Main

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ФІСКАЛЬНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА ПОЛІТОЛОГІЇ
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ
В УКРАЇНІ ТА СВІТІ У КОНТЕКСТІ
ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ
МАТЕРІАЛИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ
НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
(м. Ірпінь, 23 квітня 2021 року)
ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ
Ірпінь
2021
УДК 327(06)
ББК 66.4я437
С69
Рекомендовано до друку
Вченою радою Університету ДФС України
(протокол № 7 від 24.06.2021)
ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ КОМІТЕТ
Голова:
Монаєнко Антон Олексійович, д.ю.н., професор, в.о. ректора Університету
ДФС України.
Співголови організаційного комітету:
Драган Олена Василівна, д.ю.н., доцент, проректор з наукової роботи;
Суліма Євген Миколайович, д.філос.н., професор, член-кореспондент НАПН,
директор Навчально-наукового інституту гуманітарних наук Університету ДФС України.
Члени організаційного комітету:
Чупрій Леонід Васильович, д.політ.н., доцент, в.о. завідувача кафедри філософії та
політології;
Христокін Геннадій Володимирович, д.філос.н., професор, заступник директора
ННІ гуманітарних наук з виховної та наукової роботи;
Кан Ден Сік, д.політ.н., професор, завідувач кафедри корейської філології КНЛУ;
Тодоров Ігор Ярославович, д.істор.н., професор, професор кафедри міжнародних
студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету, директор
навчально-дослідницького Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції УжНУ;
Богдановський Ігор Валерійович, д.філос.н., професор кафедри філософії та
політології;
Верховцева Ірина Геннадіївна, д.істор.н., завідувачка лабораторією з вивчення
глобальних і цивілізаційних процесів.
С69 Соціально-політичні процеси в Україні та світі у кон-

тексті глобалізаційних перетворень [Електронний ресурс]:
матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції
(м. Ірпінь, 23 квітня 2021 року) / укладачі: Чупрій Л. В.,
Мухін І. М. – Ірпінь: Університет ДФС України, 2021. – 186 с. –
PDF-формат; мережеве видання; інституційний депозитарій.
ISBN
У збірнику матеріалів представлені тези освітян, науковців, експертів в сфері міжнародних
відносин, геополітики, регіоналістики, глобальних політичних процесів. Охоплюється ціле коло проблем
зокрема: філософське осягнення глобалізації; глобалізація як історичне явище; глобальні проблеми
сучасності: пошуки шляхів подолання; глобальне управління та світове лідерство; процеси регіоналізації:
політичні, соціально-економічні та управлінські аспекти; сучасна геополітика в умовах гібридних
викликів; соціально-політичний розвиток України на початку ХХІ ст.: відповіді на виклики регіоналізації
та глобалізації інше
Видання буде корисним для широкого загалу читачів: слухачів, студентів закладів вищої освіти
(бакалаврів і магістрів), аспірантів, викладачів.
Автори опублікованих матеріалів несуть повну відповідальність

за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних
даних, галузевої термінології, імен власних, інших відомостей.
УДК 327(06)
ББК 66.4я431
© Кафедра філософії
та політології, 2021
ISBN © Університет ДФС України, 2021
Соціально-політичні процеси в Україні та світі
у контексті глобалізаційних перетворень
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА ......................................................................................7
Бессонова М. М.
АНТИАМЕРИКАНІЗМ ЯК ГЛОБАЛЬНИЙ
ФЕНОМЕН ТА ЙОГО УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР ..............................9
Біленчук П. Д.,
Малій М. І.
СВІТОГЛЯДНО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ
НАЦІОНАЛЬНОГО БЕЗПЕКОЗНАВСТВА
В ЕРУ КВАНТОВОЇ ЕЛЕКТРОННОЇ АСИМЕТРІЇ ......................15
Богдановський І. В.
ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ГУМАНІТАРНОЇ
ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ ..............................................................19
Бондарчук П. С.
КОНЦЕПТ УКРАЇНОЦЕНТРИЗМУ
ЯК ЦІННІСНИЙ ВЕКТОР КРАЇНИ. МІЖ СЦИЛОЮ
РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ ТА ХАРИБДОЮ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ:
КУДИ РУХАТИСЯ УКРАЇНІ? .........................................................25
Верховцева І. Г.
ДО МЕТОДОЛОГІЇ ВИВЧЕННЯ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ
ПРОЦЕСІВ У КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ....................32
Гальченко С. І.
ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ МІЖ СРСР І
ВЕЙМАРСЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ В 1922–1924 РР. ...................39
Гаража О. П.
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ
ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ ........................................................47
Гордієнко М. Г.
ІНФОРМАЦІЙНІ НАРАТИВИ ЯК ІНСТРУМЕНТ
ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ ...........................................................................50
Громакова Н. Ю.
БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР ІНІЦІАТИВИ «СХІДНЕ
ПАРТНЕРСТВО» ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ............................57
3
Дарюс Юодіс
ІСТОРІЯ ЯК НАУКА І ЯК ПОЛІТИКА
В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
(ЛИТОВСЬКИЙ ДОСВІД) ............................................................... 62
Загорулько А. П.
НАЛЕЖНЕ РЕАГУВАННЯ ОРГАНІВ СИСТЕМИ МВС
УКРАЇНИ, ЯК ЗАПОРУКА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОДНІЄЇ
З НАЙВИЩИХ КОНСТИТУЦІЙНИХ ЦІННОСТЕЙ –
БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ ........................................................................ 66
Земзюліна Н. І.,
ГЛОБАЛЬНА ІСТОРІЯ ЯК ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ
ТРЕНД: ДО ПРЕДМЕТУ СТУДІЮВАННЯ .................................. 73
Іржавська А. П.
КОЛОНІАЛІЗМ ЯК ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН
СВІТОВОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ............................................................. 77
Краснодемська І. Й.
ОКУПАЦІЯ КРИМУ РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ
В КОНТЕКСТІ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ
ПОЧАТКУ ХХІ СТ. .......................................................................... 81
Кулик С. М.,
Веремчук А. В.
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СПОРТУ: ВАТИКАН
ПІДТРИМУЄ ФУТБОЛ .................................................................... 90
Льовкіна О. Г.,
Мустафаєв Г. Ю.
ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ПРОВІДНА ЦІННІСТЬ
ГЛОБАЛІЗОВАНОГО СВІТУ ......................................................... 96
Ляшок Т. О.
ТЕРОРИЗМ ЕПОХИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ: ОЗНАКИ
ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ........................................................... 102
4
Медвідь Ф. М.,
Боршиполець К. В.,
Кузьменко В. Л.
НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ
УКРАЇНИ В УМОВАХ ВИКЛИКІВ РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ
ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ......................................................................... 106
Мурга Т. А.
КОНЦЕПТ «СВОБОДА» В
СУЧАСНОМУ ФРАНЦУЗЬКОМУ СОЦІАЛЬНО-
ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ .................................................. 113
Мухін І. М.
ЕВОЛЮЦІЯ ПОНЯТТЯ «СИЛА»
В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ ............................................ 118
Овчаренко А. О.
ГЛОБАЛЬНА ІНФОРМАЦІЙНА ІНФРАСТРУКТУРА ............. 123
Орлов В. М.
ПЕРЕДВИБОРЧІ ПРОГРАМИ КАНДИДАТІВ
НА ПОСАДУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ У 2019 Р.
ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ МЕТАМОДЕРНІЗМУ ...................................... 127
Ратинський В. В.
ТУРИЗМ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ .......... 131
Ратніков М. І.,
Афанасьєва К. А.
КОНКУРЕНЦІЯ МІЖ ВНУТРІШНІМИ
ГРУПАМИ ЯК ПРЕДИКТОР ЗРУШЕНЬ У
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПОЗИЦІЯХ................................... 134
Резник В. Ю.
ІННОВАЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ПУБЛІЧНОЇ
ПОЛІТИКИ, СПРЯМОВАНОЇ НА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
СТАЛОГО РОЗВИТКУ МІЖРЕЛІГІЙНИХ,
МІЖКОНФЕСІЙНИХ ТА ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ
ВІДНОСИН В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ .................................. 136
5
Слюсаренко І. Ю.
ПРОГНОЗИ ПРОВІДНИХ УКРАЇНСЬКИХ
АНАЛІТИЧНИХ ЦЕНТРІВ ЩОДО ГОЛОВНИХ
НАПРЯМІВ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ
УКРАЇНИ НА 2021 РІК .................................................................. 141
Суліма Є. М.,
ДОЛАЮЧИ ФРАГМЕНТАРНІСТЬ
УЯВЛЕНЬ ПРО МИНУЛЕ: ДОСЛІДНИЦЬКЕ
ПОЛЕ ГЛОБАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ...................................................... 146
Сухушина О. В.,
Овчаренко О. І.
ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ КРАЇН БАЛКАНСЬКОГО
СУБРЕГІОНУ В ЄС В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ..................... 152
Тітіка О. О.
УКРАЇНА В СВІТОВІЙ ПОЛІТИЦІ ГЛОБАЛЬНИХ
ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ .......................................... 157
Тодоров І. Я.
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ СЕНС МІЖМОР’Я
В КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ ....................................... 160
Фицик Л. А.,
Фицик І. Д.
КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР ЄВРОПЕЙСЬКОГО
ГЛОБАЛЬНОГО МІСТА: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ..................... 165
Христокін Г. В.
МАСОВА СВІДОМІСТЬ ЯК ФАКТОР СУЧАСНИХ
ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ ........................................................... 170
Чмут А. В.
СУТНІСТЬ ПОНЯТЬ «ГЕОПОЛІТИКА»
ТА «ГЛОБАЛІЗАЦІЯ».................................................................... 176
Чупрій Л. В.
ГЕОПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА США
В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ......................................................... 180
6
ПЕРЕДМОВА
Вітаю учасників Всеукраїнської науково-практичної конфе-

ренції «Соціально-політичні процеси в Україні та світі у
контексті глобалізаційних перетворень»!
У сучасному світі відбувається інтенсифікація глобалізацій-
них процесів, формується нова багатополярна модель світового
устрою, з’являються нові центри сили. Водночас посилюються
глобальні загрози та виклики, поглиблюються регіональні
проблеми, що загалом загрожує сталому розвитку людства.
Важливу роль у сучасному світі, в якому спостерігається
пришвидшення процесів глобалізації, відіграє Україна. Вона, по
суті, є форпостом демократичних західних країн на євразійському
просторі.
Україна сьогодні переживає непрості часи – часи викликів
гібридної агресії у східних регіонах нашої країни. У цих умовах
нам дуже важлива міжнародна підтримка провідних країн світу,
які підтвердили дотримання принципів суверенітету та
територіальної цілісності України. Відтак сьогодні досить
актуальним є наукове дослідження ключових трендів глобалі-
зації, основних загроз та викликів сучасності, ролі України на
міжнародній арені як субʼєкта світових політичних процесів, як
міжнародного актора.
Серед основних напрямів роботи конференції її органі-
затори виділили такі:
1. Філософське осягнення глобалізації.
2. Глобалізація як історичне явище.
3. Глобальні проблеми сучасності: пошуки шляхів
подолання.
4. Глобальне управління та світове лідерство.
5. Процеси регіоналізації: політичні, соціально-економічні
та управлінські аспекти.
6. Сучасна геополітика в умовах гібридних викликів.
7. Соціально-політичний розвиток України на початку
ХХІ ст.: відповіді на виклики регіоналізації та глобалізації.
7
До участі в конференції залучені представники з різних
регіонів України, провідні фахівці, експерти в сфері міжнародних
відносин, глобальних політичних процесів. Це, зокрема, доктор
історичних наук, професор кафедри міжнародних студій та
суспільних комунікацій Ужгородського національного універси-
тету, директор навчально-дослідницького Центру міжнародної
безпеки та євроатлантичної інтеграції УжНУ Тодоров Ігор
Ярославович; доктор історичних наук, професор, директор
Навчально-наукового інституту міжнародних відносин, історії та
філософії Черкаського національного університету імені Богдана
Хмельницького Земзюліна Наталія Іванівна; доктор політичних
наук, завідувач кафедри корейської філології КНЛУ Кан Ден Сік
та інші. Буде виступати й гості: з Литви – доктор гуманітарних
наук, викладач Литовської військової академії імені генерала
Іонаса Жемайтіса Дарюс Юодіс, з Белігії – доктор політичних
наук, співробітник Відділу досліджень політичних комунікацій
університету Антверпена Полегкий О. М.
Хочу подякувати всім учасникам конференції за проявлений
інтерес до даної проблематики, надіслані тези та побажати всім
вдалої комунікації, плідної інтелектуальної співпраці.
З повагою
проректор з наукової роботи
Університету державної фіскальної
служби України,
доктор юридичних наук, доцент,
заслужений юрист України Драган Олена Василівна
8
М. М. Бессонова,
к.і.н., доцент,
Київський університет
імені Бориса Грінченка,
м. Київ, Україна
АНТИАМЕРИКАНІЗМ ЯК ГЛОБАЛЬНИЙ
ФЕНОМЕН ТА ЙОГО УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР
Негативні образи тієї чи іншої нації присутні у всіх

сучасних суспільствах. Як правило це має певні історичні витоки,
а саме досвід ворожої, на певних етапах розвитку, взаємодії чи
спровокованих конфліктів у сусідніх народів. Негативне
ставлення до США є певним виключенням, тому що присутність
критичних оцінок, а інколи навіть радикально висловлюваної
ненависті до цієї країни, спостерігається у всіх без виключеннях
населених регіонах світу. Локальний конфлікт XVIII ст. –
боротьба тринадцяти колоній за незалежність та утворення
США – спочатку сформував негативне ставлення до «амери-
канців» у метрополії та у колоністів Північної Америки
(майбутня Канада), які залишилися відданими британській
короні. Однак згодом до тих, хто несхвально оцінював
«Америку», приєдналися й європейські країни. У ХІХ ст. активна
зовнішня політика нової держави у Західній півкулі та реалізація
доктрини Монро (що обґрунтовувала Західну півкулю як сферу
зовнішньополітичних інтересів виключно Сполучених Штатів
Америки) збільшила табір тих, хто негативно ставився до США, і
латиноамериканськими країнами. У ХХ ст. коло тих, хто
висловлював негативну оцінку США, ще більше розширилося,
що особливо було помітним в роки Холодної війни: проти-
стояння між США та іншим центром сили – СРСР – мало яскраве
ідеологічне забарвлення, і антиамериканізм був одним з його
характерних вимірів. Після Холодної війни, коли глобалізація
поширилася на всю земну кулю, антиамериканізм залишився
складовою глобалізованого світу.
9
Можна стверджувати, що на початку ХХІ ст. антиамери-
канізм як феномен міжнародних відносин зберігає своє місце
серед інших явищ. Дослідженням проявів антиамериканізму, його
специфіки, інтерпретацій та статистики займається широке коло
науковців, з-поміж яких є історики, політологи, філософи,
соціологи, психологи тощо. У зарубіжних дослідників вже є
значні напрацювання, при цьому найбільш активно цим займа-
ються представники американської, канадської, французької,
британської, австралійської, російської науки тощо. Серед
українських фахівців проблемами антиамериканізму майже ніхто
не займається [2; 3]. Питання ставлення до США побіжно
досліджується в опитуваннях громадської думки, де основним
предметом аналізу є питання зовнішньої політики України та
зовнішньополітичні уподобання населення [6].
Метою дослідження в рамках цієї публікації є окреслення
антиамериканізму як глобального феномену та виявлення його
специфіки в українському вимірі.
Поняття “антиамериканізм» вже увійшло до сучасних
довідників, тлумачних словників та енциклопедій. Так, Вікіпедія
тлумачить «антиамериканізм» як антиамериканські настрої та
американофобію, як упередження, страх чи ненависть до
американського уряду, його зовнішньої політики чи амери-
канського народу загалом [1]. Словник Merriam-Webster, який
став філіалом Encyclopædia Britannica, стверджує, що у 1765 р.
було вперше вжито це поняття для позначення «чогось, що
протистоїть або вороже ставиться до народу чи урядової політики
США» [5].
З 2002 р. Pew Research Center розпочав проводити проєкт
щорічного моніторингу світової громадської думки у розрізі
виявлення ставлення до США. Опитування проводилися у всіх
регіонах світу, кількість країн щороку різниться – від 7 (2004) до
34 (2019). Останні дані є про опрацьовані результати опитування
2019 р., наразі інформація про дослідження 2020 р. поки не
оприлюднена. Тривалість, масштабність проекту та охоплення
різних регіонів світу дозволяє стверджувати те, що питання про
10
ставлення представників різних народів до США є важливим
виміром сучасних міжнародних відносин.
Питання було сформульовано наступним чином: «Скажіть,
будь ласка, чи маєте ви дуже сприятливу, дещо сприятливу, дещо
несприятливу чи дуже несприятливу думку про Сполучені
Штати». При цьому оцінка про «несприятливе ставлення»
враховувала варіанти «дещо несприятлива» та «дуже несприятли-
ва» думка. За результати цього проекту певним рекордсменом у
«несприятливому» ставленні до США є Йорданія – так її
«рекорд» негативного ставлення до США сягнув 99 %
респондентів у 2003 р. Крім того, за всі роки серед найбільш
негативно налаштованих до США народів найчастіше були саме
представники Йорданії – саме вони очолювали рейтинг найбільш
негативного ставлення до США у 2002–2006, 2008, 2011–2013,
2015, 2017 рр. [7]. Якщо взяти інші найбільш негативно
налаштовані нації, то згідно з цим опитуванням це Палестина
(2007, 2009 рр.), Єгипет (2010, 2014 рр.), Греція (2016 р.),
Німеччина (2018 р.), Туреччина (2019 р.) [7].
У кожній з держав, де спостерігаються антиамериканські
погляди, існує своя специфіка, обумовлена власною історією,
досвідом взаємовідносин із США та традиціями політичної
культури. В Україні найбільш обізнані з антиамериканськими
поглядами російської еліти, яка так і не відмовилася від риторики
часів Холодної війни. У сучасній Росії, як і в інших країнах світу,
антиамериканські заяви офіційних осіб чи то громадських діячів
часто декларуються не стільки для демонстрації своєї незгоди з
тими чи іншими діями США, скільки спрямовуються на
внутрішнє «споживання». Як правило, переслідуються цілі,
спрямовані на активізацію електорату, тлумачення причин
пробуксування реформ, пояснення невдалої зовнішньої політи-
ки – особливо, якщо наближаються вибори [4, c. 27].
Опитування в рамках згаданого вище проєкту Pew Research
Center в Україні проводилися лише у 2014, 2015 та 2019 роках,
при цьому українські респонденти проявили переважно позитив-
не ставлення до США: у 2014 р. 68 % мали схвальну думку щодо
11
США, а 25 % несхвальну; у 2015 р. позитивно налаштованих
серед українських респондентів було 69 %, а негативно
налаштованих – 22 %; у 2019 р. позитивно налаштованих стало
73 %, а відсоток негативно налаштованих знизився до 13 % [7].
У цілому, для українців притаманним є здебільшого
позитивне ставлення до США: Сполучені Штати є привабливим
напрямом для міграції; допомога та участь представників
української діаспори із США у політичних, економічних,
культурних процесах трансформації українського суспільства є
доволі помітною у багатьох сферах життя пострадянської
України; українці позитивно оцінюють американську політичну
підтримку та позицію США щодо російської агресії проти
України.
Позитивне та негативне ставлення до Америки співіснують
в Україні. Прояви антиамериканізму в українському політичному
житті мають місце, втім, вони не є поширеними, та мають свою
специфіку: український антиамериканізм можна пояснювати як
відображення залишків радянського минулого (що є характерним
і для інших країн пострадянського простору); активізація проявів
антиамериканізму відбувається переважно під час передвиборчих
кампаній (аби привернути увагу до певних політичних сил та
зменшити популярність опонентів [2, с. 117]); специфікою є
зв’язок антиамериканських поглядів із проросійськими зовніш-
ньополітичними уподобаннями [3, с. 18]; традиційно негативні
антиамериканські погляди демонструвалися в Україні прихиль-
никами лівих поглядів (втім, їх вплив на суспільство істотно
скоротився останнім часом) [6, с.143–144]. Можна стверджувати,
що питання негативного ставлення до США пов’язано не стільки
ідеологічним неприйняттям Сполучених Штатів Америки,
скільки є звичайною передвиборчою маніпуляцією, яка
практикується не тільки в Україні.
Сучасний антиамериканізм можна вважати поширеним
явищем, яке має комплексний, масштабний, універсальний,
глобальний, хвилеподібний та маніпулятивний характер [4, c. 26].
Антиамериканізм став одним із способів, що використовується
12
місцевими елітами заради маніпуляції та мобілізації пересічних
громадян під час тих чи інших стратегічно важливих моментів у
суспільно-політичному, економічному, культурному житті своїх
власних держав. Україна не є виключенням у цьому. Можна
припустити, що поширення та спалахи антиамериканізму у
сучасному світі є не тільки результатом не виваженої політики
Америки. За певних умов, коли критика та негатив щодо США є
вигідними для «внутрішнього вжитку» тих чи інших політиків,
прояви антиамериканізму активізуються як у країнах, які є
одвічними опонентами США, так і у країнах, які є союзниками
сучасної Америки.
Маніпулятивний характер негативного ставлення до США,
американської політики, уряду та суспільства відзначається
значною кількістю фахівців, які вивчали цей феномен. Саме у
цьому аспекті прояви антиамериканізму та активізація
негативного ставлення до США під час виборчих перегонів в
Україні є відображенням загальносвітової тенденції.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антиамериканізм. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/
wiki/Антиамериканізм
2. Бессонова М. М. Антиамериканські гасла під час
виборчих кампаній у незалежній Україні. Гілея. К., 2012. Вип. 63.
С. 113–117.
3. Бессонова М. М. Антиамериканізм на пострадянському
просторі: російський та український виміри. Сполучені Штати
Америки у сучасному світі: політика, економіка, право,
суспільство. Ч. 1: Збірник матеріалів ІІ міжнародної науково-
практичної конференції (м. Львів, 15.05.2015). Упоряд.
Калитчак Р. Г., Зазуляк З. М. Львів: Центр американських студій
ФМВ ЛНУ ім. Івана Франка, 2015. С. 13–19.
4. Бессонова М. М. Основні риси сучасного антиамери-
канізму: регіональний вимір. Міжнародні відносини: теоретико-
практичні аспекти. 2019. № 4. С.16–29. DOI: https://doi.org/
10.31866/2616-745x.4.2019.177615
13
5. «Anti-American.» Merriam-Webster.com Dictionary.
https://www.merriam-webster.com/dictionary/anti-American.
6. Bessonova M., Potiekhin O. Ukrainian’s Attitudes towards the
United States during the Russian Military Intervention. Journal of
Soviet and Post-Soviet Politics and Society. 2018. Vol.4. № 1.
P. 119–144.
7. Opinion on the United States. Ukraine. Global Indicators
database. Pew Research Center Global Attitudes & Trends. URL:
https://www.pewresearch.org/global/database/indicator/1
14
П. Д. Біленчук,
професор Національного
авіаційного університету,
М. І. Малій,
директор правничої компанії
«АЮР-КОНСАЛТИНГ»,
СВІТОГЛЯДНО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ
НАЦІОНАЛЬНОГО БЕЗПЕКОЗНАВСТВА В ЕРУ
КВАНТОВОЇ ЕЛЕКТРОННОЇ АСИМЕТРІЇ
У сучасній світоглядно-філософській думці існують два

основні підходи до розуміння поняття «національна безпека».
Фундатором першого, реалістичного підходу до розуміння
даного поняття, є американський фахівець у галузі політичних
наук Г. Моргентау, який визначив національну безпеку як
недоторканність території та інститутів держави, зробивши
наголос на воєнну і політичну безпеку, що складає традиційне
розуміння. Другий підхід – Human Security – розвивався в межах
ідеалістичної теорії міжнародних відносин і позначався аналізом
воєнних, політичних, економічних, соціальних, гуманітарних,
екологічних проблем [1, с.1].
Український законодавець виходячи з другого підходу за
роки державної незалежності сформував потужну правову базу
політики національної безпеки, основою для якої є чинна
Конституція України. Зокрема, в ст. 3 Конституції України
сформульовані концептуальні засади забезпечення безпеки
людини, в якій зазначено, що «людина, її життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою
цінністю». А в ст. 17 чітко передбачено, що: «Захист суверенітету
і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та
інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави,
справою всього Українського народу» [2, с. 5, 7–8].
15
Основними категоріями, які становлять зміст національної
безпеки, є: «національна безпека»; «національні інтереси»;
«об’єкти національної безпеки»; «суб’єкти національної без-
пеки»; «принципи національної безпеки»; «функції національної
безпеки»; «система (складові) національної безпеки»; «загрози,
ризики і небезпеки національній безпеці»; «характеристика
національної безпеки»; «фактори забезпечення національної
безпеки»; «форми, засоби, методи та технології забезпечення
національної безпеки» та ін.
Національна безпека – це захищеність життєво важливих
інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої
забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлен-
ня, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз
національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності,
запобігання і протидії корупції, прикордонної діяльності та
оборони, міграційної політики, охорони здоров’я, освіти та науки,
науково-технічної та інноваційної політики, культурного
розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформа-
ційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення,
житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг,
захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів,
податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та
підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвести-
ційної та інноваційної політики, ревізійної діяльності, монетарної
та валютної політики, захисту інформації, ліцензування,
промисловості та сільського господарства, транспорту та зв’язку,
інформаційних цифрових технологій, енергетики та енергозбе-
реження, функціонування природних монополій, використання
надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту
екології і навколишнього природного середовища та в інших
сферах державного управління при виникненні негативних тен-
денцій до створення потенційних або реальних загроз
національним інтересам.
Об’єктами національної безпеки є: людина і громадянин –
їхні конституційні права і свободи та обов’язки; суспільство –
16
його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелекту-
альні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє при-
родне середовище і природні ресурси; держава – її конституцій-
ний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторкан-
ність [3, с. 43–44].
Виходячи з даних концептуальних положень, вважаємо, що
світоглядно-філософські особливості розвитку національного
безпекознавства в еру квантової електронної асиметрії повинні
формуватися на таких пріоритетних напрямах:
І частина. «Інформація, комунікація і безпека – стратегічні
ресурси розвитку суспільства знань» (Інформація – основа
розвитку суспільства знань; Ера електронних комунікацій:
історіографія формування інформаційно-комунікаційного
суспільства знань; Інформація як базовий елемент сучасного
інформаційно-комунікаційного суспільства знань; Соціальна роль
електронної інформації; Інформаційні ресурси ери електронної
комунікації; Інформаційне середовище сучасного електронного
суспільства знань: інфраструктурна інформатизація ери квантової
електронної асиметрії; Формування законодавства про електрон-
ну інформацію в Україні; Інформація як об’єкт правових
відносин; Правове регулювання захисту та обмеження доступу до
інформації; Електронне право як система норм, що регулюють
відносини в еру квантової електронної асиметрії; Правове регу-
лювання відносин в еру квантової електронної асиметрії).
ІІ частина. «Національне безпекознавство в еру квантової
електронної асиметричної трансформації» (Національна безпека:
поняття, сутність, характеристика; Безпекознавство; Категорія
«безпека» у правознавстві; Національна безпека; Державна
безпека; Інформаційна безпека як визначальний компонент націо-
нальної безпеки; Концептуальні засади інформаційної безпеки;
Міжнародна інформаційна безпека як актуальна проблема сучас-
ності; Пріоритети державної безпекової політики України в еру
квантової електронної асиметрії; Доктрина квантової електронної
безпеки України).
17
ІІІ частина. «Електронне таємнознавство. Електронне
секретознавство. Електронне конфіденцієзнавство» (Історіографія
становлення та розвитку захисту електронної інформації в еру
квантової електронної асиметрії; Витоки правового регулювання
захисту електронної інформації; Правове забезпечення захисту
електронної інформації в ХІХ-ХХ столітті; Правове регулювання
захисту державної таємниці в Україні: Становлення державних
органів, що захищають державну таємницю; Результати діяльності
Держкомсекретів України; Державна таємниця як особливий вид
інформації, що захищається; Державна служба спеціального
зв’язку та захисту інформації; Законодавче регулювання обігу
електронної інформації в Україні; Пріоритетні напрями форму-
вання системи та органів захисту електронної інформації в еру
квантової асиметрії [4, с. 131–133].
На основі вище викладеного, вважаємо, що запропонована
концепція світоглядно-філософського розвитку національного
безпекознавства в еру електронної асиметрії може бути
покладена в основу розробки стратегії, тактики і мистецтва
квантової кібербезпеки.

1. Блюменау Д. И. Информация: миф или реальность?
(О состоянии понятий «знание» и «социальная информация») /
Д. И. Блюменау // НТИ. Сер. 2. 1985. № 2. С. 1-4.
2. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та
допов. станом на 2 січ. 2021р. К.: ПАЛИВОДА А.В., 2021.72с.
3. Біленчук П. Д., Борисова Л. В., Кобилянський О. Л.,
Собина В. О. Стратегія інформаційної безпеки України: правові
засади захисту інформації: монографія. К.: УкрДГРІ, 2018. 288 с.
4. Електронне суспільство, електронне право, кібербезпека:
стратегія розвитку інноваційної ери. Монографія / П. Д. Біленчук,
О. Л. Кобилянський, М. І. Малій, Ф. М. Медвідь, Р. В. Перели-
гіна, Т. Ю. Тарасевич [та ін.]. За заг. ред. П. Д. Біленчука і
Т. Ю. Тарасевич. К.: УкрДГРІ, 2020. 388 с.
18
І. В. Богдановський,
д.філос.н., професор,
Університет ДФС України,
м. Ірпінь, Україна
ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ГУМАНІТАРНОЇ

ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ
Подолання нинішньої системної кризи розвитку людської

цивілізації, симптомом якої є загострення глобальних проблем
(економічних, екологічних, демографічних та ін.), і перехід до
нової парадигми сталого розвитку «системи природа-суспільство-
людина» неможливо здійснити без заміни застарілої освітньої
парадигми. Традиційна система освіти продовжує готувати
людей до життя в межах застарілої концепції кількісного
економічного зростання, нестримної експлуатації природних
ресурсів та безмежного і бездумного споживання. Сучасна наука
та освіта й досі слугують споживацькій цивілізації, яка прагне
якомога більше взяти від природи. Щоб зберегти людство від
самоліквідації, освіта повинна формувати людину не лише
мислячу, але і відповідальну. Така людина повинна прагнути не
лише брати від природи, суспільства та інших людей, але й
повинна віддавати й збагачувати навколишній світ. Подолання
кризи освіти не може бути здійснене лише завдяки зусиллям її
власного культурного середовища, оскільки зазначена нами криза
освіти є складової частиною кризи глобальної цивілізації.
У країнах Заходу вже досить давно усвідомили той факт, що
назріває фундаментальна криза традиційної освіти. Осмислення
цієї кризи почалося після виходу в світ книги Ф. Кумбса «Криза
освіти в сучасному світі» [1]. Ф. Кумбс та інші західні дослідники
вважають, що криза освіти виявляється у тому, що стрімкий
прогресивний розвиток нових технологій зумовлює виникнення
нових вимог до працівників, які повинні не лише оволодівати
постійно зростаючою сукупністю знань, постійно вдосконалю-
вати свої уміння і навички, але й ще формувати й розвивати свої
19
креативні творчі здібності та особистісні якості (ініціативність,
підприємливість, активність тощо). Це гостре напруження у
відносинах між, з одного боку, інерційним повільним розвитком
традиційної системи освіти та, з другого боку, потребами нового
глобального ринку праці і новою системою виробництва
дослідники позначили словом «криза».
Носієм нового типу раціональності має стати «людина
культури», яка здатна працювати не лише зі знаннями, але з
різними культурними ситуаціями, різними стилями мислення і
ментальними структурами. Формування такої «людини куль-
тури» перетворює саму роль учителя, наділяючи його функцією
герменевтика. Вчити, згідно П. Фрейре [2], означає показувати
учням, як традиційні цінності, втілені в структурах повсякдення,
обмежують мислення і поведінку людини. Необхідно, щоб
педагог спонукав учнів подивитися з боку на їхній життєвий
досвід і на ті структури особистості, які склалися під дією
зовнішніх соціальних умов, тобто були несвідомого ввібрані
ними ззовні. За допомогою дискурсу, що долучає всіх його
учасників до процесу навчання, індивіди переходять від
пасивного прийняття ситуації до критичного осмислення того,
що раніше приймалося ними як належне.
Криза суспільства – це насамперед аксіологічна криза.
Відповідно, вища освіта повинна вивести суспільство з глибокої
кризи цінностей, забезпечити вихід за рамки чисто економічних
міркувань. У новій освітній парадигмі «економічна людина» має
поступитися місцем «людині гуманній», а суспільство спожи-
вачів («цивілізація задоволення»), вершиною розвитку якого
стало утворення всепоглинаючої віртуальної реальності, має
перетворитися, щоб уникнути планетарної катастрофи, на
ціннісно-орієнтоване гуманістичне співтовариство. Відповідно,
виживання людини в XXI ст. можливе завдяки переходу до
нового типу соціоприродного гомеостазу, нового типу механізму
сталого цивілізаційного розвитку. Новий тип розвитку має бути
усвідомлений, спроектований, обґрунтований, зрозумілий і
консенсусно ухвалений більшістю жителів планети. Освітня
20
революція повинна сформувати нову систему цінностей, нову
етику, нову предметність освітньої діяльності. Відповідаючи на
риторичне питання: «Чому слід навчати?», обов’язково слід
сказати – гуманістичному знанню і гуманному суспільству.
Революційність змін в освіті передбачає необхідність
розробки нової освітньої парадигми, поява якої сама по собі
являтиме теоретичну основу практичної освітньої революції. Ця
нова освітня парадигма повинна містити в собі кілька основних
ідей і підходів: по-перше, це новий погляд на місію освіти в
XXI ст.; по-друге, слід виробити новий погляд на предмет і
кінцеві цілі освіти; по-третє, варто переглянути існуючі нині рівні
освіти; і, по-четверте, слід усвідомити провідну роль соціально-
гуманітарного знання.
Аналіз історії розвитку суспільства й освіти доводить, що
багато століть найбільш впливові концепції суспільного розвитку
апелювали до масової людини, завжди ставили над людиною то
економіку, то капітал, то техніку і науково-технічний прогрес.
Зараз робляться спроби поставити над людиною інформацію,
пророкуючи настання ери інформаційного суспільства. Проте
сьогодні світ виявився на краю катастрофи, його губить принцип
практичної користі, що, у свою чергу є наслідком послідовно
дотриманого раціоналізму. Освіта, обслуговуючи таку парадигму
«стрімкого прогресивного розвитку», лише посилює рух циві-
лізації до катастрофи.
Сьогоднішня парадигма освіти будується на принципах
оптимізації, інтенсифікації, уніфікації навчального процесу, типі-
зації та стандартизації навчальних планів і програм, орієнтується,
перш за все, на потреби економіки, розвиток технократичної і
технологічної свідомості людини, практично залишаючи
осторонь емоційно-чуттєву, моральну сторону структури
особистості. Все це призводить до гострого дефіциту людей, які
мають широку гуманітарну ерудицію, тобто таких людей, які
здатні глибоко проаналізувати широке коло загальнозначущих
проблем суспільства і запропонувати шляхи їх вирішення.
Першою з цих проблем є загроза виживанню людства. Вищий
21
сенс освіти в XXI ст. і її місія – це врятувати людство від нього
самого. Це можна зробити, поставивши цінності гуманізму вище
над усіма іншими сферами – економікою, політикою. Звідси
походить пріоритет соціально-гуманітарного знання і наук цього
профілю перед природознавством. В ідеалі, мова йде про синтез
природознавства і суспільствознавства, але саме гуманітарне
знання має стати провідною ланкою в їх діалектичному
взаємозв’язку.
Одним з перших цю необхідність усвідомив відомий учений
і педагог І. М. Ільїнський, який у своїй книзі «Освітня революція»
пише: «В західних промислово розвинених країнах в сфері
освіти, майже не перериваючись, відбуваються різні зміни, які
називаються де реформами, де модернізацією. Однак дійсна
криза освіти практично не усвідомлюється. Бо вона пов’язана з
розумінням сенсу історії, який і понині бачиться в індивіду-
альних цілях та практичній діяльності людей, які прагнуть перш
за все… пристосуватися до життя через боротьбу за існування й
оволодіння життєвими ресурсами, тобто до отримання
матеріального благополуччя і максимального прибутку. Ніяких
вищих цілей, що зв’язують людину з більш широким пластом
реальності, ніяких ідеалів поки не проглядається. І ось людство
виявилося «над прірвою в брехні», крім свого бажання воно
поставлене перед необхідністю знову відкрити для себе новий
сенс історії» [3, с. 174.]. На переконання І. М. Ільїнського,
потрібні не окремі поліпшення освіти, часткове її реформування,
а революційні зміни, стрибок у всіх сторонах, елементах й
аспектах освіти.
Ми вважаємо, що до нової парадигми освіти, крім механізму
сприйняття інформації, вироблення умінь і навичок, має бути
добавлені, з одного боку, формування здатності до розуміння, а з
іншого – віра, без якої в історії не обходилося жодне велике,
принципове перетворення [4, с. 136]. Навіть сама нова освітня
парадигма та її основні принципи повинні бути прийняті нашим
розумом спочатку на рівні віри як відправна точка для
подальшого пізнання. Разом з тим, ця віра матиме раціональне
22
підґрунтя. Вона повинна бути сформульована, обґрунтована і
доведена до розуміння не тільки освітньою спільнотою,
політиками і владою, але й практично втілена переважною
більшістю населення Землі. Концепція сталого розвитку
відрізняється від усіх попередніх ідеологій, які претендували на
універсалізм і глобалізм, тим, що в головному і основному носить
соціальний, а не політичний характер, орієнтує на розвиток і
оптимальне використання людського потенціалу в гармонії з
природою.
Для успіху впровадження нової парадигми має відбутися
синтез розуму і почуття; знань і виховання. Щоб протистояти
зростаючій невизначеності та непередбачуваності, які неймовірно
ускладнюють життя і породжують масу несподіваних, нетри-
віальних завдань, суспільство повинне через систему освіти
свідомо формувати людину, яка має рівномірно та гармонійно
розвинені творчі здібності, інтелект, емоційно-вольову і духовно-
моральну сторони своєї особистості. Тому і виникає новий ідеал-
парадигма науки й освіти, в центрі яких – людина в її повному
вимірі (як єдність тіла, розуму, емоцій і душі), яка здатна жити в
гармонії з природним і штучним (культурою) середовищем.
Посилення виховної складової освіти неминуче пов’язане з
гуманізацією всіх її сторін, в тому числі гуманітаризацією її
змісту. Вона повинна орієнтувати на формування людяної
особистості, здатної перебувати в гармонії з іншими людьми і
природою. Проте не слід розуміти це таким чином, що соціально-
гуманітарне знання повністю витіснить і замінить точні науки і
природознавство. Ні. Гуманітарне знання з часом займе належне
йому центральне місце і виконуватиме провідну роль (якої воно
буле позбавлене в пору зайвого перебільшення ролі
природознавства) як у свідомості окремої особистості, так і в
суспільстві, сприяючи їх гармонійному розвитку.

1. Кумбс Ф. Кризис образования в современном мире: Пер.
с англ. М.: Прогресс, 1970. – 260 с.
23
2. Фрейре П. Образование как практика освобождения.
[Електронний документ]. – Режим доступу до тексту:
http://old.prosv.ru/ebooks/best_pdf/paul_freire.pdf.
3. Ильинский И. М. Образовательная революция /
И. М. Ильнский. – М.: Московская гуманитарно-социальная
академия. 2002. – 594 с.
4. Богдановський І. В., Воробйова Л. С. Соціогуманітарне
знання як основа формування нової освітньої парадигми для
глобального «суспільства знань»: монографія. – Ірпінь,
Університет державної фіскальної служби України, 2017. – 200 с.
24
П. С. Бондарчук,
аспірант Національної академії
державного управління
при Президентові України,
КОНЦЕПТ УКРАЇНОЦЕНТРИЗМУ
ЯК ЦІННІСНИЙ ВЕКТОР КРАЇНИ. МІЖ СЦИЛОЮ
РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ ТА ХАРИБДОЮ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ:
КУДИ РУХАТИСЯ УКРАЇНІ?
«І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває, того Бог карає…»
Т. Г. Шевченко
На теренах світових соціально-економічних та суспільно-

політичних процесів для кожної країни і народу який її населяє
особливої ваги набуває значущість відповідних орієнтирів та
шляхів розвитку, які б максимальною мірою забезпечили
розвиток і реалізацію її поступу у майбутнє відповідно до тої
культурно-історичної специфіки, яка сприяла утворенню такої
державної спільноти. Україна у цьому процесі не є виключенням.
Територіально розміщена практично у центрі Європи, вона у
багатьох аспектах стала заручником тих мега-складних та
біфуркаційних процесів, які у більшості випадків скоріше
ускладнювали, ніж сприяли утворенню державності, власній
визначеності населення як національній спільності, незалежності
та самобутності.
Ті неодноразові спроби визначитися з власною державністю,
які були здійснені створенням досить могутньої держави
Київська Русь трагічно закінчилися невдалою політикою князів
та захопленням країни силами монголо-татарської навали.
Друга чергова спроба утворити наднаціональне русько-ли-
товське державне утворення також закінчилася досить трагічно, з
25
огляду на утворення Речі Посполитої і на реальний міжрелігійний
конфлікт між православ’ям та католицтвом. Цей конфлікт
фактично звів нанівець спроби відродити державність, але, при
цьому породив немало національно-культурних явищ, таких як
православні братства – синтез духовно-світських високо-
освічених громадських спільнот, які сприяли захисту цінностей
населення країни, а також здійснювали активний вплив на
формування нового національно-історичного феномену –
запорізького козацтва.
Саме запорізьке козацтво стало тією рушійною силою, яка
спромоглася здійснити чергову спробу забезпечити утворення
української держави При цьому, через передусім брак само-
ідентичності та глибоку, як сьогодні визначаються психологи,
«співзалежність» з польською культурно-історичною матрицею,
окрім практично, віросповідання, така спроба успіхом не
увінчалася. Натомість, сподівання на підтримку національно-
визвольної боротьби з боку б, здавалось би, спорідненої за
релігійними канонами держави православного віросповідання
завершилося фактично узурпацією і території, і українського
населення, і розгромом єдиної активної військової сили –
запорізького війська, що змогла б боронити інтереси населення.
Практично, трьохсотрічне політичне, військове, національ-
не, державно-панівне домінування Російської імперії над
українським народом, вимивання національно-просвітницьких
високоосвічених кадрів, передусім Києво-Могилянської академії,
Острозької академії, відповідних братств до Москви, і у
подальшому, до Санкт-Петербургу, русифікації української
аристократії, досить жорстокого, навіть у порівнянні з Європою
закріпачення населення практично вщент викорінили можливість
не просто активного спротиву шляхом національно-визвольної
боротьби, а й взагалі, реального розвитку нації, освіти, вивчення
історичного минулого. Тільки, по-суті, з ІІ-ї половини
ХІХ століття як на теренах східної частини України, так і західної
її частини почитають відроджуватися осередки патріотично
26
налаштованої освіченої молоді, і питання створення української
державності починає набувати своєї актуальності і гостроти.
І знову, в черговий раз, в результаті здійснення спочатку
Лютневої революції, а потім і Жовтневого більшовицького
перевороту у Російській імперії, Україна отримала чергову
можливість утворити власну державу, набути власної політичної
ідентичності як державотворчої нації, накреслити для себе свій
власний шлях історичного поступу і стати реальною, суверенною
частиною європейської спільноти націй та народів. Однак і цього
разу така спроба була жорстко придушена військами вже не
Російської імперії, а державою комуністичної диктатури
російського розливу, основною ідеєю якої була проголошена
диктатура пролетаріату, боротьба класів, відмова від релігії та
інші комуністичні міфи. Появу нової історичної спільноти –
радянського народу – було проголошено основною задачею
комуністичної країни і диктаторського за своєю політичною
природою режиму. В таких умовах ні про яку національну
ідентичність та державотворчий характер українського народу
речі бути не могло. Саму тому і геноцид 1932-1933 років був
здійснений для знищення найпрацьовитішої, та найціннішої щодо
збереження національно-культурних цінностей верстви населен-
ня – українського селянства, і активної мобілізації української
молоді під час другої світової війни, і у післявоєнний час актив-
ного розпорошення на будови та об’єкти далекого будівництва –
БАМу, Далекого Сходу, цілинних земель Казахстану, газо- та
нафтовидобування Сибіру та Крайньої Півночі.
Саме подібні стратегії «Великого Брата» сприяли значній
ентропії українського суспільства, русифікації великих проми-
слових міст, диспропорціональному розвитку сільських,
селищних та міських територій Заходу, Сходу, Півночі та Півдня
України. Але найстрашніше в рамках СРСР для України вияви-
лося фактично національно-культурне нівелювання української
ідентичності до червоних шальварів, вишиванок, предметів
побуту тощо як окремо взятих артефактів без врахування
національно-культурного та історичного контексту цих речей.
27
Така продумана політика «хуторянства» застосовувалася не
тільки до України, а й до країн прибалтійського регіону,
Молдови, Білорусі, Кавказу, Середньої Азії – практично до усіх
країн, для яких потрібно було створити субстрат меншовартості у
порівнянні з прогресивним радянським народом, на чолі з
виключно комуністичною партією, і який спілкується російською
мовою як мовою міжнаціональної комунікації.
Оскільки політика, яку вів Радянський Союз, виявилася на
далеку перспективу провальною, та у результаті узурпації влади
номенклатурою призвела це державне утворення до самозни-
щення, Україна нарешті отримала реальну можливість для
побудови своєї держави.
Аналізуючи історичне минуле країни не можна однозначно
сказати, що кінець ХХ століття і початок ХХІ століття виявився
менш складним для державотворчості ніж попередні століття.
Умови глобалізації, у яких Україна опинилася практично без
адаптації поточних економічних і політичних реалій, серед яких
домінантами виступають потужна економічна конкуренція,
політичні маніпуляції та боротьба за владу, соціальна та майнова
нерівність, олігархічні війни, корупція, практично не обмежена
ліберальним законодавчим дискурсом, монополізм окремих груп
еліт реально сповільнює розвиток держави. При цьому позитивні
явища глобалізації, такі як відносна, через майнову і фінансову
нерівність відкритість кордонів, відносна, через квоти та фінансо-
во-податкові обмеження свобода торгівлі, розвиток особистості,
залучення до інших культур, втрачають свою змістовну вагу
через негативні впливи та втручання.
Одним з таких яскравих негативних впливів стало за-
гострення політичного протистояння країн Європи та США і РФ.
Україна і в цій ситуації стала заручником свого розташування, що
призвело до захоплення з боку Росії кримського півострову як
суверенної частини України, розв’язання військового конфлікту
на сході України, де гинуть молоді українці, провокування
конфліктів на мовному грунті. І все це відбувається на тлі
страшних процесів пандемії, наслідком чого стає активне
28
збідніння населення, обмеження пересування, безробіття, песи-
мізм значної частини населення по відношенню до майбутнього.
Саме в таких умовах перед суспільством активно постають
питання подальших стратегій розвитку країни, який шлях обирати
на майбутнє. Модель глобалізації передбачає, передусім модель
розвитку європейських країн та північної Америки. При цьому
моделі розвитку країн Сходу, зокрема країн Південно-Східної
Азії, близького Сходу, країн Латинської Америки та Північної
Європи у загальному глобалізаційному дискурсі для переважної
більшості громадян України представлені досить у обмеженому, а
іноді, і у спотвореному вигляді через інформаційні фільтри суто
глобалізованого європейсько-американського погляду, виробле-
ного на фундаменті протестантської етики і пріоритету
індивідуальних інтересів особи, який часто-густо не дає змоги
отримати цілісну і об’єктивну картину процесів розвитку таких
систем. Подібна ситуація призводить до поширення помилкових
уявлень про інші культурно-політичні утворення і великою мірою
заважає переймати їх позитивний досвід для подальшого
визначення власного шляху державного розвитку.
Конкуренція подібних цивілізаційних систем, яку сучасні
науковці визначають як регіоналізацію, змушує по-новому
сприймати та аналізувати процеси, які здійснюються у світі.
Досить автократична за своєю суттю китайська модель
суспільства забезпечила швидку та мобільну боротьбу з
пандемією коронавірусу. Але при цьому права та інтереси
окремих особистостей в рамках такого подолання були жорстко
обмежені та знівельовані. І ми також бачимо інший приклад –
високоорганізованого шведського суспільства, у якому практич-
но не було застосовано жодних радикальних карантинних
обмежень, але самосвідомість та самодисципліна якого стала
практично кращим взірцем індивідуальної відповідальності
кожної особистості перед національною спільнотою. І саме в
рамках таких явищ, таких моделей відповідального суспільства
Україні доцільно шукати досвід власної державної та національ-
ної ідентичності.
29
Негативні крайнощі глобалізації аж до нівелювання націо-
нально-культурної ідентичності і унікальності, прихованої
боротьби за ресурси, ринки збуту, і прояви впливу, соціальної і
майнової нерівності та неконтрольованого панування корпорацій
провокують розвиток та існування радикалізованої регіоналізації
окремих країн та груп країн і спільнот, в результаті чого і маємо
активне загострення культурно-політичних конфліктів, міжнаціо-
нального та міжетнічного та релігійного тероризму та вибухо-
небезпечного стану світу. В Україні подібна ситуація спосте-
рігається на Закарпатті, де активно налаштована угорська
громада, підбурювана безвідповідальними політиками сусідньої
Угорщини вимагає таких преференцій, які переходять межі прав,
визначених Конституцією та законами України.
Природно, що у будь-яких підгрунтях політичних процесів
завжди лежать економічні конфлікти, і якщо б в Україні було
ліквідоване страшне майнове розшарування при переважній
бідності населення – конфліктів, породжених глобалізацією і
регіоналізацію, було б набагато менше. Але і у цій ситуації
подолання бідності має базуватися на конкретних ціннісних
засадах державної політики.
На наш погляд основною засадою, яка змогла б уберегти
суспільство від ескалації всіх тих негативів регіоналізації і
глобалізації має стати концепт україноцентризму, як єдиного
вектору прогресуючого розвитку країни, в основі якого є
пріоритет державного інтересу, державного розвитку, державного
добробуту, державної стабільності, при цьому не держави можно-
владців, олігархів, офшорного капіталу і корупції, а держави для
народу, передусім середнього класу, який завжди є основним
фундаментом добробуту країни.
На жаль, поки що цей концепт є суто декларативним.
Політична еліта України ніяк не може дорости до прийняття цієї
стратегії як базової, і, відповідно, створити для цього необхідні
передумови. Але у процесі неминучого розвитку процесів
подальшого самовизначення держав у світовій спільноті
необхідність утвердження цього концепту стане логічним
30
наслідком національного та державного як самозбереження, так і
розвитку.

1. Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. [Хрес-
томатія з зарубіжної соціології реґіонів] / Кононов І. Ф. (науковий
редактор) – Луганськ: Альмаматер, Знання, 2002. – 664 с.
2. Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі ХХ–
ХХІ століть: нові пріоритети / М. І. Долішній. – К. : Наук. думка,
2006. – 510 с.
3. Глобалізація та регіоналізація як вектори розвитку
міжнародних економічних відносин : колективна монографія /
кол. авт. ; за ред. О. А. Довгаль, Н. А. Казакової. – Харків : ХНУ
імені В. Н. Каразіна, 2018. – 540 с.
4. Лукашевич В. М. Глобалістика. – Львів: Новий світ-2000.
5. Реутов В. Є. Глобальна регіоналізація як сучасний вектор
розвитку глобальних економічних трансформацій [Електронний
ресурс] / В. Є. Реутов. – Режим доступу:
http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=910
31
І. Г. Верховцева,
д.і.н., доцент,
завідувач лабораторією
вивчення глобальних
та цивілізаційних процесів,
ДО МЕТОДОЛОГІЇ ВИВЧЕННЯ
ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У КОНТЕКСТІ
ГЛОБАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ
Упродовж 1970–1980-х рр. зародився, а в 1990–2000-х рр.

інституційно оформився новітній напрям історичних студій –
глобальна історія. Першими її ластівками вважаються праці
Ф. Броделя та інших дослідників, які постулювали необхідність
розроблення інтегрованого погляду на людину, природу,
суспільство та, по суті, виведення макросоціальних історичних
досліджень на новий щабель – щабель глобального масштабу.
Активізації досліджень насамперед сприяла інтенсифікація
глобалізаційних процесів останньою третиною ХХ ст. [5; 14,
с. 178; 16, с. 15–19; 17, с. 16–19].
Як новітнє наукове явище, глобальна історія перебуває на
етапі розроблення своєї методології та відповідних дискусій.
Одним із «каменів зіткнення» в останніх є питання використання
локальних досліджень під час вивчення глобалізаційних процесів
[12; 14, с. 181; 19]. На наш погляд, вчені, які з цього приводу
висловили позитивні судження, мають рацію. Аргументом може
бути вивчення так званого «імперського меридіану» (imperial
meridian), який, як вказує І. Колесник, в історії глобалізаційних
процесів посів особливе місце. Це період глобальних світових
змін після 1783–1825 років, який насамперед повʼязаний із
геополітичним, технологічним і політичним підйомом Заходу,
утворенням глобальної світової економічної системи,
32
промисловими / індустріальними революціями, війнами (від
локальних до Великої європейської громадянської війни 1914–
1918), революціями, соціальними, національнами рухами тощо
[16, с. 19]. Натомість, на нашу думку, «імперський меридіан»
насамперед цікавий тим, що він містить величезний потенціал
для зʼясування причин масштабних політичних і соціальних змін,
яких зазнали країни Європи внаслідок реформувань упродовж
«довгого ХІХ ст.» своїх внутрішніх устроїв, зокрема, запро-
вадження модерних управлінських технологій, насамперед –
вмонтування до місцевого управління технологій місцевого
самоврядування.
Модерні ідеї інкорпорації самоврядних механізмів до систе-
ми місцевого управління першими сформулювали реформатори
Великої Британії, Прусії, Австрії, Франції. Крім пошуку засобів
інтенсифікації виробничої сфери, перша намагалася знайти
форми ефективного управління величезною колоніальною
імперією (якою, власне, була) на базі традиційних самоврядних
практик аборигенних народів своїх заморських колоній. Пруські,
австрійські, французькі реформатори також шукали шляхи управ-
лінської і господарської інтенсифікації своїх країн та прагнули
запобігти масштабним соціальним струсам на кшталт тих, що
наприкінці 1840-х рр. поширилися Європою [6, с. 117–120].
У Російській імперії, яка наприкінці XVIII – початку XІХ ст.
«приросла» 1,5 млн кв. км та в якій питання ефективності
управління її провінціями і пов’язаної із цим ефективності
фіскального адміністрування були питаннями збереження
«цілісної і неділимої», ці ідеї знайшли «вдячних» послідовників у
особі імперської освіченої бюрократії. Усвідомлюючи загрозу
соціальних струсів внаслідок масштабних бунтів та ураховуючи
сепаратистські настрої регіональних еліт «однієї шостої
суходолу», імперська управлінська еліта «угледіла» взірці нових
управлінських технологій в традиційних самоврядних громадах –
великоруських общинах своїх північно-західних губерній.
Акивними популяризаторами використання цих традиційних
самоврядних механізмів у реформуванні місцевого управління
33
всієї країни були слов’янофіли. Саме під їх впливом під час
розробки та реалізації реформ місцевого управління 1840-х рр. та
Великих реформ 1860–1870-х рр. перебували близьке оточення
царя та вищі кола імперського істеблішменту. Оспівуючи
великоруські «мири» / общини та ставлячи завдання уніфікації
місцевого управління на величезному імперському просторі і
соціальної уніфікації його населення – насамперед сільських
мешканців, спираючись на традиційне самоврядування останніх,
але дещо нівелюючи його засобом запровадження самоврядних
механізмів великоруських общин (насамперед – механізмів
колективної відповідальності громади за кожного зі своїх членів
у фіскальних, господарських, соціальних справах), управлінська
еліта імперії Романових упродовж другої половини ХІХ –
початку ХХ ст. здійснила грандіозний реформаторський проект:
від Вісли до Далекого Сходу, від Великого князівства
Фінляндського до Туркестану та Північного Кавказу село,
мешканці якого становили 9/10 населення російської держави,
стало самоуправлятися й делегувати своїх представників до
органів місцевого управління повітового та губернського рівнів, а
з початком діяльності Державної думи – до неї [1–4; 6–9; 11; 13;
15; 18; 20].
Звісно, в кожному регіоні самоврядування сільських
мешканців мало свої специфічні риси. На початку ХХ ст. на
імперському просторі функціонувало декілька самоврядних моде-
лей. У декотрих з них, приміром, у Великому князівстві
Фінляндському, самоврядування носило територіальний харак-
тер – і це було орієнтиром для подальшого реформування
самоврядних механізмів на всій території країни. У деяких
регіонах, наприклад, губерніях європейської частини, місцеве
самоврядування мало яскраво виражений становий характер, хоча
з тенденціями поступового трансформування у всестанове,
відповідно (особливо в часи аграрних перетворень 1906–1911 рр.,
так званих столипінських реформ). Свої особливі риси мало
гмінне самоврядування в Привіслянському краї, де поєднувалися
риси станового та всестанового самоврядування. Але спільною
34
рисою цієї управлінської практики у всіх регіонах (за винятком
хіба що Великого князівства Фінляндського) було те, що
запроваджене під впливом європейської модернізації місцевого
управління російській державі місцеве самоврядування практич-
но повсюдно гальмувалося відсутністю його інфраструктури –
правової, освітньої тощо. При цьому найбільш гострою була
проблема подолання безграмотності села.
Іншою гострою проблемою була відсутність ідейного
підґрунтя уніфікованого місцевого самоврядування: країна не
мала ідеології громадянської єдності. З огляду на це, продуковані
елітою ідеї залучення селян – переважної більшості населення
країни до управління нею, мали, по суті, деструктивний характер:
у кризові часи в середовищі місцевих управлінських еліт (до їх
числа входили й представники найбільшої соціальної верстви)
самоврядування вело до захисту цими елітами власних, місцевих,
інтересів, а значить до місцевого партикуляризму, що зумовлю-
вало дезінтеграцію країни [6, с. 134, 156–157; 10].
Саме так сталося на початку ХХ ст., коли в 1902 р. на
українському Лівобережжі розпочалася селянська революція, яка
надалі охопила практично всю європейську частину країни.
Сільські мешканці, обʼєднані в самоврядні громади, сходи яких
мали статус органів державної влади на селі, виступили проти
поміщиків, державних чиновників (читай – держави) за ради-
кальне реформування соціальних відносин і державної організації
загалом на демократичних засадах. У часи Першої світової війни,
коли в регіонах значно загострилися економічні, фінансові та
управлінські проблеми, розбурхане революційною пропагандою
самоврядне та економічно й соціально самодостатнє село
виступило проти імперії єдиним фронтом, висунувши вимоги
демократизації життя в країні [6, с. 398–399]. Надалі, скористав-
шись цією потужною силою, революційні кола – в лютому
1917 р. ліберальні, а восени тогоріч – есерівські й більшовицькі,
здійснили в Росії переворот, який призвів до її розпаду, утво-
рення на постімперських теренах чималої кількості самостійних
державних утворень, а надалі вплинув на долю всього світу.
35
Зрозуміло, що зʼясування історичних обставин, завдяки
яким місцевим елітам постімперського простору, підтриманим
народними (читай – селянськими) масами в 1917 р. й надалі
вдалося / не вдалося уособитися від імперського центру, а після
жовтневого перевороту 1917 р. – від більшовицько-радянського
(по суті – нового імперського) центру та мобілізувати маси на
розбудову міфічного комуністичного ладу, залежить від
сумлінних локальних досліджень істориків, які вивчатимуть
відповідні процеси на теренах від Вісли до Далекого Сходу, від
Фінляндії до Північного Кавказу та середньо азійських степів –
регіонів, які в «довгому ХІХ ст.» перебували в складі Російської
імперії. З огляду на це, питання доцільності використання /
невикористання локальних досліджень у методології глобальних
історичних студій в частині вивчення глобалізаційних процесів
минулого, на наше переконання, втрачає сенс.

1. Абашин С. Н. Империя и местное самоуправление:
идеология реформ в русском Туркестане в конце XIX – начале
XX вв. Пространство власти: исторический опыт России и
вызовы современности: сб. ст. М.: МОНФ, 2001. С. 391–412.
2. Акторы российской имперской модернизации (XVIII –
начало XX в.): региональное измерение. Екатеринбург: БКИ,
2016. 316 с.
3. Анкушева К. А., Бочанов Г. А., Дегальцева Е. А. и др.
История общественного самоуправления в Сибири второй
половины XIX – начала XX века. URL: http://sibistorik.ru/
project/sg2/3-1.html
4. Бобровников В. О. Военно-народное управление на Север-
ном Кавказе (Дагестан): мусульманская периферия в российском
имперском пространстве, XIX – XX вв. Пространство власти:
исторический опыт России и вызовы современности. М.:
МОНФ, 2001. С. 372–391.
36
5. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и
капитализм, XV–XVIII вв.: в 3 т. Т. 3: Время мира. 2-е изд. / пер. с
фр. Л. Е. Куббеля. М.: Весь мир, 2007. 752 с.
6. Верховцева І. Г. Селянське самоврядування в Російській
імперії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): дис. … д-ра іст.
н.: 07.00.02 / ЧНУ ім. Б. Хмельницького. Черкаси, 2019. 701 с.
7. Волвенко А. А. Российская власть и донское казачество
во второй половине XIX – начале XX в. Пространство власти:
МОНФ, 2001. С. 186–203.
8. Воронцов-Дашков, И. И. Всеподданнейшая записка по
управлению Кавказским краем. СПб., 1907. 164 с.
9. Глашева З. Ж. Сельское самоуправление в Балкарском
селе во второй половине XIX в. Известия Кабардино-
Балкарского научного центра РАН. 2016. № 6(74). С. 221–227.
10. Горизонтов Л. Е. «Большая русская нация» в имперской
и региональной стратегии самодержавия. Пространство власти:
МОНФ, 2001. С. 129–150.
11. Дамешек И. Л. Сибирь в российском имперском
регионализме (1822–1917 гг.): автореф. … д-ра ист. н.: 07.00.02 /
Омск. гос. пед. ун-т. Омск, 2006. 46 с.
12. Дунаева Ю. В. Глобальная история и история глоба-
лизации: взгляды Запада и Востока. Социальные и гуманитарные
науки. Отечественная и зарубежная литература. Сер. 5:
История: Реферативный журнал. 2011. С. 7–14.
13. Залюбовская Т. А. Деятельность волостных сходов в
Забайкалье в конце XIX – начале XX века. Вестник Северного
(Арктического) федерального университета. Серия: Гумани-
тарные и социальные науки. № 3. 2014. С. 68–72.
14. Киридон А. Глобальна історія як напрям історичних
досліджень ХХІ ст. Україна–Європа–Світ. Тернопіль: ТНПУ ім.
В. Гнатюка, 2018. Вип. 21. С. 177–183.
15. Казанцев В. П., Салогуб Я. Л. Организационно-
правовые основы Главного управления Приамурского генерал-
37
губернаторства по административно-территориальной реформе
1884 г. Вестник Омского университета. Серия «Право». 2014.
№ 2(39). С. 45–53.
16. Колесник І. Глобальна історія як новітній напрям соціо-
гуманітаристики. Народна творчість та етнологія. 2018. № 4.
С. 15–22.
17. Колесник І. Глобальна історія. Історія понять. К.:
НАН Укр.; Ін-т іст. України, 2019. 348 с.
18. Крупенкин Е. Н. Туркестан в составе Российской импе-
рии (1865–1917 гг.): от военно-административного управления к
гражданско-административному: дис. … канд. ист. н.: 07.00.02 /
Нац. иссл. Томс. гос. ун-т. Томск, 2019. 190 с.
19. Мотенко Я. В. Глобальна історія як альтернатива історії
національній. Інформаційні технології: наука, техніка, техноло-
гія, освіта, здоров’я. 2017. Ч. ІV. URL: http://www.kpi.kharkov.ua/
archive/microcad/2017/S19/tez_mic_17_IV_p20-p20.pdf
20. Ремнев А. В. Имперское управление азиатскими регио-
нами России в XIX – начале ХХ веков: некоторые итоги и
перспективы изучения. URL: https://zaimka.ru/remnev-imperium/
38
С. І. Гальченко,
Черкаський національний
університет
імені Богдана Хмельницького,
м. Черкаси, Україна
ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ МІЖ СРСР

І ВЕЙМАРСЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ В 1922–1924 РР.
Економічні зв’язки Радянської Росії мали для Німеччини

надзвичайно велике значення, адже всеохоплюючість та духовна
близькість радянського ринку, хороші сировинні джерела були
мрією для німецьких промисловців, які обіцяли їм великі вигоди.
Німецькі монополісти сподівалися навіть, наскільки можна,
монополізувати радянський ринок. З іншого боку, сама Росія
зробила Німеччині подібну пропозицію.
У доповіді за Декретом про мир від 26 жовтня 1917 р., в
перший день існування Радянської держави, В. І. Ленін підкре-
слив, що Радянський уряд приймає добросусідські умови та
економічні угоди з урядами інших країн. У вересні 1919 р.
В. І. Ленін наголосив на необхідності екомічного співробітництва
між країнами з різними соціальними системи. Першим практич-
ним втіленням рівноправності систем власності В. І. Ленін
вважав договір, укладений між РРФСР і Німеччиною в 1922 р. –
Рапалло. Він розцінював Рапалльський договір як об’єктивно
обумовлений шлях до миру без економічного хаосу і війн. Ця
ленінська оцінка визначила основні напрями зовнішньої політики
та економічного співробітництва СРСР1.
Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним при підготовці до
міжнародної конференції в Генуї навесні 1922 р. виходило з
переконання, що «економічні фактори мають життєво важливе
значення не тільки для розореної війною, інтервенцією і голодом
1
Ахтамзян А. Рапалльская політика. Советско-германские дипломати-
ческие отношения в 1922–1932 гг. М., 1974. С. 262.
39
Радянської республіки, але і для всіх європейських країн, які
опинилися після Першої світової війни в стані глибокої кризи.
Радянська Росія розробила і висунула на конференції в Генуї
широку програму економічного співробітництва між державами з
різним суспільним ладом на основі визнання рівноправності
систем власності.
Відомо, що в результаті дипломатичного протиборства Радян-
ської Росії і західних держав у Генуї не вдалося досягти компро-
місу і врегулювати взаємні економічні та фінансові претензії.
Однак радянській дипломатії вдалося довести до завершен-
ня розпочаті раніше переговори з німецькими представниками і
підписати 16 квітня 1922 р. в Рапалло договір, який зняв всякі
взаємні претензії двох країн, обумовив відновлення диплома-
тичних відносин і відкрив широкі можливості для економічного
співробітництва між ними на основі визнання принципу
найбільшого сприяння. Хоча це аж ніяк не означало вирішення
всього комплексу проблем економічного співробітництва між
ними. «Рапалльська модель» стала зразком мирного врегулю-
вання спірних питань.
«Цей договір, – говорилося в заяві НКЗС РРФСР від 29 серпня
1922 р., заслуговує самої серйозної уваги, оскільки завдяки йому як
Росія своїми природними багатствами, так і Німеччина з її
організаційними і технічними можливостями знайдуть сили для
взаємного відновлення господарства та фінансів. Німецьким
представникам було також повідомлено, що радянська сторона
почала роботу над проектом торгового договору, проявляючи тим
самим готовність негайно розгорнути економічне співробітництво.
Однак в німецьких ділових колах вважали, що слід добиватися
відміни радянської монополії зовнішньої торгівлі з метою
встановлення контактів з приватними підприємцями, а не з зов-
нішньоторговельними організаціями в Радянській Росії Тому вони
йшли на укладення окремих угод, але не на довготривалі угоди2.
2
ческие отношения в 1922–1932 гг. М., 1974. С. 264
40
Торговий обіг Радянської республіки з Німеччиною зріс
більш ніж у два рази протягом двох-трьох років після укладення
договору: якщо в 1921/1922 фінансовому році він становив
72,2 млн руб., то в 1924/25 р. досяг 149 млн золотих рублів. При
цьому радянські торгівельні організації неухильно збільшували
експорт продовольчих і сировинних товарів в покриття витрат
закупівлі промислових товарів. Німецька сторона забезпечувала
собі активний баланс у торгівлі з СРСР (винятком був 1923/24 р.,
коли радянський експорт становив 52,1 млн руб., а імпорт
35,5 млн крб.).
Налагодження економічного співробітництва між двома
країнами в 1922–1924 рр. було безпосередньо пов’язане з рівнем
дипломатичних відношень. Німецький уряд пішов у листопаді
1922 р. на поширення Рапалльского договору на Радянські союзні
республіки, визнавав їх де-юре ще до утворення Союзу РСР,
виходячи головним чином з економічних міркувань. Радянський
уряд зробив німецькому народу дипломатичну підтримку під час
Рурської кризи 1923 р., що сприяло зміцненню довіри і
посиленню тяги ділових кіл Німеччини – не тільки торгівельного,
а й промислового капіталу – до розширення ділових контактів,
отримання концесій на території СРСР. Від окремих угод країни
стали переходити до операцій на основі угод і товарного кредиту,
хоча ще й короткострокового3.
Однією з форм налагодження економічного співробітництва
стало створення змішаних товариств. Ще до Рапалльского
договору були засновані радянсько-німецькі товариства: з тран-
спорту – «Дерутра». по металах – «Деруметалл», по повітряних
перевезень – «Дерулюфт» та ін. Протягом 1922 р. були утворені:
«Російсько-німецьке торгове акціонерне товариство» за участю
концерну Отто Вольфа (договір затверджено 19 жовтня 1922 р.);
«Російсько-німецьке торгово-транспортне товариство «Рустранзіт»
для перевезень по радянській території в Іран за участю
3
ческие отношения в 1922–1932 гг. М., 1974. С. 265.
41
гамбурзької фірми «Роберт Венкгауз і к.» (квітень 1922 р.);
«Німецько-російське хімічне акціонерне товариство» (грудень
1922 р.). У 1922 р. були укладені угоди: з фірмою «Крупп» щодо
сільськогосподарської концесії на Дону (затверджено в січні
1923 р.); з насінницьким суспільством «Дейча Заатбау – Акціен-
гезелльшафт» (24 жовтня 1922 р.) і ін.
Радянська сторона виходила з того, що не тільки політичне
та економічне становище обох країн після світової війни, але
перш за все глибокі об’єктивні причини – їх географічна
близькість і взаємне господарське тяжіння – роблять необхідним
широку економічну співпрацю.
У західній історіографії постійно підкреслюється зацікавле-
ність виключно радянської сторони у великих довгострокових
кредитах, але не зазначається їх взаємна вигідність. Стриманість
німецької сторони в наданні кредитів у 1922–1925 рр. пояснюють
це незадовільним фінансовим станом, репараційними зобов’я-
заннями перед західними країнами, також недовірою фінансових
кіл до платоспроможності Радянського союзу. Однак є підстави
вважати, що ця стриманість визначалася довгий час політичними
причинами, особливо тиском з боку західних держав-пере-
можниць. Лише поступово фінансові кола Німеччини пішли на
розвиток торговельно-кредитних відносин з СРСР, надавши
спочатку короткостроковий кредит під урожай зернових
культур4.
У 1923 р. проблемами налагодження економічного співро-
бітництва стали безпосередньо займатися і німецькі диплома-
тичні представники в Москві, виходячи з того, що довготривале
економічне співробітництво з Радянською державою відповідає
життєвим інтересам самої Німеччини. Вже до березня 1923 р.
було вироблено угоду про обмін радянського зерна на німецькі
промислові товари. Під поставки 15–20 млн пудів зерна з
4
Байтель Б., Нетцольд Н. Германо-советские экономические отношения в
период 1918–1932 гг. и передача технического опыта. Доклад на ІІ встрече
историков СССР и ФРН в Ленинграде. Л., 1975. С. 7.
42
Радянської Росії до Німеччини німецькі банки повинні були
надати кредит у твердій валюті. 16 квітня 1923 р. німецький уряд
схвалив угоду, проте запропонував оформити замовлення на
промислові товари не менш ніж на 50% авансової суми. Угоду з
поправками було затверджено німецькою стороною 9 липня
1923 р. на засіданні уряду, яке надавало комерційній угоді і
політичне, і економічне значення.
Налагодження двостороннього економічного співробіт-
ництва було складним процесом. У німецьких правлячих колах,
поряд з реалістичними, робилися спроби висувати такі умови, які
перешкоджали його розширенню. З одного боку, у них були
побоювання, що інші країни, особливо, Франція і Англія, підуть
на економічне співробітництво з СРСР і витіснять німецькі
фірми. З іншого боку, частина підприємців бажали отримати
необмежені можливості виходу на російський ринок і з цією
метою прагнули усунути радянську монополію зовнішньої
торгівлі.
Тим не менш вже в 1923 р. німецькі підприємці мали на
території СРСР 16 концесій в торгівлі, транспорті, легкій, а також
лісовій промисловості – суспільство «Молота А. Г.» за участю
колишнього канцлера Німеччини І. Вірта в якості голови
наглядової ради. На основі вже отриманого досвіду на 1921 р.
також було погоджено надання кредиту під постачання
радянського зерна.
На світовому ринку машин і устаткування після Першої
світової війни переважали американські, англійські і німецькі
фірми; на їх частку припадало приблизно 80% світового
експорту. Втім, останні, що займали до Першої світової війни
провідні позиції в експорті машин, були витіснені амери-
канськими концернами і в 20-х роках прагнули не тільки
відновити свої позиції і конкурентоспроможність, а й вийти на
світові ринки з продукцією електротехнічної та хімічної
індустрії. У конкурентній боротьбі з потужними американськими
корпораціями для німецьких монополій важливими були будь-які
можливості закріплення на європейському ринку і тим більше
43
отримання доступу до такого ємного ринку збуту промислової
продукції, як СРСР, який розгорнув широкі плани індустріалізації
країни.
Для Радянського Союзу, який вирішував проблему
індустріалізації, природно, представляли інтерес найдосконаліші
машини, передовий технологічний досвід Натомість він міг
запропонувати переважно промислову сировину і сільськогоспо-
дарську продукцію, в яких потребувала Німеччини. Для СРСР
дуже важлива була готовність країни-партнера піти на фінансу-
вання свого експорту, на надання не тільки короткострокових, а й
довгострокових кредитів. Саме такими взаємно зацікавленими
партнерами стали СРСР і Німеччина5.
Західні держави пов’язували надання кредитів з безумовним
визнанням довоєнних боргів Росії, з претензіями на відшко-
дування націоналізованої в СРСР власності приватних власників.
Уклавши Рапалльський договір, німецький уряд відмовився від
будь-яких претензій до Радянської держави, включаючи
реституції. Тим самим були створені політичні передумови для
широкого економічного співробітництва.
У ході розпочатого в лютому 1923 р. обміну думками з
економічних проблем Радянський уряд прагнув до швидкого
врегулювання всього комплексу питань (транспортних, митних,
страхових, приватноправових) і виробленні загального
економічного договору. До квітня 1924 р. радянська сторона
підготувала проект консульської конвенції, яка повинна була
сприяти просуванню переговорів з економічних справ. Однак
внаслідок травневого інциденту – провокаційного вторгнення
німецької поліції в будівлю радянського торгпредства на
Лінденштрассі в Берліні – продовження переговорів виявилося
можливим лише восени 1924 р., після врегулювання диплома-
тичного конфлікту. Протокол від 29 липня 1924 р., поряд з
5
Байтель Б., Нетцольд Н. Германо-советские экономические отношения в
период 1918–1932 гг. и передача технического опыта. Доклад на ІІ встрече
историков СССР и ФРН в Ленинграде. Л., 1975. С. 8.
44
врегулювання власне інциденту, затвердив статус торгпредства:
були визнані екстериторіальність значної частини будівлі і
дипломатичні привілеї певної категорії його співробітників6.
На відновлених 15 листопада 1924 р. в Москві радянсько-
німецьких економічних переговорах у центрі уваги були корінні
проблеми відносин між державами з різними системами. На
відкритті конференції нарком зовнішньої торгівлі СРСР Л. Б.
Красін, зазначивши, що в радянському торговому обороті
німецькі фірми займають перше місце, підкреслив, що обидві
країни – Радянський Союз і Німеччина – якби створені один для
одного, створені для постійного економічного співробітництва.
Радянські представники обгрунтовано ставили неодмінними умо-
вами розширення економічного співробітництва, повне дотри-
мання німецькою стороною норм державної монополії
зовнішньої торгівлі в СРСР і надання радянській стороні
довгострокових кредитів. Німецька делегація пішла на прийняття
першої умови. Глава делегації фон Кернер писав у звіті: «Ми
визнали російську монополію зовнішньої торгівлі, яка є
основною опорою російської економічної політики і навіть
конституції, тому що в противному випадку було б взагалі
неможливо почати переговори». Слід зазначити, що Німеччина
визнала радянську монополію зовнішньої торгівлі після Італії,
Швеції та Ірану; принципова основа була створена для цього в
Рапалльскому договорі у формі положень про рівноправність
систем власності та про найбільше сприяння.
Позитивний досвід радянсько-німецької торгівлі протягом
трьох років дав німецьким комерсантам підставу для висновку,
що відмінність систем не є перешкодою для торгівлі. У січні
1925 р. німецькі банківські кола почали зважувати на можливість
надання СРСР довгострокового кредиту, проте вирішення
питання відбулося лише через рік.
6
Гинцберг Л. И. Друзья новой России. Движение в защиту Советской
страны в Веймарской Германии. М., 1983. С. 142.
45
Радянсько-німецькі торгово-економічні переговори в 1924–
1925 рр. відбувалися в умовах складної дипломатичної гри, яку
саме в цей час Німеччина вела з західними державами.

1. Ахтамзян А. Рапалльская політика. Советско-германские
дипломатические отношения в 1922–1932 гг. – М., 1974. –
С. 262–270.
2. Байтель Б., Нетцольд Н. Германо-советские экономичес-
кие отношения в период 1918-1932 гг. и передача технического
опыта. Доклад на ІІ встрече историков СССР и ФРН в
Ленинграде. – Л., 1975. – С. 7–8.
3. Гинцберг Л. И. Друзья новой России. Движение в защиту
Советской страны в Веймарской Германии. – М., 1983. – 342 с.
46
О. П. Гаража,
д.е.н., доцент кафедри
управління земельними
ресурсами та кадастру,
Харківський національний
аграрний університет
імені В. В. Докучаєва,
м. Харків, Україна
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ
ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ
Глобалізаційні процеси стали основною тенденцією

розвитку управління земельними ресурсами в умовах прове-
дення адміністративно-територіальної реформи, формуючи
багатогранну систему міжнародних взаємодій між окремими
громадянами, організаціями, інститутами. Динамічне зростання
взаємозалежності країн через зміцнення економічних відносин
приводить до трансформації владних структур та механізмів
управління, створення нових організаційно-функціональних
органів.
Державне управління підпорядковується глобалізаційним
процесам в економіці. На світовому рівні відбувається щорічна
оцінка якості державного управління на основі єдиних стан-
дартів та показників. Відтак, міжнародний проєкт «Індикатори
державного управління» (Worldwide Governance1 Indicators,
WGI) надає оцінку якості влади і державного управління з
1996 року у більше ніж 200 країнах світу. Таким чином
виявляються відмінності в традиціях їх функціонування та
структур організації управлінських органів, проводиться аналіз
якості надання громадянам послуг, взаємодії між громадянами і
державою, оцінювання спланованості та зваженості прийнятих
політичних рішень, передвиборчої програми уряду та його
зміни [1, с. 403].
47
Світовий банк розробив методологію «Модуль оцінки
управління землями» (LGAF) для аналізу управлінських дій в
сфері земельних ресурсів в процесі реформування земельних
відносин та впровадження інституту власності на землю.
Водночас, окреслюються цілі управління земельними ресурсами,
напрями земельної політики, прояви слабких та сильних сторін,
плануються заходи з удосконалення управління і системи
спостереження за ним. Основна версія LGAF налічує 21 показник
управління земельними ресурсами і включає 80 аспектів
управління, які узагальнені в такі групи: 1) інституціонально-
правова база, 2) планування землекористування, управління та
оподаткування; 3) управління землями державної власності;
4) публічне надання відомостей про землю; 5) вирішення спорів
та управління конфліктами.
Дослідження управління земельними ресурсами за світовою
методикою LGAF почалося у 2011 р. Воно відображує
комплексний підхід до оцінки системи управління земельними
ресурсами в цілій державі. Спочатку аналізується правова та
інституціональна база управління земельними ресурсами, а також
рівень правового забезпечення питання формування ефективного
ринку земель сільськогосподарського призначення, практичного
об’єднання прав власності на земельну ділянку та нерухоме
майно. Надалі оцінюється планування землекористування,
управлінські рішення та оподаткування, створення єдиного
реєстру земельних ділянок та нерухомості, інформаційного
забезпечення територіальних громад про зміну цільового
використання земель з вказанням основних зисків (економічних,
соціальних, екологічних). Нарешті LGAF відображує показники
доступності інформації про землю, які стосуються упровадження
електронного урядування в системі державної реєстрації земель-
них ділянок і прав на них, запобігання суперечкам та ліквідації
конфліктів, набуття великих масивів земель, адміністрування
лісових ресурсів.
Таким чином глобалізація управління земельними ресур-
сами сприяє адаптації не тільки найкращого світового досвіду в
48
окремі країни, але й проведенню оцінки їх діяльності на основі
єдиних стандартів, виявленню слабких сторін, розвитку інформа-
ційно-технологічної взаємодії між державами.

1. Рач В. А., Маматова Т. В. Методологічний підхід щодо
визначення вектора руху системи. Сучасні інформаційні та
енергозберігаючі технології життєзабезпечення людини: зб. наук.
пр. Київ: КНУТД, 2003. Вип. 13. С. 403–406.
49
М. Г. Гордієнко,
к.політ.н.,
доцент кафедри соціально-
гуманітарних дисциплін
Яготинського інституту МАУП,
м. Яготин, Україна
ІНФОРМАЦІЙНІ НАРАТИВИ
ЯК ІНСТРУМЕНТ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ
З часів проголошення незалежності українська нація була

зосереджена на своїх внутрішньополітичних процесах, прагнула
утвердити свій суверенітет не в парадигмі консенсусу, а в
перманентних чварах та протистояннях різних політичних
суб’єктів. Антагоністичні змагання політичних еліт здійсню-
валися синхронно з формуванням паразитичної кланово-олігар-
хічної моделі політичної системи. Це не просто виснажувало
потенціал інституту держави, а привело до її дисфункції, анексії і
окупації наших територій. Вітчизняна псевдоеліта не помічала чи
не хотіла помічати той шалений зовнішній влив, який
транслювався через інформаційні канали путінської пропаганди.
Вже понад 7 років на теренах України ведеться гібридна війна,
яка штучно привнесена кремлівським режимом з метою
панування на пострадянському просторі й задоволення своїх
неоімперських амбіцій. Наразі констатуємо: будучи європейсь-
кою державою, маючи достатньо ресурсів для розвитку і захисту
своїх територій Україна найбільше постраждала від гібридної
війни. Ключовий сегментом гібридної кампанії Путіна проти
української держави зосереджений в інформаційному полі.
Вагомим інструментом в арсеналі експансії нашого північного
сусіда є фейки й дезінформація, що радикально спотворює об’єк-
тивні факти й передбачає цілеспрямоване зомбування свідомості
громадян у вигідному для себе ракурсі. З огляду на це, значної
актуальності набуває не лише теоретичні рефлексії інформа-
ційних наративів неоімперського ґатунку для розуміння сутності,
50
походження й функціонування, але й аналіз потенційних загроз
та ризиків, що несе неконтрольована інформаційна експансія.
Сьогодні для вітчизняного істеблішменту настав час відмовитись
від легковажного ставлення до зовнішніх впливів і викликів та
значно підсилити моніторинг й фаховий супровід національних
ризиків, зосередитися на пошуку оптимальних засобів і
механізмів нейтралізації антиукраїнської пропаганди.
Вивчення віртуальних компонентів гібридних війн здійсню-
вали чимало зарубіжних і українських вчених, але фаховий аналіз
інформаційних наративів зроблений лише поверхово. В нашому
дослідженні ми хочемо дещо розширити розуміння зазначеної
теми. Звернемо увагу на те, що в Україні однією із перших
ґрунтовних робіт, присвячених цій проблемі, є монографія
Є. Магди «Гібридна війна: вижити і перемогти». У ній автор
зауважує: «В умовах холодної війни, коли порядок денний
міжнародних відносин визначали дві наддержави, що мали в
розпорядженні зброю масового знищення і військово-політичні
блоки, що консолідували навколо себе, значення інформаційних
операцій виросло в багато разів. Вони, якщо не повістю замінили
озброєні зіткнення між протиборчими блоками, то давали змогу
тримати в тонусі спецслужби. Показово, що термін «інформа-
ційна війна» вперше вжив у 1967 році колишній директор ЦРУ
Ален Далес у книзі «Таємна капітуляція»… Ключовою перевагою
інформаційної війни є широкий спектр застосування її інстру-
ментів. Як показали десятиліття протиборства між наддержавами,
вести інформаційну війну можливо, використовуючи друковані
ЗМІ, радіо, телебачення, навіть чутки, тобто практично будь-які
існуючі канали передачі інформації» [3, с. 268]. На основі цих
міркувань доходимо висновку, що інформаційна кампанія
ведеться стосовно супротивника цілеспрямовано, перманентно і
системно з метою нагнітання паніки, створення атмосфери кризи
і напруги для забезпечення свого впливу й контролю. Арсенал
методів і засобів в інформаційній війні обмежується лише
творчим потенціалом виконавців.
51
Ідеологічна сутність інформаційних наративів тісно коре-
лює з викликами і ризиками, що детерміновані динамікою
глобалізованого світу. Ми схильні розглядати феномен
глобалізму як ідеологію країн «золотого мільярда», яка зухвало
відкидає класичний для міжнародного права принцип невтру-
чання у внутрішні справи націй і замінює його протилежним
алгоритмом – «глобальної експансії». Це дає підстави стверджу-
вати, що сучасна цивілізація вступила в епоху глобального
цинізму, де релятивізуються не лише політико-правові констан-
ти, а й морально-етичні імперативи. «На відміну від глобалізму
об’єктивного, заснованого на відвертості, просвітницькій ясності,
оптимізмі, суб’єктивний глобалізм носить езотеричний харак-
тер… В арсеналі глобальної агресії виділяються інформаційна та
матеріальна зброя. Інформаційна зброя включає: концептуально-
методичну зброю. Це визначення глобальної спрямованості
розвитку і формування світогляду суспільства; хронологічну
(історичну) зброю, тобто спотворення історії на користь
олігархів; ідеологічну зброю – цілеспрямоване спотворення
інформації; психологічну зброю, націлену на обмеження особис-
тих можливостей людини, штучне зниження потенціалу розуму,
цілеспрямоване програмування людини» [2, с. 252]. Стосовно
матеріальної зброї, то вона використовує економічні потуги –
монополізацію виробництва та ринків, тиск через міжнародні
економічні організації, міграційну експансію (відтік мізків);
зброю геноциду – це вплив на біологічні, соціальні, культурно-
етнічні умови життя народів; звичайну зброю фізичного уражен-
ня. Отже основа суб’єктивної глобалізації полягає в хижацькій
агресії світової олігархії з метою задоволення інтересів меншості
«вибраних».
Основні засади суб’єктивного глобалізму, що базуються на
свавіллі й егоїзмі меркантильних істот, створюють сприятливі
умови для реалізації проекту «гібридної війни». Ця тема є далеко
не новою в академічному дискурсі й теоретичних конотаціях.
Однак вона набула нових сенсів після практичної апробації
«гібридної експансії» путінською Росією під час проведення
52
спецоперацій з анексії Криму й окупації Донбасу. Багато
українських дослідників, зокрема Ю. В. Опалько, вважають, що
«інформаційна агресія розпочалася задовго до лютого 2014 р.,
коли російське вторгнення перейшло від латентної до відкритої
фази. Інформаційні впливи антиукраїнської спрямованості
здійснювалися з боку РФ від самого проголошення незалежності
України у 1991 р. Сьогодні, після кількох років явної агресії,
можна стверджувати, що інформаційна складова російсько-
українського конфлікту не обмежується лише географічною
територією конфлікту, а носить, з одного боку, міжнародний
характер за охопленням, а з іншого – є диференційованою за
змістом… До інших прийомів, які найчастіше використовуються
в інформаційних операція Росії можна віднести такі: а) ви-
кривлення фактів; б) публікація та тиражування фейкових фото
та відеоматеріалів…, що неначебто є свідченням «звірячого
поводження» української армії; в) уславлення політичного
керівництва Кремля та військової могутності Росії; г) активне
використання тези про те, що «розпад СРСР – геополітична
катастрофа ХХ ст.»; д) героїзація російських військових;
е) активне використання тези про націоналістично (радикально)
налаштоване, «фашизоване» українське суспільство, що є досить
ефективним для західної аудиторії; є) використання образу
дитини, що плаче, також має значний вплив на будь-яку
аудиторію» [1, с. 130–131]. Зазначені анахронічні стереотипи у
поєднанні із тотальною мілітаризацією роблять путінську Росію
непридатною для буття в демократичній системі координат.
Оскільки лідер сучасної Росії панічно боїться майданних
протестів і революційних збурень, то і мейстреми імперської
пропаганди ретельно відтворюють забаганки свого керманича. У
цьому контексті масово поширюється політичний міф про
«чорний Майдан», який стосується не так захисту прав
чорношкірих, як дискредитації українського Майдану та руйнації
пам’яті про нього. Від початку Революції Гідності проти
української нації триває гібридна експансія, первинним етапом
якої є завоювання свідомості наших громадян шляхом
53
навіювання імперських наративів про «слов’янську єдність»,
«історичну спільність», «релігійну й культурну ідентичність»,
«братський народ» тощо. Метою цієї сугестії є тотальне
зомбування мізків якомога ширших верств спільноти, щоб
Україна змінила свій європейський вибір і повернулася в
неоімперську орбіту Москви. Концептуальний тренд кремлівсь-
кої пропаганди зосереджений в аксіологічній площині.
Московські стратеги поспішно продукують фейкові аргументи
щодо кризи західного ліберально-демократичного устрою,
аморального способу життя в умовах плюралізму, індивідуальний
паразитизм європейської спільноти, соціальний хаос, який ніби
детермінує свобода, аномалії приватної власності, згубні прояви
ринку тощо. Узагальнено цей дезінформаційний тренд Кремля
можна визначити як антизахідний наратив, що має давню
історію і проектується на перспективу.
Абсолютно новим і непередбачуваним викликом для
людської цивілізації стала пандемія коронавірусу, яка різко
обмежила реальний простір буття й розширила віртуальний світ
комунікації. Це відкриває широкий простір й сприятливі
можливості для розповсюдження дезінформації, залякування,
маніпуляцій, панічних настроїв тощо. Наразі світ переживає
синдром «коронавірусної істерії», який живлять псевдоексперти
в різних сферах: медицині, політиці, соціології тощо. Вони
артикулюють популістські й псевдонаукові сентенції, жаргони,
використовують сумнівну статистику, маніпулюють соціологіч-
ними даними з пропагандистською метою. Найпоширенішим
пандемічним фейком є наратив про те, що коронавірус створений
штучним шляхом в лабораторіях Китаю для просування свої
інтересів у світі. Існує безліч спонтанних наративів, які
продукуються дилетантами на індивідуальному рівні або створю-
ються цілеспрямовано приватними структурами чи державними
інституціями. Треба наголосити на тому, що пандемічна істерія у
виконанні російської пропаганди спрямована на посилення
зневіри серед українців щодо цінностей ліберальної демократії,
свободи, гуманізму тощо. При цьому надмірно возвеличується
54
російський месіанізм, українські ж негаразди економічного,
політичного чи гуманітарного формату кремлівська пропаганда
подає надто гіпертрофовано й упереджено.
Для збалансованого висвітлення зазначеної проблеми треба
говорити й про маніпуляції вітчизняного істеблішменту, який
численні провали своєї політики – дилетантське управління,
зубожіння народу, корумповану владу, недолугу правоохоронну
систему тощо камуфлює глобальною пандемією. Синдромом
коронавірусу постає як універсальний наратив, який
накладається на широкий спектр соціальних проблем й відкладає
їх вирішення. Це послаблює і без того аморфний інститут
постколоніальної української держави. У слабкої національної
держави існує небезпека втрати критичної частки суверені-
тету і тим самим знівелювати свою суб’єктність до рівня
«квазідержави». Зазначена тенденція позиціонується не лише в
теоретичній рефлексії, вона постає в реальній площині глобалі-
зованого світу, який часто називають новим феодалізмом.
Нівелююча глобалізація небезпечна тим, що активно декларує
свободу, ліберальні цінності, демократію, плюралізм, права
людини тощо, але нищить національну ідентичність й політичний
суверенітет народу. Замість утвердження реальних механізмів
виборності й контролю влади відбувається її підміна інститутами
міжнародних нотаблів.
Узагальнюючи вищесказане треба відзначити, що інформа-
ційна безпека в умовах гібридної експансії є ключовою у захисті
національних інтересів держави. Розвінчання політичних
міфологем й інформаційних фейків – це системна проблема, яка
апріорі не може бути вирішена силами окремих активістів,
волонтерів чи ініціативами органів місцевого самоврядування.
Протидіяти гібридній віні складно навіть на рівні держави. На
цьому фронті позитивний результат може принести коаліція
держав, в арсеналі якої наявні різноманітні засоби, починаючи від
санаційної політики і закінчуючи мілітарною силою. У
протистоянні імперській експансії важливі превентивні заходи та
якісна контрпропаганда з боку компетентних структур держави.
55
Нашим правителям треба збагнути просту істину: якщо немає
адекватної реакції на відверто антиукраїнську пропаганду,
вона стає апологетом руйнації держави. Якість влади в умовах
гібридної війни визначається її спроможністю захищати
національні інтереси й демократичні наративи. Агресивність
ворога визначається не потугами його мілітарної сили, а тим, що
його опонент проявляє перманентну слабкість й деконсолідацію.
У вітчизняному інформаційному просторі бракує поширення
українського наративу. Цю ситуацію необхідно якомога швидше
змінювати, шляхом посилення ресурсів та зусиль, спрямованих
на зміцнення засобів кіберзахисту, протидії неоімперській
онлайн-пропаганді й дезінформації. Чим швидше українське
суспільство набуватиме громадянської зрілості, політичної
суб’єктності й менше буде піддаватися інформаційним наративам
неоімперського характеру, тим швидше воно набуде стабільності
та акумулює необхідні ресурси для подолання соціальної кризи.

1. Гібридна війна Росії проти України після Революції
Гідності: Монографія / [В. Копійка, М. Дорошко, В. Балюк та ін.];
наук. ред. М. Дорошко, В. Балюк. Київ: Ніка-Центр, 2018. 280 с.
2. Лукашевич В. М. Глобалістика: навчальний посібник.
2-ге видання, доповнене та виправлене. Львів: «Новий Світ –
2000», 2007. 440 с.
3. Магда Є. В. Гібридна війна: вижити і перемогти. Харків:
Віват, 2015. 304 с.
56
Н. Ю. Громакова,
БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР ІНІЦІАТИВИ «СХІДНЕ

ПАРТНЕРСТВО» ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Ініціатива Європейського Союзу «Східне партнерство» була

започаткована 2009 р. в рамках реалізації стратегії Європейська
Політика Сусідства (ЄПС), ухваленої у 2004 р., що мала на меті
вибудовування стосунків між ЄС та сусідніми країнами.
Зазначена ініціатива була спрямована на інтеграцію країн Східної
Європи (України, Грузії, Молдови, Азербайджану, Білорусі та
Вірменії) до європейських структур і вироблення партнерських
відносин у різних секторах взаємодії. Ключовим моментом цієї
взаємодії повинно було стати підписання двосторонніх Угод про
асоціацію між ЄС та країнами-партнерами.
Агресія Російської Федерації проти України зумовила
необхідність пошуку нових інструментів взаємодії з країнами-
партнерами, оскільки продемонструвала важливість безпекових
питань, перш за все у військовій сфері та боротьби проти
тероризму, для подальшого існування Європейського Союзу і
стабільності у регіоні. За цих обставин у червні 2016 р. була
представлена Глобальна стратегія Європейського Союзу («Shared
Vision, Common Action: а Stronger Europe. A Global, Strategy for
the European Union’s Foreign аnd Security Policy»), в якій, зокрема
наголошувалося і на проблемах безпеки [3].
У рамках реалізації Глобальної стратегії ЄС у листопаді
2016 року міністри закордонних справ та оборони країн-членів
ухвалили рішення про новий рівень амбіцій та ключові кроки
щодо вдосконалення співпраці у безпековій сфері. Це має на меті
покращити захист ЄС та його громадян, допомогти урядам
спільно нарощувати військовий потенціал та краще реагувати на
кризи та зовнішньополітичні виклики. Подальші дії щодо
57
посилення безпеки ЄС включають Європейський план дій щодо
оборони, який пропонує фінансову допомогу державам-членам
для підвищення власного оборонного потенціалу, а також кроки
щодо введення в дію Спільної декларації ЄС-НАТО, спрямованої
на посилення співпраці між цими двома інституціями [1].
Задля зміцнення оборонних можливостей ЄС було також
започатковано щорічні огляди з оборони, CARD, в межах яких
обговорюються проблеми координації оборонних витрат та
визначення пріоритетних проектів співпраці країн-членів, а також
створено Європейський фонд миру (European Peace Facility) для
проведення військових операцій як самим ЄС, так й у співпраці з
партнерами. Загалом було започатковано 47 різноманітних про-
ектів, спрямованих на зміцнення оборонних можливостей ЄС [4].
Під час Варшавського 2016 р. та Брюссельського 2018 р.
самітів НАТО були підписані спільні декларацій з ЄС щодо
реалізації двосторонніх ініціатив у сфері боротьби із гібридними
та кібер загрозами, зміцнення оперативного потенціалу двох
організацій, проведення навчань, реалізації проектів у сфері
військових науково-дослідних робіт, що свідчить про зростання
взаємодії цих двох організацій [4].
Разом з тим, важливою складовою реалізації безпекової
політики ЄС залишається співпраця із країнами-партнерами у
рамках «Східного партнерства». Адже саме країни регіону через
спільні кордони з Російською Федерацією та її агресивну
зовнішню політику перебувають або в епіцентрі військової
ексалації (Україна), або у стані затяжних геополітичних кон-
фліктів (Молдова, Грузія). З іншого боку, Білорусь та Вірменія
сьогодні дрейфують у фарватері російської зовнішньополітичної
доктрини, в той час як Азербайджан відкрито демонструє
підтримку зовнішньополітичної стратегії Анкари.
У затвердженому в червні 2017 р. документі «Східне
партнерство: зосередження на ключових пріоритетах і резуль-
татах» («Eastern Partnership: Focusing on Key Priorities and
Deliverables») безпековими пріоритетами для країн-партнерів
визначено кібербезпеку, боротьбу із гібридними загрозами і
58
поширенням зброї, а також протидію радіаційним, хімічним та
біологічним небезпекам та надзвичайним ситуаціям [5].
При цьому, на думку В. Мартинюка, чиновники з Брюсселю
керуються абсолютно прагматичною метою – забезпечити ста-
більність та безпеку на своїх східних кордонах. Саме тому акцент
у документі зроблено на боротьбі країн-партнерів з організо-
ваною злочинністю і нелегальною торгівлею зброєю, а також, як
вище зазначалося, на протидії гібридним, хімічним, біологічним
та радіаційним загрозам і надзвичайним ситуаціям [5].
Втім, порівняно із попередніми ініціативами ЄС у
безпековій сфері сьогодні взаємодія набуває більш конкретного
характеру. Йдеться передусім про проведення спільних війсь-
кових місій і навчань. Це має на меті як покращення координації
діяльності бойових тактичних груп ЄС і країн-партнерів, так і
приведення до спільних стандартів їх тактико-технічних
характеристик. Важливим кроком у реалізації цих завдань стало
створення військового штабу ЄС (Military Planning Conduct and
Capability Facility), який відповідатиме за військові операції
об’єднання.
За результатами опитування 32-х вітчизняних експертів,
проведеного Центром глобалістики «Стратегія ХХІ» у квітні
2017 р., серед першочергових напрямків зовнішньополітичної і
безпекової співпраці України з ЄС були визначені енергетична
безпека (17,5 % опитаних), інформаційна безпека (16,2 %),
військова взаємодія та участь в операціях ЄС (12,5 %). Також, на
думку експертів, важливу роль відіграють протидія нелегальній
міграції (10 %); кібер-безпека (8,7 %), протидія гібридній агресії
(7,5 %), реформування сектору безпеки (5 %), ВТС (5 %),
боротьба з тероризмом (5 %). Найменш значимими напрямками
розвитку співпраці України з ЄС експерти назвали екологічну
безпеку, боротьбу з організованою злочинністю, науку й освіту,
боротьбу з корупцією, соціальну безпеку, співпрацю в інших
регіонах, сталий розвиток [2].
У Моніторинговому звіті Української національної платфор-
ми Форуму громадянського суспільства Східного партнерства
59
«Поступ України у виконанні двадцяти досягнень Східного
партнерства до 2020 року», оприлюдненому восени 2020 р.,
наголошується на необхідності започаткування сталого співро-
бітництва між ЄС та країнами-партнерами із протидії гібридним
загрозам, включення країни Східного партнерства до Системи ЄС
зі швидкого сповіщення про дезінформацію; запровадження у
країнах-партнерах багатостороннього механізму захисту критич-
но важливої інфраструктури у транскордонному або регіональ-
ному сегментах [6].
Отже, в умовах геополітичної нестабільності у Східній
Європі та зростанні зовнішніх загроз для країн-учасниць
Східного партнерства співробітництво із структурами ЄС у
безпековій сфері набуває пріоритетного значення. І це стосується
як безпосередньо взаємодії із військових питань (спільні
навчання, обмін тактичною інформацією, підготовка військових
фахівців), так і співпраці у традиційних для ЄС безпекових
секторах (протидія гібридним загрозам, боротьба проти
нелегальної торгівлі зброєю та організованої злочинності,
об’єднання зусиль у протистоянні радіаційним, хімічним,
біологічним загрозам та надзвичайним ситуаціям тощо). Нові
ініціативи ЄС та країн-партнерів спрямовані на розв’язання низки
проблем глобального і регіонального характеру, пошук
відповідей на екзистенційні виклики, перед якими опинилися
європейські країни в останнє десятиліття.
СПИВОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. A Global Strategy for the European Union – URL:
https://eeas.europa.eu/topics/eu-global-strategy/49323/global-strategy-
european-union_en (дата звернення: 19.04.2021).
2. Аналітична записка «Глобальна стратегія ЄС: Місце,
роль і вклад України» (травень 2017 р.) – URL:
http://www.ucipr.org.ua/publicdocs/PolicyEU_Ukr.pdf (дата
звернення: 19.04.2021).
3. Горбач О. Порівняльний аналіз Європейської стратегії
безпеки (2003) та Глобальної стратегії Європейського Союзу
60
(2016) / Олександр Горбач, Каміл Сиґідус // Humanitarian Vision. –
Lviv: Lviv Politechnic Publishing House, 2017. – Vol 3. – № 2. –
P. 57–62. – URL: http://ena.lp.edu.ua:8080/handle/ntb/42583 (дата
звернення: 19.04.2021).
4. Копійка В. В., Миронова М. А. Глобальна стратегія ЄС:
проблеми модернізації зовнішньополітичної діяльності /
В. В. Копійка, М. А. Миронова // Журнал європейського і
порівняльного права. Випуск 12/1–2, 2020. – С. 19–24. – URL:
http://journals.iir.kiev.ua/index.php/pravo/article/view/4010/3658
(дата звернення: 19.04.2021).
5. Мартынюк В. Безопасность Восточного партнерства:
цели ЕС и продвижение Украины /Виталий Мартынюк – URL:
http://prismua.org/pdf/безопасность-восточного-партнерства/ (Дата
звернення: 19.04.2021)
6. Поступ України у виконанні двадцяти досягнень Схід-
ного партнерства до 2020 року. Моніторинговий звіт Української
національної платформи Форуму громадянського суспільства
Східного партнерства. Вересень 2019 – вересень 2020 року.
Збірка / За заг. ред. Геннадія Максака; Інститут економічних
досліджень та політичних консультацій. – К.: 2020. – 40 с. –
С. 26–27.
61
Дарюс Юодіс,
доктор гуманітарних наук,
викладач Литовської військової академії
імені генерала Іонаса Жемайтіса,
м. Вільнюс, Литва
ІСТОРІЯ ЯК НАУКА І ЯК ПОЛІТИКА

(ЛИТОВСЬКИЙ ДОСВІД)
Історія це наука про минуле, але не всі приймають таку

просту тезу однаково і тому нею керуються по різному. Через те
виникають проблеми і загострення відносин між державами і
народами. Об’єктивні історики будь-якої національності завжди
можуть знайти точки дотику, а незгоди, які виникли, перетворити
в наукову дискусію. Але це не завжди виходить на політичному
рівні. Розвиток історії як науки може забезпечити тільки
демократичний лад держави. Тільки в демократичному суспіль-
стві реально може існувати різноманіття думок. Світовий досвід
це явно засвідчує. Історія литовської історіографії це також
підтверджує. Наприклад, в радянський період в Литві діяла
цензура і історики могли писати тільки ідеологічно правильні
тексти. Але потібно зазначити, що і в той час були дослідники,
які змогли підготувати книги і статті, шо й досі не втратили
наукової цінності. Але це заслуга окремих істориків, а не
політичної системи.
Найважче було написати що-небуть об’єктивне по історії
ХХ століття. У цей період правоохоронні системи працювали
дуже активно і не допускали вільнодумства. Свобода в дослі-
дженнях почалася в кінці вісімдесятих років, коли перебудова
прийшла в Литву. Тоді розпочалося національне відродження,
яке привело до проголошення незалежності в 1990 р. Демокра-
тичний лад країни може і повинен забезпечити нормальні умови
для наукових досліджень, гарантувати свободу власної думки.
62
Така є практика у вільних країнах. А в авторитарних і
тоталітарних країнах існує тільки одна правильна «правда»,
продиктована політичною владою. Як не дивно, але частина
суспільства приймає такий порядок як нормальну річ і навіть
всіляко захищає її. Політикою продиктована історія не як наука, а
як пропаганда, яка повинна забезпечити і виправдати агресивні
дії того чи іншого режиму. Ознаками такої «історії» є примі-
тивність і агресивність. А суть її – перемішування справжніх
фактів з вигадками і різного роду фальсифікаціями. Цю
демагогію намагаються впровадити в розуми своїх громадян і
нав’язати іншим народам. Яскравими прикладами зі створення
такої «правильної» історії був гітлеризм і сталінізм. Поки в світі
існують авторитарні й тоталітарні політичні режими, історію
завжди будуть намагатися використовувати як знаряддя політики.
Хоча об’єктивна оцінка показує, що історія не повинна бути
заручником сучасної політики і її інтересів.
Найчастіше розбіжності по інтерпретації історії відбува-
ються між сусідніми країнами і ведуть до того чи іншого
конфлікту. І конфлікти можуть виникнути не тільки через
новітню історію, протиріччя може прийти з глибших часів. Який
досвід Литви в цей сфері? Відповідаючи, потрібно розглянути
історію відносин з сусідніми країнами.
Найменше питань завжди було з північним сусідом, з
Латвією. Литовці й латиші вважаються балтами і це звичайно їх
об’єднує. Після проголошення незалежності в 1918 р, терито-
ріальні питання, які виниклиу Балтійському морі, були вирішені
міждержавною угодою від 1921 р. І більше територіальних
питань не виникало, як і інших гострих питань з історії.
Проблемне ставлення існувало з Польщею перед Другою
світовою війною. Натягнуті взаємини складалися, починаючи з
1918 р, коли будувались дві незалежні держави, які мали різні
погляди на майбутнє. Литва не бачила себе єдиною державою з
Польщею. А Польща навпаки. У 1919–1920 рр. конфлікт вирішу-
вався на полях битв. Після них головним центром розбіжностей
стало місто Вільнюс. Литовці вважали його столицею, але після
63
1920 року він був у складі Польщі. З цього не могло бути ніяких
угод між двома країнами, поки не було вирішено питання
приналежності міста (Вільнюське питання). У той час Литва
вважала своїм головним ворогом Польщу і це відображалося в
історичній літературі. Все, що асоціювалось із Польшею та
поляками було негативно описано. Але Вільнюське питання було
вирішене під час Другої світової війни. Тепер обставини цього
колишнього питання обговорюється в історичних працях, а не в
сучасних політичних дебатах. Інше проблемне питання може
виникнути, обговорюючи ситуакцію в тому ж Вільнюському краї
під час нацистської окупації. Там діяла польська підпільна
організація Армія Крайова і різні воєнізовані з’єднання, де
служили литовці, які представляли владу. Конфлікт був
неминучий. Обидві сторони застосовували насильство проти
цивільного населення. Одні проти місцевих литовців, інші проти
місцевих поляків. Зараз неможливо однозначно сказати, хто
перший почав, хто більше винен і т.д. Оцінки польських і
литовських істориків не завжди збігаються і це також зрозуміло
чому. Але потрібно відзначити, що відповідальні і мислячі
політики штучно не загострювали це питання. Литва і Польща
зараз є партнерами у багатьох сферах і знаходять багато
спільного в історії, як наприклад, повстання проти царської влади
в 1863–1864 роках.
Інші ставлення залишаються з іншими двома сусідами.
Нерідко і досить часто натягнуті відношення виникають не тільки
через інтерпретацію історії, але через нинішню ситуацію. Але
сприйняття історії займає не останнє місце. І це відноситься не
тільки до сучасної історії. Назвемо кілька прикладів. У Білорусі
існують думки і воно нерідко наполегливо просуваються, що
Велике Князівство Литви (ВКЛ) було виключно білоруською
державою, всі правителі були білорусами і предки білорусів
домінували у всіх політичних, культурних областях, інші народи
не були відмічені в цій інтерпретації. Не обговорюватимемо чому
такі думки сформувались, тому що це буде інше питання.
Потрібно також відобразити думку литовських істориків
64
медієвістів. Вони пропонують позицію, що Велике Князівство
Литви було багатонаціональним утворенням і жодна сучасна
держава не має монопольного право на спадщину цього держав-
ного утворення. Можна припустити, що така спільна історія може
допомогти знайти спільну мову в вирішенні нинішніх питань.
Але ця можливість не використана.
Ще більше історично гострих питань є між Литвою і Росією.
Особливо це помітно з поглядів на новітню історію. Ось
наприклад, 15 червня 1940 р. в Литві вважають днем радянської
окупації. А Росія цього дня не визнає і дотримується радянської
оцінки, що нібито Литва добровільно вступила до складу СРСР.
А це велика різниця в розумінні. У Литві Радянсько-Німецьку
війну не називають Великою та Вітчизняною і прихід Червоної
Армії в 1944 р. не називають звільненням. Тому, що тоді
нацистський режим змінився на радянський, тривали репресії, які
були в перший радянський період в 1940–1941 р.р. Офіційно в
Росії таку позицію не приймають і висувають різні закиди і
звинувачення, а політики навіть піднімають якісь територіальні
претензії. У Литві з 1944 по 1953 р відбувався антирадянський
партизанський рух. Учасників опору називають захисниками
батьківщини, національними героями, які самовіддано боролися
проти радянської влади. У Росії намагаються компрометувати ці
події, постійно звучать образи по відношенню до литовських
партизан. Для цього використовують різні фальсифікації. Все це
(можна знайти і інші історичні приклади) і не тільки, впливає на
міждержавні відносини. І на разі не помітно, що в перспективі
буде якесь зближення в історичних позиціях.
Як було вище зазначено, що для зближення в позиціях з
історії потрібно враховувати багато чинників. Потрібен демокра-
тичний лад, відкрите суспільство, доброзичливість, повага один
до одного та ін. Риторичне питання, чи всі готові до цього?
65
А. П. Загорулько,
провідний науковий
співробітник
Міжвідомчого науково-
дослідного центру
з проблем боротьби з
організованою злочинністю
при РНБО України,
НАЛЕЖНЕ РЕАГУВАННЯ ОРГАНІВ СИСТЕМИ

МВС УКРАЇНИ, ЯК ЗАПОРУКА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ОДНІЄЇ З НАЙВИЩИХ КОНСТИТУЦІЙНИХ
ЦІННОСТЕЙ – БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ
Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її

життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Доктор юридичних наук, доцент О. Щербанюк вважає, що
забезпечення безпеки було та залишається одним із найважли-
віших завдань, що стоять перед будь-яким суспільством, будь-
якою державою, оскільки без неї не може існувати ні держава, ні
людина [9].
Серед якісних показників життя європейців найбільше
позитивно вирізняється високий рівень безпеки громадян, захист
особистого і державного майна. Система 112 має стати єдиним
центром екстреного управління, де реагування на виклики
здійснюватиметься з одного центру [3, 4]. У рамках впрова-
дження реформи, система «112» об’єднає всі екстрені служби –
101 (пожежна), 102 (поліція), 103 (медики) і 104 (аварійна служба
газу), які зможуть безперешкодно взаємодіяти [1, 2].
Єдиний номер 112 вирішує цю проблему, значно
заощаджуючи час на порятунок життів, де часто відлік йде на
хвилини. Сучасна система екстреного реагування працює
66
наступним чином: спочатку отримуються дані, а опісля відобра-
жається оптимальний сценарій дій. У кінцевому результаті
використання номера 112 дозволить усім екстреним службам, які
покликані реагувати на надзвичайні ситуації, одночасно взаємо-
діяти та проводити моніторинг ситуації в режимі реального часу,
працюючи на попередження негативних сценаріїв та водночас
швидко реагувати на виклики.
У Європі ще починаючи з 1991 р. розроблені відповідні
стандарти та прийняті необхідні нормативно-правові акти
побудови Єдиної служби порятунку 112. Зокрема, відносно нові
члени ЄС, Словаччина, Румунія, Польща, Угорщина, Чехія,
Литва, Латвія вже створили свої національні служби 112 та
проходять етап інтеграції в єдину систему [8].
У свою чергу, Україна також активно включилася у процес
створення власної структури порятунку 112, адже відповідно до
Угоди про асоціацію з ЄС, нашій державі потрібно завершити
цей процес до 2021 року [4].
У світі існує три моделі, за якими може працювати служба
реагування 112: транзитна, централізована та децентралізована
моделі [8]. У більш детальному розрізі за характером дії можна
розглянути кожну з вищенаведених.
Транзитну модель використовують під час масштабних
заходів та великого скупчення людей на одній території. Зокрема,
за таким зразком працювали екстрені служби в Україні під час
Євро-2012. Ядром системи є комунікаційні центри, які отри-
мавши екстрений виклик, переадресовують його до тієї служби,
яка мала б надати конкретну допомогу. За час проведення Євро
таких викликів надійшло понад 500 тисяч, і жоден не залишився
без уваги.
За своїм характером відрізняється централізована модель,
що більш ефективна у повсякденному житті. За такої моделі
оператори і диспетчери одні й ті самі люди, які приймають
виклик, обробляють його зміст і організовують реагування. Всі
екстрені служби (поліція, пожежники, швидка допомога)
об’єднані в єдину службу порятунку. Фахівці вважають саме таку
67
модель найефективнішою. Одна з основних проблем функціону-
вання цієї моделі: спорудження окремих центрів управління та
залучення потужних програмно-апаратних комплексів, що
передбачає немалих грошових коштів. Більше того, налаго-
дження роботи за зразком централізованої моделі вимагає багато
часу. Найкраще підходить така модель служби 112 для країн з
невеликою кількістю населення й незначним техногенним
навантаженням на територію. На даний час централізована
модель успішно реалізовується у Фінляндії та Швеції.
За децентралізованої моделі функції оператора виконує або
окремий орган управління (так працюють у Болгарії, Румунії,
Іспанії, Великобританії), або диспетчер однієї з екстрених служб.
Зазвичай це поліція або пожежники (модель працює в Чехії,
Литві, Авcтрії, Німеччині). В такому разі оператор 112 повністю
обробляє виклик та складає заявку з маршрутом для служби, яка
надаватиме допомогу. Децентралізована модель досить функціо-
нальна, а тому задіяна в більшості країн Європи.
Стосовно повноцінного функціонування служби 112, у
Європі вбачають великі перспективи, тому що це дозволяє на
високому рівні надавати людям допомогу, попереджувати
негативні сценарії та економити кошти, які були б потрібні на
ліквідацію негативних наслідків
На сьогодні тільки у п’яти європейських країнах все ще не
впроваджено єдиного номера екстреної допомоги. Серед них
Україна, Боснія і Герцеговина, Македонія, Білорусь, Вірменія.
Донедавна у цій категорії була Молдова, але рік тому уряд країни
досягнув успіху у впровадженні єдиного номеру [5].
Представники служби 112 у Молдові повідомляють, що
всього за рік часу досягнуто серйозних успіхів у швидкості
опрацювання викликів, які скоротились у середньому до
40 секунд. За вказаний період операторами служби було
прийнято близько 3,9 млн дзвінків, що становить близько 12 тис.
у день впродовж року [6]. Нині у службі працює 82 оператори.
Стосовно змісту отриманих звернень, то найчастіше громадяни
68
Молдови потребували послуг швидкої допомоги (79 %), далі
допомоги поліції (23 %) та пожежників (2,4 %) [6].
Прийняту ЄС систему 112 спочатку планувалося впровадити
в Молдові ще у 2012 р. Законодавче рішення про створення
служби реагування 112 урядом Молдови прийнято у травні
2014 р. Однак запустити роботу служби оперативного реагування
на виклики у 2016 р. так і не вдалося: Міністерством інформацій-
них технологій та зв’язку було порушено строки та фактично
зірвано графік запуску системи. Більше того, вагомою перешко-
дою на шляху реалізації цього проекту стали труднощі пов’язані з
питаннями взаємодії між поліцією, пожежниками, медиками та
газовиками. Таким чином, у 2017 р. урядом Молдови прийнято
законодавче рішення передати створену службу 112 у пряме
відомче підпорядкування Міністерству внутрішніх справ [6].
Законодавством Молдови прийнято норму закону, що
передбачає зберігання в автоматизованій інформаційній системі
всієї зареєстрованої у єдиній службі 112 інформації терміном до
10 років. Представники влади переконані, що такі кроки
допоможуть в організації збору статистичних даних та значно
покращити ефективність роботи служби реагування. Джерелами
надання інформації для служби 112 виступатимуть Міністерство
внутрішніх справ, Міністерство праці, охорони здоров’я та
соціального захисту і Міністерство оборони [7].
Зокрема, в автоматизованій інформаційній системі Молдови
фіксуватиметься ключова інформація стосовно короткого опису
аварій, дані щодо постраждалих, місцезнаходження за викликом
абонента, час виклику та результат роботи аварійної служби [7].
Інформацію з реєстру зможуть отримувати профільні
установи, надіславши відповідний запит на отримання матеріалів
з бази даних, вказуючи реквізити: ім’я, прізвище та посаду
заявника.
Аналогічна ситуація на початковому етапі впровадження
служби 112 спостерігалася і в Україні, яку до цього часу не
вдалося повноцінно реалізувати на практиці.
69
Одна із спроб переведення всіх екстрених служб України на
єдиний номер була напередодні проведення чемпіонату з
футболу «Євро-2012». Тоді для надання екстреної допомоги
громадянам України та гостям Турніру за єдиним телефонним
номером 112, у період з 01.06.2012 по 15.07.2012 в ГУ ДСНС
України у Львівській області налагоджено прийом та обробку
дзвінків на номер 112 від абонентів фіксованого зв’язку м.
Львова, а також дзвінків на номер 112 від абонентів мобільного
зв’язку, що знаходились на території Львівської області та семи
областей західного регіону [8].
За вказаний період було прийнято 394 854 дзвінка з них
прийнято та оброблено інформацію по 2 079 дзвінкам, які
скеровані та передані екстреним службам відповідних областей.
Максимальне навантаження за добу становило 14 189 дзвінків [8].
Подальших успішних результатів на практиці такі
нововведення зовсім не принесли. Відтоді залишається чинним
лише закон «Про систему екстреної допомоги населенню за
єдиним номером 112». Враховуючи наявність законодавчої
ініціативи, де-факто така нормане діє, тому що передбачені
технічні характеристики реалізувати вкрай непросто. Складність
ситуації полягає у наявності низки ризиків, потребі чималого
фінансування та проведення комплексного технічного аудиту.
Основним органом відповідальним за впровадження
системи 112 в Україні визначено Міністерство внутрішніх справ.
На даний час у Кабінеті Міністрів на розгляді знаходиться проект
Річної національної програми під егідою Комісії Україна-НАТО
на 2020 рік, якою передбачено впровадження систему 112 до
кінця другого кварталу 2024 р., а до кінця 2025 р. заплановано
інтегрувати всі екстрені служби в єдину систему.
Підсумовуючи потрібно сказати, що об’єднавши всі
екстрені служби система 112 має стати єдиним центром
екстреного реагування та управління, яка працює за умов
підвищеного ризику небезпеки для людей. Оскільки потрапляючи
в екстремальні (небезпечні) ситуації люди часто розгублені та
перебувають у шоковому стані, забуваючи який номер потрібно
70
набирати. Для таких ситуацій потрібна система 112, яка швидко
та оперативно реагуватиме та оброблятиме інформацію.
Функціональність єдиної системи 112 не обмежується лише
дзвінками. Комплексна робота служби дозволяє отримувати
більше джерело інформації про екстрені випадки і надзвичайні
ситуації шляхом прямого підключення всіх камер відеоспо-
стереження до служби 112 (у тому числі приватних відеокамер,
розташованих на вулицях). Це слугує допоміжним фактором для
працівників екстрених служб оперативно та максимально швидко
виявляти грабіжників, розкривати різноманітні злочини та
реагувати на пожежі.
Міжнародний досвід наочно доводить, що використання
єдиного номера екстрених служб 112 помітно покращує
швидкість реагування на виклики. Натомість широке викори-
стання інформаційних спеціалізованих систем у роботі системи
управління забезпечує ефективну взаємодію зі спеціалізованими
екстреними службами. У цьому відношенні, досвід Молдови
стосовно впровадження служби 112 може послугувати реальним
прикладом для наслідування та повноцінного запуску такої
системи оперативного реагування і в Україні. Вказана модель
дозволить значно покращити швидкість та якість реагування на
екстерні виклики, на шляху належного забезпечення права
людини на безпеку.

1. Закон України «Про систему екстреної допомоги
населенню за єдиним телефонним номером 112» [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/
4499-17.
2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження
Порядку функціонування системи екстреної допомоги населенню
за єдиним телефонним номером 112» [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/245779758.
3. Указ Президента України Про затвердження Річної
національної програми під егідою Комісії Україна – НАТО на
71
2018 рік. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://www.president.gov.ua/documents/892018-23882.
4. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та
Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної
енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони. [Елек-
тронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon3.rada.gov.ua/
laws/show/984_011.
5. Единая служба экстренных вызовов 112 начала работу в
Молдове. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bloknot-
moldova.md/news/edinaya-sluzhba-ekstrennykh-vyzovov-112-
nachala-ra-954592.
6. Службе спасения 112 Молдовы исполнился год – приняли
почти четыре миллиона звонков [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://ru.sputnik.md/society/20190329/25327114/sluzhba-
spasenia-milliony-zvonkov.
7. Информация Единой службы спасения 112 будет
храниться 10 лет [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://bloknot-moldova.md/news/informatsiya-edinoy-sluzhby-112-
budet-khranitsya-1-1045654.
8. На впровадження єдиної системи екстреного реагування в
України залишається 2 роки – експерти [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://uacrisis.org/ua/73447-112-system.
9. «Права людини і національна безпека: роль органу
конституційної юрисдикції»: Міжнародна конференція з нагоди
Дня Конституції України [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://ccu.gov.ua/novyna/prava-lyudyny-i-nacionalna-
bezpeka-rol-organu-konstytuciynoyi-yurysdykciyi-mizhnarodna-1
72
Н. І. Земзюліна,
д.і.н., професор,
директор Навчально-наукового
інституту міжнародних
відносин, історії та філософії,
імені Богдана Хмельницького,
м. Черкаси, Україна,
вивчення глобальних та
цивілізаційних процесів,
ГЛОБАЛЬНА ІСТОРІЯ ЯК ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ

ТРЕНД: ДО ПРЕДМЕТУ СТУДІЮВАННЯ
У 1970–1980-х рр. заявив про себе, а в 1990–2000-і рр. інсти-

туційно оформився новітній напрям історичних студій – глобальна
історія (у різних країнах науковці також послуговуються термінами
«World and Transnational History», «Big History», «Environmental
History», «Cross-Cultural Studies», «Croisee History» тощо), який
актуалізував погляд на минуле з перспективи глобалізації і висунув
завдання якісного оновлення його вивчення в контексті пошуку
шляхів розв’язання глобальних проблем сучасності, подолання
євроцентричного погляду на історію людства [2; 5, с. 148].
Впровадження до широкого наукового обігу концепту
«глобальна історія» та розгортання глобальноісторичних студій,
крім появи суперечливих концепцій глобалізації, зумовлене
також тенденціями взаємопроникнення й міждисциплінарного
синтезу в структурі не лише соціального знання, але й знання в
цілому на тлі фундаментальної перебудови всього корпусу
73
соціальних наук, формування й еволюції нових дослідницьких
парадигм, розмивання меж традиційних дисциплін, активного
розвитку міждисциплінарних студій. Закладаються нові принци-
пи та когнітивні установки, а історична наука перетворюється на
«мультипарадигмальну дисципліну», на дослідницьке поле різних
суджень, інтелектуальних «ігор» [4, с. 16–17].
У цьому контексті одні дослідники трактують глобальну
історію з перспективи комунікацій, тобто зʼясувань взаємодії
суспільств, культур, цивілізацій. Інші визначають глобальну
історію з перспективи потоків інформації в сучасному світі. Деякі
науковці наголошують, що глобальна історія як науково-гумані-
тарний напрям має використовувати неархівні джерела й спиратися
на методи біології, екології, палеонтології, археології, хімії. А на
думку, приміром, представника англосаксонського наукового
середовища, де власне й виник концепт «глобальна історія»,
П. О’Брайєна, предметом глобальної історії має бути філософія,
теологія, географія, медицина, астрономія, метеорологія, зоологія.
Новий етап глобальноісторичних досліджень, який назива-
ють «новою глобальною історією», повязананий з іменами
історика Вільяма Макнілла та антрополога Еріка Вульфа, які
запропонували практично нову модель всесвітньої історії.
В. Макнілл, зокрема, наголосив, що ключовим фактором світової
історії є контакти між людьми різних співтовариств і культурних
традицій, що передбачає обмін ідеями та практичним досвідом.
Відзначає важливість студіювання цих тем і представник
американського наукового середовища та один із засновників
Journal of World History Дж. Бентли [1; 5, с. 45; 6, с. 16].
Однак, слід зауважити, що ці завдання ставилися істориками
й раніше. Канадський дослідник А. Мегилл, нагадує, що наприкін-
ці ХІХ – на початку ХХ ст. тодішня нова академічна дисципліна –
історія уявлялася галуззю, яка мала своїм завданням написати
загальну історію людства або хоча б тої його частини, «де події
заслуговували на те, щоб бути записаними» [8, с. 315–317].
Як наголошують учені, за всієї альтернативності тлумачень,
підходів до визначення предмету глобальної історії, слід зважати
74
на те, що ця інноваційна дисципліна перебуває на етапі свого
становлення, її предметне поле видається слабо окресленим і
вона потребує нових аналітичних категорій. Брюс Мазліш,
зокрема, стверджує, що глобальна історія має послуговуватися
«новими одиницями історичного аналіза» [4, с. 8–12; 7].
У рамках цієї дискусії, по суті, власну позицію маніфесту-
вали німецький історик Георг Іггерс, китайський вчений Едвард
Ван та індійська дослідниця Супрія Мукерджі в спільній праці
«Глобальна історія сучасної історіографії» [3]. Зокрема, в
контексті заявленої проблеми ці вчені актуалізували проблему
історичної памʼяти як культурного механизму накопичення й
трансляції історичної інформації про минуле суспільства, як
феномену, що формує та підтримує коллективну ідентичність.
Важливим складником історіографічних рефлексій, який потре-
бує сумлінного вивчення, автори вважають стиль / тип
історичного мислення. Аналізуючи його в розрізі європейських
історіографічних традицій минулого та порівнюючи останній з
історичним мисленням азійських та мусульманських мислителів,
Г. Іггерс, Е. Ван та С. Мукерджи в цьому контексті наголошують
на відмінностях та спільних рисах сучасних і традиційних
історіографічних практик [3, с. 21–22].
Вітаючи спробу Іггерс Г., Ван Е., Мукерджи С. піддати
аналізу таку складну категорію як тип історичного мислення, з
огляду на вищевказану дискусію щодо конфігурації предметного
поля глобальноісторичних студій, вважаємо доцільним наголо-
сити: крім подій та узагальнень у контексті глобалізаційних
процесів минулого, до предмету глобальної історії доцільно
включити також вивчення цих процесів у історіографічному
ракурсі. Це, зокрема, вивчення «глобальними істориками»
розвитку уявлень регіональних спільнот, народів, мешканців
макрорегіонів одних про інших, що передбачає вивчення того, як
ці уявлення формувалися засобами історіописання, на базі якого
типу історичного мислення постали такі основоположні категорії
історичного аналізу, як «час», «простір», «історичний процес»,
«історична епоха», «історичне мислення» тощо та якою мірою
75
вони були «матеріалізовані» в працях істориків різних епох,
різних регіонів Земної кулі, в яких (працях) відбилося уявлення їх
авторів про свої та інші спільноти, про людство загалом.
Насамперед, на наш погляд, це важливо з огляду на те, що
уявлення істориків щодо населення інших регіонів, континентів
впливали на розвиток контактів між народами, давали ідейні
імпульси останнім – як у мирних формах (торгівля, паломництво
тощо), так і в агресивних (війна, різні форми невійськового
протистояння тощо), відповідно, відтак – впливали на інтеграцію
між регіональними й континентальними спільнотами.

1. Бентли Дж. Образы мировой истории в научных
исследованиях ХХ века. Время мира. Альманах. 1998. Вып. 1.
URL: https://nsu.ru/filf/rpha/papers/geoecon/bentley.htm
2. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и
капитализм, XV–XVIII вв.: в 3 т. 2-е изд. М.: изд. «Весь мир»,
2006–2007.
3. Иггерс Г., Ван Э. Глобальная история современной
историографии (при участии Мукерджи С.); пер. с англ. М.:
канон+, 2012. 432 с.
4. Киридон А. Зміна парадигм? Глобальна історія як напрям
історичних досліджень ХХІ ст. Історична памʼять: наук. журн.
Полтава, 2018. Вип. 38. С. 8–17.
6. Колесник І. Глобальна історія як новітній напрям
соціогуманітаристики. Народна творчість та етнологія. 2018.
№ 4. С. 15–22.
7. Mazlish В. The New Global History. URL:
http://toynbeeprize.org/wp-content/uploads/2014/03/mazlich-the-new-
global-history1.pdf
8. Мегилл А. Историческая эпистемология: науч. моногра-
фия / науч. ред. Л.И. Репина; пер. М. Кукарцева, В. Кашаева,
В. Тимонина. М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2007. 480 с.
76
А. П. Іржавська,
к.і.н.,
ім. Б. Хмельницького,
м.Черкаси, Україна
КОЛОНІАЛІЗМ ЯК ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН

СВІТОВОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Європейська експансія та колонізація мали досить

суперечливий вплив на соціально-економічні та політичні
структури афро-азійських та латиноамериканських регіонів.
Зіштовхнувшись в ході розгортання своєї експансії з менш
динамічними, багато в чому самодостатніми, в певній мірі
інтровертними цивілізаціями (Китай, Індія), а також з менш
розвиненими цивілізаціями, які знаходилися на стадії інволюції
(Тропічна Африка, доколумбова Америка), європейці скориста-
лися своєю перевагою в навігаційних засобах та вогнепальній
зброї для встановлення панування, нав’язування нерівноправних
угод та втягнення захоплених територій у світову колоніальну
систему [3, с. 26], що, своєю чергою, вплинуло на подальшу
еволюцію глобалізаційних процесів у світі.
Країни традиційного Сходу протягом XVI–XIX ст. пережи-
ли болісний перехід від домінуючого становища в світовій історії
до підлеглого статусу – тих, хто підкоряється, поступається та
обороняється. Ранній європейський колоніалізм призвів до
великих людських жертв, відвертого грабунку, работоргівлі,
експлуатації корінного населення, наводненню з метрополій
дешевих фабричних товарів, що зруйнувало ремісничу галузь
колоній.
Колоніальна глобалізація видозмінювалася згідно поступо-
вого розвитку колоніалізму і розширенню колоніальної експансії.
Агресивна політика колонізаторів, прямий грабунок, винищення
корінного населення, рабська праця поступалися місцем методам
77
економічного примусу, викачки сировинних ресурсів, боротьби
за ринки збуту. Разом з тим, протягом ХІХ ст. у колоніях і
напівколоніях зароджується потужний національно-визвольний
рух, розгортаються антиколоніальні повстання, відбуваються
громадянські війни. Ступінь антиколоніальної активності,
піднесення національно-визвольного руху в різних частинах світу
був неоднаковим: він зумовлювався рівнем розвитку народів, що
їх населяли, та їхньої політичної свідомості.
З часом міжцивілізаційний контакт та колоніальний синтез
об’єктивно сприяв створенню нового суспільства і нових
суспільних відносин, модернізації традиційних структур,
створенню нової економіки, культурного і політичного прогресу.
На Сході виникали сучасні підприємства, які працювали на
новітній техніці, з’явилися підприємці і висококваліфіковані
працівники, по-європейському освічена інтелігенція. Однак все
це було потім, коли Захід вже підкорив собі Схід і зрозумів, що
він тут облаштовується надовго.
Колоніальна система протягом століть залишалася однією з
найістотніших структурних одиниць світової політики. Проте, в
світлі нових глобальних геополітичних реалій ХХ століття ця
модель вичерпала себе і до середини XX ст. економічна і полі-
тична неспроможність колоніальної системи виявилася остаточно
і невідворотною [2, с. 31–32]. Криза колоніальної системи
почалася уже після Першої світової війни.
Незважаючи на те, що причини падіння колоніального
панування були своєрідними для кожної країни, можна виділити
ряд загальних причин, характерних для всіх колишніх колоній.
Це: посилення невдоволення колоніальним режимом, викликане
ростом податків ввозом іноземних товарів, вивозом продо-
вольства й сировини; дискримінація місцевого населення в
повсякденному житті, у сфері освіти, при прийманні на роботу; у
порівняно розвинених країнах Азії підсилилося протиріччя між
іноземним капіталом і національним сектором, що зміцнів за
роки війни. Все це призвело до формування антиколоніального
союзу основних соціальних прошарків: селянства, дрібно-
78
буржуазних прошарків міста, національної буржуазії, робітників,
інтелігенції [2, с. 32].
Новий підйом національно-визвольного руху відбувся в
післявоєнні десятиріччя. Саме в післявоєнний період криза
колоніальної системи переросла у її остаточний розпад. Перед
народами молодих країн, що визволилися, постали завдання
становлення та зміцнення їхньої політичної незалежності,
завоювання економічної самостійності, проведення соціальних
реформ, розвитку освіти і культури. Вирішення цих завдань
супроводжувалося гострим протиборством між різними полі-
тичними силами.
Для розвитку деяких країн «третього світу» характерне
поширення антимодернізаторських настроїв. У суспільному
житті багатьох країн 1970-80-х років домінували націоналістичні
настрої, що й підтвердив «ісламський бум» цього періоду в
арабських країнах. Ряд країн і регіонів Східної Азії – Тайвань,
Гонконг, Сінгапур – досягли видатних успіхів і займають
провідні позиції у світі завдяки використанню конфуціанства в
умовах модернізації. Велика група країн (Індія, Пакистан,
Марокко, Туніс та ін.) обрала цінності ринкового плюралізму,
зміцнення зв’язків із західними країнами. Ряд країн Азії, Африки,
зазнаючи постійного тиску з боку СРСР, що прагнув до геополі-
тичного панування, обрали так званий шлях «соціалістичної
орієнтації» [2, с. 36].
Незважаючи на важку спадщину колоніалізму, азійські,
африканські та латиноамериканські країни прагнуть відігравати
дедалі більшу роль у світовій економічній системі, посилити свої
позиції на світовому ринку. З цією метою вони об’єднуються у
великі міжнародні економічні організації, які захищають їхні
спільні інтереси на тлі загальної світової глобалізації.
Таким чином, у процесі формування колоніальної системи
низка західних країн-метрополій і велика кількість залежних
країн Сходу та латиноамериканського регіону вперше в історії
людства створили єдину систему світового капіталістичного госпо-
дарства на основі сформованого єдиного світового економічного
79
ринку. Колоніалізм спричинив глобальну трансформацію глибин-
них параметрів життя колоній та напівколоній. Саме за умов
світової колоніальної системи афро-азійська та латиноамери-
канська історія почала набувати нових модерних ознак.

1. История Востока : в 6 т. / гл. редкол. : Р. Б. Рыбаков
(пред.) и др..; Ин-т востоковедения. – М., 2004. – Т. 4. Восток в
новое время (конец XVIII – начало ХХ в.). – Кн. 1.
2. Іржавська А. П. Колоніалізм на традиційному Сході
(XVII–XX ст.) : навч.-метод. посіб. / А. П. Іржавська, Т. В. Тере-
щенко. – Черкаси, 2016. – 100 с.
3. Новая история стран Азии и Африки. XVI–XIX века:
учеб. для студ. высш учеб. заведений / под ред. А. М. Родригеса.
В 3 ч. – Ч. 1. – М. : ВЛАДОС, 2004. – 400 с.
4. Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки: Постсеред-
ньовічний Схід (XVIII – друга половина ХІХ ст.) / В. А. Рубель. –
К. : Либідь, 2007. – 560 с.
80
І. Й. Краснодемська,
к.і.н.,
Науково-дослідний
інститут українознавства
при МОН України,
ОКУПАЦІЯ КРИМУ РОСІЙСЬКОЮ

ФЕДЕРАЦІЄЮ В КОНТЕКСТІ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ
ПАРАДИГМИ ПОЧАТКУ ХХІ СТ.
Історія людства знає чимало прикладів, коли держави,

особливо великі, демонстрували силу, завойовували чужі землі,
розширювали свої терени та намагалися змінити усталену
геополітичну структуру. І саме кінець ХХ – початок ХХІ ст. став
особливим періодом в світовій історії, коли відбуваються суттєві
геополітичні переміни: протистояння Захід – Схід, крах
комуністичної ідеології, і, як наслідок, переорієнтація низки
держав на засадничі цінності західної демократії та побудову
виразного однополюсного світу. Політичний процес світових
взаємин відбувається відповідно до геополітичних інтересів, які в
сучасних умовах детермінують характер відносин між
державами.
Окупація Росією Криму 2014 р. та подальше розгортання
військових дій на території Донецької та Луганської областей,
враховуючи її статус ядерної держави, яскраво показали
слабкість глобальної світової безпеки, підсиливши тим самим
вплив негативних факторів на нищення наявного світового
порядку.
Російський політичний бомонд за інерцією свого геополі-
тичного мислення вважає пострадянські країни своєю «зоною
відповідальності» з правом втручання у внутрішні справи нових
незалежних держав, включаючи застосування збройних сил під
81
приводом захисту своїх «співвітчизників» або «російськомовних»
громадян в інших країнах [10, с. 10].
Дане дослідження проводиться на основі трактування
геополітичної парадигми як системного поєднання основних
геополітичних концепцій, теорій, ідей, думок, напрямків початку
ХХІ ст.
Анексії Криму у лютому – березні 2014 р. передували
організовані антиукраїнські виступи у містах Криму, консо-
лідація проросійських сил, створення незаконних збройних
формувань (так званих «загонів самооборони Криму»), які разом
із підрозділами російської армії блокували і захоплювали
стратегічні об’єкти півострова і військових частин ЗСУ [1; 2]..
20 лютого 2014 р., коли Президентом України ще був
В. Янукович, російська армія розпочала захоплення Кримського
півострова. Саме тоді в Сімферополі й Севастополі були орга-
нізовані мітинги під сепаратистськими гаслами, у яких активну
участь приймали російські громадяни. Разом з представники
спецслужб, розвідниками, агентами, РФ навмисно спровадила у
Крим спортсменів, охоронців, колишніх військовослужбовців, які
грали роль «обурених кримчан», що провокувало різного роду
конфлікти та дестабілізувало обстановку в Криму [2]. 25 лютого
2014 р. перед Кримським парламентом пройшов мітинг заїжджих
і місцевих сепаратистів [3], а 27 лютого будівлі Верховної Ради і
Ради Міністрів Криму захопили невідомі «зелені чоловічки» –
люди з озброєнням, в уніформі без розпізнавальних знаків і
вивішено над ними російські прапори. Все це відбулося за
чітким, заздалегідь спланованим сценарієм. Спочатку у будівлю
увірвалися близько 30 осіб. Згодом під’їхав автобус з близько 30
особами з великою кількістю військової зброї та спорядження [4].
Тоді ж на закритому «примусовому» засіданні кримського
парламенту депутати під дулами автоматів ухвалили рішення про
призначення референдуму щодо статусу Криму та призначили
головою уряду С. Аксьонова [2]. Тоді ж підрозділи ЗС РФ
встановили контроль над об’єктами критичної інфраструктури,
аеропортами, перевалами, мостами, розпочали блокування
82
українських військових частин і об’єктів на півострові, деякі з
яких були раптово захоплені. Одними з перших були захоплені
українські об’єкти зв’язку та телекомунікацій. Уже на початку
березня 2014 р. окупаційні підрозділи вимкнули трансляцію
українського телебачення на півострові [2].
Деякі з військових містечок були захоплені штурмом.
Українські військові зазвичай збройного опору не чинили,
оскільки після втечі В. Януковича, їхні командири, які, як, з’ясу-
валося згодом, були заздалегідь завербовані російськими
спецслужбами і невдовзі продовжили служити вже в окупаційній
армії, саботували накази з Києва.
З 20 тисяч військовослужбовців підрозділів ЗС України,
СБ України, УДО, внутрішніх військ МВС України, розвідуваль-
них органів, дислокованих у Криму, лише 6 тисяч виїхали з
окупованого півострова на іншу територію України. Водночас,
незважаючи на чисельну перевагу російського агресора, шалений
психологічний тиск і блокування військових частин, окремі
підрозділи Збройних Сил України стійко тримали оборону і
залишили півострів після отримання 24 березня 2014 р. відпо-
відного наказу.
28 лютого 2014 р. збройні сили Росії розпочали «раптову
перевірку боєготовності» військ Південного військового округу й
в безпосередній близькості від кордонів України було утворене
ударне угруповання, яке перебувало в повній бойовій готовності
до вторгнення в Україну принаймні до кінця травня 2014 р.
ЗС РФ були у повній бойовій готовності для вторгнення на
територію України зі сходу і півдня.
Для легітимізації свого вторгнення російське керівництво
скористалося зверненням В. Януковича до В. Путіна від 1 березня
2014 р., яке було зачитане представником РФ в Раді Безпеки ООН
В. Чуркіним під час засідання 4 березня
1 березня 2014 р. самопроголошений «голова Ради міністрів
АРК» С. Аксьонов звернувся до В. Путіна посприяти у «забезпе-
ченні миру і спокою» на території Криму. У відповідь В. Путін
негайно направив до Ради Федерації Федеральних Зборів РФ
83
пропозицію про введення російських військ в Україну, мотиву-
ючи її «загрозою життю громадян Російської Федерації, спів-
вітчизників, особового складу військового контингенту збройних
сил Російської Федерації, який дислокується ... на території
України». Через декілька годин обидві палати Державної думи
проголосували за введення російських військ на територію
України, і в Крим зокрема [5].
7 березня 2014 р. Указом Президента України № 261 було
зупинено дію Постанови ВР АРК від 6 березня 2014 р. № 1702-6/14
«Про проведення загальнокримського референдуму». Конститу-
ційний Суд України визнав оголошення референдуму таким, що
не відповідає Конституції України. Проте всупереч нормам
українського і міжнародного права 16 березня 2014 р. «рефе-
рендум» про незалежність Автономної Республіки Крим було
проведено. На нього були винесені питання про входження
Криму до складу Росії на правах суб’єкта Російської Федерації та
про відновлення Конституції Республіки Крим від 1992 р. і
залишення Криму у складі України. При так званому «народному
волевиявленню» не було дотримано жодних загальновизнаних
стандартів.
Явка виборців склала за офіційними даними – 81,4 %
громадян, за даними лідера кримськотатарського народу
М. Джемілєва – 32,4 %, за даними члена Ради при Президентові
РФ з розвитку громадянського суспільства і прав людини
Є. Боброва – 30–60 %, у Севастополі – 50–80 % . За приєднання
Криму до Росії проголосувало за офіційними даними 96,77 %
виборців, у Севастополі – 95,6 %, за даними Є. Боброва – 50–
60 %, тобто всього 15–30 % учасників [6].
«Референдум» в АР Крим 16 березня 2014 р. був використа-
ний виконавчою владою півострова та керівництвом РФ в якості
найефективнішої легітимації рішення відокремлення цієї
території як вираження волі народу. Він невизнаний світовою
спільнотою: внаслідок недотримання міжнародних стандартів ВР
АР Крим в Україні при прийнятті рішення про призначення та
організацію «референдуму», проведення його без дотримання
84
демократичних стандартів, за бойкоту участі кримських татар,
під зовнішньополітичним тиском в умовах присутності збройних
формувань іноземної держави; визнання обмеженою кількістю
держав (Вірменія, Венесуела, Казахстан, Росія, Північна Корея,
Сирія) та міжнародних міжурядових організацій (СНД);
відсутність офіційного спостереження за ходом «референдуму»
від західних держав та міжнародних організацій при наявності
запрошення із-за їх відмови; відсутність офіційного спостере-
ження від МПА СНД внаслідок відсутності формальних підстав
із-за виходу України з СНД; негативна оцінка більшості світових
міжнародних неурядових громадських організацій, незалежних
ЗМІ, серед яких зустрічаються і російські.
Отже, «референдум» не отримав зовнішньополітичної легі-
тимності входження Криму та Севастополя до РФ [6].
Невдовзі 18 березня В. Путін оголосив про «приєднання»
Криму до Росії. Президент РФ В. Путін, самопроголошений
«голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим» С. Аксьо-
нов, «спікер Верховної Ради Автономної Республіки Крим»
В. Константінов та самопроголошений мер Севастополя О. Чалий
підписали Договір про прийняття Республіки Крим до складу
Росії.
Унікальність окупації Криму у 2014 р. (загалом сьомої та
п’ятої російської) в тому, що вперше з часів Другої світової війни
іноземна держава-співзасновник ООН, розв’язавши конфлікт
проти іншої держави-співзасновника ООН, офіційно оголосила
зайняту територію частиною своєї країни [8, с. 15]. Вона була
засуджена низкою міжнародних організацій (ООН, ЄС, НАТО
та ін.) та лідерами більшості країн світу. Проти Росії було
застосовано досить жорсткі санкції.
Окупація РФ Кримського півострова в 2014 р. та агресія на
Сході України із застосуванням як регулярних російських військ,
так і місцевих формувань, призвели до конфлікту на східному
кордоні ЄС, зламали тим самим військову стабільність в Європі
та вплинули на зміну конфігурацій, що сформувалися на
материку після холодної війни. Політика держави-агресора
85
створила загрозу національній безпеці України, призвела до
дискримінації кримських українців та загрози асиміляції частини
з них. Анексія Криму, яка відбулася з порушенням Конституцій
України і АРК, законів України та загальновизнаних міжнарод-
них правових положень, прав і свобод громадян України, що
проживають на території Криму, була заздалегідь підготовленою
спецоперацією, що призвело до розвалу системи європейської та
трансатлантичної безпеки.
Натомість, геополітичні концепції, теорії, ідеї, запроп-
оновані на початку ХХ ст. В. Липинським, М. Грушевським,
С. Рудницьким, Ю. Липою, Л. Бочковським, С. Томашівським,
С. Шелухіним і нині залишаються досить актуальними. В цьому
сенсі особлива роль відводилася і має відводитися Криму. Хто
володіє Кримом, підкреслює Ю. Липа, той володіє Чорним
морем. [7, с. 43].
«Україна без Криму стати сильною державою не могла би,
надто, з економічного боку. Так неприродньо відрізана від моря
Україна мусила би обов’язково посилювати прагнення до
захоплення цього морського узбережжя і, разом з цим,
загострилися б стосунки з тією державою, якій було би передано
володіння Кримом. … Україна ж не може жити, не володіючи
Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати
Україні», – зауважував П. Скоропадський [8, с. 6].
Агресія РФ хоча й не залишила Кримській півострів у
цілковитій інформаційній блокаді, однак створила як фізичні, так
і психологічні перешкоди для доступу до інформації з
українських джерел. Особливістю політики російського уряду та
«уряду» Криму є намагання чинити ідеологічний тиск на всіх
ланках гуманітарної політики, освіти через різні заходи: запро-
вадження спеціальних курсів, через позашкільну освіту тощо.
Саме тому нині в інформаційному просторі незмінно мають
лунати ідеї (як складові сучасної геополітичної парадигми) про
те, що Крим є невід’ємною частиною території України, а його
мешканці – громадянами України.
86
В своїй основі сучасна геополітична стратегія України дуже
схожа до розробок українських вчених початку ХХ ст., яка
полягає у спробі нормалізації партнерських стосунків з усіма
державами-сусідами та дотримуватися виваженої політики без
будь-яких геополітичних переваг, тобто має враховуватися
зовнішньополітичне оточення України та її серединне положення
поміж геополітичними силами Євразійського континенту. Тому
можна наголосити, що головним завданням зовнішньополітичних
служб України є забезпечення стабільного та безпечного оточен-
ня для вирішення проблем, пов’язаних з формуванням та
затвердженням нової соціально-економічної та державно-полі-
тичної системи [7, с. 43]..
Анексія Криму Росією змінила геополітику й політичну
мапу світу. Натомість півострів відіграє вагоме значення у
світовій політиці. Україна проводить таку внутрішню і зовнішню
політику, яка не завжди відповідає її геополітичним інтересам,
втрачаючи перспективи на Чорному морі. Свідомо чи підсвідомо
копіюючи російських геополітиків, вітчизняні розробники
геополітичної стратегії роблять ставку на телурократичних
заходах. Якщо для Росії такі методи є природними, обумовле-
ними континентальним (євразійським) статусом цієї держави, то
для України доцільнішими були б таласократичні тенденції.
Проте, незважаючи на те, що ідеологи підкреслюють принципову
різницю між Україною і Росією, українські геополітики все ще не
до кінця усвідомлюють переваги Чорного моря для нашої країни
на Близькому Сході і в Середземномор’ї [9, с. 138].
Сьогоднішні тактичні, стратегічні й практичні зусилля
українських керманичів щодо деокупації та реінтеграції Криму не
завжди відповідають сучасній українській геополітичній
парадигмі.
Одним із завдань для української влади, політологів,
істориків на майбутнє є з’ясування впливу політики РФ на
національну ідентичність тамтешніх українців, їхні права та
інтереси, прогнозування довгострокових наслідків окупаційного
режиму у цій сфері; комплексна стратегія повернення Криму, яка
87
міститиме цілий ряд засад і заходів у різних галузях (зовнішньо-
політичній, правовій, гуманітарній, економічній, культурній,
інформаційні тощо) та можливі шляхи захисту етнічних українців
в Криму, сприяння підтримки національної ідентичності під час
окупації, деокупації й початку реінтенграції Кримського
півострова.

1. Роковини путінського аншлюсу Криму: Як це було. URL:
http://espreso.tv/article/2015/03/16/rokovyny_putinskoho_anshlyusu_
krymu_yak_ce_bulo (дата звернення: 05.04.2021).
2. Крим. Війна: передумови російської агресії. URL:
https://www.rnbo.gov.ua/ua/Diialnist/2399.html (дата звернення:
07.04.2021).
3. «Кримський фронт» і «казакі» блокують Верховну Раду
Криму з вимогою незалежності АРК. URL: https://tyzhden.ua/
News/103202 (дата звернення: 12.04.2021).
4. У Сімферополі невідомі бойовики захопили парламент та
уряд Криму і вивісили над ними прапор РФ URL:
https://tyzhden.ua/News/103358
5. Путін оголосив Україні війну. URL:
https://www.pravda.com.ua/articles/2014/03/1/7016683/ (дата
звернення: 13.04.2021).
6. Юрійчук Є. П. Особливості зовнішньополітичної легіти-
мації референдуму в Автономній Республіці Крим 16 березня
2014 р. Міжнародні відносини. Серія: «Політичні науки»:
електронне видання Інституту міжнародних відносин. 2014. URL:
journals.iir.kiev.ua/index.php/pol_n/article/viewFile/2516/2246 (дата
звернення: 10.04.2021).
7. Шмаленко Ю. Геополітичні концепції українських вче-
них на початку ХХ ст. Вісник Національного університету
«Львівська політехніка». Держава та армія. 2007. № 584. С. 38–44.
8. Гай-Нижник П. Основні засади Стратегії деокупації та
реінтеґрації Криму в контексті національної безпеки України:
88
штрихи до проблеми й напрямки розв’язання. Київ: «МП Леся»,
2017. 52 с.
9. Додонов Р. Чорноморські вектори у геополітичних
концепціях України і Росії . Політичний менеджмент. 2005. № 4.
С. 127–140.
10. Кононенко К. А., Парахонський Б. О., Яворська Г. М.
Системна криза міжнародної безпеки: Близькосхідно-Чорно-
морський простір Аналітична доповідь. Київ, 2016. 65 с.
89
С. М. Кулик,
к.політ.н., доцент,
А. В. Веремчук,
магістр першого року навчання
ОПП «Міжнародні відносини»,
Волинський національний
імені Лесі Українки,
м. Луцьк, Україна
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СПОРТУ:
ВАТИКАН ПІДТРИМУЄ ФУТБОЛ
Папа Римський як глава найбільшої християнської Церкви у

світі висловлюється з багатьох тем. Не оминули вони своєю
увагою і «спорт № 1» – футбол. Понтифіки часто приймають у
своїх резиденціях делегації футбольних команд, окремих
футболістів, тренерів з різних країн світу. Характерно, що ці
зустрічі відбуваються напередодні або після проведення відпо-
відальних матчів, проведення благодійних товариських «Матчів
миру», або на особисте запрошення понтифіка. На цих аудієнціях
спортсмени дарують Папі футболку з емблемами команд, м’ячі з
підписами гравців команд. Так, у Ватикані назбиралося багато
футболок, які фанати презентували Папі Римському Бенедикту
ХVІ, і усі вони мають на спині номер 16. Папи неодноразово
висловлювались про важливе значення спорту у житті Церкви,
суспільства, людини. Уже традиційними стали їх промови,
звернення з нагоди відкриття Чемпіонатів світу з футболу.
Найбільшим прихильником спорту серед вищого духо-
венства католицької Церкви за всю її історію був Папа Іоанн
Павло ІІ. Відомий його вислів: «З всіх неважливих речей футбол
є найважливішим». Це перший Папа, який відвідав футбольний
матч і переглянув його повністю на трибунах, а також став
почесним «сосьос» футбольних клубів «Барселона» і «Реал»
(Мадрид) і щороку отримував сезонні абонементи № 1 від цих
90
клубів. З легкої руки Папи, який був персональним вболіваль-
ником свого співвітчизника, поляка Єжи Дудека – гравця
ФК «Ліверпуль», цей клуб став найпопулярнішим у Ватикані, а
коли «червоні» грали черговий матч, багато кардиналів молилися
за його перемогу.
Іоанн Павло ІІ реагував на конкретні прояви негативних
ситуацій у «грі мільйонів». Коли під час матчу гравець римського
клубу «Лаціо» С. Михайловіч публічно образив темношкірого
гравця лондонського «Арсеналу» П. Вієра, італійська команда
була звинувачена в расизмі. Понтифік зустрівся з гравцями
«Лаціо», назвавши деякі події що відбуваються на стадіоні,
ганьбою. Він засудив прояви насильства і расизму у футболі, а
також дії вболівальників, які ображають суперників, і влашто-
вують безлад на стадіоні. Це питання Папа Римський розглядав
під час зустріч із президентом ФІФА З. Блаттером на церемонії
нагородження кращих футболістів століття і 2000 р. Футбол як
найбільш популярний вид спорту «часто провокує насильство, –
зазначив Іоанн Павло ІІ. – Він став індустрією, яка виховує в
людях жадібність і егоїзм» [1].
29 жовтня 2000 р. Іоан Павло ІІ освятив «Stadio Olimpico» у
Римі. Папу критикували за те, що освятив будову, на якій
загинули декілька робітників, але понтифік не сумнівався у
правильності цього рішення, бо вважав, що так Церква показала
свою турботу про світ спорту. Він виголосив проповідь «Іспит
сумління для спорту». Ця подія була підтримана найвищими
колами спортивної громадськості – привітання надійшли від
президента МОК Х. А. Самаранча, президента Італійського НОК
Дж. Петруччі та інших спортивних діячів [2]. Остання приватна
аудієнція Папи була надана футболістам його улюбленого клубу
«Краковія». Під час фотографування Папа проспівав найвідомішу
кричалку її вболівальників: «Narod Wybrany – Cracovia Pany!
(«Краковія пани!»). Капітан команди вручив Папі футболку з
першим номером і написом «Кароль Войтила». Відтоді жоден
голкіпер клубу не може взяти собі перший номер – він
закріплений за найвідомішим вболівальником команди [3]. За
91
любов Папи до футболу президент ФК «Рома» Ф. Сенсі назвав
Папу «Батістутою ХХ ст.», порівнявши його з аргентинським
суперфорвардом своєї команди, й додав: «У Ватикані він не лише
гравець атаки, який завдяки своїм здібностям та інтуїції вирішує
багато складних проблем. Він також президент клубу, який веде
вперед свою команду – Церкву, і коли треба, розмовляє з нею за
зачиненими дверима».
Позитивне ставлення до футболу продовжили наступники
Іоанна Павла ІІ. Коротко наведемо приклади їх пасторської
турботи про футбол.
Таблиця
Дата Дії, висловлювання Папи Римського
Папа Римський Бенедикт XVI
Газета Ватикану «L’Osservatore Romano» процитувала мемуари
29 священника, який у 1793 р. описав поведінку південно-
червня американських племен гуарані, які проживали на території
2010 р. нинішнього Парагваю. З них зрозуміло, що футбол виник не в
Англії, а у Парагваї
Під час візиту Папи до Великобританії для того, щоб
компенсувати кошти на подорож, було випущено футбольну
форму – 20 тисяч футболок у кольорах національних збірних з
2010 р. емблемами Ватикану на спині. Одна футболка коштувала 18
фунтів. Такий експеримент було заплановано повторити в
Іспанії, з цього приводу відповідні структури у Ватикані
контактували з ФК «Реал»
Ватикан критикував ідею президента ФІФА З. Блаттера
заборонити молитви до і після матчів національних збірних
Липень
команд. Вважав такий підхід абсолютно неприйнятним, а
2009 р.
спроби «вигнати зі спорту моральні цінності», які приводять до
деградації самого спорту, неприпустимі
Папа Римський Франциск
Вперше відбувся футбольний матч на площі Св. Петра у
21 Ватикані. Участь у ньому брали учні спортивних шкіл про-
вересня відних ФК Італії. Перед проведенням матчу Папа звернувся до
2005 р. двадцяти тисяч паломників, закликавши, щоб спорт сприяв
створенню «суспільства взаємної поваги і коректної поведінки»
Липень В Італії фінал ЧС з футболу у Бразилії охрестили «дербі двох
2014 р. Пап». Папа Франциск з Аргентини (уболівальник «Атлетіко
92
Продовження таблиці
Сан Лоренсо» (Буенос-Айрес)), його попередник – Папа-емерит
Бенедикт XVI з Німеччини (підтримує «Баварію» (Мюнхен))
Ідея проводити в Римі благодійні товариські футбольні «Матчі
2016 р. миру». Гравців обирають так, щоби вони представляли провідні
світові релігії
Висловлювання Папи про талант нападника ФК «Барселона»
Л. Мессі: «В теорії, називати Мессі богом – блюзнірство. Не
можна говорити таке або вірити в це. Я, наприклад, точно не
вірю. Але люди можуть порівнювати Мессі з богом, висловлю-
2019 р. ючи захоплення. Поклонятися йому не потрібно – це тільки
мовний зворот. Фраза «футбольний бог» – спосіб самови-
раження. Мессі дуже хороший, але він не бог» [4]. У 2013 р.
Л. Мессі дарував Папі свою футболку з автографом, запропону-
вав присвятити ЧС-2014 новообраному Папі Римському
Таким чином, представники вищого духовенства католиць-

кої Церкви звертають увагу на такі неприйнятні з точки зору
християнської моралі прояви у спорті як використання його з
політичною, комерційною та ідеологічною метою, вживання
допінгу, корупція, надмірна агресивність, поведінка фанатів і
глядачів.
Ватикан також має свою власну футбольну історію. Із
1973 р. тут проводять регулярний чемпіонат, у якому грають
команди музеїв, жандармерії, швейцарської гвардії – усього вісім
клубів. Із 1985 р. введені ігри на Кубок і Суперкубок. Також
проводять футбольний турнір «Clericus Cup» (2007 р.) –
Чемпіонат світу серед священників. У «Кубку Клірика» беруть
участь шістнадцять команд з різних семінарій і релігійних
коледжів Риму та його околиць, а вік гравців становить – від 19
до 57 років. Команди розбиті на чотири групи, які визначать
учасників плей-офф. Звернемо увагу, що фінал турніру у 2009 р.
відбувся в Римі, перед головним матчем Ліги Чемпіонів.
Регламент змагань відрізняється від традиційного: категорично
заборонено критикувати арбітра матчу і грати у неділю; під час
гри арбітри показують недисциплінованим гравцям голубу
93
картку, яка передбачає вилучення з поля на п’ять хвилин. Цікаво,
що головним тренером футбольної збірної Ватикану на один матч
був відомий італійський спеціаліст Д. Трапаттоні. Директор з
футболу Ватикану Д. Руджеріо стверджував, що «краще
лишатися любителями, бо приєднання до ФІФА сприйматимуть
як бізнес-крок. Важливо, щоб спорт підтримував дружбу і любов,
а не бізнес. Дух футбольної команди Ватикану розходиться із
членством у ФІФА». У травні 2019 р. у Ватикані створили першу
жіночу футбольну команду.
Свідченням непростих і, водночас, важливих для Святого
Престолу контактів із представниками популярної гри, є історія
відносин між Папами Римськими та «зіркою» світового футболу
Д. Марадоною. Вони зустрічались тричі. Після перемоги збірної
Аргентини на Чемпіонаті світу 1986 р. Д. Марадону і команду
запросили до Ватикану. Іоанн Павло II не особливо вразив Дієго:
«Так, я пішов проти Папи Римського. Це трапилось тому, що я
приїхав до Ватикану і побачив дахи із золота. А потім почув, як
Папа говорить про те, що церква турбується про бідних дітей…
Але, чорт забирай, продай дах, зроби хоча б що-небудь!» [5].
Папа Франциск познайомився з Д. Марадоною із нагоди
проведення товариського «Матчу миру» у 2014 р. Тоді аргенти-
нець подарував понтифіку футболку з десятим номером. У квітні
2015 р. «Мікеланджело від футболу» відвідав Рим у складі
представників Південноамериканської Футбольної Федерації, яка
працювала спільно з Ватиканом над створенням міжнародної
освітньої мережі. Під час зустрічі співвітчизник глави
католицької Церкви заявив, що є «прихильником понтифіка №
1». Відомі слова Д. Марадони: «Ватикан для мене – це суцільна
брехня, тому що замість того, щоб давати, вони лише забирають
у людей все. Усі попередні папи робили теж саме, і я не хочу,
щоб Франциск йшов їхнім шляхом». Також колишній футболіст і
тренер збірної Аргентини, за інформацією вітчизняних видань,
хотів, щоб Папа повінчав його з нареченою в грудні 2015 р. у
Римі. У 2016 р. Д. Марадона знову втрапив у скандал:
благодійний «міжрелігійний матч миру», організований Папою,
94
він перетворив у театр одного актора і ледве не побився зі своїм
земляком С. Вероном. Пізніше з приводу смерті легенди футболу
глава Церкви назвав його «поетом на полі, великим чемпіоном,
який радував мільйони людей», помолився за нього і надіслав
сім’ї вервицю зі словами співчуття [6]. Цікаву аналогію провів
тренер «Ліверпулю» Ю. Клопп [7], який сказав: «Я зустрічав
Марадону лише раз. Для гравця мого рівня ця зустріч була ніби
зустріч з Папою Римським».

1. Зайдовий П. В. Ставлення священнослужителів основних
християнських конфесій до фізичної культури і спорту //
Слобожанський науково-спортивний вісник. – 2006. – № 10. –
С. 264–266.
2. Папа Іван Павло ІІ. Іспит сумління для спорту. Церква і
спорт на шляху до співпраці. – Львів: Галицька видавнича спілка,
2003. – С. 9–12.
3. Войтюк В. Папа Іван Павло ІІ: в здоровому тілі –
здоровий дух, https://sportarena.com/more-sports/papa-ivan-pavlo-ii-
v-zdorovomu-tili-zdorovij-duh/, 27.03.2017.
4. Папа Римський розповів, чи можна називати Мессі
«богом», https://tsn.ua/prosport/papa-rimskiy-rozpoviv-chi-mozhna-
nazivati-messi-bogom-1321650.html, 01.04.2019.
5. Кушнерук П. Правила жизни. Диего Марадона,
https://football.ua/life-principles/286497-pravila-zhizni-diego-
maradona.html, 27.11.2015.
6. Бергонци П. Папа Римский Франциск: Марадона на поле
был поэтом, https://football.ua/countrieselse/440647-papa-rimskijj-
francisk-maradona-na-pole-byl-poehtom.html, 03.01.2021.
7. Клопп: «Для меня встреча с Марадоной была сродни
встречи с папой римским», https://dynamo.kiev.ua/news/357668-
klopp-dlya-menya-vstrecha-s-maradonoj-byila-srodni-vstrechi-s-
papoj-rimskim-, 28.11.2020.
95
О. Г. Льовкіна,
д.філос.н.,
професор кафедри
психології та соціології,
Г. Ю. Мустафаєв,
к.психол.н.,
професор кафедри психології
та соціології,
ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ПРОВІДНА ЦІННІСТЬ

ГЛОБАЛІЗОВАНОГО СВІТУ
Головною колізією глобальної цивілізації початку ХХІ сто-

ліття є те, що поруч із створенням фантастичних (з погляду
попередніх епох історії людства) можливостей для гармонійного
розвитку особистості, які стали результатом науково-технічного
прогресу, розгортаються потужні кризові процеси, які охоплюють
практично всі сфери людської життєдіяльності. Ми стаємо
свідками потужних деструктивних процесів, що охоплюють як
соціальну, так і природну сфери (адже людська діяльність
отримує ресурси з природного середовища і деякі з цих ресурсів є
обмеженими). Необхідність боротьби з цими негативними
процесами зумовлює підвищення уваги до проблеми організації
ефективної діяльності, виникає саме під час серйозних криз, які
випадають на долю людства. Кризи якраз і є свідченнями, що
вироблені за попередній період методи діяльності вже не
відповідають сучасним реаліям, і що існує необхідність
переглянути традиційні моральні та цивілізаційні цінності.
Інакше кажучи, системна криза сучасності як економічна, так і
соціально-політична, загострення міжнародних відносин, гло-
бальні екологічні потрясіння тощо вимагають створення більш
ефективних підходів до організації людської життєдіяльності.
96
Кожна епоха продукує певні стереотипи захисту від
життєвих негараздів, що, в свою чергу, породжують спектр
варіацій життєвих планів, прагнень, вподобань як на рівні
соціальних груп, так і на рівні окремих індивідів. Саме особли-
вості епохи зумовлюють специфіку суспільних уявлень про
комплекс заходів, що дозволяють досягнути таких собі
«стандартів щастя» та, відповідно, про методи їх досягнення. У
свою чергу, кожній соціальній групі відповідає свій набір таких
еталонів. Учасники групової (і міжгрупової) взаємодії в ході
процесів соціалізації та суспільної адаптації засвоюють етичні
цінності та ідеали своєї соціальної групи й, проектуючи власне
життя, ретельно розробляють стратегію і тактику реалізації своїх
життєвих планів.
Останнім часом в Україні спостерігається зміна ціннісних
пріоритетів значної частини її громадян. Аксіологічна криза
українського суспільства проявляється насамперед у розмиванні
національної ідентичності й смисложиттєвих орієнтирів, роз-
повсюдженні споживацької свідомості тощо. Руйнація тради-
ційних релігійних уявлень щодо ціннісної ієрархії, релятивізація
розуміння добра і зла призвели до дискредитації звичних уявлень
про смисл людського існування. Але аксіологічно-світоглядна
криза сучасного суспільства має і перспективу свого подолання.
Відповідно, крім розпачу, аполітичності й апатії, що характерні
для значної частини наших співвітчизників, все помітнішими
стають оптимістичні настрої, що властиві представникам нового
суспільного класу підприємців, які активно включаються у
соціальні процеси й демонструють здатність ефективно засвою-
вати нові зразки поведінки, стилю життя і мислення. Орієнтація
на активну діяльність, спрямовану на досягнення практичних
результатів, що виражаються в особистому успіху, стає одним з
головних ціннісних пріоритетів сучасних українців. На початку
ХХІ століття все більше українців, насамперед представників
молоді, активно включаються у стрімкі соціальні процеси:
розбудови й укріплення державності, формування громадянсь-
кого суспільства, розвитку ринкових відносин тощо. Саме
97
важливість для сучасної людини досягнення практичного життє-
вого успіху, який перетворюється на ціннісний пріоритет № 1, ви-
магає детального дослідження алгоритмів ефективної діяльності.
Насамперед слід зазначити, що зміст поняття «діяльність»
значною мірою трансформується внаслідок стрімкої зміни
соціокультурних умов існування сучасної людини. Щоб
реалізувати свій життєвий потенціал і досягнути успіху, кожний
суспільний індивід у ХХІ столітті повинен уміти органічно
вбудовувати науково-технічні, економічні та інші інновації у
звичний для себе стиль життя. Відповідно зростає суспільна
потреба в інтелектуальному продукті, що на основі аналізу
техніки раціональної діяльності розробляє рекомендації щодо
підвищення її ефективності.
Пошук шляхів активізації людських потенційних можли-
востей тривалий час турбував вчених з різних сфер наукового
знання. Над створенням прийомів ефективних дій люди
працювали протягом усієї своєї історії, проте дисципліни, яка б
спеціально переймалась цією проблематикою, тобто єдиного,
цілісного й фундаментального дослідження практики до
середини ХХ ст. ще не існувало. Розробкою правил ефективних
дій займались, насамперед, представники економіки, етики й
методології науки. Перші практично орієнтовані варіанти вдоско-
налення методів діяльності розробили представники прагматизму
та апологети праксеології. Але цінність людської діяльності,
ініціативності, креативності, ефективне перетворення природних
багатств заради досягнення комфорту в історії філософії ставали
предметом дослідження, починаючи з давніх часів.
Засновник праксеології Т. Котарбіньський вважав за основу
власного вчення синтез доробку К. Маркса, О. Богданова, творів
представників прагматизму, міждисциплінарних праксеологічних
досліджень, що надав змогу створити цілісну теорію діяльності.
Праксеологія, яка була розроблена видатним польським філо-
софом Т. Котарбіньським як варіант загальної теорії організації
діяльності людини й суспільства, а також як спеціальна наукова
дисципліна, здатна окреслити шляхи вирішення багатьох
98
проблем, пов’язаних із необхідністю підвищення ефективності
людської діяльності в умовах глобальної трансформації сучас-
ного світу.
Поштовхом для розробки сучасних варіантів філософії дії
послужила американська філософія дії. Починаючи з 30-х років
ХІХ століття, в Америці розповсюджуються ідеї західноєвро-
пейського романтизму, в межах якого й визрів погляд на людину
як на активно діючого суб’єкта історії. Лейтмотивом філософу-
вання від романтизму Р. Емерсона до інструменталізму Дж. Дьюі
стала ідея, що філософію слід пов’язати із життям, тобто
філософи мають вирішувати не абстрактно-теоретичні проблеми
й будувати чергові умоспоглядальні концепції, а займатися
життєвими потребами й проблемами окремих індивідів і
суспільства. Саме аналіз практичної діяльності, втіленої в
конкретних діях, став фундаментом для філософських пошуків в
Америці, починаючи з 30-х років ХІХ століття і до середини
ХХ століття, коли, власне, і була створена Т. Котарбіньським
праксеологія – теорія ефективної діяльності.
Теорія праксеології була розроблена Т. Котарбіньським як
варіант загальної теорії організації діяльності людини й суспіль-
ства, а також як спеціальна наукова дисципліна. Філософ створив
праксеологію як універсальну методологію адекватного пізнання
світу та універсальний інструмент ефективної діяльності людини
у ньому.
Основними витоками праксеології Т. Котарбіньського були
тейлористсько-фордистська концепція організації праці та
управління, каталактика Л. Мізеса, теорія успіху представників
«другого» позитивізму (махістів), тектологія О .О. Богданова,
американська філософія дії, особливо інструменталізм Дж. Дьюї,
філософія К. Маркса.
Сама ідея підвищення ефективності діяльності стала про-
відною в індустріальному суспільстві. Тому, починаючи із
розвитку нових відносин у суспільстві, дослідники прагнули
сформулювати принципи інтенсифікації й успішності діяльності,
99
алгоритми відповідної поведінки, удаючись як до теоретичних,
так і до експериментальних досліджень.
Представники економічної праксеологічної теорії не врахо-
вували аксіологічний і емотивний аспекти поведінки і цілепокла-
дання людей, припускаючи існування виключно раціональних
цілей їх діяльності.
Всі проекти праксеології були взаємно незалежними.
Т. Котарбіньський створює праксеологію як теорію удоскона-
лення методів людської діяльності, як вчення, що являє собою
загальну практичну науку і надає будь-якій діяльності, що має
чітку ціль і конкретну мету, методологію її ефективної реалізації.
Вона продукує та пояснює практичні директиви, що сприяють
підвищенню ефективності дії. Польський філософ одним із
перших поставив завдання створення науки, яка б досліджувала
умови, методи і загальні принципи будь-якої людської діяльності
та розробляла рекомендації, що сприятимуть підвищенню її
ефективності. Праксеологія постала як загальна філософська
концепція діяльності та отримала статус інтегрального програм-
но-концептуального проекту.
Метою дослідження стало найбільш широке узагальнення
технічного характеру. Йдеться про техніку раціональної
діяльності як таку, про вказівки і застереження, важливі для
всякої дії, ефективність якої необхідно підвищити. Тобто у
Т. Котарбіньського йдеться про технічну (інженерну) діяльність,
до якої можна застосувати поняття ефективності, хорошої
роботи. Виходячи з цього положення, у роботі Т. Котарбінського
ми спостерігаємо методологію міждисциплінарного, переважно
інженерного підходу до дослідження діяльності. Т. Котарбіньсь-
кий використовував поняття ефективності як одне з центральних.
Успішність діяльності визначається у Т. Котарбіньського за допо-
могою таких критеріїв, як корисність, точність, майстерність,
чистота.
Корифей праксеології, розглядаючи питання загальних
принципів будь-якої діяльності, вважав, що потрібно розробити
такий спосіб дії, що за умови докладання необхідних зусиль
100
гарантував би найоптимальніший ефект та забезпечував би навіть
у найбільш суттєвих моментах відповідність застосованих засобів
декларованим цілям. Центральним поняттям праксеології стає
поняття методу, а увага до цього поняття сприяє перетворенню
праксеології на загальну методологію. Праксеологію вчений
розумів як теорію удосконалення методів людської діяльності,
інакше кажучи, як таке вчення, що являє собою загальну
практичну науку і надає будь-якій діяльності, що має чітку ціль і
конкретну мету, методологію її ефективної реалізації. Його
програма була покликана узагальнити розробки у галузі наукової
організації праці та інтерпретувати їх за допомогою принципів,
загальних схем методології і логіки науки. Таким чином, проект,
що мислився як метатеоретичний і методологічний, передбачав
три співвідносні рівні аналізу: 1) побудову типології дій і системи
основних категорій діяльності; 2) розробку ефективних норма-
тивних систем дії, які б дозволяли розглядати праксеологічну
проблематику у конкретно-історичних соціокультурних кон-
текстах; 3) критику історії розвитку технічних засобів людських
дій і критику сучасних методів організації цих дій.
Таке розуміння діяльності якнайкраще корелює із сучасни-
ми кар»єрними цінностями, ідеями про надзвичайні можливості
наполегливості і працелюбства в життєвих досягненнях людини,
розгляду професійної освіти (а згодом і діяльності) як ефектив-
ного соціального ліфту. Цінності діяльності, кар»єризму, актив-
ної позиції людини, професіоналізму є наслідком поширення так
званих вестернізованих цінностей в процесі глобалізації.

1. Історичні трансформації філософії діяльності: від транс-
ценденталізму до праксеології: монографія / О. Г. Льовкіна. –
Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2011. – 270 с.
101
Т. О. Ляшок,
студентка ОБП-20-1,
ТЕРОРИЗМ ЕПОХИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ:

ОЗНАКИ ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ
Масштабні теракти у всьому світі та пов’язані з ними без-

поворотні жертви змусили людей по-новому зрозуміти проблему
тероризму. Сьогодні тероризм став реальністю та серйозною
загрозою стабільності, безпеки соціального миру та людського
прогресу. Тероризм – соціальне та політичне явище сучасного сві-
ту, який характеризується багатьма ознаками, що робить тероризм
одним із найскладніших для прогнозування та пояснення сучасних
явищ. На жаль, складність та багатогранність цього соціально-
політичного явища унеможливлює повне та всебічне визначення
поняття, а також неможливо вивести загальне тлумачення
тероризму в соціальному та правовому сенсі. Багато трактувань та
пояснень цього терміну істориками, юристами та політологами.
Останнім часом при обговоренні питань національної та між-
народної безпеки, питання міжнародного тероризму як глобального
питання стає предметом уваги світової спільноти. В науці змінила-
ся оцінка сучасного тероризму. Нова парадигма оцінки тероризму
розглядає терористичні акти як засіб досягнення політичної мети
засобами війни. Дії чеченських бойовиків у Росії, спалах тероризму
на Близькому Сході, сепаритисти в Україні, Великобританії та
Іспанії, підтверджують цей аргумент. Для того, щоб змінити світ
«по-своєму», сучасний тероризм використовує все доступне - від
ядерних боєприпасів малої потужності до духовної зброї.
В останні роки виклики тероризму виявляють багато
проблем, які необхідно терміново вирішити. Це передбачає не
лише у формуванні стратегії боротьби з поширенням нових видів
тероризму, пошуку запобіжних та превентивних заходів боротьби
102
з ним, але створення міжнародної системи протидії тероризму та
надійну юридичну підтримку цієї боротьби.
Важливою особливістю сучасних міжнародних досліджень
тероризму є те, що вони повинні враховувати багато політичних,
економічних та соціальних факторів, що впливають на його
розвиток та розповсюдження. У зв’язку з цим сучасний тероризм
безпосередньо пов’язаний з процесами глобалізації. Зараз майже
неможливо розглядати тероризм у відриві від глобалізації, яку
прийнятно розуміти як «зростаючий взаємозв’язок та взаємозалеж-
ність між різними частинами світової економіки та політики ...» [2].
Завдяки формуванню глобального інформаційного суспіль-
ства сучасний тероризм, як багатогранне і суперечливе явище, має
багато специфічних характеристик. Тероризм зазнає змін, спричи-
нених процесом глобалізації, і повністю відрізняється від терориз-
му добровольців у епоху вбивць або бомбардувальників. Сучасний
тероризм вже не відповідає «класичній» парадигмі минулого. За
останні 20 років тероризм суттєво змінився. Організаційна
структура терористичних організацій була модернізована, а
використання високотехнологічної та нової зброї розширено, що
дозволяє їм проводити подібні воєнні дії. Перспектива
використання найстрашнішої зброї (ядерної, біологічної, хімічної,
психологічної, електронної) стала реальністю. По суті, це нове
явище – високотехнологічний тероризм або супертероризм.
Сьогодні під високотехнологічним тероризмом розуміють вико-
ристання найсучаснішої зброї та технологій для терористичних
цілей (загрози використання), масового знищення населення,
завдання великої економічної чи екологічної шкоди планеті.
І хоча сучасний тероризм використовує елементи зброї
масового знищення, зміст тероризму завжди однаковий – проти-
законне діяння та злочин проти держав та мирного населення, тому
боротися з тероризмом необхідно як на внутрішньому, так і на
міжнародному рівні. Лише зусиллями всієї світової спільноти,а не
лише зусиллями окремих державних органів чи правоохоронних
органів, можна ефективно боротися з тероризмом. Тільки глибоко
зрозумівши суть цього явища, його причини та характеристики, а
103
також характеристики сучасного змісту, ми можемо створити
ефективну систему запобігання здійсненню терористичної
діяльності та мати шанси на успіх. Вирішення цієї проблеми має
стати національним та глобальним завданням для усієї світової
спільноти,що має гідно реагувати на виклики сучасних терористів.
Зрозуміло, що опис тероризму в епоху глобалізації не
вичерпується наведеними вище характеристиками. Сучасний
тероризм різноманітний і схильний до мімікрії, залежно від
конкретних соціально-економічних умов того чи іншого регіону,
внутрішньої та зовнішньополітичної кон’юнктури в «країнах-
притулках», або «країнах-жертвах».
Процес інформатизації справив значний вплив на можли-
вості терористичних організацій та змінив їх оперативну
структуру. Сучасний тероризм – це тероризм із мережевою
структурою, при якому ефективність дій залежить від швидкості
та якості обміну інформацією. Така організація може бути не
лише місцевою, а й транснаціональною.
Раніше високотехнологічним тероризмом вважали тероризм
із застосуванням зброї масового знищення (ядерна зброя, хімічна
зброя та бактеріальна зброя), але тепер очевидно, що не потрібно
володіти такою зброєю для досягнення рівноцінних результатів
руйнувань та жертв. Людство дало нові технології в руки
терористів, і наслідки їх руйнівних дій порівнянні з наслідками
зброї масового знищення. По-перше, це інформаційна зброя, по-
друге, засоби впливу на навколишнє середовище та духовна
зброя, які можуть безпосередньо впливати на свідомість окремих
людей і мас. У сенсі сучасного високотехнологічного тероризму,
це місце супроводжується переходом від традиційного обмеже-
ного політичного тероризму до цілеспрямованих терористичних
кампаній, від декларативного тероризму як інструменту шантажу,
до анонімності як прямого шляху досягнення цілей.
Терористичні організації активно використовують сучасні
комунікаційні технології для вирішення своїх злочинних завдань
та досягнення своїх цілей. Міжнародні терористичні організації
оснащені найсучаснішими засобами зв’язку та використовують
104
міжнародні та національні інформаційні та телекомунікаційні
мережі та системи. Багато міжнародних терористичних органі-
зацій мають власні засоби масової інформації, і вони активно
поширюють концепцію терору в країнах та регіонах, а також
опосередковано у глобальному та інформаційному полях. У той
же час державні органи загалом поступаються їм у прийнятті
інновацій, реагуванні та організаційній ефективності.
Слід зазначити, що якби терроризм не змінювався з точки
зору технологій та ідеології, він все одно є злочином у будь-якій
формі відповідальності. Глобалізація не проходить безслідно і
для терористичних угрупувань, отже сучасний тероризм став
тероризмом із мережевою структуро, в якому використовується
не тільки матеріальна зброя, але і інформаційна. Чим вищий
потенціал терористів, тим вищий ступінь провини причетних
доцієї діяльності і тим вищою повинна бути міра їх відпо-
відальності. Щоб боротися з тероризмом владі слід приймати
інновації в своїх рішеннях та діях та іти в ногу із часом.
Міжнародна згуртованість також відіграє важливу роль.

1. Канцір В. С., Терористична загроза в умовах глобалізацій
них тенденцій. Вісник Національного університету «Львівська
політехніка». 2015. № 827. С. 274–279. URL: http://nbuv.gov.ua/
UJRN/vnulpurn_2015_827_47
2. Шквірук В. Нові форми і методи тероризму в епоху
глобалізації. Науковий вісник Чернівецького університету.
Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. 2013. Вип. 676–
677. С. 225–230. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvchnuipmv_
2013_676-677_45
3. Шкурат І. В. Глобальний тероризм: методичні підходи до
вивчення. Державне управління: теорія і практика. 2005. № 2.
URL:http://academy.gov.ua/ej/ej2/txts/pol-prav/05sivmpv.pdf
4. Телешун С. О. Сучасний тероризм: українські реалії. По-
літ. менеджмент. 2005. № 1(10). URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/
handle/123456789/8904
105
Ф. М. Медвідь,
д.н. в галузі політології,
к.філос.н.,
професор кафедри
теорії держави і права
та конституційного права,
К. В. Боршиполець,
магістрант,
В. Л. Кузьменко,
магістрант,
Міжрегіональна академія
управління персоналом,
НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ В УМОВАХ

ВИКЛИКІВ РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Міжнародні відносини виступають як специфічна галузь

суспільних відносин; як сукупність політичних, економічних,
ідеологічних, правових, дипломатичних, військових та інших
зв’язків і взаємовідносин між основними суб’єктами світової
спільноти; як поводження держав на міжнародній арені.
Міжнародні відносини характеризуються специфічними формами
політики, включаючи силу, баланс, гегемонію, взаємозалежність,
війну і мир. Періодизація, виділення основного змісту і характе-
ру, типологія міжнародних відносин залежать від підходів, що
застосовуються вченими-міжнародниками різних наукових шкіл і
напрямків. Продуктивним, на наш погляд, є розгляд школою
політичного реалізму (Г. Моргентау, Р. Арон, Г. Кісінжер та ін.)
та їх прихильниками міжнародних відносин крізь призму
«поняття інтересу, вираженого в терміні сили». Сила (вплив) як
суспільне явище має багато вимірів і проявів: від фізичної (війсь-
кової) сили до економічних, соціальних, психологічних впливів.
Серед них, на думку фахівців, найважливішими є: геополітичне
становище; населення; природні ресурси; індустріальний
106
розвиток держави; військова могутність; воля; політичне керів-
ництво і внутрішня організація влади; дипломатія; міжнародний
імідж[5, с. 560–568; 4, с. 167–183].
В основі міжнародної діяльності держав, на їхню думку,
лежить прагнення до збільшення своєї сили та впливу. Внаслідок
боротьби за максимальне задоволення національних інтересів
вони сприяють установленню на світовій арені рівноваги сил, яка
є єдиним реальним способом забезпечення і збереження миру.
З середини 50-х років ХХ ст.. у пізнання та інтерпретацію
міжнародних відносин могутньо входить системна теорія, із
евристичними можливостями якої пов’язують погляди усіх нау-
кових шкіл і напрямків, яка розглядає співвідношення між держа-
вами відповідно до просторово-часового контексту[3, с. 485–486].
Національні інтереси, на наш погляд, відображають
фундаментальні цінності та прагнення Українського народу, його
потреби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізовані
шляхи їх створення і способи задоволення. Національні інтереси
України та їх пріоритетність обумовлюються конкретною
ситуацією, що склалася в країні та за її межами[10, с. 245–253].
В умовах сучасних викликів глобалізації та регіоналізації
Україна виступає як об’єкт та суб’єкт цих процесів. Глобалізація
виступає як розвиток економічної і політичної взаємозалежності
країн та регіонів світу, коли стає можливим створення єдиного
світового правового поля та світових органів економічного та
політичного управління. Стратегічне розташування України, на
думку З. Бжезінського, як «світової осі», тобто держави від
самого існування якої та її стану залежить конфігурація світової
політичної ситуації[1; 2, с. 123–130].
Становлення концепції національних інтересів України
розпочалося з прийняття Декларації про державний суверенітет
України, Акту проголошення незалежності України від 24 серпня
1991 року, схваленого 1 грудня 1991 року всенародним
голосуванням. Конституція України, Постанова ВРУ від 2 липня
1993 р. «Про основні напрямки зовнішньої політики України»,
Концепція (Основи державної політики) національної безпеки
107
України, Закон України «Про основи національної безпеки
України» від 2003 р., Закон України від 1 липня 2010 року «Про
засади внутрішньої і зовнішньої політики», Закон України «Про
внесення змін до деяких законів України щодо відмови України
від здійснення політики позаблоковості» (2014), Закон України
«Про національну безпеку України» (2018), Рішення РНБО
України та відповідний Указ Президента від 2002 р. «Про
Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного
договору (НАТО)», Універсал національної єдності, Указ
Президента України № 392/2020 Про рішення Ради національної
безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про
Стратегію національної безпеки України», Указ Президента
України № 121/2021 Про рішення Ради національної безпеки і
оборони України від 25 березня 2021 року «Про Стратегію
воєнної безпеки України», Аналітична доповідь Національного
інституту стратегічних досліджень до позачергового Послання
Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє
та зовнішнє становище України у сфері національної безпеки»
(2014) склали основу концепції національних інтересів України
та окреслили контури Стратегії національної безпеки України.
Сам термін «національний інтерес» з’явився ще у
ХVІ столітті. В теорії міжнародних відносин це поняття вжи-
вається переважно у сфері зовнішньої політики і сприймається у
розумінні «державний, народний, всенародний». В науковий обіг
ця категорія увійшла порівняно недавно, так як лише в 1935 р.
була введена до Оксфордської енциклопедії соціальних наук.
Дослідженням національних інтересів займається цілий ряд
вчених з різних галузей знань, зокрема, О. Андрєєва, М. Вав-
ринчук, О. Власюк, В. Горбулін, А. Гольцов, О. Данілян, О. Дзьо-
бань, М. Панов, Б. Парахонський, Г. Перепелиця, А. Качинський,
А. Колодій, С. Кононенко, Ю. Римаренко, С. Римаренко,
Г. Ситник, В. Олуйко, М. Поручник, В. Смолянюк, О. Соснін,
М. Мальський, С. Федуняк, Л. Чупрій та ін.. Політико-правові
засади генези і становлення національних інтересів України
розроблено нами[6, с. 59–66; 9, с. 112–117; 11, с. 724–734].
108
В літературі національні інтереси поділяються традиційно
на внутрішні і зовнішні. На наш погляд, варто говорити про
національні інтереси – як внутрішні, і національно-державні
інтереси – як зовнішні. Хоч, зауважимо такий поділ є до певної
міри умовний, оскільки будь-який національний чи національно-
державний інтерес має, як правило, внутрішні, і зовнішні
аспекти.
В залежності від ступеня впливу на економічну, політичну,
воєнну, науково-технічну та інші сфери функціонування держави
національні інтереси можна класифікувати за ступенем
важливості як життєво важливі, другорядні, критичні, і за
ступенем стійкості – стратегічні, оперативні і тактичні інтереси.
Формування життєво важливих інтересів відбувається протягом
історичного становлення нації-держави як суб’єкта міжнародного
права. До них можна віднести такі інтереси, як: підтримка і
збереження територіальної цілісності України, захист її кордонів,
суверенітету та державності; створення і забезпечення системи
національної безпеки; інтеграція України в систему регіональної
та глобальної безпеки; проведення широкомасштабних програм
щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та
утворення ефективної системи ядерної безпеки України; інтегра-
ція України в світове економічне і політичне співтовариство,
створення умов для залучення закордонних інвестицій, збере-
ження старих та пошуки нових шляхів доступу до стратегічно
важливих для економіки ресурсів; розвиток та підтримка
процесів соціально-культурного і духовного відродження основ
національної державності українського народу, його само-
бутності.
Стратегічні інтереси мають довгостроковий характер
відповідно до обраного курсу розвитку держави. Загрози їм
означають загрози життєво важливим інтересам України.
Визначення стратегічних національних інтересів та їх юридичне
оформлення, як офіційно визнаних пріоритетів України, повинні
бути результатом спільної праці всіх гілок влади. Формування їх
є прерогативою Президента держави, однак Верховна Рада
109
України оцінює стратегічні інтереси на відповідність життєво
важливим інтересам України.
Оперативні (середньострокові) інтереси, що виникають при
вирішенні окремих проблем для подальшої реалізації страте-
гічних інтересів, виступають засобами впровадження в життя
стратегічних завдань держави.
Тактичні інтереси, що виступають засобами впровадження в
життя оперативних інтересів, як правило, короткострокові і з
вирішенням оперативних інтересів, зникають.
Науковий підхід до визначення національних інтересів,
безперечно, передбачає врахування історичних, соціально-
політичних та економіко-географічних чинників функціонування
української нації. Вихідними засадами при цьому є чітке
розуміння того, що являє собою сучасна українська нація у
вузькому значенні, як етнічно однорідна спільнота громадян
української національності, що проживають в Україні, та в
широкому значенні – як відкрита поліетнічна спільнота, що
історично склалася на території України, яка усвідомлює себе
українським народом, а її члени – громадянами України, тобто
мова йде про політичну націю.
Аналіз національних і національно-державних інтересів ми
розглядаємо з позиції політичної суб’єктності української нації,
тобто українська нація постає творцем власної держави, яка
використовується нацією як інструмент здійснення внутрішньої і
зовнішньої політики.
Для нації як політичного суб’єкта найголовнішим є
збереження її ідентичності і культурно-мовної самобутності у
властивій саме цій нації формі, тобто у формі реалізації
національної ідеї. В силу цього пріоритетні політичні інтереси
нації спрямовані на подальшу консолідацію спільноти, на
створення чи збереження власної державності та налагодження
відносин з іншими націями-державами.
Національний інтерес, на наш погляд, можна визначити,
виходячи саме з суттєвих ознак нації як етносоціальної спіль-
ноти. Структура національного інтересу змінюється залежно від
110
завдань нації, ступеня (етапів) її сконсолідованості (початковий
етап формування, етап національно-визвольної боротьби, розквіт
національної спільноти тощо) [7, c. 66–73].
Щодо нації-держави, як суб’єкта міжнародного права, то
національний інтерес звернений всередину спільноти, до умов її
внутрішнього функціонування і прояву її ознак. Націю – державу
як суб’єкт міжнародних відносин, вважаємо, характеризує
національно-державний інтерес, який виступає в загальному
плані як мотивація зовнішньополітичної діяльності держави.
Основним базовим національно-державним інтересом, гео-
політичним пріоритетом і стратегічним завданням зовнішньопо-
літичного курсу України в умовах глобалізації та регіоналізації є
її виживання, підвищення життєспроможності та зміцнення як
вільної, суверенної, незалежної держави сучасного світу за умов
збереження національних цінностей, захисту економічного та
політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентич-
ності, перетворення з об’єкта геополітичних ігор великих потуг
на повноцінний суб’єкт геополітики, тобто на самостійного грав-
ця, який визначає свої цілі і дії на міжнародній арені [8, c. 44–50].
Отже, становлення концепції національних інтересів
України приведе до формування реальної державної політики,
пропаганди базових національних інтересів і зовнішньо-
політичних пріоритетів та просування їх у внутрішній і зовнішній
політиці.

1. Бжезінський З. Велика шахівниця. – Івано-Франківськ:
Лілея-НВ, 2000.
2. Volodymyr O. Zarosyilo, Oleksandr I. Kozachenko, Fedir M.
Medvid, Mykhaylo M. Nikonov, Vitalii V. Zfrosylo. Philosophical
problems of human being in the legal environment in Ukraine //
ASTRA Salvensis, Supplement no. 1, 2020. -С.123-130.
3. Кудряченко А. Міжнародні відносини // Політологічний
словник: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних
111
закладів / За ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. – К.:
МАУП, 2005. – С. 485–487.
4. Мальський М. З., Мацях М. М. Теорія міжнародних відно-
син: Підручник, 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Кобза, 2003. – 528 с.
5. Політологія / А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська,
Я. Космина. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с.
6. Меdvid F. Interesy narodowe i priorytety geopolityczne
Ukrainy – zarys tematyki // Nowa Ukraina. Zeszyty historyczno-
politologiczne – 2006. – № 2. – С. 59–66.
7. Медвідь Ф. М. Політико-правові засади концепції націо-
нальних інтересів України // Політичний менеджмент. – 2007. –
№ 1(10). – С. 66–73.
8. Медвідь Ф. М. Національно-державні інтереси та геопо-
літичні пріоритети України в умовах розширення Європейського
Союзу: політико-правові аспекти // Вісник Львівського універси-
тету. Серія міжнародні відносини. – 2007. – Вип. 18. – С. 44–50.
9. Медвідь Ф. М, Буга Р. І. Національні інтереси України та
їх пріоритети в умовах глобалізованого світу: небезпеки та
загрози // Наукові праці МАУП / Редкол.: В. Б. Захожай (гол.ред.)
[та ін.]. – К.: МАУП,2001. – Вип. 3(26). – К.: ДП «Вид.дім
«Персонал», 2010. – С.112–117.
10. Медвідь Ф. М. Національна безпека і національні
інтереси України в глобалізованому світі // Вісник Львівського
університету. Серія історична. 2017. Спецвипуск. – С. 245–253.
11. Медвідь Ф. М., Твердохліб А. І., Урбанський М. В.
Національні та національно-державні інтереси України в системі
міжнародної безпеки // The 9th International scientific and practical
conference «Scientific achievements of modern society» (April 28–30,
2020) Cognum Publishing House, Liverpool, United Kingdom.
2020. – С. 724–734.
112
Т. А. Мурга,
викладачка,
Національний медичний
імені О. О. Богомольця,
КОНЦЕПТ «СВОБОДА»
В СУЧАСНОМУ ФРАНЦУЗЬКОМУ СОЦІАЛЬНО-
ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ
Свобода є однією з фундаментальних цінностей сучасного

глобалізованого світу. Право кожної людини за власним
розсудом робити все, що не є шкідливим для інших, проголошене
французькою Декларацією прав людини і громадянина, стає
аксіоматичним після Другої світової війни, знаходячи своє
відображення в Загальній декларації прав людини 1948 року та в
конституціях більшості сучасних держав.
Франція залишається країною в якій свобода залишається
провідною цінністю. Про це засвідчили події кінця минулого
року, коли президент країни Емануель Макрон вступив в
словесний конфлікт з усім ісламським світом, захищаючи
свободу самовисловлювання у власній країні, наражаючись
навидь на прямі терористичні виклики. «Liberté» стало не просто
політичним брендом Франції, але й ціннісним підґрунтям її
ідентичності.
Французька свобода стала складовою тріади сучасних
ліберально-демократичних цінностей, що висловлюється девізом
Французької революції «Liberté, Égalité, Fraternité (Свобода,
Рівність, Братерство)», покладеної в основу сучасної ціннісної
парадигми.
В сучасному глобалізованому суспільстві докорінним чином
переосмислюється сенс цієї універсалістської формули філософії
та політичної практики епохи Модерну. На зміну класичним
113
ліберальним традиціям оптимістичних ідеалів свободи приходить
постмодерністське розчарування в можливостях досягнення
нескінченного прогресу Розуму, Свободи та Справедливості. З
кінця 1980-х років на фоні глобальної перемоги ліберальних
цінностей над комуністичними, фукуямівського «кінця історії, в
світовій, а особливо французькій, соціальній філософії посилю-
ються тенденції до переосмислення ліберального розуміння
концепту «свобода».
Польсько-британський мислитель Зігмунд Бауман в своєму
есеї «Свобода» (1988) безапеляційно стверджує «Свобода це
привілей та влада» (Бауман, 2006, [1, с. 15]. В той же час, Бауман
стверджує, що «для більшості членів сучасного суспільства
індивідуальна свобода, якщо вона доступна, виступає в формі
споживацької свободи, з усіма її приємними і не дуже приємними
атрибутами» [1, с. 25]. Тобто Бауман вважає надану споживачам
свободу засобом маніпулювання свідомістю з боку анонімної
влади сучасного західного суспільства.
Свій остаточний «постмодерністський вирок традиційно-
ліберальному концепту свободи виносить французький філософ
Жан Бодрійяр. Свобода для нього один з багаточисельних
«симулякрів», копія копії за якою немає жодної реальності. Більш
того, аналізуючи трансформації свободи в інформаційну епоху,
він приходить до висновку про її зникнення в штучному світі,
створеному ЗМІ, електронною мережею і гаджетами. «Сьогодні
ми живемо в уявному світі екрану, інтерфейсу, подвоєння,
суміжності, мережі. – пише він. «В таких умовах взагалі зніма-
ється проблема свободи, не в тому сенсі, що її відміняють, а в
тому, що людина стала вільною по відношенню до всього. А раз
все є вільним, то немає сенсу і говорити про свободу. Де ж у
всьому цьому свобода? Її не існує. Немає ні вибору, ні можливості
прийняття остаточного рішення. Будь-яке рішення, пов’язане з
мережею, екраном, інформацією і комунікацією є серійним,
частковим, фрагментарним, нецілісним» (Бодрийяр, 2009, с.187).
Не випадково автори культового фільму «Матриця»
розглядали саме Бодрійяра як філософа, ідеї якого знайшли своє
114
втілення у фільмі (хоча сам мислитель був обуреним подібною
«екранізацією» його філософії), а його книга «Симулякри і
симуляція» з’являється на самому початку фільму. В наслідок
віртуалізації реальності народжується Телематична Людина,
свідомість якої знаходиться під владою віртуальних симулякрів,
що призводить її до втрати свободи. Але, як пише Бодрійяр, вона
не може бути й рабом, «бо не має власної волі» [2, с. 234].
Віртуалізація реальності та конс’юмерізм, за Бодрійяром,
призводять до смерті свободи в західному світі і вин це урочисто
оголошує: «На Заході Свобода, ідея свободи померла справжні-
сінькою смертю, і її зникнення чітко простежується у всіх
недавніх спогадах» [2, с. 87]. Таким чином за «смертю людини-
суб’єкта» у Фуко, в французькому постмодернізмі відбувається й
«смерть Свободи». Франція була місцем народження євро-
пейської свободи і стає й місцем її смерті.
Зрозуміло, що останнє твердження є великим перебіль-
шенням, але умонастрій, який формує постмодернізм, його
релятивізація європейських цінностей викликає обґрунтовані
протести з боку представників французької інтелектуальної еліти
різної ідеологічної орієнтації. Першими виступили «праві»
мислителі, орієнтовані на повернення традиційних європейських
цінностей. В жовтні 2017 року. в інтернеті було опубліковано
текст Паризької декларації під назвою «Європа, в яку ми віримо»,
який підписали 13 провідних європейських інтелектуалів, серед
яких 4 французьких мислителя католицько-консервативної
орієнтації. Автори Декларації намагаються виявити основні лінії
спотворення справжньої Європи. Передусім вони звертають увагу
на хибний образ свободи, проголошуваний адептами нового
порядку: свобода витлумачується ними радше як «звільнення від
усіх обмежень» [4]. Така свобода породжує лише «ліберта-
ріанський гедонізм», що викликає відчуття «нудьги і втрати
сенсу». «Замість того, щоб бути вільними, ми прирікаємо себе на
порожній конформізм культури, заснованої на споживацтві та
медійних взірцях» – проголошують автори документу [4]. Хибна
(тобто постмодерністська) Європа не сприяє культурі свободи, –
115
вважають вони. Вона просуває продиктовану ринком культуру
гомогенізації і політично нав’язаного конформізму
Спасіння Європи (і зрозуміло Франції як її духовного
осередку) вони бачать у відновлення справжнього лібералізму.
Цей процес лібералізації автори пов’язують з поверненням до
прозорої і неспотвореної мови діалогу, до прозорих дискурсів,
завдання яких полягає не у приховуванні й затемненні реального
стану речей, а в розумінні того, що відбувається. «Майбутнє
Європи має бути ліберальним у найкращому сенсі цього слова,
себто слід відстоювати ґрунтовні публічні дискусії вільні від
ризику насильства і примусу» – проголошують вони [4].
Цікаво, що вину за спотворення справжньої Європи праві
інтелектуали покладають на «покоління ‘68». «Наш обов’язок –
вказують вони– оголосити правду: покоління 1968 зруйнувало,
але нічого не вибудувало. Воно створило порожнечу, яку
сьогодні заповнюють соціальні мережі, дешевий туризм та
порнографія» [4]. Але й ідейні нащадки травневих подій на тлі
бурхливих подій, пов’язаних зі зростанням загроз тероризму,
соціальними заворушеннями та наростаючим впливом попу-
лістських рухів (в чому дійсно велика провина лежить на
постмодерністському спотворенні свободи), які відбуваються у
сучасній Франції також виступили з власним маніфестом.
Його ініціатором і автором більшості постулатів виступив
один з колишніх лідерів «нових філософів», єдиний з євро-
пейських філософів, що виступав на київському Майдані
2014 року Бернар-Анрі Леві. В маніфесті «Європейській дім у
вогні», що з’явився на шпальтах паризького «Libération» також
висловлюється стурбованість наростанням антиліберальних
настроїв, що можуть призвести до приходу нового тоталітаризму.
Автори маніфесту закликають «підняти світоч Європи, що,
незважаючи на свої недоліки, помилки, а часами і ницість, зали-
шається другою вітчизною для всіх вільних людей у світі» [5].
Таким чином, в ХІХ і навіть в ХХ сторіччі незважаючи на
чисельні історичні метаморфози, Франція намагається зберігати
вірність ідеалам «Liberté, Égalité, Fraternité», хоча, зрозуміло,
116
вони зазнали й певної профанації і навіть спотворення. Франція
залишається осередком свободи і в наші дні. Бурхливі події
початку третього десятиріччя вже ХХІ сторіччя демонструють
прихильність французького духу до збереження свободи як вищої
чесноти та вартості сучасного цивілізованого суспільства.
Сучасні глобалізаційні процеси, з одного боку надають
майже необмежених можливостей для досягнення власної
індивідуальної «негативної» свободи, проте, з другого боку,
розвинені за допомогою новітніх технологій засоби контролю та
маніпулювання роблять цю свободу примарною. Загроза свободі
посилюється ще й тим, що з боку авторитарних режимів
розгортаються заходи по обмеженню свободи заради безпеки та
перетворення «негативної» свободи в «позитивну», причому мета
та засоби цієї свободи задаються певними ідеологічними
доктринами. В західних країнах також розгортається масовий
популістсько-антиліберальний рух, який ставить під загрозу
існування свободи як однієї з вищих цінностей. Все це вказує на
необхідність оновлення розуміння концепту «свобода» великий
внесок в який вносить сучасна французька філософська та
соціально-політична думка.

1. Бауман, З. Свобода. М.: Новое издательство, 2006. 132 с.
Библиотека Фонда «Либеральная миссия».
2. Бодрийяр, Жан. Прозрачность зла. 3-е изд. М.:
«Добросвет», «Издательство «КДУ», 2009. 387 с
3. Європейський дім у вогні, 2019. Електронний ресурс.
Режим доступу (28.09.2020): https://glavcom.ua/digest/jevropeyskiy-
dim-u-vogni-565171.html
4. Паризька декларація: Європа, в яку ми можемо вірити,
2018. Електронний ресурс. Режим доступу (28.09.2020):
https://www.verbum.com.ua/11/2018/europe-that-we-did-not-lose/a-
europe-we-can-believe-in/
117
І. М. Мухін,
к.філос.н.,
ЕВОЛЮЦІЯ ПОНЯТТЯ «СИЛА»

На фоні останніх подій, пов’язаних з кризою у стосунках з

«нашим північним сусідом» (це не про Австрію 1938 року…),
цікавим завданням виглядає аналіз того методологічного –
«силового», в першому наближенні – інструментарію, який
використовують в даних обставинах експерти і політики, що до
них долучились. «Мене не цікавлять наміри противника, мене
цікавлять його можливості», ця фраза, що приписується
О. Бісмарку, значною мірою висвітлює весь шлях, який пройшло
поняття сили в міжнародних стосунках за останні сто років.
«Звичайна», насамперед, військова сила, підкріплена еконо-
мічним тиском, в першій половині ХХ ст.. залишалась основою
міждержавних стосунків. Даний підхід теоретично оформлюється
і закріплюється в школі політичного реалізму в міжнародних
відносинах (Г.Моргентау). Після ІІ Світової війни і появи зброї,
здатної знищити всіх, заразом і «переможців», з’явилася потреба
в дозуванні застосування відкритої військової сили в стосунках
між основними гравцями на міжнародній арені. Ця політика
отримала назву «холодної війни», зараз ми вже маємо другу
холодну…
Поява поняття «м’яка сила» пов’язана з протиставленням
силі «жорсткій», брутальній, тобто прямому військовому (як
додаток – ще і економічному) втручанню у справи інших країн.
Різні форми неформального, культурного, комунікативного,
іміджевого, фактично маркетингового, впливу (ми споживаємо не
речі, а наші фантазії про них) потроху витісняють, витискують
«гарячі» прийоми «прямої дії». Перехід від безпосереднього
впливу на поведінку контрагента до тиску та переформатуванню
118
лише самої програми його дій, і ще далі – тиснути вже на
вподобання та схильності суперника: це «три обличчя сили», за
Дж. Наєм [1, p. 10–18].
В підході з позиції м’якої сили на перше місце виходить «не
примус і подачки», а «добровільна участь». Як загальна схема це
працює в сучасних умовах, але потрібно діяти відповідно до
реалій і тому в багатьох випадках треба поєднувати м’якість із
жорсткістю («розумна сила»). В інших ситуаціях, більш напруже-
них, «розумна сила» стає «гострою», з використанням сучасних
інформаційно-комунікаційних технологій. На більш нейтральних
територіях присутньою має бути максимальна кількість учасників
і в дію вступає «рейтингова сила», в економічній, освітній та
інших своїх іпостасях.
Формується цікава ситуація «когнітивного виклику» для
сучасної держави і сучасного суспільства. Одна із відповідей –
процес трансформації реального змісту та наповнення поняття
сили. Залишаючись в межах констатації того, що окрім
конфліктності та постійного тиску нічого іншого в міжнародних
(і в будь-яких інших) стосунках бути не може, проте саме поняття
сили може суттєво трансформуватися в напрямку зміщення з
процесів зовнішнього тиску суперника і виходу на рівень впливу
вже на його – більш-менш усвідомлену – програму дій, а далі і на
його наміри, смисл яких може бути не дуже ясним навіть для
нього самого.
Обмеженість, локальність, дозованість, конкретність, вузь-
ко-цільова спрямованість («таргетованість») – це ознаки «м’якої»
сили. Фахівець-міжнародник перетворюється на філософа-аналі-
тика (з психоаналітичним ухилом). Горизонтальна аналітика,
перебирання різних ресурсів (військових, економічних тощо)
трансформується у вертикальні рефлексивні моделі поведінки.
Але це також і витрата зайвого часу, і обговорення,
погодження, і наведення довідок, залучання експертів, проведен-
ня експертиз… Тобто розвиток силових прийомів в напрямку
зваженості і раціональності – це суттєві небезпеки і ризики
ухиляння в різні інтелектуальні дрейфи. Англія першої половини
119
XVII ст.. – це бурхливі події руйнування абсолютизму державної
влади та утворення суспільства після «війни всіх проти всіх»,
Франція – метафізичні медитації Р. Декарта. Франція кінця
XVІII ст.. – Велика революція, Німеччина – формування класич-
ної філософії. Проте зараз філософські смислові дрейфи суттєвим
чином вже інституціоналізовані, ми захищені від них профе-
сіоналізацією інтелектуальної праці. Тому ми можемо спокійно
передивитися, що собою являє сила як «просте» поняття.
Дуже цікаве зміщення. Примітивна, майже підліткова за
змістом («у мене папа сильніший»), категорія сили, «піднявшись»
до своєї «м’якості» та «розумності», вже, ймовірно, може
претендувати на більш серйозний статус, майже такий, що і у
«фізичної сили ім. І. Ньютона».
Ця сила – універсальна. Не сьогодні-завтра, встаючи з ліжка,
ми відразу будемо дивитися, як підріс чи зменшився наш власний
(соціальний) рейтинг, рейтинг моєї професії чи моєї держави.
Ця сила – формалізована. Її не так легко перевести у
формули законів Ньютона, але вона працює у вигляді штучних
мов програмування (від старих печерних Бейсиків до
сьогоднішніх хмарних технологій та блокчейнів).
Ця сила – абстрагована, насичена силою (так!) відволікатися
від «зайвого», «другорядного» та «несуттєвого», відсторо-
нюватися і відокремлюватися. Абстрактно-загальна сила лежить
в основі сучасної «нової етики», яка виходить з того, що весь наш
досвід це досвід насилля. Треба постійно ходити і озиратися, і
вибачатися, і кланятися, бо все, що ти робиш, комусь наносить
шкоду, котикам, зайчикам, всім-всім!..
Але ця сила – в протилежність попередній тезі – також і
конкретно-загальна, синтезуюча, така, що зводить разом всі
форми людської діяльності, визначає їх, спрямовує, прямо як
платонівські ідеї, але зовсім без містики та спекуляцій. Сила
опускається зараз на найнижчий, «молекулярний», рівень, коли
ми не можемо сказати: це – не моє! Я тут ні до чого.
Кожен момент нашої діяльності – силовий, оскільки кожен
момент нашої діяльності – це утримання нашої позиції, захист,
120
підтримка того, що саме по собі падає і вислизає. Ми можемо
героїзувати себе, прославляти, хизуватися собою, але все, що ми
робимо, потребує постійних зусиль з підтримання свого досвіду,
своєї компетенції. Ми знаємо, яких величезних бюрократичних
зусиль («Влада», «Сила» столу!) треба докладати, щоб утримати
необхідний рівень компетентності фахівців, студентів: тести,
рейтинги, індекси, коефіцієнти…
Питання не в «людській природі». Питання в поняттєвій
природі нашого досвіду. Поки ми живемо і працюємо на вер-
бально-розсудковому рівні «означування сущого», тобто накопичу-
вання вже набутої людством інформації («це – А», а «це – В»…),
суттєвих проблем не виникає. Наша природна довіра до «речей»
(Кант нам не друг!..) дозволяє утримувати разом інформацію про
них. Спокій і врівноваженість – в наших категоріях.
Але наступає катастрофа! І категорія («означаюче»)
перетворюється в саморухоме поняття (ідею). Поняття існує
тільки через інше, через своє заперечення та зникнення в своїх
власних опосередкуваннях. Воно вимагає, примушує нас до
системності, до закріплення нашого знання (досвіду) в різних
контекстах, вимагає рефлексивності, тобто переходу і виходу за
межі власної позиції («контекстуальний інтелект» у Дж. Ная, що
щиро, по-батьківські, вмовляє політиків дивитися «ширше» на
різні міжнародні проблеми).
Поняття в своїй абстрактній самості – це «буття», що перехо-
дить у «не-буття», зникає у чистому «становленні». І в цьому смис-
лі є чистою енергією, елементарним імпульсом, силою як такою,
що не має жодної конкретної прив’язки, є всюди і ніде, тобто є
«глобальною». Справа не в тому, щоб реанімувати класичний
німецький філософський дискурс, включно навіть аж із Шопен-
гауером і Ніцше, а в тому, щоб просто констатувати: «політичне»,
«технічне» і «глобальне» сходиться в одній точці. Точці Сили.
Один приклад. Звичайна кулькова ручка. Ми всі чудово
знаємо про її «сутність» («призначена для…», «технічні
особливості…» і т.д.). В цій «сутності» вона зникає, нам не
належить, є шматочками пластику і металу, переробленим десь,
121
мабуть, у Китаї… Ані «ідеальна» складова (призначення), ні тим
більше матеріальна нас не стосується.
Її приналежність до нашого власного досвіду, наше
прагнення її постійно тримати в руці, крутити нею, давити на неї,
витікає із того, що ми вже давно забули і «проїхали»… Із нашого
дитячого досвіду щось шкрябати, відмічати, псувати, розмальо-
вувати те, що було чистим, тобто не нашим і чужим. Чисте –
вороже та чуже. Наша шкіра нам належить тільки тоді, коли вона
розмальована і перекута за допомогою тату, пірсингу тощо.
«Исписаны стены словами гнева…» Згадаємо перші досвіди
печерного живопису, малюнки звірів, які використовували для
магічних ритуалів-тренувань з мисливства. Або хоча б похабні
написи на парканах… Наше легке бігання ручкою по паперу,
наші легкі дотики до екрану смартфону – це дуже довга історія
оволодіння нашим гнівом. Наш «великий Транзит» від шекспі-
рівського «шуму та люті» просто до інформаційного шуму…
Еволюція поняття «сила» – це рух у бік технологізації самої
сили, перетворення її на «кулькову ручку». Сила – це доступність
для всіх, в діапазоні від простого і примітивного «емоційного
інтелекту» до «м’якого» і «розумного» впливу. Запрошуються не
лише обрані, але й усі бажаючі. Великі експерти існують лише
тому, що існують маленькі, трохи не в собі, коментатори/боти.
Епохальні саміти відбуваються тому, що в далеких швеціях
живуть маленькі дівчатка. А поруч з велетенським інститутом
Права дзюрчать веселі ручайки юридичних технологій, в яких
прості, нікому не відомі громадяни однієї, дивної поведінки
країни можуть стати об’єктом санкцій, що оголошені указом
Президента США. Ну то й що ж… «Щастя всім і даром!..»

1. Nye, Joseph S., Jr, The Future of Power (New York: Public
Affairs, 2011). Pp. xviii + 300.
2. Байден оголосив про надзвичайний стан через загрозливу
діяльність РФ. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/
2021/04/15/7122190/
122
А. О. Овчаренко,
к.політ.н., доцент,
ім. Богдана Хмельницького,
ГЛОБАЛЬНА ІНФОРМАЦІЙНА ІНФРАСТРУКТУРА
У ХХІ столітті швидкість, з якою створюється інформація, її

доступність, викликає фундаментальні зміни в політиці та
економіці кожної країни. Ці зміни будуть результатом техно-
логічної конвергенції різних телекомунікацій, інформаційних
мас медіа.
Для побудови глобального співтовариства, в якому народи
сусідніх країн розглядаються не як вороги, а як потенційні
партнери необхідно, щоб кожна нація встановила амбітні плани
побудувати глобальну інформаційну інфраструктуру (ГІІ),
використовуючи наступні п’ять принципів: заохочення інвести-
цій приватного сектора; забезпечення конкуренції; надання
відкритого доступу до мережі для всіх постачальників інформації
і користувачів; створення гнучкого нормативно-правового
середовища, яке буде йти в ногу з технологічними та ринковими
змінами; забезпечення універсального обслуговування.
Метою глобальної інформаційної інфраструктури є
посилення цих принципів і визначення кроків, насамперед США,
у взаємодії з іншими народами. Це буде також служити в якості
основи для залучення інших урядів у консультативний,
конструктивний процес співпраці, щоб забезпечить розвиток
глобальної інфраструктури для взаємної вигоди всіх країн.
Адміністрація Клінтона свого часу розробила вдосконалену
національну інформаційну інфраструктуру (НІІ) і ГІІ кращих
американських пріоритетів. Одна з основних цілей НІІ ‒ надати
громадянам доступ до широкого спектру інформації та інформа-
ційних послуг. Використання інноваційних телекомунікаційних
123
та інформаційних технологій, НІІ на основі партнерства ділових
кіл, профспілок, наукових кіл, споживачів і всіх рівнів влади
допоможе Сполученим Штатам досягти широкого спектру
економічних і соціальних цілей. Аналогічним чином, інші уряди
прийшли до розуміння того, що телекомунікації, інформаційні
послуги, а також сектори інформаційних технологій не тільки
динамічних секторів стали двигунами розвитку та економічного
зростання всієї економіки.
Завдяки діям місцевих, національних, регіональних і
глобальних мереж, ГІІ може збільшити економічне зростання,
створення робочих місць і поліпшення інфраструктури. У цілому,
в усьому світі ця «мережа мереж» створює на світовому ринку
інформації соціальний діалог як всередині, так і між всіма
країнами.
ГІІ буде залежати від постійного розширення спектру
технологій і продуктів, у тому числі телефонів, факсів, комп’ю-
терів, супутників, телевізорів, сканерів, камер, принтерів тощо, а
також досягнень в галузі обчислювальних, інформаційних та
мережевих технологій. Але ГІІ може вийти за межі апаратного та
програмного забезпечення: це також система програм, активність
і відносини. Найголовніше, що глобальна інфраструктура
включає людей, які беруть участь у створенні та використанні
інформації, розробці програм та послуг, будівництво об’єктів і
підготовку, необхідну для реалізації потенціалу ГІІ.
Глобальні інформаційні інфраструктури можуть запропону-
вати споживачам у кожній країні безпрецедентний доступ до
інформації з різних джерел на глобальній основі. З відповідними
змінами в нормативній структурі, ГІІ також може допомогти
більш чуйно реагувати на потреби користувачів, надаючи
компаніям можливість запропонувати будь-яку інформацію або
продукт, або послуги телекомунікацій для будь-якого клієнта.
Незалежно від того, який загальний технологічний рівень
країни, ГІІ може надати інструменти для поліпшення якості
життя. Наприклад, глобальні інформаційні інфраструктури
можуть полегшити надання медичної допомоги за допомогою
124
телемедицини. Телемедичні послуги можуть включати в себе
віддалений візуальний огляд. Такі послуги є благом для
сільських лікарів. Аналогічно, ГІІ може прискорити час відгуку
в разі стихійних лих. Вона може створити нові інструменти для
надання допомоги інвалідам, а також прискорити створення
нових кращих товарів і послуг, знизити вартість бізнесу за
рахунок підвищення ефективності, збільшити торгівлю та
полегшати потоки інформації через кордони. Добре розвинена
глобальна інформаційна структура може підвищити демокра-
тичні принципи і обмежити розповсюдження тоталітарних форм
правління. Для цього ГІІ дозволить забезпечити більш широку і
більш активну участь громадян у процесі прийняття рішень,
надаючи додаткові кошти для фізичних осіб для інформування, а
також висловити свою думку. Через глобальну інформаційну
інфраструктуру громадяни світу будуть мати можливість
обмінюватися інформацією та культурними цінностями.
Заохочуючи обмін ідеями, товарами та послугами між усіма
країнами, глобальна інфраструктура може стати основою для
тривалого миру.
Реалізація цих переваг не буде легкою. Глобальна інформа-
ційна структура являє собою складну систему, яка не може
здійснюватися в межах однієї країни. Швидше за всього її успіх
залежатиме значною мірою від інновації та інвестиції з боку
приватного сектора. Як основне джерело знань і капіталу, при-
ватний сектор повинен у відповідь на потреби ринку визначити,
які технології можуть задавати темп розвитку, створити відпо-
відні стандарти, а також розробити нові послуги та програми. Зі
свого боку, уряди можуть сприяти цій діяльності шляхом
створення нормативно-правової бази, яка підтримує ефективні
інвестиції та інновації. Уряди можуть також проявити лідерство в
підтримці стендів для нових технологій, сприяти передачі
технологій в приватному секторі, асиміляції і використання
технологій за допомогою державних закупівель, а також розроб-
ки програм, які підтримують урядові операції та поширення
урядової інформації.
125
Створення успішного ГІІ могло б надати такий же вплив на
глобальну культуру, як друкарський верстат Гутенберга з
моменту свого створення в середині XV століття. Очікується, що
ГІІ революціонізує легкість, з якою електронна інформація може
бути передана по всій планеті, так само як друкарський верстат
зробив доступ до друкованої інформації для всіх, хто вмів читати.
Кардинальні зміни, що відбуваються на інформаційних і
комунікаційних ринках, і розробка інтерактивних додатків в
основному ґрунтуються на трьох факторах: конвергенції,
глобалізації та універсальному мережевому доступі. Зміни
відбуваються стрімко. Форма інформаційної економіки ХХІ
століття і інформаційного суспільства, яке її супроводжує,
залежить від перегляду і, за необхідності, перегляду політики
сьогодні.

1. Морщавка С.В. Информационные технология обработки
пропашных культур. Радиометрические аспекты / С. В. Морщав-
ка, Д. М. Пиза, Е. А. Белоусов // Радіоелектроніка. Інформатика.
Управління. – Запоріжжя: ЗНТУ, – 2008. – № 2. – С. 45–52.
2. Tabunshchyk G. Engineering education for HealthCare
purposes: A Ukrainian perspective / G. Tabunshchyk, A. Parkho-
menko, S. Morshchavka, D. Luengo [Теxt] // In: Proceedings of
Perspective Technologies and Methods in MEMS Design
(MEMSTECH), 2018 XIV-th International Conference on IEEE:
2018. ‒ pp. 245-249, DOI: 10.1109/MEMSTECH.2018.8365743.
3. Piza D., Morshchavka S. Efficiency Estimation of Discrete
Algorithms for Adaptation of Weight Coefficients in Space-Time
Processing of Radar Signals. Radioelectronics and Communications
Systems 2019, № 1, Vol. 62. Р. 6–11. DOI:
10.3103/S0735272719010023.
126
В. М. Орлов,
к.і.н., політолог, історик,
провідний науковий
співробітник,
Полтавський музей авіації
і космонавтики,
м. Полтава, Україна
ПЕРЕДВИБОРЧІ ПРОГРАМИ КАНДИДАТІВ

НА ПОСАДУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ У 2019 Р.
ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ МЕТАМОДЕРНІЗМУ
З початку ХХІ століття в новітній гуманітаристиці активно

дискутується питання кризи постмодерну та необхідності віднай-
дення нових, альтернативних культурологічних, політологічних і
філософських концепцій та спроби пошуку сучасних узагальнень,
які були б співмірні з часом і стали б фіксаторами остаточної
кризи постмодерну.
У сучасних дослідженнях відстежується значна релятивність
щодо використання узагальнюючого терміну-ідентифікатору, який
би корелювався з фінішом домінування постмодернізму загалом, а
також окресленням характерних рис метамодернізму, наприклад, у
царині політичних наук. Варто зауважити, що поняття не є домі-
нуючим і всезагальним, зазвичай паралельно у сучасній гуманіта-
ристиці використовуються дефініції: «постпостмодерн(ізм)»,
«альтермодерн(ізм)», «цифромодерн(ізм)», «псевдомодерн(ізм)»,
«гіпермодерн(ізм)» тощо [1; 2]. Однак, на думку поки що
поодиноких дослідників, саме поняття метамодерн(ізм) є найбільш
популярним і розтиражованим у наукових і науково-популярних
розвідках [3, с. 22–23]. Так, на думку В. Сербинської термін
«метамодернізм» є адекватним і ґрунтується «… в наслідок своєї
універсальної природи, включаючи в себе сучасне мистецтво, роз-
глядає питання політики, екології, соціології, звертаючись до досві-
ду минулого та маючи зорієнтованість на цифрове майбутнє» [3,
с. 23]. Загалом подібна дихотомія та спрямованість на балансу-
127
вання між минулим та майбутнім проходить «червоною ниткою»
через сутність метамодерну, зокрема й у політичному контексті.
Окрім побіжного аналізу конкретного терміну варто
визначити загальні риси та закономірності явища метамодерну,
які варто окреслити у політичному житті періоду президентських
виборів в Україні 2019 р., на прикладі передвиборчих програм
кандидатів, які вийшли до другого туру.
У цьому сенсі варто звернути належну увагу на фунда-
ментальне дослідження «Нотатки про метамодернізм» (2010)
Т. Вермюлена і Р. ван ден Аккера, у котрому пропонуються та
розглядаються окремі ознаки і тенденції метамодернізму [4; 5].
Ця праця стала своєрідним узагальненням та символом пошуку
нових критеріїв у філософії, естетиці, культурології та політич-
них науках зокрема, які більш чітко і лаконічно охарактеризував
у власному «Маніфесті…» Л. Тернер у 2011 р. [6].
Продовжуючи аналіз метамодерністських тенденцій сучас-
ності, Д. Поляков зауважив, що для метамодерну характерним є
рух між модерністськими і постмодерністськими тенденціями,
акт осциляції, тобто коливання від щирості до іронії, від
серйозного підходу до насмішки [7, с. 59]. Так, ним було зазна-
чено, що метамодерн варто сприймати, як стан «… мінливості …
між і за межами іронії та щирості … рухатись вперед і
коливатись!» [7, с. 59]. На думку вітчизняного філософа
Т. Лютого, подібне коливання і еклектичність є характерним для
українського контексту у вигляді «синтезу модерну і феодалізму»
[8]. Наприклад, пропонується алегорія про поєднання аграрного
фактору з процесами комп’ютеризації та діджиталізації тощо [8].
Використовуючи подібні узагальнення, спробуємо про-
аналізувати офіційні політичні програми кандидатів на посаду
Президента України у 2019 р. В. Зеленського і П. Порошенка,
розміщені на сайті ЦВК [див.: 9; 10]. Нашою метою не є політична
заангажованість, а виключно аналіз існуючого, офіційно презенто-
ваного тексту. Якщо звернути увагу на текст програми на той час
діючого президента, то можна простежити відсутність іронії та
самоіронії, а також відсутність навіть натяку на критичне ставлення
128
до загальної ситуації в державі. Особливо яскравим у цьому
контексті є підрозділи програми «Міцний фундамент великої
держави», «Від подолання бідності до сталого розвитку», у яких
домінують модерністські тенденції в стилі «зроблено, зреалізовано,
заплановано» тощо без жодного іронічного натяку на метамо-
дерний «ефект маятника» та осциляції, тобто все сприймається, як
вже реалізоване або наближене впритул до завершення виконання
без (само)іронії та наявного ексцесу виконавця [10]. Обіцянки у
вигляді словоформ «подолати, знизити, зростати» не надають
відчуття лету і спонукають до критичного аналізу тексту програми.
Особливо домодерна тенденція щодо релігійної тематики (без
акцентуації на секуляризаційному компонентові) також мотивує
читача до її критичного осмислення. Передвиборча програма
кандидата у президенти України В. Зеленського, на нашу думку, є
більш наближеною до тексту метамодерністського політика, як за
формою, так і за змістом [9]. Вона не є такою конкретною, на
відміну від програми президента П. Порошенка, але рух від
реальної проблеми, її означення й комунікування до іронічного
сприйняття, присутній. Наприклад, ті позиції, які стали найбільш
популярними мемами у мережі, на кшталт: «Де недоторканими є
Карпатські ліси, а не депутати», «де бабця отримує гідну пенсію, а
не інфаркт від рахунку за комуналку» [9]. Відсутні якісь чіткі
механізми кардинальної зміни ситуації, однак осцилятивний рух
від констатації реальної проблеми до іронічної її презентації; від
критичного постмодерного сприйняття попереднього етапу
української державності до надання позитивної візії на майбутнє.
Тому, на нашу суб’єктивну думку, закономірно, що політичний
текст (не лише офіційна програма), який більше відповідав
існуючим метамодерним тенденціям, також пасивно сприяв
зростанню відсотка підтримки одного із номінантів, а отже,
підтримки більш сучасного й метамодерного.
Таким чином, спроба аналізу програм через призму
метамодерну залишається цікавим способом аналізу політичного
діяча, який претендує на конкретно посаду. Подібна публікація є
частиною наступних розвідок та пошуків метамодерністських рис
і тенденцій у політиці.
129
1. Павлов А. В. Образы современности в ХХІ веке: гипер-
модернизм. Философский журнал. 2019. Т. 12. № 2. С. 20–33.
2. Хохлова Д. Д. Как метамодерн привел к политической
сатире и новому популизму. Власть. 2017. Т. 25. № 8. С. 59–63.
3. Сербинская В. А. Постмодернизм и метамодернизм:
разграничение понятий и черты метамодернизма в современной
литературе. Парадигма. 2017. Вып. 26. С. 22–30.
4. Vermeulen T., van den Akker R. Notes on metamodernism.
Journal of AESTHETICS & CULTURE. 2010. Vol. 2. Р. 1-14. DOI:
10.3402/jac.v2i0.5677.
5. Метамодернизм. Историчность, Аффект и Глубина после
постмодернизма / Р. ван ден Аккер; пер. с англ. В. М. Липки;
вступит. ст. А.В. Павлова. Москва: РИПОЛ-классик, 2020. 342 с.
(KAIROS).
6. Turner L. Metamodernism. Manifesto. 2011. URL:
http://www.metamodernism.org/ (дата звернення: 17.04.2021).
7. Поляков Д. Б. Политическое измерение метамодерна.
Вестник Воронежского государственного университета: науч-
ный журнал. Серия: Философия. Воронеж: ВГУ, 2020. Вып. 2
(апрель – июнь). С. 58–66.
8. Лютий Т. Еклектичні часи: метамодерна скринька
Пандори. URL: https://biggggidea.com/practices/eklektichni-chasi-
metamodernij-optimizm-tarasa-lyutogo/ (дата звернення: 17.04.2021).
9. Передвиборча програма кандидата на пост Президента
України Володимира Зеленського. Центральна виборча комісія
України: вибори Президента України 2019 р. URL:
https://www.cvk.gov.ua/pls/vp2019/wp005pt021f01=233pt001f01=71
9.html (дата звернення: 17.04.2021).
10. Програма кандидата на пост Президента України Петра
Олексійовича Порошенка. Велика держава вільних і щасливих
людей. Центральна виборча комісія України: вибори Президента
України 2019 р. URL: https://www.cvk.gov.ua/pls/vp2019/
wp005pt021f01=295pt001f01=720.html (дата звернення: 17.04.2021).
130
В. В. Ратинський,
к.е.н., ст. викл. кафедри
бухгалтерського обліку
та аудиту,
Тернопільський національний
технічний університет
ім. І. Пулюя,
м. Тернопіль, Україна
ТУРИЗМ В УМОВАХ
ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
У туризмі вихід підприємств за національні межі зумовле-

ний специфікою туристичної діяльності та її продукції – турис-
тичного продукту, який складається з набору товарів і послуг
туристичного призначення.
Частина цих товарів і послуг виникає в країнах, які гене-
рують туристичні потоки, друга частина – в країнах і регіонах, які
знаходяться на шляху їх просування (транзитний регіон), третя –
в країнах призначення. Тому велика частина туристичних
підприємств прямо або опосередковано бере участь в
міжнародному поділі праці, зовнішньоекономічних відносинах з
приводу купівлі-продажу туристичних продуктів.
Процеси транснаціоналізації та глобалізації в міжнародному
туристичному бізнесі найбільш яскраво позначаються в індустрії
гостинності, в якій вони набувають форму готельних мереж, а
також великих транс національних комплексів у формі міжна-
родних туроператорів та авіакомпаній.
Предмет дослідження сталого розвитку туризму досить
широкий, складний і практично необмежений. Необхідно визна-
ти, що ідеї, концепції і теорії можуть бути лише передумовою
сталого розвитку туризму, дискусії про який частіше базуються
на твердженнях про цінності, ніж на емпіричних даних.
Міжнародне співтовариство в контексті сталого розвитку
туризму звертає увагу на необхідність здійснювати відповідні
131
заходи з інформування громадськості, моніторингу та метеоро-
логічного прогнозування в зв’язку з можливими надзвичайними
ситуаціями (наприклад, снігові лавини на лижних курортах,
урагани і різкі перепади температури) в кліматичних зонах тих
країн, які приймають іноземних туристів з країн, яким
притаманні інші кліматичні умови.
Швидкий розвиток сектора туризму в країнах, що
розвиваються стає причиною серйозних соціальних перекосів і
збільшення «тиску» на екосистеми і навколишнє середовище.
Вразливі екосистеми таких держав, а також їх обмежені можли-
вості здійснення альтернативних стратегій розвитку є причиною
особливо актуального планування заходів по вирішенню проблем
впливу туристичної діяльності на навколишнє середовище.
У вирішенні питань сталого розвитку туризму ключовим
фактором стає освіта і рівень якості життя населення. У міру
створення туристичної інфраструктури абсолютною необхід-
ністю стає розвиток на національному рівні загальної
туристичної освіти для населення в цілому, зокрема, в школах, а
також спеціальна підготовка для працівників туризму. З метою
надання нового імпульсу реалізації завдань щодо оптимізації
співвідношень і еволюції системи «суспільство-природа»,
необхідно розробити конкретні механізми і плани дій, а також
графіки їх реалізації на всіх рівнях функціонування соціуму.
Вивчення і аналіз розвитку туризму необхідні для розробки і
коригування національних стратегій сталого розвитку країн і
пріоритетних їх напрямків, чіткого виконання урядами взятих
зобов’язань перед міжнародною спільнотою, народом країни і
майбутніми поколіннями.
У розробку основ концепції стійкого розвитку туризму як
складової цілісної парадигми сталого розвитку суспільства в
цілому в тому вигляді, в якому воно склалося на сучасному етапі,
закладено, як мінімум, розуміння збалансованої єдності
економічних, соціальних і екологічних характеристик. Можна
впевнено стверджувати, що концепція сталого розвитку - нині є
безальтернативною основою моделювання розвитку світу,
132
окремих країн, регіонів і міжрегіональних утворень, окремих
галузей (видів економічної діяльності) і секторів економіки,
суб’єктів господарювання.

1. Aramberri, Julio. «The future of tourism and globalization:
Some critical remarks». Futures 41.6 (2009): 367-376.
2. Peric, Vesna. «Tourism and globalization». Proceedings of
the 6th International Conference of the Faculty of Management
Koper. 2005.
3. Ратинський В. Логістичне управління у туристичній
сфері [Електронний ресурс] / Вадим Ратинський // Сучасні техно-
логії комерційної діяльності і логістики : зб. матеріалів Міжнар.
наук.-практ. інтернет-конф., 21–22 трав. 2020 р., м. Київ / М-во
освіти і науки України, ДВНЗ «Київ. нац. екон. ун-т
ім. В. Гетьмана» ; [редкол.: О. І. Олексюк (відп. за вип.) та ін.]. –
Електрон. текст. дані. – Київ : КНЕУ, 2020. – С. 318–320.
133
М. І. Ратніков,
к.політ.н.,
К. А. Афанасьєва,
студентка,
ННІ міжнародних відносин,
історії та філософії,
ЧНУ ім. Б. Хмельницького,
КОНКУРЕНЦІЯ МІЖ ВНУТРІШНІМИ

ГРУПАМИ ЯК ПРЕДИКТОР ЗРУШЕНЬ У
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПОЗИЦІЯХ
Що викликає зміну зовнішньополітичних позицій? Відносна

міць, географічне положення і структура міжнародної системи –
все це визначає зовнішню політику держави, але вони рідко
змінюються. Таким чином, можливо констатувати, що
зовнішньополітичні зміни відбуваються при відсутності істотних
змін в міжнародному середовищі. Більш того, ми стверджуємо,
що зміни у внутрішньополітичних інститутах – не єдині
внутрішні зміни, які мають відношення до зовнішньої політики.
Оскільки лідери країни хочуть залишатися при владі, і
оскільки кожен лідер покладається на підтримку якоїсь групи
внутрішніх гравців для збереження свого лідерського положення,
лідери, як правило, проводять політику, схвалену їх ключовими
групами громадської підтримки.
Хоча зовнішня політика не може бути найважливішим
фактором, який розділяє групи всередині суспільства, ми
стверджуємо, що внутрішні розколи часто відповідають різним
зовнішньополітичним уподобанням. Таким чином, коли до влади
приходить лідер, який залежить від підтримки іншого сузір’я
соціальних груп, ніж його попередник, зміна політики,
включаючи зміну зовнішньої політики, стає більш імовірною.
Однак внутрішні політичні інститути опосередковують рівень
134
змін у зовнішній політиці. Оскільки демократичні лідери
потребують підтримки більшої частини населення, щоб залиша-
тися при владі, і їх більше стримують інші актори, демократії
повинні демонструвати більшу стабільність у зовнішній політиці,
ніж недемократії. Конкуренція між внутрішніми групами є
потужним предиктором зрушень у зовнішньополітичних
позиціях.
135
В. Ю. Резник,
Національна академія
державного управління
при Президентові України,
ІННОВАЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ПУБЛІЧНОЇ

ПОЛІТИКИ, СПРЯМОВАНОЇ НА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
СТАЛОГО РОЗВИТКУ МІЖРЕЛІГІЙНИХ,
МІЖКОНФЕСІЙНИХ ТА ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ
ВІДНОСИН В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Духовно-релігійна сфера суспільства сучасної України є

поліконфесійною з численним різноманіттям релігійних ознак,
але не повністю національною і знаходиться під впливом
Москви, Константинополю, Ватикану,світових релігійних центрів
ісламу, іудаїзму, буддизму, протестантизму та неорелігій.
Підпорядкованість православних, католицьких, протес-
тантських, іудейських та ісламських релігійних інституцій
України зарубіжним конфесійним центрам, які є національними
релігійними установами і захищають інтереси своїх держав,
перетворює Україну на плацдарм протидії зовнішнім силам, які
не зацікавлені у консолідації українського суспільства, захисту її
інтересів та цінностей.
До того ж, релігійний чинник неодноразово відігравав
важливу роль у внутрішньому суспільно-політичному житті і
використовувався з деструктивною метою. Одначе розмаїття
церков і релігійних структур формує в Україні релігійну толе-
рантність, а поліконфесійність об’єктивно знижує вплив
домінуючої державної Церкви. Також, незалежність релігійних
громад неодноразово спричиняла протестну активність віруючих
різних конфесій, особливо під час Помаранчевої Революції (2004)
та Революції Гідності (2013-2014), каталізувала анексію Криму і
136
збройний конфлікт на сході України, отримання Томосу про
автокефалію Православної церкви України (2018–2019) тощо.
Крім того, існуючі міжконфесійні та міжцерковні конфлікти
і розбіжності, часто-густо штучно інспіровані, використовуються
політичними елітами з метою дестабілізації ситуації в країні для
досягнення своїх утилітарних політичних цілей, а саме через
дискредитацію, регіоналізацію і маргіналізацію релігійних струк-
тур, звинувачення їх у причетності до релігійної ворожнечі,
розколів, захвату церковних споруд та майна, екстремізму чи
тероризму.
Таким чином, аналізуючи стан і загальні проблеми сучас-
ного релігійного середовища України, особливостей міжконфе-
сійних стосунків, характеру взаємовідносин церкви, суспільства і
держави, рівня присутності релігії у публічному просторі та
інших аспектів можна зробити висновок, що релігійна сфера
суспільного життя характеризується сьогодні деструктивними
процесами, пов’язаними з ескалацією релігійних конфліктів,
конфесійною заангажованістю і наданням переваг органами
державної влади за певними релігійними ознаками, силовими
методами захоплення культових споруд і майна, негативним
впливом нетрадиційних релігійних організацій тощо. Данні
негативні процеси є загрозою національним цінностям, інтересам
та сталому розвитку сфери релігії в Україні.
В зазначених умовах актуальним постає питання щодо
розробки і впровадження інноваційних механізмів публічної
політики, спрямованої на забезпечення сталого розвитку
міжрелігійних, міжконфесійних та державно-церковних відносин
з метою своєчасного виявлення, попередження та нейтралізації
цих загроз, захисту фундаментальних національних цінностей,
задекларованих Конституцією та чинним законодавством
України, саме її незалежності, територіальної цілісності і
суверенітету, добробуту, миру і безпеки, верховенства права,
свободи і демократії, прав людини тощо.
Однак, за законодавством України церква відокремлена від
держави, але у разі своєї діяльності певні релігійні течії або
137
конфесії створюють умови до розпалення міжрелігійної
ворожнечі, порушення прав і свобод громадян залежно від їх
релігійних уподобань, несуть загрозу конституційному ладу,
державному суверенітету, територіальній цілісності та інших
протиправних дій, то відповідні державні, правоохоронні і органи
безпеки, прокуратури мають право втручатися в їх діяльність і
певним чином реагувати на їх незаконну діяльність.
В той же час, аналіз інституційної складової суб’єктів
публічної політики в сфері релігії свідчить, що зазначена
складова є багатофункціональною і достатньо розвинутою, але в
окремих випадках повноваження, компетенція, роль чи вплив цих
структур є досить розгалужені і навпаки мають дублюючі
функції, що є перешкодою у реалізації відповідних завдань або
ефективності міжвідомчої взаємодії та за певних умов потребує
впровадження механізмів оптимізації цих процесів і вдоско-
налення її структури. Також, вважається за доцільне внесення
певних змін і доповнень у чинне законодавство, що регламентує
діяльність суб’єктів та об’єктів публічної політики у взаємодії
церкви, суспільства та держави.
Враховуючи зазначене, сучасну публічну політику, спря-
мовану на забезпечення сталого розвитку стосунків в релігійному
просторі необхідно здійснювати з метою консолідації суспіль-
ства, на основі толерантних державно-церковних і міжконфе-
сійних відносин. При цьому, інноваційні підходи публічної
політики з поліпшення ситуації в релігійній сфері України
повинні складатися з організаційно-інституційних і правових
механізмів, механізму розвитку та ґрунтуватися на принципах:
відродження духовно-релігійних цінностей українського народу,
захисту і збагачення культурного надбання; збереження та
зміцнення моральних цінностей суспільства, традицій патріо-
тизму та гуманізму, культурно-наукового потенціалу; консо-
лідації суспільства на основі національних релігійно-духовних
цінностей; зміцнення традицій релігійних конфесій, протидії
деструктивному злиттю релігійних інституцій з державними
органами; адекватності заходів щодо розвитку релігійного
138
потенціалу України, реальним і потенційним загрозам в цій сфері
та своєчасність дій певних суб`єктів.

1. Чупрій Л. В. Діяльність релігійних організацій та загрози
національній безпеці України. Стратегічні пріоритети. 2011. № 4.
С. 57–64.
2. Концепція державно-конфесійних відносин в Україні:
проект Закону від 20 серпня 2008 року [Електронний ресурс].
URL: https://risu.org.ua/ua/index/resourses/goverments_doc/
doc_projects/40257/.
3. Концепція державно-конфесійних відносин в Україні.
Український центр економічних і політичних досліджень
ім. О. Разумкова. Національна безпека і оборона. 2013. № 1.
С. 50–57.
4. Андрусишин Б., Бондаренко В. Державно-церковні відно-
сини: історія, сучасний стан та перспективи розвитку. Київ : Вид-
во Національного педагогічного університету імені М. П. Дра-
гоманова, 2011. 387 с.
5. Бучма О. Держава, релігія, церква в Україні: уроки історії
XX століття і сьогодення / О. Бучма. 25-річчя Української
незалежності як історія релігійних свобод і плюралізму: державні
інституції і релігійні організації у пошуку моделей партнерства /
Зб. наук. мат. Київ : Дух і літера, 2017. С. 56-67.
6. Владиченко Л. Д. Сучасний стан та особливості відносин
між державою і релігійними організаціями: порівняльний аналіз
українського та польського досвіду: дисертація / Л. Д. Влади-
ченко. Київ : нац. універ. ім. Т. Шевченка. Київ, 2015. 482 c.
7. Дутчак А. Аналіз сучасного стану державно-церковних
відносин в Україні [Електронний ресурс] / А. Дутчак. РІСУ. URL:
http://risu.org.ua/ ua/index/studios/studies _of_religions/53514/.
8. Єленський В. Державно-церковні відносини, релігійна
свобода і безпека в Україні / В. Єленський. 25-річчя незалежності
України як історія релігійних свобод і плюралізму: державні
139
інституції і релігійні організації у пошуку моделей партнерства /
Зб. наук. мат. Київ : Дух і літера, 2017. С. 33–43.
9. Коваль І. В. Взаємодія церкви та інститутів грома-
дянського суспільства: політологічний аналіз / І. В. Коваль.
Автореф.: Нац. ун-т ім. Франка, 2007. 19 с.
10. Колодний А., Филипович Л. Науковий супровід держав-
но-конфесійних відносин: досвід Відділення релігієзнавства
Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України /
А. Колодний, Л. Филипович. 25-річчя Української незалежності
як історія релігійних свобод і світоглядного плюралізму:
державно інституції та релігійні організації у пошуку моделей
партнерства. Зб. наук. матеріалів. Київ : Дух і літера, 2017 р.
С. 175–188.
11. Онищук С. В. Моделі державно-церковних відносин:
порівняльний аналіз. Публічне адміністрування: теорія і
практика. 2014. Вип. 2. URL: http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2014-
02(12)/4.pdf).
140
І. Ю. Слюсаренко,
к.і.н.,
Київський університет
імені Бориса Грінченка,
ПРОГНОЗИ ПРОВІДНИХ
УКРАЇНСЬКИХ АНАЛІТИЧНИХ ЦЕНТРІВ
ЩОДО ГОЛОВНИХ НАПРЯМІВ ЗОВНІШНЬОЇ
ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НА 2021 РІК
Прогнозування найбільш вірогідних сценаріїв перебігу

зовнішньої політики держави входить до сфери зацікавлень
аналітичних центрів, які займаються питаннями зовнішньої
політики та міжнародних відносин.
Мета даної роботи – розглянути напрямки прогнозів
провідних українських аналітичних центрів щодо зовнішньої
політики України на 2021 рік.
Аналізуватимемо прогнози, які оприлюднили такі провідні
аналітичні центри: Центр Разумкова, Міжнародний центр пер-
спективних досліджень (МЦПД), Український інститут майбут-
нього (УІМ).
Зазначимо, що МЦПД та Центр Разумкова увійшли до
номінації «Найкращі аналітичні центри з питань зовнішньої
політики та міжнародних відносин» у всесвітьому індексі-
рейтингу аналітичних центрів Global Go To Think Tank Index
Report 2020. УІМ займається безпосередньо прогнозуванням змін
та моделюванням можливих сценаріїв розвитку подій в Україні.
Традиційно, наприкінці року колективи зазначених аналітичних
центрів оприлюднюють аналітичні документи, в яких, зокрема,
розглядається й зовнішня політика України за попередній рік з
прогнозом на майбутній.
Аналізуватимемо лише ті частини документів, де йдеться
про прогнози щодо зовнішньої політики України на 2021 рік. Так,
141
УІМ оприлюднив «Прогноз 2021», де є підрозділ, присвячений
зовнішній політиці України 2021 року [1]. МЦПД представив
«Тенденції 2020-го та прогноз на 2021-й: політика, економіка та
зовнішні відносини України», де вміщено розділ «Зовнішньо-
політичний прогноз на 2021: тенденції та виклики» [2]; Центр
Разумкова оприлюднив документ під назвою «Україна 2020–
2021: невиправдані очікування, неочікувані виклики (аналітичні
оцінки)», де в розділі «Прогнози 2021» вміщено й прогнози, які
стосуються зовнішньої політики [3].
Кластерний аналіз дозволив виділити напрямки прогнозів
щодо зовнішньої політики України, які згадуються у вище
вказаних документах.
Основним з таких напрямків, який міститься в документах
усіх вище вказаних аналітичних центрах – це є вплив політики та
відносин з новою адміністрацією США на ситуацію в Україні.
УІМ вказує на «інструментально-смислову пустоту» відносин
двох країн та констатує наявну ситуацію, але власне сам прогноз в
даному напрямку на 2021 рік відсутній. МЦПД – прогнозує
дипломатичну підтримку, подальші антиросійські санкції, фінан-
сову та військово-технічну допомогу від США, але шанси в
отриманні Україною статусу основного союзника поза НАТО
оцінює як невеликі. Центр Разумкова вказує на можливість
висхідної динаміки партнерства США та України в п’яти важли-
вих напрямках: «(а) активізація контактів на вищому та високому
рівнях, відновлення засідань Комісії стратегічного партнерства
Україна США; (б) зміцнення економічної, військовополітичної
підтримки України; (в) швидке вирішення питання призначення
Посла США в Україні і призначення спецпредставника з
переговорів щодо Донбасу; (г) забезпечення надання Україні
статусу головного союзника поза НАТО; (д) здійснення підтримки
України на міжнародних майданчиках.» [3, с. 103]. Чітко також
вказується, що «відносини не будуть безхмарними» [3, с. 103].
Щодо решти напрямків прогнозування зовнішньої політики,
то тут структура документів різниться. Так, МЦПД взагалі не
надає прогнозів щодо розвитку відносин з РФ, а УІМ вказує на
142
відсутність системності та конкретики у даному напрямку, тоді
як Центр Разумкова вказує на нестабільність, мало прогно-
зованість та потенційну вибухонебезпечність на російському
напрямку, та зосереджує увагу на «гібридній» «експансії» РФ.
Щодо відносин з КНР, то Центр Разумкова вказує на їх
проблемності та неоднозначності. Дається взнаки негативний
вплив конфлікту щодо китайських інвестицій у «Мотор Січ»,
вплив конфігурації відносин між США – КНР та Україною.
МЦПД наголошує на необхідності стежити також, і за роллю РФ
у цьому протистоянні [2, c. 28]. УІМ вказує на ерозію не лише
китайського, але й загалом усього азійського напрямку зовніш-
ньої політики України[1, c. 42]. Щодо американо-китайських
відносин, то тут усі аналітичні центри вказують на їх вагомий
вплив на зовнішню політику України, зокрема, та міжнародні
відносини, загалом.
Європейський напрямок та відносини з ЄС, як важливий
аспект даного напрямку, не згадуються у відповідному розділі
МЦПД. УІМ констатує, що «європейський напрямок розви-
вається слабо та не дуже активно», а Україна перейшла до
категорії незначних зовнішньополітичних питань Євросоюзу, яке
розглядається через призму конфлікту на Донбасі та відносини з
Росією [1, c. 41]. Центр Разумкова зосереджує увагу на значно
ширшому колі питань співпраці, вказує на загалом позитивну
динаміку партнерства, але без якісних змін [3, c. 103].
Щодо співпраці з НАТО, то в Центрі Разумкова сподіва-
ються на створення в Україні впродовж 2021 року спільного з
НАТО Центру протидії гібридним загрозам, але надання ПДЧ
вважають малоймовірним [3, c. 103].
Співробітництву на міжнародних майданчиках, приділяє
увагу лише Центр Разумкова, аналітики якого вказують, на
позиційне протистояння російському впливу на рівні ООН та
ОБСЄ, але вказують на те, що ПАРЄ «налаштована на «діалог» з
країною агресором» [3, c. 103].
Щодо відносин з країнами-сусідами, то усі зазначені
аналітичні центри вказують на важливість для України процесу
143
та результатів розгортання політичної кризи в Білорусі. Центр
Разумкова зазначає, що відносини з Угорщиною і далі будуть
нагадувати «тліючий» конфлікт, але діалог триватиме; відбува-
тиметься «розвиток контактів з Польщею, Румунією та
Словаччиною»; «перезавантаження» відносин з Молдовою
відбудеться швидше на президентському рівні, що пов’язано з
проросійською більшістю в парламенті Молдови.
Співпраця з країнами світу (Латинська Америка, Азія,
Африка, Близький Схід) на думку УІМ є «полем можливостей»,
де успіхів досягли лише в співпраці у військовій та торговельній
сферах з Туреччиною [1, c. 42]. Аналітики Центру Разумкова
вказують, що співробітництво за даним напрямком є дуже обме-
женим, «триватиме інерція попередніх політико-дипломатичних
контактів і зберігатиметься status quo» [3, с. 104].
Аналітики МЦПД та Центра Разумкова також звернули
увагу і на важливість для України результатів виборів у ФРН,
яка є учасницею «Нормандської четвірки». Аналітики МЦПД
відзначають, що її залученість буде залежати від майбутніх
коаліційних домовленостей, а Центр Разумкова сподівається на
спадкоємність німецької політики в питанні вирішення конфлікту
на Донбасі.
МЦПД та Центр Разумкова розглядають конфлікт на
Донбасі саме в розділі, присвяченому прогнозуванню зовнішньої
політики України. Їх думка збігається щодо збереження стану
конфлікту низької інтенсивності. Аналітики МЦПД вказують, що
такий стан влаштовує ФРН, Францію та США [2, c. 28–29], а
фахівці з Центру Разумкова напряму вказують, що російська
сторона впливатиме на перебіг конфлікту, існуватиме загроза
ескалації [3, c. 102].
Також МЦПД звертає увагу на роль США у боротьбі за
європейський ринок газу та їх вплив на добудову Північного
потоку-2 та енергетичну безпеку Східної Європи, де Україні
відкриваються «можливості: зниження залежності від російських
постачань та регіональна співпраця з питань енергетики з
державами-сусідами» [2, c. 28].
144
Таким чином, прогнози провідних аналітичних центрів
щодо напрямків зовнішньої політики України 2021 року збіга-
ються щодо суттєвого впливу на неї зміни адміністрації в США
та американо-китайських відносин; відзначено значення перебігу
кризи в Білорусі для України; прогнозується подальший перебіг
конфлікту на Донбасі як конфлікту низької інтенсивності, хоча й
не виключена ескалація.

1. Прогноз 2021 / Український інститут майбутнього. URL:
https://uifuture.org/publications/prognoz-
2021/?fbclid=IwAR1oefTBpn8kdoXu5pK3c6cZz47Vq2snYmdjZS_m
14RbilO6HYp9XS-Dukg (дата звернення: 16.04.2021).
2. Тенденції 2020-го та прогноз на 2021-й: політика,
економіка та зовнішні відносини України / Міжнародний центр
перспективних досліджень. URL: http://icps.com.ua/tendentsiyi-
2020-ho-ta-prohnoz-na-2021-y-polityka-ekonomika-ta-zovnishni-
vidnosyny-ukrayiny---doslidzhennya-mtspd/ (дата звернення:
16.04.2021).
3. Україна 2020-2021: невиправдані очікування, неочікувані
виклики (аналітичні оцінки) / Центр Разумкова. URL:
https://razumkov.org.ua/uploads/other/2021-PIDSUMKI-
PROGNOZI-UKR-ENG.pdf (дата звернення: 16.04.2021).
145
Є. М. Суліма,
д.філос.н., професор,
директор Навчально-
наукового інституту
гуманітарних наук,
член-кореспондент
НАПН України,
з вивчення глобальних
та цивілізаційних процесів,
ДОЛАЮЧИ ФРАГМЕНТАРНІСТЬ
УЯВЛЕНЬ ПРО МИНУЛЕ: ДОСЛІДНИЦЬКЕ
ПОЛЕ ГЛОБАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ
Вивчення минулого людства – інтелектуальна праця, якою з

фрагментів-уявлень дослідників – у територіальному або часо-
вому вимірах, створюється історичне полотно, що, вочевидь,
завжди має проріхи: історична реальність. Прагнення подолати
фрагментарність уявлень про минуле кидало та кидає виклики
кожному поколінню пошановувачів Кліо.
За сучасних умов пошуки відповідей на численні питання
глобальних проблем на тлі інтенсифікації глобалізаційних
процесів останніх десятиліть дали потужний імпульс якісним
зрушенням в історичних студіях. У цьому контексті розгортанню
активної дискусії серед істориків сприяло зародження впродовж
1970–1980-х рр. новітнього напряму – глобальної історії. Завдяки
йому наукові рефлексії дослідників минулого вийшли на вищий
рівень осмислення макросоціальних процесів глобального
146
масштабу. Проте досі відкритими залишаються питання конфі-
гурації дослідницького поля цього трендового напряму гумані-
тарних студій, підтвердженням чому стала гостра дискусія щодо
конфігурації його дослідницького поля під час ХХІ Всесвітнього
конгресу з проблем глобальної історії (Амстердам, 2010).
Останніми десятиліттями термін «глобалізація» використо-
вується для позначення наростаючої взаємозалежності, інтеграції
світу – економічної, соціокультурної, політичної. Це не тільки
одна з мегатенденцій світового розвитку, але й нова система
сучасних міжнародних економічних і політичних відносин. З
огляду на це, історичне обґрунтування проблем глобалізації
сьогодні – актуальне завдання, оскільки дозволяє усвідомити
вплив процесів глобалізації на державність, спланувати шляхи
адаптації до нових реалій країн, їх мешканців, населення регіонів
світу, людства.
Попри відсутність єдиної періодизації процесів глобалізації,
більшість дослідників єдині в тому, що глобалізація – явище не
нове, притаманне сучасності. Початки глобалізації припадають на
світанок людської історії: розселення первісних племен по Земній
кулі було одним із перших кроків глобалізації. З 1950-х рр.
розпочався відлік дифузної глобалізації – економічні та культурні
звʼязки, інформаційні контакти все легше, подібно до молеку-
лярної дифузії, проникають крізь державні кордони, набуваючи
децентрализованного, трансграничного характеру. Початком
сучасного етапу – етапу пришвидшеної глобалізації став рубіж
1980–1990-х рр. У політичному вимірі ці часи характеризуються
чималими змінами, зокрема, руйнацією біполярного світу,
розпадом системи соціалізму та СРСР, появою нових незалежних
держав на пострадянському просторі. У вимірі соціокультурному
1980–1990-і рр. пов’язані із початком інтенсифікації комуні-
каційних процесів та перетворенням Інтернету на універсальний
інформаційний простір, що змінює свідомість і засоби взаємодії
людей. Сучасна хвиля глобалізації вибудовується навколо
телекомунікацій завдяки мікросхемам, волоконній оптиці,
Інтернету, супутникам. За допомогою Інтернету й Всесвітньої
147
Павутини виникла нова модель комунікації, новий світогляд,
нова реальність. Останнє свідчить, що світ стоїть на порозі
фундаментальних трасформацій світоустрою, які можна співста-
вити із революційними змінами XVI–XVII століть.
Концепт «глобальна історія» виник у англосаксонському
науковому середовищі, де на цей напрям сформувалися два
погляди, що конкурують між собою. Одні дослідники трактують
глобальну історію з перспективи комунікацій, тобто зʼясувань
взаємодії суспільств, культур, цивілізацій. Інші – визначають
глобальну історію з перспективи потоків інформації в сучасному
світі. Деякі науковці наголошують, що глобальна історія як
науково-гуманітарний напрям має використовувати неархівні
джерела й спиратися на методи біології, екології, палеонтології,
археології, хімії. А на думку, приміром, П. О’Брайєна, предметом
глобальної історії має бути філософія, теологія, географія,
медицина, астрономія, метеорологія, зоологія. Новий етап у
глобальноісторичних дослідженнях, який називають «новою
глобальною історією», повязананий з іменами історика
В. Макнілла та антрополога Е. Вульфа. Вони запропонували
практично нову модель всесвітньої історії. В. Макнілл, зокрема,
наголосив, що ключовим фактором світової історії є контакти
між людьми різних співтовариств і культурних традицій, що
передбачає обмін ідеями та практичним досвідом. Згодом,
слідуючі цій тезі, дослідник приступив до вивчення впливу
інфекцій, інфекційних хвороб на різні суспільства й культури [3
с. 45; 4, с. 16]. Відзначає важливість студіювання цих тем і
преставник американського наукового середовища та один із
засновників Journal of World History Дж. Бентли [1]. Його
співвітчизник Брюс Мазліш стверджує, що тільки розширенням
традиційної проблематики глобальна історія зможе подолати
європоцентризм існуючих концепцій, знайти нові одиниці
історичного аналіза. Серед факторів глобалізації, які слід урахо-
вувати в історичних концепціях, Б. Мазліш називає опанування
космоса, винайдення супутникового звʼязку, виникнення ядерної
загрози, поява трансграничних экологічних проблем, зростання
148
впливу мультинаціональних корпорацій тощо. Дослідник
наголошує, що суперечливі концепції глобалізації створюють
проблемне поле глобальної історії [6]. Інші американські
дослідники – син та батько Макнілли основою аналізу зробили
людські мережі [7].
За всієї альтернативності тлумачень, підходів, оцінок, варто
зважати на те, що глобальна історія як інноваційна дисципліна
перебуває лише на етапі свого становлення, її дослідницьке поле
окреслене пунктиром. Вона, зокрема, потребує нових аналітич-
них категорій, визнання світових регіонів як зон політичного,
соціального та економічного переплетення з наголосом на
історичних коріннях тих всесвітніх подій, що зумовили основні
характеристики сучасної глобалізації [2, с. 8–9; 4; 5].
У 1990-і – 2000-і рр. розпочалася інституалізація глобальної
історії. Формуються співтовариства глобальних істориків,
виникають міжнаціональні наукові центри з вивчення глобальної
історії, засновано часописи Journal оf World History, Journal оf
Global History, відбулися конгреси з глобальної історії. Нато-
мість, попри активізацію наукової комунікації, досі неузгодже-
ними в середовищі «глобальних істориків» залишаються ключові
терміни й поняття, якими оперують під час студіювання.
Проблема полягає в тому, що учені послуговуються власними
мовами, переклад якими ключових понять і термінів глобальної
історії має свої конотації. Відповідно витлумачення цих термінів
і понять потребує окремих пояснень, узгоджень, подальшої
інтенсивної взаємодії в цьому аспекті між істориками [3, с. 148–
149; 4, с. 19].
Насамперед це стосується назви цього новітнього напряму
історичних студій. Науковці різних країн послуговуються
термінами «Transnational History», «Big History», «Environmental
History», «Cross-Cultural Studies», «Croisee History» тощо.
Змістовне наповнення цих термінів різними дослідниками, як
показала в своїй праці «Глобальна історія. Історія понять»
І. Колесник, має певні відмінності. Приміром, транснаціональну
історію, яку найчастіше ідентифікують власне з глобальною
149
історією, повʼязують із масштабними процесами, великими
структурними моделями, що містять локальні, регіональні та
національні складові, і розуміють як таку, що виходить за рамки
національної (державної) історії та дає можливість осмислити ті
аспекти минулого, котрі зазвичай перебували в тіні національної
проблематики: глобальна історія товарів (цукор, чай, кава, срібло,
опіум, бавовна, шовк тощо); економічної діяльності (банківська
справа, торгівля, промисловість, транспорт); соціальних й
міжетнічних відносин; загальних тем – політики, військової
справи, науки; глобальна біографія з її вивченням життєвих світів
людини тощо [3, с. 145–148].
Ураховуючи все вищевисловлене, до кола актуальних тем
глобальної історії, на наш погляд, варто включити, зокрема, такі
дослідницькі напрями: історичні корені сучасних глобальних
проблем людства, які «надали форму» сучасному світу, що
глобалізується, та територіальні аспекти глобалізаційних про-
цесів минулого (глобальні міста, зони політичного, соціального
та економічного переплетення, трансконтинентальні шляхи
обміну товарами й міграцій населення тощо); взаємини між
територіальними спільнотами етнічних масивів, країн, міжна-
родних регіонів, між трансконтинентальними структурами, між
урядами і транснаціональними корпораціями в минулому;
міжнародні трансфери ідей, знань, управлінських та освітніх
технологій; міжнародна наукова співпраця.

1. Бентли Дж. Образы мировой истории в научных
исследованиях ХХ века. Время мира. Альманах. 1998. Вып. 1.
URL: https://nsu.ru/filf/rpha/papers/geoecon/bentley.htm
2. Киридон А. Зміна парадигм? Глобальна історія як напрям
історичних досліджень ХХІ ст. Історична памʼять: наук. журн.
Полтава, 2018. Вип. 38. С. 8–17.
150
4. Колесник І. Глобальна історія як новітній напрям
соціогуманітаристики. Народна творчість та етнологія. 2018.
№ 4. С. 15–22.
5. Шестова Т. Л. Истоки и перспективы глобальной
истории. Универсальная и глобальная история. URL:
http://www.socionauki.ru/book/files/ygi/077-082.pdf
6. Mazlish В. The New Global History. URL:
http://toynbeeprize.org/wp-content/uploads/2014/03/mazlich-the-new-
global-history1.pdf
7. McNeill J. R., McNeill W. H. The Human Web: A Birdʼs-
Eye View of World History. URL: https://www.goodreads.com/
book/show/530104.The_Human_Web
151
О. В. Сухушина,
О. І. Овчаренко,
ім. Б. Хмельницького,
ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ КРАЇН БАЛКАНСЬКОГО

СУБРЕГІОНУ В ЄС В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Розширення Європейського Союзу, особливо на початку

ХХІ ст., коли до його15 членів приєднались 2004, 2007 і 2013 рр.
ще 13 і кількість держав-учасників досягла 28 членів, є однією із
відмінних ознак Європейського Союзу і одним із позитивних
результатів процесу глобалізації [1, c. 76]. Вартими уваги, на
нашу думку, є в цьому контексті країни балканського регіону.
Із 11 нинішніх його країн 10 в минулому перебували в
соціалістичному таборі: Албанія, Болгарія, Румунія, а також сім
країн – Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Сербія,
Македонія, Чорногорія і частково визнана Республіка Косово в
складі колишньої Югославії. Лише Греція відносилась до країн
Заходу і стала учасником європейської інтеграції з 1981 року.
Румунія та Болгарія відразу після падіння попередніх
режимів взяли курс на інтеграцію. Вони послідовно проходили
етапи підготовки до вступу до Євросоюзу: отримання статусу
«країни-кандидата», переговорний процес (адаптація національ-
ного законодавства до законодавства ЄС, підписання Договору
про вступ і його ратифікація).
Інтеграція справила неоднозначний вплив на економіку й
соціальну сферу цих країн. Входження до загальноєвропейського
ринку дало їм певні переваги, основними були: широке залучення
іноземного капіталу й забезпечення гарантованого попиту на
продукцію експортних секторів економік.
152
Досвід економічного розвитку Болгарії і Румунії свідчить,
що масовані вливання грошових коштів у слабко розвинені
економіки дають високий економічний ефект, але його сталість і
якісний рівень залежить від інших чинників. Насамперед, від
національної політики й ефективного управління. Високий рівень
корупції, низька ефективність роботи державних органів,
незавершеність реформ у судово-правовій сфері, організована
злочинність і складні демографічні проблеми створюють значні
труднощі для європейського інтеграційного процесу. В
дослідженні, що його провів 2016 р. Європарламент, обсяг
корупції в Болгарії становив майже 15 % від її ВВП. Корупція та
організована злочинність залишаються основними бар’єрами на
шляху забезпечення верховенства закону й примату права,
якісного державного управління в Болгарії та Румунії.
Словенія стала першою країною субрегіону, яка вступила до
Європейського Союзу 1 травня 2004 р. і якій вдалося виконати
всі необхідні критерії зі зниження державного боргу й дефіциту
бюджету для приєднання до зони євро. Після кількох років
негараздів Словенія стала однією із найуспішніших балканських
держав-членів ЄС.
1 липня 2013 р., 28-ою учасницею ЄС стала Хорватія.
Відтермінування її приєднання до Європейського Союзу
зумовлювали певні її суперечності з сусідами, зокрема конфлікт
із Сербією, а також необхідність урегулювати давні прикордонні
суперечки зі Словенією та питання щодо нерухомості в області
Істрія, що до Другої світової війни входила до складу Італії.
В лютому 2018 р. тодішній голова Єврокомісії Жан Клод
Юнкер представив документ «Гідна перспектива розширення і
активізація взаємодії ЄС з Західними Балканами», який передба-
чає входження до членів Союзу ще шести балканських країн:
Сербії, Чорногорії, Македонії, Албанії, Боснії і Герцеговини, а
також частково визнаної Республіки Косово.
Перспективи інтеграції Сербії до ЄС було узалежнено від
розвитку відносин із Косово, де 17 лютого 2008 р. була
проголошена незалежна Республіка Косово (нині із 193 членів
153
ООН її визнають 116). Із членів Євросоюзу цю державу не
визнають Греція, Кіпр, Іспанія, Словаччина і Румунія.
2013 р. Сербія почала процес нормалізації відносин з
Косово, однак у листопаді 2018 р. він зупинився, після того як
Приштина ввела 100 % податок на імпорт сербських товарів. Крім
того, косовоалбанці не виконали взятого на себе зобов’язання по
створенню співтовариства сербських муніципалітетів Косово.
Таким чином, Сербія не визнає міжнародний статус Косово.
Певні проблеми виникли і у Чорногорії, яка у червні 2006 р.
проголосила незалежність в результаті проведення в країні
референдуму. 2015 р. за підтримкою Брюсселя було підписано
договір про демаркацію кордону між Косово і Чорногорією,
однак воно було ратифіковано лише в березні 2018 року.
Чорногорія є найперспективнішим кандидатом по вступу в ЄС.
Однак стати членом Союзу вона може не раніше 2025 року.
Серйозні проблеми, пов’язані з Грецією, виникли у Маке-
донії після проголошення нею незалежності у вересні 1991 року.
Греція наполягала, що назва сусідньої країни «Македонія»
фактично дає їй право висунути територіальні претензії на
грецьку область Македонія і заблокувала вступ її до НАТО. За
безпосередньої участі й сприяння ЄС у червні 2018 р. Греція і
Македонія досягли угоди зі спірного питання про назву, за якою
Греція визнала сусідню державу під назвою «Республіка Північна
Македонія». Питання про перейменування було позитивно
вирішено в македонському парламенті 11 січня 2019 року.
25 січня грецький парламент схвалив угоду з Македонією про
перейменування цієї країни на «Республіка Північна Македонія»
(РПМ), а 8 лютого він же ратифікував протокол про вступ РПМ
до НАТО.
Євроінтеграція Боснії і Герцеговини (Біг) пов’язана зі змінами
у внутрішньому устрої цієї держави, з її централізацією. Спроби ЄС
домогтися проведення конституційної реформи виявились
невдалими через принципові розбіжності політичних сил босняків,
сербів і хорватів. Менше з тим, певні кроки до централізації БіГ
було зроблено. Зокрема, було запроваджено спільні паспорти й
154
валюту, створено єдину прикордонну службу й загальнодержавне
управління непрямих податків, єдині збройні сили.
У червні 2015 р. набула чинності Угода про стабілізацію та
асоціацію з БіГ, підписана ще 2008 року.
Політика ЄС запобігає ризикам внутрішніх і міждержавних
конфліктів в регіоні, сприяє проведенню болючих економічних і
політичних реформ в ім’я їх членства в ЄС. В останні роки
Євросоюз веде політику розширення стосовно країн Західних
Балкан, однак значно повільніше і обережніше ніж у країнах
Центрально-Східної Європи. Він ініціював Процес стабілізації і
асоціації (ПСА), який призначений підготувати всі решту
балканських держав до членства в Євросоюзі. Сутність політики
ЄС на Балканах – обіцянка «Європейської перспективи» в обмін
на продовження реформ. Ця політика засновується на досвіді,
отриманому в ході розширення ЄС на Схід.
В той же час у підході ЄС до Західних Балкан спостерігаються
суттєві відмінності. По-перше, ЄС у більшій мірі враховує свої
обмежені можливості інтегрувати нових членів. За умов фінансо-
вих та економічних криз, поглиблених проблемою COVID-19,
перспектива прийняття нових країн до ЄС стає дедалі невизна-
ченішою, а вимоги до них – дедалі жорсткішими. По-друге,
особливу увагу ЄС приділяє трьом найскладнішим аспектам
трансформації балканських країн: верховенство закону, економічне
управління і реформа державного управління. По-третє, ЄС
стимулює розвиток співпраці і добросусідських відносин між
балканськими країнами (тобто регіонального співробітництва).
На Західних Балканах ЄС зіткнувся з серйозною дилемою.
З одного боку, ЄС уже пообіцяв перспективу членства з метою
стабілізації ситуації в субрегіоні. З іншого боку, невирішена
проблема, так званої «слабкої державності» новоутворенних
держав і складні міжетнічні відносини сильно знижують
ефективність реформ, що проводяться в цих державах. А тому
«трансформаційна сила» ЄС і принцип обумовленості мають
обмежений вплив на країни Західних Балкан, відмінно від країн
Центральної і Східної Європи
155
Влітку 2020 р. лідери країн Євросоюзу затвердили рішення
про початок переговорів про вступ до ЄС Албанії, Північної
Македонії та Чорногорії. Однак 30 листопада 2020 р. Ангела
Меркель під час віртуальної зустрічі з депутатами парламентів
країн-учасниць і кандидатів на вступ до ЄС скептично
висловилась щодо можливості їх розпочати до кінця 2020 року.
Таким чином, на 2020 р. із країн балканського субрегіону
членами Європейського Союзу є Греція, Словенія, Болгарія,
Румунія, Хорватія. Статус офіційних кандидатів на вступ до ЄС
мають Чорногорія, Албанія, Сербія, Північна Македонія, статус
потенційних кандидатів отримали Боснія та Герцеговина і
Республіка Косово.

1. Страны и регионы мира в мировой политике: в двух
томах. Т. 1: Европа и Америка. – М., 2019.
2. Политические проблемы современных международных
отношений. – М., 2020.
3. Овчаренко О. Історія європейської інтеграції: навчальний
посібник / О. Овчаренко, О.Сухушина, Н. Земзюліна. – Черкаси,
2021.
4. Strategy for the Western Balkan: EU sets out flagship
initiatives and support for reform-driven region //| European
Commission. http: //europa.eu/rapid/press-release_IP-18-561_en.htm
(accessed: 22.05.2018).
5. Актуальные проблемы международных отношений и
внешней политики в ХХ веке: монография / под ред. Т. В. Каши-
риной, В. А. Аваткова. – М., 2017.
6. Максакова М. А. Страны Западных Балкан на пути в
Европейский Союз: проблемы и перспективы / М. А. Максакова //
Российский внешнеполитический вестник. – 2016. – № 11.
7. Базаренко Т. В. Влияние процессов глобализации, инте-
грации и регионализации на европейские государства и регионы /
Т. В. Базаренко // Вестник РУДН. Серия Международные отно-
шения. – 2013. – № 3.
156
О. О. Тітіка,
ім. Богдана Хмельницького,
УКРАЇНА В СВІТОВІЙ ПОЛІТИЦІ ГЛОБАЛЬНИХ

ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
Глобальні трансформаційні процеси, що відбуваються в

системі сучасних міжнародних відносин, стосуються й України,
як суб’єкта нового світового порядку. Перебуваючи на перетині
ліній інтересів світових центрів сили – США, ЄС, Росії, Азії,
Україну також зачіпають зміни, що відбуваються у світовому
порядку. У цих умовах Україна прагне не лише стати суб’єктом
нової геополітики, а й відігравати в ній таку роль, яка б
відповідала національним інтересам й основним пріоритетам
розвитку української держави. Формуючи стратегію розвитку
України та її зовнішньополітичну концепцію й будуючи
відносини з іншими країнами, українська держава має виходити
насамперед із міркувань політичної та економічної доцільності й
з урахуванням світових трансформацій і нового світового
порядку.
У контексті зазначеного головними пріоритетами
зовнішньої політики для України на світовій арені мають бути :
збереження в системі міжнародних відносин статусу країни з
власною позицією щодо головних питань та подій світової
політики; інтеграція до європейського співтовариства; розвиток
потенціалу країни як необхідного елементу системи європейської
безпеки; приєднання до важливих транспортних проектів;
намагання зберегти стабільність, передбачуваність і виваженість
зовнішньої політики.
Проголосивши в Декларації про державний суверенітет
України головною метою зовнішньої політики забезпечення її
157
національних інтересів, українська держава будує відносини з
іншими державами і міжнародними організаціями на принципах
добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємної вигоди і
невтручання у внутрішні справи.
В умовах обрання західного шляху розвитку держави
домінантними для України є відносини з європейськими країна-
ми. Упродовж періоду незалежності українська влада не лише
декларує європейський вибір, що обумовлено її історичним
минулим, географічним положенням, економічними й культур-
ними зв’язками з країнами Європи та диктується конкретними
геополітичними інтересами, а й здійснює практичні дії.
Насамперед Україна намагається вступити в Європейський Союз,
членство в якому збільшить шанси на врегулювання конфліктів у
відносинах з Росією, попередження та подолання кризових явищ
в економіці країни. Європейська інтеграція вже дозволила
здійснювати безвізовий перетин кордонів європейських країн для
громадян України, передбачає створення зони вільної торгівлі,
формування спільного повітряного простору, інтегрування у
європейський енергетичний ринок, приєднання до ринкової
програми ЄС у галузі науки і технологій. Із 2014 р. діє Угода про
асоціацію між Україною і Євросоюзом, а з січня 2016 р. офіційно
вступила в силу Угода про зону вільної торгівлі між Україною та
ЄС. Проте бажання стати частиною єдиної Європи та зайняти
вигідну позицію у новому світовому порядку ще не підкріплю-
ється реальними кроками. Головними проблемами у процесі
реалізації європейського вектора сучасної політики України і
зміцненні позицій у світовій політиці є слабкість і корумпо-
ваність політичних інститутів, неспроможність або небажання
реалізувати задекларований курс реформ у політичній і
економічній сферах, а також активна протидія євро інтеграційним
процесам України з боку Російської федерації, яка заради
гальмування процесів вступу України в ЄС створює альтерна-
тивні економічні, політичні та інші засоби впливу на політику
України, проводить інформаційні кампанії у країнах – членах ЄС,
а з 2014 р. відбувається пряме та опосередковане застосування
158
збройної сили проти суверенітету і територіальної цілісності
України.
Важливою складовою положення України в новому світо-
вому порядку є розширення її участі в діяльності міжнародних
організацій, що створює сприятливі умови для розвитку еконо-
міки і політики України. Україна представлена в керівних і
робочих органах в більшості спеціалізованих установ ООН, бере
участь у роботі ЮНЕСКО, Ради Європи, Парламентської
асамблеї ОБСЄ, міжнародного валютного фонду тощо.
Останніми роками спостерігається ефективна взаємодія
України зі спеціалізованими установами ООН з багатьох питань
глобального порядку, зокрема боротьби з бідністю, охорони
навколишнього середовища та ін. Україна робить внесок у
вдосконалення і розвиток європейської системи колективної
безпеки, здійснює конструктивне співробітництво з НАТО та
іншими військово-політичними структурами з усіх питань, що
становлять спільний інтерес. Кожна міжнародна організація, в
якій бере участь Україна, вносить свій внесок у важливі сфери
життя світової спільноти. У кінцевому підсумку міжнародні
організації дають можливість Україні виходити на новий
світовий рівень.
Дотримуватися новітніх загальносвітових тенденцій світо-
вого порядку Україна зможе лише тоді, коли чітко сформулює
власну стратегію національного розвитку, мобілізує ресурси
вітчизняної дипломатії на ефективну роботу за всіма напрямами
зовнішньої політики, стане активним учасником світових і
регіональних процесів.
159
І. Я. Тодоров,
д.і.н.,
Центр міжнародної безпеки
та євроатлантичної
інтеграції УжНУ,
м. Ужгород, Україна
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ СЕНС МІЖМОР’Я

В КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ
Російська агресія в Україну суттєво вплинула на країни

Центрально-Східної Європи. Це був не лише шок і обурення, але
й розуміння того, що Балто-Чорноморський регіон розглядається
Кремлем як сфера свого впливу, за панування в якій він готовий
боротись всіма засобами, включно з військової агресією. Саме ці
країни (передусім, Польща, Литва, Румунія) перейшли на позиції
різнобічної підтримки України в збереження її суверенітету та
відновлення територіальної цілісності.
В останні сім років в науковому та суспільно-політичному
дискурсі все частіше згадується геополітична концепція
Міжмор’я. Необхідність її відновлення аргументується передусім
наявністю російської агресії в Україні. Існують певні ідеалістичні
уявлення, що Міжмор’є – це своєрідний союз, спроможний
створити безпекову смугу між Західною Європою та Росією і
захистити країни, які мають спільні з агресором кордони.
Водночас, варто зауважити, що цей проект не має протистояти
ЄС та НАТО, а скоріше доповнювати їх.
Спільна оборонна стратегія стримування агресії з боку Росії
зможе гарантувати безпеку і кожній країні, і цілій Європі.
Військовий союз передбачатиме спільні військово-тактичні нав-
чання та відпрацювання тактик ведення гібридної війни, органі-
зації територіальної оборони, ведення партизанської оборони [1].
У ширшому регіональному контексті особливої актуаль-
ності набуває формування Балто-Чорноморської системи
співробітництва на основі поглибленого партнерства центрально-
160
європейських країн-членів НАТО та ЄС (Балтійські держави,
країни Вишеградської групи ), а також країн-учасниць програми
«Східного партнерства» ЄС (Україна, Молдова, Грузія).
Головним мотивом на шляху реалізації ідеї Балто-
Чорноморського союзу є військово-політична конфронтація з
Росією через російську агресію в Криму і на Донбасі. Так звані
Мінські домовленості щодо врегулювання ситуації на Донбасі
суперечать національним інтересам України. Водночас українсь-
ка влада може виправити ситуацію і відстояти в ній національні
інтереси України за умови її активної підтримки країнами
Міжмор’я.
Відмова від плану Міжмор’я означатиме, що в регіоні
збережеться вакуум в області політики безпеки. Поки слабкі
держави Східної Європи як і раніше будуть залишатися за
рамками міжнародних структур безпеки і справляти враження
легкої здобичі, атаки на Україну, Молдавію і Грузію залиша-
тимуться для Москви спокусою, якій складно протистояти [2].
Проект «Міжмор’я» цілком може знайти собі союзників у
вигляді США, Канади та Великої Британії, які будуть зацікавлені
у подібній альтернативній силі в Європі. Балто-Чорноморський
союз залишається поки що абстрактною ідеєю, яка тримається на
окремих фактах історії, політики та економіки. Однак на тлі
незадоволення політикою ЄС та посилення конфронтації з Росією
ця ідея дедалі більше набуває актуальності і формалізується. Чим
більше вона буде актуалізуватись, тим скоріше проект
«Міжмор’я» стане реальністю. Потрібно лише більше політичної
волі, аби змінити правила гри. Ставлення провідних країн
Євросоюзу і США до гіпотетичного проекту Балто-Чорно-
морського союзу істотно відрізняється. Якщо Вашингтон в
цілому підтримує цей проект, то цього не можна сказати про
Німеччину і Францію. Певним чином це можна пояснити
деякими складнощами в процесі виходу з ЄС Великої Британії.
Всі країни Центрально-Східної Європи підтримують
територіальну цілісність України під час всіх голосувань в ООН
та інших міжнародних організаціях і висловлюють занепокоєння
161
мілітаризацією окупованого Криму на Днбасу. Російська агресія в
Україну стала посилила стратегічне партнерство України з
Польщею, Литвою та іншими країнами Балтіїї та стала каталіза-
тором розбудови стратегічного партнерства з Румунією. Спіль-
ність цілей посилює сприяння з боку цих країн євроатлантичній і
європейській інтеграції України.
Стратегічне партнерство з США є життєво важливим для
держав регіону які залежать від західних гарантій безпеки.
Вторгнення Росії в Грузію в 2008 році, окупація Криму в 2014
році, триваюча війна на Донбасі та блокада Азовського моря в
останні роки свідчать про те, що регіон настільки ж небезпечний,
як і за часів холодної війни.
Румунія та Польща активно підтримують європейський
шлях східних партнерів – Республіки Молдова, України та Грузії,
беруть активну участь у підвищенні рівня безпеки в регіоні,
зокрема, розширення присутності США в нашому регіоні як у
військовому, так і в економічному плані [3].
Країни Центрально-Східної Європи члени НАТО побуду-
вали нову форму регіональної безпекової співпраці – Бухарестсь-
кий формат (B9). Він був започаткований 2015 році на задля
зміцнення стратегічної стійкості нашого регіону як Східного
флангу НАТО. Країни групи Б-9, що об’єднує країни східного
флангу Альянсу (Румунія, Болгарія, Чехія, Естонія, Угорщина,
Латвія, Литва, Польща та Словаччина) підкреслюють важливість
подальшої присутності НАТО від Балтійського моря до Чорного
моря і підтримують консолідовану військова присутність США
та Канади в Європі, особливо на східному фланзі НАТО. Польща
і Румунія стали головними прихильниками збільшення військової
присутності НАТО та створення системи оборони на східному
фланзі НАТО. В цьому контексті було б доречним залучення
Румунії до нещодавно проголошеного Люблінського трикутника
(Литва-Польща-Україна).
Румунія та Польща розглядають присутність в Балто-
Чорноморському регіоні США та НАТО як чинник приборкання
російської агресії. Росія задіяла щодо країн ЄС та НАТО свою
162
найсильнішу зброю – підкуп і глибоко укорінену агентуру,
причому на рівні найвищого істеблішменту.
Безпека Центрально-Східної Європи залежить від оборони
України, яка стоїть на передньому краї боротьби на кордоні
демократичного світу з так званим «русским миром». Критерієм
стратегічного партнерства в регіоні має бути ставлення до
російської агресії в Україні. Наприклад, Румунія розглядає Росію
як загрозу безпеці Румунії. Це зазначено в Національній стратегії
оборони, затвердженій в червні 2020 р. [4].
На наш погляд, проект Балто-Чорноморського союзу міг би
сприяти реалізації наступних завдань: нейтралізувати, чи
принаймні, мінімізувати спроби Росії розглядати пострадянські
країни як сферу своїх особливих інтересів і відігравати
«месіанську» роль у пострадянському просторі; виробити загаль-
ноприйнятні підходи, форми і методи поступового об’єднання
Східної і Західної Європи на основі загальноєвропейських
демократичних норм, економічних і політико-соціальних стан-
дартів з урахуванням особливостей країн Східної Європи;
протистояти намаганням законсервувати Східну Європу у якості
традиційного сировинного придатку або ринку збуту продукції
Західної Європи; сприяти відновленню системи загально-
європейської колективної безпеки через інтеграційний політико-
економічний процес шляхом посилення ролі НАТО, і можливо,
переформатування ОБСЄ.
Наше спільне з країнами регіону завдання полягає в тому,
щоби усвідомлюючи всю складність наших стосунків у
минулому, наявність спільних ризиків і загроз у сьогоденні,
впевнено, послідовно і разом будувати безпечне і гідне майбутнє
для наших країн, регіону та Європи в цілому. Об’єктивно, ми
приречені на співпрацю. Ми приречені на зміцнення відносин у
галузі безпеки, військової співпраці та оборони. Нам потрібне
стратегічне партнерство. Але задля реалізації цієї встановленої
спільної мети потрібно побудувати довіру, створивши достатньо
простору для руху та гнучкості позицій, що дозволяють партнеру
163
створити хорошу позицію для необхідної відкритості до
суспільної та політичної прийнятності цього шляху.
Можливі рекомендації: Україна має ініціювати власне
приєднання до Бухарестської дев’ятки в якості спостерігача
(Б9+1), ініціювати включення Румунії до Люблінського трикут-
ника (Литва-Польща-Україна).

1. Галабала О. Балто-Чорноморський – нова геополітична
вісь для України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://www.facebook.com/notes/olha-halabala/%D0%B1%D0%B0
2. Ein Pakt gegen den Neohegemon [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.zeit.de/politik/ausland/2016-
08/osteuropa-ukraine-georgien-moldau-intermarium-
buendnis/komplettansicht
3. Mesajul Președintelui României, domnul Klaus Iohannis,
transmis cu ocazia celebrării a 100 de ani de relații diplomatice și 10
ani de Parteneriat Strategic între România și Polonia. Офіційний сайт
Президента Румунії URL: https://www.presidency.ro/ro/media/
mesaje/mesajul-presedintelui-romaniei-domnul-klaus-iohannis-
transmis-cu-ocazia-celebrarii-a-100-de-ani-de-relatii-diplomatice-si-
10-ani-de-parteneriat-strategic-intre-romania-si-polonia
4. Ucraina spune «Pas!» unui parteneriat strategic cu România.
Сайт Моніторінгу оборони та Безпеки URL:
https://monitorulapararii.ro/ucraina-spune-pas-unui-parteneriat-
strategic-cu-romania-1-33327
164
Л. А. Фицик,
к.і.н., доцент кафедри
всесвітньої історії та
методик навчання,
І. Д. Фицик,
к.філос.н., доцент кафедри
соціальних та правових
дисциплін,
Уманський державний
педегогічний університет
ім. П. Тичини,
м. Умань, Україна
КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР ЄВРОПЕЙСЬКОГО

ГЛОБАЛЬНОГО МІСТА: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ
У сучасному світі відбуваються потужні урбанізаційні та

глобалізаційні процеси, розростається міський простір. У
результаті місто сьогодні акумулює у собі і активно транслює
існуючі у суспільстві економічні та соціальні процеси, відтворює
його головні культурні сенси, розкриває систему культурних
цінностей. Якщо на початку XX ст. у містах проживало всього
10 % населення Земної кулі, то у кінці століття вже 47 % землян
стали міськими жителями. Сьогодні у містах зосереджено більше
половини жителів планети – а це близько 3,5 млрд з нинішніх
семи. Максимальна частка городян у світі зосереджена у
розвинутих регіонах: у Європі, Північній Америці та Австралії.
Глобалізаційні процеси призвели до того, що національні
держави, кордони яких дедалі більше розмиваються, нині уже
втрачають функції єдиних охоронців територіальності, тому на
цю роль не без успіху претендують регіони і великі міста. При
цьому функції останніх не просто урізноманітнюються, а стають
докорінно іншими: міста-гіганти створюють ефективні
інструменти глобалізації, сприяють появі безлічі нових форм
соціальної активності, розростаючись все більше через наплив
165
мігрантів. Міста нашого часу перетворюються у мегаполіси,
стають складними за своєю структурою як у плануванні, так і
соціокультурно.
Роль мегаполісів стрімко зростає, врешті-решт вони стають
глобальними містами, які набувають транснаціонального
значення. Абсорбуючи в себе традиції і стилі приїжджих людей,
міста стають центрами концентрації культур і місцями збере-
ження культурної спадщини багатьох народів. Особливо активну
роль у світових глобалізаційних процесах беруть європейські
міста. За таких умов неабиякої актуальності набуває дослідження
сучасних тенденцій, які відбуваються у культурному просторі
європейських глобальних міст, та їх впливу на соціально-
політичне та соціально-культурне життя міських жителів.
Сучасне європейське глобальне місто – не лише центр
концентрації населення, інфраструктури, але насамперед –
простір, який, з одного боку, «прив’язаний» до певного місця, а з
іншого – є транстериторіальним, оскільки з’єднує місця, що
географічно роз’єднані, але активно взаємодіють між собою.
Процеси, які пов’язані між собою зв’язками глобального
масштабу, утворюють наддержавну систему вирішення політич-
них та економічних питань. Проте важливо вивчати глобальні
міста з точки зору не тільки економічних і політичних процесів,
але й властивих їм соціокультурних перетворень.
У сучасних умовах місто акумулює у собі і активно
транслює існуючі у суспільстві культурні процеси, відтворюючи
ключові культурні сенси суспільства і розкриваючи ціннісно-
нормативну систему даної культури. Грамотна інтерпретація
тексту міського ландшафту дозволить побачити глибинні
структури людського суспільства, зрозуміти «душу» даного
міста.
Культурний простір міста ми розуміємо як узагальнену
категорію, яка означає створене людьми штучне середовище
проживання та самореалізації. Це організована сукупність
фізичних, символічних об’єктів, технологій, нормативних і
ціннісних утворень, які включають у себе не тільки матеріальні.
166
але й те, що М. П. Анциферов характеризував як «душу міста» [1,
с. 3–4]. З позицій сучасної науки остання містить такі елементи
культури міста як норми і цінності даного міського
співтовариства, соціальну психологію міського співтовариства,
спосіб життя та менталітет городян, міжкультурні комунікації.
Отже, окрім цінностей матеріальних, наприклад пам’ятників
архітектури, інституційної структури (музеїв, освітніх закладів),
змістом культурного ландшафту міста виступають культурні
цінності, норми, еталони поведінки.
В умовах інтернаціоналізації та глобалізації відбулися
кардинальні зміни у культурному просторі європейських
постіндустріальних міст, що відобразилося у їх прагненні
максимально задовольнити культурні потреби своїх мешканців. У
результаті сформувалася їх нова топографія, що виявляється
через креативні комунікації, генерування нових ідей (інноваційні
бізнес-моделі, винаходи, нові послуги та ін). Розвиток креативної
складової культурного простору міста спостерігається у двох
вимірах: особистісному (формування «креативного класу») [4], та
соціальному (наявності своєрідних форм спільного життя–
публічного простору – мешканців міст, можливостей, кому-
нікацій, різноманітних форм дозвілля та творчості). Важливо
зазначити, що саме глобальні міста активно розвивають високо
спеціалізовані «креативні» послуги. [3, с. 257–268].
Розглянемо сучасні тенденції, які відбуваються в
культурному міському середовища глобальних європейських міст
на прикладі двох найбільших альфа – міст – Парижа та Лондона.
Насамперед, кардинальні перетворення міського культурного
простору стали можливими завдяки реалізації вдалої культурної
політики міського керівництва та творчої ініціативи підприємців,
у результаті чого ці міста можуть похвалитися багатством
культурного ландшафту у сфері музики, театру, образотворчого
мистецтва, фото- і кіноматографічного мистецтва, а також у
галузі танцю, дизайну та охорони культурної спадщини.
Творчі індустрії мають стратегічне значення для Парижа,
адже місто може похвалитися багатою культурною спадщиною
167
(місцеві підприємці підтримують традиційні ринкові відносини у
сегменті книговидавництва, туристів привертає ідеалізоване
уявлення про місто з його знаменитими кафе, артхаусними
кінотеатрами, експериментальними театрами, букіністичними
крамницями, фільмами незалежного виробництва).
Важливі зміни у культурному просторі міста були
продемонстровані в останні роки у провінції Іль – де – Франс.
Там у занедбаних промислових районах міста у результаті діяль-
ності колективу художників, громадянської активності та небай-
дужих жителів за межами центру стали з’являтися неформальні
творчі співтовариства. Занедбані промислові об’єкти, які
відновлюються за таких умов, допомагають створити новий
обрах старих районів Великого Парижа. Для підтримки цих
нових творчих центрі власті паризького регіону Іль – де – Франс
розробили інструмент політики під назвою «Fabrigues de la
Culture» - так звані «Фабрики культури» [2, с. 95]
Культурна політика властей Лондона спрямована на те, щоб
мистецтво, культура і творчість сприяли соціальному та еконо-
мічному добробуту громадян. Роками уряд інвестував в
культурну інфраструктуру та освіту. Тепер місто може похвали-
тися багатством культурного ландшафту – у тому числі у сфері
музики. театру, образотворчого мистецтва, фото – та
кінематографічного мистецтва, а також у галузі танцю, дизайну
та охорони культурної спадщини. Так, проект «Big Dance»
(«Танцюють усі» – це колективна громадська танцювальна
ініціатива, яка зародилася у Лондоні. Тепер цей фестиваль –
найбільший танцювальний проект у світі. Завдяки такій іннова-
ційній моделі його реалізації вдалося згуртувати 4 нації
Великобританії [2, с.81]
Таким чином, глобальне європейське місто – це не тільки
територіальна одиниця на карті, промисловий і економічний
центр, як це було за індустріальної доби, – воно за своєю суттю є
більш значним феноменом, через призму якого можна побачити
глибинні процеси, які відбуваються у суспільстві. Кардинальні
перетворення, які відбуваються у міському культурному просторі
168
за сприяння міської влади, креативної індустрії та небайдужих
громадян, сприяють збагаченню його культурного ландшафту у
всіх сферах. Подальшому розвитку міст сприяють також й
імміграційні процеси, інтеграція та глобалізація.

1. Анциферов Н. П. Пути изучения города как социального
организма. Опыт комплексного подхода. Ленинград: Сеятель,
1926. 151 с.
2. Доклад о проектах преобразования города средствами
культуры. М.: МИСКП, 2015. 107 с.
3. Лєндри Ч. Креативный город. М.: Изд. дом «Классика –
XXI», 2011. 399 с.
4. Флорида Р. Креативный класс: люди, которые меняют
будущее. М.: Издательский дом «Классика – XXI», 2005. 254 с.
169
Г. В. Христокін,
д.філос.н, професор кафедри
філософії та політології,
МАСОВА СВІДОМІСТЬ ЯК ФАКТОР

СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ
Суттєвим фактором сучасних суспільно-політичних проце-

сів є феномен масової свідомості, вплив на яку стало аксіомою
сучасної політики. «Думкою народу» політики прикривають
власні рішення, легітимують рішення урядів, «вибір та очіку-
вання людей» дозволяє владі здійснювати зовнішню політику,
яка може бути мирною, загарбницькою чи такою, що спрямована
на захист від агресії. Боротьба за вплив на масову свідомість і
керування нею є основним завданням сучасної політики. Масова
свідомість є об’єктом постійної і все більш зростаючої уваги і
агресивного, маніпулятивного впливу з боку ідеологій, ЗМІ та
держав.
Саме тому вивчення феномену масової свідомості та її ролі
в політиці є надзвичайно актуальним і своєчасним завданням.
Існує чимало наукових досліджень з цієї проблематики, що
з’явилися в пострадянський час. Серед них можна назвати роботи
Б. Грушина, С. Зелінського, С. Кара-Мурзи, І. Недугова,
С. Резванова, Е. Мамчура, а також В. Васютинського, О. Калити,
Л. Харченко, Ю. Шайгородського, і звичайно роботи класиків:
Г. Лебона, Е. Фромма, Хосе Ортеги і Гассета тощо.
У цій роботі ми аналізуємо природу і прояви сучасної
масової свідомості, її властивості та роль у суспільно-політичних
процесах. Особливо актуальним є розгляд означеної проблеми на
тлі загострення конфлікту між Росією та Україною, адже саме
загострення політичних суперечок між Києвом і Москвою, стає
підґрунтям і виправданням можливого військового конфлікту
між державами, який стає все більш ймовірним останні дні. При
170
цьому ми відходимо від оціночних суджень, наше завдання
полягає в тому, щоб максимально об’єктивно розкрити ознаки і
властивості масової свідомості в сучасних політичних процесах.
Природа масової свідомості в тому, що вона є результатом
колективного, суспільного уявлюваного буття, формою ілюзор-
ного відображення дійсності [7; 8]. Носії цього типу свідомості
схильні сприймати і тлумачити зовнішній бік політичних події,
«картинку» їх тлумачення у мас медіа як справжню дійсність.
Ілюзорність масової свідомості полягає у впевненості значної
маси людей в тому, що вони знають істинний стан процесів,
розуміють їх справжні причини і можуть їх адекватно
пояснювати. Насправді, масова свідомість в принципі не здатна
проникати в сутність суспільно-політичних процесів, вона не
здійснює їх аналітику, але більше покладається на стереотипи,
міфи та ідеологеми в політичному житті.
Масова свідомість є ідеологізованою. Причому варто розме-
жовувати поняття «ідеології» та «ідеологізованої свідомості».
Ідеологія позначає зміст уявлень громадян, ту властиву кожному
суспільству владу уявлень, ідей та оцінок, які слугують для
соціалізації та управління населенням на основі певної політичної
програми. Ідеологізація свідомості зумовлена політичною
ідеологією, в якій відсутня критика цих уявлень. Складні процеси
соціально-політичної дійсності, ідеологізованій свідомості
простіше засвоїти через набір стереотипних уявлень, певні
поширені ідеологеми, які спрощують ситуацію і дають конкретні
моделі життя [10].
Масова свідомість є міфотворчою [11]. Вона засвоює і
транслює певні сучасні міфи – політичні, національні, історич-
ні, – ілюзорно-стереотипні уявлення, які займають чільне місце в
системі сучасної масової культури. Міфологічна свідомість є
проявом соціального утопізму, що є реальною силою, яка впливає
на людей, зумовлює стійку мотивацію їх дій, виступає фактором
формування їх образу життя й суспільної активності [14].
Масова ідеологізована свідомість є принципово наратив-
ною, вона специфічно тлумачить події минулого в контексті
171
культурно-історичних наративів та архетипів [3]. Носії такої
свідомості можуть активно транслювати ідеологеми чи фейки,
але можуть й нехтувати політикою, заперечувати певну
ідеологію, але навіть тоді він не може позбавитися впливу
історичного чи політичного наративізму [1].
Усі названі властивості масової свідомості посилюються і
культивуються засобами мас медіа, які створюють масову
свідомість неначе технологічний продукт [9]. Мас медіа нагадує
індустрію в якій задіяні ЗМІ, Інтернет, політичні партії, влада, й
навіть середня і вища освіта тощо. В розробці цього продукту
приймають участь політики, журналісти, інтелектуали, які, самі є
не лише творцями, але й продуктом інформаційної епохи. Усі
учасники політичної гри є медіагравцями, бо вони створюють,
транслюють, передають і поглинають політичну інформацію, яка
є медіа-продуктом.
В свою чергу людська маса, позбавлена впливу традицій та
релігії, які певним чином захищали її від надмірної політизації,
вимагає цих медійних міфо-продуктів, через які вона засвоює
дійсність та формує власну ідентичність [5; 12]. Сила впливу
такого інформаційного продукту настільки велика, що буквально
нав’язується, паралізуючи здоровий глузд і постаючи як
реальність. А якщо зауважити, що більшість населення не має
можливості, достатніх інформаційних джерел, часу і бажання для
формування адекватної картини дійсності, якщо врахувати, що
для дуже багатьох ця правда важка і болісна, то виникає ефект
«втечі від реальності» [13], потреба спрощеної, ілюзорної моделі
реальності, яку масова свідомість формує власними зусиллями з
попереднього соціального досвіду та за допомогою зовнішнього
впливу мас медіа.
Це поєднання впливу ЗМІ з ілюзорними сподіваннями мас,
його страхами і національним егоїзмом, може мати вибуховий
соціальний ефект. Особливо загрозливим він є тоді, коли
політико-ідеологічна пропаганда потрапляє на ґрунт амбіцій
шовінізму чи націоналізму, які переважно виникають в аморфних
суспільствах, що не мають диференційованих та організованих
172
демократичних і правових традицій та інститутів. В
пострадянських суспільствах, що не мали сталих демократичних
традицій та навичок автономного від держави суспільного життя,
практично одразу виникли феномени політичного вождізму,
масових уявлень про месійну роль певних обраних долею,
харизматичних політиків, які, ніби то, тільки й прагнуть
врятувати країну від хаосу [6].
Віра в вождів, поєднана з силою ідеологічних впливів, що
продукують певні спрощені штампи пояснення складної соціаль-
ної дійсності, породжує феномен маргіналізації свідомості,
використання утопічних соціальних міфів, які загальною масою
сприймаються як адекватні пояснення дійсності. Такою масою
досить просто маніпулювати, спрямовувати енергію її незадо-
волення на боротьбу з штучним образом ворога в середині країни
та зовні [4].
Особливо вразливою є масова свідомість в період загострен-
ня інформаційних війн. Політизація та маніпуляція свідомістю
набуває величезної руйнівної сили. В ситуації, коли щодня
ведуться масовані вкидання інформаційних повідомлень, що
перекручують дійсність, масова свідомість остаточно втрачає
орієнтацію у політичній дійсності, вона оціночно поляризується,
дробиться на масу політичних груп, які відстоюють власні
погляди на ситуацію. Продумані інформаційні війни руйнують
саму систему ціннісних координат, реальністю стають інфопото-
ки, ТV картинки та думки «експертів». В цій ситуації майже не
можливо відрізнити правду від брехні, фейки від істини [2].
Описана ситуація втрати ціннісних, епістемологічних та
політичних засад і принципів була описана в філософській
літературі як ситуація метамодерну. Це явище передбачає
коливання між наративами модерну та їх деконструктивізмом в
постмодерні. Властиве модерній свідомості прагнення визна-
ченості, ясності та простоти, вимога чіткого плану виходу з
кризи, впевненості у майбутньому, поєднується з безвір’ям у
політиці, зневагою до держави та самоіронією. Масова свідомість
і є метамодерною по суті. Вона одночасно не вірить в можливості
173
політиків знайти вихід, і вимагає від них такого виходу. Вона
ніби не помічає правди нашого метамодерного часу, - ніякої
простоти і ясності, ніякого плану виходу не існує. Ситуація
формується політичними гравцями по ходу, які самі не знають
чим вона завершиться.
Очевидно, що повертати свідомість населення до реальності
непросто. Шлях розбещення мас утопічною ідеологією, консерва-
тивними закликами та міфотворчістю протистоїть шляху
виховання громадян через його навчання основам громадянсь-
кого суспільства. Цю складну, але безальтернативну науку мають
проходити усі, не очікуючи на швидкі зміни. Але якщо еліти
проходить цей шлях через освіту, науку, філософію та досвід
перебування за кордоном, то загальній масі людей це не під силу,
вона має засвоїти навики демократичного життя через участь у
виборчому процесі, дотримання закону, відчуття справедливості,
критику політичних програм, участі в громадянських процесах.
Народ на власному досвіді має поступово переконатися, що
ніякий президент чи уряд, ніяка реформа зверху не може змінити
суспільство без активної зміни пріоритетів масової свідомості. А
це передбачає більше поширення ліберальних та демократичних
форм ідеології. Достоїнство цих ідеологій лише в тому, що вони
передбачають собі альтернативу, вони не формують один
стереотипний міф, а допускають плюралістичні підходи і
рішення, вчать населення жити у складному соціальному світі в
якому можна сповідувати різні політичні погляди, але жити в
одному правовому, цивілізованому суспільстві.
Отже, значна частина населення є носіями масової свідо-
мості та оцінюють дійсність під її впливом. Здійснити повне
подолання соціальних міфів та утопій, їх переосмислення навряд
чи можливо здійснити взагалі. Для цього потрібні зміна внутріш-
ньої та зовнішньої політики, припинення практики насадження
власному населенню міфів та припинення використання
маніпулятивних технологій, реальне реформування держав на
демократичних засадах, усвідомлення своєї міри відповідальності
за вільну чи невільну легітимацію дій власних урядів.
174
1. Васютинський В. Про стан масової політичної свідомості
в Україні // http://vgolos.com.ua/articles/pro_stan_masovoi_
politychnoi_svidomosti_v_ukraini_100607.html?
2. Зелинский С. Информационно-психологическое воздей-
ствие на массовое сознание. – М., 2008.
3. Калита О. Архетипи свідомості сучасного українця //
http://www.pravda. com.ua/articles/2009/12/1/4351123/
4. Кара Мурза С. Манипуляция сознанием. – М., 2000.
5. Лебон Г. Психология толпы. – М., 1988. – 412 с.
6. Мамардашвили М. Очерки современной европейской
философии. – М., 2014.
7. Недугова И. А. Иллюзорное сознание: онто-гносеоло-
гический анализ. – Челябинск, 2005.
8. Резванов С. В. Философия социальной культуры: Приро-
да иллюзорного сознания. - Ростов-на-Дону: РГСУ, 2011. – 334 с.
9. Савчук В. Медиафилософия. Приступ реальности. –
СПб.: РХГА, 2014. - 350 с.
10. Стрельник О. Н. Политическая идеология и мифоло-
гия: конфликты на почве родства //http://www.humanities.edu.ru/
db/msg/46594
11. Харченко Л. Міфотворчість як дієвий чинник суспіль-
но-політичного життя // Вісник Львівського університету.
Філософські науки. – 2003. Вип. 5. – С. 199–207
12. Хосе Ортега и Гассет. Восстание масс. – М, 1991.
13. Фромм Э. Бегство от свободы. – М., 2009.
14. Шайгородський Ю. Міфологія як засіб моделювання
політичної реальності // Віче. – № 15. – Серпень 2009.
[http://www.viche.info/journal/1574/].
175
А. В. Чмут,
к.е.н., ст. викладач кафедри
економіки, менеджменту
і адміністрування,
Херсонський державний
університет,
м. Херсон, Україна
СУТНІСТЬ ПОНЯТЬ «ГЕОПОЛІТИКА»

ТА «ГЛОБАЛІЗАЦІЯ»
На сьогоднішній день в науковій літературі, присвяченій

питанням дослідження світової економіки та міжнародних
відносин, частим є згадування понять «глобалізація» та
«геополітика». Стосовно терміну «глобалізація» варто сказати,
що в різних наукових статтях його появу асоціюють, то з 40-ми,
то з 60-ми роками, в той же час одні деякі науковці говорять про
розповсюдження поняття з 80-х років, а інші з 90-х. Таке саме
неузгодження і з поняттям «геополітика».
Для того щоб проаналізувати вживаність зазначених понять
скористаємось додатком Google [1], який дозволяє проаналіз-
увати вміст майже 8,12 тис. книг (рис. 1).
Рис. 1. Динаміка вживання понять «глобалізація» та

«геополітика»
176
Як бачимо з представленого графіку, справді, можна
помітити сплеск уживаності поняття «глобалізація» з 1985 по
2006 роки. В той же час поняття «геополітика» почало активно
застосовуватись у літературі в період 1938–1946 років, далі був
певний спад, і рівень уживаності 1946 року був досягнутий лише
у 1994 році, а по сьогоднішній день спостерігається поступовий
ріст.
Обидва терміни трактуються спеціалістами неоднозначно.
М. Ерчер, вбачає в глобалізації багатосторонній процес, що
веде до наростаючої світової взаємозалежності структури,
культури і суб’єкта і супроводжується стиранням традиційних
кордонів [2]. Л. М. Карапетян визначає, що «Глобалізація - це
об’єктивний процес встановлення економічних, науково-
технічних, соціально-політичних, культурних та інших відносин
між країнами і практична діяльність держав, їхніх лідерів і інших
суб’єктів щодо організації взаємопов’язаного і взаємозалежного
функціонування регіонів і континентів країн світової спільноти»
[3]. На думку В. В. Міхєєва глобалізація пов’язана з розвитком
економічної та політичної взаємозалежності країн і регіонів до
такого рівня, на якому стає можливою та необхідною постановка
питання про створення єдиного світового правового поля і
світових органів економічного і політичного управління [4].
М. А. Пєшков говорить про те, що «глобалізація – це процес
зчленування різних компонентів людства в ході його еволюції на
противагу процесу диференціації людства». Н. А. Навроцька
відзначає, що під глобалізацією, як правило, розуміють поступове
перетворення світового простору в єдину зону, де вільно
переміщаються фактори виробництва: капітали, товари, послуги,
інформація, робоча сила, формується єдиний інституціональний
простір [5].
Незважаючи на те, що вчені, вживаючи цей термін, дають
різне визначення, але наділяють його однаковими змістом. Тобто
використовують як правило, для опису процесів, що призводять
до посилення економічної та політичної взаємозалежності між
країнами.
177
Не менш цікавими і неоднозначними є трактування поняття
«геополітика».
Вважається, що першим в науковий обіг його ввів
шведський дослідник і громадський діяч Рудольф Челлен (1846–
1922). Він розумів геополітику, поряд з економікою,
демографією, соціологією та управлінням, в якості однієї зі
складових, що утворюють власне політичне знання. При цьому за
основу брався «географічний детермінізм», згідно з яким місце
розташування, природнокліматичні умови, близькість чи віддале-
ність від морів і океанів, а також ряд інших параметрів
визначають напрямок загальноісторіческого розвитку тієї чи
іншої країни, її специфічний вигляд, роль і поведінку в
міжнародних справах [6]. За словами Н. В. Старікова: «Класичне
визначення геополітики свідчить, що це є наука, що вивчає
відношення держави і суспільства до простору» [7, с. 10]. На йог
думку сутність геополітики проявляється в постійному
протистоянні між цивілізаціями моря і суші. Цивілізація моря
розвиває флот і морську торгівлю, тоді як цивілізація суші
розширює сухопутні кордони. Завдання моря – відрізати сушу від
морських просторів, блокуючи її і поступово розколюючи на
частини. Завдання суші - самій вийти до моря.
Дослідники сучасності дають свої визначення. Так, А. Пасс
визначає, що геополітика – це система знань про контроль над
всілякими формами геоторіі: територією, акваторією, аероторіей і
космосом з точки зору дотримання та захисту інтересів певної
держави або групи держав. Вона базується на тому непорушному
факті, що матеріальні суспільні процеси в політиці, економіці та
міжнародних відносинах просторово локалізовані і протікають на
географічній карті світу [6].
Ю. В. Тихонравов вважає, що геополітика є найважливішим
напрямком світової політики, яка пов’язана з практичною
реалізацією загальнопланетарного владарювання. Геополітична
практика багато в чому визначається тими національними
інтересами держав, які прийнято позначати «життєво важливими
178
інтересами». Вони існують у кожної країни в її зв’язках з іншими
державами і територіями [8, с. 28].
Враховуючи усе вищесказане можна зробити висновок, що
обидва терміна на сьогоднішній день не мають однозначної
трактовки, а отже вимагають подальших досліджень в цьому
напрямку.

1. Гугл книги. URL: https://books.google.com/ngrams (дата
обращения: 18.04.2021).
2. Золин А. В. Понятие глобализации. Logos et Praxis. 2007.
№ 6. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/ponyatie-globalizatsii
(дата обращения: 18.04.2021).
3. Карапетян Л. М. О понятиях «глобализм» и «глобализа-
ция». Философские науки. 2003. № 3. С. 58–62.
4. Дробот Г. А Глобализация: понятие, этапы, противоре-
чия, оценки // Социально-гуманитарные знания. 2008. № 2. URL:
https://cyberleninka.ru/article/n/globalizatsiya-ponyatie-etapy-
protivorechiya-otsenki (дата обращения: 18.04.2021).
5. Навроцька Н. А. Економічна глобалізація: проблема сут-
нісного розуміння та визначення URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/
bitstream /handle/123456789/46512/19-Navrotskaya.pdf?sequence=1
6. Пасс А. Понятия и категории геополітики. Вестник
ЧелГУ. 2003. №2. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/ponyatiya-i-
kategorii-geopolitiki (дата обращения: 18.04.2021).
7. Стариков Н. В. Геополитика: как это делается. СПб. :
Питер, 2014. 368 с.: ил
8. Тихонравов Ю. В. Геополитика : учеб. пособие для вузов.
М. : Инфра, 2000. 269 с.
179
Л. В. Чупрій,
д.політ.н.,
в.о. завідувача кафедри
філософії та політології,
ГЕОПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА США

В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
В США закінчилися передвиборча гонка, на якій перевагу

здобув Дж. Байден. За останніми даними він набирає 320 голосів
виборщиків, що цілком достатньо для перемоги. Д. Трамп хоч і
подавав позови в суди, за рішенням яких був здійснений
перерахунок голосів в деяких штатах, проте це суттєво не
вплинуло на результати виборів. Відтак Д. Трамп змушений був
заявити про передачу влади Дж. Байдену, перед яким постає
цілий ряд проблем, які потрібно терміново вирішити. Вже
розроблений план діяльності Адміністрації Дж. Байдена, який
включає цілий ряд завдань, зокрема боротьбу з корона вірусом,
підняття економіки, вирішення міграційної проблеми, підтримка
чорношкірого населення. Дж. Байдена обіцяє зменшити безро-
біття, підтримати ряд галузей економіки, зменшити податковий
тиск на малий і середній бізнес.
Одним із пріоритетів політики Дж. Байдена є зовнішньо-
політична діяльність, в якій останній хоче значно збільшити
геополітичну присутність США у світі, на відміну від Д. Трампа,
який був прихильником політики ізоляціонізму і виступав за
зменшення втручання США у внутрішні справи інших держав.
Як ми знаємо, Д. Трамп досить жорстко критикував європейських
союзників за те, що вони недостатньо виділяють коштів на
утримання НАТО. Д. Трамп також вийшов з Парижської
кліматичної угоди, оскільки довгий час вважав що глобальне
потепління придумали науковці, щоб отримувати фінансування.
180
Відтак Дж. Байден в першу чергу ставить завдання
поліпшення як жорсткої так і м’якої сили США у світі, тобто
популяризацію цінностей та інтересів Америки як через культуру
і дипломатію так у разі загроз і через жорстку силу. Дж. Байден є
прихильником геополітичного концепту політичного реалізму,
згідно з яким держави радше є центральними акторами в
міжнародній політиці, аніж окремі особи або організації; держави
насамперед керуються власними національними інтересами у
зовнішні політиці. Проте він не погоджується з окремими
положеннями даного концепту зокрема пунктом про недостатньо
важливу роль наднаціональних утворень та міжнародних
організацій. На думку деяких дослідників, зокрема У. Бека,
cьогоднi в умовах поcилення глобалiзацiї та регiоналiзацiї
вiдбуваєтьcя тpaнcфopмaцiя cвiтoвoї пoлiтичнoї cиcтeми, якa
cпpичинeнa зpocтaнням poлi мiжнaцioнaльних i нaднaцioнaльних
oб’єднaнь i змeншeнням значення нaцioнaльнoї дepжaви. Пapa-
мeтpи пoлiтичнoї глoбaлiзaцiї визнaчaютьcя кpизoю пoтeнцiaлу
oкpeмих дepжaв, зpocтaнням пpoблeм плaнeтapнoгo мacштaбу,
виникнeнням нoвoї пoлiтичнoї культуpи, щo хapaктepизуєтьcя
пoшиpeнням i cпpийняттям зaгaльнocвiтoвих цiннocтeй тa
iнтepeciв. В даному контексті слід констатувати, що в сучасній
полiтико-правовiй науцi розгортаютьcя cерйознi дискусії щодо
ролі i мicця нацiональної держави в умовах полiтичної
глобалiзацiї. Поява нових cуб’єктiв cвiтової полiтики – вiд
мiжнародної громадcької думки i неурядових органiзацiй до
транcнацiональних рухiв i наднацiональних cтруктур, розвиток
cиcтеми мiждержавних iнcтитутiв i мiжнародного права, зникнен-
ня традицiйних кордонiв у cферi iнформацiйного i культурного
обмiну, поширення унiфiкованої маcової культури й етики – уcе
це знайшло вiдображення в iдеї «розмивання» або «ерозiї»
нацiонального cуверенiтету, що є однiєю з головних проблем
cучаcної полiтологiї.
Відтак Дж. Байден активно закликає використовувати
потенціал міжнародних організацій та наднаціональних утворень
для вирішення тих чи інших питань в сфері міжнародних
181
відносин. Слід зазначити, що Дж. Байден досвідчений політик і
дипломат і весь свій досвід він буде використовувати для
підвищення міжнародного авторитету США у світі. Після Д.
Трампа, який аж ніяк не відзначався дипломатичними талантами і
міг себе вести «як слон у посудній лавці», йому це буде зробити
легко. Водночас Трамп значно послабив дипломатичні
представництва США у багатьох країнах і тепер цим питанням
буде займатися Дж. Байден. Перед останнім стоїть декілька
ключових завдань: 1) посилити дипломатичну службу США, якій
не приділялася належна увага за часів Трампа; 2) активізувати
зовнішньополітичні силові структури, зокрема американську
розвідку яка повинна відстежувати загрози національним
інтересам США у різних регіонах світу; 3) посилити відносини з
своїми союзниками у багатьох регіонах, зокрема активізувати
відносини з європейськими партнерами; 4) дати відповідь на
ключові виклики сучасності, зокрема посилення геополітичної
ролі Китаю, активізацію мусульманського світу.
Дж. Байден у зовнішньополітичній площині виступає в
першу чергу за відновлення добросусідських політичних та
економічних відносин з країнами Європейського Союзу. Дж.
Байден не є прихильником введення мит на різні європейські
товари, як це робив Трамп, відтак торгівельна війна між США та
країнами ЕС буде припинена. Дж. Байден також виступає за
поліпшення відносини з Великобританією. Він вже провів
попередні переговори з прем’єром останньої. Як ми знаємо,
Великобританія виходить зі складу Європейського Союзу і в неї
виникають певні проблеми з Північною Ірландією, яка хоче мати
прямі економічні і торгівельні зв’язки з ЄС і більшість жителів
якої виступали проти виходу Англії з ЕС. В даному контексті Дж.
Байден підтримує Великобританією хоча й зазначає, що інтереси
Північної Ірландії також повинні бути враховані. Дж. Байден
також провів попередні переговори з прем’єром Франції
Е. Макроном і висловився за поліпшення відносин між двома
країнами. Щодо ситуації на Близькому Сході, то Байден виступає
за продовження стратегічного партнерства з Ізраїлем, проте він
182
також буде налагоджувати діалог з арабськими країнами, відно-
сини з якими значно погіршилися в період правління Трампа,
який активно підтримав перенесення столиці Ізраїлю в Єрусалим,
що обурило весь мусульманський світ. Дж. Байден також висту-
пає за поліпшення відносин з Об’єднаними Арабським Еміратами
та іншими союзниками в арабському світі. Проте в США є й
опоненти, які посилюють свою присутність у світі, зокрема
Китай, який активно претендує на світове лідерство і проводить
досить жорстку політику щодо Сінгапуру та Тайваню. Зокрема
він не визнає самостійність Тайваню. США є не вигідним поси-
лення Китаю, відтак Дж. Байден в останньому своєму інтерв’ю
заявив, що він буде підтримувати Тайвань. Зокрема нещодавно
були проведені спільні японсько-американські навчання біля
берегів Тайваню. Крім того США активно постачає зброю у
Тайвань. Слід зазначити, що за часів адміністрації Трампа
Тайваню було продано зброю на суму близько 15 млрд доларів.
Відтак в даному випадку Дж. Байден буде продовжувати
політику Д. Трампа щодо Тайваню. В Південній Азії Дж. Байден
виступає за поліпшення відносин з Індією, яка є важливим
стратегічним гравцем в даному регіоні і грає роль певної проти-
ваги Китаю. США намагатиметься також підтримувати ефективні
дипломатичні відносини і з Пакистаном, який перебуває в досить
напружених відносинах з Індією. Минулого року між цими
країнами навіть відбулися збройні сутички, що мало не призвели
до повномаштабної війни. США виступає за нормалізацію
відносин між цими двома країнами, особливо з огляду на те, що
вони обидві є ядерними і в разі ескалації конфлікту може бути
використана ядерна зброя, що призведе до жахливих наслідків не
тільки для регіону а й для світу. Щодо іншого свого опонента –
Ірану, то США виступає за відновлення переговорів з останнім
щодо ядерних питань. Як ми знаємо ще у 2015 році між Іраном та
країнами – постійними членами Ради Безпеки ООН (Францією,
Великою Британією, США, Китаєм і Росією) була укладена
атомна угода (ВДП), метою якої було призупинення розробки
Тегераном ядерної зброї в обмін на зняття економічних санкцій
183
проти останнього. Проте Д. Трамп у 2018 року одноосібно
вийшов з цієї угоди і ввів проти Тегерана односторонні санкції,
хоча європейські союзники й не підтримали цей крок США.
Навіть сьогодні, коли Трамп вже програв вибори, він намагається
ще тиснути на Іран і навіть розглядає варіанти нанесення ударів
по деяких ядерних об’єктах Ірану, що мало б непередбачувані
наслідки як для регіону так і для США.
Опонентом США на сьогодні є також Росія, щодо якої Дж.
Байден буде проводити зважену але жорстку політику. Як ми
знаємо Д. Трампа деякий час звинувачували у проросійських
симпатіях, оскільки він мав певні бізнес-інтереси в Росії. На
відміну від останнього Дж. Байден завжди був критиком Росії.
Слід зазначити, що якщо більшість європейських країн, Китай і
навіть Іран вже привітали Дж. Байдена з перемогою, то Путін
цього не зробив. Це свідчить про те, що останньому є вигідним
посилення внутрішньополітичної ситуації всередині США, коли
Д. Трамп не буде визнавати результатів виборів і виводитиме свої
прихильників на вулиці. Саме в умовах безвладдя в Америці
Росія буде посилювати свою присутність у світі. Американський
політолог російського походження М. Злобін в даному контексті
заявив, що Росія за часів Дж. Байдена стане головним ворогом
Америки. Але це не зовсім так, оскільки Дж. Байдена як
справжній дипломат буде прагнути налагоджувати відносини з
Росією, зокрема вести переговори щодо обмеження стратегічної
авіації. Проте у ключових питаннях він буде послідовним і
зокрема жорстко критикуватиме Росію щодо питань захисту прав
людини, які масово порушуються в Російській Федерації.
Дж. Байден був і залишається союзником України і жорстко
виступав проти анексії Криму і захоплення частини територій
Донбасу. Він завжди говорив про підтримку територіальної
цілісності і суверенітету України. До речі Дж. Байден за часів
Обами відповідав за країни пострадянського простору і зокрема
за Україну і неодноразову тут бував. Відтак в його обличчі ми
будемо мати надійного союзника. Слід також згадати, що у своїй
передвиборчій програмі переможець президентських перегонів
184
чітко заявив, що виступає за активізацію стратегічного партнер-
ства з Україною. У розмові з Е. Макроном Байден зазначив, що
США хоче брати участь у переговорах в Нормандському форматі,
виступаючи за повне виведення російських військ з української
території.
Хоча слід зазначити, що крім Президента зовнішньо-
політичними питаннями в США займається ще й Сенат. І хоча
більшість і демократів і республіканців мають проукраїнські
позиції, проте бажано щоб певна політична сила мала свою
більшість у Сенаті, а сьогодні тут складається неоднозначна
ситуація, оскільки 50 місць належить республіканцям, 2 –
незалежним кандидатам, а 46 демократам і декілька сенаторів ще
буде обиратися в штаті Джорджія. Відтак від їх політичної
орієнтації в значній мірі буде залежати зовнішньополітична
діяльність Сенату.
Підсумовуючи, слід зазначити, що після офіційного вступу
на високу державну посаду Дж. Байден на відміну від
ізоляціонізму Д. Трампа значно посилить зовнішньополітичну
активність США і буде підвищувати міжнародний авторитет
своєї країни.
185
Наукове електронне мережеве видання
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ

У КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ
МАТЕРІАЛИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ
НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
(м. Ірпінь, 23 квітня 2021 року)
ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ
Матеріали друкуються в авторській редакції
Відповідальний за випуск Д. Ф. Салахова
Форматування та
комп’ютерна верстка О. В. Лисенко
Друк. арк. 10,7

Замовлення № ________
Підготовлено Видавничо-поліграфічним центром

Університету ДФС України
08205, вул. Університетська, 31, м. Ірпінь, Київська область, Україна
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготовлювачів і
розповсюджувачів видавничої продукції
Серія ДК № 5104 від 20.05.2016

Main

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Main

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ФІСКАЛЬНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

С69 Соціально-політичні процеси в Україні та світі у кон-

Автори опублікованих матеріалів несуть повну відповідальність

Вітаю учасників Всеукраїнської науково-практичної конфе-

Негативні образи тієї чи іншої нації присутні у всіх

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

У сучасній світоглядно-філософській думці існують два

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ГУМАНІТАРНОЇ

Подолання нинішньої системної кризи розвитку людської

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

«І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.

На теренах світових соціально-економічних та суспільно-

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Упродовж 1970–1980-х рр. зародився, а в 1990–2000-х рр.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ МІЖ СРСР

Економічні зв’язки Радянської Росії мали для Німеччини

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Глобалізаційні процеси стали основною тенденцією

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

З часів проголошення незалежності українська нація була

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР ІНІЦІАТИВИ «СХІДНЕ

Ініціатива Європейського Союзу «Східне партнерство» була

СПИВОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ІСТОРІЯ ЯК НАУКА І ЯК ПОЛІТИКА

Історія це наука про минуле, але не всі приймають таку

НАЛЕЖНЕ РЕАГУВАННЯ ОРГАНІВ СИСТЕМИ

Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ГЛОБАЛЬНА ІСТОРІЯ ЯК ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ

У 1970–1980-х рр. заявив про себе, а в 1990–2000-і рр. інсти-

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

КОЛОНІАЛІЗМ ЯК ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН

Європейська експансія та колонізація мали досить

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ОКУПАЦІЯ КРИМУ РОСІЙСЬКОЮ

Історія людства знає чимало прикладів, коли держави,

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Папа Римський як глава найбільшої християнської Церкви у

Таким чином, представники вищого духовенства католиць-

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ПРОВІДНА ЦІННІСТЬ

Головною колізією глобальної цивілізації початку ХХІ сто-

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ТЕРОРИЗМ ЕПОХИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ:

Масштабні теракти у всьому світі та пов’язані з ними без-

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ В УМОВАХ

Міжнародні відносини виступають як специфічна галузь

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Свобода є однією з фундаментальних цінностей сучасного

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ЕВОЛЮЦІЯ ПОНЯТТЯ «СИЛА»

На фоні останніх подій, пов’язаних з кризою у стосунках з

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ГЛОБАЛЬНА ІНФОРМАЦІЙНА ІНФРАСТРУКТУРА

У ХХІ столітті швидкість, з якою створюється інформація, її

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ПЕРЕДВИБОРЧІ ПРОГРАМИ КАНДИДАТІВ

З початку ХХІ століття в новітній гуманітаристиці активно