-
правовий акт, який законодавчо врегулював діяльність банківських установ.
Згідно з цим документом банк мав право приймати вклади під відсотки;
надавати позики під заставу цінних паперів; видавати депозитні квитанції на
певні суми; здійснювати операції з обліку векселів та цінних паперів.
Індустріальний розвиток країни потребував впорядкування фінансово-
грошової системи. Царський уряд, який став на шлях активних перетворень,
провів фінансову реформу 1862 p.: затверджено нові правила створення і
розгляду державного бюджету, який почали публікувати. Внесено зміни в
касову справу, державний контроль. Дозволено розмін кредитних білетів на
золото та срібло, проте уже в кінці наступного року розмін було відмінено.
255
 У Європі та в США період кінця 60-х початку 70-х рр.. XIX ст. був часом
економічного піднесення, яке викликало створення великої кількості акціо-
нерних товариств, величезну емісію цінних паперів, значне зростання банків-
ських систем. Подібні процеси в Росії почалися в 1870 році. У країну ринув
іноземний капітал. За 1865–1875 рр. протяжність залізничної мережі
збільшилася з 3,8 до 19 тис. верст. Уряд змушений був постійно виділяти на
залізничне будівництво бюджетні кошти. Характерною особливістю цього
періоду стала масова фундація акціонерних банків. За три роки з 1870 по
1873 р. було засновано 53 акціонерних банки з капіталом 107,9 млн руб.
У 60–70-х рр. XIX ст. в Наддніпрянській Україні була створена низка
великих комерційних банків, таких як Дворянський, Селянський, а також
налагоджена мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження насе-
лення. З’явилися акціонерні товариства, які здійснювали ломбардні операції.
Ще на початку XIX ст. виникли органи кредитування торгівлі. У 1806 p. в
Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, заснованої в
Петербурзі у 1798 p. Після її реорганізації на Державний комерційний банк
останній мав контори в Одесі (з 1819 p.), Києві (з 1839 p.), Харкові (з 1843 p.),
Полтаві (з 1852 p.). Чималим кредитним центром був у 30–50-х роках XIX ст.
Бердичів, де було зосереджено 8 банківських домів. Тут діяло (до 1839 p.)
агентство Польського банку (Варшава). Значні кредитні операції здійснювалися
через Київський контрактовий ярмарок. Ці операції здебільшого зводились до
надання позик великим землевласникам під майбутній урожай.
В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних
банків: Київський приватний комерційний банк (1868 p., його засновниками
були 50 осіб, у тому числі князі Р. Сангушко, М. Трубецькой, графиня
М. Потоцька, О. Терещенко), Харківський торговельний (1870 p.). Київський
промисловий (1871 p.), Миколаївський комерційний (1872 p.), Одеський
дисконтний (1879 p.) та ін. Проте більшість з них існувала недовго. Наприкінці
XIX – на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки
– Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано
заснований у 1912 p. Одеський купецький банк. Проте українські банки
посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. Їхній основний
капітал у 1913 p. становив менше ніж 1,5 % основного капіталу комерційних
банків Росії, обіг – 0,5 %, дисконт векселів – 0,6 %. Це пояснюється
особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приват-
них банків з Державним банком і міністерством фінансів, колоніальною
політикою російського царизму в Україні.
Починаючи з 1866 р. в усіх губерніях європейської частини Росії, у тому
числі в Києві, Харкові, Херсоні, Чернігові, Полтаві й Катеринославі, було
256
створено товариства взаємного поземельного кредиту. Тоді ж були засновані
земельні банки: в Києві Земельний банк було створено 28 червня 1872 р. Його
засновниками були землевласники М. Кочубей, П. Селюцький, О. Кудашев,
Я. Тарновський, М. Виноградський. Банк надавав позики під заставу нерухо-
мості у Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях.
У 1882 р. створено державний Селянський поземельний банк, метою якого
було надання кредитів селянам для купівлі землі. З 1883 р. відкрилися
відділення банку у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській,
Полтавській, Чернігівській, Херсонській та інших губерніях.
У 80–90-х рр. XIX ст. в Російській імперії було прийнято низку
законодавчих актів, спрямованих на зміцнення та упорядкування банківської
системи. Так, за законом «Про зміни та доповнення існуючих правил відносно
відкриття нових акціонерних комерційних банків» від 5 квітня 1883 р. та
законом щодо функціонування, порядку створення та ліквідації банківських
установ від з 1884 р., визначено структуру банківської системи, яку складали,
по-перше, державні банки: Державний банк, земельні банки Дворянський та
Селянський – і, по друге, приватні банківські установи: акціонерні комерційні
банки, кредитні спілки. Також до банківської системи входили громадські
банківські установи: місцеві банки та місцеві ломбарди. Селянський поземель-
ний банк, надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав
дворянству на вигідних умовах продати свою землю. За 1883–1900 pp. було
надано 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. десятин землі. Державний
Дворянський земельний банк видавав довгострокові кредити спадковим
дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. За позиками
банку позичальники зобов'язані були сплачувати певний відсоток зростання, на
відшкодування позик тощо, проте менше, ніж платили позичальники
Селянського банку. Банк діяв на території Європейської Росії (крім Польщі,
Прибалтики і Фінляндії) та Закавказзя. Царський уряд сповна допомагав
Дворянському банку – за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив у
1897 p. розмір процента за позиками, які видавав банк, дозволив приєднати до
капітального боргу недоплати дворян за одержаними позиками тощо.
Київ посідав вагоме місце у кредитно-банківській системі Російської
імперії на початку XX ст.: у ньому існували 10 філій великих загально-
імперських банків, 10 банківських контор і 5 місцевих банків. Тут було зосе-
реджено 30 відсотків операцій, здійснюваних усіма банками тогочасної
України. Однак слід відзначити, що основу кредитної мережі України
становили філії столичних банків Російської імперії, до правлінь яких входили
й українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні
35 філій, Об’єднаний банк – 31.
257
 Цікавою була історія банкірських домів. В Україні банкірські доми
з’являються ще у ХV–ХVІІІ ст. через появу лихварства і функціонують як
«банківсько-торгові доми», позикові ставки у яких були досить високими
(сягали 50–100 %). ХІХ – поч. XX ст. – це час поширення і найбільшого
розвитку банкірських домів на території України. У 50-х рр. ХІХ ст. було
утворено перший поважний банкірський дім «Натансон і Каллір» у західно-
українському місті Броди, яке мало статус вільного торговельного міста у
період 1773–1877 рр., тут відбувалася значна торгівля між Австрійською та
Російською імперіями. У Львові як у центрі Королівства Галичини і Лодомерії
(у складі Австро-Угорської імперії) поряд із значною кількістю банків існувала
ще й низка банкірських домів. У 1860-х рр. набув значного розвитку
банкірський дім Озіяша Хоровіца, що діяв до 1924 р. Ще одним вагомим
львівський банкірським домом була фірма Шеленберга, яка напередодні
Першої світової війни була включена до віденського «Меркур-банку».
Подібною була доля створеного 1874 р. банкірського дому «Лілієн і Сокаль»,
котрий 1911 р. був викуплений віденським «Юніон-банком» і перетворений на
його галицьку філію. У Львові 1900 р. було утворено банкірський дім «Шутц і
Гаєц», а 1902 р. – банкірський дім Якоба Уляма.
У східноукраїнських землях під владою Російської імперії банкірські доми
були індивідуальними, заснованими на приватній власності, більш консер-
вативні, тому не могли бути конкурентами на кредитному ринку. Відмінність
банкірських домів від комерційних банків полягала в організаційно-правовій
формі. За характером своєї діяльності банкірські доми мають багато спільних
ознак з комерційними банками. Банкірські доми були зацікавлені у підтримці
великих комерційних банків і шукали у них кредитів, через що банки їх часто
поглинали шляхом приєднання чи злиття. З початком XX ст. відбувається
розширення приватного банківського бізнесу. 1910 р. в Одесі відновив свою
діяльність банкірський дім «А. М. Бродський». 1911 р., Я. А. Бродський як
власник банкірської контори і торгового дому, серед інших, виступив заснов-
ником Одеського купецького банку. Відбулося перетворення банкірського дому
в акціонерний банк. У Києві 1913 р. існувало 8 банкірських контор, котрі уже
не задовольнялися лише дрібними банківськими операціями, а брали участь у
фінансуванні міського господарства, будівництва залізниць тощо.

258
 Наталія Юріївна Олійник,
кандидат політичних наук, доцент
(Львівський навчально-науковий інститут
ДВНЗ «Університет банківської справи»)

ЕЛЕКТОРАЛЬНА ПОВЕДІНКА:
ВИМІР ГРОМАДЯНСЬКОЇ СПІВУЧАСТІ

Процеси реформування української держави і зміни у політичній

свідомості українців характеризуються розширенням сфери масової політичної
участі та активним долученням громадян до політичних процесів, зокрема
формування ефективного механізму народовладдя шляхом виборів до різних
органів влади. Можна стверджувати, що вибори є суттєвою складовою
політичного процесу, так у новітній історії України відбулися шість виборів
Президента (1991, 1994, 1999, 2004, 2010, 2014), вісім виборів до Верховної
Ради (1990, 1994, 1998, 2002, 2006, 2007, 2012, 2014), сім виборів до місцевих
органів влади (1990, 1994, 1998, 2002, 2006, 2010, 2015).
Проте явка виборців різниться у різних виборчих кампаніях. Особливо
показовою є явка виборців на місцевих виборах, яка суттєво зменшується, так
за даними ЦВК на виборах 1994 р. вона становила 75,6%, а на останніх виборах
2015 р. – 34,8% (рис.).

Рис. Динаміка явки виборців на місцевих виборах у 1994–2015 рр.35

Тому вивчення електоральної поведінки має не лише теоретичну, але і

практичну значимість. Адже, участь у виборах – це індикатор ставлення
                                                            
35
За даними Центральної виборчої комісії.
259
виборців до виборів, показник залученості у виборчий процес і зацікавленості в
результатах голосування. І у великій мірі визначає рівень представництва і
легітимності обраних органів державної влади.
Метою статті є теоретико-методологічний аналіз електоральної поведінки,
а також з’ясування методики діагностики поведінки виборців.У статті
застосовано загальнонауковий метод, системний аналіз, методи порівняння та
узагальнення. Дослідження електоральної поведінки якскладова політичної
соціології з’явились порівняно недавноу 20-х рр. ХХ ст., навіть вкраїнах, які
мають тривалу історію парламентських іпрезидентських виборів. У 50-і рр.
XX ст. електоральна поведінка стає предметом вивчення багатьох суспільних
наук і набирає міждисциплінарного характеру. З’являються дослідницькі
роботи, засновані на емпіричному матеріалі, які вивчають роль різних факторів
в процесі голосування.
Соціологічна теорія електоральної поведінки висвітлена в роботах
Б. Берельсона, Х. Годе, П. Лазарсфельда, С. Ліпсета, Р. Майлна, В. Макфі,
С. Рокканата ін. Соціально-психологічний підхід до вибору розкритий в
дослідженнях Е. Кемпбелла, Ф. Конверса, В. Міллера, Д. Стоукса тощо. У
працях Д. Б’юкенена, Е. Даунса, Г. Таллока, М. Фіорини обгрунтовано
раціональну теорію електоральної поведінки. В останні десятиліття був запро-
понований контекстуальний (когнітивний) підхіду дослідженнях Д. Заллера,
М. Лоджа, Д. Спрага, Р. Харкфельда та ін. На пострадянському просторі
досліджувати електоральну поведінку почали в кінці 80-х рр. XX ст., а в
українській науці це питання почали активно розробляти в середині 90-х рр.
Зокрема, це питання висвітлювали такі науковці, як Р. Балабан І. Бекешкіна,
О. Вишняк, Є. Головаха, І. Кононов, Н. Паніна, В. Паніотто, В. Полторак,
О. Сушко, В. Шаповал, О. Яременко та інші.
У зарубіжній науці прийнято виділяти чотири основних теоретико-
методологічних підходи до вивчення електоральної поведінки, заснованих на
осмисленні тривалої практики вільних виборів в усталених демократіях:
1. Соціологічний підхід, за яким вирішальну роль у поясненні електо-
ральної поведінки відіграє соціальна приналежність індивіда і його соціальний
статус, що дає можливість виявити відмінності в політичних уподобаннях і
поведінці окремих соціальних груп, визначити існуючі між ними ідеологічні
розбіжності. Представники цього напряму вважають, що політичний вибір
індивіда в значній мірі підпорядковується колективним нормам, оскільки люди
голосують так, як голосує їх найближче оточення, а воно втілює установки
більш широких соціальних груп. Основи даного підходу були розроблені
дослідниками Колумбійського університету під керівництвом П. Лазарсфельда.
Емпіричне дослідження, проведене ними за результатами президентських
260
виборів у США 1948 р показало, що вибір виборців визначається не свідомими
політичними уподобаннями, а приналежністю до великих соціальних груп,
рівнем прояву солідарності індивіда з групою [1]. У 60-ті рр. ХХ ст. в межах
даного підходу С. Ліпсет і С. Роккана виявили, що на електоральну поведінку
особливий вплив мають конфлікти між центром і периферією, державою і
церквою, містом і селом, власниками і робітниками [2]. У 70-ті рр. XX ст.
С. Верба і Н. Най запропонували «ресурсну» або «средньорівневу» теорію
електоральної поведінки, у якій підтвердили залежність політичної участі від
показників соціального статусу і показали, що більш активно голосують
представники вищого і середнього класів, люди, що мають високий рівень
освіти [3, p. 336]. Актуальність даного підходу в розгляді мотивів голосування
через змінні: освіту, соціальний статус, стать, вік, місце проживання та ін.
Проте використання цього підходу при аналізі електоральної поведінки
українців має свої недоліки, оскільки моделі соціальної стратифікації західного
і українського суспільства поки істотно різняться.
2. Соціально-психологічний підхід, за яким вирішальним чинником голо-
сування визначається психологічний зв’язок виборця з тією чи іншою партією,
його відданість і симпатію. У 60-ті рр. XX ст. засновники даного підходу
А. Кембелл, П. Конверс стверджували, що схильність до підтримки певної
партії виробляється у індивіда в процесі ранньої соціалізації і головним агентом
соціалізації є сім’я як фільтр, через який пропускається інформація, що
стосуєтьсяполітики [4, p. 128]. Виборець ототожнюючи, ідентифікуючи себе з
певною партією, переконаний, що вона найкращим чином виражає його
інтереси і, тому не завжди реально оцінюючи конкретну діяльність партії і її
програму. До того ж однією із особливостей українського суспільстває несфор-
мована стійка система політичних партій та організацій, які виражають інтереси
конкретних соціальних груп і прошарків суспільства, тому використання цього
підходу при аналізі електоральної поведінки українців має свої недоліки.
3. Раціональний підхід, виходить з того, що люди за своєю природою
егоїстичні та розважливі, тому вони роблять свій вибір не під тиском
навколишнього середовища, а орієнтуючись на досягнення максимально
вигідних для них результатів при мінімально можливих затратах. В середині
50–60-х рр. XX ст. засновник цієї теорії Е.Даунс стверджував, що найбільша
вигода голосуючого «досягається при максимальному збігу особистої ідеології
та ідеології партії (кандидата)» [5, p. 36]. Проте це не означає, що виборець
робить свій вибір на основі аналізу величезного обсягу інформації про
партійних програмах. В межах даного підходу М. Фіоріна запропонував
«теорію ретроспективного голосування», за якоюосновним фактором, що
впливає на електоральну поведінку, виступає стан економіки. Залежно від
261
способу оцінки такого стану можливі два типи голосування: егоцентричні –
оцінка власного економічного становища і соціотропне – становище економіки
в цілому. Тому при виборі, оцінюється минула діяльність уряду: якщо
вінуспішно справлявся зі своїми обов’язками, то розумно підтримати його на
виборах. Виборцям не потрібно вникати в деталі проведеної урядом політики,
досить знати, як їм жилося при цьому уряді, який «несе відповідальність за стан
справ у суспільстві, перш за все в економіці» [6, p. 5].
4. Контекстуальний (когнітивний) підхід враховує принцип інтеграції
інформаційного впливу навколишнього середовища і когнітивних здібностей
індивіда,фокусує увагу на роботі людини з політичною інформацією, оскільки –
при всій значущості зовнішніх структурних факторів, соціального оточення і
нормативного порядку – саме внутрішні когнітивні процеси, які переживає
кожен суб’єкт, зумовлюють його поведінку в контексті політичних подій.
Д. Заллер вважає, що провідне місце в політичному дискурсі належить
політичній еліті, яка має можливість поширювати не тільки інформацію, але і
вигідні їй оцінки і судження. Політична еліта впливає на громадську думку, і
цей вплив посилюється в зв’язку з тим, що далекі від політики люди часом не
здатні до критичного осмислення інформації про світ політичного. Проте,
одночасно з цим існують якісь ментальні та психологічні процеси, які носять
індивідуальний характер і від цих процесів буде залежати, яку частину
інформації, поширюваної політичною елітою, сприйме окрема людина [7].
Даний підхід акцентує увагу на дослідженні інформаційного середовища, в
якомуперебуває індивід і з’ясувати, які у нього склалися когнітивні структури
(знання, уявлення, установки, стереотипи і ін.).
Досить актуальним в українських реаліях на нашу думку є клієнтельський
підхід до електоральної поведінки розроблений російським дослідником
В. Римським, за яким поведінка виборців залежить від патронажно-
клієнтельних стосунків [8].
Соціологічні дослідження допомагають отримати конкретну інформацію
для прийняття точних рішень і тим самим знизити рівень ризику в
передвиборній боротьбі, що дозволяє більш ефективно здійснювати управління
виборчою кампанією. Отримання необхідної для проведення кампанії інфор-
мації передбачає проведення різноманітних досліджень.
Отже, як видно із вище сказаного, є значна кількість факторів електо-
ральної поведінки і для того щоби їх з’ясувати, а також щоби отримати більш
конкретну інформацію для прийняття рішень, що дозволять більш ефективно
здійснювати управління виборчою кампанією, необхідне проведення
різноманітних досліджень.
Основними завданнями базових електоральних досліджень, зазвичай, є:
262
 1) виявлення детального соціально-демографічного «портрету» потен-
ційних виборців округу та їх потенційної виборчої активності;
2) дослідження соціально-економічних та політичних проблем, які хвилю-
ють виборців округу, та їх соціально-економічних та політичних орієнтацій;
3) вивчення ставлення потенційних виборців округу до ключових позицій
програми кандидата в депутати, спрямованих на вирішення основних, найбільш
значущих проблем виборців;
4) виявлення «моделі бажаного кандидата» (тобто найбільш бажаного за
соціально-демографічними ознаками, політичними орієнтаціями, діловими та
моральними якостями політика) з метою створення і підтримання відповідного
привабливого для виборців іміджу у певного кандидата;
5) виявлення рейтингу джерел інформації про кандидатів в депутати та
рейтингу провідних місцевих ЗМІ серед виборців округу (місцевого ТБ, радіо,
газет тощо) для розробки плану рекламної кампанії, адже реклама кандидатів в
конкретних виборчих округах в загальнонаціональних ЗМІ є надто дорогим та
не дуже ефективним задоволенням [9, с. 60.]
Серед найбільш використовуваних і ефективних соціологічних досліджень
для діагностики електоральної поведінки можна виділити:
1. Соціологічні опитування – найбільш часто використовувані джерела
інформації про кандидата і його соціальну базу.
2. Фокус-групи (групове фокусоване інтерв’ю) – соціо-психологічний
метод для вивчення поведінки виборців у конкретній ситуації. Застосовується
для вивчення електоральної поведінки, сприйняття іміджу кандидата і
ефективності передвиборної реклами. Вона дозволяє зрозуміти глибинні
причини і підстави тих чи інших думок та дій людей, оскільки має
інтерактивний характер.
3. Контент-аналіз – моніторинг ЗМІ про хід виборчої кампанії, що
дозволяє виявити основні інформаційні потоки, виміряти їх інтенсивність і
зміст.
Отже, в умовах українського суспільства найбільш доцільним є засто-
сування комплексного та системного підходу, який зміг би враховувати всю
сукупність факторів електоральної поведінки громадян, аджекожна з вище
висвітлених теорій робить акцент на одному факторі електоральної поведінки, а
інші хочай не заперечується, проте докладно не досліджуються. На наш погляд
необхідно враховувати весь комплекс факторів, і об’єктивні, і суб’єктивні, що
впливають на процес голосування. Також для подальших досліджень варто
вивчати не лише поведінку активних виборців, що беруть участь у виборах і
проявляють інтерес до політики, а й поведінку решти електорату.

263
 Список використаної літератури
1. Berelson B., Lazarsfeld P., McPhee W. Voting A Study of Opinion Formationin a
Presidential Campaign. – Chicago: University of Chicago Press, 1954. – 416 p.
2. Lipset S., Rokkan S. Party systems and voter alignments: cross-national perspectives. –
New York: Free Press, 1967. – 554 p.
3. Verba S, Nie N. Participation in America: Political Democracy and Social Equality. –
New York: Harperand Row; 1972. – 452 p.
4. Campbell A., Converse P., Miller W., Stokes D. The American Voter. – New York:
Wiley, 1960. – 588 p.
5. Downs A. An Economic Theory of Democracy. – New York: Harper & Brothers, 1957. –
310 p.
6. Fiorina M. Retrospective Voting in American National Elections. – New Haven: Yale
University Press, 1981. – 249 p.
7. Zaller J. Th Nature and Origins of Mass Opinion. – New York: Cambridge University
Press, 1992. – 382 p.
8. Римский В. Л. Клиентелизм как фактор электорального поведения российских
граждан // Решение есть всегда. – М.: Фонд ИНДЕМ, 2001. – С. 251–259.
9. Петров О., Полторак В. Опитувальні технології у виборчій кампанії // Соціологія:
теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 4/5. – С. 56–75.

264
 Оксана Миколаївна Стефанків,
кандидат економічних наук, доцент
( Івано-Франківський інститут менеджменту
Тернопільського національного економічного університету)

ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ ІНСТРУМЕНТИ
РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОГРАМ
ПУБЛІЧНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА

У XXI ст. у ситуації загострення глобальної економічної кризи

підприємницький сектор набуває статусу рівноправного партнера держави у
розв’язанні стратегічних завдань соціально-економічного розвитку. У багатьох
країнах світу запроваджені плани антикризових дій та посткризового
відновлення економіки передбачають розширення співробітництва між держа-
вою в особі органів державного управління, підприємницьким сектором і
громадянським суспільством, що можливо лише на основі формування
партнерських відносин у вигляді державно-приватного (ДПП) та/або публічно-
приватного (ППП) партнерства, що має стати дієвим механізмом розвитку
інфраструктури і надання суспільних послуг [1].
В Україні, як і світі, також за останні півтора десятка років спостерігається
фінансово-економічна криза, яка проявляється у відставанні від розвинених
країн за всіма параметрами і, як наслідок, зниження конкурентоспроможності
економіки, гальмування розвитку високотехнологічних галузей промисловості,
зниження якості робочої сили, неможливості використання сучасних здобутків
інформаційних систем. Це пов’язано з недостатніми обсягами фінансування.
Мобілізаційний етап економічного розвитку стає реальністю, держбюджетні
дотації для цілих сфер економіки фактично призупинені. Брак коштів, які б
дозволили реформувати економіку держави, у подальшому може призвести до
остаточного вибуття України з числа економічно розвинутих країн світу.
Тому необхідністю є конкретні кроки структурної модернізації української
економіки, які повинні спиратися на адекватне теоретичне підґрунтя. Сьогодні
актуалізувались об’єктивні обставини для запровадження механізмів ДПП.
Широке запровадження ДПП було передбачено Програмою економічних
реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна
економіка, ефективна держава» [2].
Українське законодавство містить широкий перелік сфер застосування
ДПП, зокрема пошук, розвідка родовищ корисних копалин та їх видобування,
виробництво, транспортування і постачання тепла та електроенергії, розподіл і
постачання природного газу, будівництво та експлуатація об’єктів транспортної
265
інфраструктури, машинобудування, збір, очищення та розподілення води,
охорона здоров’я, туризм, оброблення відходів, управління нерухомістю тощо.
Проте для реалізації масштабних модернізаційних проектів в різних секторах
економіки потрібні значні інвестиційні ресурси, потужним джерелом яких може
стати приватний бізнес. Водночас, в умовах післякризового розвитку зростає
інтерес бізнесу до державної підтримки, яка дозволить знизити ризики приват-
них інвестицій, підвищити надійність інвестиційних проектів для кредитних
організацій.
Велику увагу проблемам і перспективам становлення державно-
приватного партнерства приділяли такі вітчизняні вчені, як В. М. Вакуленко,
О. В. Берданова, Н. А. Сич, А. Ф. Ткачук, І. О. Федів, Є. О. Фишко. Дослід-
женням державно-приватного партнерства займались зарубіжні науковці:
В. Г. Варнавський, В. Н. Мочальников, Л. І. Єфімова, В. А. Михєєв, В. Є. Ман-
жикова, Є. А. Коровін, Л. Отул, В. Ребок, Є. Ю. Бондаренко, В. І. Якунін. У
працях цих науковців досліджувалися форми державно-приватного парт-
нерства, які розглядаються багатьма з них як нова технологія розвитку
економіки. Проте сутність та забезпечення механізмів державно-приватного
партнерства досліджені поки що недостатньо.
Слід вказати, що Україна за останні декілька років продемонструвала
зацікавленість у впровадженні законодавчих змін, що сприятимуть ДПП. Нині
законодавчу базу розвитку ДПП становлять: Конституція України, Цивільний
кодекс України, Господарський кодекс України, законодавчі акти України,
серед яких Закон України «Про державно-приватне партнерство» від 01.07.2010
№ 2404-VI, який визначає правові, економічні та організаційні засади взаємодії
держави та приватних партнерів, регулює відносини, пов’язані з підготовкою,
виконанням і розірванням договорів, які підписуються в рамках ДПП, а також
установлює гарантії дотримання прав і законних інтересів сторін цих договорів.
Загалом, в українському законодавстві закладено широкий підхід до
розуміння ДПП, відсутній виключний перелік форм його реалізації: у рамках
здійснення ДПП можуть укладатися договори про концесію, спільну діяльність,
розподіл продукції та інші договори. Слід зазначити, що ДПП має спільні риси
з іншими формами розподілу функцій та передачі державою окремих функцій
на виконання до сторонніх організацій, серед яких: державні закупівлі,
аутсорсинг тощо. Відмінною особливістю проектів ДПП є те, що їхня взаємо-
вигідність базується на спільній зацікавленості партнерів у ефективному
використанні суспільного ресурсу на всіх стадіях життєвого циклу проекту:
проектування, будівництва та експлуатації.
Ураховуючи світовий досвід і фінансові можливості держави, в Україні
для забезпечення ефективного запровадження механізму ДПП, принаймні на
266
початковому етапі, доцільно зосередитись на реалізації проектів ДПП в кількох
ключових сферах виключно на договірних засадах. При вирішенні питання про
формування соціально значущого проекту ППП необхідно оцінити, чи є варіант
партнерства з приватним сектором найкращим методом використання ресурсів.
Як правило, використовують чотири основні критерії: 1. Доцільність і еконо-
мічна обґрунтованість (Feasibility study). 2. Комерційна життєздатність проекту
(Commercial viability). 3. Критерій «ціна – якість» (Value for money).
4. Фіскальна відповідальність (Fiscal responsibility).
Системи партнерських відносин, що ефективно використовуються в
багатьох країнах світу, дозволяють не тільки заощаджувати витрати
суспільного сектора, але й забезпечувати достатній обсяг державних послуг
гарантованої якості для населення. Характерною особливістю є застосування
такого інструменту не для центрального, а для найнижчих (базових) рівнів
управління, де виникають найбільш тісні та продуктивні відносини між
приватними суб’єктами і місцевими органами влади. Таку позицію підкріплю-
ють історичні факти: вперше включення публічно-приватного партнерства у
програми місцевого розвитку мало місце у Великій Британії та Німеччині ще на
початку 80-х років минулого століття [3, с. 2]. У країнах-лідерах сьогодні,
наприклад у США, приватний сектор забезпечує до 75% витрат на дослідження
і розробки, а на частку ста її найбільших міжнародних корпорацій припадає
90% цієї суми. У рекурсивній системі контролю держава не може впливати на
суб’єкти діяльності директивним чином і тому переходить до типу відносин,
який може характеризуватися як партнерство або соціальний договір. Звідси, в
ході прийняття рішень з’являється можливість хоча і формального, але тісного і
інтенсивного спілкування між партнерами, гнучкої корекції і моніторингу
реалізації проектів, що дозволить опрацювати інноваційні проекти в
альтернативних варіантах без істотного збільшення коштів і дасть можливість
припинити реалізацію неоптимальних контрактів.
Проте, суттєвою перешкодою у нас для практичного запуску інвести-
ційних проектів на засадах ДПП, особливо на регіональному та місцевому
рівнях, є відсутність кадрового забезпечення із відповідним рівнем методо-
логічної та методичної підготовки. Діяльність працівників структурних підроз-
ділів, які відповідають за сферу інвестиційної діяльності, спрямована насам-
перед на перерозподіл бюджетних коштів, виділених на інвестиційну діяль-
ність, а не на створення сприятливих умов для залучення приватного капіталу в
реальний сектор економіки.
Хоча у аспекті досліджуваної проблеми деталізація фінансового інстру-
ментарію ППП свідчить про досить широкі та різноманітні можливості для

267
використання потенціалу як держави, так і приватного сектору, частину з яких
в Україні досі не інституалізовано.
Фінансова участь держави або органів місцевого самоврядування у
реалізації проектів ППП впливає на співвідношення публічних і приватних
фінансових ресурсів у інфраструктурних проектах, визначає галузеві, регіо-
нальні та соціальні пріоритети щодо залучення державних коштів для реалізації
завдань розвитку. З іншого боку, інструментарій державної фінан-сової
політики створює стимули щодо залучення приватного сектору для реалізації
суспільно-значущих інфраструктурних проектів, зокрема, компенсуючи ризики
зміни економічної кон’юнктури, недосконалого регуляторного та інституціо-
нального середовища. Так, пряма державна підтримка здійснюється шляхом:
надання інвестиційних трансфертів, погашення відсотків за позиками; від-
шкодування витрат (на будівництво, участь у тендері, капітальний ремонт
тощо); інвестування у статутний капітал; кредитування за рахунок коштів
бюджету; надання податкових, митних пільг, податкового кредиту, відмова від
стягнення податків тощо; надання державних (місцевих) гарантій за позиками
приватного партнера; надання державних гарантій (місцевих) відшкодування
втрат внаслідок коливань обмінного курсу. А непряма державна підтримка
може містити: непряме фінансування через систему «тіньових» тарифів –
відшкодування оплати за надані споживачам послуги із державного бюджету
через систему державних субсидій на комунальні послуги; залучення позик від
іноземних держав, фінансово-кредитних установ і міжнародних організацій;
надання гарантій відшкодування збитків приватного партнера внаслідок
невідповідності попиту на продукцію (послуги) запланованим показникам,
зміни цін (тарифів), невиконання державним партнером зобов’язань тощо;
гарантування мінімального обсягу попиту (державного замовлення) на
продукцію або компенсації втрат від його скорочення; страхування ризиків
ППП та інші форми, що регламентуються національним законодавством.
Бюджетний кодекс України визначає форми державної підтримки для
відносин ППП [4]:
- Субвенції на виконання інвестиційних програм. Характерною особли-
вістю цього інструменту державної підтримки є те, що субвенції надаються із
державного бюджету і використовуються виключно на місцевому рівні – для
будівництва (придбання), розширення або оновлення (капітального ремонту)
основних фондів об’єктів, що знаходяться у комунальній власності. Субвенції
інвестиційного призначення надаються шляхом включення до відповідних
бюджетних програм і використовуються згідно з порядком використання
бюджетних коштів протягом строку дії цих програм. У свою чергу, бюджетні
програми, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету, вимагають
268
ухвалення у встановленому законодавством порядку, отже, з позицій
застосування механізму субвенцій для підтримки ППП, є недостатньо гнучким
інструментом. Надання інвестиційних субвенцій передбачає розробку та
затвердження підстав та критеріїв залучення одержувачів бюджетних коштів,
розробку конкурсних вимог до інвестиційних програм, критерії та умови
відбору економічних суб’єктів, яким надається державна підтримка, а також
дотримання принципу цільового використання коштів, оскільки в іншому
випадку такі кошти підлягають поверненню до державного бюджету;
- Державні гарантії для забезпечення повного або часткового виконання
боргових зобов’язань надаються виключно на умовах платності, строковості,
майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших
економічних суб’єктів. Такими гарантіями можуть виступати безвідзивні та
безумовні гарантії фінансово-кредитних установ або інших підприємств чи
наявність належного заставного забезпечення. Крім того, за отримання
державних (місцевих) гарантій передбачено стягнення платні, однак порядок
розрахунку суми не інституалізовано. Обсяг гарантій, що надаються органами
державного управління приватному партнерові, визначається «Законом про
державний бюджет на відповідний рік». У випадку довгострокового ППП обсяг
гарантій не може бути чітко прогнозовано, що робить державні гарантії
короткостроковим фінансовим інструментом. Ще одне обмеження стосується
джерел повернення коштів: ними не можуть виступати кошти державного
(місцевого) бюджету – в такому випадку державні гарантії не надаються;
- Місцеві гарантії для забезпечення повного або часткового виконання
боргових зобов’язань призначені для реалізації інвестиційних програм, метою
яких є розвиток комунальної інфраструктури або впровадження ресурсо-
зберігаючих технологій. Аналогічно до державних, місцеві гарантії надаються
виключно на умовах платності, строковості, забезпеченості та представлення
зустрічних гарантій, отриманих від інших суб’єктів, і не надаються у випадку,
якщо джерелом їхнього повернення виступають кошти державного або
місцевого бюджету. Таким чином, сфера застосування державних та місцевих
гарантій для сприяння розвитку ППП досить вузька. Їх призначення:
скорочення ризиків при здійсненні запозичень у фінансово-кредитних
установах, причому за рахунок платності такі інструменти збільшують вартість
залучених кредитних ресурсів;
- Залучення державою позик від іноземних держав, фінансово-кредитних
установ та міжнародних фінансових організацій. Державні запозичення
належать до зовнішнього боргу, не підлягають ратифікації, а кошти на
обслуговування та погашення кредиту передбачаються у держбюджеті на увесь
строк їхньої дії. Отримання коштів, залучених у межах таких запозичень,
269
можливе лише для суб’єктів ППП, під управління яких передано майнові
об’єкти комунальної або державної форм власності, причому таке майно не
може виступати як заставне, а обсяг та вид майнового забезпечення запозичень
підлягає затвердженню в органі державного управління, який ухвалює рішення
щодо запозичення, тобто у Кабінеті Міністрів України. Місцеві запозичення від
іноземних держав і фінансово-кредитних установ мають право здійснювати
виключно міські ради міст із населенням понад 500 тис жителів – таких міст в
Україні лише 16. Однак, з іншого боку, кредити від міжнародних фінансових
організацій мають право залучати всі міські ради.
Аналізуючи результати діяльності Програми розвитку державно-при-
ватного партнерства, що працювала в Україні до вересня 2015 р., перспек-
тивними були невеликі інфраструктурні проекти, наприклад, що пов’язані з
енергоефективністю бюджетних будівель, енергоефективним освітленням
вулиць, поводженням з твердими побутовими відходами, а також добуванням і
спалюванням біогазу з виробництвом електроенергії. Очевидно, що ці напрями
діяльності і надалі будуть актуальними у великих і малих містах. Оскільки
енергетична галузь держави і регіонів сьогодні потребує докорінного рефор-
мування, то завдяки інвестиціям її можна модернізували, що стане основою
економічного успіху. Для цього потрібно якнайшвидше врегулювати енерге-
тичний закон і привести його у відповідність із законодавством Європейського
Союзу. Додатковою умовою успіху розвитку енергетики за новітніми
параметрами є створення сприятливих умов для залучення інвестицій з-за
кордону, бо українська енергетика потребує значних коштів. Необхідно
перейти також від так званого ринку одного покупця до ринку: успіх співпраці
з іноземним інвестором – це відкритість, точність, правдивість і надання
гарантій на безпеку інвестицій. Однак, на нашу думку, сьогодні ринок
енергосервісних послуг у нас знаходиться на стадії формування, існує мала
кількість його учасників. Крім того, є проблеми щодо забезпечення фінансової
самостійності енергосервісних компаній, оскільки вони, зазвичай, не володіють
достатньою кількістю матеріальних активів, щоб мати можливість самостійно
покривати свої зобов’язання у разі реалізації енергоефективного проекту на
об’єктах замовника за власні кошти. Тому прийняті закони, які дозволять
усунути основні перешкоди залучення приватного капіталу до впровадження
енергоефективних заходів у бюджетних установах і укладати енергосервісні
договори на проведення утеплення будівель з ESCo-компаніями, та гаранту-
ватимуть інвестору повернення капіталовкладень в енергоефективність
будівель і стимулюватимуть місцеві громади для отримання гарантованої
економії витрат на оплату енергоресурсів та комунальних послуг. При цьому
всі роботи будуть здійснюватися за рахунок приватної ESCo-компанії, а
270
отримувати виплати вона буде тільки з суми економії коштів вже після
проведення енергомодернізації. За законопроектами № 1313 та № 1409 інвестор
отримає гарантії, що його інвестиції повернуться протягом 10 років після
енергозберігаючих заходів за рахунок економії ресурсів, які принесли ці
заходи. Держава в цьому випадку не ризикує, а навпаки – до 20% зекономлених
коштів піде в бюджет, а 80% – інвесторові.
На даний момент інвесторів цікавить альтернативна енергія, оскільки на
думку фахівців за нею майбутнє. Проте, для ефективної діяльності на цьому
ринку потрібні зміни до Закону про «Зелений тариф», який діє вже більше 5
років і за цей час були виявлені певні недоліки. Інвестори готові вкладати
кошти в поновлювану енергетику, оскільки за підрахунками для малих
гідроелектростанцій мінімальний тариф – на рівні 84 коп. за кВт, а для
сонячних батарей – на рівні 5 грн [5].
Однак, як зазначається в Концепції розвитку державно-приватного
партнерства, у нас спостерігається непривабливість інвестиційного клімату і
складність умов ведення підприємницької діяльності в рамках проектів ДПП,
оскільки відносини між державою і бізнесом характеризуються численними
проблемами у таких сферах державного управління як ліцензування та
отримання дозволів, землевідведення, захист прав власності інвесторів, розв’я-
зання господарських спорів. А низький рівень прозорості у бюджетних відно-
синах ускладнює залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у розвиток
інфраструктури національної економіки і надання суспільних послуг на засадах
ДПП. Поліпшення умов підприємницької діяльності і залучення приватних
інвестицій у сфері реалізації проектів ДПП потребує: збільшення прозорості
дозвільної системи та зниження бюрократичних бар’єрів; упорядкування
процедур здійснення перевірок та технічного регулювання (стандартизація та
сертифікація); спрощення процедур реєстрації власності; створення сприят-
ливих умов для користування земельними ділянками в рамках проектів ДПП;
забезпечення прозорості у відносинах приватного і державного партнерів в
рамках підготовки і реалізації проекту ДПП; зосередження зусиль держави на
реалізації проектів ДПП і формуванні дієвого зворотного зв’язку у відносинах
держави з приватним сектором [1, c. 6, 11].
Отже, упродовж останніх років в Україні державно-приватне партнерство
набуває актуальності, адже забезпечення високих і стійких темпів розвитку
країни та регіонів неможливе без ефективного партнерства державних і
місцевих органів влади з представниками приватного бізнесу. Стратегії та
програми, що орієнтуються тільки на використання бюджетних коштів, не
дозволяють органам влади здійснювати масштабні, стратегічні проекти, що
формують конкурентоспроможність країни. Визнаною у світі альтернативою
271
такому способу фінансування є державно-приватне партнерство. Державно-
приватні партнерства виникли як механізм забезпечення доступу до капіталу і
досвіду управління в приватному секторі з метою їх застосування у сферах, які
традиційно є державними монополіями: громадські послуги та розвиток
інфраструктури.

Список використаної літератури

1. Концепція розвитку державно-приватного партнерства в Україні 2012–2017 роки
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ppp-ukraine.org/wp-content/uploads/2015
/03/PPP-Development-Concept-2012-2017.pdf.
2. Програма економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство,
конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/128/2013.
3. Дутко Н. Г. Європейський досвід державно-приватного партнерства [Електронний
ресурс]./ Н. Г. Дутко // Вісник Академії державного управління. – Режим доступу
: http://www.academy.gov.ua/ej/ej11/txts/10dngdpv.pdf.
4. Бюджетний кодекс України [Електронний ресурс]: Закон України від 8 лип. 2010 р.
№ 2456-17, із змінами і доповненнями // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України:
Законодавство України . – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2456-17/page.
5. Інвесторів цікавить альтернативна енергія [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://news.finance.ua/ua/news/-/195667/investoriv-tsikavyt-alternatyvna-energiya.

272
 Ольга В’ячеславівна Твердовська,
кандидат філософських наук,
старший науковий співробітник,
провідний науковий співробітник
відділу філософсько-методологічних проблем
інноваційного розвитку людини
Інституту обдарованої дитини НАПН України

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

В МОДИФІКАЦІЯХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СВІТУ

В умовах сучасних соціальних трансформацій не втрачають актуальності

наукові праці, спрямовані на дослідження нових проекцій в контексті
формування особистості. Сьогодні відбувається постійна зміна не лише
аксіологічних орієнтирів людини, але також її праксеологічних стратегій та
умоглядних обґрунтувань дійсності в цілому. Така девальвація екзистенційних
смислів зумовлена динамікою та ускладненням соціальної реальності, де
суспільство, посередництвом тотального поширення інформаційних технологій,
постає, як глобальна система зв’язків та відносин. Верифікацію проходять ті
ціннісні системи, що є затребуваними, співмірними запитам мінливого та
суперечливого світу. Стихійне переорієнтування людини на інші смисли буття
зумовлює неможливість обрання та здійснення єдиного, бажаного, визначеного
діяльнісного вектора, адже людська активність нагадує пристосовницьку
реакцію на непередбачувану дійсність. Людина, яка не здатна відповідати
викликам динамічного світу, виявляється не затребуваною, неспівмірною
соціальній реальності. Тому глобалізаційні процеси у світі дають запит на
формулювання нових принципів формування та розвитку особистості, її
становлення та ствердження в означеній складній системі.
Життєдіяльність людини невід’ємно пов’язана з динамічним збіль-
шенням кількості інформації та знань, що модифікує її світогляд та мислення,
формує картину світу на нових ціннісно-раціональних засадах, призводить до
творення нового образу людини. Адже головним чинником економічного роз-
витку та ознакою глобалізації виступає не матеріальна, а інтелектуальна
складова – інформація та знання, що зумовлюють зростання продуктивності
професійної діяльності та виступають визначальним чинником економічної
інтенсифікації у сучасних умовах. Розвиток інформаційних технологій, з
одного боку, є домінуючим фактором сучасного процесу глобалізації, а з
іншого – разом із глобалізацією впливає на структурну еволюцію економіки та
конкурентоспроможність економічної діяльності. Економічна діяльність, що
273
пов’язана з інформацією, продукуванням знань, розвивається більш швидкими
темпами [1].
Поява нової технологічної парадигми на основі більш потужних інфор-
маційних технологій уможливила перетворення інформації та знання в продук-
тивну силу. Точніше, продуктами нової індустрії стали засоби опрацювання або
процес аналізу інформації. Трансформація процесу обробки інформації, нові
інформаційні технології впливають на сфери людської діяльності та роблять
можливим встановлення численних зв’язків як між різними компонентами
реальності, так і між учасниками цього процесу. Посередництвом інформа-
ційних технологій здійснюється переважна більшість галузей людської діяль-
ності, реалізується значна частина потреб та інтересів. Проте хоча внаслідок
глобалізації активізувалися економічні трансформаційні процеси, перед люд-
ством відкрилися можливості у розширенні обміну товарами, послугами, техно-
логіями та капіталом, що проходять під тиском інформаційних активів; вони
зумовили різку соціально-економічну диференціацію людей, у зворотному на-
пряму від рівноправності та доступності до загальносвітових здобутків цивілі-
зації. Той, хто володіє інформацією, знаннями, технологіями – володіє світом.
П. Друкер проголошує, що «суспільство знань неминуче стане більш
конкурентне, ніж будь-яке інше суспільство за історію людства. Причина
проста: після того як знання стануть доступними для всіх і кожного, вже не
буде виправдання неякісній діяльності. Не буде місця «бідним» країнам.
Залишаться лише неосвічені країни. Те ж буде стосуватись і окремих компаній,
галузей, організацій будь-якого типу. Це стосуватиметься також окремих
людей» [2]. У глобалізаційному суспільстві знань кожен має потенціал до
володіння та розпорядження засобами діяльності: ними виступають інформація,
досвід, уміння. «Не менш (а можливо, й більш) важливим є те, що у суспільстві
знань наймані робітники (тобто, робітники розумової діяльності) знову ж таки є
носіями засобів діяльності» [3]. У суспільстві знань цінною інвестицією є не
придбання станків та інструментів, а вкладення у формування працівника
розумової діяльності, зауважує автор. Такими інвестиціями виступають само-
освіта, самовдосконалення, розкриття власних сутнісних сил, освіта дітей,
близьких тощо.
Значну роль сьогодні відіграють інформаційні технології у процесі форму-
вання особистості, соціалізації (як первинній, так і вторинній), становлення її
компетентності та освіченості. У межах первинної соціалізації агентами
виступають батьки, близькі та далекі родичі, однолітки, вихователі, вчителі,
лікарі, лідери молодіжних угрупувань та інші. На цьому етапі важливим є
дозування та фільтрація агентами соціалізації впливу на дитину інформаційних
технологій. Адже мультфільми, розвивальні програми якщо й містять багато
274
нової інформації та знань, здатні завдати психічну та фізичну шкоду
несформованій особистості. Разом з тим, повне обмеження інформаційного
продукту / продукції є недоцільним, адже дитина має бути більш-менш компе-
тентною, перебувати в контексті інтересів вікового розвитку.
Тут конструктивним є товарисько-пояснювальний підхід, згідно з яким
дорослий тактовно та ненав’язливо (в ігровій формі) включається у спільний
процес перегляду та уточнює незрозумілі для дитини моменти. Далі дорослий
поступово делегує дитині можливість обрання референтного інформаційного
продукту / продукції, крок за кроком випрацьовуються навички, смаки, пере-
конання. Додатковими агентами вторинної соціалізації виступають представ-
ники освітніх установ та організацій, держави, засобів масової інформації тощо.
Важливим завданням на цьому етапі є формування у дитини здатності до
самостійного аналізу та критичної оцінки компонентів інформаційного
потоку. Такий раціональний та вибірковий підхід до тотальної інформатизації є
результатом загального рівня вихованості та освіченості людини, стійкості її
духовно-ціннісних переконань, методологічної культури мислення, дії.
Аналіз розвитку особистості в контексті сучасних соціальних викликів
передбачає також звернення дослідницької уваги до проблеми самоіден-
тичності, окреслення власного «Я», самопрезентації посередництвом інформа-
ційних технологій. Пошук особистісної ідентичності актуалізується необхід-
ністю конструювання суб’єктивного образу в межах різних соціально-ціннісних
систем та виявляється не лише у формі оповіді про історію власного «Я» у
реальному житті, але і як образ самоутвердження у віртуальній площині.
Доречно зауважити, що сучасні проекції в контексті становлення особистості
передбачають відкритість по відношенню до нових когнітивних схем, а тому
процес формування самоідентичності є постійним, синергійним, гнучким,
таким, що здатний до вбирання нескінченного спектру екзистенційних та
інформаційних стратегій. Такий динамізм та «незавершеність» у формулюванні
власного «Я» має конструктивний зміст, тому що забезпечує можливість
людини розвиватись, самовдосконалюватись, змінюватись як у відповідності до
власних потреб та інтересів, так у межах запитів об’єктивної реальності.
Самопрезентація власного «Я», особливо посередництвом інформаційних
технологій, передбачає проблему збереження внутрішнього світу людини,
індивідуальності, забезпечення її прав і свобод. Таке контекстуальне поле
розгляду феномена самоідентичності пов’язано з умовами миттєвого знання
«всіх про всіх», зразком однотипності, втратою власного статусу та особли-
востей. Підкреслюється вседозволеність, нівелювання загальнолюдськими
духовними цінностями, зайвість приватного світу особистості, дружніх
стосунків тощо. Поняття масового суспільства набуває якісно нового змісту,
275
адже завдяки тотальному поширенню інформаційних технологій суспільство
постає як глобальна система зв’язків та відносин, де характерною є проблема
толерантного та відповідального відношення однієї людини до іншої. За таких
обставин, без сумніву, розвиток загальнолюдської культури, духовних ціннос-
тей особистості, відмова від прямолінійного переслідування корисливих
особистих інтересів, виявлення турботи про інших, уміння будувати між-
особистісні відношення на засадах рівності, поваги, комунікації є вагомим
внеском у створення коректного та тактовного соціального середовища.
Сьогодні поширеною є проблема відношень діючої людини до іншої, як до
об’єкта, засобу перетворювальної діяльності. Особистості користуючись
привілеями високотехнологічної продукції та послуг стають заручниками
споживання, продають не лише власну діяльність, але і свій час, а отже −
життя. Відсутня цілеспрямована діяльність людини, що втрачається у
нагромаджені постійно зростаючих потреб та забаганок, не наявна чітка
ієрархія цілей та пріоритетів. Строката та еклектична дійсність формує
суспільство бездумних споживачів, які живуть примітивними потребами та
бажаннями. Сьогодні характерна контроверза: «дійсність прямо протилежна:
ми живемо в епоху, що відчуваємося здатними досягти чого завгодно, але не
знаємо чого саме. Володіємо всім, але тільки не собою», переконаний
Х. Ортега-і-Гассет [4]. Домінує принцип знищення радості від професійної
діяльності, незадоволеність людини позбавленої можливостей. Деградація
сфери діяльності вбиває бажання докладати власні сили, проте сила екзистенції
людини у тому, щоб зуміти це побороти, не втративши волі до діяльності.
Ж. Бодріяр у праці «Суспільство споживання» зазначає, що «…люди у
суспільстві достатку знаходяться в оточенні не стільки інших людей, скільки
об’єктів споживання. Їхнє повсякденне спілкування полягає не у спілкуванні з
подібними, а в отриманні, у відповідності зі зростаючою статистичною кривою,
благ та повідомлень, маніпуляції ними, починаючи зі складного домашнього
господарства та десятків його технічних рабів…» [5]. Автор зазначає, що речі
складають реальність, що невпинно розмножуються; є продуктами/продукцією
людської діяльності, підпорядковані закону мінової вартості. Встановлюється
зв’язок між достатком та марнотратством: «Скажи мені, що ти викидаєш, і я
скажу хто ти!» [6]. «Суспільство споживання – це також навчання споживанню,
соціальне дресирування у споживанні, тобто, є новий та специфічний спосіб
соціалізації, що сформувався у зв’язку з виникненням нових виробничих сил та
монополістичною перебудовою економічної системи з високою продуктив-
ністю» [7]. Предмети користування виготовляються у великій кількості,
зношуються та викидаються; вони легко взаємозамінюються. Від техніки

276
очікують створення у житті людини не чогось цінного, неповторного за якістю,
незалежно від моди [9].
Сформульований І. Кантом категоричний імператив, згідно з яким слід
чинити так, аби завжди розглядати інших людей як мету, а не як засіб [10] не
визнається рентабельним. Кожен є засобом і метою: кінцевою метою для себе і
засобом для інших людей у прагненнях досягнути власні бажання. Тому в
межах формулювання нових проекцій в контексті становлення особистості
наукові рефлексії звернено до невід’ємної та визначальної ролі розвитку її
аксіологічного потенціалу, значення духовних цінностей, вміння створювати
толерантні міжособистісні стосунки. Окрім необхідності формування духов-
ного стрижня людини, фокус інноваційного розвитку має зосереджуватися на
вихованні вміння бути спроможною, вчасно і доцільно відповідати викликам
сучасності.
У контексті сучасних соціальних трансформацій до основних чинників
соціалізації необхідно віднести становлення конкурентоспроможності, що
постає діалектичною єдністю природної та соціальної сутності людини. Конку-
рентоспроможною є та особистість, яка здатна швидко адаптуватися до
постійних змін у межах суспільства, науково-технічного прогресу та нових
видів діяльності, відкрита до налагодження інноваційних форм спілкування,
зберігаючи власну ідентичність та індивідуальність. Парадоксально, але в наш
час конкурентна перевага досягається шляхом відмови від конкуренції, адже
успіх визначається здатністю бути іншим, особливим, з прагненням до
динамічних змін. У межах розвитку конкурентоспроможності особистості
значущою є роль виховання та освіти в означеному процесі. Адже у формуванні
високої самооцінки у дитини, впевненості у власних силах, а отже, і конку-
рентоспроможності, визначальним є середовище первинної соціалізації. З
раннього дитинства конструктивним є підхід поступового та коректного
(переважно в ігровій формі) формування здатності до зваженого ризику,
креативної діяльності, розвитку вміння формулювати та досягати визначену
мету. В період вторинної соціалізації домінантним є оволодіння системним
мисленням, методологією професійної діяльності, арсеналом сучасних
інформаційних технологій.
Так, тотальне та миттєве поширення інформації виявляється інноваційним
горизонтом для втілення конкурентної боротьби особистостей, корпорацій,
країн. На жаль, історія розвитку людства не підтверджує гіпотезу, що чим
вищий рівень освіченості, тим гуманнішими є суспільні відносини. Сьогодні
відсутня кореляція між освіченістю та гуманізмом. Інформаційні технології –
це потужний засіб для розв’язання та проведення не лише прихованої
стратегічної війни, але й маніпулятивний засіб для реалізації військового
277
конфлікту. В такому випадку інформація, знання виступають влучною зброєю
знищення, протидією якій можуть виступати тільки критичне мислення
особистості, її здатність долати в собі схильність до однозначно-
догматичного сприйняття світу, вміння аналізувати будь-яку проблему з
різних сторін, користуватися інформацією з багатьох джерел.
Таким чином, сьогодні процес формування та розвитку особистості
трансформується відповідно до умов сучасних соціальних викликів, це, перш за
все, тотальне поширення інформаційних технологій, глобалізація та динамічна
зміна аксіологічних систем. Однак людина унікальна, неповторна за своєю
суттю та особливостями, вона здатна не лише відповідати запитам соціальної
реальності, але й творити її, проектувати можливе та перетворювати його у
дійсне. Людина − автор власного життя, тільки їй вирішувати долю, напрямок
вектору уваги, волі і зусиль. Роль виховного та освітнього процесів вагома,
адже лише у межах соціалізації можна навчити дитину здійснювати вибір між
діяльністю чи бездіяльністю, відповідальністю чи конформізмом, критичним
мисленням чи бездумним споживанням. Це основа формування сильної,
здорової (як фізично, так і духовно), інтелектуальної, мудрої особистості, яка
здатна до розвитку, самовдосконалення, гнучкості в контексті суперечливих
соціальних подій.

Використана літературна
1. Пріоритети національного економічного розвитку в контексті глобалізаційних
викликів : монографія : у 2 ч. – К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2008. – Ч. 2 / за ред.
В. М. Гейця, А. А. Мазараки. – С. 5.
2. Друкер П. Энциклопедия менеджмента / П. Друкер. – М.: ООО «И. Д. Вильямс»,
2006. – С. 368.
3. Там само. – С. 372.
4. Ортега-и-Гассет Х. Избранные труды / Х. Ортега-и-Гассет ; пер. с исп. ; сост.,
предисл. и общ. ред. А. М. Руткевича. – М.: Издательство «Весь Мир», 1997. – С. 64.
5. Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структуры / Ж. Бодрийяр ; пер. с
франц., послесл. и примеч. Е. А. Самарской. – М. : Республика; Культурная революция, 2006.
– С. 5.
6. Там само. – С. 66.
7. Там само. – С. 111.
8. Там само. – С. 114.
9. Ясперс К. Призрак толпы / К. Ясперс, Ж. Бодрийяр. – М. : Алгоритм, 2008. – С. 37.
10. Кант И. Сочинения в шести томах. / И. Кант. – М. : Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 1. –
С. 261.

278
 Лариса Григорівна Комаха,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри логіки філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ЕКОНОМІЧНА НАУКА В АРГУМЕНТАХ «РИТОРІКИ ЕКОНОМІКИ»:

«pro» і «contra»

В арсеналі теорії аргументації важливе місце займає концепція «риторики

економіки», розроблена американським філософом Д. Макклоскі. Фактично в
ній демонструється нове розуміння економічної науки, яка в багатьох аспектах
схожа з літературою. Економічна наука літературна в тому смислі, що кожний
аргумент, який використовує людина, полягає у фактах, логіці, історіях,
метафорах. Мислення здійснюється в процесі порівняння однієї речі з іншою, в
процесі побудови чітких послідовних ланок в історії. Не можна думати про
економіку лише за допомогою математики чи конкретних прикладів, не
використовуючи метафор – літературних, логічних, філософських.
Цю позицію Д. Макклоскі проілюстрував на прикладі робіт відомих
сучасних економістів, виокремивши з їх аргументації риторичну складову. Під
нею він розуміє підходи і прийоми, котрі покликані посилювати позицію
авторів у читачів за рахунок літературного стилю її подачі. Серед впливових
економістів він виділяє Р. Коуза, для якого «економічна теорія потерпала від
того, що не могла чітко сформулювати свої ідеї і передбачення» [1, с. 32]. В
силу чого він звернувся до риторики аксіоматизації; в європейській філософ-
ській традиції з часів Р. Декарта існує переконання: ми знаємо, що маємо на
увазі, лише в тому випадку, коли нам відомі аксіоми, від яких ми відштовху-
ємося. Враховуючи авторитет ряду економістів, Р. Коуз визнає наявність
«тенденції в економічній теорії починати аналіз з окремої фірми, а не з галузі»
[1, с. 36]. Багато економістів, як і представників інших гуманітарних наук, сьо-
годні не можуть зрозуміти аргументацію, якщо вона не виражена аксіоматично.
Однак в своїх роботах Р. Коуз реалізовував не картезіанську програму
свого бачення проблеми, а використовував британський, емпіричний і не
математичний підхід – більш різноманітний і менш формальний. Його риторика
не картезіанська, не наукова, а правова. Це і є головна відмінність риторики
Р. Коуза: з юриспруденції вона бере не менше, ніж з економіки, і тому претен-
дує на новий стиль в економічній науці. За визнанням самого вченого, він був
зачарований «юридичною аргументацією» [5, с. 3–17]. Правова риторика визна-
чила його підхід, особливістю якого було принципове відстоювання своєї
позиції. Зокрема, він відкидає ту чи іншу лінію аргументації шляхом

279
перерахування різних можливостей (в давньогрецькій риториці це називається,
як ми вже зазначали, діаллага).
Правова звичка проявляє себе в частих апеляціях Р. Коуза до питань
політики актуальності, проти академічної риторики, яка стала на той час
типовою для науки, в тому числі й економічної науки. Ще одна правова
особливість його риторичної аргументації – активне залучення фактів реаль-
ного світу для постановки питань, оскільки економічна наука, разом із
соціальною філософією і соціальною історією, покладається більше на аксіо-
матичні методи. Як зазначав економіст-математик Ж. Дебрьо, економічній
науці «не вистачає достатньо міцної експериментальної бази», тому «економіч-
ній теорії довелося дотримуватися правил логічного дискурсу» [6, с. 2]. Якщо
наукова риторика і залучає факти, то обмежено, і «береже» їх до кінця статті
для перевірки гіпотези. Р. Коузу, схильному до емпіричних методів, подо-
бається в аргументації словосполучення «той факт, що», яке він використовує
для введення логічного міркування. Так, він заперечує ідею про те, що люди
можуть створювати фірми виключно заради задоволення «покомандувати»
іншими, відзначаючи, що управляючі як правило заробляють більше, ніж
підлеглі, а фірми існують і там, де «задоволення від управління іншими людьми
повинні бути незначними» [6, с. 41]. Дана аргументація, зазначає Д. Макклоскі,
не є переконливою ні з логічної, ні з емпіричної точок зору. Це не теорема і не
науковий експеримент. Ділові люди часто говорять, як їм приємно керувати,
стверджуючи, начебто зарплату вони одержують лише заради обліку. І все ж «в
якості аргументу в судовій справі на захист теорії трансакційних витрат фірми,
скромний аргумент Коуза цілком підходить. Як пояснював Арістотель, подібні
аргументи являються ентимемами, тобто є скороченими силогізмами, на яких
тримається вся наука і право» [3, с. 128].
Важлива складова класичної риторики, після елокуції (стилю) і диспозиції
(розташування матеріалу), це інвенція, підбір аргументів. На відміну від стилю
і організації матеріалу, інвенція у Р. Коуза зовсім не правова. Вона носить
недвозначний економічний характер. Якщо стиль і розташування матеріалу в
нього збентежують економістів, то підбір аргументів ставить в глухий кут
юристів. Глибоко економічною і не юридичною аргументацію Р. Коуза робить
відхід в бік від предмету аналізу з тим, щоб пояснити його через інші варіанти.
Аргументація тут контрфактична: юристів та істориків такий хід думок вибиває
з колії, але для економістів він постає єдино можливим. Тобто аргументація
риторики Р. Коуза є «змішаною, і тому дезорієнтуюча» [3, с. 135].
Однак це не применшує значимість Р. Коуза як видатного вченого. Він
«перевертає» ієрархію, яка існувала традиційно між теорією і практикою,
демонструючи «готичний дух» (Дж. Рьоскін), який не повторяється і сміливо
280
порушує всі «рабські принципи». «Готичний дух» – це дух сміливості і
творчості. Адже, дотримуючись «здорового глузду», йти в руслі авторитетних
теорій означає бути залежним від них. Так, позитивістська економічна наука
була корисна приблизно до 70-х років минулого століття – вона змушувала
економістів притримуватися вузько спрямованої програми, гідної їх зусиль.
Але надалі вона постає у вигляді «добровільного ідіотизму» (М. Полані). Заява
про те, що аргументація потрібна лише у вузькому діапазоні, оскільки саме така
аргументація є по-справжньому наукова – це не якісна («погана») риторика. В
рамках подібної методології не так важливо, чи буде аргументація багатою,
потрібною чи переконливою. Для наукового доказу в результаті залишаються
«старі правила і методологічні принципи, закріплені в старих підручниках»
[3, с. 135]. В цьому відношенні «готична» економіка Р. Коуза більше пов’язана
із здоровим глуздом, вона ближча до загальної моралі і права, ніж до
кодифікації. Він шукає історії і метафори, факти і логіку, які підходять до
ситуації, яка розглядається, і не зосереджує своєї уваги на жодному із засобів
окремо. Отже, як і переконував Р. Коуз, економічна наука і право мають
потребу в риториці, яка була б правовою і економічною одночасно.
Особливий інтерес для логіки і філософії представляє аргументація
Д. Макклоскі нової методології з позицій риторики. Філософська аргументація
на користь модернізму як методології науки, зокрема економічної, постає
переконливою. У всіх економістів-модерністів є одна загальна установка –
надання особливої значимості «тесту на фальсифікацію», який вважається
відмінною ознакою наукового обґрунтування. Але філософи вже давно
виявили, що доктрина фальсифікації навіть на «своїй території» не витримує
критики. Ця критика зрозуміла кожному економісту, який намагався
використати в науці критерій фальсифікованості. Для прикладу: наукова
розмова не може починатися без того, щоб допустити, що вчений достатньо
добре знає світ і займається вписуванням на основі аргументів нових фактів в
існуючі теорії. Ніякої «фальсифікації» тут не відбувається. На рівні широких
наукових узагальнень вчені просто використовують свої теорії. Вони дуже
рідко намагаються їх фальсифікувати. «Вчений, – писав Т. Кун, – схоже,
частіше бореться з фактами, намагаючись змусити їх відповідати теорії, яку він
не ставить під сумнів» [7, с. 193].
Саме тому створення гіпотетичних моделей (simulation) – перевірка
наукової аргументації на папері, щоб подивитися, чи достатньо вона вагома, -
так важливо для економічної науки та інших наук. Модель слугує для
підтвердження, не для фальсифікації, вона задає питання: «чи можемо ми
обґрунтувати те і то», а не «чи можемо доказати, що це не так». Модель тестує
системи, а не ізольовані гіпотези і стверджує рамки, в яких ми ці гіпотези
281
можемо тестувати. Вона тестує потрібність твердження, а не можливість
сумнівів. В економічній науці, зокрема в економетриці, метод сумніву і
фальсифікації, який міститься в офіційній версії економетричного методу,
здебільшого недоцільний. Тим самим «фальсифікація, можна сказати, була
сфальсифікована» [3, с. 204], – підсумовує Д. Макклоскі.
Виходячи з позиції постмодернізму, Д. Макклоскі заявляє, що буквальне
застосування модерністської методології не сприяє створенню придатної для
сучасного використання економічної науки. Реальна аргументація в еконо-
мічній науці використовує модернізм як «вітрину». Модернізм не підходить ні
для якої справжньої науки. Іншими словами, якби модерністська методологія
послідовно застосовувалася в економічній теорії, розвиток останньої скоріше
всього призупинився б. «Економісти, або по крайній мірі значна їх кількість, –
писав Р. Коуз, – перед тим як прийняти певні переконання, не чекають
перевірки того, чи точні прогнози тієї чи іншої теорії»; таке очікування в дійсно
модерністському стилі «паралізувало б наукову діяльність» [4, с. 14]. Тому що
ні в кого не було б стимулів вибирати одну з нескінченної кількості гіпотез для
тестування. Навіть кількісні дослідження, на його думку, багато в чому
засновані на аргументах, що не мають кількісного характеру, а покликані
обґрунтувати переконання. Іншими словами, модернізм, який відмовляє вченим
в риторичних інструментах або аргументах, якими вони насправді користу-
ються, непрактичний.
Важливий аргумент проти модернізму в економічній науці полягає в тому,
що він підтримує методологію, занадто «пов’язану» правилами. Модернізм
стверджує, що начебто виводить закони наукової аргументації, виходячи з
сукупності самої сутності науки або раціональної реконструкції історії
наукового знання. Вважається, що філософ науки може сказати, яка наука
вважається корисною, плідною і прогресивною. В економічній науці претензії
правил методології полягають в тому, що засновник цих правил є не просто
експертом по всім накопиченим знанням, але і у всій економічній науці
майбутнього, що звужує можливості економічних дискусій, поміщаючи їх «в
прокрустове ложе» філософської ідеї про «найвище благо» [3, с. 211].
Нарощування методологічних обмежень в науці не може бути розумним –
ця ідея видається для економістів очевидною. Обмеження в кінцевому рахунку
обмежують. Протилежна думка, начебто строга методологія корисна, ставиться
під сумнів багатьма філософами. На думку Р. Рорті, історія епістемології з часів
Платона являє собою «програне парі». «Як не дивно, люди знайшли, що
цікавого сказати про сутність Сили і визначення «числа». Могли б знайти, що
цікавого сказати про сутність Істини. Але не зробили цього» [10, с. 14]. Філо-
софи в даному випадку йдуть за результатами, одержаними в інших областях.
282
Вчені повинні спиратися на реальні події, а не на переказ історій, що містяться
в перших розділах книг. За допомогою цього простого підходу можна
заперечувати методологічні претензії модернізму, в тому числі і в економіці.
Отже, в науковому дискурсі позитивне від негативного відрізняє не
прибічність конкретній методології, але щира і розумна спроба здійснити свій
внесок в дискусію. В свою чергу дискусії «накладаються» одна на одну до такої
степені, що можна почати вважати себе спеціалістом в сусідній області. Крім
того, такі дискусії (які накладаються одна на одну) забезпечують стандарти. Це
– «ринкова аргументація». Для нормальної роботи економічного інтелекту
ніяка філософська законотворчість або методологічні установки не потрібні.
Отже, найважливіше – це «наша здатність вступати в розмову, яка ніколи не
зупиняється, перевіряючи один одного, виявляючи приховані передумови,
змінюючи власні думки під впливом голосів колег» [8, с. 562].
Вийти з «модерністського лабіринту» можна, вважає Д. Макклоскі, якщо
стати на шлях риторики. Вона не займається істиною безпосередньо; вона
займається розмовою, тобто міркуванням в голос. В модернізмі аргумент був
просто імовірний, він залежав, таким чином, від аргументу, наперед незапереч-
ного. Тобто вірогідний (імовірний) аргумент перебував залежно від об’єк-
тивної достовірності. Як говорив Р. Рорті, пошуки основ знання в класиків
модернізму (Р. Декарта, Дж. Локка, Д. Юма, І. Канта, Б. Рассела) були
«тріумфом прагнення до визначеності над прагненням до мудрості» [9, с. 61].
Відновити правильне розуміння риторики означає відновити більш широку і
мудру аргументацію. Обґрунтовуючи необхідність риторики, Д. Макклоскі
зазначає, що ідея про пошук істини – всього лише філософська доктрина. Вона
не обов’язково істинна, але їй може бути дозволено одержати верх над нашим
здоровим глуздом в питанні, скільки увагу потрібно приділяти риториці. Якщо
ми вирішимо, що та чи інша теорія переконлива, корисна, розумна, приваблива,
нам не обов’язково (і не потрібно) знати, що вона істинна. Привабливість і
корисність цієї теорії витікає з певних аргументів на її користь. Якщо аргумен-
ти висунуті, то немає смислу ставити питання про їх істинність. Вони такі, які є.
Конкретність питань передбачає риторичні питання, на які можна відповісти і
які можуть виявитися важливими. Наприклад, навіщо потрібні факти, або кого
конкретно це переконує. Та або інша ситуація певним чином «узгоджується з
людським списком аргументів, переконливих для людей» [9, с. 243].
Як правило, запереченням на подібну аргументацію слугує заява про те,
що людина обов’язково повинна мати теорію істини (епістемологію). (Згадаймо
аргумент про обов’язковість методології). Як без неї розмовляти? Дійсно,
виступ проти епістемології сам по собі є епістемологічною розмовою –
розмовою про епістемологію, котра, таким чином, дійсно існує. У. Куайн
283
назвав цей аргумент «бородою Платона» в честь найбільш відомої людини з
тих, хто в ньому заплутався: «Небуття повинно в певному смислі бути; інакше
чому б, власне, ні?» [2, с. 24]. За допомогою цього доказу, вказує У. Куайн, ви
можете довести існування неіснуючих істот – Пегаса, свиней з крилами і, в
нашому випадку, епістемології: тобто існування реального референта, який
означується для будь-якої референції в мові. Завдання – «звести все до абсурду,
reductio ad absurdum. Якщо ж одержане не виявиться абсурдним, все рівно це не
означає, начебто серйозні люди повинні витрачати масу часу на міркування про
конкретний референт» [3, с. 244]. Серйозні питання відносяться не до епісте-
мології, а до риторики.
Таким чином, в процесі свого аналізу економічної науки Д. Макклоскі
аргументовано показав, що вона безпосередньо пов’язана з риторикою.
Риторика – це не нова методологія: вона вказує на те, що ми насправді робимо,
що може нас переконати і чому. Аргументація риторики економічної науки
відкриває можливості для продуктивного мислення, оскільки риторичний
критицизм економічної теорії (як і кожної наукової теорії) – це запрошення до
міркування і розмислу. Економічна теорія як текст не може бути замкнена на
одному єдиному тексті. Логічно, що в історії економічних вчень і актуальних
дискусіях по економічній політиці існує безліч різних точок зору, які
привертають увагу до себе. Вибір тієї чи іншої точки зору, або теорії, залежить
від аргументів, переконливість яких досягається в процесі риторики – бесід,
розмов, дискусій, критичного мислення і осмислення.
Список використаної літератури
1. Коуз Р. Г. Природа фирмы / Р. Г. Коуз. – М.: Дело, 2001. – 360 с.
2. Куайн У. Слово и объект / У. Куайн. – М.: Логос, Праксис, 2000. – 386 с.
3. Макклоски Д. Риторика экономической науки / Д. Макклоски. – М.; СПб : Изд-во
Института Гайдара; Издательство «Международные отношения», Факультет свободных
искусств и наук СПбГУ, 2015. – 328 с.
4. Coase Ronald H. How should economists choose? // R. H. Coase. G. Warren Nutter
Lectures in Political Economy Washington, D.C.: American Enterprise Institute. – 1982. – 21 р.
5. Coase Ronald H. The Nature of the Firm: Origin // R. H. Coase // Journal of Law,
Economics and Organization. – 1988. – № 4. – P. 3–17.
6. Debreu Gerard. The Mathematization of Economic Theory / G. Debreu // American
Economic Review. – 1991. – № 81 (March). – P. 1–7.
7. Kuhn Thomas. The Essential Tension: Selected Studies in Scientific Tradition and
Change // T. Kuhn. – Chicago: University of Chicago Press, 1977.
8. Rorty Amelie O. Experiments in Philosophic Genre: Descartes' Meditations / Amelie
O. Rorty // Critical Inquiry. – 1983. – № 9 (March). – P. 545–565.
9. Rorty R. Philosophy and the Mirror of Nature / R. Rorty. – Prinseton, N. J.: Prinseton
University Press. – 401 р.
10. Rorty R. The Consequences of Pragmatism: Essays // R. Rorty. – Minneapolis:
University of Minnesota Press, 1982. – 237 р.
284
 Ірина Владиславівна Жеребило,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри соціальної роботи та суспільних дисциплін,
директор центру роботи з молоддю
Львівського навчально-наукового інституту,
ДВНЗ «Університет банківської справи»
Єкатерина Андріївна Олефір
аспірантка, провідний фахівець відділу докторантури та аспірантури
ДВНЗ «Університет банківської справи»

РОЛЬ ДОВІРИ ДО БЛАГОДІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Найбільше нам не вистачає не грошей, а довіри.

Ми не віримо владі, ми не віримо банкам, не віримо один одному...
Олександр Сугоняко

Сьогодні Україна перебуває на шляху розробки та впровадження низки

заходів, які б забезпечили її входження до Євросоюзу та підвищили її рейтинг
глобальної конкурентоспроможності. Хоча варто зазначити, що всі ці заходи не
даватимуть належних результатів до того часу, доки рівень довіри до
соціальних інституцій не буде на належному рівні. Адже в основі розвитку
банків, страхових компаній, недержавних пенсійних фондів, інших фінансових
установ, громадських організацій лежить довіра до них з боку населення. У
зв’язку з цим вивчення питання довіри набуло особливої актуальності,
особливо в сучасних умовах реформування економіки України. Трансформа-
ційні процеси, які спостерігаються в усіх сферах нашої країни є тим «козирем»,
який може стати для відновлення довіри громадян.
Проблему довіри досліджувало чимало науковців, зокрема розкриттям її
сутності та параметрами, якими вона забезпечується займалися: Кундере-
вич О. В., Геєць В. М., Гриценко А. А., Завидняк І. О., Маринович М. Ф.,
Головаха Є. І., Жуковський В. В., Мішаткіна Т. В., Липов В. В., Черниш Н. Й.,
Держко І. З., Габер Ю. А. та ін.
При цьому науковці акцентують увагу на тому, що довіра є базисом,
фундаментом, на якому будується міцна держава з розвинутою економікою,
«психічно здоровим» суспільством та політичною стабільністю. Так, Стівен
Кові з’ясував, що розповсюдження довіри відбувається п’ятьма «хвилями» і, на
його думку, все починається з довіри на рівні особистості (рис. 1).

285
 перша друга третя четверта п’ята
хвиля хвиля хвиля хвиля хвиля

рівень рівень рівень рівень рівень

особистості взаємовідносин організації ринку суспільства

головний принцип

впевненість в внесок (роблячи

собі, у власній свій внесок можна
здатності послідовна злагодженість репутація протистояти
ставити мету поведінка підозрам, цинізму,
та її досягати низькій довірі)

Рис. 1. Основні п’ять рівнів довіри за С. Кові

Джерело: складено на основі опрацювання матеріалу [9].

З рис. 1 бачимо, що забезпеченню довіри на рівні суспільства передує

формування довіри на рівні самої особистості. Таким чином, п’ятий рівень
довіри і є тим важливим фактором, який буде стимулом для прискореного
розвитку економіки.
Гриценко А. А. стверджує: «… довіру можна визначити як ставлення до
суб’єктів та інститутів, що виражає міру впевненості у відповідності їхньої
поведінки уявленням про образ їхніх дій, включених через різні форми спільно-
розділеної діяльності у процес досягнення мети, без актуалізації підстав такої
впевненості» [3].
На Заході питанню створення та підтримання високого рівня довіри до
суспільних інституцій приділяється значна увага, про що свідчать дані
соціологічних опитувань. Наприклад, 68% населення Скандинавських країн
(Данія, Швеція, Норвегія) та 60% голландців вважають людей гідними довіри,
що й підтверджує факт про наявність суспільств з високим рівнем довіри.
Звичайно, це створило сприятливі умови для того, щоб економіки цих країн
розвивалися досить швидко [10]. При цьому важливим аспектом є забезпечення
довіри не лише до посередників фінансового ринку (банків, страхових
компаній, лізингових компаній тощо), а й до громадських організацій, в тому
числі благодійних організацій.
Якщо розглядати шлях євроінтеграції для України, то одних реформ в
економіці буде замало, потрібно особливу увагу зосереджувати на відновленні
довіри до інститутів громадянського суспільства (в Європі діяльності
громадських організацій приділяється неабияка увага і вважається, що вони є
одним із «двигунів» суспільного життя). Варто змінити стереотипи українців
стосовно того, що благодійні організації є осередком відмивання грошей. Лише
за таких умов можлива більша інтеграція населення в громадське життя, і як
286
наслідок – позиціонування України як держави, доля якої небайдужа для її
громадян.
У діяльності інститутів громадянського суспільства (в тому числі і в
Україні) вагоме місце належить благодійним організаціям. Але в нашій країні
на їх розвиток впливає низка негативних чинників. З точки зору доктора
філософських наук Требіна М. П. [13] основними причинами, які стримують
розвиток благодійництва є відсутність податкових пільг для бізнесу при
здійсненні благодійної діяльності, брак довіри з боку суспільства до діяльності
благодійних організацій, оподаткування отриманої благодійної допомоги,
затяжний процес прийняття Закону України «Про благодійну діяльність та
благодійні організації» [6] (прийнятий лише 05.07.2012). Прийняття цього
Закону дало певні позитивні результати, наприклад, надано право добродійнику
забрати кошти, якщо не відбулося цільове використання коштів, спростилася
процедура реєстрації благодійних організацій, скоротилися терміни реєстрації
та з’явилася можливість для благодійних організацій здійснювати свою діяль-
ність по всій території України, незалежно від місця реєстрації, визначено, що
засновниками можуть бути тільки фізичні особи, які мають повну дієздат-ність.
Хоча вищеназваний Закон сьогодні потребує деяких змін, зокрема, варто уточ-
нити про дієздатність членів та учасників благодійних організацій, прописати з
якого віку фізичні особи можуть бути членами організацій тощо. Тобто законо-
давча база, яка регламентує діяльність цих інституцій, все ще є недосконалою.
Несистемність та імпульсивність благодійництва в Україні також ство-
рюють проблеми для благодійних організацій. Тобто, вона виникає по мірі того,
які з’являються в країні проблеми. Безумовно, це негативно впливає на довіру
до цих організацій. Наприклад, в Україні в період військово-політичних
конфліктів необхідність у благодійній допомозі зросла, що обумовлено появою
біженців, інвалідів, дітей загиблих батьків. Але в майбутньому така допомога,
безумовно, зменшиться.
Наступним чинником, який негативно впливає на благодійність є те, що
організації, які працюють з волонтерами, повинні застрахувати їх (відповідно за
власні кошти), не отримуючи ніяких компенсацій податковими пільгами [15].
Спостерігається низька активність у співпраці між благодійним сектором та
державою, відсутній державний орган, що здійснює координацію благодійної
діяльності в країні, а також функції адміністрування та контролю у сфері
благодійної діяльності, брак знань та кваліфікації у сфері благодійної діяльності
у державних службовців, соціальних працівників, відсутність захисних механіз-
мів і різних цензів, що запобігають використанню благодійної діяльності у
протиправних інтересах. Крім того, одним із ключових питань, яке має
вирішуватися в контексті покращення благодійництва – це якість благодійних
287
організацій. Що мається на увазі? Українці не довіряють кошти благодійним
організаціям, не знаючи на що вони витрачаються і чи вони дійсно використо-
вуються у благодійних цілях. Навіть у метрополітені постійно оголошується:
«Не жертвуйте кошти неперевіреним благодійним організаціям», зустрічаються
й рекламні написи: «Скарбнички – це найпоширеніший спосіб зловживань».
Звідки може взятися довіра населення до цих організацій?!
Показники України у рейтингах доброчинності вказують на те, що
громадяни України більше схильні довіряти власним можливостям щодо
організації благодійної діяльності, перераховувати за власної ініціативи кошти
нужденним та здійснювати волонтерську роботу, ніж довіряти адміністрування
у цій сфері благодійним організаціям.
У країнах Заходу держава активно підтримує розвиток благодійництва,
створюючи для цього сприятливі умови. Так, у Бельгії та Великій Британії
передбачене стимулювання спонсорства шляхом вилучення суми, витраченої на
рекламу та маркетингові операції, з обсягів, що обкладаються податком. У
Австрії та Франції спонсорство трактується як маркетингові витрати компанії
на рекламу, що не оподатковуються. У США розмір добродійних пільг складає
до 10% доходу компанії; з пожертв у грошовій формі можна отримати
податкове вирахування в межах 50% річного доходу, з пожертв не в грошовій
формі – 20–30%. В Угорщині дозволено відрахування на меценатство 70%
прибутку підприємств і компаній, у Німеччині – 33,2% [12].
Сьогодні влада в Україні не має вищезазначеного арсеналу підтримки
благодійності. Проте вона вдається до певних адміністративних заходів,
спрямованих на покращення ситуації у цій сфері, створення сприятливих умов
для розвитку благодійного сектору, що, безумовно, позитивно впливає на
динаміку розширення його інститутів та можливостей (рис. 2). Розгалужена
система благодійних організацій охоплює своєю діяльністю переважну
більшість сфер життєдіяльності українських громадян. За даними місцевих
органів юстиції у 2014 році було зареєстровано 9799 благодійних організацій,
що на 683 організацій менше, ніж у 2013 році (у 2013 році їх кількість складала
10482). З них 89,9% становили благодійні фонди (у 2013 році їх частка складала
86%), 4,8% – благодійні установи (у 2013 році – 9%) та 5,3% – благодійні
товариства (у 2013 році – 5%) [4].
Благодійність в Україні акумулює з кожним роком все більше ресурсів, що
відповідно відображається і на збільшенні витрат бенефіціарам. Так, для своєї
діяльності громадськими організаціями в 2014 році з різних джерел було
отримано 4,1 млрд грн. Надходження від благодійності склали 1,9 млрд грн, або
45,7% від загальної суми коштів, призначених для фінансування діяльності
громадських організацій [4].
288
 12000 10482 9799

10000
8932
7600 8283

8000

6000

4000

2000

0
2010 2011 2012 2013 2014

кількість благодійних організацій

Рис. 2. Динаміка кількості благодійних організацій протягом 2010–2014 рр.

Примітка. Інформація стосовно кількості благодійних організацій у 2015 році відсутня через
введення в дію нормативного акту, відповідно до якого не є обов’язковим оприлюднення
інформації щодо роботи благодійних організацій. Джерело: складено за даними [4].

Найбільшу частку в структурі використання коштів громадськими органі-

заціями займали: витрати на благодійну діяльність – 26,7%, або 925 млн грн,
оплата праці – 23,2%, або 803,6 млн грн, та оплата послуг – 17,9%, або 621,1
млн грн [4]. При цьому питома вага бюджетних організацій у ВВП України в
2014 році складала 0,15% (у 2013 році ця частка була на рівні 0,12%), проте дані
показники нижчі, ніж в інших країнах світу (наприклад, частка некомерційного
сектора у ВВП в Угорщині – 2,8%, Колумбії – 2,1%, Нідерландах – 15,8%, США
– 7,5%).
Наведена динаміка щодо кількості працюючих українських благодійних
організацій в цілому корелюється зі зміною позиції України у «Світовому
рейтингу благодійності» – дослідженні, що проводиться британською благодій-
ною організацією Charities Aid Foundation (CAF). Так, у 2012 році Україна
посіла лише 111 місце, що є кращим показником у порівнянні з 2010 роком, але
гіршим, ніж у 2011 році (табл. 1).
Таблиця 1
Україна у Світовому рейтингу благодійності
Місце у Світовому Грошові Волонтерська Допомога
Рік
рейтингу пожертви, % робота, % потребуючим, %
2010 150 5 14 19
2011 105 11 30 37
2012 111 7 20 36
2013 102 8 29 36
2014 103 9 26 35
2015 89 38 13 35
Джерело: складено за даними [2, 7].
289
 У 2013 році Україна займала 102 місце. За даними рейтингу світової
приватної благодійності у 2015 році Україна піднялася на 23 позиції і займала
89-е місце із 145 країн. Події на Сході нашої країни активізували благодійність.
Позиція України в цьому рейтингу могла бути вищою, якби в дослідженні були
враховані волонтерські групи, які збирали гроші, екіпіровку і медикаменти для
солдатів у зоні АТО.
З даних табл. 1 бачимо, що у розрізі трьох напрямів, за якими проводиться
рейтинг, показники України розподілилися наступним чином: у напрямі допо-
моги потребуючим Україна залишилася на попередньому рівні – 35 рейтин-
гових пунктів, показник грошових пожертв суттєво зріс – до 38 рейтингових
пунктів (в той час як у 2014 році даний напрям мав лише 9 рейтингових
пунктів), за часткою волонтерства Україна мала 13 рейтингових пунктів, що у 2
рази менше, ніж у 2014 році. Зниження рейтингу волонтерства пов’язано з тим,
що вся титанічна благодійна і волонтерська робота, яку провадили українці
протягом 2014 –2015 рр. склала показник грошових пожертв – за ним Україна
піднялася із 123-го на 47-ме місце.
Таблиця 2
Світовий рейтинг благодійності – 2014
Місце
Грошові Місце Волонтер- Допомога
у Місце Місце
Країна пожертви, у ська потребуючим,
Світовому у рейтингу у рейтингу
% рейтингу робота, % %
рейтингу
М'янма 1 91 1 51 2 49 63
США 1 68 9 44 5 79 1
Канада 3 71 6 44 5 66 11
Ірландія 4 74 4 41 10 64 15
Нова Зеландія 5 62 13 34 5 69 7
….
Нігерія 102 5 132 9 114 57 35
Бенін 103 11 118 10 108 49 63
Боснія і
103 33 41 6 129 31 126
Герцеговина
Естонія 103 16 93 18 70 36 113
Україна 103 9 123 26 43 35 118
Регіон Нагірний
103 9 123 10 108 51 56
Карабах
Камбоджа 108 37 35 10 108 22 135
Румунія 108 21 75 8 122 40 98
Джерело: складено за даними [7].

На першому місці у Світовому рейтингу благодійності – 2015 знаходиться

М’янма, на другому – США, на третьому – Нова Зеландія (табл. 3). На
четвертому місці Канада, далі розташувалися Австралія і Велика Британія.
Замикають першу десятку Нідерланди, Шри-Ланка, Ірландія та Малайзія. Серед
аутсайдерів – Бургундія, Китай і Ємен.
290
 Таблиця 3
Світовий рейтинг благодійності – 2015
Місце Грошові Місце Волонтер- Місце
Допомога Місце
Країна у Світовому пожертви, у ська у
потребуючим, % у рейтингу
рейтингу % рейтингу робота, % рейтингу
М'янма 1 92 1 50 1 55 47
США 2 63 12 44 6 76 3
Нова Зеландія 3 73 6 45 4 65 22
Канада 4 67 10 44 5 69 14
Австралія 5 72 7 40 12 66 21
….
Португалія 82 24 85 15 91 51 66
Албанія 83 27 77 9 122 53 59
Афганістан 84 28 72 9 120 51 63
Сінегал 85 15 113 14 97 60 34
Колишня
Югославська
86 35 54 9 127 45 86
Республіка
Македонія
Зімбабве 87 12 121 21 67 55 49
Боснія
88 53 24 8 131 26 140
і Герцеговина
Україна 89 38 47 13 103 35 122
Джерело: складено за даними [1].

З табл. 2 та табл. 3 видно, що М’янма та США традиційно залишилися

лідерами благодійництва як у 2014 році, так і в 2015 році, що обумовлюється,
перш за все, тим, що щедрість громадян цих двох країн знаходить підтримку на
державному рівні.
США є країною, яка входить у першу десятку світу по всіх трьох
напрямках благодійності. Населення США є лідерами в світі у наданні
благодійної допомоги нужденним людям: майже 203 мільйони людей у США
залучені до благодійної діяльності. Якщо в США великі фонди, холдинги та
корпорації щорічно виділяють мільярди доларів на розвиток суспільних
програм, то особисто американці жертвують у шість-сім разів більше.
Громадяни США самостійно обирають вид благодійної допомоги та
направляють її у формі коштів, грантів, дарунків, їжі, одежі, надання притулку,
догляду за хворими та немічними або за заповітом. Також благодійністю в
США вважається відвідування ув’язнених у в’язницях, внесення застави за осіб,
які вчинили правопорушення (злочин), грошова допомога бідним жінкам,
оплата навчання сиріт. Також свою увагу благодійники акцентують на
профілактиці бідності та різних захворювань, а постійне проведення
благодійних заходів є нормою життя американців, що сприяє вихованню у
дітей бажання допомоги нужденним.

291
 Якщо розглядати рейтинг України серед східноєвропейських країн, то в
2012 році Україна займала 7 місце з 10 країн (табл. 4), що брали у ньому
участь, й поділяла третє рейтингове місце з Польщею щодо надання допомоги
незнайомим, займала друге рейтингове місце щодо залучення населення до
волонтерського руху та разом із Російською Федерацією займала останнє місце
щодо виділення грошових пожертв благодійними організаціями. Ситуація у
2015 році кардинально змінилася: Україна посідає 2-ге місце у вищезазна-
ченому регіональному рейтингу, тобто за три роки наша країна змогла підня-
тися з 7-го місця у 2012 році на 2-ге у 2015 році (табл. 5), що демонструє про-
гресивні зміни в діяльності благодійництва. Хоча довіра до благодійних органі-
зацій все ще знаходиться на дуже низькому рівні (про що йтиме мова далі).
Таблиця 4
Регіональний рейтинг благодійності – 2012 у Східній Європі
Місце Місце Допомога
Грошові Волонтерська
Країна в у Світовому потребуючим
пожертви, % робота, %
рейтингу рейтингу (незнайомим)
Словаччина 1 79 37 13 31
Республіка Молдова 2 88 19 17 41
Білорусь 3 91 16 30 28
Угорщина 4 94 26 8 38
Польща 5 94 28 8 36
Чехія 6 98 27 14 30
Україна 7 111 7 20 36
Румунія 8 119 20 4 34
Російська Федерація 9 127 7 17 29
Болгарія 10 137 10 4 31
Джерело: складено за даними [7].
Таблиця 5
Регіональний рейтинг благодійності – 2015 у Східній Європі
Місце Місце Грошові Допомога
Волонтерська
Країна в у Світовому пожертви, потребуючим
робота, %
рейтингу рейтингу % (незнайомим)
Польща 1↑ 78 29 13 51
Україна 2↑ 89 38 13 35
Румунія 3↑ 93 24 7 54
Білорусь 4↓ 103 28 16 34
Болгарія 5↑ 115 27 4 38
Республіка Молдова 6↓ 120 17 14 36
Словаччина 7↓ 123 23 11 32
Угорщина 8↓ 124 20 11 35
Російська Федерація 9 129 9 19 32
Чехія 10 ↓ 130 20 13 27
Примітка. Стрілками «↑/↓» показано підвищення/зниження у рейтингу в 2015 році
в порівнянні з 2012 роком. Джерело: складено за даними [1].
292
 За результатами досліджень [14], які проводилися для журналу Forbes,
було з’ясовано, що кілька місяців 2016 року українці стали менше жертвувати
на благодійність і стали менше підтримувати волонтерські рухи, порівнюючи з
аналогічними періодами 2014–2015 рр. На думку Гулевської-Черниш А.,
директора Українського форуму благодійників, «… ми спостерігаємо не
згасання, а дорослішання української благодійності. Кількість добровільної
допомоги поступово трансформується в прагнення до якості» [14].
У 2015 році активність у благодійництві була значно нижчою, ніж у 2014
році. Проте, незважаючи на це, обсяги грошової, «натуральної» і немате-
ріальної допомоги все ж таки перевищували відповідні показники «домайдан-
ного» періоду. Така тенденція скорочення пожертвувань обумовлювалася
зниженням довіри населення до благодійних організацій, погіршенням мате-
ріального становища населення (висока інфляція в Україні зумовила значне
зменшення реальної заробітної плати, через масові банкрутства банків, під-
приємств люди залишилися без роботи й самі перебували на «баласті» у
держави), проведення активних рекламних кампаній щодо численних фактів
зловживань людським милосердям тощо.
Відповідно до всеукраїнського соцопитування, яке проводилося Фондом
«Демократичні ініціативи» та соціологічною службою Центру Разумкова на за-
мовлення Українського форуму благодійників у листопаді 2015 року, визначено,
що понад 40% українців протягом року підтримували благодійні акції та щоденну
діяльність громадського сектору (40% із тих, хто не віддав на благодійність ні
копійки − це люди похилого віку, тобто громадяни, які самі потребують
допомоги). Середня сума пожертвувань у 2015 році склала 300 гривень [14].
За результатами Національного рейтингу благодійників, динаміка витрат
на благодійну діяльність протягом 2013–2014 років складала 317%. У цьому
рейтингу лідируючі позиції зайняв фонд «Таблеточки», який допомагає важко
хворим дітям.
Досвід краудфандингової платформи Biggggidea свідчить про те, що все
більше людей підтримують інвестування в соціальні зміни. Наприклад, зовсім
недавно проект центру екологічної інформації за кілька днів зібрав майже 30 000
грн, а потрібно було для його відкриття лише 25 000 грн. Якщо говорити про те,
які потреби викликають в українцях бажання надати підтримку, то це, перш за
все, потреби армії (65% пожертвувань), хворих та інвалідів (21%), на третьому
місці − допомога людям, які опинилися у важких життєвих обставинах.
Цікаво порівняти, на що витрачають пожертвування благодійні фонди та
організації. Дані учасників Національного рейтингу благодійників розподіли-
лися наступним чином: охорона здоров’я − 34%, соціальний захист – 23%,
допомога армії – 11%. Що стосується добровільної діяльності у 2015 році, то
293
волонтером себе вважав кожен восьмий опитаний (близько 13%). Волонтерство
розвивається за принципом інтенсивності, тобто людей доброї волі стало
менше, ніж у період Майдану і в перші місяці АТО. Однак ті, хто залишився і
хто щойно прибув до лав людей доброї волі, стають ще активнішими [14].
Сьогодні бізнес усе частіше звертається до благодійних організацій з
проханням залучити персонал до волонтерської діяльності, що свідчить про дві
важливі речі: по-перше, волонтерство стає усвідомленим і ефективним, а по-
друге, воно стає цінністю [14].
Безумовно, важливим фактором успішного функціонування благодійної
діяльності є ставлення громадян до цього процесу і, відповідно, їх участь у
ньому. Українське суспільство в цілому позитивно чи нейтрально сприймає
благодійну діяльність. І це, з огляду на патерналістські настрої щодо ролі
держави у забезпеченні сталого соціального клімату значної частини громадян,
є важливим індикатором змін у сприйнятті населенням свого місця у взаємодії
між державою і громадянським суспільством.
Незважаючи на те, що активність благодійної діяльності в 2015-початку
2016 років уповільнилася, порівнюючи з 2014 роком, проте загалом спостері-
гається позитивна тенденція її зростання. Пов’язано це з тим, що в сучасних
умовах фінансово-економічної кризи (негативні наслідки якої ще довгий час не
будуть подолані) стає зрозумілим, що держава найближчим часом буде не в
змозі самостійно розв’язати всі соціальні проблеми. І значна частка їх має
«лягти на плечі» саме благодійних організацій. Тому й виникає потреба у
зміцненні потенціалу цих організацій, щоб вони могли виконувати свої
завдання, а також створювати сприятливі зовнішні умови для їхньої роботи [7].
Дійсно, пік благодійництва припадає на 2014 рік. Лише протягом січня-
березня 2014 року на рахунки Міністерства оборони України в рамках акції
«Підтримай Українську армію» надійшло більше 60 млн. грн. від юридичних і
фізичних осіб в якості допомоги Збройним силам України (ЗСУ). З них 57 млн
794 тис. гривень – грошові перекази на матеріально-технічне, решта – на
медичне забезпечення ЗСУ. За допомогою дзвінків на єдиний мобільний номер
«565» на підтримку Української армії було перераховано 11 млн 220 тис.
гривень (усі – на матеріально-технічне забезпечення ЗСУ). Протягом 2014 року
майже 80% українців стали благодійниками.
Прикладом всенародної самоорганізації 2014 року можуть бути акції,
спрямовані на збереження життя захисників України. Так, волонтери зі Львова
передали військовим у зону АТО 10 маневрених машин, призначених для
розвідки та вивезення поранених із поля бою. Гроші на авто волонтери збирали
впродовж трьох місяців. Благодійні внески робили прості українці, підприємці
та іноземні фонди. Загалом вдалося зібрати близько 40 тис. дол. США. Окрім
294
машин, на зібрані кошти волонтери придбали продукти, ліки, форму та
амуніцію. Волонтери з «Благодійного Фонду громади міста Долина» передали
автомобіль Mercedes Sprinter 312 для транспортування поранених в зоні АТО,
укомплектований необхідним обладнанням та медикаментами. Дуже багато
людей залишилися живими, якщо б була змога вчасно надати їм допомогу.
Українська Православна церква Київського патріархату на пожертви парафіян
закупила три реанімаційні автомобілі і патрульний джип.
77,7% українців з травня по вересень 2014 р. надавали благодійну
допомогу армії чи вимушеним переселенцям. Про це свідчать дані спільного
опитування фонду «Демініціативи ім. Ілька Кучеріва» і КМІСу. Відчутно
переважає допомога сільського населення: лише 28% городян переказали
кошти армії і 11,5% передали допомогу волонтерам, активність селян при
цьому була значно більшою – 40% і 46% відповідно. Серед регіонів найбільше
допомагають армії і переселенцям Захід і Центр (47% і 37%), Південь і Схід
стосовно цього є більш пасивними – 29% і 18% відповідно.
Для розвитку благодійної діяльності в Україні важливим аспектом законо-
давчого регулювання є стабільність і прозорість умов оподаткування. У кон-
тексті цього можна використати досвід США, так як ця країна відома у всьому
світі своїм відношенням до благодійності та рівнем розвитку благодійної
допомоги.
Так, США мають давні доброчинні традиції: розвинену систему благодій-
ництва та ефективні державні інструменти управління благодійним сектором,
за допомогою яких постійно підвищується добробут американських громадян.
Відомо, що у США зареєстровано понад 1,4 млн благодійних організацій,
пожертвування яких щорічно становлять багато мільярдів доларів, а з 1998 року
обсяг пожертвувань на благодійність постійно перевищує 2 % ВВП [5].
Першою країною в світі, яка зробила благодійність вигідною, була США.
Ще в 1921 році до податкового законодавства вперше внесено зміни, які були
пов’язані зі зменшенням оподатковуваної бази на суми, пожертвувані на
благодійні потреби.
Сьогодні благодійність в США та Європі є невід’ємною частиною життя
суспільства та охоплює ті сфери, які часто упускаються державою або
громадськими організаціями. Практика благодійної діяльності в США пройшла
довгий шлях становлення та розвитку, саме тому тут існують такі форми благо-
дійності, які поки що не проникли в країни з середнім та низьким розвитком
благодійності. Наприклад, це розпорядчі фонди (donor advised funds), які
управляють коштами на благодійних рахунках приватних осіб або компаній.
Вкладники отримують податкові пільги на суму, яку внесли на рахунок, а фонд,
керуючись їх побажаннями, перераховує кошти на благодійні потреби. У США
295
стає все більше популярним заповіт нерухомості в благодійних цілях і заповіт
посмертної виплати за полісом страхування життя фонду (це дає право на
відрахування цієї суми з податків за життя) [5].
Державна політика США сприяє розвитку благодійних організацій та їх
правовідносин з органами державної влади всіх рівнів. Дійсно, лише завдяки
«розумній» взаємодії державних органів влади з благодійними організаціями
відбувається постійне зростання обсягів різноманітної благодійної допомоги.
Наприклад, Торгова палата США постійно взаємодіє з корпоративними благо-
дійниками та заохочує корпоративне благодійництво. Представники корпора-
цій, які займаються корпоративною благодійністю мають право брати участь у
Комітеті заохочення корпоративного благодійництва на рівні з іншими його
членами.
Статус благодійних організацій та їх організаційно-правові форми мають
свої особливості. Благодійні організації в США зазвичай є різновидом
неприбуткових організацій (non-profit organizations) та організацій, звільнених
від податку. Створюються благодійні організації у формах неприбуткових
корпорацій та фондів, компаній з обмеженою відповідальністю (LLC), трастів
та асоціацій відповідно до законодавства конкретного штату (рис. 3). Також у
США створюються спеціальні організації для розвитку благодійної діяльності
та для виявлення випадків шахрайства при здійсненні цієї діяльності.

Рис. 3. Організаційно-правові форми благодійних організацій в США

Джерело: [5].
296
 Незалежно від юридичної форми створення благодійні організації в США
звільняються від корпоративного податку на дохід на федеральному рівні
(відповідно до Податкового кодексу США). Хоча Податковий кодекс США не
дає визначення поняття «благодійна організація», проте він закріплює
особливий статус організацій (корпорацій, фондів), звільнених від податку на
дохід, які діють виключно в благодійних, релігійних, наукових, освітніх цілях, у
цілях розвитку спорту і мистецтва, запобігання жорстокого поводження з
дітьми і тваринами. Податковий кодекс також вводить обмеження до таких
організацій у вигляді заборони направляти свої доходи на користь акціонерів
організацій або інших фізичних осіб та заборони займатися будь-якими видами
політичної діяльності.
Законодавство США дозволяє благодійним організаціям займатися пев-
ними видами діяльності. Так, благодійні організації можуть акумулювати
зібрані кошти та здійснювати інвестиції в різноманітні активи (наприклад, в
цінні папери, що приносять дохід у вигляді дивідендів та процентів, який потім
може використовуватися для благодійних цілей, визначених організацією).
Також благодійні організації мають право здійснювати продаж товарів і послуг,
які безпосередньо пов’язані з цілями її діяльності, виділяти гранти на благо-
дійні програми як організаціям, діяльність яких переслідує благодійні цілі, так і
фізичним особам [5].
Однак треба зазначити, що, незважаючи на закріплений Податковим
кодексом США особливий статус благодійних організацій «звільнених від
податку на дохід», дохід не пов’язаний з виконанням організацій своєї основної
діяльності, так званий «не пов’язаний комерційний дохід», оподатковується на
загальних засадах. Благодійні виплати (відповідні визначенню поданому в
кодексі) підлягають відрахуванню з податкової бази, але лише до певних меж:
для фізичних осіб не більше 50 % доходу (деякі види виплат – не більше 30 %
доходу), а для корпорацій – не більше 10 % доходу. Окрім цього, благодійні
виплати звільнені від податку на дарування [5].
У Податковому кодексі США визначається, що благодійні виплати
здійснюються не на користь фізичних осіб, а обов’язково на адресу благодійних
трастів або організацій, на адресу державних органів і організацій, а також
організацій ветеранів війни та ряду інших. А виплати церкві, школі та лікарні
автоматично потрапляють під пільгу.
З нашої точки зору, використання досвіду США стосовно оподаткування
благодійних організацій сприятиме розвитку благодійництва і в Україні також.
Як було нами зазначено, ключовою проблемою є якість діяльності благо-
дійних організацій. Безумовно, з цим пов’язана й низька активність українців у
сфері благодійництва: населення не довіряє цільовому використанні
297
пожертвуваних коштів та й цим організаціям загалом. У контексті вирішення
цієї проблеми досить важливим аспектом є впровадження стандартів
рейтингування благодійних організацій. Насамперед, це допоможе підвищити
довіру серед населення та дасть змогу з’ясувати, яким організаціям можна
перераховувати кошти з впевненістю, що їх діяльність є прозорою, а кошти
будуть використані за призначенням.
Інформація щодо рейтингування міститься у «Зеленій книзі української
благодійності», проте визначається не рейтинг конкретних благодійних
організацій в Україні, а подається рейтинг України серед інших країн світу по
благодійності загалом.
Здійснює рейтингування благодійних організацій в Україні – Український
форум благодійників [16]. Проте головним недоліком цього рейтингування є те,
що немає відповідних стандартів, тобто рейтинги прирівнюються до лідерства у
відповідних номінаціях. Таким чином, не отримуємо об’єктивного рейтингу.
За словами Гулевської-Черниш А.: «У перший рік до рейтингу долучилося
37 благодійних фондів, у цьому році вже 57. Так, це ще крапля серед 14 тисяч
офіційно зареєстрованих благодійних фондів та організацій. Проте новітня
історія України вже засвідчила – приклад кількох може запалити тисячі та
мільйони. Ми віримо, що саме таким чином, крок за кроком, ми просуваємося
до втілення нашої місії – сприяння розвитку прозорої, підзвітної та ефективної
благодійності в Україні» [17].
Відповідно до вищезазначеного потрібно впровадити стандарти рейтингу-
вання та в обов’язковому порядку залучати всіх діючих благодійних
організацій до участі в такому рейтингу.
Тож використання досвіду США у рейтингуванні може поліпшити його
якість та стати першим кроком до підвищення довіри. У Північній Америці
існує низка організацій, які займаються рейтингуванням та оцінкою ефектив-
ності діяльності благодійників, зокрема: Charity Navigator, CharityWatch,
Philanthropedia, BBB Wise Giving Alliance (табл. 6).
Основні аспекти їхньої роботи можуть використовуватися і у вітчизняній
практиці.
Враховуючи складну політичну та економічну ситуації в країні, все ж таки
протягом останніх років благодійна діяльність в Україні зазнала позитивних
змін. Так, спостерігалося зростання обсягів благодійної діяльності за рахунок
внесків вітчизняних і закордонних меценатів, кількості благодійних установ,
числа громадян і організацій, що беруть участь у благодійній діяльності,
великої кількості реалізованих благодійних програм і проектів, прийняття
Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації».

298
 Таблиця 6
Найвідоміші інституції, що займаються рейтингуванням благодійних
організацій в Північній Америці
Назва інституції Характеристика діяльності Недоліки
Charity Navigator Найбільший Допомагає потенційним донорами Недоліком
у США прийняти поінформовані рішення можна вважати
«оцінщик» на основі фінансових даних (так обмеження
благодійних звана форма 990). Рейтингова форми 990, де
організацій система включає оцінку використовують
з понад фінансового стану, звітності ся дані лише за
десятирічним та прозорості, номінантам один рік,
досвідом присвоюються «зірки», а також
роботи. максимум – 4. недостатню
увагу якісним
параметрам та
оцінці впливу
організації.

CharityWatch Американ- Вважається найбільш суворим, Недоліком

ський незалежним і системним можна назвати
інститут рейтингом. Зважаючи непрозору
філантропії – на обмеження форми 990, методологію
20 років від організації додатково рейтингування,
досвіду, вимагається подання підтвердженої а також
рейтингує аудиторами фінансової звітності виконання
600 та річного звіту. певної
благодійних Принцип CharityWatch – «каральної
організацій. «Ні робо-рейтингам», функції»
над результатами працює в роботі
команда аналітиків. з проблемними
Рейтинг платний, щоб отримати організаціями.
звіт, треба заплатити
50 доларів.
Номінантам присвоюється
рейтинг від A до F.
Philanthropedia Підрозділ Визначає ті благодійні організації, Недоліком є те,
GuideStar, які мають найбільший вплив що не завжди
дає експертну на свою галузь, дає рекомендації даний рейтинг
оцінку щодо розподілення обмежених дає стабільну
найкращих ресурсів. якість
неприбут- Для оцінки використовують досліджень.
кових розгалужену мережу експертів –
організацій понад 3 тисячі, оцінюють майже
США. 600 організацій
по 40 напрямкам.
Цей рейтинг має прозору,
ґрунтовну методологію оцінки, дає
рекомендації
для донорів.
Результат подається
у вигляді рейтингової таблиці.
299
 Закінчення табл. 6
Назва інституції Характеристика діяльності Недоліки
BBB Wise Giving Найдосвід- Використовує комплексний підхід Недоліком є те,
Alliance ченіша і проводить кількісний та якісний що інтенсивність
організація, аналіз, який досліджує фінансову та глибина аналізу
охоплює стабільність, управління та органи обмежує кількість
США нагляду, ефективність програм, організацій,
та Канаду. якість і точність інформації, яку які можуть брати
організація використовує для в ньому участь.
фандрейзингу та інформування Аналіз скоріше
про свою діяльність. спрямований
Використовує метод «pass – fail». на виявлення
Рейтинг виробляє рекомендації неефективних
для благодійників, подає звіти по організацій, ніж
благодійних організаціях. розуміння різниці
між ефективними
та рішення про
розподіл коштів
на їхню користь.
Джерело: складено за матеріалом [11].

Проте, незважаючи на це, проблемних питань у діяльності благодійних

організацій, які необхідно вирішити, ще досить багато (про це йшла мова
вище). Існує також великий розрив між кількістю громадян, які потенційно
можуть займатися благодійною діяльністю, і громадянами, які реально
здійснюють таку діяльність.
Однією з причин цього явища є низький рівень довіри українців до
благодійних організацій: лише незначна частина громадян України вважають,
що українським благодійним організаціям можна довіряти.
Проблеми в інформаційному полі (відсутність чітких вимог щодо звітності
благодійних організацій та її оприлюднення, брак благодійних PR-акцій та
соціальних реклам через професійні об’єднання благодійних організацій)
поглиблюють недовіру до суб’єктів благодійної діяльності.
Якщо поглянути на табл. 7, то можемо сказати, що громадським
організаціям у 2015 році довіряло 34,5% респондентів, недовіряло – 21%.

Таблиця 7
Рівень довіри до соціальних інституцій
Соціальні інституції Довіряю Не довіряю Баланс
Волонтери 57,6 13,5 44,1
Церква 58,8 18,4 40,4
Громадські організації 34,5 21 13,5
Збройні сили України 45,3 32,9 12,4
Переселенці 24 25 -1

300
 Закінчення табл. 7 
Соціальні інституції Довіряю Не довіряю Баланс
Українські ЗМІ 32,3 38,9 -6,6
Патрульна поліція 20,7 35,1 -14,4
Національна поліція (міліція) 14,9 46,1 -31,2
СБУ 16,3 49,7 -33,4
Президент України 16,8 64,9 -48,1
Опозиція 8,7 65 -56,3
Уряд України 8,7 75 -66,3
Верховна Рада України 6,2 78,6 -72,4
Російські ЗМІ 4 77,6 -73,6

Примітка. Опитування проводилося з 4 грудня по 14 грудня 2015 року у 110 населених

пунктах в усіх областях України, окрім Криму, за стохастичною вибіркою, репрезен-
тативною для населення України віком від 18 років. Методом інтерв’ю опитано 2022
респондентів. Статистична похибка вибірки (з імовірністю 0,95 і за дизайн-ефекту 1,5) не
перевищує: 3,3% для показників близьких до 50%, 2,8% – для показників близьких до 25%,
2,0% – для показників близьких до 10%, 1,4% – для показників близьких до 5%.
Числові дані таблиці представлено у % до загального обсягу опитаних.
Джерело: складено за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) [8].

Отже, враховуючи те, що реалізація державної політики спрямована на

підтримку волонтерства та благодійництва, то вона має передбачати й під-
тримку суб’єктів господарювання та громадян, які надають фінансову допомогу
чи здійснюють добровільні пожертвування інститутам громадян-ського сус-
пільства, з метою розв’язання проблем, що мають важливе суспільне значення.
Для цього необхідним є вирішення наступних завдань:
- покращити співпрацю благодійних організацій та держави;
- внести зміни до Закону України «Про благодійну діяльність та
благодійні організації» щодо віку учасників благодійних організацій та їх
дієздатність;
- проводити державне рейтингування благодійних організацій з метою
популяризації найефективніших у своїх сферах серед населення, затвердивши
при цьому відповідні стандарти;
- запроваджувати співпрацю благодійних організацій та інших соці-
альних інституцій (лікарень, будинків для пристарілих тощо) шляхом
підписання договорів співпраці, які сприятимуть тому, що збір та викорис-
танням внесків стане прозорішим та благодійні організації будуть більш
підзвітнішими за використання коштів;
- стимулювати поширення благодійності як соціальної норми, заохочу-
ючи діяльність благодійних організацій і громадян, які підтримують їх як
фінансово, так і волонтерською діяльністю;

301
 - запровадити механізми державного замовлення на надання громад-
ськими об’єднаннями та благодійними організаціями соціальних послуг на
конкурсних засадах, у тому числі внести відповідні зміни до Бюджетного
кодексу України, а також внести відповідні зміни до нормативно-правових
актів Кабінету Міністрів України;
- збирати і публікувати у відкритому доступі інформацію, яка дозволить
оцінити і розвивати поточні тенденції у сфері філантропії;
- збільшити відсоток соціальної реклами, спрямованої на популяризацію
благодійності;
- створювати для донорів ефективні, з точки зору процедур і оподат-
кування, способи здійснення пожертв;
- сприяти розвитку альтернативних джерел фінансування для організацій
громадянського суспільства: соціальних інвестицій, венчурної філантропії та
мікрофінансування.
Виконання вищезазначених завдань допоможе Україні активізувати
громадське життя населення та підвищити довіру до благодійних організацій,
яка є основою розвитку будь-якої інституції. Крім того, реалізація цих заходів
покращить позиції нашої країни у світі, що є вкрай важливим в умовах
євроінтеграції.

Список використаної літератури

1. The 2015 World Giving Index [Electronic resource]. – Access mode:
http://www.cafamerica.org/events/world-giving-index-2015.
2. Асоціація благодійників України. Новини: Показник грошових пожертв в Україні
зріс у чотири рази – Світовий рейтинг благодійності [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://vboabu.org.ua/news/2069.html.
3. Гриценко А. А. Довіра як базовий інститут суспільства [Електронний ресурс]
/ А. А. Гриценко // Міжнародна науково-практична конференція «Творення простору
суспільної довіри в Україні XXI сторіччя». – http://aub.org.ua/index.php?option=com_content
&task=view&id=11986&menu=119&Itemid=266.
4. Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://www.ukrstat.gov.ua.
5. Завидняк І. О. Адміністративно-правовий статус благодійних організацій в Україні
: дис. … канд. юр. наук : 12.00.07 / Завидняк Ірина Олександрівна. – Ірпінь, 2016. – 228 с.
6. Закон України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» № 5073-VI від
05.07.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua /laws/show/5073-
17
7. Зелена книга української благодійності [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://vboabu.org.ua/greenpaper.
8. Київський міжнародний інститут соціології [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.kiis.com.ua.

302
 Людмила Іванівна Войнаровська,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри філософії
ДВНЗ «Київський національний економічний університет
імені Вадима Гетьмана»

ЕКОНОМІЧНА АНТРОПОЛОГІЯ
ЯК ALTER EGO ФІЛОСОФСЬКОЇ АНТРОПОЛОГІЇ

При визначенні предмету «філософської антропології» відразу виникають

дві проблеми: по-перше, дуже важко виокремити власне антропологічну тему в
контексті філософського знання. Те ж саме можна сказати і про предмет
«економічної антропології», оскільки так само важко виокремити міркування
про людину в системі економічного знання. Спектр розмислів про людину
виявляється невичерпним і охоплює дуже широке коло проблем. В результаті
мало не всі філософські (і економічні) сюжети включаються в орбіту
філософсько-антропологічної (економіко-антропологічної) думки.
По-друге, проблемою є також прагнення обмежити сферу філософського
осмислення людини тільки проблемою специфічно «людського» наштовхується
на те, що людина ніяк не «схоплюється» в її цілісності. Можна розмірковувати,
звичайно, про «тілесність», «духовність», «розумність» людини, але всі ці теми
будуть лише фрагментами картини, що постійно змінюється.
Варто зазначити, що й не кожна антропологічна тема набуває статусу
філософсько-антропологічної. Парадокс полягає в тому, що можна запропо-
нувати, наприклад, цілий «каскад» філософських ідей про властиві для людини
пристрасті, про «пізнання серцем» («кардіогносію»), але вони виявляться за
межами філософської антропології. З цієї точки зору міркування І. Канта про
нову галузь філософської рефлексії, про суверенний статус людини переводять
його в ряди представників філософської антропології. Він залишив багато
цінних зауважень стосовно пізнання людини: про «егоїзм», про «щирість» і
«обман», про «фантазію», про «мрійливість», «душевність» тощо. Проте з усіх
цих осягнень не утворилася людська цілісність. Отже, І. Канта можна вважати
філософом-антропологом лише тому, що він підкреслює значущість цієї теми, а
зовсім не з тієї причини, що він відповів «на корінні питання людського буття,
або вніс вагомий вклад в реальне осягнення людини» [2, с. 93]. Тобто проблема
полягає в тому, що «філософами-антропологами» називають в основному тих,
хто говорить про важливість «теми людини», незалежно від власного внеску в
розробку самої проблеми. Так, М. О. Бердяєв є видатним представником
персоналізму, а А. Шопенгауер загострив філософсько-антропологічну тему і
303
надав їй нового тлумачення. Проте ніхто не говорить про них як про
представників філософської антропології.
Систематика філософської антропології показує різноманітність підходів
до визначення її ґенези і специфіку розвитку. Так, Е. Кассірер вбачає
антропологічну проблематику у витоках філософування, навіть вже у міфології
[4, с. 30]; М. О. Бердяєв визначає місце філософської антропології після
релігійного вчення про людину, вважаючи її основним питанням філософії;
Е. Фромм відносить ґенезу філософської антропології до ХХ століття [2, с. 94].
Всі дослідники приходять до висновку: хоча проблема людини виникла у
філософії не відразу, але вона призвела до виникнення різноманітних поглядів
на неї.
Отже, історія філософсько-антропологічної думки передбачає розуміння
сутності людини. Усталеною (традиційною) точкою зору є постановка людини
в центр філософського пізнання. Для перевірки рівня людиновимірної
філософської позиції вводиться критерій реконструкції основних образів
людини, як вони склалися в історії філософії. Так, М. Шелер пропонує
включити в панораму філософсько-антропологічної думки п’ять типів антропо-
логічних вчень: «єврейсько-християнську доктрину; антично-грецьку; натура-
лістичну; теорію декадансу; концепцію надлюдини» [12, с. 133]. Фактично
пропонується розрізняти концепції, в основі яких знаходиться конкретний
образ людини, який відрізняється від інших антропологічних архетипів.
Однак, цей принцип не проводиться послідовно, оскільки виникають все
нові й нові антропологічні погляди, які здебільшого не мають концептуально-
архетипічної ясності. Одні з них є типологічними конструкціями, що скріплені
різними образами людини – «людина релігійна» (homo religiosus), «людина
розумна» (homo sapiens) і «людина натуралістична» (homo naturalis), а інші
випадають з цієї основи. Так, в оцінці декаданса (четверте антропологічне
вчення) поєднуються натуралістичні і супернатуралістичні тенденції.
В даному контексті заслуговує уваги концепція «постлюдини», яка є
своєрідним переосмисленням досягнень і висновків філософської антропології.
Виникнення теорії «постлюдини» В. А. Кутирьов пов’язує з філософією
постмодернізму, зокрема з постмодерністською «деконструкцією». Якщо
філософська антропологія претендує бути «смисловим ядром» філософії
взагалі, якщо екзистенціалізм і персоналізм зосереджуються виключно на
особистості людини та її свободі, а теорії «життєвого світу» пізніх Е. Гуссерля
та Л. Вітгенштейна тяжіють до суб’єктно-буттєвої єдності, то «з точки зору
деконструктивізму час людини і як тілесної істоти, і як суб’єкта закінчується»
[6, с. 74]. Некласична наука, модерністське мистецтво, штучна «предметно-
технічна реальність» як повсякденне життєве середовище людини, хоча і є
304
феноменами індустріального, доінформаційного суспільства, домінуючими в
нашому житті, проте на фоні постсучасного, постмодерністського розвитку є
консервативними. Вони намагаються зберегти «антропологічну ідентичність»
людини, однак вона, для того, щоб «вписатися» в нову, інформаційну реаль-
ність і відповідати їй, має бути «реконструйована». «Інформаційна декон-
струкція суб’єкта, доповнена і продовжена «запереченням Логосу, логоцент-
ризму і заміна його Письмом (пра-граматологією), трансформує філософію, як і
гуманітарне пізнання загалом, в топологію і числення» [6, с. 81]. Конфлікт двох
культур завершується повною перемогою науки на її новій (дігітальній) основі.
Топологія і обчислення в сукупності є «кількісно-математичним аналогом
якісного природничо-феноменологічного мислення» [6, с. 81]. В результаті
переходу від «логосу до «матезису», «жива» ціннісно-цільова раціональність
замінюється відчуженою від суб’єкта технологією інформаційних перетворень»
[6, с. 81]. Тим самим виникає, формується, стверджується «постлюдина».
Проблема в тому, що постлюдина не бажає залишатися у «комп’ютерній
клітці» і мережах Інтернету. Вона переосмислює природу, історію, прагне
«обезлюднити» всіх, хто ще хоче залишатися людиною: в культурі, в
суб’єктивній свідомості продовжує бути сама собою. Для цього утворюються
нові концепції, зокрема розроблена Г. Л. Тульчинським концепція «постлюдсь-
кої персонології», яка «місить в собі як філософську антропологію і культу-
рологію, так і традиційну метафізику» [10, с. 5–6]. «Постлюдина» містить в собі
всі можливості і перспективи сучасної людини.
Без сумніву, образ «постлюдини» аж ніяк не відповідає традиційним
уявленням про людину, репрезентовану у класичній філософській антропології.
Посилання на М. Шелера або інших представників даного етапу розвитку
філософсько-антропологічних ідей приводить до розуміння «сущого» в катего-
ріях позитивної, активної ідеальної форми, що підносить людську свідомість
над усією іншою природою. Цей образ людини виділяє в ній «не стільки
творче, скільки розумне начало» [2, с. 98]. Шелер формулює чотири визна-
чення, які характеризують «людину розумну». Людина, по-перше, несе в собі
певну божественну активність, яка, по-друге, перетворюючи «Хаос в Космос»,
онтологічно і є та сила, з якої по-справжньому зростає пізнання світу; по-третє,
ця сила є Логос, тому вона не залежить від інстинктів і чуттєвості; по-четверте,
вона є «абсолютною сталою» з точки зору «історії, народонаселення і місця»
[2, с. 98].
Зазначимо, що шелерівська класифікація постійно доповнювалася у міру
зростання кількості антропологічних вчень. До наведених архетипічних образів
– homo religious, homo sapiens, homo naturalis, homo faber можна додати homo
sumbolisus («людина символічна») Е. Кассірера. «Людина символічна»
305
характеризується не тяжінням до «трансцендентальності, не розумом, не
людською діяльністю, а вражаючою здатністю творити символи» [4, с. 28–29].
Що свідчить про даний тип людини як цілком самобутній антропологічний
архетип.
Таким чином, представники філософської антропології демонструють
палітру підходів і точок зору, які ілюструють багатство змісту предмету. Однак,
філософська антропологія в концептуальних визначеннях минулого століття
сьогодні вимагає корекції. Так, з точки зору С. С. Хоружого, сучасна цивілі-
зація підійшла до «антропологічної межі», що обумовлює виникнення
«небезпечних проблем» і «загроз для людини», які неможливо відвернути,
центруючись на суб’єкті, як це відбувається в межах «субстанціонально-
есенціалістської метафізичної антропології». Оскільки «суб’єкт вмирає», то
«цей вид антропологізму зазнав краху» [11, с. 134]. Замість неї залишається
«суб’єктна перспектива», котру потрібно, тематизуючи, спробувати
реалізувати. Положення «Я-суб’єктність, а не суб’єкт» дозволяє вести мову про
певний консенсус стосовно існуючої сьогодні антропологічної кризи. Важливо
«знайти витоки, начала суб’єктивності» [11, с. 134]. Вони не тотожні «Я», але
тим чи іншим чином, містять його в собі – як «напрям діяльності і енергію, як
сферу, в якій розгортається або зменшується наша ідентичність» [6, с. 83]. Вона
має «синергійну природу» залучення до повсякденного джерела – «духовної
практики», що дозволяє говорити про нову «енергійну антропологічну
парадигму» [11, с. 134–135]. Саме вона зберігає суб’єктність.
Ядром «енергійної антропології» повинна бути безпосередньо персо-
нальна, особиста «духовна практика». Проте майбутнє вже опредметнене не
«енергійною», а «інформаційною парадигмою», яка є «антиантропологією» [6,
с. 84]. Найбільш цілеспрямовано і усвідомлено проект інформаційного захоп-
лення «символічного універсуму» розробляє М. Епштейн. Спираючись на течію
«трансгуманізму» (trans – означає переступити через існуюче до іншого,
наступного), він пропонує розширити вчення про людину до вчення про «живі»
та «штучні форми» розуму. Здійснити перехід від антропології до
«гуманології». Вона є вченням про те, у що повинна перетворитися людина в
процесі подальшого розвитку і яке місце (якщо таке залишиться) буде займати
в ньому «теперішній Адам, Анропос, Гомо = Людина» [6, с. 89]. Далі
М. Епштейн розробляє нову дисципліну – «інформаційну антропологію». Вона
доповнить існуючий ряд антропологій – соціальну, культурну, релігійну,
зрештою, економічну і, являючись критичною за своєю сутністю, може
протистояти ідеям «несуттєвості антропоморфності» зсередини, на основі
самого «інформаціонізму» [6, с. 98]. І хоча для такого повороту є всі підстави,
однак питання ставиться значно гостріше – людині взагалі відмовляють у праві
306
на існування. В даному контексті прикладом є «аполітичні огляди», які
«розвивають» і фактично знищують антропологію. «Ми повинні говорити вже
не про людину, а про гуманоїдів, різні форми і види гуманоїдного життя, серед
яких власне звичайна людина – лише один з видів, причому зникаючий. Вона
дійсно стає предметом археології і етнографії, символом форм життя, які
відходять. Антропологія вивчила людину як частину біосфери, як вищу й
останню частину техносфери, в якій звичні людські форми зникають» [8, с. 93].
Тим самим культивується «конкретно-теперішнє», «абстрактно-емпіричне»
мислення. Але «інформаційна антропологія» можлива за умови боротьби з
«деконструктивно-інформаційною парадигмою, боротьби за те, щоб інфор-
маційні технології не виходили за межі статусу засобів діяльності» [6, с. 100].
Причому застосовувати її потрібно вибірково. Автор даного побажання –
В.А. Кутирьов, активний борець «проти постмодернізму, з яким він пов’язує всі
спроби «знищення людини». І суспільство все ж таки не прийде до «танато-
софії, підготовку до якої здійснює «пост(транс)модерністська, антиантропо-
логічна і антигуманна «постлюдська гуманологія» і комунікативна онтологія»
[6, с. 101].
Проте подібна настанова обмежує сучасне уявлення про людину, є
«замахом», з точки зору Г. Л. Тульчинського, на її свободу. Адже важливою
«заслугою постмодернізму є демонстрація недостатності і глухого кута
культуроцентризму, який загрожує націоналізмом і шовінізмом. Сучасні тілесні
практики в науці, медицині, мистецтві, гра з тілом в буденному досвіді
відкривають несуттєвість антропоморфності, людського. Сучасна культура
розлюднює (обезлюднює), відкриває шлях постлюдяності» [9, с. 43–44], –
вважає Г. Л. Тульчинський. Автор відокремлює «гуманізм» від «гуманітарис-
тики», в яку входить і «постлюдська персонологія». Якщо гуманізм мусить
зайняти місце поряд з «економізмом» і «націоналізмом» – формами обмеженої
гуманітарності, то власне «гуманітарність» постає «персонологією вільного
духу», є «наукою про дух». При цьому «прояви духовного універсальні і єдині
– в силу своєї постлюдяності» [9, с. 44].
Подальший розвиток, проблематизований сучасними глобалізаційними
процесами, ставить перед людським мисленням життєво «нове завдання», котре
означає, що «людина, яка хоче зрозуміти саму себе, входить, переступаючи
через напругу самотності і всупереч всьому, в оновлене життя зі своїм світом і
мислить, виходячи з цього положення» [1, с. 89], – писав М. Бубер. Філософ-
ська антропологія не обмежується її класичними розробками. На її розвиток
впливає також «фінансово-економічний чинник», роль якого зросла в силу
створення імперативів «економічного суспільства», в силу чого й виокрем-
люється концепт «економічної антропології» як спроби вирішити проблему
307
людини не лише в контексті «економічного», але й кризи самої гуманістики, а
також філософської антропології.
Акцент на «економічній антропології», яка концентрує свою увагу на
загальнолюдських, природних, антропокультурних та особистісних якостях
людини дозволить виявити її співмірність з новою системою цінностей.
«Економічна антропологія» з часу свого виникнення вирішувала питання:
наскільки економічна реальність впливає на життя людини та її духовно-
ціннісний світ? Продуктивною є концепція В. І. Вернадського, яка розкриває
об’єктивні соціальні та природні основи зазначеного процесу [3, с. 526–527].
Першим дослідником, який спробував з’ясувати специфіку економічної
взаємодії суспільств, у яких різні культури, світорозуміння, історичний досвід,
система цінностей, індивідуальні характеристики людей, був М. Вебер.
Основою його праць стає не виклад теоретичних концепцій, а аналіз
конкретних фактів. Веберівська позиція групує специфічне наукове коло, яке
складається з таких наукових галузей, як історія, соціологія, антропологія,
філософія, економіка.
Важливий внесок в теоретичну розробку економічної антропології був
здійснений економістом-істориком, антропологом і соціологом К. Поланьї. З
його точки зору у межах первісного суспільства економіка не утворює єдиної
цілісної системи (як в цивілізованому суспільстві). Якщо сучасна людина
усвідомлює соціальне буття через категорії «ринок», «обмін», «торгівля»,
«власність», то для людей минулого (все населення тоді не було включене в
господарську систему), економіка невіддільна від таких понять, як «сім’я»,
«релігія», «політика», «культура» і т.п. [7, с. 61].
Дана ситуація набуває особливої ваги в контексті теорії «економічної
людини», котра, як стверджують маржиналісти, по суті завжди прагне до
раціонального калькулювання, «максимізації». Маржиналізм, виражаючи таку
сутність людини, обґрунтовує теорію «раціонального вибору», що відповідало
концепції «економічної людини», основною властивістю якої було прагнення
до обміну, до одержання максимальної особистої матеріальної вигоди. Однак, з
позиції М. Вебера головним чинником, що визначає специфіку соціально-
економічного розвитку того чи іншого суспільства, є «ціннісно-культурний».
Тому значну увагу він приділяє дослідженню ролі релігії, адже вона формувала
і визначала морально-ціннісні засади того соціального устрою, в якому
зародилася. В свою чергу, для того, щоб зрозуміти релігійну систему, необхідно
вивчати умови життя та господарювання тієї соціальної сфери, де вона виникає.
Економічна антропологія стимулює інтегрування наукових надбань
економічної теорії, економічної історії, філософії економіки та інших
дисциплін, які у взаємодії між собою стають ефективним засобом модернізації
308
економічної діяльності на сучасному етапі розвитку людства. Вони є одним з
інструментів генерування і практичного використання економічних знань у
контексті трансформацій ціннісного буття людини, а також залучення
екзистенційно-персоналістичних дискурсів. За таких умов поняття матеріальної
«користі», матеріального «блага» мають не лише економічне значення, але й
набувають метафізичного характеру.
В цьому контексті існуюча «економічна антропологія» в своєму
предметному, змістовному вимірі не може до кінця виявити сутнісні,
екзистенційні, ціннісні основи буття людини в процесі подальшого розвитку і
ствердження «економічної цивілізації». Здійснений аналіз економічно-антропо-
логічної проблематики, як вона виокремилась в процесі свого формування,
залишає поза контекстом специфіку духовних, метафізичних основ буття
людини. Очевидно, що предмет «економічної антропології» в контексті
філософсько-економічного виміру повинен мати інші параметри. Активізація
філософсько-методологічного ресурсу необхідна тому, що центральне місце у
становленні економічного буття, економічного знання, які займають сьогодні
одне з визначальних місць у випрацюванні певних параметрів соціоеконо-
мічного життя, займає людина, її творчий потенціал. Отже, перш ніж забез-
печити економічну стратегію поступу, необхідно обґрунтувати соціально-
культурний розвиток на основі врахування духовно-ціннісного надбання.
Найбільш оптимальний спосіб соціокультурного існування людини, зокрема в
Україні, може здійснюватися лише на ґрунті вироблених впродовж минулих
століть «духовних архетипів світосприйняття і світопорядку» [5, с. 17–21].
Інструкції, які виконують функції стимулювання інноваційних змін, з одного
боку, мусять враховувати зовнішній вплив сучасного глобального світу, а з
іншого – розвивати і використовувати ті конкурентні переваги, які надає
духовна і господарська культура, в тому числі кожного народу.
Реалізація цього завдання можлива за умови виокремлення економічної
антропології в науку з вивчення власне людини в її сутнісному бутті, а не лише
у расовому, формаційному, еволюційному, цивілізаційному вимірах. І не
стільки у вже відомих дискурсах, вироблених персоналізмом, екзистенціаліз-
мом, філософською антропологією, скільки вивчення і осмислення людини в
умовах «тотальності» економічного буття в контексті тих моделей її існування,
які пропонувалися різними версіями християнства. Це тим більш важливо,
оскільки ідентичність, менталітет кожного народу в значній мірі визначається
імперативами цінностей, зокрема релігійних.
Конституювання кожної моделі буття не відбувається поза ціннісними,
духовними настановами та горизонтами. Існуючі духовно-світоглядні чинники
зумовлюють вирізнення «Я» в структурі антропологічного розвитку економіко-
309
господарської культури. Зокрема, в контексті становлення нової матеріально-
просторової структуризації світу, в якій виокремлюються нові ціннісні смисли
буття. Їх розуміння вимагає постановки проблеми людини в контексті тих
світоглядних параметрів, які стали визначальними і сьогодні. Мова йде про
трансформацію соціокультурного буття людини у вимірах «економічної циві-
лізації», яка зумовлює появу нових ціннісних імперативів.
Таким чином, економічну антропологію не можна вважати лише резуль-
татом поєднання (зіставлення) двох академічних дисциплін. Не зовсім коректно
говорити про взаємозв’язок чи діалог між економікою і антропологією. Ско-
ріше це окрема дисципліна, яка прагне виявити сенс і призначення людини в
економічному житті. Економічна антропологія акцентує свою увагу на за-
гальнолюдських, а також сталих природних, антропокультурних та особис-
тісних якостях «людини економічної». Вона ґрунтується на засадах філософ-
ської рефлексії та господарсько-виробничих знань у певному типі культури, а
також на антропологічних параметрах економічного буття. В цьому контексті
економічна антропологія співмірна з філософською антропологією, яка також
відображає високий рівень філософської рефлексії про людину, зосереджуючи
свою увагу, в першу чергу, на її глибинній сутності.
Список використаної літератури
1. Бубер М. Проблема человека : пер. с нем. / Мартин Бубер. – К. : Ника-Центр, Вист-
С, 1998. – 96 с.
2. Гуревич П. С. Философская антропология: опыт систематики / П. С. Гуревич
// Вопросы философии. – 1995. – № 8. – С. 92-102.
3. Ильин В. В. Философия / В. В. Ильин. – М. : Академический проект, 1999. – 592 с.
4. Кассирер Э. Избранное. Опыт о человеке : пер. с нем. / Эрнст Кассирер. – М.
: Гардарика, 1998. –784 с.
5. Колізії антропологічного розмислу / В. Табачковський, Г. Шалашенко, Н. Хамітов
[та ін.]. – К. : ПАРАПАН, 2002. – 156 с.
6. Кутырев В. А. Человеческое иное: борьба миров / В. А. Кутырев. – СПб. : Алетейя,
2009. – 264 с.
7. Поланьи К. Великая трансформация: политические и экономические истоки нашего
времени : пер. с англ. / Карл Поланьи ; ред. С. Е. Федоров. – СПб. : Алетейя, 2002. – 312 с.
8. Смирнов А. А. Современная антропология. Аналитический обзор / А. А. Смирнов
// Человек. – 2003. – № 5. – С. 91–98.
9. Тульчинский Г. Л. Новая антропология: личность в перспективе постчеловечности
// Вопросы философии. – 2009. – № 4. – С. 41–56.
10. Тульчинский Г. Постчеловеческая персонология. Новые перспективы свободы и
рациональности / Г. Тульчинский. – СПб. : Алетейя, 2002. – 365 с.
11. Хоружий С. С. К антропологической модели третьего тысячелетия / С. С. Хоружий
// Философские науки. – М., 2003. – Вып. 8. – С. 132.
12. Шелер М. Человек и история / Макс Шелер // Человек: образ и сущность. − М.,
1991. − С. 133–159.

310
 Наталія Володимирівна Іванова,
кандидат філософських наук, доцент,
завідувач відділення «Дошкільне виховання»
Луцького педагогічного коледжу

«ЕКОНОМІКА ЩАСТЯ» В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ДИСКУРСІ

Дерзни быть счастливым.

Григорій Сковорода

Втрата сучасною людиною ціннісних та смисложиттєвих орієнтирів,

розмитість соціокультурних ідеалів, невизначеність і страх перед майбутнім
індивіда і планети все нагальніше повертає хід філософських роздумів до
проблеми мислення – феномену, який завжди стояв у центрі уваги
інтелектуальних досліджень. Адже все величне, видатне, історико-героїчне
було досягнуто завдяки мисленню, яке робить людину людиною, тоді як
сьогодні вона стає придатком до великого маховика постіндустріального
поступу, що нівелює саму ідею людини. Передбачаючи соціокультурні ризики
сучасної епохи, М. Горкгаймер застерігав про загрозу стати на «шлях
тріумфального відродження нового варварства», адже «з розширенням
горизонту мислення та дії через технічні знання, починає зникати автономія
одиничного суб’єкта, зменшується його здатність протистояти зростанню
апарату масового маніпулювання, сила його фантазії, його незалежне
судження» [1, с. 201]. На людину ХХІ століття очікують ризики впасти в стан
«екзистенційного вакууму» (В. Франкл), моральної нечутливості, плинної
реальності (З. Бауман), віртуальної свободи, всесвітньої безпритульності,
тотальної бездуховності тощо.
Свого часу Б. Паскаль стверджував, що «людина, очевидно, створена, щоб
мислити. В цьому вся її гідність і вся її цінність; і увесь її обов’язок полягає в
тому, щоб мислити як потрібно» [2, с. 259]. Чи означає дана філософська
формула можливість та необхідність продукування соціального та індивіду-
ального щастя в сучасних економіко-політичних, соціокультурних реаліях за
умови «правильного мислення»? Які концепти філософії щастя найбільш
ефективні та раціональні для творення щасливого суспільства і такої ж людини
в ньому? Спробуємо розкрити це у змісті даної статті.
Як відомо, визначальна роль мислення для продуктивної діяльності
людини була підмічена вже на перших етапах розвитку цивілізації. Життя
показувало, що пізнання, творення соціуму і культури може здійснюватися
головним чином тими індивідами, хто може мислити. В своїх творах І. Кант
311
постійно наголошував, що відсутність здатності до мислення є те, що ми
називаємо глупотою, від чого ліків немає. Він зазначав, що теоретичний розум
спрямований на пізнання навколишнього світу, а практичний – осягає сутність
моралі, її цінностей і норм. Розум «присутній у всіх вчинках людини, за всіх
часових обставин залишається однаковим, але сам він не перебуває в часі і не
опиняється… у якомусь новому стані, у котрому не був раніш; щодо того стану
він є визначальним, а не означуваним» [3, с. 330], тому не можна стверджувати,
що феномен щастя є прерогативою того чи іншого розуму. Це прерогатива
людини, яка мислить, діє, самотвориться, самостверджується і здійснює вибір
цінностей мікро- чи макросвіту: добра чи зла, свободи чи неволі, духовності чи
примітивного матеріалізму тощо. І тому сучасна концепція раціональності,
запропонована постмодерністами, не випадково включає принцип рішучості, де
потрібно «мати мужність іти за розумом. Адже він може вести до розладу з
дійсністю, оскільки остання не вкладається у заздалегідь продиктовані
інтелектуально розмірні форми, якими б правильними вони не були» [4, с. 137].
В історії філософської рефлексії існує багато підходів щодо експлікації
поняття «щастя». Філософи минулого і сучасності (Сократ, Аристотель,
Платон, Ф. Беккон, М. Монтень, Е. Роттердамський, Г. Сковорода, І. Кант,
В. Татаркевич, І. Мечников, С. Кримський та ін.) відзначають багатомірність
сутнісних проявів цього поняття, воно й до сьогоднішнього дня залишається
предметом дискусій. Тому й концепції «щастя» досить різнопланові та
демонструють часто протилежні підходи: щастя як найвище людське благо
(етичний евдемонізм); щастя як чуттєва насолода (гедонізм); щастя як обме-
ження (аскетизм); щастя як стан пасивності (Ф. Шеллінг), щастя як «пропив
через пасивність» (Е. Мунье), щастя як «мир душевний» (Г. Сковорода), щастя
як «відчуття життя» (І. Мечников), щастя як саморефлексія «духовної
космогонії» (С. Кримський) тощо.
Необхідно зазначити, що вміння мислити взаємопов’язане із вмінням
бути щасливим. «Щастя залежить не стільки від самих речей, скільки від
думки, яку ми про них маємо», – наголошував Е. Роттердамський. Як складова
мисленнєвих стратегій, думка спрямовує діяльність людини, організовує,
«запрограмовує», обумовлює її. Думка формує світогляд і світовідношення.
Думка формує людину. Тому В. Сухомлинський і запевняв, що людина є такою,
якою є її уявлення про щастя.
Теза знаменитого німецького філософа «дій так, щоб принцип твоєї волі
міг служити одночасно основою всесвітнього законодавства» стверджує думку
про те, що щастя особистості суголосе із «космогонією універсуму», в якому
вона проживає, самотвориться, мислиться. Сьогоднішня наша «плинна сучас-
ність перетворила нас у глобальне суспільство споживачів» [5, с. 69], де зв’язки
312
людей з речами стають короткочаснішими, змінюючи поведінку і її свідомість.
Сформований цілий пласт «культури викидачів», яка змінює на ментальному
рівні внутрішні цінності особистості, соціуму, їх співмірність із духовними
орієнтирами гуманності. Чи можна в даному контексті говорити про збіль-
шення «питомої ваги» феномену щастя в даних умовах? і які «концепції щастя»
потрібні сучасному споживацькому суспільству? Якщо слідувати логіці, то
такому суспільству і потрібне «споживацьке», «короткотривале», «кліпове»
«серіальне» щастя, тобто щастя, яке визначається економічними умовами його
існування.
Наголосимо, що поняття «економіка щастя» в останні роки стало
об’єктом вивчення саме теоретиків-економістів у зв’язку зі зростанням
соціального та економічного рівня добробуту людей, необхідністю прогнозу-
вання їх поведінки тощо. Його досліджували зарубіжні автори: Т. Касер,
С. Колма, Е. Освальд, А. Пігу, М. Ріхніс, Дж. Сакс, Дж. Хікс та ін., а також і
вітчизняні: В. Базилевич, Є. Головаха, М. Гузь, В. Ільїн, А. Капустін, Г. Климко,
Е. Лібанова, О. Попадинець, Є. Сініцина, А. Чухно та ін. Вчені виділяють два
поняття: економіка щастя як суб’єктивний вимір задоволеності життям та
економіка добробуту як оцінка якості життя членів суспільства. Проте, при
оцінці добробуту населення в першу чергу враховують не економічний, а
соціальний добробут, оскільки у більшості людей кінцевою метою є не
збільшення матеріального багатства, а прагнення бути щасливими і здоровими.
Базовими показниками при обрахуванні міжнародного індексу щастя (НРІ),
критерії якого розробила міжнародна організація NEF, є суб’єктивне
задоволення життям, його очікувана тривалість та «екологічний слід» як міра
впливу людини на середовище проживання [6]. Як бачимо, економічні
показники і виміри соціального, загальнолюдського щастя опредмечуються
через особистісне, індивідуальне щастя.
Як відомо, дослідники-економісти, вимірюючи рівень щастя, використо-
вують кількісні показники (зайнятість, ціни, трудові доходи), тоді як філософія,
психологія, педагогіка шукають взаємозв’язок із суб’єктивним благополуччям
особистості, прилученням її до надбань культури і освіти. Зв’язок щастя і
грошей є актуальним для особистості до певної міри. Як зазначає Р. Інглхарт,
при переході суспільства від бідності до матеріальної забезпеченості різко
підвищується рівень суб’єктивного благополуччя його членів, проте цей процес
«зависає», коли досягається певний поріг матеріального благополуччя
[цит. за 7]. В українських реаліях цей поріг поки що не досягнутий, починаючи
з 90-х років минулого століття, тому й держава, за даними соціологів, одна з
«найнещасливіших» країн в Європі. Серед багатьох причин такої ситуації –
розмежування влади (умінням бачити, що робити) і політики (здібністю
313
вирішувати, що треба робити); криза управлінь та інструментів ефективної дії;
девальвація засад соціальної солідарності та громадянської відповідальності;
компрометація ідеї соціальної справедливості; насаджування через масову
культуру культів глянцю, гламуру, моди, ідеалізації образу супергероя,
популярності, сексуальності, тілесності, асоціальності, тощо. Соціальною
основою такого культурного перевороту є новосформована суспільна формація
– прекаріат (від «precariousness» – «непевність»), який об’єднав кинутого
напризволяще пролетаріат з середнім класом, «складаючи цю надзвичайно
строкату сукупність в єдину категорію тих, хто впав в стан крайньої
дезінтеграції, пульверизації, атомізації» [8, с. 79–81]. Все це призводить до
формування в людини екзистенціальної невпевненості, почуття меншовартості,
приниження та самозневаги.
Як бачимо, таким соціокультурним позиціям відповідають певні стратегії
мислення, завдяки яким людина опиняється в офшорах «культури приниження»
і не може потрапити в духовні виміри «культури людської гідності»
(В. Рибалка). Слова нашого перворозуму Григорія Сковороди звучать досить
актуально і сьогодні: «дерзни быть счастливым» – для того, щоб стати
щасливим – треба «бути». А для того, щоб «бути» треба мати волю – дерзно-
венну, цілеспрямовану, самостверджуючу. Концепт «трисонячної єдності»
щастя українського філософа ще чекає своїх дослідників і першовідкривачів. А
сучасна українська філософська думка стверджує, що із кризи виведе нас не
тільки економіка, а й «культура, релігія, ідея державності та національних
інтересів» [9, с. 2–3]. Такі дерзання будуть плідними, якщо будуватимуться на
духовності, яка стоятиме на трьох китах – вірі, надії, любові (С. Кримський,
В. Табачковський, В. Шинкарук та ін.), якщо людина в собі викорінюватиме
агресію і зло, якщо шукатиме свою «сродну» справу.
Ще одним із виходів з даної ситуації є не тільки покращення економічних
чинників, суспільного добробуту і зростання індексу щастя, а й спроможність
правильно, продуктивно, результативно мислити. Зупинимося на певних його
аспектах. Адже постає необхідність аналізу сучасного світу, який своїми
структурними, організаційними і функціональними параметрами є складною
багаторівневою системою. Вона, в свою чергу, складається із множини взаємо-
пов’язаних, взаємозалежних і в той же час конкуруючих і конфліктуючих між
собою держав, різного роду міжнародних, міждержавних організацій, транс-
національних корпорацій. Причому кожна з цих систем має свої закономір-
ності, логіку функціонування і розвитку, власні правила гри. Як відомо, йде
процес трансформації єдиного центру світової цивілізації, так само як великого
значення для глобальних процесів набувають різні сили, в чомусь самостійні, а
в чомусь взаємозалежні. Розгортаються також процеси гібридизації інших сфер
314
суспільного життя: з одного боку спостерігається тенденція до нівелювання
етнонаціональних і релігійно-культурних меж, а з іншого – тенденція збере-
ження традиційності. Все вказане є простором сучасного життя, що постає в
якості складної проблеми, яку можна розглядати в різних аспектах і з різних
позицій. Дана ситуація посилює значимість творчого, продуктивного мислення,
яке постає головною умовою її вирішення.
Реальність сучасного інформаційного світу, досягнення та небувалий
розвиток науки і технологій, від яких залежить доля цивілізації, показує, що
подальший її розвиток (і саме існування) залежить від вирішення однієї
проблеми: людина повинна бути здатною теоретично обґрунтовувати, форму-
вати і перетворювати логічні начала власного мислення. В іншому випадку не
може бути послідовного позитивного і практичного поступу всіх сфер соціаль-
ного життя. Це означає необхідність проникнення в сутність мислення, глибину
його креативних процесів, які становлять зміст теоретичних ідей і понять.
Вирішення даного завдання вимагає здійснити реконструкцію мислення в
процесі його розвитку. В силу чого виокремлюються два вектори аналізу,
обумовлені напрямками розвитку людської діяльності. Один вектор вказує на
зміну обставин, речей, природи; другий – на розвиток індивіда, на умови, що
підвищили б його рефлексивність. Оскільки виробництво ідей орієнтовано на
виробництво речей, то мислення реалізує свою всезагальну необхідну спря-
мованість від суб’єкта на предмет. Це означає потребу постійного осмислення
суб’єктом самого себе і можливість перейти до освоєння зовнішнього буття
(об’єктивного світу).
Відчувати, уявляти, сприймати можливо щось, але мислити можливо
тільки про щось. В мисленні людина відокремлюється від предмета мислення,
не співпадає з ним. Але вся справа в тому, що об’єкт, який не співпадає з
думкою суб’єкта про нього, є предметом розмислу, він існує для мислення
лише в тій мірі, в якій співмірний з предметом мислення. Разом з тим, він
(об’єкт) є щось «немислиме», поза мисленням (поза індивідом і незалежно від
його свідомості) існуюче, задане мисленню як загадка, яка ніколи ним до кінця
не асимілюється. Саме в мисленні людині протистоїть буття речей в їх
метафізичній цілісності, замкненості «на собі», розташованої поза суб’єктом.
Але це не означає дати відповідь на питання: «Що таке мислення?» Адже
кожна епоха диктує свої вимоги до мислення і його носія – людини. Теоретична
творчість шукає і винаходить будь-які ідеї, способи для того, щоб зрозуміти
предмет, об’єкт, явища, якими вони є, поза практичною діяльністю індивіда і
незалежною від неї. Проте пафос мислення полягає в тому, що воно прагне до
трансцендентного, надособистісного. Іншими словами, до діяльності, яка стає і
стала мисленням, або «миследіяльністю» (П. Г. Щедровицький). Звідси
315
закономірно виникає проблема диференціації мислення, зокрема його умовного
поділу на природничонаукове і гуманітарне.
В даному контексті виникає нова проблема: якщо ми намагаємося
визначити мислення як дуалізм між тим, що людина «уявляє», і тим про що
вона «думає», «мислить», то чи не стане вона при такому підході йти за
предметом мислення і в результаті сприймати зміст предмета або явища за
дійсне визначення того, «що є мислення»? Дані питання обумовлені тим, що
дійсний зміст (визначення) мислення, його культурний смисл розкривається
тоді, коли ми будемо виходити з його (мислення) форми, з його самодостат-
ності. Тобто з кантіанської позиції, згідно з якою мислення є мова, звернена до
«самої себе».
Необхідно зауважити, що проблема мислення сьогодні актуалізується у
зв’язку із введенням в соціогуманітарний і науковий дискурс нових методо-
логічних підходів. Мова йде зокрема про синергетичну стратегію пізнання, яка
репрезентує «мислення в складності» (К. Майнцер), мислення про складний
світ, яке співмірне складності цього світу. Людина перебуває всередині цього
складного світу, і його складність визначає характер і можливості її мислення;
мислення саме повинно бути складним, щоб дати нам можливість осягнути
складність світу. Мислення є «продуктом, породженням складного світу, з його
допомогою ми намагаємося зрозуміти світ із середини, його ж власними
засобами» [9, с. 81–98]. З точки зору сучасного теоретичного аналізу методо-
логія складних систем, здатних до саморозвитку, котрі репрезентує синерге-
тика, може бути застосована до осмислення систем різної природи, в тому числі
до людських і соціальних систем. Наприклад, до культури, фінансових ринків,
до мереж інформації тощо. Причому застосування понять синергетики до
складних систем не є редукціоністським підходом, оскільки не заперечує
специфіку феноменів «духу», «свободи», «свідомості» та мислення людини. І
все тому, що це лише один з аспектів характеристики поведінки людини, а
також подій і проявів соціокультурного життя. Також, не менш важливою є
проблема виявлення проективно-творчої сутності мислення, на основі якої
вибудовуються всі соціальні інновації, в тому числі і «економіка щастя».
Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що виклики сучасного життя
вимагають від людини вміння мислити, що дає їй можливість не тільки
пізнавати світ, формувати його цілісну картину, світогляд. Процес мислення
спрямований на становлення «людини щасливої» в умовах соціокультурного
вибору, на її самоздійснення, на вибір цінностей як загальнолюдських, так і
індивідуальних. Б. Шоу наголошував, що ми не маємо права споживати щастя,
якщо його не продукуємо. А для цього людей треба навчати продукувати
щастя, а не його споживати, купувати, продавати тощо – через освітні установи,
316
громадські організації, а найперше – через інститут сім’ї. В такому випадку ми
матимемо на нього право, але це питання потребує подальших філософських
рефлексій.

Список використаної літератури

1. Горкгаймер М. Критика інструментального розуму. Передмова до німецького
першодруку / М. Горкгаймер ; [пер. з нім. М. Култаєвої] // Філософія освіти. – 2006.
– № 2 (4).– С. 198–234.
2. Паскаль Б. Мысли / Б. Паскаль. – М.: Изд-во имени Сабашниковых, 1995. – С. 259.
3. Кант І. Критика чистого розуму / І. Кант ; [пер. з нім. та прим. І. Бурковського]. – К.
: Юніверс, 2000. – 504 с.
4. Кримський С. Під сигнатурою Софії / С. Кримський. – К. : Вид. дім «Києво-
Могилянська академія», 2008. – С. 137.
5. Бауман З., Донскіс Л. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності
/ пер. з англ. О. Буценка. – К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. – С. 69.
6. Гузь М. М. Аналіз показників економічного та суспільного добробуту населення
/ М. М. Гузь // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України. – 2012. –
Вип. 36. – С. 66–72. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/pprbsu_2012_36_9.
7. Гуриев С. Экономика счастья [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://postnauka.ru/lectures/14584.
8. Бауман З., Донскіс Л. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності
/ пер. з англ. О. Буценка. – К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. – С. 79–81.
9. Кримський С. За межею щастя і нещастя [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/za_mezheyu_schastya_i_neschastya.html.
10. Майнцер К. Вызовы сложности в ХХI веке. Междисциплинарное введение
/ К. Майнцер // Вызовы философии. – 2010. – № 10. – С. 81–98.

317
 Тетяна Петрівна Дяк,
кандидат педагогічних наук, доцент кафедри іноземних мов
Національного лісотехнічного університету України

АКСІОЛОГІЧНІ ПАРАМЕТРИ БУТТЯ ЛЮДИНИ

У ВИКЛИКАХ СУЧАСНОСТІ

Центральне місце у сучасних філософських дискурсах належить дослід-

женню проблеми людини. Сфера осмислень людини надзвичайно широка.
Бажання ж локалізувати тему теоретичної рефлексії лише специфічно людсь-
кого наштовхується на ряд перепон. Можна міркувати про духовність, тілес-
ність, розумність, егоїзм, екзистенційність людини, але доцільним є розгляд
антропо-екзистенційної проблеми в контексті аксіології, категоріальний ряд
якої сприяє більш глибшому осмисленню проблеми особистісного буття в
процесах трансформації цінностей. Особливо яскраво це прослідковується на
зміні світоглядних та аксіологічних пріоритетів, які визначаються наукою.
Аксіологія як самостійна філософська дисципліна зі своїм концептуальним
апаратом, проблемами і корпусом класичних текстів формується відносно
пізно: наприкінці XІХ – початку XX століть. Основною причиною, яка
підштовхнула філософську думку до цього своєрідного «аксіологічного пово-
роту», став вступ європейської техногенної, «споживаючої» цивілізації в епоху
постіндустріалізму Цей процес розтягнувся на все XX століття й триває до
сьогодні. Причиною актуалізації теми цінностей стали кризи, мутації й
трансформації культури. Без сумніву, це зробило аксіологію центральною
темою філософії XX століття.
Проте, на нашу думку, найбільший вплив на становлення аксіології
здійснили кардинальні зміни, що відбулися у науці. На рубежі XІ–XX століть
здійснилися квантово-релятивістська революція у фізиці, що зумовило перехід
від класичної фізики до некласичної. Зіткнення ньютонівської теорії земного
тяжіння й спеціальної теорії відносності на початку ХХ ст. привело до
створення загальної теорії відносності. Тобто відбулася зміна мисленнєвих
парадигм – від старої до нової. У термінології Т. Куна парадигма – це не тільки
«теоретична онтологія», але й «дисциплінарна матриця» – сукупність методоло-
гічних правил, методів розрахунків і методик вимірів, а також когнітивних
цінностей, які описують мету і цілі наукового пізнання. Тому для теоретичного
відтворення взаємодії парадигм необхідно розглянути також і взаємодію їх
філософських основ, і насамперед методологічних норм і цінностей. Це тим
більше необхідно, поскільки «всі три основних блоки парадигми – блок
моделей і математичних закономірностей, блок методологічних норм і блок
318
цінностей – не незалежні, а здійснюють вплив один на одного» [2, с. 557].
Судячи по всьому, нові норми й цінності, властиві новій парадигмі, виникають
у результаті взаємодії норм і цінностей, що належали старим парадигмам і які
зштовхнулись одна з одною.
Дослідник науки, вчений не може обмежитись спеціальним аналізом
взаємодії парадигм, а повинен включити в предмет аналізу також і соціо-
культурні фактори, на фоні яких відбувається ця взаємодія. У цьому випадку на
сакраментальне питання «звідки беруться нові норми й цінності?» очевидно,
повинна бути дана відповідь: «з культури», з оточуючого соціокультурного
середовища. Таким чином, парадигма – нова чи стара – існує не лише у світі
знання, у думках мислителя й вченого. Парадигма – це також ідеальна сторона
певної наукової практики, котра існує як утворена система ідей, норм і
цінностей у діяльності наукового співтовариства, ідей, котрі згуртовують дану
спільноту вчених. Що має, врешті-решт, остаточний вплив на систему
світоглядних цінностей.
Тривалий час, насамперед у рамках класичного ідеалу науковості, пізна-
вальна діяльність розглядалася як особливий загальнокультурний феномен,
метою якого була установка на пошук істини, причому в неявному виді малося
на увазі, що ця істина може бути пізнаною остаточно. Пануючий у суспільній
свідомості образ науки характеризувався її розумінням хоча й особливої, але
частини загальнолюдської культури. Наука не відривалася від інших елементів
культури, займаючи в ній власну нішу (пошук істини). Відповідно ті загально-
гуманістичні принципи, які панували в культурі, поширювалися й на наукове
пізнання. Це була фактично філософська позиція, що ґрунтується на оптиміс-
тичній вірі в силу раціонально-теоретичного осягнення світу. Тому, з одного
боку, наукові пошуки були близькі до натурфілософської дослідницької
парадигми як пошуку основних, фундаментальних закономірностей буття, а з
іншого боку – відбивали факт початкового етапу диференціації наук. Разом з
нею починалася диференціація (розщеплення) системи цінностей.
Стає ясним факт відносності ідеалів науковості взагалі. Наука перестає
відтепер сприйматися як щось єдине, що має загальну мету з іншими способами
духовного освоєння миру. А поєднання науки з технікою та її орієнтацією на
практичне оволодіння світом включає в цей образ думку про те, що наука
взагалі знаходиться за межами культури. Звідси починається стверджуватися
переконання в доцільності позитивного знання і відносності світогляду, а з ним
– відносності цінностей та ціннісних орієнтирів.
Як справедливо зазначає Т. Кун, порівняння еволюції різних природничих
наук показує, що чим більше розробленою постає природничо-наукова
дисципліна, тим у меншій мірі на неї здійснюють вплив різнорідні «зовнішні»
319
фактори. Тому теза про жорстку детермінацію наукового пізнання соціо-
культурними факторами неприйнятна як така, що грубо суперечить фактам
історії науки й колосальному числу базових ціннісних суджень самих
дослідників. Якщо соціокультурні фактори й здійснюють вплив на розвиток
науки, то він має місце в «знятому», опосередкованому внутрішніми факторами
вигляді. Безперечно, одним з каналів «проникнення» соціокультурних факторів
є ґенеза, еволюція й взаємодія властивих парадигмам цінностей.
Але як можуть взаємодіяти цінності стосовно людини? Відповідь на це
питання передбачає звернення до загального аналізу поняття «цінність», котре
відразу ж виявляє його амбівалентність. Найбільш часто в класичній філософії
(«ідоли роду» Ф. Бекона) під цінностями розуміють акти переживання,
симпатії, антипатії тощо, котрі настільки пронизані емоційним змістом, що
навіть термін «ціннісне судження» як явно раціональний втрачає своє значення.
Якщо духовна культура, осягаючи світ, інтегрує в нього людину, то наука,
втручаючись у природу, орієнтуючись на оволодіння нею, починає загрожувати
в деяких випадках самому її існуванню. Цей фактор у сприйнятті образу науки
підсилюється її своєрідною агресивністю та експансією в усі сфери життя
суспільства й окремої людини, що дозволяє деяким дослідникам позначати це
як своєрідний «науковий імперіалізм». Вийшовши за рамки традиційної
культури, орієнтуючись насамперед на власне наукові критерії й прагматичні
запити суспільства, наука відмовляється від зовнішніх для неї гуманістичних
компонентів і тим самим стверджує уявлення про власну позакультурну (або
навіть антикультурну) сутність.
Зокрема, це досягається завдяки маніпулюванню суспільною свідомістю,
що набуло небачених розмірів завдяки сучасним інформаційним технологіям,
які впливають на всю соціокультурну сферу. Завдяки їм ставиться під сумнів не
лише проблема, наприклад, вільного світоглядно-суспільного вибору, але й
сама ідея вільного волевиявлення, а разом з нею й ідея цінності особистості –
одна з основних ідей європейської культури. До дезінтеграції суб'єкта пізнання
й діяльності підштовхують і комп’ютерні технології, які «віртуалізують світ і
ведуть до гострого конфлікту «Я» віртуального. Причому аналогічні процеси
можна сьогодні виявити в комунікаціях самого різного роду – у сфері еконо-
мічній, культурній, пізнавальній» [3, с. 13], – вважає Б. І. Пружинін. Наприклад,
завдяки можливостям, котрі надає обміну інформацією Інтернет, різко зросла
мобільність наукових комунікацій й, таким чином, ефективність наукової
діяльності. Отже, і її цінність.
Проте можливість одержувати наукову інформацію безпосередньо з сіті
Інтернету і напряму поставляти її в сіть має також свій зворотній бік. Зокрема,
у науці сьогодні фактично руйнується досить збалансована експертна система,
320
яка склалася в комунікаціях наукових спільнот ще в ХІХ столітті, дозволяючи
не засмічувати науку сумнівною інформацією. Інтернет, який дозволяє
кожному бути почутим, минаючи ієрархію експертних бар’єрів, веде в
конкретних галузях науки до розмивання існуючих пізнавальних парадигм та їх
неоправданому примноженню. У науці зростає у зв'язку з цим «дефект раціо-
нальності» – неприпустимо множаться раціональні, але несумісні структури.
Вчений, який звертається до Інтернету, тоне в інформації, у якій масив і знання
(і псевдо знання) переважає критичні можливості його переосмислення. В
цьому випадку вчений перестає бути суб’єктом пізнання. І це відбувається не
лише в науці, а й у всій культурі. Що, власне, й стає причиною трансформації і
зміни цінностей.
Дане уявлення закріплюється в процесі інституціалізації науки. Раніше
наука вписувалася в парадигму будь-якої іншої творчої діяльності, де цент-
ральною ланкою була людина, індивід. Наукова творчість має глибоко індиві-
дуальний характер, й у деяких випадках не відокремлювалося, наприклад, від
художньої творчості. У даний період необхідність вирішення конкретних
практичних завдань поставила вимогу створення особливих штучних умов для
реалізації наукової творчості. Вибір предмета дослідження, інтереси вченого
стали в значно більшій мірі детермінуватися суспільними запитами, чим його
внутрішніми індивідуальними прагненням. Замість генія-одинака – інститут,
замість особистих осяянь – кропітка робота групи людей, замість випадкової
тематики – цілеспрямоване дослідження й централізоване фінансування.
Саме наукове завдання відтепер розчленовується на окремі компоненти,
виконавець яких може в деяких випадках не знати про загальний план і кінцеві
цілі наукового дослідження. Це приводить до зміни зв’язку між особистістю
вченого й використанням результатів його відкриттів. Вчений немов би
віддаляється від практичної реалізації своїх наукових досягнень, у меншій мірі
почуває відповідальність за їхнє використання. Для суспільства ж, у свою
чергу, стає важливим не стільки сам вчений як особистість або процес
здійснення відкриттів, скільки отриманий результат. Природничі науки,
виконуючи часто певне соціальне замовлення, переходять до колективних
(оперативних) форм пізнання в рамках науково-дослідних груп й інститутів.
Вчений тут «стає лише виконавцем певної функції усередині якої-небудь фірми
або організації» [2, с. 558]. Все вищесказане надає науці, з одного боку, новий
імпульс для усе більше інтенсивного розвитку, а з іншого боку – немов віддаляє
її від системи традиційних цінностей і способів осягнення дійсності.
Стосовно останнього, то воно обумовлюється розвитком інформаційного
суспільства, котре й утворює істотні загрози фундаментальним цінностям і
механізмам самоорганізації «Я». Комп’ютер, Інтернет електронні засоби
321
масових комунікацій нарощують все нові рівні віртуальної реальності. Людина
живе в ній і з нею. Будучи особливою формою буття, віртуальна реальність
«формує нові споживчі, гедоністичні орієнтації, фобії, ролі й пози, ігрові образи
власного "Я". Виникає паралельне квазіжиття зі своїми критеріями реальності,
що породжує свого роду роздвоєність свідомості, ціннісно-смислову, екзистен-
ційну децентрації (актуальна дія компенсуючого ефекту стає короткою й не
досягає диспозиційного рівня)» [4, с. 14]. У підсумку зростає стан невизначе-
ності не лише на рівні оцінки поточної інформації, але й на самому крите-
ріальному рівні, тобто порушуються, «розмиваються» ті основи, завдяки яким
можна щось приймати або не приймати, у щось вірити або не вірити, відбу-
вається різке зниження критеріальних (а тим самим і критичних) «регістрів»
визначеності. У той же час посилення такого роду децентрації поєднується з
посиленням центрації, засобів масових комунікацій (їх концентрації в руках
невеликого числа суб’єктів – індивідуальних або інституціональних).
У попередній період не лише науковими лабораторіями й інститутами, але
й працями вчених-одинаків цілеспрямовано винаходилися й впроваджувалися
як корисні технічні пристрої, так у все зростаючих масштабах і знаряддя
масового знищення. Виходить, більше не можна ставити знак рівності між
розумом і мораллю, наукою й гуманістичними цінностями. У цей період почи-
нають піддаватися серйозним сумнівам, здавалося б, непорушні просвітницькі
культи автономного й самоцінного наукового інтелекту, а також невпинного
технічного прогресу. Власне, це й стало причиною дискурсу про кризу
цінностей в загально-теоретичному масштабі.
Криза цінностей виразно виявляє себе також в рисах гіпертрофованого
урбанізму: соціальна атомізація й наростання почуття психологічної деструкції
в людей в умовах послаблення родових і сімейних зв’язків, скорочення трива-
лості життя міського населення, виникнення феномена масових психічних
епідемій, тощо.
Цьому сприяє те, що процеси технічної й економічної глобалізації
починають все активніше супроводжуватися тенденцією культурної уніфікації,
втра-тою цілими континентами своєї національної своєрідності й самобутності.
Стандартизація культури із все зростаючою швидкістю йде паралельно із
стандартизацією життя окремої людської особистості. Саме ця тенденція з
особливою гостротою відзначається мислителями будь-якої ідейної орієнтації й
національної приналежності. Виникає загроза втрати «квітучого розмаїття
культури».
Проблеми масового культурного знеособлення, виклики і загрози, які несе
сучасна цивілізація неповторній людській індивідуальності, актуалізують
фундаментальну роль аксіології. «Ми переживаємо, – пише В. Віндельбанд,
322
один із засновників теоретичної аксіології в одній зі своїх підсумкових робіт, –
нівелювання історичних розходжень і встановлення однаковості життя, про які
жодна з колишніх епох людської історії не мала ні найменшого уявлення. Але
це спричиняє більшу небезпеку, яка виражається в тому, що ми втратимо
найвище, котре, власне, тільки й становило й визначало за всіх часів культуру й
історію: життя особистості. Почуття цієї небезпеки глибоко проходить крізь все
духовне життя останніх десятиліть і проривається час від часу з нестримною
енергією. Разом із блискучою матеріальною культурою росте гаряча потреба у
власному внутрішньому житті, і поряд із тим, що демократизує й соціалізує
людське існуванням, виникає різка опозиція індивідів, їхня протидія
придушенню масою» [1, с. 353].
Звідси випливає й головне завдання філософської теорії цінностей:
міркувати про вічні цінності, які, піднімаючись над мінливими тимчасовими
інтересами людей, обґрунтовані вищою духовною дійсністю.
У цьому сенсі цінності, хоча їх і можна виразити в ідеях, обґрунтувати
логічно, розвиваючи всі наслідки, які випливають з їх змісту, є тим, що можна
охарактеризувати як певний шлях життя, образ життя або як певний спосіб
буття людини в світі, спосіб відношення до світу. Ціннісна криза тим і
відрізняється від всіх інших криз, що тут людина немовби загубила себе, те, з
чим вона себе ідентифікувала, вірила. Втрата цінностей – це життя без смислу.
Або, як назвав би Ж.-П. Сартр, «існування без сутності». Тому так важливо
визначити основні орієнтири буття людини у всіх ціннісних вимірах і впливах –
соціальному, світоглядному, культурному, і, звичайно, науковому.

Список використаної літератури

1. Виндельбанд В. Избранное: Дух и история / В. Виндельбанд. – К.: Ника-Центр,
1997. – 560 с.
2. Иванов А. В. Университетские лекции по метафизике / А. В. Иванов, В. В. Ми-
ронов. – М.: «Современные тетради», 2004. – 647 с.
3. Новые информационние технологии и судьбы рациональности в современной
культуре // Вопросы философии. – 2003. – № 12. – С. 3–52.
4. Нугаев Р. М. Смена развитых научных теорий: ценностные измерения / Р. М. Ну-
гаев // Вопросы философии. – 2002. – № 4. – С. 10–19.
5. Швырев В. С. О деятельностном подходе к истолкованию «феномен человека»
/ В. С. Швырев // Вопросы философии. – 2001. – № 2. – С. 109–116.
6. Кови С., мл. Скорость доверия: То, что меняет все : пер. с англ. / Стивен Кови-мл.,
Ребекка Меррилл. – 4-е изд. – М. : Альпина Паблишер, 2013. – 425 с.
7. Криза банківської системи: причини і шляхи виходу // матеріали науково-
практичної конференції, м. Київ, 10 червня 2015 року / Асоціація українських банків;
Університет банківської справи НБУ (м. Київ) ; відп. ред. С. М. Аржевітін. – К. : УБС НБУ,
2015. – 143 с.

323
 8. Рейтингування як «оцінка» благодійності і дороговказ для донора. Аналітика
/публікації: Український форум благодійників [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://www.ufb.org.ua/sektor-blagodijnosti/blagodijni-organizacii/analitichni-materiali-
blagodijnix-organizacij.htm?id=2265.
9. Розвиток благодійництва в сучасній Україні. Аналітична записка [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1367.
10. Требін М. П. Сучасний стан громадянського суспільства в Україні: проблеми і
перспективи / М. П. Требін // Український соціум. – 2013. – № 4.(47) – С. 161–174.
11. Український форум благодійників. Forbes Україна, 15 січня 2016 року: Благо-
дійність-2016: що приходить на зміну волонтерському запалу? [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.ufb.org.ua/sektor-blagodijnosti/blagodijni-organizacii/analitichni-
materiali-blagodijnix-organizacij.htm?id=4510.
12. Цікаві факти про волонтерство в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://gurt.org.ua/news/recent/16290.
13. Український форум благодійників [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://www.ufb.org.ua/aboutus/novini-forumu.htm?id=4450.
14. Український форум благодійників [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://www.ufb.org.ua/aboutus/novini-forumu.htm?id=4451.

324
 Дарія Володимирівна Бодрова,
аспірантка кафедри економічної теорії, макро- та мікроекономіки
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ФІНАНСОВОЇ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

В УКРАЇНІ

Актуальність дослідження проблематики фінансової децентралізації визна-

чається, насамперед, тими завданнями і викликами, які стоять перед державою і
українським суспільством в царині реформування місцевого самоврядування і
територіальної організації влади. Протягом всіх років незалежної України
питання децентралізації бюджетної системи завжди знаходилися у центрі уваги
дослідників, управлінців, політиків, широкої громадськості, оскільки саме
фінансова децентралізація є однією з фундаментальних передумов самодостат-
ності та життєздатності органів місцевої влади: децентралізація процесів
ухвалення рішень збільшує можливості участі місцевої влади у розвитку
підконтрольної їй території; фіскальна децентралізація сприяє ефективному
забезпеченню суспільними послугами шляхом ретельнішого узгодження видат-
ків органів влади з місцевими потребами і уподобаннями [1].
Проте реалізація законодавчо закріпленого права кожного адміністра-
тивно-територіального утворення на економічну самостійність неможлива без
відповідних інституційних засад і механізмів,наявності у кожного органу влади
власного бюджету і права його складання, затвердження і виконання без
втручання ззовні. А це означає, що кожний орган влади повинен володіти
своїми фінансовими джерелами, достатніми для організації управління еконо-
мікою і соціальною сферою на своїй території. Одночасно з цим він повинен
володіти відносною самостійністю в управлінні податками та іншими обов’яз-
ковими платежами, що надходять до відповідного бюджету. Тому саме
місцевим бюджетам, як основній фінансовій базі органів місцевого самовря-
дування, належить особливе місце в бюджетній системі нашої держави.
Важлива роль відводиться місцевим бюджетам і у соціально-економічному
розвитку території, адже саме з місцевих бюджетів здійснюється фінансування
закладів освіти, культури, охорони здоров’я населення, засобів масової інфор-
мації; також фінансуються різноманітні молодіжні програми, видатки по
упорядкуванню населених пунктів. З місцевих бюджетів здійснюються видатки
на соціальний захист населення. Фінансовою основою діяльності органів
самоврядування є місцеві бюджети, тому надзвичайної ваги набувають питання
на скільки змінилися умови формування та використання їх фінансових
ресурсів у контексті внесення змін до бюджетного та податкового законо-
давства в 2014–2015 роках і вектору на децентралізацію.
325
 В Україні за роки незалежності закладено конституційні засади місцевого
самоврядування, ратифіковано Європейську хартію місцевого самоврядування,
прийнято низку базових нормативно-правових актів, які створюють інсти-
туційні та фінансові основи діяльності органів місцевого самоврядування [2].
Проте від часу прийняття Конституції України та базових нормативно-
правових актів з питань місцевого самоврядування його розвиток фактично
здійснювався лише на рівні територіальних громад міст обласного значення,
оскільки переважна більшість територіальних громад через їх надмірну
подрібненість та надзвичайно слабку матеріально-фінансову базу виявилися
неспроможними виконувати всі повноваження органів місцевого самовря-
дування.
Система місцевого самоврядування на сьогодні не задовольняє потреб
суспільства. Функціювання органів місцевого самоврядування у більшості
територіальних громад не забезпечує створення та підтримку сприятливого
життєвого середовища, необхідного для всебічного розвитку людини, її само-
реалізації, захисту її прав, надання населенню органами місцевого самовряду-
вання, утвореними ними установами та організаціями високоякісних і доступ-
них адміністративних, соціальних та інших послуг на відповідних територіях.
Починаючи з 1991 року чисельність сільського населення зменшилася на
2,5 млн осіб, а кількість сільських населених пунктів – на 348 одиниць. Разом з
тим кількість сільських рад збільшилася на 1067 одиниць. В Україні утворено
близько 12 тис. територіальних громад, у більш як 6 тис. громад чисельність
жителів становить менш як 3 тис. осіб, з них у 4809 громадах – менш як 1 тис.
осіб, а у 1129 громадах – менш як 500 осіб, у більшості з них не утворено
виконавчі органи відповідних сільських рад, відсутні бюджетні установи,
комунальні підприємства тощо. Органи місцевого самоврядування таких
громад практично не можуть здійснювати надані їм законом повноваження.
Дотаційність 5419 бюджетів місцевого самоврядування становить понад 70
відсотків, 483 територіальні громади на 90 відсотків утримуються за рахунок
коштів державного бюджету [3, c. 30–31].
Здійснення постійної фінансової підтримки через районні бюджети
малочисельних територіальних громад з використанням системи дотацій
вирівнювання є обтяжливим для державного бюджету та стримує розвиток
малих міст і великих селищ. Удосконалення потребує також система
територіальної організації влади з метою підвищення ефективності управління
суспільним розвитком на відповідній території.
Збереження диспропорційності адміністративно-територіального устрою
як основи існування нераціональної територіальної організації влади призво-
дить до конфлікту компетенцій як між органами місцевого самоврядування, так
326
і між ними та місцевими органами виконавчої влади. Лише проведення
структурних перетворень дасть змогу досягти стійкого економічного ефекту за
умови інституційної гармонізації пріоритетів та етапів зазначених реформ із
реформою місцевого самоврядування і територіальної організації влади.
На даний час ефективного і швидкого вирішення потребують проблеми:
- погіршення якості та доступності публічних послуг внаслідок ресурсної
неспроможності переважної більшості органів місцевого самоврядування
здійснювати власні і делеговані повноваження;
- зношеність теплових, каналізаційних, водопостачальних мереж і житло-
вого фонду та ризик виникнення техногенних катастроф в умовах обмеженості
фінансових ресурсів місцевого самоврядування;
- складна демографічна ситуація у більшості територіальних громад;
- неузгодженість місцевої політики щодо соціально-економічного роз-
витку з реальними інтересами територіальних громад;
- нерозвиненість форм прямого народовладдя, неспроможність членів
громад до солідарних дій, спрямованих на захист своїх прав та інтересів, у
співпраці з органами місцевого самоврядування і місцевими органами вико-
навчої влади та досягнення спільних цілей розвитку громади;
- зниження рівня професіоналізму посадових осіб місцевого самовря-
дування, зокрема внаслідок низької конкурентоспроможності органів місцевого
самоврядування на ринку праці, зниження рівня престижності посад, що
призводить до низької ефективності управлінських рішень;
- корпоратизація органів місцевого самоврядування, закритість і непро-
зорість їх діяльності, високий рівень корупції, що призводить до зниження
ефективності використання ресурсів, погіршення інвестиційної привабливості
територій, зростання соціальної напруги;
- надмірна централізація повноважень органів виконавчої влади та фі-
нансово-матеріальних ресурсів, відсторонення місцевого самоврядування від
вирішення питань у сфері земельних відносин, посилення соціальної напруги
серед сільського населення внаслідок відсутності повсюдності місцевого
самоврядування.
Зазначені проблеми ускладняються внаслідок недосконалого (або відсут-
ності) правового та інституційного забезпечення реформ у різних сферах, їх
неузгодженостііз реформуванням системи місцевого самоврядування та
адміністративно-територіального устрою держави.
Нагальним є визначення напрямів, механізмів і строків інституційного
забезпечення ефективного місцевого самоврядування та територіальної органі-
зації влади для створення і підтримки повноцінного життєвого середовища для
громадян, надання високоякісних та доступних публічних послуг, становлення
327
інститутів прямого народовладдя, задоволення інтересів громадян в усіх сферах
життєдіяльності на відповідній території, узгодження інтересів держави та
територіальних громад.
Відповідно до Концепції реформування місцевого самоврядування існуючі
інституційні проблеми передбачається розв’язати шляхом [4]:
- визначення обґрунтованої територіальної основи для діяльності органів
місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, здатних забезпечити
доступність та належну якість публічних послуг, що надаються такими
органами, а також необхідної для цього ресурсної бази;
- створення належних матеріальних, фінансових та організаційних умов
для забезпечення здійснення органами місцевого самоврядування власних і
делегованих повноважень;
- розмежування повноважень у системі органів місцевого самоврядування
та органів виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-територіального
устрою за принципом субсидіарності, розмежування повноважень між орга-
нами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на засадах
децентралізації влади;
- запровадження механізму державного контролю за відповідністю
Конституції та законам України рішень органів місцевого самоврядування та
якістю надання населенню публічних послуг;
- максимального залучення населення до прийняття управлінських
рішень, сприяння розвитку форм прямого народовладдя, удосконалення меха-
нізму координації діяльності місцевих органів виконавчої влади.
Реформування місцевого самоврядування та територіальної організації
влади має здійснюватися з дотриманням принципів: верховенства права; від-
критості, прозорості та громадської участі; повсюдності місцевого самовря-
дування; субсидіарності; доступності публічних послуг; підзвітності та підконт-
рольності органів і посадових осіб місцевого самоврядування територіальній
громаді; підконтрольності форм публічних послуг; відкритості інформації про
послуги, порядок їх надання; професійності надання публічних послуг.
Доступність та належна якість публічних послуг має забезпечуватись
шляхом оптимального розподілу повноважень між органами місцевого само-
врядування та органами виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-
територіального устрою за принципами субсидіарності та децентралізації.
Органам місцевого самоврядування базового рівня надаються повноваження
відповідно до їх кадрового, фінансового, інфраструктурного потенціалу та
ресурсів на новій територіальній основі.
Для оптимального розподілу повноважень між органами місцевого само-
врядування та органами виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-
328
територіального устрою необхідно забезпечити: удосконалення системи залу-
чення громадськості до розроблення управлінських рішень і контролю за їх
реалізацією; визначення достатньої податкової бази, що дасть змогу забезпе-
чити виконання органами місцевого самоврядування власних повноважень з
урахуванням об’єктивних критеріїв фінансування державою делегованих пов-
новажень; утворення на кожному адміністративно-територіальному рівні
представницьких органів місцевого самоврядування з власними виконавчими
органами; ефективний державний контроль за дотриманням органами місце-
вого самоврядування вимог Конституції та законів України.
Створення належних матеріальних, фінансових та організаційних умов та
формування кадрового складу для забезпечення виконання органами місцевого
самоврядування власних і делегованих повноважень здійснюється з дотри-
манням таких принципів:
- наявність ресурсів, необхідних для здійснення визначених законом
повноважень органів місцевого самоврядування;
- обчислення обсягу дотації вирівнювання на основі уніфікованих
стандартів надання публічних послуг; надання трансфертів з державного
бюджету безпосередньо кожному місцевому бюджету;
- визначення фінансовою основою здійснення органами місцевого
самоврядування власних повноважень податків та зборів, які пов’язані з
територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
- закріплення за місцевими бюджетами частини коштів, що надходять від
сплати податку на прибуток новостворених юридичних осіб, протягом п’яти
років від дати інвестування в юридичну особу;
- надання органам місцевого самоврядування права регулювати ставки
місцевих податків і зборів;
- недопущення надання іншими органами місцевого самоврядування та
органами виконавчої влади податкових пільг, які зменшують власні доходи
місцевих бюджетів, пільги з місцевих податків і зборів можуть встановлю-
ватися лише тим органом місцевого самоврядування, до бюджету якого
зараховуються такі податки і збори;
- надання органам місцевого самоврядування доступу до залучення
кредитних ресурсів для інвестиційного розвитку шляхом спрощення процедур
погодження запозичень і місцевих гарантій та збалансування їх із способами
державного контролю, спрямованого на запобігання банкрутству об’єктів права
комунальної власності;
- підвищення прозорості та ефективності використання бюджетних
коштів через запровадження програмно-цільового методу для місцевих
бюджетів;
329
 - визначення матеріальною основою місцевого самоврядування майна,
зокрема землі, що перебуває у власності територіальних громад сіл, селищ,
міст, об’єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст,
району, області, а також належної бази оподаткування;
- надання територіальним громадам права розпоряджатися земельними
ресурсами в межах своєї території, об’єднувати свої майно та ресурси в рамках
співробітництва територіальних громад для виконання спільних програм та
більш ефективного надання публічних послуг населенню суміжних терито-
ріальних громад;
- максимальне залучення населення до прийняття управлінських рішень з
питань місцевого значення та сприяння розвитку форм прямого народовладдя;
- запровадження ефективних механізмів участі громадськості у вироб-
ленні органами місцевого самоврядування важливих управлінських рішень,
зокрема з питань визначення стратегії розвитку територіальної громади,
затвердження статутів територіальних громад, проектів містобудівної доку-
ментації;
- надання загальним зборам громадян за місцем проживання згідно із
законом та відповідно до статуту територіальної громади права ініціювати
позачергове звітування посадових осіб місцевого самоврядування перед терито-
ріальною громадою, а також установлення обов’язку для органів місцевого
самоврядування та їх посадових осіб обґрунтовувати власні рішення про
врахування або неврахування рішень загальних зборів громади;
- утворення при органах місцевого самоврядування консультативно-
дорадчих органів для проведення консультацій з громадськістю, сприяння
проведенню громадської експертизи проектів рішень та прийнятих рішень
органів місцевого самоврядування, забезпечення права територіальних громад
на місцевий референдум;
- удосконалення процедури утворення органів самоорганізації населення,
визначення чіткого порядку надання їм частини повноважень органів місцевого
самоврядування, а також надання коштів для здійснення зазначених повно-
важень, витрачання ними таких коштів, звітування про їх використання;
- поширення практики утворення органів самоорганізації населення,
зокрема у територіальних громадах, до яких належать жителі більш як одного
населеного пункту;
- запровадження механізму здійснення місцевими держадміністраціями
державного контролю за відповідністю Конституції та законам України рішень
органів місцевого самоврядування та якістю надання публічних послуг.
Реалізація відповідних заходів з реформування має бути здійснено двома
етапами [3, с. 37]. На першому етапі передбачено: у першочерговому порядку
330
внести до Конституції України зміни щодо утворення виконавчих органів
обласних і районних рад та розподілу повноважень між ними;розробити
проекти та прийняти акти законодавства щодо запровадження механізму
прямого народовладдя, удосконалення правового регулювання процедур прове-
дення загальних зборів громадян за місцем їх проживання та встановлення
додаткових гарантій діяльності органів самоорганізації населення, створити
сприятливі правові умови для широкого залучення населення до прийняття
управлінських рішень органами місцевого самоврядування;створити законо-
давчу основу для реалізації права територіальних громад на добровільне
об’єднання, передбачивши при цьому надання державної підтримки об’єд-
наним громадам протягом п’яти років після утворення для поліпшення інфра-
структури надання послуг та транспортної доступності; забезпечити законо-
давчу основу для реалізації права територіальних громад на співробітництво на
засадах ресурсно-організаційної кооперації та отримання державної підтримки
для реалізації проектів такого співробітництва;законодавчо врегулювати нову
систему адміністративно-територіального устрою; визначити Мінрегіон голов-
ним центральним органом виконавчої влади з проведення реформування
місцевого самоврядування та територіальної організації влади і розробити на
рівні Кабінету Міністрів України механізм координації проведення зазначеного
реформування.
На другому етапі реформування (2015–2017 роки) передбачається:
уніфікувати і стандартизувати публічні послуги, що надаються населенню
органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з
урахуванням принципів максимальної доступності послуг для споживачів та
визначити на законодавчому рівні умови для їх належного фінансування;
здійснити інституційну реорганізацію органів місцевого самоврядування та
місцевих органів виконавчої влади на новій територіальній основі; провести
місцеві вибори з урахуванням реформованої системи органів місцевого
самоврядування; удосконалити систему планування території громад, вирішити
питання забезпечення новостворених громад схемами планування території та
генеральними планами.
Отже, успішна реалізація зазначених і далеко не вичерпних заходів щодо
інституційного забезпечення фінансової децентралізації в Україні сприятиме
посиленню інституційної та матеріальної спроможності територіальних громад,
органів місцевого самоврядування, проведенню їх діяльності з дотриманням
принципів та положень Європейської хартії місцевого самоврядування
доступності публічних послуг, підвищенню їх якості.
Реалізація запропонованих інституційних механізмів здійснення місцевими
держадміністраціями та населенням контролю за наданням органами міцевого
331
самоврядування, територіальними органами центральних органів виконавчої
влади публічних послуг безперечно полегшить запровадження стандартів
(нормативів) якості публічних послуг, що надаються населенню органами
місцевого самоврядування базового та регіонального рівня, критеріїв
оцінювання якості і створить сприятливі правові умови для максимально
широкого залучення населення до прийняття управлінських рішень, а також
розвитку форм прямого народовладдя.
Таблиця 1
Шляхи реалізації реформи місцевого самоврядування та територіальної
організації влади (фінансово-економічний аспект)
Шляхи реалізації реформи в питаннях створення матеріальних, фінансових
та організаційних умов органів місцевого самоврядування
Забезпечення бюджетної автономії Зміцнення податкової бази органів місцевого
та фінансової самостійності місцевих самоврядування
бюджетів
Самостійне формування місцевих бюджетів Зміна механізму оподаткування нерухомості;
(незалежне від термінів прийняття Запровадження акцизного податку
державного бюджету); (ставка 5%) з роздрібного продажу
Самостійний вибір розпорядниками коштів підакцизних товарів (пиво, алкогольні напої,
місцевих бюджетів установи тютюнові вироби, нафтопродукти) –
з обслуговування власних надходжень кошти зараховуються до місцевих бюджетів
бюджетних установ (в органах казначейства за місцем розміщення об’єктів в яких
чи банківських установах); провадиться діяльність, що підлягає
Скорочено терміни виконання платіжних оподаткуванню;
доручень казначейською службою; Віднесення до категорії місцевих податків
Спрощення процедури надання місцевих плати за землю та включення її до складу
гарантій та здійснення запозичень податку на нерухоме майно.
від міжнародних фінансових організацій
шляхом запровадження принципу «мовчазної
згоди».
Стимулювання територіальних громад до об'єднання та формування спроможних
територіальних громад
Стан справ План дій на 2015 рік
Внесено зміни до Бюджетного Прийняття законодавчої основи щодо децен-
та Податкового кодексів України тралізації фінансів, розширення доходної
бази місцевих бюджетів закріплення (або
збільшення відсотка) окремих податкових
платежів та зборів за місцевими бюджетами
За попередніми розрахунками ріст ресурсу місцевих бюджетів складе
більше 30 млрд гривень.
Зміни дадуть синергетичний ефект і доходи місцевих бюджетів зростуть у два-три рази.
У розпорядженні органів місцевого самоврядування буде ресурс для вирішення питань
розвитку громад.

Примітка. Складено за даними сайта www.decentralization.gov.ua.

332
 Формування в процесі фінансової (бюджетно-фіскальної) децентралізації
ефективної територіальної системи органів місцевого самоврядування та
місцевих органів виконавчої влади для забезпечення сталого економічного
зростання відповідних адміністративно-територіальних одиниць, утворення
об’єднаних територіальних громад, спроможних самостійно або через органи
місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення стимулю-
ватиме висхідну економічну динаміку територій у результаті удосконалення
інституційних механізмів впливу органів місцевого самоврядування на визна-
чення пріоритетів місцевого соціогосподарського розвитку.Визначення чітких
меж кожної адміністративно-територіальної одиниці, забезпечення повсюдності
юрисдикції органів місцевого самоврядування на території відповідної
адміністративно-територіальної одиниці та недопущення наявності в межах
території громади інших адміністративно-територіальних одиниць такого ж
рівня, утворення виконавчих органів обласних та районних рад, розподіл
повноважень між органами місцевого самоврядування базового та регіональ-
ного рівня, місцевими держадміністраціями і територіальними органами
центральних органів виконавчої влади дозволить, на наш погляд, зробити
відчутні кроки на шляху подолання глибокої інституційної і фінансово-
економічної кризи в Україні.

Список використаної літератури

1. Державна регіональна політика України : особливості та стратегічні пріоритети
: монографія / за ред. З. С. Варналія. – К. : НІСД, 2007. – 768 с.; Державне управління
регіональним розвитком України : монографія / за заг. ред. В. Є. Воротіна, Я. А. Жаліла. – К.
: НІДС, 2010. – 288 с.; Механізми формування та реалізації державного управління
бюджетними ресурсами та місцевому рівні : монографія / Я. М. Казюк. – Херсон : ПП Више-
мирський В. С., 2014. – 426 с.; Розвиток державних фінансів України в умовах глобалізації
: кол. моногр. / [Луніна І. О., Булана О. О., Фролова Н. Б. та ін.] ; за ред. д.е.н. І. О. Луніної
; НАН України, ДУ «Ін-т екон. та прогнозув. НАН України». – К., 2014. – 296 с.
2. Європейська хартія місцевого самоврядування та розвиток місцевої і регіональної
демократії в Україні : наук.-практ. посіб. / упоряд. О. В. Бейко, А. К. Гук, В. М. Князєв. ; за
ред. М. О. Пухтинського, В. В. Толкованова. – К. : Крамар, 2003. – 396 с.
3. Бодров В. Г., Дьяченко С. А. Бюджетна та фінансова децентралізація як інструмент
зміцнення матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування : навч.-метод.
матеріали. – К. : НАДУ, 2015. – 91 с.
4. Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції реформування місце-
вого самоврядування та територіальної організації влади в Україні [Електронний ресурс]
: розпорядження [видане Кабінетом Міністрів України від 18 червня 2014 р. № 591-р]. – 12 с.

333
 Зоряна Михайлівна Комаринська,
кандидат історичних наук, доцент
(Львівський навчально-науковий інститут
ДВНЗ «Університет банківської справи»)

ПРОБЛЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ

Глобалізація, за визначенням, це – сучасна форма міжнародних відносин,

яка характеризується поширенням взаємозалежності між країнами в еконо-
мічній, політичній і культурній сферах практично на всю планету. Основним
чинником розвитку глобалізації стала науково-технічна революція, особливо
розвиток світової системи інформації, поширення Інтернету, який зробив
можливим миттєвий зв’язок між людьми в різних кінцях світу і усунув
перешкоди на шляху розповсюдження будь-якої інформації [1].
Варто зазначити, що альтернативи глобалізації на сьогодні немає. Рівно ж
як і нема країн, які б не були залучені у глобалізаційні процеси у більшій чи
меншій мірі. Як будь-яке явище, глобалізація має як позитивні, так і негативні
наслідки. Більшість дослідників виділяє найсерйознішу проблему глобалізації –
експансію глобальної культури, а відтак – руйнування, знищення національної
ідентичності народів. Стосовно цього застерігав Папа Римський Іван Павло ІІ
(1920–2005) у своїй останній книзі «Пам’ять та ідентичність. Бесіди на зламі
століть». Він твердив, «що найкращим внеском країн у творення єдиної Європи
є захист, збереження власної ідентичності» [2, 17]. Він добре розумів, що
сьогодні багатьом країнам загрожує небезпека «затьмарення» й навіть втрати
їхньої ідентичності і що боротьба за її збереження дуже часто є боротьбою за
виживання народу як такого. Особливо актуальними є проблеми ідентичності
для тих країн, які остаточно не визначилися із власною тотожністю та
ідентичністю й коливаються між Сходом і Заходом, між минулим і майбутнім,
між гіркою правдою сьогодення і солодкою брехнею вчорашнього. Україна
якраз стоїть на такому роздоріжжі. Сьогодні йде боротьба за визначення
національної ідентичності та утвердження незалежності Української держави.
Справжня ідентичність може формуватися тільки на тлі дійсних значущих
цінностей людського життя – батьківщини, історії, традицій, верховенства
закону, загалом – на тлі власної культури. Проте визначення й утвердження
національної ідентичності для частини громадян України залишається, на жаль,
відкритим питанням. Події 2014–2015 рр. встановили, що Донбас зокрема, має
гібридну ідентичність. Згідно з даними соціологічних досліджень, лише 51 %
жителів регіону вважають себе громадянами України. Встановлено, що одним з
334
визначальних чинників, який сприяє формуванню колективної приналежності
(ідентифікації) до певної національної та культурної спільноти, є мова.
Зміст цієї гібридної ідентичності, на думку О. Кулишевої, співзасновниці
ГО «Відродження Сходу», полягає в тому, що жителі цього регіону мають
проблему з визначенням своєї державної та національної ідентичності. «Ми
досі для себе не можемо з’ясувати чи ми росіяни, чи ми українці», – каже
О. Кулишева [3].
У такій ситуації Україна зіштовхується з викликами глобальної цивілізації,
одними з визначальних чинників якої є мультикультуралізм, інтернаціона-
лізація, зменшення національних відмінностей серед держав світу. Саме через
це процеси глобалізації піднімають проблему збереження національної іден-
тичності. Вона, національна ідентичність, знову стає актуальною. Для при-
кладу, у багатьох країнах Європи проживає велика кількість іммігрантів, збіль-
шення якої спостерігаємо останнім часом. Європейські держави опинилися
перед проблемою утримання цих людей на своїх територіях, їх забезпечення,
працевлаштування, соціального та медичного захисту і т. п. Не усі країни ЄС
проявили готовність допомогти тим же біженцям із Сирії. З іншого боку,
доводиться спостерігати й не зовсім адекватне ставлення самих іммігрантів до
влади й громадян держав, що надали їм притулок. Інша загроза полягає у тому,
що імміганти відрізняються від європейців високим рівнем народжуваності.
Через це припускаємо, що згодом відбудеться зниження кількості корінних
жителів, послаблення їх економічних, соціальних та політичних позицій. Як
наслідок – ослаблення західної демократії та поступова ісламізація Європи.
Ще однією світовою загрозою, отриманою внаслідок глобалізації є
міжнародний тероризм та релігійний екстремізм. Вони легко долають прозорі
державні кордони, механізми й заходи безпеки, які стають уже слабоефектив-
ними. Зменшення й подолання цих явищ є можливим через світову солідарність
та глобальну демократію, яких досягти не так легко. На сьогоднішній день
забезпечення безпеки є головним завданням людства.
Глобалізація впливає на розвиток національної держави і може навіть
призвести до втрати національної ідентичності. Оскільки, на національну
ідентичність глобалізація спричиняє суперечливий вплив. Крім можливостей
для розвитку і процвітання, навіть країни зрілої національної ідентичності
відчувають певний дискомфорт від глобальних процесів. За висловом Ю. Ра-
духіна, глобалізація прагне «перемолоти» національну ідентичність, намага-
ється її розчинити в глобальних процесах економізації, демократизації, інфор-
матизації, культурної стандартизації та ціннісної універсалізації [4].
Для України, яка нині має проблеми із утвердженням національної
ідентичності, залучення до глобальних процесів, може призупинити
335
національний розвиток. Тому надзвичайно важливо зберегти і популяризувати
у світі культурну та історичну спадщину українського народу, його націо-
нальну самобутність і колорит, прагнення до незалежності держави, мирного та
добросусідського співіснування з іншими народами та державами. Особливістю
сучасного етапу розвитку Української держави є боротьба за збереження
територіальної цілісності, непорушності кордонів, припинення зовнішньої
агресії на сході України з боку Росії, подолання існуючих протиріч в україн-
ському суспільстві стосовно зовнішньополітичного вектору розвитку держави.
В умовах глобалізації національний інтерес і національна безпека зали-
шаються визначальною категорією політики всіх без винятку держав світу.
Нехтування ними є не просто помилковим, а вкрай небезпечним.
Враховуючи вищенаведене, можна констатувати, що сьогодні більшість
регіонів світу охоплені процесом національного (етнічного) відродження. Його
ще називають етнічним парадоксом сучасності – парадоксом тому, що він йде
паралельно зі світовими глобалізаційними процесами і всупереч їм [5]. Сучасна
людина все частіше прагне бути носієм конкретної етнокультурної націо-
нальної спільноти,а не представником усього світу, прагне зберегти, відстояти
свою унікальність та самобутність. Тому й актуальним залишається аналіз
питання про взаємодію і взаємозалежність глобалізації та національної
ідентичності.

Список використаної літератури

1. Волович О. О. Глобалізація: переваги і загрози для нашої країни. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://od.niss.gov.ua/articles/485.
2. Іван Павло ІІ (папа). Пам’ять та ідентичність. Бесіди на зламі тисячоліть
/ Іван Павло ІІ (папа) ; пер. М. Прокопович ; Італійський ін-т культури в Україні. – Л.
: Літопис, 2005. – 168 с.
3. Мова як фактор нацбезпеки. Чужа мова несе з собою чужі проблеми, чужу героїку,
чужу історію та чужі цінності [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://maidan.org.ua
/2016/03.
4. Радухін Ю. Національна ідентичність і виклики ХХІ століття [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: www.3republic.org.ua/ua/ideas/11323.
5. Бірюков О. М. Глобалізація і національна ідентичність [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://ua-referat.com.

336
 Іван Івіанович Руденко,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри суспільних дисциплін
Черкаського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»
Світлана Віталіївна Майстренко,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри правознавства
Черкаського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»

ЧИННИК МЕНТАЛЬНОСТІ В ЕКОНОМІЦІ

Історія сучасної України свідчить про численні можливості, які мала наша
держава, щоб стати потужною та процвітаючою країною. Прогнозували їй
стрімкий розвиток і навіть появу «Українського економічного дива». Нині ми
спостерігаємо глибоку і системну кризу в усіх сферах суспільства і держави. І
сьогодні ми не маємо чіткого і такого, що влаштує всіх, уявлення про те, як з
неї вийти, і в яку, власне, сторону для цього треба йти. Постійно звинувачуємо
у невдачах чиновників, депутатів, політичні партії і тих, кого ми, ненавидячи,
обираємо, а контролювати – не уміємо. Вбачаємо у краху реформ підступи
Москви, Брюсселя, Вашингтона.
Проте одним з чинників, який часто гальмує або сприяє економічному
поступу України, і який ігнорують не лише теоретики, але й економісти-
практики, є ментальність українця. Чому «рецепти» економічного зростання,
які надавали фахівці зі світовим іменем, мали успіх в Європі та Південній
Америці, Азії й не мали успіху, а часто навпаки – мали негативні наслідки для
нашої економіки?
Розв’язання означених проблем є неможливим без урахування особливого
історичного досвіду, культури, етнопсихології, ментальності, що були набуті
кожним суспільством протягом багатовікового досвіду. Ментальність – ця
перша умова, не враховуючи яку не можна побудувати ні ефективну країну, ні
ефективну економіку, ні ефективну культуру, ні ефективну владу. Нині у нас
цей чинник практично не враховується. На жаль, дослідження з метою
оновлення української ментальності сьогодні носять, по суті, піонерний
характер. Перед суспільством постала проблема «лікування ментальності»: сам
народ і соціум вибирає, що з характерних ментальних рис залишити, а яких
позбутися.

337
 Ментальність українського народу з давніх часів була позбавлена
природного культурно-національного розвитку. А в такому випадку неминучою
є загроза ментальної хвороби – «атрофії національної психіки» – послаблення у
представників етносу почуття єдності, їх байдужості до мови, історії і держави
загалом. І розвиткові цієї хвороби сприяють рівною мірою як зовнішні
чинники: у вигляді антиукраїнської агресивної політики найближчих сусідів,
так і внутрішні – сепаратизм, переслідування національної культури та мови
своїми ж запроданцями.
Ми маємо чимало ментальних рис і сил, які здатні запобігти «атрофії
національної психіки», здатні «витягти» Україну з корупційного, клепто-
кратичного болота. Хто ж повинен узяти на свої плечі основний тягар онов-
лення українського менталітету? Для об’єднання української нації, формування
національного менталітету, перш за все, потрібна українська національна ідея,
виразником якої повинен стати український Президент, еліта нації, насамперед
політична, об’єднана у велику партію національно-державного спрямування,
українська церква, державна (українська) мова, школа, газета, книжка, радіо й
телебачення. Першочергово лікувати, оновлювати, формувати український
менталітет мусить українська еліта і в першу чергу – політична. Неспромож-
ність колишньої політичної, економічної, інтелектуальної еліти розв’язати
проблеми в інтересах громадян України свідчить про те, що серед них відсутні
харизматичні лідери. Відтак Україна повинна взяти курс на виховання
особистості, і реалізація цього завдання має сприяти встановленню міцного
фундаменту для побудови правової вільної держави і стати основою
української національної ідеї.
Сьогодні також недостатньо враховуються духовні чинники, що при-
зводять до кризи, негативно впливають на психічне здоров’я нації. Боротьба з
кризовими явищами повинна базуватися на соціальному, моральному та
духовному оздоровленні суспільства. Тому прогнозувати чи моделювати еконо-
мічний розвиток країни не можна без знань економічної культури, економіч-
ного менталітету, який виступає як з’єднуюча ланка між розвитком мате-
ріальної цивілізації та духовним життям соціумів.
В науці не склалося узгодженого поняття «ментальність». Існуючі
концептуальні підходи до його інтерпретації надають можливість зробити таке
визначення: «Ментальність – це характеристика специфіки сприйняття та
тлумачення світу в системі духовного життя того чи іншого народу, нації,
соціальних груп, що уособлюються певними соціокультурними феноменами»
[1, с. 369]. Менталітет несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних
традицій, успадкованих від попередніх поколінь, стилів та типів поведінки,
особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії.
338
 Менталітет – це специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює
емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої
соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і
підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це «перетинається» та
постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову
на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях. Характерно, що
менталітет – це не пасивний об’єкт, а своєрідний еквівалент сумарної дії всіх
названих чинників. Він сам є трансформуючим фактором суспільного розвитку,
надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час малопомітним, оскільки
імпульси, які ним транслюються етносу чи окремій людині, йдуть з глибини
історії, і навіть – з майбутнього. І тут не може бути нічого дивного, оскільки
вони – імпульси – генеруються архетипом нації, який належить «тонкому
світу», що характеризується для нас поки що незрозумілими просторо-
часовими характеристиками.
На сучасному етапі розвитку нашого суспільства менталітет продовжує
відігравати важливу роль «вмонтованого в соціум» регулятора економічних,
політичних та культурних подій. Саме завдяки особливостям українського
менталітету, зокрема певному консерватизму, уповільненості, зваженості, в
Україні не відбулося соціальних вибухів в періоди «помаранчевої революції»
кінця 2004 року та політичної кризи початку 2006 року. У той же час потрібно
зазначити, що ці риси є серйозною перешкодою на шляху реформування
нашого суспільства, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни
бажаної динаміки та ініціювати прорив на фронті впровадження в життя
інноваційних політичних, соціальних та суто інформаційних технологій.
Проте ці перешкоди навряд чи можна вважати постійними. Чітке
визначення та нормативне закріплення спочатку на рівні провідних політичних
сил, а потім – і на рівні держави, української національної ідеї, ініціювання
консолідації етносу навколо цієї ідеї значно прискорять соціальні процеси та
виведуть їх на рівень виконання Україною своєї всесвітньо-історичної місії. А
це можливо на рівні логічного усвідомлення: спочатку на рівні національної
еліти, а потім – і всього нашого населення, архетипу «Україна».
Залежно від носіїв ментальності та сфери життєдіяльності людини
ментальний феномен можна розглядати як його окремі різновиди – еконо-
мічний, політичний, релігійний, моральний, естетичний. Всі вони взаємо-
пов’язані, бо в будь-якому з них ментальність виступає як загальна сукупність
характеристик у сфері поведінки або мислення.
Найбільший інтерес для нас має економічний менталітет, який можна
визначити як сукупність найбільш розповсюджених серед його носіїв
економічних уявлень, цінностей і установок. Мотиви і моделі поведінки, що

339
виникають у процесі господарської діяльності та детермінують її, визначають
економічну ментальність.
Економічна ментальність є вагомим елементом інституціональної
структури економіки, оскільки в її основі лежать глибокі психологічні
установки та цінності індивідів й соціальних общин, їх стійкі психологічні
переваги та реакції, спосіб сприйняття, манери відчувати та думати, культурні
традиції. Дотримуючись неформальних правил, необхідно опиратися на
соціальний капітал, маючи в основі довіру і репутацію учасників ринку, на
впевненість в тому, що інші знають ці правила та готові їх дотримуватися, а не
на силові структури управління.
Неформальні правила не претендують на універсальність, вони більше
прив`язані до конкретних сегментів ринку та окремих груп господарюючих
суб’єктів. Цей прихований рівень неформальних правил не рідко залишається
поза увагою дослідників. Між тим їх роль у реальній економіці значна.
Неформальні норми ґрунтуються на більш широкій основі у вигляді культурних
традицій та цінностей, утверджених у певному суспільстві. Культурні традиції
пов`язані з відтворенням стійких практик поведінки, які ввійшли у звичку,
закріпленні у місцевих обрядах. Отже, разом з іншими неформальними інститу-
тами економічна ментальність детермінує інституціональне середовище, а в
історичному часовому континуумі складає основу для підсистеми формальних
інститутів.
Т. Гайдай на прикладах економічної історії підкреслює такі визначальні
елементи економічної ментальності української нації: індивідуалізм («само-
центризм»); прагнення до економічної самостійності (незалежності); антиоб-
щинність, антиавторитаризм; прагнення до достатку; національна працьови-
тість; схильність до естетизації праці і побуту. Більшість цих елементів еконо-
мічної ментальності української нації, на думку науковця, відповідають набору
основних рис психології ринкового типу, і тому українська національна еконо-
мічна ментальність більше тяжіє до європейської (східноєвропейської) [2, с. 14].
У книзі А. Фурмана «Психокультура української ментальності» автор так
описує ментальність українців: «Психологічний портрет українця, мов вишитий
рушник, відображає незвичайну гаму кольорів і відтінків, почасти супереч-
ливих і взаємонеприйнятних. Передусім це пояснюється цілком придатними і
водночас суворими природними умовами життя, з іншого – географічним
розташуванням Праукраїни на карті Євразії як перехрестя доріг цивілізаційного
розвитку народів, центру їхнього матеріального і культурного взаємообміну»
[3, с. 43]. Особливостями українського господарського менталітету дослідники
також називають завзятість у праці, розвинуті приватновласницькі інстинкти,
толерантність та відкритість до засвоєння чужого досвіду. Н. Комих серед
340
соціокультурних особливостей сучасного українського підприємництва визна-
чає такі риси: наявність інституту соціальних зв’язків (кумівство, дружба,
родинні зв’язки) та патерналізм (очікування підтримки, захисту, допомоги,
пільг з боку держави) [4, c. 51].
Економічний менталітет суттєво впливає на ставлення до праці та
багатства, обміну та розподілу, підприємництва та власності. Існує думка, що
економічний рівень країни залежить від панівної релігії. Наприклад, христи-
янство позитивно впливає на економіку країни. Держави з домінуванням
християнства у п’ять разів багатші за інші, країни, в яких переважає протестан-
тизм – у вісім разів, а православні країни – бідніші в півтора рази. Ідеологія
атеїзму справляє найбільш негативний вплив на економіку країни.
Нині біблійне твердження про те, що скоріше верблюд пройде через вушко
голки, ніж багатий потрапить у Царство Небесне, знівельоване. Навіть
священики можуть собі дозволити бути заможними людьми. Гасло Заходу
«Працюй і тобі воздасться» підтримує релігія, тобто Бог любить тих, хто
працює й розбагатів. З православної точки зору навпаки: проповідується
аскетизм, втлумачується думка, що Бог любить тих, хто позбавлений багатства.
Отже, православна віра, хоч і не проповідує прямолінійно бідність, натомість
доводить, що багатим бути соромно, ганебно.
У російській ментальності відверто превалює архетип бідності, тобто у
великій патріархальній родині у вигляді села ніхто не повинен померти з
голоду, але й ніхто не повинен мати якісь заощадження вище певного рівня.
Якщо в Росії якийсь фермер завдяки сумлінній праці й розуму ставав заможним
вище визнаної межі, то його господарство часто підпалювали. В Україні в усі
часи цінувалося хоча й не багатство, але заможність, бідність ніколи не була в
пошані, передусім, ледарі-обідранці, які не хочуть працювати. Завжди
поважали заможну людину, господарника. У нас ніколи не було поклоніння
перед королівським багатством (якого ніхто не бачив), але кожен хотів мати
пристойні умови життя і навіть трішечки більше. Саме тому так зване
розкуркулювання так жорстоко торкнулося України, знищуючи заможну
верству, щоб не муляла очі тим обідранцям, на яких спиралася радянська влада.
Нині все стає на свої місця, але минуло занадто мало часу для того, щоб ми
стали заможними у великій масі.
Саме власність виступає інтегруючим чинником економічної діяльності. У
оцінках власності взагалі, як і приватної зокрема, її ролі в історії людства
спостерігається значне розходження думок. На одному полюсі – позиція згідно
з якою надається оцінка власності як абсолютного зла (Руссо, Оуен, Прудон,
Маркс), на іншому – добра (Аристотель, Д. Юм, Гегель). Для Гегеля поняття
власності пов’язане з цілим аспектом духовно-інтелектуального життя індивіда
341
– права, свободи, релігії, держави, особи тощо. Але в першу чергу поняття
власності нерозривно пов’язане із свободою, бо у власності особистість знахо-
дить для себе «зовнішню сферу свободи», Гегель вважає, що «розумність
власності» полягає не в задоволенні потреб, а в знятті «голої» суб’єктності
особи, яка набуває наявного буття, оскільки у власності особа виступає як
розум [5, с. 101].
Основу гегелівського вчення про власність складають відносини волі до
речей. Саме у власності виявляється воля як моя особиста воля, тобто як воля
одиничного, через що «власність отримує характер приватної власності»
[5, с. 104], а колективна власність по відношенню до приватної представляє
поле для свавілля. Він вважає уявлення про благочестиве, дружнє і навіть
насильницьке братерство людей, в якому існує спільність майна і усунений
принцип приватної власності, легко прийнятним умонастрою, якому чуже
розуміння «природи свободи духу, права і збагнення їх в їх певних моментах»
[5, с. 105]. І таким чином формує такі ментальні риси як община зрівнялівка,
культ сильної руки, низька трудова мобільність, зневага до ініціативної особи,
свободи. Отже, Гегель не приймає руссоїзму і його попереджень про ті біди і
нещастя, які приносить приватна власність. Він знаходить цілий ряд доказів в
аморальності союзу, що припускає спільність майна. У цьому випадку, вважав
він, нівелюється особа, оскільки у власності виявляється воля людини як особи.
Необхідність приватної власності полягає в тому, що вона дає моїй волі наявне
буття. Неприйнятність суспільної власності Гегель пояснює тим, що між
власником і річчю існує не тільки зовнішній, але і глибокий внутрішній
духовний взаємозв’язок.
Марксистське відношення до приватної власності визначається в «Мані-
фесті Комуністичної партії»: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним
положенням: знищення приватної власності» [6]. Соціально-класова позиція
марксизму, не зважаючи на свою зовнішню привабливість для мас ідеї
«експропріації експропріаторів», що особливо співпала з російською менталь-
ністю, про що свідчить її «тріумфальна хода» в кінці ХІХ – початку ХХ століть,
не змогла не викликати інші теоретичні обґрунтування поняття «приватної
власності». Представник філософії життя А. Шопенгауер під власністю розуміє
ті засоби, які дозволяють задовольняти потреби. Вони нескінченні, і задо-
вольняти їх дуже важко. Тому головне – у визначенні меж наших розумних
бажань. Ставлення до власності виявляє суть людини, що усвідомлює свою
сферу можливостей для досягнення бажаного багатства. Це і є те, що
називається щастям: якщо предмет, річ, надбання представляється досяжним,
людина відчуває себе щасливою, і нещасливою коли труднощі, що наступають,
позбавляють надії. Багатство, відзначає А. Шопенгауер, що морська вода: чим
342
більше п’єш, тим сильніша спрага [7, с. 495]. Власність, як наявне надбання, –
опора проти зла, а не тільки засіб добування «задоволень світу». Тому вона
потребує збереження, а не постійного витрачання: для А. Шопенгауера
власність – духовне надбання, що досягається традицією виховання. Тому
бідним, які не мають власності, не варто заповідати в спадок грошовий капітал,
який буде розтрачений, оскільки вони до нього не підготовлені.
Думку А. Шопенгауера про «власність як духовне надбання» продовжує
М. Бердяєв. Власність тримає в собі «начало духовне, а не матеріальне».
Зв’язок особи з власністю одухотворяє його відношення до матеріальної
природи. Початок власності пов’язаний з безсмертям особи, з правами її над
матеріальною природою і після її смерті [10, с. 7].
Каталізатором формування найрізноманітніших форм господарювання і
підприємництва є приватна власність. Без людини-власника неможливе станов-
лення демократії і свободи. Людина без власності не може бути самостійною, з
часом вона просто перетворюється з активного суб’єкта економічних відносин
на їх пасивний об’єкт. При пануванні державної власності люди не могли стати
власниками. Про це свідчать факти безгосподарного ставлення працівників до
виробничих справ. А там, де відсутній власник, навіть не згадують про
економічну ефективність.
У власника формується нове економічне мислення, новий економічний
менталітет, господарське ставлення до засобів виробництва – все це робить
його діяльність творчою і результативною. Крім того, формується нова
психологія праці: все робиться по-господарськи, грамотно, продумано. Голов-
ним для власника є можливість вільно, самостійно розв’язувати всі економічні
питання.
«Приватна власність, – пише Т. Бердяєв, – на землю є більш одухотворене
ставлення до землі, ніж націоналізація і соціалізація землі. Приватна власність
на землю робить можливою любов до землі, до поля і лісу, ось до цього дерева,
біля якого сиділи діди і прадіди, до хати, до спогадів і переказів, пов’язаних з
цією землею і її колишніми власниками; вона підтримує зв’язок поколінь.
Націоналізація і соціалізація землі викликає виключно споживацьке корисне
ставлення до землі, грубо матеріалістичне, позбавлене будь-якої душевної
теплоти, вона зробить неможливим інтимний зв’язок з минулим, з предками,
уб’є легенди і спогади. Це правильно і у ставленні до будь-якої господарської
справи. Більш одухотворене і особистісне ставлення до господарської діяль-
ності передбачає приватну власність, стабільну перспективу» [3, с. 304]. Однак
Бердяєв попереджає, що також можливі великі зловживання пов’язані із
власністю, тому вона не може бути визнана абсолютним і вищим початком.
Вона обмежена і підпорядкована більш високим началам [3, с. 305].
343
 Приватна власність, власність у руках громадян – гарантія стабільності
суспільства, одна з важливих умов запобігання соціальним і політичним
потрясінням. Власник об’єктивно зацікавлений у стабільності суспільства,
соціально-політичній та міжнаціональній злагоді. Навпаки, людина без
власності непередбачувана у своїх діях та вчинках, і в умовах економічних та
соціальних криз може стати загрозливою силою для нормальної життє-
діяльності суспільства. Отже, чим більше реальних власників у суспільстві, тим
воно стабільніше.
У той же час: «Власність не може бути колективною. Колективна власність
– ширма для безвідповідальності і безгосподарності. Колектив – не спільнота
вільних самостійних індивідів, які усвідомили свої інтереси і необхідність
співробітництва. Колектив – просто колектив, як картопля в мішку,
співкамерники, черга. І колектив завжди правий, тому що він – колектив. І якщо
хтось починає говорити про власні інтереси, то він виступає як особистість
аморальна, яка протиставляє себе колективу» [5, с. 446].
Право приватної власності за своєю суттю – право на свободу, яка є
основною якістю, що продукує власність. Саме свобода, приватна власність,
вільний індивідуалізм підняв людину над загальноприйнятими економічними
звичаями та традиціями, що й забезпечило бурхливий прогрес західного
суспільства. Економічна свобода є найважливішою складовою свободи взагалі,
адже в економіці необхідність найповнішої реалізації прав і свобод має важливе
значення, бо саме її ідеали визначають політичне, економічне, соціальне і
духовне життя суспільства. Таким чином, жага до свободи – це атрибутивна
якість людини, ментальна риса, що викликана інститутом власності, в першу
чергу приватної. Бо суть свободи і приватної власності з точки зору їх
економічного виміру збігаються.
Обсяг статті не дозволяє нам розкрити основні ментальні риси українця:
консерватизм, осілість, хазяйновитість, універсальність, миролюбство, сміли-
вість, волелюбність, демократичність, духовність, образність сприйняття, сен-
тиментальність, містицизм, кордоцентризм, відкритість, барокове мислення,
лукавство, оптимізм, життєрадісність, повага до родини. І в той же час провін-
ційність, занижена самооцінка, «совковість», наївність, інфантильність, недба-
лість, замкнутість у своїй групі, брак цілеспрямованості, скупість, жадібність,
неповага до себе й оточення, анархічність, непослідовність, слабка допитли-
вість, безтурботність, амурний авантюризм – всі ці риси українського менталі-
тету можуть як сприяти економічному розвитку, так і гальмувати його.
Автор дослідження «Український менталітет: ілюзії – міфи – реальність»
виокремлює ментальні риси українця як такі, що сприяють економічному

344
розвитку або гальмують його [13]. Риси національного менталітету, які
стримують економічний розвиток України:
- в українця не дуже розвинені такі риси характеру, як цілеспрямованість і
рішучість. Йому притаманна обережність, інертність, повільність. Він не
любить ризикувати, живе за принципом «якось воно буде», довго зважує «за» і
«проти», довго радиться і рішення приймає половинчасті. Навіть за наявності
знань, ерудиції, досвіду, нерішучість набагато знижує «коефіцієнт корисності».
Загалом Україні бракує ініціативних харизматичних особистостей, а ті, що є,
зазвичай ідуть не в бізнесмени, а в чиновники;
- мало хто з українців має амбіцію – своєю справою скорити світ.
Українець – консерватор, який не довіряє змінам, який прагне не знайти щось
нове, а зберегти вже створене. Це визначає його невміння, а може й небажання
йти в ногу із часом;
- українська ментальність не має домінанти закону – це видно бодай у по-
водженні перших осіб держави. А вже будь-який офіціант чи будівельник не
зможе заснути, якщо впродовж робочого дня йому не вдалося що-небудь
украсти;
- будь-яка економічна діяльність є наслідком прагнення власної вигоди. В
українця цього прагнення більше ніж достатньо. Але сьогодні саме воно
парадоксальним чином є не каталізатором, а гальмом розвитку економіки.
Власні інтереси набагато вищі, ніж інтереси країни. Адже країни в нього ніколи
не було. Політики, які дорвалися до влади, теж переймаються лише своїми
власними інтересами. Патріотизм для наших можновладців є лише принагідним
аксесуаром. До того ж бракує державного мислення. Воно в них кланове. На
відміну, скажімо, від мислення лідерів Росії, Японії чи країн ЄС, де виплекане
глибоке коріння державності є одним з головних гальм розвитку економіки;
- економічні традиції українців засновані на «сімейному» сільському
господарстві та садибній торгівлі. Нині, за могутнього промислового потен-
ціалу, розпочати широке виробництво товарів заважає відсутність традицій
виробництва. Із соціалізму в сьогодення перейшли недбалість, халтура, лінощі.
А традиційна українська «волелюбність» і самочинство в економічній площині
переростають у виробничу анархію, у непокору волі начальника;
- українець думає одне, говорить інше, а робить іще інше. Йому прита-
манні такі риси, як кмітливість, хитрість, лукавство. Однак у бізнесі наслідком
цих рис є непослідовність, ненадійність, прагнення обвести партнера навколо
пальця. Власне, нікуди не поділося й «совкове» уявлення про бізнес, для якого
характерними є низький рівень заповзятості, імітація діяльності, тіньові схеми,
корупція, кумівство, прагнення «урвати» все й відразу, але так, щоб нічого не
робити. Таке враження, що в Україні ніяк ніхто нічого не робить;

345
 - говорячи про чинники, які не сприяють економічному розвиткові
України, слід, також ураховувати, що в нашій країні немає природних запасів
нафти. До того ж православ’я, на відміну від католицизму чи протестантизму,
засуджує багатство – по суті, проповідує бідність та аскетизм [12].
Українські риси, які можуть вивести нашу державу на рівень економічно
розвинених країн:
- насамперед потрібно відзначити таку національну рису як хазяйно-
витість. Канадці не ставлять під сумнів те, що своїм відродженням їхній
аграрно-промисловий комплекс завдячує саме українцям;
- українець – універсал. Він легко опановує кілька суміжних професій, у
скрутних ситуаціях уміє швидко знайти нестандартне рішення. У цьому йому
допомагає його особливе світовідчуття – з витіювато-оптимістичним началом,
образністю і прагненням все прикрашати. Це – світовідчуття в стилі бароко.
Воно притаманне не тільки українським архітекторам, художникам,
письменникам, а й кожному українцеві. Адже ці риси не властиві ні
європейцям, ні американцям. Західна (готична) психокультура сповідує вузько
спрямовану спеціалізацію й чітке дотримання інструкцій. Тим часом баро-
ковість передбачає не схематизм, а «красу». Українським «економічним дивом»
цілком може стати мода, виробництво нових видів одягу, дизайн. Світ зава-
лений безликими телевізорами, комп’ютерами, автомобілями. Українець же
прагне зробити все «красиво». Може це і є наша економічна ніша?
- українцеві притаманний здоровий прагматизм. Умовно кажучи, він усе
досконально прораховує. Навіть славнозвісна українська «жадібність» тут може
відіграти позитивну роль;
- миролюбність, не агресивність, уміння уникати зіткнень – це чинник
стабільності. А стабільність – запорука довіри з боку інвесторів, добра мож-
ливість для розміщення в Україні виробництва західних корпорацій. Низька,
порівняно з Європою, заробітна плата теж чинник позитивний. Скромність
українця, його прагнення до заможності, але не до багатства, у макро-
економічному плані рано чи пізно відіграють свою роль, а тим більше –
традиційно високий український інтелект, який поки що, через незатре-
буваність, спить;
- і останнє. Є надія, що економічні зміни, якщо вони, звісно, почнуться, у
нашому життєлюбному суспільстві підуть швидко і «з вогником». Українці
довго запрягають, але потім їх не зупинити!
У той же час не слід забувати, що ми маємо багато ознак «ментальності
хліборобів», а не воїнів та переможців. Додамо до цього відсутність шанування
власних національних героїв та історії, відсутність загальнонаціональної ідеї – і
побачимо як поступово перетворилися на націю рабів, які постійно дивляться
346
або у бік Європи, або Росії, при цьому не розуміючи свого власного вектору
розвитку. Від предків також нам ментально передалось відчуття вічно поне-
воленого і приниженого народу, що завжди шукав порятунку в сподіваннях на
появу героя-чудотворця, який однією миттю перетворить життя на краще.
Можливо саме завдяки таким ментальним установкам, українці вийшли у
2004 і 2014 роках на Майдан та повірили, що помаранчеві вожді та вожді
Революції Гідності миттєво перетворять Україну на соціальний та економічний
рай. Але віра в месію на тлі невміння єднатися для досягнення мети призвела до
чергового національного розчарування. Адже зміни мали відбутися на
загальнонаціональному свідомому рівні, а відбулася лише зміна державних
керманичів, які ще й об’єдналися навколо образи на владу, а не створення та
реалізації національної ідеї.
Тішить лише одне, що події Маданів однозначно залишили слід в
національній ментальності та продемонстрували, що українцям притаманні
ознаки ментальності і воїнів, і переможців, а не тільки рабів. Звичайно, наша
країна не єдина, яка упродовж історії зазнала втрати генофонду, – таких у світі
чимало. Але чому, не зважаючи на це, багато з них, на відміну від України,
зараз є розвинутими та заможними країнами? Відповіді на поверхні: у їхніх
державотворчих націй є національна ідея, яка проросла глибоко в національний
менталітет. У такому разі, навіть якщо «зрізати» верхівку – кращих представ-
ників нації, залишиться ментальна основа, основоположний дороговказ для
подальшого розвитку. Наприклад, у Росії така ідея – це об’єднання слов’ян-
ських земель, у Франції – ідея невіддільності свободи особистості та свободи
нації, у Німеччині – посилення та збереження економічної величі. В чому
національна ідея України? Вона у нас відсутня попри всі політичні та
політологічні дискусії навколо неї. При тому, що лише національна ідея, а не
окрема політична сила чи лідер здатна по-справжньому об’єднати державу.
Ми, сучасні українці, роз’єднані і тим самим викликаємо неповагу до себе
з боку сусідів. Ніхто не буде поважати країну, яка забула своє минуле, не
розуміє сучасне і не бачить майбутнього. Вочевидь нам, сучасним українцям,
вкрай потрібно зміцнити національний характер ідеалами і принципами
життєвої активності, відчути історичну і національну велич та ідентичність.
Розуміння та повага нацією своєї історії – це ознака її власної цивілізованості.
Ми маємо знайти точку відліку як об’єднана, цілісна нація. Сказати, що вся
історія, яка є, – це наша спільна історія. Це чи не єдиний варіант об’єднати та
врятувати державу. І саме політики, які беруть на себе тягар державного
управління, повинні показати українцям приклад єднання та поваги до історії, а
не спекулювати на історичних конфліктах. Якщо не зробити цього зараз, то з
часом, при зовнішній загрозі, ми не знайдемо захисників нашої держави, бо у
них навіть не буде відчуття приналежності до свого народу.
347
 При цьому виключно ті українські політичні лідери, які можуть пройти
ревізію власних ментальних цінностей, будуть здатними розпочати процес
«лікування ментальності» свого народу, викорінити негативи, що заважають
його повноцінному розвитку в сучасному світі. Саме тоді світовідчуття країни-
провінції зміниться на відчуття країни-центру, держави з особливою
геополітичною місією та потенціалом.
Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що економічний успіх, вибір
Україною цивілізаційної моралі, економічної діяльності може бути зроблений
лише з урахуванням її природних ментальних настанов і орієнтирів, що
тяжіють до Європейської парадигми.

Список використаної літератури

1. Філософський енциклопедичний словник. – К.: «Абрис», 2002. – 742 с.
2. Гайдай Т. В. Теоретико-методологические основы институционального анализа
экономической ментальности [Електронний ресурс] / Т. В. Гайдай // Международный
научно-теоретический семинар «Россия: варианты институционального развития»: интернет-
конференция, 2006. – Режим доступу : http:/ www/ecsocman.edu.ru/db/msg.
3. Фурман А. В. Психокультура української ментальності: Наукове видання
/ А. В. Фурман. – Т. : Економічна думка, 2002. – 132 с.
4. Комих Н. Г. Соціокультурний контекст становлення та розвитку підприємництва в
Україні : авт. дис. на здобуття вченого ступеня канд. соціол. наук : 22.00.04 / Н. Г. Комих
; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. – Х., 2006. – 19 с.
5. Гегель Г. В. Ф. Философия права. – М., 1990.
6. Маркс К. Манифест коммунистической партии // Маркс К., Энгельс Ф. Cочинения.
– Изд. второе. – М.: Издательство политической литературы, 1955–1974. – Т. 4.
7. Бердяев Н. А. Философия неравенства. Письма к недругам по социальной
философии // Русская философия собственности (XVII – XX вв.). – СПб.: СП «Ганза», 1993. –
512 с.
8. Тульчинский Г. Свобода и собственность // Русская философия собственности
(XVII – XX вв.). – СПб.: СП «Ганза», 1993. – 512 с.
9. Булгаков С. Н. Философия хазяйства. – М., 1990.
10. Гугніна Т. О. Мораль підприємництва як елемент світогляду // Вісник Української
академії державного управління при Президентові України. – 1999. – № 3. – С. 279–285.
11. Гайдай Т. В. Інституційні аспекти теоретичної спадщини Київської політеконо-
мічної школи // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Економіка.
– К., 2005. – Вип. 74. – С. 12–16.
12. Коскін В. Український менталітет як засіб досягнення успіху / В. Коскін
// Дзеркало тижня. – 2008. – № 28 (707). – С. 14.
13. Стражний О. С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність / О.С. Стражний.
– К.: «Книга», 2008. – 368 с.
14. Шопенгауэр А. Афоризмы и истины. Сочинения. – М.; Харьков, 2000.

348
 Наталія Миколаївна Кузьмінська,
кандидат філософських наук, доцент
(Харківська державна зооветеринарна академія)

ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

У СВІТЛІ ТЕОРІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИБОРУ

В економічних дослідженнях напрямок, який одним з перших поставив

проблему, наскільки співпадають економічні інтереси суспільства і державної
влади – це теорія суспільного вибору, заснована лавреатом Нобелівської премії
у галузі економіки 1986 року Дж. М. Б’юкененом. Принципова новизна його
підходу до розуміння державного впливу на економіку – відмова від розгляду
економічних інститутів у відриві від політичних, як окремих структур,
підпорядкованих відмінним між собою закономірностям [1]. У так званому
«новому інституціоналізмі» економіка і держава постають частинами єдиної
структури, єдиного поля взаємодії між людьми.
Бувши яскравим представником неоінституціонального напрямку еконо-
мічної теорії, одним із засновників Вірджинської школи економічної теорії,
Дж. Б’юкенен уперше в економічній теорії спробував застосувати методи
економічного аналізу до організації держави. У роботі «Межі свободи. Між
анархією і Левіафаном» (1975) він звернувся до однієї з найфундаментальніших
проблем демократичного суспільства: якими є межі колективної дії, яким має
бути співвідношення між свободою дій індивіда та їх обмеженнями з боку
суспільства. Він шукає таку пропорцію між цими сторонами суспільного буття,
яка б дозволила суспільству ефективно функціонувати. Ця проблематика
поставила в центр уваги його досліджень проблему суспільних фінансів,
зокрема ефективність державної бюджетної політики. Від 1990 р. Б’юкенен
зробив новий крок в напрямку розбудови філософії фінансів і включив у поле
своїх досліджень аналіз взаємозв’язку моралі, етики та економіки.
Дж. Б’юкенен виходить із таких основних засад:
По-перше, методологічний індивідуалізм: основою будь-якого економіч-
ного інтересу він вважає особистий інтерес конкретної людини.
По-друге, концепція «економічної людини»: в умовах ринкової економіки
людина ототожнює всі об’єкти своїх потреб із товарами, вона прагне приймати
такі рішення, які максимально відповідають критерію корисності. Теорія
суспільного вибору – це конкретний випадок теорії раціонального вибору, вона
розглядає всі дії людини як такі, що прямують до раціональності: усі від
двірника до президента приймають рішення на основі порівняння

349
максимальних вигод і максимальних втрат, тобто керуються у першу чергу
економічними принципами.
По-третє, розуміння політики як обміну: «Політика є складною системою
обміну між індивідами, в якій останні колективно прагнуть реалізувати свої
приватні цілі, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового
обміну. Тут немає інших інтересів, окрім індивідуальних. На ринку люди
міняють яблука на апельсини, а в політиці – погоджуються платити податки в
обмін на блага, необхідні всім і кожному: від місцевої пожежної охорони до
суду» [2, с. 23]. Політику Дж. Б’юкенен розглядає як варіант товарного ринку:
це арена конкуренції між людьми за вплив на прийняття рішень, доступ до
ресурсів, місце у владній ієрархії. Тут діє специфічна власність: у виборця це
його «голос», у депутата – можливість лобіювати ті чи ті рішення, у державного
чиновника – його право дозволяти, забороняти, контролювати. Існує система
обміну цією власністю, так, наприклад, голоси виборців обмінюються на
передвиборчі обіцянки.
Основними проблемами, які розглядає теорія суспільного вибору, як за-
значає Р. Нурєєв у розлогій публікації в журналі «Вопросы экономики» [2], є
можливість побудови справедливого колективного рішення та стійкої коаліції,
критерій обрахування позицій виборців, причини того, що голосування за
принципом більшості не забезпечує з’ясування справжніх пріоритетів, що
існують у суспільній свідомості, способи одержання вигоди за допомогою
політичного процесу, причини спотворення демократичного ідеалу і шляхи
запобігання перетворенню демократії в авторитарний режим. Аналіз цих
проблем спирається на розгляд держави як одного з економічних суб’єктів,
тобто дослідження не виходить за межі економічної науки у сферу політології
та соціології, а, навпаки, включає соціальні феномени, що традиційно належали
до компетенції інших галузей знань, в орбіту економічної науки.
На підхід теорії суспільного вибору, головне економічне завдання держави
– забезпечення суспільних потреб у неефективних для ринку ситуаціях, що
характеризуються як «провали ринку» – до них віднесені монополія, брак
інформації, зовнішні негативні ефекти та виробництво достатньої кількості і
якості «чисто суспільних благ». На відміну від «чисто приватного блага»,
кожна одиниця якого може бути продана за окрему платню, поняття чисто
суспільних благ позначає такі блага, які споживаються усіма громадянами
незалежно від того, чи платять за це споживачі. Їх головні ознаки:
незмагальність – тобто споживання такого блага однією людиною не зменшує
його доступність для інших, і невиключальність – тобто ніхто не може бути
усунутий від доступу до цього блага. Завдання держави – виробити і
підтримувати процедуру, яка змушує громадян брати участь у фінансуванні
350
виробництва суспільних благ не на добровільних, а на примусових засадах.
Інструментом для цього є насамперед податки.
Суть поняття «суспільний вибір» і полягає в тому, що прийняття рішень
щодо виробництва і розподілу суспільних благ, яке здійснюється через систему
політичних інститутів, має носити неринковий характер. Механізмом
виявлення індивідуальних орієнтацій щодо приватних благ є товарно-грошові
відносини, ринок. Щодо суспільних благ аналогом ринку стає держава, вона
виявляє позиції індивідів за допомогою специфічного інструменту – голосу-
вання. Піддавши ретельному аналізові закономірності розподілу голосів у
множинах виборців у залежності від «правил політичної гри», Дж. Б’юкенен
робить висновок: процедура голосування сама собою не гарантує звільнення
процесу прийняття політичних рішень від дії ринкових механізмів, навпаки, за
певних обставин голосування може створювати сприятливі умови для
політичного торгу, підкупу, маніпуляцій. Гарантію демократичних рішень
можуть дати лише непохитно стабільні конституційні принципи. Як відзначає
Ф. фон Гаєк «Вибір такий: або вільний парламент, або вільний народ. Щоб
зберегти особисту свободу, потрібно обмежити всяку владу – навіть владу
демократичного парламенту – довгостроковими принципами, схваленими
народом» [3 с. 524].
Основні небезпеки, які існують у демократичній системі: пряме гноблення
громадян бюрократією, небезпека тиранії більшості, неефективність обраної
влади – на думку прихильників теорії суспільного вибору можуть бути
подолані за умови чіткого функціонування стабільної системи виборів.
Дж. Б’юкенен висуває у цьому контексті дуже важливу ідею про правову
систему як своєрідний суспільний капітал: система законів, яка забезпечує
стабільність міжіндивідуальних відносин, є не просто запорукою процвітання
суспільства, але виявляє свій позитивний вплив на соціальні процеси дедалі
повніше й відчутніше залежно від того, наскільки сама вона стабільна протягом
тривалих періодів часу. Розхитування ж правової системи, якими б добрими
намірами воно не диктувалося, може призвести до безповоротної втрати цього
суспільного капіталу.
Концепт «соціального капіталу» у кінці XX ст. здобув широку попу-
лярність у соціософській думці, виражаючи три основні принципи організації
мережі взаємодії між людьми у громадянському суспільстві: взаємодовіру,
толерантність і солідарність. У філософській літературі досить поширеною є
паралель між поняттям «соціальний капітал» і концептом «невидимої руки»
А.Сміта [4, с. 246–249] на тій підставі, що обидва ці поняття означують, по-
перше, соціальне порозуміння, досягнуте внаслідок збалансування інтересів
окремих індивідів у процесах необмеженої соціальної комунікації, і, по-друге,
351
слугують своєрідними обмежувачами стихійних процесів ринкових стосунків,
які загрожують основам соціальної солідарності. У працях Р. Патнема,
Ч. Тейлора, М. Волзера та ряду інших авторів проводиться думка, що
«соціальний капітал» виникає і примножується в мережі соціальної взаємодії,
заснованій на неурядових організаціях з неприбутковими інтересами. Важливо
відзначити думку Р.Патнема, що дух громадянського суспільства значно більше
мотивований настановами громадського добра, аніж держава, орієнтована на
розподіл прибутків; саме громадські асоціації виховують у громадян «шляхетні
звичаї», почуття співробітництва, громадського патріотизму, збільшують
взаєморозуміння [5, с. 199].
Суспільство закладає «конституційним вибором» чіткі і жорсткі «правила
політичної гри» для держави – бо ж конституція це основний закон громадян-
ського суспільства, а не держави. На основі чітко визначеного і стабільного
конституційного вибору будуються правові доктрини і «робочі правила»,
спрямовані на вирішення двох взаємопов’язаних завдань: забезпечити нор-
мальне функціонування ринкових механізмів і розв’язати соціальні проблеми.
Це досягається за допомогою антимонопольних заходів, соціального страху-
вання, гнучкої податкової політики, а також ряду більш широких функцій:
розвитку інфраструктури, дотацій на освіту, виплат безробітним, пенсій та
дотацій малозабезпеченим, заходів, спрямованих на скорочення безробіття.
Реалізуючи суспільний вибір, держава зосереджує зусилля на виробленні
й реалізації національних пріоритетів, до яких можна віднести такі завдання:
 Сприяння та стабілізація економічного зростання, вироблення збалан-
сованої макроекономічної політики з метою досягнення сталого розвитку з
врахуванням екологічних та соціальних вимог;
 Сприяння зростанню продуктивності праці через здійснення інновацій-
ної політики, спрямованої на розвиток НТП, зокрема фундаментальної науки,
підтримка інформаційних технологій;
 Всебічне сприяння розвиткові освіти й зростанню кваліфікації робочої
сили;
 Здійснення соціальної функції держави шляхом оптимізації програм
пенсійного та медичного страхування та допомоги, підтримка сімейних
цінностей;
 Реагування на процеси глобалізації, адекватне інтересам національної
економіки;
 Комплексні заходи з охорони природного середовища, вдосконалення
екологічних регуляторів [6, с. 10–11].
Зростання ролі держави, однак, не може бути необмеженим, і головний
обмежуючий фактор – необхідність нормального функціонування ринкового
352
механізму, для якого адміністративні методи втручання є руйнівними. Тому
державне регулювання не заміняє собою дію ринкових механізмів, а
використовує їх, посилюючи або послаблюючи їх вплив у відповідності до
соціальних потреб. На нашу думку, фінансові важелі, які держава, реалізуючи
суспільний вибір, використовує для надання економіці соціального спрямування,
виражають собою соціальну природу грошей у сучасному світі.

Список використаної літератури

1. Бьюкенен Дж., Масгрейв Р. Суспільні фінанси і суспільний вибір: Два проти-
лежних бачення держави / Пер. з англ. А. Іщенка. – К.: Києво-Могилянська академія, 2004. –
176 с.
2. Нуреев Р. Теория общественного выбора // Вопросы экономики. – 2002. – № 9–12;
2003. – № 1–4.
3. Гаєк Ф. А. Цінність свободи // Лібералізм: Антологія. – К.: Смолоскип, 2002. –
Ч. III. – С. 491–530.
4. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некла-
сичних інтерпретаціях: Монографія. – К.; Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка,
2003. – 520 с.
5. Патнем Р. Д. Творення демократії. Традиції громадянської активності в сучасній
Італії. – К.: Основи, 2001. – 301 с.
6. Супян В. Б. Роль государства в американской экономике: теория и практика
// США и Канада. – 2002. – № 3. – С. 3–17.

353
 Діана Валеріївна Осецька,
аспірантка кафедри фінансів
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ФІСКАЛЬНА КОНСОЛІДАЦІЯ
У СВІТЛІ МАКРОФІСКАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ

Ретроспектива показує, що формування фінансових теорій на початку

ХХ ст. пройшло головним чином у формі розробки кризових концепцій,
започаткованих на ідеях А. Берлі, Т. Веблена, П. Кругмана. Зокрема положення
щодо ефективності стабілізаційних заходів з огляду на досвід урядів країн зі
стійкими економіками (США, Великобританія, Австрія), які в 1920–1930 рр. ще
не були готовими підтримувати рівновагу національних фінансових систем під
час руйнівних хвиль фінансових криз та не мали ефективних інструментів,
необхідних для подолання стагнації й дефляції. Тож рецепти та ідеї щодо
макроекономічного регулювання Дж. Кейнса [1] і М. Фрідмена [2] протягом
певного часу вважалися досить ефективними для подальшого нівелювання
проявів фінансової нестабільності. Однак, незважаючи на достатню кількість
досліджень фінансово-економічних кризових явищ, а також спроби урядів
уникнути помилок періоду Великої депресії, бюджетні дисбаланси, які виникли
в національних економіках наприкінці ХХ ст. були майже такими, як у 1930-х
роках. На той час звичайні макроекономічні заходи виявилися неефективними,
так як досягнення бюджетної збалансованості потребувало розроблення та
реалізації заходів фіскального коригування. Загальноприйнятої методології
оцінювання фіскальної консолідації не існує. Міжнародними інститутами і
конкретними країнами використовуються різні методології щодо фіскальної
консолідації, однак «готової методології», яку б можна було долучити для
оцінювання фіскальної консолідації в Україні, немає. Можна допустити, що в
межах певних теоретичних уявлень про природу суспільних фінансів та
макроекономічні інструменти стійкості державних фінансів, фіскальна
консолідація є самодостатньою проблемою. Така постановка питання покли-
кана продемонструвати відсутність інституційних чинників до ефективної
фіскальної консолідації та антикризових механізмів розширення фіскального
простору у контексті збільшення доходів бюджету, оптимізацію видатків,
зменшення боргового навантаження на сектор державних фінансів.
Фіскальна консолідація як особливий тим макроекономічної політики,
спрямований на підтримання бюджетного балансу, який стабілізує бюджетні
дефіцити та державний борг на певному специфікованому рівні [3]. Саме
неспроможність більшості країн світу підтримувати високий рівень державних
354
витрат за рахунок поточних податкових надходжень стала причиною
акцентування уваги багатьох авторитетних зарубіжних і вітчизняних науковців
і урядами багатьох країн на політиці фіскальної консолідації. Теоретичне
осмислення фіскальної консолідації в умовах економічної нестабільності
пов’язане переважно із новітніми явищами та процесами у глобальній еконо-
міці, їх нелінійною динамікою наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., тоді як
теорія інституційного, зокрема фінансового, фіскального, регулювання має
більш ранній період становлення [4]. Наразі сфера застосування категорії
«консолідація» досить широка. Ця категорія давно перетнула рамки фіскаль-
ного осмислення, як поняття, зумовлене закономірностями руху фінансових
систем, і стала загальнонауковою. В теоретичному розумінні термінів «консолі-
дація» і «фіск», «дефініція», «фіскальна консолідація» – це «зміцнення, укріп-
лення бюджету» [5, с. 92].
На сьогодні в економічній літературі представлено різні підходи до
визначення сутності фіскальної консолідації. Так, наприклад, Financial Times
Lexicon’ зводить її до зменшення переважаючих фіскальних дефіцитів. Вона не
призначається для елімінації державного боргу [6]. У контексті запропоно-
ваного визначення наголошено на тому, що фіскальна консолідація у бюджет-
ній системі здійснюється з метою зменшення дефіцитів та припинення
накопичення державного боргу. Нехтування проблемою державного боргу
призводить до загострення ризиків фіскальної сфери.
Так, прихильники дискреційної фіскальної політики вважають, що
фіскальна консолідація зводиться до порушення балансу бюджету шляхом
застосування заходів дискреційної фіскальної політики протягом визначеного
періоду або періоду, після якого вони запроваджуються. Під балансом бюджету
розуміють баланс фінансових операцій сектору загального державного управ-
ління [7].
На думку Дж. Сакса, фіскальна консолідація полягає в ліквідації фіскаль-
ного та квазіфіскального дефіциту, які є причинами високої інфляції. Ця
консолідація завжди передбачає різке скорочення субсидій, а також значне
зменшення державних видатків на інвестиції з переведенням основної частини
цих видатків з бюджету на самі підприємства [8]. Дещо інакше трактують це
питання відомі західні вчені С. Барріоз, С. Лангедик та Л. Пенч, на думку яких
фіскальна консолідація зводиться до покращення циклічно скоригованого
первинного балансу не менше ніж на 1,5% протягом одного або протягом трьох
років, якщо щороку такий баланс не погіршується більше ніж на 0,5% ВВП
(поступова консолідація). Зважаючи на такий підхід, річна консолідація
розглядається як епізод, оскільки кожний наступний рік багаторічної консо-
лідації є епізодами її здійснення [9]. Звідси чітке апелювання до того, що
355
фіскальна консолідація має взаємозв’язок не тільки до подолання проблеми
затяжних дефіцитів, але й бюджетних дефіцитів та державного боргу, є
основою більшості наукових підходів до трактування змісту даної дефініції.
Таким чином фіскальна консолідація покликана змінити моделювання
стійкості державних фінансів. До напрямів реалізації такої фіскальної політики
належать обмеження дефіциту сектору загального державного управління.
З цільовим орієнтиром на зменшення дефіцитів та покращення структури
державного боргу. Саме в цьому сенсі визначення фіскальної консолідації
Р. Прайса стає фундаментальнішим. Цільова спрямованість дефініції по
Р. Прайсу є «підтримання бюджетного балансу, який стабілізує бюджетні
дефіцити та державний борг на певному специфікованому рівні» [10]. При
цьому за логікою Р. Прайса дане визначення консолідації означає, що в
економіці існує певний оптимальний рівень державного боргу, до досягнення
якого необхідно повернутися, інакше суспільство стикатиметься з невиправ-
даними витратами добробуту, якщо борговий тягар опуститься суттєво нижче.
З урахуванням сучасного макроекономічного контексту фіскальна консолідація
не є одномоментним заходом, а є цілеспрямованим перманентним режимом
фіскальної політики.
Підкреслюючи багатовимірність змісту фіскальна консолідація Р. Прайса
наголошує на тому, що вона покликана мінімізувати боргові ризики затяжних
бюджетних дефіцитів. На думку дослідника: «У широкому розумінні та із
здебільшого нормативного погляду фіскальна консолідація може бути визна-
чена як політичний процес, що вживається для досягнення стійкого бюджет-
ного балансу, де стійкість розуміється як випуск боргу для фінансування
урядових видатків у межах обсягу, що породжує майбутній борговий тягар,
який не впливає на досягнення макроекономічних цілей щодо запобігання
інфляційним наслідкам надмірних урядових запозичень, викривлення алокації
ресурсів та несправедливого міжгенераційного перерозподілу» [10].
Важливо зазначити, що матриця бюджетного балансу та державного боргу
чітко вказує на те, що фіскальна консолідація буде ефективною якщо реалізація
програми фіскальної консолідації буде спрямована на підвищення стійкості
державних фінансів через інструментальне застосування цільових орієнтирів
щодо бюджетного балансу для мінімізації загальних дефіцитів та скорочення
державного боргу [11].
Сказане дає підстави стверджувати, що фіскальна консолідація, охоплю-
ючи всю систему державних фінансів, пов’язану з бюджетним дефіцитом та
державним боргом, буде стосуватиметься виключно адаптивних бюджетно-
податкових інструментів, а не якихось інших макроекономічних заходів. Інсти-
туційна взаємозалежність фіскальної консолідації з бюджетно-податковими
356
інститутами стає ще більш загально визначеною, якщо взяти до уваги, що у
межах фінансової теорії наголошується на функціональній та цільовій ролі
первинного бюджетного надлишку (загального чи циклічно зваженого).
Досягнення первинного профіциту (у рідкісних випадках загального профіциту)
для скорочення державного боргу розглядається як необхідна умова того, що
скорочення дефіцитів та зменшення боргових зобов’язань на певному
безпечному рівні асоціювалися б з фіскальною консолідацією, а не з іншими
інструментами макроекономічної політики [12]. Саме такий науковий принцип
закладено в аналіз фіскальної консолідації, що здійснюється ОЕСР [13].
Важливо зазначити, що накопичення обсягів дефіциту сектору загального
державного управління та державного боргу змушує уряд вдаватися до
реалізації прискореної фіскальної консолідації. Прикладом є Іспанія, Порту-
галія, Кіпр та ін. Проте і в державах, де не виникає таких загрозливих
фінансових ситуацій (у країнах ЄС), здійснення фіскальної консолідації має
доповнюватися заходами, спрямованими на забезпечення економічного розвит-
ку, виявлення проблем у фінансовому секторі економіки, що негативно впли-
вають на формування та забезпечення її стійкості, пошуку шляхів усунення
інституційних і політичних бар’єрів перешкоджаючих проведенню політики
фіскальної консолідації і активізації грошово-кредитної політики зі спряму-
ванням на підтримку економічного зростання шляхом розширення кредиту-
вання реального сектору.
При цьому не тільки враховуються особливості фіскальної сфери кожної
держави, а й запроваджуються інституційні механізми наближення їх до норм
та рекомендацій ЄС. Таким чином, координація фіскальної політики посилю-
ється в напрямі досягнення загальних цілей та визначається «коридор відхи-
лень» у проведенні фіскального регулювання в окремих країнах.
Державна фіскальна політика в країнах ЄС спрямована переважно на
реалізацію програм фіскальної консолідації, які передбачають забезпечення
стійкого стану державних фінансів шляхом здійснення заходів обмеження
фіскальних дисбалансів (передусім дефіциту сектору державного управління та
державного боргу) [14]. Загалом дані програми дозволяють реформувати
фіскальну систему відповідно до цілей інституційного розвитку. Інституціо-
налізація відображає інерційність інституційних змін системи фіскального
регулювання та обмеженість вибору інституційних альтернатив зміцнення
форм та методів координації фіскальної політики на міждержавному рівні в
рамках ЄС.
Для реалізації та закріплення цих програм пропонується адміністрування
нових правил, моніторинг процесів інституціоналізації фіскальної політики:
політики витрат, формування доходів та фінансування сектору державного
357
управління. Для української економіки оптимізація інституційних витрат на
економічне зростання і макроекономічну стабільність свідчить про формування
нової якості фінансової системи і необхідність модернізаційного простору, в
основі якого – формування ефективного механізму фіскальної консолідації.
Важливо зазначити, як вважають С. Гасанов, В. Кудряшов, Р. Балакин у сфері
державних витрат взято курс на оптимізацію їх обсягів і раціоналізацію
структури, а також підвищення ефективності витрачання державних ресурсів.
Запроваджуються заходи, націлені на збільшення дохідної частини сектору
державного управління за умов недопущення посилення тиску на розвиток
підприємницької діяльності в реальному секторі. Зростання доходів досягається
переважно за рахунок коригування системи оподаткування (введення в окремих
країнах податків на багатство, фінансові трансакції, операції з цінними папа
реми тощо), а також підвищення ефективності адміністрування податкових
платежів. Особлива увага приділяється питанням детінізації економіки,
поліпшенню умов кредитування реального сектору вдосконалення державної
підтримки малого й середнього бізнесу [15].
Україні не вдалося (у зв’язку із загостренням ситуації як в економічній,
так і в політичній сферах) значно знизити протягом останніх років фіскальні
диспропорції. Тому це питання залишається актуальним, що потребує
оновлення системи фіскального коригування. Досвід країн ЄС у розробленні
програм фіскальної консолідації, визначенні механізмів її реалізації, активізації
інституційних реформ (запровадження фіскальних правил, оздоровлення
фінансового сектору, підвищення транспарентності фіскальних операцій тощо),
управлінні державними борговими зобов’язаннями, внесенні змін до грошово-
кредитної політики з метою підтримання економічного зростання досить
важливий для нашої країни. Його актуальність зростає в період виконання
положень Угоди про асоціацію «Україна – ЄС».
Слід врахувати й те, що намагання реалізувати програми прискореної
фіскальної консолідації може призвести до посилення негативних впливів на
соціально-економічний розвиток країни. Досягнення швидких результатів у
фіскальній сфері передбачає суттєве скорочення державних витрат або
посилення податкового навантаження, що нерідко супроводжується зниженням
темпів економічного зростання. У разі реалізації заходів фіскальної консо-
лідації шляхом зменшення публічних витрат загострюються соціальні пробле-
ми, а також обмежується фінансування програм реформування економіки. Різке
скорочення обсягів державних запозичень та внесення змін до їхньої структури
може призвести до зміни позицій на фінансових ринках.
Ряд структурних та циклічних змін фіскальної політики, розпочаті в
багатьох країнах, покликані змінити саму структурну модель державних
358
фінансів та їх інституційний вплив, який виходить за межі механічного
збалансування бюджету. Базовий вектор запровадження структурних та
циклічних змін моделі державних фінансів стосується виходу за межі виключно
орієнтації на фіскальні правила. Суперечливий досвід їх ефективності як
обмежувачів дефіцитного зміщення потребує комплексного розв’язання
проблеми зміни мотивацій у сфері бюджетної консолідації [16]. Незважаючи на
те, що правила, що враховують циклічну складову фіскального регулювання,
продовжуються сприйматися позитивно [17], потрібно визнати, що самі собою
вони не є гарантією боргової стійкості в довгостроковій перспективі. Як
доводить Дж. Мілесі-Ферретті [18], якщо уряд схильний до «креативного
обліку», то запровадження фіскальних правил дійсно може стати компромісом
між реальним фіскальним регулюванням та намаганням політиків «заробити
бали» в очах електорату. Наявність гнучких фіскальних правил і норм, які
функціонально випливають із цільової орієнтації на стійкість державних
фінансів, роблять їх вразливими до затяжних економічних шоків та
викривляють симетричність реакцій на структурні та циклічні зміни у механізмі
фіскальної консолідації.
Але щоб фіскальні правила і норми стали дієвим регулятором макро-
економічної ситуації в країні вони повинні бути доповнені додатковими
інституційними структурами, покликаними впливати на координацію напрямів
фіскальної політики, а не сигналізувати про наявність обмежень. Таким чином,
інституційна модель державних фінансів повинна спиратися на багаторівневий
та ефективний контроль фіскальних правил у механізмі фіскальної консолідації.
Фіскальні правила починають дедалі частіше розглядатися як невід’ємний
елемент нейтралізації можливих негативних наслідків запровадження програм
фіскальної консолідації з метою посилення контролю за станом боргу сектору
загального державного управління, а також щодо збалансування бюджету
загального уряду.
Останніми роками багато країн почали ухвалювати фіскальні правила
нового покоління та поєднання в них цілей фіскальної стійкості з потребами
гнучкості для регулювання на фінансово-економічні шоки. Загалом фіскальні
правила, прив’язані до фаз економічного циклу, зосереджують увагу на
стабілізаційних цілях бюджетної політики та водночас покликані забезпечити
стійкість державних фінансів у період реалізації програм фіскальної
консолідації у довгостроковій перспективі.
Дослідження підтвердило, що фіскальна консолідація, як система заходів
дискреційної фіскальної політики з метою покращення балансу бюджету,
проведення структурних та інституційних реформ потребує безперервного
поглибленого вивчення, насамперед з позиції обґрунтування основних проблем
359
розвитку державних фінансів, що потребують вирішення протягом визначеного
періоду. Умотивовано, що програми фіскальної консолідації спрямовані на
забезпечення стабілізації розвитку державних фінансів та підвищення їхньої
стійкості.

Список використаної літератури

1. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег : авт. сб. / Дж. М. Кейнс. –
М. : Эксмо, 2007. – 960 с.
2. Фридман М. Основы монетаризма / М. Фридман ; под науч. ред. Д. А. Козлова. –
М. : ТЕИС, 2002. – 175 с.
3. Price R. The Political Economy of Fiscal Consolidation // OECD Economics Department
Working Papers. – 2010. – № 776. – P. 5.
4. Єфименко Т.І. Фіскальний простір антикризового регулювання / Т. І. Єфименко. –
К.: ДННУ «Акад. фін. управління», 2012. – 332 с.
5. Геєць В. М. Суспільство, держава, економіка: феномологія взаємодії та розвитку
/ В. М. Геєць ; НААН України, Ін-т економіки та прогнозування. – К., 2009. – 864 с.
6. Електронний ресурс. – Режим доступу: http:// Lexicon.fl.com/term.
7. Public Finances in EMV 2011 // European Economy. – 2011. – № 3. – P. 195.
8. Sachs J. An Overview of Stabilization Issues Facing Economics in Transition
[Електронний ресурс] / J. Sachs // CISP. – Режим доступу: http://www.cisp/org.ua
/cisp_uk.nsf/CISP-Jeffrey-Sachs-02-Ukr?OpenForm.
9. Barrios S. EV Fiscal Consolidation after the Financial Crisis: Lesson from Past
Experiences / S. Barrios, S. Landedijk, L. Pench // EC Economic Paper. – 2010. – № 148. – P. 11.
10. Price R. The Political Economy of Fiscal Consolidation // OECD Economics Deportment
Working Papers. – 2010. – № 776. – Р. 5.
11. Фіскальна консолідація: макроекономічні проблеми та інституціональні заходи
: монографія / [за заг. редакцією Тарантул Л. Л.] ; НДІ фінансового права. – К.: Алерта, 2013.
– 496 с.
12. Fiscal Consolidation: How Much, How Fast and by What Means? An Economic Outlook
Report // OECD Economic Policy Paprt. – 2012. – № 1. – Р. 1–31.
13. Hagemann R. Fiscal Consolidation. Part 6. What Are the Best Policy Instruments for
Fiscal Consolidation? // OECD Economics Department Working Papers. – 2012. – № 937. –
P. 1–62.
14. Кудряшов В. П. Фіскальна консолідація та її впливи / В. П. Кудряшов // Економіка
України. – 2013. – № 9. – С. 31–46.
15. Гасанов С. С. Напрями формування фіскальної політики в аспекті асоціації України
з ЄС / С. С. Гасанов, В. П. Кудряшов, Р. Л. Балакин // Фінанси України. – 2014. – № 1. –
С. 22–38.
16. Wyplosz Ch. Fiscal Policy: Institutions Versus Rules // National Institute Economic
Review. – 2005. – Jan. – № 191. – Р. 70–84.
17. IMF Fiscal Monitor. – Wash. (D.C.): IMF, 2012 (Oct.). – P. 25–29.
18. Milesi-Ferretti G.M. Good, Bad or Vgly? On the Effects of Fiscal Rule with Creative
Accounting / G.M. Milesi-Ferretti // MF Working Paper. – 2000. – № 172.

360
 Євген Володимирович Гірник,
аспірант кафедри макро- і мікроекономіки
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ІННОВАЦІЯ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО СЕКТОРУ

ЕКОНОМІКИ

Визначальним фактором сучасності є глобалізація – результат динамічного

розвитку ринкової економіки, постійно орієнтованої на інноваційні технології.
Без них «розрив» між сучасністю і традиційними соціальними порядками, –
вважає Е. Гідденс, – не міг здійснитися таким радикальним чином і так швидко,
не зміг би охопити увесь світ. В цьому контексті глобалізація може бути
визначена як «інтенсифікація розповсюджених по всьому світу інноваційних
соціальних та економічних відносин, які пов’язують окремі регіони та різні
сфери буття таким чином, що події – економічні, політичні, соціальні, куль-
турні набувають нового, конкурентноздатного характеру» [2, с. 189].
Для розуміння даного процесу необхідно визначити сутність інновації як
головного чинника впливу на систему соціальних та ціннісних орієнтирів
розвитку економіки, зокрема її суспільного сектору. Актуальність вказаної
обставини обумовлена тим, що в умовах глобально-фінансової кризи соціальна
проблематика в світі набула гострого характеру. Спостерігається процес
витіснення інформаційною економікою соціальної сфери держави: скорочення
соціальних програм, комерціалізація соціальної сфери, збільшення пенсійного
віку, зростання безробіття і, як наслідок, падіння реальних прибутків, спожи-
вання і добробуту населення. Відбувається пошук нової моделі соціальної
держави: конвергенція існуючих моделей (європейський варіант), пошук нових
форм – трансатлантична модель (американський варіант), створення соціальної
держави для резидентів (азіатський варіант). Соціальна сфера суспільного
життя в цілому залишається надзвичайно напруженою, що посилює значимість
соціального сектору економіки. Він виступає важливим фактором формування і
накопичення людського капіталу, отже, могутнім генератором нового еконо-
мічного зростання. В його основу покладено інноваційний принцип, який
дозво-ляє перетворити соціальний сектор в «трамплін для економіки» [4,
с. 151]. Постає завдання виявити основні параметри інноваційного принципу як
фактору економічного зростання взагалі.
Для вирішення даної проблеми насамперед потрібно виходити з того, що в
самому загальному виді під інновацією розуміють введення у вжиток будь-
якого нового або значно вдосконаленого продукту (товару або послуги), ідеї,
теорії процесу, нового організаційного методу в діяльності підприємства,
361
організації діяльності в політиці, культурі, творчості тощо. Важливою ознакою
інновації є вимога, щоб продукт, процес, метод, ідея, концепція, організація
були для суспільства, колективу, країни, підприємства новим або значно
кращим. До інновацій належать продукти, процеси, теорії, концепції, методи,
які створені першими. Інновація є виправданою тоді, коли продукт, ідея, теорія,
метод впроваджені в соціальну та економічну практику [6, с. 96–97].
Для вітчизняної і світової літератури властива багатогранність поглядів на
сутність поняття «інновація». Це закономірно, оскільки «серед проблем, з
якими стикається бізнес, політика, культура немає важливішої і складнішої, ніж
проблема нововведень» [5, с. 41], – зауважує Е. Тоффлер. Про це свідчать ті
характеристики і визначення, які демонструє сучасна соціальна філософія,
економічна теорія, інші суспільні науки. Так, інновація – це нововведення, яке
недостатньо поширене у суспільному виробництві; впровадження нових ідей,
технологій, видів продукції тощо в організацію продукції, виробництво, управ-
ління підприємством, галуззю, колективом, певним процесом; кінцевий резуль-
тат упровадження досягнень науково-технічного процесу з метою отримання
економічного, соціального, політичного, екологічного, мистецького, науково-
технічного або іншого ефекту; форма керованого розвитку вже існуючих
систем; процес, в ході якого винахід або відкриття доводиться до стадії прак-
тичного застосування і починає давати економічний, соціальний, культурний,
світоглядний, політичний ефект; нове застосування науково-технічних знань,
що забезпечує ринковий успіх [6, с. 97–99].
Виходячи з цих визначень, можна сказати, що інновації – це ідеї та
пропозиції (в багатьох випадках засновані на результатах відповідних
спеціальних наукових досліджень, соціополітичних і технічних розробок), що
можуть стати основою створення нових видів суспільного буття, продукції або
значно поліпшити характеристики (технічні, моральні, правові, економічні
тощо) існуючої реальності, створення нових процесів, послуг та іншого, що
може покращити «якість життя» людства. Інновації відіграють надзвичайно
важливу роль у розвитку цивілізації і кожної окремої держави. Відповідно
більшість сучасних держав намагаються створити та постійно удосконалювати
спеціальні інфраструктури для підтримки процесу створення та впровадження
інновацій. Інноваційність також розглядається як загальна властивість,
притаманна культурі в цілому й окремим її складовим, як істинно людська
потреба і по своїй мотивації є нормальне соціокультурне явище.
У світовій економічній думці проблема нововведень розглядається з точки
зору ефективного, орієнтованого на прибуток управління інноваціями на
підприємствах. За останні роки практично в усіх промислово розвинутих
країнах світу зріс інтерес до управління інноваційними процесами. Динаміка
362
науковою-технічного прогресу в сучасних умовах призводить до таких
глибоких змін, що пасивна, сповільнена реакція на розвиток науки і техніки та
викликані цим розвитком вимоги до діяльності підприємств означають
наростаюче відставання. Тому завданням ефективного виробництва повинна
бути постійна орієнтація на поліпшення якості продукції, своєчасну її заміну,
мінімізацію запасів товарно-матеріальних ресурсів, гнучкість і мобільність
технологічних процесів. Щоб досягнути виробництва з такими параметрами,
підприємствам необхідно постійно впроваджувати новації, здійснювати
адаптовані до ринкових умов техніко-технологічні та інноваційні перетворення.
Зазначимо, що інноваційний тип економічного розвитку сьогодні дедалі
більше стає тим фундаментом, який визначає економічну силу країни та її
перспективи на світовому ринку. Основною ознакою сучасного розкладу сил в
світі є суттєвий відрив країн-лідерів, що створюють «інноваційний анклав», від
менш потужних країн, які змушені повністю залежати від позиції «активних
гравців». В країнах, що належать до інноваційних лідерів, спостерігається
висока концентрація найбільш рентабельних видів бізнесу (з найбільшим
вмістом доданої вартості в ціні продукту), переважно високотехнічна структура
національного виробництва, винесення за межі власної країни промислово-
технологічного циклу виробництв, які є екологоємними, ресурсоємними тощо,
зосередженням найбільших фінансових потоків. Попри те, що між цими
країнами спостерігається жорстка конкуренція за високорентабельні види
діяльності, у випадках виникнення спільної загрози існуванню чинної
соціально-економічної моделі вони об’єднують свої зусилля для реалізації
власної політики щодо мінімізації цієї загрози.
Науково-технічні перетворення в умовах будь-якої економічної системи є
домінуючими чинниками в переході до більш високої продуктивності праці,
більш досконалого технологічного способу виробництва. Докорінні економічні
перетворення неможливі без активного підключення до цього процесу
людського чинника, усвідомлення необхідності переходу до інноваційної
моделі розвитку та здатності державних і суспільних інститутів до
послідовного розвитку інтелектуального і підприємницького потенціалу
суспільства. Саме тому людський капітал, його складові – наука, освіта, знання,
професійність, культура – набувають особливого значення. Але приведення в
дію людського чинника в умовах трансформації економіки переломлюється
через самостійну, ініціативну діяльність кожного учасника системи
економічних відносин. З цього випливає, що перехід від індустріальної до
постіндустріальної моделі розвитку – це більш високий щабель розгортання
підприємництва, отже, сутнісних сил людини [1].
В силу вказаних причин сьогодні активізується пошук шляхів переходу від
ринкової до постіндустріальної моделі підприємницького розвитку. На відміну
363
від поділу економік на «ринкові», «командні», перехідні до ринку», ця модель
спрямована на перехід до стійкого розвитку, такого, що забезпечує задоволення
життєвих потреб нинішнього покоління при одночасному збереженні подібної
ситуації і для наступних поколінь. Зазначимо, що постіндустріальна економіка
передбачає модернізацію національного господарства за рахунок активізації
підприємницького потенціалу суспільства, суттєву соціалізацію економічних
відносин. По суті, вона повинна розв’язати питання взаємопов’язаного
розвитку суспільства – економічної ефективності і соціальної справедливості.
Відповідно, постіндустріальна модель розвитку підприємництва має суттєві
відмінності від ринкової моделі (відмінності – це структурні зрушення, темпи і
якість економічного зростання), ролі держави в інституційному забезпеченні
перетворень. Отже, стійкий розвиток у країнах постіндустріальної економіки
відбувається за рахунок впровадження інноваційної моделі розвитку при
урівноважених темпах відтворювального руху.
Характерними рисами розгортання підприємництва в країнах, які здійсню-
ють перехід від традиційної ринкової моделі розвитку до постіндустріальної
економіки, є чутливість до нововведень у масовому масштабі. Сприйняття
економікою нововведень можна охарактеризувати як «ринкове дозрівання»
суб’єктів господарювання, усвідомлення ними своїх інтересів, корисності від
інновацій. Розвиток нових технологій, структурні зрушення в економіці під
впливом широкого використання, насамперед, інформаційних технологій
зумовлює пряму ліквідацію робочих місць, перерозподіл в геоекономічному
просторі тих робочих місць, що збереглися [3]. Науково-технічні досягнення
тим самим створили глобальний інформаційний і фінансовий простір, висунули
інформаційні технології на перше місце в геополітичній конкуренції, посилили
значення інновацій в економічному зростанні.
Суттєві зрушення в економічному розвитку країн з постіндустріальною
моделлю розвитку змушують більш уважно проаналізувати цілеспрямування
економічної політики щодо розвитку підприємництва в Україні. Зусилля нау-
ковців і практиків повинні бути зосереджені на визначенні можливостей
переорієнтації зусиль промисловців та підприємств на інноваційну діяльність,
подолання технічного відставання. Держава повинна максимально сприяти
науково-технічному розвитку, застосовувати весь арсенал заходів впливу
стимулюючого характеру. У протилежному випадку знаходження української
економіки на периферії світових інформаційних і фінансових процесів
зумовить вимивання національного багатства через механізм нееквівалентного
обміну, втрату власних джерел економічного зростання в довгостроковій
перспективі.
На відміну від 90-х років, коли підприємницька діяльність тільки починала
розгортатися в складних умовах економічної кризи, інфляції, обмежень з боку
364
попиту, невідпрацьованості законодавчої і нормативної бази, початок ХХІ ст.
характеризується зміною макроекономічного середовища підприємницької
діяльності, зрушеннями її характеру і організації. Це є свідченням завершення
первісного становлення підприємницького сектору в Україні, коли переважали
такі види підприємництва, як комерційне (торгово-посередницькі операції) та
фінансове. Сьогодні, в результаті курсу країни на реформи, починає відновлю-
ватися інноваційна функція підприємництва, посилюється її вплив на пара-
метри економічної системи. Зростання інтелектуального потенціалу та науково-
технічних інновацій суттєво змінює обсяги, структуру і якість виробництва,
ринкового попиту і споживання.
Дія конкурентних механізмів об’єктивно посилює необхідність оновлення
технологічної бази промислових підприємств, активізації інноваційної діяль-
ності. Відбувається певне пожвавлення в розробці і використанні нововведень
на підприємствах, які внаслідок проведеної приватизації і корпоратизації пере-
бувають у стані реструктуризації. Це є підставою для очікування активізації
інновації діяльності малих дослідно-впроваджувальних фірм, венчурних під-
приємств. За цих умов переорієнтація комерційних, фінансово-посередницьких
операцій у підприємницькому секторі до інноваційної діяльності здатна гене-
рувати мультиплікаційний ефект, сприяти залученню до неї інвесторів, вчених,
винахідників, фінансових посередників, інших зацікавлених юридичних та
фізичних осіб.
Таким чином, в результаті аналізу проведення реструктуризації ряду
вітчизняних підприємств діяльною формою стає інновація, що відповідає світо-
вим тенденціям. Сутність такої інновації полягає у структурних перетвореннях
економіки, метою якої стає досягнення оптимізації співвідношення між ефек-
тивністю та стабільністю. Досягається вона за рахунок постійних перманентних
інновацій.

Список використаної літератури

1. Базилевич В.Д. Інтелектуальна власність: Підручник. – К: Знання, 2014. – 431 с.
2. Гидденс Э. Последствия современности / Э. Гидденс. – М.: Праксис, 2011. – 352 с.
3. Маслов А.О. Інформаційна економіка: становлення, структура та теоретичне
осмислення: Монографія. – К.: Аграр Медіва Груп, 2012. – 431 с.
4. Монахова И. В. Концепция информационного государства благосостояния
/ И. В. Монахова // Философия хозяйства. – 2014. – № 2 (92). – С. 149–160.
5. Тоффлер Е. Нова парадигма влади: знання, багатство, сила / Е. Тоффлер. – К.: Акта,
2003. – 688 с.
6. Феномен інновації: освіта, суспільство, культура: Монографія / за ред. В. Г. Кре-
меня. – К.: Педагогічна думка, 2008. – 472 с.

365
 Марія Лежан,
студентка Львівського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»

КОНФЛІКТНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: ВИКЛИКИ І ПЕРЕМОГИ

(НА ПРИКЛАДІ НОВІТНІХ РЕВОЛЮЦІЙ)

Актуальність теоретичних і практичних аспектів дослідження даної теми

обумовлена загостренням політичних конфліктів в Україні після відновлення
державності. Останні соціологічні дослідження підтверджують, що згідно з
конфліктологічною теорією в основі конфліктів лежать нерівность у стосунках
власності, влади й статусу. Крім того, на сьогоднішній день, для українського
суспільства також характерний конфлікт ідентичності. Він викликаний багато-
річним перебуванням України в складі тоталітарної держави СРСР, що
неминуче наклало свій слід на всі сфери соціально-політичного життя суспіль-
ства та надовго зупинило державотворчі процеси в Україні. Такого роду
конфлікт проявляється у намаганні народу відродити свою національність,
захистити мову, релігію та культуру, яка сформувалася багато років тому на
території сучасної України. Варто зазначити, що у нашій країні не розроблено
конституційних основ та правових механізмів та інституцій, які б врегульо-
вували вертикальні політичні конфлікти, попереджали їх виникнення та спри-
яли б тому, щоб суперечності не трансформувались у крайній вияв політичної
боротьби, яскравим прикладом якого є Революція Гідності. З цієї причини, а
також через відсутність досвіду цивілізованого й легітимного управління
конфліктами досягнуті компроміси мають короткотривалий характер і не
приносять бажаних результатів.
Складність ситуації полягає в тому, що всі ці конфлікти накладаються
один на одного. І призводить до того, що згодом це переростає у вертикальний
політичний конфлікт, оскільки суспільство незадоволене наслідками бездіяль-
ності владних структур і, в тому числі, політичних лідерів, які ставлять власні
інтереси вище загальнодержавних, забуваючи про те, що вони, перш за все,
представники інтересів народу в державі.
Дослідженням конфліктної ситуації в Україні, основних причин виник-
нення та наслідків вертикальних політичних конфліктів для суспільства займа-
ються такі сучасні українські політологи, як: А. Бандурка, І. Ващенко, В. Друзь,
Г. Жекало, В. Котигоренко, І. Куревін, Ю. Мацієвський, Н. Пилат, М. Пірен,
С. Постоловський, І. Станкевич, Є. Тихомирова, М. Цюрупа, С. Яремчук,
Т. Яхно та ін. Попри значну кількість наукових праць про політичні конфлікти
в Україні, на сьогоднішній день проблеми управління конфліктами і подолання
їх наслідків є недостатньо вивченими.
366
 Тому метою даної роботи є проаналізувати конфліктне середовище в
Україні після відновлення державності та дослідити значення вертикальних
політичних конфліктів у розвитку демократичного суспільства на прикладі
порівняльної характеристики Помаранчевої революції 2004 року та Революції
Гідності 2013–2014 років в Україні.
Використана методика дослідження: історичний метод – для характе-
ристики новітніх революцій в Україні; методи аналізу та синтезу – для
формулювання ключових положень і висновків; метод наукової абстракції –
для виділення найбільш суттєвих причин виникнення та наслідків двох
революцій; порівняння – для співставлення ознак і закономірностей розвитку
Помаранчевої революції та Революції гідності.
Після відновлення своєї державності Україна зіткнулася із складними
проблемами політичного, соціального, економічного характеру, тому Україн-
ська держава, з її різнорідною культурою та складною історією, приречена на
глибокі політичні кризи.
Найяскравішими проявами сучасних вертикальних політичних конфліктів
стали події, що ввійшли в історію України під назвою «Помаранчева
революція» та «Революція гідності». Їх можна визначити як вертикальні
режимні конфлікти, що мають ознаки внутрішньодержавної загально-
національної кризи.
Помаранчева революція 2004 р. була зумовлена об’єктивними причинами:
прагнення старої партійної та господарської номенклатури, яка зберегла владу
після проголошення незалежності підкорити суспільство, використовуючи при
цьому за традицією авторитарні методи управління; великі масштаби
корумпованості; намагання олігархічних кланів, які у своїх руках зосередили
переважну більшість економічного потенціалу, управляти державою. До того ж
в Україні гальмувалися реформи, був низький рівень життя, глибоке соціальне
розшарування, порушувались права громадян і свобода преси тощо.
Поштовхом для громадянського активізму, стало фальшування результатів
президентських виборів 2004 року. В результаті нового туру виборів, які
відбулися 26 грудня, перемогу здобув В. Ющенко [1, с. 10].
Проте успіх «Помаранчевої Революції» згодом був розмитий, її наслідки
виявилися неспівмірними із покладеними на неї сподіваннями, а фігура
В. Ющенка стала для українців великим політичним розчаруванням.
Можна виділити основні причини, чому досягнення Помаранчевої рево-
люції було фактично втрачено: насамперед, політична еліта, яка прийшла до
влади після перемоги на виборах В. Ющенка, виявилась неготовою до тих
викликів, які перед нею постали; громадянський активізм виявився стихійним і
нетривалим, адже після того як методами ненасильницького спротиву були
змінені результати президентських виборів, переважна кількість учасників не
367
долучилася до подальшої розбудови громадянського суспільства і контролю
над владою.
Втім, основними здобутками Помаранчевої Революції стали відчуття
громадянами своєї свободи і бажання за неї боротися, сформована нова модель
успішного протиставлення владі. Важливим здобутком Помаранчевої революції
стала орієнтація народу на європейський цивілізаційний вибір і усвідомлення,
що Україна і Росія мають різну історичну пам’ять і слідують різними
політичними траєкторіями [2].
Наступним яскравим проявом вертикального конфлікту в Україні стали
події листопада 2013 – лютого 2014 рр., які ввійшли в історію як «Революція
гідності» – форма громадянського спротиву свавіллю тодішньої влади.
Майдан можна вважати троїстою революцією, яка поєднала в собі :
 соціально-економічну революцію, тобто революцію середнього класу
проти «феодалізму», який проявляється у формах закритої олігархічної моделі
(саме тому так багато було на Майдані підприємців малого і середнього
бізнесу);
 українську національно-визвольну, антиколоніальну, антиімперіаліс-
тичну революцію;
 революцію свідомості, яка отримала назву «Революція гідності»: «нове
мислення проти старого мислення, нові цінності проти старих – і біологічний
вік носіїв неважливий, бо бачимо носіїв нових цінностей досить похилого віку,
а також молодих носіїв старих середньовічних цінностей» [3].
Причинами, що зумовили Революцію гідності були: надмірна концентрація
влади в руках президента Віктора Януковича та його «сім’ї», прямування до
авторитарної системи управління, корупція, соціальна нерівність, свавілля влади,
посадових осіб, правоохоронних органів. А поштовхом до масових акцій
протесту стала заява Кабінету Міністрів України про призупинення процесу
підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським
Союзом на Вільнюському саміті східного партнерства 28–29 листопада 2013 р.
Майдан показав величезний людський потенціал країни. Це було яскравим
прикладом політичної мобілізації суспільства, під час яких мільйони українців
впродовж кількох місяців виходили на «євромайдани» країни, прагнучи спо-
чатку відновлення правлячою елітою європейської інтеграції України, а згодом
(після силового розгону мирних демонстрантів, їх побиття та вбивства) –
відставки керівників МВС, звільнення незаконно засуджених активістів, зміни
уряду та імпічменту Президента України [3, с. 189].
Перемога Майдану зумовила докорінну зміну внутрішньополітичної
ситуації: падіння існуючого режиму, втечу за межі країни багатьох представ-
ників влади на чолі з Президентом, формування нового Уряду, призначення
позачергових президентських виборів.
368
 Варто зауважити, що конфлікт 2004 р. та нещодавній конфлікт 2013–2014
років мають спільні та відмінні риси.
Спільні риси «Помаранчевої» та «Європейської» революцій:
 як «Помаранчева», так і «Європейська» революції в Україні супровод-
жувались масовими акціями протестів;
 протести та мітинги мали як регіональний, так і локальний характери;
 обидва конфлікти були спрямовані проти авторитарного режиму і
панування кланової олігархії, проти свавілля влади та посадових осіб, проти
соціальної нерівності; проти корупції на всіх державних рівнях;
 обидва конфлікти впливали на економічне становище держави та на
вартість національної валюти;
 як революція 2004 р., так і революція 2013–2014 рр. мали підтримку з
боку іноземних держав та міжнародних організацій;
 обидва конфлікти супроводжувались зміною значної кількості пред-
ставників виконавчої та законодавчої гілок влади.
Відмінні риси:
 «Помаранчева революція» на відміну від «Європейської» мала мирний
ненасильницький характер, влада не наважилась використати силу проти
мирних демонстрантів;
 Революція 2013–2014 років супроводжувалась репресіями, розгоном
мирних демонстрантів, розстрілами, побиттям [4].
Негативними наслідками Революції гідності стали:
 численні людські втрати (за весь час Революції постраждали 3,5 тисячі
мирних громадян, більше ста було вбито або загинуло від ран, згодом їх
назвали «Небесною сотнею»),
 матеріальні втрати (центр Києва був пошкоджений створеними
барикадами, «коктейлями Молотова» тощо),
 міжнародна оцінка (погіршення інвестиційного клімату, нестабільна
міжнародна ситуація).
Проте Революція Гідності мала і позитивний ефект:
 збереження державного суверенітету України;
 зміна керівництва країни, люстрація уряду;
 припинення визискування ресурсів країни кланом Януковича;
 відновлення можливостей для реформування країни;
 відновлення курсу на Євроінтеграцію;
 об’єднання всього суспільства задля досягнення спільної мети;
 відновлення основних громадянських свобод, порушених «диктаторсь-
кими законами»;
 активізація волонтерського руху;
369
  «ленінопад»: повалення пам’ятників Леніну, що сприймалося як про-
щання з диктатурою та імперією.
 міжнародна підтримка: Україна постала у світовій громадській думці
як держави з власною самобутністю, історією та гідністю.
Революція показала, що народ України – це вільна і свідома нація, яка
відстояла свої права та свободи. Проте, інші цілі Майдану досі залишаються не
виконаними: покарання винних осіб у злочинах проти учасників Майдану,
проведення ефективної люстрації. Не відбулось і повноцінного «перезаван-
таження» влади з відмовою від «старих» непрозорих практик управління.
Важливим наслідком Революції гідності став подальший розвиток громадян-
ського суспільства, самоповаги, патріотизму, солідарності, взаємопідтримки та
довіри, що особливо яскраво виявилося у волонтерському русі. Люди само-
організовуються через соціальні мережі; вони будували барикади, готували їжу
та гарячі напої, надавали теплий одяг, житло, медичну та юридичну допомогу
іншим учасникам протесту, читали лекції на вулицях, створювали та впро-
ваджували різні культурні проекти, використовували творчість як спосіб
піднесення духу, національної свідомості [3, с. 190–192].
Підсумовуючи усе вищезазначене, можна зробити висновок, що Революція
гідності стала зразком самоорганізованості, самопожертви та прямої демократії
і сприяла відродженню цінностей свободи, гідності, переосмисленню багатьма
людьми свого призначення, незалежно від етнічної належності та мови.
Українці прийшли до усвідомлення, що для досягнення незалежності їм необ-
хідно провести повне переформатування політичної системи. Проте політичне
конфліктне поле в Україні не знівелюється, поки ініціатива не почне виходити
також і від влади. Політичні конфлікти повинні бути обмежені не лише за
інтенсивністю, а й за своєю тривалістю. Інакше механізми державного
управління деформуються до такої міри, що не зможуть підтримувати баланс
суспільних інтересів.
Список використаної літератури
1. Росенко М. Політичні конфлікти в Україні / М. Росенко // Віче. – К., 2009. – № 16. –
Серпень. – С. 10–11.
2. Жекало Г. І. Особливості політичних протиріч та конфліктів у сучасній Україні
(Електронний ресурс). – Режим доступу: http://lgaki.com.ua/g-i-zhekalo-m-ivano-frankivsk-
osoblivosti-politichnih-protirich-ta-konfliktiv-u-suchasniy-ukrayini.
3. Ямельницький О. Я. Політична мобілізація населення України: умови та чинники
(на прикладі суспільно-політичних подій 2013–2014 рр.) / О. Я. Ямельницький // Панорама
політологічних студій. – 2013. – № 12. – С. 189–199.
4. Виклики історії: Революція Гідності (Електронний ресурс). – Режим доступу:
http://zno.academia.in.ua/mod/book/view.php?id=3350.

370
 Олег Ігорович Коник,
магістрант спеціальності «Економічна теорія»
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ПЕРСПЕКТИВИ ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІ МІЖ УКРАЇНОЮ І ЄС:

КОНТЕКСТ ГЕОПОЛІТИКИ

Наше суспільство знаходиться в такій стадії свого розвитку, коли

політична, соціальна та економічна ситуація в країна постійно викликають
сумніви щодо правильності обраного вектору інтеграційного розвитку України.
Відповідно, виникає необхідність в його обгрунтуванні. Вагомий внесок у
дослідження теоретико-методологічних основ адаптації української економіки
до Зони вільної торгівлі з ЄС зробили такі вітчизняні вчені, як: Бабанов О.,
Базилевич В., Білорус О., Бураковський І., Геєць В., Губенко І., Гражевська Н.,
Дем’яненко С., Журба І., Загородній В., Ігнатюк А., Лозова Г., Лук’яненко Д.,
Панченко В., Пахомов Ю., Пила В., Пироженко О., Приходько В., П’ятниць-
кий В., Радзієвський О., Сизоненко В., Усенко О., Філіпенко А., Чалий В.,
Чмир О., Чухно А., Шаповалова О., Шнирков О., Шумило О. та ін.
На сьогоднішній день недостатньо дослідженим в науковій літературі
залишається аналіз міжнародного досвіду інтеграції з Європейським союзом,
впливу підписання угод про Асоціацію та ЗВТ на схожі з українською
економіки.
Метою статті є обґрунтування необхідності впровадження ЗВТ міє ЄС і
Україною як основи для реформаціїї націлональної екноміки.
З позиції економічної науки найбільш вдалим обгрунтування необхідності
впровадження Зони Вільної торгівлі між Україною і ЄС буде ілюстрація
позитивного впливу імплементації подібних угод на економіки інших країн,
особливо акцентуючи увагу на країнах Східної Європи.
В цілому хотілося б виділити одинадцять країн Центральної і Східної
Європи, які імплементували схожі на український варіант угоди на початку
1990-х рр. Підписання подібних угод відбувалося чотирма блоками: починаючи
з 1991 року, коли угоди були підписані між Польщею, Угорщиною і ЄС, в 1993
році, коли свої угоди підписали Румунія, Болгарія, Чехія та Словаччина, у 1995
році. коли подібні угоди імплементували Естонія, Литва і Латвія, і закінчуючи
періодом після 1995 року, коли угоди про Зону вільної торгівлі з ЄС було
підписано Словенією і Хорватією [6].
Оцінювати вплив на економіку вищезгаданих країн пропонується за
допомогою двох індексів: індексу комплексності економіки та індексу
конкурентної спроможності економіки.
371
 Індекс комплексності економіки – це показник виробничих характеристик
економіки країни, що пояснює економічну систему у взаємодії і в цілому (не
суми її частин) з погляду експорту та взаємозв’язку з іншими країнами –
торговельними партнерами, а також різноманітність і комплексність експорту
цієї країни.
Індекс конкурентної спроможності економіки – це глобальне дослідження і
супроводжувальний його рейтинг країн світу за показником економічної
конкурентоспроможності. Розрахований за методикою Всесвітнього економіч-
ного форуму [6].
Найвищий рівень індексу комлексності економіки спостерігається в Японії
– 2,36, серед європейських країн – Швейцарія (1,97), серед досліджуваних нами
країн – Чехія (1,65), щодо України, то вона посідає 42-е місце у світі із
показником рівним 0,55. Аналіз сучасного рівня значення індексів дають
підстави відносити усі країни, що уже підписали угоду про Зону Вільної
Торгівлі з ЄС до висококомплексних економік або економік з високим рівнем
комплексності.
Таблиця 1
Значення індексу комплексності економіки для окремих країн
Центральної і Східної Європи у 1991–2008 рр.
Значення
Країна
1991 1995 2000 2008
Чехія - 1,434 1,552 1,651
Словенія - 1,404 1,388 1,542
Польща 0,873 0,797 1,031 1,025
Угорщина 1,065 0,969 1,088 1,43
Румунія - 0,578 0,667 0,935
Болгарія 0,751 0,488 0,49 0,587
Словаччина - 1,311 1,439 1,379
Естонія - 0,352 0,346 0,791
Литва - 0,185 0,143 0,676
Латвія - 0,134 0,1 0,594
Хорватія - 0,711 0,692 0,989
Джерело: складено автором на основі [6].
Вище наведено табл. 1, що містить значення показників у всіх одинадцяти
країнах за чотири роки: 1991, 1995, 2000 та 2008 рр. Такі роки було обрано, щоб
ілюстративно продемонструвати динаміку індексу у коротко- та довгостро-
ковому періодах.
У короткостроковому періоді для окремих економік спостерігається
зниження показника ЕСІ через підвищення конкуренції з імпортними товарами
як наслідок ліквідації тарифних і нетарифних обмежень, визначених в Угоді
про асоціацію.
372
 Найбільше зростання показала економіка Латвії – 343%, а найменше –
Словаччини (5%), середнє значення зростання – 87%.

Рис. 1. Динаміка індексу комплексності економіки, 1991–2008 рр. [6]

Найбільше зростання продемонстрували країни Прибалтики: Естонія – від

0,352 до 0,791 (125%), Литва – від 0,185 до 0,676 (265%) і Латвія – від 0,134 до
0,594 (343%). Для невеликих країн Балтії (Естонія, Латвія, Литва) спосте-
рігається тенденція до зростання цього показника починаючи з першого року
підписання Угоди про асоціацію. Це передусім пояснюється низьким початко-
вим рівнем показника ЕСІ порівняно з іншими країнами Центральної і Східної
Європи. Окрім цього, ці країни не були настільки тісно інтеґровані у вироб-
ничий потенціал Радянського Союзу, як Україна.
Така динаміка пояснюється тим, що починаючи з 1994 року в країну
почали надходити прямі іноземні інвестиції високими темпами. Надходження
їх відбувалося на тлі проведення цими країнами приватизації, що забезпечило
збільшення тут виробництва та суттєвого підвищення продуктивності праці
Проте така тенденція тривала до 1998 року. Після оголошення Російською
Федерацією дефолту 1998 року відбувається зменшення експорту до цієї країни
та зниження цього показника у трьох країнах. Ця тенденція тривала до 2000
року, під час якого відбувається переорієнтація ринків збуту продукції.
Щодо країн, які першими з усіх підписали угоду про ЗВТ, то польский
ECI показав зростання на 29% (від 0,873 до 1,0250), а угорський – на 48% (1,065
на 1,43).
Необхідно додати, що починаючи з 1991 року кожного року до Польщі
великими темпами почали надходити прямі іноземні інвестиції. Так, 1991 року
показник становив 117 млн дол. США, а вже 1994 року – 527 млн дол. Прихід
інвесторів фактично за рахунок кумулятивного ефекту очікувань розвитку
373
нових ринків змінив тенденцію падіння індексу комплексності економіки на
висхідну. Країни «другої хвилі» підписання угод про ЗВТ показали наступну
динаміку: Чехія – зростання на 15% (від 1,434 до 1,6510), Румунія – зростання
на 62% (від 0,578 до 0,935), Словаччина – зростання на 5% (від 1,311 до 1,379)
та Болгарія – зростання на 20% (від 0,488 до 0,587).
Цікава ситуація з Румунією, де показник комплексності економіки в країні
знижувався з 1991 до 1994 року до значення 0,597 (на 36%). Фактично після
підписання Угоди про асоціацію 1993 року відбувалося підвищення його
впродовж чотирьох років. Цю тенденцію можна пояснити тим, що в країну
почали входити іноземні інвестори та створювати компанії. Так, починаючи з
1995 року, спостерігається поступове збільшення кількості зареєстрованих
компаній з іноземними інвестиціями з 3 400 до 6 609 компаній 2003 року. 2004
року, за один рік, кількість зареєстрованих компаній з іноземним капіталом
збільшилася на 3 558, або на 54%. Максимального показника досягнено 2007
року, у році вступу до ЄС він становив 15 720 компаній. Зазначимо, що для
Румунії вплив на показник комплексності економіки був суттєвішим через
гірші порівняно з Чехією та Польщею початкові умови. Далі спробуємо
обгрунтувати необхідність приєднання України до якісного нового торгівель-
ного режиму з ЄС через призму розміщення країн у рангах індекса
конкурентної спроможності економік (табл. 2), звертаючи уваги на те, у якому
статусі вони перебувають в торгівельних відносинах з Європейським Союзом.
Таблиця 2
Індекс глобальної конкурентноспроможності
країн Центральної і Східної Європи, 2002–2014 рр.
Індекс глобальної конкурентноспроможності
Країна
2002 2008 2014
Естонія - 4,74 4,65
Польща 51 4,28 4,51
Чехія 40 4,58 4,43
Литва 36 4,49 4,41
Латвія 44 4,41 4,4
Болгарія - 3,93 4,31
Словенія 28 4,48 4,25
Румунія 66 3,97 4,13
Угорщина 29 4,35 4,25
Словаччина 49 4,45 4,1
Хорватія - 4,2 4,13
Джерело: складено автором на основі [6].

Необхідно зазначити, що більшість країн європейського простору, які не

підписали Угоду про асоціацію, перебувають у діапазоні країн після 50 місця і
374
мають середній показник ІГК. Так, наприклад: Казахстан – 50 місце, Росія – 64,
Грузія – 72, Вірменія – 79, Україна – 84, Молдова – 89, Албанія – 95 місце.
Таким чином, країни, які підписали впродовж 1990-х років Угоду про асоціацію
(Центральної і Східної Європи), мають вищий загальний ІГК від країн, що такої
угоди не підписували (країнипострадянського табору).
Головна причина вищого значення ІГК у країнах, які підписали Угоду про
асоціацію, – вищі значення за такими основними групами, за якими формують
агреговане значення: якість інституцій, інфраструктура, макроекономічне
середовище, ефективність ринку товарів і послуг, розвиненість фінансового
ринку, рівень технологічного розвитку, досвід провадження бізнесу.
Наступним етапом обгрунтування необхідності імплементації угоди про
ЗВТ буде SWOT-аналіз (табл. 3).
Таблиця 3
SWOT-матриця України як суб’єкта угоди про ЗВТ між ЄС і Україною
Сили Слабкості
Промисловий і с/г потенціал Негармонізоване законодавство
Підтримка більшістю населення вектора Імпортозалежність ринку легкових
інтеграції автомобілів
Слабкий розвитку механізмів захисту
Енергетична значимість
та комерціалізації інтелектуальної власності
Значний розвиток металургії Нестабільна фінансова система
Вигідне географічне і політичне положення Субсидіальна залежність бізнесу
Розвинені тваринництво, харчова, хімічна,
Надмірна стандартизація
лісова промисловості
Можливості Загрози
Зростання ВВП, обсягів експорту та
Характер угоди – довгостроковий
заробітньої плати
Негативні ефекти від торгівлі в ім'я
Усунення 99,1% тарифних зобов'язань
спрощення доступу до ринків
Поштовх для розвитку с/г Зниження ролі вітчизняного капіталу
Переорієнтація на вітчизняні енергоносії
Фінансова і технічна допомога ЄС
Зниження інвестиційних бар'єрів
Джерело: складено автором на основі [1– 5; 7–10].

До «сил» України в системі взаємовідносин з ЄС в контексті потенційного

підписання угоди про зону вільної торгівлі варто відносити: значний ресурсний
потенціал та поточний масштаб розвитку промисловості і сільського
господарства, енергетична значимість України (як з позицій значимості для
міжнародного транзиту, так і перспектив вітчизняного добування), наявний
рівень розвитку тваринництва, харчової, хімічної та лісової промисловості
375
України. Крім того, не варто упускати вигідне геополітичне положення нашої
держави – боротьба за вплив на такий важливий геополітичний центр завжди
буде точитися між світовими лідерами. Ще однією перевагою прихильників
співпраці з ЄС є підтримка більшістю населення вектора євроінтеграції.
До «слабкостей» слід відносити негармонізованість українського законо-
давства, особливо у сфері технічного регулювання, фітосанітарії, прав людини,
інтелектуальної власності, екології, державних закупівель та ін. Сьогодення
вказує на значну нестабільність фінансової системи, наявність великої кількості
проблем з підтримкою реального курсу національної валюти. Великий бізнес є
дуже сильно залежним від субсидій та дотацій, а механізми та логіка їх виплати
є надзвичайно непрозорою. Більшість товарів не можуть бути достатньо
конкурентноздатними порівняно з імпортними через наявність надмірної
стандартизації, яка базується ще на радянській системі. Крім того, надзвичайно
проблемним є ринок автомоблів, де найменше зниження ввізних мит може
зруйнувати національного виробника.
Серед «можливостей» України важко виділити якісь окремі пункти, адже
саме можливості найважче піддаються формалізації. По-перше, прогнозується
суттєве зростання ВВП, обсягів експорту та середньої заробітньої плати. По-
друге, для українських експортерів буде усунено майже всі торгівельні
зобов’язання та тарифи. По-третє, враховуючи унікальних характер угоди,
українське сільське господарство зможе отримати суттєвий поштовх для свого
розвитку. По-четверте, угодою визначається пріоритетне використання вітчиз-
няних енергоносіїв та спрощена торгівля ними, що видається дуже доречним в
контексті теперішньої політичної обстановки. Враховуючи складну фінансову
обстановку дуже доречною виглядатиме як фінансова, так і технічна допомога
від Європейського Союзу. Крім того, очікується суттєвий притік іноземних
інвестицій в українську економіку за рахунок дебюрократизації та єдиного
економічного простору з ЄС.
До «загроз» для України варто відносити довгострокий характер очіку-
ваних позитивних ефектів від угоди, що означає, що в короткостроковому
періоді основні макроекономічні показники України можуть мати тенденцію до
зниження. Дуже суттєвою загрозою є те, що головним вектором угоди є
спрощення доступу до ринку, а це означає, що за деяких обставин Україна
може бути змушеною відмовитись від комерційних прибутків, якщо це буде
необхідно для спрощення доступу ЄС на український ринок. Крім того,
загрозливим виглядає момент можливого зниження ролі вітчизняного капіталу.
Висновки і пропозиції. Аналіз міжнародного досвіду імплементації угод
про ЗВТ продемон-стрував позитивну динаміку показника індексів
комплексності економіки та конкурентної спроможності одинадцяти країн
376
Східної і Центральної Європи, які імплементували відповідні угоди за період
починаючи з 1991 року.
Проведений SWOT-аналіз України як суб’єкта Угоди про ПРЗВТ між ЄС і
Україною довів, що кількість наявних можливостей суттєво переважає
потенційні загрози, які можуть бути нівельовані із використанням наявних
сильних сторін нашої держави.

Список використаної літератури

1. Булатов А. С., Рогатных Е. Б., Волков Р. Ф., Виноградов В. В., Бартенев С. А.
Мировая экономика / Под ред. А. С. Булатова. – М.: Юрист, 2003.
2. Дем´яненко С. Спільна аграрна політика ЄС: суть, тенденції та значення для
України // Економіка України. – 2003. – № 3.
3. ЄС – Україна: поглиблената всеохоплююча зона вільної торгівлі [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/documents
/virtual_library/dcfta_guidebook_web.pdf.
4. Кісельов А.П. Основи бізнесу: Підручник. – К.: Вища школа, 1997. – 191 с.
5. Козак Ю. Міжнародна економіка: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / [Козак Ю. Г.,
Лук’яненко Д. Г., Макогон Ю. В. та ін.]; За ред. Ю. Г. Козака, Д. Г. Лук’яненка, Ю. В. Мако-
гона. – [3-тє вид.]. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 560 с.
6. Панченко В. Вплив створення зони вільної торгівлі з ЄС на економіку України:
Аналіт. дослідження [Електронний ресурс]. – К.: Міжнародний центр перспективних
досліджень., 2013 – Режим доступу: http://icps.com.ua/pub/files/114/21
/%D0%94%D0%BE%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%
BD%D1%8F.pdf.
7. Сизоненко В. Політика і стратегія інноваційного розвитку України : євроінтегра
ційний аспект // Актуальні проблеми міжнародних відносин / Інститут міжнародних
відносин Київського національного університету. – 2007. – № 4. – С. 41–46.
8. Чалий В. Перспективы евроинтеграции Украины / В. Чалий // Аргументы и факты.
– 2007. – № 25. – С. 6 – 10 6.
9. German Advisory Group Institute for Economic Research and Policy Consulting
// Quantitative Assessment of Ukraine’s Regional Integration Options. – 2011.
10. Johannes Herderschee and ZhaogangQiao (2007): Impact of Intra-European // Trade
Agreements, 1990–2005: Policy Implications for the Western Balkans and Ukraine // IMF Working
Paper. – 2007. – № 07/126.

377
 Тетяна Вікторівна Шпартько,
магістрантка спеціальності «Міжнародна економіка»
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ВПЛИВ МІГРАЦІЙНИХ РУХІВ НАСЕЛЕННЯ

НА МІЖНАРОДНІ ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНІ ЗВЯЗКИ КРАЇН СВІТУ

Одним із наслідків глобалізаційних процесів у світі є зростання масштабів

міграції населення, щов свою чергу має вплив на формування відносин між
державами та здійснення їх зовнішньої політики.
Актуальність теми зумовлюється тим, що на сьогоднішній день значно
активізувалися міграційні процеси між країнами, особливо з різним рівнем
розвитку. Це в свою чергу спричиняє ряд структурних змін у політиці
економіці, соціальній та інших сферах життя країн, особливо реципієнтів.
Розробкою теоретичних засад дослідження міграційних процесів займа-
лися такі дослідники, як В. Перевєдєнцев, О. Піскун І. Прибиткова, Ю. Рима-
ренко, О. Хомра та інші.
Міграція населення є складним феноменом, тому вона досліджується
фахівцями багатьох спеціальностей. Так, лише з’ясувавши сутність цього
явища, можна сформулювати його теоретичне значення і пояснити наслідки та
напрямки цього процесу. Для цього необхідно спочатку визначити найбільш
суттєві ознаки предмета нашого дослідження – міграційного процесу [1]. У
виданні Міжнародної організації з міграції «Migration for Development:
Withinand Beyond Frontiers» дане таке визначення: «Міграція – процес
переміщення населення через міжнародний кордон або в межах країни; вона
охоплює будь-який вид переміщень незалежно від їх тривалості, складу чи
причин; міграція включає пересування біженців, переміщених осіб, виселених
людей та економічних мігрантів» [2]. Це найбільш повне визначення даного
поняття, що якомога повніше розкриває його суть.
Активне дослідження процесу міграції розпочалося приблизно в другій
половині 1960-х – середині 1970-х рр. – в цей час сформульовано велику
кількість визначень терміну «міграція» та зроблено спроби його класифікації.
Міграцію почали називати територіальним, географічним, просторовим та
політичним явищем. Якщо не брати до уваги невеликі нюанси, то усі
визначення міграції населення можна розділити на 3 основні підходи.
По-перше, під міграцією розуміється просторовий рух населення,
незалежно від його характеру та цілей. Сюди відносять переїзди із одних
держав до інших, поїздки на роботу або навчання за кордон, переїзд до іншої
країни з метою сезонної роботи, відрядження, відпустки тощо.
378
 По-друге, до міграції включається переїзд з однієї держави до іншої з
метою зміни місця проживання на певний термін.
По-третє, під міграцією розуміється процес просторового руху населення,
який в кінцевому результаті призводить до територіального перерозподілу. У
цьому разі переселення регулюється формальною зміною реєстрації,
передбачається поєднання місця проживання зі сферою праці та навчання.
Для дослідження міграційних процесів велике значення має визначення
соціально-демографічних характеристик мігрантів, оцінка обсягів міграцій,
вивчення кількісних і структурних характеристик міграційних процесів,
прогнозування напрямків та інтенсивності їх розвитку. Вивчення міграційних
процесів ґрунтується на матеріалах переписів населення, даних поточного
обліку мігрантів, вибіркових досліджень окремих міграційних потоків [1].
Дослідивши структуру та напрямки сучасних міграційних процесів чітко
прослідковуються наступні тенденції:
1. Збільшується кількість сезонних мігрантів с країн, що розвиваються до
розвинутих країн.
2. Активізується переселення освічених людей до розвинутих країн.
3. Стрімкими темпами збільшується кількість біженців з малорозвинутих
країн до високорозвинутих.
Остання тенденція є особливо актуальною останній рік для країн Євро-
пейського Союзу, особливо Німеччини та інших країн з високими соціальними
гарантіями і спричиняє ряд негативних наслідків, серед яких можна виділити:
 Падіння добробуту місцевого населення;
 Додаткове навантаження на бюджет;
 Погіршення соціально-демографічної ситуації;
 Підвищення соціальної напруженості;
 Погіршення політичних зв’язків з країнами – донорами тощо.
Наразі світовим співтовариством розробляються заходи для регулювання
напрямків, об’ємів такого переселення, а також механізми відслідковування та
реєстрації переселенців, однак ситуація залишається напруженою і за оцінками
експертів Європейської Комісії зменшення кількості біженців не передбача-
ється протягом двох наступних років.
Що стосується української ситуації, то за даними державної служби
статистики за останні два роки значно збільшилась кількість емігрантів з
країни. Основними напрямками є Російська Федерація, США та країни
Європейського Союзу [3].
Отже, міграція населення є одним з основних процесів сучасного
глобалізованого світу, що активно розвивається та слугує стимулом для
розвитку багатьох країн. Такі процесі мають як позитивний, так і негативний
379
вплив на усіх учасників міграційних процесів. Особливо актуальною є
проблема вимушеного переселення людей з країн, що розвиваються, до
високорозвинутих країн та регіонів. На сьогодні не розроблено ефективного
механізму регулювання, впливу та контролю за цими процесами, тому їх
розробка та впровадження мають стати однією з основних задач компетентних
органів для нейтралізації негативних ефектів такого явища та отримання вигод.

Список використаних джерел

1. Качурець Ч. І. Теоритична аспекти впливу міграційних процесів на зовнішню
політику на національну безпеку країни // Вісник СевНТУ : зб. наук. пр. – Севастополь
: Вид-во СевНТУ, 2009. – Вип. 100 : Політологія. – С. 172–177.
2. Migration for Development: Within and Beyond Frontiers. – N.Y.: IOM, 2006. – 436 p.
3. Офіційних сайт державної служби статистики України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua.

380
 Юлія Романівна Кузьмінська,
магістрантка спеціальності «Міжнародна економіка»
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

СОЦІАЛЬНИЙ ДЕМПІНГ У КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Інтеграційні процеси, на перший погляд, сприяють поширенню стандар-

тизації ділової практики, вирівнюванню рівня розвитку країн, що беруть у них
участь. До боргової кризи в Європі 2009–2010 років інтеграція вважалася,
скоріше, позитивним явищем, оскільки ідея її існування полягає у створенні
можливості для країн скооперувати свої ресурси таким чином, щоб досягти
ефекту синергії та забезпечити максимальну реалізацію потенціалу кожної з
них. Після кризи, яка фактично показала неефективність у організації нині
існуючих систем, кількість прихильників інтеграції дещо зменшилася. Нині
більше уваги у наукових колах зосереджено не на виграші, які вона дозволяє
отримати країнам, а на прихованих ризиках і проблемах, які вона обумовлює.
Однією із таких проблем, яка нині надзвичайно актуалізувалась в країнах-
учасницях ЄС, є соціальний демпінг.
Демпінг – це суто економічний термін, і за своєю суттю він є одним із
методів недобросовісної конкурентної боротьби, що направлений на
розширення частки ринку компанії. У міжнародній практиці антидемпінгових
розслідувань для встановлення факту демпінгу прийнято користуватись визна-
ченням, що міститься у так званому Антидемпінговому кодексі, розробленому
Світовою Організацією Торгівлі, а саме:
Демпінг – це продаж товару на зовнішніх ринках за ціною, нижчою від
ціни, за якою даний експортер продає свої товари на внутрішньому ринку, і
одночасно дана експортна ціна повинна бути нижчою за ціну аналогічних
товарів на внутрішньому ринку країни-імпортера [4; 5].
Існує багато видів демпінгу та підходів до його класифікації. Так, залежно
від причин його виникнення, виділяють наступні види даного явища:
монопольний демпінг, технологічний, валютний, податковий та соціальний.
Наприклад, передумовою здійснення монопольного демпінгу є монопольне
становище виробника у країні базування, що дозволяє йому постачати товари
на зовнішні ринки за відносно нижчими цінами, покриваючи збитки за рахунок
високих цін на національному ринку.
Соціальний демпінг, через складність практичного визначення, практично
не регулюється. Термін «соціальний демпінг» вживається для визначення
цінових вигод, які країна, що експортує товар, отримала завдяки надзвичайно
низьким витратам виробництва як наслідок низького рівня життя і соціального
381
розвитку у ній [6]. Як явище соціальний демпінг виникає тоді, коли виробник
забезпечує цінову перевагу своїм товарам саме завдяки економії на трудових
ресурсах. При цьому, за визначенням Європейської комісії, економія може
виникати не лише за рахунок різниці у оплаті праці, але і за рахунок різних
соціальних стандартів [1]. За визначенням Центру дослідження економічної
політики, соціальний демпінг виникає тоді, коли компанія з розвиненої країни
переносить виробництво у країни, що розвиваються, і потім імпортує
виготовлені товари, які є дешевшими внаслідок менших витрат на оплату праці,
у країну-базування, забезпечуючи їм цінову конкурентну перевагу [2]. Втім,
однозначного визначення цього терміна немає.
Особливістю соціального демпінгу в ЄС є обумовленість внутрішніми
інтеграційними процесами та недосконалим регулюванням міграції в межах
союзу: він виникає внаслідок відмінностей у національних системах трудового
законодавства. Незважаючи на те, що нині Європейський Союз є єдиною
системою у світі, що пройшла усі етапи інтеграції, абсолютне зникнення
кордонів між країнами та повна стандартизація досі не відбулися. Так, країни-
члени усе ще відрізняються рівнем добробуту, рівнем інституціоналізації
конкретних інструментів управління, рівнем соціального захисту та ін. Це
призводить до того, що у країнах ЄС з нижчими стандартами праці товаро-
виробники мають нижчі витрати на виробництво (в першу чергу – на оплату
праці) і тому можуть занижувати ціни на свою експортну продукцію, не
отримуючи при цьому значних збитків, і набувати таким чином конкурентних
переваг [6].
Проте це – не єдина форма вияву соціального демпінгу. Дуже часто
європейські роботодавці наймають працівників з країн Східної Європи, які
готові працювати за меншу, у порівнянні з національними стандартами, заро-
бітну плату. Наприклад, у середньому заробітна плата працівника в Болгарії
становить лише 22% від заробітної плати працівника розвинених європейських
країн. Наслідком цього є зростання безробіття у країнах-імпортерах дешевої
робочої сили, і у такому разі також говорять про соціальний демпінг. Звичайно,
такі дії роботодавців викликають обурення у населення. Так, наприклад,
23 січня 2013 року у Брюсселі відбулася демонстрація працівників сфери
будівництва, транспорту та агропромислового комплексу, які виступали проти
соціального демпінгу, вимагаючи підвищення стандартів праці для іноземних
заробітчан [7].
Одним з найяскравіших сучасних прикладів соціального демпінгу в
країнах ЄС є звинувачення Бельгією Німеччини в березні 2013 року у
використанні дешевої робочої сили (працівників, які приїхали з країн Східної
Європи) та створенні поганих умов праці (10-годинний робочий день, заробітні
382
плати 5, 4, 3 євро в день) для працівників у галузі виробництва м’яса, що
призвело до здешевлення німецької продукції та відпливу підприємств з
переробки м’яса до цієї країни. Бельгія зібрала достатньо фактів для початку
розслідування і звернулася з позовом до Європейської Комісії. Комісія, у свою
чергу, заявила про намір розпочати антидемпінгове розслідування [8].
У 2013 році Європейська конфедерація профспілок постановила, що уряди
країн – членів ЄС повинні повністю подолати соціальний демпінг, оскільки, у
перспективі, він може стати однією із причин розпаду єдиного інтеграційного
простору. [3] Поки його регулювання здійснюється, в основному, інструмен-
тами міграційної політики розвиненими європейськими країнами. Основною
перепоною на шляху попередження соціального демпінгу є конкуренція,
оскільки він дозволяє виробникам отримувати короткострокові вигоди.
Отже, створення єдиного простору в ЄС стало передумовою виникнення
абсолютно нових економічних процесів, наслідки яких в умовах ринкової
системи є непередбачуваними. Соціальний демпінг є спірним за своїм визна-
ченням явищем, навколо якого, проте, останніми роками ведуться активні
дебати в урядах європейських країн. І хоча ефективні інструменти його подо-
лання досі не розроблені, регулювання соціального демпінгу виключно
засобами міграційної політики, в сучасних умовах, стає неможливим.

Спиок використаної літератури

1. Eurofound. Social dumping [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.eurofound.europa.eu/observatories/eurwork/industrial-relations-dictionary/social-
dumping.
2. 'Social Dumping' and Relocation: Is there a Case for Imposing a Social Clause?
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=
128324.
3. Social dumping and the EU integration process [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://www.etui.org/content/download.
4. Потапов И.С. Внешняя торговля капиталистических стран. – М.: Международные
отношения, 1973. – 116 с.
5. Agreement on implementation of Article VI of the General Agreement on Tariffs and
Trade 1994 from 15.04.1994 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wto.org
/english/docs_e/legal_e/19-adp.pdf.
6. Eurofound. Social dumping [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.eurofound.europa.eu/areas/industrialrelations/dictionary/definitions/SOCIALDUMPIN
G.htm.
7. Europolitics. Demonstration in Brussels against social dumping [Електронний ресурс].
– Режим доступу : http://www.europolitics.info/social/demonstration-in-brussels-against-social-
dumping-art347420-25.html.

383
 Карина Олександрівна Юсупова,
магістрантка спеціальності «Міжнародна економіка»
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

МІГРАЦІЙНА КРИЗА В ЄВРОПІ

The current surge in migration to the European Union (EU) is rapidly becoming
the largest and most complex facing Europe since the Second World War.
Since the beginning of 2014, approximately 800,000 people have arrived at EU
borders through irregular channels, fleeing conflict and violence at home or in search
of a better life abroad [2].The profile of those arriving is also changing. Traditionally,
the majority of migrants seeking entry to Europe through irregular channels were
individual males. Today, however, whole families are making the journey together, in
some cases with elderly or disabled relatives and often with very young children.
People are also taking greater risks. According to the International Organisation
for Migration (IOM), over 3,100 people have died en route to Europe so far in 2015,
the vast majority on the perilous sea journey across the Mediterranean from North
Africa or Turkey [3].
There are also large numbers of people seeking access to Europe whose
eligibility for international protection is more complex, or who may be travelling
primarily for economic reasons. These people are necessarily using the same routes
as those fleeing conflict or violence. Even before the current situation, EU states
tended to view any large-scale international migration as a threat to the sovereignty of
their national and regional borders, their economies and their societies. Most member
states have reacted accordingly, tightening controls on irregular access to their
territories and, in some cases, on legal channels. These increased restrictions have not
been effective in staving off the in ux of refugees and other migrants; instead, they
have resulted in increased clandestine efforts to reach Europe, in turn exposing
vulnerable migrants to even greater physical and other risks. Whilst much of the
criticism of Europe’s management of the current crisis is warranted, member states
face a number of genuine challenges – in policy and practical terms – in instituting a
more effective response.
First, the practical challenge presented by the sheer scale of the crisis should not
be underestimated. The volume of people moving, the diversity of their profiles,
countries of origin and vulnerabilities and the dynamic nature of their routes of entry
and the clandestine means they often use all present an incredibly complex and
demanding situation. For Italy, Greece, Croatia and Hungary – the EU countries on
the frontline – the volume and speed of the influx has simply overwhelmed their
asylum systems at a time when their economies are particularly weak.
384
 Second, identifying those in need of international protection and those who are
not is complex. Whilst the refugee status of people fleeing Syria or other conflicts is
more clear-cut, others needing international protection may not fit within the legal
definition of a refugee. The complex nature of contemporary global migration
patterns and drivers is presenting huge challenges to existing international, regional
and national legal and policy frameworks. Notwithstanding specific legal protections
for refugees, the current use of simplistic categories of ‘forced’ and ‘voluntary’
migration risks creating a two-tiered system of protection and assistance in which the
rights and needs of those not qualifying as ‘refugees’ under the legal definition are
effectively disregarded [5].
Third, there is a substantial financial cost to countries receiving large-scale in
uxes of refugees and others granted. There are also concerns about how long refugees
will remain in Europe, and thus how long they will need such support.
Finally, obtaining a coherent approach from all 28 EU members is proving
extraordinarily difficult. Although in recent months there has been growing
recognition of the need for an EU-wide response, the crisis has also compounded
underlying political and economic divisions within Europe. Some Central and Eastern
European states have rejected what they perceive as a domineering attitude from
Germany; arguments over movement across their shared border has reignited tensions
between Serbia and Croatia; and the UK has declined to participate in a plan to
relocate within the EU a further 120,000 refugees currently in Greece, Hungary and
Italy, agreed by EU leaders on 22 September [6].
Not withstanding the enormity of the task, there are a number of concrete
actions that European governments could take to institute a more effective and
appropriate response to the current crisis:
1. First and foremost, in line with their existing legal commitments, EU
governments must ensure that the protection of all migrants, but particularly women,
children and other vulnerable groups, irrespective of their migration status, is the
basis for their decision-making and action. Providing appropriate protection for
migrants does not mean that governments should allow blanket access. Rather, it
means identifying those who are in need of international protection and affording
them such protection accordingly, and, for those whose asylum claims are rejected,
ensuring their humane and appropriate treatment, including safe return to their
country of origin.
2. Second, EU states must adopt a coherent, long-term and comprehensive
strategy that tackles both the causes and the consequences of the current influx,
including as part of a wider international effort to maximise the benefits and
minimise the human and economic costs of global migration. This must provide for
adequate political- diplomatic and economic investments in countries of origin,
385
transit or first destination outside the EU, as well as improving asylum systems and
resettlement in destination countries within the EU. The concepts of burden-sharing
and solidarity must be at the heart of this approach. Sharing the nancial burden with
refugee hosting states in regions of origin through increased nancial and other
investments is also crucial. Greater political-diplomatic efforts in countries of origin
could help bring a swifter end to the crises that are generating large-scale forced
migration. In addition, although there is some debate about the impact of
development aid on migration from developing countries, a more targeted aid
approach may help address the instability, chronic poverty and inequality that are
understood to be key drivers of irregular migration.
3. Third, the current situation must be reframed not simply as a crisis for
Europe, but also as an opportunity. The human capital of refugees and other migrants
has barely featured in political and public discourse. In practice, however, they
invariably bring skills, entrepreneurial expertise and capacities that may help address
the labour market and income gaps that many EU states face as their populations age
and birth rates decline [1]. There is no doubt that the challenges faced by European
governments as a result of the current surge in irregular migration are significant, but
decisive action is now long overdue. Legally, practically and morally, Europe must
come together to institute a more humane and effective response. As articulated by
the Special Representative of the UN Secretary General on International Migration:
«There is no reason to require people seeking asylum to run a gamut of desert
crossings, abuse by smugglers, beatings, extortion, rape and exploitation – or to have
them experience the trauma of watching their friends and family die along the way.
Doing so is cruel and inhuman and it violates the spirit of all refugee, human rights
and immigration laws».
Список використаної літератури
1. Crawford, N. et al (2015) Protracted Displacement: Uncertain Paths to Self-reliance in
Exile. London: ODI.
2. EC (2015a) Asylum in the EU. Brussels: European Commission.
3. EC (2015b) Fact Sheet – Questions and Answers on the European Agenda on Migration.
Brussels: European Commission.
4. EC (2015c) Fact Sheet – Draft Action Plan: Stepping up EU–Turkey Cooperation on
Support of Refugees and Migration Management in View of the Situation in Syria and Iraq. 6
October.
5. Hagen-Zanker, J. and Mallett, R. (2015) ‘“Fortress Europe”? There’s No Such Thing’.
Infographic. London: ODI.
6. OECD (2015) Living Up To History by Addressing the Humanitarian Migration Crisis in
Europe. Paris: OECD.
7. Sutherland, P. (2015) A Safer Path to Asylum. Project Syndicate, 17 March.
8. Zetter, R. (2015) Protection in Crisis: Forced Migration and Protection in a Global Era.
Washington, DC: Migration Policy Institute.

386
 Фато Асойович Шароян,
магістрант спеціальності «Міжнародна економіка»
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ
МІЖНАРОДНОЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ МІГРАЦІЇ

Економічний розвиток країн ЄС стає все більш залежним від світових

тенденцій і закономірностей суспільного розвитку. Формування економіки
знань сприяло перетворенню людського капіталу в головну умову соціально –
економічного розвитку суспільства: забезпечення вдосконалення і оптималь-
ного використання факторів виробництва, без якого не можуть функціонувати
компоненти господарської системи.
В результаті дерегуляції та лібералізації світового господарства, пов'язаних
з глобалізацією, набирає силу такий прояв як інтелектуальна міграція[5]. В
умовах науково-технічної революції та інтернаціоналізації господарському
житті спостерігається зростання ролі накопиченого інтелектуального капіталу в
національному економічному розвитку. Однією з найбільш небезпечних форм
подальшої «відпливу умів» є тіньова інтелектуальна міграція.
Якщо в минулому головними факторами міграції були в основному
обставини внутрішньонаукового порядку, то в даний час вирішальну роль
відіграє ситуація, що складається за межами науки, тобто в рамках суспільства
в цілому: криза економіки, соціальних, міжнаціональних і політичних відносин,
культури. Ця криза заломлюється і в сфері науки таким чином, що особистість,
яка присвятила себе наукового пізнання, не має можливості повноцінно
самореалізуватися як вчений [7].
Огляд літератури. Методологію дослідження інтелектуальної та трудової
міграції втілено у працях вітчизняних і зарубіжних вчених як: Дж. Саймон,
С. Кастл, М. Тоффлер, Б. Гхош, Р. Эпплеярд, С. Бандур, О. Бугрова, О. Гладун,
Е. Лібанова, О. Маліновська, С. Мельник, М. Романюк, та ін. В зарубіжній, і
вітчизняній літературі накопичено значний досвід з дослідження проблем
міграції. Разом з тим, детально розглядаючи міграційні процеси, науковці
багато уваги у своїх дослідженнях приділяють саме трудовій міграції, зали-
шаючи при цьому без достатнього вивчення проблему пов’язану з міграцією
інтелектуальних кадрів [4].
Нагальною потребою сьогодення є поглиблення наукових досліджень
інтелектуальної міграції в контексті розвитку України, розглянути проблеми
міжнародного переміщення висококваліфікованих кадрів в умовах ринкового
середовища.
387
 Метою статті є аналіз причин та соціально-економічних наслідків
міжнародної інтелектуальної міграції в сучасних умовах.
Об’єктом дослідження теоретико-методологічних підходів до дослідження
причин та наслідків міжнародної інтелектуальної міграції.
Предметом дослідження теоретичних передумов переміщень інтелекту-
альних мігрантів, та розробка шляхів формування ефективної збалансованої
міграційної політики.
Основні результати. В умовах глобалізації починає формуватися не
тільки єдиний ринок капіталів, товарів, технологій, а й робочої сили. Рівень
національних витрат на НДДКР – це відносна величина, яка розраховується як
загальний обсяг державних і приватних витрат на НДДКР протягом кален-
дарного року, державні бюджети всіх рівнів, бюджети комерційних організацій,
гранти та пожертвування від приватних фондів і неурядових організацій. Цей
показник в Україні становить 0,36% [10].
Глибока соціально-економічна криза, різке зниження пріоритетності науки,
незатребуваність наукового інтелектуального потенціалу, неможливість вчених
реалізувати себе в країні в науковому, матеріальному, інтелектуальному плані,
забезпечувати творче зростання.
Незатребуваність наукового інтелектуального потенціалу, неможливість
вчених реалізувати себе в країні в науковому, матеріальному, інтелектуальному
плані, забезпечувати творче зростання, Різке зниження державного фінансу-
вання наукових досліджень. Частка науки в ВВП в Україні становить близько
0,05%, що менше, ніж в Індії, Мексиці. А в Південній Кореї, Ізраїлі ця частка
перевищує 3%, в США – 2,2–2,8%. Головною причиною інтелектуальної
міграції є інфраструктурна незабезпеченість науки.
«Відплив умів» – частина інтелектуальної міждержавної міграції насе-
лення, тому при її вивченні необхідно розглянути всі три стадії міграційного
процесу: стадію формування мотивів територіальної рухливості, стадію власне
переїзду і стадію адаптації новоселів до нового місця. Інформація, що стосу-
ється першої стадії, формується на основі опитувань і внаслідок цього несе в
собі значну частку похибок. Дані по другій стадії необхідні для встановлення
кількісних та якісних параметрів міграційних потоків і їх спрямованості. Роз-
глянемо динаміку розвитку науково-технічних організацій, показану на рис. 1.
Мотиви територіальної рухливості: Перш за все спостерігається значне
скорочення внутрішніх витрат на наукові дослідження і розробки. За останні
роки вони в порівнянних цінах зменшилися в 15–18 разів [11].
Внутрішні і зовнішні потоки інтелектуальних мігрантів істотно впливають
практично на всі елементи соціуму. Процеси, що відбуваються ускладнюються
дією демографічних факторів. Велике значення для визначення ролі
388
міждержавної міграції в суспільних процесах набувають її структурні характе-
ристики. Вона стає все більш диференційованою за професійними, кваліфі-
каційними, освітніми ознаками, спеціальностями її учасників. Постійно зростає
частка залучених висококваліфікованих працівників.

Рис. 1. Динаміка розвитку науково-технічних організацій в Україні

Джерело: розроблено автором на основі [20]

Визначення масштабів інтелектуальної еміграції в дійсності дає зрозуміти:

виїзд з формулюванням «на постійне місце проживання» ні в якій мірі не може
вважатися переважним. Дослідження 16-ти науково-дослідних інститутів РАН,
проведене в середині 1990-х років, виявило, що куди більш поширений виїзд
вчених за тимчасовими контрактами (рис. 2.).

Рис. 2. Середньорічний приріст кількості дослідників, 2010–2014 рр.

Джерело: [15]

Дійсно, віковий розрив кадрового потенціалу науки внаслідок вибуття

науковців продуктивного віку свідчить про нерівномірність цього процесу за
областями наук. Насиченість науковими кадрами в Україні – 6 осіб на 1 тис.
економічно активного населення, тоді як у Фінляндії – 15,4, Японії – 11, США –
9,7, Південної Кореї – 9,5, Франції – 8,3.
В результаті такої політики держави за час незалежності України:
 в 3,3 рази знизилася чисельність працівників в інноваційній сфері (в
США і Західній Європі зросла в 2 рази, в Південно-Східній Азії – в 4 рази);
 в 3,5 рази знизилася кількість дослідників в галузі технічних наук. У
той же час їх чисельність у політичних науках збільшилася в 5,6 рази,
юридичних – в 3,5 рази;
 в 14,3 рази зменшилася освоєння нових видів техніки;
389
  в 5 разів впала (з 56% до 11,2%) частка інноваційно активних
промислових підприємств (в Росії їх частка становить 10%, в Польщі – 16 %, в
ЄС – в середньому 60%);
 приріст ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні складає
0,7%, тоді як в розвинених країнах цей показник досягає 60–90% [14].
У всесвітньому рейтингу конкурентоспроможності (142 країни) Україна
опустилася за останні роки з 69-го на 89-те місце після (Кенії і Боствани), а в
інноваційному рейтингу – на 74-те місце. Ця інтегральна оцінка включає 87-ме
місце за ефективністю управління, 98-ме – за ступенем розвитку інфра-
структури, 101-ше – за якістю нормативно-правового забезпечення та по відно-
шенню політиків до проблем науки та інноваційного розвитку. І тільки 30-те
місце за результатами наукових досліджень і 37-ме місце за якістю людського
капіталу врятували Україну від найнижчої частини рейтингу.
Слід також додати, що незалежно від напрямків аналіз наслідків ведеться
зазвичай в рамках стандартного «трикутника» [13]: вплив відпливу фахівців на
країну вибуття, притоки – на країну в’їзду, відтоку і припливу спільно – на
світовий ринок висококваліфікованих кадрів. На рівні індивіда взаємозв’язок
інтелектуальної міграції та безпеки досліджується досить рідко, хоча рішення
про еміграцію в основному приймається як раз на цьому рівні.
Знижуються всі показники, в тому числі і головний з них – питома вага
реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі промислового вироб-
ництва: 7% в 2002 р, 4,8% в 2009 році і 3,8% в 2010-му показують, що немає у
нас ніякого «переходу на інноваційний шлях розвитку».
Вітчизняна економіка працює «на знос», проїдаючи то, що було створено
працею попередніх поколінь, і продовжує деградувати, скочуватися на рівень
економіки країн «третього світу», тобто фактично сьогоднішніх сировинних
колоній.
За даними ПРООН, Україна знаходиться в групі країн із середнім рівнем
розвитку людського потенціалу і займає 70-те місце в світі. Індекс розвитку
людського потенціалу (ІРЛП) в Україні (0,777) наближається до середнього
значення для благополучних країн Центральної, Східної Європи і СНД (0,800).
Аналіз глобальної нерівності по ІРЛП показує, що протягом найближ-чого
десятиліття Україна при нинішніх темпах розвитку має шанси перейти з
категорії країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу в категорію з
високим рівнем розвитку. Провідні країни розлучаються з індустріальною
економікою і економікою заснованої на експлуатації своїх природних ресурсів,
переходять на технології 5–6-го укладів, а Україна намагається будувати своє
благополуччя на металургії та хімії – технологіях 2–3-го укладів, які були
властиві передовим країнам в середині XX століття.

390
 Наукова еліта, так само як і молоді дослідники, які збираються під-
вищувати рівень своєї наукової кваліфікації, їдуть, в тому числі і безповоротно,
в основному з тимчасовими контрактами на руках. Сумарний виїзд за такими
контрактами, на стажування і на навчання перевищує виїзд на постійне місце
проживання в 3–5 разів. Якщо постійно проживає за кордоном наукова діаспора
налічує близько 30 тис. чол., то число «контрактників» в чотири рази вище – не
менше ніж 120 тис. [10].
Таблиця 1
Витрати на науку в зарубіжних країнах (% ВВП), 2013 р. [7]
Країна Всього В т.ч. бюджет
Ізраїль 4,25 3,05
Фінляндія 3,84 2,55
Японія 3,33 2,3
США 2,79 1,9
Німеччина 2,78 1,95
Франція 2,21 1,33
ЄС (27 країн) 1,9 1,23
Англія 1,82 1,24
Китай 1,43 1,1
Італія 1,27 0,74
Росія 1,24 0,97
Україна 0,73 0,29
Польша 0,68 0,4
Джерело: Наука Украины
Основна частина асигнувань на науку, що виділяються з національних
бюджетів європейських країн, в цей же період є меншою за 100 млрд дол.
США. Істотно менша сума – близько 4 млрд дол. США в рік – надходить з
бюджету відомої європейської програми «Framework Program», причому гроші
виділяються головним чином на ті дослідження, які швидко зможуть знайти
застосування в промисловості [12]. Це не йде ні в яке порівняння з сотнями
мільярдів доларів США в рік, які виділяються американським бізнесом на
НДДКР.
Особлива проблема – відтік за кордон висококваліфікованих фахівців зі
сфери НДДКР військово-промислового комплексу (ВПК), з закритих міст.
Серед працюючих вони становлять 61%, серед тих, хто виїхав – вже 75%.
Високою є також інтенсивність виїзду людей, які мають вчений ступінь: серед
працюючих вона є у однієї третини, а серед тих, хто виїхав – у половини.
З 1996 по 2013 роки задля проживання і роботи за кордоном України
залишили більше 1,5 тис. кандидатів (1290 осіб) і докторів (332) наук.
Гостинною для українських вчених виявилась і Німеччина, яку обрали для
еміграції 251 науковець (208 кандидатів і 43 доктори наук). Значна кількість
наукових емігрантів осіли в Ізраїлі (117), Канаді (109) та Польщі (52).
391
 Рис. 3. Країни в’їзду для інтелектуальних мігрантів
Джерело: Державна служба статистики України

Стійке економічне зростання країни залежить від рівня активності

провадження інноваційних процесів, тобто спроможності підтримувати та
стимулювати відкриття, розробку власних технологій та співпраці з питань
запозичення технологій інших країн. Розглянемо складові інноваційного
потенціалу держави зобразивши рушійні сили на рис. 4:

Рис. 4. Рушійні сили інноваційного потенціалу держави

Джерело: розроблено автором на основі [14]

Процеси економічної глобалізації сприяли кращій реалізації людського

капіталу там, де надають кращі можливості для роботи і високо заохочують
інтелектуальну працю, тобто в економічно розвинених країнах. З країн ЄС в
Україну щорічно від трудових мігрантів надходить близько 15 млрд євро. Ця
сума втричі перевищує суму таких переказів з Росії. За даними МОМ,
загальний дохід українських мігрантів становить близько 35,3 млрд дол. на рік,
з яких вони щорічно перераховують в Україну 20–25 млрд дол., Що становить
близько 10–12% ВВП країни.
392
 Сполучені Штати Америки традиційно приваблюють талановитих іно-
земців. Будучи транснаціональним центром світу, щорічно приймають більше
1,8 млн мігрантів з усього світу. При цьому США проводять політику
залучення інтелектуальної робочої сили з усього світу і тим самим інвестують
фінансові ресурси в розвиток економіки на багато десятиліть уперед. Найбільш
характерною особливістю сучасної імміграції висококваліфікованих фахівців в
США є феноменальний зростання її чисельності з країн, що розвиваються і
падіння її питомої ваги з промислово розвинутих країн. На початку 1970-х
років імміграційний потік фахівців в США майже цілком складався з пред-
ставників країн, що розвиваються.
Висновки. Дослідивши передумови переміщень інтелектуальних мігрантів
та розробки шляхів формування ефективної збалансованої міграційної політики
країн пропонуються державні заходи, що розроблятимуться, що мають бути
спрямовані на зміну процесів занепаду кадрового потенціалу вітчизняної
науково-технологічної сфери, основними ознаками якого є:
 зменшення кількості працівників, особливо їхньої активної частини –
дослідників;
 зменшення частки випускників вищих навчальних закладів (ВНЗ) III–
IV рівнів акредитації (університетський рівень), що обирають науково-технічну
діяльність;
 демографічна криза дослідного потенціалу науки внаслідок вибуття
працівників продуктивного віку (30–54 років) до інших сфер економічної
діяльності, а також їхньої еміграції;
 зростання кількості науковців вищої кваліфікації поза наукою, а також
наростання процесів сумісництва;
 невідповідність напрямів підготовки фахівців з вищою освітою,
науковців вищої кваліфікації галузевій спрямованості наукових досліджень.
Потрібно запровадити систему постійних контрактів для людей, які
своєю багаторічної науковою діяльністю заслужили собі загальновідому
репутацію, причому система повинна враховувати не стільки звання і посаду,
скільки дійсні заслуги фахівців. Доходи, отримані зовнішніми трудовими
мігрантами, можуть забезпечити і значні прирости самозайнятості в різних
сферах національної економіки, в тому числі в сфері матеріальних послуг і
виробництва споживчих товарів. Для цього в нашій країні повинна вестися
продумана політика щодо використання на батьківщині коштів емігрантів,
зароблених за кордоном, накопиченого ними досвіду виробничо-господарської
діяльності, організації праці та системи соціальних відносин.
Розробити програми співпраці науково-дослідних установ, вищих
навчальних закладів, підприємств та інших суб'єктів науково технічної
393
діяльності, що передбачають спільне фінансування діяльності з розробки та
виробництва інноваційного продукту, високотехнологічної продукції, інновацій
та критичних технологій, які важливі для забезпечення розвитку національної
економіки.
Говорячи про результати в галузі науки і техніки, які приносить співпраця
університетів євразійського регіону, стажування фахівців в кращих науко-
вих центрах світу, слід зазначити про слабку реалізацію можливості науко-
вого співробітництва, але далеко не вичерпаний потенціал спільних дій. Це
могло б принести користь не тільки зацікавленим і беруть участь у такій
співпраці НДІ і центрам, але і їх країнам.
Надавати державні гарантії та пільгові кредити кому за рішенням можуть
також надаватися науковим організаціям-розробникам при оформленні зару-
біжних контрактів на розробку, виготовлення і поставку високотехно-логічного
наукоємного обладнання та технологій.
Зазвичай включення нових держав до Європейського союзу сприяє більшої
позитивної динаміки міграції як інтелектуальної, так і низькокваліфікованої
робочої сили. У прикордонних регіонах динаміка міграції обумовлена впливом
зовнішніх чинників, серед яких першорядне значення мають інституційні
(контактно бар'єрні) функції кордонів. створення єдиного економічного про-
стору сприяє безперешкодному переміщенню робочої сили в рамках Європей-
ського союзу і полегшує процес міграції інтелектуалів.

Список використаної літератури

1. Biggin S., Kouzminov V.A. (1994), Brain drain issues in Europe: cases of Russia and
Ukraine, Venice, UNESCO.
2. Бондарь А.В., Корнеевец И.В. (2006), Человеческий капитал – ключевой ресурс
постиндустриального общества, Весн. Беларус. дзярж. экан. ун-тa (1).
3. Delechat C. (2001), International migration dynamics: the Role of experience and social
networks, Labor 15 (3).
4. Доклад о развитии человека (2009), Преодоление барьеров: человеческая мобиль-
ность и развитие. Программа развития ООН. – М. : Весь Мир.
5. Пестова Т. Н. Интеллектуальный труд как фактор трансформации социально-
экономических отношений общества / Т. Н. Пестова // Азимут научных исследований:
экономика и управление : зб. наук. праць. – 2014. – № 1(6). – С. 90–93.
6. Ковалевич Н. (2001), Миграционные процессы в Западной Европе и их роль в
формировании регионального рынка труда, Экономика. Финансы. Управление // Economics
and Management. – 2/2013.
7. Петрович Й. М. Пріоритети та інструментарій і ресурсне забезпечення прискорення
інноваційних процесів в економіці України // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка»:
Менеджмент та підприємництво в Україні: етапи становлення і проблеми розвитку. – 2009. –
№ 657 – С. 423–429.

394
 8. Mahroum S. (1998), Europe and challenge of the brain drain, The IPTS Reports 29
OECD (2008), Trends in international migration, Paris.
9. Okolski M. (2003), Migracje a globalizacja, Bank i Kredyt 6 13. Rebelo S.T. (1999),
Long run analysis & long run growth, J. of Polit. Economy 99 14. Salt J. (1997), International
movements of the highly skilled, OECD, Paris.
10. Стоуньер Т. (1986), Информационное богатство: профиль постиндустриальной
экономики, Новая технократическая волна на Западе: сб. ст.: переводы, Акад. наук СССР,
1986.
11. Черняк Є.О. Міжнародна трудова еміграція та «відтік мізків»: економічне
обґрунтування еміграції з України / Є.О. Черняк // Економіка та держава. – 2015. – № 5. –
С. 120–123.
12. Черняк Є.О. Поняття «золотого мігранта» в контексті державного регулювання
міжнародної міграції робочої сили / Є.О. Черняк // Вісник Східноукраїнського національного
університету імені Володимира Даля. – 2013. – № 10 (199). – C. 76–80.
13. Пестова Т. М. Актуалізація потреби в інтелектуальній праці в умовах розвитку
економіки постіндустріального типу / Т. М. Пестова // Науковий вісник / Одеський
національний економічний університет ; Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – 2013.
– № 10 (189). – С. 96–108.
14. Стан розвитку науки і техніки, результати наукової, науково-технічної,
інноваційної діяльності, трансферу технологій за 2014 рік [Електронний ресурс] / Міносвіти
України // Аналітичної довідка. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: http://old.mon.gov.ua.
15. Про наукову і науково-технічну діяльність : Закон України від 13.12.1991
№ 1977-XII [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу:
http://www.osvita.org.ua/pravo/law_06/part_06.
16. The UNESCO Institute for Statistics (UIS) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.uis.unesco.org.

395
 Владислав Жеребило,
студент Львівського навчально-наукового інституту
ДВНЗ «Університет банківської справи»

ШЕВЧЕНКО – МОДЕРНИЙ

У кожній країні є свій пророк: у Польщі − Адам Міцкевич, у Латинській

Америці − Ернесто Че Гевара, у Франції – Шарль де Голль, в США – Джордж
Вашингтон, в Україні − Тарас Шевченко. У садочку, школі Шевченка подають
штампово-класично як поета, художника, українського пророка. Ніщо так не
шкодить Шевченкові, як пафосне багатослів’я. Найменше за все на світі «наш
Тарас» подібний на урочисту академію, яких так багато цими днями «на нашій
славній Україні». Його жива, буремна, іронічна, колюча особа погано
надавалася до бундючних промов та нещирих панегіриків.
Однак сьогодні ми можемо побачити Шевченка модерного. Ще напере-
додні Революції Гідності, у 2012–2013 рр., Тарас з’являється, щоб наголосити
на злободенності проблем, нетрадиційно, в незвичних іпостасях.

Шевченко-хуліган. Очима киянина Івана Семесюка, 2012 рік

Киянин Іван Семесюк бачить Шевченка як хулігана. Чому хулігана? Образ

хулігана культивується в пострадянському суспільстві в Україні, таким бути
модно, престижно, всі до цього прагнуть.
396
 Шевченко-Ктулху. Очима житомирянина Іллі Стронґовського, 2012 рік.

Шевченко – божество. Спить і чекає, коли його розбудять аби діяти.

Шевченко-ДАІшник із серії "Наш Шевченко" Андрія Єрмоленка.

«...У нас навчіться!.. В нас дери, Дери та дай, І просто в рай...» «Шевченко
– ДАІшник» викриває проблему корумпованої правоохоронної системи, яка
існує в Україні.
397
 Шевченко-бідняк із серії "Наш Шевченко" Андрія Єрмоленка.
«...У тім хорошому селі! Чорніше чорної землі Блукають люди...» Україна
– бідна країна!? Чим бідна? Чому бідна? Чи бідна? На це запитання досі в
кожного своя відповідь.

Шевченко-багач із серії "Наш Шевченко" Андрія Єрмоленка.

«...Не завидуй багатому, Багатий не знає Ні приязні, ні любові – Він все те
наймає...» Заможний Шевченко «За гроші можна купити і продати все» − це
ідея, яку постійно нав’язують українському суспільству. Шевченко-бідняк і
Шевченко-багач демонструє відсутність середнього класу в Україні.
398
 Шевченко-повстанець із серії "Наш Шевченко" київського художника
Андрія Єрмоленка (2013). "Найшовсь-таки один козак із міліона свинопасів..."
Радянська система всіляко намагалась виховати з українців рабів, однак
досягти цієї мети цілком їй не вдалося. В незалежній Україні виросло покоління
вільних людей, нащадків воїнів-русичів, козаків, січових стрільців, вояків УПА.
Саме цих вільних українців було жорстоко побито 30 листопада 2013 року. Це
стало початком Революції Гідності. Шевченко постає перед нами як натхненник
українського народу.

"Канонічний" образ Шевченка, у мужицькому кожусі і шапці.

Портрет пензля російського художника Івана Крамського. 1871 рік

399
 Революція Гідності змінила ще більше тенденцію сприйняття Шевчен-
кового образу. Велетенський портрет Кобзаря висів на захопленій революціо-
нерами будівлі Київської міської адміністрації, ще один невеликий портрет
Тарас у рушниках висів на сцені Майдану поміж ікон, як охоронна грамота, що
зближувала і об’єднувала українців. Це був упізнаваний Кобзар, знайомий зі
шкільних підручників, такий близький і рідний. Але водночас якийсь інший.
Його слова «Борітеся – поборете!» набули нового сенсу і стали одним з
найвідоміших гасел Майдану.

Одним із найбільш улюблених образів майданного фольклору став

знайомий автопортрет Шевченка у смушевій шапці, до якого вуличні
художники додали чорну революційну балаклаву. Погляд Тараса спиняв
перехожих і промовляв до них «Вогонь запеклих не пече!». Так Тарас
Григорович став не лише героєм стріт-арту, а й учасником і натхненником
Революції Гідності.

Графіті на вулиці Грушевського у Києві, 2014 рік

400
 «Тихо плаче Україна
Сльозами і кров’ю…
Кат будує своє «завтра»
На горі людському…
Гірко плаче Україна
І тяжко ридає…
Своїх синів, що померли,
Сльозами вмиває…
Плаче ненька Україна…
Плаче кожна мати,
Та, що сина відпустила
Волю здобувати»
Шевченко «оживає», митці Майдану його присутністю підтримують ряди
повстанців проти влади. Відчайдуха із шиною на плечі на вулиці Грушевського.

Шевченко на Грушевського, 2014 рік. Очима Юрія Шаповала

Полум’яний Шевченко Шевченко-самооборонець. 2014 рік.

в образі Че Гевари Очима Лілії Тимошенко
401
 У помаранчевій будівельній касці, що була символом «бійця» самооборони
Майдану 2013 року.
Осягнувши велич і силу поетового слова, ми починаємо розуміти себе і
вірити у спільну перемогу. Майданівський заклик до солідарності: «Разом –
сила!» перегукується із Шевченковим:
«І оживе добра слава,
Слава України.
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться, брати мої,
Молю вас, благаю!»

Кобзар-Супермен із серії "Наш Шевченко" Андрія Єрмоленка

Народні художники наділяють надприродними силами поета, зображаючи

його в образі супермена. Такий візуальний експеримент здавався сміливим, але
він був на часі. Людям потрібен був натхненник, який розумів їх і підтримував
силу духу в найважчі хвилини. І такий натхненник в українців був. Шевченко
став не просто найвідомішим поетом, а своєрідним першообразом полум’яного
і непримиренного революціонера, народним героєм, що жив поміж барикад,
діяв разом із активістами і стояв із ними під кулями.
Дуже часто сперечаються з приводу того, хто був провідником українців –
повстанців у часи Революції Гідності. За право називатися Ним борються
політики, студенти, польові командири… Однак сьогодні сміливо можемо
сказати, що натхненником, провідником, безпосереднім сміливим учасником
був і залишається Тарас Шевченко. Чому залишається? Бо продовжує боротьбу
за незалежність держави на східних теренах країни у війні з Росією.
402
 Шевченко – воїн АТО 2015

Слова Шевченка стають гаслом вояків у боротьбі з ворогом

403
 Одна з волонтерських організацій «Повернись живим» свою мету озвучує
словами Шевченка.
А у мирному житті Шевченко також є модним і модерним ! Можливо, саме
зараз поряд із Вами він робить селфі.

"Селфі". Із серії "Григорович" полтавця Юрія Шаповала, 2015 рік

404
 Саме такий Шевченко – цікавий нам. Він говорить раціонально, висловлює
зрозумілі чуття і викликає розуміння. Бо йдеться про вкоріненість Шевченка у
буття і про спосіб його присутності серед нас. Під час подій Революції Гідності
стало ясно, що подвижництво поета допомогло українському народові
відбутися і вирватися з імперського кошмару. У сутичці людини і імперії
переможцем виявилася людина». А Шевченка сприймаємо сьогодні як один із
символів Української держави, так само, як синьо-жовтий стяг, герб-тризуб і
гімн.

405
 Любов Віталіївна Кузьменко,
магістрантка спеціальності «Міжнародна економіка»
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ІННОВАЦІЙНА КУЛЬТУРА
ЯК ЧИННИК ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Як підкреслюють вчені, інноваційна культура виступає культурою

креативного мислення, почуття та діяльності особистості, спрямованих на
пошук та реалізацію шляхів, ресурсів, способів модернового розвитку
суспільства на основі гуманітарних пріоритетів та цінностей. Вона реалізується
у всіх сферах суспільної та індивідуальної життєтворчості (виробництва)
особистості. Традиційно виокремлюються такі сфери суспільного виробництва:
1) сфера матеріального виробництва; 2) сфера суспільно-політичної діяльності;
3) соціокультурна сфера (сфера побуту, сім’я, товариські відносини, громадська
діяльність тощо); 4) духовне життя суспільства (наука, духовна культура,
освіта, мистецтво, мораль, релігія тощо) [2, с. 375]. У кожній з них особистість
має можливості для самореалізації через впровадження власної інноваційної
культури.
Саме розуміння інноваційної культури як поєднання новаторсько-
пошукових властивостей особистості, притаманних її мисленнєвій та дієвій
сфері, передбачає пошук шляхів найефективнішого застосування креативних
творчих здатностей людини в тих чи інших сферах суспільної життєдіяльності.
Як зазначають із цього проводу вчені, «існує необмежений діапазон прояву
інноваційної культури – від створення умов ефективного використання
інноваційного потенціалу в інтересах розвитку суспільства до забезпечення
максимальної виваженості в його реформуванні» [1, с. 42]. Будь-яка інновація
завжди передбачає цільове застосування, спрямоване на активне використання
в різних середовищах виробничого, управлінського, гуманітарного простору
соціального функціонування.
З іншого боку, «інноваційна культура має ту специфіку, що, виступаючи в
якості духовного надбання особистості, яке значною мірою ґрунтується на
активізації її інноваційного потенціалу, повинна обов’язково мати «вихід» у
матеріальну сферу, де вона зможе реалізуватись у вигляді певного продукту»
[3, с. 357]. Дійсно, інноваційна культура особистості є саме тим особливим
феноменом, який на основі поєднання духовно-творчої наснаги і матеріально-
продуктивної активності людини робить її центральним системотворчим
елементом будь-яких соціальних перетворень. Саме в цьому, з нашої точки
зору, і полягає глибока гуманістичність інноваційної культури.
406
 Сучасна економіка в умовах демократичного середовища набула можли-
вості несуперечливості з гуманістичними цінностями і людиноцентричним
світоглядом завдяки тому, що в її основі лежать інноваційні процеси реалізації
духовно-творчого потенціалу особистості як ключового і системотворчого
соціально-економічного і соціокультурного суб’єкту.
Звертаючись до сучасної економічної ситуації в Україні, яка переживає
трансформаційний період не лише з точки зору політичного перевлаштування,
але й у економічно-виробничій сфері, то сучасна економічна криза вимагає від
всіх суб’єктів національного промислово-технологічного та економічно-
торговельного процесу втілення саме інноваційних стратегій розвитку. Дійсно,
«сутність інновацій у розвитку ринкової економіки полягає в задоволенні нових
суспільних потреб через процеси створення, поширення і споживання нових
товарів на основі використання результатів наукових та науково-технічних
робіт, що формує руйнування в рутинних виробничо-господарських процесах і
змушує ринкову економіку піднятися на новий рівень динамічної рівноваги» [4,
с. 8]. А враховуючи те, що українська економіка знаходиться лише на
зародковому етапі формування цивілізованих ринкових відносин, то інновації в
даному випадку можуть стати справжнім «локомотивом» реформаторських
зрушень у справі формування ринково-економічних відносин. Для цього,
звичайно, в першу чергу необхідно значно підвищити загальний рівень
інноваційної культури населення.
При цьому надзвичайно важливо, щоб інновації торкалися не лише
безпосередньо технологічно-виробничих процесів і процедур, але мали
інтегративний характер і впливали на всі виміри ринково-економічного роз-
витку українського суспільства. Так, насамперед, необхідно, щоб інноваційна
складова стала фундаментом для розвитку всіх структурно-формуючих елемен-
тів економіки: виробництва та розподілу матеріальних благ і владно-управ-
лінського механізму розвитку ринкових відносин в Україні. Погоджуємося, що
«механізм структурних зрушень (і відповідно його чинники) необхідно
досліджувати на трьох рівнях, а саме: на рівні продуктивних сил, на рівні
виробничих відносин і на рівні надбудови (реалізації економічної політики
держави)» [5, с. 9].
Таким чином, сьогодні можна з упевненістю стверджувати той факт, що
інноваційна сфера економіки, а також особистісна інноваційна культура
визначним чином впливають на виробничо-промисловий, фінансово-інвести-
ційний, управлінський сегменти розвитку національної економіки. «Інновації,
пов’язані із науково-технічною революцією, стають первинним чинником змін
в економіці держави. Формування інноваційної моделі в українській економіці
вважається одним із найкращих пріоритетів для нашої держави. Актуальності
407
набуває розвиток інноваційних співробітницьких напрямків – мова йде про
співробітництво таких різних форм, як освіта і фінансовий капітал, наука і
виробництво тощо» [6, с. 3]. Але таке впровадження уможливиться лише
завдяки освітньому, виховному, науковому і культурно-творчому зростанню
загальної інноваційної культури українського населення, що може відбуватися
виключно на рівні формування і використання потужного креативно-творчого
потенціалу особистості кожного українського громадянина.

Список використаної літератури

1. Мостовенко Н. А. Інноваційна культура й основні засади її формування / Н. А. Мо-
стовенко, Т. І. Коробчук // Актуальні проблеми розвитку економіки регіону : науковий
збірник. – Івано-Франківськ : Прикарпатський національний університет імені Василя
Стефаника, 2009. – Вип. V. – Т. 2. – С. 39–42.
2. Козлова О. Г. Інноваційна культура: Сутнісні характеристики : монографія
/ О. Г. Козлова, Р. В. Миленкова. – Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2007. – 140 с.
3. Штефан Л. В. Інноваційна культура як культурологічний феномен сучасності
/ Л. В. Штефан // Проблеми інженерно-педагогічної освіти : збірник наукових праць. – Х.
: Українська інженерно-педагогічна академія, 2009. – Вип. 22–23. – С. 354–359.
4. Алейнікова О. В. Економічна політика інноваційного розвитку держави в ринкових
умовах : автореф. дис. ... канд. екон. наук : спец. 08.01.01 – економічна теорія / Олена
Алейнікова. – Дніпропетровськ, 2004. – 24 с.
5. Дмитриченко Л. А. Структура суспільного виробництва: соціально-економічний
аспект : автореф. дис. ... канд. екон. наук : спец. 08.01.01 – економічна теорія / Ліана
Дмитриченко. – Донецьк, 2006. – 19 с.
6. Кравченко О. О. Інноваційний розвиток та структурні зміни в економіці : автореф.
дис. ... канд. екон. наук : спец. 08.01.01 – економічна теорія та історія економічної думки
/ Олена Кравченко. – К., 2011. – 20 с.

408
 Дмитро Ігорович Пасевич,
магістрант спеціальності «Міжнародна економіка»
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА ГРОШЕЙ

Цивілізація і гроші розвивалися паралельно. Гроші – універсальний

інструмент соціального обміну, платформа багатьох форм соціальних відносин.
Проникаючи в усі сфери суспільного життя, гроші, однак, не розглядалися як
соціологічна категорія.
Відповідно до історичного підходом гроші – це товар особливого роду,
загальний еквівалент; з соціальним підходом – це загальновизнаний, високо-
ліквідний актив, необхідний для громадських і виробничих відносин; з
функціональним підходом – це інструмент, який виконує певні функції в
економіці; з вартісним підходом – це економічне благо, що володіє реальною
владою та представницької вартістю; з науковим підходом гроші – це символ,
знак, одиниця.
Світові гроші поширюють соціальне нерівність на глобальне суспільство,
породжуючи валютні і торгові війни. На початку 70-х рр. минулого століття
саудівські шейхи були вкрай здивовані, коли США запропонували їм гарантії
безпеки в обмін всього лише на зобов’язання продавати нафту на світових
ринках виключно за долари. В цей же час США в односторонньому порядку
відмовилися від золотого забезпечення своєї валюти.
Проблема соціальної цінності сучасних грошей, як ніколи раніш, є дуже
актуальною, бо сьогодні ще не вирішені, навіть, основні підходи до сутності
сучасних грошей, більшість науковців розглядають гроші як товар, який,
відповідно, має власну вартість, хоча такий підхід не відповідає дійсності. По-
перше, тому, що гроші не виробляються для продажу (в той час як товар саме
для цього і виробляється); по-друге, тому, що гроші не мають ціни, а товару без
ціни не буває і, врешті-решт, тому, що в сучасних грошах не зберігається
основна властивість товару – єдність його споживчої і власної вартості.
Останнє зумовлено тим, що в порівнянні з номінальною вартістю сучасних
грошей їх власна вартість занадто мала (2,5 цента за грошовий білет будь-якого
номіналу [1]), в зв’язку із чим власною вартістю сучасних паперових грошей
можна нехтувати і вважати, що сучасні гроші власної вартості не мають.
Соціальна сутність і походження грошей пов’язано з бажанням отримувати
людьми суспільні блага. Гроші – це інструмент влади, довіри, вибору [2]. Разом
з тим, не маючи власної вартості, сучасні паперові гроші мають цінність –

409
купівельну спроможність, саме яка і робить їх соціальним фактором розвитку
сучасної світової спільноти.
Перед загрозою фінансового колапсу світова спільнота все більше
усвідомлює небезпеки, що випливають з панування монопольних і нічим не
забезпечених грошей. Запеклі суперечки кейнсіанців і монетаристів зайшли в
тупик. Божевільна закачування грошей в систему в рамках кейнсіанської
політики вже загнала світову економіку в пастку ліквідності, заклики ж
монетаристів до золотого грошового стандарту не більше ніж утопія. У будь-
якому випадку актуальним є пошук альтернатив пов'язаний з новим розумінням
соціальної природи грошей.
Теорія множинних грошей також дозволяє вийти за межі економічного
аналізу. В. Зелізер пропонує альтернативну, диференційовану модель грошей,
що демонструє, як вони постійно формуються і переформовуються за
допомогою безлічі мереж соціальних відносин і різноманітних смислових
систем. «Гроші не є ні культурно нейтральними, ні соціально анонімними.
Гроші можуть "перетворювати" цінності і соціальні зв’язки в числа, проте
цінності і соціальні відносини у відповідь трансформують самі гроші,
наповнюючи їх змістом і вставляють в соціальні патерни». Підхід В. Зелізера
відкриває нові перспективи для емпіричних досліджень, що виходять за рамки
традиційних бюджетних і споживчих опитувань [1].
Фінансовий капітал вивів за межі публічності значну частину свого
владного потенціалу. Це вже не «відкрите суспільство», а стрімко зміцнювана
система анонімної влади фінансових ринків. Причому достовірно визначити
масштаби і межі могутності сучасних «Фінансових ділків», анонімного
фінансового капіталу фактично неможливо. Юридичним власником є, як
правило, банк-зберігач, на ім’я якого відкритий рахунок в цінних паперах.
Справжній власник ретельно прихований за довгим ланцюгом фінансових
посередників. У такому разі ім’я остаточного власника може бути недоступним
не тільки для звичайних людей (преси і т. п.), але і для офіційної влади [3], це
зумовлено:
 зростанням оподаткування та створення обмежень на шляху руху
фінансового капіталу;
 існуванням офшорних зон та гнучкістю міжнародного права;
 відсутністю значного регулювання з боку міжнародних інституцій.
До того ж крім офіційних правових відносин можуть існувати і неофіційні,
тобто коли діє не закон, а якась складна система «Понять» ... «Імена»
остаточних осіб, які здійснюють владу, не повинні бути на слуху взагалі.
Вельми показово, що будь-які спроби Конгресу США провести аудит
Центрального банку (ФРС) або розкрити одержувачів масштабного вливання
410
емісійних грошей в економіку наштовхуються на шалений опір з боку могутніх
фінансових кланів, але ж будь-які вливання грошової ліквідності в систему на
користь окремих соціальних груп означає відповідно перерозподіл власності.
Саме зростання владної могутності змушує міжнародну фінансову олігархію
йти в тінь.
Важливо відзначити, що фінансовий капітал змінює темпоральні і
просторові виміри сучасних суспільств. На зразок чорної діри фінансовий
капітал спотворює соціальний простір і час в зоні свого впливу. Традиційне
«час – гроші» виявляється в ситуації, коли «гроші – час». «Гроші не сплять!»
Божевільна кредитна гонка передкризових років була нічим іншим як гонкою за
часом за принципом «помри ти зараз, а я потім». Біржові торгові роботи
миттєво витягують з найменших коливань цін на різних ринках спекулятивний
прибуток [4].
Трильйонні маси віртуальних грошей миттєво переміщуються з
фінансового простору, роблячи піратські набіги на економіки цілих країн або
ховаючись від закону в офшорах. Це вже інший світ, світ панування
фінансового капіталу. Уряди розвинених країн принизливо прогинаються перед
вимогами фінансових ринків, покірно викуповують борги, створені ризико-
ваними приватними інвестиціями і фінансовими спекулянтами, перекладаючи
тягар виплати боргів на плечі пересічних платників податків.
Але суспільство буде змушене взяти під більш ефективний контроль
грошову і кредитну емісію і приборкати спекулятивні фінансові ринки. Можна,
наприклад, привести в порядок боргові ринки, рішуче списавши борги, створені
міжнародними фінансовими спекулянтами, при додатковому фондуванні
соціально значущих учасників ринку.
Висновок. Всі виділені «образи» існують в єдності, але аналітично
помітні. Найбільш актуальним для розвитку сучасної соціологічної теорії
грошей є вивчення грошей в якості фінансового капіталу, оскільки саме така
форма грошей проявляє себе, як зміст системоутворюючих соціальних відно-
син, що дозволяють визначити сучасні розвинені суспільства капіталократіі.

Список використаної літератури

1. Зелизер В. Создание множественных денег // Экономическая социология:
электронный журнал. – 2002. – № 3. – С. 62.
2. Мартыненко В. Социальная философия денег [Електронний ресурс] // Вопросы
философии. – 2008. – Режим доступу до ресурсу: http://www.martynenko-
info.ru/articles/article_017.php.
3. Стігліц Дж. Глобалізація та її тягар. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 252 с.
4. Кругман П. Выход из кризиса есть. – М.: Азбука-бизнес, 2012. – 320 с.

411
 Глєб Віталійович Бєлкін,
магістрант спеціальності «Міжнародна економіка»
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ЕКОНОМІЧНИЙ ВИМІР ОСВІТИ

В ПОСТІНДУСТРІАЛЬНУ ЕПОХУ

Освіта як одна з підсистем суспільства та сфера суспільного буття тісно

взаємодіє з іншими його сферами, зокрема, з економікою. Аналіз взаємодії
освіти з економікою через цінності дозволяє конкретизувати точки перетину
духовного аспекту цінностей освіти з матеріальним аспектом суспільної
реальності.
З розвитком індустріальної цивілізації, центральною структурою якої є
економіка, аксіологічна сфера суспільства та ціннісна свідомість кожного
окремого його члена стають надзвичайно складними та сповненими супереч-
ностей. Класики марксизму відзначали негативні зміни в ціннісній площині,
пов’язані з суспільно-економічним розвитком. Навіть якщо відволіктись від
марксистського підходу, вочевидь здобуття економічного успіху та капіталу є
однією з провідних цінностей сучасної освіти та мотивом її здобуття.
Сама освітня діяльність перетворилась на частину економічної політики.
Так, зараз все частіше про освіту говорять і пишуть у суто економічних
термінах: «освітня послуга», «освітній капітал», «освітній кредит», освітнє
середовище як «чинник виробництва» та ін. [4, с. 30] Наприклад, яскравою
ілюстрацією економічного тлумачення смачної освіти є робота російського
дослідника Т. Зак «Освітній процес та економічна політика держави», що
визначає наступним чином поняття освітньої послуги: «...засіб виробництва
людського капіталу, головним результатом якого є отримані знання, вміння,
навички, які будуть використовуватись у майбутньому виробництві та
приносити додатковий прибуток своїм власникам» [1, с. 36]. При цьому цікаво,
що за умови інтерпретації освіти як надання освітніх послуг до неї можна
застосувати всі атрибути звичайного індустріального процесу. Зокрема,
освітній процес розглядається як виробничий, де головними чинниками є
професорсько-викладацький склад і матеріально-технічна база, а результатом –
накопичений людський капітал.
Специфікою економічного підходу до освіти є рівна можливість розгляду
освітнього процесу як з позиції освітньої установи (аналог підприємства), так і
з позиції студента (клієнта, якого навчають). Зазвичай саме установи відіграють
головну роль у формуванні програми, технології навчання, приверненні уваги
та відборі студентів, але все це буде марним без активної участі студента та
залучення його матеріальних, темпоральних і ментальних ресурсів.
412
 Освіта в системі індустріальних цінностей є послугою, попит на яку носить
масовий характер. Не зважаючи на перехід до постіндустріального
(інформаційного етапу), організація освітнього процесу в Україні все більше
набуває саме цієї ознаки масовості, що відображається, зокрема, у збільшенні
кількості студентів у співвідношенні з викладачами вузів (верхній поріг цієї
кількості у 2013 р. дорівнював 18 студентам, тоді як до цього він був 15 і
менше) [2, с. 36].
У постіндустріальну епоху особливий ціннісний акцент робиться не
стільки на засвоєнні знань, вмінь та навичок та можливості застосувати їх у
виробництві, скільки на можливості генерувати на основі отриманої освіти нові
знання, вміння та навички, формувати новий економічний та соціокультурний
досвід. У інформаційну епоху знання стають глобальним суспільним благом, а
їх інноваційне застосування є запорукою сталого суспільно-економічного
розвитку в умовах стиснення та прискорення історичного часу.
Як бачимо, побудова паралелей між освітою та економікою, між процесом
отримання знань і виробничим процесом цілком можлива. Більш того, такі
паралелі необхідні сьогодні для планування розвитку освітніх інститутів,
моніторингу їх проблем і досягнень, збільшення конкурентоспроможності у
міжнародному освітньому просторі тощо. Але все ж навряд чи освіта, що має
під собою величезний пласт історичних і соціокультурних підвалин, можна
виміряти виключно економічними категоріям або ж повністю звести до них ту
ж саму генерацію нових знань та інноваційне мислення особистості. Крім того,
економічне буття індустріального суспільства значно відрізняється від
економічного буття соціуму інформаційної епохи, що також не може не
відбитись у дзеркалі освіти.
На основі інформаційних технологій формується якісно новий освітній
простір, динаміка змін у межах якого є набагато швидшою за тими змінами, які
відбувались в індустріальному суспільстві. Якщо в епоху панування
індустріальних цінностей освіта (передусім, вища освіта) була механізмом
переходу людини до кола еліти, то в новітньому постіндустріальному світі
ситуація докорінно змінилась. У багатьох країнах Заходу вступ до вишу є,
фактично, простим зарахуванням до нього [4, с. 31]. У пострадянських країнах
вже не рідкістю є ситуація, коли кількість людей, зарахованих у вузи
перевищує кількість випускників шкіл за певний рік.
Не відкидаючи наявність економічного виміру сучасної освіти та її
цінностей, слід вказати на обмеженість цього підходу до освіти, що
проявляється в наступних аспектах:
По-перше, економічна редукція освіти представляє освітню галузь
виключно як ринковий суб’єкт та спирається на утилітарне споживання
413
результатів культурного розвитку та діяльної як на домінуючий мотив. Але ж
якщо домінуючим мотивом є споживання, то виникає питання, як саме можна
сформувати особистість, яка буде здатна до творчої генерації нового
культурного знання. У контексті постіндустріального культурного виробництва
знання відіграє принципово нову економічну роль, а особливе місце в
суспільстві посідають люди, які здатні створювати це знання. Глобальний
суспільний попит на ці прояви психіки зовсім не змінює їх позаекономічної
сутності. Вочевидь, виховати творчу особистість з інноваційним мисленням у
технократичній системі навчання, яка визнає лише мотиви споживання,
практично неможливо.
По-друге, економічна редукція освіти неминуче призводить до підміни
науково-обґрунтованих уявлень про світ певними думками, які можуть не бути
істинними, але котрі вдовольняють потребам певного елітарного прошарку
соціуму. Результати освіти неможна купити як інший товар, оскільки вони
витікають з індивідуальних зусиль кожної людини з дослідження певних
аспектів дійсності.
По-третє, освіта виникла як логічний та доволі автономний результат
розвитку людської спільноти, що використовує минулий досвід та формує
знання для майбутнього. Освіта здатна змінювати свої типи, але не виходить за
межі своєї ціннісно-онтологічної природи (бо тоді воно буде зруйноване), що
полягає в неутилітарному пізнанні та розвитку як способах існування людини
та спільства. Отже, освіта як така становить компонент аксіологічного ядра
культури. Вона взаємодіє з різними сферами соціокультурної життєдіяльності,
але не може повністю зводитись до них. Потреби прагматичних тенденцій
сучасного суспільства ставлять в залежність освіту від економічних показників
ефективності, але вони не можуть бути абсолютними чинниками побудови
стратегії освіти. Оскільки інститут освіти виконує множину функцій, що не
можна виміряти однією лише рентабельністю.

Список використаної літератури

1. Зак Т. В. Образовательный процесс и экономическая политика государства
/ Т. В. Зак // Вестник АГТУ. – 2010. – № 2. – С. 36–43. – (Серия «Экономика»).
2. Карпов А. О. Коммодификация образования в ракурсе его целей, онтологии и логи-
ки культурного развития / А. О. Карпов // Вопросы философии. – 2012. – № 10. – С. 85–96.
3. Цветкова Н. Ф. Современная политика в сфере образования: глобальный,
национальный и региональный аспекты : дис. ... канд. полит. наук : 23.00.02 / Надежда
Федоровна Цветкова. – Сыктывкар, 2009. – 192 с.
4. Сингаївська А. М. Економіка знань та освіта: філософський контекст / А. М. Синга-
ївська // Вісник національного технічного університету України «Київський політехнічний
інститут»: Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2007. – № 1. – С. 29–33.

414
 Є. А. Чавдар,
студентка економічного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ФУНКЦІЇ, СУТНІСТЬ І РОЛЬ ГРОШЕЙ

У СУЧАСНІЙ РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Во всех отраслях современной рыночной экономики тема денег всегда

является актуальной, так как все мы хотим этого или нет, ежедневно
сталкиваемся с деньгами. Для всех нас деньги составляют основную ценност-
ную меру и являются всеобщим эквивалентом. Их можно поменять на любой
товар, услугу, блага. Деньги используются как посредник, делая процесс
рыночного обмена более удобным и доступным.
Все деньги обладают стоимостью, а именно [1]:
1. Реальная стоимость – под ней понимается сама стоимость выпуска
денег, т. е. затраты, которые идут на их производство (краска, бумага и т. д.).
2. Представительная стоимость – под ней мы понимаем уровень доверия
населения к самим деньгам, а также к тому, кто их выпустил.
3. Номинальная стоимость – под ней понимается номинал (цифры),
которые указаны на самих купюрах, монетах. При этом, если номинальная
стоимость денег совпадает с реальной, то такие деньги являются полноцен-
ными, а если номинальная стоимость ниже реальной, то деньги неполноценные.
Сущность денег заключается в том, что они являются составной частью
экономической деятельности общества и характеризуются их участием в
осуществлении различных видов общественных отношений, в распределении
валового национального продукта и в определении цен, которые выражают
стоимость товара [2].
Кроме всего этого деньги служат средством всеобщей обмениваемости на
товары, услуги, недвижимость и прочие материальные блага.
Сущность денег как экономической категории проявляется в их функциях.
Во внутрихозяйственном обороте деньги выполняют следующие функции [3]:
1. Деньги, как мера стоимости. При этом деньги позволяют нам измерить
стоимость товара.
2. Деньги, как средства накопления. При этом деньги позволяют нам
выступать в качестве посредника при обмене всевозможных товаров.
3. Деньги, как средства накопления. Они позволяют нам формировать
богатство. Мы их можем обменять на золото, недвижимость, ценные бумаги,
тем самым сохранив покупательскую способность в будущем.
4. Деньги, как средства платежа. Данная функция проявляется при
продаже товаров в кредит или же рассрочку, а также при отложенной во
времени оплате услуг.
415
 5. Деньги, как мировые деньги. Эта функция закрепляется за обще-
признанной и самой устойчивой денежной единицей. Мировые деньги
позволяют совершать различные расчёты между государствами.
Деньгам принадлежит ключевая роль в рыночной экономике. Она состоит
в том, что деньги выступают в качестве связующего звена между товаропро-
изводителями, а также становятся капиталом. Благодаря тому, что функциони-
рование денег включено в круговорот промышленного капитала, они превраща-
ются в денежный капитал в воспроизводстве индивидуального капитала [2].
Деньги также обслуживают производство и реализацию общественного
капитала, при этом выступая в виде денежных потоков, которые движутся
внутри первого подразделения – это производство средств производств, а также
и внутри второго – это производство предметов потребления, а также между
ними.
С помощью денег образуется и перераспределяется национальный доход
через государственный бюджет, займы, налоги и инфляцию.
В промышленно развитых странах, деньги являются объектом денежно-
кредитного регулирования экономики. В таких странах с учётом экономичес-
ких задач на год устанавливается денежный ориентир изменения денежной
массы в соответствии, с которым проводится её регулирование при помощи
кредитных инструментов центрального банка. Денежное регулирование направ-
лено в первую очередь на преодоление процесса инфляции, сдерживание роста
денежной массы, а также стимулирование роста валового национального
продукта.
Таким образом, деньги в качестве экономической категории связывают
всех субъектов рынка в единый общий воспроизводственный процесс. Поэтому
роль денег в рыночной экономике невозможно переоценить. Обществу
становится характерным возможность развития в разных направлениях
благодаря разностороннему использованию денег в стране.

Список використаної літератури

1. Белоглазова Г. Н. Деньги, кредит, банки: Учебник / Под ред. Г. Н. Белоглазовой. –
М.: Высшее образование, 2009. – 392 с.
2. Жуков Е.Ф., Максимова Л.М., Печникова А.В. Деньги. Кредит. Банки: Учебник для
вузов / Под ред. академ. РАЕН Е. Ф. Жукова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-
ДАНА, 2003. – 600 с.
3. Леонтьев В.Е., Радковская Н.П. Финансы, деньги, кредит и банки: Учебное
пособие. – СПб.: Знание, ИВЭСЭП, 2003. – 384 с.

416
 Володимир Андрійович Рудов-Цимбаліст,
магістрант спеціальності «Міжнародна економіка»
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ФІЛОСОФІЯ ПЕРЕМІН У СУЧАСНОМУ СВІТІ

Сучасний світ постійно змінюється. Кожен день, кожну годину, кожну

мить. Зміни стали настільки швидкими в нашому житті, що ми не встигаємо за
ними слідкувати. Зміни оточують нас – від техніки, електроніки, до методів
видобутку матеріалів, побудування заводів, ракет, від принципів ведення
політики, до відношення людей один до одного. Зміни навіть стосуються щодо
засобів стеження за змінами: різні системи удосконалюються, набувають
більшого функціоналу, можливостей, займають менше, або більше місця. Зміни
всюди. Зміни стали нашим життям.
Як давно ви дивились новини? Секунду назад, хвилину? Смартфон,
розумні годинники, газети, новинна стрічка в соціальних мережах, пошукових
засобах – всюди. Куди б ми не йшли, нас оточують новини про зміни. Ми не
можемо від цього втекти. Є можливість обмежити інформацію, яка до нас
потрапляє, але неможливо повністю від нею відійти. Навіть будучи в пустелі,
вас тим, чи іншим чином будуть оточувати зміни, на які впливає весь світ.
Глобальне потепління, парниковий ефект, зміни потоків вітрів, тощо. Це все
вплине на вас від кількості дощу, до пікової, або мінімальної температури.
Все впливає на все. Такого роду ефект метелика. Помах крила може
призвести до катастрофи, або до якогось відкриття. То ж як жити в цьому світі?
Коли сьогоднішнє вже одразу стає вчорашнім?
Філософія змін в сучасному світі змінилась. Навіть ще тридцять років тому
назад світ не змінювався так швидко. Він робив це поступово. Десь маленькими
кроками, а десь – великим. Зараз – це безперервна хода вперед. Маленькими
кроками. Але мільйонів ходаків.
Зміни стали доступними і повсякденними, на думку автора, виключно
через інтернет. Інтернет – це те, що об’єднує. Те, що вимикає відстань,
посередника, час. Секунда – і повідомлення доставлено. Секунда – і рішення
прийнято. Скоротилась відстань між рішенням. Скоротилась відстань між
наслідками. А отже – між змінами.
Візьмемо компанію Apple. Їхній перший iPhone. Телефон, який стер межу
між інтернетом, телефоном і комп’ютером остаточно [1]. Тепер інтернет
буквально всюди. В машині, в метро, на вулиці, в парку – він всюди, де є
мобільний зв’язок. До цього ж лише деякі телефони моли хоч якось

417
відображати інформацію з інтернету. І робили це не занадто добре. Були
бар’єри.
Щось схоже відбувалось в 1995 році, коли компанія Netscape випустила
свій перший браузер – Netscape Mosaic 0.9 . Браузер, який уніфікував всі засоби
для перегляду інтернету, ввів саме поняття браузер. Та став тим, що відкрило
інтернет. Тим, що вирівняло глобалізацію. У книжці Томаса Фрідмана
«Плоский світ», інтернет і Netscape являються одними з причин глобалізації [2].
Я вважаю інтернет – основою змін в сьогоденні. Він змінив саму суть змін.
Раніше – це були прориви. Це було те, що змінювало життя радикально. Це
були нові відкриття, це були зворушення, це було щось кардинально нове.
Тепер ж під змінами більш розуміють поступову еволюцію чогось, що вже
існує і знайоме.
Ті ж телефони, які кожного року стають потужнішими, дешевшими, з
більшим функціоналом. Телевізори, автомобілі. Навіть політика і тренди.
Толерантність, сексизм чи расизм. Від понять захисту тих, кого раніше
принижували, чи не давали певні права, до їх зброї. Так, можна шантажувати
роботодавця тим, що якщо він не прийме людину на роботу, то це можна
вважати проявом сексизму, або расизму [3].
І цю зміну всі бачили. Бачили, як зброя захисту стала зброєю для нападу.
Але чи реагують на це? Навряд чи. Це зміна, вона теж поступово зміниться,
вирівняється.
Причина криється в інтернеті. Інтернет – це засіб масової інформації. Ми
можемо миттєво охопити мільйонну, або мільярдну аудиторію. І ця аудиторія
під нашим, або іншим впливом може змінювати. Не тільки будувати, а й
руйнувати. Інтернет – це унікальний засіб. Головна його функція – поєднувати.
Людей, країни, континенти.
Глобальні віртуальні команди, які працюють над однією метою, чи
проектом, але знаходяться на відстані у тисячі кілометрів. Співбесіди по Skype.
Наукові винаходи, обмін знань між вченими, організація виставок, чи
конференцій – все це інтернет. Він зробив зміни постійним життям сучасного
світу. Половина цієї роботи як раз в тому, що знання почали швидко
пересуватись до одержувача.
Моя думка, що радикальні зміни можуть відбуватись і відбуваються, коли
накопичується критична маса готових ці зміни реалізувати. Інтернет допомагає
це зробити. Але сам інтернет поступово теж треба змінювати. Для сучасного
світу він, як сам базис обміну інформації вже став звичним. І світ потребує
змін.
Можливо це буде новий ступінь обміну інформації. За допомогою мозку,
чи вбудованих у нього імплантатів. Ідея, яка зараз виглядає неправдоподібною,
418
вже має шанс на життя, адже якість і функціонал протезів підвищується, а
заміна деякий органів на механічні вже відбулась.
Обмін інформації і засоби її обміну, накопичення знань, їх передача і
реалізація – ось що робить інтернет. Ось що видобуває зміни. Ось що стало
філософією XXI сторіччя. Інтернет і життя в ньому. Коли зміниться інтернет –
настануть радикальні зміни в усьому світі.

419
 Підписано до друку 20.04.2016. Формат 60 84 1/16.
Обл.-вид. арк. 22,3. Умовн. друк. арк. 24,4. Зам. № 1371.

Державний вищий навчальний заклад «Університет банківської справи».

04070 м. Київ, вул. Андріївська, 1.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК № 5033 від 29.12.2015.
 
420